Дощі у травні [Володимир Григорович Дрозд] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

— пропав Андрійко, нема Андрійка…

— Робота відповідальна…

— Знаю, знаю, я побачив твою фотографію у «Вечірці», подзвонив до інституту, але тебе вже не було, секретарка директора дала домашній телефон.

«Яка безвідповідальність — просто людям з вулиці давати домашній телефон!» — подумав Андрій Васильович. — Завтра порушу питання перед директором…» А уголос сказав, бо за всіма нормами людського співжиття треба було запрошувати:

— Якось би зустрітися.

— Та я недалечке, в готелі!..

— Сьогодні й завтра не можу, — поспішив Андрій Васильович. — Готую доповідну вгору, дні й ночі зайнятий. Позавтра — будь ласка.

Навіть не придумував про доповідну — саме прийшло. Домовившись, що шкільний товариш прийде до нього додому о восьмій вечора, Приймак з полегкістю поклав трубку. Все ж два дні відстрочки од нежданого клопоту. Але настрій зіпсувався. Немов подзвонили з іншого, потойбічного, світу і нагадали, що він, той світ, все ж існує всупереч високим авторитетам. І Приймак уже не працював над монографією, а до півночі дивився по телевізору пригодницький фільм.

Наступного дня він несподівано для своїх колег дав згоду поїхати на симпозіум до Ленінграда і замовив два квитки в спальному вагоні. На симпозіум разом з ним їхала ще досить молода аспірантка, яка очей не зводила з Андрія Васильовича (може, через надмірну захопленість науковим керівником і робота над кандидатською дисертацією посувалася не так успішно, як хотілося б їй і деканатові). Дружину він попросив прийняти свого шкільного товариша і вибачитися за непередбачений терміновий від'їзд. Дружина вміла приймати непотрібних їм людей так люб'язно-холодно, що вони вже потім і не дзвонили, й не заходили…

Лише від розтривожених, як бджолиний рій, спогадів Приймак утекти не зміг…

Все ж була вона, материна хата, — на згірку, край села. За вікнами було поле і шлях на Шептаки, обсаджений вербами, а під вікнами біля призьби зеленіли пижма і любисток (слова якісь дивні, чужі й рідні водночас, ніби після довгої перерви зустрів раптом близьку людину). Тієї весни рясно цвіли груші (він пам'ятав стару грушу біля хати). А може, це було іншої весни? Одне знав напевно: саме тієї весни пес їхній пасся на спориші у дворі, наче теля, мати давно вже не давала йому їсти, бо не було чого дати, а потім він утік у поля й не повернувся. Це від тієї весни живе в Андрієві страх голоду, він не зникає ніколи, навіть за столом, на якому — найвишуканіші страви, і їсти уже нема куди. І відворотний смак слизького, звареного з лляного сім'я киселю, і нудотний дух млинців із гнилої, висушеної й перетертої на чорний крохмаль картоплі, і солодкий, із цвіту акацій, хліб — усе від тієї повоєнної весни. Весна була холодна, а потім, у травні, упали теплі дощі, і земля ніби вибухнула зеленню та квітом. Дощі лили до півдня, а з півдня розпогоджувалося, і сонце, ще в краплях дощу, не гріло, а пестило землю по зелених кучериках, наче мати із сльозами на очах, коли він просив їсти, а їсти не було чого…

Він ходив до школи в другу зміну. Саме збирав книжки до полотняної шаньки, підписаної бузиновим чорнилом: «Приймак А., другий клас», коли в сінцях рипнули двері, і до хати зайшла Вона. Стояла на порозі, між фарбованих одвірків, наче в портретній рамці, у військовому плащ-наметі на плечах, по брезенту якого стікали й падали на поріг краплі дощу. Тепер він уже не може, як не силкується, пригадати її обличчя. Пригадує лише золотаве волосся (мабуть, була руда-руда, подумав прозаїчно), ластовиння на щоках і запах духів (мабуть, тройного одеколону, брав себе тодішнього на глум, у ті роки й дешевий одеколон пахнув йому звабливіше, аніж нині французькі парфуми).

— Доброго дня вам. Я — учителька із Шептаків, у вашу школу на підмогу прислали, поки ваш учитель хворий. Можна, я залишу плаща, щоб не нести через село, а додому вертатимуся — заберу?

Років через шість Андрій, уже старшокласник, ходив у Шептаки до школи, бо в Товстолісі була лише семирічка, і в кожній тамтешній учительці намагався впізнати ту, яка залишала колись у них плаща. Намарне… Мабуть, вона давно виїхала із Шептаків, і вже ніхто її не пам'ятав. А можливо, була й інша причина: майже все, що Андрій називав згадками про неї, — це згадки про самого себе. Він пам'ятав, як того, першого, дня йшов з учителькою вулицею і пишався, що може показати їй, де в Товстолісі школа. Пам'ятав, як вигукував поперед усіх, щойно учителька переступила поріг класу: «Доброго дня, Тамаро Миколаївно!» — бо тільки він з усього класу знав її ім'я. Як чекав на неї в шкільному дворі, щоб разом іти додому, а потім проводжав, несучи плащ-намет, аж за вербочки, де місток дерев'яний через яр, — далі вона ніколи не дозволяла проводжати себе…

І раптом йому згадалося, а може, придумалося (через стільки літ), що була вона в зеленій спідниці і в білій, у червоних квіточках, ситцевій блузочці, і темний жакет на ній був, учительський, бо усі вчительки ходили тоді в строгих чорних жакетах. Але вона знімала жакет, коли йшла