КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 406803 томов
Объем библиотеки - 537 Гб.
Всего авторов - 147481
Пользователей - 92616
Загрузка...

Впечатления

Stribog73 про Морков: Камаринская (Партитуры)

Обработки Моркова - большая редкость. В большинстве своем они очень короткие - тема и одна - две вариации. Но тем не менее они очень интересные, во всяком случае тем, кто интересуется русской гитарной музыкой.

Рейтинг: +1 ( 3 за, 2 против).
Serg55 про Фирсанова: Тиэль: изгнанная и невыносимая (Фэнтези)

довольно интересно написано

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
kiyanyn про Графф: Сценарий для Незалежной (Современная проза)

Как уже задолбала литература об исчадиях ада, с которыми воюют... впрочем нет - как же они могут воевать? их там нет... - светлоликие ангелы.

Степень ангельскости определяется пропиской. Живешь на Украине - исчадие ада. На Донбассе - ну, ангел третьего сорта, бракованный такой... В Крыму - почти первосортный. В России - значит, высшего сорта. И по определению, если у тебя украинский паспорт - значит, ты уже не человек, а если российский - то даже если ты последняя скотина - то все равно благородная :)

И после такой литермакулатуры кто-то еще будет говорить, что Украине - не Россия, а Россия - не Украина? В своих агитках - абсолютно одинаковы...

Рейтинг: +2 ( 3 за, 1 против).
Serg55 про Ланцов: Фельдмаршал. Отстоять Маньчжурию! (Альтернативная история)

неплохая альтернативка.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
каркуша про Шрек: Демоны плоти. Полный путеводитель по сексуальной магии пути левой руки (Религия)

"Практикующие сексуальные маги" звучит достаточно невменяемо, чтобы после аннотации саму книгу не читать, поэтому даже начинать не буду, но при чем тут религия?...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
каркуша про Рем: Ловушка для посланницы (СИ) (Фэнтези)

Все понимаю про мечты и женскую озабоченность, но четыре мужика - явный перебор!

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
DXBCKT про Андерсон: Крестовый поход в небеса (Космическая фантастика)

Только сейчас дочитал этот рассказ... Читал сравнительно долго и с перерывами... И хотя «данная вещь» совсем не тяжелая, но все же она несколько... своеобразная (что ли) и написана автором в жанре: «а что если...?» Если «скрестить» нестыкуемое? Мир средневековья (очень напоминающий мир из кинофильма «Пришельцы» с Ж.Рено в главной роли) и... тему космоса и пришельцев … С одной стороны (вне зависимости от результата) данный автор был одним из первых кто «применил данный прием», однако (все же) несмотря на «такое новаторство» слабо верится что полуграмотные «Лыцари и иже с ними» способны (в принципе) разобраться «как этот железный дом летает» (а так же на прочие действия с инопланетной технологией...)

Согласно автору - «человеческие ополченцы» (залетевшие «немного не туда») не только в кратчайшие сроки разбираются с образцами инопланетной технологии, но и дают «достойный отпор» зеленокожим «оккупантам» (захватывая одну планетную систему за другой)... Конечно — некие действия по применению грубой силы (чисто теоретически) могли быть так действительно эффективны в рамках борьбы с «инопланетниками» (как то преподносит нам автор), но... сомневаюсь что все эти высокультурные «братья по разуму» все же совсем ничего не смотли бы противопоставить такому «наглому поведению» тех, кто совсем недавно ковал латы, трактовал «Святое писание» (сжигая ведьм) и занимался прочими... (подобными) делами...

В общем ВСЕ получается (уже) по заветам другого (фантастического) фильма («Поле битвы — Земля», с Траволтой и прочими), где ГГ набрав пару-сотню людей из фактически постядерного каменного века (по уровню образования может даже и ниже средневековья) — сажает их за руль «современных истребителей» (после промывки мозгов, и обучающих программ в стиле Eve-вселенной). Помню после получасового сидения (в данном фильме) — такой дикарь, вчера кидавший копья (якобы) «резко умнел» и садился за руль какого-нибудь истребителя F... (который эти же дикари называли «летающим копьем»... В общем... кто-то может и поверит, но вот я лично))

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Марія (fb2)

- Марія (а.с. Класика української літератури-1) 267 Кб (скачать fb2) - Тарас Григорович Шевченко

Настройки текста:



ПОЕМА

Радуйся, ты бо об­но­ви­ла

еси за­ча­тыя студ­но.

 

Акафіст прис­вятій Бо­го­ро­диці.

Ікос 10

Все упо­ваніє моє

На те­бе, мій пресвітлий раю,

На ми­ло­сердіє твоє,

Все упо­ваніє моє

На те­бе, ма­ти, воз­ла­гаю.

Святая си­ло всіх свя­тих,

Пренепорочная, бла­гая!

Молюся, пла­чу і ри­даю:

Воззри, пре­чис­тая, на їх,

Отих ок­ра­де­них, сліпих

Невольників. По­дай їм си­лу

Твойого му­че­ни­ка си­на,

Щоб хрест-кай­да­ни до­нес­ли

До са­мо­го, са­мо­го краю.

Достойнопітая! бла­гаю!

Царице не­ба і землі!

Вонми їх сто­ну і пош­ли

Благий ко­нець, о всеб­ла­гая!

А я, нез­лоб­ний, вос­пою,

Як процвітуть убогі се­ла,

Псалмом і ти­хим, і ве­се­лим

Святую до­леньку твою.

А нині плач, і скорб, і сльози

Душі убо­гої - убогій

Остатню леп­ту по­даю.

* * *

У Йо­си­па, у тес­ля­ра

Чи бон­да­ря то­го свя­то­го,

Марія в най­мич­ках рос­ла.

Рідня бу­ла. Отож не­бо­га

Уже чи­ма­ла підня­лась,

Росла собі та ви­рос­та­ла

І на порі Марія ста­ла…

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій ха­тині,

В свя­то­му ти­хо­му раю.

Тесляр на най­мич­ку свою,

Неначе на свою ди­ти­ну,

Теслу, бу­ло, і струг по­ки­не

Та й ди­виться; і час ми­не,

А він і оком не миг­не,

І ду­має: «Ані ро­ди­ни!

Ані ха­ти­ноч­ки не­ма,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за пле­чи­ма?..»

А та стоїть собі під ти­ном

Та вов­ну білую пря­де

На той бур­нус йо­му свя­теш­ний

Або на бе­рег по­ве­де

Козу з ко­зя­точ­ком сер­деш­ним

І по­пас­ти, і на­поїть.

Хоч і да­ле­ко. Так лю­би­ла ж

Вона той ти­хий бо­жий став,

Широкую Тіверіаду,

І ра­да, аж сміється, ра­да,

Що Йо­сип си­дя­чи мов­чав,

Не бо­ро­нив їй, не спи­няв

На став іти; іде, сміється,

А він си­дить та все си­дить,

За струг сер­де­га не бе­реться…

Коза нап'ється та й па­сеться.

А дівчи­на собі стоїть,

Неначе вко­па­на, під гаєм

І смут­но, сум­но по­зи­рає

На той ши­ро­кий бо­жий став.

І мо­ви­ла: «Тіверіадо!

Широкий ца­рю озе­рам!

Скажи мені, моя по­ра­до!

Якая до­ля вий­де нам

З ста­рим Іоси­фом? О, до­ле! -

І по­хи­ли­лась, мов то­по­ля

Од вітру хи­литься в яру.

Йому я ста­ну за ди­ти­ну.

Плечми моїми мо­ло­ди­ми

Його старії підоп­ру!»

І ки­ну­ла кру­гом очи­ма,

Аж іскри сип­ну­ли з очей.

А з доб­рих мо­ло­дих пле­чей

Хітон по­ла­та­ний до­до­лу

Тихенько зсу­нув­ся. Ніко­ли

Такої бо­жої кра­си

Ніхто не уз­рить! Злая ж до­ля

Колючим тер­ном про­ве­ла,

Знущалася над кра­со­тою!

О, до­ленько! - По­над во­дою

Ходою ти­хою пішла.

Лопух край бе­ре­га най­шла,

Лопух зор­ва­ла і нак­ри­ла,

Неначе бри­ли­ком, свою,

Свою го­ло­воньку смут­ную,

Свою го­ло­воньку свя­тую!

І зник­ла в тем­но­му гаю.

О, світе наш не­за­хо­ди­мий!

О, ти, пре­чис­тая в же­нах!

Благоуханний сельний кри­не!

В яких га­ях? В яких ярах,

В яких нез­нає­мих вер­те­пах

Ти за­хо­ваєш­ся од спе­ки

Огнепалимої тії,

Що сер­це без ог­ню роз­то­пить

І без во­ди прор­ве, по­то­пить

Святії ду­моньки твої?

Де ти схо­ваєшся? Нігде!

Огонь зак­лю­нув­ся вже, годі!

Уже роз­жеврівся. І шко­да,

Даремне си­ла про­па­де.

До крові дійде, до кості

Огонь той лю­тий, не­га­си­мий,

І, не­до­би­тая, за си­ном

Повинна бу­деш пе­рей­ти

Огонь пе­кельний! Вже про­ро­чить,

Тобі вже за­зи­рає в очі

Твоє гря­ду­щеє. Не зри!

Сльозу про­ро­чую ут­ри!

Заквітчай го­ло­ву діво­чу

Лілеями та тим ряс­ним

Червоним ма­ком. Та зас­ни

Під яво­ром у хо­ло­доч­ку,

Поки що бу­де.

Увечері, мов зо­ря тая,

Марія з гаю ви­ход­жає

Заквітчана. Фа­вор-го­ра,

Неначе з зла­та-се­реб­ра,

Далеко, ви­со­ко сіяє,

Аж сліпить очі. Підня­ла

На той Фа­вор свої свя­тиє

Очиці кроткіє Марія

Та й усміхну­лась. Зай­ня­ла

Козу з ко­зя­точ­ком з-під гаю

І заспіва­ла:

«Раю! раю!

Темний гаю!

Чи я, мо­ло­дая,

Милий бо­же, в твоїм раї

Чи я по­гу­ляю,

Нагуляюсь?»

Та й за­мовк­ла.

Круг се­бе сум­но озир­ну­лась,

На ру­ки ко­зе­ня взя­ла

І ве­се­ленькая пішла

На хутір бон­дарів убо­гий.

А йду­чи, ко­зе­ня, не­бо­га,

Ніби ди­ти­ну, на ру­ках

Хитала, ба­ви­ла, гой­да­ла,

До ло­на ти­хо при­гор­та­ла

І цілу­ва­ла. Ко­зе­ня,

Неначе теє ко­ше­ня,

І не пру­ча­лось, не кри­ча­ло,

На лоні пес­ти­ло­ся, гра­лось.

Миль зо дві лю­бо з ко­зе­ням

Трохи, тро­хи не тан­цю­ва­ла

І не вто­ми­лась. Виг­ля­да

Старий, су­му­ючи під ти­ном,

Давненько вже свою ди­ти­ну.

Зустрів її, і привітав,

І ти­хо мо­вив: «Де ти в бо­га

Загаялась, моя не­бо­го?

Ходімо в ку­щу, опо­чий,

Та по­ве­че­ряємо вкупі

З ве­се­лим гос­тем мо­ло­дим;

Ходімо, до­ненько».- «Який?

Який се гость?» - «Із На­за­ре­та

Зайшов у нас підно­чу­вать.

І ка­же: «Бо­жа бла­го­дать

На вет­хую Єли­са­ве­ту

Учора ра­но про­ли­лась:

Учора,- ка­же,- при­ве­ла

Дитину-сина. А За­харій

Старий на­рек йо­го Іва­ном».

«Так ба­чиш що!» А гость роз­зу­тий,

Умитий з кущі ви­ход­жав

В од­но­му біло­му хітоні,

Мов на­мальова­ний, сіяв,

І став ве­лич­но на по­розі,

І, ук­ло­нив­ши­ся, вітав

Марію ти­хо. Їй, не­бозі,

Аж див­но, чуд­но. Гость сто­яв

І ніби справді засіяв.

Марія на йо­го зир­ну­ла

І стре­пе­ну­лась. При­гор­ну­лась,

Неначе зля­ка­не ди­тя,

До Йо­си­па сво­го ста­ро­го,

А потім гос­тя мо­ло­до­го

Просила, ніби по­ве­ла

Очима в ку­щу. При­нес­ла

Води по­го­жої з кри­ниці,

І мо­ло­ко, і сир коз­лиці

Їм на ве­че­рю по­да­ла.

Сама ж не їла й не пи­ла.

В ку­точ­ку мовч­ки при­хи­ли­лась

Та ди­ву­ва­ла­ся, ди­ви­лась

І слу­ха­ла, як мо­ло­дий

Дивочний гость той го­во­рив.

І сло­ве­са йо­го свя­тиє

На сер­це па­да­ли Марії,

І сер­це мерз­ло і пек­лось!

«Во Іудеї не бу­ло,

Промовив гость,- то­го ніко­ли,

Що нині уз­риться. Равві!

Равві ве­ли­ко­го гла­го­ли

На ниві сіються новій!

І ви­рос­туть, і пож­не­мо,

І в жит­ни­цю со­бе­ре­мо

Зерно свя­теє. Я месію

Іду на­ро­ду возвістить».

І по­мо­ли­ла­ся Марія

Перед апос­то­лом.

Горить

Огонь ти­хенько на ка­биці,

А Йо­сип пра­вед­ний си­дить

Та ду­має. Уже зірни­ця

На небі яс­но зай­ня­лась.

Марія вста­ла та й пішла

З гле­ком по во­ду до кри­ниці.

І гость за нею, і в яроч­ку

Догнав Марію…

Холодочком

До схо­ду сон­ця про­ве­ли

До са­мої Тіверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прий­шли

Додому.

Жде йо­го Марія

І жду­чи пла­че, мо­лодії

Ланіти, очі і ус­та

Марніють зри­мо. «Ти не та,

Не та те­пер, Маріє, ста­ла!

Цвіт зельний, на­ша кра­со­та! -

Промовив Йо­сип.- Ди­во ста­лось

З то­бою, до­ненько моя!

Ходім, Маріє, повінчай­мось,

А то… - Й не ви­мо­вив: уб'ють

На улиці. - І за­хо­вай­мось

В своїм оазисі». І в путь

Марія наш­вид­ку зби­ра­лась

Та тяж­ко пла­ка­ла, ри­да­ла.

Отож во­ни собі ідуть,

Несе з тор­би­ною на пле­чах

Нову ко­но­воч­ку ста­рий.

Спродать би то та мо­лодій

Купить хус­ти­ноч­ку до речі,

Та й за повінчан­ня од­дать.

О стар­че пра­вед­ний, ба­га­тий!

Не од Сіона бла­го­дать,

А з ти­хої твоєї ха­ти

Нам возвісти­ла­ся. Як­би

Пречистій їй не дав ти ру­ку -

Рабами б бідниє ра­би

І досі мер­ли би. О, му­ко!

О, тяж­кая душі пе­чаль!

Не вас мені, сер­деш­них, жаль,

Сліпі і ма­лиє ду­шою,

А тих, що ба­чать над со­бою

Сокиру, мо­лот і ку­ють

Кайдани но­виє. Уб'ють,

Заріжуть вас, ду­ше­убійці,

І із кро­ва­вої кри­ниці

Собак на­по­ять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лу­ка­вий?

Хоч би прий­шов та по­ди­вивсь

На брак той слав­ний і прес­лав­ний!

На брак ок­ра­де­ний! Не чуть,

Не чуть ані йо­го, ані месії,

А лю­де ждуть чо­гось і ждуть,

Чогось не­пев­но­го. Маріє!

Ти, без­та­лан­ная, чо­го

І ждеш, і жда­ти­меш од бо­га

І од лю­дей йо­го? Нічо­го,

Ніже апос­то­ла то­го

Тепер не жди. Тес­ляр убо­гий

Тебе повінча­ну ве­де

В свою убо­гую ха­ти­ну.

Молися й дя­куй, що не ки­нув,

Що на роз­пут­тя не прог­нав.

А то б цег­ли­ною уби­ли -

Якби не вкрив, не за­хо­вав!

В Єру­са­лимі го­во­ри­ли

Тихенько лю­де, що стя­ли

У го­роді Тіверіаді

Чи то яко­гось розп'яли

Провозвістителя месії.

«Його!» - про­мо­ви­ла Марія

І ве­се­ле­сенька пішла

У На­за­рет. І він радіє,

Що най­мич­ка йо­го нес­ла

В ут­робі пра­вед­ную ду­шу

За во­лю розп'ято­го му­жа.

Ото во­ни собі ідуть,

Прийшли до­до­му. І жи­вуть

Повінчані, та не ве­селі.

Тесляр ко­ли­соч­ку де­бе­лу

Майструє в сінях. А во­на,

Пренепорочная Марія,

Сидить собі ко­ло вікна,

І в по­ле ди­виться, і шиє

Малесеньке со­ро­че­ня -

Комусь-то ще?

«Хазяїн до­ма? -

Надворі крик­ну­ло.- Указ

Од ке­са­ря, йо­го са­мо­го,

Щоб ви сьогод­ня, сей же час!

Ви на ревізію у го­род,

У го­род Віфлеєм ішли».

І зник, про­пав той тяж­кий го­лос.

Тілько ру­на в яру гу­ла.

Марія за­раз за­хо­ди­лась

Пекти опрісно­ки. Спек­ла,

В тор­би­ну мовч­ки по­ло­жи­ла

І мовч­ки за ста­рим пішла

У Віфлеєм. «Свя­тая си­ло!

Спаси ме­не, мій бо­же ми­лий!» -

Тілько й про­мо­ви­ла. Ідуть,

Сумуючи собі обоє.

І, вбогії, пе­ред со­бою

Козу з ко­зя­точ­ком же­нуть,

Бо до­ма ні на ко­го ки­нуть.

А мо­же, бог пош­ле ди­ти­ну

В до­розі; от і мо­ло­ко

Сердешній ма­тері. Ско­ти­на

Іде па­су­чи­ся, ряд­ком

Ідуть за нею батько й ма­ти

І по­чи­на­ють роз­мов­ля­ти

Поволі, ти­хо. «Семіон

Про­топ­ресвітер,- Йосип мо­вив,

Такеє-то про­ро­че сло­во

Сказав мені: «Свя­тий за­кон!

І Ав­ра­ама, і Мой­сея!

Возобновлять мужі єсеї.

І ка­же: - По­ти не ум­ру,

Поки месію не уз­рю!»

Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прий­де!» -

«Вже прий­шов,

І ми вже ба­чи­ли месію!» -

Марія мо­ви­ла.

Найшов

Опріснок Йо­сип у тор­бині.

Дає та й ка­же: «На, моя ди­ти­но,

Поки що бу­де, укріпись,

До Віфлеєма не бли­зенько;

Та й я спо­чи­ну. Уто­мивсь».

Та й сіли на шля­ху гар­ненько -

Подудновать. Отож си­дять,

А сон­це пра­вед­не шви­денько

Додолу ко­титься. І глядь!

Сховалося, і смерк­ло в полі.

І ди­во див­неє! ніко­ли

Ніхто не ба­чив і не чув

Такого ди­ва. Аж здрог­нув

Святий тес­ляр. Мітла з вос­то­ку

Над са­мим Віфлеємом, бо­ком,

Мітла ог­нен­ная зійшла.

І степ, і го­ри осіяла.

Марія з шля­ху не вста­ва­ла,

Марія си­на при­ве­ла.

Єдиную тую ди­ти­ну,

Що нас од ка­тор­ги спас­ла!

І, прес­вя­тая, не­по­вин­на,

За нас, лу­ка­вих, розп'ялась!

А не­да­ле­ко край до­ро­ги

Отару гна­ли ча­ба­ни

Та й їх по­ба­чи­ли. Небогу,

Її й ди­тя­точ­ко взя­ли

І у вер­теп свій при­нес­ли,

І ча­ба­ни йо­го убогі

Ем­ма­нуїлом на­рек­ли.

До схо­ду сон­ця, ра­но-ра­но!

У Віфлеємі на май­дані

Зійшовся люд і ше­по­тить,

Що щось не­пев­не з людьми бу­де

Во Іудеї. Го­мо­нить

І тих­не люд. «О, лю­ди! лю­ди! -

Чабан який­сь біжить, кри­чить.

Пророчество Ієремія,

Ісаія збу­лось! збу­лось!

У нас, у пас­ти­рей, месія

Родився вчо­ра!» За­гу­ло

У Віфлеємі на май­дані:

«Месія! Іісус! Осан­на!» -

І люд роз­хо­дивсь.

Через час

Чи че­рез два прий­шов указ

І легіон з Єру­са­ли­ма,

Од то­го Іро­да. Нез­ри­ме

Й не­чу­те ста­ло­ся тойді.

Ще діточ­ки спо­виті спа­ли,

Ще купіль гріли ма­тері,

Намарне гріли: не ку­па­ли

Маленьких діто­чок своїх!

Ножі сол­да­ти спо­лос­ка­ли

В ди­тячій пра­ведній крові!

Такеє-то на світі ста­лось!

Дивітеся ж, о! ма­тері!

Що роб­лять іро­ди царі!

Марія навіть не хо­ва­лась

З своїм мла­ден­цем. Сла­ва вам,

Убогим лю­дям, ча­ба­нам,

Що привіта­ли, за­хо­ва­ли

І нам спа­си­те­ля спас­ли

Од Іро­да. На­го­ду­ва­ли,

І на­поїли, і да­ли

Кожух і сви­ту на до­ро­гу,

І, не­бо­ра­ки, до­да­ли

Ослицю дійну. І не­бо­гу

З її ди­тя­точ­ком ма­лим

І по­са­ди­ли, й про­ве­ли

Вночі тай­ни­ми манівця­ми

На шлях Мемфіський. А мітла,

Мітла ог­нен­ная світи­ла,

Неначе сон­це, і ди­ви­лась

На ту ос­ли­цю, що нес­ла

В Єги­пет крот­кую Марію

І на­рож­ден­но­го месію.

Якби де на світі хоть раз

Цариця сіла на ос­ли­цю,

То сла­ва б ста­ла про ца­ри­цю

І про ве­ли­кую ос­ли­цю

По всьому світу. Ся ж нес­ла

Живого істин­но­го бо­га.

Тебе ж, сер­деш­ну, копт убо­гий

Хотів у Йо­си­па ку­пить,

Та здох­ла ти. Ма­буть, до­ро­га

Таки за­ва­ди­ла тобі?

У Нілі ску­па­неє, спить

В пе­люш­ках долі, під вер­бою,

Дитяточко. А меж ло­зою

З ло­зи ко­ли­соч­ку пле­те

Та пла­че пра­вед­ная ма­ти,

Колиску тую пле­ту­чи.

А Йо­сип за­хо­див­ся ха­ту

Із оче­ре­ту бу­ду­ва­ти,

Щоб хоч ук­ри­ти­ся вночі.

З-за Нілу сфінкси, мов сичі,

Страшними мерт­ви­ми очи­ма

На теє див­ляться. За ни­ми

На го­ло­му піску сто­ять

По шну­ру піраміди в ряд,

Мов фа­ра­оно­ва сто­ро­жа,

І ніби фа­ра­онам знать

Вони да­ють, що прав­да бо­жа

Встає вже, вста­ла на землі.

Щоб фа­ра­они сте­рег­лись.

Марія най­ня­ла­ся пряс­ти

У коп­та вов­ну. А святий

Іосиф взявсь ота­ру пас­ти,

Щоб хоч ко­зу ту за­ро­бить

На мо­ло­ко малій ди­тині.

Минає рік. Ко­ло ха­ти­ни

В повіточці своїй малій

Той бон­дар пра­вед­ний, свя­тий,

І гад­ки, пра­вед­ний, не має,

Барило й боч­ку на­би­ває,

Та ще й кур­ни­кає. А ти?

Не пла­чеш ти і не співаєш,

Гадаєш, ду­маєш-га­даєш,

Як йо­го вчи­ти, на­вес­ти

На путь свя­тий свя­то­го си­на

І як йо­го од зол спас­ти?

Од бур жи­тей­ських од­вес­ти?

Ще рік ми­нув. Ко­ло ха­ти­ни

Коза па­сеться; а ди­ти­на

І не­ве­лич­ке ко­зе­ня

У сінях гра­ються. А ма­ти

Сидить на призьбі ко­ло ха­ти

Та вов­ну з ку­же­ля пря­де.

Аж ось і сам ста­рий іде

З ціпоч­ком ти­хо попід ти­ном:

Носив у го­род шап­ли­чок

Продать. Йо­му ме­дя­ни­чок,

А їй не­муд­рую хус­ти­ну,

Собі ж не­се на пос­то­ли

Ременю доб­ро­го. Спо­чи­нув

Та й ка­же: «До­ню, не жу­рись.

Царя вже Іро­да не ста­ло.

Чогось уве­чері наївсь,

Та так наївся, що й опрігсь,

Такеє-то мені ска­за­ли.

Ходімо,- ка­же,- у свій гай,

У свій ма­ленький ти­хий рай!

Ходім до­до­моньку, ди­ти­но».

«Ходім»,- ска­за­ла та й пішла

На Ніл со­ро­че­ня­та пра­ти

В до­ро­гу си­нові. Пас­лась

Коза з ко­зят­ком ко­ло ха­ти,

А Йо­сип си­на за­бав­ляв,

На призьбі си­дя, по­ки ма­ти

На річці пра­ла ті малі

Сорочечки. А потім в хаті

Поморщив доб­ре пос­то­ли

Собі в до­ро­гу. Та й зня­лись

До схо­ду сон­ця, по тор­бині

На плечі взяв­ши, а ди­ти­ну

Удвох в ко­ли­сочці нес­ли.

То сяк, то так прий­шли до­до­му.

Бодай не до­ве­лось ніко­му

Узріть та­кеє. Бла­го­дать!

Гайочок ти­хий се­ред по­ля,

Одна-єдиная їх до­ля

Отой гай­очок! І не знать,

Де він ко­хав­ся. І ха­ти­на,

Все, все сплюнд­ро­ва­но.

В руїні їм до­ве­ло­ся но­чу­вать.

В ярок Марія до кри­ниці

Швиденько ки­ну­ла­ся. Там

Колись-то з нею яс­но­ли­ций

Зустрівся гость свя­тий. Бур'ян,

Будяк ко­лю­чий з кро­пи­вою

Коло кри­ниці по­рос­ли.

Маріє! Го­ренько з то­бою!

Молися, сер­денько, мо­лись!

Окуй свою свя­тую си­лу…

Долготерпінієм окуй,

В сльозах кро­ва­вих за­гар­туй!..

Небога тро­хи не вто­пи­лась

У тій кри­ниці. Го­ре нам

Було б, іскуп­лен­ним ра­бам!

Дитина б тая ви­рос­та­ла

Без ма­тері, і ми б не зна­ли

І досі прав­ди на землі!

Святої волі! Сха­ме­ну­лась

І тяж­ко, важ­ко усміхну­лась

Та й за­ри­да­ла. По­ли­лись

На цям­ри­ну свя­тиє сльози

Та й ви­сох­ли. А їй, не­бозі,

Полегшало.

Єли­са­ве­та,

Стара вдо­ва, у На­за­реті

З ма­лим син­ком своїм жи­ла,

Таки з Іва­сем. Та й бу­ла

Якась рідня їм. Вранці-ра­но

Свою ди­ти­ну, без­та­лан­на,

Нагодувала, одяг­ла

І за свя­тим своїм пішла

У На­за­рет той до вдо­виці

В сусіду, в най­мич­ку про­си­тись!

Дитяточко собі рос­ло,

З Іва­сем удо­вен­ком гра­лось.

Уже чи­ма­ле підрос­ло.

Якось во­ни собі гу­ля­ли

Удвох на улиці, знай­шли

Дві па­лич­ки та й по­нес­ли

Додому ма­те­рям на дро­ва.

Звичайні діточ­ки! Ідуть

І ве­се­ленькі, і здо­рові,

Аж лю­бо гля­нуть, як ідуть!

Отож во­но, ма­ле, взя­ло

Другую па­лич­ку у Йва­ся -

Івась у ко­ни­ки іграв­ся,

Зробило хрес­тик та й нес­ло

Додому, бач­те, по­ка­за­ти,

Що й він уміє май­ст­ру­ва­ти.

Марія ще за ворітьми

Дітей зустріла, і зомліла,

І тру­пом па­ла, як узріла

Той хрес­тик-ши­бе­нич­ку. «Злий!

Недобрий чо­ловік, ли­хий

Навчив те­бе, моя ди­ти­но,

Зробить оце! По­кинь! По­кинь!»

А він, ма­ленький, не­по­вин­ний,

Святую ши­бе­нич­ку ки­нув

І за­ри­дав, і про­ли­лись

Ще в пер­ший раз мла­денчі сльози

На ло­но ма­тернє. Не­бозі

Ніби по­лег­ша­ло. Взя­ла

У хо­ло­до­чок за­ве­ла,

В бур'ян, в са­док, поцілу­ва­ла

Та кор­жи­ком по­го­ду­ва­ла,

Свіженьким кор­жи­ком. Во­но ж

Попестилось собі, пог­ра­лось

Та й спа­тоньки, ма­ле, ляг­ло

Таки ж у неї на колінах.

Отож і спить собі ди­ти­на,

Мов ан­ге­ля­точ­ко в раю.

І на єди­ную свою

Та ма­ти ди­виться і пла­че

Тихенько-тихо. Ан­гел спить,

То щоб йо­го то не збу­дить.

Та й не дог­леділа. Не­на­че

Окропу кап­ля, як огонь,

На йо­го впа­ла, і во­но

Прокинулось. Шви­денько сльози

Марія втер­ла сміючись,

Щоб він не ба­чив. І не­бозі

Не до­ве­ло­ся оду­рить

Малого си­на. По­ди­ви­лось

І за­ри­да­ло.

За­ро­би­ла

Чи то по­зи­чи­ла вдо­ва

Півкопи тую на бук­вар.

Сама б учи­ла, так не зна­ла ж

Вона письма то­го. Взя­ла

Та в шко­лу хлоп­ця од­ве­ла,

У ієсей­ську. Дог­ля­да­ла ж

Сама йо­го, са­ма й нав­ча­ла

Добру і ро­зу­му. Івась,

Таки вдо­вен­ко, в йо­го вдавсь,

То вдвох собі й хо­ди­ли в шко­лу,

І вчи­лись вку­почці. Ніко­ли

Ані пог­рається з дітьми,

Ані побігає; са­мий,

Один-однісінький, бу­ва­ло,

Сидить собі у бур'яні

Та клеп­ку те­ше. По­ма­га­ло

Святому батькові в тру­дах.

Якось по сьомо­му го­доч­ку,

Малий вже доб­ре май­ст­ру­вав,

Одпочиваючи в ку­точ­ку,

Старий на си­на ди­ву­вавсь,

Який то з йо­го май­стер бу­де!

Які то лю­ди з йо­го бу­дуть!

Та, взяв­ши відер, кандійок,

І батько, й ма­ти, і во­но

Пішли на яр­ма­рок у са­мий

Самісінький Єру­са­лим.

Хоч і да­ле­ко, так спро­да­ти

Дорогше мож­на. От прий­шли,

Розташувались. Батько й ма­ти

Сидять собі та про­да­ють

Добро своє. А де ж ди­ти­на?

Побігло десь. Шу­кає си­на

Та пла­че ма­ти. І не чуть,

Де діло­ся. У си­на­го­гу

Зайшла бла­гать бла­го­го бо­га,

Щоб син її най­шовсь. Аж глядь,

Межи раввіна­ми ди­ти­на,

Її хлоп'яточ­ко, си­дить

І на­учає, не­по­вин­не,

Як в світі жить, лю­дей лю­бить,

За прав­ду стать! за прав­ду зги­нуть!

Без прав­ди го­ре! «Го­ре вам,

Учителі архієреї!»

І ди­ву­ва­лись фа­ри­сеї

І книж­ни­ки йо­го ре­чам.

А ра­дость ма­тері Марії

Неізреченная. Месію,

Самого бо­га на землі

Вона вже зріла.

Спродались,

Во храмі по­мо­ли­лись бо­гу

І ве­се­ленькі у до­ро­гу

Додому ру­ши­ли вночі

По хо­ло­доч­ку.

Виростали

І вкупі вчи­лись, рос­ту­чи,

Святиє діточ­ки. Пи­ша­лись

Святиє тії ма­тері

Своїми дітка­ми. Із шко­ли

Путем тер­но­вим розійшлись

Обидва. Божії гла­го­ли,

Святую прав­ду на землі

І про­рек­ли, і розп'ялись

За во­леньку, свя­тую во­лю!

Іван пішов собі в пус­ти­ню,

А твій меж лю­ди. А за ним,

За си­ном пра­вед­ним своїм,

І ти пішла. В старій ха­тині

В чужій по­ки­ну­ла йо­го,

Святого Йо­си­па сво­го!

Пішла ти­ня­тись попідтин­ню,

Аж по­ки, по­ки не дійшла

Аж до Гол­го­фи.

Бо за си­ном

Святая ма­ти всю­ди йшла,

Його сло­ва, йо­го діла -

Все чу­ла, й ба­чи­ла, і мліла,

І мовч­ки тре­пет­но раділа,

На си­на див­ля­чись. А він

Сидить, бу­ло, на Єле­оні,

Одпочива. Єру­са­лим

Розкинувсь гор­до пе­ред ним,

Сіяє в зо­лотім вісоні

Ізраїльський архієрей!

Романський зо­ло­тий пле­бей!

І час, і два ми­не, не вста­не,

На матір навіть не пог­ля­не

Та аж зап­ла­че, див­ля­чись

На іудей­ськую сто­ли­цю.

Й во­на зап­ла­че, іду­чи

У яр по во­ду до кри­ниці,

Тихесенько. І при­не­се

Води по­го­жої, і вмиє

Утомлені сто­пи свя­тиє,

І пи­ти дасть, і от­ря­се,

Одує прах з йо­го хіто­на,

Зашиє діроч­ку та зно­ву

Під смок­ву піде. І си­дить,

І ди­виться, о всес­вя­тая!

Як син той скорб­ний спо­чи­ває.

Аж ось і дітво­ра біжить

Із го­ро­да. Йо­го лю­би­ли

Святиє діточ­ки. Слідком

За ним по ули­цях хо­ди­ли,

А іноді й на Єле­он

До йо­го біга­ли малії.

Отож прибігли. «О, святії!

Пренепорочниє!» - ска­зав,

Як узрів діток. Привітав

І цілу­вав бла­гос­лов­ляя,

Погрався з ни­ми, мов ма­ленький,

Надів бур­нус. І ве­се­ленький

З своїми дітка­ми пішов

В Єру­са­лим на сло­во но­ве,

Поніс лу­ка­вим прав­ди сло­во!

Не вня­ли сло­ву! Розп'яли!

Як роз­пи­нать йо­го ве­ли,

Ти на роз­путії сто­яла

З ма­ли­ми дітьми. Му­жи­ки,

Його бра­ти, уче­ни­ки,

Перелякались, повтіка­ли.

«Нехай іде! Не­хай іде!

Отак і вас він по­ве­де!» -

Сказала дітям. І упа­ла

На зем­лю тру­пом.

Розп'ялась

Твоя єди­ная ди­ти­на!

А ти, спо­чи­нув­ши під ти­ном,

У На­за­рет отой пішла!

Вдову дав­но вже по­хо­ва­ли

В чужій, по­зи­ченій труні

Чужії лю­де. А Іва­на

Її заріза­ли в тюрмі.

І Йо­си­па тво­го не ста­ло.

І ти, як па­лець той, ос­та­лась

Одна-однісінька! Та­кий

Талан твій ла­та­ний, не­бо­го!

Брати йо­го, уче­ни­ки,

Нетвердії, ду­ше­убогі,

Катам на му­ку не да­лись,

Сховались, потім розійшлись,

І ти їх му­си­ла зби­ра­ти…

Отож во­ни якось зійшлись

Вночі круг те­бе су­мо­ва­ти.

І ти, ве­ли­кая в же­нах!

І їх униніє, і страх

Розвіяла, мов ту по­ло­ву,

Своїм свя­тим ог­нен­ним сло­вом!

Ти дух свя­тий свій про­нес­ла

В їх душі вбогії! Хва­ла!

І пох­ва­ла тобі, Маріє!

Мужі восп­ря­ну­ли свя­тиє,

По всьому світу розійшлись.

І іме­нем твой­ого си­на,

Твоєї скорб­ної ди­ти­ни,

Любов і прав­ду роз­нес­ли

По всьому світу. Ти ж під ти­ном,

Сумуючи, у бур'яні

Умерла з го­ло­ду. Амінь.

А потім ченці одяг­ли

Тебе в порфіру. І вінча­ли,

Як ту ца­ри­цю… Розп'яли

Й те­бе, як си­на. Нап­лю­ва­ли

На те­бе, чис­тую, ка­ти;

Розтлили крот­кую! а ти…

Мов зо­ло­то в то­му гор­нилі,

В людській душі во­зоб­но­ви­лась,

В душі не­вольничій, малій,

В душі скор­бя­щей і убогій.

[27 жовт­ня - 11 лис­то­па­да 1859, С.-Пе­тер­бург]