«Портрет» Ель Греко [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать онлайн

Ростислав Самбук «ПОРТРЕТ» ЕЛЬ ГРЕКО Пригодницька повість

Художнє оформлення М. Г. БОГДАНЦЯ

ЯКУБОВСЬКИЙ

Роман Панасович не повірив власним очам: у павільйоні, розташованому на площі, до пива продавали раків, червоних свіжих раків. І не було черги.

Буфетниця привітно усміхалась відвідувачам і, певно, казала їм щось доброзичливе, бо вони теж усміхались у відповідь; це було справді дивно — пиво, раки й усмішки. Роман Панасович довго стояв, вагаючись, чи може він отак, як інші, випити кухоль пива й посмакувати раками? Спокуса була велика, і, зрештою, він зважився. Буфетниця налила йому повний кухоль. Роман Панасович сьорбнув прозорого, різко-гіркуватого пива, з насолодою відчувши, що воно справді свіже й міцне, зітхнув і розломив рака: зрештою, і слідчий, хоч він і зі столиці, теж людина і може дозволити собі випити пива під час відрядження.

Роман Панасович їв раків, а погляд його блукав далеко за павільйоном. В очі йому впали руїни колишньої фортеці. Будували її, певно, навічно, та нещадні роки зробили своє: від неї лишилась купа порослого травою каміння.

Відразу за руїнами починався сквер, де буйно цвіла таволга. Ліворуч площу обступили будинки — мабуть, іще часів середньовіччя — з вузькими вікнами й масивними брамами. Вони притулилися один до одного, похмурі сірі велетні з стрімкими черепичними дахами. За ними височіли сучасні багатоповерхові будівлі. А ще далі потяглися приватні садиби. В одній із них і сталася подія, заради якої Козюренко приїхав сюди. На думку про це Роман Панасович заквапився. Швидко доїв раків і, не допивши пива, вийшов на вулицю. Ішов і думав, чи зуміє розплутати клубок. А може, й нема клубка, потягнеш за нитку — і все з'ясується?.. Таке траплялося, зрідка, але траплялось. Зиркнув на годинник і стишив ходу — в нього було ще десять хвилин, а до районного відділення міліції два квартали…

Ще вчора в цей час він сидів у своєму кабінеті в Києві, а ввечері вже виходив з літака у Львові. Від Львова до цього містечка всього півгодини їзди — двадцять п'ять кілометрів асфальтованої траси.

Коли б поодинокі перехожі, які зустрічалися Романові Панасовичу, знали, що цей немолодий, лисуватий чоловік — відомий криміналіст, вони немало б подивувалися. Що робити йому в тихому Желехові? Щоправда, позавчора все містечко сколихнула звістка про вбивство на Корчуватській вулиці. Але щоб заради цього приїжджав слідчий із столиці! Адже вбили начальника цеху по переробці овочів районної заготконтори. Видно, не поділили чогось між собою заготконторівці, посварилися й порішили його…

І все ж Роман Панасович Козюренко прибув до Желехова, щоб розслідувати обставини саме цього вбивства.

Вчора вранці його викликав начальник управління.

— На Львівщині вбито людину, — сказав, — і справа ця, очевидно, пов'язана з пограбуванням фашистами в роки війни місцевої картинної галереї… Вам їхати — так вирішило керівництво, бо справа дуже серйозна!

З оперативного зведення Роман Панасович довідався, що під час обшуку в домі вбитого працівники міліції знайшли добре замаскований тайник, з якого вилучили три картини. Директор обласної картинної галереї відразу впізнав у них твори Сезанна, Ван-Гога і Ренуара, які за таємничих обставин зникли під час війни і ось уже понад чверть сторіччя їх розшукували.

Незадовго до своєї втечі зі Львова гітлерівські загарбники вирішили вивезти з місцевої галереї найцінніші твори мистецтва, зокрема картини з колекції Ермітажу, що експонувалися тут перед війною. Одного дня до галереї під'їхала крита машина, в яку повантажили ящики з полотнами всесвітньовідомих майстрів. Валка з награбованими цінностями вирушила з міста на світанку — гітлерівці розраховували до вечора минути небезпечну зону, де діяли партизани. Та все ж, незважаючи на посилену охорону, партизани напали на валку. їм вдалося захопити кілька машин, у тому числі й зі скарбами картинної галереї. Попав до рук партизанів і реєстр усіх цінностей, що вивозилися. Як згодом з'ясувалося, серед трофеїв не було одного ящика — з полотнами Ель Греко, Сезанна, Ван-Гога й Ренуара, зазначеними у реєстрі. На цих картинах уже давно поставили хрест — і ось шедеври світового живопису знайдено в тайнику в периферійному Желехові. Три картини, але ж їх було чотири…

Як опинилися полотна в тайнику? Куди подівся «Портрет» Ель Греко? Хто вбивця власника будинку на Корчуватській вулиці Василя Корнійовича Пруся? На ці та багато інших запитань мав відповісти слідчий з особливо важливих справ.

Мало не всю ніч він провів у будинку на Корчуватській. Разом з працівниками прокуратури та обласного управління внутрішніх справ ще раз уважно, сантиметр за сантиметром, оглянув будинок Пруся. Тут уже побувала оперативна група працівників райвідділу міліції, які й розпочали попереднє слідство. Наслідки її роботи майже задовольнили Козюренка: огляд будинку було проведено кваліфіковано, не кажучи вже про те, що саме працівники районного карного розшуку знайшли в підвалі добре замаскований тайник. Він був порожній, але це не ввело в оману досвідчених криміналістів. Обстукавши його стіни, вони натрапили ще на одну схованку, а в ній знайшли полотна Сезанна, Ван-Гога й Ренуара. Слідчий райвідділу міліції висунув версію, що Прусь зберігав у першій схованці гроші чи документи, які й попали до рук убивці чи вбивць. Злочинці не знали про існування ще одного тайника, а знайти його людині, навіть досвідченій, не так уже й просто — треба мати чуття криміналіста, щоб установити, що дно схованки розсувається.

І все ж працівники районного карного розшуку припустилися помилки. Експерти обласного управління внутрішніх справ виявили, що в передній частині схову теж зберігали картини — на стінках тайника знайшли кілька ворсинок з полотна, а також сліди засохлої фарби. Можна було зробити висновок, що Пруся вбили, щоб заволодіти «Портретом» Ель Греко. Вбили Пруся ударом сокири, коли він вилазив із підвалу.

… Начальник районного відділу міліції підполковник Раблюк підвівся з-за столу назустріч Козюренку. Мабуть, чекав на нього й попередив підлеглих, бо й у приймальні, і в кабінеті було незвично порожньо. Раблюк ще не знав, як поводитися з цим столичним криміналістом: слова офіційного рапорту готові були злетіти з його уст. Та Роман Панасович випередив його: — Радий вас бачити, шановний Іване Терентійовичу. Вдячний за піклування — номер у готелі чудовий, і я добре виспався… — Він потиснув Раблюкові руку, намагаючись не дихати на нього пивним запахом, та враз засміявся й признався щиро — Оце вперше в житті у вашому місті снідав раками з пивом. У Києві про раків уже забули, а у вас, виявляється, ще не всіх виловили…

Настороженість одразу збігла з Раблюкового лиця.

— А, пиво?! — усміхнувся радо. — На нашому маленькому заводику варять таке, що у великих містах і не нюхали.

«Ото ж то, — подумав Роман Панасович. — В одному місті пиво, в другому — якісь, незвичайні цукерки місцевого виробництва чи копчені лящі, що вважаються в столиці дефіцитом. Ну, що ж, кожному своє Якби в Желехові не варили такого пива, чим би він міг похвалитися?»

— Пиво й справді смачне, — охоче згодився й ковзнув поглядом по паперах, розкладених на столі. Але й це не випало з уваги Раблюка. Підполковник поклав на стіл звичайну картонну теку, нарешті сів і мовив:

— Тут наслідки нашої вчорашньої роботи. — Він витяг із теки аркуш паперу. — Вчора ввечері я особисто розмовляв із директором заготконтори. Він твердить, що днів десять тому Прусь посварився із своїм підлеглим — майстром Галицьким. Вони зачинилися на складі й довго сперечалися. Про що — дізнатись не вдалося. Навіть комірниця, жінка цікава й балакуча, нічого не вивідала. А якщо вже й жінка не вивідала…

Козюренко розуміюче всміхнувся.

— Коли вони виходили із складу, — розповідав підполковник, — комірниця тільки почула, як Галицький роздратовано кинув Прусю: «Я не дозволю залазити до себе в кишеню!»

— Ну-ну, цікаво… — промимрив Роман Панасович.

Цього було досить, щоб підбадьорити Раблюка. В його голосі залунали переможні нотки:

— Директор заготконтори свідчить, що в останні дні в Пруся погіршилися стосунки з Галицьким, хоч раніше вони були друзі — водою не розлити… — Підполковник замовк, чекаючи, мабуть, Козюренкового коментаря, та Роман Панасович нічого не сказав. — Власне, про заготконтору все…

Козюренко зрозумів, що це був найголовніший козир начальника міліції.

— Друге, — вів далі Раблюк. — Наш дільничний інспектор опитав сусідів Пруся. Більшість твердять, що Прусь і його сусіда по садибі Якубовський мало не щодня лаялися з усякого приводу. Кури Якубовського погребуться на грядках у Пруся, і вже зчинилася неймовірна сварка. А то почали сваритись через якусь сливу… Якубовський погрожував, що вб'є Пруся…

— Вб'є Пруся… — машинально повторив Роман Панасович.

— Ви вважаєте? — аж перегнувся через стіл Раблюк.

— Ні… ні… Розповідайте далі, будь ласка… До речі, ваші працівники допитували Якубовського?

— Він був понятим, коли попередньо оглядали будинок убитого. Звісно, його розпитували, чи не помітив чогось підозрілого. Каже — ні… Можливо, ми тут припустились помилки, та що вдієш…

— Нічого… — Козюренку сподобалося, що Раблюк сказав «ми» — не викручувався, не валив на слідчого карного розшуку, який виїжджав на місце злочину.

— Як твердять судмедексперти, вбили Пруся між одинадцятою і дванадцятою ночі. Вранці вісімнадцятого травня його бачили коло заготконтори з якимсь громадянином. Потім вони разом обідали в чайній. Розумієте, — осміхнувся чомусь винувато, — містечко в нас невеличке, і свіжа людина впадає в очі.

— Прикмети? — Роман Панасович ледь ворухнувся в кріслі — повідомлення зацікавило його.

Підполковник мовив швидко:

— Літній чоловік у потертому темно-синьому костюмі і військового зразка сірому кашкеті, але з м'яким козирком. Середній на зріст, обличчя в зморшках. Чергова заготконтори сказала: «Як печене яблуко…»

Роман Панасович кивнув: жінки спостережливіші за чоловіків.

— А це телеграма з області на ваш учорашній запит, — Раблюк подав клаптик паперу. — Як ви й передбачали…

Роман Панасович пробіг очима нерівні рядки: записували швидко й не дуже розбірливо, та Козюренко навчився вільно читати будь-який почерк.

— Справді цікаво… — сказав невизначено, буцім сумнівався у справжній цінності повідомлення, хоч це було не так: з області підтверджували, що під час війни Василь Корнійович Прусь перебував у партизанському загоні, який діяв на Львівщині, і що саме цей загін напав на гітлерівську валку й захопив кілька машин з цінностями, які ворог намагався вивезти до Німеччини. — Цікаво… Давайте зробимо так, Іване Терентійовичу. По-перше, викличте сюди, до райвідділу, Якубовського — я хочу поговорити з ним. По-друге, ознайомте всіх ваших працівників з прикметами невідомого, з яким бачили Пруся. Черговій заготконтори покажіть паспорти мешканців готелю — може, серед них упізнає чоловіка, котрий приходив до Пруся. Поцікавитесь тими, хто виписався з готелю вчора й позавчора. Якщо хтось схожий, — осміхнувся, — на печене яблуко, негайно зробіть запит — хай відразу надішлють фотографію для впізнання.

Козюренко витримав паузу, і підполковник правильно зрозумів його.

— Буде виконано! — підвівся. — Ми приготували вам для роботи кабінет мого заступника, на третьому поверсі. Там затишніше… Але якщо вас влаштовує мій…

— Ну, що ви, Іване Терентійовичу! Мені потрібні стіл, телефон і диван — більше нічого. Правда, ще… Чи не зможете ви дістати якусь ковдру й подушку? Іноді шкода гаяти час…

— Ще б пак, — махнув рукою Раблюк. — До речі, якщо не заперечуєте, я хотів би запросити вас на обід.

— Дякую, але не хочу зв'язувати вас обіцянкою. Коли ви обідаєте? О третій? Чудово, постараюсь бути, однак не ображайтесь, якщо не вдасться. У нас же з вами служба така…

Раблюк кивнув: справді, служба неспокійна — не знаєш, де будеш через півгодини.

Кабінет Раблюкового заступника сподобався Козюренку. З його вікна відкривався гарний краєвид — довга перспектива вулиці, з одного боку одноповерхові котеджі, що потопали в садах, з протилежного — парк.

Козюренко постояв трохи біля відчиненого вікна, з насолодою вдихаючи аромат квітів, зітхнув і сів до телефону. Викликав Львів і, почувши, як гучно задеренчала мембрана, мовив задоволено:

— У тебе, Юрко, чую — все гаразд. Радий буду скоро побачитись, а то біс його знає що коїться: ти в Києві — мене нема, я у Львові — ти десь вештаєшся…

— Старий! Тисну твою лапу. Приїжджай увечері. Ніна буде рада. І ніяких відмовок, тут я начальство. Вчора хотів зустріти тебе в аеропорту, та, розумієш, таке вийшло… Коротше, приїдеш — розповім… Ну, як у тебе справи? — запитав без усякого переходу.

— Йдуть, — не зовсім упевнено відповів Козюренко. — А щоб вони йшли швидше, ти от що, друже, зроби… — Уявив, як натиснув Юрко кнопку магнітофона — не хотів нічого випустити з уваги. Хоча ні, Юрко, мабуть, потягнувся по олівець і притиснув ліктем аркуш паперу, щоб зручніше було писати. За звичкою прицмокує губами, зовсім як учень першого класу, а йому вже за п'ятдесят… Чорт, як непомітно спливають роки. Здається, зовсім недавно закінчили з Юрком юридичний факультет, а насправді минуло вже чверть віку. То було відразу після війни. І ось обидва вже у чинах, в нього — лисина, а в Юрка від турбот побіліла голова. Та голос в Юрка не змінився, такий самий бадьорий і густий. Дівчата, бувало, закохувались у нього по телефону… — Ти чуєш мене, Юрко? — запитав, бо здалося, той мовчав мало не хвилину.

— Звичайно.

— Зв'яжись з облспоживспілкою. Треба, щоб звідти послали до Желехівської заготконтори на посаду вбитого Пруся гарну людину. Так, правильно, начальником цеху по переробці овочів. У цій заготконторі, як я розумію, є комбінатори й сучі сини, а бажано було б, щоб вони цю нову людину прийняли як свою… Я хотів би з цим чоловіком поговорити перед тим, як він приїде до Желехова. І ще: вечерятиму в тебе, якщо організуєш мені сьогодні репродукцію з тої клятої картини…

— Як тобі не соромно, — аж захлинулась від обурення мембрана. — Це ж шедевр світового живопису!

— І цей шедевр світового живопису може зникнути, якщо я не матиму репродукції.

— Можеш вважати, що вона вже в тебе.

— Ти певен?

— Я знав, що вона тобі знадобиться. Директор картинної галереї вже привіз її.

— Ну, друже, ти мене розчулив. Потрібні також дані про діяльність партизанського загону Войтюка.

— У якому перебував Прусь?

— А ти, бачу, в курсі…

— До нас такі криміналісти приїжджають не кожного дня. Зараз я пошлю когось із хлопців в архів.

— Тоді, можливо, тобі доведеться пригощати мене сьогодні ще й обідом…

— З радістю. Зараз подзвоню Ніні…

— Не треба, навіщо їй зайвий клопіт?

— Е-е, голубе, мені ж потім дістанеться — чому не попередив…

Поклавши трубку, Роман Панасович присунув до себе справу Пруся. Вже переглядав її, але повинен був знати все бездоганно.

З маленького фото дивився на нього чоловік із кошлатими бровами й м'ясистим носом. Дивився так суворо й підозріливо, що Козюренку здавалося, усмішка ніколи не торкалася його уст. Цей похмурий чоловік народився тринадцятого року в невеличкому селі під Львовом. Батьки його — селяни, і сам він теж жив у селі. З сорок третього року — в партизанському загоні. Після війни весь час у Желехові, в заготконторі. Тільки спочатку він був звичайнісіньким робітником, потім майстром і, нарешті, начальником цеху. Що ж, зростання закономірне — Прусь заочно закінчив технікум харчової промисловості. Був він людина не дуже-то й грамотна, судячи з кількості помилок в автобіографії, але, певно, своє діло знав, бо в райспоживспілці відгукувались про нього, як про фахівця, добре, не раз преміювали й оголошували подяки. Жив скромно. Дім, щоправда, збудував великий, з мансардою. Та він був майже порожній. У трьох нижніх кімнатах стояли почорнілі від часу стіл, стільці, дешевенька шафа й продавлений диван. Лише в мансарді, де Прусь мешкав, усю підлогу закривав гарний килим, а над широкою тахтою, застеленою пухнастим гуцульським ліжником, нависав імпортний торшер. І грошей у вбитого не знайшли. На ощадній книжці лежало всього триста карбованців. Прусь скаржився співробітникам, що заборгувався, будуючи дім, і змушений рахувати копійки. Проте люди бачили, як він напідпитку приїжджав із Львова на таксі. Висідав, щоправда, десь на безлюдних вулицях. Та хіба можна щось приховати від цікавих очей желехівців?

У двері постукали, і Козюренко відірвався од паперів.

— Прийшов Якубовський, — доповів черговий по райвідділу.

— Хай зайде.

Якубовський чимось скидався на Пруся, і водночас був зовсім не схожий на нього. «Такий самий похмурий і підозріливий, — подумав Роман Панасович. — Не дасть спуску нікому, особливо сусідові, який вибудував собі дім кращий, ніж у нього».

— Я — слідчий, — відрекомендувався Козюренко й присунув Якубовському стілець. — Сподіваюся, догадуєтесь, чому довелося потурбувати вас?

Якубовський зиркнув спідлоба й ледь помітно ворухнув губами.

— Знаю, — відповів похмуро. — Шукаєте вбивцю Пруся.

— І маємо надію, що ви допоможете нам.

— Прошу пана начальника, я нічого не знав і не знаю.

— Ну, для чого ж так категорично?.. — засміявся Роман Панасович. — Ви придбали будинок на Корчуватській вулиці чотири роки тому?

— Так.

— Перед цим знали Пруся?

— Ні.

— Отже, ви знайомі чотири роки. Цього досить, щоб вивчити один одного, а може, й заприятелювати, як і належить добрим сусідам. Як ви гадаєте?

— Та досить, — ствердно кивнув Якубовський.

— Ви були в добрих стосунках з небіжчиком?

— Що нам ділити?

— І не сварились?

— Іноді, по-сусідському… З ким не буває? Курка перебіжить чи ще щось…

— Справді, хіба можна за курку вбити людину? — Роман Панасович помітив, як ворухнулись брови в Якубовського. Але той відповів твердо:

— Звісно, не можна.

— І все ж ви хапалися за сокиру? — запитав Козюренко рівним тоном.

Якубовський не підводив очей.

— То, прошу пана начальника, так сталося, не відмовляюсь. Я був украй роздратований і тільки пригрозив Прусю.

— І за сливу кричали, що вб'єте! Люди чули…

— У нас люди все чують! — раптом зло блиснув очима Якубовський.

— А хтось розтрощив сокирою голову вашому сусідові…

Якубовський нараз повернувся до Козюренка усім тулубом. Поклав вузлуваті руки на стіл, наче хотів перекинути його на Романа Панасовича. Мовив з притиском:

— Я знав, що ви запідозрите мене. Але я не вбивав. Твердо кажу: не вбивав!

— Де ви були вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня?

— Де ж можу бути? Вдома. Раніше із старою іноді в кіно ходили, а після її смерті я навіть телевізор не вмикаю.

— О котрій годині лягли спати?

— Як завжди, о десятій.

— Надвір виходили?

— Так.

— І нічого підозрілого на сусідовій садибі не побачили? У нього ще горіло світло?

— В горішній кімнаті.

— А Прусь не виходив на балкон чи в сад?

— Ні. Правда, мені здалося… Та, може, я й помилився…

— Що вам здалося?

— Спочатку побачив якусь тінь коло ґанку. Наче хтось майнув там. Я підійшов поза смородиною — нікого. Але було вже темно, погано видно, та й до Пруся ніхто не ходив.

— Взагалі ніхто не ходив? Чи просто ви не бачили?

— Прошу вас, я вже на пенсії, і жінка рік як померла, то доводиться по господарству крутитись. Увесь час надворі — побачив би. Іноді хтось із заготконтори зазирне — ото і всі гості.

— А з ким Прусь повернувся додому ввечері вісімнадцятого травня?

— Сам.

— Але ж ви бачили тінь коло ґанку. Вікно на мансарді в той час світилося?

— Я подумав, що Прусь міг вийти, не вимкнувши світла.

— Ви були у Пруся вдома? Знаєте розташування кімнат?

І знову брови в Якубовського ворухнулись.

— Попервах бував… Та потім… — махнув рукою.

— Коли востаннє заходили до Пруся?

— Вже й забув. Може, років зо два…

— Що ж, громадянине Якубовський, ми вимушені оглянути ваш дім і подвір'я.

— Обшук? — зчепив пальці той. — Ви нічого не знайдете, бо я не вбивав.

— Якщо ваша совість чиста, не хвилюйтеся. Але обшук у вас ми зробимо… Мусимо зробити.

Поки працівники міліції в присутності понятих проводили обшук у будинку Якубовського, Козюренко оглянув садибу. Постояв на доріжці, що вела до хвіртки, зійшов на ґанок. Вікна Прусевої мансарди звідси не побачив. Спустився в сад. З-під яблунь було видно і мансардне вікно, і ґанок сусіднього будинку. Якубовський міг непомітно, ховаючись за смородиновими кущами, підійти до самісінького паркана й перелізти через нього — не паркан, а сама назва…

Обшук не дав ніяких наслідків. Якубовський як сів біля вікна, так і просидів непорушно до кінця обшуку. Підвівся, коли Козюренко запропонував йому дати підписку про невиїзд.

«ПЕЧЕНЕ ЯБЛУКО»

Козюренко сидів за столом заступника начальника райвідділу, пив несолодку й несмачну розчинну каву і в задумі малював на аркуші паперу чортів. Вони в нього виходили засмучені, худі й нещасні. Помітивши, що один з них чимось схожий на Якубовського, Роман Панасович зібгав папір і гидливо кинув у кошик. Дістав чистий аркуш, написав: «Якубовський» — і поставив з обох боків по знаку запитання. Перейшов на диван, приліг, підмостивши під бік подушку. Це допомогло зосередитись. Ще раз поновив у думках усі деталі справи — чи не припустився десь похибки?

Труп Пруся побачив робітник заготконтори, якого привіз на Корчуватську мотоциклом його товариш. Це сталося близько дев'ятої ранку у вівторок дев'ятнадцятого травня. О восьмій Прусь мав вийти на роботу, але не з'явився, а без нього не могли відчинити підсобне приміщення цеху. Вхідні двері Прусевого будинку були зачинені, проте незамкнуті. Робітник погукав Пруся і, не почувши відповіді, зайшов у хату. Труп лежав на кухні коло ляди, що вела у підвал. Видно, вбивця обрав зручну позицію — за кухонними дверима: Прусь, вилізши з підвалу, неодмінно мав повернутися до нього спиною.

В тому, що Прусь дістав із схову картину і ніс її з собою, в Козюренка не було сумніву: падаючи, вбитий зачепив згорнутим полотном ляду — на ній лишилися сліди фарби і ворсинки, ідентичні знайденим у тайнику. Отже, вбивця напевно знав, по що спустився у підвал Прусь, і чекав на нього з сокирою. Потім він ретельно обшукав підвал — про це свідчили трохи зсунуті із своїх місць речі. Убивця намагався не залишати слідів, та все ж кілька разів помилився. Нарешті він знайшов тайник і відчинив його, мабуть, ножем. Нічого не побачивши в ньому, інсценував пограбування: вивернув у Пруся кишені, зняв годинника й забрав гроші (того дня Прусь одержав зарплатню й навряд чи встиг усю її витратити) і зник.

Убивство сталось, як установила експертиза, між одинадцятою й дванадцятою годинами ночі. Перед цим Прусь розпив з кимось пляшку вина: на журнальному столику біля тахти стояли дві склянки — одна порожня, у другій було трохи вина. На цій склянці ще під час першого обшуку працівники міліції виявили відбитки чиїхось пальців. Насторожувало те, що людина, яка напевно вбила Пруся і потім нишпорила в підвалі, майже не залишила там слідів, не було й відбитків пальців — очевидно, діяла в рукавичках. І раптом такий недогляд. Хоча її могло злякати щось, і вона вже не мала часу, щоб піднятися в мансарду й обтерти склянку.

Сліди на склянці залишив не Якубовський. Взагалі в нього з Прусем були не такі стосунки, щоб по-дружньому розпивати в мансарді портвейн. Але ж гість Пруся міг піти, не замкнувши дверей, і Якубовський скористався з цього. Тільки навряд чи він ліз би в підвал і шукав тайник, а тим більше — картини…

Тут могли бути десятки варіантів, версій, ходів, і Козюренко не сушив над ними голови. Вважав, що найперше його завдання — знайти людину, яка пила того вечора з Прусем портвейн, а також чоловіка, якого примітила чергова заготконтори і з яким Прусь обідав у чайній.

А може, це одна й та сама особа?

Начальник райвідділу доповів Козюренку, що серед тих, хто жив у готелі «Червона зірка», чергова не впізнала «печеного яблука». Вісімнадцятого ввечері з готелю виписалися троє: двоє львів'ян і один житель Ковеля. Кілька годин тому спецпошта доставила їхні фотографії, і тепер дільничний уповноважений разом із помічником Козюренка — працівником обласного управління внутрішніх справ старшим лейтенантом Владовим розшукували тітку Марусю — вахтера заготконтори, яка відчергувала свою зміну і кудись подалася.

Роман Панасович, пересівши до столу, почав гортати матеріали про партизанський загін, у якому перебував Прусь.

Загін був невеликий, і масштаби його діяльності не вельми вражали. Становище загону ускладнювало те, що доводилось відбиватися і від гітлерівських каральних частин, і від місцевих бандерівців. Партизани весь час маневрували, іноді перебазовувались аж у карпатські ліси, де пересиджували особливо небезпечні зимові місяці.

Організував загін і керував ним односельчанин Пруся — колишній голова сільради Войтюк. Він загинув під час нападу на німецьку валку. Поки партизани навантажували вози, до гітлерівців підійшло підкріплення. Зав’язався бій. Войтюк із групою бійців затримував ворога, щоб дати можливість партизанським підводам від'їхати якнайдалі. Потім партизани поділились на групи й стали відходити до бази. Войтюк на збірний пункт уже не повернувся. Останнім, хто його бачив, був Прусь. В архіві збереглося свідчення Пруся: гітлерівці підстрелили його коня, і він почав розвантажувати підводу, щоб заховати ящики. В цей час на нього наткнувся Войтюк з Івасютою — бійцем їхнього загону. Командир уже був поранений і наказав відступати, бо вороги підійшли зовсім близько. Партизани перебігали галявину, гітлерівці вбили Івасюту і вдруге поранили Войтюка. Однак Прусь не покинув його, ніс на плечах мало не півтора десятка кілометрів, та, на жаль, урятувати командира не пощастило: Войтюк помер у нього на руках, і Прусь сам поховав його.

Розповідь була настільки вірогідна, що ніхто в ній не усумнився. Новий командир загону представив Пруся до нагороди, і після визволення Львова той одержав медаль «За відвагу».

Роман Панасович заварив собі ще півсклянки кави. Уявив, як все могло статися насправді. Поставивши на підводу ящики з цінними трофеями, Прусь погнав коня не до місця збору партизанського загону, а добре знайомими йому лісовими путівцями до свого села. Козюренко перевіряв по карті: село за вісімнадцять кілометрів од дороги, де. загін напав на гітлерівську валку. Залишив трофеї в родичів чи знайомих, а може, просто заховав десь і вже тоді рушив на базу. Тут його здибав Войтюк з Івасютою. Можливо, командир і справді був поранений. Звичайно, він не міг не запитати у Пруся, чому той їде від села та ще й на порожньому возі. І тоді Прусь знищив їх — підступно скосив автоматною чергою. Командира поховав, а труп Івасюти просто кинув у лісі. Розповідаючи у загоні про загибель Войтюка, перекрутив факти, змалювавши свої дії як геройські…

Козюренко зітхнув: звичайно, це його здогад. Але, мабуть, так воно і було, хоча довести злочин Пруся тепер уже неможливо.

Задзвонив телефон: Владов повідомляв, що чергову нарешті розшукали й привезли до райвідділу міліції.

Роман Панасович розклав на столі з десяток фотографій. Жінка, яку привів старший лейтенант, цікаво глянула на нього, усвідомлювала, що потрібна міліції: сам дільничний привіз на машині. Вона присунулась До Козюренка й зашепотіла таємниче:

— Я, товаришу, прямо скажу: він, і більше ніхто… Обличчя в нього, що в того злодюги, а очі так і бігають, так і бігають… Я одразу хотіла подзвонити в міліцію, та сумнів мене взяв: товариш Прусь така солідна людина, що не водитиметься із злодіями.

Роман Панасович підвів жінку до стола.

— Гляньте, чи нема його тут?

Чергова одразу тицьнула в одну з фотографій.

— Ось він, голубчик. Точно він. Я, його впізнала, злодюгу. Тепер не відкрутиться… Трохи молодший тут. Ах, ти ж убивця, ірод проклятий!..

Козюренко мовив підкреслено офіційно:

— Громадянко Коцюба, прошу вас ще раз уважно подивитися на це фото. Ви стверджуєте, що на знімку чоловік, з яким ви бачили вісімнадцятого травня Василя Корнійовича Пруся?

— Атож, стверджую. Та я його і серед тисячі впізнала б.

— Що ж, тоді дякую вам. — Роман Панасович подав жінці руку. — До побачення.

Видно, тітка Маруся не чекала такого фіналу, сподівалась, що її розпитуватимуть, складатимуть протоколи, нарешті, радитимуться, як затримати вбивцю, а тут — до побачення…

Ступила крок до Козюренка, хотіла сказати щось, та Владов добре знав службу — прочинив двері й звелів:

— Пройдіть, громадянко!

Коцюба міцно стулила губи і ображено зиркнула на Романа Панасовича: отака шана за викриття злочину. Та Козюренко вже знову поринув у справи і не помітив її погляду. Він дістав з шухляди супровідну до фотографії.

Яків Григорович Семенишин. Робітник Ковельського цегельного заводу. 1917 року народження. Адреса…

Глянув на годинник. Тільки пів на одинадцяту, і якщо зараз виїхати, можна по обіді бути в Ковелі. Кинув до портфеля папери, зубну щітку й наказав Владову подавати машину…

… На Ковельський цегельний завод вони прибули разом із слідчим карного розшуку місцевої міської міліції; Завідуючому відділом кадрів пояснили, що розслідують заяву, яка надійшла до міліції, — щось пов'язане з продажем крадених речей. Попросили покликати начальника цеху, де працював Семенишин. Чекаючи на нього, Козюренко заглибився в особову справу, яку приніс завідуючий. Мало не свиснув від несподіванки: Яків Григорович Семенишин воював в одному партизанському загоні з Прусем. Але нічим не виказав свого подиву. Професійна звичка — загнуздувати емоції, приховувати їх. І все ж усвідомлення того, що нарешті, можливо, натрапив на справжній слід, завжди збуджувало й приносило задоволення. Адже Прусь із Семенишиним могли бути спільниками ще з часів війни, а може, Семенишин у чомусь підозрював Пруся і шантажував його…

Прийшов начальник цеху — статечний, сивуватий чоловік із хитрими очима. Роман Панасович запитав у нього, що той думає про Семенишина.

— Виходить, ви з міліції? — чи то здивувався, чи то схвалив начальник цеху й розгладив свої пишні вуса. — І цікавитесь Яшком? І що ж він, дозвольте вас запитати, накоїв?

Козюренко побачив, як спалахнув слідчий з міської міліції, і зупинив його непомітним рухом руки. Знав, що таких людей, як начальник цеху, краще не дратувати й не хизуватися перед ними своїм становищем. Видно, вийшов з робітників і знає собі ціну.

Роман Панасович присунув стілець до начальника цеху, мовив відверто:

— Повірте нам, шановний товаришу, що ця справа, може, не така проста. Але ви, мабуть, розумієте, що робота Наша специфічна — повинні тримати язик за зубами. Тому, якщо можна, не розпитуйте нас..

Начальник цеху скосив на нього хитре око.

— Добре, — згодився. — Отож, що я думаю про Яшка? План він виконує, ініціативний. Робітник непоганий, не сачок, коли треба, з власним часом і вигодою не рахується.

— Зараз він на заводі?

— Робочий день ще не закінчився…

— І на цьому тижні кожного дня працював?

— У понеділок брав відгул… — Начальник цеху лише на мить затнувся і сказав твердо — Але не вийшов на роботу й у вівторок. Я йому, правда, прогулу не записав: Яшко — робітник сумлінний і обіцяв відпрацювати поза робочим часом.

Роман Панасович мимоволі перезирнувся з Владовим.

— Скажіть, будь ласка, — запитав швидко, — ви бачили Семенишина у вівторок?

— Бачив. Після роботи Яшко заходив до мене. Він недалеко живе, — визнав за необхідне пояснити. — Пробачався: мовляв, у поїзді трапилась компанія й добряче хильнули. Приїхав і ліг відсипатись.

— О котрій годині він був у вас?

— Близько п'ятої.

— Ви знаєте, в якій справі відлучався Семенишин?

— Чом не знав би? Всі знають. Черга в нього на «Запорожець» підходить — їздив до якогось свого давнього знайомого позичати гроші.

— І позичив?

— Здається.

— І останнє. Ви казали, що живете недалеко від Семенишина. Чи бували ви у нього? Який він сім'янин?

Начальник цеху розвів руками.

— Сім’я як сім'я… Живуть… Ну, трапляється, коли Яшко закладе зайве, то й розмови, звичайно, точаться небажані.

— Кажіть уже прямо: скандали, — втрутився слідчий з міського відділу.

— Можна й так назвати, — згодився начальник цеху. — Але Семенишин чоловік порядний. Діти в нього гарні, і жінку свою він поважає.

— Маємо до вас прохання, — довірливо нахилився до начальника цеху Козюренко. — Чи не могли б ви затримати Семенишина після роботи, скажімо, на півгодини? Але про нашу розмову… — приклав пальця до уст. — Це в інтересах самого Семенишина.

Начальник цеху незадоволено гмукнув, проте згодився. Коли він вийшов, Роман Панасович наказав Владову:

— Негайно зв'яжіться з вокзалом. Уточніть розклад руху поїздів у желехівському напрямі. І автобусів. А вас, — звернувся до слідчого, — прошу підготувати постанову на обшук у Семенишина. Подзвоніть до міліції, щоб опергрупа була напоготові.

Роман Панасович стомлено відкинувся на спинку стільця. Владов скоса позирав на нього, намагаючись відгадати, про що думає ця знаменита людина: напевно, складає план допиту небезпечного злочинця…

Тим часом Романові Панасовичу просто хотілося спати: спекотний день і не дуже гарна дорога давалися взнаки… Непомітно потер скроні, і ковтнув із склянки теплуватої води й нетерпляче запитав у старшого лейтенанта:

— Ну, що там у вас, Петре?

Той, дописавши кілька цифр у блокноті, поклав трубку.

— Поїзди з Желехова на Ковель ідуть тричі на добу. Прямий із Львова до Ленінграда проходить через Желехів о дванадцятій годині чотири хвилини, прибуває до Ковеля через шість годин. Приміський Львів — Ковель. Цей виходить із Желехова о двадцять першій двадцять сім, прибуває о пів на сьому ранку. І ще один на Брест. Час виходу з Желехова — п'ятнадцять нуль сім, прибуття до Ковеля — двадцять дві вісімнадцять.

— Автобуси?

— Є тільки два із Львова до Ковеля через Желехів. Нічний зупиняється в Желехові близько п'ятої години й прибуває до Ковеля об одинадцятій чи трохи пізніше. І денний. Той виходить із Львова о дев'ятій двадцять п'ять, приблизно годину йде до Желехова і ще шість до Ковеля. Отже, сюди він прибуває десь близько сімнадцятої години.

— Семенишин міг повернутися нічним автобусом, — швидко прикинув Роман Панасович. — Уночі потинявся по Желехову або пересидів десь у парку… А втім, чого гадати, їдьмо.

Невеличкий, з червоної цегли будиночок Семенишина тонув у зелені. Перед вікнами цвіли якісь жовті квіти, а вздовж доріжки, що вела до ґанку, пишалися своєю красою величезні червоні й білі півонії. Владов штовхнув хвіртку — не замкнуто. Зійшли на ґанок, подзвонили — ніхто не відповів. Подзвонили ще, нараз їх покликали з саду тонким голосом:

— Що вам треба, дядьки?

Козюренко перехилився через бильце ґанку. Під деревами стояв хлопчисько років десяти в коротких штанях і картатій сорочці. Білявий, кирпатий.

— Тато чи мати вдома? — запитав Роман Панасович. — Ти ж Семенишина син?

— Атож, Семенишинів. Але батьки на роботі.

— А можна на них почекати?

Хлопець стенув плечима.

— Вони скоро мають бути. — Він дивився відкрито, та все ж насторожено.

Козюренко розумів, що хлопця слід заспокоїти. Але як? Мовив непевно:

— Ми з області, і нам треба побалакати з твоїм батьком. Тебе як звуть?

— Олегом.

— То де можна почекати?

— А заходьте до хати. Там є радіо й газети.

— А ти не хочеш разом з нами до компанії? Де Ліда?

Незнайомці знали, як звуть його сестру, і це остаточно переконало хлопця, що вони люди свої.

— У школі. Вона ж на другій зміні.

— А-а… — протягом сказав Владов так, наче все знав і тільки випадково забув.

— Кажуть, скоро ви на «Запорожці» їздитимете? — запитав Роман Панасович, влаштовуючись на диванчику.

— Батько казали, що цього літа одержимо… — І додав радісно — Він хоче червоного кольору…

— А ти?

— І мені теж подобається.

— Ну й добре, — втрутився Владов — Якщо грошей назбирали, то які ж можуть бути розмови…

Роман Панасович зиркнув на нього несхвально — навіщо провокувати дитину? — і Владов затнувся. Але хлопцеві було приємно побалакати на цю тему.

— Ще не назбирали, та батько казали, що якось викрутимось. Позичимо, а потім віддамо.

— Ну… ну… — гмукнув Козюренко. — А як у. тебе справи у школі? — поспішив перевести розмову на інше.

— Так… — трохи знітився хлопець.

— Є трійки?

— Не часто…

Роман Панасович підвівся, визирнув у коридор. Навмисне прийшов До Семенишиних, поки господар не повернувся з роботи, — хотів знати про нього все. Навіть побутові дрібниці мали значення. Адже вони часто підкреслюють чи виказують ту чи іншу рису характеру людини. Крім того, Козюренко хотів побалакати з дружиною Семенишина. Може, вона щось знає, а якщо ні, то не виключено, що вплине на чоловіка: бували випадки, коли найзапекліші злочинці, які вели із слідчим довгу й заплутану гру, не витримували навіть погляду дружини…

З коридора двері вели до дитячої кімнати. Там стояла етажерка з підручниками, на стінах були порозвішувані карти й кольорові вклейки з журналу «Україна», а на письмовому столі лежала купка зошитів. З відчинених дверей третьої кімнати виглядала спинка нікельованого ліжка, на якому височіла гора подушок — звичайна скромна обстава робочої людини.

Грюкнула хвіртка, і Олег висунувся у вікно.

— Мати прийшли! — вигукнув радісно й побіг зустрічати. — У нас гості, мамо, — сказав на ганку, — то я запросив їх до хати.

— Молодець! — похвалила мати. Вона поставила в коридорі важкий кошик з картоплею, мимохідь поправила перед дзеркалом зачіску й зупинилася в дверях вітальні.

— Ви до Якова? — запитала.

— Маємо розмову до вас, шановна Віро Володимирівно, — чемно вклонився Козюренко, — тільки… — вказав очима на хлопця.

— Збігай, Олежку, по хліб, — здогадалась.

Хлопець невдоволено скривився — адже цікаво було послухати розмову дорослих. Та в сім'ї, видно, підтримувалась дисципліна: схопив сітку й побіг у магазин.

— Розмова у нас, Віро Володимирівно, буде довга й неприємна, тож сідайте ближче. Ми, правда, не дуже-то й бажані гості… Із слідчих органів, ось моє посвідчення…

Жінка сполотніла.

— Невже мій Яшко щось накоїв? Він, товаришу слідчий, як трохи вип'є, дурний стає…

— Усьому свій час, Віро Володимирівно. Спочатку ми попросимо вас відповісти на деякі запитання. Це не допит, і якщо ви не згодні…

Господиня присунула до себе стілець і, нарешті, сіла.

— Що він накоїв? — прошепотіла.

— Я зрозумів, що ви згодні допомогти слідчим органам, так же? — наполягав Козюренко.

— Запитуйте, — тяжко вивихнула жінка.

— Ви знали, що ваш чоловік їздив днями до Желехова?

— Так.

— Чого?

— Позичити грошей.

— Коли мав повернутися?

— Вісімнадцятого травня.

— А приїхав?

— Дев'ятнадцятого.

— О котрій годині ви його побачили?

— Отак, як зараз, після роботи. Але він повернувся вранці. Казав, що був напідпитку і не хетів нас турбувати. Заснув у сараї на сіні.

— Він позичив гроші?

— Ні, але домовився, що той його знайомий перекаже поштою п'ятсот карбованців.

— І нічого ваш чоловік не привозив з собою? Ніяких пакунків, згортків?

— А ми зараз нічого не купуємо. Гроші на машину збираємо.

Жінка відповідала одразу, не вагаючись. В очах її Роман Панасович бачив подив і тривогу.

— У Желехові пограбували людину, — мовив, пильно стежачи за виразом обличчя господині. — Цю людину добре знав ваш чоловік. І підозра впала на нього.

Жінка зітхнула полегшено, навіть усміхнулася.

— Пусте, — відповіла впевнено. — Яків цього не зробить. А я думала — по п'янці…

— Добре, що ви так вірите чоловікові, але ж тим тяжче буває розчарування…

— Пусте… Я знаю: Яків нездатний на злочин.

На викладеній цеглою доріжці за вікнами почулися кроки. Козюренко попередив хазяйку:

— Без нашого дозволу…

Та кивнула. Роман Панасович подав знак, і Владов зустрів господаря в коридорі. Пропустив його поперед себе до кімнати, а сам став у дверях.

Семенишин озирнувся на нього вражено, перевів погляд на дружину й Козюренка. Його вкрите дрібними зморшками обличчя, яке було справді схоже на печене яблуко, розтяглося в усмішці.

— Здрастуйте, — мовив розгублено. — Хто ви такі? Бо так нібито не знаю…

— З міліції ми, — перебив Козюренко суворо. — До вас, Якове Григоровичу! Не чекали?

— А чого б я мав чекати? — Семенишин спокійно пройшов до стола, сів, поклавши на нього руки. — Ну, коли до нас у справі, то кажіть, чого прийшли…

— Та в мовчанку грати не будемо! — В тоні Козюренка зазвучали різкі нотки. — Ви зустрічалися в Желехові з Василем Корнійовичем Прусем?

— Їздив до нього.

— Коли?

— У неділю поїхав, так? — обернувся до дружини.

— Відповідайте тільки мені! — Козюренко присунувся до стола. Тепер вони сиділи один навпроти одного, і Роман Панасович дивився просто в очі Семенишину, наче хотів прочитати його думки.

— У неділю, сімнадцятого?

— Атож. Приїхав до Желехова пізно вночі й зупинився в готелі.

— Чому не пішли до Пруся?

— А де б дізнався про його адресу? Якби знав, пішов би до Василя — у готелі ж треба карбованця платити…

— Але ж уранці ви розшукали Пруся?

— Так я ж знаю, де він працює. Уранці пішов у заготконтору і там дочекався його, так?

— Просили в нього грошей?

— На машину в нас черга підходить, мусив…

— І Прусь вам дав?

Семенишин скосив очі на дружину. Відповів невпевнено:

— Та ні… Обіцяв позичити п'ятсот карбованців.

— Коли ви пішли від нього?

— Ну, пообідали у чайній, так? Випили, і він на роботу пішов. А я ще трохи посидів на лавці, до поїзда у мене часу багато було, — і на вокзал.

— Коли виїхали з Желехова?

— О пів на десяту вечора.

— Чим можете довести?

— Як чим? Десь квиток у мене… — Він занепокоєно почав нишпорити по кишенях і не знаходив. Нарешті полегшено зітхнув — поклав на стіл залізничний квиток. Роман Панасович подивився на світло — так, квиток був проданий вісімнадцятого травня на вечірній поїзд.

— Отже, ви їхали поїздом Львів — Ковель, який прибуває до вашого міста о пів на сьому ранку. Хто може засвідчити, що. ви приїхали саме цим поїздом?

Семенишин знизавплечима.

— А я знаю?

— Чому не прийшли просто додому?

— А де ж я був? — Знову тривожно зиркнув на дружину. — І чому це ви мене допитуєте? — нараз підвищив голос. — Яке маєте право?

— Ми ще вас фактично не допитуємо, громадянине Семенишин, — перебив Козюренко;— Ми ведемо попереднє слідство, і у ваших інтересах казати нам чистісіньку правду. Дружина побачила вас дев'ятнадцятого травня тільки після роботи. Де ви були весь день?

— Спав. На сіні у сараї спав. Компанія в поїзді підібралась, гарні хлопці, так? Ну, півлітра випили, а потім ще і в карти гуляли. Мало не до Ковеля. Вони раніше зійшли. Був я випивши трохи, так? А з жінкою в нас… — Він не доказав і зиркнув на дружину.

Та підвелася з стільця, хотіла втрутитись, але Козюренко підніс руку, не дозволяючи:

— Назвіть, з ким їхали у поїзді.

— З хлопцями, я ж кажу. Трактористи вони, так?

— Прізвища, імена пам'ятаєте?

Семенишин закліпав повіками, скрушно опустив голову.

— П'яний був, — мовив ніяково. — Забувся… Півлітра, значить, узяли, а потім ще, так?

— Ви теж купували горілку? — примружив очі Роман Панасович. — Уночі, та ще на вокзалі, не продають.

— А я ще перед від'їздом. Півлітра…

— Мали гроші з собою? Скільки?

Семенишин засовався на стільці. Козюренко повернувся до його дружини.

— Скільки дали чоловікові на дорогу?

— На проїзд, та ще трояка.

— З них ви карбованця заплатили за готель… — Роман Панасович втупився некліпливим поглядом у Семенишина. — Снідали? — Той кивнув. — Ще півкарбованця на сніданок. Де взяли гроші на горілку?

Обличчя Семенишина вкрилося червоними плямами. Щоки обвисли.

— У Пруся. Він позичив мені сімдесят карбованців. Десятку пропили, тому й не казав дружині.

Перед Козюренком постало тіло з розтрощеним черепом. І вивернуті кишені. Навряд чи Семенишин наважився б на вбивство заради сімдесяти карбованців. Певно, сподівався, що візьме більше. Але ж при чому тут картина? Може, Прусь через Семенишина хотів переправити її кудись? Запитав коротко:

— Де гроші?

— Прошу вас… тут вони… — Семенишин поліз до шафи, витяг із нижньої шухляди загорнуті в хусточку гроші.

Роман Панасович непомітно глянув на жінку: очі в неї сповнилися жахом, губи сіпались. Раптом подумав: «А якщо все це правда? Все так, як розповідає Семенишин? Могло бути? Звичайно, могло. А «Портрет» Ель Греко тим часом…»

— Отже, ви твердите, що не знаєте, де мешкає Прусь, і ніколи не були в нього вдома?

— То щира правда! — Семенишин приклав обидві долоні до грудей.

«Якщо його відбитки пальців не ідентичні відбиткам на склянці з недопитим портвейном, — подумав Козюренко, — прямих доказів поки що нема. Звичайно, якщо не знайдемо тут картини. Отже, обшук…» Вийшов з Владовим у коридор, наказав викликати оперативну групу. Повернувшись, запитав у Семенишина:

— Наскільки мені відомо, Прусь не дуже щедра людина і нікому грошей не позичає… — Він свідомо говорив про небіжчика, як про живого, сподіваючись, що Семенишин якось прореагує на це. Але той сидів похнюпившись і не дивився на слідчого. — Чому ж він віддав вам усю зарплатню й ще пообіцяв півтисячі?

Семенишин підвів голову, і Козюренко помітив, що очі в нього забігали.

— Чому? — наполягав слідчий.

Семенишин потер свої зморшкуваті щоки кінчиками пальців. Він явно вагався.

— Відповідайте! — підвищив голос Роман Панасович.

— Прусь був у мене, так би мовити, в боргу, — нерішуче, затинаючись почав Семенишин. — Ще давно, з часів війни, коли разом партизанили. Я нікому не розповідав, так? Бо й сам я тут не дуже-то… — покрутив головою і вів далі рішуче, як людина, що ступила перший крок і їй вже нема чого втрачати. — Колись я побачив, як Прусь зняв обручку з пальця мертвої жінки, так? Він помітив, що я дивлюсь. Перестрашився, та й було чого: аби наш командир Войтюк дізнався, погано йому було б. Ну, почав благати, так? Мовляв, лихий попутав. Я кажу: «Кинь обручку!» Він і кинув. Потім обіцяв: «Я тобі все життя буду вдячний. Коли щось знадобиться, розраховуй на мене». А тут черга на машину, я й згадав, так?

— Хотіли приперти Пруся до стінки?

— Та ні. Стільки років минуло… Сподівався на вдячність. Думаю, гроші в нього є. Живе ж сам. А він мені — сімдесят карбованців… Я знаю, що півтисячі не надішле. Пообіцяв, аби відчепитися, так?

«Якщо придумано, то непогано», — подумав Козюренко.

— А ви пам'ятаєте, як з'явився у вашому загоні Прусь?:— запитав.

— Чого ж, пам'ятаю. Ми не дуже-то й довіряли йому, так? Поліцай поглумився над Прусевою дівчиною, і Василь убив його. Довелося тікати. До бандер йому не випадало, бо отой поліцай мав серед них у нашому районі багато приятелів. Ну, й пристав, до нас, так? Наш командир товариш Войтюк з їхнього села був — пожалів і взяв.

«Певно, на свою голову!» — мало не прохопилося в Романа Панасовича.

— Ми змушені провести у вашій садибі обшук, — сказав. — Скоро приїде оперативна група. Але перед цим я хотів би ще раз пересвідчитися: чи все ви розповіли правдиво і чи не криєтесь перед слідством? Повторюю, ваше щиросердне каяття розцінюватиметься як пом'якшувальна обставина…

— Яшенько! — дружина підійшла до нього. — Ти вже… коли щось накоїв, краще зізнайся. І нам буде легше…

Семенишин глянув на неї якось відчужено.

— П'яний я був, може, чогось і не пам'ятаю… У чому мене звинувачують? — обернувся до Козюренка.

— У пограбуванні садиби Пруся.

— Не вийде! — раптом скрикнув Семенишин. Він випнув губи, і несподівано зморшки розгладилися на його обличчі. Це було сказано так рішуче, що Роман Панасович підвівся із стільця. А Семенишин нараз осів безвільно, і руки його сповзли зі столу.

— То вже зізнайся краще… — шепотіла дружина, схилившись над ним.

— Геть! — Семенишин відштовхнув її від себе. — Ви мені справи не пришиєте! — посварився пальцем на Козюренка.

— Згадайте прізвища тих, хто був з вами у поїзді, — запропонував той спокійно. — Імена, прикмети… Це для вас дуже важливо.

Семенишин втупився в нього здивовано. Заплющив очі, подумав трохи й похитав головою.

— Ні, — мовив прикро. — П'яний був, усе з голови вилетіло. — Раптом якась думка, видно, майнула в нього. Почав нерішуче — Але ж був такий довготелесий… — Потер чоло і вигукнув радісно — Тимком його звали, згадав — точно Тимком, так?

— Тракторист Тимофій? — повторив Козюренко, і не можна було зрозуміти: іронізує він чи каже серйозно. — А прізвище?

— Не знаю. Тимко — і годі. — Тепер у тоні Семенишина відчувалася впевненість. — Він зійшов десь перед Ковелем.

— Ну… ну… — Роман Панасович хотів щось додати, та на вулиці зупинилась машина. — Віро Володимирівно, — попросив, — зустріньте сина й відведіть його кудись. Ця процедура не для дітей…

… Коли вони ввечері повернулись до міського відділу міліції, Владов запитав Козюренка:

— Чому ви не наказали заарештувати Семенишина? Адже ж він нічого не може довести…

— А ми? — відповів запитанням на запитання Роман Панасович. — Завтра побачимо, якщо зійдуться відбитки пальців…

— Їх уже повезли до Львова.

— Ось і почекаємо до ранку. А за Семенишиним приглянуть, нікуди він не дінеться.

Уранці подзвонили із Львова. Виявилося, що відбитки пальців Семенишина і відбитки, залишені на склянці в будинку Пруся, не ідентичні. Козюренко саме вмивався, коли Владов повідомив його про це. Той повісив рушник, причесався.

— Дайте команду, — сказав, — щоб пошукали в селах навколо залізниці Львів — Ковель тракториста на ім'я Тимко. Тимофій тобто… Високий на зріст…

— Але ж Семенишин напевно бреше, — насмілився заперечити старший лейтенант. — Щоб заплутати слідство.

— Нас не так-то легко заплутати, — всміхнувся Козюренко. — А що коли не бреше? І вбивця, який викрав картину, гуляє на волі й глузує з нас? Ні, якщо в Семенишина є алібі, ми самі не зволікаючи повинні підтвердити його. Це в наших інтересах, друже. — Натягнув сорочку й додав — А в Семенишина візьміть підписку про невиїзд. І хай хлопці наглядають за ним…

ГАЛИЦЬКИЙ

Директор заготконтори зібрав працівників плодоовочевого цеху.

— Оце ваш новий начальник, — відрекомендував ще молодого — років під тридцять — білявого чоловіка з темними, виразними очима. — Дмитро Семенович Сірошапка. Сьогодні він прийняв справи. За рекомендацією керівництва облспоживспілки, — підкреслив.

Директор контори хотів поставити начальником цеху майстра Галицького, і всі були певні, що саме він обійме посаду Пруся. І раптом таке. До Галицького звикли, знали його. А хто такий цей Сірошапка?

Розходились невдоволені. Директор контори вловив цей настрій і нарочито покинув свого нового підлеглого напризволяще, зловтішно подумав: «Хай сам викручується…»

Сірошапка попросив Галицького залишитись у комірчині, яка правила йому за кабінет. Дивилися один на одного вивчаюче. Галицький, опасистий чоловік з товстою червоною шиєю і величезними кулаками, не приховував своєї неприязні. Сірошапка ніби читав його думки. Майстер вважав, що йому заступили дорогу, і поклав собі при нагоді підставити ногу новачку. Це ж справа торговельна, тут дебет і кредит не так просто звести. Голову треба мати на плечах. А в цього, з усього видно, качан капусти. Молодий та зелений…

Сірошапка несамохіть осміхнувся. Можливо, Галицький вловив у цій посмішці іронію, бо набурмосився і хотів щось сказати, певне, образливе, та Сірошапка випередив майстра:

— Не будемо гратися в піжмурки, Едуарде Пантелеймоновичу, — сказав якнайдовірливіше. — Ви маєте причину ставитися до мене, так би мовити, без прихильності… На жаль, мені лише сьогодні натякнули в райспоживспілці, що я заступив вам дорогу. — Галицький підніс руки, заперечуючи, та Сірошапка вів далі тим самим лагідним, довірливим тоном — Ми ж не діти з вами і знаємо, що таке життя… Якби я знав, що йду на живе місце, то, може, і не погодився б на цю посаду. Але, як кажуть, після бійки кулаками не розмахують. Тепер нам треба або працювати, або…

— Ви хочете сказати, що я… — Галицький поклав на стіл свої величезні кулаки.

— Я нічого не хочу сказати, шановний Едуарде Пантелеймоновичу. Прошу вас уважно стежити за моєю правою рукою. — Сірошапка раптом сильно стукнув указівним пальцем по краю столу. — Бачите — раз… два… Стукну третій раз — і вас не буде…

Галицький прибрав кулаки із столу, відкинувся на спинку стільця. Глузливі іскорки з'явилися в його очах.

— Як вас величати? — запитав. — Забувся я…

— Дмитром Семеновичем.

— Так от що, Димо, — зневажливо посміхнувся Галицький, — чи не пішов би ти…

Сірошапка не чекав такого. Зареготав, обійшов стіл, сів на його краєчок і подав Галицькому руку.

— Ну, Едику, тримай, — мовив примирливо. — Бачу — ти своя людина, і ми спрацюємось.

Галицький потиснув Сірошапці руку без ентузіазму. Думав: скільки їм коштуватиме оцей жовторотий? Зрештою, прикинув, не так уже й багато — адже в нього нема ні чіпкості Пруся, ні такого знання тонкощів справи, ні Прусевого апетиту… Що б там не було, а те, що Прусь відійшов у інший світ, — обставина вельми позитивна.

«Хапуга проклятий! — мало не прохопилося в Галицького, та опанував себе й зиркнув на своє новоспечене начальство приязніше. — Юний друже, — подумав розчулено, — ми підгодовуватимемо тебе. Ти будеш вдячний, а нам… Нам робити своє…»

— І справді, Димо, — повеселішав, — що нам ділити? Зайвих двадцять карбованців на місяць? Якось і без них обійдуся. Вони тобі потрібніші. В тебе діло ще молоде, а нам, старим…

— Старий чорт! — ляснув його Сірошапка по плечу. — Три роки різниці, а вже в монахи записуєшся?.. — Він ще щось говорив, а Галицький прикидав подумки: попервах не слід балувати цього жовторотого — сотень п'ять на місяць, крім зарплати, йому цілком досить. Аби тільки не заважав… Може, й добре, що начальником цеху поставили оце сліпе котеня. Завжди можна звалити на нього провину, а воно ще й раде буде: п'ятсот шайбочок з неба впало…

Раптом щось важливе дійшло до свідомості Галицького, і він насторожився.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Як справи з угодами на збут нашої продукції? Бо вже травень, і якщо проґавити це діло…

У Галицького нараз кольнуло під грудьми. Угоди на постачання — святая святих його і Григорія Котляра — помічника майстра. Вони не дозволять, щоб цей вискочка сунув туди свого носа.

Відповів удавано байдуже:

— Прусь був добрий хазяїн і вчасно дбав про збут продукції. Ці операції він доручав мені і Котляру, — збрехав. Про те, що Прусь брав майже половину угод на себе, вирішив промовчати. — У нас є певний досвід і зв'язки. Цех працюватиме на повну потужність. План виконаємо й прогресивку одержимо, — запевнив.

— Добре, з'ясуємо… — Сірошапка повернувся на своє місце. Висунув і засунув шухляду стола, переклав якісь папірці. Мовив, наче йшлось про дрібницю:

— У крайньому разі я можу домовитись з одним з південних комбінатів про поставку п'ятисот чи шестисот тонн яблучного пюре…

Галицький аж хитнувся назад.

— Скільки? — перепитав.

— Тонн п’ятсот, а може, й більше… — Сірошапка вдав, що розглядає щось у шухляді. Він і так, не дивлячись на Галицького, знав, якого удару завдав йому зараз. «Я тебе, негідника, наскрізь бачу, — торжествував. — А ти думав мене голими руками взяти? Цікаво, якої тепер заспіваєш?»

Та Галицький, як виявилося, був гідний партнер.

— Тоді доведеться попрацювати… — мовив роздумливо. І додав з ентузіазмом — Зате план перевиконаємо. Можливо, перехідний прапор одержимо!

— Перше місце в області здобудемо! — підтримав його Сірошапка. — Ми ще гримітимемо з вами!

«Щоб не загриміли… — подумав Галицький. — Але ж п'ятсот тонн! З кожного кілограма… Та ще й скільки піде без нарядів… Цікаво, цей Сірошапка знає, скільки можна покласти в кишеню?»

Проте Сірошапка дивився на нього простодушно, і Галицький підвівся. Треба було порадитися з Котляром. У Гриші світла голова, як Гриша скаже, так і слід робити — має, зараза, нюх справжнього гончака, бачить на десять сажнів углиб. Григорій Котляр — титан комерції. Його ще ніхто не обводив круг пальця.

Сірошапка посидів у кабінеті, машинально перебираючи папери. Фактично стіл був порожній — кілька листів, залишених Галицьким, копія наказу по заготконторі…

Вчора Сірошапка довго розмовляв з слідчим із Києва. Той розповів йому про вбивство Пруся і просив допомогти слідчим органам. На його прохання Сірошапка просидів півночі, розбираючи Прусеві папери, привезені в область працівниками міліції. Правда, Прусь був обережною людиною і не тримав нічого, що могло б скомпрометувати його. Не відзначався акуратністю — папери кидав у теки без усякої системи, накази не підшивав, як належало за інструкцією, і принципово не визнавав нумерації вхідних та вихідних…

Зацікавив Сірошапку недописаний лист, точніше, записка — усього кілька квапливо написаних слів:

«Полю. Я вчора не міг бути дома, бо…»

На цьому записка обривалася. Сірошапка показав її Козюренку, і полковник просив його, якщо буде можливість, з'ясувати, хто ця Поля.

Справді, усього кілька слів, та вони свідчили про якісь стосунки Пруся з жінкою, котру звали Поля: можливо, вона була коханкою Пруся, бувала в нього дома, заздалегідь домовившись про зустріч, а може, просто приходила, щоб навести лад у квартирі, випрати білизну…

Сірошапка вийшов у цех. Зараз, перед початком сезону, працювало не так багато робітників. Через місяць-півтора, коли почнуть завозити ягоду і садовину, заготконтора набере сезонних робітників, і тоді закипить робота. А тепер готували тару, ремонтували обладнання.

Галицький, побачивши Сірошапку, помахав йому рукою, вітаючись. Майстер займався дуже прозаїчною роботою: оглядав бочки, в котрих мали відправляти замовникам соки і яблучне пюре. Гидливо штовхав їх ногою, командував:

— На цю набийте обручі! Відкоти її, Миколо, вбік. А цій дно нове потрібне, познач крейдою…

Сірошапка пройшов мимо. Звичайно, можна було б розпитати Галицького про Полю, та Козюренко відрадив: може, вона спілкується з Галицьким, може, причетна до злочину і розпитування тільки насторожить її.

Сірошапка хотів подивитися, як ремонтують прес, та його зупинила молода жінка, запнута хусткою.

— На два слова, Дмитре Семеновичу… — мовила, знітившись.

Сірошапка підійшов до неї. Пильно глянув. Жінка не відвела очей, і Сірошапка прочитав у них якусь глибоко заховану тривогу.

— Ви мене знаєте, а я, на жаль…

— Мартою Василівною мене звуть. — Жінка метнула погляд на Галицького, і зіниці її звузились, а обличчя на-, брало рішучого виразу. — Хочу побалакати віч-на-віч!

«Що ж, — вирішив Сірошапка, — прес почекає».

— Ходімте до мене, — запропонував.

Коли вони проходили повз Галицького, той подивився на них з цікавістю і демонстративно відвернувся.

Жінка сіла біля столу, зняла хустку, розгладила її на колінах. Видно, щось хвилювало її і вона не знала, з чого почати. Сірошапка вирішив допомогти їй:

— Я вас уважно слухаю, Марто Василівно. Прошу, кажіть усе, що думаєте.

Жінка зібгала хустку, стиснула в кулаці.

— Тут таке діло… — почала не зовсім упевнено, — і, може, не моя це справа, хоча моя, бо я тут профгрупорг. Обрали недавно… — пояснила. — Та якщо б і не обирали, все одно… Бачу я вас уперше, та все ж хочу попередити: щось не так у нас робиться…

— Як то не так? — удав, що не зрозумів, Сірошапка. — Наскільки мені відомо, план виконується…

Певно, йому не слід було казати цього, бо жінка якось одразу зів'яла.

— Отак усі, — мовила розгублено, — кому не скажеш…

— Пробачте, Марто Василівно, хочу вислухати вас до кінця.

— Тут мене за скандалістку вважають, — жінка раптом заговорила швидко, — але, подобається чи не подобається, казатиму в очі. Прусь з роботи хотів вигнати, та профгрупорг я… Галицький — бачили, як подивився! На жаль, нема у мене ніяких доказів, хочете — слухайте, не хочете — піду…

— Та я ж вас слухаю уважно.

— Прусь був шахрай і Галицький теж! — відрубала жінка.

— У вас є факти?

— Аби ж були. З фактами я б до міліції пішла. Я з вами тому й розмовляю, що людина ви тут нова, і цей пройдисвіт Галицький намагатиметься обкрутити вас круг пальця. Ото й застерігаю.

— Дякую, — відповів Сірошапка зовсім щиро. Коли б знала ця жінка, якої він сам думки про Галицького. — Я зважу на ваші застереження. Але чому ви так думаєте?

— Та всі знають, що вони шахраї.

— Так я можу про кожного сказати.

— Не про кожного. Скільки Галицький одержує? Взимку — сто карбованців, ну, влітку значно більше, але жінка його не працює, двоє дітей, а подивіться, який будинок звів! До себе вони не запрошують, та люди знають, чого тільки в хаті нема! От Прусь — той був хитріший. Беріг копійку.

— Кажуть, сварився останнім часом з Галицьким? Марта Василівна скрушно похитала головою.

— З одного яйця вилупились. Сьогодні посварилися — завтра помирились!

— І все ж могли чогось не поділити… Тим більше, що Прусь, кажуть, був відлюдько…

— Про людське око — відлюдько, а коханку мав… Поліну якусь.

— Звідки знаєте?

— Та чула…

— От що, Марто Василівно, — почав, — ви сьогодні мені сказали багато. Ця розмова залишиться між нами, самі розумієте. Скажіть іще тільки, що ви знаєте про Поліну?

— Знаю, що вона живе у Львові, і Прусь учащав до неї. Та краще Ніну розпитайте. Це вона мені казала.

— Хто така?

— Разом працюємо.

— Попросіть її зайти зараз до мене.

Ніна, пухкенька вродлива молодиця, розповіла, що навесні Прусь і Галицький їхали до Львова заготконторівським газиком. Попросилася й вона. Прусь спочатку не хотів її брати, та потім усе-таки погодився. До машини кинули два ящики яблук, і Прусь завіз їх на Тополину вулицю. Ще чула, як Галицький запитав:

«Завтра повернешся? Вітай Поліну…»

Потім Прусь із шофером вивантажили ящики. Ні, Ніна не пам'ятає номера будинку, але навколо садиби зелений паркан і біля хвіртки росте каштан.

Коли Сірошапка вийшов на подвір'я, Галицький гукнув його.

— Обмити треба твою нову посаду! — підморгнув змовницьки. — Ввечері гайнемо до Львова, я тебе з дівчатами познайомлю.

— Атож, — згодився Сірошапка. Козюренко наголошував, що треба здобути довір'я цього типа, а в ресторані Галицький може розбалакатись…

— Чого до тебе оця плетуха приходила? — поцікавився Галицький. — Скаржилася?

— Пусте… — махнув Сірошапка. — Усім не догодиш!

— Точно, усім не догодиш! — повеселішав Галицький. — Отже, до вечора?..

БУДИНОК НА ТОПОЛИНІЙ

Гриша Котляр на власній «Волге» одвіз Сірошапку до облспоживспілки. Той сидів на задньому сидінні разом із Галицьким — зітхав крадькома і скаржився на головний біль. Гриша запропонував похмелитись, та Сірошапка рішуче відмовився.

— Сьогодні мушу бути в начальства, — пояснив. — Треба оформити особову справу. Незручно, коли тхне…

— А завкадрами тобі знайомий? — почав обережно випитувати Галицький. — Його теж не завадило б…

— Познайомилися два дні тому, — пояснив Сірошапка.

— Може, ми тебе підождемо? — запропонував Галицький.

— А якщо я затримаюсь? Цех залишився без ока — ні начальника, ні майстра… Так зовсім до ручки дійдемо.

— Слушно, — схвалив Галицький. — Діло насамперед. Ти, Димо, починаєш мені все більше подобатись. — Кажучи це, безсоромно брехав: волів мати начальником людину безініціативну або п'янюгу. Зітхнув і подумав, що даремно нарікає: могли б замість Сірошапки прислати когось непитущого, і тоді…

Сірошапка постояв у вестибюлі облспоживспілки. Упевнившись, що синя «Волга» зникла в кінці вулиці, подзвонив Козюренку й домовився про зустріч.

… Роман Панасович супився. Слухав Сірошапку мовчки, і той, соромлячись подробиць учорашньої пиятики, червонів. А Козюренко думав про те, яка в них усе ж важка робота: хлопець цей, Сірошапка, гарний і чистий, та ось попросили допомогти слідству — і вже зіткнувся з брудом.

Розповідав про все з відразою. Козюренко мимоволі згадав своє перше зіткнення із злодійським світом. Це було давно, але він пам'ятав навіть найменші деталі, так вони вкарбувалися йому в пам’ять…

Сірошапка вже закінчив розповідати, а Козюренко все ще мовчав, не в змозі скинути тягар спогадів. Налив собі півсклянки води і, перехопивши Сірошапчин погляд, підсунув пляшку до нього.

— Будинок на Тополиній і коханка Пруся — цікаво… — мовив нарешті. — Тепер от що: алібі Галицького не підлягає сумніву. Ми перевірили — він вісімнадцятого травня був у Миколаївській області. Котляра вісімнадцятого приблизно до половини одинадцятої ночі бачили в ресторані «Інтурист». Та, маючи свою «Волгу», можна за півгодини доїхати до Желехова. Гадаю, там, де йдеться про гроші, рука в нього не затремтить. Ну, що шахраї вони — зрозуміло. Галицький і Котляр, мабуть, уже трохи повірили вам… Дозвольте їм і далі обробляти себе. Вони визнають вас своїм, коли Галицький хоч трохи візьме гору. Але відразу зіграти з ним у піддавки небезпечно — цей лис може щось відчути. Не піддавайтесь, боріться за владу. — Подумав і додав — Недовго вже їм гуляти… А будинок на Тополиній перевіримо сьогодні ж…

… Спочатку «працівники» інвентарного бюро зайшли в сусідні будинки, — всяке може трапитись, і краще, щоб усі знали: інвентаризація стосується не тільки будинку номер п'ятнадцять.

У двох попередніх будинках обмежилися тільки поверховим оглядом споруд. У будинку номер п'ятнадцять їм відчинила сама хазяйка, Поліна Герасимівна Суханова — жінка ще молода і гарна, з чорними циганськими очима, м’яко окресленими губами і ямочками на щоках. Такі ямочки, як твердять люди спостережливі, частіше бувають у блондинок і свідчать про лагідний характер. Однак Поліна Суханова не вважала себе особливо м'якосердою — мала вдачу енергійну і була жінка практична, вміла взяти від життя якнайбільше.

Років шість тому Поліна зійшлася з Прусем. Було їй тоді за двадцять. Вона тільки-но закінчила училище й працювала медсестрою в лікарні. Пруся поклали на операцію, і вони познайомились у передопераційній. Потім Поліна кілька разів відвідувала його в палаті, а коли виписувався, найняла таксі й відвезла до Желехова.

«Що таке лікарня? — розмірковувала. — Зарплатня невеличка, гуртожиток, а в перспективі — закоханий студент… А старий натякнув, що гроші в нього є, і вона хоч сьогодні може кинути лікарню. Правда, потрібна ширма, дармоїди тепер не в пошані — що ж, згодом знайде легшу роботу…»

Ніч, проведена в мансарді Прусевого будинку, остаточно переконала Поліну в правильності її наміру: Василь Корнійович, або Вася, як вона його вже називала, не дуже докучатиме їй; вони домовились, що все лишиться по-старому: він житиме у Желехові, вона — у Львові. Щоправда, Прусь пообіцяв знайти для неї квартиру і взяти всі клопоти й витрати на себе.

Через два роки Прусь збудував на її ім'я гарний особняк. Поліна поширила чутку, що в неї померла бабуся і залишила їй у спадок чимало грошей на ощадкнижці. Вони з Прусем вирішили одружитися, коли Василь Корнійович піде із заготконтори, продати дім у Желехові, щоб бути далі від гострих очей обехеесівців. А поки що обладнати гніздечко на Тополиній.

Гніздечко й справді вражало комфортом: ванна, викладена чеською плиткою, німецькі торшери й люстри, угорська спальня-люкс полірованого дерева; великий сервант, крісла і рояль у вітальні. І всюди килими. Василь Корнійович полюбляв килими і скуповував їх, не шкодуючи грошей — китайські, персидські, бухарські і ще хтозна-які. Один з них закривав усю підлогу в його кабінеті.

Так, Василь Корнійович Прусь — вузький спеціаліст соковичавлювальної справи, що майже нічого не читав, крім накладних, угод і різних наказів по заготконторі, мав персональний кабінет, усю стіну якого займали стелажі з передплатними виданнями. Енциклопедія і Жан-Жак Руссо, Шекспір і Новиков-Прибой…

Якось Василь Корнійович потримав у руках Вольтера, намагаючись прочитати сторінку, та, нічого не зрозумівши, знову поставив за дзеркальне скло. Зате і в них, як у людей. За такими виданнями черга. А він може дозволити собі розкіш заплатити в кілька разів дорожче і не товктись біля магазину. Нехай стоять, місця не шкода… Одного разу Василя Корнійовича запросили на сімейну вечірку до начальника заготконтори. В начальника теж усю стіну було заставлено стелажами. Особливо сподобалась Прусеві об'ява, виконана друкарським способом, що попереджала досить категорично:

Прусь крадькома переписав текст. І тепер об'ява охороняла Прусеву бібліотеку на Тополиній від жадібних до чужого гостей, хоч їх у цьому домі майже не бувало: Прусь не афішував своїх стосунків з Поліною, заборонив і їй запрошувати знайомих. Інколи забігали тільки сусідки, яких приймали в коридорі, чи найближчі Полінині приятельки, перед якими вона не могла не похвалитися своїм достатком.

Поліна Герасимівна зустріла працівників інвентарного бюро спочатку не те що вороже — насторожено. Та вони запевняли, що їхній візит — справжнісінька формальність, і господиня навіть запропонувала гостям коньяку. Вони категорично відмовились, та й Поліна, зрештою, зміркувала, що її щедрість ні до чого. В неї все гаразд, документи законні й зареєстровані — оглядайте і йдіть під три чорти…

А працівники бюро були справді спритні: один навіть попросив дозволу спуститися в підвал; другий в цей час уточнював, чи не робила хазяйка прибудов до будинку, чи не ремонтувала сарай…

Вони закінчили роботу швидко — за півгодини — і почали вже прощатись, коли згадали, що господарка має підписати якийсь документ. Один з них витяг із теки кілька паперів, дав Поліні потримати теку, швидко знайшов потрібний і запропонував розписатися. А за годину він доповідав Козюренку, що відбитки пальців на склянці з недопитим портвейном збіглися з відбитками, залишеними Поліною Сухановою на теці «працівників інвентарного бюро», і що в підвалі будинку на Тополиній вулиці обладнано тайник, аналогічний схованці в домі вбитого. Щоправда, Суханова, мабуть, не знає про його існування: коли один з оперативних працівників попросив дозволу оглянути підвал, вона сприйняла це спокійно, не заперечувала, щоб він спустився сам, і під час його відсутності не виявила і найменших ознак хвилювання.

Козюренко наказав Владову:

— Будемо робити обшук. Владнайте всі формальності і викликайте оперативну машину.

Поліна Герасимівна, побачивши постанову на обшук і понятих, захвилювалася. Почала вимагати пояснень, та Козюренко відповів:

— Пояснення зараз доведеться давати вам!

Обшук почали з підвалу. Обережно розкрили тайник — навіть досвідчені працівники міліції охнули, побачивши паки грошей великими купюрами, облігації трипроцентної позики, кілька ощадних книжок на пред'явника й діаманти в звичайній сірниковій коробочці.

Коли поклали все це перед понятими, Поліна відсахнулася. Щоки в неї взялися плямами.

— Боже мій! — вигукнула. — І все це лежало так близько!

Козюренко весь час стежив за нею. Тепер він був майже певен, що Суханова не знала про схованку. Швидко переглянув знайдене. Увагу його привернув папірець, списаний нерівним почерком.

— Ваша розписка? — показав Сухановій.

— Так… — мовила розгублено. — Дайте глянути!

Козюренко поклав папірець назад.

— Поки тут розберуться й підрахують, — поплескав рукою по грошах та облігаціях, — пройдімо до сусідньої кімнати.

Суханова мовчки пішла за ним. Була вражена тим, що таке багатство було поряд, а вона не знала. Прусь не дуже балував її. Для дому завжди був щедрий та і їй купував одяг — дві шуби, костюми, сукні, взуття… Але грошей давав мало. Іноді сотню на місяць, іноді менше. А тут… Стільки грошей! І розписка… Знайшла б розписку — і будинок став би її власністю.

Козюренко влаштувався навпроти Суханової в зручному шкіряному кріслі. Мовив, посміхаючись:

— Ось як підступно повівся з вами Василь Корнійович Прусь. Ви чули про такого?

Відмагатись не було рації.

— Звичайно, я знаю Василя Корнійовича, — відповіла не вагаючись.

Вона мовби наголосила на словах «я знаю», Козюренко з цікавістю зиркнув на неї.

— І як ви знаєте його?

Поліна знітилась. Опустила вії і ніяково усміхнулась, потім глянула, як і раніше, насторожено.

— Ми з ним друзі, — почервоніла… — Він подобається мені.

— Ви хочете сказати, що перебуваєте з Василем Корнійовичем Прусем у близьких стосунках?

— Так.

— Коли він був тут? Чи зустрічалися ви в інших місцях?

— Ні. Як правило, він приїздить до мене. Востаннє був чотирнадцятого чи п'ятнадцятого травня. Пробачте, коли в нас була неділя? Значить, п'ятнадцятого.

— І після цього ви не бачились?

Поліна похитала головою.

— Ми з вами, громадянко Суханова, говоримо поки що неофіційно, — попередив Козюренко. — Та я радив би вам бути відвертішою. Ми можемо довести, що ви недавно їздили до Желехова.

Суханова образилась.

— Ну що ви! Я вже й забула, коли була там.

— Тоді ми розмовлятимемо в іншому місці. Доведеться затримати вас.

Поліна безпорадно кивнула головою.

Обшук тривав до пізнього вечора. «Портрета» Ель Греко в домі Суханової не знайшли.

Залишивши в будинку двох оперативних працівників, Козюренко повернувся в управління. Суханову відвезли до камери попереднього ув'язнення.

Серед ночі Козюренка розбудив телефонний дзвінок: старший лейтенант Владов доповідав, що кілька хвилин тому на Тополину до Суханової заходив чоловік, який назвався водієм тролейбуса Вадимом Леонтійовичем Григоруком. Його затримано.

— Ну-ну, — пробуркотів у трубку Козюренко. — Завтра його і Суханову на дев'яту до мене. І от що, друже… Якщо це вам не дуже важко, попросіть, щоб хтось перевірив зранку в диспетчерських, чи не замовляли вісімнадцятого травня таксі на Желехів. І нехай поцікавиться в таксопарках — хто вісімнадцятого пополудні возив туди пасажирів.

Спершу Козюренко почав допитувати Поліну. Суханова, як і вчора, заперечувала, що недавно була в Желехові. Слідчий перебив:

— Я знаю навіть, якої марки портвейн ви пили вісімнадцятого на мансарді Василя Корнійовича. Ви залишили на склянці відбитки пальців. Сподіваюсь, знаєте, що цей доказ вважається безперечним?

Суханова опустила голову і якийсь час мовчала.

— Ми умовилися з Василем, що я нікому не казатиму про ці відвідини. Він взагалі заборонив мені бувати в Желехові.

Козюренко відзначив, що Суханова ще жодного разу не помилилася: говорила про Пруся як про живого.

— Чого ви їздили в Желехів? У вас були якісь вагомі причини?

— Просто скучила за Василем.

— Чим їхали?

— Автобусом.

— Самі?

— Так.

— Знову неправда. Може, ще запевнятимете, що ви ніколи навіть не зустрічались з Вадимом Григоруком?

Суханова різко повернулась на стільці. Запитала з викликом:

— А яке це має значення?

— Має. І велике. — Козюренко постукав пальцем по столу. — Отже, ви твердите, що були з Прусем самі?

— Ні… Власне, так… — Поліна мерзлякувато зіщулилася. — Вадим Григорук возив мене.

— Він заходив у дім?

— Чекав на мене внизу.

— Коли ви пішли від Пруся?

— Точно не пам'ятаю. Здається о пів на одинадцяту.

— Для чого брали з собою Григорука?

— Я люблю його! — Це признання немов надало Поліні сили. — Я люблю його, тому і їздила. Я хотіла умовити Пруся, щоб він не переслідував нас. Одного разу вік примусив мене написати розписку на п'ятнадцять тисяч карбованців. Дім коштує більше, і я згодилась. Тоді в мене не було Вадима… Хто знав, що так трапиться?

— Що — трапиться? — швидко перепитав Козюренко.

— Що ви арештуєте Пруся. Він казав, що вже цього року залишить роботу й одружиться зі мною. А потім я зустріла Вадима. Василь Корнійович просив мене покинути Вадима, згодом почав погрожувати.

— То ви не знали про схованку у підвалі вашого дому? — Це запитання Козюренко поставив зовсім формально: Суханова, звісно, так ретельно не зберігала б власну розписку на п'ятнадцять тисяч.

— Звичайно, не знала.

— І ви піддалися на вмовляння Пруся й вирішили не розлучатися з ним?

— Він же сказав, що незабаром матиме багато грошей — стане на все життя. І тоді він одружиться зі мною. Я кохаю Вадима. А він живе в гуртожитку…

— Отже, якби Прусь подарував вам будинок на Тополиній, ви одружилися б з Григоруком?

— Ми навіть хотіли виплачувати Прусю мій борг.

Козюренко посміхнувся.

— Років п'ятнадцять?.. Не такий дурний Прусь!

— Я теж могла завдати йому прикрощів! — зло кинула Суханова.

— Отож Прусь розумів це і тому не пішов на конфлікт?

— Він любить мене, — заперечила Суханова.

— Любив?

Суханова витримала пильний погляд Козюренка.

— Гадаю, і любитиме! — відповіла впевнено. — Але тепер, коли все з'ясовано, чому мене тримають тут? Не звинувачуватимете ж ви мене в тому, що я свідомо переховувала в своєму домі чужі гроші? — Вона наголосила на слові «своєму», і Козюренко знову мимоволі посміхнувся.

— Збудованому на чужі гроші, — уточнив.

— Ну що ви! Іноді я просто позичала в Пруся. Зрештою, я поверну борг.

— Кому?

— Прусю!

— Якого вбили? — жорстоко кинув Козюренко. — Дев'ятнадцятого травня, уранці, Пруся знайшли з розтрощеним черепом у кухні. Останніми були в нього ви і Григорук. У мене є всі підстави звинувачувати вас, громадянко Суханова, у вбивстві. Ви із своїм коханцем могли вбити Пруся тоді, коли той діставав щось із тайника, обладнаного, як і у вас, у підвалі. Зараз ми влаштуємо вам очну ставку з Григоруком. Хочу ще раз нагадати: щиросердне каяття пом'якшить вашу вину.

Суханова сиділа обхопивши голову руками й сповненими жаху очима дивилася на Козюренка. Раптом сльози потекли по її щоках, залишаючи дві мокрі смужки.

— Ми не вбивали… — ледве прошепотіла. — Ні, не вбивали! — Руки в неї впали на коліна, і вона схлипнула.

Та зворушити Козюренка сльозами було неможливо. Бачив і краще розіграні сцени, звик вірити тільки фактам і логіці фактів, а сльози, істерика давно вже не впливали на нього. Правда, була одна обставина, яка суперечила логіці: добровільне зізнання Суханової, що полюбила Григорука і тому їздила до Пруся. Ця кмітлива і практична жінка не могла не розуміти, коли б вони з Григоруком насправді вбили Пруся, що це зізнання проти них. Але, може, вона була певна, що вони не залишили слідів, і тому не встигла підготувати кращої версії…

— Годі розігрувати сцени, Суханова! — підвищив голос. — Прусь спустився у підвал по картину. Де вона?

— Яка картина? — перестала схлипувати Суханова. — Я ні в чому не винна, і ви скоро пересвідчитесь у цьому!

Козюренко викликав конвоїра.

— Раджу вам, Суханова, подумати і більше не вводити в оману слідство.

Допит коханця Суханової нічого не прояснив.

Григорук одразу зізнався, що супроводжував Поліну до Желехова. Суханова хотіла упросити свого колишнього залицяльника, щоб той не переслідував їх. Вийшла з дому Пруся у розпачі, і вони посварились. Наскільки зрозумів Козюренко, Григорук мав на меті тільки меркантильні інтереси: хотів стати господарем будинку на Тополиній. Він розповів, що у відповідь на його запитання, чи домовилася Поліна із Прусем, Суханова влаштувала істерику і замість того, щоб сісти в таксі, яке чекало поблизу Прусевої садиби, подалася на автобусну станцію. Григорук наздогнав її і одвіз додому на Тополину.

Все сходилося, крім однієї деталі: Суханова твердила, що повернулася додому автобусом…

… Роман Панасович тільки-но ліг на диванчику, поклавши під бік подушку, коли на столі знову задзеленчав телефон.

— Як справи, Романе? — загудів у трубці голос начальника управління.

— Як тобі сказати?.. — почухав потилицю Козюренко. — Посуваються потроху.

— Ага, — засміявся той. — Розумію, глухий кут. От що, облиш усе і їдьмо обідати. Ти не забув, що обіцяв Ніні Павлівні? А сам уже два дні носа не показуєш.

Козюренко згадав, якими варениками годувала їх Ніна, і нараз відчув такий голод, що ковтнув слину й признався:

— Знаєш, друже, я й справді страшенно хочу їсти…

Вони поїли запашного розсольнику, і Ніна поставила на стіл тарілки з печенею. Роман Панасович задивився на картоплю, що парувала, й ніяк не міг збагнути, які асоціації вона викликає в нього. Нарешті згадав і розповів, як вони з сестрою колись продавали подушки.

… Було це давно. Він тоді ще був восьмирічний хлопчина. Вони недавно приїхали до Києва з села, де мати вчителювала, і ще як слід не влаштувались. Мати захворіла, лежала з температурою і послала Романа з Надійкою на товкучку. Перед цим довго радились, що продати. Речей зайвих не було — отож вирішили збути подушки: адже під голову завжди можна щось покласти. Надійка й Ромко взяли дві великі, в червоних насипках подушки і бадьорі подалися на базар. Та настрій у них одразу зіпсувався, коли вони побачили велетенське скопище людей.

Це була справжня стихія. Людський натовп вирував, наче море, а над ним стояв неймовірний гамір. Тут панували свої неписані базарні закони. Скраю мали свої постійні місця «розкладники». Вони продавали всілякий мотлох: різного діаметра дроти, букіністичну літературу, старорежимні замки з секретами, мідні крани, старі черевики й «крик моди» — вишиті гладдю килимки з гномами та лебедями.

За розкладкою тупцювали ті, що продавали старі пальта, штани, сукні та білизну — одяг, який тут же примірявся під захоплені вигуки перекупників. Ще далі на довгих столах стояли закутані в старі ватяні ковдри каструлі з гарячим борщем, супом, домашнею печенею, від якої йшов запашний дух лаврового листу й тушкованого м'яса. Серед натовпу сновигали меткі хлопчаки й дівчатка з відрами води й алюмінієвими квартами і горлали на всі заставки:

«Ка-аму вади ха-алодной, ка-аму вади?..»

Їм ніби вторували хрипкі пропиті голоси чоловіків, які крутили ногами дерев'яні верстати з насадженими на вісь точилами й зазивали:

«Та-ачить на-ажі—но-ожиці!..»

Ромко з Надійкою боязко зайшли в базар і виставили поперед себе подушки. Ромко був певен, що зараз на них накинуться, вириватимуть подушки один. в одного й заплатять значно більше, ніж вони визначили вдома, — не по десятці за кожну, а принаймні по п'ятнадцять карбованців. Він уже знав ціну грошам. За карбованець можна було купити хліба, цукру й молока. А червінець вважав сумою мало не казковою: за нього в «Сарабкоопі» важили й м'ясо, й оселедці, та ще й давали здачу.

Але до них ніхто не підходив, і Надійка вирішила, що вони стали не на тому місці. Почали проштовхуватись через усю товкучку до розкладки.

Ромко міцно притискав подушку до грудей, роздивляючись на базарні дива. Постояв трохи перед дядьком, який тримав на долоні дві кульки. Дядько раз по раз підкидав одну з них. Вона спритно падала йому на долоню, і тоді лунав постріл — біля дядька приємно пахло сіркою. Ця забава так сподобалась хлопчакові, що він ладен був стояти тут хоч цілий день, але Надійка повела його далі.

Раптом через Ромкове плече простяглася рука з чорними півмісяцями нігтів і схопила подушку. Хлопець злякано притиснув її до грудей.

«Продаєш?» — почулося десь угорі.

Ромко задер голову і побачив, що на нього дивиться хитре, прискалене проти сонця око. Друге око зиркало в інший бік, наче щось вишукувало в натовпі.

«Авжеж, продаю!» — боязко відповів Ромко, не зводячи погляду з примруженого ока.

Старий обірванець щосили потягнув до себе подушку, і хлопчик випустив її. Пальці з брудними нігтями зім’яли подушку, перебрали насипку — чи не заштопана десь. Підняли подушку за ріжок, погойдали зневажливо.

«Фе, і це називається подушка? — вигукнув чоловік іронічно. — Щоб мої діти ніколи не спали на таких подушках! І скільки ти хочеш за таке дрантя?»

«Двадцять карбованців!..» — не зовсім упевнено відповів Ромко. Так його навчила мати: слід називати подвійну ціну, щоб потім, торгуючись, скинути.

«Ой, не роби з мене мертвяка! — старий притиснув вільну руку до серця і нараз помітив Надійку з другою подушкою. — І це теж твоя? — Надійка кивнула, і чоловік рвонув подушку з її рук. — І ви хочете за ці старі вещі сорок карбованців? Да я помру, якщо хтось дасть за них хоч п’ятірку…»

Ромко потягнувся до подушок, та старий підняв їх вище.

«Віддайте!» — мовив хлопець рішуче.

«А де ти взяв ці подушки, мальчик? Підказує мені серце — крадені! Ай-я-яй, мальчик, як негарно красти…»

«Це наші подушки!» — виступила вперед Надійка.

«Ну, ваші, ваші… Але ж мене душить сміх — сорок карбованців… Я дам вісім і, клянусь, переплачую…»

«За обидві?» — не повірив Ромко.

«А ти думав — за одну?»

Огрядна тітка з розвішаними на лівій руці сукнями висунулася з-за старого. Спритно вихопила одну подушку. «Скільки?» — запитала.

«П'ятнадцять…» — не посмів уже назвати попередню ціну Ромко.

«Я ж торгуюсь, ви не бачите? — визвірився на неї чоловік. — Ну, дітоньки, даю вам два червінці, і квит…»

Жінка переклала подушку на ліву руку й хотіла взяти Другу.

«Двадцять п'ять! Беру я».

«Чого носа сунеш? Хіба не бачиш, що я торгуюсь…» Ромко підстрибнув і вчепився в подушку. Видер її в чоловіка.

«Давайте, тьотю…»

Та, підібравши спідницю, затиснула подушки між ніг. Дістала з-за пазухи два червінці й п'ятірку. Надійка схопила гроші, потягла за собою брата: боялась, що жінка передумає. Коли загубилися в юрмищі, радісно запропонувала:

«Маєм зайву п'ятірку, можемо пообідати».

За карбованця їм дали дві миски печені. Надійка тільки-но розгорнула гроші, щоб заплатити тітці, як хтось зненацька вихопив їх у неї. Дівчина рвучко обернулася і побачила здорованя в кепці, повернутій назад козирком. Він шаснув під стіл. Тітки загорлали: «Злодій, держіть його!» Ромко метнувся услід, але злодій був спритніший — викрутився з рук чоловіка, що намагався затримати його, і зник за лотками.

Ромко стояв розгублений. Вдома ж нічого нема. Що вони скажуть хворій матері?..

Юрій Юрійович відсунув тарілку — розповідь схвилювала його.

— Ех, — мовив він гірко, — нам з тобою, Романе, довелося чимало пережити… Але я не в претензії. Дитинство загартувало нас! Розумієш, я не хотів би, щоб мої діти пережили таке саме… Моєму лайдакові вже двадцять, а він, мабуть, і досі не знає справжнього смаку хліба. Непоганий хлопець, вчиться добре, та найменша невдача виростає для нього в проблему. Не вміє боротися з труднощами, власне, їх у нього і нема. А характер усе ж формують труднощі.

— Ще й як, — згодився Роман Панасович. — Надто ми своїми дітьми опікуємося, оберігаємо їх від житейських злигоднів. Де тільки можемо, торуємо їм стежку. Мене, наприклад, щоразу неприємно вражає натовп батьків під інститутом, коли абітурієнти складають вступні екзамени. Нас колись за ручку не водили. Ми самі собі обирали шлях у житті.

— Отож… — схвильовано мовив Юрій Юрійович. — Деякі батьки готові на все, аби тільки влаштувати свою дитину в інститут. Мій колега прокурор розповідав мені історію, яку йому довелося розслідувати. Фактично, моральна крадіжка… В одному вузі почалися вступні екзамени До аудиторії заходить досить поважна комісія. А екзаменують саме абітурієнта, якому екзаменатор протегує. Відповідає абітурієнт не вельми. А щоб пройти за конкурсом, має дістати тільки п'ятірку. Якби не комісія, викладач якось витягнув би цього бовдура. А тут така оказія. Що ж він робить? Спокійно запитує в асистента: «Трійка?» — «Звичайно», — стверджує той. «А яка ваша думка?» — звертається до членів комісії. Зрештою, з трійкою можна було погодитись, і ті закивали. Однак екзаменатор. пише непомітно в екзаменаційній картці: «П'ять». Таку саму оцінку ставить і в своїй відомості. І ти думаєш, цей юнак обурився, побачивши у себе в картці п'ятірку? Спокійно вийшов з аудиторії. У нього вкрали елементарну совість ті, хто нібито бажав йому добра. Що ж з нього вийде за людина!

— Так, негарна історія, — сказав Козюренко. — На жаль, не поодинока. Мені розповідав знайомий ректор, — Козюренко назвав навчальний заклад. — Якось за два чи на три дні до початку екзаменів дзвонять йому. З телефонної трубки гуде авторитетний бас відомого діяча. У голосі інтимно-загравальні інтонації: «Радий чути тебе, дорогий Іване Івановичу. Маю прохання: вступає до тебе мій небіж. Прізвище таке саме, як у мене, то чи не міг би ти силою своєї влади?..» Ректор казав, що спершу хотів послати цього діяча під три чорти, звернутися в обком і закликати до порядку, та засумнівався: в принципі чоловік непоганий, мабуть, жінка впросила його подзвонити. Осміхнувся і каже: «Не вірю. Товариш такий-то не може дзвонити мені з цього приводу». І поклав трубку. Через годину з являється до нього той самий товариш, розводить руками. «Пробач, — каже, — прийшов до тебе, як у Мекку, на прощення!»

— Оце голова, твій Іван Іванович! — захоплено вигукнув Юрій Юрійович. — Його б на дипломатичну роботу!

— А нам — на нашу грішну… — Козюренко зиркнув на годинник.

На роботі його ждала новина: знайшли шофера, який возив до Желехова Суханову і Григорука.

Шофер був кмітливий хлопець — упізнав обох. Розповів, що ця пара взяла таксі на стоянці поблизу пам'ятника Міцкевичу, жінка сіла ззаду, а молодик біля нього. Між собою майже не розмовляли, хіба що обмінялися кількома словами. Водій попередив їх, що чекатиме не більше ніж півтори години. Жінка дала йому десятку авансу й сказала, що, можливо, вони трохи затримаються, але нехай це його не турбує, — заплатять. Чверть на дванадцяту з'явився тільки молодик. Він був чимось схвильований чи засмучений, наказав повертатися до Львова, та відразу передумав: попросив заїхати на автобусну станцію. Там він вискочив на кілька хвилин і повернувся вже із своєю супутницею. Шоферові здалося, що та плакала. Тепер вони обоє сіли позаду, знову майже не розмовляли. Єдине, що сказав пасажир, видно, втішаючи жінку: «Все, що робиться, — на краще!»

Таксист завіз їх на Городецьку вулицю, туди, де вона проходить над залізничними коліями. Заплатили йому ще десять карбованців — непогано за п'ятдесят кілометрів і півтори години очікування.

Певно, шофер виклав усе, що знав, — не приховав навіть свого заробітку, хоч про такі речі таксисти розповідають неохоче.

— Чи були в пасажирів з собою речі? — запитав шофера Козюренко.

В жінки — сумочка, вона ще довго шукала в ній гроші. У молодика — великий новий імпортний портфель. Таксист ще позаздрив: у цей портфель може вміститися дуже багато. Молодик ні на мить не залишав портфеля у машині. Навіть коли вискочив на кілька хвилин на автобусній станції, забрав його з собою.

— А чи не було в пасажирів, коли вони повернулися, згортка чи якоїсь речі, схожої на згорнуту в рулон картину? — Роман Панасович показав приблизно розміри.

— Тільки портфель і сумочка, — похитав головою шофер, — більше нічого.

Козюренко одразу вчепився в цю деталь — новий імпортний портфель. При обшуку в Григорука не знайшли портфеля. Власне, речей у нього майже не було: валіза, де зберігалися сорочки й білизна, два костюми, плащ і пальто в спільній з двома іншими робітниками шафі, речі туалету.

Куди ж міг подітися портфель?

Козюренко прикинув: картину в портфель не запхнеш — що ж у ньому могло бути? А якщо сокира? Туристська сокира з металевою ручкою, яких повно в усіх магазинах спорттоварів, звичайно, вміститься в портфелі. А за висновком експертів (щоправда, вони категорично не твердили цього), саме такою сокирою й було вбито Пруся. Зрештою, якщо обрізати топорище, у портфель можна засунути навіть теслярську сокиру…

Козюренко наказав привести Григорука.

Вадим Григорук, ставний, широкий у плечах, русявочубий молодик з сірими очима, справляв враження людини дужої і вольової. Та м'яко окреслене підборіддя і пухкі губи свідчили про вдачу нерішучу. Такі легко підпадають під вплив сильніших і наполегливіших, вони здатні на вибух енергії, але довго носити в собі заряд не можуть.

Григорука одразу після арешту здолала апатія. Іноді його треба було двічі запитувати, щоб він збагнув, що від нього хочуть.

Козюренко не став витрачати час на всілякі психологічні досліди. Запитав коротко:

— Григорук, коли ви їздили до Желехова, у вас був портфель. Де він?

Руки молодика, що лежали на колінах, сіпнулись. Він потер правицею щоку, примружився і відповів невпевнено:

— Портфель? А забув у трамваї…

Ця відповідь не вражала оригінальністю: злочинці, знищивши речові докази, як правило, посилаються на те, що загубили їх або залишили в трамваї чи тролейбусі.

— І що ж було в портфелі? Цінні речі?

Григорук опустив очі. Подумав трохи і, склавши пальці, наче. рахував на них, відповів:

— Звідки в мене цінні речі? Статок невеликий…

— Водій тролейбуса заробляє не так уже й погано!

— Іншим вистачає, а мені — ні… А в портфелі у мене були тільки бутерброди, пляшка пива, ну, ще нові шкарпетки купив та свіжі газети…

— Цікавилися в бюро знахідок?

— Аякже. Дідька лисого хтось поверне.

— Таке теж трапляється… — Козюренко витримав паузу і запитав ніби байдуже — А що ви везли у портфелі з Желехова?

І знову руки в Григорука сіпнулись.

— А так, нічого… — сховав очі від слідчого. — Старі газети й журнали.

— Чому ж тоді боялися залишити портфель у таксі?

Григорук знизав плечима.

— Портфель же новий. На нього кожен може поласитися.

— Якось воно не логічно: з таксі ви не забували брати його кожного разу, як виходили, а ось у трамваї забули…

Нараз обличчя в Григорука посвітлішало.

— Ми ж незвичні до таксі, — відповів упевнено, — а в трамваї щодня. Звик їздити без портфеля — встав і пішов…

Козюренко подумав, що в цьому є якийсь сенс.

— А чи могла у ваш портфель вміститися сокира? — втупився поглядом у Григорука.

Той різко повернув голову.

— Сокира?.. Яка сокира?.. — Та одразу обличчя його знову прибрало байдужого виразу. — Не приміряв, не знаю…

— У якому трамваї забули портфель? Якого числа? — тепер запитання ставилися сухо, коротко. — В яке бюро знахідок зверталися? З ким там розмовляли? — Запротоколювавши відповіді, Козюренко запитав так, наче портфель був уже в його руках — А якщо ми знайдемо вашу пропажу?

Губи в хлопця розтяглися в зневажливій посмішці.

— Буду вдячний за знахідку.

— Раді будемо стати в пригоді, — у тон йому відповів Козюренко й викликав конвоїра.

Тепер мав порозмовляти ще з Сухановою. Вирішив не вести протоколу допиту. Посадив її не біля столу, а в крісло, сам зручно влаштувався навпроти на дивані. Міг нічого не фіксувати в пам'яті — їхня розмова записувалася на магнітофонну плівку.

— Давайте умовимось, Поліно Герасимівно, — запропонував, — що розмовлятимемо неофіційно…

Та недовірливо підвела брови.

— Яка ж може бути неофіційна розмова між слідчим і арештанткою?

— Маю на увазі, що не вестимемо зараз протоколу. Отож не вважайте нашу бесіду допитом. Коли це можливо, звичайно… До речі, що вам більше смакує — чай чи кава?

— Кава! — пожвавішала Суханова. — Дайте мені цілу склянку кави.

— А я п'ю чай… — Козюренко наче пробачався за свою неаристократичність. — А поки нам принесуть усе це, мушу вам сказати, що я не знімаю з вас підозри за вбивство Пруся, бо є факти, які свідчать проти вас, і я не можу на них не зважати. Якщо вбили ви з Григоруком, раджу зізнатись, бо рано чи пізно ми замкнемо навколо вас ланцюг фактів. Так, замкнемо, — повторив категорично. — Та якщо ви не винні, допоможіть слідству знайти справжнього злочинця. Сподіваюсь, ви розумієте, що це у ваших інтересах?

— Звичайно, — згодилася Суханова. Вона сиділа у кріслі в невимушеній позі, наче відпочивала. А може, й справді відпочивала: камера попереднього ув'язнення — не курорт, крісла й дивани там не ставлять. — Звичайно, — повторила, — я зрозуміла вас. Але не знаю, чи зможу стати вам у пригоді…

Принесли чай і каву. Суханова кинула в склянку всі чотири грудочки цукру, що лежали на блюдечку, й відразу, не чекаючи, поки розтануть, жадібно сьорбнула. Поста-нила склянку, вже спокійно помішала ложечкою. Запитливо зиркнула на слідчого.

— У протоколі допиту записано, — почав Козюренко, — що Прусь пообіцяв найближчим часом залишити роботу і одружитися з вами. Що він матиме багато грошей, яких вам вистачить на все життя. Це правда?

— Він обіцяв таке, — відповіла Суханова. — Зрозумійте, навіщо мені було вбивати людину, яка обіцяла забезпечити мене всім?

— А щоб і так заволодіти його грішми і одружитися з людиною значно молодшою і вродливішою, — пояснив Козюренко. — Втім, справа зараз не в цьому. Як ви гадаєте: кажучи про багато грошей, Прусь мав на увазі ті, що зберігалися в тайнику, чи ще якісь?

Суханова замислилась.

— Важко щось твердити… — Уважно подивилася на Козюренка, немов хотіла здогадатись, що саме криється в його запитанні і як їй краще відповісти. Зітхнула й вела далі:—Я знала, що гроші в нього водяться. Але щоб така сума! — Сплела пальці на колінах. — Василь Корнійович був беручкий, любив гроші і, мабуть, хотів на прощання гребонути у заготконторі.

— Та-ак… — спроквола мовив Козюренко. — Скажіть, а чи не приходив хто до Пруся додому? Чи, може, він десь зустрічався з кимось?

— Василь Корнійович подзвонив мені, коли востаннє приїздив до Львова… — почала Суханова.

— П'ятнадцятого травня? — уточнив Роман Панасович.

— Так, п'ятнадцятого. Можливо, він приїздив ще, але не заходив до мене. А п'ятнадцятого я була вільна від чергування в лікарні, і ми вирішили піти по магазинах. Мені подобалося ходити з ним по магазинах, — призналась, — неодмінно щось купить і подарує. Ми пройшли по Академічній, і тут Прусь попросив зачекати, мовляв, у нього призначено зустріч. Зайшов у готель «Інтурист», і не було його хвилин десять чи трохи більше.

— Вийшов сам?

— Так.

— І ви не помітили, який у нього був настрій?

— Василь Корнійович був збуджений… А коли я запитала, кого він там розшукував, послався на справи. Однак про свої справи він ніколи не розповідав. — У голосі Суханової почулося погано приховане роздратування, і Козюренко зрозумів, що вона не може простити цього Прусю. — Потім ми пройшли до оперного театру, тут сіли в трамвай і доїхали до Валової. Василь Корнійович попросив підождати його в скверику, а сам завернув праворуч до площі. Мені стало цікаво, і я пішла за ним. Думала: чи не з жінкою якоюсь побачення. Тоді я йому відразу скандал — і розходимось… Та він зайшов до церкви. Я постояла трохи: що йому робити в соборі? Адже не вірить у бога… А його нема й нема. Почекала ще трохи й зайшла також. Народу мало, стала в притворі, роздивляюсь. Нараз бачу — йде Василь Корнійович з ксьондзом і про щось стиха розмовляють. Ксьондз довів його до виходу, вклонився — і пішов назад. Я непомітно за Прусем. Він мене шукає, а я позаду. Нарешті побачив. «На прощу ходив?»— я до нього. А він сміється: «А може, про вінчання хотів домовитись…» — «Мені загсу вистачить, — кажу. — І які ж у тебе справи з попом?» — «Він мій земляк, — одказує, — то до нього іноді заходжу, щоб про сільські новини довідатись…» Оце, власне, й усе, — закінчила Суханова. — Потім ми ще в магазинах були. Прусь узяв таксі й відвіз мене додому, а сам подався до Желехова.

— Коли казав про справи в готелі «Інтурист», не уточнював, які саме? Пов'язані з його роботою чи з чимось іншим?

— Я не розпитувала, не любив він цього.

— А який з себе ксьондз?

— Ну, такий, звичайний… Високий комір, ага, лисий і голова кругла, наче місяць…

Коли Суханову вивели, Козюренко покликав Владова.

— Уранці мені буде потрібен список усіх мешканців «Інтуриста» на п'ятнадцяте травня. І відомості про ксьондза собору святого Павла. Можливо, він мав парафію у селі, звідки родом Прусь.

КАНОНІК ЮЛІАН БОРИНСЬКИЙ

Козюренко спинився на прізвищах двох постояльців «Інтуриста». Віталій Сергійович Крутигора — працівник відділу постачання Миколаївського консервного заводу й Павло Петрович Воронов — заступник директора одного з московських антикварних магазинів. Щоправда, Крутигора виїхав з міста шістнадцятого травня, а Воронов вісімнадцятого — отже, до події в Желехові обидва, певно, не мали прямого відношення. І все ж слід було точно з'ясувати, де вони перебували ввечері вісімнадцятого травня і чи не мають якихось зв'язків із знайомими Пруся.

Особливо зацікавив Романа Панасовича Воронов.

Антиквар приїхав до Львова саме напередодні злочину. І в день його від'їзду з будинку Пруся зник «Портрет» Ель Греко. Випадковість? Можливо. Але такі випадкові збіги обставин трапляються рідко…

Воронов виписався з готелю о двадцять першій годині. Цього вечора до Москви відходили ще три поїзди: о двадцять першій п'ятдесят, двадцять третій тридцять три і чверть за першу. Отже, якщо антиквар виїхав нічним експресом, убивця Пруся мав можливість передати йому картину. Але міг убити й сам Воронов.

Козюренко записав у блокноті: «Попросити московських товаришів уточнити, коли і яким поїздом прибув до Москви Воронов. Запит до Миколаєва щодо Крутигори».

— А як із ксьондзом? — запитав у Владова. Той подав теку.

Фото… Чоловік з гострим поглядом і кулястою, немов кавун, лисою головою. Канонік Юліан Євгенович Боринський. П'ятдесят сім років. Під час війни і в перші повоєнні роки мав парафію в селі Піщаному, звідки родом Прусь. Потім домігся, щоб його перевели у місто. Мешкає на Парковій вулиці, будинок номер вісім, квартира сімнадцять. Має автомобіль «Москвич».

— Давайте-но ми з вами, Петре, з'їздимо в автоінспекцію, — запропонував Козюренко.

— Пробачте, ще одне… — Старший лейтенант подав паперову теку. — Рапорт начальника ковельської міліції. Вони знайшли тракториста Тимка — Тимофія Васильовича Вальченка. І не тільки його — ще двох попутників Семенишина. Всі троє впізнали його й підтвердили, що Семенишин справді їхав з ними в одному вагоні поїзда, який відійшов із Желехова о двадцять першій годині двадцять сім хвилин вісімнадцятого травня. Яке буде розпорядження?

— Поверніть Семенишину підписку про невиїзд. Подякуйте ковельським товаришам. І спитайте, чи не забули вони вибачитися перед Семенишиним?

… Канонік собору святого Павла Юліан Боринський відпочивав після обіду, коли до нього прийшли працівники автоінспекції. Хатня робітниця — негарна літня жінка з більмом на оці — підозріливо глянула на них і заявила, що єгомосць сплять і турбувати його в такий час нечемно, особливо в дрібних справах. А дрібними вона вважала всі, крім церковних, бо була певна, що справжнє життя існує десь там, на небесі, і шлях туди відкриє їй церква й особисто отець Юліан.

Працівники інспекції почали доводити, що справа в них дуже серйозна, коли на порозі з'явився сам святий отець. Він досить неввічливо відсторонив жінку й поцікавився, що відбувається?

Козюренко показав посвідчення старшого автоінспектора.

— Ви — Юліан Євгенович Боринський? — запитав суворо.

Хатня робітниця сплеснула руками, почувши таку неповагу до єгомосця. Хотіла вже втрутитися й провчити нахаб, та канонік зупинив її.

— Йдіть на кухню, Насте, — звелів і запросив шановних гостей до кімнати.

Козюренко витяг із планшета папірець, зазирнув у нього.

— Ви — власник автомобіля «Москвич»? — запитав і офіційним тоном і назвав номер машини.

Єгомосць склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями.

— Так, я маю таку машину, — відповів чемно.

— Двоколірна, синьо-біла? — уточнив Козюренко.

— Так, дуже прошу, синьо-біла, — підтвердив канонік.

— Ми розслідуємо автомобільну аварію, — зиркнув на нього Козюренко, — і перевіряємо всі двоколірні синьо-білі машини «Москвич».

Отець Юліан покивав скрушно головою, немов співчуваючи працівникам інспекції, котрим доводиться клопотатись такою марудною справою.

— Але ж я не попадав ні в яку аварію, — розвів руками.

Козюренко не звернув уваги на це заперечення. Запитав:

— Ви виїжджали з гаража вісімнадцятого травня?

Отець Юліан опустив очі додолу. Знову склав руки на грудях, поворушив пальцями. Нарешті відвів погляд од підлоги, наче прочитав там відповідь. Пояснив спокійно:

— Вісімнадцятого травня я не міг виїжджати, бо захворів. І пролежав цілих три дні.

— І у вас є документ, який засвідчив би це? — поцікавився Козюренко.

Канонік звів очі до стелі і одказав:

— Хіба пан не знає, що ми не беремо в поліклініках бюлетенів…

— Але ж вас відвідував якийсь лікар?

— Звичайна простуда, — знизав плечима отець Юліан. — Навіщо ж турбувати лікаря? Я лежав у сестри. Настя якраз поїхала додому. Живе вона за містом, у Підгайцях, — визнав за можливе пояснити. — Тож мені й довелося полежати в сестри.

— І вона може це підтвердити?

— Атож.

— Її адреса?

— То, прошу пана, — солодко осміхнувся єгомосць, — тут поруч. Через два будинки понад яром.

— Може, ви проведете нас?

— Ну, звичайно. Прошу тільки трохи зачекати, поки вдягнусь.

Через кілька хвилин вони разом із каноніком Юліаном Боринським зійшли на третій поверх старого будинку в кінці Паркової вулиці, яка упиралась у Кайзервальд — напівпарк — напівліс на горбах понад Львовом. Сестра отця Юліана була зовсім не схожа на каноніка. Суха зморшкувата жінка років шістдесяти, з недобрим, пронизливим поглядом. Вона примостилася на дивані поруч бабусі — значно старшої за неї.

Козюренко сів на запропонований стілець, відкашлявся й почав грубувато:

— Чи перебував у вашій квартирі з вісімнадцятого по двадцяте травня ваш брат Боринський Юліан Євгенович?

Жінка здивовано зиркнула на каноніка. Козюренко втупився в нього поглядом — чи не подасть якийсь знак? Та священик навіть не дивився на сестру.

— Так, — відповіла жінка, — Юліан хворів і три дні пролежав у нас. Ось у цій кімнаті, — вказала на двері праворуч.

— Отже, ви твердите, що громадянин Боринський з вісімнадцятого по двадцяте травня безвихідно перебував у вашій квартирі? — перепитав Козюренко.

— Так.

— Хто ще може підтвердити це?

— Я, — кивнула бабуся й трохи підвелася з дивана. — Хворіли вони і з кімнати не виходили.

— Хто ви така? — приготувався писати Козюренко.

— Пелагея Степанівна Боднарчук, — охоче пояснила бабуся. — Живу я тут разом з Катериною Євгенівною.

— З села вона, — втрутилася сестра каноніка, — і прописана в мене.

Козюренко, попередивши жінок, що відповідатимуть за неправдиві свідчення, дав їм розписатись під протоколом. Подумав: цілковите алібі. Але треба хоча б для форми оглянути автомобіль.

Запитав у каноніка:

— Де ваш гараж?

— Тут поряд, прошу, машина на місці.

— Ходімо!

Недалеко за будинком притулилися тісно один до одного з півдесятка кам'яних гаражів. Автомобіль каноніка стояв чистенький, виблискуючи нікельованими деталями.

Козюренко обійшов навколо «Москвича», чогось зазирнув під кузов. Відчинив дверцята, заліз на переднє сидіння. Натиснув на гальмо: бере гарно. Уважно оглянув салон — чисто; видно, хтось пилососить попові машину. Зазирнув під сидіння. Якийсь пожмаканий папірець застряв на полозках — подивився і поклав до кишені.

— Машина в порядку, — обтер руки хусточкою. — Можете замикати гараж, отче.

Канонік причинив залізні двері. Зиркнув скоса на Козюренка.

— А що це за аварія, яку ви розслідуєте? — запитав. — Якщо не секрет, звичайно?

— Та не аварія це… — Козюренко досадливо махнув рукою. — Значно серйозніше — вбивство!

— Що? — Отець Юліан повернувся усім тулубом. — Яке вбивство?

— Та не хвилюйтесь, отче, — мовив Козюренко. — У вас усе гаразд — повне алібі.

— А я й не хвилююсь. — Канонік замкнув великий замок на дверях гаража. — Збили когось машиною? — поцікавився.

— Та ні, сокирою зарубали…

— Як сокирою? — Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками. — При чому ж тут автомобіль?

— Та поблизу будинку вбитого бачили «Москвича». Якраз двоколірного, синьо-білого. От ми і перевіряємо…

— Сподіваюсь, я не схожий на вбивцю, — осміхнувся отець Юліан.

— Авжеж, — підтвердив Козюренко. — Так, сержанте? — обернувся до Владова.

Владов дивився широко розплющеними очима.

— Порядок… — нарешті видобув із себе.

— І кого ж убили? — поцікавився канонік.

— Та не у Львові… у райцентрі — Желехові… — Козюренко говорив недбало, наче ця справа набридла йому й взагалі ламаного шеляга не варта. — Якогось заготівельника, чи що… Як його? — запитав у Владова, не зводячи погляду з каноніка. — Ага, згадав, Прусь Василь Корнійович.

— Що?! — отець Юліан упустив ключа. — Як ви сказали?

— Прусь Василь Корнійович… А ви що, знали його?

— Василь Корнійович… Не може бути… — пробелькотів отець Юліан розгублено.

— Відповідайте, ви знали Пруся? — схопив його за руку Козюренко.

— Так, звичайно.

— Тоді… — Козюренко підняв ключ. — Доведеться вам, громадянине Боринський, поїхати з нами в управління.

— Це якесь непорозуміння! — запротестував отець Юліан. — Дикий збіг обставин.

— Там з'ясують, — мовив Козюренко суворо. — І прошу вас, громадянине, без ексцесів. Сержанте, підженіть машину.

Вони довезли каноніка до міської міліції й залишили під наглядом чергового. Козюренко зайшов у кабінет начальника, викликав слідчого з карного розшуку. Вони швидко домовилися щодо процедури допиту, і черговий привів отця Юліана.

Козюренко сів так, щоб бачити обличчя каноніка. Відкинувся на спинку стільця і всією своєю позою підкреслював формальність цього допиту.

А слідчий вів допит за всіма правилами: прізвище, ім'я, по батькові, дата й місце народження, ще багато таких самих запитань, що передують одному-двом основним, заради чого вся ця процедура фактично й ведеться.

Канонік відповідав не поспішаючи, грунтовно і ясно, підкреслюючи своє схиляння перед законом і в даному конкретному разі — перед його конкретними представниками. Дізнавшись про основні біографічні віхи отця Юліана, слідчий поцікавився, де й за яких обставин познайомився канонік із Василем Корнійовичем Прусем? Той відповів, що справжній пастир душ людських завжди перебуває у близьких стосунках із своєю паствою — отож він знає не тільки Василя Корнійовича Пруся, а також його батька й матір, як і багатьох інших парафіян. Чи зустрічались вони під час війни? Звичайно — жити в одному селі й не зустрічатися! Щоправда, потім Прусь — отець Юліан натякнув, що не без його таємного благословення, — вступив до загону героїчних народних месників, і аж до приходу визвольних військ у селі не появлявся. Сам отець Юліан не зміг установити контакти з партизанами. Але ж, визнав за можливе додати, один воює зі зброєю в руках, інший — словом…

Слідчий обірвав суворо:

— Отже, ви твердите, що під час окупації не зустрічалися з Василем Корнійовичем Прусем після того, як він вступив до партизанського загону?

Канонік відповів твердо:

— Ні. Жодного разу.

— А якщо подумати?.. — почав традиційне в таких випадках зондування слідчий.

Та отець Юліан категорично заперечив:

— Мені нема чого думати, і я пам'ятаю, що відповідаю перед законом.

— Так і запишемо, — згодився слідчий. — І коли ж ви бачилися з Прусем востаннє?

— Зовсім недавно, — відповів канонік. Приклав руку до чола. — Стривайте, коли ж це було? Так, за два-три дні до моєї хвороби, здається, п'ятнадцятого. Точно, п'ятнадцятого, бо я в той день казав проповідь. Василь Корнійович завітав до нашого собору й підійшов до мене.

— Про що ж ви розмовляли?

— Пусте, — махнув рукою отець Юліан. — Я навіть не пам'ятаю, про що. Про родичів, про колишніх односельчан. Від таких розмов у пам'яті мало що лишається…

Це було логічно, і слідчий не міг не згодитися з каноніком. Запитав тільки:

— Ви не домовлялися з Прусем про цю зустріч?

— Ні.

— А чи знали ви про шахрайство Пруся? — раптом втрутився Козюренко. — Мерзотник, кажуть, награбував понад сто тисяч!

Слідчий незадоволено подивився на нього, навіть підніс руку, немов застерігаючи.

— Невже сто тисяч! — сплеснув руками отець Юліан. — Боже мій, страшні гроші!

— Страшні, — ствердив Козюренко, не звертаючи уваги на слідчого. — Два будинки мав, мерзотник, один у Желехові, другий у Львові. Правда, один ніби належить коханці… Розумієте, коханку утримував, а до вас на прощу ходив. Отак люди влаштовуються! — зареготав.

— Ай-яй-яй, як негарно! — похитав схожою на кавун головою отець Юліан. — Не сподівався від Пруся. Червоний партизан, — промовив піднесено, — і сто тисяч, два будинки, коханка! Свята церква засуджує його!

— Та ще й який будинок! — Козюренко навіть підвівся на стільці. — Двоповерховий і в гарному районі, на розі Гірської і Тополиної. Коханка збирається половину будинку комусь найняти…

— Це, товаришу капітан, не стосується справи, — нарешті обірвав його слідчий. Обернувся до каноніка. — З протоколу, підписаного вами, з'ясовується, що з вісімнадцятого по двадцяте травня ви хворіли й нікуди не виходили з квартири вашої сестри?

— Атож, — кивнув канонік.

— Доведеться мені самому оглянути квартиру, — вирішив слідчий.

Капітан автоінспекції сприйняв це як недовіру до себе й невдоволено закусив губу. Але не заперечував. Він сам сів за кермо, і «Волга» з жовтою смугою вздовж кузова запетляла по вузьких львівських вулицях у напрямі Високого замку.

Козюренко довіз слідчого і отця Юліана до будинку на Парковій, та сам вирішив уже не йти з ними. Постояв біля парадного, роздивляючись.

Весь перший поверх займала продовольча крамниця з підсобками. Саме під'їхав грузовик, і вантажник, сперечаючись із шофером, сердито кидав у кузов дерев'яні ящики.

Ціла гора ящиків лежала і з тильного боку будинку — вантажник таки мав рацію, дорікаючи шоферові за несвоєчасне вивезення тари. Козюренко підійшов до пожежної драбини, постояв, подумки прикидаючи відстань від неї до землі. Високо, не стрибнеш… У кущах, якими заріс схил гори, щебетало птаство. Козюренко подерся в чагарник. Виліз, невдоволено обтрушуючись. В руках тримав довгу палицю. Поклав її в машину. Ще раз обійшов навколо будинку і зустрів отця Юліана й слідчого, які виходили з парадного.

— Довелося вибачатися перед попом, — мовив слідчий, коли Козюренко вивів машину з Паркової. — Непричетний він до цієї справи.

— Так, алібі в нього солідне, — згодився Роман Панасович.

Вони під'їхали до управління. У кабінеті на Козюренка вже чекав Владов. Нічого не запитав, але дивився так пильно, що Роман Панасович змушений був пояснити:

— Щиро кажучи, не сподобався мені святий отець. Емоції, щоправда, — поганий порадник… Але чорні сутани не викликають у мене пошани. Зробімо от що, Петре. Треба поселити на Тополиній сьогодні ж когось з управління. Бажано жінку. Сусідам, коли що, назветься сестрою Суханової. Можливо, до неї завітають, щоб найняти півбудинку і захочуть оглянути, то нехай покаже… Друге. — Подав Владову разовий талон на телефонну розмову. — З'ясуйте, коли цей абонент викликав Желехів.

— Буде виконано, Романе Панасовичу! — Владов не йшов, чекаючи дальших вказівок.

— Усе, Петре, дорогенький, усе… Завтра у вас вихідний. Мене, очевидно, не буде. їду в Карпати. На перевалі весна тільки починається, квітує все. А втім, може, і ти зі мною? — Владов завагався, і це не пройшло повз увагу Козюренка. — Ну, якщо в тебе інші плани, дивись… А то бери з собою дружину, радий буду познайомитись…

— Для неї це було б святом, — зрадів старший лейтенант. — Ми давно мріяли поїхати в гори.

АНОНІМКА

На перевалі ще цвіли яблуні, а в долині за Карпатами вже дозріли черешні. Козюренко купив повний кошик. Вони їли черешні, купалися в крижаній швидкій Латориці під Свалявою і повернулися на перевал пізно ввечері голодні й веселі. Петрова дружина була жінка з характером. Владов беззаперечно слухався її, хоч іноді поблажливо усміхався, підкреслюючи, що просто потурає дружині. Та Козюренко помітив, що це навіть подобається йому.

Вони зайняли столик у ресторані «Перевал», і Роман Панасович замовив мало не все меню. Любив бути гостинним, йому подобалися столи щедрі, щоб угиналися від страв, хоч сам їв небагато.

Козюренко дивився, як дівчина в барвистому гуцульському одязі розставляла на їхньому столі тарілки, і чомусь згадав своє голодне дитинство, яке припало на важкі часи громадянської війни.

Перед очима постав збитий з грубих дощок, потемнілий від часу стіл, а на ньому — кусень глевкого житнього хліба з різними домішками. Який же запашний і смачний був то хліб! За столом — малий Ромко, його брат і сестра.

Діти голодними очима стежать, як дід крає хліб на три рівні частини. Вони знають, що він не скривдить нікого. Але ми ніколи не замислювалися над тим, що він їсть сам. Через свій дитячий егоїзм, точніше, невміння зазирнути в сутність речей, вони вважають, що дід неголодний, принаймні йому не хочеться так їсти, як їм.

Дід ставить посеред столу блюдечко з посоленою олією на денці — таке трапляється нечасто (густа, жовта, як мед, олія була тоді мало не царським наїдком), — вони вмочують у неї хліб і, потримавши над блюдечком, щоб не пропала й краплина, обережно несуть до рота.

Козюренко відсунув від себе тарілку з заливною осетриною — так захотілося пахучої олії, та подумав, що Владов з дружиною навряд чи зрозуміють його, і підніс келих за їхнє здоров'я.

Вони вирішили заночувати в гірському готелі, щоб підвестися на світанку і о дев'ятій бути у Львові.

… В управлінні Владов ознайомився з паперами, надісланими за час їхньої відсутності. Він поклав перед Козюренком розпечатаний лист.

— Надійшов ранковою поштою, — доповів. Певно, хотів додати щось, та стримався. Сів і уважно дивився, як Роман Панасович дістає з конверта аркуш, укритий неохайно наклеєними різного розміру літерами, вирізаними з газети.

Козюренко розгладив аркуш, швидко перебіг очима анонімку. Зиркнув на Владова й прочитав ще раз — уважніше.

Незнайомий доброзичливець повідомляв:

«Нехай знає міліція що Якубовський уночі після вбивства Пруся закопував щось на своєму городі в маліні я побачив та не хотів сповісчати боючись помсти брат Якубовського седів у кременалі і сам він такий».

Козюренко глянув на поштовий штемпель: листа кинули вчора у Львові.

— Передайте експертам, — подав листа Владову. — Хай з’ясують, з якої газети вирізані літери і за яке число газета. Відбитки пальців… На території якого району міста кинуто… — Владов підвівся, та Козюренко зупинив його. — Чи є новини з Тополиної і що з'ясовано з телефонним талоном?

— Пробачте, поспішав з листом і ще не встиг дізнатись.

Роман Панасович невдоволено потарабанив пальцями по столу, і старшого лейтенанта мов вітром здуло з кабінету. Через кілька хвилин просунув голову в двері.

— На Тополиній усе спокійно, ніхто не приходив… — доповів сумно, немов сам був винен у тому. — А талон невикористаний. Що накажете?

— Оперативну машину на Желехів.

Владов кивнув, ніби знав, що начальство дасть саме таке розпорядження, і зник за дверима.

… Якубовський підпушував полуниці, коли біля його садиби зупинилась машина. Сперся на сапку й дивився, як ідуть до нього. Пальці затремтіли — випустив держално, відступив на крок і озирнувся, наче хотів тікати…

Козюренко підійшов до нього, вказав на альтанку, де стояли стіл і лава.

— Сідайте, Якубовський, — мовив владно, — бо діло до вас маємо неприємне, і доведеться зачекати, доки прийдуть поняті…

— Вже не звикати до неприємностей, — відповів той похмуро. — Люди й так почали цуратися мене…

Козюренко розклав на столі папери, витяг авторучку. Почав сухо:

— Чи виходили ви до саду вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня? Після одинадцятої години? Отже, ні. І нічого не закопували в малині?

Якубовського нараз почало тіпати.

— Н-нічого… я вже казав… н-нічого… я не закопував і н-нічого не робив…

— А де зараз перебуває ваш брат?

— Яке це має значення? — мало не закричав Якубовський. — Він — сам по собі, я — сам по собі! Я не бачив його вже рік!..

— Як звуть вашого брата і де він мешкає?

Якубовський безсило сперся на спинку лави, щоки в нього обвисли.

— Якубовський Костянтин Миколайович, — ледь поворушив губами. — Мешкає в Нововолинську на вулиці Горького, тридцять чотири.

— За що й коли його притягали до судової відповідальності?

— В шістдесят п'ятому році за крадіжку. Відсидів своє й повернувся…

— І ви твердите, що не бачилися з ним цілий рік?

— Так.

Козюренко заховав протокол допиту в портфель.

— Поняті прибули? — поцікавився. — Тоді приступимо до роботи.

За сучасного рівня техніки знайти залізяччя, закопане навіть на метр і глибше, дуже просто — сокиру витягли одразу. Сокира з металевим топорищем була дуже гостра, з рудими плямами іржі й крові.

Якубовський тупо дивився на сокиру й мовчав. Зрештою, його визнання було зараз не потрібне — речовий доказ свідчив сам за себе. Владов чекав, що зараз вони поїдуть до Нововолинська — був певен, що до злочину причетний брат Якубовського. Та Козюренко вирішив повертатися до Львова.

Роман Панасович зупинив машину біля Головпоштамту і, наказавши з'ясувати, де перебував Костянтин Якубовський вісімнадцятого й дев'ятнадцятого травня, зайшов усередину. А за дві години він уже був у своєму кабінеті. Ввечері зв'язався по телефону з Москвою і щось уточнив. Залишив кабінет десь на початку дванадцятої. Відвіз Владова додому і сам поїхав спати.

Наступного дня Козюренко знову зв'язався з Москвою і довго розмовляв по різних телефонах. Поцікавився у Владова, чи є новини з Тополиної і, дізнавшись, що нема, здивовано знизав плечима…

ФІНАЛ

Близько дванадцятої Владову подзвонила співробітниця управління, яку поселили на Тополиній.

— Щойно приходила наймати півбудинку якась жінка, — сповістила. — Вже підстаркувата, довга й суха. Оглянула будинок і пристала на всі наші умови. Сказала, що завтра в'їжджатиме. Її сфотографували, і хлопці з опергрупи пішли за нею.

— Дякую, Вірочко, розкошуй і далі в Прусевому особняку. До особливого розпорядження.

— Набридло… — поскаржилася Вірочка.

— Там же книг стільки! Читай, — порадив Владов. — Підвищуй свій рівень. Це потрібно навіть таким красуням, як ти!

Вірочка щось буркнула в трубку, та Владов уже натиснув на важіль апарата. Метнувся до дверей і ще з порога почав доповідати Козюренку.

— То кажеш, довга й суха жінка? — перепитав той. — І хлопці пішли за нею? — Звелів — Дві оперативні машини!

Владов не зрозумів, навіщо дві, але наказ є наказ, і його треба виконувати…

Машини з оперативними працівниками вже стояли у дворі, а Козюренко усе не виходив із кабінету. Минуло з півгодини, Владов сидів як на голках, однак за дверима панувала тиша. Задзеленчав міський телефон, і якийсь чоловік попросив з'єднати його з Козюренком. Обмінявся з Романом Панасовичем кількома словами, і той одразу вийшов у приймальню.

— Їдьмо, Петре! — мовив весело і, як здавалося Владову, навіть задерикувато.

Дві машини одночасно зупинились на Парковій вулиці: біля будинку каноніка Юліана Боринського і біля будинку його сестри. Козюренко в супроводі Владова й двох оперативних працівників зійшов на четвертий поверх.

Одчинив сам отець Юліан — у легких літніх штанях і смугастій піжамній куртці він був схожий швидше на канцелярського працівника, ніж на поважного каноніка. Здивовано відступив, упізнавши Козюренка.

— Знову щось з автомобілем? — запитав. — Але ж я хворий і нікуди не виходжу…

Козюренко показав йому постанову на обшук. Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками, та він нічого не запитав і перший пройшов до кімнати. Мовчки сів у глибоке крісло і вже тоді мовив, дивлячись Козюренку просто в очі:

— Прошу вас виконувати свої обов'язки, хоч не знаю, чим викликані такі… — затнувся, — крайні заходи. Я нічого не приховую від влади, у мене все на видноті. Що ж, шукайте… Але що?

— «Портрет» Ель Греко! — На мить Романові Панасовичу здалося, що зіниці в каноніка збільшились і очі потемнішали. Та отець Юліан не відвів погляду.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Ми шукаємо картину Ель Греко. Ви забрали її у Василя Корнійовича Пруся, якого вбили вісімнадцятого травня, — з притиском сказав Козюренко і сів напроти отця Юліана. — Де вона?

Канонік примружився, заховавши очі. Склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями. Відповів спокійно:

— Ви вже були в мене, шановний пане начальнику. Щоправда, в трохи іншій ролі. Невже вас так швидко підвищують у чині? — пожартував зло. — Але це не має значення — ви ж упевнились, що я вісімнадцятого травня лежав хворий і не виходив з дому.

— Так, алібі наче у вас є, — ствердив Козюренко. — Та все ж убили таки ви й картиною заволоділи теж ви. Де переховуєте?

— Нісенітниця якась… — Канонік притиснув руки до серця. — Ель Греко… Це художник із світовим ім'ям. Я трохи розуміюся на мистецтві і знаю, що таке полотна Ель Греко. Його картини — величезна цінність. Не розумію, звідки Ель Греко може взятися у Пруся… Це якась помилка…

Козюренко подав знак оперативникам, і ті почали обшук. Отець Юліан мовчки дивився, як заглядають у шафи, висувають шухляди письмового столу — дивився іронічно і навіть докірливо — мовляв, навіщо люди завдають собі клопоту?.. Узяв молитовник, вдаючи, що цілком поринув у читання. Та від пильних очей слідчого не приховалося, що канонік втупився в одну сторінку, — певно, не бачив навіть літер.

Боринський мав невеличку двокімнатну квартиру, і обшукали її швидко — через дві години Козюренко остаточно впевнився, що картини Ель Греко тут нема. Не знайшли її і в помешканні сестри отця Юліана.

На мить у Романа Панасовича майнула думка: а що як він помилився? Ні, помилки не могло бути.

Роман Панасович присунув стільця до крісла каноніка. Поцікавився:

— Де ваша хатня робітниця?

Помітив, як тінь майнула по обличчю Боринського. Отець Юліан відклав молитовник.

— Щось у неї з сином, — пояснив. — Відпросилася і поїхала. Син у неї працює десь під Івано-Франківськом. Здається, в Долині.

— А де вона сама живе?

Канонік опустив очі.

— У Петрівцях, — одповів. — Але ж я кажу, вона поїхала до сина на Івано-Франківщину.

— Неправда, — рішуче заперечив Козюренко. — Неправда, Боринський. Вона поїхала зовсім не туди і живе не в Петрівцях, а в Підгайцях. Ви ж самі казали.

Руки каноніка ковзнули по м’якій шкірі підлокітників, і він ще глибше осів у кріслі.

— Так, здається, я помилився — Петрівці, Підгайці… Схожі назви… — Зробив над собою зусилля й усміхнувся, та усмішка тільки перекривила його обличчя. — А навіщо вона вам, моя Настя?

— Одягайтесь, громадянине Боринський, зараз поїдемо, — рішуче мовив Козюренко. — Чомусь мені закортіло негайно побачитися з вашою хатньою робітницею.

Отець Юліан надів звичайну сорочку і сірий, зовсім мирський, з розрізом піджак.

Його посадили на заднє сидіння між Владовим і оперативним працівником. Козюренко сів на переднє, і «Волга» незабаром вихопилася на заміську магістраль. Усі мовчали. Так, у мовчанці, й доїхали до Підгайців. Отець Юліан удав, що не знає, де Настина хата, але в сільраді з'ясували це за хвилину — стояла хата біля шосе, і «Волге» навіть недовелося з'їжджати з асфальту.

Настя поралася надворі біля літньої кухні — кинулась назустріч отцю Юліану, та Козюренко зупинив її і попросив дозволу зайти у хату. Настя навіщось обтерла фартухом руки й відчинила перед ним двері. Роман Панасович переступив поріг і зупинився, вражений: на чисто побіленій стіні висів «Портрет» Ель Греко. Козюренко одразу впізнав картину: задумливий і трохи сумний погляд людини, яка збагнула навколишній світ, трохи розчарувалась, однак не зневірилась…

Портрет був прикріплений до стіни звичайними канцелярськими кнопками — ніби аркуш креслення до дошки. А біля нього такими ж кнопками Настя пришпилила дешевенькі картинки духовного змісту, увінчавши все те кольоровою базарною мазаниною, на якій були зображені сусальні закохані і голуб, що солодко дивився на них одним оком.

Ель Греко і базарний ширвжиток…

— Звідки у вас ця картина? — запитав Козюренко Настю.

Жінка запитливо зиркнула на отця Юліана. Той сидів у кутку на табуреті — байдужий і безвільний, втупившись у підлогу.

— Єгомосць казали, — мовила нерішуче, — що цей святий образ принесе щастя моїй хаті… — Перехрестилася і знов зиркнула на каноніка.

— Коли він дав вам картину?

— Того самого вечора, коли ви приходили.

— І звелів, щоб не поверталися з Підгайців, поки він не покличе? — уточнив Козюренко.

— Так є… — мовила жінка, наче завинила в чомусь. — Я казала, як вони там без догляду, та вони нагримали на мене…

— Ви підтверджуєте це? — обернувся Козюренко до каноніка.

Той нарешті звів очі.

— Так, підтверджую… — відповів стомлено.

… Вони їхали назад, і Козюренко тримав на колінах полотно Ель Греко. Думав: як швидко все скінчилось. Нараз згадав, що не все, і запитав каноніка:

— На котру годину призначено у вас зустріч із Вороновим?

— Яким Вороновим? — стрепенувся той.

— Е-е, святий отче, — мовив Козюренко весело, — пізно відмагатися. Слідчим органам вже все відомо… Я нічого не маю права обіцяти, та все ж у вас є останній шанс…

Отець Юліан похилив голову.

— Най буде хоч останній шанс, — важко зітхнув.

— Де у вас призначено зустріч із Вороновим?

— Ще не знаю. Він має прилетіти вечірнім літаком і подзвонити.

— Ви його запросите до себе додому, — наказав Козюренко. — Відчините й проведете до кімнати. Ми будемо в сусідній. Покажете картину й одержите гроші. До речі, на чому ви зійшлися?

— Сорок тисяч.

— Продешевили.

— Але ж десять тисяч валютою… — якось сором'язливо уточнив отець Юліан.

— Усе одно. Воронов міг би дати вдвічі більше.

— Невже? — розпачливо прохопилося в каноніка, немов він уже тримав у руках гроші і їх нахабно вирвали в нього.

Владов зареготав — такою анекдотичною видалася йому ситуація.

— А скільки вам платив Прусь, за те, що під час війни ви переховували все, що він награбував? — зненацька запитав Козюренко.

— Не платня — сльози… — поскаржився отець Юліан та й осікся: звідки цей слідчий знає, що Прусь привіз до нього трофеї?

Якої серйозної помилки допустився тоді отець Юліан. Вони з Прусем поділили все навпіл: кілька відрізів сукна, білизну, купу німецького обмундирування, золоті обручки й годинники… Прусь кинув до своєї скрині, яку тимчасово залишив у отця Юліана, кілька картин, сказавши, що виміняв їх на базарі за дві буханки хліба. Отець Юліан подумав, що то якісь дешевенькі копії, і навіть не глянув на них… Хіба він знав, що Прусь потягнув з німецької машини ящик із справжніми шедеврами мистецтва? Власне напівписьменного Василя Пруся більше цікавили інші трофеї, і на картини він поласився тільки тому, що командир партизанського загону, розповідаючи бійцям про значення операції, особливо наголосив на цінності полотен, що їх вивозили фашисти. Та все ж отцю Юліанові, який кохався в живопису і збирав картини, вирішив не казати, де добув їх справді.

— Ну, так уже й сльози! — іронічно мовив Козюренко. — Ви людина практична й свого нікому не подаруєте.

Канонік відповів твердо:

— Справді, прошу вас, Прусь заплатив мені копійки. Він підступно ошукав мене…

Так, ошукав — канонік був певен цього. Коли рік тому Прусь приїхав до нього і попросив знайти покупця на полотна Ренуара, Сезанна, Ван-Гога й Ель Греко, отець Юліан тільки зареготав. Він і забув про картини, які колись Прусь недбало кинув на дно скрині. Але Прусь пояснив тепер, звідки у нього полотна, і отцю Юліанові трохи мову не одібрало. Він мало не рік переховував Прусеву скриню, і жодного разу господь бог не надоумив його зазирнути туди. Хоча навряд чи він зміг би визначити, що то — оригінали…

Вони домовилися з Прусем, що отець Юліан одержить двадцять процентів від суми, вирученої за картини. Кілька разів Боринському довелося їздити в Москву, шукати зв'язків з ділками чорної біржі, поки, нарешті, один знайомий спекулянт з комісійного магазину дав йому адресу свого московського напарника, а вже через того вдалося зв'язатися з Павлом Петровичем Вороновим.

Вони вже в'їхали в місто й наближались до Високого замку. Каноніка під наглядом оперативного працівника залишили в дальній кімнаті. А Козюренко з Владовим усілися біля телефону.

— Дивуюсь я вашій інтуїції, Романе Панасовичу. Були мало не прямі докази проти Суханової з її коханцем і проти Якубовського, а ви вийшли на каноніка… — сказав Владов.

Козюренко усміхнувся:

— Не інтуїція, а досвід, — заперечив.

— Мені здається, ви одразу догадалися, що вбив канонік, — вів далі старший лейтенант.

Козюренко глянув на Владова.

— Хочеш знати, як я довідався, що саме піп убив Пруся?

— Коли не секрет…

— Ну, які ж від тебе секрети? Відверто кажучи, перший сумнів зародився в мене тоді, коли я дізнався, що канонік мав парафію у селі, розташованому в районі, де діяв загін Войтюка. Та лише сумнів, більш нічого — підозрювали ж ми і Семенишина, і Якубовського, і Суханову з Григоруком… Коли канонік довів своє алібі, я подумав, що він справді непричетний до злочину. Та потім побачив біля вікна кімнати, де, як твердить Боринський, він три дні пролежав хворий, пожежну драбину. Ставши на карниз, можна дотягнутись до неї, спуститися і стрибнути вниз…

— Я теж звернув на неї увагу, — докинув Владов, — проте вона закінчується майже на рівні другого поверху…

— Отож, — кивнув Козюренко. — Попервах і мене це збило з пантелику. Та моя підозра зміцніла, коли я знайшов під сидінням «Москвича» разовий талон на телефонну розмову з Желеховим. Талон, куплений чотирнадцятого травня, напередодні приїзду Пруся до Львова і його зустрічі з Юліаном Боринським у соборі.

— Але ж ми з'ясували, що канонік не використав талон, — сказав Владов.

Козюренко посміхнувся.

— Жадібність згубила його, — пояснив. — На Головпоштамті я дізнався, що було одразу продано два талони — обидва на телефонну розмову з Желеховим. Канонік сумнівався, чи вдасться йому одразу зв'язатися з Прусем, і купив два талони. Того самого дня зайшов до парафіяльного управління і замовив Желехів. Поговорив з Прусем і запросив його до Львова, призначивши зустріч у соборі. Справа в тому, що отець Юліан був посередником між Вороновим і Прусем. Він викликав Воронова до Львова й пообіцяв Прусю, що зведе його з антикваром. За певну винагороду, звісно. Вісімнадцятого травня о двадцять третій годині канонік, як вони й домовилися під час зустрічі у соборі, приїхав до Пруся, щоб відвезти його до Воронова. Насправді ж Боринський і не думав зводити їх. Проценти його не влаштовували — тому й захопив із собою сокиру, про всяк випадок забезпечивши собі алібі. А невикористаний телефонний талон залишив — шкода, певно, стало п'ятдесяти копійок. Потім загубив цей талон у машині, і ми знайшли його. Тоді я відразу вирішив промацати каноніка — пам'ятаєте, коли старший автоінспектор виказав службову таємницю, розповівши про вбивство Пруся?

— Я не міг зрозуміти, навіщо це, — відверто признався Владов.

— Хотів побачити, як реагуватиме на мої слова святий отець, адже нам було відомо, що він знав Пруся й зустрічався з ним. Якби промовчав — виказав би себе… Але канонік не дав нам жодного козиря. Проте у мене з'явились підстави привезти його в управління міліції й допитати. Щоправда, тоді я ще не знав про його телефонну розмову з Прусем, та все ж підозра не залишала мене. І я вирішив упіймати каноніка. Попасти до пастки могла тільки людина, яка знала, що в Пруся, крім «Портрета» Ель Греко, були ще картини Сезанна, Ренуара й Ван-Гога. Людина, яка вбила Пруся, шукала ці полотна й не знайшла. Я подумав: коли канонік дізнається, що Прусь збудував у місті ще один будинок, то намагатиметься проникнути туди. Його вабитимуть не знайдені ще картини, він вирішить, що Прусь тримав у Желехові тільки Ель Греко, а інші полотна передбачливо заховав у тайнику на Тополиній. І ось під час допиту каноніка в міському управлінні міліції той самий недолугий старший автоінспектор розпатякує, що Прусь мав особняк на Тополиній і що його коханка вирішила найняти комусь півбудинку…

Після цього каноніка відпускають. Правда, слідчий ще їде з ним на Паркову, щоб допитати свідків. А мене все ще непокоїть питання: якщо канонік скористався пожежною драбиною, то як він потрапив назад?

Пам'ятаєте, на першому поверсі там крамниця і поруч — купа ящиків? Я прикинув: коли покласти ящик один на один, навіть невеличка на зріст людина зможе залізти на драбину…

— Але ж під нею залишиться піраміда з тари, — заперечив Владов.

— Слушно, — кивнув Козюренко. — Та можна взяти довгу палицю і вже з драбини розкидати ящики. А потім шпурнути палицю в кущі. До речі, того ж вечора я й знайшов її там…

— І все ж відпустили каноніка! — прохопилося у Владова.

— Ну, дорогенький, палиця — ще не доказ злочину! Хлопчаки могли накидати в кущі скільки завгодно. До того ж я дав палицю на експертизу. Відбитків пальців на ній не знайдено. Отже, ми відпустили каноніка і почали чекати, чи не зацікавиться він будинком на Тополиній. Та він, як, виявилося, був розумніший і обережніший: раніше надіслав нам анонімку, щоб міліція схопила злочинця й остаточно заспокоїлась. Отець Юліан після вбивства Пруся сам закопав сокиру в малині, і гадаю, що літери на анонімці наклеєні отим клеєм, — вказав очима на письмовий стіл, де стояла пляшечка. — А може, ні. Певно, ні. Не залишив же на анонімці відбитків пальців, мабуть, і клеєм скористався іншим… Ми арештували Якубовського, власне, не могли не арештувати: адже сокира — прямий доказ. Отець Юліан дізнався про це. Як — поки що не знаю. Чи дзвонив у Желехів, чи сестра їздила туди автобусом, чи ще як — це ми з'ясуємо. Але дізнався й остаточно заспокоївся, злочинця арештовано, міліція закрила справу — можна діяти… І він посилає на Тополину свою сестру. Посилає одразу, наступного ж дня, боїться, що коханка Пруся найме помешкання іншому. Сестра пристає на всі умови, хоч ціну названо високу. Тепер у мене не залишилося сумніву, і ми почали діяти.

— А Воронов? Чому він тоді так хутко виїхав із Львова?

— Випадковий збіг обставин. У нього захворіла дружина, а Павло Петрович — гарний сім'янин. Він попередив отця Юліана, що повернеться за кілька днів, і… — глянув на годинника. — Літак, яким має прилетіти Воронов, певно, вже сідає…

Усе ж літак запізнився. Та ось, нарешті, задзвонив телефон. Покликали каноніка. Той зняв трубку і попросив Воронова одразу приїхати на Паркову.

Отець Юліан відчинив двері антикварові й, улесливо вклоняючись, провів до вітальні. Козюренко спостерігав у вузьку щілину поміж шторами, як схопився Воронов за полотно Ель Греко. Видно, розумівся на живопису.

Отець Юліан чесно заробляв свій останній шанс: байдуже сидів у фотелі, за звичкою сплівши пальці на грудях.

Нарешті Воронов відвів очі від картини.

— Справжній Ель Греко… — мовив глухувато. Згорнув полотно і засунув у чохол. Витрусив із валізки гроші просто на письмовий стіл. — Лічіть, отче! — вигукнув весело.

Козюренко вийшов із сусідньої кімнати.

— Віддайте картину, Воронов! — наказав.

Той відступив до передпокою, та на порозі вже стояв Владов.

— Спокійно!

Воронов поклав чохол на стіл.

— Отак краще, — схвалив Козюренко. — Завтра ми припровадимо вас до Москви. Там усе й розкажете… — взяв картину. — А вона знову висітиме в Ермітажі.

Оглавление

ЯКУБОВСЬКИЙ

«ПЕЧЕНЕ ЯБЛУКО»

ГАЛИЦЬКИЙ

БУДИНОК НА ТОПОЛИНІЙ

КАНОНІК ЮЛІАН БОРИНСЬКИЙ

АНОНІМКА

ФІНАЛ