Зірка КЕЦ [Олександр Романович Бєляєв] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (59) »
Олександр Бєляєв Зірка Кец
Присвячую пам’яті Костянтина Едуардовича ЦіолковськогоНауково-фантастична повість
I. ЗУСТРІЧ З ЧОРНОБОРОДИМ
Хто б міг подумати, що незначний випадок вирішить мою долю? В той час я був неодружений і жив у будинку наукових працівників. Одного весняного ленінградського вечора я сидів біля відчиненого вікна і милувався деревцями скверу, вкритими блідозеленим молодим пушком. Горішні поверхи будинків були осяяні блідо-жовтим промінням заходу, нижні поринали в синій присмерк. Вдалині видно було дзеркало Неви і шпиль Адміралтейства. Було напрочуд гарно, бракувало тільки музики. Мій ламповий радіоприймач зіпсувався. Ніжна мелодія, приглушена стінами, ледве долинала з сусідньої квартири. Я заздрив сусідам, і кінець кінцем мені спало на думку, що Антоніна Іванівна, моя сусідка, легко могла б допомогти мені налагодити радіоприймач. Я не був знайомий з цією дівчиною, але знав, що вона працює асистентом фізико-технічного інституту. Зустрічаючись на сходах, ми завжди приязно віталися. Мені здалося, що цього цілком досить для того, щоб звернутися до неї по допомогу. За хвилину я дзвонив біля дверей сусідів. Двері мені відчинила Антоніна Іванівна. Це була симпатична дівчина років двадцяти п’яти. Її великі сірі очі, веселі і бадьорі, дивилися трохи насмішкувато і самовпевнено, а кирпатенький ніс надавав обличчю задирливого виразу. На ній була проста чорна сукня, яка добре облягала її постать. Я чомусь раптом зніяковів і дуже швидко і плутано почав пояснювати причину свого приходу. — В наш час соромно не знати радіотехніки, — жартома перебила вона мене. — Я біолог, — спробував виправдатись я. — Та у нас навіть школярі знають радіотехніку. Цей докір вона пом’якшила усмішкою, показавши свої рівні зуби, і ніяковість зникла. — Ходімо в їдальню, я доп’ю чай і піду лагодити ваш приймач. Я охоче пішов за нею. В просторій їдальні за круглим столом сиділа мати Антоніни Іванівни, повна, сива, рожеволиця бабуся. Вона з сухуватою чемністю поздоровкалася зі мною і запросила випити склянку чаю. Я відмовився. Антоніна Іванівна допила чай, і ми пішли до мене. Вона з надзвичайною швидкістю розібрала мій приймач. Я милувався її спритними руками з довгими, рухливими пальцями. Говорили ми мало. Вона дуже швидко полагодила апарат і пішла до себе. Кілька днів я думав лише про неї, хотів зайти знову, але без приводу не наважувався. І от, соромно признатись, але я навмисне зіпсував свій приймач. І пішов до неї. Оглянувши пошкодження, вона насмішкувато позирнула на мене і сказала: — Я не буду лагодити вашого приймача. Я почервонів, як варений рак. Але другого дня знову пішов — доповісти, що приймач мій працює чудово. І незабаром для мене стало життєвою потребою бачити Тоню, як я в думці називав її. Вона по-дружньому ставилася до мене, хоч, на її думку, я, бачите, був тільки кабінетний учений, вузький спеціаліст, радіотехніки не знав, вдача у мене нерішуча, звички дідівські — сидьма сидіти в своїй лабораторії або в кабінеті. Під час кожної зустрічі вона говорила мені багато неприємного і радила переробити характер. Моє самолюбство було ображене. Я навіть вирішив не ходити до неї, але, звичайно, не витримав. Більше того, непомітно для себе я почав переробляти свій характер: став частіше гуляти, пробував зайнятися спортом, купив лижі, велосипед і навіть посібники з радіотехніки. Якось, роблячи свою добровільно-примусову прогулянку по Ленінграду, я на розі проспекту Двадцять п’ятого Жовтня і вулиці Третього липня помітив молодого чоловіка з синювато-чорною бородою. Він повільно подивився на мене і рішуче попрямував мені назустріч. — Пробачте, ви не Артем’єв? — Так, — відповів я. — Ви знайомі з Ніною… Антоніною Герасимовою? Я бачив вас якось з нею. Я хотів їй дещо передати про Євгена Палія. В цей час під’їхав автомобіль. Шофер крикнув: — Швидше, швидше! Запізнюємось! Чорнобородий скочив у машину і, вже від’їжджаючи, крикнув мені: — Передайте — Памір, Кец… Автомобіль швидко зник за рогом вулиці. Я повернувся додому збентежений. Хто цей чоловік? Він знає моє прізвище? Де він бачив мене з Тонею чи Ніною, як він називав її? Я перебирав у пам’яті всі зустрічі, всіх знайомих… Цей характерний орлиний ніс і гостра чорна борода повинні були залишитися в пам’яті. Але ні, я ніколи не бачив його раніше. А цей Палій, про якого він говорив? Хто це? Я пішов до Тоні і розповів про дивну зустріч. І раптом ця врівноважена дівчина страшенно розхвилювалась. Вона навіть скрикнула, почувши ім’я Палій. Тоня примусила мене повторити всю сцену зустрічі, а потім гнівно накинулась на мене за те, що я не догадався сісти з цим чоловіком в автомобіль і не розпитав у нього про все докладніше. — На жаль, у вас тюхтійська вдача! — закінчила вона. — Так, — сердито відповів я. — Я- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (59) »
Последние комментарии
7 минут 16 секунд назад
23 минут 55 секунд назад
24 минут 43 секунд назад
27 минут 26 секунд назад
34 минут 49 секунд назад
2 часов 39 минут назад