Кобзар [Тарас Григорович Шевченко] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ПРИЧИННА


Реве та стог­не Дніпр ши­ро­кий,
Сердитий вітер за­ви­ва,
Додолу вер­би гне ви­сокі,
Горами хви­лю підійма.
І блідий місяць на ту по­ру
Із хма­ри де-де виг­ля­дав,
Неначе чо­вен в синім морі,
То ви­ри­нав, то по­то­пав.
Ще треті півні не співа­ли,
Ніхто нігде не го­монів,
Сичі в гаю пе­рек­ли­ка­лись,
Та ясен раз у раз скрипів.
В та­ку до­бу під го­рою,
Біля то­го гаю,
Що чорніє над во­дою,
Щось біле блу­кає.
Може, вий­шла ру­са­лонька
Матері шу­ка­ти,
А мо­же, жде ко­за­ченька,
Щоб за­лос­ко­та­ти.
Не ру­са­лонька блу­кає -
То дівчи­на хо­дить,
Й са­ма не зна (бо при­чин­на),
Що та­кеє ро­бить.
Так во­рож­ка по­ро­би­ла,
Щоб меньше ску­ча­ла,
Щоб, бач, хо­дя опівночі,
Спала й виг­ля­да­ла
Козаченька мо­ло­до­го,
Що торік по­ки­нув.
Обіщався вер­ну­ти­ся,
Та, ма­буть, і зги­нув!
Не ки­тай­кою пок­ри­лись
Козацькії очі,
Не ви­ми­ли біле лич­ко
Слізоньки дівочі:
Орел вий­няв карі очі
На чу­жо­му полі,
Біле тіло вов­ки з'їли, -
Така йо­го до­ля.
Дарма щоніч дівчи­нонька
Його виг­ля­дає.
Не вер­неться чор­ноб­ри­вий
Та й не привітає,
Не розп­ле­те дов­гу ко­су,
Хустку не зав'яже,
Не на ліжко - в до­мо­ви­ну
Сиротою ля­же!
Така її до­ля… О бо­же мій ми­лий!
За що ж ти ка­раєш її, мо­ло­ду?
За те, що так щи­ро во­на по­лю­би­ла
Козацькії очі?.. Прос­ти си­ро­ту!
Кого ж їй лю­би­ти? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташ­ка в да­лекім краю.
Пошли ж ти їй до­лю, - во­на мо­ло­денька,
Бо лю­де чужії її засміють.
Чи вин­на го­луб­ка, що го­лу­ба лю­бить?
Чи ви­нен той го­луб, що сокіл убив?
Сумує, вор­кує, білим світом ну­дить,
Літає, шу­кає, ду­ма - заб­лу­див.
Щаслива го­луб­ка: ви­со­ко літає,
Полине до бо­га - ми­ло­го пи­тать.
Кого ж си­ро­ти­на, ко­го за­пи­тає,
І хто їй роз­ка­же, і хто теє знає,
Де ми­лий но­чує: чи в тем­но­му гаю,
Чи в бистрім Ду­наю ко­ня на­по­ва,
Чи, мо­же, з дру­гою, дру­гую ко­хає,
Її, чор­ноб­ри­ву, уже за­бу­ва?
Якби-то да­ли­ся ор­линії кри­ла,
За синім би мо­рем ми­ло­го знай­шла;
Живого б лю­би­ла, дру­гу б за­ду­ши­ла,
А до не­жи­во­го у яму б ляг­ла.
Не так сер­це лю­бить, щоб з ким поділиться,
Не так во­но хо­че, як бог нам дає:
Воно жить не хо­че, не хо­че жу­риться.
«Журись», - ка­же дум­ка, жа­лю зав­дає.
О бо­же мій ми­лий! та­ка твоя во­ля,
Таке її щас­тя, та­ка її до­ля!
Вона все хо­дить, з уст ні па­ри.
Широкий Дніпр не го­мо­нить:
Розбивши, вітер, чорні хма­ри,
Ліг біля мо­ря од­по­чить,
А з не­ба місяць так і сяє;
І над во­дою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мов­чить.
Аж гульк - з Дніпра по­ви­ри­на­ли
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! - зак­ри­ча­ли. -
Зійшло вже сон­це!» (Голі скрізь;
З осо­ки ко­си, бо дівча­та). …
«Чи всі ви ту­та? - кли­че ма­ти. -
Ходім шу­ка­ти ве­че­рять.
Пограємось, по­гу­ляй­мо
Та пісеньку заспівай­мо:
Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене ма­ти по­ро­ди­ла,
Нехрещену по­ло­жи­ла.
Місяченьку!
Наш го­лу­боньку!
Ходи до нас ве­че­ря­ти:
У нас ко­зак в оче­реті, в осоці,
Срібний перс­тень на руці;
Молоденький, чор­ноб­ро­вий;
Знайшли вчо­ра у діброві.
Світи дов­ше в чистім полі,
Щоб на­гу­ля­тись до­волі.
Поки відьми ще літа­ють,
Посвіти нам… Он щось хо­дить!
Он під ду­бом щось там ро­бить.
Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене ма­ти по­ро­ди­ла,
Нехрещену по­ло­жи­ла».
Зареготались нех­ре­щені…
Гай обізвав­ся; га­лас, зик,
Орда мов ріже. Мов ска­жені,
Летять до ду­ба… нічи­чирк…
Схаменулись нех­ре­щені,
Дивляться - мелькає,
Щось лізе вверх по стов­бу­ру
До са­мо­го краю.
Ото ж тая дівчи­нонька,
Що сон­на блу­ди­ла:
Отаку-то їй при­чи­ну
Ворожка зро­би­ла!
На са­мий верх на гіллячці
Стала… в сер­це ко­ле!
Подивись на всі бо­ки
Та й лізе до­до­лу.
Кругом ду­ба ру­са­лоньки
Мовчки до­жи­да­ли;
Взяли її, сер­деш­ную,
Та й за­лос­ко­та­ли.
Довго, дов­го ди­во­ва­лись
На її уро­ду…
Треті півні: ку­куріку! -
Шелеснули в во­ду.
Защебетав жай­во­ро­нок,
Угору ле­тю­чи;
Закувала зо­зу­ленька,
На ду­бу си­дя­чи;
Защебетав со­ло­вей­ко -
Пішла лу­на гаєм;
Червоніє за го­рою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над во­дою,
Де ля­хи хо­ди­ли;
Засиніли по­над Дніпром
Високі мо­ги­ли;
Пішов ше­лест по діброві;
Шепчуть густі ло­зи.
А дівчи­на спить під ду­бом
При битій до­розі.
Знать, доб­ре спить, що не чує,
Як кує зо­зу­ля,
Що не лічить, чи дов­го жить…
Знать, доб­ре зас­ну­ла.
А тим ча­сом із дібро­ви
Козак виїжджає;
Під ним ко­ник во­ро­ненький
Насилу сту­пає.
«Ізнемігся, то­ва­ри­шу!
Сьогодні спо­чи­нем:
Близько ха­та, де дівчи­на
Ворота од­чи­нить.
А мо­же, вже од­чи­ни­ла
Не мені, дру­го­му…
Швидче, ко­ню, швид­че, ко­ню,
Поспішай до­до­му!»
Утомився во­ро­ненький,
Іде, спо­тик­неться, -
Коло сер­ця ко­зацько­го
Як га­ди­на в'ється.
«Ось і дуб той ку­че­ря­вий…
Вона! Бо­же ми­лий!
Бач, зас­ну­ла виг­ля­дав­ши,
Моя си­зок­ри­ла!»
Кинув ко­ня та до неї:
«Боже ти мій, бо­же!»
Кличе її та цілує…
Ні, вже не по­мо­же!
«За що ж во­ни роз­лу­чи­ли
Мене із то­бою?»
Зареготавсь, розігнав­ся -
Та в дуб го­ло­вою!
Ідуть дівча­та в по­ле жа­ти
Та, знай, співа­ють іду­чи:
Як про­вод­жа­ла си­на ма­ти,
Як бивсь та­та­рин уночі.
Ідуть - під ду­бом зе­ле­неьким
Кінь за­мор­до­ва­ний стоїть,
А біля йо­го мо­ло­денький
Козак та дівчи­на ле­жить.
Цікаві (нігде прав­ди діти)
Підкралися, щоб ізля­кать;
Коли по­див­ляться, що вби­тий, -
З пе­ре­по­ло­ху ну втікать!
Збиралися под­ру­женьки,
Слізоньки вти­ра­ють;
Збиралися то­ва­риші
Та ями ко­па­ють;
Пішли по­пи з ко­рог­ва­ми,
Задзвонили дзво­ни.
Поховали гро­ма­дою
Як слід, по за­ко­ну.
Насипали край до­ро­ги
Дві мо­ги­ли в житі.
Нема ко­му за­пи­та­ти,
За що їх уби­то?
Посадили над ко­за­ком
Явір та яли­ну,
А в го­ло­вах у дівчи­ни
Червону ка­ли­ну.
Прилітає зо­зу­ленька
Над ни­ми ку­ва­ти;
Прилітає со­ло­вей­ко
Щоніч ще­бе­та­ти;
Виспівує та ще­бе­че,
Поки місяць зійде,
Поки тії ру­са­лоньки
З Дніпра грітись вий­дуть.
[1837, С.-Пе­тер­бург]


ДУМКА. (Тече во­да в синє мо­ре...)


Тече во­да в синє мо­ре,
Та не витікає;
Шука ко­зак свою до­лю,
А долі не­має.
Пішов ко­зак світ за очі;
Грає синє мо­ре,
Грає сер­це ко­зацькеє,
А дум­ка го­во­рить:
«Куди ти йдеш, не спи­тав­шись?
На ко­го по­ки­нув
Батька, неньку ста­ренькую,
Молоду дівчи­ну?
На чу­жині не ті лю­де,
Тяжко з ни­ми жи­ти!
Ні з ким бу­де поп­ла­ка­ти,
Ні по­го­во­ри­ти».
Сидить ко­зак на тім боці,
Грає синє мо­ре.
Думав, до­ля зустрінеться,
Спіткалося го­ре.
А жу­равлі ле­тять собі
Додому клю­ча­ми.
Плаче ко­зак - шля­хи биті
Заросли тер­на­ми.
[1838, С.-Пе­тер­бург]


ДУМКА. (Вітре буй­ний, вітре буй­ний!...)


Вітре буй­ний, вітре буй­ний!
Ти з мо­рем го­во­риш,
Збуди йо­го, заг­рай ти з ним,
Спитай синє мо­ре.
Воно знає, де мій ми­лий,
Бо йо­го но­си­ло,
Воно ска­же, синє мо­ре,
Де йо­го поділо.
Коли ми­ло­го вто­пи­ло -
Розбий синє мо­ре;
Піду шу­кать ми­ленько­го,
Втоплю своє го­ре,
Втоплю свою не­до­леньку,
Русалкою ста­ну,
Пошукаю в чор­них хви­лях,
На дно мо­ря ка­ну.
Найду йо­го, при­гор­ну­ся,
На серці зомлію.
Тоді, хви­ле, не­си з ми­лим,
Куди вітер віє!
Коли ж ми­лий на тім боці,
Буйнесенький, знаєш,
Де він хо­дить, що він ро­бить,
Ти з ним роз­мов­ляєш.
Коли пла­че - то й я пла­чу,
Коли ні - співаю;
Коли ж зги­нув чор­ноб­ри­вий, -
То й я по­ги­баю.
Тогді не­си мою ду­шу
Туди, де мій ми­лий;
Червоною ка­ли­ною
Постав на мо­гилі.
Буде лег­ше в чужім полі
Сироті ле­жа­ти -
Буде над ним йо­го ми­ла
Квіткою сто­яти.
І квіткою й ка­ли­ною
Цвісти над ним бу­ду,
Щоб не пек­ло чу­же сон­це,
Не топ­та­ли лю­де.
Я вве­чері по­су­мую,
А вранці поп­ла­чу.
Зійде сон­це - ут­ру сльози,
Ніхто й не по­ба­чить.
Вітре буй­ний, вітре буй­ний!
Ти з мо­рем го­во­риш,
Збуди йо­го, заг­рай ти з ним,
Спитай синє мо­ре…
[1838, С.-Пе­тер­бург]


ДУМКА. (Тяжко-важко в світі жи­ти...)


Тяжко-важко в світі жи­ти
Сироті без ро­ду:
Нема ку­ди при­хи­литься,
Хоч з го­ри та в во­ду!
Утопився б мо­ло­денький,
Щоб не ну­дить світом;
Утопився б,- тяж­ко жи­ти,
І не­ма де дітись.
В то­го до­ля хо­дить по­лем -
Колоски зби­рає;
А моя десь, ле­да­щи­ця,
За мо­рем блу­кає.
Добре то­му ба­га­то­му:
Його лю­ди зна­ють;
А зо мною зустрінуться -
Мов не­до­ба­ча­ють.
Багатого гу­ба­то­го
Дівчина ша­нує;
Надо мною, си­ро­тою,
Сміється, кеп­кує.
«Чи я ж тобі не врод­ли­вий,
Чи не в те­бе вдав­ся,
Чи не люб­лю те­бе щи­ро,
Чи з те­бе сміявся?
Люби ж собі, моє сер­це,
Люби, ко­го знаєш,
Та не смійся на­до мною,
Як ко­ли зга­даєш.
А я піду на край світа…
На чужій сто­ронці
Найду кра­щу або зги­ну,
Як той лист на сонці».
Пішов ко­зак су­му­ючи,
Нікого не ки­нув;
Шукав долі в чужім полі
Та там і за­ги­нув.
Умираючи, ди­вив­ся,
Де со­неч­ко сяє…
Тяжко-важко уми­ра­ти
У чу­жо­му краю!
Гатчина, 24 но­яб­ря 1838 ро­ку


ДУМКА. (Нащо мені чорні бро­ви...)


Нащо мені чорні бро­ви,
Нащо карі очі,
Нащо літа мо­лодії,
Веселі дівочі?
Літа мої мо­лодії
Марно про­па­да­ють,
Очі пла­чуть, чорні бро­ви
Од вітру ли­ня­ють.
Серце в'яне, ну­дить світом,
Як пташ­ка без волі.
Нащо ж мені кра­са моя,
Коли не­ма долі?
Тяжко мені си­ро­тою
На сім світі жи­ти;
Свої лю­де - як чужії,
Ні з ким го­во­ри­ти;
Нема ко­му роз­пи­та­ти,
Чого пла­чуть очі;
Нема ко­му роз­ка­за­ти,
Чого сер­це хо­че,
Чого сер­це, як го­луб­ка,
День і ніч вор­кує;
Ніхто йо­го не пи­тає,
Не знає, не чує.
Чужі лю­ди не спи­та­ють -
Та й на­що пи­та­ти?
Нехай пла­че си­ро­ти­на,
Нехай літа тра­тить!
Плач же, сер­це, плач­те, очі,
Поки не зас­ну­ли,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри по­чу­ли,
Щоб по­нес­ли буй­не­сенькі
За синєє мо­ре
Чорнявому зрад­ли­во­му
На лю­теє го­ре!
[1838, С.-Пе­тер­бург]


НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ


Сонце гріє, вітер віє
З по­ля на до­ли­ну,
Над во­дою гне вер­бою
Червону ка­ли­ну;
На ка­лині оди­но­ке
Гніздечко гой­дає, -
А де ж дівся со­ло­вей­ко?
Не пи­тай, не знає.
Згадай ли­хо - та й бай­ду­же…
Минулось… про­па­ло…
Згадай доб­ре - сер­це в'яне:
Чому не ос­та­лось?
Отож гля­ну та зга­даю:
Було, як смер­кає,
Защебече на ка­лині -
Ніхто не ми­нає.
Чи ба­га­тий, ко­го до­ля,
Як ма­ти ди­ти­ну,
Убирає, дог­ля­дає, -
Не ми­не ка­ли­ну.
Чи си­ро­та, що до світа
Встає пра­цю­ва­ти,
Опиниться, пос­лу­хає;
Мов батько та ма­ти
Розпитують, роз­мов­ля­ють, -
Серце б'ється, лю­бо…
І світ бо­жий як ве­лик­день,
І лю­ди як лю­ди.
Чи дівчи­на, що ми­ло­го
Щодень виг­ля­дає,
В'яне, сох­не си­ро­тою,
Де дітись не знає;
Піде на шлях по­ди­ви­тись,
Поплакати в ло­зи, -
Защебече со­ло­вей­ко -
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде тем­ним гаєм…
Ніби з ми­лим роз­мов­ля­ла…
А він, знай, співає,
Та дрібно, та рівно, як бо­га бла­гає,
Поки вий­де злодій на шлях по­гу­лять
З но­жем у ха­лай­ві, - піде ру­на гаєм,
Піде та за­мовк­не - на­що ще­бе­тать?
Запеклую ду­шу злодія не спи­нить,
Тільки стра­тить го­лос, доб­ру не нав­чить.
Нехай же лю­тує, по­ки сам за­ги­не,
Поки без­го­лов'я во­рон прок­ри­чить.
Засне до­ли­на. На ка­лині
І со­ло­вей­ко задріма.
Повіє вітер по до­лині -
Пішла дібро­вою ру­на,
Руна гу­ляє, бо­жа мо­ва.
Встануть сер­де­ги пра­цю­вать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вий­дуть во­ду брать,
І сон­це гля­не, - рай, та й годі!
Верба сміється, свя­то скрізь!
Заплаче злодій, лю­тий злодій.
Було так перш - те­пер ди­вись:
Сонце гріє, вітер віє
З по­ля на до­ли­ну,
Над во­дою гне з вер­бою
Червону ка­ли­ну;
На ка­лині оди­но­ке
Гніздечко гой­дає, -
А де ж дівся со­ло­вей­ко?
Не пи­тай, не знає.
Недавно, не­дав­но у нас в Ук­раїні
Старий Кот­ля­ревський отак ще­бе­тав;
Замовк не­бо­ра­ка, си­ро­та­ми ки­нув
І го­ри, і мо­ре, де пер­ше ви­тав,
Де ва­та­гу прой­дисвіста
Водив за со­бою, -
Все ос­та­лось, все су­мує,
Як руїни Трої.
Все су­мує, - тільки сла­ва
Сонцем засіяла.
Не вмре коб­зар, бо навіки
Його привіта­ла.
Будеш, батьку, па­ну­ва­ти,
Поки жи­вуть лю­ди,
Поки сон­це з не­ба сяє,
Тебе не за­бу­дуть!
Праведная ду­ше! прий­ми мою мо­ву,
Не муд­ру, та щи­ру. Прий­ми, привітай.
Не кинь си­ро­тою, як ки­нув дібро­ви,
Прилини до ме­не, хоч на од­но сло­во,
Та про Ук­раїну мені заспівай!
Нехай усміхнеться сер­це на чу­жині,
Хоч раз усміхнеться, див­ля­чись, як ти
Всю сла­ву ко­зацьку за сло­вом єди­ним
Переніс в убо­гу ха­ту си­ро­ти.
Прилинь, си­зий ор­ле, бо я оди­но­кий
Сирота у світі, в чу­жо­му краю.
Дивлюся на мо­ре ши­ро­ке, гли­бо­ке,
Поплив би на той бік - чов­на не да­ють.
Згадаю Енея, зга­даю ро­ди­ну,
Згадаю, зап­ла­чу, як тая ди­ти­на.
А хвилі на той бік ідуть та ре­вуть.
А мо­же, я тем­ний, нічо­го не ба­чу,
Злая до­ля, мо­же, на тім боці пла­че, -
Сироту усю­ди лю­де осміють.
Нехай би сміялись, та там мо­ре грає,
Там сон­це, там місяць ясніше сія,
Там з вітром мо­ги­ла в сте­пу роз­мов­ляє,
Там не оди­но­кий був би з нею й я.
Праведная ду­ше! прий­ми мою мо­ву,
Не муд­ру, та щи­ру. Прий­ми, привітай.
Не кинь си­ро­тою, як ки­нув дібро­ви,
Прилини до ме­не, хоч на од­но сло­во,
Та про Ук­раїну мені заспівай!
[1838, С.-Пе­тер­бург]


КАТЕРИНА


Василию Анд­ре­еви­чу Жу­ковс­ко­му на па­мять 22 ап­ре­ля 1838 го­да


I

Кохайтеся, чор­ноб­риві,
Та не з мос­ка­ля­ми,
Бо мос­калі - чужі лю­де,
Роблять ли­хо з ва­ми.
Москаль лю­бить жар­ту­ючи,
Жартуючи ки­не;
Піде в свою Мос­ков­щи­ну,
А дівчи­на ги­не -
Якби са­ма, ще б нічо­го,
А то й ста­ра ма­ти,
Що при­ве­ла на світ бо­жий,
Мусить по­ги­ба­ти.
Серце в'яне співа­ючи,
Коли знає за що;
Люде сер­ця не по­ба­чать,
А ска­жуть - ле­да­що!
Кохайтеся ж, чор­ноб­риві,
Та не з мос­ка­ля­ми,
Бо мос­калі - чужі лю­де,
Знущаються ва­ми.
Не слу­ха­ла Ка­те­ри­на
Ні батька, ні неньки,
Полюбила мос­ка­ли­ка,
Як зна­ло сер­денько.
Полюбила мо­ло­до­го,
В са­до­чок хо­ди­ла,
Поки се­бе, свою до­лю
Там за­на­пас­ти­ла.
Кличе ма­ти ве­че­ря­ти,
А донька не чує;
Де жар­тує з мос­ка­ли­ком,
Там і за­но­чує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілу­ва­ла,
Поки сла­ва на все се­ло
Недобрая ста­ла.
Нехай собі тії лю­де
Що хо­тять го­во­рять:
Вона лю­бить, то й не чує,
Що вкра­ло­ся го­ре.
Прийшли вісти не­добрії -
В по­ход зат­ру­би­ли.
Пішов мос­каль в Ту­реч­чи­ну;
Катрусю нак­ри­ли.
Незчулася, та й бай­ду­же,
Що ко­са пок­ри­та:
За ми­ло­го, як співа­ти,
Любо й по­ту­жи­ти.
Обіцявся чор­ноб­ри­вий,
Коли не за­ги­не,
Обіцявся вер­ну­ти­ся.
Тойді Ка­те­ри­на
Буде собі мос­ков­кою,
Забудеться го­ре;
А по­ки що, не­хай лю­де
Що хо­тять го­во­рять.
Не жу­риться Ка­те­ри­на -
Слізоньки вти­рає,
Бо дівча­та на улиці
Без неї співа­ють.
Не жу­риться Ка­те­ри­на -
Вмиється сльозою,
Возьме відра, опівночі
Піде за во­дою,
Щоб во­ро­ги не ба­чи­ли;
Прийде до кри­ниці,
Стане собі під ка­ли­ну,
Заспіває Гри­ця.
Виспівує, ви­мов­ляє,
Аж ка­ли­на пла­че.
Вернулася - і ра­денька,
Що ніхто не ба­чив.
Не жу­риться Ка­те­ри­на
І гад­ки не має -
У но­венькій хус­ти­ночці
В вікно виг­ля­дає.
Виглядає Ка­те­ри­на…
Минуло півро­ку;
Занудило ко­ло сер­ця,
Закололо в бо­ку.
Нездужає Ка­те­ри­на,
Ледве-ледве ди­ше…
Вичуняла та в запічку
Дитину ко­ли­ше.
А жіноч­ки ли­хо дзво­нять,
Матері глу­зу­ють,
Що мос­калі вер­та­ються
Та в неї но­чу­ють:
“В те­бе доч­ка чор­ноб­ри­ва,
Та ще й не єди­на,
А мушт­рує у запічку
Московського си­на.
Чорнобривого прид­ба­ла…
Мабуть, са­ма вчи­ла…”
Бодай же вас, цо­ко­ту­хи,
Та злидні по­би­ли,
Як ту матір, що вам на сміх
Сина по­ро­ди­ла.
Катерино, сер­це моє!
Лишенько з то­бою!
Де ти в світі подінеш­ся
З ма­лим си­ро­тою?
Хто спи­тає, привітає
Без ми­ло­го в світі?
Батько, ма­ти - чужі лю­де,
Тяжко з ни­ми жи­ти!
Вичуняла Ка­те­ри­на,
Одсуне ква­тир­ку,
Поглядає на ули­цю,
Колише ди­тин­ку;
Поглядає - не­ма, не­ма…
Чи то ж і не бу­де?
Пішла б в са­док поп­ла­ка­ти,
Так див­ляться лю­де.
Зайде сон­це - Ка­те­ри­на
По са­доч­ку хо­дить,
На ру­ченьках но­сить си­на,
Очиці по­во­дить:
“Отут з мушт­ри виг­ля­да­ла,
Отут роз­мов­ля­ла,
А там… а там… си­ну, си­ну!”
Та й не до­ка­за­ла.
Зеленіють по са­доч­ку
Черешні та вишні;
Як і пер­ше ви­хо­ди­ла,
Катерина вий­шла.
Вийшла, та вже не співає,
Як пер­ше співа­ла,
Як мос­ка­ля мо­ло­до­го
В виш­ник до­жи­да­ла.
Не співає чор­ноб­ри­ва,
Кляне свою до­лю.
А тим ча­сом во­ро­женьки
Чинять свою во­лю -
Кують речі не­добрії.
Що має ро­би­ти?
Якби ми­лий чор­ноб­ри­вий,
Умів би спи­ни­ти…
Так да­ле­ко чор­ноб­ри­вий,
Не чує, не ба­чить,
Як во­ро­ги сміються їй,
Як Кат­ру­ся пла­че.
Може, вби­тий чор­ноб­ри­вий
За ти­хим Ду­наєм;
А мо­же - вже в Мос­ков­щині
Другую ко­хає!
Ні, чор­ня­вий не уби­тий,
Він жи­вий, здо­ро­вий…
А де ж най­де такі очі,
Такі чорні бро­ви?
На край світа, в Мос­ков­щині,
По тім боці мо­ря,
Нема нігде Ка­те­ри­ни;
Та зда­лась на го­ре!..
Вміла ма­ти бро­ви да­ти,
Карі оче­ня­та,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі да­ти.
А без долі біле лич­ко -
Як квітка на полі:
Пече сон­це, гой­да вітер,
Рве вся­кий по волі.
Умивай же біле лич­ко
Дрібними сльоза­ми,
Бо вер­ну­лись мос­ка­ли­ки
Іншими шля­ха­ми.

II

Сидить батько кінець сто­ла,
На ру­ки схи­лив­ся;
Не ди­виться на світ бо­жий:
Тяжко за­жу­рив­ся.
Коло йо­го ста­ра ма­ти
Сидить на ос­лоні,
За сльоза­ми лед­ве-лед­ве
Вимовляє доні: “Що весілля, до­ню моя?
А де ж твоя па­ра?
Де світил­ки з дру­женька­ми,
Старости, бо­яре?
В Мос­ков­щині, до­ню моя!
Іди ж їх шу­ка­ти,
Та не ка­жи доб­рим лю­дям,
Що є в те­бе ма­ти.
Проклятий час-го­ди­нонька,
Що ти на­ро­ди­лась!
Якби зна­ла, до схід сон­ця
Була б уто­пи­ла…
Здалась тоді б ти га­дині,
Тепер - мос­ка­леві…
Доню моя, до­ню моя,
Цвіте мій ро­же­вий!
Як ягод­ку, як пта­шеч­ку,
Кохала, рос­ти­ла
На ли­шенько… До­ню моя,
Що ти на­ро­би­ла?..
Оддячила!.. Іди ж, шу­кай
У Москві свек­ру­хи.
Не слу­ха­ла моїх річей,
То її пос­лу­хай. Іди, до­ню, най­ди її,
Найди, привітай­ся,
Будь щас­ли­ва в чу­жих лю­дях,
До нас не вер­тай­ся!
Не вер­тай­ся, ди­тя моє,
З да­ле­ко­го краю…
А хто ж мою го­ло­воньку
Без те­бе схо­ває?
Хто зап­ла­че на­до мною,
Як рідна ди­ти­на?
Хто по­са­дить на мо­гилі
Червону ка­ли­ну?
Хто без те­бе грішну ду­ту
Поминати бу­де?
Доню моя, до­ню моя,
Дитя моє лю­бе! Іди од нас…”
Ледве-ледве
Поблагословила:
“Бог з то­бою!” - та, як мерт­ва,
На діл по­ва­ли­лась…
Обізвався ста­рий батько:
“Чого ждеш, не­бо­го?”
Заридала Ка­те­ри­на
Та бух йо­му в но­ги:
“Прости мені, мій ба­теч­ку,
Що я на­ро­би­ла!
Прости мені, мій го­лу­бе,
Мій со­ко­ле ми­лий!”
“Нехай те­бе бог про­щає
Та добрії лю­де;
Молись бо­гу та йди собі -
Мені лег­ше бу­де”.
Ледве вста­ла, пок­ло­ни­лась,
Вийшла мовч­ки з ха­ти;
Осталися си­ро­та­ми
Старий батько й ма­ти.
Пішла в са­док у виш­не­вий,
Богу по­мо­ли­лась,
Взяла землі під виш­нею,
На хрест по­че­пи­ла;
Промовила: “Не вер­ну­ся!
В да­ле­ко­му краю,
В чу­жу зем­лю, чужі лю­де
Мене за­хо­ва­ють;
А своєї ся кри­хот­ка
Надо мною ля­же
Та про до­лю, моє го­ре,
Чужим лю­дям ска­же…
Не роз­ка­зуй, го­лу­бонько!
Де б ні за­хо­ва­ли,
Щоб грішної на сім світі
Люди не зай­ма­ли.
Ти не ска­жеш… ось хто ска­же,
Що я йо­го ма­ти!
Боже ти мій!.. ли­хо моє!
Де мені схо­ва­тись?
Заховаюсь, ди­тя моє,
Сама під во­дою,
А ти гріх мій спо­ку­туєш
В лю­дях си­ро­тою,
Безбатченком!..”
Пішла се­лом,
Плаче Ка­те­ри­на;
На го­лові хус­ти­ноч­ка,
На ру­ках ди­ти­на.
Вийшла з се­ла - сер­це мліє;
Назад по­ди­ви­лась,
Покивала го­ло­вою
Та й за­го­ло­си­ла.
Як то­по­ля, ста­ла в полі
При битій до­розі;
Як ро­са та до схід сон­ця,
Покапали сльози,
За сльоза­ми яа гірки­ми
І світа не ба­чить,
Тілько си­на при­гор­тає,
Цілує та пла­че.
А во­но, як ян­ге­лят­ко,
Нічого не знає,
Маленькими ру­чи­ця­ми
Пазухи шу­кає.
Сіло сон­це, з-за дібро­ви
Небо чер­воніє;
Утерлася, по­вер­ну­лась,
Пішла… тілько мріє.
В селі дов­го го­во­ри­ли
Дечого ба­га­то,
Та не чу­ли вже тих річей
Ні батько, ні ма­ти…
Отаке-то на сім світі
Роблять лю­дям лю­де!
Того в'яжуть, то­го ріжуть,
Той сам се­бе гу­бить…
А за віщо? Свя­тий знає.
Світ, бач­ся, ши­ро­кий,
Та не­ма де при­хи­ли­тись
В світі оди­но­ким.
Тому до­ля зап­ро­да­ла
Од краю до краю,
А дру­го­му ос­та­ви­ла
Те, де за­хо­ва­ють.
Де ж ті лю­де, де ж ті добрі,
Що сер­це зби­ра­лось
З ни­ми жи­ти, їх лю­би­ти?
Пропали, про­па­ли!
Єсть на світі до­ля,
А хто її знає?
Єсть на світі во­ля,
А хто її має?
Єсть лю­де на світі -
Сріблом-злотом ся­ють,
Здається, па­ну­ють,
А долі не зна­ють,
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з го­рем
Жупан надіва­ють,
А пла­ка­ти - со­ром.
Возьміть срібло-зло­то
Та будьте ба­гаті,
А я візьму сльози -
Лихо ви­ли­ва­ти;
Затоплю не­до­лю
Дрібними сльоза­ми,
Затопчу не­во­лю
Босими но­га­ми!
Тоді я ве­се­лий,
Тоді я ба­га­тий,
Як бу­де сер­денько
По волі гу­ля­ти!

III

Кричать со­ви, спить дібро­ва,
Зіроньки сіяють,
Понад шля­хом, щи­ри­цею,
Ховрашки гу­ля­ють.
Спочивають добрі лю­де,
Що ко­го вто­ми­ло:
Кого - щас­тя, ко­го - сльози,
Все нічка пок­ри­ла.
Всіх пок­ри­ла темнісінька,
Як діто­чок ма­ти;
Де ж Кат­ру­сю при­гор­ну­ла:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під ко­пою
Сина за­бав­ляє,
Чи в діброві з-під ко­ло­ди
Вовка виг­ля­дає?
Бодай же вас, чорні бро­ви,
Нікому не ма­ти,
Коли за вас та­ке ли­хо
Треба од­бу­ва­ти!
А що дальше спіткається?
Буде ли­хо, бу­де!
Зустрінуться жовті піски
І чужії лю­де;
Зустрінеться зи­ма лю­та…
А той чи зустріне,
Що пізнає Ка­те­ри­ну,
Привітає си­на?
З ним за­бу­ла б чор­ноб­ри­ва
Шляхи, піски, го­ре:
Він, як ма­ти, привітає,
Як брат, за­го­во­рить…
Побачимо, по­чуємо…
А по­ки - спо­чи­ну
Та тим ча­сом роз­пи­таю
Шлях на Мос­ков­щи­ну.
Далекий шлях, па­ни-бра­ти,
Знаю йо­го, знаю!
Аж на серці по­хо­ло­не,
Як йо­го зга­даю.
Попоміряв і я ко­лись -
Щоб йо­го не мірять!..
Розказав би про те ли­хо,
Та чи то ж повірять!
“Бреше,- ска­жуть,- ся­кий-та­кий!
(Звичайно, не в очі),
А так тілько псує мо­ву
Та лю­дей мо­ро­чить”.
Правда ва­ша, прав­да, лю­де!
Та й на­що те зна­ти,
Що сльоза­ми пе­ред ва­ми
Буду ви­ли­ва­ти?
Нащо во­но? У вся­ко­го
І сво­го чи­ма­ло…
Цур же йо­му!.. А тим ча­сом
Кете лиш кре­са­ло
Та тю­тю­ну, щоб, знаєте,
Дома не жу­ри­лись.
А то ли­хо роз­ка­зу­вать,
Щоб брид­ке прис­ни­лось!
Нехай йо­го ли­хий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де то моя Ка­те­ри­на
З Іва­сем манд­рує.
За Києвом, та за Дніпром,
Попід тем­ним гаєм,
Ідуть шля­хом чу­ма­ченьки,
Пугача співа­ють.
Іде шля­хом мо­ло­ди­ця,
Мусить бу­ти, з прощі.
Чого ж смут­на, не­ве­се­ла,
Заплакані очі?
У ла­таній сви­ти­ночці,
На пле­чах тор­би­на,
В руці ціпок, а на другій
Заснула ди­ти­на.
Зустрілася з чу­ма­ка­ми,
Закрила ди­ти­ну,
Питається: “Лю­де добрі,
Де шлях в Мос­ков­щи­ну?”
“В Мос­ков­щи­ну? оцей са­мий.
Далеко, не­бо­го?”
“В са­му Моск­ву, Хрис­та ра­ди,
Дайте на до­ро­гу!”
Бере ша­га, аж тру­ситься:
Тяжко йо­го бра­ти!..
Та й навіщо?.. А ди­ти­на?
Вона ж йо­го ма­ти!
Заплакала, пішла шля­хом,
В Бро­ва­рях спо­чи­ла7
Та си­нові за гірко­го
Медяник ку­пи­ла.
Довго, дов­го, сер­деш­ная,
Все йшла та пи­та­ла;
Було й та­ке, що під ти­ном
З си­ном но­чу­ва­ла…
Бач, на що зда­ли­ся карі оче­ня­та:
Щоб під чу­жим ти­ном сльози ви­ли­вать!
Отож-то дивіться та кай­тесь, дівча­та,
Щоб не до­ве­ло­ся мос­ка­ля шу­кать,
Щоб не до­ве­ло­ся, як Кат­ря шу­кає…
Тоді не пи­тай­те, за що лю­де ла­ють,
За що не пус­ка­ють в ха­ту но­чу­вать.
Не пи­тай­те, чор­ноб­риві,
Бо лю­де не зна­ють;
Кого бог ка­ра на світі,
То й во­ни ка­ра­ють…
Люде гнуться, як ті ло­зи,
Куди вітер віє.
Сиротині сон­це світить
(Світить, та не гріє) -
Люде б сон­це зас­ту­пи­ли,
Якби ма­ли си­лу,
Щоб си­роті не світи­ло,
Сльози не су­ши­ло.
А за віщо, бо­же ми­лий!
За що світом ну­дить?
Що зро­би­ла во­на лю­дям,
Чого хо­тять лю­де?
Щоб пла­ка­ла!.. Сер­це моє!
Не плач, Ка­те­ри­но,
Не по­ка­зуй лю­дям сльози,
Терпи до за­ги­ну!
А щоб лич­ко не марніло
З чор­ни­ми бро­ва­ми -
До схід сон­ця в темнім лісі
Умийся сльоза­ми.
Умиєшся - не по­ба­чать,
То й не засміються;
А сер­денько од­по­чи­не,
Поки сльози ллються.
Отаке-то ли­хо, ба­чи­те, дівча­та.
Жартуючи ки­нув Кат­ру­сю мос­каль.
Недоля не ба­чить, з ким їй жар­ту­ва­ти,
А лю­де хоч ба­чать, та лю­дям не жаль:
“Нехай,- ка­жуть,- ги­не ле­да­ча ди­ти­на,
Коли не зуміла се­бе ша­ну­вать”.
Шануйтеся ж, любі, в не­доб­ру го­ди­ну,
Щоб не до­ве­ло­ся мос­ка­ля шу­кать.
Де ж Кат­ру­ся блу­дить?
Попідтинню но­чу­ва­ла,
Раненько вста­ва­ла,
Поспішала в Мос­ков­щи­ну;
Аж гульк - зи­ма впа­ла.
Свище по­лем за­ве­рю­ха,
Іде Ка­те­ри­на
У ли­ча­ках - ли­хо тяж­ке! -
І в одній сви­тині.
Іде Кат­ря, шкан­ди­бає;
Дивиться - щось мріє…
Либонь, ідуть мос­ка­ли­ки…
Лихо!.. сер­це мліє -
Полетіла, зустріла­ся,
Пита: “Чи не­має
Мого Йва­на чор­ня­во­го?”
А ті: “Мы не зна­ем”.
І, зви­чай­но, як мос­калі,
Сміються, жар­ту­ють:
“Ай да ба­ба! ай да на­ши!
Кого не на­ду­ют!”
Подивилась Ка­те­ри­на:
“І ви, ба­чу, лю­де!
Не плач, си­ну, моє ли­хо!
Що бу­де, то й бу­де.
Піду дальше - більш хо­ди­ла..
А мо­же, й зустріну;
Оддам те­бе, мій го­лу­бе,
А са­ма за­ги­ну”.
Реве, стог­не хур­то­ви­на,
Котить, вер­не по­лем;
Стоїть Кат­ря се­ред по­ля,
Дала сльозам во­лю.
Утомилась за­ве­рю­ха,
Де-де позіхає;
Ще б пла­ка­ла Ка­те­ри­на,
Та сліз більш не­має.
Подивилась на ди­ти­ну:
Умите сльозою,
Червоніє, як квіточ­ка
Вранці під ро­сою.
Усміхнулась Ка­те­ри­на,
Тяжко усміхну­лась:
Коло сер­ця - як га­ди­на
Чорна по­вер­ну­лась.
Кругом мовч­ки по­ди­ви­лась;
Бачить - ліс чорніє,
А під лісом, край до­ро­ги,
Либонь, курінь мріє.
“Ходім, си­ну, смер­кається,
Коли пус­тять в ха­ту;
А не пус­тять, то й над­ворі
Будем но­чу­ва­ти.
Під ха­тою за­но­чуєм,
Сину мій Іва­не!
Де ж ти бу­деш но­чу­ва­ти,
Як ме­не не ста­не?
З со­ба­ка­ми, мій си­ноч­ку,
Кохайся над­ворі!
Собаки злі, по­ку­са­ють,
Та не за­го­во­рять,
Не роз­ка­жуть сміючи­ся…
З пса­ми їсти й пи­ти…
Бідна моя го­ло­вонько!
Що мені ро­би­ти?”
Сирота-собака має свою до­лю,
Має доб­ре сло­во в світі си­ро­та;
Його б'ють і ла­ють, за­ку­ють в не­во­лю,
Та ніхто про матір на сміх не спи­та,
А Йва­ся спи­та­ють, за­раннє спи­та­ють,
Не да­дуть до мо­ви ди­тині до­жить.
На ко­го со­ба­ки на улиці ла­ють?
Хто го­лий, го­лод­ний під ти­ном си­дить?
Хто ло­бу­ря во­дить?
Чорняві бай­ст­ря­та…
Одна йо­го до­ля - чорні бро­ве­ня­та,
Та й тих лю­де заздрі не да­ють но­сить.

IV

Попід го­рою, яром, до­лом,
Мов ті діди ви­со­ко­чолі,
Дуби з гетьман­щи­ни сто­ять.
У яру греб­ля, вер­би в ряд,
Ставок під кри­гою в не­волі
І опо­лон­ка - во­ду брать…
Мов по­котьоло - чер­воніє,
Крізь хма­ру - сон­це зай­ня­лось.
Надувся вітер; як повіє -
Нема нічо­го: скрізь біліє…
Та тілько лісом за­гу­ло.
Реве, сви­ще за­ве­рю­ха.
По лісу за­ви­ло;
Як те мо­ре, біле по­ле
Снігом по­ко­ти­лось.
Вийшов з ха­ти карбівни­чий,
Щоб ліс ог­лядіти,
Та де тобі! та­ке ли­хо,
Що не вид­но й світа.
“Еге, ба­чу, яка фу­га!
Цур же йо­му я лісом!
Піти в ха­ту… Що там та­ке?
От їх дос­тобіса!
Недобра їх роз­но­си­ла,
Мов справді за ділом.
Ничипоре! ди­вись ли­шень,
Які побілілі!” “Що, мос­калі?..
Де мос­калі?” “Що ти? сха­ме­ни­ся!”
“Де мос­калі, ле­бе­ди­ки?”
“Та он, по­ди­ви­ся”.
Полетіла Ка­те­ри­на
І не одяг­ла­ся.
“Мабуть, доб­ре Мос­ков­щи­на
В тям­ку їй да­ла­ся!
Бо уночі тілько й знає,
Що мос­ка­ля кли­че”.
Через пеньки, за­ме­та­ми,
Летить, лед­ве ди­ше,
Боса ста­ла се­ред шля­ху,
Втерлась ру­ка­ва­ми.
А мос­калі їй на­зустріч,
Як один, вер­ха­ми.
“Лихо моє! до­ле моя!”
До їх… ко­ли гля­не -
Попереду стар­ший їде.
“Любий мій Іва­не!
Серце моє ко­ха­неє!
Де ти так ба­рив­ся?”
Та до йо­го… за стре­ме­на…
А він по­ди­вив­ся,
Та шпо­ра­ми ко­ня в бо­ки.
“Чого ж утікаєш?
Хіба за­був Ка­те­ри­ну?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій го­лу­бе,
Подивись на ме­не:
Я Кат­ру­ся твоя лю­ба.
Нащо рвеш стре­ме­на?”
А він ко­ня по­га­няє,
Нібито й не ба­чить.
“Постривай же, мій го­лу­бе!
Дивись - я не пла­чу.
Ти не пізнав ме­не, Йва­не?
Серце, по­ди­ви­ся,
Їй же бо­гу, я Кат­ру­ся!”
“Дура, от­вя­жи­ся!
Возьмите прочь бе­зум­ную!”
“Боже мій! Іва­не!
І ти ме­не по­ки­даєш?
А ти ж при­ся­гав­ся!”
“Возьмите прочь!
Что ж вы ста­ли?
“Кого? ме­не взя­ти?
За що ж, ска­жи, мій го­лу­бе?
Кому хоч од­да­ти
Свою Кат­рю, що до те­бе
В са­до­чок хо­ди­ла,
Свою Кат­рю, що для те­бе
Сина по­ро­ди­ла?
Мій ба­теч­ку, мій бра­ти­ку!
Хоч ти не цу­рай­ся!
Наймичкою тобі ста­ну…
З дру­гою ко­хай­ся…
З цілим світом…
Я за­бу­ду,
Що ко­лись ко­ха­лась,
Що од те­бе си­на ма­ла,
Покриткою ста­ла…
Покриткою… який со­ром!
І за що я ги­ну!
Покинь ме­не, за­будь ме­не,
Та не ки­дай си­на.
Не по­ки­неш?..
Серце моє,
Не втікай од ме­не…
Я ви­не­су тобі си­на”.
Кинула стре­ме­на
Та в ха­ти­ну. Вер­тається,
Несе йо­му си­на.
Несповита, зап­ла­ка­на
Сердешна ди­ти­на.
“Осьде во­но, по­ди­ви­ся!
Де ж ти? за­хо­вав­ся?
Утік!.. не­ма!.. Си­на, си­на
Батько од­цу­рав­ся!
Боже ти мій!.. Ди­тя моє!
Де дінусь з то­бою?
Москалики! го­луб­чи­ки!
Возьміть за со­бою;
Не цу­рай­тесь, ле­бе­ди­ки:
Воно си­ро­ти­на;
Возьміть йо­го та од­дай­те
Старшому за си­на,
Возьміть йо­го… бо по­ки­ну,
Як батько по­ки­нув,
Бодай йо­го не ки­да­ла
Лихая го­ди­на!
Гріхом те­бе на світ бо­жий
Мати по­ро­ди­ла;
Виростай же на сміх лю­дям! -
На шлях по­ло­жи­ла.
Оставайся шу­кать батька,
А я вже шу­ка­ла”.
Та в ліс з шля­ху, як навісна!
А ди­тя ос­та­лось,
Плаче бідне… А мос­ка­лям
Байдуже; ми­ну­ли.
Воно й доб­ре; та на ли­хо
Лісничі по­чу­ли.
Біга Кат­ря бо­са лісом,
Біга та го­ло­сить;
То прок­ли­на сво­го Йва­на,
То пла­че, то про­сить.
Вибігає на возлісся;
Кругом по­ди­ви­лась
Та в яр… біжить… се­ред ста­ву
Мовчки опи­ни­лась.
“Прийми, бо­же, мою ду­шу,
А ти - моє тіло!”
Шубовсть в во­ду!..
Попід льодом
Геть за­гур­котіло.
Чорнобрива Ка­те­ри­на
Найшла, що шу­ка­ла.
Дунув вітер по­над ста­вом -
І сліду не ста­ло.
То не вітер, то не буй­ний,
Що ду­ба ла­має;
То не ли­хо, то не тяж­ке,
Що ма­ти вми­рає;
Не си­ро­ти малі діти,
Що неньку схо­ва­ли:
Їм зос­та­лась доб­ра сла­ва,
Могила зос­та­лась.
Засміються злії лю­де
Малій си­ро­тині;
Виллє сльози на мо­ги­лу -
Серденько спо­чи­не.
А то­му, то­му на світі,
Що йо­му зос­та­лось,
Кого батько і не ба­чив,
Мати од­цу­ра­лась?
Що зос­та­лось бай­ст­рю­кові?
Хто з ним за­го­во­рить?
Ні ро­ди­ни, ні ха­ти­ни;
Шляхи, піски, го­ре…
Панське лич­ко, чорні бро­ви..
Нащо? Щоб пізна­ли!
Змальовала, не схо­ва­ла…
Бодай по­ли­ня­ли!

V

Ішов коб­зар до Києва
Та сів спо­чи­ва­ти,
Торбинками обвіша­ний
Його по­во­жа­тий.
Мале ди­тя ко­ло йо­го
На сонці ку­няє,
А тим ча­сом ста­рий коб­зар
І с у с а співає.
Хто йде, їде - не ми­нає:
Хто буб­лик, хто гроші;
Хто ста­ро­му, а дівча­та
Шажок міхо­ноші.
Задивляться чор­ноб­рові -
І бо­се, і го­ле.
“Дала,- ка­жуть,- бро­ве­ня­та,
Та не да­ла долі!”
Іде шля­хом до Києва
Берлин шес­тер­нею,
А в бер­лині гос­по­ди­ня
З па­ном і сем'єю.
Опинився про­тив старців -
Курява ля­гає.
Побіг Івась, бо з вікон­ця
Рукою ма­хає.
Дає гроші Іва­севі,
Дивується пані.
А пан гля­нув… од­вер­нув­ся..
Пізнав, пре­по­га­ний,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бро­ве­ня­та…
Пізнав батько сво­го си­на,
Та не хо­че взя­ти.
Пита пані, як зо­веться?
“Івась”, - “Ка­кой ми­лый!”
Берлин ру­шив, а Іва­ся
Курява пок­ри­ла…
Полічили, що дос­та­ли,
Встали сіро­ма­хи,
Помолились на схід сон­ця,
Пішли по­над шля­хом.
[1838, С.-Пе­тер­бург]


ТАРАСОВА НІЧ


На роз­путті коб­зар си­дить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівча­та -
Як мак процвітає.
Грає коб­зар, виспівує,
Вимовля сло­ва­ми,
Як мос­калі, ор­да, ля­хи
Бились з ко­за­ка­ми;
Як зби­ра­лась гро­ма­донька
В неділеньку вранці;
Як хо­ва­ли ко­за­ченька
В зе­ленім бай­раці.
Грає коб­зар, виспівує -
Аж ли­хо сміється…
«Була ко­лись гетьман­щи­на,
Та вже не вер­неться.
Було ко­лись - па­ну­ва­ли,
Та більше не бу­дем!
Тії сла­вико­зацької
Повік не за­бу­дем!
Встає хма­ра з-за Ли­ма­ну,
А дру­гая з по­ля;
Зажурилась Ук­раїна -
Така її до­ля!
Зажурилась, зап­ла­ка­ла,
Як ма­ла ди­ти­на.
Ніхто її не ря­тує…
Козачество ги­не;
Гине сла­ва, батьківщи­на;
Немає де дітись;
Виростають нех­ре­щені
Козацькії діти;
Кохаються невінчані;
Без по­па хо­ва­ють;
Запродана жи­дам віра,
В церк­ву не пус­ка­ють!
Як та га­лич по­ле крив,
Ляхи, уніати
Налітають,- не­ма ко­му
Порадоньки да­ти.
Обізвався На­ли­вай­ко -
Не ста­ло Крав­чи­ни!
Обізвавсь ко­зак Пав­лю­га
За нею по­ли­нув!
Обізвавсь Та­рас Тря­си­ло
Гіркими сльоза­ми:
«Бідна моя Ук­раїно,
Стоптана ля­ха­ми!»
Україно, Ук­раїно!
Серце моє, ненько!
Як зга­даю твою до­лю,
Заплаче сер­денько!
Де поділось ко­за­чест­во,
Червоні жу­па­ни?
Де поділась до­ля-во­ля,
Бунчуки, гетьма­ни?
Де поділи­ся? Згоріло
А чи за­то­пи­ло
Синє мо­ре твої го­ри,
Високі мо­ги­ли?
Мовчать го­ри, грає мо­ре,
Могили су­му­ють,
А над дітьми ко­зацьки­ми
Поганці па­ну­ють.
Грай же, мо­ре, мовчіть, го­ри!
Гуляй, буй­ний, по­лем!
Плачте, діти ко­зацькії,
Така ва­ша до­ля!
Обізвавсь Та­рас Тря­си­ло
Віру ря­то­ва­ти,
Обізвався, орел си­зий,
Та й дав ля­хам зна­ти!
Обізвався пан Тря­си­ло:
«А годі жу­риться!
А ходім лиш, па­ни-бра­ти,
З по­ля­ка­ми биться!»
Вже не три дні, не три ночі
Б'ється пан Тря­си­ло.
Од Ли­ма­на до Тру­бай­ла
Трупом по­ле кри­лось.
Ізнемігся ко­за­ченько,
Тяжко за­жу­рив­ся,
А по­га­ний Ко­нец­польський
Дуже зве­се­лив­ся;
Зібрав шлях­ту всю до­ку­пи
Та й ну час­то­ва­ти.
Зібрав Та­рас ко­за­ченьків -
Поради про­ха­ти:
«Отамани то­ва­риші,
Брати мої, діти!
Дайте мені по­ра­доньку,
Що бу­дем ро­би­ти?
Бенкетують вражі ля­хи -
Наше без­го­лов'я».
«Нехай собі бен­ке­ту­ють,
Нехай на здо­ров'я!
Нехай, кляті, бен­ке­ту­ють,
Поки сон­це зай­де,
А ніч-ма­ти дасть по­ра­ду,
Козак ля­ха знай­де».
Лягло сон­це за го­рою,
Зірки засіяли,
А ко­за­ки, як та хма­ра,
Ляхів обс­ту­па­ли.
Як став місяць се­ред не­ба,
Ревнула гар­ма­та;
Прокинулись ляш­ки-пан­ки -
Нікуди втіка­ти!
Прокинулись ляш­ки-пан­ки,
Та й не повс­та­ва­ли:
Зійшло сон­це - ляш­ки-пан­ки
Покотом ле­жа­ли.
Червоною га­дю­кою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крю­ки з по­ля
Ляшків-панків їсти.
Налетіли чорні крю­ки
Вельможних бу­ди­ти;
Зібралося ко­за­чест­во
Богу по­мо­ли­тись.
Закрякали чорні крю­ки,
Виймаючи очі;
Заспівали ко­за­ченьки
Пісню тії ночі,
Тії ночі кри­ва­вої,
Що слав­ною ста­ла
Тарасові, ко­за­чест­ву,
Ляхів що прис­па­ла.
Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров тек­ла ко­зацькая,
Трава зе­леніє.
Сидить во­рон на мо­гилі
Та з го­ло­ду кря­че…
Згада ко­зак гетьман­щи­ну,
Згада та й зап­ла­че!»
Умовк коб­зар, су­му­ючи:
Щось ру­ки не гра­ють.
Кругом хлопці та дівча­та
Слізоньки вти­ра­ють.
Пішов коб­зар по улиці -
З жур­би як заг­рає!
Кругом хлопці навп­ри­сяд­ки,
А він ви­мов­ляє:
«Нехай бу­де ота­кеч­ки!
Сидіть, діти, у за­печ­ку,
А я з жур­би та до шин­ку,
А там най­ду свою жінку,
Найду жінку, по­час­тую,
З во­ро­женьків по­кеп­кую».
[6 лис­то­па­да 1838, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Думи мої, ду­ми мої...)


Думи мої, ду­ми мої,
Лихо мені з ва­ми!
Нащо ста­ли на па­пері
Сумними ря­да­ми?..
Чом вас вітер не розвіяв
В сте­пу, як пи­ли­ну?
Чом вас ли­хо не прис­па­ло,
Як свою ди­ти­ну?..
Бо вас ли­хо на світ на сміх по­ро­ди­ло,
Поливали сльози… чом не за­то­пи­ли,
Не ви­нес­ли в мо­ре, не роз­ми­ли в полі?.
Не пи­та­ли б лю­де, що в ме­не бо­лить,
Не пи­та­ли б, за що прок­ли­наю до­лю,
Чого нуд­жу світом?
«Нічого ро­бить»,
Не ска­за­ли б на сміх…
Квіти мої, діти!
Нащо ж вас ко­хав я, на­що дог­ля­дав?
Чи зап­ла­че сер­це од­но на всім світі,
Як я з ва­ми пла­кав?.. Мо­же, і вга­дав…
Може, най­деться діво­че
Серце, карі очі,
Що зап­ла­чуть на сі ду­ми,
Я більше не хо­чу.
Одну сльозу з очей ка­рих -
І пан над па­на­ми!
Думи мої, ду­ми мої,
Лихо мені з ва­ми!
За карії оче­ня­та,
За чорнії бро­ви
Серце рва­ло­ся, сміялось,
Виливало мо­ву,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За виш­не­вий сад зе­ле­ний,
За лас­ки дівочі…
За сте­пи та за мо­ги­ли,
Що на Ук­раїні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чу­жині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку гро­ма­ду
З бу­ла­ва­ми, з бун­чу­га­ми
Збирать на по­ра­ду.
Нехай душі ко­зацькії
В Ук­рай­ні ви­та­ють -
Там ши­ро­ко, там ве­се­ло
Од краю до краю…
Як та во­ля, що ми­ну­лась,
Дніпр ши­ро­кий - мо­ре,
Степ і степ, ре­вуть по­ро­ги,
І мо­ги­ли - го­ри,
Там ро­ди­лась, гар­цю­ва­ла
Козацькая во­ля;
Там шлях­тою, та­та­ра­ми
Засідала по­ле,
Засівала тру­пом по­ле,
Поки не ос­ти­ло…
Лягла спо­чить… А тим ча­сом
Виросла мо­ги­ла,
А над нею орел чор­ний
Сторожем літає,
І про неї доб­рим лю­дям
Кобзарі співа­ють,
Все співа­ють, як діялось,
Сліпі не­бо­ра­ки,
Бо до­тепні… А я… а я
Тілько вмію пла­кать,
Тілько сльози за Ук­рай­ну…
А сло­ва - не­має…
А за ли­хо… Та цур йо­му!
Хто йо­го не знає!
А над­то той, що ди­виться
На лю­дей ду­шою,
Пекло йо­му на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не нак­ли­чу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні жи­вуть три дні
Я їх за­хо­ваю,
Заховаю змію лю­ту
Коло сво­го сер­ця,
Щоб во­ро­ги не ба­чи­ли,
Як ли­хо сміється…
Нехай дум­ка, як той во­рон,
Літає та кря­че,
А сер­денько со­ло­вей­ком
Щебече та пла­че
Нишком - лю­ди не по­ба­чать,
То й не засміються…
Не вти­рай­те ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже по­ле по­ли­ва­ють
Щодня і що­ночі,
Поки, по­ки… не за­сип­лють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що ро­бить?
Журба не по­мо­же.
Хто ж си­роті за­ви­дує -
Карай то­го, бо­же!
Думи мої, ду­ми мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, дог­ля­дав вас,
Де ж мені вас діти?
В Ук­раїну ідіть, діти!
В на­шу Ук­раїну,
Попідтинню, си­ро­та­ми,
А я - тут за­ги­ну.
Там най­де­те щи­ре сер­це
І сло­во лас­ка­ве,
Там най­де­те щи­ру прав­ду,
А ще, мо­же, й сла­ву…
Привітай же, моя ненько,
Моя Ук­раїно,
Моїх діток не­ро­зум­них,
Як свою ди­ти­ну.
[1839, С.-Пе­тер­бург]


ПЕРЕБЕНДЯ


Перебендя ста­рий, сліпий,
Хто йо­го не знає?
Він усю­ди веш­тається
Та на кобзі грає.
А хто грає, то­го зна­ють
І дя­ку­ють лю­де:
Він їм ту­гу роз­га­няє,
Хоть сам світом ну­дить.
Попідтинню сіро­ма­ха
І днює й но­чує;
Нема йо­му в світі ха­ти;
Недоля жар­тує
Над ста­рою го­ло­вою,
А йо­му бай­ду­же;
Сяде собі, заспіває:
“Ой не шу­ми, лу­же!”
Заспіває та й зга­дає,
Що він си­ро­ти­на,
Пожуриться, по­су­мує,
Сидячи під ти­ном.
Отакий-то Пе­ре­бен­дя,
Старий та хи­мер­ний!
Заспіває про Ча­ло­го
На Гор­ли­цю звер­не;
З дівча­та­ми на ви­гоні -
Гриця та вес­нян­ку,
А у шин­ку з па­руб­ка­ми -
Сербина, Шин­кар­ку
З жо­на­ти­ми на бен­кеті
(Де свек­ру­ха злая) -
Про то­по­лю, ли­ху до­лю,
А потім -
У гаю;
На ба­зарі - про Ла­за­ря,
Або, щоб те зна­ли,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руй­ну­ва­ли.
Отакий-то Пе­ре­бен­дя,
Старий та хи­мер­ний!
Заспіває, засміється,
А на сльози звер­не.
Вітер віє-повіває,
По по­лю гу­ляє.
На мо­гилі коб­зар си­дить
Та на кобзі грає.
Кругом йо­го степ, як мо­ре
Широке, синіє;
За мо­ги­лою мо­ги­ла,
А там - тілько мріє.
Сивий ус, ста­ру чуп­ри­ну
Вітер розвіває;
То при­ля­же та пос­лу­ха,
Як коб­зар співає,
Як сер­це сміється, сліпі очі пла­чуть…
Послуха, повіє…
Старий за­хо­вавсь
В сте­пу на мо­гилі, щоб ніхто не ба­чив,
Щоб вітер по по­лю сло­ва роз­ма­хав,
Щоб лю­де не чу­ли, бо то бо­же сло­во,
То сер­це по волі з бо­гом роз­мов­ля,
То сер­це ще­бе­че гос­под­нюю сла­ву,
А дум­ка край світа на хмарі ґуля.
Орлом си­зок­ри­лим літає, ши­ряє,
Аж не­бо бла­кит­не ши­ро­ки­ми б'є;
Спочине на сонці, йо­го за­пи­тає,
Де во­но но­чує, як во­но встає;
Послухає мо­ря, що во­но го­во­рить,
Спита чор­ну го­ру: «Чо­го ти німа?»
І зно­ву на не­бо, бо на землі го­ре,
Бо на їй, ши­рокій, ку­точ­ка не­ма
Тому, хто все знає, то­му, хто все чує:
Що мо­ре го­во­рить, де сон­це но­чує.
Його на сім світі ніхто не прий­ма.
Один він між ни­ми, як сон­це ви­со­ке.
Його зна­ють лю­де, бо но­сить зем­ля;
А як­би по­чу­ли, що він, оди­но­кий,
Співа на мо­гилі, з мо­рем роз­мов­ля,
На бо­жеє сло­во во­ни б насміялись,
Дурним би наз­ва­ли, од се­бе б прог­на­ли.
“Нехай по­над мо­рем,- ска­за­ли б,- гу­ля!”:
Добре єси, мій коб­за­рю,
Добре, батьку, ро­биш,
Що співа­ти, роз­мов­ля­ти
На мо­ги­лу хо­диш!
Ходи собі, мій го­лу­бе,
Поки не зас­ну­ло
Твоє сер­це, та виспівуй,
Щоб лю­де не чу­ли.
А щоб те­бе не цу­ра­лись,
Потурай їм, бра­те!
Скачи, вра­же, як пан ка­же:
На те він ба­га­тий.
Отакий-то Пе­ре­бен­дя,
Старий та хи­мер­ний!
Заспіває весільної,
А на жур­бу звер­не.
[1839, С.-Пе­тер­бург]


ТОПОЛЯ


По діброві вітер виє,
Гуляє по по­лю,
Край до­ро­ги гне то­по­лю
До са­мо­го до­лу.
Стан ви­со­кий, лист ши­ро­кий -
Нащо зе­леніє?
Кругом по­ле, як те мо­ре
Широке, синіє.
Чумак іде, по­ди­виться
Та й го­ло­ву схи­лить;
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на мо­гилі,
Подивиться - сер­це ниє:
Кругом ні би­ли­ни!
Одна, од­на, як си­ро­та
На чу­жині, ги­не!
Хто ж ви­ко­хав тон­ку, гнуч­ку
В сте­пу по­ги­ба­ти?
Постривайте, все роз­ка­жу,
Слухайте ж, дівча­та.
Полюбила чор­ноб­ри­ва
Козака дівчи­на.
Полюбила - не спи­ни­ла,
Пішов та й за­ги­нув…
Якби зна­ла, що по­ки­не,
Була б не лю­би­ла;
Якби зна­ла, що за­ги­не,
Була б не пус­ти­ла;
Якби зна­ла, не хо­ди­ла б
Пізно за во­дою,
Не сто­яла б до півночі
З ми­лим під вер­бою;
Якби зна­ла!.. І то ли­хо -
Попереду зна­ти,
Що нам в світі зустрінеться.
Не знай­те, дівча­та!
Не пи­тай­те свою до­лю…
Само сер­це знає,
Кого лю­бить… Не­хай в'яне,
Поки за­ко­па­ють!
Бо не дов­го, чор­ноб­риві,
Карі оче­ня­та;
Біле лич­ко чер­воніє
Не дов­го, дівча­та!
До по­луд­ня, та й зав'яне,
Брови по­ли­ня­ють…
Кохайтеся ж, любіте­ся,
Як сер­денько знає.
Защебече со­ло­вей­ко
В лузі на ка­лині, -
Заспіває ко­за­ченько,
Ходя по до­лині.
Виспівує, по­ки вий­де
Чорнобрива з ха­ти;
А він її за­пи­тає:
«Чи не би­ла ма­ти?»
Стануть собі, обіймуться, -
Співа со­ло­вей­ко;
Послухають, розійдуться,
Обоє ра­денькі.
Ніхто то­го не по­ба­чить,
Ніхто не спи­тає:
«Де ти бу­ла, що ро­би­ла?»
Сама собі знає.
Любилася, ко­ха­ла­ся,
А сер­денько мліло:
Воно чу­ло не­до­леньку,
А ска­зать не вміло.
Не ска­за­ло - ос­та­ла­ся,
День і ніч вор­кує,
Як го­луб­ка без го­лу­ба,
А ніхто не чує.
Не ще­бе­че со­ло­вей­ко
В лузі над во­дою,
Не співає чор­ноб­ри­ва,
Стоя під вер­бою;
Не співає,- як си­ро­та,
Білим світом ну­дить.
Без ми­ло­го батько, ма­ти -
Як чужії лю­де.
Без ми­ло­го сон­це світить -
Як во­рог сміється;
Без ми­ло­го скрізь мо­ги­ла…
А сер­денько б'ється!
Минув і рік, ми­нув дру­гий
Козака не­має;
Сохне во­на, як квіточ­ка, -
Ніхто не пи­тає.
«Чого в'янеш, моя до­ню?» -
Мати не спи­та­ла,
За ста­ро­го, ба­га­то­го
Нищечком єдна­ла.
«Іди, до­ню,- ка­же ма­ти,
Не вік діво­ва­ти.
Він ба­га­тий, оди­но­кий -
Будеш па­но­ва­ти».
«Не хо­чу я па­но­ва­ти,
Не піду я, ма­мо!
Рушниками, що прид­ба­ла,
Спусти ме­не в яму.
Нехай по­пи заспіва­ють,
А друж­ки поп­ла­чуть:
Легше мені в труні ле­жать,
Ніж йо­го по­ба­чить».
Не слу­ха­ла ста­ра ма­ти,
Робила, що зна­ла;
Все ба­чи­ла чор­ноб­ри­ва,
Сохла і мов­ча­ла.
Пішла вночі до во­рож­ки,
Щоб по­во­ро­жи­ти:
Чи дов­го їй на сім світі
Без ми­ло­го жи­ти?
«Бабусенько, го­лу­бонько,
Серце моє, ненько!
Скажи мені щи­ру прав­ду,
Де ми­лий-сер­денько?
Чи жив, здо­ров, чи він лю­бить,
Чи за­був-по­ки­нув?
Скажи ж мені, де мій ми­лий?
Край світа по­ли­ну!
Бабусенько, го­лу­бонько,
Скажи, ко­ли знаєш!
Бо ви­дає ме­не ма­ти
За ста­ро­го заміж.
Любить йо­го, моя си­за,
Серце не нав­чи­ти.
Пішла б же я уто­пи­лась -
Жаль ду­шу згу­би­ти.
Коли не­жив чор­ноб­ри­вий,
Зроби, моя пташ­ко,
Щоб до­до­му не вер­ну­лась…
Тяжко мені, тяж­ко!
Там ста­рий жде з ста­рос­та­ми…
Скажи ж мою до­лю».
«Добре, до­ню; спо­чинь трош­ки..
Чини ж мою во­лю.
Сама ко­лись діво­ва­ла,
Теє ли­хо знаю;
Минулося - нав­чи­ла­ся,
Людям по­ма­гаю.
Твою до­лю, моя до­ню,
Позаторік зна­ла,
Позаторік і зілляч­ка
Для то­го прид­ба­ла».
Пішла ста­ра, мов ка­ла­мар
Достала з по­лиці.
«Ось на тобі се­го ди­ва!
Піди до кри­ниці;
Поки півні не співа­ли,
Умийся во­дою,
Випий трош­ки се­го зілля -
Все ли­хо за­гоїть.
Вип'єш - біжи яко­мо­га;
Що б там ні кри­ча­ло,
Не ог­лянься, по­ки ста­неш
Аж там, де про­ща­лась.
Одпочинеш; а як ста­не
Місяць се­ред не­ба,
Випий ще раз; не приїде -
Втретє ви­пить тре­ба.
За пер­ший раз, як за той рік,
Будеш ти та­кою;
А за дру­гий - се­ред сте­пу
Тупне кінь но­гою.
Коли жи­вий ко­за­ченько,
То за­раз при­бу­де.
А за третій… моя до­ню,
Не пи­тай, що бу­де.
Та ще, чуєш, не хрес­ти­ся,
Бо все піде в во­ду.
Тепер же йди, по­ди­ви­ся
На торішню вро­ду».
Взяла зілля, пок­ло­ни­лась:
«Спасибі, ба­бу­сю!»
Вийшла з ха­ти: «Чи йти, чи ні?
Ні, вже не вер­ну­ся!»
Пішла, вми­лась, на­пи­ла­ся,
Мов не своя ста­ла,
Вдруге, втретє, та, мов сон­на,
В сте­пу заспіва­ла:
«Плавай, пла­вай, ле­бе­донько,
По синьому мо­рю,
Рости, рос­ти, то­по­ленько,
Все вго­ру та вго­ру!
Рости тон­ка та ви­со­ка
До са­мої хма­ри,
Спитай бо­га, чи діжду я,
Чи не діжду па­ри?
Рости, рос­ти, по­ди­ви­ся
За синєє мо­ре:
По тім боці - моя до­ля,
По сім боці - го­ре.
Там десь ми­лий чор­ноб­ри­вий
По по­лю гу­ляє,
А я пла­чу, літа тра­чу,
Його виг­ля­даю.
Скажи йо­му, моє сер­це,
Що сміються лю­де;
Скажи йо­му, що за­ги­ну,
Коли не при­бу­де.
Сама хо­че ме­не ма­ти
В зем­лю за­хо­ва­ти…
А хто ж її го­ло­воньку
Буде дог­ля­да­ти?
Хто дог­ля­не, роз­пи­тає,
На старість по­мо­же?
Мамо моя, до­ле моя!
Боже ми­лий, бо­же!
Подивися, то­по­ленько,
Як не­ма - зап­ла­чеш
До схід сон­ця ранісінько,
Щоб ніхто не ба­чив.
Рости ж, сер­це-то­по­ленько,
Все вго­ру та вго­ру;
Плавай, пла­вай, ле­бе­донько,
По синьому мо­рю!»
Таку пісню чор­ноб­ри­ва
В сте­пу заспіва­ла.
Зілля ди­ва на­ро­би­ло -
Тополею ста­ла.
Не вер­ну­ла­ся до­до­му,
Не діжда­ла па­ри;
Тонка-тонка та ви­со­ка -
До са­мої хма­ри.
По діброві вітер виє,
Гуляє по по­лю,
Край до­ро­ги гне то­по­лю
До са­мо­го до­лу.
[1839, С.-Пе­тер­бург]


ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА


Б'ють по­ро­ги; місяць схо­дить,
Як і пер­ше схо­див…
Нема Січі, про­пав і той,
Хто всім вер­хо­во­див!
Нема Січі; оче­ре­ти
У Дніпра пи­та­ють:
«Де то наші діти ділись,
Де во­ни гу­ля­ють?»
Чайка скиг­лить літа­ючи,
Мов за дітьми пла­че;
Сонце гріє, вітер віє
На сте­пу ко­зачім.
На тім сте­пу скрізь мо­ги­ли
Стоять та су­му­ють;
Питаються у буй­но­го:
«Де наші па­ну­ють?
Де па­ну­ють, бен­ке­ту­ють?
Де ви за­ба­ри­лись?
Вернітеся! дивіте­ся -
Жита по­хи­ли­лись,
Де пас­ли­ся ваші коні,
Де тир­са шуміла,
Де кров ля­ха, та­та­ри­на
Морем чер­воніла -
Вернітеся!» - «Не вер­нуться!
Заграло, ска­за­ло
Синє мо­ре.- Не вер­нуться,
Навіки про­па­ли!»
Правда, мо­ре, прав­да, синє!
Такая їх до­ля:
Не вер­нуться сподівані,
Не вер­неться во­ля,
Не вер­нуться за­по­рожці,
Не вста­нуть гетьма­ни,
Не пок­ри­ють Ук­раїну
Червоні жу­па­ни!
Обідрана, си­ро­тою
Понад Дніпром пла­че;
Тяжко-важко си­ро­тині,
А ніхто не ба­чить…
Тілько во­рог, щ.о сміється…
Смійся, лю­тий вра­же!
Та не ду­же, бо все ги­не,
Слава не по­ля­же;
Не по­ля­же, а роз­ка­же,
Що діялось в світі,
Чия прав­да, чия крив­да
І чиї ми діти.
Наша ду­ма, на­ша пісня
Не вмре, не за­ги­не…
От де, лю­де, на­ша сла­ва,
Слава Ук­раїни!
Без зо­ло­та, без ка­ме­ню,
Без хит­рої мо­ви,
А го­лос­на та прав­ди­ва,
Як гос­по­да сло­во.
Чи так, батьку ота­ма­не?
Чи прав­ду співаю?
Ех, як­би-то!.. Та що й ка­зать?
Кебети не маю.
А до то­го - Мос­ков­щи­на,
Кругом чужі лю­де.
«Не по­ту­рай»,- мо­же, ска­жеш,
Та що з то­го бу­де?
Насміються на пса­лом той,
Що вил­лю сльоза­ми;
Насміються… Тяж­ко, батьку,
Жити з во­ро­га­ми!
Поборовся б і я, мо­же,
Якби ма­лось си­ли;
Заспівав би,- був го­ло­сок,
Та по­зич­ки з'їли.
Отаке-то ли­хо тяж­ке,
Батьку ти мій, дру­же!
Блуджу в снігах та сам собі:
«Ой не шу­ми, лу­же!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здо­ров знаєш;
Тебе лю­де по­ва­жа­ють,
Добрий го­лос маєш;
Співай же їм, мій го­лу­бе,
Про Січ, про мо­ги­ли,
Коли яку на­си­па­ли,
Кого по­ло­жи­ли.
Про ста­ри­ну, про те ди­во,
Що бу­ло, ми­ну­ло -
Утни, батьку, щоб не­хо­тя
На ввесь світ по­чу­ли,
Що діялось в Ук­раїні,
За що по­ги­ба­ла,
За що сла­ва ко­зацькая
На всім світі ста­ла!
Утни, батьку, ор­ле си­зий!
Нехай я зап­ла­чу,
Нехай свою Ук­раїну
Я ще раз по­ба­чу,
Нехай ще раз пос­лу­хаю,
Як те мо­ре грає,
Як дівчи­на під вер­бою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чу­жині,
Поки ля­же в чу­жу зем­лю,
В чужій до­мо­вині.
[1839, С.-Пе­тер­бург]


ІВАН ПІДКОВА


I

Було ко­лись - в Ук­раїні
Ревіли гар­ма­ти;
Було ко­лись - за­по­рожці
Вміли па­ну­ва­ти.
Панували, до­бу­ва­ли
І сла­ву, і во­лю;
Минулося - ос­та­ли­ся
Могили на полі.
Високії ті мо­ги­ли,
Де ляг­ло спо­чи­ти
Козацькеє біле тіло,
В ки­тай­ку по­ви­те.
Високії ті мо­ги­ли
Чорніють, як го­ри,
Та про во­лю ниш­ком в полі
З вітра­ми го­во­рять.
Свідок сла­ви дідівщи­ни
З вітром роз­мов­ляє,
А внук ко­су не­се в ро­су,
За ни­ми співає.
Було ко­лись - в Ук­раїні
Лихо тан­цю­ва­ло,
Журба в шин­ку мед-горілку
Поставцем кру­жа­ла.
Було ко­лись доб­ре жи­ти
На тій Ук­раїні…
А зга­дай­мо! мо­же, сер­це
Хоч тро­хи спо­чи­не.

II

Чорна хма­ра з-за Ли­ма­ну
Небо, сон­це криє,
Синє мо­ре звірю­кою
То стог­не, то виє,
Дніпра гир­ло за­то­пи­ло.
«А ну­те, хлоп'ята,
На бай­да­ки! Мо­ре грає -
Ходім по­гу­ля­ти!»
Висипали за­по­рожці -
Лиман чов­ни вкри­ли.
«Грай же, мо­ре!» - заспіва­ли,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті го­ри:
Ні землі, ні не­ба.
Серце мліє, а ко­за­кам
Того тілько й тре­ба.
Пливуть собі та співа­ють;
Рибалка літає…
А по­пе­ре­ду ота­ман
Веде, ку­ди знає.
Походжає вздовж бай­да­ка,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сю­ди-ту­ди -
Де-де буть ро­боті?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуп­ри­ну,
Підняв шап­ку - чов­ни ста­ли.
«Нехай во­рог ги­не!
Не в Си­но­пу, ота­ма­ни,
Панове-молодці,
А у Царг­рад, до сул­та­на,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку ота­ма­не!» -
Кругом за­ревіло.
«Спасибі вам!» -
Надів шап­ку.
Знову за­кипіло
Синє мо­ре; вздовж бай­да­ка
Знову по­ход­жає
Пан-отаман та на хви­лю
Мовчки пог­ля­дає.
[1839, С.-Пе­тер­бург]


Н. МАРКЕВИЧУ


Бандуристе, ор­ле си­зий!
Добре тобі, бра­те:
Маєш кри­ла, маєш си­лу,
Є ко­ли літа­ти.
Тепер ле­тиш в Ук­раїну -
Тебе виг­ля­да­ють.
Полетів би за то­бою,
Та хто привітає.
Я й тут чу­жий, оди­но­кий,
І на Ук­раїні
Я си­ро­та, мій го­лу­бе,
Як і на чу­жині.
Чого ж сер­це б'ється, рветься?
Я там оди­но­кий.
Одинокий… а Ук­рай­на!
А сте­пи ши­рокі!
Там повіє буй­не­сенький,
Як брат, за­го­во­рить;
Там в ши­рокім полі во­ля;
Там синєє мо­ре
Виграває, хва­лить бо­га,
Тугу роз­га­няє;
Там мо­ги­ли з буй­ним вітром
В сте­пу роз­мов­ля­ють,
Розмовляють су­му­ючи,
Отака їх мо­ва:
«Було ко­лись - ми­ну­ло­ся,
Не вер­неться зно­ву».
Полетів би, пос­лу­хав би,
Заплакав би з ни­ми…
Та ба, до­ля при­бор­ка­ла
Меж людьми чу­жи­ми.
С.-Петербург, 9 мая 1840 ро­ку


НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ


Поїдеш да­ле­ко,
Побачиш ба­га­то;
Задивишся, за­жу­риш­ся,
Згадай ме­не, бра­те!
[Травень-червень 1840, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Вітер з гаєм роз­мов­ляє...)


Вітер з гаєм роз­мов­ляє,
Шепче з осо­кою,
Пливе чо­вен по Ду­наю
Один за во­дою.
Пливе чо­вен во­ди по­вен,
Ніхто не спи­няє,
Кому спи­нить - ри­ба­лоньки
На світі не­має.
Поплив чо­вен в синє мо­ре,
А во­но заг­ра­ло,
Погралися го­ри-хвилі -
І скіпок не ста­ло.
Недовгий шлях - як чов­нові
До синього мо­ря -
Сиротині на чу­жи­ну,
А там - і до го­ря.
Пограються добрі лю­ди,
Як хо­лодні хвилі;
Потім собі по­див­ляться,
Як си­ро­та пла­че;
Потім спи­тай, де си­ро­та,
Не чув і не ба­чив.
[1841, С.-Пе­тер­бург]


МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ


Оксані К…ко

На пам'ять то­го, що дав­но ми­ну­ло


I

Вітер в гаї на­ги­нає
Лозу і то­по­лю,
Лама ду­ба, ко­тить по­лем
Перекотиполе.
Так і до­ля: то­го ла­ма,
Того на­ги­нає;
Мене ко­тить, а де спи­нить,
І са­ма не знає -
У яко­му краю ме­не за­хо­ва­ють,
Де я при­хи­лю­ся, навіки зас­ну.
Коли не­ма щас­тя, не­ма та­ла­ну,
Нема ко­го й ки­нуть, ніхто не зга­дає,
Не ска­же хоть на сміх: «Не­хай спо­чи­ває;
Тілько йо­го й долі, що ра­но зас­нув».
Чи прав­да, Ок­са­но? чу­жа чор­ноб­ри­ва!
І ти не зга­даєш то­го си­ро­ту,
Що в сірій сви­тині, бу­ва­ло, щас­ли­вий,
Як по­ба­чить ди­во - твою кра­со­ту.
Кого ти без мо­ви, без сло­ва нав­чи­ла
Очима, ду­шею, сер­цем роз­мов­лять.
З ким ти усміха­лась, пла­ка­ла, жу­ри­лась,
Кому ти лю­би­ла Пет­ру­ся співать.
І ти не зга­даєш. Ок­са­но! Ок­са­но!
А я й досі пла­чу, і досі жу­рюсь,
Виливаю сльози на мою Мар'яну,
На те­бе див­лю­ся, за те­бе мо­люсь.
Згадай же, Ок­са­но, чу­жа чор­ноб­ри­ва,
І сест­ру Мар'яну ряс­том уквітчай,
Часом на Пет­ру­ся усміхнись, щас­ли­ва,
І, хоч так як жар­ти, ко­лишнє зга­дай.
Санкт-Петербург, но­яб­ря 22, 1841 р.


У неділю на ви­гоні
Дівчата гу­ля­ли,
Жартували з па­руб­ка­ми,
Деякі співа­ли -
Про досвітки-вечірниці
Та як би­ла ма­ти,
Щоб з ко­за­ком не сто­яла.
Звичайне, дівча­та…
То про своє все й співа­ють,
Яка про що знає…
Аж ось з хлоп­цем ста­рий коб­зар
В се­ло шкан­ди­бає.
В ру­ках чо­бо­ти, на пле­чах
Латана тор­би­на
У ста­ро­го; а ди­ти­на!
Сердешна ди­ти­на!
Обідране; лед­ви-лед­ви
Несе но­же­ня­та…
(Достеменний син Кат­русі).
Дивляться дівча­та…
«Кобзар іде! Коб­зар іде!»
Та всі, яко­мо­га,
Хлопців ки­ну­ли, побігли
Зустрічать сліпо­го!
«Діду, сер­це, го­луб­чи­ку,
Заграй яку-не­будь.
Я ша­га дам».- «Я - че­ре­шень».
«Всього, чо­го тре­ба,
Всього да­мо… од­по­чи­неш,
А ми по­тан­цюєм…
Заграй же нам яку-не­будь».
«Чую, любі, чую…
Спасибі вам, мої квіти,
За сло­во лас­ка­ве.
Заграв би вам, та, ба­чи­те,
Справи не­ма… спра­ви.
Учора був на ба­зарі,
Кобза зоп­су­ва­лась…
Розбилася…» - «А стру­ни є?»
«Тілько три ос­та­лось».
«Та хоч на трьох яку-не­будь».
«На трьох… Ох, дівча­та!
І на одній ко­лись-то грав,
Та ба, вже не гра­ти…
Постривайте, мої любі,
Трошки од­по­чи­ну.
Сядьмо, хлоп­че». Посіда­ли.
Розв'язав тор­би­ну,
Вийняв коб­зу, разів зо два
Ударив по рва­них.
«Що б вам заг­рать? пост­ри­вай­те.
Черницю Мар'яну
Чи чу­ва­ли?» -
«Ні, не чу­ли».
«Слухайте ж, дівча­та,
Та кай­те­ся… Дав­но ко­лись
Була собі ма­ти,
Був і батько, та не ста­ло;
Осталась вдо­вою,
Та й не мо­ло­дою,
І з во­ла­ми,
І з во­за­ми,
Й ма­лою доч­кою.
Росла доч­ка Мар'яна,
А ви­рос­ла, як пан­на,
Кароока І ви­со­ка,
Хоч за па­на гетьма­на.
Стала ма­ти га­да­ти
Та за па­на єдна­ти.
А Мар'яна
Не до па­на
Виходила гу­ля­ти,
Не до па­на ста­ро­го,
Усатого, товс­то­го,
А з Пет­ру­сем
В гаю, в лузі
Що ве­чо­ра свя­то­го -
Розмовляла,
Жартувала,
Обнімала, мліла…
А іноді усміха­лась,
Плакала, німіла…
«Чого ж пла­чеш, моє сер­це?»
Петро за­пи­тає;
Вона гля­не, усміхнеться:
«І са­ма не знаю…»
«Може, ду­маєш, по­ки­ну?
Ні, моя риб­чи­но,
Буду хо­дить, бу­ду лю­бить,
Поки не за­ги­ну!..»
«Хіба бу­ло ко­ли в світі,
Щиро що ко­ха­лись,
Розійшлися, не взя­ли­ся
Й жи­ви­ми ос­та­лись?
Ні, не бу­ло, мій го­лу­бе.
Ти чув, що співа­ють…
То коб­зарі ви­га­ду­ють,
Бо, сліпі, не зна­ють,
Бо не ба­чать, що є бро­ви
Чорні, карі очі,
І ви­со­кий стан ко­за­чий,
І гнуч­кий діво­чий.
Що є ко­си, довгі ко­си,
Козацька чуп­ри­на…
Що на мо­ву на Пет­ро­ву
В глухій до­мо­вині
Усміхнуся; ска­жу йо­му:
«Орле си­зок­ри­лий,
Люблю те­бе й на сім світі,
Як на тім лю­би­ла».
Отак, сер­це, обніме­мось,
Отак поцілую,
Нехай вкупі за­ко­па­ють…
Умру… не по­чую.
Не по­чую…» Об­ня­ли­ся,
Обнялись, зомліли…
Отак во­ни лю­би­ли­ся!
На той світ хотіли
Обнявшися пе­рес­ту­пить;
Та не по їх ста­ло!
Щовечора схо­ди­ли­ся,
І ма­ти не зна­ла,
Де Мар'яна до півночі
І з ким роз­мов­ляє?
«Воно ма­ле ще, ди­ти­на,
Нічого не знає».
Угадала ста­ра ма­ти,
Та не все вга­да­ла,
Знать, за­бу­ла, що ко­лись-то
Сама діву­ва­ла.
Угадала ма­ти: Мар'яна-ди­ти­на
Не знає, як тре­ба на сім світі жить.
Думала - ні лю­ди, ані до­мо­ви­на
З Пет­ром не розрізнять… уміла лю­бить.
Думала, що тілько коб­зарі співа­ють,
Бо, сліпі, не ба­чать ка­рих оче­нят;
Що тілько ля­ка­ють мо­ло­дих дівчат…
Лякають, дівча­та, прав­дою ля­ка­ють!
І я вас ля­каю, бо те ли­хо знаю,
Бодай йо­го в світі ніко­му не знать -
Того, що я знаю… Ми­ну­ло, дівча­та!
Серце не зас­ну­ло, я вас не за­був.
Люблю вас і досі, як діто­чок ма­ти,
Буду вам співа­ти, по­ки не зас­ну.
Тойді ж, мої любі, як ме­не не ста­не,
Згадайте про ме­не, про мою Мар'яну;
Я вам з то­го світа, любі, усміхнусь,
Усміхнуся…» - та й зап­ла­кав.
Дивились дівча­та,
Не пи­та­ли, чо­го пла­че?
Та й на­що пи­та­ти?
Минулося. По­ма­га­ло
Ласкаве діво­че Щи­ре сло­во…
«Вибачайте…Утер сліпі очі.
Вибачайте, мої любі,
Нехотя жу­рю­ся.
Так от, ба­чи­те, Мар'яна
З убо­гим Пет­ру­сем
Щовечора роз­мов­ля­ла,
І ма­ти не зна­ла,
Дивувалась, що се та­ке
Мар'яну спітка­ло?
Чи не пристріт? Ся­де ши­ти -
Не те ви­ши­ває;
Замість Гри­ця, за­ду­мав­шись,
Петруся співає.
Часом сон­на роз­мов­ляє,
Подушку цілує…
Мати спер­шу сміяла­ся,
Думала - жар­тує,
Потім ба­чить, що не жар­ти,
Та й ка­же: «Мар'яно!
Треба бу­де ста­ростів ждать,
Та, мо­же, й од па­на!
Ти вже ви­рос­ла нівро­ку,
Уже й діву­ва­ла;
Я вже ду­маю, що, ба­чиш…
Насилу ска­за­ла,
Що вже й заміж, ко­ли теє…»
«А за ко­го, ма­мо!?»
«Хто впо­до­ба, то­му й од­дам».
Співає Мар'яна:
«Оддай ме­не, моя ма­мо,
Та не за ста­ро­го,
Оддай ме­не, моє сер­це,
Та за мо­ло­до­го.
Нехай ста­рий бур­ла­кує,
Гроші за­роб­ляє,
А мо­ло­дий ме­не лю­бить,
Долі не шу­кає.
Не шу­кає, не блу­кає
Чужими сте­па­ми.
Свої во­ли, свої во­зи,
А між па­руб­ка­ми,
Як маківка меж квітка­ми,
Цвіте, розцвітає.
Має по­ле, має во­лю,
Та долі не має.
Його щас­тя, йо­го до­ля -
Мої чорні бро­ви,
Довгі вії, карі очі,
Ласкавеє сло­во.
Оддай ме­не, моя ма­мо,
Та не за ста­ро­го,
Оддай ме­не, моє сер­це,
Та за мо­ло­до­го».
«Дочко моя, Мар'яно,
Оддам те­бе за па­на,
За стар­шо­го, ба­га­то­го,
За сот­ни­ка Іва­на».
«Умру, сер­це ма­мо,
За сот­ни­ком Іва­ном».
«Не вмреш, бу­деш па­ну­ва­ти,
Будеш діток го­ду­ва­ти».
«Піду в най­ми, піду в лю­ди,
А за сот­ни­ком не бу­ду».
«Будеш, доч­ко Мар'яно,
За сот­ни­ком Іва­ном».
Заплакала, за­ри­да­ла
Сердешна Мар'яна.
«За ста­ро­го… ба­га­то­го…
За сот­ни­ка Іва­на…» -
Сама собі роз­мов­ля­ла,
А потім ска­за­ла:
«Я ще, ма­мо, не ви­рос­ла,
Ще не діву­ва­ла.
Бо ти ме­не не пус­ка­ла
Вранці до кри­ниці,
Ні жи­та жать, ні льону брать,
Ні на вечірниці,
Де дівча­та з па­руб­ка­ми
Жартують, співа­ють
Та про ме­не, чор­ноб­ри­ву,
Нишком роз­мов­ля­ють:
«Багатого доч­ка батька,
Шляхетського ро­ду».
Тяжко мені. Тяж­ко, ма­мо!
Нащо да­ла вро­ду
Нащо бро­ви змальова­ла?
Дала карі очі?
Ти все да­ла, тілько долі,
Долі дать не хо­чеш!
Нащо ж ме­не го­ду­ва­ла?
Нащо дог­ля­да­ла?
Поки ли­ха я не зна­ла,
Чом не за­хо­ва­ла?»
Не слу­ха­ла ста­ра ма­ти,
Лягла спо­чи­ва­ти.
А Мар'яна за сльоза­ми
Ледве вий­шла з ха­ти.

II

«Ой, гоп не пи­ла,
На весіллі бу­ла,
До гос­по­ди не втра­пи­ла,
До сусіда зай­шла,
А в сусіда
До обіда
В льоху спа­ти ляг­ла.
Із льоху та в льох,
Завертали в го­рох,
І в ко­морі, і над­ворі
З не­жо­на­тим уд­вох
Пустували,
Жартували,
Зопсували го­рох.
Ой гоп не са­ма -
Напоїла ку­ма
І при­ве­ла до гос­по­ди.
Не по­ба­чив Хо­ма.
Хомо, в хаті
Ляжем спа­ти.
Хоми до­ма не­ма.
Тряси ж те­бе тряс­ця, Хо­мо!
Я не ля­жу спа­ти до­ма,
А до ку­ма
До На­ума
Піду в клу­ню на со­ло­му.
Ануте, на­пи­лась!
Наша, на­ша при­да­лась!
Червоніє хвар­ту­ши­на:
Роду чес­но­го ди­ти­на».
Отак ор­дою йшли при­да­ни,
Співали п'яні; а Мар'яна
Крізь тин ди­ви­ла­ся на те.
Не до­ди­ви­ла­ся, упа­ла
І тяж­ко, тяж­ко за­ри­да­ла.
Таке-то ли­хо, і за те,
Що щи­ро лю­бить. Тяж­ко, діти,
Вік оди­но­ко­му про­жить,
А ще гірше, мої квіти,
Нерівню в світі по­лю­бить.
Дивіться на ме­не: я вип­ла­кав очі.
Мені їх не шко­да, мені їх не жаль.
Ні на що ди­виться: ті очі дівочі…
Що ко­лись… ко­лись-то… Ду­ми та пе­чаль,
А більше нічо­го не мав я й не маю,
А з грішми та­ки­ми тяж­ко в світі жить.
Під ти­ном но­чую, з вітром роз­мов­ляю,
Соромляться лю­ди у ха­ту пус­тить
І привітать сло­вом ста­ро­го каліку.
Укороти, бо­же, мо­ло­до­го віку
Тому, хто не має та­ла­ну лю­бить.
Легше, мої любі, пок­риться зем­лею,
Ніж ба­чить, як дру­гий, ба­га­тий, ста­рий,
Цілує за гроші, вінчається з нею…
О бо­же! мій бо­же! во­лею своєю
Розбий моє тіло і ду­шу роз­бий».
Заридав коб­зар, зап­ла­кав
Сліпими очи­ма.
Дивувалися дівча­та:
Вже смерть за пле­чи­ма,
А він, сліпий, си­во­усий,
Про ко­лишнє пла­че.
Не ди­вуй­те­ся, дівча­та,
На старі ко­зачі
Щирі сльози. То не ро­са
Вранці при до­розі
На спо­риші і не ваші
Дуже дрібні сльози.
Наплакався. Стру­ни рвані
Три пе­ре­би­рає.
«Аж до ве­чо­ра Мар'яна
У тем­но­му гаю
Проплакала; прий­шов Пет­русь,
Вона роз­ка­за­ла
Все, що чу­ла од ма­тері
І що са­ма зна­ла,І не втерпіла, ска­за­ла,
Як п'яні при­да­ни
Йшли по улиці, співа­ли.
«Мар'яно, Мар'яно!
Чом ти не убо­га! чом я не ба­га­тий!
Чом у ме­не ко­ней во­ро­них не­ма?
Не пи­та­ла б ма­ти, де хо­диш гу­ля­ти,
З ким ко­ли сто­яла. Пи­та­ла б са­ма,
Сама сво­го сер­ця; да­ла б йо­му во­лю
Любить, ко­го знає. Я б те­бе схо­вав
Далеко! да­ле­ко! щоб ніхто не знав,
Щоб ніхто не ба­чив, де ви­тає до­ля,
Моя до­ля, моє щас­тя,
Ти, моя Мар'яно.
Чом не ти в сірій сви­тині,
Чом я не в жу­пані?»
А Мар'яна, як ди­ти­на
Без ма­тері, пла­че.
Петро стоїть ко­ло неї,
Нічого не ба­чить -
Тілько сльози Мар'янині;
А сльози дівочі
І се­ред дня ли­хо роб­лять.
А що ж се­ред ночі?
«Не плач, сер­це, єсть у ме­не
І си­ла, і во­ля,
Люби ме­не, моє сер­це,
Найду свою до­лю.
За ви­со­ки­ми го­ра­ми,
За ши­ро­ки­ми сте­па­ми,
На чу­жо­му полі,
По волі-не­волі
Найду свою до­лю!
Не в сви­тині, а сот­ни­ком
До те­бе вер­ну­ся,
Не в бур'яні - се­ред церк­ви
Обнімеш Пет­ру­ся,
Обнімемось, поцілую -
Дивуйтеся, лю­ди!
А ти стоїш, чер­вонієш…»
«Коли-то те бу­де?»
«Швидко, швид­ко, моя риб­ко,
Молись тілько бо­гу.
Іди в ха­ту, ля­гай спа­ти.
А я край до­ро­ги
Серед сте­пу по­мо­лю­ся
Зорям яс­но­оким,
Щоб без ме­не дог­ля­да­ли
Тебе, оди­но­ку.
Серед сте­пу од­по­чи­ну».
«Хіба сю ніч ки­неш?
Хіба за­раз?..» - «Я жар­тую.
Тепер Ук­раїну
Ні мос­калі, ні та­та­ри -
Ніхто не воює».
«А я чу­ла, що ля­хи йдуть».
«То во­ни жар­ту­ють.
Розійдемось, моє сер­це,
Поки не світає.
Чого ж зно­ву зап­ла­ка­ла?»
«І са­ма не знаю».
[1841, С.-Пе­тер­бург]


УТОПЛЕНА


Вітер в гаї не гу­ляє -
Вночі спо­чи­ває;
Прокинеться - ти­хе­сенько
В осо­ки пи­тає:
«Хто се, хто се по сім боці
Чеше ко­су? хто се?..
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі ко­си?..
Хто се, хто се?» - ти­хе­сенько
Спитає-повіє
Та й задріма, по­ки не­ба
Край за­чер­воніє.
«Хто се, хто се?» - спи­таєте,
Цікаві дівча­та.
Ото доч­ка по сім боці,
По тім боці ма­ти.
Давно ко­лись те діялось
У нас на Вкраїні.
Серед се­ла вдо­ва жи­ла
У новій ха­тині,
Білолиця, ка­ро­ока
І ста­ном ви­со­ка,
У жу­пані; кру­гом пані,
І спе­ре­ду, й збо­ку.
І мо­ло­да - нівро­ку їй,
А за мо­ло­дою,
А над­то ще за вдо­вою,
Козаки ор­дою
Так і хо­дять.
І за нею
Козаки хо­ди­ли,
Поки вдо­ва без со­ро­ма
Дочку по­ро­ди­ла;
Породила, та й бай­ду­же;
Людям го­ду­ва­ти
В чужім селі по­ки­ну­ла:
Отака-то ма­ти!..
Постривайте, що ще бу­де!
Годували лю­ди
Малу доч­ку, а вдо­ви­ця
В неділю і в бу­день
З жо­на­ти­ми, з па­руб­ка­ми
Пила та гу­ля­ла,
Поки ли­хо не спітка­ло,
Поки не та ста­ла:
Незчулася, як ми­ну­ли
Літа мо­лодії…
Лихо, ли­хо! ма­ти в'яне,
Дочка чер­воніє,
Виростає… Та й ви­рос­ла
Ганна ка­ро­ока,
Як то­по­ля се­ред по­ля,
Гнучка та ви­со­ка.
«Я Ган­нусі не бо­юся!» -
Співає ма­ту­ся;
А ко­за­ки, як хміль отой,
В'ються круг Ган­нусі.
А над­то той ри­ба­лонька,
Жвавий, ку­че­ря­вий,
Мліє, в'яне, як зустріне
Ганнусю чор­ня­ву.
Побачила ста­ра ма­ти,
Сказилася лю­та:
«Чи бач, по­гань розх­рис­та­на,
Байстря не­обу­те!
Ти вже ви­рос­ла, дівуєш,
З хлоп­ця­ми гу­ляєш.
Постривай же, ось я тобі!..
Мене зне­ва­жаєш?
Ні, го­луб­ко!» І од злості
Зубами скре­го­че.
Отака-то бу­ва ма­ти!..
Де ж сер­це жіно­че?
Серце ма­тері?.. Ох, ли­хо,
Лишенько, дівча­та!
Мати стан гнуч­кий, ви­со­кий,
А сер­ця - не ма­ти.
Ізогнеться стан ви­со­кий,
Брови по­ли­ня­ють,
І нез­чуєтесь; а лю­ди
Сміючись зга­да­ють
Ваші літа мо­лодії,
Та й ска­жуть - ле­да­що!
Тяжко пла­ка­ла Ган­ну­ся,
І не зна­ла, за що,
За що ма­ти зну­щається,
Лає, прок­ли­нає,
Своє ди­тя без со­ро­ма
Байстрям нарікає.
Катувала, мор­ду­ва­ла,
Та не по­ма­га­ло:
Як маківка на го­роді,
Ганна розцвіта­ла;
Як ка­ли­на при до­лині
Вранці під ро­сою,
Так Ган­ну­ся чер­воніла,
Милася сльозою.
«Заворожена!.. стри­вай же! -
Шепче лю­та ма­ти.
Треба тру­ти роз­до­бу­ти,
Треба йти шу­ка­ти
Стару відьму!»
Найшла відьму,
І тру­ти дос­та­ла,
І тру­тою до схід сон­ця
Дочку на­пу­ва­ла.
Не по­мог­ло… Кля­не ма­ти
Той час і го­ди­ну,
Коли на світ по­ро­ди­ла
Нелюбу ди­ти­ну.
«Душно мені; ходім, доч­ко,
До став­ка ку­па­тись».
«Ходім, ма­мо».
На бе­резі
Ганна роз­дяг­ла­ся,
Роздяглася, роз­ки­ну­лась
На білій со­рочці;
Рибалонька ку­че­ря­вий
Мліє на тім боці… І я ко­лись…
Та цур йо­му!
Сором - не зга­даю.
Як ди­ти­на, ка­ли­ною
Себе за­бав­ляє,
Гне стан гнуч­кий, роз­ги­нає,
На со­неч­ку гріє.
Мати ди­виться на неї,
Од злості німіє;
То жовтіє, то синіє;
Розхристана, бо­са,
З ро­ту піна; мов ска­же­на,
Рве на собі ко­си.
Кинулася до Ган­нусі
І в ко­си впи­ла­ся.
«Мамо! ма­мо! що ти ро­биш?»
Хвиля роз­да­ла­ся,
Закипіла, зас­тог­на­ла -
І обох пок­ри­ла.
Рибалонька ку­че­ря­вий
З усієї си­ли
Кинувсь в во­ду; пли­ве, си­ню
Хвилю роз­ди­рає,
Пливе, пли­ве… от-от доп­лив!
Пірнув, ви­ри­нає -
І утоп­ле­ну Ган­ну­сю
На бе­рег ви­но­сить,
Із рук ма­тері зак­ляк­лих
Вириває ко­си.
«Серце моє! до­ле моя!
Розкрий карі очі!
Подивися, усміхни­ся!
Не хо­чеш? не хо­чеш!»
Плаче, па­да ко­ло неї,
Розкрива, цілує
Мертві очі. «По­ди­ви­ся!..
Не чує, не чує!»
Лежить собі на пісоч­ку,
Білі ру­че­ня­та
Розкидала; а за нею
Стара лю­та ма­ти:
Очі ви­ве­ло із ло­ба
Од страш­ної му­ки;
Втеребила в пісок жов­тий
Старі сині ру­ки.
Довго пла­кав ри­ба­лонька:
«Нема в ме­не ро­ду,
Нема долі на сім світі,
Ходім жи­ти в во­ду!»
Підняв її, поціло­вав…
Хвиля зас­тог­на­ла,
Розкрилася, зак­ри­ла­ся -
І сліду не ста­ло…
З то­го ча­су ста­вок чис­тий
Заріс осо­кою;
Не ку­па­ються дівча­та,
Обходять го­рою;
Як уг­ле­дять, то хрес­тяться
І зо­вуть зак­ля­тим…
Сумно-сумно кру­гом йо­го…
А вночі, дівча­та,
Випливає з во­ди ма­ти,
Сяде по тім боці;
Страшна, си­ня, розх­рис­та­на
І в мокрій со­рочці,
Мовчки ди­виться на сей бік,
Рве на собі ко­си…
А тим ча­сом си­ня хви­ля
Ганнусю ви­но­сить.
Голісінька, стре­пе­неться,
Сяде на пісоч­ку…
І ри­бал­ка вип­ли­ває,
Несе на со­роч­ку
Баговиння зе­ле­но­го;
Поцілує в очі -
Та і в во­ду: со­ро­миться
На гнуч­кий діво­чий,
На стан го­лий по­ди­виться.
І ніхто не знає
Того ди­ва, що тво­риться
Серед ночі в гаї.
Тілько вітер з осо­кою
Шепче: «Хто се, хто се
Сидить сум­но над во­дою,
Чеше довгі ко­си?»
С.-Петербург, де­каб­ря 8, 1841 ро­ку


ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ. (Из драмы «Невеста»)


Старый гор­дый во­ево­да
Ровно на че­ты­ре го­да
Ушел на вой­ну.
И ду­бо­вы­ми две­ря­ми,
И тя­же­лы­ми зам­ка­ми
Запер он же­ну.
Старый, ста­ло быть, рев­ни­вый,
Бьется дол­го и ре­ти­во.
Кончилась вой­на,
И прош­ли че­ты­ре го­да.
Возвратился во­ево­да.
А же­на? Она
Погрустила и ре­ши­ла:
Окно в две­ри прев­ра­ти­ла.
И про­хо­дит год -
Пеленает сы­на Яна
Да про ста­ро­го про па­на
Песенку по­ет:
«Ой баю, баю, сын мой,
Ян мой ми­лый!
Когда б во­ево­ду та­та­ры уби­ли,
Татары уби­ли или вол­ки съели!
Ой баю, баю на мяг­кой пос­те­ли».
[Грудень 1841, С.-Пе­тер­бург]


СЛЕПАЯ. Поэма


«Кого, ры­дая, при­зо­ву я
Делить тос­ку, пе­чаль мою?
В чу­жом краю ко­му, тос­куя,
Родную пес­ню про­пою?
Угасну, бед­ный, я в не­во­ле!
Тоску мою, пе­чаль мою
О преж­ней во­ле, преж­ней до­ле
Немым сте­нам пе­ре­даю.
О ес­ли б стон мо­ей пе­ча­ли
И звук зар­жав­лен­ных це­пей,
Святые вет­ры, вы дом­ча­ли
На ло­но ро­ди­ны мо­ей
И в мир­ной ку­ще пов­то­ри­ли,
Где мой отец и мать моя
Меня ле­ле­яли, лю­би­ли!
А братья? Греш­ная семья!
Иноплеменникам за зла­то
От стад, елея и ви­на
Родного про­да­ли вы бра­та,
Как на зак­ла­ние ов­на.
О бо­же, бо­же Иудеи,
Благий тво­ри­те­лю зем­ли,
Не на­ка­зуй род­ных зло­де­ев,
А мне сми­ре­ние пош­ли!»
Такую пес­ню ти­хо пе­ла,
Сердечной грус­ти пре­да­на,
Слепая ни­щая; она
У барс­ко­го дво­ра си­де­ла
У не­зат­во­рен­ных во­рот.
Но из во­рот ник­то не йдет,
Никто не едет,- опус­те­ли
Хоромы барс­кие дав­но;
Широкий двор по­рос тра­вою;
Село заб­венью пре­да­но;
С пат­ри­ар­хальной прос­то­тою,
С от­цовс­кой сла­вою свя­тою
Забыто все. Се­ло мол­чит;
Никто се­ла не по­се­тит,
Не ожи­вит его мол­вою.
Как у клад­би­ща, у во­рот
Сидит скор­бя­щая сле­пая
И псальму груст­ную по­ет.
Она по­ет, а мо­ло­дая
Дочь нес­част­ли­ви­цы мо­ей
Головкой смуг­лою прильну­ла
К ко­ле­нам ма­те­ри сво­ей;
Тоски не ве­дая, зас­ну­ла
Сном не­по­роч­ной прос­то­ты.
В одеж­де гру­бой ни­ще­ты
Она прек­рас­на; пол­день яс­ный
Моей Ук­ра­ины прек­рас­ной
Позолотил, лю­бя, ле­лея,
Свое прек­рас­ное ди­тя.
Ужели тщет­но про­ле­тят
Дни упо­ения над нею
И свет­лой ра­достью сво­ею
Ея тос­ки не ус­ла­дят?
Она прек­рас­на, мать ка­ле­ка -
Кто бу­дет ей ру­ко­во­дить?
Придет по­ра, по­ра лю­бить,
И злое серд­це че­ло­ве­ка
Ея люб­ви не по­ща­дит. …
… не­вин­ным сном
Оксана спит, а мать сле­пая,
Уныло-тихо на­пе­вая,
И каж­дый шо­рох сто­ро­жит.
И ес­ли ве­тер, про­ле­тая,
Упавший лист по­ше­ве­лит,
Она не­ме­ет, и дро­жит,
И роб­ко к серд­цу при­жи­ма­ет
Свое еди­ное ди­тя,
Свою еди­ную от­ра­ду,
Незрящей па­мятью сле­дя
Давно ми­нув­ших дней ус­ла­ду
Печальной юнос­ти сво­ей.
Она из­ве­да­ла лю­дей!
И у за­бы­той сей ог­ра­ды
Они ее не по­ща­дят;
Они го­то­вы рас­тер­зать
Ея дрях­ле­ющие ру­ки…
Для их нев­ня­тен стон раз­лу­ки,
Чужда им ма­те­ри лю­бовь.
Они твер­дят - за­кон та­ков:
«Не долж­но в пра­хе прес­мы­каться
И по­да­яни­ем пи­таться
Прекрасной юной си­ро­те;
И мы ее оде­нем зла­том,
Внесем в вы­со­кие па­ла­ты
И пок­ло­ним­ся кра­со­те,
Раскроем мир иных ви­де­ний,
Иных страс­тей вы­со­кий мир.
Потом… по­том…» И ваш ку­мир,
Богиня ва­ших пок­ло­не­нии,
От фи­ми­ама упи­лась
И за­коп­те­ла от ку­ре­ний;
А ва­ша муд­рость от­рек­лась
От обе­щанья; горстью зла­та,
Великодушно бро­сив ей,
Затмили блеск ея очей.
И вот она в гря­зи разв­ра­та,
Во сла­ву дрях­лых ва­ших дней,
Перед тол­пою чер­ни пьяной
Пьет ку­бок…
И за­пи­ва­ет серд­ца ра­ны.
Не вы ви­нов­ны, но она!
Вы да­ли все, что долж­но бы­ло
Наложнице през­рен­ной дать.
А сон де­ви­чий об­но­ви­ли,
А возв­ра­ти­ли ль бла­го­дать
Ея не­вин­ных по­мыш­ле­ний?
Ея не­вин­ную лю­бовь,
И ра­дость ти­хих упо­ений,
И це­ло­муд­рен­ную кровь
Вы об­но­ви­ли ль? Не мог­ли!
Но, ча­да греш­ные зем­ли!
Вы да­ли ль ей вос­торг объятий
Родного, ми­ло­го ди­тя­ти,
Кому бы, бед­ная, она
Себя в сей мир пе­ре­ли­ва­ла
И тай­ну жиз­ни отк­ры­ва­ла,
Сердечной грус­ти пре­да­на?
Развратной, бед­ной ва­шей кровью
Вы не мог­ли ей пов­то­рить
Восторги девст­вен­ной лю­бо­ви;
Ея пус­ти­ли вы вла­чить
Остаток дней в мирс­кой пус­ты­не;
И о род­ном, еди­ном сы­не
Ей не при­дет­ся по­лу­чить
Отрадной вес­точ­ки сда­ле­ка.
Чужие де­ти на­по­ят
Ее в предс­мерт­ный час жес­то­кий,
И оди­но­кий гроб с уп­ре­ком
Чужие де­ти по­не­сут.
Но ес­ли ей судьба су­ди­ла,
Чтобы ро­ди­мая ру­ка
Очи ус­нув­шие зак­ры­ла,
Тесна ее тог­да мо­ги­ла,
Постеля веч­ная жест­ка!
Ея ма­лют­ка за по­зо­ром
Безмолвно по ми­ру пой­дет,
И в свет­лый празд­ник у за­бо­ра
Яичко крас­ное возьмет,
И со сле­за­ми и уко­ром
Свою род­ную по­мя­нет.
Осенний пол­день, пол­день яс­ный
Родимой, ми­лой той зем­ли,
Мои где го­ды расц­ве­ли,
Где так нап­рас­но, так нес­част­но
В не­до­ле бед­ной про­тек­ли,
Осенний пол­день, пол­день яс­ный,
Как дру­га юнос­ти, лю­бя,
Чужими зву­ка­ми те­бя
Позволь при­ветст­во­вать, прек­рас­ный!
Ты тот же ти­хий, так же ми­лый,
Не зна­ешь вре­ме­ни,- а я!
Не то я стал, что преж­де бы­ло,
И путь уны­лый бы­тия,
И но­ша тяж­кая моя
Меня ужас­но из­ме­ни­ли.
Я тай­ну жиз­ни раз­га­дал,
Раскрыл я серд­це че­ло­ве­ка,
И не стра­даю, как стра­дал,
И не люб­лю я: я ка­ле­ка!
Я тре­пет серд­ца нав­сег­да
Оледенил в сне­гах чуж­би­ны.
И только зву­ки Ук­ра­ины
Его тре­во­жат иног­да.
Как эхо па­мя­ти не­вин­ной,
В их уз­наю мою вес­ну,
Мои уны­лые до­су­ги,
И в их я таю, в их то­ну.
И серд­ца тяж­кие не­ду­ги,
Как бла­го­дат­ною ро­сой,
Врачую ими, и мо­лю­ся,
И неп­рит­вор­ною сле­зой
С мо­ей Ук­ра­иной де­лю­ся.
Но глу­хо все в род­ном краю!
Я тщет­но го­лос по­даю,
Мне эха не­ту из дуб­ро­вы
Моей ко­зач­ки чер­ноб­ро­вой.
Там все ус­ну­ло! Пус­то­та
Растлила серд­це че­ло­ве­ка,
И я на смех по­ки­нут ве­ком -
Я оди­но­кий си­ро­та!
Осенний пол­день, до­го­рая,
Поля на­гие ос­ве­щал,
И лист увяд­ший, опа­дая,
Уныло груст­ное шеп­тал
О здеш­ней жиз­ни че­ло­ве­ку.
Такой по­рой моя ка­ле­ка,
Слепая ни­щая моя,
И дочь кра­са­ви­ца ея -
Она спа­ла, а мать си­де­ла
И ти­хо, груст­но ти­хо пе­ла,
Как пел Иосиф про свой род,
Сидя в еги­петс­кой тем­ни­це.
А в под­не­бесье ве­ре­ни­цей
С дуб­ров ук­ра­инс­кой зем­ли
На юг ле­те­ли жу­рав­ли.
Чему ж бы ей, как вольной пти­це,
Туда, где луч­ше, не ле­теть
И ве­се­лее не за­петь?
Какая тай­на при­ко­ва­ла
К жи­ли­щу мрач­ной ти­ши­ны
Своей сер­деч­ной глу­би­ны
Она еще не отк­ры­ва­ла
Ни да­же до­че­ри сво­ей;
Она лишь пе­ла и грус­ти­ла,
Но зву­ки до­чер­них ре­чей
В ней ра­дость ти­хую бу­ди­ли,
Быть мо­жет, преж­них свет­лых дней.
Или ог­ра­да и то­по­ли,
Что груст­но шеп­чут меж со­бой,
Свидетели ми­нув­шей до­ли,
Или ду­бо­вый пень су­хой,
Плющом увя­нув­шим по­ви­тый,
Как буд­то вре­ме­нем за­бы­тый,
Ея сви­де­тель? Все мол­чит!
Она по­ет, она грус­тит
И в глу­би­не ду­ши ры­да­ет,
Как буд­то па­мять от­пе­ва­ет
О днях ми­нув­ших, мо­ло­дых,
О прош­лых ра­дос­тях свя­тых.
И эти зву­ки вы­хо­ди­ли
Из серд­ца бед­но­го ея,
И в этих зву­ках мно­го бы­ло
Ея зем­но­го бы­тия.
И в со­тый раз она кон­ча­ла
Псалом не­вольни­чий глу­хой,
Поникла смуг­лой го­ло­вой,
Вздохнула тяж­ко и ска­за­ла:
«Ах, пес­ня, пес­ня, пес­ня го­ря,
Ты не­раз­луч­ная моя,
В мо­ем жи­тей­ском бур­ном мо­ре
Одна ты ти­хая струя!
Тебя, и день и ночь ры­дая,
Я вся­кий час пою, пою,
И в край да­ле­кий по­сы­лаю
Тебя, уны­лую мою!
Но ве­тер буй­ный, лег­кок­ры­лый
Что преж­де ве­се­ло ле­тал,
Теперь так ти­хо, так уны­ло,
Как буд­то дру­га по­те­рял,
Как буд­то лю­ди на­учи­ли,
Чтобы не слу­шал он ме­ня
И не дом­чал он в край да­ле­кий
Тебя, уны­лая моя!
Не ви­дя вас, не зная дня
В мо­ей пе­ча­ли оди­но­кой,
Чем ос­кор­бить я вас мог­ла?
Что я вам сде­ла­ла? Лю­би­ла,
За ва­ши греш­ные де­ла
Творца не­бес­но­го мо­ли­ла,
Молила, пла­ка­ла… А вы
В мо­ей тос­ке, в мо­ей пе­ча­ли,
Как кро­во­жаж­ду­щие львы,
Упреком серд­це рас­тер­за­ли,
Растлили ядом мою кровь,
И за мо­лит­вы, за лю­бовь
Мое ди­тя, мое род­ное,
Тяжелым сло­вом по­нес­ли,
И не­пот­реб­ни­цей сле­пою
Меня со сме­хом на­рек­ли!
Я вам прос­ти­ла, я за­бы­ла,
Я ва­шей сла­вы не взя­ла,
Я по­да­яни­ем кор­ми­ла
Мое ди­тя!» И за­ли­лась
Слезами, горьки­ми сле­за­ми.
Она ры­да­ет, а Ок­са­на
Раскрыла чер­ные гла­за:
Скорбящей ма­те­ри сле­за
Прервала сон от­ро­ко­ви­цы;
С улыб­кой чер­ные рес­ни­цы
Она зак­ры­ла. «Ка­кой сон
Смешной и глу­пый, и как жи­во…»
И раск­рас­не­ла­ся стыд­ли­во,
Сама не зная от­че­го.
«Как хо­лод­но, а ты все пла­чешь!
Уж ско­ро ве­чер; для че­го
Ты мне пе­ча­ли не рас­ска­жешь?
И я бы пла­ка­ла с то­бою,
А то…» - И хлы­ну­ли ре­кою
Слезы не­вин­ной кра­со­ты.
«И ты зап­ла­ка­ла… Прос­ти,
Что о мо­их сер­деч­ных ра­нах
Я не бе­се­дую с то­бой,
Я ско­ро пла­кать пе­рес­та­ну,
Моею тяж­кою сле­зой
Я не прер­ву твой сон прек­рас­ный,
И о судьбе мо­ей нес­част­ной
Узнаешь ты не от ме­ня.
Тебе рас­ска­жут злые лю­ди,
Они те­бя не по­ща­дят,
И мно­го, мно­го го­ря бу­дет.
А го­ре да­ром не прой­дет.
Озлобит серд­це пус­то­тою,
Оно возьмет лю­бовь с со­бою
И все на­илуч­шее возьмет.
Не плачь, Ок­са­но!» И, ры­дая,
Она Ок­са­ну уте­ша­ет:
«Не плачь, ди­тя мое, ус­ни!
Ты ра­но пла­кать на­чи­на­ешь;
Придет по­ра тво­ей вес­ны,
И тай­ну слез мо­их уз­на­ешь;
Свои прольешь, прольешь од­на,
Одна, без­дом­ной си­ро­тою,
И бу­дет то моя ви­на,
Что не раз­де­лишь…» - «А с то­бою?
Разве те­бя я не люб­лю!
Ах, мне с то­бой и го­ре лю­бо,
Я все с то­бою раз­де­лю.
Не по­не­су я чу­жим лю­дям
Мою сер­деч­ную сле­зу,
К те­бе на грудь я при­не­су.
Только не плачь! Де­лись со мною
Своею тяж­кою тос­кою.
Не плачь од­на, отк­рой­ся мне,
И бу­дет лег­че. Ах, пос­лу­шай
О том, что ви­де­ла во сне,
Я рас­ска­жу те­бе.
Чаще, гу­ще
Как буд­то лес, а мы вдво­ем
Так на­обум се­бе идем.
Потом тем­но, по­том свет­ло.
Потом гля­жу - те­бя не ста­ло;
Я-ну бе­жать, кри­чать, ус­та­ла,
Села и пла­чу. Вдруг се­ло;
Большая ули­ца, большая;
И я по ули­це иду.
Мне груст­но так, тос­ка та­кая,
Я спо­ты­ка­юсь, упа­ду.
Мне тя­же­ло, мне да­вит грудь,
А лю­ди смот­рят и сме­ют­ся.
Мне больно ста­ло, а взгля­нуть
Я буд­то на лю­дей бо­юся.
Потом ота­ман мне кри­чит:
«Вот я те­бя!» Я ис­пу­га­лась,
И ну бе­жать- Бе­гу… упа­ла.
А сын ота­ма­на сто­ит
Как буд­то, груст­ный, над во­дою
И ти­хо ма­шет мне ру­кою.
Вот я к не­му и по­дош­ла,
А он схва­тил ме­ня ру­ка­ми.
«Зачем в ле­су ты не жи­ла?
Зачем ты в по­ле не рос­ла? -
Такими он ска­зал сло­ва­ми.
И мне нельзя те­бя лю­бить,
Нельзя с то­бою мне вен­чаться:
Над на­ми бу­дут все сме­яться,
А без те­бя мне скуч­но жить.
Я утоп­лю­ся»,- он ска­зал
И так ме­ня по­це­ло­вал!
Не так, как ты… И я прос­ну­лась.
Не прав­да ли, муд­ре­ный сон?
Должно быть, ху­до зна­чит он.
Или не ху­до - ты не зна­ешь?
Мне страх как хо­чет­ся уз­нать.
О чем же сно­ва ты взды­ха­ешь?
Или бо­ишься рас­ска­зать,
Что зна­чит сон? Ах, рас­ска­жи!
Ну, что же де­лать? Ес­ли ху­до -
Мы в лес уй­дем и бу­дем жить
С то­бой вдво­ем, и бу­дет лю­бо
С то­бою вмес­те мне грус­тить.
Ну, что ж? Рас­ска­жешь?» -
«Да,- ска­за­ла,
Вздохнув, сле­пая,- рас­ска­зать
Тебе долж­на я. Я ус­та­ла,
Устала го­ре вы­ли­вать
Неразделенными сле­за­ми.
Тебе уже пят­над­цать лет.
Твой сон зло­ве­щий, сон ужас­ный.
Ты встре­тишь го­рест­ный при­вет
Своей вес­не, сво­ей нес­част­ной!
Не вспо­ми­най ме­ня, прос­ти -
И на прос­то­ре, и на во­ле
С уны­лым вет­ром пог­рус­ти,
Как я грус­ти­ла, тос­ко­ва­ла,
Мою всед­нев­ную пе­чаль
Как я лишь вет­ру по­ве­ря­ла,
Но и ему ме­ня не жаль;
Он да­же слез су­шить не хо­чет,
А их так мно­го серд­це то­чит.
Оксано, выс­лу­шай ме­ня
И по­мо­лись ду­шой нез­лоб­ной
Пречистой де­ве в час прис­корб­ный
И за его, и за ме­ня.
Неправдой лю­ди все жи­вут,
Ты их не слу­шай! Сказ­кой злою
Они мой жре­бий по­не­сут
И пос­ме­ют­ся над то­бою.
И ты не бу­дешь прав­ды знать;
На суд ты бу­дешь при­зы­вать
Свою род­ную,- а ты зна­ешь,
Что сле­зы горько про­ли­вать,
Коли ви­ны сво­ей не зна­ешь.
Узнай же все: всю жизнь мою
Я рас­ска­жу, не по­таю,
С ея ве­сельями и му­кой,
Да бу­дет для те­бя на­укой!
Своих род­ных не зна­ла я,
В чу­жой семье я вы­рас­та­ла,
Чужая доб­рая семья
Меня лю­би­ла. Я слы­ха­ла,
Когда я ста­ла вы­рас­тать,
Что мать род­ная, уми­рая,
Просила их не по­ки­дать -
Меня, ма­лют­ку, по­ки­дая.
Но кто она, ее как зва­ли,
Потом уз­нать я не мог­ла.
И я рос­ла се­бе, рос­ла;
Меня си­рот­кой на­зы­ва­ли,
Потом кра­са­ви­цей слы­ла;
Меня лю­би­ли, и лас­ка­ли,
И да­же сва­та­ли. Но я…
Ах, знать, моя та­кая до­ля!
Перед людьми гор­ди­лась я
Своей кра­сою. Свою во­лю,
Девичью во­лю, бе­рег­ла.
Как тяж­ко лю­ди отп­ла­ти­ли!
Недолго ко­су я пле­ла -
Ее нак­ры­ли. Вот как бы­ло.
Весною умер ди­дыч ста­рый,
А ле­том ди­дыч мо­ло­дой
В се­ло при­ехал. Злые ча­ры
Он из Мос­ков­щи­ны с со­бой
Привез, кра­са­вец, для ме­ня;
И я ве­селье раз­лю­би­ла,
И Ма­ко­ве­ево­го дня
Я не за­бу­ду до мо­ги­лы.
Как яс­но сол­ныш­ко све­ти­ло,
Как за­ка­ти­ло­ся… и ночь!
Мое ди­тя! моя ты дочь!
Не об­ви­няй ме­ня, нес­част­ной,
Я стыд и го­ре по­нес­ла!
И Ма­ко­ве­ев день ужас­ный,
И день рож­денья прок­ля­ла.
Мы бы­ли в по­ле, жи­то жа­ли;
Окончив жат­ву, шли до­мой;
Подруги пе­ли и пля­са­ли,
А я с рас­пу­щен­ной ко­сой,
В вен­ке из жи­та и пше­ни­цы
Вела пе­ред, бы­ла ца­ри­ца.
Нас встре­тил ди­дыч мо­ло­дой.
Никто так мной не лю­бо­вал­ся.
Я тре­пе­та­ла, ти­хо шла,
А он смот­рел и улы­бал­ся.
О как я счаст­ли­ва бы­ла!
Какою слад­кою меч­тою
Забилось серд­це у ме­ня…
На тре­тий день… О мой по­кою!
Зачем по­ки­нул ты ме­ня?
На тре­тий день… и я в па­ла­тах
Была, как па­ни на пи­ру.
Недолго я бы­ла бо­га­та.
Зимою ра­но по­ут­ру
Проснулась я,- все пус­то бы­ло,
И серд­це хо­ло­дом за­ны­ло,
А слу­ги… бог им су­дия!
С нас­меш­кой выг­на­ли ме­ня
И две­ри за­пер­ли за мною.
Я се­ла здесь, под этим пнем,
И дол­го пла­ка­ла… По­том
Едва про­топ­тан­ной тро­пою
В се­ло за­бы­тое пош­ла
И до­лю гор­шую наш­ла:
Меня и в ха­ту не пус­ти­ли,
Все пос­ме­ялись на­до мной
И хуст­кой чер­ною, прос­той
Косу шел­ко­вую нак­ры­ли.
И я, ры­дая, из се­ла
Иной до­ро­гою пош­ла
В се­ло чу­жое. Ах, Ок­са­но!
И в ши­том шел­ко­вом жу­па­не,
И в се­рой свы­ти лю­ди злы!
Я из се­ла в се­ло хо­ди­ла,
А го­ре шло пе­ре­до мной.
Я горько пла­ка­ла, мо­ли­лась,
И все сме­ялись на­до мной.
Покрыткой, ду­рой на­зы­ва­ли,
И да­же ни­щие чуж­да­лись.
Во всей Ук­ра­ине род­ной
Мне мес­та не бы­ло од­ной.
В ле­су дре­му­чем, в чис­том по­ле
Я не бо­ялась но­че­вать:
Там без сви­де­те­лей, на во­ле
Могла сво­бод­но петь, ры­дать.
А пес­ня го­ре об­лег­ча­ет,
Хоть и уны­лая она.
Спасибо, ни­щая од­на,
Такая же, как я, сле­пая,
Меня учи­ла пес­ню петь;
И я пою ее, ры­дая,
И до мо­ги­лы бу­ду петь.
Дитя мое! Моя Ок­са­но!
Я ско­ро пла­кать пе­рес­та­ну,
Запомни пес­ню ты мою
И пой ее, как я пою,
Она ума­лит серд­ца ра­ну.
Пришла и крас­ная вес­на,
Запели пташ­ки, все прос­ну­лось,
Все зас­ме­ялось - я од­на
Святой вес­не не улыб­ну­лась…
Она мне сле­зы при­нес­ла.
Занемогла я на до­ро­ге,
Кой-как до ху­то­ра дош­ла…
И ты на ху­то­ре убо­гом
Узрела ми­лый бо­жий свет.
О, сколько ра­дос­тей у бо­га
Для на­ших слез, для на­ших бед!
Твой пер­вый звук… Ах нет, не ста­ну..
Нет… По­це­луй ме­ня, Ок­са­но!
Я не умею рас­ска­зать
Про ту свя­тую бла­го­дать,
Что только ма­те­ри изб­ран­ной
Душою мож­но по­ни­мать,
То вы­ше счас­тия людс­ко­го.
И как нес­част­ли­ва, убо­га
Жена бесп­лод­ная… С то­бой
Мне сно­ва счастье возв­ра­ти­лось,
Я лю­бо­ва­ла­ся вес­ной,
Цветы я сно­ва по­лю­би­ла,
Цветы я сно­ва бе­рег­ла.
С вос­хо­дом солн­ца я вста­ва­ла.
Ты на гру­ди мо­ей спа­ла.
Никем не ви­ди­ма, бы­ва­ло,
Прокрадусь в лес, най­ду цве­ток
И ся­ду у цвет­ка с то­бою.
Ты ти­хо спишь, а он цве­тет,
И я гор­ди­ла­ся то­бою
Пред рас­пус­кав­шим­ся цвет­ком.
Бывало, я сор­ву тай­ком
Листочек ро­зо­вый, ру­мя­ный
И ти­хо, ти­хо по­ло­жу
Тебе на щеч­ку… пог­ля­жу
И оболью те­бя сле­за­ми.
Была ты ро­зо­вей цвет­ка
И ут­рен­ней за­ри ру­мя­ней.
Так мне гос­подь доб­ро тво­рил
В те­бе и ро­зо­вых лист­ках.
Но… как те­бя ни за­бав­ля­ла,
Какие пес­ни ни пе­ва­ла,
Как ни иг­ра­ла я с то­бой,
А злая до­ля шла за мной.
Я не мог­ла то­бой гор­диться:
Мне бы­ло не с кем по­де­литься
Твоею детс­кою кра­сой.
Ты сло­во «ма­мо» ле­пе­та­ла,
Но сло­ва луч­ше­го не зна­ла,
Как и те­перь не зна­ешь ты.
Я не мог­ла с то­бой ид­ти
Через се­ло; я не сты­ди­лась -
Пусть лю­ди смот­рят, как хо­тят!
Я стыд лю­бовью за­ме­ни­ла.
Тебе бо­ялась по­ка­зать,
Как де­ти меж со­бой иг­ра­ют,
Боялась ви­деть, как ди­тя
Отца ус­та­ло­го лас­ка­ет.
Так вре­мя шло; ты вы­рас­та­ла,
И лю­бо бы­ло мне смот­реть,
Когда хо­дить ты на­чи­на­ла.
Но го­ре горькое тер­петь
Судил гос­подь мне до мо­ги­лы
За юность греш­ную мою.
Свет гас­нуть стал… О, бо­же ми­лый!
Я над мо­ги­лою стою,
Пошли мне муд­ростью сво­ею
Взглянуть на ми­лый бо­жий свет,
Проститься с греш­ною зем­лею,
Хотя на мес­то пос­мот­реть,
Где я ус­ну, ус­ну на­ве­ки! ….
И я ос­леп­ла. Сле­зы-ре­ки,
Молитвы теп­лые - нич­то,
Ничто твор­ца не умо­ли­ло;
И все, что ду­шу ве­се­ли­ло,
Как буд­то в гро­бе за­пер­то.
Потом что бы­ло, я не знаю:
Смеялись лю­ди или нет.
Мои бе­ды вос­по­ми­ная,
Мне только жаль, что бо­жий свет
Не скрыл­ся в юнос­ти бес­печ­ной;
Тогда б не зна­ла ни­че­го:
Ни слад­кой до­ли ско­ро­теч­ной,
Ни да­же серд­ца сво­его.
Теперь к пе­ча­ли бес­ко­неч­ной
Пристала гор­шая пе­чаль.
Ты хо­ро­ша со­бой, Ок­са­но,
Я это знаю, и мне жаль -
Твой сон не­доб­рый очень ра­но
Тебе прис­нил­ся».
Оксана
Разве он
Какое зло нам пред­ве­ща­ет?
Слепая
Он для ме­ня всех бед страш­нее,
А для те­бя еще ужас­ней.
И ты по­гиб­нешь от лю­дей,
Как я по­гиб­ла. Ты не зна­ешь,
Что ско­ро встре­тишь меж­ду ими
Змию, ужас­ную змию!
И ты пой­дешь за нею сле­дом,
Покинешь го­ло­ву мою,
Как я по­ки­ну­ла, за­бы­ла
Меня вскор­мив­шую семью.
Оксана
Ведь ты не зна­ла, что так бу­дет,
Что нас­ме­ют­ся злые лю­ди,
Что он не­доб­рый че­ло­век,
Что он по­ки­нет. Ма­мо, ма­мо!
Ты го­во­ри­ла все та­кое,
Что страш­но ста­ло. Где же он,
Мой злой отец? Ты го­во­ри­ла,
Что здесь уви­жу я его.
И сколько лет уже с то­бою
Сижу я здесь - его все нет.
Он не при­едет, он по­ки­нул:
Тебя он, вид­но, не лю­бил.
Зачем же ты его лю­би­ла?
Уйдем из это­го се­ла -
Мне страш­но ста­ло…
Слепая
Ах, Ок­са­но!
Куда уй­дем мы от лю­дей?
Где твою мо­ло­дость ук­рою?
А он при­едет… и тог­да,
Тогда спо­кой­но я ум­ру.
Слепая груст­но за­мол­ча­ла.
Оксана с детс­кою тос­кой
К ней на ко­ле­ни ти­хо кла­ла
Головку смуг­лую свою.
«Усни, Ок­са­но! - го­во­ри­ла.
Я ти­хо пе­сен­ку спою,
Спою лю­би­мую твою,
Как братья бра­та про­да­ва­ли
В чу­жую, дальнюю стра­ну».
И от­хо­дя­щую ко сну,
Лелея, неж­но це­ло­ва­ла,
Читая ти­хо сей пса­лом:
«Храни те­бя, свя­тая де­ва,
От злых на­пас­тей, бурь зем­ных!
Да бу­дет сон твой сла­док, тих,
Как не­по­роч­ные на­пе­вы
Небесных ан­ге­лов свя­тых!
Да не дер­за­ет ис­ку­си­тель
В сер­деч­ну хра­ми­ну вой­ти,
И по тер­но­во­му пу­ти
Да во­лит ан­гел-охра­ни­тель
На ло­но рая при­вес­ти.
Храни те­бя, свя­тая Де­ва,
От злых на­пас­тей, вражьих кои,
Свой най­бо­жест­вен­ный пок­ров
Пошли те­бе, свя­тая де­ва,
Мое ди­тя, моя лю­бовь!»
Наутро юная Ок­са­на,
Как ут­ро осе­ни в ту­ма­не,
Скорбя не­вин­ною ду­шой,
У ног стра­да­ли­цы сле­пой
Уныла, блед­ная си­де­ла.
Слепая ту же пес­ню пе­ла,
И тот же в серд­це не­по­кой!
Не ско­ро дни те­кут над ни­ми,
Не яс­но сол­ныш­ко го­рит.
Пришла вес­на, и двор пус­тын­ный
Вдруг ожи­вил­ся, все ки­пит
Веселой жизнью, как бы­ва­ло.
Приехал ди­дыч на по­кой.
Чету стра­да­лиц раз­лу­чи­ли:
Оксана в до­ме за­пер­та,
А оди­но­кую сле­пую
Одеть ве­ле­ли и прог­нать
С на­ка­зом стро­гим: не ша­таться
Вокруг гос­подс­ко­го дво­ра.
И ра­да, бед­ная, бы­ла,
Что так сбы­ло­ся, как меч­та­ла.
«Теперь,- так ду­ма­ла сле­пая,
Теперь Ок­са­ноч­ка моя
Укрылася от не­по­го­ды,
Будет счаст­ли­вою…»
И шла
С лю­би­мой пес­ней из се­ла,
Из об­нов­лен­но­го се­ла,
Моля не­бес­ную ца­ри­цу,
Да бла­го дще­ри­но хра­нит. ….
Оксана груст­ная си­дит
В рос­кош­но уб­ран­ной свет­ли­це,
Одета бар­ха­том, пар­чой,
И не лю­бу­ет­ся со­бой
Перед больши­ми зер­ка­ла­ми.
Проходят ме­ся­цы за дня­ми;
Как пан­не, все го­то­во ей,
И хо­дит сто­рож у две­рей.
Сам ди­дыч слас­ти ей при­но­сит,
Дарит ал­ма­зом, жем­чу­гом
И на ко­ле­нях ее про­сит
Не звать ни па­ном, ни от­цом. …
Зачем все это?! И ры­да­ла…
Запел вес­ною со­ло­вей,
Запел не так, как он, бы­ва­ло,
Поет пред ут­рен­ней за­рей,
Когда ма­лю­точ­ка Ок­са­на,
Пока по­ко­илось се­ло,
Шалашик де­ла­ет с бурьяну,
Чтоб ма­му солн­це не пек­ло,
Когда хо­ди­ла умы­ваться
Она в до­ли­ну, и по­том
Барвинком, ру­той на­ря­жаться,
И не­на­ро­ком повст­ре­чаться
С чер­но­чуп­рин­ным ко­за­ком.
Печальный ве­чер ночь сме­ни­ла
Еще пе­чальней. Тяж­ко ей,
Она си­де­ла и грус­ти­ла
О прош­лой бед­нос­ти сво­ей,
И слы­шит: пес­ню за ог­ра­дой
Знакомый го­лос ей по­ет
Печально, ти­хо:
«Текла реч­ка в чис­том по­ле,
Орлы во­ду пи­ли;
Росла доч­ка у ма­те­ри,
Козаки лю­би­ли.
Все лю­би­ли, все хо­ди­ли
И все сва­тать ста­ли,
И од­но­го меж­ду ими
Козака не ста­ло.
Куда скрыл­ся, ди­ви­ли­ся,
И ник­то не зна­ет.
Поселился в тем­ной хат­ке
За ти­хим Ду­на­ем».
Оксана мол­ча тре­пе­та­ла,
Ей каж­дый звук рож­дал меч­ту.
«Он не за­был,- она шеп­та­ла,
Он не по­ки­нет си­ро­ту…»
За каж­дым зву­ком вы­ле­та­ет
Из серд­ца чер­ная тос­ка,
Она се­бя во­об­ра­жа­ет
Уже в объятьях ко­за­ка.
Уже за са­дом, за ог­ра­дой,
Уже на по­ле… во­ля… рай… ….
«Держи, дер­жи! Ло­ви, стре­ляй!» -
Раздался хрип­лый го­лос па­на,
И выст­рел по­ле ог­ла­сил.
«Убили! - вскрик­ну­ла Ок­са­на.
Убили! Он ме­ня лю­бил.
Любил!..» И за­мерт­во упа­ла.
То был не сон. То пел ко­зак,
Удалый, вольный гай­да­мак.
Оксана дол­го до­жи­да­ла
Любимца серд­ца сво­его
И не дож­да­ла­ся его.
Отрадный звук не пов­то­рил­ся,
Надежды вновь не про­шеп­тал,
Он только снил­ся, час­то снил­ся,
И юный ра­зум раз­ру­шал
Мечтой бесп­лод­ною.
«Птицы вольные, сест­ри­цы,
Полетите в край да­ле­кий,
Где мой ми­лый, ка­ро­окий,
Где род­ная край до­ро­ги!
Болят ру­ки, бо­лят но­ги,
А я до­лю прок­ли­наю
С по­ля во­ли до­жи­даю!»
Так пе­ла бед­ная Ок­са­на
Зимой в свет­ли­це у ок­на.
Неволя стер­ла цвет ру­мя­ный,
Слезою смы­лась бе­лиз­на.
«Быть мо­жет, здесь,- она шеп­та­ла,
Зимой прос­ну­лась мать моя,
А я… ди­тя ее… а я…»
И, сод­ро­га­ясь, за­мол­ча­ла.
Темнело по­ле, из ту­ма­на
Луна кро­ва­вая взош­ла;
Взглянула с тре­пе­том Ок­са­на
И быст­ро мол­ча отош­ла
От неп­ри­вет­но­го ок­на,
Страшась кро­ва­во­го све­ти­ла. …
Завыли псы, ро­га тру­би­ли,
И шум, и хо­хот у во­рот -
Охота с по­ля возв­ра­ти­лась,
И пан к стра­да­ли­це идет
Бесстыдно пьяный…
Слепая, бед­ная, не зна­ла
Недоли до­че­ри сво­ей,
С чу­жим во­жа­тым спо­ты­ка­лась
Меж неп­ри­яз­нен­ных лю­дей.
Ходила в Ки­ев и По­ча­ев
Святых угод­ни­ков мо­лить
И ду­шу страст­ную, ры­дая,
Молитвой ду­ма­ла сми­рить.
И возв­ра­ти­ла­ся зи­мою
В се­ло стра­да­ния тай­ком.
Сердце не­доб­рым чем-то ны­ло,
Вещало тай­ным язы­ком
Весть зло­по­лу­чия и го­ря.
Со стра­хом в серд­це и тос­кою
Тихонько кра­дет­ся она
Давно из­ве­дан­ной тро­пою;
Кругом, как в гро­бе, ти­ши­на;
Печально блед­ная лу­на
С глу­бо­кой вы­ши­ны си­яла
И бе­лый са­ван оза­ря­ла
На мерт­вой греш­ни­це зем­ле.
И вдруг отк­ры­ла­ся вда­ли
Картина страш­ная по­жа­ра.
Слепая, бед­ная, идет,
Не ви­дя на­ших зол и ка­ры,
И очу­ти­лась у во­рот,
Весною ки­ну­тых. О, бо­же!
Что она слы­шит? Треск, и гром,
И визг, и крик, и гул про­тяж­ный,
И жа­ром хлы­ну­ло в ли­цо.
Она тре­пе­щет. Не­да­ле­ко
Вдруг слы­шит го­лос… Бо­же мой!
Чей это го­лос ты уз­на­ла?
Узнала… страш­но… то Ок­са­на!
На мес­те том, где столько лет
Они вдво­ем, грус­тя, си­де­ли,
Она, нес­част­ная, си­дит;
Едва оде­тая, ху­дая,
И на ру­ках, как бы ди­тя,
Широкий нож в кро­ви ка­ча­ет.
И страш­но шеп­чет:
«Молчи, ди­тя мое, мол­чи,
Пока спе­кут­ся ка­ла­чи,
Будем ме­дом за­пи­вать,
Будем па­на по­ми­нать».
(Поет).
«А у па­на два жу­па­на,
А тре­тяя свы­та,
За то па­на
Утром ра­но
В дуб­ро­ве уби­то.
А уби­ли гай­да­ма­ки,
Жупаны де­ли­ли:
Тому жу­пан, то­му жу­пан,
А третьему свы­та.
И ос­тал­ся без свы­ты пан,
В снег бе­лый за­ры­тый.
Ай да и гай­да­ма­ки!»
Слепая
Оксано! Где ты?
Оксана
Ах, мол­чи!
Дай уба­юкать мне сын­ка!
(Поет).
«Баю, баю, ди­тя мое,
В дре­му­чем ле­су,
А я те­бе с по­ля во­лю,
Долю при­не­су.
Баю, баю, ди­тя мое,
Во сы­ром бо­ру,
А я пой­ду по­гу­ляю,
Ягод на­бе­ру.
Баю, баю, ди­тя мое,
Край би­той до­ро­ги,
Переломят лю­ди ру­ки
И бе­лые но­ги.
Баю, баю, ди­тя мое,
У гро­бу ду­бо­вом,
Полиняют ка­ри очи
И чер­ные бро­ви.
Усни, ди­тя, ус­ни, ди­тя,
Усни ты на­ве­ки,
А я од­на на ба­зар пой­ду,
У жи­да кро­ви на­то­чу
И те­бя по­ле­чу».
А… ус­нул! Те­перь возьми.
У! ка­кой чер­ный… пос­мот­ри!
Слепая
Оксано! Где ты? Что с то­бою?
Оксана (быст­ро под­хо­дит к ней)
А ты где хо­дишь? Пос­мот­ри,
Какой ве­се­лый пир у па­на!
Да пан не бу­дет пи­ро­вать -
Я уло­жи­ла его спать.
Тебя од­ной не­дос­та­ва­ло.
Я по­дожг­ла, пой­дем пля­сать.
(Поет и мед­лен­но пля­шет).
«Гой, гой, не бе­да!
Слезы то­же во­да,
Слезы га­сят пе­чаль,
А пе­ча­ли мне жаль,
Жаль мне грус­ти мо­ей,
Жаль под­ру­ги мо­ей,
Моей чер­ной тос­ки».
Моей… мо­ей… Ах нет, не то…
Теперь так ве­се­ло, свет­ло,
А я как буд­то на пок­ло­нах.
(Поет и пля­шет).
«Посеяла ле­бе­ду на бе­ду,
А до­ли­на ка­ли­ною по­рос­ла;
А у ме­ня, кра­са­ви­цы,
Змии-серьги в ушах.
Через пле­чи ви­сят,
И ши­пят, и ши­пят.
Козак вер­но лю­бил,
Козак серьги да­рил.
Мать в мо­ги­ле спа­ла,
А я, знай се­бе, шла.
Шла до­ро­гой большой;
А за мной, все за мной
По че­ты­ре, по три
Косари, ко­са­ри,
Бурьян ко­сят, по­ют…»
Слепая
Оксано бед­ная, мо­ли­ся,
Молися бо­гу, ты по­ешь
Все пес­ни страш­ные та­кие!
Оксана
А ты сме­яться, ма­мо, хо­чешь?
Э, пол­но, ма­мо, столько лет
Ты хо­хо­та­ла, я сме­ялась, -
Поплакать мож­но од­ну ночь.
Слепая
Дитя мое, моя ты дочь!
Опомнись, грех те­бе, Ок­са­но,
Ты нас­ме­яла­ся.
Оксана
Кто? Я?
Не нас­ме­яла­ся! Смот­ри,
Смотри, как па­да­ют стро­пи­ла.
Гу!.. гу!.. гу!.. Ха-ха-ха-ха!
Пойдем пля­сать, его уж нет,
Он не раз­лу­чит нас с то­бою.
(Поет и пля­шет).
«По до­ро­ге осо­ка,
А в бо­ло­те гру­ши,
Полюбила ко­за­ка,
Запродала ду­шу.
А ко­зак
Так и сяк,
Не лю­бил,
Задушил,
В сы­ру зем­лю за­рыл.
В тем­ной ха­те сы­рой
Спать ло­жи­лась со мной
Ведьма чер­ная.
И сме­яла­ся,
Обнималася,
Ела, грыз­ла ме­ня,
Подложила ог­ня,
И за­пе­ла, зап­ля­са­ла,
И ска­ка­ла, и кри­ча­ла:
Жар, жар, жар!
Через яр
На по­жар.
Все сле­та­ли­ся,
Любовалися
И сме­яли­ся:
Хи-хи-хи, тра-ла-ла-ла,
Не ос­та­лось ни ко­ла.
Смоляная чер­ту свеч­ка!
Через яр идет овеч­ка.
Не хо­ди, ко­зак, в дуб­ро­ву,
Не хо­ди, Ива­шеч­ко,
Торною до­рож­кою,
Не но­си гос­тин­чи­ки
Змии, чер­ной га­ди­не!
Чародейка лю­тая
Сотрет бро­ви чер­ные,
Выжжет очи ка­рие».
Слепая
Опомнись, дочь моя, Ок­са­но!
Ты все не­доб­рое по­ешь;
Пойдем в се­ло: здесь страш­но ста­ло!
Оксана
Пойдем в се­ло, здесь душ­но мне,
Я бо­си­ком, как на ог­не,
На ро­зо­вом сне­гу тан­цую.
Пойдем в се­ло, пе­ре­но­чу­ем.
А кто нас пус­тит но­че­вать?
Ведь лю­ди, зна­ешь, нас бо­ят­ся;
Пойдем мы в лес вол­ков лас­кать;
Ведь лю­ди врут, что вол­ки злят­ся,
Волки нас лю­бят - пра­во, так!
А пом­нишь, ты мне го­во­ри­ла…
Ах, нет… не то… пос­той, за­бы­ла!
Я все за­бы­ла… Мой ко­зак,
Мой ка­ро­окий… Я лю­би­ла,
И он, ко­зак, ме­ня лю­бил,
И тем­ной ночью он хо­дил
В зе­ле­ный сад, где я гу­ля­ла.
Ах, как там ве­се­ло бы­ва­ло!
Как он, лас­кая, це­ло­вал,
Какие ре­чи он шеп­тал!
Ты так ме­ня не це­ло­ва­ла,
Как он, мой ми­лый, до­ро­гой,
Мой не­наг­ляд­ный, мой сер­деч­ный! …
Ты го­во­ри­ла, он не злой;
А он, твой пан, бес­че­ло­веч­ный,
Твой пан-па­лач его убил
За то, что я его лю­би­ла,
За то, что он ме­ня лю­бил.
Злодей, в же­ле­за за­ко­вал.
Об этом я не го­во­ри­ла
С то­бою да­же. Он про­пал…
Пропал без вес­ти, как про­па­ла
Моя де­ви­чая кра­са.
А ты слы­ха­ла чу­де­са?
Он в гай­да­ма­ках ата­ма­ном
И этот нож мне по­да­рил.
Он при­хо­дил…
Слепая
Пойдем ско­рее!
Веди ме­ня!
Оксана
Куда вес­ти?
В бо­ло­то, в лес? Пос­той, пос­той!
Я по­ве­ду те­бя в се­ло,
Где все бурьяном по­рос­ло,
Где вмес­то хат крес­ты, мо­ги­лы,
Где по­се­лил­ся друг мой ми­лый
В све­тел­ке тем­ной и сы­рой.
Слепая
Пойдем ско­рее. Бог с то­бой!
Перекрестися!
Оксана
Я крес­ти­лась,
Я горько пла­ка­ла, мо­ли­лась,
Но бог от­верг мои крес­ты,
Мои сер­деч­ные мо­лит­вы.
Да, он от­верг. А пом­нишь ты?
Нет, ты не пом­нишь, ты за­бы­ла.
А я так пом­ню: ты учи­ла
Меня, ма­лют­ку, кровь со­сать
Да От­че наш еще чи­тать.
Слепая
Оксано, бо­же мой, мо­лись,
Ты страш­но го­во­ришь!
Оксана
Да, да.
Я страш­но го­во­рю, так что же!
Ты не бо­яла­ся си­деть
Осенней ночью у за­бо­ра
И про­си­де­ла двад­цать лет,
Пойдем опять ту­да си­деть.
Пойдем же, ма­мо, бу­дем петь,
Пока на­род не про­бу­дил­ся.
И бу­дем петь, как сна­ря­дил­ся
Козак с ор­дою во­евать,
И как по­ки­нул он див­чи­ну,
И как дру­гую по­лю­бил.
Ведь это ве­се­ло - по­ки­нуть
В чу­жой да­ле­кой сто­ро­не
Листок с лю­бист­ка на ог­не.
(Поет ти­хо).
«Плыви, плы­ви, ло­доч­ка, за Ду­най;
За Ду­на­ем по­гу­ляю, мо­ло­да,
С ко­за­ка­ми-мо­лод­ца­ми мерт­вы­ми,
С ко­за­ка­ми-мерт­ве­ца­ми».
Чур ме­ня! Чур ме­ня! Чур ме­ня!
Пойдем ско­рее. Ах, пос­той!
Я по­те­ря­ла баш­ма­ки.
А баш­ма­ки ведь до­ро­гие,
Да но­ги жгли мне, все рав­но
Мне их не жаль, и бо­си­ком
Дойдем до гро­ба…
(Поет).
«Полетела пта­шеч­ка
Через по­ле в гай,
Уронила пе­рыш­ко
На ти­хий Ду­най.
Плыви, плы­ви, пе­рыш­ко,
Плыви за во­дой!..»
Я все мол­ча­ла, все мол­ча­ла,
А он шеп­тал и це­ло­вал.
Сулил на­мис­то с ду­ка­ча­ми.
Зачем ты не ве­ле­ла брать?
Ведь им бы мож­но уда­виться.
А зна­ешь что? Пой­дем к ре­ке
Купаться прос­то, и уто­нем,
И бу­дем щу­ка­ми в во­де.
И пташ­кам во­ля в чис­том по­ле,
И пташ­кам ве­се­ло ле­тать,
А мне так ве­се­ло в не­во­ле
Девичью мо­ло­дость те­рять.
Я раз­ве греш­ни­ца ка­кая?
Отраву, что ли, я ва­рю?
Нет, я не греш­ни­ца; ты зна­ешь,
Всему я ве­ри­ла, все­му!
Но кто по­ве­рил мо­ей ве­ре?
Теперь не то. Ле­тит, ле­тит!
Нет, ты не вы­ле­тишь, прок­ля­тый,
Я за­ду­шу те­бя! Дер­жи­те -
Красный змий! Крас­ный змий!
Он рас­сы­пет­ся… По­том…
Га! га! ги!..»
И, буд­то мще­ние жи­вое,
Она, с рас­пу­щен­ной ко­сой,
С но­жом в ру­ках, кри­ча ле­те­ла
И с виз­гом скры­ла­ся в ог­не.
Вдруг крик прон­зи­тельный. Вздрог­ну­ла
Слепая мол­ча и, крес­тясь,
«Аминь, аминь, аминь!» - шеп­та­ла.
И крик сме­нил про­тяж­ный гул,
Стена упа­ла, гул ре­вел
И смолк в до­ли­не бе­зу­част­ной,
Как в глу­би­не ду­ши бес­страст­ной.
Пожар, лю­тея, пла­ме­нел.
Слепая, бед­ная, сто­яла
В ды­му и пы­ли сне­го­вой;
Она Ок­са­ны до­жи­да­ла
И со свя­ты­ми упо­кой
Невольно с тре­пе­том шеп­та­ла.
И не дож­да­ла­ся сле­пая
Своей Ок­са­ноч­ки; уш­ла
Из по­го­ре­ло­го се­ла,
Псалом лю­би­мый на­пе­вая:
«Кого, ры­дая, при­зо­ву я
Делить тос­ку, пе­чаль мою?
В чу­жом краю ко­му, тос­куя,
Родную пес­ню про­пою?»
[1842, С.-Пе­тер­бург]


ГАМАЛІЯ


«Ой не­ма, не­ма ні вітру, ні хвилі
Із на­шої Ук­раїни;
Чи там ра­ду ра­дять, як на тур­ка ста­ти,
Не чуємо на чу­жині.
Ой повій, повій, вітре, че­рез мо­ре
Та з Ве­ли­ко­го Лу­гу,
Суши наші сльози, заг­лу­ши кай­да­ни
Та розвій на­шу ту­гу.
Ой заг­рай, заг­рай, си­не­сеньке мо­ре,
Та під ти­ми бай­да­ка­ми,
Що пли­вуть ко­за­ки, тілько мріють шап­ки
Та на сей бік за на­ми.
Ой бо­же наш, бо­же, хоч і не за на­ми,
Неси ти їх з Ук­раїни;
Почуємо сла­ву, ко­зацькую сла­ву,
Почуємо та й за­ги­нем».
Отак у Ску­тарі ко­за­ки співа­ли,
Співали, сер­де­ги, а сльози ли­лись,
Лилися ко­зацькі, ту­гу до­мов­ля­ли.
Босфор аж зат­ряс­ся, бо зро­ду не чув
Козацького пла­чу; зас­тог­нав ши­ро­кий
І шку­рою, сірий бу­гай, стре­пе­нув,
І хви­лю, ре­ву­чи, да­ле­ко-да­ле­ко
У си­неє мо­ре на реб­рах пос­лав.
І мо­ре рев­ну­ло
Босфорову мо­ву,
У Ли­ман пог­на­ло, а
Лиман Дніпрові
Тую ту­гу-мо­ву на хвилі по­дав.
Зареготався дід наш ду­жий,
Аж піна з уса по­тек­ла.
«Чи спиш, чи чуєш, бра­те Лу­же,
Хортице-сестро?» За­гу­ла
Хортиця з Лу­гом: «Чую, чую».
І Дніпр ук­ри­ли бай­да­ки,
І заспіва­ли ко­за­ки.
«У тур­кені по тім боці
Хата на по­мості.
Гай-гай! мо­ре, грай!
Реви, скелі ла­май!
Поїдемо в гості
До ва­шої мості.
У тур­кені у ки­шеніі
Таляри, ду­ка­ти.
Не ки­шені тру­сить,
Не ду­ка­ти лічить -
Будемо гу­ля­ти,
Братів виз­во­ля­ти.
У тур­кені яни­ча­ри
І ба­ша на лаві.
Гой-ги, во­ро­ги!
Ми не маєм ва­ги!
Наш бен­кет кро­ва­вий.
Наша во­ля й сла­ва!»
Пливуть собі та співа­ють,
Море вітер чує;
Попереду Га­малія
Байдаком ги­рує.
Гамалію, сер­це мліє,
Сказилося мо­ре.
«Нехай ка­зиться», - й схо­ва­лись
За хвилі - за го­ри.
Дрімає в га­ре­мах, в са­дах Візантія.
І Ску­тар дрімає. Бос­фор кле­ко­тить,
Неначе ска­же­ний, то стог­не, то виє.
Йому Візантію хо­четься збу­дить.
«Не бу­ди, Бос­фо­ре, бу­де тобі го­ре,
Твої білі реб­ра піском за­не­су,
У мул по­хо­ваю! - ре­ве синє мо­ре. -
Хіба ти не ба­чиш, яких я не­су
Гостей до сул­та­на?..» Так мо­ре спи­ня­ло
(Любимо зав­зя­тих уса­тих слав'ян).
Босфор сха­ме­нув­ся. Тур­ке­ня дріма­ла,
Дрімав у га­ремі ле­да­чий сул­тан.
Тілько у Ску­тарі, в тюрмі, не дріма­ють
Козаки-сердеги. Чо­го во­ни ждуть?
По-своєму бо­га в кай­да­нах бла­га­ють,
А хвилі на той бік ідуть та ре­вуть.
«О ми­лий бо­же з Ук­раїни!
Не дай про­пас­ти на чу­жині,
В не­волі вольним ко­за­кам!
І со­ром тут, і со­ром там
Вставать з чу­жої до­мо­ви­ни,
На суд твій пра­вед­ний прий­ти,
В залізі ру­ки при­нес­ти
І пе­ред всіми у кай­да­нах
Стать ко­за­кові…» - «Ріж та бий!
Мордуй невіру-бу­сур­ма­на!» -
Кричать за му­ром. Хто та­кий?
Гамалію, сер­це мліє,
Скутар ска­женіє!
«Нехай ка­зиться», - з твер­дині
Кричить Га­малія.
Реве гар­ма­та­ми Ску­та­ра,
Ревуть, лю­ту­ють во­ро­ги.
Козацтво преться без ва­ги -
І по­ко­ти­лись яни­ча­ри.
Гамалія по Ску­тарі
По пек­лу гу­ляє,
Сам кай­да­ни роз­би­ває,
Братів виз­во­ляє.
«Вилітайте, сірі пта­хи,
На ба­зар до паю!»
Стрепенулись со­ко­ля­та,
Бо дав­но не чу­ли
Хрещеної тії мо­ви. І ніч стре­пе­ну­лась.
Не ба­чи­ла ста­ра ма­ти
Козацької пла­ти.
Не ля­кай­ся, по­ди­ви­ся
На бен­кет ко­за­чий.
Темно всю­ди, мов у бу­день,
А свя­то чи­ма­ле.
Не злодії з Га­малієм
Їдять ниш­ком са­ло
Без шаш­ли­ка. «Засвіти­мо!»
До са­мої хма­ри
З щог­лис­ти­ми ко­раб­ля­ми
Палає Ску­та­ра.
Візантія про­бур­ка­лась,
Витріщила очі,
Переплива на под­мо­гу,
Зубами скре­го­че.
Реве, лю­тує Візантія,
Руками бе­рег дос­тає,
Достали, зик­ну­ла, встає…
І на спи­сах в крові німіє.
Скутар, мов пек­ло те, па­лає,
Через ба­за­ри кров те­че,
Босфор ши­ро­кий до­ли­ває.
Неначе пта­хи чорні в гаї,
Козацтво сміли­ве літає,
Ніхто на світі не вте­че;
Огонь за­пек­лих не пе­че.
Руйнують му­ри, срібло, зло­то
Несуть шап­ка­ми ко­за­ки
І на­си­па­ють в бай­да­ки.
Горить Ску­тар, сти­ха ро­бо­та,
І хлопці схо­дяться, зійшлись,
Люльки з по­жа­ру за­ку­ри­ли,
На бай­да­ки - та й поп­ли­ли,
Рвучи чер­воні го­ри-хвилі.
Пливуть собі, ніби з до­му;
Так, буцім гу­ля­ють,
Та, зви­чай­не, за­по­рожці,
Пливучи, співа­ють.
"Наш ота­ман Га­малія,
Отаман зав­зя­тий,
Забрав хлопців та й поїхав
По мо­рю гу­ля­ти,
По мо­рю гу­ля­ти,
Слави здо­бу­ва­ти,
Із ту­рецької не­волі
Братів виз­во­ля­ти.
Ой приїхав Га­малія
Аж у ту Ску­та­ру,
Сидять бра­ти-за­по­рожці,
Дожидають ка­ри.
Ой як крик­нув Га­малія:
«Брати, бу­дем жи­ти,
Будем жи­ти, ви­но пи­ти,
Яничара би­ти,
А ку­рені ки­ли­ма­ми,
Оксамитом кри­ти".
Вилітали не­бо­жа­та
На лан жи­то жа­ти;
Жито жа­ли, в ко­пи кла­ли,
Гуртом заспіва­ли:
"Слава тобі, Га­малію,
На ввесь світ ве­ли­кий,
На ввесь світ ве­ли­кий,
На всю Ук­раїну,
Що не дав ти то­ва­рист­ву
Згинуть на чу­жині».
Пливуть собі, а з-за хвилі
Сонце хви­лю чер­во­нить;
Перед ни­ми мо­ре ми­ле
Гомонить та кле­ко­тить.
«Гамалію, вітер віє,
Ось-ось на­ше мо­ре!..»
І схо­ва­ли­ся за хвилі -
Неначе за го­ри.
[Жовтень - пер­ша по­л. лис­то­па­да 1842]


ТРИЗНА

На па­мять 9-го но­яб­ря 1843 го­да.

Княжне Вар­ва­ре Ни­ко­ла­ев­не Реп­ни­ной


ПОСВЯЩЕНИЕ

Душе с прек­рас­ным наз­на­ченьем
Должно лю­бить, тер­петь, стра­дать;
И дар гос­под­ний, вдохн­венье,
Должно сле­за­ми по­ли­вать.
Для. вас по­нят­но это сло­во!..
Для. вас я ра­дост­но сло­жил
Свои жи­тей­ские око­вы,
Священнодействовал я сно­ва
И сле­зы в зву­ки пе­ре­лил.
Ваш доб­рый ан­гел осе­нил
Меня бес­смерт­ны­ми кры­ла­ми
И ти­хост­рой­ны­ми ре­ча­ми
Мечты о рае про­бу­дил.
Яготин, 11 но­яб­ря 1843


Души ва­ши очис­тив­ше в пос­лу­ша­нии ис­ти­ны ду­хом, в бра­то­лю­бии не­ли­це­мер­но, от чис­та серд­ца друг дру­га лю­би­те при­леж­но: по­рож­де­ни не от се­ме­ни нет­лен­на, но не нет­лен­на, сло­вом жи­ва­го бо­га и пре­бы­ва­юше­го во ве­ки. За­не вся­ка плоть, яко тра­ва, и вся­ка сла­ва че­ло­ве­ча, яко цвет трав­ный: изс­ще тра­ва, и цвет ея от­па­де. Гла­гол же гос­по­день пре­бы­ва­ет во ве­ки. Се же есть гла­гол, бла­го­вест­во­ван­ный в вас.

Соборное пос­ла­ние пер­вое свя­та­го апо­сто­ла Пет­ра, I, 22, 25


Двенадцать при­бо­ров на круг­лом сто­ле,
Двенадцать бо­ка­лов вы­со­ких сто­ят;
И час уж про­хо­дит,
Никто не при­хо­дит;
Должно быть, друзьями
Забыты они.
Они не за­бы­ты,- в уроч­ную по­ру,
Обет ис­пол­няя, друзья соб­ра­лись,
И веч­ную па­мять про­пе­ли со­бо­ром,
Отправили триз­ну - и все ра­зош­лись.
Двенадцать их бы­ло; все мо­ло­ды бы­ли,
Прекрасны и сильны; в про­шед­шем го­ду
Наилучшего дру­га они схо­ро­ни­ли
И дру­гу по­мин­ки в тот день уч­ре­ди­ли,
Пока на сви­данье к не­му не сой­дут.
«Счастливое братст­во! Единст­во лю­бо­ви
Почтили вы свя­то на греш­ной зем­ле;
Сходитеся, дру­ги, как ны­не сош­лись,
Сходитеся дол­го и пес­нею но­вой
Воспойте сво­бо­ду на рабс­кой зем­ле!»
Благословен твой ма­лый путь,
Пришлец убо­гий, не­из­вест­ный!
Ты си­лой гос­по­да чу­дес­ной
Возмог в серд­ца лю­дей вдох­нуть
Огонь люб­ви, огонь не­бес­ный.
Благословен! Ты божью во­лю
Короткой жизнью ос­вя­тил;
В юдо­ли рабст­ва ра­дость во­ли
Безмолвно ты про­возг­ла­сил.
Когда брат бра­та ал­чет кро­ви -
Ты со­че­тал лю­бовь в чу­жих;
Свободу лю­дям - в братст­ве их
Ты про­явил ве­ли­ким сло­вом:
Ты ми­ру мир бла­го­вес­тил;
И, от­хо­дя, бла­гос­ло­вил
Свободу мыс­ли, дух лю­бо­ви!
Душа изб­ран­ная, за­чем
Ты ма­ло так у нас гос­ти­ла?
Тебе здесь тес­но, труд­но бы­ло!
Но ты лю­би­ла здеш­ний плен,
Ты, не­по­роч­ная, взи­ра­ла,
Скорбя, на су­ет­ных лю­дей.
Но ан­ге­ла не­дос­та­ва­ло
У веч­но­го ца­ря ца­рей;
И ты на не­бе в веч­ной сла­ве
У тро­на бо­жия сто­ишь,
На мир наш, тем­ный и лу­ка­вый,
С тос­кой не­вин­ною гля­дишь.
Благоговею пред то­бою,
В без­молв­ном тре­пе­те див­люсь;
Молюсь тос­ку­ющей ду­шою,
Как пе­ред ан­ге­лом мо­люсь!
Сниди, пош­ли мне ис­це­ленье!
Внуши, на­вей на хлад­ный ум
Хоть ма­ло свет­лых, чис­тых дум;
Хоть на еди­ное мгно­венье
Темницу серд­ца оза­ри
И мрак строп­ти­вых по­мыш­ле­ний
И раз­го­ни, и ус­ми­ри.
Правдиво, ти­хи­ми ре­ча­ми
Ты рас­ска­жи мне все свое
Земное бла­го-жи­тие
И на­учи вла­деть серд­ца­ми
Людей кич­ли­вых и сво­им,
Уже раст­лен­ным, уже злым…
Скажи мне тай­ное ученье
Любить гор­дя­щих­ся лю­дей
И речью крот­кой и сми­реньем
Смягчать на­род­ных па­ла­чей,
Да про­ве­щаю гимн про­ро­чий,
И до­лу прав­ду низ­ве­ду,
И по­га­са­ющие очи
Без стра­ха к не­бу воз­ве­ду.
И в этот час пос­лед­ней му­ки
Пошли мне ис­тин­ных дру­зей
Сложить хла­де­ющие ру­ки
И бес­ко­рыс­тия елей
Пролить из дру­жес­ких очей.
Благословлю мои стра­данья,
Отрадно смер­ти улыб­нусь
И к веч­ной жиз­ни с упо­ваньем
К те­бе на не­бо воз­не­сусь.
Благословен твой ма­лый путь,
Пришлец нес­лав­лен­ный, чу­дес­ный!
В семье убо­гой, не­из­вест­ной
Он вы­рас­тал; и жиз­ни труд,
Как си­ро­та, он встре­тил ра­но;
Упреки злые встре­тил он
За хлеб на­сущ­ный… В серд­це ра­ну
Змея прог­рыз­ла… Детс­кий сон
Исчез, как го­лубь бо­яз­ли­вый;
Тоска, как вор, не­тер­пе­ли­во,
В раз­би­том серд­це при­та­ясь,
Губами жад­ны­ми впи­лась
И кровь не­вин­ную со­са­ла…
Душа рва­лась, ду­ша ры­да­ла,
Просила во­ли… ум го­рел,
В кро­ви гор­ды­ня кло­ко­та­ла…
Он тре­пе­тал, он це­пе­нел…
Рука, сжи­ма­яся, дро­жа­ла…
О, ес­ли б мог он шар зем­ной
Схватить оз­лоб­лен­ной ру­кой
Со все­ми га­да­ми зем­ны­ми;
Схватить, из­мять и бро­сить в ад!..
Он был бы счаст­лив, был бы рад.
Он хо­хо­тал, как де­мон лю­тый,
И дли­лась страш­ная ми­ну­та,
И мир пы­лал со всех сто­рон;
Рыдал, не­мел он в ис­ступ­ленье,
Душа тер­за­лась страш­ным сном;
Душа мерт­ве­ла,- а кру­гом
Земля, гос­под­нее тво­ренье,
В зе­ле­ной ри­зе и в цве­тах,
Весну встре­чая, ли­ко­ва­ла.
Душа от­рад­но про­буж­да­лась,
И про­бу­ди­лась… Он в сле­зах
Упал и зем­лю ло­бы­за­ет,
Как пер­си ма­те­ри род­ной!..
Ом сно­ва чис­тый ан­гел рая,
И на зем­ле он всем чу­жой.
Взглянул на не­бо: «О, как яс­но,
Как упо­ительно-прек­рас­но!
О, как там вольно бу­дет мне!..»
И очи в чуд­ном по­лус­не
На свод не­бес­ный уст­рем­ля­ет,
И в бесп­ре­дельной глу­би­не
Душой не­вин­ной уто­па­ет.
По вы­со­те свя­той, ши­ро­кой
Платочком бе­лым, оди­но­ка,
Прозрачна туч­ка в даль плы­вет.
«Ах, туч­ка, туч­ка, кто не­сет
Тебя так плав­но, так вы­со­ко?
Ты что та­кое? и за­чем
Так пыш­но, ми­ло на­ря­ди­лась?
Куда ты пос­ла­на и кем?..»
И туч­ка ти­хо рас­то­пи­лась
На не­бе свет­лом. Взор уны­лый
Он опус­тил на тем­ный лес…
«А где край све­та, край не­бес,
Концы зем­ли?..» И вздох глу­бо­кий,
Недетский вздох, он ис­пус­тил;
Как буд­то в серд­це оди­но­ком
Надежду он по­хо­ро­нил.
В ком ве­ры нет - на­деж­ды нет!
Надежда - бог, а ве­ра - свет.
«Не по­га­сай, мое све­ти­ло!
Туман ду­шев­ный раз­го­няй,
Живи ме­ня тво­ею си­лой
И путь тер­нис­тый, путь уны­лый
Небесным све­том оза­ряй.
Пошли на ум твою свя­ты­ню,
Святым на­ити­ем на­пой,
Да про­ве­щаю бла­гос­ты­ню,
Что за­по­ве­да­на то­бой!..»
Надежды он не схо­ро­нил,
Воспрянул дух, как го­лубь гор­ний,
И мрак сер­деч­ный, мрак юдольный
Небесным све­том оза­рил;
Пошел ис­кать он жиз­ни, до­ли,
Уже про­шел род­ное по­ле,
Уже скры­ва­ло­ся се­ло…
Чего-то жаль вне­зап­но ста­ло,
Слеза рес­ни­цы про­би­ва­ла,
Сжималось серд­це и рва­лось.
Чего-то жаль нам в прош­лом на­шем,
И что-то есть в зем­ле род­ной…
Но он, бед­няк, он всем не свой,
И тут, и там. Пла­не­та на­ша,
Прекрасный мир наш, рай зем­ной,
Во всех кон­цах ему - чу­жой.
Припал он мол­ча к перс­ти ми­лой
И, как род­ную ло­бы­зал,
Рыдая, ти­хо и уны­ло
На путь мо­лит­ву про­чи­тал…
И твер­дой, вольною сто­пою
Пошел… и скрыл­ся за го­рою.
За ру­бе­жом род­ной зем­ли
Скитаясь ни­щим, си­ро­тою,
Какие сле­зы не ли­лись!
Какой ужас­ною це­ною
Уму поз­на­ния ку­пил
И девст­во серд­ца сох­ра­нил.
Без ма­ло­душ­ной уко­риз­ны
Пройти мы­тарст­ва труд­ной жиз­ни,
Измерять про­пас­ти страс­тей,
Понять на де­ле жизнь лю­дей,
Прочесть все чер­ные стра­ни­цы,
Все без­за­кон­ные де­ла…
И сох­ра­нить по­лет ор­ла
И серд­це чис­той го­лу­би­цы!
Се че­ло­век!.. без кро­ва жить
(Сирот и сол­ныш­ко не гре­ет),
Людей из­ве­дать - и лю­бить!
Незлобным серд­цем со­жа­лея
О не­дос­той­ных их де­лах
И не ко­щунст­вуя впотьмах,
Как царь ума. Убо­гим, ни­щим,
Из-за кус­ка на­сущ­ной пи­щи
Глупцу мо­гу­че­му го­дить,
И мыс­лить, чувст­во­вать и жить!..
Вот дра­ма страш­ная, свя­тая!..
И он про­шел ее, ры­дая,
Ее он стро­го ра­зыг­рал
Без сло­ва; он не тол­ко­вал
Своих всед­нев­ных прик­лю­че­ний
Как на­зи­да­тельный ро­ман;
Не раск­ры­вал сер­деч­ных ран,
И тьму раз­лич­ных сно­ви­де­ний,
И бай­ро­ни­чес­кий ту­ман
Он не пус­кал; тол­пой нич­тож­ной
Своих дру­зей не по­но­сил;
Чинов и влас­ти не каз­нил,
Как N. гла­ша­тай ос­то­рож­ный,
И тот, кто мыс­лит без кон­ца
О мыс­лях Кан­та, Га­ли­лея,
Космополита-мудреца,
И су­дит лю­ди, не жа­лея
Родного бра­та и от­ца;
Тот лжеп­ро­рок! Его суж­денья -
Полуидеи, по­лувз­дор!..
Провидя жиз­ни наз­на­ченье,
Великий бо­жий при­го­вор,
В са­мо­пыт­ли­вом раз­мыш­ленье
Он по­ды­мал сле­зя­щий взор
На кра­со­ты свя­той при­ро­ды.
«Как все сог­лас­но!» - он шеп­тал
И край род­ной вос­по­ми­нал;
У бо­га прав­ды и сво­бо­ды
Всему жи­ву­ще­му мо­лил,
И крот­кой мыс­лию сле­дил
Дела ми­нув­шие на­ро­дов,
Дела стра­ны сво­ей род­ной,
И горько пла­кал… «О, свя­тая!
Святая ро­ди­на моя!
Чем по­мо­гу те­бе, ры­дая?
И ты за­ко­ва­на, и я.
Великим сло­вом божью во­лю
Сказать ти­ра­нам - не пой­мут!
И на род­ном прек­рас­ном по­ле
Пророка ка­меньем побьют!
Сотрут вы­со­кие мо­ги­лы
И по­не­сут их сло­вом зла!
Тебя уби­ли, раз­да­ви­ли;
И сла­вос­ло­вить зап­ре­ти­ли
Твои ве­ли­кие де­ла!
О, бо­же! сильный и прав­ди­вый,
Тебе воз­мож­ны чу­де­са.
Исполни сла­вой не­бе­са
И сот­во­ри свя­тое ди­во:
Воспрянуть мерт­вым по­ве­ли,
Благослови все­сильным сло­вом
На под­виг но­вый и су­ро­вый,
На ис­куп­ле­ние зем­ли,
Земли по­ру­ган­ной, за­бы­той,
Чистейшей кро­вию по­ли­той,
Когда-то счаст­ли­вой зем­ли».
Как ту­чи, мыс­ли рас­хо­ди­лись,
И сле­зы ка­па­ли, как дождь!..
Блажен тот на све­те, кто ма­лую до­лю,
Кроху от тра­пе­зы во­лен уде­лить
Голодному бра­ту и злоб­но­го во­лю
Хоть властью су­ро­вой воз­мог ук­ро­тить!
Блажен и сво­бо­ден!.. Но тот, кто не оком,
А смот­рит ду­шою на коз­ни лю­дей
И мо­жет лишь пла­кать в тос­ке оди­но­кой,
О, бо­же прав­ди­вый, ли­ши ты очей!..
Твои го­ры, твое мо­ре,
Все кра­сы при­ро­ды
Не ис­ку­пят его го­ря,
Не да­дут сво­бо­ды.
И он, стра­да­лец жиз­ни крат­кой,
Все ви­дел, чувст­во­вал и жил,
Людей, из­ве­дав­ши, лю­бил
И тос­ко­вал о них ук­рад­кой.
Его и лю­ди по­лю­би­ли
И он их бра­ти­ями звал;
Нашел дру­зей и тай­ной си­лой
К се­бе дру­зей при­ча­ро­вал;
Между друзьями мо­ло­ды­ми,
Порой за­дум­чи­вый… по­рой
Как волхв, ве­ща­тель мо­ло­дой,
Речами звуч­ны­ми, жи­вы­ми
Друзей вне­зап­но изум­лял;
И си­лу Друж­бы меж­ду ни­ми,
Благословляя, ук­реп­лял.
Он го­во­рил, что об­ще бла­го
Должно лю­бо­вию ку­пить
И с бла­го­род­ною от­ва­гой
Стать за на­род и зло каз­нить.
Он го­во­рил, что празд­ник жиз­ни,
Великий празд­ник, бо­жий дар,
Должно по­жерт­во­вать от­чиз­не,
Должно пос­та­вить под удар.
Он го­во­рил о страс­ти неж­ной;
Он ти­хо, груст­но го­во­рил,
И умол­кал!.. В тос­ке мя­теж­ной
Из-за сто­ла он вы­хо­дил
И горько пла­кал. Грус­ти тай­ной,
Тоски глу­бо­кой, не слу­чай­ной,
Ни с кем стра­да­лец не де­лил.
Друзья лю­би­ли всей ду­шою
Его, как кров­но­го; но он
Непостижимою тос­кою
Был пос­то­ян­но уд­ру­чен,
И меж­ду ни­ми вольной речью
Он пла­ме­нел. Но меж гос­тей,
Когда при ты­ся­че ог­ней
Мелькали мра­мор­ные пле­чи,
О чем-то тяж­ко он взды­хал,
И ду­мой мрач­ною ле­тал
В стра­не род­ной, в стра­не прек­рас­ной,
Там, где ник­то его не ждал,
Никто об нем не вспо­ми­нал,
Ни о судьбе его не­яс­ной.
И ду­мал он: «За­чем я тут?
И что мне де­лать меж­ду ни­ми?
Они все пля­шут и по­ют,
Они род­ня меж­ду род­ны­ми,
Они все рав­ны меж со­бой;
А я!..» И ти­хо он вы­хо­дит,
Идет, за­ду­мав­шись, до­мой;
Никто из до­му не вы­хо­дит
Его встре­чать; ник­то не ждет,
Везде один… тос­ка, том­ленье!..
И свет­лый празд­ник воск­ре­сенья
Тоску сто­рич­ную не­сет.
И вя­нет он, вя­нет, как в по­ле бы­ли­на,
Тоскою то­ми­мый в чу­жой сто­ро­не;
И вя­нет он мол­ча… ка­кая кру­чи­на
Запала в сер­деч­ной его глу­би­не?
«О го­ре мне, го­ре! За­чем я по­ки­нул
Невинности счастье, род­ную стра­ну?
Зачем я ски­тал­ся, че­го я дос­тиг­нул?
Утехи поз­на­ний?.. Кля­ну их, кля­ну!
Они-то мне, чер­ви, мой ум ис­то­чи­ли,
С мо­им ти­хим счастьем они раз­лу­чи­ли!
Кому я тос­ку и лю­бовь рас­ска­жу?
Кому серд­ца ра­ны в сле­зах по­ка­жу?
Здесь не­ту мне па­ры, я ни­щий меж ни­ми,
Я бед­ный по­ден­щик, ра­бот­ник прос­той;
Что дам я под­ру­ге мо­ими меч­та­ми?
Любовь… Ах, лю­бо­ви, лю­бо­ви од­ной
С нее на три ве­ка, на веч­ность бы ста­ло!
В сво­их бы объятьях ее рас­то­пил!
О как бы я неж­но, как неж­но лю­бил!»
И круп­ные сле­зы, как иск­ры, ни­за­лись,
И блед­ные ще­ки, и сла­бую грудь
Росили, и сох­ли. «О, дай­те вздох­нуть,
Разбейте мне че­реп и грудь ра­зор­ви­те,
Там чер­ви, там змеи,- на во­лю пус­ти­те!
О, дай­те мне ти­хо, на­ве­ки зас­нуть!»
Страдал нес­част­ный си­ро­та
Вдали от ро­ди­ны счаст­ли­вой
И ждал кон­ца не­тер­пе­ли­во.
Его лю­би­мая меч­та -
Полезным быть род­но­му краю,
Как цвет, с ним вмес­те увя­да­ет!
Страдал он. Жиз­ни пус­то­та
Пред ним мо­ги­лой раск­ры­ва­лась:
Приязни братс­кой бы­ло ма­ло,
Не гре­ла теп­ло­та дру­зей:
Небесных сол­неч­ных лу­чей
Душа па­ря­щая ал­ка­ла.
Огня люб­ви, что бог за­жег
В стыд­ли­вом серд­це го­лу­би­ном
Невинной жен­щи­ны, где б мог
Полет пре­высп­рен­ний, ор­ли­ный
Остановить и съеди­нить
Пожар люб­ви, люб­ви не­вин­ной;
Кого бы мог он при­ютить
В свет­ли­це серд­ца и рас­суд­ка,
Как без­за­щит­ную го­луб­ку,
От жиз­ни го­рес­тей ук­рыть;
И к пер­сям юным, из­ны­вая,
Главой ус­та­лою прильнуть;
И, це­пе­нея и ры­дая,
На ло­не жиз­ни, ло­не рая
Хотя ми­ну­ту от­дох­нуть.
В ее очах, в ее том­ленье
И ум, и ду­шу уто­пить,
И серд­це в серд­це рас­то­пить,
И уто­нуть в са­мо­заб­венье.
Но бы­ло не­ко­го лю­бить;
Сочетаваться не с кем бы­ло;
А серд­це пла­ка­ло, и ны­ло,
И за­ми­ра­ло в пус­то­те.
Его тос­ку­ющей меч­те
В гря­ду­щем что-то отк­ры­ва­лось,
И в бесп­ре­дельной вы­со­те
Святое не­бо улы­ба­лось.
Как вос­ку яро­го све­ча,
Он та­ял ти­хо, мол­ча­ли­во,
И на за­дум­чи­вых очах
Туман ло­жил­ся. Взор стыд­ли­вый
На нем кра­са­ви­ца по­рой
Покоя, тай­но вол­но­ва­лась
И сим­па­ти­чес­кой кра­сой
Украдкой дол­го лю­бо­ва­лась.
И, мо­жет, мно­гие грус­ти­ли
Сердца де­ви­чие о нем,
Но тай­ной во­лей, выс­шей си­лой
Путь оди­но­кий до мо­ги­лы
На кам­нях ост­рых про­ве­ден.
Изнемогал он, грудь бо­ле­ла,
Темнели очи, за крес­том
Граница веч­нос­ти чер­не­ла
В прост­ранст­ве мрач­ном и пус­том.
Уже в пос­те­ли пред­мо­гильной
Лежит он тих, и - гас­нет свет.
Друзей тос­ку­ющий со­вет
Тревожит дух его бес­сильный.
Поочередно но­че­ва­ли
У дру­га вер­ные друзья;
И вся­кий ве­чер со­би­ра­лась
Его прек­рас­ная семья.
В пос­лед­ний ве­чер соб­ра­ли­ся
Вокруг предс­мерт­но­го од­ра
И про­си­де­ли до ут­ра.
Уже рас­свет смы­кал рес­ни­цы,
Друзей уны­лых сон кло­нил,
И он вне­зап­но ожи­вил
Их груст­ный сон ог­нем бы­ва­лым
Последних пла­мен­ных ре­чей;
И дру­ги дру­га уте­ша­ли,
Что че­рез семь иль во­семь дней
Он бу­дет петь меж­ду дру­зей.
«Не про­пою вам пес­ни но­вой
О сла­ве ро­ди­ны мо­ей.
Сложите вы пса­лом су­ро­вый
Про сонм на­род­ных па­ла­чей;
И вольным гим­ном по­мя­ни­те
Предтечу, дру­га сво­его.
И за гре­хи… гре­хи его,
Усердно бо­гу по­мо­ли­тесь…
И со свя­ты­ми упо­кой
Пропойте, дру­ги, на­до мной!»
Друзья вок­руг его сто­яли,
Он от­хо­дил, они ры­да­ли,
Как де­ти… Ти­хо он взды­хал,
Вздохнул, вздох­нул… Его не ста­ло!
И мир про­ро­ка по­те­рял,
И сла­ва сы­на по­те­ря­ла.
Печально дру­ги по­нес­ли
Наутро в цер­ковь гроб ду­бо­вый.
Рыдая, пре­да­ли зем­ли
Остатки дру­га; и лав­ро­вый
Венок зе­ле­ный, мо­ло­дой,
Слезами друж­бы оро­си­ли,
И на мо­ги­ле по­ло­жи­ли;
И со свя­ты­ми упо­кой
Запели ти­хо и уны­ло.
В трак­ти­ре за круг­лым, за братс­ким сто­лом
Уж под ве­чер дру­ги си­де­ли кру­гом;
Печально и ти­хо две­над­цать си­де­ло:
Их серд­це од­ною тос­кою бо­ле­ло.
Печальная триз­на, пе­чальны друзья!..
Ах, триз­ну та­кую отп­ра­вил и я.
Согласьем об­щим по­ло­жи­ли,
Чтоб каж­дый год был стол нак­рыт
В день смер­ти Дру­га; чтоб за­быт
Не мог быть друг их за мо­ги­лой.
И вся­кой год они схо­ди­лись
В день смер­ти дру­га по­ми­нать.
Уж мно­гих ста­ло не ви­дать:
Приборы каж­дый год пус­те­ли,
Друзья все больше си­ро­те­ли,
И вот, один уж, сколько лет
К пус­тым при­бо­рам на обед
Старик пе­чальный при­ез­жа­ет;
Печаль и ра­дость юных лет
Один, грус­тя, вос­по­ми­на­ет.
Сидит он дол­го; мра­чен, тих,
И под­жи­да­ет: «Нет ли бра­та
Хоть од­но­го еще в жи­вых?»
И оди­но­кий в путь об­рат­ный
Идет он мол­ча… И те­перь,
Где круг­лый стол сто­ит нак­ры­тый,
Тихонько от­во­ри­лась дверь,
И брат, что вре­ме­нем за­бы­тый,
Вошел сог­бен­ный!.. Груст­но он
Окинул стол по­тух­шим взо­ром
И мол­вил с дру­жес­ким уко­ром:
«Лентяи! ви­дишь, как за­кон
Священный братс­кий ис­пол­ня­ют!
Вот и се­год­ня не приш­ли,
Как буд­то за мо­ре уш­ли!»
И сле­зы мол­ча ути­ра­ет,
Садясь за братс­кий круг­лый стол.
«Хоть бы один те­бе при­шел!»
Старик си­дит и под­жи­да­ет…
Проходит час, про­шел дру­гой,
Уж ста­ри­ку по­ра до­мой.
Старик вста­ет: «Да, из­ме­ни­ли!
Послушай, вы­пей, брат, ви­но,
Сказал слу­ге он,- все рав­но
Я не мо­гу; прош­ло, что бы­ло,
Да по­ми­най за упо­кой;
А мне по­ра уже - до­мой!»
И сле­зы сно­ва по­ка­ти­лись.
Слуга ви­но, ди­вя­ся, вы­пил.
«Дай шля­пу мне… ка­кая лень
Идти до­мой!..» - и ти­хо вы­шел.
И че­рез год в уроч­ный день
Двенадцать при­бо­ров на круг­лом сто­ле,
Двенадцать бо­ка­лов вы­со­ких сто­ят,
И день уж про­хо­дит,
Никто не при­хо­дит,
Навеки, на­ве­ки за­бы­ты они.
[1843, Яготин]

* Как цве­ток, проц­вев­ший на их бо­ло­те. (Т. Шев­чен­ко).


РОЗРИТА МОГИЛА


Світе ти­хий, краю ми­лий,
Моя Ук­раїно,
За що те­бе сплюнд­ро­ва­но,
За що, ма­мо, ги­неш?
Чи ти ра­но до схід сон­ця
Богу не мо­ли­лась,
Чи ти діто­чок не­пев­них
Звичаю не вчи­ла?
«Молилася, тур­бу­ва­лась,
День і ніч не спа­ла,
Малих діток дог­ля­да­ла,
Звичаю нав­ча­ла.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я ко­лись
На ши­рокім світі,
Панувала… Ой, Бог­да­не!
Нерозумний си­ну!
Подивись те­пер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, ко­ли­шу­чи, співа­ла
Про свою не­до­лю,
Що, співа­ючи, ри­да­ла,
Виглядала во­лю.
Ой, Бог­да­не, Бог­да­ноч­ку,
Якби бу­ла зна­ла,
У ко­лисці б за­ду­ши­ла,
Під сер­цем прис­па­ла.
Степи мої зап­ро­дані
Жидові, німоті,
Сини мої на чу­жині,
На чужій ро­боті.
Дніпро, брат мій, ви­си­хає,
Мене по­ки­дає,
І мо­ги­ли мої милі
Москаль роз­ри­ває…
Нехай риє, роз­ко­пує,
Не своє шу­кає,
А тим ча­сом пе­ре­вертні
Нехай підрос­та­ють
Та по­мо­жуть мос­ка­леві
Господарювати,
Та з ма­тері по­ла­та­ну
Сорочку зніма­ти.
Помагайте, не­до­люд­ки,
Матір ка­ту­ва­ти».
Начетверо роз­ко­па­на,
Розрита мо­ги­ла.
Чого во­ни там шу­ка­ли?
Що там схо­ро­ни­ли
Старі батьки? Ех, як­би-то,
Якби-то най­шли те, що там схо­ро­ни­ли,
Не пла­ка­ли б діти, ма­ти не жу­ри­лась.
9 ок­тяб­ря 1843, Бе­ре­зань


* * * (Чигрине, Чиг­ри­не...)


Чигрине, Чиг­ри­не,
Все на світі ги­не,
І свя­тая твоя сла­ва,
Як пи­ли­на, ли­не
За вітра­ми хо­лод­ни­ми,
В хмарі про­па­дає.
Над зем­лею ле­тять літа,
Дніпро ви­си­хає,
Розсипаються мо­ги­ли,
Високі мо­ги­ли -
Твоя сла­ва… і про те­бе,
Старче ма­ло­си­лий,
Ніхто й сло­ва не про­мо­вить,
Ніхто й не по­ка­же,
Де ти сто­яв? чо­го сто­яв?
І на сміх не ска­же!!
За що ж бо­ро­лись ми з ля­ха­ми?
За що ж ми різа­лись з ор­да­ми?
За що ско­ро­ди­ли спи­са­ми
Московські реб­ра??.. засіва­ли,
І ру­дою по­ли­ва­ли…
І шаб­ля­ми ско­ро­ди­ли.
Що ж на ниві уро­ди­лось??!!
Уродила ру­та… ру­та…
Волі на­шої от­ру­та.
А я, юро­ди­вий, на твоїх руїнах
Марно сльози тра­чу; зас­ну­ла Вкраїна,
Бур'яном ук­ри­лась, цвіллю зацвіла,
В ка­люжі, в бо­лоті сер­це прог­ноїла
І в дуп­ло хо­лод­не га­дюк на­пус­ти­ла,
А дітям надію в сте­пу од­да­ла.
А надію…
Вітер по по­лю розвіяв,
Хвиля мо­рем роз­нес­ла.
Нехай же вітер все роз­но­сить
На не­ок­раєнім крилі.
Нехай же сер­це пла­че, про­сить
Святої прав­ди на землі.
Чигрине, Чиг­ри­не,
Мій дру­же єди­ний,
Проспав єси сте­пи, ліси
І всю Ук­раїну.
Спи ж, по­ви­тий жи­до­вою,
Поки сон­це вста­не,
Поки тії не­долітки
Підростуть, гетьма­ни.
Помолившись, і я б зас­нув…
Так ду­ми прок­ляті
Рвуться ду­шу за­па­ли­ти,
Серце розірва­ти.
Не рвіть, ду­ми, не паліте!
Може, вер­ну зно­ву
Мою прав­ду без­та­лан­ну,
Моє ти­хе сло­во.
Може, ви­кую я з йо­го
До ста­ро­го плу­га
Новин леміш і че­рес­ло.
І в тяжкі уп­ру­ги…
Може, зо­рю пе­реліг той,
А на пе­ре­лозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і ви­рос­туть
Ножі обо­юдні,
Розпанахають по­га­не,
Гниле сер­це, труд­не,
І вицідять сук­ро­ва­ту,
І нал­лють жи­вої
Козацької тії крові,
Чистої, свя­тої!!!
Може… мо­же… а меж ти­ми
Меж но­жа­ми ру­та
І барвінок розів'ється -
І сло­во за­бу­те,
Моє сло­во ти­хо­сум­не,
Богобоязливе,
Згадається - і діво­че
Серце бо­яз­ли­ве
Стрепенеться, як ри­бонька,
І ме­не зга­дає…
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!
Спи, Чиг­ри­не, не­хай ги­нуть
У во­ро­га діти.
Спи, гетьма­не, по­ки вста­не
Правда на сім світі.
19 фев­ра­ля 1844, Мос­к­ва


СОВА


Породила ма­ти си­на
В зе­леній діброві,
Дала йо­му карі очі
І чорнії бро­ви.
Китайкою по­ви­ва­ла,
Всіх свя­тих бла­га­ла,
Та щоб йо­му всі святії
Талан-долю сла­ли.
«Пошли тобі ма­тер бо­жа
Тії бла­го­да­ти,
Всього то­го, чо­го ма­ти
Не зуміє да­ти».
До схід сон­ця во­ду бра­ла,
В барвінку ку­па­ла,
До півночі ко­ли­ха­ла,
До світа співа­ла:
«Е… е… лю-лі,
Питала зо­зулі,
Зозуля ку­ва­ла,
Правдоньку ка­за­ла.
Буду сто літ жи­ти,
Тебе го­ду­ва­ти,
В жу­пані хо­ди­ти,
Буду па­ну­ва­ти.
Ой ви­рос­теш, си­ну,
За півчвар­та ро­ку,
Як кня­жа ди­ти­на,
Як ясен ви­со­кий,
Гнучкий і де­бе­лий,
Щасливий, ве­се­лий
І не оди­но­кий.
Найду тобі рівню
Хоч за мо­рем синім.
Або кра­марівну,
Або сот­никівну,
Таки пан­ну, си­ну.
У чер­во­них че­ре­ви­ках,
В зе­ленім жу­пані
По світлиці по­ход­жає,
Як па­ва, як пані,
Та з то­бою роз­мов­ляє.
В хаті, як у раї!!
А я сид­жу на по­куті,
Тілько пог­ля­даю.
Ой си­ну мій, си­ну,
Моя ти ди­ти­но!
Чи є кра­щий на всім світі,
На всій Ук­раїні!
Нема кра­що­го й не бу­де -
Дивуйтеся, лю­ди!
Нема кра­що­го!.. а до­лю…
Долю роз­до­бу­де».
Ой зо­зу­ле, зо­зу­ленько,
Нащо ти ку­ва­ла,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ на­ку­ва­ла?
Чи є ж та­ки на сім світі
Слухняная до­ля?
Ох, як­би-то… вміла б ма­ти
З німецько­го по­ля
Своїм діточ­кам зак­ли­кать
І до­лю, і во­лю,
Та ба… а зле без­та­лан­ня
Зустрінеться всю­ди -
І на шля­ху, і без шля­ху,
Усюди, де лю­ди.
Кохалася ма­ти си­ном,
Як квіткою в гаї,
Кохалася… а тим ча­сом
Батько уми­рає.
Осталася удо­вою,
Хоч і мо­ло­дою,
І не од­на… та все ж тяж­ко…
З го­рем та нудьгою
Пішла во­на до сусідів
Поради про­си­ти…
Присудили сусідоньки
У най­мах слу­жи­ти.
Ізнищіла, ізмарніла,
Кинула гос­по­ду,
Пішла в най­ми… не ми­ну­ла
Лихої при­го­ди.
І день і ніч пра­цю­ва­ла,
Подушне пла­ти­ла…
І си­нові за три ко­пи
Жупанок ку­пи­ла.
Щоб і во­но, удо­ви­не,
До шко­ли хо­ди­ло.
Ой та­ла­не, та­ла­не,
Удовиний по­га­ний!
Чи ти в полі, чи ти в гаї,
Обідраний ци­га­не,
З бур­ла­ка­ми гу­ляєш?
Тече во­да і на го­ру
Багатому в ха­ту.
А вбо­го­му в яру тре­ба
Криницю ко­па­ти.
У ба­га­тих рос­туть діти -
Верби при до­лині;
А у вдо­ви од­ним од­но,
Та й те, як би­ли­на.
Діждалася вдо­ва долі,
Зросту то­го си­на.
І письмен­ний, і врод­ли­вий -
Квіточка ди­ти­на!
Як у бо­га за две­ри­ма,
Вдова па­ну­ва­ла;
А дівча­та ли­ця­ли­ся
І руш­ни­ки дба­ли.
Полюбила ба­га­тая -
Не поцілу­ва­ла,
Вишивала шов­ком хуст­ку -
Не по­да­ру­ва­ла.
Крались злидні із-за мо­ря
В удо­ви­ну ха­ту.
Та й підкра­лись…
Стали хлопців
В кай­да­ни ку­ва­ти
Та по­вез­ли до прий­ому
Битими шля­ха­ми.
Пішла й вдо­ва з ма­те­ря­ми
З дрібни­ми сльоза­ми.
Де на ніч ста­ва­ли,
Сторожу да­ва­ли,
Стару вдо­ву до обо­зу
Та й не до­пус­ка­ли.
Ой при­вез­ли до прий­ому
Чуприну го­ли­ти;
Усе дрібні, усе малі,
Все ба­га­тих діти.
Той каліка не­доріка,
Той не вміє ста­ти.
Той гор­ба­тий, той ба­га­тий,
Тих чо­ти­ри в хаті.
Усі нев­лад, усіх на­зад,
В усіх до­ля ма­ти.
А у вдо­ви один син,
Та й той як­раз під ар­шин.
Покинула зно­ву ха­ту,
Синову гос­по­ду;
Пішла в най­ми, за хліб черст­вий
Жидам но­сить во­ду.
Бо хре­щені не прий­ма­ють:
«Стара,- ка­жуть,- ста­ла,
Нездужує…» - і ог­ри­зок
В вікно по­да­ва­ли
Христа ра­ди. Не дай, бо­же,
Такого до­жи­ти,
Не дай, бо­же, в ба­га­то­го
І пить поп­ро­си­ти.
По копійці за­роб­ля­ла,
Копу наз­би­ра­ла.
Та до си­на лист пи­са­ла,
У військо пос­ла­ла -
Полегшало. Ми­нає рік,
І дру­гий ми­нає,
І чет­вер­тий, і де­ся­тий,
А чут­ки не­має.
Нема чут­ки; що тут ро­бить?
Треба тор­бу бра­ти
Та йти… іти со­бак драж­нить
Од ха­ти до ха­ти.
Взяла тор­бу, пішла се­лом,
На ви­гоні сіла
І в се­ло вже не вер­та­лась,
День і ніч сиділа
Коло ко­во­рот. А літо
За літом ми­нає.
Помарніла, скалічіла,
Ніхто й не пізнає.
Та й ко­му там пізна­ва­ти
Каліку убо­гу.
Сидить собі та ди­виться
В по­ле на до­ро­гу.
І світає, і смер­кає,
І зно­ву смер­кає,
А мос­ка­ля, її си­на,
Немає, не­має.
Понад ста­вом уве­чері
Хитається оче­рет.
Дожидає си­на ма­ти
До досвіта ве­че­рять.
Понад ста­вом уве­чері
Шепочеться осо­ка.
Дожидає в темнім гаї
Дівчинонька ко­за­ка.
Понад ста­вом вітер віє,
Лози на­ги­нає.
Плаче ма­ти од­на в хаті,
А дівчи­на в гаї.
Поплакала чор­ноб­ри­ва
Та й ста­ла співа­ти;
Поплакала ста­ра ма­ти
Та й ста­ла ри­да­ти.
І мо­ли­лась, і ри­да­ла,
Кляла все на світі.
Ох, тяжкі ви, без­та­ланні
У ма­тері діти!
Скалічені старі ру­ки
До бо­га здійма­ла,
Свою до­лю прок­ли­на­ла,
Сина ви­мов­ля­ла.
То од жа­лю од­хо­ди­ла
І мовч­ки жу­ри­лась
Та на шлях той на да­ле­кий
Крізь сльози ди­ви­лась.
І день і ніч ди­ви­ла­ся
Та й ста­ла пи­та­ти:
«Чи не чув хто, чи не ба­чив
Москаля-солдата,
Мого си­на?..» Ніхто не чув,
Ніхто і не ба­чив.
Сидить во­на, не йде в се­ло,
Не пи­та й не пла­че,
Одуріла!.. і цег­ли­ну
Муштрук, то лає,
То го­дує, як ди­ти­ну,
Й си­ном на­зи­ває,
І ни­щеч­ком ти­хе­сенько
Крізь сльози співає:
«Змія ха­ту за­па­ли­ла,
Дітям каші на­ва­ри­ла,
Поморщила пос­то­ли,
Полетіли мос­калі.
Сірі гу­си в ірій, ірій
По чо­ти­ри, по чо­ти­ри
Полетіли - гел-гел! -
На мо­гилі орел,
На мо­гилі се­ред ночі
У ко­за­ка вий­ма очі,
А дівчи­на в темнім гаї
Його з війська виг­ля­дає».
Вдень ла­зи­ла на смітни­ках,
Черепки зби­ра­ла,
Примовляла, що си­нові
Гостинця хо­ва­ла.
А уночі розх­рис­та­на
І прос­то­во­ло­са
Селом хо­дить - то співає,
То страш­но го­ло­сить.
Люди ла­яли… бо, бач­те,
Спать їм не да­ва­ла
Та кро­пи­ву під їх ти­ном
І бур'ян топ­та­ла.
Діти біга­ли з паліччям
Удень за вдо­вою
По ули­цях та, сміючись…
Дражнили Со­вою.
6 мая 1844, С.-Пе­тер­бург


ДІВИЧІЇ НОЧІ


Висушили карі очі
Дівичії ночі.
«Черниця-Мар'яна»
Розплелася гус­та ко­са
Аж до по­яса,
Розкрилися пер­си-го­ри,
Хвилі се­ред мо­ря;
Засіяли карі очі,
Зорі се­ред ночі,
Білі ру­ки прос­тяг­ли­ся -
Так би й об­ви­ли­ся
Кругом ста­ну. І в по­душ­ку
Холодну впи­ли­ся,
Та й зак­ляк­ли, та й за­мер­ли,
З пла­чем роз­ня­ли­ся.
«Нащо мені ко­са-кра­са,
Очі го­лу­бині,
Стан мій гну­чий… ко­ли не­ма
Вірної дру­жи­ни,
Немає з ким по­лю­би­тись,
Серцем поділи­тись…
Серце моє! сер­це моє!
Тяжко тобі би­тись
Одинокому. З ким жи­ти,
З ким, світе лу­ка­вий,
Скажи мені… На­що мені
Тая сла­ва… сла­ва.
Я лю­бить, я жи­ти хо­чу
Серцем, не кра­сою!
А мені ще й за­ви­ду­ють,
Гордою і злою
Злії лю­ди наріка­ють.
А то­го й не зна­ють,
Що я в серці за­хо­ва­ла…
Нехай наріка­ють,
Гріх їм бу­де… Бо­же ми­лий,
Чому ти не хо­чеш
Укоротить свої темні,
Тяжкі мені ночі!..
Бо я вдень не оди­но­ка -
З по­лем роз­мов­ляю,
Розмовляю і не­до­лю
В полі за­бу­ваю,
А вночі…» - та й оніміла,
Сльози по­ли­ли­ся…
Білі ру­ки прос­тяг­ли­ся,
В по­душ­ку впи­ли­ся.
18 мая 1844, С.-Пе­тер­бург


СОН. Комедія

Дух ис­ти­ны, его же мир не мо­жет при­яти, яко не ви­дит его, ни­же зна­ет его.

Иоанна гла­ва 14, стих 17

У вся­ко­го своя до­ля
І свій шлях ши­ро­кий:
Той му­рує, той руй­нує,
Той не­си­тим оком
За край світа за­зи­рає,
Чи не­ма країни,
Щоб за­гар­бать і з со­бою
Взять у до­мо­ви­ну.
Той ту­за­ми оби­рає
Свата в йо­го хаті,
А той ниш­ком у ку­точ­ку
Гострить ніж на бра­та.
А той, ти­хий та тве­ре­зий,
Богобоязливий,
Як кішеч­ка, підкра­деться,
Вижде не­щас­ли­вий
У те­бе час та й за­пус­тить
Пазурі в печінки,
І не бла­гай: не ви­мо­лять
Ні діти, ні жінка.
А той, щед­рий та роз­кош­ний,
Все хра­ми му­рує;
Та оте­чест­во так лю­бить,
Так за ним бідкує,
Так із йо­го, сер­деш­но­го,
Кров, як во­ду, то­чить!..
А братія мов­чить собі,
Витріщивши очі!
Як яг­ня­та; «Не­хай,- ка­же,
Може, так і тре­ба».
Так і тре­ба! бо не­має
Господа на небі!
А ви в ярмі па­даєте
Та яко­гось раю
На тім світі бла­гаєте?
Немає! не­має!
Шкода й праці. Сха­меніться:
Усі на сім світі -
І ца­ря­та і стар­ча­та - Ада­мові діти.
І той… і той… а що ж то я?!
Ось що, добрі лю­ди:
Я гу­ляю, бен­ке­тую
В неділю і в бу­день.
А вам нуд­но! жал­куєте!
Єй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п'ю,
А не кров людськую!
Отак, іду­чи попідтин­ню
З бен­ке­ту п'яний уночі,
Я мірку­вав собі йду­чи,
Поки доп­лен­тавсь до ха­ти­ни.
А в ме­не діти не кри­чать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди бо­жа бла­го­дать -
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спа­ти.
А вже підпи­лий як зас­не,
То хоч ко­ти гар­ма­ти,
І усом не морг­не.
Та й сон же, сон, нап­ри­чуд див­ний,
Мені прис­нив­ся -
Найтверезіший би упив­ся,
Скупий жи­дю­га дав би грив­ню,
Щоб по­зир­нуть на ті ди­ва.
Та чор­та з два!
Дивлюся: так буцім со­ва
Летить лу­га­ми, бе­ре­га­ми, та нет­ря­ми,
Та гли­бо­ки­ми яра­ми,
Та ши­ро­ки­ми сте­па­ми,
Та бай­ра­ка­ми.
А я за нею, та за нею,
Лечу й про­ща­юся з зем­лею:
«Прощай, світе, про­щай, зем­ле,
Неприязний краю,
Мої му­ки, мої люті
В хмарі за­хо­ваю.
А ти, моя Ук­раїно,
Безталанна вдо­во,
Я до те­бе літа­ти­му
З хма­ри на роз­мо­ву.
На роз­мо­ву ти­хо-сум­ну,
На ра­ду з то­бою;
Опівночі па­да­ти­му
Рясною ро­сою.
Порадимось, по­су­муєм,
Поки сон­це вста­не;
Поки твої малі діти
На во­ро­га ста­нуть.
Прощай же ти, моя не­не,
Удово не­бо­го,
Годуй діток; жи­ва прав­да
У гос­по­да бо­га!»
Летим. Див­лю­ся, аж світає,
Край не­ба па­лає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, ла­ни мріють,
Меж яра­ми над ста­ва­ми
Верби зе­леніють.
Сади рясні по­хи­ли­лись,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сто­ро­жа,
Розмовляють з по­лем.
І все то те, вся країна,
Повита кра­сою,
Зеленіє, вми­вається
Дрібною ро­сою,
Споконвіку вми­вається,
Сонце зустрічає…
І не­ма то­му по­чи­ну,
І краю не­має!
Ніхто йо­го не дод­бає
І не роз­руй­нує…
І все то те… Ду­ше моя,
Чого ти су­муєш?
Душе моя убо­гая,
Чого мар­не пла­чеш,
Чого тобі шко­да? хіба ти не ба­чиш,
Хіба ти не чуєш людсько­го пла­чу?
То глянь, по­ди­ви­ся; а я по­ле­чу
Високо, ви­со­ко за синії хма­ри;
Немає там власті, не­має там ка­ри,
Там сміху людсько­го і пла­чу не чуть.
Он глянь,- у тім раї, що ти по­ки­даєш,
Латану сви­ти­ну з каліки зніма­ють,
З шку­рою зніма­ють, бо нічим обуть
Княжат не­до­рос­лих; а он роз­пи­на­ють
Вдову за по­душ­не, а си­на ку­ють,
Єдиного си­на, єди­ну ди­ти­ну,
Єдину надію! в військо од­да­ють!
Бо йо­го, бач, тро­хи! а он­де під ти­ном
Опухла ди­ти­на, го­лод­неє мре,
А ма­ти пше­ни­цю на пан­щині жне.
А он ба­чиш? очі! очі!
Нащо ви зда­ли­ся,
Чом ви змал­ку не ви­сох­ли,
Слізьми не зли­ли­ся?
То пок­рит­ка, попідтин­ню
З бай­ст­рям шкан­ди­бає,
Батько й ма­ти од­цу­ра­лись,
Й чужі не прий­ма­ють!
Старці навіть цу­ра­ються!!
А па­нич не знає,
З двад­ця­тою, не­доліток,
Душі про­пи­ває!
Чи бог ба­чить із-за хма­ри
Наші сльози, го­ре?
Може, й ба­чить, та по­ма­га,
Як і оті го­ри
Предковічні, що по­литі
Кровію людською!..
Душе моя убо­гая!
Лишенько з то­бою.
Уп'ємося от­ру­тою,
В кризі ля­жем спа­ти,
Пошлем ду­му аж до бо­га:
Його роз­пи­та­ти,
Чи дов­го ще на сім світі
Катам па­ну­ва­ти??
Лети ж, моя ду­мо, моя лю­та му­ко,
Забери з со­бою всі ли­ха, всі зла,
Своє то­ва­рист­во - ти з ни­ми рос­ла,
Ти з ни­ми ко­ха­лась, їх тяжкії ру­ки
Тебе по­ви­ва­ли. Бе­ри ж їх, ле­ти
Та по всьому не­бу ор­ду роз­пус­ти.
Нехай чорніє, чер­воніє,
Полум'ям повіє,
Нехай зно­ву ри­га змії,
Трупом зем­лю криє.
А без те­бе я де-не­будь
Серце за­хо­ваю
Та тим ча­сом по­шу­каю
На край світа раю.
І знов ле­чу по­над зем­лею,
І знов про­ща­юся я з нею.
Тяжко матір по­ки­да­ти
У без­верхій хаті.
А ще гірше ди­ви­ти­ся
На сльози та ла­ти.
Лечу, ле­чу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругам бо­ри та бо­ло­та,
Туман, ту­ман і пус­то­та.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страш­ної но­ги.
І во­ро­ги й не во­ро­ги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бен­ке­туй­те -
Я вже не по­чую,
Один собі навік-віки
В снігу за­но­чую.
І по­ки ви доз­наєтесь,
Що ще є країна,
Не по­ли­та сльозьми, кров'ю,
То я од­по­чи­ну.
Одпочину… аж слу­хаю -
Загули кай­да­ни
Під зем­лею… По­див­лю­ся…
О, лю­де по­га­ний!
Де ти взяв­ся? що ти ро­биш?
Чого ти шу­каєш
Під зем­лею? Ні, вже, ма­буть,
Я не за­хо­ва­юсь І на небі!..
За що ж ка­ра,
За що мені му­ки?
Кому я що за­подіяв!
Чиї тяжкі ру­ки
В тілі ду­шу за­ку­ва­ли,
Серце запг­ли­ли І га­личі си­лу -
Думи роз­пус­ти­ли??
За що, не знаю, а ка­ра­юсь,
І тяж­ко ка­ра­юсь!
І ко­ли я спо­ку­тую,
Коли діжду краю,
Не ба­чу й не знаю!!
Заворушилася пус­ти­ня.
Мов із тісної до­мо­ви­ни
На той ос­татній страш­ний суд
Мертвці за прав­дою вста­ють.
То не вмерлі, не убиті,
Не су­да про­си­ти!
Ні, то лю­ди, живі лю­ди,
В кай­да­ни за­литі.
Із нор зо­ло­то ви­но­сять,
Щоб пельку за­ли­ти
Неситому!.. То ка­торжні.
А за що? т.і знає…
Вседержитель… а мо­же, ще
Й він не до­ба­чає.
Онде злодій штем­по­ва­ний
Кайдани во­ло­чить;
Он роз­бой­ник ка­то­ва­ний
Зубами скре­го­че,
Недобитка то­ва­ри­ша
Зарізати хо­че!
А меж ни­ми, за­пек­ли­ми,
В кай­да­ни уб­ра­ний
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінча­ний!
В муці, в ка­торзі не про­сить,
Не пла­че, не стог­не!
Раз доб­ром нагріте сер­це
Вік не про­хо­ло­не!
А де ж твої ду­ми, ро­жевії квіти,
Доглядані, смілі, ви­ко­хані діти,
Кому ти їх, дру­же, ко­му пе­ре­дав?
Чи, мо­же, навіки в серці по­хо­вав?
О, не хо­вай, бра­те! роз­сип їх, роз­ки­дай!
Зійдуть, і рос­ти­муть, і у лю­ди вий­дуть!
Чи ще ми­тарст­во? чи вже бу­де?
Буде, бу­де, бо хо­лод­но,
Мороз ро­зум бу­дить.
І знов ле­чу.
Земля чорніє,
Дрімає ро­зум, сер­це мліє.
Дивлюся: ха­ти над шля­ха­ми
Та го­роді: з сто­ма церк­ва­ми,
А в го­ро­дах, мов жу­равлі,
Замуштрували мос­калі;
Нагодовані, обуті
І кай­да­на­чи окуті,
Муштруються… Далі гля­ну:
У до­лині, мов у ямі,
На баг­нищі го­род мріє;
Над ним хма­рою чорніє
Туман тяж­кий… Долітаю -
То го­род безк­раїй.
Чи то ту­рецький,
Чи то німецький,
А мо­же, те, що й мос­ковський.
Церкви, та па­ла­ти,
Та па­ни пу­заті,
І ні однісінької ха­ти.
Смеркалося… огонь ог­нем
Кругом за­па­ла­ло,
Аж зля­кавсь я… «Ура! ура!
Ура!» - зак­ри­ча­ли.
«Цу-цу, дурні! сха­меніться!
Чого се ви раді!
Що го­ри­те?» - «Экой хо­хол!
Не зна­ет па­ра­ду.
У нас па­рад! сам из­во­лит
Сегодни гу­ля­ти!»
«Та де ж во­на, тая ця­ця?»
«Бон ви­дишь - па­ла­ты».
Штовхаюсь я; аж зем­ля­чок,
Спасибі, приз­нав­ся,
З ци­но­ви­ми ґудзи­ка­ми:
«Де ты здесь узял­ся?»
«З Ук­раїни». - «Так як же ты
Й го­во­рыть не вмиєш
По-здешему?» -
«Ба ні,- ка­жу,Го­во­рить умію.
Та не хо­чу».- «Экой чу­дак!
Я вси вхо­ды знаю,
Я тут слу­жу; ко­ли хо­чеш,
В дво­рец по­пи­та­юсь
Ввесты те­бе. Только, знаєш,
Мы, брат, прос­ви­щен­ны,
Не пос­ку­пись пол­тин­кою…»
Цур тобі, мер­зен­ний
Каламарю… І зро­бив­ся
Я зно­ву нез­ри­мий
Та й проп­хав­ся у па­ла­ти.
Боже мій єди­ний!!
Так от де рай! уже на­що
Золотом об­литі
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сер­ди­тий,
Виступає; обок йо­го
Цариця не­бо­га,
Мов опеньок за­су­ше­ний,
Тонка, дов­го­но­га,
Та ще р;а ли­хо, сер­деш­не,
Хита го­ло­вою.
Так оце-то та бо­ги­ня!
Лишенько з то­бою.
А я, дур­ний, не ба­чив­ши
Тебе, ця­це, й ра­зу,
Та й повірив ту­по­ри­лим
Твоїм в рщо­ма­зам.
Ото дур­ний! а ще й би­тий!
На ка­ток повірив
Москалеві. От і чи­тай,
І йми ти їм віри!
За бо­га­ми - панст­ва, панст­ва
В се­ребрі та златі!
Мов ка­ба­ни го­до­вані -
Пикаті, пу­заті!..
Аж потіють, та товп­ляться,
Щоб то ближ­че ста­ти
Коло са­мих: мо­же, вда­рять
Або ду­лю да­ти
Благовонять; хоч ма­леньку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під са­мую пи­ку.
І всі у ряд пос­та­ва­ли,
Ніби без'язикі -
Анітелень. Цар цвенькає;
А ди­во-ца­ри­ця,
Мов та чап­ля меж пта­ха­ми,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох по­ход­жа­ли
Мов сичі на­дуті,
Та щось ниш­ком роз­мов­ля­ли
Здалека не чу­ти -
О оте­честві, здається,
Та но­вих пет­ли­цях,
Та о мушт­рах ще новіших!..
А потім ца­ри­ця
Сіла мовч­ки на дзиґли­ку.
Дивлюсь, цар підхо­дить
До най­стар­шо­го… та в пи­ку
Його як за­то­пить!..
Облизався не­бо­ра­ка
Та мен­шо­го в пу­зо -
Аж за­гу­ло!.. а той собі
Ще мен­шо­го ту­за
Межи плечі; той мен­шо­го,
А мен­ший ма­ло­го,
А той дрібних, а дрібно­та
Уже за по­ро­гом
Як ки­неться по ули­цях,
Та й дівай міси­ти
Недобитків пра­вос­лав­них,
А ті го­ло­си­ти;
Та ве­ре­щать; та як рев­нуть:
«Гуля наш ба­тюш­ка, ґуля!
Ура!..ура!..ура! а, а, а…»
Зареготався я, та й годі;
А й ме­не дав­ну­ли
Таки доб­ре. Пе­ред світом
Усе те зас­ну­ло;
Тільки де-де пра­вос­лавні
По уг­лах стог­на­ли
Та, стог­ну­чи, за ба­тюш­ку
Господа бла­га­ли.
Сміх і сльози! От пішов я
Город ози­ра­ти.
Там ніч, як день. Див­лю­ся:
Палати, па­ла­ти
Понад ти­хою рікою;
А беріг уши­тий
Увесь ка­ме­нем. Ди­ву­юсь,
Мов не­са­мо­ви­тий!
Як то но­но зро­би­ло­ся
З ка­люжі та­кої
Таке ди­во… отут крові
Пролито людської -
І без но­жа. По тім боці
Твердиня й дзвіни­ця,
Мов та швай­ка за­гост­ре­на,
Аж чуд­но ди­виться.
І дзиггрі те­ленька­ють.
От я по­вер­та­юсь -
Аж кінь ле­тить, ко­пи­та­ми
Скелю роз­би­ває!
А на коні си­дить ох­ляп,
У свит - не свиті,
І без шап­ки. Якимсь лис­том
Голова по­ви­та.
Кінь ба­сує, от-от річку,
От… от… пе­рес­ко­чить.
А він ру­ку прос­тя­гає,
Мов світ увесь хо­че
Загарбати. Хто ж це та­кий?
От собі й чи­таю,
Що на скелі на­ко­ва­но:
Первому - Вто­рая
Таке ди­во нас­та­ви­ла.
Тепер же я знаю:
Це той Пер­вий що роз­пи­нав
Нашу Ук­раїну,
А Вто­рая до­ко­на­ла
Вдову си­ро­ти­ну.
Кати! ка­ти! лю­доїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взя­ли
На той світ з со­бою?
Тяжко, тяж­ко мені ста­ло,
Так, мов я чи­таю
Історія Ук­раїни.
Стою, за­ми­раю…
А тим ча­сом - ти­хо, ти­хо
Та сум­но співає
Щось та­кеє не­ви­ди­ме:
«Із го­ро­да із Глу­хо­ва
Полки вис­ту­па­ли
З зас­ту­па­ми на лінію,
А ме­не пос­ла­ли
На сто­ли­цю з ко­за­ка­ми
Наказним гетьма­ном!
О, бо­же наш ми­ло­сер­дий!
О, ца­рю по­га­ний,
Царю прок­ля­тий, лу­ка­вий,
Аспиде не­си­тий!
Що ти зро­бив з ко­за­ка­ми?
Болота за­си­пав
Благородними кос­тя­ми;
Поставив сто­ли­цю
На їх тру­пах ка­то­ва­них!
І в темній тем­ниці
Мене, вольно­го гетьма­на,
Голодом за­му­чив
У кай­да­нах. Ца­рю! ца­рю!
І бог не роз­лу­чить
Нас з то­бою. Кай­да­на­ми
Скованій зо мною
Навік-віки. Тяж­ко мені
Витать над Не­вою.
України да­ле­кої,
Може, вже не­має.
Полетів би, по­ди­вив­ся,
Так бог не пус­кає.
Може, Моск­ва ви­па­ли­ла
І Дніпро спус­ти­ла
В синє мо­ре, роз­ко­па­ла
Високі мо­ги­ли -
Нашу сла­ву. Бо­же ми­лий,
Зжалься, бо­же ми­лий».
Та й за­мовк­ло; див­лю­ся я:
Біла хма­ра криє
Сіре не­бо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хма­ра - біла пташ­ка
Хмарою спус­ти­лась
Над ца­рем тим му­сянд­жо­вим
І за­го­ло­си­ла:
«І ми ско­вані з то­бою,
Людоїде, змію!
На страішно­му на су­дищі
Ми бог і зак­риєм
Од очей твоїх не­си­тих.
Ти нас з Ук­раїни
Загнав, го­лих і го­лод­них,
У сніг на чу­жи­ну
Та й порізав; а з шкур на­ших
Собі баг­ря­ни­цю
Пошив жи­ла­ми твер­ди­ми
І зак­лав; сто­ли­цю
В новій рясі. По­ди­ви­ся:
Церкви та па­ла­ти!
Веселися, лю­тий ка­те,
Проклятий! прок­ля­тий!»
Розлетілись, роз­си­па­лись,
Сонечко вста­ва­ло.
А я сто­яв, ди­ву­вав­ся,
Та аж страш­но ста­ло.
Уже вбогі во­ру­ши­лись,
На труд поспіша­ли,
І мос­калі на роз­пут­тях
Уже мушт­ру­ва­лись.
Покрай улиць поспіша­ли
Заспані дівча­та,
Та не з до­му, а до­до­му!
Посилала ма­ти
На цілу ніч пра­цю­ва­ти,
На хліб за­роб­ля­ти.
А я стою, по­хи­лив­шись,
Думаю, га­даю,
Як то тяж­ко той на­сущ­ний
Люди за­роб­ля­ють.
От і братія сип­ну­ла
У се­нат пи­са­ти
Та підпи­су­вать - та дра­ти
І з батька, і бра­та.
А меж ни­ми і зем­ляч­ки
Де-де прог­ля­да­ють.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та ла­ють
Батьків своїх, що зма­леч­ку
Цвенькать не нав­чи­ли
По-німецькій,- а то те­пер
І кис­ни в чор­ни­лах!
П'явки! п'явки! мо­же, батько
Остатню ко­ро­ву
Жидам про­дав, по­ки вив­чив
Московської мо­ви.
Україно! Ук­раїно!
Оце твої діти,
Твої квіти мо­лодії,
Чорнилом по­литі,
Московською бле­ко­тою
В німецьких теп­ли­цях
Заглушені!.. Плач, Ук­рай­но!
Бездітна вдо­ви­це!
Піти ли­шень по­ди­виться
До ца­ря в па­ла­ти,
Що там ро­биться. При­ход­жу:
Старшина пу­за­та
Стоїть ря­дом; со­пе, хро­пе,
Та по­на­ду­ва­лось,
Як інди­ки, і на двері
Косо пог­ля­да­ло.
Аж ось во­ни й од­чи­ни­лись.
Неначе з бер­ло­ги
Медвідь виліз, лед­ве-лед­ве
Переносить но­ги;
Та оду­тий, аж по­синів:
Похмілля прок­ля­те
Його му­чи­ло. Як крик­не
На са­мих пу­за­тих -
Всі пу­заті до од­но­го
В зем­лю про­ва­ли­лись!
Він ви­лу­пив баньки з ло­ба -
І все зат­ру­си­лось,
Що ос­та­лось; мов ска­же­ний,
На мен­ших гу­кає -
І ті в зем­лю; він до дрібних
І ті про­па­да­ють!
Він до че­ляді - і че­лядь,
І че­лядь про­па­ла;
До мос­калів - мос­ка­ли­ки,
Тілько зас­тог­на­ло,
Пішли в зем­лю; ди­во див­не
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш бу­де,
Що бу­де ро­би­ти
Мій мед­ве­дик! Стоїть собі,
Голову по­ну­рив
Сіромаха. Де ж діла­ся
Медвежа на­ту­ра?
Мов ко­ше­ня, та­кий чуд­ний.
Я аж зісміявся.
Він і по­чув, та як зик­не,Я пе­ре­ля­кав­ся,
Та й про­ки­нувсь… Ота­ке-то
Приснилося ди­во.
Чудне якесь!.. та­ке тілько
Сниться юро­ди­вим
Та п'яни­цям. Не зди­вуй­те,
Брати любі, милі,
Що не своє роз­ка­зав вам,
А те, що прис­ни­лось.
8 іюля 1844, С.-Пе­тер­бург


* * * (У неділю не гу­ля­ла...)


У неділю не гу­ля­ла,
Та на шов­ки за­роб­ля­ла,
Та хус­ти­ну ви­ши­ва­ла,
Вишиваючи, співа­ла:
«Хустиночко ме­ре­жа­на,
Вишиваная,
Вигаптую, по­да­рую,
А він ме­не поцілує.
Хустино моя
Мальованая.
Здивуються вранці лю­ди,
Що в си­ро­ти хуст­ка бу­де
Мережаная,
Мальованая.
А я ко­су розплітаю,
З дру­жи­ною по­ход­жаю.
Доленько моя,
Матінко моя».
Отак во­на ви­ши­ва­ла
У вікон­це пог­ля­да­ла,
Чи не ре­вуть кру­то­рогі,
Чи не йде чу­мак з до­ро­ги.
Іде чу­мак з-за Ли­ма­ну
З чу­жим доб­ром, без­та­лан­ний,
Чужі ве­ли по­га­няє,
Поганяючи, співає:
«Доле моя, до­ле,
Чом ти не та­кая,
Як інші чу­жая?
Чи я п'ю, гу­ляю,
Чи си­ли не маю?
Чи до те­бе доріженьки
У сте­пу не знаю?
Чи до те­бе свої да­ри
Я не по­си­лаю? Є у ме­не да­ри -
Очі моі карі.
Молодую мою си­лу
Багаті ку­пи­ли;
Може, і дівчи­ну без ме­не
З іншим за­ру­чи­ли.
Навчи к ме­не, моя до­ле,
Гуляти нав­чи».
Та й зап­ла­кав сіро­ма­ха,
Степом іду­чи.
Ой зас­тог­нав си­вий пу­гач
В сте­пу на мо­гилі,
Зажурились чу­ма­ченьки,
Тяжко за­жу­ри­лись.
«Благослови, ота­ма­не,
Коло се­ла ста­ти,
Та по­не­сем то­ва­ри­ша
В се­ло при­ча­ща­ти».
Сповідали, при­ча­ща­ли
Й во­рож­ки пи­та­ли,
Не по­мог­ло… з незцілен­ним
В до­ро­гу ру­ша­ли.
Чи то пра­ця за­да­ви­ла
Молодую си­лу,
Чи то нудьга нев­си­пу­ща
Його з ніг зва­ли­ла.
Чи то лю­ди по­ро­би­ли
Йому, мо­ло­до­му,
Що при­вез­ли йо­го з До­ну
На возі до­до­му.
Благав бо­га, щоб дівчи­ну…
Хоч се­ло по­ба­чить.
Не доб­ла­гав… По­хо­ва­ли,
Ніхто й не зап­ла­че!
Поставили гро­ма­дою
Хрест над си­ро­тою
Й розійшли­ся… Як би­ли­на,
Як лист за во­дою,
Пішов ко­зак з сього світа,
Все заб­рав з со­бою.
А де ж тая мальова­на,
Шитая хус­ти­на?
А де ж тая ве­се­лая
Дівчина-дитина?!
На но­во­му хресті хуст­ку
Вітер розвіває,
А дівчи­на у чер­ниці
Косу розплітає.
18 ок­тяб­ря 1844, С.-Пе­тер­бург


* * * (Чого мені тяж­ко, чо­го мені нуд­но...)


Чого мені тяж­ко, чо­го мені нуд­но,
Чого сер­це пла­че, ри­дає, кри­чить,
Мов ди­тя го­лод­не? Сер­це моє труд­не,
Чого ти ба­жаєш, що в те­бе бо­лить?
Чи пи­ти, чи їсти, чи спа­тоньки хо­чеш?
Засни, моє сер­це, навіки зас­ни,
Невкрите, роз­би­те,- а люд навісний
Нехай ска­женіє… Зак­рий, сер­це, очі.
13 но­яб­ря 1844, С.-Пе­тер­бург


* * * (Заворожи мені, волх­ве...)


Заворожи мені, волх­ве,
Друже си­во­усий!
Ти вже сер­це за­пе­ча­тав,
А я ще бо­юся.
Боюся ще по­горілу
Пустку руй­ну­ва­ти,
Боюся ще, мій го­лу­бе,
Серце по­хо­ва­ти.
Може, вер­неться надія
З тією во­дою
Зцілющою й жи­ву­щою,
Дрібною сльозою -
Може, вер­неться з-за світа
В пуст­ку зи­му­ва­ти,
Хоч все­ре­дині обілить
Горілую ха­ту. І ви­то­пить, і нагріє,
І світло засвітить…
Може, ще раз про­ки­нуться
Мої ду­ми-діти.
Може, ще раз по­мо­лю­ся,
З дітка­ми зап­ла­чу.
Може, ще раз сон­це прав­ди
Хоч крізь сон по­ба­чу…
Стань же: бра­том, хоч оду­ри.
Скажи, що ро­би­ти:
Чи мо­ли­тись, чи жу­ри­тись,
Чи тім'я роз­би­ти??!
13 де­каб­ря 1844, С.-Пе­тер­бург


ГОГОЛЮ


За ду­мою ду­ма роєм вилітає,
Одна да­вить сер­це, дру­га роз­ди­рає,
А тре­тяя ти­хо, ти­хе­сенько пла­че
У са­мо­му серці, мо­же, й бог не по­ба­чить.
Кому ж її по­ка­жу я,
І хто тую мо­ву
Привітає, уга­дає
Великеє сло­во?
Всі ог­лух­ли - по­хи­ли­лись
В кай­да­нах… бай­ду­же…
Ти смієшся, а я пла­чу,
Великий мій дру­же.
А що вро­дить з то­го пла­чу?
Богилова, бра­те…
Не за­ре­вуть в Ук­раїні
Вольнії гар­ма­ти.
Не заріже батько си­на,
Своєї ди­ти­ни,
За честь, сла­ву, за бра­терст­во,
За во­лю Вкраїни.
Не заріже - ви­ко­хає
Та й про­дасть в різни­цю
Москалеві. Це б то, ба­чиш,
Лепта удо­виці
Престолові-отечеству
Та німоті пла­та.
Нехай, бра­те. А ми бу­дем
Сміяться та пла­кать.
30 де­каб­ря 1844, С.-Пе­тер­бург


* * * (Не за­ви­дуй ба­га­то­му...)


Не за­ви­дуй ба­га­то­му:
Багатий не знає
Ні при­язні, ні лю­бові -
Він все те най­має.
Не за­ви­дуй мо­гу­чо­му,
Бо той зас­тав­ляє.
Не за­ви­дуй і слав­но­му:
Славний доб­ре знає,
Що не йо­го лю­ди люб­лять,
А ту тяж­ку сла­ву,
Що він тяж­ки­ми сльоза­ми
Вилив на за­ба­ву.
А мо­лоді як зійдуться,
Та лю­бо, та ти­хо,
Як у раї,- а ди­виш­ся:
Ворушиться ли­хо.
Не за­ви­дуй же ніко­му,
Дивись кру­гом се­бе:
Нема раю на всій землі,
Та не­ма й на небі.
4 ок­тяб­ря 1845, Мир­го­род


* * * (Не же­ни­ся на ба­гатій...)


Не же­ни­ся на ба­гатій,
Бо ви­же­не з ха­ти,
Не же­ни­ся на убогій,
Бо не бу­деш спа­ти.
Оженись на вольній волі,
На ко­зацькій долі:
Яка бу­де, та­ка й бу­де,
Чи го­ла, то й го­ла.
Та ніхто не до­ку­чає
І не роз­ва­жає -
Чого бо­лить і де бо­лить,
Ніхто не пи­тає.
Удвох, ка­жуть, і пла­ка­ти
Мов лег­ше не­на­че;
Не по­ту­рай: лег­ше пла­кать,
Як ніхто не ба­чить.
4 ок­тяб­ря 1845, Мир­го­род


ЄРЕТИК

Шафарикові


Запалили у сусіда
Нову доб­ру ха­ту
Злі сусіди; нагріли­ся
Й по­ля­га­ли спа­ти,
І за­бу­ли сірий попіл
По вітру розвіять.
Лежить попіл на роз­путті,
А в по­пелі тліє
Іскра вог­ню ве­ли­ко­го.
Тліє, не вга­сає,
Жде підпа­лу, як той мес­ник,
Часу до­жи­дає,
Злого ча­су. Тліла іскра,
Тліла, до­жи­да­ла
На роз­путті ши­ро­ко­му,
Та й гас­ну­ти ста­ла.
Отак німо­та за­па­ли­ла
Велику ха­ту. І сім'ю,
Сім'ю слав'ян роз'єди­ни­ла
І ти­хо, ти­хо упус­ти­ла
Усобищ лю­тую змію.
Полилися ріки крові,
Пожар за­га­си­ли.
А німчи­ки по­жа­ри­ще
Й си­рот розділи­ли.
Виростали у кай­да­нах
Слав'янськії діти
І за­бу­ли у не­волі,
Що во­ни на світі!
А на давнім по­жа­рищі
Іскра братст­ва тліла,
Дотлівала, до­жи­да­ла
Рук твер­дих та смілих,
І дож­да­лась…
Прозрів єси
В по­пелі гли­бо­ко
Огонь доб­рий смілим сер­цем,
Смілим орлім оком!
І засвітив, лю­бо­муд­ре,
Світоч прав­ди, волі…
І слав'ян сім'ю ве­ли­ку
Во тьмі і не­волі
Перелічив до од­но­го,
Перелічив тру­пи,
А не слав'ян. І став єси
На ве­ли­ких ку­пах,
На роз­путті всесвітньому Ієзекіїлем,
І - о, ди­во! - тру­пи вста­ли
І очі розк­ри­ли,
І брат з бра­том об­ня­ли­ся
І про­го­во­ри­ли
Слово ти­хої лю­бові
Навіки і віки!
І по­тек­ли в од­но мо­ре
Слав'янськії ріки!
Слава тобі, лю­бо­муд­ре,
Чеху-слав'янине!
Що не дав ти по­то­ну­ти
В німецькій пу­чині
Нашій правді. Твоє мо­ре
Слав'янськеє, но­ве!
Затого вже бу­де пов­не,
І поп­ли­ве чо­вен
З ши­ро­ки­ми вітри­ла­ми
І з доб­рим кор­ми­лом,
Попливе на вольнім морі,
На ши­ро­ких хви­лях.
Слава тобі, Ша­фа­ри­ку,
Вовіки і віки!
Що звів єси в од­но мо­ре
Слав'янськії ріки!
Привітай же в своїй славі
І мою убо­гу
Лепту-думу не­муд­рую
Про че­ха свя­то­го,
Великого му­че­ни­ка,
Про слав­но­го Гу­са!
Прийми, от­че. А я ти­хо
Богу по­мо­лю­ся,
Щоб усі слав'яне ста­ли
Добрими бра­та­ми,
І си­на­ми сон­ця прав­ди,
І єре­ти­ка­ми
Отакими, як Конс­танцький
Єретик ве­ли­кий!
Мир ми­рові по­да­ру­ють
І сла­ву вовіки!
22 но­яб­ря 1845, в Пе­ре­яс­лаві


Камень, его же неб­ре­го­ша зиж­ду­щии, сей бысть во гла­ву уг­ла: от гос­по­да бысть сей, й єсть ди­вен во оче­сех на­ших.

Псалом 117. стих 22


«Кругом неп­рав­да і не­во­ля,
Народ за­му­че­ний мов­чить.
І на апос­тольськім прес­толі
Чернець го­до­ва­ний си­дить.
Людською кровію шин­кує
І рай у най­ми од­дає!
Небесний ца­рю! суд твій всує,
І всує царствіє твоє.
Розбойники, лю­доїди
Правду по­бо­ро­ли,
Осміяли твою сла­ву,
І си­лу, і во­лю.
Земля пла­че у кай­да­нах,
Як за дітьми ма­ти.
Нема ко­му роз­ку­ва­ти,
Одностайне ста­ти
За єван­геліє прав­ди,
За темнії лю­де!
Нема ко­му! бо­же! бо­же!
Чи то ж і не бу­де?
Ні, нас­та­не час ве­ли­кий
Небесної ка­ри.
Розпадуться три ко­ро­ни
На гордій тіарі!
Розпадуться! Бла­гос­ло­ви
На месть і на му­ки,
Благослови мої, бо­же,
Нетвердії ру­ки!»
Отак у келії прав­ди­вий
Іван Гус ду­мав розірвать
Окови адові!.. і ди­во,
Святеє ди­во по­ка­зать
Очам нез­ря­щим. «По­бо­рюсь…
За ме­не бог!.. да со­вер­шиться!»
І в Віфліємськую кап­ли­цю
Пішов мо­литься доб­рий Гус.
«Во ім'я гос­по­да Хрис­та,
За нас розп'ято­го на древі,
І всіх апос­толів свя­тих,
Петра і Пав­ла особ­ли­ве,
Ми розрішаємо гріхи
Святою бул­лою сією Ра­бині божій…»
«Отій самій,
Що во­ди­ли по ули­цях
В Празі по­зав­чо­ра;
Отій самій, що хи­ля­лась
По шин­ках, по стай­нях,
По чер­не­чих пе­ре­хо­дах,
По келіях п'яна!
Ота са­ма за­ро­би­ла
Та бул­лу ку­пи­ла -
Тепер свя­та!.. Бо­же! бо­же!
Великая си­ло!
Великая сла­во! зглянься на лю­дей!
Одпочинь од ка­ри у світло­му раї!
За що про­па­да­ють? за що ти ка­раєш
Своїх і по­кор­них і доб­рих дітей?
За що зак­рив їх добрі очі
І вольний ро­зум оку­вав
Кайданами ли­хої ночі!..
Прозріте, лю­ди, день нас­тав!
Розправте ру­ки, змий­те лу­ду.
Прокиньтесь, че­хи, будьте лю­ди,
А не посміши­ще чен­цям!
Розбойники, ка­ти в тіарах
Все по­то­пи­ли, все взя­ли,
Мов у Мос­ковії та­та­ре,
І нам, сліпим, пе­ре­да­ли
Свої дог­ма­ти!.. кров, по­жа­ри,
Всі зла на світі, вой­ни, чва­ри,
Пекельних мук безк­раїй ряд…
І по­вен Рим бай­ст­рят!
От їх дог­ма­ти і їх сла­ва.
То яв­на сла­ва… А те­пер
Отим по­ло­же­но конг­ла­вом:
Хто без свя­тої бул­ли вмер -
У пек­ло прос­то; хто ж зап­ла­тить
За бул­лу вдвоє - ріж хоч бра­та,
Окроме па­пи і чен­ця,
І в рай іди! Ко­нець кон­цям!
У злодія вже злодій кра­де,
Та ще й у церкві. Га­ди! га­ди!
Чи на­пи­ли­ся ви, чи ні
Людської крові?.. Не мені,
Великий гос­по­ди, прос­то­му,
Судить ве­ликії діла
Твоєї волі. Лю­та зла
Не дієш без ви­ни ніко­му.
Молюся: гос­по­ди, по­ми­луй,
Спаси ти нас, свя­тая си­ло,
Язви язик мій за ху­ли,
Та яз­ви ми­ра ізціли.
Не дай зну­ща­ти­ся лу­ка­вим
І над твоєю вічно-сла­вой,
Й над на­ми, прос­ти­ми людьми!..»
І пла­кав Гус, мо­лит­ву дія,
І тяж­ко пла­кав. Люд мов­чав
І ди­ву­вав­ся: що він діє,
На ко­го ру­ку підійма!
«Дивіться, лю­де: осьде бул­ла,
Що я чи­тав…» - і по­ка­зав
Перед на­ро­дом. Всі здрог­ну­ли:
Іван Гус бул­лу розідрав!!
Із Віфліємської кап­лиці
Аж до всесвітньої сто­лиці
Луна, го­го­чу­чи, нес­лась.
Ченці хо­ва­ються… Мов ка­ра,
Луна в конг­лаві од­да­лась,
І по­хи­ли­ла­ся тіара!
Зашипіли, мов га­дю­ки,
Ченці в Ватікані,
Шепочеться Авіньйо­на
З римськи­ми чен­ця­ми,
Шепочуться ан­ти­па­пи,
Аж стіни тря­суться
Од ше­по­ту. Кар­ди­на­ли,
Як га­дю­ки, в'ються
Круг тіари. Та ни­щеч­ком,
Мов ко­ти, гри­зуться
За ми­ше­ня… Та й як па­ки?
Однієї шку­ри
Така си­ла… а м'яси­ва!!!
Аж здриг­ну­ли му­ри,
Як зга­да­ли, що у Празі
Загелкали гу­си
Та з ор­ла­ми ле­тять биться…
Конглав сха­ме­нув­ся,
Зібрав ра­ду. По­ло­жи­ли
Одностайне ста­ти
Против Гу­са. І в Конс­танці
Всіх во­рон скли­ка­ти!
Та сте­рег­ти яко­мо­га
І звер­ху, і здо­лу,
Щоб не втек­ла сіра пта­ха
На слав'янське по­ле.
Як та га­лич по­ле кри­ла -
Ченці по­ва­ли­ли
До Конс­тан­ця; сте­пи, шля­хи,
Мов са­ра­на, вкри­ли
Барони, гер­цо­ги і дю­ки,
Псарі, ге­рольди, шин­карі,
І тру­ба­ду­ри (коб­зарі),
І шля­хом військо, мов га­дю­ки.
За гер­цо­ги­ня­ми німо­та;
Хто з со­ко­ла­ми на ру­ках,
Хто пішки, вер­хи на ос­лах -
Так аж ки­шить! все на охо­ту,
Мов гад у ірій, поспіша!
О, че­ху! де твоя ду­ша??
Дивись, що си­ли по­ва­ли­ло -
Мов са­ра­ци­на во­ювать
Або ве­ли­ко­го Аттілу! '
У Празі глу­хо го­мо­нять,
І це­са­ря, і Вя­чес­ла­ва,
І той со­бор ти­ся­чог­ла­вий
Уголос ла­ють! Не хо­тять
Пускать в Конс­танц Іва­на Гу­са!
«Жив бог! жи­ва ду­ша моя!
Брати, я смерті не бо­юся!
Я до­ка­жу отим зміям,
Я вир­ву їх не­си­те жа­ло!..»
І че­хи Гу­са про­вод­жа­ли,
Мов діти батька…
Задзвонили у Конс­танці
Рано в усі дзво­ни.
Збиралися кар­ди­на­ли,
Гладкі та чер­воні,
Мов бу­гаї в за­го­ро­ду,
І пре­латів ла­ва.
І три па­пи, і ба­ронст­во,
І вінчані гла­ви;
Зібралися, мов іуди
На суд не­чес­ти­вий
Против Хрис­та. Сва­ри, гомін,
То ре­ве, то виє,
Як та ор­да у та­борі
Або жи­ди в школі…
І - всім ра­зом заціпи­ло!..
Мов кедр се­ред по­ля
Ливанського,- у кай­да­нах
Став Гус пе­ред ни­ми!
І оки­нув не­чес­ти­вих
Орліми очи­ма.
Затрусились, побіліли,
Мовчки ози­ра­ли
Мученика. «Чо­го ме­не -
Чи на прю поз­ва­ли?
Чи ди­виться на кай­да­ни??»
«Мовчи, че­ше смілий…» -
Гадюкою за­шипіли,
Звіром за­ревіли.
«Ти єре­тик! ти єре­тик!
Ти сієш роз­ко­ли!
Усобища розвіваєш,
Святійшої волі -
Не прий­маєш…»
- «Одно сло­во!»
«Ти бо­гом прок­ля­тий!
Ти єре­тик! ти єре­тик!..
Ревіли пре­ла­ти.Ти усоб­ник!..»
- «Одно сло­во».
«Ти всіми прок­ля­тий!..»
Подивився Гус на па­пи
Та й вий­шов з па­ла­ти!..
«Побороли! по­бо­ро­ли!» -
Мов обе­леніли.
«Автодафе! ав­то­да­фе!..» -
Гуртом за­ревіли. І цілу ніч бен­ке­то­ва­ли
Ченці, ба­ро­ни… всі пи­ли
І, п'яні, Гу­са прок­ли­на­ли,
Аж по­ки дзво­ни за­гу­ли. І світ нас­тав…
Ідуть мо­литься
Ченці за Гу­са.
З-за го­ри
Червоне сон­це аж го­рить.
І сон­це хо­че по­ди­виться,
Що бу­дуть з пра­вед­ним тво­рить?!
Задзвонили в усі дзво­ни,
І по­ве­ли Гу­са
На Гол­го­фу у кай­да­нах.
І не стре­пе­нув­ся…
Перед ог­нем; став на йо­му
І мо­лит­ву діє:
«О, гос­по­ди ми­ло­сер­дий,
Що я за­подіяв
Оцим лю­дям? твоїм лю­дям!
За що ме­не су­дять!
За що ме­не роз­пи­на­ють?
Люди! добрі лю­ди!
Молітеся!.. не­по­винні
- І з ва­ми те бу­де!
Молітеся! люті звірі
Прийшли в овніх шку­рах
І па­зурі роз­пус­ти­ли…
Ні го­ри, ні му­ри
Не схо­ва­ють. Розіллється
Червонеє мо­ре
Крові! крові з дітей ва­ших.
О, го­ре! о, го­ре!
Онде во­ни! в яс­них ри­зах.
Їх лютії очі…
Уже крові…» - Па­ли! па­ли!..»
«Крові! крові хо­чуть!
Крові ва­шої!..» - і ди­мом
Праведного вкри­ло.
«Молітеся! моліте­ся!
Господи, по­ми­луй,
Прости ти їм, бо не зна­ють!..»
Та й не чу­ти ста­ло!
Мов со­ба­ки, ко­ло ог­ню
Кругом ченці ста­ли -
Боялися, щоб не виліз
Гадиною з жа­ру
Та не по­вис на ко­роні
Або на тіарі.
Погас огонь, ду­нув вітер
І попіл розвіяв. І ба­чи­ли на тіарі
Червоного змія
Прості лю­де. Пішли ченці
Й Te­de­um співа­ли,
Розійшлися по тра­пе­зах
І тра­пе­зу­ва­ли
І день і ніч, аж по­пух­ли.
Малою сім'єю
Зійшлись че­хи, взя­ли землі
З-під кост­ра і з нею
Пішли в Пра­гу. Отак Гу­са
Ченці осу­ди­ли,
Запалили… та бо­жо­го
Слова не спа­ли­ли,
Не вга­да­ли, що ви­ле­тить
Орел із-за хма­ри
Замість гу­ся і розк­лює
Високу тіару.
Байдуже їм, роз­летілись,
Мов тії во­ро­ни,
З кро­ва­во­го то­го свя­та.
Ченці і ба­ро­ни
Розвернулись у бу­дин­ках
І гад­ки не ма­ють -
Бенкетують та інко­ли Te­de­um співа­ють.
Все зро­би­ли… Пост­ри­вай­те!
Он над го­ло­вою
Старий Жиж­ка з Та­бо­ро­ва
Махнув бу­ла­вою.
10 ок­тяб­ря 1845, с. Марь­ин­с­кое


НЕВОЛЬНИК. Поема


Посвященіє

Думи мої мо­лодії -
Понурії діти,
І ви ме­не по­ки­ну­ли!..
Пустку на­то­пи­ти
Нема ко­му… Ос­тав­ся я,
Та не си­ро­тою,
А з то­бою, мо­ло­дою,
Раю мій, по­кою,
Моя зо­ре досвітняя,
Єдиная ду­мо
Пречистая!.. Ти ви­таєш…
Як у то­го Ну­ми
Тая німфа Егерія,
Так ти, моя зо­ре,
Просіяєш на­до мною,
Ніби за­го­во­риш,
Усміхнешся… Див­лю­ся я -
Нічого не ба­чу…
Прокинуся… сер­це пла­че -
І очі зап­ла­чуть.
Спасибі, зіронько!..
Минає
Неясний день мій; вже смер­кає;
Над го­ло­вою вже не­се
Свою нек­ле­па­ную ко­су
Косар не­пев­ний… Мовч­ки ско­сить,
А там - і слід мій за­не­се
Холодний вітер… Все ми­нає!..
Згадаєш, мо­же, мо­ло­дая,
Вилиту сльоза­ми
Мою ду­му і ти­хи­ми,
Тихими ре­ча­ми
Проговориш: «Я лю­би­ла
Його на сім світі
Й на тім світі лю­би­ти­му…»
О мій ти­хий світе,
Моя зо­ре вечірняя!
Я бу­ду ви­та­ти
Коло те­бе і за те­бе
Господа бла­га­ти!
Той блу­кає за мо­ря­ми,
Світ пе­ре­ход­жає,
Долі-доленьки шу­кає -
Немає, не­має…
Мов умер­ла; а той рветься
З усієї си­ли
За до­лею… от-от дог­нав
І - бе­бех в мо­ги­лу!
А в іншо­го сіро­ма­хи
Ні ха­ти, ні по­ля,
Тільки тор­ба, а з тор­би­ни
Виглядає до­ля,
Мов ди­тин­ка; а він її
Лає, прок­ли­нає
І за чверт­ку зак­ла­дає -
Ні, не по­ки­дає!
Як реп'ях той, уче­питься
За ла­тані по­ли
Та й зби­рає ко­ло­соч­ки
На чу­жо­му полі,
А там - сно­пи, а там - скир­ти,
А там - у па­ла­тах
Сидить собі сіро­ма­ха,
Мов у своїй хаті.
Такая-то до­ля тая,
Хоч і не шу­кай­те:
Кого схо­че - са­ма най­де,
У ко­лисці най­де.
Ще на Ук­раїні ве­селі
І вольнії пи­ша­лись се­ла
Тойді, як пра­вед­но жи­ли
Старий ко­зак і діток двоє…
Ще за гетьман­щи­ни ста­рої
Давно се діялось ко­лись.
Так, ко­ло по­луд­ня, в неділю,
Та на зе­ле­них ще й свят­ках,
Під ха­тою в со­рочці білій
Сидів, з бан­ду­рою в ру­ках,
Старий ко­зак.
«І так і сяк!
(Старий міркує, роз­мов­ляє).
І тре­ба б,- ка­же,- й тро­хи шко­да.
А тре­ба бу­де: два-три го­да
Нехай по світу по­гу­ляє
Та сам своєї по­шу­кає,
Як я шу­кав ко­лись… Яри­но!
А де Сте­пан?» - «А он під ти­ном,
Неначе вко­па­ний, стоїть».
«А я й не ба­чу! А ідіть
Лишень сю­да, та йдіть обоє…
Ануте, діти, ота­кої!»
І вшква­рив по стру­нах.
Старий грає, а Яри­на
З Сте­па­ном тан­цює;
Старий грає, при­мов­ляє,
Ногами туп­цює.
«Якби мені ли­ха та ли­ха,
Якби мені свекрівонька ти­ха.
Якби мені чо­ловік мо­ло­дий,
До дру­гої не хо­див, не лю­бив.
Ой гоп, чи­ки-чи­ки,
Та чер­воні че­ре­ви­ки,
Та троїсті му­зи­ки,
Од віку до віку
Я лю­би­ла б чо­ловіка!»
«Ой гоп, за­хо­дивсь,
Зробив ха­ту, оже­нивсь,
І піч за­то­пив,
І ве­че­рять на­ва­рив».
«Ануте, діти, ота­кої!»
І ста­рий підняв­ся,
Як уда­рить, як ушк­ва­рить,
Аж у бо­ки взяв­ся.
«Чи так, чи не так,
Уродив пас­тер­нак,
А пет­руш­ку
Криши в юш­ку -
Буде смак, бу­де смак!
Ой так, та­ки-так,
Оженився ко­зак,
Кинув ха­ту І кімна­ту
Та й по­тяг у бай­рак».
«Ні, не та­ка вже, підтоп­та­лась
Стара моя си­ла,
Утомився… А все це ви
Так роз­во­ру­ши­ли.
О бо­дай вас! Що то літа?
Ні, вже не до ла­ду…
Минулося. Іди ли­шень
Полудновать ла­годь.
Гуляючи, як той ка­зав,
Шматок хліба з'їсти.
Іди ж, до­ню… А ти, си­ну,
Послухаєш вісти.
Сідай ли­шень. Як уби­ли
Твого батька Йва­на
В Шля­хет­чині, то ти ще був
Маленьким, Сте­па­не.
Ще й не ла­зив».- «То я не син?
Я чу­жий вам, та­ту?»
«Та не чу­жий, стри­вай ли­шень.
От умер­ла й ма­ти,
Таки твоя, а я й ка­жу
Покойній Ма­рині,
Моїй жінці: «А що,- ка­жу,
Возьмем за ди­ти­ну?»
Тебе б оце. «Доб­ре,- ка­же
Покойна Ма­ри­на,
Чому не взять?» Взя­ли те­бе
Ми та й спа­ру­ва­ли
З Яри­ноч­кою до­ку­пи…
А те­пер ос­та­лось
Ось що ро­бить. Ти на літі,
І Яри­на зріє.
Треба бу­де лю­дей шу­кать
Та що-не­будь діять.
Як ти ска­жеш?» - «Я не знаю,
Бо я ду­мав теє…»
«Що Яри­на сест­ра тобі?
А во­но не теє,
Воно прос­то, любіте­ся,
Та й з бо­гом до шлю­бу.
А по­ки що, тре­ба бу­де
І на чужі лю­де
Подивитись, як там жи­вуть,
Чи орють,
Чи не на ора­но­му сіють,
А прос­то жнуть
І не­мо­ло­че­неє віють,
Та як і ме­лють, і їдять -
Все тре­ба знать.
Так от як, дру­же, тре­ба в лю­де
На рік, на два піти
У най­ми­ти;
Тойді й по­ба­чи­мо, що бу­де.
Бо хто не вміє за­ро­бить,
То той не вміти­ме й по­жить.
А ти як ду­маєш, не­бо­же?
Не ду­май, ко­ли хо­чеш знать,
Де луч­че ли­хом тор­гу­вать,
Іди ти в Січ. Як бог по­мо­же,
Там наїси­ся всіх хлібів,
Я їх чи­ма­ло по­поїв,
І досі нуд­но, як зга­даю!
Коли здо­бу­деш - при­не­сеш,
А ко­ли згу­биш - по­жи­веш
Моє доб­ро, то хоч зви­чаю
Козацького на­бе­реш­ся
Та по­ба­чиш світа,
Не та­ко­го, як у бурсі,
А живі мисліте л
З то­ва­рист­вом про­чи­таєш,
Та по-мо­ло­де­чи
Будеш бо­гу мо­ли­ти­ся,
А не по-чер­не­чи
Харамаркать. Отак, си­ну,
Помолившись бо­гу,
Осідлаєм бу­ла­но­го,
Та й гай­да в до­ро­гу!
Ходім ли­шень по­луд­но­вать.
Чи ти вже, Яри­но,
Змайструвала нам що-не­будь?
Отаке-то, си­ну…»
«Уже, та­точ­ку!» - оз­ва­лась
Із ха­ти Яри­на.
Не їсться, не п'ється, і сер­це не б'ється,
І очі не ба­чать, не чуть го­ло­ви!
Замість шмат­ка хліба за ку­холь бе­реться.
Дивиться Яри­на та ниш­ком сміється.
«Що се йо­му ста­ло? Ні їсти, ні пить -
Нічого не хо­че! Чи не за­не­ду­жав?»
«Братику Сте­па­не, що в те­бе бо­лить?» -
Ярина пи­тає. Ста­ро­му бай­ду­же,
Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать,
А сіяти тре­ба,- ста­рий про­мов­ляє
Нібито до се­бе.- Ану­мо вста­вать,
До ве­черні, мо­же, ще пош­кан­ди­баю.
А ти, Сте­па­не, ля­жеш спать,
Бо завт­ра ра­но тре­ба встать
Та ко­ня сідлать».
«Степаночку, го­луб­чи­ку!
Чого се ти пла­чені?
Усміхнися, по­ди­ви­ся,
Хіба ти не ба­чиш,
Що й я пла­чу? Роз­сер­див­ся
Бог знає на ко­го
Та й зо мною не го­во­рить.
Утечу, єй-бо­гу,
Та й схо­ва­юсь у бур'яні…
Скажи-бо, Сте­па­не,
Може, й справді нез­ду­жаєш?
Я зілля дос­та­ну,
Я побіжу за ба­бою…
Може, це з пристріту?»
«Ні, Яри­но, моє сер­це,
Мій ро­же­вий квіте!
Я не брат тобі, Яри­но,
Я завт­ра по­ки­ну
Тебе й батька, на чу­жині
Де-небудь за­ги­ну,
А ти ме­не й не зга­даєш,
Забудеш, Яри­но,
Свого бра­та…»
- «Схаменися! Єй-бо­гу, з пристріту!
Я не сест­ра? Хто ж оце я?
О бо­же мін, світе!
Що тут діять? Батька не­ма,
А він за­не­ду­жав,
Та ще й ум­ре. О, бо­же мій!
А йо­му бай­ду­же,
Мов сміється. Сте­па­ноч­ку,
Хіба ти не знаєш,
Що без те­бе і та­точ­ка
І ме­не не ста­не?»
«Ні, Яри­но, я не ки­ну,
А тілько поїду
Недалеко. А на той рік
Я до вас приїду
З ста­рос­та­ми - за то­бою
Та за руш­ни­ка­ми…
Чи по­даєш?» - «Та цур тобі
З ти­ми ста­рос­та­ми,
Ще й жар­тує!»
- «Не жар­тую, Єй-бо­гу, Яри­но,
Не жар­тую!..»
- «Та це й справді
Ти завт­ра по­ки­неш
Мене й батька? Не жар­туєш?
Скажи-бо, Сте­па­не,
Хіба й справді не сест­ра я?»
«Ні, моє ко­хан­ня,
Моє сер­це!»
- «Бо­же ж ти мій!
Чому я не зна­ла?
Була б те­бе не лю­би­ла
І не цілу­ва­ла…
Ой, ой! со­ром! Геть од ме­не!
Пусти ме­не! Ба­чиш,
Який доб­рий! Та пус­ти-бо!
Єй-богу, зап­ла­чу».
І зап­ла­ка­ла Яри­на,
Як тая ди­ти­на.
І крізь сльози про­мов­ля­ла:
«Покине! по­ки­не!»
Як той явір над во­дою,
Степан по­хи­лив­ся,
Щирі сльози ко­зацькії
В серці за­пек­ли­ся,
Мов у пеклі. А Яри­на
То кле­не, то про­сить,
То за­мовк­не, по­ди­виться,
І знов за­го­ло­сить.
Незчулися, як смерк­ло­ся;
І сест­ру, і бра­та,
Ніби ско­ва­них до­ку­пи,
Застав батько в хаті.
І світ нас­тав, а Ярині
Не спиться,- ри­дає.
Уже Сте­пан із кри­ниці
Коня на­пу­ває.
Й во­на з відра­ми побігла -
Ніби за во­дою
До кри­ниці. А тим ча­сом
Запорозьку зброю
Старий виніс із ко­мо­ри,
Дивиться, радіє,
Приміряє, ніби зно­ву
Старий мо­лодіє.
Та й зап­ла­кав. «Зброє моя,
Зброє зо­ло­тая!..
Літа мої мо­лодії,
Сило мо­ло­дая!
Послужи, моя ти зброк,
Молодій ще силі,
Послужи йо­му так щи­ро,
Як мені слу­жи­ла!»
Вернулися од кри­ниці,
І Сте­пан сідлає
Коня, сво­го то­ва­ри­ша,
Й жу­пан надіває.
А Яри­на дає зброю,
На по­розі стоя;
Степан її надіває,
Та пла­чуть обоє.
І шаб­лю­ка, мов га­дю­ка,
Й ра­ти­ще-дрю­чи­на,
Й са­мо­пал се­мип'яден­ний
Повис за пле­чи­ма.
Аж зомліла, як узріла;
І ста­рий зап­ла­кав,
Як по­ба­чив на ко­неві
Такого юна­ка.
Веде ко­ня за по­во­ди
Та пла­че Яри­на;
Старий батько іде ря­дом,
Научає си­на:
Як у війську про­бу­ва­ти,
Старшин ша­ну­ва­ти,
Товариство по­ва­жа­ти,
В та­бор не хо­ва­тись.
«Нехай те­бе бог зас­ту­пить!»
Як за се­лом ста­ли,
Сказав батько, та всі троє
Разом за­ри­да­ли.
Степан гук­нув, і ку­ря­ва
Шляхом підня­ла­ся.
«Не ба­ри­ся, мій си­ноч­ку,
Швидше по­вер­тай­ся!» -
Сказав ста­рий. А Яри­на,
Мов тая яли­на
При до­лині, по­хи­ли­лась…
Мовчала Яри­на.
Тільки сльози ути­рає,
На шлях пог­ля­дає;
Із ку­ря­ви щось виг­ля­не
І знов про­па­дає;
Ніби шап­ка че­рез по­ле
Котиться, чорнів,
Пропадає, мо­шеч­кою
Тільки-тільки мріє,
Та й про­па­ло. Дов­го, дов­го
Стояла Яри­на
Та ди­ви­лась, чи не вир­не
Знову ко­ма­ши­на
Із ку­ря­ви. Не вир­ну­ла -
Пропала! І зно­ву
Заплакала Яри­ноч­ка
Та й пішла до­до­му.
Минають дні, ми­нає літо,
Настала осінь, ше­лес­тить
Пожовкле лис­тя, мов уби­тий
Старий під ха­тою си­дить,
Дочка нез­ду­жає Яри­на;
Його єди­ная ди­ти­на
Покинуть хо­че. З ким до­жить,
Добити віку віко­во­го?
Згадав Сте­па­на мо­ло­до­го,
Згадав свої благі літа,
Згадав та й зап­ла­кав
Багатий си­вий си­ро­та.
«В твоїх ру­ках все на світі,
Твоя всю­ди во­ля!
Нехай бу­де так, як хо­чеш,
Така моя до­ля»,
Старий ви­мо­вив і ниш­ком
Богу по­мо­лив­ся;
Та й пішов собі з-під ха­ти
В са­док по­хо­ди­ти.
І барвінком, і ру­тою,
І ряс­том квітчає
Весна зем­лю, мов дівчи­ну
В зе­ле­но­му гаї;
І со­неч­ко се­ред не­ба
Опинилось-стало,
Мов же­них той мо­ло­дую,
Землю ог­ля­да­ло,
І Яри­на вий­шла з ха­ти
На світ бо­жий гля­нуть,
Ледве вий­шла: усміхнеться,
То піде, то ста­не,
Розглядає, ди­вується,
Та лю­бо, та ти­хо,
Ніби вчо­ра на­ро­ди­лась…
А лю­теє ли­хо
В самім серці во­рух­ну­лось
І світ за­па­ли­ло.
Як би­ли­на підко­ше­на,
Ярина схи­ли­лась;
Як з квіточ­ки ро­са вранці,
Сльози по­ли­ли­ся.
Старий батько ко­ло неї,
Як дуб, по­хи­лив­ся.
Одужала Яри­ноч­ка,
Ідуть лю­де в Київ
Та в По­чаїв по­мо­ли­тись,
І во­на йде з ни­ми.
У Києві ве­ли­ко­му
Всіх свя­тих бла­га­ла;
У Ме­жи­горсько­го Спа­са
Тричі при­ча­ща­лась;
У По­чаєві свя­то­му
Ридала-молилась,
Щоб Сте­пан той, до­ля тая
Їй хо­ча прис­ни­лась.
Не прис­ни­лась. Вер­ну­ла­ся,
Знову забіліла
Зима біла. За зи­мою
Знов за­зе­леніла
Весна бо­жа. Вий­шла з ха­ти
На світ ди­ву­ва­тись
Яриночка, та не бо­га
Святого бла­га­ти,
А ни­щеч­ком у во­рож­ки
Про йо­го спи­та­ти.
І во­рож­ка во­ро­жи­ла,
Пристріт за­мов­ля­ла,
Талан-долю та весілля
З вос­ку ви­ли­ва­ла.
«Он, ба­чиш, кінь осідла­ний
Тупає но­гою
Під ко­за­ком; а он­де йде
Дідусь з бо­ро­дою
Аж до колін. Ото гроші;
Якби до­га­дав­ся
Козак отой зля­кать діда.
Злякав та й схо­вав­ся
За мо­ги­лу, лічить гроші;
А он зно­ву шля­хом
Козак іде, ніби ста­рець,
То, бач, ра­ди стра­ху,
Щоб ля­хи або та­та­ре
Часом не спітка­ли».
І ра­де­сенька Яри­на
Додому вер­та­лась.
Уже третій, і чет­вер­тий,
І п'ятий ми­нає
Немалий рік, а Сте­па­на
Немає, не­має.
І сте­жеч­ка-доріжеч­ка,
Яром та го­рою
Утоптана до во­рож­ки,
Поросла тра­вою.
Нема йо­го. У чер­ниці
Косу розплітає
Безталанна, ко­ло неї
Падає, бла­гає
Старий батько, хоч літеч­ко,
Хоч Пет­ра діжда­ти 6,
Хоч зе­ле­ної неділі…
Діждались, і ха­ту
Уквітчали гар­не­сенько,
І в со­роч­ках білих,
Невеселі, мов си­ро­ти,
Під ха­тою сіли.
Сидять собі та су­му­ють,
Слухають… щось грає,
Мов на кобзі, на улиці
І ніби співає.

ДУМА

У неділю вранці-ра­но
Синє мо­ре гра­ло,
Товариство ко­шо­во­го
На раді про­ха­ло:
«Благослови, ота­ма­не,
Байдаки спус­ка­ти,
Та за Тен­дер по­гу­ля­ти,
Турка по­шу­ка­ти».
Чайки і бай­да­ки спус­ка­ли,
Гарматами риш­то­ва­ли,
З Дніпро­во­го гир­ла ши­ро­ко­го вип­ли­ва­ли,
Серед ночі тем­ної,
На морі синьому
За ост­ро­вом Тен­де­ром по­то­па­ли,
Пропадали.
Один по­то­пає,
Другий ви­ри­нає,
Козацтву-товариству із синьої хвилі ру­кою ма­хає
І зич­но гу­кає:
«Нехай вам, па­но­ве то­ва­рист­во, бог до­по­ма­гає!» -
І в синій хвилі по­то­пає,
Пропадає.
Тільки три чай­ки, сла­ва бо­гу,
Отамана курінно­го,
Сироти Сте­па­на мо­ло­до­го,
Синє мо­ре не вто­пи­ло,
А в ту­рецьку зем­лю ага­рянську
Без кор­миг при­би­ло.
Тойді си­ро­ту Сте­па­на,
Козака лей­ст­ро­во­го,
Отамана мо­ло­до­го,
Турки-яничари ло­ви­ли,
З гар­ма­ти гри­ма­ли,
В кай­да­ни ку­ва­ли,
В тяж­кую не­во­лю зав­да­ва­ли.
Ой Спа­се наш Ме­жи­горський,
Чудотворний Спа­се,
І лю­то­му во­ро­гові
Не до­пус­ти впас­ти
В ту­рецькую зем­лю, в тяж­кую не­во­лю!
Там кай­да­ни по три пу­да,
Отаманам по чо­ти­ри,
І світа бо­жо­го не ба­чать, не зна­ють,
Під зем­лею ка­мень ла­ма­ють,
Без сповіді свя­тої уми­ра­ють,
Як со­ба­ки, зди­ха­ють.
І зга­дав си­ро­та Сте­пан в не­волі
Свою да­ле­ку Ук­раїну,
Нерідного батька ста­ро­го,
І ко­ни­ка во­ро­но­го,
І нерідную сест­ру Яри­ну.
Плаче-ридає,
До бо­га ру­ки здіймає,
Кайдани ла­має,
Утікає на вольную во­лю…
Уже на третьому по­лю
Турки-яничари дог­на­ли,
До стов­па в'яза­ли,
Очі вий­ма­ли,
Гарячим залізом випіка­ли,
В кай­да­ни ку­ва­ли,
В тюр­му по­са­ди­ли
Та й за­му­ро­ва­ли.

* * *

Отак на улиці під ти­ном
Ще мо­ло­дий коб­зар сто­яв
І про не­вольни­ка співав.
За ти­ном слу­ха­ла Яри­на -
І не дос­лу­ха­ла, упа­ла.
«Степаночку! Сте­па­ноч­ку! -
Кричала, ри­да­ла.
Степаночку, моє сер­це!
Де ж це ти ба­рив­ся?
Тату! Та­ту! ідіть сю­да,
Ідіть по­дивітесь».
Прийшов ста­рий, розг­ля­дає,
І сво­го Сте­па­на
Не пізнає, та­ке з йо­го
Зробили кай­да­ни.
«Сину ти мій без­та­лан­ний!
Моя ти ди­ти­но!
Де ти в світі по­ги­баєш,
Сину мій єди­ний?»
Плаче ста­рий та ри­дає,
Й Сте­пан сліпий пла­че
Невидющими очи­ма,
Мов сон­це по­ба­чив.
І бе­руть йо­го під ру­ки,
І ве­дуть у ха­ту.
І вітає Яри­ноч­ка,
Мов рідно­го бра­та.
І го­ло­ву йо­му зми­ла,
І но­ги уми­ла,
І в со­рочці тонкій білій
За стіл по­са­ди­ла,
Годувала, на­пу­ва­ла,
Положила спа­ти
У кімнаті і ти­хенько
Вийшла з батьком з ха­ти.
Через тиж­день без ста­ростів
За Сте­па­на сва­та
Старий свою Яри­ноч­ку.
І Яри­на в хаті.
«Ні, не тре­ба, мій та­точ­ку,
Не тре­ба, Яри­но,
Степан ка­же.
- Я за­ги­нув,
Навіки за­ги­нув!
За що ж свої мо­лодії
Ти літа по­гу­биш
За калікою?.. Яри­но!
Насміються лю­де,
І бог свя­тий по­ка­рає
І про­же­не до­лю
З ції ха­ти ве­се­лої
На чу­жеє по­ле.
Ні, Яри­но, бог не ки­не
І най­де дру­жи­ну;
А я піду в За­по­рож­жя,
Там я не за­ги­ну,
Нагодують».- «Ні, Сте­па­не,
Моя ти ди­ти­но!
І гос­подь те­бе по­ки­не,
Як ти нас по­ки­неш».
«Оставайся, Сте­па­ноч­ку;
Коли не хоч бра­тись,
То так бу­дем: я сест­рою,
А ти бу­деш бра­том
І дітьми йо­му обоє,
Батькові ста­ро­му.
Не йди од нас, Сте­па­ноч­ку,
Не ки­дай нас зно­ву.
Не по­ки­неш?» - «Ні, Яри­но!»
І Сте­пан ос­тав­ся.
Зрадів ста­рий, мов ма­ленький,
Аж за коб­зу взяв­ся,
Хотів вшква­рить ме­те­ли­цю
З усієї си­ли,
Та не вшква­рив… під ха­тою
Усі троє сіли.
«Розкажи ж ти нам, Сте­па­не,
Про свою не­до­лю,
Бо й я та­ки гу­ляв ко­лись
В ту­рецькій не­волі».
«Отож ме­не, вже сліпо­го,
На світ ви­пус­ка­ли
З то­ва­рист­вом. То­ва­рист­во
На Січ пря­му­ва­ло
І ме­не взя­ло з со­бою;
І че­рез Бал­ка­ни
Простали ми в Ук­раїну
Вольними но­га­ми;
А на ти­хо­му Ду­наю
Нас пе­ребіга­ють
Січовики-запорожці
І в Січ за­вер­та­ють,
І роз­ка­зу­ють, і пла­чуть,
Як Січ руй­ну­ва­ли,
Як мос­калі срібло, зло­то
І свічі заб­ра­ли
У Пок­рові; як ко­за­ки
Вночі утіка­ли
І на ти­хо­му Ду­наю
Новим ко­шем ста­ли;
Як ца­ри­ця по Києву
З Не­чо­сом хо­ди­ла…
І Ме­жи­горсько­го Спа­са
Вночі за­па­ли­ла.
І по Дніпру у зо­лотій
Галері гу­ля­ла,
На по­жар той пог­ля­да­ла,
Нишком усміха­лась.
І як сте­пи за­по­розькі
Тоді поділи­ли
І па­нам на Ук­раїні
Люд закріпос­ти­ли.
Як Ки­ри­ло з стар­ши­на­ми
Пудром оси­па­лись
І в ца­риці, мов со­ба­ки,
Патинки ли­за­ли.
Отак, та­ту! Я щас­ли­вий,
Що очей не маю,
Що нічо­го то­го в світі
Не ба­чу й не знаю…
Ляхи бу­ли - усе взя­ли,
Кров по­ви­пи­ва­ли!..
А мос­калі і світ бо­жий
В пу­то за­ку­ва­ли.
Отаке-то! Тяж­ко, та­ту,
Із своєї ха­ти
До тур­чи­на по­га­но­го
В сусіди про­ха­тись.
Тепер, ка­жуть, в Сло­бод­зеї
Останки зби­рає
Головатий та на Ку­бань
Хлопців підмов­ляє.
Нехай йо­му бог по­мо­же!
А що з то­го бу­де,
Святий знає: по­чуємо,
Що роз­ка­жуть лю­де».
Отак во­ни що день бо­жий
Удвох роз­мов­ля­ли
До півночі, а Яри­на
Господарювала
Та свя­тих отих бла­га­ла…
Таки ж уб­ла­га­ла:
На всеїдній у неділю
Вона спа­ру­ва­лась
З сліпим своїм. Та­кеє-то
Скоїлось на світі,
Мої любі дівча­точ­ка,
Рожевії квіти.
Такеє-то. Од­ру­жи­лись
Мої мо­лодії.
Може, во­но й не до ла­ду,
Та що маю діять,
Коли та­ке сподіялось;
Рік уже ми­нає,
Уже й дру­гий. З дру­жи­ною
Ярина гу­ляє
По са­доч­ку. Ста­рий батько
Сидить ко­ло ха­ти
Та вчить вну­ка-пу­зан­чи­ка
Чолом од­да­ва­ти.
[1845, с. Мар'їнське - 1858, не пізніше квітня 1859, С.-Пе­тер­бург]


ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ.  (Містерія)

Положил еси нас [по­но­ше­ние] со­се­дом на­шим, под­раж­не­ние й по­ру­га­ние су­щим ок­рест нас. По­ло­жил еси нас в прит­чу во язы­цех, по­ки­ва­нию гла­вы в лю­дех.

Псалом 43, ст. 14 й 15

ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пта­шеч­ки летіли
Через Су­бо­то­ве і сіли
На по­хи­лен­но­му хресті
На старій церкві. «Бог прос­тить:
Ми те­пер душі, а не лю­ди.
А відціля видніше бу­де,
Як той роз­ко­пу­ва­ти­муть льох.
Коли б вже швид­ше роз­ко­па­ли,
Тойді б у рай нас пов­пус­ка­ли.
Бо так ска­зав Пет­рові бог:
«Тойді у рай їх пов­пус­каєш,
Як все мос­каль по­за­би­рає,
Як роз­ко­па ве­ли­кий льох».

I

Як бу­ла я лю­ди­ною,
То Прісею зва­лась;
Я оту­теч­ки ро­ди­лась,
Тут і ви­рос­та­ла.
Отут, бу­ло, на цвин­тарі
Я з дітьми гу­ляю,
І з Юру­сем гетьма­нен­ком!
У піжмур­ки граєм.
А гетьман­ша, бу­ло, вий­де
Та й клик­не в бу­ди­нок,
Он де клу­ня. А там мені
І фіг, і род­зи­нок -
Всього мені по­на­дає
І на ру­ках но­сить…
А з гетьма­ном як приїдуть
Із Чиг­ри­на гості,
То це й шлють, бу­ло, за мною.
Одягнуть, обу­ють,
І гетьман бе­ре на ру­ки,
Носить і цілує.
Отак-то я в Су­бо­тові
Росла, ви­рос­та­ла!
Як квіточ­ка; і всі ме­не
Любили й віта­ли.
І ніко­му я нічо­го,
Ніже зло­го сло­ва,
Не ска­за­ла. Урод­ли­ва
Та ще й чор­ноб­ро­ва.
Всі на ме­не за­ли­ця­лись
І сва­та­ти ста­ли;
А у ме­не, як на теє,
Й руш­ни­ки вже тка­лись.
От-от бу­ла б по­да­ва­ла,
Та ли­хо зустріло!
Вранці-рано, в пи­липівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за во­дою…
Вже й кри­ни­ця тая
Замуліла і ви­сох­ла!
А я все літаю!..
Дивлюсь - гетьман з стар­ши­ною.
Я во­ди наб­ра­ла
Та вповні шлях і пе­рей­шла;
А то­го й не зна­ла,
Що він їхав в Пе­ре­яс­лав
Москві при­ся­га­ти!..
І вже лед­ви я, на­лед­ви
Донесла до ха­ти -
Оту во­ду… чом я з нею
Відер не по­би­ла!
Батька, матір, се­бе, бра­та,
Собак от­руїла
Тію кля­тою во­дою!
От за що ка­ра­юсь,
От за що ме­не, сест­рич­ки,
І в рай не пус­ка­ють.

II

А ме­не, мої сест­рич­ки,
За те не впус­ти­ли,
Що ца­реві мос­ковсько­му
Коня на­поїла
В Ба­ту­рині; як він їхав
В Моск­ву із Пол­та­ви.
Я бу­ла ще не­долітком,
Як Ба­ту­рин слав­ний
Москва вночі за­па­ли­ла,
Чечеля уби­ла,
І ма­ло­го, і ста­ро­го
В Сей­му по­то­пи­ла.
Я меж тру­па­ми ва­ля­лась
У са­мих па­ла­тах
Мазепиних… Ко­ло ме­не
І сест­ра, і ма­ти
Зарізані, об­няв­ши­ся,
Зо мною ле­жа­ли;
І на­си­лу-то, на­си­лу
Мене одірва­ли
Од ма­тері не­жи­вої.
Що вже я про­си­ла
Московського ко­пи­та­на,
Щоб і ме­не вби­ли.
Ні, не вби­ли, а пус­ти­ли
Москалям на гри­ще!
Насилу я схо­ва­ла­ся
На тім по­жа­рищі.
Одна тілько й ос­та­ла­ся
В Ба­ту­рині ха­та!
І в тій хаті пос­та­ви­ли
Царя но­чу­ва­ти,
Як вер­тавсь із-під Пол­та­ви.
А я йшла з во­дою
До ха­ти­ни… а він мені
Махає ру­кою,
Каже ко­ня на­поїти,
А я й на­поїла!..
Я не зна­ла, що я тяж­ко,
Тяжко согріши­ла!
Ледве я дійшла до ха­ти,
На по­розі впа­ла.
А на­завт­ра, як цар вий­шов,
Мене по­хо­ва­ла
Та ба­бу­ся, що ос­та­лась
На тій по­жа­рині
Та ще й ме­не привіта­ла
В без­верхій ха­тині.
А на­завт­ра й во­на вмер­ла
Й зотліла у хаті,
Бо ніко­му в Ба­ту­рині
Було по­хо­ва­ти.
Уже й ха­ту роз­ки­да­ли
І сво­лок з сло­ва­ми
На угілля по­па­ли­ли!..
А я над яра­ми
І сте­па­ми ко­зацьки­ми
І досі літаю!
І за що ме­не ка­ра­ють,
Я й са­ма не знаю?
Мабуть, за те, що вся­ко­му
Служила, го­ди­ла…
Що ца­реві мос­ковсько­му
Коня на­поїла!..

III

А я в Ка­неві ро­ди­лась.
Ще й не го­во­ри­ла,
Мене ма­ти ще спо­ви­ту
На ру­ках но­си­ла,
Як їха­ла Ка­те­ри­на
В Канів по Дніпрові.
А ми з матір'ю сиділи
На горі в діброві.
Я пла­ка­ла; я не знаю,
Чи їсти хотілось?
Чи, мо­же, що в ма­ленької
На той час боліло?
Мене ма­ти за­бав­ля­ла,
На Дніпр пог­ля­да­ла;
І га­ле­ру зо­ло­тую
Мені по­ка­за­ла,
Мов бу­ди­нок. А в га­лері
Князі, і всі сіли
Воєводи… і меж ни­ми
Цариця сиділа.
Я гля­ну­ла, усміхну­лась…
Та й ду­ху не ста­ло!
Й ма­ти вмер­ла, в одній ямі
Обох по­хо­ва­ли!
От за що, мої сест­риці,
Я те­пер ка­ра­юсь,
За що ме­не на ми­тарст­во
Й досі не пус­ка­ють.
Чи я зна­ла, ще спо­ви­та,
Що тая ца­ри­ця -
Лютий во­рог Ук­раїни,
Голодна вов­чи­ця!..
Скажіте, сест­риці?
«Смеркається. По­ле­ти­мо
Ночувати в Чу­ту.
Як що бу­де ро­би­ти­ся,
Відтіль бу­де чу­ти».
Схопилися, біле­сенькі,
І в ліс по­летіли,
І вку­почці на ду­боч­ку
Ночувати сіли.

ТРИ ВОРОНИ

Крав! крав! крав!
Крав Бог­дан крам,
Та повіз у Київ,
Та про­дав злодіям
Той крам, що нак­рав.
Я в Па­рижі бу­ла
Та три зло­та з Радзівіллом
Та По­тоцьким про­пи­ла.
Через мост идет черт,
А ко­за по во­де:
Быть бе­де. Быть бе­де.
Отак кри­ча­ли і летіли
Ворони з трьох сто­рон і сіли
На ма­яку, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мо­роз, по­на­ду­ва­лись,
Одна на дру­гу по­зи­ра­ли;
Неначе три сест­ри старі,
Що діву­ва­ли, діву­ва­ли,
Аж по­ки мо­хом по­рос­ли.
Оце тобі, а це тобі.
Я оце літа­ла
Аж у Сибір: та в од­но­го
Декабриста вкра­ла
Трохи жовчі. От, ба­чи­те,
Й є чим роз­говіться!
Ну, а в твоїй Мос­ков­щині
Є чим по­жи­виться?
Чи чорт­ма й те­пер нічо­го.
Э… сест­ри­ца, мно­го:
Три ука­за на­кар­ка­ла
На од­ну до­ро­гу…
На яку це? на ко­ва­ну?
Ну, вже на­ро­би­ла…
Да шесть ты­сяч в од­ной верс­те
Душ пе­ре­ду­ши­ла…
Та не бре­ши, бо тілько п'ять.
Та й то з фо­ном Кор­фом
Ще й чва­ниться, по­ка­зує
На чу­жу ро­бо­ту!
Капусниця! за­ку­ре­на…
А ви, пості-пані?
Бенкетуєте в Па­рижі,
Поганці по­гані!
Що роз­ли­ли з річку крові
Та в Сибір заг­на­ли
Свою шлях­ту, то вже й годі,
Уже й за­пи­ша­лись.
Ач, яка вельмож­на па­ва…
А ти що зро­би­ла?
А дзуськи вам пи­тать ме­не!
Ви ще й не ро­ди­лись,
Як я отут шин­ку­ва­ла
Та кров роз­ли­ва­ла!
Дивись, які! Ка­рамзіна,
Бачиш, про­чи­та­ли!
Та й ду­ма­ють, що ось-то ми!
А дзусь, не­доріки!
В ко­ло­доч­ки ще не вби­лись,
Безпері каліки!..
Ото, яка не­до­ти­ка!
Не та ра­но вста­ла,
Що до світа упи­ла­ся…
А та, що й прос­па­лась!
Упилася б ти без ме­не
З своїми ксьондза­ми? -
Чортма хис­ту! Я спа­ли­ла
Польщу з ко­ро­ля­ми;
А про те­бе, ще­бе­ту­хо,
І досі б сто­яла.
А з вольни­ми ко­за­ка­ми
Що я ви­роб­ля­ла?
Кому я їх не най­ма­ла,
Не зап­ро­да­ва­ла?
Та й жи­вущі ж, прок­ля­тущі!
Думала, з Бог­да­ном
От-от уже по­хо­ва­ла.
Ні, вста­ли, по­гані,
Із шведською приб­лу­дою…
Та й тойді ж тво­ри­лось!
Аж злішаю, як зга­даю…
Батурин спа­ли­ла,
Сулу в Ромні за­га­ти­ла
Тілько стар­ши­на­ми
Козацькими… а та­ки­ми,
Просто ко­за­ка­ми,
Фінляндію засіяла;
Насипала бур­та
На Орелі… на Ла­до­гу
Так гур­ти за гур­том
Виганяла та ца­реві
Болота га­ти­ла.
І слав­но­го По­лу­бот­ка
В тюрмі за­ду­ши­ла.
Отойді-то бу­ло свя­то!
Аж пек­ло зля­ка­лось.
Матер бо­жа у Ржа­виці
Вночі за­ри­да­ла.
Й я та­ки по­жи­ла:
С та­та­ра­ми по­му­ти­ла,
С му­чи­те­лем по­ку­ти­ла,
С Пет­ру­хою по­пи­ла,
Да нем­цам зап­ро­да­ла.
Та ти доб­ре нат­во­ри­ла:
Так ка­цапів зак­ре­пи­ла
У німецькі кай­да­ни -
Хоч ля­гай та й зас­ни.
А в ме­не ще, враг їх знає,
Кого во­ни виг­ля­да­ють?
Вже ж і в кре­пость зав­да­ла,
І дво­рянст­ва страш­ну си­лу
У мун­ди­рах розп­ло­ди­ла,
Як тих во­шей роз­ве­ла;
Все вельможнії бай­ст­ря­та!
Вже ж і Січ їх бісно­ва­та
Жидовою по­рос­ла.
Та й мос­каль незгірша шту­ка:
Добре вміє гріти ру­ки!
І я лю­та, а все-та­ки
Того не зумію,
Що мос­калі в Ук­раїні
З ко­за­ка­ми діють.
Ото указ над­ру­ку­ють:
«По ми­лості божій,
І ви наші, і все на­ше,
І го­же й не­го­же!»
Тепер уже за­хо­ди­лись
Древности шу­ка­ти
У мо­ги­лах… бо нічо­го
Уже в хаті взя­ти;
Все заб­ра­ли любісінько.
Та ли­хий їх знає,
Чого во­ни з тим по­га­ним
Льохом поспіша­ють?
Трошки, трош­ки б підож­да­ли,
І церк­ва б упа­ла…
Тойді б ра­зом дві руїни
В П ч е л е опи­са­ли…
Чого ж ти нас зак­ли­ка­ла?
Щоб на льох ди­вить­ся?
Таки й на льох. Та ще бу­де
Два ди­ва тво­риться.
Сю ніч бу­дуть в Ук­раїні
Родиться близ­ня­та.
Один бу­де, як той Ґонта,
Катів ка­ту­ва­ти!
Другий бу­де… оце вже наш!
Катам по­ма­га­ти -
Наш вже в че­реві щи­пає…
А я на­чи­та­ла,
Що, як ви­рос­те той Ґонта,
Все на­ше про­па­ло!
Усе доб­ре поп­люнд­рує
Й бра­та не по­ки­не!
І роз­пус­тить прав­ду й во­лю
По всій Ук­раїні!
Так от ба­чи­те, сест­риці,
Що тут ком­по­ну­ють!
На катів та на все доб­ре
Кайдани го­ту­ють!
Я зо­ло­том роз­топ­ле­ним
Заллю йо­му очі!..
А він, кля­тий не­до­лю­док,
Золота не схо­че.
Я ца­ре­выми чи­на­ми
Скручу ему ру­ки!..
А я збе­ру з всього світа
Всі зла і всі му­ки!..
Ні, сест­риці. Не так тре­ба.
Поки сліпі лю­де,
Треба йо­го по­хо­ва­ти,
А то ли­хо бу­де!
Он ба­чи­те, над Києвом
Мітла прос­тяг­ла­ся,
І над Дніпром і Тяс­ми­ном
Земля зат­ряс­ла­ся.
Чи чуєте? Зас­тог­на­ла
Гора над Чиг­ри­ном.
О!.. Сміється і ри­дає
Уся Ук­раїна!
То близ­ня­та на­ро­ди­лись,
А навісна ма­ти
Регочеться, що Йва­на­ми
Обох бу­де зва­ти!
Полетімо!..
Полетіли
Й ле­тя­чи співа­ли:
Попливе наш Іван
По Дніпру у Ли­ман
З ку­мою.
Побіжить наш яр­чук:
В ірій їсти га­дюк
Зо мною.
Как хва­чу да пом­чу,
В са­мый ад по­ле­чу
Стрелою.

ТРИ ЛІРНИ­КИ

Один сліпий, дру­гий кри­вий,
А третій гор­ба­тий
Йшли в Су­бо­тов про Бог­да­на
Мирянам співа­ти.
Що то, ска­за­но, во­ро­ни.
Уже й по­мос­ти­ли,
Мов для їх те сіда­ло
Москалі зро­би­ли.
А для ко­го ж? Чо­ловіка,
Певне, не по­са­дять
Лічить зорі…
Ти то ка­жеш.
А мо­же, й по­са­дять
Москалика або німця.
А мос­каль та німець
І там най­дуть хлібець.
Що це та­ке вер­зе­те ви?
Які там во­ро­ни?
Та мос­калі, та сіда­ла?
Нехай бог бо­ро­нить!
Може, ще нес­тись зас­тав­лять,
Москаля пло­ди­ти.
Бо чут­ка є, що цар хо­че
Весь світ по­ло­ни­ти.
А мо­же, й так!
Так на чор­та ж їх на го­рах ста­вить?
Та ще такі ви­со­ченні,
Що й хма­ри дос­та­неш,
Як вилізти…
Так от же що:
Ото по­топ бу­де,
Пани ту­да по­ви­ла­зять
Та ди­виться бу­дуть,
Як му­жи­ки то­ну­ти­муть.
Розумні ви лю­ди,
А нічо­го не знаєте!
То по­нас­тав­ля­ли
Ті фігу­ри он для чо­го:
Щоб лю­ди не кра­ли
Води з річки - та щоб ниш­ком
Піску не ора­ли,
Що скрізь отам за Тясьмою.
Чортзна-що про­ва­дить!
Нема хис­ту, то й не бре­ши.
А що, як при­ся­дем
Отутечки під бе­рес­том
Та тро­хи спо­чи­нем! -
Та в ме­не ще шматків зо два
Є хліба в тор­бині,
То поснідаєм в при­годі,
Поки сон­це вста­не…
Посідали. «А хто, брат­ця,
Співа про Бог­да­на?»
Я співаю. І про Яс­си,
І про Жовті Во­ди,
І містеч­ко Бе­рес­теч­ко.
В ве­ликій при­годі
Нам сьогодні во­ни ста­нуть!
Бо там ко­ло льоху
Базар лю­ду нас­хо­ди­лось
Та й панст­ва не тро­хи.
От де нам по­жи­ва бу­де!
Ану, заспіваєм!
Проби ра­ди…
Та цур йо­му!
Лучче по­ля­гаєм
Та вис­пи­мось. День ве­ли­кий.
Ще бу­дем співа­ти.
І я ка­жу: по­мо­ли­мось
Та бу­де­мо спа­ти.
Старці під бе­рес­том зас­ну­ли;
Ще сон­це спить, пташ­ки мов­чать,
А ко­ло льоху вже прос­ну­лись
І за­хо­ди­ли­ся ко­пать.
Копають день, ко­па­ють два,
На третій на­си­лу
Докопалися до му­ру
Та тро­хи спо­чи­ли.
Поставили ка­ра­ули.
Ісправник аж про­сить,
Щоб ніко­го не пус­ка­ли,
І в Чиг­рин до­но­сить
По на­чальству. Приїха­ло
Начальство мор­да­те,
Подивилось. «Тре­ба,- ка­же,
Своди роз­ла­ма­ти,
Вєрнєй дєло…»
Розламали
Та й пе­ре­ля­ка­лись!
Костяки в льоху ле­жа­ли
І мов усміха­лись,
Що со­неч­ко по­ба­чи­ли.
От доб­ро Бог­да­на!
Черепок, гни­ле ко­ри­то
Й кос­тя­ки в кай­да­нах!
Якби в фор­ме­них, то доб­ре:
Вони б ще зда­ли­ся…
Засміялись… а ісправ­ник
Трохи не ска­зив­ся!
Що нічо­го, ба­чиш, взя­ти,
А він же тру­див­ся!
І день і ніч по­би­вав­ся,
Та в дурні й уб­рав­ся.
Якби йо­му Бог­дан оце
У ру­ки по­пав­ся,
У мос­калі за­го­лив би,
Щоб знав, як ду­ри­ти
Правительство!! Кри­чить, біга,
Мов не­са­мо­ви­тий.
Яременка* в пи­ку пи­ше,
По-московській лає
Увесь на­род. І на старців
Моїх налітає.
«Вы што де­ла­ете, плу­ты!!»
«Та ми, бач­те, па­не,
Співаємо про Бог­да­на…»
«Я вам дам Бог­да­на,
Мошенники, дар­мо­еды!
Й пес­ню сло­жи­ли
Про та­ко­го ж мо­шен­пи­ка…»
«Нас, па­не, нав­чи­ли…»
«Я вас нав­чу! За­ва­лить им!»
Взяли й за­ва­ли­ли -
Випарили у мос­ковській
Бані-прохолоді.
Отак пісні Бог­да­нові
Стали їм в при­годі!!..
Так ма­лий льох в Су­бо­тові
Москва роз­ко­па­ла!
Великого ж то­го льоху
Ще й не до­шу­ка­лась.
[1845, Мир­го­род].

* Ко­за­ка Яре­мен­ка клу­ня на тім місці, де сто­яли Бог­да­нові па­ла­ти. (Прим. Т. Шев­чен­ка).


* * * (Стоїть в селі Су­бо­тові...)


Стоїть в селі Су­бо­тові
На горі ви­сокій
Домовина Ук­раїни,
Широка, гли­бо­ка.
Ото цер­ков Бог­да­но­ва.
Там-то він мо­лив­ся,
Щоб мос­каль доб­ром і ли­хом
З ко­за­ком ділив­ся.
Мир душі твоїй, Бог­да­не!
Не так во­но ста­ло;
Москалики, що заздріли,
То все очух­ра­ли.
Могили вже роз­ри­ва­ють
Та гро­шей шу­ка­ють,
Льохи твої роз­ко­пу­ють
Та те­бе ж і ла­ють,
Що й за тру­ди не на­хо­дять!
Отак-то, Бог­да­не!
Занапастив єси вбо­гу
Сироту Ук­рай­ну!
За те ж тобі та­ка й дя­ка.
Церков-домовину
Нема ко­му по­ла­го­дить!!
На тій Ук­раїні,
На тій самій, що з то­бою
Ляха за­да­ви­ла!
Байстрюки Єка­те­ри­ни
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв дру­же!
Ти все од­дав при­яте­лям,
А їм і бай­ду­же.
Кажуть, ба­чиш, що все то те
Таки й бу­ло на­ше,
Що во­ни тілько най­ма­ли
Татарам на па­шу
Та по­ля­кам… Мо­же, й справді!
Нехай і так бу­де!
Так сміються ж з Ук­раїни
Стороннії лю­ди!
Не смійте­ся, чужі лю­де!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Ук­раїна.
І розвіє тьму не­волі,
Світ прав­ди засвітить,
І по­мо­ляться на волі
Невольничі діти!..
21 ок­тяб­ря 1845, Марь­ин­с­кое


НАЙМИЧКА


Пролог

У неділю вранці-ра­но
Поле кри­ло­ся ту­ма­ном;
У ту­мані, на мо­гилі,
Як то­по­ля, по­хи­ли­лась
Молодиця мо­ло­дая.
Щось до ло­на при­гор­тає
Та з ту­ма­ном роз­мов­ляє:
«Ой ту­ма­не, ту­ма­не,
Мін ла­та­ний та­ла­не!
Чому ме­не не схо­ваєш
Отут се­ред ла­ну?
Чому ме­не не за­да­виш,
У зем­лю не вда­виш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не зба­виш?
Ні, не да­ви, ту­ма­ноч­ку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не ба­чив
Моєї не­долі!..
Я не од­на,- єсть у ме­не
І батько, і ма­ти…
Єсть у ме­не… ту­ма­ноч­ку,
Туманочку, бра­те!..
Дитя моє! мій си­ноч­ку,
Нехрещений си­ну!
Не я те­бе хрес­ти­ти­му
На ли­ху го­ди­ну.
Чужі лю­ди хрес­ти­ти­муть,
Я не бу­ду зна­ти,
Як і зо­вуть… Ди­тя моє!
Я бу­ла ба­га­та…
Не лай ме­не; мо­ли­ти­мусь,
Із са­мо­го не­ба
Долю вип­ла­чу сльоза­ми
І пош­лю до те­бе».
Пішла по­лем ри­да­ючи,
В ту­мані хо­ва­лась
Та крізь сльози ти­хе­сенько
Про вдо­ву співа­ла,
Як удо­ва в Ду­наєві
Синів по­хо­ва­ла:
«Ой у полі мо­ги­ла;
Там удо­ва хо­ди­ла,
Там хо­ди­ла-гу­ля­ла,
Трути-зілля шу­ка­ла.
Трути-зілля не най­шла,
Та синів двох при­ве­ла,
В ки­таєчку по­ви­ла
І на Ду­най од­нес­ла:
«Тихий, ти­хий Ду­най!
Моїх діток за­бав­ляй.
Ти, жов­тенький пісок,
Нагодуй моїх діток;
І ску­пай, і спо­вий,
І со­бою ук­рий!»

I

Був собі дід та ба­ба.
З давнього-дав­на у гаї над ста­вом
Удвох собі на ху­торі жи­ли,
Як діто­чок двоє,
Усюди обоє.
Ще зма­леч­ку уд­вох яг­ня­та пас­ли,
А потім поб­ра­ли­ся,
Худоби діжда­ли­ся,
Придбали хутір, став і млин,
Садок у гаї роз­ве­ли
І пасіку чи­ма­лу -
Всього над­ба­ли.
Та діто­чок у їх бігма,
А смерть з ко­сою за пле­чи­ма.
Хто ж їх старість привітає,
За ди­ти­ну ста­не?
Хто зап­ла­че, по­хо­ває?
Хто ду­шу спом'яне?
Хто по­жи­ве доб­ро чес­но,
В доб­рую го­ди­ну,
І зга­дає дя­ку­ючи,
Як своя ди­ти­на?..
Тяжко дітей го­ду­ва­ти
У без­верхій хаті,
А ще гірше старіти­ся
У білих па­ла­тах,
Старітися, уми­ра­ти,
Добро по­ки­да­ти
Чужим лю­дям, чу­жим дітям
На сміх, на розт­ра­ту!

II

І дід, і ба­ба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих со­роч­ках.
Сіяло сон­це, в не­бе­сах
Ані хма­ри­ноч­ки, та ти­хо,
Та лю­бо, як у раї.
Сховалося у серці ли­хо,
Як звір у темнім гаї.
В такім раї чо­го б, бач­ся,
Старим су­му­ва­ти?
Чи то давнє яке ли­хо
Прокинулось в хаті?
Чи вчо­рашнє, за­дав­ле­не
Знов по­во­ру­ши­лось,
Чи ще тілько зак­лю­ну­лось
І рай за­па­ли­ло?
Не знаю, що і після чо­го
Старі су­му­ють. Мо­же, вже
Оце зби­ра­ються до бо­га,
Та хто в да­ле­кую до­ро­гу
Їм доб­ре ко­ней зап­ря­же?
«А хто нас, Нас­те, по­хо­ває,
Як пом­ре­мо?»
«Сама не знаю!
Я все оце мірку­ва­ла,
Та аж сум­но ста­ло:
Одинокі зос­тарілись…
Кому по­над­ба­ли
Добра цього?..»
«Стривай ли­шень!
Чи чуєш? щось пла­че
За ворітьми… мов ди­ти­на!
Побіжім лиш!.. Ба­чиш?
Я вга­ду­вав, що щось бу­де!»
І ра­зом схо­пи­лись
Та до воріт… Прибіга­ють,
Мовчки зу­пи­ни­лись.
Перед са­мим пе­ре­ла­зом
Дитина спо­ви­та -
Та й не ту­го, й но­венькою
Свитиною вкри­та;
Бо то ма­ти спо­ви­ва­ла -
І літом ук­ри­ла
Останньою сви­ти­ною!..
Дивились, мо­ли­лись
Старі мої. А сер­деш­не
Неначе бла­гав:
Випручало ру­че­ня­та
Й до їх прос­тя­гає
Манюсінькі… і за­мовк­ло,
Неначе не пла­че,
Тілько пхи­ка.
«А що, Нас­те?
Я й ка­зав! От ба­чиш?
От і та­лан, от і до­ля,
І не оди­нокі!
Бери ж ли­шень та спо­ви­вай…
Ач яке, нівро­ку!
Неси ж в ха­ту, а я вер­хи
Кинусь за ку­ма­ми
В Го­ро­ди­ще…»
Чудно якось
Діється між на­ми!
Один си­на прок­ли­нає,
З ха­ти ви­га­няє,
Другий свічеч­ку, сер­деш­ний,
Потом за­роб­ляє
Та ри­да­ючи ста­но­вить
Перед об­ра­за­ми -
Нема дітей!.. Чуд­но якось
Діється між на­ми!

III

Аж три па­ри на ра­до­щах
Кумів наз­би­ра­ли,
Та вве­чері й ох­рес­ти­ли,
І Мар­ком наз­ва­ли.
Росте Мар­ко. Старі мої
Не зна­ють, де діти,
Де по­са­дить, де по­ло­жить
І що з ним ро­би­ти.
Минає рік. Рос­те Мар­ко -
І дійна ко­ро­ва
У роз­коші ку­пається.
Аж ось чор­ноб­ро­ва
Та мо­ло­да, біло­ли­ця
Прийшла мо­ло­ди­ця
На той хутір бла­го­дат­ний
У най­ми про­ситься.
«А що ж,- ка­же,- возьмім, Нас­те».
«Возьмімо, Тро­хи­ме,
Бо ми старі, нез­ду­жаєм,
Та та­ки й ди­ти­на,
Хоча во­но вже й підрос­ло,
Та все ж та­ки тре­ба
Коло йо­го піклу­ва­тись».
«Та во­но-то тре­ба.
Бо й я свою вже час­точ­ку
Прожив, сла­ва бо­гу,
Підтоптався. Так що ж те­пер,
Що візьмеш, не­бо­го?
За рік, чи як?»
«А що дас­те».
«Е, ні! тре­ба зна­ти,
Треба, доч­ко, лічить пла­ту,
Зароблену пла­ту,
Бо ска­за­но: хто не лічить,
То той і не має.
Так отак хіба, не­бо­го?
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми те­бе. А по­жи­веш,
Роздивишся в хаті,
Та й ми те­бе по­ба­чи­мо,
Отоді й за пла­ту,
Чи так, доч­ко?»
«Добре, дядьку»
«Просимо ж у ха­ту».
Поєднались. Мо­ло­ди­ця
Рада та ве­се­ла,
Ніби з па­ном повінча­лась,
Закупила се­ла.
І у хаті, і на дворі,
І ко­ло ско­ти­ни,
Увечері і вдосвіта;
А ко­ло ди­ти­ни
Так і па­да, ніби ма­ти;
В бу­день і в неділю
Головоньку йо­му змиє,
Й со­ро­чеч­ку білу
Що день бо­жий надіває.
Грається, співає,
Робить во­зи­ки, а в свя­то -
То й з рук не спус­кає.
Дивуються старі мої
Та мо­ляться бо­гу.
А най­мич­ка нев­си­пу­ща
Щовечір, не­бо­га,
Свою до­лю прок­ли­нає,
Тяжко-важко пла­че;
І ніхто то­го не чує,
Не знає й не ба­чить,
Опріч Мар­ка ма­ленько­го.
Так во­но не знає,
Чого най­мич­ка сльоза­ми
Його уми­ває.
Не зна Мар­ко, чо­го во­на
Так йо­го цілує,
Сама не з'їсть і не доп'є,
Його на­го­дує.
Не зна Мар­ко, як в ко­лисці
Часом се­ред ночі
Прокинеться, во­рух­неться,
То во­на вже ско­чить,
І ук­риє, й пе­рех­рес­тить,
Тихо за­ко­ли­ше;
Вона чує з тії ха­ти,
Як ди­ти­на ди­ше.
Вранці Мар­ко до най­мич­ки
Ручки прос­тя­гає
І ма­мою нев­си­пу­щу
Ганну ве­ли­чає…
Не зна Мар­ко, рос­те собі,
Росте, ви­рос­тає.

IV

Чимало літ пе­ре­вер­ну­лось,
Води чи­ма­ло утек­ло;
І в хутір ли­хо за­вер­ну­ло,
І сліз чи­ма­ло при­нес­ло.
Бабусю Нас­тю по­хо­ва­ли
І лед­ве-лед­ве од­во­ла­ли
Трохима-діда.
Прогуло
Прокляте ли­хо та й зас­ну­ло.
На хутір зно­ву бла­го­дать
З-за гаю тем­но­го вер­ну­лась
До діда в ха­ту спо­чи­вать.
Уже Мар­ко чу­ма­кує
І во­се­ни не но­чує
Ні під ха­тою, ні в хаті…
Кого-небудь тре­ба сва­тать.
«Кого ж би тут?» - ста­рий ду­ма
І про­сить по­ра­ди
У най­мич­ки. А най­мич­ка
До царівни б ра­да
Слать ста­рос­ти:
«Треба Мар­ка Са­мо­го спи­та­ти».
«Добре, доч­ко, спи­таємо
Та й бу­де­мо сва­тать».
Розпитали, по­ра­ди­лись,
Та й за ста­рос­та­ми
Пішов Мар­ко. Вер­ну­ли­ся
Люде з руш­ни­ка­ми,
З свя­тим хлібом обміне­ним.
Панну у жу­пані,
Таку кра­лю вис­ва­та­ли,
Що хоч за гетьма­на,
То не со­ром. Ота­ке-то
Диво за­по­па­ли!
«Спасибі вам! - ста­рий ка­же.
Тепер, щоб ви зна­ли,
Треба краю до­во­ди­ти,
Коли й де вінча­ти,
Та й весілля. Та ще ось що:
Хто в нас бу­де ма­ти?
Не до­жи­ла моя Нас­тя!..» -
Та й за­ливсь сльоза­ми.
А най­мич­ка у по­ро­гу
Вхопилась ру­ка­ми
За одвірок та й зомліла.
Тихо ста­ло в хаті;
Тілько най­мич­ка шеп­та­ла:
«Мати… ма­ти… ма­ти!»

V

Через тиж­день мо­ло­диці
Коровай міси­ли
На ху­торі. Ста­рий батько
З усієї си­ли
З мо­ло­ди­ця­ми тан­цює,
Та двір вимітає,
Та про­хо­жих, проїжджа­чих
У двір зак­ли­кає,
Та ва­ре­ною час­тує,
На весілля про­сить.
Знай, бігає, а са­мо­го
Ледве но­ги но­сять.
Скрізь гар­ми­дер та ре­гот­ня,
В хаті і над­ворі.
І жо­ло­би ви­ко­ти­ли
З но­вої ко­мо­ри.
Скрізь по­ран­ня: пе­чуть, ва­рять,
Вимітають, ми­ють…
Та все чужі. Де ж най­мич­ка?
На про­щу у Київ
Пішла Ган­на. Бла­гав ста­рий,
А Мар­ко аж пла­кав,
Щоб бу­ла во­на за матір.
«Ні, Мар­ку, ніяко
Мені матір'ю сидіти:
То ба­гаті лю­де,
А я най­мич­ка… ще й з те­бе
Сміятися бу­дуть.
Нехай бог вам по­ма­гає!
Піду по­мо­лю­ся
Усім свя­тим у Києві,
Та й зно­ву вер­ну­ся
В ва­шу ха­ту, як прий­ме­те.
Поки маю си­ли,
Трудитимусь…»
Чистим сер­цем
Поблагословила
Свого Мар­ка… зап­ла­ка­ла
Й пішла за во­ро­та.
Розвернулося весілля.
Музикам ро­бо­та
І підко­вам. Ва­ре­ною
Столи й ла­ви ми­ють.
А най­мич­ка шкан­ди­бає,
Поспішає в Київ.
Прийшла в Київ - не спо­чи­ла,
У міщан­ки ста­ла,
Найнялася но­сить во­ду,
Бо гро­шей не ста­ло
На мо­лебствіє Вар­варі.
Носила-носила,
Кіп із вісім за­ро­би­ла
Й Мар­кові ку­пи­ла
Святу ша­поч­ку в пе­ще­рах
У Йва­на свя­то­го,
Щоб го­ло­ва не боліла
В Мар­ка мо­ло­до­го;
І перс­те­ник у Вар­ва­ри
Невістці дос­та­ла,
І, всім свя­тим пок­ло­нив­шись,
Додому вер­та­лась.
Вернулася. Ка­те­ри­на
І Мар­ко зустріли
За ворітьми, вве­ли в ха­ту
Й за стіл по­са­ди­ли;
Напували й го­ду­ва­ли,
Про Київ пи­та­ли,
І в кімнаті Ка­те­ри­на
Одпочить пос­ла­ла.
«За що во­ни ме­не люб­лять?
За що по­ва­жа­ють?
О бо­же мій ми­ло­серд­ний!
Може, во­ни зна­ють…
Може, во­ни до­га­да­лись…
Ні, не до­га­да­лись;
Вони добрі…» І най­мич­ка
Тяжко за­ри­да­ла.

VI

Тричі кри­га за­мер­за­ла,
Тричі роз­та­ва­ла,
Тричі най­мич­ку у Київ
Катря про­вод­жа­ла
Так, як матір; і в чет­вер­тий
Провела не­бо­гу
Аж у по­ле, до мо­ги­ли,
І мо­ли­ла бо­га,
Щоб шви­денько вер­та­ла­ся,
Бо без неї в хаті
Якось сум­но, ніби ма­ти
Покинула ха­ту.
Після пре­чис­тої в неділю,
Та після пер­шої, Тро­хим
Старий сидів в со­рочці білій,
В брилі на призьбі. Пе­ред ним
З со­ба­кою ону­чок грав­ся,
А внуч­ка в юп­ку одяг­лась
У Кат­ри­ну і ніби йшла
До діда в гості. Засміявсь
Старий і внуч­ку привітав,
Неначе справді мо­ло­ди­цю:
«А де ж ти діла па­ля­ни­цю?
Чи, мо­же, в лісі хто од­няв?
Чи поп­рос­ту - за­бу­ла взя­ти?..
Чи, мо­же, ще й не на­пек­ла?
О, со­ром, со­ром, лепська ма­ти!»
Аж зирк - і най­мич­ка ввійшла
На двір. Побіг стріча­ти
З ону­ка­ми свою Ган­ну.
«А Мар­ко в до­розі?» -
Ганна діда пи­та­ла­ся.
«В до­розі ще й досі».
«А я лед­ве до­ди­ба­ла
До ва­шої ха­ти,
Не хотілось на чу­жині
Одній уми­ра­ти!
Коли б Мар­ка діжда­ти­ся…
Так щось тяж­ко ста­ло!»
І вну­ча­там із клу­ноч­ка
Гостинці вий­ма­ла:
І хрес­ти­ки, й ду­ка­чи­ки,
Й на­мис­та ра­зо­чок
Яриночці, і чер­во­ний
З фольги об­ра­зо­чок,
А Кар­пові со­ло­вей­ка
Та ко­ників па­ру,
І чет­вер­тий уже перс­тень
Святої Вар­ва­ри Ка­те­рині, а дідові
Із вос­ку свя­то­го
Три свічеч­ки; а Мар­кові
І собі нічо­го
Не при­нес­ла: не ку­пи­ла,
Бо гро­шей не ста­ло,
А за­ро­бить не зду­жа­ла.
«А ось ще ос­та­лось
Півбубличка!»
Й по шма­точ­ку
Дітям розділи­ла.

VII

Ввійшла в ха­ту. Ка­те­ри­на
Їй но­ги уми­ла
Й по­луд­но­вать по­са­ди­ла.
Не пи­ла й не їла
Стара Ган­на.
«Катерино!
Коли в нас неділя?»
«Післязавтра».
«Треба бу­де
Акафіст най­ня­ти
Миколаєві свя­то­му
Й на час­точ­ку да­ти;
Бо щось Мар­ко за­ба­рив­ся…
Може, де в до­розі
Занедужав, сох­рань бо­же!»
Й по­ка­па­ли сльози
З ста­рих очей за­му­че­них.
Ледве-ледве вста­ла
Із-за сто­ла.
«Катерино!
Не та вже я ста­ла:
Зледащіла, не зду­жаю
І на но­ги вста­ти.
Тяжко, Кат­ре, уми­ра­ти
В чужій теплій хаті!»
Занедужала не­бо­га.
Уже й при­ча­ща­ли,
Й мас­лос­вятіє слу­жи­ли,
Ні, не по­ма­га­ло.
Старий Тро­хим по надвір'ю,
Мов уби­тий, хо­дить.
Катерина ж з бо­ля­щої
І очей не зво­дить;
Катерина ко­ло неї
І днює й но­чує.
А тим ча­сом сичі вночі
Недобре віщу­ють
На ко­морі. Бо­ля­щая
Щодень, що­го­ди­ни,
Ледве чу­ти, пи­тається:
«Доню Ка­те­ри­но!
Чи ще Мар­ко не приїхав?
Ох, як­би я зна­ла,
Що діжду­ся, що по­ба­чу,
То ще б підож­да­ла!»

VIII

Іде Мар­ко з чу­ма­ка­ми.
Ідучи, співає,
Не поспіша до гос­по­ди -
Воли по­па­сає.
Везе Мар­ко Ка­те­рині
Сукна до­ро­го­го,
А батькові ши­тий по­яс
Шовку чер­во­но­го,
А най­мичці на очіпок
Парчі зо­ло­тої
І чер­во­ну доб­ру хуст­ку
З білою г а б о ю.
А діточ­кам че­ре­вич­ки,
Фіг та ви­ног­ра­ду,
А всім вкупі - чер­во­но­го
Вина з Ца­рег­ра­ду
Відер з троє у ба­рилі,
І кав'яру з До­ну -
Всього ве­зе, та не знає,
Що діється до­ма!
Іде Мар­ко, не жу­риться.
Прийшов - сла­ва бо­гу!
І во­ро­та од­чи­няє,
І мо­литься бо­гу.
«Чи чуєш ти, Ка­те­ри­но?
Біжи зустріча­ти!
Уже прий­шов! Біжи швид­че!
Швидче ве­ди в ха­ту!..
Слава тобі, Хрис­те-бо­же!
Насилу діжда­ла!»
Отче наш ти­хо-ти­хо,
Мов крізь сон, чи­та­ла.
Старий во­ли вип­ря­гає,
Занози хо­ває
Мережані, а Кат­ру­ся
Марка ог­ля­дає.
«А де ж Ган­на, Ка­те­ри­но?
Я пак і бай­ду­же!
Чи не вмер­ла?»
«Ні, не вмер­ла,
А ду­же нез­ду­жа.
Ходім ли­шень в ма­лу ха­ту,
Поки вип­ря­гає
Воли батько: во­на те­бе,
Марку, до­жи­дає».
Ввійшов Мар­ко в ма­лу ха­ту
І став у по­ро­гу…
Аж зля­кав­ся. Ган­на шеп­че:
«Слава… сла­ва бо­гу!
Ходи сю­ди, не ля­кай­ся…
Вийди, Кат­ре, з ха­ти:
Я щось маю роз­пи­та­ти,
Дещо роз­ка­за­ти».
Вийшла з ха­ти Ка­те­ри­на,
А Мар­ко схи­лив­ся
До най­мич­ки у го­ло­ви.
«Марку! по­ди­ви­ся,
Подивися ти на ме­не:
Бач, як я змарніла?
Я не Ган­на, не най­мич­ка,
Я...» -
Та й оніміла.
Марко пла­кав, ди­ву­вав­ся.
Знов очі одк­ри­ла,
Пильно, пильно по­ди­ви­лась -
Сльози по­ко­ти­лись.
«Прости ме­не! Я ка­ра­лась
Весь вік в чужій хаті…
Прости ме­не, мій си­ноч­ку!
Я… я твоя ма­ти».
Та й за­мовк­ла…
Зомлів Мар­ко,
Й зем­ля зад­ри­жа­ла.
Прокинувся… до ма­тері -
А ма­ти вже спа­ла!
13 но­яб­ря 1845, в Пе­ре­яс­лаві


КАВКАЗ

Искреннему мо­ему Яко­ву де Бальме­ну


Кто даст гла­ве мо­ей во­ду,

И оче­сем мо­им ис­точ­ник слез,

И пла­чу­ся и день и нощь, о по­би­ен­ных…

Иеремии гла­ва 9, стих 1

За го­ра­ми го­ри, хма­рою по­виті,
Засіяні го­рем, кровію по­литі.
Споконвіку Про­ме­тея
Там орел ка­рає,
Що день бо­жий добрі реб­ра
Й сер­це роз­би­ває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої крові -
Воно зно­ву ожи­ває
І сміється зно­ву.
Не вми­рає ду­ша на­ша,
Не вми­рає во­ля. І не­си­тий не ви­оре
На дні мо­ря по­ле.
Не скує душі жи­вої
І сло­ва жи­во­го.
Не по­не­се сла­ви бо­га,
Великого бо­га.
Не нам на прю з то­бою ста­ти!
Не нам діла твої су­дить!
Нам тілько пла­кать, пла­кать, пла­кать
І хліб на­сущ­ний замісить
Кровавим по­том і сльоза­ми.
Кати згну­ща­ються над на­ми,
А прав­да на­ша п'яна спить.
Коли во­на про­ки­неться?
Коли од­по­чи­ти
Ляжеш, бо­же, утом­ле­ний?
І нам да­си жи­ти!
Ми віруєм твоїй силі
І ду­ху жи­во­му.
Встане прав­да! вста­не во­ля!
І тобі од­но­му
Помоляться всі язи­ки
Вовіки і віки.
А по­ки що те­чуть ріки,
Кровавії ріки!
За го­ра­ми го­ри, хма­рою по­виті,
Засіяні го­рем, кровію по­литі.
Отам-то ми­лос­тивії ми
Ненагодовану і го­лу
Застукали сер­деш­ну во­лю
Та й цькуємо. Ляг­ло костьми
Людей мушт­ро­ва­них чи­ма­ло.
А сльоз, а крові? На­поїть
Всіх імпе­ра­торів би ста­ло
З дітьми і вну­ка­ми, вто­пить
В сльозах удов'їх. А діво­чих,
Пролитих тай­не се­ред ночі!
А ма­тер­них га­ря­чих сльоз!
А батько­вих ста­рих, кро­ва­вих,
Не ріки - мо­ре роз­ли­лось,
Огненне мо­ре! Сла­ва! Сла­ва!
Хортам, і гон­чим, і пса­рям,
І на­шим ба­тюш­кам-ца­рям Сла­ва.
І вам сла­ва, сині го­ри,
Кригою окуті.
І вам, ли­царі ве­ликі,
Богом не за­буті.
Борітеся - по­бо­ре­те,
Вам бог по­ма­гає!
За вас прав­да, за вас си­ла
І во­ля свя­тая!
Чурек і сак­ля - все твоє,
Воно не про­ше­не, не да­не,
Ніхто й не возьме за своє,
Не по­ве­де те­бе в кай­да­нах.
А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм божії гла­го­ли!..
І од гли­бо[ко]ї тюр­ми
Та до ви­со­ко­го прес­то­ла -
Усі ми в зо­лоті і голі.
До нас в на­уку! ми нав­чим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми хрис­ти­яне; хра­ми, шко­ли,
Усе доб­ро, сам бог у нас!
Нам тілько сак­ля очі ко­ле:
Чого во­на стоїть у вас,
Не на­ми да­на; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не ки­нем,
Як тій со­баці! Чом би нам
Платить за сон­це не по­винні!
Та й тілько ж то! Ми не по­га­не,
Ми нас­то­ящі хрис­ти­яне,
Ми ма­лим ситі!.. А за­те!
Якби ви з на­ми под­ру­жи­ли,
Багато б де­чо­му нав­чи­лись!
У нас же й світа, як не те -
Одна Сибір неісхо­ди­ма,
А тюрм! а лю­ду!.. Що й лічить!
Од мол­до­ва­ни­на до фінна
На всіх язи­ках все мов­чить,
Бо бла­го­денст­вує! У нас
Святую Біблію чи­тає
Святий чер­нець і на­учає,
Що цар який­сь-то свині пас
Та друж­ню жінку взяв до се­бе,
А дру­га вбив. Те­пер на небі.
Об ба­чи­те, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрес­том не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас де­ри,
Дери та дай, І прос­то в рай,
Хоч і рідню всю за­бе­ри!
У нас! чо­го то ми не вмієм?
І зорі лічим, греч­ку сієм,
Французів лаєм. Про­даєм
Або у кар­ти прог­раєм
Людей… не негрів… а та­ких
Таки хре­ще­них… но прос­тих.
Ми не гішпа­ни; крий нас, бо­же,
Щоб кра­де­не пе­ре­ку­пать,
Як ті жи­ди. Ми по за­ко­ну!..
По за­ко­ну апос­то­ла
Ви лю­би­те бра­та!
Суєслови, ли­цеміри,
Господом прок­ляті.
Ви лю­би­те на бра­тові
Шкуру, а не ду­шу!
Та й лу­пи­те по за­ко­ну
Дочці на ко­жу­шок,
Байстрюкові на при­да­не,
Жінці на па­тин­ки.
Собі ж на те, що не зна­ють
Ні діти, ні жінка!
За ко­го ж ти розіп'явся,
Христе, си­не бо­жий?
За нас, доб­рих, чи за сло­во
Істини… чи, мо­же,
Щоб ми з те­бе насміялись?
Воно ж так і ста­лось.
Храми, кап­лиці, і іко­ни,
І став­ни­ки, і мірри дим,
І пе­ред об­ра[зо]м твоїм
Неутомленниє пок­ло­ни.
За кра­жу, за вой­ну, за кров,
Щоб брат­ню кров про­ли­ти, про­сять
І потім в дар тобі при­но­сять
З по­жа­ру вкра­де­ний пок­ров!!
Просвітились! та ще й хо­чем
Других просвіти­ти,
Сонце прав­ди по­ка­за­ти
Сліпим, ба­чиш, дітям!..
Все по­ка­жем! тілько дай­те
Себе в ру­ки взя­ти.
Як і тюр­ми му­ро­ва­ти,
Кайдани ку­ва­ти,
Як і но­сить!.. і як плес­ти
Кнути уз­ло­ваті -
Всьому нав­чим; тілько дай­те
Свої сині го­ри
Остатнії… бо вже взя­ли
І по­ле і мо­ре. І те­бе заг­на­ли,
мій дру­же єди­ний,
Мій Яко­ве доб­рий! Не за Ук­раїну,
А за її ка­та до­ве­лось про­лить
Кров доб­ру, не чор­ну. До­ве­лось за­пить
З мос­ковської чаші мос­ковську от­ру­ту!
О, дру­же мій доб­рий! дру­же не­за­бу­тий!
Живою ду­шею в Ук­рай­ні ви­тай,
Літай з ко­за­ка­ми по­над бе­ре­га­ми,
Розриті мо­ги­ли в сте­пу на­зи­рай.
Заплач з ко­за­ка­ми дрібни­ми сльоза­ми
І ме­не з не­волі в сте­пу виг­ля­дай.
А по­ки що мої ду­ми,
Моє лю­те го­ре
Сіятиму - не­хай рос­туть
Та з вітром го­во­рять.
Вітер ти­хий з Ук­раїни
Понесе з ро­сою
Мої ду­ми аж до те­бе!..
Братньою сльозою
Ти їх, дру­же, привітаєш,
Тихо про­чи­таєш… І мо­ги­ли, сте­пи, мо­ре,
І ме­не зга­даєш.
18 но­яб­ря 1845, в Пе­ре­яс­лаві


І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕНИМ землякам моїм в Украйні і не в Украйні, моє дружнєє ПОСЛАНІЄ

Аще кто ре­чет, яко люб­лю бо­га, а бра­та сво­его не­на­ви­дит, ложь есть.

Соборно[е] пос­ла­ние Ио­ан­на. Глава 4, с. 20.

І смер­кає, і світає,
День бо­жий ми­нає,
І зно­ву люд по­том­ле­ний
І все спо­чи­ває.
Тілько я, мов ока­ян­ний,
І день і ніч пла­чу
На роз­пут­тях ве­ле­люд­них,
І ніхто не ба­чить,
І не ба­чить, і не знає
Оглухли, не чу­ють;
Кайданами міня­ються,
Правдою тор­гу­ють.
І гос­по­да зне­ва­жа­ють,
Людей зап­ря­га­ють
В тяжкі яр­ма. Орють ли­хо,
Лихом засіва­ють,
А що вро­дить? по­ба­чи­те,
Які бу­дуть жни­ва!
Схамениться, не­до­лю­ди,
Діти юро­диві!
Подивиться на рай ти­хий,
На свою країну,
Полюбіте щи­рим сер­цем
Велику руїну,
Розкуйтеся, бра­тай­те­ся!
У чу­жо­му краю
Не шу­кай­те, не пи­тай­те
Того, що не­має
І на небі, а не тілько
На чу­жо­му полі.
В своїй хаті своя й прав­да,
І си­ла, і во­ля.
Нема на світі Ук­раїни,
Немає дру­го­го Дніпра,
А ви пре­те­ся на чу­жи­ну
Шукати доб­ро­го доб­ра,
Добра свя­то­го. Волі! волі!
Братерства братнього! Най­шли,
Несли, нес­ли з чу­жо­го по­ля
І в Ук­раїну при­нес­ли
Великих слов ве­ли­ку си­лу
Та й більш нічо­го. Кри­чи­те,
Що бог вас соз­дав не на те,
Щоб ви неп­равді пок­ло­ни­лись!..
І хи­ли­тесь, як і хи­ли­лись!
І зно­ву шку­ру де­ре­те
З братів нез­ря­щих, греч­косіїв,
І сон­ця-прав­ди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся зно­ву!.. Як­би взять
І всю мізерію з со­бою,
Дідами кра­де­не доб­ро,
Тойді ос­тавсь би си­ро­тою,
З свя­ти­ми го­ра­ми Дніпро!
Ох, як­би те ста­лось, щоб ви не вер­та­лись,
Щоб там і зди­ха­ли, де ви по­рос­ли!
Не пла­ка­ли б діти, ма­ти б не ри­да­ла,
Не чу­ли б у бо­га ва­шої ху­ли.
І сон­це не гріло б смер­дя­чо­го гною
На чистій, ши­рокій, на вольній землі.
І лю­ди б не зна­ли, що ви за ор­ли,
І не по­ки­ва­ли б на вас го­ло­вою.
Схаменіться! будьте лю­ди,
Бо ли­хо вам бу­де.
Розкуються не­за­ба­ром
Заковані лю­де,
Настане суд, за­го­во­рять
І Дніпро, і го­ри!
І по­те­че сторіка­ми
Кров у синє мо­ре
Дітей ва­ших… і не бу­де
Кому по­ма­га­ти.
Одцурається брат бра­та
І ди­ти­ни ма­ти.
І дим хма­рою зас­ту­пе
Сонце пе­ред ва­ми,
І навіки прок­ле­не­тесь
Своїми си­на­ми!
Умийтеся! об­раз божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ва­ших,
Що во­ни на світі
На те тілько, щоб па­ну­вать…
Бо нев­че­не око
Загляне їм в са­му ду­шу
Глибоко! гли­бо­ко!
Дознаються не­бо­жа­та,
Чия на вас шку­ра,
Та й за­ся­дуть, і пре­муд­рих
Немудрі оду­рять!
Якби ви вчи­лись так, як тре­ба,
То й мудрість би бу­ла своя.
А то залізи­те на не­бо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те ба­чив, і все знаю,
Нема ні пек­ла, ані раю,
Немає й бо­га, тілько я!
Та ку­ций німець уз­ло­ва­тий,
А більш ніко­го!..»
- «Доб­ре, бра­те,
Що ж ти та­кеє?»
«Нехай ска­же
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви нав­чаєтесь
У чу­жо­му краю!
Німець ска­же: «Ви мо­го­ли».
«Моголи! мо­го­ли!»
Золотого Та­мер­ла­на
Онучата голі.
Німець ска­же: «Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів ве­ли­ких
Правнукі по­гані!
І Кол­ла­ра чи­таєте
З усієї си­ли,
І Ша­фа­ри­ка, і Ган­ка,
І в слав'янофіли
Так і пре­тесь…
І всі мо­ви
Слав'янського лю­ду -
Всі знаєте.
А своєї Дас[т]ьбі…
Колись бу­дем
І по-своєму гла­го­лать,
Як німець по­ка­же
Та до то­го й історію
Нашу нам роз­ка­же,
- Отойді ми за­хо­ди­мось!..
Добре за­хо­ди­лись
По німецько­му по­ка­зу
І за­го­во­ри­ли
Так, що й німець не вто­ро­па,
Учитель ве­ли­кий,
А не те щоб прості лю­де.
А гвал­ту! а кри­ку!
«І гар­монія, і си­ла,
Музика, та й годі.
А історія!.. по­ема
Вольного на­ро­да!
Що ті рим­ля­не убогі!
Чортзна-що - не Бру­ти!
У нас Бру­ти! і Кок­лек­си!
Славні, не­за­буті!
У нас во­ля ви­рос­та­ла,
Дніпром уми­ва­лась,
У го­ло­ви го­ри сла­ла,
Степом ук­ри­ва­лась!»
Кров'ю во­на уми­ва­лась,
А спа­ла на ку­пах,
На ко­зацьких вольних тру­пах,
Окрадених тру­пах!
Подивиться ли­шень доб­ре,
Прочитайте зно­ву
Тую сла­ву. Та чи­тай­те
Од сло­ва до сло­ва,
Не ми­най­те ані тит­ли,
Ніже тії ко­ми,
Все роз­беріть… та й спи­тай­те
Тойді се­бе: що ми?..
Чиї си­ни? яких батьків?
Ким? за що за­куті?..
То й по­ба­чи­те, що ось що
Ваші славні Бру­ти:
Раби, под­нож­ки, грязь Моск­ви,
Варшавське сміття - ваші па­ни,
Ясновельможнії гетьма­ни.
Чого ж ви чва­ни­те­ся, ви!
Сини сер­деш­ної Ук­раїни!
Що доб­ре хо­ди­те в ярмі,
Ще луч­ше, як батьки хо­ди­ли.
Не чваньтесь, з вас де­руть ремінь,
А з їх, бу­ва­ло, й лій то­пи­ли.
Може, чва­ни­тесь, що братст­во
Віру зас­ту­пи­ло,
Що Си­но­пом, Тра­пе­зон­дом
Галушки ва­ри­ло.
Правда!.. прав­да, наїда­лись.
А вам те­пер ва­дить.
І на Січі муд­рий німець
Картопельку са­дить,
А ви її ку­пуєте,
Їсте на здо­ров'я
Та сла­ви­те За­по­рож­жя.
А чиєю кров'ю
Ота зем­ля на­поєна,
Що кар­топ­ля ро­дить, -
Вам бай­ду­же. Аби доб­ра
Була для го­ро­ду!
А чва­ни­тесь, що ми Польщу
Колись за­ва­ли­ли!..
Правда ва­ша: Польща впа­ла,
Та й вас роз­да­ви­ла!
Так от як кров свою ли­ли
Батьки за Моск­ву і Вар­ша­ву,
І вам, си­нам, пе­ре­да­ли
Свої кай­да­ни, свою сла­ву!
Доборолась Ук­раїна
До са­мо­го краю.
Гірше ля­ха свої діти
Її роз­пи­на­ють
Заміс[т]ь пи­ва пра­вед­ную
Кров із ре­бер то­чать.
Просвітити, ка­жуть, хо­чуть
Материні очі
Современними ог­ня­ми.
Повести за віком,
За німця­ми, не­доріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, по­ка­зуй­те,
Нехай ста­ра ма­ти
Навчається, як дітей тих
Нових дог­ля­да­ти.
Показуйте!.. за на­уку,
Не тур­буй­тесь, бу­де
Материна доб­ра пла­та.
Розпадеться лу­да
На очах ва­ших не­си­тих,
Побачите сла­ву,
Живу сла­ву дідів своїх
І батьків лу­ка­вих.
Не дуріте самі се­бе,
Учітесь, чи­тай­те,
І чу­жо­му на­учай­тесь,
Й сво­го не цу­рай­тесь.
Бо хто матір за­бу­ває,
Того бог ка­рає,
Того діти цу­ра­ються,
В ха­ту не пус­ка­ють.
Чужі лю­ди про­га­ня­ють,
І не­має зло­му
На всій землі без­ко­нечній
Веселого до­му.
Я ри­даю, як зга­даю
Діла не­за­буті
Дідів на­ших. Тіжкі діла!
Якби їх за­бу­ти,
Я од­дав би ве­се­ло­го
Віку по­ло­ви­ну.
Отака-то на­ша сла­ва,
Слава Ук­раїни.
Отак і ви про­чи­тай[те],
Щоб не сон­ним сни­лись
Всі неп­рав­ди, щоб розк­ри­лись
Високі мо­ги­ли
Перед ва­ши­ми очи­ма,
Щоб ви роз­пи­та­ли
Мучеників, ко­го, ко­ли,
За що роз­пи­на­ли!
Обніміте ж, бра­ти мої,
Найменшого бра­та -
Нехай ма­ти усміхнеться,
Заплакана ма­ти.
Благословіть дітей своїх
Твердими ру­ка­ми
І діто­чок поцілує
Вольними ус­та­ми.
І за­бу­деться сра­мот­ня
Давняя го­ди­на,
І ожи­ве доб­ра сла­ва,
Слава Ук­раїни,
І світ яс­ний, не­ве­черній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, бра­ти мої,
Молю вас, бла­гаю!
14 де­каб­ря 1845, Вьюни­ща


ХОЛОДНИЙ ЯР


У вся­ко­го своє ли­хо,
І в ме­не не ти­хо;
Хоч не своє, по­зи­че­не,
А все-та­ки ли­хо.
Нащо б, бач­ся, те зга­ду­вать,
Що дав­но ми­ну­ло,
Будить боз­нає ко­лишнє,
Добре, що зас­ну­ло.
Хоч і Яр той; вже до йо­го
І стеж­ки ма­лої
Не ос­та­лось; і здається,
Що ніхто й но­гою
Не сту­пив там; а зга­даєш,
То бу­ла й до­ро­га
З мо­нас­ти­ря Мот­ри­но­го
До Яру страш­но­го.
В Яру ко­лись гай­да­ма­ки
Табором сто­яли,
Лагодили са­мо­па­ли,
Ратища стру­га­ли.
У Яр тойді схо­ди­ли­ся,
Мов із хрес­та зняті,
Батько з си­ном і брат з бра­том
Одностайне ста­ти
На во­ро­га лу­ка­во­го,
На лю­то­го ля­ха.
Де ж ти дівся, в Яр гли­бо­кий
Протоптаний шля­ху?
Чи сам заріс тем­ним лісом,
Чи то за­са­ди­ли
Нові ка­ти? Щоб до те­бе
Люди не хо­ди­ли
На по­ра­ду: що їм діять
З доб­ри­ми па­на­ми,
Людоїдами ли­хи­ми,
З но­ви­ми ля­ха­ми?
Не схо­ваєте! над Яром
Залізняк ви­тає
І на Умань по­зи­рає,
Ґонту виг­ля­дає.
Не хо­вай­те, не топчіте
Святого за­ко­на,
Не зовіте пре­по­доб­ним
Лютого Не­ро­на.
Не слав­те­ся ца­ре­вою
Святою вой­ною.
Бо ви й самі не знаєте,
Що ца­ри­ки ко­ять.
А кри­чи­те, що не­се­те
І ду­шу і шку­ру
За оте­чест­во!.. Єй-бо­гу,
Овеча на­ту­ра;
Дурний шию підстав­ляє
І не знає за що!
Та ще й Ґонту зне­ва­жає,
Ледаче ле­да­що!
«Гайдамаки не во­ины -
Розбойники, во­ры.
Пятно в на­шей ис­то­рии…»
Брешеш, лю­до­мо­ре!
За свя­тую прав­ду-во­лю
Розбойник не ста­не,
Не роз­кує за­ко­ва­ний
У ваші кай­да­ни
Народ тем­ний, не заріже
Лукавого си­на,
Не розіб'є жи­ве сер­це
За свою країну.
Ви - роз­бой­ни­ки не­ситі,
Голодні во­ро­ни.
По яко­му прав­ди­во­му,
Святому за­ко­ну
І зем­лею, всім да­ною,
І сер­деш­ним лю­дом
Торгуєте? Сте­режіться ж,
Бо ли­хо вам бу­де,
Тяжке ли­хо!.. Дуріть дітей
І бра­та сліпо­го,
Дуріть се­бе, чу­жих лю­дей,
Та не дуріть бо­га.
Бо в день ра­дості над ва­ми
Розпадеться ка­ра.
І повіє огонь но­вий
З Хо­лод­но­го Яру.
Вьюнища, 17 де­каб­ря 1845


ПСАЛМИ ДАВИДОВІ


1

Блаженний муж на лу­ка­ву
Не всту­пає ра­ду,
І не ста­не на путь зло­го,
І з лю­тим не ся­де.
А в за­коні гос­подньому
Серце йо­го й во­ля
Навчається; і ста­не він -
Як на добрім полі
Над во­дою по­сад­же­не
Древо зе­леніє,
Плодом вкри­те. Так і муж той
В добрі своїм спіє.
А лу­ка­вих, не­чес­ти­вих
І слід про­па­дає,
Як той попіл, над зем­лею
Вітер роз­ма­хає,
І не вста­нуть з пра­вед­ни­ми З
лії з до­мо­ви­ни.
Діла доб­рих об­нов­ляться,
Діла злих за­ги­нуть.

12

Чи ти ме­не, бо­же ми­лий,
Навік за­бу­ваєш,
Одвертаєш ли­це своє,
Мене по­ки­даєш?
Доки бу­ду му­чить ду­шу
І сер­цем боліти?
Доки бу­де во­рог лю­тий
На ме­не ди­ви­тись
І сміятись! Спа­си ме­не,
Спаси мою ду­шу,
Да не ска­же хит­рий во­рог:
«Я йо­го по­ду­жав».
І всі злії посміються,
Як упа­ду в ру­ки,
В ру­ки вражі. Спа­си ме­не
Од лю­тої му­ки,
Спаси ме­не,- по­мо­лю­ся
І вос­пою зно­ву
Твої бла­га чис­тим сер­цем,
Псалмом ти­хим, но­вим.

43

Боже, на­ши­ми уши­ма
Чули твою сла­ву,
І діди нам роз­ка­зу­ють
Про давні кро­ваві
Тії літа; як ру­кою
Твердою своєю
Розв'язав ти наші ру­ки
І пок­рив зем­лею
Трупи во­рогів. І си­лу
Твою восх­ва­ли­ли
Твої лю­де, і в по­кої,
В добрі од­по­чи­ли,
Славя гос­по­да!.. А нині
Покрив єси зно­ву
Срамотою свої лю­де,
І во­ро­ги нові
Розкрадають, як овець, нас
І же­руть! Без пла­ти
І без ціни од­дав єси
Ворогам прок­ля­тим;
Покинув нас на сміх лю­дям,
В на­ру­гу сусідам,
Покинув нас, яко в прит­чу
Нерозумним лю­дям.
І ки­ва­ють, сміючи­ся,
На нас го­ло­ва­ми;
І вся­кий день пе­ред на­ми -
Стид наш пе­ред на­ми.
Окрадені, за­му­чені,
В пу­тах уми­раєм,
Чужим бо­гам не мо­ли­мось,
А те­бе бла­гаєм:
«Поможи нам, ізба­ви нас
Вражої на­ру­ги.
Поборов ти пер­шу си­лу,
Побори ж і дру­гу,
Ще лютішу!.. Встань же, бо­же,
Вскую' бу­деш спа­ти,
Од сліз на­ших од­вер­та­тись,
Скорби за­бу­ва­ти!
Смирилася ду­ша на­ша,
Жить тяж­ко в око­вах!
Встань же, бо­же, по­мо­жи нам
Встать на ка­та зно­ву».

52

Пребезумний в серці ска­же,
Що бо­га не­має,
В без­за­конії мерзіє,
Не тво­рить бла­гая.
А бог ди­виться, чи є ще
Взискающий бо­га?
Нема доб­ро тво­ря­що­го,
Нема ні од­но­го!
Коли во­ни, не­ситії,
Гріхами доз­на­ють?
Їдять лю­де замість хліба,
Бога не зга­да­ють,
Там бо­яться, ля­ка­ються,
Де стра­ху й не бу­де.
Так самі се­бе бо­яться
Лукавії лю­де.
Хто ж пош­ле нам спа­сеніє,
Верне доб­ру до­лю?
Колись бог нам вер­не во­лю,
Розіб'є не­во­лю.
Восхвалимо те­бе, бо­же,
Хваленієм вся­ким;
Возрадується Ізраїль
І свя­тий Іаков.

53

Боже, спа­си, су­ди ме­не
Ти по своїй волі.
Молюсь: гос­по­ди, вну­ши їм
Уст моїх гла­го­ли,
Бо на ду­шу мою вста­ли
Сильнії чужії,
Не зрять бо­га над со­бою,
Не зна­ють, що діють.
А бог мені по­ма­гає,
Мене зас­ту­пає
І їм прав­дою своєю
Вертає їх злая.
Помолюся гос­по­деві
Серцем оди­но­ким
І на злих моїх пог­ля­ну
Незлим моїм оком.

81

Між ца­ря­ми й судіями
На раді ве­ликій
Став зем­них вла­дик су­ди­ти
Небесний вла­ди­ка:
«Доколі бу­де­те стя­жа­ти
І кров не­вин­ну роз­ли­вать
Людей убо­гих? а ба­га­тим
Судом лу­ка­вим по­ма­гать?
Вдові убогій по­можіте,
Не осудіте си­ро­ти
І ви­ведіть із тісно­ти
На во­лю ти­хих, зас­тупіте
Од рук не­си­тих». Не хо­тять
Познать, роз­би­ти тьму не­волі,
І всує гос­по­да гла­го­ли,
І всує тре­пет­на зем­ля.
Царі, ра­би - од­на­кові
Сини пе­ред бо­гом;
І ви вмре­те, як і князь ваш,
І ваш раб убо­гий.
Встань же, бо­же, су­ди зем­лю
І су­дей лу­ка­вих.
На всім світі твоя прав­да,
І во­ля, і сла­ва.

93

Господь бог ли­хих ка­рає -
Душа моя знає.
Встань же, бо­же,- твою сла­ву
Гордий зне­ва­жає.
Вознесися над зем­лею
Високо, ви­со­ко,
Закрий сла­вою своєю
Сліпе, гор­де око.
Доки, гос­по­ди, лу­каві
Хваляться, до­колі
Неправдою? Твої лю­де
Во тьму і в не­во­лю
Закували… доб­ро твоє
Кров'ю по­то­пи­ли,
Зарізали про­хо­жо­го,
Вдову за­да­ви­ли
І ска­за­ли: «Не зрить гос­подь,
Ніже теє знає».
Умудрітеся, не­мудрі:
Хто світ ог­ля­дає,
Той і сер­це ва­ше знає,
І ро­зум лу­ка­вий.
Дивітеся ділам йо­го,
Його вічній славі.
Благо то­му, ко­го гос­подь
Карає між на­ми;
Не до­пус­ка, по­ки зло­му
Ізриється яма.
Господь лю­бить свої лю­де,
Любить, не ос­та­вить,
Дожидає, по­ки прав­да
Перед ни­ми ста­не.
Хто б спас ме­не од лу­ка­вих
І діющих злая?
Якби не бог поміг мені,
То ду­ша б жи­вая
Во тьмі ада по­то­ну­ла,
Проклялась на світі.
Ти, гос­по­ди, по­ма­гаєш
По землі хо­ди­ти.
Ти ра­дуєш мою ду­шу
І сер­це вра­чуєш;
І пре­бу­дет твоя во­ля,
І твій труд не всує.
Вловлять ду­шу пра­вед­ни­чу,
Кров доб­ру осу­дять.
Мені гос­подь прис­та­ни­ще,
Заступником бу­де
І воз­дасть їм за діла їх
Кроваві, лу­каві,
Погубить їх, і їх сла­ва
Стане їм в нес­ла­ву.

132

Чи є що кра­ще, луч­че в світі,
Як укупі жи­ти,
З бра­том доб­рим доб­ро пев­не
Познать, не діли­ти
Яко ми­ро доб­ро­вон­не
З го­ло­ви чест­ної
На бо­ро­ду Ааро­ню
Спадає ро­сою
І на шитії оме­ти
Ризи до­рогії;
Або ро­си єрмонськії
На святії го­ри
Високії сіонськії
Спадають і тво­рять
Добро тва­рям зем­но­род­ним,
І землі, і лю­дям,
Отак братів бла­гих своїх
Господь не за­бу­де,
Воцариться в до­му ти­хих,
В сем'ї тій ве­ликій,
І пош­ле їм доб­ру до­лю
Од віка до віка.

136

На ріках круг Вавіло­на,
Під вер­ба­ми, в полі,
Сиділи ми і пла­ка­ли
В да­лекій не­волі;
І на вер­бах повіша­ли
Органи глухії,
І нам ста­ли сміяти­ся
Едомляне злії:
«Розкажіть нам пісню ва­шу,
Може, й ми зап­ла­чем.
Або на­шу заспівай­те,
Невольники наші».
Якої ж ми заспіваєм?
На чу­жо­му полі
Не співа­ють ве­се­лої
В да­лекій не­волі.
І ко­ли те­бе за­бу­ду, Ієру­са­ли­ме,
Забвен бу­ду, по­ки­ну­тий,
Рабом на чу­жині.
І язик мій оніміє,
Висохне лу­ка­вий,
Як за­бу­де пом'яну­ти
Тебе, на­ша сла­во!
І гос­подь наш вас пом'яне,
Едомськії діти,
Як кри­ча­ли ви: «Руй­нуй­те,
Руйнуйте, паліте Єру­са­лим!..»
Вавілоня Дще­ре ока­ян­на!
Блаженний той, хто зап­ла­тить
За твої кай­да­ни!
Блажен, бла­жен! Те­бе, злая,
В ра­дості зас­та­не
І розіб'є дітей твоїх
О хо­лод­ний камінь!

149

Псалом но­вий гос­по­дові
І но­вую сла­ву
Воспоєм честнйм со­бо­ром,
Серцем не­лу­ка­вим;
Во псал­тирі і тим­пані
Воспоєм бла­гая,
Яко бог ка­ра неп­ра­вих,
Правим по­ма­гає.
Преподобнії во славі
І на ти­хих ло­жах
Радуються, сла­вос­лов­лять,
Хвалять ім'я бо­же;
І мечі в ру­ках їх добрі,
Гострі обо­юду,
На отм­щеніє язи­кам
І в на­уку лю­дям.
Окують ца­рей не­си­тих
В залізнії пу­та,
І їх, слав­них, око­ва­ми
Ручними скру­тять,
І осу­дять гу­би­те­лей
Судом своїм пра­вим,
І вовіки ста­не сла­ва,
Преподобним сла­ва.
19де­каб­ря 1845, Вьюниіца


МАЛЕНЬКІЙ МАР'ЯНІ


Рости, рос­ти, моя пташ­ко,
Мій ма­ко­вий цвіте,
Розвивайся, по­ки твоє
Серце не роз­би­те,
Поки лю­ди не доз­на­ли
Тихої до­ли­ни,
Дознаються - пог­ра­ються,
Засушать та й ки­нуть.
Ані літа мо­лодії,
Повиті кра­сою,
Ні карії оче­ня­та,
Умиті сльозою,
Ані сер­це твоє ти­хе,
Добреє діво­че
Не зас­ту­пить, не зак­риє
Неситії очі.
Найдуть злії та й ок­ра­дуть…
І те­бе, убо­гу,
Кинуть в пек­ло…
Замучишся
І прок­ле­неш бо­га.
Не цвіти ж, мій цвіте но­вий,
Нерозвитий цвіте,
Зов'янь ти­хо, по­ки твоє
Серце не роз­би­те.
20 де­каб­ря 1845, Вьюни­ца

* * * (Минають дні, ми­на­ють ночі...)


Минають дні, ми­на­ють ночі,
Минає літо, ше­лес­тить
Пожовкле лис­тя, гас­нуть очі,
Заснули ду­ми, сер­це спить,
І все зас­ну­ло, і не знаю,
Чи я жи­ву, чи до­жи­ваю,
Чи так по світу во­ло­чусь,
Бо вже не пла­чу й не сміюсь…
Доле, де ти! До­ле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доб­рої жаль, бо­же,
То дай злої, злої!
Не дай спа­ти хо­дя­чо­му,
Серцем за­ми­ра­ти
І гни­лою ко­ло­дою
По світу ва­ля­тись.
А дай жи­ти, сер­цем жи­ти
І лю­дей лю­би­ти,
А ко­ли ні… то прок­ли­нать
І світ за­па­ли­ти!
Страшно впас­ти у кай­да­ни,
Умирать в не­волі,
А ще гірше - спа­ти, спа­ти
І спа­ти на волі,
І зас­ну­ти навік-віки,
І сліду не ки­нуть
Ніякого, од­на­ко­во,
Чи жив, чи за­ги­нув!
Доле, де ти, до­ле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доб­рої жаль, бо­же,
То дай злої! злої!
21 де­каб­ря 1845, Вьюни­ца


ТРИ ЛІТА


І день не день, і йде не йде,
А літа стрілою
Пролітають, за­би­ра­ють
Все доб­ре з со­бою.
Окрадають добрі ду­ми,
О хо­лод­ний ка­мень
Розбивають сер­це на­ше
І співа­ють амінь,
Амінь всьому ве­се­ло­му
Однині довіка,
І ки­да­ють на роз­путті
Сліпого каліку.
Невеликії три літа
Марно про­летіли…
А ба­га­то в моїй хаті
Лиха на­ро­би­ли.
Опустошили убо­ге
Моє сер­це ти­хе,
Погасили усе доб­ре,
Запалили ли­хо,
Висушили ча­дом-ди­мом
Тії добрі сльози,
Що ли­ли­ся з Кат­ру­сею
В мос­ковській до­розі,
Що мо­ли­лась з ко­за­ка­ми
В ту­рецькій не­волі,
І Ок­са­ну, мою зо­рю,
Мою доб­ру до­лю,
Що день бо­жий уми­ва­ли…
Поки не підкра­лись
Злії літа; та все теє
Заразом ук­ра­ли.
Жаль і батька, жаль і матір,
І вірну дру­жи­ну,
Молодую, ве­се­лую,
Класти в до­мо­ви­ну,
Жаль ве­ли­кий, бра­ти мої;
Тяжко го­ду­ва­ти
Малих діток не­уми­тих
В не­топ­леній хаті,
Тяжко ли­хо, та не та­ке,
Як то­му дур­но­му,
Що по­лю­бить, по­бе­реться,
А во­на дру­го­му
За три ша­ги про­дається
Та з йо­го й сміється.
От де ли­хо! От де сер­це
Разом розірветься!
Отаке-то злеє ли­хо й зо мною спітка­лось:
Серце лю­ди по­лю­би­ло
І в лю­дях ко­ха­лось,
І во­ни йо­го віта­ли,
Гралися, хва­ли­ли…
А літа ти­хенько кра­лись
І сльози су­ши­ли,
Сльози щи­рої лю­бові;
І я прозріва­ти
Став пот­ро­ху…
Доглядаюсь -
Бодай не ка­за­ти,
Кругом ме­не, де не гля­ну,
Не лю­ди, а змії…
І за­сох­ли мої сльози,
Сльози мо­лодії.
І те­пер я роз­би­теє
Серце ядом гою,
І не пла­чу, й не співаю,
А вию со­вою.
Отаке-то, що хо­че­те,
То те і робіте:
Чи го­лос­но зне­ва­жай­те,
Чи ниш­ком хваліте
Мої ду­ми; од­на­ко­во
Не вер­нуться зно­ву
Літа мої мо­лодії,
Веселеє сло­во.
Не вер­неться…
І я сер­цем
До вас не вер­ну­ся.
І не знаю, де діну­ся,
Де я при­гор­ну­ся,
І з ким бу­ду роз­мов­ля­ти,
Кого роз­ва­жа­ти,
І пе­ред ким мої ду­ми
Буду сповіда­ти?
Думи мої! літа мої,
Тяжкії три літа,
До ко­го ви при­хи­ли­тесь,
Мої слії діти?
Не хилітесь ні до ко­го,
Ляжте до­ма спа­ти…
А я піду чет­вер­тий год
Новий зостріча­ти;
Добридень же, но­вий го­де
В торішній сви­тині,
Що ти не­сеш в Ук­раїну
В ла­таній тор­бині?
«Благоденствіє, ука­зом
Новеньким по­ви­те».
Іди ж здо­ров, та не за­будь
Злидням пок­ло­ни­тись.
22 де­каб­ря 1845, Вьюни­ща


ЗАПОВІТ


Як ум­ру, то по­хо­вай­те
Мене на мо­гилі,
Серед сте­пу ши­ро­ко­го,
На Вкраїні милій,
Щоб ла­ни ши­ро­ко­полі,
І Дніпро, і кручі
Було вид­но, бу­ло чу­ти,
Як ре­ве ре­ву­чий.
Як по­не­се з Ук­раїни
У синєє мо­ре
Кров во­ро­жу… отой­ді я
І ла­ни, і го­ри -
Все по­ки­ну і по­ли­ну
До са­мо­го бо­га
Молитися… а до то­го
Я не знаю бо­га.
Поховайте та вста­вай­те,
Кайдани порвіте
І вра­жою злою кров'ю
Волю ок­ропіте.
І ме­не в сем'ї ве­ликій,
В сем'ї вольній, новій,
Не за­будьте пом'яну­ти
Незлим ти­хим сло­вом.
25 де­каб­ря 1845, в Пе­ре­яс­лаві


ЛІЛЕЯ


«За що ме­не, як рос­ла я,
Люде не лю­би­ли?
За що ме­не, як ви­рос­ла,
Молодую вби­ли?
За що во­ни те­пер ме­не
В па­ла­тах віта­ють,
Царівною на­зи­ва­ють,
Очей не спус­ка­ють
З мо­го цвіту? Ди­ву­ються,
Не зна­ють, де діти!
Скажи мені, мій бра­ти­ку,
Королевий Цвіте!»
«Я не знаю, моя сест­ро».
І Цвіт ко­ро­ле­вий
Схилив свою го­ло­воньку
Червоно-рожеву
До біло­го по­ник­ло­го
Личенька Лілеї.
І зап­ла­ка­ла Лілея
Росою-сльозою…
Заплакала і ска­за­ла:
«Брате мій, з то­бою
Ми дав­но вже ко­хаємось,
А я й не ска­за­ла,
Як бу­ла я лю­ди­ною,
Як я мор­ду­ва­лась.
Моя ма­ти… чо­го во­на,
Вона все жу­ри­лась
І на ме­не, на ди­ти­ну,
Дивилась, ди­ви­лась
І пла­ка­ла. Я не знаю,
Мій бра­те єди­ний!
Хто їй ли­хо за­подіяв?
Я бу­ла ди­ти­на,
Я гра­ла­ся, за­бав­ля­лась,
А во­на все в'яла
Та на­шо­го зло­го па­на
Кляла-проклинала.
Та й умер­ла… А ме­не пан
Взяв до­го­ду­ва­ти.
Я ви­рос­ла, ви­ко­ха­лась
У білих па­ла­тах.
Я не зна­ла, що бай­ст­ря я,
Що йо­го ди­ти­на.
Пан поїхав десь да­ле­ко,
А ме­не по­ки­нув.
І прок­ля­ли йо­го лю­де,
Будинок спа­ли­ли…
А ме­не, не знаю за що,
Убити - не вби­ли,
Тілько мої довгі ко­си
Остригли, нак­ри­ли
Острижену ганчіркою.
Та ще й ре­го­та­лись.
Жиди навіть не­чистії
На ме­не плю­ва­ли.
Отаке-то, мій бра­ти­ку,
Було мені в світі.
Молодого, ко­рот­ко­го
Не да­ли до­жи­ти
Люде віку. Я умер­ла
Зимою під ти­ном,
А вес­ною процвіла я
Цвітом при до­лині,
Цвітом білим, як сніг, білим!
Аж гай зве­се­ли­ла.
Зимою лю­де… бо­же мій!
В ха­ту не пус­ти­ли.
А вес­ною, мов на ди­во,
На ме­не ди­ви­лись.
А дівча­та заквітча­лись
І по­ча­ли зва­ти
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвіта­ти
Стала в гаї, і в теп­лиці,
І в білих па­ла­тах.
Скажи ж мені, мій бра­ти­ку,
Королевий Цвіте:
Нащо ме­не бог пос­та­вив
Цвітом на сім світі?
Щоб лю­дей я ве­се­ли­ла,
Тих са­мих, що вби­ли
Мене й матір?.. Ми­ло­сер­дий,
Святий бо­же, ми­лий!»
І зап­ла­ка­ла Лілея,
А Цвіт ко­ро­ле­вий
Схилив свою го­ло­воньку
Червоно-рожеву
На білеє по­ник­леє
Личенько Лілеї.
[25 лип­ня 1846, Київ]


РУСАЛКА


«Породила ме­не ма­ти
В ви­со­ких па­ла­тах
Та й по­нес­ла се­ред ночі
У Дніпрі ску­па­ти.
Купаючи, роз­мов­ля­ла
Зо мною, ма­лою:
«Пливи, пли­ви, моя до­ню,
Дніпром за во­дою.
Та вип­ли­ви ру­сал­кою
Завтра се­ред ночі,
А я вий­ду гу­ля­ти з ним,
А ти й за­лос­ко­чеш.
Залоскочи, моє сер­це:
Нехай не сміється
Надо мною, мо­ло­дою,
Нехай п'є-уп'ється
Не моїми кров-сльоза­ми -
Синьою во­дою
Дніпровою… Не­хай собі
Гуляє з доч­кою.
Пливи ж, моя єди­ная.
Хвилі! мої хвилі!
Привітайте ру­са­лоньку…» -
Та й за­го­ло­си­ла,
Та й побігла. А я собі
Плила за во­дою,
Поки сест­ри не зустріли,
Не взя­ли з со­бою.
Уже з тиж­день, як рос­ту я.
З сест­ра­ми гу­ляю
Опівночі. Та з бу­дин­ку
Батька виг­ля­даю.
А мо­же, вже поєдна­лась
З па­ном у па­ла­тах?
Може, зно­ву роз­ко­шує
Моя грішна ма­ти?»
Та й за­мовк­ла ру­са­лоч­ка,
В Дніпро по­ри­ну­ла,
Мов пліточ­ка. А ло­зи­на
Тихо по­хит­ну­лась.
Вийшла ма­ти по­гу­ля­ти -
Не спиться в па­ла­тах.
Пана Яна не­ма до­ма,
Ні з ким роз­мов­ля­ти.
А як прий­шла до бе­ре­га,
То й доч­ку зга­да­ла.
І зга­да­ла, як ку­па­ла
І як при­мов­ля­ла.
Та й бай­ду­же. Пішла собі
У па­ла­ти спа­ти.
Та не дійшла,- до­ве­ло­ся
В Дніпрі но­чу­ва­ти.
І нез­чу­лась, як зуспіли
Дніпрові дівча­та -
Та до неї, ухо­пи­ли
Та й ну з нею гра­тись,
Радісінькі, що пійма­ли.
Грались, лос­ко­та­ли,
Поки в вер­шу не зап­ха­ли..
Та й за­ре­го­та­лись.
Одна тілько ру­са­лонька
Не за­ре­го­та­лась.
[9 серп­ня 1846, Київ]


ВІДЬМА.  Поема


Молюся, зно­ву упо­ваю,
І зно­ву сльози ви­ли­ваю,
І ду­му тяж­кую мою
Німим стінам пе­ре­даю.
Озовітеся ж, зап­лач­те,
Німії, зо мною
Над неп­рав­дою людською,
Над до­лею злою.
Озовітесь! А за ва­ми,
Може, озо­веться
Безталання нев­си­пу­ще
І нам усміхнеться.
Поєднає з не­до­лею
І з людьми і ска­же
Спасибі нам. По­мо­литься
Й ти­хо спа­ти ля­же.
І при­ми­рен­но­му прис­няться
І лю­де добрі, і лю­бов,
І все доб­ро. І вста­не вранці
Веселий, і за­бу­де знов
Свою не­до­лю. І в не­волі
Познає рай, поз­нає во­лю
І всет­во­ря­щую лю­бов.
Коло осіннього Ми­ко­ли,
Обідрані, тро­хи не голі,
Бендерським шля­хом уночі
Ішли ци­га­не. А йду­чи -
Звичайне, вольниє - співа­ли.
Ішли, ішли, а потім ста­ли.
Шатро край шля­ху розп'яли,
Огонь чи­ма­лий роз­ве­ли
І кру­гом йо­го посіда­ли.
Хто з шаш­ли­ком, а хто і так,
Зате він вольний, як ко­зак
Колись-то був. Си­дять, ку­ня­ють,
А за шат­ром в сте­пу співає,
Неначе п'яна, з при­да­нок
Додому йду­чи, мо­ло­ди­ця:
«Ой, у новій хаті
Полягали спа­ти,
Молодій прис­ни­лось,
Що ма­ти ска­зи­лась,
Свекор оже­нив­ся,
Батько уто­пив­ся. І.. гу…»
Цигане слу­ха­ють, сміються.
«І де ті лю­де тут возьмуться?
Оце, ма­буть, із-за Дністра,
Бо тут все степ… Ма­ра! Ма­ра!» -
Цигане крик­ну­ли, схо­пи­лись.
А пе­ред ни­ми опи­ни­лось
Те, що співа­ло. Жаль і страх!
В сви­тині ла­таній дро­жа­ла
Якась лю­ди­на. На но­гах
І на ру­ках по­вис­ту­па­ла
Од стужі кров; аж стру­пом ста­ла.
І довгі ко­си в реп'яхах
О по­ли би­лись в ков­ту­нах.
Постояла, а потім сіла
Коло ог­ню, і ру­ки гріла
На самім по­лум'ї. «Ну, так!
Оженився не­бо­рак!» -
Сама собі во­на шеп­та­ла
І тяж­ко, страш­но усміха­лась.
Що ж се та­ке? Се не ма­ра.
Моя се ма­ти і сест­ра.
Моя се відьма, щоб ви зна­ли.
Ц и г а н е
А відкіля ти, мо­ло­ди­це?
В і д ь м а
Хто, я?
(Співає).
«Як бу­ла я мо­ло­ди­ця,
Цілували ме­не в ли­ця,
А як ста­ла ста­ра ба­ба,
Цілували б, бу­ла б ра­да».
Ц и г а н
Співуча, нічо­го ска­зать.
Якби собі та­ку дос­тать,
Та ще й з мед­ве­дем…
В і д ь м а
Я співаю.
Чи то сид­жу, чи то гу­ляю,
Все співаю, все співаю,
Уже за­бу­ла го­во­рить…
А пер­ше доб­ре го­во­ри­ла.
Ц и г а н
Де ж ти бу­ла, що заб­лу­ди­ла?
В і д ь м а
Хто, я? чи ти?
(Шепче)
Цить ли­шень, цить.
Он, бач, зо мною пан ле­жить.
Огонь по­гас, а місяць схо­дить,
В яру па­сеться вов­ку­лак…
(Усміхнувшись)
Я в при­дан­ках бу­ла, впи­ла­ся.
І мо­ло­да не при­да­ла­ся…
А все то прок­ляті па­ни
З дівча­та­ми та­кеє діють…
Ще тре­ба
Другу од­ру­жить.
Піду, без ме­не не зуміють
І в до­мо­ви­ну по­ло­жить…
Ц и г а н е
Не йди, не­бо­го, будь ти з на­ми.
У нас, єй-бо­гу, доб­ре жить.
В і д ь м а
А діти єсть у вас?
Ц и г а н е
Немає.
В і д ь м а
Кого ж го­дуєте єсте?
Кого ви спа­ти кла­де­те?
Кого ко­ли­ше­те вночі?
Лягаючи і вста­ючи,
За ко­го мо­ли­тесь? Ох, діти!
І все діти! і все діти!
Не знаю, де од їх подітись.
Де не піду, й во­ни за мною,
Вони з'їдять ме­не ко­лись…
Ц и г а н е
Не плач, не­бо­го, не жу­рись.
У нас дітей не­ма й за­во­ду.
В і д ь м а
Хоч з го­ри та в во­ду.
І відьма тяж­ко за­ри­да­ла.
Цигане мовч­ки ди­ву­ва­лись,
Поки пос­ну­ли, де хто впав.
Вона ж не спа­ла, не жу­ри­лась,
Сиділа, но­ги уст­ро­ми­ла
В га­ря­чий попіл. Вис­ту­пав
Щербатий місяць з-за мо­ги­ли
І на шат­ро мов по­зи­рав,
Аж по­ки хма­ри зас­ту­пи­ли.
Чом не спиться ба­га­то­му
Сивому, глад­ко­му?
Чом не спиться убо­го­му
Сироті ста­ро­му?
Один ду­ма, як би йо­го
Достроїть па­ла­ти.
Другий ду­ма, як би йо­го
На подзвін прид­ба­ти.
Один ста­рий од­по­чи­не
В пишній до­мо­вині.
Другий ста­рий і так собі
Де-небудь під ти­ном.
І обид­ва спо­чи­ва­ють
І гад­ки не ма­ють.
Убогого не зга­ду­ють,
А то­го ще й ла­ють.
Коло ог­ню ста­рий ци­ган
З люлькою ку­няє.
Позирає на приб­лу­ду
Й на подзвін не дбає.
Ц и г а н
Чому не ля­жеш, не спо­чи­неш?
Зірниця схо­дить, по­ди­вись.
В і д ь м а
Дивилась я, вже ти ди­вись.
Ц и г а н
Ми ра­но ру­ши­мо, по­ки­нем,
Як не прос­пиш­ся.
В і д ь м а
Не просп­люсь,
Я вже ніко­ли не просп­люсь.
Отак де-не­будь і за­ги­ну
У бур'яні…
(Співає ти­хо).
«Гаю, гаю, тем­ний гаю,
Тихенький Ду­наю!
Ой у гаї по­гу­ляю,
В Ду­наї ску­па­юсь.
В зе­ле­но­му ба­го­винні
Трохи од­по­чи­ну…
Та, мо­же, ще хоч каліку
Приведу ди­ти­ну…»
Дарма! аби собі хо­ди­ло
Та вміло матір прок­ли­нать.
А он, чи ба­чиш, на мо­гилі
Очима лу­па ко­ше­ня?
Іди до ме­не. Ки­цю, ки­цю…
Не йде, прок­ля­те бісе­ня!
А то да­ла б тобі на­питься
З моєї чис­тої кри­ниці…
(Приспівує)
«Стоїть ку­тя на по­куті,
А в запічку діти.
Наплодила, на­во­ди­ла,
Та не­ма де діти:
Чи то по­то­пи­ти?
Чи то по­ду­ши­ти?
Чи жи­дові на кров про­дать,
А гроші про­пи­ти?»
Що, доб­ре наші зав­да­ють?
Сідай лиш ближ­ченько, отут.
Ото-то й то! А ти не знаєш…
Що я в Во­ло­шині бу­ла.
Я роз­ка­жу, як на­га­даю.
Близнят в Бен­де­рах при­ве­ла.
У білих Яс­сах ко­ли­ха­ла,
У Ду­наєві ку­па­ла,
В Ту­реч­чині спо­ви­ла
Та до­до­му од­нес­ла -
Аж у Київ. Та вже до­ма
Без ка­ди­ла, без кро­пи­ла
За три ша­ги ох­рес­ти­ла,
А три ша­ги про­пи­ла.
Упилася, упи­лась! І досі п'яна!
І вже ніко­ли не просп­люсь,
Бо я вже й бо­га не бо­юсь,
І не со­ром­лю­ся лю­дей.
Коли б мені отих дітей
Найти де-не­будь! Ти не знаєш,
Чи є в Ту­реч­чині вой­на?
Ц и г а н
Була ко­лись, те­пер не­ма.
Умер най­стар­ший стар­ши­на.
В і д ь м а
А я ду­ма­ла, що й досі…
Аж уже не­має.
Слухай ли­шень, ска­жу тобі,
Кого я шу­каю.
Я шу­каю На­та­лоч­ку
Та си­на Іва­на.
Дочку свою На­та­лоньку…
Та шу­каю па­на,
Того іро­да, що, знаєш?..
Стривай, на­га­да­ла.
Як бу­ла я мо­ло­дою -
І гад­ки не ма­ла,
По са­доч­ку по­ход­жа­ла,
Квітчалась, пи­ша­лась.
А він ме­не і на­ба­чив, Ірод!..
І не сни­лось,
Що я бу­ла кре­пач­кою.
А то б уто­пи­лась,
Було б лег­ше.
От на­ба­чив,
Та й бе­ре в по­кої,
І стри­же, не­на­че хлоп­ця,
І в по­ход з со­бою
Бере ме­не. У Бен­де­ри
Прийшли ми. Сто­яли
З мос­ка­ля­ми на ква­ти­рях,
А мос­калі за Ду­наєм
Турка во­юва­ли.
Тут дав бог мені близ­ня­та,
Якраз про­тив спа­са.
А він ме­не і по­ки­нув,
Не всту­пив і в ха­ту,
На дітей своїх не гля­нув,
Луципер прок­ля­тий!
Пішов собі з мос­ка­ля­ми,
А я з бай­ст­рю­ка­ми
Повертала в Ук­раїну
Степами, тер­на­ми,
Острижена. Та й бай­ду­же.
У се­лах пи­та­ла
Шлях у Київ. І що з ме­не
Люде насміялись…
Трохи бу­ла не вто­пи­лась,
Та жаль бу­ло ки­нуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою країну
Придибала. Од­по­чи­ла,
Вечора діжда­лась,
Та й у се­ло. Хотілось, бач,
Щоб лю­де не зна­ли.
От я кра­дусь попідтин­ню
До своєї ха­ти.
В хаті тем­но, не­ма до­ма
Або вже ліг спа­ти
Мій ба­теч­ко оди­но­кий.
Я лед­ве сту­паю;
Входжу в ха­ту.
Аж щось стог­не,
Ніби уми­рає,
То мій батько. І ніко­му
Ні пе­рех­рес­ти­ти,
Ні рук склас­ти. О, прок­ляті,
Лукавії діти,
Що ви дієте на світі!..
Я пе­ре­ля­ка­лась,
Хата пуст­кою смерділа.
От я за­хо­ва­ла
Близнят своїх у ко­морі,
Вбігаю у ха­ту,
А він уже лед­ве ди­ше.
Я до йо­го: «Та­ту!
Мій та­точ­ку! це я прий­шла.
За ру­ки хва­таю. Це я»,- ка­жу.
А він мені Шеп­че: «Я про­щаю.
Я про­щаю». Тілько й чу­ла.
Здається, я впа­ла
І зас­ну­ла. Як­би бу­ла
Довіку прос­па­ла!
Опівночі про­ки­ну­лась:
Як у ямі, в хаті.
А за ру­ку батько да­вить.
«Тату! - кри­чу.- Та­ту!»
А він уже так як кри­га…
Насилу я ру­ку
Випручала. Що, ци­га­не,
Якби та­ку су­ку
Тобі доч­ку. Що б ти зро­бив?
Ц и г а н
Єй-богу, не знаю.
В і д ь м а
Та мов­чи вже, бо за­бу­ду.
Потім не зга­даю.
Дітей, бач­ся, го­ду­ва­ла
Та в засік хо­ва­ла.
Та очіпок, се вже вранці,
Клоччям ви­мо­ща­ла,
Щоб не знать бу­ло, що стри­га.
Прибралась, хо­ди­ла,
Поки лю­де до­мо­ви­ну
Надворі ро­би­ли.
Доробили, по­ло­жи­ли,
Понесли, схо­ва­ли…
І од­на я, як би­ли­на
На полі, ос­та­лась
На сім світі… Бу­ли діти,
І тих не ос­та­лось.
«Через яр хо­ди­ла
Та во­ду но­си­ла,
Коровай са­ма бга­ла.
Дочку од­да­ва­ла,
Сина оже­ни­ла… І… гу…»
Ц и г а н
Не скиг­ли, бо ти всіх по­бу­диш.
В і д ь м а
Хіба я скиг­лю, навісний?
Ц и г а н
Та доб­ре, доб­ре. Що дальш бу­де?
Розказуй дальше.
В і д ь м а
Що да­си?
Навариш завт­ра ма­ма­лиґи?
Я ку­ку­руд­зи при­не­су.
Нагадала! На­га­да­ла!
З доч­кою ліг спа­ти…
Завдав си­на у ла­кеї…
Громадою з ха­ти
Виганяли… На­га­да­ла.
Я со­бак драж­ни­ла
Попід вікна­ми з стар­ця­ми.
І бай­ст­рят но­си­ла
За пле­чи­ма. Щоб прив­ча­лись…
Аж і сам приїхав.
Я до йо­го ки­ну­ла­ся,
Забудучи ли­хо.
Привітав ме­не, лу­ци­пер,
Благословив діток,
Та й заб­рав їх у по­кої…
Ростуть мої квіти!
Та й ви­рос­ли. Си­на Йва­на
Оддав якійсь пані
У ла­кеї. А На­та­лю…
Чи твої ци­га­не
Всі пос­ну­ли?
Ц и г а н
Всі пос­ну­ли.
В і д ь м а
Бо щоб не по­чу­ли
Мого сло­ва. Страш­но бу­де.
І ти, ста­рий дру­же,
Злякаєшся, як ви­мов­лю…
Чи тобі бай­ду­же?
Наталоньку! Ди­тя своє!
Ірод не­чес­ти­вий!..
Занапастив… А до то­го
Посилає в Київ
Мене, ба­чиш, мо­ли­ти­ся.
Я, дур­на, й хо­ди­ла,
І мо­ли­лась… Ні, ци­га­не,
Я мар­но мо­ли­лась.
Чи в вас єсть бог який-не­будь?
В нас йо­го не­має…
Пани вкра­ли та в шка­тулі
У се­бе й хо­ва­ють.
Вертаюся із Києва -
Замкнуті по­кої.
Він узяв її з со­бою
Та й поїхав з нею,
З На­та­лею… Чи чуєш ти?
І ост­риг, прок­ля­тий,
Дитя своє. По­летіла
Я йо­го шу­ка­ти
В Во­ло­щи­ну. Та й шу­каю,
Совою літаю
Над бай­ра­ка­ми. Та діток,
Діточок шу­каю, і На­та­лоньку!..
Ні, ні, ні, ні!
Я шу­каю па­на.
Розірву!.. Возьміть до се­бе
І ме­не, ци­га­не.
Я мед­ве­дя во­ди­ти­му,
А як най­ду ка­та,
То й спу­щу йо­го на йо­го.
Отойді, прок­ля­тий!..
Ні, не спу­щу. Са­ма йо­го
Загризу… Чи чуєш?
Одружимось, моє сер­це,
Я й досі дівую.
А си­на вже оже­ни­ла,
А доч­ка й так бу­де.
Лазитиме попідтин­ню,
Поки най­дуть лю­де
Неживою. Чи ти ба­чив?
Там та­кий хо­ро­ший
Мій син Іван… Ух, хо­лод­но!
Позич мені гро­шей:
Намиста доб­ро­го куп­лю
Та й те­бе повішу,
А са­ма піду до­до­му…
Дивись: ми­ша, ми­ша
Несе у Київ ми­ше­нят.
Не до­не­сеш, уто­пиш десь,
Або пан одніме.
Чи я най­ду моїх діток,
Чи так і за­ги­ну? -
Та й за­мовк­ла, мов зас­ну­ла.
Цигане вста­ва­ли,
Розбирали шат­ро своє,
В до­ро­гу ру­ша­ли,
Та й ру­ши­ли. Пішли сте­пом.
І во­на, не­бо­га
Безталанна, вста­ла мовч­ки,
І ніби­то бо­гу
Нишком собі по­мо­ли­лась,
Та й пош­кан­ди­ба­ла
За ци­га­на­ми. І ти­хо,
Тихенько співа­ла:
«Кажуть лю­де, що суд бу­де,
А су­ду не бу­де.
Бо вже ме­не осу­ди­ли
На сім світі лю­де».
Із-за Дністра пішли ци­га­не
І на Во­линь, і на Ук­рай­ну.
За се­лом се­ло ми­на­ли,
В го­ро­ди хо­ди­ли
І ма­рою за со­бою
Приблуду во­ди­ли.
І співа­ла, й тан­цю­ва­ла,
Не пи­ла й не їла…
Неначе смерть з ци­га­на­ми
По се­лах хо­ди­ла.
Потім ра­зом сха­ме­ну­лась,
Стала їсти, й пи­ти,
І хо­ва­тись за шат­ра­ми,
І бо­гу мо­ли­тись.
Щось та­ке їй по­ро­би­ла
Стара Маріула.
Якимсь зіллям на­пу­ва­ла,
То во­но й ми­ну­лось.
Потім її ста­ла вчи­ти
І ліка­рю­ва­ти,
Які тра­ви, що од чо­го,
І де їх шу­ка­ти.
Як су­ши­ти, як ва­ри­ти…
Всьому, всьому вчи­ла
Мар іуда. А та вчи­лась
Та бо­гу мо­ли­лась.
Минуло літо, уже й дру­ге,
І тре­те нас­та­ло;
Уже прий­шли в Ук­раїну -
Жаль їй чо­гось ста­ло?
Поклонилась Маріулі
За на­уку в но­ги,
Попрощалась з ци­га­на­ми,
Помолилась бо­гу;
Та й пішла собі, не­бо­га,
На свою країну.
«Вернусь,- ка­же,- хоч пог­ля­ну
На доч­ку, на си­на».
Не до­ве­лось. Пан вер­нув­ся,
Покинув На­та­лю
В Мос­ков­щині. А ти її
За Дністром шу­ка­ла.
Сина Йва­на мо­ло­до­го
Оддали в сол­да­ти
За те, що ти не нав­чи­ла
Панів ша­ну­ва­ти.
До ко­го ж ти при­хи­лиш­ся?
Нікого не­має!..
До лю­дей хи­лись, не­бо­го,
Люде привіта­ють.
Пан, вер­нув­шись, за­не­ду­жав,
Стогне, про­па­дає.
А во­на наб­ра­ла зілля
Та пішла в па­ла­ти
Лічить йо­го, по­ма­га­ти,
А не прок­ли­на­ти.
Не по­мог­ла бо­ля­що­му,
Бо не до­пус­ти­ли.
А як умер, то за йо­го
Богу по­мо­ли­лась.
І жи­ла собі свя­тою,
Дівчат на­уча­ла,
Щоб з па­на­ми не ко­ха­лись,
Людей не цу­ра­лись.
«А то бог вас по­ка­рає,
А ще гірше лю­де;
Люде горді, неп­ра­ведні,
Своїм су­дом су­дять»,
Отак во­на на­уча­ла,
Болящих лічи­ла,
А з убо­гим ос­татньою
Крихтою діли­лась.
Люде добрі і ро­зумні
Добре її зна­ли,
А все-та­ки пок­рит­кою
І відьмою зва­ли.
[Седнев, 1847, мар­та 7] - 1858, мар­та 6, [Нижній Нов­го­род]


В КАЗЕМАТІ

Моїм со­уз­ни­кам пос­вя­щаю


Згадайте, братія моя…
Бодай те ли­хо не вер­та­лось,
Як ви гар­не­сенько і я
Із-за ре­шот­ки ви­зи­ра­ли.
І, пев­не, ду­ма­ли: “Ко­ли
На ра­ду ти­ху, на роз­мо­ву,
Коли ми зійде­мо­ся зно­ву
На сій зу­бо­женій землі?”
Ніколи, братія, ніко­ли
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, роз­не­се­мо
В сте­пи, в ліси свою не­до­лю,
Повіруєм ще тро­хи в во­лю,
А потім жи­ти поч­не­мо
Меж людьми, як лю­де.
А по­ки те бу­де,
Любітеся, бра­ти мої,
Украйну любіте
І за неї, без­та­лан­ну,
Господа моліте.
І йо­го за­будьте, дру­ги,
І не прок­ли­най­те.
І ме­не в не­волі лютій
Інколи зга­дай­те.
[1847, Орська кріпость]


I

Ой од­на я, од­на,
Як би­ли­ноч­ка в полі,
Та не дав мені бог
Ані щас­тя, ні долі.
Тілько дав мені бог
Красу - карії очі,
Та й ті вип­ла­ка­ла
В са­мо­тині дівочій.
Ані бра­ти­ка я,
Ні сест­рич­ки не зна­ла,
Меж чу­жи­ми зрос­ла,
І зрос­ла - не ко­ха­лась!
Де ж дру­жи­на моя,
Де ви, добрії лю­де?
Їх не­ма, я са­ма.
А дру­жи­ни й не бу­де!
[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


II

За бай­ра­ком бай­рак,
А там степ та мо­ги­ла.
Із мо­ги­ли ко­зак
Встає си­вий, по­хи­лий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а йду­чи
Співа, сум­но співає:
“Наносили землі
Та й до­до­му пішли,
І ніхто не зга­дає.
Нас тут трис­та, як скло!
Товариства ляг­ло!
І зем­ля не прий­має.
Як зап­ро­дав гетьман
У яр­мо хрис­ти­ян,
Нас пос­лав по­га­ня­ти.
По своїй по землі
Свою кров роз­ли­ли
І заріза­ли бра­та.
Крові бра­та впи­лись
І отут по­ляг­ли
У мо­гилі зак­лятій”.
Та й за­мовк, за­жу­ривсь
І на спис по­хи­ливсь.
Став на самій мо­гилі,
На Дніпро по­зи­рав,
Тяжко пла­кав, ри­дав,
Сині хвилі го­ло­си­ли.
З-за Дніпра із се­ла
Руна гаєм гу­ла,
Треті півні співа­ли.
Провалився ко­зак,
Стрепенувся бай­рак,
А мо­ги­ла зас­тог­на­ла.
[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


III

Мені од­на­ко­во, чи бу­ду
Я жить в Ук­раїні, чи ні.
Чи хто зга­дає, чи за­бу­де
Мене в снігу на чу­жині -
Однаковісінько мені.
В не­волі виріс меж чу­жи­ми,
І, не оп­ла­ка­ний своїми,
В не­волі, пла­чу­чи, ум­ру,
І все з со­бою за­бе­ру,
Малого сліду не по­ки­ну
На нашій славній Ук­раїні,
На нашій - не своїй землі.
І не пом'яне батько з си­ном,
Не ска­же си­нові:
“Молись, Мо­ли­ся, си­ну: за Вкраїну
Його за­му­чи­ли ко­лись”.
Мені од­на­ко­во, чи бу­де
Той син мо­ли­ти­ся, чи ні…
Та не од­на­ко­во мені,
Як Ук­раїну злії лю­де
Присплять, лу­каві, і в огні
Її, ок­ра­де­ную, збу­дять…
Ох, не од­на­ко­во мені.
[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


IV

“Не ки­дай ма­тері!” - ка­за­ли,
А ти по­ки­ну­ла, втек­ла.
Шукала ма­ти - не най­шла,
Та вже й шу­ка­ти пе­рес­та­ла,
Умерла пла­чу­чи. Дав­но
Не чуть ніко­го, де ти гра­лась;
Собака десь по­манд­ру­ва­ла,
І в хаті ви­би­то вікно.
В са­доч­ку тем­но­му яг­ня­та
Удень па­суться. А вночі
Віщують со­ви та сичі
І не да­ють сусідам спа­ти.
І твій барвіно­чок хре­ща­тий
Заріс бо­ги­лою, жду­чи
Тебе неквітча­ну. І в гаї
Ставочок чис­тий ви­си­хав,
Де ти ку­па­ла­ся ко­лись.
І гай су­мує, по­хи­ливсь.
У гаї пташ­ка не співав -
Й її з со­бою за­нес­ла.
В яру кри­ни­ця за­ва­ли­лась,
Верба усох­ла, по­хи­ли­лась,
І сте­жеч­ка, де ти хо­ди­ла,
Колючим тер­ном по­рос­ла.
Куди по­ли­ну­ла, де ділась?
До ко­го ти пе­ре­летіла?
В чужій землі, в чужій сем'ї
Кого ти ра­дуєш? до ко­го,
До ко­го ру­ки при­рос­ли?
Віщує сер­це, що в па­ла­тах
Ти роз­ко­шуєш, і не жаль
Тобі по­ки­ну­тої ха­ти…
Благаю бо­га, щоб пе­чаль
Тебе довіку не збу­ди­ла,
Щоб у па­ла­тах не най­шла…
Щоб бо­га ти не осу­ди­ла
І ма­тері не прок­ля­ла.
[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


V

“Чого ти хо­диш на мо­ги­лу? -
Насилу ма­ти го­во­ри­ла. -
Чого ти пла­чеш іду­чи,
Чому не спиш ти уночі,
Моя го­луб­ко си­зок­ри­ла?”
“Так, ма­мо, так”.
І знов хо­ди­ла,
А ма­ти пла­ка­ла жду­чи.
Не сон-тра­ва на мо­гилі
Вночі процвітає,
То дівчи­на за­ру­че­на
Калину сад­жає,
І сльоза­ми по­ли­ває,
І гос­по­да про­сить,
Щоб пос­лав він дощі вночі
І дрібнії ро­си.
Щоб ка­ли­на прий­ня­ла­ся,
Розпустила віти.
“Може, пташ­кою при­ли­не
Милий з то­го світа.
Зов'ю йо­му ку­бе­леч­ко
І са­ма при­ли­ну,
І бу­де­мо ще­бе­та­ти
З ми­лим на ка­лині.
Будем пла­кать, ще­бе­та­ти,
Тихо роз­мов­ля­ти,
Будем вку­почці уранці
На той світ літа­ти”.
І ка­ли­на прий­ня­ла­ся,
Віти роз­пус­ти­ла.
І три літа на мо­ги­лу
Дівчина хо­ди­ла.
На чет­вер­те… Не сон-тра­ва
Вночі процвітає,
То дівчи­на з ка­ли­ною
Плаче, роз­мов­ляє:
“Широкая, ви­со­кая
Калино моя,
Не во­дою до схід сон­ця
Поливаная.
Широкії ріки-сльози
Тебе по­ли­ли,
Їх сла­вою лу­ка­вою
Люде по­нес­ли.
Зневажають под­ру­женьки
Подругу свою,
Зневажають чер­во­ную
Калину мою.
Повий мою го­ло­воньку,
Росою умий
І віта­ми ши­ро­ки­ми
Од сон­ця зак­рий.
Вранці най­дуть ме­не лю­де,
Мене осміють.
Широкії твої віти
Діти обірвуть”.
Вранці-рано на ка­лині
Пташка ще­бе­та­ла;
Під ка­ли­ною дівчи­на
Спала, не вста­ва­ла:
Утомилось мо­ло­деє,
Навіки спо­чи­ло -
Вставало сон­це з-за мо­ги­ли,
Раділи лю­де вста­ючи.
А ма­ти й спа­ти не ля­га­ла,
Дочку ве­че­рять до­жи­да­ла
І тяж­ко пла­ка­ла жду­чи.
[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


VI

Ой, три шля­хи ши­рокії
Докупи зійшли­ся.
На чу­жи­ну з Ук­раїни
Брати розійшли­ся.
Покинули ста­ру матір.
Той жінку по­ки­нув,
А той сест­ру. А най­мен­ший
Молоду дівчи­ну.
Посадила ста­ра ма­ти
Три ясе­ни в полі.
А невістка по­са­ди­ла
Високу то­по­лю.
Три яво­ри по­са­ди­ла
Сестра при до­лині…
А дівчи­на за­ру­че­на -
Червону ка­ли­ну.
Не прий­ня­лись три ясе­ни,
Тополя вси­ха­ла,
Повсихали три яво­ри,
Калина зов'яла.
Не вер­та­ються три бра­ти.
Плаче ста­ра ма­ти,
Плаче жінка з діточ­ка­ми
В не­топ­леній хаті.
Сестра пла­че, йде шу­ка­ти
Братів на чу­жи­ну…
А дівчи­ну за­ру­че­ну
Кладуть в до­мо­ви­ну.
Не вер­та­ються три бра­ти,
По світу блу­ка­ють,
А три шля­хи ши­рокії
Терном за­рос­та­ють.
[Між 17 квітня і 19 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


VII

Н. Кос­то­ма­ро­ву


Веселе со­неч­ко хо­ва­лось
В ве­се­лих хма­рах вес­ня­них.
Гостей за­ко­ва­них своїх
Сердешним чаєм на­пу­ва­ли
І ча­со­вих пе­реміня­ли,
Синємундирих ча­со­вих.
І до две­рей, на ключ замк­ну­тих,
І до ре­шот­ки на вікні
Привик я тро­хи, і мені
Не жаль бу­ло дав­но од­бу­тих,
Давно по­хо­ва­них, за­бу­тих,
Моїх кро­ва­вих тяж­ких сльоз.
А їх чи­ма­ло роз­ли­лось
На мар­не по­ле.
Хоч би ру­та,
А то нічо­го не зійшло!
І я зга­дав своє се­ло.
Кого я там ко­ли по­ки­нув?
І батько й ма­ти в до­мо­вині…
І жа­лем сер­це за­пек­лось,
Що ніко­му ме­не зга­да­ти!
Дивлюсь: твоя, мій бра­те, ма­ти
Чорніше чор­ної землі
Іде, з хрес­та не­на­че зня­та…
Молюся! гос­по­ди, мо­люсь!
Хвалить те­бе не пе­рес­та­ну!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюр­му, мої кай­да­ни!
[1847, мая 9, С.-Пе­тер­бург]


VIII

Садок виш­не­вий ко­ло ха­ти,
Хрущі над виш­ня­ми гу­дуть,
Плугатарі з плу­га­ми йдуть,
Співають іду­чи дівча­та,
А ма­тері ве­че­рять ждуть.
Сім'я ве­че­ря ко­ло ха­ти,
Вечірня зіронька встає.
Дочка ве­че­рять по­дає,
А ма­ти хо­че на­уча­ти,
Так со­ло­вей­ко не дає.
Поклала ма­ти ко­ло ха­ти
Маленьких діто­чок своїх;
Сама зас­ну­ла ко­ло їх.
Затихло все, тілько дівча­та
Та со­ло­вей­ко не за­тих.
[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


IX

Рано-вранці но­воб­ранці
Виходили за се­ло,
А за ни­ми, мо­ло­ди­ми,
І дівча од­но пішло.
Подибала ста­ра ма­ти
Доню в полі до­га­ня­ти…
І дог­на­ла, при­ве­ла;
Нарікала, го­во­ри­ла,
Поки в зем­лю по­ло­жи­ла,
А са­ма в старці пішла.
Минули літа, а се­ло
Не пе­реміни­лось.
Тілько пуст­ка на край се­ла
Набік по­хи­ли­лась.
Коло пуст­ки на ми­лиці
Москаль шкан­ди­бає.
На са­до­чок по­зи­рає,
В пуст­ку заг­ля­дає.
Марне, бра­те, не виг­ля­не
Чорнобрива з ха­ти.
Не пок­ли­че ста­ра ма­ти
Вечеряти в ха­ту.
А ко­лись… Дав­но ко­лись-то!
Рушники вже тка­лись,
І хус­ти­на ме­ре­жа­лась,
Шовком ви­ши­ва­лась.
Думав жи­ти, лю­би­ти­ся
Та бо­га хва­ли­ти!
А до­ве­лось… ні до ко­го
В світі при­хи­ли­тись.
Сидить собі ко­ло пуст­ки,
Надворі смер­кає,
А в вікно, не­на­че ба­ба,
Сова виг­ля­дає.
[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


X

В не­волі тяж­ко, хо­ча й волі,
Сказать по правді, не бу­ло.
Та все-та­ки якось жи­лось.
Хоть на чу­жо­му, та на полі…
Тепер же злої тії долі,
Як бо­га, жда­ти до­ве­лось.
І жду її, і виг­ля­даю,
Дурний свій ро­зум прок­ли­наю,
Що дав­ся дур­ням оду­рить,
В ка­люжі во­лю уто­пить.
Холоне сер­це, як зга­даю,
Що не в Ук­рай­ні по­хо­ва­ють,
Що не в Ук­рай­ні бу­ду жить,
Людей і гос­по­да лю­бить.
[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


XI

Косар
Понад по­лем іде,
Не по­ко­си кла­де,
Не по­ко­си кла­де - го­ри.
Стогне зем­ля, стог­не мо­ре,
Стогне та гу­де!
Косаря уночі
Зустрічають сичі.
Тне ко­сар, не спо­чи­ває
Й ні на ко­го не вва­жає,
Хоч і не про­си.
Не бла­гай, не про­си,
Не кле­пає ко­си;
Чи то при­го­род, чи го­род,
Мов брит­вою, ста­рий го­лить
Усе, що да­си.
Мужика, й шин­ка­ря,
Й си­ро­ту-коб­за­ря.
Приспівує ста­рий, ко­сить,
Кладе го­ра­ми по­ко­си,
Не ми­на й ца­ря.
І ме­не не ми­не,
На чу­жині зот­не,
За ре­шот­кою за­да­вить.
Хреста ніхто не пос­та­вить
І не пом'яне.
[30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


XII

Чи ми ще зійде­мо­ся зно­ву
Чи вже навіки розійшлись?
І сло­во прав­ди і лю­бові
В сте­пи і дебрі роз­нес­ли!
Нехай і так. Не на­ша ма­ти,
А до­ве­ло­ся по­ва­жа­ти.
То во­ля гос­по­да. Годіть!
Смирітеся, молітесь бо­гу
І зга­дуй­те один дру­го­го.
Свою Ук­раїну любіть,
Любіть її… Бо вре­мя лю­те,
В ос­тат­ню тяж­кую ми­ну­ту
За неї гос­по­да моліть.
[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Не спа­ло­ся, - а ніч, як мо­ре...)


Не спа­ло­ся, - а ніч, як мо­ре.
(Хоч діялось не во­се­ни,
Так у не­волі.)
До стіни
Не за­го­во­риш ні про го­ре,
Ні про мла­ден­чес­кие сны.
Верчуся, світу до­жи­даю,
А за две­ри­ма про своє
Солдатськеє не­житіє
Два ча­совії роз­мов­ля­ють.
Така уха­бис­та со­бой,
И меньше бе­лой не да­ри­ла.
А ба­рин бед­ненький та­кой.
Меня-то, слышь, и подс­мот­ри­ли,
Свезли в Ка­лу­гу, и заб­ри­ли.
Так вот те слу­чай-то ка­кой!
А я… аж страш­но, як зга­даю.
Я сам пішов у мос­калі;
Таки ж у на­шо­му селі
Назнав я дівчи­ну… Вча­щаю
І матір удо­ву єднаю.
Так пан зак­ля­тий не дає.
Мала, ка­же; - не­хай, дож­ду­ся.
І, знай, вча­щаю до Ган­нусі.
На той рік зно­ву за своє;
Пішов я з матір'ю про­си­ти.
«Шкода, - ка­же, - і не про­си.
П'ятсот, - ка­же, - ко­ли да­си,
Бери хоч за­раз…» Що ро­би­ти!
Головко бідна! По­зи­чать?
Та хто та­ку по­зи­чить си­лу?
Пішов я, бра­те, за­роб­лять.
І де вже но­ги не но­си­ли,
Поки ті гроші за­ро­бив.
Я годів зо два про­хо­див
По Чор­но­морії, по До­ну…
І по­да­рунків на­ку­пив
Найдорогіших… От вер­та­юсь
В се­ло до дівчи­ни вночі -
Аж тілько ма­ти на печі,
Та й та, сер­деш­на, уми­рає,
Аха­та пуст­кою гниє.
Я вик­ре­сав ог­ню, до неї…
Од неї пах­не вже зем­лею,
Уже й ме­не не пізнає!
Я до по­па та до сусіди,
Привів по­па, та не зас­тав -
Вона вже вмер­ла. Не­ма й сліду
Моєї Ган­ни. Я спи­тав
Таки сусіду про Ган­ну­сю.
«Хіба ти й досі ще не знаєш?
Ганнуся на Сибір пішла.
До па­ни­ча, ба­чиш, хо­ди­ла,
Поки ди­ти­ну при­ве­ла
Та у кри­ниці й за­то­пи­ла».
Неначе зга­га за­пек­ла.
Я лед­ве-лед­ве вий­шов з ха­ти,
Ще не світа­ло. Я в па­ла­ти
Пішов з но­жем, не чув землі…
Аж па­ни­ча вже од­вез­ли
У шко­лу в Київ. От як, бра­те!
Осталися і батько й ма­ти,
А я пішов у мос­калі.
І досі страш­но, як зга­даю.
Хотів па­ла­ти за­па­лить
Або се­бе за­на­пас­тить,
Та бог по­ми­лу­вав… А знаєш,
Його до нас пе­ре­ве­ли Із армії чи що?
Так что же,
Ну, вот те­перь и при­ко­ли.
Нехай собі. А бог по­мо­же,
І так за­бу­деться ко­лись.
Вони ще дов­го го­во­ри­ли,
Я став пе­ред світом дрімать,
І па­ничі мені прис­ни­лись
І не да­ли, по­гані, спать.
[Між 19 і 30 трав­ня 1847, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Думи мої, ду­ми мої...)


Думи мої, ду­ми мої,
Ви мої єдині,
Не ки­дай­те хоч ви ме­не
При лихій го­дині.
Прилітайте, си­зок­рилі
Мої го­луб'ята,
Із-за Дніпра ши­ро­ко­го
У степ по­гу­ля­ти
З кир­ги­за­ми убо­ги­ми.
Вони вже убогі,
Уже голі… Та на волі
Ще мо­ляться бо­гу.
Прилітайте ж, мої любі,
Тихими ре­ча­ми
Привітаю вас, як діток,
І зап­ла­чу з ва­ми.
[Друга по­ло­ви­на 1847, Орська кріпость]


КНЯЖНА. Поема


Зоре моя вечірняя,
Зійди над го­рою,
Поговорим ти­хе­сенько
В не­волі з то­бою.
Розкажи, як за го­рою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра ве­се­лоч­ка
Воду по­зи­чає.
Як ши­ро­ка со­ко­ри­на
Віти роз­пус­ти­ла…
А над са­мою во­дою
Верба по­хи­ли­лась;
Аж по воді розісла­ла
Зеленії віти,
А на вітах гой­да­ються
Нехрещені діти.
Як у полі на мо­гилі
Вовкулак но­чує,
А сич в лісі та на стрісі
Недолю віщує.
Як сон-тра­ва при до­лині
Вночі розцвітає…
А про лю­дей… Та не­хай їм.
Я їх, доб­рих, знаю.
Добре знаю. Зо­ре моя!
Мій дру­же єди­ний!
І хто знає, що діється
В нас на Ук­раїні?
А я знаю. І роз­ка­жу
Тобі; й спать не ля­жу.
А ти завт­ра ти­хе­сенько
Богові роз­ка­жеш.
Село! І сер­це од­по­чи­не:
Село на нашій Ук­раїні -
Неначе пи­сан­ка, се­ло.
Зеленим гаєм по­рос­ло.
Цвітуть са­ди, біліють ха­ти,
А на горі сто­ять па­ла­ти
Неначе ди­во. А кру­гом
Широколистії то­полі,
А там і ліс, і ліс, і по­ле,
І сині го­ри за Дніпром.
Сам бог ви­тає над се­лом.
Село! Се­ло! Ве­селі ха­ти!
Веселі зда­ле­ка па­ла­ти,
Бодай ви тер­ном по­рос­ли!
Щоб лю­ди й сліду не най­шли,
Щоб і не зна­ли, де й шу­ка­ти.
В то­му гос­подньому селі,
На нашій славній Ук­раїні,
Не знаю, де во­ни взя­лись, -
Приблуда князь. Бу­ла й кня­ги­ня.
Ще мо­лоді собі бу­ли,
Жили самі. Бу­ли ба­гаті,
Високі на горі па­ла­ти,
Чималий у яру ста­вок,
Зелений по горі са­док,
І вер­би, і то­полі,
І вітря­ки на полі,
І до­лом геть собі се­ло
Понад во­дою прос­тяг­лось.
Колись там ве­се­ло бу­ло.
Бувало, літом і зи­мою
Музика тне, ви­но рікою
Гостей не­си­тих на­ли­ва…
А князь аж синій по­хо­жає,
Та сам несмілих на­ли­ває,
Та ще й пок­ри­кує «віват!».
Гуляє князь, гу­ля­ють гості;
І по­ко­ти­лись на по­мості…
А завт­ра зно­ву ожи­ва,
І зно­ву п'є, і знов гу­ляє,
І так за дня­ми день ми­нає,
Мужицькі душі аж пи­щать.
Судовики бла­га­ють бо­га…
П'яниці, знай собі, кри­чать:
- І патріот! І брат убо­гих!
Наш слав­ний князь! Віват! Віват!
А патріот, убо­гих брат…
Дочку й те­лич­ку однімає
У му­жи­ка… І бог не знає,
А мо­же, й знає, та мов­чить.
Княгиня вза­перті си­дить.
Її і в сіні не пус­кає
Убогих брат. А що ж ро­бить?
Сама втек­ла і повінча­лась,
І батько й ма­ти не пус­ка­ли,
Казали: вго­ру не за­лазь.
Так ні, за кня­зя. От і князь!
От і пи­шай­сь те­пер, кня­ги­не!
Загинеш, сер­денько, за­ги­неш,
Мов ряст вес­ною уночі.
Засхнеш, не зна­ти­меш нічо­го,
Не зна­ти­меш, як хва­лять бо­га,
Як лю­де люб­лять, жи­ву­чи.
А жить так, гос­по­ди, хотілось!
Хотілось лю­би­ти,
Хоть го­до­чок, хоть ча­со­чок
На світ по­ди­ви­тись.
Не до­ве­лось, а все бу­ло,
Всього по­над­ба­ла
Стара ма­ти. Са­му те­бе
Мов на­ма­лю­ва­ла,
Хоч по­мо­лись пе­ред то­бою,
Мов пе­ред свя­тою…
Красо моя мо­ло­дая,
Горенько з то­бою!
Жить би, жить та сла­вить бо­га
І доб­ро тво­ри­ти,
Та бо­жою кра­со­тою
Людей ве­се­ли­ти.
Так же ні. А мо­лодії
Та карії очі
Щоб марніли в са­мо­тині…
Може, бог так хо­че?
Боже! Бо­же! Даєш во­лю
І ро­зум не світі,
Красу даєш, сер­це чис­те…
Та не даєш жи­ти.
Не даєш на рай ве­се­лий,
На світ твій ве­ли­кий
Надивитись, на­мо­ли­тись
І зас­нуть навіки.
Невесело на світі жить,
Коли не­ма ко­го лю­бить.
Отак і їй, одній-єдиній, ще мо­лодій моїй кня­гині,
Красу і сер­це за­су­шить
І мар­не зги­нуть в са­мо­тині.
Аж страш­но!.. А во­на мо­ли­лась
І жить у гос­по­да про­си­лась,
Бо бу­де вже ко­го лю­бить.
Вона вже матір'ю хо­ди­ла,
Уже пи­ша­лась і лю­би­ла
Своє ди­тя. І дав до­жить
Господь їй ра­дості на світі.
Узріть йо­го, поціло­вать
Своє єди­неє ди­тя,
І пер­ший крик йо­го по­чу­ти…
Ох, діти! Діти! Діти!
Велика бо­жа бла­го­дать!
Сльози ви­сох­ли, про­па­ли,
Сонце просіяло,
І кня­ги­ня з ди­ти­ною
Не тією ста­ла.
Ніби на світ на­ро­ди­лась -
Гралась, ве­се­ли­лась…
І княжні своїй ма­ленькій
Сорочечки ши­ла.
І ма­ленькі ру­кав­ча­та
Шовком ви­ши­ва­ла,
І ку­па­ла, й ко­ли­ха­ла,
Сама й го­ду­ва­ла.
Бо кня­гині тілько вміють
Привести ди­ти­ну.
А го­ду­вать та дог­ля­дать
Не вміють кня­гині.
А потім оха: - За­бу­ває
Мене мій Поль або Філат! -
За що ж во­но те­бе зга­дає?
За те, хіба, що при­ве­ла?
А моя свою ди­ти­ну
Сама дог­ля­да­ла.
А п'яно­го сво­го кня­зя
І не до­пус­ка­ла.
Мов яб­луч­ко у са­доч­ку,
Кохалась ди­ти­на.
І го­во­рить уже ста­ло,
І вчи­ла кня­ги­ня
Тілько «ма­мо» ви­мов­ля­ти,
А «та­то» не вчи­ла…
І кни­же­чок з кунш­ти­ка­ми
В Ромні на­ку­пи­ла.
Забавляла, роз­мов­ля­ла,
І бо­гу мо­ли­тись
І аз­бу­ку по кунш­ти­ках
Заходилась вчи­ти.
І що бо­жий день ку­па­ла,
Рано спа­ти кла­ла
І пи­ли­ноч­ки на неї
Впасти не да­ва­ла.
І всю ніченьку над нею
Витала, не спа­ла.
Надивлялась, лю­бу­ва­лась
Княжною своєю…
І же­ни­ха їй єдна­ла
І раділа з нею,
І пла­ка­ла; довгі ко­си
Уже розпліта­ла
І, ли­шенько, сво­го кня­зя
П'яного зга­да­ла - У мун­дирі.
Та й зак­ри­ла
Заплакані очі.
А ди­тині нібо сниться,
Мов ви­мо­вить хо­че:
- Не плач, ма­мо, не розплітай
Мої довгі ко­си -
Посічуться… - Що день бо­жий
Радості при­но­сить
Своїй ма­тері щас­ливій
Дочка урод­ли­ва.
Мов то­по­ля, ви­рос­тає
Світові на ди­во.
Виростає… Та не­дов­го
Буде ве­се­ли­ти
Свою матір. Бог ка­рає
Княгиню на світі…
А за віщо? Чуд­но лю­дям,
Бо лю­де не зна­ють,
Чому доб­ре уми­рає,
Злеє ожи­ває,
Занедужала кня­ги­ня,
І князь сха­ме­нув­ся.
За ба­ба­ми-зна­хар­ка­ми
По се­лах мет­нув­ся.
Наїхали… За­хо­ди­лись.
Лічили, лічи­ли…
Поки її, без­та­лан­ну,
В тру­ну по­ло­жи­ли.
Не ста­ло на селі кня­гині,
І гус­ла зно­ву за­гу­ли.
А си­ро­та її в селі,
Її єди­ная ди­ти­на!
Мов одірва­лось од гіллі,
Ненагодоване і бо­се,
Сорочечку до зно­су но­сить.
Спеклося, бідне, на жа­ру.
Лопуцьки їсть, ста­воч­ки га­тить
В ка­лю­жах з дітьми у яру.
Умийся, сер­денько! Бо ма­ти
Он ди­виться й не пізнає
Межи дітьми ди­тя своє.
І ду­має: те­бе не ста­ло…
Умийся, сер­це, щоб пізна­ла
Тебе, єди­ную свою…
І гос­по­да б бла­гос­лов­ля­ла
За до­лю доб­рую твою.
Умилася. А добрі лю­де
Прибрали, в Київ од­вез­ли
У інсти­тут. А там що бу­де,
Побачим. Гус­ла за­гу­ли,
Гуляє князь, гу­ля­ють гості,
Ревуть па­ла­ти на по­мості,
А го­лод стог­не на селі.
І стог­не він, стог­не по всій Ук­раїні.
Кара гос­по­де­ва. Ти­ся­ча­ми ги­нуть
Голоднії лю­де. А скир­ти гни­ють.
А па­ни й по­ло­ву жи­дам про­да­ють.
Та го­ло­ду раді, та бо­га бла­га­ють,
Щоб ще хоч го­до­чок хлібець не ро­жав.
Тойді б і в Па­рижі, і іншо­му краї
Наш брат ху­то­ря­нин се­бе по­ка­зав.
А бог ку­няє. Бо се бу­ло б ди­во,
Щоб чу­ти і ба­чить - і не по­ка­рать.
Або вже аж над­то дол­го­тер­пе­ли­вий…
Минають літа; лю­де ги­нуть,
Лютує го­лод в Ук­раїні,
Лютує в кня­жо­му селі.
Скирти вже княжі пог­ни­ли.
А він бай­ду­же - п'є, гу­ляє
Та жи­да з грішми виг­ля­дає.
Нема жид­ка… Хліби зійшли,
Радіють лю­де, бо­га про­сять…
Аж ось із Києва при­во­зять
Княжну. Мов со­неч­ко зійшло
Над обікра­де­ним се­лом.
Чорнобрива, ка­ро­ока,
Вилитая ма­ти.
Тілько смут­на, не­ве­се­ла…
Чого б су­му­ва­ти?
Або, мо­же, вже та­кою
Воно й уро­ди­лось?
Або, мо­же, мо­ло­деє
Чи не по­лю­би­ло
Кого-небудь? Ні, ніко­го.
Весела гу­ля­ла,
Мов ла­соч­ка з ку­бе­леч­ка,
На світ виг­ля­да­ла
З то­го Києва. Аж по­ки
Побачила се­ла
Знівечені. З то­го ча­су
Стала не­ве­се­ла.
Мов си­зая го­лу­бонька,
Село об­летіла.
У всіх бу­ла, всіх ба­чи­ла,
Всі по­ве­селіли.
Там сло­ва­ми привіта­ла,
Там на­го­ду­ва­ла…
Що день бо­жий об­хо­ди­ла
Село. По­ма­га­ла
Усякому. А си­ро­ти
До неї в по­кої
Приходили. І матір'ю
Своєю свя­тою
Її зва­ли. І все се­ло
За неї мо­ли­лось…
А тим ча­сом жи­ди в селі
З грішми по­яви­лись.
Радіє князь, зап­ро­дує
З по­ло­вою жи­то.
І мо­ло­тить ви­га­няє
Людей не­до­би­тих.
Змолотили, нівро­ку їм,
За од­ну го­ди­ну
І з клу­нею провіяли…
Князь і не спо­чи­нув,
На мо­го­рич зак­ли­кає,
Та п'є, та гу­ляє
Аж у гаї… Бо в по­ко­ях
Дочка спо­чи­ває.
Гармидер, га­лас, гам у гаї,
Срамотні співи. Аж ля­щить
Жіночий ре­гот. За­ви­ває,
Реве ха­зяїн: - Бу­дем пить,
Аж по­ки на­ша до­ня спить.
А до­ня вза­перті си­дить
В своєму сум­но­му по­кої
І ди­виться, як над го­рою
Червоний місяць аж го­рить,
З-за хма­ри ти­хо вис­ту­пає.
І ніби го­ри ожи­ва­ють.
Дуби з дібро­ви, мов ди­ва,
У по­ле ти­хо од­хо­жа­ють.
І пу­гач пу­га, і со­ва
З-під стріхи в по­ле вилітає,
А жа­би кря­ка­ють, гу­дуть.
Дивіться, очі мо­лодії,
Як зорі божії вста­ють,
Як схо­дить місяць, чер­воніє…
Дивітеся, по­ки вас гріє,
А зорі спа­ти не да­ють.
Головою мо­ло­дою
На ру­ку схи­ли­лась,
До півночі не­ве­се­ла
На зорі ди­ви­лась
Княжна моя. Ди­ви­ла­ся…
Та й пла­ка­ти ста­ла.
Може, сер­це яке ли­хо
Тихо про­шеп­та­ло?
Та бай­ду­же. Поп­ла­ка­ла
Трошки, усміхну­лась,
Помолилась та й спать ляг­ла.
І ти­хо зас­ну­ла.
В гаю все по­ко­том ле­жа­ло -
Пляшки і гості, де що впа­ло,
Там і ос­та­лось. Сам не впав,
Остатню кап­лю до­пи­вав.
Та й ту до­пив. Встає, не па­да,
Іде в по­кої… Сквер­ний га­де!
Куда ти лізеш? Сха­ме­нись!
Не сха­ме­нув­ся, ключ вий­має,
Прийшов, і двері од­ми­кає,
І лізе до доч­ки. Про­киньсь!
Прокинься, чис­тая! Схо­пись,
Убий га­дю­ку, по­ку­сає!
Убий, і бог не по­ка­рає!
Як тая Ченчіо ко­лись
Убила батька кар­ди­на­ла
І Са­ва­офа не зля­ка­лась.
Ні, не про­ки­ну­ла­ся, спить,
А бог хоч ба­чить, та мов­чить,
Гріхам ве­ли­ким по­ту­рає.
Не чуть нічо­го. Час ми­нає.
А потім крик, а потім гвалт,
І плач по­чу­ли із па­лат -
Почули со­ви. Потім зно­ву
Не чуть нічо­го. І в той час
Скирти і клу­ня зай­ня­лись,
І зорі зник­ли. Хоч би сло­во,
Хоч би де го­лос обізвавсь.
Пани в гаю не во­ру­ши­лись,
А лю­де збіглись та ди­ви­лись,
Як дим до не­ба підіймавсь.
Прокинулись вранці гості.
Аж ба­чать, що ли­хо,
Покинули сво­го кня­зя
Та лю­бо та ти­хо.
Так і ми йо­го по­ки­нем,
Так і бог по­ки­не.
Тебе тілько не по­ки­не
Лихая го­ди­на,
Княжно моя без­та­лан­на,
Знівечений цвіте.
Ти ще бу­деш по­ку­то­вать
Гріхи на сім світі,
Гріхи батькові. О, до­ле!
Лукавая до­ле!
Покинь її хоть на старість,
Хоть на чужім полі
На без­людді. Не по­ки­неш,
Поведеш до краю,
До са­мої до­мо­ви­ни,
Сама й по­хо­ваєш.
В селі не ба­чи­ли й не чу­ли,
Де во­на поділась.
Думали, на по­жа­рищі
Небога згоріла.
Стоїть се­ло. Не­ве­се­ло
На горі па­ла­ти
Почорніли. Князь хиріє,
Нездужає вста­ти,
А підвес­ти не­ма ко­му,
Ніхто й не заг­ля­не
До грішно­го бо­ля­ще­го
В бу­дин­ки по­гані.
Люде тро­хи очу­ня­ли,
Господа бла­га­ють,
Щоб княж­на до їх вер­ну­лась.
А її не­має
І не бу­де вже, свя­тої…
Де ж во­на поділась?
У Києві прес­вя­то­му
В чер­ниці пост­риг­лась.
Родилась на світ жить, лю­бить,
Сіять гос­подньою кра­сою,
Витать над грішни­ми свя­тою
І вся­ко­му доб­ро тво­рить.
А ста­лось ось як. У чер­ни­цях
Занапастилося доб­ро…
Блукаючи по Ук­раїні,
Прибивсь якось і в Чи­ги­рин,
І в мо­нас­тир отой діво­чий,
Що за піска­ми на бо­лоті
У ло­зах са­мот­ний стоїть.
Отам мені і роз­ка­за­ла
Стара чер­ни­ця но­ви­ну.
Що в мо­нас­тир до їх зай­шла
Княжна якась із-за Дніпра
Позаторік. Од­по­чи­ва­ла,
Та й бо­гу ду­шу од­да­ла…
«Вона бу­ла ще мо­ло­дою
І пре­хо­ро­шая со­бою.
На сонці ду­же за­пек­лась,
Та й за­не­ду­жа­ла. Ле­жа­ла
Недовго щось, сед­миці з три,
І все до крих­ти роз­ка­за­ла…
Мені і Ксенії-сестрі.
І вмер­ла в нас. І де хо­ди­ла,
В яких-то пра­вед­них містах!
А в нас, сер­деш­на, опо­чи­ла.
Оце її свя­та мо­ги­ла…
Ще не пос­та­ви­ли хрес­та».
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


N. N. (Сонце за­хо­дить, го­ри чорніють...)


Сонце за­хо­дить, го­ри чорніють,
Пташечка тих­не, по­ле німіє,
Радіють лю­де, що од­по­чи­нуть,
А я див­лю­ся… і сер­цем ли­ну
В тем­ний са­до­чок на Ук­раїну.
Лину я, ли­ну, ду­му га­даю,
І ніби сер­це од­по­чи­ває.
Чорніє по­ле, і гай, і го­ри,
На синє не­бо ви­хо­дить зо­ря.
Ой зо­ре! зо­ре! - і сльози ка­нуть.
Чи ти зійшла вже і на Ук­рай­ні?
Чи очі карі те­бе шу­ка­ють
На небі синім? Чи за­бу­ва­ють?
Коли за­бу­ли, бо­дай зас­ну­ли,
Про мою до­леньку щоб і не чу­ли.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


N. N. (Мені три­над­ця­тий ми­на­ло...)


Мені три­над­ця­тий ми­на­ло.
Я пас яг­ня­та за се­лом.
Чи то так со­неч­ко сіяло,
Чи так мені чо­го бу­ло?
Мені так лю­бо, лю­бо ста­ло,
Неначе в бо­га…
Уже прок­ли­ка­ли до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся бо­гу… І не знаю,
Чого ма­ленько­му мені
Тойді так при­яз­но мо­ли­лось,
Чого так ве­се­ло бу­ло?
Господнє не­бо, і се­ло,
Ягня, здається, ве­се­ли­лось!
І сон­це гріло, не пек­ло!
Та не­дов­го сон­це гріло,
Недовго мо­ли­лось…
Запекло, по­чер­воніло
І рай за­па­ли­ло.
Мов про­ки­нув­ся, див­лю­ся:
Село по­чорніло,
Боже не­бо го­лу­беє
І те по­марніло.
Поглянув я на яг­ня­та!
Не мої яг­ня­та!
Обернувся я на ха­ти -
Нема в ме­не ха­ти!
Не дав мені бог нічо­го!..
І хли­ну­ли сльози,
Тяжкі сльози!..
А дівчи­на
При самій до­розі
Недалеко ко­ло ме­не
Плоскінь ви­би­ра­ла,
Та й по­чу­ла, що я пла­чу.
Прийшла, привіта­ла,
Утирала мої сльози
І поцілу­ва­ла….
Неначе сон­це засіяло,
Неначе все на світі ста­ло
Моє… ла­ни, гаї, са­ди!..
І ми, жар­ту­ючи, пог­на­ли
Чужі яг­ня­та до во­ди.
Бридня!.. а й досі, як зга­даю,
То сер­це пла­че та бо­лить,
Чому гос­подь не дав до­жить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орю­чи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юро­ди­вим,
Людей і бо­га не прок­ляв!
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


* * * (Не гріє сон­це на чу­жині...)


Не гріє сон­це на чу­жині,
А до­ма над­то вже пек­ло.
Мені не­ве­се­ло бу­ло
Й на нашій славній Ук­раїні.
Ніхто лю­бив ме­не, вітав,
І я хи­лив­ся ні до ко­го,
Блукав собі, мо­лив­ся бо­гу
Та лю­те панст­во прок­ли­нав.
І зга­ду­вав літа лихії,
Погані, давнії літа,
Тойді повіси­ли Хрис­та,
Й те­пер не втік би син Марії!
Нігде не ве­се­ло мені,
Та, ма­буть, ве­се­ло й не бу­де
І на Ук­рай­ні, добрі лю­де;
Отже та­ки й на чу­жині.
Хотілося б… та й то для то­го,
Щоб не ро­би­ли мос­калі
Труни із де­ре­ва чу­жо­го,
Або хоч кри­хот­ку землі
Із-за Дніпра мо­го свя­то­го
Святії вітри при­нес­ли,
Та й більш нічо­го. Так-то, лю­де,
Хотілося б… Та що й га­дать…
Нащо вже й бо­га тур­бо­вать,
Коли по-на­шо­му не бу­де.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


СОН. (Гори мої ви­сокії...)


Гори мої ви­сокії,
Не так і ви­сокі,
Як хо­роші, хо­рошії,
Блакитні зда­ле­ка.
З Пе­ре­яс­ла­ва ста­ро­го,
З Виб­лої мо­ги­ли,
Ще старішої… мов ті хма­ри,
Що за Дніпром сіли.
Іду я ти­хою хо­дою,
Дивлюсь - аж он пе­ре­до мною,
Неначе ди­ва ви­ри­на­ють,
Із хма­ри ти­хо вис­ту­па­ють,
Обрив ви­со­кий, гай, бай­рак;
Хатки біленькі виг­ля­да­ють,
Мов діти в білих со­роч­ках
У піжмур­ки в яру гу­ля­ють,
А долі си­вий наш ко­зак
Дніпро з лу­га­ми виг­ра­ває.
А он­де, он­де за Дніпром,
На при­горі, ніби кап­лич­ка,
Козацька церк­ва не­ве­лич­ка
Стоїть з по­хи­ле­ним хрес­том.
Давно стоїть, виг­ля­дає
Запорожця з Лу­гу…
З Дніпром своїм роз­мов­ляє,
Розважав ту­гу.
Оболонками ста­ри­ми,
Мов мерт­вець очи­ма
Зеленими, по­зи­рає
На світ з до­мо­ви­ни.
Може, чаєш онов­лен­ня?
Не жди тії сла­ви!
Твої лю­де ок­ра­дені,
А па­нам лу­ка­вим…
Нащо зда­лась ко­зацькая
Великая сла­ва?!..
І Трах­те­ми­ров геть го­рою
Нечепурні свої хат­ки
Розкидав з до­лею ли­хою,
Мов п'яний ста­рець тор­бин­ки.
А он ста­ре Мо­нас­ти­ри­ще,
Колись ко­зацькеє се­ло,
Чи те во­но тойді бу­ло?..
Та все пішло ца­рям на гри­ще:
І За­по­рож­жя, і се­ло…
І мо­нас­тир свя­тий, скарб­ни­ця,
Все, все не­ситі роз­нес­ли!..
А ви? ви, го­ри, од­да­ли!!
Бодай ніко­ли не ди­виться
На вас, прок­лятії!! Ні, ні…
Не ви прок­ляті… а гетьма­ни,
Усобники, ля­хи по­гані!!
Простіть, ви­сокії, мені!
Високії! і го­лубії!
Найкращі в світі! най­святії!
Простіть!.. Я бо­гу по­мо­люсь…
Я так її, я так люб­лю
Мою Ук­раїну убо­гу,
Що прок­ле­ну свя­то­го бо­га,
За неї ду­шу по­губ­лю!
Над Трах­те­ми­ро­вим ви­со­ко
На кручі, ніби си­ро­та
Прийшла то­пи­ти­ся… в гли­бокім,
В Дніпрі ши­ро­ко­му… отак
Стоїть од­ним од­на ха­ти­на…
З ха­ти­ни вид­но Ук­раїну
І всю Гетьман­щи­ну кру­гом.
Під ха­тою дідусь си­венький
Сидить, а со­неч­ко ни­зенько
Уже спус­ти­лось над Дніпром.
Сидить, і ди­виться, і ду­ма,
А сльози ка­па­ють…
«Гай! гай!..Ста­рий про­мо­вив.
- Недоуми!
Занапастили бо­жий рай!..
Гетьманщина!!..» І дум­неє
Чоло пох­маріло…
Мабуть, щось тяж­ке, тяж­кеє
Вимовить хотілось?
Та не ви­мо­вив…
«Блукав я по світу чи­ма­ло,
Носив і сви­ту, і жу­пан…
Нащо вже ли­хо за Ура­лом
Отим кир­ги­зам, от­же й там,
Єй же бо­гу, луч­че жи­ти,
Ніж нам на Ук­рай­ні.
А мо­же, тим, що кир­ги­зи
Ще не хрис­ти­яни?..
Наробив ти, Хрис­те, ли­ха!
А пе­реіна­чив
Людей бо­жих?! Ко­ти­ли­ся
І наші ко­зачі
Дурні го­ло­ви за прав­ду,
За віру Хрис­то­ву,
Упивались і чу­жої,
І своєї крові!..
А по­луч­ча­ли?.. ба де то!
Ще гірши­ми ста­ли,
Без но­жа і ав­то­да­фе
Людей за­ку­ва­ли
Та й мор­ду­ють… Ой, ой, па­ни,
Пани хрис­ти­яне!..»
Затих мій си­вий, би­тий ту­гою,
Поник ста­рою буй-го­ло­вою.
Вечернє со­неч­ко гай зо­ло­ти­ло,
Дніпро і по­ле зо­ло­том кри­ло,
Собор Ма­зе­пин сяє, біліє,
Батька Бог­да­на мо­ги­ла мріє,
Київським шля­хом вер­би по­хилі
Трибратні давні мо­ги­ли6 вкри­ли.
З Тру­бай­лом Альта меж осо­кою
Зійшлись, з'єдна­лись, мов брат з сест­рою.
І все те, все те ра­дує очі,
А сер­це пла­че, гля­нуть не хо­че!
Попрощалось яс­не сон­це
З чор­ною зем­лею,
Виступає круг­лий місяць
З сест­рою зо­рею,
Виступають із-за хма­ри,
Хмари зве­селіли…
А ста­рий мій по­ди­вив­ся,
Сльози по­ко­ти­лись…
«Молюсь тобі, бо­же ми­лий,
Господи ве­ли­кий!
Що не дав мені за­ги­нуть,
Небесний вла­ди­ко,
Що дав мені доб­ру си­лу
Пересидить го­ре
І привів ме­не, ста­ро­го,
На сі святі го­ри
Одинокий вік до­жи­ти,
Тебе восх­ва­ли­ти
І твоєю кра­со­тою
Серце ве­се­ли­ти…
І по­хо­вать по­би­теє
Гріхами людськи­ми
На го­рах оцих ви­со­ких,
І ви­тать над ни­ми…»
Утер сльози не­хо­лодні,
Хоч не мо­лодії…
І зга­ду­вав літа свої
Давнії, благії…
Де, як, ко­ли і що ро­би­лось?
Було що справді, а що сни­лось,
Які мо­ря пе­реп­ли­вав!..
І тем­ний гай­ок зе­ле­ненький,
І чор­ноб­рив­ка мо­ло­денька,
І місяць з зо­ря­ми сіяв,
І со­ло­вей­ко на ка­лині
То за­ти­хав, то ще­бе­тав,
Святого бо­га вих­ва­ляв;
І все то, все то в Ук­раїні!..
І усміхнув­ся си­вий дід…
Бо, мо­же, нігде прав­ди діть,
Було та­ке, що й же­ни­ха­лись,
Та розійшли­ся, не поб­ра­лись,
Покинула са­мо­го жить,
В ха­тині віку до­жи­ва­ти!..
Старий мій зно­ву за­жу­ривсь,
Ходив дов­генько ко­ло ха­ти,
А потім бо­гу по­мо­ливсь,
Пішов у ха­ту но­чу­ва­ти.
А місяць хма­рою по­вивсь.
Отакий-то на чу­жині
Сон мені прис­нив­ся!
Ніби зно­ву я на во­лю,
На світ на­ро­див­ся.
Дай же, бо­же, ко­ли-не­будь,
Хоч на старість, ста­ти
На тих го­рах ок­ра­де­них
У ма­ленькій хаті,
Хоча сер­це за­му­че­не,
Поточене го­рем,
Принести і по­ло­жи­ти
На Дніпро­вих го­рах.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


ІРЖАВЕЦЬ


Наробили ко­лись шве­ди
Великої сла­ви,
Утікали з Ма­зе­пою
В Бен­де­ри з Пол­та­ви,
А за ни­ми й Гордієнко…
Нарадила ма­ти,
Як пше­ни­ченьку по­жа­ти,
Полтаву дос­та­ти.
Ой по­жа­ли б, як­би бу­ли
Одностайне ста­ли
Та з фас­товським пол­ков­ни­ком
Гетьмана єдна­ли.
Не стриміли б спи­си в стрісі
У Пет­ра у сва­та
Не втіка­ли б із Хор­тиці
Славні не­бо­жа­та,
Не спи­няв би їх при­луцький
Полковник по­га­ний…
Не пла­ка­ла б ма­тер бо­жа
В Кри­му за Ук­рай­ну.
Як манд­ру­ва­ли день і ніч,
Як по­ки­да­ли за­по­рожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з со­бою ма­тер бо­жу,
А більш нічо­го не взя­ли,
І в Крим до ха­на по­нес­ли
На но­ве го­ре-За­по­рож­жя.
Заступила чор­на хма­ра
Та білую хма­ру.
Опанував за­по­рож­цем
Поганий та­та­рин.
Хоч поз­во­лив хан на пісках
Новим ко­шем ста­ти,
Та за­ка­зав за­по­рож­цям
Церкву бу­ду­ва­ти.
У на­меті пос­та­ви­ли
Образ прес­вя­тої
І крадько­ма мо­ли­ли­ся…
Боже мій з то­бою!
Мій краю прек­рас­ний, розкішний, ба­га­тий!
Хто те­бе не му­чив?
Якби роз­ка­зать
Про яко­го-не­будь од­но­го маг­на­та
Історію-правду, то пе­ре­ля­кать
Саме б пек­ло мож­на. А Дан­та ста­ро­го
Полупанком на­шим мож­на зди­ву­вать.
І все то те ли­хо, все, ка­жуть, од бо­га!
Чи вже ж йо­му лю­бо лю­дей мор­ду­вать?
А над­то сер­деш­ну мою Ук­раїну.
Що во­на зро­би­ла? За що во­на ги­не?
За що її діти в кай­да­нах мов­чать?
Розказали коб­зарі нам
Про вой­ни і чва­ри,
Про тяж­кеє ли­холіття…
Про лютії ка­ри,
Що ля­хи нам зав­да­ва­ли,
Про все роз­ка­за­ли.
Що ж діялось по швед­чині!
То й во­ни зля­ка­лись!
Оніміли з пе­ре­ля­ку,
Сліпі не­бо­ра­ки.
Отак її воєво­ди,
Петрові со­ба­ки,
Рвали, гриз­ли… І зда­ле­ка
Запорожці чу­ли,
Як дзво­ни­ли у Глу­хові,
З гар­ма­ти рев­ну­ли.
Як пог­на­ли на бо­ло­то
Город бу­ду­ва­ти.
Як пла­ка­ла за дітка­ми
Старенькая ма­ти.
Як діточ­ки на Орелі
Лінію ко­па­ли
І як у тій Фінляндії
В снігу про­па­да­ли.
Чули, чу­ли за­по­рожці
З да­ле­ко­го Кри­му,
Що ко­нає Гетьман­щи­на,
Неповинне ги­не.
Чули, чу­ли не­бо­жа­та,
Чули, та мов­ча­ли.
Бо й їм доб­ре на чу­жині
Мурзи зав­да­ва­ли.
Мордувались сіро­ма­хи,
Плакали, і з ни­ми
Заплакала ма­тер бо­жа
Сльозами свя­ти­ми.
Заплакала ми­ло­сер­да,
Неначе за си­ном.
І бог згля­нувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Пет­ра, по­бив ка­та
На наглій до­розі.
Вернулися за­по­рожці,
Принесли з со­бою
В Гетьман­щи­ну той чу­дов­ний
Образ прес­вя­тої.
Поставили в Іржа­виці
В му­ро­ванім храмі.
Отам во­на й досі пла­че
Та за ко­за­ка­ми.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


N. N. (О, ду­ми мої! о, сла­во злая...)


О, ду­ми мої! о, сла­во злая!
За те­бе мар­но я в чу­жо­му краю
Караюсь, му­чу­ся… але не ка­юсь!..
Люблю, як щи­ру, вірну дру­жи­ну,
Як без­та­лан­ную свою Вкраїну!
Роби що хо­чеш з тем­ним зо мною,
Тілько не ки­дай, в пек­ло з то­бою
Пошкандибаю… …
Ти привіта­ла
Нерона лю­то­го, Сар­да­на­па­ла,
Ірода, Каїна, Хрис­та, Сок­ра­та,
О, не­пот­реб­ная! Ке­са­ря-ка­та
І гре­ка доб­ро­го ти по­лю­би­ла
Однаковісінько!.. бо зап­ла­ти­ли.
А я, убо­гий, що при­не­су я?
За що сіро­му ти поцілуєш?
За пісню-ду­му?.. Ой, гаю, гаю,
Й не такі, як я, дар­мо співа­ють.
І чуд­но, й нуд­но, як поміркую,
Що час­то ко­тяться го­ло­ви буї
За теє ди­во! мов пси, гри­зуться
Брати з бра­та­ми й не сха­ме­нуться.
А теє ди­во, всіми ко­ха­не:
У шин­ку пок­рит­ка, а лю­де п'яні!
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


ПОЛЯКАМ


Ще як бу­ли ми ко­за­ка­ми,
А унії не чуть бу­ло,
Отам-то ве­се­ло жи­лось!
Братались з вольни­ми ля­ха­ми,
Пишались вольни­ми сте­па­ми,
В са­дах ко­ха­ли­ся, цвіли,
Неначе лілії, дівча­та.
Пишалася си­на­ми ма­ти,
Синами вольни­ми… Рос­ли,
Росли си­ни і ве­се­ли­ли
Старії скорбнії літа…
Аж по­ки іме­нем Хрис­та
Прийшли ксьондзи і за­па­ли­ли
Наш ти­хий рай. І роз­ли­ли
Широке мо­ре сльоз і крові,
А си­рот іме­нем Хрис­то­вим
Замордували, розп'яли.
Поникли го­ло­ви ко­зачі,
Неначе стоп­та­на тра­ва.
Украйна пла­че, стог­не-пла­че!
За го­ло­вою го­ло­ва
Додолу па­да. Кат лю­тує,
А ксьондз ска­же­ним язи­ком
Кричить: “Te de­um! алілуя!..”
Отак-то, ля­ше, дру­же, бра­те!
Неситії ксьондзи, маг­на­ти
Нас порізни­ли, роз­ве­ли,
А ми б і досі так жи­ли.
Подай же ру­ку ко­за­кові
І сер­це чис­теє по­дай!
І зно­ву іме­нем Хрис­то­вим
Ми оно­вим наш ти­хий рай.
[Після 22 черв­ня 1847, Орська кріпость - 1850, Орен­бург]


ЧЕРНЕЦЬ


У Києві на По­долі
Було ко­лись… і ніко­ли
Не вер­неться, що діялось,
Не вер­неться сподіва­не,
Не вер­неться… А я, бра­те,
Таки бу­ду сподіва­тись,
Таки бу­ду виг­ля­да­ти,
Жалю сер­цю зав­да­ва­ти.
У Києві на По­долі
Братерськая на­ша во­ля
Без хо­ло­па і без па­на
Сама собі у жу­пані
Розвернулася ве­се­ла,
Оксамитом шля­хи сте­ле,
А єдваб­ном зас­ти­лає
І ніко­му не звер­тає.
У Києві на По­долі
Козаки гу­ля­ють.
Як ту во­ду, цеб­ром-відром
Вино роз­ли­ва­ють.
Льохи, шин­ки з шин­кар­ка­ми,
З ви­на­ми, ме­да­ми
Закупили за­по­рожці
Та й тнуть ко­ря­ка­ми!
А му­зи­ка ре­ве, грає,
Людей зве­се­ляє.
А із Братст­ва те бур­сацт­во
Мовчки виг­ля­дає.
Нема голій школі волі,
А то б до­го­ди­ла…
Кого ж то там з му­зи­кою
Люде обс­ту­пи­ли?
В чер­во­них шта­нях ок­са­мит­них
Матнею ули­цю ме­те,
Іде ко­зак. «Ох, літа! літа!
Що ви тво­ри­те?» На то­теж
Старий уда­рив в за­каб­лу­ки,
Аж вста­ла ку­ря­ва! Отак!
Та ще й приспівує ко­зак:
«По до­розі рак, рак,
Нехай бу­де так, так.
Якби-таки мо­ло­диці
Посіяти мак, мак.
Дам ли­ха за­каб­лу­кам,
Дам ли­ха за­каб­лам,
Останеться й пе­ре­дам.
А вже ж тії за­каб­лу­ки
Набралися ли­ха й му­ки!
Дам ли­ха за­каб­лу­кам,
Дам ли­ха за­каб­лам,
Останеться й пе­ре­дам!»
Аж до Ме­жи­горсько­го Спа­са
Потанцював си­вий.
А за ним і то­ва­рист­во,
І ввесь свя­тий Київ.
Дотанцював аж до бра­ми,
Крикнув: «Пу­гу! пу­гу!
Привітайте, святі ченці,
Товариша з Лу­гу!»
Свята бра­ма од­чи­ни­лась,
Козака впус­ти­ли,
І знов бра­ма за­чи­ни­лась,
Навік за­чи­ни­лась
Козакові. Хто ж сей си­вий
Попрощався з світом?
Семен Палій, за­по­ро­жець,
Лихом не до­би­тий.
Ой ви­со­ко сон­це схо­дить,
Низенько за­хо­дить.
В довгій рясі по келії
Старий чер­нець хо­дить.
Іде чер­нець у Виш­го­род
На Київ ди­ви­тись,
Та по­сидіть на при­горі,
Та хоч по­жу­ри­тись.
Іде чер­нець дзвон­ко­вую
У яр во­ду пи­ти
Та зга­дує, як то тяж­ко
Було жи­ти в світі.
Іде чер­нець у келію
Меж стіни німії
Та зга­дує літа свої,
Літа мо­лодії.
Бере письмо свя­те в ру­ки,
Голосно чи­тає…
А дум­кою чер­нець ста­рий
Далеко літає.
І тих­нуть божії сло­ва,
І в келії, не­на­че в Січі,
Братерство слав­не ожи­ва.
А си­вий гетьман, мов со­ва,
Ченцеві за­зи­рає в вічі.
Музика, танці і Бер­дичів.
Кайдани бряз­ка­ють… Моск­ва.
Бори, сніги і Єнісей…
І по­ко­ти­лись із очей
На ря­су сльози…
Бий пок­ло­ни!
І плоть ста­ре­чу ус­ми­ряй.
Святе пи­саніє чи­тай,
Читай, чи­тай та слу­хай дзво­на,
А сер­цеві не по­ту­рай.
Воно те­бе в Сибір во­ди­ло,
Воно те­бе весь вік ду­ри­ло.
Приспи ж йо­го і за­не­хай
Свою Борз­ну і Фас­тов­щи­ну,
Загине все, ти сам за­ги­неш.
І не зга­да­ють, щоб ти знав…
І ста­рець тяж­ко за­ри­дав,
Читать пи­саніє по­ки­нув,
Ходив по келії, хо­див,
А потім сів і за­жу­рив­ся:
«Для чо­го я на світ ро­див­ся,
Свою Ук­раїну лю­бив?»
До ут­рені за­вив з дзвіниці
Великий дзвін. Чер­нець мій встав,
Надів кло­бук, взяв па­те­ри­цю,
Перехрестився, чот­ки взяв…
І за Ук­раїну мо­ли­тись
Старий чер­нець пош­кан­ди­бав.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


* * * (Один у дру­го­го пи­таєм...)


Один у дру­го­го пи­таєм:
Нащо нас ма­ти при­ве­ла?
Чи для доб­ра? чи то для зла?
Нащо жи­вем? Чо­го ба­жаєм?
І, не доз­нав­шись, уми­раєм,
А по­ки­даємо діла…
Які ж ме­не, мій бо­же ми­лий,
Діла осу­дять на землі?
Коли б ті діти не рос­ли,
Тебе, свя­то­го, не гніви­ли,
Що у не­волі на­ро­ди­лись
І стид на те­бе по­нес­ли.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


* * * (Самому чуд­но. А де ж дітись?...)


Самому чуд­но. А де ж дітись?
Піп діяти і що по­чать?
Людей і до­лю прок­ли­нать
Не варт, єй-бо­гу. Як же жи­ти
На чу­жині на са­моті?
І що ро­би­ти вза­перті?
Якби кай­да­ни пе­рег­риз­ти,
То гриз пот­ро­ху б. Так не ті,
Не ті їх ко­валі ку­ва­ли,
Не так залізо гар­ту­ва­ли,
Щоб пе­рег­риз­ти. Го­ре нам!
Невольникам і си­ро­там,
В сте­пу безк­раїм за Ура­лом.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


* * * (Ой стрічеч­ка до стрічеч­ки...)


Ой стрічеч­ка до стрічеч­ки,
Мережаю три ніченьки,
Мережаю, ви­ши­ваю,
У неділю по­гу­ляю.
Ой пла­хот­ка-черв­ча­точ­ка
Дивуйтеся, дівча­точ­ка,
Дивуйтеся, па­руб­ки,
Запорозькі ко­за­ки.
Ой ди­вуй­тесь, ли­цяй­те­ся,
А з інши­ми вінчай­те­ся,
Подавані руш­ни­ки…
Отаке-то, ко­за­ки!
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


ХУСТИНА


Чи то на те бо­жа во­ля?
Чи та­кая її до­ля?
Росла в най­мах, ви­рос­та­ла,
З си­ро­тою по­ко­ха­лась.
Неборак як го­луб з нею,
З без­та­лан­ною своєю,
Од зіроньки до зіроньки
Сидять собі у вдівоньки.
Сидять собі, роз­мов­ля­ють,
Пречистої до­жи­да­ють.
Дождалися… З Чи­ги­ри­на
По всій славній Ук­раїні
Заревли ве­ликі дзво­ни,
Щоб сідла­ли хлопці коні,
Щоб мечі-шаблі гост­ри­ли
Та зби­ра­лись на ве­сел­ля,
На ве­се­ле по­гу­лян­ня,
На кро­ва­ве за­ли­цян­ня.
У неділеньку та ра­не­сенько
Сурми-труби виг­ра­ва­ли.
В по­ход, у до­ро­гу славні ком­панійці
До схід со­неч­ка ру­ша­ли.
Випроводжала вдо­ва сво­го си­на,
Ту єди­ную ди­ти­ну.
Випроводжала сест­ра сво­го бра­та.
А сіро­му си­ро­ти­на
Випроводжала: ко­ня на­пу­ва­ла
До зірниці із кри­ниці,
Виносила збрую - шаб­лю зо­ло­тую
І руш­ни­цю-гаківни­цю.
Випроводжала три по­ля, три милі,
Прощалася при до­лині.
Дарувала ши­ту шов­ка­ми хус­ти­ну,
Щоб зга­ду­вав на чу­жині.
Ой хус­ти­но, хус­ти­ноч­ко!
Мережана, ши­та.
Тілько й сла­ви ко­зацької -
Сіделечко вкри­ти.
Вернулася, жу­ри­ла­ся,
На шлях би­тий ди­ви­ла­ся.
Квітчалася, при­би­ра­лась,
Що день бо­жий сподіва­лась.
А в неділеньку хо­ди­ла
Виглядати на мо­ги­лу.
Мина літо, ми­на й дру­ге,
А на третє ли­нуть
Преславнії ком­панійці
В свою Ук­раїну.
Іде військо, іде й дру­ге,
А за третім сти­ха -
Не ди­ви­ся, без­та­лан­на,
Везуть тобі ли­хо.
Везуть тру­ну мальова­ну,
Китайкою кри­ту.
А за нею з стар­ши­ною
Іде в чорній свиті
Сам пол­ков­ник ком­панійський,
Характерник з Січі.
За ним ідуть оса­ули
Та пла­чуть іду­чи.
Несуть па­ни оса­ули
Козацькую збрую:
Литий пан­цир по­ру­ба­ний,
Шаблю зо­ло­тую.
Три руш­ниці-гаківниці
І три са­мо­па­ли…
А на зброї… ко­зацькая
Кров по­за­си­ха­ла.
Ведуть ко­ня во­ро­но­го,
Розбиті ко­пи­та…
А на йо­му сіде­леч­ко
Хустиною вкри­те.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ


Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учи­те­ля-дя­ка,
Гарненько вкра­ду п'ята­ка -
Бо я бу­ло тро­хи не го­ле,
Таке убо­ге - та й куп­лю
Паперу ар­куш. І зроб­лю
Маленьку кни­жеч­ку. Хрес­та­ми
І ве­зе­рун­ка­ми з квітка­ми
Кругом лис­точ­ки об­ве­ду.
Та й спи­сую Ско­во­ро­ду
Або Три царіє со да­ри.
Та сам собі у бур'яні,
Щоб не по­чув хто, не по­ба­чив,
Виспівую та пла­чу.
І до­ве­ло­ся знов мені
На старість з вірша­ми хо­ва­тись,
Мережать кни­жеч­ки, співа­ти
І пла­ка­ти у бур'яні.
І тяж­ко пла­кать.
І не знаю,
За що ме­не гос­подь ка­рає?
У школі му­чи­лось, рос­ло,
У школі й сивіть до­ве­лось,
У школі дур­ня й по­хо­ва­ють.
А все за то­го п'ята­ка,
Що вкрав ма­леньким у дя­ка,
Отак гос­подь ме­не ка­рає.
Ось слу­хай же, мій го­лу­бе,
Мій ор­ле-ко­за­че!
Як ка­наю я в не­волі,
Як я ну­жу світом.
Слухай, бра­те, та на­учай
Своїх ма­лих діток,
Научай їх, щоб не вчи­лись
Змалку віршо­ва­ти.
Коли ж якепок­ра­питься,
То ни­щеч­ком, бра­те,
Нехай собі у ку­точ­ку
І віршує й пла­че
Тихесенько, щоб бог не чув,
Щоб і ти не ба­чив.
Щоб не до­ве­ло­ся, бра­те,
І йо­му ка­ра­тись.
Як я те­пер у не­волі
Караюся, бра­те.
Неначе злодій, по­за ва­ла­ми
В неділю кра­ду­ся я в по­ле.
Талами вий­ду по­над Ура­лом
На степ ши­ро­кий, мов на во­лю.
І бо­ля­щеє, по­би­те
Серце стре­пе­неться,
Мов ри­бонька над во­дою,
Тихо усміхнеться
І по­ли­не го­луб­кою
Понад чу­жим по­лем,
І я ніби ожи­ваю
На полі, на волі.
І на го­ру ви­со­кую
Вихожу, див­лю­ся,
І зга­дую Ук­раїну,
І зга­дать бо­юся.
І там сте­пи, і тут сте­пи,
Та тут не такії,
Руді-руді, аж чер­воні,
А там го­лубії,
Зеленії, ме­ре­жані
Нивами, ла­на­ми,
Високими мо­ги­ла­ми,
Темними лу­га­ми.
А тут бур'ян, піски, та­ли…
І хоч би на сміх де мо­ги­ла
О давнім давні го­во­ри­ла.
Неначе лю­де не жи­ли.
Од спо­конвіку і до­нині
Ховалась од лю­дей пус­ти­ня,
А ми та­ки її най­шли.
Уже й твер­дині по­ро­би­ли,
Затого бу­дуть і мо­ги­ли,
Всього на­ро­би­мо ко­лись!
О, до­ле моя! Моя країно!
Коли я вир­вусь з ції пус­тині?
Чи, мо­же, крий бо­же,
Тут і за­ги­ну. І по­чорніє чер­во­не по­ле…
- Айда в ка­зар­ми! Ай­да в не­во­лю! -
Неначе крик­не хто на­до мною.
І я про­ки­нусь. По­за го­рою
Вертаюсь, кра­ду­ся по­над Ура­лом,
Неначе злодій той, по­за ва­ла­ми.
Отак я, дру­же мій, свят­кую
Отут неділеньку свя­тую.
А по­неділок?.. Дру­же-бра­те!
Ще прий­де ніч в смер­дя­чу ха­ту,
Ще прий­дуть ду­ми. Розіб'ють
На сток­рат сер­це, і надію,
І те, що ви­мо­вить не вмію…
І все на світі про­же­нуть.
І спи­нять ніч. Ча­си літа­ми,
Віками глу­хо по­те­чуть.
І я кро­ва­ви­ми сльоза­ми
Не раз пос­те­лю омо­чу.
Перелічу і дні і літа.
Кого я, де, ко­ли лю­бив?
Кому яке доб­ро зро­бив?
Нікого в світі, ніко­му в світі.
Неначе по лісу хо­див!
А ма­лась во­ля, ма­лась си­ла,
Та си­лу по­зич­ки зно­си­ли,
А во­ля в гос­тях упи­лась
Та до Ми­ко­ли заб­лу­ди­ла…
Та й упи­ваться за­рек­лась.
Не по­мо­же ми­лий бо­же,
Як то ка­жуть лю­де.
Буде ка­ян­ня на світі,
Вороття не бу­де.
Благаю бо­га, щоб світа­ло,
Мов волі, світу сон­ця жду.
Цвіркун за­мовк­не, зо­рю б'ють.
Благаю бо­га, щоб смер­ка­ло,
Бо на по­зо­ри­ще ве­дуть
Старого дур­ня мушт­ру­ва­ти.
Щоб знав, як во­лю ша­ну­ва­ти,
Щоб знав, що дур­ня всю­ди б'ють.
Минують літа мо­лодії,
Минула до­ля, а надія
В не­волі зно­ву за своє,
Зо мною зно­ву ли­хо діє
І сер­цю жа­лю зав­дає.
А мо­же, ще доб­ро по­ба­чу?
А мо­же, ли­хо пе­реп­ла­чу?
Води Дніпро­вої нап'юсь,
На те­бе, дру­же, по­див­люсь.
І мо­же, в тихій твоїй хаті
Я бу­ду зно­ву роз­мов­ля­ти
З то­бою, дру­же мій. Бо­юсь!
Боюся сам се­бе спи­та­ти,
Чи се ко­ли сподіється?
Чи, мо­же, вже з не­ба
Подивлюсь на Ук­раїну,
Подивлюсь на те­бе.
А іноді так бу­ває,
Що й сльози не ста­не.
І бла­гав би я о смерті…
Так ти, і Ук­рай­на,
І Дніпро кру­то­бе­ре­гий,
І надія, бра­те,
Не даєте мені бо­га
О смерті бла­га­ти.
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость]


МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ. Поема

Я. Ку­ха­рен­кові.

На пам'ять 7 мая 1857 ро­ку


Не на Вкраїні, а да­ле­ко,
Аж за Ура­лом, за Еле­ком,
Старий не­до­би­ток вар­нак
Мені роз­ка­зу­вав отак
Про сю кри­ни­цю мос­ка­ле­ву,
А я, су­му­ючи, спи­сав,
Та риф­му ни­щеч­ком до­дав,
Та не­ве­лич­ку і де­ше­ву
(Звичайне, кра­де­не) зоб­гав
Тобі по­ему на спо­ми­ни,
Мій дру­же щи­рий, мій єди­ний!

I

Після ве­ли­кої зи­ми
За Ка­те­ри­ни за ца­риці,
Москаль ту ви­ко­пав кри­ни­цю;
А як він ви­ко­пав, то ми
Оце й роз­ка­же­мо в при­годі,
А ви за­пи­суй­те - не шко­дить
Такую річ і за­пи­сать.
Бо се не каз­ка, а би­ли­ця,
Або бу­вальщи­на, ска­зать.
Отак пишіть. Бу­ла кри­ни­ця,
Ні, не кри­ни­ця, а се­ло,
Пишіть, дав­но ко­лись бу­ло
Межи са­да­ми, при до­лині,
Таки у нас на Ук­раїні
Було те бо­жеє се­ло.
В селі то­му вдо­ва жи­ла,
А у вдо­ви доч­ка рос­ла
І син ма­лоліток.
Добре ма­ти діток
Багатому, хва­лить бо­га
В роз­ко­шах! А вбогій
Вдові не до то­го,
Бо за­ли­ли за шку­ру са­ла,
Трохи не про­па­ла.
Думала іти в чер­ниці
Або вби­тись, уто­пи­тись,
Так жаль ма­леньких діток ста­ло
Звичайне, ма­ти, що й ка­зать.
Та, мо­же, ждав­ся-та­ки й зять:
Бо вже Кат­ру­ся підрос­та­ла
(Катрусею вдовівна зва­лась),
Чи вік же їй продіву­вать?
Зносити брівоньки ніза­що.
Хіба за те, що си­ро­та?
А кра­со­та-то, кра­со­та!
Мій бо­же ми­лий! А тру­дя­ще,
А че­пур­не, та ро­бо­тя­ще,
Та ти­хе. Бач, і си­ро­та,
А всім бу­ла нав­ди­во­ви­жу.
Бувало, виг­ля­не із хижі,
Як тая квіточ­ка з ро­си,
Як теє со­неч­ко з-за хма­ри.
Ввесь по­хо­ло­ну, не­жи­вий
Стою, бу­ва­ло. Ані ка­ра,
Ні му­ки, кай­да­ни,
Ніже літа, си­ну,
Тії си­ли не вто­ми­ли…
Отак і за­ги­ну!
Так і зги­ну. Бо ди­ви­ся:
Смерті сподіва­юсь,
А ри­даю, мов ди­ти­на,
Як я на­га­даю
Катерину. Слу­хай, си­ну,
Мій дру­же єди­ний!
Слухай доб­ре, та за­пи­суй,
Та на Ук­раїні,
Як бог те­бе доп­ро­ва­дить,
То роз­ка­жи, си­ну,
Що ти ба­чив ди­яво­ла
Своїми очи­ма.

II

Так, ба­чиш, дівонька ота
Росла собі. І ро­бо­тя­щий
(Бо всю­ди си­ро­ти ле­да­що)
У най­мах виріс си­ро­та,
Неначе батько­ва ди­ти­на.
Отож той са­мий си­ро­ти­на
У най­мах сяк собі, то так
Придбав, сіро­ма, гро­ше­нят,
Одежу спра­вив, жу­па­ни­ну
Та ні відсіль і ні відтіль
Купив са­до­чок і ха­ти­ну;
Подякував за хліб і сіль
І за на­уку доб­рим лю­дям
Та до вдовівни навп­рос­тець
Шелесть за руш­ни­ка­ми!
Не тор­гу­ва­лись з ста­рос­та­ми,
Як те бу­ва з ба­га­ти­ря­ми;
Не тор­гу­вавсь і па­но­тець
(На ди­во лю­дям та на чу­до),
За три ко­пи звінчав у бу­день,
Без пи­хи, так, як до­ве­лось.
Отут-то, го­лу­бе мій си­зий,
Отут-то й ли­хо по­ча­лось!

III

Уже, ли­бонь, після пок­ро­ви
Вертався з До­ну я та зно­ву
(Бо я вже двічі по­си­лав
До дівчи­ни за руш­ни­ка­ми)
Послать і втретє мірку­вав.
Та з чу­ма­ка­ми та з во­ла­ми
Якраз в неділю на весілля
До удовівни прич­ва­лав.
Пропало! Все доб­ро про­па­ло!
Ані ще­тин­ки не ос­та­лось.
Пропав і я; та не в шин­ку,
А на к о б и л і. На віку
Всі лю­де ба­чать ли­хо, си­ну,
Але та­ко­го, мій єди­ний,
Такого лю­то­го ніхто,
Ніхто і зда­ле­ка не ба­чив,
Як я, лу­ка­вий. А тим ча­сом
Просохли очі у вдо­ви.
Неначе в бо­га за две­ри­ма,
У зя­тя та в си­на
Стара собі спо­чи­ває,
А на Ка­те­ри­ну,
На ди­тя своє єди­не,
Тілько пог­ля­дає.
А я в шин­ку з п'яни­ця­ми
Душу про­пи­ваю!..
Та й про­пив. Зап­ро­дав ду­шу,
І ду­шу, і тіло;
Тіло ка­тові, а ду­шу!..
О бо­же мій ми­лий!
Хотілося б жить на світі,
Та ба! Тре­ба вчи­тись,
Ще зма­леч­ку тре­ба вчи­тись,
Як на світі жи­ти,
А то би­ти­муть, та й ду­же!..
Не знаю, мій дру­же,
Чи са­та­на ли­хо коїв?
Чи я за­не­ду­жав?
Чи то ме­не злая до­ля
Привела до то­го,
Таки й досі ще не знаю,
Не знаю нічо­го.
Знаю тілько, що тве­ре­зий,
Бо вже ані ви­на,
Ні ме­ди, ні око­ви­та
Не пи­ли­ся, си­ну.
Отаке-то сподіялось.
Вмер батько і ма­ти,
Чужі лю­де по­хо­ва­ли…
А я, мов прок­ля­тий
Той Іуда, од­ри­ну­тий
І людьми, і бо­гом,
Тиняюся, хо­ва­юся,
І дійшло до то­го,
Що я вночі, підкрав­ши­ся,
Максимову ха­ту
(Бо йо­го Мак­си­мом зва­ли,
Вдовиного зя­тя)
Запалив. Згоріла ха­та.
А ду­ша прок­ля­та
Не згоріла. Моя ду­ша!
Мій дру­же, мій бра­те!
Не згоріла, а ос­та­лась,
Тліє, й досі тліє!
І ко­ли во­на зотліє,
Коли од­по­чи­не?
Святий знає.

IV

З пе­ре­ля­ку
Вмерла Ка­те­ри­на.
А Мак­сим на по­жа­ри­ще
Та на по­пе­ли­ще
Подивився. Не­ма ра­ди!
Тілько вітер сви­ще
У ди­марі та в ко­мині.
Що на світі діять?
І що те­пер йо­му по­ча­ти?
Подумавши, пе­рех­рес­тивсь
Та й знов пішов у най­ми­ти
Голодні злидні го­ду­ва­ти.
Вдова ос­та­лась не са­ма,
А з си­ном па­руб­ком; же­ни­ти
Його зби­ра­лись во­се­ни.
Аж гульк! Од ма­туш­ки-ца­риці,
Таки із са­мої сто­лиці,
Прийшов указ ло­би го­лить.
Се в пер­ший раз та­кий указ
Прийшов з Мос­ков­щи­ни до нас.
Бо на Вкраїні в нас, бу­ва­ло,
У ко­за­ки охочі йшли,
А в пікіне­ри вер­бо­ва­ли,
Та теж охо­чих. На селі
Зобралася гро­ма­да ра­дить,
Кого го­лить у мос­калі.
Порадили гро­ма­дою
Та скур­во­го си­на,
Вдовиченка ле­да­щи­цю,
Забили в скри­пи­цю
Та й по­вез­ли до прий­ому.
Он яке тво­риться
На сім світі! Яка прав­да
У лю­дей, мій си­ну.
Така й досі, я ду­маю,
В нас на Ук­раїні.
Та дру­гої і не бу­де
В не­вольни­ках лю­дях.

V

Через год ото й ве­ли­ка
Зима нас­ту­пи­ла.
До зе­ле­ної неділі
В бай­ра­ках біліли
Сніги білі; тойді ж ото
І Оча­ков бра­ли
Москалі. А За­по­рож­жя
Перше руй­но­ва­ли.
Розбрелося то­ва­рист­во,
А що то за лю­де
Були тії за­по­рожці -
Не бу­ло й не бу­де
Таких лю­дей.
Під Оча­ков
Погнали й Мак­си­ма.
Там-то йо­го й скаліче­но,
Та й на Ук­раїну
Повернено з одс­тав­кою:
Бачиш, пра­ву но­гу
Чи то ліву підстре­ле­но…
Мені не до то­го
Було тойді. Зно­ву лю­та
Гадина впи­ла­ся
В са­ме сер­це; кру­гом йо­го
Тричі по­ви­ла­ся.
Як той Ірод. Що тут ро­бить?
Не дам собі ра­ди.
А Мак­си­мові кри­во­му
Нічого не ва­дить;
Шкандибав на ми­лиці
І гад­ки не має.
А в неділеньку свя­тую
Мундир надіває,
І ме­даль, і хрест при­че­пить,
І зап­ле­те ко­су,
Та ще й бо­рош­ном по­сип­ле.
Я не знаю й досі,
Нащо во­но мос­калі ті
Коси запліта­ли,
Мов дівча­та, та свя­теє
Борошно псу­ва­ли?
На іграш­ку, я ду­маю,
Так собі, аби­то!
Отож, бу­ло, мов ге­не­рал,
Максим са­но­ви­то
Прибереться у неділю
Та й пош­кан­ди­бає
У храм бо­жий. На кри­ласі
Стане, та й співає
За дя­ком-та­ки, та возьме
Та ще й про­чи­тає
Апостола се­ред церк­ви.
Вивчився чи­та­ти
У мос­ка­лях. Не­пев­ний був
Максим отой, бра­те.
А тру­дя­щий, ро­бо­тя­щий,
Та ти­хий до то­го,
Та лас­ка­вий… Бу­ло, тобі
Ніже аніко­го
Не за­че­пить, ніже ділом,
Ніже яким сло­вом.
«І та­лан, і без­та­лан­ня,
Все,- ка­же,- од бо­га,
Вседержителя свя­то­го,
А більш ні од ко­го».
Преблагий був муж на світі
Максим отой, си­ну.
А я! а я!.. не ви­мов­лю.
Моя ти ди­ти­но!
Я вбив йо­го. Пост­ри­вай лиш,
Трохи од­по­чи­ну.
Та тойді вже.

VI

Так ти ка­жеш,
Що ба­чив кри­ни­цю
Москалеву, що ще й досі
Беруть з неї во­ду,
І хрест, ка­жеш, ко­ло шля­ху
І досі гос­подній
Стоїть собі на роз­доллі.
А не роз­ка­за­ли
Тобі лю­де там нічо­го?..
Вже по­ви­ми­ра­ли
Тії лю­де, мої свідки,
Праведнії лю­де!
А я й досі ка­ра­юся
І ка­ра­тись бу­ду
Й на тім світі.
Ось пос­лу­хай,
Доводить до чо­го
Сатана той ду­шу на­шу:
Як не сха­ме­неться
Та до бо­га не вер­неться,
То так і воп'ється
Пазурями в са­ме сер­це.
Ось слу­хай же, си­ну,
Про Мак­си­ма пра­вед­но­го…
Було, не спо­чи­не
Ніколи він. А в неділю
Або в яке свя­то
Бере свя­тий псал­тир в ру­ки
Та й іде чи­та­ти
У са­до­чок. У са­доч­ку
Та у хо­ло­доч­ку
Катерину по­хо­ва­ли,
Отож у са­доч­ку
За упо­кой душі її
Псалтир про­чи­тає,
Потім собі ти­хе­сенько,
Тихо заспіває
Со свя­ти­ми; та й зап­ла­че.
А потім пом'яне
О здравії те­щу з си­ном
І ве­се­лий ста­не.
«Все од бо­га,- ска­же собі,
Треба вік до­жи­ти».
Отакий-то муж пра­вед­ний
Був він на сім світі.
А у бу­день, то він тобі
Не по­си­дить в хаті,
Все ниш­по­рить по надвір'ю.
«Треба ра­бо­та­ти,
Було, ска­же по-мос­ковськи,
А то, ле­жа в хаті,
Ще опух­неш». Та взяв якось
Заступ і ло­па­ту,
Та й пішов собі у по­ле
Криницю ко­па­ти.
«Нехай,- ка­же.- Ко­лись лю­де
Будуть во­ду пи­ти
Та за мою грішну ду­шу
Господа мо­ли­ти».
Вийшов в по­ле геть од шля­ху,
У бал­ку спус­тив­ся
Та й ви­ко­пав при до­лині
Глибоку кри­ни­цю.
(Не сам-один; то­ло­кою
Йому по­ма­га­ти
Й добрі лю­де при­хо­ди­ли
Криницю ко­па­ти).
І ви­ло­жив цям­ри­ною,
І над шля­хом в полі
Височенний хрест пос­та­вив…
Зо всього роз­дол­ля
Широкого бу­ло вид­но.
Се, ба­чиш, для то­го,
Щоб знать бу­ло, що кри­ни­ця
Єсть ко­ло до­ро­ги,
Щоб за­хо­ди­ли з кри­ниці
Люде во­ду пи­ти
Та за то­го, що ви­ко­пав,
Богу по­мо­ли­тись.

VII

А те­пер уже, он ба­чиш,
Доходить до чо­го.
Що я стра­тить наміря­юсь
Максима свя­то­го.
Отаке-то! А за віщо?
За те, за що Каїн
Убив бра­та пра­вед­но­го
У світло­му раю.
Чи то бу­ло у неділю,
Чи в якеє свя­то?
Слухай, си­ну, як нав­чає
Сатана прок­ля­тий.
«Ходім,- ка­жу,- Ула­со­вич,
На твою кри­ни­цю
Подивитись».- «Доб­ре,- ка­же,
Ходімо на­пи­тись
Води з неї по­го­жої».
Та й пішли обоє,
І відер­це, і віжеч­ки
Понесли з со­бою.
От при­хо­дим до кри­ниці,
Я перш по­ди­вив­ся,
Чи гли­бо­ка. «Вла­со­ви­чу,
Кажу,- пот­ру­ди­ся
Води дос­тать, я не вмію».
Він і на­хи­лив­ся,
Опускаючи відер­це;
А я… я за но­ги
Вхопив йо­го та й уки­нув
Максима свя­то­го
У кри­ни­цю… Та­кеє-то
Сотворив я, си­ну!
Такого ще не тво­ри­лось
В нас на Ук­раїні.
Та й ніко­ли не ство­риться
На всім світі, бра­те!
Всюди лю­де, а я один
Диявол прок­ля­тий!

VIII

Через тиж­день вже ви­тяг­ли
Максима з кри­ниці
Та у балці й по­хо­ва­ли.
Чималу кап­ли­цю
Поставили гро­ма­дою,
А йо­го кри­ни­цю
Москалевою наз­ва­ли.
От тобі й би­ли­ця
Про ту кри­ни­цю мос­ка­ле­ву.
Нелюдська би­ли­ця.
А я пішов у гай­да­ма­ки,
Та на Сибірі опи­нивсь.
(Бо тут Сибір бу­ла ко­лись).
І про­па­даю, мов со­ба­ка,
Мов той Іуда! По­мо­лись
За ме­не бо­гу, мій ти си­ну,
На тій прес­лавній Ук­раїні,
На тій ве­селій сто­роні,
Чи не по­лег­шає мені?
[Друга по­л. 1847, Орська кріпость] - 1857, мая 16, Но­во­пет­ровс­кое ук­реп­ле­ние


* * * (То так і я те­пер пи­шу...)

Привикне, ка­жуть, со­ба­ка за во­зом бігти, то біжить і за саньми.


То так і я те­пер пи­шу:
Папір тілько, чор­ни­ло тра­чу…
А перш! Єй-бо­гу, не бре­шу!
Згадаю що чи що на­ба­чу,
То так ут­ну, що аж зап­ла­чу.
І ніби сам пе­ре­ле­чу
Хоч на го­ди­ну на Вкраїну,
На неї гля­ну, по­див­люсь,
І, мов доб­ро ко­му зроб­лю,
Так лю­бо сер­це од­по­чи­не.
Якби ска­зать, що не люб­лю,
Що я Ук­рай­ну за­бу­ваю
Або лу­ка­вих прок­ли­наю
За те, що я те­пер терп­лю,
Єй-богу, братія, про­щаю
І ми­ло­сер­до­му мо­люсь,
Щоб ви ли­хим чим не зга­да­ли;
Хоч я вам крив­ди не ро­бив,
Та все-та­ки меж ва­ми жив,
То, мо­же, де­що і ос­та­лось.
[Кінець 1847, Орська кріпость]


* * * (А ну­мо зно­ву віршу­вать...)


А ну­мо зно­ву віршу­вать.
Звичайне, ниш­ком. Ну­мо зно­ву,
Поки но­вин­ка на ос­нові,
Старинку бо­жу ли­цю­вать.
А сиріч… як би вам ска­зать,
Щоб не збре­хав­ши… Ну­мо зно­ву
Людей і до­лю прок­ли­нать.
Людей за те, щоб нас зна­ли
Та нас ша­ну­ва­ли.
Долю за те, щоб не спа­ла
Та нас дог­ля­да­ла.
А то бач, що на­ро­би­ла:
Кинула ма­ло­го
На роз­путті, та й бай­ду­же,
А во­но, убо­ге,
Молодеє, си­во­усе,
Звичайне, ди­ти­на,
І по­ди­ба­ло ти­хенько
Попід чу­жим ти­ном
Аж за Урал. Опи­ни­лось
В пус­тині, в не­волі…
Як же те­бе не прок­ли­нать,
Лукавая до­ле
Не прок­ле­ну ж те­бе, до­ле,
А бу­ду хо­ва­тись
За ва­ла­ми. Та ни­щеч­ком
Буду віршу­ва­ти,
Нудить світом, сподіва­тись
У гості в не­во­лю
Із-за Дніпра ши­ро­ко­го
Тебе, моя до­ле!
[Перша по­л. 1848, Орська кріпость]


ВАРНАК


Тиняючи на чу­жині
Понад Еле­ком, стрів я діда
Вельми ста­ро­го. Наш зем­ляк
І не­до­му­че­ний вар­нак
Старий той був. Та у неділю
Якось у полі ми зострілись
Та й за­ба­ла­ка­лись. Ста­рий
Згадав свою Во­линь свя­тую
І во­лю-до­лю мо­ло­дую,
Свою бу­вальщи­ну. І ми
В траві за ва­лом посіда­ли,
І роз­мов­ля­ли, сповіда­лись
Один дру­го­му. «Дов­гий вік! -
Старий про­мо­вив. - Все од бо­га!
Од бо­га все! А сам нічо­го
Дурний не вдіє чо­ловік!
Я сам, як ба­чиш, мар­не, всує,
Я сам заніве­чив свій вік.
І ні на ко­го не жал­кую,
І ні у ко­го не про­шу я,
Нічого не про­шу. Отак,
Мій си­ну, дру­же мій єди­ний,
Так і за­ги­ну на чу­жині
В не­волі.» І ста­рий вар­нак
Заплакав ниш­ком. Си­вий бра­те!
Поки жи­ве надія в хаті,
Нехай жи­ве, не ви­га­няй,
Нехай пуст­ку не­топ­ле­ну
Іноді нагріє. І по­те­чуть з очей ста­рих
Сльози мо­лодії,
І уми­теє сльоза­ми
Серце од­по­чи­не
І по­ли­не із чу­жи­ни
На свою країну.
«Багато де­чо­го не ста­ло,
Сказав ста­рий. - Во­ди чи­ма­ло.
Із Ікви в [мо­ре] утек­ло…
Над Іквою бу­ло се­ло,
У тім селі на без­та­лан­ня
Та на по­ги­бель виріс я, -
Лихая до­ленька моя!..
У на­шої ста­рої пані
Малії па­ничі бу­ли;
Таки од­нолітки зо мною.
Вона й бе­ре ме­не в по­кої
Синкам на виг­раш­ку. Рос­ли,
Росли па­ня­та, ви­рос­та­ли,
Як ті ще­ня­та. По­ку­са­ли
Не од­но­го ме­не малі.
Отож і вчи­ти по­ча­ли
Письму па­нят. На без­го­лов'я
І я учу­ся. Слізьми! Кров'ю!
Письмо те по­ли­ло­ся… Нас!
Дешевших панської со­ба­ки,
Письму учить?!
Молитись бо­гу
Та за ра­лом спо­ти­ка­тись,
А більш нічо­го
Не по­ви­нен знать не­вольник.
Така йо­го до­ля.
Отож і вив­чив­ся я, виріс,
Прошу собі волі -
Не дає. І в мос­калі,
Проклята, не го­лить.
Що тут на світі ро­би­ти?
Пішов я до ра­ла…
А па­ничів у гвардію
Поопреліляла…
Година тяж­кая нас­та­ла!
Настали тяжкії літа!
Отож пра­цюю я за ра­лом.
Я був убо­гий си­ро­та,
А у сусіда ви­рос­та­ла
У най­мах дівчи­на. І я…
О, до­ле! До­ленько моя!
О, бо­же мій! О, мій єди­ний!
Воно тойді бу­ло ди­ти­на,
Воно… Не нам твої діла
Судить, о, бо­же наш ве­ли­кий!
Отож во­на мені на ли­хо
Та на по­ги­бель підрос­ла.
Не до­ве­лось і на­ди­ви­тись,
А я вже ду­мав од­ру­жи­тись,
І ве­се­ли­ти­ся, і жить,
Людей і гос­по­да хва­лить…
А до­ве­ло­ся…
Накупили
І кра­му, й пи­ва на­ва­ри­ли,
Не до­ве­ло­ся тілько пить.
Старої пані ба­хур си­вий
Окрав той крам. Роз­лив те пи­во,
Пустив пок­рит­кою… Дар­ма,
Минуло, годі… Не­до­ла­ду
Тепер і зга­ду­вать. Не­ма,
Нема, ми­ну­ло­ся, про­па­ло…
Покинув ни­ву я і ра­ло,
Покинув ха­ту і го­род,
Усе по­ки­нув. Чорт на­ра­див.
Пішов я в пи­сарі в гро­ма­ду.
То сяк, то так ми­нає год.
Пишу собі, з людьми бра­та­юсь
Та доб­рих хлопців до­би­раю.
Минув і дру­гий. Па­ничі
На третє літо поз'їзжа­лись,
Уже зас­ва­тані. Жи­ли
В дворі, гу­ля­ли, в кар­ти гра­ли,
Свого весілля до­жи­да­ли
Та мо­ло­дих дівчат в селі,
Мов бу­гаї, пе­ре­би­ра­ли.
Звичайне, па­ничі. Жде­мо,
І ми жде­мо то­го весілля.
Отож у кле­чальну неділю
Їх і повінча­но обох,
Таки в до­машньому костьолі.
Вони ля­хи бу­ли. Ніко­ли
Нічого кра­що­го сам бог
На ба­чив на землі ве­ликій,
Як мо­лодії ті бу­ли…
Заграла ве­се­ло му­зи­ка…
Їх із костьола по­ве­ли
В во­зоб­нов­ленії по­кої.
А ми й зостріли їх і всіх -
Княжат, па­нят і мо­ло­дих -
Всіх пе­реріза­ли. Ру­дою
Весілля вми­ло­ся. Не втік
Ніже єди­ний ка­то­лик,
Всі по­ляг­ли, мов по­ро­ся­та
В багні смер­дю­чо­му. А ми,
Упоравшись, пішли шу­ка­ти
Нової ха­ти, і най­шли
Зелену ха­ту і кімна­ту
У гаї тем­но­му. В лу­гах,
В сте­пах ши­ро­ких, в бай­ра­ках
Крутих, гли­бо­ких. Всю­ди ха­та,
Було де в хаті по­гу­ля­ти
І од­по­чи­ти де бу­ло.
Мене гос­по­да­рем об­ра­ли.
Сем'я моя що­день рос­ла
І вже до сотні до­рос­та­ла.
Мов по­ро­ся­ча, кров ли­лась.
Я різав все, що па­ном зва­лось,
Без ми­ло­сердія і зла,
А різав так. І сам не знаю,
Чого хотіло­ся мені?
Ходив три го­да я з но­жа­ми,
Неначе п'яний той різник.
До сльоз, до крові, до по­жа­ру
До всього, всього я при­вик.
Було, мов жа­бу ту, на списі
Спряжеш ди­ти­ну на огні
Або па­нян­ку біло­ли­цю
Розіпнеш го­лу на коні
Та й пус­тиш в степ.
Всього, всього тойді бу­ва­ло,
І все до­ку­чи­ло мені…
Одурів я, тяж­ко ста­ло
У вер­те­пах жи­ти.
Думав сам се­бе зарізать,
Щоб не ну­дить світом.
І зарізав би, та ди­во,
Диво див­не ста­лось
Надо мною не­до­лю­дом…
Вже на світ зай­ма­лось,
Вийшов я з но­жем в ха­ляві
З Бро­варсько­го лісу,
Щоб зарізаться. Див­лю­ся,
Мов на небі ви­сить
Святий Київ наш ве­ли­кий.
Святим ди­вом ся­ють
Храми божі, ніби з са­мим
Богом роз­мов­ля­ють,
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задз­во­ни­ли
У Києві, мов на небі…
О бо­же мій ми­лий!
Який див­ний ти. Я пла­кав,
До по­луд­ня пла­кав.
Та так мені лю­бо ста­ло:
І ма­ло­го зна­ку
Нудьги тії не ос­та­лось,
Мов пе­ре­ро­див­ся…
Подивився кру­гом се­бе
І, пе­рех­рес­тив­шись,
Пішов собі ти­хо в Київ
Святим по­мо­ли­тись,
Та су­да, су­да людсько­го
У лю­дей про­си­ти».
[Перша по­л. 1848, Орська кріпость]


* * * (Ой гля­ну я, по­див­лю­ся...)


Ой гля­ну я, по­див­лю­ся
На той степ, на по­ле;
Чи не дасть бог ми­ло­сер­дий
Хоть на старість волі.
Пішов би я в Ук­раїну,
Пішов би до­до­му,
Там би ме­не привіта­ли,
Зраділи б ста­ро­му,
Там би я спо­чив хоч ма­ло,
Молившися бо­гу,
Там би я… Та шко­да й гад­ки,
Не бу­де нічо­го.
Як же йо­го у не­волі
Жити без надії?
Навчіть ме­не, лю­де добрі,
А то одурію.
[Перша по­л. 1848, Орська кріпость]


* * * (У бо­га за двер­ми ле­жа­ла со­ки­ра...)


У бо­га за двер­ми ле­жа­ла со­ки­ра.
(А бог тойді з Пет­ром хо­див
По світу та ди­ва тво­рив).
А кай­зак на хи­рю
Та на тяж­ке ли­хо
Любенько та ти­хо
І вкрав ту со­ки­ру.
Та й по­тяг по дро­ва
В зе­ле­ну дібро­ву;
Древину виб­рав­ши, та й цюк!
Як вир­веться со­ки­ра з рук -
Пішла по лісу ко­со­ви­ця,
Аж страх, аж жаль бу­ло ди­виться.
Дуби і всякі де­ре­ва
Великолітні, мов тра­ва
В по­ко­си сте­леться, а з яру
Встає по­жар, і ди­му хма­ра
Святеє сон­це пок­ри­ва.
І ста­ла тьма, і од Ура­лу
Та до тин­ги­за до Ара­лу
Кипіла в озе­рах во­да.
Палають се­ла, го­ро­да,
Ридають лю­ди, ви­ють звірі
І за То­бо­лом у Сибірі
В снігах хо­ва­ються.
Сім літ
Сокира бо­жа ліс сти­на­ла,
І по­жа­ри­ще не вга­са­ло.
І мерк за ди­мом бо­жий світ.
На восьме літо у неділю,
Неначе ля­ля в льолі білій,
Святеє со­неч­ко зійшло.
Пустиня ци­га­ном чорніла:
Де го­род був або се­ло -
І го­лов­ня уже не тліла,
І попіл вітром роз­нес­ло,
Билини навіть не ос­та­лось;
Тілько од­ним од­но хи­та­лось
Зелене де­ре­во в сте­пу.
Червоніє по пус­тині
Червона гли­на та пе­чи­на,
Бур'ян ко­лю­чий та бу­дяк,
Та інде тир­са з осо­кою
В яру чорніє під го­рою,
Та ди­кий інко­ли кай­зак
Тихенько виїде на го­ру
На тім за­хилім верб­люді.
Непевне діється тойді:
Мов степ до бо­га за­го­во­рить,
Верблюд зап­ла­че, і кай­зак
Понурить го­ло­ву і гля­не
На степ і на Ка­ра­бу­так.
Сингичагач кай­зак вспом'яне,
Тихенько спус­титься з го­ри
І зги­не в гли­няній пус­тині…
Одним єди­не при до­лині
В сте­пу край до­ро­ги
Стоїть де­ре­во ви­со­ке,
Покинуте бо­гом.
Покинуте со­ки­рою,
Огнем не па­ли­ме,
Шепочеться з до­ли­ною
О давній го­дині.
І кай­за­ки не ми­на­ють
Дерева свя­то­го.
На до­ли­ну заїжджа­ють,
Дивуються з йо­го,
І мо­ляться, і жерт­ва­ми
Дерево бла­га­ють,
Щоб па­рості роз­пус­ти­ло
У їх біднім краї.
[Перша по­л. 1848, по до­розі з Орен­бур­га до Раїма]


* * * (Та не дай, гос­по­ди, ніко­му...)


Та не дай, гос­по­ди, ніко­му,
Як мені те­пер, ста­ро­му,
У не­волі про­па­да­ти,
Марне літа ко­ро­та­ти.
Он піду я сте­пом-лу­гом
Та роз­ва­жу свою ту­гу.
«Не йди,- ка­жуть,- з ції ха­ти
Не пус­ка­ють по­гу­ля­ти».
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


ЦАРІ


Старенька сест­ро Апол­ло­на,
Якби ви ча­сом хоч на час
Придибали-таки до нас
Та, як бу­ва­ло во дні они,
Возвисили б свій бо­жий глас
До оди пиш­но-че­пур­ної,
Та й за­хо­ди­ли­ся б обоє
Царів або­що воспівать.
Бо як по правді вам ска­зать,
То ду­же вже й мені са­мо­му
Обридли тії му­жи­ки,
Та па­ничі, та пок­рит­ки.
Хотілося б зог­нать ос­ко­му
На ко­ро­но­ва­них гла­вах,
На тих по­ма­за­ни­ках бо­жих…
Так що ж, не втну, а як по­мо­жеш
Та як по­ка­жеш, як тих птах
Скубуть і пат­ра­ють, то, мо­же,
І ми б по­дер­жа­ли в ру­ках
Святопомазану чуп­ри­ну.
Покиньте ж свій свя­тий Пар­нас,
Придибайте хоч на го­ди­ну
Та хоч ста­ренький бо­жий глас
Возвисьте, дя­ди­но. Та ла­дом,
Та доб­рим скла­дом хоть на час,
Хоть на го­ди­ноч­ку у нас
Ту вінце­нос­ную гро­ма­ду
Покажем спе­ре­ду і зза­ду
Незрячим лю­дям. В доб­рий час
Заходимось, моя по­ра­до.

I

Не вид­но ніко­го в Ієру­са­лимі,
Врата на за­порі, не­на­че чу­ма
В Да­ви­довім граді, гос­по­дом хра­нимім,
Засіла на стог­нах. Ні, чу­ми не­ма;
А гірша ли­хая та лю­та го­ди­на
Покрила Ізраїль: ца­ре­ва вой­на!
Цареві князі, і всі си­ли,
І от­ро­ки, і весь на­род,
Замкнувши в го­роді ківот,
У по­ле вий­шли, ху­до­силі,
У полі би­лись, си­ро­ти­ли
Маленьких діто­чок своїх.
А в го­роді младії вдо­ви
В своїх світли­цях, чор­ноб­рові,
Запершись, пла­чуть, на ма­лих
Дітей взи­ра­ючи. Про­ро­ка,
Свого не­си­то­го ца­ря,
Кленуть Да­ви­да спо­да­ря.
А він собі, узяв­шись в бо­ки,
По кровлі кед­ро­вих па­лат
В черв­леній ризі по­ход­жає,
Та мов ко­тю­га по­зи­рає
На са­ло, на зе­ле­ний сад
Сусіди Гурія. А в саді,
В своїм ве­селім вер­тог­раді,
Вірсавія ку­па­ла­ся,
Мов у раї Єва,
Подружіе Гурієво,
Рабиня ца­ре­ва.
Купалася собі з бо­гом,
Лоно біле ми­ла,
І ца­ря сво­го свя­то­го
У дурні по­ши­ла.
Надворі вже смерк­ло, і, тьмою по­ви­тий,
Дрімає, су­мує Ієру­са­лим.
В кед­ро­вих па­ла­тах, мов не­са­мо­ви­тий,
Давид по­ход­жає і, о цар не­си­тий,
Сам собі го­во­рить: «Я… Ми по­ве­лим!
Я цар над божіїм на­ро­дом!
І сам я бог в моїй землі!
Я все!..» А тро­хи зго­дом
Раби ве­че­рю при­нес­ли
І кінву доб­ро­го си­ке­ру…
І цар ска­зав, щоб на ве­че­рю
Раби - ра­би­ню при­ве­ли,
Таки Вірсавію. Нівро­ку,
До бо­жо­го ца­ря-про­ро­ка
Сама Вірсавія прий­шла,
І по­ве­че­ря­ла, й си­ке­ру
З про­ро­ком ви­пи­ла, й пішла
Спочити тро­хи по ве­чері
З своїм ца­рем. І Гурій спав.
Йому, сер­деш­но­му, й не сни­лось,
Що до­ма ни­щеч­ком ро­би­лось,
Що з до­му цар йо­го ук­рав
Не зо­ло­то, не се­реб­ро,
А луч­чеє йо­го доб­ро,
Його Вірсавію,- ук­рав.
А щоб не знав він тії шко­ди,
То цар убив йо­го, та й годі.
А потім цар пе­ред на­ро­дом
Заплакав тро­хи, оду­рив
Псалмом ста­ро­го Ана­фа­на…
І, знов ве­се­лий, зно­ву п'яний,
Коло ра­бині за­хо­дивсь.

II

Давид, свя­тий про­рок і цар,
Не ду­же був бла­го­чес­ти­вий.
Була доч­ка в йо­го Фа­мар
І син Амон. І се не ди­во.
Бувають діти і в свя­тих,
Та не такі, як у прос­тих,
А ось які. Амон щас­ли­вий,
Вродливий пер­ве­нець йо­го!
Лежить, нез­ду­жає чо­гось.
Давид сте­нає та ри­дає,
Багряну ри­зу роз­ди­рає
І сип­ле попіл на гла­ву.
«Без те­бе я не по­жи­ву
І дня єди­но­го, мій си­ну,
Моя най­кра­щая ди­ти­но!
Без те­бе сон­ця не уз­рю,
Без те­бе я ум­ру! ум­ру!»
І йде, ри­да­ючи, до си­на.
Аж тю­пає, не­мов біжить.
А той, бу­гай собі здо­ро­вий,
У хра­мині своїй кед­ровій
Лежить, аж стог­не, та ле­жить,
Кепкує з дур­ня. Аж го­ло­сить,
Аж пла­че, бідний, батька про­сить,
Щоб та Фа­мар сест­ра прий­шла:
«Драгий мій от­че і мій ца­рю!
Вели сестрі моїй Фа­марі,
Щоб кор­жи­ка мені спек­ла
Та щоб са­ма і при­нес­ла,
То я, вку­сив йо­го, возс­та­ну
З од­ра не­ду­ги». Вранці-ра­но
Фамар спек­ла і при­нес­ла
Опріснок бра­тові. За ру­ку
Амон бе­ре її, ве­де
У тем­ну хра­ми­ну, кла­де
Сестру на ліжко. Лам­ле ру­ки,
Сестра ри­дає. І, рву­чись,
Кричить до бра­та: «Сха­ме­нись,
Амоне, бра­те мій лу­ка­вий!
Єдиний бра­те мій! Я! Я!
Сестра єди­ная твоя!
Де дінусь я, де діну сла­ву,
І гріх, і стид? Те­бе са­мо­го
І бог, і лю­де прок­ле­нуть!..»
Не по­мог­ло-та­ки нічо­го.
Отак ца­ре­вичі жи­вуть,
Пустуючи на світі.
Дивітесь, людські діти.

III

І по­жи­ве Да­вид на світі
Не малі літа.
Одрях ста­рий, і пок­ри­ва­ли
Многими ри­за­ми йо­го,
А все-та­ки не нагріва­ли
Котюгу блуд­но­го сво­го.
От от­ро­ки й домірко­ва­лись
(Натуру вов­чу доб­ре зна­ли),
То, щоб нагріть йо­го, взя­ли,
Царевен па­че кра­со­тою,
Дівчат ста­ро­му на­ве­ли.
Да гріють кров'ю мо­ло­дою
Свого ца­ря. І розійшлись,
Замкнувши двері за со­бою.
Облизавсь ста­рий ко­тю­га,
І роз­пус­тив сли­ни,
І па­зурі прос­тя­гає
До Са­ман­тя­ни­ни,
Бо бу­ла собі на ли­хо
Найкраща меж ни­ми,
Меж дівча­та­ми; мов крин той
Сельний при до­лині -
Меж цвіта­ми.
Отож во­на
І гріла со­бою Ца­ря сво­го, а дівча­та
Грались меж со­бою
Голісінькі. Як там во­на
Гріла, я не знаю,
Знаю тілько, що цар грівся,
І… і не поз­наю.

IV

По дво­ру ти­хо по­ход­жає
Старий ве­се­лий Рог­во­лод.
Дружина, от­ро­ки, на­род
Кругом йо­го во златі ся­ють.
У кня­зя свя­то: виг­ля­дає
Із Лит­ви кня­зя-же­ни­ха З
а руш­ни­ка­ми до Рогніди.
Перед бо­га­ми Лель і Ла­до
Огонь Рогніда роз­ве­ла;
Драгим єлеєм по­ли­ла
І си­па­ла в ог­ни­ще ла­дан.
Мов ті валькірії, круг неї
Танцюють, гра­ються дівча­та
І приспіву­ють:
«Гой, гоя, гоя!
Новії по­кої
Нумо лиш квітча­ти,
Гостей сподіва­тись».
За По­лоцьком, не­на­че хма­ра,
Чорніє ку­ря­ва. Біжать
І от­ро­ки, й старі бо­яра
Із Лит­ви кня­зя зустрічать.
Сама Рогніда з Рог­во­ло­дом
Пішла з дівча­та­ми, з на­ро­дом.
Не із Лит­ви йде князь сподіва­ний,
Ще не знаємий, дав­но жа­да­ний;
А із Києва ту­ром-буй­во­лом
Іде веп­ри­щем за Рогнідою
Володимир князь со ки­яна­ми.
Прийшли, і го­род обс­ту­пи­ли
Кругом, і го­род за­па­ли­ли.
Владимир князь пе­ред на­ро­дом
Убив ста­ро­го Рог­во­ло­да,
Потя на­род, княж­ну поя,
Отиде в во­лості своя,
Отиде з шу­мом. І растлі ю,
Тую Рогніду мо­ло­дую.
І про­же­не ю, і княж­на
Блукає по світу од­на,
Нічого з во­ро­гом не вдіє.
Так отакії-то святії
Оті царі.

V

Бодай ка­ти їх пос­ти­на­ли,
Отих царів, катів людських.
Морока з ни­ми, щоб ви зна­ли,
Мов ду­рень, хо­диш кру­гом їх,
Не знаєш, на яку й сту­пи­ти.
Так що ж мені те­пер ро­би­ти
З ци­ми по­ган­ця­ми? Ска­жи,
Найкраща сест­ро Апол­ло­на,
Навчи, го­луб­ко, по­мо­жи
Полазить тро­хи ко­ло тро­на;
Намистечко, як за­роб­лю,
Тобі к ве­ли­код­ню куп­лю.
Пострижемося ж у ла­кеї
Та рев­нос­но в новій лівреї
Заходимось царів лю­бить.
Шкода і оли­во ту­пить.
Бо де не­ма свя­тої волі,
Не бу­де там доб­ра ніко­ли.
Нащо ж се­бе та­ки ду­рить?
Ходімо в се­ли­ща, там лю­де,
А там, де лю­де, доб­ре бу­де,
Там бу­дем жить, лю­дей лю­бить,
Святого гос­по­да хва­лить.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Добро, у ко­го є гос­по­да...)


Добро, у ко­го є гос­по­да,
А в тій гос­поді є сест­ра
Чи ма­ти доб­рая. Доб­ра,
Добра та­ко­го та­ки зро­ду
У ме­не, прав­да, не бу­ло,
А так собі якось жи­лось. ….
І до­ве­лось ко­лись мені
В чужій да­лекій сто­роні
Заплакать, що не­має ро­ду,
Нема прис­та­ни­ща, гос­по­ди! ….
Ми дов­го в морі про­па­да­ли,
Прийшли в Дар' ю, на якор ста­ли;
З ва­та­ги письма при­нес­ли,
І всі ти­хенько за­чи­та­ли.
А ми з ко­ле­гою ляг­ли б;
Та щось та­кеє роз­мов­ля­ли.
Я ду­мав, де б то­го доб­ра,
Письмо чи матір, взять на світі.
«А в те­бе єсть?»
- «Жона, і діти, І дом, і ма­ти, і сест­ра!
А письма не­ма…» ….
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


ТИТАРІВНА


Давно се діялось ко­лись,
Ще як борці у нас хо­ди­ли
По се­лах та дівчат ду­ри­ли,
З гро­ма­ди кпи­ли, хлопців би­ли
Та вер­хо­во­ди­ли в селі,
Як ті гу­са­ри на пос­тої.
Ще за гетьман­щи­ни свя­тої,
Давно се діялось ко­лись.
У неділю на селі
У оранді на столі
Сиділи лірни­ки та гра­ли
По ше­ля­гу за та­нець.
Кругом аж ку­ря­ва вста­ва­ла.
Дівчата тан­цю­ва­ли
І па­руб­ки… «Уже й кінець!
А ну­те іншу!» - «Та й це доб­ра!»
І зно­ву ліри за­рев­ли,
І знов дівча­та, мов со­ро­ки,
А па­руб­ки, узяв­шись в бо­ки,
Навприсідки пішли. ….
Найкращий па­ру­бок Ми­ки­та
Стоїть на лаві в сірій свиті.
Найкращий хло­пець, та бай­ст­рюк;
Байстрюк собі, та ще й убо­гий,
Так і ніко­му не до йо­го,
Стоїть собі, як той….
Плечима сте­лю підпи­рає,
Та ди­виться, і за­ми­рає,
На ти­тарівну… А та в квітах,
Мов на­мальова­на, стоїть
Сама собі, і на Ми­ки­ту
Неначе гля­ну­ла!.. Го­рить!
Горить Ми­ки­та в сірій свиті!
Шеляга вий­має,
І за то­го ос­татнього
Музику най­має,
І нерівню ти­тарівну
У та­нець вітає!!
«Одчепися, прой­дисвіте! -
І за­ре­го­та­лась Ти­тарівна.
- Хіба тобі Най­ми­чок не ста­ло!»
Насміялась ти­тарівна
З бідно­го Ми­ки­ти.
Насміялася при лю­дях,
Що він в сірій свиті!
Буде тобі, ти­тарівно!
Заплачеш, не­бо­го,
За ті сміхи!..
Де ж Ми­ки­та?
В да­ле­ку до­ро­гу
Пішов собі… З то­го ча­су
Не чуть йо­го ста­ло…
З то­го ча­су ти­тарівні
Щось та­кеє ста­лось!
Додому пла­чу­чи прий­шла,
І спа­ти пла­чу­чи ляг­ла,
І не ве­че­ря­ла!.. не спа­ла,
Яка ляг­ла, та­ка і вста­ла,
Мов одуріла! Що ро­бить?
Сама не знає! А Ми­ки­та,
Неначе сич, у сірій свиті
Перед очи­ма всестоїть!
Мара, та й годі! Ти­тарівно!
В не­доб­рий час з то­го нерівні
Ти насміялась… Ста­ло жаль
Тобі йо­го… Нудьга, пе­чаль
І со­ром ду­шу ос­ту­пи­ла,
І ти зап­ла­ка­ла! Чо­го?
Того, що тяж­ко по­лю­би­ла
Микиту бідно­го то­го!
Диво див­неє на світі
З тим сер­цем бу­ває!
Увечері цу­рається,
Вранці за­ба­жає!
Та так тяж­ко за­ба­жає,
Що хоч на край світа
Шукать піде… Отак те­пер
Не знає, де дітись,
Титарівна… Хоч у во­ду,
Аби до Ми­ки­ти… …
Стережітесь, дівча­точ­ка,
Сміятись з нерівні,
Щоб не бу­ло і вам то­го,
Що тій ти­тарівні!
Як та би­ли­на за­си­ха­ла,
А батько, ма­ти тур­бу­ва­лись,
На про­щу в Київ по­вез­ли.
Святими тра­ва­ми поїли,
І все-та­ки не по­мог­ли!
Втоптала стеж­ку на мо­ги­лу,
Все виг­ля­дать йо­го хо­ди­ла,
І стеж­ка ста­ла за­рос­тать,
Бо вже не зду­жає і встать.
Так от що сміхи на­ро­би­ли!
А він ка­нув, про­ва­лив­ся;
Його вже й за­бу­ли,
Чи й був ко­ли? Год за го­дом
Три го­ди ми­ну­ли.
На чет­вер­тий год в неділю
У оранді на селі
На ши­ро­ко­му столі
Сліпі лірни­ки сиділи;
По ше­ля­гу бра­ли
І ту са­му гра­ли,
Що й по­за­торік. Дівча­та
Так са­мо дрібно тан­цю­ва­ли,
Як і по­за­торік.
Завзятий,
У синій шапці, у жу­пані,
В чер­во­них, як ка­ли­на, шта­нях,
Навприсідки вліта ко­зак,
Та ще й приспівує отак:
«Та спа­сибі батькові,
Та спа­сибі ма­тері,
Що нас до­бу­ли!
Як нас до­бу­ва­ли,
Жито роз­си­па­ли
Вночі на печі…»
«Горілки! Ме­ду! Де ота­ман?
Громада? Соцький? Пре­по­га­не,
Мерзенне, мерз­ле па­ру­боцт­во,
Ходіте биться! Чи бо­роться,
Бо я бо­рець!..»
Не неділю,
Не дві, не три і не чо­ти­ри!
Як тій бо­лячці, як тій хирі,
Громадою го­ди­ли
Тому бор­цеві… Ве­ре­дує,
Як той па­нич… І де взя­лось
Таке хи­рен­не? Все се­ло
Проклятого не на­го­дує.
А він собі гу­ляє, п'є
Та хлоп­цям жа­лю зав­дає
Тими дівча­та­ми. Дівча­та
Аж по­не­ду­жа­ли за ним.
Такий хо­ро­ший та ба­га­тий!
Уже й не бо­реться ні з ким,
А так собі гу­ляє,
Та ве­чо­ра­ми у са­до­чок
До ти­та­ря вча­щає.
А ти­тарівна зустрічає,
Приспівує, при­мов­ляє:
«Чи не той це Ми­ки­та,
Що з вильота­ми сви­та?»
Той це, той, що на селі
Ти насміяла­ся ко­лись.
А те­пер са­ма до йо­го
У са­до­чок хо­диш,
Сама йо­му, бай­ст­рю­кові,
Як па­нові, го­диш!
Не день, не два ти­тарівна
В са­до­чок хо­ди­ла,
Не день, не два, як па­нові,
Микиті го­ди­ла!
Догодилась ти­тарівна
До са­мо­го краю
І нез­чу­лась!
Дні ми­ну­ли,
Місяці ми­на­ють,
Мина літо, ми­на осінь,
Мина сьомий місяць, осьмий,
Уже й дев'ятий нас­тає.
Настане го­ренько твоє! ….
У ти­та­ря у са­доч­ку,
У яру, кри­ни­ця
Під вер­бою… До кри­ниці -
Не во­ди на­питься -
Ледве хо­дить ти­тарівна -
Трохи по­жу­риться,
Поплакати, по­га­да­ти,
Як їй діву­ва­ти?
Де їй дітись од со­ро­ма,
Де їй за­хо­ва­тись? ….
Раз уве­чері зи­мою,
У одній сви­тині,
І де бо­са ти­тарівна
І не­се ди­ти­ну.
То підійде до кри­ниці,
То знов одс­ту­пає,
А з ка­ли­ни, мов га­ди­на,
Байстрюк виг­ля­дає!
Положила на цям­ри­ну
Титарівна си­на
Та й побігла… А Ми­ки­та
Виліз із ка­ли­ни
Та й уки­нув у кри­ни­цю,
Неначе ще­ня те!
А сам пішов, співа­ючи,
Соцькому ска­за­ти,
Та щоб ішов з гро­ма­дою
Дитину шу­ка­ти!!
У неділеньку ра­ненько
Збиралася гро­ма­донька,
Та кри­ни­цю ви­ли­ва­ли,
Та ди­тя теє шу­ка­ли.
Найшли, най­шли тво­го си­на,
Титарівно, в ба­го­винні.
Ой, узя­ли без­та­лан­ну,
Закували у кай­да­ни,
Сповідали, при­ча­ща­ли,
Батька, матір наріка­ли,
Громадою осу­ди­ли
І жи­вую по­ло­жи­ли
В до­мо­ви­ну!.. й си­на з нею!
Та й за­си­па­ли зем­лею!
Стовп ви­со­кий му­ро­ва­ли,
Щоб про неї лю­де зна­ли,
Дітей своїх на­уча­ли,
Щоб нав­ча­ли­ся дівча­та,
Коли не вчить батько, ма­ти.
Борця то­го в селі не ста­ло;
А лю­де в Польщі зустріча­ли
Якогось па­ни­ча. Пи­тав:
«Чи жи­ва,- ка­же,- ти­тарівна?
Чи насміхається з нерівні?»
Ото він са­мий! По­ка­рав
Його гос­подь за гріх ве­ли­кий
Не смертію! - він бу­де жить,
І са­та­ною-чо­ловіком
Він бу­де по світу хо­дить
І вас, дівча­точ­ка, ду­рить
Вовіки.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ну що б, зда­ва­ло­ся, сло­ва…)


Ну що б, зда­ва­ло­ся, сло­ва…
Слова та го­лос - більш нічо­го.
А сер­це б'ється - ожи­ва,
Як їх по­чує!.. Знать, од бо­га
І го­лос той, і ті сло­ва
Ідуть меж лю­ди!….
Похилившись,
Не те щоб ду­же за­жу­рив­шись,
А так на па­лубі сто­яв
І сторч на мо­ре пог­ля­дав,
Мов на Іуду… Із ту­ма­ну,
Як ка­жуть, ста­ла виг­ля­дать
Червонолицяя Діана…
А я вже ду­мав спать ля­гать -
Та й став, щоб тро­хи по­ди­виться
На круг­ло­ли­цю мо­ло­ди­цю,
Чи теє… дівчи­ну!.. Мат­рос,
Таки зем­ляк наш з Ост­ров­ної,
На вахті стоя,
Журився сам собі чо­гось,
Та й заспівав,- зви­чай­не, ти­хо.
Щоб капітан не чув, бо з ли­ха
Якийсь ли­хий, хоч і зем­ляк.
Співа мат­рос, як той ко­зак,
Що в най­мах виріс си­ро­тою,
Іде слу­жи­ти в мос­калі!..
Давно, дав­но ко­лись
Я чув, як, стоя під вер­бою,
Тихенько дівчи­на співа­ла,
І жаль мені, ма­ло­му, ста­ло
Того сіро­му-си­ро­ту,
Що він уто­мив­ся,
На тин по­хи­лив­ся,
Люде ка­жуть і го­во­рять:
«Мабуть, він упив­ся».
І я зап­ла­кав,- жаль ма­ло­му
Було сіро­ми-си­ро­ти. …
Чого ж те­пер зап­ла­кав ти?
Чого те­пер тобі, ста­ро­му,
У цій не­волі ста­ло жаль -
Що світ зав'яза­ний, зак­ри­тий!
Що сам єси те­пер мос­каль,
Що сер­це пор­ва­не, по­би­те,
І що хо­ро­ше-до­ро­ге
Було в йо­му, то роз­ли­ло­ся,
Що ось як жи­ти до­ве­ло­ся,
Чи так, ле­бе­ди­ку?! «Еге…»
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Мов за по­душ­не, ос­ту­пи­ли...)


Мов за по­душ­не, ос­ту­пи­ли
Оце ме­не на чу­жині
Нудьга і осінь. Бо­же ми­лий,
Де ж за­хо­ва­ти­ся мені?
Що діяти? Уже й гу­ляю
По цім Ара­лу; і пи­шу.
Віршую ни­щеч­ком, грішу,
Бог зна ко­лишнії слу­чаї
В душі своїй пе­ре­би­раю
Та спи­сую; щоб та пе­чаль
Не пер­ла­ся, як той мос­каль,
В са­мот­ню ду­шу. Лю­тий злодій
Впирається-таки, та й годі.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


П. С. (Не жаль на зло­го, ко­ло йо­го...)


Не жаль на зло­го, ко­ло йо­го
І сла­ва сто­ро­жем стоїть.
А жаль на доб­ро­го та­ко­го,
Що й сла­ву вміє оду­рить.
І досі нуд­но, як зга­даю
Готический с ча­са­ми дом;
Село обідра­не кру­гом;
І ша­поч­ку му­жик знімає,
Як флаг по­ба­чить. Зна­чить, пан
У се­бе з при­че­том гу­ля­ють.
Оцей го­до­ва­ний ка­бан!
Оце ле­да­що. Щи­рий пан,
Потомок гетьма­на дур­но­го
І пре­зав­зя­тий патріот;
Та й хрис­ти­янин ще до то­го.
У Київ їздить вся­кий год,
У свиті хо­дить меж па­на­ми,
І п'є горілку з му­жи­ка­ми,
І вольно­думст­вує в шин­ку.
Отут він ввесь, хоч над­ру­куй.
Та ще в селі своїм дівча­ток
Перебирає. Та спрос­та
Таки своїх бай­ст­рят з де­ся­ток
У год по­дер­жить до хрес­та.
Та й тілько ж то. Кру­гом пас­ку­да!
Чому ж йо­го не так зо­вуть?
Чому на йо­го не плю­ють?
Чому не топ­чуть!! Лю­де, лю­де!
За шмат гни­лої ков­ба­си
У вас хоч матір поп­ро­си,
То од­дас­те. Не жаль на йо­го,
На п'яно­го Пет­ра кри­во­го.
А жаль ве­ли­кий на лю­дей,
На тих юро­ди­вих дітей!
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


Г. 3. (Немає гірше, як в не­волі...)


Немає гірше, як в не­волі
Про во­лю зга­ду­вать. А я
Про те­бе, во­ленько моя,
Оце на­га­дую. Ніко­ли
Ти не зда­ва­ла­ся мені
Такою гар­но-мо­ло­дою
І пре­хо­ро­шою та­кою
Так, як те­пер на чу­жині,
Та ще й в не­волі. До­ле! До­ле!
Моя ти співа­ная во­ле!
Хоч глянь на ме­не з-за Дніпра,
Хоч усміхни­ся з-за…
І ти, моя єди­ная,
Встаєш із-за мо­ря,
З-за ту­ма­ну, слух­ня­ная
Рожевая зо­ре!
І ти, моя єди­ная,
Ведеш за со­бою
Літа мої мо­лодії,
І пе­ре­до мною
Ніби мо­ре зас­ту­па­ють
Широкії се­ла
З виш­не­ви­ми са­доч­ка­ми
І лю­де ве­селі. І ті лю­де, і се­ло те,
Де ко­лись, мов бра­та,
Привітали ме­не. Ма­ти!
Старесенька ма­ти!
Чи зби­ра­ються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у ста­рої,
Погуляти прос­то,
По-давньому, по-ста­ро­му,
Од світу до світу?
А ви, мої мо­лодії
Чорнявії діти,
Веселії дівча­точ­ка,
І досі в ста­рої
Танцюєте? А ти, до­ле!
А ти, мій по­кою!
Моє свя­то чор­ноб­ри­ве,
І досі меж ни­ми
Тихо, пиш­но по­ход­жаєш?
І ти­ми очи­ма,
Аж чор­ни­ми - го­лу­би­ми,
І досі ча­руєш
Людські душі? Чи ще и досі
Дивуються всує
На стан гну­чий? Свя­то моє!
Єдинеє свя­то!
Як ос­туп­лять те­бе, до­ле,
Діточки-дівчата
Й за­ще­бе­чуть по своєму
Доброму зви­чаю,
Може, й ме­не не­на­ро­ком
Діточки зга­да­ють.
Може, яка і про ме­не
Скаже яке ли­хо.
Усміхнися, моє сер­це,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не по­ба­чив…
Та й більше нічо­го.
А я, до­ленько, в не­волі
Помолюся бо­гу.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Якби зустріли­ся ми зно­ву...)


Якби зустріли­ся ми зно­ву,
Чи ти зля­ка­ла­ся б, чи ні?
Якеє ти­хеє ти сло­во
Тойді б про­мо­ви­ла мені?
Ніякого. І не пізна­ла б.
А мо­же б, потім на­га­да­ла,
Сказавши: «Сни­ло­ся дурній».
А я зрадів би, моє ди­во!
Моя ти до­ле чор­ноб­ри­ва!
Якби по­ба­чив, на­га­дав
Веселеє та мо­ло­деє
Колишнє ли­шенько ли­хеє.
Я за­ри­дав би, за­ри­дав!
І по­мо­ливсь, що не прав­ди­вим,
А сном лу­ка­вим розійшлось,
Слізьми-водою роз­ли­лось
Колишнєє свя­теє ди­во!
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


МАРИНА


Неначе цвя­шок, в сер­це вби­тий,
Оцю Ма­ри­ну я но­шу.
Давно б спи­сать не­са­мо­ви­ту,
Так що ж? Ска­за­ли б, що бре­шу,
Що на панів, ба­чиш, сер­ди­тий,
То все та­кеє і пи­шу
Про їх со­бачії зви­чаї…
Сказали б прос­то - ду­рень лає
За те, що сам кре­пак,
Неодукований сіряк.
Неправда! Єй-бо­гу, не лаю:
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль ве­ли­кий,
На просвіщен­них хрис­ти­ян.
… І звір то­го не зро­бить ди­кий,
Що ви, б'ючи пок­ло­ни,
З бра­та­ми дієте… За­ко­ни
Катами пи­сані за вас,
То вам бай­ду­же; в доб­рий час
У Київ їзди­те що­ро­ку
Та сповідаєтесь, нівро­ку,
У схим­ни­ка!..
Та й те ска­зать:
Чого я тур­бу­юсь?
Ані зло­го, ні доб­ро­го
Я вже не по­чую.
А як, ка­жу, хто не чує,
То то­му й бай­ду­же.
Прилітай же з Ук­раїни,
Єдиний мій дру­же,
Моя ду­мо пре­чис­тая,
Вірная дру­жи­но,
Та роз­ка­жи, моя зо­ре,
Про тую Ма­ри­ну,
Як во­на у па­на зло­го
І за що страж­да­ла?
Та ни­щеч­ком, щоб не чу­ли
Або не доз­на­лись.
А то ска­жуть, що на шля­ху
Чинимо роз­бої,
Та ще дальше зап­ров­то­рять.
Пропадем обоє…
… Не­дав­но це бу­ло.
Через се­ло весілля йшло,
А пан з костьолу їхав,
Чи уп­ра­ви­тель, а не пан.
За ви­хи­ля­са­ми при­дан,
За зи­ком та за сміхом
Ніхто й не ба­чив, як проїхав
Той уп­ра­ви­тель, лях ле­да­чий.
А він так доб­ре ба­чив,
А над­то мо­ло­дую!..
За що пак ми­лує гос­подь
Лихую твар та­кую,
Як цей пра­ви­тель?.. Дру­гий год,
Як він з німецьки­ми плу­га­ми
Забрався го­лий в цей ку­ток.
А що тих бідних пок­ри­ток
Пустив по світу з бай­ст­рю­ка­ми!
Отже й нічо­го! А жо­на­тий
І має двоє діто­чок,
Як ан­ге­ля­то­чок.
Дивітесь, вий­шла по­гу­ля­ти,
Мов кра­ля, пані мо­ло­дая
З дво­ма ма­леньки­ми дітьми.
Із ко­ча пан мій вилізає
І по­си­ла за мо­ло­дим.
А потім діто­чок вітає
І жінку, кра­лю мо­ло­дую,
Аж тричі, бідную, цілує.
І, роз­мов­ля­ючи, пішли
Собі в по­кої… Не­за­ба­ром
І мо­ло­до­го при­ве­ли
‹(З весілля та в гу­са­ри).›
Назавтра в го­род од­вез­ли
Та й за­го­ли­ли в мос­калі!
Отак по на­шо­му зви­чаю
Не ду­мав­ши кон­ча­ють! -
А мо­ло­да? ма­буть, без па­ри
Судилось гос­по­дом зно­сить
Красу і мо­ло­дость… Мов ча­ри,
Розсипалось та роз­ли­лось,
І зно­ву в лю­де до­ве­лось
Проситись в най­ми? Ні, не зно­ву:
Вона вже пан­на по­кой­ова,
Уже Ма­ри­сею зо­вуть,
А не Ма­ри­ною! Най­па­че
Сердешній пла­кать не да­ють,
Вона ж схо­вається та й пла­че.
Дурна! їй шко­да му­жи­ка
Та жаль свя­то­го сіря­ка.
А глянь лиш гар­но кру­гом се­бе,
І раю кра­що­го не тре­ба!
Чого ти хо­чеш, за­ба­жай,
Всього да­дуть, та ще й ба­га­то!
«Не тре­ба,- ка­жеш,- дай­те ха­ту!»
Цього вже луч­че й не бла­гай,
Бо це… са­ма здо­ро­ва знаєш…
Дивися, оги­рем яким
Сам пан круг те­бе по­ход­жає,
Уже чи доб­рим, чи ли­хим,
А бу­деш панською ріднею,
Хіба повісиш­ся!.. За нею
Приходила ма­ти
У па­на про­си­ти.
Звелів не пус­ка­ти,
А як прий­де, би­ти,
Що тут їй ро­би­ти?
Пішла ри­да­ючи в се­ло.
Одним од­но ди­тя бу­ло,
Та й те про­па­ло….
Неначе во­рон той ле­тя­чи
Про не­по­го­ду лю­дям кря­че,
Так я про сльози, та пе­чаль,
Та про бай­ст­рят отих ле­да­чих,
Хоть і ніко­му їх не жаль,
Розказую та пла­чу.
Мені їх жаль!.. Мій бо­же ми­лий,
Даруй сло­вам свя­тую си­лу -
Людськеє сер­це про­би­вать,
Людськії сльози про­ли­вать,
Щоб ми­лость ду­шу осіни­ла,
Щоб спа­ла ти­хая пе­чаль
На очі їх, щоб ста­ло жаль
Моїх дівча­ток, щоб нав­чи­лись
Путями доб­ри­ми хо­дить,
Святого гос­по­да лю­бить
І бра­та ми­ло­вать…
Насилу
Прийшла до­до­му, по­ди­ви­лась:
Цвіти за об­ра­зом свя­тим,
І на вікні сто­ять цвіти,
На стінах фар­ба­ми хрес­ти,
Неначе доб­рая кар­ти­на,
Понамальовані… Ма­ри­на!
І все Ма­ри­на, все са­ма!
Тілько Ма­ри­ноч­ки не­ма.
І лед­ве-лед­ве вий­шла з ха­ти,
Пішла на го­ру, на прок­ляті
Палати гля­нуть, та й пішла
Аж до па­лат, під ти­ном сіла
І ніч цілісіньку сиділа
Та пла­ка­ла. Уже з се­ла
Ватажники ва­та­гу гна­ли,
А ма­ти пла­ка­ла, ри­да­ла.
Уже і со­неч­ко зійшло,
Уже й зай­шло, смер­ка­ти ста­ло
Не йде, сер­деш­ная, в се­ло,
Сидить під ти­ном; про­га­ня­ли,
Уже й со­ба­ка­ми цьку­ва­ли -
Не йде, та й годі…
А Ма­ри­на в сукні білій,
Неначе біли­ця,
Богу мо­литься та пла­че,
Замкнута в світлиці.
Опріч па­на, у світли­цю
Ніхто не всту­пає,
Сам і їсти їй при­но­сить,
І про­сить, бла­гає,
Щоб на йо­го по­ди­ви­лась,
Щоб утер­ла очі…
І ди­ви­ти­ся не хо­че,
І їсти не хо­че.
Мордується лях по­га­ний,
Не зна, що й по­ча­ти?
А Ма­ри­на в'яне, сох­не
У білих па­ла­тах.
Уже й літо ми­ну­ло­ся,
Зима вже над­ворі,
А Ма­ри­на си­дить собі,
Уже й не го­во­рить,
І не пла­че… отак її
Доконав, не­бо­гу,
Той пра­ви­тель… а все-та­ки
Не вдіє нічо­го,
Хоч заріж її, та й годі,
Така вже вро­ди­лась.
Раз уве­чері зи­мою
Марина ди­ви­лась
На ліс чор­ний, а з-за лісу
Червоний діжою
Місяць схо­див…
«І я ко­лись
Була мо­ло­дою…» -
Прошептала, за­ду­ма­лась.
Потім заспіва­ла:
«Хата на по­мості,
Наїхали гості,
Розплітали ко­си
Та стрічки зніма­ли,
А пан про­сить са­ла,
А чорт їсти про­сить.
Гуси, гу­си білі
В ірій по­летіли,
А сірі на мо­ре!..» …
Завили пси над­ворі,
Зареготалися псарі,
А пан чер­во­ний, аж го­рить,
Іде в світли­цю до Ма­ри­ни,
Як Ки­рик п'яний…
Ніби в хаті,
На хо­лоді сер­деш­на ма­ти
Під ти­ном, знай собі, си­дить.
Стара не­на­че одуріла.
Мороз лю­тує, аж скри­пить,
Луна чер­во­на побіліла,
І сто­рож бо­яз­но кри­чить,
Щоб зло­го па­на не збу­дить.
Аж глядь, па­ла­ти зай­ня­ли­ся.
Пожар! по­жар! І де взя­ли­ся
Ті лю­де в бо­га? Мов з землі
Родилися і тут рос­ли;
Неначе хвилі, нап­ли­ва­ли
Та на по­жар той ди­ву­ва­лись.
Та й ди­во там та­ки бу­ло!
Марина го­ла на­го­ло
Перед бу­дин­ком танцьова­ла
У парі з матір'ю! - і страх,
З но­жем ок­ров­ле­ним в ру­ках,
І приспіву­ва­ла….
«Чи не це ж та ку­ма­ся,
Що підти­ка­ла­ся!..
Як бу­ла я пані
В но­во­му жу­пані,
Паничі ли­ця­лись,
Руку цілу­ва­ли!..»
(До ма­тері).
А ви до ме­не на весілля
З то­го світу прий­шли?
Мені вже й ко­су розп­ле­ли,
Та пан приїхав… Ги­ля! Ги­ля!
Чи то не гу­си, то па­ни,
Дивися, в ірій по­летіли -
Агу! ги­ля! - до са­та­ни,
До чор­та в гості! Чуєш! Чуєш!
У Києві всі дзво­ни дзво­нять.
Чи ба­чиш, он огонь го­рить,
А пан ле­жить собі, чи­тає
І про­сить пи­ти… А ти знаєш,
Що я заріза­ла йо­го?..
Дивися, он­де го­лов­нею
Стоїть на ко­мині. Чо­го,
Чого ти ди­виш­ся на неї?
Це ма­ти! ма­ти! Не ди­вись!
А то з'їси. Ось на, да­вись!
(Дає дулі і співає).
«Полюбила мос­ка­ля,
Та ще й зу­би вис­ка­ли!
Москалі! мос­калі!
Запасок на­вез­ли,
Паничі
Дукачів,
А по­по­вичі з міста
Навезли на­мис­та!..
Бий, дзво­не, бий,
Хмару роз­бий,
Нехай хма­ра
На та­та­ри,
А со­неч­ко на хрестьяне,
Бий, дзво­не, бий!»
Мати
Мариночко, ходімо спать!
Марина
Ходімо спать, бо завт­ра ра­но
До церк­ви піде­мо; по­га­ний,
Дивися, лізе цілу­вать.
Ось тобі, на!..
Мати
Ходімо спать.
(До лю­дей).
Хрещені лю­де, по­можіте!
Марина
Беріть ме­не! беріть, в'яжіте,
Ведіть до па­на у світли­цю!
А ти чи підеш по­ди­виться,
Якою пан­ною Ма­ри­на
У па­на вза­перті си­дить?
І в'яне, сох­не, ги­не, ги­не
Твоя єди­ная ди­ти­на,
Твоя Ма­ри­ноч­ка…
(Співає).
«Ой, ги­ля, ги­ля, сірії гу­си,
Гиля на Ду­най.
Зав'язала го­ло­воньку,
Тепер си­ди та ду­май».
І пташ­кам во­ля в чистім полі
І пташ­кам ве­се­ло літать,
А я зов'яну­ла в не­волі.
(Плаче).
Хоча б на­мис­то бу­ло взять,
Оце б повіси­лась… От ба­чиш,
Тепер і шко­да… хоч то­пись!
Чого ж ти, ма­мо моя, пла­чеш?
Не плач, го­лу­боч­ко, ди­вись,
Це я, Ма­ри­ноч­ка твоя!
Дивися, чор­ная змія
По снігу лізе… Уте­чу,
У ірій зно­ву по­ле­чу,
Бо я зо­зу­лею вже ста­ла…
Чи він у гості не при­хо­див?
Убили, ма­буть, на войні?
А знаєш, сни­ло­ся мені:
Удень не­на­че місяць схо­див,
А ми гу­ляєм по­над мо­рем
Удвох собі. Див­лю­ся, зорі
Попадали не­на­че в во­ду,
Тілько ос­та­ла­ся од­на,
Одна-однісінька на небі,
А я,- не­на­че навісна,
В Ду­наєві шу­каю бро­ду,
З бай­ст­рям розх­рис­та­на бре­ду.
Сміються лю­де на­до мною,
Зовуть пок­рит­кою, дур­ною,
І ти смієшся, а я пла­чу,
Ба ні, не пла­чу, ре­го­чусь…
Дивися, як я по­ле­чу,
Бо я со­ва…- Та й за­ма­ха­ла,
Неначе кри­ла­ми, ру­ка­ми,
І пост­ри­ба­ла че­рез двір
У по­ле, ви­ючи, мов звір.
Пошкандибала ста­ра ма­ти
Свою Ма­ри­ну до­га­ня­ти.
Пани до од­но­го спек­лись,
Неначе добрі по­ро­ся­та,
Згоріли білії па­ла­ти,
А лю­де ти­хо розійшлись.
Марини й ма­тері не ста­ло.
Уже вес­ною, як ора­ли,
Два тру­пи на полі най­шли
І на мо­гилі по­хо­ва­ли.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


ПРОРОК


Неначе пра­вед­них дітей,
Господь, лю­бя отих лю­дей,
Послав на зем­лю їм про­ро­ка;
Свою лю­бов бла­говістить,
Святую прав­ду возвістить!
Неначе наш Дніпро ши­ро­кий,
Слова йо­го ли­лись, тек­ли
І в сер­це па­да­ли гли­бо­ко!
Огнем не­ви­ди­мим пек­ли
Замерзлі душі. По­лю­би­ли
Того про­ро­ка, скрізь хо­ди­ли
За ним і сльози, знай, ли­ли
Навчені лю­ди. І лу­каві!
Господнюю свя­тую сла­ву
Розтлили… І чу­жим бо­гам
Пожерли жерт­ву! Омер­зи­лись!
І му­жа свя­та… го­ре вам!
На стог­нах ка­ме­нем по­би­ли.
І пра­вед­но гос­подь ве­ли­кий,
Мов на звірей тих лю­тих, ди­ких,
Кайдани по­велів ку­вать,
Глибокі тюр­ми по­ко­пать.
І ро­де лю­тий і жес­то­кий!
Вомісто крот­ко­го про­ро­ка…
Царя вам по­велів на­дать!
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал] - 1859 ро­ку, де­каб­ря 18 [С.-Пе­тер­бург]


СИЧІ


На ни­ву в жи­то уночі,
На полі, на роз­доллі,
Зліталися по­волі
Сичі
Пожартувать,
Поміркувать,
Щоб бідне птаст­во зас­ту­пить,
Орлине царст­во за­то­пить
І геть спа­лить.
Орла ж повісить на ти­чині.
І при такій го­дині Рес­публіку зро­бить!
І все б, зда­ва­ло­ся? А ні,
Щоб не то­ло­чи­ли пашні
(Воно бу­ло б не ди­во,
Якби хто інший), на тій ниві
Сильце пос­та­вив. А то зирк!
Таки голісінький му­жик
Поставив лю­бо. Та й пішов
В ко­пиці спать собі, а ра­но,
Не вмив­ши­ся, зай­шов
Гостей довідать…
«Та й по­гані!
Усі до од­но­го сичі,
Оце тобі ва­ри й пе­чи!»
Щоб не нес­ти до­до­му
Таке доб­ро, то пов­би­вав,
А інших гра­ти­ся од­дав,
Приборканих, во­ро­нам,
І не ска­зав ніко­му.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Меж ска­ла­ми, не­на­че злодій...)


Меж ска­ла­ми, не­на­че злодій,
Понад Дністром іде вночі
Козак. І ди­виться, йду­чи,
На ка­ла­мут­ну тем­ну во­ду,
Неначе во­ро­гові в очі,
Неначе ви­мо­ви­ти хо­че:
- Дністре, во­до ка­ла­мут­на,
Винеси на во­лю!
Або вто­пи при­на­мені,
Коли та­ка до­ля. -
Та й роздігся на ка­мені,
У во­ду ки­нув­ся, пли­ве,
Аж хви­ля си­няя ре­ве.
І, ре­ву­чи, на той бе­рег
Козака ви­но­сить.
Стрепенувся сіро­ма­ха -
І го­лий, і бо­сий,
Та на волі, й більш нічо­го
У бо­га не про­сить.
Постривай лиш: мо­же, бра­те,
На чу­жо­му полі
Талану то­го поп­ро­сиш
Та тієї долі.
Пішов собі тем­ним яром
Та співає, йду­чи:
- Ой із-під го­ри та із-під кручі
Ішли мажі рип­лючі.
А за ни­ми йде та чор­ня­вая
Та пла­че-ри­да, йду­чи. -
Уже як хо­че­те, хоч лай­те,
Хоч і не лай­те й не чи­тай­те,
Про ме­не… Я і не про­шу,
Для се­бе, бра­ти­ки, спи­шу,
Ще раз те оли­во пот­ра­чу.
А мо­же, дасть бог, і зап­ла­чу,
То й бу­де з ме­не…
Нумо знов.
Покинув матір і гос­по­ду,
Покинув жінку, жаль, та й годі.
На Бе­са­рабію пішов
Оцей ко­зак; пог­на­ло го­ре
До мо­ря пи­ти; хоч го­во­рять:
Аби фай­да в ру­ках бу­ла,
А хло­па, як то­го во­ла,
У плуг го­лод­но­го зап­ря­жеш. …
Троха ли­шень, чи так?
Ще змал­ку з матір'ю ста­рою
Ходив з тор­ба­ми цей ко­зак,
Отак і виріс си­ро­тою,
У най­мах; ска­за­но, шар­пак,
То й од­ру­жив­ся собі так,
Узяв хо­ро­шу, та убо­гу,
Звичайне, най­мич­ку. А пан!..
(І не­та­лан наш і та­лан,
Як ка­жуть лю­де, все од бо­га)
Наглядів, кля­тий! Панські очі!
Та й ну гос­тинці за­си­лать.
Так і гос­тинців брать не хо­че,
Не хо­че й па­на за­ко­хать!
Що тут ро­бить? За чо­ловіка,
Укоротивши йо­му віка…
А жінку мож­на привітать.
Трохи не ста­ло­ся отак.
До нит­ки звівся мій ко­зак,
Усе на пан­щині прок­лятій,
А був ха­зяїн…. …
А жіноч­ку свою лю­бив,
І гос­по­ди єди­ний!
Як те па­ня, як ту ди­ти­ну,
У на­мис­тах во­див!
Та знемігся не­бо­ра­ка,
Хоч про­да­вай ха­ту
Та йди в най­ми. Отак йо­го
Отой пан прок­ля­тий
Допік доб­ре. А жіноч­ка
Мов цього й не знає,
У доб­ро­му на­мис­теч­ку
В са­доч­ку гу­ляє -
Як та кра­ля! - Що тут ро­бить? -
Сердега міркує. -
Покину їх та уте­чу.
Хто ж їх на­го­дує?
Хто дог­ля­не? Од­на - ста­ра,
Нездужає вста­ти,
А дру­гая - мо­ло­дая,
Дума по­гу­ля­ти!
Як же йо­го? Що діяти?
Горе моє! Го­ре! -
Та й пішов, тор­би­ну взяв­ши,
За си­неє мо­ре!
Шукать долі. Ду­мав прий­ти
Та хоч жінку взя­ти.
Стара ма­ти і тут бу­де
Віку до­жи­ва­ти
На гос­поді!..
Так отак-то
Трапляється в світі.
Думав жи­ти, по­жи­ва­ти
Та бо­га хва­ли­ти,
А до­ве­ло­ся на чу­жині
Тілько сльози ли­ти!
Більш нічо­го. Нуд­но йо­му
На чу­жо­му полі!
Всього над­бав, ро­бо­тя­га,
Та не прид­бав долі!
Талану то­го свя­то­го…
Світ бо­жий не ми­лий.
Нудно йо­му на чу­жині,
І доб­ро ос­ти­ло!
Хочеться хоч по­ди­виться
На свій край на ми­лий!
На ви­сокії мо­ги­ли!
На сте­пи ши­рокі!
На са­до­чок! На жіноч­ку!
Кралю ка­ро­оку!
Та й поп­лив Дністром на сей бік,
Покинувши во­лю.
Бродягою… О, бо­же мій!
Якеє ти, по­ле!
Своє по­ле! Яке то ти
Широке… ши­ро­ке!..
Як та во­ля… …
Прийшов до­до­му уночі.
Стогнала ма­ти на печі,
А жінка у ко­морі спа­ла
(Бо пан нез­ду­жа). Жінка вста­ла,
Неначе п'явка та, впи­лась
І, мов во­дою, за­ли­лась
Дрібними, як го­рох, сльоза­ми.
І це трап­ляється між на­ми,
Що ніж на сер­це нас­тав­ля,
А сам цілує!.. Ожи­ла
Моя сер­деш­на мо­ло­ди­ця!
І де ті в гос­по­да взя­ли­ся
Усякі штучнії єства?
Сама ж не­на­че не­жи­ва
На плечі па­да… На­поїла,
І на­го­ду­ва­ла,
І спать йо­го, ве­се­ло­го,
В ко­морі пок­ла­ла!..
Лежить собі не­бо­ра­ка,
Думає, га­дає,
Як то бу­дем манд­ру­ва­ти,
І ти­хо дрімає…
А жіноч­ка мо­ло­дая
Кинулась до па­на,
Розказала - отак і так.
Любо та ко­ха­но
Прийшли, взя­ли сіро­ма­ху
Та й по­вез­ли з до­му
Пройдисвіта, во­ло­цю­гу…
Прямо до прий­ому.
І там до­ля не ки­ну­ла.
Дослуживсь до чи­ну,
Та й вер­нув­ся в се­ло своє,
І слу­жить по­ки­нув.
Уже матір по­хо­ва­ли
Громадою лю­де,
І пан умер, а жіноч­ка
Московкою всю­ди
Хиляєтся… і по жи­дах,
І по па­нах бо­са…
Найшов її, по­ди­вив­ся…
І, си­во­во­ло­сий,
Підняв ру­ки калічені
До свя­то­го бо­га,
Заридав, як та ди­ти­на…
І прос­тив не­бо­гу!
Отак, лю­де, на­учай­тесь
Ворогам про­ща­ти,
Як цей не­ук!…
Де ж нам, грішним,
Добра цього взя­ти?..
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (І не­бо нев­ми­те, і зас­пані хвилі...)


І не­бо нев­ми­те, і зас­пані хвилі;
І по­над бе­ре­гом геть-геть
Неначе п'яний оче­рет
Без вітру гнеться. Бо­же ми­лий!
Чи дов­го бу­де ще мені
В оцій не­замк­нутій тюрмі,
Понад оцим нікчем­ним мо­рем
Нудити світом? Не го­во­рить,
Мовчить і гнеться, мов жи­ва,
В сте­пу по­жовк­лая тра­ва;
Не хо­че прав­доньки ска­зать,
А більше ні в ко­го спи­тать.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (І виріс я на чу­жині...)


І виріс я на чу­жині,
І сивію в чу­жо­му краї:
То оди­но­ко­му мені
Здається - кра­що­го не­має
Нічого в бо­га, як Дніпро
Та на­ша слав­ная країна…
Аж ба­чу, там тілько доб­ро,
Де нас не­ма. В ли­ху го­ди­ну
Якось не­дав­но до­ве­лось
Мені заїхать в Ук­раїну,
У те най­кра­щеє се­ло…
У те, де ма­ти по­ви­ва­ла
Мене ма­ло­го і вночі
На свічку бо­гу за­роб­ля­ла;
Поклони тяжкії б'ючи,
Пречистій ста­ви­ла, мо­ли­ла,
Щоб до­ля доб­рая лю­би­ла
Її ди­ти­ну… Доб­ре, ма­мо,
Що ти за­рані спать ляг­ла,
А то б ти бо­га прок­ля­ла
За мій та­лан.
Аж страх по­га­но
У тім хо­ро­шо­му селі.
Чорніше чор­ної землі
Блукають лю­ди, пов­си­ха­ли
Сади зе­лені, пог­ни­ли
Біленькі ха­ти, по­ва­ля­лись,
Стави бур'яном по­рос­ли.
Село не­на­че по­горіло,
Неначе лю­ди по­дуріли,
Німі на пан­щи­ну ідуть
І діто­чок своїх ве­дуть!..
… І я, зап­ла­кав­ши, на­зад
Поїхав зно­ву на чу­жи­ну.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Ук­раїні
Людей у яр­ма зап­ряг­ли
Пани лу­каві… Ги­нуть! Ги­нуть!
У яр­мах ли­царські си­ни,
А пре­по­ганії па­ни
Жидам, бра­там своїм хо­ро­шим,
Остатні про­да­ють шта­ни…
...Погано ду­же, страх по­га­но!
В оцій пус­тині про­па­дать.
А ще по­ган­ше на Ук­рай­ні
Дивитись, пла­кать - і мов­чать!
А як не ба­чиш то­го ли­ха,
То скрізь здається лю­бо, ти­хо,
І на Ук­раїні доб­ро.
Меж го­ра­ми ста­рий Дніпро,
Неначе в мо­лоці ди­ти­на,
Красується, лю­бується
На всю Ук­раїну.
А по­над ним зе­леніють
Широкії се­ла,
А у се­лах у ве­се­лих
І лю­де ве­селі.
Воно б, мо­же, так і ста­лось,
Якби не ос­та­лось
Сліду пансько­го в Ук­рай­ні.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Не для лю­дей, тієї сла­ви...)


Не для лю­дей, тієї сла­ви,
Мережані та ку­че­ряві
Оці вірші віршую я.
Для се­бе, братія моя!
Мені лег­шає в не­волі,
Як я їх скла­даю,
З-за Дніпра мов да­ле­ко­го
Слова приліта­ють.
І сте­ляться на па­пері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти.
І ра­ду­ють
Одиноку ду­шу
Убогую. Лю­бо мені.
Любо мені з ни­ми.
Мов батькові ба­га­то­му
З дітка­ми ма­ли­ми.
І ра­дий я і ве­се­лий,
І бо­га бла­гаю,
Щоб не прис­пав моїх діток
В да­ле­ко­му краю.
Нехай ле­тять до­до­моньку
Легенькії діти.
Та роз­ка­жуть, як то тяж­ко
Було їм на світі.
І в сім'ї ве­селій ти­хо
Дітей привіта­ють,
І си­вою го­ло­вою
Батько по­ки­ває.
Мати ска­же: бо­дай тії
Діти не ро­ди­лись.
А дівчи­на по­ду­має:
Я їх по­лю­би­ла.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Коло гаю к чистім полі...)


Коло гаю к чистім полі,
На самій мо­гилі,
Дві то­полі ви­сокії
Одна од­ну хи­лить.
І без вітру гой­да­ються,
Мов бо­рються в полі.
Ото сест­ри-чарівниці -
Отії то­полі.
Закохалися обидві
В од­но­го Іва­на;
А Іван, ко­зак зви­чай­ний,
Обох їх не га­нив,
А ли­цяв­ся то з тією,
То з дру­гою лю­бо…
Поки в яру уве­чері
Під зе­ле­ним ду­бом
Не зійшли­ся усі троє.
«Отак-то ти, ка­те!
Знущаєшся над сест­ра­ми…»
І пішли шу­ка­ти
Трути-зілля, щоб Іва­на
Завтра от­руїти.
Найшли зілля, на­ко­па­ли
І ста­ли ва­ри­ти.
Заплакали, за­ри­да­ли…
А не­ма де дітись,
Треба ва­рить. На­ва­ри­ли,
Йвана от­руїли
Й по­хо­ва­ли ко­ло гаю
В полі на мо­гилі.
І бай­ду­же? Ні, не ду­же.
Бо сест­ри хо­ди­ли
Що день бо­жий вранці-ра­но
Плакать над Іва­ном,
Поки самі пот­руїлись
Тим зіллям по­га­ним.
А бог лю­дям на на­уку
Поставив їх в полі
На мо­гилі то­по­ля­ми.
І тії то­полі
Над Іва­ном на мо­гилі,
Коло то­го гаю,
І без вітру гой­да­ються,
І вітер гой­дає.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Якби мені че­ре­ви­ки...)


Якби мені че­ре­ви­ки,
То пішла б я на му­зи­ки,
Горенько моє!
Черевиків не­має,
А му­зи­ка грає, грає,
Жалю зав­дає!
Ой піду я бо­са по­лем,
Пошукаю свою до­лю,
Доленько моя!
Глянь на ме­не, чор­ноб­ри­ву,
Моя до­ле неп­рав­ди­ва,
Безталанна я!
Дівчаточка на му­зи­ках
У чер­во­них че­ре­ви­ках,
Я світом нуд­жу.
Без роз­коші, без лю­бові
Зношу мої чорні бро­ви,
У най­мах зно­шу!
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (І ба­га­та я, і врод­ли­ва я...)


І ба­га­та я,
І врод­ли­ва я,
Та не маю собі па­ри,
Безталанна я.
Тяжко, тяж­ко в світі жить
І ніко­го не лю­бить,
Оксамитові жу­па­ни
Одинокій но­сить.
Полюбилась би я,
Одружилась би я
З чор­ноб­ри­вим си­ро­тою,
Та не во­ля моя!
Батько, ма­ти не сплять,
На сто­рожі сто­ять,
Не пус­ка­ють са­му ме­не
У са­до­чок гу­лять.
А хоч пус­тять, то з ним,
З пре­по­га­ним ста­рим,
З моїм не­лю­бом ба­га­тим,
З моїм во­ро­гом злим!
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Полюбилася я...)


Полюбилася я,
Одружилася я
З без­та­лан­ним си­ро­тою
Така до­ля моя!
Люде гордії, злі
Розрізнили, взя­ли
Та по­вез­ли до прий­ому
Оддали в мос­калі!
І мос­ков­кою я,
Одинокою я
Старіюся в чужій хаті -
Така до­ля моя!
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Породила ме­не ма­ти...)


Породила ме­не ма­ти
У ви­со­ких у па­ла­тах,
Шовком по­ви­ла.
У зо­лоті, в ок­са­миті,
Мов та квіточ­ка ук­ри­та,
Росла я, рос­ла.
І ви­рос­ла я на ди­во:
Кароока, чор­ноб­ри­ва,
Білолицяя.
Убогого по­лю­би­ла,
Мати заміж не пус­ти­ла,
Осталася я
У ви­со­ких у па­ла­тах
Увесь вік свій діву­ва­ти,
Недоля моя.
Як би­ли­на при до­лині,
В оди­нокій са­мо­тині
Старіюся я.
На світ бо­жий не див­лю­ся,
Ні до ко­го не гор­ну­ся…
А матір ста­ру…
Прости ме­не, моя ма­ти!
Буду те­бе прок­ли­на­ти,
Поки не ум­ру.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ой, я сво­го чо­ловіка...)


Ой, я сво­го чо­ловіка
В до­ро­гу пос­ла­ла,
А од шин­ку та до шин­ку
Стежечку топ­та­ла.
Та до ку­ми за­хо­ди­ла
Пшона по­зи­ча­ти,
Отих дітей го­ду­ва­ти
В не­топ­леній хаті.
І на­го­ду­ва­ла,
І спа­ти пок­ла­ла,
Сама пішла до дя­ка
Добувати п'ята­ка,
Та й за­но­чу­ва­ла.
А із Кри­му чо­ловік
Ледве но­ги до­волік.
Воли поз­ди­ха­ли,
Вози по­ла­ма­лись,
З батіжка­ми чу­ма­ченьки
Додому вер­та­лись.
Увійшов у ха­ту,
Ударивсь об по­ли:
Лазять діти у запічку
Голодні і голі.
«А де ва­ша, діти, ма­ти?» -
Сердешний пи­тає.
«Тату! та­ту! на­ша ма­ти
У шин­ку гу­ляє».
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ой ви­ост­рю то­ва­ри­ша...)


Ой ви­ост­рю то­ва­ри­ша,
Засуну в ха­ля­ву
Та піду шу­ка­ти прав­ди
І тієї сла­ви.
Ой піду я не лу­га­ми
І не бе­ре­га­ми,
А піду я не шля­ха­ми,
А по­над шля­ха­ми.
Та спи­таю в жи­до­ви­на,
В ба­га­то­го па­на,
У шлях­ти­ча по­га­но­го
В по­ганім жу­пані.
І у чен­ця, як тра­питься,
Нехай не гу­ляє,
А свя­те письмо чи­тає,
Людей по­учає.
Щоб брат бра­та не різа­ли,
Та не ок­ра­да­ли,
Та в мос­калі вдо­ви­чен­ка
Щоб не од­да­ва­ли.
[Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал].


* * * (По улиці вітер віє...)


По улиці вітер віє
Та сніг замітає.
По улиці попідтин­ню
Вдова шкан­ди­бає
Під дзвіни­цю, сер­деш­ная,
Руки прос­тя­га­ти
До тих са­мих, до ба­га­тих,
Що си­на в сол­да­ти
Позаторік за­го­ли­ли.
А ду­ма­ла жи­ти…
Хоч на старість у невістки
В добрі од­по­чи­ти.
Не до­ве­лось. Виб­ла­га­ла
Тую копійчи­ну…
Та пре­чистій пос­та­ви­ла
Свічечку за си­на.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ой ся­ду я під ха­тою...)


Ой ся­ду я під ха­тою,
На ули­цю гля­ну,
Як-то тії дівча­точ­ка
Без своєї Ган­ни,
Без моєї Ган­ну­сеньки
У хре­щи­ка гра­ють.
І гра­ються не­ве­се­ло,
І не так співа­ють
Дівчаточка. А моєї
Голубки не­має.
У свек­ру­хи десь вор­кує,
Мене виг­ля­дає.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Закувала зо­зу­ленька...)


Закувала зо­зу­ленька
В зе­ле­но­му гаї,
Заплакала дівчи­нонька -
Дружини не­має.
А дівочі мо­лодії
Веселії літа,
Як квіточ­ки за во­дою,
Пливуть з сього світа.
Якби бу­ли батько, ма­ти
Та бу­ли б ба­гаті,
Було б ко­му по­лю­би­ти,
Було б ко­му взя­ти.
А то не­ма, си­ро­тою
Отак і за­ги­ну,
Дівуючи в са­мо­тині,
Де-небудь під ти­ном.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


ШВАЧКА


Ой, не п'ється горілоч­ка,
Не п'ються й ме­ди.
Не бу­де­те шин­ку­ва­ти,
Прокляті жи­ди.
Ой, не п'ється теє пи­во,
А я бу­ду пить.
Не дам же я вра­жим ля­хам
В Ук­раїні жить.
Ходім, батьки-ота­ма­ни,
У Фас­тов в неділю
Та надінем вра­жим ля­хам
Кошуленьку білу.
Ні, не білу, а чер­во­ну…
Ходім по­гу­ляєм.
Та в при­годі сво­го батька
Старого зга­даєм,
Полковника фас­товсько­го
Славного Се­ме­на.
Ходім, бра­ти: не зги­не­те,
Хлопці, ко­ло ме­не.
В Пе­реп'яті гай­да­ма­ки
Нишком но­чу­ва­ли.
До схід сон­ця у Фас­тові
Хлоп'ята гу­ля­ли.
Прийди з то­го Ме­жи­гор'я,
Наш слав­ний Палію,
Подивися, що той Швач­ка
У Фас­тові діє!
Добре діє! У Фас­тові,
У слав­но­му місті,
Покотилось ляхів, жидів
Не сто і не двісті.
А ти­сячі. А май­да­ни
Кров по­чер­во­ни­ла.
А оран­ди з костьола­ми,
Мов свічки, згоріли.
В самім зам­ку не­ве­лич­ку
Церковку свя­тую
Не спа­ле­но. Отам Швач­ка
Співа алілуя.
Хвалить гос­по­да, ве­се­лий,
І ка­же сідла­ти
Коня сво­го во­ро­но­го:
Має по­гу­ля­ти
У Би­хові, славнім місті,
З Лев­чен­ком б укупі,
Потоптати жидівсько­го
Й шля­хетсько­го тру­пу.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ой, не п'ються пи­ва-ме­ди...)


Ой, не п'ються пи­ва-ме­ди,
Не п'ється во­да,
Прилучилась з чу­ма­ченьком
У сте­пу біда.
Заболіла го­ло­вонька,
Заболів живіт,
Упав чу­мак ко­ло во­за,
Упав та й ле­жить.
Із Оде­си прес­лав­ної
Завезли чу­му.
Покинули то­ва­ри­ша,
Горенько йо­му.
Воли йо­го ко­ло во­за
Понуро сто­ять.
А із сте­пу гай­во­ро­ни
До йо­го ле­тять.
«Ой, не клюй­те, гай­во­ро­ни,
Чумацького тру­пу,
Наклювавшись, по­дох­не­те
Коло ме­не вкупі.
Ой по­летіть, гай­во­ро­ни,
Мої си­зок­рилі,
До ба­теч­ка та скажіте,
Щоб служ­бу слу­жи­ли
Та за мою грішну ду­шу
Псалтир про­чи­та­ли,
А дівчині мо­ло­денькій
Скажіть, щоб не жда­ла».
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (На улиці не­ве­се­ло...)


На улиці не­ве­се­ло,
В хаті батько лає,
А до вдо­ви на досвітки
Мати не пус­кає.
Що ж мені ро­би­ти,
Де мені подітись?
Чи то з іншим по­лю­би­тись,
Чи то уто­пи­тись?
Ой надіну я се­реж­ки
І доб­ре на­мис­то,
Та піду я на яр­ма­рок
В неділю на місто.
Скажу йо­му: «Сва­тай ме­не
Або од­че­пи­ся!..
Бо як мені у ма­тері…
То луч­че то­питься».
[Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (У тієї Ка­те­ри­ни...)


У тієї Ка­те­ри­ни
Хата на по­мості,
Із слав­но­го За­по­рож­жя
Наїхали гості.
Один Се­мен Бо­сий,
Другий Іван Го­лий,
Третій слав­ний вдо­ви­чен­ко
Іван Яро­шен­ко.
«З'їздили ми Польщу
І всю Ук­раїну,
А не ба­чи­ли та­кої,
Як се Ка­те­ри­на».
Один ка­же: «Бра­те,
Якби я ба­га­тий,
То од­дав би все зо­ло­то
Оцій Ка­те­рині
За од­ну го­ди­ну».
Другий ка­же: «Дру­же,
Якби я був ду­жий,
То од­дав би я всю си­лу
За од­ну го­ди­ну
Оцій Ка­те­рині».
Третій ка­же: «Діти,
Нема то­го в світі,
Чого б мені не зро­би­ти
Для цієї Ка­те­ри­ни
За од­ну го­ди­ну».
Катерина за­ду­ма­лась
І третьому ка­же:
«Єсть у ме­не брат єди­ний
У не­волі вражій!
У Кри­му десь про­па­дає;
Хто йо­го дос­та­не,
То той мені, за­по­рожці,
Дружиною ста­не».
Разом повс­та­ва­ли,
Коней посідла­ли,
Поїхали виз­во­ля­ти
Катриного бра­та.
Один уто­пив­ся
У Дніпровім гирлі,
Другого в Коз­лові
На кіл по­са­ди­ли.
Третій, Іван Яро­шен­ко,
Славний вдо­ви­чен­ко,
З лю­тої не­волі,
Із Бах­чи­са­раю,
Брата виз­во­ляє.
Заскрипіли ра­но двері
У ве­ликій хаті.
«Вставай, вста­вай, Ка­те­ри­но,
Брата зустріча­ти».
Катерина по­ди­ви­лась
Та й за­го­ло­си­ла:
«Це не брат мій, це мій ми­лий,
Я те­бе ду­ри­ла…»
«Одурила!..» - І Кат­ри­на
Додолу ско­ти­лась
Головонька… «Ходім, бра­те,
З по­га­ної ха­ти».
Поїхали за­по­рожці
Вітер до­га­ня­ти.
Катерину чор­ноб­ри­ву
В полі по­хо­ва­ли,
А славнії за­по­рожці
В сте­пу поб­ра­та­лись.
[Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Із-за гаю сон­це схо­дить...)


Із-за гаю сон­це схо­дить,
За гай і за­хо­дить.
По до­лині уве­чері
Козак смут­ний хо­дить.
Ходить він го­ди­ну,
Ходить він і дру­гу.
Не ви­хо­дить чор­ноб­ри­ва
Із тем­но­го лу­гу,
Не ви­хо­дить зрад­ли­вая…
А з яру та з лісу
З со­ба­ка­ми та пса­ря­ми
Іде пан гульвіса.
Цькують йо­го со­ба­ка­ми,
Крутять на­зад ру­ки
І зав­да­ють ко­за­кові
Смертельної му­ки;
У льох йо­го, мо­ло­до­го,
Той пан за­ми­кає…
А дівчи­ну пок­рит­кою
По світу пус­кає.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ой пішла я у яр за во­дою...)


Ой пішла я у яр за во­дою,
Аж там ми­лий гу­ляє з дру­гою.
А дру­гая тая,
Розлучниця злая,
Багатая сусідонька,
Вдова мо­ло­дая.
А я вчо­ра з нею,
З сією змією,
В полі плоскінь ви­би­ра­ла
Та все й роз­ка­за­ла,
Що як ме­не лю­бить,
Женитися бу­де,
І до се­бе злую су­ку
Просила в при­да­не.
Йване мій, Іва­не,
Друже мій ко­ха­ний,
Побий те­бе си­ла бо­жа
На наглій до­розі.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Не так тії во­ро­ги...)


Не так тії во­ро­ги,
Як добрії лю­ди -
І ок­ра­дуть жал­ку­ючи,
Плачучи осу­дять,
І поп­ро­сять те­бе в ха­ту.
І бу­дуть віта­ти,
І пи­тать те­бе про те­бе,
Щоб потім сміятись,
Щоб з те­бе сміятись,
Щоб те­бе до­би­ти…
Без во­рогів мож­на в світі
Як-небудь про­жи­ти.
А ці добрі лю­де
Найдуть те­бе всю­ди,
І на тім світі, доб­ря­ги,
Тебе не за­бу­дуть.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ой, люлі, люлі, моя ди­ти­но...)


Ой, люлі, люлі, моя ди­ти­но,
Вдень і вночі.
Підеш, мій си­ну, по Ук­раїні,
Нас кле­ну­чи.
Сину мій, си­ну, не кле­ни та­та,
Не пом'яни.
Мене, прок­ля­ту, я твоя ма­ти,
Мене кле­ни.
Мене не ста­не, не йди меж лю­ди,
Іди ти в гай;
Гай не спи­тає й ба­чить не бу­де,
Там і гу­ляй.
Найдеш у гаї тую ка­ли­ну,
То й при­гор­нись,
Бо я лю­би­ла, моя ди­ти­но, Її ко­лись.
Як підеш в се­ла, у тії ха­ти,
То не жу­рись.
А як по­ба­чиш з дітка­ми матір,
То не ди­вись.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ой,чого ти по­чорніло...)


«Ой,чого ти по­чорніло,
Зеленеє по­ле?»
«Почорніло я од крові
За вольную во­лю.
Круг містеч­ка Бе­рес­теч­ка
На чо­ти­ри милі
Мене славні за­по­рожці
Своїм тру­пом вкри­ли.
Та те ме­не гай­во­ро­ни
Укрили з півночі…
Клюють очі ко­зацькії,
А тру­пу не хо­чуть.
Почорніло я, зе­ле­не,
Та за ва­шу во­лю…
Я знов бу­ду зе­леніти,
А ви вже ніко­ли
Не вер­не­те­ся на во­лю,
Будете ора­ти
Мене сти­ха та, орю­чи,
Долю прок­ли­на­ти».
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Туман, ту­ман до­ли­ною...)


Туман, ту­ман до­ли­ною,
Добре жи­ти з ро­ди­ною.
А ще луч­че за го­рою
З дру­жи­ною мо­ло­дою.
Ой піду я тем­ним гаєм,
Дружиноньки по­шу­каю.
«Де ти? Де ти, озо­ви­ся!
Прийди, сер­це, при­гор­ни­ся.
Нумо, сер­це, ли­ця­ти­ся
Та поїдем вінча­ти­ся,
Щоб не зна­ли батько й ма­ти,
Де ми бу­дем но­чу­ва­ти».
Одружилась, за­хо­ва­лась,
Бодай бу­ла не ко­ха­лась.
Легше бу­ло б самій жи­ти,
Як з то­бою в світі би­тись.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (У неділеньку у свя­тую...)


У неділеньку у свя­тую
У досвітнюю го­ди­ну
У слав­но­му-прес­лав­но­му
Місті в Чи­ги­рині
Задзвонили в усі дзво­ни,
З гар­ма­ти стріля­ли,
Превелебную гро­ма­ду
Докупи скли­ка­ли.
З свя­ти­ми ко­рог­ва­ми
Та з пре­чест­ни­ми об­ра­за­ми
Народ з по­па­ми
З усіх цер­ков на го­ру йде,
Мов та бо­жа пчо­ла гу­де.
З мо­нас­ти­ря свя­то­го
У зо­лоті, аж сяє,
Сам архіманд­рит ви­ход­жає,
Акафіст чи­тає,
Поклони пок­ла­дає.
Поважно та ти­хо
У ран­нюю по­ру
На ви­со­ку го­ру
Сходилися пол­ков­ни­ки.
І військо, як мо­ре,
З зна­ме­на­ми, з бун­чу­га­ми
З Лу­гу вис­ту­па­ло,
Та на тру­бах виг­ра­ва­ло,
І на горі ра­зом ста­ло.
Замовкли гар­ма­ти,
Оніміли дзво­ни,
І гро­ма­да пок­ла­дає
Земниє пок­ло­ни.
Молебствіє архіманд­рит
Сам на горі пра­вить,
Святого бо­га про­сить, хва­лить,
Щоб дав їм муд­рості доз­на­ти,
Гетьмана доб­ро­го об­ра­ти,
І од­ног­лас­не, од­нос­тай­не
Громада виб­ра­ла гетьма­на -
Преславного Ло­бо­ду Іва­на,
Лицаря ста­ро­го,
Брата військо­во­го.
У тру­би зат­ру­би­ли,
У дзво­ни задз­во­ни­ли,
Вдарили з гар­ма­ти,
Знаменами, бун­чу­га­ми
Гетьмана ук­ри­ли.
Гетьман ста­рий ри­дає,
До бо­га ру­ки знімає,
Три пок­ло­ни пок­ла­дає
Великій гро­маді.
І, мов дзво­ном дзво­нить,
Говорить:
«Спасибі вам, па­но­ве-мо­лодці,
Преславнії за­по­рожці,
За честь, за сла­ву, за по­ва­гу,
Що ви мені учи­ни­ли,
А ще б кра­ще зро­би­ли,
Якби замість ста­ро­го
Та об­ра­ли мо­ло­до­го
Завзятого мо­лод­ця,
Преславного за­по­рож­ця
Павла Крав­чен­ка-На­ли­вай­ка.
Я стар чо­ловік, не зду­жаю вста­ти,
Буду йо­му по­ра­ду да­ва­ти,
По-батьківській на­уча­ти,
Як на ля­ха ста­ти.
Тепер пре­лю­тая го­ди­на
На нашій славній Ук­раїні.
Не мені вас, брат­ця,
На ля­ха во­ди­ти.
Не мені те­пер, ста­ро­му,
Булаву но­си­ти.
Нехай но­сить На­ли­вай­ко
Козакам на сла­ву,
Щоб ля­ка­лись вражі ля­хи
У своїй Вар­шаві».
Громада чме­лем за­гу­ла,
У дзво­ни задз­во­ни­ли,
Гармата за­рев­ла,
І бун­чу­га­ми вкри­ли
Преславного за­по­рож­ця
Павла Крав­чен­ка-На­ли­вай­ка.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (У пе­ре­ти­ку хо­ди­ла...)


У пе­ре­ти­ку хо­ди­ла
По оріхи,
Мірошника по­лю­би­ла
Для потіхи.
Мельник ме­ле, ше­ре­тує,
Обернеться, поцілує
Для потіхи.
У пе­ре­ти­ку хо­ди­ла
По опеньки,
Лимаренка по­лю­би­ла,
Молоденька.
Лимар кич­ку за­ши­ває,
Мене гор­не, обнімає,
Молоденьку.
У пе­ре­ти­ку хо­ди­ла
Я по дро­ва
Та бон­да­ря по­лю­би­ла,
Чорноброва.
Бондар відра на­би­ває,
Мене гор­не, при­гор­тає,
Чорноброву.
Коли хо­чеш доб­ре зна­ти,
Моя ма­ти,
Кого бу­деш по­пе­ре­ду
Зятем зва­ти,
Усіх, усіх, моя ма­мо,
У неділеньку зя­тя­ми
Будеш зва­ти.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (У неділеньку та ра­не­сенько...)


У неділеньку та ра­не­сенько,
Ще со­неч­ко не зіхо­ди­ло,
А я, мо­ло­денька,
На шлях, на до­ро­гу
Невеселая ви­хо­ди­ла.
Я ви­хо­ди­ла за гай на до­ли­ну,
Щоб не ба­чи­ла ма­ти,
Мого мо­ло­до­го
Чумака з до­ро­ги
Зустрічати.
Ой, зустрілась я
За ти­ми ло­за­ми
Та з чу­мацьки­ми во­за­ми:
Ідуть йо­го во­ли,
Воли по­ловії,
Ідуть, ре­миґають,
А чу­ма­ченька мо­го мо­ло­до­го
Коло во­ликів не­має.
Ой, ко­па­ли йо­му в сте­пу при до­розі
Та при­ти­ка­ми яму,
Завернули йо­го у тую ро­го­жу
Та й спус­ти­ли Іва­на
У ту яму гли­бо­кую
На ви­сокій мо­гилі.
Ой, бо­же ми­лий! ми­лий, ми­ло­сер­дий,
А я так йо­го лю­би­ла.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Не то­по­лю ви­со­кую...)


Не то­по­лю ви­со­кую
Вітер на­ги­нає,
Дівчинонька оди­но­ка
Долю зне­ва­жає:
«Бодай тобі, до­ле,
У морі вто­пи­тись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким по­лю­би­тись.
Як дівча­та цілу­ються,
Як їх обніма­ють
І що тойді їм діється -
Я й досі не знаю.
І не зна­ти­му. Ой ма­мо,
Страшно діву­ва­ти,
Увесь вік свій діву­ва­ти,
Ні з ким не ко­ха­тись».
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Утоптала сте­жеч­ку...)


Утоптала сте­жеч­ку
Через яр.
Через го­ру, сер­денько,
На ба­зар.
Продавала буб­ли­ки
Козакам,
Вторговала, сер­денько,
П'ятака.
Я два ша­ги, два ша­ги
Пропила,
За копійку дуд­ни­ка
Найняла.
Заграй мені, дуд­ни­ку,
На ду­ду,
Нехай своє ли­шенько
Забуду.
Отака я дівчи­на,
Така я!
Сватай ме­не, сер­денько,
Вийду я.
[Друга по­ло­ни­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (І ши­ро­кую до­ли­ну...)


І ши­ро­кую до­ли­ну,
І ви­со­кую мо­ги­лу,
І ве­чер­нюю го­ди­ну,
І що сни­лось-го­во­ри­лось,
Не за­бу­ду я.
Та що з то­го? Не поб­ра­лись,
Розійшлися, мов не зна­лись.
А тим ча­сом до­рогії
Літа тії мо­лодії
Марне про­нес­лись.
Помарніли ми обоє -
Я в не­волі, ти вдо­вою,
Не жи­вем, а тілько хо­дим
Та зга­дуєм тії го­ди,
Як жи­ли ко­лись.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (На вго­роді ко­ло бро­ду...)


На вго­роді ко­ло бро­ду
Барвінок не схо­дить.
Чомусь дівчи­на до бро­ду
По во­ду не хо­дить.
На вго­роді ко­ло ти­ну
Сохне на ти­чині
Хміль зе­ле­ний, не ви­хо­дить
Дівчина з ха­ти­ни.
На вго­роді ко­ло бро­ду
Верба по­хи­ли­лась.
Зажурилась чор­ноб­ри­ва,
Тяжко за­жу­ри­лась.
Плаче, пла­че та ри­дає,
Як ри­бонька б'ється…
А над нею, мо­ло­дою,
Поганець сміється.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Якби мені, ма­мо, на­мис­то...)


Якби мені, ма­мо, на­мис­то,
То пішла б я завт­ра на місто,
А на місті, ма­мо, на місті
Грає, ма­мо, му­зи­ка троїста.
А дівча­та з па­руб­ка­ми
Лицяються. Ма­мо! Ма­мо!
Безталанна я!
Ой, піду я бо­гу по­мо­лю­ся,
Та піду я у най­ми най­му­ся,
Та куп­лю я, ма­мо, че­ре­ви­ки,
Та най­му я троїсті му­зи­ки.
Нехай лю­де не зди­ву­ють,
Як я, ма­мо, по­тан­цюю.
Доленько моя!
Не дай мені вік діву­ва­ти,
Коси мої плес­ти-запліта­ти,
Бровенята до­ма зно­си­ти,
В са­мо­тині віку до­жи­ти.
А по­ки я за­роб­ляю,
Чорні бро­ви по­ли­ня­ють.
Безталанна я!
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Не хо­чу я же­ни­ти­ся...)


«Не хо­чу я же­ни­ти­ся,
Не хо­чу я бра­тись,
Не хо­чу я у запічку
Дітей го­ду­ва­ти.
Не хо­чу я, моя ма­ти,
За плу­гом хо­ди­ти,
Оксамитові жу­па­ни
На ріллі но­си­ти.
А піду я од­ру­жу­ся
З моїм вірним дру­гом,
З слав­ним батьком за­по­розьким
Та з Ве­ли­ким Лу­гом.
На Хор­тиці у ма­тері
Буду доб­ре жи­ти,
У ок­са­миті хо­ди­ти,
Меди-вина пи­ти».
Пішов ко­зак не­ро­зум­ний
Слави до­бу­ва­ти,
Осталася си­ро­тою
Старенькая ма­ти.
Ой зга­да­ла в неділеньку,
Сідаючи їсти:
«Нема мо­го си­на Йва­на,
І не­має вісти».
Не че­рез два, не три літа,
Не че­рез чо­ти­ри
Вернувся наш за­по­ро­жець
Як та хи­ря, хи­ря,
Обідраний, об­ла­та­ний,
Калікою в ха­ту.
Оце тобі За­по­рож­жя
І сер­деш­на ма­ти.
Нема ко­му привіта­ти,
Ні з ким по­жу­ри­тись,
Треба бу­ло б мо­ло­до­му,
Треба б од­ру­жи­тись.
Минулися мо­лодії
Веселії літа,
Немає з ким ос­тиг­ло­го
Серденька нагріти.
Нема ко­му зустріну­ти,
Затопити ха­ту,
Нема ко­му во­ди тії
Каліці по­да­ти.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


ЧУМА


Чума з ло­па­тою хо­ди­ла,
Та гро­бо­ви­ща ри­ла, ри­ла,
Та тру­пом, тру­пом на­чи­ня­ла
І со свя­ти­ми не співа­ла,
Чи го­ро­дом, чи то се­лом,
Мете собі, як по­ме­лом.
Весна. Са­доч­ки зацвіли,
Неначе по­лот­ном ук­риті,
Росою бо­жою умиті,
Біліють. Ве­се­ло землі:
Цвіте, кра­сується цвіта­ми,
Садами тем­ни­ми, лу­га­ми.
А лю­ди біднії в селі,
Неначе зля­кані яг­ня­та,
Позамикалися у ха­тах
Та й мруть. По ули­цях во­ли
Ревуть го­лодні, на го­роді
Пасуться коні, не ви­хо­дить
Ніхто заг­нать, на­го­ду­вать,
Неначе лю­ди тії сплять.
Заснули, доб­ре, знать, зас­ну­ли,
Святу неділеньку за­бу­ли,
Бо дзво­на вже дав­но не чуть.
Сумують ко­ми­ни без ди­му,
А за го­ро­да­ми, за ти­ном
Могили чорнії рос­туть.
Під ха­та­ми поміж са­да­ми,
Зашиті в шку­ру і в смолі,
Гробокопателі в селі
Волочать тру­пи лан­цю­га­ми
За ца­ри­ну - і за­си­па­ють
Без до­мо­ви­ни; дні ми­на­ють,
Минають місяці,- се­ло
Навік за­мовк­ло, оніміло
І кро­пи­вою по­рос­ло.
Гробокопателі хо­ди­ли,
Та й ті під ха­та­ми ляг­ли.
Ніхто не вий­шов вранці з ха­ти,
Щоб їх, сер­деш­них, по­хо­ва­ти,
Під ха­та­ми і пог­ни­ли.
Мов оазис, в чистім полі
Село зе­леніє.
Ніхто в йо­го не за­хо­дить,
Тілько вітер віє
Та роз­но­сить жов­те лис­тя
По жов­то­му по­лю.
Довго во­но зе­леніло,
Поки лю­ди з по­ля
Пожарище не пус­ти­ли
Та не за­па­ли­ли
Села то­го зе­ле­но­го.
Згоріло, зотліло,
Попіл вітром роз­ма­ха­ло,
І сліду не ста­ло.
Отаке-то лю­дям го­ре
Чума ви­роб­ля­ла.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (І знов мені не при­вез­ла...)


І знов мені не при­вез­ла
Нічого пош­та з Ук­раїни…
За грішнії, ма­буть, діла
Караюсь я в оцій пус­тині
Сердитим бо­гом. Не мені
Про теє знать, за що ка­ра­юсь,
Та й знать не хо­четься мені.
А сер­це пла­че, як зга­даю
Хоч не­ве­селії слу­чаї
І не­ве­селії ті дні,
Що про­нес­ли­ся на­до мною
В моїй Ук­раїні ко­лись…
Колись бо­жи­лись та кля­лись,
Братались, сест­ри­лись зо мною,
Поки, мов хма­ра, розійшлись
Без сльоз, ро­си тії свя­тої.
І до­ве­ло­ся знов мені
Людей на ста­рості… Ні, ні,
Вони з хо­ле­ри пов­ми­ра­ли;
А то б хоч клап­тик пе­рес­ла­ли
Того па­пе­ру… ….
Ой із жур­би та із жа­лю,
Щоб не ба­чить, як чи­та­ють
Листи тії, по­гу­ляю,
Погуляю по­над мо­рем
Та роз­ва­жу своє го­ре.
Та Ук­раїну зга­даю,
Та пісеньку заспіваю.
Люде ска­жуть, лю­де зра­дять,
А во­на ме­не по­ра­дить,
І по­ра­дить, і роз­ва­жить,
І прав­доньку мені ска­же.
[Друга по­ло­ни­на 1848. Ко­са­рал]


* * * (В не­волі, в са­моті не­має...)


В не­волі, в са­моті не­має,
Нема з ким сер­це поєднать.
То сам собі оце шу­каю
Когось-то, з ним щоб роз­мов­лять,
Шукаю бо­га, а на­ход­жу
Таке, що цур йо­му й ка­зать.
От що зро­би­ли з ме­не го­ди
Та без­та­лан­ня; та ще й те,
Що літеч­ко моє свя­те
Минуло хмар­но, що не­має
Ніже єди­но­го слу­чаю,
Щоб до ла­ду бу­ло зга­дать.
А ду­шу тре­ба роз­ва­жать,
Бо їй так хо­четься, так про­сить
Хоч сло­ва ти­хо­го. Не чуть,
І мов у полі сніг за­но­сить
Не охо­ло­нув­ший ще труп.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Ой, умер ста­рий батько...)


«Ой, умер ста­рий батько
І ста­ренькая ма­ти,
Та не­ма ко­му щи­рої
Тії ра­доньки да­ти.
Що мені на світі,
Сироті, ро­би­ти?
Чи йти в лю­де жи­ти,
Чи до­ма жу­ри­тись?
Ой, піду я в гай зе­ле­ний,
Посаджу я ру­ту.
Якщо зійде моя ру­та,
Остануся ту­та,
Прийде ми­лий в мою ха­ту
Хазяїнувати.
А як же ні, то я піду
Доленьку шу­ка­ти».
Посходила тая ру­та,
В гаї зе­леніє.
А дівчи­на-си­ро­ти­на
У най­мах марніє.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Не вер­нув­ся із по­хо­ду...)


Не вер­нув­ся із по­хо­ду
Гусарин-москаль.
Чого ж мені йо­го шко­да,
Чого йо­го жаль?
Що на йо­му жу­пан ку­ций,
Що гу­са­рин чор­но­усий,
Що Ма­шею звав?
Ні, не то­го мені шко­да;
А марніє моя вро­да,
Люде не бе­руть.
А на улиці дівча­та
Насміхаються, прок­ляті,
Гусаркою звуть.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (У Вільні, го­роді прес­лавнім...)


У Вільні, го­роді прес­лавнім,
Оце слу­чи­ло­ся не­дав­но,
Ще був тойді… От, як на те,
Не вбгаю в віршу цього сло­ва…
Тойді здо­ро­вий-през­до­ро­вий
Зробили з йо­го ла­за­рет,
А ба­ка­лярів розігна­ли
За те, що шап­ки не ла­ма­ли
У Острій брамі. Дур­ня знать
По по­хо­ду. От­же наз­вать,
Єй-богу, я йо­го не вмію,
Того сту­ден­та,- що ж нам діять?
То си­нок був ли­товської
Гордої гра­фині.
І хо­ро­ше, і ба­га­те,
І од­на ди­ти­на,
І учи­лось не па­ни­чем,
І шап­ку зніма­ло
В Острій брамі.
Добре бу­ло,
Та ли­хо спітка­ло!
Улюбилося, сер­деш­не,
Було мо­ло­деє,
У жидівку мо­ло­дую
Та й ду­ма­ло з нею,
Щоб цього не зна­ла ма­ти,
Звичайне, поб­ра­тись,
Бо не мож­на ра­ди да­ти,
Що то за прок­ля­та!
Мов змальова­на сиділа
До са­мої ночі
Перед вікном і вти­ра­ла
Заплакані очі,
Бо й во­на та­ки лю­би­ла;
І страх як лю­би­ла!
Та на бульвар ви­хо­ди­ла
І в шко­лу хо­ди­ла
Усе з батьком, то й не мож­на
Було ра­ди да­ти.
І банкір який­сь ізЛюб­сь­ка
Жидівочку сва­тав.
Що тут на світі ро­би­ти?
Хоч іти то­пи­тись
До Зак­ре­ту, не хо­четься
Без жидівки жи­ти
Студентові. А жид ста­рий
Ніби теє знає,
Дочку свою оди­но­чу
В хаті за­ми­кає,
Як іде до ла­вок вранці,
І най­ма сто­ро­жу,
Стару Рух­лю. Ні, не­бо­же,
Рухля не по­мо­же.
Уже де во­на на світі
Роман сей чи­та­ла
З шов­ко­вою дра­бин­кою -
І Рух­ля не зна­ла.
Може, са­ма до­га­да­лась.
Тілько за­хо­ди­лась
Та спле­ла й собі та­кую,
І вночі спус­ти­лась
До сту­ден­та на ули­цю.
І де б утіка­ти,
А во­ни - зви­чай­не, діти -
Любо ціло­ва­тись
Коло воріт за­хо­ди­лись.
А жид ізнад­во­ру,
Мов ска­же­ний, вибігає
З со­ки­рою! Го­ре!
Горе тобі, ста­ра ма­ти.
Нема тво­го си­на,
На улиці ва­ляється
Убита ди­ти­на,
Убитая жи­до­ви­ном.
Горе тобі, ма­ти.
Жидівочка… де та си­ла
Взялася в ди­тя­ти?
Вихватила ту со­ки­ру
І батькові в гру­ди
Аж по обух вго­ро­ди­ла.
Отаке-то чу­до
У тім місті прес­лав­но­му,
У тій Вільні ста­лось.
Дивувались дов­го лю­ди,
Де во­на схо­ва­лась,
Жидівочка та га­дю­ча,
Що батька уби­ла.
А во­на вночі лю­бенько
В Вілії вто­пи­лась,
Бо най­шли її в Зак­реті,
Там і по­хо­ва­ли.
А гра­фи­ня без ди­ти­ни,
Сердешна, ос­та­лась;
Поїхала у Рим, ка­жуть,
Та десь опи­ни­лась,
Та з маркізом якимсь го­лим,
Кажуть, од­ру­жи­лась.
Може, й бре­шуть, бо, зви­чай­не,
На те во­ни лю­ди:
І вдо­ви­цю не за­бу­дуть,
І тую осу­дять!
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Заступила чор­на хма­ра...)


Заступила чор­на хма­ра
Та білую хма­ру.
Виступили з-за Ли­ма­ну
З тур­ка­ми та­та­ри.
Із Полісся шлях­та лізе,
А гетьман-по­по­вич
Із-за Дніпра на­пи­рає -
Дурний Са­мой­ло­вич
З Ро­мо­да­ном. Мов та га­лич,
Вкрили Ук­раїну
Та й клю­ють єли­ко мо­га…
А ти, Чи­ги­ри­не!
А ти, ста­рий До­ро­шен­ку,
Запорозький бра­те!
Нездужаєш чи боїшся
На во­ро­га ста­ти?
«Не бо­юсь я, ота­ма­ни,
Та жаль Ук­раїни.
І зап­ла­кав До­ро­шен­ко,
Як тая ди­ти­на! -
Не роз­сип­лем вра­жу си­лу,
Не вста­ну я зно­ву!..
Возьміть мої гетьманськії
Клейноди, па­но­ве,
Та од­несіть мос­ка­леві:
Нехай Моск­ва знає,
Що гетьма­на До­ро­шен­ка
На світі не­має.
А я, бра­ти за­по­рожці,
Возьму собі ря­су
Та піду пок­ло­ни би­ти
В Ме­жи­гор до Спа­са».
Задзвонили в усі дзво­ни,
Гармата гри­ма­ла,
У дві ла­ви задніпрянці
З мос­ка­ля­ми ста­ли
Аж на ми­лю - меж ла­ва­ми
Понесли клей­но­ди…
Годі тобі, Пет­ре, пи­ти
Із Тяс­ми­на во­ду!
Положили ті клей­но­ди
Попенкові в но­ги.
Іди, Пет­ре, в Ме­жи­гор'я
Молитися бо­гу.
Не пус­ти­ли До­ро­шен­ка,
У рясі пізна­ли,
Закували у кай­да­ни,
В Сос­ни­цю пос­ла­ли.
А з Сос­ниці в Яро­пол­че
Віку до­жи­ва­ти.
Отак тобі до­ве­ло­ся,
Запорозький бра­те!..
Виглянуло над Чиг­ри­ном
Сонце із-за хма­ри,
Потягли в свої улу­си
З тур­ка­ми та­та­ре.
А ля­хи з своїм Чар­нецьким,
З по­га­ним Сте­па­ном,
Запалили церк­ву бо­жу.
І кості Бог­да­на,
Й Ти­мо­шеві в Су­бо­тові
Гарненько спа­ли­ли
Та й пішли собі у Польщу,
Мов доб­ре зро­би­ли.
А мос­калі з Ро­мо­да­ном
В неділеньку ра­но
Пішли собі з по­по­ви­чем
Шляхом Ро­мо­да­ном.
Мов орел той при­бор­ка­ний,
Без крил та без волі,
Знеміг слав­ний До­ро­шен­ко,
Сидячи в не­волі,
Та й умер з нудьги. Ос­ти­ло
Волочить кай­да­ни.
І за­бу­ли в Ук­раїні
Славного гетьма­на.
Тільки ти, свя­тий Рос­товський
Згадав у тем­ниці
Свого дру­га ве­ли­ко­го
І звелів кап­ли­цю
Над гетьма­ном зму­ро­ва­ти
І бо­гу мо­ли­тись
За гетьма­на, па­на­хи­ду
За Пет­ра слу­жи­ти.
І досі ще що рік бо­жий,
Як день той нас­та­не,
Ідуть пра­вить па­на­хи­ду
Над на­шим гетьма­ном
В Яро­полчі.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Не до­до­му вночі йду­чи...)


Не до­до­му вночі йду­чи
З ку­ми­ної ха­ти
І не спа­ти ля­га­ючи,
Згадай ме­не, бра­те.
А як прий­де нудьга в гості
Та й на ніч за­ся­де,
Отойді ме­не, мій дру­же,
Зови на по­ра­ду.
Отойді зга­дай в пус­тині,
Далеко над мо­рем,
Свого дру­га ве­се­ло­го,
Як він го­ре бо­ре.
Як він, свої ду­ми тії
І сер­це убо­ге
Заховавши, хо­дить собі,
Та мо­литься бо­гу,
Та зга­дує Ук­раїну
І те­бе, мій дру­же;
Та іноді й по­жу­риться -
Звичайне, не ду­же,
А так тілько. Над­ворі, бач,
Наступає свя­то…
Тяжко йо­го, дру­же-бра­те,
Самому стріча­ти
У пус­тині. Завт­ра ра­но
Заревуть дзвіниці
В Ук­раїні; завт­ра ра­но
До церк­ви мо­ли­тись
Підуть лю­де… Завт­ра ж ра­но
Завиє го­лод­ний
Звір в пус­тині і повіє
Ураган хо­лод­ний.
І за­не­се піском, снігом
Курінь - мою ха­ту.
Отак мені до­ве­деться
Свято зустріча­ти!
Що ж діяти? На те й ли­хо,
Щоб з тим ли­хом би­тись.
А ти, дру­же мій єди­ний,
Як маєш жу­ри­тись,
Прочитай оцю ци­ду­лу
І знай, що на світі
Тілько й тяж­ко, що в пус­тині
У не­волі жи­ти;
Та й там жи­вуть, хоч по­га­но,
Що ж діяти маю?
Треба б вмер­ти. Так надія,
Брате, не вми­рає.
1848, де­каб­ря 24, Ко­са­рал


* * * (Неначе сте­пом чу­ма­ки...)


Неначе сте­пом чу­ма­ки
Уосени верст­ву про­хо­дять,
Так і ме­не ми­на­ють го­ди,
А я й бай­ду­же. Кни­жеч­ки
Мережаю та на­чи­няю
Таки вірша­ми. Роз­ва­жаю
Дурную го­ло­ву свою
Та кай­да­ни собі кую
(Як ці доб­родії доз­на­ють).
Та вже ж не­хай хоч розіпнуть,
А я без вірші не уле­жу.
Уже два го­да про­ме­ре­жав
І третій в доб­рий час поч­ну.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


СОТНИК


У Ог­лаві… Чи по зна­ку
Кому цей Ог­лав біло­ха­тий?
Троха лиш! Тре­ба роз­ка­за­ти,
Щоб з жа­лю не зро­бить сміху.
Од Бо­рис­по­ля не­да­ле­ко,
А бу­де так, як Бо­рис­поль,
І досі ще стоїть лю­бенько
Рядок на ви­гоні то­поль,
Неначе з Ог­ла­ва дівча­та
Ватагу вий­шли виг­ля­да­ти.
Та й ста­ли. Бу­де вже дав­но -
Отут, бу­ва­ло, із-за ти­ну
Вилась ква­со­ля по ти­чині,
З обо­лон­ка­ми вікно
В са­до­чок літом од­чи­ня­лось,
І ха­та, ба­чи­те, бу­ла
За ти­ном, сот­ни­ко­ва ха­та.
А сот­ник був собі ба­га­тий,
То в йо­го, знаєте, рос­ло
На божій харчі за ди­ти­ну
Чиєсь бай­ст­ря. А мо­же, й так
Узяв собі ста­рий ко­зак
Чию сирітку за ди­ти­ну
Та й дог­ля­дає в за­тиш­ку,
Як квіточ­ку, чу­жу доч­ку.
А си­на (сот­ник був жо­на­тий,
Та жінка вмер­ла), си­на дав
У бур­су в Київ обу­ча­тись,
А сам Нас­ту­сю піджи­дав,
Таки го­до­ван­ку, щоб з нею
Собі зро­би­ти­ся ріднею;
Не си­на з нею поєднать,
А за­бан­дю­ри­лось ста­ро­му
Самому в дур­нях по­бу­вать.
А щоб не знать бу­ло ніко­му,
То ще й не ра­див­ся ні з ким,
А тілько сам собі га­дає…
А жіноч­ки… ли­хий їх знає!
Уже сміяли­ся над ним!
Вони цю стра­ву но­сом чу­ють. …
Сидить сот­ник на причілку
Та дум­ку га­дає,
А Нас­ту­ся по са­доч­ку
Пташкою літає.
То по­си­дить ко­ло йо­го,
Руку поцілує,
То уса­ми стра­шен­ни­ми
Сивими пус­тує,
Ну, зви­чай­не, як ди­ти­на
Пестує ста­ро­го.
А ста­ро­му не до то­го,
Іншого яко­гось,
Гріховного пес­ту­ван­ня
Старе тіло про­сить!..
І пальця­ми ста­рий сот­ник
Настусині ко­си,
Мов дві га­ди­ни ве­ликі,
Докупи сплітає,
То розп­ле­те та круг шиї
Тричі об­мо­тає!..
А во­на, моя го­луб­ка,
Нічого не знає.
Мов ко­ше­ня на припічку
З ста­рим ко­том грає…
Сотник
Та од­че­пись, бо­жевільна…
Дивись ли­шень: ко­си,
Мов ру­сал­ка, розтріпа­ла…
А чо­му ти й досі
Ніколи не впле­теш кісни­ки
Оті, що тітка при­вез­ла?..
Настуся
Якби пус­ти­ли на му­зи­ки,
То я б кісни­ки зап­ле­ла,
Наділа б жовті че­ре­ви­ки,
Червону б юп­ку одяг­ла,
Заквітчала б барвінком ко­си…
Сотник
Стривай, стри­вай, прос­то­во­ло­са!
Дурненька, де б же ти взя­ла
Того барвінку заквітча­тись?
Настуся
А ко­ло ти­ну! там та­кий
Поріс зе­ле­ний, та хре­ща­тий,
Та синій! Синій-го­лу­бий
Зацвів…
Сотник
Не бу­деш діву­ва­ти!
Настуся
А що ж, ум­ру хіба?
Сотник
Ба ні,
А сни­лось во­се­ни мені,
Тойді, як ще­пи ми ще­пи­ли,
Як прий­муться… мені прис­ни­лось,
Як прий­муться, то во­се­ни
Ти вий­деш заміж.
Настуся
Схаменись!! І ще­пи ваші по­ла­маю…
Сотник
І як барвінок зацвіте…
Настуся
То я й барвінок поз­ри­ваю.
Сотник
А од весілля не вте­чеш!
Настуся
Ба ні, вте­чу, та ще й зап­ла­чу!
(Плаче).
Сотник
Дурна ти, Нас­те, як я ба­чу,
І посміяться не да­си…
Хіба не ба­чиш, я жар­тую.
Піди лиш скрип­ку при­не­си
Та з ли­ха гар­но по­тан­цюєш,
А я заг­раю…
Настуся
Добре, та­ту…
(І ве­се­ленька шасть у ха­ту).
Сотник
Ні, тро­хи тре­ба підож­дать.
Воно б то так! та от що, бра­те:
Літа не ждуть! літа ле­тять,
А дум­ка прок­ля­та ма­рою
До сер­ця так і при­рос­ла…
А ти вже й скрип­ку при­нес­ла?
Яку ж ми вчис­ти­мо з то­бою?
Настуся
Е, ні! стри­вай­те, цур не грать.
А то не бу­ду й тан­цю­вать,
Поки барвінку не нар­ву
Та не заквітча­юсь. Я за­раз!
Іде не­да­леч­ке, рве барвінок, квітчається і співає. А сот­ник на­ла­год­жує скрип­ку.
Сотник
Отже од­на вже й увірва­лась.
Стривай, і дру­гу увірву…
Настуся (вер­тається заквітча­на, співа­ючи)
«Якби мені кри­ла, кри­ла Со­ко­линії,
Полетіла б я за ми­лим,
За дру­жи­ною.
Полетіла б у дібро­ву,
У зе­ле­ний гай,
Полетіла б, чор­ноб­ро­ва,
За ти­хий Ду­най».
Тим ча­сом, як во­на співає, у са­до­чок вхо­дить мо­ло­дий хло­пець в со­лом'яно­му брилі, в ко­рот­ко­му синьому жу­пан­ку, в зе­ле­них ша­ро­ва­рах, з тор­би­ною за пле­чи­ма і з на­гаєм.

Петро. З тим днем, що сьогод­ня! Бо­же по­ма­гай!

Настуся. Та­ту! та­ту! Пет­ро! Пет­ро! Із Києва прий­шов!

Сотник. А, ви­дом ви­да­ти, сли­хом сли­ха­ти! Чи по волі, чи по не­волі?

Петро. По волі, та­ту, та ще й бо­гос­ло­вом…

Сотник. Ов!

Настуся. Бо­гос­ло­вом?! Аж страш­но!

Сотник. Дур­на, чо­го ти боїшся! (Підхо­дить до си­на, хрес­тить йо­го і цілує). Бо­же те­бе бла­гос­ло­ви, моя ди­ти­но! Нас­ту­сю! по­ве­ди йо­го в по­кої та на­го­дуй, бо він ще, мо­же, й не обідав.

Петро. Та та­ки й так. (Іде в світли­цю з На­сту­сею).

Сотник (сам)

І да­ру­вав же мені бог
Таке ди­тя, та­ко­го си­на!
І бо­гос­лов уже. При­чи­на,
Причина муд­рая.
(Задумується).
Чого?
Чого я ду­маю? У по­пи,
А як не схо­че, то на Січ,
І там не зги­не вра­жий хло­пець.
Іти лиш в ха­ту… От ще річ:
Заставить тре­ба бо­гос­ло­ва,
Щоб до­ма бай­диків не бив,
Щоб він, гу­ля­ючи, нав­чив
Настусю за­повідь, щоб зно­ву
Не до­ве­лось дя­ка най­мать,
Як для по­кой­ної. А знаю,
Без цього вже не повінчає
Отець Хо­ма… Піти ска­зать,
А то за­бу­ду…
(Іде в ха­ту).
Жить би, жить, хва­ли­ти бо­га,
Кохатися в дітях,
Так же ні: са­мо­му тре­ба
Себе оду­ри­ти,
Оженитися ста­ро­му
На такій ди­тині!
Схаменися, не же­ни­ся:
І во­на за­ги­не,
І сам си­вим посміши­щем
Будеш в своїй хаті,
Будеш сам оте весілля
Повік прок­ли­на­ти,
Будеш пла­кать, і ніко­му
Ті сльози ста­речі
Буде втер­ти, не же­ни­ся!
І гич не до речі!
Дивися: рай кру­гом те­бе,
І діти, як квіти;
За що ж ти їх, мо­ло­денькі,
Думаєш уби­ти?
Ні, ста­рий мій че­пу­риться,
Аж брид­ко ди­виться!
А Нас­ту­ся з бо­гос­ло­вом
Заповіді вчиться.
Он дивіться: у са­до­чок
Вийшли по­гу­ля­ти,
Удвох собі по­ход­жа­ють,
Мов ті го­луб'ята.
А ста­ро­го не­ма до­ма,
То їм своя во­ля
Награтися. Дивіте­ся:
Там ко­ло то­полі
Стали собі та й див­ляться
Одно на дру­го­го.
Отак ан­ге­ли святії
Дивляться на бо­га,
Як во­ни од­но на дру­ге.
І Пет­русь пи­тає:
Петро

Чом же ти оце, Нас­ту­сю,

Справді не чи­таєш?

Настуся. А хіба я шко­ляр, чи що? Не хо­чу, та й годі.

Петро. Хоч од­ну не­ве­лич­ку за­повідь сьогодні вив­чи, хоть п'яту.

Настуся. І п'ятої, і шос­тої, ніякої не хо­чу.

Петро. То піп і не вінча­ти­ме ніко­ли, як не вміти­меш!

Настуся. Бай­ду­же, не­хай собі не вінчає.

Петро. А зо мною?

Настуся. І з то­бою не­хай собі… Е, ні, не­хай повінчає!..

Петро. Та чи­тай же, а то…

Настуся. А то що ти зро­биш?

Петро. Поцілую, ось по­ба­чиш!

Настуся. Хоч як хо­чеш цілуй собі, а я та­ки не чи­та­ти­му!

Петро (цілує її і при­мов­ляє). Оце тобі раз! оце тобі два!

Асот­ник виг­ля­дає з-за ти­ну і вхо­дить в ха­ту, не дав­ши зна­ку.

Настуся (пру­чається). Годі-бо вже, годі! Не­за­ба­ром батько прий­де, тре­ба справді чи­тать.

Петро. А! те­пер і чи­тать!

Сотник (ви­хо­дить з ха­ти) Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать?

Петро і Нас­ту­ся мовч­ки ідуть у ха­ту.

Сотник (сам)

Навчилась, нічо­го ска­зать!
Оце ди­ти­на! Ні, Нас­ту­сю,
Я ко­ло те­бе за­ход­жу­ся
Тепер, ле­бе­донько, не так!
Поки сто раз не поцілує,
Й чи­тать не хо­че! А бур­сак!
Собачий си­ну, знаєш смак.
Ось я те­бе по­по­мушт­рую
Не так, як в бурсі!.. По­ме­лом!
Щоб ду­ху в хаті не бу­ло!
Великий світ наш, не за­ги­неш!
Дивися, пся йо­го ли­чи­на!
Оце-то так, що бо­гос­лов!
У батька кра­де! Доб­ре, сва­ту!
Які-то ста­ли лю­де злі!..
А що-то діється у хаті?
Там зно­ву, знать, мої малі
Читають… Тре­ба розігна­ти.
Отакі батьки на світі,
Нащо во­ни дітям?
На на­ру­гу пе­ред бо­гом.
А ша­нуй­те, чтіте,
Поважайте йо­го, діти,
Бо то батько си­вий!
Батько муд­рий! Доб­ре отим
Сиротам щас­ли­вим,
Що не ма­ють отих батьків,
То й не согріша­ють.
Настуся (вибігає зап­ла­ка­на з ха­ти)
Не дає і по­обідать,
В Київ про­га­няє.
А бо­же мій ми­лос­ти­вий,
Що мені ро­би­ти?
Помандрую!
(Дивиться в ха­ту).
Замірився!
Ух! який сер­ди­тий!
Та не вда­рить… А я та­ки
У Київ з Пет­ру­сем
Помандрую, хоч що хо­чеш!
Я не по­бо­юся,
Серед ночі по­манд­рую…
А відьма зля­кає?!
Ні, не зля­ка.
(Загляда зно­ву).
Сердешненький!
Книжечки скла­дає
У тор­би­ну і бриль бе­ре.
Прощай, моє лю­бе,
Моє сер­це!.. Уве­чері?..
За ца­ри­ну?.. Бу­ду!
Ранше бу­ду! Ось на, ло­ви!
(Кидає че­рез тин цвіток).
Чуєш! до­жи­дай­ся ж!
Виходить сот­ник. Нас­ту­ся співає.
«Не хо­ди, не ну­ди, не за­ли­цяй­ся,
Не сва­тай, не піду, не сподівай­ся».
Сотник
А їй бай­ду­же! мов не знає!
Неначе та со­ро­ка ска­че.
Настусю! Чом же ти не пла­чеш?
Адже ж Пет­ру­ся вже не­має.
Настуся
Дивітеся, яка пе­чаль!
То й плач­те, ко­ли жаль…
Сотник
Мені бай­ду­же.
Настуся
А мені
Ще бай­дужіше,- він не мій.
А я вже за­повіді знаю
Усі до од­ної!
Сотник
Усі?
Настуся
Нехай хоч за­раз сповідає
Отець Хо­ма ваш го­лос­ний!
Сотник
А повінчаємось в неділю?
Настуся
Авжеж! Так ми ще не говіли;
Як од­говіємось - тойді.
Сотник (цілує її)
Моя го­луб­ко си­зок­ри­ла!
Моя ти ягідко!..
(Танцює і при­го­во­рює).
«У го­рох
Вчотирьох
Уночі хо­ди­ла.
Уночі
Ходячи,
Намисто згу­би­ла».
Настуся. Та годі вам уже з тим на­мис­том. Ішли б швид­ше до от­ця Хо­ми та по­ра­ди­ли­ся, от що!

Сотник. Прав­да, прав­да, моя квіточ­ко! Побіжу ж я шви­денько, а ти тут, моя люб­ко, по­гу­ляй собі ти­хенько та заквітчай­ся. Та не жди ме­не, бо бу­ти має, що я ос­та­ну­ся і на ве­че­ряю. (Цілує її і йде).

Настуся

Добре, доб­ре, не жда­ти­му.
Не жда­ти­му, не жда­ти­му,
У сви­ти­ну вдя­га­ти­мусь.
У на­мис­то убе­ру­ся,
Доганятиму Пет­ру­ся.
Обнімемось, поцілуємось, по­бе­ре­мо­ся за ру­ченьки та й підем уд­вох собі аж у Київ. Тре­ба заквітчаться, мо­же, в ос­танній раз, бо він ка­зав, що у Бро­ва­рях і повінчаємо­ся. (Квітчається і співає).

«Ой, піду я не бе­ре­гом-лу­гом,
Зустрінуся з не­суд­же­ним дру­гом.
Здоров, здо­ров, не­суд­же­ний дру­же!
Любилися, та не поб­ра­ли­ся,
Тілько жа­лю сер­цю наб­ра­ли­ся».
Оце на­га­да­ла яку! Цур їй, яка по­га­на! Побіжу лиш швид­ше. Ос­та­вай­те­ся здо­рові, мої ви­сокії то­полі і хре­ща­тий мій барвіноч­ку. (Ви­хо­дить).

Іде до­до­му уночі
П'яненький сот­ник, а йду­чи
Собі, ве­се­лий, роз­мов­ляє:
«Нехай і на­ших лю­де зна­ють!
Нехай і си­вий, і гор­ба­тий,
А ми!.. хе! хе! а ми жо­наті!
А ми!..» На­си­лу вліз у ха­ту
Та й ліг собі ти­хенько спа­ти,
Щоб Нас­тю, бач­те, не збу­дить
Та со­ро­ма не на­ро­бить.
Уже й Дос­той­но од­дзво­ни­ли,
Уже до­до­му лю­де йдуть,
Не йде Нас­ту­сенька, не чуть.
Насилу сот­ни­ка збу­ди­ли
Та роз­ка­за­ли: так і так!
Перехрестився не­бо­рак,
Коня най­кра­що­го сідлає
І ска­че в Київ. В Бро­ва­рях
Уже повінча­на гу­ляє
Його Нас­ту­ся мо­ло­да!
Вернувся сот­ник мій до­до­му,
Три дні, три ночі не вста­вав,
Нікому й сло­ва не ска­зав
І не по­жа­лу­вавсь ніко­му. … …
Турбується, за­роб­ляє,
А то­го не знає,
Що на старість одуріє
І все за­не­хаїть.
Отак те­пер і з сот­ни­ком
З дур­ним моїм ста­лось:
Розігнав дітей по світу,
А доб­ро ос­та­лось,
Немає з ким поділи­ти.
Довелось са­мо­му
Розкидати, роз­то­чи­ти,
І доб­ра ніко­му
Не зро­би­ти ні на ше­ляг,
І прит­чею ста­ти
Добрим лю­дям, і оха­ти
У хо­лодній хаті
Під ко­жу­хом, і ніко­му
Хату за­то­пи­ти
І ви­мес­ти… по смітни­ку
Ходити, ну­ди­ти,
Поки пу­гач над стріхою
В вікно не за­виє,
А най­мич­ка хо­лод­но­го
Трупу не нак­риє
Кожушиною ста­рою,
А ключ од ко­мо­ри
Із-за по­яса ук­ра­де…
Отаке-то го­ре
Із сот­ни­ком оце ста­лось.
Не ми­ну­ло го­ду,
Як Нас­ту­сеньки не ста­ло,
А вже на го­роді
Не ос­та­ло­ся нічо­го,
Свині та те­ля­та
Уже бро­дять… А барвінок!
Барвінок хре­ща­тий!
Притоптаний, ко­ло ти­ну
Засихає, в'яне!
А сам сот­ник у ко­жусі,
Одутлий, по­га­ний,
Коло клуні по­ход­жає.
І сто­ги не вкриті,
І по­кої не ма­зані,
І сво­лок не ми­тий,
І че­ляді не­ма до­ма,
Й ху­до­би не­має,
А най­мич­ка зад­ри­па­на,
Та й та по­ми­кає
Старим па­ном… Так і тре­ба:
Не роз­га­няй діток,
Сивий дур­ню! Не­дов­го жив
На свій за­робіток
П'яний сот­ник. Ще ми­ну­ло
Літо ко­ло світа,
А во­се­ни на улиці
Сотника уби­то!
А мо­же, вмер не­бо­ра­ка,
Од шин­кар­ки йду­чи?
Байдуже ко­му пи­та­ти.
Забрали й онучі
Добрі лю­ди, а са­мо­го
Гарно по­хо­ва­ли
У ле­ваді. І хрес­ти­ка
Над ним не вко­па­ли.
Аж жаль йо­го: був ба­га­тий,
І рідня, і діти
Єсть у йо­го, а ніко­му
Хрест пос­та­но­ви­ти.
Умер сот­ник, і по­кої
Згнили, по­ва­ля­лись,
Все про­па­ло, по­ги­ну­ло.
Тілько і ос­та­лись,
Що то­полі на ви­гоні -
Стоять, мов дівча­та
Вийшли з Ог­ла­ва ва­та­гу
З по­ля виг­ля­да­ти.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (За сон­цем хма­ронька пли­ве...)


За сон­цем хма­ронька пли­ве,
Червоні по­ли розс­ти­лає
І сон­це спа­тоньки зо­ве
У синє мо­ре: пок­ри­ває
Рожевою пе­ле­ною,
Мов ма­ти ди­ти­ну.
Очам лю­бо. Го­ди­ноч­ку,
Малую го­ди­ну
Ніби сер­це од­по­чи­не,
З бо­гом за­го­во­рить…
А ту­ман, не­на­че во­рог,
Закриває мо­ре
І хма­роньку ро­же­вую,
І тьму за со­бою
Розстилає ту­ман си­вий,
І тьмою німою
Оповиє тобі ду­шу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш но­го, то­го світу,
Мов ма­тері діти.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Як маю я жу­ри­ти­ся...)


Як маю я жу­ри­ти­ся,
Докучати лю­дям,
Піду собі світ за очі -
Що бу­де, те й бу­де.
Найду до­лю - од­ру­жу­ся,
Не най­ду - втоп­лю­ся,
Та не про­дам­ся ніко­му,
В най­ми не най­му­ся.
Пішов же я світ за очі,
Доля за­хо­ва­лась;
А во­леньку лю­де добрі
І не тор­го­ва­ли,
А без тор­гу за­ки­ну­ли
В да­ле­ку не­во­лю…
Щоб не рос­ло та­ке зілля
На на­шо­му по­лю.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Нащо мені же­ни­ти­ся?...)


Нащо мені же­ни­ти­ся?
Нащо мені бра­тись?
Будуть з ме­не, мо­ло­до­го,
Козаки сміятись.
Оженився, во­ни ска­жуть,
Голодний і го­лий,
Занапастив, не­ро­зум­ний,
Молодую во­лю.
Воно й прав­да. Що ж діяти?
Навчіть ме­не, лю­де,
Іти хіба до вас в най­ми?
Чи до ла­ду бу­де?
Ні, не бу­ду чужі во­ли
Пасти, за­га­ня­ти;
Не бу­ду я в чужій хаті
Тещу по­ва­жа­ти.
А бу­ду я кра­со­ва­тись
В го­лубім жу­пані
На ко­ни­ку во­ро­но­му
Перед ко­за­ка­ми.
Найду собі чор­ноб­рив­ку
В сте­пу при до­лині -
Високую мо­ги­лоньку
На тій Ук­раїні.
На весілля то­ва­рист­во
Вийде по­гу­ля­ти
Та ви­не­се са­мо­па­ли,
Викотить гар­ма­ту.
Як по­не­суть то­ва­ри­ша
В но­вую світли­цю,
Загомонять са­мо­па­ли,
Гукнуть гаківниці.
Як по­ло­жать ота­ма­на
В новій хаті спа­ти,
Заголосить, як та ма­ти,
Голосна гар­ма­та.
Гукатиме, кри­ча­ти­ме
Не од­ну го­ди­ну.
І роз­не­се тую сла­ву
По всій Ук­раїні.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Ой, крик­ну­ли сірії гу­си...)


Ой, крик­ну­ли сірії гу­си
В яру на ста­ву;
Стала сла­ва на все се­ло
Про тую вдо­ву.
Не так сла­ва, не так сла­ва,
Як той по­говір,
Що заїздив ко­зак з Січі
До вдо­ви на двір.
«Вечеряли у світлиці,
Мед-вино пи­ли
І в кімнаті на кро­ваті
Спочити ляг­ли».
Не ми­ну­ла сла­ва тая,
Немарне пішла:
Удовиця у М'ясниці
Сина при­ве­ла.
Вигодувала ма­ло­го,
До шко­ли да­ла.
А із шко­ли йо­го взяв­ши,
Коня ку­пи­ла,
А ко­ня йо­му ку­пив­ши,
Сідельце са­ма
Самим шов­ком ви­ши­ва­ла,
Златом оку­ла,
Одягла йо­го в чер­во­ний
В жу­пан до­ро­гий,
Посадила на ко­ни­ка…
«Гляньте, во­ро­ги!
Подивітесь!» Та й по­ве­ла
Коня вздовж се­ла.
Та й при­ве­ла до обо­зу;
В військо од­да­ла…
А са­ма на про­щу в Київ,
В чер­ниці пішла.
[Перша по­ло­ни­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Якби тобі до­ве­ло­ся...)


«Якби тобі до­ве­ло­ся
В нас по­па­ну­ва­ти,
То знав би ти, па­не-бра­те,
Як їх на­зи­ва­ти,
Отих твоїх без­та­лан­них
Дівчаток нак­ри­тих.
А то вер­зе бісиз­на-що
Та й ду­має: «Ми-то!
Ми-то лю­дям по­ка­же­мо
Оцих без­та­лан­них
Та нав­чи­мо ша­ну­ва­тись
Паничів по­га­них!»
Шкода й праці! По­ки се­ла,
Поки па­ни в се­лах,
Будуть собі ти­ня­ти­ся
Покритки ве­селі
По ши­ноч­ках з мос­ка­ля­ми,
І не тур­буй­сь, бра­те».
«Добре,- ка­жу.- А все-та­ки
Невеличку на­те,
Оцю од­ну, ос­тан­нюю.
Слухайте ж, па­ня­та.
Дівчата на луці греб­ли,
А па­руб­ки ко­пиці кла­ли,
Та, знай, на сон­це по­зи­ра­ли,
Та нісенітни­цю верз­ли.
Звичайне, хлопці. А дівча­та,
Мов ті со­ро­ки, цо­ко­та­ли
Та до кри­ниці уча­ща­ли
У яр по­гу­ля­ти.
Найкращая з всього се­ла
Давненько вже у яр пішла,
Узявши гле­чик; та й не­має,
А ла­но­вий і не шу­кає,
Мов і не ба­чить. Не но­вий
Оцей лу­ка­вий ла­но­вий.
Стара со­ба­ка, та ще й би­та.
У балці ста­ло щось кри­чать,
Побігли хлопці ря­то­вать.
Аж там па­нич не­са­мо­ви­тий,
Недоліток, та­ке тво­рить,
Сердешну дівчи­ну мор­дує.
Сердешна дівчи­на кри­чить.
Прибігли хлопці, не ря­ту­ють -
Бояться па­на. А один,
Щонаймолодший, озир­нув­шись,
Та ви­ла­ми па­на
І про­са­див, мов ту жа­бу.
Застогнав по­га­нець
Та й опрігся. По­ра­ди­лись,
Дали в го­род зна­ти;
Суд наїхав, по­ди­ви­лись,
Попились зав­зя­то
Судовики. За­ку­ва­ли
Хлопця мо­ло­до­го
Та в тюр­му зах­ва­су­ва­ли…
Та й більше нічо­го.
На верст­вовім шля­ху в полі
Корчма під вер­бою
Стоїть собі в хо­ло­доч­ку,
А попід корч­мою
Сидять в пу­тах арес­тан­ти.
Трохи од­по­чи­ти
Позволено бідо­ла­гам
Та во­ди на­пи­тись.
Сидять собі, роз­мов­ля­ють,
А дех­то й ку­няв.
А з-за го­ри поїжджа­не
На шлях виїжджа­ють,
Аж три трой­ки. І, зви­чай­не,
Коло корч­ми ста­ли -
Дати ко­ням од­по­чи­ти,
Та й друж­ки прис­та­ли
Співаючи. Отож ста­ли,
Молодая вста­ла,
Взяла квар­ту око­ви­ти
Та й по­час­ту­ва­ла
Сердешного не­вольни­ка
І йо­го сто­ро­жу.
Коли ди­виться, пог­ля­не…
Боже! ми­лий бо­же!
Меж не­вольни­ка­ми в пу­тах
Той са­мий єди­ний
Її мес­ник без­та­лан­ний -
Несе з Ук­раїни
Аж у Сибір лан­цюг-пу­та…
А ти бу­деш ту­та
У роз­коші і не бу­деш
Ні зна­ти, ні чу­ти
Його пла­чу всед­нев­но­го…
Не по­час­ту­ва­ла
Свого мес­ни­ка свя­то­го
І не привіта­ла,
Тілько гля­ну­ла на йо­го…
Та й більше нічо­го.
Попереду поїжджа­не
Рушили в до­ро­гу,
А за ни­ми й не­вольни­ки
Побрязкали пу­том
Понад шля­хом. І ніко­го
Не вид­но, не чу­ти
Коло корч­ми, од­на собі
Поки що ос­та­лась
З шин­кар­кою; кру­гом неї
Димом розс­ти­ла­лась
В полі ку­ря­ва. І смерк­лось.
І вік не ве­ли­кий,
Не тілько день. На ху­торі
Танці та му­зи­ки -
Аж до півночі. При­да­не
Постіль пішли сла­ти
У ко­мо­ру, а мо­ло­да
Вийшла мовч­ки з ха­ти,
Та й про­па­ла. Скрізь шу­ка­ли,
До світу шу­ка­ли,
Та не най­шли. Де ж поділась?
Де? По­манд­ру­ва­ла
За не­вольни­ком убо­гим
У Сибір… Та й годі.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Заросли шля­хи тер­на­ми...)


Заросли шля­хи тер­на­ми
На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки по­ки­нув.
Мабуть, мені не вер­ну­тись
Ніколи до­до­му?
Мабуть, мені до­ве­деться
Читати са­мо­му
Оці ду­ми? Бо­же ми­лий!
Тяжко мені жи­ти!
Маю сер­це ши­ро­кеє -
Ні з ким поділи­ти!
Не дав єси мені долі,
Молодої долі!
Не да­вав єси ніко­ли,
Ніколи! ніко­ли!
Не дав сер­ця мо­ло­до­го
З тим сер­цем діво­чим
Поєднати! Ми­ну­ли­ся
Мої дні і ночі
Без ра­дості, мо­лодії!
Так собі ми­ну­ли
На чу­жині. Не най­шло­ся
З ким сер­цем діли­тись,
А те­пер не маю навіть
З ким по­го­во­ри­ти!
Тяжко мені, бо­же ми­лий,
Носити са­мо­му
Оці ду­ми. І не ділить
Ні з ким,- і ніко­му
Не ска­зать свя­то­го сло­ва,
І ду­шу убо­гу
Не ра­до­вать, і не ко­рить
Чоловіка зло­го, І умер­ти!..
О, гос­по­ди!
Дай мені хоч гля­нуть
На на­род отой уби­тий,
На тую Ук­рай­ну!
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Зацвіла в до­лині...)


Зацвіла в до­лині
Червона ка­ли­на,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, лю­бо ста­ло,
Пташечка зраділа
І за­ще­бе­та­ла.
Почула дівчи­на
І в білій сви­тині
З біленької ха­ти
Вийшла по­гу­ля­ти
У гай на до­ли­ну.
І вий­шов до неї
З зе­ле­но­го гаю
Козак мо­ло­денький;
Цілує, вітає,
І йдуть по до­лині,
І йду­чи співа­ють.
Як діто­чок двоє,
Під тую ка­ли­ну
Прийшли, посіда­ли
І поцілу­ва­лись.
Якого ж ми раю
У бо­га бла­гаєм?
Ран у сер­це лізе,
А ми в церк­ву лізем,
Заплющивши очі,
Такого не хо­чем.
Сказав би я прав­ду,
Та що з неї бу­де?
Самому за­ва­дить,
А по­пам та лю­дям
Однаково бу­де.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (У нашім раї на землі...)


У нашім раї на землі
Нічого кра­що­го не­має,
Як тая ма­ти мо­ло­дая
З своїм ди­тя­точ­ком ма­лим.
Бувая, іноді див­лю­ся,
Дивуюсь ди­вом, і пе­чаль
Охватить ду­шу; ста­не жаль
Мені її, і за­жу­рю­ся,
І пе­ред нею по­мо­лю­ся,
Мов пе­ред об­ра­зом свя­тим
Тієї ма­тері свя­тої,
Що в мир наш бо­га при­нес­ла…
Тепер їй лю­бо, лю­бо жи­ти.
Вона се­ред ночі встає,
І сте­ре­же доб­ро своє,
І до­жи­дає то­го світу,
Щоб знов на йо­го на­ди­ви­тись,
Наговоритись. - Це моє!
Моє! - І ди­виться на йо­го,
І мо­литься за йо­го бо­гу,
І йде на ули­цю гу­лять
Гордіше са­мої ца­риці.
Щоб лю­дям, бач­те, по­ка­зать
Своє доб­ро. - А по­дивіться!
Моє най­кра­ще над всіми! -
І не­на­ро­ком інший гля­не.
Весела, ра­да, бо­же мій!
Несе до­до­му сво­го Йва­на.
І їй здається, все се­ло
Весь день ди­ви­ло­ся на йо­го,
Що тілько й ди­ва там бу­ло,
А більше не бу­ло нічо­го.
Щасливая!..
Літа ми­на­ють.
Потроху діти ви­рос­та­ють,
І ви­рос­ли, і розійшлись
На за­робітки, в мос­калі.
І ти ос­та­ла­ся, не­бо­го.
І не ос­та­ло­ся ніко­го
З то­бою до­ма. На­го­ти
Старої нічим одяг­ти
І ви­то­пить зи­мою ха­ту.
А ти нез­ду­жаєш і вста­ти,
Щоб хоч огонь той роз­вес­ти.
В хо­лодній мо­лиш­ся оселі
За їх, за діто­чок.
А ти,
Великомученице! Се­ла
Минаєш, пла­чу­чи, вночі.
І по­лем-сте­пом іду­чи,
Свого ти си­на зак­ри­ваєш.
Бо й пташ­ка іноді пізнає
І за­ще­бе­че: - Он бай­ст­ря
Несе пок­рит­ка на ба­зар.
Безталанная! Де ділась
Краса твоя тая,
Що всі лю­де ди­ву­ва­лись?
Пропала, не­має!
Все заб­ра­ла ди­ти­ноч­ка
І виг­на­ла з ха­ти,
І вий­шла ти за ца­ри­ну,
З хрес­та ніби зня­та.
Старці те­бе цу­ра­ються,
Мов тії про­ка­зи.
А во­но та­ке ма­леньке,
Воно ще й не ла­зить.
І ко­ли-то во­но бу­де
Гратись і про­мо­вить
Слово ма­мо. Ве­ли­кеє,
Найкращеє сло­во!
Ти зрадієш; і роз­ка­жеш
Дитині прав­ди­во
Про па­ни­ча лу­ка­во­го,
І бу­деш щас­ли­ва.
Та не дов­го. Бо не дійде
До зрос­ту ди­ти­на,
Піде собі сліпця во­дить,
А те­бе по­ки­не
Калікою на роз­путті,
Щоб со­бак драж­ни­ла,
Та ще й ви­лає. За те, бач,
Що на світ ро­ди­ла.
І за те ще, що так тяж­ко
Дитину лю­би­ла.
І лю­би­ти­меш, не­бо­го,
Поки не за­ги­неш
Межи пса­ми, на мо­розі
Де-небудь під ти­ном.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (На Ве­лик­день, на со­ломі...)


На Ве­лик­день, на со­ломі
Против сон­ця, діти
Грались собі кра­шан­ка­ми
Та й ста­ли хва­ли­тись
Обновами. То­му к свят­кам
З лишт­вою по­ши­ли
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку ку­пи­ли.
Кому ша­поч­ку сму­ше­ву,
Чобітки шка­пові,
Кому свит­ку. Од­на тілько
Сидить без об­но­ви
Сиріточка, ру­че­ня­та
Сховавши в ру­ка­ва.
- Мені ма­ти ку­по­ва­ла.
- Мені батько спра­вив.
- А мені хре­ще­на ма­ти
Лиштву ви­ши­ва­ла.
- А я в по­па обіда­ла,
Сирітка ска­за­ла.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Було, роб­лю що, чи гу­ляю...)


Було, роб­лю що, чи гу­ляю,
Чи бо­гу мо­лю­ся,
Усе ду­маю про йо­го
І чо­гось бо­юся.
Дурна бу­ла, мо­ло­дая,
Я все виг­ля­да­ла,
Чи не шле за руш­ни­ка­ми…
І не сподіва­лась,
Що він ме­не, дур­ну, ду­рить.
А сер­це боліло,
Ніби зна­ло, що так бу­де,
Сказати не вміло.
А як­би бу­ло ска­за­ло,
То я б не лю­би­ла,
Може, бу­ла б до кри­ниці
У гай не хо­ди­ла,
А то вранці і вве­чері
Ходила, гу­ля­ла…
Доходилась - ос­та­ла­ся,
Навіки ос­та­лась
Дівувати. Тяж­ко мені
У ма­тері в хаті
Старітися. А своєї
Вже ха­ти не ма­ти!
А ще й досі, чи роб­лю що,
Чи то так гу­ляю,
Усе ду­маю про йо­го,
І са­ма не знаю,
Чого ду­маю! Чо­го я
У той гай хо­ди­ла?
І за що йо­го так дов­го,
Так тяж­ко лю­би­ла!
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Буває, іноді ста­рий...)


Буває, іноді ста­рий
Не знає сам, чо­го зрадіє,
Неначе ста­не мо­ло­дий,
І заспіває… як уміє.
І ста­не яс­но пе­ред ним
Надія ан­ге­лом свя­тим,
І зо­ря, мо­ло­дость йо­го,
Витає ве­се­ло над ним.
Що ж се зро­би­ло­ся з ста­рим,
Чого зрадів оце? То­го,
Що, ба­чи­те, ста­рий по­ду­мав
Добро якесь ко­мусь зро­бить.
А що ж, як зро­бить? Доб­ре жить
Тому, чия ду­ша і ду­ма
Добро нав­чи­ла­ся лю­бить!
Не раз та­ко­му лю­бо ста­не,
Не раз барвінком зацвіте.
Отак, бу­ває, в тем­ну яму
Святеє со­неч­ко заг­ля­не,
І в темній ямі, як на те,
Зелена трав­ка по­рос­те.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Хіба са­мо­му на­пи­сать...)


Хіба са­мо­му на­пи­сать
Таки пос­ланіє до се­бе
Та все до­чис­та роз­ка­зать,
Усе, що тре­ба, що й не тре­ба.
А то не діждеш­ся йо­го,
Того пи­санія свя­то­го,
Святої прав­ди ні од ко­го,
Та й ждать не маю од ко­го,
Бо вже б, зда­ва­ло­ся, по­ра:
Либонь, уже де­ся­те літо,
Як лю­дям дав я «Коб­за­ря»,
А їм не­на­че рот за­ши­то,
Ніхто й не гавк­не, не лай­не,
Неначе й не бу­ло ме­не.
Не пох­ва­ли собі, гро­ма­до! -
Без неї, мо­же, обійдусь,
А ра­ди жду собі, по­ра­ди!
Та, ма­буть, в яму пе­рей­ду
Із мос­калів, а не діждусь!
Мені, бу­ло, аж сер­це мліло,
Мій бо­же ми­лий! як хотілось,
Щоб хто-не­будь мені ска­зав
Хоч сло­во муд­ре; щоб я знав,
Для ко­го я пи­шу? для чо­го?
За що я Вкраїну люб­лю?
Чи варт во­на ог­ня свя­то­го?..
Бо хоч зос­таріюсь за­то­го,
А ще не знаю, що роб­лю.
Пишу собі, щоб не міня­ти
Часа свя­то­го так на так,
Та іноді ста­рий ко­зак
Верзеться грішно­му, уса­тий,
З своєю во­лею мені
На чорнім во­роні-коні!
А більш нічо­го я не знаю,
Хоч я за це і про­па­даю
Тепер в да­лекій сто­роні.
Чи до­ля так оце зро­би­ла?
Чи ма­ти бо­гу не мо­ли­лась,
Як по­нес­ла ме­не? Що я -
Неначе лю­тая змія
Розтоптана в сте­пу зди­хає,
Захода сон­ця до­жи­дає.
Отак-то я те­пер терп­лю
Та смерть із сте­пу виг­ля­даю,
А за що, єй-бо­гу, не знаю!
А все-та­ки її люб­лю,
Мою Ук­раїну ши­ро­ку,
Хоч я по їй і оди­но­кий
(Бо, бач­те, па­ри не най­шов)
Аж до по­ги­белі дійшов.
Нічого, дру­же, не жу­ри­ся!
В ду­ле­ви­ну се­бе за­куй,
Гарненько бо­гу по­мо­ли­ся,
А на гро­ма­ду хоч нап­люй!
Вона - ка­пус­та го­ло­ва­та.
А втім, як знаєш, па­не-бра­те,
Не ду­рень, сам собі міркуй.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Дурні та гордії ми лю­ди...)


Дурні та гордії ми лю­ди
На всіх шля­хах, по всій усюді,
А хва­ли­мось, що ось-то ми
І над зем­лею, і во­дою
І од па­лат та до тюр­ми
Усе царі, а над со­бою
Аж дес­по­ти - такі царі,
І на прес­толі і в не­волі.
І все то те по добрій волі,
По волі ро­зу­му го­рить,
Як той ма­як у синім морі,
Чи те… в жи­тей­ськім. Са­мо так
У нас у кос­тяній ко­морі
Горить ро­зум­ний той ма­як,
А ми оли­ви на­ли­ваєм
Та бай­ду­же собі співаєм -
Чи то в го­ди­ну, чи в на­пасть.
Орли, ор­ли ви си­зок­рилі,
Поки вам ли­хо не прис­ни­лось,
Хоч не­ве­лич­ке, хоч на час!
А там - під ла­вою в ши­ноч­ку
Сховаєтесь у хо­ло­доч­ку.
Огонь не­бес­ний той по­гас,
І в тую кос­тя­ну ко­мо­ру
Полізли свині ізнад­во­ру,
Мов у ка­лю­жу, та й со­путь.
І доб­ре роб­лять, що ку­ють
На ру­ки добрії кай­да­ни
Та чар­ки в ру­ки не да­ють
Або но­жа, а то 6 за­рані
Гарненько з ли­ха б на­пи­лись,
А потім з жа­лю за­ри­да­ли
Та батька, матір прок­ля­ли
І тих, що до хрес­та дер­жа­ли.
А потім ніж - і по­тек­ла
Свиняча кров, як та смо­ла,
З печінок ва­ших по­ро­ся­чих.
А потім…
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (І зо­ло­тої й до­ро­гої...)


І зо­ло­тої й до­ро­гої
Мені, щоб зна­ли ни, ве жаль
Моєї долі мо­ло­дої:
А іноді та­ка пе­чаль
Оступить ду­шу, аж зап­ла­чу.
А ще до то­го, як по­ба­чу
Малого хлоп­чи­ка в селі.
Мов одірва­лось од гіллі,
Одно-однісіньке під ти­ном
Сидить собі в старій ряд­нині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та мо­лодість моя.
Мені здається, що ніко­ли
Воно не ба­чи­ти­ме волі,
Святої во­леньки. Що так
Даремне, мар­не про­ле­тять
Його най­кращії літа,
Що він не зна­ти­ме, де дітись
На сім ши­рокім вольнім світі,
І піде в най­ми, і ко­лись,
Щоб він не пла­кав, не жу­ривсь,
Щоб він де-не­будь при­хи­ливсь,
То од­да­дуть у мос­калі.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Ми вку­почці ко­лись рос­ли...)


Ми вку­почці ко­лись рос­ли,
Маленькими собі лю­би­лись,
А ма­тері на нас ди­ви­лись
Та го­во­ри­ли, що ко­лись
Одружимо їх. Не вга­да­ли.
Старі за­рані пов­ми­ра­ли,
А ми ма­ли­ми розійшлись
Та вже й не схо­ди­лись ніко­ли.
Мене по волі і не­волі
Носило всю­ди. При­нес­ло
На старість лед­ве і до­до­му.
Веселеє ко­лись се­ло
Чомусь те­пер мені, ста­ро­му,
Здавалось тем­ним і німим,
Таким, як я те­пер, ста­рим.
І ба­читься, в селі убогім
(Мені так ба­читься) нічо­го
Не ви­рос­ло і не згни­ло,
Таке собі, як і бу­ло.
І яр, і по­ле, і то­полі,
І над кри­ни­цею вер­ба,
Нагнулася, як та жур­ба
Далеко в са­мотній не­волі.
Ставок, гре­белька, і вітряк
З-за гаю кри­ла­ми ма­хає.
І дуб зе­ле­ний, мов ко­зак
Із гаю вий­шов та й гу­ляє
Попід го­рою; по горі
Садочок тем­ний, а в са­доч­ку
Лежать собі у хо­ло­доч­ку,
Мов у раю, мої старі.
Хрести ду­бові пос­хи­ля­лись,
Слова до­щем по­за­ми­ва­лись…
І не до­щем, і не сло­ва
Гладесенько Са­турн сти­рає…
Нехай з свя­ти­ми спо­чи­ва­ють
Мої старі… «Чи жи­ва
Ота Ок­са­ноч­ка?» - пи­таю
У бра­та ти­хо я. «Яка?»
«Ота ма­ленька, ку­че­ря­ва,
Що з на­ми гра­ла­ся ко­лись.
Чого ж ти, бра­те, за­жу­ривсь?»
«Я не жу­рюсь. По­манд­ру­ва­ла
Ота Ок­са­ноч­ка в по­ход
За мос­ка­ля­ми та й про­па­ла.
Вернулась, прав­да, че­рез год,
Та що з то­го. З бай­ст­рям вер­ну­лась.
Острижена. Бу­ло, вночі
Сидить під ти­ном, мов зо­зу­ля,
Та ку­кає; або кри­чить,
Або ти­хе­сенько співає
Та ніби ко­си розплітає.
А потім знов ку­дись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчи­на бу­ла,
Так так що кра­ля! і не вбо­га,
Та та­ла­ну гос­подь не дав…»
А мо­же, й дав, та хтось ук­рав,
І оду­рив свя­то­го бо­га.
[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Готово! Па­рус роз­пус­ти­ли...)


Готово! Па­рус роз­пус­ти­ли,
Посунули по синій хвилі
Помеж ку­гою в Сир­дар'ю
Байдару та бар­кас чи­ма­лий.
Прощай, убо­гий Ко­са­ра­ле.
Нудьгу зак­ля­тую мою
Ти роз­ва­жав-та­ки два літа.
Спасибі, дру­же; пох­ва­лись,
Що лю­де і те­бе знай­шли
І зна­ли, що з те­бе зро­би­ти.
Прощай же, дру­же! Ні хва­ли,
Ані ганьби я не сплітаю
Твоїй пус­тині; в іншім краю,
Не знаю, мо­же, й на­га­даю
Нудьгу ко­лиш­нюю ко­лись!
[Друга по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Ми во­се­ни та­ки по­хожі...)


Ми во­се­ни та­ки по­хожі
Хоч ка­пельку на об­раз бо­жий,
Звичайне, що не всі, а так,
Хоч де­які.
Крутий бай­рак,
Неначе ци­ган чор­ний, го­лий,
В діброві вби­тий або спить.
А по до­лині, по роз­доллі
Із сте­пу пе­ре­ко­ти­по­ле
Рудим яг­ня­точ­ком біжить
До річеч­ки собі на­пи­тись.
А річеч­ка йо­го взя­ла
Та в Дніпр ши­ро­кий по­нес­ла,
А Дніпр у мо­ре, на край світа
Билину мо­ре по­ко­ти­ло
Та й ки­ну­ло на чу­жині.
І жаль тобі її ста­не,
Малої би­ли­ни.
Підеш собі, за­жу­рив­шись,
Гаєм по до­лині;
Гай ше­по­че, гнуться ло­зи
В яру при до­розі,
Думи ду­шу осіда­ють,
І ка­па­ють сльози.
І хо­четься сповіда­тись,
Серце роз­по­ви­ти,
І хо­четься… Бо­же ми­лий!
Як хо­четься жи­ти,
І лю­би­ти твою прав­ду,
І весь світ об­ня­ти!
Благо тобі, дру­же-бра­те,
Як є в те­бе ха­та.
Благо тобі, як у хаті
Є з ким роз­мов­ля­ти.
Хоч ди­ти­на не­мов­ля­ща,
І во­но вга­дав
Твої ду­ми ве­селії…
Сам бог роз­мов­ляє
Непорочними ус­та­ми.
А тобі, мій оди­но­кий,
Мій дру­же єди­ний,
Горе тобі на чу­жині
Та на са­мо­тині.
Хто з то­бою за­го­во­рить,
Привітає, гля­не?..
Кругом те­бе прос­тяг­ла­ся
Трупом без­ди­хан­ним
Помарнілая пус­ти­ня,
Кинутая бо­гом.
[Друга по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]


* * * (Лічу в не­волі дні і ночі... 1850)


Лічу в не­волі дні і ночі,
І лік за­бу­ваю.
О гос­по­ди, як то тяж­ко
Тії дні ми­на­ють.
А літа пли­вуть меж ни­ми,
Пливуть собі сти­ха,
Забирають за со­бою
І доб­ро і ли­хо!
Забирають, не вер­та­ють
Ніколи нічо­го!
І не бла­гай, бо про­па­де
Молитва за бо­гом.
І чет­вер­тий рік ми­нає
Тихенько, по­волі,
І чет­вер­ту на­чи­наю
Книжечку в не­волі
Мережати,- зме­ре­жаю
Кров'ю та сльоза­ми
Моє го­ре на чу­жині,
Бо го­ре сло­ва­ми
Не роз­ка­жеться ніко­му
Ніколи, ніко­ли,
Нігде на світі! Не­ма слов
В да­лекій не­волі!
Немає слов, не­має сльоз,
Немає нічо­го.
Нема навіть кру­гом те­бе
Великого бо­га!
Нема на що по­ди­ви­тись,
З ким по­го­во­ри­ти.
Жить не хо­четься на світі,
А сам му­сиш жи­ти.
Мушу, му­шу, а для чо­го?
Щоб не гу­бить ду­шу?
Не варт во­на то­го жа­лю…
Ось для чо­го му­шу
Жить на світі, во­ло­чи­ти
В не­волі кай­да­ни!
Може, ще я по­див­лю­ся
На мою Ук­рай­ну…
Може, ще я поділю­ся
Словами-сльозами
З дібро­ва­ми зе­ле­ни­ми!
З тем­ни­ми лу­га­ми!
Бо не­має в ме­не ро­ду
На всій Ук­раїні,
Та все-та­ки не ті лю­де,
Що на цій чу­жині!
Гуляв би я по­над Дніпром
По ве­се­лих се­лах
Та співав би свої ду­ми,
Тихі, не­ве­селі.
Дай до­жи­ти, по­ди­ви­тись,
О бо­же мій ми­лий!
На ла­ни тії зе­лені
І тії мо­ги­ли!
А не да­си, то до­не­си
На мою країну
Мої сльози; бо я, бо­же!
Я за неї ги­ну!
Може, мені на чу­жині
Лежать лег­ше бу­де,
Як іноді в Ук­раїні
Згадувати бу­дуть!
Донеси ж, мій бо­же ми­лий!
Або хоч надію
Пошли в ду­шу… бо нічо­го,
Нічого не вдію
Убогою го­ло­вою,
Бо сер­це хо­ло­не,
Як по­ду­маю, що, мо­же,
Мене по­хо­ро­нять
На чу­жині,- і ці ду­ми
Зо мною схо­ва­ють!..
І ме­не на Ук­раїні
Ніхто не зга­дає!
А мо­же, ти­хо за літа­ми
Мої ме­ре­жані сльоза­ми
І до­ле­тять ко­ли-не­будь
На Ук­раїну… і па­дуть,
Неначе ро­си над зем­лею,
На щи­ре сер­це мо­ло­деє
Сльозами ти­хо упа­дуть!
І по­ки­ває го­ло­вою,
І бу­де пла­ка­ти зо мною,
І, мо­же, гос­по­ди, ме­не
В своїй мо­литві пом'яне!
Нехай як бу­де, так і бу­де.
Чи то плис­ти, чи то брес­ти,
Хоч до­ве­деться розп'ястись!
А я та­ки ме­ре­жать бу­ду
Тихенько білії лис­ти.
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]


* * * (Лічу в не­волі дні і ночі... 1850-1858)


Лічу в не­волі дні і ночі,
І лік за­бу­ваю.
О гос­по­ди, як то тяж­ко
Тії дні ми­на­ють.
А літа пли­вуть за ни­ми,
Пливуть собі сти­ха,
Забирають за со­бою
І доб­ро і ли­хо.
Забирають, не вер­та­ють
Ніколи нічо­го,
І не бла­гай, бо про­па­де
Молитва за бо­гом.
Каламутними бо­ло­та­ми,
Меж бур'яна­ми, за го­да­ми
Три го­да сум­но про­тек­ли.
Багато де­чо­го взя­ли
З моєї тем­ної ко­мо­ри
І в мо­ре ниш­ком од­нес­ли.
І ниш­ком про­ковт­ну­ло мо­ре
Моє не зла­то-се­реб­ро,
Мої літа, моє доб­ро,
Мою нудьгу, мої пе­чалі,
Тії нез­римії скри­жалі,
Незримим пи­сані пе­ром.
Нехай гни­ли­ми бо­ло­та­ми
Течуть собі меж бур'яна­ми
Літа не­вольничі. А я!
Такая за­повідь моя!
Посиджу трош­ки, по­гу­ляю,
На степ, на мо­ре по­див­люсь,
Згадаю де­що, заспіваю
Та й знов ме­ре­жать за­ход­жусь
Дрібненько кни­жеч­ку. Ру­шаю.
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург 1858, Пе­тер­бург]


* * * (Ми заспіва­ли, розійшлись...)


Ми заспіва­ли, розійшлись,
Без сльоз і без роз­мо­ви,
Чи зійде­мо­ся ж зно­ву?
Чи заспіваємо ко­ли?
А мо­же, й те… Та де?
Якими? І заспіваємо яку?
Не тут і, пев­не, не та­ки­ми!
І заспіваєм не та­ку!
І тут не­ве­се­ло співа­ли,
Бо й тут не­ве­се­ло бу­ло,
Та все-та­ки якось жи­лось,
Принаймні вкупі су­му­ва­ли,
Згадавши той ве­се­лий край,
І Дніпр той ду­жий, кру­то­го­рий,
І мо­ло­деє теє го­ре!..
І мо­ло­дий той грішний рай!
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]


* * * (Не мо­ли­ла­ся за ме­не...)


Не мо­ли­ла­ся за ме­не,
Поклони не кла­ла
Моя ма­ти; а так собі
Мене по­ви­ва­ла,
Співаючи: «Не­хай рос­те
Та здо­ро­ве бу­де!»
І виріс я, хва­лить бо­га,
Та не виліз в лю­де.
Лучче бу­ло б не ро­ди­ти
Або уто­пи­ти,
Як мав би я у не­волі
Господа гніви­ти.
А я так ма­ло, не­ба­га­то
Благав у бо­га. Тілько ха­ту,
Одну ха­ти­ноч­ку в гаю,
Та дві то­полі ко­ло неї,
Та без­та­лан­ную мою,
Мою Ок­са­ноч­ку? щоб з нею
Удвох ди­ви­ти­ся з го­ри
На Дніпр ши­ро­кий, на яри,
Та на ла­ни зо­ло­то­полі,
Та на ви­сокії мо­ги­ли;
Дивитись, ду­ма­ти, га­дать:
Коли-то їх по­на­си­па­ли?
Кого там лю­де по­хо­ва­ли?
І вдвох ти­хенько заспівать
Ту ду­му сум­ную, дне­дав­ну,
Про ли­ца­ря то­го гетьма­на,
Що на огні ля­хи спек­ли.
А потім би з го­ри зійшли;
Понад Дніпром у темнім гаї
Гуляли б, по­ки не смер­кає,
Поки мир бо­жий не зас­не,
Поки з ве­черньою зорьою
Не зійде місяць над го­рою,
Туман на лан не про­же­не.
Ми б по­ди­ви­лись, по­мо­ли­лись
І, роз­мов­ля­ючи, пішли б
Вечеряти в свою ха­ти­ну.
Даєш ти, гос­по­ди єди­ний,
Сади па­нам в твоїм раю,
Даєш ви­сокії па­ла­ти.
Пани ж не­ситії, пу­заті
На рай твій, гос­по­ди, плю­ють
І нам ди­ви­тись не да­ють
З убо­гої ма­лої ха­ти.
Я тілько ха­точ­ку в тім раї
Благав, і досі ще бла­гаю,
Щоб хоч умер­ти на Дніпрі,
Хоч на ма­ле­сенькій горі.
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]


ПЕТРУСЬ. Поема


Були на ху­торі па­ни,
І пан і пані не­ба­гаті.
І до­чеч­ка у їх рос­ла,
Уже чи­ма­ла підня­лась;
І ге­не­рал її пос­ва­тав,
Бо страх хо­ро­шая бу­ла,
А ге­не­рал був страх ба­га­тий,
От і та­лан гос­подь пос­лав
На вбо­гий хутір, уб­ла­га­ли
Царя не­бес­но­го! Взя­ли
Її гар­ненько одяг­ли
Та у неділю й повінча­ли,
І ге­не­ральшею наз­ва­ли,
І цу­гом в Київ по­вез­ли.
Було на ху­торі по­га­не
Мале бай­ст­ря, сви­ней пас­ло,
Петрусем зва­лось; на при­да­не
Воно за пан­ною пішло
У ге­не­ральськеє се­ло
Свиней же пас­ти, без­та­лан­не.
За ба­лом бал у ге­не­ра­ла,
За ге­не­ральшею чи­ма­ла
Орда панів і па­ничів;
І ге­не­ральша уночі
Тихенько пла­кать собі ста­ла.
«Занапастила ме­не ма­ти,
Зов'яне мар­не у па­ла­тах
Краса і мо­лодість моя».
«Ти, душ­ко, пла­чеш?»
- «Хто се, я?
Ні, я не пла­чу…»
- «Знаєш, Ма­ню,
У го­роді те­пер ар­мя­ни,
Купи собі, ма­му­ню, шаль».
«Мені не тре­ба тії шалі».
«Не зав­да­вай же сер­цю жа­лю!
Купи, го­луб­ко! Не пе­чаль
Мого ти сер­ця! А вес­ною
В Па­риж поїде­мо з то­бою
Або поїде­мо в се­ло,
Як схо­чеш, сер­це».
Тихо, ти­хо
Зима ми­на­ла, кра­лось ли­хо
Та в самім серці й уляг­лось
У ге­не­ральші мо­ло­дої.
Поїхали в се­ло вес­ною,
В селі бан­ке­ти за­гу­ли,
А ге­не­ральша пла­че, пла­че,
А ге­не­рал то­го не ба­чить,
А всі вже ба­чи­ли в селі.
З нудьги із дво­ру по­гу­ля­ти
Якось, за­ду­мав­шись, пішла,
Та аж за ца­ри­ну зай­шла,
Та й ба­чить, що па­се яг­ня­та
Мале хлоп'яточ­ко встерні.
«О го­ре, го­ренько мені!
Що я ро­би­ти­му на світі?
Се ти, Пет­ру­сю?» - «Авжеж, я».
«Ходім до ме­не, бу­дем жи­ти,
Як там на ху­торі ко­лись
Жили, жи­ли». Та й по­хи­ли­лась,
Очей не зво­дя­чи, ди­ви­лась
На Пет­ру­ся. Од­ним од­на
І ви­рос­та­ла, й діву­ва­ла,
І за ста­ро­го ге­не­ра­ла
Занапастили, про­да­ли!
І вкупі гроші про­пи­ли…
І тяж­ко, тяж­ко за­ри­да­ла.
«Ходімо, сер­це, по­гу­лять!
Ходім, Пет­ру­сю, в сад, в па­ла­ти»
«А хто ж тут бу­де дог­ля­дать,
Хто по­па­се мої яг­ня­та?»
«Нехай хто хо­че!» -
Й по­ве­ла
Його в па­ла­ти. А в па­ла­тах
Причепурила, одяг­ла,
А потім в шко­лу од­да­ла.
І лю­бо їй. Не­хай радів,
Поки надія сер­це гріє,
Поки рос­те з то­го зер­на
Або кукіль, або пше­ни­ця.
Бо ми не знаєм, що тво­риться
У йо­го там. А він хоч зна,
Та нам не ска­же. Як­би зна­ла
Матуся го­ренько твоє,
Чи од­да­ла б за ге­не­ра­ла
Дитя єди­неє своє?
Не од­да­ла б… А втім, не знаю…
Бо всякі ма­тері бу­ва­ють.
Минають дні собі по­волі,
Петрусь до шко­ли та із шко­ли
З книж­ка­ми хо­дить та рос­те.
Сама аж ніби мо­лодіє,
І ге­не­рал собі радіє,
Що діло, ба­чи­те, свя­те
Удвох-таки во­ни зро­би­ли.
Петра на во­лю од­пус­ти­ли,
Зимою в Київ од­вез­ли,
І там у шко­лу од­да­ли,
І там чи­ма­ло по­пов­чи­ли.
Вернувся з Києва Пет­русь
Уже Пет­ром і па­ни­чем,
І ку­чері аж по пле­че,
І ви­си­пав­ся чор­ний ус,
І ще… Та се ще не вте­че,
Розкажем іноді ко­лись
Про те, що сни­ло­ся Пет­рові.
А ге­не­ральші чор­ноб­ровій
Що те­пер сни­ло­ся? то ми
Оце й роз­ка­же­мо.
Перед іко­ною пре­чис­тої
Горить лам­па­да уночі.
Поклони тяжкії б'ючи,
Ридала, би­ла­ся… не­чис­тую
Огненную сльозу ли­ла.
Вона бла­га­ла прес­вя­тую,
Щоб та її… щоб та спас­ла,
Щоб одуріть їй не да­ла -
Пренепорочная! І всує.
Молитва їй не по­мог­ла:
Вона, сер­деш­на, одуріла,
Вона, не­бо­га, по­лю­би­ла
Свого Пет­ру­ся. Тяж­ко їй!
Душі негрішній, мо­лодій!
Та що ж ро­бить Не ста­ло си­ли,
Сердега ра­зом одуріла.
Та й як йо­го одній святії
Прожити літа мо­лодії?
Вони ж не вер­нуться! Як хоч,
А ли­хо, ка­жуть, пе­рес­коч,
А то за­да­вить. Ге­не­ральша
Не пе­рес­ко­чи­ла, бо їй
Хотілось жи­ти, мо­лодій!
Хотілося б… Гус­тенька ка­ша,
Та ка­ша, бач­те, та не на­ша,
А наш не­со­ле­ний куліш -
Як знаєш, так йо­го і їж.
«Петрусю! Дру­же мій єди­ний!
Моє ти сер­це! мій ти си­ну!
Рятуй ме­не, ря­туй! ря­туй!
О ма­тер бо­жая! роз­куй
Мою ти ду­шу!» І ри­да­ла,
І батька й матір прок­ли­на­ла,
І все на світі. А Пет­русь,
Її єди­ная ди­ти­на,
Гуляв собі пре­не­по­вин­ний
В са­ду та арію якусь
Мугикав сти­ха. Більш нічо­го
Петрусь не ба­чив. А не­бо­га
Сама не знає, що ро­бить?
І що їй діяти з со­бою?
Або схо­ва­тись під во­дою,
Або при­на­мені роз­бить
О стіну го­ло­ву…
«Поїду в Київ, по­мо­лю­ся.
Молитва, мо­же, про­же­не
Диявола… О! мій Пет­ру­сю!
Молитва не спа­се ме­не,
Я у Дніпрові утоп­лю­ся!»
Моліте гос­по­да, дівча­та,
Моліте гос­по­да, щоб ма­ти
І вас отак не зав­да­ла
За ге­не­ра­ла, за па­ла­ти
І вас отак не про­да­ла.
Любітесь, діточ­ки, вес­ною.
На світі є ко­го лю­бить
І без ко­ристі. Мо­ло­дою,
Пренепорочною, свя­тою
В малій ха­тині бу­де жить
Любов та чис­тая. І бу­де
Святий по­кой ваш сте­рег­ти
І в до­мо­вині. Що ж то бу­де
З пре­вос­хо­ди­тельною? Що ти
Тепер ро­би­ти­меш з со­бою,
З своєю бо­жою кра­сою?
Хто сте­рег­ти­ме твій по­кой,
Украдений твоїм Пет­ру­сем?
Хіба архістра­тиг? Та й той
Не всте­ре­же те­пер. Бо­юся,
І ви­мо­вить бо­юсь те­пер
Твоє гря­ду­щеє…
У Київ їзди­ла, мо­ли­лась,
Аж у По­чаєві бу­ла.
Чудовная не по­мог­ла,
Не по­мог­ла свя­тая си­ла.
А ти аж пла­ка­ла, мо­ли­лась -
Та й за­не­ха­яла. Вез­ла
Назад га­дю­ку в серці лю­ту
Та трош­ки в пля­шечці от­ру­ти.
Не їла три дні й не пи­ла,
Вернувшись з прощі. І три ночі
Не спа­ла; впа­ли карі очі,
Засохли гу­би; і вночі
Щось, хо­дя, шеп­че сміючись.
Аж тиж­день так собі ну­ди­ла,
А потім тру­ти роз­ве­ла
І ге­не­ра­ла на­поїла
Та й спать, упо­рав­шись, ляг­ла.
«Тепер ста­ро­го по­хо­ваю,
А мо­ло­до­го привітаю
Та й бу­ду жить собі та жить,
Петруся-серденько лю­бить»,
Подумала чи то ска­за­ла.
Хотіла спать, але не спа­ла.
І жда­ла світу, і до­жить
До світу бо­жо­го бо­ялась.
І задз­во­ни­ли вранці-ра­но
По ге­не­ра­ловій душі;
Заговорили щось по­га­не,
До ге­не­ра­ла іду­чи
Прощатись, лю­де. Аж гу­де,
З усіх усюд на­ро­ду йде,
Та щось ше­по­чуть про от­ру­ту
І су­до­вих не­на­че ждуть,
І ра­зом стих­ли на ми­ну­ту.
Приїхали; ножі бе­руть,
І ге­не­ра­ла роз­чи­ня­ють,
І яд на­хо­дять в жи­воті.
Громада глу­хо при­ся­гає.
Заприсягла. Пи­тає суд:
«Тепер скажіте, хрис­ти­яни,
Хто от­руїв йо­го?» Гу­дуть,
Мов сти­ха дзво­ни. «Пані! Пані!»
Громада зич­но за­гу­ла.
Тойді на ґанок ви­ход­жає
І до гро­ма­ди про­мов­ляє Пет­русь.
І ка­же: «Я зро­бив,
Я ге­не­ра­ла от­руїв,
А ви не знаєте нічо­го!»
Взяли Пет­ру­ся мо­ло­до­го
Та в го­род в пу­тах од­вез­ли.
Його не­дов­го мор­ду­ва­ли
В тюрмі, в суді, а в доб­рий час
В кай­да­ни доб­ре за­ку­ва­ли,
Переголили про за­пас;
Перехрестивсь, отак уб­ра­ний,
І по­волік Пет­русь кай­да­ни
Аж у Сибір…
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]


* * * (Мені здається, я не знаю...)


Мені здається, я не знаю,
А лю­де справді не вми­ра­ють,
А пе­релізе ще жи­ве
В сви­ню або­що та й жи­ве,
Купається собі в ка­люжі,
Мов перш ку­па­ло­ся в гріхах.
І справді так. Мені бай­ду­же
За прос­тих сірих сіро­мах,
Вони і гос­по­дом за­буті!
Так що ж мені тут гріти-ду­ти!
А де оті?.. Нев­же в са­жах
Годує хам собі на са­ло?
А мо­же, й так? Доб­ра чи­ма­ло
Вони тво­ри­ли на землі,
Ріками сльози роз­ли­ли,
А кров мо­ря­ми. Лю­де зна­ють,
Кого го­ду­ють, дог­ля­да­ють.
І що ж ви ска­же­те: за сла­ву
Лили во­ни мо­ря кро­ваві
Або за се­бе? Ні, за нас!
За нас, сер­деш­них, мир па­ли­ли!
Поки їх в саж не за­са­ди­ли.
Якби не те, то пев­не б пас
Свинар в то­лоці. Кляті! кляті!
Де ж сла­ва ва­ша?? На сло­вах!
Де ва­ше зо­ло­то, па­ла­ти?
Де власть ве­ли­кая? В скле­пах,
В скле­пах, по­вап­ле­них ка­та­ми,
Такими ж са­ми­ми, як ви.
Жили ви лю­ти­ми звірми,
А в свині пе­рей­шли!.. Де ж ти?
Великомучениче свя­тий?
Пророче бо­жий? Ти меж на­ми,
Ти, прис­но­су­щий, всю­ди з на­ми
Витаєш ан­ге­лом свя­тим.
Ти, лю­бий дру­же, за­го­во­риш
Тихенько-тихо… про лю­бов
Про без­та­лан­ную, про го­ре;
Або про бо­га та про мо­ре,
Або про мар­не ли­ту кров
З лю­дей ве­ли­ки­ми ка­та­ми.
Заплачеш тяж­ко пе­ред на­ми,
І ми зап­ла­че­мо… Жи­ва
Душа по­ето­ва свя­тая,
Жива в свя­тих своїх ре­чах,
І ми, чи­тая, ожи­ваєм
І чуєм бо­га в не­бе­сах.
Спасибі, дру­же мій убо­гий!
Ти, знаю, леп­ту розділив
Свою єди­ну… Пе­ред бо­гом
Багато, бра­те, за­ро­бив!
Ти пе­рес­лав мені в не­во­лю
Поета на­шо­го,- на во­лю
Мені ти двері од­чи­нив!
Спасибі, дру­же! Про­чи­таю
Собі хоть ма­ло… ожи­ву…
Надію в серці привітаю,
Тихенько-тихо заспіваю
І бо­га бо­гом на­зо­ву.
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]


* * * (Якби ви знали, па­ничі...)


Якби ви знали, па­ничі,**
Де лю­де пла­чуть жи­ву­чи,
То ви б елегій не тво­ри­ли
Та мар­не бо­га б не хва­ли­ли,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, на­зи­ва­ють
Хатину в гаї ти­хим раєм.
Я в хаті му­чив­ся ко­лись,
Мої там сльози про­ли­лись,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи єсть у бо­га лю­те зло,
Що б у тій хаті не жи­ло?
А ха­ту раєм на­зи­ва­ють!
Не на­зи­ваю її раєм,
Тії ха­ти­ноч­ки у гаї
Над чис­тим ста­вом край се­ла.
Мене там ма­ти по­ви­ла
І, по­ви­ва­ючи, співа­ла,
Свою нудьгу пе­ре­ли­ва­ла
В свою ди­ти­ну… В тім гаю,
У тій ха­тині, у раю,
Я ба­чив пек­ло… Там не­во­ля,
Робота тяж­кая, ніко­ли
І по­мо­ли­тись не да­ють.
Там матір доб­рую мою
Ще мо­ло­дую - у мо­ги­лу
Нужда та пра­ця по­ло­жи­ла.
Там батько, пла­чу­чи з дітьми
(А ми малі бу­ли і голі),
Не ви­терпів ли­хої долі,
Умер на пан­щині!.. А ми
Розлізлися ме­жи людьми,
Мов ми­ше­ня­та. Я до шко­ли -
Носити во­ду шко­ля­рам.
Брати на пан­щи­ну хо­ди­ли,
Поки ло­би їм по­го­ли­ли!
А сест­ри! Сест­ри! Го­ре вам,
Мої го­луб­ки мо­лодії,
Для ко­го в світі жи­ве­те?
Ви в най­мах ви­рос­ли чужії,
У най­мах ко­си побіліють,
У най­мах, сест­ри, й ум­ре­те!
Мені аж страш­но, як зга­даю
Оту ха­ти­ну край се­ла!
Такії, бо­же наш, діла
Ми тво­ри­мо у нашім раї
На пра­ведній твоїй землі!
Ми в раї пек­ло роз­ве­ли,
А в те­бе дру­го­го бла­гаєм,
З бра­та­ми ти­хо жи­ве­мо,
Лани бра­та­ми оре­мо
І їх сльоза­ми по­ли­ваєм.
А мо­же, й те ще… ні, не знаю,
А так здається… сам єси…
(Бо без твоєї, бо­же, волі
Ми б не ну­ди­лись в раї голі).
А мо­же, й сам на не­бе­си
Смієшся, ба­теч­ку, над на­ми
Та, мо­же, ра­диш­ся з па­на­ми,
Як пра­вить ми­ром! Бо ди­вись:
Он гай зе­ле­ний по­хи­ливсь,
А он з-за гаю виг­ля­дає
Ставок, не­на­че по­лот­но,
А вер­би геть по­над ста­вом
Тихесенько собі ку­па­ють
Зелені віти… Прав­да, рай?
А по­ди­ви­ся та спи­тай!
Що там тво­риться у тім раї!
Звичайне, ра­дость та хва­ла!
Тобі єди­но­му свя­то­му
За дивнії твої діла!
Отим-бо й ба! Хва­ли ніко­му,
А кров, та сльози, та ху­ла,
Хула всьому! Ні, ні, нічо­го
Нема свя­то­го на землі…
Мені здається, що й са­мо­го
Тебе вже лю­ди прок­ля­ли!
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

___________________

** Як­би ви зна­ли, па­ничі, ("Коб­зар", Київ, ви­дав­ни­чий центр "Просвіта")


* * * (Буває, в не­волі іноді зга­даю...)


Буває, в не­волі іноді зга­даю
Своє ста­ро­давнє, шу­каю, шу­каю,
Щоб чим пох­ва­ли­тись, що й я та­ки жив,
Що й я та­ки бо­га ко­лись-то хва­лив!
Шукаю, шу­каю… гос­по­ди б, хотілось
Згадать хоть що-не­будь!
Та оце й натк­нувсь
На та­ке по­га­не, що так і зас­нув,
Богу не мо­лив­шись!..
От мені прис­ни­лось…
Свинею зас­нув­ши, зви­чай­не, та­кий
І сон при­вер­зеться… ніби край мо­ги­ли
Пасу я яг­ня­та, а я ще ма­лий;
Дивлюся, мо­ги­ла ніби роз­вер­ну­лась,
А з неї ви­хо­дить не­на­че ко­зак,
Уже й си­во­усий собі не­бо­рак,
Та і йде до ме­не… Я собі звер­ну­лось,
Щеня мов під ти­ном,- зви­чай­не, ма­ле,
То й пе­ре­ля­ка­лось. От ме­не бе­ре
Неначе на ру­ки та не­се в мо­ги­лу,
А чор­на мо­ги­ла ще гірше розк­ри­лась.
Дивлюся, в мо­гилі усе ко­за­ки:
Який без­го­ло­вий, який без ру­ки,
А хто по коліна не­на­че од­тя­тий;
Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.
«Дивися, ди­ти­но, оце ко­за­ки
(Ніби мені ка­же), на всій Ук­раїні
Високі мо­ги­ли. Ди­ви­ся, ди­ти­но,
Усі ті мо­ги­ли, усі отакі.
Начинені на­шим бла­го­род­ним тру­пом,
Начинені ту­го. Оце во­ля спить!
Лягла во­на слав­но, ляг­ла во­на вкупі
З на­ми, ко­за­ка­ми! Ба­чиш, як ле­жить -
Неначе спо­ви­та!.. Тут па­на не­має,
Усі ми од­на­ко на волі жи­ли!
Усі ми од­на­ко за во­лю ляг­ли,
Усі ми і вста­нем, та бог йо­го знає,
Коли-то те бу­де. Ди­ви­ся ж, ди­ти­но!
Та доб­ре ди­ви­ся,- а я роз­ка­жу,
За що Ук­раїна на­ша ста­ла ги­нуть,
За що й я меж ни­ми в мо­гилі ле­жу.
Ти ж лю­дям роз­ка­жеш, як ви­рос­теш, си­ну
Слухай же, ди­ти­но». А потім яг­ня­та
Приснились у житі, ла­но­вий біжить
Та б'є ме­не доб­ре - і ніби, прок­ля­тий,
Свитину зди­рає… І досі бо­лить,
Як сон той зга­даю. А як на­га­даю
Козака в мо­гилі, то й досі не знаю,
Чи то бу­ло справді, чи то бу­ло так,
Мара яка-не­будь. Мені той ко­зак
Розказував ось що…
«Не знаю, як те­пер ля­хи жи­вуть
З своїми вольни­ми бра­та­ми?
А ми бра­та­ли­ся з ля­ха­ми!
Аж по­ки третій Сигізмонд
З прок­ля­ти­ми йо­го ксьондза­ми
Не роз'єдна­ли нас… Отак
Те ли­хо діяло­ся з на­ми!
Во ім'я гос­по­да Хрис­та
І ма­тері йо­го свя­тої!
Ляхи прий­шли на нас вой­ною!
Святиє божії міста
Ксьондзи ска­жені оск­вер­ни­ли!
Земля ко­за­ча зай­ня­лась
І кров'ю, си­ну, по­ли­лась.
І за мо­ги­лою мо­ги­ла,
Неначе го­ри, по­рос­ли
На нашій, си­ноч­ку, землі!
Я жив на ху­торі, з….*
Я стар був, не­мо­щен. Пос­лав
З та­бун я ко­ней до обо­зу,
Гармату, гаківниць два во­зи,
Пшона, пше­ниці, що прид­бав,
Я всю мізерію од­дав
Моїй Ук­раїні не­бозі…
І трьох синів своїх. «Не­хай,
Я ду­мав, грішний пе­ред бо­гом,
Нехай хоть час­точ­ка убо­га
За ме­не піде, за наш край,
За цер­ков божію, за лю­де,
А я мо­ли­тись в хаті бу­ду».
Бо вже не зду­жав, си­ну, встать,
Руки на во­ро­га піднять!
Зо мною, слу­хай же, ос­та­лись
Данило, чу­ра мій, та я,
Та Пріся, до­чеч­ка моя!
Воно ще тілько ви­рос­та­ло,
Ще тілько-тілько на­ли­ва­лось,
Мов та че­ре­шенька!.. За гріх,
За тяж­кий, ма­буть, гріх ве­ли­кий,
Не дав мені свя­тий вла­ди­ка
Очей на­ра­ду­вать ста­рих
Моїм ди­тят­ком!..
Не хо­ди­ли
Ксьондзи по се­лах, а во­зи­ли
На лю­дях їх з се­ла в се­ло,
Такеє-то у нас бу­ло!
Якось їх, кля­тих, і до ме­не
Вночі на хутір за­нес­ло.
А з ни­ми че­лядь їх ска­же­на,
Та ще дра­гу­ни… Дай мені
Хоч ко­ли-не­будь, бо­же ми­лий,
На світ твій виг­ля­нуть з мо­ги­ли -
Спряжу всю шлях­ту на огні!
Вони, во­ни - не бійся, си­ну! -
Вони, ксьондзи, мою ди­ти­ну
З со­бою в ха­ту за­ве­ли,
Замкнулись п'янії, я ба­чив.
А че­лядь п'яна по­ля­га­ла
У клуні на со­ломі спать,
Драгуни теж. А ми з Да­ни­лом
Соломи в сіни на­но­си­ли,
А клу­ню прос­то за­па­ли­ли…
Не вста­нуть, прок­ляті, оп'ять
Дітей ко­за­чих мор­ду­вать,
Усі до од­но­го, згоріли!
І Пріся бідная моя
Згоріла з кля­ти­ми! А я…
На по­жа­рищі хрест з Да­ни­лом
Поставили та по­мо­ли­лись,
Заплакали… Та й по­тяг­ли,
На ко­ней сівши, до обо­зу,
Синів всіх трьох моїх най­шли
Та в доб­рий час і по­ляг­ли
Отут укупі!.. …
А як ми би­лись, уми­ра­ли,
За що ми го­ло­ви скла­да­ли -
В оці мо­ги­ли? Бу­деш жить,
То, мо­же, й зна­ти­меш, не­бо­же,
Бо сла­ва здо­ро­во кри­чить
За наші го­ло­ви… А мо­же,
І про мо­ги­ли, і про нас
З стар­ця­ми бо­жи­ми по се­лах
Правдива ду­ма не­ве­се­ла
Меж людьми хо­дить…»
[Перша по­ло­ни­на 1850, Орен­бург]

__________________

* Далі в ав­тог­рафі зак­рес­ле­но півто­ра ряд­ка, про­чи­та­ти не­мож­ли­во.


* * * (І ста­ном гну­чим, і кра­сою...)


І ста­ном гну­чим, і кра­сою
Пренепорочно-молодою
Старії очі ве­се­лю.
Дивлюся іноді, див­люсь,
І чуд­но, мов пе­ред свя­тою,
Перед то­бою по­мо­люсь.
І жаль мені, ста­ро­му, ста­не
Твоєї бо­жої кра­си.
Де з нею дінеш­ся єси?
Хто ко­ло те­бе в світі ста­не
Святим хра­ни­те­лем твоїм?
І хто зас­ту­пить? хто ук­риє
Од зла людсько­го в час ли­хий?
Хто сер­це чис­теє нагріє
Огнем лю­бові, хто та­кий?
Ти си­ро­та, не­ма ніко­го,
Опріче пра­вед­но­го бо­га.
Молися ж, сер­це, по­мо­люсь
І я з то­бою. Щось про­ро­че
Мені вже за­зи­рає в очі,
І я вже бо­гу не мо­люсь,
Уже й на те­бе не див­люсь.
Мені прис­ни­лось: ти вже ма­ти,
Не в ок­са­миті, не в па­ла­тах
Твоє го­лод­неє ди­тя…
І в'янеш ти, а дні ле­тять,
Несуть все доб­ре за со­бою,
Уже й надію по­нес­ли,
А ти ос­та­лась на землі
Одна-однісінька; з то­бою
Єдинеє доб­ро бу­ло -
Твоє ди­тя, по­ки рос­ло,
В ко­ло­доч­ки по­ки вби­ва­лось.
Оперилось, і ти ос­та­лась,
Стара і не­мо­щяа. Лю­дей,
Людей неп­ри­яз­них бла­гаєш
І Хрис­та ра­ди прос­тя­гаєш
Коло за­чи­не­них две­рей Старії ру­ки.
Отак я іноді то­бою,
Тобою, сер­це, мо­ло­дою,
Старії очі ве­се­лю.
Дивлюся іноді, див­люсь
На стан твій гну­чий, і за те­бе
Тихенько бо­гу по­мо­люсь.
Молися й ти, з свя­то­го не­ба
На те­бе, сер­це, не зійшла
Твоя і до­ля і не­до­ля.
[Перша по­ло­ви­на 1850]


* * * (Огні го­рять, му­зи­ка грає...)


Огні го­рять, му­зи­ка грає,
Музика пла­че, за­ви­ває;
Алмазом доб­рим, до­ро­гим
Сіяють очі мо­лодії;
Витає ра­дость і надія
В очах ве­се­лих; лю­бо їм,
Очам негрішним, мо­ло­дим.
І всі ре­го­чуться, сміються,
І всі тан­цю­ють. Тілько я,
Неначе зак­ля­тий, див­лю­ся
І ниш­ком пла­чу, пла­чу я.
Чого ж я пла­чу? Ма­буть, шко­да,
Що без при­го­ди, мов не­го­да,
Минула мо­ло­дость моя.
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]


* * * (Чи то не­до­ля та не­во­ля...)


Чи то не­до­ля та не­во­ля,
Чи то літа ті ле­тя­чи
Розбили ду­шу? Чи ніко­ли
Й не жив я з нею, жи­ву­чи
З людьми в пас­куді, опас­ку­див
І ду­шу чис­тую?.. А лю­де!
(Звичайне, лю­де, сміючись)
Зовуть її і мо­ло­дою,
І не­по­роч­ною, свя­тою,
І ще яко­юсь… Во­ро­ги!!
І люті! люті! Ви ж ук­ра­ли,
В баг­но по­га­не за­хо­ва­ли
Алмаз мій чис­тий, до­ро­гий,
Мою ко­лись свя­тую ду­шу!
Та й смієтесь. Нех­рис­ти­яне!
Чи не меж ва­ми ж я, по­гані,
Так опо­га­нивсь, що й не знать,
Чи й був я чис­тим ко­ли-не­будь,
Бо ви ме­не з свя­то­го не­ба
Взяли меж се­бе - і пи­сать
Погані вірші на­учи­ли.
Ви тяж­кий ка­мень по­ло­жи­ли
Посеред шля­ху… і роз­би­ли
О йо­го… бо­га бо­ячись!
Моє ма­леє, та убо­ге,
Та сер­це пра­вед­не ко­лись!
Тепер іду я без до­ро­ги,
Без шля­ху би­то­го… а ви!
Дивуєтесь, що спо­ти­ка­юсь,
Що вас і до­лю прок­ли­наю,
І пла­чу тяж­ко, і, як ви…
Душі убо­гої цу­ра­юсь,
Своєї грішної душі!
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]


* * * (На батька бісо­во­го я тра­чу...)


На батька бісо­во­го я тра­чу
І дні, і пе­ра, і папір!
А іноді то ще й зап­ла­чу,
Таки аж над­то. Не на мир
І на діла йо­го ди­вив­шись,
А так, мов іноді, упив­шись,
Дідусь си­ве­сенький ри­да -
Того, бач­те, що си­ро­та.
[Перша по­ло­ни­на 1850, Орен­бург]


* * * (І досі сниться: під го­рою...)


І досі сниться: під го­рою,
Меж вер­ба­ми та над во­дою,
Біленька ха­точ­ка. Си­дить
Неначе й досі си­вий дід
Коло ха­ти­ноч­ки і ба­вить
Хорошеє та ку­че­ря­ве
Своє ма­ленькеє вну­ча.
І досі сниться: вий­шла з ха­ти
Веселая, сміючись, ма­ти,
Цілує діда і ди­тя,
Аж тричі ве­се­ло цілує,
Прийма на ру­ки, і го­дує,
І спать не­се. А дід си­дить,
І усміхається, і сти­ха
Промовить ниш­ком:
«Де ж те ли­хо?
Печалі тії, во­ро­ги?»
І ни­щеч­ком ста­рий чи­тає,
Перехрестившись, От­че наш.
Крізь вер­би со­неч­ко сіяє
І ти­хо гас­не. День по­гас,
І все по­чи­ло. Си­вий в ха­ту
Й собі пішов опо­чи­ва­ти.
[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]


* * * (Мій бо­же ми­лий, зно­ву ли­хо!..)


Мій бо­же ми­лий, зно­ву ли­хо!..
Було так лю­бо, бу­ло ти­хо;
Ми за­хо­ди­лись роз­ку­вать
Своїм не­вольни­кам кай­да­ни.
Аж гульк!.. Ізно­ву по­тек­ла
Мужицька кров! Ка­ти вінчанні,
Мов пси го­лодні за мас­лак,
Гризуться зно­ву.
[1853 - 1859, Но­во­пет­ровське укріплен­ня - С.-Пе­тер­бург]


НЕОФІТИ.  Поема

Сия гла­го­лет гос­подь:сох­ра­ни­те суд й сот­во­ри­те прав­ду, приб­ли­жи­бо­ся спа­се­ние моє прий­ти, й ми­лость моя отк­ры­ет­ся.

Исаия, Гла­ва 5 (6), с. І
М. С. Щеп­ки­ну. На па­мять 24 де­каб­ря 1857


Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи те­бе, я ти­хо пла­чу
І ду­му скорб­ную мою
Твоїй душі пе­ре­даю.
Привітай же бла­го­душ­не
Мою си­ро­ти­ну,
Наш ве­ли­кий чу­дот­вор­че,
Мій дру­же єди­ний!
Привітаєш - убо­гая,
Сірая, з то­бою
Перепливе во­на Ле­ту
І ог­нем-сльозою
Упаде ко­лись на зем­лю
І прит­чею ста­не
Розпинателям на­род­ним,
Грядущим ти­ра­нам.
Давно вже я сид­жу в не­волі,
Неначе злодій вза­перті,
На шлях див­лю­ся, та на по­ле,
Та на во­ро­ну на хресті
На кла­до­вищі. Більш нічо­го
З тюр­ми не вид­но. Сла­ва бо­гу
Й за те, що ба­чу. Ще жи­вуть,
І бо­гу мо­ляться, і мруть
Хрещені лю­де.
Хрест ви­со­кий
На кла­до­вищі тро­хи збо­ку
Златомальований стоїть.
Не вбо­гий, ма­буть, хтось ле­жить?
І на­мальова­но: розп'ятий
За нас син бо­жий на хресті.
Спасибі си­ро­там ба­га­тим,
Що хрест пос­та­ви­ли. А я…
Такая до­ленька моя!
Сиджу собі та все див­лю­ся
На хрест ви­со­кий із тюр­ми.
Дивлюсь, див­лю­ся, по­мо­лю­ся:
І го­ре, го­ренько моє,
Мов на­го­до­ва­на ди­ти­на,
Затихне тро­хи. І тюр­ма
Неначе шир­шає. Співає
І пла­че сер­це, ожи­ває
І в те­бе, бо­же, і в свя­тих
Та пра­вед­них твоїх пи­тає,
Що він зро­бив їм, той свя­тий,
Той на­зо­рей, той син єди­ний
Богом ізбран­ної Марії.
Що він зро­бив їм? І за що
Його, свя­то­го, мор­ду­ва­ли,
Во узи ку­ва­ли;
І гла­ву йо­го чест­ную
Терном увінча­ли?
І ви­ве­ли з злодіями
На Гол­го­фу-го­ру;
І повіси­ли меж ни­ми -
За що? Не го­во­рить
Ні сам си­вий вер­хот­во­рець,
Ні йо­го святії -
Помощники, по­бор­ни­ки,
Кастрати німиє!
Благословенная в же­нах,
Святая пра­вед­ная ма­ти
Святого си­на на землі,
Не дай в не­волі про­па­да­ти,
Летучі літа мар­не тра­тить.
Скорбящих ра­дос­те! пош­ли,
Пошли мені свя­теє сло­во,
Святої прав­ди го­лос но­вий!
І сло­во ро­зу­мом свя­тим
І ожи­ви, і просвіти!
І роз­ка­жу я лю­дям го­ре,
Як тая ма­ти ріки, мо­ре
Сльози кро­ва­вої ли­ла,
Так, як і ти. І прий­ня­ла
В жи­вую ду­шу світ нез­ри­мий
Твоєго розп'ято­го си­на!..
Ти ма­тер бо­га на землі!
Ти сльози ма­тері до краю,
До каплі ви­ли­ла! Ри­даю,
Молю, ри­да­ючи: пош­ли,
Подай душі убогій си­лу,
Щоб ог­нен­но за­го­во­ри­ла,
Щоб сло­во пла­ме­нем взя­лось,
Щоб лю­дям сер­це роз­то­пи­ло,
І на Ук­рай­ні по­нес­лось,
І на Ук­раїні свя­ти­лось
Те сло­во, бо­жеє ка­ди­ло,
Кадило істи­ни. Амінь.

I

Не в нашім краю, бо­гу милім,
Не за гетьманів і царів,
А в римській ідольській землі
Се без­за­коніє тво­ри­лось.
Либонь, за Декія ца­ря?
Чи за Не­ро­на спо­да­ря?
Сказать за­пев­не не зумію.
Нехай за Не­ро­на.
Росії
Тойді й на світі не бу­ло,
Як у Італії рос­ло
Мале дівча. І кра­со­тою,
Святою, чис­тою кра­сою,
Як тая лілія, цвіло.
Дивилася на неї ма­ти
І мо­лоділа.
І дівчаті Лю­дей шу­ка­ла. І най­шла.
Та, по­мо­лив­шись Гіме­нею
В своїм ве­селім гіне­кею,
В чу­жий ве­се­лий од­ве­ла.
Незабаром зро­би­лась ма­ти
Із доб­рої тії дівча­ти:
Дитину-сина при­ве­ла.
Молилася своїм пе­на­там
І в Капітолій при­нес­ла
Немалі жерт­ви. Уб­ла­га­ла
Капітолійський той синкліт,
Щоб пер­вен­ця її віта­ли
Святії ідо­ли. Го­рить
І день і ніч пе­ред пе­на­том
Святий огонь. Радіє ма­ти:
В Алкіда син її рос­те,
Росте; ли­ця­ються ге­те­ри
І пе­ред об­ра­зом Ве­не­ри
Лампаду світять.

II

Тойді вже схо­ди­ла зо­ря
Над Віфлеємом. Прав­ди сло­во,
Святої прав­ди і лю­бові
Зоря всесвітняя зійшла!
І мир, і ра­дость при­нес­ла
На зем­лю лю­дям. Фа­ри­сеї
І вся мер­зен­на Іудея
Заворушилась, за­рев­ла,
Неначе га­ди­на в бо­лоті.
І си­на божія во плоті
На тій Гол­гофі розп'яла
Межи злодіями. І спа­ли,
Упившись кровію, ка­ти,
Твоєю кровію. А ти
Возстав од гро­ба, сло­во вста­ло.
І сло­во прав­ди по­нес­ли
По всій не­вольничій землі
Твої апос­то­ли святії.

III

Тойді ж ото її Алкід,
Та ще ге­те­ри мо­лодії,
Та коз­ло­но­гий п'яний дід
Над са­мим Аппієвим шля­хом
У гаї гар­но роз­ляг­лись,
Та ще гарніше по­пи­лись,
Та й пок­ло­ня­ли­ся Пріапу.
Аж гульк!.. Іде свя­тий Пет­ро
Та, йду­чи в Рим бла­говісти­ти,
Зайшов у гай во­ди на­пи­тись
І од­по­чи­ти. «Бла­го вам!» -
Сказав апос­тол утом­лен­ний
І оргію бла­гос­ло­вив.
І ти­хим, доб­рим, крот­ким сло­вом
Благовістив їм сло­во но­ве,
Любов, і прав­ду, і доб­ро,
Добро най­кра­щеє на світі,
То бра­то­любіє. І си­тий,
І п'яний го­лий отой Фавн,
І син Алкід твій, і ге­те­ри -
Всі, всі упа­ли до землі
Перед Пет­ром. І по­ве­ли
До се­бе в тер­ми на ве­че­рю
Того апос­то­ла…

IV

І в тер­мах оргія. Го­рять
Чертоги пур­пу­ром і зла­том,
Куряться ам­фо­ри. Дівча­та
Трохи не голії сто­ять
Перед Кіпрідою і влад
Співають гімн. При­уго­то­ван
Веселий пир; і по­ляг­ли
На ло­жах гості. Регіт! Гомін!
Гетери гос­тя при­ве­ли
Сивобородого. І сло­во
Із уст апос­то­ла свя­то­го
Драгим єлеєм по­тек­ло.
І стих­ла оргія.
А жри­ця Кіпріди, оргії ца­ри­ця,
Поникла ра­дост­ним че­лом
Перед апос­то­лом. І вста­ла,
І всі за нею повс­та­ва­ли
І за апос­то­лом пішли
У ка­та­ком­би. І єди­ний
Твій син Алкід пішов за ни­ми
І за апос­то­лом свя­тим,
За тим учи­те­лем своїм.
А ти ве­се­ла вий­шла з ха­ти
На шлях із гаю виг­ля­да­ти
Свого Алкіда. Ні, не­ма.
Уже й не бу­де. Ти са­ма
Помолишся своїм пе­на­там,
Сама ве­че­рять ся­деш в хаті…
Ні, не ве­че­рять, а ри­дать,
Ридать, і до­лю прок­ли­нать,
І сивіть, кле­ну­чи. І го­ре!
Умреш єси на са­моті,
Мов про­ка­же­на!

V

На хресті
Стремглав повіси­ли свя­то­го
Того апос­то­ла Пет­ра.
А не­офітів в Сіра­ку­зи
В кай­да­нах од­вез­ли. І син
Алкід, твоя ди­ти­на,
Єдиная твоя ро­ди­на,
Любов єди­ная твоя,
Гниє в не­волі, в кай­да­нах.
А ти, прес­корб­ная, не знаєш,
Де він ко­нає, про­па­дає!
Ідеш шу­кать йо­го в Сибір
Чи теє… в Скіфію… І ти…
І чи од­на ти? Бо­жа ма­ти!
І зас­ту­пи вас, і ук­рий!
Нема сім'ї, не­має ха­ти,
Немає бра­та, ні сест­ри,
Щоб не­зап­ла­кані хо­ди­ли,
Не ка­ту­ва­ли­ся в тюрмі
Або в да­лекій сто­роні,
В бри­танських, галльських легіонах
Не мушт­ру­ва­лись! О, Не­ро­не!
Нероне лю­тий! Бо­жий суд,
Правдивий, наг­лий, се­ред шля­ху
Тебе осу­дить. Прип­ли­вуть
І при­ле­тять зо всього світа
Святиє му­че­ни­ки. Діти Свя­тої волі.
Круг од­ра
Круг смерт­но­го тво­го предс­та­нуть
В кай­да­нах. І… те­бе прос­тять.
Вони бра­ти і хрис­ти­яни,
А ти со­ба­ка! лю­доїд!
Деспот ска­же­ний!

VI

Аж ки­шить
Невольника у Сіра­ку­зах
В льохах і тюр­мах. А Ме­ду­за
В шин­ку з стар­ця­ми п'яна спить.
От-от про­ки­неться… і по­том,
І кров'ю ва­шою, дес­по­ти,
Похмілля спра­вить.
Скрізь шу­ка­ла
Дитину ма­ти. Не най­шла
І в Сіра­ку­зи поп­ли­ла.
Та там уже йо­го в кай­да­нах
Найшла, сер­деш­ная, в тюрмі.
Не до­пус­ти­ли й по­ди­ви­тись,
І му­си­ла во­на сидіть
Коло ост­ро­га. Ждать і ждать,
Як бо­га з не­ба, виг­ля­дать
Своєго си­на: аж по­ки-то
Його в кай­да­нах по­же­нуть
Бульвар мес­ти.
А в Римі свя­то.
Велике свя­то! Тиск на­ро­ду,
Зо всього царст­ва воєво­ди,
Преторіане і се­нат,
Жерці і лікто­ри сто­ять
Круг Капітолія. І хо­ром
Співають гімн, і ку­рять дим
З ка­дил і ам­фор. І з со­бо­ром
Іде сам ке­сар. Пе­ред ним
Із брон­зи ли­тую ста­тую
Самого ке­са­ря не­суть.

VII

Непевне ви­ду­ма­ли свя­то
Патриції-аристократи
І муд­рий ке­сарів се­нат.
Вони, бач, ке­са­ря хва­ли­ли
На всі ла­ди, що аж ос­ти­ло
Самим їм дур­ня вих­ва­лять,
То, за­ра­зом щоб до­ко­нать,
Вони на раді й при­су­ди­ли,
Щоб прос­то ке­са­ря наз­вать
Самим Юпіте­ром, та й годі.
І на­пи­са­ли воєво­дам
По всьому царст­ву: так і так,
Що ке­сар - бог. Що більш од бо­га!
І май­ст­рові да­ли ку­вать
Із брон­зи ке­са­ря. До то­го
Так, но­та­бе­не, до­да­ли,
Що брон­зо­вий той ке­сар бу­де
І ми­лу­вать. Сер­дешні лю­де,
Неначе в ірій, по­тяг­ли
У Рим на про­щу. Прип­ли­ла
Із Сіра­куз і та не­бо­га
Благати ке­са­ря і бо­га.
І чи од­на во­на? Мій бо­же!
Прийшло їх ти­сячі в сльозах,
Прийшло зда­ле­ка.
Горе з ва­ми!
Кого бла­га­ти ви прий­шли?
Кому ви сльози при­нес­ли?
Кому ви при­нес­ли з сльоза­ми
Свою надію? Го­ре з ва­ми,
Раби нез­рячії! Ко­го?
Кого бла­гаєте, благії,
Раби нез­рячії, сліпії!
Чи ж кат по­ми­лує ко­го?
Молітесь бо­гові од­но­му,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі ніко­му
Не пок­лонітесь. Все брех­ня -
Попи й царі…

VIII

Перед Не­ро­ном,
Перед Юпіте­ром но­вим,
Молились вчо­ра се­на­то­ри
І всі пат­риції, і вчо­ра
Лилася бо­жа бла­го­дать.
Кому чи чи­ном, чи гро­ши­ма,
Кому в орен­ду Па­лес­ти­ну,
Байстрятам де­що. А ко­му
Самі бла­го­во­ли­ли дать
Свою підлож­ни­цю в суп­ру­ги,
Хоча й підтоп­та­ну. Нічо­го,
Аби з-під ке­са­ря. А в ко­го
Сестру бла­го­во­ли­ли взять
У свій га­рем. І се нічо­го:
На те він бог, а ми під бо­га
Себе по­винні підкла­дать,
Не тільки сес­тер.
Преторіане по­мо­ли­лись,
Преторіанам дав указ,
Щоб все, що хо­чуть, те й ро­би­ли,
А ми по­ми­луємо вас.
І ви, пле­беї-греч­косії,
І ви мо­ли­ли­ся, та вас
Ніхто не ми­лує. Не вміють
Вас і по­ми­ло­вать га­разд!

IX

На третій день уже пус­ти­ли
Молитися за хрис­ти­ян.
І ти при­хо­ди­ла, мо­ли­лась,
І ми­ло­сер­дий істу­кан
Звелів вез­ти із Сіра­ку­зи
У Рим в кай­да­нах хрис­ти­ян.
І ра­да ти, і ве­се­ла
Кумирові зно­ву
Помолилась. А ку­мир той,
Юпітер той но­вий,
Ось по­бач, якеє свя­то
Буде зав­да­ва­ти
В Колізеї. А тим ча­сом
Іди зустріча­ти
Свого си­на. Та не ду­же
Радій лиш, не­бо­го.
Ще не знаєш ти но­во­го
Ласкавого бо­га.
А по­ки що з ма­те­ря­ми
Алкідова ма­ти
Пішла йо­го зустріну­ти,
Святих привіта­ти
На бе­резі. Пішла єси,
Трохи не співаєш
Та ке­са­ря Юпіте­ра
Хвалиш-вихваляєш:
«От Юпітер так Юпітер!
Не жаль і наз­ва­ти
Юпітером. А я, дур­на,
Ходила бла­га­ти
У Афіни Юпіте­ра.
Дурна, більш нічо­го!»
І ни­щеч­ком по­мо­ли­лась
Кесареві-богу
Та й пішла по­над бо­ло­том,
На Тібр пог­ля­дає.
А по Тібру із-за гаю
Байдак вип­ли­ває
Чи га­ле­ра. На га­лері
Везуть тво­го си­на
З не­офіта­ми в кай­да­нах.
А твоя ди­ти­на
Ще й до щог­ли при­ко­ва­на
Не не­офіт но­вий,
А апос­тол ве­ли­ко­го
Христового сло­ва.
Отакий-то він. Чи чуєш,
У пу­тах співає
Твій му­че­ник:
«Псалом но­вий гос­по­деві
І но­вую сла­ву
Воспоєм чест­ним со­бо­ром,
Серцем не­лу­ка­вим.
Во псал­тирі і тим­пані
Воспоєм бла­гая,
Яко бог ка­ра неп­ра­вих,
Правим по­ма­гає.
Преподобнії во славі
І на ти­хих ло­жах
Радуються, сла­вос­лов­лять,
Хвалять ім'я бо­же.
І мечі в ру­ках їх добрі,
Острі обо­юду,
На отм­щеніє язи­кам
І в на­уку лю­дям.
Окують ца­рей не­си­тих
В залізнії пу­та,
І їх, слав­них, око­ва­ми
Ручними скру­тять,
І осу­дять неп­ра­вед­них
Судом своїм пра­вим,
І вовіки ста­не сла­ва,
Преподобним сла­ва».

X

А ти на бе­резі сто­яла,
Неначе тем­ная ска­ла.
Не слу­ха­ла і не ри­да­ла,
А алілуя по­да­ла
За ма­те­ря­ми хрис­ти­янам.
Мов дзво­ни, за­гу­ли кай­да­ни
На не­офітах. А твій син,
Єдиний твій! апос­тол но­вий,
Перехрестившись, возг­ла­сив:
«Молітесь, братія! Молітесь
За ка­та лю­то­го. Йо­го
В своїх мо­лит­вах пом'яніте.
Перед гор­ди­нею йо­го,
Брати мої, не пок­лонітесь.
Молитва бо­гові. А він
Нехай лю­тує на землі,
Нехай про­ро­ка по­би­ває,
Нехай усіх нас роз­пи­нає;
Уже вну­ча­та за­ча­лись,
І ви­рос­туть во­ни ко­лись,
Не мес­ни­ки вну­ча­та тії,
Христові воїни свя­тиє!
І без ог­ня, і без но­жа
Стратеги божії восп­ря­нуть.
І тьми, і ти­сячі по­га­них
Перед свя­ти­ми побіжать.
Молітесь, братія!»
Молились,
Молилися пе­ред хрес­том
Закуті в пу­та не­офіти,
Молились ра­дост­но. Хва­ла!
Хвала вам, душі мо­ло­диє!
Хвала вам, ли­царі свя­тиє!
Вовіки-віки пох­ва­ла!

XI

І в Рим га­ле­ра прип­ли­ла.
Минає тиж­день. П'яний ке­сар,
Постригти сам се­бе в Зе­ве­са,
Завдав Зе­ве­су юбілей.
Ликує Рим. Пе­ред ку­ми­ра
Везуть во­за­ми ла­дан, ми­ро,
Женуть гур­та­ми хрис­ти­ян
У Колізей. Мов у різниці,
Кров по­тек­ла. Ли­кує Рим!
І гладіатор, і пат­рицій -
Обидва п'яні. Кров і дим
Їх упоїв. Руїну сла­ви
Рим про­пи­вав. Триз­ну пра­вить
По Сціпіонах. Лю­туй! лю­туй,
Мерзенний стар­че. Роз­ко­шуй
В своїх га­ре­мах. Із-за мо­ря
Уже встає свя­тая зо­ря.
Не гро­мом пра­вед­ним, свя­тим
Тебе уб'ють. Но­жем ту­пим
Тебе заріжуть, мов со­ба­ку,
Уб'ють обу­хом.

XII

Другий день
Реве аре­на. На арені
Лідійський зо­ло­тий пісок
Покрився пур­пу­ром чер­во­ним,
В бо­ло­то крові замісивсь.
А сіра­кузьких на­зо­реів
Ще не бу­ло у Колізеї.
На третій день і їх в кай­да­нах
Сторожа з го­ли­ми ме­ча­ми
Гуртом в різни­цю при­ве­ла.
Арена звіром за­рев­ла.
А син твій гор­до на аре­ну,
Псалом співа­ючи, сту­пив.
І п'яний ке­сар, мов ска­же­ний,
Зареготавсь. І ле­опард
Із льоху вис­ко­чив на сце­ну,
Ступив, зир­нув…
І по­ли­лась Свя­тая кров.
По Колізеї
Ревучим гро­мом по­нес­лась
І стих­ла бу­ря. Де ж бу­ла?
Де ти схо­ва­лась? Чом на йо­го,
На ке­са­ря сво­го свя­то­го,
Не ки­ну­лась? Бо сте­рег­ли,
Кругом в три ла­ви ос­ту­пи­ли
Зевеса лікто­ри. За ним,
Твоїм Юпіте­ром свя­тим,
Залізну бра­му за­чи­ни­ли.
А ти ос­та­ла­ся од­на,
Одна-однісінька над­ворі.
І що ти змо­жеш? «Го­ре! Го­ре!
О го­ре лю­теє моє!
Моя ти до­ленько! Без йо­го
Що я ро­би­ти­му? До ко­го
Я при­хи­лю­ся?..» І не­бо­га
Кругом зир­ну­ла, і о мур,
Об мур ста­рою го­ло­вою
Ударилась, і тру­пом па­ла
Під са­му бра­му.

XIII

З по­зо­ри­ща уве­чері
У тер­ми схо­вав­ся
Святий ке­сар з лікто­ра­ми.
Колізей ос­тав­ся
Без ке­са­ря і без рим­лян
І ніби зап­ла­кав
Одинокий. Мов го­ра та,
На полі чорніє
Колізей той се­ред Ри­му.
Тихо, ти­хо віє
Із-за Тібра, із Альба­но
Вітер по­над Ри­мом.
А над чор­ним Колізеєм,
Ніби із-за ди­му,
Пливе місяць круг­ло­ли­ций.
І мир пер­воз­дан­ний
Одпочив на лоні ночі.
Тілько ми, Ада­ме,
Твої ча­да прес­туп­ниє,
Не од­по­чи­ваєм
До са­мої до­мо­ви­ни
У прос­панім раї.
Гриземося, мов со­ба­ки
За мас­лак смер­дя­чий,
Та те­бе ще зне­ва­жаєм,
Праотче ле­да­чий!

XIV

Трохи од­по­чи­ла
Стара ма­ти не­до­би­та.
Живущую си­лу
Сила ночі ожи­ви­ла.
Встала, по­хо­ди­ла
Коло замк­ну­тоїбра­ми
Та щось ше­по­та­ла.
Чи не ке­са­ря свя­то­го
Нишком прок­ли­на­ла?
А мо­же, й так. Ти­хе­сенько
До бра­ми підкра­лась,
Послухала, усміхну­лась
І щось про­шеп­та­ла,
Якесь сло­во. І ни­щеч­ком
Коло бра­ми сіла
Й за­жу­ри­лась. Не­за­ба­ром
Брама од­чи­ни­лась.
І на во­зах, на ко­лес­ни­цях
Із Колізея, із різниці,
Святиє ви­вез­ли тіла
І по­вез­ли на Тібр. Тіла­ми
Святих уби­тих го­ду­ва­ли
Для царсько­го-та­ки сто­ла
У Тібрі ри­бу. Вста­ла ма­ти,
Кругом ог­ля­ну­лась, взя­лась
За би­ту го­ло­ву ру­ка­ми
І ти­хо, мовч­ки за во­за­ми
Марою чор­ною пішла
На Тібр. А скіфи сіро­окі,
Погоничі, рабів ра­би,
Подумали - сест­ра Мо­ро­ка
Із пек­ла вий­шла про­вод­жать
У пек­ло рим­лян. Пос­ки­да­ли
У во­ду тру­пи, та й на­зад
З во­за­ми скіфи по­вер­та­ли.
І ти ос­та­ла­ся од­на
На бе­резі. І ти ди­ви­лась,
Як розс­ти­ла­ли­ся, сте­ли­лись
Круги ши­рокії над ним,
Над си­ном пра­вед­ним твоїм!
Дивилась, по­ки не ос­та­лось
Живого сліду на воді.
І усміхну­ла­ся тойді,
І тяж­ко, страш­но за­ри­да­ла,
І по­мо­ли­лась в пер­ший раз
За нас розп'ято­му. І спас
Тебе розп'ятий син Марії.
І ти сло­ва йо­го живії
В жи­вую ду­шу прий­ня­ла.
І на тор­жи­ща, і в чер­то­ги
Живого істин­но­го бо­га
Ти сло­во прав­ди по­нес­ла.
1857, 8 де­каб­ря, Нижній Нов­го­род


ЮРОДИВИЙ


Во дні фельдфе­бе­ля-ца­ря
Капрал Гав­ри­ло­вич Без­ру­кий
Та ун­тер п'яний Дол­го­ру­кий
Украйну пра­ви­ли. Доб­ра
Таки чи­ма­ло нат­во­ри­ли,
Чимало лю­ду ого­ли­ли
Оці сат­ра­пи-ундіра,
А над­то стри­же­ний Гав­ри­лич
З своїм єфрей­то­ром ма­лим
Та жва­вим, на ли­хо ли­хим,
До то­го люд до­мушт­ру­ва­ли,
Що сам фельдфе­бель ди­ву­ва­лись
І мар­ши­ров­кою, і всім,
І «бла­госк­лонні пре­би­ва­ли
Всегда к єфрей­то­рам своїм».
А ми ди­ви­лись, та мов­ча­ли,
Та мовч­ки чу­ха­ли чу­би.
Німії, подлії ра­би,
Підніжки царськії, ла­кеї
Капрала п'яно­го! Не вам,
Не вам, в ме­ре­жаній лівреї
Донощики і фа­ри­сеї,
За прав­ду прес­вя­тую стать
І за сво­бо­ду. Роз­пи­нать,
А не лю­бить ви вчи­лись бра­та!
О, ро­де суєтний, прок­ля­тий,
Коли ти ви­дох­неш? Ко­ли
Ми діжде­мо­ся Вашінгто­на
З но­вим і пра­вед­ним за­ко­ном?
А діжде­мось-та­ки ко­лись!
Не сотні вас, а міліони
Полян, ду­лебів і древ­лян
Гаврилич гнув во вре­мя оно;
А вас, моїх свя­тих ки­ян,
І ва­ших че­пур­них ки­янок
Оддав своїм пра­фо­сам п'яним
У най­мич­ки сат­рап-кап­рал.
Вам і бай­ду­же. А меж ва­ми
Найшовсь-таки який­сь про­ява,
Якийсь дур­ний оригінал,
Що в мор­ду за­то­пив кап­ра­ла,
Та ще й у церкві, і про­па­ло,
Як на со­баці. ‹Тоді, дурні, і вам бу­ло б
На йо­го вий­ти з ро­га­ча­ми,
А ви зля­ка­ли­ся…› *
Так-то так!
Найшовсь-таки один ко­зак
Із міліона сви­но­пасів,
Що царст­во все ого­ло­сив:
Сатрапа в мор­ду за­то­пив.
А ви, юро­диві, тим ча­сом,
Поки нез­ду­жає кап­рал,
Ви ог­ла­си­ли юро­ди­вим
Святого ли­ца­ря! а би­вий
Фельдфебель ваш, Сар­да­на­пал,
Послав на ка­тор­гу свя­то­го;
А до по­би­то­го ста­ро­го
Сатрапа «нав­сег­да ос­тавсь
Преблагосклонним».
Більш нічо­го
Не вик­роїлось, і дра­му
Глухими, тем­ни­ми за­да­ми
На смітник ви­нес­ли, а я…
О зо­ре яс­ная моя!
Ведеш ме­не з тюр­ми, з не­волі
Якраз на смітни­чок Ми­ко­ли,
І світиш, і го­риш над ним
Огнем не­ви­ди­мим, свя­тим,
Животворящим, а із гною
Встають стов­пом пе­ре­до мною
Його без­божнії діла…
Безбожний ца­рю! твор­че зла!
Правди го­ни­те­лю жес­то­кий!
Чого на­коїв на землі!
А ти, все­ви­дя­щеє око!
Чи ти ди­ви­ло­ся зви­со­ка,
Як сот­ня­ми в кай­да­нах гна­ли
В Сибір не­вольників свя­тих,
Як мор­ду­ва­ли, роз­пи­на­ли
І віша­ли. А ти не зна­ло?
І ти ди­ви­ло­ся на них
І не осліпло. Око, око!
Не ду­же ба­чиш ти гли­бо­ко!
Ти спиш в кіоті, а царі…
Та цур їм, тим ца­рям по­га­ним!
Нехай вер­зуться їм кай­да­ни,
А я по­ли­ну на Сибір,
Аж за Бай­кал; заг­ля­ну в го­ри,
В вер­те­пи темнії і в но­ри
Без дна гли­бокії, і вас,
Споборники свя­тої волі,
Із тьми, із смра­да і з не­волі
Царям і лю­дям на по­каз
На світ вас ви­ве­ду на­далі
Рядами дов­ги­ми в кай­да­нах…
[Грудень 1857, Нижній Нов­го­род]

____________

* Ці ряд­ки зак­рес­лені ав­то­ром в ру­ко­писі.


ДОЛЯ


Ти не лу­ка­ви­ла зо мною,
Ти дру­гом, бра­том і сест­рою
Сіромі ста­ла. Ти взя­ла
Мене, ма­ленько­го, за ру­ку
І в шко­лу хлоп­ця од­ве­ла
До п'яно­го дя­ка в на­уку.
«Учися, сер­денько, ко­лись
З нас бу­дуть лю­де»,- ти ска­за­ла.
А я й пос­лу­хав, і учивсь,
І вив­чив­ся. А ти збре­ха­ла.
Які з нас лю­де? Та дар­ма!
Ми не лу­ка­ви­ли з то­бою,
Ми прос­то йшли; у нас не­ма
Зерна неп­рав­ди за со­бою.
Ходімо ж, до­ленько моя!
Мій дру­же вбо­гий, не­лу­ка­вий!
Ходімо дальше, дальше сла­ва,
А сла­ва - за­повідь моя.
[9 лю­то­го 1858, Нижній Нов­го­род]


МУЗА


А ти, пре­чис­тая, свя­тая,
Ти, сест­ро Фе­ба мо­ло­дая!
Мене ти в пе­ле­ну взя­ла
І геть у по­ле од­нес­ла.
І на мо­гилі се­ред по­ля,
Як тую во­лю на роз­доллі,
Туманом си­вим спо­ви­ла.
І ко­ли­ха­ла, і співа­ла,
І ча­ри діяла… І я…
О чарівни­ченько моя!
Мені ти всю­ди по­ма­га­ла,
Мене ти всю­ди дог­ля­да­ла.
В сте­пу, без­люд­но­му сте­пу,
В да­лекій не­волі,
Ти сіяла, пи­ша­ла­ся,
Як квіточ­ка в полі!
Із ка­зар­ми не­чис­тої
Чистою, свя­тою
Пташечкою ви­летіла
І по­на­до мною
Полинула, заспіва­ла
Ти, зо­ло­ток­ри­ла…
Мов жи­ву­щою во­дою
Душу ок­ро­пи­ла.
І я жи­ву, і на­до мною
З своєю бо­жою кра­сою
Гориш ти, зо­ренько моя,
Моя по­ра­донько свя­тая!
Моя ти до­ле мо­ло­дая!
Не по­ки­дай ме­не. Вночі,
І вдень, і вве­чері, і ра­но
Витай зо мною і учи,
Учи не­лож­ни­ми ус­та­ми
Сказати прав­ду. По­мо­жи
Молитву діяти до краю.
А як ум­ру, моя свя­тая!
Моя ти ма­мо! по­ло­жи
Свого ти си­на в до­мо­ви­ну
І хоть єди­ную сльози­ну
В очах безс­мерт­них по­ка­жи.
[9 лю­то­го 1858, Нижній Нов­го­род]


СЛАВА


А ти, зад­ри­пан­ко, шин­кар­ко,
Перекупко п'яна!
Де ти в ка­та за­ба­ри­лась
З своїми лу­ча­ми?
У Вер­салі над злодієм
Набор роз­пус­ти­ла?
Чи з ким іншим миз­каєшся
З нудьги та з похмілля.
Горнись ли­шень ти до ме­не,
Та вит­не­мо з ли­ха;
Гарнесенько обійме­мось
Та лю­бо, та ти­хо
Пожартуєм, чмок­не­мо­ся
Та й по­бе­ре­мо­ся,
Моя кра­ле мальова­на.
Бо я та­ки й досі
За то­бою чим­чи­кую:
Ти хо­ча й пи­ша­лась
І з п'яни­ми ке­са­ря­ми
По шин­ках хи­ля­лась,
А над­то з тим Ми­ко­лою
У Се­вас­то­полі, -
Та мені про те бай­ду­же;
Мені, моя до­ле,
Дай на се­бе по­ди­ви­тись,
Дай і при­гор­ну­тись,
Під кри­лом твоїм лю­бенько
В хо­лод­ку зас­ну­ти.
[9 лю­то­го 1858, Нижній Нов­го­род]


СОН

Марку Вовч­ку



На пан­щині пше­ни­цю жа­ла,
Втомилася; не спо­чи­вать
Пішла в сно­пи, пош­кан­ди­ба­ла
Івана си­на го­ду­вать.
Воно спо­ви­теє кри­ча­ло
У хо­ло­доч­ку за сно­пом.
Розповила, на­го­ду­ва­ла,
Попестила; і ніби сном,
Над си­ном си­дя, задріма­ла.
І сниться ій той син Іван
І урод­ли­вий, і ба­га­тий,
Не оди­но­кий, а жо­на­тий
На вольній, ба­читься, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм ве­селім полі
Свою-таки пше­ни­цю жнуть,
А діточ­ки обід не­суть.
І усміхну­ла­ся не­бо­га,
Проснулася - не­ма нічо­го…
На си­на гля­ну­ла, взя­ла
Його ти­хенько спо­ви­ла
Та, щоб до­жать до ла­но­во­го,
Ще ко­пу до­жи­нать пішла.
[13 лип­ня 1858, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Я не нез­ду­жаю, нівро­ку...)


Я не нез­ду­жаю, нівро­ку,
А щось та­кеє ба­чить око,
І сер­це жде чо­гось. Бо­лить,
Болить, і пла­че, і не спить,
Мов не­го­до­ва­на ди­ти­на.
Лихої, тяж­кої го­ди­ни,
Мабуть, ти ждеш?
Добра не жди,
Не жди сподіва­ної волі -
Вона зас­ну­ла: цар Ми­ко­ла
Її прис­пав. А щоб збу­дить
Хиренну во­лю, тре­ба ми­ром,
Громадою обух ста­лить;
Та доб­ре ви­гост­рить со­ки­ру -
Та й за­хо­диться вже бу­дить.
А то прос­пить собі не­бо­га
До су­ду бо­жо­го страш­но­го!
А панст­во бу­де ко­ли­хать,
Храми, па­ла­ти му­ро­вать,
Любить ца­ря сво­го п'яно­го,
Та візантійство прос­лав­лять,
Та й більше, ба­читься, нічо­го.
1858, 22 но­яб­ря, [С.-Пе­тер­бург]


ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ


Мій бо­же ми­лий, як то ма­ло
Святих лю­дей на світі ста­ло.
Один на дру­го­го ку­ють
Кайдани в серці. А сло­ва­ми,
Медоточивими ус­та­ми
Цілуються і ча­су ждуть,
Чи швид­ко бра­та в до­мо­вині
З гос­тей на цвин­тар по­не­суть?
А ти, о гос­по­ди єди­ний,
Скуєш лу­кавії ус­та,
Язик отой ве­ле­ре­чи­вий,
Мовлявший: «Ми не суєта!
І воз­ве­ли­чи­мо на ди­во
І ро­зум наш, і наш язик…
Та й де той пан, що нам за­ка­же
І ду­мать так, і го­во­рить?»
«Воскресну я! - той пан вам ска­же.
Воскресну нині! Ра­ди їх,
Людей за­ко­ва­них моїх,
Убогих, ни­щих… Воз­ве­ли­чу
Малих отих рабів німих!
Я на сто­рожі ко­ло їх
Поставлю сло­во. І по­ни­че,
Неначе стоп­та­на тра­ва,
І дум­ка ва­ша, і сло­ва».
Неначе срібло ку­те, би­те
І се­мик­ра­ти пе­ре­ли­те
Огнем в гор­нилі,- сло­ве­са
Твої, о, гос­по­ди, такії.
Розкинь же їх, твої свя­тиє,
По всій землі. І чу­де­сам
Твоїм увіру­ють на світі
Твої малі убогі діти!
1859, 15 фев­ра­ля, С.-Пе­тер­бург]


МАРКУ ВОВЧКУ

На пам'ять 24 ген­ва­ря 1859


Недавно я по­за Ура­лом
Блукав і гос­по­да бла­гав,
Щоб на­ша прав­да не про­па­ла,
Щоб на­ше сло­во не вми­ра­ло;
І виб­ла­гав. Гос­подь пос­лав
Тебе нам, крот­ко­го про­ро­ка
І об­ли­чи­те­ля жес­то­ких
Людей не­си­тих. Світе мій!
Моя ти зо­ренько свя­тая!
Моя ти си­ло мо­ло­дая!
Світи на ме­не, і огрій,
І ожи­ви моє по­би­те
Убоге сер­це, не­ук­ри­те,
Голоднеє. І ожи­ву,
І ду­му вольную на во­лю
Із до­мо­ви­ни воз­зо­ву.
І ду­му вольную… О, до­ле!
Пророче наш! Моя ти до­не!
Твоєю ду­му на­зо­ву.
1859, фев­ра­ля 17, СПб


ІСАІЯ. ГЛАВА 35. (ПОДРАЖАНІЄ)


Радуйся, ни­во не­по­ли­тая!
Радуйся, зем­ле, не по­ви­тая
Квітчастим зла­ком! Роз­пус­тись,
Рожевим кри­ном процвіти!
І процвітеш, по­зе­ленієш,
Мов Іорда­нові свя­тиє
Луги зе­лені, бе­ре­ги! І честь
Кармілова, і сла­ва
Ліванова, а не лу­ка­ва,
Тебе ук­риє до­ро­гим,
Золототканим, хит­ро­ши­тим,
Добром та во­лею підби­тим,
Святим омо­фо­ром своїм.
І лю­де темнії, нез­рячі,
Дива гос­поднії по­ба­чать.
І спо­чи­нуть не­вольничі
Утомлені ру­ки,
І коліна од­по­чи­нуть,
Кайданами куті!
Радуйтеся, вбо­го­духі,
Не ля­кай­тесь ди­ва,
Се бог су­дить, виз­во­ляє
Долготерпеливих Вас, убо­гих.
І воз­дає Злодіям за злая!
Тойді, як, гос­по­ди, свя­тая
На зем­лю прав­да при­ле­тить
Хоч на го­ди­ноч­ку спо­чить,
Незрячі проз­рять, а кри­виє,
Мов сар­на з гаю, по­май­ну­ють.
Німим от­вер­зуться ус­та;
Прорветься сло­во, як во­да,
І дебрь-пус­ти­ня не­по­ли­та,
Зцілющою во­дою вми­та,
Прокинеться; і по­те­чуть
Веселі ріки, а озе­ра
Кругом га­ями по­рос­туть,
Веселим птаст­вом ожи­вуть.
Оживуть сте­пи, озе­ра,
І не верст­вовії,
А вольнії, ши­рокії
Скрізь шля­хи святії
Простеляться; і не най­дуть
Шляхів тих вла­ди­ки,
А ра­би ти­ми шля­ха­ми
Без ґвал­ту і кри­ку
Позіходяться до­ку­пи,
Раді та ве­селі. І пус­ти­ню опа­ну­ють
Веселії се­ла.
25 мар­та 1859, [С.-Пе­тер­бург]


N. N. (Така, як ти, ко­лись лілея...)


Така, як ти, ко­лись лілея
На Іордані процвіла
І воп­ло­ти­ла, про­нес­ла
Святеє сло­во над зем­лею.
Якби-то й ти, Дністро­вий цвіте…
Ні, ні! Крий бо­же! Розіпнуть.
В Сибір в кай­да­нах по­ве­дуть.
І ти, мій цвіте не­ук­ри­тий…
Не ви­мов­лю…
Веселий рай
Пошли їй, гос­по­ди, по­дай!
Подай їй до­лю на сім світі
І більш нічо­го не да­вай.
Та не бе­ри її вес­ною
В свій рай не­бес­ний, не бе­ри,
А дай твоєю кра­со­тою
Надивуватись на землі.
19 ап­ре­ля 1859, [С.-Пе­тер­бург]


* * * ФЕДОРУ ІВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ

На пам'ять 22 сен­тяб­ря 1859 ро­ку



Ой, по горі ро­ман цвіте,
Долиною ко­зак іде
Та у жур­би пи­тається:
«Де та до­ля пи­шається?
Чи то в шин­ках з ба­га­ча­ми?
Чи то в сте­пах з чу­ма­ка­ми?
Чи то в полі на роз­доллі
З вітром віється по волі?»
Не там, не там, дру­же-бра­те,
У дівчи­ни в чужій хаті,
У руш­нич­ку та в хус­тині
Захована в новій скрині.
Лихвин, 7 іюня [1859]


* * * (Ой, маю, маю я оче­ня­та…)


Ой, маю, маю я оче­ня­та…
Нікого, матінко, та ог­ля­да­ти,
Нікого, сер­денько, та ог­ля­да­ти!
Ой, маю, маю і ру­че­ня­та…
Нікого, матінко, та обніма­ти,
Нікого, сер­денько, та обніма­ти!
Ой, маю, маю і но­же­ня­та,
Та ні з ким, матінко, по­тан­цю­ва­ти,
Та ні з ким, сер­денько, по­тан­цю­ва­ти!
10 іюня [1859], Пи­ря­тин


СЕСТРІ


Минаючи убогі се­ла
Понаддніпрянські не­ве­селі,
Я ду­мав: «Де ж я при­хи­люсь?
І де подіну­ся на світі?»
І сниться сон мені: див­люсь,
В са­доч­ку, квіта­ми по­ви­та,
На при­горі собі стоїть,
Неначе дівчи­на, ха­ти­на,
Дніпро геть-геть собі роз­ки­нувсь!
Сіяє батько та го­рить!
Дивлюсь, у тем­но­му са­доч­ку,
Під виш­нею у хо­ло­доч­ку,
Моя єди­ная сест­ра!
Многострадалиця свя­тая!
Неначе в раї, спо­чи­ває
Та з-за ши­ро­ко­го Дніпра
Мене, не­бо­га, виг­ля­дає.
І їй здається - ви­ри­нає
З-за хвилі чо­вен, доп­ли­ва…
І в хвилі чо­вен по­ри­на.
«Мій бра­ти­ку! моя ти до­ле!»
І ми про­ки­ну­ли­ся. Ти…
На пан­щині, а я в не­волі!..
Отак нам до­ве­ло­ся йти
Ще зма­леч­ку ко­лю­чу ни­ву!
Молися, сест­ро! бу­дем живі,
То бог по­мо­же пе­рей­ти.
20 іюля [1859], Чер­ка­си


* * * (Колись дур­ною го­ло­вою...)


Колись дур­ною го­ло­вою
Я ду­мав: «Го­ренько зо мною!
Як до­ве­деться в світі жить?
Людей і гос­по­да хва­лить?
В багні ко­ло­дою гни­лою
Валятись, старіти­ся, гнить.
Умерти й сліду не по­ки­нуть
На обікра­деній землі…
О го­ре! го­ренько мені!
І де я в світі за­хо­ва­юсь?
Щодень піла­ти роз­пи­на­ють,
Морозять, шква­рять на огні!»
21 іюля [1859], Чер­ка­си


* * * (Во Іудеї во дні они...)


Во Іудеї во дні они,
Во вре­мя Іро­да-ца­ря,
Кругом Сіона й на Сіоні
Романські п'яні легіони
Паскудились. А у ца­ря,
У Іро­да та­ки са­мо­го,
І у по­ро­гу, й за по­ро­гом
Стояли лікто­ри, а цар…
Самодержавний го­су­дар!
Лизав у лікто­ра ха­ля­ву,
Щоб той йо­му на те, на се…
Хоч півди­нарія по­зи­чив;
А той ки­ше­нею тря­се,
Виймає гроші і не лічить,
Неначе стар­цеві дає.
І п'яний Ірод зно­ву п'є!
Як ось, не в самім На­за­реті,
А у яко­мусь у вер­тепі,
Марія си­на при­ве­ла
І в Віфлеєм з ма­лим пішла…
Біжить пош­тар із Віфлеєма
І ка­же: «Ца­рю! так і так!
Зіновать, кукіль і бу­дяк
Росте в пше­ниці! Кля­те плем'я
Давидове у нас зійшло!
Зотни, по­ки не підня­лось!»
«Так що ж,- про­мо­вив Ірод п'яний,
По всьому царст­ву пос­ти­нать
Малих дітей; а то, по­гані,
Нам не да­дуть до­ца­рю­вать».
Поштар, нівро­ку, був підпи­лий,
Оддав се­на­тові при­каз,
Щоб тілько в Віфлеємі би­ли
Малих дітей.
Спаси ти нас,
Младенче пра­вед­ний, ве­ли­кий,
Од п'яно­го ца­ря-вла­ди­ки!
Од гіршо­го ж те­бе спас­ла
Твоя преп­ра­вед­ная ма­ти.
Та де ж нам тую матір взя­ти?
Ми сер­цем голі до­го­ла!
Раби з ко­кар­дою на лобі!
Лакеї в зо­лотій оз­добі…
Онуча, сміття з по­ме­ла
Єго ве­ли­чест­ва. Та й годі.
24 ок­тяб­ря [1859], С.-Пе­тер­бург


МАРІЯ. Поема

Радуйся, ты бо об­но­ви­ла еси за­ча­тыя студ­но.

Акафіст прис­вятій Бо­го­ро­диці. Ікос 10

Все упо­ваніє моє
На те­бе, мій пресвітлий раю,
На ми­ло­сердіє твоє,
Все упо­ваніє моє
На те­бе, ма­ти, воз­ла­гаю.
Святая си­ло всіх свя­тих,
Пренепорочная, бла­гая!
Молюся, пла­чу і ри­даю:
Воззри, пре­чис­тая, на їх,
Отих ок­ра­де­них, сліпих
Невольників. По­дай їм си­лу
Твойого му­че­ни­ка си­на,
Щоб хрест-кай­да­ни до­нес­ли
До са­мо­го, са­мо­го краю.
Достойнопітая! бла­гаю!
Царице не­ба і землі!
Вонми їх сто­ну і пош­ли
Благий ко­нець, о всеб­ла­гая!
А я, нез­лоб­ний, вос­пою,
Як процвітуть убогі се­ла,
Псалмом і ти­хим, і ве­се­лим
Святую до­леньку твою.
А нині плач, і скорб, і сльози
Душі убо­гої - убогій
Остатню леп­ту по­даю.
У Йо­си­па, у тес­ля­ра
Чи бон­да­ря то­го свя­то­го,
Марія в най­мич­ках рос­ла.
Рідня бу­ла. Отож не­бо­га
Уже чи­ма­ла підня­лась,
Росла собі та ви­рос­та­ла
І на порі Марія ста­ла…
Рожевим квітом розцвіла
В убогій і чужій ха­тині,
В свя­то­му ти­хо­му раю.
Тесляр на най­мич­ку свою,
Неначе на свою ди­ти­ну,
Теслу, бу­ло, і струг по­ки­не
Та й ди­виться; і час ми­не,
А він і оком не миг­не,
І ду­має: «Ані ро­ди­ни!
Ані ха­ти­ноч­ки не­ма,
Одна-однісінька!.. Хіба…
Ще ж смерть моя не за пле­чи­ма?..»
А та стоїть собі під ти­ном
Та вов­ну білую пря­де
На той бур­нус йо­му свя­теш­ний
Або на бе­рег по­ве­де
Козу з ко­зя­точ­ком сер­деш­ним
І по­пас­ти, і на­поїть.
Хоч і да­ле­ко. Так лю­би­ла ж
Вона той ти­хий бо­жий став,
Широкую Тіверіаду,
І ра­да, аж сміється, ра­да,
Що Йо­сип си­дя­чи мов­чав,
Не бо­ро­нив їй, не спи­няв
На став іти; іде, сміється,
А він си­дить та все си­дить,
За струг сер­де­га не бе­реться…
Коза нап'ється та й па­сеться.
А дівчи­на собі стоїть,
Неначе вко­па­на, під гаєм
І смут­но, сум­но по­зи­рає
На той ши­ро­кий бо­жий став.
І мо­ви­ла: «Тіверіадо!
Широкий ца­рю озе­рам!
Скажи мені, моя по­ра­до!
Якая до­ля вий­де нам
З ста­рим Іоси­фом? О, до­ле! -
І по­хи­ли­лась, мов то­по­ля
Од вітру хи­литься в яру.
Йому я ста­ну за ди­ти­ну.
Плечми моїми мо­ло­ди­ми
Його старії підоп­ру!»
І ки­ну­ла кру­гом очи­ма,
Аж іскри сип­ну­ли з очей.
А з доб­рих мо­ло­дих пле­чей
Хітон по­ла­та­ний до­до­лу
Тихенько зсу­нув­ся. Ніко­ли
Такої бо­жої кра­си
Ніхто не уз­рить! Злая ж до­ля
Колючим тер­ном про­ве­ла,
Знущалася над кра­со­тою!
О, до­ленько! - По­над во­дою
Ходою ти­хою пішла.
Лопух край бе­ре­га най­шла,
Лопух зор­ва­ла і нак­ри­ла,
Неначе бри­ли­ком, свою,
Свою го­ло­воньку смут­ную,
Свою го­ло­воньку свя­тую!
І зник­ла в тем­но­му гаю.
О, світе наш не­за­хо­ди­мий!
О, ти, пре­чис­тая в же­нах!
Благоуханний сельний кри­не!
В яких га­ях? В яких ярах,
В яких нез­нак­мих вер­те­пах
Ти за­хо­вавш­ся од спе­ки
Огнепалимої тії,
Що сер­це без ог­ню роз­то­пить
І без во­ди прор­ве, по­то­пить
Святії ду­моньки твої?
Де ти схо­ваєшся? Нігде!
Огонь зак­лю­нув­ся вже, годі!
Уже роз­жеврівся. І шко­да,
Даремне си­ла про­па­де.
До крові дійде, до кості
Огонь той лю­тий, не­га­си­мий,
І, не­до­би­тая, за си­ном
Повинна бу­деш пе­рей­ти
Огонь пе­кельний! Вже про­ро­чить,
Тобі вже за­зи­рає в очі
Твоє гря­ду­щеє. Не зри!
Сльозу про­ро­чую ут­ри!
Заквітчай го­ло­ву діво­чу
Лілеями та тим ряс­ним
Червоним ма­ком. Та зас­ни
Під яво­ром у хо­ло­доч­ку,
Поки що бу­де.
Увечері, мов зо­ря тая,
Марія з гаю ви­ход­жає
Заквітчана. Фа­вор-го­ра,
Неначе з зла­та-се­реб­ра,
Далеко, ви­со­ко сіяє,
Аж сліпить очі. Підня­ла
На той Фа­вор свої свя­тиє
Очиці кроткіє Марія
Та й усміхну­лась. Зай­ня­ла
Козу з ко­зя­точ­ком з-під гаю
І заспіва­ла:
«Раю! раю!
Темний гаю!
Чи я, мо­ло­дая,
Милий бо­же, в твоїм раї
Чи я по­гу­ляю,
Нагуляюсь?»
Та й за­мовк­ла.
Круг се­бе сум­но озир­ну­лась,
На ру­ки ко­зе­ня взя­ла
І ве­се­ленькая пішла
На хутір бон­дарів убо­гий.
А йду­чи, ко­зе­ня, не­бо­га,
Ніби ди­ти­ну, на ру­ках
Хитала, ба­ви­ла, гой­да­ла,
До ло­на ти­хо при­гор­та­ла
І цілу­ва­ла. Ко­зе­ня,
Неначе теє ко­ше­ня,
І не пру­ча­лось, не кри­ча­ло,
На лоні пес­ти­ло­ся, гра­лось.
Миль зо дві лю­бо з ко­зе­ням
Трохи, тро­хи не тан­цю­ва­ла
І не вто­ми­лась. Виг­ля­да
Старий, су­му­ючи під ти­ном,
Давненько вже свою ди­ти­ну.
Зустрів її, і привітав,
І ти­хо мо­вив: «Де ти в бо­га
Загаялась, моя не­бо­го?
Ходімо в ку­щу, опо­чий,
Та по­ве­че­ряємо вкупі
З ве­се­лим гос­тем мо­ло­дим;
Ходімо, до­ненько».- «Який?
Який се гость?» - «Із На­за­ре­та
Зайшов у нас підно­чу­вать.
І ка­же: «Бо­жа бла­го­дать
На вет­хую Єли­са­ве­ту
Учора ра­но про­ли­лась:
Учора,- ка­же,- при­ве­ла
Дитину-сина. А За­харій
Старий на­рек йо­го Іва­ном».
«Так ба­чиш що!» А гость роз­зу­тий,
Умитий з кущі ви­ход­жав
В од­но­му біло­му хітоні,
Мов на­мальова­ний, сіяв,
І став ве­лич­но на по­розі,
І, ук­ло­нив­ши­ся, вітав
Марію ти­хо. їй, не­бозі,
Аж див­но, чуд­но. Гость сто­яв
І ніби справді засіяв.
Марія на йо­го зир­ну­ла
І стре­пе­ну­лась. При­гор­ну­лась,
Неначе зля­ка­не ди­тя,
До Йо­си­па сво­го ста­ро­го,
А потім гос­тя мо­ло­до­го
Просила, ніби по­ве­ла
Очима в ку­щу. При­нес­ла
Води по­го­жої з кри­ниці,
І мо­ло­ко, і сир коз­лиці їм на ве­че­рю по­да­ла.
Сама ж не їла й не пи­ла.
В ку­точ­ку мовч­ки при­хи­ли­лась
Та ди­ву­ва­ла­ся, ди­ви­лась
І слу­ха­ла, як мо­ло­дий
Дивочний гость той го­во­рив.
І сло­ве­са йо­го свя­тиє
На сер­це па­да­ли Марії,
І сер­це мерз­ло і пек­лось!
«Во Іудеї не бу­ло,
Промовив гость,- то­го ніко­ли,
Що нині уз­риться. Равві!
Равві ве­ли­ко­го гла­го­ли
На ниві сіються новій!
І ви­рос­туть, і пож­не­мо,
І в жит­ни­цю со­бе­ре­мо
Зерно свя­теє. Я месію
Іду на­ро­ду возвістить».
І по­мо­ли­ла­ся Марія
Перед апос­то­лом.
Горить
Огонь ти­хенько на ка­биці,
А Йо­сип пра­вед­ний си­дить
Та ду­має. Уже зірни­ця
На небі яс­но зай­ня­лась.
Марія вста­ла та й пішла
З гле­ком по во­ду до кри­ниці.
І гость за нею, і в яроч­ку
Догнав Марію…
Холодочком
До схо­ду сон­ця про­ве­ли
До са­мої Тіверіади
Благовістителя. І раді,
Радісінькі собі прий­шли
Додому.
Жде йо­го Марія
І жду­чи пла­че, мо­лодії
Ланіти, очі і ус­та
Марніють зри­мо. «Ти не та,
Не та те­пер, Маріє, ста­ла!
Цвіт зельний, на­ша кра­со­та! -
Промовив Йо­сип.- Ди­во ста­лось
З то­бою, до­ненько моя!
Ходім, Маріє, повінчай­мось,
А то…- Й не ви­мо­вив: уб'ють
На улиці.- І за­хо­вай­мось
В своїм оазисі». І в путь
Марія наш­вид­ку зби­ра­лась
Та тяж­ко пла­ка­ла, ри­да­ла.
Отож во­ни собі ідуть,
Несе з тор­би­ною на пле­чах
Нову ко­но­воч­ку ста­рий.
Спродать би то та мо­лодій
Купить хус­ти­ноч­ку до речі,
Та й за повінчан­ня од­дать.
О стар­че пра­вед­ний, ба­га­тий!
Не од Сіона бла­го­дать,
А з ти­хої твоєї ха­ти
Нам возвісти­ла­ся. Як­би
Пречистій їй не дав ти ру­ку -
Рабами б бідниє ра­би
І досі мер­ли би. О, му­ко!
О, тяж­кая душі пе­чаль!
Не вас мені, сер­деш­них, жаль,
Сліпі і ма­лиє ду­шою,
А тих, що ба­чать над со­бою
Сокиру, мо­лот і ку­ють
Кайдани но­виє. Уб'ють,
Заріжуть вас, ду­ше­убійці,
І із кро­ва­вої кри­ниці
Собак на­по­ять.
Де ж подівсь
Дивочний гость отой лу­ка­вий?
Хоч би прий­шов та по­ди­вивсь
На брак той слав­ний і прес­лав­ний!
На брак ок­ра­де­ний! Не чуть,
Не чуть ані йо­го, ані месії,
А лю­де ждуть чо­гось і ждуть,
Чогось не­пев­но­го. Маріє!
Ти, без­та­лан­ная, чо­го
І ждеш, і жда­ти­меш од бо­га
І од лю­дей йо­го? Нічо­го,
Ніже апос­то­ла то­го
Тепер не жди. Тес­ляр убо­гий
Тебе повінча­ну ве­де
В свою убо­гую ха­ти­ну.
Молися й дя­куй, що не ки­нув,
Що на роз­пут­тя не прог­нав.
А то б цег­ли­ною уби­ли -
Якби не вкрив, не за­хо­вав!
В Єру­са­лимі го­во­ри­ли
Тихенько лю­де, що стя­ли
У го­роді Тіверіаді
Чи то яко­гось розп'яли
Провозвістителя месії.
«Його!» - про­мо­ви­ла Марія
І ве­се­ле­сенька пішла
У На­за­рет. І він радіє,
Що най­мич­ка йо­го нес­ла
В ут­робі пра­вед­ную ду­шу
За во­лю розп'ято­го му­жа.
Ото во­ни собі ідуть,
Прийшли до­до­му. І жи­вуть
Повінчані, та не ве­селі.
Тесляр ко­ли­соч­ку де­бе­лу
Майструє в сінях. А во­на,
Пренепорочная Марія,
Сидить собі ко­ло вікна,
І в по­ле ди­виться, і шиє
Малесеньке со­ро­че­ня -
Комусь-то ще?
«Хазяїн до­ма? -
Надворі крик­ну­ло.- Указ
Од ке­са­ря, йо­го са­мо­го,
Щоб ви сьогод­ня, сен же час!
Ви на ревізію у го­род,
У го­род Віфлеєм ішли».
І зник, про­пав той тяж­кий го­лос.
Тілько ру­на в яру гу­ла.
Марія за­раз за­хо­ди­лась
Пекти опрісно­ки. Спек­ла,
В тор­би­ну мовч­ки по­ло­жи­ла
І мовч­ки за ста­рим пішла
У Віфлеєм. «Свя­тая си­ло!
Спаси ме­не, мій бо­же ми­лий!» -
Тілько й про­мо­ви­ла. Ідуть,
Сумуючи собі обоє.
І, вбогії, пе­ред со­бою
Козу з ко­зя­точ­ком же­нуть,
Бо до­ма ні на ко­го ки­нуть.
А мо­же, бог пош­ле ди­ти­ну
В до­розі; от і мо­ло­ко
Сердешній ма­тері. Ско­ти­на
Іде па­су­чи­ся, ряд­ком
Ідуть за нею батько й ма­ти
І по­чи­на­ють роз­мов­ля­ти
Поволі, ти­хо. «Семіон Про­топ­ресвітер,-
Йосип мо­вив,
Такеє-то про­ро­че сло­во
Сказав мені: «Свя­тий за­кон!
І Ав­ра­ама, і Мой­сея!
Возобновлять мужі єсеї.
І ка­же: - По­ти не ум­ру,
Поки месію не уз­рю!»
Чи чуєш ти, моя Маріє?
Месія прий­де!» -
«Вже прий­шов,
І ми вже ба­чи­ли месію!» -
Марія мо­ви­ла.
Найшов
Опріснок Йо­сип у тор­бині.
Дає та й ка­же: «На, моя ди­ти­но,
Поки що бу­де, укріпись,
До Віфлеєма не бли­зенько;
Та й я спо­чи­ну. Уто­мивсь».
Та й сіли на шля­ху гар­ненько -
Подудновать. Отож си­дять,
А сон­це пра­вед­не шви­денько
Додолу ко­титься. І глядь!
Сховалося, і смерк­ло в полі.
І ди­во див­неє! ніко­ли
Ніхто не ба­чив і не чув
Такого ди­ва. Аж здриг­нув
Святий тес­ляр. Мітла з вос­то­ку
Над са­мим Віфлеємом, бо­ком,
Мітла ог­нен­ная зійшла.
І степ, і го­ри осіяла.
Марія з шля­ху не вста­ва­ла,
Марія си­на при­ве­ла.
Єдиную тую ди­ти­ну,
Що нас од ка­тор­ги спас­ла!
І, прес­вя­тая, не­по­вин­на,
За нас, лу­ка­вих, розп'ялась!
А не­да­ле­ко край до­ро­ги
Отару гна­ли ча­ба­ни
Та й їх по­ба­чи­ли.
Небогу, її й ди­тя­точ­ко взя­ли
І у вер­теп свій при­нес­ли,
І ча­ба­ни йо­го убогі Ем­ма­нуїлом на­рек­ли.
До схо­ду сон­ця, ра­но-ра­но!
У Віфлеємі на май­дані
Зійшовся люд і ше­по­тить,
Що щось не­пев­не з людьми бу­де
Во Іудеї. Го­мо­нить
І тих­не люд.
«О, лю­ди! лю­ди! -
Чабан який­сь біжить, кри­чить.
Пророчество Ієремія,
Ісаія збу­лось! збу­лось!
У нас, у пас­ти­рей, месія
Родився вчо­ра!» За­гу­ло
У Віфлеємі на май­дані:
«Месія! Іісус! Осан­на!»
І люд роз­хо­дивсь.
Через час
Чи че­рез два прий­шов указ
І легіон з Єру­са­ли­ма,
Од то­го Іро­да. Нез­ри­ме
Й не­чу­те ста­ло­ся тойді.
Ще діточ­ки спо­виті спа­ли,
Ще купіль гріли ма­тері,
Намарне гріли: не ку­па­ли
Маленьких діто­чок своїх!
Ножі сол­да­ти спо­лос­ка­ли
В ди­тячій пра­ведній крові!
Такеє-то на світі ста­лось!
Дивітеся ж, о! ма­тері!
Що роб­лять іро­ди царі!
Марія навіть не хо­ва­лась
З своїм мла­ден­цем. Сла­ва вам,
Убогим лю­дям, ча­ба­нам,
Що привіта­ли, за­хо­ва­ли
І нам спа­си­те­ля спас­ли
Од Іро­да. На­го­ду­ва­ли,
І на­поїли, і да­ли
Кожух і сви­ту на до­ро­гу,
І, не­бо­ра­ки, до­да­ли
Ослицю дійну. І не­бо­гу
З її ди­тя­точ­ком ма­лим
І по­са­ди­ли, й про­ве­ли
Вночі тай­нй­ми манівця­ми
На шлях Мемфіський. А мітла,
Мітла ог­нен­ная світи­ла,
Неначе сон­це, і ди­ви­лась
На ту ос­ли­цю, що нес­ла
В Єги­пет крот­кую Марію
І на­рож­ден­но­го месію.
Якби де на світі хоть раз
Цариця сіла на ос­ли­цю,
То сла­ва б ста­ла про ца­ри­цю
І про ве­ли­кую ос­ли­цю
По всьому світу. Ся ж нес­ла
Живого істин­но­го бо­га.
Тебе ж, сер­деш­ну, копт убо­гий
Хотів у Йо­си­па ку­пить,
Та здох­ла ти. Ма­буть, до­ро­га
Таки за­ва­ди­ла тобі?
У Нілі ску­па­неє, спить
В пе­люш­ках долі, під вер­бою,
Дитяточко. А меж ло­зою
З ло­зи ко­ли­соч­ку пле­те
Та пла­че пра­вед­ная ма­ти,
Колиску тую пле­ту­чи.
А Йо­сип за­хо­див­ся ха­ту
Із оче­ре­ту бу­ду­ва­ти,
Щоб хоч ук­ри­ти­ся вночі.
З-за Нілу сфінкси, мов сичі,
Страшними мерт­ви­ми очи­ма
На теє див­ляться. За ни­ми
На го­ло­му піску сто­ять
По шну­ру піраміди в ряд,
Мов фа­ра­оно­ва сто­ро­жа,
І ніби фа­ра­онам знать
Вони да­ють, що прав­да бо­жа
Встає вже, вста­ла на землі.
Щоб фа­ра­они сте­рег­лись.
Марія най­ня­ла­ся пряс­ти
У коп­та вов­ну.
А свя­тий Іосиф взявсь ота­ру пас­ти,
Щоб хоч ко­зу ту за­ро­бить
На мо­ло­ко малій ди­тині.
Минає рік. Ко­ло ха­ти­ни
В повіточці своїй малій
Той бон­дар пра­вед­ний, свя­тий,
І гад­ки, пра­вед­ний, не має,
Барило й боч­ку на­би­ває,
Та ще й кур­ни­кає. А ти?
Не пла­чеш ти і не співаєш,
Гадаєш, ду­маєш-га­даєш,
Як йо­го вчи­ти, на­вес­ти
На путь свя­тий свя­то­го си­на
І як йо­го од зол спас­ти?
Од бур жи­тей­ських од­вес­ти?
Ще рік ми­нув. Ко­ло ха­ти­ни
Коза па­сеться; а ди­ти­на
І не­ве­лич­ке ко­зе­ня
У сінях гра­ються. А ма­ти
Сидить на призьбі ко­ло ха­ти
Та вов­ну з ку­же­ля пря­де.
Аж ось і сам ста­рий іде
З ціпоч­ком ти­хо попід ти­ном:
Носив у го­род шап­ли­чок
Продать. Йо­му ме­дя­ни­чок,
А їй не­муд­рую хус­ти­ну,
Собі ж не­се на пос­то­ли
Ременю доб­ро­го. Спо­чи­нув
Та й ка­же: «До­ню, не жу­рись.
Царя вже Іро­да не ста­ло.
Чогось уве­чері наївсь,
Та так наївся, що й опрігсь,
Такеє-то мені ска­за­ли.
Ходімо,- ка­же,- у свій гай,
У свій ма­ленький ти­хий рай!
Ходім до­до­моньку, ди­ти­но».
«Ходім»,- ска­за­ла та й пішла
На Ніл со­ро­че­ня­та пра­ти
В до­ро­гу си­нові. Пас­лась
Коза з ко­зят­ком ко­ло ха­ти,
А Йо­сип си­на за­бав­ляв,
На призьбі си­дя, по­ки ма­ти
На річці пра­ла ті малі
Сорочечки. А потім в хаті
Поморіцив доб­ре пос­то­ли
Собі в до­ро­гу. Та й зня­лись
До схо­ду сон­ця, по тор­бині
На плечі взяв­ши, а ди­ти­ну
Удвох в ко­ли­сочці нес­ли.
То сяк, то так прий­шли до­до­му.
Бодай не до­ве­лось ніко­му
Узріть та­кеє. Бла­го­дать!
Гайочок ти­хий се­ред по­ля,
Одна-єдиная їх до­ля
Отой гай­очок! І не знать,
Де він ко­хав­ся. І ха­ти­на,
Все, все сплюнд­ро­ва­но.
В руїні їм до­ве­ло­ся но­чу­вать.
В ярок Марія до кри­ниці
Швиденько ки­ну­ла­ся. Там
Колись-то з нею яс­но­ли­ций
Зустрівся гость свя­тий. Бур'ян,
Будяк ко­лю­чий з кро­пи­вою
Коло кри­ниці по­рос­ли.
Маріє! Го­ренько з то­бою!
Молися, сер­денько, мо­лись!
Окуй свою свя­тую си­лу…
Долготерпінієм окуй,
В сльозах кро­ва­вих за­гар­туй!..
Небога тро­хи не вто­пи­лась
У тій кри­ниці. Го­ре нам
Було б, іскуп­лен­ним ра­бам!
Дитина б тая ви­рос­та­ла
Без ма­тері, і ми б не зна­ли
І досі прав­ди на землі!
Святої волі! Сха­ме­ну­лась
І тяж­ко, важ­ко усміхну­лась
Та й за­ри­да­ла. По­ли­лись
На цям­ри­ну свя­тиє сльози
Та й ви­сох­ли. А їй, не­бозі,
Полегшало. Єли­са­ве­та,
Стара вдо­ва, у На­за­реті
З ма­лим син­ком своїм жи­ла,
Таки з Іва­сем. Та й бу­ла
Якась рідня їм. Вранці-ра­но
Свою ди­ти­ну, без­та­лан­на,
Нагодувала, одяг­ла
І за свя­тим своїм пішла
У На­за­рет той до вдо­виці
В сусіду, в най­мич­ку про­си­тись!
Дитяточко собі рос­ло,
З Іва­сем удо­вен­ком гра­лось.
Уже чи­ма­ле підрос­ло.
Якось во­ни собі гу­ля­ли
Удвох на улиці, знай­шли
Дві па­лич­ки та й по­нес­ли
Додому ма­те­рям на дро­ва.
Звичайні діточ­ки! Ідуть
І ве­се­ленькі, і здо­рові,
Аж лю­бо гля­нуть, як ідуть!
Отож во­но, ма­ле, взя­ло
Другую па­лич­ку у Йва­ся -
Івась у ко­ни­ки іграв­ся,
Зробило хрес­тик та й нес­ло
Додому, бач­те, по­ка­за­ти,
Що й він уміє май­ст­ру­ва­ти.
Марія ще за ворітьми
Дітей зустріла, і зомліла,
І тру­пом па­ла, як узріла
Той хрес­тик-ши­бе­нич­ку. «Злий!
Недобрий чо­ловік, ли­хий
Навчив те­бе, моя ди­ти­но,
Зробить оце! По­кинь! По­кинь!»
А він, ма­ленький, не­по­вин­ний,
Святую ши­бе­нич­ку ки­нув
І за­ри­дав, і про­ли­лись
Ще в пер­ший раз мла­денчі сльози
На ло­но ма­тернє. Не­бозі
Ніби по­лег­ша­ло. Взя­ла
У хо­ло­до­чок за­ве­ла,
В бур'ян, в са­док, поцілу­ва­ла
Та кор­жи­ком по­го­ду­ва­ла,
Свіженьким кор­жи­ком. Во­но ж
Попестилось собі, пог­ра­лось
Та й спа­тоньки, ма­ле, ляг­ло
Таки ж у неї на колінах.
Отож і спить собі ди­ти­на,
Мов ан­ге­ля­точ­ко в раю.
І на єди­ную свою
Та ма­ти ди­виться і пла­че
Тихенько-тихо. Ан­гел спить,
То щоб йо­го то не збу­дить.
Та й не дог­леділа. Не­на­че
Окропу кап­ля, як огонь,
На йо­го впа­ла, і во­но
Прокинулось. Шви­денько сльози
Марія втер­ла сміючись,
Щоб він не ба­чив. І не­бозі
Не до­ве­ло­ся оду­рить
Малого си­на. По­ди­ви­лось
І за­ри­да­ло. За­ро­би­ла
Чи то по­зи­чи­ла вдо­ва
Півкопи тую на бук­вар.
Сама б учи­ла, так не зна­ла ж
Вона письма то­го. Взя­ла
Та в шко­лу хлоп­ця од­ве­ла,
У ієсей­ську. Дог­ля­да­ла ж
Сама йо­го, са­ма й нав­ча­ла
Добру і ро­зу­му. Івась,
Таки вдо­вен­ко, в йо­го вдавсь,.
То вдвох собі й хо­ди­ли в шко­лу,
І вчи­лись вку­почці. Ніко­ли
Ані пог­рається з дітьми,
Ані побігає; са­мий,
Один-однісінький, бу­ва­ло,
Сидить собі у бур'яні
Та клеп­ку те­ше. По­ма­га­ло
Святому батькові в тру­дах.
Якось по сьомо­му го­доч­ку,
Малий вже доб­ре май­ст­ру­вав,
Одпочиваючи в ку­точ­ку,
Старий на си­на ди­ву­вавсь,
Який то з йо­го май­стер бу­де!
Які то лю­ди з йо­го бу­дуть!
Та, взяв­ши відер, кандійок,
І батько, й ма­ти, і во­но
Пішли на яр­ма­рок у са­мий
Самісінький Єру­са­лим.
Хоч і да­ле­ко, так спро­да­ти
Дорогше мож­на. От прий­шли,
Розташувались. Батько й ма­ти
Сидять собі та про­да­ють
Добро своє. А де ж ди­ти­на?
Побігло десь. Шу­кає си­на
Та пла­че ма­ти. І не чуть,
Де діло­ся. У си­на­го­гу
Зайшла бла­гать бла­го­го бо­га,
Щоб син її най­шовсь. Аж глядь,
Межи раввіна­ми ди­ти­на, її хлоп'яточ­ко, си­дить
І на­учає, не­по­вин­не,
Як в світі жить, лю­дей лю­бить,
За прав­ду стать! за прав­ду зги­нуть!
Без прав­диго­ре! «Го­ре вам,
Учителі архієреї!» І ди­ву­ва­лись фа­ри­сеї
І книж­ни­ки йо­го ре­чам.
А ра­дость ма­тері Марії
Неізреченная. Месію,
Самого бо­га на землі
Вона вже зріла.
Спродались,
Во храмі по­мо­ли­лись бо­гу
І ве­се­ленькі у до­ро­гу
Додому ру­ши­ли вночі
По хо­ло­доч­ку.
Виростали І вкупі вчи­лись, рос­ту­чи,
Святиє діточ­ки. Пи­ша­лись
Святиє тії ма­тері
Своїми дітка­ми. Із шко­ли
Путем тер­но­вим розійшлись
Обидва. Божії гла­го­ли,
Святую прав­ду на землі
І про­рек­ли, і розп'ялись
За во­леньку, свя­тую во­лю!
Іван пішов собі в пус­ти­ню,
А твій меж лю­ди. А за ним,
За си­ном пра­вед­ним своїм,
І ти пішла. В старій ха­тині
В чужій по­ки­ну­ла йо­го,
Святого Йо­си­па сво­го!
Пішла ти­ня­тись попідтин­ню,
Аж по­ки, по­ки не дійшла
Аж до Гол­го­фи.
Бо за си­ном
Святая ма­ти всю­ди йшла,
Його сло­ва, йо­го діла -
Все чу­ла, й ба­чи­ла, і мліла,
І мовч­ки тре­пет­но раділа,
На си­на див­ля­чись. А він
Сидить, бу­ло, на Єле­оні,
Одпочива. Єру­са­лим
Розкинувсь гор­до пе­ред ним,
Сіяє в зо­лотім вісоні
Ізраїльський архієрей!
Романський зо­ло­тий пле­бей!
І час, і два ми­не, не вста­не,
На матір навіть не пог­ля­не
Та аж зап­ла­че, див­ля­чись
На іудей­ськую сто­ли­цю.
Й во­на зап­ла­че, іду­чи
У яр по во­ду до кри­ниці,
Тихесенько. І при­не­се
Води по­го­жої, і вмиє
Утомлені сто­пи свя­тиє,
І пи­ти дасть, і от­ря­се,
Одує прах з йо­го хіто­на,
Зашиє діроч­ку та зно­ву
Під смок­ву піде. І си­дить,
І ди­виться, о всес­вя­тая!
Як син той скорб­ний спо­чи­ває.
Аж ось і дітво­ра біжить
Із го­ро­да. Йо­го лю­би­ли
Святиє діточ­ки. Слідком
За ним по ули­цях хо­ди­ли,
А іноді й на Єле­он
До йо­го біга­ли малії.
Отож прибігли. «О, святії!
Пренепорочниє!» - ска­зав,
Як узрів діток. Привітав
І цілу­вав бла­гос­лов­ляя,
Погрався з ни­ми, мов ма­ленький,
Надів бур­нус. І ве­се­ленький
З своїми дітка­ми пішов
В Єру­са­лим на сло­во но­ве,
Поніс лу­ка­вим прав­ди сло­во!
Не вня­ли сло­ву! Розп'яли!
Як роз­пи­нать йо­го ве­ли,
Ти на роз­путії сто­яла
З ма­ли­ми дітьми. Му­жи­ки,
Його бра­ти, уче­ни­ки,
Перелякались, повтіка­ли.
«Нехай іде! Не­хай іде!
Отак і вас він по­ве­де!» -
Сказала дітям. І упа­ла
На зем­лю тру­пом.
Розп'ялась
Твоя єди­ная ди­ти­на!
А ти, спо­чи­нув­ши під ти­ном,
У На­за­рет отой пішла!
Вдову дав­но вже по­хо­ва­ли
В чужій, по­зи­ченій труні
Чужії лю­де. А Іва­на її заріза­ли в тюрмі.
І Йо­си­па тво­го не ста­ло.
І ти, як па­лець той, ос­та­лась
Одна-однісінька! Та­кий
Талан твій ла­та­ний, не­бо­го!
Брати йо­го, уче­ни­ки,
Нетвердії, ду­ше­убогі,
Катам на му­ку не да­лись,
Сховались, потім розійшлись,
І ти їх му­си­ла зби­ра­ти…
Отож во­ни якось зійшлись
Вночі круг те­бе су­мо­ва­ти.
І ти, ве­ли­кая в же­нах! І їх униніє, і страх
Розвіяла, мов ту по­ло­ву,
Своїм свя­тим ог­нен­ним сло­вом!
Ти дух свя­тий свій про­нес­ла
В їх душі вбогії! Хва­ла!
І пох­ва­ла тобі, Маріє!
Мужі восп­ря­ну­ли свя­тиє,
По всьому світу розійшлись.
І іме­нем твой­ого си­на,
Твоєї скорб­ної ди­ти­ни,
Любов і прав­ду роз­нес­ли
По всьому світу. Ти ж під ти­ном,
Сумуючи, у бур'яні
Умерла з го­ло­ду. Амінь.
А потім ченці одяг­ли
Тебе в порфіру. І вінча­ли,
Як ту ца­ри­цю… Розп'яли
Й те­бе, як си­на. Нап­лю­ва­ли
На те­бе, чис­тую, ка­ти;
Розтлили крот­кую! а ти…
Мов зо­ло­то в то­му гор­нилі,
В людській душі во­зоб­но­ви­лась,
В душі не­вольничій, малій,
В душі скор­бя­щей і убогій.
[27 жовт­ня - 11 лис­то­па­да 1859, С.-Пе­тер­бург]


ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ


Посаджу ко­ло ха­ти­ни
На вспо­мин дру­жині
І яб­луньку, і гру­шеньку,
На вспо­мин єдиній!
Бог дасть, ви­рос­туть.
Дружина
Під дре­ва­ми ти­ми
Сяде собі в хо­ло­доч­ку
З дітка­ми ма­ли­ми.
А я бу­ду груші рва­ти,
Діткам по­да­ва­ти…
З дру­жи­ною єди­ною
Тихо роз­мов­ля­ти:
«Тойді, сер­це, як бра­ли­ся,
Сі дре­ва са­див я…
Щасливий я!» - «І я, дру­же,
З то­бою щас­ли­ва!»
19 но­яб­ря [1859], С.-Пе­тер­бург


ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ. ( ГЛАВА 19)


Восплач, про­ро­че, си­не бо­жий!
І о кня­зях, і о вельмо­жах,
І о ца­рях отих. І рци:
«Пащо та су­ка, ва­ша ма­ти,
Зо льва­ми кліщи­лась, ще­ня­та?
І до­бу­ва­ла вас, ли­хих?
І мно­жи­ла ваш род прок­ля­тий?
А потім з вас, ще­нят зу­ба­тих,
Зробились льви­чи­ща! Лю­дей!
Незлобних, пра­вед­них дітей,
Жрете, ска­жені!.. Мов шуліка
Хватає в бур'яні кур­ча,
Клює і рве йо­го. А лю­де…
Хоч ба­чать лю­де, та мов­чать.
Отож льве­ня те ди­ке! лю­те!
Підстерегли йо­го, взя­ли
Та, за­ку­вав­ши доб­ре в пу­та,
В Єги­пет лю­де од­ве­ли -
На ка­тор­гу. А лю­та ма­ти!
Спустила дру­ге бісно­ва­те
Своє ска­же­неє звіря.
Та вже та­ко­го спо­да­ря,
Що гра­ди й весі по­жи­ра­ло.
Земля тряс­ла­ся, тре­пе­та­ла
Од ре­ву льви­чи­ща тво­го.
Окули лю­де і цього.
Заперли в ще­ле­пи уди­ла
І в Вавілоні по­са­ди­ли
В тюр­му гли­бо­ку. Щоб не чуть
Було на світі то­го ри­ку
Самодержавного вла­ди­ки,
Царя не­си­то­го…
Минуть,
Уже пот­ро­ху і ми­на­ють
Дні без­за­конія і зла.
А льви­чи­ща то­го не зна­ють,
Ростуть собі, як та ло­за
У темнім лузі. Упо­ва­ють
На корінь свій, уже гни­лий,
Уже чер­ви­вий, і ма­лий,
І ху­до­сильний.
Вітер з по­ля
Дихне - пог­не і по­ла­ма.
І ва­ша злая своєво­ля
Сама ску­пається, са­ма
В своїй крові. Плач ве­ли­кий
Вомєсто льви­чи­що­го ри­ка
Почують лю­де. І той плач,
Нікчемний, дов­гий і по­га­ний,
Межи людьми во прит­чу ста­не,
Самодержавний отой плач!»
Декабря 6 [1859, С.-Пе­тер­бург]


ОСІЇ. ГЛАВА XIV. ПОДРАЖАНІЄ


Погибнеш, зги­неш, Ук­раїно,
Не ста­не зна­ку на землі.
А ти пи­ша­ла­ся ко­лись
В добрі і роз­коші! Вкраїно!
Мій лю­бий краю не­по­вин­ний!
За що те­бе гос­подь ка­ра,
Карає тяж­ко? За Бог­да­на,
Та за ска­же­но­го Пет­ра,
Та за панів отих по­га­них
До краю ни­щить… По­ка­ра,
Уб'є нез­ри­мо і прав­ди­во;
Бо дов­го дов­го­тер­пе­ли­вий
Дивився мовч­ки на твою,
Гріховную твою ут­ро­бу
І рек во гніві: «Пот­реб­лю
Твою кра­су, твою оз­до­бу,
Сама розіпнеш­ся. Во злобі
Сини твої те­бе уб'ють
Оперені, а зло­за­чаті
Во чреві зги­нуть, про­па­дуть,
Мов не­до­ле­жані кур­ча­та!..
І пла­ча, ма­тернього пла­ча
Ісполню гра­ди і по­ля,
Да зрить розт­лен­ная зем­ля,
Що я дер­жи­тель і все ба­чу».
Воскресни, ма­мо! І вер­ни­ся
В світли­цю-ха­ту; опо­чий,
Бо ти аж над­то вже вто­ми­лась,
Гріхи си­новні не­су­чи.
Спочивши, скорб­ная, ска­жи,
Прорий своїм лу­ка­вим ча­дам,
Що про­па­дуть во­ни, лихі,
Що їх без­честіє, і зра­да,
І кри­во­душіє ог­нем,
Кровавим, пла­мен­ним ме­чем
Нарізані на людських ду­шах,
Що крик­не ка­ра нев­си­пу­ща,
Що не спа­се їх доб­рий цар,
Їх крот­кий, п'яний гос­по­дар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть ко­ня вам ох­ляп сісти
Та утікать; не вте­че­те
І не схо­ваєте­ся; всю­ди
Вас най­де прав­да-мста; а лю­де
Підстережуть вас на то­теж,
Уловлять і су­дить не бу­дуть,
В кай­да­ни ту­го оку­ють,
В се­ло на зри­ще при­ве­дуть,
І на хресті отім без ка­та
І без ца­ря вас, бісну­ва­тих,
Розпнуть, розірвуть, роз­не­суть,
І ва­шей кровію, со­ба­ки,
Собак на­по­ять… І до­дай,
Такеє сло­во їм до­дай
Без притчі; вис­ка­жи: «Зро­би­ли,
Руками сквер­ни­ми ство­ри­ли
Свою надію; й ре­че­те,
Що цар наш бог, і цар надія,
І на­го­дує, і огріє
Вдову і си­рот». Ні, не те,
Скажи їм ось що: «Бре­шуть бо­ги,
Ті ідо­ли в чу­жих чер­то­гах,
Скажи, що прав­да ожи­ве,
Натхне, нак­ли­че, на­же­не
Не вет­хеє, не древлє сло­во
Розтлєнноє, а сло­во но­ве
Меж людьми кри­ком про­не­се
І люд ок­ра­де­ний спа­се
Од лас­ки царської…»
25 де­кабр[я] 1859 г. [С.-Пе­тер­бург]


* * * (Дівча лю­бе, чор­ноб­ри­ве...)


Дівча лю­бе, чор­ноб­ри­ве
Несло з льоху пи­во.
А я гля­нув, по­ди­вив­ся -
Та аж по­хи­лив­ся…
Кому во­но пи­во но­сить?
Чому бо­се хо­дить?..
Боже сильний! Твоя си­ла
Та тобі ж і шко­дить.
[15 січня 1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Ой дібро­во - тем­ний гаю!...)


Ой дібро­во - тем­ний гаю!
Тебе одя­гає
Тричі на рік… Ба­га­то­го
Собі батька маєш.
Раз ук­риє те­бе ряс­но
Зеленим пок­ро­вом,
Аж сам собі ди­вується
На свою дібро­ву…
Надивившись на до­неньку
Любу, мо­ло­дую,
Возьме її та й огор­не
В ри­зу зо­ло­тую
І спо­виє до­ро­гою
Білою га­бою,
Та й спать ля­же, вто­мив­ши­ся
Турбою та­кою.
15 стич­ня 1860, СПб


ПОДРАЖАНІЄ СЕРБСЬКОМУ


Наїхали ста­рос­ти
Й мо­ло­дик за ни­ми;
Вони собі пішли в ха­ту
З батьком роз­мов­ля­ти;
А я в йо­го, мо­ло­до­го,
В то­го чор­ноб­рив­ця,
Беру ко­ня, та й нічо­го -
Веду до кри­ниці.
Кінь утом­ле­ний, ко­пи­та
Розкуті, роз­биті,
Сіделечко ме­ре­жа­не
Зопсуте, невк­ри­те.
«Скажи, ко­ню, до ко­го це
Ви так наг­ло гна­лись?»
«До якоїсь чор­ноб­рив­ки
Всю ніч май­ну­ва­ли».
«Чи ти ж, ко­ню, бу­деш пи­ти
3 на­шої кри­ниці?
Чи бу­де та чор­ноб­рив­ка
Сей рік мо­ло­ди­ця?»
4 мая 1860, СПб


МОЛИТВА


Царям, всесвітнім шин­ка­рям,
І ду­качі, і та­ля­ри,
І пу­та кутії пош­ли.
Робочим го­ло­вам, ру­кам
На сій ок­ра­деній землі
Свою ти си­лу нис­пош­ли.
Мені ж, мій бо­же, на землі
Подай лю­бов, сер­деч­ний рай!
І більш нічо­го не да­вай!
24 мая [1]860, СПб


* * *

Царів, кро­ва­вих шин­карів,
У пу­та кутії окуй,
В скле­пу гли­бокім за­му­руй.
Трудящим лю­дям, всеб­ла­гий,
На їх ок­ра­деній землі
Свою ти си­лу нис­пош­ли.
А чис­тих сер­цем? Ко­ло їх
Постав ти ан­ге­ли свої,
Щоб чис­то­ту їх соб­лю­ли.
Мені ж, о гос­по­ди, по­дай
Любити прав­ду на землі
І дру­га щи­ро­го пош­ли!
25 мая [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * *

Злоначинающих спи­ни,
У пу­та кутії не куй,
В скле­пи гли­бокі не му­руй.
А доб­ро­зиж­ду­щим ру­кам
І по­ка­жи, і по­мо­жи,
Святую си­лу нис­пош­ли.
А чис­тих сер­цем? Ко­ло їх
Постави ан­ге­ли свої
І чис­то­ту їх сиб­лю­ди.
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє по­дай
І бра­то­любіє пош­ли.
27 мая [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Колись-то ще, во вре­мя оно...)


Колись-то ще, во вре­мя оно,
Помпілій Ну­ма, римський цар,
Тихенький, крот­кий го­су­дар,
Втомившись, пи­шу­чи за­ко­ни,
Пішов лю­бенько по­гу­лять
І од­по­чить. Та, спо­чи­вав­ши,
Додумать, як би то ску­вать
Кайдани на рим­лян. І, взяв­ши
Гнучкий од­ноліток ло­зи,
Каблучку за­хо­дивсь плес­ти,
На шию б то. Ко­ли пог­ля­не,
У хо­ло­доч­ку під пла­та­ном
Дівча заквітча­неє спить…
Дріадам нічо­го ро­бить
Перед та­кою кра­со­тою,
Перед бо­ги­нею та­кою!
Сама Егерія в гаю,
Кленучи до­леньку свою,
Повісилась. А муд­рий Ну­ма
І на дівча, і на цвіти
Дивується собі і ду­ма:
«Який би ре­тязь ще сплес­ти?»
28 мая [1860], С.-Пе­тер­бург


* * * (Тим не­си­тим очам...)


Тим не­си­тим очам,
Земним бо­гам-ца­рям,
І плу­ги, й ко­раблі,
І всі доб­ра землі,
І хва­лебні псал­ми
Тим дрібненьким бо­гам.
Роботящим умам,
Роботящим ру­кам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим ру­кам.
Добросердим-малим,
Тихолюбцям-святим,
Творче не­ба й землі!
Долгоденствіє їм
На сім світі; на тім…
Рай не­бес­ний пош­ли.
Все на світі - не нам.
Все бо­гам, тим ца­рям!
І плу­ги, й ко­раблі,
І всі доб­ра землі,
Моя лю­бо!.. а нам -
Нам лю­бов меж людьми.
31 мая [1860], СПб


ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ


В Пу­тивлі-граді вранці-ра­но
Співає, пла­че Ярос­лав­на,
Як та зо­зу­ленька кує,
Словами жа­лю до­дає.
«Полечу,- ка­же,- зиг­зи­цею,
Тією чай­кою-вдо­ви­цею,
Та по­над До­ном по­ле­чу,
Рукав боб­ро­вий омо­чу
В ріці Ка­ялі. І на тілі,
На княжім білім, по­марнілім,
Омию кров су­ху, от­ру
Глибокії, тяжкії ра­ни…»
І кви­лить, пла­че Ярос­лав­на
В Пу­тивлі ра­но на ва­лу:
«Вітрило-вітре мій єди­ний,
Легкий, кри­ла­тий гос­по­ди­не!
Нащо на ду­жо­му крилі
На вої любії мої,
На кня­зя, ла­до моє ми­ле,
Ти ха­нові ме­таєш стріли?
Не ма­ло не­ба, і землі,
І мо­ря синього. На морі
Гойдай на­са­ди-ко­раблі.
А ти, пре­лю­тий… Го­ре! Го­ре!
Моє ве­селіє ук­рав,
В сте­пу на тирсі розібгав».
Сумує, кви­лить, пла­че ра­но
В Пу­тивлі-граді Ярос­лав­на.
І ка­же: «Ду­жий і ста­рий,
Широкий Дніпре, не ма­лий!
Пробив єси ви­сокі ска­ли,
Текучи в зем­лю по­лов­ча­на,
Носив єси на бай­да­ках
На по­лов­чан, на Ко­бя­ка
Дружину тую Свя­тос­лав­лю!..
О мій Сло­ву­ти­цю прес­лав­ний!
Моє ти ла­до при­не­си,
Щоб я постіль ве­се­ла-сла­ла,
У мо­ре сліз не по­си­ла­ла,
Сльозами мо­ря не до­лить».
І пла­че, пла­че Ярос­лав­на
В Пу­тивлі на ва­лу на брамі,
Святеє со­неч­ко зійшло.
І ка­же: «Сон­це прес­вя­теє
На зем­лю радість при­нес­ло
І лю­дям, і землі, моєї
Туги-нудьги не роз­ве­ло.
Святий, ог­нен­ний гос­по­ди­не!
Спалив єси лу­ги, сте­пи,
Спалив і кня­зя, і дру­жи­ну,
Спали ме­не на са­моті!
Або не грій і не світи.
Загинув ла­до… Я за­ги­ну!»
4 іюня [1860], СП6


* * * (З пе­редсвіта до ве­чо­ра...)


З пе­редсвіта до ве­чо­ра,
А з ве­чо­ра до досвіта
Летить стріла ка­ле­ная,
Бряжчить шаб­ля о ше­ло­ми,
Тріщать спи­си гар­то­вані
В сте­пу, в нез­наємо­му полі,
Середи землі По­ло­вецької.
Земля чор­на ко­пи­та­ми
Поорана, по­ри­тая;
Костьми зем­ля засіяна,
А кровію по­ли­тая.
І жур­ба-ту­га на тім полі
Зійшла для Руської землі.
Що го­мо­нить отам, зи­чить
Удосвіта? То по­вер­тає
Той Ігор військо на при­го­ду
Тому буй ту­ру Все­во­ло­ду.
І би­лись день, І дру­гий би­ли­ся,
Та ко­ло по­луд­ня на третій
Поникли Іго­реві стязі.
Отак на бе­резі Ка­яли
Брати різни­лись; бо не ста­ло
Крові-вина!.. До­пи­ро­ва­ли
Хоробрі ру­сичі той пир,
Сватів упоїли,
А самі прос­тяг­ли­ся
За зем­лю Руськую. Хи­ли­лась
І сла­лась, пла­чу­чи, тра­ва;
Високі гну­лись де­ре­ва…
Додолу гну­ли­ся, жу­ри­лись!
6 іюля [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Умре муж велій в вла­ся­ниці...)


Умре муж велій в вла­ся­ниці.
Не плач­те, си­ро­ти, вдо­виці,
А ти, Ас­ко­ченський, восп­лач
Воутріє на тяж­кий глас.
І Хо­мя­ков, Русі рев­ни­тель,
Москви, оте­чест­ва лю­би­тель,
О, юб­ко­бор­цеві восп­лач.
І вся о, Рус­ская бе­се­да,
Бо глас єди­ний ісповєдуй
Свої гріхи. І плач! і плач!
17 іюня [1860 С.-Пе­тер­бург]


ГІМН ЧЕРНИЧИЙ


Удар, гро­ме, над тим до­мом,
Над тим бо­жим, де мре­мо ми,
Тебе ж, бо­же, зне­ва­жаєм,
Зневажаючи, співаєм:
Алілуя!
Якби не ти, ми б лю­би­лись,
Кохалися б, та дру­жи­лись,
Та діто­чок ви­рос­та­ли,
Научали б та співа­ли:
Алілуя!
Одурив ти нас, убо­гих.
Ми ж, ок­ра­дені не­бо­ги,
Самі те­бе оду­ри­ли
І, скиг­ля­чи, во­зо­пи­ли:
Алілуя!
Ти пост­риг нас у чер­ниці,
А ми собі мо­ло­диці…
Та тан­цюєм, та співаєм,
Співаючи, при­мов­ляєм:
Алілуя!
20 іюня [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Над Дніпро­вою са­гою...)


Над Дніпро­вою са­гою
Стоїть явор меж ло­зою,
Меж ло­зою з яли­ною,
З чер­во­ною ка­ли­ною.
Дніпро бе­рег риє-риє,
Яворові корінь миє.
Стоїть ста­рий, по­хи­лив­ся,
Мов ко­зак той за­жу­рив­ся.
Що без долі, без ро­ди­ни
Та без вірної дру­жи­ни,
І дру­жи­ни, і надії
В са­мо­тині по­сивіє!
Явор ка­же: «По­хи­лю­ся
Та в Дніпрові ску­па­юся».
Козак ка­же: «По­гу­ляю
Та лю­бую по­шу­каю».
А ка­ли­на з яли­ною
Та гнуч­кою ло­зи­ною,
Мов дівча­точ­ка, із гаю
Виходжаючи, співа­ють;
Повбирані, заквітчані
Та з та­ла­ном за­ру­чені,
Думки-гадоньки не ма­ють,
В'ються-гнуться та співа­ють.
24 іюня [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Росли уку­почці, зрос­ли...)


Росли уку­почці, зрос­ли;
Сміятись, гра­тись пе­рес­та­ли.
Неначе й справді розійшлись!..
Зійшлись не­за­ба­ром. Поб­ра­лись;
І ти­хо, ве­се­ло прий­шли,
Душею-серцем не­по­винні,
Аж до са­мої до­мо­ви­ни.
А меж людьми ж во­ни жи­ли!
Подай же й нам, все­щед­рий бо­же!
Отак цвісти, отак рос­ти,
Так од­ру­жи­ти­ся і йти,
Не сва­ря­чись в тяжкій до­розі,
На той світ ти­хий пе­рей­ти.
Не плач, не вопль, не скре­жет зу­ба
Любов безвічную, су­гу­бу
На той світ ти­хий при­нес­ти.
25 іюня [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Світе яс­ний! Світе ти­хий!...)


Світе яс­ний! Світе ти­хий!
Світе вольний, нес­по­ви­тий!
За що ж те­бе, світе-бра­те,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, ому­ра­но
(Премудрого оду­ре­но),
Багряницями зак­ри­то
І розп'ятієм до­би­то?
Не до­би­то! Стре­пе­ни­ся!
Та над на­ми просвіти­ся,
Просвітися!.. Бу­дем, бра­те,
З баг­ря­ниць онучі дра­ти,
Люльки з ка­дил за­ку­ря­ти,
Явленними піч то­пи­ти,
А кро­пи­лом бу­дем, бра­те,
Нову ха­ту виміта­ти!
27 іюня [1860, С.-Пе­тер­бург]


ЛИКЕРІ

На пам'ять 5 ав­гус­та 1860 г.


Моя ти лю­бо! Мій ти дру­же!
Не ймуть нам віри без хрес­та,
Не ймуть нам віри без по­па
Раби, не­вольни­ки не­дужі!
Заснули, мов сви­ня в ка­люжі,
В святій не­волі! Мій ти дру­же,
Моя ти лю­бо! Не хрес­тись,
І не кле­нись, і не мо­лись
Нікому в світі! Збре­шуть лю­де,
І візантійський Са­ва­оф
Одурить! Не оду­рить бог,
Карать і ми­ло­вать не бу­де:
Ми не ра­би йо­го - ми лю­де!
Моя ти лю­бо! усміхнись,
І вольную свя­тую ду­шу,
І ру­ку вольную, мій дру­же,
Подай мені. То пе­рей­ти
І він по­мо­же нам ка­лю­жу,
Поможе й ли­хо до­нес­ти,
І по­хо­вать ли­хе де­бе­ле
В ха­тині тихій і ве­селій.
5 ав­гус­та [1860], Стрель­на


* * * Н. Я. МАКАРОВУ

На пам'ять 14 сен­тяб­ря


Барвінок цвів і зе­ленів,
Слався, розс­ти­лав­ся;
Та не­досвіт пе­ред світом
В са­до­чок ук­рав­ся.
Потоптав ве­селі квіти,
Побив… По­мо­ро­зив…
Шкода то­го барвіноч­ка
Й не­досвіта шко­да!
14 сен­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (І Архімед, і Галілей...)


І Архімед, і Галілей
Вина й не ба­чи­ли. Єлей
Потік у че­ре­во чер­не­че!
А ви, свя­тиє пре­до­течі,
По всьому світу розійшлись
І крих­ту хліба по­нес­ли
Царям убо­гим. Бу­де би­те
Царями сіянеє жи­то!
А лю­де ви­рос­туть. Ум­руть
Ще не за­ча­тиє ца­ря­та…
І на онов­леній землі
Врага не бу­де, су­пос­та­та,
А бу­де син, і бу­де ма­ти,
І бу­дуть лю­де на землі.
24 сен­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


Л. (Поставлю ха­ту і кімна­ту...)


Поставлю ха­ту і кімна­ту,
Садок-райочок на­сад­жу.
Посиджу я і по­ход­жу
В своїй ма­ленькій бла­го­даті.
Та в одині-са­мо­тині
В са­доч­ку бу­ду спо­чи­ва­ти.
Присняться діточ­ки мені,
Веселая прис­ниться ма­ти,
Давнє-колишній та яс­ний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не бу­ду спо­чи­ва­ти,
Бо й ти прис­ниш­ся. І в ма­лий
Райочок мій спідти­ха-ти­ха
Підкрадешся, на­ро­биш ли­ха…
Запалиш рай мій са­мот­ний.
27 сен­тяб­ря [1864 С.-Пе­тер­бург]


* * * (Не нарікаю я на бо­га...)


Не нарікаю я на бо­га,
Не нарікаю ні на ко­го.
Я сам се­бе, дур­ний, ду­рю,
Та ще й співа­ючи. Орю
Свій пе­реліг - убо­гу ни­ву!
Та сію сло­во. Добрі жни­ва
Колись-то бу­дуть. І ду­рю!
Себе та­ки, се­бе са­мо­го,
А більше, ба­читься, ніко­го?
Орися ж ти, моя ни­во,
Долом та го­рою!
Та засійся, чор­на ни­во,
Волею яс­ною!
Орися ж ти, роз­вер­ни­ся,
Полем розс­те­ли­ся!
Та посійся доб­рим жи­том,
Долею по­лий­ся!
Розвернися ж на всі бо­ки,
Ниво-десятино!
Та посійся не сло­ва­ми,
А ро­зу­мом, ни­во!
Вийдуть лю­де жи­то жа­ти…
Веселії жни­ва!..
Розвернися ж, розс­те­ли­ся ж,
Убогая ни­во!!!
Чи не ду­рю се­бе я зно­ву
Своїм хи­мер­ним доб­рим сло­вом?
Дурю! Бо луч­че оду­рить
Себе-таки, се­бе са­мо­го,
Ніж з во­ро­гом по правді жить
І всує нарікать на бо­га!
5 ок­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


САУЛ


В неп­ро­бу­ди­мо­му Ки­таї,
В Єгипті тем­но­му, у нас
І по­над Індом і Євфра­том
Свої яг­ня­та і те­ля­та
На полі вольнім вольно пас
Чабан бу­ло в своєму раї.
І гад­ки-га­доньки не має,
Пасе, і доїть, і стри­же
Свою ху­до­бу та співає…
Аж ось ли­хий ца­ря не­се
З за­ко­на­ми, з ме­чем, з ка­та­ми,
З кня­зя­ми, тем­ни­ми ра­ба­ми.
Вночі підкра­лись, зай­ня­ли
Отари з по­ля; а па­су­щих,
І шат­ра їх, убогі кущі,
І все доб­ро, дітей ма­лих,
Сестру, же­ну і все взя­ли,
І все розт­ли­ли, оск­вер­ни­ли,
І оск­вер­не­них, ху­до­си­лих,
Убогих сер­цем, зав­да­ли
В ро­бо­ту-ка­тор­гу. Ми­на­ли
За дня­ми дні. Ра­би мов­ча­ли,
Царі лу­пи­ли­ся, рос­ли
І Вавіло­ни му­ро­ва­ли.
А ма­ги, бон­зи і жерці
(Неначе наші па­нотці)
В хра­мах, в па­го­дах го­ду­ва­лись,
Мов ка­ба­ни ца­рям на са­ло
Та на ков­ба­си. І царі
Самі собі по­бу­ду­ва­ли
Храми, ку­мирні, ол­тарі.
Раби німії пок­ло­ня­лись.
Жидам сер­деш­ним зазд­ро ста­ло,
Що й не­ве­лич­ко­го ца­ря
І з ки­зя­ка хоч ол­та­ря
У їх не­має. Поп­ро­си­ли
Таки ста­ро­го Са­муїла,
Щоб він де хо­че, там і взяв,
А дав би їм, ста­рий, ца­ря.
Отож пре­муд­рий про­зор­ли­вець,
Поміркувавши, взяв єлей
Та взяв од коз­лищ і сви­ней
Того Са­ула здо­ро­ви­ла
І їм по­ма­зав во ца­ря.
Саул, не бу­ду­чи ду­рак,
Набрав га­рем собі чи­ма­лий
Та й за­хо­див­ся ца­рю­вать.
Дивилися та ди­ву­ва­лись
На но­воб­ран­ця ча­ба­ни
Та про­мов­ля­ли, що й во­ни
Таки не дурні. «Ач яко­го
Собі ми виб­ла­га­ли в бо­га
Самодержавця». А Са­ул
Бере і го­род, і аул,
Бере дівча, бе­ре яг­ни­цю,
Будує кед­рові світлиці,
Престол із зо­ло­та кує,
Благоволеньє од­дає
Своїм все­под­даннійшим го­лим.
І в баг­ря­ниці дов­го­полій
Ходив по хра­мині, хо­див,
Аж по­ки, ло­бом не­ши­ро­кий,
В своїм га­ремі оди­но­кий,
Саул сер­де­га одурів.
Незабаром зібра­лась ра­да.
«Панове чес­ная гро­ма­до!
Що нам ро­бить? Наш муд­рий цар,
Самодержавець-господар,
Сердешний одурів. Па­но­ве!
Чи нам йо­го те­пер лічить?
Чи за­хо­диться та зро­бить
Царя здо­ров­шо­го?» По мові,
По мудрій раді розійшлись
Смутнії пас­тирі.
В кед­ровій
В новій па­латі цар не спить,
Не їсть, не п'є, не го­мо­нить.
А мовч­ки долі, все­мо­гу­чий,
Дере порфіру на онучі
І ніби мор­щить пос­то­ли,
Плете во­ло­ки, озу­ває
І у кед­ро­вих стін но­вих
Про батько­ве ос­ля пи­тає.
То возьме скіпетр і заг­рає,
Мов на сопілці.
Чабани,
Веніамінові вну­ча­та,
Тельця от­ро­кам при­нес­ли,
Щоб їм доз­во­ле­но співа­ти
У сінях царських. За­рев­ла
Сивоборода, во­ло­ха­та
Рідня Са­уло­ва пу­за­та,
Та ще й гус­ля­ра при­ве­ла,
Якогось ча­ба­на Да­ви­да.
«І вий­де цар Са­ул, і вий­де,
Чабан співає,- на вой­ну…»
Саул про­чу­мав­ся та й ну,
Як той мос­каль, у батька, в матір
Свою рідоньку во­ло­ха­ту
І вздовж, і впо­пе­рек хрес­тить.
А гус­ля­ра то­го Да­ви­да
Трохи не вбив. Як­би він знав,
Яке то ли­хо з йо­го вий­де,
З то­го лу­ка­во­го Да­ви­да,
То, мов га­дю­ку б, роз­топ­тав
І ядо­ви­тую б роз­тер
Гадючу сли­ну. А те­пер
Плугами, ра­лом не ро­зо­рем
Прокляту ни­ву: про­рос­ла
Колючим тер­ном. Го­ре! Го­ре!
Дрібніють лю­де на землі,
Ростуть і ви­сяться царі!
13 ок­тяб­ря [1860, С. Пе­тер­бург]


* * * (Минули літа мо­лодії...)


Минули літа мо­лодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зи­ма!
Сиди один в хо­лодній хаті,
Нема з ким ти­хо роз­мов­ля­ти,
Ані по­ра­ди­тись. Не­ма,
Анікогісінько не­ма!
Сиди ж один, по­ки надія
Одурить дур­ня, осміє…
Морозом очі окує,
А ду­ми гордії розвіє,
Як ту сніжи­ну по сте­пу!
Сиди ж один собі в кут­ку.
Не жди вес­ни - свя­тої долі!
Вона не зійде вже ніко­ли
Садочок твій по­зе­ле­нить,
Твою надію оно­вить!
І ду­му вольную на во­лю
Не прий­де ви­пус­тить… Си­ди
І нічогісінько не жди!..
18 ок­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


ТИТАРІВНА


Давно се діялось ко­лись,
Ще як борці у нас хо­ди­ли
По се­лах та дівчат ду­ри­ли,
З гро­ма­ди кпи­ли, хлопців би­ли
Та вер­хо­во­ди­ли в селі,
Як ті гу­са­ри на пос­тої.
Ще за гетьман­щи­ни свя­тої,
Давно се діялось ко­лись.
..........................................
У неділю на селі
У оранді на столі
Сиділи лірни­ки та гра­ли
По ше­ля­гу за та­нець.
Кругом аж ку­ря­ва вста­ва­ла.
Дівчата тан­цю­ва­ли
І па­руб­ки… «Уже й кінець!
А ну­те іншу!» - «Та й це доб­ра!»
І зно­ву ліри за­рев­ли,
І знов дівча­та, мов со­ро­ки,
А па­руб­ки, узяв­шись в бо­ки,
Навприсідки пішли. ….
Найкращий па­ру­бок Ми­ки­та
Стоїть на лаві в сірій свиті.
Найкращий хло­пець, та бай­ст­рюк;
Байстрюк собі, та ще й убо­гий,
Так і ніко­му не до йо­го,
Стоїть собі, як той….
Плечима сте­лю підпи­рає,
Та ди­виться, і за­ми­рає,
На ти­тарівну… А та в квітах,
Мов на­мальова­на, стоїть
Сама собі, і на Ми­ки­ту
Неначе гля­ну­ла!.. Го­рить!
Горить Ми­ки­та в сірій свиті!
Шеляга вий­має,
І за то­го ос­татнього
Музику най­має,
І нерівню ти­тарівну
У та­нець вітає!!
«Одчепися, прой­дисвіте! -
І за­ре­го­та­лась Ти­тарівна.
- Хіба тобі
Наймичок не ста­ло!»
Насміялась ти­тарівна
З бідно­го Ми­ки­ти.
Насміялася при лю­дях,
Що він в сірій свиті!
Буде тобі, ти­тарівно!
Заплачеш, не­бо­го,
За ті сміхи!..
Де ж Ми­ки­та?
В да­ле­ку до­ро­гу
Пішов собі… З то­го ча­су
Не чуть йо­го ста­ло…
З то­го ча­су ти­тарівні
Щось та­кеє ста­лось!
Додому пла­чу­чи прий­шла,
І спа­ти пла­чу­чи ляг­ла,
І не ве­че­ря­ла!.. не спа­ла,
Яка ляг­ла, та­ка і вста­ла,
Мов одуріла! Що ро­бить?
Сама не знає! А Ми­ки­та,
Неначе сич, у сірій свиті
Перед очи­ма все стоїть!
Мара, та й годі! Ти­тарівно!
В не­доб­рий час з то­го нерівні
Ти насміялась… Ста­ло жаль
Тобі йо­го… Нудьга, пе­чаль
І со­ром ду­шу ос­ту­пи­ла,
І ти зап­ла­ка­ла! Чо­го?
Того, що тяж­ко по­лю­би­ла
Микиту бідно­го то­го!
Диво див­неє на світі
З тим сер­цем бу­ває!
Увечері цу­рається,
Вранці за­ба­жає!
Та так тяж­ко за­ба­жає,
Що хоч на край світа
Шукать піде… Отак те­пер
Не знає, де дітись,
Титарівна… Хоч у во­ду,
Аби до Ми­ки­ти… …
Стережітесь, дівча­точ­ка,
Сміятись з нерівні,
Щоб не бу­ло і вам то­го,
Що тій ти­тарівні!
Як та би­ли­на за­си­ха­ла,
А батько, ма­ти тур­бу­ва­лись,
На про­щу в Київ по­вез­ли.
Святими тра­ва­ми поїли,
І все-та­ки не по­мог­ли!
Втоптала стеж­ку на мо­ги­лу,
Все виг­ля­дать йо­го хо­ди­ла,
І стеж­ка ста­ла за­рос­тать,
Бо вже не зду­жає і встать.
Так от що сміхи на­ро­би­ли!
А він ка­нув, про­ва­лив­ся;
Його вже й за­бу­ли,
Чи й був ко­ли? Год за го­дом
Три го­ди ми­ну­ли.
На чет­вер­тий год в неділю
У оранді на селі
На ши­ро­ко­му столі
Сліпі лірни­ки сиділи;
По ше­ля­гу бра­ли
І ту са­му гра­ли,
Що й по­за­торік. Дівча­та
Так са­мо дрібно тан­цю­ва­ли,
Як і по­за­торік.
Завзятий,
У синій шапці, у жу­пані,
В чер­во­них, як ка­ли­на, шта­нях,
Навприсідки вліта ко­зак,
Та ще й приспівує отак:
«Та спа­сибі батькові,
Та спа­сибі ма­тері,
Що нас до­бу­ли!
Як нас до­бу­ва­ли,
Жито роз­си­па­ли
Вночі на печі…»
«Горілки! Ме­ду! Де ота­ман?
Громада? Соцький? Пре­по­га­не,
Мерзенне, мерз­ле па­ру­боцт­во,
Ходіте биться! Чи бо­роться,
Бо я бо­рець!..»
Не неділю,
Не дві, не три і не чо­ти­ри!
Як тій бо­лячці, як тій хирі,
Громадою го­ди­ли
Тому бор­цеві… Ве­ре­дує,
Як той па­нич… І де взя­лось
Таке хи­рен­не? Все се­ло
Проклятого не на­го­дує.
А він собі гу­ляє, п'є
Та хлоп­цям жа­лю зав­дає
Тими дівча­та­ми. Дівча­та
Аж по­не­ду­жа­ли за ним.
Такий хо­ро­ший та ба­га­тий!
Уже й не бо­реться ні з ким,
А так собі гу­ляє,
Та ве­чо­ра­ми у са­до­чок
До ти­та­ря вча­щає.
А ти­тарівна зустрічає,
Приспівує, при­мов­ляє:
«Чи не той це Ми­ки­та,
Що з вильота­ми сви­та?»
Той це, той, що на селі
Ти насміяла­ся ко­лись.
А те­пер са­ма до йо­го
У са­до­чок хо­диш,
Сама йо­му, бай­ст­рю­кові,
Як па­нові, го­диш!
Не день, не два ти­тарівна
В са­до­чок хо­ди­ла,
Не день, не два, як па­нові,
Микиті го­ди­ла!
Догодилась ти­тарівна
До са­мо­го краю
І нез­чу­лась!
Дні ми­ну­ли,
Місяці ми­на­ють,
Мина літо, ми­на осінь,
Мина сьомий місяць, осьмий,
Уже й дев'ятий нас­тає.
Настане го­ренько твоє! ….
У ти­та­ря у са­доч­ку,
У яру, кри­ни­ця
Під вер­бою… До кри­ниці -
Не во­ди на­питься -
Ледве хо­дить ти­тарівна -
Трохи по­жу­риться,
Поплакати, по­га­да­ти,
Як їй діву­ва­ти?
Де їй дітись од со­ро­ма,
Де їй за­хо­ва­тись? ….
Раз уве­чері зи­мою,
У одній сви­тині,
Іде бо­са ти­тарівна
І не­се ди­ти­ну.
То підійде до кри­ниці,
То знов одс­ту­пає,
А з ка­ли­ни, мов га­ди­на,
Байстрюк виг­ля­дає!
Положила на цям­ри­ну
Титарівна си­на
Та й побігла… А Ми­ки­та
Виліз із ка­ли­ни
Та й уки­нув у кри­ни­цю,
Неначе ще­ня те!
А сам пішов, співа­ючи,
Соцькому ска­за­ти,
Та щоб ішов з гро­ма­дою
Дитину шу­ка­ти!!
У неділеньку ра­ненько
Збиралася гро­ма­донька,
Та кри­ни­цю ви­ли­ва­ли,
Та ди­тя теє шу­ка­ли.
Найшли, най­шли тво­го си­на,
Титарівно, в ба­го­винні.
Ой узя­ли без­та­лан­ну,
Закували у кай­да­ни,
Сповідали, при­ча­ща­ли,
Батька, матір наріка­ли,
Громадою осу­ди­ли
І жи­вую по­ло­жи­ли
В до­мо­ви­ну!.. й си­на з нею!
Та й за­си­па­ли зем­лею!
Стовп ви­со­кий му­ро­ва­ли,
Щоб про неї лю­де зна­ли,
Дітей своїх на­уча­ли,
Щоб нав­ча­ли­ся дівча­та,
Коли не вчить батько, ма­ти.
Борця то­го в селі не ста­ло;
А лю­де в Польщі зустріча­ли
Якогось па­ни­ча. Пи­тав:
«Чи жи­ва,- ка­же,- ти­тарівна?
Чи насміхається з нерівні?»
Ото він са­мий! По­ка­рав
Його гос­подь за гріх ве­ли­кий
Не смертію! - він бу­де жить,
І са­та­ною-чо­ловіком
Він бу­де по світу хо­дить
І вас, дівча­точ­ка, ду­рить
Вовіки.
[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]


* * * (Хоча ле­жа­чо­го й не б'ють...)


Хоча ле­жа­чо­го й не б'ють,
То і по­ле­жать не да­ють
Ледачому. Те­бе ж, о, Cу­ко!
І ми самі, і наші вну­ки,
І ми­ром лю­ди прок­ле­нуть!
Не прок­ле­нуть, а тілько плю­нуть
На тих од­доєних ще­нят,
Що ти ще­пи­ла. Му­ко! Му­ко!
О скорб моя, моя пе­чаль!
Чи ти ми­неш ко­ли? Чи пса­ми
Царі з міністра­ми-ра­ба­ми
Тебе, о лю­ту, зацьку­ють!
Не зацьку­ють. А лю­де ти­хо,
Без вся­ко­го ли­хо­го ли­ха
Царя до ка­та по­ве­дуть.
20 ок­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (І тут, і всю­ди - скрізь по­га­но...)


І тут, і всю­ди - скрізь по­га­но.
Душа убо­га вста­ла ра­но,
Напряла ма­ло та й ляг­ла
Одпочивать собі, не­бо­га.
А во­ля ду­шу сте­рег­ла.
«Прокинься,- ка­же.
- Плач, убо­га!
Не зійде сон­це. Тьма і тьма!
І прав­ди на землі не­ма!»
Ледача во­ля оду­ри­ла
Маленьку ду­шу. Сон­це йде
І за со­бою день ве­де.
І вже тії хре­бет­но­силі,
Уже во­ру­шаться царі…
І бу­де прав­да на землі.
30 ок­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (О, лю­ди! лю­ди не­бо­ра­ки!...)


О, лю­ди! лю­ди не­бо­ра­ки!
Нащо зда­ли­ся вам царі?
Нащо зда­ли­ся вам псарі?
Ви ж та­ки лю­ди, не со­ба­ки!
Вночі і оже­ледь, і мря­ка,
І сніг, і хо­лод. І Не­ва
Тихесенько ку­дись нес­ла
Тоненьку кри­гу попід мос­том.
А я, отож та­ки вноні
Іду та каш­ляю йду­чи.
Дивлюсь: не­на­че ті яг­ня­та,
Ідуть зад­ри­пані дівча­та,
А дід (сер­деш­ний інвалід)
За ни­ми гнеться, шкан­ди­бає,
Мов у ко­ша­ру за­га­няє
Чужу ху­до­бу. Де ж той світ?!
І де та прав­да?! Го­ре! Го­ре!
Ненагодованих і го­лих
Женуть (пос­лед­ний долг от­дать),
Женуть до ма­тері бай­ст­рят
Дівчаточок, як ту ота­ру.
Чи бу­де суд! Чи бу­де ка­ра!
Царям, ца­ря­там на землі?
Чи бу­де прав­да меж людьми?
Повинна буть, бо сон­це ста­не
І оск­вер­не­ну зем­лю спа­лить.
3 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Якби з ким сісти хліба з'їсти...)


Якби з ким сісти хліба з'їсти,
Промовить сло­во, то во­но б,
Хоч і як-не­будь на сім світі,
А все б та­ки якось жи­лось.
Та ба! Не­ма з ким. Світ ши­ро­кий,
Людей чи­ма­ло на землі…
А до­ве­деться оди­но­ким
В хо­лодній хаті кри­во­бокій
Або під ти­ном прос­тяг­тись.
Або… Ні. Тре­ба од­ру­жи­тись,
Хоча б на чор­товій сестрі!
Бо до­ве­деться одуріть
В са­мо­тині. Пше­ни­ця, жи­то
На добрім сіялись ла­ну,
А лю­де так собі пож­нуть
І ска­жуть: «Десь йо­го уби­то,
Сердешного, на чу­жині…»
О, го­ре, го­ренько мені!
4 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (І день іде, і ніч іде...)


І день іде, і ніч іде.
І, го­ло­ву схо­пив­ши в ру­ки,
Дивуєшся, чо­му не йде
Апостол прав­ди і на­уки?
5 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Тече во­да з-під яво­ра...)


Тече во­да з-під яво­ра
Яром на до­ли­ну.
Пишається над во­дою
Червона ка­ли­на.
Пишається ка­ли­нонька,
Явор мо­лодіє,
А кру­гом їх вер­бо­ло­зи
Й ло­зи зе­леніють.
Тече во­да із-за гаю
Та попід го­рою.
Хлюпощуться ка­ча­точ­ка
Помеж осо­кою.
А ка­чеч­ка вип­ли­ває
З ка­чу­ром за ни­ми,
Ловить ряс­ку, роз­мов­ляє
З дітка­ми своїми.
Тече во­да край го­ро­да.
Вода ста­вом ста­ла.
Прийшло дівча во­ду бра­ти,
Брало, заспіва­ло.
Вийшли з ха­ти батько й ма­ти
В са­док по­гу­ля­ти,
Порадитись, ко­го б то їм
Своїм зя­тем зва­ти?
7 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Якось-то йду­чи уночі...)


Якось-то йду­чи уночі
Понад Не­вою… та, йду­чи,
Міркую сам-та­ки з со­бою:
«Якби-то,- ду­маю,- як­би
Не по­хи­ли­ли­ся ра­би…
То не сто­яло б над Не­вою
Оцих оск­вер­не­них па­лат!
Була б сест­ра, і був би брат,
А то… не­ма те­пер нічо­го…
Ні бо­га навіть, ні півбо­га.
Псарі з пса­ря­та­ми ца­рять,
А ми, до­тепні доїжджачі,
Хортів го­дуємо та пла­чем».
Отак-то я собі вночі,
Понад Не­вою іду­чи,
Гарненько ду­мав. І не ба­чу,
Що з то­го бо­ку, мов із ями,
Очима лу­па ко­ше­ня -
А то два ліхта­ря го­рять
Коло апос­тольської бра­ми.
Я сха­ме­нув­ся, осінивсь
Святим хрес­том і тричі плю­нув
Та й зно­ву ду­мать за­хо­дивсь
Про те ж та­ки, що й пер­ше ду­мав.
13 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Бували вой­ни й військовії сва­ри...)


Бували вой­ни й військовії сва­ри:
Галаґани, і Ки­селі, і Ко­чу­беї-На­гаї
Було доб­ра то­го чи­ма­ло.
Минуло все, та не про­па­ло,
Остались ша­шелі: гри­зуть,
Жеруть і тлять ста­ро­го ду­ба…
А од коріння ти­хо, лю­бо
Зелені па­рості рос­туть.
І ви­рос­туть; і без со­ки­ри,
Аж за­ре­ве та за­гу­де,
Козак без­вер­хий упа­де,
Розтрощить трон, пор­ве пор­фи­ру,
Роздавить ва­шо­го ку­ми­ра,
Людськії ша­шелі. Няньки,
Дядьки оте­чест­ва чу­жо­го!
Не ста­не ідо­ла свя­то­го,
І вас не ста­не,- бу­дя­ки
Та кро­пи­ва - а більш нічо­го
Не ви­рос­те над ва­шим тру­пом.
І ста­не ку­пою на купі
Смердячий гнів,- і все те, все
Потроху вітер роз­не­се,
А ми по­мо­ли­мо­ся бо­гу
І не­ба­гатії, нев­богі.
26 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


Н. Т.


Великомученице ку­мо!
Дурна єси та не­ро­зум­на!
В раю ве­се­ло­му зрос­ла,
Рожевим цвітом процвіла
І раю крас­но­го не зріла,
Не ба­чи­ла, бо не хотіла
Поглянути на бо­жий день,
На яс­ний світ жи­вот­во­ря­щий!
Сліпа бу­ла єси, нез­ря­ща,
Недвига сер­цем; спа­ла день
І спа­ла ніч. А кру­гом те­бе
Творилося, рос­ло, цвіло,
І процвіта­ло, і на не­бо
Хвалу тво­ри­те­лю нес­ло.
А ти, ку­ма­сю, спа­ла, спа­ла,
Пишалася, та діву­ва­ла,
Та жда­ла, жда­ла же­ни­ха,
Та ціло­мудріє хра­ни­ла,
Та страх бо­яла­ся гріха
Прелюбодійного. А си­ла
Сатурнова іде та йде,
І гріх той пра­вед­ний пле­те,
У сиві ко­си заплітай,
А ти ніби не­до­ба­чаєш:
Дівуєш, мо­лиш­ся, та спиш,
Та матір божію гнівиш
Своїм сми­ренієм лу­ка­вим.
Прокинься, ку­мо, про­бу­дись
Та кру­гом се­бе по­ди­вись,
Начхай на ту діво­чу сла­ву
Та щи­рим сер­цем, не­лу­ка­во
Хоть раз, сер­де­го, соб­лу­ди.
2 де­каб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Зійшлись, поб­ра­лись, поєдна­лись...)


Зійшлись, поб­ра­лись, поєдна­лись,
Помолоділи, підрос­ли.
Гайок, са­до­чок роз­ве­ли
Кругом ха­ти­ни. І пи­ша­лись,
Неначе князі. Діти гра­лись,
Росли собі та ви­рос­та­ли…
Дівчаток мос­калі ук­ра­ли,
А хлопців в мос­калі заб­ра­ли,
А ми не­на­че розійшлись,
Неначе бра­лись - не єдна­лись.
5 де­каб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Кума моя і я...)


Кума моя і я
В Пет­ро­поліськім лабіринті
Блукали ми - і тьма, і тьма…
«Ходімо, ку­ме, в піраміду,
Засвітим світоч». І зай­шли,
Єлей і ми­ро при­нес­ли.
І че­пур­ненький жрець Ізіди,
Чорнявенький і ка­ва­лер,
Скромненько длань свою прос­тер,
І хор по манію ла­кея,
Чи то жер­ця:
«Во Іудеї Бисть цар Са­ул».
Потім хор
Ревнув з Борт­нянсько­го. «О, скорбь,
О, скорбь моя! О, скорбь ве­ли­ка!»
[Друга по­л. ве­рес­ня - гру­день 1860, С.-Пе­тер­бург]


* * * (Чи не по­ки­нуть нам, не­бо­го...)


Чи не по­ки­нуть нам, не­бо­го,
Моя сусідонько убо­га,
Вірші нікчемні віршу­вать
Та за­хо­диться риш­ту­вать
Вози в да­ле­кую до­ро­гу,
На той світ, дру­же мій, до бо­га,
Почимчикуєм спо­чи­вать.
Втомилися, і підтоп­та­лись,
І ро­зу­му та­ки наб­ра­лись,
То й бу­де з нас! Ходімо спать,
Ходімо в ха­ту спо­чи­вать…
Весела ха­та, щоб ти зна­ла!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, дру­же, ра­но -
Походимо, по­си­ди­мо -
На сей світ пог­ля­нем…
Поглянемо, моя до­ле…
Бач, який ши­ро­кий,
Та ви­со­кий, та ве­се­лий,
Ясний та гли­бо­кий…
Походимо ж, моя зо­ре…
Зійдемо на го­ру,
Спочинемо, а тим ча­сом
Твої сест­ри-зорі,
Безвічнії, попід не­бом
Попливуть, за­ся­ють.
Підождемо ж, моя сест­ро,
Дружино свя­тая!
Та неск­вер­ни­ми ус­та­ми
Помолимось бо­гу,
Та й ру­ши­мо ти­хе­сенько
В да­ле­ку до­ро­гу -
Над Ле­тою без­дон­ною
Та ка­ла­мут­ною.
Благослови ме­не, дру­же,
Славою свя­тою. 14 фев­ра­ля
А по­ки те, та се, та оне…
Ходімо прос­то-навп­рос­тець
До Ес­ку­ла­па на ра­лець
Чи не оду­рить він Ха­ро­на
І Пар­ку-пря­ху?.. І тойді,
Поки б хи­ме­рив муд­рий дід,
Творили б, ле­жа, епо­пею,
Парили б скрізь по­над зем­лею,
Та все б гек­за­мет­ри пле­ли,
Та на го­ри­ще б од­нес­ли
Мишам на снідан­ня. А потім
Співали б про­зу, та по но­тах,
А не як-не­будь… Дру­же мій,
О, мій со­пут­ни­че свя­тий!
Поки огонь не за­хо­ло­нув,
Ходімо луч­че до Ха­ро­на -
Через Ле­ту без­дон­ную
Та ка­ла­мут­ную
Перепливем, пе­ре­не­сем
І Сла­ву свя­тую -
Молодую, безвічную.
Або цур їй, дру­же,
І без неї обійду­ся -
Та як бу­ду зду­жать,
То над са­мим Фле­ге­то­ном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром ши­ро­ким,
В гаю - предвічно­му гаю,
Поставлю ха­точ­ку, са­до­чок
Кругом ха­ти­ни на­сад­жу;
Прилинеш ти у хо­ло­до­чок,
Тебе, мов кра­лю, по­сад­жу.
Дніпро, Ук­раїну зга­даєм,
Веселі се­ли­ща в га­ях,
Могили-гори на сте­пах -
І ве­се­ленько заспіваєм…
15 фев­ра­ля [1861, С.-Пе­тер­бург]


* * * (За що ми лю­би­мо Бог­да­на?)


За що ми лю­би­мо Бог­да­на?
За те, що мос­калі йо­го за­бу­ли,
У дурні німчи­ки обу­ли
Великомудрого гетьма­на.
1845-1846


* * * (Якби-то ти, Бог­да­не п'яний...)


Якби-то ти, Бог­да­не п'яний,
Тепер на Пе­ре­яс­лав гля­нув!
Та на Зам­чи­ще по­ди­вивсь!
Упився б! здо­ро­во упивсь!
І преп­рос­лав­ле­ний ко­за­чий
Розумний батьку!.. і в смер­дячій
Жидівській хаті б пох­ме­ливсь
Або в ка­люжі уто­пивсь,
В багні сви­нячім.
Амінь тобі, ве­ли­кий му­же!
Великий, слав­ний! та не ду­же…
Якби ти на світ не ро­дивсь
Або в ко­лисці ще упивсь…
То не ку­пав би я в ка­люжі
Тебе прес­лав­но­го. Амінь.
18 серп­ня 1859 в Пе­ре­яс­лаві


ІНШІ РЕДАКЦІЇ

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ. Поема (перша редакція)

Я. Ку­ха­рен­кові


- Не варт, єй-бо­гу, жить на світі!..
- То йди то­пись! - А жінка! Діти?
- Ото ж то, ба­чиш, не бре­ши!
А сядь ли­шень та на­пи­ши
Оцю бу­вальщи­ну… То, мо­же,
Інако ска­же­те, не­бо­же.
Пиши отак: бу­ло
Село.
Та щоб не лізти на чу­жи­ну,
Пиши: у нас на Ук­раїні.
А в тім селі вдо­ва жи­ла,
А у вдо­ви доч­ка бу­ла
І син-се­миліток
Добро, мав­ши діток
У роз­коші, хва­лиш бо­га…
А вдові убогій
Мабуть, не до то­го,
Бо за­ли­ли за шку­ру са­ла,
Трохи не про­па­ла.
Думала - в чер­ниці
Або йти то­питься,
Так жаль ма­леньких діток ста­ло!
Звичайне, ма­ти, що й ка­зать!
Та, мо­же, снив­ся-та­ки й зять:
Бо вже Кат­ру­ся підрос­та­ла
Чи вже ж їй вік продіву­вать,
Зносити брівоньки ніза­що?..
Ні, дівонька во­на не та!
Таки ж у тім селі, тру­дя­щий!
(Бо всю­ди си­ро­ти - ле­да­що)
У най­мах виріс си­ро­та,
Неначе батько­ва ди­ти­на!
То сяк, то так
Придбав сіро­ма гро­ше­нят,
Одежу спра­вив, жу­па­ни­ну
Та ні відсіль і ні відтіль
На ту сирітську копійчи­ну
Купив са­до­чок і ха­ти­ну,
Подякував за хліб і сіль
І за на­уку доб­рим лю­дям
Та до вдовівни навп­рос­тець
Шелесть за руш­ни­ка­ми!
Не тор­гу­ва­лись з ста­рос­та­ми,
(Як те бу­ває між па­на­ми)
Не тор­гу­вавсь і па­но­тець
Усім на ди­во та на чу­до!
За три ко­пи звінчав у бу­день…
Просохли очі у вдо­ви,
Отак-то, дру­же мій, жи­ви,
То й ве­се­ло на світі бу­де.
І бу­де варт на світі жить,
Як ма­ти­меш ко­го лю­бить.
Хоть ка­жуть от ще що, не­бо­же:
Себе лю­би, то й бог по­мо­же.
А до­ве­деться уми­рать?
Здихать над грішми? Ні, не­бо­же!
Любов - гос­под­ня бла­го­дать!
Люби ж, мій дру­же, жінку, діток;
Діли з убо­гим за­робіток,
То лег­ше бу­де й за­роб­лять.
Одружились не­бо­жа­та.
Дивувались лю­де,
Як то во­ни, ті си­ро­ти,
Жить на світі бу­дуть?
Минає рік, ми­нув дру­гий,
Знову ди­ву­ва­лись.
Де в тих сиріт без­та­лан­них
Добро теє бра­лось?
І в ко­морі, і над­ворі,
Та то­ку й на ниві,
І діточ­ки як квіточ­ки,
Й самі чор­ноб­риві,
У жу­па­нах по­хо­жа­ють,
Старців зак­ли­ка­ють
На обіди, а ба­гаті -
То й так не ми­на­ють.
Не ми­на­ли, се­бе­лю­би,
Та все жал­ку­ва­ли,
Що си­ро­ти та­ким доб­ром
Старців го­ду­ва­ли!
“Коли гниє, то спро­да­ли б,
Адже ж у їх діти!..”
Ось слу­хай же, що то роб­лять
Заздрощі на світі
І не­нат­ля го­лод­ная.
Ходили, хо­ди­ли,
Поки вночі, жал­ку­ючи,
Хату за­па­ли­ли!
Нехай би вже бу­ли не­певні
Які вельможі просвіщенні:
То і не жаль бу­ло б; чи так?
А то сірісінький сіряк
Отак лю­тує. Тяж­ко, бра­те,
Людей на старість розпізна­ти.
А ще гірше зза­мо­ло­ду
Гадину ко­ха­ти.
Очарує зміїни­ми
Карими очи­ма…
А пек тобі, за­був, дур­ню,
Що смерть за пле­чи­ма.
До стеб­ла все по­горіло,
І діти згоріли,
А сусіди, і ба­гаті
І вбогі, раділи.
Багатії, бач, раділи,
Що ба­гат­ше ста­ли,
А вбогії то­му раді,
Що з ни­ми зрівня­лись!
Посходились жал­ку­вать,
Жалю зав­да­ва­ти.
“Шкода, шко­да!
Якби знат­тя,
Копійчину б дба­ти,
То все б та­ки не так во­но…
А що пак, Мак­си­ме!
(Бо йо­го Мак­си­мом зва­ли.)
Попродай ско­ти­ну
Та хо­ди до ме­не в най­ми,
Що бу­де, те й бу­де.
Будем знов чу­ма­ку­ва­ти,
Поки вий­дем в лю­де,
А там зно­ву…” По­дя­ку­вав
Максим за по­ра­ду.
“Побачу ще, як там бу­де;
Коли не дам ра­ди,
То тойді вже, пев­не, тре­ба
Іти в най­ми зно­ву…
Де-то моя Ка­те­ри­на,
Моя чор­ноб­ро­ва!..
Вона ме­не все ра­ди­ла,
І те­пер по­ра­дить!..”
Та ос­тан­ня ся ра­да
Навіки за­ва­дить.
Воли твої і ко­ро­ви
Разом поз­ди­ха­ли,
А Кат­ру­ся з мос­ка­ля­ми
Десь по­манд­ру­ва­ла!
Тепер отак пи­ши, не­бо­же.
Максим по­ду­мав, по­жу­рив­ся;
А потім бо­гу по­мо­лив­ся,
Промовив двічи: - Бо­же! Бо­же! -
Та й більш нічо­го.
Од ца­риці
Прийшов указ ло­би го­лить.
“Не дав вдо­виці уто­питься,
Не дам же й з тор­бою хо­дить!” -
Сказав Мак­сим, і грунт по­ки­нув.
Бо вдо­ви­но­го, ба­чиш, си­на
В прий­ом гро­ма­да по­вез­ла.
Такі-то темнії діла
Творяться ниш­ком на сім світі!
А вас, письмен­них, тре­ба б би­ти,
Щоб не кри­ча­ли: “Ах! ал­лах!
Не варт, не варт на світі жи­ти!”
А чом пак темні не кри­чать?
Хіба ж жи­вуть во­ни? І зна­ють,
Як ви ска­за­ли, бла­го­дать,
Любов?..
Що, що? Не­до­чу­ваю…
Вони, ка­жу вам, про­зя­ба­ють.
Або, по-ва­шо­му, рос­туть,
Як та ка­пус­та на го­роді.
Отак по-ва­шо­му! Ну, годі ж,
Нехай собі і не жи­вуть…
А все ска­жу-та­ки: як хо­чеш,
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для се­бе жи­ве­те,
Заплющивши письменні очі.
Отже, як бу­дем так пи­сать,
То ми й до ве­чо­ра не кон­чим.
Ну, де той без­та­лан­ний зять?
Вернувсь вдо­ви­чен­ко до­до­му,
А зять пішов у мос­калі.
Не жаль бу­ло йо­го ніко­му,
Та ще й сміялись у селі!
Отже, да­лебі, не знаю,
Чи во­на вер­та­лась,
Катерина до ма­тері,
Чи так і про­па­ла?
Була чут­ка, що стри­же­ну
В Умані во­ди­ли
По ули­цях - ук­ра­ла щось…
Потім уто­пи­лась.
Та все то те, - знаєш, дю­де
Втоплять і за­ду­шать!
А мо­же, то та­ка прав­да,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню прок­ла­ли.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співа­ли:
“Шелесь, ше­лесь по ду­бині,
Шапки хлопці по­гу­би­ли,
Тілько най­мит не згу­бив,
Удовівну по­лю­бив…”
Соромітна, не­хай їй ли­хо!
Минали літа ти­хо, ти­хо, -
Отак пи­ши, - і за гріхи
Карались гос­по­дом ля­хи,
І пу­гав Пу­гач над Ура­лом.
Піїти в одах вих­ва­ля­ли
Войну й ца­ри­цю. Тілько ми
Сиділи ниш­ком, сла­ва бо­гу.
Після ве­ли­кої зи­ми
Вернувся і Мак­сим без­но­гий.
В по­ході, ка­же, за­гу­бив.
Та срібний хрес­тик за­ро­бив!
- Чого він при­ди­бав?
Нема в нього ха­ти,
Ні сест­ри, ні бра­та, ніко­го не­ма.
Чого ж він прип­лен­тав?
- А хто йо­го зна!
Чи чув ти, що ка­жуть:лег­ше уми­ра­ти
Хоть на по­жа­рині
В своїй сто­роні,
Ніж в чужій в па­ла­тах.
Чи чув ти? - Ба ні.
Ей, дя­деч­ку, швид­че, швид­че бу­де­мо пи­са­ти,
Бо хо­четься спа­ти і вам і мені.
Зажуривсь мос­каль-каліка,
Де йо­му подітись?
Вдовиченко в пікіне­рах,
Вдова на тім світі!
До ко­го ж він при­хи­литься?
Де пе­ре­зи­мує?
Уже осінь не­за­ба­ром
Зима за­лю­тує.
Нема йо­му в світі долі,
Полинула в по­ле!..
Попросився зи­му­ва­ти
До дя­ка у шко­лу.
Бо та­ки й письма, спа­сибі,
Москалі нав­чи­ли,
І в косі був, бо й мос­калі
Тойді, бач, но­си­ли
Сиві ко­си з ку­че­ря­ми
Усі до од­но­го
І бо­рош­ном по­си­па­ли
Бог їх зна, для чо­го!
Максим та­ки як письмен­ний,
Було, по­ма­гає
І на кли­росі дя­кові
І псал­тир чи­тає
Над покійни­ми.
Й хав­ту­ри
З шко­ля­ра­ми но­сить.
А в пи­липівку, сіро­ма,
Христа ра­ди про­сить!
Нічого, знай, своє пи­ши
Та пе­ред людьми не бре­ши.
Хоч би тобі ли­хе сло­во
Почув хто од йо­го. -
І та­лан і без­та­лан­ня -
Все, - ка­же, - од бо­га.
Ані ох­не, ні зап­ла­че,
Неначе ди­ти­на.
І со­ба­ки не ку­са­ли
Москаля Мак­си­ма.
А в неділю або в свя­то,
Мов при­че­пу­риться,
Шкандибає на вдо­ви­ну
Пустку по­ди­виться.
Сяде собі у са­доч­ку…
І вдо­ву зга­дає
І за її грішну ду­шу
Псалтир про­чи­тає.
Катерину о здравії
Тихенько пом'яне!
Утре сльози - все од бо­га -
Й ве­се­ленький ста­не.
А в петрівку і в спасівке
Не спо­чи­не в школі,
Бере зас­туп і ло­па­ту,
Шкандибає в по­ле…
І край шля­ху при до­лині
- Отже, не вга­даєш,
Що каліка ви­роб­ляє,
- Криницю ко­пає!
Та й ви­ко­пав. На те літо
Криницю свя­ти­ли,
На са­мо­го ма­ковія,
І дуб по­са­ди­ли
На прик­ме­ту проїзжа­чим.
А на дру­ге літо
Москаля вже не­жи­во­го
Найшли в балці діти
Коло са­мої кри­ниці -
Вийшов по­ди­виться
Останній раз, сіро­ма­ха,
На свою кри­ни­цю.
Громадою при до­лині
Його по­хо­ва­ли
І до­ли­ну і кри­ни­цю
На пам’ять наз­ва­ли
Москалевою. На спа­са
Або ма­ковія
І досі там во­ду свя­тять.
І дуб зе­леніє.
Хто йде, їде - не ми­на­ють
Зеленого ду­ба,
В хо­ло­доч­ку посіда­ють
Та ти­хо та лю­бо,
П’ючи во­ду по­го­жую,
Згадують Мак­си­ма…
Отак живіть, не­до­уки,
То й жить не ос­ти­не.
[Черв­ень-гру­день 1847, Орська кріпость]


ТАРАСОВА НІЧ. (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)


На роз­путті коб­зар си­дить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівча­та -
Як мак процвітає.
Грає коб­зар, приспівує,
Вимовля сло­ва­ми,
Як мос­калі, ор­да, ля­хи
Бились з ко­за­ка­ми;
Як зби­ра­лась гро­ма­донька
В неділеньку вранці;
Як хо­ва­ли ота­ма­на
В зе­ленім бай­раці.
Грає коб­зар, виспівує -
Аж ли­хо сміється…
“Була ко­лись гетьман­щи­на,
Та вже не вер­неться.”
“Встає хма­ра з-за Ли­ма­ну,
А дру­гая з по­ля;
Зажурилась Ук­раїна -
Така її до­ля!
Зажурилась, зап­ла­ка­ла,
Як ма­ла ди­ти­на.
Ніхто її не ря­тує…
Козачество ги­не;
Гине сла­ва ли­царськая,
Немає де дітись;
Виростають нех­ре­щені
Козацькії діти;
Кохаються невінчані;
Без по­па хо­ва­ють;
Запродана жи­дам цер­ков,
В цер­ков не пус­ка­ють!
Як та га­лич по­ле крив,
Ляхи, уніати
Налітають - не­ма ко­му
Порадоньки да­ти.
Обізвався На­ли­вай­ко -
Не ста­ло крав­чи­ни!
Обізвавсь ко­зак Пав­лю­га
За нею по­ли­нув!
Обізвавсь Та­рас Тря­си­ло
Волю ря­ту­ва­ти,
Обізвався, орел си­зий,
Та й дав ля­хам зна­ти!
Вже не три дні, не три ночі
Б'ється пан Тря­си­ло.
Од Ли­ма­на до Тру­бай­ла
Трупом по­ле кри­лось.
Ізнемігся наш Тря­си­ло,
Тяжко за­жу­рив­ся,
А по­га­нець Ко­нец­польський
Тому зве­се­лив­ся;
Зібрав шлях­ту всю до­ку­пи
Та й ну час­то­ва­ти.
Зібрав Та­рас ко­за­ченьків -
Поради про­ха­ти:
“Отамани то­ва­риші,
Брати мої, діти!
Дайте мені по­ра­доньку,
Що бу­дем ро­би­ти?
Бенкетують вражі ля­хи -
Наше без­го­лов'я”.
“Бенкетують, пре­по­гані
Собі на здо­ров'я!
Нехай, кляті, бен­ке­ту­ють,
Поки сон­це зай­де,
А ніч-ма­ти дасть по­ра­ду, -
Козак ля­ха знай­де”.
Лягло сон­це за го­рою,
Зірки засіяли,
А ко­за­ки, як та хма­ра,
Ляхів обс­ту­па­ли.
Як став місяць се­ред не­ба,
Ревнула гар­ма­та;
Прокинулись ляш­ки-пан­ки -
Нікуди втіка­ти!
Прокинулись ляш­ки-пан­ки,
Та й не повс­та­ва­ли:
Встало сон­це - ляш­ки-пан­ки
Покотом ле­жа­ли.
Червоною га­дю­кою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли кру­ки з по­ля
Та ля­шеньків їсти.
Налетіли гай­во­ро­ни
Вельможних бу­ди­ти…
Зібралося ко­за­чест­во
Богу по­мо­ли­тись.
Закрякали гай­во­ро­ни,
Виймаючи очі,
Заспівали ко­за­ченьки
Пісню тії ночі,
Тії ночі кри­ва­вої,
Що слав­ною ста­ла
Тарасові, ко­за­чест­ву,
Ляхів що прис­па­ла.
Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров тек­ла ко­зацькая,
Трава зе­леніє.
Сидить кря­чок на мо­гилі
Та з го­ло­ду кря­че…
Згада ко­зак ко­лиш­неє,
Згада та й зап­ла­че!»
Умовк коб­зар, су­му­ючи:
Щось ру­ки не гра­ють.
Кругом хлопці та дівча­та
Слізоньки вти­ра­ють.
Пішов коб­зар по улиці -
З жур­би як заг­рає!
Кругом хлопці навп­ри­сяд­ки,
А він ви­мов­ляє:
“Нехай бу­де ота­кеч­ки!
Сидіть, діти, у за­печ­ку,
А я з жур­би та до шин­ку,
Найду в шин­ку свою жінку,
Найду жінку, по­час­тую,
Та з во­рогів по­кеп­кую”.
[6 лис­то­па­да 1838, Пе­тер­бург]


ГАМАЛІЯ. (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)


“Ой, не­ма, не­ма ні вітру, ні хвилі
Із на­шої Ук­раїни!
Чи там ра­ду ра­дять, як на тур­ка ста­ти,
Не чуємо на чу­жині.
Ой повій, повій, вітре, че­рез мо­ре
Та з Ве­ли­ко­го Лу­гу,
Суши наші сльози, заг­лу­ши кай­да­ни,
Розвій на­шу ту­гу.
Ой, заг­рай, заг­рай, си­не­сеньке мо­ре,
Та під ти­ми бай­да­ка­ми,
Що пли­вуть ко­за­ки, тілько мріють шап­ки,
Та на сей бік за на­ми.
Ой бо­же наш, бо­же, хоч і не за на­ми,
Неси ти їх з Ук­раїни:
Почуємо сла­ву, ко­зацькую сла­ву,
Почуємо та й за­ги­нем”.
Отак у Ску­тарі ко­за­ки співа­ли;
Співали, сер­де­ги, а сльози ли­лись;
Лилися ко­зацькі, ту­гу до­мов­ля­ли.
Босфор аж зат­ряс­ся, бо зро­ду не чув
Козацького пла­чу; зас­тог­нав ши­ро­кий,
І шку­рою, сірий бу­гай, стре­пе­нув,
І хви­лю, ре­ву­чи, да­ле­ко-да­ле­ко
У синєє мо­ре на реб­рах пос­лав.
І мо­ре рев­ну­ло Бос­фо­ро­ву мо­ву,
У Ли­ман пог­на­ло, а Ли­ман Дніпрові
Тую жур­бу-мо­ву на хвилі по­дав.
Зареготався дід наш ду­жий,
Аж піна з уса по­тек­ла.
“Чи спиш, чи чуєш, бра­те Лу­же?
Хортице! сест­ро?”
Загула
Хортиця з Лу­гом: “Чую! чую!”
І Дніпр ук­ри­ли бай­да­ки,
І заспіва­ли ко­за­ки:
“У тур­кені, по тім боці,
Хата на по­мості.
Гай, гай! мо­ре, грай,
Реви, скелі ла­май!
Поїдемо в гості.
До ва­шої мості
У тур­кені у ки­шені
Таляри-дукати.
Не ки­шені тру­сить,
Не ду­ка­ти ли­чить -
Будемо гу­ля­ти
Братів виз­во­ля­ти.
У тур­кені яни­ча­ри
І ба­ша на лаві.
Гой-ги, во­ро­ги!
Ми не маєм ва­ги!
Наша во­ля й сла­ва!”
Пливуть собі співа­ючи,
Море вітер чує;
Попереду Га­малія
Байдаком ке­рує.
Гамалію, сер­це мліє:
Сказилося мо­ре.
“Нехай ка­зиться”, - й схо­ва­лись
За хвилі - за го­ри.
Дрімає в га­ремі - в са­дах Візантія,
І Ску­тар дрімає; Бос­фор кле­ко­тить,
Неначе ска­же­ний, то стог­не, то виє:
Йому Візантію хо­четься збу­дить.
“Не бу­ди, Бос­фо­ре: бу­де тобі го­ре,
Твої білі реб­ра піском за­не­су,
У мул по­хо­ваю! - ре­ве синє мо­ре.
- Хіба ти не ба­чиш, яких я не­су
Гостей до сул­та­на?”
Так мо­ре спи­ня­ло
(Любило зав­зя­тих уса­тих слав'ян).
Босфор сха­ме­нув­ся. Тур­ке­ня дріма­ла,
Дрімав у га­ремі ле­да­чий сул­тан.
Тілько у Ску­тарі, в тюрмі, не дріма­ють
Козаки сер­де­ги. Чо­го во­ни ждуть?
По-своєму бо­га в кай­да­нах бла­га­ють,
А хвилі на той бік ідуть та ре­вуть.
“О, ми­лий бо­же Ук­раїни!
Не дай про­пас­ти на чу­жині,
В не­волі вольним ко­за­кам!
І со­ром тут, і со­ром там
Вставать з чу­жої до­мо­ви­ни,
На суд твій пра­вед­ний прий­ти,
В залізах ру­ки при­нес­ти
І пе­ред всіми у кай­да­нах
Стать ко­за­кові…” - “Ріж і бий!
Мордуй невіру-бу­сур­ма­на!” -
Кричать за му­ром. Хто та­кий?
Гамалію, сер­це мліє:
Скутар ска­женіє!
“Нехай ска­зиться” - з твер­дині
Кричить Га­малія.
Реве гар­ма­та­ми Ску­та­ра,
Ревуть, лю­ту­ють во­ро­ги;
Козацтво преться без ва­ги -
І по­ко­ти­лись яни­ча­ри.
Гамалія по Ску­тарі -
По пек­лу гу­ляє,
Сам кай­да­ни роз­би­ває,
Братів виз­во­ляє.
“Вилітайте, сірі пта­хи,
На ба­зар до паю!”
Стрепенулись со­ко­ля­та,
Бо дав­но не чу­ли
Хрещеної тії мо­ви.
І ніч стре­пе­ну­лась:
Не ба­чи­ла ста­ра ма­ти
Козацької пла­ти.
Не ля­кай­ся, по­ди­ви­ся
На бен­кет ко­за­чий.
Темно всю­ди, мов у бу­день,
А свя­то чи­ма­ле.
Не злодії з Га­малієм
Їдять ниш­ком са­ло
Без шаш­ли­ка. “Засвіти­мо!”
До са­мої хма­ри
З щог­лис­ти­ми ко­раб­ля­ми
Палає Ску­та­ра.
Візантія про­бур­ка­лась,
Витріщила очі,
Переплива на по­мо­гу,
Зубами скре­го­че.
Реве, лю­тує Візантія,
Руками бе­рег дос­тає;
Достала, зик­ну­ла, встає…
І на спи­сах в крові німіє.
Скутар, мов пек­ло те, па­лає;
Через ба­за­ри кров те­че,
Босфор ши­ро­кий до­ли­ває.
Неначе пта­хи чорні в гаї,
Козацтво сміли­во літає.
Ніхто на світі не вте­че;
Огонь за­пек­лих не пе­че.
Руйнують му­ри, срібло, зло­то
Несуть шап­ка­ми ко­за­ки
І на­си­па­ють бай­да­ки.
Горить Ску­тар, сти­ха ро­бо­та,
І хлопці схо­дяться; зійшлись,
Люльки з по­жа­ру за­ку­ри­ли,
На бай­да­ки - та й поп­ли­ли,
Рвучи чер­воні го­ри-хвилі.
Пливуть собі, ніби з до­му,
Так буцім гу­ля­ють,
Та, зви­чай­не за­по­рожці,
Пливучи співа­ють:
“Наш ота­ман Га­малія,
Отаман зав­зя­тий:
Забрав хлопців та й поїхав
По мо­рю гу­ля­ти,
По мо­рю гу­ля­ти,
Слави до­бу­ва­ти,
Із ту­рецької не­волі
Братів виз­во­ля­ти.
Ой, приїхав Га­малія
Аж у ту Ску­та­ру,
Сидять бра­ти-за­по­рожці,
Дожидають ка­ри.
Ой, як крик­нув Га­малія:
«Брати, бу­дем жи­ти,
Будем жи­ти, ви­но пи­ти,
Яничара би­ти,
А ку­рені ки­ли­ма­ми,
Оксамитом кри­ти!”
Вилітали за­по­рожці
На лан жи­то жа­ти;
Жито жа­ли, в ко­пи кла­ли,
Гуртом заспіва­ли:
“Слава тобі, Га­маліє,
На ввесь світ ве­ли­кий,
На ввесь світ ве­ли­кий,
На всю Ук­раїну,
Що не дав ти то­ва­рист­ву
Згинуть на чу­жині!”
Пливуть собі, а із-за хвилі
Сонце хви­лю чер­во­нить;
Перед ни­ми мо­ре ми­ле
Гомонить і кле­ко­тить.
“Гамалію, вітер віє,
Ось-ось на­ше мо­ре!..”
І схо­ва­ли­ся за хвилі -
Неначе за го­ри.
[Жовтень - 1 по­л. лис­то­па­да 1842]


ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ. (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)


Лічу в не­волі дні і ночі,
І лік за­бу­ваю.
О, гос­по­ди, як то тяж­ко
Тії дні ми­на­ють.
А літа пли­вуть меж ни­ми,
Пливуть собі сти­ха,
Забирають за со­бою
І доб­ро і ли­хо!
Забирають, не вер­та­ють
Ніколи нічо­го!
І не бла­гай, бо про­па­де
Молитва за бо­гом.
Каламутними бо­ло­та­ми,
Між бур’яна­ми, за го­да­ми
Три го­да сум­но про­тек­ли.
Багато де­чо­го взя­ли
З моєї тем­ної ко­мо­ри
І в мо­ре ниш­ком од­нес­ли.
І ниш­ком про­ковт­ну­ло мо­ре
Моє не зла­то-се­реб­ро -
Мої літа, моє доб­ро,
Мої літа, мої пе­чалі,
Тії нез­римії скри­жалі
Незримим пи­сані пе­ром.
Нехай гніли­ми бо­ло­та­ми
Течуть собі між бур’яна­ми
Літа не­вольничі. А я!
Такая за­повідь моя!
Посижу трош­ки, по­гу­ляю,
На степ, на мо­ре по­див­люсь,
Згадаю де­що, заспіваю,
Тай знов ме­ре­жать за­хо­жусь
Дрібненько кни­жеч­ку. Ру­шаю.
Мі заспіва­ли, розійшлись,
Без сльоз і без роз­мо­ви.
Чи зійде­мо­ся ж зно­ву?
Чи заспіваємо ко­ли?
А оже, й те… Та де? Яки­ми?
І заспіваємо яку?
Не тут, і пев­не, не та­ки­ми!
І заспіваєм не та­ку!
І тут не­ве­се­ло співа­ли,
Бо й тут не­ве­се­ло бу­ло,
Та все-та­ки якось жи­лось,
Принаймні вкупі су­му­ва­ли,
Згадавши той ве­се­лий край,
І Дніпр той ду­жий, кру­то­го­рий,
І мо­ло­деє теє го­ре!
І мо­ло­дий той грішний рай!
[Січень-квітень 1850, Орен­бург]


DUBIA. (авторство не доведене)


Нудно мені, тяж­ко - що маю ро­би­ти?
Молитися бо­гу? Так дум­ка не та!
Не рад би єй-бо­гу, не рад би жу­ри­тись,
Та ли­хо спітка­ло, а я си­ро­та.
Нема ко­му в світі по­ра­доньки да­ти,
Нема з ким прок­ля­ту жур­бу поділить,
Ніхто не при­гор­не, як рідная ма­ти,
Ніхто не спи­тає: “Що в те­бе бо­лить?”
Зелена дібро­ва - та що мені з то­го,
Що во­на зе­ле­на в чу­жо­му краю!..
Цураються лю­ди ме­не, як чу­жо­го,
А чи привіта­ють - жа­лю зав­да­ють!
Вони п’ють, гу­ля­ють, у них до­ля дбає,
А в ме­не не­має - сміються мені:
“Чи ба­чиш, меж на­ми ле­да­що гу­ляє!”
Ледащо?..А за що!.. Що на чу­жині!
Гуляйте, глу­зуй­те - ва­ша до­ля ма­ти,
А мені меж ва­ми не­має де стать.
Я в сірій сви­тині, ви па­ни ба­гаті,
Не смійте­ся ж з ме­не, що я си­ро­та!
Прибуде го­ди­на, ко­ли не за­ги­ну -
Меж ва­ми, па­на­ми, не­до­ля моя, -
Полину, по­ба­чу свою Ук­раїну:
То ненька рідненька, то сест­ри сто­ять -
В сте­пу при до­розі - ви­сокі мо­ги­ли…
Отам моя до­ля, там світ бо­жий ми­лий!
[1837]


* * * (Не жу­рюсь я, а не спиться...)


Не жу­рюсь я, а не спиться

Часом до півночі,

Усе світять ті блис­кучі

Твої чорні очі.

Мов го­во­рять ти­хе­сенько:

“Хоч, не­бо­же, раю?

Він у ме­не тут, у серці”.

А сер­ця не­має,

Й не бу­ло йо­го ніко­ли,

Тільки шма­ток м’яса…

Нащо ж хо­ро­ше і пиш­но

Так ти розцвіла­ся?

Не жу­рюсь я, а не спиться

Часом і до світа,

Усе дум­ка по­би­ває,

Як би ж так про­жи­ти,

Щоб ніко­ли такі очі

Серця не вра­зи­ли.

[Квітень-вересень 1846]


* * * (Вип’єш пер­ву - стре­пе­неш­ся...)


Вип’єш пер­ву - стре­пе­неш­ся,

Вип’єш дру­гу - сха­ме­неш­ся,

Вип’єш тре­тю - в очах сяє,

Дума ду­му по­га­няє.

[Січень 1847] 


Оглавление

  • ПРИЧИННА
  • ДУМКА. (Тече во­да в синє мо­ре...)
  • ДУМКА. (Вітре буй­ний, вітре буй­ний!...)
  • ДУМКА. (Тяжко-важко в світі жи­ти...)
  • ДУМКА. (Нащо мені чорні бро­ви...)
  • НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
  • КАТЕРИНА
  • ТАРАСОВА НІЧ
  • * * * (Думи мої, ду­ми мої...)
  • ПЕРЕБЕНДЯ
  • ТОПОЛЯ
  • ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА
  • ІВАН ПІДКОВА
  • Н. МАРКЕВИЧУ
  • НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ
  • * * * (Вітер з гаєм роз­мов­ляє...)
  • МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ
  • УТОПЛЕНА
  • ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ. (Из драмы «Невеста»)
  • СЛЕПАЯ. Поэма
  • ГАМАЛІЯ
  • ТРИЗНА
  • РОЗРИТА МОГИЛА
  • * * * (Чигрине, Чиг­ри­не...)
  • СОВА
  • ДІВИЧІЇ НОЧІ
  • СОН. Комедія
  • * * * (У неділю не гу­ля­ла...)
  • * * * (Чого мені тяж­ко, чо­го мені нуд­но...)
  • * * * (Заворожи мені, волх­ве...)
  • ГОГОЛЮ
  • * * * (Не за­ви­дуй ба­га­то­му...)
  • * * * (Не же­ни­ся на ба­гатій...)
  • ЄРЕТИК
  • НЕВОЛЬНИК. Поема
  • ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ.  (Містерія)
  • * * * (Стоїть в селі Су­бо­тові...)
  • НАЙМИЧКА
  • КАВКАЗ
  • І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕНИМ землякам моїм в Украйні і не в Украйні, моє дружнєє ПОСЛАНІЄ
  • ХОЛОДНИЙ ЯР
  • ПСАЛМИ ДАВИДОВІ
  • МАЛЕНЬКІЙ МАР'ЯНІ
  • * * * (Минають дні, ми­на­ють ночі...)
  • ТРИ ЛІТА
  • ЗАПОВІТ
  • ЛІЛЕЯ
  • РУСАЛКА
  • ВІДЬМА.  Поема
  • В КАЗЕМАТІ
  • * * * (Не спа­ло­ся, - а ніч, як мо­ре...)
  • * * * (Думи мої, ду­ми мої...)
  • КНЯЖНА. Поема
  • N. N. (Сонце за­хо­дить, го­ри чорніють...)
  • N. N. (Мені три­над­ця­тий ми­на­ло...)
  • * * * (Не гріє сон­це на чу­жині...)
  • СОН. (Гори мої ви­сокії...)
  • ІРЖАВЕЦЬ
  • N. N. (О, ду­ми мої! о, сла­во злая...)
  • ПОЛЯКАМ
  • ЧЕРНЕЦЬ
  • * * * (Один у дру­го­го пи­таєм...)
  • * * * (Самому чуд­но. А де ж дітись?...)
  • * * * (Ой стрічеч­ка до стрічеч­ки...)
  • ХУСТИНА
  • А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ
  • МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ. Поема
  • * * * (То так і я те­пер пи­шу...)
  • * * * (А ну­мо зно­ву віршу­вать...)
  • ВАРНАК
  • * * * (Ой гля­ну я, по­див­лю­ся...)
  • * * * (У бо­га за двер­ми ле­жа­ла со­ки­ра...)
  • * * * (Та не дай, гос­по­ди, ніко­му...)
  • ЦАРІ
  • * * * (Добро, у ко­го є гос­по­да...)
  • ТИТАРІВНА
  • * * * (Ну що б, зда­ва­ло­ся, сло­ва…)
  • * * * (Мов за по­душ­не, ос­ту­пи­ли...)
  • П. С. (Не жаль на зло­го, ко­ло йо­го...)
  • Г. 3. (Немає гірше, як в не­волі...)
  • * * * (Якби зустріли­ся ми зно­ву...)
  • МАРИНА
  • ПРОРОК
  • СИЧІ
  • * * * (Меж ска­ла­ми, не­на­че злодій...)
  • * * * (І не­бо нев­ми­те, і зас­пані хвилі...)
  • * * * (І виріс я на чу­жині...)
  • * * * (Не для лю­дей, тієї сла­ви...)
  • * * * (Коло гаю к чистім полі...)
  • * * * (Якби мені че­ре­ви­ки...)
  • * * * (І ба­га­та я, і врод­ли­ва я...)
  • * * * (Полюбилася я...)
  • * * * (Породила ме­не ма­ти...)
  • * * * (Ой, я сво­го чо­ловіка...)
  • * * * (Ой ви­ост­рю то­ва­ри­ша...)
  • * * * (По улиці вітер віє...)
  • * * * (Ой ся­ду я під ха­тою...)
  • * * * (Закувала зо­зу­ленька...)
  • ШВАЧКА
  • * * * (Ой, не п'ються пи­ва-ме­ди...)
  • * * * (На улиці не­ве­се­ло...)
  • * * * (У тієї Ка­те­ри­ни...)
  • * * * (Із-за гаю сон­це схо­дить...)
  • * * * (Ой пішла я у яр за во­дою...)
  • * * * (Не так тії во­ро­ги...)
  • * * * (Ой, люлі, люлі, моя ди­ти­но...)
  • * * * (Ой,чого ти по­чорніло...)
  • * * * (Туман, ту­ман до­ли­ною...)
  • * * * (У неділеньку у свя­тую...)
  • * * * (У пе­ре­ти­ку хо­ди­ла...)
  • * * * (У неділеньку та ра­не­сенько...)
  • * * * (Не то­по­лю ви­со­кую...)
  • * * * (Утоптала сте­жеч­ку...)
  • * * * (І ши­ро­кую до­ли­ну...)
  • * * * (На вго­роді ко­ло бро­ду...)
  • * * * (Якби мені, ма­мо, на­мис­то...)
  • * * * (Не хо­чу я же­ни­ти­ся...)
  • ЧУМА
  • * * * (І знов мені не при­вез­ла...)
  • * * * (В не­волі, в са­моті не­має...)
  • * * * (Ой, умер ста­рий батько...)
  • * * * (Не вер­нув­ся із по­хо­ду...)
  • * * * (У Вільні, го­роді прес­лавнім...)
  • * * * (Заступила чор­на хма­ра...)
  • * * * (Не до­до­му вночі йду­чи...)
  • * * * (Неначе сте­пом чу­ма­ки...)
  • СОТНИК
  • * * * (За сон­цем хма­ронька пли­ве...)
  • * * * (Як маю я жу­ри­ти­ся...)
  • * * * (Нащо мені же­ни­ти­ся?...)
  • * * * (Ой, крик­ну­ли сірії гу­си...)
  • * * * (Якби тобі до­ве­ло­ся...)
  • * * * (Заросли шля­хи тер­на­ми...)
  • * * * (Зацвіла в до­лині...)
  • * * * (У нашім раї на землі...)
  • * * * (На Ве­лик­день, на со­ломі...)
  • * * * (Було, роб­лю що, чи гу­ляю...)
  • * * * (Буває, іноді ста­рий...)
  • * * * (Хіба са­мо­му на­пи­сать...)
  • * * * (Дурні та гордії ми лю­ди...)
  • * * * (І зо­ло­тої й до­ро­гої...)
  • * * * (Ми вку­почці ко­лись рос­ли...)
  • * * * (Готово! Па­рус роз­пус­ти­ли...)
  • * * * (Ми во­се­ни та­ки по­хожі...)
  • * * * (Лічу в не­волі дні і ночі... 1850)
  • * * * (Лічу в не­волі дні і ночі... 1850-1858)
  • * * * (Ми заспіва­ли, розійшлись...)
  • * * * (Не мо­ли­ла­ся за ме­не...)
  • ПЕТРУСЬ. Поема
  • * * * (Мені здається, я не знаю...)
  • * * * (Якби ви знали, па­ничі...)
  • * * * (Буває, в не­волі іноді зга­даю...)
  • * * * (І ста­ном гну­чим, і кра­сою...)
  • * * * (Огні го­рять, му­зи­ка грає...)
  • * * * (Чи то не­до­ля та не­во­ля...)
  • * * * (На батька бісо­во­го я тра­чу...)
  • * * * (І досі сниться: під го­рою...)
  • * * * (Мій бо­же ми­лий, зно­ву ли­хо!..)
  • НЕОФІТИ.  Поема
  • ЮРОДИВИЙ
  • ДОЛЯ
  • МУЗА
  • СЛАВА
  • СОН
  • * * * (Я не нез­ду­жаю, нівро­ку...)
  • ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ
  • МАРКУ ВОВЧКУ
  • ІСАІЯ. ГЛАВА 35. (ПОДРАЖАНІЄ)
  • N. N. (Така, як ти, ко­лись лілея...)
  • * * * ФЕДОРУ ІВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ
  • * * * (Ой, маю, маю я оче­ня­та…)
  • СЕСТРІ
  • * * * (Колись дур­ною го­ло­вою...)
  • * * * (Во Іудеї во дні они...)
  • МАРІЯ. Поема
  • ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ
  • ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ. ( ГЛАВА 19)
  • ОСІЇ. ГЛАВА XIV. ПОДРАЖАНІЄ
  • * * * (Дівча лю­бе, чор­ноб­ри­ве...)
  • * * * (Ой дібро­во - тем­ний гаю!...)
  • ПОДРАЖАНІЄ СЕРБСЬКОМУ
  • МОЛИТВА
  • * * * (Колись-то ще, во вре­мя оно...)
  • * * * (Тим не­си­тим очам...)
  • ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
  • * * * (З пе­редсвіта до ве­чо­ра...)
  • * * * (Умре муж велій в вла­ся­ниці...)
  • ГІМН ЧЕРНИЧИЙ
  • * * * (Над Дніпро­вою са­гою...)
  • * * * (Росли уку­почці, зрос­ли...)
  • * * * (Світе яс­ний! Світе ти­хий!...)
  • ЛИКЕРІ
  • * * * Н. Я. МАКАРОВУ
  • * * * (І Архімед, і Галілей...)
  • Л. (Поставлю ха­ту і кімна­ту...)
  • * * * (Не нарікаю я на бо­га...)
  • САУЛ
  • * * * (Минули літа мо­лодії...)
  • ТИТАРІВНА
  • * * * (Хоча ле­жа­чо­го й не б'ють...)
  • * * * (І тут, і всю­ди - скрізь по­га­но...)
  • * * * (О, лю­ди! лю­ди не­бо­ра­ки!...)
  • * * * (Якби з ким сісти хліба з'їсти...)
  • * * * (І день іде, і ніч іде...)
  • * * * (Тече во­да з-під яво­ра...)
  • * * * (Якось-то йду­чи уночі...)
  • * * * (Бували вой­ни й військовії сва­ри...)
  • Н. Т.
  • * * * (Зійшлись, поб­ра­лись, поєдна­лись...)
  • * * * (Кума моя і я...)
  • * * * (Чи не по­ки­нуть нам, не­бо­го...)
  • * * * (За що ми лю­би­мо Бог­да­на?)
  • * * * (Якби-то ти, Бог­да­не п'яний...)
  • ІНШІ РЕДАКЦІЇ
  •   МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ. Поема (перша редакція)
  •   ТАРАСОВА НІЧ. (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)
  •   ГАМАЛІЯ. (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)
  •   ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ. (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)
  •   DUBIA. (авторство не доведене)
  •   * * * (Не жу­рюсь я, а не спиться...)
  •   * * * (Вип’єш пер­ву - стре­пе­неш­ся...)