КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 397946 томов
Объем библиотеки - 519 Гб.
Всего авторов - 168974
Пользователей - 90491
Загрузка...

Впечатления

argon про Бабернов: Подлунное Княжество (СИ) (Фэнтези)

Редкий винегрет...ГГ, ставший, пройдя испытания в неожиданно молодом возрасте, членом силового отряда с заветами "защита закона", "помощь слабым" и т.д., с отличительной особенностью о(отряда) являются револьверы, после мятежа и падения государства, а также гибели всех соратников, преследует главного плохиша колдуна, напрямую в тексте обозванным "человеком в черном". В процессе посещает Город 18 (City 18), встречает князя с фамилией Серебрянный, Беовульфа... Пока дочитал до середины и предварительно 4 с минусом...Минус за орфографию, "ь" в -тся и -ться вообще примета времени...А так -забавное чтиво

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
ZYRA про серию Горец (Старицкий)

Читал спокойно по третью книгу. Потом авторишка начал делать негативные намеки об украинцах. Типа, прапорщики в СА с окончанем фамилии на "ко" чересчур запасливые. Может быть, я служил в СА, действительно прапорщики-украинцы, если была возможность то несли домой. Зато прапорщики у которых фамилия заканчивалась на "ев","ин" или на "ов", тупо пропивали то, что можно было унести домой, и ходили по части и городку военному с обрыганными кителями и обосранными галифе. В пятой части, этот ублюдок, да-да, это я об авторе так, можете потом банить как хотите! Так вот, этот ублюдок проехался по Майдану. Зачем, не пойму. Что в россии все хорошо? Это страна которую везде уважают? Двадцатилетие путинской диктатуры автора не напрягают? Так должно быть? В общем, стало противно дальше читать и я удалил эту блевоту с планшета.

Рейтинг: 0 ( 3 за, 3 против).
Serg55 про Сердитый: Траки, маги, экипаж (СИ) (Альтернативная история)

ЖАЛЬ НЕ ЗАКОНЧЕНА

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
kiyanyn про Караулов: Геноцид русских на Украине. О чем молчит Запад (Политика)

"За 23 года независимости выросло поколение людей, которое ненавидит Россию."

Эти 23 года воспитания таких людей не смогли сделать того, что весной 2014 года сделал для воспитания таких людей Путин, отобрав Крым и спровоцировав войну на Донбассе :( Заметим, что в большинстве даже те, кто приветствовал аннексию Крыма, рассматривая ее как начало воссоединения России и Украины, за которым последует Донбасс и далее на запад - сейчас воспринимают ее как, в самом мягком случае, воровство :(, а Путина - как... ну не место здесь для матов :) Ну вот появился бы тот же закон о языках, если бы не было мотивации "это язык агрессора"? Может, и появился бы, но пробить его по мирному времени было бы куда сложнее...

А дальше, понятно, надо объяснить хотя бы своим подданным, почему это все правильно и хорошо, вот и появляется такая, с позволения сказать, "литература" - с общей серией "Враги России". Уникальное явление, надо сказать - ну вот не представляю себе в современном мире государства, которое будет издавать целую серию книг о том, что все вокруг враги... кстати, при этом храня самое дорогое для себя - деньги - на вражеской территории, во вражеских банках, и вывозя к врагам детей и жен (в качестве заложников или как? :))

Рейтинг: -2 ( 4 за, 6 против).
plaxa70 про Сагайдачный: Иная реальность (СИ) (Героическая фантастика)

Да-а, автор оснастил ГГ таким артефактом, что мама не горюй. Читать, как он им распорядился, довольно интересно. Есть и о чем подумать на досуге. Вобщем вполне читабельно. Вроде есть продолжение?

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
ANSI про Климова: Серпомъ по недостаткамъ (Альтернативная история)

Очень напоминает экономическую игру-стратегию. А оконцовка - прям из "Золотого теленка" (всё отобрали))

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Интересненько про Кард: Звездные дороги (Боевая фантастика)

ISBN: 978-5-389-06579-6

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
загрузка...

Сатирикон-XXI (збірка) (fb2)

- Сатирикон-XXI (збірка) 1.89 Мб (скачать fb2) - Олександр Васильович Ірванець

Настройки текста:



Олександр ІРВАНЕЦЬ САТИРИКОН-XXI

РІВНО/РОВНО (Стіна) Нібито роман

РОВНО — обласний центр Соціалістичної Республіки України. Кількість населення — 120 тис. чол. за переписом 2001 р. Розвинуте сільськогосподарське машинобудування, льонопереробна промисловість.

При підтримці та потуранні реакційних сил ЗУР і ряду держав Європи західна частина міста насильницьким шляхом відторгнута зі складу СРУ і являє собою окреме політичне утворення під юрисдикцією ООН. Населення Західного сектора Ровно — 150 тис. чол. на вересень 2001 р. Економіці Західного сектора Ровно притаманні всі хиби та недоліки капіталістичної системи господарювання: високий рівень безробіття, інфляція, корупція. Грошова одиниця Західного сектора Ровно — гривня ЗУР. Соц. — демократична партія Західного сектора Ровно — 2,4 тис. чол. Давні демократичні та національно-визвольні традиції.

Короткий довідник з економічної географії Соціалістичної Республіки України.
Київ: Політвидав, 2002

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…

Т. Шевченко

Олафові Мюнцберґові, чоловікові з-потойбіч Стіни присвячую

* * *

Не такого вже й раннього ранку погожого вересневого дня письменник Шлойма Ецірван прокинувся з якимсь дивним передчуттям. Щось йому наснилось, якісь тьмяні образи, химери іще клубочились десь у сонному мозку, все глибше поринаючи у підсвідомість і не даючи себе висмикнути чи бодай доторкнутися до себе. Письменник Шлойма Ецірван рвучко сів на ліжку й обсмикнув піжамну куртку, яка задерлася аж під пахви. Жовта каракатиця каштанового листка, прилипнувши до шибки іззовні, повільно сповзала-спускалась донизу. У відчинену кватирку хрипкувато придихав вітерець. Письменник вишпортався з ковдри й босоніж почалапав до підвіконня, похапливими жестами сліпця намацав пачку сигарет і запальничку. Головне тепер — це припалити не фільтра, а тютюн. От уже й очі розплющуватись починають потрохи. Так, і що воно тут? Туманець в голові, туманець і за вікном. Ох, не треба було вчора з тим Маульвюрфом по третю пляшку їхати… Та й по другу не обов’язково було. Ну та вже що сталося, те сталося. Десь там, у шафі, був ефералган. В кухні щось гупнулось об підлогу. Це Боніфацій стрибнув зі столу. Що там можна робити, на столі?.. Після вчо… Ох, як же воно важко. Ось вони, наслідки безпутства й невлаштованого життя. Два тижні минуло, звідколи Оксана, залишивши йому на столі роздратовану записку: «Як тобі така важлива твоя творчість, то можемо пожити певний час окремо», відбула Клеванським коридором до батьків, у тихе село на Волині. Шлойма лише плечима знизав — окремо, то й окремо…

Японський будик в узголів’ї ліжка дрібно заверещав. Так і є — 7:49. Сімка й сімка у квадраті. Забобонний ти чоловік, Шлоймо. І то усе життя, від самого дитинства.

Зашкварчала у склянці мінералки зелена пілюля ефералгану. Зашверготіла, застрибала вгору-вниз між бульбашками. Засичала змією кава, підступаючи джезві під горло. Ззаду Боніфацій ткнувся головою десь під коліно. Голодний, звірюко? Зараз, зараз, тільки каву зніму з плити. Десь там ще «Віскас» лишався для тебе. Трохи більше як півбанки. Від запаху м’ясива тілом пересмикнув блювотний спазм. Ось тобі вчорашній «Джоні Вокер»!.. Ху, відпустило. Це вже, напевно, ефералган почав діяти. Тепер можна й кави.

Розкришуючи крекера, письменник Ецірван визирнув у кухонне вікно. Туман потроху розвіювався, проступали жовті обриси каштанів у внутрішньому дворі. Дальша половина двору була відгороджена під автостоянку готелю «Європейський-Гоф», і там поміж чорними та сріблястими лімузинами походжав довготелесий охоронець у сірому френчі. Ближче сюди, до будинку, поміж каштанами було вкопано кілька металевих лавок, вкритих зараз ранковою росою, а поміж лавками — пісочниця з підвологлим піском, у якому забуто синіло пластмасове дитяче відерце. Всього шість п’ятиповерхових будинків, стулившись у каре, оточували двір. Праворуч, у глухому кутку подвір’я, запітнілими від роси корпусами сивіли трійко автомобілів з місцевими номерами, певно, власність когось із заможніших мешканців будинку. «Ночі стали вже холодними, — промайнула думка. — Оце б до лісу вирватися, по гриби, десь на Волинь. Треба буде після прем’єри запросити Георга з Ізабеллою…»

І раптово якось повернулась навколо уся дійсність велетенським циферблатом, і всі опуклості й виступи увійшли у відповідні пази. «Це ж сьогодні! Сьогодні прем’єра. О пів на дев’яту зустріч з Маульвюрфом у театрі. А зараз уже п’ять, ні, шість хвилин на дев’яту. Саме залишилось чверть години на гоління. І то, якщо швидко. Добре, хоч театр під боком, лише вулицю перейти…»

Письменник Шлойма Ецірван, зробивши останній ковток кави, брязнув філіжанкою у дзеркальну мушлю мийки, де вже громадилося чимало скляного, металевого й порцелянового посуду. «Після прем’єри, все після прем’єри…» — пробурмотів він сам собі під ніс і вже твердим, не шаркаючим кроком попрямував до ванної кімнати.

Вийшов звідти він хвилин за десять, ще прикладаючи до обличчя рушника й розливаючи навколо міцні пахощі доброго колоніального одеколону «Олд Спайс». У шифоньєрі вибрав біло-синю смугасту сорочку та сірі вельветові штани. Трохи повагавшись, узяв з вішалки ще й новеньку джинсову куртку. «А смокінга й метелика ми увечері одягнемо…» Іще одну-дві хвилини Шлойма в роздумах тупцяв помешканням, то тут, то там знаходячи й запихаючи до кишень гаманця, сигарети, ключі, носовичка, запальничку та інший дріб’язок. Потім, уже в передпокої, він знову повиймав усі ці речі з кишень, перевіряючи, чи чогось не забув. Урешті там же, у передпокої, перемкнув телефон на автовідповідач і, гукнувши котові: «Боні, ти тут за старшого!», захряснув двері й вийшов на сходи.

Припалюючи сигарету, боковим зором зауважив, що у бляшаній поштовій скриньці на стіні ліворуч щось біліє крізь круглі дірочки в її металевих дверцятах. Це вже, значить, і ранковою поштою обнесли. Чи, може, нехай лежить, зачекає до вечора? Але ні, треба подивитися, що воно там. Поштовий ключик, ось він, пристебнутий на менше кільце до ключа від квартири. Так, ну і що там? У глибині скриньки — кілька газет і листівок-рекламок із сезонних розпродажів у місцевих супермаркетах. Але спереду, просто за дверцятами, які щиро відвисли на скособоченій петлі, — білий конверт з марками СРУ і штемпелем «Ровно. Почтамт». На місці адреси отримувача — «Тов. (закреслено) Ецірван Ш. В., Зах. сектор Ровно, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45».

Так. Адреса відправника: Ровенське обласне управління зовнішньої та внутрішньої міграції населення СРУ Ровенської обл. Дата на штемпелі відправлення — двотижневої давності, 2 вересня, точніше — «2 сентября», ледь прочитується по бляклому чорнильному штампові. Ну, так, у межах одного міста, звідти, з-за Стіни, лист мусив добиратися два тижні. Авжеж, західнорівненський штемпель сьогоднішній, нічний, усе правильно. І над ранок лист уже тут. Все вірно. Отож… Та що це таке…

Конверт був заклеєний грубо і густо чимось схожим на світлий сургуч, щоб не шукати неприємнішого порівняння. Шлойма мусив просто надірвати його по короткому краю. Вміст конверта — складений удвоє аркушик бурого канцелярського паперу, ще й приліпився ізсередини. Шарпнувши сильно, але обережно, письменник Ецірван таки відділив внутрішнє від зовнішнього й розгорнув надірваного аркуша, на якому під шапкою управління зовнішньої та внутрішньої міграції, одразу після відбитого друкарським способом і закресленого скорочення «Ув. тов.» йшов текст, надрукований на машинці з російським шрифтом, тож літера «е» означала саму себе, а також і «є», а цифра 1 виконувала функції літер «і» та «ї».

«Ув. тов. (закреслено) Ец1рван Шлойма,

проживаючий у м. Ровно, зах1дний сектор, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45. Ровенське обласне управл1ння зовн1шньо1 та внутр1шньо1 м1грац11 населення повідомляе Вам, що, зг1дно з тристоронн1 м договором про статус Зах1дного сектора м. Ровно та відпов1дно до граф1ка роботи пропускних пункт1в, Ви маете право на 1-денне (одноденне) в1дв1дання м. Ровно у четвер 17 вересня з 10 год. до 19 год. Пропускний пункт № 1 на вул. Лен1на працюе з 10 год.

Старший 1нспектор

Ровенського ОУЗВМН

Нерозбірлива закорючка

(Колтунець)».

Перебігши листа очима, Шлойма похапливо зиркнув на годинника з календарем на циферблаті: Sept. 17 Turs. Так, це сьогодні. До всього ще бракувало лише цієї поїздки. Але їхати треба.

Запихаючи листа з конвертом до кишені, письменник Шлойма Ецірван майже бігцем вискочив з під’їзду, скурнув ліворуч і, перетнувши проїжджу частину вулиці Полуботка в тому місці, де вона з’єднувалась з коротюсінькою вулицею Правди (при тому, що вулиця Свободи залишилась у східній частині міста), перед тупим носом тролейбуса третього маршруту, обминувши каналізаційного люка з яскравою оранжевою кришкою, збіг асфальтованим пандусом до службових дверей міського театру. Там він привітався з черговим і, пройшовши через коридор, службовим ліфтом піднісся на третій поверх, де одразу напроти ліфта знаходились приймальня і кабінет головного режисера. У кабінеті на Ецірвана чекав гостьовий (запрошений) режисер, світило західноєвропейської сцени Георг Маульвюрф, схиливши свою лисо-розпатлану голову на руки.

Коли Шлойма увійшов, гостьовий (запрошений) режисер підвів йому назустріч обличчя з очима, повними страждання.

— Морґен! — гукнув йому з порога Шлойма.

— Тобрий… ранок! — з паузою поміж словами озвався Маульвюрф. — Ми з тобою тобре посиділи фчора… Туже тобре…

— Я трохи захопився, вибач. — Шлойма хотів одразу скінчити з «розбором польотів». — Може, й не треба було тієї… третьої пляшки…

— О-о-о! — Маульвюрф закотив очі під лоба й знову опустив голову на стіл. За кілька секунд він підвів обличчя, вже дещо спокійніше. — Сарас має прийти Ісабелла. У нас остання консультація. Ти хотофий?

— Я хотофий… — Шлойма не хотів тягнути, він вирішив одразу й остаточно прояснити ситуацію. — Георгу, я оце щойно отримав дозвіл з того боку. Ну, з Ровно, розумієш? Дозвіл на відвідання моєї родини. І це має бути сьогодні. Георгу, якщо я тобі… якщо я не конче мушу бути присутнім…

— Ти нітшого мені не мусиш, — так само з натугою в голосі відказав йому гостьовий (запрошений) режисер. — От тільки… Гаст ду альказельцер?..

В цю мить двері кабінету протяжно рипнули і в них з’явилася Ізабелла Штольц — прима південнонімецької сцени, молода зірка театрів Баварії та Баден-Вюртембергу.

— Гальо-о! — проспівала вона, широко всміхаючись і водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.

— Привіт, — поспішно відповів їй Шлойма й переадресував до неї питання-прохання Маульвюрфа. — Може, ти маєш алказельцер?

— О, йа, йа, натюрліх. — Ізабелла з розмаху шваркнула об стіл своєю сумочкою, від чого та розкрилася навстіж. «Скільки-то всякої всячини вміщається у жіночих торбинках», — подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла між ключів, пудрениці, кількох тюбиків губної помади, пачки серветок, якихось квитанцій та іншого мотлоху знаходить нарешті таблетки у сріблястій обгортці. — Бітте, — простягла вона їх Шлоймі.

— Це для Георга, — кивнув Шлойма, й актриса простягла ліки режисерові. Той поклав їх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потім підвів погляд на Ізабеллу й Ецірвана:

— Сітайте, чого стоїте?..

Ізабелла присунула собі стільця, сіла на нього й почала згрібати назад, до сумочки витрушені на стіл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неї за спиною, видобув з пачки сигарету. «Вже третя сьогодні», — відзначив собі подумки.

— Я фчора виставиф остаточно ліхт… топто світло. — Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки і тепер, дивлячись на вміст посудини, повільно ворушив губами. Потім залпом вихилив усе до решти і втупився своїми світлими очима кудись у далечінь, за вікно. — Отше, ти хочеш їхати туди?.. — вказав він кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю «Театральний-Редіссон».

— О! Вас іст льос? Що діється? — жваво закрутила Ізабелла своєю гарною голівкою. — Хто їде туди?

Українську вона опанувала ліпше від Маульвюрфа, бо мусила грати тією мовою на сцені. Тому відмінки в неї майже завжди збігались, а німецький акцент був ледь-ледь відчутним.

— Він хотче їхати туди… — Маульвюрф уже трохи живіше ворушив язиком. — Він отримаф дозвіл на ф’їзд. На фітфітання своєї ротини…

— О! Пріма!.. — радісно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано їх округлила. — Але ж… але ж там… ти можеш не повернути… ся звідти…

— Ну ні-і… — протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. — Я їм нічим не насолив, та й взагалі. Навіщо я їм там потрібен?

Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею і випустив (таки ротом) зайве повітря. Шлойма подивився на нього розуміюче — самого щойно попустило.

— Тоді ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфітло і пітігнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв «штше») — я снайшов отин цікавий хіт… я мушу с фами потілитися…

Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. «Цікавий хід» у день прем’єри, коли все вже підготовано, багато разів перевірено, підігнано й відшліфовано. Тоді це має бути і справді щось надзвичайне або незвичайне. Тим часом Маульвюрф підвівся з-за столу.

— Тож мусите йти сі мною! — прорік він досить велично й попрямував до дверей.

Ізабелла підвелась, і, трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повісивши її на спинку стільця. Шлойма пішов останнім. Маульвюрф котився попереду й, натиснувши кнопку ліфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли двері ліфта зійшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дістав з кишені маленького ключика і встромив його в одну з кнопок на панелі, знайшовши відповідну шпарину. «Дивно, я ніколи не звертав уваги на те, що у ліфті театру є ще й така кнопка», — подумав Ецірван, спостерігаючи ці маніпуляції. Тим часом кабіна ліфта рушила униз, та рухалась трохи довше, ніж звичайно, їдучи до першого поверху.

— Ми їдемо у підвал… — чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очі під лоба й перебігаючи поглядом зі Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. — Навіщо?

— Так! — Маульвюрф усміхнувся. — Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе і є мій неспотіваний хіт. Закольотники у тругій стсені с’являтимуться не з-за лаштункіф, а с-піт семлі, с-піт сцени. Я тсе притумав уночі… — Режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. — Після того, як пішоф від тебе.

— Ти ще міг думати про постановку? — Шлойма не прикидався, він був щиро здивований.

— Я уфесь час тумаю про тсе. — Маульвюрф прибрав посмішку з обличчя, а ліфт зупинився і відчинився.

Перед ними лежав підвальний коридор, давненько і брудненько штукатурений, із запилюженою цементною підлогою. Режисер впевнено пішов уперед, звернув за ріг, у довше коліно підземелля, і пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бігти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементній долівці, роззираючись то під ноги, то навкруги. Праворуч у стіні виявились металеві двері з непрозорим віконцем і номерним замком на них. «Прямо сейф якийсь, а не двері, — встиг подумати Шлойма та ще вхопити краєм ока англомовну табличку, що починалась великими літерами „ATTENTION!“. — Ото вже європеїзація, чорти її хапай, через присутність у місті двох сотень чужоземних — ха-ха, переважно польських — солдатів навіть у підвалах театру вже з’являються написи їхньою лінґва-франка…»

Тим часом вони вже досягли кінця коридору. Маульвюрф потягнув на себе ще одні залізні двері, й усі троє опинились у великому кубі майже порожньої зали, де лише попід стінами стояло кілька дерев’яних лав, а металеві сходи вели кудись під стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й, показавши очима на люк угорі, урочисто прорік:

— Ми піт самою стсеною. То є хіт до оркестрової ями!..

— І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж мені — знахідка… — Шлойма вже починав мерзнути і згадав, що зранку з’їв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснідати. Всередині легенько смоктало.

А Маульвюрф, перейшовши на рідну німецьку, заходився пояснювати Ізабеллі, як саме вискочать на сцену озброєні заколотники, коли її героїня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефірі інтерв’ю з ватажком терористів. Георг вимахував руками, як вітряк, Шлойма вирізняв з його скоромовки лише «лінкс» та «рехтс», та ще часом «цум байшпіль». Ізабелла покірно кивала головою й підсипала своїх запитань швабським діалектом. «Яка вона дошниплива, ця німецька порцелянова лялька», — з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собі здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-під споду випливла згадка про дозвіл на в’їзд туди, за Стіну, про клопоти, з усім тим пов’язані, випливла й усе пояснила. «Ага, ось чому я дратуюся…»

Дратуватися й нервувати і справді було від чого. В’їзд і виїзд поза межі Стіни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виїзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Західний сектор і був украй складним. Через кожен з двох пропускників на схід, а містилися вони в місцях перетину Стіни й вулиць Соборної-Ленінської та Бандери-Московської, дозволявся необмежений і безперешкодний проїзд як громадян СРУ, так і громадян Західної України. Вважалося, що вони проїздять транзитом, і це полегшувало всі процедури. Але для мешканців самого Західного Рівного існувала величезна кількість обмежень та заборон, — мусила ж навколишня, «оточуюча» в найпрямішому значенні цього слова, СРУ якось покарати цих запроданців-відступників, котрі окопалися прямо у них під носом, під прикриттям ворожого війська. Щоправда, військо було переважно польським (одна рота десантників) і зовсім ледь-ледь німецьким (взвод технічного обслуговування і кілька офіцерів-консультантів), що, втім, не заважало компартійній ровенській газеті «Червоний прапор» називати Західний сектор міста не інакше, як «окупованою територією».

Саме цілком випадковій інспекційній поїздці спостерігачів НАТО на Тучинський військовий полігон, котра співпала з наступом українсько-російського альянсу зі сходу, й завдячувало Західне Рівне своїм існуванням. Налякані європейські офіцери встигли на своїх джипах дістатись до обласного центру і з офіцерського містечка вже за мостом через Устю зв’язатися зі своїм керівництвом у Брюсселі. Брюссельські генерали, порадившись і з’ясувавши, що уряд України вже вилетів з Києва до Львова, потрактували ситуацію аж надміру серйозно. Чотири терміново вислані військово-транспортні пузаті «Боїнги», переповнені вояками в камуфляжі, за півтори години після вильоту важко приземлялися один за одним на бетонці Рівненського аеропорту, який, за щасливим збігом обставин, також знаходився у західній (точніше — південно-західній) частині міста, обіч від Дубенського шосе. Війська щойно утвореної СРУ, увійшовши до міста, зупинились у його центрі, спостерігши антени рацій бельгійських і французьких десантників за акуратно вкладеними лантухами з піском по той бік площі Незалежності. А за кілька місяців Рівне перетнула Стіна.

З боку Східного Рівного, чи то пак Ровно, як знову офіційно іменувалося місто, в’їзд до «Західного сектора», за твердженням все того ж обкомівського друкованого органу «Червоний прапор», був «вільним і практично необмеженим», чим доволі часто — двічі-тричі на місяць — могли користуватися вищі посадовці обкому партії з дружинами, а також співробітники спецслужб — по двоє, але без дружин. Вони щедро оформляли собі відрядження до ЦК Соціалістичної партії Західного Рівного й потім витрачали добові на розваги та подарунки, підхарчовуючись у готельних номерах привезеними з собою рибними і м’ясними консервами. Отоварювались вони в дешевих супермаркетах навколо стадіону, скуповуючи одяг, взуття, парфуми й магнітофони для автомобілів. Якоїсь помітної, суттєвої шкоди вони не чинили, тож місцева влада теж не надто переймалась цими візитерами, сприймаючи їх як неминуче лихо й зосереджуючи свою увагу в першу чергу на західних туристах, котрі прибували й прибували, прагнучи на власні очі побачити, сфотографувати й помацати нову стіну, яка знову перегородила Європу. Світові туристичні агенції розробляли нові маршрути, які пролягали навпростець з Берліна в Рівне, а вже потім — до Львова, Франківська, Чернівців чи інших містечок ЗУР. «Вперед у минуле!» — закликали рекламні проспекти.

«Потрібно купити джинси», — чомусь подумав Шлойма й аж пересмикнувся від недоречності: які джинси? Ти п’ять років не бачив рідних, випадково заночувавши тієї фатальної літньої ночі в гостях на Ювілейному. На ранок місто розділилося, і тролейбуси вже не ходили. Жоден транспорт не ходив, не тільки тролейбуси. Блокада тривала понад два роки, а потім потрохи вас, «західних», почали пускати туди, в східну половину вашого міста. За весь цей час ти отримав два коротких листи від матері, здвоєні аркуші зошита в клітинку, поплямлені чорними штемпелями цензури. Ти й приблизно не можеш тепер уявити собі, як вони там живуть, що роблять і чого потребують.

Тим часом Ізабелла й Маульвюрф, усе ще жваво шпрехаючи поміж собою, нарешті почали крок по кроку посуватись до виходу із підземної зали. У їхній розмові раптом виникали україномовні фрагменти — слова й цілі речення. Та це був лише текст п’єси — п’єси Шлойми Ецірвана «Програма передач на післязавтра», яку сьогодні увечері творчий геній Георга Маульвюрфа має нарешті явити на сцені театру, отут, у них над головами, і де Ізабелла мала головну роль — теледикторки Олесі. Цю п’єсу Шлойма несподівано для себе створив торік, коли три його комедії, які він сам інакше як «п’єсами для читання» не називав, з несподіваним успіхом навіть не пройшли — прокотилися сценами Німеччини, Франції і Нідерландів. Маульвюрф був постановником однієї з тих комедій у мюнхенському Каммершпілє, вони познайомились, коли Шлойма приїхав на прем’єру, першого ж вечора напилися й заприятелювали. Георг жваво цікавився ситуацією в обох частинах України й особливо — в розділеному місті Рівному, а коли з’явилася найперша нагода, негайно приїхав, справив у міській раді якнайкраще враження й під своє гучне ім’я отримав можливість постановки у Вільному театрі міста Рівного, як вже офіційно іменувався на той час колишній облмуздрамтеатр.

Отримавши кошти на постановку від департаменту розвитку культури в Західному Рівному, Маульвюрф, на загальний подив, обійшовся місцевими акторами, жорстоко з ними, щоправда, воюючи і сварячись. Лише виконавицю головної ролі він запросив з-за кордону. Ізабелла у свої неповні тридцять була вже знана в Європі й трохи поза її межами, бо встигла до того часу знятись у двох-трьох голлівудських мелодрамах. Бульварні видання типу газет «Вечірнє Рівне» доволі гучно коментували її прибуття до Західного сектора, але на час підготовки до вистави преса дала актрисі спокій, бо Ізабелла не вешталась нічними клубами, не робила гучних заяв і не заводила коханців. Вона ґрунтовно й ретельно взялась опановувати українську мову і вже за місяць говорила доволі пристойно, навіть з легким поліщуцьким акцентом. Зателефонувавши до Шлойми й почувши від Оксани, що чоловіка немає вдома, вона могла шокувати Шлоймину дружину запитанням типу «А куди вун пушов?» або «А кули вун прийде?», аж поки Шлойма остаточно втратив терпець і наказав Ізабеллі не мавпувати жінок, що продавали чорниці на базарі, а слухати радіо й телевізійних дикторів.

Майбутню прем’єру Маульвюрф розкручував з притаманною йому помпою. На сьогоднішній вечір було запрошено журналістів з багатьох світових пресових органів та інформагенцій, величезні рекламні щити — біґборди — з кучерявою голівкою Ізабелли стріляли по очах обивателя ледь не на кожному перехресті Західного Рівного, кабельне телебачення на всіх своїх каналах щопівгодини крутило тридцятисекундні ролики довгоочікуваного шедевра. Для Маульвюрфа це був його шанс, його крок — постановка спектаклю місцевого автора у географічній точці на самому вістрі «буферної зони». Бо ж його такий гучний і скандальний імідж, ретельно плеканий упродовж років, останнім часом починав підупадати.

Й ось зараз цей анфан терібль західноєвропейського театру голосно сопів, пробираючись підвальним коридором у напрямку ліфта. На середині коридору, біля металевих дверей зі скляними віконцями він раптом зупинився і повернув до Шлойми своє червонясте обличчя:

— Чи ти мошеш дати мені сигарету?

Шлойма сягнув до кишені, витяг звідти пачку й, відкривши її, простягнув гостьовому (запрошеному) режисерові. Той поліз до пачки своїми оцупкуватими пальцями і, пом’явши кілька сигарет, таки витяг одну з них, розправив і встромив собі між губів. Ізабелла, яка цього разу йшла попереду всіх, уже встигла повернути за ріг, до ліфта. У ту мить, коли Шлойма клацнув запальничкою перед носом у Маульвюрфа, звідти, з-за рогу, з’явились і попрямували до них дві цибаті постаті у сіро-зелених строях. Шлойма через плече Маульвюрфа розрізнив у них червоно-білі нашивки на рукавах. Це були польські вояки обмеженого контингенту ООН у Західному Рівному, які разом з німецьким взводом невідь для чого перебували в «обгородженому місті» згідно з Тристоронньою угодою. Тяжко було собі уявити, кого й від чого здатні були захистити ці дві неповні сотні двадцятилітніх юнаків, очолювані десятком не набагато старших офіцерів, у разі нападу зі сходу чи звідкись іще. Та, схоже, хлопці у мундирах і самі не вельми переймалися цим питанням, проводячи вільні вечори в численних пивничках і кав’ярнях вздовж набережної Усті, залицяючись до місцевих дівок і подеколи зчиняючи бійки з місцевими поліщуками-поліціянтами. Їхні офіцери у той самий час проводили дозвілля на дещо вищому рівні — в ресторанах та на прийняттях, що їх час від часу влаштовувала міська адміністрація. Саме на такому прийнятті, куди він був запрошений з Маульвюрфом та Ізабеллою, Шлойма познайомився з майором Петером Зоммером, русявим, аж білим, німцем, шанувальником німецької поезії недавно проминулого двадцятого сторіччя. Добре прийнявши на груди, майор декламував на балконі «Die shöne Stadt» — «Гарне місто» Георга Тракля, декламував ні для кого, у вечірній простір. Ецірван знав цього вірша в перекладі Тимофія Гавриліва й підхопив нетверезим голосом:

І дівочий острах в брамах
Зрить життя шовки розлогі.
Тріпотять уста вологі,
І дівчата ждуть у брамах…

Потім на двох з майором було випито ще кілька літрів пива і довго, трохи не до ранку, тривало розвітання на лавці під вікнами Шлойминого помешкання, коли й сигарети потрохи закінчувались, а приязнь одне до одного все зростала. Звідтоді Зоммер часто телефонував, призначав зустріч у якійсь кав’ярні, щоб похвалитися свіжим номером того чи іншого німецького поетичного журнальчика тиражем 200 або щонайбільше 500 примірників, щойно надісланим йому з дому, з Нового Ульму матінкою-пенсіонеркою, колишньою вчителькою німецької літератури.

— Тякую, Шлоймо, я вже припалиф-ф… — потрусив його за рукав Маульвюрф. Запальничка в руці нагрілась і припікала у пальці. Замислився, гальмо ти наше. Пардон, Еншульдіґунґ.

Дві постаті в мундирах уже наблизилися впритул і тепер тактовно чекали, відступивши до стіни, щоб дати режисерові з драматургом змогу пройти. Вже майже розминувшися з солдатами, Шлойма підвів погляд в обличчя одному з них, і раптом вояк, зустрівшися з ним очима, весело підморгнув Шлоймі, так блискавично, що вже за мить це здавалось якимось оптичним обманом у тьмяно освітленому просторі підземного коридору.

Вже у ліфті, дивлячись на світляні кнопки, які вертикально згасали одна по одній на панелі, Шлойма знову жахнувся, упіймавши в голові думку, що застрягла і крутилася там, мов рефрен: «Потрібно купити джинси».

І поки кабіна ліфта повзла угору, внизу, у підвалі, постаті в сіро-зелених мундирах, неначе зробивши кілька статутно-танцювальних па, крутонулись на підборах і завмерли перед неширокими сталевими дверима, майже непомітними у сірій бетонній стіні. Скляне віконечко на дверцятах у тьмяному підвальному освітленні відбивало сфери їхніх шоломів.

* * *

Три пари джинсів різних розмірів і кольорів було вже куплено й разом з кількома пластиковими торбами інших непотрібних речей вкладено до багажника винайнятої в орендному бюрі на Замковій зелененької «Мазди». Перед тим довелося заскочити до банку й випотрошити майже дощенту одну з двох наявних у розпорядженні кредитних карток — банкомати у Рівному більше п’ятисот гривень за один раз не видавали. На автовідповідач свого домашнього телефону Шлойма наговорив свіжу й піднесену тираду: «Мене зараз немає, я поїхав до Східного сектора. Повернуся пізно й одразу ж прослухаю ваше повідомлення. Говоріть або стартуйте факс після звукового сигналу». Прокрутивши самому собі тасьму, він знову ввімкнув магнітофона на запис і для чогось іще додав: «Сімнадцяте вересня дві тисячі …ого року». Щось підказувало йому, що дата буде важливою.

Витрусивши для Боніфація з коробки величезну порцію «Віскасу», щойно придбаного зі знижкою в тих самих крамничках біля Стадіону, де купувалися джинси та інші гостинці, Шлойма долив котові у миску свіжої води з крана і навіть замінив поролонову підстилку у кошику-будиночку. Боніфацій весь цей час сидів на холодильнику й широко витріщеними очима водив-лупав за господарем. Шлойма присів на табурет посеред кухні, припалив цигарку.

— Мене сьогодні не буде до вечора, — сказав, пускаючи вузькою цівкою дим у зелені котові очі. — Нікого не бійся. Але нікому й не піддавайся.

Кіт якось ніби зневажливо примружився.

Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди — у коробці з-під взуття на верхній полиці шафи. Взявши його до рук, Шлойма цілком машинально перегорнув сторінки — після двох десятків шенгенських віз і штемпелів місцевих європейських влад про їх подовження іще зо три сторінки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в’їзд і виїзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприємна думка-передчуття знову застриміла в голові, не даючи, проте, себе конкретизувати. «Що ж то мені снилося цієї ночі?» — спробував зосередитися Шлойма, та свідомість знову розпливлася.

Замикаючи двері на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» — чорні кристали показували 9:32. Є ще півгодини на легкий сніданок у якомусь із поближніх кафе, а тоді — на пропускник.

Але вже виїхавши з двору, Шлойма раптово змінив свої наміри, пригальмував біля вуличного прилавка, купив шматок маківника і каву в одноразовій філіжанці й усе це спожив прямо в авті, повільно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми міцний напій. Подумки він був уже там, по той бік Стіни, щодня баченої, такої близької, наявної в житті міста й — неподоланної. Там, у рідному і вже кілька років — чужому місті. Невже — чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хіба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодості? Але ж ні, наївно думати, що там усе повторилося, повернулось точнісінько так, як було. Повного відтворення, здається, досягти все ж таки неможливо… Принаймні багато хто навіть у недавній історії намагався, але ефект був близький до нульового.

З такими думками Шлойма повільно, на першій швидкості під’їхав ззаду до кількох авт, які вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, він витяг з пачки іще одну сигарету й, відкинувшись на спинку сидіння, задивився уперед, туди, де за кількадесят метрів рівненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стіна.

Вона постала в ту коротку літню ніч, коли командуванню військ СРУ нарешті обридло протистояння з натовськими підрозділами, які до того часу зміцнили свої лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускні пости вже існували, існувала й колюча загорожа по периметру теперішньої Стіни. Мешканці оточеного Західного сектора (а війська СРУ, обійшовши місто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) ніяк не квапилися вітати хлібом-сіллю визволителів, які так прикро встрягли просто у центрі міста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину міста від Басового Кута й аж до звивини Усті неподалік залізничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишніх колгоспних полях де-не-де іще зберігалися шанці, з яких поблискували один супроти одного скельцями біноклів бельгійські солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на підтримку бельгійцям, та — з-за «лінії фронту» — солдатики Армії СРУ, хлопчаки, «реб’ята» з Луганщини й Дніпропетровщини, Чернігівщини й Херсонщини.

Як, одначе, повільно посувається ця черга. Вже хвилин з двадцять тому за дротяну браму в’їхав порожнісінький «Фольксваґен-ґольф» з двома молодиками, на вигляд — іноземцями. А попереду ж іще джип, автобус з дітьми й поважна стара пара в старенькому «Мерседесі». Пропускний пункт явно не квапиться виконувати своє пряме призначення, себто — пропускати. Там, за брамою, час від часу з’являються постаті у трав’янистого кольору кашкетах, ліниво проходять відтинком видимого простору і знову ховаються у тіні Стіни…

Стіна… Її зводили уночі, при світлі прожекторів солдатики будівельних частин Армії СРУ, монтуючи-припасовуючи бетонні блоки просто попід бордюром хідника вулиці 17 Вересня, тоді ще Тополевої, ставлячи їх впритул, ці сірі бетонні панелі виробництва місцевого домобудівельного комбінату, залишаючи відтепер недосяжними для мешканців Західного сектора центральний універмаг, Будинок природи, парк імені Шевченка (якому невдовзі присвоїли ім’я Валентини Шевченко, так що й табличок переробляти не довелося — «парк им. Шевченко», й усе тобі), учбове містечко академії водного господарства, стару головпошту, будинок-прасочку, перший пологовий будинок, готель «Мир». Одразу за готелем Стіна робила кілька закрутів, спершу праворуч, в бік вулиці Міцкевича, чомусь ніколи й ніким не перейменовуваної, а потім круте коліно ліворуч, по вул. Тольятті, не міста на Волзі, а італійського революціонера, про що вже мало хто і пам’ятав, майже попід самими вікнами відновленого обкому КПУ повертала на північний захід, перетинала річку Устю (під мостом було встановлено потрійні ґрати, вбиті у дно ріки) і, ще раз повертаючи вже на млинівсько-луцькому перехресті, тяглася далі, оточуючи летовище Рівне-Тинне, частково перегороджуючи Тинне-село, поза яким, перетнувши ще й Дубенську трасу, замикалась у кільце в районі Басового Кута, вже попід самим озером, відділяючи і його на користь Східного Ровно. Через це Рівне західне мусило розбудовувати систему насипних пляжів упродовж болотистого відтинка русла Усті, який дістався відрізаному анклавові й простягався від басівкутської греблі попід Стадіоном аж до вже згадуваного коліна-перехрестя поза вокзалом. Власне, пляжі понад Устею і місточки Гідропарку — місцевого, рівненського, а не славетного київського — разом з незчисленними терасами кафе, барів та ресторанчиків — і зробилися в Західному Рівному улюбленим місцем відпочинку городян та прибульців, заїжджих бізнесменів, туристів, спраглих сенсацій «буферної зони» журналістів й усяких інших шукачів романтики, любителів полоскотати нерви. Саме там, понад Устею, в ресторані «Лебідь» учора й почали «відтяжку» Шлойма з Маульвюрфом і вже звідти, гарно підігріті, перенеслися до холостяцького помешкання Ецірвана.

У цей час старенький «Фольксваґен-пассат» з двома молодиками, поблискуючи рубіновими задніми габаритами, потрохи виповз крізь відхилену дротяну браму назад і боком прилаштувався перед самим носом у джипа. Водій з пасажиром, хряпнувши дверцятами, вийшли назовні й, зіпершись на капот, запалили. Шлойма опустив скло на дверцятах і висунув голову, дослухаючись.

— У них там саме одинадцята, за їхнім часом, а з одинадцятої — планірка. Сказали, що вона годину триватиме. Або півтори.

Ах, так, східне місто живе ж за тим, попереднім, часом, київським, або ж московським, на годину пізніше. Отже, у них уже давно не десята.

Раптом з-за дротяної брами, зсередини підбігли дві постаті у трав’яних кашкетах і більше жестами, аніж словами, динамічно довели до молодиків якусь інформацію, причому настільки дієву й ефективну, що один з них, притоптавши недопалка, поміж автами швидко наблизився до Шлойминої «Мазди» і, нахилившись до відчиненого вікна, разом з тютюновим смородом видихнув йому в обличчя:

— Вони… там… Кажуть, що прямо зараз можуть пропустити… — Він зробив паузу, вдивляючись письменникові Ецірванові просто в очі. — Можуть пропустити саме вас…

«Мерседес» і джип тим часом уже здали у різні боки, звільнивши поміж собою смужку простору. «Фольксваґен» і так стояв боком, а половина дротяної брами прочинилась досередини, і постать у трав’янистому кашкеті, піднісши правицю, завмерла у відчиненій брамі, поволі відступаючи назад.

* * *

— Това… гражда… громадянин Ецірван! — запитально-стверджувальним тоном промовив вугруватий молодший сержант, повертаючи Шлоймі паспорта в розгорнутому вигляді.

Отримавши документа до рук, Шлойма механічно перегорнув сторінки зі штемпелями, але якоїсь нової відмітки про перетин кордону не зауважив. Проте роздивлятися пильніше часу не було, й атмосфера не виглядала сприятливою, тож він, похапцем запхавши паспорта до зовнішньої кишені куртки, швиденько підгазував до наступної будки, на якій за склом трішки навскоси виднілась табличка «Таможенный контроль». У цій будочці сидів інший молодик, уже не у трав’янистій формі, а в сіруватій, з незрозумілими знаками у петлицях.

— Скоко грівєнь при сєбє маєте? — запитав він Шлойму крізь віконечко, ще й руку простягнув: — Декларацію пред’явіть, пожалуста.

Декларація! Шлойма згадав, що на в’їзді до брами хтось упхав йому до рук білого папірця, якого він, не заповнюючи, поклав у відкритий бардачок. Нашвидкуруч надряпавши ім’я-прізвище, номер та серію паспорта, він сягнув по гаманця, щоб порахувати гроші, які мав при собі.

Тип у сірій уніформі пожвавішав, навіть вийшов з будочки й, спинившись біля «Мазди», нахилився до віконця:

— Можу купіть грівни по вигодному курсу… — довірливим тоном протуркотів Шлоймі у саме вухо, водночас зазираючи до портмоне. — О, а це що такоє? — Він елегантним жестом ілюзіоніста витяг двома пальцями з гаманця складену вчетверо банкноту сто євро, яку (Шлойма згадав це тієї ж миті) Маульвюрф учора силоміць вручив йому після першої пляшки, бажаючи неодмінно впасти в долю. — Ви що, не знаєте, шо ввоз валюти капстран до нас заборонений? Подлежить конфіскації! Ілі, або… знаєте, дуже довго заповнять акт із’ятія, я можу просто ці дєньги у вас купить по вигодному курсу в частному порядку. Ось, возьміть, пожалуста. Проїзжайте, до свіданія. Щасливого прєбиванія в Ровно!..

Кілька нехитрих маніпуляцій, які супроводжували цей монолог, потривали якихось пару секунд, і ось вже Шлойма, здивовано стискаючи між пальців папірця у сто рублів СРУ (що ж це за курс такий вигідний 1:1?), вилетів за ворота пропускного пункту й різко загальмував, чим уник трохи не лобового зіткнення з тролейбусом, який саме розвертався на кільці перед універмагом. Стоп, а куди ж тепер?

* * *

А тепер угору, довгим пологим схилом, ген туди, до початку Соборної, яка звідси вже іменується Ленінською, повз центральний, найцентральніший у світі універмаг, на кільці перед яким завмерло кілька побитих життям тролейбусів «Шкода», оточених юрбою потенційних пасажирів, повз кафе «Супутник» (враз пригадався смак тістечка «Лимонне» по п’ятнадцять копійок, з білим верхом, притрушеним якоюсь жовтуватою субстанцією, смак, звичайно, зовсім не лимонний, якийсь пісно-солодкий, борошнистий, смак нікелевої монетки-п’ятнадцятки, смак убогого дитинства, супроводжуваного походами на танці у клуб будівельників, бійками з пацанами з Проспекту, вином «Золота осінь» за карбованець двадцять сім, ну а вже лимонним тістечком частувалося дівчинку, з якою класі в сьомому вибирався в кіно у неділю, та досить вже спогадів!), вище за «Супутником» починався парк, цілий ненаписаний роман, три чверті, п’ять шостих, ні, дев’ять десятих юності твоєї, за гранітним метровим бордюром. Після парку, там, де він відступається вглиб від вулиці, — головний корпус гідромеліоративної академії, у давніші часи «водний інститут», в якому навчалась переважна, аж подавляюча більшість твоїх друзів дитинства й однокласників, далі п’ятиповерхові будинки чи то сталінської, чи хрущовської забудови, помешкання з високими стелями й під’їзди з широкими сходами, якими зручно зносити мерців у трунах, колишніх завідуючих відділами обкому, міськкому чи райкому, облвиконкому, райвиконкому або, у крайньому випадку, якогось управліня ДТСААФ, ліворуч — цвинтар Грабник, але вже не для них, не для цих мерців. Для них — Колоденка, колись перейменована на селище Молодіжне, так що й цвинтар у селищі отримав назву «Кладовище Молодіжне», що часом викликало недоречні усмішки у приїжджих, а на Грабнику вже років сорок нікого не ховають. Далі схил закінчується, і вже на рівнині, на узвишші — будинки новішого планування, перехрестя біля друкарні, власне, друкарня так і лишається праворуч, а тобі повернути ліворуч, на вулицю Артема — і вперед, повз двоповерхову лазню з табличкою «Бани», ряди довгих, критих шифером одноповерхових будиночків, називані «лініями», потім праворуч за спорудою дитячої поліклініки, навпроти понурої залізобетонної огорожі овочесушильної фабрики — й туди, у самий майже кінець вулиці Струтинської, у хвіст витягненого з заходу на схід (саме так, ззаду наперед іде нумерація помешкань) неймовірно довжелезного, аж на дев’ять під’їздів, сірого панельного чудовиська, будинку, що наприкінці сімдесятих певний час був найдовшим у місті, будинку, з якого кілька років тому ти вийшов до міста, загостював допізна і заночував на Ювілейному, щоб прокинутись в іншому місті, в місті з особливим статусом, там, по той бік Стіни. З дев’ятого поверху, з-за оббитих фальшивою шкірою дверей із тризначним числом на них ступив ти в невідомість, — і на довгі дні, місяці опинився за Стіною. Щоб зараз під’їздити до «свого дому», як давно вже прийнято в нас говорити, хоча у цьому домі тобі належать якихось тридцять п’ять-сорок квадратів, укритих вичовганим блідо-вишневим лінолеумом…

«Home, sweet home…» — приспівують в кіно америкоси у таких от випадках. Цікаво, чи ж батьки знають про твій приїзд? Та, напевно, знають, мусили б їм повідомити. Чекай, хто б це мусив їм повідомити? Ну, як це хто — та ж сама інстанція, котра надіслала тобі дозвіл на приїзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший інспектор Колтунець, чия монограма стоїть під друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й існують, ці компетентні органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бік Стіни, почав думати по-тутешньому. А може, й нема тут ніяких «компетентних органів»? Та ні, де ж їх нема… Швидше можна припустити, що той старший інспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоїм батькам. Бо що йому/їй, більше за всіх треба? Добре, цю свою думку додумаєш пізніш. Краще поглянь навкруг — оце ж твоя вулиця, якої ти не бачив бозна-скільки. Як попідростали горобини вздовж хідників… І ще — хтось вирвав мальви попід вікнами аптеки. А от вибоїни на асфальті ніде не поділися.

Крутонувши кермо ліворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього під’їзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоїть впритул до ліхтаря, теж розрослася за ці роки. Шлойма вийшов з авта і через задні дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рідну двадцять четверту школу, яка бовваніла в легкому туманці навпроти за дротяною огорожею, — там кілька довгих років довелось викладати мову й літературу в різних класах, від шостого й вище. Аж поки та сама література не забрала його вже назовсім від суспільно корисної праці.

Три пакети зі шматтям не були важкими і вмістилися в одну руку, якраз щоб другою потягти на себе важенні двері на пружині. Двері, помальовані олійною, якогось пластиліново-вохристого кольору фарбою десь у незапам’ятні часи, найшвидше — іще до перевороту, до поділу двох Україн. За дверима мусили б стояти наступні двері, внутрішні, але їх нема, вони відсутні, вибиті разом з одвірком, і далі — темна прірва під’їзду, сходи, стіни у брудно-зелених патьоках. Кнопка ліфта на спроби натиснення не відреагувала ніяк. Ну що ж, він, цей ліфт, і в ті давні часи працював переважно на великі свята, а тепер, видно, — й поготів. Отож пішечки, степ бай степ, сто п’ятдесят вісім сходинок, колись, іще замолоду, ти порахував їх знічев’я. Прольоти по дев’ять сходинок, а також п’ять сходинок від вхідних дверей до першого поверху — це ж усього сто сорок дев’ять, а де ж іще шість? Не складається… Перерахувати, чи що?

Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний проліт — рівно середина шляху, «чотири і півповерху», як ти колись для себе це називав. Половина від дев’яти. За час твоєї відсутності в під’їзді вже від другого поверху з’явилися добудови — додаткові зовнішні двері, щоправда, без замків, лише з клямками, сільськими металевими клямками: натискаєш пальцем гачечка — і двері відчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдоті: заходьте, люди, беріть, що хочете!.. Запилюжені вікна в під’їзді скеровані в північний бік, тож світла впускають мало, а прямі сонячні промені взагалі потрапляють сюди лише кілька разів на рік, у ті найдовші дні червня, коли день триває вісімнадцять годин.

Ну ось нарешті й дев’ятий поверх. Вище — лише вічно вибиті двері на горище й зелені металеві сходи на дах. Плаский дах, вкритий руберойдом, завбільшки з футбольне поле, звідки, напевно, має бути видно дахи й телеантени Західного сектора, вежі готелів і ген аж там, далеко, на обрії — будівлі району Ювілейний, уже не за, а — перед зовнішнім закрутом Стіни.

Доторкування пальцем до кнопки дзвінка не дало жодного аудіорезультату, як і у випадку з ліфтом. Або дзвінок працює ледь чутно, або ж не працює взагалі. А твої ключі, вони так і залишилися висіти на цвяшку в передпокої, там, по той бік Стіни.

— Заходь, сину, — тихо сказала мати, відчинивши перед ним двері навстіж і відступивши на крок, замість кинутись назустріч. — Тебе вже чекають.

З-за материної спини, з вітальні в коридор виступили дві квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі.

— Шлойма Васильович? — У запитанні бриніло водночас стверділе ствердження. — Це хара… добре, що ми заздалегідь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномочені пригла… запросити вас на одкрите засєданіє місцевої Спілки письменників!

Тон висловленої пропозиції заперечень не допускав навіть гіпотетично.

Шлойма з торбинками пройшов до кімнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стіл, сів на канапу.

— Я приїхав побачитися з рідними. — Намагаючись бути спокійним, подивився знизу вгору на гостей. На світлі вже було видно, що вбрані вони у не вельми зграбно пошиті костюми-двійки та сорочки з краватками. — Так що лишіть мене у спокої, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?

Мати відійшла від одвірка, з-за спин квадратноплечих, присіла на край канапи. На протилежний край.

— Вона хотіла прийти, синку. Але у них у школі захворіла вчителька, російський мовник, і Уляну попросили вийти на заміну. А батько поїхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?

— Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обійми ж мене! — вже майже наказав Шлойма, і мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до нього. — Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила?

— Сину! — Мати зазирнула йому в очі. — Так треба. Поїдь на ті їхні збори. Вони ж не відчепляться.

* * *

— Які збори, мамо? Я що, чекав усі ці роки, щоб приїхати сюди і йти на збори? Ти краще розкажи…

Тим часом один з квадратноплечих, той, якого інший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кімнатою і, відхиливши штору на вікні, визирнув униз, у двір.

— Слабєнька у вас машина, Шлойма Васильович, — з простодушною іронією в голосі зауважив він. — От у іюлі приїжджав од вас, оттуда один… дєятєль, так у нього був етот… джип, я не помню… «Пахєро», з переднім і заднім приводом. Звєрь-машина.

— Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович, — майже прохальним тоном протягнув від дверей другий квадратноплечий. — Потом, після окончанія засєданія у вас ще буде врем’я пообщаться з родними, з матер’ю.

— Синку, їдь. Я чекатиму. — У материному голосі теж чулися нотки прохання. — Може ж, там не буде довго.

Неназваний досі квадратноплечий біля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апараті.

— Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до послєднього под’єзда. І ліфта включи, бо шо нам, пєшком топать з дев’ятого етажа? У нас же тут гость, із Западного сектора, він ще подумає, шо в нас, у Ровно, ліфти не работають. Давай! Через п’ять мінут виходим.

Микола Іванович відчинив двері на балкон і вийшов. Шлойма взяв зі столу пакети й поставив перед матір’ю.

— Мамо, я ось тут подарунків купив. Джинси для Уляни, для Ілька, і ще…

— Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там усе таке дороге. А в нас усе є. Дякую, сину, вона буде рада. — Зазирнувши до пакетів, мати відставила їх на підлогу. — Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бідуєте?

— Прийшла «волжана», — повідомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.

— Ні, мамо, у нас все в порядку. — Розповідати подробиці не хотілось анітрохи. Шлойма рвучко підвівся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотів було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив поріг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтіла.

— О, у вас хароші сігарєти! — Микола Іванович всією своєю квадратурою виник поруч, у вузьких балконних дверях. — Може, вгостите? А то від цього «Космосу» так у горлі дере…

Шлойма простяг йому відкриту пачку, але Микола Іванович, замість узяти з неї сигарету, забрав усю пачку до рук і заходився її розглядати.

* * *

— Га-у-ло-і-сес… І шо то воно таке? — Потім він нарешті таки вийняв сигарету, припалив і схилився поряд зі Шлоймою на бетонне опертя.

Сонце десь за будинком добивалося до зеніту. У двір падала довжелезна прямокутна тінь, немов величезне темне вітрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярі. Старші діловито курили біля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу, в той час коли малеча намагалась упоперек стадіону зіграти міні-тайм футбольного міні-матчу. Праворуч бовваніла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхів на п’ятнадцять, зяючи дірками незасклених вікон.

— Кооператив. Ніяк його не достроять. — Микола Іванович упіймав Шлоймин погляд і поспішив пояснити, видихаючи тютюновий дим. — Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день.

Вдалині, за полем чаділо їдучим димом міське сміттєзвалище — як і роки, й десятиліття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багряніли осикові гайки між полів. По об’їзній трасі повзли на Сарни якісь вантажівки й цистерни, фарбовані в понурі військові кольори.

— Пора їхать, Шлойма Васильович. — Микола Іванович затягнувся востаннє і шпурнув недопалка униз.

— Мамо, я ще повернусь! — промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто в очі, своїми карими в його сірі, заперечливо похитала головою.

Ліфт зі скреготом роззявив свої двері, й усі троє увійшли до запльованої, а колись лакованої кабіни, де на плити ДВП місцями були грубо набиті несиметричні квадрати фанери. Доки кабіна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далі? Вочевидь, повернутися до матері вже не вдасться. Тоді — що? Відбути це «відкрите засідання» Спілки письменників і від’їздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б їм тебе затримувати? Та чи мало, з якої причини? Наприклад… Необхідну кількість прикладів можна легко напридумувати просто зараз.

Ліфт востаннє смикнувся і зупинився. Двері розлізлися, й Шлойму підштовхнули назовні, у під’їзд. Знадвору, перед самими сходами, підігнана впритул до дверей, уже стояла «Волга» світло-сірого кольору з відкритими обома задніми дверцятами.

— За машину свою не беспокойтеся. Вам її возвратять, — оптимістично заспокоїв Шлойму Микола Іванович. — Сідайте. — Він першим поліз на заднє сидіння. Другий квадратноплечий, Самчук, сів останнім, рвучко причинив дверцята наглухо. Кілька разів смикнувшись і пчихнувши, «Волга» рушила.

* * *

Горобини по обидва боки вулиці вже багряніли пурпуровими кетягами. Хмарне зранку небо, як це й буває в середині вересня, ближче до полудня роз’яснилося. Рідко траплялися перехожі, автомобілів не було взагалі. Праворуч промайнув кіоск з рекламою сигарет «Верховина» без фільтра.

— А пока доїдем, — повернув до нього з усмішкою обличчя Микола Іванович, — можна у вас іще одну сигарету хорошу? І ще ето… — він ніяково затнувся, — ви случайно, там журналів разних не привезли? Ну, з дєвчонками голими… «Плейбой», чи як вони там називаються. Я би купив, єслі б недорого.

— Ні, не привіз. — Шлойма простягнув йому вже напівпорожню пачку.

— Ну, я просто так поінтересувався.

«Волга» вже минала Палац культури текстильників зі скульптурою «Ткаля» перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жіноча постать сиділа на постаменті, неприродно викрутнувшись, відставивши убік стулені разом ноги. «Вона усе така сама страшненька», — подумалось. Ніби зустрів давно знайому, живу людину після довгої розлуки. А вона така ж сама.

На перехресті з Млинівською авто пригальмувало, об’їжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред бруківки.

— Блін, да коли вже вони ці ями позасипають! Довбають по всьому городу, он і прямо на дорозі вже!.. — Сірники в Миколи Івановича не загорялися, димилися й гасли, і він сердито запихав їх під денце коробки. Шлойма нахилився вперед і клацнув йому перед носом своїм «зіппо».

— Ето я понімаю, западна техніка, — випустив дим від першої затяжки Микола Іванович, але, зиркнувши поза Шлойму на Самчука, поспішно докинув: — Хотя і у нас не хужі випускають, на радіозаводі. Тіко їх на експорт гонять, у Білорусію…

— Ти би помовчав про радіозавод перед іностранцем. Це ж секретний об’єкт, стратегічєскій, — зронив крізь зуби Самчук.

Микола Іванович хотів щось відповісти, але тільки частіше задихав тютюновим димом.

«Волга» на мінімальній швидкості котилась останнім відтинком вулиці Міцкевича перед Стіною. З довгого крутого спуску Стіна унизу, її закрут від готелю «Мир» до сірого бетонного паралелепіпеда обкому КПУ видавався у крайньому разі добротним бетонним парканом навколо будівництва, але аж ніяк не фрагментом міждержавного (українсько-українського) кордону.

Сповзши до самого підніжжя спуску, авто покотило праворуч, до споруди обкому, й зупинилося біля кубічної, дещо світлішої на колір, але теж бетонної прибудови, що її Шлойма іще з часів єдиного міста пам’ятав як Будинок політосвіти. Пізніше, вже після 91-го року, це приміщення зайняв педагогічний інститут, але тепер…

«Дім ідейної роботи Ровенського обласного комітету Комуністичної партії СРУ», — прочитав він напис на великій чорно-дзеркальній таблиці праворуч від вхідних дверей. Стовпчик менших таблиць такого ж самого кольору і стилістики прикрашав стіну будови ліворуч від дверей.

Самчук відчинив дверцята авта й визирнув назовні.

— Приїхали, — неголосно вимовив він.

* * *

Шлойма, вийшовши з авта услід за неговірким Самчуком, розім’яв закоцюблі ноги. Його супутники про щось перемовлялися з водієм. Погляд письменника Ецірвана впав на «свердловину» — короткий відрізок труби, що стирчав посеред бруківки, заліплений зверху яскравою оранжевою пломбою. «І тут вони є…» — майнула думка. Такими свердловинами було всіяне всеньке Західне Рівне. Кілька років тому геологорозвідувальні знімки земної кулі з супутника остаточно засвідчили, що найбільше у світі родовище урану залягає строго під розділеним українським містом. Звідтоді під одностайний лемент зелених усього світу в Рівне (у Західне Рівне) й потекли інвестиції, які значною мірою й зумовлювали теперішній розквіт міста. «Розквіт ціною загибелі» — такими заголовками коментувала чергове економічне диво радикальна ліва преса. Що ж до газет у східній частині, то вони всі про таку гарячу тему неначе води в рот понабирали.

Шлойма відвів погляд від свердловини й подивився понад Стіною, яка пролягала ліворуч. Звідси, з боку східного, вона справляла значно серйозніше враження. Не було на її сірій площині зухвалих ґрафіті анархістів і тінейджерів-реперів, натомість колючий дріт, який щільно йшов її гребенем, нахилений сюди, досередини, на східний бік, виглядав переконливо і загрозливо. Під Стіною й побіля неї не було помітно жодної живої душі, та зиркнувши праворуч-ліворуч, Шлойма зауважив у затінку муру виструнчені постаті в просторих плащах кольору хакі, метрів за сто одна від одної.

За скляними дверима «Дому ідейної роботи» на них уже хтось чекав. Коли Самчук відчинив перед ним двері з полірованими клямками, Шлойма зауважив у просторому холі цілий гурт людей, здебільшого чоловіків у піджаках, світлих сорочках і краватках. Поза їхніми спинами у два ряди стояли столи — не столи, а звичайні шкільні парти зі стільцями по два за кожною. На партах лежали розгорнуті загальні зошити й кулькові ручки, дешевенькі, одноразові, деякі вже потріскані й перев’язані нитками чи обклеєні ізоляційною стрічкою, а ще деякі — погризені з тупого кінця в пристрасному шалі творчого натхнення.

* * *

Тим часом від гурту чоловіків у піджаках і краватках відділився й виступив наперед невисокий лисуватий дядечко з виразним черевцем і простим сільським обличчям. Озирнувшись на свій колектив, він коротким поглядом встановив тишу і непорушність у лавах, після чого, кашлянувши, проголосив:

— Увага всім!.. Сьогодні у нас відбудеться зустріч з нашим… як би сказати… колегою… західноровенським автором… літератором… письменником… Ецірваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживає… і працює… у Західному… окупованому… секторі нашого міста…

Три крапки у його прямій мові були тверді й об’ємні. Було навіть чути, як вони, повисівши мить у повітрі, осипаються на підлогу, поцокуючи, немов відстріляні гільзи.

— Ми зараз… по черзі…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим західноровенським колегою… і потім… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюємо… вже тривалий час. Крім того… у нас сьогодні… є й інші гості… інший гість… — По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустріч Шлоймі й тицьнув йому свою правицю. — Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників.

Шлойма потис простягнуту йому долоню. Він знав Зубчука іще з часів єдиного міста, але не був знайомий особисто, ніколи не був йому відрекомендований, тож подумав, що той просто не пам’ятає його. Та вже наступний письменник, який услід за Зубчуком простягнув Шлоймі руку й відрекомендувався: «Петро Тимчук», був у тому, попередньому житті коли не близьким товаришем, то принаймні добрим знайомцем. Років десять тому Тимчук вів відділ культури в обласній молодіжці, писав доволі дотепні фейлетони, і в київському видавництві «Молодь» готувалася до друку збірка його гуморесок. Чи побачила вона світ, Шлойма не пам’ятав.

— Та ми ж начебто знайомі, Петре… — про всяк випадок неголосно й конфіденційно промовив Шлойма до гумориста.

— Ми не можемо бути з вами знайомі, бо наше відділення СП СРУ веде своє нове літочислення тільки після недавньої перереєстрації членів! — відбарабанив у відповідь Тимчук, не кліпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши прямий, наче багнет, погляд кудись у Шлойми над головою.

— Ну ні, то й ні. Можливо, я обізнався, — так само голосно, в унісон гумористові підхопив і Шлойма. Видно, зараз ліпше і справді першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такі.

Наступні письменники, які підійшли знайомитись, виявилися братами або однофамільцями. Коли перший з них назвав своє прізвище, Шлоймі здалося, що він не дочув. Та коли один за одним усі троє по черзі назвалися: «Гімнюк Василь, Гімнюк Андрій, Гімнюк Микола», Шлойма, затримавши у своїй долоні міцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може — Гуменюк? Вибачте…»

— У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавніх витоків нашому прізвищу повернено його первісне значення, вимову і написання, — відрапортував просто Шлоймі в обличчя Гімнюк Віктор. — Наше прізвище «Гімнюк» є одним з найпоширеніших у волинсько-поліському регіоні. Може, тільки Поліщуки можуть зрівнятися з нами своєю кількістю. Або ми — з ними.

Поліщуків, які підійшли знайомитись услід за Гімнюками, було двоє — Юхим і Никифор. Обоє писали прозу, що й підкреслили, потискаючи Шлоймові руку.

— А зараз, — оголосив Трохим Зубчук після завершення процедури потискання рук, — ми пояснимо нашому західноровенському гостеві, чим ми тут сьогодні займаємося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського відділення СП СРУ працює над великим спільним художньо-документальним твором під назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщині». Нами ретельно вивчені й проаналізовані у світлі останніх партійних рішень всі документальні згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краї в складі етнографічної експедиції 1846 року, складено детальні хронологічну й географічну таблиці його переміщень територією сучасної Ровенщини. До теми цієї всі ми ставимось якомога більш відповідально. І слід відзначити, маємо вже непогані напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбільш вдалими фрагментами цього нашого спільного, колективного твору. Хто почне?.. — Зубчук окинув поглядом ряди ввірених йому письменників. — Поліщук Юхим Якович?

Більшість присутніх дружно повернула голови у глиб зали.

— Нехай вам читає той, хто у вас квартіри получає! — раптом різко й гостро відповів Юхим Поліщук, не підводячись з місця.

— Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось іншого попросимо, — роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. — А на ваш закид я вже раніше пояснював вам усім, що через наявність певних тимчасових проблем у житловому будівництві обком партії видав розпорядження, згідно з яким до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашої спілки будуть надаватися лише посмертно і… і в інших надзвичайних ситуаціях. Але хто ж прочитає нам свої роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краї? Хоче… хоче це зробити… Гімнюк Микола хоче!.. — майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.

Микола Гімнюк взяв з далекої парти зошита з обвислими краями і, повернувшись обличчям до аудиторії, гугнявим одноманітним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межиріч Тарасові Григоровичу довелося заночувати в селі Синів, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутінки. Яскраво освітлені стояли хати місцевих попів, куркулів і багатіїв. „Ні, не піду я до них проситися на ніч, — вирішив Тарас Григорович, — піду до простих людей“. Він постукав у вікно бідної хатинки на краю села, понад дорогою. Двері відчинилися, й на порозі з’явився Омелько Стецюк, господар цієї бідної хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радістю впустив такого дорогого гостя. („Го-го-го“, — подумки відзначив для себе Шлойма збіг трьох однакових складів.) Хоча діти вже й спали, Омелько Стецюк звелів жінці накривати вечерю на стіл. Жінка Омелькова, Параска Стецюк, з радістю накрила на стіл, що вже мала до вечері — молока, хліба та вареної картоплі…»

— Ану стоп! Ви це молоко викресліть! — сердито втрутився у його читання Зубчук. — Звідки в тих нещасних трударів молоко, якщо перші тваринницькі ферми в нашій області з’явилися тільки з приходом Радянської влади!

— Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалі не буду далі читати. Я вам не наймався!.. — плаксиво продудонів у ніс Микола Гімнюк і сів на місце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.

— Ну що ви справді! Що за колектив!!! — Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацію. — Добре, тут у нас іще поети єсть. Он там, у самому кінці сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фіалко, це псевдонім, його справжнє прізвище — Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республіканської наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого віршика… того вірша, ну, про юрбу!

Веснянкуватий худорлявий юнак з відстовбурченими вухами й крупними передніми зубами, що робили його схожим на виснаженого ховраха зі шкільного зоокуточка, не примусив себе довго впрошувати й, виступивши убік від парти, задекламував:

Невже це так довіку буде?
В наш час утвердження добра
Є люди.
Є чудові люди!
А є юрба!..
Багаторука і столика, —
Хіба від неї є пуття?
Бо ж скільки геніїв великих
Вона цькувала за життя!
Зате нездар, цей людський пил вона
Понад собою вознесла,
Натішилась, награлась — кинула,
В своїй байдужості страшна…

«Як би оце звідси вийти непомітно… — майнула у Шлойми думка, яку він квапливо від себе відігнав, проте вона негайно повернулась. — Бо скільки тут літературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…»

Олесь Фіалко-Баранюк у цей час саме дочитував свої віршовані мініатюри про весну, яка в молодого поета символізувала відродження й пробудження всього нового, свіжого, чистого і прогресивного:

І незабаром вже проллються
Дощі великі і малі.
Неначе вічна революція,
Весна крокує по землі!..

— Добре, Олесю! — благословив його відповідальний секретар і голова Ровенського відділення в одній особі. — Ростеш. Скоро будемо вже думати про якісь публікації в місцевій періодиці. Рівень твій вже дозволяє.

— А ще я хотів би закінчити свій виступ… — перебив його зненацька юний поет своїм високим надтріснутим голосом, — зверненням до нашого шановного гостя!

Вся письменницька аудиторія, ніби не вірячи вухам своїм, приголомшено підвела голови і спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фіалка.

— Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архіві я розшукав ваші перші поетичні публікації! Повертайтеся в поезію, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав ваші ранні вірші своїм однокурсницям… і однокурсникам. Їм усім дуже подобалося. Ваша інтимна лірика, ваш «Вальс для Наталки» — я його напам’ять знаю:

Я не спеціаліст в словеснім камуфляжі.
Любов за ґрати слів сховати я не зміг.
В запльованім піску на басівкутськім пляжі
Я поцілую слід твоїх, Наталко, ніг.
Так, як цілують сніг, так, як цілують сміх,
Я поцілую слід твоїх, Наталко, ніг!..

«От мерзотник малий, моїми давніми віршами дівок у кущі заманює!» — незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публіцистики.

— У мене його, цього вірша, навіть дівчата наші просили переписати у днєвнік пожеланій, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви раніше писали! А те, чим ви займаєтеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсім не те, воно ж незрозуміле широким читацьким масам. Оті всі бубабісти, лугосади, нові дегенерації — це ж усе таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони… вони… — Молодий поет раптово вмовк, зніяковів і, сівши на своє місце, виснажено зітхнув.

— Що то воно молоде! — чи то з осудом, чи то схвально підсумував його виступ Зубчук. — А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо ніхто більше не хоче прочитати нам свої розділи з нашої спільної праці… нема бажаючих?.. — Зубчук обвів поглядом присутніх зі Шлоймою включно. — …тоді я хотів би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрішньо напружився: ще тільки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповідати? про що тут можна говорити, а про що — ні? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звідси якнайдалі!..)

Та його страх був цілком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер він хотів би надати слово іншому гостеві, гостеві столичному, вченому і знаному, а саме — професорові, завідувачеві кафедри літературознавства Київського державного університету Юрієві Павловичу Чмоневі.

З-за останньої парти підвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрі з малиновими рукавами, взяла під пахву шкіряну течку і поважно попрямувала до дерев’яної кафедри-трибуни у кутку. Зустрівшися із Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помітно кивнув своєю масивною головою, наче привітався, а може, й ні. Зубчук делікатно узяв Шлойму за лікоть і легенько потягнув до передньої парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всі інші парти пообсідали письменники. Уся аудиторія, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попідтягав рукава светра і розщіпнув на комірі сорочки верхнього ґудзика.

— Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. — Чмонь вочевидь шукав точку опори, відштовхнувшися від якої, він міг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. — І водночас про Шевченка говорити можна безкінечно! Бо він — це той моноліт! На якому! Стоїть і стоятиме! Українська! Література!

Шлойма вже нарешті потрохи починав усвідомлювати, чому він ніколи не розумів творів Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних київських часописах — «Вітчизні», «Києві» й нещодавно знову відродженому «Радянському літературознавстві», тепер під назвою «Українське соціалістичне літературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалі ширше розкручував над головами присутніх письменників обласного центру спіраль порожнечі свого виступу.

— Шевченко — він же всеосяжний! Він охопив усе!.. І саме тому! Саме тому наші ідеологічні супротивники… — Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, ніби давньоримський дротик-фашіо. — …всілякі там Грабовичі, а також їхні доморощені підспівувачі, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собі інтерпретувати творчість Великого Кобзаря, як їм заманеться. Доходять до… Самі знаєте, до чого доходять ці так звані дослідники!.. Я вам з усією відповідальністю заявляю, усім тут присутнім, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечій у Каневі… — Чмонь молитовно звів очі д’горі й завмер.

Шлойма скосив очі на Зубчука, що сидів праворуч. Той благоговійно і заворожено намагався відшукати на стелі ту саму точку, в яку дивився зараз київський професор.

— …він одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослідникам! — Голос Чмоня твердів і вищав (з наголосом у слові «вищав» на обох складах). — А декому він стягнув би штани й добряче відходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! — Чмонь аж тіпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослідників своєї творчості.

«Якої біди я тут сиджу? — майже з розпачем, різко й зненацька подумав Шлойма. — Надворі такий чудовий осінній день, може, один з останніх погожих днів у році. Міг би пройтися містом, парком, у якому не був уже стільки літ». Бажання було настільки непереборним, що він аж смикнувся звестися з-за столу, і лише спійманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стільчика з надламаною спинкою.

Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, підвів голову, наче хотів ухопити якнайбільше повітря у свої широкі груди, — й раптом, коротко кашлянувши, захрипів і почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницької аудиторії. Зубчук і ще хтось із письменників після миті-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» — а води, як на зло, ніде не знаходилося, хтось вибіг у коридор, хтось іще підставляв стільця під обважніле професорове тіло, — і тут Шлойма цілком несподівано для себе самого підвівся й, не особливо навіть криючись, вийшов за межі холу, не до вхідних дверей, а в протилежний бік, у глибину будівлі. Широкий коридор з вікнами праворуч і дверима по лівому боці тягнувся у глибину Дому ідейної роботи. Останні двері в кінці коридору мали на собі літеру «М», набиту під трафарет. Шлойма прослизнув досередини і роззирнувся. Вікно було одне, на протилежній від дверей стіні, височенько над двома пісуарами. Аби лиш ніхто сюди не зайшов — і можна спробувати…

Раптом в одній з кабінок чмихнув двічі чи тричі зливний бачок, дзеленькнула пряжка на паскові, й за мить з кабінки виринула квадратноплеча постать Самчука. Підійшовши до крана, він тицьнув долоні під тоненьку цівку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецірвана, котрий укляк над пісуаром, запитав з усмішкою в голосі:

— Що, Шлоймо Васильович? Підсадити?

І рвійно обтріпуючи долоні, швидко вийшов з туалету, притримавши двері, щоб не хряпнули.

І що ви цим хотіли сказати? Що за підколки такі? До чого вони? Шлойма відпровадив його поглядом, для виду посовав туди-сюди зіпера на штанях (хоч би не забути, що ривків «туди-сюди» має бути парна кількість, бо ходитимеш потім з душею, відкритою всім незгодам світу), прислухався. У коридорі панувала цілковита тиша. Ось цього вони від мене зараз точно не чекають!..

Обтічні боки порцелянової туалетної посудини були слизькими, та все ж якось вдалося спертися на них ногою, другою відштовхнутися від підлоги, вікно виявилось навіть на шпінгалет не зачиненим — легко відійшла убік квадратна рама зі склом, заляпаним вапном у час останнього ремонту, — й ось ти вже по той бік, зістрибуєш у траву на схилі, сорокалітній мудацюго, знаний рівненський письменнику, що ти собі думаєш, ніби хлопчак з уроків, утікаєш з такого важливого заходу, який тут неодмінно назвали б міроприємством. Та нехай собі, нехай вже якось там без мене, відвик уже від таких посиденьок. Треба трохи прогулятись, ноги розім’яти.

За спиною Дому ідейної роботи круто здіймався угору пагорб з тополями потойбіч вершини. Коли ця споруда лише будувалася, бульдозерами зрили частину узвишшя, на якому лежав старий єврейський цвинтар. Навіть у протилежному кутку міста, на Московській (тепер Степана Бандери, хоча ні, зараз тут, по цей бік Стіни, знову на Московській), де минало твоє дитинство, між однолітків переказувалось, ніби пацани з п’ятої школи у футбол черепами грають на цьому будівельному майданчику.

Але щоб зостатись непоміченим, зараз найкраще буде піти саме тут, угору, по схилу.

Видряпавшись на пласку вершину пагорба, він обтріпав штанину, до якої причепилось кілька сухих реп’яшків. Англійські лаковані мешти запилюжились і вже не відбивали сонячного сяйва своїми тупими носаками. Ну й нехай — на жодне прийняття тебе тут сьогодні не запрошено. Відщипнувши двома пальцями останнього реп’яха від вельвету, Шлойма побрів схилом праворуч, до сіро-червоних стін п’ятої школи, які просвічували неподалік, за тополями. Школу цю, пам’ятається, збудовано у формі не зовсім симетричної літери «Н», за однаковим проектом із твоєю рідною вісімнадцятою. Вниз, до загостреного викруту стіни вели широкі бетонні сходи, обсаджені невисокими вербами, які вже трохи покоричневіли під вересневим сонячним промінням. Самотня жіноча постать підіймалася сходами угору. Коли вони порівнялися й зустрілися поглядами, обличчям жінки перебіг подив, змішаний з переляком, який за мить змінився розгублено радісною посмішкою:

— Шлоймику!

Сестра Уляна широко розвела руки в зеленкуватих бананових рукавах демісезонної куртки й застигла, все ще трохи вагаючись. Та це таки був він. Уляна лизнула брата у щоку й знову повторила: «Шлоймику!..»

— А мати сказала, що ти на роботі.

— Я… Я й була на роботі. Звідки ти? Надовго?

— Дозвіл на відвідання маю, на один день. Сьогодні, до вечора. Я там, у мами подарунки лишив, і тобі, й Миколі, й Ількові.

— А Ілько у школі, друга зміна. Вже шостий клас. Він так виріс… — Уляна показала долонею десь на рівні своїх очей. — Слухай, Шлоймику, вас так там лають, у підручнику з укрлітератури за 10-й клас, там у самому кінці є розділ коротенький про сучасну літературу. — Сестрі явно кортіло поговорити про все одразу. — Так там і тебе, і Андруховича згадують, і того, Неборака… Шлоймику, може, ходімо до нас? Ми ж тут, поряд, ти не забув, я сподіваюся…

Шлойма озирнувся. З-за сірого куба Дому ідейної роботи по схилу пагорба невпевнено дряпалися дві квадратноплечі постаті, метушливо роззираючись навсібіч і притримуючись руками за хвости вже підсохлого бур’яну.

— А ходімо! — не роздумуючи, вхопив сестру під руку. Йому прийшла до голови ідея, що здавалась майже рятівною. — Від вас таксі викликати можна?

— Можна, звісно, можна, — зраділа Уляна. — Ми тобі й талона дамо.

— Якого талона? — сторопів Шлойма.

— Ой, та ти ж не знаєш. На таксі талона. У нас же воно по талонах. Але ми ними ніколи не користуємось. А Миколі на роботі, в його бюрі талони видають. То у нас їх ціла купа.

Уляна теж зауважила тих двох на далекому схилі й, прикриваючи Шлойму собою (а бахмата зелено-бананова куртка добре надавалася для цього), швидко повела брата попід облупленими стінами школи. До під’їзду її дому вони майже вбігли, відсапуючись, натисли обгорілу пластмасову кнопку ліфта й остаточно отямилися вже у помешканні на сьомому поверсі. Уляна гримнула на плиту чайника й заходилася викликати таксі по телефону. Шлойма підійшов до вікна у вітальні і, не відхиляючи тюлевої запони, просто крізь неї подивився вниз, у двір. Ззаду підійшла Уляна, також визирнула вниз. Двоє квадратноплечих метушилися двором туди-сюди, а потім, присівши на зелену лавку просто перед входом у під’їзд, почали про щось радитися.

— Я викликала таксі до першого під’їзду, — зловтішно прошепотіла сестра, — а це в нас третій. Перейдеш через дах і в першому під’їзді спустишся. Ходімо, іще чаю нап’ємося, таксі буде хвилин за двадцять.

Після чаю Уляна, ще раз визирнувши у вікно, потиху піднялася з братом сходами зі свого сьомого на дев’ятий поверх і вже звідти — на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч ген далеко внизу розкинулися дахи Західного сектора, всіяні сателітними антенами-тарілками, понад ними де-не-де випиналися вежі готелів: «Хілтон», «Маріотт», «Європейський-Гоф».

Уляна перехопила його погляд.

— Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бік. — Уляна сумно всміхнулася. — А квартири з вікнами на захід у нашому будинку отримують тільки співробітники обкому. І ще — дехто з органів. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тільки «Радіо-еф-ем». До речі, ми тебе по радіо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п’єсу розказував. У тебе ж десь прем’єра незабаром…

Та слід було поспішати. Вони пірнули з даху в люк першого під’їзду, збігли до ліфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, ліфт, який саме стояв на дев’ятому поверсі, виявився у робочому стані. З’їхавши донизу, Шлойма залишився в під’їзді, а Уляна визирнула з вхідних дверей.

— Давай швиденько, таксі оно стоїть. — Вона всунула братові в руку якогось папірця і поцілувала у щоку.

Шлойма виступив на півкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в під’їзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабіни. По лампочці були помальовані шашечки, певно, гуашшю — не олійною ж фарбою вони могли бути помальовані. Хоча, якщо лампочку ніколи не вмикати…

Він швиденько гепнувся на продавлене сидіння поруч з водієм і видихнув «Поїхали». «Куди „поїхали“? — перепитав водій, носатий і лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах і картатій тенісці. — І ви ще свого талона не пред’явили».

Шлойма зиркнув ліворуч. Крутоплечі постаті на лавці біля третього під’їзду, щось запідозривши, позирали в їхній бік.

— Поїхали-поїхали, — вже майже благально зашепотів Шлойма до водія, простягаючи йому папірця, отриманого від сестри. — Виїдемо з двору, а там я скажу, куди їхати. Їдемо… Їдемо… — Вся рідна географія разом з топонімікою вмить вискочила кудись із голови. — Їдемо… на Кузнєцова! — сяйнула нарешті назва бодай однієї з вулиць у рідному місті, по сей бік Стіни. Крутоплечі постаті коло третього під’їзду вже потрохи рушили в їхній бік, про щось між собою перемовляючись.

Водій нарешті увімкнув запалення, подивився у дзеркальце, й «Москвич» кількома ривками, з чахканням виїхав з двору.

Випірнувши між будинків поза магазином «Електроніка», вони звернули на Млинівську і, лишивши ліворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленінської й Кузнєцова, яке сьогодні вранці Шлойма вже проїздив, хоча і в іншому керунку, перпендикулярно теперішньому. «Москвич» переповз перехрестя й, з’їхавши ще метрів сто донизу, спинився. Шлойма поліз до кишені. Раптова думка про те, що він не має тутешніх грошей, полоснула по свідомості, але за секунду змінилася згадкою про банкноту в сто карбованців, отриману вранці від митника в обмін на стоєврову.

— Е нє, в мене з таких дєнєг здачі не буде, — роздратовано протягнув водій, та потім, перевіривши купюру на світло, все ж відрахував цілих вісімдесят карбованців здачі, хоча на лічильнику світилася цифра 05.00. — Все, шо в кошельку було, ви в мене вибрали.

Шлойма не хотів сперечатися. Вийшовши з авта, він найперш глибоко зітхнув, намагаючись ввібрати до легень якнайбільше повітря, та відчувши замість свіжості лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збіг сходами у парк.

Ці каштани, ці тополі, ці верби й липи пам’ятають тебе років так із тридцять п’ять. Ну так, до Рівного ви переїхали у шістдесят шостому. Чи у шістдесят сьомому? Тоді, до п’ятдесятиліття Жовтневої революції, міські власті кардинально змінили центр міста. Зруйнувавши кілька двоповерхових кварталів старої, ще польської забудови, заклали площу Леніна з пам’ятником Ленінові ж посередині. За спиною вождя звели кінотеатр «Жовтень», кінотеатр широкоформатний, чим страшенно пишалися й тільки так іменували його в пресі й службовій документації. Зараз це все — потойбіч, за Cтіною. Десь у середині дев’яностих місце вождя зайняв Тарас Григорович, а кінотеатр переназвали «Україною». Але тоді, ще за часів єдиного міста, безпосереднє й близьке сусідство двох великих площ — Театральної та майдану Леніна-Незалежності — змалку дивувало і дратувало тебе, як щось погано задумане і ще гірше втілене.

А парк все той самий — великий, загадковий, притишений. Він вже давно пребуває таким. У сімдесяті-вісімдесяті парк був для тебе багато чим, майже усім: домом — не домом, але — приватним світом. Тебе не можна було назвати «неблагополучною дитиною», з дому ти не втікав, та все ж кожну вільну мить намагався провести тут, у парку. Нормальна реакція дитини лісового краю на відсутність лісу в безпосередній близькості. Парк розпочинався за кілька кварталів від п’ятиповерхової хрущовки, в якій тоді мешкала ваша родина. Шлях до центру міста — якщо не користуватися транспортом — лежав через парк. У парку знаходився каскад фонтанів, танцмайданчик, кінотеатр, атракціони — всілякі гойдалки з каруселями й чортовим колесом. Та перш за все парк був живим організмом, велетенським, зеленим, рухомим. Він дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому міста, він огортав кожного, хто вступав під гіллясте склепіння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бійка, перший дівочий поцілунок — скільки тих ініціацій пройшло в більшості мешканців міста (і в тебе особисто) у затінку цих кущів, на цих нерівно асфальтованих алейках. Повільно крокуючи однією з таких алейок паралельно гранітному парапетові, Шлойма пригадав свої нічні повернення парком додому, на Московську, десь у першій половині сімдесятих. Він тоді ще не писав віршів, але вже декламував, і перемігши на шкільному конкурсі читців, потрапив до «сімки». Четверо хлопців і троє дівчат у традиційних тоді строях «білий верх, чорний низ» були неодмінною складовою всіх загальноміських урочистих вечорів: 8 Березня, 1 та 9 Травня, 7 Листопада і 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно від німецько-фашистських загарбників. Час виходу «сімки» на сцену завжди припадав аж на кінець урочистих засідань, після довжелезної доповіді першого секретаря обкому з переліком досягнень трудящих міста й області, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Піонери своїми дзвінкими голосами тарабанили холерично-хореїчні рядки величальних віршиків, попередньо накурившись у туалеті. Тексти віршиків створювались здебільшого місцевим автором з дивним прізвищем Можаєнко, до якого він сам чи хтось із його предків приточив у кінці літерку «в». Товариш Можаєнков і сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось із декламаторів його рядків, не змістив наголоса, не спотворив змісту. Масними й ніжними очима позирав він на молодих актрис, котрі обсмикували спіднички перед виходом на сцену, а також і на молодих акторів, особливо — на танцюристів, у яких трико щільно обтягали всі принадні вигини та опуклості їхніх мускулястих тіл. Як усякий справжній поет, товариш Можаєнков повнився любов’ю до усього світу, а в тім, що ця любов була надміру плотською, тілесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фізіології, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реєстру лженаук. «Дивно, чому це Можаєнкова не було сьогодні на письменницькому зібранні? — майнула думка. — Померти він іще б не мусив, зараз йому десь коло сімдесятки… Чи, може, його до Спілки не прийняли?..»

Переважна більшість «урочистих засідань» відбувалася в театрі. Так, саме в театрі, там, де сьогодні увечері накручені Маульвюрфом актори проговорюватимуть твій вар’ятський текст, твій геніальний текст, твій вистражданий, виболений, твій постмодерний, приховано стьобний, твій сякий-перетакий і ще якийсь там текст. Споруда театру сьогодні не зовсім та сама, бо він, театр, горів десь у другій половині сімдесятих, а потім довго відбудовувався. Та все ж — це театр, і тоді він час від часу робився вмістилищем кращих представників народу, який населяє місто та околиці. Кілька разів на рік «ровенчани», вони ж «рівняни», вбиралися у святковий одяг, видобувши його у надрах шаф, відчистивши й відпрасувавши. В інтервалах між урочистими зборами театр досить регулярно повнив свої безпосередні функції, ставлячи п’єси й граючи їх перед повним залом петеушників або ткаль з льонокомбінату, яким квитки задурно забезпечувала профспілка. Після завершення їхнього виступу «сімку» заводили в котрусь із кімнат чи гримерних за сценою і вручали кожному по коробці дорогих цукерок виробництва місцевої кондфабрики «Червона зірка» — «Червоний мак», «Каракум» або навіть «З лікером». Автобус № 22 від театру в бік Московської у вечірній час ходив погано, і тому худенька постать тонкошийого вухатого підлітка з коробкою цукерок, затиснутою під пахвою, здебільшого чимчикувала швидким кроком пізньовечірнім парком, майже підбігаючи від одного ліхтаря до іншого. Уляна, яка мала тоді рочків 3–4, вже просікла, що з таких пізніх відсутностей брат зазвичай повертається з гарною здобиччю, і всіляко намагалася не заснути, дочекатися Шлоймика, всупереч наполегливим спробам батьків приспати молодшу дочку.

За чахлими, приземкуватими каштанами у видолинку розпласталися понад землею розкарячені верби — по них було так зручно лазити, граючися в індіанців після перегляду чергового дедеерівсько-югославського вестерну з Гойко Мітичем, замінником чи, швидше, — предтечею Арнольда Шварценеґґера для радянських дітей сімдесятих років. Ці захоплюючі забави тривали, аж поки товстий Ігор Юрковський не зламав собі руку, перестрибуючи з дерева на дерево. «Не долетів, бідака», — підсумувала Шлоймина мати, довідавшись цю новину.

Але не щоразу Шлойма повертався нічним парком в самотині. Інколи поруч із ним ішла Обля.

Обля, Олена Бляшана, вчилась у «російській» одинадцятій школі й була на рік старшою від Шлойми. Вона мала дзвінкий, чистий голос і також входила до «сімки». Невисока, проте рано й гарно розвинута дівчина, виходячи на сцену, не без певного задоволення ловила на собі захоплені погляди молодших членів президії. Її трішки приземкувата постать на міцних повнуватих ногах, увінчана русявою голівкою з кирпатим носиком, вочевидь, будила в партійцях якісь приємні асоціації, навівала їм спогади з буремної комсомольської юності.

Батьки в Облі розлучилися, коли дівчинка йшла до першого класу. Мати, вчителька початкових класів, іще рік-два попрацювала за інерцією в школі, а потім, втомившись існувати з підростаючою дочкою на 120 карбованців у місяць, влаштувалась провідницею на поїзд Ковель — Москва. Батько, перспективний лікар-нейрохірург і фанатичний бітломан, віддавши щедру данину зеленому змієві, врешті знайшов душевний спокій на посаді патологоанатома Ровенського міського моргу. Роз’їхавшися з дружиною, Ігор Бляшаний виписав із села стареньку матір і замешкав з нею в двокімнатній хрущовці на другому поверсі, просто над аптекою, поряд з магазином «Білий лебідь». Тож коли Оленчина мати від’їздила у більш як сорокавосьмигодинний рейс, дівчина ночувала в батька й бабусі. Таке траплялося практично щотижня, й саме тому час від часу Шлойма перетинав парк пізнього вечора удвох з Оленою, несучи під пахвою не одну, а дві коробки цукерок. Якоїсь весни, після урочистих зборів до 1-го, а за тиждень — і до 9 травня ці вечірні прогулянки раптом набули нового, незнаного доти для Шлойми забарвлення. Він тоді закінчував сьомий, а Олена відповідно — восьмий клас. Тридцятого квітня збори таки добряче затягнулися, а вже після їхнього закінчення «сімку» ще добряче помаринували в передбаннику банкетного залу, доки вручили традиційні коробки «Червоного маку». Шлойма з кількома приятелями встиг покурити, замкнувшись у кабінці чоловічого туалету, а до Облі у цей час не без успіху залицявся другий секретар міськкому комсомолу — слизький на вигляд чорнявий парубок, який саме перебував у «критичному» для комсомольця віці двадцяти восьми років. Йому без особливих труднощів вдалося затягнути товстоногу піонерку-комсомолку до театрального буфету й там почастувати її пивом і сухим вином з шоколадкою. І за годину по тому, вже йдучи парком, Шлойма здивовано позирав на розпашіле Облине обличчя, слухав її хихотіння з його простеньких дотепів, яке поступово переросло у хихотіння й зовсім без причини. Вже дійшовши до свого будинку, Обля затягла Шлойму в під’їзд і там, одразу за вхідними дверима, на сходах, вхопивши за голову, раптом смачно поцілувала губи в губи, потім відсторонившись, кілька секунд задоволено вдивлялась у його ошелешене обличчя, після чого, вихопивши у Шлойми з-під пахви належну їй коробку цукерок, зі словами «Хороший мальчік» швидко вознеслася сходами на свій другий поверх, залишивши майбутнього письменника у вирі розбурханих почуттів.

Після того, повільно бредучи останні два квартали до свого будинку, Шлойма аналізував пережиті почуття: ну проникла вона тобі язиком у рота (словосполучення «ротова порожнина» він тоді ще не вживав), ну щось там покопирсалась. Зуби волого цокнулись об зуби. Але від чого тут кайф і до чого тут кайф?.. Та й чи відчув ти кайф хоч якийсь? Слід зізнатися — таки відчув. Хоча у чому саме він полягав, пояснити собі ти не міг. Явно — не у контакті слизових оболонок, — цього, останнього терміна він ще теж тоді не відав.

Спинившись посеред алейки, Шлойма дістав з кишені пачку «Ґалуазу» й зазирнув досередини — іще з десяток сигарет стриміло звідти жовтими фільтрами догори. Взявши одну до вуст, Шлойма почав шукати по кишенях запальничку, а поглядом — місця, де можна було би присісти.

Онде, метрів за тридцять, край алейки вкопана лавочка, ще й дошки не всі у ній повиламувані. Тільки спершу слід її помацати, обдивитися, бо паркова мебля, схоже, нещодавно пофарбована. Он і ціла шпальта газетна прилипла, постелена зверху на фарбу, вже порядно вижовкла на сонці — «Україна оновлена», київська газетка, в Західному Рівному її ще попошукати по кіосках. Заголовки стріляли в очі своєю переконливою недоречністю — «Піднімемо престиж вітчизняного виробника», «Переговори в Криму — ще один крок до зміцнення українсько-російських взаємовідносин», «Хроніка жнив», а у правому нижньому куті — ти бач! — оголошення, чи й не рекламне: «Мимська фабрика молочних і кондитерських кремів проводить конкурс романів і п’єс „Кремація слова“. Конкурс проходить під патронатом ЦК КП СРУ. До розгляду приймаються рукописи художніх творів, що раніше не друкувались і не ставилися. Переможці отримають достойні грошові винагороди (500–1000 крб.), а їхні твори будуть опубліковані великими тиражами й поставлені у провідних театрах СРУ. До участі в конкурсі запрошуються домогосподарки, учні шкіл та ПТУ, особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Професійні письменники та особи з вищою освітою до участі в конкурсі не допускаються…» Далі текст оголошення уривався — між дошками лави зяяла тріщина. «Бувають же ж, блін, моменти у житті. От їй-бо, взяв би участь у цьому конкурсі, хоч би й під псевдонімом, від імені якоїсь домогосподарки…»

Сигарета догоріла вже до середини, обвиснувши довгим сірим хоботком неструшеного попелу. Шлойма відвів погляд від газети, на якій сидів, подивився понад деревами у бік вулиці Кузнєцова, в бік будинку, де колись мешкала Обля. Облин батько, Ігор Бляшаний, знайшовши спокій душевний на посаді патологоанатома міського моргу, мусив відбувати там цілодобові чергування — двічі або й тричі на тиждень. Олена, живучи здебільшого у батька, в такі дні носила йому обіди або вечері — літрові слоїки з гречаною кашею, вермішеллю чи картопляним пюре, придавленим згори кількома котлетами. Якогось дня, все тієї ж самої весни, у сьомому класі Шлойма спускався донизу вулицею Бєлінського, теліпаючи в руці сітку-авоську з двома сифонами, що їх можна й потрібно було заправити у віконечку з тилу від магазину «Білий лебідь». З балкона другого поверху, що виходив у внутрішній двір, хтось махнув йому закличним жестом. Примружившись проти сонця, Шлойма розрізнив Облину постать у світлому халатику, яка, перехилившись через мотузки з білизною, щось намагалась комунікувати йому. Підійшовши під самий балкон, Шлойма запитально задер голову прямо під сонячний зайчик, що бив з відхиленої кватирки. Облі він майже не бачив, чув лише її голос зі сліпучого пучка світла:

— Хоч піти зі мной в больницю? — в її запитанні-пропозиції бриніла загадковість.

— А нашо? — тупо відповів Шлойма запитанням на запитання.

— На мєртвяків подивитися! — переможно припечатала Обля, розуміючи невідпорність такої своєї пропозиції.

Заправивши сифони — один скляний і один металевий, Шлойма бігцем відтарабанив їх додому й успішно втаїши від батьків тридцять вісім копійок здачі, за чверть години знову стояв під балконом у внутрішньому дворі будинку по вул. Кузнєцова. Обля махнула йому, відхиливши фіранку з кухонного вікна, мовляв, зачекай іще трохи.

Вони звернули від аптеки униз і ліворуч й у самому кінці (який насправді був початком) вулиці Кузнєцова поза корпусами водного інституту, лабораторіями, стадіоном, гуртожитками, перебігши вулицю Мірющенка навпроти медучилища, до якого наступного року, вже після дев’ятого класу, не без певних проблем таки вступить Олена Бляшана, піднялися схилом пагорба до крайнього корпусу міської лікарні. Обля йшла вільно, сітку з банкою і термосом вона вручила Шлоймі, і той усю дорогу підбігав ривками, перекидаючи авоську з руки в руку й позираючи на свої подряпані сіткою коліна.

Одразу за дверима медкорпусу їх огорнуло прохолодою, яка щомить робилась усе пронизливішою, глибшою, конкретнішою. Нарешті, штовхнувши чи смикнувши кілька важких дверей, Обля через кілька коридорів ввела Шлойму до більшої зали, заставленої довгими білими столами. Біля одного з таких столів саме відробляв свій гіркий щоденний хліб Ігор Бляшаний. З касетного магнітофона «Весна», притуленого на тумбочці біля розетки в кутку, в несвіже проморожене повітря саме линула мелодія «All you need is love», останні її такти. А на брудно-сріблястій блясі стола, застеленій праною-перепраною цератою майже тілесного кольору, дивовижною рибою лежало тіло дівчини років двадцяти, приготоване до розтину. Воно зблиснуло Шлоймі просто в очі своєю безборонною наготою іще з порога, на якусь коротку мить, всього кілька секунд. Затим Ігор Бляшаний, озирнувшись на двері, які гупнули за спинами Шлойми й Облі, вимкнув магнітофона, прикрив тіло простирадлом від ніг до голови і, стягуючи з рук ґумові рукавички, з посмішкою попрямував назустріч дочці.

Він прийняв від Шлойми сітку з обідом, недбало кивнувши хлопчакові, й, перемовляючися з Облею, пішов у глиб зали, до якихось іще одних металевих дверей у стіні. Певно, десь там, за тими дверима містилось іще одне приміщення, в якому Ігор Бляшаний волів споживати їжу і спілкуватися з рідними та близькими. Шлойма явно не входив до цього переліку, тож залишився посеред зали з металевими столами. Батько й дочка Бляшані, навіть не озирнувшись на нього, зникли за металевими дверима.

Лишившися у самоті й трохи оговтавшись, Шлойма, переборюючи страх, підійшов до крайнього столу, саме того, на якому лежало тіло молодої самогубці. (Про те, що це було самогубство, він довідався пізніше.) Неначе чужими руками, не зовсім тямлячи себе, він повільно відгорнув простирадло назад, від голови до ніг. Її ступні були маленькими, з правильними пальцями й овальними нігтями, вкритими безколірним лаком. Тонкі в кісточках, ноги переходили в литки, порослі коротеньким прозорим волоссям, мабуть що підголеним. Вище колін ноги ледь-ледь потовщувались, все ж залишаючись музично граціозними. Русявий пушок густого невисокого волосся на лобку задерикувато стовбурчився правильним трикутником. Нижче лінії пупка пролягала смужечка від резинки, ніби відпечатана спіраль. Круглі правильні груди невеликого розміру, світлі, незасмаглі, все ще зберігали пружність, аж Шлоймі захотілось доторкнутись до них. Тіло дівчини іще не набуло смертельної задубілості, воно лише холодило пальці сухим і шерехуватим доторком. Висока шия й маленька голова з пишним волоссям завершували видовище, від якого у хлопця мурашки побігли поза шкірою, моторошні й солодкі водночас. Спокійне обличчя померлої з блідими губами й заплющеними очима не справляло ніякого враження, воно не було ні гарним, ані бридким. Дівчина лежала, простягнувши руки вздовж тіла, всі її м’язи були розслабленими й вільними. Певно, саме в такій позі, тільки вертикально, вона й мала постати на Страшному суді.

Це було перше оголене дівоче тіло, яке він побачив у своєму житті. І водночас це було перше мертве людське тіло, побачене ним у житті. Перше за всі прожиті п’ятнадцять хлопчачих років.

Гайдар в цьому віці командував ескадроном. Олександр Македонський гуртував своє військо у похід на Малу Азію. Шампольйон вгризався у єгипетські ієрогліфи. А Шлойма Ецірван уперше побачив оголене й мертве дівоче тіло.

* * *

Сигарета догоріла й уже не куріла. Погаслі недопалки завжди так бридко пахнуть, — Шлойма шпурнув бичка в кущ по той бік алейки й несвідомо понюхав пальці на руці. Фе… Звіддалік через видолинок понад деревами долітала якась музика, найбільше схожа на духову, — тільки зараз Шлойма її почув, осмислив, усвідомив, і разом з цим усвідомленням прийшла думка про те, що пройтись місцями бойової юності у тиші й самотині не вдасться. «Город Ровно, город Ровно, мне сегодня не до сна! — захлинався словами того ж самого Можаєнкова не вельми глибокий баритончик. — Город Ровно, город Ровно, расскажи мне, кто она? Пам-пам-пам-парам-пам-пам!..» Окремо від музики чулись якісь ритмічні команди, що їх, мабуть, подавали певному колективу людей, і ті люди, мабуть, одночасно виконували якісь відповідні дії у ритмі почутих команд. «Що ж там за гуляння народні?» — Зиркнувши на годинника, письменник Ецірван аж внутрішньо смикнувся: окрім часу (14:17), «Casio» показував і дату: Sept.17. Turs. — сімнадцяте вересня. Сімнадцяте вересня! Як можна було забути таке сполучення місяця й числа! Зовсім ти вже там зажерся, у тому своєму Західному секторі!.. Забути про таку дату. Ось що значить — довго не дивитися державного східноровенського ТБ. За тією підготовкою вистави й пиятиками з Зоммером і Маульвюрфом ти зовсім випав із суспільного життя. Сімнадцяте вересня! Золотий вересень… Це вам не гомін золотий…

Онде, на шестигранному, як олівець, стовпі й оголошення розпливлося, блідими рожевими літерами по сірому промокальному паперу: «19–20 сентября в городском парке культуры и отдыха им. Шевченко состоится празднование Дня города Ровно и городская выставка цветов. Вход свободный. Приглашаются все желающие». Але ж сьогодні лише сімнадцяте… Вірно, сьогодні день робочий, вони відгуляють свято у наступні вихідні. Тоді… тоді це мусить бути якась генеральна репетиція, тренування, прогін, чи як воно там називається? Приблизно те саме, що у цей же час проробляє на сцені театру, отам, недалечко, лише метрів чотириста за Стіною, божевілець Маульвюрф.

Шлойма вже дійшов до широкої алеї, роздвоєної, наче бульвар посеред квітників. Праворуч на узгірку стовбичила скульптура «До зірок» — сріблястий мозолястий чоловічисько замахувався у небо супутником, затиснутим у долоні неприродно викрученої руки, неначе Микола Джеря серпом на розлютованого урядника. Саме так, дослівно подумав Шлойма й одразу ж засоромився своїх думок: «Ну що це за порівняння?.. Суцільна літературщина…» Шлойма не міг бачити, як за півкілометра позаду, там, де він увійшов до периметра парку, знову зупинився червоний «Москвич» і шофер у тенісці, прикладаючи правицею носовичка до розбитого обличчя, лівою рукою вказав двом крутоплечим пасажирам напрямок імовірного руху свого останнього клієнта. Пасажири вийшли з авта не розплатившись і непоквапно спустились на алейку, де недавно Шлойма читав приліплену до лавки газету. Один з них пройшовся кущами і гидливо, двома пальцями виніс з куща й показав колезі недопалка, який згорів майже по самий фільтр. Майже, та не по самий. Другий крутоплечий, піднісши недопалка до очей, уголос прочитав по складах: «Га-у-ло-і-сес». Чоловіки перезирнулись і подались на звуки музики, туди, куди зо чверть години тому пішов письменник Шлойма Ецірван.

Розрив між ним і переслідувачами складав не більше кілометра, але крутоплечі не знали докладно, куди їм рухатись, тож ішли повільніше, прочісуючи парк, широкими дугами, звертаючи у бічні й паралельні алейки. Тому й наздогнати Шлойму їм вдалось далеко не одразу.

Повз танцмайданчик, називаний «пательнею», на якому він колись вперше вийшов повихилятися у колі друзів-шмаркачів під безсмертну «Шизгару» у виконанні вже призабутої сьогодні голландської групи «Шокінґ блу», повз кілька дерев’яних кафе, в глибині яких бовваніли похилі постаті відвідувачів, повз «зелену естраду» з обмурованою кінобудкою, яка на Шлойминій пам’яті не прокрутила жодного кінофільму, повз Шевченкове погруддя, яке довгий час було єдиним (а скільки їх потрібно?) монументом поетові, письменникові, революціонерові й демократові в обласному центрі, Шлойма врешті вийшов на центральний майданчик парку. Посеред майданчика на купі каміння невідомий кам’яний давньоруський богатир (Попович? Микитич? Муромець?) обрубочком меча катував поверженого змія, якого Вітька Красинський, перед тим як іти до війська десь наприкінці сімдесятих, напившись на власних випровадинах, уночі пофарбував зеленою фарбою, чим і увічнив себе в пам’яті, якщо не народній, то принаймні свого покоління, на два роки своєї відсутності. У війську Красинському відбили нирки, він повернувся на дембель одутлим і синюшним, одружився зі своєю колишньою однокласницею і за кілька років помер. Зелена фарба з рептилії теж за кілька років злізла. Sic transit gloria mundi[1].

На сцені «зеленої естради» кілька діток у білих сорочках і червоних піонерських краватках читали вірші в мікрофон, який страшенно «фонив» і відлунював. У виляску й присвистуванні вдалося розчути величальну строфу на адресу будівельників, яка стилістично й ідеологічно не могла належати нікому іншому, окрім співця цього краю Можаєнкова:

Ровно выше! Ровно шире!
С каждым годом, с каждым днём!
Мастера из СМУ-4,
Есть заслуга ваша в том!

Якихось інших доказів приготувань до післязавтрашнього свята неозброєним оком помітно не було, коли не брати до уваги паркових робітниць з мітлами, а також невизначеної зовнішності чоловічка, котрий на скопаному й вискородженому квадратику землі викладав з чорнобривців світлого й темного тону якусь картинку-мозаїку. Придивившися пильніше, Шлойма розгледів на квадраті бурого поліського ґрунту контури двох постатей, які злилися в екстазі поцілунку: червонозоряного воїна-визволителя в касці й західноукраїнського селянина-незаможника в полотняній сорочині. Контури потрохи обростали плоттю квіткових пелюсток, обіцяючи за кілька годин стати повноцінним квітковим панно і, прив’янувши до суботи, тішити око глядача стриманою шляхетністю кольорів.

Навколо порожнього фонтана, посеред якого, власне, й змагався богатир із земноводним, колись полюбляли збиратися рівненські колекціонери: філателісти, філуменісти, фалеристи і чого тільки не філи. Повертаючись у неділю пополудні з кіносеансу, переглянутого в «Юності» (вузькі світло-зелені смужечки білетів ціною в 10 копійок майорять в уяві перед очима…), Шлойма любив затриматись біля їхніх альбомів і клясерів. Випросивши під чесне слово, не вкрасти й не втекти, колекційного американського кводера, взявши монету до рук, він вперше уявив собі, що десь за горами-за морями існує країна, де ці гроші буденно ходять в обігу й не становлять такої великої цінності. Хоча він у цьому й не був аж зовсім близький до істини: колекційні кводери не так то й часто трапляються на здачу в американських крамницях, не кажучи вже про металеві долари й про хафи з профілем безневинно убієнного Джи Еф Кей. Але тоді, сонячного недільного пополудня, здається, також на початку осені, його чи не вперше пронизало усвідомлення безмежності світу, яке супроводилося миттєвою розпачливою думкою, що майнула в голові й щезла, як щось несуттєве, як не найстрашніша з можливих життєвих трагедій: я ніколи того не побачу, я ніколи туди не потраплю…

Зараз навколо фонтана з богатирем-змієборцем колекціонерів не було — день робочий, та ще й у розпалі. Зграйка школярів пробігла повз Шлойму до службового входу міського Будинку культури, певно, на заняття якогось гуртка, може, й драматургічного мистецтва. Пенсіонер у джинсовому піджаку з елегантними латочками на ліктях вигулював неподалік старого сірого пуделя, час від часу підгукуючи до нього «Тьопа! Тьопа!» різким сильним голосом колишнього військовика. Пенсіонер мав високе чоло й несподівано чорні вуса, з-під брів пронизливо роздивлялися навколо колючі чорні очі. Пудель наклав купку посеред клумби, задніми лапами недбало дряпонув на неї дерну й на черговий поклик господаря подався до нього, емфіземно підкашлюючи. Озирнувшись кілька разів на Шлойму своїми колючими очима, пенсіонер повільно почимчикував за пуделем у каштанову алею, яка вела в бік кінотеатру. Кінотеатр носив ім’я Шевченка, як і парк, в якому він стояв.

Шлойма обійшов фонтан довкіл. Внизу праворуч, метрів за сто, парк закінчувався, впираючись у Стіну. Попід Стіною можна було зауважити темні постаті в уніформі, нерухомо розставлені на однаковій відстані одна від одної. Вздовж Стіни по території парку був ще й прокопаний рів, який відділяв чагарники у видолинку від кам’яного бордюру. З-за гребеня Стіни визирали дахи особняків по вулиці Драгоманова, десь там далі, в глибині її, знаходилась редакція «Вечірнього Рівного» й дирекція філармонії, що розмістилася в колишньому двоповерховому котеджі першого секретаря обкому. Ця вулиця вела до міського музею й далі, до Стадіону й набережної Усті. Хвилин десять-п’ятнадцять пішого ходу. Але здійснити зараз таку прогулянку було не легше, ніж пройтися краєм місячного кратера чи бережком марсіанського каналу.

Розташувавшись на пагорбах, Східне Ровно заздрісно й захланно десятками й сотнями тисяч різних очей позирало з-за Стіни на тихе, сите, вмиротворене Західне Рівне, яке розляглось перед ним на площині аж до самого обрію, й безжурно дивилося собі не на схід і не на захід, а в безмежне бліде поліське небо. Небо тільки й було спільним для двох частин одного міста, і дехто це розумів.

Це ж десь тут, неподалік, нещодавньої темної ночі майстер спорту з дельтапланеризму, отримавши напередодні дельтаплан зі складу для участі в республіканській спартакіаді, стартував зі схилу вулиці Ленінської і навіть спромігся пролетіти метрів чотириста. Вже на підльоті до Стіни його зауважив наряд міліції і випустив у нього кілька обойм зі своїх табельних «макарових». Тіло спортсмена поважчало на якихось 100–200 грамів, що не було таким аж серйозним баластом, і тому дельтаплан спокійно продовжував свій політ через Стіну, на доволі пристойній висоті. Перетнувши за інерцією майдан Незалежності, безмоторний літальний апарат повільно опустився, забираючи ліворуч по досить гострій глісаді прямо під розлогими деревами біля Воскресенського собору. Пізніше тіло спортсмена, разом з простреленим у кількох місцях літальним апаратом було передане назад, у східну частину міста, але звідтоді Ровенська область вже не отримувала ніяких нагород на республіканських змаганнях з дельтапланеризму. Здається, ще за якийсь час цей вид спорту занепав, чи, можливо, був навіть заборонений, як контактне карате в далекі сімдесяті.

Ця спроба втечі за Стіну не була єдиною з відомих навіть Шлоймі, хоча спеціально він ніколи цією темою не цікавився. Десь у приватному секторі по Млинівській була спроба підкопу під Стіну з території садиби, яка до Стіни впритул прилягала. Доведений до відчаю господар, якому напередодні повідомили, що його з родиною переселяють «у точнісінько таку саму» хату в Антополі (20 км на схід від обласного центру по київській трасі), цілу ніч разом з родиною вергав землю, висипаючи її за хлівцем, щоб з вулиці часом не побачили. Під ранок тунель, який становив уже понад два метри довжини, завалився, трохи не поховавши землекопа-аматора назавжди. Дружина здійняла лемент, сусіди потелефонували куди слід, й оперативна спеціальна команда досить-таки швидко визволила господаря землі з її, землі, гостинних і міцних обіймів. Довелось господареві разом з родиною таки переїздити до Антополя державним коштом і вже там заліковувати поламані цими прощальними обіймами три ребра з лівого боку.

З боку Західного сектора також була спроба перетину Стіни. Місцевий рок-музикант Ніл Трепета (Neal Trepeta для кліпів МТV, які, втім, так ніколи й не були зняті) запланував і широко розрекламував музично-соціальну акцію «Переведіть мене через Майдан», обравши місцем для її проведення майдан Незалежності в Західному Рівному, зі східного боку огороджений Стіною. Сам Ніл Трепета, як і Шлойма, опинився в Західному секторі випадково — проводив репетицію рок-групи в Палаці культури хіміків на Ювілейному й, прийнявши добряче на груди, залишився ночувати просто в репетиційному залі. Родина (дружина й дві дочки в гуртожитку-малосімейці на Відінській) не дочекалась татка-годувальника, бо наступного ранку місто вже розділилося. В обложеному місті Трепета якийсь час втішався славою найкрутішого рокера, вміло використовуючи ситуацію рака на безриб’ї. До участі в рок-акції він зумів залучити мексиканського гітариста українського походження Рамона Сігаласа. Маленький мексиканчик в окулярах і з борідкою клинцем акомпанував Трепеті під час виконання перших двох пісень (музика й слова яких належали виконавцеві), а коли, завівши третьої пісні, тієї самої, що дала назву всій акції, Ніл Трепета раптом рушив з дерев’яного помосту естради біля пам’ятника Шевченкові в бік Стіни, мексиканець трохи збоку й позаду рушив услід за ним, прищипуючи струни витонченими пальцями з довжелезними нігтями. На подив натовпу глядачів, коли Трепета наблизився до Стіни, брама пропускного пункту поволі відхилилась на якийсь неповний метр, і співак, розгублено озирнувшись, увійшов у неї. Сігалас, зібравши всю волю і мужність у зіщулений щупленький кулачок, рвонув було за ним, та брама зачинилася швидше, а за якийсь недовгий час через Стіну бумерангом вилетіла й гепнулась посеред майдану, розсипавшись на друзки, дорога і рідкісна Нілова електрогітара «Фендер». Про його долю марно намагались довідатись журналісти таблоїдів та поодинокі шанувальники його творчості, яких, на жаль, все ж було недостатньо, аби зчинити належний галас у засобах масової інформації. Приголомшений Сігалас того ж вечора без жодних інтерв’ю вилетів до рідної Мексики чартерним рейсом через Куала-Лумпур і Нову Гвінею.

Шлойма врешті відвів погляд від Стіни й перевів його туди, звідки щойно прийшов. Хотілося їсти й пити, склянка чаю, випита в Уляни, лише спровокувала голод. Чи можна десь тут пообідати? Стривай, а ота «дерев’яшка», кафе-гадючничок, в напівтемному просторі якого виднілось кілька постатей, ти його поминув, одразу за каскадом фонтанів, побіля танцмайданчика… Аби ж там лише не перерва. Котра година? 14:30. Час непевний. Так і є — табличка на дверях повідомляє про «обідній перерив з 15 до 16 год.». За каламутним склом проглядається постать прибиральниці з відром, яка шматою протирає високі столики і збирає з них склянки по п’ять у кожну руку.

— А може, пашлі в комєрчеський оддєл! — раптово виникають поряд троє молодиків у запилюженому вбогому вбранні, немов робочі з будови, які вийшли на обідню перерву.

Їхня перерва, схоже, збіглась з «переривом» у кафешці, їхні нутрощі прагнуть пива, й вони ідуть за ріг «дерев’яшки», кудись за чахлі молоденькі липки, ще раз за ріг, ти прямуєш слідом за ними, вони заходять у якісь двері без жодних табличок, прості двері службового входу. Ти заходиш слідом і опиняєшся в невеликій кімнаті, перегородженій навпіл прилавком, на якому зігнута удвоє картонка повідомляє написом, зробленим від руки, що це «комерційний відділ» і торгівля в ньому «проізводиться за СКВ і грівні ЗУР». Молодики, не озираючись на тебе, назбирують по кишенях якусь конкретну суму. А ти оглядаєш асортимент комерційного відділу, у всій повноті представлений на кришці великого холодильника під вікном. Баночне пиво «Львівське-преміум» (тут воно — імпортне!) по чотири гривні за баночку, удвічі дорожче, ніж у барах Західного сектора, якісь крекери не першої свіжості, іще щось підозріле, у яскравих пакетиках з фольги. Добре, нехай буде хоч пиво з крекерами, як нічого іншого роздобути не можна.

Знову промайнула думка про гроші, та по хвилині цілком безглуздих і безладних пошуків у задній кишені штанів раптом знайшлися три учетверо зігнуті, вкладені одна в одну банкноти по десять гривень. Цілий скарб, як на такий випадок! («Ніколи в цій хаті гроші не триматимуться, коли ти так ставишся до них!» — картала його Оксана, знайшовши в нагрудній кишені піджака, який збиралась занести в хімчистку, дві забуті там стогривневі банкноти з якогось випадкового гонорару.)

— Ви не купуєте? — На це його запитання троє «роботяг», як він уже подумки встиг їх пойменувати, промимривши щось нерозбірливе й не вельми доброзичливе, відступили назад, до дверей, усе ще продовжуючи пошуки якоїсь певної суми по всіх своїх кишенях, зовнішніх і внутрішніх.

Розмінявши десятку (копійок на здачу в продавщиці не виявилось, тож вона округлила суму до семи гривень), Шлойма вийшов назовні, притискаючи до грудей пиво й хрусткого пакетика. Поблизу, під чахлою липкою гостинно розкарячилась лавочка з усього лиш однією виламаною дошкою. Він встиг нерівно роздерти крекерного пакетика, з пшиком відкрити пиво, яке пустило легеньку пару (точнісінько, як у вірші Неборака, відзначив подумки), й навіть зробити той найсмачніший перший, великий ковток, як з дверей комерційного відділу всі утрьох висипали «роботяги» і без ніяких церемоній попрямували до нього. Всілися поруч, на лавочці, всі рядком, трохи ще й потіснивши його до самого краю. Ну та вже…

— Раньше ж, Вася, нащот разного желєза як було? — продовжував котрийсь із них почату раніше тему. — Його всюду лежало скіко хоч. Нащот желєза був повний комунізм. От, допустім, приходиш ти до мене й говориш, мол, мені нада та желєзяка. А я тобі говорю — бери, пожалуста, нема проблєм! А щас, канєшно, вже не то… Он вчора сосєд мой, дивлюся, тащить новєньку розкладушку. Говорить, нада похмелиться, вот і несу здавать.

Низенький русявий щокань у куфайці, заляпаній чимось білим, енергійно жестикулював перед носом у співрозмовника. Той дивився на щоканя світлими, майже білими, безтямними очима, думаючи про щось далеке і своє. Потім він повернувся до Шлойми, по-змовницьки нахилився впритул і з бічної кишені піджака вийняв гарного ножа з набірним руків’ям усіх кольорів райдуги:

— Слиш, мужик. Вот такі ножички дєлаєм, на заводі мєталоіздєлій. Купи, недорого… Десять ваших етіх… грівень. — Білі безбарвні очі дивились Шлоймі в обличчя суворо й невмолимо. Лівою рукою білоокий ніжно, але міцно обійняв Шлойму за плече. — Понімаєш, нада випить з мужиками, а нема за шо…

Шлоймі пригадався давній польський фільм «Єва хоче спати», у якому таким самісіньким робом самотньому перехожому пропонувалось у вечірній час придбати у власність цеглину. А білоокий, чи по щирості, чи ретельно граючи завчену роль, кілька разів клацнув кнопкою, то вбираючи, то випускаючи лезо, і на підтвердження його високої якості, легенько, єдиним рухом, самим тільки кінчиком вістря без особливого зусилля розрізав пакетика з крекерами, що його Шлойма стискав у правій руці. Кілька печивок випали на траву під ноги. Шлойма поклав пакетика на коліна, а щокань у куфайці підібрав розсипані з землі й майже непомітно запхав собі до кишені.

— Десять гривень, кажете? — Шлойма, відчувши у розмові елемент гри, вирішив трохи зіграти й собі. — А чого так дорого?

— Да вєщ же хароша, ти шо, не понімаєш? — Роботяга не відступався, він усе щільніше обхоплював Шлойму, ніби й не однією рукою, а двома-трьома, окрім тієї, у якій стискав ножа. Його дихання зробилось переривистим і спраглим, неначе у коханця, котрий відчуває наближення еротичного моменту. — Ти хоть знаєш, скіко така вєщ у нас на базарі стоїть? А у вас там, в западной часті, їй вобще ціни нема!.. — З рота в білоокого разом зі звуками струменіли якісь дивні випари, суміш чогось кислого з чимось спиртовим.

«Звідки він знає, що я з Західного сектора? Ах, так, я ж гривнями розплачувався…» — Шлойма поліз до задньої кишені вельветок і вийняв звідти дві десятки. Одна з них, ледве встиг він їх роз’єднати, щезла в лівиці громила, хоч він і продовжував нею обіймати Шлойму за плечі. Своєю правою Шлойма не без зусилля видер ножа, який тепер уже належав йому, з долоні білоокого. Вся трійця, немов по команді, підскочила з лавки й майже полетіла до дверей комерційного відділу.

Шлойма покрутив у руці ножа, кілька разів клацнув кнопкою. Лезо вискакувало досить повільно, неохоче, з кількасекундною затримкою в держалні, зовсім не так, як у хвацьких руках білоокого. Сховавши ножа до внутрішньої кишені джинсівки, письменник Ецірван повернувся до свого пива. Та ледве він устиг зробити другий великий ковток і захрупати його крекером, як трійця у куфайках радісно викотилася з дверей. Прожовуючи солоне сухе тісто, Шлойма внутрішньо напружився. Мало чого ще чекати від цих хлопців, он яку оборудку вони з ним щойно провернули…

Двоє з трьох (а третім в компанії був невиразний тип середнього зросту й статури) тримали в руках по банці такого самого пива «Львівське-преміум», як і в нього, третій ховав щось під пахвою, найшвидше — пляшку. Всі вони знову прямували до Шлойми. Інших лавочок у парку для них, вочевидь, не існувало.

— О, мужик, ти ще тут, не уйшов… — голос щокатого начебто повниться здивуванням, але здивуванням байдужим, — їм нема до тебе справи, от тільки на лавці вчотирьох тісніше, ніж утрьох.

Вони знову сідають рядком, посуваючи тебе аж на край, пожадливо відкривають пиво, третій-безликий дістає з-під пахви — ага, зовсім і не пляшку, а балон якоїсь хімічної речовини, здається, дихлофосу. Білоокий підставляє під цівку пива зрізану до половини пластикову пляшку, набирає в неї рідини десь на три чверті, простягає третьому-безликому-невиразному. Той густо й щедро пшикає з балона просто у пивну піну, аж вона стає білим вітрилом над посудиною, повертає цей дивний коктейль білоокому. Білоокий обертається до тебе, ловить твій здивований погляд, усміхається, підморгує і залпом випиває. Очі його соловіють просто за мить, плечем він валиться на тебе, інші двоє вже й уваги на нього не звертають, вони зайняті своїми хімічними дослідами з пивом і дихлофосом, поступово (але дуже швидко) їхня й без того не вельми логічна балачка переходить у відверте варнякання, саме час тобі швидше допити свій «преміум» і йти звідси, струсивши з себе білоокого, від біди подалі. Якщо це твоє лихе передчуття не занадто спізнилося, бо…

— А с-слиш, му-мужик… — вже з натугою повертає в роті язиком щокатий. Він розчервонівся, час від часу відригує пряним пахом вітчизняної хімпромисловості. — Ти знаєш, той нож, шо ми його тобі п-продали, він гораздо б-больше стоїть… Двадцять грівєнь, а то й двадцать п’ять… Гик… — Він очікувально дивиться на тебе, і двоє його друзів також повертають нетверезі погляди у твій бік, підпускаючи в ці погляди погрози. Значить, це було не просто інформаційне повідомлення, не просто рекламний текст. Це — вимога. Отож, вони хочуть з тебе іще десять-п’ятнадцять гривень. І ти опиняєшся перед дилемою (навіть — перед трилемою): дати їм цю суму й піти собі; просто встати й піти собі або залишитися й переконувати цих трьох, що вони не мають рації, що чинять вони негарно, не по-людськи і т. п. Дуже доречною буде зараз для них ця імпровізована лекція з основ міжлюдських взаємин. Може, процитувати їм оте, як його, «не чини іншому того, чого б ти не хотів, щоб інші вчинили з тобою…»

— Ти шо, мужик, не поняв? — уже кривувато нависає над тобою білоокий, що раптово збудився у всіх можливих значеннях цього слова. — З тєбя іще п’ятнадцать грівєнь!

І поки ти збираєшся щось відповісти, зберігаючи позірний спокій, повільно ставиш на лавку недопиту банку з пивом, з-за його правого плеча вилітає щокань у куфайці і з розмаху б’є тебе в обличчя. Не можна сказати, ніби ти не був готовий до цієї атаки, та все ж удар ти пропустив, він потрапив просто в око, й тепер ти відчуваєш, як воно, око твоє ліве, дуже швидко, просто миттєво запливає, звужуючи сектор обзору. Ти машинально відмахнув лівою іще декілька випадів щоканя, а білоокий у цей час немов роздумував: чи то відтягти від тебе товариша й таки дочекатись бажаних і жаданих гривень, чи то втрутитися й собі, — і врешті другий варіант у ньому перемагає, і він з усієї сили валить тебе ногою в пах. Ти встигаєш вивернутись, чобіт попадає у стегно, теж боляче, хоча і не смертельно, не так страшно, як було б, досягни він дійсної цілі, — та вивертаючись, відсахнувшись, ти перечіпляєшся об лавку, яка у тебе позаду, під коліньми, і падаєш навзнак, спиною, обличчям догори, очима у безмежне бліде поліське небо!.. І ось тебе вже навіть не б’ють — тебе банально пиздять ногами усі троє, й доводиться пригадати давній-предавній армійський досвід, коли під натиском переважаючих сил супротивника, вже не встоявши, доводилося «закриватися». Наука це нехитра — швиденько скрутитися бубликом, коліна до обличчя, голову прикрити ліктями, хоча таким чином ти залишаєш відкритою спину, нирки і хребет, місця досить-таки болючі. Усі троє негайно з цього користуються, по декілька разів прикладаються до твоєї спини, хоча ти й намагаєшся в цей час крутитись на землі за годинниковою стрілкою і таким чином уникнути прямих попадань, перетворивши їх на ковзаючі. Але хтось із них завдає тобі удару між ніг, гострим носаком, він потрапляє саме куди слід, тобто куди, звичайно ж, не слід, і від дикого болю ти розпрямляєшся, витягаєшся струною, і вони вже не рахуючи (так, ніби спершу вони рахували удари) місять тебе і молотять по ногах, по голові, в живіт, і ззаду, по нирках, по хребту, і червона імла звідусіль заволікає твій зір…

Але повністю відрубатися, втратити свідомість Шлоймі не вдалось. Не вийшло йому відійти в забуття. Не судилось йому того дня спокою ані на хвилину, що зайвий раз підтверджує істину про відсутність права на спокій для справжнього письменника. Удари раптом припинилися, і згори, з червоного туману випливли знайомі обличчя Самчука й Миколи Івановича. Обличчя ці спершу схилились над письменником Ецірваном, а потім швидко перейшли у нормальний вертикальний ракурс, з чого Шлойма зрозумів, що його піднято з землі й посаджено на ту ж саму лавку, навіть баночка недопитого пива все ще стояла на ній. Нікого з трійці «роботяг» не було видно ні поблизу, ні навіть на обрії. Хоча на обрій дивитися запухлим оком було нелегко, Шлойма все ж таки спробував роззирнутись довкола. Потім схилив голову на коліна і сплюнув під ноги просто на розсипані по траві крекери пінисту кров, у якій сірів уламок зуба. В голові гуло й дзвеніло.

— Що ж це ви, Шлойма Васильович, так неосторожно по парку гуляєте? — трохи докірливо й ніби аж ласкаво торснув його за плече Микола Іванович, зазираючи в обличчя. — Тут у нас всяке случається. Ми цих негодяїв споймаєм, ви не беспокойтеся. Зараз Самчук пішов позвонить, визвать наряд і «скору помощ». А ви посидіть спокойно, не шевеліться, бо, може, у вас є які-то внутрєнні поврєждєнія…

Червоний туман в голові потрохи розступився до певних меж, але не остаточно. Спина нила, і в паху теж тупо ворушився біль. Обмацавши голову, Шлойма подивився на свої долоні — на пальцях була кров і видерте волосся. Червоний туман знову напливав, особливо над лівим оком. Самчук простягнув йому носовичка. Приклавши його до брови, Шлойма аж засичав від болю — брова була глибоко розбита й пульсувала липким слабеньким джерельцем.

«Швидка» чомусь довго не їхала. «Чи в них там бензину нема?» — поміркував уголос Самчук. Зате міліційний уазик з’їхав з асфальту й криво-косо пришвартувався під липкою обіч лавки. Звідти вийшло двоє сержантів і Самчук, перемовляючись явно по темі недавнього інциденту. «Вони десь тут недалеко должни буть!» — після цієї фрази Миколи Івановича обоє сержантів подались кудись вгору пагорбом, до фасаду кафешки, позираючи туди-сюди й бурмочучи щось в одну на двох рацію. Самчук же підійшов до Миколи Івановича.

— Ну, шо з ним? — питання звучало доволі байдуже.

— Вроді сильно получив… — Микола Іванович теж не випромінював надмірних емоцій.

— Ну то шо будем дєлать? Везем на обслєдованіє? Бачиш, шо «скорої» нема до сих пір. Ідіть сюда, як то вас, Шлойма Васильович…

Письменник Ецірван, не зовсім тямлячи себе, був підсаджений до уазика, й Самчук, обійшовши тупориле авто, сів на місце водія. Крекнувши, витис зчеплення, і машина, жбурнувши заднім колесом кілька грудомах під ноги Миколі Івановичу, вирвалась на асфальтовану алейку й покотила праворуч, у бік чортового колеса й виїзду на Московську-Степана Бандери.

Виїхавши з парку попід колишньою станцією переливання крові, авто звернуло ліворуч, подалі від Стіни, й кількома віражами у проїжджі двори подолало ще пару великих кварталів, вискочивши між дитсадком і котельнею просто перед масивом корпусів водного інституту. Територія інституту охоронялась, тож Самчук мусив показати червоненьку книжечку, й брами перед ними розчинилися. За спинами гуртожитків, навчальних і дослідницьких корпусів уазик повз стадіончик пролетів аж до фасаду медучилища, частково повторивши тридцятилітньої давності шлях Шлойми й Облі в міський морг. «Ну, зараз мені у морг ще рано…» — подумав Ецірван, прикладаючи до брови знайденого в кишені джинсівки носовичка. Немов прочитавши його думки, Самчук не став повертати в той бік, а перетнувши автотрасу, погнав під гору, лишаючи середній спеціальний учбовий заклад ліворуч. Шлойма ще встиг зауважити постаті студенток на лавках під вербами навколо навчального закладу. «На „дєвочок“ задивляєшся!» — любила примовляти в таких випадках Оксана. Від згадки про дружину клубок тривожних відчуттів-передчуттів знову заворушився десь під дихалом, у яке, на диво, під час бійки так ніхто й не потрапив.

Ще одна брама, яка закривала в’їзд до симпатичного яблуневого садочка, чекала на них уже відчиненою. Вартовий в уніформі, але без погонів і жодних розпізнавальних знаків чи емблем, лише махнув Самчукові — проїзди! Між яблуньками пролягала пряма й рівнісінька, як струнка, асфальтована дорога в один ряд без жодної колдобини-вибоїни, з акуратно підведеними вапном бордюрами. «Що це? Якась лікарня? Судячи з охайних корпусів і сходів, оснащених пандусами для інвалідних возиків, це й справді міг бути якийсь медичний заклад… Дивно, тут, за цим парканом я ніколи не бував, хоч і прожив у місті практично все своє життя… Там далі, понад здолбунівською трасою — станція юних натуралістів, ще далі вже й місто кінчається, переходить у Новий Двір, а тут…»

Уазик спинився перед одним з пандусів, не з фасаду, а з тилу. Вхід був службовий, але маленька табличка, прикріплена коло дверей, повідомляла: «Ровенский обллеч-санупр. Корп. 1. Приёмное отделение. Посторонним вход вопрещён». Двоє медиків чоловічої статі з довгим візком-каталкою на коліщатах чекали на них одразу за дверима, в глибині просторого холу.

Самчук допоміг Шлоймі вийти з уазика й увійти в хол.

— Лягайте, лягайте, так нада. — Він підштовхнув Шлойму до каталки й мало не силоміць вклав його, щоправда, ногами вперед. Тому санітари, перш ніж везти хворого, мусили розвернути каталку, від чого стеля з білими казенними плафонами крутонулась на 180 градусів і в животі в письменника легенько замлоїло. Його м’яко повезли коридором, застеленим лінолеумом. Ззаду і зверху пропливали плафони, якісь одвірки, розчинені навстіж двері, вікна… Шлойма раптом відчув, що він кудись відпливає…

— У нього сотрясєніє… — почув він над собою і, розплющивши очі, побачив, що похило напівсидить на білому тапчані з закасаним правим рукавом. Лікар в окулярах саме наготував шприца і нахилився до хворого. Передпліччя пронизав легкий, але пекучий біль. Проте він швидко вщух, а разом з ним і всі інші болі — в голові, в животі, у спині.

— Потрібна томограма мозку. Зараз я подзвоню на томограф. — Лікар за столом біля вікна почав накручувати номер. Самчук, який теж сидів біля столу, навпроти лікаря, дивився на Шлойму майже співчутливо. На столі перед ним лежали речі з кишень Шлойминої джинсівки — паспорт, гаманець, пачка сигарет, запальничка, закривавлений носовичок і складаний кнопочний ніж з гарною набірною ручкою, куплений у трьох мешканців міста Ровно, обласного центру СРУ, за десять гривень з додатком тілесних пошкоджень середнього ступеня тяжкості. Сама джинсівка висіла на спинці стільця.

— Ало, Лєна! Щас тобі привезуть потєрпєвшого. Мужчина, сорок два повних года. Там може буть перелом основанія черепа, то ти подивись вніматєльно. Нєсколько раз прокрути його. Харашо? — Лікар, не дочекавшися відповіді на своє доволі риторичне запитання-твердження, трохи потримав перед обличчям слухавку, з якої тоненько сочилися короткі гудки, й поклав її на важелі. — Ви будете сопровождать чи тут підождете?

Останнє запитання стосувалось Самчука, і що той відповів, Шлоймі розчути не вдалося. Солодка дрімота розливалася тілом, усі предмети навколо набули приємних, милих обрисів та забарвлень. Ось чудовим дивним тьмяним смарагдом сяють лапаті листки похиленого фікуса у кутку на повороті коридору, яким його везуть. Яка приємна, яка ніжна ця світло-блакитна побілка на стелі, з ледь помітними тріщинками, схожими на письмо, якийсь неземний алфавіт… Ці підведені олійною фарбою панелі, потріскані одвірки — один, за ним невдовзі другий, третій. Двері за вами зачиняються, коридор уже скінчився, пішли якісь переходи, зали, кімнати. Над одвірком промайнуло перевернуте табло «Не входить!» Нарешті каталка спинилась. Обличчя санітара схилилось над ним.

— Злізайте, зараз прийде оператор томографа. Ідіть, ложіться сюда.

Металевий стіл, вкритий цератою майже тілесного кольору, своїм узголів’ям спрямовувався в центр великого подвійного металевого кільця, з якого в певних місцях виходили дроти й губились десь під стелею. Невисока табуреточка-підніжка стояла під столом, і в кутку тулився білий тапчан, точна копія того, на якому він сидів у попередньому кабінеті. Заточуючись, виставивши руки наперед, письменник Ецірван ходою сомнамбули підійшов до тапчана і приліг. Санітар вийшов, чути було, як за ним гупнули двері. Крізь напіврозплющені повіки Шлойма бачив, як оператор томографа увійшов (чи, може, увійшла?) в ті ж самі двері. Заскреготів засув (який тут ще засув? це ж не рентген-кабінет! хоча — хто зна…), потім по підлозі захляпали капці-шльопанці. Ну так, видно, жінка перевзувається на роботі, щоб не кутуляти на високих підборах. Постать у білому підійшла зовсім близько і спинилась, нахилившись над ним.

— Ну що, больной? Шо у вас проізошло?

Шлойма сукупністю зусилля фізичного і зусилля волі розплющив очі якнайширше. Над ним, короткозоро примружившись, нахилялось обличчя чергової операторки комп’ютерного томографа Бляшаної Олени Ігорівни.

— Привіт, Обля! — всміхнувся Шлойма, спираючись на лікті у спробі сісти. — Скільки ж це ми не бачились?

* * *

— А ти повіриш, я знала, що ми колись-таки ще зустрінемося. — Обля дістала з кишені халата окуляри в тонкій оправі й одягла їх, від чого зробилась не старшою, а навпаки. — Ти як себе взагалі почуваєш? — Вона знову нахилилась і зазирнула Шлоймі в очі. — Тебе одразу дивитися, чи, може, я чай поставлю? — Вона ще сильніше примружилась, і її обличчя набуло виразу лаборантки, яка розглядає аналіз у мікроскоп.

— Давай чай. — Шлойма підвівся похитуючись і пошкутильгав услід за нею до сусідньої кімнатки-передпокою, в якій на столі з надбитого широкого горла літрової колби стирчав солідного розміру кип’ятильник. Він сів на оббитого картатою тканиною стільця, спробував закинути ногу на ногу й скривився від болю — по коліну й нижче коліна йому таки добряче влучили. Подивився праворуч, у вікно, але всі три скла були забілені олійною фарбою десь на метр від підвіконня, тож тільки верхівки яблунь у садку можна було в це вікно роздивитися. Листя з них ще не опало, воно сухо шурхотіло на легкому вересневому вітерці.

Олена відкрутила кран над раковиною в кутку, дочекалася свіжішої води й, наповнивши колбу, поставила її на підвіконня. Всунула до колби кип’ятильник, увімкнула його в розетку. Сіла по той бік столу і підперла голову руками:

— Ну, розповідай.

Шлойма зам’явся:

— Та що розповідати… Розповідати довго. Давай краще ти. У тебе, напевно, коротше.

— Та ти ж, мабуть, пам’ятаєш, ото, коли ми востаннє бачилися…

Так, тобто ні. Останньої зустрічі (останніх зустрічей) Шлойма, по правді кажучи, не пам’ятав. Роки спливли і принагідно змили чимало того, що варто було б пам’ятати. Коли він пішов до дев’ятого класу, Олена таки вступила до медучилища, як і намірялася попередньо. Вона швидко оформилася в функціональну розвинуту дівчину. Шлойма, в якого дитинство на той час іще не скінчилося, зрідка бачив її вечорами, коли вона бігла парком на танці в напрямку «пательні» у неймовірно короткій спідничці міні, визивно демонструючи свої повнуваті стрункі ноги пенсіонерам, котрі грали в шахи на лавках. Десь на другому-третьому курсі медучилища Обля проходила практику в хірургічному відділенні обласної лікарні й там познайомилася з лікарем-інтерном зі Львова Стефком Оробецьким. Бородатий галичанин з великими ласкавими руками швидко підкорив дівоче серце, й молоді люди нетерпляче очікували, коли знову співпадуть їхні нічні чергування. Наступного року вони одружилися, а за кілька місяців Обля народила дочку Наталочку. Ще за кілька місяців Стефко поїхав до батьків у Львів і, потелефонувавши звідти наступного дня, повідомив, що не збирається повертатися «в те кугутське Рівне». У свою чергу Олена затялась не їхати до галицької столиці, наївно шантажувала Оробецького забороною на зустрічі з дочкою, на що Стефцьо в черговій телефонній розмові сказав, що має серйозні сумніви щодо свого батьківства. Олена розплакалась і нерозважливо прокричала в слухавку, що не (!) бажає (!!) більше (!!!) його (!!!!) бачити (!!!!!) ніколи (!!!!!!). Здається, Оробецькому саме цього й було потрібно, бо невдовзі він уже опинився за океаном, на Американському континенті, звідки жодних звісток про нього не надходило. Принаймні, до Олени вони не доходили. Розвідного листа чи якихось аліментів вона не дочекалась ані в близькому, ні в далекому майбутньому.

Шлойма на той час вже був доволі посереднім студентом філологічного факультету Ровенського педінституту, а також молодим перспективним поетом, тож їхні з Облею шляхи не мали точок перетину. На танцюльках у будинках культури залізничників чи будівельників вона вже не з’являлася, літстудію при молодіжній газеті «Зміна» не відвідувала зроду, до педінституту не мала жодного стосунку. Та все ж мешкати в двохсоттисячному місті й не зустрічатися ніколи — неможливо, тому якісь короткі спіткання все-таки траплялися, цілком випадково, у штовханині тролейбуса першого маршруту, або на вечірніх вулицях, — отямившись вже в статусі розлученої жінки, Обля жила інтенсивним особистим життям, поряд з нею виникали, щезали і знову з’являлися чоловіки різних класів і ґатунків — військові й цивільні, грубуваті й інтелігентні, високі й низенькі, товсті й худорляві. За кілька років Шлойма, запустивши навчання, був відрахований з педінституту, загримів до війська, а після дембеля вступив до іншого інституту — Літературного, в тодішній столиці тодішньої батьківщини місті-герої Москві. Звідтоді десь півтора десятка довгих років він рідко навідувався до рідного міста, аж доки не повернувся остаточно, вже доволі знаним автором («широко знаний у вузьких колах», як твердив колись засмальцьований дотеп), з чорнявою волинянкою Оксаною, повернувся, щоб жити й писати тут, вдома, в тоді ще єдиному Рівному, в середині дев’яностих. Він повернувся після інтенсивної (можливо, навіть — найінтенсивнішої) частини життя, прожитої по столицях — Росії, України, Польщі, повернувся в рідну провінцію, аби бути першим на селі, бо другим (а частіше навіть третім-четвертим) в Римі бути вже набридло. На той час батьки мешкали вже в новому трикімнатному помешканні на Струтинській, сестра вийшла заміж, тож вони з Оксаною поселились в одній з трьох кімнат, у тій, де вікно виходило на Бармацьку гірку, міське сміттєзвалище вдалині й на вулицю Гагаріна з тролейбусами через поле.

З Облею звідтоді він і справді не бачився, часом вона передавала цілком позбавлені підтексту, прозорі привіти через нечисленних спільних знайомих, тож він тримав її десь на маргінесі свідомості як особу, з котрою пов’язано шматок попереднього, дуже-дуже давнього життя, якийсь глибоко інтимний фрагмент, що ним він ніколи ні з ким не ділився. Найшвидше, це була та оголена дівчина, що лежала на анатомічному столі, прикрита цератою блідого тілесного кольору. Й ось тепер ця жива сторінка його біографії, не найважливіша, та все ще актуальна, вже добряче пожмакана біографією власною, сиділа перед ним, помішуючи чай скляною паличкою, що нею в лікарні, здається, беруть якісь аналізи. Вона всміхалась через стіл, час від часу опускаючи очі, неначе знала про нього щось кумедне, можливо, навіть непристойне… Чай вона заварила з пачки, на якій була етикетка зі слоником і напис «Чай цейлонский», але бурий колір напою в склянках викликав обґрунтовані підозри стосовно походження і якості дрібної порохнявої заварки. І ще ця райдужна бензинова плівочка, яка зафіксувалась на поверхні рідини нерівними пласкими острівцями.

— А ти як тут опинився? І що сталося з тобою?

— Я на один день. Отримав дозвіл на відвідання, приїхав з батьками побачитися, з Уляною. А це в парку якісь ублюдки причепилися… Сама онде бачиш, як я отримав. — Шлойма торкнувся пальцями запухлого лівого ока, котре, щоправда, вже починало потрохи стухати.

— Зараз у нас по парку краще самому не гуляти. Особливо надвечір. Такі часи настали. Я Наташку зустрічаю з танців і прошу хлопців, щоб її додому проводжали.

Шлойма взяв до рук склянку й відсьорбнув коричневої рідини. Чай пахнув рибою, пилом, ще чимось, тільки не чаєм. Зробивши над собою зусилля й проковтнувши те, що вже було у роті, Шлойма обережно поставив склянку на стіл. Тепер би не заговоритись і не надпити випадково цього напою знову. Бо наслідки можуть бути непередбачувані.

А говорити хотілося про все одразу. Сотні запитань гули у втомленій голові, як незаперечна ознака легкого струсу мозку. Ось, наприклад: чому він сьогодні приїхав сюди? Що вабить його в цьому світі? Чому він так поривався сюди? Може, Олена знає відповідь на це запитання. Та спитав він зовсім інше:

— Як ви живете тут?

Обля відповіла не одразу. Вона помовчала, бовтаючи паличкою в своїй склянці. Потім підвела погляд. В очах читався сум.

— Ти таке питаєш. Як би то сказати… Тьмяно… Тьмяно, як оті фікуси в діжках, розставлені по коридору. Ніби все є, а чогось не вистачає.

— Чого? Свободи?

— Я не знаю, не знаю, як це сказати… Ми хочемо цього і боїмось. Так, мабуть, свободи. Якщо це так називається…

Шлойма подумав, що варто змінити тему розмови. Він не любив патетики і складних мисленних наворотів. І в житті взагалі, і в літературі зокрема. Чи швидше — в літературі передусім. Саме за це значна частина критиків вважала його неглибоким попсовиком і кон’юнктурником. Сам він до цих закидів ставився спокійно, не вельми надаючи їм значення. Писав, як писалося, радів від успіху, сумував від невдач, та ніколи не ставив реальне життя нижче за вигаданий світ на білих паперових сторінках.

— А ти увесь цей час працювала в медицині?

— Так. Один час навіть разом з батьком, в патанатомії.

— А що тепер твій батько?

— Спивається потрохи на пенсії. Сидить удома, слухає своїх бітлів. Іноді проводжає Наташку на танці, туди, в парк, у концертний зал. Займається з нею англійською. Вона ж, дитя наївне, вчить мову, мріє виїхати до вас, у Західний сектор, а звідти ще десь далі, до Європи, стати фотомоделлю. Чи манекенницею, я точно не пригадую.

Ецірван спробував уявити собі сьогоднішнє життя в місті, по цей бік Стіни, звичайне повсякденне життя, його нудьгу і пліснявий туск. Торік на Різдво в Західному Рівному, в конгрес-холі готелю «Європейський-Гоф» дійсно проходив східноєвропейський півфінал одного з численних конкурсів краси, конкретної назви Шлойма вже не пригадував. Дівчина з Березнівського району, випускниця ПТУ, яка працювала в об’єднанні «Азот», пробралась до самої колючої огорожі Клеванського коридору, якимсь дивом перетнула дроти, скориставшися для цього двометровим шаром снігу, що його понамітало завірюхою, і вискочила на проїжджу частину, не помічена камерами стеження, просто перед автобусом з польськими телевізійниками, котрі їхали знімати півфінал. Ті підібрали поліську красуню, відпоїли гарячою кавою й довезли до міста. Там вона взяла участь у позаконкурсній програмі, отримала приз глядацьких симпатій, стала героїнею кількох репортажів місцевого й закордонного ТБ і залишилась працювати на рецепції готелю, хоча одразу після конкурсу й отримала кілька пропозицій від польських і західноукраїнських модельних агенцій. Та вирушати в подорож на Захід тим самим Клеванським коридором вона не ризикувала. Тим часом її родину з Березнівського району швиденько переселили десь на безводдя Миколаївщини, про що відчайдушна втікачка довідалась зі зловтішної статті в «Червоному прапорі» — «Виховали зрадницю». Газету цілком випадково залишив на столику в холі готелю хтось із відряджених у Західний сектор співробітників обкому КП СРУ.

Шлойма раптом зауважив, що вже кілька хвилин вони з Облею сидять мовчки, невідривно дивлячись одне одному в обличчя. Думок і запитань в голові вже не було жодних, лише розслабленість і відчуття затишної тиші навкруги. Обля зняла окуляри і через це мружилась, ніби всміхалася до нього.

— Мені так гарно! Чому мені так гарно?

— Тобі вкололи морфін. Це він так діє. Щоб тобі не боліло. Он, бач, і брову тобі зашили.

Справді? Шлойма помацав брову й відчув під пальцями шорстку смужечку пластиря, а під нею — шов, короткий і твердий. А він і не пригадував, коли над ним проробили таку операцію. Тим часом Обля встала з-за столу.

— Ну що, давай я тебе подивлюся. Потрібно перевдягтися. Зніми з себе усе й одягни на голе тіло цей халат. — Вона простягла йому халат, знявши його з плічок, які висіли на дверях. — Знімай усе, усе. — Обля помітила, що Шлойма завагався, дійшовши до трусів. — Ецірван, нам же не по дванадцять років!

Вона відійшла до вікна й засмикнула білі казенні штори. Потім узяла Шлойму за лікоть і повела у внутрішню кімнату, до металевого столу, застеленого запраною цератою тілесного кольору. Усе ще притримуючи за лікоть, підсадила, допомогла лягти на стіл. Шлойма випростався горілиць і витягнув руки уздовж тіла.

— Слухай, Обля! Я давно хотів тебе запитати…

Обля, яка вже нахилилась над пультом і встигла натиснути кілька клавіш чи кнопок, напружено повернула голову в його бік, показуючи, що чує і слухає.

— Ти, можливо, пам’ятаєш… Ти мусиш пам’ятати, коли ми… одного разу ходили з тобою до твого батька в морг. Носили йому обід. І поки ти годувала батька, я залишався в залі. Там на столі лежала дівчина. Років двадцяти.

Обля слухала його мовчки, завмерши, її руки нерухомо зависли над пультом томографа.

Шлойма піднявся на ліктях, голос чомусь зробився хрипким:

— Ким вона була? Та дівчина? Ти не знаєш?

— Знаю. Вона — самогубця. Я потім запитала в батька. Не думай, я її також одразу зауважила. Вона випила пляшку оцтової есенції. Здається, через нещасне кохання. У неї всередині все було чорне, так батько казав. Все згоріло.

— Як дивно. Така гарна… Зовні вона була така гарна… Обля не відповіла, знову схилившись над пультом.

Шлойма ліг, випростався і втупився у стелю. Стеля легенько пульсувала й коливалася, то віддаляючись, то наближаючись. Дія уколу ще не минула, всьому тілу було легко і приємно, легке лоскітне поколювання в пальцях рук і ніг то посилювалось, то вщухало — тіло неначе бриніло. Крім алкоголю й нікотину Шлойма намагався не впускати в себе інших штучних збудників (випалені ще в армії кілька сигарет з коноплею не рахуються), тож зараз він здивовано й недовірливо прислухався до незнайомих відчуттів.

Але що це, чому, навіщо?.. Обля, впоравшись нарешті з тими кнопками на пульті, підійшовши впритул і підтягнувшись на руках, спершу сіла у тебе в ногах, розгорнула на тобі халат, на якому немає жодного ґудзика, тільки тоненький поясок, ти ним замотався навколо стегон, але не зав’язав його ані на вузол, ні на бантик, просто запхав кінчика до кишені. Облине обличчя (яке цікаве алітераційне сполучення!) схиляється над твоїми грудьми, ти відчуваєш животом лоскіт її подиху, він зміщується вгору-вниз. Тобі тепло і приємно, її вуста мандрують по тобі, а ти обома руками гладиш її русяве волосся. Вона вдихає тебе, вона смакує тебе, під порухами її вуст ти хвилясто підіймаєшся й опадаєш знову.

Врешті вона сідає на тебе, як вершниця, наїзниця, як амазонка на зляканого й напруженого огиря, стискає колінами твої боки, і ви мчите кудись у безкрай, не лише по горизонталі, але й по вертикалі також — он як зарухалася стеля, вона то відштовхує, то притягує вас, уся кімната обертається навколо вас, обертається величезне колесо томографа. Вона поглинає, поглинає тебе, похлинаючись, затягаючи в той липкий, темний, теплий, вузький простір, з якого ти колись прийшов у цей великий, широкий і незатишний світ, ритмічно коливається на тобі, потрохи нарощуючи швидкість цих коливань, їхні оберти — бо ви таки обертаєтесь у просторі якимсь незрозумілим чином, чи то він обертається навколо вас: стіни, вікна, підлога, стеля, яка іще недавно пульсувала, тепер летить навколо вас, міняючись місцем з підлогою! Та водночас ти вже нарешті кудись відпливаєш, той напівсонний стан, у якому ти перебував кілька останніх годин, переходить в остаточний відрубон, ти лише відкидаєш голову й робиш глибокий видих, і встигаєш помітити у світлому прямокутнику відкритих дверей дві нечітко означені квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі…

Дівчина з розпущеним волоссям, яка встала з сусіднього металевого столу, нахилилась над тобою і зі словами «хороший мальчік» міцно-міцно, холодно-пекуче поцілувала тебе у вуста.

* * *

Ти повільно прокидаєшся, важко, наче з тяжкого бодуна, точнісінько, як сьогодні вранці, там, далеко, по той бік Стіни. Ривком підводиш голову з чогось такого незручного, твердого, чому й назви нема. Взагалі-то воно мало б називатися стіною, «стіною» з малої літери, внутрішньою стіною одного з приміщень ліксанупру, біля якої ти зараз напівсидиш на білому тапчані, вкритому целофаном і приблизно білим простирадлом. Ти цілком голий, тільки дірявий халат без ґудзиків обвиває твої чересла, а твій одяг — вельветки, пом’яті й закривавлені сорочка та джинсівка, шкарпетки і взуття — все це валяється поряд, на тапчані й частково під ногами на підлозі.

— Ну все, Шлойма Васильович, врем’я вийшло, одівайтесь потроху. Все пріятне, шо для вас було запланіровано, вже закончилось. Тепер начинається серйозна робота, — лунає десь над головою глухий, неначе з-за стіни, монотонний голос Самчука.

Руки не слухались. Натягнувши вельветки до колін і сорочку на плечі, Шлойма спинився перепочити. Розслаблені пальці не одразу пригадали мистецтво застібання ґудзиків. Дія уколу нарешті вже минула, і в голові тепер гуло, брова боліла, а ліве око знову починало запливати. Самчук на мить опустився на протилежний край тапчана, недовго подивився на потерпілого письменника Ецірвана байдужим спокійним поглядом. Потім повернувся до дверей. Звідти долинуло:

— Я думаю, він уже соображає… Давай, читай. Шлойма з натугою підвів голову, водночас відкачуючи рукава сорочки неслухняними пальцями. У дверях стояв ще й Микола Іванович в міліцейському бушлаті старшого сержанта поверх цивільного піджака. По словах Самчука він витяг з внутрішньої кишені бушлата кілька аркушів паперу формату А4, складених учетверо, делікатно їх розгорнув-розправив і зачитав:

— «Гражданін Ецірван Ше Ве, проживающий в Западному секторі города Ровно. Експертиза, проведена в лабораторії горотдєла ЕмВеДе в присутствії понятих, засвідєтєльствовала, шо на із’ятому у вас самодєльному ножі присутствують сліди чєловєчєської крові. До вияснєнія лічності… обладатєля цієї крові…» Ну вони тут і написали… вобщем, ви понімаєте, а в протоколі ми потом ісправимо… тож до вияснєнія лічності ви задєржані спеціальним постановлєнієм прокуратури як іностранний гражданін на території СРУ! Ви можете буть задєржані до трьох суток включітєльно.

— Послухайте… — Свій власний голос Ецірван також чув неначе з-за стіни. — Поясніть мені, в яку гру ми граємо. Ви ж прекрасно знаєте, що це — не мій ніж. Я його купив у тих трьох… ублюдків, які мене потім побили. Спіймайте їх і в них з’ясовуйте все, що стосується цього ножа. А я сьогодні увечері мушу бути вдома, на сьому годину в мене прем’єра в театрі. — Аж враз до нього дійшло все безглуздя щойно вимовленої фрази. Чи ж ці двоє хоч розуміють значення слова «прем’єра»?

— Ви должні ось тут підписаться. — Микола Іванович нагнувся над ним з паперами і ручкою в руці, тицькаючи пальцем у якусь порожню графу в самому низу аркуша.

— Я нічого не підписуватиму! — пригадавши давній досвід «співбесід» з органами, відрубав Шлойма і для певності сховав долоні за спину.

Микола Іванович після секундного роздуму промимрив: «Ну, харашо…» — й запитально подивився на Самчука. Той, усе ще стоячи біля дверей, гмикнув, зміряв Миколу Івановича нищівним поглядом і примирливо, майже благально проказав, ласкаво вимовляючи кожне слово:

— Ладно, Шлойма Васильович. Не хочете, то й не хочете. Але ви одівайтесь, бо в нас з вами ще тут, у лєчсанупрі одне коротеньке дєло єсть.

— Яке ще… яка ще справа? — Шлойма вже впорався з рукавами й майже всіма іншими ґудзиками на сорочці. Він підвівся з тапчана, похитнувшись, ривком підтягнув і застебнув штани. — Чого ви ще від мене хочете?

— Не беспокойтесь, справа не опасна. Кромє того, вам даже інтересно должно буть. Бо це касається літератури. Вас хоче бачити Степанида Добромолець.

«Степанида Добромолець? А хто це така?» — вже майже запитав Шлойма, та в останню мить пам’ять таки викинула необхідну інформацію. Степанида Порфирівна Добромолець, якби вона була народилась чоловіком, могла б сьогодні називатись патріархом ровенської літератури. Іще школярем Шлойма відсиджував у актовому залі рідної вісімнадцятої школи довгі, об’єднані з двох уроків півторагодинні зустрічі зі старою сивою письменницею, авторкою трилогії «Шлях до волі», що її складали три романи: перший, власне, «Шлях до волі», а також «На волі краще, як в неволі» і «З волі в неволю не хоче ніхто», у яких детально й розлого розповідалося про становлення Радянської влади на Ровенщині — короткочасний прихід червоних кіннотників ще до підписання Брестського миру, два десятиліття «під Польщею», коли члени КПЗУ на конспіративних квартирах читали «Правду», нелегально привезену «з того боку», про золотий вересень 1939-го, перші колгоспи, боротьбу селян з німецько-фашистськими загарбниками, а заодно і з оунівськими зарізяками-сокирниками, про щасливий День Перемоги 9 травня, про повоєнне становлення, відбудову та розбудову народногосподарського комплексу області. Авторка трилогії мирно дрімала за столом на сцені, поки вчительки мови та літератури зачитували школярам фрагменти з її творів. Твори ці приблизно раз на десять років перевидавалися «Політвидавом» чи якимись іншими видавництвами і розповсюджувались винятково по книгарнях Рівного та області, певно, що мало користуючись попитом поза її межами. І ось зараз його хоче бачити Степанида Добромолець…

— А вона що… вона іще жива? — питання прозвучало цілком недоречно. Якщо «хоче бачити», то, певно, таки жива, в переносному значенні такої фрази не кажуть навіть співробітники органів.

— Вона зараз тут, в лєчсанупрі, на другому поверсі, в двадцять другій палаті, на спецобслєдованії. У неї був сердечний припадок, десь місяця три назад. І з тих пор вона лежить в лєчсанупрі. Сьогодні вона позвонила в обком і попросила по возможності з вами зустрітися. Їй пішли навстрєчу. Так шо — пройдьомтє, Шлойма Васильович…

Плентаючи між Самчуком і Миколою Івановичем уже знайомим лінолеумним коридором повз тьмяні запилюжені фікуси, Шлойма, про всяк випадок і щоб розігнати туман в голові, пригадав собі головних персонажів і загальну сюжетну канву трилогії Степаниди Добромолець.

Молодий пастух-напівсирота з Полісся Микола Музичук після фронтів Першої світової і Громадянської воєн повертається в рідне село Ремчиці. Його кохана Галя по волі змучених тяжкою працею батьків (і супроти волі власної) вийшла заміж за місцевого багатія-жмикрута. Зустрівшися з коханим Миколою, Галя присягається, що вони будуть разом, навіть якщо задля цієї мети вона муситиме отруїти нелюбого мужа Григорія. Та до цього не доходить — Григорій сам замерзає в лісі, повертаючись напідпитку з ярмарку. Микола й Галя поєднують свої долі, хоча підступний сільський піп отець Герасим і не хоче їх вінчати. Микола з Галею «живуть у гріху», а все село, науськане попом, засуджує молоду пару. Темні, затуркані селяни не розуміють щирих і чистих почуттів молодят. Їх підтримує лише сільський дивак, бідняк Онисим, який іще на початку сторіччя був кур’єром ленінської «Іскри» по території Волині і якось навіть їздив на конспіративну зустріч у Пороніно. Саме Онисим вперше розповідає Миколі про можливість побудови справедливого суспільного ладу без попів і багатіїв, крадькома приносить йому почитати Карлів Марксів «Капітал», іншу заборонену прогресивну літературу. Потім Онисим з Миколою під зшитим Галею червоним прапором виводять сільську бідноту Ремчиць на першу в історії села першотравневу демонстрацію. Викликана попом Герасимом поліція розганяє демонстрацію, заарештовує Миколу й Онисима. Та у в’язниці Микола налагоджує нові, ще ширші зв’язки з міськими революціонерами й за кілька років повертається в рідне село вже переконаним борцем за світле майбуття трудящих всього світу. Наступного дня нападом військ гітлерівської Німеччини на Польщу розпочинається Друга світова війна.

Другий роман — «На волі краще, як в неволі» — розпочинався, згідно із законами серіалу, з того самого місця, в якому скінчився попередній: на узліссі край села пізнього вечора, чи раннього ранку, Галя, зовсім випадково вийшовши по воду, чи там коноплі тіпати, розпізнає в ледь помітній постаті ген далеко в кінці шляху свого судженого. Покинувши посеред дороги відра, чи там коноплі, вона біжить з усієї сили, як американська супержінка Маріон Джонс, щоб, припавши до грудей коханому й відсапавшись, повідомити, що за час його відсутності в них знайшовся хлопчик Василько. Дитинці вже майже рочок, росте здоровеньке, та вищезгаданий зловредний піп Герасим не хоче хрестити хлопчика. «Ну, нехай, і так людиною виросте!» — відповідає Микола і, взявши кохану дружину за білі руки, йде додому, підібравши по дорозі покинуті Галею відра, чи там коноплі. Вдома він виймає з колиски й цілує сина, сідає до столу поснідати, а потім з головою занурюється в революційну діяльність. Трохи більше як за два тижні все село під проводом Миколи виходить зустрічати хлібом-сіллю червонозоряні танки й воїнів-визволителів, єдинокровних братів зі Сходу. З-за клуні на селян позирають з ненавистю місцеві жмикрути-багатії під проводом отця Герасима. Та щасливі трударі не надають великого значення їхній безсилій люті. Нове щасливе життя розквітає у Ремчицях. Люди з радістю записуються до колгоспу, щоб у спільній праці жити-поживати і лиха не знати. Всі без винятку сільські діти йдуть до школи, де молода й гарна вчителька, що прибула разом з визволителями, навчає їх читати і писати. Миколу Музичука селяни-трударі одноголосно обирають головою колгоспу. Їхній вибір схвалюють і на бюро райкому, де Миколу одразу впізнають колишні товариші по в’язничній камері і без кандидатського терміну приймають до лав партії. Головує на бюро райкому колишній сільський дивак Онисим, і орден Бойового Червоного Прапора краплею крові (саме так, «краплею», а не плямою, цей образ добряче здивував Шлойму іще під час прочитання роману й, певно, тому так міцно закарбувався у пам’яті) горить у нього на лацкані піджака. Саме Онисим першим і вітає Миколу, обіймає його й шепоче на вухо: «Знаю — ти гідний. Ти вистоїш. І ти — не зрадиш. Вірю в тебе, Миколо!»

Неповних два роки проіснував у Ремчицях колгосп, яким керував Микола Музичук. І другий роман Степаниди Добромолець закінчувався напередодні 22 червня 1941 року, напередодні початку страшного воєнного лихоліття. В суботу, 21 червня відповідальний партпрацівник Онисим приїхав з району у рідне село і заночував у хаті в голови колгоспу М. Музичука. Сидячи за столом, при чарці він встиг упівголоса розповісти другові-побратимові Миколі про напружене міжнародне становище, про незліченні гітлерівські полчища за Бугом, «ось тут же, недалечко, там, де Волинь…» А прокинулись Микола з Онисимом і перелякана Галя з трирічним Васильком уже від реву фашистських літаків у чистому небі Батьківщини. Онисим негайно від’їхав до райцентру, щоб там керувати евакуацією, а Миколі звелів збирати всіх колгоспників на загальні збори й на тих зборах оголосити про віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад та про необхідність збройної боротьби.

Вже подолавши увесь довжелезний ліксанупрівський коридор і піднімаючися сходами на другий поверх, Шлойма висмикнув з тайників пам’яті ще й фабулу третього, заключного роману трилогії. Саме цей роман викликав свого часу у критиків найбільше зауважень та нарікань, оскільки в ньому на сторінках першого варіанта авторка з симпатією вивела образ молодого зв’язківця-оунівця Юрка. Згідно з приватними переказами, сама Степанида Добромолець в роки війни вже доволі зрілою жінкою пережила бурхливий роман з юним націоналістом, що й намагалась завуальовано (та, видно, все ж недостатньо завуальовано) увічнити у своїй прозі. Перепрацьований другий варіант роману було подано до видавництва із запізненням, а світ він побачив з іще більшим запізненням, після аж чотирьох внутрішніх рецензувань. Двоє з рецензентів мали високі вчені ступені, ну а двоє інших — високі військові звання. У доповненому, зміненому й перепрацьованому тексті Микола Музичук вже за кілька днів після початку війни й приходу окупантів на землю Ровенщини береться за організацію партизанського загону «Месники» в лісах навколо рідного села. Галя з Васильком переховуються у сусідньому селі, в далеких родичів. Онисим, провівши евакуацію в райцентрі, переходить на нелегальне становище і прибуває в рідне село, змінивши зовнішність. Та все ж підступний піп Герасим впізнає колишнього односельчанина й негайно видає його фашистським прихвосням — оунівцям і поліцаям. Незламний Онисим гине під тортурами, так і не виказавши місцезнаходження партизанського загону «Месники». За це партизани вночі здійснюють зухвалий наліт на село, карають попа і його підспівувачів, а потім продовжують свою збройну боротьбу, пускаючи під укіс гітлерівські ешелони на відтинках залізниці Ровно — Сарни та Ровно — Ківерці. Загін Миколи Музичука міцнішає і розростається. Місцеві фашистські прихвосні — оунівці й поліцаї — покриваються холодним потом, почувши саму тільки його назву — «Месники». Та коли одного разу командир загону поночі пробирається в сусіднє село, щоб там побачитися з дружиною Галею і сином Васильком, він потрапляє в засаду, підлаштовану оунівцями та поліцаями з ініціативи того самого, згадуваного вище молодого націоналіста Юрка, який був з такою симпатією зображений авторкою у першій редакції роману. У другій редакції Юрко, хоча він і бідняцький син, співає в церковному хорі, де й потрапляє під згубний вплив отця Герасима.

Піднявшись на другий поверх, Шлойма з супроводжуючими ішли таким самим коридором, застеленим лінолеумом, тільки замість табличок з назвами кабінетів тут на дверях були номери: 2, 4, 6, 8 і далі згідно з рядом парних чисел. Відповідно палата номер 22 мала бути аж ген десь в кінці коридору. І ще фікусів по кутках не стояло.

У фашистських застінках Микола Музичук лежить поранений, зв’язаний і кинутий у підземелля, без їжі й води декілька днів. Коли його, вже майже непритомного, чиїсь руки таки звільняють від кайданів і приводять до тями, він спершу думає, що це прийшли його розстрілювати. Тим більше що все відбувається на світанку, ще лише ледь сіріє. Аж ні, насправді це партизани, несподівано зухвало напавши на райцентр, захопили будинок комендатури, в підземеллі якого й утримували їхнього командира. Ледь живого, Миколу Музичука попід руки виводять на волю його бойові побратими. Налякані фашисти втекли з містечка, тим більше що зі сходу вже потужно наступає Червона армія, і не за горами той день, коли ненависних загарбників назавжди проженуть з міст і сіл Ровенщини — а сталося це, як усі ми добре пам’ятаємо… ну, коли це сталося? Хто хоче сказати? Ну звичайно ж, у лютому 1944 року…

Перед самими дверима палати номер 22 хтось із супроводжувачів — чи то Самчук, чи Микола Іванович — притримав Шлойму за плече.

— Тут нада підождать. Бо старша женщина може буть в безпам’ятстві або просто спать. І ще одна просьба до вас, Шлойма Васильович, — не нада їй ні в чом перечить, соглашайтесь з усим, шо вона скаже. А то, самі понімаєте, може розстроїться пісатєльніца, серце знову схватить…

Самчук, тихенько відхиливши двері у вузьку шпаринку, спершу зазирнув до палати номер 22, а потім і зовсім дивно нечутно прослизнув своїм великим тілом досередини. Шлойма й Микола Іванович залишились іззовні. Шлойма поторкав пальцями зашиту й заліплену пластирем брову.

Після визволення Ровенщини від німецько-фашистських загарбників і остаточного встановлення Радянської влади Микола Музичук повертається в рідні Ремчиці й береться за відбудову рідного колгоспу. Галя й Василько теж повертаються, і возз’єднана родина втішається своєю возз’єднаністю. Повертаються з війни спершу поранені, а потім просто демобілізовані червоноармійці. Багато кого не дочекались жінки-удовиці й діти-сироти. Але час іде, і треба продовжувати будувати нове життя. Та будувати його в повному обсязі перешкоджають кляті сокирники-націоналісти й колишні поліцаї, які, зачаївшись у навколишніх лісах, залякують довірливих селян, забороняючи їм записуватись до колгоспу, й навіть убивають молоду вчительку, ту саму, яка приїхала до села у золотому вересні 1939-го. Микола Музичук на чолі загону «яструбків», до якого записались усі демобілізовані воїни й декілька підлітків, таки вступає в герць з оунівськими недолюдками. У цьому страшному, кривавому поєдинку Миколу смертельно ранять, і вже привезений товаришами додому, він встигає, відсторонивши ридаючу Галю, яка припадала йому до прострелених грудей, сказати синові Василькові слова свого заповіту: «Живи чесно, Васю. Вчися. Трудися для людей…» За цими словами його очі затуманились, а з грудей вирвався передсмертний схлип.

До шкільних програм твори Степаниди Добромолець не входили, але вже на факультеті української філології педінституту вони вивчалися, і штудіювалися ретельно, навіть проходили окремим білетом на іспитах з укррадлітератури. Сам Шлойма на другому курсі писав курсову роботу з теми «Художні особливості зображення характерів поліських селян у романі-трилогії Степаниди Добромолець». Саме звідтоді він так гарно й закарбував у собі перебіг подій всіх трьох романів. Молода, свіжа, тренована пам’ять не опиралась, вбираючи в себе, мов губка, всі ці колізії та перипетії. Через це в майбутньому Шлойма часом не міг пригадати деталей з короткої новелки Борхеса чи невеликої повісті Грабала, прочитаних набагато пізніше, але сюжети всіх трьох романів Степаниди Добромолець засіли в ньому назавжди.

Двері палати номер 22 рипнули, і з-за них з’явився Самчук. Вся його службова зовнішність, з обличчям включно, променилась непідробною турботою, повагою й шанобливістю.

— Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, і ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут підождем. Це другий етаж, вікна там в палаті зарешочені, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у ці двері, у вас нема. Пробудете, скільки потребується, тільки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нєрвіровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встає, так шо ви коло неї сядьте, на близькому расстоянії, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помніть, ми тут, рядом, за дверима.

Шлойма потягнув на себе двері й увійшов у напівтемний зашторений простір палати. Приміщення було вузьким і довгим. Якась квітка — чи й не фікус — похилилась у горщику на застеленій газетою табуретці біля стіни, виділяючи кисень згідно зі своїм рослинним призначенням. А далі, біля вікна, у глибині палати, на високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову, сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література. Повільними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутінку палати Шлойма підійшов до узголів’я ліжка.

* * *

Це була величезна жінка, вагою, без сумніву, далеко понад центнер. «Ніколи не думав, що вона така велика… — майнуло у Шлойми в голові. — Але ж і бачив я її всього кілька разів у житті, й тільки з відстані. Та і років звідтоді минуло щонайменше тридцять». Туша в ліжку правильною куполоподібною горою здіймалась під ковдрою, ногами до заштореного вікна. Ліжко тоненько й жалібно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на голові Степаниди Добромолець ще зберігало сліди завивки, карі очі з-під сивуватих брів дивилися серйозно, тверезо й цілком осмислено.

Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукаючи очима, де б тут можна було присісти.

— Сідайте ось тут. Петре, дай стільця людині, — промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й, витягнувши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.

— Ось, тепер ми самі. — Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. — Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?

— Дякую, нормально. — Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. — Погода… як зазвичай погода у вересні.

— Ви їхали сюди автобусом чи потягом? — наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.

— Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно. — Шлойма підійшов ще на крок ближче й, не питаючи дозволу, легенько опустився на ліжко в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік, називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.

— Автомобілем… Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль… — У голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість.

Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.

— Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.

— У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво…

— Можна… як усяку іншу річ. — Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.

— Отож-бо й воно — як усяку річ! У вас там і людина стає річчю! І людину можна взяти напрокат! А особливо — жінку! Жінка у вас стає предметом торгу! Вона змушена продавати своє тіло, потоптувати власну гідність, жіночу честь! — Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала ці фрази кудись вгору, у стелю чи в зашторене вікно, так що Шлойма навіть подумав про можливу наявність якихось прослуховуючих пристроїв у палаті номер 22. Він не мав що відповісти на гнівні інвективи старої письменниці, та вони начебто й не дуже стосувались його особисто. Принаймні якоїсь своєї власної вини за пригноблене становище жінок у світі він не почував. До жінок він ставився з помірною приязню та симпатією, зрештою й вони відповідали тим самим.

Та за мить напад люті в Степаниди Порфирівни минувся так само раптово, як і накотився. Вона іще кілька разів гойднулась у ліжку і втихла, ніби коротка літня буря на піку власної активності. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-відповідей:

— А скажіть мені, молодий чоловіче… Там у вас начебто був колись, за часів моєї молодості… якийсь молодий перспективний прозаїк. Прізвище його… прізвище на «а» закінчувалося. Причина… Плачина… Діброва… Мерега… Якесь таке прізвище. То я хотіла б у вас поцікавитись — він живий іще? Нічого з ним не трапилося? Що він пише тепер?

«Нічого не зрозумів. Де це — „там у вас“? І коли були часи її молодості? Чому я мушу про це пам’ятати? Та й прізвище таке нічогісінько мені не каже — Кручина, Дрючина…» — Усі ці думки безпорадно пролетіли в голові у Шлойми, і він, аби хоч щось відповісти, пробурмотів після паузи:

— Він… він працює. Пише, видається. Критика його хвалить. — Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотілося, згідно з вказівками Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здається, вже забула своє попереднє запитання, бо на кілька хвилин знову зосереджено замовкла, потім довгим зусиллям-рухом дістала звідкись із-за спини прозору пластикову кисневу маску зі шлангом і, піднісши її до обличчя, зробила кілька тяжких, хрипких, глибоких вдихів.

— Розумієте, я тут уже давно… — Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймі в очі, відвівши маску від рота. — І, напевно, вже тут і залишуся. Тому я сьогодні подзвонила в обком, зв’язалася особисто з товаришем Манасенком, і він дав добро на цю нашу зустріч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постійно перебуває в опалі, в опа… опозиції… Але й тут, у нас вміють прислухатись до думки письменника… інколи. Коли бувають змушені до цього. Й навіть роблять відповідні кроки назустріч. Якщо виявити характер і на цьому наполягти. Якщо твердо настояти.

— Так, я це помітив. — Шлойма подумав, що таки треба щось відповідати, і вліпив це своє речення, відверто недоречне. Степанида Добромолець на ці його слова покривилась, ніби від зубного болю. Роздратування знову зненацька охопило її.

— Так ось, слухайте мене й не перебивайте… — Верескнувши цілком непритаманним їй високим тоном, стара письменниця зробила коротку й уїдливу паузу, в якій Шлойма внутрішньо зіщулився й від відчуття незручності аж підібгав пальці в черевиках. — Я вас запросила сюди не просто так. Не теревені з вами правити. Зараз я вам передам одну річ. Це мій твір. Мій останній твір. Мій головний твір. Твір усього мого життя. — Степанида Добромолець, знову крекнувши, повернулась у ліжку і з-за спини, з-під ковдри, із бездонних надрів свого неосяжного ложа витягла акуратну зелену папку із зав’язочками, зверху ще й перетягнуту резинкою. Білий картонний квадратик, наклеєний на папку, був у два рядки змережений крупними, друкованими від руки чорнильними літерами: «С. ДОБРОМОЛЕЦЬ. ПОЛІСЬКА САГА». Потримавши в руках, похилитавши, неначе зваживши папку, Степанида Добромолець, ледь-ледь підвівшись у ліжку, простягла її Шлоймі: — Ось. Вручаю вам цю працю. Ввіряю і довіряю її вам! — Голос її звучав досить-таки урочисто. — Візьміть. Збережіть цей мій твір. Перевезіть його туди, у ваш світ… — Понизивши голос до шепотіння, стара письменниця раптом хрипко кашлянула й не без зусилля видушила із себе продовження своєї урочистої промови: — У вільний світ… У той, що ви його називаєте вільним!.. Можливо, там у вас вдасться опублікувати… цей мій твір, головний твір мого життя. Хочу, дуже хочу, щоб він дійшов до людей, для яких я його сотворила!

Шлойма прийняв папку до рук — вона тягла не менше як на півтора кіло, а то й на всі два. Неначе всередині був не папір, а якась значно важча речовина. Та відкривати папку просто при авторці було незручно. Хоча й цікавість вже точила його — що ж це за сагу сотворила Степанида Порфирівна? Чи не є цей твір продовженням трилогії «Шлях до волі»? Бо жодних інших творів, окрім трилогії, стара письменниця ніколи не писала й не видавала, що, як це не дивно, спрацьовувало їй на користь, бо дозволяло критикам порівнювати її з класиком російської прози Михайлом Шолоховим.

— Я закінчувала його вже тут, у лікарні… — Письменниця невідривно, не кліпаючи дивилась на папку в руках у Шлойми. — Писала навіть не в шухляду, а сюди, в ліжко. Творила буквально під себе… — останні слова вона вимовила з гідністю й гордістю.

Шлойма мовчав, надалі боячись ляпнути якусь недоречність.

— Іще я хотіла б вам сказати… — Після свого попереднього пасажу Степанида Добромолець дещо знітилась, тон її мови став нерішучим, у голосі забриніли нотки чи то сумніву, чи прохання: — Якщо за видання цього твору буде заплачено… буде нараховано якийсь… якийсь гонорар… — Стара письменниця замовкла і втупилась уже дещо осклілим поглядом Шлоймі в перенісся. Він мовчав, не знаючи, що відповісти, не розуміючи, куди хилиться тема розмови.

Витримавши тривалу паузу, Степанида Добромолець далі незадоволено, але вже не так нерішуче (трепетний тон в голосі щез) продовжила свою думку:

— Тож, якщо вдасться отримати якийсь гонорар — а я не сумніваюсь, що мій твір, коли його видати, безперечно користуватиметься популярністю й збере неабиякі тиражі, — я хотіла б, аби всю суму гонорару ви… — вона зробила чіткий і виразний наголос на останньому займенникові, — після відрахування собі належних комісійних… ну, я гадаю, десять відсотків вас повинно цілком влаштувати? — в голосі письменниці знову забринів прохальний сумнів, — …бо вже більше п’ятнадцяти, ну нехай двадцяти відсотків я вам запропонувати аж ніяк не можу…

Шлойма й далі зосереджено мовчав, потрохи збагнувши, до чого хилиться розмова, й все одно нічого не розуміючи в її суті й кінцевій меті. Ліжко знову скреготливо застогнало. Це Степанида Добромолець заворушилась-захиталась усім своїм великим тілом під ковдрою, вмощуючися зручніше. Шлоймине мовчання її також нервувало, але вона з усієї сили намагалась цього не показувати. Тож далі вона повільно заговорила знову тихим, тверезим і врівноваженим голосом:

— Ну добре, якщо хочете, можете взяти собі половину… П’ятдесят відсотків я вам ніколи б не запропонувала, якби не перебувала в такому важкому, вкрай безвихідному становищі… Ви повинні розуміти, що це мій єдиний, це мій останній шанс на…

— Зачекайте, Степанидо Порфирівно!.. — спробував було втрутитися Шлойма в її монолог. — Я вас не зовсім… зовсім не… я вас погано розумію…

— Ні! — майже верескнула стара письменниця. — Не перебивайте мене! П’ятдесят відсотків — це все, гранична межа, верхня стеля того, що я можу вам запропонувати! Бо інакше це вже буде просто грабіжництво! Адже я старалась, працювала, писала, я, можна сказати, душу вклала у цей свій твір. Тож, будьте ласкаві, за половину гонорару взятись і прилаштувати його в котресь із ваших видавництв! А решту, другу половину нарахованого гонорару ви мусите… Чуєте — мусите! Мусите перерахувати сюди, в ровенську міську ощадну касу номер… у центрі, на Ленінській, біля швейної фабрики… Не пригадую номера, зараз прийде Петро, він вам усе скаже… отож — перерахувати в касу на рахунок, його номер вам теж скаже Петро… на ім’я Добромольця… Петра Степанидовича.

Степанида Добромолець замовкла, віддихуючись. Шлойма також мовчав. Він і далі все ще нічого не розумів, окрім того, що стара хоче десь опублікувати свій роман і сподівається отримати за це якусь певну суму грошової винагороди. Заперечувати не хотілося, щоб не розчаровувати її й не нервувати не тільки тому, що це було строго заборонено Самчуком, а й з простих морально-етичних поглядів теж.

— Петро… Це мій… Це мій син. — Степанида Добромолець, видно, вирішила все прояснити до кінця, не лишати жодних недомовок. — Отримавши цю суму, він зможе… він займеться організацією облаштування експозиції моєї квартири-музею. І це буде перша меморіальна письменницька квартира-музей у нашому… у нашому з вами місті, Шлоймо Васильовичу… — Голос старої письменниці потроху тихшав, темп мови уповільнювався, сама вона неначе непомітно поринала в сон чи в якийсь інший трансовий стан.

Ззаду хтось торкнув Шлойму за плече. Від несподіванки Ецірван здригнувся й підхопився з краєчка ліжка, ледь не впустивши при цьому зеленої папки, яку був поклав на коліна. За спиною в нього стояв Петро. «Як нечутно він підійшов. Навіть двері не рипнули, і кроків чути не було», — встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкуватими пальцями не потягнув його до себе за ґудзика на джинсівці:

— Давайте відійдемо… Треба поговорити…

Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обіцяного стільця, й від рук у нього пахло суничним милом. Шлойма відійшов з ним від ліжка, всього на кілька кроків у бік дверей, іще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч іще ворушила губами, нечутно промовляючи якісь слова йому навздогін, та вже поволі закотила очі під лоба й одноманітно, ритмічно захропла, простягаючись горілиць на подушці, що повільно осідала, і випростуючи ноги під ковдрою.

— Розумієте… — Петро Степанидович говорив схвильованим басовитим пошептом. — Розумієте… для матері… не так для матері, як для мене це єдиний шанс вирватися звідси. Повідомлю вам по секрету — я науковець. І мої напрацювання… мої дослідження в галузі порівняльної психіатрії, якщо я зможу виїхати звідси, безперечно зацікавлять моїх колег, фахівців у західному світі… Але для цього… для цього я мушу виїхати безперешкодно, як син знаної письменниці, щоб мені дали вивезти весь мій архів, десятки папок з дослідженнями… Сподіваюсь, ви нам допоможете… Мати покладала такі великі… величезні надії на цю зустріч з вами…

Петро Степанидович натужно дихав, відпрацьоване повітря з глибин його бороди виривалось затхлим і несвіжим, очі світились неприхованим хвилюванням. Шлойма пригадав невідь-коли прочитану в якійсь книжці думку, що лікарі-психіатри потрохи набираються хворобливого стану від своїх пацієнтів. Не без зусилля відірвавши сильну руку Петра Степанидовича від свого ґудзика, він про всяк випадок відступив на крок і з цієї дистанції відказав у широке бородате обличчя з усією можливою серйозністю:

— Я спробую зробити все, що в моїх силах…

Обличчя Петра Степанидовича зраділо просяяло, з-під бороди навіть вистромилась несвіжа, сірувата усмішка:

— Ой, я дякую, дякую вам наперед! — Він раптом посерйознішав, неначе пригадавши щось. — А про форму оплати, я сподіваюсь, мати з вами не забула домовитися?..

Шлойма, міцніше притиснувши до грудей зелену папку, перевів на неї погляд і підморгнув, показуючи, що все о’кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотів було знову вхопити його за ґудзика, та в останню мить, вже піднісши руку, стримав себе і взяв Ецірвана під лікоть. Взяв міцно, трішки розвернув і повільно-повільно повів до виходу, конфіденційно бурмочучи:

— А якщо у вас раптом, не приведи Господи, що трапиться тут у нас, у нашому місті, то ви тільки знайдіть спосіб зв’язатися зі мною, і я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу… Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба… провести вам обстеження… експертизу вашого психічного стану, й визнати вас непідсудним за будь-яких обставин… Майте це на увазі, будь ласка.

Шлойма, якому вдалось-таки нарешті звільнити свій лікоть з пальців психіатра й сина старої письменниці, саме пригадав неначе вві сні прослуханий божевільний текст протоколу, зачитаного йому Миколою Івановичем кілька хвилин тому в передбаннику томографа, відсторонився і, трохи нахилившися вперед, відказав секретним півголосом:

— Я безперечно матиму це на увазі. Це й справді може мені знадобитись, навіть найближчим часом. Самі розумієте, життя таке складне. Всяке в ньому трапляється, слід бути готовим до всього.

Петро Степанидович подивився на Шлойму знизу вгору дослідницько-випробовуючим поглядом, як справжній експерт-психіатр на пацієнта, котрий косить під дурочку. По обличчю було помітно, що він не до кінця вірить Ецірвановим словам, вбачаючи (або, швидше, вчуваючи) у них якусь приховану чи то пастку, чи то частку іронії, цілком безпідставно, що слід зазначити окремо. Але сказати щось у відповідь Петро Добромолець не спромігся, бо вони повільним-повільним кроком уже підійшли під самі двері палати, й з-за тих дверей було виразно чути шурхотіння — це Самчук з Миколою Івановичем там, у коридорі, нетерпляче переступали з ноги на ногу. Петро Степанидович вхопив Шлойму за долоню правої руки і стис її з такою силою, що в письменника аж пальці злиплися. Обоє чоловіків мовчки подивились один одному в очі й так само мовчки на прощання кивнули один одному. Вийшов наче взаємний уклін, японський самурайський ритуал. Після поклонів Петро Степанидович так само без жодного слова видобув з кишені штанів квадратову картонну картку, точнісінько таку, як та, що була наклеєна поверх зеленої папки, й підніс її Шлоймі перед очі. На картці квадратовими друкованими літерами акуратно було виведено два номери — ощадної каси й ощадної книжки у ній. Надалі, не промовивши ні слова, Петро Степанидович елегантно запхав картку до нагрудної кишені Шлойминої джинсівки.

Немов на прощання стара письменниця на ліжку під вікном, іще раз потягнувшись, протяжно й неголосно пукнула, але Шлойма, котрий був уже біля дверей, сприйняв це лиш як благословення. Петро кинувся в глибину палати, біля ліжка заметушився, підтикаючи ковдру й поправляючи подушку під головою хворої. А Шлойма Ецірван штовхнув двері й виступив за них, притискаючи до живота зелену папку, стягнуту резинкою. Він відбув важливу зустріч, він вийшов назустріч своїм квадратноплечим провожатим. Самчук і Микола Іванович, обоє з майже радісними виразами облич, повернулись до письменника. В поглядах читалася вдячність за те, що він таки вийшов сам, без примусу, не намагаючись втекти через вікно, яке не було заґратованим усупереч попереджувальному Самчуковому твердженню, й навіть кватирка в ньому була відчинена, хоча повітря в палаті таки було порядно затхлим, тобто користі від кватирки було нуль.

Шлойма відітхнув з легень останній ковток цього затхлого повітря й запитально подивився на Самчука й Миколу Івановича.

— Ну, куди тепер?

* * *

А тепер знову назад, туди, звідки тебе й привезли, поза дворами, якимись партизанськими вулицями Мірющенка-Остафова-Приходька-Бегми, що в них ізроду не було попередніх назв, бо вони постали вже по війні, забудувались і заселилися людьми, прийшлими з навколишніх сіл, і через це зберегли й сільську мораль, і сільський характер взаємин, хоча тепер ними пролягають маршрути автобусів і навіть тролейбусів. Але місцеві господині ще й сьогодні можуть собі дозволити просто в капцях перебігти перед носом у тролейбуса до сусідки через дорогу позичити солі чи перепитати рецепта квашення огірків. Везуть тебе вже не міліцейським уазиком, а тією самою сірою «волжаною», якою забирали і зі Струтинської, з помешкання батьків. Коли ви залишали ліксанупр, авто вже стояло перед входом до корпусу, в затінку яблуньки, й водія у ньому не було. На колінах у тебе лежить, підстрибуючи, папка, стягнута резинкою, а за вікном легковика пропливає спершу одноповерховий приватний сектор, а далі й п’ятиповерхові цегляні хрущовки, верхня забудова по вулиці Московській, забудова другої половини шістдесятих. Тут також минала твоя юність, не все ж було парком валандатися. Сюдою пролягав твій шлях до школи, з Остафова ще слід було звернути на коротеньку вуличку, що носила ім’я прогресивного дослідника природи Дарвіна. Саме так, «Дарвіна», без імені, й тебе страшенно здивувало і насмішило, коли в дев’ятому класі Колька Пелех, який мешкав саме на цій вулиці, не знав, як звали сера Чарлза на ім’я. Це з’ясувалось під час відкритого уроку з біології, де були присутніми вчителі з сільських шкіл Ровенського району, а також інспектори райвно і міськвно. Пелех, потенційний золотий медаліст, застуканий зненацька, хвацько шпарив біля дошки відповідь про еволюційний розвиток біологічних видів, непомітно підглядаючи в шпаргалку і вживаючи тільки прізвище вченого, а коли роздратована такою неповагою вчителька попросила його таки називати дослідника на ім’я, зам’явся. Вирішивши допомогти учневі виплутатись, щоб і самій не потрапляти в незручне становище, біологічка наважилась на підказку: «Його звали так само, як кіноартиста Чапліна. Знаєш Чапліна? То як його звали?» Пелех, не вагаючись, випалив у відповідь: «Чарлі!» Відкритий урок вчительці біології оцінили на «відмінно».

Микола Іванович, сидячи поряд Самчука, який кермує «Волгою», раптом обернувся до тебе на заднє сидіння й, усміхаючись, попросив ще одну сигарету іностранну, якшо остались, канєшно ж. Ти помацав по кишенях джинсівки, але пачка «Ґалуазу» виявилась чомусь у лівій кишені, хоча ти завжди мав звичку класти її в праву. Та й сигарет у ній відчутно поменшало. Лишилося їх там п’ять чи шість, одну з них ти простягнув Миколі Івановичу, другу запалив сам. Курилося смачно, але потім швидко почало піднуджувати — чи то від голоду, чи тому, що довго не палив.

Погода, про яку нещодавно запитувала Степанида Добромолець, почала змінюватись. Замість сонячно-туманного ранкового сфумато, яке тривало й до пообідньої пори, зараз небо вже затяглося серйозніше, й навіть дрібні, мікроскопічні краплі мжички росою осідають онде на вітровому склі «волжани».

З Московської на останньому перехресті, за квартал від Стіни, біля гуртожитку медучилища ви звернули праворуч, на Кузнєцова, промчали вгору просто попід вікнами наріжної квартири Бляшаних на другому поверсі, над аптекою, ти ще встиг озирнутись: ану, чи не палить там на балконі, схилившись на поруччя, пенсіонер-патологоанатом І. Бляшаний? Ліворуч, за гранітним парапетом простилається парк, ти там уже був сьогодні, власне, саме звідси, від цього парапету ти й почав сьогоднішню свою прогулянку, таку бажану, довго очікувану й таку невдалу. Але ж тебе немарно тягло сюди. Ти справді потребував, справді мусив побувати тут. Мусив вдихнути цього повітря, пройтися затінком цих дерев, нерівним асфальтом цих алейок. Бо хоч бував ти і в тихому берлінському Тірґартені, і на залюднених краківських Плантах, і в мюнхенському Енґліше-Ґартені переступав через тіла нудистів понад вузенькою притокою річечки Ізар, і Люксембурзький сад в Парижі, й Літній сад у Петербурзі, і Лазєнки у Варшаві простеляли перед тобою жорству своїх доріжок, та саме цей парк живе у тобі, зринає в свідомості при односкладовому слові з чотирьох літер «п. а. р. к.». Чотири літери, з них три глухих приголосних… «Пха-р-рк!» — неначе звук розриву, роздирання тканини, і в продерту високу вузьку щілину видно той інший, затишний, безповоротно втрачений, спокійний милий світ, в якому все погане перебувало десь далеко, там, за океаном, у тому страшному, чужому, продажному світі, де правив бал Жовтий Диявол, де пентагонівські яструби висиджували атомну бомбу, де трудящі вишиковувались у довжелезні черги на біржу праці, щоб знайти хоча б якусь роботу і хоч якось прогодувати свою родину. А тут синові-другокласникові давали десять копійок на дитячий сеанс — і він чимчикував собі парком до найближчого кінотеатру ім. Шевченка чи до «Юності», трохи далі, в центрі, і нічого з ним не траплялося — це ж вам не Сентрел Парк в Нью-Йорку!.. Й назад повертався надвечір, добряче потинявшись містом, також через парк. Нехай гуляє дитина, надворі ж така гарна пора, а по телевізору зовсім нічого дивитися: по першій програмі «Сельский час», а по другій «Таланти твої, Україно!» Ну а ввечері, після програми «Час» ще фільм якийсь покажуть, чи то молдавський, про лаутарів, чи кіностудії «Узбекфільм», а потім, уже зовсім пізно — «Документальный экран», що веде отой відомий російський поет, який затинається, або «Камера смотрит в мир» — там такі страхи показують, про демонстрації безробітних, і як їх поліція лупцює, а в Ізраїлі знову жиди з арабами чубляться, і чого вони всі там хочуть? А от Міна Бенционівна з другого під’їзду, та, що в списку мешканців на першому поверсі пишеться як Ніна Борисівна, з Ізраїлю посилку отримала. Там і шуба нова з натурального хутра, й хустка, і дві шапки, і всякої легкої одежі повно. Але в листі, який був до посилки вкладений, родичі пишуть, що все в них дуже дорого, й вони собі не дуже багато можуть дозволити купити… А ще в них жінок в армію забирають, хай бог милує, в казармі жити, онучі прати, з автомата стріляти, мабуть, теж заставляють!.. Тут і так живеш, як на війні…

«Волга» закладає поворот ліворуч, повз кооперативний технікум та міськраду, повз кіноафішу на стіні швейної фабрики, а тепер і праворуч, на вулицю Пушкіна, тут ще сьогодні ти не був. За металевою огорожею праворуч видніє міськвідділ внутрішніх справ, навряд чи твої супроводжувачі підлягають саме цьому управлінню, вони з іншого відомства. На розі за міліційним управлінням тулиться штукатурений на рожево одноповерховий старенький «ввір», тепер ти встигаєш розгледіти на табличці ту дивовижну абревіатуру ОУЗВМН, чи не звідси прийшов тобі сьогодні вранці лист, підписаний інспектором Колтунцем, який (не інспектор, а лист) два тижні перед тим лежав на головпошті, просто під Стіною, чекаючи, доки «по мірі накопичення» збереться повний контейнер кореспонденції до Західного сектора.

Ліворуч промайнула облицьована світлою плиткою сумнівно престижна п’ятнадцята школа, тут, колись писала Уляна, навчається Ілько. Ти не бачив племінника невідь-скільки, він уже в третьому, чи, може, й у четвертому класі. Лишається тільки сподіватись, що йому підійдуть джинси, куплені сьогодні вранці абсолютно наосліп, ти так і сказав продавцеві: «На хлопчика десяти років». Чи він високий, чи низенький, ти знати вже не міг. А колись, за часів єдиного міста, ти завів собі звичку привозити племінникові майки з малюнком на грудях — з Афін і Праги, з Берліна й Бонна. Тоді ти постійно мав хлопця перед очима, то й проблем з розміром не виникало.

Колись ти й місто своє постійно мав перед очима, все, в цілості, воно було співмірним тобі, а ти — йому, який їхав, таке й здибав, ти щиро хотів бути співцем цього краю, цього міста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рідного, свого, якому вибачаєш усе тільки з причини порідненості. Ти намагався писати про нього вірші й прозу, можливо, виходило не дуже, бо не дуже було про що писати. Дрібні теми й дрібненькі-дрібнюсінькі варіації на них. Потім ти написав кілька п’єс, у яких взагалі не було реального антуражу, — і тобі вдалося. Ті п’єси переклали, поставили, і далі ти писав уже тільки так — вимислюючи світ з його деталями, підробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний світ виявилось легше, ніж давати ради світові реальному. Але тебе такий стан справ влаштовував. Бо ж письменник-реаліст — це така сумна постать в сьогоднішній час…

Праворуч, в оточенні ялинок, ялівцю і ще якоїсь ялової зелені — Управління лісів. Чи — лісами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лісового. Адже Ровенщина — край лісовий, як, до речі, й Волинь, куди ти сьогодні вранці збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скільки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здається, ніщо не віщувало… Ось і знов літературщина поперла з тебе, письменнику Ецірване…

Ліворуч, у глибині вулички з похиленою серед тротуатру вербою — готель «Мир», огороджений колючим дротом. Напевно, правду розповідають, що в цей готель, який нависає над Стіною своїми дев’ятьма поверхами, не поселяють нікого, крім співробітників органів, переважно приїжджих з Києва, і що вони, ці співробітники, ведуть з готелю спостереження й прослуховування Західного сектора. А он попереду вже й викрут Стіни, попід ним постаті в плащах кольору хакі. Вони бачать ваше авто й відступають під саму Стіну, на крок назад, кивають Самчукові, який пригальмовує і, ледь відчинивши дверцята, про щось перемовляється з одним плащем. У цей час Микола Іванович відкручує праве віконечко й викидає за нього недопалка, якого вже давно досмоктав, загасив делікатним плювком, але тримав у долоні, бо у «Волзі» немає попільнички. Ти свого бичка просто непомітно притоптав на ґумовому килимку під ногами. Некультурно, але ж твоєї вини у відсутності попільнички немає ніякої. Цікаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бік Стіни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може відповісти на це питання з певністю. Самчук зачинив дверцята, підгазував і, повільно вивертаючи ліворуч, під’їхав уздовж Стіни до сходів перед розчиненими навстіж, на обидві свої половини, дверима Дому політичної роботи. Тут ти вже був сьогодні, десь в обідню пору. Коло замкнулося.

* * *

Хоча до вечора було іще далеко, хол Дому політичної роботи вже світився зсередини всіма своїми лампами й ліхтарями. Парти, за якими сьогодні вдень сиділи письменники, зараз були в три поверхи складені одна на одну під глухою стіною, а вільний простір заповнювала публіка. Одягнуті в однакові костюми-двійки, контролери в дверях перевіряли наявність запрошень. Шлойму і його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу їм назустріч з’явився Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ. Зі щирою силуваною усмішкою він жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. («Немов заразного…» — промайнула думка в голові). Самчук і Микола Іванович одразу ж відстали, немов розчинились у юрбі. Та їхні погляди на своїй потилиці Шлойма відчував безперестанку впродовж усього вечора.

Зубчук, все ще всміхаючись, провів письменника Ецірвана не дуже довгим бічним коридором до «Актової зали» («Цікаво, що ж це за „акти“ тут відбуваються?» — промайнула думка в голові.) Високе й просторе приміщення, досить-таки слабенько освітлене люмінесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справді трудящі, свідчили орденські колодочки на лівій стороні грудей у багатьох з них, а також сам стан їхнього одягу — злежаного в шафах і скринях, а сьогодні просто вийнятого й розправленого, через що складки в місцях згинів чітко виділялись на брюках і піджаках. Деякі з цих костюмів, імовірно, перед одяганням відвисали певний час на спинках стільців і бильцях ліжок, від чого складки в місцях згинів дещо розпросталися. Втім, у піджаки й брюки були вбрані лише чоловіки, а поодинокі жінки, яких було загалом не більше 1/10 від списочного складу присутніх, були одягнуті трохи охайніше і яскравіше — а кожна четверта з них замість ділового костюма (спідниця, жакет і біла блузка, оздоблена угорі мереживним комірцем-жабо) навіть мала на собі ошатне плаття синього, зеленого або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скільки всього жінок у залі було в платтях, якщо відомо, що загальна кількість учасників відкритого засідання обкому становила 640 чоловік, а одна з жінок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнівського району Кибукевич Уляна Йосипівна, мала на собі чорно-коричневого плюшевого піджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв’язати трьома різними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: скільки чоловіків було вбрано в піджаки, якщо лише один присутній чоловік (окрім Шлойми, котрий, як відомо, був одягнений у джинсівку) мав на собі яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?

— Що це за збори? — Шлойма якомога серйозніше подивився на Зубчука.

— А вам що, досі не сказали? Зараз має відбутись розгорнуте обговорення вашого роману.

Роману? Роман «Стіна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися від драматургії, і львівське видавництво «Касталія» невдовзі випустило його пробним накладом одна тисяча примірників. Але серед читацького загалу ЗУР (що насправді значить — Львова й передмість) книга особливого успіху не мала, хоча й здобулась на кілька прихильних рецензій. А в нечисленних книгарнях Західного Рівного і взагалі було продано примірників п’ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражі вся справа й закінчилася. А тут раптом на тобі — розгорнуте обговорення.

— Це що ж — учасники цього обговорення прочитали мій роман? — Шлойма не йняв віри, такого бути не могло.

Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу і зважено-зважено протягнув:

— Ну-у, може, й не всі… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймні, прочитали всі, кому це положено… в чиї це входить обов’язки…

Було помітно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болісною і відверто неприємною. Тому Ецірван вирішив, що довідався вже достатньо, і всі інші запитання вирішив тримати при собі до зручнішої нагоди, якої, втім, йому так і не трапилося.

Пройшовши попід обшитою фанерою стіною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крісел у ньому, Зубчук зі Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше місце…» — Шлойма подумки всміхнувся, саме на цьому місці він полюбляв сидіти у Вільному театрі міста Рівного під час репетицій, які проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надміру прискіпливих авторів, та все ж декілька прогонів відвідав, просто з цікавості — чи ж режисер так само бачить події у тексті його п’єси, як бачить їх він, автор. Звісно ж, режисер бачив усе цілком інакше, він вискакував на сцену, миттєво перевтілюючись, показував акторам, кого вони насправді повинні в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторів і кілька разів навіть доволі гостро (хоча й по-німецьки) відгукнувся про автора п’єси, над якою працював.

Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумілим. Залу заповняли не тільки трудящі. Он, ряді в четвертому-п’ятому, зовсім недалечко сидів таксист у тенісці й з підбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сірого пуделя, позирав у бік сцени з-під брів пенсіонер, який гуляв сьогодні парком. Трійка «роботяг» у засмальцьованих піджаках про щось голосно перемовлялася просто в середині зали, десь на рівні дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навіть не перевдягла з коричневого шкільного костюмчика, саме пробиралась до своїх місць, проминаючи у вузькому дев’ятому ряді пенсіонера І. Б. Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зібрання з плеєром (передбачливо знявши навушники при проходженні контролю в дверях) і зараз повільно похитував головою в такт лише йому чутної музики. За кілька крісел від нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях свого піджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаної письменниці, Уляна, озирнувшись, зустрілася очима з Шлоймою і швидко примружила одне око — майже що підморгнула. Десь мусила бути й мати, і Обля з дочкою, і митник, який зміняв сто марок по вигідному курсу, і — хто іще ввійшов у ці 640 осіб, які могли сісти в «Актовій залі», а ще чоловік 25–26 могли, нікому не заважаючи, стояти біля дверей у проходах, що вони й робили.

Над сценою, прямо у залу світився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор і ганьба відступнику Ецірвану!» Кілька лампочок не горіло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «іаньба».

У глибині сцени, просто над столом президії опускався зі стелі якийсь незрозумілий пристрій — дві великі металеві півкулі, до яких звисали й підіймалися металеві, ґумові й пластикові кабелі та трубки.

Зубчук з другої спроби перехопив питальний погляд письменника Ецірвана і, хвильку подумавши, вирішив, що мусить якось прокоментувати дивне явище під стелею.

— Це Де У Пе А, — пояснив він скоромовкою. — Секретна розробка нашого радіозаводу. Я, мабуть, не маю права цього розповідати, але ви вже майже свій («Нічого собі!» — отетеріло відзначив про себе Шлойма), тож знайте, що «Д.У.П.А.» розшифровується як «Думально-уніфікуючий променевий агрегат». Випромінення, що йде від нього, робить думку колективу одностайною. Над цим винаходом тривалий час трудилися кращі фізики й біологи всієї України… Соціалістичної України, як ви розумієте. Поки що випущено два експериментальні зразки — один висить перед нами, а другий забрали у Київ, здається, у Верховну Раду. Але на цю секретну розробку радіозаводу вже є купа замовлень, я чув, що з Росії, з Білорусії, з інших госу… держав СНГ. До речі, операцію по вашому затриманню… тобто — по вашому залученню до співпраці бюро обкому також розробляло під дією «Д.У.П.А.». І, як бачите, все пройшло відносно вдало, чи не правда?.. — Він зумисне скінчив мову запитальною фразою і зазирнув Шлоймі просто в очі. Шлойма вирішив, що має право не відповідати. Та Зубчук не дуже й прагнув відповіді, бо через кілька секунд, тихенько піднявшись бічними сходами на сцену, пірнув ліворуч, за лаштунки. Шлойма побачив, як він, все ще пригинаючись і скрадаючись, пішов у глибину простору сцени.

В цю мить щось десь клацнуло, прилад під стелею легенько, майже по-комариному забринів і на сцену до столу президії з-за лаштунків під оплески зали потяглись керівники міста та області. Вони непоквапно йшли один за одним, вервечкою, оплески все наростали, аж доки не переросли в суцільний шум, громоподібне шелестіння крил тисячі або мінімум півтисячі кажанів, а керівництво у два ряди, за якимсь певним ранжиром розсілося уздовж столу президії, і головуючий, не сідаючи, поправив мікрофона й підняв руку заспокійливим жестом. Оплески швидко опали, як припиняється раптовий літній дощ.

— Розпочинаємо!.. — Звук від мікрофона шурхотливими вилясками розсипався притихлою залою. — Розпочинаємо засідання позачергового відкритого пленуму обкому Комуністичної партії СРУ! Воно буде присвячене викриттю й засудженню відступника… (головуючий на мить зазирнув у папірця, якого тримав двома пальцями) — Ецірвана Шлойми Васильовича… письменника, мешканця Західного, окупованого сектора міста Ровно. Слово для доповіді надається… першому секретарю обкому КП СРУ товаришу Манасенкові!!!

Попередні бурхливі оплески тепер здавались несміливим шепотінням у порівнянні з тим шквалом, який струсонув залу. Перший секретар встав з-за столу, де скромно сидів серед товаришів, і попрямував до трибуни з гербом. Тепер можна було роздивитися, що товариш Манасенко має добре відкрите обличчя старого робітника зі складочками-зморщечками в кутиках вуст. Його бездоганний сірий костюм облягав фігуру ідеально, краватка цілком з ним гармоніювала, а сорочка тішила око сліпучим білим кольором. Зайшовши за трибуну, товариш Манасенко непомітним жестом обсмикнув рукава, в яких зблиснули крихітні золоті запонки, й поклав перед собою текст доповіді на кількох аркушах порядно білого паперу. Він витримав паузу, не довгу й не закоротку, саме стільки, як потрібно, і подивився у залу, мудро й лукаво примружившись. Публіка стишено й зачаровано дивилась на нього всіма своїми очима. Письменник Шлойма Ецірван, крайній у першому ряді, поклав під крісло папку з рукописом С. Добромолець, закинув ногу на ногу й несподівано навіть для себе самого ввібрав голову в плечі.

СКОРОЧЕНА СТЕНОГРАМА ВІДКРИТОГО ПОЗАЧЕРГОВОГО ПЛЕНУМУ РОВЕНСЬКОГО ОБЛАСНОГО КОМІТЕТУ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ СРУ ЗА УЧАСТЮ ПРЕДСТАВНИКІВ ТРУДЯЩИХ ТА ПРОГРЕСИВНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ МІСТА І ОБЛАСТІ

17 вересня 200* року

Робота пленуму відкривалася доповіддю першого секретаря Ровенського обласного комітету КП СРУ, члена ЦК КП СРУ товариша Манасенка Тараса Панасовича. «Мусимо особливо відзначити, — наголосив вже у перших рядках своєї доповіді тов. Манасенко, — що останнім часом, незважаючи на успіхи в економічному розвитку села, суттєве поліпшення постачання продовольства в обласному центрі та кроки назустріч у нормалізації відносин між Соціалістичною Республікою України і ЗУР, до яких з повним правом можна віднести й нещодавнє придбання комп’ютерного томографа для Ровенського лікувально-санітарного управління, з боку певних кіл Західної України, й зокрема окупованого Західного сектора міста Ровно, чиняться незрозумілі, часом і відверто провокаційні кроки в зовсім протилежному напрямку. Яскравим свідченням цього була поява торік в одному з реакційних львівських видавництв книги авторства Шлойми Ецірвана „Стіна“. Цей, з дозволу сказати, „роман“ аж цвиркає злобою та домислами, направленими на зруйнування атмосфери стабільності й добросусідства, досягнутої між двома сусідніми державами». (Вигуки «Ганьба!», загальне обурення в залі.) «Тож сьогодні усі ми повинні з усією відповідальністю сказати наше рішуче „ні“ подібним ворожим проявам та спробам звести нанівець ті наші спроби нормалізації наших стосунків, які безперечно й беззаперечно залишаються нашою внутрішньою справою, рівно ж як і права людини та свобода слова, про яку так багато полюбляють побалакати псевдозахисники прав людини з Заходу, водночас навмисно не помічаючи у себе під носом грубого нехтування правами трудящого народу, — зазначив далі товариш Т. П. Манасенко. — Ми, трудящі соціалістичного Ровно, повинні з усією відповідальністю дати гідну гнівну відсіч будь-яким спробам вбити клин між двома частинами розділеного українського народу. Таким, як Ецірван, та їхнім опусам знайдеться належне місце на смітнику історії, котра, як відомо, всіх розсудить і кожному дасть належну оцінку згідно із справедливими законами діалектики й матеріалізму. Ецірвани минущі, а народ Соціалістичної України, який будує своє світле майбуття, — цей народ вічний», — такими словами закінчив свою доповідь перший секретар обласного комітету КП СРУ. Доповідь неодноразово переривалась і супроводжувалася бурхливими оплесками аудиторії, вигуками схвалення й цілковитої підтримки.


Думки, висловлені в доповіді товариша Т. П. Манасенка, продовжив і розвинув у своєму виступі Правчук Микола Павлович, секретар обкому КП СРУ з ідеологічних питань, кандидат філософських наук. Він, зокрема, сказав: «Сьогодення несе нам чимало випробувань, передусім у галузях економіки, зміцнення й розбудови народногосподарського комплексу, підвищення якості забезпечення трудящих продуктами й товарами першої необхідності, скорочення термінів житлового та промислового будівництва. За підсумками третього кварталу цього року Ровенська область має впевнено ввійти у двадцятку провідних економічних регіонів СРУ. На жаль, у цей складний час не обходиться і без певних ексцесів, зокрема на фронті ідеологічному. Так, наприклад, останнім часом в обласному центрі й ряді райцентрів області незначна кількість несвідомих громадян, переважно з числа незрілої молоді та інтелігенції, потрапивши під вплив опусів Ецірвана і йому подібних „літераторів“, втрачають будівничий ентузіазм і натхнення, починають ставити під сумнів ряд наших досягнень, заражаються хворобою нездорового скептицизму. Тому ми всі повинні ще більше працювати в напрямку якнайретельнішого донесення наших ідеологічних норм і вимог до кожного ровенчанина, ґрунтовно проробляючи на партійних зборах і зборах трудових колективів матеріали останнього партійного з’їзду, теоретично-методичні праці керівників партії та уряду й зокрема — книгу Т. П. Панасенка „Ровенщина: шлях у майбуття“, в якій у стислому, сконцентрованому вигляді викладено плани й накреслено шляхи нашого подальшого розвитку, шляхи до розбудови й процвітання нашого древнього поліського краю».


Кибукевич Уляна Йосипівна, доярка-ланкова колгоспу ім. Джамбула, с. Старе Село Рокитнівського району, розпочала свій виступ словами: «Я мати. У мене підростають четверо дітей — двоє хлопчиків і двоє дівчаток. І тому мені страшно навіть подумати, що колись їм до рук можуть потрапити опуси псевдописьменника Ецірвана із Західного сектора міста Ровно. Такі книги можуть тільки нести зло, сіяти ворожнечу, розпалювати між людьми найстрашніші відносини, сповнені злоби і кривавого людиноненависництва. Я не читала цих книг, але закликаю всіх присутніх зробити все можливе, все, що у їхніх силах, щоб оборонити підростаюче покоління від „шедеврів“ подібного роду. Описані в таких книгах вимислені події, викривлені взаємини між людьми нічому хорошому не вчать. Вони лише штовхають людину на слизьку доріжку легкої наживи, на шлях виродження й повної деградації особистості. Та Ецірвани лютяться даремно, і марними є їхні жалюгідні спроби посіяти між нами зерна ворожнечі — народ Соціалістичної України впевнено торує шлях у світле майбуття. Як говорять мудрі люди, собака бреше, вітер носить. А нам своє робить, як писав поет трудящих і пригноблених Максим Тадейович Рильський,» — такими словами закінчила свій виступ доярка-ланкова У. Й. Кибукевич.


Янтарьов-Бернштейн Самійло Авраамович, викладач кафедри прикладної астрономії Ровенського інституту інженерів водного господарства, відзначив, що прогресивна трудова інтелігенція обласного центру одностайно підтримує боротьбу з аморальними проявами в сучасній літературі. «Роман Ецірвана „Стіна“ — це виклик усім нам, це ляпас, це плювок у найсвятіше. Ецірван зробив предметом свого роману наше місто, показавши його у викривленому і спотвореному вигляді, одягнувши собі на очі щонайчорніші окуляри. Але що найгірше — він намагається такі самі окуляри одягти й на очі читачеві, примусити його дивитися на рідне місто його, Ецірвановими очима. Ецірван — безбатченко, який вилив відро помиїв на найсвятіше, що є в серці кожного ровенчанина, на рідне місто. А це наше місто, місто орденоносне, місто, овіяне легендами партизанських часів, місто, яке навіть у розділеному стані, з вини агресивних кіл Заходу, все ж залишається містом будівничих і трударів, містом молоді і студентів, містом весни. Ецірван же змалював його містом бруду й непотребу. Що ж, кожен бачить те, чого вартий сам. І ця його жалюгідна книжечка припаде пилюкою на смітнику, куди її віднесуть грядущі покоління ровенчан. Без сліду кане в минуле, як і жалюгідні намагання деяких псевдодіячів спродати наше місто оптом і вроздріб західним урановим магнатам та іншим грошовим мішкам за жалюгідну жменьку срібняків-доларів».


Васькевич Василь Васильович, слюсар-наладчик гарячого селітряного цеху виробничого об’єднання «Азот», делегат XXХІ з’їзду КП СРУ: «Під час робочих засідань останнього партійного з’їзду в Києві багато говорилося про той вплив, який намагаються закорінити, зміцнити й закріпити „панове“ із Західної України на території України соціалістичної. Розділений силоміць, український народ прагне нового возз’єднання, нового Переяслава. Але не всі на Заході хочуть цього возз’єднання. Знаходяться там і людці, які його панічно бояться, запродавшись з потрохами й бебехами фінансовим магнатам Уолл-стриту. Саме до таких людців і належить „письменник“ Шлойма Ецірван, який, народившись у нашому місті, вигодований хлібом, вирощеним трударями Ровенщини, вчинив не просто аморальний вчинок, а сягнув глибин аморальності, надряпавши й випустивши у світ свою книгу „Стіна“. Ецірван вчинив гірше за свиню. Він у прямому й переносному значенні цих слів нагидив там, де їсть і живе, в рідних стінах, у рідному місті. Його опус недаремно заборонений до розповсюдження в Ровно й на усій території СРУ. Ця книга злочинна, а злочинні книги, так само, як і злочинних людей, слід ізолювати від суспільства, аби вони не завдали йому іще більшої шкоди».


Зубчук Трохим Дормидонтович, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ, в своєму виступі відзначив, що завданням літератора у наш час повинна бути безперервна, безперестанна боротьба за мир, чого аж ніяк не видно у творах так званого письменника Ш. Ецірвана, що проживає в Західному, окупованому, секторі м. Ровно. Його ранні вірші та п’єси створювали помилкове враження, нібито в літературу прийшов новий, непересічний автор з власним стилем, власним голосом. Але поступово це враження змінилося іншим — в літературу прийшов професійний очорнювач, цинічний висміювач найсвятіших для нашої людини понять. Його справжнє, хиже, звіряче обличчя ми зуміли розгледіти лише після насильницького розділення нашого міста. Оселившись у Західному, окупованому секторі, Ецірван неначе зумисно помічає в нашому житті лише прикрі, недостойні змальовування моменти й насолоджується, фіксуючи їх на сторінках своїх творінь, смакуючи їх. Він також робить псевдофілософські узагальнення, хитро пересмикуючи та жонглюючи етичними поняттями й моральними цінностями, оспівуючи примарні свободи буржуазного суспільства, які наяву є лише ефемерними міражами, витвореними продажними писаками-кухарчуками на ідеологічній кухні дядька Сема. Тому завданням кожного члена оновленої Спілки письменників СРУ є створення таких віршів, романів та повістей, які були б належною відповіддю творінням Ецірвана та йому подібних, які б переконливо та аргументовано доводили читачеві переваги соціалістичного способу життя над капіталістичними псевдоцінностями на кшталт «вільного підприємництва» й «свободи сексу». В битві за читача нам, письменникам Ровенщини, відступати нікуди. Але ми неодмінно переможемо в цій битві, бо на нашому боці правда, а вона, як відомо, — запорука перемоги.


Комсомолець Олесь Фіалко (Баранюк), студент педагогічного училища, початкуючий поет, сказав з трибуни партійного пленуму: «Сьогодні вдень я цілком випадково ознайомився зі Шлоймою Ецірваном особисто. Не стану приховувати, що до цього я помилково перебував під враженням його попередньої творчості й навіть почасти пропагував її в колі своїх однолітків, що зараз мушу визнати як прикру й неприпустиму помилку. Та після того, як старші товариші пояснили мені глибоко згубну неприпустимість такого знайомства й такого ставлення до творчості Ш. Ецірвана, я створив вірша, якого зараз хотів би зачитати з цієї високої трибуни. Епіграфом до цього свого вірша я взяв поетичні рядки відомого російського поета „Моцарт отечества не выбирает“, які гранично яскраво відображають ідею, котру я хотів висловити у своєму вірші:

Ми, молоді, ми думали — ви Моцарт.
Ми, молоді, ми думали — ви можете.
Ми думали про вас, що ви…
А ви…
Тепер дивуюсь я — як ваш холодний мозок
Не витече крізь вуха з голови?»

(Оплески в залі.)

Виступом молодого поета закінчилась офіційна частина відкритого пленуму обласного комітету КП СРУ.

* * *

«Взагалі-то мозок, щоб витекти з голови, та ще й крізь вуха, мусить бути гарячим, розплавленим… — подумки відзначив Шлойма, вже краєм вуха дослуховуючи виступ молодого поета і переповнюючись до нього незрозумілою сумішшю двох почуттів — відрази та симпатії. — Далеко піде, скурвий син, якщо за пару годин і віршика склепав, і орієнтацію поміняв!..» У цей час Самчук, який з’явився з бокових дверей зовсім поряд з першим рядом, самими тільки очима виразно показав письменникові, що слід іти за ним, і то без жодних фокусів…

Навздогін йому в залі пролунало оголошення, яке зробив головуючий, схилившися до мікрофона на столі президії:

— Прохання не розходитися! Зараз оголошується перерва на десять-п’ятнадцять хвилин, під час якої ви можете відвідати буфет на другому поверсі, де у продаж поступила вода «Пепсікола-Байкал» виробництва Здолбунівської фабрики продтоварів. По запрошеннях ви можете отоваритися з розрахунку один літр на одне лице. Потім прохання до всіх повернутися до зали. Другим відділенням нашого засідання буде урочистий концерт, на якому перед вами виступить капела сліпих бандуристів музично-педагогічного факультету Ровенського педінституту, танцювальний ансамбль «Діти Чорнобиля» міського Палацу піонерів, вокальний квартет співаків-солістів обласного управління культури та інші творчі колективи обласного центру. По закінченні концерту має бути прийнята колективна резолюція нашого пленуму, голосування проводитиметься запрошеннями, оскільки тут серед нас є чимало безпартійних, які не можуть голосувати партквитками. Тому особливе прохання — бути уважними й не губити запрошень!

Папка з рукописом Степаниди Добромолець робилася все важчою й важчою. Ецірван перекинув її з руки в руку. «Що ж за шедевра створила стара? Добре, пізніше зазирну, поцікавлюся». Шлойма взяв папку під пахву й притис ліктем до боку. Хотілося палити, але зупинитись не видавалося можливим. Його провожатий швидко крокував попереду паркетним коридором, зрідка озираючись.

— Сте-е-епом! Сте-епом! Йшли у бій солда-а-ати! — ревнув у котрійсь із бічних кімнат жіночий хор. Дві цицькаті хористки у вишиванках і довгих чорних спідницях, перемовляючись, пробігли коридором, проминувши Самчука й Ецірвана, і щезли за жовтими полірованими дверима. Червоно-зелена килимова доріжка, звиваючись коридорами, вела Шлойму в незнані надра Дому політичної роботи.

* * *

А Дім політичної роботи виявився не просто чималим, а майже безмежним у своєму внутрішньому просторі, що людину з вищою технічною освітою, яка читала замолоду журнали «Техника молодёжи» і «Знание — сила», певно, наштовхнуло б на думку про існування четвертого виміру. Насправді ж десь у глибинах своїх, після ряду сліпих безвіконних галерей він непомітно переходив у приміщення власне обкому, яке було набагато більшим, принаймні іззовні. Нарешті після спусків і підйомів численними сходами, вкритими червоно-зеленими й зелено-червоними килимовими доріжками, яких Шлойма вже не спромігся порахувати, збившись між п’ятим і шостим сходовими прольотами, його ввели крізь красиві різьблені двері до просторої кімнати з темно-вишневими оксамитовими шторами на вікнах, від яких аж до підлоги зміїлись м’які золотисті китиці. У глибині кімнати, біля останнього вікна синьо світився екран комп’ютера, і плечиста чоловіча постать, схилившись, чаклувала над клавіатурою. Але спереду, ближче до центру кімнати, біля круглого різьбленого столика, заставленого всякими наїдками та напитками, сидів у зручному широкому кріслі-гойдалці, закинувши ліву ногу на праву тією знаменитою позою-«четвіркою», за якою німці в роки Другої світової майже безпомильно вираховували в своєму тилу американських шпигунів, сам перший секретар обкому КП СРУ Тарас Панасович Манасенко. Поверх темного костюма на плечі першого секретаря був накинутий лискучий шовковий східний халат, розшитий синіми й червоними перцями, отороченими золотим.

— Підійдіть сюди. Ближче, ближче!.. — владно, хоча й неголосно наказав товариш Манасенко, і Шлойма, озирнувшись, зрозумів, що звертаються саме до нього, і звертаються на «ви». Ніхто з його супроводжуючих не переступив порога кімнати, залишившись за різьбленими дверима. Хоча, окрім чоловіка за комп’ютером, якісь дві чи три постаті все ж пересувалися кімнатою, але були вони такими сірими, непомітними й безтілесними, що швидше скидались на духів, аніж на смертних людей з плоті і кості. Та й роздивитись їх у затишній напівтемряві покою було нелегко. Лінійні лампи скеровували своє стримане світло під стелю так, що навіть тіней під ногами не було. Натомість на підлозі під ногами широко лежав гарний м’який килим шляхетного візерунка, мабуть, шалено дорогий. Шлойма зачаровано опустив погляд на східний лабіринт ворсистих ліній, і лабіринт раптом сам собою склався у плутаний, кучерявий, але доволі розбірливий напис: «Участникам дней украинской культуры в Таджикистане на долгую память с благодарностью от свободных трудящихся предгорий Памира».

— Та підійдіть же сюди, Шлойма Ецірван! Я до вас звертаюся… — Тон, яким промовлялись ці слова, був зовсім не загрозливим, а швидше коверзливо-нетерплячим. Шлойма зробив кілька кроків уперед і знову зупинився. У цей час перший секретар, гойднувшись дещо сильніше, вхопив з різьбленого столика кришталеву склянку, а один із чоловіків-тіней налив йому у неї кілька грамів коньяку з приземкуватої пляшки, попередньо віртуозно діставши ту пляшку з червоної коробки із написом «Геннессі», звісно ж, латинськими літерами. Продовжуючи гойдатися за все меншою, згасаючою амплітудою, товариш Манасенко зробив зі склянки кілька маленьких ковтків, використовуючи для цього саме крайні точки розхитування, передню й задню. Після цього він з усміхом сказав Шлоймі, неначе дражнячись: — А вам спиртного ми не наллємо. Вам не можна.

— Обійдусь… — Шлойма з усієї сили стримав ковтальний рух у горлі. — Я ще сьогодні вип’ю. — Другого речення він, здається, так і не вимовив уголос, лише подумав. Так, напитися сьогодні після прем’єри не завадить. Якщо ти ще туди потрапиш, на свою прем’єру. Бо досі справи йдуть трохи не в тому напрямку. Ці їхні збори, обговорення роману, цей всезагальний осуд — скидається на те, що усе воно робилося немарно.

— Так-так, усе в нас робиться немарно… — приголомшив його товариш перший секретар, елегантно вигнувшись у кріслі й рукою в білосніжній манжеті, яка визирнула з широкого рукава халата, ухопивши зі столика присмажену гріночку з сардинкою. Хрупнувши нею, він знову з переможною усмішкою подивився на письменника Ецірвана. — Недаремно ми провели ці збори. По-перше, ви нарешті почули, якої думки наші трудящі, наш простий народ про всю вашу так звану писанину-базгранину. А це і є ваші читачі. Бо інакше — для кого ж ви пишете? Адже письменник повинен писати так, щоб його розуміли всі — і бабуся на базарі, і водій тролейбуса, і останній пияк, а не тільки ті переучені професори, академіки з різних там інститутів. По-друге, ви переконались, що ми можемо… ну, якщо не все, то досить багато. По-третє, ви впевнились, що і в нас тут існує життя, функціонують суспільні й державні інститути. І що ми тут… що ми тут… ми тут господарі! На своїй землі! Зрозуміли ви, чи ні?

Останні слова товариш перший секретар вже нервово прокричав, різко хитнувшись у своїй гойдалці й аж виляпнувши решту коньяку зі склянки собі у розхил халата, на лацкан дорогого двобортного піджака. Котрась із постатей, безгучно виникнувши у нього з-за спини, одразу ж промокнула пляму серветкою.

— Так ось, ми нарешті підійшли до головного. Пора вам уже довідатися, для чого ви тут. — Товариш перший секретар, знову гойднувшися, вхопив зі столика тарталетку з грибами і блискавично вкинув її собі до рота. Водночас він встиг поставити на стіл спорожнілу склянку, й та сама (а може, й інша) безлика постать наповнила її трохи понад третину. — Ви тут з дуже важливою метою. Зараз ви отримаєте пропозицію, від якої, як то кажуть, не зможете відмовитися.

— Жодних пропозицій від вас я не прийму. — Зрозумівши, що гру доведеться довести до кінця, Шлойма намагався непомітно додати в голос переконливості, як ото буфетниця доливає чверть склянки горілки в пиво для перевіряючих з обласного відділу торгівлі. — І ви не маєте права мене тут утримувати. Невже ви не розумієте, що завтра увесь світ дізнається про моє зникнення.

— Яке зникнення? — товариш Манасенко знову люб’язно заусміхався. — Ви що, збираєтеся кудись зникнути? Ми вам цього не можемо дозволити. Ви, письменнику Ецірван, нам потрібні живий, здоровий і на видноті. На людях, перед телекамерами й мікрофонами кореспондентів, на перших шпальтах всесвітньо читаних газет потрібні ви нам.

— І для чого ж? — самому Шлоймі його запитання здавалося цілком логічним.

— Задля великої справи. Для такої великої справи, що ви й самі нею потім пишатиметеся. — Перший секретар зробив черговий ковток коньяку й закусив зеленою оливкою. — А що стосовно можливості вашого зникнення… Була в нас така думка. Але ми відмовились від цього рішення. Хоча могли б… У нас тут і кавказці є, азербайджанці з Нахічеваня, на міському базарі торгівлю квітами контролюють. Можна було вас їм віддати, вони б за вас гарний викуп отримали б. Або іще були варіанти. Ви навіть не уявляєте, як багато варіантів у нас було стосовно вас, письменнику Ецірван. Вас могли відвезти і прикопати десь у східніших областях — на Житомирщині, наприклад, або на Київщині. Причому прикопати так, щоб вас швидко знайшли. Рука б, наприклад, над землею стирчала. Або голова. Як у «Білому сонці пустелі», пам’ятаєте?.. — Товариш Манасенко знову всміхнувся, та цього разу штучно, самим лиш ротом. — Але ми маємо на вас інші види, даруйте мені цю кальку з мови братнього великого російського народу.

— І які ж вони, ці ваші види? — Шлойма прокручував у голові варіанти імовірних відповідей на щойно задане питання: завезти в Західне Рівне бомбу, пачку листівок, комуністичну літературу, пачку доларів для західнорівненських соціал-демократів… Хоча ні, остання версія цілком невірогідна — швидше б самі західнорівненські соціал-демократи передали пачку доларів сюди, у Східний сектор. Тоді — чого ж вони можуть хотіти?

— А хочемо ми від вас зовсім небагато… — Голос товариша першого секретаря бринів ніжно й гіпнотично. — Суть нашого прохання, а вашого завдання така: відкрити місто.

— Що значить — «відкрити»? — Шлойма не розумів, хоча десь за підкладкою мозку починала ворушитися жахна, ще не оформлена в слова здогадка. Він відігнав її, придушив, не даючи розкритись і розвинутись.

— А те й значить. Відкрити місто, об’єднати його, знову зробити нашим спільним Ровном, тим, яке і ми, і ви любили й любимо, до якого звикли, за яким сумуємо й тужимо. Адже ви за ним тужите також? Інакше не приїхали б сьогодні, покинувши там, за Стіною, всі свої важливі справи, клопоти й турботи… — У голосі першого секретаря з’явився пафос диктора державного радіомовлення. — Це не так складно, як вам видається, письменнику Ецірван.

— Тобто? — Шлойма вимагав ясності, він не любив недомовок поза межами літературної творчості.

— Не прикидайтесь, письменнику Ецірван. Ви чудово-пречудово розумієте, чого від вас вимагають. Скажу навіть більше — на рівні підсвідомості, так-так, не дивуйтесь, — нам відомі й такі категорії! — так ось, на рівні підсвідомості ви самі хочете цього не менше за нас. У потаємних снах своїх ви ж неодноразово проходжувались Ленінською з кінця в кінець. Хіба ні?

— Ні! — Ецірван вирішив бути твердим і незламним. — Я люблю це місто, але це моє місто, і з вами я його не ділитиму.

— Воно — не ваше. І не наше. Воно спільне, воно загальне, невже ви цього не розумієте, смішний і наївний письменнику Ецірван! — Пафос у мові товариша Манасенка не зникав, а зовсім навпаки.

— Спільне у нас тільки небо й повітря. — Письменник Ецірван не здавав позицій. — А міста в нас різні. Моє місто там, за Стіною.

— Гівно у нас спільне! — загарчав на нього перший секретар обкому КП СРУ. — Гівно або, як пишуть ваші побратими-писаки, лайно. По-науковому кажучи, екскременти, або ж фекалії. Ці назви я вчора з’ясував у лікарів. Отож, у нашого міста чи, якщо бажаєте, в наших міст спільна каналізація. І щоб ви в цьому ні на мить не сумнівалися!

— Ну, припустимо. Але яке це має відношення до…

— Ага-а! Ось ми й підходимо до найголовнішого. Каналізаційна система, на відміну від периметра Стіни, контролюється не нами. А — вами. Тобто ні, ними. І саме тому нам потрібна ваша допомога. — Товариш Манасенко нервово схилився у кріслі над столиком, вхопив пляшку коньяку й налив собі майже повну склянку. Махнувши її, він коротко видихнув («Нормально це робити перед, а не після вживання алкоголю», — відзначив Шлойма мимохіть) і кілька разів гойднувся перед Шлоймою мовчки: хить-хить. Шлойма навіть подумав, що першому секретареві стало зле, як професорові Чмоневі сьогодні вдень тут-таки, недалеко, у холі Дому політичної роботи. Але Манасенко за мить все-таки повернувся до тями, лише трохи побуряковіло його добре, робітниче обличчя. Кілька разів коротко кашлянувши, він підвів очі на Ецірвана й продовжив свою мову: — Отож, ви повинні нам допомогти. У вас же сьогодні увечері прем’єра, чи не так?

— Чи не так… — підтвердив Шлойма. Заперечувати такі очевидні речі сенсу не було. — Ви, я бачу, досить добре обізнані з моїми справами.

— Ви ж нас зовсім уже за лохів не тримайте… — У голосі першого секретаря з’явилось незлостиве обурення, й він чомусь перейшов на дещо інші теми. — Ми ж таки люди з освітою, дещо читали… Знаємо особисто і академіка Джугалинського, до речі, земляка нашого, з Ровенщини, й того другого київського академіка, Івана Будзу. Ще в партшколі нам його працю викладали, відому таку, напівзаборонену. «Націоналізм чи українізація» називалася, як зараз пам’ятаю. Я іще по ній семінарську роботу писав. На відмінно склав. Але це я відхилився від предмета нашої розмови. Так, ми знаємо про всі ваші справи там, у Західному секторі. Ми вже давно відслідковували кожен ваш крок. І вибір свій саме на вас ми зупинили недарма… Так ось, ваше завдання полягатиме в тому, щоб… — Товариш перший секретар знову випив зі склянки, цього разу не видихаючи і нічим не закусюючи. — Одним словом… Ми дамо вам одного ключика. Маленького ключика, який відкриває декілька дверей там, у приміщенні вашого театру. Така хитра загранична штучка. Один ключик до багатьох замків. — Ласкавим примруженим поглядом товариш Манасенко подивився на Шлойму знизу вгору. — Гей там, а налийте-но йому якогось тоніка! — наказав він голосно, й одна з безликих постатей, підлетівши з глибини кімнати, швиденько тицьнула Шлоймі до рук високу прозору склянку. — І стільця йому якогось дайте. Бо розмова в нас ще трохи затягнеться!

Та сама постать поставила позаду кругленького дзиґлика без спинки й на одній трилапій ніжці, притягнувши його від рояля, що дрімав у далекому затемненому кутку, праворуч від комп’ютера. Шлойма обережно опустився на оксамитову вишневу таблетку. Для спини опертя не було, тож сидіти довелося в скутій позі, випроставшись і стуливши докупи коліна. Правою рукою він стискав склянку з тоніком, а ліва зависла в повітрі, бо він не мав куди її подіти.

— Не вимахуйте рукою! Ви ж не вождь! — суворо зауважив йому Тарас Панасович і, зробивши черговий ковток зі склянки та дещо зм’якшивши свій тон, продовжив розмову: — Отож, як ви знаєте, каналізація в нашому місті розділена.

— Звідки я можу про таке знати? Я не фахівець з каналізаційних питань. — Шлойма знову намагався взяти себе в руки, опанувати перебігом розмови й повернути її у вигідне русло.

— Та це неважно! Я вам так говорю, і так воно є! — Перший секретар знову ніби почав втрачати самовладання. — І не перебивайте мене! У мене ще нарада сьогодні увечері, з директорами цукрозаводів області, а я все з вами ніяк не закінчу. Сидіть і слухайте! Ви думаєте, ми шо, тільки заради вас пленум скликали? У нас іще хозяйствєнних вопросів по горло! — Тарас Панасович провів долонею на рівні свого виразно опуклого вола.

Шлойма вмовк і приготувався слухати.

— Да, так от, каналізація розділена. Це вже ваші спец-служби постаралися… — Наголосу на слові «ваші» в останньому реченні першого секретаря не зауважив би лише безнадійно глухий співрозмовник. Хоча, з іншого боку, товариш перший секретар навряд чи розмовляв би з безнадійно глухим співрозмовником. А якби розмовляв, то заздалегідь подбав би про хорошого сурдоперекладача, який швидкими змахами рук також зумів би відтворити той наголос на слові «ваші», якого не можна було не зауважити в мові товариша Манасенка. Тож Шлойма лише кивнув головою, зауваживши цей наголос. А товариш перший секретар продовжував: — Установили, понімаєш, рєшотки, ґрати, такі, як ото ви, може, на Усті бачили. Перегородили всі труби й усі колєктори. Одним словом, проникнуть ні в ту, ні в іншу сторону нєльзя. Єслі, конєшно, ви не криса, а нормальний чоловік… Ви ж — нормальний чоловік, письменнику Ецірван? — Знову лукавий примружений погляд, ковток зі склянки з коньяком. — Нормальний ви, нормальний, інакше ми б до вас не обращалися. Хотя — який ви там нормальний! Ви ж — отброс, покидьок! — Емоційні перепади в мові першого секретаря обкому настільки почастішали, що вже робилися милими й майже звичними.

Шлойма підніс до рота склянку, яку затискав у правиці, й собі зробив ковток. Гіркувата рідина не потамувала спраги, а лише неприємно обволікла ротову порожнину й заструменіла в горло колючим потічком. Ецірван із зусиллям проковтнув «тонік» і далі звернув свій погляд на товариша першого секретаря.

— Ви ж — покидьки! Ви, усі ті, кому вроді би нормально живеться у тій квазідержаві, тій вашій ЗУР. Але особливі покидьки зібрались у квазі-квазідержаві, в тому вашому сраному Західному Рівному, хай йому грець! Сволочі! Врєдітєлі! Думаєте, я не зауважив, що епідемія коров’ячого сказу в Гощанському районі розпочалася одразу ж після відвідання району вашою западноровенською делегацією з гуманітарною допомогою? — Тон першого секретаря став таким вишукано-обуреним і непристойно-літературним, що Шлойму аж трішки занудило. Хоча це й тонік міг так подіяти. Хто його зна, що вони у нього підмішали… — У майбутньому, після нашої остаточної перемоги… — вже засвоював якусь нову свою думку товариш перший секретар, — …після неминучої нашої перемоги, ми, напевно, залишимо для вас і таких, як ви, певні, конкретно визначені гето. Виберемо для цього міста… яких не шкода… частини міст… Західне Рівне, Західний Львів. Можливо, Західний Луцьк або Тернопіль… Ми також можемо бути великодушними. Якщо ворог не здається — його відселяють. Та й скільки вас там є, тих патріотів-маргіналів… (Шлойма, хоча вже й почав звикати, все ж здивовано звів брови догори від такої лексики.) Так-так, нам і такі слова відомі, ви не думайте, ми в партшколі не бомки били. Щось таки читали. І Колара цитуємо з усієї сили, і Шафарика, і Ганка, і в слов’янофіли… Можемо, коли схочемо. Ну, а стосовно тих міст, які я щойно перелічив, то ви ж самі розумієте, що Рівного… тобто — Ровно, в цьому списку бути не може. Уран — це, як ви знаєте, не тільки античний бог підземного світу, а й досить конкретний метал, хімічний елемент номер 92! І він, цей елемент, може бути використаний не тільки в західних, наскрізь прогнилих, буржуазних атомних електростанціях і бомбах, але і в наших, передових, прогресивних, таких, що несуть… пардон, ви самі знаєте, як важко в українській мові з герундієвими формами, я ж не можу сказати «несучих», тому кажу — «таких, що несуть», а несуть вони світові добро і благо, всім і кожному. І тяжко пригнобленим безробітним багатодітним неграм у кам’яних джунглях Нью-Йорка, і невільникам-індіанцям у справжніх джунглях Латинської Америки, і південнокорейським, в’єтнамським, китайським, тайванським, бірманським, сінгапурським, гонконгівським знедоленим селянам, рикшам і кулі, і погоничам слонів в Індії і на Цейлоні, і грецьким патріотам, і курдським повстанцям, і палестинським борцям за незалежність, котрі саме зараз заново відвойовують собі Східний Єрусалим, і багатьом іншим національно-визвольним рухам у всіх куточках нашої неосяжної планети…

«Це вже скидається на розширену політінформацію», — подумав Шлойма, стискаючи в долоні склянку з тоніком на денці. Товариш перший секретар також, здається, збагнув, що захопився, і швиденько актуалізував та конкретизував свою промову.

— Отож слухайте мене уважно. Ось цього ключика… — Жовтий шматочок металу зблиснув у його пальцях і знову сховався в долоні. — …ми дамо вам сьогодні. Ним ви зможете ввімкнути рух театрального ліфта у підвал, де ви сьогодні вже побували вранці. (Шлойму, нарешті, вже не здивувала його обізнаність.) Ним же, цим самим ключиком, ви відчините металеві двері з написом «Аттеншин!» Сподіваюсь, ви їх помітили, коли йшли сьогодні вранці підвальним коридором. З постовими перед дверима попробуйте договориться, я думаю, це буде несложно. Одразу за дверима знаходиться перемикач, а простіше кажучи — рубильник. Ввімкнувши його, себто піднявши його ручку знизу догори, ви приведете в рух ґрати, які розділяють нашу каналізацію. Вони, ці ґрати, також піднімуться, й наші спец-підрозділи в спеціальних протигівняних костюмах (а в гівні нам плавати, як ви розумієте — не впєрвой!) за кілька хвилин проникнуть, охоплять і захоплять ваше наскрізь прогниле, буржуазне, капіталістичне, прокляте Західне Рівне, яке ганебним тавром, невиліковною роз’ятреною виразкою гниє на здоровому тілі СРУ!

Шлойма мовчав, слухаючи й подумки оцінюючи вміння товариша Манасенка балансувати між високим стилем політзаняття й дещо нижчим стилем вербувальної балачки. А перший секретар все підіймався й підіймався на дедалі вищі сходинки й тераси у напрямку до свого Евересту красномовності.

— Ви ж зрозумійте — вам Україна все одно не дістанеться! Та й що ви з нею робитимете? Ви, непрактичні романтики… Історію Компартії України ви ж також вивчали? Хоч би у рамках історії КПРС! Пам’ятаєте, як у так званий харківський період тогочасні романтики, котрі випадково, цілком випадково дорвалися… пардон — дісталися до влади, цілими пачками пускали собі кулі у свої високі лоби?.. І правильно. Саме в цьому правда історії й діалектична логіка історичного розвитку. Ця країна мусить належати нам. Нам, управлінцям, керівникам, навіть, якщо хочете, — чиновникам! Це розуміють ті з ваших колег, хто йде на державну службу. До нас на службу, між іншим. Он зараз у Києві непогану кар’єру робить один бувший… колишній поет з Канева, з глибин Шевченкового краю. Вже до радника дослужився. Там, дивись, і старшого радника присвоять. Мені недавно на пленумі ЦК відрекомендували його — такий приятний молодий чоловік. І творчістю займається, між іншим. Про нього критика пише як про передового поета сучасного.

А стосовно всього світу, який ось-ось дізнається, то дізнається він не про ваше зникнення, а про… Розумієте, письменнику Ецірван, ми вже давно могли узяти вас за жо… за зябра. В нас були, на нашій території перебували ваші батьки, ваша сестра. Але ми їм нічого не зробили. Бо тоді ви й справді верещали б, апелювали б до вашого «усього світу», до його «прогресивної громадськості». Але тепер — тричі «ха-ха»!

Товариш Манасенко обернувся в куток, туди, де блакитно світився монітор. Оператор при комп’ютері, немов зрозумівши, що розмова стосується його, повернувся разом з кріслом до середини кімнати. Це був молодий чоловік з косичкою і кількома десятками сережок в обох вухах. З-під ніг у нього раптом пролунало тихе гарчання. Напруживши погляд, Шлойма розгледів на підлозі те, що він спершу прийняв за килимок під ногами в комп’ютерника — великого світлої масті стаффордширського тер’єра. Молодик з косичкою звідкись з-під клавіатури дістав рожевий шматочок шинки і вкинув псові до пащі.

— Познайомтесь! Анатоль Діжа, наш провідний комп’ютерний спеціаліст. Він у нас один справжній комп’ютерник на все Ровно, до речі, родом із Західної, зі Львова. Випускник політеха. Тут, у нас він на повному забезпеченні, і собачка його також. Так от, Анатоль уже попрацював з диском, на якому записано… Ну… словом, запис зроблено нашим томографом сьогодні вдень, коли ви там, у томографі, перебували. — Товариш перший секретар шукав відповідних слів, не наважуючись тепер перейти з високої лексики на низьку, бо сам загнав себе на ці висоти попередніми своїми висловлюваннями. — Одним словом, усе, що ви там робили з громадянкою Бляшаною Оленою Ігорівною. Пригадуєте, письменнику Ецірван?

— Ну ви ж і суки… — Шлойма відреагував цілком машинально, нічого іншого йому просто не встигло прийти до голови.

— Фе, письменнику Ецірван. І це говорите ви, майстер слова, віртуоз красномовства, як вас дехто називає… — Товариш перший секретар не приховував свого задоволення від почутого й побаченого: Шлойма таки втратив рівновагу в розмові, чого так довго від нього добивалися. — Звісно, сам по собі секс між сорокалітніми людьми не приносить жодної естетичної насолоди. Ви — не Мікі Рурк, вона — не Кім Бесінджер, погоджуюся. Але аморалки, я повторю — аморалки! — її не люблять ніде. Ні на Заході, ані на Сході. На Заході навіть сильніше. А ми з допомогою товариша Діжі можемо тепер вставити цю дискетку в той ваш всесвітній Інтернет, яким ви так сильно пишаєтеся, — адже ж можемо, правда, товаришу Діжа? — Комп’ютерник у відповідь кивнув і всунув у пащу псові ще одного плястра шинки. — І всі зможуть побачити письменника Ецірвана в Ровенському ліксанупрі. Майже як назва фільму. Як «Чотири шведки у Греції»! — Перший секретар обкому відверто тішився своїми знаннями з царини вітчизняного й західного кінематографа.

— Як «Містер Піткін у ворожому тилу»… — Шлойма мусив відповісти хоч би щось. На душі було паскудно, та показувати це не хотілось.

— Досить блазнювати! Ми можемо відтворити ваш статевий акт навіть ізсередини! Наші найновіші технології це дозволяють! — гарикнув перший секретар і нервово хильнув зі склянки кілька ковтків «Геннессі». — Чуєте — ізсередини! Такого порно ви ще точно не бачили! А його можуть побачити сотні, тисячі ваших знайомих…

— Я сьогодні тут, у вас, всередині Стіни теж бачив усякого. — Ецірван опирався уже лише за інерцією. Його вже просто фізично нудило й від цієї розмови, і від тоніка, який не тамував спраги, а лиш пік усередині противним гіркуватим присмаком. Але розмова ще не закінчилась.

— Письменнику Ецірван! — Голос першого секретаря бринів якось майже урочисто. — Ви не всередині Стіни, а якраз назовні! І ви зробите те, про що ми вас просимо. Виконаєте наше доручення. Вам і тільки вам випала ця благородна, ви б сказали, шляхетна місія. Адже й Берлінська стіна теж звелась й розвалилася протягом вашого життя. Й кому, як не вам, бути найвідвертішим супротивником усякого роду стін та бар’єрів?.. А ми, зі свого боку, от пригадаєте мої слова — ми ще замовимо вам п’єсу про падіння Стіни. І це буде кращий ваш твір! Але спершу ви мусите спромогтися на вчинок — об’єднати місто. Зробіть це! Ми віримо у вас!

І товариш перший секретар, на всю силу гойднувшися в кріслі, кинув маленького жовтого ключика понад круглим столиком просто Шлоймі на стулені коліна. Письменник Шлойма Ецірван смикнувся, ключик прослизнув між ніг і впав на підлогу. Ецірван підібрав його з підлоги і повільно впхав до лівої кишені. З-за спини нечутно наблизились Самчук з Миколою Івановичем, підняли його попід лікті й повели до дверей. Хтось з них двох всунув Шлоймі під пахву рукописа Степаниди Добромолець, якого він вже й не міг пригадати, де й коли залишив.

— Ваша машина стоїть зліва від входу. Ключі в замку зажиганія. — Микола Іванович говорив просто над вухом, діловито і спокійно. — На пропускном пункті всі предупре… попереджені. Так шо проїдете без ніяких осложнєній.

Вони вийшли на ґанок обкому й зупинились на верхній сходинці. Зелена «Мазда» і справді стояла ліворуч, у затінку верб, майже під тим самим місцем, де сьогодні удень на сходах Шлойма перестрів Уляну. Стіна все ще лежала паралельно фасадові обкому, й постаті у плащах кольору хакі так само ритмічно-симетрично стояли через рівні інтервали попід нею.

Самчук і Микола Іванович зупинилися й дивились на письменника Ецірвана відверто, просто в очі. Раптом Микола Іванович зробив крок, ні, півкроку вперед, і без жодного слова простягнув Шлоймі долоню. Шлойма цілком машинально потягнувся вже потиснути простягнуту руку, коли почув:

— Вгостіть-но ще на прощання сігаретою іностранною…

— Так-так, звичайно. — Пачка «Ґалуазу», вже добряче пожмакана й пом’ята, знайшлась у лівій кишені джинсівки. Одну з двох останніх сигарет він вручив Миколі Івановичу, іншу всадив собі до вуст і, припаливши від простягнутої йому запальнички, пожбурив порожню пачку просто під ноги, на сходи. Йдучи до авта, боковим зором, через плече встиг помітити, як хтось із двох швидко нахилився й, піднявши порожню пачку, всунув її собі до кишені.

В салоні авта він кілька хвилин посидів нерухомо, з відчиненими дверцятами. Допалив сигарету, викинув під переднє колесо. Запустив двигун, витиснув зчеплення, повільно виїхав ліворуч, уздовж Стіни, вгору й далі.

Останні метри перед пропускником. Он внизу, біля головпошти вже видно дротяну браму й тролейбусне кільце під ґанок універмагу. Ліворуч, за ялинками, в парку промайнула могилка з маленьким погруддям героя громадянської війни, сербського авантюриста Олеко Дундича. Далі — кафе «Супутник», в нього так і не зайшлося, смак тістечка «Лимонне», присипаного цукровою пудрою, так і лишиться непізнаним і невпізнаним — до наступного твого приїзду сюди? (Після об’єднання міста, якимсь переповненим тролейбусом відновленого наскрізного маршруту…) З вітрин магазинчика «Одяг» на тебе облупленими обличчями витріщились манекени в кримпленових костюмах. Схил закінчується, попереду рівнина, на якій розляглася західна частина міста. Тролейбус відвалив ліворуч, іншого транспорту тут не буває. Дротяно-металево-зелена брама повільно відхиляється — жодної автоматики, її вручну тягне здоровенний мордатий солдат у трав’янистому кашкеті. Вираз його обличчя незадоволений, він показує тобі всіма частинами свого дебелого тіла: давай, проїзди швидше, якого хе…

Наступна брама, он вона, за кілька метрів. Пропливають повз тебе порожні будочки митного й паспортного контролю. Брама розчиняється, як тісто у діжі — розпливається на всі боки, просто у виблякле й сяюче поліське небо. Ні, це ліхтарі на майдані Незалежності. В Західному Рівному на освітленні не ощадять. Ще й вечір не настав… Як швидко ти забув про це.

Повільно доїхавши порожнім відтинком Соборної до дев’ятиповерхового будинку з ощадкасою на першому поверсі, Шлойма загнав «Мазду» на тротуар і проти всяких правил припаркував за газетним кіоском. Виліз із салона. «Стоп, а куди ж тепер?»

* * *

Найперше треба купити сигарет. Вже ж тут, у Західному Рівному, це зробити — не проблема. Ось колишнє кафе «Сніжинка», в тому самому дев’ятиповерховому, через стіну від ощадкаси — тепер тут продовольчий супермаркет. Шлойма захряснув дверцята «Мазди» й підвів голову, дивлячись на дах будинку. Це був перший «хмарочос» у їхньому містечку й відповідно — перший будинок з ліфтом, предметом заздрості усіх дітей, до свідомості яких дійшла ця думка. Шлойма з Уляною якось після дитячого кіносеансу на десяту годину в «Юності», вже повертаючись на автобусну зупинку, по тривалих ваганнях таки наважились зайти у під’їзд, спробувати покататися. Пригадується, було літо чи пізня весна. Напівтемна прохолода порожнього під’їзду огорнула їх і трохи засліпила після залитої сонцем площі. Взявши Уляну про всяк випадок за руку, іншою рукою старший брат натис рубіново-зернистого кольору кнопку, яка одразу ж засвітилась у своїй глибині. Сьогодні Шлойма вже не міг пригадати, чи до того разу він вже їздив ліфтом, чи й для нього це також була ініціація. Пам’ятав тільки свій несильний, проте виразний страх бути застуканим, доки вони підіймались на дев’ятий поверх і опускалися вниз. Нічого цікавого — ти замкнений у фанерній вертикальній будочці, яка тремтить, гуде і кудись пересувається. Вже пізніше, навчаючись в педінституті, він дізнався, що його однокурсники з районів, мешкаючи в гуртожитках, мусять щодня ходити на верхні поверхи пішки — адміністрація вузу щороку відключала ліфти на вересень — жовтень, щоб дикуваті поліські діти не псували їх, катаючись вгору-вниз. Втім, цим самим займались і галицькі діти у Львові, й наддніпрянські у Києві, і слобожанські у Харкові, та про це у той час Ецірван не замислювався.

В його домі немає ліфта — всього лише п’ять поверхів, та й мешкає він сам на першому. Правда, сьогодні у батьків довелося піднятися… ні, тільки спуститися ліфтом. Але до чого це все пригадалося? Ах, так, там, у надрах, чи то у нетрях театру на тебе чекає сьогодні ще одна поїздка ліфтом. Як не хочеться думати про це. Як не хочеться робити це… Тобі наказали «відкрити» місто. І ти відкриєш його? І ти відкриєш його…

Шлойма відвів очі від сірого захмареного передвечірнього неба над «хмарочосом». І вже ступивши на поріг супермаркета, раптом рішуче розвернувся, перебіг Соборну й за кількадесят метрів, по вулиці 16 Липня (колишня Комуністична, а ще колись раніше, в часи війни — Гітлер-штрассе) зайшов до «Блюзу» — цілодобового кафе, помальованого ззовні і зсередини в біло-блакитні кольори «Ротманзу». Павло, власник «Блюзу», дубенський музикант, знайомий Шлоймі ще з часів якогось піонертабірного літа, коли вони разом працювали в лісах Олександрії, в «Орлятку» чи у «Вогнику», чоловік, на кілька років від Шлойми молодший, з густою щетиною, яка відростала протягом дня на його крупному обличчі, побачивши Ецірвана, без слів налив йому п’ятдесят грамів коньяку й підсів до столу. «Бачу, ти сьогодні якийсь не такий…» — вимовив він співчутливо. Шлойма попросив іще й «Ґалуаз» і виклав з кишені останню десятку. («Гроші більше нам не знадобляться. Фактично, як і має бути після перемоги комунізму…») Павло поклав перед ним на стіл червону пачку й запитав, чи не хоче він чогось іще. Шлойма випив, не відповідаючи. Смак виноградної горілки прокотився піднебінням, потім горлом і повільно попрямував униз, до глибин. Дивлячись Павлові в неголене обличчя, Шлойма подумав, що муситиме, забігши додому, також поскоблити підборіддя й по можливості прийняти душ. Він зиркнув на годинника — той показував 18:35. До сьомої залишалось менш як півгодини. Треба поспішати. Кивнувши Павлові: «Ну, ти ж будеш сьогодні», Шлойма, здираючи акцизну марку з пачки й на ходу припалюючи сигарету, швидко вийшов з «Блюзу» і поміж Будинком одягу та Воскресенським собором, повз гастроном, повз книгарню «Слово» почимчикував у напрямку дому. Навкруги лежало передвечірнє вересневе місто. Зелень дерев ще була досить свіжою, прожовть лише ледь-ледь позначилась у листі. Де-не-де вмикались ліхтарі, в розтулених дверях кафе виднілися столики, застелені білим, жевріли написи-неони над шинквасами, бовваніли постаті офіціантів у глибині залів. Люд після праці непоквапливо заповнював бари, кафе та ресторани. Можливо, серед цих перших відвідувачів були навіть його сьогоднішні майбутні глядачі, які заскочили за двадцять хвилин до початку вистави перехилити гальбу пива чи філіжанку кави.

Перекидаючи з руки в руку папку з рукописом С. Добромолець, Шлойма вийшов на Театральну площу. Тролейбуси, які прибували з Ювілейного, розвертались перед театром і відчиняли свої двері. З напівпорожніх салонів виходили рівняни, дехто вже дістаючи з кишень квитки чи запрошення на виставу. Зупинившись перед «Рубіном», Шлойма перевів погляд на фасад театру. З вершечка портика на всю площу посміхалась величезна картонна Ізабелла, щоправда, не в повен зріст, а лиш до пояса, потужно підсвічена, й літери назви його п’єси бігли попід нею світляною стрічкою. Колони театру по вертикалі були завішені транспарантами з фотографіями сцен зі спектаклю. Перед колонами вже стояло кілька мікроавтобусів з телевізійними екіпами, виставлялись камери, прожектори, лампи підсвітки. Якийсь прилизаний молодик щось говорив для проби в мікрофон. Публіка потроху тяглася до входу — святкова, урочиста. Дехто йшов навіть з квітами. Шлойма не дуже любив прем’єри через їхню метушливу атмосферу, але певні приємні моменти у них таки цінував.

Він схаменувся — треба поспішати додому. Папка з рукописом відтягувала праву руку. Маленький жовтий ключик пік у паху крізь кишеню. Шлойма перейшов усю площу по периметру й поза готелем «Європейський-Гоф» звернув до внутрішнього двору, туди, де шість п’ятиповерхових будинків стулилися в каре. Здалеку глянув на вікна свого помешкання — фіранки відтулені, кватирка відчинена, Боніфація на підвіконні не видно. Вже в під’їзді краєм ока (боковим зором, як і вранці) зиркнув на вічка поштової скриньки — там зяяла темрява.

В помешканні одразу пройшов до кухні. Порожня раковина мийки і стос чистого посуду поряд насторожили. Втім, замислюватись часу не було. Скидаючи з себе на ходу джинсівку й сорочку, попрямував до кімнати. В кріслі біля вікна зручно згорнувся Боніфацій. Він лиш на кілька секунд підвів до господаря погляд у півтора зелено-золотистих ока, позіхнув і знову опустив голову на лапи.

Шлойма поклав перед собою на диван папку з рукописом Степаниди Порфирівни Добромолець «Поліська сага» й застрибав на одній нозі, вилазячи з вельветок. Як завжди під час цієї дії, у нього повиверталися кишені. Дзеленькнули об підлогу якісь копійки і серед них — маленький жовтий ключик. Абсолютно відрухово Шлойма вільною ногою з ненавистю зафутболив його подалі під диван. «А пішли усі вони!..» Вже лише в трусах, шкарпетках і майці присів перед рукописом, майже побожно розв’язав мотузочки на папці, відгорнув картонний лист.

Білий аркуш на початку рукописа навіть не насторожив його. «Проклала зверху чистою сторінкою…» Та наступний аркуш також сяяв цнотливим білим сяйвом. Добрий, якісний папір для принтера, чи й не фінський. В Східному Ровно не так-то й легко дістати такого паперу. І весь, увесь папір був чистісіньким. Ані літери, ні розділового знака. Третій, четвертий, п’ятий і наступні аркуші також. Рукопис Степаниди Добромолець був стосом чистого білого паперу десь так сторінок у шістсот.

Раптом з коридору неголосно рипнули вхідні двері, Боніфацій у кріслі безгучно підвів свою чорну голову, й на порозі помешкання з’явилася Оксана.

* * *

— Я сьогодні зранку подумала — сімнадцяте, в тебе ж прем’єра. Я мушу поїхати. Вийшла на трасу, чекаю на автобус, о десятій з Ковеля до Луцька. Аж тут раптом — «міні-вен» з телевізійниками. «Німецька хвиля» й Бі-Бі-Сі, з Варшави. Їдуть знімати твою постановку. Спинились запитати, чи це правильний шлях на «Вестерн-Рівне». То мене вони до самого театру підвезли. — Дружина, затримавшись на секунду в коридорі, зняла світлий плащик і підійшла до Шлойми. — Ну, вітаю з прем’єрою, — пригорнулась до нього, тицьнула губами в щоку, дещо прохолодно, формально. Те, що відчуження ще не минуло, Ецірван відчув з першої миті, але вирішив відкласти остаточне з’ясування стосунків до опісля. Зараз треба було збиратися й виходити.

— Я там на хвилинку зайшла в театр з тими телевізійниками! Показати їм, що і де. Так там таке робиться!.. — гукала до нього Оксана з-за дверей ванни, доки він насухо, без крему проводив станком по зарослих щоках. — Біганина, метушня. Ніякого західного порядку. Маульвюрф там просто шаленіє. В Ізабелли очі ніби осклілі. Мандражують. Хвилюються. За тебе запитували!..

— Все буде нормально… — Шлойма вийшов з ванної і відчинив дверцята шафи. Біла сорочка, лаковані черевики, брюки, смокінг — все вже чекало на нього, наготоване ще кілька днів тому. Смокінг він раніше брав напрокат, а це нещодавно нарешті вирішив пошити, й майстер з ательє навпроти кінотеатру «Космос» багатозначно цокав язиком і довго нарікав на вутлу й нестандартну фігуру клієнта, на вузькі груди й кощаві руки.

— В тебе сьогодні такий відповідальний день… — Оксана подивилась чоловікові просто в очі, заправляючи йому запонку в рукава. — Але я з тобою. Знай про це. Пам’ятай про це. — Запонка довго не потрапляла в належну петельку, а потім нарешті прослизнула й застебнулась сама собою, автоматично — клац. Дружина, ніби закам’янівши, все не відводила погляду від його обличчя.

Й раптом Шлойма збагнув: вона все-все знає. Звідки? Нізвідки. Просто знає, і все. Жіночим незбагненним знанням. Він відігнав це осягнення як річ неможливу і смертельну. Торкнув дружину по темному волоссю: «Ходімо?» Різко відвернувся. Смокінга непомітно застібав тремтячими руками. Поправив краватку-метелика перед дзеркалом, трохи опанував себе.

Вони вийшли з під’їзду. Вечоріло. Синє дитяче пластмасове відерце все ще валялось посеред пісочниці у дворі як символ незмінності й неминущості всього сущого, всього не тільки скоєного, але й просто замисленого. Шлойма ковзнув поглядом по ньому, по автостоянці з лімузинами в далекому кінці двору, по каштанах, які за день іще підзолотіли. «Може, я бачу все це востаннє…» — дурна й банальна думка підступно підступила під горло. «А може, все це — сон?..» — наступна думка не була набагато розумнішою.

Місто спочивало після робочого дня. За шторами в деяких помешканнях світились лампи — червонястим, оранжевим, синім, золотим світлом. Де-не-де миготіли стриманим блакитним сфумато телеекрани. Громадяни вільного й незалежного оточеного анклаву, городяни Західного Рівного поважно відпочивали після ще одного прожитого дня. Після дня клопотів і праці. Після дня набуттів й розчарувань. Після дня. Перед днем. В чеканні дня наступного. Між двох осінніх днів. У надвечір’ї. Напередодні. Нічого не знаючи і не здогадуючись ні про що.

* * *

Вони спершу намірялися піти на службові двері, та в останню мить Шлойма пригадав, що до глядацького залу зручніше заходити з головного входу. Зі службового треба було проходити сценою, в темряві, перечіпаючись через декорації, підпилих монтувальників та інший театральний мотлох. На головному вході, щоправда, на них неминуче накинуться кореспонденти, але ця деталь вже належала до тих напівприємних прем’єрних незручностей, зважати на які було не варто. Серйозного інтерв’ю ніхто зараз дати не в змозі, та в цій метушні від них цього й не вимагатиметься…

Коли вони підіймались вузькими сходинками на площу й обходили навколо розлогих ялин, бозна-коли ще висаджених перед театром, Шлойма кинув погляд на схід, в бік майдану Незалежності. Черги автомобілів перед дротяною брамою вже не було. З-за Стіни насувалися сутінки. Західне Рівне готувалось поринути у вечір. «Ранувато темніє, як на середину вересня». Думка пройшлася мозком, немов рикошетна куля, й забилась десь у найдальші закапелки свідомості. Тут-таки зринула інша думка: що ж мені все-таки наснилося сьогодні вночі? Ні, не пригадати. Клубочиться в свідомості тьмяний хаос образів і відчуттів, але нічого конкретного з нього вилучити не вдається. А вересень і справді перейшов уже в другу свою половину. Шлойма мерзлякувато зіщулився й притиснувся до Оксани, міцно вчепившись за її руку.

Від колон до них справді кинулося дві-три постаті з мікрофонами.

— Пане Ецірван! Пане авторе! Про що ця ваша п’єса? Чому її ставить режисер-іноземець? Якої ви думки про цю постановку, про потрактування вашого твору режисером з Німеччини? Чого ви чекаєте від спектаклю за вашим твором? Що ви хочете сказати цією п’єсою вашим співвітчизникам? Чи буде цей спектакль у постійному репертуарі Вільного театру міста Рівного?

Шлойма спинився на секунду, непомітно стис Оксанину руку вище ліктя й, напустивши на обличчя якнайсерйознішу гримасу, відсторонив журналістів:

— Всі інтерв’ю — після вистави. Наперед нічого казати не хочу, а то раптом ви будете розчаровані…

Будуть вони розчаровані, аякже. В них он вже очі горять, а роти пороззявлялися від захвату. Вони готові написати про цю виставу дослівно все, що б ти зараз не сказав. Але ти не кажеш нічого, ти витримуєш умови вашої попередньої домовленості з Маульвюрфом — до офіційного показу не давати жодних коментарів. А після прем’єри Георг запланував цілий тур світовими столицями: Берлін, Відень, Бейрут, Єрусалим і навіть Нікосія на Кіпрі. Добір міст увесь час видавався Шлоймі достатньо дивним, але він не сперечався — це була цілковито Маульвюрфова ідея, тож нехай він її і втілює. Актори Вільного театру, задіяні у виставі, вже наперед кайфували, передчуваючи турне теплими й затишними містами. Найбільше ж кайфу вони отримували, відчуваючи неприховану заздрість до себе з боку акторів, у виставі не задіяних.

Сяк-так відкараскавшись від кореспондентів, Шлойма з Оксаною все-таки вирішили йти на службовий хід, бо в дверях театру вже товпилась така кількість публіки, що достоятись до загального гардеробу їм би просто не вдалось. А так Оксаниного плаща вони повісять на службову вішалку біля чергового й нехай уже якось поза лаштунками проберуться до своїх законних (згідно із запрошеннями) першого-другого місць у першому ряді. Дорогою треба ще буде пройти повз двері службового ліфта, але це вже якось через «не можу», Шлойма здужає. Чого на нього зважати, можна викреслити його зі свідомості, адже той триклятий ключик, зафутболений босою ногою, десь зараз припадає пилом під диваном у вітальні. Ну і що з того, що ти знову, неначе страус (о, яке примітивне, карикатурне порівняння!), ховаєш голову в пісок? Ти маєш право не робити того, чого не хочеш робити. Й ніхто тебе силою не примусить. Й піску тут немає ніякого, он тирса під ногами, прибиральниці натрусили, тут слід пригнути голову — згори звисає якийсь кабель, а тепер уже світліше, он там попереду двері… А ось і режисер з головною виконавицею! Маульвюрф з Ізабеллою енергійно нервували за лаштунками. Помітивши Ецірвана, вони обоє застрибали на місці, замахали руками над головами і всіляко інакше намагались привернути до себе увагу в напівтемряві куліс. Утім, Шлойма й так їх зауважив. Ізабелла була вже у сценічному костюмі — строгій чорній сукні з білим комірцем. На шиї вона мала діамантове кольє (справжнє, про нього чомусь запитували всі журналісти, які брали в актриси інтерв’ю), а з-за вуха стирчав радіомікрофон як елемент сценічного костюма і як цілком функціональний предмет також.

— Ти повернувся! Чудово! — Ізабелла на секунду пригорнулась до Ецірвана й одразу заклопотано зацокотіла: — Тут є серед запрошених дуже-дуже важливі люди!.. Тобто я хотіла сказати — всі люди важливі, але тут прибули на персональне запрошення Георга люди з журналу «Театер дер цайт». Ти мусиш дати для них окреме інтерв’ю після… — вона затнулась. — Після того… як все закінчиться.

«Чому вона сказала саме так — „після того, як все закінчиться“? — Шлойма відчув, як потрохи з’їжджає з глузду. — Невже і їй щось відомо?.. Ні, це вже психоз якийсь у мене починається».

Ізабелла ж, повернувшись до Маульвюрфа, майже гукнула тому в саме вухо:

— Man muss ihm gleich das sagen!

Зірка європейської режисури, лизнувши Оксану у щоку, підступив до драматурга з іншого боку, взяв його за лікоть і конфіденційно прошепотів майже в саме вухо:

— Отош-ш… То є дуже важливо — інтерв’ю для «Театер дер цайт». То є наш профітний шурнал ф театральному світі… А отразу після тохо… саме тсе я маю топі пофітомити — після фистави, отразу після фистави на нас чекає мікроафтобус, який отразу фирушає на Берлін. Там є тфа фільних містця. Тля тебе і тля Оксани. Це — щоп ти знав…

— Дякую, Георгу. Я тепер знатиму. Я подумаю… — Шлойма відсторонився й подивився на Маульвюрфа з півтораметрової відстані: гарний кольоровий светр з яскравими рукавами, світлий комірець сорочки, полотняні штани, спортивні черевики — Георг не міг бути вбраний стандартно, він же був богемою, митцем. Весь блиск західної цивілізації, вся скромна чарівність посттехнологічного суспільства стояли зараз перед ним на недометеній дерев’яній підлозі сцени, широко розставивши ноги.

— Тумати трепа швитко. І все інше робити теш-ш-ш. — Георг блиснув заклопотаною усмішкою, потім, вважаючи розмову вичерпаною, повернувся до Ізабелли й без розділових знаків запустив їй в обличчя якусь довжелезну тираду німецькою. Вона, щоправда, ще кинула через плече якийсь майже благальний погляд у бік Шлойми з дружиною, але сказати вже нічого не встигла, не спромоглася, бо мусила слухати останні настанови Маульвюрфа, сприймати, розуміти їх, ще й кивати головою на знак цього розуміння.

Вони пішли до зали. Шлойма про всяк випадок махнув перед носом білетерки продовгуватими листочками запрошень, але його й тут вже упізнали. Перший ряд ще був майже порожнім, і Ецірван, зиркнувши в глибину зали й не побачивши там нікого аж дуже важливого чи дуже цікавого для себе, всунув до рук дружині запрошення й неголосно пробурмотів: «Я ще, може, встигну цигарочку випалити».

Він вийшов у бічний коридор і заходився шукати пачку «Ґалуазу», яку ж ось нещодавно купив у «Блюзі». Спершу здалося, що він взагалі залишив її в джинсівці, та потім сигарети знайшлись у внутрішній кишені смокінга.

Ззаду хтось легенько обійняв його за плечі. Шлойма різко обернувся — перед ним у парадному сірому мундирі з аксельбантом і кількома медальками на грудях стояв майор Петер Зоммер.

— Вітаю з прем’єрою! — усміхнено промовив майор. — Хвилюєшся?

Шлойма кивнув і, діставши з пачки сигарету, почав шукати запальничку. Потім згадав, що в коридорах театру палити заборонено і для цього треба йти в кімнату для куріння, що біля туалету в протилежному боці коридору. Тягти з собою Зоммера туди не випадало. Неприпалена сигарета полізла назад до пачки, фільтром донизу — він завжди так робив, позначаючи саме ту сигарету, яку вже хотів запалити.

Вони підійшли до вікна, за яким потрохи залягали сутінки й починали тліти жаринки ліхтарів. Внизу, під ними, навскоси до сірого тіла театру майже впритул прилягала біло-синьо фарбована довгаста двоповерхова споруда — єдиний будинок, хоча й з номером 87, по неіснуючій вулиці Разіна, без імені, просто Разіна, певно, що знаного російського бунтаря, якому пощастило вкарбуватись у свідомість грядущих поколінь єдиним актом — закиданням на глибину тіла персидської князівни. Чи, може, якогось іншого Разіна, невідомого або призабутого місцевого діяча. В цьому будинку довгий час містилась редакція молодіжної газети «Зміна», де сам Шлойма недовго числився на посаді літконсультанта, читав надіслані з районів вірші і якомога м’якше писав авторам відмови.

— Шьоне штадт… — промовив Зоммер. — Гарне місто… Тобі пощастило. Ти не просто письменник з Рівного… із Західного Рівного. Ти — поет такого милого міста. Шлоймо… Я не знаю, але я передчуваю. І я довіряю своїм передчуттям. У найближчому часі ти мусиш зробити для цього міста щось надзвичайне. Щось дуже й дуже визначне…

Зоммер сперся на підвіконня й неголосно продекламував:

Mädchen stehen an der Toren,
Schauen scheu ins farbige Leben.
Ihre feuchten Lippen beben

Після цього майор Зоммер іще раз проникливо подивився Ецірванові в очі й, по-військовому крутонувшись на підборах, збіг сходами на верхній ярус, до дверей своєї ложі-бенуар.

Шлойма випалив сигарету біля вікна, як школяр, з рукава, озираючись на двері, з яких щомиті могла з’явитися тітонька-адміністратор. Кілька святково одягнених пар, усміхнувшись у його бік, пройшли до зали. Ецірван забичкував сигарету об підошву й притоптав жаринки, які розсипались по паркету. Бичка запхав у шпарину на підвіконні. Йому вже все було дозволено. Солодка атмосфера божевілля п’янила й штовхала до нової безрозсудності. Він швидко увійшов у двері й майже підбіг до свого місця.

Оксана, сидячи, здивовано подивилася на чоловіка знизу догори.

Шлойма сперся спиною на оксамитовий бортик оркестрової ями і зухвало підвів голову. Перед ним здіймалась зала, яка вже наповнилася. Публіка виблискувала в ложах і в партері скельцями біноклів та подекуди прикрасами на шиях у жінок. Модні декадентські кольори — бузковий, світло-салатовий, рожевий сусідили зі строгою чорнотою і шляхетною сірістю. Шлойма де-не-де впізнавав чиновників з магістрату, журналістів з відділів культури місцевих газет, представників іноземних фірм, акредитованих у Західному Рівному, студентів і викладачів інституту культури, перед якими нещодавно виступав. Прив’ялий цвіт-пустоцвіт Західного Рівного, замкненого анклаву, приреченого міста, кращі люди, шанувальники прекрасного, вони сиділи перед Шлоймою, чекаючи на черговий прояв його творчості.

Несподівано для самого себе він підняв руки над головою і відчайдушно замахав. Погляди зали ковзали по ньому, не зафіксовуючись.

— Люди! — здавлено видихнув Шлойма. Зала знову здивовано подивилась на нього впівока, наводячи різкість, ще не вірячи побаченому. Хоча чом би й ні, автор перед початком вистави раптом відчув необхідність щось сказати глядачам. Це не зовсім звичайно, але ж і вся ця постановка зовсім-зовсім незвичайна. Якщо цей експромт взагалі не підготований заздалегідь. Може, сьогоднішня західна режисура саме в цьому й полягає, може, це останній писк театральної моди, хто зна?

Шлойма натужно сковтнув абсолютно суху, як борошно, слину і відчайдушно прохрипів до зали — до партеру, і до балконів, і до лож, і до верхніх ярусів галерки:

— Я сьогодні… сьогодні я був там. По той бік, за Стіною. Це зовсім поруч, це так близько… Там… там — фікуси! Начебто нікого там особливо так не тиранять, не репресують… Ходить транспорт, люди ходять на роботу… і навіть пиво баночне, наше, західне, продається, щоправда, у валютних відділах. Але справа не в тому! Зовсім не в тому справа. Я дуже прошу вас, зрозумійте мене. Там — фікуси в довгих коридорах, вони стоять у дерев’яних діжках, фікуси з лискучим запилюженим листям! І це — найстрашніше…

Хтось здавлено гигикнув. Ще хтось зааплодував і тут-таки припинив, злякавшись свого зухвальства й того, що зала його не підтримає. Тепер мовчання зали було вже осмисленим і цілеспрямованим. Трохи навіть загрозливим було це мовчання. Шлойму нарешті слухали.

— Не всі хороші тут. І не всі погані там. Але тут ми різні! А там — усі однакові, розумієте?

Зала розсміялась уже майже одностайно. Потім ріденько заплескала, неначе й не в долоні, а по плечі поляскуючи — та чого вже ти там, сядь, розслабся, не бери до голови. Крізь ляпання оплесків Шлойма ще почув, як у третьому ряді масивна матуся в бузковому оксамитовому платті голосно прошепотіла своїй юній доньці: «Пан автор хоче заакцентувати на небезпеці комуністичного тероризму, якій присвячена і вся його творчість, і ця п’єса зокрема. Він хоче підсилити наше враження від майбутнього перегляду постановки». В матусі Шлойма впізнав викладачку інституту культури, саме з відділу режисури. Говорила вона таким самим тоном, як і в аудиторії, пояснюючи студентам різницю між В. Шекспіром та О. Коломійцем. А запам’яталась ця дама Шлоймі тим, що під час творчої зустрічі з ним керувала студентами, подаючи їм умовні знаки, кому і в якій черговості задавати письменникові питання, записані на продовгастих смужках паперу. Найбільш оригінальним серед запитань було «Над чим ви зараз працюєте?»

Шлойма різко сів у крісло й відчув, як приливає кров до обличчя, до голови. Оксана стиснула йому руку вище ліктя, точнісінько, як він їй перед входом до театру. Він повернув обличчя до дружини. В очах йому темніло. Та за мить він збагнув, що це почала меркнути люстра під стелею. Одночасно попливла догори завіса. У залі запанувала тиша.

* * *

ЗІ СТАТТІ-АНОНСУ В ГАЗЕТІ «ВЕЧІРНЄ РІВНЕ», вечірній випуск 17 вересня 200* року

— П’єса Шлойми Ецірвана «Програма передач на післязавтра», створена рівненським автором минулого року, готується до постановки у Вільному театрі нашого міста.

Дія твору відбувається в телевізійній студії. Під час програми до студії вриваються терористи й, захопивши дикторку, роль якої виконує Ізабелла Штольц, закладницею, проголошують в ефір свої вимоги… Та ватажок терористів невдовзі упізнає в полоненій дикторці своє напівзабуте перше кохання. Це основна сюжетна канва спектаклю, а деталі залишаються таємницею за сімома печатями, бо на репетиції поки що не було допущено жодного представника мас-медіа.

Запрошений для цієї постановки режисер Георг Маульвюрф з Мюнхена, відомий своїми роботами в найбільших театрах Західної Європи, приготував для вибагливого рівненського глядача видовище цікаве і незвичне. Тож сьогодні увечері на сцені Вільного театру переплетуться пристрасті політичні з пристрастями особистими. Докладну рецензію на виставу, а також інтерв’ю з режисером, автором та виконавицею головної ролі читайте в завтрашньому ранковому числі «ВР».

* * *

На сцені тихо гули плунжери, підіймаючи окремі площини підлоги на різні рівні. В пронизливому світлі прожекторів мерехтіли порошинки. Білий хромований метал і сліпуче освітлення були двома основними компонентами декорації, придуманої Маульвюрфом.

На підвищенні у центрі, за блискучим металевим столом, точнісінько таким, як у морзі, багато років тому, тільки що не застеленим тілесного кольору цератою, на блискучому металевому стільці сиділа Ізабелла. В чорному платті, витончена й прекрасна, з мікрофончиком, який стримів з-за вуха. Вона впевнено витримала тривалу вступну паузу й нарешті промовила першу фразу п’єси, одну з кількох тисяч фраз, написаних Шлоймою.

— Добрий вечір! Останні новини. З вами Олеся Добровольська…

Музична заставка, яка мала означати позивні теленовин, грянула коротко й бравурно. Шлойма відвів очі від сцени і втупився в долівку під бортиком оркестрової ями.

Він чи то від ніяковості, чи ще з якої причини навіть не міг спостерігати дію на сцені. Театр — це взагалі безсоромне мистецтво, і цю його незбагненну безсоромність Шлойма усвідомив давно, ще років десять тому, коли його першу моноп’єсу-одноактівку поставили в тій самій Німеччині. На відміну від кіна, де на білому простирадлі перебігають лише розфарбовані тіні, в театрі на зачовгані підмостки виходять живі, теплі люди з диханням і серцебиттям. Й актриса, яка грала у його монодрамі, вразила Шлойму в першу ж репетицію. Молода жінка з чужого краю, з чужого світу не просто знала напам’ять кількадесят сторінок його тексту, не просто промовляла його, а жила подіями, вигаданими ним, створеними у голові й перенесеними на папір десь там, колись раніше, не проказувала, а показувала.

Театр… Театер… У прямому й переносному значеннях. Як найбільш умовне з усіх мистецтв (за Арістотелем, здається…) і як безумовна споруда з колонами в центрі його міста. Шлойма спробував пригадати, коли ж він уперше увійшов до цього храму мистецтва — це було нелегко. Найшвидше, це трапилось у тому ранньому дитинстві, ще до народження Уляни, в тому доісторичному часовому раї, про який збереглись уривчасті й солодкі спогади. Він міг добре пригадати себе років з чотирьох-п’яти, вік достатньо пізній, бо ж, наприклад, Лео Толстой пам’ятав себе ще з грудного віку, зі спеленатими руками-ногами, й чимало з того пишався. (Ну, не геній ти, Шлоймо, не геній, та й «Війну і мир» ти б ніколи не став двадцять чотири рази переписувати…) Але з тих безжурних років йому найперше пам’ятався не театр, а мототрек. Старий, ще дерев’яний мототрек, який стояв майже на місці теперішнього стадіону. Василь, батько, не вельми полюбляв театр, зате спорт — будь-який — любив несамовито. Він взагалі був чоловіком азартним, особливо замолоду. Тому мотогонки (тоді вони ще не називались англійським слівцем «спідвей»), а також мотобол, екзотичний такий спорт, де дюжина мотоциклістів ганяє полем за величезним м’ячем, завзято намагаючись заштовхнути його у ворота, а потім у перерві матчу або по його закінченні Василь і Зоя зупинялись біля яток, що їх кілька стояло навколо мототреку, і в надвечір’ї купували пиво, яке куштувалося з голландським сиром, нарізаним тонкими плястерками. Василь давав ковтнути трохи пива й синові, і той гіркувато-солоний смак свіжого пива з сиром, та рідкувата зерниста суміш у роті й стала для Шлойми назавжди смаком дитинства, а не якісь там марципани-шоколади, як то буває зазвичай. Пиво було свіже, сьогоднішнє; вже назавтра воно бралося матлахами, спливало сіро-зеленим планктоном, якщо перевернути догори денцем проти світла темно-коричневу пляшку з підківкою наклейки під самим її горлом. Закривалась ця пляшка на зеленкуватий капсуль, вже за рік-два ти збиратимеш їх, використані, і камінцем загинатимеш досередини краї, щоб грати цими ерзац-монетками у чіку, не на гроші, а просто так, на інтерес. Утім, це вже буде там, у шкільному дитинстві, вже після вигнання з раю. А до школи ти пішов першого вересня, сам-один, узявши портфелика й букета, що його наготувала тобі Зоя, в якої був перший клас в іншій школі, а Василь, де був тоді Василь? Десь поруч… Авжеж, не так і далеко, якщо брати в планетарному масштабі, — за кількасот кілометрів у ті вересневі дні вирувала не осінь, а «Празька весна», і військовий підрозділ з мобілізованих офіцерів та солдатів запасу стояв напоготові неподалік радянсько-чехословацького кордону, десь на Закарпатті, й лише в двадцятих числах вересня батько повернувся, у військовій формі, ще й з пістолетом, якого він наступного дня здав у військкомат, але перед тим встиг дати тобі потримати, попередньо вийнявши обойму, і ти з усієї сили тиснув на гачок, але зброя стояла на запобіжнику, тож навіть і не клацнула. А першого вересня ти сам дійшов до вісімнадцятої школи, сам розшукав перший «А» клас і самотньо прилаштувався у кінці. Вчителька трохи здивовано подивилася на тебе, перепитала ім’я-прізвище, забрала з рук букета й посадила на передостанній парті. За дверима класу, в коридорі продеренчав електричний рипучий дзвінок…

А до театру ти вперше потрапив ще у ті дошкільні роки із запрошенням на новорічний ранок, яке Василь отримав від профспілки. В останні дні грудня або, іще кумедніше, в перші дні січня, коли новий рік уже тиждень-півтора як настав, міські діти все тягнулись до театру на десяту чи на одинадцяту ранку, в акторів бралися прищами обличчя від постійного наклеювання колючих дідоморозівських борід, а картонні кошички-подарунки були повні печивом і карамельками, серед яких можна було знайти дві-три пристойних цукерки, одна з яких неодмінно була гранітним зубодробильним грильяжем, облитим зверху шоколадом. Але зайвого кошичка, окрім того, який видавали за пред’явленим запрошенням, можна було заробити, якщо вийти на сцену, коли персонажі новорічної казки, зайчики, лисички, їжачки та інша нечисть, починали закликати дітей із зали до участі в інтерактивних, сказати б, забавах. І якщо наступити на горло власній гідності та під регіт зали із зав’язаними очима почати збирати на сцені картонні мухоморчики, то потім з рук нафарбованої лисички років сорока п’яти сміливець отримував додаткового кошичка з тим самим (а часом і збідненим на одну шоколадну цукерку) набором.

Це вже потім у його житті були виходи на сцену в складі «сімки», а ще пізніше — і як письменника, автора текстів, оживлених на цих підмостках. Сьогодні теж… хоча — навряд, ну якщо вже дуже бурхливі будуть оплески, й Маульвюрф вискочить із-за лаштунків у своєму фраєрському светрі і, взявшись за руки з акторами, почне очима, ротом, усією постаттю викликати його, та ще і з зали хтось гукне: «Автора!», фальшиво підверескнувши в кінці слова, тоді вже можна знехотя, ніби ніяково, бочком вийти, цмокнути у щоку Ізабеллу і скромненько так стати скраєчку…

Зі спогадів його повернули не події на сцені, де сяйлива Ізабелла і далі бездоганно виговорювала текст, а якесь легеньке, ледь чутне подзенькування й пожвавлення публіки в перших рядах. Напруживши зір в напівтемряві зали й подивившися ліворуч, Шлойма роздивився невелику темну тінь, яка повільно рухалася бортиком оркестрової ями. Саме цей рух і народжував дзеленчання. Примружившись, Шлойма краще роздивився прояву. Це був Боніфацій.

Котисько цілеспрямовано й безгучно йшов оксамитовим бортиком, трохи прищулившись і час від часу посвічуючи зеленими очима на людей з першого ряду, від яких його відділяв метр відстані. Часом хтось зухвало простягав руку, щоб його погладити, й тоді кіт відкривав рота і шипів, також нечутно, самим ультразвуком: аххха!.. Порівнявшись зі Шлоймою, звір понюхав простір перед собою, потім присів, неначе для стрибка, але задня лапа йому спорснула з бортика і він не стрибнув, а просто повалився господареві на коліна. Шлойма підхопив його, легенько провів рукою по котовій голові, по шиї, й там, під горлом, на мотузочці намацав якийсь продовгуватий металевий предмет. Це був маленький ключик жовтого мосянжного сплаву. Шовкова мотузочка сама собою розв’язалася, і ключик м’яко зісковзнув йому в долоню. Ось і все.

* * *

Тепер навіть кінця першої дії чекати не потрібно. Можна і належить це робити вже зараз. Не те щоб не можна вичекати ще кілька хвилин, але ж вони вже нічого, нічогісінько не вирішують. Дія триває. Тобто — мусить тривати. Тобто — не мусить перериватися. Тому — пора діяти.

Письменник Шлойма Ецірван якомога тихіше й непомітніше підвівся зі свого першого місця у першому ряді й широким кроком ступив за штору, яка затуляла двері в коридор. Наступні двері, побіля туалету, в глибину театру, за лаштунки. Ними ти вже проходив сьогодні, щойно, неповну годину тому, й там, за цими дверима Георг з Ізабеллою дали тобі знати, що…

Так, тут треба обережніше. Ліворуч — сцена, якщо зиркнути через плече, можна спостерегти Ізабеллу в кріслі, себто, звичайно, дикторку Олесю й постать ватажка терористів, яка брилою в плямистому камуфляжі нависає над нею. Зараз сцена закінчиться і почнеться наступна, одна з ключових у п’єсі, Георг її інтерпретував просто фантастично. Двоє терористів катують Олесю спеціальною вівчаркою, видресируваною для сексуальних атак на жінку. Сцена у цей час завішується тонкою єдвабною фіранкою, крізь яку видно тільки тіні, силуети жінки і тварини. Музичний супровід теж фантастичний — бонги й барабани, цілком аритмічні. В першому варіанті тексту у Шлойми такої сцени не було, але Георг наполіг, настояв, що потрібно, необхідно щось шокуюче екстраординарне — і Ецірван дописав тих кілька сторінок.

Службовий ліфт стояв на першому поверсі й відчинився в ту ж мить по натисненні кнопки. Далі щось потрібно зробити з ключиком, запхати його до якоїсь шпарини на пульті… Ось вона. Ключик входить без жодних проблем. Кнопка з літерою «П», що означає «підвал» і нічого більше. Натиснувши її, Шлойма замислився: а чи потрібно витягати ключика зі шпарини зараз, чи аж тоді, як ліфт доїде до місця призначення. Та двигун ліфта запрацював і ключик сам висковзнув зі шпарини. Шлойма не встиг підхопити його, і шматочок металу дзеленькнув на підлогу. Механічно нагнувшися за ним, Ецірван побачив прямо перед носом, на підлозі білий аркуш паперу формату А4, складений утроє. Це була програмка на виставу, видрукувана у трьох кольорах на лазерному принтері. Копнутий носаком черевика, листочок підпурхнув, по-метеличному змахнувши загнутими досередини краями, й розпростався середньою своєю третиною, тією, що ховалась усередині, поки він був згорнутим.

По боках, на відгорнутих крильцях стовпчиком ішли «Дійові особи та виконавці», а також якісь залапковані цитати чи то з тексту п’єси, чи з рецензій на попередні постановки Маульвюрфа. Але на середній третинці рівненько відформатованим жирним шрифтом проступав якийсь зовсім інакший, не причетний до сьогоднішньої вистави текст.

Шлойма відсахнувся угору, тобто випростався на повен зріст. І так, стоячи, прочитав з висоти своїх метра вісімдесяти — далекозорість, яка виразно проявилась у нього одразу після сороківки, дозволяла це робити без проблем.

Ми, представники трудящих та прогресивної інтелігенції Західного, тимчасово окупованого в минулому сектора м. Ровно, на сьогоднішньому урочистому зібранні одноголосно приймаємо та гаряче підтримуємо довгожданий визвольний рейд збройних сил СРУ, внаслідок якого нарешті відбулося возз’єднання нашого багатостраждального міста. Попереднє протиприродне становище не могло вже довше тривати — на карті соціалістичної України ганебним тавром ятрилась обнесена стіною і колючим дротом виразка. І наші страждання всередині цього ізольованого гето переходили всі можливі межі. В так званому «західному рівному» переслідувалась сама ідея соціалізму, в той час коли жорстока сущність капіталізму, не соромлячись, показувала свої вовчі ікла. Соціал-демократична партія західного сектора Ровно була позбавлена можливості брати участь і перемагати у виборах до міської управи. І в той же самий час капіталістична пропаганда вміло спекулювала на тимчасових труднощах соціалістичної республіки України, ретранслюючи по західноровенських каналах ТБ випуски телевізійних новин, призначені для перегляду тільки глядачами СРУ. Та всупереч агонізуючим конвульсіям капіталістичного суспільства, соціалізм таки здобув нову, чергову перемогу. На політичній карті світу стерто ще одну криваву пляму, зруйновано іще один осередок пригноблення та експлуатації трудящих.

Зібравшись сьогодні в обласному музично-драматичному театрі, ми гаряче вітаємо присутніх на зборах представників ровенського обкому комуністичної партії СРУ й урочисто проголошуємо акт приєднання західного, тимчасово окупованого в минулому сектора міста Ровно до обласного центру СРУ.

17 вересня 200* року

Особистий підпис

__________________________

Як довго гуде машина ліфта, десь там, високо, під стелею… Скільки ж це їхати донизу, ці півтора поверхи, від сцени у підвал? Чи, може, ти вже в якомусь іншому вимірі, і їдеш зараз крізь роки, роки минулі, забуті й незабутні, крізь їхню твердь, крізь їхню темну масу, й вони сходяться над головою, наче кільця стовбура дерева: дев’яності, вісімдесяті, сімдесяті, шістдесяті…

Цікаво, а що зараз там, по той бік Стіни? У каналізаційних підземеллях, чи як ще сказати — шахтах? тунелях? — зараз вишикувались підрозділи, одягнені в спеціальні костюми. На них, напевно, маски типу аквалангів, з трубочками… З якими іще трубочками? Вони ж ідуть на повне занурення! В них дихальні апарати з балонами і шлангами. За плечима в кожного між балонами припасований автомат, звісно, що «Калашніков», укорочений, десантний варіант з алюмінієвим прикладом. Автомат обгорнено спеціальним чохлом, щоб субстанція, крізь яку вони плистимуть, не пошкодила, не роз’їла мастило-овороніння. В іншому чохлі — довгий ніж, спецназівський кинджал, при боці — саперна лопатка, вона в окремих випадках буває набагато ефективнішою за кинджал. Кілька гранат на поясі… Хоча ні, це вже перебір, навіщо їм гранати, не кидатимуть же вони у людей, хоча б з того погляду, що осколки й їх самих дістати можуть…

Вони виринуть, їхні ґумово-латексні костюми вже не блищатимуть, фекалії стікатимуть по їхніх грудях, по боках, по овальних скельцях їхніх масок. Вони увійдуть в зал знизу, з оркестрової ями, як сьогодні вранці сказав Маульвюрф — «тсе путе такий неспотіваний хіт». Це буде цілком несподіваний хід… Сморід від їхніх скафандрів швидко переб’є весь той парфумний букет, який зараз розливається від балконів до партеру, сліди їхніх ластів по килимовому покриттю, яким вистелені проходи між рядами, назавжди пов’їдаються продовгуватими бурими плямами — як послання грядущим поколінням! Послання дослідникам, археологам, подібні до тих, що їх любили закладати у фундаменти новобудов будівничі соціалізму: «А ми супутник запустили, а ми для діточок Нікарагуа сто тонн медикаментів зібрали, а ми телевізора купили, чорно-білого, „Німан“ називається, в Білорусії зроблений, а ми атомну електростанцію будувати почали, а ми Степана в Афганістан провели, нехай служить, листи пише, а я в попа обідала, сирітка сказала…» Це послання читатиметься без літер, самим лише запахом своїм. Колись ти на розкопках у Звенигороді здивувався, що гній коней ще князівської доби і крізь віки зберігає запах. Запах — річ стійка саме через свою безтілесність…

Проте досить про запах. Пора до дії. Та, умовна, нехай собі потриває на сцені, а ти берись до конкретної. Невиправної. Неповторної. Невідворотної. Ось уже нарешті ти прибув. Приїхав. Опустився. Вже підвал.

* * *

Двері ліфта різко розчахнулись у напівтемряву підвального коридору, і Шлойма сахнувся — прямо перед дверима хтось стояв. Та цей миттєвий чи то шок, чи то мандраж зменшився і зник одразу, як він роздивився, що в напівтемряві підвалу перед ним стоїть солдатик — один з тих, котрі несли варту перед металевими дверцятами з написом «АТТЕNТІОN!»

Це був молоденький польський жолнєжик, світловолосий, акуратний, вмитий і поголений, тільки що добряче виснажений десятигодинним стоянням на варті в театральному підвалі. Побачивши Шлойму, він по-військовому клацнув підборами й майже відрапортував — видно було, що всі фрази ним заготовані заздалегідь, вишикувані в необхідній послідовності й перевірені на предмет доцільності кожного слова. Десяти годин варти на це вистачало з головою.

— Czekam na pana juz od dawna! Moj kolega nie doczekal sie i odszedl. Prosze, niech pan to zrobi najszybczej. Czeka na to Ukraina, i Polska na to czeka. Wreszcie uwolnimy sie od siebie[3].

Проказавши це усе єдиним духом, воячок різко й водночас плавно відступив убік, звільняючи Шлоймі дорогу. Ецірван пройшов повз нього, навіть не озирнувшись. Він добре знав, куди йому тепер.

* * *

Затиснувши в долоні розпроклятого ключика (а він аж пропікає руку своїм холодним металевим доторком!), я повільно йду коридором у темне черево театру, в глибину його підземель. Видно, уникнути свого призначення мені сьогодні не дано, не судилося. Ця прем’єра, увесь цей люд, Оксана, Зоммер, Маульвюрф, навіть Боніфацій — усі хочуть від мене цього вчинку. Зрештою, я ж сам завжди картав себе за нерішучість, за ті дурні рефлексії-медитації, в наслідку яких я стільки пропустив, не встиг, недобрав у своєму житті. Так ось він тепер переді мною — мій шанс на чин, на дію, на звитягу! Більшість люду в залі, там, нагорі, вбрані у свої найкращі строї, надухані парфумами, радісні й збуджені — та більшість безперечно заслуговує на це. На це… на цю… на цю раптову зміну декорацій, даруйте літературно-театральний термін, але я ж усе-таки драматург! Творити дію — моє призначення, моє завдання! Я намагався про це сказати у своєму сумбурному виступі — хто ж їм винен, що вони реготалися?..


Що ж, бувай, прощавай, моє любе, маленьке, затишне моє місто, моє Західне Рівне, моє Рівне вечірнє, Рівне ранкове, Рівне полуденне й опівнічне, залите сонячним, місячним і світлом ліхтарів, занурене в тумани осені, всипане інеєм і снігом, залите дощем, бите раптовим градом, безкінечно рідне й дороге. Місто моє… Недо-місто моє… Як люблю я тебе і як я тебе ненавиджу, і повік не розділю цих двох відчуттів, і ніколи не визначу, яке з них сильніше, яке з них правдивіше. По усих тих Парижах, Берлінах та Амстердамах я гуляв тимчасовим зайдою, минущим туристом, — і мав я там хліба шматок, і пива ковток, і слави кавалок, і півсотні розумак-інтелектуалів зазирали мені до пломбованого рота на читаннях та прес-конференціях, і гонорарні суми з кількома нулями я отримував там в акуратних конвертиках, щоб там-таки їх розпустити-розтринькати, але тільки в твоєму рідному затхлому лоні бував я щасливий з десятьма копійками в кишені. На твоїх вулицях, під твоїми дахами пізнавав я уперше і пекуче нестерпне щастя, і таку солодку ганьбу. Перемогу й поразку їв я тут досхочу. Пил доріг твоїх, вулиць і площ, алей, стежок і завулків повік віків не струшу я зі стіп своїх. Блідий і грішний стою перед лицем твоїм, безлике й пересічне місто моє, велике й опереточне місто моє, заздрісне і шляхетне, жадібне і продажне, велико- і малодушне, часом навіть цілком бездушне, всепрощаюче й незлопам’ятне. Зі зціпленими зубами, з закушеними губами люблю тебе усе — і селянські хати у Тинному, і котеджі довкіл Грабника, і стару забудову на Замковій, і крупнопанельну безликість Льонокомбінату й Ювілейного. Люблю тебе й ненавиджу, обожнюю і проклинаю, плачу й сміюся в передчутті того, що зараз муситиму зробити.

А зрештою — що ж такого надзвичайного я зараз зроблю? Приведу в дію примітивний механізм — та й то, якщо вдасться. З’єднаю два умовно, лише умовно роз’єднаних потоки нечистот, два космоси фекалій, два моря гівна, які течуть собі із Заходу й зі Сходу. Вони й самі, без мене колись у майбутньому, трохи пізніше окислили б, роз’їли б ті вельми символічні ґрати і безперешкодно злилися б воєдино. Та й чи зроблю я це, і як я це зроблю? І чом би я не мусив це зробити, адже ж я не останній, не найгірший між блудних синів твоїх, блудне місто моє. Блудний батьку, сам прийди та покайся перед лице блудного сина твого — і простить тобі син, як і ти простив би його, і багатьох братів і сестер його, ще навіть не народивши і не зачавши їх… Місто зіллється з містом, місто уявне з містом реальним, і друге поглине перше, як, власне, і має бути. Ніколи тебе не існувало, моє вимріяне, моє несправжнє, присутнє лише на кількох десятках попередніх сторінок місто. Ніколи досі й ніколи опісля. Тільки зараз, тут і тепер, доки читач перебігає очима ці майже заключні рядки. Зрідка десь у майбутньому ходитимуть поодинокі туристи моїм сьогоднішнім маршрутом, гортаючи пожовтілі сторінки зачитаного видання мого роману в пом’ятій м’якій палітурці з заламаними краями, лякатимуть недоречними запитаннями простодушних перехожих на вулицях твоїх, і ті здивовано витріщатимуться у відповідь — який роман? Який Шлойма Ецірван?

Це вже кінець. Кінець роману й кінець незалежному місту, оточеному місту. Західному Рівному — кінець. Стіна не впаде, вона просто щезне, розтане у вечірній імлі. Місто об’єднується, поєднується, возз’єднується. Зникають, неначе розвіюються, розчиняються в повітрі яскраво ілюміновані башти п’ятизіркових готелів над містом — раз, і нема їх. «Європейський-Гоф», «Театральний-Редіссон», «Холідей Інн»… Щезають ресторани й прогулянкові тераси понад Устею — весь той Гідропарк перетворюється на понуру, заболочену і кримінальну місцину. Базар побіля Стадіону залишається, але немає вже на ньому ні турків, ні китайців з в’єтнамцями — таких екзотичних, таких яскравих і незвичайних. Без них уже місто — не те. Бо кілька десятків іноземних студентів водного інституту — це лише затуркані азіати, ялові, нездатні створити обличчя міста, додати йому своїх неповторних рис. Один по одному зачиняються дорогі крамниці-бутіки, вмить перетворюючись на пересічні державні установи зі стінами, помальованими олійною фарбою нестерпно ординарних кольорів, з облупленими сходами-переходами, запльованими соняшниковим лушпинням і слиною вдячних і вдоволених відвідувачів.

Ключик підійшов до металевих дверей, увійшов до шпари легко, ніби змащений. За дверима був вузенький пенал, десь метр на метр, не більше. Нештукатурена цегла де-не-де взялась павутиною, але просто за дверима, чисто протерта, на висоті грудей чоловіка середнього зросту темніла вертикальна шпарина, облямована металом. Зі шпарини стриміла донизу, приблизно на «за двадцять п’ять сьома» металева ручка, звичайний шматок арматури з нагвинченою згори невеликою круглою ебонітовою кулькою.

Як усе просто… Зараз ти лише піднімеш цю ручку, до кінця, на повний клац — і все. Який короткий зрозумілий вчинок, або «чин», як то полюбляють писати радикальні газети, поведені на чистоті граматичних форм.

Немов з висоти пташиного польоту побачив Шлойма рідне своє Рівне. Він неначе летів понад трасою, зі сходу, з боку Антополя, понад рестораном «Горинь», понад зоопарком, понад корпусами обласної лікарні, понад недолугим пальцевидним шпилем кострубатого монумента до якоїсь там річниці якоїсь там Перемоги, обставленого танками, гарматами та іншим мілітарним залізяччям, яке згори здавалося бурими земляними жабами, що посповзалися на своє жаб’яче весілля. Понад автовокзалом, друкарнею, понад перехрестям Відінська — Соборна, яка там іще Ленінська. Чи вже — Київська? Місто лежало під ним, ціле і єдине. Снували тролейбуси, автобуси й автомобілі, перехожі перебігали вулиці, людський мурашник кипів і вирував. Чверть мільйона людей, якщо не триста тисяч. Не велике й не мале, дуже середнє місто…

Письменник Шлойма Ецірван глибоко видихнув і якомога твердіше поклав руку на чорну ебонітову кульку, яка вінчала ручку рубильника.

* * *

Надвечірнім травневим парком йшли хлопчик з дівчинкою. Точніше — хлопець із дівчиною. Йшли вони непоквапно, майже гуляючи. Йшли від центру, повз фонтан з богатирем, повз каскад водограїв, повз танцмайданчик-пательню, повз атракціони-каруселі. Дерева розпрямляли над ними своє свіже, ще липке молоде листя, не запилюжене, мошкою не поточене. Хмари пливли у небі, рожеві й легкі. Хлопчик, дивлячись дівчині у сірі-сірі очі, ритмічно похитувався й римував свого першого вірша у житті. Слова незвично перевалювалися, переливалися, зливалися, злипалися і солодко терпли на вустах: сіресирітстводнів маєглибиннийзміст містомоїхснів містомоїхміст чашанектаруйлайна вип’юїїдодна ценемоявина ценемоявина аледлякогожіще налитавонаущерть ущертьналитавона бувменізнакщоя зовсімінакшийія всецепізнавши втямивназавше ценевинамоя середтвоїхслів здравиційматюки середтвоїхсинів ялишодинтакий хочіневсівони бевзітамудаки духтвійненачедзвін внебоповільносплива виростеіншийсин якнавеснітрава можепротебевін знайдеінакшіслова

На місто повільно опускалися сутінки. І місто в них було одне. Одне-єдине.


1995 р., Берлін.

1999–2000 рр. Рівне — Ірпінь

Автор вважає за необхідне наголосити, що всі події, обставини та персонажі, описані в тексті роману, існують лише в його, авторовій, уяві. Як саме місто Рівне ніколи не було (й повік не буде) розділене жодною стіною, так ніколи й не існувало нікого з осіб, описаних на сторінках роману. І взагалі — прекрасне місто Рівне одвіку населене винятково працьовитими, добрими, щедрими та щирими людьми.


Автор з притаманною йому незлобивою щирістю висловлює глибоку подяку за надану допомогу у створенні цього роману

Анатолію Мізерному

Анатолію Квашніну

Олені Сергеєвій

Георгу Траклю (м. Краків)

Тимофію Гавриліву (м. Львів)

Олені Гецко-Охрімчук

Олені Білоус

Олені Савіновій (м. Київ)

Валентині Романюк

Ігорю Олексюку

Лесі Олексюк

Оксані Олексюк

песику Цюпику

Сергію Никонюку

Тетяні Дейнезі

Михайлу Коломійцю (м. Київ)

Юлії Крикун (Ґете-Інститут)

Петру Козакевичу (Польський інститут)

своїй сестрі Юлії Мельник

Миколі Мельнику

Ількові Мельнику

Андрію та Юрію Крітянкам (Штутгарт — Київ)

Барбарі Штолль (м. Штутгарт)

своїм батькам Зої Леонтіївні та Василю Митрофановичу

дружині Оксані


Без кожного з них цей роман не був би написаний або був би зовсім не таким, яким він є.

ОПОВIДАННЯ

День Перемоги

Усім великим перемогам і їхнім переможцям присвячую

Автор
* * *

Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечір, свіжий і зоряний. Марко з Яном сиділи під парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третій гальбі пива.

Вони заприятелювали порівняно недавно — трохи понад рік тому, на засіданні літературної студії при редакції міської молодіжної газети. Обоє виявилися зволенниками поезії, тож і зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескінченну розмову, яка тривала поміж ними вже понад рік.

— Ну добре, української літератури нема. Усі ті тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. — запально-запитально колошкався Ян. — Друге діло — російська література. Особливо — Поезія.

— Поезія — це завжди інша річ. Чи «друге діло», як ти ось щойно сказав, — Багатозначно підтакнув Марко й одним духом допив своє пиво. Подивившись у порожню гальбу, він раптом народив пропозицію: — Слухай, а як стосовно того, щоби полірнути?

— Що полірнути? — Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезії, не одразу вхопив зміну теми. — А, полірнути? Чом би й ні?

У пожежній частині, де Марко заробляв свій хліб насущний художником-оформлювачем, саме сьогодні видали премію за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсіонера біля вокзалу томик Теккерея в доброму стані, тому тепер він не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружині ж завжди можна сказати, що премію зрізали. Тож він помахом руки підкликав офіціанта й рішуче замовив пляшку портвейну.

Коли важка червона рідина солодко й повільно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньої теми.

— Але й у російській поезії все не так просто. Ось я, наприклад, ціную Йосипа більше, ніж усіх тих жень, андрюш і робертів, разом узятих. Занадто багато вони про червоні прапори писали…

Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якій передбачливо залишив на два пальці вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподівано й раптово загубив нитку розмови. Він подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозуміти, і, коли Марко хлюпнув із неї до склянок, Ян швидко вхопив свою, підніс її до вуст та, замість перехилити напій, раптом запитав:

— Скажи, а звідки вони беруться?

— Хто — вони? — Марко не зрозумів запитання. — Поети?

— Та ні. Ветерани, — притишивши голос до гучного шепоту, вів своєї Ян.

— Як це — звідки? — і далі плутався Марко.

— Зараз поясню, — пообіцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзі випили, перевели подих, і Ян продовжив. — От я сьогодні вранці їду до бібліотеки, коли в тролейбус на Театральній площі заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дідок, орденів на ньому ось так от, — Ян провів ребром долоні собі по талії, нижче рівня столу, там, де Марко й не побачив, тільки вгадати міг. — І він так владно, так жорстко подивився на всіх нас, хто їхав у тому тролейбусі: «Ану, хто мені тут місцем поступиться?», що одразу троє чи четверо людей встало. Він тоді сів, іще раз нас усіх поглядом обвів і поїхав собі…

— Ну і що тебе тут дивує? — запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. — Завтра ж цей, День Перемоги.

— Так! — Ян перейшов уже на тихий шепіт, хоча окрім них у радіусі метрів десяти не було жодного відвідувача, лише понурий офіціант бовванів оддалік у дверях. — У тому то й уся річ. Скажи, чому їх не видно в інший час, протягом року? Ні влітку, ні восени, ні взимку?

— Гм, цікаво… — Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собі, потім приятелеві. — Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!..

Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собі тільки гіркувату солодкавість у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:

— Як мені ще було років десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранів. Я тоді дивився на них і думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всі повмирають, і моє покоління буде пишатися тим, що бачило ще живих учасників тієї війни».

Ян подивився на Марка впритул і нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумівши це гигикання:

— А тепер ось мені вже сорок два, а я й далі щороку бачу їх у травні, на парадах. І бачитиму ще, за рік, за два, за п'ять. Спершу мені просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу своє життя, помру, а вони все йтимуть і йтимуть на тих своїх парадах.

Запанувала пауза. Ян замість відповіді простягнув руку через стіл і сам розлив пляшку до кінця. Вийшло майже по повній склянці. Друзі ніби за командою піднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лізли з горла назустріч алкогольному напоєві.

— Слухай, а ти ніколи не замислювався, може, вони й справді вже померли?

Марко підвів на нього очі.

— А давай перевіримо…

* * *

Друзі розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв із кишені п'ятірку, але старший товариш зверхнім жестом руки зупинив його: облиш. Він дав понурому офіціантові п'ятдесятку і, щоб було без здачі, показав на пляшку коньяку місцевого розливу, яка сиротливо стояла в скляній стінці бару серед горілок і портвейнів:

— А це нам із собою. І пару бутербродів, тих, із оселедцем.

Цвинтар у їхньому місті був не далеко і не близько. Марко з Яном перебігли вулицю, заскочили до порожнього, чи й не останнього, тролейбуса, не компостуючи квитків, проїхали п'ять або й шість зупинок і, вийшовши в темряву, котра дедалі густішала, перетнули ще дві паралельні вулиці, уже переважно приватної забудови. Металева хвіртка, яка служила бічним входом на кладовище, виявилась відчиненою — вона лише тихенько рипнула, коли двоє друзів протиснулися крізь неї і спинилися.

— Ну і що тепер? — запитав Ян здушеним голосом.

Неначе у відповідь, десь у приватному секторі хрипко прокукурікав півень. Його крик не злетів угору й не був підхоплений іншими півнями. Та й чи були на цій міській вуличці інші півні?

Марко примружив очі, поправив окуляри і, притискаючи до грудей пляшку, рушив уперед стежкою поміж могилами. Ян, боязко щулячись і озираючись, поплентав за ним.

Хвилин за десять вони вибрели на центральну алею цвинтаря, порівняно широку й освітлену двома слабенькими блідими ліхтарями. Сюди, на алею, теж виходили могили, але вони були привітнішими, ніж ті, у глибині цвинтаря. Акуратно обкопані, доглянуті, із вінками й живими квітами в пляшках з-під кефіру та в майонезних слоїках.

— Тут лежать гідні люди, — Промимрив Марко, пробираючись ближче до світла. Повз могили двох міських голів, чиї чорні гранітні голови суворо дивились у темряву з дорогих постаментів, повз могилу директора театру й головного лікаря міського шпиталю друзі нарешті вийшли до лавочки, яка самотньо стриміла під дальнім ліхтарем. Роззирнувшись і змахнувши невидиму куряву з дощок, Марко сів, затиснувши між колінами пляшку. Алюмінієва закрутка тричі тріснула в його пальцях.

— Пий, — Простягнув він пляшку Янові.

Той узяв, зробив ковток, скривився.

— Як? Нормальний? Чи палений? — Марко, не чекаючи відповіді на своє питання, забрав пляшку, пригубив, потім зробив одразу два більших ковтки. — Нормальний! Х-ху…

Десь за деревами, у невидимому звідси приватному секторі, самотньо завив пес. Ян боязко озирнувся, утягнув голову в плечі.

Марко підбадьорливо ляпнув товариша по спині й раптом завмер. Неподалік почувся дивний, незрозумілий звук. Це був скрегіт, але не гучний, не різкий, а глибокий, немов потамований шаром чогось м'якого. Вати? Чи — землі?

Друзі інстинктивно нахилилися, притиснулись один до одного й повернули голови в той бік. Спершу нічого не було видно, але потім у темряві за рядами могил таки вдалося розгледіти хаотичний, уривчастий рух.

Це був старий чоловік із зеленкуватим обличчям і ріденьким волоссям, що щільно обліплювало йому череп. Одягнений він був у мундир підполковника з червоними петлицями танкіста. Ліва рука в нього висіла вздовж тіла майже нерухомо, але правою підполковник досить управно обтріпував із кітеля землю, яка налипла на поли. Худі й тонкі пальці його долоні були заляпані воском, що прилип до нігтів.

— Ей, рєбята! — він через могильну огорожу помахав Маркові з Яном усе тією ж правою рукою. — З наступающим празднічком вас!

— Дякуємо… Вас також… — промимрив Марко. Ян кивнув, приєднуючись.

— Тут наших нікого нє відєлі? — запитав у них підполковник, дивлячись глибоко запалими очима, немов і не на них, а кудись у глибину темряви. Марко тільки знизав плечима у відповідь.

— Ну ладно… — Військовий повернувся й, далі обтріпуючись, побрів кудись ліворуч між могилами. Друзі проводжали його поглядами, все ще не вірячи побаченому. Ян дрібно-дрібно цокотів зубами. Марко підніс йому до рота пляшку й улив ковток коньяку. Ян тільки вдячно кивнув і обхопив свої лікті долонями. Його усього тіпало частим дрібним дрожем.

Далі по алеї одна з центральних могил і собі заскреготіла глухо й невиразно. Підполковник прискорив кроки в той бік. І саме вчасно — із-під плити повільно підвелася висока, ставна постать у мундирі з широкими лампасами й великими золотими зірками на погонах.

— Товаріщ гєнєрал! — Підскочив до нього танкіст, відстовбурчуючи догори неслухняну правицю. — Падполковнік Панкратов на торжествєнноє построєніє прібил пєрвим!

— Вольно! — Промуркотів генерал, і собі обтріпуючи мундир. — Не спєшитє, падполковнік. Хотя усєрдіє похвальноє.

Обоє військових вийшли на центральну алею. Тепер було помітно, що земля прилипла не тільки до кителів, але й до штанів, гарних генералових, із лампасами, і підполковникових, вужчих, скромніших. Черевики в обох теж були добряче побруджені, хоча не грязюкою, а курявою. Тож спершу генерал, а за ним і підполковник обережно потупали ногами, обтрушуючи пилюгу.

— Бачиш… Ти таки не помилився… — Прошепотів Марко й пожадливо ковтнув із пляшки. Ян простягнув руку, яка тремтіла, й, обливаючись, також зробив великий ковток.

А глухуватий скрегіт уже долинав із різних боків, зблизька й здалеку. То там, то там гупала об землю кам’яна плита, і чергова постать у мундирі, обтріпуючись, зводилася з-під неї.

Мерці підтягались до генерала й підполковника, рапортували про своє прибуття, а потім продовжували обтріпуватись, уже потроху шикуючись у якусь не вельми струнку шеренгу вздовж центральної алеї. Ян із Марком усе сиділи нерухомо на лавці. Та на них і не дуже звертали увагу. Розмови, які вели померлі між собою, переплітались у широке й не до кінця збагненне полотно:

— От харашо як вокруг!.. Вєсна, всє позєлєнєло! Нєдаром вєсной побєду здобули!

— Ти шо лі її здобував? Да тобі ж у сорок п'ятом чотирнадцять літ стукнуло, Іван Миронич! Ти ж воєнруком всю жизнь проработав у школі, пацанов учив протівогаз одівать!

— Ну і шо ж, і ето тоже нада! Готовив будущих защітніків. Чи ви щось імєєте протів, Михаїл Петровіч? Ілі я віноват, шо од вас молодший?

— О, диви, Семенівна вилізла! Ти ж наша подруга боєвая, і мать, і сестра, і жена!

Поміж огорожами могилок пробиралася, накульгуючи, старенька бабця в довгій чорній спідниці й плюшевому жакеті, на якому трьома низками косо стриміли орденські планки.

— А де ж самі награди твої? Дітям у наслєдство оставила?

Семенівна зупинилася, сперлась на хвіртку біля однієї з могил і прошамкала у відповідь:

— Да награди мої Вітька, внук младший, іще в дев'яносто первом вивіз у ету Польшу, котору ми з вами, Петровичу, освобождалі, і там зміняв на часи електронні, китайського проізводства.

— Та ви шо? От негодяй! І як так можна!.. — обурено розвів руками Петрович. Від різкого руху одна рука в нього неприродно вигнулась у лікті назовні, і він обережно засунув її до кишені кителя. А Семенівна продовжувала пояснювати, пробираючись вузькими проходами між гробами:

— Так він же тих часів привіз тоді неміряно, цілих два мішка. З тими часами півгорода ходило. І ті три кіоска на базарі, які він січас держить, вони од тих часів началися. То разве ж мені жалко?

Марко здригнувся й обережно перевів погляд на свій годинник. «Casio» показував пів на третю. Ян, спершись на його плече, вже не тремтів, а сидів у якомусь закам'янінні. Марко майже силоміць розціпив другові зуби й улив туди кілька грам коньяку. Із того, що на Яновому горлі смикнувся борлак, було зрозуміло, що життя у його тілі ще жевріє. Марко обережно підніс пляшку до рота й відпив сам.

Тим часом Петрович, який, вийшовши на світло, виявився майором-зв'язківцем, товстим і лисим, подивився в бік Марка з Яном і неначе сам до себе, але досить голосно промовив:

— А в них же тут зараз єсть магазіни і кіоски еті, як їх… круглосуточні! Чуєш, Семенівна, а твій внук часом не таким кіоском завідує?

— Нє, він курточками і штанами торгує, — уже зовсім близько від нього відгукнулась Семенівна. — У нього вночі закрито.

— А-а-а, і то правда… — Петрович явно натрапив на близьку й важливу для себе тему. — Да й дєнєг цих совремєнних навряд лі в кого найдеш. Вони ж, родня, перед тим, як хоронить, усі кармани обшарять!..

Той, кого він називав Мироновичем, невисокий вузькоплечий мрець у мундирі невизначеного роду військ із погонами старшого лейтенанта, стоячи трохи віддалік, розвів руками й знизав плечима. Ці рухи вийшли досить дерев'яними, проте Петрович міняти тему не хотів.

— От у нас пару лєт назад тут виліз учасник Октябрьской революції. Йому в ноябрі положено, але він день перепутав чи, може, і нарошно. Воно ж приятніше весной вилізти. Так у нього, слиш, Миронич, у нього в подкладу піджака золоті царські п'ятьорки зашиті вказалися. Ото ми тогда погуляли!.. — замріяно вів своєї Петрович, помалу, крок за кроком, обережно наближаючись до лавки під ліхтарем. Марко притиснув Яна до себе, той від жаху опустив голову, дивлячись прямо під ноги, у темряву, ледь розбавлену блідим ліхтарним світлом.

Петрович якось боком, низько й дрібно переставляючи ноги, неначе на протезах, дибуляв у їхній бік. Ян застогнав, а Марко сховав пляшку з коньяком під куртку.

— От слиште, молодиє люді, — здалеку почав Петрович, метрів зо п'ять не дійшовши до них. — Скіко зараз бутилка водки стоїть? В етіх ваших нових деньгах?

Марко вичекав із півхвилини. Мрець зробив у їхньому напрямку ще зо три кроки, і не відповідати вже було неможливо. Намагаючись, щоб голос не тремтів, Марко прошепотів:

— Та гривень три-чотири…

— Е-е-е… Дорогувато… — Петрович був уже кроків за десять. — Прєжні рази були й по два, і по полтора гривні. Шо ж це такоє, шо всьо дорожає…

Марко з Яном мовчали. Петрович також зупинився й неначе замислився, розв'язуючи в голові якусь складну задачу. Потім зробив іще два-три дрібненьких кроки й почав своєю правицею чи то мацати, чи масувати груди ліворуч, там, де серце.

«Може, йому погано?» — Майнула думка в голові в Марка і тут-таки зникла, затулена іншою: «Але як це мерцеві може бути погано?» А Петрович тим часом поліз під вилогу кітеля й почав там незграбно нишпорити неслухняною правицею.

— Слушайте, молоді люди… — Він копирсався за пазухою, і Маркові робилося страшно від самої думки про те, що він зараз може звідти дістати. — А вот ви можете дать мені еті самі чотири-п'ять гривень… не за безплатно… а вот за ето, напрімєр.

Він витяг руку з-за пазухи — там не було нічого. Але він тією самою рукою зняв із грудей ордена Червоної Зірки й простягнув його Янові, водночас прикручуючи двома неслухняними пальцями на хвостик круглу металеву заглушку, яку, вочевидь, і відстібав так довго з другого боку свого кітеля.

— Орден. Він гораздо дороже стоїть.

Ян, немов загіпнотизований, дивився на п'ятикутну металеву пластину, укриту червоною емаллю, потім узяв її лівою рукою, обережно двома пальцями. У той самий час праву долоню він запустив у кишеню штанів і видобув звідти п'ятірку — ту саму, якою намагався розплатитися в барі і яку повернув йому владним жестом Марко.

— Ось. Візьміть.

Мрець простягнув свою всохлу долоню, і Ян поклав туди банкноту, швидко-швидко, ще й відсмикнувши свою руку, щоб часом не доторкнутись плоть до плоті. Петрович зауважив це й усміхнувся вузькими, майже нерухомими вустами:

— Не нада, не нада бояться…

Він заховав п'ятірку до кишені й, повільно розвернувшись, пошкандибав у глибину центральної алеї.

А мерців тим часом прибувало й прибувало, їхня багатоголоса розмова вже загортала в своє полотно увесь цвинтар.

— Смотрі-смотрі, Мантюк показався! Ах ти ж тля бандеровская! Ти ж первих два года войни в поліцаях служив ілі там в лесу сідел. А потом, когда наши прийшлі, так ти, как ні в чом не бивало, присоєдінілся! Ану спрячся назад, зараза, а то закопаєм второй раз!..

— О, Лазарь Мойсейович появився. Ти шо ж, за всю жизнь так вище майора й не дослужився? П'ята графа помішала?

Той, кого назвали Лазарем Мойсейовичем, виглядав іще майже живим: видно, його поховали нещодавно. Він мав пригнічений вираз обличчя зі стиснутими губами і великим, хоча й не гачкуватим носом. Майорський мундир сидів на ньому дещо недоладно, але він, обсмикнувши його й майже не обтріпуючись від налиплої землі, твердо попрямував алеєю, туди, де стояв генерал. Високо піднімаючи ноги, які майже не згиналися в колінах, Лазар Мойсейович відрапортував про своє прибуття, а потім, делікатно взявши генерала під лікоть, відвів його вбік, ближче до ліхтаря. Марко вслухався й почув досить гучне шамкотіння:

— Слиште, товаріщ генерал… Тут нада решить один вопрос. Я ж ето, недавно, так сказать, переход совершив.

— Што-што? — не зрозумів генерал.

— Ну, помер то єсть.

— А-а-а. Ну і што ж? — Генерал розмовляв неохоче, явно демонструючи бажання повернутись до своїх приємніших обов'язків. Неподалік уже товпилося з півдюжини нових покійників, які, стаючи навшпиньки, позирали в бік постаті з лампасами. — Давай бистрєй, Моісєєвіч!

— Так шоб бистрєй, то ето… — зам'явся Лазар, — нужна ваша помощ…

— Какая ще помощ? — Покривився генерал.

— Ви ж з етім, з теперішнім председателем горсовета, як то оно… з мером, ви ж із ним знакомі? Він же у вас у военкомате замєстітєлєм начинав? Вроде так?

— Не замєстітєлєм, а комсоргом! Не тяни, Моісєєвіч! Кажи, што нада!

— Так вот… — Мойсейович вочевидь не вмів «не тягнути», — Я ж, когда помер… Ми ж в очереді стояли… на квартіру.

— У тебя ж була квартіра, трьохкомнатная! На бульваре Героев Сталінграда, із улучшеною планіровкой!.. — Дедалі більш роздратовано хрипів генерал.

— Ой, да когда це!.. — Лазар підніс руки до грудей. — После етого я два раза з'єжджав. Та квартіра старшій дочці осталась. А послєднє врем'я я жив із внучкой, у двохкомнатной хрущовкє.

— І што? — Генералові явно вривався терпець.

— Да ето ж… Як я помер, акурат перед двадцять третьїм февраля, то ми ж усе ждалі, шо нам ордер принесуть на новую квартіру. Через ето ожиданіє мене родниє ще две нєдєлі не хоронили. Фу, стидно сказать, усю хату їм провонял…

— Так і што ж? — Генерал вже кричав, не приховуючи роздратування. — Ти родиш наконец, чого ти хочеш?

— Ой, токо не нада на мене кричать! — Лазар Мойсейович і собі підвищив голос. — Я вас только попросить хотел, штоб ви дньом, после парада, єслі предоставиться случай, напомніли про етот вопрос председателю. Бо мої так і остались у той хрущовкє. Похлопочете, товаріщ генерал?..

Генерал висмикнув свій лікоть з пальців Мойсейовича, різко повернувся на каблуках і, не відповівши, швидко, наскільки міг, покрокував до новоприбулих мерців, котрі його чекали віддалік на алеї. Відійшовши кроків на десять, він озирнувся на Лазаря, який понуро застиг, тримаючи зігнутою в лікті руку, що нею щойно тримав за рукав співрозмовника. У погляді генерала змішалися жаль і зневага, а з напіврозтуленого порожнього рота долетіло коротке й глухе: «Ладно!.. Посмотрім».

Марко з Яном устигли трохи отямитись і навіть крадькома ковтнули з пляшки, яку для цього доводилося перехиляти вже дуже високо. Марко знову сховав пляшку під пахву за куртку, і дуже вчасно, бо алеєю до них наближалися підполковник Панкратов і майор Петрович, який уже стискав у правиці отриману від Яна п'ятірку.

— Тут, за пару кварталов, єсть вагончик круглосуточний… — Петрович майже потирав від радощів руки. — Там і затоваримся. Хоть мерзавчика якого-нібудь, щоб вкус во рту напомнить. Правда, товаріщ падполковник?

Підполковник злегка кивнув, явно думаючи про щось своє. Потім спинився, різко, аж Петрович, який ішов поряд, зашпортався й ледь не впав: — Што такоє, товаріщ падполковнік?

— Єсть у меня одно дельце… — Багатозначно промимрив собі під ніс Панкратов.

— Шо за дельце? Посреді ночі…

Підполковник повернув обличчя до Петровича та спідлоба подивився на нього майже впритул.

— Тут, под городом, за речкою, мої танкісти лежат. На краю болота четирє екіпажа. В сорок третьем тут у нас бой бил основательний.

— Ага… — Протягнув Петрович, явно не маючи що сказати, а лише для підтримання діалогу.

— Так вот я січас вийду с тобой, а потом побегу туда, за речку.

— Зачем? — Петрович таки придумав, як йому продовжувати розмову. Він вирішив ставити запитання, які самі собою витікали зі сказаного.

— А затем! Оні ж тоже повилазілі.

— І што?

— А то! — Підполковник починав потроху сердитися, набридливий співрозмовник явно потрапляв своїми запитаннями не в тему. — Оні ж там не в парадках похоронєни. Шлємофони обгорєлиє, у одного полголови снесло, у другого ног нету по колені. Я ж не могу позволіть, шоб і оні на парад попьорлісь!

— А, ну да, правильно… — Петрович знову потрапив у глухий кут зі своєю тактикою доточування запитання до попередньої відповіді.

— Сам знаю, шо правильно. Только надо мне їх как-то удержать. Да скажу їм, што нет нікакого парада, што новая власть поотмєняла. А ти меня подождьош возле того своєво лабаза… Добро?..

Вони поволі пошкандибали далі, навіть не повертаючи голови в бік Марка та Яна. Ті у свою чергу, зробили вигляд, що їх нема ні на лавці, ні взагалі в природі: затамували подих і не ворухнули жодною частиною тіла, із волоссям у ніздрях уключно. Тільки коли дві постаті щезли в темряві за головною брамою, Марко перевів дух і простягнув Янові пляшку, вийнявши її з-за пазухи. Там ще лишалося грамів сто коньяку, а годинник уже показував двадцять п'ять хвилин на четверту.

— Скоро світанок… — Прошепотів Марко в саме вухо Янові.

— Не так-то й скоро, — Відповів той, повертаючи пляшку, у якій напою майже не лишилося.

Удалині генерал усе приймав і приймав рапорти про прибуття від чергових мерців у різноманітних мундирах. Серед них також траплялись і постаті в цивільному, із орденами, а рідше — із орденськими планками на лівому боці запалих і нерухомих грудей.

Марко підняв пляшку над роззявленим ротом і тримав її, аж доки тринадцята й чотирнадцята краплі не впали на язик.

— Усе. Більше й алкаші не видобувають, — Він обережно поставив пляшку в темряву під лавку, а потім відкотив її подалі п'яткою.

— Може, потроху линяти будем? — Ян подивився через плече на Марка знизу догори. — Уже ж переконалися, що вони таки є. Тобто ні, що їх таки немає. Тьху, зовсім заплутався. — Він спробував усміхнутись, але тільки скривив рота. Страх у його очах нікуди не щезав.

Марко міцніше стиснув плече молодшого товариша. Алкоголь не діяв абсолютно — думки були ясними й чіткими.

— Можна й линяти. Але я б іще трохи посидів. Якби ти був не проти. Хочу побачити… — Він затнувся, спостерігаючи, як поміж могилами пробирається мрець, котрому, певно, перед смертю невдало зробили розтин. Голова й ліва рука в нього почергово відвалювались, і він правою припасовував загублену частину тіла назад, але притримати не міг, бо тоді відпадало щось інше. Коли він дістався до генерала й випростався, доповідаючи про своє прибуття, то лівицю просто поклав собі під ноги, бо притримувати її вже не міг ніяк. Відрапортувавши, мрець підняв ліву руку, та, видно, утомившись її притуляти, просто затис під пахвою правої. Голову при цьому він тримав нерухомо й відійшов обережно, із дерев'яною спиною трохи не навшпиньках.

— Що ти хочеш побачити? — Ян таки вимагав, щоб Марко закінчив попереднє речення. Він трохи очуняв від страху, принаймні вивільнив своє плече з-під Маркового ліктя й сів дещо вільніше.

— Ну, це як в американських фільмах, коли вранці сходить сонце і всі… Всі вони під його промінням… Починають димитися, а потім зникають, пам'ятаєш? — Марко таки справді хотів бути дослідником до самого кінця. — Бо хто зна, чи коли ще трапиться побачити щось подібне.

Ян кивнув, хоча було помітно, що найохочіше він би зараз чкурнув звідси чимдуж і чимдалі.

— Згода, посидимо трохи іще.

Десь у приватному секторі подав свій голос той самий невидимий півень — глухо й самотньо.

* * *

Під утро, як уже начало светать, наші друззя почті шо задрімали. Вони очнулись тільки при появлєнії падполковніка Панкратова, которий тянув на собі Петровича. Петрович явно успів купить вожделенную чекушку і даже впотребить її вовнутрь. Около лавки, на которій сиділи Ян із Марком, підполковнік остановився трохи передохнуть. Петрович прийшов у чуство й начав предлагать іще один орден зі своего кітеля за пару гривнєй «на закуску».

— Ось, візьміть. — Ян раптово згадав про два бутерброди з оселедцем, які вони прихопили в кафе, і тремтячою рукою дістав із кишені куртки згорток. Бутерброди, щоправда, злиплися в один, но Петровіча ето не смутіло, і он начав жувать їду, даже не разворачуя. Падполковнік почті неслишно матюкнувся сквозь зуби й поволок майора дальше в сторону построєнія.

Сонце зійшло не швидко й не повільно — саме так, як і мусить сходити сонце весняного погожого ранку. Його червоне проміння, потрохи переходячи в золоте, ковзнуло верхівками тополь, які оточували цвинтар, потім сягнуло нижче, до землі. Но странно — ніхто з мертвецов не задимився, не упав, не іспугався. Усє оні, сосредоточенно подняв голови, слухали команди, коториє подавав генерал.

— Ти бач, — тільки й зміг промимрити Марко.

А мертвєци тим временем не спіша построїлись у колону по троє і двінулись в направленії главної брами. Приголомшені й ошеломльонниє, дивились наші двоє друзей на ето шествіє — спереді шагали генерал із падполковніком, а за ними йшли всі остальні, хотя й не в ногу, но достаточно стройним порядком. У послєдній шеренге двоє ветеранов у штатському вели под руки Семьоновну, яка оказалась єдінствєнною женщиной у всей групі. Петровіч покачувався злєва направо і спльовував обривки салфетки, у яку був завьорнутий бутерброд із сєльодкою.

Скрипнули желєзниє ворота, і колона, вилившись назовні з кладбіща, свернула налево, у сторону центра, по безлюдному в ето врем'я центральному проспекту.

Когда Марк і Ян прийшли в себя — а случилось ето мінут за двадцять — вони піднялися с лавки й медленно двінулись туда же, на главний виход із кладбіща. Разговарювать не моглось і не хотелось. По задітому утреннім сонцем проспекту одіноко ехала жовта «Волга» з поперечним клєтчатим гребешком.

— Таксі! — Марко махнув рукою, і авто спинилося, хитнувшись порожнім багажником.

— С праздніком, мужики! Куда ехать? — таксіст висунувся з кабіни в приоткрите окошко на дверці.

— До центру… — Марко все ще почувався наче вві сні. Вуста ворушилися повільно, ніби ватяні чи пластилінові.

— А деньги єсть? — недовірливо прискалив око таксист. — А то ви шото на бомжей похожі!

Марко сягнув до кишені й із подивом намацав там тільки одну банкноту. Витягнувши її, він побачив, що це білет номіналом у двісті гривень.

— Ну не, у меня с такіх здачі не будет!.. — закапрізнічав таксіст.

І тут Ян решительно рвонув на себя дверцу со сторони пасажира, резко шльопнувся на сідєньє й чотким двіженієм протянув таксістові орден Красной Звєзди.

— На проспект Победи! — Почті шо прокрічав он. — Трогай, поєхалі!..


2004 p., Ірпінь

Загальний аналіз

З-за спини ліворуч, від річки віяв легкий прохолодний вітерець. Федір Іванович проминув котельну з невисокою темною трубою і прискорив крок. До платформи лишалося метрів зо двісті, а електричка мала ось-ось підійти. Під новими черевиками шурхотіла жорства, червонясте квітневе сонце над кількома дев’ятиповерхівками праворуч підбивалось дедалі вище. Піднімаючись по насипу, Федір Іванович механічно помацав під плащем праву кишеню піджака, та збіг сходами на платформу.

Людей було чимало. «Може, це попередня електричка спізнюється? — майнула думка в голові. — От і добре, що не поспішав. Спокійно з’їв сніданок, поголився. Так і має починатися день у письменника — без метушні, розважливо, статечно».

Сніданок у їдальні будинку творчості йому дійсно приготували завчасно. Було приємно споживати яєчню, а потім ще й молочну вівсянку з міцним брунатним чаєм, водночас насолоджуючись тишею та благословенною самотністю. Ні прикрий критик Рибчук, ні криклива феміністка Зубринська, ані ті товсті графомани зі східних областей, котрі вечорами в будці міжміського телефону голосно кричали своїм чи то дружинам, чи онучкам (а може, і коханкам): «Харашо, Свєточка! В Кієвє ето єщьо можна купіть! Прівєзу нєпрємєнно! Целую тєбя!», а потім, звертаючись до Федора Івановича, переходили на страшенно штучну, проте бездоганну українську: «Оце телефонував додому, зі своїми побалакав трохи…» — ніхто з них своєю нікчемною присутністю не заважав спокійному прийому їжі та подальшому її травленню.

Через це й думки тепер шикувалися собі слухняною, дисциплінованою шеренгою. «Вони всі про себе бозна-якої високої думки. А що вони, по суті, зробили для літератури, для народу? За великим рахунком — нічогісінько. Книжки їхні пилюжаться в магазинах, нікому не потрібні. А самі вони проживають свої нікчемні життя приспішників старого режиму. Та їхній час минає. Тривають, можна сказати, останні їхні дні…»

Світляне рило електрички прорізало сірувату ранкову імлу водночас ревом і променем прожектора. Натовп на платформі заворушився, потім раптом швидко й раціонально сконденсувався саме в тих місцях, де мали б опинитися двері вагонів. Федір Іванович на мить розгубився, поткнувся в один, потім у другий міні-натовп, але його відтерли, тож не лишалось нічого іншого, як бігти у хвіст потяга, де, здавалося, люду було трохи менше. Урешті (поки він біг, пасажири собі заходили) Федір Іванович утиснувся до першого тамбура третього вагона з хвоста потяга. У ніздрі одразу вдарив гострий запах — вагон був із туалетом. Люди поспішно проходили з тамбура до салону, іззаду набігали інші, підштовхуючи в спину попередніх: «Ще трошки… Ще чуть-чуть. Всім їхати треба!..» Федора Івановича майже внесли до вагона. Щоб уповільнити цей рух, письменник мусив триматися за ручки на спинках сидінь. Робив він це лівою рукою, правою водночас захищаючи кишеню піджака під плащем: «Обережніше, будь ласка. Я вибачаюсь… Я перепрошую… Обережніше. Дякую…»

Урешті тиск у спину послабшав, і вдалось зупинитися. Ставши спиною до спини з якимсь високим чолов’ягою у шкіряній куртці, Федір Іванович якомога ширше розставив ноги, цим самим показуючи собі самому й усім іншим: із цього місця він уже не зрушить.

З-під стелі пролунало хрипке оголошення: «Обережно, двері зачиняються!», потім шипіння і ще двічі те саме оголошення. Федора Івановича похилило, шарпнуло, хитнуло ліворуч-праворуч — і за вікном, пульсуючи, ривками поповз перон із нечисленними невдахами, яким не пощастило ввіпхатись до вагонів. Проте це могли бути й пасажири, що чекали на зустрічну електричку кудись до Тетерева чи, скажімо, до Коростеня.

Електричка почала набирати швидкість. Ліворуч, за кварталом приватних будинків, майнув господарчий двір будинку творчості з прив’язаним там псом Бур’яном чи, може, Бураном, як його кликали російськомовні діти київських літераторів, пхаючи тварині до пащі недоїдені бутерброди з ковбасою. «добре, що цей будинок творчості, цей притулок, прихисток для всіх нас, хто служить народові своїм словом… Можна приїхати, усамітнитись, вирватися з тієї щоденної марудної суєти. Спокійно попрацювати, а якщо захочеться, то й поспілкуватись із духовно близькими собі. Хоча їх насправді так мало… Також і столиця під боком, що теж важливо. Літфондівська поліклініка, медичне обслуговування. А що, хіба ж ми не заслужили? Силу свою та здоров’я витрачаємо не на абищо, кладемо їх на вівтар розбудови рідної держави. То й нам за це має бути хоча б якась віддяка. Хіба ні? Запевне, що так…»

Потяг заклав поворот, прогуркотів мостом над річкою (хтось із ерудованих знайомих розповідав Федорові Івановичу, ніби цей міст виникає в кадрах якогось фільму довженка) і заглибився в лісову гущавінь. «Наступна станція — Біличі!» — із запізненням пролунала хрипка інформація з-під стелі.

«Онде бач як міцніша українське в Україні, — Вдоволено ковзнула думка внутрішнім куполом черепа. — Бо ж іще наприкінці сімдесятих, коли ти молодим поетом приїздив сюди на творчі семінари, тоді навіть у їдальні будинку творчості офіціантки — ну, хіба крім Валентини Іванівни й старенької Люби з полісся — усі говорили до тебе російською. Чи, точніш, навіть не російською, а тим осоружним суржиком: „Ви на перве борщик будете кушать ілі супчик гороховий?“ Бр-р-р, аж бридко згадати! Але тепер, за ці роки незалежності, ситуація таки змінилася, кардинально змінилася! І не можна заперечити, що значну, величезну роль у боротьбі за ці зміни відіграли письменники! Ну, не всі, звичайно, але та краща, вічно бунтівна частина літературного середовища, до якої ти маєш честь зарахувати й себе.

Трохи зухвало звучить? Та ні, чому ж зухвало? Правда завжди залишається правдою. І те, що ти ось уже котрий рік є незмінною другою особою (а коли говорити про творчість — то й першою!) у вашій обласній організації НСпУ, і лише затята амбіційність старого Зубчука не дає йому збагнути дійсний стан справ та й нарешті піти на заслужений відпочинок, а тобі — реально очолити письменницький осередок. До тебе ж тягнеться творча молодь, ти ведеш платну літературну студію в обласному педінституті, їздиш із виступами по районах — а хіба це не доказ твоєї потрібності? Варто лише пригадати ті уважні, захоплені очі простих жінок — робітниць льонокомбінату чи овочесушильної фабрики, коли вони вслухаються у твої карбовані віршовані рядки? Чи розмови про сокровенне зі студентками філологічного факультету, які приносять на твій суд свої перші, ще невмілі, проте такі щирі поетичні спроби! О, це вартує тих безсонних ночей, що їх ти провів, добираючи слово до слова, шліфуючи образи, виважуючи риму…»

Та що це таке? Здоровань у шкірянці, який стояв позаду, раптом відхилився і сперся, майже ліг на плечі Федора Івановича. Посунувшись на півкроку й притримуючи правицею кишеню піджака під плащем, Федір Іванович сердито озирнувся. Уже хотів був зробити зауваження типові у шкірянці, проте той випередив — упівоберта схиливши свою стрижену голову, він процідив через плече, утім доволі миролюбно: «я бабушку пропускаю…»

І справді, в тисняві між людьми протискалася низенька бабця з сивими патлами з-під хустки. В одній руці в неї була велика картата сумка, другою стара притискала до грудей стос газет і тоненьких ілюстрованих журналів.

— «Єдінствєнная»! Єсть кросворди! «Сєводня» з тєлєпрограмой! Імєєтца также кіровоградская «Бабушка»! — старечий надтріснутий голос не лунав, а тільки сунувся поперед бабці, неначе іще один її вантаж.

«Ну, нічого, нічого. Це також явище тимчасове. За років три-чотири вона „Літературну Україну“ тут продаватиме і „Слово просвіти“. Не все одразу. Поступово налагодиться».

Зрештою, і ти сам свого теперішнього становища досягнув не в однодень. Але йшов своїм тернистим шляхом, упевнено і вперто, не зважаючи на прошуки різних недоброзичливців. А їх на твоєму шляху не бракувало. Не бракує й дотепер…

Ну й що їм до того, що називалась твоя перша поетична збірка «Жовтневі зорі»? Хіба вони знають, які насправді прекрасні зорі в жовтні у твоїх рідних краях? Адже не було в тій збірочці віршів-паровозів, оспівування партії чи Леніна! Лише слова «жовтень» і «вересень» скрізь писали з великої літери — ото й усього! Але ж саме завдяки цьому хитрому прийомові тобі тоді вдалося приспати пильність обласних і республіканських цензорів та й випустити у світ книжку «сповнених молодечого азарту рядків», як висловився про неї один знайомий критик, щоправда, не одразу після її виходу, а років за п’ятнадцять, у статті до твого сорокаліття. Міг би, звісно, і раніше, ну та вже Бог йому суддя, коли забракло в чоловіка мужності, активної життєвої позиції в ті скрутні, важкі для справжнього патріота часи.

Ну так, часом лоскочуть сумління дрібні неприємні нюанси, на які й зважати б не варто. Але ж таким совісним ти вже вродився. Було в тебе замолоду кілька дрібних публікацій в обласних газетах — партійній і комсомольській. Але ж тобі зараз і самому соромно за ті вірші. Хоча, коли створював їх, писав щиро, був певен себе. А якщо за великим рахунком, то хіба й сьогодні не вважають злом роздмухування війни, виробництво зброї масового знищення? Нейтронна бомба — хіба це не зло? Та й нема вже тих публікацій більше. Нема ніде. Ніхто їх не відшукає. В обласній бібліотеці і в архіві це було не надто складно: добрі знайомі за певну віддяку просто виносили тобі цілі примірники газет, акуратно вийняті з підшивок. Так само й у бібліотеці педінституту. Там просто варто було натякнути в кабінеті ректора за чаркою, і вже назавтра вийшов наказ, у якому чорним по білому писалося, що «у зв’язку з недостатністю площ для збереження літератури підшивки газет обкому КпУ та обкому ЛКСмУ за такі й такі роки підлягають знищенню». І ти навіть зміг бути присутнім при самому акті знищення.

Щоправда, у Києві довелось трохи поморочитися. Спершу записатись під чужим (про всяк випадок) іменем до парламентської бібліотеки, зокрема у відділ преси. Потім — для повної конспірації — кілька днів поспіль переглядати підшивки чи й не всіх обласних газет УРСР, а поміж них і своєї рідної області. Нарешті, дочекавши нагоди, витягти з внутрішньої кишені куртки заздалегідь приготовану половинку леза для гоління. Тобі здавалося, що шурхіт різання паперу було чути в усьому читальному залові. Публікацій було чимало, більше десяти. Кожну з них, уже вирізану, ще ж треба було непомітно запхати в кишеню штанів. Ти навмисно вдягнув старі, обдемкуваті, із глибокими кишенями. Та на останній добірці, великій, на півшпальти, твоя рука здригнулась. Поріз був неглибокий, кривуватий, недалеко від нігтя. На очах від болю виступили сльози. Увібгавши цілою рукою закривавлену вирізку за пазуху, ти дістав носовичок, під столом швидко обгорнув ним палець і з півгодини, поки не спинилася кров, сидів нерухомо над підшивкою, розгорнувши її на доповіді першого секретаря обкому партії до 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Коли вийшов із бібліотеки й витяг перемотану руку з кишені, першою думкою в голові була — «помилки молодості треба спокутувати кров’ю». Потім дістав із-за пазухи зіжмакану й закривавлену вирізку, розгорнув її. Півдесятка віршів, портрет, біографічна довідка. Глянув в обличчя собі, ще молодому, безвусому. Пригадав навіть суму гонорару, отриманого за публікацію — 76 крб. 50 коп. На ці гроші ти тоді повів Її — не дружину свою теперішню, а Її, єдину любов свого життя, — до ресторану. Замовив фрукти, напівсолодке шампанське. Вона мала крупні русяві кучері, кирпатого носика й гострого язичка. Зверталася до тебе «пане поете», при цьому друге слово тобі лестило, а перше — лякало. Часом ти аж озирався нервово: ану ж бо, чи ніхто не почув? «Скажіть мені, пане поете, коли ви щирий? Тоді, як пишете про жебраків на Уолл-стріт, чи коли вдягаєте джинсову куртку „Wrangler“? І ще — чи ви справді вважаєте пісні Олександри Пахмутової кращими за пісні групи „Бітлз“?» На такі Її запитання ти ніяковів і відмовчувався. Читав Їй вірші, проводжав вечорами. Цілував на прощання в щоку, порослу легким персиковим пушком. І все. Зрештою, Вона закінчила музичне училище, вийшла заміж за значно старшого від себе чоловіка й разом із ним виїхала до Ізраїлю. Пізніше нечисленні спільні знайомі зрідка переказували тобі вітання від Неї, але вже з-за океану, із Нью-Йорка, де вона нібито знайшла роботу в оркестрі метрополітен Опера. Утім це знову ж таки тільки згідно з Її словами. І хто зна, як воно там насправді…

«А от я ніколи не зміг би творити на чужині», — Федір Іванович цю думку вимовив майже вголос і прислухався до себе. Твердої впевненості в душі не було.

Здоровань у куртці знову наліг на плечі. Ще одну бабцю пропускає? О ні, цього разу вже не бабцю. Зарослий щетиною жебрак у жіночому пальті з вичовганим хутряним коміром і в облізлій кролячій шапці протискається в напхом напханий вагон. Він щось белькоче, і Федір Іванович, прислухавшись, із подивом розуміє, що волоцюга говорить французькою:

— Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idée comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous à bon prix. S’il vous plaît, mesdames, messieurs…[4]

Жебрак звідкись із-під свого пальта видобуває кілька згорнутих руркою полотен. Одне по одному розгортає їх. В очі впадають грубо намальовані квіти: соняшники, півники. У полотен нерівні, засмальцьовані краї, фарба місцями вже полущилася. Від жебрака смердить перегаром, сечею, старим, ніколи не праним одягом. Федір Іванович гидливо відхиляється, механічно прикриваючи рукою кишеню під плащем.

Зрештою, не витримує молода жінка з яскраво нафарбованими губами й нігтями. Вона сидить біля вікна з барвистим журнальчиком на колінах і звідти, зі свого місця, голосно й чітко кричить жебракові:

— Вали, вали звідси! Ніхто тут твою мазанину не купить! Проходь давай, не смерди!..

Жебрак сумно зиркає на неї, понуро згортає свої полотна й повільно, накульгуючи, проходить далі. Федір Іванович ще більше відхиляється, але бомж ніби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже між ними лише кілька сантиметрів. Жебрак протискається між письменником та чоловіком у шкірянці, і Федір Іванович бачить немите рідке волосся, що стирчить із-під зимової шапки, бачить скалічене вухо, мабуть, надірване десь у бійці. Кров запеклася на вусі темною, брунатною плямою, а поверх підсохлої крові проступають, неначе пісок, жовтуваті кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далі відступає убік, аби тільки це антисанітарійне лихо швидше пройшло, минуло.

А онде вже й білицькі гаражі попливли за вікном. Це, вважай, півдороги до Святошина подолано. Бо далі іще два коротеньких перегона — і тоді на метро. Може, хоч там вільніше буде.

«Станція Бєлічі!» — каркає голос зі стелі, і потяг спиняється. Ось тобі й маєш — один раз «Біличі», другий — «Бєлічі»! Де, де в цих людей чуття мови, почуття національної гідності?! Хочеться прямо зараз, розштовхуючи всю цю вагонну тисняву, пройти аж ген туди, вперед, через усі ці напхані вагони, увірватись до кабіни машиніста й усе-усе йому висловити!..

Тим часом у Біличах із потяга, здається, не вийшов ніхто, а ввійшло таки чимало. Принаймні тиск людських тіл, що його звідусюди відчував на собі письменник, посилився, і то таки відчутно. Його буквально вдавило пахом у спинку сидіння, за край якої він мусив триматися, навіть ноги довелось поставити вужче. Ліва долоня, та, якою хапався за спинку, вже аж заніміла, права, захищаючи ніжний вантаж у піджаку під плащем, укрилася холодним потом.

«Новобєлічі — Без остановки! Слєдующая станція — Святошин!» — знову по вухах різонуло хрипке оголошення. Настрій потроху псувався. Краще б уже цей нафарширований людьми залізний хробак зробив зупинку на станції Новобіличі, аніж слухати цю бридню й нервувати через таку непросвітенність тих, кого вважаєш своїми співвітчизниками. Темні, неосвічені люди без променя шляхетності в душі!..

Аби заспокоїтись, Федір Іванович спробував перемкнути свої думки на щось відсторонене — приємне, високе, світле. Делікатно притискаючи в захисному жесті праву кишеню, він раптово збагнув, осягнув грандіозну у своїй глибині ідею: усе життя, вся діяльність українського поета-патріота має саме цей вищий сенс — оберігати! Дбайливо плекати вогник рідного слова, іскру поезії, стояти на сторожі прадавніх традицій, чистоти та духовності. Бо світ навкруги жорстокий і цинічний. Ним править зиск і чистоган. Тож якби не ми, нечисленні лицарі чистоти й краси, то він, цей світ, уже давно перетворився б на суцільне захланне пекло. Бо не в кожного, ой далеко не в кожного стає сили та душевної снаги вийти й стати на герць в обороні того доброго, ніжного і світлого, що, власне, і робить людину людиною. Тому плекати, дбати, стерегти й обороняти — місія обранців. І яка ж це висока честь — належати до їх числа!

За вагонними вікнами тим часом почергово промайнула теплоцентраль із гігантською трубою, білицький цвинтар із недобудованою церквою на краю, платформа, а за нею — сірі колони новобілицького мосту. Потім обабіч залізниці потяглись гаражні бокси: деякі металеві, а інші — стаціонарні, цегляні — солідні, із підведеною електрикою та водогоном. Федір Іванович навіть кілька разів крутнув головою, озираючись на ці архітектурні шедеври, які своїм виглядом відбивали естетичні вподобання господарів. Один гараж навіть, як здалося, мав ознаки мавританського стилю. Принаймні дві башточки по його боках нагадували зменшені мінарети. А в себе вдома, за багатоквартирним будинком, Федір Іванович уже багато років тому встановив примітивну дешеву «черепашку», в якій і тримав свою «Таврію Нову», що прийшла на зміну розбитій і виснаженій «копійці». Уже давно час було подбати про якийсь надійніший прихисток для транспортного засобу. Бо на сина-студента великої надії не було: випросити в батька авто, щоб покатати на ньому однокурсниць, він умів майстерно, проте у справах практичних був цілковито безпорадним. Тож доведеться писати самому собі якесь подання на бланку Спілки письменників і йти в обласну архітектуру, де крізь зуби спілкуватися з тими черствими чиновниками. Адже уваги до творчої особистості в нас так просто не доб’єшся: це вам не футболіст, якому квартиру дають за півроку, хоч команда обласного центру все одно займає стабільне чотирнадцяте місце в другій лізі чемпіонату України…

Та ось і гаражі залишилися позаду, приватна забудова швидко змінилася багатоповерхівками, і сірість передмість перейшла в сірість Святошина. Електричка спинилась біля платформи, проте швидко вибратися з вагона не вдавалося: занадто глибоко в його череві перебував наш герой. Добре, що бодай тиск із усіх боків послабшав і вже можна було розтиснути пальці на спинці сидіння, бо ліва долоня аж заніміла. Правицю теж витяг із кишені: долоня вкрилася холодним потом. Пасажири попереду повільно, ніби неохоче, залишали вагон. Дійшовши слідом за ними до тамбура, письменник зрозумів причину цієї затримки: дві жінки у вовняних хустках і куфайках вивантажували з вагона великі картонні коробки. Протискаючись між ними боком, Федір Іванович крадькома поглянув, і крізь шпарини в нещільно стулених накривках помітив у глибині коробок сині голівки пролісків.

— І вам не соромно? Ці квіти внесені до Червоної книги! — вигукнув письменник, уже ступивши на перон.

— Шо? Купить хочете? — одна з жінок повернула до нього червонощоке обличчя в хустці. — Галю! Оно чоловік купить цвіточків хоче…

— Ми не продаєм. Ідіть у переход, там купите… А ми тіко доставляєм, — Діловито пробубоніла її подруга, в’яжучи дві картонки паском і завдаючи їх собі на плече. Третю вона взяла під вільну пахву й попрямувала пероном у голову поїзда. За нею подалась і перша жінка, теж балансуючи трьома великими коробками.

— Яка байдужість! Яка нелюдська байдужість! Ви що, не розумієте — цими квітами треба милуватися в лісі! Ви ж нищите природу рідного краю! — Федір Іванович, отямившись, наздогнав жінок, задріботів із ними поруч і нарешті дав волю почуттям, що переповнювали його.

— Дядьку, ви як з утра випили, то ідіть собі… — спокійно відрізала Галя, ставлячи свої коробки одна на одну біля сходів, що вели в підземний перехід.

— Дєвчата, шо, какіє-то проблеми? — звідти, із переходу, швидким кроком назустріч піднімався юнак у теплому спортивному костюмі й у бейсбольній кепці.

— Та оно дядько незвєсно чого хоче!.. — кивнула в бік Федора Івановича Галина подруга.

Юнак примружив очі:

— Дядя! На метро — вниз і налєво! — у голосі хлопця вчувалась насмішкувата загроза. — Жетончик купиш — і вперед!

Федір Іванович уже набрав повні груди повітря, щоб належно відповісти цьому столичному жевжикові, та, коли почав добирати найдошкульніші слова з лексикону, зробив невелику паузу, якою і скористався міський піжон. Він повернувся до жінок і підхопив під пахви дві з шести коробок.

— Дєвчата, пошлі. Щас Валік машину подгоніт. Сєводня торгуєм на Лєвобєрєжной. Я за місто проплатіл.

Обидві жінки швидко похапали решту коробок і слухняно попрямували за своїм опікуном.

— Торгаші! Продажні душі! — нарешті вирвалися потрібні слова з горла у Федора Івановича. Та жінки його вже не почули, і тільки нетямущі перехожі, останні з пасажирів електрички, які спускалися в перехід, здивовано обернули до письменника свої трохи заспані погляди.

Федір Іванович обсмикнув плащ, перевірив правицею цілісність умісту кишені піджака й собі почимчикував униз.

У нього торговельного хисту було нуль. Його книжки, які регулярно випускала у світ обласна друкарня (за зниженими розцінками на друк для членів СпУ), нерозпакованими пачками лежали вдома: у кабінеті, на антресолях і навіть на балконі. Щось удавалося продати під час творчих зустрічей з трудящими. «Автограф безкоштовно!» — із усмішкою примовляв у таких випадках вдоволений автор, ховаючи до кишені кілька зароблених гривень і стискаючи в іншій руці заздалегідь приготовану ручку, архаїчну, чорнильну, із золотим пером. «Кому ж це має бути?» — запитував ласкавим тоном у покупця і звично виводив назване ім’я та прізвище в давальному відмінку, далі дописуючи «зі щирою приязню».

Якось він підмовив двох синових однокурсників — сільських, простих, незіпсованих хлопців — спробувати поторгувати його щойно виданою збіркою вибраного в неділю на театральній площі, неподалік базару. Попередньо зійшлися на десяти відсотках. Федір Іванович ще й попідписував суботнього вечора всі призначені для продажу п’ятдесят примірників цією самою фразою: «Зі щирою приязню». Надвечір хлопці принесли й повернули йому сорок дев’ять примірників, і він чесно віддав їм 50 копійок із одержаних п’яти гривень за єдиний проданий екземпляр. Хотів іще запитати, хто ж саме купив книжку, однак студенти, чомусь не попрощавшись, грюкнули дверима. А вже у вівторок в одній із газет, що їх так багато розплодилося останнім часом в обласному центрі, з’явилася єхидна стаття з уїдливим заголовком: «Поет щирої приязні». Автор статті, сховавшись за псевдонімом О. Баранюк, саркастично зауважував, що щирість сама по собі, звісно, риса позитивна, але в поезії значно більше важать талант і майстерність. Федір Іванович довго й безуспішно намагався вирахувати, хто з його численних заздрісників і недоброзичливців не пошкодував банкноти з Богданом Хмельницьким, аби потім отримати в редакції гонорар, що приблизно вдесятеро перевищував видаток. «Непогана оборудка. Ті ж самі десять відсотків, лише в інший бік», — подумки без особливої злоби зазначив письменник.

Купувати жетон при вході, як то порадив молодик у спортивному костюмі, Федір Іванович не мусив — він придбав цілу жменю цих пластмасових кружалець, щойно прибувши до столиці, тиждень тому. Витратив тільки три: один, щоб першого дня дістатися до Святошина, і ще два — на вчорашній візит до лікарки й повернення в Ірпінь. Тож у кишені ще поклацувало, перекочуючись, десь зо п’ять тих зеленкуватих «метрових таблеток», як називав жетони малий син одного київського приятеля. Так що стояти в черзі до каси потреби не було. Пройшовши турнікет, письменник збіг сходами донизу.

Під час його попередніх відвідин столиці станція «Святошин» ще була останньою на лінії, але тепер… Іще дві станції невідь-звідки виникли, проклюнулися крізь асфальт, неначе гриби в кам’яних нетрях столичного мегаполіса! І потяги на Святошин звідти вже прибувають повні, а то й переповнені, як ось зараз, у ці ранкові години.

Уже на пероні Федір Іванович учергове помацав кишеню піджака під плащем і зиркнув праворуч, у тунель.

Звідти під кутом уже било світло й наближався гуркіт п’яти вагонів.

Колись, у часі однієї з незчисленних путівок до будинку творчості, старші, досвідченіші київські колеги показали Федорові Івановичу «сьомий стовп» — колону, біля якої завжди опиняються двері потяга. Пригадавши давню науку, він і зараз зайняв позицію поряд із сьомою колоною, якщо рахувати від виходу до електричок. Та цього разу машиніст загальмував трохи завчасно, і двері не доїхали до нашого героя метра на півтора. До дверей одразу ж метнулося кілька жіночок із возиками на коліщатках та картатими торбами, тож коли письменник спробував і собі ввійти, то опинився в такій самій тисняві, як і в електричці. Тільки триматись тепер потрібно було згори, на рівні голови. Довелося знов трудити ліву руку, правицею й надалі захищаючи дорогоцінну кишеню.

Дорогою (станції «Нивки», «Берестейська») люду до вагона все прибувало. Проте на «Шулявській» тлум поменшав. Багато молодих і середнього віку людей із заклопотаним обличчями залишили вагон. Федір Іванович тепер міг прилаштуватись більш комфортно і безпечно — у глибині вагона, біля самих дверей, тих, внутрішніх, які не відчинялися. Можна було трохи розгледітись довкола й вийняти праву долоню з кишені плаща. Тільки рекламних оголошень на стінах вагона не треба читати, бо знову настрій зіпсується: суцільна безграмотність, кальки з російської, кострубатий синтаксис, убогі, примітивні звороти. Онде — «мішок»! Ресторан «горячих бутербродів»! Одразу видно, які вони українці. Думають по-російськи, ото й пишуть «горячих»! Та й назва ресторану!.. Можна об заклад битися, що «мішок» — це зовсім не лантух, ні! Просто власник ресторану, мабуть, має ім’я Михайло, і в зменшувальній формі його друзі називали мішок. А якщо він ще й повнуватий — а він запевно повнуватий!.. Ото назбирав товстун грошей та й відкрив харчевню для таких самих товстунів!.. Їжте, мовляв, мої бутерброди, поки «горячі»!.. Безнадійна, повна відсутність чуття мови! Та й чого іще від них чекати, від цих космополітичних, зрусифікованих киян?

Онде вони сидять із пісними ранковими фізіономіями. Старші й молодші їдуть кожне у своїх справах: на роботу, по крамницях, до друзів. Ситі, вдоволені міщани! Читають свої київські газетки з кросвордами, ілюстровані журнальчики, звісно ж, російською — «Отдохні», «Ліза», «Viva!».

О ні, диви-но! Симпатичне дівча в довгій джинсовій спідниці розгорнуло на колінах новий роман Соколенчука «Париж-Коломия». Яскрава обкладинка, портрет автора на останній сторінці. Гм!.. Михайло Соколенчук! Теж мені — лідер покоління… Федір Іванович пам’ятав Соколенчука ще молодим, із густою темною шевелюрою, учасником одного з семінарів творчої молоді. Тоді ще не Михайло, а просто Мишко писав вірші, а проза, яка й зробила його популярним, з’явилась набагато пізніше. Федір Іванович — тоді, ще просто Федір — під час обговорення Соколенчукових поезій виступив різко й рішуче. Його щиро дратували ті діалектизми, чи, як він їх називав, «западенізми», що ними щедро пересипав свої твори його колега-одноліток з Коломиї — «фана», «брами», «сутерени».

«Ми маємо писати простою мовою, щоб нас розуміла кожна доярка в селі! — Федір Іванович навіть пригадав, як він тоді суворо й серйозно дивився в насмішкувато примружені карі очі галичанина. — Тому й має бути „прапор“, „ворота“, „склепіння“! Складних, маловживаних слів потрібно уникати, якщо ми хочемо, щоб нас читали!»

Соколенчук широко всміхнувся: «Тобто ти вважаєш, що слово „склепіння“ твої доярки зрозуміють?»

Федорові Івановичу зробилось тоді дуже прикро за доярок і дивно, що ніхто з учасників обговорення не захотів його підтримати.

У подальші роки він час від часу дедалі частіше натрапляв на інтерв’ю Соколенчука в якихось зовсім не літературних журналах. Поряд із тими інтерв’ю зазвичай містилися й рецензії на нові твори коломийського прозаїка. Рецензії були розлогі та хвалебні, що теж не додавало симпатії до Соколенчука. Хвалькуваті фотознімки, які супроводжували ті публікації, також доводили: Соколенчук таки досяг успіху. Його перекладали іншими мовами. Запрошували на закордонні стипендії. Часом його обличчя з’являлося на телеекрані, коли в передачах ішлося про культуру, мову, літературу. Федір Іванович у такі моменти перемикав канал.

Якось чи не на другому курсі син святкував свій день народження вдома. У вітальні зібралась весела студентська компанія, гримів магнітофон, панував святковий гамір. Письменник із дружиною вирішили дати молоді свободу й сходити того вечора в кіно. Уже зібравшись, одягнувшись у передпокої, іще раз вони зазирнули до молоді побажати всім добраніч. Одна з синових однокурсниць саме в цей час нахилилась до засклених дверей книжкової шафи, де поверх книжок Федір Іванович поставив кілька пам’ятних для себе фотознімків, а серед них — колективний, із семінару творчої молоді сімдесят якогось року. Дівчина вдивилась у чорно-білу фотку й раптом захоплено зойкнула: «Ой! Соколенчук молоденький! А ви що, із ним знайомі?»

У її очах світилося щире юне захоплення, і Федір Іванович, узявши себе в руки після паузи, вимучив із себе більш-менш нейтральну відповідь: «Так, знайомі… Він колись писав непогані вірші».

Днів за два по тому син похвалився, що його авторитет серед однокурсників у педінституті значно зріс, відколи студенти довідалися, що «Тарасів батько добре знайомий із Соколенчуком». Федір Іванович після того зважився на дуже неординарний учинок — він купив у центральній книгарні останній роман Соколенчука й навіть спробував його прочитати. Та після перших десяти сторінок він утратив сюжетну нитку, заплутавшись в описах закордонних столиць, невідомих іменах, назвах незнаних книжок, фільмів і в незвичній лексиці. Відклав книжку й більше до неї не повертався.

«Ну, це ж не вперше в історії літератури, коли нездари правлять бал, і в той самий час правдиве й щире слово мусить перебувати на манівцях. Та час усе розставляє по своїх місцях. І в позаминулому сторіччі… — Федір Іванович спробував було згадати якогось популярного графомана, котрий жив за часів Шевченка, та це йому не вдалося. Утім, так і має бути: графомани підлягають цілковитому забуттю, і тодішні, і теперішні». Від останньої думки на душі знову зробилося тепло й затишно.

На станції «Політехнічний інститут» до вагона ввійшло чимало пасажирів, його притисли, правицю знову довелось опустити в кишеню.

«Нічого, вже недалеко. Довезу, донесу. Ого, як вони тиснуть!.. — Письменникові довелося знову широко розставити ноги упертися плечем у скло вагонних дверей. — Український письменник упертий, наче віл. Потроху, поволеньки тягне плуг, оре свою нивку. І все намічене доводить до кінця!..»

Після зупинки «Університет» він почав пробиватися до виходу. Обережно так, лівим боком уперед. Та разом із ним це саме захотіло зробити чи й не піввагона. Тому на «Театральній» письменник вилетів із вагона, неначе корок, підштовхуваний у спину іншими пасажирами. Захекано роззирнувся, швидко зорієнтувався й почимчикував до сходів, що вели на перехід до «Золотих воріт». Ніби на зло водночас із їхнім потягом на «Театральну» прибув ще й зустрічний, і зараз у кам’яних підземельних коридорах було не менш людно, ніж у вагонах. Федір Іванович прискорив ходу. Із чотирьох ескалаторів попереду лише один працював на спуск. Ще один стояв нерухомо, і по ньому збігали вниз найбільш нетерплячі. Федір Іванович уже було подумав і собі пройтися сходами пішки, та все ж останньої миті змінив рішення й, поштовхавшись поміж киян, утиснувся на рухомий ескалатор. Іще за хвилину він вже швидко крокував вестибюлем станції «Золоті ворота», де по обидва боки від нього з прикрашених мозаїкою колон суворо дивились на своїх далеких нащадків давні київські князі.

«Вони всі не розуміють, не пам’ятають, нащадками якої давньої культури ми є! Через це й не поважають нікого — ні себе, ні ближнього! Народ без пам’яті про минуле деградує, вироджується…» — Думка, яка чітко майнула в голові, так сподобалася Федорові Івановичу, що він вирішив на дозвіллі передумати її ще раз і, можливо, написати на цю тему зболеного, вистражданого та переконливого вірша.

На двох послідовних довжелезних ескалаторах, що тягли пасажирів угору, йому чомусь знову пригадався Соколенчук. «Треба буде якось дочитати той його роман до кінця. Викрою кілька годин, як повернуся додому». Колеги по письменницькому цеху, котрі, мабуть, читали Соколенчука більше й уважніше, згадували якісь еротичні сцени в його прозі. «Звісно, я б теж міг описувати секс у своїх віршах. Адже досвід маю чималий. Було, було замолоду. Але я не шукаю легкої, дешевої популярності. Народові зараз не це потрібно, зовсім не це…»

Виходячи крізь скляні двері станції, Федір Іванович подумки відзначив, що весна таки потрохи набирає обертів. У повітрі пахло вологою свіжістю. Юрби киян снували туди й сюди у своїх щоденних справах. Пройшовши попід Золотими воротами й перетнувши Ярославів вал, письменник покрокував Золотоворітською. «Зараз там, на повороті, ліворуч буде вивіска „Ін’юрколегія“», — пригадав собі з учорашнього проходу цими вулицями. Замолоду, ще зовсім підлітком, Федір Іванович інколи, гортаючи газету «Известия», натрапляв на короткі повідомлення, підписані організацією з такою дивною назвою, і мріяв колись отримати повідомлення про те, що далекий і ніколи не бачений родич десь у США чи в Канаді, померши, залишить йому суму в твердій валюті з багатьма нулями. Та, подорослішавши, він збагнув, що насправді вже отримав найдорожчу спадщину в житті — рідне слово, письменницький хист і палку, небайдужу душу. А такі скарби будь-кому не даються. Тільки обраним.

Тепер — ліворуч, зовсім трішки по Рейтарській. Онде попереду вже й будинок з фальшивими колонами, оббитими мідною чи мосяжною бляхою.

Письменник уповільнив крок, рвонув на себе двері поліклініки Літфонду, прудко пройшов у коридор і повернув ліворуч. Біля віконечка в дверях поряд із гардеробом він нарешті розстебнув плащ і видобув із кишені піджака дбайливо загорнуту в газетний аркуш сірникову коробочку. Зверху, під гумкою, було застромлено папір з прізвищем та ініціалами.

— Ось, це терапевт мені призначила. На загальний аналіз, — Федір Іванович подивився на лаборантку, обличчя якої затупляли маска й зеленкувата шапочка по самі брови.

— Сама бачу, шо на общий. Ми других нє дєлаєм… — Відповіла жінка з-під маски, рукою в гумовій рукавичці обережно взяла коробочку й понесла кудись у глиб кімнати. Федір Іванович ще хвилинку постояв перед віконечком, та, зрозумівши, що нікому до нього справи нема, повернувся й вийшов.

Над золотоверхим Києвом уже розквітнув черговий весняний день. День світлий і радісний. День, сповнений нових творчих шукань та здобутків. Федір Іванович гордо підвів обличчя до неба, обсмикнув плащ і покрокував назустріч новому дню.


Липень — серпень 2009 р.

Bruder

Німецькій літературі присвячується

Гайнріх сидів у своїй кімнатці край вікна другого поверху й замислено дивився в далечінь над дахами. На столі перед ним стояла миска з картопляним салатом, викладеним на великий клапоть житнього хліба. Із одного боку хліб був надкушений, і відбиток гайнріхових зубів чітко вихилявся по хлібній плоті, пористій і м’якій.

Над червоними черепичними дахами вже западали сутінки. Світло-сиві перисті хмари тяглися гострими хвостами на захід, слідом за світилом, котре вже сховалося за обрій.

«Ото що воно — Мати брата… Наслухаєшся тут…» — Гайнріх сягнув рукою й відпив ковток цикорієвої кави з великого мідного кухля. Гіркувато-солодкий напій ковзнув горлом униз і масною цівкою розтікся стравоходом, лишаючи по собі нудотно-млосний присмак.

«Мій брат, звісно ж, геній… Так є, і я свідомий цього… — Думки в гайнріховій голові шикувались, немов солдати, у бездоганний німецький стрій. — А я його брат. І це велика честь».

Десь із годину тому над містечком пройшов дощ. Вологе молоде листя яблунь, кленів та інших деревець уздовж вулиці приємно вилискувало, поступово перетворюючись із темно-зеленого на чорне. Десь цівкали дрібні пташки, умощуючись на ночівлю. Іздалеку, з передмістя, глухувато долинав гавкіт самотнього пса. Гайнріх підійшов до вікна й причинив одну половинку. Гавкіт майже стих. Гайнріх сів на місце біля столу.

Він знову сягнув рукою, цього разу тарілки. Хліб із картопляним салатом після ковтка солодкої кави був солонуватим і масним. Тепер надкус на хлібі набув форми цифри «три» з майже однаковими дугами. Проте нижня все ж була трохи меншою. Гайнріх подивився на хліб згори вниз, трохи відвівши руку ліворуч. Знову підніс їжу до рота, та, замислившись, відклав.

«Але ж якщо він такий геніальний, то все, ним сказане, може бути продовжене… — чергова думка прилаштувалась до попередньої шеренги, ставши точно в потилицю попередній. — І ця його фраза… Чекай-но, як то він сказав?..»


Знову ковток цикорієвого напою, знову солодка хвиля покотилася горлом униз. «Як же то він сказав? Ну, як? Ага! Кожен народ заслуговує на таких правителів, яких має. Чи ні? Ні, не так! Кожен народ має таких правителів… Таких правителів, на яких заслуговує… Ось! Воно!»


Гайнріх умочив перо в мідний каламар, старовинний, дуже схожий на кухоль із кавою. Схилився над папером.

Замислився. Крапля атраменту безгучно повзла пером униз, до вістря. Перш ніж остаточно набрякнути й упасти, вона таки встигла стати словом — Гайнріх почав писати:


Кожен народ має таких правителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких святителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мислителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких хулителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких просвітителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких визволителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких поневолювачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких порадників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких зрадників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких стариків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мудаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жінок, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дітей, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких калік, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких богів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ворогів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких священників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких грішників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких солдатів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких політиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких селян, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких робітників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких художників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких письменників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких поетів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких драматургів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких літературознавців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких електриків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких сантехніків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кухарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких свинарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких акторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких режисерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких пастухів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких друзів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких собак, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких котів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких корів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких коней, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких свиней, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кіз, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких овець, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бджіл, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мух, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ос, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких джмелів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких комарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мурах, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мокриць, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких слимаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких черв'яків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких рибаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких божевільних, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких в'язнів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких суддів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жінок, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких немовлят, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дітей, на яких заслуговує.

Кожен народ таких викиднів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких виродків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких журналістів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких футболістів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких онаністів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких піаністів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких скрипалів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких слюсарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких коновалів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких конокрадів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких податківців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких козопасів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких апостолів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких спокусників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких садівників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ґвалтівників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких суддів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прокурорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких адвокатів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких наглядачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких катів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких чорноробів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бракоробів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких хліборобів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких парубків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких партійців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких барменів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мерців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких воєвод, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких сиріт, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких малярів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких грабарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких картярів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких маркшейдерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паразитів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких масажистів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких чабанів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кабанів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких секретарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких директорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких замдиректорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бухгалтерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мерчандайзерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дилерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких девелоперів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких брокерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дизайнерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гіпнотизерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких аніматорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких екзекуторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прозекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких інжекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паліїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гультяїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жлуктіїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких крутіїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паливод, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких галайдів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гуляйвітрів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких песиголовців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких халамидників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких малахайників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лохомийників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких каламайнахів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бертвородигів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кармотрингів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мертодригів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких параматників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лемотендиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жаротминників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких горотасників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких валоримників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких притамачників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ладабрийників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких протомазників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких цілоратників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких фигомайтиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ентомологів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жуків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких плавунців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких рогачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прусаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ельзасців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких саарців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бранденбуржців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких саксонців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких тюрингійців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких баварців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких швабів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких померанців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гессенців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких вестфальців, на яких заслуговує.


Гайнріх писав і писав. Ніч давно запала над містечком. Мідний каламар тьмяно поблискував у світлі гасової лампи. Давно пора було спинитися, спочити. Та слово по слову все лягало на папір, і його писанню не було кінця.


Кожен народ має таких, на яких заслуговує…

Кожен народ має таких, на яких…

Кожен народ має таких, на…

Кожен народ має таких…

Кожен народ має…

Кожен народ…

Кожен…


Літо 2009 р.

Львівська брама

1

…Як тебе не любити, Києве мій! Ну, не любити можна по-всякому. Можна тихо і злісно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна відверто, із розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут і тепер. На задній лаві довжелезного тролейбуса-гармошки, де біля протилежного вікна куняє, задерши голову, конкретно п’яний або дуже перевтомлений чоловік, іще кілька спин пасажирів видніються попереду, у перспективі. Салон освітлюється тьмяно, та ще ззовні стукотить по корпусу й стікає віконними шибами цей занудний жовтневий дощ… Ні, такого тебе я й справді не люблю, мій Києве, столиця моєї держави, плюс-мінус матір усіх руських городів.

І якої, питаю, біди цей кум Іван живе тут так далеко? Хоча де ж йому жити іще: на Інститутській чи на Городецького він однокімнатної гостинки в панельному блоці не винайме. Бо, по-перше, там блоків не будують, а по-друге, навіть коли б їх там десь і притулили, коштувала б та гостинка ого-го. А йому ще й сім’ю годувати. Отож і тулиться на Куренівці. Дивний район, далекий, недосяжний. Колись його було затопило грязюкою-пульпою з будівельних котлованів. Ти десь про це читав — чи то у віршах, чи у прозі. Здається, навіть книжку про це видали. Ну й мало їм. Знову натулили там житла, а ще ж треба було попередньо всю ту грязюку повідчищати, повивозити. Те трапилося, щоправда, років сорок тому. Ну та було й було, забудьмо. Краще оно роздивитися, де це ми їдемо зараз? Ага, хрін тут побачиш за цією зливою. Оно аж у салон стікають хвилясті холодні цівочки, десь, видно, кватирка не до кінця притулена. Бр-р-р…

Якісь будинки пропливають за вікном, тепло світять затишними кухонними вікнами. Та чого там, метра не проїдемо, «Лук’янівську» мусить бути видно. Онде на передні двері якась хамула преться з собакою. Ну звичайно, бультер’єр, і без намордника. «Нє бойтєсь, нє бойтесь, собачка нє кусаїтца…» А псюра тягне її по салону, важко відсапуючи, сюди, до тебе, вона його ледве втримує. Сахаються, відсуваються поодинокі спини пасажирів. Невже вона хоче сісти тут? Ну, пронесло, дякувати Богу, знайшла порожнє місце, навіть два. А то б пес почав принюхуватися, лізти лизатися тощо. Ти ж знаєш, як на тебе реагують пси, коли ти напідпитку. Тут ця Іванова горілка стоїть у грудях і ніяк не хоче нижче опускатися, лише час від часу дає про себе знати конденсованими випарами, і ти, щоб не гикнути, мусиш зціплювати щелепи. А в бультер’єра, між іншим, коли він зціплює щелепи, сила стиснення досягає тридцяти восьми атмосфер. Хоча ти все одно не знаєш, багато це чи мало. Хтось тобі розповідав. Для прикладу, двері у вагоні метра, коли зачиняються, то, здається, мають десять атмосфер. Чи вісім? А горілка була просто жахливою. Ти ще протестував, казав, що не п’єш білої вже багато років, і це була чистісінька правда. Проте Іван зумів тебе переконати, що горілка не зовсім біла, що вона підфарбована: на дні пляшки й справді плавала розкисла перчинка зовсім не червоного, а якогось блідо-жовтуватого кольору. Ну, ти й ковтнув.

Он нарешті якась літня жінка з господарчою картатою торбинкою і складеною парасолькою таки не витримала, почала виховувати власницю собаки. Та відгавкується, пес теж насторожився, підвів голову. От якщо вона зараз нацькує пса на літню даму, що буде? Викликатимуть міліцію? «Сержант Пономаренко, на восімнадцатом маршрутє покусаніє чєловєка собакою. Під’їдьте розберіться…» Ага, саме охота зараз тому Пономаренкові пхатися на залиту водою зупинку тролейбуса. Чи, може, у таких випадках тролейбус робить екстрену зупинку? Де? Ми їдемо зараз якимсь довжелезним звивистим підйомом, за вікнами темно, тільки дерева й кущі мокро виблискують у світлі фар автомобілів, які обганяють нас, поспішаючи вгору. Ще звивина й іще, як у мозку в генія, чесне слово.

Нарешті поворот, майже під прямим кутом, а за ним невдовзі й зупинка. Хамка з бультер’єром залишає салон, уже тепер сама тягнучи пса, якому виходити на дощ вочевидь не хочеться. Літня жінка з картатою сумкою, осмілівши, викрикує їй услід якісь образливі слова та фрази, сердито жестикулюючи парасолькою, із якої летять бризки на інших пасажирів. Хазяйка бультер’єра озирається, вигукує: «Сама ти такая…» і силоміць стягує пса сходами донизу, в неосвітлені калюжі на хіднику. Двері тролейбуса зачиняються. «Наступна зупинка — вулиця Баггавутівська!» Ото ще назва. Святий Баггавуте, помилуй мене… Але звідси, здається, уже дві чи три зупинки до метра. Великі розлогі дерева, рідкі ліхтарі, якийсь металевий паркан із протилежного боку вулиці. Деякі спини-пасажири розпростуються, підводяться зі своїх місць, лаштуються виходити і, врешті, підсмикнувши коміри, натягнувши каптури та розчепіривши над головами парасолі, пірнають у темряву чергових зупинок, які тепер пішли густо, одна за одною. У салоні лишаєшся тільки ти й чоловік із задертою головою біля протилежного вікна. Он із кабіни визирає водій, точніше, жінка-водійка. Вона вдивляється в напівтемряву, намагаючись розгледіти вас: «Пасажири, слідуюча конєчна!..» Чоловік біля протилежного вікна раптом злякано схлипує, крутить головою. «А стадіон „Спартак“ уже проїхали?» Він схоплюється з місця, біжить до кабіни й починає про щось перемовлятися з жінкою-водійкою, час від часу показуючи назад, через плече, запитуючи, перебиваючи і скрушно знизуючи плечима: як же я так, як же це…

Тролейбус причалює, чоловік, і далі зойкаючи, вискакує в розверзті двері й зникає в темряві. «Метро „Лук’янівська“!» — уже тільки для тебе одного повідомляє жінка-водійка, відчиняючи загорожку й виходячи з кабіни. На ній оранжева безрукавка й брудні засмальцьовані рукавиці, якими вона зараз буде від’єднувати штанги від дротів.

Ти виходиш прямо в калюжу, не надто глибоку, десь так по кісточки, якраз урівень із бортами твоїх черевиків. Трішки дощової рідини влилося всередину, заструменіло по шкарпетці. Ч-чорт, яка вона холодна… Бігом уперед, до рятівних скляних дверей, ні, не «Макдональдса», а тих, поруч, о, а вже міліцейські сержанти (і Пономаренко серед них) контролюють вхід, це значить, десь дванадцята добігає. гарно собі посиділи… Так, зараз напустити на обличчя максимально тверезий вираз і ще — не дихати, ні в якому разі не дихати, не вдихати, не видихати, жетон із кишені, блискавично його у щілину (о, вдалося потрапити з першого разу!) — і вниз чарівними рухомими сходами, порожніми, майже порожніми, онде далеко внизу кілька постатей сходять на твердь підземну, та ще позаду тебе чуються вгорі голоси, останні пасажири цієї доби, яка ось-ось закінчиться. Ти не біжиш, а лише досить швидко йдеш донизу, притримуючись лівою рукою, та над головою в тебе все ж таки вмикається й лунає записане на плівку попередження про те, що бігти сходами ескалатора заборонено, бо це може спричинити травмування себе або інших пасажирів, яких, щоправда, від тебе в радіусі метрів тридцяти немає жодного. Тож ти досягаєш нижньої сходинки, так нікого й не травмувавши, і саме вчасно, бо з тунелю долинає ревище потяга, який о такій порі проїздить тут один раз на п’ятнадцять чи й на двадцять хвилин, тож потрібно поквапитися, підбігти, послизаючись на полірованому граніті перону, рвучко завернути під колону й улетіти, трохи захекавшись, у роззявлені двері абсолютно порожнього вагона. Можна присісти десь тут, ближче до дверей, поки потяг усе одно стоїть, машиніст же недарма римується зі словом «гуманіст», він, напевно, чекає тих далеких останніх пасажирів, чиї голоси залишилися в тебе за спиною, за поворотом, загрузнувши у складках ескалатора. Але ні, гуманізм виявляється нетривалим, у вагоні лунає: «Обережно, двері зачиняються!», і ви, набираючи швидкість, улітаєте в тунель.

Так, зараз важливо бути пильним, щоб на п’яну голову не проїхати наступну станцію (до неї, правда, ще далеченько) бо там потрібно буде зробити пересадку на іще один, такий самий останній чи передостанній, потяг, інакше до Святошина доведеться діставатись іншим способом, невідомо яким, бо на таксі в тебе немає, залишилося гривень, може, зо п’ять, ніхто за таку суму не повезе тебе через пів-міста, та й Оксана тебе теж не зрозуміє, якщо ти відчиниш двері десь годині так о третій ночі. Але ні, он уже пролунало оголошення про наступну зупинку, тож треба підвестися й вийти в гостинно розверзті двері, за спиною чується ще одне оголошення: так-так, «Обережно, двері зачиняються, наступна станція „Театральна“…» Що? А це ж яка? У голові магнітофончик слухняно прокручує попереднє, неуважно прослухане повідомлення, точнісінько як на автовідповідачі в телефоні: «Станція „Львівська брама“, технічна зупинка». Оце так!.. Що ж робити? Що це за станція?!

Потяг відходить повз тебе в овальну глибінь тунелю, пролітають самотні постаті пасажирів в освітлених вікнах вагонів — і настає майже цілковита темрява. Під ногами — якась цементова підлога, суха й холодна, ти відчуваєш це дуже виразно обома ногами, особливо лівою, тією, яку промочив, ступаючи з тролейбуса в калюжу. Коли ти переступаєш із лівої на праву, твої підошви з похрупуванням давлять якісь грудочки, хочеться вірити, що це лише загуслий розчин. Темрява навкруги потроху звикає до твоїх очей — чи, може, навпаки? — і ти поступово починаєш бачити якісь темно-сірі колони, напевно, теж запилюжені, із кінцями арматури, що стирчать угору й униз, їх слід обережно переступити, високо задерши ногу, щоб не зачепитися штаниною — і тепер можна роздивитися праворуч-ліворуч. Саме ліворуч, у суцільній темряві, яка там, ліворуч, перестає бути суцільною, можна побачити трішки світла, неначе каганець у великій скляній посудині. А підійшовши ще на кілька кроків, ти вже бачиш, що це округла засклена будочка, у якій сидить жінка в синій шинелі з петлицями співробітниці метрополітену і, присвічуючи собі ліхтариком, читає газету «Киевские ведомости». Почувши кроки, вона повертає ліхтарик у твій бік, висвітлюючи всього тебе з голови до ніг, і якось навіть не дуже здивовано промовляє:

— Поїздів уже не буде, мущина, ні в ту, ні в другу сторону. А ескалатор тоже уже виключений. Так шо єслі хочте, ідіть пішком, це не дуже довго. Там наверху ще должна буть уборщиця, вона вас випустить…

І знову опускає промінь ліхтаря на сторінки газети, саме на прикрашений кількома фотографіями звіт із прес-конференції столичного мера, під час якої він учора повідомив про плани подальшого розширення мережі київського метрополітену. А тобі нічого більше не лишається, як, знизавши плечима, іти до завмерлих сходів ескалатора і починати підніматися ними, рахуючи знічев’я не одиницями, а десятками: двадцять-тридцять-сорок-п’ятдесят… У роті швидко пересихає: усе ж таки два з половиною десятки років паління тютюну здоров’я не додають, а від задавненого гаймориту ніс твій закладений і запечатаний уже до Страшного суду. Доводиться кілька разів перепочивати, присідати на східцях і дивитися вниз, завважувати, як даленіє світло ліхтарика в заокругленій скляній будочці. Невдовзі ти вже відчуваєш, що перетнув середину дороги, бо якісь приглушені звуки починають долинати згори, поступово посилюючись. Ось уже можна розібрати брязкання відра, яке пересувають твердою, кам’яною підлогою, ляпотіння води зі шмати, коли її відтискають над відром, неквапливі кроки туди-сюди, покахикування. Ще сімдесят-вісімдесят-дев’яносто та знову десять-двадцять-тридцять, невеликий перепочинок — і ти засапано виходиш на останні сходинки, які завмерли вже не на повну свою висоту, а плавно й поступово переходячи в горизонтальну площину. Ця площина, коли до неї приглядітися, набуває обрисів овального приміщення з невисоким куполом, по периметру якого кілька запилюжених ламп денного світла намагаються боротися з темрявою, щоправда, без особливого успіху. Під цим куполом туди й сюди, немов балерина, снує невисока худенька жіночка, граціозно розвозячи шваброю воду по підлозі — таки кам’яній, викладеній якоюсь плиткою. Помітивши тебе, вона спирається на швабру й говорить із виразним галицьким акцентом:

— А я си подивила вниз і виджу, же то ви йдете. Я си не дивую. Ту часом у нас люди виходят. Тілько ви знаєте, котра вже є година?

Намагаєшся подивитися на годинник, але випита горілка й далекозорість, яка після сороківки набирає обертів рекордними темпами, перетворюють циферблат на бліду безформну плямку. Тож ти, замість відповідати, багатозначно муркаєш собі під ніс «умгу».

— Но, то як ви знаєте, то мусіте вважати. Бо ту в нас такий район глухий, шо я й не знаю, як ви си порадите. Стіко всякої босоти… А вам далеко додому? Не на Сихів? — Жіночка зі шваброю співчутливо дивиться тобі просто в обличчя знизу вгору, і ти помічаєш, що вона ще не стара й досить симпатична. Тож ти пропускаєш повз вуха її запитання, усміхаєшся, дякуєш і прямуєш до високих скляних дверей, які вже завважив у протилежній стіні трохи ліворуч.

— Чекайте, пане. — Голос її лунко відбивається об склепіння купола й накриває тебе всього згори. Робиться аж трохи моторошно. Ти обертаєшся через плече, намагаючись не похитнутися. — Я би вам шось порадила. Ту й справді зараз не є безпечно. І трамваї вже не ходят. А таксі в такій порі знаєте скільки коштує… То ту в нас, рядом, я можу за вас попросити, пан Юзьо пустит посидіти до рана.

— Та ні, дякую, я вже якось… — Ти підходиш до скляних дверей, завважуєш, що вони закриті на імпровізовану колодку, себто звичайна ніжка від табуретки запхнута попід паралельні ручки. Вивільнієш ніжку, ставиш її на підлогу під дверима й виходиш назовні.

2

Ого-го… Дощ не просто посилився, він ллє згори суцільним потоком, неначе водоспад, по куртці одразу заструменіли патьоки, за комір потекло, холодний і вологий вітер забив дихачку. Затуляючи обличчя рукавом, ти намагаєшся зорієнтуватися, та бачиш лише якісь невисокі деревця, посажені вздовж брукованого хідника, і жовтуваті стіни неоднакових будинків, які гублять свою перспективу в суцільній стіні дощу. Будинки явно давні, нагадують стару добру австрійську забудову десь у Чернівцях або у Львові… Справді, у такому районі колись у Львові мешкав твій армійський приятель Андрій саме перед тим, як виїхав до Канади. Он і табличка на стіні. Підійти б лише ближче. Ану?.. «Вул. ген. Коновальця». То це що — справді Львів?!

Ти зацьковано кидаєшся вулицею туди й сюди, вступаючи в калюжі вже обома ногами й не звертаючи на це уваги. Під ногами потоки води вливаються до каналізаційних решіток — і ті решітки старі, львівські, з вилитими на них написами латинкою. На стіні одного з будинків завважуєш телефон у невеликій дерев’яній чи то будці, чи то скриньці зі скляними віконечками. Таки Львів! Озираєшся на всі боки, як останнього порятунку, виглядаючи високі скляні двері, із яких ти вийшов кілька хвилин тому. Схожих дверей багато, але тих — за ними ще блакитнувато жевріло «денне світло» — не видно ніде. І раптом, коли вже жодної надії не лишається, десь майже поруч, неначе зі стіни, виходить жіноча постать із відром і, пригинаючись під дощем, швидко виливає брудну воду до й так переповненої каналізації. Ти біжиш у той бік, лишаючи буруни в потоках на тротуарі, а жінка ледь підіймає голову тобі назустріч, прикриваючи волосся рукою, і нібито всміхається, хоча розгледіти це достеменно під таким дощем нелегко. Ось і двері, високі, із прозорими, незаштореними вікнами, ти щойно пробігав повз них, і то не один раз, та не бачив, хоча пильно обдивлявся все навколо й далекозорість твоя в такому разі не могла стати тобі на заваді, швидше навпаки. Доки ти добіг, жінка вже сховала за спину порожнє відро й відступила до дверей, щоб не мокнути марно кілька зайвих секунд. Вона з усмішкою — таки з усмішкою! — чекає на тебе, не зачиняючи дверей у тебе перед носом, хоча й могла б. Ти влітаєш усередину, стріпуєш краплі на підлогу й видихаєш:

— Пані, скажіть, це й справді Львів?

— Но, видите! — Вона задоволено розводить руками. — Я вам то казала, ше як тілько ви піднялися. У нас тутай часом люди виходят і так само, як ви тепера, гублят си. То я вам зразу хтіла порадити: ідіт до пана Юзя, він вас пустит до рана посидіти. От ходіт, я вас проведу.

Жінка ставить порожнє відро десь поруч, за дверима, де вже стоїть і швабра з акуратно розправленою для просушування шматою, одягає сіренький плащ, зачиняє двері ніжкою від стільця, вимикає світло й прямує до протилежної стіни, у якій ти тільки зараз помічаєш маленькі дверцята, проходячи в які навіть їй, цій тендітній нічній прибиральниці, доводиться пригинатися, а тобі — пройтися навприсядки, як солістові танцювальної групи ансамблю імені Верьовки. На щастя, за дверима немає ніякого приміщення, а лише замкнений із усіх боків внутрішній дворик — таки справді це Львів! Балкони на кількох поверхах по периметру біжать над вами, сходячись у прямокутник; на тих балконах де-не-де сушиться білизна й стоять виставлені з квартир непотрібні меблі та речі, вазони з фікусами, велосипеди і т. п. Пригинаючись під струменями води, жінка задріботіла через двір до наступних дверей, які завели вас обох у під’їзд, а далі й до якогось чи то помешкання, чи то складу, одразу було не розібрати. Та в будь-якому разі приміщення те вражало крайнім ступенем своєї захаращеності й водночас якимсь незрозумілим затишком. Після вогкої ночі й дощу тут пахло кавою з цинамоном, добрим тютюном та старовиною.

— Пане Юзю! Пане Юзю!.. — Погукала жінка в глибину захаращеності. — Ще не спите?

— Добрий вечір, то ви, пані Олю?! — Із-за лаштунків, із-поміж шаф, тумбочок, дерев’яних ящиків і картонних коробок виступила міцна коренаста постать.

Чоловіка ще не можна було добре роздивитися, та якась внутрішня сила вже струменіла від самої його мови. Убраний пан Юзьо був у довгу, схожу на моряцький бушлат чорну куфайчину, застебнуту під саме горло, і в спортивні штани. У руці тримав люльку, яка поширювала довкола приємний вишневий аромат. Він підійшов на кілька кроків ближче, і ти завважив, що волосся в нього на голові руде й ріденьке, а крупні риси обличчя, певно, замолоду чіткі й виразні, дещо розпливлися, мабуть, від регулярного й тривалого вживання алкогольних напоїв.

— Маєте до мене справу? — це питання пан Юзьо поставив, уже роздивившися вас обох, і в тебе виникло враження, що звернене воно не до прибиральниці, а саме до тебе. Та пані Оля все ж узяла слово першою.

— Пане Юзю! Ту в нас оно знов чоловік із тунелю вийшов. І до рана не має шо робити. Ну, я не мушу вам то всьо пояснювати, ви сам прекрасно розумієте. То він у вас до ранку пересидит?

— Так, звичайно. — Пан Юзьо легенько розвів руками на знак згоди, і пасма вишневого диму попливли нерівними хвильками понад підлогою, якої, щоправда, майже не було видно в напівтемряві кімнати. — Прошу сідати.

Ти роззирнувся й побачив зовсім поруч, між двома картонними коробками, зручну оксамитову козетку, на яку так і хотілося опуститися після нервової біганини по ескалатору й під дощем. Прибиральниця тим часом підійшла впритул до пана Юзя та про щось швидко зацокотіла йому майже в саме вухо. Він розуміюче кивав головою, дивлячись через її плече на тебе мирним, замисленим поглядом.

— Добре, пані Олю, дякую. — Він знову затягнувся своєю люлькою, а прибиральниця, сказавши тобі чи вам обом неголосне «добраніч», зникла за дверима.

— Ну, то ви таки сідайте. — Пан Юзьо знову вказав тобі своєю люлькою на козетку. Він розмовляв із ледь відчутним галицьким акцентом, але правильною, майже літературною, мовою, хоча й із паузами, видно ретельно добираючи слова. — І зніміть вашу куртку, повісьте десь отам, нехай підсохне.

Скинути провологлу куртку й справді приємно. Та й тепло ж тут! присівши на козетку, ти випростуєш ноги й роздивляєшся довкола, крутячи головою. Стелажі з книгами, шафи з прозорими, скляними, і цілком закритими дерев’яними полицями, на шафах ще якісь пакунки, коробки, ящики, скриньки, шкатулки, тумбочки, полички, секретери, серванти — усе це розставлене в напівтемряві одного великого приміщення не хаотично, а згідно з певною системою, хоча й досить складною. Десь позаду шафи, яка стоїть упоперек кімнати, мабуть, розташована плита, бо пан Юзьо на хвильку відходить туди, за шафу, брязкотить там якимсь посудом і повертається, несучи на таці дві крихітні філіжанки кави, від яких піднімається пара — вона змішується з ароматом його люльки й творить дивовижний п’янкий коктейль запаху. Пан Юзьо підходить до тебе впритул, присідає на якусь коробку, а між собою й тобою — уже й невідомо на що — ставить тацю.

— Прошу частуватися, — Він усміхається замисленою посмішкою й дивиться тобі просто в очі. — Як ви вже зрозуміли, я називаюся Юзьо. Я працюю ночами, так що ви мені не будете перешкоджати. Можете тут почуватися як удома.

Ти береш каву, підносиш до вуст і вдихаєш її пахощі. Невже це все з тобою? Гіркуватий смак напою м’яко обволікає ротову порожнину, всередині робиться затишно й погідно. Потроху відступає, відходить у глибини тіла випита в кума Івана горілка.

— Я вам дуже вдячний. — Ти, нарешті, вирішуєш щось казати, бо сидіти в мовчанці видається тобі незручним, хоча пан Юзьо, здається, не почуває з цього приводу жодної незручності, він собі пахкає своєю люлькою й дивиться тобі в обличчя відкритим ласкавим поглядом.

— Не варто дякувати, — Видихає він разом із черговим кільцем вишневого диму. — Окрім того, ви й справді можете мені віддячити, це буде нескладно, я вам пізніше поясню. Але спершу мушу вам показати свої володіння. Бо, як я завважив, вас то зацікавило…

— Звичайно, звичайно, я саме хотів вас про це попросити. — Без великого бажання вести світську бесіду ти все ж продовжуєш розмову, хоча кава вже подіяла так, як вона завжди на тебе діє. Усупереч загальноприйнятому поглядові на цей напій ти після нього дуже хочеш спати.

— Ну, то ви, може, трохи перебільшуєте… — Пан Юзьо посміхається, він прекрасно тебе розуміє, він узагалі бачить тебе наскрізь. На підтвердження цього він раптом додає: — Ви собі сидіть, вам зараз треба відпочити, а я вам усе покажу. Ну, не все, звісно, але все найцікавіше чи, може, все, що для вас буде найцікавішим…

А відпочити й справді треба, тепло розливається всім тілом, роблячи його безпорадним і безвольним. Ти поволі відкидаєшся назад, на спинку козетки. Пан Юзьо тихо підводиться, поставивши філіжанку на тацю, ненадовго зникає за шафами та стелажами й повертається звідти, обережно несучи перед собою кілька пробірок у штативі. Пробірки ті заткнуті згори корочками, а на самих їхніх денцях видніється якась сіренька маса, світліша й темніша, — роздивитись її пильніше знову заважає клята далекозорість.

— Ось, це може вам видатися цікавим. Знаєте, що то є? — Пан Юзьо знову присідає навпроти. Він весь аж промениться якимсь хитрим і водночас відвертим щастям, ніби хлопчак. Те, що він тримає у руках, мабуть, і справді дороге йому, тож ти силоміць зображуєш інтерес на обличчі, розліплюючи свинцеві пекучі повіки.

Пан Юзьо продовжує, не помічаючи твоїх зусиль чи, може, приймаючи всі твої потуги за чисту монету:

— То є волосся, ось, самі можете побачити. Тільки прошу не відкорковувати, — і він подає тобі штатив до рук, хоча тобі нітрохи не хотілося брати його й роздивлятися. Але ти робиш іще одне надзусилля й приймаєш від нього картонний штатив, наближаєш до обличчя, витріщаєш очі, які печуть і сльозяться.

— Дуже цікаво. А чиє це волосся?

— Ото ж бо і є! — Пан Юзьо втішається. Своїм запитанням ти потрапив у самісіньку ціль. — То є дуже коштовне й рідкісне волосся. Ось, наприклад, — Він тицькає пальцем у крайню пробірку, уміст якої найсвітліший, аж до жовтизни, — це є волосся з бороди нашого першого президента.

— Хіба наш перший президент носить бороду? — не одразу розумієш ти.

— Не носить, а носив. Ідеться про того першого президента… — Пан Юзьо терпляче, наче вчитель до нетямущого учня, доносить до тебе суть твоєї помилки.

— А-а… Ви про Михайла Сергійовича…

— Саме так. Ви правильно все розумієте. Тут є ще волосся з голів нашого попереднього президента й нашого теперішнього президента. Се, останнє, як ви розумієте, найдорожче.

— А ви що, його продаєте?

— Ні, але й так. Часом у людей виникають потреби, як би то сказати… — Пан Юзьо підшукує відповідне пояснення: — Ну, так би мовити, містичного, езотеричного плану. Волосся, як ви, може, знаєте, можна використовувати в чаклуванні.

— У чаклуванні? — Сон вивітрюється з тебе. Тепер би треба розібратися, чи він просто божевільний, а чи придурюється.

— Я не є вар’ятом, як ви, може, подумали. — Пан Юзьо явно знову читає твої думки. — Але я насправді маю такий крам і часом навіть його продаю. І то не тільки волосся. Але закінчимо з волоссям. Тут я маю далеко не всі зразки. Там, — Він показує кудись через плече, у глибину захаращеного простору, — там я маю і волосся Волошина, президента Закарпатської України, і волосся Стецька, інших президентів УНР в екзилі. Воно не користується вже жадним попитом, але я тримаю про всяк випадок по декілька волосин. А тут, ось у вас у руках, — тут є волосся не тільки теперішнього, але й наступних президентів України.

— Наступних? — Ти вже остаточно перехотів спати й витріщаєшся на пробірки, які тримаєш у руках, зі справжнім, непідробним подивом.

— Ну так. Адже історія нашого краю, нашої держави ще сьогодні не кінчається. — Пан Юзьо знову говорить повільно, розважливо, присьорбуючи з філіжанки та прикладаючись вустами до чубука своєї люльки. — І не лише наступних президентів волосся маю я тут. Ось, наприклад, погляньте, — Він тицькає пальцем в останню з пробірок у штативі. На ній ти, напруживши зір, можеш розгледіти біленьку наліпку і навіть прочитати на ній чотири літери «НаНа».

— Це що, волосся котрогось зі співаків тієї російської групи? А, його, мабуть, легше продати, ніж волосся президентів, бо шанувальниць попси у Львові не бракує, — Висловлюєш ти припущення, придивляючись пильніше до пробірки з темним волоссям на денці.

— Ви помиляєтеся. «НаНа» — це зовсім не музична група. Це один чоловік, наш українець, реальний політик. То я так скоротив його теперішній статус — «Надія Нації».

— Он як?

— Саме так. І ви знаєте, на нього попит є, і досить високий. Усе це почалось, коли він був іще на своїй першій посаді керівником Нацбанку, здається… Саме тоді до мене приїхала одна пані. Вона українка, але з діаспори. Тота пані дуже хтіла трохи його волосся. Я тоді його ще не мав, але через одного фризьєра… через перукаря, — Поправився пан Юзьо, знову вмочив вуста в каву й продовжив, — тож через одного перукаря в Києві я зумів досить швидко дістати потрібну кількість, і та пані від’їхала задоволена. Вона хтіла заплатити мені долярами, але я на той час грошей не потребував, тож замовив їй дещо інше. І зараз я вам покажу, що вона мені привезла наступного разу, — він знову жваво підхопився й, майнувши в глибину своїх шаф, з’явився звідти, тримаючи перед собою синє жіноче плаття на елегантних плічках. — Ось, можете помилуватись.

— Це що? — ти все одразу зрозумів, але не знав, як реагувати. — Це саме те синє плаття?

— Ви цілком правильно сформулювали: саме те. Там, у ФБР, вони після закриття справи поклали його на збереження до сховища, на довічне збереження, себто назавжди, на віки вічні, — і ось воно в мене.

— Але навіщо воно вам?

— Ну, ви ж розумієте, ніколи не знаєш, що тобі може знадобитись у майбутньому. Окрім того, це плаття дає владу одразу над двома людьми: над тією, що його носила, і над тим, хто на нього… Ну, ми з вами розуміємо, про що ходить… — Пан Юзьо підморгнув тобі й знову зник поміж шафами.

— А ось прошу подивитися ще й на таке! — Вже за кілька секунд він акуратно вийняв із твоїх рук штатив із пробірками й поставив просто перед носом іще один, у якому пробірки стояли незакорковані. — Тут у мене зберігаються нігті. Переважно нігті з рук, хоча є й із ніг. Ось ці на сьогодні найдорожчі, — Він потрусив перед твоїми очима пробірку, у глибині якої червоненькими серпиками лежало кілька обрізків жіночих нігтів, міліметрів по п’ять-шість завширшки. — То є нігті нашої головної опозиціонерки. Про них, щоправда, досі ніхто не запитував, але я певен, що й на них настане час. Обережно, не пораньтеся! — Попередив він, спостерігши, що ти намагаєшся висипати з пробірки один обрізочок собі на долоню. — Нігті мають свою енергетику, відмінну від енергетики волосся!

Його балаканина дедалі більше починала скидатися на якусь науково-популярну лекцію. Але якщо він і справді каже правду? Ти перевів погляд на пузату колбу, яку він діставав із полиці в шафі. Колба була заткнута масивним гумовим корком, у кількох місцях перев’язана дротом, а всередині, за склом, повільно клубочилась якась рожевувата піна.

— То є, прошу пана, унікальна речовина, — Пан Юзьо, коли хвилювався, починав розмовляти більш по-галицьки. — То є слина іще однієї визначної опозиціонерки. Ви думаєте, мені було легко її здобути? мусив наймати хлопців. Коли пані Н. Приїздила до Львова на зустрічі з виборцями, хлопці замаскували пробірку під мікрофон однієї нашої радіостанції й установили його на трибуну, звідки пані мала промовляти. І так ото трохи накапало, як видите… Як бачите. Добре, що я одразу вжив пробірку з термостійкого скла. Оно дивіт, дивіт си, що вона виробляє! — Він показав колбу, у якій рожевувата піна здіймалася, намагаючись по стінці підібратися до горла, і вже майже сягала корка. — Надзвичайно активна й агресивна речовина. І, до речі, я вже маю на неї покупця. Нині вранці отримав факс. Мені написали з дослідницького центру з Гамерики. Оно можете переконатися! — Він показує тобі здалеку рулончик факсового паперу, на якому можна вгорі розгледіти надрук великими літерами — «Center for Nuclear research», Лос Аламос, Каліфорнія… Пропонуют мені за ту речовину п’ять тисяч долярів. Хіба продам…

Сон уже остаточно злетів з тебе. Ну добре, ти справді у Львові. Із цим ще можна якось змиритися, хоча тут теж багато незрозумілого. Але ти не тільки у Львові, ти ще й у лігві, чи як це назвати — у печері — чаклуна?!

Пан Юзьо вчергове прочитав твої думки.

— Ви си тільки не хвилюйте! — заспокійливо підніс він руки. — Я вам нічого поганого не зроблю. Я вже все зрозумів, ви є звичайний чоловік, рядовий обиватель, середньостатистичний громадянин, як то часом називають у газетах. І ви не мусите боятися. Я на вас не застосовуватиму жадних чарів. Та й, чесно кажучи, я не є чаклуном. Я тут усього лиш сторожую ночами. І описую наявні експонати. Складаю повний каталог.

— Усе одно мені важко віриться… — зізнаєшся ти.

— Но, бачите, у житті часом трапляються події, у які важко віриться. — Пан Юзьо знову сідає прямо перед тобою й пильно дивиться тобі в очі своїм добрим, ласкавим поглядом. — Але можете мені повірити: усе то діється з вами насправді. А показати вам ті свої деякі екземпляри я мусив, щоб попросити про одну послугу.

— Яку послугу? — Ти видихаєш це запитання з острахом, хоча щосили намагаєшся тримати себе в руках.

— Цілком дріб’язкову послугу. То вам майже нічого не вартуватиме. Принаймні ви відпрацюєте й ту філіжанку кави, і це тепле приміщення, у якому можете перебути негоду, — у голосі пана Юзя зазвучали нотки правдивого галицького меркантилізму. — Бо в світі нічого не буває задармо, — Він помовчав і, мабуть зрозумівши, що вразив тебе жорсткістю своїх вимог, додав після паузи: — Але то ще не все. Якщо ви погодитеся, я беруся також доправити вас назад, у Київ. І зроблю то швидко й безкоштовно. То як?

Ти не мав що відповісти. Тож, сприйнявши твоє мовчання як знак висловленої згоди, пан Юзьо вдовлено крекнув і заходився розпалювати погаслу люльку. Пустивши кілька пасом диму, він нахилився до тебе й делікатно взяв за лікоть:

— А зараз мусите підвестися й іти зі мною. Покажу вам ще дещо важливе зі своїх експонатів. Може, навіть — найважливіше.

Ти підвівся йому назустріч усім своїм ще трохи ватяним тілом, стрепенувся й, обережно ступаючи між коробок та шаф, пішов у глибину його загадкового складу. Іти довелося недалеко. Проминувши два ряди шаф, пан Юзьо спинився, устромив до рота люльку й указав тобі на підлогу:

— Ось, прошу подивитися…

Дивитися, власне, і не було на що. На паркеті, застеленому якимись старими газетами, лежав, де-не-де підтікаючи бруднуватими цівочками, чималий безформний поліетиленовий згорток, обмотаний у кількох місцях шпагатом.

— Що це таке? — ти підвів очі на пана Юзя.

— То і є, прошу пана, моя найбільша проблема. — Пан Юзьо раптом споважнів і заговорив крізь зціплені зуби, не витягаючи люльки з рота. — Вона мені захаращує тут приміщення, лежить уже кілька років, і я не можу з тим нічого вдіяти. Тому ви й мусите мені допомогти. Бо понєваж ви не є людина публічна, тож я від вас не потребую ні волосся, ні навіть, перепрошую, малої кози з носа. Потребую тільки малої помочі.

— Так що це таке? — ти вирішив одразу не піддаватись і з’ясувати все до кінця.

— То є, прошу пана, Українська Ідея. Так-так, ви си не дивуйте… — Пан Юзьо знову схвильовано підпустив у мову галицизмів, вийняв люльку з рота і рвучко вибив її в долоню. — Вона, як відомо, не спрацювала, ну принаймні так було оголошено громадянам. І ось її привезли сюди, до мене. Бо вони, бачте, не знали, де зберігаються подібні речі! — Сердиті нотки досить виразно прозвучали в його рівній і спокійній мові. — Довідалися, де у Львові є подібне сховище, привезли ту й скинули мені просто під двері. Що я мав робити? Узяв її, затягнув сюди, прийняв на баланс, позаписував у всі книги… А вона ту мені лежит, смердит, не піддає си жадній класифікації!..

— А з чого вона складається? — Продовжував з’ясовувати ти.

— Ой, не раджу вам заглядати досередини. Ніц доброго ви там не побачите. — Пан Юзьо вже трохи ніби заспокоївся. — Її треба сприймати та споживати саме так, не розгортаючи. Як ідею в цілому, не беручи до уваги складових. Але ні, то я не так сказав — «сприймати». Я хочу її позбутися! Я її вже списав за актом як таку, у якої вичерпався термін використання. І ви мені тепер мусите в цьому допомогти. Ну, берімося!

Після цих слів пан Юзьо нахилився, ухопився за один край поліетилену й потягнув прямо разом із брудними, підмоклими газетами в бік виходу. Ти цілком автоматично вхопив протилежний край і почав допомагати. За кілька хвилин ви вже дотягли згорток, який виявився не таким уже й важким, до самих дверей. Пан Юзьо випростався, витер долоні об свої спортивні штани та звернувся до тебе.

— Як я вам пообіцяв, я доправлю вас до Києва. А ви мусите мені пообіцяти, що позбудетеся цього пакунка, коли прибудете туди. Тільки прошу вас зробити це саме в Києві й у жодному разі не десь, не по дорозі.

Ти кивнув, хоча дуже погано зрозумів промовлені до тебе слова. Та сперечатись чомусь не хотілося. Утома знову вступила в тіло: середина ночі, о такій порі треба спати, а не тягати пакунки по підлозі. Ти доплентав до козетки й опустився на неї, роздивляючись свої долоні. Пан Юзьо подав тобі якусь вологу шматину, і ти витер об неї руки.

— Зараз я зроблю нам іще кави, а тоді викличу для вас таксівку. — Він попрямував за шафи й забрязкотів там начинням. Невдовзі звідти попливли пахощі кави й вишневого тютюну: певно, він там знову натоптав свою погаслу люльку. Ти схилився на спинку козетки й заплющив очі лише на хвилинку, на чверть годинки, щоб у голові проясніло…

3

Я отямився, сидячи на ребристій лаві під навісом на зупинці «Гідропарк». У голові шуміло, у роті пересохло, але в цілому самопочуття було вже ліпшим. Десь недалеко, за деревами, широко й спокійно плинув Дніпро. Дощ припинився, хоча з пожовклих каштанів і лип ще спадали вниз густі холодні краплі. Хмари потроху піднімались догори — чи, може, це земля так парувала? де-не-де проблискувало навіть синє, ще не блакитне, ранкове небо. На сході попід хмарами забагряніло. Якісь неперелітні птахи сонно тріпотіли й тихо цінькали в ближніх кущах попід платформою. Ось-ось мали піти перші потяги. Я повернув голову праворуч, до далеких круч із золотими плямами лаврських куполів. Подивившись по тому ліворуч, я завважив на лавці, поряд із собою, великий видовжений пакунок. Загорнута в поліетилен, біля мене лежала Українська Ідея.

Перший потяг прибув переповнений, і я навіть не пробував до нього ввійти. Наступного довелося чекати хвилин сім-вісім, і я добряче змерз у руки. Тож, коли двері відчинились, я попхався, тягнучи за собою пакунок і намагаючись не дуже зважати на обурені викрики пасажирів. Вагон був заповнений не дощенту, але таки добряче. «Нічого, нічого, я зараз виходжу…» — намагався я вмовити й заспокоїти обурених громадян, які невідь-чому пхалися до міста в таку ранню пору.

На зупинці «Дніпро» двері відчинялися з протилежного боку вагона. Ще кілька разів вибачившись крізь зуби, я витягнув Ідею на перон і під косими поглядами чергової по станції поволік її до турнікетів. Вона крізь них не пролазила, тож довелось пропихати, підштовхувати. Поліетилен у деяких місцях порвався, і неприємний, затхлий дух ударив у ніздрі. Вийшовши з дверей станції супроти потоку пасажирів, я потягнув пакунок через трамвайні колії в бік річки.

Авта сигналили, водії крутили пальцями біля скронь і лаялись у відчинені віконця. Я допхав згорток до кам’яного парапету й зупинився перепочити.

Унизу, піді мною, сірим потоком текла вода. Згори, із боку Труханового острова, ішов вантажний пароплав, сірий і неприємний, немов динозавр. Він дав довгий гудок, і пасма диму попливли над холодною водою. Із платформи станції метра на мене дивилися двоє міліціонерів, один із них щось говорив у рацію. Треба було поспішати.

Я шарпнув пакунок угору, намагаючись перевалити його через парапет. Поліетилен тріснув, і крізь дірку зсередини щось випало просто мені під ноги. Я нахилився й не без огиди підібрав із тротуару продірявлений череп, укритий м’яким рідким заростом, як на кокосовому горісі, руків’я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м’якій палітурці, кілька жовтих кісток. Увіпхавши все це назад, у дірку, — на книжечці майнув напис «Кобзарь», чомусь із м’яким знаком у кінці слова, — я, присівши, таки перевалив увесь згорток через гранітний бар’єр. Позаду лунали крики й тупотіння ніг. Пакунок ляпнувся у воду й повільно став тонути, розгортаючи поліетилен і випускаючи бульбашки. Я знесилено почав сповзати по парапету вниз і нарешті сів, підібгавши коліна до підборіддя. Через трамвайні колії та проїжджу частину дороги до мене бігли якісь люди у формі й у цивільному. Здалеку, наближаючись, завивали сирени. Я підвів голову й на горі, поміж лаврськими куполами поруч із дзвіницею, побачив стрімкий візерунчастий силует вежі Корнякта.

«Як тебе не любити, Києве мій…»


Вересень — жовтень 2002 р.

Ірпінь — Рівне — Ірпінь

Золото Павла *******ка (Львівська брама-2)

* * *

Було ще зовсім не пізно, десь трохи по четвертій, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхівкою й із вікна шостої палати стало видно, як по рожево-сірому снігу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбранні. Грудень щойно доходив своєї середини, день мав іще коротшати десь із тиждень-півтора, аби потім потроху, по маленькій світляній крапельці, розпочати зворотне зростання.

Через давно очікувану, та все ж, як завжди, несподівану епідемію грипу психоневрологічне відділення зачинили на карантин. Відвідувачі, які про це вчасно не дізналися, тепер топталися внизу, під корпусом, жбурляли сніжки у вікна третього поверху й голосом та — частіше — жестами просили покликати когось із якоїсь там палати.

Іванова дружина, відпросившись раніше з роботи, принесла передачу, віддала її санітаркам на першому поверсі, а сама навіть не спромоглася обійти корпус і спробувати покликати чоловіка через вікно. Просто одразу пішла на трамвайну зупинку, яка прозирала крізь голе віття дерев за дротяним парканом неподалік. Іван саме стояв у курилці біля чоловічого туалету, слухав несмішні анекдоти й повільно смоктав цигарку. Він завважив зеленкувате пальто з уже вичовганим лисячим коміром, провів жінчину постать поглядом, смикнув головою, коли вона послизнулася, пролазячи крізь дірку в дротяній загорожі. Проте дружина таки не впала, утримала рівновагу й підтюпцем побігла назустріч трамваєві, який саме виповзав із-за рогу.

«Сердиться», — Подумав Іван, досмоктав цигарку аж до самого фільтра, розтер її по обідку білої керамічної попільниці-плювальниці й почовгав собі коридором у бік палати. Тіло ступнями вловило ледь відчутне тремтіння підлоги — це трамвай, що в ньому від’їхала дружина, заклав наступний поворот.

У палаті вони залишилися тільки вдвох із Петром. Здоровенного мовчазного Рикайла, який кілька днів поспіль лежав нерухомо на ліжку, уп’явшись поглядом у стелю, перевели в спецбокс для буйних і надійно замкнули після того, як він учора цілком зненацька кинувся на санітара Федора з криком «Хінді-русі бхай-бхай!» (під час сніданку Рикайло поцупив у їдальні алюмінієву ложку (виделок їм не давали), якимось чином обламав її під довгим гострим кутом і встиг навіть досить дошкульно дряпонути Федора по його короткій товстелезній шиї, перш ніж опинився на підлозі й на нього насіли сам санітар та ще дві нянечки, заламуючи руки за спину й викручуючи йому з пальців скривавлений уламок алюмінію. Федір потім ще довго матюкався, умиваючись у самій майці над раковиною, а медсестра Люба заспокоювала його, погладжуючи по спині й зазираючи в очі. Після того, як усю кров було відмито, на подряпину наклали пластир і Федір навіть відмовився йти додому, хоча заввідділенням і відпускав його. Умившися й відматюкавшись, санітар пішов на кухню вергати баняки з рисовим супом, таким корисним і поживним для виснажених організмів пацієнтів психоневрології. Федір хотів залишитись на нічну зміну, бо сьогодні ввечері заступала Шмаленчиха.

А діда Хомовича, тихого й зовсім сивенького стариганя, зранку забрала невістка. Чотири дні тому дід посварився з ріднею й у розпалі конфлікту проковтнув намисто зі справжніх океанічних перлів, привезене сином у подарунок дружині десь із Цейлону чи з Індії. Син діда Хомовича сам був військовим медиком, тож, використавши всі свої зв’язки, він швиденько прилаштував батька під цілодобовий медичний нагляд — навіть уночі, коли дід крекчучи дибав до туалету в кінці коридору, слідом за ним заспано йшла чергова санітарка, притримуючись рукою за стіну. І от сьогодні, десь близько шостої години ранку, намисто, нарешті, вийшло, завершивши свій шлях немолодим і не дуже здоровим тілом. Чи не через це воно, намисто, набрало, замість попереднього шляхетного платиново-перламутрового кольору, якогось дивного, темно-золотистого, майже мідного, відтінку. Тож після ранкового обходу невістка, яка вже давно пересердилася на старого дурня, вела його під руку, вже перевдягненого, у напрямі виходу, іншою рукою дбайливо притискаючи до грудей поліетиленовий пакетик, у глибині якого червонясто руділа дорогоцінна вервечка.

Іван увійшов до порожньої палати й одразу побачив на тумбі біля ліжка торбинку з передачею. Звідти тьмяно червоніли три помаранчі й брунатно простягався батон напівкопченої ковбаси. Значить, ізнизу вже встигли принести передачу. «Так швидко, аж дивно», — Подумав Іван. Раніше він мусив сам спускатися й на поличках у шафках біля приймального покою відшукувати своє прізвище на папірці, укладеному до пакета.

Петро з’явився буквально за півхвилини — у зимовій куртці поверх теплої піжами й із телефонною карткою в руці.

— Додому дзвонив! — Відрапортував він, гепаючись із розгону на ліжко та стягуючи з ніг чорні напівчобітки. — На Новий год мав брат приїхать із Ізмаїла, да тепер шо ж!.. Мене навряд чи випишуть. То я жінці сказав: «як він буде звонить, ти придумай шо-нібудь. Ну, напрімєр, шо я ногу зламав. Таким ото тяжким переломом, коли до потолка підвішують». — Петро рукою й очима показав на стелю й перевів свій погляд на Івана. — Розумієш?

Іван кивнув, дістав зі свого пакета апельсин і кинув Петрові на подушку.

— Спасіб-Турксіб! — Гукнув йому Петро, запихаючи свої напівчобітки подалі під ліжко та впихаючи ноги в капці. — Курити підемо?

— Я щойно покурив. — Іван запхав пакет із ковбасою до тумбочки, а дві теплі апельсинові кулі поклав згори. У півтемряві палати вони приємно жевріли жовтогарячим теплом.

— Ну, тоді я сам пішов! Робить-то все одно нічого. — Петро скреготнув пружинами ліжка, підхопився на рівні й, вийнявши з куртки пачку «Пріми», переклав її до нагрудної кишені піжами. Куртку просто кинув на ліжко — прохолодними грудневими ночами Петро ще вкривався нею поверх благенької лікарняної ковдри.

Повернувшись хвилин за п’ятнадцять, Петро тільки гмикнув, побачивши Івана в тій самій позі на ліжку.

— Що, зємєля, задумався?

— Так, думаю, — упівголоса відповів Іван.

За вікнами вже зовсім посутеніло, у дев’ятиповерхівці навпроти густо світилися вікна, за ними, у затінку фіранок, час від часу невиразно рухалися постаті мешканців. Де-не-де пульсували синюватим світлом екрани телевізорів.

— А я лягаю. На ужин не піду: я в буфеті наївся, — Голосно, аж якось виклично промовив Петро, опускаючись на матрац.

Скинувши капці, він простягнувся з ногами горілиць на всю довжину ліжка, ще й накинув на коліна свою куртку з каптуром. Потім заклав руки за голову:

— Ех, пивка б щас, із таранькой! Да?

Це його «да» з виразним знаком питання в кінці вимагало якоїсь відповіді, тож Іван буркнув «умгу» й собі похилився головою на подушку, утім ще не піднімаючи ніг з підлоги. Правою рукою намацав на тумбочці шкарубкий округлий бік апельсина та самими кінчиками пальців почав його гладити.

Петрові ж явно баглося спілкування. Він погоцав на матраці і, далі лежачи на спині, аж верескнули продавлені пружини, єхидним тоном запитав:

— То ти, кажеш, сокровища бачив?

— А ти що ж, мені не віриш? — спокійно відказав Іван.

— Та… Як сказать… Ти ж доказатєльств студова ніяких не прихватив. То й повірить трудно.

— Але ж я не сумніваюся в тому, що ти вмієш… Те, що вмієш. Хоч ти ще жодного разу не показав. Тоді — з сірниковою коробкою — у тебе ж не вийшло. То під вікнами трамвай пройшов, підлога затряслась, вона й упала, — Іван знехотя видушував із себе слова й аж здивувався, яку довгу фразу вимовив.

— Ну ти шо! — Від запалу Петро аж підвівся на ліктях, і ліжко знову жалібно рипнуло. — Та ж мені той трамвай якраз і помішав! Ще пару секунд — і вона під потолком була б! мені саме важне — сосрєдоточитися!

— Добре, добре, не гарячкуй так. Я тобі вірю, — Іван усміхнувся. — А ти мені — чомусь ні.

— Та нє-є-є… — Протягнув зі сміхом Петро. — Я тобі тоже вірю, тіко я ж тоже… Ну ладно, просто поговорить охота…

У палаті вже остаточно стемніло. За вікнами сивими пасмами повз колючий зимовий туман.

— Відлига буде, і кажуть, до самого Нового року, — спробував змінити тему розмови Іван.

Петро різко підвівся, відгортаючи куртку з колін.

— А, ладно! Піду телевізор подивлюсь. Там сьогодні послєдню серію «дворцових тайн» показують. Ти не йдеш? — останнє запитання він промовив уже на ходу і, не дочекавшись відповіді, хряпнув дверима палати ззовні й затупав удалину коридором.

Іван і далі лежав нерухомо й дивився у стелю, якої в темряві вже було не розгледіти.

Петро повернувся години за дві зі склянкою кефіру в руці. Він пройшов до свого ліжка мовчки, не вмикаючи світла, поставив склянку на тумбочку й аж тоді, прислухавшись до Іванового дихання, неголосно запитав:

— Не спиш?

— Ні, — Іван підвівся з ліжка. Ноги затекли, і він зробив кілька непевних кроків, не відчуваючи під собою підлоги. Стягнув через голову синтетичний спортивний светр, аж сині іскри метнулися навсібіч, ніби перелякані електричні комахи. — Але вже лягатиму.

— Знов буде холодно. Батареї єлє-єлє… — Петро помацав під вікном ребристе залізо. — О, шо то значить, шо нема свого газу, да?

Знову це наполегливе питання з очікуванням відповіді. Іван сів на ліжку й почав розшнуровувати черевики. У капцях йому постійно мерзли ноги, не допомагали й шерстяні шкарпетки. Тож, роззувшися, він у піжамі швиденько шурхнув під ковдру, згорнуту на ліжку конвертом, і ретельно попідтикав усі складки під ступні.

— Ну, чо мовчиш? — Петро, сидячи на своєму ліжку, відпив зі склянки, і навіть у темряві можна було, напруживши зір, розгледіти білий обідок кефіру навколо його рота. Цей білий обідок нерозбірливо рухався в сіруватій пітьмі, яка заливала приміщення. — Давай розкажи накінець, шо ти там бачив, у тих підвалах? І як ти в них попав?

— Ну добре, слухай. — Іван випростався в ліжку, поправив подушку й, лежачи горілиць, склав руки на грудях, готуючись розповідати. — Є в мене кум.

* * *

Іванів кум був його давнім другом ще з молодих років, як це здебільшого й трапляється в житті. У культпросвітньому училищі вони були кращими за класом баяна. Разом пішли до війська й два роки розтягували міхи в оркестрі військового округу. Після дембеля Іванів кум, тоді ще просто друг, рипнувся було до консерваторії, але часи були вже інші, тож, ухопивши облизня, він улаштувався музичним керівником у школі-інтернаті під Києвом. Іван любив у нього погостювати, і якось, під час того парубкування, вони й зустріли своїх теперішніх дружин: кум — Оксану, а Іван — Марину. Дівчата щойно закінчили медучилище та працювали медсестрами в районній лікарні. Одружувались одночасно, а за рік уже й покумилися, коли в Івана з Мариною знайшлася Ганнуська.

Останніх кілька років спілкуватися стали трохи менше: роботу мали в різних кінцях Києва. Та й мешкали не близько один від одного: кум із Оксаною в приватному секторі на Святошині, а Іван із Мариною винаймали житло на Куренівці.

Минулої осені з кумом трапилася якась прикра й химерна історія. Забігши одного жовтневого вечора привітати хрещеницю з уже минулим днем народження, він перехилив кілька чарок і заквапився додому. Іван провів його на тролейбусну зупинку, а о третій ночі прокинувся від різкого телефонного дзвінка. Схвильований голос Оксани в слухавці крізь плач повідомив, що кум додому не доїхав. Два наступних дні минули в нервових пошуках, аж доки щезлик не з’явився у спецвідділенні в Глевасі. Він плутано щось там пояснював, як їхав у метрі й вийшов не на тій станції, проте ні Іван, ні Марина, ні Оксана не йняли віри: занадто очевидним було, що чоловік з’їхав із глузду. Виписавшись через місяць, кум склав свої речі й, нікому нічого не пояснивши, поїхав до матері в Мотовилівку, щоб там відлежатись і зализати рани. Іван із Мариною, як уже могли, заспокоювали сердешну Оксану й переконували її не поспішати подавати на розлучення: а раптом все іще направиться…

Саме кум і познайомив Івана з Євгеном. Це сталося, здається, років зо три тому — тоді кум із гордістю представив невисокого русявого чи то хлопця, чи вже й чоловіка з крупними рисами обличчя, серед яких особливим розміром чомусь виділялися ніздрі:

— Знайомся, Іване, це Євген, він письменник. Євгене, а це мій кум Іван, він також, як і я, музикант.

Іван тоді не вельми розумів, що ж то за люди такі — письменники. Звісно, у нього в шафі, на полиці, стояло з кількадесят томиків, куплених ще за часів студентства (і як то в ту бідну пору все ж вистачало нашкребти кілька рублів на книжки!) або взятих у друзів на кілька днів почитати й учасно не повернутих. Але жодного живого письменника він доти, окрім як по телевізору, не бачив.

Євген же виявився самородком із якогось східноволинського містечка. Там, у своєму містечку, він працював інспектором лісового управління, тож відповідно до своєї посади мав рушницю та службову хатинку в лісі. Освіту він теж мав, щоправда, незакінчену — зо три роки педінституту й курси операторів газових котелень. Саме там, у котельні, на попередній своїй роботі, Женя й почав писати. А ставши вільним лісовим чоловіком, він розмахнувся вже геть широко, купив собі на базарі в Чуднові вживану друкарську машинку й настукав на ній один за одним три романи. Потім двома електричками з пересадкою у Фастові дістався до столиці, де якимось дивом одразу прилаштував один із тих романів у солідний товстий журнал, який, щоправда, гонорарів не платив, пропонуючи авторам брати собі примірників із публікаціями, скільки їм забагнеться. Два інших Євгенових романи взялось опублікувати під однією обкладинкою невелике видавництво, у якому заступником головного редактора працював давній приятель автора-початківця, — на відміну від самого Євгена, він таки довчився в педінституті до кінця, отримав диплом і тепер більш-менш успішно робив собі кар’єру філолога, як уже сам її розумів.

Тож того вечора, тиждень тому, Іван зовсім випадково зустрів Євгена в метро. Той сам першим кивнув йому з тупичка в кінці вагона, продерся назустріч крізь не вельми щільну юрму пасажирів і міцно потиснув руку. Якась прихована, проте погано стримувана радість зяяла в самій глибині очей письменника-початківця.

— Дивись! — Євген кивком голови показав собі на бік, під пахву. Там він ліктем притискав, захищаючи від вагонної тисняви, три чи чотири примірники книжки в м’якій сіренькій, проте глянцевій палітурці.

— «Шабля цноти», — Прочитав Іван, трохи нахиливши голову, назву на обкладинці, набрану широкими білими літерами.

— Щойно вийшла! — Причина радості в Євгенових очах робилася зрозумілою. — Авторські екземпляри. Їдьмо обмиємо!

— А куди? — запитав Іван, бо сонце вже підбивалося під вечір, а вдома чекали вечеря, дружина й донька.

— Як куди? В «Еней», куди ж іще? Через одну виходимо. — І Євген почав потроху розвертатися в бік дверей, і далі дбайливо притискаючи передпліччям свій паперовий скарб. — Як замочимо, я тобі одну підпишу. Прочитаєш.

— Іван так і не зрозумів, який інтонаційний знак мав би стояти після останнього слова на письмі — запитальний чи окличний. Швидше все ж — окличний.

Вони вивалилися з вагона разом із тлумом інших пасажирів, перейшли з однієї станції на іншу й довго піднімалися двома ескалаторами аж до верхнього виходу, який кияни колись давно вже нарекли «літаючою тарілкою». На ескалаторі Євген зі щасливим сміхом у голосі плутано розповідав, як несподівано швидко побачила світ його книга:

Видавництво несподівано отримало від держави субсидію на видання чи то «соціально значущої», чи то «високоморальної» літератури, і його рукопис потрапив під це визначення. Тож, окрім авторських примірників, щасливий письменник сьогодні отримав ще й гонорар, який, щоправда, віз не під пахвою, а в наглухо застебнутій і заколотій задля надійності великою шпилькою внутрішній кишені свого потертого коричнево-картатого піджака.

Від «літаючої тарілки» вони звернули праворуч, перейшли вуличку, яка круто збігала вниз, до театру (при цьому Євген устиг вилаяти водія чорного «volvo», який запізно загальмував перед переходом-зеброю: «Ну куди ти преш, козел!»), і, пройшовши ще квартал, знову повернули праворуч. Після паркану, за яким лунали крики школярів, стояв чималий, нажовто пофарбований будинок. «Спілка письменників», — пригадав собі Іван. Він бував тут кілька разів протягом своєї нетривалої політичної активності на самому початку 90-х років. У довгій і вузькій залі вислуховував запальні промови письменників та інших представників творчої інтелігенції, які таврували проіржавілий і здихаючий режим. Часом ті промови перемішувалися з віршами, не вельми зграбними, проте палкими та щирими.


Євген упевнено потягнув на себе важкі великі двері, й вони ввійшли досередини. Праворуч, за столиком, повним книг і журналів, дрімала старенька вахтерка. Вона повільно підвела обличчя їм назустріч.

— Тьоть Пашо, доброго здоров’я! — Майже кинувся їй в обійми Євген, простягаючи одну зі своїх книжок догори обкладинкою. — Скоро й цю продаватимете! Ох і гарно ж вона буде розходитися! Люди читатимуть! Людям треба слово правди!

— А ви ж це куди, Женю? — із несміливим усміхом тихо запитала вахтерка. — Знову в «Еней»? Дивіться ж, мені завідуюча казала, що більше вам у борг не наливатиме. Бо ви ж іще Якимовича останній раз по голові були вдарили… а він же старший чоловік…

— Той ваш Якимович — гнида кадебістська! Він же доноси писав у п’ятдесяті роки, ви що, не знаєте? — Відрізав Євген. Щасливі нотки сміху зникли з його мови, він почервонів і швидко повернувся через плече до Івана: — Пішли, нема тут про що з нею говорити!

Євген різко рвонув сходами, що вели вгору-вниз і, скрутнувши ліворуч, майже побіг через велику залу до коридорчика в її кінці. Там виявилися іще одні сходи, вужчі, довші й крутіші, і врешті письменник, а за ним і трохи сторопілий Іван опинилися в підвалі, перед грубими дерев’яними дверима, негембльованими, проте залакованими прозорим лаком прямо по живій деревині. Євген звично потягнув на себе половинку дверей — із зали їм назустріч ударив запах, якого Іван уже не чув багато років. Це був запах райцентрівських їдалень тієї давньої, ще радянської, доби. У ньому змішався аромат підкислого борщу, сопух алкогольного перегару, сморід торішніх квашених огірків і міцний дух давно не митих чоловічих тіл.

З-за довгих столиків, які стояли вряд один за одним і замість крісел мали при собі дерев’яні лави, їм назустріч підвело нетверезі погляди кілька понурих і добряче пожмаканих життям облич. «Женю, здоров!», «Женя, сідай до нас!» — Пролунало з їхніх запашних ротів, проте Євген гордо й незалежно покрокував одразу до віконечка роздачі, де зробив замовлення (два гуляші, два салати «помідори з цибулею», хліба, пляшку сітра та пляшку горілки), а потім до останнього столика, на щастя порожнього. Там він із розмаху ляпнув об ляду авторськими примірниками і, присівши, заходився лівою рукою порпатися за пазухою, важко розстібаючи кишеню з гонораром. Обережно, але швидко висмикнувши з кишені банкноту, він притьмом опустив долоню під стіл і зиркнув на неї: п’ятдесятка. Саме враз. Двадцятки було б замало, а сотки забагато. Та й світити соткою йому тут не хотілося. Іван тим часом умостився на протилежній лаві й так само під столом крадькома кинув оком на годинник. Час уже був пізній, пообідній, удома, на Куренівці, певно, чекала й сердилася дружина, а мала… Мала докірливо подивиться на нього таким доросло-жалісним поглядом…

— Ну то давай! — Євген перервав його думки, із хрускотом скрутивши пляшці її білу голову. Склянки, які він узяв на підвіконні біля роздачі, були звичайними, гранчастими, двістіп’ятдесятиграмовими. Продемонструвавши неабиякий окомір, він твердо налив із пляшки до обох гранчаків трохи менше середини, мабуть, точно по сто грамів. — Давай! За книжку! Щоб читалася! — Євген умочив у горілку вказівний палець і мазнув ним по обкладинці одного з примірників. — Хоча я наперед знаю, що мене не зрозуміють. Найближчі років… е-е-е… Двадцять… або й п’ятдесят… Але давай! — Він нарешті вхопив склянку, блискавично дзенькнув нею об Іванову й перехилив єдиним духом. Скривившись, нахилив обличчя над неглибокою мискою з помідорами й, уже жуючи чи, швидше, висмоктуючи сік, наказово просипів знизу вгору: — Давай! Бо ти мене образиш!

Іван, зваживши склянку в руці, нерішуче відсьорбнув близько половини від налитого й уже був замахнувся виделкою на помідор, коли Євген протестно заметеляв головою:

— Ні-ні! До дна давай! Ти що, мене не поважаєш? Не поважаєш мою творчість?

Приречено ковтнувши залишки пекучої горіляки з присмаком вапна, Іван пожадливо почав запихати до рота шматки вже добряче прокислого помідора з так само несвіжою, звітрілою цибулею. У роті утворювалась гидотна каша, проковтнути яку було майже несила. На щастя, саме в цей момент жіночка в брудному білому (а точніше — жовтому) фартушку принесла їм на стіл дві миски гуляшу з картопляним пюре. Щоправда, слово «пюре» мало стосувалося цих крупних і слизьких крохмальних шматків: складалося враження, неначе грубо порубані коренеплоди в каструлі з окропом товкли самі себе, не чекаючи товкача, і тому не довели справи до цілковитого завершення.

— Дякую, тьоть Ань! — Вишкірився до жіночки Євген. — У вас сьогодні все таке смачне. Ну прямо як удома в мами!

Іван із сумом пригадав бурштинову прозорість наваристої юшки з галушками, яку готувала Марина, її легкі й пухкі, аж повітряні, вареники та сирники й із зусиллям увіпхнув до рота виделку з хрящуватим шматком яловичини. Євген і собі заходився коло гуляшу, водночас наливаючи до склянок, хоча цього разу трохи менше, ніж попереднього, грамів десь по сімдесят.

— Ця Спілка, — Він, не припиняючи жувати, зробив якийсь округлий рух рукою, усе ще стискаючи в ній пляшку, — це ж кишло! Балаган! Вертеп! — Євген поставив пляшку і, відклавши виделку, узявся жестикулювати вже обома руками. — Я собі тисячу разів зарікався сюди не ходити. Ні ногою!

* * *

— Ну, слухай, ти давай розкажи про ті підвали, ілі шо то було? Бо мене вже й на сон тягне, і даже жрать хочеться од твоїх описаній, — Петро сказав це в темряві гугняво-заспаним голосом і зарипів пружинами ліжка. — По существу давай чи то, як його, по суті?..

* * *

— По суті, всі вони, ті, що там сидять, — це ж трутні, графомани… — Євген трохи знизив голос і схилив обличчя над мискою з гуляшем. — Вони ж усе життя тут штани протирають. Тьху! Вони свій народ із вікна тролейбуса бачать…

Неприязнь гуснула в Євгеновому голосі, загрожуючи ось-ось перейти у відкриту ненависть. Але він, видно й сам це зрозумівши, знову схопився за пляшку.

— Давай по третій. Нехай вони виздихають.

«Узагалі-то третя п’ється за любов», — Майнуло в Івановій голові, але наступної миті Євген уже цокнув своєю склянкою об його та рвучко перехилив напій. Іван автоматично повторив цю дію й зажував пекучу гіркоту залишками салату. горілка вступила в голову, стіни з червоно-чорними малюнками неначе трохи відступили вглиб. Він роззирнувся довкола.

— Гарні малюнки!..

— Е-е-е, мазанина! — Відрізав Євген, пирскаючи з рота червоним лушпинням помідора. — Стилізація для вишиваних патріотів… А ти взагалі знаєш, де ми оце зараз сидимо?

— У Спілці письменників? — Іван перепитав, хоча це й так було цілком очевидно.

— Та ні, це й так ясно. Я тобі про інше сказати хочу. Ми ж у підвалі, вірно?

— Ну, так… — Іван не мав що заперечити, таки справді в підвалі.

— Так ото ж. Тут, на печерську, цих підвалів… Як би це тобі пояснити… словом, вони засекречені!..

— Як це — засекречені?

— Ну, тобто, може, і не засекречені, але… Тут, кажуть, десь зовсім поряд, підземний хід пролягає.

— Підземний хід? Метро?

— Та яке там метро? — Євген аж слиною бризнув, обурений Івановою нетямущістю. — Кажу ж тобі, хід підземний! Комуняками виритий! Розумієш?

— Не… не зовсім… — Іван не прикидався, він щиро не розумів. Від випитої горілки весь уміст голови зробився червоним і теплим, хотілося схилитися на стіл, підкласти лікоть під голову й подрімати.

— Комуняки! Прорили! Тут же поряд ця… Адміністрація президента! А раніше що це було? ЦеКа! Утямив тепер? — Євген заговорив короткими, гучними фразами, схилившись майже до обличчя Іванові. — І звідти, із ЦеКа, у них був хід, яким вони могли добратися непоміченими спершу в Нацбанк, отут, поряд. Ти ж знаєш?..

— Ну, знаю… — Іван кивнув.

— Так, а від Нацбанку цей самий хід тягнеться до Кабміну. І далі — у Верховну Раду.

— Он як…

— Ось так. І вони свої чорні справи могли вирішувати так, що їх ніхто не бачив! Зрозумів?

— Здається, зрозумів. — Іван провів язиком поза зубами. Шматочки жилавого гуляшу де-не-де позастрягали, і це було не вельми приємно. Та й узагалі, вся ситуація й атмосфера не видавались найкомфортнішими.

Тим часом позаду них, за столом, розмова не просто собі точилася, а робилась дедалі голоснішою, хоча й без особливих агресивних ноток. Євген з Іваном на мить змовкли, прислухаючись і намагаючись хоч трохи зрозуміти, про що йдеться.

— Я ото таких романів, як та його «Переверзія», можу за рік із десяток написати! — Майже кричав лисуватий брюнет із червоним набряклим обличчям. — Та й у поезії він теж нічого не зробив. Я читав його вірші своїй дочці, бо кажуть, що його дуже молодь цінує. Так дочка мені сказала прямо: «Папа, я нічого не поняла».

Іван обережно озирнувся. Брюнетів за столом позаду було двоє; той, що говорив, мав бороду й високе чоло. Другий, навпаки, красувався густою чуприною, але обличчя мав виголене. Третім із ними сидів блідий русявий чоловік із рідкими вусами під довгим носом.

Євген схилився обличчям майже на самий стіл і прошепотів у бік Івана:

— Ну, завелися, графомани… Але та «Переверзія» і справді рідкісне ге… А з ним носяться як із писаною…

Другий брюнет у цей час голосно гикнув і перебив свого співрозмовника:

— А давай я вірш прочитаю!

— Давай, Миколо! Ужар! — Погодився лисуватий. — Люблю я твою поезію…

Микола непевно підвівся, спираючись на стіл:

— Це з минулого літа. Удома, у матері, написалося…

Він витримав паузу, обтер губи. У всьому просторі ресторану запанувала тиша. Обвівши всіх присутніх трохи каламутним поглядом, Микола провів правицею по пишній шевелюрі й, закинувши голову до стелі, продекламував:

Ми зі степу вертали в село.
В нас нічого в степу не було.
І шуміла услід ковила:
«Не дала. Не дала. Не дала…»

— Браво! Оце да, оце влучно! як стисло, коротко й страшно! — кинувся обіймати Миколу його неповний двійник. Він ліз цілуватися, та Микола гидливо-делікатно ухилявся від його заслиненої бороди.

Їхній третій товариш замислено подивився на них обох знизу вгору й почав повільно підводитися. Коли він випростався, усі побачили, що він мало не два метри на зріст. Поглянувши на обох чорнявих уже тепер згори вниз, русявий погладив свої ріденькі вуса й без жодної передмови почав:

— Роман у віршах. Робоча назва — «Життя». Частина перша.

Погляди присутніх тепер сконцентрувались на ньому, і навіть обоє його товаришів-брюнетів якось налякано сіли й ніби притиснулися один до одного.

Русявий почав гугняво й невиразно:

Зима над Україною, зима!
Старий дебілич знову їде в Біличі.
Дими у небо ранок підійма —
То лисячі хвости, то білячі…

Євген шарпнувся, помацав рукою в себе за пазухою, потім неголосно сказав Іванові:

— Я йду до туалету. Тепер їх не переслухаєш.

Іван кивнув. Може, вийде за цей час трохи передрімати, здолати млость, що запанувала над усім тілом. А тоді можна буде й додому їхати.

Гамір позаду знову почав наростати. Видно, брюнетам уже трохи набридли одноманітні строфи першої частини роману у віршах з робочою назвою «Життя» і вони почали дедалі голосніше коментувати вдалі й невдалі рими, образи, метафори, які струменіли з тексту, себто з рота височенного поета. Той від хвилювання й обурення почав гугнявити іще дужче, а потім урешті зовсім припинив читання та ображено сів, підперши щоку рукою й докірливо скерувавши погляд на своїх невдячних слухачів.

Іван посидів доволі довгенько — Євгена все ще не було. Хміль у голові не те щоб минув, але якось послаб, розповзся по закутках мозку. Спати вже майже не хотілося, та й гамір за сусідніми столами не особливо давав задрімати. Трійко поетів з-за ближнього столу вже не читали вірші, а зосереджено й ретельно вишукували жидів у керівництві рідної Спілки. Із їхніх спостережень, досліджень і вельми обґрунтованих суджень випливало, що жиди — усі.

Іван підвівся і, спираючись на стіл, вибрався з-за нього, підгинаючи ноги через надто близько присунуту до стола лаву. Вийшовши на вільний простір, побрів до дверей, штовхнув їх і зупинився: а де ж тут той туалет, до якого пішов Євген? Поряд, у підвалі, було ще троє дверей без жодних написів на них. Навмання потягнув на себе ближчі — замкнені. Наступні двері начебто теж видавалися замкнутими, але трохи ворухнулися в рамі одвірка. Смикнувши сильніше, Іван переконався, що двері таки не зачинені, тільки дуже щільні, може, просто перекошені. Третє зусилля дало нарешті результат — двері відчинилися навстіж, і з темряви за ними війнуло спертим духом підвалу, мишей та старого ганчір’я. Уже вступивши на крок досередини, Іван вихилився назовні, шукаючи вимикач, та його біля дверей видно не було. Униз вело з десяток сходинок, і начебто там, у кінці прольоту, на бічній стіні, білів якийсь пластиковий чотирикутник. Може, світло вмикається саме там? Іван зробив кілька кроків униз, коли раптом двері, які так важко відчинялися, швидко й легко захряснулися за його спиною — грюк!

* * *

— Шоста! Що це ви грюкаєте? Чого вам не спиться? — у дверях палати стояла Шмаленчиха, старша медсестра, яка сьогодні чергувала у відділенні. Її не любили ні лікарі, ні хворі, ні родичі хворих: Шмаленчиха не вирізнялась ласкавим норовом, на неї не діяли ні шоколадки, всунуті до кишені халата, ні улесливі слова, ні інші способи заохочення, до яких часом намагалися вдаватись залежні від неї люди, шукаючи з її боку якщо не допомоги та сприяння, то бодай мінімальної теплоти.

З-за спини у Шмаленчихи насуплено зазирнув в темряву палати й санітар Федір. Він ходив за старшою сестрою, наче теля, і був, мабуть, єдиним створінням на світі, яке інколи отримувало від неї зовсім крихітну порцію тепла й ласки. Саме зараз процес здобування ним цієї ласки був перерваний, Шмаленчиха раптом зірвалася з кушетки в ординаторській, застебнула халат, поправила розкошлане волосся й подалася коридором, прислухаючись під кожними дверима. Тож Федір був цієї миті годен розірвати своїми залізними ручиськами кожного, на кого вкаже об’єкт його пожадань.

Іван і Петро лежали тихо. Вони вже знали кепський характер старшої сестри, тож не збирались ані сперечатися, ні виправдовуватися. Треба було просто перетерпіти цю раптову грозу.

Шмаленчиха й справді вже майже заспокоїлася, а тут ще й Федір із-за її спини показав свій волохатий кулак і пробурчав низьким сиплим голосом:

— А то дивіться! Я шуткувати не буду!

Тоді старша сестра причинила двері й у шпаринку, яка залишалась до повного зачинення, проказала вже спокійним і майже доброзичливим тоном:

— Та просто получите по укольчику!

І це було найнебезпечніше.

* * *

Петро хвилин із десять лежав мовчки, й Іванові вже здалося, що сусід заснув. Коли раптом пружини зарипіли, й той сів, спустивши ноги на підлогу.

— Але ж ти і мєдлєний. Давай бистріше розказуй. Бо й справді вколють, три дня під вікном стоятимем, пошевелиться буде больно.

— То, може, завтра? А зараз спати?

— Давай-давай розказуй. Куда вже тут спать!..

* * *

Двері зачинились не тільки гучно, але й міцно — Іван одразу ж, спотикаючись, повернувся на тих кілька сходинок угору й спробував налягти на двері, щоб хоч трохи посунути. Та його спроба була марною. Іззовні, із підвального коридору Спілки, навіть світло сюди не пробивалося. Жодної щілинки. Лишалось повертатися вниз і помацки шукати на стіні той пластиковий квадратик, який згори видавався вимикачем. Пошуки теж особливих результатів не дали. У темряві під пальцями ледь шершавіла плитка невідомого й невидимого кольору. Як на зло, при собі не знайшлося ні сірників, ні запальнички, бо куртка лишилась лежати на лаві біля столика, і все це добро, а заразом ще й сигарети, ключі, документи та гаманець із кількома десятками гривень перебували в її численних кишенях, внутрішніх і зовнішніх. Лишалося або вертатися вгору й волати під непроникними дверима, або рухатись наосліп, бо йти ще було куди, коридорчик тягнувся вдалину, під ногами відчувалась площина, тож якщо притримуватись рукою за стіну… Пригадав колись вичитану притчу про мудреця, який стверджував, що лабіринт із одним входом (він же — вихід) можна пройти саме так — весь час тримаючись за стіну. Тоді, подолавши всі численні повороти, закавулки та сліпі тупики, врешті прийдеш до відправної точки.


Ішов він не дуже й довго, хоча в темряві з часом теж іноді щось стається. Хвилини подовжуються, у них замість шістдесяти секунд робиться сімдесят, вісімдесят, сто — адже в той час немає змоги опустити очі на циферблат і відстежувати хід найтоншої стрілки. Та все ж хвилин за десять, а може, і за півгодини, перед очима начебто почало світлішати. Ще за кількадесят кроків Іван вже розрізняв стіни навколо себе й підлогу. Стелі, щоправда, видно не було: цей коридор, чи то пак тунель, виявився досить широким і високим. Та й під ногами вже відчувався не втоптаний ґрунт, перемішаний із цементними крихтами, а якась гладенька й чиста поверхня.

Раптом коридор-тунель почав доволі різко й круто завертати ліворуч: Іван відчув це долонею, якою й далі притримувався, щоправда не сунучи нею по стіні, а перебираючи короткими, ніби трасуючими, доторками. Вигин стіни, спершу плавний і майже непомітний, зробився крутішим і різкішим буквально за кілька кроків. Крім того, підлога почала відчутно хилитися вперед і вниз. Іван прискорив крок, майже побіг, широко розплющеними очима ловлячи світло, яке яскравішало йому назустріч…

Він вибіг із тунелю в якийсь широкий і не дуже яскраво освітлений простір. Спершу навіть могло здатися, що він нарешті вийшов із приміщення на відкрите повітря — таким великим і неосяжним був той простір, усе ж таки замкнений, як з’ясувалось пізніше, хоча відчувалося від самого початку. Просто одразу було зрозуміло, що десь там, високо над головою, є таки стеля. Та й якісь стіни прозирали вдалині, метрів за п’ятнадцять — двадцять, згущуючи напівморок до твердої консистенції.

Але все ж таки це вже не був тунель. Більше того, посеред простору, а точніше — в центрі освітленої його частини, повільно рухалась чиясь постать. Іван радісно покрокував у її бік.

Це була трохи згорблена стара жінка, невисока, швидше навіть маленька. Перемотана в попереку пуховою хусткою, убрана в благеньку сіру спідницю й безбарвну куфайчину без рукавів, вона час від часу схилялась над якимось пристроєм. Придивившись, Іван зрозумів, що це звичайна собі газова плитка, причому навіть не стаціонарна, бо поряд стояв закопчений червоний газовий балон із сірим алюмінієвим вентилем на вершечку. Плита мала тільки дві конфорки, вони обидві були ввімкнені, і на них стояла об’ємиста виварка, із якої валила пара з їдучим і не вельми приємним запахом. Стара час від часу піднімала кришку, відвертала обличчя й коротко помішувала вміст виварки дерев’яною кописткою. При цьому вона ще й щось мугикала собі під ніс. Прислухавшись, Іван навіть розібрав слова тієї чудернацької пісні:

Була баба Варка,
Була баба Дарка,
А я тоже неплохá
Собі баба Парка!..

Згори над старою звисала тьмянувата лампочка під металевим абажуром, і конус її світла стояв, наче вігвам, точно над виваркою, ледь відблискуючи на сірій кришці.

Підійшовши до старої майже впритул, Іван обережно кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вона не здригнулась і не смикнулась — спокійно повернула до нього своє зморшкувате обличчя з різкими карими очима.

— Прийшов, соколику?

— Добрий вечір… — Іван спромігся привітатися не одразу, а десь так за півхвилини. Щось в образі цієї безневинної старушенції навівало… ні, не страх, лише якесь заціпеніння.

— Прийшов, прийшов… — знову повторила стара вже не питально, а ствердно. — І що ж я з тобою робити маю?

— Не знаю… — Іван далі намагався подолати заціпеніння. — А що зі мною робити? Скажіть мені краще, як звідси вибратися? Вийти як?

— Отож бо й воно! Вийти ви всі хочете! — Стара говорила якось загадково, хоч водночас і просто. — А зайти сюди вмів? То чого виходу питаєш?

— Там… Там за мною двері зачинилися…

— Усі ви так кажете! Двері за ним зачинилися! Але ж ти сперва ті двері відкрив, хіба не так?

— Ну-у-у… Так…

— То тепер нема чого й нарікати! — Стара заговорила різко й наказово. — Тепер слухай бабу парку та мовчи. І роби, як я казатиму, коли хочеш звідси вийти! Утямив?

— Так… — Процідив Іван. Йому не подобалось, що з ним розмовляють, як із хлопчаком. Та ситуація була надто незвичною. Баба, що кип’ятить білизну у виварці в цих підземеллях, під самим центром столиці!

Стара, тим часом знову відвернувши обличчя, помішала в каструлі на плиті. Дух, що ринув з-під кришки, був не тільки запахом розпареної тканини. До нього домішувалися ще якісь аромати — прокислого харчу, несвіжого людського тіла, підвального тліну… Чи, може, підвальний дух не з виварки? Адже й він із бабою зараз у підвалі. То чому б тут не мало тхнути підвалом?

— Що це ви варите? — запитав він, щоб якось підтримувати розмову.

— Тобі воно треба? — Стара й далі не хотіла бути приязною. — Що зварю, те і їстимете! Оно гляди, як балон коптить! Ще з тамтого тижня прошу їх газу мені підвезти, а вони все обіщають, обіщають. Тільки шофер їхній мені сказав так, будто по секрету, каже: «Зараз, бабушка, газ дорогий зробився!» Ніби мені є до того діло, скіки він у них там стóїть! Я їм не наймалася! Самі попросили!..

Стара сердито взялась руками в боки і, примруживши очі вузькими щілинками, подивилась Іванові прямо в обличчя пекучим і недобрим поглядом, аж на шиї він відчув неприємне посмикування.

— То що мені робити? — Іван зламався, він сам собі в такі миті страшенно не подобався, але вдіяти нічого не міг. Навкруги був якийсь неосяжний підвал, і баба, схоже, владарювала в ньому. Тож доводилося піддаватися.

— Ага, оце вже ліпше! — Баба, схоже, залишилася вдоволеною досягнутим ефектом. Вона витерла руки об спідницю, подивилася трохи умиротворенішим поглядом. — Будеш бабі помагати. Тоді відпущу тебе.

Вона знову повернулась до плити, підхопила рукою краєчок спідниці і вже тоді зачепила кришку. Іван устиг завважити коричневі чи то панчохи, чи рейтузи під спідницею, потім знов густо пахнуло парою, баба відвернулась і, не дивлячись у виварку, кілька раз калатнула кописткою.

— Пфе! Але ж і міцно вварилося!

Іван зробив кілька вдихів ротом, щоб не чути запаху, потім зовсім ніби знічев’я, просто для підтримки розмови, запитав:

— Чуєте… А вас що, справді Паркою звати?

— Параска була по паспорту. Параскева… А це вже внуки перехрестили. Та мені все одно. Парка то й Парка…

Баба знову прикрила виварку, поклала копистку, витерла руки. По-качиному перевалюючись, вона підійшла до Івана впритул.

— Ну добре. Я бачу, тобі запах не нравиться, мішати вариво я тобі не дам. Будеш оно нитки розплутувати. Іди за мною.

Простір, у якому вони перебували, виявився не таким-то й великим. Кроків за десять Іван роздивився у примарному туманному світлі металеву стіну, високу, але все ж не безмежну, — подібну до стіни ангара на літакобудівному заводі, де він колись випадково побував на екскурсії, як був іще студентом. Навіть ворота в цій стіні були — півкруглі, високі, метрів із понад десять. І стіна, і ворота, схоже, були нерівно пофарбовані зеленою камуфляжною фарбою, утім, фарба в багатьох місцях уже облупилася, і з-під неї прозирала іржава металева фактура.

«Ну так, це таки точно якийсь стратегічний військовий об’єкт. Адже прямо над нами — найвищі державні установи», — Іван аж усміхнувся від того, що почав думати, як розвідник. Хміль уже остаточно минув, лишилося тільки відчуття важкості в шлунку, та ще постійно саднив спогад про домашніх — це ж тебе чекають, а ти тут…

— Баб… Тьотю… Жіночко, скажіть, а тут нема звідки подзвонити? — запитав майже без надії, і, як виявилось, небезпідставно.

— Яке подзвонити? Куди тобі дзвонити? — У голосі баби Парки знову прорвалися різкі нотки незадоволення. — Ти думати повинен, як тобі звідси вибратися! Бо час іде! А ти все ще тут! Оно диви, скільки в тебе роботи! — Баба показала на якусь невиразну купу, що лежала вздовж металевої стіни. — Ти це все маєш розгребти й розібрати! Дивись, поки я показую!

Вона схилилася над купою та щось потягла на себе однією рукою знизу вгору. Це виявилась груба шерстяна нитка світло-синього, наскільки можна було розібрати в напівтемряві, кольору. Баба вправно тягнула нитку, то різко смикаючи, то повільно натягаючи, потім присіла й почала нишпорити вільною рукою десь у глибині купи, аж поки не витягла звідти другий кінець нитки. — Ось так, бачив? Порозбирати все й порозкладати за кольорами! Давай починай!

Баба почалапала назад, до своєї виварки на плиті, а Іван залишився в напівмороку над купою ниток. Присів, роззирнувся. Коли очі призвичаїлись, йому вдалося роздивитися, що нитки різняться кольором — хоча всі вони були вибляклі й переплутані. Найбільше було червоних, але тепер уже, швидше, рожевих. Вони лежали цілими пасмами, плутаючись і переплітаючись із іншими — жовтими, оранжевими, синіми, білими. Менше було зелених, і зовсім трохи — чорних: вони поодиноко й чітко вирізнялись із-поміж інших і, мабуть, єдині не виглядали бляклими.

Іван доторкнувся до купи долонею й відчув, що нитки мокрі. Із країв вони були ледь вологі, а всередині аж чвакали й сочилися, і то не водою, а якоюсь липкуватою, не вельми приємною на доторк рідиною. Вибравши дві білі, він спробував їх витягти, але нитки лише напружилися, десь усередині купи тісно сплітаючись із іншими. Понад те, Іван відчув, що нитки пручаються, на кожне його зусилля відповідають зусиллям зворотним, тягнуть у свій бік, у глибину плетива. Урешті, після наполегливого промацування, перехоплювання й підтягування йому вдалося вивільнити одну, а за нею — іще таку саму білу нитку. Він поклав їх біля себе на підлогу, але й зоглянутись не встиг, як нитки прудко шаснули назад, у саму гущу переплетень.

— Ти їх біля себе не клади! Ти їх сюди, до мене, принось! — Гукнула від плити баба парка.

«Та скільки ж я це носитиму!» — Майнуло в Івановій голові, коли він, захекавшись і напружившись, ще й порізавши середнього пальця на руці, витягнув із купи довжелезну оранжеву нитку. Нитка звивалась і пручалась, аж довелося міцно затиснути її великим і вказівним пальцями, щоб донести до баби біля плити.

— Е ні, я бачу, так діла не буде!.. — Баба явно була невдоволена. — Так ти мені тільки більше все переплутаєш. — Вона замислено насупилась і за мить, схоже, прийняла рішення: — Ти давай-но помішай трохи, а я порозплутую.

Вона простягла Іванові копистку, забрала в нього з рук пружну й неслухняну жовтогарячу нитку та вкинула її до виварки, для цього тільки ледь піднявши кришку. Та запах знову просякнув довкілля. Тут, зблизька, він робився майже нестерпним.

— А що це ви варите? — Іван розумів, що дурнішого питання годі вигадати, та все ж…

Баба знизала плечима.

— Що варю? Те, що вони від мене хочуть. Вони хочуть теє, як то його… Єдність! А яка може вийти єдність, коли… Та ти сам бачиш!

Із цими словами вона не озираючись почовгала до мокрої купи під стіною. Та за хвилину вже й повернулася, тримаючи у вузлуватих пальцях із десяток ниток різних кольорів, які звивалися й перепліталися. Витягнувши руки перед собою, вона ще звіддалік звеліла Іванові:

— Відкривай виварку! Тільки обережно!..

Іван узявся рукою за кришку, обпік пальці, смикнувся. Кришка покотилась на підлогу, загриміла, танцюючи дзиґою. Баба з прокльонами кинулася її піднімати, плутаючись у спідниці й випустивши нитки з однієї руки. Іван здивовано провів їх поглядом, коли вони поповзли під плитку, підтягаючись, немов дощові черв’яки.

— Що ти за розтелепа! Одоробло таке непотрібне! Руки в тебе звідки ростуть? — Баба притьмом закрила виварку й потрусила в повітрі обпеченими пучками. — Ти хоч би щось зробити годен?

— Випустіть мене звідси, тьотю! — заканючив Іван, уже остаточно занепавши духом. — Мені додому треба! Я не хотів…

Баба люто, знову люто зиркнула на нього знизу вгору.

— Іди! Іди, кажу тобі! Набрид ти мені. Усі ви такі! Пішов звідси!

— Куди?.. Куди мені йти, скажіть? Бо там… — Іван показав собі за спину, хоча давно вже втратив у цьому просторі напрямок, звідки прийшов сюди. — Тамті двері, вони зачинилися…

— Там ти вже не вийдеш. Підеш складами. Це далеко, але з тамтого боку ще може бути відчинено. — Баба ввіпхала кілька ниток, яких не випустила, під кришку виварки й витерла руки об спідницю. — Ось тут пройдеш. Дивись…

Вона підійшла до краю металевих дверей у стіні та потягнула на себе важіль, який так само був пофарбований зеленою олійною фарбою, що вже взялась іржавими плямами. Важко й зі скреготом половинка брами посунулась десь на півметра.

— Іди прямо, тільки трохи вправо забирай. Як дійдеш до грошей, то вихід уже близько.

— До яких грошей? — Іван знову розумів, що його питання недоречне, але стриматися знов не зміг.

— Сам побачиш. Іди вже, іди… розтелепо!..

У її голосі, крім роздратування, вчувалося ще й зовсім трохи співчуття.

Іван протиснувся в щілину брами та швидко пішов уперед, намагаючись не озиратися. Тут теж панувала напівтемрява, тож він не одразу роздивився, що стіни того довжелезного коридору, яким він іде, — це не зовсім стіни. Чи й зовсім не стіни. Довжелезні металеві полиці були щільно заставлені однотипними дерев’яними ящиками, оббитими бляшаними смужками. Полиці тягнулися кудись далеко вперед, ящики мали нетесані боки, тож при доторку до них кололись неболючими м’якими колючками. Потім ящики скінчились, на полицях їх змінили мішки, міцно перев’язані шпагатом. На одному з мішків трохи світлішим сіріла латочка з іншої тканини — Іван зумів розібрати на ній напис, зроблений вибляклим чорнилом: «Зѣрно рѣквизированно в сѣлѣ Лукашевка Золотоношского уѣзда полтавской губерніи 11 авг. 1927 г.». Інші лантухи час від часу теж повертались до нього підписаними боками, та читати ті написи часу не було. Відчуття безнадійного спізнення стиснуло груди. Сором і біль запульсували у скронях. Він було кинувся бігти, та за кілька кроків перечепився, боляче вдарившись кісточкою об щось тверде. Під ногами темніли якісь предмети, та роздивитись їх у напівмороці було важко. Потерши забите місце та трохи накульгуючи, Іван невдовзі дійшов до першого перехрестя: стелажі з мішками там закінчувались, натомість праворуч і ліворуч розбігалися такі самі стелажі, виповнені цього разу картонними коробками. Поміркувавши хвилинку, він повернув праворуч і не пошкодував: за кілька хвилин попереду почулись якісь звуки, швидше за все — механічного характеру. Ритмічне постукування й гудіння вказували на роботу невидимого двигуна, десь уже зовсім неподалік. Ще й у всьому просторі навколо зробилося набагато світліше. Коробки на стелажах стояли одна на одній, по чотири, рівними рядами. Несподівано ряд скінчився. Стелажі увірвались, далі було видно безліч мішків, ящиків, коробок та інших закритих ємностей просто під ногами, на землі чи на підлозі — це вже роздивитись було майже неможливо, так щільно все було заповнено. Із деяких мішків і коробок усе ж визирали фрагменти речей, часом простих і зрозумілих, пластмасові дитячі машинки, березові віники, саме ті, із якими ходять до парилки, кирзові солдатські чоботи, полотняні будівельні рукавиці… Траплялись і якісь складніші обладунки та прилади — щось металеве, нікельоване, із шарнірами та кронштейнами витулялося з коробок, проламавши чи продавивши їхні картонні стінки, часом слабо відблискуючи райдужною плівкою шліфованої оптики об’єктивів невідомого призначення. Звук невидимого двигуна трохи приглух і зсунувся кудись убік і вгору.

Іван переступав через мішки й коробки, високо задираючи ноги й уважно вдивляючись униз. Подолавши цілий розсип невеликих лантушків із цупкого й непрозорого волокнистого поліетилену, на яких виділялися трафаретні написи «селітра аміачна», «гексоген», «гранозан», «гексахлоран», «діоксин», «вапно негашене», «кислота лимонна», «кальцію хлорид» і навіть «калію ціанід», він роззирнувся довкола й завважив невеликий стелаж, який окремим геометричним острівцем випирав у сіруватій напівтемряві. На полицях стелажа рядами стояли рівні скриньки прозорого плексигласу. Підійшовши ближче, Іван роздивився й картонні таблички, вставлені у віконечка на стінках скриньок, — «соверени британські», «гульдени голландські», «долари північноамериканських Злучених держав», «долари канадські», «долари сингапурські», «долари австралійські», «ієни японські», «ранди ПАР», «драхми елладські», «талери», «ліри», «франки», «песети», «злоті», «корони», «марки», «літи», «лати», «леї», «леви», «юані», «крмаки», «барунди», «пиртяки», «малартяки», «рублі», «карбованці», «копійки», «гривні князівські рубані срібні», «гривні князівські рубані золоті», «гривні князівські рубані титанові». Та всі до єдиного плексигласові ємності були прозорими й порожнісінькими. Черевики раптом зашпорталися в якомусь ганчір’ї. Нахилившись, Іван розгледів під ногами кілька порожніх мішків. На них фіолетово прозирали нерівні написи — теж під трафарет: «ЗОЛОТО ПАВЛА…». Далі сім літер було затерто до цілком нерозбірливого стану, і тільки дві останні виднілися різко й чітко — «КА».

Іззаду долинав тупіт кількох пар ніг. Іван радісно озирнувся. Метрів за десять від нього, саме перед розсипом поліетиленових пакунків із хімічними назвами, зупинилися чотири постаті, в одній із яких можна було впізнати Євгена. Якась темна пляма сповзала з-під носа в письменника — те, що це кров, Іван зрозумів не одразу.

— Онде він! — зловтішно-радісно вигукнув Євген. — Я ж казав, він сюди пішов!

— Стій, сука! — крикнув один із Євгенових супутників. — Стоять, я сказав!

Іван кинувся бігти, відкидаючи носаками порожнє мішковиння, що плуталося під ногами. Під стіною ліворуч він раптом завважив металеву драбину, яка обривалась метри за два від підлоги. Підстрибнувши, Іван ухопився за нижній прут, підтягнувся й поліз угору, не тямлячи, куди веде цей шлях. Метрів за десять драбина скінчилася вузьким люком. Протиснувшись у нього, Іван прислухався до матюків переслідувачів і вже навкарячки поліз у цілковитій темряві. Гупання двигуна лунало вже десь зовсім поряд, за кілька метрів.

Потім прохід поширшав, й Іван уже зміг іти, нахилившись і притримуючись рукою за шорсткий бетон округлих стін тунелю-труби. Над головою прогуркотіло — звук був зовсім знайомим, свистіння гальм прояснило все раптово й чітко: це зупинився потяг метро. Натрапивши на якісь ґрати, Іван у відчаї потягнув їх на себе, і вони на диво легко піддалися. Протиснувшись до пояса у вузенький прямокутний отвір, Іван відпочив, роззирнувся й закляк: просто перед носом у нього тьмяно відблискували колеса потяга. «Наступна станція — Поштова площа», — пролунало автоматичне оголошення. Над головою з шипінням зачинилися двері, і потяг почав набирати швидкість. Коли останній вагон промайнув повз Івана, той підтягнувся, випрямився й, намагаючись не наступати на рейку, яка могла бути під напругою, видряпався на мармурову площину платформи. Миловидна чергова в червоному кашкеті здивовано подивилась на нього й піднесла до обличчя рацію з короткою товстою антенкою:

— Працівник міліції, підійдіть, будь ласка, терміново на платформу!

* * *

— Пожди, а ти прошлий раз розказував, шо там ще й краска-сєрібрянка була? — сонним голосом зі свого ліжка пробубнів Петро.

Була, ой була там і краска-сєрібрянка, і масляна, і гуаш, і оліфа, і топорища добрі, дубові, і відра на 10 літрів, на 12 літрів, емаліровані, із плотними кришками, і набори столярні з фуганками та стамесками, і гвозді хароші, і вухналі, і шурупи, і болти-саморізи, і клей обойний, і клей резіновий, і толь, і рубероїд листами й рулонами, і плитка імпортна, не наша, у двадцятикілограмових упаковках, і лаки, і морилка, і бідони з оцтом, і балони з газом, і вози з сіллю, і танки з гарматами, і снаряди з гільзами, і перець із гірчицею, і сало зі шкварками, і стікло оконне, і стікло арміроване, і дріт алюмінієвий, і дріт мідний, і проволока обична, і проволока колюча, і кабель, простий і заізолірований, у котушках малих і великих. Було там усе, чим багата земля наша, всі скарби світу, всі клади й сокровища: алмази й золото, ладан і смирна, і молоко птиче, і яйця риб’ячі, і шкіри зміїні, і хутро соболине, і якщо про все вспоминати, то цілий світ не вмістив би переліку цього!

* * *

— Ну все, шоста, ви мене вже дістали! — Шмаленчиха різко розчинила двері, аж вони вдарилися клямкою об стіну і світло з коридора ввірвалося в палату об’ємною сліпучою трапецією. — Дочекалися, мальчики! Допросилися!

Із-за її спини виступив квадратноплечий Федір, пройшов до палати, мружачись у темряві, важко дихаючи, загрозливо спинився в ногах у Петрового ліжка. У руках у Шмаленчихи дзеленькнула металева таця з двома шприцами, повними важкого й болючого спокою.

Іван затамував дихання. Але раптом Петро різко сів на ліжку, підпер обличчя руками та спідлоба гостро подивився на Федора. Санітар відлетів до стіни, боляче вдарився об неї своєю широкою спиною та сповз на підлогу. Шмаленчиха ошелешено роззявила рота, аж нижня губа відвисла й дрібно затремтіла. Петро повільно перевів свій погляд на неї.

Таця вирвалася з рук старшої сестри й почала не падати, а повільно та плавно опускатися на підлогу. А шприци зависли в повітрі, стали вертикально, наче маленькі ракети, і повільно, ніби долаючи опір повітря, поповзли до стелі. Там вони майже одночасно цокнулися, сколупнули голками штукатурку, зламали голки й, уже знешкоджені, стрімко впали вниз слідом за тацею. Дзенькіт і хрускіт змусили Шмаленчиху заточитись назад, у сліпучу браму дверей.

Петро знеможено зітхнув та опустився обличчям у подушку.

— Вийшло, — Глухо вимовив він.


Квітень 2009,

Берлін, Wannsee

ОЧАМИМРЯ Повість безврем'яних літ

* * *

Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Ріки, мілководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по воді хляпає. голодним позирком ліворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, інде ондатра з води вилізла погрітися — поженеться, ухопить, гам — і нема! Жабою великою необережною також не гребує. Помітила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала іще з хижою звіриною битися. Ну, нічого, вона іще росте, вона ще виросте.

Очамимря вилупилась минулої весни серед лугу, у верхів’ях Ріки. Була вона не малою й не великою, нічим серед своїх братів-сестер не вирізнялася. Бігала вона лугом, шелестіла в траві, за всякими кузьками ганялася, довгим язичком собі до пащі їх збиваючи. Боялася всього, від себе більшого, налякано шугалася й ховалася від тіні коршака в небі, чи від довготелесого боцюна або деркача в лузі, чи й від тієї самої ондатри, щойно згаданої, а то й від безневинного зайця.

Потім, якоїсь теплої літньої ночі, коли Очамимря сиділа у вологій прохолоді нори, десь далеко-далеко щось велике-велике зненацька здригнулося, аж загула сама земля у надрах своїх і стінки нори пообсипалися. Та вранці так само світило сонце, зеленіла трава, і міріади кузьок смачно сновигали в ній так само чи майже так само, як напередодні. Очамимря передніми лапами розгребла невеликий завал біля входу в нору і, час від часу задираючи голову, гайнула в траву на полювання.

Десь тоді вона й почала рости. Одразу Очамимря цього й не помітила. Та вже за два чи за три дні вона відчула, як важко стало залазити до нори: її стінки наче звузилися, стискали тіло з боків і не пускали в глибину, до кубельця. Урешті, таки діставшись до кубельця, Очамимря ледве змогла розвернутися в ньому головою до виходу й аж тоді заснула якимось незвично міцним, довгим і солодким сном.

* * *

А внизу за течією Ріки град стоїть. Великий, багатий і славний. Його перві люде ще невідь-коли збудували. Ніхто навіть зі старих, кому 30 літ і більше, сказати не може, коли град постав над Рікою. Кажуть, ніби він тут вічно стояв. Що ж, може, й вічно.

Певно, навіть і Кнєзь не знає, скільки часу град наш стоїть. Хоча ні. Кнєзь знає все. Він добрий, наш Кнєзь, він великий і сильний, він старий і премудрий. Він майже всіх знає, як кого звуть із вільних, що в граді живуть. А смердів усяких — їх чого ж на ім’я кликати, вони й самі себе на ім’я не завжди знають, до них тільки «ейти» й говорять.

Років нашому Кнєзеві — страшно й подумати — уже за шістдесят. Мало хто такий вік проживає, аж п’ять дюжин, цілу копу вже наш Кнєзь переступив.

Гридні його завжди супроводжують. Бо хоч він і великий, і сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко ріденько голову прикриває, лисина з-під нього вже прозирає-проблискує. Але Кнєзь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слівце гостре сказати, чарку вихилити, а тоді пісню завести, на струменті собі підігруючи, що хитарою називається.

У граді нашому життя щоденно бурлить і вирує. На Подолі, понад Рікою, переважна більшість люду вільного й мешкає. Ну й іще трохи на узвозах, що під гору тягнуться, і ще вгору по Ріці, там, у бік Тарасашевченка й Петрівки. А за горою, вважай, ніхто й не живе, тільки Кнєзь. Будинки там стоять добрі, високі, більші, ніж у нас на Подолі, але всі страшні такі, чорні, обгорілі. І всередині в них усе чорне-чорнісіньке й смердить, і сморід той не вивітрюється, хоч ти що не роби.

А на Подолі будинки майже всі цілісінькі, над Подолом гори зеленіють, унизу Ріка несе свої води, на Ріці Трухан-айленд і гидропа-айленд, а за ними, на тому березі, — Лівий Град, тільки він також майже весь до життя не придатний.

Понад горами над Рікою древні храми стоять — у них перві люде своєму богу молилися. Та не спас їх їхній бог, не порятував. Обвалюються храми, і майже ніхто біля них не живе, тільки якісь відлюдьки. Нижче від храмів за течією теж до ріки похилилася Бабародіна, велика та срібляста. Риси обличчя в неї розмиті, очі вузенькі, наче шпаринки (кажуть, оплавилася після другого Спалаху), і в правиці невеликий мечик, мов бурулька, на стиснутий кулак стікає-опливає. Чаша кам’яна під ногами в Баба-родіни стоїть, велика, порожня. Часом навесні до неї Кнєзь зі своїми гриднями під’їде, із коня спішиться, стане та й дивиться. Бува, якусь квітку навіть під ту чашу покладе. Постоїть трохи в задумі, потім скочить на коня, щось гридням коротко гукне — і поскакали.

* * *

Очамимря прокинулася від того, що їй мерзла спина. Був доволі пізній ранок уже далеко не наступного дня після ночі, коли вона заповзла до нори. У нору звідкись пробивалося бліде сонячне світло. Як — світло? Очамимря різко підвела голову, і спину залоскотали грудочки землі.

Роззирнувшись довкола, вона мало що зрозуміла. Але досить було й того — чомусь лежала вона не в норі, а лише ніби трохи присипана землею, посеред вим’ятого й вимощеного кубельця. По краях кубельця дерен і трава попіднімалися від її боків, а зараз звисали в ще теплу після її тіла порожнечу. Попереду, за кілька кроків, у землі зяяла акуратна округла дірочка. Очамимря впізнала: це був вхід до її нори. Проте зараз вона не те що пролізти в нього не могла, а хіба що лапу встромити. Очамимря випростала передні й задні лапи, рештки землі скотилися з її тулуба. Ого-о! Вона стояла тепер по груди в траві, серед якої звикла прослизати швидко й непомітно.

Від шурхотіння землі, яка обсипалася з тіла Очамимрі, десь поряд із-під трави на стеблину видерся молодий мучнистий хрущ і розправив сушитися проти сонця свої ще не зміцнілі крила. Очамимря, різко смикнувши головою, хамкнула жука не роздумуючи — і від того, як розтікалася в роті солодкувата клейка маса, відчула ще сильніший, майже нестерпний голод. Підросле впродовж довгого сну тіло вимагало їжі, щоб підтримувати сили.

Полювати спочатку було незвично, через що перша дичина від неї втекла — це була молода руда миша. Очамимря не мала навички полювання на мишей: іще недавно вона сама була завбільшки з мишеня. Тож на якусь мить вона загаялася з ривком, і миша шелеснула повз неї в густий кущ верболозу, де переслідування робилося дуже важким, якщо не цілком неможливим.

Трохи розчарована, Очамимря подалася до берега, де на мілководді натрапила на силу-силенну більших та менших пуголовків, і там нарешті втамувала свій голод. Вона стрімко плавала й пірнала, уперше відкривши в собі цю здатність, заганяла жаб’ячих дітей на мілководдя і, набравши їх по 4–5 до пащі, ковтала, майже не прожовуючи. Наївшися донесхочу, вона вибралася в прибережний очерет і так само вперше в житті вклалася спати, не зариваючись у землю.

Прокинулась Очамимря від шелестіння в глибині очерету. Одразу було чути, що істота, яка десь там рухається, не дбає про те, щоб робити це тихо. Очамимря вже раніше бачила таких істот — були вони великими, незграбними й пересувалися тільки на двох своїх задніх лапах. Вони, вочевидь, нікого не боялися, тому слід було боятися їх самих.

Та зараз істота, хилитаючись і заточуючись, непевним кроком ішла плавнями, час від часу хапаючись передніми лапами за листя й стебла очерету. Один гострий листок роздер тіло істоти — і дух крові, солодкавий, гнилуватий дух, на який Очамимря ніколи раніше не зважала, зараз гостро шмагонув її по ніздрях. Неначе зачарована, вона поповзла на певній відстані слідом за істотою.

Дивлячись крізь очерети знизу вгору, Очамимря не могла не зауважити, що істота все важче й важче дихає, дедалі сильніше хитається, час від часу здригається всім своїм тілом. Очамимря не розуміла, але якимось робом відчувала, що істота почувається дуже й дуже погано, що вона помирає.

Невідомо, для чого ящірка вирішила поспостерігати, що ж то воно буде далі. Та й запах крові, яка скрапувала з надрізаної передньої лапи істоти у воду, вабив і бентежив.

Ця бентега ще більше посилилася, коли істота раптом заточилася, похитнулась, зігнулась у попереку й кілька разів відхаркнула у воду великими згустками крові. Потім вона й зовсім зупинилася, повільно та розпачливо замахала верхніми кінцівками, щось прохарчала і сторч головою впала в багно між очеретин. Кілька брудних бульбашок повільно виринули з-під голови й за деякий час луснули в повітрі.

Очамимря зачаївшись вичікувала. Істота не підводилась і не ворушилася. Нарешті ящірка наважилася й збоку, дуже повільно, із готовністю щомиті втекти, наблизилась до тіла в очереті. Ще цілу вічність вона чекала зовсім поряд, на відстані одного стрибка. Сонце помітно змістилось на небосхилі, поволі досягаючи найвищої своєї точки. Його промені вже припікали Очамимрі спину з пересохлим хребтовим гребенем. Вона стрепенулась і наважилася. Майнувши в повітрі всією довжиною свого підрослого тіла, одним стрімким стрибком заповзла істоті на карк.

Тіло істоти вкривали не шерсть і не панцир, а якась інша речовина, і прилягала вона до тіла нещільно. Волосся росло лише на голові, і вже шия безборонно біліла досить тонкою білою шкірою.

Запах крові, який п’янив і вабив, зробився просто нестерпним. Очамимря втратила рештки обережності й занурила зуби у шию істоти.

Нічого смачнішого в житті вона ще не споживала. Плоть була іще тепла, не затвердла, до крупних кісток було далеко, а дрібні їй не траплялися. Хрящі були м’якими й піддатливими. Очамимря наїлася так, що їй аж черево роздуло, і врешті, відповзши від трупа на сухе, вмостилася спати в глибині куща верболозу. Засинала вона з неусвідомленим розумінням того, що більше ніколи не зможе харчуватися нічим, окрім щойно скуштованого м’яса.

* * *

А град собі живе своїм життям. Щоранку Кнєзеві десятники свистками та бубнами піднімають люд зі сну й женуть на роботу. Робота завжди та сама — міст через Ріку будувати. Щоправда, будують його чомусь із нуля, від початку, хоча ген далі то там, то там понад Рікою вивищується чотири чи п’ять скелетів старих мостів, що їх іще перві люде колись збудували. Мости ті зруйнувалися після другого Спалаху, та відновити їх нібито ще й можна було б. Але ні — Кнєзь усім оголосив, що ніхто з них не потребує використання досягнень попередників, що в них усе має бути своє, власне, вистраждане, і через це будувати новий міст потрібно від самісінького початку, із нічого.

Бо ми й так забагато використовуємо з того, що нам залишили перві люде, уважає Кнєзь. Досі ще їмо їхню їжу, знаходячи її в підвалах, де вони її зберігали, а мали вони її багато, років на сто вперед вистачить. Носимо їхній одяг, якого теж залишилася незліченна кількість. Живемо в будинках, які перві люде збудували, ну, в тих, що вціліли після Спалахів і не дуже зруйнувалися. Плаваємо по Ріці в човнах, які від них залишилися.

Ми б іще користувалися й іншими їхніми речами, та не дано нам кебети. Онде по всьому граду колісниці стоять металеві, та ніхто не вміє їх урухомити. Кажуть, чарівне слово треба знати, а його перві люде з собою забрали. Висять на стінах будинків кумедні, незрозумілі скриньки з кругленькими рильцями спереду й зі слухавкою збоку. Рильця ті, оповідають, перві люде якось крутили скількись там разів, а потім у слухавку говорили, і чути їх було за багато-багато верстов. І в деяких будинках стоять такі самі скриньки. Якщо довго вслухатися в мушлю слухавки, у саму її серединку, то й справді вчуваються якісь хрипи, сичання, стогони нерозбірливі, неначе перві люде зі свого світу якісь сигнали подають: схаменіться! отямтесь! припиніть! не робіть!

Онде, на горі Щекавиці, на самому її вершечку, подалі від Ріки, волф у драній куртці шкіряній, зібравши навколо себе дітлахів та підлітків, навчає їх законам життя, на хитарі тріснутій собі приграваючи. Воно-то справа добра, корисна, якщо вона Кнєзем санкціонована. Та коли придивитися до волфа ближче, то видно, що виду він зовсім не благообразного: давно не мите сивувате волосся брудною стьожкою перетягнуте, колюча щетина щоки вкриває, круглий пацифік із білого металу на грудях теліпається. Хоча істини говорить ніби правильні:

— Ото жили собі перві люде й лиха не знали. Та тільки не завважили вони, що їхній бог уже помер. Не помітили. Так само далі ходили собі до храмів своїх, прохання до бога посилали, обряди свої відправляли. Та все дивувалися, що нічого з того не виходить. Не всі дивувалися, а тілько некоторі, ті, що завважили. А тим часом нові боги над світом запанували. Всемогущий бог Фак і всемогуща богиня Фака вирішили світ оновити, перенародити. Та загинули й вони: бог Фак — Під час зачаття, а богиня Фака — під час пологів. Ото й були два великих Спалахи, із перервою в дванадцять років, дванадцять місяців, дванадцять тижнів і дванадцять днів. Такий, видати, термін божої вагітності, та й то, мабуть, не повний. І світ наш через те недонароджений. То й мусимо в ньому жити, який уже він нам дістався, хай боронить нас усемогутній батько Фак і всеблага матір Фака!..

Усе наче правильно каже волф хитромудрий, та от тільки бринить у голосі його якась легенька ніби насмішка, ледь відчутна. Може, і сам сумнівається в тому, що оповідає?.. А сумніватися в нас — гріх найбільший, непростимий. Оно й Кнєзь те саме каже завжди. Міст треба будувати, хоч його й зносить, розмиває своєю водою Ріка. Бо там, за Рікою, звідки сонце сходить щоранку, там, ген далеко-далеко, може, саме там, де воно щоранку сходить, живуть люди. Їх ніхто не бачив, та Кнєзь певен, що ті люди — наші брати. Вони колись піднімуться, рушать у дорогу й прийдуть до граду. Тому й потрібен міст, саме такий, новий міст, збудований нашими руками від самого початку, а не на підмурівку тих каменюк, що залишили перві люде. Тож і згрібають щоранку землю смерди, носять її кошиками, висипають у воду. Інші смерди там її втоптують, штани до колін закасавши, дамба потрохи довшає, простягаючись у бік Трухан-айленду, але потім, улітку після дощу чи навесні, як сніги тануть, приходить із верхів’їв велика вода й змітає дамбу, наш міст недобудований. Та й коли б його до кінця добудувати, до Трухан-айленду, все одно ж там, по той бік айленду, знову Ріка. Хіба ще один міст доведеться будувати, туди, до Лівого Граду? Але то тільки Кнєзь відає та ще, може, хто з наближених до нього.

Он минулої зими снігу майже не було, то й дамбу навесні дотягли ну трохи не до самого вже Трухан-айленду. Щоправда, коли в Кнєзя питали, як же вода в річці тектиме, коли її всю перегородити, то він відказував, що вода знайде собі дорогу, потече по інший бік острова. Усі й думали, що так воно й має статися. Бо Кнєзеву волю в нас усі звикли виконувати: і гридники, і вільні, і смерди, звичайно ж, — а тут якась вода невже ж насмілиться не послухатися.

* * *

Очамимря жила в очеретах кілька днів. Вона прокидалась, донесхочу наїдалася вже трохи затхлого м’яса й знов занурювалася в сон, м’який і безпечний. Поблизу не з’являлося ніякої звірини, а коли сторожка видра спробувала, висунувши самий тільки ніс над водою, підпливти до напівобгризеного тіла, Очамимря, глибоко вдихнувши, заревла на повну пащу — вперше в житті. Крик вийшов різкий, бридкий і страхітливий — він відбився від крутого берега недалекого острівця й розлогим виляском покотився над водою. Налякана видра миттю пірнула й не виринала вже довго-довго. Очамимря прослідкувала поглядом понад водою на всі можливі боки, та, видно, річкова тварина, ухопивши повітря, відпливала все далі й далі.

В Очамимрі за останні дні, може, від доброго, тривалого сну, надзвичайно загострилися і зір, і нюх. Вона вже стояла по груди в болоті біля розтерзаного трупа, який сіро й рожево світився з багна, а вибираючись на берег, відчувала, як мул просідає під її лапами. Хвіст волочився позаду, приминаючи траву й лишаючи своїм гострим кінцем неглибоку, але виразну борозну між слідами. Їжі залишалося дедалі менше, незабаром самі лише набряклі ноги стирчали з води, переходячи в слизький розчепірений кістяк. Задня частина тіла істоти — від поперека й аж до підколінних западин — виявилась найсмачнішою. Доївши й ноги аж до колін, обгризши й обсмоктавши сухожилля, Очамимря востаннє відіспалась у прибережному кущі й почвалала мілководдям далі униз.

* * *

А в граді нова біда. Нарід із будівництва мосту втікати почав. Як учергове кілька днів тому Ріка дамбу розмила, то дедалі менше щоранку на роботу виходити стало. Десятники вже аж шаленіють кожного ранку, свистять, і в бубни свої б’ють щосили, а з будинків де один-двоє до роботи виходять, а де й жодного. Тоді вриваються десятники в будинки, криками й копняками підіймаючи сплячих, стусаючи тих, що, у лахміття позагортавшись, і далі спати наміряються. Найбільше лютує Азар’ян, старший над десятниками. Звісно, йому ж перед Кнєзем відповідати, чому так мало вийшло на будову, чому дамба так повільно подовжується. То він аж піниться, як застане когось сплячим, та в обличчя з усього розмаху як зацідить, аж той юшкою вмивається.

Нарід же все тікає й тікає. І не сьогодні це почалося. Бо давно вже живуть, наприклад, під градом, у підземеллях, якісь мудриполітенівці. Чому вони «мудри», так ніхто й не знає, але до роботи на будівництво ходити вони зроду не думали. Мають вони свої тунелі та переходи під містом, куди й гридні Кнєзеві поткнутися поодинці бояться. Виходи з підземель тих лежать переважно ген там, нагорі, у поруйнованій частині граду. Кілька виходів таких і на Подолі знаходили, та за наказом Кнєзевим якось Азар’ян нагнав смердів, і вони всі ті діри підземельні позасипали — і під горою, навпроти Трухан-айленда, і посеред площі головної, і далі, на Тарасашевченка. Але попід кручами вздовж Ріки, далі за течією, понад руїнами одного з давніх мостів, іще один вихід видніється. Мудриполітенівці з нього, бува, повилазять, уламки ґанку високого пообсідають, на ранковому сонечку вигріваються. А позаяк будівництво мосту зовсім же неподалік, то вони й зачіпаються з будівельниками чи з десятниками, а часом і з гриднями, які дорогою понад Рікою чвалом проїздять. Якось кілька гриднів тих їхніх кпинів-зачіпок не витримали, із коней позістрибули, мечі з піхов повихоплювали та й кинулися за мудриполітенівцями в глибину тунелю. Ніхто їх відтоді не бачив і не чув. Коні паслись над Рікою кілька днів, аж поки інші гридні, які проїздили понад берегом, не завважили їх та й не половили. А куди вже ті підземелля завести можуть, то хіба самі мудриполітенівці знають і ще, мабуть, усемогутній бог Фак зі всемилостивою богинею Факою.

Поміж підданих Кнєзевих теж не всі такі згодні, та покірні, та до праці охочі. Особливо в розпал літа, коли сонце так сильно припікає, а на схилах гір понад Рікою растаман-трава шелестить п’ятипалими долоньками свого стрільчастого листя. Після другого Спалаху растаман-трава особливо буйно розростатися стала в урочищах попід Щекавицею, у ярах та на осоннях. Цвіт її півзасохлий збирають і споживають переважно хто молодші, хоча це Кнєзем престрого заборонено. Азар’ян із гриднями аж казиться, як довідається, що когось у заростях растаман-трави завважили. Одразу скачуть туди й січуть винних гарапниками. А найгірше бува, як ті винні вже спожити растаман-трави встигли. Тоді вони такими спокійними та покірними робляться, тілами своїми не володіють. Лежать чи сидять нерухомо, у небо очима розплющеними втикаючи, наче сни наяву дивляться. Не втікають, не опираються, тільки стогнуть під ударами гарапників.

Отак днями і Янка-растаманка життя своє закінчила. Її коханий Кирюха саме напередодні вниз Рікою вирушив. Він теж дивний, той Кирюха. Живе відлюдьком в ген угорі, понад Рікою, і міст будувати не ходить. Кнєзь чомусь до нього благоволить, Азар’янових посіпак посилати не велить. Часом і на пораду до себе кличе. Хто б почув ті розмови (а їх можна хіба крадькома підслухати), був би дуже здивований, бо нічого-нічогісінько з них не второпав би. Слова всякі незрозумілі: «мотори», «батареї», «бензин», «бартер», «вогнепалка»… І слухає Кнєзь того Кирюху, ніби підліток слухняний повчання волфа десь на горі, тільки головою покивує та, чого не збагнув, сором’язливо по раз-другий перепитує.

А вже як вибереться Кирюха вниз Рікою, то бере човен великий, якого ще перві люде зробили, із залізякою на кормі, та й вигрібає веслами за течією. А як далеченько вниз від граду відпливе, розповідають, то над тією залізякою на кормі схилиться, щось там помудрує, поколупається — і раптом шум та грім над водою розлягається, і човен раптом летить понад водою, як стріла, що й два чи три десятки гребців його б не наздогнали. Хтось, напевно, бачив, бо просто так поговору не пустили б.

Повертається ж він проти течії так за днів двадесять або й пізніше, привозить товару повен човен: і солі, у мішки напакованої, і курток дорогих, шкіряних, надзвичайно акуратно й зграбно пошитих, таких лискучих та прегарних, що тільки гридні Кнєзеві в них потім ходять; не те що смердові нікчемному, а й вільному чоловікові до такої одежі зась.

Так-от, як відплив Кирюха вниз Рікою, то наступного дня його дівчина, Янка-растаманка, на роботу не вийшла. Вона й раніш не вельми до тієї роботи рвалася, так хіба, щоб десятники відчепилися, вийде, за кошик візьметься, ніби землю носити, — а сама в небо понад Трухан-айлендом усе собі дивиться. Її штурхнуть, штовхнуть, підженуть — вона кошик неповний піднесе та край дамби висипле. А потім знову стоїть, руку під бік, та в небо вдивляється.

А цього разу Янка-растаманка й зовсім берега пустилася. Уранці під її вікнами десятники цілий концерт улаштували: і в бубни били, і в свистки свистали, і камінці дрібні у віконне скло жбурляли. Потім з’явився звідкись Азар’ян розлючений, увірвався до помешкання, але Янки там не виявилося. Десь гайнула ще з раннього рання, не дожидаючись бубнів десятницьких. Тут уже зовсім Азар’ян розпінився-роз’юшився: мало того що коли Кирюха в граді, то ця вертихвістка невідь-чому має пільги через день на будівництво виходити, та й тепер ось, як нема її покровителя, вона так відверто своїм обов’язком нехтує!

Ні, так більше тривати не може!.. Не може й не буде так більше тривати!

Тож свиснув Азар’ян пахолкам своїм, і кинулися вони на всі боки, розлетілись на конях Янку втеклу шукати. А боків тих не так-то й багато, бо нікуди з граду подітися, коли човна не маєш. Ні вгору, ні вниз течією вона помандрувати не могла, у поруйновану частину граду їй іти нема по що, отож і лишаються гори поскотинські, їхні теплі схили, растаман-травою порослі. Там і знайшли Янку-растаманку, на самому майже вершечку, у заростях лежала. Видно, уже встигла растаман-трави спожити, і то чималенько: біля ніг її три чи чотири обгорілі хвостики паперові коцюрбилися. Уся така безтямна, із посмішкою на вустах, лежала Янка, широко свої очі зелені розплющивши.

Пахолки, Янку зауваживши, на неї одразу не накинулися, тільки двоє стали вартою за кущем, а третій полетів Азар’яна кликати. Невдовзі повернувся з ним і, спішившись, увійшов старший десятник, уже трохи пожовкле гілля десницею відхиливши, у середину куща, до Янки обсадженої.

Що там далі було, того вже ніхто, крім самого Азар’яна, розповісти не зможе, бо не бачив. А коли що й чули тих троє гриднів, які кущ той стерегли, то в них вуста присягою запечатані. Пізніше, десь надвечір чи, може, наступного ранку, знайшов тіло Янчине волф, який растаман-траву збирав потроху для потреб ритуальних. Ужахнувся волф, тіло розтерзане побачивши, та, швидко зрозумівши що до чого, пісню погребальну завів, могилу викопав і в ній поховав дівчину, рудоволосу й зеленооку. Тільки ті очі зелені на скривавленому обличчі й залишилися. Сам волф — він же теж не дурень, йому жити не менш за інших хочеться, — погреб здійснивши, швидко десь із міста вибрався. Чи то в бік храмів древніх, у печери жити перебрався, чи в Лівий Град подався, на піски й на попелища. Але більше його ні гридні, ані люди вільні не бачили. Може, хіба зі смердів хто. Та смерди, вони ж теж тямущі, слова зайвого не скажуть.

* * *

А тим часом Очамимря, пройшовши зо три чверті дня, устигла знову зголодніти й, відповідно, розлютитися. Вона час від часу невдоволено порикувала, не зустрічаючи на своєму шляху нічого живого та їстівного. Її хода стала гучною, наче в тієї необережної істоти, що впала обличчям у болото, — і все живе попід берегами встигало поховатися й зачаїтися ще задовго до її приходу. Вона спробувала пересуватися тихіше, та вдавалося це їй погано, хвіст тягнувся по воді, огидно шарудів і плюскотів, а лапи ваговито тупали, грузнучи в прибережній багнюці.

Раптом якийсь рух біля протилежного берега примусив Очамимрю завмерти на місці й спробувати злитися з сіро-зеленою стіною комишу. Знизу проти течії щось рухалося неритмічними ривками — чимале й помітне здалеку. Ще за мить Очамимря розгледіла: це було троє істот, подібних до тієї, чиї кості догнивали зараз десь далеко позаду в очеретах. Істоти сиділи в продовгуватій дерев’яній неначе половинці яйця, і найбільша, умостившись позаду всіх, загрібала воду шматком дерева. Дві інші істоти, трохи менші за розмірами, сиділи попереду. Вони багато й незграбно ворушилися, не ховаючись, видавали різкі й неритмічні звуки, а задня, та, що загрібала воду, час від часу відповідала їм низьким розкотистим голосом.

Очамимря пірнула й довго-довго пливла під водою, притиснувши обидві пари лап до тіла, затамувавши подих і сильно загрібаючи хвостом ліворуч-праворуч. Так довго, що вона аж проминула дерев’яну половинку яйця, проскочила трохи далі, в останню мить збагнувши, що це саме її тінь промайнула щойно вгорі, над головою. Тоді, різко виринувши, ящірка вдарила по воді хвостом і, круто розвернувшись, кинулася на істот. Від здійнятих нею хвиль дерев’яна половинка яйця захиталася, менші істоти ще голосніше зарепетували своїми високими голосами, а задня випросталася на повен зріст, піднісши над головою шматок дерева, яким перед тим загрібала воду. Вона теж закричала щось у її бік, низько й залякуюче, та Очамимря не відчула ніякого страху. Вона знову пірнула і, вискочивши по інший бік від своїх жертв, завважила, як ще дужче захиталася дерев’яна шкаралупка. Та, наблизившися впритул, вона несподівано отримала від самця з дерев’яним знаряддям у передніх кінцівках підступний удар у ніс, найболючішу його частину, між ніздрями. Очамимря обурено заревла, і тієї ж миті тонший кінець продовгуватої деревини встромився їй до пащі, подряпавши піднебіння й залишивши там кілька заноз. Заревівши від болю й обурення, Очамимря відсахнулась, пірнула й, пливучи, прополоскала пащу водою. Біль трохи вщух, але лють лише посилилася. Тож, виринувши втретє, ящірка, не панькаючись, перевернула плавальну посудину одним потужним помахом хвоста. Опинившись у воді, всі три істоти заверещали, заборсались, теліпаючи навсібіч своїми кінцівками. Вони спробували пливти до берега, причому найбільша з них одразу зайняла місце позаду. Вона й далі стискала дерев’яне знаряддя, спираючись на нього у воді й загрібаючи вільною передньою кінцівкою. Очамимря підпірнула й, ухопивши самця ззаду за поперек, потягла його на глибину. Вона, не знаючи, чомусь була впевнена, що не дихати під водою може набагато довше за цих створінь. Так воно й вийшло. Трохи потіпавшись у зубах, тіло найбільшої з істот нарешті заспокоїлося, ще раз наостанок смикнувшись, розслаблено обм’якло. Очамимря не хотіла позбуватися інших істот і через це, так само не виринаючи, розвернулась у напрямку ближнього берега, до якого її жертви саме й намагалися дістатися. Полишивши нерухоме тіло на мілководді, вона метнулася назустріч двом меншим істотам, які бовтались уже неподалік, підгрібаючи під себе воду й завиваючи. Поперекушувавши їм карки двома влучними укусами, Очамимря легко витягла всі три тіла на прибережний пісок і заходилась бенкетувати.

Це знову було воно — те солодкувате м’ясо, рівного якому не мав ні заєць, ні ондатра, ні тим більше нікчемний пуголовок. Особливого смаку додавав ще й переляк, страх, пережитий жертвами перед смертю. Певно, від дії цього всеохопного страху їхня плоть неначе бубнявіла, промивалася свіжою, стрімкою кров’ю, що її гнало серце в несамовитому темпі, чи то від надії в останній момент урятуватися, чи то навпаки, від безнадії. Маючи так багато їдла, Очамимря могла тепер і поперебирати, тож спершу вона повід’їдала найсмачніші місця, від поперека й униз, до колін. Кісток там майже не було, м’ясо найбільшого самця, щоправда, трохи відгонило якимось димом, але менші жертви були на диво соковитими й ніжними. Тож, наївшись, Очамимря за звичкою (і за велінням природи своєї) уклалася спати на піску, неподалік від розтерзаних тіл. Прокинулася надвечір, заревла, відганяючи зграю здичавілих собак, які вже скрадалися в кущах, учувши запах крові та м’ясива, ще раз утамувала голод — і знову залягла в блаженний сон. Але вночі небо захмарилося, здійнявся вітер, вода в Ріці піднялась і забрала недоїдені рештки з собою.

* * *

Тим часом у граді вільний день, на роботу йти не треба. Це, кажуть, перві люде ще придумали, щоб за шість днів, на сьомий, чи через сім, на восьмий, один день не працювати. То й у граді так буває. Тільки не щоразу якогось певного дня, а тільки коли Кнєзь розпорядиться. Часом після десяти днів праці, а часом і після півторадесяти. Ото вже радість тоді в граді запановує. Хоча Кнєзь і сердиться, і свариться: каже, що після вільного дня, назавтра, дуже погано робота йде на будівництві й скрізь по граду взагалі. Ну так чого ж би вона добре йти мала — нарід же, відпочивши, розслабившись, не дуже охочий знову до праці ставати.

То, щоб городяни дурно не тинялися, клей запахущий не нюхали, грибами сушеними не об’їдалися та растаман-траву не збирали, останнім часом Кнєзь у вільний день чистоту проголошує. Це значить, що всі мають помитися: чи в Ріці, чи вдома, як хто вже дуже немічний або лінивий, а також у помешканнях своїх лад навести, сміття зайве повигрібати. Каже Кнєзь, ніби чистота — запорука здоров’я. Хто його зна, може, і правду каже. Кнєзь же помилятися не може. Хоча коли чоловік якою коростою або струпом укритий, та ще ті струпи намочити й мочалом пошкребти, то йому тільки гірше робиться. Але то вже Кнєзь так розпорядився. І не годиться заперечувати.

Тож і миється люд цього дня хто вже хоче і хто не хоче. Перуть свої роби натільні, ушивники й підсорочники, ті, котрі вже дуже чистьохи. Більшість до Ріки повиходила, туди ж, куди і щодня, трохи вище за течією, ніж міст будувати ходять. Чоловіки й жінки, діти й підлітки. Декотрі сором’язливіші, переважно дівчата й жінки молоденькі, вище відходять, туди, де вже кам’яні мури вздовж русла закінчуються, і там, в очеретах прибережних, тіла свої оголивши, купіль приймають. Підлітки-хлопчаки за ними підглядають, на березі залягаючи. Дівчата те давно завважили, сміються, махають руками в їхній бік, срам прикриваючи.

Аж раптом як заверещать дівки, як не кинуться з води на берег! Спотикаються у воді, перечіпаються. Шмаття мокре до тіла тулять, не доправши його й не посушивши. Страх, переляк в очах — видно, що не придурюються. Куди та сміхотливість і поділася.

Щось пливе згори за течією, і то щось таке, що їх не на жарт налякало. Щось таке рожевувате, волокнисте, із синюватим відливом. Он іще таке саме, слизьке й матлахате, і ще. Налякані дівчата, сяк-так одягнувшися, біжать до юрби, показуючи на воду руками.

А тим часом щось рожевувате з синявою повільно пропливає просто в людей перед очима й завертає під дамбу недобудовану. Котрийсь із гриднів, із коня спішившись, теж свою сорочку прав та під пахвами волохатими водою плюскав, а зараз, розправивши сорочку на камені, підійшов сторожко, по коліно у воді, нахилився над водою принесеним, придивився, скривився бридливо: «Фе!..»

Інші гридні під’їхали, теж на воду подивилися, суплячись та кривлячись. Котрийсь списом дотягнувся, виволік на берег — що?.. Половину тіла людського, причому верхню, половину чоловічого тіла, міцного, кремезного. Але нижче пояса нічого немає, від поперека перекушеного тільки багряні кишки з черева звисають. Інші два тіла — жінки й дитини — у такому самому стані. Придивляються гридні до слідів від укусів, перемовляються — ніколи ще таких зубів не бачили, гострих та довгих, як ножем добрим розрізано. Не вовк, не ведмідь, не пес бродячий. А що ж це може бути? «Щука…» — припускає один. Та яка ж завбільшки та щука має бути, оно який укус — один-єдиний чоловіка навпіл розірвав… Хоча мало що там у Ріці водитися може. Оно про сомів велетенських розповідають, які дітей крадуть улітку, коли ті купаються на мілководді. То, може, і щука якась така в Ріці завелася. Але все одно моторошно робиться.

А тіло загиблого впізнали досить-таки швидко. Івашко-рибалка, який теж недалеко, на Тарасашевченка, мешкав у землянці, він ще вихвалявся, що сіті-ятери у верхів’ях порозставляв та, узявши дружину й дитину-підлітка на підмогу, кілька днів тому подався надвечір їх вибирати. Наступного дня не повернувся Івашко, і ще за день не повернувся. Ну, мало там що могло трапитися, подумали десятники, затримався, повернеться, рибою за дні робочі пропущені віддячить. Та й не особливо його шукали-допитувалися.

Один із гриднів, закінчивши тіла мертві обдивлятися, скочив на коня та й гайнув угору узвозом чимшвидше доповісти про страшну цю знахідку Кнєзеві й Азар’янові.

Кнєзь у цей час саме вдома був — бо й Кнєзеві теж вільний день потрібен. Наглядав він, як няньки купають доньку його, а чи то доньок — як його краще сказати… Річ у тім, що дружина Кнєзева під час пологів померла — точнісінько, як усеблага богиня Фака. Але породила вона, вже помираючи, дитину Кнєзеві. Дитину пізню, довгождану, хоча й незвичайну. Мала дівчинка два тулуби, від пуповини починаючи, дві голови на двох осібних шиях, по парі рук, а при цьому лише одну пару ніг. Роздвоєну дочку новонароджену одразу Кнєзеві не показали: так він уже був приголомшений смертю дружини. Лише пізніше люди повідомили йому звістку сю несподівану, дочекавшись, як заспокоївся вдівець, як відпив і відстогнав кілька днів із похмілля. Вразився Кнєзь дочкою-потворкою, та не відіслав нікуди й утопити також не наказав. Після Спалахів часом такі діти незвичайні де-не-де народжуються, і тоді з ними саме так здебільшого чинять. Та Кнєзь, заспокоївшись, звелів няньок досвідчених для кнєзівни з міста взяти та й довірив їм дочку ростити-виходжувати.

І росте ото (чи — ростуть?) дівчина (чи — дівчата?) за високим парканом, у величезному домі Кнєзевому. Отримали доньки два імені: одну нарекли Піпсіколою, другу — Кукаколою. Бо дві голови, два обличчя маючи, вони й думки, і бажання вже мають роздільні, осібні. От тільки пересуватися, рухатися обидві дівчинки можуть тільки разом, на спільних своїх ногах. Важко це їм: одна хоче в двір бігти погуляти, а інша — у домі, у світлиці бавитися. То часом стане (чи — стануть?) посеред світлиці й плаче (плачуть) гірко-прегірко. Як зовсім малі були, то й обличчя не раз одна одній до крові, посварившись, роздряпували, не маючи змоги втекти одна від одної. Таки тяжко це — вище пояса мати сестру, а нижче пупця бути єдиною з нею істотою. Батько Кнєзь теж бачить, як його доньки улюблені, воєдино зліплені, страждають, та й не знає, чим ті страждання полегшити. Звісно, ні з якими іншими дітьми зроду Піпсікола й Кукакола не бавилися, чи й підозрюють вони про їхнє, інших дітей, існування. Але й на прикладі дорослих вони теж могли свої висновки зробити. Хоча як зовсім іще малими були вони, то їм трохи няньки голови морочили: ото як виростете дорослими, то кожна матиме окрему пару ніг і гулятиме сама по собі, без сестри прирослої. Та вже років, певно, зо п’ять як не вірять дівчатка в ці розповіді. Доростаючи, почали вони розумнішати: вже менше й рідше поміж собою сваряться, частіше згоди доходять — чи то в двір іти бавитися, а чи в горниці залишатися. І на гриднів, котрі молодші, задивлятися почали. Усе ж таки дванадцять літ донькам минуло. Та й не погані вони собою. Якби не разом, а поодинці, то зграбненькі були б отроковиці.

Оце й зараз сидів Кнєзь на дзиґлику в кутку великої кімнати та споглядав-придивлявся, як то чотири няньки його доньок, в одне тіло закутих, лагідно милять, та ніжно змивають, та дбайливо витирають, та в сухеньке загортають. Тож коли гридні, зі страшною вістю прискакавши, до вікна руків’ями своїх трійчатих гарапників постукали, не одразу їм і відчинено було. Потім ще скількись там часу знадобилося, аби слугам розтлумачити, що звістка справді страшна, важлива і того гідна, щоби Кнєзя у вільний день потурбувати. Урешті вийшов він до гриднів, невдоволено суплячись — чи то вість погану передчуваючи, а чи просто від того, що й у вільний день володареві нема спокою. Вислухав мовчки, повернувся, нічого не сказавши, і пішов через дім до внутрішнього двору коня сідлати. Потім, так само слова не промовивши, разом із гриднями спустився узвозом до Ріки, на місце знахідки страшної, водою принесеної.

Підійшов він, спішившись, присів над водою, не зважаючи, що носаки дорогих сап’янців Ріка лизати почала, подивився на червоно-сині рештки нещасного Івашка, уже підбиті до берега, підвівся й кивнув Азар’янові, який віддалік уже давно стояв. Той підбіг до Кнєзя, і вони вдвох, нікого за собою не кличучи, пішли понад берегом, каменем вимощеним, якусь таємну раду радячи.

— Ти таке раніше бачив? — запитав Кнєзь, перериваючи нарешті свою довгу мовчанку.

— Та нікада в жизні… — Азар’ян, видно, чекав саме такого початку розмови, бо відповів неначе аж із готовністю.

— Зуби ж, зуби які це мусять бути… — У голосі Кнєзя забриніли нотки якщо й не страху, то легкого такого остраху. — Як мечем відрубано…

— Шо ж дєлать?.. — Азар’ян тупцявся з ноги на ногу, зазираючи у воду через Кнєзеве плече.

— Шо дєлать?.. — Кнєзь перевів свій погляд вгору-вниз на ріку, ніби пошукав когось поглядом. — Кирюху нада ждать. От не воврем’я пішов він, понімаєш, у низів’я.

— Тут с Кирюхой… — Азар’ян аж зам’явся, трохи аж ніби зблід, — то їсть з дєвкою його… Така історія… Вчора случилася…

— Розказуй-розказуй, — Кнєзь зціпив зуби, передчуваючи ще одну недобру вість, та, вислухавши до кінця плутану оповідь Азар’яна, аж пополотнів: — Та ти шо! Ти представляєш, шо нам тепер буде! Він же ні перед чим не остановиться. Він же…

Азар’ян чомусь не дуже переймався з цього приводу:

— Так хіба ж то не ви, Кнєзю, розпорядження віддали строго-настрого карать тих, кого в растаман-траві застануть? А моє діло маленьке, я тільки ваш наказ виконував. Та ніхто й не бачив того, хіба шо волф якийсь, кажуть. Але його, того волфа, уже мої хлопці шукають. А як шукають, то й знайдуть, де б він не сховався. Так шо для Кирюхи треба придумать якесь розумне об’яснєніє, да й усе. Бо єслі ви вздумаєте йому правду розказать, то і я можу те саме зробити…

— Угрожаєш мені? — Кнєзь аж скипів, кулаки стиснув. — Тільки ж це ти дєвку потварив, сучий потрох! А я тобі такого приказа не давав!..

Азар’ян лише блиснув поглядом спідлоба й нічого не відповів. Крити було нічим. Тож він утягнув голову в плечі та сціпив щелепи, аж зуби скреготнули. Було зрозуміло, що Кирюха прагнутиме поквитатися з безпосереднім виконавцем злочину, а з володарем йому псувати стосунки сенсу немає жодного.

Кнєзь крутнувся на каблуках своїх сап’янців. Його очі виражали думку, тож він також потамував свою злість і сформулював цю думку миролюбнішим тоном:

— Ти ще, ето… Пошли хлопців своїх двох-трьох, нехай проїдуть трохи туда, уверх за течією. Подивляться, шо воно. Може, найдуть чого. А як вернуться, нехай доложать!..

Дещо заспокоївшись, Кнєзь зі старшим десятником ще трохи порадилися, ідучи назад, і, коли повернулись на місце, у якому й досі товпилися цікаві, Кнєзь рвучко скочив на коня, а Азар’ян, нагримавши на всіх і розігнавши юрбу, розпорядився поховати рештки нещасної родини десь поблизу, біля пагорбів. Потім він обрав двох гриднів, яким і наказав проїхати кінно вгору за течією на відстань денного переходу.

* * *

Очамимря прокинулась, як завжди тепер, від голоду. Учорашньої здобичі на місці не виявилося, лише застояна вода ще трохи відгонила кров’ю. Натомість у повітрі стояв запах диму. Цей запах домішувався до духу тих дивних істот, смачніших за які ящірка ще не куштувала.

За ніч вона вилежала в піску тепле кубельце, і тепер, підвівшися з нього, відчула, як холодить живіт ранковий вітерець. Від цього почуття голоду ще посилилося. Очамимря роззирнулася навсібіч.

Прибережні верболози далі за течією рідшали. За ними виднілися якісь високі, звужені догори купи чи то очерету, чи деревини. Звідти й долинав запах диму, принесений прохолодним ранковим вітром. Легкі хмари в небі розходилися, танули, над деревами вже простягалося паралельно землі сонячне проміння, від якого червоніли вершечки прибережних пагорбів.

Очамимря подивилася собі під ноги. За останні дні вона помітно побільшала. Посередині спини прорізався колючий гребінь. Лапи вже вгрузали в пісок майже до половини колін, тож зараз вона повільно пішла не мілководдям, а берегом, притолочуючи менші кущі й протискаючись поміж більшими, передбачливо обминаючи дерева й намагаючись не зчиняти зайвого шуму. Хвіст, який волочився позаду, трохи шурхотів, але вона доволі швидко призвичаїлась тримати його в напруженому стані, і зрадливий шурхіт припинився.

Попереду, над Рікою, щось зарухалося. Очамимря вповільнила свій хід, присіла на всі чотири лапи й почала сторожко вдивлятися. Запах був незнайомий. На тонких і високих ногах, тупаючи твердими копитами, до води наближалися невідомі істоти, завбільшки десь як вона сама. Чутливі голови на високих шиях видавали форкання й іще якісь високі звуки. Очамимря поповзла, скрадаючись поза кущами. Було зрозуміло, що істоти йдуть напитися води, і саме тоді на них можна було напасти.

Очамимря знайшла вигідне місце за розлогою вербою, похиленою до самісінької води, й, нечутно переставляючи лапу по лапі, сповзла на пісок. Істоти, помахуючи хвостами, зайшли у воду десь до колін і з тихим форканням понахиляли голови. Було видно, як рідина пульсує їхніми горлами. Від них різко й пряно пахло потом. Очамимря напружилась перед стрибком. Істоти, зробивши по ковтку, знову опустили голови до води. Ящірка метнулася вперед!..

Вона загаялась лише на мить, зволікаючи з ударом. Не змогла одразу визначитися, кого атакувати. Ближче до неї перебувала більша з істот, напевно самець, затуляючи собою меншу, ту, що видавалась піддатливішою. Та більша з істот, відчувши небезпеку, стрімко здійнялася дибки, шарпнулась назад і, налякано скрикнувши, кинулась на берег, скидаючи копитами вогкий пісок. Менша ж, навпаки, із переляку кинулася вперед, у хвилі, і, витягнувши голову над водою, попливла за течією паралельно берегові. Очамимря спинилась, коротко ревнувши. Переслідувати здобич на березі було незручно й небезпечно, тож вона вбігла у воду й щосили попливла за меншою з істот. У цей час самець, трохи очунявши від переляку, із тупотом вибіг на пагорб і пронизливо заіржав. Істота у воді відповіла йому подібним високим скриком. До неї залишалося вже зовсім небагато, і Очамимря, загрібаючи хвостом, спробувала зайти з лівого боку, заганяючи жертву від берега на глибину.

У цей час від берега, окрім іржання самця, долинули іще якісь звуки. Коротко повернувши голову, Очамимря краєм ока вхопила, що кілька двоногих істот — отих, найсмачніших! — метушаться, перебігаючи все ближче й ближче до води. Вони кричали й вимахували верхніми кінцівками. Рішення ящірка прийняла миттєво: набагато легше вилізти на берег і поласувати такими безборонними й смачними істотами, аніж переслідувати щось досить сильне й невідомо яке на смак. Вона круто повернула й, розбиваючи хвилю, спрямувалася до берега.

На її превеликий подив, істоти не кинулися навтьоки. Вони лише збилися докупи, і ящірка розгледіла, що кожна з них стискає в передніх кінцівках якийсь шматок деревини. Передня з істот опустилась на коліно, почувся легенький свист повітря, і щось дзьобнуло ящірку біля ока. Друга гостра скалка вдарила прямо між очей, але відскочила: панцир на Очамимрі наріс уже грубий і міцний. Із кількох наступних стріл тільки одна досягла мети й неглибоко встромилась під нижню губу, у горло. Шкіра в тому місці не була такою жорсткою, і ящірка відчула легкий колючий біль. Вона заревла й поповзла з води на берег, роззираючись ліворуч-праворуч, вибираючи, якій із істот завдати удару. Мисливський інстинкт підказував обрати найслабшу, найменшу жертву: інші мали в такому разі розбігтися. Але істоти збилися щільним табунцем, скерувавши гострі шматки деревини в її бік. Ящірка зупинилась уже зовсім близько, всього за кілька кроків від здобичі — такої дивної, чомусь не наляканої. Тобто вона розуміла, відчувала, що істоти таки налякані, але не могла збагнути, чому вони не кидаються тікати. Це полегшило б їй переслідування й напад. Тим часом істоти зробили неймовірне й непередбачуване — вони всі разом рушили вперед, назустріч їй. Довгі шматки деревини стриміли перед ними своїми загостреними кінцями. Ящірка напружилася, все ще не наважуючись на стрибок. Найменшої, найслабшої, жертви не було. Кілька окремих істот раптом перетворилися на більше й сильніше створіння, єдине в своїх рухах і діях.

Очамимря позадкувала. Вона відчула той уже майже забутий страх перед коршаком у небі, який охоплював її, коли вона ще була маленькою і на неї раптово згори напливала якась тінь. Утамувати голод не вдалось. Лють і невдоволення примушували ящірку нервово посмикувати напруженим хвостом. Вона зійшла піщаним берегом у воду й, досягнувши достатньої глибини, попливла за течією, загрозливо ревнувши на прощання. Зграйка двоногих на березі нерухомо дивилась їй услід.

Нагода потамувати голод трапилась несподівано швидко. Довгонога й довгошия істота, якої вона не наздогнала у воді, остаточно знесилівши, таки прибилась на піщану мілину, що переходила в довгий острівець, майже позбавлений рослинності. Істота лежала у воді, її ноги відмовлялися слухатись, тож, коли Очамимря завважила шию й голову, які стирчали з води, і підпливла ближче, вона почула тільки слабке, знеможене іржання. Жодного опору істота не чинила — не кусалася й не хвицалася, тільки кілька разів здригнулася, коли Очамимря наблизилася впритул. Перекусивши довгу тремку шию, ящірка потягла здобич далі на сухе, ближче до середини острівця. Там, вигідно поклавши ще тепле тіло в пісок, вона непоквапно заходилася їсти, намагаючись спожити якомога більше, немов пам’ятаючи про втрату попередньої здобичі. Невдовзі острівний пісок прикрасили обгризені кінцівки й так само обгризені, а перед тим ще й проламані ребра. Задню третину туші Очамимря залишила на потім, та спати вляглася вже не віддалік, а тут-таки, поруч, усього лиш за кілька кроків.

Вона не відала зла й тому не коїла зла; просто їла, щоб жити, тож, засинаючи, відчувала, як живе її тіло, а передусім — як воно росте. На ранок вона мала прокинутися іще більшою. І тоді, можливо, вже змогла б нарешті позмагатися з тими дивними двоногими створіннями, які так відчайдушно стискали перед собою загострені шматки деревини.

* * *

А тим часом у граді вільний день теж добігав свого кінця. Люд, приголомшений побаченим на березі, розбрівся по домівках своїх. Щоб якось розвіяти, перебороти страхітливе враження, старші чоловіки пляшки подіставали, їх по підвалах та льохах на Подолі ще чимало знайти можна: від первих людей полишалися. Тільки в пляшках теж різне може виявитися: то таке добре та смачне, що й не відірвешся, заки всього не вип’єш, а то й отрута якась — від неї й сліпнули було й у корчах лютих, із піною бридкою білою на губах помирали. А як його розібратися, де що, — того тепер уже ніхто не відає. Декотрі пробують на запах визначати, але не завжди такий спосіб правильним виявляється. Часом і запахом уміст пляшки видається привабливим, а скуштуєш — і вивертає тебе всього. Та й добре, якщо тільки вивертає. Наступного ранку багато хто й на ноги звестися не може, коли свистять десятники до роботи йти. То таких тоді канчуками січуть на головній площі показово, прилюдно, поряд із тим дивним місцем, де якийсь обгорілий патлатий чоловік собаці пащеку розриває. (Волфи повідають, що перві люде на тому місці теж капище мали, якісь свої обряди відправляли й ніби навіть теж винуватців різних карали.) Кричать-верещать бідолахи січені, ногами й руками дригають, а довкола юрба з них насміхається.

Тільки ж то на завтра покарання буде, а зараз, надвечір, тільки гріх той чиниться, за який покарання неминуче призначають. Ото що воно жити в недонародженому світі — і знаєш, що недобре, гріховне чиниш, а схаменути, спинити тебе немає кому. Бо померли, згинули всемогутній Фак зі всеблагою Факою, слава їм обом. І ніхто за людиною вже згори не дивиться, не дбає.

Молодь і підлітки — так ті не дуже пляшки шукати полюбляють по льохах смердючих, запилюжених. Вони все більше на природу, у гору та в гайки вибираються. Хтось крадькома растаман-траву призбирує, ще хтось клей духмяний (також від первих людей спадок) у пакет видушує-вичавлює з тюбика розігрітого. Декотрі гриби збирають, маленькі такі гриби, на ніжках тоненьких-тонесеньких, обдивляються кожен, обдмухують, потім до рота кладуть і жують по чотири рази на правий кутній зуб, потім чотири — на лівий. Слину при цьому довго не сковтують, а сковтнуть — і завмирають вони, наче якесь блаженство відчувши. Ще інші просто собі бавляться, на хитарах пісень грають різних. І линуть пісні ті понад схилами, аж біля Ріки їх почути можна:

Ой та їхали лугом-берегом
гридні круто наворочені, гей!
А на тому березі
Сидить Галя, Галя молодая,
та й собі втикає, гей!
Косуха на ній незастебнутая,
бандана з голови збилася.
Певно, її штирить,
плющить і ковбасить,
та ще й фарширує, гей!
Бачать гридні круто наворочені,
що голімо Галя себе почуває,
та й чисто по приколу таке промовляють:
— Ой ти, Галю, Галю молодая,
Зразу видать, шо дівчонка ти тягова, гей!
Видно теж, що накрило тебе з головою, гей!
То ходімо ж, Галю, з нами,
з нами, гриднями крутими.
Ми ж тебе поправимо, ще й розкумаримо,
та й собі попустишся, дівчино, гей!..

Воно, може, і не дуже до ладу ця пісня складена, так не дано ж нам, теперішнім, кебети. То перві люде, розповідають, уміли пісні співати, що там усе було й у склад, і в лад, трималося слово слова, ще й на мелодію лягало. А тепер інакше все. Бо тоді були хоч такі часи, а зараз ніяких не стало.

Отож і бавиться-відривається град, як уже вміє, у передчутті дня завтрашнього, нелегкого, робочого. Тільки Кнєзь у великому домі своєму на Узвозі сидить у світлиці, думу думає. Усе не йдуть йому з голови ті сліди від зубів гострих, небачених, якими нещасного Івашка й родину його порвано-поперекушувано. Та й звістка про Янку-растаманку теж радості не додала, бо й за це треба буде з Кирюхою розбиратися. Воно-то не вельми володар того Кирюхи побоюється, та все ж стережеться, а найбільше добрими стосунками з ним користується, бо Кирюха єдиний у граді, хто допетрав і докумекав, як зі спадщиною, що її перві люде нам лишили, обходитися. Дещо вже Кнєзь від Кирюхи перейняв, та до більшості таємниць-секретів тих ще його не допущено. Потроху-поступово просувається володар у пізнаннях своїх. А тут така притичина сталася з найдорожчою для Кирюхи в граді людиною. Це ж і справді якось пояснити треба й від гніву Кирюшиного порятуватися, та й ще того Азар’яна-пройдисвіта вигородити примудритися. Бо від нього теж користі ще чимало почерпнути можна, ніхто міцно так не вміє в шорах люд тримати, щоб не пискнув ніхто й не помислив навіть проти волі володаря бунтувати. До цього теж хист треба мати, і негідник Азар’ян саме таким чорним талантом невідь-чому нагороджений.

А ще з доньками клопіт черговий, сподіваний і несподіваний: доростають дівочки, дорослішають. Нині няньки доповіли-донесли, що вже груденята в них виступають-бубнявіють і з дня на день те статися мусить, що дівчинку на дівчину перетворює. А тоді, коли це станеться, — як то найдосвідченіша нянька ствердила, — треба доньок не дома в балії скупати, а на Ріку вивезти й там звершити омовіння врочисте.

Тут хоч не хоч, а замислишся. Стануть доньки дівчатами дорослими, захочуть-забагнуть заміж. І що тоді? Чи їм обом одного мужа вистачить, бо ж вони знизу в єдиному тілі обидві перебувають; а чи все ж таки двох чоловіків потребуватимуть, щоби кожну у вуста її окремий зять цілував?.. І як ті зяті поміж собою те, що знизу, ділитимуть? Ось де загадка, для серця батьківського не розв’язна! Бо на простого вільного чи й на гридня, про смерда вже й не кажучи, завжди гаркнути можна, а от коли він у дім твій увійде, поселиться в ньому, ближнім, рідним тобі стане, отоді як із ним чинити? Не знає Кнєзь, не може вирішити, попри хвалену мудрість і прозірливість свою.

Нарід останнім часом із рук виривається, дедалі важче з ним управлятися, і навіть Азар’ян подеколи нічого вдіяти не може. Оно декотрі ставлять під сумнів доцільність будування мосту на схід. А ще ті мудриполітенівці оборзіли вже остаточно. Не тільки на кпини гриднів і десятників піднімають, а вже й набіги на обози почали робити. Розкрадають майно Кнєзеве, б’ють візничих, коли силою кількісно їх переважають. Їсти, кажуть, хочуть! А де воно тієї їжі на всіх напасешся — тут би гриднів із десятниками прогодувати, коби не возроптали. Растаман-траву молодь споживати приохотилася, а які з них після того робітники чи воїни?! Кругом у Кнєзя біди та проблеми.

* * *

Кирюха повертався з низів’їв, дощенту напакувавши човен шкіряними куртками, консервами й сіллю, а ще прихопивши подарунок для Янки — кальян скляний, високий, міддю окутий, із довгим мундштуком срібним продавав купець заморський. Правлячи проти течії, щоб не нудитися, уявляв собі, як сяде ввечері з коханою та заправить кальян сушеним цвітом растаман-трави, перетертим-перемішаним, як поставить згори вуглинку-жаринку і як тлітиме та вуглинка, а м’який духмяний дим стелитиметься кімнатою. Янка, зробивши пару хапків, примружить очі зелені, підібгає під себе ноги за звичкою, тонкі руки сплете перед собою, та й зануряться вони обоє в той дивний стан, коли ні розмовляти, ані рухатись не хочеться, тільки сидіти та думати кожен про своє. Тим часом за бортом пропливали пороги та перекати, уламки мостів і шлюзів зруйнованих, що їх іще перві люде збудували. Пройшов Черкаси, наближався до Канева. Певно, гарне було містечко ще до Спалахів: оно які гори, садками здичавілими порослі, понад Рікою одна в одну перетікають. На горі найвищій тут кам’яний чоловік стоїть — певно, теж один із богів, тих, що їм перві люде поклонялися. Якийсь там же, на горі, і будинок розвалюється — ніби храм чи капище того невідомого тепер божества, бо кругом там на стінах того самого вусатого чоловіка зображення понамальовувані та на килимах вигаптувані.

Десь попід горою тією, у низенькій землянці викопаній, пророчиця живе. Кілька років тому, ще як із батьком покійним Кирюха в низів’я перші рази спускався, зайшли вони якось до тієї пророчиці-відунки, і вона, пильно-пильно хлопчакові в очі подивившися, провістила, ніби, підрісши, відкриє він таємниці механізмів і пристроїв, що їх перві люде після себе нам полишили. Годилося б тепер зайти, подякувати, бо звідтоді якось не траплялося нагоди. Кирюха почав видивлятися, де б човен причалити безпечніше, бо ж човен товаром завантажений, мало кого привабити може. Урешті вибрав між кущами місце, затишне й непримітне. Заглушивши двигун ще на середині Ріки, вже на веслах підійшов тихенько до куща, зіскочив у воду й за носа витяг човен досередини на берег. Прикривши його обвислим аж до води гіллям, вибрав із пакунків на кормі куртку шкіряну не дуже великого розміру, банку консервів увіпхав до кишені й подерся крізь верболози вгору, на пагорби.

Паралельно Ріці тяглася стежка, яка невдовзі вивела Кирюху до початку схилу пагорба. Десь тут, у гущавині, й викопала собі землянку пророчиця. Лишалося знайти, згадати те місце після стількох років — коли вже на чоловіка перетворився тодішній отрок безбородий. Та он уже чути терпкий запах трави паленої, яку відунка воскуряє на багатті ритуальному. Значить, десь недалеко й сама землянка, і капище перед нею, черепами собачими на палях прикрашене.

Вибрався з кущів на галявину Кирюха, обтрусився. Роззирнувся навколо — нікого, тільки вогнище сивим димом куриться. Але в землянці якесь шурхотіння чути, завіса брудна відсувається, і виходить пророчиця, згорбившись, на кривий ціпок спираючись. Її теж ці роки, що минули, молодшою не зробили. Сива голова труситься, на груди обвислі хилиться. Очі вибляклі сльозяться, рука зморшкувата, що ціпка тримає, вся прожилками синюватими обплетена.

— Що, шинку, дійшов до баби-відунки? Довго ж ти йшов… — шамкає, беззубим ротом ніби всміхаючись.

— Дійшов, пророчице. Оце дари для вас приніс, — Кирюха витягнув із кишені банку круглу металеву і, поклавши її на куртку зібгану, простягнув шанобливо старій.

Відунка прийняла дари з гідністю й, не роздивляючись, відклала на пеньок, що стримів посеред галявини. Потім через силу підвела голову й знизу вгору подивилася Кирюсі в обличчя.

— Піжнаю, піжнаю, хлопче, — розплився в усмішці беззубий рот. — Ну, шкажи ж бабі, а чи жбулошя те, колишь мною тобі передбачене?

— Збулося, — Кирюха трохи розгубився. Він не сподівався, що стара пам’ятає його, й тим більше — що впізнає.

— А тепера жнов прийшов відунку провідати? Та не в добру годину, ой не в добру, шинку…

Стара почовгала до попелища-багаття, яке курілося дедалі слабше, поворушила в жару ціпком, від чого дим повалив трохи густіше, присіла й почала шукати щось у кишенях драної куфайчини. Вийнявши з кишені жменьку порохна, вона висипала його на жарини й витріщила свої вибляклі очі просто на візерунки диму, які з тріском, розлогими зигзагами здійнялися їй в обличчя. Щось там видивившись, відунка нахилилася, потерла очі негнучкими пучками, схлипнула, замислилася, а потім, за кілька хвилин, ніби прокинувшись, заговорила іншим, низьким і грудним голосом.

— Біда тебе чекає, хлопче, і то не одна!.. Будь готовий, як повернешся, щошь штрашне довідатишя… Не втрачай тільки від жвіштки тієї рожуму. Бо жа одною бідою друга прийде, ще штрашніша… То вже біда для вшіх буде. І тільки ти ж нею зможеш упоратишя. Тому тримай шебе в руках мічно, не піддайшя ні штрахові, ні рожпачеві, які тебе опошядуть!..

— Яка біда, бабо? — Кирюха вже чув і свій власний голос, неначе чужий, далекий і глухий. У вухах дзвеніло, і відповідь долинула ніби крізь ватяну стіну.

— Не шкажу тобі прямо, бо не можу. Шкажу тільки, що подарунок, якого вежеш, не матимеш уже кому дарувати. І більше ні шлова не шкажу. І так жабагато вже тобі тут я набажікала… Не можу й не мушу я навпроштечь кажати…

Баба закашлялася, згорбилася й пошкутильгала до землянки, черкаючи ціпком у пилюці. Брудна завіса за нею опустилася, смикнулася й завмерла. Тільки багаття все так само куріло гірким прикрим димком, ніби творячи ще одну запону між відункою й навколишнім світом, та куртка зібгана, банкою з консервою придавлена, так і звисала з пенька-окоренка.

Не зважився приголомшений Кирюха більше пророчицю турбувати. Постоявши трохи в задумі печальній, він до тями прийшов, повернувся до човна свого, у хащах схованого, відчалив від берега та й далі вгору вирушив. А вже день до вечора хилиться.

Пройшов Ржищів на скруті Ріки, за кілька годин десь уже й град мав би з-за пагорбів з’явитися. Руїни храмів, кістяки мостів, хатки й землянки понад берегом. Скоро вже, скоро він усе це побачить. Та щось і справді висить у повітрі, якесь загрозливе, недобре…

* * *

Очамимря кілька днів прожила на піщаній косі посеред Ріки, доїдаючи кобилячий труп. М’яса було чимало, і хоча воно не дорівнювалось смаком своїм до м’яса тих дивних двоногих істот, та сили поновлювало, голод тамувало, тож ящірка тільки їла та спала, викачавши в піску глибоке затишне кубло. Зрідка вона помічала, як у чагарниках на берегах з’являлися і зникали чи то звірі, чи ті дивні двоногі. Та зараз її те не цікавило. Вона лише їла та спала, наливаючись силою для майбутніх переходів. Далі за течією Ріки на неї чекало щось нове, незнане, але привабливе.

У нижній частині свого живота вона завважила дивні відчуття — чи то сверблячку, чи легенький приємний біль. Ці відчуття напливали переважно вві сні, солодко судомлячи їй задні лапи й змушуючи м’язи живота ритмічно скорочуватися по кілька разів поспіль. Після цього щемке відчуття відступало, залишаючи якесь тілесне невдоволення, бажання пережити його іще раз і не раз. А останньої ночі вона прокинулась від того, що кричала вві сні. Кричала неголосно й зовсім не страшно, а якось пристрасно й заклично. Прокинувшись, вона вслухалась у ніч, та ніхто не відповів із темряви на її незрозумілий поклик.

На ранок, прокинувшись і впоравши останні рештки кобили, — навіть ребра прожувала та виплюнула дрібними купками, висмоктавши з-поміж них частинки плоті, — Очамимря ввійшла у воду й відчула, що вже не мусить пливти. Вона могла спокійно йти по дну, тримаючи голову над водою. І це було приємно: тіло холодила вода, дихати було не важко, як тоді, коли доводилося пливти.

Пройшовши так досить довго, Очамимря вибралася на берег трохи погрітися. Наблизившись до дерев, які росли неподалік, вона побачила, що дерева ці не перевищують її, й, наприклад, заховатися за ними стало вже неможливо. Але й ховатися від когось вона не відчувала ні найменшої потреби. Трохи постоявши, почухавши боки об крайнє дерево (від чого воно похилилось і жалібно рипнуло), Очамимря прилягла спочити. Сон зморив її досить швидко, і вві сні знову щемкий, тягучий лоскіт у низу живота гнітив і бентежив, примушуючи перевертатися й перекочуватись.

Коли сонце вже добряче схилилось до обрію, ящірка прокинулася від голоду, ще не сильного, а легкого, такого, який саме спонукав розпочинати полювання. Кілька дерев лежали навкруги, вивернувши коріння з прибережного супіску. Звіддалік ледь-ледь тягнуло димом, як і кілька вечорів перед тим. Очамимря звелася на всі чотири лапи, обтрусилась і тихо пішла вздовж Ріки, виглядаючи хоч би якоїсь поживи. Сутінки потроху западали над Рікою, із кущів тягнуло прохолодою. Велика хижа тварина нечутно рухалась у темряві, а голод усе наростав у її нутрощах пекучою безформною плямою.

* * *

Поволі світає з-за Ріки. Будиться град після ночі хмільної, якою закінчився вчорашній вільний день. Передбачливіші пияки-жлуктії, знаючи, що вранці не будуть у стані до роботи підніматися, поховалися, де змогли, аби не йти до помешкань ночувати. Бо ж уранці десятники прийдуть, а вони вже свій обов’язок у такий день добре знають і ретельно виконують — до праці тягнуть і хворого, і слабого, і недужого. От і поховалися п’янички по льохах та підвалах, чи й не тих самих, у яких напередодні пляшки шукали. Декотрі до колісниць нерухомих залізних позалазили, хоч там уже й двері зняті, і вікна повибивані. Сплять у кущах на горах поскотинських молоді хлопці та дівчата, растаман-трави споживши, обіймаються, від прохолоди ранкової щуляться-здригаються. По Узвозу, попід будинками, зіщулившись, аматори клею в тюбиках сидять заціпеніло — для них ніч як єдина мить проминула, вони й не зогледілися коли. Ті, які грибів нажувалися, надалі ще поміж сном і явою перебувають — тонка межа їх розділяє, і вони на тій межі, наче на линві, балансують відчайдушно. Для них ранок настане тільки з ударом гарапника десятницького межи плечі. Важким, неприємним буде для них пробудження. Але воно прийде неминуче, невідворотно.

Онде рипнули ворота в домі Кнєзевому. Видно, не спиться володареві, він вийшов удосвіта крадькома, нікого не розбудивши. Без шапки, вітерець ранковий легеньке волосся рудувате йому куйовдить. У каптанці легенькому наопашки. Пішо він вийшов, м’якими сап’янцями нечутно ступаючи по бруківці. Роззирнувся Узвозом, на будинки похилені з вікнами, фанерою позабиваними, на тіла підданців своїх, скоцюрблені на хідниках попід домами та на лавках попід деревами. Маркутно Кнєзеві. Пройшов униз кроків зо дев’ять-десять, неначе до Ріки спуститись наміряючись, та й повернув назад, до дому свого. Якусь важку думу володар думає, якесь передчуття його зсередини з’їдає. Не до добра це, ой, не до добра…

Та лише ворота за ним удруге рипнули, причиняючись, як знизу, із Подолу, перші свистки й удари бубнів долинули. І Азар’ян до воріт дому Кнєзевого коня свого спрямував, знизу, звідти ж, із Подолу. Ранкову раду радити приїхав старший над десятниками. Міст і далі вода розмиває, нарід ремствувати почав, усе частіше розмови чути, що ні на що той міст не потрібен, що ніякі брати зі сходу не прийдуть сюди ніколи, а якщо й прийдуть, то знайдуть спосіб і без мосту переправитися.

Кнєзь і сам знає, що вся ця справа з мостом не вартує й порожньої банки з-під консерви. Та знає він також іще одну істину: люд, який спільною працею довгий час зайнятий (нехай і безглуздою, непотрібною), об’єднується, гуртується вже від самої тільки роботи цієї, нехай і марної. Якщо людей довго-довго примушувати щось будувати, то далі вони самі будувати рватимуться, щоб завершити свою працю недокінчену. І плакатимуть, і тужитимуть-сумуватимуть, якщо їх раптом від цієї праці непотрібної звільнити. А як ще їм і заборонити раптом цією звичною працею займатися, то й зовсім люди божеволіти почнуть. Треба тільки перед тим досить довго людей до праці такої примушувати. Найкраще, звісно, коли б кілька поколінь. На жаль, Кнєзь не аж так довго над градом володарює. Ну, нічого. Може, наступникам його через це легше буде, коли втягнеться нарід у працю, призвичаїться.

Ось знову ця думка про наступника. Азар’ян щось там повідає своє про обсяг робіт, денний виробіток, якісь кубічні й прості сажні, аршини, лікті та вершки. А Кнєзеві знову до голови клопіт зайшов стосовно доньок доростаючих. Зятя (чи зятів) для них шукати треба. Бо сина Кнєзь не має й уже не матиме. А з зятя потім і наступника собі виховати можна буде. Щоби той оборонив його старість, під руку сильну град із усіма його мешканцями узявши. І тут знову резон, що не може їх, зятів, двоє бути. Бо ворожнеча почнеться, міжусобиці. Люди, вони такі, що ніколи владу порівну поділити не спроможні. Завжди комусь більша частка дістанеться, і той хтось, коли він не зовсім дурень, усе зробить, аби свою більшу частку на цілковиту владу перетворити. На тім світ стоїть, ніхто інакше не живе, ні в стаді овечому, ні в зграї вовчій, ані й межи людьми.

Найкраще на зятя, звісно, Кирюха надавався б. (Від згадки про Кирюху, про майбутню з ним розмову, Кнєзь аж скривився. Та, миттю себе опанувавши, віддав розпорядження Азар’янові, щоб гридні та десятники виглядали Кирюху і, коли той із низів’їв повернеться, негайно до дому Кнєзевого припровадили. «Це, як ти понімаєш, у твоїх собствінних інтересах», — упівголоса закінчив володар. «Да я вже давно розпорядився», — так само тихо відповів старший над десятниками.) Він, Кирюха той, не тільки розумом серед мешканців граду вирізняється. Він і з виду показний: світле волосся, сині очі, борода охайно підстрижена. І люди його поважають-шанують, бо рівний він у поводженні і з гриднем бритоголовим, і зі смердом нестриженим, ні на кого ніколи голосу не підняв, не послав, не образив. Та й Кукакола з Піпсіколою, як він у Кнєзя бував, очей від нього не відводили. Бо так їм гридні осібно, окремо подобалися: тій такий, а тій — інакий. А на Кирюху дивилися доньки Кнєзеві в усі свої чотири ока і замилування на їхніх обличчях було однаковісіньке: що на лівому, те й на правому. Кнєзь то одразу завважив, тьохнуло серце батьківське, зрозумів-збагнув без слів і без пояснень, що дівчата його дивного підданого вподобали.

Кнєзь, схаменувшися від роздумів, завважив, що Азар’ян свою доповідь уже закінчив і тепер вичікувально дивиться через стіл, за яким вони сиділи, на свого володаря. Кнєзь кивнув старшому над десятниками, вони підвелися й вишли у двір. Сонце вже підбилось над обрієм. Гукнувши челяді, щоб підвели коня, Кнєзь оглянув подвір’я, немов перевіряючи лад і порядок у всьому, потім, крекнувши, скочив на коня й удвох із Азар’яном поїхав Узвозом униз, на будівництво мосту.

* * *

Кирюха аж задрімав над ранок від монотонності шляху й гуркоту двигуна. Прокинувшись, він злякано заглушив мотор і встромив до уключин весла. Кнєзь суворо заборонив йому показувати на людях знання механізмів. Тим часом він уже проминув і Трипілля, до граду зовсім трохи лишилося. Доведеться налягти на власну силу. Заразом і пробудитись остаточно від дрімоти, що обволікала закоцюбле тіло.

Проходячи поміж руїн ферм останнього мосту, уже проминувши невеличку зграйку мудриполітенівців, які, позіскакувавши з руїн платформи, свистіли до нього з берега, розмахуючи руками, Кирюха знову пригадав пророцтво відунки і внутрішньо напружився, скам’янів. Відпочилий за час дрімоти мозок, раптом воскресивши в собі безрадісне бабине белькотання, розпустив слідом павутину здогадок і припущень. «Подарунок, який везеш, уже не матимеш кому дарувати…» Страшне й безрадісне передчуття поглинуло Кирюху, аж гребти перестав і отямився лише, коли човен розвернуло й почало зносити течією назад.

Вигрібаючи повторно вже пройдений шлях, він завважив, що вздовж берега летять галопом двоє гриднів, показуючи в його бік гарапниками. А біля пристані на Подолі його чекало вже не двоє, а четверо з такими набундючено-серйозними фізіономіями, що одразу ставало зрозуміло: таки справді щось сталося.

Йому не дали ні розвантажити човна, ані зайти додому. Біля човна лишилося на варті двоє з чотирьох вершників (потім, повернувшись, Кирюха не дорахується двох шкіряних курток, але тоді це вже не матиме жодного значення). Йому підвели осідланого й загнузданого коня та в супроводі двох гриднів наказали їхати на ближній пагорб, де в напнутому шатрі засідали Кнєзь із Азар’яном.

Кнєзь, заваживши Кирюху, коли той увійшов до шатра, напустив на обличчя посмішку. Азар’ян, навпаки, ненависно зблиснув очима.

— Заходь, Кирюхо, будь гостем, хоч і не з веселої причини. — Кнєзь прибрав із обличчя усмішку й показав на шкіряну подушку поруч зі своїм кріслом.

Кирюха присів, підібгавши коліна.

— Дєвочка твоя… ето… — Кнєзь затинався, добираючи слова. Його очі бігали то під лоба, то ліворуч-праворуч.

— Корочє!.. — Перебив володаря Азар’ян, рішуче зціпивши зуби. — Корочє. Пішла твоя Янка пару днєй назад купаться там, више, на Ріку. І шось її там з’їло. Ти не повіриш!.. — старший над десятниками раптом затарабанив скоромовкою.

Приголомшений Кирюха тільки постеріг, як він, на відміну від Кнєзя, впер свої очі в одну точку десь під стелею і не відводив їх, доки не випалив усієї фрази до кінця.

— Так її, понімаєш, поїло, ну просто як ножем порізало. Ти не представляєш, Кирюха! Ніби ножем порізало. Такі зуби гострі! Ну, ми тебе не дожидались. На тіло страшно подивитися було. Похоронили ми її. Там, де ото вона сидіть любила. Під горою, на поскотинці. Вот.

— Ти, Кирюха, ето, — Кнєзь і далі затинався. — Ти духом не падай. Бо ти нам нужен будеш у бліжайше врем’я. Будем шукать, шо ж то таке людей загризає біля Ріки… Ти слиш мене, Кирюш?..

Кирюха сидів заціпеніло, обхопивши руками коліно. Він розумів звернені до нього слова десь неначе в глибині голови, в глибині мозку, в глибині свідомості. Поверх них залягало нерозбірливе шамкотіння старої пророчиці з Канева. Ніби вві сні, він підвівся й непевним кроком вийшов із шатра.

У вухах гупало: «Янки нема-Янки нема-Янкинема-Янкинемаянкинемаянкинема…» Кирюха схаменувся, лише дійшовши до головної площі. Перейшов у бік пристані, витягнув із човна кальян, високий, скляний, міддю окутий, і, ні слова не сказавши гридням, які човен сторожували, узявши кальян під пахву, він попрямував додому.

* * *

Очамимря все йшла нічним