КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 444044 томов
Объем библиотеки - 624 Гб.
Всего авторов - 209294
Пользователей - 98714

Впечатления

Stribog73 про серию Немножко беременна или Так не бывает

Быть немножко беременной - это намного круче, чем быть немножко трезвым.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про серию Немножко беременна или Так не бывает

неплохая дилогия

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Фрай: Мой Рагнарёк (Фэнтези: прочее)

Читая эту книгу, я вполне понимаю тех читателей, которые «клянут автора» во всех смертных грехах (мол «исписался(лась)» и такое прочее). Действительно — после прочтения всех частей «Лабиринта Эхо» (или «Ехо»?) , данная книга может показаться несколько... несколько... иной)). Причем субъективные «претензии» тут несколько противоречивы, однако (справедливости ради) все же стоит сказать что это ДЕЙСТВИТЕЛЬНО ДРУГАЯ КНИГА про всем известного (и почти всеми любимого) ГГ.

Ввиду этого (не совсем печального) обстоятельства, «ссылаться» на непохожесть «уже привычных рамок» и предпочтений все же не следует. Я (лично) рассматриваю эту часть, как «некий бонус» к основной СИ (которого вполне могло бы и не быть). И пусть все происходящее отдает некой шизофреничностью и дикой эгоцентричностью (где ВЕСЬ МИР только и делает «что вертится» вокруг ГГ), но нам «никто ничего не обещал», и поэтому все (наши) субъективные претензии не совсем «к месту».

Эта книга (как кстати и «Гнезда химер») описывает не очередное «приключение сэра Макса» (где все злодеи будут неименумо изобличены и наказаны, все тайны рассказаны, а вся «камра» выпита). Данное обстоятельство уже само по себе «нарушает такой уютный мирок» (знакомый нам по книгам этой СИ).... здесь действительно нет «привычных друзей», всего этого (дико уютного) города (с его «почти узнаваемыми» мостами и улицами), и магией которая не вызывет презрительной усмешки от вполне взрослого читателя.

Так что как раз именно этим (как я думаю) и объясняются все «проблемы чтения» данной части. Да и автора можно понять — ведь растягивать «до бесконечности» уже привычный образ, тоже никак не возможно, вот он и «решил сломать нам привычный кайф», словно «иной выход» не грозит нам скукой и обыденностью «уже приевшейся» СИ...

Что же в итоге? Удалась ли автору эта задумка? Не знаю... с одной стороны субъективных претензий «накопилось немало», с другой... да и … бог с ним (с сюжетом)) Читаем! Все же читаем и не раз)) А что непохоже... так может в этом (как раз) «и изюминка»? Кто знает?)) В защиту этой части скажу лишь одно — на момент очередного разочарования от жизни (когда «работа-дом, работа-дом») и читать что либо не хочется просто органически... эта книга «сделала мне хорошее настроение»)) Весь секрет чтобы «читать» не для крутого финала или ожидания «субъективных побед»... просто читать — что бы читать)) В любом случае, все эти «суетливые метания и хождения по брошенному всеми миру» (по факту) окажутся в итоге чем-то большим

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
Loris-1977 про Снежная: Приватный танец для Командора (Космическая фантастика)

Хроники дрэйкеров - истории которых нельзя пропустить.
Благодарность и уважение автору.

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).
Loris-1977 про Снежная: Печать Раннагарра (Любовная фантастика)

Вся серия Месть, однозначно, когда то будет экранизирована.
Зажигательная история.
Рекомендую

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Loris-1977 про Снежная: Иллюзия бессмертия (СИ) (Эротика)

Шикарная книга, читаю с огромным удовольствием.
Саша молодец, дай бог ей здоровья.

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
медвежонок про Никонов: Вселенная Марка (Боевая фантастика)

Нудная космоопера с потугами на юмор. Жалкое подражание Поселягину.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Интересно почитать: Продвижение салонов красоты

Оповідання (Збірка) (fb2)

- Оповідання (Збірка) 184 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Борис Дмитрович Грінченко

Настройки текста:




Борис Грінченко
Оповідання

КАТОРЖНА
І


Каторжна — так її всі звали.

— Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! — кричала мачуха.

— Геть з-перед очей, каторжна! — визвірювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку і заточуючись по хаті.

— За сцо ти мене стовхнула, католзна! — пищав дворічний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.

І так усі!.. Навіть хлопці та дівчата на вулиці хоч і не так часто звали її каторжною, але ж і на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж із додатком: «Ота каторжна Докія…»

Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона.

Може… А все ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити — і мачуха дала їй штурханця. І ось після цього — хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далі й щодня… Так що ж вона — покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче, — найгірше, що й не заплаче ніколи!

— Докіє! — спершу ще її таки на ймення звали, — чому хвіртки не причинила? Теля вибігло.

Мовчить.

— Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?… Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!

— Чи ти оглухла? — І мачушина рука з усієї сили б'є її.

Стоїть, мовчить.

— Так слухай же! Слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!

Ні пари з уст! Ні сльозини з очей, мов їй і не болить!

Одного разу мачуха не втерпіла:

— Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, — аж тоді кине:

— У-у!.. проклята! Каторжна!..

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?… Така ж і мати її була — або плаче мовчки, або докоря: «Нащо п'єш, нащо жидові хліб носиш!..» Давав їй він доброго прочухана, як під п'яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж чого тікає від його? Не завсігди ж він і п'яний, іноді схочеться йому пожалувати її — вона ж таки рідна дитина, — оце й покличе:

— Докіє!

Підійде, голову похнюпить.

— Докіє! Дочко… — почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши: — Ну, каторжна!

А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?

Як мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась: увіходить мати тихенько в хату з городу, дивиться — сидить — вона на полу і хлопчика — років півтора йому було — мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє:

— Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли… Мачуха як скрикне: — Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…

Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на піл — трохи дитини не вбила — та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. І більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.

От так же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися: — А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла? А вона зараз кулаком!

І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог, — каторжна, та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була. І все ховається від людей — мабуть, заздро, що люди веселі, так щоб не бачити. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить — хто її знає! Діти мачушині хотіли довідатися і назирцем одного разу побігли за нею. Так, кажуть, пролізла аж у гущавину та зараз до калинового куща — ріс там кущ калиновий великий, — сіла там під ним і головою до його припала, і руками його обхопила, й каже:

— Калинонько, — каже, — моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! — каже, а сама плаче…

Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!.. Недоброго і часто й густо п'яного батька вона не любила, матері не було, мачушиних дітей мачуха любити не давала…