Бригантина [Олесь Терентійович Гончар] (fb2) читать постранично

Книга 151873 устарела и заменена на исправленную


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Олесь Терентійович Гончар
Бригантина

ГлаваI

Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. “Ану, що ви мені зробите?” В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?

- Так оце ти і є Порфир Кульбака?

- Там написано.

Директор уважно вдивлявся в папери.

- Школу кинув… Вдома не ночував… Де ж ти ночував?

- А де ніч застане.

- У нас треба говорити точніше: де саме?

- Уже ж весна: можна переночувати і в березі під човном… Або в клубі на горищі…

- А вдень?

По зблідлому від хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось світле:

- Вдень рибку ловив.

- На які ж гачки?

- По-вашому, на гаки-самодери гачив?

- А то ні?

Зухвальська посмішка вбік, і відповідь ухильна, приправлена рибальським жартом:

- Гачив, гачив - по тижню й Дніпра не бачив…

Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленілого віку. Бездоглядне дитя плавнів та шелюгів дніпровських… Зблідле стоїть, знервоване, а оченята бистрі, смішковиті - в них так і світиться інтелект, Хай нешліфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибині очей, - такого не зарахуєш до розумово відсталих. Буйної, видно, вдачі козак… Руки в саднах, черевики розтовчені, новенька синтетична курточка на боці вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер… І десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить рота… Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабінету, покрадьки перебігає по вчителях,у передчутті психологічної дуелі. “Не боюся вас. Остригли - хай… А бити не маєте права!” Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навіть досвідчений маленький браконьєр перед вами, - бувають із таких дуже запеклі… І вгадай: як воно поведеться в новім для нього осідлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мізки своїми вибриками! Мабуть, уже вміє бути винахідливо злим і жорстоким, - наплакалась, видно, мати від нього.

- Так, так, - директор знов зазирнув у папери. - Матір кинув… Бродяжив… Затриманий у порту при спробі пробратися на океанське судно… Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усміхнувсь, - вже океанські заходять?

Хлоп'я вловило іронію, відповіло в тон:

- Крізь очерети навряд чи проб'ються… - І потім серйозно: - Я аж у тому порту був, де морські курсанти свій парусник швартують.

- А ти чого там опинивсь?

- На кораблі дивитися - хіба не можна?

- Мабуть, і далі збиравсь мандрувати?

- Може, й збиравсь.

- Куди ж, як не секрет?

- Ну хоча б на лиман…

- А на лимані що?

- Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зі всього світу! Хмарами - його і на озерах, і в очеретах… Веслом махнеш - сонця не видно!

Хлоп'я враз якось змінилось, останні слова були сказані-просто з натхненням.

- А після лиману ще кудись були наміри?

- А що? Куди душа забажав… Галасвіта!

Вчителі перезирнулися між собою, і найстарша з них, повновида сива жінка, запитала:

- Це якийсь новий континент: галасвіта? Поясни, будь ласка, де він.

- А ви матір мою спитайте… Тільки що - так одразу: “А-а, галасвіта б ти пішов!”

- Галасвіта - це десь, мабуть, на місці загиблої Атлантиди, - сказав директор. - Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвітах… Тікав, а чого? Від кого й куди тікав?

- Я й від вас утечу.

- Зловимо, - спокійно мовив директор. - Один філософ казав: “Світ повив мене, та не спіймав”, але то був, певне, недосконалий світ… А наш такий, що одразу руку тобі на плече: ходіть-но з нами, товаришу Кульбако…

- Втечу! Втечу! Хоч і ланцюгом прикуйте!

В очах директора, де перед цим була привітність, враз похолоднішало:

- Тільки ти, будь ласка, не лементуй! І руки - з кишень, бо кишені позашиваємо. І в очі мені дивись.

Нема ще в школі таких апаратів, щоб психіку новачка наскрізь просвітлювати, тож тільки й залишається директорові давній класичний спосіб: заглядай у вічі, вловлюй та вгадуй, чим він порадує вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зі шкіл, з дитячих приймальників найбешкетніші, найбуйніші, ті, що двері відчиняють ногами, зрозгінці, а руками трощать все, що тільки попадеться… Цілі колективи педагогів часом не можуть впорати такого одного… Чого-чого, а винахідливості, щоб дошкулити вчителям, цій публіці не бракує.

Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони кожен твій вираз і рух, вивчають, прицінюються, в якусь мить то зневагу виказують майже відверту, то знову кудись тікають невловне.

Міцний підкинули горішок. Відчувається, має він свої уявлення про життя: те,