Романтика [Чак Палагнюк] (fb2) читать постранично

РОМАНТИКА

Автор: Чак Паланик

Видано: Playboy, 2011

Переклад: Opovidach

Привітайте мене. У нас з дружиною щойно народилися близнючки і, здається, вони нормальні. Десять пальців на руках. Десять пальців на ногах. Дві крихітні дівчинки. Але знаєте, я себе дивно почуваю… Чекаю, що щось піде не так. Адже завжди трапляється погане, коли зловиш себе на думці, що ти занадто щасливий. Чекаю, що прокинуся, і все виявиться лише прекрасним сном.

Я про те, що ще до одруження в мене була товста дівчина. Ми обоє були товсті, на цій підставі й зійшлися. Та дівчина, вона завжди вигадувала нам нові дієти, наприклад, не їсти нічого, окрім ананасів з оцтом чи сухих водоростей з пакетика, або ж пропонувала разом ходити пішки, аж доки не почала втрачати вагу. Її стегна просто танули, і ви б зроду не побачили такої щасливезної людини. Навіть тоді я знав, що щось піде не так. Коли любиш, радий бачити цю людину щасливою, проте я знав, що моя дівчина кине мене, бо тепер хлопці з кар’єрою та медичним страхуванням клали на неї око. Пам’ятаю, вона була гарною та незвичайною й раніше, але тепер, схуднувши, стало ясно, що в ній жили необмежені запаси самоконтролю та дисципліни, того, чого в мені не було. Наші друзі не могли допомогти, бо всі вони намотували круги, чекаючи, доки ми розійдемося, аби врешті запросити її на побачення. Згодом виявилося, що справа не в ананасах чи дисципліні: у неї виявили рак. Проте вона все ж схудла до подіумних розмірів перед тим, як померти.

Ось тому я знаю: щастя – це вибухівка сповільненої дії. А зустрів я свою майбутню дружину тоді, коли навідріз відмовився зустрічатися з будь-ким і намагався від усіх втекти, їдучи потягом до Сіетла. Це якраз був той рік, коли в Сіетлі проходив музичний фестиваль Лоллапалуза. Я спакував намет та скрутив спальний мішок, ховаючи в ньому бонг, і був готовий жити в кемпінгу усі вихідні, наче Грізлі Адамс. Я увійшов до вагону-ресторану в потязі. Знаєте, іноді варто забути про друзів та тверезість на кілька днів. Я зайшов до вагону-ресторану, а там ці розкішні зелені очі, що дивилися прямісінько на мене. Я не монстр. І не товстун з реаліті-шоу, який не встає з лікарняного ліжка. Проте розумію, чого чоловікам хочеться працювати наглядачами в жіночих в’зницях чи виправних колоніях: вони могли б зустрічатися з гарненькими ув’язненими дівчатами без оцього їхнього: «Надягни футболку!» чи «Тобі обов’язково треба так потіти кожного разу?» Але зараз тут, у потязі, переді мною богиня в обрізаній футболці з надписом Radiohead, у неї видно голу талію, джинси спустилися небезпечно низько, а кожен пальчик прикрашають кільця з Міккі Маусом та Холлі Хоббі. Вона тримає пиво біля своїх чарівних губ і дивиться на мене крізь дно пустої пляшки – це Міллер, не якесь там гімняне авторське пиво в зелених пляшках.

Хлопці, як я, ми знаємо, що з цього вийде. Якщо ми не Джон Белуші чи Джон Кенді, жодна гарненька дівчина не погляне на нас тим самим особливим поглядом, тому я присоромлено відвертаюся від неї. Єдина причина, через яку схожі на неї красуні можуть зі мною заговорити, це коли бажають повідомити мені, що я – товстезна свиня і закриваю вид на океан. Я завжди говорю: «Знай своє місце». Став низьку планку і не розчаруєшся. Повільно проходячи повз, намагаюся не дивитися на неї. Наблизившись, відчуваю як чудово вона пахне, ніби якийсь десерт, ніби спечений гарбузовий пиріг з коричневою шкоринкою. А ще пивна пляшка біля її губ повертається мені вслід, коли йду проходом до бару та замовляю напої, і це не той випадок, ніби ми тут одні – останні хлопець і дівчина у всьому світі. Поряд купа людей п’ють за пластиковими столами, їдуть на Лоллапалузу, судячи х їх дредів та виварених футболок. Іду до столика, що знаходиться якнайдалі від неї, але ця красуня продовжує дивитися мені вслід. Знаєте, як це, коли на тебе дивляться: не можеш зробити й кроку не спіткнувшись, особливо в потязі. Іду з пивом, коли потяг повертає, і все розливається на мою смугасту ковбойську сорочку. Вдаю, ніби дивлюся на дерева, що пропливають за вікном, проте кутовим зором спостерігаю за її відбиттям у склі, а вона все ще дивиться сюди. Відвертається лише тоді, коли йде до бару, дає гроші й бере іншу пляшку пива, і тоді її відбиття стає більшим, більшим, доки не зростає до справжніх розмірів. Вона стає біля мого столу і каже: «Привіт», – і щось там ще.

Перепитую: «Що?»

Вона показує пальцем на ковбойську сорочку, де розлилося пиво, і промовляє: «Мені подобаються твої ґудзики, вони блискучі».

Опускаю голову на перламутрові кнопки. Це не ґудзики, але не хочеться псувати момент. І ще з самого початку я помітив, що вона кладе пальці до рота час від часу. Добре, кладе часто, і говорить з придихом, ніби маленька дівчинка, використовуючи якісь дитячі слова, наприклад, «шпагеті» замість «спагеті» чи «нозіці» замість «ножиці». Але це скоріше робить її ще звабливішою.

Вона підморгує і облизує кінчиком язика