Колекція професора Стаха. [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Ростислав Самбук КОЛЕКЦІЯ ПРОФЕСОРА СТАХА Пригодницька повість


Художнє оформлення М. Г. БОГДАНЦЯ

Майор Шульга сидів у кабінеті головного лікаря.

— Я мушу ще раз нагадати вам, — сказав він підкреслено офіційно, — що від моєї розмови з пораненим залежить розшук небезпечного злочинця, а може, й цілої зграї.

Професор тільки розвів руками.

— Співчуваю… співчуваю… — заговорив швидко, — однак… Зараз прийде Юрій Юрійович — лікар, що лікує вашого сержанта. Можливо, він дозволить… Омельченко дуже у тяжкому стані, розумієте, і будь-які розмови з ним категорично заборонені.

Шульга вперто нахилив голову.

— Він — працівник міліції і добре знає, чого я прийшов сюди. Певен, що розмова не знервує його. Зрештою, всього кілька слів… Лише кілька слів…

— Я все розумію, але без Юрія Юрійовича… А ось і він.

До кабінету зайшов жвавий, з бистрими очима чоловік у білому халаті. Він квапливо пройшов від дверей до столу головного лікаря, немов ковзаючи по блискучій паркетній підлозі. Поли його незастебнутого халата розвівалися, наче крила.

Вислухавши прохання Шульги, не вагаючись сказав:

— Можна. Ваш міліціонер — щасливчик. Якби ніж пройшов па кілька міліметрів праворуч… — ляснув пальцями. — А так… Буде жити ваш старшина…

— Сержант, — уточнив Шульга.

— Можливо… можливо… Отже, ви хочете побалакати з ним? Тільки коротко і в моїй присутності.

Шульга зиркнув на нього неприязно — розмова ж не приватна, а службова. Та цьому коротуну, напевно, байдуже до всіх інструкцій щодо проведення слідства, не кажучи вже про службові таємниці. Шульга зітхнув і замість суворо й офіційно, як хотів, сказав з прохально-загравальною інтонацією:

— Дякую вам, Юрію Юрійовичу. Я згоден на все.

Сержант Омельченко силувано усміхнувся майорові.

Усмішка в нього вийшла жалісна. Він ніби пробачався за те, що лежить у лікарні і відбирає час у старшого інспектора міського карного розшуку. Хотів щось сказати, але Юрій Юрійович владним жестом зупинив його.

— Майор запитуватиме вас, — сів біля ліжка. — Відповідайте не поспішаючи. Не напружуйтесь. — Він помацав у хворого пульс і показав Шульзі на табурет з протилежного боку ліжка. — Починайте, майоре.

Шульга схилився над сержантом. Мовив заспокійливо:

— Я не хочу стомлювати вас, сержанте, але треба з'ясувати деякі питання. На вас напав один чоловік чи кілька?

— Один… — Губи у сержанта були бліді, мов у мерця. Він ледь ворушив ними, і Шульзі здалося, що Омельченко ось-ось знепритомніє. Тривожно зиркнув на лікаря, але той підбадьорливо кивнув головою.

— Ви бачили його? Пам'ятаєте?

— Так… — Сержант заплющив очі, пригадуючи. — Середній на зріст, може, навіть нижчий за мене. У темному костюмі, довга зачіска. Голос хрипкий…

— Обличчя запам'ятали? Можете описати його портрет?..

Сержант знову заплющив очі.

— Ні… — похитав головою. — Не пригадую… Хоча… Здається, горбоносий, чи тінь так падала… Темно там було… — поскаржився. — І, крім того, все так швидко скоїлося…

— Ніхто вас ні в чому не звинувачує, сержанте, — заспокоїв його Шульга. — Але ж ви розумієте, — скоса поглянув на лікаря, — наше завдання — знешкодити злочинця. Як це трапилося? Після того, як старшина Вовкотруб з Рижковим пішли до ресторану?

— Я залишився… — почав сержант.

— Так… так… — кивнув майор. — Усе це ми знаємо. Скажіть, звідки з'явився той?.. Злочинець… І як?..

— На доріжці… до ресторану, — спроквола відповів сержант. — Він гукнув мене. Сказав: у кущах хтось стогне. Ну, і я… піймався на гачок… Устиг ступити лише крок ліворуч. І все… Нічого більше не пам'ятаю…

— І ви не чули стогону в кущах?

Губи сержанта затремтіли, і лікар подав знак майорові, щоб той припинив розмову.

— Досить… — Юрій Юрійович поклав сержантові долоню на чоло. — Певно, ви більше нічого не знаєте, і майор вдячний вам. Так?

Шульга зрозумів його. Підвівся.

— Одужуйте, сержанте, я завітаю, коли вам полегшає. А злочинця ми неодмінно спіймаємо! — пообіцяв бадьоро, хоч сам не дуже вірив у це. Справді, злочинець був або надто досвідчений, або йому просто пощастило: не залишив слідів. А прикмети, які запам'ятав сержант, не дуже прояснювали справу…

… Це сталося так. Близько одинадцятої ночі міліцейський мотоцикл зупинився біля міського парку… З нього зійшли старшина Вовкотруб і рядовий Рижков. Залишивши біля машини сержанта Омельченка, пішли глянути, що робиться коло паркового ресторану…

Повернулися хвилин через двадцять. Сержанта Омельченка біля мотоцикла не було. Трохи почекали на нього. Сержант не повертався. Тоді, занепокоєні, почали гукати його і нарешті вирішили оглянути кущі. Омельченко вже мало не сплив кров'ю. Добре, що до лікарні було недалеко. Старшина Вовкотруб і Рижков перенесли його туди на руках.

Через кілька хвилин біля місця