КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 406803 томов
Объем библиотеки - 537 Гб.
Всего авторов - 147484
Пользователей - 92619
Загрузка...

Впечатления

Stribog73 про Морков: Камаринская (Партитуры)

Обработки Моркова - большая редкость. В большинстве своем они очень короткие - тема и одна - две вариации. Но тем не менее они очень интересные, во всяком случае тем, кто интересуется русской гитарной музыкой.

Рейтинг: +1 ( 3 за, 2 против).
Serg55 про Фирсанова: Тиэль: изгнанная и невыносимая (Фэнтези)

довольно интересно написано

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
kiyanyn про Графф: Сценарий для Незалежной (Современная проза)

Как уже задолбала литература об исчадиях ада, с которыми воюют... впрочем нет - как же они могут воевать? их там нет... - светлоликие ангелы.

Степень ангельскости определяется пропиской. Живешь на Украине - исчадие ада. На Донбассе - ну, ангел третьего сорта, бракованный такой... В Крыму - почти первосортный. В России - значит, высшего сорта. И по определению, если у тебя украинский паспорт - значит, ты уже не человек, а если российский - то даже если ты последняя скотина - то все равно благородная :)

И после такой литермакулатуры кто-то еще будет говорить, что Украине - не Россия, а Россия - не Украина? В своих агитках - абсолютно одинаковы...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).
Serg55 про Ланцов: Фельдмаршал. Отстоять Маньчжурию! (Альтернативная история)

неплохая альтернативка.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
каркуша про Шрек: Демоны плоти. Полный путеводитель по сексуальной магии пути левой руки (Религия)

"Практикующие сексуальные маги" звучит достаточно невменяемо, чтобы после аннотации саму книгу не читать, поэтому даже начинать не буду, но при чем тут религия?...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
каркуша про Рем: Ловушка для посланницы (СИ) (Фэнтези)

Все понимаю про мечты и женскую озабоченность, но четыре мужика - явный перебор!

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
DXBCKT про Андерсон: Крестовый поход в небеса (Космическая фантастика)

Только сейчас дочитал этот рассказ... Читал сравнительно долго и с перерывами... И хотя «данная вещь» совсем не тяжелая, но все же она несколько... своеобразная (что ли) и написана автором в жанре: «а что если...?» Если «скрестить» нестыкуемое? Мир средневековья (очень напоминающий мир из кинофильма «Пришельцы» с Ж.Рено в главной роли) и... тему космоса и пришельцев … С одной стороны (вне зависимости от результата) данный автор был одним из первых кто «применил данный прием», однако (все же) несмотря на «такое новаторство» слабо верится что полуграмотные «Лыцари и иже с ними» способны (в принципе) разобраться «как этот железный дом летает» (а так же на прочие действия с инопланетной технологией...)

Согласно автору - «человеческие ополченцы» (залетевшие «немного не туда») не только в кратчайшие сроки разбираются с образцами инопланетной технологии, но и дают «достойный отпор» зеленокожим «оккупантам» (захватывая одну планетную систему за другой)... Конечно — некие действия по применению грубой силы (чисто теоретически) могли быть так действительно эффективны в рамках борьбы с «инопланетниками» (как то преподносит нам автор), но... сомневаюсь что все эти высокультурные «братья по разуму» все же совсем ничего не смотли бы противопоставить такому «наглому поведению» тех, кто совсем недавно ковал латы, трактовал «Святое писание» (сжигая ведьм) и занимался прочими... (подобными) делами...

В общем ВСЕ получается (уже) по заветам другого (фантастического) фильма («Поле битвы — Земля», с Траволтой и прочими), где ГГ набрав пару-сотню людей из фактически постядерного каменного века (по уровню образования может даже и ниже средневековья) — сажает их за руль «современных истребителей» (после промывки мозгов, и обучающих программ в стиле Eve-вселенной). Помню после получасового сидения (в данном фильме) — такой дикарь, вчера кидавший копья (якобы) «резко умнел» и садился за руль какого-нибудь истребителя F... (который эти же дикари называли «летающим копьем»... В общем... кто-то может и поверит, но вот я лично))

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

На крилах пісень (fb2)

- На крилах пісень (а.с. Класика української літератури-21) 426 Кб (скачать fb2) - Леся Українка

Настройки текста:



СIМ СТРУН

(Посвята Ми­хай­ло­вi Драгоманову) 

DO

(Гiмн. G r a v e )[1]

До те­бе, Ук­раїно, на­ша без­дольная ма­ти,
Струна моя пер­ша оз­веться.
I бу­де стру­на уро­чис­то i ти­хо лу­на­ти,
I пiс­ня вiд сер­ця поллється.
По свi­тi ши­ро­ко­му бу­де та пiс­ня лi­та­ти,
А з нею на­дiя ко­ха­на
Скрiзь бу­де лi­та­ти, по свi­тi мiж людьми пи­та­ти,
Де схо­ва­на до­ля нез­на­на?
I, мо­же, зуст­рi­неться пiс­ня моя са­мот­ная
У свi­тi з пташ­ка­ми-пiс­ня­ми,
То швид­ко по­ли­не то­дi тая гуч­ная зграя
Далеко шля­ха­ми-тер­на­ми.
Полине за синєє мо­ре, по­ли­не за го­ри,
Лiтатиме в чис­то­му по­лю,
Здiйметься ви­со­ко-ви­со­ко в не­бес­нi прос­то­ри
I, мо­же, спiт­ка тую до­лю.
I, мо­же, то­дi за­вi­тає та до­ля жа­да­на
До на­шої рiд­ної ха­ти,
До те­бе, моя ти Ук­раїно ми­ла, ко­ха­на,
Моя без­та­лан­ная ма­ти!

(Пiсня. В r i o s o)[2]

Реве-гуде не­го­донька,
Негодоньки не бо­юся,
Хоч на ме­не при­го­донька,
Та я нею не жу­рю­ся.
Гей ви, грiз­нi, чор­нi хма­ри!
Я на вас зби­раю ча­ри,
Чарiвну до­бу­ду зброю
I пiс­нi свої узб­рою.
Дощi ва­шi дрiб­ненькiї
Обернуться в пер­ли дрiб­нi,
Поломляться яс­ненькiї
Блискавицi ва­шi срiб­нi.
Я ж пу­щу свою при­го­ду
Геть на тую бист­ру во­ду,
Я роз­вiю свою ту­гу
Вiльним спi­вом в тем­нiм лу­гу.
Реве-гуде не­го­донька,
Негодоньки не бо­юся,
Хоч на ме­не при­го­донька,
Та я нею не жу­рю­ся.

МI

(Колискова. A r p e g g i o)[3]

Мiсяць яс­не­сенький
Промiнь ти­хе­сенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, ма­ле­сенький,
Пiзнiй бо час.
Любо ти спа­ти­меш,
Поки не зна­ти­меш,
Що то пе­чаль;
Хутко прий­ма­ти­меш
Лихо та жаль.
Тяжка го­ди­нонько!
Гiрка хви­ли­нонько!
Лихо не спить…
Леле, ди­ти­нонько!
Жить сльози лить.
Сором хи­ли­ти­ся,
Долi ко­ри­ти­ся!
Час твiй прий­де
З до­лею би­ти­ся, -
Сон про­па­де…
Мiсяць яс­не­сенький
Промiнь ти­хе­сенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, ма­ле­сенький,
Поки є час!

FA

 (Сонет)

Фантазiє! ти, си­ло ча­рiв­на,
Що збу­ду­ва­ла свiт в по­рожньому прос­то­рi,
Вложила по­чут­тя в бай­ду­жий про­мiнь зо­рi,
Що бу­диш мерт­вих з вiч­но­го їх сна,
Життя даєш хо­лод­нiй хви­лi в мо­рi!
Де ти, фан­та­зiє, там ра­до­щi й вес­на.
Тебе вi­та­ючи, фан­та­зiє яс­на,
Пiдводимо чо­ло, по­хи­ле­неє в го­рi.
Фантазiє, бо­ги­не лег­кок­ри­ла,
Ти свiт зло­тис­тих мрiй для нас одк­ри­ла
I зем­лю з ним ве­сел­кою з'єдна­ла.
Ти свi­то­ве з'єдна­ла з таємним,
Якби те­бе людська ду­ша не зна­ла,
Було б жит­тя, як тем­на нiч, сум­ним.

SOL

(R o n d e a u)[4]

Соловейковий спiв на­вес­нi
Ллється в гаю, в зе­ле­нiм роз­маю,
Та пi­сень тих я чуть не здо­лаю,
I вес­ня­нi квiт­ки за­паш­нi
Не для ме­не розк­вiт­ли у гаю, -
Я не ба­чу вес­ня­но­го раю;
Тiї спi­ви та квi­ти яс­нi,
Наче каз­ку див­ну, при­га­даю -
У снi!..
Вiльнi спi­ви, гуч­нi, го­лос­нi
В рiд­нiм краю я чу­ти ба­жаю, -
Чую скрiзь го­ло­сiн­ня сум­нi!
Ох, нев­же в то­бi, рiд­ний мiй краю,
Тiльки й чу­ються вiльнi пiс­нi -
У снi?

(N o c t u r n o)[5]

Лагiднi вес­ня­нiї но­чi зо­рис­тi!
Куди ви од нас по­ли­ну­ли?
Пiснi со­ло­вей­ко­вi дзвiн­ко-срiб­лис­тi!
Невже ви за­мовк­ли, ми­ну­ли?
О нi, ще не час! ще бо ми не дiз­на­ли
Всiх див ча­рiв­ли­вої но­чi,
Та ще бо лу­на­ють, як пер­ше лу­на­ли,
Веснянки чу­до­вi дi­во­чi.
Ще ма­ре­вом лег­ким над на­ми ви­тає
Блакитна вес­ня­ная мрiя,
А в сер­цi роз­кiш­но цвi­те-проц­вi­тає
Злотистая квiт­ка — на­дiя.
На кри­лах фан­та­зiї дум­ки лi­та­ють
В країну таємної но­чi,
Там про­мiн­ням гра­ють, там лю­бо так ся­ють
Лагiднi вес­ня­нiї очi.
Там яс­нiї зо­рi i ти­хiї квi­ти
Єднаються в див­нiй роз­мо­вi,
Там сти­ха ше­по­чуть зе­ле­нiї вi­ти,
Там гiм­ни лу­на­ють лю­бо­вi.
I квi­ти, i зо­рi, й зе­ле­нiї вi­ти
Провадять роз­мо­ви ко­ха­нi
Про вiч­ную си­лу вес­ни на сiм свi­тi,
Про ча­ри по­туж­нi вес­ня­нi.

SI

(S e t t i n a)[6]

Сiм струн я тор­каю, стру­на по стру­нi,
Нехай мої стру­ни лу­на­ють,
Нехай мої спi­ви лi­та­ють
По рiд­нiй ко­ха­нiй моїй сто­ро­нi.
I, мо­же, де коб­за най­деться,
Що гуч­но на стру­ни оз­веться,
На стру­ни, на спi­ви мої не­гуч­нi.
I, мо­же, заг­рає та коб­за вiльнi­ше,
Нiж ти­хiї стру­ни мої.
I вiльнiї гу­ки її
Знайдуть пос­лу­хан­ня у свi­тi пильнi­ше;
I бу­де та коб­за - гуч­на,
Та тiльки не мо­же во­на
Лунати вiд струн моїх ти­хих щи­рi­ше.

[1890]


 ЗОРЯНЕ НЕБО 

*** Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!

Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!
Зорi, тем­ря­ви пог­ля­ди яс­нi!
То ла­гiд­нi, як очi дi­во­чi,
То пал­кiї, мов свiт­ла прек­рас­нi.
Одна зiр­ка па­лає, мов пло­мiнь,
Бiлi хма­ри круг неї, мов го­ри,
Не до нас по­си­ла во­на про­мiнь,
Вона ди­виться в iн­шi прос­то­ри…
Iнша зi­ронька лич­ко хо­ває
В пок­ри­ва­ло про­зо­реє срiб­не,
Соромливо на дiл пог­ля­дає,
Сипле блi­деє про­мiн­ня дрiб­не.
Ти, прек­рас­на ве­чiр­няя зо­ре!
Урочисто й ла­гiд­но ти сяєш,
Ти на людське не ди­виш­ся го­ре,
Тiльки щас­тя й ко­хан­ня ти знаєш.
Як го­рить i миг­тить iн­ша зiр­ка!
Срiблом мi­ниться iск­ра чу­дес­на…
Он зо­ря по­ко­ти­лась, - то гiр­ка
Покотилась сльози­на не­бес­на.
Так, сльози­на то впа­ла. То пла­че
Небо зо­ря­ми-слiзьми над на­ми.
Як трем­тить теє свiт­ло! Не­на­че
Промовля до нас не­бо вог­ня­ми.
Горда, яс­на, ог­нис­тая мо­ва!
Ллється про­мiн­ням рiч та ве­лич­на!
Та ми праг­нем лиш людсько­го сло­ва,
I нi­ма для нас кни­га од­вiч­на…

*** Єсть у ме­не од­на...

Єсть у ме­не од­на
Розпачлива, сум­на,
Одинокая зiр­ка яс­ная;
Сеї ж но­чi дар­ма
Її кли­чу, - не­ма!
Я стою у жур­бi са­мот­ная.
I шу­каю вго­рi
Я тiєї зо­рi:
"Ох, зiй­ди, моя зiр­ко ла­гiд­на!"
Але зо­рi ме­нi
Шлють про­мiн­ня сум­нi:
"Не шу­кай її, дiв­чи­но бiд­на!"

*** Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi...

Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi,
Наче сльози, про­мiн­ня трем­тя­че,
Рвуть сер­денько моє тi про­мiн­ня страш­нi…
Ох, чо­го моя зi­ронька пла­че!

***  Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi...

Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi,
Мов у тяж­кiм снi, -
Отруїли яс­нi зо­рi
Серденько ме­нi.

*** В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний...

В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний,
Помiж хма­ра­ми вид свiй хо­ває,
Його про­мiнь чер­во­ний, сум­ний
Поза хма­ра­ми свi­тить-па­лає.
Мов по­же­жа на не­бi го­рить,
Землю ж тем­нiї тi­нi вкри­ва­ють,
Ледве про­мiнь прор­веться на мить,
Знову хма­ри, мов дим, зас­ти­ла­ють.
Крiзь тем­но­ту са­мот­но зо­рить
Одинокая зiр­ка яс­ная,
Її про­мiнь так гор­до го­рить,
Не страш­на їй тем­но­та нiч­ная!
Гордий про­мiнь в тiєї зо­рi,
Та в нiм ту­га па­лає ог­нис­та,
I сiяє та зiр­ка вго­рi,
Мов ве­ли­ка сльоза про­ме­нис­та.
Чи над людьми та зiр­ка сум­на
Променистими слiзьми ри­дає?
Чи то­го, що са­мот­на во­на
По без­мiр­нiм прос­то­рi блу­кає?..

КОНВАЛIЯ


Росла в гаю кон­ва­лiя
Пiд ду­бом ви­со­ким,
Захищалась вiд не­го­ди
Пiд вiт­тям ши­ро­ким.
Та не­дов­го нав­тi­ша­лась
Конвалiя бi­ла, -
I їй ру­ка чо­ло­вi­ча
Вiку вко­ро­ти­ла.
Ой по­нес­ли кон­ва­лiю
У ви­со­ку за­лу,
Понесла її з со­бою
Панночка до ба­лу.
Ой на ба­лi ве­се­лая
Музиченька грає,
Конвалiї та му­зи­ка
Бiдне сер­це крає.
То ж пан­ноч­ка в ве­се­ло­му
Вальсi зак­ру­ти­лась,
А в кон­ва­лiї го­лов­ка
Пов'яла, схи­ли­лась.
Промовила кон­ва­лiя:
"Прощай, гаю ми­лий!
I ти, ду­бе мiй ви­со­кий,
Друже мiй єди­ний!"
Та й за­мовк­ла. Бай­ду­жою
Панночка ру­кою
Тую квi­точ­ку зiв'ялу
Кинула до­до­лу.
Може, й то­бi, моя па­яно.
Колись до­ве­деться
Згадать тую кон­ва­лiю,
Як щас­тя ми­неться.
Недовго й ти, моя пан­но,
Будеш утi­ша­тись
Та по ба­лах у ве­се­лих
Таночках зви­ва­тись.
Може, ко­лись оцей ми­лий,
Що так лю­бить ду­же,
Тебе, квi­точ­ку зiв'ялу,
Залишить бай­ду­же!..

[Волинь, 30/Х 1884]


НАПРОВЕСНІ


Не дивуйтесь, що квітом прекрасним
Розцвілася дівчина несміла, –
Так під промінням сонечка ясним
Розцвітає первісточка біла.
Не дивуйтесь, що думи глибокі
Будять речі та сльози пекучі, –
Так напровесні дзвінкі потоки
Прудко, гучно збігають із кручі.
Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,
Щиро прагне і волі, і діла, –
Чули ви, як напровесні рано
Жайворонкова пісня бриніла?..

СОNТRА SРЕМ SРЕRО! [7]


Гетьте, ду­ми, ви хма­ри осiн­нi!
То ж те­пе­ра вес­на зо­ло­та!
Чи то так у жа­лю, в го­ло­сiн­нi
Проминуть мо­ло­дiї лi­та?
Нi, я хо­чу крiзь сльози смi­ятись,
Серед ли­ха спi­ва­ти пiс­нi,
Без на­дiї та­ки спо­дi­ва­тись,
Жити хо­чу! Геть, ду­ми сум­нi!
Я на вбо­гiм сум­нiм пе­ре­ло­зi
Буду сi­ять бар­вис­тi квiт­ки,
Буду сi­ять квiт­ки на мо­ро­зi,
Буду лить на них сльози гiр­кi.
I вiд слiз тих га­ря­чих роз­та­не
Та ко­ра льодо­вая, мiц­на,
Може, квi­ти зiй­дуть - i нас­та­не
Ще й для ме­не ве­се­ла вес­на.
Я на го­ру кру­ту крем'яную
Буду ка­мiнь важ­кий пi­дiй­мать
I, не­су­чи ва­гу ту страш­ную,
Буду пiс­ню ве­се­лу спi­вать.
В дов­гу, тем­ную нiч­ку не­вид­ну
Не сту­лю нi на хвильку очей -
Все шу­ка­ти­му зiр­ку про­вiд­ну,
Ясну вла­дар­ку тем­них но­чей.
Так! я бу­ду крiзь сльози смi­ятись,
Серед ли­ха спi­ва­ти пiс­нi,
Без на­дiї та­ки спо­дi­ва­тись,
Буду жи­ти! Геть, ду­ми сум­нi!

[2 трав­ня 1890 р.]


КОЛИ ВТОМЛЮСЯ Я ЖИТТЯМ ЩОДЕННИМ


Коли втомлюся я життям щоденним,
Щоденним лихом, що навколо бачу,
Тоді я думку шлю в світи далекі,
Блукає погляд мій в країні мрії.
Що бачу я в далекому просторі?
Прийдешність бачу я, віки потомні.
Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі
Старий дідусь навча своїх онуків,
Про давнину справдешні байки править,
Про те, що діялось на нашім світі.
Родинне коло діда оточило,
Сини та дочки, молоді онуки;
Одні уважно, пильно вислухають,
У других тиха мрія в очах сяє.
Онук щонаймолодший сів близенько
Край діда і слідкує його рухи
Палким, уважним поглядом блискучим.
Дідусь мовляє тихо, урочисто:
«Щасливі, дітки, ви, що народились
В лагідний час, в безпечную годину!
Ви слухаєте, мов страшную казку,
Сю розповідь про давні дикі часи.
Так, дітки! світ наш красний, вільний
Темницею здавався давнім людям;
Та й справді, світ сей був тоді темниця:
В кормигу запрягав народ народа,
На вільне слово ковано кайдани.
Півроду людського не звано людьми,
Затято йшов війною брат на брата.
Ви знаєте, що звалося війною?
Тоді війною звали братовбійство
Во ім’я правди, волі, віри, честі,
А кроволиття звалося геройством;
Убожеством там звали смерть голодну,
Багатством – награбовані маєтки,
Простотою – темноту безпросвітну,
Ученістю – непевнеє блукання,
Бездушну помсту звано правосуддям,
А самоволю деспотичну – правом.
Всім гордим-пишним честь була і слава,
Зневаженим-ображеним погорда.
Загинув би напевно люд нещасний,
Якби погасла та маленька іскра
Любові братньої, що поміж людьми
У деяких серцях горіла тихо.
Та іскра тиха тліла, не вгасала,
І розгорілася багаттям ясним,
І освітила темную темноту, –
На нашім світі влада світла стала!..
Се розповідали мені старії люди,
Не за моєї пам’яті було те».
Так говорив дідусь. Онук найменший,
Підвівши чоло, ясно подивився,
Уста тремтіли усміхом утішним.
«Дідусю, ти страшні казав нам байки,
Я радий, що не бачив лихоліття!»

[10 липня 1890 р.]


МІЙ ШЛЯХ


На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті».
Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, –
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
З його плачем я спів з’єднаю свій,
Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, –
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.
Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!

[22 травня 1890]


В’ЯЗЕНЬ


Сидить в темниці в’язень самотний
І скрізь блукає поглядом, смутний:
То по закуренім низькім склепінню,
То по стіні, по брудному камінню.
Над головою в нього розпустила
Нудьга свої широкі сиві крила.
А думка рветься в той широкий світ,
Його вкрива тепер весняний цвіт…
«Забудь той світ! міцна твоя темниця!»
І думка пада, мов підбита птиця.
Не плаче бідний в’язень, не ридає,
Сумний, понурий, край вікна сідає.
Перед вікном широка бита путь,
По ній чужі байдужі люди йдуть.
Хто йде, хто їде – на темницю гляне.
Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне!
В темниці тут жива душа конає,
Ніхто про те не думає, не дбає…
Дорогою йде жінка молода.
Яка ж сумна, убога та бліда!
І на руках несе малу дитину,
Обгорнену в подерту сірячину.
Яка ж вродлива, гарна, мов картина,
Та безталанна вбогая дитина!
Побачив в’язень пару ту й зрадів,
А тільки вид йому як сніг збілів.
Ох, се ж його дружина молодая!
Ох, се ж його дитинонька малая!
«Здоров був, любий!» – жінка говорила, –
А в голосі її сльоза бриніла.
Але весела й жвавенька була
І щебетала дівчинка мала:
«Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю?
Візьми на руці, поцілуй Марусю!»
Здавалось, певне, бідному дитяті,
Що татко жартами сховавсь за грати.
А татко ручку доні цілував
І гіркими сльозами обливав.
«Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..»
А жінка мовила: «Радіє, бідне…
Мале, – його ще лихо не діймає;
Вже другий день, як хліба в нас немає.
В неділю ще за той нещасний хліб
Останнюю худобу жид загріб,
Продав за довг остатнюю корову…»
І сльози жінці перебили мову;
До каменя холодного припала
І гірко, розпачливо заридала.
Мала дитина почала квилить
І стиха їсти в матері просить.
«Прощай!» – промовила понуро мила,
Дитину до віконця підсадила.
Татусь, цілуючи свою дитинку,
Невільничого хліба дав скоринку…
Він погляд свій услід їм посилав.
Він і тепер не плакав, не ридав,
На очах в його сльози не блищали, –
Вони на серце каменем упали.
І в’язень руки заломив з журбою:
«Навіщо ми побралися з тобою!..»

[1889]


СПІВЕЦЬ


Пишно займались багрянії зорі
Колись навесні,
Любо лилися в пташиному хорі
Пісні голосні;
Грала промінням, ясним самоцвітом
Порання роса,
І усміхалась весняним привітом
Натури краса.
Гордо палала троянда розкішна,
Найкраща з квіток, –
Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок.
А соловейко троянді вродливій
Так любо співав,
Голосом дивним співець чарівливий
Садки розвивав;
Слав до вечірньої зорі прощання,
Що гасла вгорі,
Ще ж голосніше співав на вітання
Поранній зорі…
Вже пролетів, немов пташка зальотна,
Весняний той час, –
Осінь холодная, осінь вільготна
Панує у нас.
Тихо спускається нічка осіння, –
Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
Здалека луна
Пугача віщого крик – гук єдиний.
Діброва німа.
Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?
Ох, де ж він? Нема!
В вирій полинув, де вічная весна,
Натхненний співець.
Вічно красує там рожа чудесна,
Там теплий вітрець;
Глухо і смутно кругом на просторі,
Мій гаю сумний!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе й край рідний.
Тиша така тепер всюди панує.
Лиш в листі сухім
Вітер зітха, мов дріада сумує,
Із жалем глухим.
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!
І розлягалась би завжди по гаю
Ясна-голосна
Пісня, й розквітла б у рідному краю
Новая весна.
Та хоч би й крила мені солов’їні,
І воля своя, –
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя!

[1889]


РОЗБИТА ЧАРКА


На весіллі бринять чарочки, –
Хай здорові живуть молодята!
Хай живуть, як в гніздечку пташки,
Хай кохаються, мов голуб’ята!
На весіллі хтось чарку розбив; –
Молода на посаді сумує,
Молодий смутно чоло схилив, –
Не журіться, то щастя віщує!
На весіллі музика гучна,
Тож-то шпарко та весело грає!
Ох, я знаю, комусь-то вона
Безталаннеє серденько крає!..
І розбилось від жалю свого
Серце смутне… Чи хто теє чує?
Чи не скаже хто часом того,
Що розбитеє серце віщує?

[1891]


СОСНА


З вітром весняним сосна розмовляла,
Вічно зелена сосна.
Там я ходила і все вислухала,
Що говорила вона.
Ой, не «зеленого шума» співала
Вічно смутная сосна…
Ні, не «зеленого шума»!
Чулася в гомоні тяжка зимовая дума.
Ранком зимовим діброва мовчала,
Наче замерла сумна,
Тільки рясним верховіттям шептала
Вічно зелена сосна;
Там я ходила і все вислухала,
Що говорила вона, –
Та не веселая дума
Чулася в гомоні того «зеленого шума»!

[1892]


«ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА…»


Якщо прийде журба, то не думай її
Рознести у веселощах бучних
За столом, де веселії друзі твої
П’ють-гуляють при покликах гучних.
Ти не йди в пишний дім, де музика бринить,
Де танцюють веселії пари, –
Там ще гірше серденько тобі заболить,
Чоло вкриють ще тяжчії хмари.
І в людську течію ти не важся іти,
Де юрба стоголова, як море,
Йде, хвилює, шумить, – в ній поринеш і ти,
Не розійдеться ж там твоє горе.
Краще йди в темний гай, у зелений розмай
Або в поле, де вітер гуляє,
На дозвіллі із лихом собі розмовляй,
Може, там його вітром розмає.
Або пісню утни голосну, не смутну,
Щоб, мовляв, засміялося лихо,
Проженеш тоді, певне, потвору страшну,
І на серденьку знов стане тихо…

САФО


Над хвилями моря, на скелі,
Хороша дівчина сидить,
В лавровім вінку вона сяє,
Співецькую ліру держить.
До пісні своєї сумної
На лірі вона приграє.
І з піснею тою у серці
Велика їй туга встає.
В тій пісні згадала і славу
Величну свою, красний світ,
Лукавих людей, і кохання,
І зраду, печаль своїх літ,
Надії і розпач… Дівчина
Зірвала лавровий вінець
І в хвилях шумливого моря
Знайшла своїй пісні кінець.

[с. Колодяжне, 1884, 3 листопада]


ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Елегія

Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!

[15 березня 1890 p.]


ДОСВІТНІ ОГНІ


Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні.
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
Привиддя лихі мені душу гнітили,
Повстати ж не мала я сили…
Зненацька проміння ясне
Од сну пробудило мене, –
Досвітні огні засвітили!
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять, –
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, –
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

[1892]


В МАГАЗИНІ КВІТОК


В великому місті в розкішну теплицю
Дівчина прийшла молода,
Бо серцем почула весну-чарівницю,
Шуміла весняна вода.
І ледве струмки задзвеніли співочі,
Пташки заспівали дрібні, –
Вчувались дівчині веснянки дівочі,
Ввижались діброви рідні.
І ледве натуру зо сну зимового
Збудив поцілунок весни, –
Дівчина запрагнула рясту дрібного,
Їй проліски снились ясні.
Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…
Ох, що се так серце стиска?
Як душно, як тісно, немов у темниці!
Сей пах, мов отрута яка!
В теплиці між квітами скрізь походжає
Гурток панночок і панів.
Дівчина кругом погляда, уважає,
І погляд її посмутнів.
Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.
«Чим можу панянці служить?..» –
Зненацька чийсь голос дівчина почула, –
То крамар паничик біжить.
«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –
Питає дівчина його.
«Аякже! є різні, – чим маю служити?
Тут можна набути всього:
Ось є гіацинти, нарциси і рожі,
Азалії є запашні,
Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –
«Ні, пролісків треба мені!..»
Здивовано глянув панич; зашарілось
Дівчини обличчя бліде.
«То панночці пролісків простих схотілось?
їх в місті немає ніде!
Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».
І вийшла дівчина смутна.
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»
Вертає додому сумна.
Зустрілась їй жінка, на плечах похилих
Несе щось, убога така.
«Чи купите, панночко, пролісків білих?» –
Тремтить із квітками рука.
«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,
Взяли ви сі квіти свої?» –
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!
Се тут…» Та не чула її
Дівчина. Згадала околиці рідні:
Скрізь квіти, ряст, ясна роса…
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза…

НАДІЯ


Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.

[Луцьк, 1880]


СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ

(Посвята Іванові Франкові)


«СТОРОНОНЬКО РІДНА! КОХАНИЙ МІЙ КРАЮ!»


Сторононько рідна! коханий мій краю!
Чого все замовкло в тобі, заніміло?
Де-не-де озветься пташина несміло,
Немов перед бурею в темному гаю,
І знову замовкне… як глухо, як тихо…
Ой лихо!
Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?
Чому ти не зійдеш на землю із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?
Ой горе!
О люде мій бідний, моя ти родино,
Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?
Ой боже!
Коли ж се минеться! Чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой леле!

«УКРАЇНО! ПЛАЧУ СЛІЗЬМИ НАД ТОБОЮ…»


Україно! плачу слізьми над тобою…
Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
Гай-гай, невелика послуга!
Ох, сльози палкі – вони душу палили,
Сліди полишили огнисті навіки.
Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили!
Даремні для нього всі ліки.
Чи ж мало нас плаче такими сльозами?
Чи можем ми, діти, веселими бути,
Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
Де ж тута веселого слова здобути?
Говорять, що матері сльози гарячі
І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?

«ВСІ НАШІ СЛЬОЗИ ТУГОЮ ПАЛКОЮ…»


Всі наші сльози тугою палкою
Спадуть на серце, – серце запалає…
Нехай палає, не дає спокою,
Поки душа терпіти силу має.
Коли ж не стане сили, коли туга
Вразить украй те серденько замліле,
Тоді душа повстане недолуга,
Її розбудить серденько зболіле.
Як же повстане – їй не буде впину,
Заснути знов, як перш, вона не зможе,
Вона боротись буде до загину:
Або загине, або переможе.
Або погибель, або перемога –
Сі дві дороги перед нами стане…
Котра з сих двох нам судиться дорога?
Дарма! повстанем, бо душа повстане.
Так, плачмо, браття! мало ще наруги.
Бо ще душа терпіти силу має;
Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,
Хай не дає спокою, хай палає!

СОН

(Посвята Александрі С-вій)



Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі,
І друга любого подобу красну
Богиня прийняла тієї ночі.
Той самий вираз і усмішка мила,
Той самий погляд довгий, розумливий,
На плечах лиш барвисті мала крила,
Вінець над чолом з лавру святобливий.
Вона іде! Непереможна сила
Мене примушує за нею простувати
По темних, тісних хідниках. Вступила
Вона в якісь таємнії палати.
Чи то свята будова, чи темниця?
Високеє і темнеє склепіння,
Одно віконце вузьке, мов стрільниця, –
Крізь нього сиплеться бліде проміння
І падає на стіну; височенний
Орган стоїть там, наче скеля дика,
Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.
Спинилася богиня, і за руку
Взяла мене, і словом говорила:
«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:
То світовий орган, і доля так судила,
Що тільки раз він має гук подати,
Страшний той гук, потужний і величний,
По всіх країнах має залунати
І перекинути світовий стрій одвічний.
Страшне повстане скрізь землі рушення.
І в громом упадуть міцні будови.
Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови.
І правда лавром чоло уквітчає.
І згине зло, укриване віками.
В честь волі нової хвалу співець заграє
На вільних струнах вільними руками.
Тож слухай: ти орган порушить можеш
Не дужою, та смілою рукою,
Всесвітнє зло тим гуком переможеш,
Здобудеш для землі і щастя, і спокою.
Та знай: твоє життя так миттю згасне,
Як блискавка, що перед громом свіне:
Не для тебе те світло правди ясне,
Що світ осяє, ні! життя твоє загине!
І вільні струни славити не будуть
Ні твого ймення, ані твого діла,
Щасливії нещасную забудуть,
Не буде вкрита лаврами могила!»
Промовила і зникла. В самотині
Я зостаюся розважать-гадати,
Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,
Що має гучно в світі залунати?
І я стою, неначе скам’яніла.
Знебула думка вже не розважає…
Що се? немовби пісня забриніла
Здалека, мовби цілий хор ридає.
Глибока, тиха, нерозважна туга
Вникає в серце, каменем лягає;
Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
А темрява склепіння застилає.
З віконця ледве-ледве блисне промінь;
Ті хмари темні давлять мою душу,
А серце палять, мов жерущий пломінь.
Ні, гук страшний я видобути мушу!
Хай я загину, та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда і надія!
Зважливо простягаю руку, сміло –
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!

 СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ

Присвячується М.Ставиському


Сон літньої ночі колись мені снився,
Коротка та літняя нічка була,
І сон був короткий, – він хутко змінився
І зник, як на сході зоря розсвіла.
Чудовая мрія, розкішна та ясна,
Кохано в ту ніч обгорнула мене,
Приснилась мені люба доля прекрасна,
Приснилось невидане щастя дивне.
Була я щаслива, безмірно щаслива;
Приснилось мені… та того не списать!
Де в світі є мова така чарівлива,
Щоб справжнєє щастя могла розказать?
Та сон був короткий. Ранесенько-рано
Вже зникла рожевая мрія моя, –
Туди полинула, де грала кохано
Злотисто-рожева світова зоря.
Поглянула я, що вже нічка зникала, –
І душу мою обгорнула печаль;
І тихо-тихесенько я промовляла:
«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»
Я щастя не маю і в мріях не бачу,
Бо іншії мрії у серці ношу;
Коли я часами журюся і плачу, –
Я щастя у долі тоді не прошу.
Для інших і доля, і щастя хай буде,
Собі я бажаю не сну, а життя, –
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття!

[1892]


СОНЕТ


Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний посила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухоті.
Недавно ще була вона в турботі,
Жила і працею щасливая була;
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умира… кінець її роботі!
Спокійно умира і листом покриває
Росинки білії, ті сльози самотні
Від сонця ясного і від людей ховає.
Натура ллє ті сльози таємні
Того, що хутко ляже в смертнім сні,
В холодній, білій сніговій труні.

[4 – 20 листопада 1890]


НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА


Колись на­шу рідну ха­ту
Темрява вкри­ва­ла,
А чу­жа сусідська ха­та
Світлами сіяла.
Та ми­нав ти, наш Коб­за­рю,
Чужії по­ро­ги,
Орав свою вбо­гу ни­ву,
Рідні пе­ре­ло­ги.
Гомоніла твоя коб­за
Гучною стру­ною,
В кожнім серці од­би­ва­лась
Чистою лу­ною.
Спочиваєш ти, наш батьку,
Тихо в до­мо­вині,
Та збу­ди­ла твоя пісня
Думки на Вкраїні.
Хай же промінь твоїх ду­мок
Поміж на­ми сяє, -
«Огню іскра ве­ли­ко­го»
Повік не зга­сає!
Щоб між на­ми не вга­са­ло
Проміння ве­лич­не,
Ти пос­та­вив «на сто­рожі»
Слово твоє вічне.
Ми, як ти, ми­на­ти бу­дем
Чужії по­ро­ги,
Орать бу­дем свої ни­ви,
Рідні пе­ре­ло­ги.

«СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН, І РИДАННЯ...”


Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

[1890]


ДО НАТУРИ


Натуро-матінко! я на твоєму лоні
Дитячі радощі і горе виливала,
І матір’ю тебе я щиро звала,
З подякою складаючи долоні.
Ти іскру божую збудила в моїх грудях;
Надія, – їй же першу пісню я співала, –
Мені провідною зорею стала,
І з нею буду я добра шукати в людях.
Коли ж почую я, що промінь погасає
Надії милої, – тоді, Натуро-ненько,
Прийми моє знебулеє серденько,
І проміння нове нехай йому засяє!

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

(Коханій мамі)


Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.

ЗАВІТАННЯ


В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:
Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
В світлі з’явилася генія темная постать.
Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала
І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;
Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –
Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,
Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.
Скована жахом, я погляд спустила додолу.
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.
Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом
Легким крильцем повівав – і далеко, далеко
Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.
Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва
В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий
Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,
Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.
Геній то був, але геній не той, що з’являвся
Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.
Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,
Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;
Любо всміхався, від усміху того у серці
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання
Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв
В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.
Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,
Що у небесні простори несила моя ще полинуть…
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
Зоря на небі рожева уже починала займатись,
Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

НА ДАВНІЙ МОТИВ


– На добридень, ти моя голубко!
«На добридень, мій коханий друже!»
– Що ж сьогодні снилось тобі, любко?
«Сон приснився, та дивненький дуже».
– Що ж за диво снилось тобі, мила?
«Мені снились білії лелії…»
– Тішся, мила, бо лелія біла –
Квітка чистої та любої надії!
«Мені снились білії лелії,
Що хитались в місячному світлі,
Мов гадали чарівнії мрії,
І пишались гордії, розквітлі.
І сіяли дивною красою,
Мов непевні, чарівничі квіти,
І блищали ясною росою,
Що горіла, наче самоцвіти.
Приступила я до квітів ближче, –
Всі лелії раптом затремтіли,
Почали хилитись нижче, нижче
Та й пожовкли, далі почорніли.
І з лелій тих чорних поспадали
Всі блискучі самоцвітні роси,
На травиці схиленій лежали,
Наче дрібні та ряснії сльози…»
– Дивний сон твій, любко моя гожа…
А мені червоні снились рожі.
«Тішся, милий, бо червона рожа –
То кохання квітка та розкоші!»
– Мені снилося: червоні рожі
Пломеніли в промені злотистім
І були на райські квіти схожі,
Запашнії, з листячком барвистим.
Так чудово рожі паленіли
Від кохання й радості ясної
І цвіли, тремтіли та горіли
Від жаги палкої, таємної.
Приступив я до одної рожі,
Пригорнуть хотів я до серденька.
Зблідли раптом рожі прехороші
І найкраща роженька ясненька.
Та й умилась буйною росою
Та моя найкраща рожа мила,
Мов підтята гострою косою,
Полягла мені до ніг, змарніла…
Засмутилась пара молоденька,
Зрозуміти снів своїх не може
І додому поверта смутненька.
Дай їм, боже, щоб було все гоже!..

[20 березня 1890 p.]


ПІСНЯ


Чи є кращі між квітками
Та над веснянії?
Чи є в житті кращі літа
Та над молодії?
Не всихайте, пишні квіти,
Цвітіть хоч до літа!
Пождіть літа, доля прийде,
Не тікайте з світа!
Двічі на рік пишні квіти
Та не процвітають;
В житті літа найкращії
Двічі не бувають.
Та ще ж квіти не посохли,
Рута зелененька, –
Не журися, дівчинонько,
Ще ж ти молоденька!

У ПУТЬ


Хвилини йдуть,
Пора у путь!
Прощай, рідний краю!
Вже хутко я піду.
Тут долі не маю, –
На чужині знайду.
Шукатиму долі
В далекій стороні!
Вперед! прагну волі,
У світ пора мені!
Бо літа не ждуть…
Пора мені в путь!
Прощай, товариство, родино-рідна!
Прощай, моя люба дружино смутна!
Я, може, навіки іду в чужий край…
Прощай, – добрим словом мене спогадай!
Я йду, тверда звага
Веде мене на шлях,
У серці одвага,
Хоч сльози на очах…
В далекій чужині
Я сил наберусь
Служити країні
Або – не вернусь…
Я все покидаю: садочки рясні,
І темні діброви, і ниви ясні,
З собою несу я лиш рідні пісні.
Пора у путь,
Хвилини йдуть!
Шумлять на прощання
Зеленії луги,
Летять розставання
Хвилини дорогі!..
Хоч тяжко країну
Рідную покидать,
Я йду на чужину,
Я мушу поспішать.
Далекая путь,
Хвилини не ждуть !

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, helas!..


Що я тепер, о боже! жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,
Самої смерті прагну, більше вже нічого.
Не будьте, вороги, ненависні до того,
Хто в серці замірів владарних не здійма,
Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,
Не довго втримувать вам лютість серця свого!
Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, –
Що я без щастя-долі у житті сьому
Нічого доброго зробить не мала сили;
Кінця бажайте безталанню мойому,
Бо вже коли я тут недолі досить маю,
Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сiм'ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва)[8] 

I Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!


Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!
Мене вiд те­бе до­ленька же­не,
Немов од де­ре­ва одiр­ва­ний лис­то­чок…
I мчить за­лiз­ний ве­ле­тень ме­не.
Передо мною ки­ли­ми чу­до­вi
Натура сте­ле - тем­нiї лу­ги,
Славути крас­ної бо­ри сос­но­вi
I Слу­чi рiд­ної ве­се­лi бе­ре­ги.
Снується краєви­дiв пле­те­ни­ця,
Розтопленим срiб­лом бли­щать рiч­ки, -
То ж ма­тiн­ка-на­ту­ра ча­рiв­ни­ця
Розмотує свої сто­барв­нiї нит­ки.

II Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви


Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви,
Наче плах­ти, навк­ру­ги роз­ляг­лись;
Потiм ук­ри­ли все хма­ри тi си­вi
Душного ди­му, з очей скрив­ся лiс,
Гори ве­се­лi й зе­ле­нi до­ли­ни
Згинули рап­том, як лю­бiї сни;
Ще за го­ди­ну, i ще за хви­ли­ну
Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!..
Щастя ко­лишнього хви­лi зло­тис­тi
Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь, -
Гинуть тi хви­лi, мов квi­ти бар­вис­тi,
Тiльки й зга­даєш: "Ох, ми­лий був сон!.."

III Красо Ук­раїни, По­дол­ля!


Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!
Здається, що зро­ду не­до­ля,
Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!
Онде ба­лоч­ка ве­се­ла,
В нiй хо­ро­шi, крас­нi се­ла,
Там ха­ти сад­ка­ми вкри­тi,
Срiбним ма­ре­вом по­ви­тi,
Коло сел сто­ять то­по­лi,
Розмовляють з вiт­ром в по­лi.
Хвилюють ла­ни зо­ло­тiї,
Здається, без краю, - аж зно­ву
Бори ве­ли­чез­нi, гус­тiї
Провадять таємну роз­мо­ву.
Он яроч­ки зе­ле­ненькi,
Стежечки по них ма­ленькi,
Перевитi, мов стрi­чеч­ки,
Збiгаються до рi­чеч­ки,
Рiчка пли­не, бе­рег рву­чи,
Далi, да­лi по­пiд кру­чi…
Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло!
Здається, що зро­ду не­до­ля,
Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..

IV Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не


Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не,
Грає вог­нем, про­ме­нiє
I по сте­пу роз­ли­ва своє свiт­лонько крас­не, -
Степ вiд йо­го чер­во­нiє.
Свiтлом ро­же­вим там степ па­ле­нiє,
Промiнь де ллється iск­рис­тий,
Тiльки ту­ман на за­хо­дi су­во­ро си­нiє,
Там за­ля­га вiн, ро­сис­тий.
Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся
В бал­цi ве­се­лiй та ми­лiй,
Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся,
Тiльки на ха­тоньцi бi­лiй
Видно зе­ле­ную стрi­ху. А да­лi, - де гля­ну, -
Далi все степ той без краю,
Тiльки вiт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну;
Часом мо­ги­лу стрi­ваю.
В не­бi бла­кит­нiм нi­де нi хма­рин­ки, -
Тихо, i вi­тер не вiє.
Де не пог­ля­ну, нi­де нi би­лин­ки,
Тиха тра­ви­ця ле­лiє…

V Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi


Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi,
Людей тих - без лi­ку!
Веселую чут­но му­зи­ку.
Розходяться людськiї ла­ви ши­ро­кi,
Скрiзь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку.
I все чу­жи­на! ох, бi­да са­мот­но­му
У мiс­тi ши­ро­кiм!
Себе по­чу­вать оди­но­ким!
I доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому
Склонитися слу­хом i оком.
Тож доб­рiї лю­ди ме­не при­вi­та­ли
В да­ле­кiй країнi,
Там дру­га в при­хильнiй дiв­чи­нi
Знайшла я. I мо­ря кра­су спог­ля­да­ли
Не раз ми при ти­хiй го­ди­нi.
На ти­хо­му не­бi заб­лис­ну­ли зо­рi,
Огнi за­па­ла­ли
У мiс­тi. Ми ти­хо сто­яли,
Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рi
Незлiченнi свiт­ла сi­яли.
В широкім просторі губилося око,
А думка питала -
Де щастя шукать вона мала,
Любові й надії - у небі високо?
Чи в морі спокою б шукала?
Ні думко! Даремне в світовім просторі
притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов і надія не в зорях, не в морі, -
Між людьми поради питати!
Шукай, може, душу там знайдеш де щиру
І розум величний;
Де правди не згас промінь пишний,
Там теба шукати любові та миру.
Спокій же знайдеш коись вічний!..

VI Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!


Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!
Серце праг­не бу­ять на прос­то­рi!
Бачу зда­ле­ка - хви­ля iск­рис­та
Грає вiльно по синьому мо­рi.
Тож сповнилось мені те бажання -
Подались ми на море хутенько,
І по хвилях морських погуляння
Почали ми в неділю раненько.
А у тую не­дi­леньку ра­но
Синє мо­ре чу­до­во так грає,
Його со­неч­ко пес­тить ко­ха­но,
Красним-ясним про­мiн­ням вi­тає.
Що бi­лiє отам на роз­дол­лi?
Чи хма­ри­ноч­ка лег­кая, бi­ла
Геть по не­бi гу­ляє по во­лi?
Чи на чов­нi то бi­лi вiт­ри­ла?
В мо­рi хви­ля за хви­лею ри­не,
Море на­че здiй­мається вго­ру,
А скле­пiн­ня не­бес­неє синє
Край свiй яс­ний ку­пає у мо­рю.
Свiтло там прос­тяг­ло­ся вiд схо­ду, -
Очi ва­бить стя­га та iск­рис­та;
Корабель наш роз­рi­зує во­ду -
I до­ро­га бла­кит­но-пер­лис­та
Зостається ши­ро­ка за на­ми,
Геть да­ле­ко роз­ко­чує хви­лi,
Що сер­ди­то тря­суть гре­бе­ня­ми,
Наче гри­ва­ми коні тi бi­лi.
А зда­ле­ка, отам на за­хо­дi,
Срiбнокудрiї хви­лi ки­ва­ють, -
Нереїди при со­няч­нiм схо­дi
Промiнь ран­нiй та­ноч­ком стрi­ва­ють...
I тан­цю­ють хи­мер­но та лег­ко, -
Ось бли­зенько вже вид­но ту зграю,
Аж iз­нов од­ко­ти­лась да­ле­ко,
Геть бi­лiє в ту­ман­но­му краю…
Море, мо­ре! Без краю прос­то­ре,
Руху пов­не i ра­зом спо­кою!
Забуваю i щас­тя, i го­ре -
Все на­зем­не, - з'єдна­тись з то­бою
Я жа­даю на час, на го­ди­ну,
Щоб не ба­чить нi­чо­го на свi­тi,
Тiльки ба­чить осяй­ну до­ли­ну
I гу­би­тись в про­зо­рiй бла­ки­тi!..

VII Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло


Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло,
Гаряче про­мiн­ня та й по­роз­си­па­ло,
По хви­лях бла­кит­них пли­ве чо­вен пруд­ко.
От i бе­рег вид­ко! при­бу­ли ми хут­ко.
Ой вже со­неч­ко яс­неє та ста­ло на ме­жi,
Освiтило акер­манськi ту­рецькiї ве­жi.
Ходім же турецький замок оглядати
Щоб нашу і славу, і лихо згадати, -
Згадать давню славу, козацькую волю,
І тяжку недолю, турецьку неволю.
Тут колись гуляла доля і воля кривава;
Тяжко-важко діставалась та сумная слава!
Сi круг­лiї ве­жi й ви­со­кiї му­ри -
Страшнi та су­во­рi, не­пев­нi, по­ну­рi,
I скрiзь у тих му­рах стрiльни­цi-бiй­ни­цi,
При ве­жах тих сум­нi "тем­нiї тем­ни­цi".
В сих тем­ни­цях ко­лись на­шi та прий­ма­ли го­ре,
Слали дум­ки кри­ла­тiї че­рез синє мо­ре…
У тем­них тем­ни­цях не­ма нi вi­кон­ця,
Не вид­ко з них свiт­ла нi яс­но­го сон­ця!
А свiт та­кий крас­ний, хо­ро­ший, роз­кiш­ний!
Пiд яс­ним про­мiн­ням ли­ман та­кий пиш­ний.
Його хви­ля край бе­ре­га яс­но так си­нiє,
А де­да­лi лед­ве-лед­ве, мов ту­ман, ле­лiє…
Глянуть на ли­ман той, - втi­шається око!
Колись йо­го хви­лi вкри­ва­лись ши­ро­ко
Тими бай­да­ка­ми, лег­ки­ми чай­ка­ми,
Що пли­ли на сей бiк та за ко­за­ка­ми:
Швидко рiд­них виз­во­ля­ти ко­за­ки ле­тi­ли…
За му­ра­ми ви­со­ки­ми во­ро­ги трем­тi­ли…
Славо, на­ша згу­бо! сла­во, на­ша ма­ти!
Тяжко за­жу­ри­тись, як те­бе зга­да­ти!
Кров'ю об­ки­пi­ла вся на­ша дав­ни­на!
Кров'ю за­то­пи­ла до­лю Ук­раїна.
Ой ли­ма­не-ли­ма­ноч­ку, хви­ле ка­ла­мут­на!
Де по­дi­лась на­ша во­ля, сла­ва на­ша смут­на?
Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,
Побивалось тяжко, шукаючи долі,
Чи на те лилися кривавії ріки,
Щоб усе пропало й забулось навіки?
Та коли судилось марне лицарям загинуть,
То невже про них і гадку нащадки закинуть?..
Все ми­на!.. Вiд сла­ви давньої дав­ни­ни
Лиш зос­та­лись ве­жi та нi­мiї стi­ни!
Де хо­ди­ли лю­тi тур­ки-яни­ча­ри,
Там па­суться мир­нi ове­чок ота­ри…
Де по­ляг­ла ко­зацькая го­ло­ва дум­ли­ва,
Вирiс там бу­дяк ко­лю­чий та глу­ха кро­пи­ва.
Виросла там квiт­ка у тем­ни­цi, в ямi,
Ми її зiр­ва­ли, - не­хай бу­де з на­ми!
Квiтка тая, мо­же, ви­рос­ла з яко­го
Козацького сер­ця, щи­ро­го, пал­ко­го?..
Чи га­дав той ко­за­ченько, йду­чи на чу­жи­ну,
Що вер­неться з йо­го сер­ця квiт­ка на Вкраїну?..
Сумно тут усю­ди, так пус­то, так глу­хо,
У цi­ло­му зам­ку не­має нi ду­ха,
Коло бра­ми тiльки мi­на­рет то­ненький,
Там ку­рiнь при­ла­див вiв­чар мо­ло­денький.
Та в ку­ре­нi-мi­на­ре­тi вiв­ча­ря не­має -
Он вiн з ве­жi ви­со­кої на дiл пог­ля­дає.
З ви­со­кої ве­жi вiв­ча­ри­ку вид­ко,
Як ко­тяться хви­лi ли­ма­но­вi швид­ко,
А да­лi зни­ка­ють у синьому мо­рi…
Вiвчарика пог­ляд блу­кає в прос­то­рi.
Має вiн прос­тор ши­ро­кий для ду­мок та га­док,
Що то вiн те­пер га­дає, ли­царський на­ща­док?..

VIII Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да


Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да;
У ти­хо­му мо­рi тем­нiє;
Прозора, гли­бо­ка во­да,
Немов ок­са­мит, зе­ле­нiє.
На хви­лях зе­ле­них трем­тять
Червонiї iск­ри блис­ку­чi
I яс­ним ог­нем ми­го­тять,
Мов блис­кав­ка з тем­ної ту­чi.
А де ко­ра­бель наш про­бiг,
Дорога там дов­га й ши­ро­ка
Бiлiє, як мар­мур, як снiг,
I лед­ве при­мiт­не для ока.
Рожевiє пi­нис­тий край;
То iск­ра заб­лис­не, то згас­не…
Ось про­мiнь ос­тат­нiй!.. Про­щай,
Веселеє со­неч­ко яс­не!

Кiнець по­до­ро­жi


Кiнець по­до­ро­жi, -
Вже зi­роньки го­жi
Сiяють на не­бi яс­но­му,
I вже ви­со­ченько
Ясний мi­ся­ченько, -
Вже хут­ко при­бу­дем до­до­му!
Огнi нез­лi­чен­нi,
Мов стрiч­ки ог­нен­нi,
До мо­ря спус­ка­ються з мiс­та,
А в прис­та­нi грає,
Огнями сiяє
Корабликiв зграя бар­вис­та.
За час, за го­ди­ну
Тебе я по­ки­ну,
Величнеє мо­ре таємне!
I знов ме­не прий­ме,
Огорне, обiй­ме
Щоденщина й ли­хо на­зем­не.
I в рiд­но­му краю
Не раз спо­га­даю
Часини сi лю­бi та ми­лi!
Прощай, синє мо­ре,
Безкрає, прос­то­ре, -
Ви, гор­дiї, вiльнiї хви­лi!

[1888]


КРИМСЬКІ СПОГАДИ 

ЗАСПІВ


Південний краю! як тепер далеко
Лежиш від мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими
Укрилося, бурливе. Та не страшно
Моїм думкам осінньої негоди
На Чорнім морі. Швидше тої чайки
Вони перелетять за темні води.
Вони перелетять у ту країну,
Де небо ще синіє, як весняне,
Де виноград в долині зеленіє,
Де грає сонця проміння кохане.
Туди мої думки полинуть швидко
І привітають ту ясну країну,
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину…
Та я за те докірливого слова
Тобі не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долі,
Не винна ти, що я така нещасна!

[1891]


1. ТИША МОРСЬКА


В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Тиша в морі… ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем, –
В’ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри,
Ні підводнії каміння, –
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.

Євпаторія, 1890, 16 серпня


2. ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..


Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа,
Пісня по волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита.
Час, моя пісне, у світ погуляти,
Розправити крильця, пошарпані горем,
Час, моя пісне, по волі буяти,
Послухать, як вітер заграв понад морем.
Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, –
Вона не питає, куди вона плине;
Линь, моя пісне, як чайка прудкая, –
Вона не боїться, що в морі загине.
Грай, моя пісне, як вітер сей грає!
Шуми, як той шум, що круг човна вирує!
Дарма, що відгуку вітер не має,
А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня


3. БЕЗСОННА НІЧ


Цілу ніч до зорі я не спала,
Прислухалась, як море шуміло,
Як таємная хвиля зітхала –
І як серце моє стукотіло.
Ночі темної дивні почвари
Заглядали в безсоннії очі,
І страшніші, ніж сонні кошмари,
Ті привиддя безсонної ночі.
Думки-гадки, мов птахи нічнії,
Налетіли, тяжкі та суворі,
Ох, непевні ті думи страшнії,
Наче хвилі у північ на морі!
Хто одважиться в північ на море
Своє хибке човенце зіпхнути?
Хто поважиться людськеє горе
Світовеє серденьком збагнути?
Той у північ на море поплине,
Хто не думає ранку діждати…
Хай же думка моя вільно лине, –
Я не буду на ранок чекати.
Серед мороку, бурі-негоди
Цілу ніч буде човен блукати;
Як зійде сонце правди та згоди,
Я тоді вічним сном буду спати.
Буде шарпати буря вітрила,
Пожене геть по темному морю.
Ох, коли б мені доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.


4. НА ЧОВНІ


Нічко дивна! тобі я корюся.
Геть всі темнії думи сумні!
Не змагаюся вже, не борюся,
Потопаю в сріблястому сні.
Люди сплять, спить і людськеє лихо, –
Лихо сили не має в сю ніч.
Тихо скрізь, і на серденьку тихо,
Десь журба з нього згинула пріч.
Може, тільки сховалась глибоко?
Може, зараз прокинеться знов?
Та дарма! поки ясне ще око,
Не здіймаймо журливих розмов!
Глянь, як хвилі від срібла блищаться!
Глянь, як небо сивіє вгорі!
Вабить хвиля на море податься,
Кличе промінь ясної зорі.
***
Плине білий човник, хвилечка колише,
Хвилечка гойдає;
Плине білий човник, вітер ледве дише,
Ледве повіває.
Білії хмаринки, лебедині крила
Угорі гуляють,
Довгою стягою, що зорю покрила,
Місяця сягають.
Місяченько світло і рожеве, й срібне
Кида-розсипає,
І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,
Як вогонь палає.
Геть далеко в морі кораблі видніють.
Бачу здалеченька,
Як виразно щогли тонкії чорніють
Проти місяченька.
Плиньмо геть за теє корабельне місто,
Там, де нам прекрасна
Доріженька сяє, де пала огнисто
Stella maris ясна.
***
На човні нас було тільки двоє.
Хвилі скрізь вколо нас коливались,
І такі ми самотні обоє
Серед того простору здавались.
Я дивилась на тебе, мій брате,
Що гадала, – не вимовлю зроду;
Чим було тоді серце багате,
Поховала я в тихую воду.
Може, хвиля тобі розказала
Все, що думала я в тую мить?
Ні! вона те глибоко сховала…
Хай же там моя думонька спить!
Думка спить, і серденько спочило;
Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихе море спокою навчило
Невгамовнеє серце моє…

Євпаторія, 1891 р, 8 липня


5. НЕГОДА


В темний вечір сиджу я в хатині;
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі.
Там на березі мріє кілками
Морський човен, розбитий, нужденний,
Наче звір, що в пустині пісками
Його вихор засипав південний;
Мов у неба рятунку благають
Ті останки сумні, нещасливі,
А з туману на них набігають
Грізні, люті вали білогриві.
Вдарить вал і гукне, мов з гармати,
Скрізь по березі гук залунає;
Хоче море човна розламати,
Трощить, ломить, піском засипає.
Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.
Наче кінь степовий, вільний, дикий,
Що в пісках у пустині вмирає:
Захопив його вихор великий,
Кінь упав і в знесиллі конає.
В ньому серце живеє ще б’ється,
В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в’ється
Птаства хижого чорная зграя;
Рвуть, хапають, їдять та шматують
При пажернім та лютім ячанні,
І кривавеє тіло батують,
Що тремтить при останнім сконанні.
Сильне море! зберися на силі!
Ти потужне, нема тобі впину, –
Розжени свої буйнії хвилі,
Затопи сю нещасну країну!

[Євпаторія, 1891]


6. МЕРДВЕН


Бескиди сиві, червонії скелі,
Дикі, непевні, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духів оселі
Стали під хмари стінами.
З гір аж до моря уступи сягають,
Люди прозвали їх Чортові сходи;
Ходять злі духи по них та збігають
Гучні веснянії води.
Люди ж не сміють зійти по тих сходах
Геть на верхів’я, туманом повиті, –
Духи поклали по всіх переходах
Скелі, від кручі відбиті;
Хто тільки йтиме по сходах, – задушать,
Кинувши скелею в нього тяжкою,
І подоланого стогін заглушать
Духи луною гірською.

7. БАЙДАРИ


Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.
Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»
Дивлюся: брама, сиві дві скелини…
О, що се? Чудо чи потужні чари?
Немов заслона впала і відкрила
Натури дивні, краснії дари,
Що досі від людських очей ховались.
Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, від тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.
Мов невидимая рука тут положила
Границею отсії дві гори,
Що високо до неба поздіймались.
Один зелений бескид, другий – темний.
Здалека море хвилі золотії
Шле, наче провість волі і надії…
Чи се той світ, загублений, таємний,
Забутий незабутній рай надземний,
Що так давно шукають наші мрії?..

8. ТАТАРОЧКА


Там, за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще гуля по волі.
На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.
То закриє личко, то відкриє, –
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в сеї чарівниці!

9. БАХЧИСАРАЙ


Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край.
Скрізь мінарети й дерева сріблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темряві та в винограднім листі
Таємно плеще тихий водограй.
Повітря дише чарівним спокоєм,
Над сонним містом легкокрилим роєм
Витають красні мрії, давні сни.
І верховіттям тонкії тополі
Кивають стиха, шепотять поволі,
Про давні часи згадують вони…

10. БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ДВОРЕЦЬ


Хоч не зруйнована – руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.
Тут водограїв ледве чутна мова, –
Журливо, тихо гомонить вода, –
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакує оселя ся чудова.
Стоять з гарему звалища сумні,
Садок і башта; тут в колишні дні
Вродливі бранки вроду марнували.
Колись тут сила і неволя панувала,
Та сила зникла, все лежить в руїні, –
Неволя й досі править в сій країні!

11. БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ


Палкого сонця промені ворожі
На кладовище сиплються, мов стріли,
На те каміння, що вкрива могили,
Де правовірні сплять, піддані божі.
Ні квітів, ні дерев, ні огорожі…
І серед пустки, наче на сторожі,
Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,
Навіки в ній своє імення скрили.
З чужого краю тут співці бували
І тіні бранки любої шукали, –
Витає ж тута інша тінь, кривава:
Ні, тута не лежить краса гарема,
Марія смутна чи палка Зарема, –
Тут спочива бахчисарайська слава!

12. НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ


Смутна оселя!.. В веселій країні,
В горах зелених, в розкішній долині
Місця веселого ти не знайшов,
Смутний співець! умирать в самотині
В смутну оселю прийшов.
Звідси не видно ні моря ясного,
Гомону з міста не чутно гучного,
З бору соснового шум тут іде;
Гори лунають од вітру буйного,
Часом де дзвін загуде…
Стали в саду кипариси стіною
Оберігати в оселі спокою,
Лаври – неначе зсушила журба,
Тихо, журливо кива головою,
Віттям плакучим верба.
Все тут журливе кругом сеї хати, –
Та найсмутніші отії кімнати,
Де безталанний поет умирав:
Все тут забрали, що можна забрати, –
Смутку ж ніхто не забрав.
Вікна тьмянії, мов очі слабого,
В хаті порожній самотньо, убого,
Висить свічадо на голій стіні,
Млою повите, – дивитись на нього
Сумно здавалось мені…
Тута остатні «огні догоріли»,
Тута остатні «квітки облетіли»,
Тільки зосталася муза одна,
Що не лишила співця до могили,
Тута витає сумна.
Тіло поета в далекій чужині, –
Там, у тій самій холодній країні,
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза літа в самотині,
Кличе поета свого.

В ДИТЯЧОМУ КРУЗІ 

«НА ЗЕЛЕНОМУ ГОРБОЧКУ…»


На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.

[1885]


«ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО…»


Літо краснеє минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна… шкода волі!
Діти нудяться в хатині,
Нудять, нарікають:
«І нащо зима та люта? –
Все вони питають. –
Он все поле сніг завіяв,
Хоч не йди із хати!
У замкнуті дивись вікна,
Ніде й погуляти!
Сніг з морозом поморозив
Всі на полі квіти…
Десь зима та не скінчиться!»
Нарікають діти.
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне наше поле,
І зазеленіє, –
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.

«МАМО, ІДЕ ВЖЕ ЗИМА…»


«Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема…
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?» –
В неньки спитала дитина.
«Ні, не кожна, – одказує мати, –
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, –
Ще зосталась пташина маленька».
«Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?»
«Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна».
«Мамо, ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі, –
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач – розспівалися як !»
«Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати».
«Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!»
«Спів пташині потіха одна, –
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна».

[1891]


«ТІШСЯ, ДИТИНО, ПОКИ ЩЕ МАЛЕНЬКА…»


Тішся, дитино, поки ще маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні.
Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!
Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
Як то колись принесла
Тую цілющу-живущу водицю
Дрібна пташина мала?
Їй не страшні були дикі простори,
Скелі і хвилі морські,
Перелітала найвищії гори, –
Мала крильцята прудкі.
Так твоя думка швиденько полине,
Тільки їй волю даси,
І принесе з чарівної країни
Краплю живої роси.
І як приступить журба невсипуща
Та до серденька твого, –
Тая росиця цілюща-живуща
Буде живити його.
Хай же та мрія із думкою вкупці
Лине в незнані світа, –
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!

[1891]


ВЕСНЯНКА

(Сестрі Олесі)


Як яснеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце, –
Озвись на привіт весняний.
Олесю, серденько,
Співай веселенько!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!
Як бідну первістку,
Дочасну, морози поб’ють
І кущик любистку
Холоднії роси поллють, –
Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!
Як дрібнії дощі
Заслонять нам світ навесні,
Як нам молодощі
Пов’ються у хмари сумні, –
Не тратьмо надії
В літа молодії!
Весняного ранку
Співаймо, сестрице, веснянку!
На літо зелене
Поїду я геть в чужий край,
Згадай же про мене,
Як підеш по квіти у гай.
Спогадуй, Олесю,
Сестру свою Лесю!
Весняного ранку
Даю тобі сюю веснянку!

[6 квітня 1890 p.]



Примечания

1

(1) - Уро­чис­то (iтал.)

(обратно)

2

(2) - Ве­се­ло (iтал.)

(обратно)

3

(3) - Тут: акор­ди на ар­фi (iтал.).

(обратно)

4

(4) - Рон­до (пал.)

(обратно)

5

(5) - Нок­тюрн (iтал.)

(обратно)

6

(6) - Наз­ва стро­фи на сiм ряд­кiв (iтал.)

(обратно)

7

(7) - Без на­дiї спо­дi­ва­юсь! (лат.)

(обратно)

8

(8) - Комаров Михайло Федорович (1844-1913) - українсь­кий бібліограф, критик і фольклорист. Приятель сімї Косачів.

(обратно)

Оглавление

  • СIМ СТРУН
  •   DO
  •  
  •   МI
  •   FA
  •   SOL
  •  
  •   SI
  •  ЗОРЯНЕ НЕБО 
  •   *** Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!
  •   *** Єсть у ме­не од­на...
  •   *** Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi...
  •   ***  Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi...
  •   *** В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний...
  • КОНВАЛIЯ
  • НАПРОВЕСНІ
  • СОNТRА SРЕМ SРЕRО! [7]
  • КОЛИ ВТОМЛЮСЯ Я ЖИТТЯМ ЩОДЕННИМ
  • МІЙ ШЛЯХ
  • В’ЯЗЕНЬ
  • СПІВЕЦЬ
  • РОЗБИТА ЧАРКА
  • СОСНА
  • «ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА…»
  • САФО
  • ДО МОГО ФОРТЕПІАНО
  • ДОСВІТНІ ОГНІ
  • В МАГАЗИНІ КВІТОК
  • НАДІЯ
  • СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ
  •   «СТОРОНОНЬКО РІДНА! КОХАНИЙ МІЙ КРАЮ!»
  •   «УКРАЇНО! ПЛАЧУ СЛІЗЬМИ НАД ТОБОЮ…»
  •   «ВСІ НАШІ СЛЬОЗИ ТУГОЮ ПАЛКОЮ…»
  • СОН
  •  СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ
  • СОНЕТ
  • НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА
  • «СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН, І РИДАННЯ...”
  • ДО НАТУРИ
  • ВЕЧІРНЯ ГОДИНА
  • ЗАВІТАННЯ
  • НА ДАВНІЙ МОТИВ
  • ПІСНЯ
  • У ПУТЬ
  • ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ
  • ПОДОРОЖ ДО МОРЯ
  •   I Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!
  •   II Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви
  •   III Красо Ук­раїни, По­дол­ля!
  •   IV Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не
  •   V Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi
  •   VI Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!
  •   VII Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло
  •   VIII Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да
  •   IХ Кiнець по­до­ро­жi
  • КРИМСЬКІ СПОГАДИ 
  •   ЗАСПІВ
  •   1. ТИША МОРСЬКА
  •   2. ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..
  •   3. БЕЗСОННА НІЧ
  •   4. НА ЧОВНІ
  •   5. НЕГОДА
  •   6. МЕРДВЕН
  •   7. БАЙДАРИ
  •   8. ТАТАРОЧКА
  •   9. БАХЧИСАРАЙ
  •   10. БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ДВОРЕЦЬ
  •   11. БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ
  •   12. НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ
  • В ДИТЯЧОМУ КРУЗІ 
  •   «НА ЗЕЛЕНОМУ ГОРБОЧКУ…»
  •   «ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО…»
  •   «МАМО, ІДЕ ВЖЕ ЗИМА…»
  •   «ТІШСЯ, ДИТИНО, ПОКИ ЩЕ МАЛЕНЬКА…»
  • ВЕСНЯНКА