Зів'яле листя [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПЕРШИЙ ЖМУ­ТОК (1886-1893)

НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕ­НЕ ДО ТЕ­БЕ ТЯГ­НЕ...

Не знаю, що ме­не до те­бе тяг­не,
Чим вча­ру­ва­ла ти ме­не, що все,
Коли пог­ля­ну на твоє ли­це,
Чогось мов щас­тя й волі сер­це праг­не
І в груді щось ме­ту­шиться, не­мов
Давно за­бу­та згад­ка піль зе­ле­них,
Весни і квітів, - мо­ло­да лю­бов
З обійм ви­хо­дить гро­бо­вих, сту­де­них.
Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вир­вав­ся з тюр­ми на світ;
Таким ве­се­лим, щи­рим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.
І, поп­ри те­бе йду­чи, я дри­жу,
Як пе­ред злою не дри­жав судьбою;
В твоє ли­це три­вож­но так гляд­жу, -
Здаєсь, ось-ось би впав пе­ред то­бою.
Якби ти сло­во про­рек­ла мені,
Я б був щас­ли­вий, на­че цар мо­гу­чий,
Та в серці щось пор­ва­лось би на дні,
З очей би сліз потік по­ляв­ся рву­чий.
Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І при­язнь му­си­ла б нам на­до­ку­чить,
В житті, ма­буть, ніщо нас не спо­лу­чить,
Роздільно нам прий­деться і вми­рать.
Припадком лиш не раз те­бе ви­даю,
На ме­не ж, пев­но, й не зир­ну­ла ти;
Та прецінь аж у гріб мені - се знаю -
Лице твоє прий­деться до­нес­ти.

НЕ БО­ЮСЬ Я НІ БО­ГА, НІ БІСА...

Не бо­юсь я ні бо­га, ні біса,
Маю сер­ця гіпо­те­ку чис­ту;
Не бо­юся я й вов­ка із ліса,
Хоч не маю стрілецько­го хис­ту.
Не бо­юсь я царів-дер­жи­людів,
Хоч у них є сол­да­ти й гар­ма­ти;
Не бо­юсь я людських пе­ре­судів,
Що пот­рап­лять і ду­шу пор­ва­ти.
Навіть гнів твій, дівчи­но-зірнич­ко,
Не ля­кав ме­не ні крихітки:
Я люб­лю те рум'янеє лич­ко
І розіскрені очі-красітки.
Лиш ко­ли на те лич­ко чу­до­ве
Ляже хма­рою жалісна ту­га,
І бо­лю­ще дри­жан­ня нер­во­ве
Ті ус­точ­ка зціплить, як ша­ру­га,
І докір десь у горлі про­па­де,
І в зне­силлі опус­тяться ру­ки,
І бла­гає підмо­ги, по­ра­ди
Прошибаючий пог­ляд роз­пу­ки,
Отоді моє сер­це стис­кає,
Мов кліща­ми, хо­лод­на три­во­га:
Біль німий ме­не більше ля­кає,
Ніж всі гро­ми й злих сил пе­ре­мо­га.

РАЗ ЗІЙШЛИ­СЯ МИ СЛУ­ЧАЙ­НО...

Раз зійшли­ся ми слу­чай­но,
Говорили кілька хвиль -
Говорили так зви­чай­но,
Мов кра­яни, що не­чай­но
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я пи­тав про щось та­кеє,
Що й не варт бу­ло пи­тать,
Говрив щось про ідеї -
Та зовсім не те, не теє,
Що хотіло­ся ска­зать.
Звільна, сти­ха ти, о пані,
І роз­суд­но річ ве­ла;
Ми розс­та­лись, мов нез­нані,
А мені ти на про­щанні
І ру­ки не по­да­ла.
Ти кив­ну­ла го­ло­вою,
В сінях скри­ла­ся як стій;
Я ж мов одурілий стою
І без­си­лий за то­бою
Шлю в по­го­ню пог­ляд свій.
Чує сер­це, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут - от­се!
Два-три сло­ва, щирі, милі
І га­рячі, бу­ли б в силі
Задержать йо­го на все.
Чує сер­це, що прог­ра­на
Ставка вже не вер­не знов…
Щось ще­мить в душі, мов ра­на:
Се блідая, го­рем п'яна,
Безнадійная лю­бов.

ТВОЇ ОЧІ, ЯК ТЕ МО­РЕ...

Твої очі, як те мо­ре
Супокійне, світля­не;
Серця мо­го давнє го­ре,
Мов пи­лин­ка, в них то­не.
Твої очі, мов кри­ни­ця
Чиста на пер­ловім дні,
А надія, мов зірни­ця,
З них проб­лис­кує мені.
16.IV 1883


"НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО"

Як ти мог­ла ска­за­ти се так рівно,
Спокійно, твер­до? Як не зад­ри­жав
Твій го­лос в горлі, сер­це в твоїй груді
Биттям три­вож­ним не зглу­ши­ло ті
Слова страшні: "Не надійся нічо­го!"
Не надійся нічо­го! Чи ти знаєш,
Що ті сло­ва - най­тяж­чая про­ви­на,
Убійство сер­ця, ду­ху і ду­мок
Живих і не­на­род­же­них? Чи в те­бе