"Володар Всесвіту" [Микола Олександрович Дашкієв] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (67) »
Микола Дашкієв "ВОЛОДАР ВСЕСВІТУ"
Науково-фантастична повість
Розділ І «У ЧОМУ Ж СПРАВА?»
— Я більше не можу, Джек! Ти чуєш: не можу! Висока худа людина з запалими збудженими очима схопилась з місця і забігала по кімнаті. Краплини поту стікали по її зморшкуватому обличчю; вона дихала хрипко й уривчасто. — Джек, ще кілька днів такої роботи, і я збожеволію!.. Я вже не володію собою… Як мені хочеться розтрощити оцей клятий інтегратор!.. О-о-о!.. — людина простогнала, стиснула руками скроні і схилилася на підвіконня. За вікном пливла густа, волога, тропічна ніч. Ні звуку, ні вогника у м'якому податливому хаосі. Лише з вікна каламутним потоком лилося жовте світло і, не досягаючи землі, захлиналося в тумані. — Джек, ну чому ти такий жорстокий?! — голос людини болісно здригнувся. — Ми знаємо один одного чверть віку… Ти ніколи не був таким… Присадкуватий мужчина з хворобливим одутлим обличчям, сидячи біля стола, захаращеного складною апаратурою, як і раніше, мовчав, байдуже смокчучи сигару. Нарешті, підвів голову і сказав сухо, навіть злісно: — Ти теж ніколи не був психопатом, Гаррі! Сідай-но краще на місце та заряди нову касету. Чув, — бос повернувся? Гаррі зітхнув і поплентався в протилежний куток лабораторії. Джек попередив його вчасно: контрольна лампа інтегратора показувала, що начальник вимагає нову касету. Гаррі швидко замінив касету і сів до пульта керування: як завжди, після перезарядки треба настроїти прилад. — Джек, дай контрольний сигнал! — Гаррі вимовив ці слова вже звичайним діловим тоном. Джек клацнув вимикачем: — Готово! — Зменшуй… поступово… Ще… ще… — Гаррі пильно стежив за приладом. На молочнобілому екрані танцювали й вихилялися дві яскравозелені лінії: вони перестрибували одна через одну, скручувалися в пасмо, нарешті злилися в одну — тонку й рухливу. Лише вгорі лінія ще ділилася на дві. Гаррі ледь-ледь пересунув важельок настройки і в ту ж мить дико зойкнув, повалившись на спинку крісла. Він відчув, як йому в очі вдарило світло надзвичайної сили. Фіолетове проміння вкручувалося в зіниці, розтинаючи їх незліченними тонісінькими лезами, вливалося в мозок цівками розплавленого металу. — Джек… — затуливши обличчя долонями, Гаррі вже не кричав, а ледве чутно стогнав. — Звідки це світло?.. Вимкни світло… Вимкни… Цього разу Джек не витримав: — Що ти верзеш, Гаррі?! — вигукнув він грубо, але водночас і злякано. — Яке світло? Ти ж не сова, щоб боятися стоватної лампи?! Гаррі не відповідав. Він лежав, відкинувши назад голову, — смертельно блідий, нерухомий. Джек підбіг до нього, трусонув за плечі, переніс на диван, побризкав водою. Гаррі розплющив очі й застогнав: — Спасибі, Джек. Ти — справжній друг… Скажи, що це було? Блискавка?.. Ну, ввімкни ж світло, — я нічого не бачу! Джек відсахнувся: під стелею, як і до того, горіла яскрава лампа. — Зараз, зараз, Гаррі… Горішнє світло погасло, я спробую засвітити настільну… — Джек навмисне клацнув вимикачем і повернувся до друга. Той кліпав повіками і квапив: — Ну, швидше ж… Дуже темно, а я повинен перевірити прилад. — Не хвилюйся, Гаррі. Певно, аварія на станції… — Джек швидким рухом ткнув пальцем мало не в око друга. Гаррі навіть не моргнув. По спині у Джека побігли мурашки: перед ним сидів або сліпий, або ж божевільний. — Гаррі, ти відпочинь, я почергую за тебе. — Тремтячою рукою Джек налив у склянку трохи спирту. — На ось, випий, а я піду до монтера. Гаррі випив, скривився і одразу ж заснув. Джек умостився поруч нього на дивані, обмірковуючи пригоду. Він не знав, що робити. Повідомити боса?.. Але містер Харвуд раз і назавжди заборонив турбувати його в лабораторії, хай там що. Сказати лікареві? Але той бовдур відразу ж запроторить Гаррі до божевільні… З щирим жалем дивився Джек на свого друга. Той спав дуже тривожно — важко дихав, іноді скрикував, стогнав. Так, Гаррі, безумовно, тяжко хворий. Ну, то хай спочине. Власне, Джек Петерсон не був черствим і дуже любив Гаррі Блеквела. Вони познайомились ще в коледжі Вінстона понад двадцять років тому і відтоді пліч-о-пліч ішли безрадісною стежкою обдарованих інженерів, які не вміють робити бізнес. У них інколи траплялися щасливі дні, але здебільшого вони бідували, одчайдушно борючись за існування. Тільки справжня дружба до часу допомагала їм більш-менш спокійно зносити злигодні й невдачі. Грубуватий жарт чи навіть мовчазний потиск руки могли розвіяти поганий настрій, повернути до того стану сумнівного оптимізму, який підтримує «середніх американців» примарою щасливого випадку. Тепер відбувалося щось незрозуміле. Можливо, у всьому винна нестерпна тропічна
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (67) »
Последние комментарии
8 часов 41 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад