КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 406388 томов
Объем библиотеки - 537 Гб.
Всего авторов - 147251
Пользователей - 92486
Загрузка...

Впечатления

DXBCKT про Белозеров: Эпоха Пятизонья (Боевая фантастика)

Вторая часть (которую я собственно случайно и купил) повествует о продолжении ГГ первой книги (журналиста, чудом попавшего в «зону отчуждения», где эизнь его несколько раз «прожевала и выплюнула» уже в качестве сталкера).

Сразу скажу — несмотря на «уже привычный стиль» (изложения) эта книга «пошла гораздо легче» (чем часть первая). И так же надо сразу сказать — что все описанное (от слова) НИКАК не стыкуется с представлениями о «классической Зоне» (путь даже и в заявленном формате «Пятизонья»). Вообще (как я понял в данном издательстве, несмотря на «общую линейку») нет какого-либо определенного формата. Кто-то пишет «новоделы» в стиле «А.Т.Р.И.У.М.а», кто-то про «Пятизонье», а кто-то и вообще (просто) в жанре «постапокалипсис» (руководствуясь только своими личными представлениями).

Что касается конкретно этой книги — то автора «так несет по мутным волнам, бурных потоков фантазии»... что как-то (более-менее) четко охарактеризовать все происходящее с героем — не представляется возможным. Однако (стоит отметить) что несмотря на подобный подход — (благодаря автору) ГГ становится читателю как-то (уже) знакомым (или родным), и поэтому очередные... хм... его приключения уже не вызывают столь бурных (как ранее) обидных эскапад.

Видимо тут все дело связано как раз с ожиданием «принадлежности к жанру»... а поскольку с этим «определенные» проблемы, то и первой реакцией станеовится именно (читательское) неприятие... Между тем если подойти (ко всему написанному) с позиций многоплановости миров (и разных законов мироздания) в которых возможны ЛЮБЫЕ... Хм... действия... — то все повествование покажется «гораздо логичным», чем на первый (предвзятый) взгляд...

P.S И даже если «отойти» от «путешествий ГГ» по «мирам» — читателю (выдержавшему первую часть) будет просто интересна жизнь ГГ, который уже понял что «то что с ним было» и есть настоящая жизнь... А вот в «обыденной реальности» ему все обрыдло и... пусто. Не знаю как это более точно выразить, но видимо лучше (другого автора пишущего в жанре S.t.a.l.k.e.r) Н.Грошева (из книги «Шепот мертвых», СИ «Велес») это сказать нельзя:

«...Велес покинул отель, чувствуя нечто новое для себя. Ему было противно видеть этих людей. Он чувствовал омерзение от контакта с городом и его обитателями. Он чувствовал себя обманутым – тут все играли в какие-то глупые игры с какими-то глупыми, надуманными, полностью искусственными и противными самой сути человека, правилами. Но ни один их этих игроков никогда не жил. Они все существовали, но никогда не жили. Эти люди были так же мертвы, как и псы из точки: Четыре. Они ходили, говорили, ели и даже имели некоторые чувства, эмоции, но они были мертвы внутри. Они не умели быть стойкими, их можно было ломать и увечить. Они были просто мясом, не способным жить. Тот же Гриша, будь он тогда в деревеньке этой, пришлось бы с ним поступить как с Рубиком. Просто все они спят мёртвым сном: и эта сломавшаяся девочка и тот, кто её сломал – все они спят, все мертвы. Сидят в коробках городов и ни разу они не видели жизни. Они уверены, что их комфортный тёплый сон и есть жизнь, но стоит им проснуться и ужас сминает их разум, делает их визжащими, ни на что не годными существами. Рубик проснулся. Скинул сон и увидел чистую, лишённую любых наслоений жизнь – он впервые увидел её такой и свихнулся от ужаса...»

P.S.S Обобщая «все вышеизложенное» не могу отметить так же образовавшуюся тенденцию... Если про покупку первой части я даже не задумывался), на «второй» — все таки не пожалел потраченных денег... Ну а третью (при наличии) может быть даже и куплю))

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
plaxa70 про Абрамов: Школьник из девяностых (СИ) (Фэнтези)

Сразу оценю произведение - картон, не тратьте свое время. Теперь о том, что наболело. Стараюсь не комментировать книги, которые не понравились или не соответствуют моему мировозрению (каждому свое, как говорится), именно КНИГИ, а не макулатуру. Но иной раз, прочитав аннотацию, думаешь, может быть сегодня скоротаю приятный вечерок. Хренушки. И время впустую потрачено, и настроение на нуле. И в очередной раз приходит понимание, что либеральные ценности, декларирующий принцип: говори - что хочешь, пиши - что хочешь, это просто помойная яма, в которую человек не лезет с довольным лицом, а благоразумно обходит стороной.
Дорогие авторы! Если вас распирает и вы не можете не писать, попросите хотя бы десяток знакомых оценить ваш труд. Пожалейте других людей. Ведь свобода - это не только право говорить и писать, что вздумается, но и ответственность за свои слова и действия.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
citay про Корсуньский: Школа волшебства (Фэнтези)

Не смог пройти дальше первых предложений. Очень образованный человек, путает термех с начертательной геометрией. Дальше тоже самое, может и хуже.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
DXBCKT про Хайнс: Последний бойскаут (Боевик)

Комментируемый рассказ-Последний бойскаут

Я бы наверное никогда не купил (специально) данную книгу, но совершенно она случайно досталась мне (довеском к собранию книг серии «БГ» купленных «буквально даром»). Данная книга (другого издательства — не того что представлена здесь) — почти клон «БГ» по сути, а на деле является (видимо) малоизвестной попыткой запечатлеть «восторги от экранизации» очередного супербоевика (что «так кружили голову» во времена «вечного счастья от видаков, кассет и БигМака»). Сейчас же, несмотря на то - что 90 % этих «рассказов» (по факту) являются «полной дичью» порой «ностальгические чуства» берут верх и хочется чего-нибудь «эдакого» в духе «раннего и нетленного»., хотя... по прошествии времени некоторые их этих «вечных нетленок» внезапно «рассыпаются прахом»)).

В данной книге описан «стандартный сюжет» об очередном (фактически) супергерое, который однажды взявшись за дело (ГГ по профессии детектив) не бросает его несмотря ни на что (гибель клиентки, угрозу смерти для себя лично и своей семьи, неоднократные «попытки зажмурить всех причастных» и заинтересованность в этом «неких верхов» (против которых обычно выступать «… что писать против ветра...»). Но наш герой «наплевал на это» и мчится... эээ... в общем мчится невзирая на «огонь преследователей», обвинение в убийстве (в котором наш ГГ разумеется не виновен, т.к его подставили) и визг полицейских сирен (копы то тоже «на хвосте»).

В общем... очень похоже на очередной супербестселлер того времени — «Последний киногерой». Все взрывается, стреляет, куда-то бежит... и... совсем непонятно как «это» вообще могло «вызывать восторг». Хотя... если смотреть — то вполне вероятно, но вот читать... Хм... как-то не очень)

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
Stribog73 про Артюшенко: Шутка с питоном. Рассказы (Природа и животные)

Книжка хорошая, но не стоит всему, что в ней написано верить на 100%.
Так, читаем у автора: "ЭФА — небольшая, очень ядовитая змейка...". Это справедливо по отношению к песчаной эфе, обитающей в Южной Азии и Северной Африке. Песчаная эфа же, обитающая в пустынях и полупустынях Средней Азии и Казахстана слабоядовита. Её яд слабее даже яда степной гадюки. И меня кусала, и приятеля моего кусала - и ничего. Но змея агрессивная и не боится человека, в отличии, например, от гюрзы. Если эфа куда-то ползет и вы оказались у нее на пути - она не свернет, а попрет прямо на вас. Такая ее наглость, видимо, связана с тем, что эфа - рекордсмен среди змей по скорости укуса - 1/18 секунды. Как скорость удара кулаком хорошего чернопоясного каратиста. По этой причине ловить ее голыми руками - нереально, если вы только не Брюс Ли.
Гюрза же, хоть и самая ядовитая из змей СССР, совсем не агрессивна. Случаев столкновения нос к носу с ней сотни (например, рыбаков на берегах небольших озер Казахстана). В таких ситуациях надо просто замереть и не двигаться пока гюрза не уползет.
Песчаных удавчиков в полупустынях и пустынях Казахстана полным-полно, но поймать крупный экземпляр (50 см. и больше) удается довольно редко.
Медянка встречается не только на Украине, на Кавказе и в Западном Казахстане, но их полно, например, и в Поволжье.
Тем, кто заночевал в степи, не стоит особо опасаться, что к вам в палатку заползет змея. Гораздо больше шансов, что в палатку заберется какое-нибудь опасное членистоногое - фаланга, паук-волк, скорпион или даже каракурт. Кстати, фаланга хоть и не ядовита, но не брезгует питаться падалью, так что ее укус может иногда привести к серьезным последствиям.

P.S. А вот водяных ужей по берегам водоемов Казахстана - полно. Иногда просто кишмя.

P.P.S. Кому интересны рептилии Казахстана, посмотрите сайт https://reptilia.club/. Там много что есть, правда пока далеко не всё. Например, нет песчаной эфы, нет четырехполосого полоза, нет еще двух видов агам.

Рейтинг: +2 ( 4 за, 2 против).
greysed про Вэй: По дорогам Империи (Боевая фантастика)

в полне читабельно,парень из мира S-T-I-K-S попал в будущие средневековье , и так бывает

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Беседин. Второй про Шапко: Синдром веселья Плуготаренко (Современная проза)

Сложный пронзительный роман с неожиданной трагической развязкой. Единственный недостаток - автор грешит порой натурализмом. Однако мы как-то подзабыли, через что пришлось пройти нашим ребятам в Афганистане. Ставлю пятерку.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
загрузка...

Гайдамаки (fb2)

- Гайдамаки (а.с. Класика української літератури-2) 370 Кб (скачать fb2) - Тарас Григорович Шевченко

Настройки текста:



ПОЕМА

ГАЙДАМАКИ

Все йде, все ми­нає - і краю не­має.

Куди ж во­но ділось? відкіля взя­лось?

І ду­рень, і муд­рий нічо­го не знає.

Живе… уми­рає… од­но зацвіло,

А дру­ге зав'яло, навіки зав'яло…

І лис­тя по­жовк­ле вітри роз­нес­ли.

А со­неч­ко вста­не, як пер­ше вста­ва­ло,

І зорі чер­воні, як пер­ше пли­ли,

Попливуть і потім, і ти, біло­ли­ций,

По синьому не­бу вий­деш по­гу­лять,

Вийдеш по­ди­виться в жо­ло­бок, кри­ни­цю

І в мо­ре безк­рає, і бу­деш сіять,

Як над Вавіло­ном, над йо­го са­да­ми

І над тим, що бу­де з на­ши­ми си­на­ми.

Ти вічний без краю!.. люб­лю роз­мов­лять,

Як з бра­том, з сест­рою, роз­мов­лять з то­бою,

Співать тобі ду­му, що ти ж на­шеп­тав.

Порай мені ще раз, де дітись з жур­бою?

Я не оди­но­кий, я не си­ро­та,

Єсть у ме­не діти, та де їх подіти?

Заховать з со­бою? - гріх, ду­ша жи­ва!

А мо­же, їй лег­ше бу­де на тім світі,

Як хто про­чи­тає ті сльози-сло­ва,

Що так во­на щи­ро ко­лись ви­ли­ва­ла,

Що так во­на ниш­ком над ни­ми ри­да­ла.

Ні, не за­хо­ваю, бо ду­ша жи­ва.

Як не­бо бла­кит­не - не­ма йо­му краю,

Так душі по­чи­ну і краю не­має.

А де во­на бу­де? хи­мерні сло­ва!

Згадай же хто-не­будь її на сім світі,

Безславному тяж­ко сей світ по­ки­дать.

Згадайте, дівча­та,- вам тре­ба зга­дать!

Вона вас лю­би­ла, ро­жевії квіти,

І про ва­шу до­лю лю­би­ла співать.

Поки сон­це вста­не, спо­чи­вай­те, діти,

А я поміркую, ва­таж­ка де взять.

Сини мої, гай­да­ма­ки!

Світ ши­ро­кий, во­ля,

Ідіть, си­ни, по­гу­ляй­те,

Пошукайте долі.

Сини мої не­ве­ликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щи­ро без ма­тері

Привітає в світі?

Сини мої! ор­ли мої!

Летіть в Ук­раїну,

Хоч і ли­хо зустрінеться,

Так не на чу­жині.

Там най­деться ду­ша щи­ра,

Не дасть по­ги­ба­ти,

А тут… а тут… тяж­ко, діти!

Коли пус­тять в ха­ту,

То, зустрівши, насміються,

Такі, бач­те, лю­ди:

Все письменні, дру­ко­вані,

Сонце навіть гу­дять:

“Не відтіля, ка­же,- схо­дить,

Та не так і світить;

Отак,- ка­же,- бу­ло б тре­ба…”

Що маєш ро­би­ти?

Треба слу­хать, мо­же, й справді

Не так сон­це схо­дить,

Як письменні на­чи­та­ли…

Розумні, та й годі!

А що ж на вас во­ни ска­жуть?

Знаю ва­шу сла­ву!

Поглузують, по­кеп­ку­ють

Та й ки­нуть під ла­ву.

“Нехай,- ска­жуть,- спо­чи­ва­ють,

Поки батько вста­не

Та роз­ка­же по-на­шо­му

Про свої гетьма­ни.

А то ду­рень роз­ка­зує

Мертвими сло­ва­ми

Та яко­гось-то Яре­му

Веде пе­ред на­ми

У пос­то­лах. Ду­рень! ду­рень!

Били, а не вчи­ли.

Од ко­зацт­ва, од гетьманст­ва

Високі мо­ги­ли -

Більш нічо­го не ос­та­лось,

Та й ті роз­ри­ва­ють;

А він хо­че, щоб слу­ха­ли,

Як старці співа­ють.

Дарма пра­ця, па­не-бра­те:

Коли хо­чеш гро­шей,

Та ще й сла­ви, то­го ди­ва,

Співай про Матрьошу,

Про Па­ра­шу, ра­дость на­шу,

Султан, пар­кет, шпо­ри,

От де сла­ва!!! а то співа:

“Грає синє мо­ре”,

А сам пла­че, за то­бою

І твоя гро­ма­да

У сіря­ках!..” Прав­да, мудрі!

Спасибі за ра­ду.

Теплий ко­жух, тілько шко­да -

Не на ме­не ши­тий,

А ро­зум­не ва­ше сло­во

Брехнею підби­те.

Вибачайте… кричіть собі,

Я слу­хать не бу­ду,

Та й до се­бе не пок­ли­чу:

Ви ро­зумні лю­ди -

А я ду­рень; один собі,

У моїй ха­тині

Заспіваю, за­ри­даю,

Як ма­ла ди­ти­на.

Заспіваю,- мо­ре грає,

Вітер повівав,

Степ чорніє, і мо­ги­ла

З вітром роз­мов­ляє.

Заспіваю,- роз­вер­ну­лась

Висока мо­ги­ла,

Аж до мо­ря за­по­рожці

Степ ши­ро­кий кри­ли.

Отамани на во­ро­них

Перед бун­чу­ка­ми

Вигравають… а по­ро­ги

Меж оче­ре­та­ми

Ревуть, стог­нуть - роз­сер­ди­лись,

Щось страш­не співа­ють.

Послухаю, по­жу­рю­ся,

У ста­рих спи­таю:

“Чого, батьки, су­муєте?”

“Невесело, си­ну!

Дніпро на нас роз­сер­див­ся,

Плаче Ук­раїна…”

І я пла­чу; а тим ча­сом

Пишними ря­да­ми

Виступають ота­ма­ни,

Сотники з па­на­ми

І гетьма­ни; всі в зо­лоті

У мою ха­ти­ну

Прийшли, сіли ко­ло ме­не

І про Ук­раїну

Розмовляють, роз­ка­зу­ють,

Як Січ бу­ду­ва­ли,

Як ко­за­ки на бай­да­ках

Пороги ми­на­ли,

Як гу­ля­ли по синьому,

Грілися в Ску­тарі

Та як, люльки за­ку­рив­ши

В Польщі на по­жарі,

В Ук­раїну вер­та­ли­ся,

Як бен­ке­ту­ва­ли.

“Грай, коб­за­рю, лий, шин­ка­рю!”

Козаки гу­ка­ли.

Шинкар знає, на­ли­ває

І не сха­ме­неться;

Кобзар вшква­рив, а ко­за­ки -

Аж Хор­ти­ця гнеться

Метелиці та го­па­ка

Гуртом од­ди­ра­ють;

Кухоль хо­дить, пе­ре­хо­дить,

Так і ви­си­хає.

“Гуляй, па­не, без жу­па­на,

Гуляй, вітре, по­лем;

Грай, коб­за­рю, лий, шин­ка­рю,

Поки вста­не до­ля”.

Взявшись в бо­ки, навп­рисідки

Парубки з діда­ми.

“Отак, діти! доб­ре, діти!

Будете па­на­ми”.

Отамани на бен­кеті,

Неначе на раді,

Походжають, роз­мов­ля­ють;

Вельможна гро­ма­да

Не втерпіла, уда­ри­ла

Старими но­га­ми.

А я див­люсь, пог­ля­даю,

Сміюся сльоза­ми.

Дивлюся, сміюся, дрібні ути­раю,

Я не оди­но­кий, є з ким в світі жить;

У моїй ха­тині, як в сте­пу безк­раїм,

Козацтво гу­ляє, бай­рак го­мо­нить;

У моїй ха­тині синє мо­ре грає,

Могила су­мує, то­по­ля шу­мить,

Тихесенько Гри­ця дівчи­на співає,

Я не оди­но­кий, є з ким вік до­жить.

От де моє доб­ро, гроші,

От де моя сла­ва,

А за ра­ду спа­сибі вам,

За ра­ду лу­ка­ву.

Буде з ме­не, по­ки жи­ву,

І мерт­во­го сло­ва,

Щоб ви­ли­вать жур­бу, сльози.

Бувайте здо­рові!

Піду синів вип­ро­вод­жать

В да­ле­ку до­ро­гу.

Нехай ідуть,- мо­же, най­дуть

Козака ста­ро­го,

Що привіта моїх діток

Старими сльоза­ми.

Буде з ме­не. Ска­жу ще раз:

Пан я над па­на­ми.

* * *

Отак, си­дя в кінці сто­ла,

Міркую, га­даю:

Кого про­сить? хто по­ве­де?

Надворі світає;

Погас місяць, го­рить сон­це.

Гайдамаки вста­ли,

Помолились, одяг­ли­ся,

Кругом ме­не ста­ли,

Сумно, сум­но, як си­ро­ти,

Мовчки по­хи­ли­лись.

“Благослови,- ка­жуть,- батьку,

Поки маєм си­лу;

Благослови шу­кать до­лю

На ши­рокім світі”.

“Постривайте… світ не ха­та,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ва­таж­ком

Піде пе­ред ва­ми,

Хто про­ве­де? Ли­хо, діти,

Лихо мені з ва­ми!

Викохав вас, ви­го­ду­вав,

Виросли чи­малі,

Йдете в лю­ди, а там те­пер

Все письмен­не ста­ло.

Вибачайте, що не вив­чив,

Бо й ме­не хоч би­ли,

Добре би­ли, а ба­га­то

Дечому нав­чи­ли!

Тма, мна знаю, а оксію

Не втну та­ки й досі.

Що ж вам ска­жуть? Ходім, си­ни,

Ходімо, поп­ро­сим.

Єсть у ме­не щи­рий батько

(Рідного не­має) -

Дасть він мені ра­ду з ва­ми,

Бо сам здо­ров знає,

Як то тяж­ко блу­кать в світі

Сироті без ро­ду;

А до то­го - ду­ша щи­ра,

Козацького ро­ду,

Не од­цу­равсь то­го сло­ва,

Що ма­ти співа­ла,

Як ма­ло­го по­ви­ва­ла,

З ма­лим роз­мов­ля­ла;

Не од­цу­равсь то­го сло­ва,

Що про Ук­раїну

Сліпий ста­рець, су­му­ючи,

Співає під ти­ном.

Любить її, ду­му прав­ди,

Козацькую сла­ву,

Любить її! Ходім, си­ни,

На ра­ду лас­ка­ву.

Якби не він спіткав ме­не

При лихій го­дині,

Давно б досі за­хо­ва­ли

В снігу на чу­жині,

Заховали б та й ска­за­ли:

“Так… якесь ле­да­що…”

Тяжко, важ­ко ну­дить світом,

Не зна­ючи за що.

Минулося, щоб не сни­лось!..

Ходімо, хлоп'ята!

Коли мені на чу­жині

Не дав по­ги­ба­ти,

То й вас прий­ме, привітає,

Як свою ди­ти­ну.

А од йо­го, по­мо­лив­шись,

Гайда в Ук­раїну!”

Добридень же, та­ту, в ха­ту!

На твоїм по­ро­гу

Благослови моїх діток

В да­ле­ку до­ро­гу.

[С.-Петербург, 1841, ап­ре­ля 7]

ІНТРОДУКЦІЯ

Була ко­лись шля­хет­чи­на,

Вельможная пані;

Мірялася з мос­ка­ля­ми,

З ор­дою, з сул­та­ном,

З німо­тою… Бу­ло ко­лись…

Та що не ми­нає?

Було, шлях­та, знай, чва­ниться,

День і ніч гу­ляє

Та ко­ро­лем ко­вер­зує…

Не ска­жу Сте­па­ном

Або Яном Собієським:

Ті два нез­ви­чай­ні,

А інши­ми. Не­бо­ра­ки

Мовчки па­ну­ва­ли.

Сейми, сей­ми­ки ревіли,

Сусіде мов­ча­ли,

Дивилися, як ко­ролі

Із Польщі втіка­ють,

Та слу­ха­ли, як шля­хетст­во

Навісне гу­кає.

“Nie poz­wa­lam! nie poz­wa­lam!”

Шляхта ре­пе­тує,

А маг­на­ти па­лять ха­ти,

Шабельки гар­ту­ють.

Довго та­ке тво­ри­ло­ся,

Поки не в Вар­шаві

Запанував над ля­ха­ми

Понятовський жва­вий.

Запанував, та й ду­мав шлях­ту

Приборкать трош­ки… не зумів!

Добра хотів, як дітям ма­ти,

А мо­же, й ще чо­го хотів.

Єдине сло­во “nie poz­wa­lam”

У шлях­ти ду­мав одібрать,

А потім… Польща за­па­ла­ла,

Панки ска­зи­ли­ся… Кричать:

“Го­но­ру сло­во, дар­ма пра­ця!

Поганець, най­мит мос­ка­ля!”

На ґвалт Пу­лавсько­го і Па­ца

Встає шля­хетськая зем­ля,

І - ра­зом сто кон­фе­де­рацій.

Розбрелись кон­фе­де­ра­ти

По Польщі, Во­лині,

По Литві, по Мол­да­ва­нах

І по Ук­раїні;

Розбрелися та й за­бу­ли

Волю ря­ту­ва­ти,

Полигалися з жи­да­ми,

Та й ну руй­ну­ва­ти.

Руйнували, мор­ду­ва­ли,

Церквами то­пи­ли…

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Ножі ос­вя­ти­ли.

ГАЛАЙДА

“Яремо! герш-ту, хамів си­ну?

Піди ко­би­лу при­ве­ди,

Подай па­тин­ки гос­по­дині

Та при­не­си мені во­ди,

Вимети ха­ту, вне­си дро­ва,

Посип інди­кам, гу­сям дай,

Піди до льоху, до ко­ро­ви,

Та швид­ше, ха­ме!.. Пост­ри­вай!

Упоравшись, біжи в Вільша­ну:

Їмості тре­ба. Не ба­рись”.

Пішов Яре­ма, по­хи­ливсь.

Отак уранці жид по­га­ний

Над ко­за­ком ко­вер­зу­вав.

Ярема гнув­ся, бо не знав,

Не знав, сіро­ма­ха, що ви­рос­ли кри­ла,

Що не­ба дос­та­не, ко­ли по­ле­тить,

Не знав, на­ги­нав­ся…

О бо­же мій ми­лий!

Тяжко жить на світі, а хо­четься жить:

Хочеться ди­ви­тись, як со­неч­ко сяє,

Хочеться пос­лу­хать, як мо­ре заг­рає,

Як пташ­ка ще­бе­че, бай­рак го­мо­нить,

Або чор­ноб­ри­ва в гаю заспіває…

О бо­же мій ми­лий, як ве­се­ло жить!

Сирота Яре­ма, си­ро­та убо­гий:

Ні сест­ри, ні бра­та, ніко­го не­ма!

Попихач жидівський, виріс у по­ро­гу;

А не кле­не долі, лю­дей не зай­ма.

Та й за що їх ла­ять? хіба во­ни зна­ють,

Кого тре­ба гла­дить, ко­го ка­ту­вать?

Нехай бен­ке­ту­ють… У їх до­ля дбає,

А си­роті тре­ба са­мо­му прид­бать.

Трапляється, ча­сом ти­хенько зап­ла­че,

Та й то не од то­го, що сер­це бо­лить:

Що-небудь зга­дає або що по­ба­чить…

Та й зно­ву за пра­цю. Отак тре­ба жить!

Нащо батько, ма­ти, ви­сокі па­ла­ти,

Коли не­ма сер­ця з сер­цем роз­мов­лять?

Сирота Яре­ма - си­ро­та ба­га­тий,

Бо є з ким зап­ла­кать, є з ким заспівать:

Єсть карії очі - як зіроньки, ся­ють,

Білі ру­че­ня­та - мліють-обніма­ють,

Єсть сер­це єди­не, сер­денько діво­че,

Що пла­че, сміється, і мре, й ожи­ває,

Святим ду­хом се­ред ночі

Понад ним ви­тає.

Отакий-то мій Яре­ма,

Сирота ба­га­тий.

Таким і я ко­лись-то був.

Минуло, дівча­та…

Минулося, розійшло­ся,

І сліду не ста­ло.

Серце мліє, як зга­даю…

Чому не ос­та­лось?

Чому не ос­та­лось, чо­му не ви­та­ло?

Легше бу­ло б сльози, жур­бу ви­ли­вать.

Люде одібра­ли, бо їм бу­ло ма­ло.

“Нащо йо­му до­ля? тре­ба за­ко­пать:

Він і так ба­га­тий…”

Багатий на ла­ти

Та на дрібні сльози - бо­дай не вти­рать!

Доле моя, до­ле! де те­бе шу­кать?

Вернися до ме­не, до моєї ха­ти,

Або хоч прис­ни­ся… не хо­четься спать.

Вибачайте, лю­де добрі:

Може, не до ла­ду,

Та прок­ля­те ли­хо-злидні

Кому не за­ва­дить?

Може, ще раз зустріне­мось,

Поки шкан­ди­баю

За Яре­мою по світу,

А мо­же… й не знаю.

Лихо, лю­де, всю­ди ли­хо,

Нігде при­гор­нуться:

Куди, ка­же, хи­лить до­ля,

Туди й тре­ба гнуться,

Гнуться мовч­ки, усміхаться,

Щоб лю­де не зна­ли,

Що на серці за­хо­ва­но,

Щоб не привіта­ли.

Бо їх лас­ка… не­хай сниться

Тому, в ко­го до­ля,

А си­роті щоб не сни­лась,

Не сни­лась ніко­ли!

Тяжко, нуд­но роз­ка­зу­вать,

А мов­чать не вмію.

Виливайся ж, сло­во-сльози:

Сонечко не гріє,

Не ви­су­шить. Поділю­ся

Моїми сльоза­ми…

Та не з бра­том, не з сест­рою

З німи­ми стіна­ми

На чу­жині… А по­ки що -

До корч­ми вер­ну­ся,

Що там ро­биться.

Жидюга

Дрижить, ізігнув­шись

Над ка­ган­цем: лічить гроші

Коло ліжка, кля­тий.

А на ліжку… ох, аж душ­но!..

Білі ру­че­ня­та

Розкидала, розк­ри­ла­ся…

Як квіточ­ка в гаю,

Червоніє; а па­зу­ха…

Пазухи не­має -

Розірвана… Ма­буть, душ­но

На пе­рині спа­ти

Одинокій, мо­ло­денькій;

Ні з ким роз­мов­ля­ти,

Одна шеп­че. Нес­ка­зан­но

Гарна нех­ре­ще­на!

Ото доч­ка, а то батько -

Чортова ки­ше­ня.

Стара Хай­ка ле­жить долі,

В пе­ри­нах по­га­них.

Де ж Яре­ма? Взяв­ши тор­бу,

Потяг у Вільша­ну.

КОНФЕДЕРАТИ

“Одчиняй, прок­ля­тий жи­де!

Бо бу­деш би­тий… од­чи­няй!

Ламайте двері, по­ки вий­де

Старий пас­ку­да!”

“Пост­ри­вай!

Стривайте, за­раз!”

“На­га­ями

Свиняче ухо! Жар­ту­вать,

Чи що, ти хо­чеш?”

“Я? з па­на­ми?

Крий бо­же! за­раз, дай­те встать,

Ясновельможні (ниш­ком - свині)”.

“Пане пол­ков­ни­ку, ла­май!”

Упали двері… а на­гай

Малює вздовж жидівську спи­ну.

“Здоров, сви­не, здо­ров, жи­де,

Здоров, чортів си­ну!”

Та на­гаєм, та на­гаєм.

А жид зог­нув спи­ну:

“Не жар­туй­те, мості-па­не!”

“Добривечір в ха­ту!

Ще раз шельму! ще раз!.. годі!

Вибачай, прок­ля­тий!

Добривечір! а де доч­ка?”

“Умерла, па­но­ве”.

“Лжеш, Іудо! на­га­ями!”

Посипались зно­ву.

“Ой па­ноч­ки-го­луб­чи­ки,

Єй-богу, не­має!”

“Брешеш, шельмо!”

“Коли бре­шу,

Нехай бог ка­рає!”

“Не бог, а ми. Приз­на­вай­ся!”

“Нащо б мав хо­ва­ти,

Якби жи­ва? Не­хай, бо­же,

Щоб я був прок­ля­тий!..”

“Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, па­но­ве,

Літаню співає.

Перехрестись!”

“Як же во­но?

Далебі, не знаю”.

“Отак, ди­вись…”

Лях хрес­титься,

А за ним Іуда,

“Браво! бра­во! ох­рес­ти­ли.

Ну, за та­ке чу­до

Могоричу, мості-па­не!

Чуєш, ох­ре­ще­ний?

Могоричу!”

“За­раз, за­раз!”

Ревуть, мов ска­жені,

Ревуть ля­хи, а пос­та­вець

По сто­лу гу­ляє.

“Єще Польща не згіне­ла!”

Хто ку­ди гу­кає.

“Давай, жи­де!”

Ох­ре­ще­ний

Із льоху та в ха­ту,

Знай, шмиг­ляє, на­ли­ває;

А кон­фе­де­ра­ти,

Знай, гу­ка­ють: “Жи­де! ме­ду!”

Жид не сха­ме­неться.

“Де цим­ба­ли? грай, псявіро!”

Аж корч­ма тря­сеться -

Краков'яка од­ди­ра­ють,

Вальса та ма­зу­ра.

І жид гля­не, та ни­щеч­ком:

“Шляхетська на­ту­ра!”

“Добре, годі! те­пер співай!”

“Не вмію, єй-бо­гу!”

“Не бо­жись, со­ба­ча шку­ро!”

“Яку ж вам? Не­бо­гу?”

“Була собі Ганд­зя,

Каліка не­бо­га,

Божилася,

Молилася,

Що боліли но­ги;

На пан­щи­ну не хо­ди­ла,

А за па­руб­ка­ми

Тихесенько,

Гарнесенько

Поміж бур'яна­ми”.

“Годі! годі! це по­га­на:

Схизмати співа­ють”.

“Якої ж вам? хіба оцю?

Стривайте, зга­даю…”

“Перед па­ном Хве­до­ром

Ходить жид хо­до­ром,

І зад­ком,

І пе­ред­ком

Перед па­ном Хведірком”.

“Добре, годі! те­пер пла­ти!”

“Жартуєте, па­не:

За що пла­тить?”

“Що слу­ха­ли.

Не кри­вись, по­га­ний!

Не жар­туєм. Да­вай гроші!”

“Де мені їх взя­ти?

Ні ше­ля­га, я панською

Ласкою ба­га­тий”.

“Лжеш, со­ба­ко! приз­на­вай­ся!

А ну­те, па­но­ве,

Батогами!”

Засвистіли,

Хрестять Лей­бу зно­ву.

Періщили, періщи­ли,

Аж пір'я летіло…

“Єй же бо­гу, ні ше­ля­га!

Їжте моє тіло!

Ні ше­ля­га! ґвалт! ря­туй­те!”

“Ось ми по­ря­туєм”.

“Постривайте, я щось ска­жу”.

“Почуєм, по­чуєм,

Та не бре­ши, бо, хоч здох­ни,

Брехня не по­мо­же”.

“Ні, в Вільшаній…”

“Твої гроші?”

“Мої!.. хо­вай бо­же!

Ні, я ка­жу, що в Вільшаній…

Вільшанські схиз­ма­ти

По три сем'ї, по чо­ти­ри

Живуть в одній хаті”.

“Ми це знаєм, бо ми са­ми

Їх так очух­ра­ли”.

“Та ні, не те… ви­ба­чай­те…

Щоб ли­ха не зна­ли,

Щоб вам гроші прис­ни­ли­ся..

Бачте, у Вільшаній

У костьолі… у ти­та­ря…

А доч­ка Ок­са­на!

Ховай бо­же! як пан­ноч­ка!

Що-то за хо­ро­ше!

А червінців! хоч не йо­го,

Так що? аби гроші”.

“Аби гроші, од­на­ко­во!

Правду Лей­ба ка­же;

А щоб пев­на бу­ла прав­да,

Нехай шлях по­ка­же.

Одягайся!”

Поїхали

Ляхи у Вільша­ну.

Один тілько під ла­вою

Конфедерат п'яний

Не зду­жа встать, а кур­ни­ка,

П'яний і ве­се­лий:

“My zyj­emy, my zyj­emy,

Polska nie zgi­ne­la”.

ТИТАР

“У гаю, гаю

Вітру не­має;

Місяць ви­со­ко,

Зіроньки ся­ють.

Вийди, сер­денько,

Я виг­ля­даю;

Хоч на го­ди­ну,

Моя риб­чи­но!

Виглянь, го­луб­ко,

Та по­вор­куєм,

Та по­су­муєм;

Бо я да­ле­ко

Сю ніч манд­рую.

Виглянь же, пташ­ко,

Моє сер­денько,

Поки бли­зенько,

Та по­вор­куєм…

Ох, тяж­ко, важ­ко!”

Отак, хо­дя попід гаєм,

Ярема співає,

Виглядає; а Ок­са­ни

Немає, не­має.

Зорі ся­ють; се­ред не­ба

Горить біло­ли­ций;

Верба слу­ха со­ло­вей­ка,

Дивиться в кри­ни­цю;

На ка­лині, над во­дою,

Так і ви­ли­ває,

Неначе зна, що дівчи­ну

Козак виг­ля­дає.

А Яре­ма по до­лині

Ледве-ледве хо­дить,

Не ди­виться, не слу­хає…

“Нащо мені вро­да,

Коли не­ма долі, не­ма та­ла­ну!

Літа мо­лодії мар­но про­па­дуть.

Один я на світі без ро­ду, і до­ля -

Стеблина-билина на чу­жо­му полі.

Стеблину-билину вітри роз­не­суть:

Так і ме­не лю­де не зна­ють, де діти.

За що ж од­цу­ра­лись? Що я си­ро­та?

Одно бу­ло сер­це, од­но на всім світі,

Одна ду­ша щи­ра, та ба­чу, що й та,

Що й та од­цу­ра­лась”.

І хли­ну­ли сльози.

Поплакав сер­де­га, утер ру­ка­вом.

“Оставайсь здо­ро­ва. В да­лекій до­розі

Найду або до­лю, або за Дніпром

Ляжу го­ло­вою… А ти не зап­ла­чеш,

А ти не по­ба­чиш, як во­рон клює

Ті карії очі, ті очі ко­зачі,

Що ти цілу­ва­ла, сер­денько моє!

Забудь мої сльози, за­будь си­ро­ти­ну,

Забудь, що кля­ла­ся; дру­го­го шу­кай;

Я тобі не па­ра: я в сірій сви­тині,

А ти ти­тарівна. Кращого вітай,

Вітай, ко­го знаєш… та­ка моя до­ля.

Забудь ме­не, пташ­ко, за­будь, не жу­рись

А ко­ли по­чуєш, що на чужім полі

Поляг го­ло­вою,- ниш­ком по­мо­лись.

Одна, сер­це, на всім світі

Хоч ти по­мо­ли­ся!”

Та й зап­ла­кав сіро­ма­ха,

На кий по­хи­лив­шись.

Плаче собі ти­хе­сенько…

Шелест!.. ко­ли гля­не:

Попід гаєм, мов ла­соч­ка,

Крадеться Ок­са­на.

Забув; побіг; об­ня­ли­ся.

“Серце!” - та й зомліли.

Довго-довго тілько - “сер­це”,

Та й зно­ву німіли.

“Годі, пташ­ко!”

“Ще тро­шеч­ки,

Ще… ще… си­зок­ри­лий!

Вийми ду­шу!.. ще раз… ще раз.

Ох, як я вто­ми­лась!”

“Одпочинь, моя ти зо­ре!

Ти з не­ба злетіла!”

Послав свит­ку. Як ясоч­ка,

Усміхнулась, сіла.

“Сідай же й ти ко­ло ме­не”.

Сів, та й об­ня­ли­ся.

“Серце моє, зо­ре моя,

Де це ти зоріла?”

“Я сьогодні за­ба­ри­лась:

Батько за­не­ду­жав;

Коло йо­го все по­ра­лась…”

“А ме­не й бай­ду­же?”

“Який-бо ти, єй же бо­гу!”

І сльози блис­ну­ли.

“Не плач, сер­це, я жар­тую”.

“Жарти!”

Усміхну­лась.

Прихилилась го­лов­кою

Та й ніби зас­ну­ла.

“Бач, Ок­са­но, я жар­тую,

А ти й справді пла­чеш.

Ну, не плач же, глянь на ме­не:

Завтра не по­ба­чиш.

Завтра бу­ду я да­ле­ко,

Далеко, Ок­са­но…

Завтра вночі у Чиг­рині

Свячений дос­та­ну.

Дасть він мені срібло-зло­то,

Дасть він мені сла­ву;

Одягну те­бе, обую,

Посаджу, як па­ву,

На дзиґли­ку, як гетьман­шу,

Та й ди­ви­тись бу­ду;

Поки не вмру, ди­ви­ти­мусь”.

“А мо­же, й за­бу­деш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з па­на­ми,

Найдеш собі шлях­тя­ноч­ку,

Забудеш Ок­са­ну!”

“Хіба кра­ща є за те­бе?”

“Може, й є, - не знаю”.

“Гнівиш бо­га, моє сер­це:

Кращої не­має

Ні на небі, ні за не­бом;

Ні за синім мо­рем

Нема кра­щої за те­бе!”

“Що се ти го­во­риш?

Схаменися!”

“Правду, риб­ко!”

Та й зно­ву, та й зно­ву.

Довго во­ни, як ба­чи­те,

Меж мо­ви-роз­мо­ви

Цілувались, обніма­лись

З усієї си­ли;

То пла­ка­ли, то бо­жи­лись,

То ще раз бо­жи­лись.

Їй Яре­ма роз­ка­зу­вав,

Як жить во­ни бу­дуть

Укупочці, як зо­ло­то

І до­лю до­бу­де,

Як виріжуть гай­да­ма­ки

Ляхів в Ук­раїні,

Як він бу­де па­ну­ва­ти,

Коли не за­ги­не.

Аж об­рид­ло слу­ха­ючи,

Далебі, дівча­та!

“Ото який! мов і справді

Обридло!”

А ма­ти

Або батько як по­ба­чать,

Що ви, мої любі,

Таке ди­во чи­таєте,

Гріха на всю гу­бу!

Тоді, тоді… та цур йо­му,

А ду­же ціка­ве!

А над­то вам роз­ка­зать би,

Як ко­зак чор­ня­вий

Під вер­бою, над во­дою,

Обнявшись, су­мує;

А Ок­са­на, як го­луб­ка,

Воркує, цілує;

То зап­ла­че, то зомліє,

Головоньку схи­лить:

“Серце моє, до­ле моя!

Соколе мій ми­лий!

Мій!..” - аж вер­би на­ги­на­лись

Слухать тую мо­ву.

Ото мо­ва! Не роз­ка­жу,

Мої чор­ноб­рові,

Не роз­ка­жу про­тив ночі,

А то ще прис­ниться.

Нехай собі розійдуться

Так, як ізійшли­ся,

Тихесенько, гар­не­сенько,

Щоб ніхто не ба­чив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі ко­зачі.

Нехай собі… Мо­же, ще раз

Вони на сім світі

Зустрінуться… по­ба­чи­мо…

А тим ча­сом світить

З усіх вікон у ти­та­ря.

Що то там тво­риться?

Треба гля­нуть та роз­ка­зать…

Бодай не ди­виться!

Бодай не ди­ви­тись, бо­дай не ка­за­ти!

Бо за лю­дей со­ром, бо сер­це бо­лить.

Гляньте, по­дивіться: то кон­фе­де­ра­ти,

Люде, що зібра­лись во­лю бо­ро­нить.

Боронять, прок­ляті… Будь прок­ля­та ма­ти,

І день, і го­ди­на, ко­ли по­нес­ла,

Коли по­ро­ди­ла, на світ при­ве­ла!

Дивіться, що роб­лять у ти­та­ря в хаті

Пекельнії діти.

У печі па­ла

Огонь і світить на всю ха­ту,

В кут­ку со­ба­кою дри­жить

Проклятий жид; кон­фе­де­ра­ти

Кричать до ти­та­ря: “Хоч жить?

Скажи, де гроші?”

Той мов­чить.

Налигачем скру­ти­ли ру­ки,

Об зем­лю вда­ри­ли - не­ма,

Нема ні сло­ва.

“Ма­ло му­ки!

Давайте прис­ку! де смо­ла?

Кропи йо­го! отак! хо­ло­не?

Мерщій же прис­ком по­си­пай!

Що? ска­жеш, шельмо?.. І не стог­не!

Завзята бестія! стри­вай!”

Насипали в ха­ля­ви жа­ру…

“У тім'я цвя­шок за­ка­тай!”

Не ви­терпів свя­тої ка­ри,

Упав сер­де­га. Про­па­дай,

Душа, без сповіді свя­тої!

“Оксано, доч­ко!” - та й умер.

Ляхи за­ду­ма­ли­ся стоя,

Хоч і за­пеклі.

“Що ж те­пер?

Панове, ра­ди! Поміркуєм,

Тепер з ним нічо­го ро­бить,

Запалим церк­ву!”

“Ґвалт! ря­туй­те!

Хто в бо­га вірує!” - кри­чить

Надворі го­лос, що є си­ли.

Ляхи зомліли. “Хто та­кий?”

Оксана в двері: “Вби­ли! вби­ли!”

Та й па­да кри­жем. А стар­ший

Махнув ру­кою на гро­ма­ду.

Понура шлях­та, мов хор­ти,

За двері вий­шла. Сам по­за­ду,

Бере зомлілую…

Де ж ти,

Яремо, де ти? по­ди­ви­ся!

А він, манд­ру­ючи, співа,

Як На­ли­вай­ко з ля­хом бив­ся.

Ляхи про­па­ли; не­жи­ва

Пропала з ни­ми і Ок­са­на.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й за­мов­чать.

Біліє місяць; лю­де сплять,

І ти­тар спить… Не ра­но вста­не:

Навіки, пра­вед­ний, зас­нув.

Горіло світло, по­га­са­ло,

Погасло… Мерт­вий мов здриг­нув.

І сум­но-сум­но в хаті ста­ло.

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Гетьмани, гетьма­ни, як­би-то ви вста­ли,

Встали, по­ди­ви­лись на той Чи­ги­рин,

Що ви бу­ду­ва­ли, де ви па­ну­ва­ли!

Заплакали б тяж­ко, бо ви б не пізна­ли

Козацької сла­ви убо­гих руїн.

Базари, де військо, як мо­ре чер­во­не,

Перед бун­чу­ка­ми, бу­ва­ло, го­рить,

А яс­но­вельмож­ний, на во­ронім коні,

Блисне бу­ла­вою - мо­ре за­ки­пить…

Закипить, і роз­ли­ло­ся

Степами, яра­ми;

Лихо мліє пе­ред ни­ми…

А за ко­за­ка­ми…

Та що й ка­зать? Ми­ну­ло­ся;

А те, що ми­ну­ло,

Не зга­дуй­те, па­ни-бра­ти,

Бо щоб не по­чу­ли.

Та й що з то­го, що зга­даєш?

Згадаєш - зап­ла­чеш.

Ну, хоч гля­нем на Чи­ги­рин,

Колись-то ко­за­чий.

Із-за лісу, з-за ту­ма­ну,

Місяць вип­ли­ває,

Червоніє, круг­ло­ли­ций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не тре­ба

Людям йо­го світу,

Що по­жа­ри Ук­раїну

Нагріють, освітять.

І смерк­ло­ся, а в Чиг­рині,

Як у до­мо­вині.

Сумно-сумно. (Отак бу­ло

По всій Ук­раїні

Против ночі Ма­ковія,

Як ножі свя­ти­ли).

Людей не чуть; че­рез ба­зар

Кажан кос­ток­ри­лий

Перелетить; на ви­гоні

Сова за­ви­ває.

А де ж лю­де?.. Над Тяс­ми­ном.

У тем­но­му гаю,

Зібралися; ста­рий, ма­лий,

Убогий, ба­га­тий

Поєднались,- до­жи­да­ють

Великого свя­та.

У тем­но­му гаю, в зе­леній діброві,

На при­поні коні ота­ву ску­буть;

Осідлані коні, во­роні го­тові.

Куди-то поїдуть? ко­го по­ве­зуть?

Он ко­го, дивіться. Ляг­ли по до­лині,

Неначе по­биті, ні сло­ва не чуть.

Ото гай­да­ма­ки. На ґвалт Ук­раїни

Орли на­летіли; во­ни роз­не­суть

Ляхам, жи­дам ка­ру;

За кров і по­жа­ри

Пеклом гай­да­ма­ки ля­хам од­да­дуть.

Попід дібро­вою сто­ять

Вози залізної та­рані:

То щед­рої гос­ти­нець пані.

Уміла що ко­му да­вать,

Нівроку їй, не­хай царст­вує;

Нехай не ва­дить, як не чує!

Поміж во­за­ми нігде стать:

Неначе в ірій, на­летіло

З Смілян­щи­ни, з Чи­ги­ри­на

Просте ко­зацт­во, стар­ши­на,

На пев­не діло на­летіли.

Козацьке панст­во по­ход­жає

В ки­ре­ях чор­них, як один,

Тихенько, хо­дя, роз­мов­ляє

І пог­ля­дає на Чиг­рин.

Старшина пер­вий. Ста­рий Го­ло­ва­тий щось ду­же ко­вер­зує.

Старшина дру­гий. Муд­ра го­ло­ва, си­дить собі в ху­торі, ніби не знає нічо­го, а ди­виш­ся - скрізь Го­ло­ва­тий. “Ко­ли сам,- ка­же,- не по­вер­шу, то си­нові пе­ре­дам”.

Старшина третій. Та й син же шту­ка! Я вчо­ра зустрівся з Залізня­ком; та­ке роз­ка­зує про йо­го, що цур йо­му! “Ко­шо­вим,- ка­же,- бу­де, та й годі; а мо­же, ще і гетьма­ном, ко­ли теє…”

Старшина дру­гий. А Гонта на­що? а Залізняк? До Гонти са­ма…" са­ма пи­са­ла: “Ко­ли,- ка­же…”

Старшина пер­вий. Цитьте ли­шень, здається, дзво­нять!

Старшина дру­гий. Та ні, то лю­де го­мо­нять.

Старшина пер­вий. Го­мо­нять, по­ки ля­хи по­чу­ють. Ох, старі го­ло­ви та ро­зумні: хи­ме­рять-хи­ме­рять та й зроб­лять з ле­ме­ша швай­ку. Де мож­на лан­тух, там тор­би не тре­ба. Ку­пи­ли хріну, тре­ба з'їсти; плач­те, очі, хоч по­ви­лазьте: ба­чи­ли, що ку­по­ва­ли; гро­шам не про­па­дать! А то ду­ма­ють, ду­ма­ють, ні вго­лос, ні мовч­ки; а ля­хи до­га­да­ються - от тобі й пшик! Що там за ра­да? чом во­ни не дзво­нять? Чим спи­ниш на­род, щоб не го­монів? Не де­сять душ, а, сла­ва бо­гу, вся Смілян­щи­на, ко­ли не вся Ук­раїна. Он, чуєте? співа­ють.

Старшина третій. Справді, співа щось; піду спи­ню.

Старшина пер­вий. Не спи­няй, не­хай собі співає, аби не го­лос­но.

Старшина дру­гий. Ото, ма­буть, Во­лох! Не втерпів-та­ки ста­рий ду­рень; тре­ба, та й годі!

Старшина третій. А муд­ро співає! ко­ли не пос­лу­хаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та пос­лу­хаєм, а тим ча­сом задз­во­нять.

Старшина пер­вий і дру­гий. А що ж? то й ходімо!

Старшина третій. Доб­ре, ходімо.

Старшини ниш­ком ста­ли за ду­бом, а під ду­бом си­дить сліпий коб­зар; кру­гом йо­го за­по­рожці і гай­да­ма­ки. Коб­зар співає з по­ва­гою і не­го­лос­но.

“Ой во­ло­хи, во­ло­хи,

Вас ос­та­ло­ся тро­хи;

І ви, мол­да­ва­ни,

Тепер ви не па­ни;

Ваші гос­по­дарі

Наймити та­та­рам,

Турецьким сул­та­нам.

В кай­да­нах, в кай­да­нах!

Годі ж, не журіться;

Гарно по­моліться,

Братайтеся з на­ми,

З на­ми, ко­за­ка­ми;

Згадайте Бог­да­на,

Старого гетьма­на;

Будете па­на­ми,

Та, як ми, з но­жа­ми,

З но­жа­ми свя­ти­ми,

Та з батьком Мак­си­мом

Сю ніч по­гу­ляєм,

Ляхів по­гой­даєм,

Та так по­гу­ляєм,

Що аж пек­ло засміється,

Земля зат­ря­сеться,

Небо за­па­лає…

Добре по­гу­ляєм!”

Запорожець. Доб­ре по­гу­ляєм! прав­ду ста­рий співа, як не бре­ше. А що б то з йо­го за коб­зар був, як­би не во­лох!

Кобзар. Та я й не во­лох; так тілько - був ко­лись у Во­ло­щині, а лю­де й зо­вуть Во­ло­хом, сам не знаю за що.

Запорожець. Ну, та дар­ма; ут­ни ще яку-не­будь. Ану ли­шень про батька Мак­си­ма ушк­вар.

Гайдамака. Та не го­лос­но, щоб не по­чу­ла стар­ши­на.

Запорожець. А що нам ва­ша стар­ши­на? по­чує, так пос­лу­ха, ко­ли має чим слу­ха­ти, та й годі. У нас один стар­ший - батько Мак­сим; а він як по­чує, то ще кар­бо­ван­ця дасть. Співай, стар­че бо­жий, не слу­хай йо­го.

Гайдамака. Та во­но так, чо­ловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так па­ни, як підпан­ки, або - по­ки сон­це зійде, то ро­са очі виїсть.

Запорожець. Брех­ня! Співай, стар­че бо­жий, яку знаєш, а то й дзво­на не діжде­мо - пос­не­мо.

Гуртом. Справді, пос­не­мо; співай яку-не­будь.

Кобзар (співає):

“Літа орел, літа си­зий

Попід не­бе­са­ми;

Гуля Мак­сим, гуля батько

Степами-лісами.

Ой літає орел си­зий,

А за ним ор­ля­та;

Гуля Мак­сим, гуля батько,

А за ним хлоп'ята.

Запорожці ті хлоп'ята,

Сини йо­го, діти,

Поміркує, за­га­дає,

Чи би­ти, чи пи­ти,

Чи тан­цю­вать; то й ушк­ва­рять,

Аж зем­ля тря­сеться.

Заспіває - заспіва­ють,

Аж ли­хо сміється.

Горілку, мед не чар­кою -

Поставцем чер­кає,

А во­ро­га, зап­лю­щив­шись,

Ката, не ми­нає.

Отакий-то наш ота­ман,

Орел си­зок­ри­лий!

І воює, і гар­цює

З усієї си­ли.

Нема в йо­го ні оселі,

Ні са­ду, ні ста­ву…

Степ і мо­ре; скрізь би­тий шлях,

Скрізь зо­ло­то, сла­ва.

Шануйтеся ж, вражі ля­хи,

Скажені со­ба­ки:

Йде Залізняк Чор­ним шля­хом,

За ним гай­да­ма­ки”.

Запорожець. Оце-то так! вчис­тив, нічо­го ска­за­ти: і до ла­ду, і прав­да. Доб­ре, да­лебі, доб­ре! Що хо­че, то так і втне. Спа­сибі, спа­сибі.

Гайдамака. Я щось не вто­ро­пав, що він співав про гай­да­маків?

Запорожець. Який-бо ти бевзь і справді! Ба­чиш, ось що він співав: щоб ля­хи по­гані, ска­жені со­ба­ки, ка­ялись, бо йде Залізняк Чор­ним шля­хом з гай­да­ма­ка­ми, щоб ляхів, ба­чиш, різа­ти…

Гайдамака. І віша­ти, і мор­ду­ва­ти! Доб­ре, єй-бо­гу, доб­ре! Ну, це так! Да­лебі, дав би кар­бо­ван­ця, як­би був не про­пив учо­ра! Шко­да! Ну, не­хай ста­ра в'язне, більше м'яса бу­де. По­бор­гуй, будь лас­кав, завт­ра од­дам. Ут­ни ще що-не­будь про гай­да­маків.

Кобзар. До гро­шей я не ду­же ла­сий. Аби бу­ла лас­ка слу­ха­ти, по­ки не ох­рип, співа­ти­му; а ох­рип­ну - ча­роч­ку, дру­гу тії ле­да­щиці-жи­виці, як то ка­жуть, та й зно­ву. Слу­хай­те ж, па­но­ве гро­ма­до!

“Ночували гай­да­ма­ки

В зе­леній діброві,

На при­поні пас­ли коні,

Сідлані, го­тові.

Ночували ляш­ки-пан­ки

В бу­дин­ках з жи­да­ми,

Напилися, прос­тяг­ли­ся

Та й…”

Громада. Цить ли­шень! здається, дзво­нять. Чуєш?.. ще раз… о!..

“Задз­во­ни­ли, задз­во­ни­ли!” -

Пішла лу­на гаєм.

“Ідіть же ви та молітесь,

А я доспіваю”.

Повалили гай­да­ма­ки,

Аж стог­не дібро­ва;

Не по­вез­ли, а на пле­чах

Чумацькі во­лові

Несуть во­зи. А за ни­ми

Сліпий Во­лох зно­ву:

“Ночували гай­да­ма­ки

В зе­леній діброві”.

Шкандибає, кур­ни­кає,

І гич не до речі.

“Ну лиш іншу, стар­че бо­жий!” -

З во­за­ми на пле­чах

Кричать йо­му гай­да­ма­ки.

“Добре, хлопці, на­те!

Отак! отак! доб­ре, хлопці!

А ну­те, хлоп'ята,

Ушкваримо!”

Земля гнеться.

А во­ни з во­за­ми

Так і ріжуть. Коб­зар грає,

Додає сло­ва­ми:

“Ой гоп та­ки так!

Кличе Ганд­зю ко­зак:

“Ходи, Ганд­зю, по­жар­тую,

Ходи, Ганд­зю, поцілую;

Ходім, Ганд­зю, до по­па

Богу по­мо­литься;

Нема жи­та ні сно­па,

Вари ва­ре­ниці”.

Оженився, за­жу­рив­ся -

Нічого не­має;

У ряд­нині рос­туть діти,

А ко­зак співає:

“І по хаті ти-ни-ни,

І по сінях ти-ни-ни,

Вари, жінко, ли­ни,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”

“Добре! Доб­ре! Ще раз! Ще раз!”

Кричать гай­да­ма­ки.

“Ой гоп то­го ди­ва!

Наварили ля­хи пи­ва,

А ми бу­дем шин­ку­вать,

Ляшків-панків час­ту­вать.

Ляшків-панків по­час­туєм,

З па­нян­ка­ми по­жар­туєм.

Ой гоп та­ки так!

Кличе пан­ну ко­зак:

“Панно, пташ­ко моя!

Панно, до­ле моя!

Не со­ром­ся, дай ру­ченьку,

Ходім по­гу­ляй­мо;

Нехай лю­дям ли­хо сниться,

А ми заспівай­мо.

А ми заспівай­мо,

А ми посідай­мо,

Панно, пташ­ко моя,

Панно, до­ле моя!”

“Ще раз, ще раз!”

“Якби та­ки або так, або сяк,

Якби та­ки за­по­розький ко­зак,

Якби та­ки мо­ло­дий, мо­ло­дий,

Хоч по хаті б по­во­див, по­во­див.

Страх мені не хо­четься

З ста­рим дідом мо­ро­читься.

Якби та­ки…”

“Цу-цу, ска­жені! сха­меніться!

Бач, роз­хо­ди­ли­ся! А ти,

Стара со­ба­ко, де б мо­литься,

Верзеш тут по­гань. От чор­ти!”

Кричить ота­ман. Опи­ни­лись;

Аж цер­ков ба­чать. Дяк співа,

Попи з ка­ди­ла­ми, з кро­пи­лом;

Громада - ніби не­жи­ва,

Анітелень… Поміж во­за­ми

Попи з кро­пи­ла­ми пішли;

За ни­ми ко­рог­ви нес­ли,

Як на Ве­лик­день над пас­ка­ми.

“Молітесь, братія, молітесь! -

Так бла­го­чин­ний на­чи­на.

Кругом свя­то­го Чиг­ри­на

Сторожа ста­не з то­го світу,

Не дасть свя­то­го роз­пи­нать.

А ви Ук­раїну хо­вай­те:

Не дай­те ма­тері, не дай­те

В ру­ках у ка­та про­па­дать.

Од Ко­на­ше­ви­ча і досі

Пожар не гас­не, лю­де мруть,

Конають в тюр­мах, голі, босі…

Діти нех­ре­щені рос­туть,

Козацькі діти; а дівча­та!..

Землі ко­зацької кра­са

У ля­ха в'яне, як перш ма­ти,

І не­пок­ри­тая ко­са

Стидом січеться; карі очі

В не­волі гас­нуть; роз­ку­вать

Козак сест­ру свою не хо­че,

Сам не со­ро­миться ко­нать

В ярмі у ля­ха… го­ре, го­ре!

Молітесь, діти! страш­ний суд

Ляхи в Ук­раїну не­суть -

І за­ри­да­ють чорні го­ри.

Згадайте пра­вед­них гетьманів:

Де їх мо­ги­ли? де ле­жить

Останок слав­но­го Бог­да­на?

Де Ост­ря­ни­ци­на стоїть

Хоч би убо­гая мо­ги­ла?

Де На­ли­вай­ко­ва? не­ма!

Живого й мерт­во­го спа­ли­ли.

Де той Бо­гун, де та зи­ма?

Інгул що­зи­му за­мер­зає -

Богун не вста­не за­га­тить

Шляхетським тру­пом. Лях гу­ляє!

Нема Бог­да­на - чер­во­нить

І Жовті Во­ди, й Рось зе­ле­ну.

Сумує Кор­сунь ста­ро­ден­ний:

Нема жур­бу з ким поділить.

І Альта пла­че: “Тяж­ко жи­ти!

Я сох­ну, сох­ну… де Та­рас?

Нема, не чуть… не в батька діти!”

Не плач­те, братія: за нас

І душі пра­вед­них, і си­ла

Архістратига Ми­хаїла.

Не за го­ра­ми ка­ри час.

Молітесь, братія!”

Молились,

Молились щи­ро ко­за­ки,

Як діти, щи­ро; не жу­ри­лись,

Гадали теє… а зро­би­лось -

Над ко­за­ка­ми хус­точ­ки!

Одно доб­ро, од­на сла­ва -

Біліє хус­ти­на,

Та й ту знімуть…

А ди­якон:

“Не­хай во­рог ги­не!

Беріть ножі! ос­вя­ти­ли”.

Ударили в дзво­ни,

Реве гаєм: “Освя­ти­ли!”

Аж сер­це хо­ло­не!

Освятили, ос­вя­ти­ли!

Гине шлях­та, ги­не!

Розібрали, заб­ли­ща­ли

По всій Ук­раїні.

ТРЕТІ ПІВНІ

Ще день Ук­рай­ну ка­ту­ва­ли

Ляхи ска­жені; ще один,

Один, ос­танній, су­му­ва­ли

І Ук­раїна, і Чиг­рин.

І той ми­нув - день Ма­ковія,

Велике свя­то в Ук­раїні.

Минув - і лях, і жи­до­вин

Горілки, крові упи­ва­лись,

Кляли схиз­ма­та, роз­пи­на­ли,

Кляли, що нічо­го вже взять.

А гай­да­ма­ки мовч­ки жда­ли,

Поки по­ганці ля­жуть спать.

Лягли, і в го­ло­ви не кла­ли,

Що вже їм завт­ра не вста­вать.

Ляхи зас­ну­ли, а іуди

Ще лічать гроші уночі,

Без світла лічать ба­риші,

Щоб не по­ба­чи­ли, бач, лю­де.

І ті на зо­ло­то ляг­ли

І сном не­чис­тим задріма­ли.

Дрімають… навіки бо­дай задріма­ли!

А тим ча­сом місяць пли­ве ог­ля­дать

І не­бо, і зорі, і зем­лю, і мо­ре

Та гля­нуть на лю­де, що во­ни мо­то­рять,

Щоб бо­гові вранці про те роз­ка­зать.

Світить біло­ли­ций на всю Ук­раїну,

Світить… а чи ба­чить мою си­ро­ти­ну,

Оксану з Вільша­ни, мою си­ро­ту?

Де її мор­ду­ють, де во­на вор­кує?

Чи знає Яре­ма? чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а те­пер не ту,

Не ту заспіваю, іншої заг­раю;

Лихо - не дівча­та - бу­де тан­цю­вать.

Недолю співаю ко­зацько­го краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім роз­ка­зать,

Щоб і діти зна­ли, вну­кам роз­ка­за­ли,

Як ко­за­ки шлях­ту тяж­ко по­ка­ра­ли

За те, що не вміла в добрі па­ну­вать.

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

Текла, тек­ла та й ви­сох­ла.

Степи зе­леніють;

Діди ле­жать, а над ни­ми

Могили синіють.

Та що з то­го, що ви­сокі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щи­ро не зап­ла­че,

Ніхто не зга­дає.

Тілько вітер ти­хе­сенько

Повіє над ни­ми,

Тілько ро­си ра­не­сенько

Сльозами дрібни­ми

Їх уми­ють. Зійде сон­це,

Осушить, пригріє;

А уну­ки? їм бай­ду­же,

Панам жи­то сіють.

Багато їх, а хто ска­же,

Де Гонти мо­ги­ла,

Мученика пра­вед­но­го

Де по­хо­ро­ни­ли?

Де Залізняк, ду­ша щи­ра,

Де од­по­чи­ває?

Тяжко! важ­ко! Кат па­нує,

А їх не зга­да­ють.

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

І день, і ніч ґвалт, гар­ма­ти;

Земля стог­не, гнеться;

Сумно, страш­но, а зга­даєш -

Серце усміхнеться.

Місяцю мій яс­ний! з ви­со­ко­го не­ба

Сховайся за го­ру, бо світу не тре­ба;

Страшно тобі бу­де, хоч ти й ба­чив Рось,

І Альту, і Се­ну, і там роз­ли­лось,

Не знать за що, крові ши­ро­кеє мо­ре.

А те­пер що бу­де! Схо­вай­ся ж за го­ру;

Сховайся, мій дру­же, щоб не до­ве­лось

На старість зап­ла­кать…

Сумно, сум­но се­ред не­ба

Сяє біло­ли­ций.

Понад Дніпром ко­зак іде,

Може, з вечірниці.

Іде смут­ний, не­ве­се­лий,

Ледве не­суть но­ги.

Може, дівчи­на не лю­бить

За те, що убо­гий?

І дівчи­на йо­го лю­бить,

Хоч ла­та на латі.

Чорнобривий, а не зги­не,

То бу­де й ба­га­тий.

Чого ж смут­ний, не­ве­се­лий

Іде - чуть не пла­че?

Якусь тяж­ку не­до­леньку

Віщує ко­за­че,

Чує сер­це, та не ска­же,

Яке ли­хо бу­де.

Мине ли­хо… Кру­гом йо­го

Мов ви­мер­ли лю­де.

Ані півня, ні со­ба­ки;

Тілько із-за гаю

Десь да­ле­ко сіро­манці

Вовки за­ви­ва­ють

Байдуже! іде Яре­ма,

Та не до Ок­са­ни,

Не в Вільша­ну на досвітки,

До ляхів по­га­них

У Чер­ка­си. А там третій

Півень заспіває…

А там… а там… Йде Яре­ма,

На Дніпр пог­ля­дає.

“Ой Дніпре мій, Дніпре, ши­ро­кий та ду­жий!

Багато ти, батьку, у мо­ре но­сив

Козацької крові; ще по­не­сеш, дру­же!

Червонив ти синє, та не на­поїв;

А сю ніч уп'єшся. Пе­кельнеє свя­то

По всій Ук­раїні сю ніч за­ре­ве;

Потече ба­га­то, ба­га­то, ба­га­то

Шляхетської крові. Ко­зак ожи­ве;

Оживуть гетьма­ни в зо­лотім жу­пані;

Прокинеться до­ля; ко­зак заспіва:

“Ні жи­да, ні ля­ха”, а в сте­пах Ук­рай­ни -

О, бо­же мій ми­лий - блис­не бу­ла­ва!”

Так ду­мав, іду­чи в ла­таній сви­тині,

Сердега Яре­ма з свя­че­ним в ру­ках.

А Дніпр мов підслу­хав: ши­ро­кий та синій,

Підняв го­ри-хвилі; а в оче­ре­тах

Реве, стог­не, за­ви­ває,

Лози на­ги­нає;

Грім го­го­че, а блис­кав­ка

Хмару роз­ди­рає.

Іде собі наш Яре­ма,

Нічого не ба­чить;

Одна дум­ка усміхнеться,

А дру­га зап­ла­че.

“Там Ок­са­на, там ве­се­ло

І в сірій сви­тині;

А тут… а тут… що ще бу­де?

Може, ще за­ги­ну”.

А тим ча­сом із бай­ра­ку

Півень - ку­куріку!

“А, Чер­ка­си!.. бо­же ми­лий!

Не вко­ро­ти віку!”

ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ

Задзвонили в усі дзво­ни

По всій Ук­раїні;

Закричали гай­да­ма­ки:

“Гине шлях­та, ги­не!

Гине шлях­та! по­гу­ляєм

Та хма­ру нагрієм!”

Зайнялася Смілян­щи­на,

Хмара чер­воніє.

А най­пер­ша Мед­ведівка

Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілян­щи­на

Кров'ю підпли­ває.

Горить Кор­сунь, го­рить Канів,

Чигирин, Чер­ка­си;

Чорним шля­хом за­па­ла­ло,

І кров по­ли­ла­ся

Аж у Во­линь. По Поліссі

Гонта бен­ке­тує,

А Залізняк в Смілян­щині

Домаху гар­тує,

У Чер­ка­сах, де й Яре­ма

Пробує свя­че­ний.

“Отак, отак! доб­ре, діти,

Мордуйте ска­же­них!

Добре, хлопці!” - на ба­зарі

Залізняк гу­кає.

Кругом пек­ло; гай­да­ма­ки

По пек­лу гу­ля­ють.

А Яре­ма - страш­но гля­нуть

По три, по чо­ти­ри

Так і кла­де. “Доб­ре, си­ну,

Матері їх хи­ря!

Мордуй, мор­дуй, в раю бу­деш

Або еса­улом.

Гуляй, си­ну! ну­те, діти!”

І діти май­ну­ли

По го­ри­щах, по ко­мо­рах,

По льохах, усю­ди;

Всіх ук­ла­ли, все заб­ра­ли.

“Тепер, хлопці, бу­де!

Утомились, од­по­чиньте”.

Улиці, ба­за­ри

Крились тру­пом, пли­ли кров'ю.

“Мало кля­тим ка­ри!

Ще раз тре­ба пе­ре­му­чить,

Щоб не повс­та­ва­ли

Нехрещені, кляті душі”.

На ба­зар зби­ра­лись

Гайдамаки. Йде Яре­ма,

Залізняк гу­кає:

“Чуєш, хлоп­че? хо­ди сю­ди!

Не бійсь, не зля­каю”.

“Не бо­юся!” Зняв­ши шап­ку,

Став, мов пе­ред па­ном.

“Відкіля ти? хто ти та­кий?”

“Я, па­не, з Вільша­ни”.

“З Вільша­ної, де ти­та­ря

Пси за­мор­ду­ва­ли?”

“Де? яко­го?”

“У Вільшаній;

І ка­жуть, що вкра­ли

Дочку йо­го, ко­ли знаєш”.

“Дочку, у Вільшаній?”

“У ти­та­ря, ко­ли зна­вав”.

“Оксано, Ок­са­но!” -

Ледве ви­мо­вив Яре­ма

Та й упав до­до­лу.

“Еге! ось що… Шко­да хлоп­ця,

Провітри, Ми­ко­ло!”

Провітрився. “Батьку! бра­те!

Чом я не сто­ру­кий?

Дайте но­жа, дай­те си­лу,

Муки ля­хам, му­ки!

Муки страш­ної, щоб пек­ло

Тряслося та мліло!”

“Добре, си­ну, ножі бу­дуть

На свя­теє діло.

Ходім з на­ми у Ли­сян­ку

Ножі гар­ту­ва­ти!”

“Ходім, ходім, ота­ма­не,

Батьку ти мій, бра­те,

Мій єди­ний! На край світа

Полечу, дос­та­ну,

З пек­ла вир­ву, ота­ма­не…

На край світа, па­не…

На край світа, та не най­ду,

Не най­ду Ок­са­ни!”

“Може, й най­деш. А як те­бе

Зовуть? я не знаю”.

“Яремою”.

“А прізви­ще?”

“Прізвища не­має!”

“Хіба бай­ст­рюк? Без прізви­ща

Запиши, Ми­ко­ло,

У реєстер. Не­хай бу­де -

Нехай бу­де Го­лий,

Так і пи­ши!”

“Ні, по­га­но!”

“Ну, хіба Бідою?”

“І це не так”.

“Стривай ли­шень,

Пиши Га­лай­дою”.

Записали.

“Ну, Га­лай­до,

Поїдем гу­ля­ти.

Найдеш до­лю… а не най­деш…

Рушайте, хлоп'ята”.

І Яремі да­ли ко­ня

Зайвого з обо­зу.

Усміхнувся на во­ронім

Та й зно­ву у сльози.

Виїхали за ца­ри­ну;

Палають Чер­ка­си…

“Чи всі, діти?”

“Усі, батьку!”

“Гайда!”

Прос­тяг­ла­ся

По діброві по­над Дніпром

Козацька ва­та­га.

А за ни­ми коб­зар Во­лох

Переваги-ваги

Шкандибав на ко­ни­ку,

Козакам співає:

“Гайдамаки, гай­да­ма­ки,

Залізняк гу­ляє”.

Поїхали… а Чер­ка­си

Палають, па­ла­ють.

Байдуже, ніхто й не гля­не.

Сміються та ла­ють

Кляту шлях­ту. Хто ба­ла­ка,

Хто коб­за­ря слу­ха.

А Залізняк по­пе­ре­ду,

Нашорошив уха;

Іде собі, люльку ку­рить,

Нікому ні сло­ва.

А за ним німий Яре­ма.

Зелена дібро­ва,

І тем­ний гай, і Дніпр ду­жий,

І ви­сокі го­ри,

Небо, зорі, доб­ро, лю­де

І лю­теє го­ре -

Все про­па­ло, все! нічо­го

Не знає, не ба­чить,

Як уби­тий. Тяж­ко йо­му,

Тяжко, а не пла­че.

Ні, не пла­че: змія лю­та,

Жадна ви­пи­ває

Його сльози, да­вить ду­шу,

Серце роз­ди­рає.

“Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте го­ре;

Змийте йо­го… тяж­ко! нуд­но!

І синього мо­ря,

І Дніпра, щоб ви­лить лю­те,

І Дніпра не ста­не.

Занапастить хіба ду­шу?

Оксано, Ок­са­но!

Де ти, де ти? по­ди­ви­ся,

Моя ти єди­на,

Подивися на Яре­му.

Де ти? Мо­же, ги­не,

Може, тяж­ко кле­не до­лю,

Клене, уми­рає

Або в па­на у кай­да­нах

У скле­пу ко­нає.

Може, зга­дує Яре­му,

Згадує Вільша­ну,

Кличе йо­го: “Сер­це моє,

Обніми Ок­са­ну!

Обнімемось, мій со­ко­ле!

Навіки зомлієм.

Нехай ля­хи зну­ща­ються,

Не по­чуєм!..” Віє,

Віє вітер з-за Ли­ма­ну,

Гне то­по­лю в полі,

І дівчи­на по­хи­литься,

Куди гне не­до­ля.

Посумує, по­жу­риться,

Забуде… і, мо­же…

У жу­пані, са­ма пані;

А лях… бо­же, бо­же!

Карай пек­лом мою ду­шу,

Вилий му­ки мо­ре,

Розбий ка­ру на­до мною,

Та не та­ким го­рем

Карай сер­це: розірветься,

Хоч би бу­ло ка­мень.

Доле моя! сер­це моє!

Оксано, Ок­са­но!

Де ти діла­ся-поділась?”

І хли­ну­ли сльози;

Дрібні-дрібні по­ли­ли­ся.

Де во­ни взя­ли­ся!

А Залізняк гай­да­ма­кам

Каже опи­ни­тись:

“У ліс, хлопці! вже світає,

І коні прис­та­ли:

Попасемо”,- і ти­хенько

У лісі схо­ва­лись.

ГУПАЛІВЩИНА

Зійшло сон­це; Ук­раїна

Де па­ла­ла, тліла,

А де шлях­та, за­пер­ши­ся,

У бу­дин­ках мліла.

Скрізь по се­лах ши­бе­ниці;

Навішано тру­пу -

Тілько стар­ших, а так шлях­та

Купою на купі.

На ули­цях, на роз­пут­тях

Собаки, во­ро­ни

Гризуть шлях­ту, клю­ють очі;

Ніхто не бо­ро­нить.

Та й ніко­му: ос­та­ли­ся

Діти та со­ба­ки,

Жінки навіть з ро­га­ча­ми

Пішли в гай­да­ма­ки.

Отаке-то бу­ло ли­хо

По всій Ук­раїні!

Гірше пек­ла… А за віщо,

За що лю­де ги­нуть?

Того ж батька, такі ж діти,

Жити б та бра­таться.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, бра­та крові,

Бо зазд­ро, що в бра­та

Є в ко­морі і над­ворі,

І ве­се­ло в хаті!

“Уб'єм бра­та! спа­лим ха­ту!” -

Сказали, і ста­лось.

Все б, здається; ні, на ка­ру

Сироти ос­та­лись.

В сльозах рос­ли, та й ви­рос­ли;

Замучені ру­ки

Розв'язались - і кров за кров,

І му­ки за му­ки!

Болить сер­це, як зга­даєш:

Старих слов'ян діти

Впились кров'ю. А хто ви­нен?

Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гай­да­ма­ки

Лісами, яра­ми,

А за ни­ми і Га­лай­да

З дрібни­ми сльоза­ми.

Вже ми­ну­ли Во­ронівку,

Вербівку; в Вільша­ну

Приїхали. “Хіба спи­тать,

Спитать про Ок­са­ну?

Не спи­таю, щоб не зна­ли,

За що про­па­даю”.

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Й Вільша­ну ми­на­ють.

Питається у хлоп­чи­ка:

“Що, ти­та­ря вби­ли?”

“Ба ні, дядьку; батько ка­зав,

Що йо­го спа­ли­ли

Оті ля­хи, що там ле­жать,

І Ок­са­ну вкра­ли.

А ти­та­ря на цвин­тарі

Вчора по­хо­ва­ли”.

Не дос­лу­хав… “Не­си, ко­ню!”

І по­во­ди ки­нув.

“Чом я вчо­ра, по­ки не знав,

Вчора не за­ги­нув!

А сьогодні, ко­ли й ум­ру,

З до­мо­ви­ни вста­ну

Ляхів му­чить. Сер­це моє!

Оксано! Ок­са­но!

Де ти?”

Замовк, за­жу­рив­ся,

Поїхав хо­дою.

Тяжко-важко сіро­масі

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Бо­ро­виків

Вже хутір ми­на­ють.

Корчма тліє з сто­до­лою,

А Лей­би не­має.

Усміхнувся мій Яре­ма,

Тяжко усміхнув­ся.

Отут, отут по­зав­чо­ра

Перед жи­дом гнув­ся,

А сьогодні… та й жаль ста­ло,

Що ли­хо ми­ну­ло.

Гайдамаки по­над яром

З шля­ху по­вер­ну­ли.

Наганяють півпа­руб­ка.

Хлопець у сви­тині

Полатаній, у пос­то­лах;

На пле­чах тор­би­на.

“Гей, стар­че­ня! стри­вай ли­шень!”

“Я не ста­рець, па­не!

Я, як бач­те, гай­да­ма­ка”.

“Який же по­га­ний!”

“Відкіля ти?”

“З Ке­релівки”.

“А Бу­ди­ща знаєш?

І озе­ро ко­ло Бу­дищ?”

“І озе­ро знаю,

Отам во­но; оцим яром

Втрапите до йо­го”.

“Що, сьогод­ня ляхів ба­чив?”

“Нігде ні од­но­го;

А вчо­ра бу­ло ба­га­то.

Вінки не свя­ти­ли:

Не да­ли ля­хи прок­ляті.

Зате ж їх і би­ли,

І я, й батько свя­тим но­жем;

А ма­ти нез­ду­жа,

А то й во­на б”.

“Доб­ре, хлоп­че.

Ось на ж тобі, дру­же,

Цей ду­ка­чик, та не згу­би”.

Узяв зо­ло­то­го,

Подивився: “Спа­сибі вам!”

“Ну, хлопці, в до­ро­гу!

Та чуєте? без го­мо­ну.

Галайдо, за мною!

В оцім яру є озе­ро

Й ліс попід го­рою,

А в лісі скарб. Як приїдем,

То щоб кру­гом ста­ли,

Скажи хлоп­цям. Мо­же, льохи

Стерегти ос­та­лась

Яка по­гань”.

Приїхали.

Стали кру­гом ліса;

Дивляться - не­ма ніко­го…

“Ту їх дос­тобіса!

Які груші уро­ди­ли!

Збивайте, хлоп'ята!

Швидше! швид­ше!

Отак, отак! І кон­фе­де­ра­ти

Посипалися до­до­лу,

Груші гни­ло­бокі.

Позбивали, упо­ра­лись;

Козакам нівро­ку,

Найшли льохи, скарб заб­ра­ли,

У ляхів ки­шені

Потрусили та й по­тяг­ли

Карати мер­зен­них

У Ли­сян­ку.

БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ

Смеркалося. Із Ли­сян­ки

Кругом засвіти­ло:

Ото Гонта з Залізня­ком

Люльки за­ку­ри­ли.

Страшно, страш­но за­ку­ри­ли!

І в пеклі не вміють

Отак ку­рить. Гни­лий Тікич

Кров'ю чер­воніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним па­ла­ють

І ха­ти­на, і бу­ди­нок;

Мов до­ля ка­рає

Вельможного й не­мож­но­го.

А се­ред ба­за­ру

Стоїть Гонта з Залізня­ком,

Кричать: “Ля­хам ка­ри!

Кари ля­хам, щоб ка­ялись!”

І діти ка­ра­ють.

Стогнуть, пла­чуть; один про­сить,

Другий прок­ли­нає;

Той мо­литься, сповідає

Гріхи пе­ред бра­том,

Уже вби­тим. Не ми­лу­ють,

Карають, зав­зяті.

Як смерть лю­та, не вва­жа­ють

На літа, на вро­ду

Шляхтяночки й жидівоч­ки.

Тече кров у во­ду.

Ні каліка, ані ста­рий,

Ні ма­ла ди­ти­на

Не ос­та­лись,- не вбла­га­ли

Лихої го­ди­ни.

Всі по­ляг­ли, всі по­ко­том;

Ні душі жи­вої

Шляхетської й жидівської.

А по­жар уд­воє

Розгорівся, роз­па­лав­ся

До са­мої хма­ри.

А Га­лай­да, знай, гу­кає:

“Кари ля­хам, ка­ри!”

Мов ска­же­ний, мерт­вих ріже,

Мертвих віша, па­лить.

“Дайте ля­ха, дай­те жи­да!

Мало мені, ма­ло!

Дайте ля­ха, дай­те крові

Наточить з по­га­них!

Крові мо­ре… ма­ло мо­ря…

Оксано! Ок­са­но!

Де ти?” - крик­не й схо­вається

В по­лум'ї, в по­жарі.

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Столи вздовж ба­за­ру

Поставили, не­суть стра­ву,

Де що за­по­па­ли,

Щоб засвітла по­ве­че­рять.

“Гуляй!” - за­гу­ка­ли.

Вечеряють, а кру­гом їх

Пекло чер­воніє.

У по­лум'ї, повішані

На крок­вах, чорніють

Панські тру­пи.

Горять крок­ви

І па­да­ють з ни­ми.

“Пийте, діти! пий­те, лий­те!

З па­на­ми та­ки­ми,

Може, ще раз зустріне­мось,

Ще раз по­гу­ляєм.

І пос­та­вець од­ним ду­хом

Залізняк чер­кає.

За прок­ляті ваші тру­пи,

За душі прок­ляті

Ще раз вип'ю! Пий­те, діти!

Вип'єм, Гонто, бра­те!

Вип'єм, дру­же, по­гу­ляєм

Укупочці, в парі.

А де ж Во­лох? заспівай лиш

Нам, ста­рий коб­за­рю!

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів ка­раєм;

Не про ли­хо; бо ми йо­го

Не зна­ли й не знаєм.

Веселої ут­ни, стар­че,

Щоб зем­ля ло­ми­лась,

Про вдо­ви­цю-мо­ло­ди­цю,

Як во­на жу­ри­лась”.

(Кобзар грає й приспівує)

“Од се­ла до се­ла

Танці та му­зи­ки;

Курку, яй­ця про­да­ла -

Маю че­ре­ви­ки.

Од се­ла до се­ла

Буду тан­цю­ва­ти:

Ні ко­ро­ви, ні во­ла -

Осталася ха­та.

Я од­дам, я про­дам

Кумові ха­ти­ну,

Я куп­лю, я зроб­лю

Яточку під ти­ном;

Торгувать, шин­ку­вать

Буду ча­роч­ка­ми,

Танцювать та гу­лять

Таки з па­руб­ка­ми.

Ох ви, дітки мої,

Мої го­луб'ята,

Не журіться, по­дивіться,

Як тан­цює ма­ти.

Сама в най­ми піду,

Діток в шко­лу од­дам,

А чер­во­ним че­ре­вич­кам

Таки дам, та­ки дам!”

“Добре! доб­ре! Ну, до танців,

До танців, коб­за­рю!”

Сліпий вшква­рив - навп­ри­сяд­ки

Пішли по ба­за­ру.

Земля гнеться. “Ну­мо, Гонто!”

“Нум, бра­те Мак­си­ме!

Ушкваримо, мій го­лу­бе,

Поки не за­ги­нем!”

“Не ди­вуй­те­ся, дівча­та,

Що я обідрав­ся;

Бо мій батько ро­бив глад­ко,

То й я в йо­го вдав­ся”.

“Добре, бра­те, єй же бо­гу!”

“Ану ти, Мак­си­ме!”

“Постривай лиш!”

“Отак чи­ни, як я чи­ню:

Люби доч­ку аби­чию -

Хоч по­по­ву, хоч дя­ко­ву,

Хоч хо­ро­шу му­жи­ко­ву”.

Всі тан­цю­ють, а Га­лай­да

Не чує, не ба­чить.

Сидить собі кінець сто­ла,

Тяжко-важко пла­че,

Як ди­ти­на. Чо­го б, бач­ся?

В чер­вонім жу­пані,

І зо­ло­то, і сла­ва є,

Та не­ма Ок­са­ни;

Ні з ким до­лю поділи­ти,

Ні з ким заспіва­ти;

Один, один си­ро­тою

Мусить про­па­да­ти.

А то­го, то­го й не знає,

Що йо­го Ок­са­на

По тім боці за Тіки­чем

В бу­дин­ку з па­на­ми,

З ти­ми са­ми­ми ля­ха­ми,

Що за­мор­ду­ва­ли

Її батька. Не­до­лю­ди,

Тепер за­хо­ва­лись

За му­ра­ми та ди­ви­тесь,

Як жи­ди ко­на­ють,

Брати ваші! А Ок­са­на

В вікно пог­ля­дає

На Ли­сян­ку засвіче­ну.

“Де то мій Яре­ма?” -

Са­ма ду­має. Не знає,

Що він ко­ло неї,

У Ли­сянці, не в сви­тині -

В чер­вонім жу­пані,

Сидить один та ду­має:

“Де моя Ок­са­на?

Де во­на, моя го­луб­ка

Приборкана, пла­че?”

Тяжко йо­му.

А із яру

В ки­реї ко­зачій

Хтось кра­деться.

“Хто ти та­кий?”

Галайда пи­тає.

“Я пос­ла­нець па­на Гонти.

Нехай по­гу­ляє,

Я підож­ду”.

“Ні, не діждеш,

Жидівська со­ба­ко!”

“Ховай бо­же, який я жид!

Бачиш? Гай­да­ма­ка!

Ось копійка… по­ди­ви­ся…

Хіба ти не знаєш?”

“Знаю, знаю,- і свя­че­ний

З ха­ля­ви вий­має.

Признавайсь, прок­ля­тий жи­де,

Де моя Ок­са­на?”

Та й за­мах­нувсь.

“Хо­вай бо­же!..

В бу­дин­ку… з па­на­ми…

Вся в зо­лоті…”

“Виручай же!

Виручай, прок­ля­тий!”

“Добре, доб­ре… Які ж бо ви,

Яре­мо, зав­зяті!

Іду за­раз і ви­ру­чу:

Гроші мур ла­ма­ють.

Скажу ля­хам - замість Па­ца…”

“Добре, доб­ре! знаю.

Іди швид­че!”

“Зараз, за­раз!

Гонту за­бав­ляй­те,

З півуп­ру­га, а там не­хай.

Ідіть же гу­ляй­те…

Куди вез­ти?”

“У Ле­бе­дин!

У Ле­бе­дин,- чуєш?”

“Чую, чую”.

І Га­лай­да

З Гонтою тан­цює.

А Залізняк бе­ре коб­зу:

“Потанцюй, коб­за­рю,

Я заг­раю”.

Навприсядки

Сліпий по ба­за­ру

Оддирає пос­то­ла­ми,

Додає сло­ва­ми:

“На го­роді пас­тер­нак, пас­тер­нак;

Чи я ж тобі не ко­зак, не ко­зак?

Чи я ж те­бе не люб­лю, не люб­лю?

Чи я ж тобі че­ре­вичків не куп­лю?

Куплю, куп­лю чорп­ноб­ри­ва.

Куплю, куп­лю то­го ди­ва.

Буду, сер­це, хо­дить,

Буду, сер­це, лю­бить”.

“Ой гоп, го­па­ка!

Полюбила ко­за­ка,

Та ру­до­го, та ста­ро­го -

Лиха до­ля та­ка.

Іди ж до­ле, за жур­бою,

А ти, ста­рий, за во­дою,

А я - так до шин­ку.

Вип'ю чар­ку, вип'ю дру­гу,

Вип'ю тре­тю на по­ту­ху.

П'яту, шос­ту, та й кінець.

Пішла ба­ба у та­нець,

А за нею го­ро­бець

Викрутасом-вихилясом…

Молодець го­ро­бець!

Старий ру­дий ба­бу кли­че,

А та йо­му дулі ти­че:

“Оженився, са­та­но,

Заробляй же на пшо­но;

Треба діток го­ду­вать,

Треба діток одя­гать.

А я бу­ду до­бу­вать,

А ти, ста­рий, не гріши,

Та в запічку ко­ли­ши,

Та мов­чи, не ди­ши”.

“Як бу­ла я мо­ло­дою пре­по­доб­ни­цею,

Повісила хвар­ту­ши­ну над вікон­ни­цею;

Хто йде - не ми­не,

То кив­не, то морг­не.

А я шов­ком ви­ши­ваю,

В ква­ти­роч­ку виг­ля­даю:

Семени, Іва­ни,

Надівайте жу­па­ни,

Та ходімо по­гу­ляй­мо,

Та ся­де­мо заспівай­мо”.

“Заганяйте квоч­ку в боч­ку,

А кур­ча­та в вер­шу

І… гу!

Загнув батько ду­гу,

Тягне ма­ти су­по­ню.

А ти зав'яжи, до­ню”.

“Чи ще? чи годі?”

“Ще, ще!

Хоч по­га­ну! самі но­ги но­сять”

“Ой сип сирівець

Та кри­ши опеньки:

Дід та ба­ба,

То й до ла­ду,

Обоє ра­денькі.

* * *

Ой, сип сирівець

Та кри­ши пет­руш­ку:

* * *

Ой, сип сирівець

Та нак­ри­ши хріну:

* * *

Ой, сип во­ду, во­ду

Та по­шу­кай бро­ду, бро­ду…”

“Годі, годі! - кри­чить Гонта.

Годі, по­га­сає.

Світла, діти!.. А де Лей­ба?

Ще йо­го не­має?

Найти йо­го та повісить.

Петелька сви­ня­ча!

Гайда, діти! по­га­сає

Каганець ко­за­чий”.

А Га­лай­да: “Ота­ма­не!

Погуляймо, батьку!

Дивись - го­рить; на ба­зарі

І вид­ко, і глад­ко.

Потанцюєм. Грай, коб­за­рю!”

“Не хо­чу гу­ля­ти!

Огню, діти! дьогтю, клоч­чя!

Давайте гар­ма­ти;

В по­тай­ни­ки пустіть огонь!

Думають, жар­тую!”

Заревіли гай­да­ма­ки:

“Добре, батьку! чуєм!”

Через греб­лю по­ва­ли­ли,

Гукають, співа­ють.

А Га­лай­да кри­чить: “Батьку!

Стійте!.. про­па­даю!

Постривайте, не вби­вай­те:

Там моя Ок­са­на.

Годиночку, батьки мої!

Я її дос­та­ну!”

“Добре, доб­ре!.. Залізня­че,

Гукни, щоб па­ли­ли.

Преподобиться з ля­ха­ми…

А ти, си­зок­ри­лий,

Найдеш іншу”.

Оглянувся -

Галайди не­має.

Ревуть го­ри - і бу­ди­нок

З ля­ха­ми гу­ляє

Коло хма­ри. Що ос­та­лось,

Пеклом за­па­ла­ло…

“Де Га­лай­да?” - Мак­сим кли­че.

І сліду не ста­ло…

Поки хлоп'ята тан­цю­ва­ли,

Ярема з Лей­бою прок­ра­лись

Аж у бу­ди­нок, в са­мий льох;

Оксану ви­хо­пив чуть жи­ву

Ярема з льоху та й по­ли­нув

У Ле­бе­дин…

ЛЕБЕДИН

“Я си­ро­та з Вільша­ної,

Сирота, ба­бу­сю.

Батька ля­хи за­му­чи­ли,

А ме­не… бо­юся.

Боюсь зга­дать, моя си­за…

Узяли з со­бою.

Не роз­пи­туй, ба­бу­сенько,

Що бу­ло зо мною.

Я мо­ли­лась, я пла­ка­ла,

Серце роз­ри­ва­лось,

Сльози сох­ли, ду­ша мер­ла…

Ох, як­би я зна­ла,

Що по­ба­чу йо­го ще раз,

Що по­ба­чу зно­ву,

Вдвоє, втроє б ви­терпіла

За єди­не сло­во!

Вибачай, моя го­луб­ко!

Може, я гріши­ла,

Може, бог за те й ка­рає,

Що я по­лю­би­ла,

Полюбила стан ви­со­кий

І карії очі,

Полюбила, як уміла,

Як сер­денько хо­че.

Не за се­бе, не за батька

Молилась в не­волі,

Ні,бабусю, а за йо­го,

За ми­ло­го, до­лю.

Карай, бо­же! твою прав­ду

Я ви­терпіть му­шу.

Страшно ска­зать: я ду­ма­ла

Занапастить ду­шу.

Якби не він, мо­же б… мо­же,

І за­на­пас­ти­ла.

Тяжко бу­ло! Я ду­ма­ла:

“О, бо­же мій ми­лий!

Він си­ро­та,- хто без ме­не

Його привітає?

Хто про до­лю, про не­до­лю,

Як я, роз­пи­тає?

Хто обійме, як я, йо­го?

Хто ду­шу по­ка­же?

Хто си­роті убо­го­му

Добре сло­во ска­же?”

Я так ду­ма­ла, ба­бу­сю,

І сер­це сміялось:

“Я си­ро­та: без ма­тері,

Без батька ос­та­лась,

І він один на всім світі,

Один ме­не лю­бить;

А по­чує, що я вби­лась,

То й се­бе по­гу­бить”.

Так я ду­ма­ла, мо­ли­лась,

Ждала, виг­ля­да­ла.

Нема йо­го, не при­бу­де,

Одна я ос­та­лась…”

Та й зап­ла­ка­ла. Чер­ни­ця,

Стоя ко­ло неї,

Зажурилась.

“Ба­бу­сенько!

Скажи мені, де я?”

“В Ле­бе­дині, моя пташ­ко,

Не вста­вай: ти хво­ра”.

“В Ле­бе­дині! чи дав­но я?”

“Ба ні, по­зав­чо­ра”.

“Позавчора?.. Стри­вай, стри­вай…

Пожар над во­дою…

Жид, бу­ди­нок, Май­данівка…

Зовуть Га­лай­дою…”

“Галайдою Яре­мою

Себе на­зи­ває

Той, що привіз…”

“Де він, де він?

Тепер же я знаю!..”

“Через тиж­день обіцяв­ся

Прийти за то­бою”.

“Через тиж­день! че­рез тиж­день!

Раю мій, по­кою!

Бабусенько, ми­ну­ла­ся

Лихая го­ди­на!

Той Га­лай­да - мій Яре­ма!..

По всій Ук­раїні

Його зна­ють. Я ба­чи­ла,

Як се­ла горіли;

Я ба­чи­ла - ка­ти-ля­хи

Трусилися, мліли,

Як хто ска­же про Га­лай­ду.

Знають во­ни, зна­ють,

Хто та­кий, і відкіля він,

І ко­го шу­кає!..

Мене шу­кав, ме­не най­шов.

Орел си­зок­ри­лий!

Прилітай же, мій со­ко­ле,

Мій го­лу­бе си­зий!

Ох, як ве­се­ло на світі,

Як ве­се­ло ста­ло!

Через тиж­день, ба­бу­сенько..

Ще три дні ос­та­лось.

Ох, як дов­го!..

“Загрібай, ма­мо, жар, жар,

Буде тобі доч­ки жаль, жаль…

” Ох, як ве­се­ло на світі!

А тобі, ба­бу­сю,

Чи ве­се­ло?”

“Я то­бою,

Пташко, ве­се­лю­ся”.

“А чом же ти не співаєш?”

“Я вже одспіва­ла…”

Задзвонили до ве­черні;

Оксана ос­та­лась,

А чер­ни­ця, по­мо­лив­шись,

В храм пош­кан­ди­ба­ла.

Через тиж­день в Ле­бе­дині

У церкві співа­ли:

Ісаія, ликуй!

Вранці Яре­му вінча­ли;

А вве­чері мій Яре­ма

(От хло­пець зви­чай­ний!),

Щоб не сер­дить ота­ма­на,

Покинув Ок­са­ну:

Ляхів кінча; з Залізня­ком

Весілля справ­ляє

В Уман­щині, на по­жа­рах.

Вона виг­ля­дає, -

Виг­ля­дає, чи не їде

З бо­яра­ми в гості -

Перевезти із келії

В ха­ту на по­мості.

Не жу­ри­ся, сподівай­ся

Та бо­гу мо­ли­ся.

А мені те­пер на Умань

Треба по­ди­ви­тись.

ГОНТА В УМАНІ

Хвалилися гай­да­ма­ки,

На Умань іду­чи:

“Будем дра­ти, па­не-бра­те,

З ки­тай­ки онучі”.

Минають дні, ми­нає літо,

А Ук­раїна, знай, го­рить;

По се­лах голі пла­чуть діти -

Батьків не­має. Ше­лес­тить

Пожовкле лис­тя по діброві;

Гуляють хма­ри; сон­це спить;

Нігде не чуть людської мо­ви;

Звір тілько виє по се­лу,

Гризучи тру­пи. Не хо­ва­ли,

Вовків ля­ха­ми го­ду­ва­ли,

Аж по­ки снігом за­нес­ло

Огризки вовчі…

Не спи­ни­ла хур­то­ви­на

Пекельної ка­ри:

Ляхи мерз­ли, а ко­за­ки

Грілись на по­жарі.

Встала й вес­на, чор­ну зем­лю

Сонну роз­бу­ди­ла,

Уквітчала її ряс­том,

Барвінком ук­ри­ла;

І на полі жай­во­ро­нок,

Соловейко в гаї

Землю, уб­ра­ну вес­ною,

Вранці зустріча­ють

Рай, та й годі! А для ко­го?

Для лю­дей. А лю­де?

Не хо­тять на йо­го й гля­нуть,

А гля­нуть - огу­дять.

Треба кров'ю до­мальовать,

Освітить по­жа­ром;

Сонця ма­ло, ряс­ту ма­ло,

І ба­га­то хма­ри.

Пекла ма­ло!.. Лю­де, лю­де!

Коли-то з вас бу­де

Того доб­ра, що маєте?

Чудні, чудні лю­де!

Не спи­ни­ла вес­на крові,

Ні злості людської.

Тяжко гля­нуть; а зга­даєм -

Так бу­ло і в Трої.

Так і бу­де.

Гайдамаки

Гуляють, ка­ра­ють;

Де проїдуть - зем­ля го­рить,

Кров'ю підпли­ває.

Придбав Мак­сим собі си­на

На всю Ук­раїну.

Хоч не рідний син Яре­ма,

А щи­ра ди­ти­на.

Максим ріже, а Яре­ма

Не ріже - лю­тує:

З но­жем в ру­ках, на по­жа­рах

І днює й но­чує.

Не ми­лує, не ми­нає

Нігде ні од­но­го:

За ти­та­ря ля­хам пла­тить,

За батька свя­то­го,

За Ок­са­ну… та й зомліє,

Згадавши Ок­са­ну.

А Залізняк: “Гу­ляй, си­ну,

Поки до­ля вста­не!

Погуляєм!”

Погуляли

Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ля­хи тру­пом.

Як та хма­ра, гай­да­ма­ки

Умань обс­ту­пи­ли

Опівночі; до схід сон­ця

Умань за­то­пи­ли;

Затопили, зак­ри­ча­ли:

“Карай ля­ха зно­ву!”

Покотились по ба­за­ру

Кінні na­ro­do­wi;

Покотились малі діти

І каліки хворі. Ґвалт і га­лас.

На ба­зарі, Як по­се­ред мо­ря

Кровавого, стоїть Гонта

З Мак­си­мом зав­зя­тим.

Кричать уд­вох: “Доб­ре, діти!

Отак їх, прок­ля­тих!”

Аж ось ве­дуть гай­да­ма­ки

Ксьондза-єзуїта

І двох хлопців. “Гонто, Гонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш - заріж і їх:

Вони ка­то­ли­ки.

Чого ж ти став? чом не ріжеш?

Поки не­ве­ликі,

Заріж і їх, бо ви­рос­туть,

То те­бе заріжуть…”

“Убийте пса! а со­ба­чат

Своєю заріжу.

Клич гро­ма­ду. Приз­на­вай­тесь,

Що ви ка­то­ли­ки!”

“Католики… бо нас ма­ти…”

“Боже мій ве­ли­кий!

Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”

Зібралась гро­ма­да.

“Мої діти ка­то­ли­ки…

Щоб не бу­ло зра­ди,

Щоб не бу­ло по­го­во­ру,

Панове гро­ма­до!

Я при­ся­гав, брав свя­че­ний

Різать ка­то­ли­ка.

Сини мої, си­ни мої!

Чом ви не ве­ликі?

Чом ви ля­ха не ріже­те?..”

“Будем різать, та­ту!”

“Не бу­де­те! не бу­де­те!

Будь прок­ля­та ма­ти,

Та прок­ля­та ка­то­лич­ка,

Що вас по­ро­ди­ла!

Чом во­на вас до схід сон­ця

Була не вто­пи­ла?

Менше б гріха: ви б умер­ли

Не ка­то­ли­ка­ми;

А сьогодні, си­ни мої,

Горе мені з ва­ми!

Поцілуйте ме­не, діти,

Бо не я вби­ваю,

А при­ся­га”. Мах­нув но­жем -

І дітей не­має!

Попадали зарізані.

“Тату! - белько­та­ли,

Тату, та­ту… ми не ля­хи!

Ми…” - та й за­мов­ча­ли.

“Поховать хіба?”

“Не тре­ба!

Вони ка­то­ли­ки.

Сини мої, си­ни мої!

Чом ви не ве­ликі?

Чом во­ро­га не різа­ли?

Чом матір не вби­ли,

Ту прок­ля­ту ка­то­лич­ку,

Що вас по­ро­ди­ла?..

Ходім, бра­те!”

Взяв Мак­си­ма,

Пішли вздовж ба­за­ру

І обид­ва зак­ри­ча­ли:

“Кари ля­хам, ка­ри!”

І ка­ра­ли: страш­но, страш­но

Умань за­па­ла­ла.

Ні в бу­дин­ку, ні в костьолі,

Нігде не ос­та­лось,

Всі по­ляг­ли. То­го ли­ха

Не бу­ло ніко­ли,

Що в Умані ро­би­ло­ся.

Базиліан шко­лу,

Де учи­лись Гонти діти,

Сам Гонта руй­нує:

“Ти поїла моїх діток! -

Гукає, лю­тує.

Ти поїла не­ве­ли­ких,

Добру не нав­чи­ла!..

Валіть стіни!”

Гайдамаки

Стіни роз­ва­ли­ли,

Розвалили, об каміння

Ксьондзів роз­би­ва­ли,

А шко­лярів у кри­ниці

Живих по­хо­ва­ли.

До са­мої ночі ляхів мор­ду­ва­ли;

Душі не ос­та­лось.

А Гонта кри­чить:

“Де ви, лю­доїди? де ви по­хо­ва­лись?

З'їли моїх діток,- тяж­ко мені жить!

Тяжко мені пла­кать! ні з ким го­во­рить!

Сини мої любі, мої чор­ноб­рові!

Де ви по­хо­ва­лись? Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хо­четься пить,

Хочеться ди­ви­тись, як во­на чорніє,

Хочеться на­пи­тись… Чом вітер не віє,

Ляхів не навіє?.. Тяж­ко мені жить!

Тяжко мені пла­кать! Пра­веднії зорі!

Сховайтесь за хма­ру: я вас не зай­мав,

Я дітей зарізав!.. Го­ре мені, го­ре!

Де я при­хи­лю­ся?”

Так Гонта кри­чав,

По Умані бігав. А се­ред ба­за­ру,

В крові, гай­да­ма­ки ста­ви­ли сто­ли;

Де що за­по­па­ли, стра­ви на­нес­ли

І сіли ве­че­рять. Ос­тат­няя ка­ра,

Остатня ве­че­ря!

“Гу­ляй­те, си­ни!

Пийте, по­ки п'ється, бий­те, по­ки б'ється! -

Залізняк гу­кає, - Ану, навісний,

Ушквар нам що-не­будь, не­хай зем­ля гнеться,

Нехай по­гу­ля­ють мої ко­за­ки!”

І коб­зар ушк­ва­рив:

“А мій батько оран­дар,

Чо­бо­тар;

Моя ма­ти пря­ха

Та сва­ха;

Брати мої, со­ко­ли,

Привели

І ко­ро­ву із дібро­ви,

І на­мис­та на­нес­ли.

А я собі Хрис­тя

В на­мисті,

А на лиштві лис­тя

Та лис­тя,

І чо­бо­ти, і підко­ви.

Вийду вранці до ко­ро­ви,

Я ко­ро­ву на­пою,

Подою,

З па­руб­ка­ми пос­тою,

Постою”.

“Ой гоп по ве­чері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, ста­ра, не жу­рись

Та до ме­не при­гор­нись!”

Всі гу­ля­ють. А де ж Гонта?

Чом він не гу­ляє?

Чому не п'є з ко­за­ка­ми?

Чому не співає?

Нема йо­го; те­пер йо­му,

Мабуть, не до неї,

Не до співи.

А хто та­кий

У чорній ки­реї

Через ба­зар пе­ре­хо­дить?

Став; роз­ри­ва ку­пу

Ляхів мерт­вих: шу­ка ко­гось.

Нагнувся, два тру­пи

Невеликих взяв на плечі

І, по­зад ба­за­ру,

Через мерт­вих пе­рес­ту­па,

Криється в по­жарі

За костьолом. Хто ж це та­кий?

Гонта, го­рем би­тий,

Несе дітей по­хо­ва­ти,

Землею нак­ри­ти,

Щоб ко­зацьке ма­ле тіло

Собаки не їли.

І тем­ни­ми ули­ця­ми,

Де мен­ше горіло,

Поніс Гонта дітей своїх,

Щоб ніхто не ба­чив,

Де він синів по­хо­ває

І як Гонта пла­че.

Виніс в по­ле, геть од шля­ху,

Свячений вий­має

І свя­че­ним ко­па яму.

А Умань па­лає,

Світить Гонті до ро­бо­ти

І на дітей світить.

Неначе сплять одяг­нені.

Чого ж страшні діти?

Чого Гонта ніби кра­де

Або скарб хо­ває?

Аж тру­ситься. Із Умані

Де-де чуть - гу­ка­ють

Товариші-гайдамаки;

Гонта мов не чує,

Синам ха­ту се­ред сте­пу

Глибоку бу­дує.

Та й збу­ду­вав. Бе­ре синів,

Кладе в тем­ну ха­ту

Й не ди­виться, ніби чує:

“Ми не ля­хи, та­ту!”

Поклав обох; із ки­шені

Китайку вий­має;

Поцілував мерт­вих в очі,

Хрестить, нак­ри­ває

Червоною ки­тай­кою

Голови ко­зачі.

Розкрив, ще раз по­ди­вив­ся…

Тяжко-важко пла­че:

“Сини мої, си­ни мої!

На ту Ук­раїну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї ги­ну.

А хто ме­не по­хо­ває?

На чу­жо­му полі

Хто зап­ла­че на­до мною?

Доле моя, до­ле!

Доле моя не­щас­ли­ва!

Що ти на­ро­би­ла?

Нащо мені дітей да­ла?

Чом ме­не не вби­ла?

Нехай во­ни б по­хо­ва­ли,

А то я хо­ваю”.

Поцілував, пе­рех­рес­тив,

Покрив, за­си­пає:

“Спочивайте, си­ни мої,

В гли­бокій оселі!

Сука ма­ти не прид­ба­ла

Нової пос­телі.

Без ва­сильків і без ру­ти

Спочивайте, діти,

Та бла­гай­те, просіть бо­га,

Нехай на сім світі

Мене за вас по­ка­рає,

За гріх сей ве­ли­кий.

Просіть, си­ни! я про­щаю,

Що ви ка­то­ли­ки”.

Зрівняв зем­лю, пок­рив дер­ном,

Щоб ніхто не ба­чив,

Де по­ляг­ли Гонти діти,

Голови ко­зачі.

“Спочивайте, виг­ля­дай­те,

Я швид­ко при­бу­ду.

Укоротив я вам віку,

І мені те бу­де.

І ме­не вб'ють… ко­ли б швид­че!

Та хто по­хо­ває?

Гайдамаки!.. Піду ще раз.

Ще раз по­гу­ляю!..”

Пішов Гонта по­хи­лив­шись;

Іде, спо­тик­неться.

Пожар світить; Гонта гля­не,

Гляне - усміхнеться.

Страшно, страш­но усміхав­ся,

На степ ог­ля­дав­ся.

Утер очі… тілько мріє

В ди­му, та й схо­вав­ся.

ЕПІЛОГ

Давно те ми­ну­ло, як, ма­ла ди­ти­на,

Сирота в ряд­нині, я ко­лись блу­кав

Без сви­ти, без хліба по тій Ук­раїні,

Де Залізняк, Гонта з свя­че­ним гу­ляв.

Давно те ми­ну­ло, як ти­ми шля­ха­ми,

Де йшли гай­да­ма­ки,- ма­ли­ми но­га­ми

Ходив я, та пла­кав, та лю­дей шу­кав,

Щоб доб­ру нав­чи­ли. Я те­пер зга­дав,

Згадав, та й жаль ста­ло, що ли­хо ми­ну­ло.

Молодеє ли­хо! як­би ти вер­ну­лось,

Проміняв би до­лю, що маю те­пер.

Згадаю те ли­хо, сте­пи ті безк­раї,

І батька, і діда ста­ро­го зга­даю…

Дідусь ще гу­ляє, а батько вже вмер.

Бувало, в неділю, зак­рив­ши мінею,

По чарці з сусідом ви­пив­ши тієї,

Батько діда про­сить, щоб той роз­ка­зав

Про Коліївщи­ну, як ко­лись бу­ва­ло,

Як Залізняк, Гонта ляхів по­ка­рав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А сло­во за сло­вом сміялось, ли­лось:

Як ля­хи ко­на­ли, як Сміла горіла.

Сусіди од стра­ху, од жа­лю німіли.

І мені, ма­ло­му, не раз до­ве­лось

За ти­та­ря пла­кать. І ніхто не ба­чив,

Що ма­ла ди­ти­на у ку­точ­ку пла­че.

Спасибі, діду­сю, що ти за­хо­вав

В го­лові столітній ту сла­ву ко­за­чу:

Я її ону­кам те­пер роз­ка­зав.

Вибачайте, лю­де добрі,

Що ко­зацьку сла­ву

Так нав­ман­ня роз­ка­зую,

Без книж­ної спра­ви.

Так дід ко­лись роз­ка­зу­вав,

Нехай здо­ров бу­де!

А я за ним. Не знав ста­рий,

Що письменні лю­де

Тії речі про­чи­та­ють.

Вибачай, діду­сю,

Нехай ла­ють; а я по­ки

До своїх вер­ну­ся

Та до­ве­ду вже до краю,

Доведу - спо­чи­ну

Та хоч крізь сон по­див­лю­ся

На ту Ук­раїну,

Де хо­ди­ли гай­да­ма­ки

З свя­ти­ми но­жа­ми,

На ті шля­хи, що я міряв

Ма­ли­ми но­га­ми.

Погуляли гай­да­ма­ки,

Добре по­гу­ля­ли:

Трохи не рік шля­хетською

Кров'ю на­пу­ва­ли

Україну, та й за­мовк­ли -

Ножі по­щер­би­ли.

Нема Гонти; не­ма йо­му

Хреста, ні мо­ги­ли.

Буйні вітри роз­ма­ха­ли

Попіл гай­да­ма­ки,

І ніко­му по­мо­ли­тись,

Нікому зап­ла­кать.

Один тілько брат наз­ва­ний

Оставсь на всім світі,

Та й той - по­чув, що так страш­но

Пекельнії діти

Його бра­та за­му­чи­ли,

Залізняк зап­ла­кав

Вперше зро­ду; сльози не втер,

Умер не­бо­ра­ка.

Нудьга йо­го за­да­ви­ла

На чу­жо­му полі,

В чу­жу зем­лю по­ло­жи­ла:

Така йо­го до­ля!

Сумно-сумно гай­да­ма­ки

Залізную си­лу

Поховали; на­си­па­ли

Високу мо­ги­лу;

Заплакали, розійшли­ся,

Відкіля взя­ли­ся.

Один тілько мій Яре­ма

На кий по­хи­лив­ся,

Стояв дов­го. “Спо­чинь, батьку,

На чу­жо­му полі,

Бо на своїм не­ма місця,

Нема місця волі…

Спи, ко­за­че, ду­ша щи­ра!

Хто-небудь зга­дає”.

Пішов сте­пом сіро­ма­ха,

Сльози ути­рає.

Довго, дов­го ог­ля­дав­ся,

Та й не вид­ко ста­ло.

Одна чор­на се­ред сте­пу

Могила ос­та­лась.

Посіяли гай­да­ма­ки

В Ук­раїні жи­то,

Та не во­ни йо­го жа­ли.

Що му­сим ро­би­ти?

Нема прав­ди, не ви­рос­ла;

Кривда по­ви­ває.

Розійшлися гай­да­ма­ки,

Куди який знає:

Хто до­до­му, хто в дібро­ву,

З но­жем у ха­ляві,

Жидів кінчать. Та­ка й досі

Осталася сла­ва.

А тим ча­сом ста­ро­дав­ню

Січ роз­руй­ну­ва­ли:

Хто на Ку­бань, хто за Ду­най,

Тілько і ос­та­лись,

Що по­ро­ги се­ред сте­пу.

Ревуть за­ви­ва­ють:

“Поховали дітей на­ших

І нас роз­ри­ва­ють”.

Ревуть собі й ревіти­муть -

Їх лю­де ми­ну­ли;

А Ук­раїна навіки,

Навіки зас­ну­ла.

З то­го ча­су в Ук­раїні

Жито зе­леніє;

Не чуть пла­чу, ні гар­ма­ти,

Тілько вітер віє,

Нагинає вер­би в гаї,

А тир­су на полі.

Все за­мовк­ло. Не­хай мов­чить:

Така бо­жа во­ля.

Тілько ча­сом уве­чері

Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гай­да­ма­ки,

Ідучи співа­ють:

“А в на­шо­го Га­лай­ди ха­та на по­мості.

Грай, мо­ре! доб­ре, мо­ре!

Добре бу­де, Га­лай­да!”

[Квітень-листопад 1841, С.-Петербург]

ПЕРЕДМОВА

По мові - пе­ред­мо­ва. Мож­на і без неї, так ось бач­те що: все, що я ба­чив над­ру­ко­ва­но­го,- тілько ба­чив, а про­чи­тав ду­же не­ба­га­то,- всю­ди є пе­редс­ло­во, а в ме­не не­ма. Як­би я не дру­ку­вав своїх “Гай­да­маків”, то во­но б не тре­ба і пе­ред­мо­ви. А ко­ли вже пус­каю в лю­ди, то тре­ба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не ска­за­ли: “От який! хіба діди та батьки дурніші бу­ли, що не пус­ка­ли в лю­ди навіть гра­мат­ки без пре­дис­ловія”. Так, да­лебі, так, ви­ба­чай­те, тре­ба пре­дис­ловіє. Так як же йо­го ском­по­но­вать? щоб, знаєте, не бу­ло і крив­ди, щоб не бу­ло і прав­ди, а так, як всі пре­дис­ловія ком­по­ну­ються. Хоч убий, не вмію; тре­ба б хва­лить, так со­ром, а гу­дить не хо­четься. Начнем же уже на­ча­ло кни­ги сице: ве­се­ло по­ди­виться на сліпо­го коб­за­ря, як він си­дить собі з хлоп­цем, сліпий, під ти­ном, і ве­се­ло пос­лу­хать йо­го, як він заспіває ду­му про те, що дав­но діялось, як бо­ро­ли­ся ля­хи з ко­за­ка­ми; ве­се­ло… а все­та­ки ска­жеш: “Сла­ва бо­гу, що ми­ну­ло”,- а над­то як зга­даєш, що ми од­ної ма­тері діти, що всі ми слов'яне. Сер­це бо­лить, а роз­ка­зу­вать тре­ба: не­хай ба­чать си­ни і вну­ки, що батьки їх по­ми­ля­лись, не­хай бра­та­ються зно­ву з своїми во­ро­га­ми. Не­хай жи­том-пше­ни­цею, як зо­ло­том, пок­ри­та, не роз­ме­жо­ва­ною ос­та­неться навіки од мо­ря і до мо­ря - слов'янськая зем­ля. Про те, що діялось на Ук­рай­ні 1768 ро­ку, роз­ка­зую так, як чув од ста­рих лю­дей; над­ру­ко­ва­но­го і кри­ти­ко­ва­но­го нічо­го не чи­тав, бо, здається, і не­ма нічо­го. Га­лай­да впо­ло­ви­ну ви­ду­ма­ний, а смерть віль­ша­нсько­го ти­та­ря прав­ди­ва, бо ще є лю­ди, ко­торі йо­го зна­ли. Гонта і Залізняк, ота­ма­ни то­го кро­ва­во­го діла, мо­же, ви­ве­дені в ме­не не так, як во­ни бу­ли,- за це не ру­ча­юсь. Дід мій, не­хай здо­ров бу­де, ко­ли за­чи­на роз­ка­зу­вать що-не­будь та­ке, що не сам ба­чив, а чув, то спер­шу ска­же: “Ко­ли старі лю­ди бре­шуть, то й я з ни­ми”.

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

“Бачимо, ба­чи­мо, що оду­рив, та ще хо­че і одб­ре­хаться!” Отак ви вслух по­ду­маєте, як про­чи­таєте мої “Гай­да­ма­ки”. Па­но­ве гро­ма­до! да­лебі, не бре­шу. Ось ба­чи­те що! Я ду­мав, і ду­же хотілось мені над­ру­ку­вать ваші ко­зацькі іме­на ря­доч­ком гар­ненько; уже бу­ло і най­шло­ся їх де­сятків зо два, зо три. Слу­хаю, ви­хо­дить раз­но­мо­ва: один ка­же - “тре­ба”, дру­гий ка­же - “не тре­ба”, третій - нічо­го не ка­же. Я ду­мав: “Що тут ро­бить на світі?” Взяв та й про­цинд­рив гар­ненько ті гроші, що тре­ба бу­ло зап­ла­тить за ар­куш над­ру­ко­ва­но­го па­пе­ру, а до вас і ну пи­сать оцю ци­ду­лу! Все б то це нічо­го! Чо­го не трап­ляється на віку! Все бу­ває, як на довгій ниві. Та ось ли­хо мені на без­го­лов'я! Єсть ще і такі па­ничі, що со­ро­ми­лись свою бла­го­род­ну фамілію (Кир­па-Гнуч­ко­шиєнков) і над­ру­ку­вать в му­жицькій кни­жці. Да­лебі, прав­да!

Т. Шев­чен­ко