Подорож у Тандадрику [Вітауте Юргісівна Жилінскайте] (fb2) читать постранично, страница - 2

лiсi нi гриби не ростуть, нi суницi не спiють... Коли б ми в такий час зустрiли в лiсi сирiтку Оленку - ми знали б, що її вигнала мачуха шукати пiд снiгом суницi, а хто ж мiг би вигнати о такiй порi водiя?.. А давайте доженемо його i крадькома пiдглянемо, що вiн тут робитиме? Ось, зупинивши машину мiж деревами, вiн натиснув залiзну ручку, що бiля керма, кузов iз смiттям став сторчма i висипав на снiг усе, що було в машинi. Тепер ясно: безсовiсний водiй полiнувався їхати до смiтника i викинув смiття бiля дороги в лiсi. Покiнчивши з цiєю роботою, вiн, звичайно, заверне машину й пожене назад у мiсто, тим паче, що до середини ночi лишилося десь три чи чотири години... Та... та що вiн ще надумав? Замiсть того, щоб їхати назад, вiн витяг з-пiд сидiння сокиру й вилазить iз кабiни. Хряснув дверцятами, закинув на плече сокиру й побрiв снiгом у гущу лiсу...

ДИВНИЙ ПТАХ

Напевне, всi ви зрозумiли, по що йде в лiс людина з сокирою? I не таку собi шукає ялинку, а най-найкращу, крислату, яку тепер поблизу мiста чи й знайдеш. До пiвночi недалеко, тому водiй i поспiшає, а вигострене лезо сокири проти мiсяця загрозливо поблискує. На снiгу подекуди видно слiди звiрят i птахiв, а за водiєм лишається глибокий слiд. Та хоч як вiн пильно дивиться, а на таку ялинку, що сподобалась би йому, i не натрапить: то стовбур кривий, то верхiвка зламана, то однобока, то пожовкла глиця... Жалюгiдний лiс бiля мiста! Колись тут стояли дрiмучi лiси, вили вовки, шастали ведмедi, ходили тури, кричали сови, а тепер зрiдка прошмигне яка пташина чи звiрятко i, пригнiчене самiтнiстю, налякане гуркотом мiста, не знає, де ховатися, куди бiгти... Навiть i цiєї ночi, новорiчної ночi, коли лiс мiг би перевести дух, вiдпочити, забути всi напастi й пригадати свої славнi колишнi часи - навiть i зараз, о цiй порi спокою i зосередженостi, дивись, хтось притарабанився машиною, вивернув смiття та ще погрожує сокирою...

Водiй бреде i бреде, поки, нарештi, його очi приваблює найкраща - не дуже висока, але крислата й густа - ялинка, - неначе танцюристка присiла на однiй нозi в довгiй пишнiй спiдничцi. Справжня красуня лiсу! Верхiвка спрямована вгору, немов зелена стрiлка, а гiлля поросло так рiвномiрно, наче хтось дуже старався, розмiщуючи його. I лише з пiвнiчної сторони одна нижня гiлка випнулася занадто вгору, аж снiг iз неї струсився... Водiй i схопився за цю гiлку, замахнувся сокирою...

I раптом з-пiд ялинки висовується - так-так, висовується, а не виплигує! - чималий птах i не поспiшаючи кульгає геть вiд ялинки.

- Ого! - вiд несподiванки водiй аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук i провалилася в снiг. - Оце-то птах!.. По хвосту наче курiпка!.. А завбiльшки з доброго гиндика!.. - Вiн аж облизався. - Це ж чудово на новорiчний стiл... Мабуть, сам Дiд Мороз послав менi цей гарний подарунок!

А птах тим часом спокiйнiсiнько кульгав собi далi, i тiльки зараз водiй роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалiчена.

- Тим краще, тим краще, - водiй задоволене потирає долонi, - тим легше буде його зловити... Хап за хвоста, чик сокирою по горлу... Новорiчнi ласощi...

Облишив водiй ялинку i кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах - шусть! - вислизнув iз рук, а водiй похитнувся i плюх обличчям у снiг.

- А щоб тобi!.. Ну начувайся! - пiдхопився i ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде i не встане... Та дивись, i знову вислизнув iз рук, i знову заплигав;, спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все бiжить i бiжить, простягає руки i падає, пiдводиться i знову бiжить, крутиться за птахом мiж деревами та пеньками, провалюється у снiговi замети, забувши про все на свiтi, пойнятий мисливською пристрастю... З голови водiя хтозна-коли злетiла хутрова шапка, розкрутився i згубився шарфик, за комiр насипалось снiгу, вiн захекався, аж хрипить, виряченi очi нiчого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить... ах! i знову вислизнув...

- А щоб тобi бiс! - який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! - знову впiрнув у намет. - Ось я тобi дам, коли зловлю... зашкварчиш ти менi у духовцi... нiкуди ти не втечеш... од мене...

I зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу - дорога, якою ось вiн недавно їхав перед тим, як заїхати в лiс... Курiпка наче крiзь землю провалилася; довкола анi лялечки, й лише в тiй сторонi, де мiсто, злiтає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водiй оглядiвся: обабiч дороги темнiє моторошний лiс, в той лiс веде кiлька дорiг, а якою вiн завернув туди - хоч як вгадуй, та не вгадаєш.

Роздосадуваний ловець оглядiвся, шукаючи того нещасного птаха, i аж ахнув: кульгава курiпка, яка ледь чапала, спокiйнiсiнько сидить собi на голiй гiлцi сосни, що на краю дороги, i дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очi, а два горшки з зеленавим жаром!..

Тут виринув iз-за хмари мiсяць, i ловець бачить, що курiпка - нiяка не курiпка, а птах, про якого нiхто ще не чув i не бачив, з кудлатими грудьми звiра й iклами замiсть