Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років [Софія Андрухович] (fb2) читать постранично, страница - 3

і дивилися просто в очі.

— Боже, яка ти худенька, — якось по- батьківськи, ніжно і підбадьорливо прошепотів він, забираючи руку для того, щоб збентежено почухати нею голову.

— Можна мені ще сигарету? — безбарвним голосом запитала вона.

Він струсив із себе зачарування, як пес струшує воду, занишпорив кишенями і, знайшовши пачку сигарет, почав обмацуватися в пошуках запальнички.

— Звісно, звісно.

Прикурив їй сигарету, підніс до губ. Вона затягнулась.

— Чуєш, морячок, — благально звела на нього очі, — я так не можу. Давай десь сядемо і ти розв’яжеш мені руки. Куди я від тебе дінуся? Покури зі мною.

Він делікатно взяв її за лікоть і вивів із цеху в темний коридор. Мовчки вказав на бетонну трубу навпроти дверей. Вона сіла. Мовчки підійшов до неї ззаду, присів, майже нечутно зашурхотів чимось у рюкзаку. Її руки зовсім затерпли, проте вона відчула, наскільки груба й шершава шкіра його пальців і долонь, коли він, звільняючи, тримав її зап’ястя. Ще якусь мить тримав її отак і не дихав.

— Аж страшно, які тоненькі — двома пальцями їх обхоплюю. — В голосі чулася посмішка.

Спершу вона пожалкувала про своє прохання. Руки не слухались, їх не було, вони наче перетворились на частину довколишніх залізних уламків, а водночас безбожно боліли, наповнюючи болем усе тіло. Вона зціпила зуби і заплющила очі. Помалу біль вщухав.

Він прикурив для неї, вона незграбно взяла сигарету, докладаючи нелюдських зусиль, щоб не впустити, піднесла до губ.

— О, так краще, так набагато краще.

Закурив і собі. Кілька затяжок, кілька хмарок диму в повній тиші.

— Я можу з тобою поговорити.

— Що?

— Ти хотів поговорити. Я не проти.

— Та ні, це погана ідея. Не можна. Не треба.

— …

— Ти справді можеш?

— Можу.

— Але пообіцяй, не будеш сподіватись на те, що… Бо цього не буде.

— Я знаю.

— Точно?

Вона мовчки загасила сигарету. Він виразно захвилювався: зашкріб рукою потилицю, іншою долонею кілька разів нервово поплескав по трубі.

— Тоді… Тоді… Гм… Я хочу відвести тебе… Показати одне місце. Тобі сподобається.

Він вів її, тримаючи за лікоть, довгим і темним коридором, підсвічуючи мобільником. Йшли повільно — дівчина знесиліла, і їй все боліло, і кожен крок давався їй неймовірно важко. Вона уважно дивилася під ноги, стежила за блідою розмитою калюжкою світла, що ковзала побитими слизькими кахлями підлоги, вихоплюючи з чорноти страхітливу павутину тріщин, уламки цегли, якісь напівживі, тремтливі целофанові пакети, зіжмакані шматки тканини, наче вимащені дьогтем. Нарешті коридор закінчився, і вони опинилися перед сходами. Тут було світліше. Крізь вікна — здебільшого без шиб, частково зашиті фанерою — світив місяць. Сірі бетонні сходи, неоковирні, широкі, вели догори, і чоловік повів ними дівчину, взявши її вузьку й легку долоню у свою велику, гарячу, порепану.

— Протяги тут, — тихо сказала дівчина, а луна дивним чином помножила й розрідила її слова, відфутболивши їх догори, гепаючи ними до полущених стін. — Такі протяги, так холодно, в мене аж зуби цокотять.

— Що ти кажеш, — здивувався чоловік, мокрий і втомлений задухою. Але усвідомив раптом, що рука в неї справді крижана. Іншою рукою вона торкалась стіни — вела розчепіреними пальцями, як віялом, побіжно промацуючи рельєф.

І ще він подумав, що зовсім дивно себе почуває сьогодні, що ситуація серйозніша, ніж йому здавалося спершу, бо ось уже він почав відчувати, як від дівчини струменіє прохолода — блакитна така, як із відчиненого холодильника.

Він вів її догори і думав: «Куди я веду її і навіщо, треба прикінчити її просто тут, на сходах, треба зробити все блискавично, щоб вона нічого не запідозрила, не встигла злякатись, я втомився, я страшенно втомився, в мене проблеми з головою, і це погано, я так давно вже не спав, ніяк не міг заснути, і серце так скажено билося в грудях, що натовкло там, усередині, великий кривавий синець, і тепер я просто вже нічого не відчуваю, не відчуваю його, серця, наче воно скам’яніло, затерпло, вкрилося пухнастою пліснявою, як волоський горіх, як каштан…» — думаючи так, він не зупинявся, а продовжував вести її сходами нагору, поволі, але без упину, і вона покірно йшла за ним, не дивуючись, не опираючись, торкаючись довгими пальцями стіни, схиливши голову і дивлячись під ноги. А він, намагаючись робити це непомітно, скоса роздивлявся її профіль, освітлений синюватим місячним світлом, наче припорошений інеєм, її незахищену шию, її худі плечі, і вона здавалась йому якоюсь нестерпно знайомою, знайомою аж до сліз, як дівчина з кіоску, де він щодня купував сигарети, чи навіть хтось іще рідніший.

Він упіймав себе на думці, що хотів би її з’їсти, — такою знайомою, такою рідною вона йому видавалась. Йому хотілось торкнутися долонею її потилиці і вигину шиї. І понюхати її вухо. І лизнути язиком — цікаво, вона солона й гаряча, як здавалось на початку, чи крижана, холодна, що аж язик примерзає, і наче б’є