Марсіанські хроніки. Збірка [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПОВІСТІ. ОПОВІДАННЯ

П ереклад з англійської

київ

ВИ ДА ВН И Ц ТВО ХУДО Ж Н ЬО Ї Л ІТЕРАТУРИ

«Д Н ІП Р О »

1988

ББК 84. 7 C Ш A

Б 89

Д о збірки вибраних творів відомого американ­

ського письменника (нар. 1920 р.) увійшли ф анта­

стичні повісті «Марсіанські хроніки» і «451° за

Фаренгейтом», автобіографічна повість «К ульба­

бове вино та сюжетно пов’язаний з нею цикл опо­

відань.

В сборник избранных произведений известного

американского писателя (род. в 1920 г.) вошли

фантастические повести «М арсианские хроники» и

«451° по Фаренгейту», автобиографическая повесть

«Вино из одуванчиков» и сюжетно связанный

с ней цикл рассказов.

Редактор О, Т, Л є н ік

( g ) P . Б редбер і. 451° за Фаренгейтом.

Український переклад. Видавництво

«В еселк а», 1985

( g ) P.Б редбер і. К ульбабове вино. Про­

щавай» літо. Д р уг Н іколаса Нікл-

бі — мій друг.

О дн ої неминущ ої

весни.

Винятково досконале вбив­

ство. Український переклад.

Видавництво «М олодь», 1987

(g ) С клад видання, післямова,

х у д о ж н є оформлення.

IS B N 5-308-00247-9

В идавництво «Д ніпр о», 1988

М арсіанські

хроніки

ПОВІСТЬ

«Д обр е, коли людина знову знаходить у

собі здатність дивуватися,— сказав один

філософ.— А з початком космічних п одо­

рож ей усі ми стали дітьми».

СІЧЕНЬ 1999. РАКЕТНЕ ЛІТО

Хвилину тому в Огайо стояла зима. Двері в будинках

були щільно причинені, і ніхто не насмілився б відчинити

густо помережані морозом вікна. Зима була справжня:

з усіх дахів звисали бурульки, на сніговій гірці галасу­

вала дітвора, а навантажені покупками домашні госпо­

дарки, кутаючись у свої шуби, незграбно, наче ведмеді,

брели тротуарами, що взялися кригою.

І враз тепла хвиля прокотилася над містечком. Не хви­

л я — море гарячого повітря ринуло на місто і вмить з а ­

лило все навкруги. Здавалося, хтось одчинив двері веле­

тенської пекарні. Літня спека огорнула і чепурні ко­

теджі, і голі садки, і малих лижників. Крижані бурульки

танули на очах. Люди розчиняли навстіж вікна. Діти ме­

тушилися, скидаючи свої пальта. Домашні господарки

тут-таки, на вулиці, знімали шуби. Сніг розтав за кілька

хвилин, і на газонах визирнула прим'ята торішня трава.

Р а к е т н е л і т о . Ці слова переходили з уст в уста.

Р а к е т н е л і т о . Воно прилетіло в містечко, наче ві­

тер пустелі, і своїм палючим диханням розтопило на шиб­

ках химерні зимові візерунки. Діти покидали лижі й сан­

ки. З холодних хмар сіявся сніг, але на землю він падав

гарячим дощем.

Р а к е т н е л і т о . Люди поглядали з-під критих ган­

ків на червоне від заграви небо.

Ракета л е ж а л а на космодромі, вивергаючи рожеві

хмари вогняного диму. Це ракета перетворила зиму на

літо гарячим подихом своїх потужних двигунів. Ракеті

були підвладні пори року, і в Огайо на короткий час з а ­

панувало літо.

ЛЮТИЙ 1999. ІЛЛА

їхній дім з кришталевими колонами стояв на березі

порожнього марсіанського моря. Щоранку Ілла К зри­

вала золотаві плоди, які росли просто на кришталевих

стінах, а потім починала прибирати в кімнатах, розси-

6

паючи жменями магнітний порошок. Цей порошок зби­

рав увесь пил та бруд і, наче дим, зникав за вікном, роз­

віяний гарячим марсіанським вітром.

Удень, коли стародавнє море дихало спокоєм і в садку

стихав шелест виноградних лоз, коли завмирало в полу­

денній тиші далеке марсіанське місто, господар будин­

ку К сидів у себе в кімнаті і читав металеві книги з опук­

лими ієрогліфами. Він водив рукою по сторінці, немов

грав на арфі, а з книги линув голос. Тихий голос далекої

старовини співав повість тих часів, коли море билося

в берег хвилями червоної пари, коли стародавні- люди

вели у бій хмари металевих комах і загони смертоносних

електричних павуків.

Уже двадцять років подружжя К жило біля мертвого

моря. А цей будинок, що, ніби соняшник, повертався ф а ­

садом до сонця, цілих десять століть давав притулок

їхньому роду.

І він, і вона були ще не старі. Як у всіх марсіан, у них

була брунатна ш кіра і схожі на золоті монети очі. Голос

тихий, співучий.

Ще недавно вони знаходили відраду в своїх улюбле­

них заняттях: м алю вали вогняні картини, тішилися дов­

гими розмовами, що тривали аж до світанку в кімнаті

для бесід під портретами, які світилися блакитним фос­

форичним сяйвом, а коли достигав виноград, вони пла­

вали в каналах, наповнених зеленим вином.

Та нараз щ астя покинуло їх.

Цього ранку Ілла К стояла між колонами і слухала

розпечену пустелю, яка, мов безкрає море, сягала дале­

кого обрію.

Вона знала: щось має трапитись.

І вона чекала.

Ілл а вдивлялась у блакитне небо М арса, немов споді­

ваючись, що воно от-от пожолобиться в потугах і викине

на пісок пустелі якесь блискуче диво.

Але нічого не сталося.

Стомлена чеканням, вона пішла до дверей. Д рібнень­

кий дощик падав з вершечків колон, охолоджуючи по-

вітря. Н а мить хм ара вологи огорнула її, і ж ін ка наче

занурилася в струмок. Н а підлозі в кімнатах блищали

потоки холодної води. Вона чула, як тихо співає книга

під руками чоловіка. Його пальці ніколи не втомлю ва­

лись грати стародавніх пісень. Якби ж то він іще хоч раз

7

узяв її, як бере свої книги, вона сама забриніла б у нього

в руках, наче арфа.

Марні мрії! Ж інка похитала головою і заплющила зо­

лотаві очі. Ні, вона не дорікала своєму чоловікові, бо

знала, що одружені люди зрештою звикають одне до од­

ного і старішають серцем.

Вона лягла в крісло, яке відразу набрало зручної для

її тіла форми, і заплющила очі.

І зразу ж їй приснився дивний сон. Пальці у неї з а ­

тремтіли, напружилися й почали судомно хапати повіт­

ря. З а мить жінка прокинулась і сіла, важко дихаючи,

в кріслі. В її очах світився переляк.

Вона швидко озирнулася, ніби шукала когось очима.

Але марні сподівання: між колонами не було нікого.

В трикутних дверях стояв чоловік — Ілл К.

— Ти мене кликала? — роздратовано спитав він.

— Ні, ні! — вигукнула вона.

— Мені здалося, ти щось кричала.

— Невже? Я задрімала на хвильку і бачила сон.

— Сон удень? Удень тобі не часто видяться сни.

Ж інка випросталася, наче її хтось ударив по обличчю.

— Який

дивний

сон,— прошепотіла

вона.— Дуже

дивний.

— Справді? — знехотя мовив чоловік, бажаючи швид­

ше повернутися до своєї книги.

— Мені приснився якийсь чоловік.

— Чоловік?

— Високий чоловік. Сантиметрів сто вісімдесят на

зріст.

— Що за нісенітниця! Тобі приснився якийсь виродок-

велетень!

— Проте він здався мені... вродливим,— вела вона

далі, затинаючись, повільно підбираючи потрібні слова.—

Хоч і надто високим. І в нього були... О, я знаю, ти ска­

жеш, що це дурна фантазія. Але в нього були сині очі!

— Сині очі?! Оце сон! Ти, може, ще скажеш, що він

мав чорне волосся?

— Як ти вгадав? — схвильовано вигукнула вона.

— Я просто взяв найнеймовірніший колір,— холодно

відповів він.

— І справді, волосся було чорне! А шкіра дуже біла!

Вигляд у нього був незвичайний! І одяг якийсь чудер­

нацький. Він прилетів з неба і так приязно розмовляв зі

мною.

8

— Прилетів з неба? Ну, це вже дурницяі

— Він прилетів у блискучій металевій оболонці,— при­

гадувала вона, заплющивши очі.— Мені снилося, що в

чистому небі заблищало щось кругле, наче монета, яку

підкинули вгору. Воно ставало чимраз більшим і нарешті

впало. Це був довгастий сріблястий предмет — такого я

ще ніколи не бачила. В ньому розчинилися двері, і ви­

йшов цей високий чоловік.

— Якби ти більше уваги приділяла своїй роботі, то

дурні сни не лізли б тобі в голову.

— Для мене це був цікавий сон,— зауважила жінка,

лягаючи в крісло.— Я й не підозрювала, що в мене така

багата уява. Подумати тільки: чорне волосся, сині очі й

біла шкіра! Який дивний чоловік і водночас — гарний!

— Це свідчить, що в тебе на думці гарні чоловіки.

— Який ти недобрий! Я ж його не вигадала. Він не­

сподівано виник переді мною — ніби наяву. Подивився

на мене й сказав: «Я прилетів у своєму кораблі з третьої

планети. Мене звуть Натаніел Йорк...»

— Яке дурне ім’я! Хіба воно схоже на людське? — за­

перечив чоловік.

— Я згодна, що ім’я дурне. Але ж це сон. Так-от, він

сказав: «Ми перші здійснили міжпланетний політ. Нас

двоє в кораблі — я і мій товариш Берт».

— Ще одне дурне ім’я.

— Далі він сказав: «Ми прибули з міста, що лежить

на З е м л і — це назва планети». Він саме так і назвав:

З е м л я . Взагалі розмовляв він якоюсь чужою мовою.

Проте я розуміла його. Мабуть, за допомогою телепатії.

К повернувся до дверей. Але дружина зупинила його:

— Ілле, ти коли-небудь думав про те, чи є люди на

третій планеті?

— Н а третій планеті від Сонця життя, неможливе,—

терпляче пояснив чоловік.— Наші вчені встановили, що

там в атмосфері забагато кисню.

— От цікаво було б, коли б там жили люди! І щоб

вони прилетіли до нас у космічному кораблі!

— Слухай, Ілло, ти ж знаєш, як я не люблю, коли ба­

зікають про те, чого нема на світі. Давай-но працювати.

Пий д о мене, дівча любе,

І, п’ючи, поглянь у вічі...

Сонце стояло на вечірньому прузі, коли Ілла заспівала

цю дивну пісню. Вона саме готувала надворі вечерю.

9

Тихо шурхотів дощ, спадаючи водограєм з колон, а ж ін ­

ка знову й знову бездумно наспівувала незнайомі слова

невідомої пісні.

— Що це за пісня? — роздратовано вигукнув чоловік,

виходячи з своєї кімнати і підсідаючи до вогняного

столу.

— Н е знаю,— ж інка аж застигла від здивування і ми­

моволі затулила рукою рот. З а пустельним обрієм сідало

сонце. Надходив вечір, і будинок закривався сам собою,

наче велетенська квітка, що згасає разом із сонцем. М іж

колонами повівав вітерець, на вогняному столі кипіла

срібна лава. Вітерець ворушив червонясте волосся Ілли,

щось тихо муркотів їй на вухо. Ж інка мовчки втупилася

своїми золотавими вологими очима в неозорі простори

жовтого морського дна — ніби нам агалася щось збагнути.

Пий до мене, дівча любе,

І, п'ючи, поглянь у В І Ч І . . . —

тихо, спокійно й поволі заспівала вона.

А бо кинь цілунок в чару,

Хай уп’юся я сильн іш е!1

Вона проспівала пісню до кінця* заплющивши очі, ле­

генько помахуючи в такт рукою.

Пісня була дуж е гарна.

— Вперше її чую. Ти що, сама її склала? — запитав

чоловік, дивлячись просто в очі дружині.

— Ні... Так. Ой, ні!.. С казати правду, я й сама не

знаю,— затинаючись, пояснювала вона.— Я навіть не

розумію слів: це якась чужа мова.

— Яка мова?

— Не знаю ,— тихо відказала вона, кидаючи шматок

м'яса в киплячу лаву. З а мить ж інка витягла готове вже

м’ясо і поклала перед чоловіком на тарілку.— Мабуть,

на мене щось н а й ш л о , іясама того не відаючи, склала

цю дивну пісню.

Чоловік мовчав. Він стежив, як вона кидала нові

шматки м’яса в кипляче озерце вогняної лави. Сонце

вже зайшло. Поволі нічна темрява поглинула все навкру­

ги — і колони, і чоловіка з жінкою,— ніби чорним вином

виповнилася кімната. І тільки відблиски срібної лави

раз у раз освітлювали їхні обличчя.

1 Слова пісні належ ать сучасникові й другові Ш експіра англій­

ському поету і драм атур гу Бену Д ж о н с о н у (1573— 1637).

10

Ілла знову заспівала дивну пісню.

Чоловік схопився з місця і сердито вибіг з кімнати.

Довечерював він у себе в кабінеті.

Коли дружина зайшла до кабінету, він підвівся їй на­

зустріч і, позіхаючи, промовив:

— Давай зараз поїдемо на полум’яних птахах у місто,

в театр.

— Ти не жартуєш? — недовірливо спитала вона.—

Невже тобі хочеться туди їхати?

— Що ж тут дивного?

— Шість місяців ми з тобою нікуди не виїздили, і рап­

том — цілий вечір у місті.

— Що ж, це добра ідея.

— Ти став такий уважливий,— мовила жінка.

— Навіщо починати непотрібні розмови? — роздрато­

вано відповів чоловік.— Скажи: ти хочеш їхати чи ні?

За вікном у блідому сяйві тяглася пустеля. Над нею

сходили два білі марсіанські брати місяці. На підлозі

кімнати біля ніг Іллй блищав холодний струмок. Легкий

дрож пройняв її. Вона прагнула лише одного: сидіти на

місці непорушно, беззвучно, аж поки станеться те, чого

вона чекала весь день. Це могло трапитися будь-якої

хвилини. І в пам’яті у неї знову спливла мелодія пісні.

— Я...— почала вона нерішуче.

— Тобі буде корисно побути серед людей,— перебив

чоловік.— Збирайся, поїдемо.

— Сьогодні я стомилася. Може, іншим разом?

— Бери свій шарф,— рішуче мовив він, подаючи їй

фіал.— Засиділися ми вдома.

— Але ж ти їздиш двічі на тиждень у місто Ксай,—

зауважила вона, не дивлячись на чоловіка.

— То ж у справах,— сказав він.

— У яких справах? — прошепотіла жінка сама до себе.

Вона перехилила фіал, і струмінь рідини перетворився

на блакитний туман, який огорнув їй шию.

Полум’яні птахи жевріли на холодному піску, наче

купа жарин. Нічний вітерець надимав білий купол, і той

тихо лопотів, прип’ятий тисячею зелених стрічок до вог­

няних птахів.

Ілла лягла в купол, і, почувши наказ чоловіка, птахи

злетіли полум’яними грудками в нічне небо. Натяглися

стрічки, і купол помчав у височінь. За ним знявся піща­

ний вихор.

11

Далеко позаду лишився їхній дім з дощовими коло­

нами, живими квітами, що, мов чудернацькі звірі, росли

за гратами клітки, співучими книгами, шепотінням хо­

лодних струмочків. Внизу миготіли сині пагорби. Ілла не

дивилася на чоловіка, який сидів поруч неї. Він раз у раз

підганяв криком птахів, і вони злітали вище і вище. Кас­

кадом жовтогарячих іскор мчали вони, несучи купол,

ніби пелюстку квітки.

Ілла не звертала уваги ні на мертві стародавні міста,

ні на старі сухі канали, сповнені снами про минуле. Вни­

зу миготіли річища колишніх річок і безводні озера,

а вони линули далі й далі, як місячний промінь за па­

лаючим смолоскипом.

Ілла дивилася тільки на небо.

Чоловік щось їй говорив, але вона не відривала по­

гляду від неба.

— Чи чуєш, що я тобі кажу?

— А що?

— Чому ти така неуважна?

— Я замислилась.

— Мені здавалося, що досі ти не замислювалася над

таємницями природи, а сьогодні тільки те й робиш, що

дивишся на небо.

— Воно дуже гарне.

— Я міркував оце, чи не зайти мені сьогодні до Гал­

ле,— повільно мовив чоловік.— Хочу поговорити з ним

про нашу подорож у Блакитні гори. Непогано б відпо­

чити там якийсь тиждень.

—- Зараз у Блакитні гори?! — вигукнула вона, враз

схопившись за край купола і обертаючись до чоловіка.

— Ти незадоволена?

— Коли ти хочеш вирушати?

— Можна навіть завтра вранці. Що раніше, то кра­

ще,— сказав він, ніби не помічаючи тривоги в її голосі.

— Але ж ми ніколи не їздили відпочивати цієї пори!

— А тепер спробуємо,— зауважив чоловік, пбсміхнув-

шись.— Нам корисно буде пожити десь далі від дому.

Там ми знайдемо тишу й спокій. Якщо в тебе немає яки­

хось інших планів, то поїдемо. Згода?

Ж інка глибоко вдихнула повітря, почекала якусь мить,

а потім видихнула:

— Ні!

— Що?! — вигукнув чоловік. Птахи злякано рвонули,

і купол підкинуло.

12

— Ні,— твердо сказада вона.— Я нікуди не поїду.

Чоловік позирнув на неї, але нічого не промовив.

Ж інка відвернулася. Запала мовчанка.

А птахи мчали далі, ніби тисячі омахів полум’я.

На світанку сонце крізь кришталеві колони розтопило

туман, який підтримував Іллу у сні. Всю ніч вона про-

висіла над підлогою на м’якому килимі туману, що лився

Із стін, коли жінка лягала відпочивати. Всю ніч вона

спала на цій мовчазній річці, погойдуючись, як човен на

тихих хвилях. Тепер туман щезав, наче дим, і плавуче

ложе спускалося нижче й нижче.

Ілла розплющила очі.

Над нею стояв чоловік. їй здалося, що він стоїть тут

уже давно, стежачи за її сном. Не знати чому, вона не

сміла глянути йому в очі.

— Ти знову бачила сон,— нарешті мовив він.— Цілу

ніч ти щось вигукувала І не давала мені спати. Дове­

деться тобі звернутися до лікаря.

— Це минеться.

— Ти розмовляла у сні.

— Справді? — насторожилася жінка. Вона й досі від­

чувала холод ночі, і сірі тіні гнітили їй душу.

— Що тобі снилося?

Напруживши пам’ять, Ілла почала пригадувати:

— Мені снився той самий корабель. Він знову приле­

тів до нас з неба, з нього вийшов той високий чоловік,

і ми почали розмовляти. Він жартував, сміявся; мені

приємно було його слухати.

К торкнув колону, і з неї вистрибнули, паруючи, га­

рячі водограї. В кімнаті враз стало тепло.

Удаючи, ніби йому байдуже те, що говорить жінка,

К чекав.

— А потім,— вела вона далі,— потім цей високий чо­

ловік, який мав дивне ім’я Натаніел Йорк, сказав мені,

що я гарна, і... і поцілував мене.

— Ха! — вигукнув чоловік і, зціпивши зуби, одвер*

нувся.

— Та це ж тільки сон! — сказала вона, тішачись його

гнівом.

— Можеш тримати при собі свої дурні жіночі сниі

— Ти гніваєшся, наче мала дитина,— спокійно заува­

жила жінка і одхилилася на рештки туманного килиму.

13

Полежавши хвилину, вона тихо засміялась.— Я прига­

дала ще деякі подробиці мого сну.

— Ну, кажи, що там іще! — гарикнув чоловік.

— Слухай, Ілле, ти став дуже дратівливий.

— Кажи все! Не смій нічого приховувати од мене! —

вигукнув він, дивлячись згори на дружину. РІого темне

обличчя пополотніло від гніву.

— Я ще ніколи не бачила тебе таким,— мовила вона,

вражена і потішена його ревнощами.— Врешті цей На-

таніел Йорк сказав мені... ну, він сказав, що забере мене

в корабель, і ми полетимо з ним на його планету. Поду­

май тільки, яка нісенітниця.

— Нісенітниця! Це зараз ти кажеш нісенітниця! — з а ­

кричав чоловік.— Ти б послухала, що ти говорила у сні!

Як ти любенько розмовляла, кокетувала з ним, як спі­

вала йому,— і так цілісіньку ніч!

— Ілле!

— Коли він прилетить? Де сідає цей клятий корабель?

— Ілле, що це за тон!

— До біса тон! — Він нагнувся до дружини, зазираючи

їй в очі.— А чи в цьому сні,— почав він, стиснувши її

руку,— а чи в цьому сні корабель не сідає часом у Зе­

леній долині? Відповідай!

— Так, справді...

— І він прилітає сьогодні вдень? Так чи ні?

— Здається, так. Але ж усе це вві сні!

Чоловік відштовхнув її руку.

— Ну, щастя твоє, що ти принаймні сказала правду!

Ти багато наговорила вві сні, і я чув кожнісіньке твоє

слово. Ти назвала і долину, де сяде корабель, і час при­

буття.

Важко дихаючи, він ходив між колонами. Здавалося,

його осліпив яскравий спалах блискавки. Ж інка диви­

лася на нього як на божевільного. Нарешті зважилася,

підвелась і підійшла до нього.

— Ілле,— прошепотіла вона.

— Нічого, все гаразд.

— Але ж ти заслаб.

— Зовсім ні,— силувано посміхнувся він.— Просто на

мене щось найшло. Вибач, моя люба. Останнім часом

у мене було стільки роботи. Отож не дивно, що я роз­

клеївся. Треба трохи полежати — і все минеться.

— Ти був такий збуджений.

— Нічого, тепер усе гаразд. Слухай-но, я вчора чув

14

анекдот про Юєла. Хотів розповісти тобі, та забув. Ти

готуй сніданок, а я розповім анекдот. І давай не згаду­

вати того, що було.

— Це був лише сон.

— Атож,— погодився він, механічно цілуючи її в

щоку.— Це був тільки сон.

Настав полудень. Пекло сонце, і у важкому, гарячому

повітрі мерехтіли далекі пагорби.

— Ти сьогодні не збираєшся до міста? — запитала

Ілла.

— До міста? — чоловік звів брови.

— Адже цього дня ти завжди їздиш до міста,— пояс­

нила вона, ставлячи на столик клітку з квітами. Квітки

заворушились і роззявили свої жадібні жовті роти.

Чоловік згорнув книгу:

— Ні, сьогодні я не їду. Занадто пече, та й пізно вже.

Ж інка прибрала в кімнаті й попрямувала до дверей.

— Я скоро повернуся.

— Стривай. Куди це ти?

— Провідаю Пао. Вона запрошувала мене,— відпо­

віла Ілла вже з порога.

— Саме на сьогодні?

— Я давно вже обіцяла зайти до неї. Це ж зовсім

поряд.

— Вона живе в Зеленій долині? Правда?

— Так. Туди навіть пішки можна піти. Я зараз — туди

й назад.

Ілла вже хотіла вибігти за двері, але чоловік враз пі­

дійшов до неї і стурбовано сказав:

— Вибач, люба. Дуже шкодую, що забув попередити

тебе, але я запросив на сьогодні доктора Нлле.

— Доктора Нлле! — вигукнула вона, роблячи крок до

дверей.

Чоловік схопив її за лікоть і рішуче потяг у кімнату;

— Так, доктора Нлле.

— Але ж Пао...

— Пао трохи почекає. Ми повинні зустріти доктора

Нлле як годиться.

— Я миттю повернусь.

— Ні, Ілло.

— Отже, мені не йти?

Чоловік похитав головою.

— Ні. Крім усього іншого, до Пао не так уже й близь­

ко. Це ж через усю Зелену долину, а потім аж за вели-

15

кий канал. А сьогодні буде страшна спека. Та й доктор

Нлле радий буде тебе бачити. Ну, що ти скажеш на це?

Ж інка не відповіла. Вирватися і втекти! їй хотілося

голосно плакати. Але вона тільки сиділа в кріслі і кру­

тила пальцем навколо пальця. Обличчя її збайдужіло.

Вона потрапила в пастку.

— Ілло,— промуркотів

чоловік.— Ти

залишишся,

правда?

— Так,— мовила вона після довгої паузи,— я зали­

шуся.

— Ти будеш вдома цілий день?

— Цілий день,— голос її прозвучав глухо.

Час минав, а доктора Нлле не було. Проте чоловік

Ілли не дуже дивувався з цього. Вже десь надвечір він

щось промимрив, пішов у комірчину і дістав смертоносну

зброю — довгу жовту рурку, на кінці якої був міх і га­

шетка. Н а обличчі в нього жінка побачила маску з сріб­

лястого металу. Він завжди надягав цю маску, коли хо­

тів приховати свій настрій. Вона щільно облягала його

худорляве лице, повторюючи всі вигини щік, підборіддя

та лоба. Чоловік розглядав страшну зброю. Зброя гула,

наче вулик. І справді — тисячі золотих бджіл готові

були вирватися із зловісним вереском на волю, щоб ж а ­

лити на смерть ворога і самим безживно падати на пісок.

— Куди ти? — спитала жінка.

— Що? — перепитав він, дослухаючись до страшного

дзижчання.— Коли доктор Нлле зволить запізнюватися,

то я, чорт забирай, не маю наміру чекати його цілісінь­

кий день. Піду трохи походжу. А ти сиди вдома. Чуєш?

— Гаразд,— відповіла жінка, дивлячись на блискучу

маску.

— Скажеш докторові Нлле, що я незабаром повер­

нусь. Вийшов, скажеш, на полювання.

Трикутні двері зачинились. Ілла стежила за ним по­

глядом, аж поки він зник у сонячній далині. Потім вона

знову взялася прибирати кімнати за допомогою магніт­

ного пилу і збирати з кришталевих стін плоди, що ви­

стигли за день. Спочатку робота кипіла у неї в руках,

але незабаром жінку опанувала якась дивна знемога.

Вона, сама того не помічаючи, почала наспівувати ту з а ­

гадкову пісню. Очі її раз у раз зверталися до неба.

І раптом Ілла застигла на місці, затамувавши подих.

Те, чого вона чекала, наближалося.

16

Воно могло статися щомиті.

їй був знайомий цей стан тривожного чекання. Це

траплялося, коли надходила гроза і навколо западала

напружена тиша. Тоді було чути, як над землею повзли

зловісні тіні. Від напруження дзвеніло у вухах, і здава­

лося, що навіть час зупинився. Ж інка починала мимо­

волі тремтіти. Хмари клубочилися над головою, мінячись

похмурими барвами. Н а гори лягала сіра тінь. Ув’язнені

у клітці квіти ледь чутно зітхали, ніби попереджаючи

про близьку небезпеку. Напруження чимдалі зростало,

аж волосся починало ворушитися на голові. А десь у гли­

бині кімнат тихесенько звучав чийсь голосок: «Час, час,

час, час...» — наче на м’який оксамит падали краплини

води.

І враз розверзалося небо. Злива світла, а потім завіса

темряви, чергуючись, спадали на землю -разом із пото­

ками дощу.

Щось схоже вона відчувала і тепер. Наближалася гро­

за, але навколо сяяла* блакить. Кожної хвилини могла

креснути блискавка, хоч небо було безхмарне.

Тепер Ілла без упину ходила по мовчазних кімнатах.

Ось-ось проріже небо блискавка, вдарить грім, над пус­

телею звисне клубок диму, а потім настане тиша і на до­

ріжці почуються кроки. Пролунає стукіт, і вона побіжить

відчиняти кришталеві двері.

«Ти збожеволіла, Ілло,— докоряла вона сама собі.—

Навіщо ти тішишся фантастичними мріями?»

І ось це сталося!

Повітря сколихнула тепла хвиля, наче десь поруч про­

мчала величезна вогняна куля. Щось просвистіло, забли­

щало і зникло за пагорбами.

З грудей у Ілли вихопився крик. Вона вискочила за

двері і стала дивитися туди, де зникло оте «щось». Ж інка

вже хотіла бігти за горб, але пригадала свою обіцянку

сидіти вдома і нікуди не ходити. Адже до них мав заві­

тати доктор, і чоловік розсердиться, коли вона втече

з дому.

Вона чекала на порозі, важко дихаючи і простягнувши

вперед руки. Що робиться там, у Зеленій долині? Вона

напружувала зір, але за пагорбами нічого не було видно.

Врешті зайшла в кімнату. «Яка ти все-таки дурненька,—

думала вона.— Віриш усьому, що підказує твоя уява.

Там, мабуть, пролетів птах, а може, прошумів вітер.

Сядь та заспокойся».

17

І ж інка сіла.

Раптом пролунав постріл. Д уж е виразний постріл з

рушниці, зарядж еної смертоносними комахами.

Ілла конвульсивно здригнулася. Стріляли ніби далеко.

Пролунав один постріл, і долинуло дзижчання бджоли.

Один постріл. А потім чітко і невблаганно вдарив другий.

Знову сіпнулося її тіло. С ам а не розуміючи чому, вона

схопилася і пронизливо закричала. Ілла кричала й кри­

чала, їй здавалося, вона кричатиме так до кінця життя.

Кричачи, вона підбігла до дверей і розчинила їх навстіж.

З а далекими пагорбами завм и рала луна.

З ап ал а тиша.

Хвилин із п’ять ж інка постояла у дворі, бліда й роз­

гублена. Потім, схиливши голову, вона попленталася

кімнатами, торкаючись

мимохідь руками речей, які

траплялися їй дорогою. Губи її тремтіли. Нареш ті ж інка

опинилась у винній кімнаті і почала механічно витирати

своїм шарфом бурштиновий келих.

Раптом вона почула шурхіт камінців. Хтось спускався

схилом до будинку.

. Ж інка підвелася з крісла, стала посеред кімнати. Ке­

лих випав з рук і розбився на скалки.

Кроки завмерли перед дверима.

Що робити? Може, закричати: «Заходь! Швидше за ­

ходь!»

Ж інка ступила до дверей.

Кроки залунали на східцях. Чиясь рука повернула

ручку.

Ж інка посміхнулася до дверей.

Двері одчинилися, і усмішка зникла в неї з обличчя.

Перед нею стояв її чоловік. Н а його обличчі блищ ала

маска.

Він зайшов до кімнати, мимохідь глянув на дружину.

Відтак, не кажучи й слова, одкрив міх рушниці, і з нього

випали на підлогу дві мертві бджоли. Роздушивши їх

ногою, чоловік поставив у куток рушницю, а Ілл а нахи­

лилась і почала, ніби сліпа, обмацувати підлогу, шу­

каючи шматочки розбитого келиха.

— Що ти там робив? — нарешті спитала вона.

— Нічого,— відповів чоловік, стоячи до неї спиною і

знімаючи маску.

— Але я чула постріли. Ти двічі стріляв.

— Полював. Ти ж знала, що я пішов на полювання,

А що, доктор Н лле не приходив?

18

— Ні.

— Постривай! — вигукнув чоловік, ляскаючи пальця­

ми,— Ну, звичайно, тепер я пригадую. Він має прийти

завтра, а не сьогодні. От дурна моя голова! І як я міг

забути?!

Вони сіли вечеряти. Ж інка навіть не доторкнулася

до їжі.

— Що це з тобою? — запитав чоловік, зосереджено

вмочаючи шматочки м’яса в киплячу лаву.

— Не хочеться їсти.

— Чому не хочеться?

— Не знаю. Просто не голодна.

Знявся вітер. Заходило сонце. Іллі здалося, що кім­

ната поменшала і в ній потягнуло холодом.

— Ніяк не можу пригадати,— сказала вона, дослу­

хаючись до тиші мовчазної кімнати.

— Що саме? — запитав через стіл, незворушно при­

сьорбуючи вино, її золотоокий чоловік.

— Пісню. Оту гарну пісню.— Ілла заплющила очі і

спробувала згадати мелодію.— Забула зовсім. І в той же

час мені страшенно не хочеться забути її. Я хотіла б на­

завжди зберегти ту пісню.

Вона почала водити в повітрі руками, сподіваючись

пригадати ритм. Та даремно. Тоді жінка відкинулася в

кріслі й заплакала.

— Я не можу пригадати,— повторювала вона крізь

сльози.

— То чого ж ти плачеш?

— Сама не знаю. Не знаю, але нічого не можу вдіяти

з собою. Мені сумно — сама не знаю чому, хочеться пла­

кати — невідомо чому. От я й плачу.

Ж інка охопила руками голову, її плечі здригалися від

беззвучних ридань.

— Нічого,— нарешті мовив чоловік.— Завтра все буде

гаразд.

Ж інка не ворухнулась. Вона дивилася тільки на по­

рожню пустелю і на зорі, що яскравими цятками жев­

ріли на чорному небосхилі. Десь далеко над пустелею

мчав вихор, і в довгих каналах плюскотіла холодна вода.

Жінку пройняв дрож, і вона заплющила очі.

— Твоя правда,— сказала вона.— Завтра все буде

гаразд.

СЕРПЕНЬ 1999. ЛІТНЯ НІЧ

У кам ’яних галереях збиралися марсіани, а потім гурт

за гуртом зникали в тіні синіх пагорбів, залитих тихим

світлом зірок та братів місяців. З а величезним мармуро­

вим амфітеатром лежали в сутінках містечка і вілли,

сріблилися нерухомі озера, і канали яскріли від обрію

до обрію.

Н а безжурну планету Марс спустився літній вечір. По

наповнених зеленим вином каналах линули стрункі й

красиві, ніби бронзова квітка, човни. У довгих нескінчен­

них будівлях, що вигиналися на пагорбах, наче змії, на

прохолодних ложах лежали, перешіптуючись, коханці.

Запізні лі діти бігали по провулках, освітлених смолоски­

пами, і золоті павуки в їхніх руках викидали пасма па­

вутиння. Подекуди сім’ї ще готували вечерю на вогняних

столах, на яких тихо кипіла срібна лава.

В амфітеатрах сотень міст з того боку Марса, де па­

нувала ніч, збиралися на дозвіллі брунатні золотоокі

марсіани. І ніби пахощі квітів, линула зі сцен мрійлива

музика.

Того вечора в одному театрі на сцену вийшла співачка

і заспівала пісню. За мить увесь зал заворушився. Р о з­

гублена жінка урвала спів. Вона схопилася рукою за

горло. Потім кивнула музикантам, і ті знову взялися за

інструменти.

Знову заграв оркестр, і пісня полилася знову. З ал

зітхнув. Люди подалися вперед у своїх кріслах, дехто

здивовано схопився з місця. Дивну, не знану тут пісню

співала жінка. Вона намагалася спинити потік невідомих

слів, що линули з вуст, але вони зривалися проти її волі:

А Д ж ен н і зазирнула д о буф ету —

В буф еті ж тільки вітер ловівав...

Вкрай збентежена співачка затулила руками рот,

і пісня змовкла.

— Що це за слова? — питалися музиканти.

— Звідки ця пісня?

— Яка це мова?

А коли вони знову піднесли до вуст свої золоті ріжки,

над залом знову полинула дивна мелодія. Слухачі під­

водилися з крісел і голосно гомоніли.

— Що це з тобою сталося? — питали один одного му­

зиканти.

20

— Яку це ти грав мелодію?

— А ти? Яку ти грав?

Співачка заплакала і побігла зі сцени.

Слухачі потоком ринули з театру.

їо го вечора в усіх марсіанських містах діялися дивні

речі. Холодна тривога спадала на планету, наче білий

сніг.

У темних провулках, збираючись під смолоскипами,

д а й співали:

А Д ж ен н і зазирнула д о буф ету —

В буф еті ж тільки вітер повівав.

І от наш бідний цуцик

І от наш бідний цуцик

Н а з у б собі поживи не дістав!

— Гей, малюки! — кричали люди, визираючи з будин­

ків.— Яку це пісеньку ви співаєте? Де ви її почули?

— Ми її ніде не чули. Вона наче сама співається.

А слів ми теж не розуміємо.

class="book">З грюкотом зачинялися двері. Вулиці спорожніли. Над

синіми горбами сходила зелена зірка.

І на тім боці планети, що поринула в тінь, скрізь у ніч­

ній темряві прокидалися коханці і прислухалися до чуд­

ної пісні, яку наспівували крізь сон їхні кохані.

Жінки раптом прокидались у своїх віллах і пронизливо

кричали.

— Ну ж бо, заспокойся. Засни,— умовляли їх чоло­

віки.— Що з тобою? Певно, наснився поганий сон?

— Зранку станеться щось жахливе!

— Не бійся. Нічого не станеться. У нас усе гаразд.

— Воно ближче й ближче,— істерично схлипувала

жінка.

— Та не бійся! Нам нічого не загрожує. Спи спокійно.

Наближався ранок. Тиша і морок панували на Марсі,

ніби в глибокому колодязі. В темних каналах відбива­

лися зорі. Діти спали, згорнувшись калачиком у своїх

ліжках, затиснувши в руках золотих павуків. Побрав­

шися за руки, спали коханці. Давно вже зайшли місяці,

на вулицях погасли смолоскипи, темрява огорнула по­

рожні амфітеатри.

І тільки перед світанком якийсь далекий звук порушив

тишу. То нічний сторож, ходячи безлюдними вулицями

міста, мугикав чудну пісню.

21

СЕРПЕНЬ 1999. ГОСТІ З ЗЕМЛІ

Хтось безперестану стукав у двері. Врешті стукіт надо­

кучив Ттт. Вона підійшла до дверей і розчинила їх.

— Ну, чого вам?

— Ви розмовляєте англійською мовою !— здивовано

вигукнув чоловік, що стояв на порозі.

— Я розмовляю тією мовою, яку ви чуєте,— сухо від­

казал а ж інка.

— У вас чудова англійська мова! — нетямився від зди­

вування чоловік. З а ним стояло троє інших. Одягнені всі

були однаково. Захекані, брудні, вони щасливо посмі­

халися.

— Чого вам треба? — запитала Ттт.

— Ми вперше бачимо живого марсіанина,— посміх­

нувся у відповідь чоловік.— Звичайно, ви не знаєте цього

слова. Ми прибули з Зем лі,— пояснив він, киваючи на

своїх людей.— Я — капітан Вільямс. Ми лише годину

тому опустилися на Марс. Д руга експедиція досягла своєї

мети. Перед нами сюди вирушила перша експедиція, але

ми не знаємо, що з нею сталося. В усякому разі, ми з а ­

вершили політ успішно. І ви перша марсіанка, яку ми

зустріли.

— М арсіанка? — перепитала вона, зводячи брови.

— Ну, коли хочете, ви ж ителька четвертої від Сонця

планети. Правильно я кажу?

— Це загальновідома істина,— відрізала жінка, не­

терпляче поглядаючи на гостей.

— А ми,— товкмачив їй капітан, прикладаючи собі до

грудей рожеву пухку руку,— ми прибули з Землі. Чи

правду я кажу, хлопці?

— Істинну правду, сер! — відказали ті хором.

— Н аш а планета має своє ім ’я,— сказал а ж інка.—

Н азивайте її Тірр.

— Тірр, Тірр,— втомлено засміявся капітан.— Яке гар­

не ім ’я! Але, люба моя, де ви навчилися розмовляти по-

англійськи?

— Я не розмовляю, а думаю,— сказал а вона.— Теле­

патія! Бувайте здорові! — і ж інка зачинила двері.

Але за мить отой грубіян знову почав стукати. Ж інка

одчинила двері й сердито спитала:

— Чого вам іще треба?

Спантеличений чоловік стояв на порозі і вимушено по­

сміхався.

22

— Мабуть, ви мене не зрозуміли...— почав він, простя­

гаючи до неї руки.

— Що таке?! — роздратовано вигукнула жінка.

Чоловік розгублено дивився на неї.

— Та ми з Землі! — нарешті спромігся вимовити він.

— У мене немає часу,— сказала вона.— Сьогодні ба­

гато роботи на кухні, а ще треба прибирати в кімнатах,

шити. Ви, напевно, хочете зустрітися з містером Ттт. Він

нагорі, у своєму кабінеті.

— А вжеж хочемо,— промовив чоловік з Зем лі, ніяково

блимаючи очима.— Коли так, то ведіть нас до місте­

ра Ттт.

— Він зайнятий,— відповіла ж інка і знову зачинила

двері.

Цього разу нахабний гість почав грюкати щосили.

— Послухайте-но! — вигукнув він, стрибнувши через

поріг, щойно ж інка розчинила двері.— Хіба ж можна так

поводитися з гістьми!

— Ви забруднили мені підлогу! — закри чала ж інка.—

Геть звідси! Коли вж е заходите до мене в дім, то ви­

мийте спершу свої брудні черевики.

Чоловік кинув розпачливий погляд на забруднені гли­

ною черевики.

— Не варто зараз звертати увагу на такі дрібниці,—

відказав він.— Гадаю, слід якось відзначити цю радісну

подію.— І капітан довго дивився жінці у вічі, ніби н ам а­

гаючись пояснити поглядом, як важливо те, що вони

уробили.

— Якщо через вас у духовці підгоріли мої кришталеві

пампушки,— вигукнула нарешті ж інка,— то я вас усіх

відлупцюю поліном!

Вона нахилилася над гарячою духовкою і за мить ви­

просталась. Обличчя в неї розчервонілося, вкрилося по­

том. Очі її були жовтогарячі, а шкіра світло-брунатна.

Сама вона була тоненька і вертка, мов дзига. Голос її

звучав різко, наче дзвін металу:

— Зачекайте тут. Я піду до містера Ттт і дізнаю ся,

чи може він прийняти вас. Ви у якій справі?

Капітан круто вилаявся — ніби вона вдарила його по

руці молотком.

— С каж іть йому, що ми з Зем лі І ми зробили те, що

нікому ще не вдавалося.

23

— Що не вдавалося? — перепитала вона і відразу з а ­

стережливо піднесла руку.— Мені це байдуже. Я скоро

повернуся.

Тупотіння її маленьких ніг луною прокотилося по к а ­

м’яному будинку.

З а розчиненими дверима синіло неозоре марсіанське

небо, гаряче й незворушне, мов тропічна морська гли­

бінь. М арсіанська пустеля л еж а л а під сонцем, як веле­

тенське доісторичне болото, і над нею коливалися хвилі

гарячих випарів. Н а сусідньому пагорбі стояла невелика

ракета. Ланцю жок слідів тягнувся од ракети просто до

дверей будинку.

Згори почулася голосна суперечка. Хлопці на порозі

перезиралися, переступали з ноги на ногу. Чоловік н а­

горі щось кричав. Йому відповідав жіночий голос. Поче­

кавши хвилин п’ятнадцять, земляни почали ходити по

кухні, виходити за поріг.

— Закуримо? — запропонував хтось, витягаючи пачку

сигарет. Усі запалили, видихаючи цівки білого тютюно­

вого диму. Хлопці обтрусили одяг, поправили комірці.

А голоси нагорі то дужчали, то завмирали. Врешті кап і­

тан глянув на свій годинник.

— Д вадцять п’ять хвилин,— констатував він.— Хо­

тів би я знати, що вони там роблять.— Він підійшов до

вікна і визирнув надвір.

— Ну й спека сьогодні,— зауваж ив хтось із хлопців.

— Атож,— озвався інший.

Голоси нагорі стишились, а потім і зовсім змовкли. Те­

пер ніщо не порушувало тиші в будинку. Люди нічого не

чули, крім власного дихання.

Так минула година.

— Сподіваюсь, у них усе гаразд,— мовив нарешті к а ­

пітан. Він прочинив двері, зазирнув у сусідню кімнату

і побачив Ттт. Вона спокійно поливала квіти, що росли

посеред кімнати.

— Н едарм а у мене таке відчуття, ніби я щось заб у­

ла,— сказал а жінка, помітивши капітана, і вийшла на

кухню.— Вибачте, будь ласка,— вела вона далі, подаючи

йому клаптик паперу.— Містер Ттт дуже зайнятий і не

зможе вас прийняти.— Ж інка вернулася до плити й до­

д а л а :— До того ж вам слід звернутися не до містера Ттт,

а до містера Ааа. Ідіть із запискою до сусідньої ферми —

тієї, що на синьому каналі,— і містер Ааа пояснить вам

усе, що ви хочете дізнатися.

24

— Т а ми нічого не хочемо дізнатися,— почав був кап і­

тан ображено.— Ми самі все добре знаємо.

— Ви одерж али записку — чого ж вам іще треба? —

запитала ж інка і рішуче взялася до роботи. Видно було,

що це її останнє слово.

— Ну, що ж ,— сказав капітан, вагаючись і не знаючи,

Ггги чи не йти. Здавалося, він сподівався зовсім іншого.

Мабуть, такий буває вигляд у дитини, яка замість роз­

кішної новорічної ялинки побачила голе дерево — без

цукерок і прикрас.— Ну, що ж ,— повторив він.— Ходімо,

хлопці.

Четверо вийшли з будинку і опинилися під гарячим

мовчазним марсіанським небом.

З а півгодини Ааа, сидячи в своїй бібліотеці й сьор­

баючи електричне полум’я з металевого кубка, почув під

вікном голоси. Він перехилився через підвіконня і поба­

чив чотирьох людей в однаковому вбранні, що стояли на

кам’яній доріжці й, примруживши очі, дивилися на нього.

— Це ви містер Ааа? — гукнули вони.

— Так, я.

— Нас послав до вас містер Ттт! — крикнув капітан.

— Чому він послав вас до мене? — запитав Ааа.

— Йому було ніколи!

— Ну, це вже нікуди не годиться,— роздратовано мо­

вив А аа.— Невже він гадає, що я сиджу тут без роботи

і чекаю, поки він пришле до мене людей, з якими йому

ніколи возитися?

— З а р а з це не так важливо, сер! — крикнув йому зни­

зу капітан.

— Д л я вас, може, й ні, але для мене важливо. Сьогодні

мені треба багато прочитати. Містер Ттт дуж е нерозваж ­

лива особа. Вже не вперше він так робить, аби йому було

зручніше, зовсім не рахуючись із моїм часом. Не махайте

руками, сер. Почекайте, поки я закінчу. Слухайте мене

уважно. Всі завж ди уважно слухають кожне моє слово.

І поводьтеся ввічливіше, інакше я взагалі з вами не роз­

мовлятиму.

Люди у дворі незграбно тупцювалися. К апітан аж по­

червонів, і на очах у нього виступили сльози.

— А тепер скаж іть мені,— питав їх Ааа учительським

тоном,— чи личать містерові Ттт такі вчинки?

Четверо землян дивилися вгору, знемагаючи від спеки.

— Ми прибули з Землі! — нарешті обізвався капітан.

25

— Гадаю, його поведінка не гідна вихованої люди­

ни,— роздумував уголос Ааа.

— Ми прибули в ракеті. Вона там, на пагорбі.

— Як ви вже знаєте, Ттт не вперше таке робить.

— Ми прилетіли в ракеті з самої Землі!

— Мабуть, таки піду і скаж у йому все, що я про нього

думаю.

— Ми прилетіли вчотирьох: я і ці троє хлопців, мій

екіпаж.

— Ні, ні, це треба зробити зараз-таки. Я йду.

Земля!.. Ракета!.. Люди!.. Подорож!.. Космос!..

— Піду й дам йому доброго прочухана! — гукнув Ааа

і зник з підвіконня, ніби лялька зі сцени. З а хвилину

в кімнаті почулися сердиті голоси. Це Ааа розмовляв із

своїм противником за допомогою якогось невідомого

пристрою. Тим часом капітан і його команда сумно по­

глядали на ракету, що бовваніла вдалині, на свою милу

й рідну, як батьківський дім, ракету.

А аа знову з ’явився у вікні. Обличчя в нього світилося

тріумфом.

— Сто чортів! Я його викликав на дуель!

— Містере Ааа...— спокійним голосом промовив к а ­

пітан.

— Я застрелю його, як собаку! От побачите, застрелю!

— Містере Ааа, вислухайте мене. Ми пролетіли шіст­

десят мільйонів миль,

А аа вперше уважно подивився на капітана.

— То звідки ви, кажете, прибули?

Капітан щасливо посміхнувся. «Нарешті ми підійшли

до суті справи»,— шепнув він своїм супутникам. А вго­

лос сказав:

— Н аш корабель пролетів шістдесят мільйонів миль.

Ми з Землі!

А аа позіхнув:

— У серпні цього року відстань до Зем лі дорівнює

п’ятдесяти мільйонам миль.— Він узяв якусь не бачену

досі землянами страшну рушницю і сказав.— Ну що ж,

треба йти. А ви беріть свою дурну записку — не знаю,

чи матимете з неї хоч якусь користь — і йдіть через отой

пагорб у містечко Іопр і розкаж іть усе містерові Ііі.

Саме він вам і потрібен. Не містер Ттт! Ні, він несусвіт­

ний дурень, і я таки вб’ю його. Я теж не можу стати вам

у пригоді, бо працюю зовсім в іншій галузі.

— В іншій галузі, в іншій галузі! — передражнив його

26

капітан.— Н евже слід працювати в якійсь певній галузі,

щоб гостинно прийняти людей з Землі?!

-

Р озкаж іть комусь іншому! Всі знають, хто ви такі.—

Ааа збіг сходами вниз, кинув: «Бувайте здорові!» — й по­

мчав доріжкою, розставляючи ноги, як циркуль.

Четверо мандрівників стояли ні в сих ні в тих. Врешті

капітан сказав:

— Ні, ми таки знайдемо когось, хто нас вислухає.

— Може, нам слід знятися з цієї планети, політати,

а потім знову сісти,— тоскно зауваж ив один із них.—

Може, їм потрібен час, щоб влаш тувати гідну зустріч?!

— Н епогана думка,— пробурмотів стомлений капітан.

На вулицях містечка була сила людей. Вони заходили

(І виходили з будинків, віталися одне з одним, розмов­

ляли. Н а обличчях у них були золоті маски, сині маски

0 малинові маски із срібними губами й бронзовими лоба­

ми, маски усміхнені й маски похмурі — відповідно до

настрою власника.

Четверо землян, спітнілі від довгої ходи, зупинилися

біля дівчинки, що гралася на вулиці, і запитали, де буди­

нок містера Ііі.

— Он там ,— кивнула дівчинка головою.

Капітан присів біля неї навпочіпки, подивився на га р ­

неньке личко й сказав:

— Дівчинко, мені треба поговорити з тобою.

Він посадовив її на коліно і взяв маленькі брунатні

рученята у свої великі, білі. Здавалося, він хоче розпо­

вісти їй імпровізовану казку — одну з тих, що їх діти

люблять слухати перед сном,— і не поспішаючи обмір­

ковує подробиці.

— Послухай-но, дівчинко. Шість місяців тому на М арс

прилетіла ра«ета. В ній був чоловік на ім ’я Йорк, він

був зі своїм помічником. Ми не знаємо, що з ними ста­

лося. Може, вони розбилися при посадці. Ми прибули

сюди так само, як і вони,— на ракеті. От якби ти поба­

чила наш у ракету! Вона в нас дуж е велика. Н аш а експе­

диція називається Другою міжпланетною експедицією.

Ми прибули до вас із планети Земля...

Тим часом дівчинка механічно вивільнила одну руку і

наділа собі на обличчя золоту маску без ніякого виразу.

Потім вона витягла золотого іграшкового павука і ки­

нула його на землю. П авук слухняно зліз їй на ногу,

і вона стеж ила за ним холодним поглядом крізь щілини

маски.

27

К апітан легенько струснув дівчинку, щоб привернути

її увагу до своєї розповіді.

— Ми з Зем лі,— сказав він.— Ти віриш мені чи ні?

— Так,— відповіло дівча, не відриваючи погляду од

великих пальців своїх ніг, якими копирсалося в пилюці.

— От і гаразд,— промовив капітан і вщипнув дівчину

за руку — ж артом а, а також для того, щоб вона повер­

нула до нього своє обличчя.— Слухай далі. Ми побуду­

вали собі велику ракету. Ти віриш цьому?

— А вжеж,— сказала дівчинка і почала колупати паль­

цем у носі.

— І я — вийми, дівчинко, палець із носа! — і я — к а ­

пітан цієї ракети, і...

— Ще ніколи за всю історію людству не вдавалося

здійснити міжпланетного польоту,— процитувало дівча,

заплющивши очі.

— Неймовірно! Як ти догадалася, що я хочу це ска­

зати?

— О, дуж е просто. Телепатія.— І дівчинка недбало ви­

терла об коліно свій палець.

— Н евже це тобі байдуже? — вигукнув

капітан.—

Чому ти не радієш?

— Вам слід негайно звернутися до містера Ііі,— про­

мовила дівчинка, опускаючи на землю свого павука.—

Містер Ііі буде радий поговорити з вами.

Дівчинка побігла геть, а іграшковий павук слухняно

поліз за нею.

Капітан так і залишився сидіти навпочіпки, дивлячись

їй услід вологими очима. Потім він перевів погляд на

свої порожні руки. Щ елепа у нього відвисла. Інші троє

непорушно стояли біля свого командира, і їхні тіні хова­

лись у них під ногами. Потім вони плюнули на кам ’яний

тротуар.

Зачувш и стукіт, Ііі сам одчинив двері. Він збирався на

лекцію, але міг приділити їм якусь хвилину, коли вони

одразу зайдуть у кімнату і скажуть прямо, чого від нього

хочуть.

— Трошечки уваги,— відказав капітан, дивлячись на

господаря почервонілими втомленими очима.— Ми при­

були з Землі у ракеті, нас четверо, троє чоловік команди

і капітан, ми виснажені й голодні, нам треба поспати.

Ми сподівалися, що нас зустрінуть, піднесуть нам ключі

від міста або виявлять свою повагу якимсь іншим спосо­

28

бом. Н ам було б приємно, якби хтось потиснув нам руки,

сказав: «Слава вам! Вітаємо вас!» Оце, мабуть, і все.

Ііі був високий худорлявий марсіанин. Його жовтуваті

очі ховалися під товстими синіми кристалами. Він нахи­

лився над письмовим столом і почав переглядати свої

папери, час від часу кидаючи на гостей пронизливий

погляд.

— Д е ж це мої бланки? Тут їх немає,— говорив Ііі сам

до себе і почав заглядати в ящики, бурмочучи щось під

ніс.— Куди я міг запроторити бланки? Вони десь мають

бути. Але де? Ага, ось вони, нарешті! — і марсіанин по­

дав гостям якісь папірці.— Вам доведеться поставити

внизу свої підписи.

— Н евже не можна обійтися без оцих безглуздих фор­

мальностей?

Ііі позирнув на нього крізь товсті кристали.

— Ви кажете, що прибули з Землі? Коли так, то для

вас немає іншого виходу. Доведеться підписати.

— А члени команди? їм теж треба поставити свої під­

писи?— запитав капітан, підписуючи бланк.

Ііі подивився на капітана, зм іряв поглядом трьох хлоп­

ців і глумливо зареготав:

— Ха-ха-ха! їхні підписи! Це мені подобається! Щоб

зони поставили свої підписи! — Він так реготав, що сльо­

зи виступили у нього на очах. Він ляпав себе по коліну

І аж лягав, знемагаючи від сміху. Нареш ті йому вдалося

стати на ноги, вчепитися руками за край столу.— Свої

підписи! — повторював він.

Четверо землян насупилися.

— Що ж тут смішного? — спитав капітан.

— Вони — і підписи! — зітхнув ослабілий від весело­

щів Ііі.—’ Я просто не можу! Обов’язково розповім про

це містерові Ккк.— Все ще посміюючись, він узяв у ру­

ки підписаний бланк.— Здається, все гаразд. Є навіть

згода на евтаназію, якщо доведеться вжити такого край­

нього засобу.

Ііі задоволено хихикнув.

— Згода на що? — перепитав капітан.

— Не розмовляйте. Я повинен вручити вам одну річ.

Візьміть оцей ключ.

К апітан аж заш арівся від задоволення.

— Д л я мене це велика честь,— почав він.

— Ц е не ключ од міста, дурню! — одрізав Ііі.— Про­

сто ключ від дверей будинку. Ідіть коридором до кінця

29

й одімкніть великі двері. Коли зайдете всередину, двері

за собою зачиніть. Переночуете там, а зранку я пришлю

до вас містера Кдк.

Капітан нерішуче взяв ключа. Хвилину він стояв, уту­

пивши очі в підлогу. Хлопці теж не ворушилися. З д а в а ­

лося, в їхньому тілі не лишилося жодної кровинки і ані

краплини того запалу, який наснаж ив їх на міжпланетну

подорож.

— Що таке? Що з вами сталося? — запитав Ііі.— Чого

ви чекаєте? — він підійшов до кащ тан а й почав вдивля­

тися йому в обличчя своїм пронизливим поглядом.—

Що там у вас, кажіть!

— Все ж таки, я гадаю, можна було б...— почав, зати ­

наючись, капітан.— Я маю на увазі, що коли подумати

про те, як ми... Бачите, це була дуже небезпечна подо­

рож, ми подолали величезну відстань. То чи не могли б

ви потиснути нам руки і сказати: «Ви, хлопці, молодці!»

Як на вашу думку?..— капітанів голос завмер.

Ііі простяг йому свою руку.

— Вітаю вас! — промовив він з холодною посміш­

кою.— Вітаю! А тепер мушу залишити вас. Ідіть з клю ­

чем туди, куди я наказав.

І, вже не звертаючи на гостей ніякої уваги — так, ніби

вони провалилися крізь підлогу,— Ііі почав ходити по

кімнаті, шукаючи потрібні йому папери і складаючи їх

у маленьку папку. Він пробув у кімнаті ще хвилин п'ять,

але не сказав жодного слова четвірці людей, що стояли,

схиливши голови. Ноги у них підгиналися, в головах па-

морочилося. Коли Ііі виходив з кімнати, він пильно ви­

вчав свої нігті...

Земляни мовчки побрели світлим коридором до вели­

ких дверей, що сяяли сріблом. Одімкнули їх срібним

ключем, переступили через поріг і щільно причинили

двері.

Вони опинились у величезній залі, залитій сонячним

світлом. У залі було багато марсіан. Чоловіки й жінки

сиділи за столами або стояли групами, ведучи ж ваві роз­

мови. Зачувш и стукіт дверей, усі повернулися до ново­

прибулих.

Один марсіанин вийшов наперед і вклонився.

— Я містер Ууу,— відрекомендувався він.

— А я капітан Д ж онатан Вільямс із Землі, з міста

Н ью-Йорка,— без особливого ентузіазму відповів к а ­

пітан.

ЗО

І зразу зал вибухнув вітальними вигуками.

Від крику задриж ало склепіння. Всі кинулися до зем­

лян, вимахуючи руками, радісно галасуючи, перекидаючи

і толи. М арсіани схопили чотирьох гостей і посадовили

їх собі на плечі. Шість разів пронесли їх галопом навколо

пилу, шість разів усі зробили повне коло, підстрибуючи

і співаючи.

Земляни були такі приголомшені, що якусь хвилину

безтямно дивилися на вируючий за ними натовп і аж

потім почали сміятися й перегукуватися:

— Ого-го! Ц е вже по-моєму!

— Оце, хлопці, зустріч! Ура!

Щ асливі, вони моргали один одному, плескали в до­

лоні, знявши над головою руки.

— Слава! — ревів натовп.

Нареш ті земляни опинилися на столі. Крики завмерли,

і її залі стало тихо.

Капітан від зворушення мало не плакав.

— Д якую вам. Мені дуж е-дуж е приємно, що ви нас

щиро привітали.

— Ми хочемо почути ваш у розповідь,— сказав Ууу.

Капітан відкаш лявся й почав.

Зал охав і ахав, слухаючи про те, як вони потрапили

на Марс. В кінці свого виступу капітан одрекомендував

членів своєї команди. Кожен з них виголосив невеличку

промову і був винагороджений громовими оплесками.

Ууу поплескав капітана по плечу.

— Як приємно зустріти зем ляка. Адже я теж прибув

із Землі.

— Яким чином?

— Н ас тут багато з Землі.

— Ви? З Зем лі? — капітан здивовано витріщив очі,—

Чи ж це можливо? Ви прилетіли сюди на ракеті? Н евже

міжпланетні подорожі здійснювалися протягом багатьох

сторіч? — розчаровано допитувався він.— А звідкіля...

з якої ви країни?

— З Туїереол. Я перенісся сюди багато років тому за

допомогою духовної енергії мого тіла.

— Туїереол? Такої країни я не знаю. А що Це за ду­

ховна енергія тіла?

— І міс Р рр теж Із Зем лі. Ч и правду я каж у, міс Ррр?

Міс Р рр хитнула головою і якось дивно засм іялася.

— Тут є й інші вихідці з Землі: містер Ввв, і містер

Ггг, і містер Ффф.

31

— А я з Ю пітера,— заявив один, кокетливо підмор­

гуючи.

— А я з С атурна,— озвався інший, лукаво позираючи

на капітана.

— Юпітер, Сатурн,— пробурмотів капітан, збентеж е­

но блимаючи очима.

У залі за п ал а тиша. Капітан обвів поглядом людей,

що стояли навколо нього і сиділи за столами. їхні жовті

очі гарячково блищали, щоки у них позападали. Не з а ­

уваж ив капітан ніяких готувань до бенкету: столи були

порожні. Зате помітив він, що в зал і немає вікон — світ­

ло, здавалося, проникало крізь стіни — і були тільки

одні двері.

Капітан наморщив лоба:

— Нічого не розумію. В якій частині земної кулі роз­

таш ована к раїн а Туїереол? Чи далеко вона від Америки?

— А що таке Америка?

— Н евже ви ніколи не чули про Америку? Ви каж ете,

що прибули з Зем лі,— і не знаєте Америки.

Ууу сердито випростався:

— Землю вкривають моря, і тільки моря. Н а ній ж од­

ного клаптика суходолу. Я сам із Землі, і я це добре

знаю.

— Чекайте-но,— промовив капітан, втомлено сідаючи

на стілець.— Н а вигляд ви справжній марсіанин. У вас

жовті очі, брунатна шкіра.

Землю вкривають не моря, а джунглі,— гордо з а ­

явила Р рр.— Я з країни Оррі, що на Землі. Ц ивілізація

досягла там срібної доби.

Капітан подивився на обличчя людей, що оточували

його: на Ввв і Ззз, на Ннн, і Ххх, і Ббб. їхні жовті очі

то спалахували, то гасли, зіниці в них то звужувались,

то розширялися. І, дивлячись на них, він відчув, що його

проймає дрож. Врешті капітан повернувся до своїх су­

путників.

— Чи знаєте ви, куди ми з вами потрапили? — похму­

ро запитав він.

— Куди, сер?

— Не на свято з приводу нашого прибуття. І не на

бенкет. Тут немає представників від уряду. Не думайте,

що нам приготували зустріч-сюрприз. Подивіться на їхні

очі. Прислухайтесь до їхньої мови!

Зал завмер. Чудні господарі застигли нерухомо і тіль­

ки глипали очима.

32

Тепер мені зрозуміло, чому нам д авали записки і

посилали від одного до іншого,— лунав ніби зд аля голос

капітана,— аж поки ми не потрапили до містера Ііі,

який наказав нам пройти коридором д о дверей і зачи­

нити їх за собою. І от ми з вами тут

Де, сер?

Капітан глибоко вдихнув повітря.

— У божевільні.

Н астала ніч. У залі панувала тиша. Сховані в прозо­

рих стінах лампи випромінювали тьмяне світло. Четверо

землян сиділи з а дерев’яним столом і перешіптувалися.

Скрізь на підлозі безладно леж али чоловіки й жінки.

Вони спали. В темних кутках ворушилися тіні — там

хтось і досі бурмотів, жестикулю вав. Приблизно кожні

півгодини хтось із членів команди йшов до срібних две­

рей і за мить повертався до с т о л у «Нічого не вдієш, сер.

Двері замкнено»

— Н евж е вони справді вважаю ть, що ми божевіль­

ні, сер?

— Безперечно. Саме тому марсіани зустрічали нас без

ніякого ентузіазму Вони насилу терпіли непроханих

гостей, вважаю чи, що бачать звичайнісіньких психопатів.

І от ми потрапили до шизофреніків. Тільки вони приві­

тали нас по-справжньому Якусь хвилину — поки три­

вали вигуки, співи й промови — я гадав, що нам влаш

тували довгождану зустріч. Зустріч і справді була гран­

діозна.

— Скільки часу нас тут триматимуть, сер?

— Поки не доведемо, що ми цілком здорові.

— Ц е неважко довести.

— Сподіваюсь, що так.

— Ви, здається, не дуж е цього певні, сер.

— Ні, не дуже. Подивіться-но в той куток.

У темному кутку навпочіпки стояв чоловік. З його

рота пашіло синє полум’я, яке поступово набирало фор­

ми голої жінки. Привид тихо погойдувався в повітрі,

щось шепочучи й зітхаючи.

Капітан кивнув головою в інший бік. Там стояла ж ін­

ка, вигляд якої безнастанно змінювався. Спочатку вона

перетворилася на криш талеву колону, потім на золоту

статую, нарешті, на полірований кедровий стовп — і зно­

ву на ж інку

33

В усіх кінцях зали: люди: викидали синювате полум'я,

змінювали свій вигляд,, зазнавали різних перетворень.

— Та вони чаріетм ш ,— прошепотів один землянин.

— Зовсім н і Вони під владою галюцинацій. Свої ви­

діння можуть передавати інишм, і ми їх. бачимо так само

ясно, як і вони. Це те, що вчені у нас називають телепа­

тією, тобто передачею думок на відстані. Телепатією і

автосугестією.

— Вас турбує, сер, саме ця телепатія?

— Саме вона. Якщо їхні галюцинації стають для нас

«реальними», якщо ними можна заразитися, навіть ио-

вірити їм, то нема нічого: дивного в тому, що марсіани

вважаю ть нас за психічнохворих. Якщо чоловік здатний

відтворити перед нами продукт своєї уяви — жінку з си­

нього вогню, і якщо он та ж ін ка враз стає колоною, то

нормальний марсіанин цілком природно вважатиме,- що

ракета, на якій ми прилетіли,— витвір- нашої уяви.

Супутники капітана спохмурніли і замислились.

А навколо них у тьмяній глибині зали вистрибували

сині язики полум’я. Червоні чортики шугали з вуст за-

снулих людей. Ж інки перетворювалися на слизьких, змій.

Від різних тварин і плазунів залою ширився важкий дух.

Вранці-усі ці люди здавалися цілком нормальними:

Сон їх освіжив, і вони прокинулися радісні й веселі. Не

видно було ні полум’я, ні чортиків.

З раннього ранку капітан зі своїми супутниками стояв

біля срібних, дверей. Але чекати, поки вони одчиняться,

їм довелося довгенько: Ккк з ’явився аж через чотири

години. Правда, земляни були майже певні, що він го­

дини зо три стояв під дверима, стежачи за ними крізь

невидиме їм віконце, і лише потім зайшов до зали і по­

манив їх за собою у свій невеликий кабінет.

Вдачі він був веселої, якщо вірити масці, на якій к р а ­

сувалася не одна усмішка, а цілих три. Проте його голос

свідчив, що за маскою ховається серйозне обличчя

справжнього психіатра.

— Н а що ви скаржитеся?

— Ви гадаєте, що перед вами божевільні, а насправді

ми здорові.

— Навпаки, я зовсім не гадаю, що всі ви божевіль­

ні,— і лікар вказав жезлом на капітана.— Ні, божевіль­

ний ви, сер. А вони — породження вашої уяви, вторинні

галюцинації.

Капітан ляснув себе рукою по коліну.

34

— Так ось чому реготав містер Ііі, коли я запитав, чи

треба моїм людям підписувати отой папір!

— Я чув од містера Ііі про цей анекдотичний випа­

док,— промовив психіатр, хихикнувши крізь усміхнений

рот маски.— Але на чому ми зупинилися? Ага, на витво­

рах хворої уяви. Так-от, коли деякі жінки приходять

у лікарню, з їхніх вух виповзають змії. Якщо лікування

йде успішно, змії зникають.

— Що ж, ми тільки радітимемо, коли ви нас вилі­

куєте. Починайте хоч зараз.

Ккк був, очевидно, здивований.

— Рідкісний випадок. Як правило, пацієнти не вияв­

ляють баж ання видужувати. Щоб ви знали, у боротьбі

з вашою хворобою доводиться вдаватися до рішучих з а ­

собів.

— Нічого, лікуйте. Ви враз пересвідчитеся, що ми ціл­

ком з дарові.

— З а р а з я знайду ваш бланк,— зауваж ив Ккк, пере­

гортаючи папери в папці.— Так, згоду ви дали. Розу­

мієте, ваш а хвороба потребує спеціальних методів ліку­

вання, це особливо серйозна форма. У пацієнтів, що були

з вами в залі, хвороба проходить значно простіше. Але

я повинен відверто сказати, що з вами — за наявності

первинних, вторинних, слухових, нюхових і смакових га­

люцинацій, за наявності видінь, що сприймаються зором і

на дотик,— справа дуже серйозна. В таких випадках

доводиться вдаватися до евтаназії.

К апітан схопився з місця.

— Досить з нас цих розмов! — ревнув він.— Почи­

найте перевірку. Стукайте нас по колінах, слухайте наші

серця, випробуйте розумові здібності, ставте нам будь-які

запитання!

— Говоріть. Я вас слухаю.

Ц ілу годину капітан із запалом розповідав про себе

та своїх товаришів. Л ікар уваж но слухав,

— Просто неймовірно,— нарешті промовив він.— Т а­

кого правдоподібного в усіх подробицях марення я ще

ніколи не зустрічав.

— П рокляття! — нестямно закричав капітан.— Коли

не вірите, ми вам покажемо ракету!

— Прошу, покажіть. Чи можете ви її відтворити в цій

кімнаті?

— Звичайно, можу. Вона у вашій папці під літерою Р.

2*

35

Ккк розгорнув папку, серйозно прицмокнув язиком і

поважно згорнув ЇЇ.

— Навіщо ви сказали неправду? Ракети там немає.

— Та хіба ж вона може там бути, дурню! Я пожарту­

вав. Чи бачили ви коли, щоб божевільний жартував?

— Ви маєте своєрідне почуття гумору. Ну, що ж, ве­

діть мене до своєї ракети. Вона мене дуже цікавить.

Надворі стояла спека. Коли вони підійшли до ракети,

був уже полудень.

Психіатр підступив до корабля і постукав пальцем.

Р акета відповіла металевим дзвоном.

— М ожна зайти всередину? — лукаво запитав він.

— Будь ласка.

Ккк надовго зник у ракеті.

— Ц я дурна історія страшенно лютить мене,— гово­

рив своїм супутникам капітан, посмоктуючи сигару.—

Я б залюбки повернувся на Землю і порадив би всім лю ­

дям не марнувати часу на Марс. Хіба можна мати спра­

ву з цими підозріливими дурнями?!

— Очевидно, сер, у них значна частина населення

хворіє на голову. Саме тому вони так ретельно переві­

ряють нас.

— Може, й так, але. їхня недовірливість починає мене

дратувати.

Півгодини психіатр никав по ракеті, стукаючи, слу­

хаючи, нюхаючи, куштуючи все, що траплялося йому на

очі. Врешті він з'явився на порозі.

— Ну як, тепер ви нам повірили? — крикнув капітан,

наче до глухого.

Психіатр заплющив очі й почухав носа:

— Досі мені не доводилося бачити такого доверше­

ного зр азка чуттєвої галюцинації та гіпнотичної сугестії.

Я дослідив вашу, як ви її називаєте, ракету,— і він по­

стукав по металевому корпусу.— Я чую її. Це слухова

ілю зія.— Він потягнув носом повітря.— Я відчуваю з а ­

пах. Це нюхова галюцинація, що передається за допо­

могою чуттєвої телепатії.— Він торкнувся ракети губа­

ми.— Я відчуваю її смак. Це смакова ілюзія.

Психіатр шанобливо потиснув капітанові руку.

— Дозвольте мені поздоровити вас. Ви геніальна осо­

ба. Вами створено небачений досі шедевр. П роектування

цілого комплексу образів, що існують у вашій свідомості,

в свідомість інших людей, створення галюцинацій, що

36

постійно сприймаються почуттями як цілком реальні

речі, вваж ається майже неможливим. Наш і пацієнти, як

правило, створюють зорові або в кращому разі зорові й

слухові ілюзії. Вам пощастило з ’єднати й збалансувати

всі можливі види ілюзій. Ваше безумство прекрасне в

своїй довершеності.

— Моє безумство! — вигукнув капітан, полотніючи,

— Так, так, безумство. І яке гарне безумство! У в а ­

шій ракеті є все: метал, гума, гравітатори, харчі, одежа,

паливо, зброя, трапи, гайки, болти, ложки. Д есять тисяч

окремих речей нарахував я на вашому кораблі* Ніколи

ще я не зустрічав такої складної галюцинації. У вас є

навіть тінь — під койками і під іншими речами, де їй і

належить бути! Я ка потрібна концентрація волі, щоб

створити таку довершену галюцинацію і щоб в будь-

який момент усі речі мали запах, твердість, смак і звук!

Д озвольте мені обняти вас.

Ккк притиснув капітана до грудей, ступив крок назад

і заговорив знову:

— Я опишу ваш випадок у моїй найбільшій моногра­

фії. Я розповім про нього наступного місяця на сесії

М арсіанської академії наук. Подивіться на себе! Ви на­

віть змінили колір очей — з жовтих вони стали синіми —

і колір шкіри — з брунатного на рожевий. А цей одяг,

а ваші руки з п’ятьма пальцями замість шести! Психо­

логічна неурівноваженість спричинилася до біологічних

метаморфоз! А чого варті ваші троє друзів!..

Ккк витяг маленький пістолет.

— Випадок, звичайно, невиліковний. Мій бідолашний

друже, вам кращ е померти, ніж отак страждати. Чи

маєте щось сказати перед смертю?

— Почекайте! Ради бога не стріляйте!

— НещаснийІ Я вас визволю од страшної хвороби,

внаслідок якої ви вигадали цю ракету й оцих трьох чо­

ловіків. Як цікаво буде спостерігати зникнення ваших

друзів і вашої ракети! Адже вони зникнуть, коли я вб’ю

вас. Н а грунті своїх спостережень я напишу чудову стат­

тю про зникнення витворів хворої уяви.

— Повірте, я з Землі! Мене звуть Д ж онатан Вільямс,

а це...

— Так, я знаю,— заспокійливо мовив Ккк і вистрілив

з пістолета.

Капітан упав з кулею в серці. Троє землян закричали

від жаху.

37

— Не стріляйте!

Ккк широко розплющив очі.

— Ви й досі існуєте? Надзвичайне явище! Слухові г а ­

люцинації, які тривають навіть після смерті пацієнта,—

зауваж ив Ккк і тричі натиснув гашетку.

Трупи на ліску не рухались, але й не зникали. Ккк по­

чав бити їх ногою, потім затарабанив кулаком по ракеті.

— Вона не зникає! І вони теж! — кричав він, пус­

каючи кулю за кулею в мертві тіла.

Та за хвилину Ккк спинився. Усміхнена маска спала

з його обличчя, і воно скривилося від жаху. Н ижня ще­

лепа одвисла, очі оскліли. Пістолет випав у нього з паль­

ців. Психіатр підняв руки догори й закрутився між тру­

пами. Потім кинувся їх обмацувати.

— Галюцинація триває,— бурмотів він.— Смак, зір,

нюх, слух, д о ти к — усе сприймає їх.

Ккк зам ахав руками. Очі в нього застигли, на губах

виступила піна.

— Геть! — закричав він до трупів.— Геть! — загорлав

на ракету.

Враз йому сяйнула нова думка. Він почав оглядати

свої тремтячі руки.

— Я заразився,— в нестямі шепотів психіатр.— Б ож е­

вілля перейшло до мене. Телепатія. Гіпноз. Тепер збож е­

волів я. У мене галюцинація в усіх чуттєвих формах.

Тепер мені ніщо не допоможе. Залиш ається тільки один

спосіб розвіяти ці примари.— І Ккк почав мацати нав­

коло себе онімілими руками, розшукуючи пістолет.

Пролунав постріл. Психіатр упав на пісок.

Четверо трупів леж али разом, п’ятий — окремо. Р а ­

кета стояла на осонні й не збиралася зникати.

Місцеві жителі знайшли її надвечір. Вони довго су­

шили голову, міркуючи, звідкіля взялася ця дивна річ.

Оскільки ніхто нічого не знав, її продали на брухт.

Тієї ночі дощ ішов безперестану, але наступного дня

знову засяяло сонце,

БЕРЕЗЕНЬ 2000. ПЛАТНИК ПОДАТКІВ

Він хотів летіти на Марс. Ще на світанку прийшов на

космодром і почав кричати крізь дротяну огорожу, що

хоче на Марс. Він, Прічард, такий самий платник подат­

ків, як і інші, і має право летіти на ракеті. Хіба він не

38

уродженець Огайо? Хіба він поганий громадянин? То

чому ж його не пускають на Марс? Він вимахував кула­

ками й горлав, що хоче втекти з Землі, Кожен, у кого

лиш илася хоч краплина здорового глузду, повинен тікати

з цієї планети. Років за два на Землі розпочнеться атом­

на війна, і йому тут робити нічого. Разом з ним на Марс

полетять тисячі інших людей, які ще не втратили зд ат­

ності тверезо оцінювати становище. Вони таки полетять!

От побачите, полетять! Досить з них воєн, цензури, вій­

ськової повинності, урядового контролю над усім і кож ­

ним, навіть над мистецтвом і наукою! . Хай його вороги

лишаються на Землі! А він готовий віддати свою праву

руку, своє серце й голову, аби його тільки пустили на

Марс. Що треба робити, що треба підписати, з ким треба

поговорити, щоб йому дозволили сісти в ракету?

Люди у формі по той бік дротяної огорожі сміялися

з нього. Кому хочеться летіти на Марс? Хіба він не знає,

що перша й друга експедиції були невдалі! Вони зникли

безслідно, і люди, очевидно, загинули.

— А хто може це довести? — кричав він, чіпляючись

за дріт,— Хто знає напевно, що з ними сталося? Може,

на Марсі течуть молочні та медові ріки, і капітан Йорк

з капітаном Вільямсом просто вирішили не вертатися на

Землю. То чи збираються вони відчинити ворота і пусти­

ти його в ракету третьої експедиції? Коли ні, .він розтро­

щить ворота!

У відповідь йому порадили заткнути пельку.

І враз він побачив, що екіпаж простує полем до ра­

кети,

— Пож діть трохи! — загукав він.— Не кидайте мене

на цій страшній планеті! Тут незабаром буде атомна вій­

на! В і з ь м і т ь мене з собою!

З ’явилася поліція і потягла його до машини. Грюкнули

дверцята, завила сирена, і поліцейська машина помчала

до міста. В'язень стояв, притулившись обличчям до зад ­

нього віконця. І коли вони з'їхали на пагорб, він поба­

чив рожевий спалах. Зем ля затрем тіла від страшенного

вибуху, і срібляста ракета зникла в небі.

Був звичайний ранок звичайного понеділка, і він за ­

лишився на звичайній планеті Земля.

39

КВІТЕНЬ 2000. ТРЕТЯ ЕКСПЕДИЦІЯ

До Марса наближався корабель. Він виринув з кос­

мічних глибин, з царства чорних швидкостей, сяючих

рухів і мовчазних прірв. Могутній корабель, вивергаючи

вогонь, у гордовитій мовчанці мчав крізь простір, несучи

в металевих відсіках людей. їх було сімнадцять, разом

з капітаном.

Давно лишився позаду той сонячний ранок, коли на­

товп на Огайському космодромі вибухнув криками, з а ­

махав руками, коли під ракетою розквітли рожеві пе­

люстки полум’я і розпочалася третя подорож на Марс.

Слухняно виконуючи волю капітана, потужний кора­

бель зменшив швидкість у верхніх шарах атмосфери

Марса. Як могутній левіафан, мчав він у нічному про­

сторі. Ось лишився позаду марсіанський місяць, а кора­

бель усе падав і падав. Страшна сила інерції плющила

людей, кидала на стіни, мов м’ячики. Поступово вони

поверталися до свідомості. Один з них помер, а решта —

шістнадцятеро — відбулися страхом. Притулившись об­

личчям до товстого скла ілюмінатора, вони блискучими

від збудження очима дивилися на поверхню Марса, що

колихалася під ними.

— Ось він, Марс! — вигукнув штурман Ластіг.

— Добрий старий Марс! — озвався Семюел Гінкстон,

археолог.

— Так-так,— промовив капітан Дж он Блек.

Ракета приземлилася на зеленому моріжку. Перше,

що вони побачили, була залізна фігура оленя. Далі

стояв залитий сонцем високий рудий будинок у вікто-

ріанському стилі. Фасад його прикрашали ліплені з а ­

крутки й мушлі, вікна виблискували синім, рожевим,

жовтим і зеленим кольоровим склом. Н а ганку стояли

вазони з волохатою геранню і висіла стара гойдалка,

прив’язана до гаків у стелі. Вітрець легенько погойду­

вав її туди-сюди. Будинок завершувався гостроверхою

банею із дзеркальними освинцьованими вікнами. Крізь

одне вікно видно було ноти на підставці якогось музич­

ного інструмента. В телескоп можна було навіть про­

читати назву — «Прекрасна Огайо».

Навколо ракети під марсіанським весняним сонцем

лежало містечко, зелене й непорушне. Білі будиночки

чергувалися з червоними, цегляними. Вітер ворушив

40

листя на високих в'язах, кленах і каш танах. З-за дерев

витикалися шпилі церкви з мовчазнихми позолоченими

дзвонами.

Люди все охопили поглядом крізь ілюмінатори ракети

і все помітили. Вони мовчки перезирнулися й знову при­

пали до ілюмінаторів, раз у раз хапаючи один одного за

лікті. їхні обличчя зблідли. Здавалося, їм раптом з а ­

бракло повітря.

— Хай мене поб'є лиха година,— прошепотів Ластіг,

розтираючи затерплими пальцями обличчя.— Хай мене

поб’є лиха година, коли я що-небудь розумію.

— Це просто неможливо,— мовив Семюел Гінкстон.

— О боже! — сказав капітан Д ж он Блек.

В цю мить почувся голос хіміка:

— Сер, тутешня атмосфера розрідж ена, але кисню в

ній досить. Дихати можна.

— Тоді давайте вийдемо! — вигукнув Л астіг.

— Стривайте,— сказав капітан Д ж он Блек.— Ще не

відомо, куди ми потрапили.

— В містечко з розрідженим, але придатним для ди­

хання повітрям, сер.

— І це містечко як дві краплі води схоже на земне,—

зауваж ив археолог Гінкстон.— Неймовірно, але факт.

Капітан Д ж он Блек глянув на нього.

— Ви, Гінкстоне, гадаєте, що цивілізація на обох пла­

нетах може розвиватися в одному напрямі та ще й одна­

ковими темпами?

— Досі я дотримувався іншої думки, сер.

— Подивіться на ганок,— сказав капітан, підступаючи

до ілю мінатора.— Там стоїть герань, специфічна хатня

рослина. Оця різновидність герані з'явилася на землі

років п’ятдесят тому. Згадайте, що еволюція рослини

триває тисячі років. А тепер скаж іть мені, чи можна

науково пояснити той факт, що у марсіан є: по-перше,

освинцьовані вікна, по-друге, будинки з куполами, по-

третє, гойдалки на ганках, по-четверте, інструмент, що

являє собою точну копію піаніно — це, напевно, і є піа­

ніно,— по-п'яте, якщо ви подивитеся в мій телескоп, то

побачите назву нот. Чи не дивує вас те, що марсіанський

композитор назвав свій твір «Прекрасна Огайо»? З цього

ми повинні зробити висновок, що на М арсі є своя річка

Огайо!

— Це, звичайно, капітан Вільямс! — вигукнув Гінк­

стон.

41

— Що ви хочете сказати?

— Це зробив капітан Вільямс і троє членів його

команди! Або Н атаніел Йорк та його супутник. Ось вам

і пояснення!

— Таке пояснення нічогісінько не пояснює. Наскільки

нам відомо., ракета Й орка вибухнула того самого дня,

коли вона досягла М арса. Йорк зі своїм супутником,

очевидно, загинули. Корабель капітана Вільямса вибух­

нув на другий день по прибутті на Марс. Власне кажучи,

ми знаємо лише те, що пульсація їхніх радіостанцій враз

припинилася. Якби люди лишилися живі, вони б зн а­

йшли спосіб зв’язатися з Землею. До того ж експедиція

Й орка приземлилася тут лише рік тому, а капітан Віль­

ямс зі своїми людьми — ще пізніше, аж у серпні. При­

пустімо, що вони живі. Чи під силу їм — навіть за допо­

могою розумних істот, які, може, живуть на цій пла­

неті,— збудувати таке місто? А головне — це ж старе

місто! Подивіться на нього. Воно стоїть тут уже років

сімдесят. Подивіться, який старий отой дерев'яний стояк

на ганку. А дерева! Та кожному з них не менше як сто

років! Ні Йорк, ні Вільямс тут ні при чому. Що це за

місто, я не знаю, але воно мені не подобається. І я не

вийду з корабля, поки не довідаюся, в чім тут річ.

— Д о того ж Вільямс із своїми людьми, так само, як

і Йорк,— озвався Л астіг,— висадилися на протилеж­

ному боці М арса. А ми навмисне приземлилися тут.

— ^ Прекрасний доказ. Враховуючи можливість того,

що Йорк з Вільямсом стали жертвою нападу якихось

марсіанських племен, нам дали вказівку висадитися в

іншій місцевості, щоб з нами не трапилося такого ж

лиха, Отож ми з вами опинилися, наскільки це нам ві­

домо, там, де Вільямсу і Йорку ніколи не доводилося

бувати.

— Прокляття! — вигукнув Гінкстон.— 3 вашого до­

зволу, сер, я хотів би швидше ознайомитися з цим міс­

том. Можливо, на всіх планетах Сонячної системи діють

якісь однакові психологічні закони, що спрямовують

розвиток цивілізації по одному руслу. Мені здається, ми

стоїмо на порозі найбільшого філософського відкриття

нашої епохи!

— Я гадаю, що це відкриття може хвилину почека­

ти,— сказав капітан Д ж он Блек.

— Цілком можливо, сер, що перед нами явище, яке

дасть перший незаперечний доказ існування бога.

42

— Н а Землі є багато людей, які щиро вірять в бога

навіть без такого доказу.

— Я сам належу до таких людей, сер. Але, безумовно,

це місто не могло виникнути без божественного втру­

чання. Це той штрих, який надає правдоподібності всій

картині. І зараз мене сповнюють такі почуття, що я

просто не знаю, сміятися мені чи плакати.

— В такому разі почекайте і з тим і з другим, поки

ми довідаємося, що це за штука!

— Що за штука? — запально втрутився Л астіг.—

Н іяка це не штука, капітане! Просто хороше, тихе, зе­

лене місто, дуже схоже на те старосвітське містечко,

в якому я народився. Мені воно, правду кажучи, подо­

бається.

— Коли ви народилися, Ластігу?

— В дев'ятсот п’ятдесятому, сер.

— А ви, Гінкстоне?

— В дев'ятсот п'ятдесят п’ятому. В Гріннелі, штат

Айова. І це місто здається мені зовсім рідним.

— Послухайте-ью, Гінкстоне і Ластігу. Я міг би бути

вашим батьком. Адже я народився в 1920 році в Іллі-

нойсі, проте, дякуючи богові та науці, яка за останні

п’ятдесят років навчилася омолоджувати деяких стари­

ганів, опинився з вами, молодими, на Марсі. Втоми в

моєму тілі не більше, ніж у вашому, зате у мене далеко

більше обережності. Це місто має такий мирний, спокій­

ний вигляд, воно таке схоже на Грін-Блаф у штаті Іллі-

нойс, що мені аж страшно. Воно занадто схоже на Грїн-

Блаф .— Капітан обернувся до радиста.— Зв'яж іться по

радіо з Землею. Повідомте лише, що ми приземлилися,

і все. А докладний рапорт, скажіть, ми надішлемо

завтра.

— Слухаю, сер.

Капітан Блек притулився обличчям до ілюмінатора.

Ніхто не сказав би, що це обличчя належ ить не сорока­

річному чоловікові, а вісімдесятирічному дідові.

— Ось що ми зробимо, Ластігу. Ви, я і Гінкстон пі­

демо в місто. Всі інші залиш аю ться в ракеті. Коли

з нами щось трапиться, вони принаймні помстяться за

нас. Краще хай гинуть троє, ніж увесь екіпаж. Д о того ж

вони зможуть попередити наступну ракету. Н а різдво

вилітає, здається, ракета капітана Уайльдера, Якщо

місцеві жителі вороже поставляться до нас, наступну

ракету треба буде як слід озброїти.

43

— Та ми теж непогано озброєні. Ми взяли з собою

цілий арсенал.

— Н акаж іть людям стати біля гармат. Л астіг і Гінк­

стон, за мною.

Усі троє пішли у нижній відсік, до зовнішнього люка.

Надворі стояв чудовий весняний день. Н а квітучій

яблуні щ ебетала якась пташка. Коли вітер колихнув зе ­

лені віти, на землю посипався дощ білих пелюсток, і по­

вітря сповнилося ніжними пахощами. Десь у місті хтось

грав на піаніно. Приємна лагідна музика звучала то го­

лосніше, то зовсім затихала. Капітан одразу впізнав

мелодію пісні «Прекрасна мрійниця». Ще десь рипів

старий грамофон. Гаррі Лодер співав «Блукаючи в су­

тінках».

Троє землян стояли біля корабля. Вони на повні груди

ковтали ріденьке повітря, а коли нарешті рушили, то

пішли повільно — щоб не втомитися.

Н а грамофоні перемінили пластинку:

О, де ж ви, ті чари червневої ночі,

І місячне сяйво, й коханої очі?..

Л астіг затремтів, мов у пропасниці. Д рож пройняв і

Семюела Гінкстона.

Безхмарне небо дихало спокоєм. Десь поряд у тін я­

вому ярку дзюркотів струмок. Чути було, як дорогою

поторохкотів віз.

— Слухайте, сер,— порушив мовчанку Семюел Гінк­

с т о н — Мабуть, це правда, що польоти ракет на Марс

мали місце ще перед першою світовою війною!

— Ні.

— А як ви інакше поясните, що тут є оці будинки, з а ­

лізні олені, піаніно, музика? — питав Гінкстон, беручи

для переконливості капітана за лікоть і зазираючи йому

в лице.— Чи не могло статися, що десь року дев’ятсот

п'ятого люди, які ненавиділи війну, таємно домовилися

з ученими, збудували ракету та й переселилися на Марс?

— Ні, ні, Гінкстоне.

— Чому ж ні? Тодішній світ дуж е відрізнявся од н а ­

шого. Таку експедицію можна було спорядити потай,

тоді зробити це було значно легше, ніж тепер.

— Ні, вони не могли збудувати таємно від усіх таку

складну річ, як ракета.

44

— Люди тут обжилися і, цілком природно, спорудили

собі будинки, подібні до тих, у яких вони ж или на Землі.

Адже вони привезли з собою і земну культуру.

— І вони жили на Марсі всі оці довгі роки? — запи­

тав капітан.

— Так, жили в мирі й спокої. Можливо, вони здійсни­

ли кілька польотів, щоб одразу можна було заселити

ціле містечко, а потім перестали літати, боячись, щоб на

Землі не дізналися про їхню таємницю. Ось чому містеч­

ко має такий старосвітський вигляд. Проте не знаю, як

ви, а я не помітив жодної речі, яка була б зроблена після

1927 року. А може, сер, ракетні подорожі відбувалися

значно раніше, ніж ми думаємо? Чого доброго, вони роз­

почалися кілька століть тому в якійсь глухій частині

земної кулі, і про них зн ал а тільки ж м енька людей, які

перелетіли на Марс, а потім протягом століть час від

часу навідувалися на Землю.

— Коли я слухаю вас, ця теорія здається мені майже

прийнятною.

— Це цілком природно. А докази матимемо незаба­

ром. Н ам залиш ається знайти людей, і ми про все дові­

даємося.

Густа зелена трава заглуш ала їхні кроки. її щойно

скосили, і від неї йшли приємні пахощі. Н езваж аю чи на

свої сумніви, капітан Д ж он Б лек відчував, як його душу

обіймає великий спокій. Вже років із тридцять йому не

доводилося бувати в такому містечку, і дзиж чання вес­

няних бджіл видалося йому наймилішою музикою,

а оновлена весною природа була наче бальзамом для

його душі.

Вони ступили на ганок. Кроки луною відбились од до­

щаної стелі. Крізь двері видно було бісерну завісу,

криш талеву люстру і картину М ексфілда Періша, що

висіла в рамці над зручним кріслом. У будинку затишно

пахло старими речами й горищем. Чути було, як подзво­

нювали шматочки льоду об стінки глечика для лимо­

наду. Б ула спека, і десь на кухні готували холодний

ленч. Високий приємний жіночий голос щось наспівував.

Капітан Блек потягнув шнурок дзвінка.

В холі почулася легка жіноча хода, і з-за бісерної за ­

віси визирнуло добродушне обличчя сорокарічної жінки,

одягненої в сукню фасону, мабуть, року 1909.

— Ви щось хотіли? — зап и тала вона.

45

— /Вибачте, будь л аска,— невпевнено почав капітан

Блек.— Але ми шукаємо... тобто, чи не могли б ви нам

допомогти...— Капітан збентежився і замовк.

Ж інка зачудовано давилася на.нього своїми темними

очима.

— Коли ви хочете що-небудь продати...— почала вона.

— Ні, постривайте! — вигукнув він.— Яке це місто?

Ж інка зм іряла його поглядом.

— ;Не розумію, про що ви питаєте. Як можна бути

в місті і не знати його назви?

Здавалося, у капітана було одне бажання: сісти під

гіллястою яблунею в затінку і трохи прийти до тями.

— Ми не місцеві,— нарешті промовив він.— Ми хо­

чемо знати, як утворилося це місто і як ви сюди по­

трапили.

— А ви що, провадите перепис населеня?

— Ні.

— Всім відомо, що це місто виникло 1868 року,— не­

терпляче сказала ж інка.— Може, ви граєте в якусь гру?

— Ні, це не гра! — вигукнув капітан.— Ми з Землі.

— Ви хочете сказати: з-під землі? — перепитала, не

розуміючи, жінка.

— ,Ні, ми прибули на кораблі з третьої планети, з З ем ­

лі. І приземлилися на четвертій планеті, на Марсі...

— Це місто зветься Грін-Блаф ,— почала пояснювати

ж інка, ніби малій дитині.— Воно лежить в штаті Іллі-

нойс на американському континенті, оточеному Атлан­

тичним і Тихим океанами. Наш світ люди називають

Землею. А тепер ідіть собі з богом. Бувайте.

І ж інка пішла з холу, провізши пальцями по бісерній

завісі, Троє мовчки перезирнулися.

— Д авайте подивимося, що там за завісою,— запро­

понував Ластіг.

— Та що ви! Ми ж у приватному домі. О боже, це

просто неймовірно!

Вони вийшли на ганок і сіли на східцях.

— Як ви гадаєте, Гінкстоне, може, ми якимсь чином

збилися з дороги і прилетіли назад на Землю?

— Як це могло бути?

— Не знаю. Я сам нічого не знаю. О боже, я скоро

збожеволію від різних думок. Наш і хронометри безпере­

стану реєстрували пройдену відстань. Ми проминули

М ісяць і взяли курс на Марс. Ми на Марсі, це безпе­

речно.

46

— А що, коли ми випадково заблудилися в чотирьох

вимірах, у часі й просторі, і приземлилися н а Землі три­

дцять чи сорок років тому?

— Та ну вас, Ластігу!

Л астіг підійшов до дверей, подзвонив і гукнув у про­

холодну сутінь кімнат:

— Який за р аз рік?

— Тисяча дев’ятсот двадцять шостий, звичайно,— від­

повіла жінка, сидячи в кріслі-гойдалці й сьорбаючи ли­

монад.

— Ви чули? — обернувся до своїх- супутників Л астіг.—

Д ев’ятсот двадцять шостий рік! — несамовито вигукнув

він.— Ми прибули назад, у минуле! Це — Земля!

Троє людей сиділи на східцях, охоплені подивом і ж а ­

хом. Руки конвульсивно сіпались у них на колінах. Н а­

решті капітан сказав:

— Чого-чого, а такого я не; сподівався. З а р а з я від­

чуваю звичайнісінький страх. Як усе це могло статися?

От якби нам сюди Ейнштейна!

— Чи хоч одна людина в місті повірить нам? —

озвався Гінкстон.— Може, ми граємося з чимсь небез­

печним? Я маю на увазі — з часом. Чи не кращ е нам

знятися одразу й полетіти додому?

— Ні. Спробуймо зайти ще в один дім.

Вони зупинили свій вибір на біленькому котеджі, що

стояв під великим дубом через три будинки.

— Я прагну мислити якомога логічніше,— мовив до­

рогою капітан,— бо, на мою думку, наші здогади ще д а ­

лекі від істини. Припустімо, Гінкстоне, що ви маєте рацію

і міжпланетну подорож було здійснено багато років

тому. І коли земляни прожили на Марсі якийсь час, їх

охопила туга за рідною Землею. Спочатку вони заслабли

на невроз, а потім і на справжній психоз. Люди стояли

перед загрозою масового божевілля. Що б ви робили як

психолог, коли б перед вами постала така проблема?

— Гадаю, я доклав би всіх зусиль, щоб М арс посту­

пово став схожий на Землю . Якби була можливість, я б

відтворив тут кожну земну рослину, кожну дорогу, кож­

не озеро і навіть кожен океан. Потім за допомогою яко­

гось масового гіпнозу я переконав би кожного жителя

такого міста, що вони живуть на Землі, а не на Марсі.

— Що ж, непогано,. Гінкстоне. Мабуть, ми натрапили

на правильний слід. Ота ж інка лише вваж ає, що ж яке

.47

на Землі. Це рятує її від божевілля. І вона, і всі інші

жителі цього міста стали об’єктом не баченого досі за

масш табами гіпнотичного експерименту.

— Саме так, сер! — вигукнув Ластіг.

— Правильно! — сказав Гінкстон.

— Ну от,— зітхнув капітан.— Тепер, коли ми знайшли

якесь більш-менш логічне пояснення, стало легше на

душі. А то мене аж занудило від цих розмов про час і

про те, що ми летіли вперед, а прилетіли назад, і про

те, що наш а ракета мандрувала в часі. Тепер зовсім інша

річ.— Капітан посміхнувся й додав: — Здається, ми з а ­

воюємо тут неабияку популярність,

— Ви гадаєте? — кинув Л астіг.— Не забувайте, що ці

люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини

перші американські колоністи. Може статися, вони зу­

стрінуть нас без особливого ентузіазму, А може, навіть

спробують прогнати або вбити нас.

— Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять.

Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.

Але не встигли вони перейти газон, як Л астіг враз

застиг на місці, дивлячись кудись удалину.

— Сер...— промовив він.

— Що там таке, Ластігу?

— О сер, що я бачу...— тільки й спромігся сказати

Л астіг і заплакав. П альці у нього конвульсивно стиска­

лися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і

недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя.

Л астіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він

спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи:

«Дивіться, дивіться!»

— Не пускайте його! — вигукнув капітан і кинувся

навздогін.

Л астіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь

двір і скочив на ганок великого будинку з залізним флю ­

гером.

Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого

бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Л астіг що­

сили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.

Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.

— Бабусю! Дідусю! — скрикнув Л астіг.

— Дейвіде! — запищ али старі й кинулися йому в обій­

м и — Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися!

Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як ж е ти

48

поживаєш? — говорили вони, ляскаючи його по спині й

оглядаючи з усіх боків.

— Бабусю, дідусю! — схлипнув Дейвід Л астіг.— У вас

чудовий вигляд, просто чудовий!

Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи ряс­

ними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними

повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло

сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері

до будинку були широко відчинені.

— Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий

чай з льодом. Н ап ’єшся досхочу.

— Я тут з друзями,— Л астіг обернувся і, сміючись,

несамовито зам ахав рукою до капітана з Г ін кстон ом ."

Капітане, ідіть сюди.

— Добридень вам,— привітали їх старі.— Просимо до

господи. Дейвідові друзі — наші друзі. Чого ви там

стоїте?

У вітальні старого будинку панувала прохолода.

В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський

годинник. Н а широких канапах леж али м’які подушки,

а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пух­

настий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих скля­

нок приємно холодив спраглі уста.

— З а ваше здоров’я,— сказал а

бабуся,

підносячи

склянку до своїх сліпучо-білих зубів.

— Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? — запитав

Ластіг.

— Відразу після смерті,— різко відказала вона.

— В ідразу після чого? — перепитав капітан і поста­

вив склянку.

— Так,

так,— кивнув Л астіг.— Вони померли три­

дцять років тому.

— Ви сидите так, ніби нічого й не трап и л ося!— з а ­

горлав капітан.

— Тихше, не кричіть,— підморгнула йому стара, і очі

у неї лукаво засвітилися.— Хто ви такі, щоб вимагати

пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось

ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто

ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає.

Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього до­

сить.— Ж інка підійшла до капітана і простягнула свою

тонку руку.— Помацайте-но.— Капітан взяв її за з а ­

п’ястя.— П равда, живе тіло? — запитала вона. Капітан

49

ствердно хитнув головою.— Ну, то навіщо ставити не­

потрібні запитання? — з тріумфом мовила вона.

— Ми просто ніколи не думали, що побачимо таке на

М арсі,— сказав капітан.

— А от довелося побачити. Не помилюся* коли скажу,

що кожна планета ховає в собі дива, які свідчать про. те,

що путі господні недовідомі.

— Оце і є небо? — запитав Гінкстон.

— Яка дурниця! Звичайно, ні! Нам просто дозволили,

пожити ще раз на білому світі. Ніхто не сказав нам —

навіщо. Але ніхто не говорив нам цього й на Землі. Н а

тій, звідки ви прилетіли. Може, перед цим ми жили ще

на якійсь Землі?

— Доречне запитання,— зауваж ив капітан.

З обличчя Л астіта не сходила посмішка.

— Господи, як приємно вас бачити,— повторював він.

Капітан підвівся і недбало кинув:

— Ну що ж, треба йти. Спасибі за частування.

— Але ви, звичайно, ще завітаєте до нас,— сказали

старі.— Приходьте сьогодні вечеряти.

— Дякую, ми постараємося... У нас сила роботи. Мої

люди чекають в ракеті і...

Капітан враз замовк і обернувся до дверей.

Знадвору долинув людський гомін, вітальні вигуки.

— Що там таке? — запитав Гінкстон.

— З ар аз дізнаємося.

Мить — і капітан Д ж он Блек вискочив з дверей, пере­

біг через газон і опинився на вулиці марсіанського міста.

Люки ракети були відчинені навстіж, і весь екіпаж

ринув надвір, вимахуючи руками. Перед ракетою зі.*

брався натовп місцевих жителів, з якими зміш алися чле­

ни екіпажу. Усі розмовляли, сміялися, потискали одне

одному руки. Люди танцювали з радощів. Натовп виру­

вав. Р акета л еж ала порожня, всіма забута.

Н а сонячній галявині духовий оркестр вдарив марш.

Весело басували підняті вгору труби, вигравали сурми,

гули барабани, висвистували флейти. Золотоволосі д ів­

чатка підстрибували од захвату. Хлопчаки гукали «ура».

Гладкі джентльмени частували всіх десятицентовими

сигарами. Мер міста виголосив промову. Потім усіх чле­

нів екіпажу захопили в полон родичі. Батько брав сина

за одну руку, а мати чи сестра за другу, і розводили їх

по малих котеджах та великих будинках.

— Стійте! — закричав капітан Блек.

50

Але двері з грюкотом позачинялися.

Чисте весняне небо пашіло спекою. Десь за рогом

завмерли останні звуки оркестру, і все стихло, Лише ра­

кета самотньо виблискувала на сонці.

— Залишили! — сказав капітан.— Вони залишили ко­

рабель! Ну, я ж їм покажу! Порушити мій .наказ!

— Не судіть їх надто суворо, сер,— озвався Л астіг.—

Адже всі вони зустріли своїх давніх друзів і родичів.

— Це їх зовсім не виправдовує!

— Подумайте, що вони відчули, побачивши біля ко­

рабля знайомі обличчя!

— їм було наказано сидіти в кораблі, дідько б їх

узяв!

— Але що б ви самі робили ш їхньому місці, капі­

тане?

— Я б виконав наказ...— капітан завмер з роззявле­

ним ротом.

По залитому сонцем тротуару до них широким кроком

прямував, посміхаючись, високий молодик років д вад­

цяти шести з чистими синіми очима.

— Джоне! — вигукнув він і побіг до капітана.

— Що?! — аж похитнувся капітан Дж он Блек.

— Дж оне, ах ти ж, бісів сину!

Хлопець підбіг до Блека, міцно схопив його руку і по­

чав ляскати по спині.

— Д е ти? — промовив капітан Блек.

— Звичайно, я. А ти думав хто?

— Едвард! — скрикнув капітан і, тримаючи незнайом­

ця за руки, повернувся до Л астіга і П нкстона.— Це мій

брат Едвард. Еде, познайомся з членами моєї команди.

Л астіг, Гінкстон! Мій брат!

Брати ляскали один одного по спині, потім обнялися,

— Еде!

— Джоне! Ах ти ж, гультіпако!

— У тебе чудовий вигляд, Еде! Але як це так? Ти зов­

сім ке змінився протягом цих років. Ти ж помер, я при­

гадую, коли тобі було двадцять шість, а мені дев'ятн ад­

цять. Бож е милостивий, як це давно було! І ось ми знову

зустрілися. Та що ж воно робиться!

— М атуся тебе чекає,— сказав, широко посміхаючись,

Едвард Блек.

— М атуся?

— Так. І тато теж.

51

— Тато? — капітан мало не впав, наче його хтось уд а­

рив по голові обухом. Він, як сліпий, зробив кілька кро­

ків.— Матуся з батьком живі? Д е вони?

— У нашому старому будинку на Оук-Нол-авеню.

— У старому будинку,— капітан аж очманів од зди­

вування й захвату,— Ви чуєте, Ластігу, Гінкстоне?

Та Гінкстона вж е не було. Він помітив на вулиці свій

власний дім і мчав туди щодуху. А Л астіг реготав:

— Бачите, капітане, що трапилося з тими, хто був у

ракеті? Вони нічого не могли вдіяти з собою.

— Так-так,— капітан заплющив очі.— Коли я їх роз­

плющу, тебе не буде.— Він блимнув очима.— Ні, ти ще

тут! Боже мій, Еде, у тебе справді чудовий вигляд!

— Ходімо снідати. Я вже попередив матусю.

— В разі потреби, сер, ви знайдете мене у моїх ста­

рих,— сказав Ластіг.

— Що таке? А, гаразд, Ластігу. Д о побачення..,

Е двард узяв його за руку й потягнув за собою.

— Он і будинок. Пригадуєш його?

— Сто чортів! Закладаю ся, що добіжу перший до

ганку!

Вони побігли наввипередки. Д ерева заш уміли над го­

ловою капітана Блека, земля загула у нього під ногами.

Наче в чудесному сні, він побачив, як засм агла постать

Е дварда Блека вирвалася наперед. Він побачив, як дім

кинувся йому назустріч і за дверима широко розсунулася

завіса.

— Я перший! — вигукнув Едвард.

— Що ж, я стара людина,— відповів захеканий капі­

тан.— А втім, пригадую, ти завж ди був перший!

На порозі стояла рожева, кругленька, сяюча матуся.

З а нею — сивий татусь з люлькою в руці.

— Мамо! Тату!

Мов дитина, він помчав угору сходами

назустріч

батькам.

Який чудовий був цей довгий день! Після сніданку

вони розташ увались у вітальні. Він розповів їм усе про

свою ракету, а вони хитали головами, усміхалися до ньо­

го, і мати була точнісінько така, як колись, і батько за

своїм давнім звичаєм відкусив кінчик сигари й задум ­

ливо запалив її. Увечері вони сіли за святковий стіл, на

якому красувався індик. Час збігав непомітно. Коли на

тарілках лишилися тільки обгризені й потрощені кісточ­

52

ки, капітан відхилився на спинку стільця й задоволено

зітхнув. Був вечір, і лампи сяяли рожевим світлом у ти­

хому домі. Чути було, як в інших будинках гриміла му­

зика, грали на піаніно, грюкали двері.

М атуся поставила пластинку на грамофон і пішла тан­

цювати з капітаном Джоном Блеком. Він відчував за ­

пах знайомих парфумів, тих самих, що вона полюбляла

того літа, коли загинула разом з чоловіком у залізнич­

ній катастрофі. Він легко танцював з нею під музику

грамофона і відчував, що в обіймах у нього справжня,

жива матуся.

— Не щодня людина дістає можливість пожити вдру­

ге,— промовила вона.

— Я прокинуся вранці,— сказав капітан,— і виявить­

ся, що я лечу у своїй ракеті крізь космос, а оце все щезне,

— Ні, не думай так,— тихо промовила вона.— Не тре­

ба брати під сумнів ласку божу. Бог милостивий до нас,

Тож будьмо щасливі.

— Вибач мені, матусю.

П ластинка закінчилась, і грамофон зашипів.

— Ти втомився, сину,— промовив батько, вказуючи

люлькою на двері.— Твоя спальня чекає на тебе. Ти

знайдеш там своє старе ліж ко й усі інші речі,

— Але я ще повинен зробити перекличку своїм людям.

— Навіщ о?

— Навіщ о? Сам не знаю. Гадаю, що в цьому немає

потреби. Та й справді немає. Вони зараз вечеряють або

вже й спочивають. Хай добре виспляться — це їм не з а ­

вадить.

— На добраніч, синку,— сказал а мати, цілуючи його

в щоку.— Як добре, що ти вдома!

— Так, добре бути вдома!

Він залиш ив світ сигарного диму та парфумів, книг

та м'якого світла і пішов угору сходами, розмовляючи

з Едвардом. Б рат одчинив двері. Все було на своєму

місці: і жовте мідне ліжко, і старі сигнальні прапорці

з коледжу, і єнотовий кожух, що відгонив цвіллю. Джон

Блек погладив його з мовчазною ніжністю.

— Це вж е знадто,— сказав він.— Мені аж мову оді­

брало. Н адто багато подій для одного дня. У мене таке

відчуття, немовби я пробув сорок вісім годин під зли­

вою без плащ а й без парасольки. Я до кісток вимок під

різними переживаннями.

53

Едвард постелив білосніжні простирадла й кинув на

ліжко подушки. Потім відчинив вікно, і кімнату спов­

нили пахощі нічного жасмину. За вікном сяяв місяць,

десь далі гриміла танцю вальна музика, чулося чиєсь ше­

потіння.

— Он який він, М арс,— зауважив, роздягаючись, ка­

пітан.

— Так, оце він такий,— озвався Едвард. Він роздягав­

ся спроквола, не поспішаючи скинув сорочку і оголив

засмаглі плечі та гарну м’язисту шию.

Світло погасло. Вони лежали поруч, як колись давно,

хтозна-скільки десятків років тому. Капітан розкинувся

на ліж ку і на повні груди вдихав напоєне пахощами по­

вітря. Тихо коливалися мереживні завіски на розчине­

них вікнах. Н а моріжку між дерев хтось завів грамофон,

і він тихенько награвав «Завжди».

І раптом капітан згадав Мерілін.

— А Мерілін тут? — запитав він.

Б рат леж ав у місячному світлі, що падало з вікна. Він

якусь мить мовчав, а потім сказав:

— Так, тут. Але її саме немає в місті. Вона буде завт­

ра вранці.

Капітан заплющив очі:

— Я дуже хочу побачити Мерілін.

В кімнаті панувала тиша. Чути було лише їхнє ди­

хання.

— На добраніч, Еде.

П ауза.

— Н а добраніч, Джоне.

Капітан мирно леж ав, давши волю своїм думкам. Н а ­

решті спало напруження, яке цілий день стискало його

мозок, і він міг мислити логічно. Удень була музика, зн а­

йомі обличчя. Але зараз...

«Як? — чудувався він.— Яким чином? І навіщо? З якою

метою? Чи мало тут місце божественне втручання? В т а ­

кому разі, бог, може, й справді милостивий до своїх

дітей? Як, і чому, і навіщо?»

Він роздумував над різноманітними гіпотезами, вису­

нутими зопалу Гінкстоном і Ластігом. Ліниво перебирав

усілякі нові теорії, і вони, ніби камінці, падали, тьмяно

виблискуючи, в печери його пам’яті. М атуся, Батько. Ед­

вард. Марс. Земля. Марс. Марсіани.

Хто жив тут, на М арсі, тисячу років тому? М арсіани?

Чи, може, завж ди було так, як сьогодні?

54

М арсіани, Він повторював і повторював собі це слово,

Раптом Д ж он Блек мало не засміявся вголос. Йому

враз спала на думку вкрай сміховинна теорія. Капітано­

ві навіть стало трохи моторошно^ Звичайно, сприймати

серйозно її не варто. Вона зовсім неправдоподібна. І дур­

на до того ж. Забути її, та й годі. Н авіть смішно!..

«Але п р и п у с т і м о...— думав він.— Припустімо на

хвилину, що М арс заселений марсіанами, які заздалегідь

помітили наш корабель, помітили всередині людей і

пройнялися- до них ненавистю. Припустімо навіть, хай

йому біс, що вони хотіли знищити нас як загарбників, як

непроханих гостей і вирішили зробити це б ез зайвого

галасу, застукати нас зненацька. То яку зброю в такому

разі міг би застосувати марсіанин проти людей, що м а­

ють атомну зброю?»

Відповідь виявилася цікавою: телепатію, гіпноз, па­

м'ять, і уяву.

«А що, коли ці будинки не справжні, це ліж ко не

справжнє, і все це лише результат моєї уяви, м атеріалі­

зований марсіанами за допомогою телепатії та гіпнозу?

Що, коли ці будинки насправді мають інший вигляд, вла­

стивий усім марсіанським будівлям, але, прочитавши мої

думки, марсіани зробили так, що місто видається мені

рідним містом, будинок — старим батьківським домом?

Що, коли вони таким чином приспали мої підозри? Хі­

ба ж не. найлегше обдурити людину, використавши як

принаду її власних батька та матір?

Ц ікаво, що це місто живе в 1926 році, отже, до наро­

дження будь-кого з моїх людей. В той час мені минуло

шість років, і саме тоді були в моді пластинки Гаррі

Л одера, картини М ексфілда Періша та бісерні завіси,

всі співали «Прекрасну Огайо» і процвітала архітектура

початку XX століття. ЇЦо, коли марсіани створили місто

за зразкам и, взятими виключно з моєї пам ’яті? Адже

недарма кажуть, що найчіткіші спогади — це спогади

дитинства, І, збудувавши місто за моїми спогадами, вони

заселили його найдорожчими для екіпажу ракети людь­

ми, що жили в пам’яті кожного з нас.

Що, коли оті двоє у сусідній кімнаті зовсім не батько

й мати, а марсіани, які весь час тримають мене під гіп­

нозом?

А отой духовий оркестр? Якщо це справді підступний

план, то його задумано і здійснено блискуче. Спочатку

заморочили голови цьому дурневі Ластігу, потім Гінксто-

55

ну, далі зібрали натовп, і весь екіпаж ракети, уздрівши

матерів, тіток, дядьків, коханих, які померли років де­

сять — двадцять тому, цілком природно, забув усі н ака­

зи і вискочив надвір, залишивши ракету напризволяще.

Що може бути природніше? Що може бути невинніше?

Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли рап ­

том бачиш живою свою небіжчицю-матір: ти надто щ ас­

ливий у цю хвилину. Отак нас сьогодні розрізнили, і ми

опинилися в різних будинках, у чужих ліж ках, беззброй­

ні, а ракета тим часом лежить порожня під місячним

сяйвом. Який був би жах, коли б виявилося, що мій

здогад щодо хитрого плану марсіан: розрізнивши, поло­

нити нас і вбити — справедливий! М ожливо, десь серед

ночі мій брат, який лежить поряд у ліж ку, змінить свій

вигляд і стане зовсім іншою, страшною істотою, м арсіани­

ном. Що може бути для нього простіше — обернутися

і встромити ножа мені в серце? І в усіх інших будинках

на цій вулиці десяток-другий інших братів чи батьків

раптом змінять свою подобу, візьмуться за ножі та й

спровадять на той світ земних гостей, які, нічого не підо­

зрюючи, спокійно сплять...»

У капітана затремтіли під ковдрою руки. Він увесь

похолов. Раптом усе це перестало бути теорією. Раптом

його охопив справжній жах.

Він сів у ліж ку й почав прислухатися. Кругом пану­

вала нічна тиша. М узика затихла. Вітер ущух. Б рат спав

поряд з ним.

Він обережно підняв ковдру. В цю мить пролунав бра­

тів голос:

— Ти куди?

— Що?

— Я питаю, куди це ти зібрався йти? — холодно про­

мовив брат.

— Вип'ю води.

— Але ж ти не хочеш пити.

— Та ні, хочу.

— Ні, ти не хочеш.

Нерви капітана Д ж она Блека не витримали, і він ки­

нувся бігти. Він скрикнув. Він скрикнув двічі.

До дверей він так і не добіг.

Зранку духовий оркестр почав грати ж алобні мелодії.

З кожного будинку виходили невеликі процесії, на чолі

56

яких люди несли довгі ящики. Залитою сонцем вулицею

йшли, ридаючи, бабусі й матері, сестри й брати, дядьки

й батьки. Вони прямували до цвинтаря, де вже чекали

щойно викопані ями й нові кам ’яні надгробки. Всього

шістнадцять ям і шістнадцять надгробків.

Мер виголосив коротеньку жалобну промову. Його ли­

це якось дивно змінювалося: часом це було лице мера,

а часом — невідомо чиє.

М ати й батько Блека теж були на цвинтарі разом із

братом Едвардом. Вони плакали, їхні обличчя теж часом

втрачали знайомі риси й набували зовсім інших.

Дідусь та бабуся Л астіги теж були тут, і риси їхніх

облич плавилися, наче віск, і мерехтіли, як у гарячий

день мерехтить усе навкруги.

Трупи опустили в могили. Один із присутніх промим­

рив кілька слів про «несподівану раптову смерть, яка у

розквіті сил спіткала ш істнадцять

чоловік протягом

ночі»...

Духовий оркестр, граючи «Колумбія, перлина океану»,

помарширував до міста, і всі взяли на один день від­

пустку.

ЧЕРВЕНЬ 2001.

«НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШИ..»

Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше ви­

йшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і зап а­

лив багаття* Він не сказав ні слова про те, що треба

якось відзначити щ асливе прибуття на Марс, просто

назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.

Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що

слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохло­

го марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла

їх усіх — і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і

Сема П аркхіла, і його самого, і всіх інших — через мов­

чазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий

світ.

Д ж еф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, га­

даючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це

станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що во­

ни — перші люди на Марсі. Ж оден з них нічого не го­

ворив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не

досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони

не б аж али лихого своїм попередникам, а проте думали

57

про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки

їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої

людина майже п'яніла, якщо рухалася надто швидко.

Д ж іб з підійшов до багаття й запитав:

— Чому не взяти з корабля хімічного вогню, щоб не

збирати цей хмиз ?

— Хай собі горить,— сказав Спендер, не відводячи

голови.

Ц ієї ночі — першої ночі на М арсі— не годиться зчи­

няти гармидер або виносити надвір таку дурну річ, як

палаю ча пічка. Це було б схоже на блюзнірство.

Д л я цього щ е буде час, час шпурляти бляшанки з-під

згущеного, молока в горді марсіанські канали, час, коли

вітер шелестітиме сторінками «Нью-Йорк Тайме», ганя­

ючи їх по сірому дну порожнього марсіанського моря, час

влаш товувати пікніки серед струнких руїн стародавніх

марсіанських долинних м іст і засмічувати їх банановими

шкуринками та масними папірцями. Так, часу буде до­

волі. І від цієї думки він затремтів.

Спендер підкладав у вогонь хмизу, ніби приносив

жертву мертвому велетневі. Адже вони приземлилися на

величезній домовині. Ц ивілізація тут загинула. Отож

проста чемність вим агала, щоб першу ніч вони провели

пристойно.

— Не до вподоби мені таке святкування,— сказав

Д ж ібз, повертаючись до капітана У айльдера.— Н а мою

думку, сер, можна було б відкрити запас джину й м 'яса

та трохи розважити душу.

Капітан Уайльдер подивився в бік мертвого міста, що

було за милю від ракети.

— Ми потомилися,— сказав він, ні до кого не зверта­

ючись, ніби вся його увага була зосереджена на місті,

а підлеглі забули про це.— Може, завтра увечері. Сьо­

годні треба радіти з того, що нам пощастило подолати

таку відстань, що ніякий метеор не влучив у корпус на­

шого корабля і всі ми лишилися живі,

Люди блукали без діла. їх було двадцятеро. Вони хо­

дили, обнявшись за плечі, поправляли пояси. Спендер

стежив за ними. Вони були незадоволені. Адже вони

здійснили подвиг, ризикуючи своїм життям. Тепер їм

кортіло напитися, погорлати, постріляти вгору з гвинті­

вок, щоб показати які-то вони молодці, що пробили дір­

ку в космосі й примчали ракетою аж на Марс.

Але ніхто не здіймав галасу.

58

Капітан тихо віддав наказ. Один з людей побіг у ра­

кету і приніс консервні бляшанки. Без зайвого шуму від­

крили і розподілили їж у між членами екіпажу, У людей

розв’язувалися язики. Капітан підсів до них і почав роз­

повідати про мандрівку. Вони й самі знали її в усіх под­

робицях, але їм приємно було почути про неї як про

минулу і щасливо завершену справу. Про подорож .на­

зад, на Землю, говорити не хотілося. Хтось згадав був

про неї, але йому порадили прикусити язика. Ложки ви­

блискували в подвійному місячному світлі, їж а зд а в а ­

лася на диво смачною, а вино ще смачнішим.

У небі щось спалахнуло, і за хвилину біля табору при­

землилася допоміжна ракета, залишивши за собою вог­

няний слід. Спендер бачив, як одчинився невеликий люк

і з нього виліз Гетевей, л ік ар -гео л ог— щоб заощадити

місце в кораблі, всі вони мали по дві професії. Він поволі

попрямував до капітана.

— Ну що?— запитав капітан Уайльдер.

Гетевей дивився вдалину, де в зоряному світлі мерех­

тіли міста. Ковтнувши слину, він перевів погляд на ка­

пітана і промовив:

— Це місто, капітане, мертве, мертве вже не одну ти­

сячу років. Те саме можна сказати й;про оті три міста

на пагорбі. Але п’яте місто, за дві сотні миль звідси, сер...

— Що там?

— Щ е минулого тижня в ньому жили люди, сер.

Спендер схопився на ноги.

— М арсіани,— додав Гетевей.

— Куди ж вони поділися?

— Померли,— сказав Гетевей.— Я зайшов у будинок

на одній з вулиць. Доти я гадав, що це місто, як і інші,

мертве вж е сотні років. Та ба! В будинку були трупи.

Я наче опинився серед купи осіннього листя. Щось по­

дібне до перепалених газет, з-під яких стирчить: біле цур­

п а л л я — от і все, що лишилося від них. Але трупи свіжі.

Судячи з усього, ці марсіани померли днів десять тому.

— А ви розвідали інші міста? Чи трапилося вам що-

небудь живе?

— Нічогісінько. Я побував і в інших містах. Чотири

з п’яти леж али пусткою протягом тисячоліть. Що стало­

ся з їхніми жителями — не маю ніякісінького уявлення.

Але в п’ятому місті я всюди бачив одне й те саме. Тру­

пи. Тисячі трупів.

59

— Від чого вони загинули? — запитав Спендер, сту­

пивши вперед.

— Ніколи не повірите.

— Що їх убило?

— Вітряна віспа,— просто відповів Гетевей.

— Та невже?!

— Абсолютно точно. Я зробив аналізи. То була віт­

ряна віспа. На марсіан вона діяла страшенно, зовсім не

так, як на землян. Причина, гадаю, в тому, що обмін ре­

човин у них інший. Тіла в них чорні, наче спалені, й су­

хі, мов пластівці. Але все-таки це вітряна віспа. Отже,

і Йорк, і капітан Вільямс, і капітан Блек — усі три екс­

педиції — досягли М арса. Лише богові відомо, що з ни­

ми сталося. Ми ж принаймні знаємо, яке зло вони нена­

роком заподіяли марсіанам.

— І ви не помітили ніяких ознак життя?

— Можливо, дехто з марсіан виявився досить сприт­

ним і втік у гори. Проте б'юся об заклад, їх надто мало,

щоб виникло тубільне питання. П ланета мертва.

Спендер повернувся й пішов до багаття. Сів знову,

втупив очі в огонь. Подумати тільки, вітряна віспа!

Мільйони років цей народ розвивався, удосконалювався,

споруджував міста, як оті на пагорбі, докладав зусиль,

щоб люди жили, досягали всіляких благ,— і раптом за ­

гинув. Частина його поступово вимерла свого часу, ще

до нашого приходу, загинула з гідністю. Але решта! Ко­

ли б решта марсіан померли хоч від хвороби з гарною

назвою або із страшною чи величною назвою. Ні, трясця

його матері! їм довелося померти од вітрянки, дитячої

хвороби, хвороби, од якої на Землі не вмирають навіть

діти! Д е ж правда і де справедливість? Ц е все одно, що

греки вимерли б од свинки або римляни загинули на сво­

їх прекрасних семи пагорбах од лишаю! Треба було д а ­

ти марсіанам час надягнути савани, лягти, набрати при­

стойної пози й придумати якийсь інший привід для смер­

ті, Хіба ж може бути причиною загибелі цілого народу

така бридка, дурна річ, як вітрянка? Та це ж зовсім

не пасує до архітектури, не пасує до всього їхнього

світу!

— Гаразд, Гетевею, беріть консерви.

— Дякую, капітане,

І одразу ж усі забули про марсіан. Люди почали б а­

лакати про своє.

60

Спендер не зводив з них очей. Він забув про тарілку

з м’ясом, яку тримав у руках. Від землі повіяло холо­

дом. Зорі пояснішали, наче присунулися ближче.

Коли хтось із людей щось питав надто голосно, капі­

тан навмисне відповідав стиха, і тоді всі починали роз­

мовляти тихіше.

Чисте повітря пахло зовсім не так, як на Землі. Спен­

дер довго сидів, з насолодою

вдихаючи нові запахи.

Щось було в них таке, чого він не міг визначити: квіти,

хімікати, пил, вітер.

— А ще одного разу в Нью-Йорку у мене була одна бі­

лявенька, як це її звали? Ага, Джінні! — вигукнув Б ігз;

Спендер весь напружився. Руки його затремтіли, очі

забігали.

— Якось Дж інні мені й каж е...— горлав Бігз.

Усі заревли від захвату.

— А я її як лясну! — скрикнув Бігз, тримаючи в руці

пляшку.

Спендер поставив на землю тарілку. Він дослухався

до подувів прохолодного вітерця, що шепотів йому щось

у вухо, дивився на білі марсіанські будівлі там, на дні

порожнього моря.

— Яка ж інка, яка жінка! — вигукував Бігз, перехиля­

ючи пляшку в свій широкий рот.— Н айкрасивіш а з усіх,

кого я мав.

Од Б ігза тхнуло потом. Спендер уже не підкидав хми­

зу в умираючий вогонь.

— Гей, Спендере, копни його ногою! — сказав Бігз,

позирнувши на археолога, і знову перехилив пляшку.—

Так-от, одної ночі ми з Джінні...

Хлопець на прізвище Ш енке виніс свій акордеон і по­

чав хвацько витанцьовувати, знімаючи хмару куряви.

— Агу-у, я живий! — вигукував він.

— Агей! — ревли інші, шпурляючи на землю порожні

тарілки. Вони вишикувалися в ряд і, пускаючи дотепи,

почали високо підкидати ноги, наче дівчата з кордебале­

ту. Хлопці заплескали в долоні, весело загукали. Черок

скинув сорочку і закрутився в танці, й о го мокрий від

поту короткий чуб і чисто виголене юне обличчя блищ а­

ли проти місяців.

Вітер колихав прозорі випари, що підіймалися з дна

порожнього моря. К ам 'яне громаддя гір незворушно ди­

вилося на сріблясту ракету і згасаючий вогонь.

61

Галас зростав. Все більше хлопців ішло в танець.

Хтось щосили награвав на губній гармонії, хтось обгор­

нув цигарковим папером гребінець і теж видобував з

нього якусь мелодію. Відкоркували ще двадцять пляшок

джину. Бігз хитався й вимахував руками — диригував

танцями.

— Ідіть до нас, сер! — гукнув Черок до капітана, з а ­

тягуючи пісню.

Капітан неохоче приєднався до танцюристів. Обличчя

його лишилося серйозним. Спендер стежив за ним. «Тяж­

кий для тебе вечір, бідолахо,— думав він.— Твої підлег­

лі не знають, що творять. Перш ніж посилати їх на

Марс, треба було прочитати їм спеціальний курс, навчи­

ти їх правил доброї поведінки і наказати їм хоч кілька

днів поводитись пристойно.

— З мене досить, більше не можу,— сказав нарешті

капітан і сів на землю, Спендер уважно глянув на нього.

Капітан не задйхався, обличчя в нього навіть не спіт­

ніло.

Акордеон, гармонія, питво, вигуки, танці, співи, п'яна

карусель, бряжчання каструль, сміх.

Бігз побрів хитаючись до берега марсіанського каналу.

Він поніс із собою шість порожніх пляшок і шпурнув їх

одну за одною в темно-синю воду. Пляшки глухо бовка­

ли й тонули.

— Я нарікаю тебе, нарікаю тебе, нарікаю тебе іме­

нем...— язик у Бігза заплітався.— Нарікаю іменем Бігза.

Віднині ти зватимешся каналом Бігза.

Не встиг ніхто зрушити з місця, як Спендер схопився

на ноги, перестрибнув через вогонь і враз опинився пе­

ред Бігзом. Він затопив його раз у вухо і вдруге в зуби,

Бігз полетів шкереберть і ляпнувся в канал. Спендер

мовчки стояв* чекаючи, поки Бігз видереться на к ам 'я ­

нистий берег. Але хлопці вже міцно тримали його за

руки,

-— Спендере, яка вас муха вкусила? — допитувались

вони, Бігз виліз на берег мокрий як хлющ.

— Ну, чекай! — мовив він, побачивши археолога в ру­

ках у хлопців, і рушив до нього.

— Досить! — гукнув капітан Уайльдер, Хлопці віді­

йшли од Спендера. Бігз зупинився й глянув на капітана,

— Переодягніться в сухе! А ви, хлопці, гуляйте собі

далі! Спендере, ідіть за мною!

62

Гулянка відновилася. Уайльдер відійшов убік і обер­

нувся до Спендера.

— Може, ви поясните, що сталося? — спитав він.

— Не знаю,— відповів той, дивлячись на канал,— Ме­

ні стало соромно. Соромно за Бігза, за всіх нас- і за цей

галас. Боже, яке ганебне видовище!

— Ви знаєте, яка довга була ця подорож. Треба ж їм

якось розважити' душу.

— Де ж їхня гідність, сер? Людська гідність?

— Ви перевтомилися, Спендере, і у вас зовсім інший

погляд на речі. Штрафую вас на п’ятдесят доларів.

— Слухаю, сер. Мені не д а ва л а спокою думка, що. во­

ни стежать, як ми тут клеїмо дурня.

— Хто?

— Марсіани — мертві вони чи живі.

— Напевно, мертві,— сказав капітан.— Ви гадаєте,

вони знають, що ми тут?

— А хіба все старе не відчуває приходу нового?

— Мабуть, що так. Схоже на те, що ви вірите в духів.

— Я вірю в те, що було створено, а на Марсі було

створено чимало. Тут є вулиці, будинки, напевно, є кни­

ги, є великі канали, і годинники, і стайні, якщо не для

коней, то для якихось інших домашніх тварин — хтозна,

може, з дванадцятьма ногами. Я скрізь тут бачу речі,

які були в ужитку. Протягом багатьох століть їх тор­

калися руки розумних істот. Коли ви спитаєте мене, чи

вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу,

то я відповім: авжеж, вірю. Ось вони перед нами. Всі ці

речі комусь служили. Усі гори мали імена. І ми, люди,

володіючи ними, завжди почуватимемо себе якось не­

зручно. Ми дамо горам нові назви, та вони ніколи не

звучатимуть для нас природно, бо старі імена житимуть

і далі: адже гори народилися з ними. Назви, що їх ми

дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, як стікає

з качки вода. Хоча б скільки ми мацали Марса, ми ніко­

ли не зможемо його торкнутися. А потім зненавидимо йо­

го і, знаєте, що тоді зробимо? Здеремо з нього шкіру і

напнемо таку, яка буде нам до вподоби.

— Ми не спустошимо М арса,— мовив капітан.— Н а д ­

то він великий і надто гарний.

— Ви так думаєте? Ми, земні люди, маємо справжній

талант до руйнування всього визначного, прекрасного.

Ми не

поставили ятки з гарячими сосисками посеред

стародавнього єгипетського храму в Карнаку тільки

63

тому, що там не зробиш великого бізнесу: місце там мало­

людне. І Єгипет — це все-таки частка Землі. Але ця

планета з усією її старовиною — зовсім інша річ. Ми тут

десь сядемо та й почнемо паскудити. Канал ми назвемо

каналом Рокфеллера, гору — горою короля Георга, а мо­

ре — морем Дюпона. Міста

називатимуться

іменами

Рузвельта, Лінкольна та Куліджа, хоч це й буде неспра­

ведливо, бо всі вони мають свої власні імена.

— Ви як археолог відтворите старі назви, і ми повер­

немо їх Марсу,

— Жменька людей таких, як ми, безсила проти світу

комерції,— сказав Спендер, дивлячись на залізні гори.—

Вони знають, що ми тут, що ми прийшли плювати в їхні

канали, і я уявляю, як вони нас ненавидять.

Капітан похитав головою.

— Тут немає ненависті,— промовив він, дослухаючись

до вітру.— Вигляд цих міст свідчить, що марсіани були

народом із витонченим, прекрасним і філософським сві­

тоглядом. Вони приймали все, що несло їм життя. Н а ­

скільки нам відомо, вони навіть вимирали спокійно, без

того відчаю, я р ш спонукає людей в останню хвилину

нищити міста. Кожне з бачених нами міст лишилося

цілим. Можливо, вони нічого не мають проти нашої при­

сутності, так само, як не мали б нічого проти дітей, які

гралися б на моріжку,— знаючи й розуміючи, що діти

лишаються дітьми... А може, Марс зробить нас кращи­

ми.., Чи помітили ви, Спендере, як притихли були хлоп­

ці, аж поки Бігз присилував їх до веселощів? Вигляд у

них був досить-таки збентежений і наляканий. Бачачи

все це, починаєш розуміти, що не такі ми вже хоробрі,

як нам здається. Насправді ми ще ходимо в дитячих

штанцях і, наче діти, галасуємо, граючись ракетами й

атомами. Та одного дня Земля може перетворитися на

те, чим є сьогодні Марс! Те, що ми бачимо тут, мусить

протверезити нас, стати наукою нашій цивілізації. Марс

дечого нас навчить. А тепер — вище голову. Ходімо до

гурту. Та вдавайте, що вам весело. І не забудьте про

п'ятдесят доларів штрафу.

Вечірка не дуже клеїлась. З мертвого моря повівав

вітер. Він здіймав пилюку й обсипав нею блискучу р а ­

кету, заганяв її в губну гармонію, термосив акордеон.

Пил запорошував очі, а вітер тоненько наспівував свою

пісеньку. Потім вітер ущух — так само раптово, як і

знявся.

64

Але веселощі теж ущухли.

Люди стояли

випроставшись під темним холодним

небом.

— Давайте, хлопці, шкварте далі! — закричав Бігз,

вискакуючи з корабля в новому мундирі. Він навіть не

глянув на Спендера. Голос його пролунав ніби в порож­

ній аудиторії — зовсім самотньо.— Ну ж бо, давайте!

Ніхто не ворухнувся.

— Гей, Уайті, де твоя гармонія?!

Уайті видобув акорд. Він прозвучав якось чудно Гі

фальшиво. Уайті витрусив з гармонії слину й поклав ін­

струмент у кишеню.

— Та що це, врешті, гуляння чи ні?— не вгамовував­

ся Бігз.

Хтось притулив до грудей акордеон, і він застогнав,

ніби вмираюча тварина. І все.

— Гаразд, ми з пляшечкою влаштуємо собі свою гуль­

ню,— мовив Бігз, сідаючи навпочіпки спиною до ракети

і витягаючи флягу.

Спендер довго стежив за ним, не рухаючись, Потім

його тремтячі пальці поволі намацали пістолет і погла­

дили шкіряну кобуру.

— Всі, хто хоче, можуть піти зі мною до міста,— ого­

лосив капітан,— Ми залишимо біля ракети варту і про

всяк випадок візьмемо з собою зброю,

Люди поділилися. До міста пішло чотирнадцять чоло­

вік, в тому числі й Бігз, який приєднався до гурту, з ре­

готом вимахуючи пляшкою. Шестеро лишилися біля ра­

кети.

— Поїхали! — кричав Бігз.

Загін вирушив. Люди мовчки прямували до мертвого

міста в сяйві двох братів місяців, що мчали наввиперед­

ки по небосхилу. Людей супроводжували подвійні тіні.

Досягнувши околиці міста, земляни на якусь хвилину

затамували подих. Вони чекали — може, щось завору­

шиться в мертвому місті, і перед ними постане якась сі-

ра примара, якийсь стародавній предковічний вершник

виїде з порожнього моря на велетенському, закутому в

панцир коні немислимої, неймовірної породи.

Спендер оком і думкою охоплював вулиці. Брукова-

ними проспектами рухалися постаті, немовби зіткані з

синього туманного світла, чувся тихий гомін, по сіро-

червоному піску сновигали чудернацькі тварини. Хтось

визирав з кожного вікна, повільно, наче в мінливій воді,

З

Р. Бредбері

65

махаючи рукою примарам, які рухалися десь у глибині

вулиць, під посрібленими

місячним

світлом вежами.

У вухах Спендера звучала музика, і він намагався уяви­

ти інструменти, що породжували ці звуки, Місто було

наповнене привидами.

— Гей! — загорлав Бігз, випростуючись і складаючи

руки біля рота рупором.— Гей, ви, чуєте мене?!

— Бігзе! — застережливо промовив капітан.

Бігз замовк.

Люди рушили забрукованим кахлями проспектом. Усі

розмовляли пошепки, ніби потрапили у величезну бібліо­

теку просто неба, або в мавзолей, де панували вітри і над

яким сяяли зорі. Капітан говорив стиха. Він міркував,

де поділися люди, який вони мали вигляд, хто були їхні

королі і як вони загинули. А ще він думав, коли і як бу­

ло побудоване це стародавнє місто і чи не прилітали

колись його жителі на Землю. Можливо, десять тисяч

років тому вони стали предками землян? І чи вони лю­

били й ненавиділи так само, як ми, люди, чи робили ті

самі дурниці?

Всі спинилися. Місяці чіпляли їх своїми променями

і ніби заморожували; вітер повільно бив крилом.

— Лорд Байрон,— промовив Д ж еф Спендер.

— Який лорд? — обернувся до археолога капітан.

— Лорд Байрон, поет дев'ятнадцятого століття. Ко­

лись давно він написав вірш — про це місто і про те, що

повинні відчувати марсіани. Цей вірш міг бути написа­

ний останнім марсіанським поетом.

Люди стояли непорушно. їхні тіні застигли під ними.

— Прочитайте вірш,— сказав капітан.

Спендер переступив з ноги на ногу, силкуючись прига­

дати початок, на мить примружився і почав тихо й по­

вільно декламувати. Люди уважно слухали.

Н е плеснуть весла в синій тиші,

не прийме човен нас вночі,

Хоч серце знов коханням диш е

і ллється місяць в комиші.

Меч піхви знош ує не в герці,

а груди зношує душ а.

Перепочинку треба серцю,

о стій, любов, не поспішай!

Сіре місто височіло навколо них. Люди повернулись

обличчям до світла.

66

Хоч ніч закоханих колише,

І не бариться день, йдучи,

Н е плеснуть весла з синій тиші,

не прийме човен нас вночі Ч

Земляни мовчки стояли посеред міста, їх огортала яс­

на ніч. Повівав вітер. Навколо панувала тиша. Під ними

тяглася кахляна бруківка з зображеннями стародавніх

тварин та людей.

Бігз враз п’яно гикнув. Очі йому помутніли. Ніхто не

зрушив з місця, щоб допомогти Бігзові. Його нудило. Він

почав блювати.

Якусь хвилину Спендер спостерігав цю сцену, потім

повернувся й пішов геть. Жодного разу він не спинився

й не озирнувся на купку людей. Його самотня, освітлена

місячним сяйвом постать зникла в лабіринті вулиць

мертвого міста.

Вони повернулися до ракети о четвертій ранку. Люди

полягали на ковдри й заплющили очі. Капітан Уайльдер

сів біля вогню й почав підкидати хмиз.

Через дві години Мак Клюр розплющив очі.

— Ви й досі не спите, сер? — спитав він.

— Чекаю Спєндера,— кволо посміхнувся капітан.

— Знаєте, що я думаю, сер,— сказав, помочавши, Мак

Клюр.— Він ніколи вже не прийде. Я певен цього, хоч

сам не знаю, чому. Він ніколи не прийде.

Мак Клюр повернувся на другий бік і заснув. Потріс­

куючи, згасало багаття.

Минув тиждень, а Спендер а не було. Капітан послав

людей на розшуки, але вони повернулися ні з чим. «Він

сам прийде, коли очумається. Йому бракує клепки в го­

лові,— казали вони.— Хай йому біс!»

Капітан нічого не сказав, але зробив відповідні запи­

си в своєму журналі...

Був ранок понеділка чи вівторка, а може, ще якогось

марсіанського дня. Бігз сидів на березі каналу. Звісив­

ши ноги в холодну воду, він підставив обличчя сонячним

променям.

Хтось ішов понад берегом. Коли на Бігза лягла тінь, він

звів очі.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

1 Переклад І. Драча.

З*

67

— Я останній марсіанин,— сказав чоловік і витяг пі­

столет.

— Що таке? — перепитав Бігз.

— Я зараз тебе вб'ю.

— Годі жартувати, Спендере.

— Вставай, я прострелю тобі пузо.

— Сховай, ради бога, свій пістолет...

Спендер натиснув на гашетку, і пістолет ледве чутно

загув. Якусь мить Бігз сидів непорушно, а потім нахилив­

ся і впав у воду. Тіло повільно й байдуже попливло за

слабкою течією каналу. Почулося глухе булькання, і за

мить усе стихло.

Спендер засунув пістолет у кобуру і пішов геть. Пекло

сонце. Він відчував, як гаряче проміння обпалювало йо­

го руки, напружене обличчя. Він ішов, не прискорюючи

ходи, наче йому все було байдуже, наче він бачив тільки

світло сонця. Спендер прямував до ракети, де кілька чо­

ловік сиділи під навісом, що його Кукі збудував для

екіпажу, і готувалися снідати.

— Ось іде наш самітник,— промовив хтось.

— Галло, Спендере! Давно тебе не бачили!

Четверо за столом з цікавістю розглядали чоловіка,

який мовчки дивився на них.

— Видно, кляті руїни припали тобі до вподоби,— з а ­

сміявся Кукі, помішуючи в горщику якесь чорне вари­

во.— Ти наче той собака, що потрапив на звалище кісток.

— Може, воно й так,— відповів Спендер.— А взагалі

я провадив розшуки. Що б ви сказали, коли б я розпо­

вів про марсіанина, який блукає тут поблизу?

Всі четверо поклали виделки.

— Справді? Де саме?

— Байдуже де. Дозвольте мені поставити вам одне з а ­

питання. Що б ви почували, якби були марсіанами, а до

вас прийшли чужинці

і почали

плюндрувати

вашу

землю?

— Можу сказати напевне, що б почував я,— відповів

Черок.— У моїх жилах тече трохи черокської крові. Мій

дід розповідав мені, що робилося колись на оклахомській

території. Якщо тут справді є марсіанин, я на його боці.

— А ви, хлопці? — допитувався Спендер.

Ніхто не відповів, але їхнє мовчання немовби промов­

ляло: хапай, що можеш; що знайшов, те й твоє; якщо

ближній підставить щоку, бий щосили, і т. д.

68

— Так-от,— сказав Спендер.— Я знайшов марсіанина,

Хлопці дивилися на нього, примруживши очі.

— Там, у мертвому місті. Я не сподівався знайти його

і не збирався шукати. Не знаю, що він там робив. Я з

тиждень жив у містечку, що лежить у долині, вчився чи­

тати стародавні книги, споглядав їхні витвори мисте­

цтва. Одного дня я побачив цього марсіанина. Хвилину

він стояв на місці, а потім зник, Наступного дня він не

прийшов. Я сидів день за днем, вивчаючи стародавні

письмена, і ось марсіанин знову почав приходити. Того

дня, коли я знайшов ключ до марсіанської мови — вона

на диво проста, до того ж існують піктограми, які допо­

магають її засвоїти,— переді мною став марсіанин і ска­

зав: «Дай мені свої черевики». Я віддав йому черевики,

а він сказав: «Дай мені свій мундир і всю одежу». І я

дав йому все, що він просив. Тоді він сказав: «Дай мені

свій пістолет». ї я дав йому пістолет. Тоді він промовив:

«А тепер іди слідом за мною і подивися, що буде». Отож

марсіанин пішов у табір, і зараз він тут.

— Я не бачу ніякого марсіанина,— сказав Черок.

— Що ж, дуже шкодую.

Спендер вийняв пістолет. Зброя тихо загула. Перша

куля прошила хлопця, що сидів ліворуч, друга влучила

того, що сидів праворуч, третя — того, що в центрі. Кукі

з жахом в очах кинувся від вогню й дістав четверту ку­

лю. Він упав у вогонь, і одяг на ньому спалахнув.

Ракета леж ала на сонці. Троє мертвих непорушно си­

діли за столом, і їж а холола перед ними. Черок мовчки,

не вірячи своїм очам, дивився на Спендера.

— Ти можеш піти зі мною,— сказав Спендер.

Черок нічого не відповів,

— Можеш приєднатися до мене,— повторив Спендер.

Врешті до Черока повернулася мова.

— Ти їх убив,— промовив він і з жахом глянув на

мертвих.

— Вони заслужили це.

— Ти збожеволів!

— Може, й так. Ти підеш зі мною?

— Піти з тобою? Навіщо! — вигукнув Черок, полот­

ніючи.— Іди геть звідси!

Лице у Спендера скам'яніло.

— Я гадав, ти мене зрозумієш.

— Іди геть! — вигукнув Черок, простягаючи руку до

пістолета.

Спендер вистрелив ще раз, востаннє. Черок закляк на

місці.

Тепер Спендер похитнувся. Він притулив долоню до

спітнілого чола. Подивився на ракету, і враз його прой­

няв страшний дрож, він поточився. На його обличчі був

такий вираз, наче він приходив до тями після гіпнозу,

прокидався од важкого сну. Спендер сів.

— Перестань, перестань! — наказував він своєму тілу.

Кожна його жилка тремтіла й тіпалась.— Перестань же!

Він зробив страшне зусилля, і тіло перестало тремтіти.

Тепер його руки спокійно лежали на колінах.

Спендер устав і вправно пристебнув собі на спину пе­

реносний контейнер з продуктами. Рука раптом знову

затремтіла, але він твердо сказав: «Ні!» — і тремтін­

ня вщухло. Тоді, незграбно ступаючи, він пішов між га­

рячими червоними пагорбами. Пішов один.

Розпечене сонце підіймалося вище й вище. Через го­

дину капітан виліз із ракети, щоб узяти собі яєчні з шин­

кою. Він уже розкрив рота — хотів гукнути тих чотирьох,

що сиділи за столом, але спинився, бо відчув слабкий

запах порохових газів. Наступної миті він побачив куха­

ря, що лежав на землі, накривши тілом вогнище. Четве­

ро сиділи за столом, на якому стояв прохололий сні­

данок.

За хвилину з ракети вилізли Паркхіл та ще двоє хлоп­

ців. Капітан не рухався з місця, втупивши заворожений

погляд у мовчазних людей за столом.

— Покличте сюди всіх,— сказав капітан.

Він ступив кілька кроків і торкнув рукою Черока. Той

похитнувся і впав із стільця. Сонце палало в його н а їж а ­

ченому короткому чубі, виблискувало на гострих ви­

лицях.

Люди зібралися біля ракети.

— Кого нема?

— Того ж таки Спендера, сер. Бігза ми знайшли в

каналі.

— Спендер! — капітан дивився на осяяні сонцем гор­

би. Сонце скривилося в гримасі й вищирило зуби.— Про­

кляття,— промовив він стомлено.— Чому він не прийшов

і не поговорив зі мною?

— Краще б він зі мною поговорив,— закричав П а р к ­

хіл, люто блимаючи очима.— Я б вибив кулею його кля­

тий мозок! їй-богу, вибив би!

70

Капітан Уайльдер кивнув двом хлопцям.

— Візьміть лопати,— наказав він.

Вони копали могили, обливаючись потом. Від порож­

нього моря повівав теплий вітер. Він кидав пилюку в

обличчя людей, а капітан гортав, читаючи, сторінки Біб­

лії. Коли він згорнув книгу, закутані тіла опустили в

ями і засипали піском.

Вони повернулися до ракети, поклацали затворами

рушниць, прив’язали на спини товсті в ’язки гранат і пе­

ревірили, чи легко виймаються з кобур їхні пістолети.

Кожному було виділено певний сектор на горбастій міс­

цевості. Капітан віддавав накази, не підвищуючи голосу

і не піднімаючи рук, які, мов неживі, звисали вздовж

тіла.

— Ходімо,— сказав він.

Спендер побачив, як у кількох місцях долини знялися

хмарки пилу, і зрозумів, що почалося організоване пере­

слідування. Він відклав тоненьку срібну книгу, яку чи­

тав, зручно вмостившись на плескатому камені. Аркуші

книги були зроблені з тонкого, як цигарковий папір, сріб­

ла, заголовні літери розмальовані чорною й золотою

фарбами. Книга була з філософії, їй налічувалось при­

наймні десять тисяч років. Спендер знайшов її в одній

віллі.

«Чи варто чинити опір? — міркував він.— Буду сиді­

ти тут і читати, аж поки вони підійдуть і застрелять мене».

Того ранку, коли Спендер убив шістьох чоловік, він

ходив душевно спустошений і приголомшений. Д алі його

занудило, а тепер він відчував якесь дивне умиротворен­

ня. Але це почуття почало зникати, відтоді як він поба­

чив хмарки куряви, що їх здіймали переслідувачі, і до

нього знову поверталася злість.

Спендер ковтнув холодної води з фляги, що висіла на

поясі. Потім підвівся, потягнувся, позіхнув і прислухав­

ся до мирної тиші чудової долини. От якби оселитися

тут з кількома близькими друзями, які лишилися на Зем ­

лі, та й прожити все життя в мирі і спокої!

Він узяв книгу в одну руку, в другу — заряджений пі­

столет і пішов до швидкого струмочка, що дзюркотів по

камінню. Роздягнувшись, зайшов у воду, щоб трохи

помитися. Він досхочу похлюпався, стоячи посеред струм­

ка, потім одягнувся і знову взяв пістолет.

71

Стрілянина почалася десь близько третьої години дня.

На той час Спендер уже був далеко серед пагорбів. Н а ­

здоганяючи його, переслідувачі минули три марсіанські

містечка. Над містечками лежали вілли, розкидані, наче

рінь, по схилах пагорбів: тут колись сім’ї відпочивали на

зеленому моріжку коло струмка. Біля кожної вілли мож­

на було побачити вимощений кахлями басейн, бібліоте­

ку і дворик з фонтаном. В одному з таких басейнів, на­

повненому дощовою водою, Спендер півгодини попла­

вав, чекаючи, поки переслідувачі наздоженуть його.

Постріли пролунали, коли він виходив з невеликої

вілли. Позаду, футів за двадцять від нього, куля дзьоб­

нула кахлю, і та розсипалася на друзки. Спендер побіг,

потім трохи пройшов, ховаючись за невисокими скелями,

обернувся й першим же пострілом поклав на місці одно­

го з переслідувачів.

Спендер знав, що скоро вони візьмуть його в кліщі,

оточать з усіх боків, коло замкнеться, і він буде в їхніх

руках.

«Дивно, чому вони не скористалися гранатами,— ду­

мав Спендер.— Мабуть, надто я гарний, щоб пошматува­

ти мене на клапті. Так, певне, гадає капітан. Я потрібен

йому лише з одною діркою. Хіба не дивне бажання? Він

прагне, щоб я помер красиво. Ніякого бруду. Чому? Бо

він розуміє мене. І, розуміючи, ладен ризикувати своїми

людьми, аби тільки пробити мені в голові чистеньку ді­

рочку. Хіба не правда?»

Д е в’ять-десять пострілів прогриміло підряд. Біля ньо­

го застрибали кам ’яні скалки. Спендер стріляв через рів­

ні проміжки, часом натискаючи гашетку, навіть не від­

риваючи погляду від книги, яку весь час тримав перед

собою.

Капітан вибіг з гвинтівкою в руках на залиту гарячим

сонцем відкриту галявину. Якийсь час Спендер тримав

його на мушці, проте не вистрілив. Він одвів пістолет

убік і, збивши вершечок скелі, за якою заліг Уайті, по­

чув сердитий окрик.

Раптом капітан зупинився і почав вимахувати білою

хусточкою. Він щось сказав своїм людям і пішов угору

схилом, поклавши гвинтівку на землю. Спендер, л е ж а ­

чи, стежив за ним, потім схопився на ноги, тримаючи

пістолет напоготові.

Капітан підійшов і сів на теплий камінь. На Спендера

він не дивився.

72

З а мить капітан засунув руку в кишеню сорочки. Спен-

дерові пальці, що стискали пістолет, здригнулися.

— Хочете сигарету? — запитав капітан.

— Дякую,— відповів Спендер і взяв сигарету.

— Дати вогню?

— У мене є свій.

Вони мовчки затягнулися димом.

— Тепло,— промовив капітан.

— Атож.

— Вам тут зручно?

— Цілком.

— Довго думаєте воювати?

— Чоловік на дванадцять мене вистачить.

— Чому ви не повбивали нас усіх сьогодні вранці?

Адже ви могли це зробити.

— Знаю. Мене занудило. Я почав убивати людей, але

скоро зрозумів, що вони просто дурні і вбивати їх не

слід. Та було пізно. Я вже не міг довершити почате, то­

му й прийшов сюди, де можу ятрити свою злість і спов­

нюватись рішучістю.

— Вже сповнилися?

— Ще не зовсім. Але й цього досить.

— Навіщо ви це зробили? — спитав капітан, розгля­

даючи сигарету.

Спендер спокійно поклав пістолет.

— Я побачив, що ми можемо лише мріяти про те, чо­

го досягли марсіани. Вони вже давно зупинилися там, де

треба було зупинитися нам років сто тому. Я ходив по

їхніх містах і знаю, який це був народ. Я був би радий,

якби мав право називати марсіан своїми предками.

— Місто справді гарне,— сказав капітан, киваючи на

одне з мертвих міст.

— Не в цьому річ. Так, міста в них хороші. Вони вмі­

ли поєднувати мистецтво з життям. У американців ці дві

речі завжди існували окремо. Мистецтво тримали десь

нагорі, в кімнаті причинного сина. Мистецтва приймали

малими дозами в неділю, часом змішане з релігією. А в

марсіан було мистецтво, була релігія, було все.

— Ви гадаєте, вони розуміли їх?

— Ручуся, що розуміли.

■— І тому ви почали стріляти в людей?

— Коли я був хлопчаком, батьки взяли в мене в Мехі-

ко-сіті. Я завжди пам’ятатиму, як поводився там мій

батько — зарозуміло й пихато. І моїй матері тамтешні

73

люди ке подобались, тому що вони були смагляві й не

завжди охайні. Сестра ж взагалі майже ні з ким не роз­

мовляла. Лише мені вони подобались. Отож в уяві я вже

бачу, як батько з матір’ю приїздять на Марс, бачу, як

вони тут поводяться — так само зарозуміло. Д ля серед­

нього американця все чуже нікуди не годиться. Немає

чікагської маркн — отже, погане. Гидко навіть згадува­

ти! О боже, як гидко! А візьміть війну. Ви ж чули, які

промови виголошують у конгресі. Вони сподіваються,

якщо все буде гаразд, побудувати на Марсі три атомні

дослідні центри з складами атомних бомб. А це означає,

що Марсу настав кінець: всі оці чудеса будуть сплюнд­

ровані.

Капітан мовчав.

— А потім почнуть діяти інші сили. Прибудуть шукачі

корисних копалин і шукачі нових земель. Ви пригадуєте,

що сталося з Мексікою, коли з Іспанії прийшов Кортес

зі своїми хорошими любими друзями? Ці зажерливі ли­

цемірні фанатики знищили цілу цивілізацію. Історія ні­

коли не простить цього Кортесові.

— Але ви самі сьогодні діяли всупереч моральним нор­

мам,— зауважив капітан.

— А що я мав робити? Починати з вами дискусію?

Я один проти зажерливої зграї всемогутніх шахраїв, які

керують нами на Землі. Вони шпурлятимуть тут свої

паршиві атомні бомби, гризтимуться за бази, готувати­

муть війни. Невже їм мало однієї планети? Ні, їм ще

кортить наплювати в кашу сусідові. А наші простодушні

базіки! Коли я потрапив сюди, то відчув, що звільнився

не лише від їхньої так званої культури, а й від їхньої

етики та звичаїв. Я гадав, що остаточно вирвався з їх­

нього кола. Залишалося тільки повбивати вас і жити

далі справді по-людському.

— Але план виявився нереальним,— сказав капітан.

— Так. Застреливши останнього з тієї п'ятірки, я

виявив, що зовсім не став іншою істотою, марсіанином.

Я не міг враз відкинути все, чого мене вчили на Землі.

Але тепер я знову відчуваю в собі рішучість. Я вас таки

повбиваю — усіх. Це затримає наступну ракетну подо­

рож на добрих п'ять років. Адже інших ракет, крім цієї,

вже немає. Там, на Землі, почекають років зо два, і, не

одержавши від вас жодної звістки, почнуть готувати

нову космічну подорож. Але будувати таку саму ракету

не наважаться. Новий корабель будуватимуть удвоє дов­

74

ше, і споруджувати його почнуть лише після того, як

конструктори виготовлять із сотню експериментальних

моделей, щоб застрахуватися від ще однієї невдачі.

— Маєте рацію.

— В іншому випадку, якщо ви щасливо повернетесь,

ваша доповідь наблизить масові вторгнення на Марс.

Коли мені поталанить, я проживу років до шістдесяти.

Я зустрічатиму кожну експедицію, що приземлиться на

Марсі. Сюди щороку прибуватиме не більше одного ко­

рабля, екіпаж якого не перевищуватиме двадцяти чо­

ловік. Я потоваришую з новоприбулими, пояснивши, що

наша ракета загинула од вибуху,— я маю намір виса­

дити її в повітря цього ж тижня — а потім їх повбиваю,

всіх до одного, як і вас. Протягом півстоліття Марс буде

в безпеці. А з часом люди, може, відмовляться од своїх

спроб. Згадайте, як вони глузували з ідеї побудувати

цепелін, бо кожний новий корабель падав, охоплений

полум’ям.

— Ви все зважили,— визнав капітан.

— Атож.

— Проте сила на нашому боці. За годину ми вас ото­

чимо і знищимо.

— Я знайшов тут підземні переходи і житиму в схо­

ванці, її ви ніколи не знайдете. На кілька тижнів я зник­

ну. Поки ви не послабите пильності. А тоді вийду й пе­

рестріляю вас одного за одним.

Капітан похитав головою.

— Розкажіть-но мені про їхню цивілізацію,— промо­

вив він, махнувши рукою на гірські міста.

— Вони вміли жити в злагоді з природою. Вони не

прагнули будь-що відмежуватися від тварин. А саме цієї

помилки ми допустилися після появи теорії Дарвіна. Ми

радісно кинулися йому в обійми, йому та Гекслі. з Фрей-

дом. А потім виявилося, що Дарвіна не приліпиш до на­

шої релігії. Нам принаймні здавалося так. Ми були

дурні. Спробували потіснити Дарвіна, Гекслі й Фрейда.

Але вони не піддавалися. Тоді ми з дурного розуму на­

кинулись на релігію. І чого ж ми досягли? Ми втратили

віру і почали роздумувати, навіщо живемо, на світі. Як­

що мистецтво є лише витвір наших розбитих бажань,

якщо релігія є лише самообман, то навіщо ж тоді ж ит­

тя? Досі віра завжди д авал а відповіді на всі запитання.

Але після Дарвіна й Фрейда її викинули на смітник. Ми

були й лишаємося заблуканими людьми.

75

— Виходить, що ці марсіани — люди, які знайшли

істину?

— Саме так. Вони вміли сполучати науку з релігією,

і ті існували поряд, не заперечуючи одна одну, а зб ага­

чуючи.

— Це звучить ідеально.

— Так воно й було. Я залюбки показав би вам, як

марсіани все це робили,

— Мене чекають люди.

— Це забере не більш як півгодини. Скажіть їм про

це, сер.

Капітан якусь мить вагався, потім підвівся і гукнув,

своїм, щоб вони почекали.

Спендер повів його в марсіанське селище, збудоване

з прекрасного прохолодного мармуру. На будинках були

широкі фризи з зображеннями красивих тварин та жов-

торуких символів сонця, статуї чоловіків і жінок, а т а ­

кож схожих на биків тварин та величезних собак з люд­

ськими обличчями.

— Ось вам відповідь, капітане.

— Не розумію.

— Марсіани відкрили таємницю життя, спостерігаючи

тварин. Тварина не допитується, що таке життя. Вона

живе. І живе задля самого життя, втішається ним. Б а ­

ч и т е — знову й знову статуї, символи тварин.

— Вони схожі на поганські символи.

— Навпаки, це символи бога, символи життя. Колись

давно людина і на Марсі стала занадто мудрою. Та

марсіани збагнули, що виживуть лише тоді, коли пере­

стануть домагатися відповіді на одвічне запитання: на­

віщо жити? Життя, прекрасне життя саме по собі — було

відповіддю. Марсіани зрозуміли, що запитання: «Навіщо

взагалі жити?» — постає в кульмінаційний період війн

та зневіри саме тоді, коли на нього немає відповіді. Але

як тільки знову починається поступ цивілізації, а війнн

припиняються, це запитання під новим кутом зору ви*

являється безглуздим. Життя стає прекрасним і не ви­

кликає суперечок.

— Слухаючи вас, я починаю думати, що марсіани бу­

ли дуже наївні.

— Лише тоді, коли це мало сенс. Вони облишили

спроби все знищити й усе принизити. Вони злили в одне

релігію, мистецтво й науку, бо в своїй основі наука — не

тільки дослідження чуда, якого нам ніколи не пояснити, а

76

мистецтво — тлумачення цього чуда. Вони ніколи не до­

зволяли науці придушити естетичне й прекрасне. Адже

тут уся справа в тому, як сприймати те чи інше явище.

Землянин, наприклад, міркує: «В цій картині кольору

насправді не існує. Науковець може довести, що колір —

це лише певний порядок розміщення найдрібніших ча­

сток певної речовини для відбиття світла. Отож насправ­

ді колір не є частиною речі, на яку я зараз дивлюся».

А значно розумніший марсіанин сказав би: «Це гарна

картина. Вона — творіння рук і розуму натхненної лю­

дини. її ідею й кольори було запозичено з життя. Пре­

красна річ».

З а п а л а мовчанка. Сидячи під гарячим

полудневим

сонцем, капітан зацікавлено озирнув мовчазне селище,

що немовби випромінювало прохолоду.

— Я хотів би жити тут,— озвався він.

— Можете жити, якщо хочете.

— Ви пропонуєте це тільки мені?

— А хіба хтось із ваших підлеглих здатен оцінити всі

ці скарби? Вони непоправні циніки, їх уже не перевихо­

ваєш. Нащо вам вертатися до них? Щоб жити так, як

живуть «порядні люди»? Щоб купити собі вертоліт, «та­

кий, як у Сміта»? Щоб найкращою музикою для вас ста­

ло бряжчання монет? Он там, у внутрішньому дворику

вілли, є записи марсіанської музики, зроблені принаймні

п’ятдесят тисяч років тому, їх і досі можна програвати.

Ви могли б слухати цю музику. Тут є книги. Я вже чи­

таю їх. Ви теж могли б читати.

— Все це дуже привабливо, Спендере.

— Але ви не залишитесь?

— Ні. Дяк}7ю за запрошення.

— І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій.

Я буду змушений вас повбивати.

— Ви оптиміст.

— Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильні­

ший. З а р а з у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення,

як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його

промені всім тілом. І як слухати музику, як читати кни­

ги. А що може дати ваша цивілізація?

Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.

— Я шкодую, що все так сталося. Д уж е шкодую.

— Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви

могли розпочати наступ.

— Що ж, відведіть.

77

— Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.

— Що таке?!

— Я з самого початку вирішив,

— Ну, знаєте,..

— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви

передумаєте,

— Ні,— сказав капітан.— У мені все-таки тече земна

кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.

— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут

назавжди?

— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не

думав над цим. Ну, от ми й прийшли.— Вони підходили

до місця їхньої зустрічі.— Ходімо зі мною, Спендере. Це

моя остання пропозиція.

— Ні, дякую,— відповів Спендер, простягаючи на про­

щання руку.— Маю до вас прохання. Якщо ви перемо­

жете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих

заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети при­

наймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають

свою роботу.

— Гаразд.

— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, зга­

дуйте про мене як про страшенного дивака, що одного

літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.

— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.

— Чудний ви,— сказав Спендер, коли капітан уже ру­

шив назад.

Закурені люди вирячилися на капітана, немовби не­

сподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився

на сонце і важко дихав.

— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчув­

ши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і приту­

лив її до губів.— Усе гаразд. Бережіть себе. Часу до­

сить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його з а ­

стрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна,

зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.

—- Я виб’ю його клятий мозок,— сказав Сем Паркхіл.

— Ні, стріляти в груди,— сказав капітан. Перед його

очима постало сильне вольове обличчя Спендера.

— Виб’ю паскудний мозок,— повторив Паркхіл.

Капітан рвучко простягнув йому флягу.

— Ви чули, що я сказав. У груди.

78

Паркхіл пробурмотів щось собі під ніс.

— Ну, що ж,— сказав капітан.

Вони знову розтяглися по місцевості, йшли повільно,

потім бігли, потім знову йшли гарячими схилами пагор­

бів, де траплялися несподівані

прохолодні гроти, що

пахли мохом, і несподівані згубні відкриті місця, що

пахли розпеченим камінням.

«Яка мука бути хитромудрим,— думав капітан,— ко­

ли знаєш, що ти не мудрий і коли не хочеш бути хитрим.

Доводиться підкрадатися, винаходити плани й пишати­

ся перед самим собою. Ненавиджу отак запевняти себе,

що я дію правильно, в той час як насправді я зовсім не

певний цього. Хто ми такі? Більшість? Чи це ж відпо­

відь? Більшість завжди права, хіба ні? Завжди-завжди,

і ніколи не буває так, що вона схибить, хай хоч трошеч­

ки, але схибить? Не схибить жодного разу за десять

мільйонів років? Що таке ця більшість, і хто до неї на­

лежить? І що вони думають, і як вони знаходять той

шлях, і чи змінюються вони, і як, чорт забирай, потрапив

я до цієї клятої більшості? Я не відчуваю задоволення.

Що це — кластрофобія, страх перед натовпом чи здоро­

вий розум? Чи може одна людина бути права, в той час

як увесь світ вваж ає правим себе? Краще не думати про

це. Буду повзти і натискати гашетку. Р а з і ще раз!»

Люди бігли, припадали до землі, знову бігли, спочи­

вали навпочіпки в затінку, вишкіряли зуби, відсапую­

чись, бо повітря було розріджене, бігти було важко, і їм

доводилося сидіти щоразу хвилин по п’ять, хрипко ди­

хаючи, бачачи перед собою чорні плями, хапаючи рідке

повітря. Потім вони схоплювались, піднімали свої руш­

ниці і пробивали в рідкому літньому повітрі лункі вог­

ненні дірки.

Спендер залишався на місці і теж стріляв час від часу.

— З твоєї довбешки тільки бризки полетять! — горлав

Паркхіл, біжачи вгору схилом.

Якусь мить капітан цілився з рушниці в Сема Парк-

хіла. Потім, жахнувшись, враз опустив зброю. «Що це

зі мною?» — запитав він, дивлячись на свою обм’яклу ру­

ку і на гвинтівку. Ще мить — і він би застрелив Парк-

хіла. В спину.

— О боже, допоможи мені!

Коли він звів погляд, Паркхіл ще біг, потім упав на

землю й заліг.

79

Рухливий ланцюжок людей вигнувся дугою — Спенде­

ра брали в кліщі. Він лежав виснажений на вершині па­

горба за двома каменями, хапаючи ротом розріджене

повітря, мокрий од поту. Капітан бачив ті два камені.

Між ними була щілина дюймів на чотири — досить, щоб

пробити Спендерові груди.

— Гей, ти! — гукнув Паркхіл.— Ось тобі льодяник у

макітру!

Капітан Уайльдер завмер. «Та ну ж бо, Спендере, т і­

кай,— думав вій.— Тобі лишилося всього кілька хвилин

для втечі. Сховайся, а потім знову вийдеш. Ти ж казав,

що так зробиш, то чого ж ти чекаєш! Іди в тунелі, які

ти знайшов, щезни там, живи місяці, роки, читаючи сзої

прекрасні книги, купаючись у басейнах храмів. Тікай,

чоловіче, поки не пізно».

Але Спендер не рухався.

— Що з ним сталося? — запитав капітан.

З а хвилину капітан узяв свою гвинтівку. Він подивив­

ся на своїх людей, які перебігали схилом і час від часу

залягали, глянув на вежі чепурного марсіанського сели­

ща, що височіли на тлі ясного кеба, ніби різьблені ш а ­

хові фігури. Потім знову побачив два камені і широку

щілину між ними.

Паркхіл, люто репетуючи, поривався вперед.

— Ні, Паркхіле,— мовив капітан.— Тобі я цього не

можу дозволити. Іншим теж. Нікому з вас не дозволю.

Я сам це зроблю.

Він звів гвинтівку і націлився. «Чи моє сумління буде

ч исте?— думав він.— Чи правильно, що це роблю саме

я? Так, правильно. Я знаю, що роблю і навіщо, я роб­

лю правильно, бо вважаю себе правим. Сподіваюся, що

й надалі, все життя робитиму так, як велить сумління».

Він кивнув головою Спендерові.

— Тікай,— гукнув він голосним шепотом.— Даю тобі

ще тридцять секунд. Тридцять секунд!

На руці цокотів годинник. Капітан стежив за секунд­

ною стрілкою. Хлопці перебігали, щоразу наближаю*

чись. Спендер не рухався. Цокання годинника голосно

відлунювало в капітанових вухах.

— Ну ж бо, Спендере, тікай!

Тридцять секунд минуло.

Капітан глибоко вдихнув і натиснув гашетку. З каменя

знялася легенька хмарка пилу. І все. З а пагорбами за в ­

мерла луна.

80

Капітан підвівся і гукнув своїм людям:

— Вій мертвий.

Йому повірили не зразу. їм не видно було щілини між

каменями. Вони бачили, як капітан побіг угору і вирі­

шили, що він або дуже хоробрий, або збожеволів.

Через якийсь час вони пішли слідом за ним, скупчили-

ся біля тіла, і хтось запитав: «У груди?»

Капітан глянув на землю.

— У груди,— сказав він і помітив, як камінь під Спен-

дером змінив свій колір.— Хотів би я знати, чого він че­

кав. Хотів би я знати, чому він не втік, адже він мав

намір утекти. Чому він залишився і дав себе вбити?

Спендер лежав, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в

другій — срібну книгу, яка виблискувала на сонці.

«Може, причина цього — я,— думав капітан.— Може,

він зробив це тому, що я не схотів поступрітися? Може,

Спендер не хотів, не міг убити мене? Може, я не такий,

як оці люди? Чи не це було причиною? Чи не вважав

він, що на мене можна звіритися? Він повірив у мене».

Капітан сів навпочіпки біля німого тіла.

«Я мушу всім своїм життям виправдати його віру,—

думав він.— Тепер я не можу його зрадити. Коли він

вважав, що я розумію його, і через це не зміг убити мене,

то я мушу тепер зробити все, щоб виправдати його віру.

Тепер я — Спендер, але я зопалу не вистрелю. Я зовсім

не стрілятиму, не вбиватиму. Я діятиму спільно з людь­

ми. І він не міг убити мене, бо я — це він у трохи зміне­

ному вигляді».

Капітан відчував, як сонце пече йому в потилицю. Він

почув свої власні слова: «Якби ж то він прийшов до ме­

не й поговорив про це зі мною, перш ніж почав стріляти,

ми б з ним якось дійшли згоди».

— Якої згоди? — обізвався Паркхіл.— Якої згоди ми

могли б дійти з таким, як він?

Н ад Марсом дзвеніла піснею спека, її сгіів лунав у

скелях і в блакиті неба.

— Гадаю, ви маєте рацію,— сказав

капітан.— Ми

ніколи б не змогли порозумітися. Спендер і я, може, й

змогли б. Але Спендер і ви, та й усі інші — ніколи. З а ­

раз він щасливіший. Дайте мені

ковтнути з вашої

фляги.

Сам капітан запропонував, щоб могилою Спендера

став порожній саркофаг, який вони знайшли на старо­

давньому марсіанському кладовищі. Склавши Спендеру

81

руки на грудях, вони поклали його в срібну скриню.

Останнє, що вони бачили, було його спокійне, умиротво­

рене обличчя.

Люди постояли хвилину в склепі.

Гадаю, вам буде корисно час від часу згадувати

Спендера,— сказав капітан.

Вони вийшли зі склепу й зачинили мармурові двері.

Наступного дня Паркхіл вправлявся у стрільбі серед

одного мертвого марсіанського міста, влучаючи в криш­

талеві вікна і збиваючи вершечки тендітних шпилів. К а ­

пітан застукав Паркхіла на гарячому і вибив йому зуби.

СЕРПЕНЬ 2001. ПОСЕЛЕНЦІ

На Марс прийшли земляни,

Вони летіли сюди тому, що чогось боялися або нічого

не боялися, що були щасливі або нещасливі, що прагну­

ли стати першими поселенцями або нічого не прагнули.

Кожен мав свої причини летіти на Марс. Вони залиш а­

ли поганих дружин, або погану роботу, або погані міста;

вони летіли, щоб знайти щось, або покинути щось, або

здобути щось, викопати щось, або поховати щось. Вони

прибували, плекаючи дрібні мрії, або великі мрії, або й

без ніяких мрій. Адже палець на чотириколірному уря­

довому оголошенні закликав- на вулицях багатьох міст:

У Н Е БІ ДЛ Я

ВАС Є РОБОТА:

ПОБУВАЙТЕ НА

МАРСІ! — і люди зголошувалися спочатку лише одини­

цями й десятками, бо більшість космічних мандрівників

страждала на тяжку хворобу, яка починалася ще до то­

го, як ракета зникала в зоряному безмежжі. Хвороба

називалася самотністю. Коли ви бачили, як ваше рідне

місто зменшується до розмірів кулака, потім до розмірів

яблука, нарешті стає завбільшки з макове зернятко і

зникає за вогняним хвостом ракети, у вас з'являлося

відчуття, ніби ви ніколи не народжувалися на світ, ніби

міста взагалі не існувало, а навколо лише темна порож­

неча і немає нічого знайомого, лише кілька чужих людей

поряд з вами. А коли ш т а т — Іллінойс, Айова, Міссурі

чи Монтана — зникав під морями хмар, і особливо коли

Сполучені Штати ставали туманним

острівцем і вся

планета Земля перетворювалась на бейсбольний м'ячик,

пошпурений у простір, тоді ви почували себе зовсім са­

82

мотніми, блукаючи космічними лугами, шукаючи дороги

до того, що не могли собі уявити.

Отож не було нічого незвичайного в тому, що перших

людей було мало. Однак процент новоприбулих невпин­

но зростав. Цифри приносили розраду. Але першим С а­

мотнім довелося все витримати самим...

ГРУДЕНЬ 2001. ЗЕЛЕНИЙ РАНОК

Коли зайшло сонце, він сів біля стежки й зготував

скромну вечерю. Дослухаючись до тріскотіння вогню,

клав їжу в рот і задумливо жував її. Цей день не відріз­

нявся од тридцяти попередніх: зранку чоловік викопав

багато акуратних ямок, покидав у них насіння й полив

водою з каналів, що виблискували на сонці. Тепер, коли

його тендітне тіло налилося свинцевою втомою, він ле­

ж ав на землі, стежачи, як небо міниться всіма відтінка­

ми темряви.

Його звали Еенджамін Дріскол, йому минув тридцять

один рік. Він мріяв про те, щоб весь Марс вкрився де­

ревами, зазеленів листям, яке подарує людям повітря,

і з кожним літом буйнішатиме й буйнішатиме. Гарячого

літа дерева даватимуть містам прохолоду, холодної зи­

ми затримуватимуть пронизливі вітри. Дерево... Воно

утворює затінок, дарує смачні плоди або стає дитячим

царством — цілий небесний світ, де можна лазити, гра­

тися, висіти на руках... Архітектурний витвір, що дає

їжу й радість,— ось що таке дерево. Але насамперед

дерево — це свіже, густе повітря для легенів і тихий ше­

лест для слуху, що заколисує вночі, коли лежиш у біло­

сніжній постелі.

Він лежав і слухав, як темна земля збирається з си­

лами, чекаючи сонця, дощів, яких нема та й нема... При­

павши вухом до землі, він слухав ходу прийдешніх ро­

ків, він бачив в уяві, як зеленими паростками підводить­

ся посаджене сьогодні насіння, як гілки пориваються в

небо, чіпляються за нього, і весь Марс стає сонячним

гаєм, радісним плодоносним садом.

Рано-вранці він устане разом з малим сонцем, що по­

вільно підніматиметься між хвилястих пагорбів, за кіль­

ка хвилин проковтне сніданок, що відгонитиме димком,

і, затоптавши присок від багаття, рушить далі з рюкза­

ком за плечима, випробовуючи дорогою грунт, копаючи,

83

садовлячи насіння або саджанці; притоптавши легень­

ко розпушену землю і поливши її, піде далі, посвисту­

ючи, позираючи на чисте небо, яке щохвилини тепліша­

ти ме.

— Тобі потрібне повітря,— звернувся він до нічного

вогнища. Вогонь — рожевощокий, жвавий товариш, який

жартома може вкусити тебе за палець, який дрімає по­

руч протягом довгої студеної ночі, мружачи сонні рожеві

очі.— Нам усім потрібне повітря. На Марсі повітря рід­

ке. Тут так швидко стомлюєшся. Живеш, наче на верши­

нах Анд, у Південній Америці. Вдихнеш і нічого не від­

чуєш. Ніяк не надихаєшся.

Він помацав грудну клітку. Яка широка стала вона

за тридцять днів! Доведеться розвивати легені, щоб мож­

на було вдихати більше повітря. Або садити дерева.

— Зрозумів, нащо я тут? — промовив він.— У школі

нам розповідали про Джонні Яблучне Зерня, який ходив

по Америці і саджав яблуні. Що ж, я роблю більше.

Я саджу дуби, в’язи і клени, всі породи дерев: і осики,

і кедри, й каштани. Замість того, щоб вирощувати лише

фрукти для шлунка, я вирощую повітря для легень. Ко­

ли через багато років ці дерева стануть дорослими, по­

думати лише, скільки вони дадуть кисню!

Він пригадав день прибуття на Марс. Як і тисячі інших

людей, він вслухався в тихий марсіанський ранок і ду­

мав: «Чи зможу я тут жити? Що я робитиму? Чи знай­

деться тут для мене діло?»

Потім він знепритомнів.

Хтось підніс йому до носа пляшечку з нашатирем,

вій кашлянув і розплющив очі.

— Все буде гаразд,— сказав лікар.

— Що сталося?

— Повітря дуже розріджене. Дехто звикає. А вам, на

мою думку, краще повернутися на Землю.

— Ні! — Він сів і майже зразу відчув, як потемніло

йому в очах і Марс двічі перекрутився під ким. Йоґо

ніздрі розширились, і він примусив легені ковтати ні­

що.— Я звикну! Мені треба лишитися тут!

Потім він лежав сам, страшно, мов риба на піску, роз­

зявляючи рота... «Повітря,

повітря,

повітря,— думав

він.— Мене відсилають назад через те, що тут мало по­

вітря»». Він повернув голову, щоб побачити марсіанські

пагорби й долини. Придивився і відразу помітив, що там

84

не було жодного дерева — жодного, скільки сягало око!

Навколо земля, чорна родюча земля, але на ній нічого

не було, навіть трави... «Повітря, повітря». Ні на верши­

нах пагорбів, ні під ними, в затінку, ні навіть біля стру­

м о ч ків— жодного дерева, жодної зеленої стеблини!

Рішення народилося не в мозкові, а в легенях та гор­

лянці. І він враз підвівся, немовби вдихнув раптом чи­

стого кисню. Дерева й трава! Він подивився на свої ру­

ки, перевернув їх догори долонями. Він садитиме дерева

й траву. Це буде його робота — боротися проти того, що

за ва ж а є йому залишитися тут. Він вестиме свою «садо­

ву» війну з Марсом. Планету вкривав древній грунт,

марсіанські рослини прожили стільки тисячоліть, що ви­

мерли від старості. А що, коли привезти нові види?

Земні дерева: гіллясті мімози і плакучі верби, магнолії

і пишні евкаліпти. Що тоді? В цьому грунті повинні ле­

жати величезі незаймані мінеральні багатства.

— Дозвольте мені встати! — закричав він.— Мені тре­

ба побачити Координатора!

Цілий ранок проговорили вони з Координатором про

те, які рослини із зеленим листям могли б рости в цьому

грунті. Початку організованого насадження дерев треба

було чекати місяці, якщо не роки. Досі продовольство

приставляють із Землі замороженим. Лише деякі грома­

ди вирощували хлорелу.

— Отже, поки

що,— сказав

Координатор,— будете

діяти самі. Дістанемо що можна з насіння, а також дея­

ке знаряддя. З а р а з скрутно з місцем на ракетах, і ос­

кільки перші наші поселення — це гірські селища, то,

боюсь, ви не зустрінете великого співчуття...

— Але ви дозволите мені?

Йому дозволили і видали мотоцикл з коляскою. Напов­

нивши коляску насінням і саджанцями, він виїхав у пу­

стельну долину, залишив машину і рушив далі пішки.

Це було тридцять днів тому, і відтоді він жодного

разу не озирнувся назад. Озирнутися — значить завдати

серцю болю. Стояла надто суха погода, і навряд щоб

насіння проросло. Цілком можливо, що весь цей похід,

це безупинне нагинання й копання виявиться марною

..роботою. Він дивився просто себе, прямуючи сонячною

широкою долиною далі й далі від Першого Міста, че­

каючи приходу дощів.

Дріскол натягнув на плечі ковдру: над сухими горами

купчилися хмари. Він відчував, як нагріті сонцем горби

85

випромінюють тепло в морозяну ніч, і думав про жирний

і чорний, мов сажа, грунт, такий чорний і лиснючий, що,

здавалося, він от-от заворушиться й поповзе у тебе на

долоні, родючий грунт, з якого виростуть велетенські

стебла квасолі, а потім із стиглих стручків падатимуть

униз, гупаючи об землю, величезні важкі зерна.

Вогонь затріпотів і сховався в сонний присок. Повітря

затремтіло: десь далеко прогуркотів велетенський віз.

Грім! Враз запахло вологою. «Сьогодні вночі,— подумав

він і виставив руку, чи не йде дощ.— Сьогодні вночі».

Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся.

Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила

в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя.

Дощ!

Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, до­

рогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повіт­

рям, а на смак скидався на старий херес.

Дощ!

Він сів, ковдра сповзла на ноги, і його синя сорочка

взялася темними плямами. Краплини дедалі важчали.

Здавалося, немов по вогнищу танцювала невидима тва­

рина, аж поки вогонь перетворився на сердитий дим.

Дощ! Величезне чорне склепіння раптом розкололося,

і сині уламки упали вниз. Він побачив десять мільярдів

дощових кришталиків, які на мить завмерли в повітрі,

щоб їх міг сфотографувати електричний фотограф. 1 —

темрява й вода.

Він змок як хлющ, проте підставляв краплям усміх­

нене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплес­

кав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого м а­

ленького табору. Була година ночі.

Дощ лив дві години, а потім перестав. Н а небо вийшли

вмиті зорі, ясніші, ніж будь-коли.

Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в цело­

фановому мішечку, містер Бенджамін Дріскол ліг і зас­

нув щасливий.

Між пагорбами повільно сходило сонце. Воно кинуло

на землю жмут проміння й розбудило містера Дріскола.

Він полежав якусь мить, перш ніж устати. Довгий мі­

сяць він працював під гарячим сонцем, терпляче ждучи

цього дня, і тепер, схопившись на ноги, обернувся, на­

решті, обличчям туди, звідки прийшов.

86

Ранок був зелений!

Скільки сягало око, скрізь проти неба зеленіли дерева.

Не одне дерево, не два, не десяток, а тисячі. Тисячі де­

рев, які він посадив, опускаючи в землю насіння і са­

джанці. І не малі деревця, не тоненькі, ніжні пагони, а

велетенські, могутні дерева — зелені-презелені, великі,

крислаті й пишні, із сріблястим листям. Дерева щось ше­

потіли, довгі ряди дерев на схилах пагорбів: цитринові

дерева, липи, секвойї і мімози, дуби і в’язи, осики, виш­

ні, клени, ясени, яблуні, апельсинові дерева, евкаліпти,—

підхльоснуті буйним дощем, вигодувані чужим чародій­

ним грунтом. У нього на очах тяглося вгору нове гілля,

розпукувалися бруньки.

Просто неймовірно! — вигукнув Бенджамін Дріс­

кол.

Але долина й ранок зеленіли.

А повітря!

Кругом, ніби течія гірської річки, струмувало свіже

повітря, кисень, що його видихала зелень дерев. З д а в а ­

лося, око бачить, як він мерехтить угорі кришталевими

хвилями. Кисень, свіжий, чистий, зелений, прохолодний

кисень перетворив долину на дельту ріки. Ще мить, і в

селищі розчиняться навстіж усі двері, люди вибіжать на­

зустріч чуду, вдихатимуть повітря на повні груди. їхні

щоки порожевіють, оживуть легені, частіше почнуть би­

тися серця, і втомлене тіло саме піде в танок.

Містер Бенджамін Дріскол глибоко вдихнув зелене

вологе повітря й зомлів.

Поки він опритомнів, п’ять тисяч нових дерев потяг­

лися до жовтого сонця.

ЛЮТИЙ 2002. САРАНА

Ракети палили зелені луги, перетворювали дерева на

вугіль, воду на пару, камінь на магму, пісок та кварц на

скло, що лежало скрізь, наче розбите дзеркало, відби­

ваючи картини вторгнення. Ракети звучали, як б а раб а­

ни, що б’ють уночі. Ракети прилітали, мов сарана, круж­

ляючи роями й сідаючи в квіти рожевого диму. А з ракет

вибігали люди з молотками в руках, щоб перекувати

чужий світ, надати йому звичної для їхніх очей форми,

вибити з нього все незнайоме. З рота в них стриміли

цвяхи, і вони скидалися на сталевозубих хижаків. Вони

87

раз у раз випльовували цвяхи в мозолясті долоні, спору­

джуючи каркаси котеджів, квапливо настилали дахи, щоб

сховатися від моторошного світла зірок, вішали на вік­

на зелені фіранки, щоб відгородитися од ночі. А коли

теслярі, скінчивши роботу, поспішали далі, приходили

жінки з горщиками квітів, ситцем, каструлями і здійма­

ли гармидер, щоб відігнати тишу, яка чатувала за двери­

ма та запнутими вікнами.

За шість місяців на голій планеті з ’явився десяток мі­

стечок з вулицями, освітленими шиплячими неоновими

трубками та жовтими електричними ліхтарями. Загалом

близько дев’яноста тисяч людей прибуло на Марс, а ще

більше на Землі пакували свої манатки...

СЕРПЕНЬ 2002. НІЧНА ЗУСТРІЧ

Перш ніж виїхати на сині пагорби, Томас Гомец зу­

пинився біля самотньої бензоколонки, щоб заправити

машину.

— Нуднувато тут самому, голубе? — запитав Томас.

— Нічого,— відповів старий, витираючи вітрове скло

невеликої вантажної машини.

— Як же тобі Марс, голубе?

— Подобається. Тут завжди щось нове. Коли я потра­

пив сюди минулого року, то вирішив нічого не чекати,

нічого не просити й ні з чого не дивуватися. Треба забу­

вати Землю й роздивлятися, що це за місце і як воно

тут. Сама тутешня погода, як на мене, кумедна штука.

Це м а р с і а н с ь к а погода. Вдень спека, як у пеклі,

вночі пекельний холод. А взагалі цікаво: квіти зовсім

інші, і дощ зовсім інший. Я прилетів на Марс, щоб від­

почити тут нарешті, а я хочу спочивати в такому місці,

де все зовсім інше, ніж у нас. Старому просто необхідно

міняти оточення. Молодь не хоче розмовляти з ним, а із

старими йому нудно.

Отож я й вирішив — найкраще

знайти таке місце, де тільки розплющиш очі, і вже бачиш

щось цікаве й незвичне. Тому я придбав оцю колонку.

Коли тут буде забагато клопоту, я переберуся на якусь

стару дорогу, де менше їздять, щоб заробляти на шматок-

хліба і мати час роздивлятися навколо.

— Правильно міркуєш, голубе,— сказав Томас, три­

маючи засмаглі руки на кермі. Настрій у нього був чу-

довий. Десять днів підряд попрацював він в одній з но­

вих колоній, а зараз мав два вільні дні і їхав на вечірку.

Мене вже нічого не дивує,— вів далі

старий.—

Я тільки дивлюся й роблю висновки. Якщо людина не

може прийняти Марс таким, як він є, то краще хай вер­

тається на Землю. Все тут чудернацьке: грунт, повітря,

канали, тубільці (я ще їх не бачив, але чув, що вони є

десь поблизу), годинники. Навіть мій годинник поводить­

ся дивно. Навіть час тут чудернацький. Іноді мені зд а ­

ється, наче я тут сам-один і на всій планеті, крім мене,

немає жодної людини. Я тоді можу заприсягтися, що це

справді так. Часом я відчуваю себе восьмирічним хлоп­

цем, тіло моє немовби стискається, а все навколо виро­

стає. Що й казати, це хороше місце для старого. Я тут

завжди на сторожі й завжди щасливий. Знаєш, на що

схожий Марс? Він схожий на одну річ, яку мені подару­

вали на різдво сімдесят років тому — не знаю, чи дово­

дилося тобі мати таку. Вона називалася калейдоскоп:

така собі рурка, а всередині кристали, намистинки, шма­

точки кольорового скла. Тримаєш її проти сонця, дивиш­

ся, обертаєш поволі, а тобі аж дух забиває, так красиво!

От і Марс. Милуйся ним. Нехай він лишається такий,

який є. Мати божа. А чи знаєш ти, що оце шосе марсіани

побудували більш як шістнадцять століть тому? З тебе

один долар і п'ятдесят центів. Дякую і на добраніч!

Томас поїхав далі стародавнім шосе, усміхаючись сам

до себе.

Довга дорога мчала крізь темряву й гори. Він тримав­

ся за кермо, час від часу простягаючи руку до бляшанки

з харчами, щоб узяти цукерку. Годину він мчав порож­

нім шосе: жодної машини, жодного вогника, тільки доро­

га під ним, тільки мотор гуде, а навколо Марс — тихий-

тихий. Марс був завжди тихий, але цієї ночі особливо.

Поряд тяглися пустелі й порожні моря, і гори погойду­

вались проти зоряного неба.

Цієї ночі в повітрі пахло Часом. Томас посміхнувся.

Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинника­

ми й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час,

то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у тем­

ній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які пада­

ють на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу

вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну

кімнату, або на німий фільм, який демонструється в ан­

тичному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз,

89

у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах,

вигляд і голос має Час. А цієї ночі — Томас вистромив

руку за вікно кабіни — цієї ночі можна майже відчути

його на дотик.

Він вів машину між пагорбами Часу, В нього заболіла

шия, і він сів рівно, дивлячись вперед.

В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив

машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши по­

дих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Сто­

літтями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори ми­

стецтва — в руїнах.

Він знову ввімкнув мотор і проїхав ще з милю, а тоді

знову став, вийшов із кабіни і, захопивши свою бляшан­

ку з харчами, пішов на невеликий пагорб, звідки можна

було охопити поглядом те закурене містечко. Відкрив

термос, налив собі кави. Повз нього

пролетів нічний

птах. Настрій був гарний, на душі спокійно.

Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук, Щось рухалося

між пагорбами, за поворотом стародавнього шосе блис­

нуло тьмяне світло, почулося дзижчання.

Томас поволі обернувся, тримаючи в руці чашку.

Поміж пагорбів з ’явилася дивна річ.

Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка

граціозно мчала по шосе крізь холодне повітря. Незлі­

ченні тьмяні зелені діаманти мерехтіли на всьому її кор­

пусі, тисячами очей блищали червоні самоцвіти. її

шестеро ніг цокотіли по стародавньому шосе, наче завми­

раючий ріденький дощ, а ззаду сидів марсіанин, дивля­

чись згори на Томаса розтопленим золотом очей — ніби

зазирав у колодязь.

Томас підвів руку і автоматично сказав: «Привіт!»

Сказав у думці, не ворухнувши губами, бо це ж був мар­

сіанин. Томас довго плавав у блакитних річках на З ем ­

лі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним

столом з чужинцями, і завжди його зброєю була усміш­

ка. Пістолета він не носив. І тепер не відчував у ньому

потреби, хоч під серцем заворушився страх.

В руках у марсіанина теж не було нічого. Хвилину

вони мовчки дивилися один на одного.

Перший крок зробив Томас.

— Привіті — мовив він.

— Привіт! — відгукнувся марсіанин своєю мовою.

Вони не зрозуміли один одного.

90

— Ви, мабуть, сказали «привіт»? — промовили вони

водночас.

— Що ви кажете? — спитали вони різними мовами і,

не діставши відповіді, насупились.

— Хто ви такий? — спитав по-англійському Томас.

— Що ви тут робите? — в свою чергу поцікавився мар­

сіанин.

— Куди ви йдете? — водночас запитали вони.

— Я Томас Гомец.

— Я Муге Ка.

Жоден з них не зрозумів іншого, але, коли вони по­

вторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно.

Враз марсіанин засміявся.

— Чекайте-но! — вигукнув він, і Томас відчув, як

щось торкнулося його голови, хоч він нічого не побачив.

— Ну от! — сказав марсіанин по-англійському.— Так

буде краще!

— Це ви так швидко вивчили мою мову?

— Зовсім ні!

Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися

на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці.

— Якась дивовижа? — спитав марсіанин, позираючи

на Томаса й на каву і, можливо, маючи на увазі їх обох.

— Дозвольте вас почастувати? — сказав Томас.

— Прошу.

Марсіанин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну

чашку, налив кави і простягнув марсіанинові.

їхні руки зустрілися і — наче туман — пройшли одна

крізь одну.

— Боже милостивий! — скрикнув Томас і випустив

чашку.

— Ймення боже! — вигукнув по-марсіанському Му­

ге Ка.

— Ви бачили? — прошепотіли обоє.

їм стало холодно й страшно. Марсіанин нахилився до

чашки, але не міг доторкнутися до неї.

— Боже! — сказав Томас.

— Оце так! — відгукнувся марсіанин, знову й знову

марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на

якусь мить замислився, потім зняв з пояса ножа.

— Гей! — скрикнув Томас.

— Ви не зрозуміли мене. Ловіть,— сказав марсіанин

і кинув ножа.

91

Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав

на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не

міг доторкнутися до нього і злякано відсахнувся. Тоді

він глянув на марсіанина, що стояв на тлі нічного неба.

— Зірки! — сказав він.

— Зірки! — сказав марсіанин, дивлячись у свою чер­

гу на Томаса.

Крізь тіло марсіанина яскріли білі зорі. Вони впліта­

лися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фос­

форесцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула про­

зора, мов холодець, морська рибина. Видно було, як зорі

мерехтять, наче фіолетові очі, в животі й грудях мар­

сіанина, а на його зап’ястку вони блищали самоцвітами.

Я бачу все крізь вас! — промовив Томас.

— А я крізь вас! — відказав

марсіанин, ступаючи

крок назад.

Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспо­

коївся. «Я справді існую»,— подумав він.

Марсіанин торкнувся свого носа й губ.

— У мене жива плоть,— тихо сказав він.— Я живий.

Томас дивився на незнайомця широко розплющеними

очима.

— Але якщо я справді існую, то, виходить, ви мертвий.

— Ні, ви!

— Мара!

— Привид!

Вони вказували один на одного пальцями, а зорі па­

лали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки

і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе.

Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий,

кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А ін­

ший,— той інший, несправжній, примарна призма, що ви­

блискує, відбиваючи сяйво далеких світів.

Я п’яний,— думав Томас.— Я нікому не розповім

про цю пригоду. Ні, ні!

Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаю­

чись з місця.

— Звідкіля ви? — нарешті запитав марсіанин.

— З Землі.

— А що це?

— Вона там.— Томас показав на небо.

— Коли?

— Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?

— Ні.

92

— І всі ви повмирали. М айже всі. Невже ви цього не

знаєте?

— Неправда.

— Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мерт­

ві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл!

— Але ж це смішно. Ми живі!

— На вашу планету відбулося вторгнення, містере, і

лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.

— Я не тікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на

увазі? З а р а з я їду на свято, що відбудеться біля каналу

під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не

бачили міста? — і марсіанин вказав на нього рукою.

Томас озирнувся й побачив руїни.

— Та це місто вже тисячі років як мертве!

— Мертве?— засміявся марсіанин.— Учора я там спав!

— А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до

того, я щойно проїхав через нього — це купа руїн. Бачи­

те розбиті колони?

— Розбиті? Я чудово їх бачу. їх добре видно в місяч­

ному світлі. Колони стоять цілісінькі.

— Вулиці вкриті пилом,— сказав Томас.

— Вулиці чисті!

— А канали порожні.

— В каналах повно лілового вина!

— Все мертве.

— Все живе! — заперечив марсіанин, сміючись іще го­

лосніше.— О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карна­

вальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і пре­

красні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску,

жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші м а­

ленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду

оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах,

співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?

— Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спи­

тайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз

у Грін-Сіті — це нова колонія, яку ми щойно збудували

біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми пере­

везли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два

десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гар­

неньких містечок, яких вам зроду ще не доводилось ба­

чити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них.

Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дів­

чатами. Будуть танці й віскі...

Марсіанин враз занепокоївся.

93

— Ви кажете, що все це он там?

=

— Звідси видно ракети,— Томас підвів його до схилу

і показав униз.— Бачите?

— Нї.

— Отуди к бісу! Вони ж там стоять, Оті довгі сріблясті

штуки,

— Ні, не бачу,

— Та ви сліпий! — засміявся в свою чергу Томас*

— Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.

— Але ж ви бачите нове містечко, правда?

— Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався від­

плив.

— Містере марсіанине, той океан висох сорок століть

тому.

— Ну, годі вже, годі.

— Кажу вам, це правда.

Марсіанин враз став серйозний.

— Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста

таким, як я його змальовую? Д уж е білі колони, дуже

стрункі човни, святкові вогні... О, я бачу їх так виразної

Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!

Томас прислухався й похитав головою.

— Ні, не чую.

— А я в свою чергу,— вів марсіанин,— не можу поба­

чити того, що ви змальовуєте. Ну от!

Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали кри ж а­

ними.

— Невже це,.,

— Що саме?

— Кажете, ви з неба?

— З Землі.

— Земля — це назва. Вона нічого не означає,— ска­

зав марсіанин.— Але... коли я піднімався на перевал го­

дину тому...— він торкнувся потилиці...— я відчув...

— Холод?

— Так.

— А зараз?

— Знову холод. Дивно. Щось сталося зі світлом, з го­

рами, з дорогою,— розповідав марсіанин.— Я тоді відчув

щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося,

що я остання жива людина в цьому світі...

— Те саме було й зі мною! — відгукнувся Томас, і

йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близь­

ким другом, звіряючи йому свої думки.

94

Марсіанин на мить заплющив очі.

— Це може означати лише одне. Тут щось зв’язане

з часом. Так. Ви фікція минулого! — заявив він.

— Ні, це ви з минулого,— заперечив землянин, який

щойно обміркував це ж саме питання.

— Звідки така певність? Як ви можете довести, хто

з минулого, а хто з майбутнього? Який зар аз рік?

— Дві тисячі перший!

— Що ця дата говорить мені?

Томас подумав і знизав плечима:

— Нічого.

— Це все одно, якби я вам сказав, що зар аз 4 462 853

рік нашої ери, Д л я вас ця цифра не означає нічого, зов­

сім нічого. Д е той годинник, який покаже нам розташу­

вання зірок на небі?

— Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що

я — майбутнє, що я живий, а ви мертвий!

— Все моє єство заперечує це. Моє серце б'ється, мій

шлунок відчуває голод, уста хочуть пити. Ні, ні, жоден

з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж

мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. Двоє не­

знайомих, що зустрілися вночі,— ось хто ми такі. То ви

кажете, там руїни?

— Так. Вам страшно?

— Кому з нас хочеться побачити майбутнє, бодай раз

у житті? Людина може повернутися в минуле, але поду­

мати про майбутнє? То ви кажете, колони розвалились?

І море порожнє, і канали повисихали, і дівчата повмира­

ли, і зів’яли квіти?— Марсіанин помовчав, а потім ще

раз глянув просто себе,— Але ж вони є, он вони. Я їх ба­

чу. Вони чекають мене зараз, хай би що ви казали,

А Томаса чекали ракети, що бовваніли вдалині, і мі­

стечко, і жінки з Землі.

— Ми НІКОЛИ: не дійдемо ЗГОДИ,:— промовив він.

— То хай кожен залишається при своїй думці,— ска­

зав марсіанин.— Хіба не все одно, хто з нас минуле, а

хто — майбутнє, коли

ми обоє живі. Адже

майбутнє

завжди прийде, завтра чи через десять тисяч років. Звід­

ки ви знаєте, що ці храми не є вашою власною цивіліза­

цією через сто століть, розбитою і зруйнованою? Вам

це невідомо. Отож не ставте ніяких запитань. Адже ніч

дуже коротка. Он злітають у небо святкові вогні і птахи.

Томас простягнув руку. Марсіанин зробив те саме, на-

95

Вони були першими чоловіками.

Усі знали, хто будуть перші жінки.

Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести

інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські,

і поселенці були американці.

Отож поселенцями другої черги теж були американці.

Вони прийшли з нетрів і к а м ’яниць великого міста й зна­

йшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних ви­

хідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати

й знали ціну тиші.

Серед поселенців другої хвилі часто траплялися лю­

ди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували

до бога...

ЛЮТИЙ 2003. ІНТЕРМЕДІЯ

Вони привезли п’ятнадцять тисяч кубічних футів оре-

гонської сосни для будівництва Десятого міста і сімдесят

дев’ять тисяч футів каліфорнійського червоного дерева

та й вимахали чистеньке гарненьке містечко на берегах

висохлих каналів. Недільними вечорами видно було, як

світяться червоні, сині й зелені вітражі церков, і чути

було голоси, що співали нумеровані гімни. «Зараз ми

проспіваємо № 79», «Зараз ми проспіваємо № 94». А в

деяких будинках чути було стукіт друкарської машин­

к и — то працював романіст — або шкряботіння п е р а —

то писав поет, або не чути було нічого — то працював

шукач легкої наживи. Д уж е скидалося на те, що вели­

кий землетрус висмикнув із корінням це містечко в шта­

ті Айова. а потім якийсь чарівник, з тих, що трапляють­

ся в країні Оз \ легенько переніс його на Марс і переса­

див у місцевий грунт...

КВІТЕНЬ 2003. МУЗИКИ

Хлопці часто робили далекі прогулянки, розвідуючи

навколишню місцевість. Вони несли з собою запашні па­

перові мішечки, в які під час довгих переходів встром­

ляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків

^ К р а ї н а О з — фантастична країна, д е відбувається дія по-

вісті-казки американського письменника Ф. Баум а «М удрець краї­

ни Оз».

4 Р. БредберІ

97

слідуючи його рух, їхні руки, не торкнувшись одна одної,

розтанули.

— Чи зустрінемось ми знову?

— Хтозна. Може, коли й зустрінемось.

— Я б хотів побувати з вами на тому фестивалі.

— А я б залюбки поїхав з вами до вашого нового мі­

ста, щоб побачити той корабель, про який ви розповіда­

ли, подивитись на людей.

— До побачення,— сказав Томас.

— На добраніч.

Марсіанин повільно поїхав далі в гори на своєму зе­

леному металевому екіпажі. Землянин завернув машину

на шосе і рушив у протилежному напрямку.

— Боже милосердний, який чудовий був сон,— зітхнув

Томас, стискаючи кермо і думаючи про ракети, про ж і:

нок, нерозведене віскі, віргінський ріл 1, про веселе то­

вариство.

— Яке дивне було те видіння,— згадував марсіанин,

прямуючи до свого міста й думаючи про свято, канали,

човни, жінок з золотавими очима та мелодійні пісні.

Ніч була темна. Місяці позаходили. Мерехтіли далекі

зорі. Ні звуку, ні машини, ні живої душі на порожньому

шосе — нічого. Так усе й лишалося до кінця холодної

темної ночі.

ЖОВТЕНЬ 2002, БЕРЕГ

Марс був далекий берег, і людей виносили на нього

хвилі. Кожна наступна хвиля була не така, як поперед­

ня, а неодмінно сильніша. Перша хвиля принесла людей,

звиклих до безлюддя й холоду, людей самотніх, наче

койоти або пастухи. В їхньому тілі не було жиру, роки

зисушили їм обличчя, очі в них були, як голівки цвяхів,

а руки — немовби зшиті зі старих рукавиць — готові бра­

тись до будь-якої роботи. Марс був безсилий проти них,

бо вони зростали на рівнинах і в преріях, безкраїх, як

і марсіанські поля. Вони прибули й трохи заповнили по­

рожнечу, щоб інші знайшли в собі мужність іти слідом

за ними. Вони вставили шибки в порожні вікна і засві­

тили світло.

1 Р і л — швидкий шотландський танець.

96

Вони були першими чоловіками.

Усі знали, хто будуть перші жінки.

Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести

інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські,

і поселенці були американці.

Отож поселенцями другої черги теж були американці.

Вони прийшли з нетрів і кам ’яниць великого міста й зна­

йшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних ви­

хідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати

й знали ціну тиші.

Серед поселенців другої хвилі часто траплялися лю­

ди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували

до бога...

ЛЮТИЙ 2003. ІНТЕРМЕДІЯ

Вони привезли п’ятнадцять тисяч кубічних футів оре-

гонської сосни для будівництва Десятого міста і сімдесят

дев’ять тисяч футів каліфорнійського червоного дерева

та й вимахали чистеньке гарненьке містечко на берегах

висохлих каналів. Недільними вечорами видно було, як

світяться червоні, сині й зелені вітражі церков, і чути

було голоси, що співали нумеровані гімни. «Зараз ми

проспіваємо № 79», « За р а з ми проспіваємо № 94». А в

деяких будинках чути було стукіт друкарської машин­

к и — то працював р о м ан іс т— або шкряботіння п е р а —■


то писав поет, або не чути було нічого — то працював

шукач легкої наживи. Д у ж е скидалося на те, що вели­

кий землетрус висмикнув із корінням це містечко в шта­

ті Айова. а потім якийсь чарівник, з тих, що трапляють­

ся в країні Оз 1> легенько переніс його на Марс і переса­

див у місцевий грунт...

КВІТЕНЬ 2003. МУЗИКИ

Хлопці часто робили далекі прогулянки, розвідуючи

навколишню місцевість. Вони несли з собою запашні па­

перові мішечки, в які під час довгих переходів встром­

ляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків

к р а ї н а О з — фантастична країна, де відбувається дія по-

вісті-казки американського письменника Ф. Б аум а «М удрець краї­

ни Оз».

4

Р. Бредбері

97

з майонезом та послухати булькання апельсинового на­

пою в термосах. Вимахуючи своїми мішками з соковитою

зеленою цибулею, ліверною ковбасою й білим хлібом,

вони підохочували один одного вийти за межі, визначені

їхніми суворими матерями. Вони мчали, репетуючи.

— Хто добіжить перший, дасть іншим щигля!

Вони робили вилазки влітку, восени або взимку. Восе­

ни було найвеселіше, бо тоді вони уявляли, ніби бігають

на Землі й шарудять осіннім листям.

Вони розсипалися, наче жменька камінців, по марму­

рових майданчиках біля каналів, ці хлопчаки з замурза-

ними щоками, з синьо-агатовими очима; вони чітко ви­

мовляли слова команди, і від них ішов дух цибулі. Адже

зараз, коли вони потрапили в мертве заборонене місто,

річ була вже не в тому, що «Хто добіжить останній, той

дівчина!» або «Хто добіжить перший, той буде музйка».

Тепер їх оточували відчинені двері мертвого міста і їм

здавалося, що ось-ось вони почують звідти ледве чутне

шарудіння,— таке, як шарудіння осіннього листя. З па­

лицями в руках вони підштовхували один одного ліктя­

ми, одночасно стримуючи й спонукаючи просуватися

вперед. Вони добре п а м ’ятали, як батьки казали їм: «Щоб

туди не йшов! Ні, тільки не в старі міста! Ми з тебе дух

виб’ємо, коли підеш туди! Ми перевіримо твої черевики,

як повернешся додому».

І от хлопчаки стояли купкою серед мертвого міста зі

своїми иапівз’їденими сніданками, заохочуючи один од­

ного пронизливим шепотінніям: «Та нічого страшного!»

І враз один з них кидався прожогом до найближчого

будинку, просто в двері, біг через загальну кімнату до

спочивальні і починав футболити все навколо. В повітря

здіймалося чорне листя, ламке, тонке, як вирізаний кла­

поть опівнічного неба. З а ним бігло шестеро інших, і

перший хлопець ставав музикою: він грав на ксилофоні

з білих кісток, що ховалися під покривом чорних пластів­

ців. А як усі кричали, коли викочувався великий череп,

наче снігова куля! Павукові лапи ребер звучали, ніби

приглушена арфа, і чорні пластівці зітлілої плоті круж­

ляли навколо них у буйному танку. Хлопці пхали один

одного, борюкалися й падали в листя, в смерть, що пере­

творила мертвих на пластівці, на сухий хмиз, на забав­

ку для дітлахів, у чиїх шлунках булькотіла апельсинова

шипучка.

98

А потім вони бігли з будинку в будинок. Вони пам’я­

тали, що всі міста на Марсі одне за одним очищають від

усіх страхіть пожежники, ці воїни-антисептики, озброє­

ні лопатами та відрами, які згрібали чорні, наче ебенове

дерево, клапті й білі, наче м’ятні палички, кістки, поволі,

але впевнено відокремлюючи страшне від нормального.

Отож хай граються ці хлопчаки. Скоро сюди прийдуть

пожежники!

Потім з блискучими від поту обличчями вони накида­

лися на свої останні сендвічї. Потім останній наскок,

останній ксилофонний концерт, останній осінній пробіг

по купах листя — і вони йшли додому.

Матері пильно оглядали їхні черевики, шукаючи слідів

чорних пластівців, а коли знаходили,— хлопці діставали

доброї прочуханки.

На кінець року пожежники скрізь позгрібали осіннє

листя та білі ксилофони, і розвагам настав кінець.

ЧЕРВЕНЬ 2003.

ДОРОГОЮ ВГОРУ, В ВИСОЧІНЬ

— Чи чули?

— Що?

— Та про негрів же, про негрів!

— Щ о з ними таке?

— Вони залишають нас, вибираються, тікають.

— Як то вибираються? Як вони можуть вибратися?

— Вони такі, що можуть. Виберуться. Вони вже зараз

вибираються.

— Якесь подружжя?

— Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.

— Не може бути!

— Справді!

— Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди во­

ни зібралися — в Африку?

Мовчанка.

— На Марс.

— Ви хочете сказати — на планету Марс?

— Атож.

Люди стояли в гарячій тіні, на ганку невеликої крам ­

ниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший

плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.

— Та не можуть вони виїхати в с і Не можуть.

4*

99

— А проте вони виїжджають.

— Де ви таке чули?

— Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по

радіо.

Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали ожи­

вати.

Семюел Тіс, власник крамниці, вимушено засміявся.

— А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годи­

ну тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Борд-

мен і досі ще не повернувся. То ви гадаете, що цей чор­

ний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?

Чоловіки пирхнули.

— Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не

подарую!

— Тихше! Чуєте?

Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.

Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-

білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний

потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чо­

ловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт со­

бак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував

плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпин­

ний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, на­

сторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позира­

ли по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла.

З незліченних приток, барвистими швидкими струмками

й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну

течію й плинули далі. А на поверхні повноводної, ріки

пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли бу­

дильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися кри­

ком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти,

часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й на­

бивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики,

корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а лю­

ди сиділи, ніби знервовані пси, на ганку крамнички,

їхні руки були порожні, й вони відчузали, що греблю л а ­

годити пізно.

Семюел Тіс відмовлявся цьому вірити.

— Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають по­

трапити на Марс?

— На ракетах,— сказав дідусь Квотермейн.

— Дурні вигадки. Д е вони візьмуть ракети?

— Вони спорудили їх на заощаджені гроші.

— Ніколи не чув про це.

100

— Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі

будували ракети. Де? Може, в Африці.

— А чи мали вони право це робити? — запитав Семю-

ел Тіс, міряючи кроками ганок.— Куди ж дивився закон?

— Вони ж не збираються оголосити нам війну,— спо­

кійно відповів дідусь.

— От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують

змови! — закричав Тіс.— То звідки ж вони вилітають?

— Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети

прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть

на Марс.

— Подзвоніть губернаторові, в поліцію! — лютував

Тіс.— Вони повинні були попередити нас!

— Ось іде твоя стара, Тісе.

Чоловіки озирнулися.

Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею

поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд.

Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Д е я ­

кі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоло­

віків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині.

Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці.

Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Кла-

ра Тіс, зупинилася біля ганку крамниці, де стояла група

чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосе-

ного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла

за її спиною.

— З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.

— Не піду я додому через якусь там чорнопику.

— Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?

— Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не зби­

раюся ставати перед нею навколішки.

— Але ж вона ніби член сім’ї,— простогнала місіс Тіс.

— Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на лю­

дях через якусь кляту...

Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.

Вона витирала хусткою очі.

— Я казал а їй: «Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі

платню. Хочеш — можеш взяти собі два вихідні вечори

на тиждень». Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не

бачила її такою затятою. Я спитала її: «Невже ти не

любиш мене, Люсіндо?» А вона відповіла, що любить,

але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь

пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до

дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку

101

біля кожної ноги, потиснула мені руку і.., і сказала:

«Прощайте, місіс Тіс». І вийшла за двері. А сніданок її

лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб

з’їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.

Тіс мало не вдарив її.

— Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе

на посміх людям!

— Але ж, татусю...

Містер Тіс зник у гарячих сутінках крамниці. З а кіль­

ка секунд він з ’явився знову, тримаючи в руці пістолет.

Його дружина тим часом щезла.

Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шару­

діла, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокій­

на, і в ній відчувалася велика впевненість — ні сміху, ні

шаленства, лише непохитний, рішучий, невпинний плин.

Тіс сів на край свого стільця з твердого дерева.

— Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом,

я їх повбиваю.

Чоловіки чекали.

Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.

— Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати

ріпу, Семе,— захихотів дідусь.

— А я й білого поцілю не гірше,— процідив, не див­

лячись на нього, Тіс.

Старий одвернувся й замовк.

— Ану, стривай-но! — гукнув Семюел Тіс, стрибаючи

з ганку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав висо­

кий негр.— Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? —

питав Тіс, озираючи його з ніг до голови.

— Річ у тім, містере Тіс...

— Ти, здається, гадаєш, що поїдеш... як це там співа­

ється у вашій пісні — «Дорогою вгору, в височінь»,

правда?

— Так, сер,— сказав, вичікуючи, негр.

— А чи пам’ятаєш, що ти винен мені п’ятдесят дола­

рів, Белтере?

— Так, сер.

— То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені?

Присягаюся богом, не вийде!

— Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.

— Вилетіло йому з голови,— насмішкувато промовив

Тіс, зловтішно підморгуючи чоловікам на ганку.— Зн а­

єш, що тобі доведеться зробити?

— Ні, сер.

102

— Ти залишишся тут, поки відробиш оті п’ятдесят мо­

нет, інакше моє ім’я не Семюел Тіс.

І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоло-

віків, що стояли в холодку*

Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту

саму річку, яка плинула й плинула між крамницями,

темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках,

темну ріку, з плину якої його вихопили. Він затремтів.

— Відпустіть мене, містере Тіс. Я вишлю гроші звід­

ти. Обіцяю вам!

— Слухай-ко, Белтере.— Тіс схопив негра за підтяж­

ки, що натяглнся, наче струни арфи, і, бринькаючи ними,

тицьнув кощавим пальцем у небо.— Чи ти маєш хоч яке-

небудь уявлення, Белтере, що там угорі?

— Я знаю лише те, що мені розказували.

— Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули т а ­

ке? Що йому розказували! — Він розгойдував негра, три­

маючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував

пальцем перед чорним обличчям.— Белтере, ти полетиш

угору і вгору, наче ракета на Четверте липня

а потім

ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічно­

му простору. Оті придуркуваті вчені — вони ж нічого не

знають, вони вас усіх повбивають!

— Мені байдуже.

— Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на

тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з па­

расольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладин­

ках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у з а ­

кусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от!

Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кі­

стками.

— Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та йгоді.

Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й пли­

нула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от

знепритомніє. На темному чолі виступив піт.

— А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б’єш­

ся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся,

задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?

— Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пус­

тіть мене. Я запізнююсь.

— Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любень­

ко розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти

1 Д ень незалеж ності,. національне свято С Ш А ..

103

це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, прав­

да? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вер­

таєшся додому й відробляєш оті п’ятдесят монет, що

завинив мені! Це забере в тебе два місяці.

— Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить

без мене, сер!

— Оце вже прикро, правда? — сказав Тіс, намагаю­

чись прибрати засмученого вигляду.

— Я віддам вам коня, сер.

— Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди

звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей,— з а ­

перечив Тіс. На душі в нього було тепло й приємно.

Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислу­

хався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь

тремтів. Наперед виступив старий негр.

— Пане!

Тіс кинув на нього швидкий погляд.

— Ну, що?

— Скільки заборгував вам цей чоловік?

— Не твоє собаче діло!

— Скільки, синку? — старий обернувся до Белтера.

— П ’ятдесят доларів.

Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували

його.

— Вас тут двадцять п’ять чоловік. Хай кожен дасть

два долари. Тільки швидко.

— Гей, ви! — вигукнув Тіс. З несподіванки він наче

остовпів.

Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій

капелюх, а потім подав його Белтерові.

— Синку,—сказав він,— ти не пропустиш ракети.

— Ні, сер, тепер напевно не пропущу! — посміхнувся

в капелюх Белтер.

— Поверни їм назад ті гроші! — ревнув Тіс.

Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а

коли Тіс не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто

в пилюку.

— Ось ваші гроші, сер,— промовив він.— Щиро вам

вдячний.

Посміхаючись, негри — старий і молодий — сіли на

коней, і за хвилину їх уже не було видно.

— Сучий син,— прошепотів Тіс, втупивши сліпий по­

гляд у сонце.— Сучий син.

— Підніми гроші, Семюелю,— сказав хтось із ганку.

104

Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хло­

п’ята бігали вулицею, розносячи новини.

— Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немае!

Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як ба­

гатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той спла­

тив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один

одному по десять, по п’ять, по шістнадцять доларів! Б а ­

гато хто дає, скрізь усі дають!

Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в

лице їм бив гарячий вітер і пісок.

Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ганок і пік

очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував

своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало не­

стерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на

кожного негра, що позирав на нього.

— Бах! Ось іще одна ракета в космосі! — горлав він

так, щоб усім було чути.— Бах! Ой лишенько!

Кучеряві голови не поверталися, ніби й не чули, але

білі очі на чорних обличчях дивилися сторожко й три­

вожно.

— Трах! Усі ракети падають! Негри кричать, помира­

ють! Бах! Всесильний боже, який я радий, що стою тут,

на нашій матінці твердій землі!

Коні цокотіли копитами, здіймаючи куряву. Торохтіли

на розбитих ресорах фургони.

— Бах! — У гарячому повітрі голос звучав самотньо,

його байдуже слухали курява й сонячне небо.— ТрахІ

Негри в космосі! Присягаюся богом, метеор влучив у

ракети, і вони розсипалися, наче порох! У космосі пов­

но метеорів. Ви це знаєте? Авжеж! їх там як дробу! Во­

ни збивають бляшанки ракет, ніби качок, ніби глиняні

люльки! Старі бляшанки з-під сардин. Чорна тріска роз­

літається з бляшанок на всі боки, наче фейєрверк. Тут

десять тисяч трупів, там десять тисяч. Д алеко в просторі

вони пливуть холодні як крига навколо Землі. О госпо­

ди! Ви чуєте це? Гей, ви!

Мовчанка. Ріка плинула широко й безнастанно. Лише

годину тому вона залила халупи на бавовняних планта­

ціях, вимила всі більш-менш цінні речі й несла тепер на

собі стінні годинники й пральні дошки, відрізки шовку

й пруття для завіс, несла до якогось далекого чорного

моря.

Повінь минула. Було дві години. Д а л і пішла мала во­

да. Невдовзі річка висохла, місто затихло. Курява тов-

105

стим шаром лягала на крамниці, на людей, що сиділи

надворі, на високі нагріті сонцем дерева.

Тиша.

Чоловіки на ганку напружували слух.

Нічого не чуючи, вони линули думками на довколишні

луги. День у день вранці над землею линула звичайна

мішанина звуків. То тут, то там, вперто дотримуючись

звичаїв, негри заводили пісень, з-під мімоз чувся дзвін­

кий сміх, негренята

кидалися в чистий

водяний сміх

струмка, з мазанок, обплетених зеленим виноградом, до­

линали жарти й веселі вигуки.

А тепер здавалося, що великий вітер вимів геть-чисто

всі звуки. Не лишилося нічого. Розчинені двері звисали

на шкіряних завісах. Дитячі гойдалки ледь похитувалися

в сонному повітрі. На річці, на кладках для прання бі-

лизи було порожньо й тихо. Павуки заходилися плести

нове павутиння в покинутих хатах, крізь діряві дахи зо­

лотими сонячними конусами сіялася курява. То тут, то

там жевріючий вогонь, забутий у поспіху останньої хви­

лини, враз набирався сили і кидався жерти сухі кістки

якоїсь халупи, де валялися кинуті, вже нікому не потріб­

ні речі. Тоді в сторожкій тиші чути було тріск полум’я.

Чоловіки сиділи на ганку крамниці, поглядаючи один

на одного.

— Навіть уявити не можу, чому вони посунули тепер.

Саме тепер, коли їхні справи щодень кращі. Адже вони

дістають усе більше прав, нарівні з білими. Чого їм ще

треба? Ось уже зняли податок на виборців, нові й нові

штати приймають закони, спрямовані проти судів Лінча.

Чого ж їм іще? Заробляють вони майже стільки, як і

білі, і все ж таки вони тікають.

Далеко, в кінці безлюдної вулиці, з ’явився велоси­

педист.

— Хай мене грім уб’є, Тісе, коли це не твій Сіллі мчить

сюди.

—"Отже, ти совісний хлопець і вирішив повернути­

ся? — промовив Тіс.

— Ні, сер, Я тільки привіз велосипед.

— Що, не можна було взяти в ракету?

— Ні, не в тім річ, сер.

— Мені байдуже, в чому там річ! Злізай, все одно

тобі не вдасться його вк р асти !— Тіс штовхнув хлопця,

і велосипед упав.— Іди в крамницю і берися до роботи.

— Прошу, сер? — Очі у хлопця злякано розширилися.

Ю6

— Ти чув, що я сказав. Он треба розпакувати рушни­

ці, і ящик цвяхів щойно прибув з Нетшеза...

— Містере Тіс, сері

— Ти й досі с то їш ? — люто вирячився на нього Тіс.

— Містере Тіс, ви не будете заперечувати, коли я візь­

му на сьогодні вихідний?— винувато промовив хлопець.

— І на завтра, й на післязавтра, і на всі дні, що бу­

дуть потім?

— Боюся, що так, сер.

— Що ж, боятися тобі треба, хлопче. Ходи-но сюди.—

Він повів хлопця через ганок і витяг з письмового столу

якийсь папір.— Ти це пам’ятаєш?

— Що це, сер?

— Це трудова угода, підписана тобою. Ось твій хре­

стик, бачиш? Ну, чого мовчиш?

— Я не підписував, містере Тіс,— відказав, тремтячи,

хлопець.— Хрестик може поставити кожен!

— Слухай-но, Сіллі. Ось що написано в контракті: «Я

працюватиму на містера Семюела Тіса протягом двох

років, починаючи з п’ятнадцятого липня дві тисячі пер­

шого року, і якщо матиму намір залишити роботу, то

попереджу про це за чотири тижні й працюватиму, поки

на моє місце підшукають іншого робітника». Ось м а­

єш,— Тіс ляснув долонею по паперу, очі в нього блища­

ли.— Коли не хочеш по-доброму, передамо справу до суду.

— Я не можу залишитися,— заголосив хлопець, і по

його щоках покотилися сльози.— Якщо я сьогодні не по­

лечу, то вже не полечу ніколи.

— Я розумію твої почуття, Сіллі. Так, сер, розумію.

Я тобі співчуваю, хлопче. Але тобі і тут буде зовсім не­

погано, хлопче, матимеш добрі харчі. А тепер берися за

роботу і забудь усі оті дурниці. Гаг Сіллі? Забудеш,

правда ж?

Тіс посміхнувся й поплескав хлопця по плечу.

Сіллі обернувся й глянув на старих, що сиділи на ган­

ку. З а сльозами він ледве міг їх бачити.

— А може... може, хтось із цих джентельменів...

Чоловіки підвели очі — спершу вони подивилися на

хлопця, а потім на Тіса.

— Ти хочеш сказати, хлопче, що б і л и й повинен зай­

няти твоє місце? — холодно запитав Тіс.

Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він

задумливо глянув на обрій і сказав:

— Тісеу а що, коли я?..

107

— Що?

— Коли я заступлю Сіллі?

Ганок мовчав. Тіс сіпнувся всім тілом.

— Діду! — сказав він застережливо.

— Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.

— Справді? Ви не жартуете? — закричав Сіллі й ки­

нувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму

щастю.

— Авжеж.

— Діду,— сказав Тіс,— не лізьте в чужі справи.

— Хай він летить разом з усіма, Тісе.

Тіс підійшов і схопив хлопця за руку,

— Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.

— Не треба, містере Тіс!

Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені.

В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький

«фордик», везучи останню групу негрів.

— Ось моя сім’я, містере Тіс. О, будь ласка, благаю

вас, ради бога, будь ласка!

— Тісе,— обізвався, підводячись, іще один на ганку,—

пусти його.

З а ним підвівся інший:

— Я кажу те саме.

— Пусти його! — мовив ще один.

— Пусти його! — загомоніли всі.

Тіс помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя

чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:

— Он воно як?

— Саме так,— промовив хтось.

Тіс випустив руку хлопця.

— Гаразд. Вимітайся звідси,— сказав він і рвучко

вказав рукою назад.— Сподіваюся, ти не збираєшся ки­

нути свій мотлох у моїй крамниці.

— Ні, сер!

— То повикидай його й спали.

Сіллі похитав головою.

— Я все візьму з собою.

— Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.

— Я все візьму з собою,— м’яко, але наполегливо по­

вторив хлопець.

Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було,

як він прибирає там. З а хвилину хлопець з’явився з обе­

ремком дзиг і мармурових кульок, старих закурених змі­

їв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить

108

під’їхав старенький «фордик», Сіллі заліз усередину, й

дверцята зачинилися.

Тіс, гірко посміхаючись, стояв на ганку.

— Що ти збираєшся там робити?

— Почну нове

життя,— відповів

Сіллі.— Відкрию

власну крамницю.

— От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти

від мене й самому почати діло?

— Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер.

Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремес­

ло, містере Тіс.

— Ви, гадаю, дали ракетам назви?

Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на

щитку автомобіля.

— Дали, сер.

— Мабуть, «Ілля», «Колісниця», «Велике колесо»,

«Мале колесо», «Віра», «Надія», «Милосердя», га?

— Кораблі повинні мати свої назви, містере Тіс.

— Я не здивуюсь, якщо у вас є «Бог-син» і «Святий

дух». Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету

«Церквою Першого Хрестителя»?

— Нам час їхати, містере Тіс.

Тіс зареготав.

— Одну з них ви, мабуть, назвали «Гойдайся низько»,

а ще одну — «Солодка колісниця», чи не так?

Машина рушила.

— Прощайте, містере Тіс.

— А «Гойдай їхні кістки» у вас є?

— Прощайте, містере!

— І «За Йорданом» теж є? Ха! Що ж, жени ракету,

хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені

байдуже, можеш бути певен!

З а машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся,

притулив до рота руки і востаннє гукнув:

— Містере Тіс, містере Тіс, що ви тепер робитимете но­

чами? Що ви робитимете ночами, містере Тіс?

З а п а л а тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці

. вулиці. Ще мить, і вона зникла.

— Що він у біса хотів сказати? — міркував Тіс.—

Що я робитиму ночами?

Він стежив, як спадає курява, і раптом йому сяйнула

догадка.

Він пригадав ночі, коли до його будинку під’їздили

в машинах чоловіки. У них гостро випиналися коліна,

109

а ще гостріше — рушниці. Очі в цих людей були скляні.

Сурмив сигнал, і він ляскав дверима, виходячи з рушни­

цею в руці, сміючись сам, до себе, а серце в нього кал а­

тало, наче в десятирічного хлопчака. Вони мчали по

нічній літній дорозі, конопляна мотузка звивалася на під­

лозі машини, і в кожного під піджаком випинався пояс

З патронами. Скільки ночей на рік, скільки ночей, на­

поєних вітром, що вдирався в машину, здуваючи волосся

на їхні осклілі очі! З ревом вони вибирали дерево, добре

міцне дерево, і стукали в двері халупи.

— Так от що ти хотів сказати, сучий синуї — Тіс

стрибнув на залиту сонцем вулицю.— Що я робитиму но­

чами? То це паршиве ледащо...

Запитання було слушне. Йому враз стало тоскно. «Так,

що ми робитимемо ночами? — думав він.— Тепер, коли

їх немає, що?»

Він витяг із кишені пістолета, перевірив заряд.

— Що ти збираєшся робити, Семе? — запитав хтось»

— Уб’ю того сучого сина.

— Не гарячися,— сказав дідусь.

Але Семюел Тіс уже побіг за крамницю і за мить ви­

їхав у своєму автомобілі з одкидним верхом.

— Хто-небудь поїде зі мною?

— Я б хотів прокататися,— сказав дідусь і підвівся.

— Ще хто?

Ніхто не відповів.

Старий сів у машину. Клацнули дверцята. Семюел

Тіс вивів машину на вулицю, знявши хмару куряви. Вони

мовчки мчали під ясним небом. Н ад сухими лугами ме­

рехтіло гаряче повітря.

На роздоріжжі Тіс зупинив машину.

— Якою дорогою вони подалися, діду?

Дідусь примружився:

— Мабуть, прямо.

Вони рушили далі. Під високими деревами самотньо

гула їхня машина. Дорога була безлюдна, але часом

їхню увагу привертали якісь предмети обабіч дороги. Тіс

уповільнив хід і висунувся з машини, люто поблискуючи

своїми жовтими очима.

— От кляті байстрюки! Діду, ви бачите, що вони зро­

били!

— А що? — спитав старий і визирнув з машини й собі.

Там, де їх поставили й залишили, за кілька футів од­

не від одного вздовж шляху акуратно стояли й лежали

110

старі самокати, яскраві хустки з різними дрібничками,

старі черевики, колесо від воза, купи старих штанів, під-,

жаків і капелюхів, різні брязкальця, що колись подзво­

нювали на вітрі, бляшанки з рожевими геранями, тарелі

з восковими фруктами, картонні коробки з конфедерат-

ськими грошима \ балії, пральні дошки, шворки для бі­

лизни, мило, дитячий триколісний велосипед, ножиці для

підстригання газонів, якась іграшка, вітраж із негритян­

ської баптистської церкви, ціла колекція ободів, м атра­

ци, канапи, крісла-гойдалки, баночки кольдкрему, лю­

стерка. Ці речі не викидали, ні, їх ставили — обережно,

дбайливо — в куряву край дороги. Глянувши на них,

можна було подумати, ніби ціле місто йшло тут з пов­

ними руками і в ту мить, коли просурмила величезна

бронзова сурма, всі речі було передано мовчазній пилюці

і всі до одного мешканці помчали просто в сині небеса.

— Так от чому вони казали, що нічого не палити­

м уть!— люто кричав Тіс.— Вони не хотіли палити свій

мотлох, бо їм, бач, треба було взяти його з собою, щоб,

помилувавшись ним востаннє, лишити тут цілим і непо-

шкодженим. От бестії!

Миля за милею він шалено гнав машину по дорозі,

перекидаючи, розбиваючи, ламаючи, розкидаючи скринь­

ки з прикрасами, люстри, стільці, стоси паперу.

— Ось вам, кляті, ось!

Передня шина пронизливо засвистіла. Машина ска­

жено рвонула з дороги в кювет, і Тіс з розмаху стукнув­

ся об вітрове скло.

— От суча дочка!

Він обтрусився й вийшов з машини, ледве не плачучи

з люті.

— Тепер ми ніколи їх не спіймаємо. Ніколи, ніколи,—

мовив він, дивлячись на мовчазну дорогу.

Скільки сягало око, нічого не було видно, крім вузлів,

куп старої одежі і знову вузлів, що тяглися вдалину й

бовваніли там, ніби маленькі гробниці під теплим вітром.

З а годину втомлені Тіс і старий Квотермейн дісталися

до крамниці. Чоловіки й досі сиділи на ганку, до чогось

прислухаючись і поглядаючи на небо. Щойно Тіс сів і,

щоб дати ногам відпочинок, скинув тісні черевики, як

хтось скрикнув:

1 Гроші, що їх випускали

К онфедеративні

Ш тати

А м ери ки—«

союз рабовласницьких штатів П івдня, що існував окремо від США

з 1861 д о 1865 р.

111

— Дивіться!

— Хай мене чорти візьмуть, якщо я подивлюся,— ска­

зав Тіс.

Але інші дивилися. І вони побачили в далекому небі

золоті веретена, що зникали у високості, залишаючи за

собою полум'я.

Н а бавовняних полях вітер смикав сніжно-білі грона,

а ще далі, на баштанах, вилежувалися кавуни без ж од­

ного відбитку людських пальців. Смугасті й гладенькі,

вони скидалися на вгодованих котів, що ніжаться на .і

сонці.

Чоловіки на ганку знову сіли, перезирнулися, потім

подивились на мотки жовтої вірьовки, дбайливо складе­

ні на полицях, глянули на рушничні набої, що жевріли

в картонних коробках, побачили пістолети й довгі чор­

ні дробовики, які спокійно висіли на гаках. Один почав

кусати соломинку, другий — креслити щось у пилюці.

Нарешті Семюел Тіс з переможним виглядом підняв

черевика, перевернув його, зазирнув усередину й сказав:

— А ви помітили? Присягаюся богом, він до кінця к а ­

зав «містер»!

2004— 2005. ЯК ДАВАЛИ НАЗВИ

Люди приходили на нові блакитні землі й нав'язували

землям свої назви. Так з ’явилися Гінкстонів струмок і

Ластігове урочище, Блекова річка, Перегрінові гори і

місто Уайльдер. Назви прославляли відомих людей і те,

що вони зробили. Там, де марсіани вбили перших зем­

лян, стояло Червоне місто, нагадуючи про пролиту кров.

А місцевість, де була знищена друга експедиція, назвали

Другою Спробою; і на всіх інших місцях, де люди, ви­

палюючи грунт, приземлялися на своїх вогняних бля­

шанках, залишалися імена, ніби попіл. І, звичайно, з ’я ­

вилася гора Спендера й місто Натаніел Йорк...

Старі марсіанські назви... Це були назви води, повітря,

гір. Це були назви снігів і криги, що стікала водою на

південь по кам ’яних каналах, щоб заповнити порожні

моря. Лишилися також імена чарівників, похованих у з а ­

мурованих гробницях, назви веж та обелісків. І ракети

били по цих назвах, наче молоти, кришили мармур, дро­

били ламкі придорожні стовпи з назвами старих міст,

перетворюючи їх на купи щебеню. Згодом були встанов­

і м

лені величезні пілони з новими назвами: місто Залізне,

місто Сталеве, місто Алюмінієве, село Електричне, місто

Хлібне, вілла Зернова, Детройт II — механічні імена й

металеві імена, завезені з Землі.

А після того як збудували і назвали міста, з’явилися

кладовища: Зелений Горб, Мохове Місто, Місто Новаків,

Відпочинь Трошки. І перші мертві лягли в свої могили...

Але після того як усе було влаштовано, налагоджено

і стало на своє місце, коли все стало безпечним і надій­

ним, тоді з Землі прилетіли розумники, що тверезо ди­

вилися на життя. Вони прилітали в гості у відпустку,

шукали сувенірів і «екзотики», фотографували, подоро­

жували, щоб вивчати й застосовувати соціологічні зако­

ни; вони прибували зі своїми зірками й значками на ру­

кавах, з правилами та інструкціями, привозячи з собою

паростки бюрократизму, який витким бур’яном обплутав

Землю, й висаджували їх на Марсі скрізь, де вони могли

прийнятися. Вони взялися повчати та підштовхувати тих

самих людей, які повтікали на Марс, щоб уникнути на­

станов, команд та підштовхувань.

І, природна річ, дехто з цих людей на штурхан відпо­

відав штурханом...

КВІТЕНЬ 2 0 0 5 . АШЕР II 1

«Протягом усьоґо тоскного, тьмяного, німого осіннього

дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я

їхав сам верхи по вельми сумній місцевості, і нарешті

переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями по­

хмурий дім Ашер...»

Містер Вільям Стендал замовк. Перед ним на низько­

му чорному горбі стояв дім, на наріжному камені якого

було вирізьблено дату: «2005 н. е.».

Містер Байджлоу, архітектор, промовив:

— Він готовий. Ось ключ, містере Стендал.

Двоє чоловіків стояли мовчки. Був тихий осінній день.

Біля ніг на почорнілій траві шаруділи аркуші з про­

ектом.

— Дім Ашер,— сказав задоволено містер Стендал.—

Його сплановано, збудовано й куплено. Навіть містер

По був би задоволений, га?

1

У цьому розділі автор використовує мотиви творів американ­

ського письменника Едгара П о («Д ім Ашер», «Маятник», «Мавпа»,

«Амонтільядо» тощ о).

113

Містер Байджлоу скоса позирнув на нього!

— Чи все так, як ви хотіли, сер?

— Усе так!

— Чи колір той, що треба? Похмурий і жахний?

— Дуже похмурий, дуже жахний!

— Стіни холодні?

— На диво холодні!

— А озеро, чи досить воно «чорне й зловісне»?

— Страшенно чорне й зловісне.

— А осока — ви ж знаєте, ми її пофарбували — чи

вона таки сіро-чорна?

— Вона жахлива!

Містер Байджлоу зазирнув у проект і спитав, цитую­

чи звідти:

— Чи в цілому від цього всього «холоне й болісно

стискається серце, туга охоплює душу»? Від дому, озера,

околиць?

— Містере Байджлоу, жодне моє пенні не змарнова­

но? Боже мій, яка краса!

— Дякую. Адже я працював, не зовсім точно уявляю­

чи, чого ви бажаєте. Ваше щастя, що маєте власні ра­

кети, а то б нам не дозволили перевезти все потрібне

спорядження. Ви ж бачите, тут завжди присмерк, завж­

ди осінь, скрізь гола, мертва земля. Ми таки добряче

попрацювали. Ми повбивали все. Десять тисяч тонн

ДДТ! Не залишилося жодної гадюки, жаби чи марсіан­

ської мухи! Завжди присмерк, містере Стендал! Я пиша­

юся цим. Ми встановили прилади, які вбирають сонячне

проміння. Тут завжди «тоскно», як і належить.

Стендал тішився всім цим — тоскним, гнітючим крає­

видом, смердючими випарами, так тонко розробленою і

втіленою загальною «атмосферою». А сам дім! Ця жах­

лива будівля, це моторошне озеро, цвіль, тлін! Хто дога­

дається, що все це пластмасове, а не справжнє?

class="book">Він подивився на осіннє небо. Десь там далі, високо-

високо, було сонце. Десь був квітень на планеті Марс,

жовтий місяць з блакитним небом. Десь угорі пропалю­

вали собі шлях ракети, несучи цивілізацію на прекрасну

мертву планету. їхнє ревіння поглиналося цим тьмяним

звуконепроникним

світлом, цим прадавнім

осіннім

світлом.

— Тепер, коли моя праця скінчена,— несподівано про­

мовив містер Байджлоу,— я хотів би спитати, що ви зби­

раєтеся робити з оцим усім.

114

— З Ашер? Ви не догадалися?

— Ні.

— Невже вам нічого не говорить назва Ашер?

— Нічого.

— Ну, а таке ім’я, як Едгар Алан По?

Містер Байджлоу похитав головою.

— Авжеж! — пирхнув Стендал, висловивши цим од­

ночасно розпач і презирство.— Чи можна було сподіва­

тися, щоб ви знали якогось містера По? Він помер давно.

Всі його книги спалили у Великому Вогні. Тобто трид­

цять років тому — 1975 року.

— Ага,— сказав містер Байджлоу, набираючи мудро­

го вигляду.— Один з тих!

— Еге ж, один з тих, Байджлоу. Він і Лавкрафт, і Го-

торн, і Амброз Бірс 1>— усі твори, що лякали, фантастич­

ні й жахливі, а значить, і твори про майбутнє були спа­

лені. Спалені — і край! Був прийнятий закон. О, все по­

чалося з малого. В п'ятдесятих та шістдесятих роках це

була піщинка. Вони почали з контролю над коміксами,

а потім над детективними книгами і, звичайно, над філь­

мами. То та, то інша групи робили це. Для цього викори­

стовувалися політичні упередження, релігійні забобони,

тиск з боку профспілок. Завжди знаходилася меншість,

яка чогось боялася, і величезна більшість, яка боялася

невідомості, боялася майбутнього, боялася минулого,

боялася сучасного, боялася себе і своєї власної тіні.

— Розумію.

— Боялася слова «політика» (яке, врешті, я чув, стало

синонімом комунізму серед найреакційніших елементів

і коштувало життя тим, хто вживав його). Вони закру­

чували гайку тут, загвинчували болт там, штовхали, тяг­

нули, сіпали, і от мистецтво та література незабаром

перетворилися у величезну солодку тягучку, сплетену й

зв'язану вузлами, витягнену в усі боки, прісну й нудот­

ну. Потім пощезали кіноапарати й потонули в темряві

театри, а з друкарських пресів замість великої Ніагари

друкованого слова тонесенькою цівочкою тік цілком без­

невинний «фактичний» матеріал’ О, фраза «втеча від

дійсності» була, мушу сказати, аж надто дійовою!

— Справді?

— Ще б пак! Кожна людина, казали вони, повинна

стояти лицем до дійсності. Мусить зазирнути їй в очі

1 Г* Л а в к р а ф т , Н. Г о т о р н , А. Б і р с — американські пи­

сьменники X IX — XX ст.

115

негайно! А все, що не. відповідало дійсності — всяка лі­

тературна брехня й польоти фантазії,— підлягало роз­

стрілу на місці. Отож одного недільного ранку тридцять

років тому вони вишикували їх під бібліотечними стіна­

ми — Діда Мороза й Вершника без голови, Білосніжну,

й Румпельстілтскін, і Матусю Гуску — о, як вони голо­

сили! — та й розстріляли їх. А потім вони спалили чарів­

ні замки, й жаб-принцес, і старих королів, і Десь Колись

стало Більше Ніде й Ніколи! І вони закидали попіл Рик-

ші-привида руїнами країни Оз; вони перев’язали стріч­

кою кістки Доброї Глінди та Озми \ потовкли кольорові

вази, а Джека Гарбузову Голову подали до столу на

балу біологів. Чарівний біб засох у бюрокатичних ха­

щах! Спляча Красуня прокинулася від поцілунку вчено­

го, щоб померти від смертельного уколу його шприца.

І вони примусили Алісу пити з пляшечки рідину, яка

зменшила її зріст настільки, що вже не чути було її кри­

ку: « В с е д и в н і ш е й д и в н і ш е » , і вони вдарили

молотком по Дзеркалу, щоб розбити на друзки і його, і

всіх Червоних Королів та Устриць!

Він стиснув кулаки. Боже, які свіжі були спогади!

Обличчя його почервоніло, він задихався.

Що ж до містера Байджлоу, то його цей вибух спан­

теличив. Він закліпав очима і нарешті промовив:

— Даруйте. Я вас не розумію. Ці імена мені нічого не

говорять. З ваших слів я роблю висновок, що уряд доб­

ре зробив, спаливши оті книги.

— Забирайтеся геть! — загорлав Стендал.— Ви закін­

чили свою роботу, а тепер дайте мені спокій, дурню!

Містер Стендал залишився сам перед своїм домом.

— Слухайте-но, ви,— звернувся він до невидимих р а­

кет.— Я прибув на Марс, щоб сховатися від вас, добро-

мисних громадян, але вас тут щодень то густіше, наче

мух на падлі. Ну, я ж вам покажу. Я віддячу вам за те,

що ви вчинили з Едгаром По на Землі! То ж бережіться!

Дім Ашер відкрито!

І він погрозив кулаком у небо.

Ракета приземлилася. З неї впевненим кроком вийшов

чоловік. Він подивився на дім, і його сірі очі звузилися.

1

Д о б р а Г л і н д а , О з м а та ін.— персонаж і з книги амери­

канського письменника Ф. Б аум а «М удрець країни Оз».

116

Він перейшов через рів, що оточував дім, і опинився пе­

ред невисоким чоловіком.

— Ваше прізвище Стендал?

— Так.

— Я Герет, слідчий Бюро Громадської Моралі.

— Отже, ви, представники Громадської Моралі, діста­

лися, нарешті, й до Марса. А я саме думав, коли ви вже

з’явитеся.

— Ми прибули минулого тижня. Скоро ми наведемо

тут порядок, як і на Землі.— Чоловік роздратовано по­

махав своєю посвідкою, вказуючи на дім.— То, може, ви

розкажете мені, що це за штука?

— Замок з привидами, якщо це вам до вподоби.

— Мені не до вподоби, Стендале, зовсім не до вподо­

би. Слово «привиди» мені не подобається.

— Все досить просто. Літа божого 2005 я збудував

механічне святилище. В ньому мідні кажани літають на

електронних променях, бронзові пацюки ганяють по пла­

стмасових льохах, танцюють скелети-роботи. Там живуть

роботи-вампіри, арлекіни, вовки й білі привиди, створені

за допомогою хімії й винахідливості.

— Саме цього я й побоювався,— зауважив, спокійно

посміхаючись, Герет.— Боюся, нам доведеться знести

вашу оселю.

.— Я знав, що ви навідаєтеся відразу, як тільки про-

нюхаєте, що тут діється.

— Я прилетів би сюди раніше, але м и — в Бюро Гро­

мадської Моралі — хотіли точніше довідатися про ваші

наміри. Демонтажники й бригада паліїв Бюро будуть тут

ще перед вечерею. За кілька годин від вашого дому ні­

чого не лишиться. Містере Стендал, я вважаю, що ви

все-таки дурень, сер. Витрачати зароблені грошики на

безглузду примху! Адже це, напевно, коштувало вам міль­

йонів зо три доларів...

— Чотири мільйони! Містере Герет, ще юнаком я ус­

падкував двадцять п’ять мільйонів, а тому можу дозво­

лити собі невелику примху. Тільки яка прикрість: будів­

ництво закінчилося лише годину тому, а ви зі своїми де­

монтажниками вже тут! Чи не дозволите мені погратися

цією іграшкою, ну, хоча б двадцять чотири години?

— Ви ж знаєте закон. Його треба виконувати негай­

но. Не можна створювати нічого — ні книг, ні будинків —

що будь-яким чином нагадувало б про привидів, вампі­

рів, фей або інші витвори людської фантазії.

117

— Скоро ви почнете палити й такі книги, як «Беббіт» Ч

— Ви нам завдали чимало клопоту, містере Стендал.

У нас усе зареєстровано. Двадцять років тому. На Зем­

лі, Історія з вами й вашою бібліотекою.

— Так, зі мною й моєю бібліотекою, І ще з кількома

іншими такими, як я. По вже був забутий десятки років,

а також країна Оз та багато іншого. Але я мав свою не­

велику схованку. Ми, кілька приватних громадян, збері­

гали свої бібліотеки, аж поки ви розіслали в усі кінці

озброєних смолоскипами людей, які пошматували й

спалили мої п’ятдесят тисяч книг. В такий же спосіб ви

встромили кілок у серце Гелоуїна2 і попередили своїх

кінорежисерів, що коли вони виявлять намір іще щось

робити, то їм доведеться знов і знов ставити лише ті са­

мі речі Ернста Хемінгуея. Боже мій, скільки я бачив

інсценізацій «По кому подзвін»! Тридцять варіантів!

Усі реалістичні. О, цей наш реалізм, чорт би його за­

брав!

— Не варто гніватися! Це вам нічого не дасть!

— Містере Герет, вам доведеться подати докладний

звіт, правда?

— Еге ж.

— Тоді, може, ви зайдете і роздивитесь усе як слід?

Це не забере багато часу.

— Гаразд. Показуйте. Та глядіть мені, без вибриків.

У мене пістолет.

Двері дому Ашер зарипіли й розчинилися. Війнуло

вогкістю. Почулися гучні зітхання й стогін, ніби у ста­

рих катакомбах дихав підземний міх.

По кам’яній підлозі пробіг пацюк. Герет, зойкнувши,

копнув його ногою. Пацюк перекинувся, і з його нейлоно­

вої шерсті вискочила ціла хмара металевих бліх.

— Оце дивина! — вигукнув Герет, нагинаючись, щоб

роздивитися.

Стара відьма сиділа в ніші, її воскові руки тремтіли

над жовтогарячими й синіми таротовими картами 3. Во­

на сіпнула головою й засичала своїм беззубим ротом на

Герета, стукаючи пальцем по засмальцьованих картах,

— Смерть! — крикнула вона.

1 «Б е б б і т» — сатиричний роман

американського

письменника

Сінклера Л ью їса про сучасну йому Америку.

2 Г е л о у ї н — переддень 1 листопада, Д н я всіх святих. Й ого

відзначаю ть народними гуляннями.

3 В ид карт, вж иваних у середньовіччі.

118

— Саме такі речі я й маю на увазі,— сказав Герет.—

Який сором!

— Я дозволю вам особисто спалити її.

— Справді? — зрадів Герет. Потім він насупився.—

Мушу сказати, мене дивує, що ви так благодушно сприй­

маєте все це.

— Для мене вже досить того, що я створив такий ку­

точок. Тепер я маю право сказати, що зробив це. Сказа­

ти, що я створив середньовічну атмосферу в сучасному

недовірливому світі.

— Я вже й сам мимохіть починаю захоплюватись ва­

шим генієм, сер.

Герет дивився, як пливли повз нього, клубочачись і по­

ступово набираючи форми прекрасної жінки, пасма ту­

ману. В кінці вогкого коридору загула машина. Густий,

наче біла піна, туман піднявся і поплив у мовчазні зали.

З нічого виникла мавпа.

— Ну-ну! — скрикнув Герет.

— Не бійтеся,— заспокоїв його Стендал, постукуючи

по чорних грудях тварини.— Робот. Мідний кістяк і все,

як у відьми. Бачите?

Він погладив шерсть, і з-під неї прозирнув метал.

— Бачу,— обізвався Герет, і собі боязко простягаючи

руку до тварини.— Але навіщо, містере Стендал, навіщо

все це? Що вам допекло?

— Бюрократія, містере Герет. Але я не маю часу по­

яснювати. Уряд незабаром про все довідається.— Він

кивнув мавпі.— Гаразд. Д а в а й .

Мавпа вбила містера Герета.

— Ну що, ви майже готові, Пайксе?

— Так, сер,— відповів Пайкс, підводячи голову від

столу.

— Ви добре знаєте своє діло.

— Але ж я одержую за це платню, містере Стендал,—

тихо зауважив Пайкс, піднімаючи пластмасову повіку

робота й вставляючи скляне око так, щоб його як слід

стиснули гумові м’язи.— Готово.

— Викапаний містер Герет.

— Що нам з ним робити, сер? — кивнув Пайкс на

плиту, де лежало тіло справжнього містера Герета.

— Найкраще спалити. Нам ні до чого два містери Ге-

рети, правда ж?

119

Пайкс повіз містера Герета до цеггїяної печі.

— Прощавайте,— мовив він, вштовхуючи його в піч,

і зачинив дверцята.

Стендал став перед роботом Геретом.

— Ви дістали розпорядження, Герете?

— Так, сер,— відповів, сідаючи, робот.— Я повинен

повернутися до Бюро Громадської Моралі. Я подам ра­

порт. Треба відкласти операцію принаймні на сорок ві­

сім годин. Скажу, що я маю детальніше розслідувати

все це.

— Правильно, Герете. Бувайте.

Робот поспішив до Геретової ракети, зайшов у неї і

полетів геть.

Стендал повернувся до свого помічника.

— Тепер, Пайксе, ми відішлемо решту запрошень на

сьогоднішній вечір. Гадаю, буде весело, га?

— Дуже весело, якщо зважити на те, що ми чекали

двадцять років!

І вони переморгнулися.

Стендал глянув на годинника. Сім. Уже скоро. Він по­

крутив у руці чарку для хересу й на якусь мить наче

завмер. Згори, з дубових балок, моргали на нього очи­

цями й верещали кажани. їхні ніжні мідні кістяки були

сховані під гумовим тілом. Він підняв до них чарку.

— За наш успіх,— проголосив він, потім відхилився

на спинку крісла, заплющив очі й заглибився в думки,

йому буде що згадувати, коли прийде старість — свою

помсту антисептичному уряду за його літературний терор

і за вогнища! О, як зростали його гнів і ненависть про­

тягом цих років! О, як повільно визрівав цей план у його

занімілій душі аж до того дня, коли три роки тому він

стрівся з Пайксом!

Ах так, Пайкс. Пайкс, чиє озлоблення було таке гли­

боке, як почорнілий обвуглений колодязь із зеленою кис­

лотою. Хто був Пайкс? Лише найбільший з усіх артистів!

Пайкс, людина з десятьма тисячами облич, фурія, дим,

блакитний туман, білий дощ, кажан, страховище з се­

редньовічного собору, потвора — ось ким був Пайкс! Чи

не кращий він за знаменитого Лон Чейні-батька? — мір­

кував Стендал. День у день він спостерігав Чейні в ста-

рих-престарих фільмах. Так, кращий за Чейні. Чи не

кращий за того другого старого лицедія? Як це його прі­

звище? Карлов? Далеко кращий! А за Лугозі? Не можна

120

навіть порівнювати! Ні, на світі був лише один такий ак­

тор, як Пайкс, і тепер, коли в нього відібрали все, що

він мав — його мистецтво,— йому нічого було робити на

Землі. Йому забороняли навіть грати для самого себе

перед дзеркалом!

Бідний, неможливий, розбитий Пайкс! Як ти почував

себе тієї ночі, коли вони тягли стрічки твоїх фільмів, що

висіли з кіноапаратів, ніби кишки, ніби твої власні нут­

рощі, і несли їх мотками й жмутами, щоб запхати у піч

і спалити? Чи це так само боляче, як коли знищують

п’ятдесят тисяч книжок, безцінних книжок? Так. Так.

Стендал відчув, як холонуть його руки від безтямного

гніву. Тож чи не природно було, що одного дня вони по­

чали розмову за кавою і що ця розмова страшенно за­

тяглася — на багато вечорів. З цієї розмови і з гіркої

кави народився оцей дім Ашер.

Задзвонив великий церковний дзвін. Прибули перші

гості.

Посміхаючись, він вийшов їм назустріч.

Роботи, що виросли без спогадів, чекали. Вони чекали,

одягнені в зелений шовк кольору лісових озер, у шовк

кольору жаб і папороті. З жовтим волоссям, кольору

сонця й піску, вони лежали змащені, з трубчастими брон­

зовими кістками в желатині. В трунах і не для мертвих

і не для живих, у дощаних ящиках з поки що не ввімк­

нутими метрономами, роботи чекали. Пахло мастилом і

латунню. Було тихо, як на кладовищі. Роботи чоловіки

й жінки, але без статі. З іменами, але безіменні, запози­

чивши від людини все, крім людяності, роботи витріщи­

лися на забиті цвяхами віка ящиків з етикетками, мерт­

ві, без смерті, бо в них ніколи не було життя. Та ось

завищали цвяхи, які витягали з дерева. Ось почали під­

німатися віка. Ось на ящики лягли тіні, і почулося ти­

хеньке цокання. Ще один і ще, і ось уже весь склад цо­

кає і видзвонює, наче велетенська годинникова майстер­

ня. Мармурові очі викотилися з-під гумових повік.

Затремтіли ніздрі. Підвелися роботи, вдягнені в хутро

мавпи й білу шерсть кролика: Близнюк ішов за Близня-

ком, а за ними Фальшива Черепаха і Вовчок1; похитую­

чись брели, повиті водоростями, утопленики; чимчикували

1 Б л и з н ю к , Б л и з н я к,

Ф а л ь ш и в а

Ч е р е п а х а , В о в ­

ч о к — персонаж і з популярної

кижки

англійського

письменника

Л ью їса К еррола «Аліса в країні чудес».

121

повішені, з синіми горлянками й закоченими догори очима,

схожими на м’якуш молюска; створені з глазурі й блис­

кучої сухозлітки, йшли гноми й ельфи, Тік-Ток, Д ід Мо­

роз у супроводі Лютої Завірюхи, Синя Борода з бурця-

ми, наче ацетиленове полум’я. З хмар сірчаного диму

між язиків зеленого вогню з’явився дракон і, вдаривши

велетенським лускатим хвостом, ревучи і виючи, вибив

двері. Потім настала тиша, юрба кинулася до дверей,

подув вітер. Десять тисяч вік упали на своє місце. Го­

динникова майстерня рушила в дім Ашер. Настала ніч

чудес.

Над землею повіяв теплий вітерець; обпалюючи небо,

перетворюючи осінь на весну, прибули ракети з гостями.

З ракет повиходили чоловіки у вечірніх убраннях, а за

ними жінки з вишуканими зачісками.

— То оце і є Ашер!

— Але де ж двері?

В цю мить з’явився Стендал. Жінки сміялися й цокотіли

між собою. Містер Стендал підняв руки, вимагаючи ти­

ші. Обернувшись до замку, він подивився на вікно висо­

кої вежі й гукнув:

— Рапунцел, Рапунцел, спусти свої коси!

І з вікна, підставляючи своє прекрасне обличчя поду­

вам нічного вітру, перехилилася дівчина і спустила пас­

ма золотого волосся. Його підхопив вітер, сплів драби­

ну, якою гості, сміючись, полізли в дім.

Які видатні соціологи! Які розумні психологи! Які

страшенно впливові політики, бактеріологи, неврологи!

Ось вони стоять між вогких стін.

— Прошу всіх до господи!

Тут були містер Трайон, містер Оуен, містер Дан,

містер Ленч, містер Стівенс, містер Флетчер і ще кілька

десятків гостей.

— Заходьте, заходьте!

Тут були місіс Джіб, міс Поуп, міс Черчіль, міс Блант,

міс Драмонд і десятків зо два інших блискучих жінок.

Видатні, дуже видатні люди, і всі до одного члени

«Товариства боротьби з фантастикою», прибічники забо­

рони святкування Гелоуїна та Дня Гая Ф окса1, вбивці

кажанів, палії книг, смолоскипоносці. Всі вони з числа

1 Д е н ь Г а я Ф о к с а — народе свято, яке відзначається 5 ли­

стопада.

122

тих бездоганних громадян, які терпляче ждали, поки на

новоосвоювану планету прибудуть робітники і похова­

ють трупи марсіан, проведуть дезинфекцію в старих міс­

тах, побудують нові, відремонтують шосейні шляхи й

зроблять життя безпечним. А потім, коли вже все нала­

годжувалось, ці гасителі веселощів, люди з хромованою

ртуттю замість крові та з пофарбованими йодом очима

з’явилися тут, щоб установити свою Громадську Мо­

раль і причастити всіх своєю благодаттю, І вони були

його друзі! Так, обережно, дуже обережно й хитро зна­

йомився він з ними на Землі минулого року!

— Ласкаво прошу до просторих залів смерті! — ви­

гукнув він.

— Гей, Стендале, що все це означає?

— Самі побачите. Всім скинути одяг. Он кабіни. Пе­

реодягніться в костюми, які ви знайдете там. Чоловіки —

на цей бік, жінки на той.

Гості стурбовано тупцяли на місці.

— Може, краще піти звідси,— сказала міс Поуп.— Не

подобається мені все це. Воно межує з... святотатством.

— Дурниці! Звичайний костюмований бал,

— Здається, тут тхне протизаконними діями,— покру­

тив носом містер Стівенс.

— Та годі вже вам,— засміявся Стендал.— Розважай­

теся. Завтра все це стане руїною. Заходьте до кабін!

Палац завирував. На ковпаках арлекінів подзвонювали

бубонці, і білі миші танцювали кадриль під музику кар­

ликів, які цигикали на крихітних скрипках крихітними

смичками, і прапори струменіли, звисаючи з обвуглених

балок, а кажани хмарами літали біля ринв, кінці яких

були зроблені у вигляді страховищ. З ротів у страховищ

текло вино, прохолодне і піняве. Через усі сім залів па­

лацу дзюркотів струмок. Скоро гості виявили, що то не

вода, а херес. Гості виходили з кабін, змінивши свій

вік, сховавши обличчя під масками доміно. І, вже наді­

ваючи маску, вони порушували свої зобов’язання —

скрізь і завжди боротися з фантазією, з усім тим, що

породжує жах. Жінки, сміючись, виступали в червоних

сукнях. Навколо них запобігливо крутилися чоловіки.

А на стінах танцювали тіні, що були нічиїми, і подекуди

гості натрапляли на дзеркала, в яких нічого не було

видно.

— Ми всі вампіри! — зареготав містер Флетчер.— Ми

померли!

123

До їхніх послуг було сім залів, кожен різного кольору:

один синій, один парпуровий, один зелений, один жовто­

гарячий, ще один білий, шостий фіолетовий, а сьомий

був задрапірований чорним оксамитом. І в чорному залі

був годинник з ебенового дерева, який гучно вибивав

години. По всіх кімнатах гасали п’яні гості — серед фан­

тастичних істот-роботів, серед Вовчків і Божевільних

Капелюшників, тролів і велетнів, чорних котів і Білих

Королев *, а під ногами танцюристів підлога здригалася

од важких пульсуючих ударів, що виказували сховане

під нею серце.

— Містере Стендал! — почувся шепіт.— Містере Стен­

дал!

Поряд з ним стояло страховище з обличчям Смерті.

Це був Пайкс.

— Мені треба поговорити з вами наодинці.

— В чім річ?

— Ось погляньте.

Пайкс простягнув руку — руку скелета. В ній було

кілька напіврозплавлених коліщат, гайок, зубців, болтів.

Стендал якусь мить — довгу мить — дивився на них.

Потім він потягнув Пайкса в коридор.

— Герет? — прошепотів він.

Пайкс ствердно хитнув головою.

— Він послав замість себе робота. Хвилину тому, ви­

чищаючи піч, я виявив оце.

Обоє не відривали очей від фатальних коліщат.

— Це означає, що поліція може бути тут кожної ми­

ті,— сказав Пайкс.— Наш план піде нанівець.

— Не знаю,— Стендал подивився на жовтих, синіх і

жовтогарячих танцюристів. У похмурих залах лунала

музика.— Я мусив би догадатися, що Герет не такий ду­

рень, щоб прибути власною персоною. Але стривайте!

— Що таке?

— Нічого. То нічого. Герет послав до нас робота. А ми

надіслали йому свого. Якщо він не придивлятиметься

надто пильно, то й не помітить заміни.

— Авжеж.

— Наступного разу він прилетить сам. Адже тепер

він вважатиме себе в безпеці. Його появи можна чекати

кожної хвилини! Хочете ще вина, Пайксе?

! Б і л а

К о р о л е в а ,

Б о ж е в і л ь н и й

К а п е л ю ш н и к —

персонаж і книжки «Аліса в країні чудес».

124

Вдарив великий дзвін.

— Закладаюся, що це він. Впустіть містера Герета.

Рапунцел спустила свої золоті коси.

— Містер Стендал?

— Містер Герет? Справжній містер Герет?

— Саме він,— Герет розглядав мокрі стіни й людей,

що крутилися в танці.— Мені спало на думку, що краще

побачити все на власні очі. Не можна покладатися на

роботів. Тим більше на чужих роботів. До того ж я вжив

застережних заходів і викликав демонтажників. Вони

прибудуть за годину, щоб підрубати коріння цій гидоті.

Стендал вклонився.

— Дякую за люб'язне попередження. А тим часом ви

можете трохи розважитися,— сказав він, зробивши ру­

кою широкий жест.— Вип’єте вина?

— Ні, дякую. Що тут робиться? Боже, до чого може

дійти людина!

— Подивіться самі, містере Герет.

— Та це вбивство,— сказав Герет.

— Найпідступніше вбивство,— сказав Стендал.

Пролунав жіночий вереск. До них підбігла міс Поуп

з блідим як крейда обличчям.

— Ой, який жах! На моїх очах мавпа задушила міс

Блант і запхнула її в димохід.

Чоловіки глянули на камін і побачила пасма золота­

вого волосся, що звисало з димоходу. Герет скрикнув.

— Це жахливо! — схлипнула міс Поуп. Раптом вона

змовкла, обернулась і закліпала очима.— Міс Блант!

— Авжеж,— сказала міс Блант. Живісінька, вона

стояла поряд з ними.

— Але я щойно бачила, як вас запхнули в димохід!

— Ні,— засміялася міс Блант.— То була не я, а ро­

бот. Моя точна копія!

— Але ж, але...

— Та не плачте, голубонько. Я жива й здорова. Дай-

те-но, гляну... Так, справді, це я в димоході. Ваша прав­

да. Кумедна штука, га?

І міс Блант одійшла від них, сміючись.

— Може, вип’єте, містере Герет?

— Мабуть, вип’ю. Все це нервує мене. Боже, що за

місце! Його треба знищити негайно, щоб і сліду не було.

На мить мені здалося...

Герет вихилив склянку вина.

125

Знову хтось заверещав. Четверо білих кроликів потяг­

ли на собі містера Стівенса кудись униз східцями, які

самі собою раптом з’явилися посеред зали. Містер Сті-

венс потрапив на дно глибокого колодязя. З в’язаний по

руках і ногах, він опинився віч-на-віч з гострим як брит­

ва сталевим маятником, який, гойдаючись, щоразу на­

ближався до його зведеного корчами тіла,

— Це я там унизу? — запитав містер Стівенс, з’явля­

ючись поряд з містером Геретом і схиляючись над коло­

дязем.— Як дивно, як чудно бути свідком власної смерті.

Маятник гойднувся востаннє...

— Як правдоподібно,— промовив, одвертаючись, мі­

стер Стівенс.

— Вип’єте ще, містере Герет?

— Так, будь ласка.

— Це ненадовго. Скоро демонтажники будуть тут.

— Слава богу!

Вереск пролунав утретє.

— Що ж тепер? — тривожно спитав Герет.

— Тепер моя черга,— озвалася міс Драмонд.— Глянь-

те-но.

І другу міс Драмонд, яка нестямно верещала, поклали

живою в домовину, забили цвяшками віко й опустили у

викопану під підлогою в землі могилу.

— Тепер я пригадую,— важко дихаючи, промимрив

інспектор Громадської Моралі.— Все це було в старих

заборонених книгах. Поховання живцем. І все інше. Ко­

лодязь, маятник, мавпа, димохід, убивство на вулиці

Морг. Так, це було в одній з книг, які я спалив!

— Випийте ще, містере Герет. Та тримайте міцніше

вашу склянку.

— Мати божа, у вас багата уява!

Вони стояли й стежили, як гинули ще п’ятеро — одно­

го проковтнув дракон, інших кинули у чорну смолу, де

вони й потонули.

— Хочете побачити, що ми приготували для вас? —

спитав Стендал.

— Авжеж,— відповів Герет.— Чому б не подивитися?

Все одно ми висадимо в повітря це чортовиння. Ви не­

безпечна особа.

— Тоді ходімо. Прошу сюди.

І він повів Герета вниз під залу, нескінченними перехо­

дами, і далі вниз і вниз спіральними сходами — в під­

земні катакомби.

126

— Що ви збираєтеся показати мені?— спитав Герет.

— Як вас уб’ють,

— Мого двійника?

— Еге ж. А крім цього, ще дещо.

— Що саме?

— Амонтільядо,— відказав Стендал, ідучи попереду

з високо піднятим ліхтарем. Під стінами застигли, під­

вівшися з трун, скелети. Герет з огидою скривився й за­

тиснув пальцями носа.

— Що таке?

— Хіба ви ніколи не чули про Амонтільядо?

— Ні!

— Не впізнаєте? — спитав Стендал, вказуючи на під­

земелля.

— Як я можу впізнати?

— А це? — Стендал, посміхаючись, витяг з-під плаща

лопатку.

— Що це за штука?

— Ідіть сюди,— сказав Стендал.

Вони ввійшли в підземелля. У темряві Стендал при­

п’яв ланцюгом сп’янілого інспектора.

— Ради бога, що це ви робите? — закричав Герет, по-

брязкуючи ланцюгом,

— Я іронізую. Не перебивайте людину, коли вона іро­

нізує,— це нечемно. Готово!

— Ви скували мене ланцюгом!

— Саме так.

— Що ви збираєтесь робити?

— Лишити вас тут.

— Ви жартуєте.

— Дуже вдалий жарт.

— Де мій двійник? Чи ми побачимо, як його вб’ють?

— Двійника немає.

— Але ж у інших були!

— Всі інші мертві. Всі, кого повбивали на ваших очах,

були живі люди. Двійники-роботи стояли і спостерігали,

як убивали тих, живих.

Герет мовчав.

— А тепер ви маєте сказати: «Ради любові всевиш-

нього бога, Монтрезоре!» — промовив Стендал.— А я від­

повім: «Так, заради любові всевишнього бога». Ви ска­

жете, правда? Ну ж бо, кажіть.

—. Ви дурень!

127

— Не примушуйте мене умовляти вас. Кажіть-бо. К а­

жіть: «Заради любові всевишнього бога, Монтрезоре!»

— Не скажу я, дурню. Випустіть мене звідси,— інс­

пектор швидко тверезішав.

— Ось візьміть. Надіньте собі на голову,— провадив

Стендал, кидаючи йому до ніг якусь річ, що дзвеніла й

брязкотіла.

— Що це таке?

— Ковпак з бубонцями. Надіньте його, і, може, я вас

випущу.

— Стендале!

— Кажу вам, надіньте!

Герет послухався. Бубонці задзвеніли.

— Хіба ви не відчуваєте, що все це вже колись було?—

запитав Стендал, беручись до роботи.

— Що ви робите?

— Замуровую вас. Ось один ряд цегли. Ось другий.

— Ви збожеволіли!

— Не варто сперечатися з цього приводу.

— Вас судитимуть!

Стендал, мугикаючи якусь мелодію, постукав пальцем

по цеглині і поклав її на вогкий шар розчину.

З-за муру, що виростав на очах, чувся стукіт, гупання

кулаків, крики.

— Будь ласка, стукайте ще,— обізвався Стендал.—

Хай буде справжня вистава.

Випустіть мене, випустіть!

Залишилося покласти останню цеглину. В’язень дико

репетував.

— Герете,— сказав Стендал,— ви знаєте, чому я так

покарав вас? Бо ви спалили книги містера По, майже

не читаючи їх. Ви на слово повірили, що їх треба спали­

ти. Інакше ви зрозуміли б мій намір, коли ми спускалися

сюди хвилину тому. Неуцтво спричиняється до фаталь­

них наслідків, містере Герет.

Герет мовчав.

— Я хочу, щоб вистава була довершена,— сказав

Стендал, піднімаючи свій ліхтар і скеровуючи світло на

Скоцюрблену постать;— Дзенькніть тихенько

бубонця­

ми.— Бубонці забряжчали.— А тепер, якщо ви скажете:

«Ради любові всевишнього бога, Монтрезоре»,— то, мо­

же, я вас і випущу.

В променях світла з’явилося обличчя Герета. Хвилина

128

вагання, і глухий голос проказав: «Ради любові всевиш-

нього бога, Монтрезоре».

— Ах,— промовив Стендал, заплющивши очі, Він по­

клав на місце останню цеглину і замастив її розчином

вапна.— Спочивай у мирі, любий друже.

Він швидко пішов з підземелля.

У семи залах опівнічний бій годинника примусив усіх

скам’яніти на місці.

З ’явилася Червона Смерть.

Стендал спинився на хвилину біля дверей, щоб поди­

витися на цю сцену. Потім вискочив з великого Дому і

побіг через рів туди, де на нього чекав вертоліт.

— Готово, Пайксе?

— Готово.

— Ось воно!

Вони дивились, усміхаючись, на великий Дім. Він по­

чав тріскатися зсередини, наче од землетрусу, і, спосте­

рігаючи це величне видовище, Стендал чув, як позад

нього декламував Пайкс тихим розміреним голосом:

— «...мій розум похитнувся, коли я побачив, як пада­

ють могутні стіни... розлігся протяжний шалений крик,

ніби голос тисячі вод... і глибоке темне озеро, що лежало

біля моїх ніг, похмуро й мовчазно зімкнулося над улам­

ками дому Ашер».

Вертоліт знявся над паруючим озером і взяв курс на

захід.

СЕРПЕНЬ 20 0 5 . СТАРИКИ

І чи не цілком природним явищем було те, що нарешті

на Марс прибули старі люди, йдучи по сліду, прокладе­

ному галасливими поселенцями з необжитих окраїн Аме­

рики, напахченими розумаками, професійними мандрів­

никами й романтично настроєними лекторами в пошуках

нових джерел прибутків.

Отож висхлі на сухар старі люди, котрі проводили свій

час, дослухаючись до своїх сердець, мацаючи пульси і

доправляючи ложками декокти в свої перекошені роти,

ті самі, які їздили в безплацкартних вагонах до Калі­

форнії в листопаді місяці й у третьому класі пароплавів

до Італії в квітні, зморщені, як урюк, схожі на мумії ста­

рики нарешті з’явилися на Марсі...

5

Р. Бредбері

129

ВЕРЕСЕНЬ 2005, МАРСІАНИН

Сині гори здіймалися в дощове небо, і дощ плюскотів

у довгих каналах, коли старий Л а ф а р ж зі своєю дружи­

ною вийшли з хати подивитися на божий світ.

— Перший дощ цієї осені,— зауважив Л аф арж.

— Це добре,— сказала дружина.

— Дуж е на часі.

Вони зачинили двері і, зайшовши в кімнату, заходили­

ся гріти біля вогню руки. їх брала дрож. Крізь вікно

видно було, як віддалік поблискувала дощовими патьо­

ками ракета, що доставила їх з Землі.

— Я хотів би лише одного,— сказав Л аф арж , дивля­

чись на свої руки.

— Чого саме? — спитала дружина.

— Щоб можна було привезти з собою Тома.

— Не треба, Лейфе!

— Пробач мені, більше не буду.

— Ми прибули сюди мирно доживати віку, а не ду­

мати про Тома. Він помер так давно, що нам слід забути

його і все, що було на Землі.

— Маєш рацію,— сказав він і знову простягнув до

тепла руки, втупивши очі у вогонь.— Не буду більше го­

ворити про це. Мені просто не вистачає наших щонеділь-

них поїздок до Грін Лон парку, де ми клали квіти на

його могилу. Це була наша єдина прогулянка.

Блакитний дощ тихо спадав на будинок.

О

дев’ятій вони пішли спочивати і лежали непорушно

в дощовій темряві, побравшись за руки, йому було п’ят­

десят п’ять, а їй шістдесят років.

— Анно? — тихо погукав він.

— Чого? — озвалась вона.

— Ти що-небудь чуєш?

Обоє прислухались до вітру та дощу.

— Нічого,— сказала вона.

— Хтось посвистує,— мовив він.

— Ні, я нічого не почула.

— Все-таки я встану та подивлюся.

Він надягнув халат і пройшов до надвірних дверей.

class="book">Нерішуче розчинив їх, і холодний дощ бризнув йому в

обличчя. Надворі дув вітер.

Н а порозі стояла маленька постать.

Блискавка розщепила небо, і біла злива освітила об­

личчя, звернене до старого Л аф а рж а .

130

— Хто тут? — тремтячи:, спитав Лафарж.

Ніякої відповіді.

— Хто це? Чого тобі треба?

Жодного слова.

Л афаржа охопила велика слабість і втома.

— Хто ти? — скрикнув він.

Дружина підійшла, стала позад нього й узяла за руку.

— Чого ти кричиш?

— Тут у дворі хлопчина, стоїть і не відповідає,— від­

повів, тремтячи, старий.— Він схожий на Тома!

— Лягай у ліжко, тобі щось сниться.

— Але ж він тут. Поглянь сама.

Він одчинив двері ширше, щоб їй було видно. Дув хо­

лодний вітер, і дрібний дощ сіявся на землю, а хтось

стояв і дивився на них далеким поглядом. Стара жінка

вхопилася за одвірок.

— Іди геть! — сказала вона, махаючи рукою.— Іди

геть!

— Хіба не схожий на Тома? — спитав старий.

Постать не рухалася.

— Я боюсь,— сказала стара жінка.— Замкни двері та

лягай у ліжко. Не хочу я мати з ним жодних справ.

І вона, постогнуючи, зникла в спочивальні.

Старий стояв, а дощовий вітер холодив йому руки.

— Томе,— півголосом погукав він.— Томе, якщо це ти,

якщо якимсь випадком це ти, Томе, я не візьму двері на

клямку. А якщо ти змерз і схочеш погрітися, зайди піз­

ніше і ляж біля каміна — там є хутряні килимки.

Він причинив двері, не замикаючи їх.

Дружина почула, що він повертається, і затремтіла.

— Яка жахлива ніч,— схлипуючи, мовила вона.—

Я почуваю себе такою старою.

— Цить, цить,— заспокоїв він її ніжно й пригорнув

до себе.— Ну ж бо, засни.

Немало часу минуло, перш ніж вона заснула.

А незабаром він почув, як дуже тихо відчинилися над­

вірні двері, в будинок увірвалися дощ та вітер, і двері

зачинилися. Він почув легенькі кроки перед каміном і

тихе дихання. «Том»,— сказав він сам до себе.

Блискавка влучила в небо і роздерла темряву надвоє.

Зранку дуже пекло сонце.

Містер Лафарж одчинив двері в їдальню і швидко

озирнув кімнату.

131

На килимках перед каміном нікого не було. Лафарж

зітхнув.

— Я старішаю,— мовив він.

Він вийшов надвір, щоб принести з каналу відро чи­

стої води для вмивання. Біля дверей він мало не збив

з ніг малого Тома, котрий ніс відро, вже повне по самі

вінця.

— Доброго ранку, тату!

— Доброго ранку, Томе.

Старий відступив убік. Босоногий хлопчина пробіг че­

рез кімнату, поставив відро і обернувся з посмішкою.

— Гарний сьогодні день!

— Атож,— недовірливо сказав старий.

Хлопець поводився зовсім звичайно. Він почав уми­

ватися.

Старий ступив наперед.

— Томе, як ти сюди потрапив? Ти живий?

— А чому ні? — відмовив хлопець, кидаючи на нього

погляд.

— Але ж, Томе, Грін Лон парк, щонеділі квіти і...

Лафаржу довелося сісти. Хлопець підступив до нього

і взяв за руку. Старий відчув його пальці, теплі й тверді.

— Ти справді тут, це не сон?

— Адже ти хочеш, щоб я був тут, правда?— спитав

стривожено хлопець.

— Так, так, Томе!

— То навіщо ж тоді допитуватися? Прийми мене без

запитань!

— Але твоя мати... адже зворушення...

— Не турбуйся за неї. Вночі я заколисував вас обох

піснею, і через це ви приймете мене ще з більшою охо­

тою, а особливо вона. Я знаю, що таке зворушення. З а ­

жди, поки вона прийде, побачиш сам.

Він засміявся, струснувши своїм мідяним кучерявим

волоссям.

його очі були сині-сині і ясні.

— Доброго ранку, Лейфе й Томе,— промовила мати,

виходячи зі спочивальні й збираючи волосся у вузол.—

Правда ж, сьогодні гарний день?

Том повернувся і засміявся батькові в обличчя.

— Бачиш?

Вони дуже смачно поснідали всі троє в тіні за будин­

ком. Місіс Лафарж знайшла пляшку, яку вона колись

сховала, і вони випили соняшникового вина. Містер Ла-

132

фарж ще ніколи не бачив, щоб обличчя дружини було

таким веселим. Якщо вона й мала якісь сумніви віднос­

но Тома, то не висловлювала їх. Для неї його поява була

цілком природною. Та й самому Лафаржеві присутність

сина почала здаватися природною.

Коли мати забрала зі столу посуд, Л аф арж нахилив­

ся до сина і конфіденційно спитав:

— Скільки тобі зараз років, сину?

— Тату, хіба ти не знаєш? Звичайно, чотирнадцять.

— Хто ти є насправді? Ти не Том, а хтось інший. Хто

саме?

— Не треба,— злякано мовив хлопець, затуляючи ру­

ками обличчя.

— Мені ти можеш розповісти,— провадив старий.—

Я все розумію. Ти марсіанин, правда? Я чув різні історії

про марсіан, а проте не знаю про них нічого певного,

Люди розповідають, що марсіан зараз обмаль, і коли

вони з’являються серед нас, то набирають вигляду зем­

лян. Щось у тобі є незрозуміле — ти Том і в той же час

не Том.

— Чому ти не приймеш мене й не припиниш цих роз­

мов?— закричав хлопець. Він зовсім затулив руками

обличчя.— Не сумнівайся, прошу, не сумнівайся в мені!

Він одвернувся й вибіг із-за столу.

— Томе, вернися!

Але хлопець побіг уздовж каналу туди, де вдалині

маячіло місто.

— Куди це подався Том? — спитала Анна, прийшов­

ши, щоб забрати ще посуд.— Ти, мабуть, щось йому таке

сказав?

— Анно,— сказав чоловік, беручи її за руку,— Анно,

чи пам’ятаєш Грін Лон парк, базар і те, що Том захворів

був пневмонією?

— Про що ти балакаєш? — засміялася вона.

— Не зважай на це,— мовив він спокійно.

Вдалині, там, де Том пробіг понад берегом каналу, сі­

дала курява.

О

п’ятій, коли вже сідало сонце, Том повернувся. Він

насторожено подивився на батька.

— Чи ти хочеш мене про щось питати?— звернувся

він до батька.

— Не маю жодних запитань,— сказав Лафарж.

Хлопець посміхнувся своєю сліпучою посмішкою.

133

— Чудово.

— Де ти був?

— Біля міста. Я замалим не лишився там. Ще трохи,

і я,— хлопець затнувся, шукаючи потрібного слова,—

потрапив би в пастку.

— Як це «потрапив би в пастку»?

— Я саме проходив повз бляшану хатину біля кана­

лу. Ще трохи, і я був би змушений ніколи не приходити

сюди й не бачити тебе. Я не вмію це тобі пояснити, цього

ніяк не поясниш. Не можу сказати, що воно було, бо на­

віть сам не знаю. Трапилося щось дивне, не хочу гово­

рити про це.

— Тоді не будемо говорити. Піди краще вмийся, хлоп­

чику. Час вечеряти.

Хлопець побіг умиватися.

Хвилин за десять по тому на гладенькій поверхні ка­

налу з’явився човен. Високий худорлявий чоловік вів

його, спроквола налягаючи на жердину.

Добривечір, брате Лафарж е,— сказав він, даючи

перепочинок рукам.

— Добривечір, Сауле. Що там нового?

— Сьогодні новин доволі. Ти знаєш отого Номленда,

котрий живе біля каналу в бляшаній хатині?

Лафарж скам’янів.

— Так.

— Ти знаєш, яким він був негідником?

— Люди кажуть, що він залишив Землю, бо вбив там

чоловіка.

Саул сперся на свою мокру жердину, втупивши очі у

Лафаржа.

— Пригадуєш, як звали того чоловіка, що він убив?

— Джілінгз, еге ж?

— Правильно. Джілінгз. Ну-от, години зо дві тому мі­

стер Номленд прибіг до міста, кричачи, що він бачив

Джілінгза, живого, тут, на Марсі, сьогодні вдень! Він

благав тюремника, щоб той замкнув його у в’язниці.

Але тюремник відмовився. Отож Номленд пішов додому

і двадцять хвилин тому, як розповідали мені, прострелив

^обі голову з рушниці. Я саме пливу звідтіля.

— Ну й ну,— мовив Лафарж.

— З біса дивний випадок,— сказав Саул.— Ну, добра­

ніч, Лафарже.

— Добраніч.

Човен поплив далі гладенькими водами каналу.

134

— Вечеря на столі,— погукала дружина.

Містер Лафарж сів вечеряти і, взявши в руку ножа,

глянув на Тома.

— Томе,— спитав він,— що ти робив сьогодні вдень?

— Нічого,— відповів Том з повним ротом.— А що

хіба?

— Просто мені цікаво.

І старий заткнув собі за комір серветку.

Того вечора о сьомій годині старій жінці закортіло пі­

ти до міста.

— Вже кілька місяців не була там,— сказала вона.

Але Том відмовлявся.

— Я боюся міста,— заявив він,— Там люди. Не хо­

четься мені туди.

— Не до лиця дорослому хлопцеві така мова,— заува­

жила Анна.— Не хочу навіть слухати тебе. Ти підеш

з нами. Це я тобі кажу.

— Анно, якщо хлопець не хоче...— почав був старий.

Але сперечатися було марно. Вона погнала їх до чов­

на, і вони попливли каналом під вечірніми зорями. Том

лежав горілиць із заплющеними очима, і не можна було

з певністю сказати, спить він чи ні. Старий чоловік не­

відривно дивився на нього, думаючи свою думу.

«Хто він такий,— міркував він,— що йому потрібна

любов так само, як і нам. Що це за створіння, котре, ті­

каючи від самотності, приходить у табір до чужинців і

запозичує голос, обличчя, запозичує їх з чужої пам’яті

і живе між нас, знайшовши нарешті щастя в чужій сім’ї.

З якої він гори, з якої печери, до якої належить раси

тих вимираючих істот, що населяли цей світ, перш ніж

з Землі прибули наші ракети? Старий похитав головою.

Годі про це допитуватися. Взявши все до уваги, слід

вважати його Томом».

Старий подивився ка місто, що маячіло попереду, і

відчув до нього відразу. Але потім знову повернувся

думкою до Тома й Анни. Може, й негаразд затримувати

надовго Тома, якщо все це завдасть лише прикрощів і

жалю. Та яке ми маємо право відмовлятися саме від

того, чого так прагнули — хай навіть воно втішатиме нас

лише вдень, а потім щезне, ще дужче спустошивши по­

рожнечу, зробивши ще непрогляднішими темні ночі і ще

вологішими дощові? Це все одно, що відірвати від нашо­

го рота шматок хліба.

135

І він подивився на хлопця, який спав на дні човна. Хло­

пець пхикав, бачачи якийсь сон. «Люди,— мурмотів він.—

Вони змінюються й змінюються. Це пастка».

— Ну, заспокойся, мій хлопчику,— промовив Лафарж,

гладячи м’які хлоп’ячі кучері. Том стих.

Л аф арж допоміг дружині й синові вийти з човна.

— От ми й приїхали,— сказала Аина, усміхаючись до

вогнів міста, дослухаючись до музики, що линула з пив­

них, дивлячись на пари, які гуляли людними вулицями,

взявшись попідруки.

— Мені хочеться додому,— сказав Том.

— Ніколи від тебе цього не чула,— мовила мати.—

Ти завжди любив їздити до міста в суботу ввечері.

— Не відходьте од мене,— прошепотів Том.— Я не хо­

чу потрапити в пастку.

Анна почула ці слова.

— Не говори дурниць. Ходімо!

Л аф арж зауважив, що хлопець тримається за його ру­

ку. Лафарж стиснув йому руку.

— Я тебе не залишу, Томмі, мій хлопчику.— Він по­

дивився на юрби людей, що снували вулицями, і його теж

охопила тривога.— Ми ненадовго.

— Ні, ми проведемо тут цілий вечір,— заперечила

Анна.

Коли вони переходили вулицю, на них наскочили троє

п’яних. Якусь мить тривало загальне замішання їх роз’­

єднали, вони обминали зустрічних, і раптом Лафарж зу­

пинився приголомшений.

Тома нестало.

— Де це він?— спитала роздратовано Анна.— Він

завжди тікає при першій нагоді. Томе! — погукала вона.

Містер Лафарж побіг шукати хлопця в натовпі, але

його ніде не було.

— Він знайдеться. Коли ми вертатимемося, він буде

біля човна,— сказала переконано Анна, тягнучи чоло*

віка назад, до кінотеатру. Зненацька в юрбі зчинилося

сум’яття, і повз Л аф арж а пробігли чоловік із жінкою.

Він упізнав їх. Це був Джо Сполдінг з дружиною. Не

встиг він заговорити з ними, як вони зникли.

Стурбовано озираючись, він купив квитки в кіно і до­

зволив дружині потягти себе в непривітну темряву»

Об одинадцятій годині Тома біля причалу не було. Мі­

сіс Лафарж враз пополотніла.

136

— Ну, не турбуйся,

матусю,— сказав

Л а ф а р ж .—

Я його знайду. Почекай-но мене тут.

— Швидше вертайся.

її голос злився з плюскотінням води.

Тримаючи руки в кишенях, він пішов нічними вули­

цями. Один за одним гасли вогні. Дехто з мешканців

ще й досі визирав з вікна, бо ніч була тепла, хоч небо

раз у раз вивішувало між зірками грозові хмари. Доро­

гою він пригадував, як хлопець весь час говорив, що бо­

їться пастки, його острах перед юрбою й містами. «Не

бачу в цьому ніякого сенсу,— втомлено думав старий.—

Може, хлопець пішов назавжди, можливо, його ніколи

й не було». Л аф а р ж завернув у один провулок і почав

дивитися на номери будинків.

— Здоров, Лафарже.

На порозі одного дому сидів чоловік,

покурюючи

люльку.

— Здрастуй, Майку.

— Ти що, посварився з жінкою? Остуджуєш свій гнів?

— Ні, просто гуляю.

— У тебе такий вигляд, ніби ти щось загубив. До ре­

чі,— сказав Майк,— сьогодні знайшлася одна людина.

Ти знаєш Д ж о Сполдінга? Пригадуєш його дочку Ла-

вінію?

— Так,— відповів Л аф а р ж , обливаючись холодним

потом. Йому здалося, що це сниться вже бачений сон.

Він знав, які слова буде сказано далі.

— Лавінія сьогодні вернулася,— провадив Майк, з а ­

тягуючись люлькою.— Ти пригадуєш, що вона пропала

на дні мертвого моря десь близько місяця тому? Тоді

знайшли дуже спотворений труп, який вваж али її тілом,

і з тих пір сім’я Сполдінгів була наче не при собі. Д ж о

ходив і казав усім, що вона жива, що насправді це не її

тіло. Уяви собі, він мав рацію. Сьогодні ввечері Л а в і­

нія знайшлася.

— Де? — спитав Л аф арж , відчуваючи, що дихає ча­

сто-часто й що серце в нього калатає, мало не розір­

веться.

— На головній вулиці. Сполдінги саме купували квит-

ки в кіно. І тут зненацька в юрбі з ’явилася Лавінія. Ото,

мабуть, була сцена! Вона їх спершу не впізнала. Вони

пройшли за нею піввулиці, а потім заговорили до неї.

Лише тоді вона їх пригадала.

Ти її бачив?

137

ІІІ, але чув, як вона співала. П а м ’ятаєш, як вона

гіуиіїло виводила «Дорогі моєму серцю Лох Ломонда бе­

реги»? Так-от, вона нещодавно співала цю пісню батько­

ві. Приємно почути її голос: вона ж така вродлива дів­

чина. Яка несправедливість, думав я, що вона померла.

Отож приємно дізнатися, що вона вернулася жива й здо­

рова. Послухай-но, у тебе нездоровий вигляд. Ходи до

мене, шш’єш ковток віскі...

Ні, дякую, Майку,— відказав старий і рушив далі.

Він почув, як Майк побажав йому спокійної ночі, але

сам не відповів, бо вп’явся поглядом у двоповерховий бу­

динок, де виткі марсіанські рослини розкидали по висо­

кому кришталевому даху китиці темно-червоних квітів.

З протилежного боку, над садом, був балкон з химерни­

ми залізними гратами; у вікнах світилося. Було вже ду­

же пізно, а проте він питав себе: «Що станеться з Ан-

ною, якщо я не приведу додому Тома? Цей другий удар,

друга смерть, як вона перенесе їх? Чи пригадає вона

першу смерть, і цей сон, і раптове зникнення? О боже,

я мушу знайти Тома, інакше що буде з Анною? Бідна

Анна чекає біля причалу». Він зупинився й підняв голо­

ву. Десь нагорі голоси бажали іншим тихим голосам

спокійної ночі, двері одчинялись і зачинялися, світло

потьмарилося, а ніжний спів тривав! З а мить дуже гарна

дівчина років вісімнадцяти вийшла на балкон.

Л аф ар ж погукав крізь пориви вітру.

Дівчина обернулась і поглянула вниз.

— Хто там? — вигукнула вона.

— Це я,— сказав старий, але, зрозумівши, наскільки

недолуга й чудна ця відповідь, замовк і тільки ворушив

губами. Може, йому слід крикнути: «Томе, сину мій, це

твій батько». Як заговорити з нею? Вона, чого доброго,

подумає, що він божевільний, і покличе батьків.

Дівчина

перехилилась,

осяяна

блідим

місячним

світлом.

— Я тебе знаю,— тихо промовила вона.— Будь ласка,

йди звідси. Я нічого не можу зробити.

— Ти мусиш повернутися! — вирвалось у Л аф ар ж а

перш, ніж він міг себе стримати.

Освітлена місяцем постать сховалася в тінь, так що

від неї не лишилося нічого, лише голос.

— Я більше не твій син,— сказала вона,— Не треба

було ніколи приїздити до міста.

— Анна чекає біля причалу!

138

— Мені жаль,— промовив спокійний голос.— Але що

я можу вдіяти? Я щаслива тут,, мене люблять не менше,

ніж ви любили мене. Я є тим, чим я є, і. я беру те, що

можна взяти. Тепер запізно, мене вже спіймано.

— Але ж Анна... яке це буде для неї горе. Подумай-но

про це.

— В цьому домі надто багато про мене думають; я на­

че ув'язнена. Не можу я стати тим, ким була.

— Ти Том, ти ж був Томом, правда? Ти не жартуєш

зі старим. Насправді ти ж не Лавінія Сполдінг?

— Я ніхто, бо я — це я. Хоч де б я була, я є чимсь,

а тепер я стала такою, що ти вже нічого не вдієш.

— Тобі небезпечно лишатися в місті. Краще тобі ж и ­

ти на березі каналу, де ніхто тобі не заподіє ніякої шко­

ди, благав старий.

— Це так,— сказав, вагаючись, голос.— Але ж тепер

я мушу зважати на цих людей. Як вони страждатимуть,

коли зранку виявиться, що вони мене втратили; цього ра-

ау назавжди? В усякому випадку, мати знає, що я таке;

вона догадалася так само, як і ти. Гадаю, вони всі до­

гадались, але не висловлюють своїх сумнівів. Ніхто не

сумнівається в провидінні. Якщо не можна мати чогось

у дійсності, її з успіхом заміняє мрія. Може, я не стала

воскреслою покійницею, але зате стала чимсь майже

кращим для них: ідеалом, породженим їхніми мріями.

Передо мною вибір — вразити їх чи твою дружину.

— їх п’ятеро в сім’ї. Вони зможуть легше перенести

втрату.

— Прошу тебе, годі,— сказав голос.— Я втомилася.

Голос старого прозвучав твердіше.

— Ти мусиш повернутись. Я не можу допустити, щоб

Анна пережила ще одне потрясіння. Ти наш син. Ти мій

син і належиш нам.

— Ні, прошу тебе! — промовила, тремтячи, тінь.

— І дім, і ці люди для тебе чужі!

— Ні, не треба цього робити!

— Томе, синку мій! Томе, послухай-но мене. Вертайся

до нас, злізай з балкону лозами, хлопчику. Ходімо, Анна

чекає тебе. Ми дамо тобі рідкий дім, усе, що ти захочеш.

Старий напружено вдивлявся вгору, бажаючи, щоб усе

було так, як він каже.

Тіні заколихалися, зашелестіла виноградна лоза.

Нарешті тихий голос промовив:

— Гаразд, тату.

139

Томе!

У місячному світлі з’явилася хлопчача постать, яка

моторно спустилася виноградними лозами.

Лафарж простягнув руки, щоб підхопити хлопця.

В кімнаті нагорі спалахнуло світло. З-за одного загра­

тованого вікна пролунав голос:

—. Хто там унизу?

— Швидше, хлопчику!

Ще позасвічувалося світло, почулися нові голоси.

— Стій, у мене рушниця! З тобою все гаразд, Вінні?

Зачувся тупіт ніг.

Старий разом із хлопцем кинулися бігти через сад.

Коли вони грюкнули фірткою, пролунав постріл. Ку­

ля вдарилася об мур.

— Томе, біжи тудою! Я побіжу сюди, щоб відвернути

їхню увагу! Прямуй до каналу, я зустріну тебе там за

десять хвилин, хлопчику!

Вони розбіглися.

Місяць сховався за хмарою. Старий біг крізь темряву.

— Анно, я тут!

Стара жінка, тремтячи, допомогла йому сісти в човен.

— Де Том?

— Він буде тут за хвилину,— задихано відповів Л а­

фарж.

Вони обернулися до провулків і сплячого міста. На

вулицях ще й досі були запізнілі перехожі: полісмен, ніч­

ний сторож, пілот ракети, кілька самотніх чоловіків, що

поверталися додому з якогось нічного побачення, четвір­

ка чоловіків та жінок, які вийшли, регочучи, з бару. Десь

тихо награвала музика.

— Чому він не йде? — спитала дружина.

— Він прийде, прийде.

Але Лафарж не був у цьому певен. А що, коли хлопця

знову спіймано дорогою до пристані, десь на північних

вулицях між темними будинками. Відстань була чимала,

навіть для хлопця. Але ж він мав добігти перший.

І тут вдалині з’явилася постать* що мчала залитим

місячним сяйвом провулком.

У Лафаржа вирвався крик, але він зразу ж стримав

себе, бо вдалині почувся людський гомін і тупіт ніг.

У вікнах один за одним спалахували вогні. На відкритий

майдан, що підходив до пристані, вибігла людська по­

стать. Це був не Том, до них мчав лише обрис із облич­

чям, ніби срібло, яке блищало від сяйва світил, які по-

140

висли над майданом. І в міру того, як він підбігав ближ­

че й ближче, воно набувало знайомих рис, а коли він

домчав до пристані, де був Том! Анна простягла до нього

руки. Л а ф а р ж поспішав відчалити од берега. Але вже

було запізно.

З провулка на безлюдний майдан вибіг один чоловік,

за ним другий, потім жінка, ще двоє чоловіків, містер

Сполдінг. Вони спантеличено спинились. Озираючися

навкруги, вони вже хотіли були вертатись назад, бо це

могло бути лише маревом, просто-таки божевільною

маячнею. Однак вони нерішуче попрямували до приста­

ні, зупинялися й знову йшли далі.

Тікати було запізно. Битва скінчилася, змагання було

програно. Л аф а р ж крутив пальцями швартову линву.

Йому було дуже холодно й самотньо. Люди піднімали й

ставили ноги у місячному світлі, вони наближ алися ду­

же швидко, широко розплющивши очі, аж поки весь

натовп з десяти чоловік не спинився біля пристані. Вони

шаленими поглядами дивилися в човен. У них вирвався

зойк.

Ні з місця, Лафарже! — вигукнув Сполдінг, три­

маючи рушницю.

Тепер було ясно, що сталося. Том мчав сам місячними

вулицями, минаючи людей. Полісмен побачив, як гульк­

нула повз нього його постать. Полісмен крутнувся, втупив

свій зір у обличчя, вигукнув ім’я і кинувся навздогін:

«Стійно!» Він побачив обличчя злочинця. Скрізь на ш ля­

ху траплялося те ж саме. Стрічалися то чоловіки, то жін­

ки, нічні сторожі, пілоти ракети. Прудка постать була для

них усім, вона була тотожна всьому, всім людям, усім

іменам. Скільки різних імен було вимовлено за останні

п'ять хвилин? Скільки різних облич зосередилися в То-

мовому обличчі — всі несправжні?

Так бігли дорогою втікач і переслідувач, мрія і мрій­

ники, здобич і пси. І скрізь дорогою людям раптом з ’яв­

лялися знайомі обличчя, виблискували знайомі очі, люди

вигукували давнє-давнє ім’я, їх охоплювали згадки про

інші часи, і юрба збільшувалася. Кожен кидався вперед,

коли, наче образ, відбитий у десяти тисячах дзеркал, де­

сяти тисячах очей, повз них пробігала мрія, що мала

різне обличчя для тих, хто був попереду, і для тих, хто

лишався позаду, для тих, кого вона ще м ала зустріти, і

для тих, котрі не бачили її в очі.

141

«І ось тепер усі вони опинилися тут, біля човна, і кожен

прагне сам оволодіти мрією так само, як і ми хочемо,

щоб він був Томом, а не Лавінією, або Вільямом, чи Род-

жером, чи ще кимсь,— думав Л аф арж ,— Але цьому те­

пер настав кінець. Ми зайшли надто далеко»,

— Підійдіть-но всі сюди! — наказав Сполдінг.

Том вийшов із човна. Сполдінг схопив його за зап’я­

сток.

— Ти підеш зі мною додому. Я знаю,

— Стривайте,— мовив полісмен.— Я його арештую.

Його прізвище Декстер. Він звинувачується в убивстві.

— Ні! — захлипала якась жінка.— Це мій чоловік!

Кому як не мені впізнати свого чоловіка!

Інші почали заперечувати. Юрба присунулася ближче.

Місіс Лафарж заступила Тома.

— Це мій син. Ви ні в чому не маєте права його зви­

нувачувати. Ми зараз же рушаємо додому!

А Том тремтів і шалено трусився. В нього був такий

вигляд, ніби його дуже нудило. Юрба щільно обступила

його. Люди несамовито простягали руки; хапали його,

кожен вимагав його собі.

Том зойкнув.

На їхніх очах він змінився. Він був Томом, і Джейм-

сом, і чоловіком на прізвище Світчмен, й іншим чолові­

ком на прізвище Батерфілд; він був мером міста і дів­

чиною Джудіт, і чоловіком Вільямом, і дружиною Клари-

сою. Він був наче розтоплений віск, що набирав будь-

якої форми, виконуючи бажання їхнього розуму. Вони

кричали, вони напирали, благаючи його. Він зойкнув, ви­

ставив перед себе руки, і його обличчя змінювалося на

кожну вимогу. «Томе!» — кричав Лафарж. «Алісо!» —

хтось інший. «Вільяме!» Вони хапали його за руки, кру­

тили його, аж поки з останнім зойком жаху він упав.

Він лежав на бруку, ніби холонучий віск; його облич­

чя було всіми обличчями, одне око сине, друге золотаве,

волосся було каштанове, червоне, жовте, чорне, одна

брова широка, друга тонка, одна рука дебела, друга

мала.

Вони стояли над ним, затуливши пальцями роти. По­

тім нахилилися,

— Він мертвий,— хтось сказав нарешті.

Пішов дощ.

Дощ крапав на людей, і вони підвели обличчя до неба»

Поволі, а що далі, то швидше вони поверталися, відхо-

142

дили, а потім бігли врозтіч від цього місця. З а хвилину

майдан спорожнів. Лишилися тільки містер та місіс Л а ­

фарж. Вони стояли, побравшися за руки, і з жахом ди­

вилися вниз.

Дощ крапав на звернене до неба невпізнанне обличчя*

Анна нічого не промовила, тільки заплакала.

— Ходімо додому, Анно. Тут ми нічого не вдіємо,—

сказав чоловік.

Вони сіли в човен і попливли назад каналом у темря­

ві. Вони прийшли додому, розпалили невеликий вогонь

у каміні й погріли руки. Потім лягли в ліжко і лежали

поряд, холодні й немічні, слухаючи, як знову над ними

стукотить по даху дощ.

— Анно,— сказав Л а ф а р ж опівночі.— Ти чула що-не^

будь?

— Ні, нічого.

— Все-таки я піду подивлюся.

Він пробрався навпомацки через темну кімнату й дов­

го чекав перед дверима, перш ніж одчинити їх.

Він розчинив настіж двері й визирнув надвір.

Дощ лив із чорного неба на порожнє подвір’я, в ка­

нал, шумів серед синіх гір.

Він чекав хвилин із п’ять, а потім тихо мокрими рука­

ми зачинив двері й замкнув на засув.

ЛИСТОПАД 2005.

КРАМНИЦЯ ДОРОЖНІХ РЕЧЕЙ

Усе це здавалося дуже віддаленим,

коли власник

крамниці дорожніх речей почув уночі по радіо новину.

Вона дійшла аж із Землі на звуко-світловому промені.

Крамар відчув, яке далеке все це.

На Землі мала розпочатися війна.

Він вийшов надвір, щоб глянути на небо.

Так, вона була там. Зем ля блищала у вечірньому не­

бі, спускаючись слідом за Сонцем у гори. Слова по радіо

й ота зелена зірка — то було одне ціле,

— Не вірю цьому,— промовив крамар.

— Не вірите, тому що ви не там,— озвався отець Пе­

регрій, який затримався в крамниці.

— Що ви маєте на увазі, отче?

— Коли я був хлопцем,— відповів отець Перегрій,—1


ми чули про війни в Китаї, але ніколи не вірили в них*

143

Вони були надто далеко від нас. І там гинуло надто ба­

гато людей. Це здавалося неможливим. Навіть коли ми

бачили кінокартини, ми їм не вірили. Отак воно й зараз.

Зем ля — це Китай. Вона так далеко, що ми в неї не ві­

римо. Вона не тут. Ви не можете торкнутись її. Ви на­

віть не можете побачити її. Ви бачите лише зелений вог­

ник. Д ва мільярди чоловік живуть на тому вогнику?

Неймовірно! Війна? Ми не чуємо вибухів.

— Почуємо,— сказав

крамар.— Я тільки й думаю

про всіх отих людей, що мали прибути на Марс цього

тижня. Скільки їх там? Тисяч сто з гаком збиралися при­

летіти десь протягом наступного місяця. Якщо почнеть­

ся війна, то що ж буде з ними?

— Гадаю, вони залишаться на Землі. Вони будуть по­

трібні там.

— Ну,— мовив крамар,— тоді мені краще витерти ку­

ряву з моїх валіз. Я передчуваю, що от-от сюди ринуть

покупці.

— Ви вважаєте, що всі люди, які живуть зараз на

Марсі, повернуться на Землю, коли там справді вибухне

Велика війна, якої ми чекаємо багато років?

— Це здається дивним, отче, але воно так і буде. Г а­

даю, ми всі повернемось. Я знаю, ми прилетіли сюди,

щоб утекти від багатьох речей — політики, атомної бом­

би, війни, від різних угруповань, які тиснуть на нас, з а ­

бобонів, законів — це я знаю. Та, незважаючи на це, там

наш дім. Підождіть, самі побачите. Коли на Америку

впаде перша бомба, тутешні люди замисляться. Вони

пробули на Марсі не дуже довго. Два-три роки, не біль-

шЄі Якби вони прожили тут сорок років, справа стояла б

інакше. Але у них там залишились рідні люди й рідні

домівки. Що ж до мене, то я більше не вірю в Землю:

не можу її навіть уявити як слід. Але я старий. На мене

можна не зважати. Я міг би лишитися й тут.

— Навряд.

— Що ж, ви, мабуть, маєте рацію.

Вони стояли на ганку, дивлячись на зорі. Нарешті

отець Перегрій витяг з кишені гроші й подав їх крам а­

реві.

— Я оце поміркував і вирішив: дайте-но мені краще

нову валізу. Моя надто вже стара.

144

ЛИСТОПАД 2005. МЕРТВИЙ СЕЗОН

Сем Паркхіл махав мітлою, вимітаючи блакитний

марсіанський пісок.

— А от і ми,— сказав він — Так, сер, гляньте сюди! —

І він вказав пальцем.— Гляньте на вивіску. С Е М О В І

Г А Р Я Ч І С О С И С К И ! Хіба ж це не чудово, Ельмо?

— Авжеж, Семе,— відказала дружина.

— Люди добрі, ну й пощастило ж менії От якби хлоп­

ці з Четвертої експедиції могли мене тепер побачити! Хі­

ба не радісно мати власний заклад, у той час як інші ще

й досі в солдатських чоботях? Ми зароблятимемо тисячі,

Ельмо, тисячі.

Дружина довго мовчки дивилася на нього.

— А що сталося з капітаном Уайльдером?— врешті

спитала вона.— 3 тим капітаном, що вбив хлопця, який

збирався знищити на Марсі всіх зем лян—набула, як

його звали.

— Того дурня звали Спендером. Він до всіх чіпляв­

ся. А капітан Уайльдер? О, він, я чув, летить десь на ра­

кеті до Юпітера. Його випровадили в небо. Здається,

йому теж не подобалося, що ми так активно освоюємо

Марс. Знаєш, є такі люди. Він повернеться з Юпітера та

Плутона років за двадцять — якщо йому пощастить. От

що він дістав за те, що багато базікав. І в той час, як

він там на смерть замерзає, подивись на мене, подивись

на цей будинок!

Це місце було перехрестям двох мертвих шосе, які ви­

никали й зникали у темряві. Сем Паркхіл звів тут алю­

мінієву споруду, що сліпила білими вогнями й тремтіла

від мелодій радіоли.

Він нахилився, щоб поправити бордюр з битого скла,

який відгороджував доріжку. Скло він побив у якомусь

старому марсіанському домі, що стояв

між пагор­

бами.

— Найкращі сосиски двох світів! Перша людина на

Марсі відкриває сосисочну! Найкраща цибуля, перець і

гірчиця! Хіба ж можна назвати мене необачним? Ось

магістральні шосе, там мертве місто й поклади мінера­

лів. Вантажні машини з селища 101 їздитимуть тут двад­

цять чотири години на добу!

Дружина розглядала свої нігті.

— Ти гадаєш, що ті десять тисяч робочих ракет ново­

го типу прибудуть на Марс? — нарешті обізвалася вона.

145

— З а місяць,— відповів він.— У тебе якийсь чудний

вигляд.

— Не вірю я землянам,— мовила вона.— Я повірю ли­

ше тоді, коли побачу, що ті десять тисяч ракет привезли

сто тисяч мексіканців і китайців.

— Покупців,— він зробив наголос на цьому слові.—

Сто тисяч голодних людей.

— Якщо,— поволі мовила дружина, дивлячись на не­

бо,— якщо не буде атомної війни. Не довіряю я атомним

бомбам. З а р а з їх так багато на Землі, що ніхто не може

ручитися за майбутнє.

— Ет,— сказав Сем і знову взявся за мітлу.

Краєм ока він помітив якесь блакитне мерехтіння.

Щось тихо пливло у повітрі позад нього. Він почув, як

дружина сказала:

— Семе. Тебе хоче бачити твій приятель.

Сем обернувся й побачив маску, яка ніби пливла по

вітру.

— То ти знову тут! — вигукнув Сем, тримаючи мітлу,

наче зброю.

Маска кивнула. Вона була вирізана з блідого блакит­

ного скла й трималася над тонкою шиєю, нижче якої

раздувалися пишні шати з тонкого жовтого шовку.

З шовку вистромилися дві срібні руки. З вузького отвору

на масці чулися музичні звуки, коли шати, маска, руки

здіймалися вгору або опускалися вниз.

— Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову погово­

рити з вами,— промовив з-під маски голос.

— Здається, я вже казав, щоб ти сюди не ходив! — за ­

кричав Сем.— Іди собі, а то я тебе з а р а ж у хворобою!

— Я вже нею перехворів,— промовив голос.— Я один

з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.

— Тікай до своїх пагорбів. Там твоє місце. Чому ти

ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з ’явився мов при­

вид. Вдруге за день.

— Ми не зробимо вам ніякої шкоди.

— А я вам зроблю! — сказав, задкуючи, Сем.— Я не

люблю чужих. Я не люблю марсіан. Досі я не бачив

жодного. Всі ці роки ви собі ховались, а тепер раптом

прискіпалися до мене. Дайте мені спокій.

— Ми у важливій справі,— сказала благально маска.

— Якщо це стосується землі, то вона моя. Я побуду­

вав цю сосисочну власними руками.

— Якоюсь мірою це стосується землі.

146

border=0 style='spacing 9px;' src="/i/19/311119/_298.jpg">

— Послухай-но,— мовив Сем.— Я з міста Нью-Йор­

ка. Там десять мільйонів людей, таких самих, як я. Вас,

марсіан, лишилося кілька десятків, у вас немае міст, і

ви блукаєте на пагорбах, у вас немає проводирів, зако­

нів, і ви ще приходите морочити мені голову. Старе має

поступитися місцем новому. Кожному свій час — такий

закон життя. При мені пістолет. Вранці, після того як ти

пішов, я зарядив його.

— Ми, марсіани, володіємо телепатією,— мовила хо­

лодна блакитна маска.— Ми маємо зв’язок з одним ва­

шим містом по той бік мертвого моря. Ви слухали своє

радіо?

—- Моє радіо зіпсоване.

— Тоді ви нічого не знаєте. Є велика новина. Вона

стосується Землі...

Срібна рука ворухнулася. В ній з ’явилася бронзова

трубка.

— Дозвольте показати, вам оце.

— Пістолет! — скрикнув Сем Паркхіл.

Наступної миті він вихопив з кобури свій пістолет і

вистрелив у присмерк, у жовті шати, в блакитну маску.

Одну хвилину маска ще трималася. Потім, ніби неве­

ликий цирковий намет, з-під якого висмикнули підпори,

шати почали осідати, зборка за зборкою, шовк зашелестів,

маска опустилася, срібні кігті шкрябнули об кам ’яну

доріжку. М аска леж ала на купці білих кісток і жовтого

шовку.

Сем стояв, важко дихаючи.

Його дружина нахилилася над зібганою купою.

— Це зовсім не зброя,— мовила вона,

піднімаючи

бронзову трубку.— Він хотів показати тобі повідомлення.

Воно записане змієподібним письмом — бачиш, блакит­

ні змії замість літер. Я не вмію читати це. А ти?

— Ну, марсіанські малюнки не така проста штука.

Викинь їх,— Сем озирнувся на всі боки,— Тут можуть

бути інші! Треба його кудись прибрати. Принеси лопату!

— Що ти хочеш робити?

— Звичайно, поховати його!

— Не треба було стріляти,

— Це була помилка. Швидше!

Вона мовчки принесла лопату.

О

восьмій він повернувся і почав чистити алюмінієву

стойку, Друж ина стояла, схрестивши руки, на дверях,

з яких лилося яскраве світло.

147

— Шкода, що так сталося,— він глянув на неї і швид­

ко відвів очі.— Ти ж бачиш, фатальний збіг обставин.

— Так,— сказала дружина.

— Я вже не мав часу зважити все, коли побачив, що

він виймає ту зброю.

— Яку зброю?

— Ну, я думав, то була зброя. Я жалкую, дуже ж а л ­

кую! Скільки разів казати це тобі!

— Тсс-с,— Ельма притулила палець до губ.— Т-с-с-с.

— Я не боюся,— сказав він.— З а моєю спиною стоїть

уся Компанія Земних Поселень! — Сем зневажливо пирх­

нув.— Ці марсіани не наважаться.

— Дивись-но,— сказала Ельма.

Сем подивився на дно мертвого моря і випустив з рук

свою мітлу. Коли він підняв її, щелепа у нього одвисла,

він затремтів.

— Ельмо, Ельмо, Ельмо! — промовив він.

— Ось вони,— сказала Ельма.

По дну стародавнього моря пливло з десяток високих

марсіанських піщаних кораблів з блакитними вітрила­

ми — немов блакитні привиди, немов блакитний дим.

— Піщані кораблі! Та їх же більше

немає, Ельмо,

більше немає піщаних кораблів.

— Здається, то піщані к о р а б л і , с к а з а л а вона.

— Але ж влада конфіскувала їх усі! їх знищили, а

деякі продали з аукціону. Один лише я в цьому клятому

місці маю корабель і вмію ним керувати.

— Більше ніхто,— промовила вона, киваючи на море.

— Швидше тікаймо звідси!

— Чому? — вона не рухалася з місця, не зводячи з

марсіанських суден зачарованого погляду.

— Вони уб’ють мене! Швидше в машину!

Ельма не рухалася.

Йому довелося силоміць тягти її за павільйон, де

стояли дві машини — вантажна, якою він користувався

ще місяць тому, і старий марсіанський піщаний кора­

бель, куплений на аукціоні, яким він протягом останніх

трьох тижнів возив припаси по скляному дну моря. Він

глянув на свою вантажну машину й раптом згадав: мо­

тор лежав на землі, він морочився над ним уже два дні.

— Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику,— ска­

зала Ельма.

— Є піщаний корабель. Сідай!

— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.

148

— Сідай. Я вмію керувати.

Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув рум­

пель і підняв кобальтово-сині вітрила.

Блищ али зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали

шурхітливими пісками. Семів корабель не рухався, але

він згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його

в судно.

— Нарешті!

Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном

мертвого моря, над давно занесеними піском містами,

повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та брон­

зи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фі­

гури, повз пурпурові підніжжя г і р — удалину. Обриси

марсіанських кораблів зменшилися.

— Оце я їм показав клас — закричав Сем.— Я допо­

вім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить!

Я ж казав, що нам нічого їх боятися.

— Вони б спинили тебе, якби хотіли,— сказала втом­

лено Ельма.

Сем засміявся.

— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук?

Ні, вони просто не досить спритні, от і все.

— Справді? — мовила Ельма, кивнувши назад.

Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся

обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось

легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як

дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле

мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.

Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого

скла — сміх. Потім тиша. Він обернувся.

На лавці біля румпеля сиділа молода жінка. її зап’я ­

стки були тонкі, мов крижані бурульки, її очі чисті, як

місяці, і такі ж великі, спокійні й білі. На неї повівав

вітер, і вона струменіла й мінилася, немов течія води,

і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним

дощем.

— Вернися,— сказала вона.

— Ні.— Сема трусив дрібний дрож страху, як шерш­

ня, який висить у повітрі в нерішучості між страхом і

ненавистю.— Тікай з мого корабля!

— Це не твій корабель,— мовило видіння.— Він ста­

рий, як наш світ. Він плавав по піщаних морях десять

тисяч років тому, коли відступили моря й спорожніли

доки. А ти прийшов і забрав його, украв. Повертай його

149

назад до перехрестя доріг. Нам треба поговорити з то­

бою. Це дуже важливо.

— Геть з мого корабля! — повторив Сем. Рипнула

шкіра кобури — він вийняв пістолет і старанно націлив­

ся,— Стрибай, перш ніж я порахую до трьох, інакше...

— Не треба! — скрикнула дівчина.— Я не зроблю тобі

нічого лихого. Та й інші теж не зроблять. Ми прийшли

з миром!

— Раз,— сказав Сем.

— Семе! — мовила Ельма.

— Послухай же мене,— благала дівчина.

— Д ва,— сказав твердо Сем, зводячи курок.

— Семе! — вигукнула Ельма.

— Три,— сказав Сем.

— Ми тільки...— промовила дівчина.

Пролунав постріл.

На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару,

стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедиш­

ному жерлі вулкана спалахують і щезають нетривкі ре­

чі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дів­

чина згорнулася, ніби м’який шарф, розтанула, як ста­

туетка з льоду. Те, що залишилося від неї — сніжинки,

дим — розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.

Сем сховав пістолет у кобуру, ні разу не глянувши на

дружину.

— Семе,— обізвалася вона після того, як вони з хви­

лину мовчали, шурхочучи по осяяному двома місяцями

піщаному морю,— зупини корабель.

Він, бліднучи, запитливо подивився на неї.

— Ні, не треба. Невже після всього, що сталося, ти

залишиш мене?

Вона подивилася на його руку, що лежала на кобурі.

— Ти спиниш,— мовила вона.— Ти таки спиниш.

Він заперечливо похитав головою, міцно тримаючи

румпель.

— Ельмо, ти збожеволіла. За хвилину ми будемо в мі­

сті, в безпеці!

— Атож,— байдуже сказала дружина, лягаючи на дно

корабля.

— Ельмо, послухай мене.

— Нічого слухати, Семе.

— Ельмо!

Вони якраз минали біле шахове містечко, і з розпачу,

з люті він послав шість куль у кришталеві вежі. Місто

150

щезло у зливі уламків стародавнього скла і кварцу. Во­

но луснуло, наче мильна бульбашка. Його не стало. Сем

зареготав і вистрелив знову. Остання вежа, остання ша­

хова фігура взялася вогнем, спалахнула й синіми улам ­

ками злетіла до зірок.

— Я їм покажу! Я всім покажу, хто я такий!

— Давай, Семе, покажи,— промовила вона, лежачи в

тіні.

— А ось іще одне місто! — вигукнув Сем, перезаряд­

жаючи пістолет.— Глянь, як я його помережу.

Позаду замаячіли блакитні кораблі-привиди, поступово

наздоганяючи їхній корабель. Спочатку Сем їх не бачив,

лише чув якийсь свист і вереск, немовби криця розтина­

ла пісок. Це гострі, як бритва, носи піщаних кораблів

різали морське дно. Над ними майоріли червоні вимпе­

ли, сині вимпели. На світло-блакитних кораблях бовва­

ніли темно-сині постаті, люди в масках, люди з срібни­

ми обличчями, люди з синіми зорями замість очей, люди

з вирізаними із золота вухами, люди з щоками із сухо­

злітки і обсипаними рубінами губами, люди, що гналися

за ним,— марсіани.

— Один, два, три,— рахував Сем. Марсіанські кораб­

лі наближалися.

— Ельмо, Ельмо, я не можу їх усіх одігнати!

Ельма не озивалась і не вставала зі свого місця.

Сем вистрілив вісім разів. Один з піщаних кораблів

розлетівся на шматки: вітрило,

смарагдовий корпус,

бронзовий кіль, румпель кольору місячного сяйва. Всі

люди в масках попадали на пісок і зникли в жотогаря-

чому полум’ї, яке поступово перетворилося на дим.

Але інші кораблі наближалися.

— Я один, а їх багато, Ельмо! — закричав він — Во­

ни вб’ють мене!

Він кинув якір. Все одно не втечеш. Парус затріпотів

на вітрі й5 зітхнувши, безсило звис. Корабель спинився.

Вітер ущух. Плавання скінчилося. Марс затих, а величні

марсіанські кораблі оточили землянина й стояли над

ним, наче вагаючись...

— Людино з Землі! — долинув з високого сидіння го­

лос. Срібляста маска заворушилась, і облямовані рубіна­

ми вуста замерехтіли словами,

— Я нічого не вчинив! — вигукнув Сем, обводячи по­

глядом усі обличчя — цілу сотню облич,— які оточували

151

його. На Марсі лишилося небагато марсіан, загалом сот­

ня чи півтори. І більшість їх була тут, на мертвих морях,

у своїх воскреслих кораблях, біля своїх мертвих шахових

міст, одне з яких щойно розсипалося на друзки, ніби

крихка ваза, в яку влучив камінець.

Сріблясті маски

тьмяно поблискували.

— Це була помилка,— виправдовувався він, сходячи

зі свого корабля, на дні якого, ніби хмертва, леж ала його

дружина.— Я прибув на Марс як чесний бізнесмен. З ра­

кети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потріб­

ний матеріал і збудував собі гарненьку сосисочну — т а ­

кої вам ще не доводилося бачити — біля перехрестя шо­

сейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не

можете заперечувати, що то чудова будівля.— Сем за ­

сміявся й обвів поглядом кораблі.— А тут прийшов до

мене той марісанин — я знаю, він був ваш друг. Зап ев­

няю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати со­

сисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хо­

тів тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі

разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.

Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в мі­

сячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися.

Він відчув, як його шлунок стиснувся, висох, став наче

камінь. Він кинув пістолет у пісок.

— Я здаюся.

— Підніми свій пістолет,— сказали хором марсіани.

— Що?

— Пістолет.— Вкрита коштовними прикрасами рука

махнула з блакитного корабля.— Підніми його. Забери.

Він недовірливо підняв пістолет.

— А тепер,— промовив голос,— повертай свій кора­

бель і пливи назад, до своєї сосисочної.

— Зараз?

— Так, зараз,— сказав голос.— Ми тобі не заподіємо

зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого

ми хочемо. Повертай.

І ось великі кораблі крутнулися на місці — легко, як

пушинки. їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо ап­

лодували. Маски виблискували, поверталися, підпалю­

вали тіні.

— Е л ьм о !— вигукнув Сем, залазячи в корабель.—

Вставай, Ельмо. Ми пливемо назад,— говорив він збу­

джено, відчуваючи невимовне полегшення.— Вони мені

152

не заподіють шкоди, не вб’ють мене, Ельмо. Встань же,

люба, встань.

— Щ-що? — Ельма заблим ала очима, поволі, наче уві

сні, підвелася, попленталася на своє місце і, не кажучи

більше й слова, важко опустилася на лаву, в той час як

корабель знову помчав за вітром.

З а півгодини вони знову були біля перехрестя. Всі

вийшли з кораблів, поставивши їх на якір.

Вождь став перед Семом та Ельмою. Його маска була

вирізана з полірованої бронзи, на місці очей синіли по­

рожні прорізи, замість рота — теж проріз, крізь який по

вітру пливли слова.

— Відкривай свою сосисочну,— сказав голос, і рука

у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася,—

Готуй їства, готуй страви, готуй дорогі вина, бо ця ніч

воістину велика ніч!

— Ви хочете сказати,— мовив Сем,— що дозволяєте

мені залишитися тут?

— Так.

— Ви не сердитеся на мене?

Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю,

холодна й сліпа.

— Відкривай свою харчевню,— сказав тихо голос.—

І візьми оце.

— Що це таке?

Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зо­

браження змій — ієрогліфи.

— Це дарча грамота на землю, на всю територію від

срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого со­

лоного моря до далеких долин місячного каменю та сма­

рагду,— сказав вождь.

— М-мені? — спитав недовірливо Сем.

— Тобі.

— Сто тисяч миль землі?

— Вона твоя.

— Ти чуєш, Ельмо?

Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний

павільйон, заплющивши очі.

— Але чому ви даєте мені все це?— спитав Сем, нама­

гаючись зазирнути в щілини-очі.

— Це ще не все. Ось, візьми.

'З’явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви —

ще і ще, назви нових територій.

і 53

— Та це ж половина Марса! Я володію половиною

Марса! — вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої. Він по­

махав ними перед обличчям Ельми, охоплений божевіль­

ною радістю.— Ельмо, ти чуєш?

— Чую,— відповіла Ельма, вдивляючись у небо.

Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось

дивно стривожена.

— Дякую, о, дякую,— говорив Сем до бронзової маски.

— Сьогодні знаменна ніч,— сказала маска,— Тож будь

напоготові.

— Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракети

з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий

місяць раніше? Всі десять тисяч ракет з поселенцями —

шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх

буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я к а ­

зав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде

лише тисяча жителів. Прибуде ще п’ятдесят тисяч, а за

місяць ще сто тисяч, а на кінець року там буде п’ять

мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на

дорозі до копалень, на перехресті шосе!

Маска попливла за вітром.

— Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє.

В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюст­

ки якоїсь доісторичної квітки, наче величезні голубі пе­

ра, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі

повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски

виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск,

останній спалах блакиті не зник між пагорбів.

— Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили

мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ель­

мо, ти розумієш? — Він струснув її за плечі.— Я воло­

дію половиною Марса!

Вона стежила за нічним небом і чекала.

— Ходімо,— сказав він.— Треба все підготувати. Г а­

рячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки,

і скрізь бездоганна чистота! Гей! — Він пішов у танець,

хвицяючи ногами.— Ой людоньки, який я щасливий'!;

Так, сер. щасливий я! — фальшиво заспівав він.— Це мій

щасливий день!

Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибу­

лю — весь час прискорюючи темп.

— Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене

чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті

154

ста тисяч прибувають раніше, ніж планувалося — саме

цієї ночі! Це буде справжня повінь!; Доведеться працю­

вати не складаючи рук. До того ж сюди понаїжджають

туристи, Ельмо, Ми заробимо силу грошей!:

Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не по­

бачив.

— Вони можуть бути тут кожної хвилини,.— сказав

він, жадібно вдихаючи холодне повітря.— Ах!

Ельма мовчала. Вона почистила картоплю для печені,

не одриваючи очей від неба.

— Семе,— обізвалась вона перегодом.— Ось вона. По-

дивись-но.

Він підвів очі. .

Земля.

Вона піднялася над пагорбами, зелена, ніби одшліфо-

ваний коштовний камінь.

— Добра стара Земле,— любовно прошепотів він.—

Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів на­

дішли мені. Як це говориться в тому вірші? Пришли ме­

ні своїх голодних, Земле-мамо. Тут на них чекає Сем

Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі, в світли­

ці заметено. Ну ж бо, Земле, присилай мені свої ра­

кети!

Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона

перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щой­

но знесене яєчко, єдиний осередок світла й тепла на сот­

ні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що

б'ється у великому темному тілі. Він дивився на неї вог­

кими очима, відчуваючи, як до горла йому підкочується

клубок.

— Підходьте,— запросив він небесні: зорі.— Хто пер­

ший в черзі?

— Семе,— сказала Ельма.

В чорному небі щось яскраво спалахнуло.

Спалахнула Земля.

Частина її, здавалося, розлетілась на мільйони шма­

точків, ніби вибухнула велетенська мозаїка. Хвилину во­

на горіла, капаючи вогнем, втроє більша проти звичай­

ного, а потім пригасла.

— Що воно таке було? — спитав Сем, вдивляючись у

зелений вогонь на небі.

— Земля,— відповіла Ельма, згорнувши руки.

— Не може цього бути, це не Земля! Ні, це не Земля!

Це неможливо.

155

— Ти хочеш сказати, це не могла бути Земля? — ска­

зала Ельма, дивлячись на чоловіка.— Зараз це вже не

Земля. Ні, це не Зем ля.Ти це хочеш сказати?

— Не Земля — о ні, це не могла бути Зем ля!— голо­

сив він.

Він стояв, узявшися в боки, роззявивши рота, втупив­

ши в небо широко розплющені осклілі очі.

— Семе! — гукнула дружина і вперше за ці дні її очі

заблищали.— Семе!

Він тупо подивився на неї.

— Ну, що ж,— сказала вона і на мить змовкла, огля­

даючись навкруги. Потім жваво кинула собі на руку

мокрого рушника.— Більше світла, ввімкни музику, по­

відчиняй усі двері, Семе. До нас мають прибути нові

клієнти десь за мільйон років. Так, сер, треба бути на­

поготові.

Сем не поворухнувся.

— Яке вдале місце для сосисочної,— мовила вона,

беручи із баночки зубочистку.— Відкрию тобі невелич­

кий секрет,— прошепотіла вона, нахиляючись до чолові­

ка,— За всіма ознаками тут має розпочатися мертвий

сезон.

Л И С Т О П А Д 2 005. СПОСТЕРІГАЧІ

Того вечора всі повиходили надвір і задерли голови.

Вони залишили все — хто вечерю, хто прання, навіть ті,

хто готувався дивитись кіно,— всі повиходили на свої

вже не нові ганки й почали стежити за зеленою зіркою

Землі. Вони зробили це підсвідомо, як тільки почули по

радіо новину. Там була Земля, на яку насувалася війна,

і там були сотні тисяч матерів або бабусь, батьків або

братів, тіток, дядьків або двоюрідних братів і сестер.

Вони стояли на ганках і намагались повірити в існуван­

ня Землі, так само як колись намагались повірити в іс­

нування

Марса — питання тепер ставилося навпаки.

З усіх поглядів Земля для них була мертва: вони не ба­

чили її по три, по чотири роки. Простір був добрим ане­

стезуючим засобом, сімдесят мільйонів миль простору

притупляли почуття, присипляли пам’ять, робили Зем­

лю безлюдною, стирали минуле, давали цим людям змо­

гу працювати. Але тепер, цього вечора, мертві воскресли.

Земля знову залюднилася, прокинулася пам’ять, був

156

названий мільйон імен: що воно робить такий-то на Зем­

лі цього вечора? Що там з тим або з іншим? Люди на ган­

ках скоса позирали один на одного.

О

дев’ятій годині Земля, здавалося, вибухнула, спа­

лахнула, загорілася.

Люди на ганках сховали обличчя в долоні, наче нама­

гаючись пригасити полум’я.

Вони чекали.

Десь опівночі полум’я згасло. Земля була на місці.

По ганках, ніби осінній вітер, прокотилося зітхання.

— Давно ми не мали звісток од Гаррі.

— Він живий і здоровий.

— Треба буде послати телеграму матері.

— Вона жива й здорова.

— Справді?

— Тільки не хвилюйся.

— Ти гадаєш, вона жива й здорова?

— Авжеж, авжеж. Ходімо спати.

Але ніхто не рушав з місця. Люди повиносили на ніч­

ні моріжки пізні вечері, розставили хиткі столи і по­

волі длубали в тарілках до двох годин, коли заблищало

з Землі світлове радіо — азбука Морзе. Люди стежили

за могутніми спалахами, які виблискували в далекій

космічній далині.

А в с т р а л і й с ь к и й

к о н т и н е н т

з н и щ е н о в

. н а с л і д о к , в и б у х у с к л а д і в а т о м н и х б о є п р и ­

п а с і в . Н а Л о с - А н д ж е л е с , Л о н д о н с к и н у т о

б о м б и .

В і й н а .

В е р т а й т е с я д о д о м у .

В е р ­

т а й т е с я д о д о м у .

Усі повиходили з-за столів.

В е р т а й т е с я

д о д о м у .

В е р т а й т е с я

д о д о ­

м у . В е р т а й т е с я д о д о м у .

— Чи ви одержували що-небудь від вашого брата Те-

да цього року?

— Ви ж знаєте наші поштові тарифи — п’ять доларів

з а лист на Землю. Не дуже розженешся.

В е р т а й т е с я д о д о м у .

— У мене не виходить з голови Джейн. Ви ж пам’я та ­

єте Джейн, мою малу сестричку!

В е р т а й т е с я д о д о м у .

О

третій годині холодної ночі власник крамниці дорож­

ніх речей підвів голову. Вулицею йшли люди, багато

людей.

157

— Я навмисно досі не зачиняв крамниці. Що бажаєте,

пане?

До світанку всі валізи зникли з полиць.

ГРУДЕНЬ 2006. М О В Ч А З Н І М ІС Т А

Край мертвого марсіанського моря стояло біленьке

мовчазне містечко. Воно було порожне. На вулицях жод­

ної живої душі. Цілий день в крамницях горіло світло.

Двері крамниць були відчинені навстіж, немовби люди

вибігали з них, забувши про все. Ніким не читані ж ур­

нали, приставлені місяць тому з Землі на сріблястій р а ­

кеті, жовкли проти сонця на дротяних вітринах перед

мовчазними к а в ’ярнями. Сторінки журналів перегортав

вітер.

Місто було мертве. Ліжка' в будинках стали порожні

й холодні. Тишу порушувало лише гудіння електричних

дротів та динамо-машин, що й досі жили самі по собі.

Вода бігла у вщерть повні ванни, струменіла по кімна­

тах на ганки й лилася вниз на маленькі грядки, напою­

ючи занедбані квіти. В темних театрах під сидіннями

тужавіла жувальна гумка з відбитками зубів.

З ракетодрому за містом ще й досі тхнуло пальним —

недавно звідти злетіла остання ракета на Землю. Якби

ви кинули в телескоп-автомат десять центів, то, може,

побачили б велику війну, що точилася на тій планеті.

Може, ви побачили б, як вибухає Нью-Йорк. Може, вид­

но було б Лондон, вкритий радіоактивним туманом. Мо­

же, тоді б вам стало зрозуміло, чому знелюділо це м ар­

сіанське містечко. Як швидко люди залишили його? З а ­

йдіть у будь-яку крамницю, натисніть клавіш, і з кас

миттю вискочать шухляди, засяють і забряжчать моне­

тами. Ота війна на Землі, очевидно, страшна й затяжна.

Порожніми вулицями містечка, тихо насвистуючи й

женучи ногами порожню бляшанку, йшов у глибокій з а ­

думі високий худий чоловік. В його очах світилася са-;

мотність. Він ворушив у кишенях кістлявими руками,

подзвонюючи новенькими десятицєнтовими монетками.

Час від часу він шпурляв монетку додолу. При цьому

стримано посміювався й простував далі, сіючи блискучі

монети.

Його звали Уолтером Гріпом. Він розробляв золото­

носну жилу, живучи в самотній хатині далеко серед бла­

158

китних марсіанських гір. Р а з на два тижні приходив до

міста: шукав спокійну й розумну жінку, яка могла б ста­

ти йому за дружину. Вже кілька років, він повертався

до своєї хатини самотній і розчарований.

Тиждень тому він знову прийшов до міста й побачив

його безлюдним і покинутим.

Вражений, він ускочив тоді в закусочну, відчинив хо­

лодильник і замовив собі потрійний сендвіч з телятиною.

Одну хвилину! — крикнув він сам собі, кидаючи на

руку рушника.

Він щедро нарізав м’яса й хліба, витер стола, запро­

сив себе сісти і довго їв. Потім розшукав магазин без­

алкогольних напоїв і замовив газованої води. П рода­

в е ц ь — Уолтер Гріп — був на диво чемний і відразу ж

подав повну склянку.

Він напхав кишені штанів грошима, взяв усі, які знай­

шов, навантажив дитячий візочок десятидоларовими

банкнотами й помчав щодуху містом. Добігши до око­

лиці, Уолтер раптом зрозумів, який він дурень. Гроші

йому були непотрібні. Він одвіз їх туди, де взяв, витяг

із власного гаманця долар, щоб заплатити за сендвічі,

опустив його в касу закусочної і додав двадцять п’ять

центів чайових.

Того вечора Гріп побував у турецькій лазні,, скуштував

соковитого філе з чудовою грибною підливою, імпортно­

го сухого хересу й суниць у вині. Він підібрав собі новий

фланелевий костюм і дорогий сірий капелюх, який сміш­

но крутився на його голові. Він опустив монету в авто­

матичний патефон і послухав «Де ви, старі друзі, любе

товариство?». Потім йшов містом і кидав монети в усі

автоматичні патефони. Мертві вулиці й ніч сповнилися

сумною мелодією, а він гуляв вулицями — високий, ху­

дий і самотній,— заклавши руки в кишені, і його кроки

озивалися луною в порожніх вулицях.

Але все це було минулого тижня. Він спав у гарному

будинку на Марсіанській вулиці, встав о дев’ятій ранку,

прийняв ванну і повагом подався до міста — снідати

яєчнею з шинкою. Кожного ранку він заморожував тон­

ну м’яса, городини й тістечок з лимонним кремом — т а ­

кої купи їства йому вистачило б на десять років, аж поки

з Землі прилетять ракети, якщо вони коли-небудь при­

летять.

А цього вечора він тинявся вулицями, розглядаючи ро­

жевощоких гарних воскових жінок у сяючих вітринах.

159

Гріп вперше по-справжньому зрозумів, яке мертве міс­

то. Він налив собі кухоль пива і тихо заплакав.

— Та я ж зовсім самотній,— промовив він.

Гріп зайшов до кінотеатру «Еліта»,— показати собі

фільм, щоб хоч ненадовго відігнати думки про самот­

ність. Порожній кінотеатр скидався на гробницю, сірі й

чорні привиди ворушилися на широкому екрані. Здриг­

нувшись, він вискочив із цього страшного місця.

Він вирішив повернутися додому, і тепер ішов, майже

біг серединою якоїсь вулиці, коли враз почув телефон­

ний дзвінок.

Гріп прислухався.

— В чиємусь домі дзвонить телефон,— сказав він,

прямуючи далі.— Комусь треба було б зняти трубку.

Він сів на край тротуара і спроквола зняв черевика,

щоб викинути камінець.

— Комусь! — вигукнув він, схопившись на ноги.— Ме­

ні! Господи милосердний, що це таке зі мною! — несамо­

вито скрикнув і крутнувся, озираючись на всі боки.—

В якому домі? В тому!

Гріп помчав через газон, збіг сходами, вбіг у темний

хол.

Схопив телефонну трубку.

— Алло! — гукнув він.

Ту-у-у.

— Алло, алло!

Трубку вже повісили.

— Алло! — він кинув трубку на місце.— Дурню, дур­

ню!— люто вилаяв сам себе.— Сидів як блазень на тро­

туарі! Ах ти ж, несусвітний дурню! — Він стиснув рука­

ми телефон.— Ну ж бо, подзвони ще! Ну ж бо!

Йому ніколи й на думку не спадало, що, крім нього,

на Марсі могли залишитись інші люди. Цілий тиждень

він нікого не бачив. У нього склалося враження, що всі

міста були такі ж безлюдні, як і це.

Тепер Гріп тремтів, дивлячись на страшний малень*

кий чорний апарат. Автоматична система сполучала всі

тридцять міст Марса. Звідки дзвонив телефон?

Цього він не знав.

Він чекав. Подався в чужу кухню, розморозив якісь

ягоди і сумно почав їсти.

— На тому кінці нікого не було,— пробурмотів він.--

Може, десь од вітру повалився стовп, і телефон задзво­

нив сам.

160

Але ж хіба він не почув, як клацнуло в трубці? А це

означало, що хтось далеко повісив свою трубку.

Він просидів у холі всю ніч.

— Не через телефон,— говорив сам собі.— Просто ме­

ні більше нічого робити.

Він слухав цокання свого годинника.

— Вона вже сюди не подзвонить,— сказав він.— Во­

на ніколи не подзвонить по номеру, який не відповідає.

Може, вона саме зараз дзвонить в інші будинки міста?

А я сиджу тут... Стривай! — засміявся він.— Чому я к а ­

жу «вона»?

Він заморгав очима.

— Адже це може бути «він», хіба ні?

Серце його завмерло. Він увесь похолов. Йому дуже

хотілося, щоб це була «вона».

Гріп вийшов з дому і став посеред вулиці. Прислу­

хався. Жодного звуку. Жодної пташки. Жодної автома­

шини. Тільки калатає серце. Удар, пауза і знов удар. Від

напруження заболіло обличчя. Тихесенько повівав вітер.

— Ш-ш-ш,— прошепотів він.— Слухай.

Він поволі ступав по колу, повертаючи голову від од­

ного мовчазного будинку до іншого.

«Вона набиратиме нові й нові номери,— думав він.—

Це повинна бути жінка. Чому? Тільки жінка дзвонити­

ме й дзвонитиме. Чоловік — той ні. Чоловік самостійний.

Хіба я кому-небудь дзвонив? Ні! Навіть не подумав про

це. Це м а є бути жінка, присягаюся богом».

Десь далеко під зорями задзвонив телефон.

Він побіг. Потім спинився й послухав. Дзвонить. Про­

біг ще кілька кроків. Чути краще. Він побіг провулком.

Ще голосніше! Проминув шість будинків, ще шість,

Значно голосніше! Він знайшов будинок, але двері бу­

ли замкнені.

Телефон дзвонив.

— Щоб тебе чорт забрав! — крикнув він, сіпаючи за

ручку.

Телефон дзвонив щосили. Він шпурнув у вікно віталь­

ні стілець, що стояв на ганку, і стрибнув сам слідом.

Не встиг торкнутися трубки, як телефон замовк.

Тоді він обійшов будинок, побив дзеркала, позривав

портьєри і засунув їх жужмом у піч на кухні.

Нарешті, знесилившись, узяв тоненьку телефонну кни­

гу, де були номери всіх телефонів на Марсі. П ’ятдесят

тисяч прізвищ.

6 Р. Бредбері

161

Він почав з першого.

Емілія Еймс. Вона мешкала в Новому Чікаго, за сто

миль звідси, на тім боці мертвого моря, Він набрав но­

мер її телефону.

Немає відповіді,

Номер другий мешкав у Новому Нью-Йорку, за п’ять

тисяч миль, аж за блакитними горами.

Нема відповіді.

Він набрав третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий,

восьмий номер: пальці в нього судорожно здригалися, і

він не міг стиснути трубки.

І тут жіночий голос відповів.

— Алло?

— Алло, о господи, алло! — закричав у

відповідь

Уолтер.

— Це запис на плівці,— декламував жіночий голос.—

Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте запи­

сати на плівку те, що ви хотіли б передати їй, щоб вона

могла подзвонити вам, коли прийде додому? Алло! Це

запис на плівці. Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не

бажаєте записати...

Він поклав трубку. Якийсь час сидів нерухомо, лише

губи часто-часто сіпалися.

Поміркувавши, знову набрав той самий номер.

— Коли міс Гелен Аразумян прийде додому,— сказав

він,— передайте їй, хай забирається під три чорти.

Він подзвонив на телефонні станції Марс-Джанкшна,

Нового Бостона, Аркадії та Рузвельт-Сіті, міркуючи, що

люди дзвонитимуть саме звідти; потім він зв’язався з

ратушами та іншими громадськими установами кожного

міста. Обдзвонив найкращі готелі. Хто-хто, а жінка вла­

штується там, де є розкіш.

Раптом він перестав дзвонити, сплеснув руками й з а ­

реготав. Звичайно! Він подивився в телефонну книгу і

подзвонив по міжміському телефону в найбільший салон

краси в Нове Техас-Сіті. Якщо є якесь місце, де жінка

залюбки вештатиметься цілими днями, прикладаючи до

обличчя грязеві маски, сидячи під сушильним апаратом,

то це буде драпірований м’яким оксамитом, прикраше­

ний діамантами салон краси!

Телефон задзвонив. Хтось на другому кінці проводу

зняв трубку. Жіночий голос промовив:

— Алло!

162

— Якщо це запис,— проголосив Уолтер Гріп,— я при­

їду і висаджу в повітря будинок.

— Це не запис,— озвався жіночий

голос.— Алло!

О, алло, тут є хтось живий? Де ви? — І жінка радісно

зойкнула.

Уолтер мало не зомлів.

— Ви? — скрикнув він і рвучко схопився на ноги. Очі

в нього засвітилися дикою радістю.— Боже милий, яке

щастя, як вас звати?

— Ж енев’єва Селсор! — відповіла вона, плачучи в

трубку.— О, яка я рада, що вас чую, байдуже, хто ви!

— Уолтер Гріп!

— Уолтере, привіт вам, Уолтере!

— Привіт, Женев’єво!

— Уолтер. Таке гарне ім’я. Уолтер, Уолтер!

— Дякую.

— Уолтере, де ви є?

її голос був такий ласкавий, милий і гарний. Уолтер

щільно притулив до вуха трубку. Він відчув, що підлога

пливе у нього під ногами. Щоки його палали.

— Я в Марлін Вілідж,— сказав він.— Я...

Ту-у-у...

— Алло? — гукнув він.

Ту-у-у.

Він посіпав штепсельну вилку. Нічого.

Десь вітер звалив стовпа. Женев’єва Селсор зникла

так само раптово, як і з’явилася.

Він знову набрав номер, але лінія мовчала.

— В усякому разі, я знаю, де вона.

Він вибіг з будинку. Сходило сонце, коли він вивів

заднім ходом з чужого гаража схожу на жука машину,

навантажив на заднє сидіння харчі з будинку і помчав

з швидкістю вісімдесят миль на годину по шосе, що вело

в Нове Техас-Сіті.

«Тисяча миль,— думав він.— Женев’єво Селсор, по­

терпи, ти ще побачиш мене».

За містом він сигналив на кожному повороті.

Після неймовірного дня напруженої їзди, коли сонце

вже заходило, спинився край дороги, скинув тісні череви­

ки, простягся на сидінні й насунув на втомлені очі сіро­

го капелюха. Дихання його стало повільним і рівним. Дув

легенький вітер, і в сутінках ніжно сяяли над ним зорі,

Навколо височіли марсіанські гори. їм було мільйони

років. Сяйво зір мерехтіло на шпилях марсіанського

б*

163

містечка — воно нагадувало шахову дошку з фігура­

ми, що примостилася серед блакитних пагорбів.

Він спав і не спав. «О Ж е н е в ’ є в о , м и л а Ж е н е -

в ’ є в о,— тихо шепотів-наспівував він,— х а й п р о х о ­

д я т ь р о к и , х а й

м и н а ю т ь р о к и . А л е , Ж е н е-

в ’ е в о , м и л а Ж е н е в ’ єво. . . » — Він був налитий теп­

лом. Він чув зітхання її тихого милого свіжого голосу:

« А л л о , а л л о , У о л т е р е ! Ц е н е з а п и с . Д е ти,

У о л т е р е , д е т и є?»

Він зітхнув, простягаючи руки, щоб торкнутися її, ося­

яної місячним світлом. Довгі темні коси колихалися на

вітрі, де було чудесно. А її губи, наче червоні м’ятні кри-

жинки-цукерки. А її щоки, наче щойно зрізані вологі

троянди. А її тіло, наче чистий прозорий туман... І її л а ­

гідний, свіжий, милий голос знову наспівував йому сло­

ва давньої сумної пісні: «О Ж е н е в ’ є в о, м и л а Ж е ­

н е в ’ е з о, х а й п р о х о д я т ь р о к и , х а й м и н а ю т ь

р о к и...»

Гріп заснув.

До Нового Техас-Сіті він приїхав опівночі.

Спинився перед салоном краси «Де-люкс» і щосили

загукав.

Він сподівався, що вона вибіжить надвір, вся — пар­

фуми, вся — сміх.

Але ніхто не вибігав.

— Вона спить,— пояснив він собі, прямуючи до две­

рей.— Ось я! — гукнув він.— Привіт, Ж ен ев’єво!

Місто лежало в мовчазному сяйві подвійного місяця.

Вітер десь лопотів парусиновим тентом.

Він розчинив навстіж скляні двері й зайшов усередину.

— Гей! — гукнув він і невпевнено засміявся.— Не хо­

вайся! Я знаю, ти тут!

Він обшукав кожну кабіну.

На підлозі знайшов маленьку хусточку. Вона так гар­

но пахла, що він а ж захитався.

— Ж енев’єво! — покликав Гріп.

Він поїхав машиною порожніми вулицями, але нічого

не побачив.

— Якщо це жарт...— почав він і враз сповільнив хід.—

Стривай-но. Нас щось роз’єднало. Може, вона поїхала

до Марлін Вілідж, поки я їхав сюди! Вона, напевно, ви­

брала стародавню Морську дорогу. Ми розминулися.

Звідки вона знає, що я поїду до неї? Я цього не сказав.

А вона так перелякалася, коли телефон замовк, що ки­

164

нулася розшукувати мене в Марлін ВіліджІ А я тут, і,

присягаюся богом, який же я дурень!

І, вдаривши по кнопці сигналу, він стрілою помчав із

міста.

їхав цілу ніч і все думав: «А що, коли я не застану її в

Марлін Вілідж?»

Але він гнав цю думку геть. Вона м а є бути там. І він

підбіжить, схопить її і, може, навіть поцілує раз у губи.

«Ж е н е в ’ є в о , м и л а Ж е н е в ’ є в о»,— насвистував

він, доводячи швидкість до ста миль на годину.

На світанку в Марлін Вілідж панувала тиша. Жовте

світло ще горіло в кількох крамницях, але автоматичний

патефон, який грав сто годин без перерви, нарешті зіп­

сувався, і тиша стала цілковитою. Сонце гріло вулиці й

холодне порожнє небо.

Уолтер звернув на головну вулицю і, все ще світячи

фарами, засигналив— шість разів на одному розі, шість

разів на другому. Він придивлявся до вивісок крамниць.

Його обличчя було бліде і втомлене, а руки ковзали по

мокрому від поту керму.

— Ж енев’єво! — гукнув він у порожню вулицю.

Двері салону краси відчинилися.

— Ж енев’єво! — крикнув він, зупиняючи машину.

Він кинувся через вулицю до Ж енев’єви Селсор, яка

стояла у відчинених дверях салону. В руках вона трима­

ла відкриту коробку шоколадних цукерок з кремом.

Пальці, що стискали коробку, були опецькуваті й бліді.

Коли вона вийшла на світло, виявилося, що обличчя в

неї округле й м’ясисте, а очі — наче двоє величезних

яєць, втиснутих у біле пухке тісто. Ноги її були товсті,

як колоди, і вона ходила, незграбно човгаючи ними. Во­

лосся її мало якийсь дивний брунатний відтінок. Вона,

очевидно, пробувала робити різні зачіски, і на голові

було щось схоже на пташине гніздо. Губ у неї не було

зовсім, і замість них вона намалювала собі помадою ве­

ликі червоні уста, які то розкривалися, то закривалися.

Вона вищипала собі брови, залишивши над очима дві

тоненькі лінії — наче дві антени.

Уолтер спинився. Усмішка зійшла з його обличчя. Він

стояв і дивився на неї.

Вона впустила коробку на тротуар.

— Ви... Ж енев’єва Селсор?

В нього дзвеніло у вухах.

165

— Ви Уолтер Гріф? — запитала вона.

— Гріп.

— Гріп,— виправилася вона.

— Здрастуйте,— стримано мовив він.

— Здрастуйте,— вона простягла йому руку.

Пальці її були липкі від шоколаду.

— Ну,— сказав Уолтер Гріп.

— Що? — спитала Ж енев’єва Селсор.

— Я просто сказав: «Ну»,— відповів Уолтер.

— Ага.

Була дев’ята вечора. День вони провели, наче на пік­

ніку, а на вечерю він приготував філе міньйон, яке їй

не сподобалося, бо було недосмажене. Отож він йога під­

смажив ще, і воно вийшло пересмажене, чи перепряже­

не, чи бозна-яке. Він засміявся і сказав:

— Ми подивимося картину!

Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними

пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тіль­

ки п’ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом.

— Ну й сміхота, правда? — хихотіла вона.— А зараз,

гляньте-но, от кумедія! — Фільм скінчився.— Пустіть йо-

його знову,— скомандувала вона.

— Знову? — перепитав він.

— Знову.

А коли він повернувся, вона притиснулася до нього,

оповила своїми лапами.

— Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви ми­

лий,— призналася вона.

— Дякую,— відповів він, ковтаючи образу,

— Ох, цей Гейбл,— сказала вона і вщипнула його за

ногу.

— Ой! — скрикнув він.

Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона

зайшла в магазин, розбила вітрину, нап’яла на себе якесь

строкате ганчір’я. Потім вилила собі на голову пляшку

парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці.

— Скільки вам років? — запитав він.

— Угадайте.— Спливаючи парфумами, вона вела його

вулицею.

— Тридцять,— сказав він.

— Не вгадали,— вона вимушено засміялася.— Мені

всього двадцять сім!..

— Ось іще одна кондитерська,— зауважила вона.—

Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в

166

розкошах. Моя рідня мені ніколи не подобалася. Всі вони

були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому.

Було домовлено, що я вирушу останньою ракетою, але

я лишилася. Знаєте чому?

— Чому?

— Тому що всі вони чіплялися до мене. Отож я й з а ­

лишилася. Тут я можу обливатися парфумами, пити хоч

десять тисяч кухлів пива і їсти досхочу цукерки, не слу­

хаючи їхнього бурчання. Тому я тут!

— Так, ви тут,— мовив Уолтер, заплющуючи очі.

— Вже пізно,— сказала

вона, кидаючи

на нього

погляд.

— Еге ж.

— Я втомилася,— сказала вона.

— Дивно. А мені зовсім не хочеться спати.

— Он як,— сказала вона.

— Я б не лягав цілу ніч,— мовив він.— Знаєте що, у

Майка є хороша платівка. Ходімте, я вам її програю.

— Я втомилася.— Вона лукаво позирнула на нього

блискучими очима.

— А я почуваю себе бадьоро, як ніколи.— Він помов­

чав.— Мені аж чудно.

— Вернімося до салону краси,— сказала вона.— Я хо­

чу вам щось показати.

Вона потягла його в скляні двері й підвела до великої

білої коробки.

— Я взяла це з собою, коли їхала з Техас-Сіті,— по­

яснила вона, розв’язуючи рожеву стьожку.— Я подума­

ла: що ж, я єдина жінка на Марсі, а він — єдиний чоло­

вік, і ось..,— Вона підняла кришку, відгорнула шурхітли-

вий рожевий цигарковий папір і ляпнула по ньому

рукою.— Ось воно.

Уолтер Гріп витріщив очі.

— Що це? — спитав він, починаючи тремтіти.

— А ти й не знаєш, дурнику? Воно все в мереживах,

усе біле, усе ніжне й таке інше.

— Ні, я не знаю, що це таке.

— Це весільне вбрання, дурнику.

— Справді? — Голос у нього зірвався.

Він заплющив очі. її голос був такий самий м’який,

свіжий і милий, як і по телефону. Але коли він розплющив

очі й подивився на неї...

Він позадкував.

— Яка краса,— сказав він.

167

— Правда?

— Ж енев’єво,— сказав він, позираючи на двері.

— Що?

— Ж енев’єво, я маю тобі щось сказати.

— Що саме?

Вона попливла до нього, і він відчув густий запах пар­

фумів.

— Я хотів тобі сказати ось що...

— Я слухаю...

— До побачення!

І перш ніж вона встигла скрикнути, він вискочив за

двері і стрибнув у свою машину.

Коли вона вибігла на вулицю й спинилася на краю

тротуару, він уже рушив.

— Уолтере Гріф, верніться! — заволала вона, простя­

гаючи руки.

— Гріп! — гукнув він їй.

— Гріп! — закричала вона.

Машина майнула мовчазною вулицею.

Гази з вихлопної труби колихнули жмут білого вбран­

ня, яке вона стискала своїми пухкими руками.

Він їхав три дні і три ночі. Одного разу йому здалося,

що його переслідує машина. Він затремтів і вкрився хо­

лодним потом. Звернувши на іншу дорогу, помчав повз

мертві містечка мертвого марсіанського світу. Він їхав

і їхав — тиждень і ще один день, аж поки між ним і

Мартін Вілідж пролягли десять тисяч миль. Тоді він

звернув у невелике місто Готвіл Спрінгз, де були крам­

нички, які він міг увечері освітити електрикою, і ресто­

рани, в яких міг посидіти, замовляючи різні страви. І з

того часу він жив там з двома холодильниками, запов­

неними харчами, яких йому вистачить на сто років, із

запасом сигар на десять тисяч днів і гарним ліжком з

м ’яким матрацом.

А коли раз на кілька років, буває, задзвонить теле­

фон — він не знімає трубки.

КВІТЕНЬ 2026, ДОВГІ РОКИ

Коли в небесах знімався вітер, він зі своєю невели­

кою сім’єю сидів у к а м ’яній хатині і грів руки над вог­

нем. Вітер хвилював у каналах воду і мало не здував з

неба зорі, але містер Гетевей сидів собі спокійнісінько,

168

розмовляючи з дружиною, двома дочками й сином про

давні дні на Землі, і всі вони залюбки відповідали йому.

Минав двадцятий рік після Великої війни. Марс був

велетенською гробницею. Питання, чи Земля теж мерт­

ва, було предметом частих мовчазних роздумів для Гете-

вея та його родини протягом довгих марсіанських ве­

чорів.

Цього вечора люта марсіанська піщана буря промча­

ла над низенькими марсіанськими цвинтарями, над

стародавніми містами. Вітер відривав тоненькі стіни

пластмасових будинків у спорудженому американцями

місті, яке повільно щезало в пісках.

Буря вщухла. Гетевей вийшов, щоб подивитися на

Землю, яка зеленим вогником палала у вітряному небі.

Він звів над головою руки, немовби тягнувся до лампи,

що висіла під стелею темної кімнати. Обвів поглядом

дно мертвого моря. «Жодної живої істоти на цілій пла­

неті,— подумав він.— Тільки я. І во н и » .. Він обернувся

й зазирнув у кам’яну хатину.

Що воно діється зараз на Землі? Він не помічав нія­

ких видимих змін на поверхні Землі, коли дивився в свій

тридцятидюймовий телескоп. «Що ж,— думав він,—

я можу прожити ще двадцять років, якщо буду обереж­

ний, За цей час хтось може нагодитися. Або прибуде з-за

мертвого моря, або прилетить ракетою з космосу на ма­

ленькій ниточці червоного полум’я».

Він крикнув до хати:

— Я трохи пройдуся.

— Гаразд,— відповіла дружина.

Гетевей поволі йшов між руїнами.

«Майє іп Ие\у Уогк» — прочитав він дорогою на

уламку металу. «І всі ці речі з Землі щезнуть набагато

раніше за старі марсіанські міста». Він кинув погляд на

селище, що лежало між синіх гір і було збудоване п’ят­

десят сторіч тому.

Підійшов до самотнього марсіанського кладовища —■


рівних рядів шестикутних невеликих надгробків на схи­

лі, відкритому всім вітрам.

Він стояв, дивлячись на чотири могили з грубо вите­

саними дерев’яними хрестами, вимовляючи в думці іме­

на, написані на хрестах. Очі його були сухі. Вони вже

давно висохли.

1 Зроблено у Нью-Йорку,

169

— Чи пробачите мені те, що я вчинив? — спитав він

хрести.— Я був дуже самотній. Ви ж розумієте мене, ад­

же розумієте?

Він повернувся до кам ’яної хатини і, перш ніж зайти,

ще раз притулив до лоба долоню, оглядаючи чорне небо.

— Чекай, і чекай, і виглядай,— сказав сам собі,— і,

може, одного вечора...

На небі засвітився малесенький червоний вогник.

Він одступив від світла, що падало з вікна.

— ...А ти подивися ще раз,— прошепотів він.

Маленький вогник був на тому ж місці.

— Минулого вечора його не було,— прошепотів він.

Гетевей спіткнувся і впав, схопився, побіг за хату, повер­

нув телескоп з спрямував його в небо. За хвилину, після

довгого, напруженого вивчення вогника, він став у низь­

ких дверях хатини. Дружина, дві дочки й син обернулися

до нього. Нарешті він спромігся заговорити.

— Я маю добру звістку,— сказав він.— Я дивився на

небо. Наближається ракета, яка забере нас усіх додому.

Вранці вона буде тут.

Він поклав руки на стіл, сховав обличчя в долоні й ти­

хо заплакав.

Тієї ночі о третій годині Гетевей спалив усе, що лиши­

лося від Нового Нью-Йорка.

Він узяв смолоскип, пішов у пластмасове місто й торк­

нувся полум’ям однієї стіни, потім другої, третьої... Міс­

то розцвіло величезними вогненними квітами. Цю ілюмі­

націю, безперечно, помітять з неба. Ракета забере місте­

ра Гетевея та його сім’ю.

Коли він вертався до хати, його серце шалено к а л а ­

тало.

— Бачите? — він підніс до світла вкриту шаром пилу

пляшку.— Вино! Я зберіг його саме для цієї ночі. Я знав,

що хтось колись нас таки знайде! Тож відсвяткуймо цю

подію!

Він налив п’ять склянок по самі вінця.

— Це було давно,— сказав він, зосереджено розгляда­

ючи свою склянку.— Пригадуєш той день, коли почалася

війна? Двадцять років і сім місяців тому. І всі ракети

були відкликані з Марса додому. А ти, і я, і діти перебу­

вали в горах, провадячи археологічні дослідження, вив­

чаючи стародавні хірургічні методи марсіан. Ми гнали

щодуху наші коні, мало не загнали їх на смерть, пам’я ­

таєш? Та все одно ми запізнилися на цілий тиждень. Усі

170

люди вже вилетіли. На Марсі не лишилося жодної раке­

ти. Ти пам'ятаєш, пам'ятаєш? Ми самі на цілій планеті.

Боже, боже, як минають роки! Я б не витримав, якби тут

не було тебе, всіх вас. Без вас я укоротив би собі віку.

Але з вами чекати було варто. Тож вип'ємо за нас.— Він

підняв склянку,— І за наше довге пильне чекання.

Він випив.

Дружина, дві дочки й син піднесли до уст свої

склянки.

Вино побігло всім чотирьом по підборіддю.

На ранок від міста лишилася купа попелу. Вітер га­

няв по дну мертвого моря великі чорні пластівці. Вогонь

згас, але він зробив своє діло: червона плямка на небі

зросла.

З кам ’яної хатини запахло імбирними пряниками. Ко­

ли Гетевей зайшов до кімнати, дружина стояла біля сто­

л у — вона щойно вийняла з печі лист з гарячими пряни­

ками. Дочки підмітали тугими віниками голу кам'яну

підлогу, а син чистив столове срібло.

— Ми їм приготуємо розкішний сніданок,— засміявся

Гетевей.— Одягніть своє найкраще вбрання}

Він вийшов надвір і попростував до великої металевої

споруди. Всередині були холодильник і електростанція,

їх він протягом років одремонтував і налагодив своїми

вправними тонкими пальцями, так само як у вільний час

відремонтував годинники, телефони й магнітофони. Тут

було повно речей, зроблених ним самим, і всіляких при­

строїв та механізмів, призначення яких було загадкою

навіть для нього.

З глибин холодильника він витяг вкриті памороззю

картонні коробки з квасолею й суницями, які простояли

тут двадцять років. «Вийди, Л азарю »,— в думці сказав

він і витяг заморожене курча.

Коли ракета приземлилася, домівка Гетевея пахла всі­

ма ароматами кухні.

Гетевей помчав з горба, як хлопчик. Р а з він спинився:

гострий біль раптом прошив йому груди. Він сів на ка­

мінь, трохи перепочив, потім знову побіг.

Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчи­

нився люк. З нього визирнув чоловік.

Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:

— Капітан Уайльдер!

— Хто це? — капітан Уайльдер стрибнув на землю й

171

спинився вражений. З а мить він простягнув руку.— Вели­

кий боже, та це ж Гетевей.

— Атож.

Вони дивились один на одного.

— Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експе­

диції!

— Багато часу збігло, капітане.

— Багато... Мені приємно знову бачити вас.

— Я старий,— просто сказав Гетевей.

— Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у по­

льоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.

— Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви

не заваж али їм здійснювати колоніальну політику тут,

на Марсі.— Старий озир?іувся навколо.— Ви мандрува­

ли так довго, що навіть не знаєте, що тут було.

— Не важко догадатися,— відказав Уайльдер.— Ми

двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка

на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми

хотіли взяти його з собою, але він сказав: «Ні». Коли ми

востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-

гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мерт­

вий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина.

А як Земля?

— Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю

передачі радіо з Землі. Його ледве чути. Але воно з а в ж ­

ди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійсь­

кої, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів.

Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але

війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?

— Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали

радіозв’язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер

будь-що хочемо побачити Землю.

— А нас візьмете з собою?

Капітан здригнувся.

— Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було

двадцять п’ять років тому, правда? Коли збудували П е р ­

ше місто, ви залишили службу і привезли її, У вас були

й діти...

— Син і дві дочки.

— Авжеж, я пригадую. Вони тут?

— Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. З а ­

вітаєте до нас?

— Ви робите нам честь, містере Гетевей,— І капітан

Уайльдер обернувся до ракети.— Вийти з корабля!

172

Воші виходили на пагорб — Гетевей, капітан Уайльдер

і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаю­

чи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.

— Ви пригадуєте Спендера, капітане?

— Я його ніколи не забував.

— Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець

кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми при­

ходили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут

нікого нема.

— А що з тим... як його?.. Паркхілом, із Семом Парк-

хілом?

— Він одкрив був сосисочну.

— Схоже на нього.

— А наступного тижня полетів на Землю воювати.—

Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь,—

Пробачте. Це від хвилювання... Адже стільки років...

Трохи спочину.

Він намацав у себе пульс, Полічив удари. Серце пра­

цювало погано.

— У нас є лікар,— сказав Уайльдер.— Даруйте мені,

Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас

огляне наш...

Покликали лікаря.

— Це нічого,— говорив Гетевей.— Це від чекання, від

хвилювання,— Він задихався. Губи його посиніли.—

Знаєте,— сказав він, коли лікар схилився над ним із

стетоскопом,— можна подумати, що я жив усі ці роки

лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди,

щоб забрати мене на Землю, ніщо не з а в а ж а є мені спо­

кійно лягти й померти.

— Ось візьміть,— лікар подав йому жовту таблетку.—

Вам краще відпочити.

— Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так

приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові го­

лоси.

— Як таблетка? Вам краще?

— Все гаразд. Ходімо.

І вони пішли на пагорб.

— Алісо, іди-но подивися, хто прийшов!

Гетевей насупився й нахилився до дверей хатини,

— Алісо, чуєш?

З ’явилася дружина. З а мить вийшли дочки, високі г а р ­

ні дівчата, а за ними ще вищий син.

173

— Алісо, ти пригадуєш капітана Уайльдера?

Вона, вагаючись, подивилася на Гетевея, ніби чекала

його вказівок, а потім усміхнулася:

— Аякже, капітан Уайльдер!

— Пригадую, ми обідали разом увечері напередодні

мого, польоту на Юпітер, місіс Гетевей.

Ж інка енергійно потиснула йому руку.

— Мої дочки, Маргарита й Сюзана. Мій син, Джон.

Ви, звичайно, пам ’ятаєте капітана?

Потиски рук,, сміх, жваві розмови.

Капітан Уайльдер потягнув носом повітря:

— Невже імбирні пряники?

— Хочете покуштувати?

Всі заметушились. У хату внесли складані столи, роз­

ставили тарілки з гарячими стравами, розіклали сервет­

ки й столове срібло. Капітан Уайльдер стояв, переводя­

чи погляд з місіс Гетевей на її сина та двох високих не­

квапливих дочок. Він заглянув їм у лице, коли вони

пробігали повз нього, і стежив за кожним рухом їхніх

юних рук, намагався вловити вираз їхніх облич, облич

без жодної зморшки. Він сів на принесений сином Гете­

вея стілець.

— Джоне, скільки тобі років?

— Двадцять три,— відповів той.

Уайльдер незграбно пересунув свій прибор. Його су­

сід прошепотів:

— Капітане, цього не може бути.

— У чому річ, Вільямсоне?

— Мені самому сорок три, капітане. Я вчився у школі

в один час з юним Джоном Гетевеєм, двадцять років то­

му. Він каже, що йому двадцять три роки. Це неправда.

Двадцять три йому тільки на вигляд. Йому має бути при­

наймні сорок два. Що це означає, сер?

— Не знаю.

— Мене турбує ваш вигляд, сер.

— Мені справді трохи нездужається. До того ж ці доч­

ки — я бачив їх десь років двадцять тому, і вони абсо­

лютно не змінилися, жодної зморшки на обличчі. Маю

до вас одне прохання, Вільямсоне. Я скажу вам, куди

піти і що подивитися. Перед кінцем сніданку вийдіть не­

помітно з хати. Ви встигнете все зробити за десять хви­

лин. Те місце недалеко звідси. Коли ми йшли на посад­

ку, я бачив його з ракети.

174

— Про що це ви так серйозно розмовляєте? — пере­

била їх місіс Гетевей, вправно насипаючи ополоником

суп у тарілки.— Ну ж бо, усміхніться: ми зібралися всі

разом, подорож закінчена, і вважайте себе вдома!

— Атож,— засміявся капітан Уайльдер.— А ви вигля­

даєте напрочуд молодо, місіс Гетевей!

— Мужчина не може без компліментів!

Він не зводив з неї очей; рожеве обличчя її було без

зморщок, наче гладеньке рум’яне яблучко. Вона дзвінко

сміялася на кожний жарт і швидкими акуратними руха­

ми розкладала салат. І худорлявий син, і гарні дочки не

згірше батька сипали дотепами, розповідаючи, як добре

жили вони тут, а батько гордо кивав головою, підтаку­

ючи їм.

Вільямсон вислизнув з кімнати й подався в долину.

— Куди це він пішов? — спитав Гетевей.

— Навідатися до ракети,— відповів Уайльдер.— Так

от, як я вам казав, Гетевей, на Юпітері немає нічого; ні­

чогісінько, що могло б зацікавити людей. Те саме можна

сказати про Сатурн і Плутон.— Уайльдер говорив меха­

нічно, не чуючи власних слів, думаючи лише про те, як

Вільямсон збігає з пагорба й вертається назад, щоб роз­

повісти про те, що він виявив.

— Дякую,— мовив він Маргариті Гетевей, яка подала

йому склянку води. Він немовби ненароком торкнувся її

руки. Вона навіть не звернула на це уваги. Тіло її було

тепле й м’яке.

Гетевей, що сидів на протилежному боці столу, кілька

разів переставав їсти, торкався пальцями грудей, потім

знову брався за їжу, прислухаючись до розмови і раз у

раз занепокоєно позираючи на Уайльдера, який, здава­

лося, жував пряники, зовсім не відчуваючи їхнього

смаку.

Незабаром Вільямсон повернувся. Він сидів, колупа­

ючись у своїй тарілці, аж поки капітан прошепотів до

нього:

— Ну?

— Знайшов, сер!

— І що?

Вільямсон зблід. Він не відривав погляду від людей

за столом, що сміялися з якогось жарту. Дочки посміха­

лись, а син щось говорив. Вільямсон сказав:

— Я був на кладовищі.

— Бачив хрести?

175

— Чотири хрести, сер. На них іще збереглися імена.

Я записав їх.— Він витяг білого папірця і прочитав:—

«Аліса, Маргарита, Сюзана і Дж он Гетевей. Померли од

невідомої хвороби. Липень 2007».

— Дякую, Вільямсоне,— сказав Уайльдер, заплющую­

чи очі.

— Д ев’ятнадцять років тому, сер.— Вільямсонова ру­

ка тремтіла.

— Так.

— Хто ж тоді оці?

— Не знаю.

— Що ви думаєте робити?

— Цього я теж не знаю.

— Може, нам слід сказати іншим?

— Потім. їжте, ніби нічого не трапилося.

— Щось у мене пропав апетит, сер.

На закінчення сніданку подали вино, принесене з ра­

кети. Гетевей підвівся й проголосив тост.

— З а всіх вас! Адже добре бути знову серед друзів.

І за мою дружину й дітей, без яких я б не пережив с а ­

мотності. Лише завдяки їм я зміг жити й дочекатися в а ­

шого прибуття.

Він підняв свою склянку, а дружина й діти відповіли

йому теплими поглядами. Коли всі почали пити, вони

опустили очі.

Гетевей випив до дна. Падаючи на стіл, він навіть не

скрикнув. Зі столу він повільно сповз на підлогу. Кілька

чоловік кинулися до нього. Лікар схилився над старим

і припав вухом до його грудей. Уайльдер торкнув л ік а ­

ря за плече, Той підвів голову й похитав головою. Уайль­

дер став на коліна й узяв Гетевея за руку.

— Це ви, Уайльдере? — Гетевеїв голос було ледве чут­

но,— Я зіпсував сніданок.

— Дурниці.

— Попрощайтеся за мене з Алісою й дітьми.

— Чекайте, я їх покличу.

— Ні, ні, не треба! — задихаючись, мовив Гетевей.—

Вони не зрозуміють. Я б не хотів, щоб вони зрозуміли!

Не треба!

Уайльдер лишився на місці.

Гетевей був мертвий.

Уайльдер якийсь час чекав. Потім підвівся, глянув на

приголомшених людей, що зібралися круг Гетевея, і пі­

дійшов до Аліси Гетевей.

176

— Ви знаєте, що трапилося?

— Щось з моїм чоловіком?

— Він щойно помер: серце,— сказав Уайльдер, стежа­

чи за нею.

— Шкода.

— Що ви відчуваєте?

— Він не хотів, щоб ми відчували сум. Він нам казав,

що це колись трапиться, і не хотів, щоб ми плакали, Р о ­

зумієте, він нас цього не навчив. Не хотів, щоб ми вміли

плакати, Найгірше, що може спіткати людину, говорив

він, це знати самотність, знати смуток і вміти плакати.

Тому ми не повинні знати, що таке плач або смуток.

Уайльдер глянув на її руки, м’які теплі руки, рожеві

наманікюрені нігті й тонкі зап’ястки. Він побачив її

ніжну білу шию й розумні очі. Нарешті він сказав:

— Містер Гетевей, створивши вас, виявив себе як та ­

лановитий митець.

— Йому було б приємно почути ваші слова. Він так

пишався нами. Зрештою він навіть забув, що сам ство­

рив нас. Він любив нас, як справжню дружину й дітей.

І якоюсь мірою ми ними і є.

— Йому було б дуже важко без вас.

— Авжеж. Останні роки ми дуже часто сиділи разом

1 розмовляли. Він так полюбляв ці розмови. Він любив

нашу кам ’яну хату й надвірне вогнище. Ми могли б осе­

литися в звичайному будинку в місті, але йому більше

подобалося тут. Він розповів мені все про свою лабора­

торію і про те, що він робив у ній. Він встановив гучно­

мовці по всьому мертвому американському місту, що ле­

жало там, у долині. Коли він натискав кнопку, в місті

спалахували вогні й починався такий гармидер, ніби там

жило десять тисяч чоловік. Ревли літаки, гуркотіли м а­

шини, гомоніла юрба. А він сидів, запаливши сигару, і

розмовляв з нами. Часом у кімнаті дзвонив телефон, і

записаний на плівці голос ставив містерові Гетевею з а ­

п и та н н я— щось із галузі техніки чи медицини,— на яке

він давав вичерпну віповідь. Телефонні виклики, і ми,

його рідні, що були з ним, і гомін міста, і його сигара...

Так, містер Гетевей був щасливий. Одного лише він не

міг від нас домогтися,— сказала вона.— Щоб ми старі­

шали. Він старішав з кожним днем, а ми — ні, Мабуть,

він нічого не мав проти цього. Гадаю, він навіть хотів,

щоб ми були такими, як є.

177

— Ми поховаємо його на кладовищі, там, де стоять

інші чотири хрести. Мені здається, він би сам цього

бажав,

Вона злегка торкнулася його руки.

— Авжеж.

Капітан віддав наказ. Родина небіжчика йшла слідом

за нечисленною процесією, яка спускалася з пагорба.

Двоє несли Гетевея на критих ношах. Вони минули к а ­

м’яну хатину й склад, де Гетевей багато років тому роз­

почав свою роботу. Уайльдер спинився перед дверима

лабораторії.

«Що б відчував ти,— питав він себе,— якби жив на

безлюдній планеті з дружиною й трьома дітьми, а вони

повмирали й лишили тебе самого з вітром і мовчанням?

Що тоді робити? Поховати їх, поставити на кладови­

щі хрести, а потім вернутися в лабораторію і, покликав­

ши на допомогу розум, пам’ять і вправні пальці, зробити

те, що зробив Гетевей».

їхні кроки приглушував пісок. Коли вони повернули

на кладовище, двоє чоловіків уже копали там могилу.

Вони повернулися до ракети надвечір. Вільямсон кив­

нув на кам ’яну хатину.

— Що нам робити з н и м и ?

— Не знаю,— відповів капітан.

— Ви не збираєтеся їх виключити?

— Виключити? — На обличчі капітана відбилося зди­

вування.— Мені це ніколи не спадало на думку.

— Може, ви заберете їх з собою?

— Ні, це ні до чого.

— Ви хочете сказати, що збираєтесь залишити їх тут

такими, як вони є?

Капітан подав Вільямсонові пістолет.

— Якщо ви зможете це зробити, я визнаю вашу пе­

ревагу.

З а п’ять хвилин Вільямсон, розгублений, повернувся.

— Візьміть ваш пістолет. Тепер я вас розумію. Я за­

йшов з пістолетом до хати. Одна з дочок посміхнулася

до мене. Всі інші теж. Дружина запропонувала мені

склянку чаю. Боже мій, це було б убивством!

Уайльдер ствердно хитнув головою.

— Це витвір генія. Вони зроблені досконало: витри­

мають десять, п’ятдесят, двісті років. Вони мають таке

саме право на... життя, як і ви, і я, і будь-хто з нас.—

173

Він вибив свою люльку.— Ну, сідайте в ракету. Ми від­

літаємо.

Кінчався день. Знявся холодний вітер. Люди підняли­

ся на борт ракети. Капітан вагався. Вільямсон мовив:

— Невже ви вернетесь... попрощатися з ними?

Капітан холодно глянув на нього.

— Хай це вас не турбує.

Уайльдер в сутінках попрямував до хатини. Люди в

ракеті побачили його силует на порозі хати. Потім поба­

чили силует жінки. Капітан потиснув жінці руку.

З а кілька секунд він бігом повернувся до ракети.

Вечорами, коли з-над мертвого моря прилітає вітер

і гуляє між шестикутними надгробками, над чотирма

старими хрестами й одним новим, у низенькій кам ’яній

хаті горить світло. І коли надворі гуде вітер, шурхотить

пісок і миготять холодні зорі, в хаті видно чотири поста­

ті — жінка, дві дівчини і парубок — які, невідомо нащо,

підтримують невеликий вогонь і розмовляють, сміються.

Вечір за вечором і рік за роком, невідомо нащо, жінка

виходить надвір і дивиться на небо, здійнявши руки.

Якусь довгу мить вона дивиться на зелений вогник Зем ­

лі, сама не знаючи нащо, потім вертається в хату і під­

кидає у вогонь хмизу, а за вікном гуляє вітер і сіріє

мертве море.

СЕРПЕНЬ 2026. ДОЩІ ВИПАДАЮТЬ

У їдальні заспівав годинник: «Тін-тін, сім годин, час

уставати,, час уставати, сім годин!» — наче боявся, що

ніхто не встане. Дім був безлюдний. А годинник собі

цокав, час від ч-асу співаючи в порожнечу. «Сім годин де­

в’ять хвилин, снідати час,; сім годин дев’ять хвилин!»

Плита засичала, зітхнула й викинула із свого теплого

нутра вісім ідеально підсмажених грінок, яєчню з вось­

ми яєць, шістнадцять шматочків бекону, дві кави й дві

холодні склянки молока.

«Сьогодні четверте серпня дві тисячі двадцять шостого

року,— промовив інший голос з кухонної стелі,— у місті

Елендейл, Каліфорнія.— Голос повторив дату тричі.—

Сьогодні день народження містера Фезерстоуна. Сьогодні

роковини одруження Тіліти. Треба сплатити страховий

внесок, а також оплатити рахунки за воду, газ та світло».

179

Десь у стіні клацали реле, і під електричним оком ру­

халася стрічка пам’яті.

«Вісім годин, тін-тін, вісім годин, нумо до школи, нумо

на роботу, швидше, швидше, вісім годин!» Але в домі не

грюкали двері, і килими не вгиналися під гумовими під­

борами, Надворі пішов дощ. І барометр біля вхідних

дверей тихенько заспівав: «Іде дощ, іде дощ; надівай

калоші й плащ...» А дощ лунко стукотів по даху порож­

нього будинку.

Надворі в гараж і задзвонив дзвінок. Ворота гаража

піднялися, за ними стояв автомобіль. Почекавши якийсь

час, ворота знову опустилися.

О

восьмій тридцять яєчня вже була зовсім суха, а

грінки стали як камінь. Алюмінієвий совок викинув сні­

данок у раковину, де гаряча вода змила його й понесла

металевим горлом у далеке море. Брудні тарілки потра­

пили в апарат для миття посуду й вийшли звідти блис­

кучі й сухі.

«Чверть на десяту,— заспівав годинник,— час приби­

рати».

У стінах відчинилися маленькі люки, і звідти вискочи­

ли мишки-роботи. Кімнати заполонили крихітні тварин-

ки-прибиральниці, зроблені з гуми й металу. Вони сту­

калися об стільці, повертаючи свої ходові ролики з ву­

сиками, прочісували ворсу килимів, обережно висмокту­

ючи куряву. Потім, ніби казкові гноми, вони шугнули у

свої нірки. їхні рожеві електричні очі погасли. Будинок

був чистий.

Д е с я т ь г о д и н . З-за дощових хмар визирнуло сон­

це. Будинок самотньо височів серед міста, що лежало в

руїнах. Він стояв один-однісінький. Ночами зруйноване

місто немовби жевріло — радіоактивне випромінювання

було видно за багато миль.

Д е с я т ь п ’ я т н а д ц я т ь . Поливальні пристрої в са­

ду вибухли золотими водограями, сповнюючи вранішнє

повітря водяними блискітками. Вода покропила шибки,

збігаючи по обпаленій західній стіні, колись пофарбова­

ній білою фарбою. Вся західна сторона будинку була

чорна, крім п’яти плям. Ось силует чоловіка, що стриже

газон. Ось ніби фотографія жінки, яка нихилилася, рву­

чи квіти, Ще далі — випалені на дереві в якусь невлови­

му мить силуети — хлопчика, що здійняв угору руки, а

над головою кинутий м’яч, проти нього підняла руки дів­

чинка, ловлячи м ’яч, який так і не впав донизу.

180

П ’ять плям на стіні — от і все, що лишилося від чоло­

віка, жінки, двох дітей і м’яча. Плями на стіні, вкритій

тонким шаром обвугленого дерева.

Поливальні пристрої розбризкували воду, і по саду

пливла веселка.

Як пильно оберігав свій спокій дім аж по цей день!

Як насторожено він допитувався: «Хто йде? Скажи гас­

ло!» — і, не діставши відповіді од лисиць і виючих котів,

зачиняв свої вікна й спускав штори. Дбаючи про свою

безпеку, наче стара діва, він це робив з упертістю, що

межувала з механічною паранойєю.

Він здригався від кожного звуку, цей дім. Якщо горо­

бець торкався крилом вікна, штора враз підстрибувала.

Злякана пташина тікала. Ні, навіть птахам не дозволя­

лося чіпати будинок!

Дім був олтарем з десятьма тисячами служок, великих

і малих, вони обслуговували й прислужували. Але боги

зникли, і релігійний ритуал утратив сенс, став д а ­

ремним.

Д в а н а д ц я т ь . П о л у д е н ь .

На парадному ганку завив, трусячись, пес.

Двері впізнали собачий голос і одчинилися. Хазяйсь­

кий пес був колись здоровий і міцний, але зараз він зов­

сім перевівся і вкрився болячками. Він пройшов через

будинок, залишаючи брудні плями на підлозі. Услід йо­

му дзижчали сердиті миші,— сердиті, бо їм доводилося

прибирати за ним, сердиті, бо порушили їхній спокій.

Адже коли навіть вітром у щілину під дверима заносило

якийсь листочок, враз одчинялися стінні панелі й звідти

прожогом вискакували мідні пацюки-сміттярі, хапали

листочок, волосину або папірець і мчали їх у нору. Там

їх підхоплював повітряний потік і тягнув трубами у під­

вал до спеціальної печі, яка стояла в темному кутку, на­

че злий Ваал.

Собака побіг сходами нагору, істерично гавкаючи на

кожні двері, хоч він уже усвідомив, як усвідомив увесь

дім, що за дверима — лише тиша.

Він нюхнув повітря й пошкрябав кухонні двері. У кух­

ні пічка пекла млинці, і будинок сповнювався густим ду­

хом смаженого.

Собака лежав біля дверей, принюхуючись, і з рота в

нього текла піна. Потім він почав несамовито кружляти

по кімнаті, кусаючи власний хвіст. Врешті закрутився в

скаженому танці й здох. Годину лежав у вітальні.

181

« Д в і г о д и н и»,— заспівав голос.

Нарешті, почувши запах розкладу, миші — цілі пол­

ки — вилізли з нірок і з тихим шелестінням, немовби сі­

ре листя під вітром, покотилися по підлозі.

Д в і п ’ я т н а д ц я т ь .

Собака зник.

У підвалі раптом запалахкотіла піч, і з димаря вихо­

пився вихор іскор.

Д в і т р и д ц я т ь п ’ я т ь .

Із стін внутрішнього дворика вистрибнули столи для

бриджу. Складаючись у колоди, замиготіли карти. На

дубовій лаві з ’явився коньяк і сендвічі з яєчним салатом.

За грал а музика.

Але за столами панувала тиша, і нічиї руки не торк­

нулися карт.

О

четвертій годині столи склалися, наче величезні ме­

телики, і знову зникли у панелях стін.

Ч о т и р и т р и д ц я т ь .

Стіни дитячої кімнати засвітилися веселими барвами.

На стінах ожили звірі: жовті жирафи, сині леви, ро­

жеві антилопи. Бузкові пантери застрибали в прозорому

повітрі. Стіни були скляні. Вони відкрилися для барв і

фантазії. Сховані в стіні, добре змащені механізми кру­

тили кінострічки. Підлога дитячої кімнати нагадувала

зелений квітучий луг. По ньому бігали алюмінієві жуки

й залізні цвіркуни, а в гарячому непорушному повітрі

гойдалися метелики з ніжної червоної тканини. Гостро

пахли сліди різних звірів. Чути було дзижчання рою зо­

лотих бджіл у темному вулику і ліниве рикання лева.

Десь лунко тупотіли копита окапі, тропічний дощ теж

дріботів, як копита, по випаленій літнім сонцем траві.

Потім стіни зникли у безмежних степових просторах

які тяглися аж до обрію. Тварини поховалися в колючих

чагарниках і ямах з водою.

Це була дитяча година.

П ’ я т ь г о д и н . Ванна наповнилась чистою гарячою

водою.

Ш і с т ь, с і м, в і с і м г о д и н . Обідній посуд з ’явився

і зник, ніби за помахом чарівної палички, а в кабінеті

щось клацнуло. На металевій підставці напроти каміна, в

якому вже весело палахкотів вогонь, з ’явилася сигара. Во­

на диміла й чекала, і шар сірого попелу на кінці зростав.

Д е в ’ я т ь г о д и н . Л іж к а ввімкнули свої сховані

нагрівачі, бо ночі в цій місцевості були холодні.

182

Д е в ’ я т ь п ' я т ь . Зі стелі кабінету обізвався голос:

— Місіс Макклелан, який би ви хотіли послухати сьо­

годні вірш?

Дім мовчав.

Врешті голос промовив:

— Оскільки ви вагаєтесь, я виберу вірш на власний

розсуд.— Заграла тиха музика, що супроводжувала го­

лос.— Сара Тісдейл. Наскільки пригадую, ваша улюбле­

на поетеса...

Дощі випадають, над гладдю ріки

Зі співом кружляють прудкі ластівки,

Вільшанки за тином в пістрявім вбранні

Висвистують примхи свої голосні,

Десь кумкають жаби, забувши про сон,

Сплять сливи, узяті у білий полон,

Не думає все це про згубу війни,

Про долю людей, що загинуть вони.

І все це живе і нічого не зна...

І тільки у синім серпанку весна,

З ’явившися вранці на зміну зими,

Дізнається, може, що зникли всі ми Ч

У каміні палав вогонь, і сигара на підставці перетво­

рилася на купу мертвого попелу. Порожні стільці стоя­

ли один проти одного між мовчазними стінами, і грала

музика.

О десятій будинок почав завмирати.

Знявся вітер. Зламана гілка, падаючи з дерева, потра­

пила в кухонне вікно. Пляшка з розчином для чищення

ножів та виделок розбилася, й рідина потекла на плиту.

Кімната враз запалала.

— Пожежа! — скрикнув голос. У будинку засвітило­

ся світло, пожежні помпи пустили із стелі струмені води.

Але розчин розплився по лінолеуму, пожираючи його,

поповз під кухонні двері, а голоси кричали хором:

— Пожежа, пожежа, пожежа!

Дім пробував рятуватися. Двері наглухо зачинилися,

а шибки у вікнах тріскались від жару, і вітер, вриваю­

чись, роздмухував огонь.

183

Дім одступав, а вогонь з сердитим гудінням легко зай­

мав кімнату за кімнатою, а потім рушив угору сходами.

Метушливі пацюки-пожежники з писком вискакували із

стін, вистрілювали свій заряд води і мерщій бігли його

поновлювати. А стінні розбризкувачі вибухнули цілою

зливою штучного дощу.

Та пізно. Помпа, зітхаючи, знизала плечима й схлип­

нула востаннє. Штучний дощ припинився. Скінчився з а ­

пас води: протягом багатьох мертвих днів у домі напов­

нювалися ванни, мився посуд.

Вогонь затріщав сходами. Він пожирав, як делікате­

си, картини Пікассо й Матісса у верхніх кімнатах, під­

смажуючи їхнє масне тіло, ніжно лижучи полотно й пе­

ретворюючи його на чорні хрусткі сувої.

Тепер вогонь лежав у ліжках, стояв у вікнах, забарв­

лював у червоне білі завіси.

І тут надійшла підмога.

З дверей горища визирнули сліпі обличчя роботів з ро-

тами-кранами, з яких лилася зелена хімічна рідина.

Вогонь позадкував, як позадкував би слон, побачивши

мертву змію. Тепер проти вогню було двадцять живих

змій, що звивалися на підлозі, вбиваючи полум’я холод­

ною отрутою зеленої піни.

Але вогонь був хитрий. Він подався поза домом, через

горище до помп. Вибух! Металевий мозок, який керував

помпами, бронзовою шрапнеллю врізався в балки.

Вогонь кинувся до шаф і почав жерти одяг, що ви­

сів там.

Дім здригнувся, його голий кістяк скулився від жару,

його дроти-нерви оголилися, наче якийсь хірург зняв з

них шкіру. «На поміч, на поміч! П ож еж а, рятуйтесь, ря­

туйтесь!» Ж а р лам ав дзеркала, наче перший ламкий

грудневий льодок. А голоси репетували: «Пожежа, поже­

жа, рятуйтесь, рятуйтесь!» — немовби декламували т р а ­

гічний дитячий вірш десятки голосів високих і низьких,

наче діти гинули у лісі, зовсім самотні. І коли оболонка

дротів тріскалась, як гарячі каштани, голоси завмирали.

Один, два, три, чотири, п’ять голосів завмерли.

В дитячій кімнаті горіли джунглі. Ревли сині леви, бі­

гали пурпурові жирафи, шалено стрибали пантери, і де­

сять мільйонів тварин, тікаючи від вогню, помчали до

далекої річки...

Завмерло ще десять голосів. В останню хвилину у вог­

няному вирі зазвучали інші голоси. Втративши пам’ять,

184

вони оголошували час. Заграла музика, робот-косарка

почав підстригати газон, парасолька раз у раз вискаку­

вала за парадні двері, що все відчинялися й зачинялися,

як у годинниковій майстерні, коли всі годинники з боже­

вільним завзяттям один за одним починають видзвоню­

вати години. Лунали співи, а кілька останніх мишей-

прибиральииць хоробро вискочили зі своїх нірок, щоб

прибрати ненависний попіл. А в палаючому кабінеті бай­

дужий до всього голос героїчно читав вірші,— аж поки

не згоріли всі бобіни, не зів’яли всі дроти й не перегорі­

ли пробки.

Вогонь підточив будинок, і той важко осів, розкинув­

ши подоли з іскор та диму,

А в цей час збожеволіла плита готувала в кухні веле­

тенські сніданки з десяти дюжин яєць, кількасот грінок,

двадцяти дюжин шматків бекону і, коли їх пожирав во­

гонь, починала працювати знову з істеричним сичанням.

Розлігся страшенний гуркіт. Горище провалилося в

кухню й вітальню, вітальня в підвал, підвал у нижній

склеп. Холодильник, крісло, кінострічки, електричні дро­

ти, ліжка — все це, ніби купа скелетів, провалилося в

глибоку могилу.

Дим і тиша. Величезна хмара диму.

На сході почало сіріти. Між руїнами лишалася стояти

одна стіна. І коли зійшло сонце й освітило купу димних

руїн, із стіни все ще чувся голос, який оголошував зно­

ву й знову:

Сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого

року, сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого

року, сьогодні...

ЖОВТЕНЬ 2 0 2 6 . ПІКНІК,

Щ О ТРИВАТИМЕ МІЛЬЙОН РОКІВ

Мама перша висунула цю пропозицію. Вона сказала,

що не завадило б поїхати ловити рибу всією родиною.

Але Тімоті догадався: це була не мамина пропозиція.

Це була татова пропозиція, і мама чомусь висунула її

замість нього.

Тато почовгав ногами, зашарудів марсіанськими ка­

мінцями й погодився. Зразу ж знявся гармидер, табір

було спаковано в капсули й контейнери, мама швиденько

надівала дорожній джемпер і блузу, тато тремтячими

185

руками набив свою люльку, не відриваючи очей од

марсіанського неба, а троє хлопців, галасуючи, вскочи­

ли в човен, і жоден з них, крім Тімоті, по-справжньому

не стежив за мамою й татом.

Тато натиснув кнопку. Моторний човен гучно заторох­

ко т ів — мабуть, чути було аж на небі. Вода здригнулась,

позадкувала, човен рушив уперед, і всі закричали: «Ура!»

Тімоті садів з батьком на задньому сидінні, поклавши

свої малі пальці на волохаті батькові, і стежив, як зви­

вався канал і як дедалі меншала їхня сімейна ракета,

на якій вони приземлилися тут після довгої подорожі.

Він пригадав вечір на Землі напередодні вильоту, ме­

тушню, квапливі готування, ракету, що її десь знайшов

тато, розмови про канікули на Марсі. Неблизький світ

для канікул, але Тімоті тоді нічого не сказав. Вони при­

були на Марс і ось відразу ж їдуть ловити рибу.

Відтоді як човен поплив каналом, у татових очах з ’я­

вився якийсь незрозумілий вираз. Тімоті не знав, у чому

річ. Татові очі якось дивно блищали, і в них світилася

полегкість.

Нарешті вони круто звернули, і ракета, що бовваніла

вдалині, зникла з поля зору.

— Чи далеко ми попливемо? — спитав Роберт, плес-

каючись рукою в каналі. Здавалося, ніби маленький

краб стрибав у фіолетовій воді.

— За мільйон років,— відповів тато, видихаючи дим.

— Оце здорово,— вигукнув Роберт.

— Подивіться, діти,— обізвалася мама, простягаючи

свою довгу ніжну руку.— Он мертве місто.

Вони повернули голови з жвавою цікавістю. Мертве

місто лежало перед ними, дрімаючи в гарячій тиші м ар­

сіанського літа.

У тата був такий вигляд, ніби він дуже задоволений,

що воно мертве.

Місто було безладним нагромадженням рожевих улам ­

ків на піщаних пагорбах; кілька перекинутих колон, с а ­

мотня гробниця, а потім знову піски — скільки сягало

око. Біла пустеля навколо каналу, і блакитна пустеля

над ним.

І раптом вгору злетіла пташка. Наче камінь, кинутий

над ставом, вона впала у блакить і потонула там.

У тата на обличчі відбився переляк.

— Здається, це була ракета.

Тімоті зазирнув у глибокий океан неба, силкуючись

186

побачити Землю, й війну, і зруйновані міста, і людей, що

вбивали одне одного з дня його народження. Але він

нічого не побачив. Війна була така ж далека й недосяж­

на, як дві мухи, що билися на смерть під склепінням ви­

сочезного й мовчазного собору. І здавалася вона та ­

кою ж безглуздою, як та мушина баталія.

Вільям Томас витер з лоба піт і відчув дотик дитячої

руки, що тремтіла, як молодий тарантул. Він усміхнувся

до сина.

— Ну як, Тімі?

— Чудово, тату.

Тімоті не міг до кінця збагнути, що відбувається в

складному механізмі — мозку дорослої людини, що си­

діла поряд з ним. Великий орлиний ніс, обпалений сон­

цем, з облущеною шкірою, гарячі сині очі, ніби агатові

кульки, якими граються школярі на Землі влітку після

уроків, схожі на колони довгі товсті ноги в просторих

бриджах для їзди верхи...

— Куди ти так пильно дивишся, тату?

— Я шукав земної логіки, здорового глузду, доброго

уряду, миру й відповідальності.

— Все це там, угорі?

— Ні, я нічого не знайшов. їх там більше немає. Мо­

же, ніколи й не буде вже. Можливо, ніколи й не було.

Тімоті мовчав.

— Дивись, риба,— показав тато.

Троє хлопців зняли галасу розхитуючи човен і витяга­

ючи свої тонкі шиї, щоб краще бачити. Вони ойкали й

охали. Поряд з човном пливла срібляста кільцеподібна

риба. Тіло її хвилеподібно коливалося, а коли вона на­

трапляла на якусь поживу, то закривалася, мов квітка,

щоб перетравити її.

Тато дивився на рибу. Його голос був глибокий і спо­

кійний:

— Отак і війна. Війна теж пливе, бачить поживу, ха­

пає її. А за мить — немає Землі.

— Вільяме,— озвалася мама.

— Вибач,— сказав тато.

Вони сиділи й дивилися,, як струмує під ними холодна

й прозора, мов скло, вода каналу. І тільки гудіння мото­

ра порушувало тишу.

— А коли ми побачимо марсіан? — закричав Майкл.

— Мабуть, уже скоро,— відповів батько.— Може, вве­

чері.

187

— Але ж марсіани вимерли,— зауваж ила мама.

— Ні, не вимерли. Я вам обов’язково покажу марсіан.

Тімоті насупився, але промовчав. Усе було дивне тут.

Канікули, риболовля, погляди, якими обмінювалися

батьки.

Його брати притулили до лоба свої маленькі руки, як

козирки, і дивилися з-під них на кам ’яні береги каналу,

виглядаючи марсіан.

— Які ж вони з себе?— допитувався Майкл.

— А ти їх упізнаєш, коли побачиш,— якось чудно з а ­

сміявся тато, і Тімоті побачив, що на щоці в нього пуль­

сує жилка.

Мати була струнка жінка з ніжною шкірою, золотис­

тою косою, викладеною на голові, як тіара, й очима ко­

льору глибокої прохолодної води в каналі, там, де вона

тече у тіні, майже пурпурова, з бурштиновими іскорка­

ми. Було видно, як плавали в її очах думки, наче риб­

ки,— деякі яскраві, деякі темні, деякі прудкі, моторні,

деякі повільні й спокійні, а часом, коли вона поглядала

вгору, де лишилася Земля, в очах її не було нічого. Вона

сиділа на носі човна, однією рукою трималася за борт,

а другу поклала на коліна темно-синіх бриджів, над бі­

лою блузкою темніла ніжка засмагла шия.

Вона весь час дивилася вперед — хотіла побачити, що

там, і, не бачачи нічого певного, озиралася на свого чо­

ловіка. В його очах, як у дзеркалі, відбивалося те, що

чекало їх попереду, а оскільки він до цього відображен­

ня додавав дещо від себе — тверду рішучість,— то її ли­

це ясніло, і вона одверталася, враз усвідомивши, чого

шукати.

Тімоті й собі дивився вперед. Але він бачив лише пря­

му, мов олівець, фіолетову стрічку каналу, яка тяглася

через широку долину, оточену низькими вивітреними п а­

горбами, і зникала на обрії. А канал плинув і плинув че­

рез міста, які, коли б їх струсонути, заторохкотіли, наче

жуки у висохлому черепі. Сто, а може, двісті міст, які

спали і пекучого літнього дня, і прохолодної літньої

ночі,..

Вони пролетіли мільйони миль, щоб зробити собі при­

ємне, щоб порибалити на Марсі. Але на ракеті чомусь

була гармата. Це були канікули. Але навіщо такий з а ­

пас харчів, що їх вони залишили в схованці біля ракети,

запас, якого вистачить на багато років? Канікули. Десь

за завісою канікул виднілося не веселе обличчя Розваги,

188

а щось тверде, кістляве і, може, жахливе. Тімоті не міг

підняти завісу, а двом молодшим братам було не до неї.

— Поки що жодного марсіанина. Оце так.— Роберт по­

клав своє гостре підборіддя на руки і втупився в канал.

Батько взяв з собою атомний радіоприймач, що був

прикріплений до зап’ястка. Це був приймач застарілої

системи: його притуляли до вуха, і він починав вібру­

вати.

З а р а з батькове обличчя скидалося на одне з тих зруй­

нованих марсіанських міст:

запале, висохле,

майже

мертве.

Потім він дав послухати мамі. Губи її розтулилися*

— Що...— почав був Тімоті, але так і не закінчив.

Один за одним пролунали вибухи, від яких кров по­

холола в жилах, а за ним з півдесятка не таких сильних.

Батько в ту ж мить пустив човен на повну швидкість.

Човен стрибнув, здригнувся і помчав уперед. Це привело

до тями Роберта і викликало зляканий, але захоплений

вереск у Майкла, котрий притулився до маминих ніг і

дивився, як біля його носа вирує вода.

Батько круто повернув човен, зменшив швидкість і

спрямував його в маленький бічний канал під вищербле­

ну кам'яну стіну стародавньої пристані, де жили краби.

Човен з розгону вдарився носом об стіну — всі аж пото­

чилися, а тато дивився, як повільно зникає на воді слід

до їхньої схованки. Хвилі лизнули кам ’яні береги, рину­

ли назад, щоб зустрітися одна з одною, заспокоїлися й

підставили свої боки сонячним зайчикам. Слід зник.

Тато прислухався. Інші теж. Мамині очі невідривно

стежили за батьком: що робити далі?

Він видихнув з глибини легень повітря і засміявся:

— Та це ж ракета. Я стаю нервовий. Це ракета.

— Що це, тату, з ракетою? — спитав Майкл.

— Ми просто підірвали нашу ракету, от і все,— обіз­

вався Тімоті, намагаючись говорити так, ніби нічого осо­

бливого не сталося.— Я вже чув, як вибухали ракети.

Н аша теж вибухнула.

— А навіщо ми підірвали нашу ракету? — спитав

Майкл.— Га, тату?

— Цього вимагають правила гри, дурнику! — пояснив

Тімоті.

— Гри! — Майклові

і

Роберту

це

слово

сподо­

балось.

— Тато зробив так, щоб вона вибухнула, і ніхто тепер

189

не дізнається, де ми сіли й куди втекли. В тому разі,

коли нас розшукуватимуть, розумієш?

— Таємниця! Оце здорово!

— Перелякався власної ракети,— признався батько

мамі.— Я таки нервовий. Лише дурень може припустити,

що сюди прилетять іще якісь ракети. Хіба що одна, коли

Едвардсові з дружиною пощастить подолати цю відстань

на своєму кораблі.

Він знову підніс до вуха свій крихітний радіоприймач,

За хвилину опустив руку.

— Кінець,— сказав він мамі.— Радіоприймач уже не

ловить атомного променя. Мовчать усі радіостанції З ем ­

лі. За останні роки їх лишилося не більше двох-трьох.

Тепер в ефірі панує цілковита тиша. Може, вона панува­

тиме й надалі.

— Довго? — спитав Роберт.

— Можливо, твої правнуки знову почують щось в ефі­

рі,— відповів тато. Він сидів нерухомо, і дітям переда­

лися його настрій, його почуття — страх, безнадія, покір­

ність долі й смирення.

Врешті він знову вивів човен у канал, і вони рушили

далі — в тому ж напрямі.

День кінчався. У світлі призахідного сонця перед ни­

ми лежали мертві міста.

Батько спокійно й тихо розмовляв з синами. Раніше

вони часто бачили його жвавим і веселим, але водночас

він був далекий і чужий; тепер він тільки легенько гл а ­

див їх по голівках, але вони все розуміли з одного слова.

— Майкле, вибери місто.

— Місто, тату?

— Вибери якесь місто, сину. Одне з тих, повз які ми

пропливаємо.

— Гаразд,— сказав Майкл.— А як мені вибирати?

— Вибери те, яке тобі найбільше сподобається. І ви

теж, Роберте й Тіме. Виберіть місто, що найбільше при­

паде вам до смаку.

— Я хочу місто з марсіанами,— промовив Майкл.

— Марсіани будуть,— сказав тато.— Я тобі обіцяю.

Його уста промовляли до дітей, але очі говорили з

мамою.

За двадцять хвилин вони минули шестеро міст. Тато

вже не згадував про вибухи; здавалося, він більше ду­

мав про те, щоб побавитися з синами, розважити їх, ніж

про щось інше.

190

Майклові сподобалося перше ж місто, повз яке вони

пропливали, але інші взяли його під сумнів: мовляв,

швидкий вибір не може бути вдалим. Друге місто не спо­

добалося нікому. Це було селище землян, побудоване з

дерева, яке вже зовсім струхнявіло. Тімоті сподобалося

третє місто, бо воно було велике. Четверте й п’яте були

надто малі, зате шосте викликало бурхливе захоплення

у всіх, у тому числі й у матері, яка теж приєдналася до

вигуків: «Здорово! Ну й ну! Подивіться он туди!»

В місті ще й досі височіло кілька десятків великих

споруд, вулиці припали пилом, але були забруковані,

а на площах виднілися відцентрові колеса водограїв, які

ще пульсували вологою.

— Оце і є те місто,— сказав хтось.

Підвівши човен до пристані, батько вистрибнув на

берег.

— От ми й приїхали. Все це наше. Віднині й назавж ­

ди ми житимемо тут!

— Віднині

й

назавжди? — перепитав

недовірливо

Майкл. Він устав, озирнувся, а потім, моргаючи очима,

глянув у той бік, де залишилася їхня ракета.— А ракета?

А Міннесота?

— Ось вони,— повторив тато і притулив маленький

приймач до білявої голівки М айкла.— Послухай-но...

Майкл прислухався.

— Нічого не чути.

— Справді. Нічого. Більше немає нічого. Немає ні

Міннеаполіса, ні ракет, ні Землі.

Майкл трохи подумав над татовими словами, що ста­

вили хрест на минулому, і почав тихесенько схлипувати.

— Зажди-но,— швидко промовив тато.— Натомість я

даю тобі багато більше, Майку!

— Що? — обізвався цікавий Майкл, на мить стриму­

ючи сльози, але готовий плакати далі, коли те, що скаже

батько зараз, буде таке ж неприємне.

— Я даю тобі це місто, Майку. Воно твоє.

— Моє?

— Я віддаю його тобі, Робертові й Тімоті, вам трьом,

щоб ви володіли ним.

Тімоті вискочив з човна.

— Дивіться, хлопці, все наше!

Він грав у ту саму гру, що й батько, грав сумлінно і

щиро. Пізніше, коли все стане на своє місце, він зможе

піти кудись і поплакати хвилин із десять на самоті. Але

191

зараз це була гра в сімейну прогулянку, і хлопці мусили

брати в ній участь.

Майкл вистрибнув із човна разом з Робертом. Вони

допомогли вийти на берег мамі.

— Пильнуйте своєї сестри,— сказав тато, і ніхто з них

тоді не зрозумів, що він мав на увазі.

Всі поспішили у велике місто з рожевого каменю. Во­

ни йшли, розмовляючи пошепки, бо щось у мертвих міс­

тах примушує людину стишити голос до шепоту, приму­

шує стежити за заходом сонця.

— Десь днів за п’ять,— сказав спокійно тато,— я пої­

ду назад, туди, де була наша ракета, заберу сховані в

руїнах харчі й перевезу їх сюди; крім того, я пошукаю;

там Берта Едвардса, його дружину й дочок.

— Дочки?— спитав Тімоті.— Скільки їх?

— Чотири.

— Я вже бачу, що через це буде клопіт,— сказала м а ­

ма, поволі киваючи головою.

— Дівчата? — Майкл скривився і став схожий на к а ­

м’яне марсіанське страховище.— Пхе, дівчата...

— Вони теж прилетять у ракеті?

— Так. Якщо їм пощастить. Сімейні ракети призначе­

ні для подорожей на Місяць, а не на Марс. Ми ледве по­

долали цю відстань.

— А де ти взяв ракету? — тихо спитав Тімоті. Брати

бігли попереду.

— Я зберігав її двадцять років, Тіме. Ховав, сподіва­

ючись, що ніколи не доведеться скористатися нею. Моїм

обов’язком було здати її урядові для воєнних потреб, але

я весь час думав про Марс...

— І про пікнік!

— Авжеж. Це я каж у тобі одному. Я чекав до остан­

нього, а готуватися до відльоту почав тільки тоді, коли по­

бачив, що все на Землі гине. У Берта Едвардса теж був

схований корабель, але ми вирішили, що безпечніше летіти

окремо, на випадок, коли хто-небудь спробує нас збити.

— Тату, а навіщо ти підірвав ракету?

— Щоб ми ніколи не змогли повернутись. І якщо ко­

ли-небудь у майбутньому лихі люди прилетять на Марс,

вони не знатимуть, що ми тут.

— Чому ти весь час поглядав угору?

— Просто так. Хоч я й знав, що за нами ніхто не по­

женеться, бо нема на чому. Я надто обережний, от і все.

Майкл бігом вертався до них.

192

— Чи це справді наше місто, тату?

— Вся оця бісова планета належить нам, діти. Вся

бісова планета.

Вони стояли серед міста — Король Гори, Володар Вер­

ховини, Правитель Всього Виднокола, Абсолютні Монар­

хи і Президенти, намагаючись збагнути, що то значить

володіти світом і який він насправді великий, цей світ,

У рідкій атмосфері ніч настає швидко. Тато залишив

їх на площі біля пульсуючого водограю, зійшов до чов­

на й незабаром вернувся, несучи в руках стос паперів.

Він склав папери купою в дворику й підпалив їх. Усі

сиділи навпочіпки круг багаття, грілися й сміялися, і Ті-

моті бачив, як маленькі літери підстрибують, наче зля­

кані тваринки, коли полум’я торкалося й поглинало їх.

Папери зморщувалися, немов стареча шкіра. Кремації

підлягала безліч слів.

УРЯДОВІ О БЛІГАЦІЇ; ДІАГРАМА КОМЕРЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ 1999 РОКУ; РЕЛ ІГІЙ Н І У П ЕРЕД Ж ЕН ­

НЯ; КЕРІВНИЦТВО ТИЛОМ ЯК НАУКА; ПРОБЛЕМ И

ПАН-АМЕРИКАИСЬКОЇ ЄДНОСТІ; БІРЖ О ВИ Й ЗВІТ

ЗА З ЛИПНЯ 1998 РОКУ; ОГЛЯД ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ...

Тато недаремно взяв ці папери з собою. Він сидів біля

багаття, з видимим задоволенням кидав їх один за од­

ним у вогонь і розповідав дітям, що це все означає.

— Настав час дещо вам пояснити. Гадаю, навряд чи

справедливо було б приховувати од вас так багато. Не

знаю, чи все буде для вас зрозуміло, але я повинен гово­

рити.

Він кинув у вогонь кілька паперів.

— Я палю певний спосіб життя, подібно до того, як цей

самий спосіб життя спалюється зараз на Землі. Даруйте

мені, коли я говоритиму як політик. Врешті-решт я ко­

лишній губернатор штату, я робив усе чесно, і за це ме­

не зненавиділи. Наука розвивалася надто швидко, і лю­

ди заблудили в механічних нетрях; вони, наче діти, ро­

били й переробляли всілякі хитромудрі іграшки: техніч­

не приладдя, вертольоти, ракети; вони спрямували всю

увагу на вдосконалення машин, замість того, щоб дума­

ти, як ними керувати. Війни розросталися й розростали­

ся і, зрештою, вбили Землю. Ось що означає мовчанка

радіо. Ось від чого ми втекли. Нам пощастило. На Зем­

лі вже не лишилося ракет. Тепер я можу вам сказати, що

ми виїхали зовсім не на риболовлю. Цивілізації на Землі

не існує. Міжпланетні подорожі не відновлюватимуться

193

протягом сторіч, а може, не відновляться й ніколи. Ви ще

молоді. І я вам це повторюватиму щодня, поки воно не

западе вам у душу.

Він спинився, щоб підкласти у вогонь паперу.

— Тепер ми самі. Ми та жменька інших, котрі приле­

тять за кілька днів. Нас досить, щоб розпочати все зано­

во. Досить, щоб відвернутися від того, що було там, на

Землі, й стати на новий шлях.

Вогонь спалахнув, ніби підтверджуючи його слова.

Всі закони й вірування Землі перетворилися на купку

гарячого попелу, рештки якого незабаром розвіє вітер.

Батько кинув у вогонь останній папірець. Це була

карта світу. Вона зморщилася, скоцюрбилась і — пах!—

злетіла вгору чорним метеликом.

Тімоті одвернувся.

— А тепер я хочу показати вам марсіан,— сказав та ­

то.— Ходімте всі. І ти, Алісо.— Він узяв її за руку.

Майкл голосно плакав, і тато взяв його на руки й по­

ніс. Вони пройшли зруйнованим містом до каналу.

Канал. Завтра або післязавтра цим каналом у човні

припливуть їхні майбутні дружини, ще малі дівчатка-

реготухи зі своїм батьком та матір’ю.

Навколо вже була ніч, на небі висипали зорі. Але Ті­

моті не міг знайти Землю. Вона вж е зайшла. І над цим

теж треба буде подумати.

Нічний птах обізвався серед руїн. Тато промовив:

— Мама і я спробуємо навчити вас. Може, у нас це

не вийде. Але я сподіваюся, що вийде. Ми самі мали

нагоду багато чого бачити й багато чого навчитися. Ми

задумали цю подорож чимало років тому, ще до твого

народження, Майкле. Навіть коли б не було війни, ми,

гадаю, все одно прилетіли б на Марс, щоб оселитися

тут і будувати життя за власними уподобаннями.

Вони підійшли до каналу. Вночі він був довгий, рів­

ний, тихий і відбивав усе, як дзеркало.

— Я завжди хотів побачити марсіанина,— промовив

Майкл.— Д е ж вони, тату? Ти обіцяв.

— Ось вони,— сказав тато, посадив Майкла на плече

і показав просто вниз.

Марсіани були там. Тімоті затремтів.

Марсіани"були там — у каналі — відбиті у воді. Ті­

моті, Майкл, Роберт, м ам а й тато.

Марсіани мовчки дивилися на них а пожмуреної по­

верхні води,..

451

з

а

Ф ар ен гей то м

повість

Д он ові К онгдону із вдячністю

451° за Фаренгейтом — температура,

при якій загоряється папір.

Якщо тобі д а д у ть лінійований па­

пір, пиши впоперек.

Хуан Рамон Хіменес

Ч а с т и н а п е р ш а

ТАК ПРИЄМ НО БУЛО ...

Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі,

як вони чорніють і змінюються. В к у л а к а х — мідний на­

конечник брандспойта;

величезний

пітон

випльовує

отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що пере­

творюють на попіл подерті сторінки історії, здаються

руками дивовижного музики, який диригує симфонію

полум’я й горіння. Символічний шолом з цифрою 451

низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим

вогнем від думки, що буде далі. Він натискає на зап аль­

ник — і будинок ніби підстрибує в жадібному полум'ї,

що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне.

Він сягнисто ступає крізь рій вогненно-червоних світля­

ків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві,

встромити в вогонь паличку з льодяником саме тоді,

коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторін-

ками, вмирають на ганку й на лужку перед будинком,

злітають іскристими вихорами, і чорний від кіптяви ві­

тер відносить їх геть.

Н а обличчі Монтега застигла посмішка-гримаса, яка

з ’являється на губах людини, коли її раптом обпалить

вогнем, і вона рвучко відсахнеться від його пекучого

доторку.

Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, він, ме­

нестрель вогню, глянувши в дзеркало, дружньо під­

моргне своєму обпаленому, вимазаному сажею обличчю.

А згодом у темряві, вже засинаючи, він усе ще відчува­

тиме на губах застиглу судорожну посмішку.

Він старанно витер і повісив на цвях свій чорний

лискучий шолом, дбайливо повісив поряд брезентову

куртку, з насолодою помився під душем, потім, заклавши

196

руки в кишені та насвистуючи, перетнув майданчик

верхнього поверху пожежної станції й ковзнув у люк.

В останню секунду, коли, здавалося, він розіб’ється,

Монтег висмикнув руки з кишень і охопив мідну ж ер­

дину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкну­

лися цементної підлоги першого поверху.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де по

підземному

тунелю

мчав

безшумний

пневматичний

поїзд.

Поїзд невдовзі викинув його разом із сильним стру­

менем теплого повітря на викладений жовтими кахлями

ескалатор, що вів на поверхню в передмісті.

Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну

тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що,

в усякому разі, ні про що особливе. Але раптом спо­

вільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покли­

кав його на ім’я.

Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до пово­

роту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почував

себе так дивно. Йому здавалося, що за мить до того,

коли йому треба було повернути, за рогом хтось стояв.

Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею,

наче там хтось, причаївшись, підстерігав його, а перед

самим його приходом перетворювався на тінь і про­

пускав Монтега крізь себе. Може, він уловлював якийсь

слабкий запах, а може, шкірою рук і обличчя відчував

ледь помітне підвищення температури там, де стояв той

невидимка, зігріваючи повітря своїм теплом. Зрозуміти

це було неможливо. Але щоразу, повернувши за ріг,

він бачив лише білий безлюдний тротуар, що ніби виги­

нався, Лише одного вечора йому здалося, ніби щось

швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він

устиг вглядітися чи вимовити бодай слово.

Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився.

Подумки він був уже за рогом — і раптом до нього до­

линув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря,

викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав?

Він повернув за ріг.

По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав

осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла на­

зустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер

і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її

черевички чіпляють рухливе листя. Н а її тонкому, м а­

тово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої

197

цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно

вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б на­

віть найменший порух. Біла сукня на ній шелестіла.

Монтегові здавалося, ніби він чує, як рухаються її руки

в такт ході, і навіть невловиме відлуння — світлий тре­

пет її обличчя, коли, підвівши голову, вона побачила

чоловіка, який стояв за кілька кроків посеред тротуару.

З дерев над ними з шурхотом падав сухий листяний

дощ. Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадку­

вати, але натомість глянула на Монтега темними, сяй­

ливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось

надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помі­

тивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру

на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він про­

казав:

— Ви, певне, наша нова сусідка?

— А ви, мабуть...— вона відвела очі від емблем його

професії,— пожежник? — її голос завмер.

— Як дивно ви це сказали...

— Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

— Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скар­

житься,— засміявся він.— Його ніколи не можна цілком

позбутися.

— Атож,

не

можна,— мовила

вона

з

якимось

острахом.

Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього,

обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає

кишені, хоч вона й не зрушила з місця.

— Гас,— проказав він, уриваючи задовгу мовчанку,—

мені пахне, як парфуми.

— Справді?

— Атож. Чом би й ні?

Дівчина трохи подумала.

— Не знаю,— сказала вона, тоді озирнулась на тро­

туар, що вів до їхніх будинків.— Можна, я піду з вами?

Мене звуть Кларіс Маклелен.

— Кларіс. А я — Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так

пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місяч­

ного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в по­

вітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць;

він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі

року.

Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному

198

світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег з н а в — вона

зараз обмірковує, як краще відповісти на його запи­

тання.

— Так-от,— промовила дівчина,— мені сімнадцять І

я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці

неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він,

відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре

гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, ба­

чити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.

Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено

сказала:

— Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.

— А чого мене боятися? — здивувався він.

— Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться

пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина...

У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої

води, він побачив своє відображення, темне й крихітне,

але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках

вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками лі­

лового бурштину з вкрапленим навіки його образом.

її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тен­

дітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини

м’яким, немеркнучим світлом. То було не різке елек­

тричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний

пломінець свічки. Одного разу, коли він ще був малий,

чогось погасла електрика. Тоді мати десь знайшла й з а ­

світила останню свічку. То була мить перетворень: при

цьому світлі простір зменшився, затишно оточив їх,

і вони обоє, мати й син — сиділи, ніби самі перетворені,

бажаючи одного — щоб електрики

не було якомога

довше...

Раптом Кларіс Маклелен сказала:

— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте по­

жежником?

— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже

десять років,

— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?

Він засміявся.

— Це протизаконно!

— Авжеж, авжеж...

— Це непогана робота. В понеділок палити книжки

Едни Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю— Фолк-

нера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати на­

віть попіл. Отакий наш професійний девіз.

199

Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:

— А чи правда, що колись пожежники гасили по­

жежі, а не розпалювали їх?

— Ні. Будинки завж ди були вогнетривкі, запевняю

вас.

— Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а по­

жежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся.

Дівчина швидко поглянула на нього.

— Чого ви смієтесь?

— Не знаю.— Він знову засміявся, та зненацька за­

мовк.— А що?

— Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на

все відповіла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися

над тим, про що я запитувала?

— Ви таки справді трохи дивна,— промовив Монтег,

глянувши на неї.— Ви наче зовсім не поважаєте спів­

розмовника!

— Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю

придивлятися до людей.

— Ну, а це вам ні про що не говорить? — він поплес­

кав по цифрі «451» на рукаві своєї вугляно-чорної

куртки.

— Говорить,— прошепотіла

вона

й

пришвидшила

ходу.— Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що

мчать ген там, по бульварах?

— Хочете змінити тему?

— Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не

знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх

тільки на великій швидкості,— сказала дівчина.— По­

кажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава.

Рожева пляма? Розарій! Білі плями — будинки, бру­

натні— корови.

Одного разу мій дядько спробував

їхати по шосе повільно — сорок миль на годину. То його

на два дні посадили до в’язниці. Смішно, правда ж?

І водночас сумно.

' — Ви надто багато думаєте,— мовив Гай зніяковіло.

— Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не

ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках роз­

ваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуз­

дих думок. Ви бачили за містом рекламні щити за в ­

довжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були

завдовжки двадцять футів? Тепер ж е автомобілі мчать

200

так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх

ніхто не зміг би прочитати.

— Ні, я цього не знав! — Монтег коротко засміявся.

— А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте.

Вранці на траві лежить роса.

Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і рап­

том розсердився.

— А коли подивитися туди,— вона кивнула на небо,—

то можна побачити маленького чоловічка на місяці.

Але він не знати'вж е коли дивився на небо.

Д а л і вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, від­

чуваючи досаду й ніяковість, докірливо поглядав на неї.

Вони підійшли до її будинку — всі вікна в ньому сві­

тилися.

— Що тут т а к е ? — Монтегові не часто доводилося ба­

чити стільки світла в житловому приміщенні.

— Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом

і розмовляють. За р а з таке рідко зустрінеш, так само,

як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядь­

ка арештували ще раз — ішов пішки. Так, ми дуже

дивні люди.

— Але про що ви розмовляєте?

Дівчина лише засміялась.

— Н а добраніч! — вона повернула до свого будинку.

Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до

нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в об­

личчя.

— Ви щасливий? — запитала.

Що?! — вигукнув він.

Але дівчини вже не було поряд — вона бігла в місяч­

ному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її будинку.

— Щасливий? От дурниці!

Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спе­

ціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відпо­

відь на його доторк відчинились.

— Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я

нещасний? — запитував він у порожніх кімнат. Його

погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої,

і він нараз пригадав, що там сховане. З а р а з воно ніби

дивилось на нього звідти. Він швидко відвів очі.

Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним

ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку

зі старим і вони розмовляли,.,

201

Монтег похитав головою і глянув на голу стіну. Від­

разу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно

відбилося в пам’яті: прекрасне, навіть більше — приго­

ломшливе. Це тонке обличчя

нагадувало циферблат

невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті,

коли, прокинувшись серед ночі, хочеш дізнатись, котра

година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду,

і цей світлий диск каже тобі, що ніч минає, дарма що

стає темніше, і незабаром зійде сонце.

У чому річ? — спитав Монтег у свого другого, під­

свідомого «я», цього дивака, який часом верзе щось, не

підкоряючись ні волі, ні звичці, ні розуму.

Він знову подивився на стіну. Як вона схожа на дзер­

кало! Неймовірно — чи ж багатьох ти ще знаєш, хто б

міг так відбивати твоє власне світло? Люди більш по­

дібні до...— він якусь хвилю підшукував порівняння і

знайшов його у своїй роботі,— ...до смолоскипів, що па­

лають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на облич­

чях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх

найглибших, потаємних, трепетних думок?

Яка могутня сила перевтілення була в цій дівчині!

Немов нетерпляча глядачка лялькової вистави, вона пе­

редчувала найменше тремтіння його вій, кожен порух

руки чи пальця. Скільки вони йшли разом? Три хви­

лини? П ’ять? І водночас ніби дуже довго. Яким вели­

чезним видавався її відбиток на стіні, яку тінь відки­

дала її тендітна постать! Він відчував: коли в нього

засвербить око, вона кліпне, а ледь напружаться в нього

м’язи обличчя, вона позіхне раніше за нього.

І тепер він думав: «А й справді, вона ніби навмисне

чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі...»

Монтег прочинив двері спальні й наче опинивсь у м ар­

муровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема

й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ;

вікна щільно завішені, а сама кімната схожа на могилу,

куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кім­

ната не була порожня.

Він прислухався.

Ледь чутне переривисте комарине гудіння, дзижчан­

ня електронної бджоли, що сховалась у своєму теплому

й затишному гніздечку. Музика лунала досить виразно,

можна було навіть розпізнати мелодію.

Він відчув, як усмішка ковзнула з його вуст, розта-

202

нула, спливла й відпала, наче віск фантастичної свічки,

яка горіла надто довго і, догорівши, впала і згасла.

Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Вій

сказав де сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя,

мов маску, а дівчина зірвала її і втекла через лужок,

і вже не можна постукати до неї в двері, щоб вона по­

вернула йому цю маску.

Не вмикаючи світла, він уявив собі кімнату: дружина

на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, наче надгроб­

ний пам'ятник; її нерухомі очі втупилися в стелю, ніби

прив'язані до неї невидимими сталевими нитками. А у

вухах — манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки

завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків —

музика й голоси, музика й голоси — виплескується на

береги її безсонного мозку. А кімната була таки порож­

ня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й

відпливи гойдали Мілдред, несли її, з широко розплю­

щеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох

років не було жодної ночі, щоб його дружина не пла­

вала в цьому океані, радо не занурювалась у нього

ще й ще.

У кімнаті було холодно, однак Монтег відчув, що з а ­

дихається. Але він не розсунув штор, не відчинив бал­

конних дверей, бо не хотів, щоб місяць зазирав сюди.

І з почуттям людини, яка ось-ось помре від задухи, він

помацки дістався до своєї розстеленої, самітної, холод­

ної постелі.

Не встиг він зачепитися ногою за якусь річ на підлозі,

однак уже знав, що так буде. Це відчуття скидалося на

те, якого він зазнав, звернувши за ріг і мало не збивши

дівчину. РІого нога, сколихнувши повітря, дістала у від­

повідь сигнал про перешкоду і щось штовхнула — те

«щось» із глухим дзенькотом покотилось у пітьму.

Монтег випроставсь і прислухався до дихання жінки,

що л еж ала на ліжку в непроглядній темряві. Дихання

було дуже слабке, в ньому ледь вгадувалося життя —

навряд чи від нього затремтів би бодай маленький лис­

точок, пушинка чи волосинка.

Йому все ще не хотілося впускати в кімнату зовнішнє

світло. Вийнявши запальничку, він намацав саламандру,

викарбувану на срібному диску, натис...

Д в а місячні камені дивились на нього у світлі кволого

вогника, який він тримав у руці; два місячні камені на

203

дні прозорого ручая,— над ними, не зачіпаючи їх, текло

життя.

— Мілдред!

її обличчя нагадувало засніжений острів: у дощ воно

не відчує дощу, а коли хмари кидатимуть на нього рух­

ливі тіні, воно не відчує тих тіней. Безрух, німування...

Тільки спів бджіл-втулок, щільно заткнутих у вуха;

тільки скляний погляд і слабке, майже нечутне дихан­

ня, від якого ледь тремтіли її ніздрі, й повна її байду­

жість до того, дихатиме вона взагалі чи ні.

Він зачепив ногою маленьку кришталеву пляшечку

від снодійного, де ще вранці було тридцять таблеток.

Тепер вона, розкоркована й порожня, виблискувала в

кволому світлі запальнички на підлозі біля його ліжка.

Раптом небо над будинком заскреготіло. Пролунав

оглушливий тріск, наче дві велетенські руки розірвали

вздовж пружка десять тисяч миль чорного полотна. Мон-

тега ніби розчахнуло навпіл, мовби йому розітнули й

роздерли груди. Над'будинком мчали реактивні бомбар­

дувальники — перший, другий, перший, другий, перший,

другий. Шість, дев’ять, дванадцять — один за одним,

один за одним, стрясаючи повітря оглушливим ревінням.

Монтег роззявив рота, і цей вереск увірвався в нього

крізь ошкірені зуби, Запальничка погасла. Місячні к а­

мені щезли. Рука рвонулася до телефону.

Реактивні бомбардувальники зникли. Його вуста тіпа­

лися, торкаючись трубки.

— «Швидку допомогу»...— шепіт, сповнений жаху.

Йому ввижалося, ніби від ревіння чорних бомбарду­

вальників зірки обернулись на порох, а вранці той пил

обсипле землю дивовижним снігом. Ця чудернацька

думка не давала йому спокою, поки він стояв, тремтячи,

у темряві, і безгучно ворушив губами.

Вони привезли з собою машину. Власне, дві машини.

Одна заповзала в шлунок, як чорна кобра на дно лун­

кого колодязя в пошуках гнилої води та гнилого мину­

лого. Вона пила зелену рідину, всмоктувала її, вики­

даючи геть. Чи спроможна вона випити всю темряву?

Чи спроможна викачати всю отруту, яка назбиралася

там упродовж багатьох років? Машина пила мовчки,

час від часу захлинаючись, ніби щось вишукала. В неї

було око. Оператор з байдужим обличчям, надівши

оптичний шолом, міг зазирнути в самісіньку душу хво-

204

рого. Що бачило око? Він не казав, Він дивився, але не

бачив того, що бачило око. Вся ця процедура нагадувала

копання канави на подвір’ї. Ж інка в ліжку була всього-

на-всього твердим прошарком мармуру, до якого вони

дісталися. Тож рийте далі, опускайте бур глибше, ви­

смоктуйте порожнечу, якщо тільки її може висмоктати

ця тремтлива зміюка!

Оператор стояв і курив. Друга машина теж працю­

вала. Нею керував такий самий байдужий чоловік у чер­

вонясто-брунатному комбінезоні. Ця машина викачувала

з тіла кров, замінюючи її свіжою кров’ю й плазмою.

— Доводиться очищати двома способами,— кинув опе­

ратор, стоячи над нерухомою жінкою.— Нема сенсу очи­

щати шлунок, не очистивши крові. Варто залишити цю

погань у крові — й кров застукотить у мозок, як моло­

ток,— бах-бах! — тисячі зо дві ударів, і мозок відмовляє,

перестає працювати.

— Замовкніть! — вигукнув Монтег.

— Я лише хотів пояснити,— відказав оператор.

— Ви вже закінчили? — запитав Монтег.

Вони дбайливо складали свої машини.

— Так, закінчили.— Його гнів не справив на них ні­

якого враження. Вони стояли й курили сигарети; дим

в’юнився, ліз їм у ніс і очі, але жоден ані змигнув, ані

скривився.— П ’ятдесят доларів.

— Чому ви не кажете, чи вона одужає?

— Звісно, одужає. Вся та погань тепер отут, у ящику,

отже, не діятиме на неї. Я ж казав: викачуєш стару

кров, уливаєш нову — і все гаразд.

— Але ж ви не лікарі. Чому «Швидка допомога» не

прислала лікаря?

— Овва! — Сигарета помандрувала з одного куточка

рота в другий.— Ми маємо до десятка таких випадків

щоночі. За останні роки вони так почастішали, що дове­

лося створити спеціальну машину. Щоправда, нова в ній

лише оптична лінза, р е ш т а — давно відоме. Тут лікар

не потрібен. Д в а оператори — і через півгодини нема

ніяких проблем. Однак нам треба йти,— він подався до

дверей.— Щойно одержали ще один радіовиклик. З а де­

сять кварталів звідси ще хтось проковтнув коробочку

снодійних таблеток, Якщо знов буде потрібно, дзвоніть.

А їй зараз потрібен спокій. Ми ввели її тонізуючий з а ­

сіб. Прокинеться голодна, Бувайте!

205

І люди з гадючими поглядами, з сигаретами в тонких

губах, підхопили машини і шланг, ящик з сумною ріди­

ною та темною густою речовиною, що не мала назви,

й вийшли з кімнати. Монтег, важко опустившись на сті­

лець, дивився на жінку. Тепер її очі були заплющені;

простягши руку, він відчув долонею її теплий подих.

— Мілдред,— спромігся нарешті проказати.

«Нас надто багато,— подумав він.— Нас мільярди,

а це надто багато. Ми не знаємо одне одного. Приходять

чужинці й чинять насильство. Чужинці виривають твоє

серце. Чужинці висмоктують твою кров. Боже мій, хто

були ті люди? Я їх не бачив ніколи в житті!»

Минуло півгодини.

Чужа кров текла тепер у жилах цієї жінки і, здава­

лось, оновила її. Щоки порожевішали, вуста посвіжі­

шали, стали м’якшими, червонішими; вона вже не стис­

кала їх щільно, як досі. Чиясь кров. Якби ж іще чиясь

плоть, мозок та пам’ять! Якби ж можна було віддати

саму душу в чистку, щоб її там розібрали, випатрали,

відпарили, дезинфікували, знов зібрали, а вранці при­

несли назад. Якби ж...

Він підвівся, розсунув завіси й широко розчахнув вік­

на, впустивши в кімнату свіже нічне повітря. Була друга

година ночі. Невже лише годину тому він зустрів на ву­

лиці Кларіс Маклелен, увійшов до цієї темної кімнати

й зачепив ногою кришталеву пляшечку? Минула тільки

година, але все змінилось — розтав колишній світ і ви­

ник новий, безбарвний.

Через осяяний місячним світлом лужок, з будинку, де

жила Кларіс із батьками й дядьком, долинав сміх. Вони

вміли сміятися спокійно і щиро. Крім того, цей сміх був

природний, сердечний і невимушений, він долинав з бу­

динку, яскраво освітленого цієї пізньої пори, тоді як інші

будинки мовчали, занурившись у пітьму. Монтег чув го­

лоси людей, вони щось говорили, запитували, відпові­

дали, сплітаючи і розплітаючи чарівну тканину розмови.

Монтег вийшов через скляні двері, перетнув лужок,

навіть не усвідомлюючи, що робить. Він стояв у тіні пе­

ред будинком, де точилася розмова, й думав про те, що

от зараз він може постукати в двері й прошепотіти:

«Впустіть мене. Я мовчатиму. Я хочу лише послухати

вашу розмову».

Однак він і далі стояв на холоді, лице його нагаду-

206

вало крижану маску; він прислухався до чоловічого

(певне, дядькового) голосу, який неквапливо вів:

Зрештою, ми живемо в таку пору, коли люди не

мають ніякої цінності. Людина — наче паперова сервет­

ка: в неї висякуються, зминають, викидають. Ніхто не

має свого обличчя. Як можна вболівати за свою фут­

больну команду, не знаючи ні розкладу ігор, ані прізвищ

гравців? Д о речі, скажи, приміром, якого кольору в них

футболки?

Монтег подався назад, до свого дому. Не зачинивши

вікна, підійшов до Мілдред, дбайливо вкутав її ковд­

рою і ліг у свою постіль. Місячне світло торкнулося його

обличчя, глибоких зморщок насупленого чола й відби­

лося в очах, утворюючи в кожному срібне більмо.

Впала перша краплина дощу. Кларіс. Ще краплина.

Мілдред. Ще одна. Дядько. Щ е одна. Сьогоднішнє по­

лум’я. Одна. Кларіс. Друга. Мілдред. Третя. Дядько.

Четверта. Полум’я. Одна. Кларіс. Друга. Кларіс. Одна,

друга, третя, четверта, п’ята. Кларіс. Мілдред, дядько,

полум’я, снодійні таблетки, люди — паперові серветки,

нема своїх облич, висякайся, зімни, кинь. Одна, друга,

третя, одна, друга, третя! Дощ. Гроза. Дядьків сміх. Грім

падає з неба. Світ вивергає зливу. Полум’я бухкає вул­

каном. Усе кружляє, мчить бурхливим потоком, водяним

ревучим смерчем назустріч ранку.

— Нічого більше не знаю,— промовив Монтег, по­

клавши в рот снодійну таблетку. Вона повільно розтала

на язику.

Вранці о дев’ятій Мілдред уже не було в ліжку.

Монтег квапливо встав,— серце шалено калатало,—

пробіг через передпокій і зупинився на порозі кухні.

Грінки вистрибували із срібного тостера, павуча ме­

талева лапа підхоплювала їх і кидала в розтоплене

масло.

Мілдред дивилась, як грінки падають до її тарілки.

В її вухах щільно сиділи електронні бджоли й без угаву

дзижчали. Н араз вона підвела голову, побачила Мон-

тега й кивнула йому.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він. З а десять ро­

ків користування радіовтулками «черепашка» Мілдред

навчилася читати по губах. Вона знов кивнула, вклала

свіжу скибку хліба в тостер. Той клацнув.

О

207

Монтег сів.

— Ніяк не втямлю, чого це мені так хочеться їсти,—

сказала дружина.

— Ти...

— Я страшенно голодна.

— Учора ввечері.,.— знову почав він.

— Я погано спала. Жахливо почуваю себе,— мовила

вона.— Господи, як хочеться їсти! Ніяк не збагну, чому...

Вона неуважно дивилася на його губи.

— Що було вчора?

— Хіба ти не пам'ятаєш?

— А що? Була пиятика, чи що? Я ніби з похмілля.

Боже, яка я голодна! А хто в нас був?

— Кілька чоловік,— відповів він.

— Так я й думала.— Мілдред прожувала грінку.—

Болить шлунок, а їсти хочеться страшенно. Сподіваюсь,

я вчора не наробила дурниць?

— Ні,— тихо відповів Монтег.

Тостер простяг йому павучою лапою просякнуту мас­

лом грінку. Він вдячно взяв її.

— У тебе теж поганенький вигляд,— зауважила дру­

жина,

У другій половині дня йшов дощ, весь світ ніби за*

тягло тьмяно-сірою запоною. Монтег стояв у передпо­

кої, пришпилюючи до куртки значок, на якому палала

жовтогаряча саламандра, а потім довго й замислено ди­

вився на вентиляційну решітку. Його дружина, одірвав­

шись од п'єси, яку читала в телевізорній кімнаті, зирк­

нула на нього.

— Чи ти ба! — мовила вона.— Чоловік думає!

— Так,— відказав Монтег.— Я хотів поговорити з то­

бою.— Він помовчав.— Учора ти випила всі таблетки

з цієї пляшечки.

— Не може бути,— здивовано відповіла вона.

— Пляшечка порожня.

— Та не могла я цього зробити! Навіщо? — повторила

дружина.

— Може, ти проковтнула дві, а потім забула і взяла

ще дві, знов забула й прийняла ще дві, а вже тоді,

одурманена, ковтала одну за одною, аж поки проковт­

нула тридцять чи сорок — усі, скільки їх було в пля­

шечці.

— Дурниці! Навіщо це мені робити?

208

“ Не знаю,

Вона помітно чекала, поки він піде.

— Не зробила б я цього,— повторила.— Ніколи б не

зробила.

— Нехай буде по-твоєму,— відповів Монтег.

— Хай буде.— Вона знов узялася читати сценарій.

— Що сьогодні

по

телебаченню?— стомлено

спи­

тав він.

Цього разу Мілдред навіть не підвела голови.

— П ’єса з розгортанням на всі чотири стінні екрани.

Починається через десять хвилин. Сьогодні вранці я

одержала поштою свою роль. Я дещо їм запропонувала,

це повинно мати успіх у глядача. П ’єсу писали, опускаю­

чи одну роль. Зовсім нова ідея! Цю роль господарки

дому виконую я. Коли треба подати репліку, якої немає

в п’єсі, всі дивляться на мене з трьох стін, і я промов­

ляю цю репліку. Ось, наприклад, чоловік каже: «Що ти

про це думаєш, Гелен?» — і дивиться на мене, а я нібито

сиджу отут, у центрі сцени, бачиш? І відповідаю... Стри­

вай, що ж я відповідаю? — Вона почала водити пальцем

по рядках п’єси.— Ага, я відповідаю: «По-моєму, це чу­

дово!» І п’єса йде далі, поки він скаже: «Ти згодна з цим,

Гелен?» Тоді знов я кажу: «Авжеж, згодна!» Хіба не

цікаво, Гаю?

Він стояв у передпокої, дивлячись на неї.

— Справді, цікаво,— повторила вона.

— Про що п’єса?

— Я ж тобі казала. Там три дійові особи — Боб, Рут

і Гелен.

— Еге ж!

— Це справді надзвичайно цікаво. Буде ще цікавіше,

коли матимемо четверту телевізорну стіну. Як ти вва­

жаєш, чи довго нам доведеться заощаджувати, аби з а ­

мість звичайної стіни поставити телевізорну? Це кош­

тує лише дві тисячі доларів.

— Третина того, що я заробляю за рік.

— Усього-на-всього дві тисячі,— повторила вона.—

Ти міг би інколи й про мене потурбуватись. Якби ми

поставили четверту телевізорну стіну, ця кімната була б

уже не тільки наша — тут оселились би різні незвичайні

люди. Можна відмовитись від чогось іншого.

— Ми й так багато від чого відмовились, щоб випла­

тити за третю стіну. Лише два місяці тому її поставили,

якщо ти пам’ятаєш.

209

— Лише два місяці тому! — Якусь мить вона диви­

лась на Монтега, тоді промовила: — Ну, до побачення,

любий.

— Д о побачення.— Він пішов був, та раптом зупи­

нивсь і озирнувся.— П 'єса щасливо закінчується?

— Я ще не дочитала до кінця.

Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув,

згорнув п’єсу, віддав її дружині й вийшов з дому на

мокру від дощу вулицю.

Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, під­

вівши голову,— на її обличчя падали окремі краплини.

Побачивши Монтега, вона посміхнулась.

— Здрастуйте!

Він привітався, а тоді спитав:

— Ну, що-небудь ще надумали?

— Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли до­

щить... Я люблю гуляти під дощем.

— Не думаю, щоб мені це сподобалося.

— А може, й сподобалося б, якби спробували.

— Ніколи не пробував.

Вона облизнула губи.

— Дощ навіть на смак приємний.

— І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч

раз? — запитав він.

— Буває, що й не раз.— Вона глянула на щось, за-

тиснуте в руці.

— Що там у вас?— поцікавився Монтег.

— Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася зна­

йти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета —

потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться.— Вона,

всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.

— Навіщо це?

— Коли

залишиться

слід,— значить,

я

закохана.

Є слід?

Монтегові нічого не лишалось, як подивитися на її під­

боріддя.

— Ну що? — запитала дівчина.

— Жовте.

— Чудово! А тепер перевіримо на вас.

— Зі мною нічого не вийде.

— Побачимо.

Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому

210

кульбабу в підборіддя. Монтег мимохіть відсахнувся,

а вона засміялася.

— Стійте тихо!

Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.

— Ну що? — запитав Монтег.

— Як вам не соромно! — вигукнула вона.— Ви ні в

кого не закохані!

— Ні, закоханий.

— Але ж цього не видно.

— Я дуже закоханий! — Він намагався викликати в

уяві чиє-небудь обличчя, але марно.— Закоханий!

— О, будь ласка, не дивіться на мене так.

— Це все ваша кульбаба,— мовив він.— Весь пилок

перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося

нічого.

— Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу,

що засмутила... Даруйте, я не хотіла, справді, не хоті­

ла...— Вона легенько торкнулась його ліктя.

— Ні, ні,— поквапливо відповів він.— Усе гаразд.

— Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не

хотіла, щоб ви на мене сердилися.

— Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.

— Я йду до свого психіатра. Мене примушують до

нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього

всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але

каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене

облуплювати шар за шаром.

— Мені теж здається, що вам потрібен психіатр,—

сказав Монтег.

— Ні, ви так не думаєте.

Він зітхнув, а тоді промовив:

— Еге ж, не думаю.

— Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, див­

люся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам

свою колекцію.

— Гаразд.

— Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу

їм: іноді просто сиджу й дум аю . Але не кажу, про що.

А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз,

і ловити дощові краплини язиком, Вони смачні. Ви хоч

раз пробували?

— Ні, я...

— Ви пробачили мені, так?

211

— Так.— Він замислився.— Так, пробачив. Сам не

знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко

вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?

— Так, через місяць виповниться.

— Дивно. Як дивно. Моїй дружині тридцять, але ви

з вигляду часом набагато старша. Не можу позбутися

цього відчуття.

— Ви теж якийсь дивний, пане Монтег. Іноді я навіть

забуваю, що ви пожежник. Скажіть, можна вас знову

розсердити?

— Гаразд, давайте!

— Як це почалось? Як ви потрапили туди? Як вибра­

ли цю роботу, і саме її? Ви не схожий на інших пожеж­

ників. Я бачила декотрих, я знаю. Коли я базікаю, ви

дивитесь на мене. Коли я вчора сказал а щось про мі­

сяць, ви глянули на нього. Ті, інші, ніколи б так не зро­

били. Інші просто пішли б, не слухаючи мене. А то й

пристрахали б. Люди тепер не мають часу одне для од­

ного. Мало хто так добре ставиться до мене, як ви. Тому

мені й дивно, що ви пожежник — це якось не личить вам.

Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його поло­

вина була гаряча, друга — холодна, одна — ніжна, дру­

га — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна,

ці половини намагалися знищити одна одну.

— Вам, либонь, уже час іти,— мовив він.

Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем,

довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом,

відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив

рота...

Механічний пес ніби спав і водночас не спав; ніби він

був живий і водночас мертвий у своїй буді, що стиха

гуділа, ледь помітно здригалась і м'яко світилась у тем­

ному закутку. Місячне світло з нічного неба проникало

крізь велике вікно і, падаючи на тремтливого механіч­

ного звіра, вигравало на його латунних, мідних і стале­

вих частинах. Світло відбивалося в шматочках рубіно­

вого скла, мерехтіло на тонких, мов капіляри, чутливих

нейлонових волосинах у ніздрях чудовиська, що ледь

помітно тремтіло на своїх восьми павучих, підбитих гу­

мою лапах.

Монтег ковзнув по мідній жердині вниз і вийшов по­

дивитися на місто — вже випогодилося, хмари розсія­

лись. Він запалив сигарету і, повернувшись, нахилився

212

й зазирнув до буди. Механічний пес скидався на веле­

тенську бджолу, що повернулась до свого вулика з поля,

де нектар квітів насичений отрутою, яка викликає безум­

ство і кошмари. Тіло пса всотало цей густий, пряний

трунок, і тепер звір спав, намагаючись сном подолати

згубну отруту.

Привіт,— прошепотів Монтег, як завжди зачудо­

вано дивлячись на мертвого і водночас живого звіра.

По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі),

пожежники ковзали вниз по мідних жердинах, настрою­

вали механізм нюхової системи пса на певний запах і

впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят,

яких однаково треба було втопити, а потім билися об

заклад, кого пес ухопить першим. Через кілька секунд

гра закінчувалася — пацюк, кошеня чи курча, не встиг­

ши подолати й половини відстані, потрапляли до м’яких

лап звіра, а чотиридюймова порожниста сталева голка,

висунувшись, наче жало, з його морди, впорскувала

жертві чималу порцію морфію чи прокаїну. Ж ертву ки­

дали в сміттєспалювальну піч, і забава починалася

знову.

Під час цих розваг Монтег звичайно залишався нагорі.

Колись, два роки тому, він побився об з акл ад з одним

із найдосвідченіших гравців — і програв тижневу плат­

ню. Він і досі пам’ятає несамовитий гнів Мілдред: її

лице взялося червоними плямами, а на лобі набрякли

жили. Тепер по ночах він лежав на ліжку обличчям до

стіни, прислухаючись до вибухів реготу внизу, до дріб­

н ого— наче хтось швидко бив по клавіші р о я л я — цо­

коту пацючих кігтів по підлозі, до попискування мишей,

до похмурої, зрадливої тиші, коли пес безшумно, мов

метелик на світло, вистрибував з буди, жалрів голкою

й повертався назад, щоб відразу ж стихнути, наче вим­

кнули струм.

Монтег доторкнувся до морди пса.

Пес загарчав.

Монтег відсахнувся.

Пес підвівся і глянув на нього — раптом ожили його

очі, в них засвітилися зелено-сині неонові вогники. Знову

почулося гарчання — дивний звук, що дратував вухо,

суміш електричного дзижчання, шипіння масла на ско­

вороді й металевого скреготу, ніби почали рухатися ко­

ліщ ата механізму, який скрипів від іржі та старечої

підозріливості.

213

— Тихше, тихше,— прошепотів Монтег; серце його

шалено калатало в грудях.

Він побачив, як у пса з морди вистромилася на дюйм

голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Гарчан­

ня, ніби закипаючи, стало голосніше, пес утупився в

Монтега.

Монтег позадкував. Пес ступнув з буди. Монтег ухо­

пився за жердину. Відповівши на доторк, жердина

ковзнула вгору, безшумно пронісши людину крізь отвір

у стелі. Монтег вийшов на тьмяно освітлений майданчик

горішнього поверху. Його лихоманило, обличчя в нього

було бліде, аж зелене. Пес опустився внизу на свої вісім

неправдоподібних павучих лап і знову загудів; його ба­

гатогранні очі-кристали згасли.

Монтег стояв поблизу люка, намагаючись опанувати

себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою

під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти.

Вони поглянули на Монтега, але ніхто нічого не сказав.

Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням

фенікса, нарешті гукнув через усю кімнату, тримаючи

карти в сухорлявій руці:

— Що скоїлося, Монтег?

— Він мене не любить.

— Хто, пес? — Брандмейстер вивчав свої карти.— Об­

лиште. Він не може любити чи не любити... Він просто

«функціонує». Це ніби в задачі з балістики. Для нього

розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить

мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний

дріт, акумулятори, електрика — і все.

Монтег судомно вдихнув повітря.

— Його можна настроїти на будь-яку сполуку —

стільки-то амінокислот, стільки-то фосфору, стільки-то

жирів і лугу. Чи не так?

— Ну, це всім відомо.

— Хімічний склад і процентне співвідношення кож­

ного з нас зареєстровані в загальній картотеці там,

унизу. Хіба не міг хто-небудь настроїти «пам’ять» меха­

нічного пса, нехай частково, на якусь сполуку, ну, хоча б

на амінокислоти? Цього досить, щоб зробити те, що він

зробив щойно,— він реагував на мене,

— Дурниці,— кинув брандмейстер.

— Він роздратований, але не розлючений. Хтось на­

строїв його пам’ять проти мене, саме настільки, щоб він

гарчав, коли я доторкаюся до нього.

214

— Та хто б це міг бути? — здивувався брандмей-

стер.— Хіба в вас тут є вороги, Гаю?

— Нібито нема.

— Завтра механіки перевірять пса.

— Він не вперше гарчить на мене,— сказав Монтег.—

Минулого м іс я ц я — двічі.

— Все буде гаразд, не хвилюйтеся.

Але Монтег не рушав з місця — він думав про венти­

ляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що

було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожеж­

ників довідався про це й «розповів» механічному псові?..

Врандмейстер, підійшовши до люка, запитливо гля­

нув на Монтега.

— Я намагаюсь уявити,— сказав Монтег,— про що

пес думає ночами? Чи справді він оживає, коли ки­

дається на когось? Від цього мені стає моторошно.

— Він думає лише про те, що ми від нього вимагаємо.

— Шкода,— тихо проказав Монтег,— бо ми в нього

вкладаємо тільки одне — переслідувати, хапати, вби­

вати. Сором нам, що ми не вміємо навчити його нічого

іншого!

Врандмейстер Вітті зневажливо пирхнув.

— Дурниці! Механічний пес — взірець того, що може

створити людський геній, чудова рушниця, яка сама

знаходить ціль і влучає без промаху.

— Саме тому я й не хотів би бути наступною жерт­

вою,— сказав Монтег.

— У чому річ? У вас нечисте сумління?

Монтег зиркнув на Бітті.

Той стояв, пильно дивлячись на нього, потім губи в

брандмейстера здригнулися в усмішці і він зайшовся

тихим, майже безгучним сміхом.

Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів.

І щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь

поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горі­

хове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’я­

зала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив

на своєму ганку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів

у маленькій торбинці, кілька опалих листків, дбайливо

пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених

кнопками до вхідних дверей. Щодня Кларіс проводжала

його до повороту. Один день був дощовий, другий — по­

гожий, наступного дня дув сильний вітер, потім був

215

лагідний, теплий день, а після того настав жаркий день,

ніби вернулося спекотне літо, обличчя в Кларіс до полу­

дня вже трохи засмагло.

— Чому мені здається,— запитав якось Монтег, коли

вони підходили до метро,— ніби я знаю вас дуже давно?

— Бо ви мені подобаєтесь,— відповіла вона,— а мені

від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне

одного.

— Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий

і годжуся вам в батьки.

— Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, такої як я,

якщо ви так любите дітей.

— Не знаю.

— Ви жартуєте!

— Я хотів сказати...— Він затнувся і похитав голо­

вою.— Ну, моя дружина... бачте, вона ніколи не хотіла

мати дітей.

Дівчина перестала всміхатися.

— Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глу­

зуєте з мене. Ото дурна!

— Ні, ні,— заперечив Монтег.— Д у ж е добре, що ви

запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав... Добре,

що запитали.

— Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-не­

будь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею!

Ось понюхайте.

— Еге ж, справді схоже на корицю.

Вона дивилася на нього променистими темними очима.

— Як вас усе дивує!

— Просто я ніколи не мав досить часу, щоб...

— А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?

— Так. Звісно,— він мимохіть весело засміявся.

— Ви тепер набагато краще смієтесь.

— Справді?

— Так, невимушеніше.

Він відчув себе якось вільніше і зручніше.

— Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...

— За мною в школі не тужать,— відказала дівчина.—

Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людь­

ми. А насправді я дуже товариська. Все залежить від

того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілку­

ватися з людьми — це розмовляти, як ось ми з вами.—

Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом

на подвір’ї.— Або ж розмовляти про те, який дивний

216

світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спіл­

кування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати

й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскет­

болу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії — приму­

шують щось переписувати, потім примушують щось пе­

ремальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи

нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас

обстрілюють відповідями — бах! бах! бах! — потім ще

сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на

мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, в які вли­

вають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й

запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так

виснажуємося, що тільки й залишається — лягати спати

чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна

в павільйоні для биття скла чи великою сталевою ку­

лею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних

аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаю­

чись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, це

зачепивши їх,— є така гра. Втім, вони, певне, слушно

вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене

нема друзів. І це нібито підтвердження, що я не при

своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і тан­

цюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного.

Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?

— Ви розмірковуєте так, ніби вам стонадцять років.

— Я часом так і почуваю себе. Я боюся своїх одно­

літків. Вони вбивають одне одного. Хіба так завше

було? Дядько каже, що ні. Лише минулого року застре­

лено шість моїх ровесників. Десять загинули в автомо­

більних катастрофах. Дядько каже, що його дід пам'я­

тав часи, коли діти не вбивали одне одного. Але це було

дуже давно, відтоді все змінилося. Люди колись мали

почуття відповідальності, каж е дядько. А знаєте, у мене

теж є це почуття. Щ е з дитинства, коли мене добряче

відлупцювали. Я сама ходжу по крамницях, сама при­

бираю вдома.

— А найбільше,— вела дівчина далі,— я люблю спо­

стерігати за людьми. Буває, цілісінькиГ: день їжджу

в метро, дивлюся на них, прислухаюсь до їхніх розмов.

Мені кортить знати, хто вони, чого хочуть, куди їдуть.

Іноді навіть ходжу до парків розваг або катаюся в ра­

кетних автомобілях, які опівночі мчать у передмісті;

поліцію це не обходить, аби вони були застраховані.

М аєш страховку на десять тисяч — і все гаразд. Інколи

217

я підслуховую розмови в метро чи біля фонтанчиків

з питною водою. І знаєте що?

— Що?

— Люди ні про що не говорять.

— Не може бути!

— Та кажу ж вам — ні про що! Одне й те саме —

марки автомобілів, моди, плавальні басейни, ще й при­

казують: «Як шикарно!» Але всі торочать одне й те

саме! А в кав’ярні вмикають ящики жартів і слухають

ті самі жарти чи вмикають музичний екран і дивляться,

як по ньому бігають барвисті візерунки, але все це

абстракція, лише гра кольорів. А музеї? Ви бували

в них? Теж абстракція. Тепер усе таке. Дядько каже,

колись було інакше. Колись давно-давно картини розпо­

відали про щось і навіть показували людей.

— Дядько каж е це, дядько каже те! Либонь, ваш

дядько незвичайна людина.

— Авжеж. Таки незвичайна. Ну, мені треба йти. До

побачення, містере Монтег.

— До побачення...

Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів. П ож еж ­

на станція.

— Монтег, ви, наче пташка, злітаєте на цій жердині.

Третій день.

— Монтег, я бачу, ви сьогодні прийшли з чорного

ходу. Що, знову пес турбує?

— Ні, ні.

Четвертий день.

— Монтег, послухайте дивину — мені розповіли сьо­

годні вранці. Один пожежник у Сіетлі навмисне на­

строїв на свій хімічний склад механічного пса і випустив

його з буди. Що ви скажете про цей спосіб самогубства?

П ’ять, шість, сім днів.

А потім Кларіс зникла. Спочатку він ніяк не міг збаг­

нути, чим цей день не схожий на інші, а все полягало

в тому, що ні до не було видно Кларіс. Лужок безлюд­

ний, дерева голі, на вулицях ні душі. І перш ніж він

устиг збагнули, що відчуває її відсутність і шукає її,

йому, коли він підходив до метро, стало якось не по

собі. Щось скоїлося, щось порушилося в щоденному

порядку. Правда, порядок той був простий і встано­

вився він лише кілька днів тому, однак... Монтег мало

не повернув назад, наміряючись ще раз пройти весь

218

шлях. Може, вона запізнюється? Він був певен, що, коли

пройде ще раз, усе буде гаразд. Але вже було пізно —

підійшов поїзд метро і поклав край його ваганням.

Шелестіння карт, порухи рук, тремтіння повік, надо­

кучливе бурмотіння вмонтованого в стелю годинника,

який промовляв: «...одна година тридцять п’ять хвилин,

четверте листопада, четвер...

одна

година

тридцять

шість... одна година тридцять сім...» Ляскання карт по

засмальцьованому столу. До Монтега долинали всі зву­

ки, хоч він і міцно заплющив очі, створивши цим не­

тривку перепону для них. Однак і з заплющеними очима

він виразно відчував усе, що було навколо: начищені

мідь і бронзу, сяйво ламп, тишу пожежної станції.

А люди за столом, яких він зар аз не бачив, зітхали, за­

глядаючи в свої карти, чекали. «...Година сорок п’ять

хвилин...» Голос годинника лунав так, ніби оплакував

негоду холодного ранку і ще холоднішого року.

— Що сталося, Монтег?

Монтег розплющив очі.

Десь бурмотіло радіо, «...будь-якої хвилини може бути

оголошена війна. Країна готова захищати свою...»

Пожежна станція здригнулася: над нею, перетинаючи

чорне досвітнє небо, з монотонним свистом промчали

ракетні літаки. Монтег кліпнув. Бітті розглядав його,

наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторк­

неться до Монтега, розгадуючи його провину, причини

його страху. Провину? Але чим він завинив?

— Ваш хід, Монтег.

Монтег глянув на цих людей, обличчя яких були об­

палені вогнем тисяч справжніх і десятків тисяч уявних

пожеж, що забарвили багрянцем їхні щоки, запалили

їхні очі. Вони спокійно дивилися на вогники своїх з а ­

пальничок, розкурюючи чорні люльки, які майже без­

перестанку диміли. Вугляно-чорне волосся, чорні, мов

сажа, брови, чисто виголені, синюваті й водночас сіру­

ваті, ніби притрушені попелом, щоки — знак їхнього

спадкового ремесла. Монтег здригнувся, вуста його роз­

тулилися. Чи він бачив коли-небудь пожежника, який би

не мав чорного волосся, чорних брів, вогняного лиця,

чисто виголених і водночас ніби зовсім неголених щік?

Ці люди — достоту його віддзеркалення! Невже в по­

жежники брали не лише за нахилом, а й за зовніш­

ністю?

Попелясті обличчя, стійкий сморід гару від

219

люльок, що невпинно диміли. Ось підвівся брандмейстер

Бітті, оповитий хмарою тютюнового диму. Розпечатав

нову пачку тютюну — целофан рвався з тріском, схожим

на тріск багаття.

Монтег поглянув на карти, що тримав у руці:

— Я... я задумався. Згадав пожежу на минулому

тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що

з ним сталося?

— Він волав як несамовитий, і його відвезли до бо­

жевільні.

— Але ж він не божевільний!

— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і

нас, божевільний.

— Я намагався уявити,— вів далі Монтег,— що від­

чуває людина в такій ситуації. От коли б, приміром,

спалювали наші будинки й наші книжки?

— У нас немає книжок.

— А якби були?

— Може, у вас є?

Бітті повільно опустив і підвів повіки.

— Ні.— Монтег глянув поверх голови гравців на сті­

ну, де висіли друковані на машинці списки заборонених

книжок. їхні назви стрибали в полум’ї, коли цілі віки

щезали під ударами його сокири й палали, политі га­

сом — не водою! — зі шланга в його руках.— Ні.—

1 наче відчув легесенький доторк прохолодного вітру,

що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув

прохолодою йому в обличчя. Потім знову побачив са­

мого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим

чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.

Монтег трохи повагався, а тоді мовив:

— Чи воно завше... чи завше було так, як тепер? По­

жежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, ко­

лись, давно-давно...

— Колись, давно-давно! — вигукнув Бітті.— Що це

за балачки?

«От я дурний,— подумав Монтег,— я ж сам себе ви-

казую!»

На минулій пожежі йому попала до рук книжка ди­

тячих казок, він прочитав лише рядок у ній...

— Я хочу сказати,— провадив він,— що в давні часи,

коли будівлі ще не були вогнетривкими...— Нараз йому

здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь ін­

ший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв

220

вуста, говорила ж за нього Кларіс Маклелен.— Хіба

тоді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб

розпалювати їх?

— Оце здорово! — Стоунмен і Блек разом вихопили

з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом.

Окрім правил, у них була вміщена коротка історія по­

жежних команд Америки. І Монтег прочитав добре зна­

йомі рядки:

«Правила

1. З а сигналом тривоги виїжджати негайно.

2. Швидко розпалювати вогонь.

3. Усе спалювати дотла.

4. Негайно повертатися до пожежної станції.

5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги».

Всі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся.

Раптом пролунав сигнал тривоги.

З а к а л а т а в дзвін під стелею, відбиваючи належні дві­

сті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти сні­

гопадом посипались на підлогу. Мідна жердина затрем­

тіла. Люди зникли.

Монтег сидів. Унизу закаш л яв і ожив жовтогарячий

дракон.

Монтег підвівся і, наче вві сні, спустився по жердині

вниз.

Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали

зеленим вогнем.

— Монтег, ви забули шолом!

Він схопив шолом, що висів на стіні, вибіг, стрибнув

у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив на­

всібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.

Це був облуплений триповерховий будинок у старій

частині міста. Йому було не менш як сто років, але

свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетрив­

кою плівкою, і, здавалося, лише завдяки цій запобіжній

шкаралупі він ще животів.

— Приїхали.

Двигун пирхнув і зупинився, Бітті, Стоунмен і Блек

уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх гру­

бих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався слідом

за ними.

221

Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма

що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла,

похитуючись, втупившись у порожню стіну перед собою,

ніби її оглушили жахливим ударом по голові. її вуста

безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби

вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала,

і вуста заворушилися знову:

— «Будьте мужнім, Рідлі. Божою ласкою ми сьогодні

засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, їм ніколи

не загасити».

— Досить! — сказав Бітті.— Д е вони?

З приголомшливою байдужістю він дав жінці ляпаса

й повторив запитання. Стара перевела погляд на Бітті.

— Ви знаєте, де вони, а то б вас тут не було,— про­

казал а вона.

Стоунмен простяг карту тривоги з копією телефоно­

грами на звороті:

«Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-

стріт, Сіті, Е.Б.».

— Це, певне, пані Блейк, моя сусідка,— мовила ж ін ­

ка, глянувши на ініціали.

— Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!

За мить пожежники бігли по сходах крізь застояну

пітьму, виламували блискучими сокирами незамкнені

двері,— спотикалися, галасували, наче ватага шкодли­

вих хлопчаків.

— Гей! Гей!

Книжки лавиною ринули на Монтега, коли він, здри­

гаючись, дерся вгору стрімкою драбиною. Як усе не­

добре склалося! Досі все було просто — все одно, що

зняти нагар із свічки. Спочатку приїздила поліція,

жертві заклеювали рота пластирем, зв'язували і, ки­

нувши в блискучий «жук»-автомобіль, кудись відвозили.

Отже, коли прибували пожежники, будинок уже був по­

рожній. Ніхто не страждав, хіба що речіІ А речі не від­

чувають болю, вони нічого не відчувають, не кричать і

не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка,

отож твоє сумління опісля тебе не мучить. Звичайна

собі чистка, робота прибиральника. Все по черзі. Давай

сюди гас! У кого сірники?

Але сьогодні хтось помилився. Ц я жінка псувала уста-

лений ритуал. Пожежники надто галасували, сміялися,

жартували, аби якось заглушити її страшний мовчазний

докір. Вона примушувала порожній будинок волати від

222

обурення, струшувати на пожежників тонку пилюгу про­

вини, що набивалась їм у ніздрі, коли вони нишпорили

в кімнатах. Це непорядок! Неправильно! Зненацька

Монтег страшенно розлютився.

Цієї жінки не повино було бути тут, ні в якому разі!

Книжки гупали по руках і плечах Монтега, падали на

його зведене догори обличчя. Якась книжка, наче білий

голуб, покірливо опустилась йому просто в руки, трем­

тячи сторінками-крилами. У тьмяному, мерехтливому

світлі відкрита сторінка майнула, мов білосніжне перо

з тендітним візерунком написаних на ньому слів. В цьо­

му сум'ятті, в цій гарячці Монтегові вдалося прочитати

лише рядок, але той палав у мозку, наче викарбуваний

розпеченою сталлю: «І час заснув під полуденним сон­

цем». Він випустив книжку. Відразу ж упала йому до

рук друга.

— Гей, Монтег! Д авай сюди!

Він міцніше вхопив книжку і пристрасно, з боже­

вільною нерозважливістю притис її до грудей. Нагорі

пожежники ворушили купи журналів, здіймаючи куряву.

Журнали падали, наче підстрелені птахи, а жінка внизу

стояла, ніби маленька дівчинка, серед цих мертвих тіл.

Ні, сам Монтег не зробив нічого — то все його рука,

в якої був свій мозок, своє сумління і своя цікавість

у кожному тремтливому пальці; ця рука зненацька ста­

ла злодійкою. Ось вона пірнула під пахву, притисла

книжку до спітнілого тіла і виринула, вже порожня,

зі спритністю чародія! Дивіться, нічого немає! Нічого!

Він приголомшливо розглядав цю білу руку, то від­

водячи її від себе, ніби далекозорий, то підносячи мало

не до очей, як сліпий.

— Монтег!

Здригнувшись, він озирнувся.

— Не стійте там, як ідіот!

Книжки лежали, мов купи свіжої риби, підготовленої

для соління. Пожежники метушились коло них, споти­

калися, падали. Спалахували золоті очі тиснених назв

і, падаючи, згасали.

— Гас!

Ввімкнули помпи, і струмені холодного гасу ринули

з баків з цифрою 451, що висіли за спинами пожежни­

ків. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом.

Тоді всі квапливо спустились униз. Монтег, похитуючись

і задихаючись від випарів гасу, йшов останній.

223

— Виходьте! — наказали вони жінці.

Вола стояла навколішки серед книжок, торкаючись

їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних паліту­

рок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором див­

лячись на Монтега,

— Не матимете ви моїх книжок,— проказала вона.

— Ви знаєте закон,— відповів Бітті.— Де ваш глузд?

У книжках повно суперечностей. А ви просиділи хтозна-

скільки років під замком у своїй вавілонській вежі! Об­

лиште все! Людей, про яких ідеться в цих книжках,

ніколи не було. Ну-бо, ходімо!

— Зараз будинок займеться,— сказав Бітті.

Пожежники незграбно простували до дверей.

Вони озирнулися на Монтега, який ще стояв коло

жінки,

— Не можна ж її залишати тут! — рішуче заявив він.

— Вона не піде.

— Тоді треба її примусити!

Бітті підніс руку з запальничкою.

— Пора повертатися до пожежної станції. А ці фана­

тики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ

відома.

Монтег доторкнувся до жінчиного ліктя.

— Ходімо зі мною.

— Ні,— відказала та.— Але вам — дякую.

— Рахую до десяти,— мовив Бітті.— Один. Два.

— Будь ласка,— благав Монтег жінку.

— Три... Чотири...

— Ходімо.— Монтег потягнув за собою жінку.

— Я волію залишитися тут,— спокійно відповіла та.

— П’ять... Шість...

— Можете не рахувати,— сказала жінка й розтулила

кулак — на долоні лежала якась тоненька паличка.

Звичайний собі сірник.

Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із

дому. Брандмейстер Бітті, намагаючись зберегти гід­

ність, позадкував до виходу. На його червоному обличчі

горіли й вигравали відблиски тисяч пожеж і нічних

тривог.

«Боже мій,— подумав Монтег,— а й справді сигнали

тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не

тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?»

На червоному обличчі Бітті, який зашпортавсь у две-

224

рях, промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула

сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу.

Книжка, яку Монтег заховав під пахву, кал а та л а

в груди, немов серце.

— Ідіть,— промовила жінка, і Монтег відчув, що ми­

мохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами

вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася

смужка гасу.

Ж інка вийшла за ними, зупинилась на ганку і змі­

ряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно

відчувався осуд.

Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити

будинок.

Але він запізнився.

Монтегові перехопило подих — ж інка на ганку кинула

на них презирливий погляд і тернула сірником об по­

руччя.

З будинків на вулицю вибігали люди.

Н азад поверталися мовчки, не дивлячись один на од­

ного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком,

Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися

на дорогу. Потужна «саламандра» круто повернула за

ріг і помчала далі.

— Рідлі,— нарешті промовив Монтег.

— Що? — спитав Бітті.

— Вона сказала «Рідлі». Коли ми ввійшли, вона про­

бурмотіла якісь дивні слова: «Будьте мужнім, Рідлі».

І ще щось.., щось іще..,

— «Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії

таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити»,— про­

мовив Бітті.

Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули

на брандмейстера.

Бітті потер підборіддя.

— Чоловік на ймення Л атімер сказав це чоловікові,

якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали

живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня

тисяча п’ятсот п'ятдесят п’ятого року.

Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу,

що швидко бігла під колесами машини.

— Я геть напханий всякими цитатами й висловами,,—

сказав Бітті.— Та й більшість брандмейстерів так само.

Інколи собі дивуюсь... Не ловіть гав, Стоунменеі

8

Р. Бредбері

225

Стоунмен загальмував.

— Хай йому грець! — вигукнув Бітті.— Проскочили

свій поворот.

— Хто там?

— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтег. Він

щільно причинив двері й прихилився до них спиною.

Помовчавши, дружина нарешті сказала:

— Ввімкни світло.

— Мені воно не потрібне.

— Тоді лягай спати.

Монтег чув, як Мілдред нетерпляче засовалася на

ліжку; зарипіли пружини матраца.

— Ти п’яний? — запитала вона.

Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його

руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку,

зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках,

ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його

рук уражені хворобою, невдовзі за р а за охопить руки

цілком. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап ’ястки,

піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов

іскра, з лопатки на лопатку. Його руки стали ж ад іб ­

ними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закор­

тіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби

дивитися.

— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина.

Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку

холодними вологими пальцями.

Через якусь мить дружина знов озвалася:

— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?,

Він щось пробурмотів.

— Що? — перепитала вона,

І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмо­

тіння.

Спотикаючись, Монтег

помацки дістався до свого

ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку

й сам упав на постіль. Мілдред злякано скрикнула.

А йому здавалося, що вона десь далеко, в протилежному

кінці спальні, а його ліж ко — наче сніжний острів по­

серед пустельного моря. Друж ина озвалася до нього,

говорила щось довго-довго, про те, про се, але для нього

це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння

дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого

226

приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого

глузду.

Монтег не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався

невиразний стогін, Мілдред підвелась, підійшла до його

ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтег

знав: коли Мілдред забере руку, долоня в неї буде

волога.

Пізніше, вночі, він подивився на Мілдред. Вона не

спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах

Мілдред знову сиділи «черепашки», і знову вона слухала

далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені

очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала

над нею.

Він пригадав старий жарт про дружину, яка так по­

любляла розмовляти по телефону, що її чоловік упав

у розпач і вимушений був побігти до найближчого авто­

мата й зателефонувати звідти, аби довідатися, що буде

на обід. Може, й собі купити передавач системи «чере­

пашка», щоб уночі розмовляти з дружиною, нашіпту­

вати їй на вухо, бурмотіти, кричати, галасувати, волати?

Але що нашіптувати? Про що кричати? Що він міг

сказати?

Раптом вона здалася йому такою чужою, ніби він ні­

коли й не знав її. Ніби оце щойно потрапив у чужий дім,

як чоловік у тому анекдоті: повернувся вночі п'яний, по­

милився, зайшов у чужий дім, відімкнув чужі двері, ліг

у постіль до чужої жінки, а вранці прокинувся й пішов

на роботу, і ні він, ні та жінка так нічого й не помітили.

— Міллі!..— прошепотів він.

— Що?

— Не лякайся! Я лише хотів запитати...

— Ну?

— Коли ми зустрілися? І де?

Д л я чого зустрілися? — здивувалася вона.

— Я хочу сказати... коли ми зустрілися вперше?

Він знав, що тепер Мілдред збентежено супить брови

в пітьмі.

Він розтлумачив:

— Ну, коли ми познайомились? Де це було й коли?

— Це було...— вона затнулася.— Не знаю.

Він похолов.

— Невже не можеш пригадати?

8*

227

— Це було так давно...

— Лише десять років тому, всього-на-всього десять!

— Ти не хвилюйся так, я ж намагаюсь пригадати.—

Вона засміялася якимсь дивним, верескливим сміхом.—

Смішно! А й справді смішно! Забути, де й коли вперше

зустрілася зі своїм чоловіком! А він теж забув...

Монтег лежав, легенько розтираючи собі повіки, чоло,

потилицю. Долонями натис на очі, ніби намагався по­

ставити пам’ять на місце. Несподівано це питання — де

він уперше зустрівся з Мілдред — стало для нього най­

важливішим у світі.

— Яке це має значення? — долинув її голос уже з

ванної кімнати. Монтег чув дзюркіт води, що текла

з крана, а потім ковтки — певне, дружина запивала

таблетки.

— Мабуть, ніякого,— відповів він.

Він спробував порахувати, скільки вона їх проковтну­

ла, і зненацька пригадав тих двох, з блідо-синіми, мов

цинкові білила, обличчями, з сигаретами в тонких губах

і змією з електронним оком, яка, звиваючись, занурю­

валась у темряву, в камінь, у стоячу воду, і йому захо­

тілося гукнути Мілдред, запитати: «Скажи, скільки ти

вже прийняла сьогодні? Скільки ти ще приймеш і не

помітиш? Якщо не зараз, то через годину, якщо не цієї

ночі, то наступної!.. А я не спатиму цілу ніч, і сьогодні,

і завтра, і ще багато-багато ночей, оскільки це вже по­

чалось». І він пригадав, як тоді вона л е ж а л а на постелі,

а два оператори, не схилившись турботливо, а випро­

ставшись і склавши руки, байдуже стояли над нею. І ще

він пригадав, що подумав тієї ночі: коли вона помре,

він не плакатиме за нею. Бо ця смерть буде для нього

смертю чужої людини, чиє обличчя він мигцем бачив на

вулиці чи в газеті. І раптом йому здалося це таким ж а х ­

ливим, що він заплакав,— не від думки про смерть

Мілдред, а від думки, що не зможе плакати, коли вона

помре. Дурний, спустошений чоловік біля дурної, спу­

стошеної жінки, яку та голодна зміюка спустошила ще

більше!

«Звідки ця спустошеність? — запитував він себе.—

Хто забирає все, що в тобі є, і залиш ає саму порож­

нечу? Та ще ця квітка, ця кульбаба!» Вона підбила під­

сумки, чи не так: «Який сором! Ви ні в кого не закохані!»

А чому він не закоханий?

228

Гаразд, а хіба між ним і Мілдред не стояла завжди

стіна? Навіть не одна, а цілі три. І дуже дорогі, до речі!

Всі ці «дядечки», «тітоньки», «двоюрідні брати» й «сест­

ри», «племінниці», «племінники», які жили на цих сті­

нах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи

нічого, але голосно, голосно, голосно! Він з самого по­

чатку назвав їх «родичами»: «Як ся має дядечко

Луїс?» — «Хто?» — «А тітонька Мод?»

Мілдред в його уяві поставала у вигляді маленької

дівчинки, що заблукала в лісі без дерев (як дивно!) або,

точніше, в пустелі, де колись були дерева (пам’ять про

них пробивалася то тут, то там ), одне слово, Мілдред

у своїй «балакучій вітальні». «Балакуча вітальня» —

яка влучна назва! Хоч коли б він прийшов, стіни завжди

розмовляли з Мілдред.

«Треба щось робити!»

«Так, так, безперечно!»

«Чому ж ми стоїмо й нічого не робимо?»

«То давайте робити!»

«Я така розлючена, що ладна плюватися!»

Про що вони говорять? Мілдред не могла пояснити.

Хто на кого розлютився? Мілдред не знала. Що вони

хочуть робити? Зажди, к а за л а Мілдред, і сам побачиш.

Він сидів і ждав.

Злива звуків ринула на нього зі стін. Музика бом­

бардувала його з такою силою, що аж сухожилки одри-

вались од кісток, щелепи тремтіли, очі вилазили з оч-

ниць, наче його контузило. А коли це закінчувалося, він

почував себе так, мов його скинули зі скелі, прокрутили

в смерчі, як у центрифузі, й пожбурили у водоспад, що

летів і летів у порожнечу і ніколи, ніколи не сягав дна...

І летиш, не торкаючись схилів, униз... униз.,, у порож­

нечу...

Грім ущухав. Музика стихала.

— Ну як? — питала Мілдред.

Враження справді було приголомшливе. Щось відбу­

лося. Хоч люди на стінах кімнати й не поворухнулись,

і нічого з ними не сталося, а здавалось, ніби тебе про­

тягло крізь пральну машину чи всмоктало велетенським

пилососом. Ти тонеш у музиці, в какофонії звуків. Укри­

тий рясним потом, майже непритомний, Монтег вибіг

з кімнати. А Мілдред залиш алась у кріслі, і голоси зі

стін вели далі:

«Тепер буде все гаразд»,— к а за л а «тітонька».

229

«Ти надто самовпевнена»,— відповідав «двоюрідний

братик».

«А чого це ти злостишся?»

«Хто злоститься?»

«Ти, хто ж іще!»

«Я?

«Ти просто казишся!»

«Чого б це мені казитися?»

«А того!»

— Гаразд,— кричав Монтег.— Але за що вони сва­

ряться? Хто ці люди? Хто цей чоловік і ця жінка? По­

дружжя? Чи, може, вони розлучені? Чи заручені? Га?

Боже мій, адже нічого не можна второпати!

— Вони...— ка за л а Мілдред,— ...розумієш, вони... ну,

посварилися. Вони часто сваряться. Ти б тільки послу­

хав! Здається, це подружжя. Так-так, подружжя. А що?

А коли не вітальня, коли не ці три стіни, що розмов­

ляють, до яких Мілдред мріяла додати четверту, тоді це

був «жук» — відкритий автомобіль. Мілдред сиділа за

кермом і вела машину по місту зі швидкістю сто миль

на годину. Він кричав до неї, вона кричала до нього,

і вони не чули одне одного, нічого не чули, крім виття

двигуна. «Стишуй швидкість до мінімальної!» — волав

він. «Що?» — кричала вона у відповідь. «До мінімаль­

ної, до п'ятдесяти п’яти! Стишуй швидкість!»— «Що?» —

пронизливо кричала вона.

«Швидкість!» — надсаджу­

вався він. А вона, замість стишити швидкість, збільшу­

вала її до ста п'яти миль на годину, і йому забивало

подих.

А коли виходили з машини, у вухах у Мілдред знову

були «черепашки».

Тиша. Чути лише неголосний шум вітру.

— Мілдред.— Він поворухнувся і, простягши руку,

висмикнув

музикальну комаху з її вуха.— Мілдред,

Мілдред!

— Що? — ледь чутно озвалася вона.

Монтегові здалося, ніби він теж перетворився на одне

з електронних створінь, що жили у шпаринах між скля­

ними телевізорними стінами. Він говорив, але його го­

лос не проникав крізь прозору перешкоду. Він міг роз­

мовляти тільки на мигах, сподіваючись, що Мілдред

обернеться й побачить його.

Вони не могли навіть торкнутися одне одного крізь

скло.

230

— Мілдред, пам’ятаєш, я тобі казав про дівчину?

— Про яку дівчину? — сонно запитала вона.

— Про дівчину з сусіднього будинку.

— Про яку дівчину з сусіднього будинку?

— Та про ту, що вчиться в школі, її звати Кларіс.

— А, так-так,— відповіла дружина.

— Ось уже кілька днів, точніше кажучи, чотири дні

я ніде її не бачу. А ти не зустрічала її?

— Ні.

— Я хотів був розповісти тобі про неї. Вона дуже

дивна.

— А, тепер я знаю, про кого йдеться.

— Я так і думав, що ти її знаєш.

— Вона...— с казал а Мілдред у темряву.

— Що вона? — запитав Монтег.

— Я хотіла тобі сказати й забула. Зовсім забула.

— К аж и тепер. Що з нею?

— її, здається, немає.

— Немає?

— Вся родина кудись переїхала. Але дівчини зовсім

немає. Здається, вона померла.

— Ти, мабуть, говориш про якусь іншу дівчину.

— Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона попала під м а­

шину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона

померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно,

але, здається, дівчина померла.

— Ти певна?

— Ні. А втім, так. Певна.

— Чому ти мені досі нічого не сказала?

— Забула.

— Чотири дні,— повторив він пошепки.

Вони нерухомо леж али в темній кімнаті.

— Добраніч,— нарешті сказал а Мілдред.

Почувся тихий шурхіт: Мілдред обмацувала подушку.

Радіовтулка ворухнулася під її рукою, наче жива ко­

машка, і знову зад зи ж чал а у вусі в Мілдред.

Монтег прислухався — його дружина стиха наспі­

вувала.

З а вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух.

Але в цій тиші до Монтега долинув якийсь звук — ніби

хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь

зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній

лист, перетнуло лужок і зникло.

231

«Механічний пес,— подумав Монтег.— Його сьогодні

випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити

вікно...»

Та він не відчинив вікна.

Вранці його кидало то в жар, то в холод.

— Невже ти захворів? — запитала Мілдред.

Він заплющив запалені очі.

— Так.

— Але ж учора ввечері ти був здоровий.

— Ні, я не був здоровий.— Він чув, як у вітальні га ­

ласували «родичі».

Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено диви­

лася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не

розплющуючи очей,— волосся, спалене хімічною ф ар ­

бою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими

більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від

дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою

вона йому й не пригадувалась...

— Д ай мені таблетку аспірину й води.

— Треба вставати,— відказала вона.— Вже полудень.

Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.

— Чом ти не вимкнеш вітальню?

— Але ж там мої «родичі»!

— Ти можеш це зробити заради хворої людини?

— Я притишу звук.

Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, ні­

чого не зробивши.

— Д е ж аспірин?

— Ти ніколи досі не хворів.— Вона знову вийшла.

— Так, а тепер хворий. Н а роботу не піду. Зателефо­

нуй Бітті.

— Ти так дивно поводився вночі.— Наспівуючи, вона

підійшла до нього.

— Д е аспірин?— Він дивився на склянку з водою,

яку вона йому подала.

— Ах! — Вона знову пішла до ванної.— Щось трапи­

лось учора?

— Пожежа, оце і все.

— А я дуже гарно провела вечір,— долинув її голос

із ванної.

— Що ж ти робила?

— Дивилася передачу.

— Яку?

232

— Програму.

— Яку програму?

— Дуже гарну.

— Хто грав?

— Уся трупа.

— Еге ж, уся трупа, вся трупа, вся трупа.— Він на­

тне пальцем на болючі очі. Раптом хтозна-звідки вій­

нуло гасом, і Монтег почав блювати.

Ввійшла, все ще наспівуючи, Мілдред і здивовано

спитала:

— Що це ти робиш?

Він з відразою подивився на підлогу.

— Ми разом з книжками спалили стару жінку.

— Добре, що цей килим миється.— Вона принесла

швабру й заходилася витирати підлогу.— Вчора ввечері

я була в Гелени.

— Хіба не можна дивитися виставу вдома?

— Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості.

Вона вийшла до вітальні. Монтег чув, як вона співає.

— Мілдред! — гукнув він.

Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи

в такт пальцями.

— Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній ве­

чір? — сказав він.

— А що таке?

— Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.

— Ну?

Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.

— Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Ав-

релія...

— Він європеєць?

— Здається.

— Радикал?

— Я ніколи не читав його.

— Звісно, радикал.— Мілдред вертіла в руках теле­

фонну трубку.— Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила

брандмейстерові Бітті?

— Так, я ж сказав!

— Не кричи!

— Я не кричу.— Він підвівся в ліжку. Раптом його

охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився.

Вітальня ревіла в спекотному повітрі.

— Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що

я хворий.

233

— Чому?

«Тому що я боюся,— відказав він подумки.— Прики­

даюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю,

чим закінчиться ця коротка розмова: «Так, брандмей-

стере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на

роботі».

— Ти не хворий,— сказала Мілдред.

Монтег упав на ліжко. Засунув руку під подушку.

Схована книжка була на місці.

— Мілдред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду

з роботи?

— Ти хочеш усе покинути? Після стількох років?

Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками...

— Якби ж ти її бачила, Мілдред!

— Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок.

Вона знала, що за це доведеться відповідати. Н ена­

виджу її. Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встиг­

неш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю — і не

буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!

— Ти там не була, ти не бачила,— промовив Мон­

тег.— Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо

навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будин­

ку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в

книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?

— Вона просто дурна.

— Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша.

А ми її спалили.

— Все спливе, як вода під мостом.

— Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-не­

будь бачила будинок після пожежі? Він тліє кілька днів.

А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Гос­

поди! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам’яті.

Мало не збожеволів.

— Тобі слід було б подумати про це раніше, до того,

як став пожежником.

— Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько

були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожеж­

ником.

З вітальні долинали звуки танцювальної музики.

— Сьогодні в тебе денна зміна,— сказала Мілдред.—

Вже дві години ти мав бути на роботі — я щойно

збагнула.

— І річ не тільки в тому, що та ж інка померла,— вів

далі Монтег.— Учора я подумав про всі свої змарновані

234

десять років, А ще думав про книжки. І вперше зрозу­

мів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої

думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх

викласти на папері. А мені це досі й на думку не спа­

дало.— Він підвівся з ліж ка.— Хтось, може, поклав усе

життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут

з’являюся я і — ф’ю їт ь !— за дві хвилини все перетво­

рено в попіл.

— Д а й мені спокій,— відказала Мілдред.— Я ж ні­

чого не зробила!

— Д ати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я

можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спо­

кою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе

останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?

Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня

й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу

з електронним оком, і двох байдужих чоловіків, що роз­

мовляли, тримаючи в зубах сигарети. Але то була інша

Мілдред, то була Мілдред таки стурбована, по-справж­

ньому стурбована, так глибоко захована в цій теперіш­

ній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він від­

вернувся.

Мілдред сказала:

— От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.

— Ет, байдуже.

— Машина «фенікс», у ній чоловік у чорній куртці

з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.

— Брандмейстер Бітті? — запитав Монтег.

— Еге ж, брандмейстер Бітті.

Монтег не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед

себе на холодну білу стіну.

— Впусти його. Скажи, що я хворий.

— Скаж и сам! — М ілдред заметушилась була, але

раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномо­

вець біля вхідних дверей забурмотів: «Пані Монтег?

пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли, пані

Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас при­

йшли»,— і замовк.

Монтег перевірив, чи добре схована книжка, повільно

вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на

колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілдред ру­

шила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, за­

клавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати.

235

— Вимкніть отих «родичів»,— мовив він, не дивля­

чись на Монтега та на його дружину.

Мілдред вибігла з кімнати. Галас у вітальні вщух.

Врандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже

мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквап­

ливо натоптав тютюном і запалив інкрустовану міддю

люльку, випустивши велику хмару диму.

— Ось надумав завітати, провідати хворого.

— А як ви здогадалися, що я хворий?

Бітті посміхнувся своєю звичайною посмішкою, пока­

завши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі мо-в

цукор зуби.

— Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви

проситимете відпустку на одну ніч.

Монтег підвівся і сів у ліжку.

— Ну що ж ,— вів далі Бітті,— хай вам буде відпустка

на ніч.

Він розглядав свою запальничку, з якою ніколи не

розлучався; на кришці було викарбувано «Гарантовано

мільйон спалахів». Механічно бавлячись нею, він з а п а ­

лював і гасив вогонь, кидав кілька слів, знов запалював,

дивлячись на кволий вогник, гасив і дивився, як тане

в повітрі тоненький струмочок диму.

— Коли ви одужаєте?

— Завтра. Може, післязавтра. Н а початку наступного

тижня,

Бітті пахкав люлькою.

— Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить

через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба,

щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам

усе пояснювали, а тепер — ні. А шкода. Пах... Лише

брандмейстери ще пам’ятають історію пожежної справи.

Пах... Зараз я вам дещо поясню.

Мілдред засовалася на стільці.

Бітті влаштувався зручніше і якусь мить сидів мовчки,

замислившись.

— Отож ви запитаєте, як це все — тобто наша робо­

та ,— почалася, де й коли. Почалася, по-моєму, десь під

час так званої громадянської війни, хоч наші статути

й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло

на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на

початку двадцятого століття — кіно, радіо, телебачення;

дуже скоро все стало масовим.

Монтег непорушно сидів на постелі.

236

— Оскільки все стало масовим, то все й спрости­

лося,— провадив Бітті.— Колись книжками цікавилися

тільки одиниці — тут, там, у різних

місцях.

Отже,

й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але по­

тім у світі стало тісно від ліктів, очей, ротів, кількість

населення збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо. Зміст

фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до

певного стандарту, розумієте?

— Здається, так,— відповів Монтег.

Бітті розглядав візерунки тютюнового диму, що роз­

пливалися в повітрі.

— Уявіть собі людину дев’ятнадцятого

століття —

коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім д в а ­

дцяте століття —".темп прискорюється. Обсяг книжок

зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Усе

стискається, згущається,— залишається тільки момен­

тальний знімок.

— Моментальний знімок,— згідливо кивнула Мілд­

ред.

— Твори класиків скорочуються до п’ятнадцятихви-

линної радіопередачі. Д а л і ще більше: один стовпчик

тексту, який можна прочитати за дві хвилини. І на­

решті — десять — п’ятнадцять рядків для енциклопедич­

ного словника. Я, звісно, трохи перебільшую — словники

існували для довідок. Але чимало людей ознайомилися

з «Гамлетом» (ви, Монтег, звичайно, добре знаєте цю

назву, а ви, пані Монтег, мабуть, тільки чули її) —

так-от, чимало людей ознайомилися з «Гамлетом», про­

читавши одну сторінку переказу в збірнику, який твер­

див: «Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не

відставайте від своїх сусідів!» Розумієте? З дитячої кім­

н а т и — в коледж, а потім назад у дитячу кімнату. Ось

вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п’ять

чи більше століть.

Мілдред підвелась і почала ходити по кімнаті, без­

думно переставляючи речі з місця на місце.

Незважаючи на неї, Бітті вів далі:

— А тепер, Монтег, швидше крутіть плівку! Швидше!

Клік! Пік! Фрік! Дивись, пильнуй, туди, сюди, швидше,

скоріше, вгору, вниз, усередину, назовні! Хто, що, як,

чому, куди, коли? Ех! Ух! Бах! Трах! Бац! Бім, бом, бум!

Переказ переказу! Витяг із переказу переказу! Полі­

тика? Один стовпчик, два рядки, заголовок! І за хви­

лину все випаровується з пам’яті. Крутіть людський

237

розум у ша/іеному смерчі — швидше, швидше! — руками

видавців, йідприємців, дикторів, так, аби відцентрова

сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки!

Мілдред узялася розправляти простирадло.

Серце

Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися

подушки. Н араз вона смикнула його за плече, щоб він

трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, підбити

її і знову покласти йому за спину. Може, вона скрикне

й широко розплющить очі, або просто, засунувши руку

під подушку, запитає: «Що це?» — і зі зворушливою

наївністю покаже сховану книжку.

— Термін навчання в школах скорочується, дисципліна

знижується,

філософія,

історія,

мови

скасовуються,

англійській мові й правопису приділяється дедалі менше

уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Ж иття

Коротке, отож треба перш за все працювати, а після ро­

боти— розважатися досхочу. І навіщо навчатися чогось

іншого, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати

перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти?

— Дай-но я поправлю подушку,— сказала Мілдред.

— Не треба,— тихо відповів Монтег.

— Застібка «блискавка» замінила гудзик, і вже не­

має зайвої хвилини, щоб поміркувати про щось, одягаю­

чись на світанні цієї філософської і тому сумної години.

— Ну, будь ласка,— повторила Мілдред.

— Іди собі, прошу,— відказав Монтег.

— Життя стає якимось великим блазнюванням, Мон­

тег. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!

— Трах! — вигукнула

Мілдред,

смикаючи

за

по­

душку.

— Та дай ти мені спокій, ради бога! — люто крикнув

Монтег.

Бітті здивовано глянув на них.

Рука Мілдред застигла під подушкою. Пальці обма­

цували книжку, і в міру того як вона почала розуміти

що це, Цікавість на її обличчі змінилася надзвичайним

подивом. Губи її розтулились... З а р а з вона запитає...

— З театрів треба викинути все, крім клоунади, а в

кімнатах зробити скляні панелі, і хай на них виграють

гарні кольори, наче конфетті, чи кров, чи херес, чи со-

терн. Ви, звичайно, любите бейсбол, Монтег?

-г- Бейсбол — добра гра.

Тепер голос Бітті долинав ніби здалека, з-поза густої

завіси диму.

238

— Що це? — майже захоплено вигукнула Мілдред.

Монтег спиною притис її руку.— Що це?

— С ядь!— гримнув він. Мілдред відсахнулась — її

руки були порожні.— Не бачиш — ми розмовляємо!

Бітті вів далі, ніби нічого не сталося.

— А кеглі любите?

— Так.

— А гольф?

— Гольф — чудова гра.

— Баскетбол?

— Чудова.

— Більярд, футбол?

— Гарні ігри, всі гарні.

— Так-от, треба якнайбільше спортивних ігор, роз­

ваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі,

щоб її не покидало відчуття стадності — тоді вона не

матиме часу думати, чи не так? Отож організовуйте,

вигадуйте нові й нові види спорту, організуйте супер-

спорт! Більше книжок з малюнками. Більше фільмів.

А поживи для розуму менше й менше. Наслідок — дра­

тівливість. Дороги переповнені людьми, всі кудись по­

спішають, байдуже куди. Бензинові втікачі. Міста пере­

творилися на туристські табори, люди — на орди кочів­

ників і стихійно пориваються то туди, то сюди, як море

під час припливу й відпливу; і от сьогодні хтось спить

у тій кімнаті, де вчора ночували ви, а напередодні — я.

Мілдред вийшла, гримнувши дверима. У вітальні «ті­

тоньки» почали сміятися з «дядечків».

— Ну, а тепер візьмемо різні дрібні угруповання в

нашій цивілізації. Що численніше населення, то більше

таких угруповань. І стережіться образити котре-небудь

із них — любителів собак чи котів, лікарів, адвокатів,

торговців, начальників, мормонів, баптистів, унітаріан-

ців, нащадків китайських, шведських, італійських, ні­

мецьких, ірландських емігрантів, техасців, бруклінців,

жителів Орегону чи Мехіко. Герої книжок, п’єс, теле­

передач не повинні нагадувати справжніх художників,

картографів, механіків. Що більший ринок, Монтег, то

старанніше слід уникати суперечок, запам’ятайте! Ні в

якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гур­

точки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні пи­

саки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й

зроби ли . Ж урнали перетворились у якийсь різновид

ванільного сиропу. Книжки, як твердять оті кляті

239

сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. Отож

і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач

добре знав, що він хотів і, підхоплений виром веселощів,

залишив собі комікси. Ну і, звичайно, еротичні журнали.

Ось так, Монтег. І все це відбулося без будь-якого втру­

чання зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, н а ­

казів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск

з боку отих дрібних угруповань — ось що, хвалити бога,

призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви

завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси,

солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні ви­

дання.

— Гаразд, але до чого тут пожежники? — запитав

Монтег.

— А,— Бітті нахилився вперед, оповитий легким сер­

панком тютюнового диму.— Ну, це дуже просто. Коли

школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибу­

нів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, реміс­

ників замість дослідників, критиків, учених і людей

мистецтва, слово «інтелектуал», звісно, стало лайкою,

і це справедливо. Людині притаманна неприязнь до

всього незвичайного, Пригадайте, адже у вашому класі

був який-небудь обдарований хлопчина, що краще за ін­

ших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бов­

дури, і глибоко ненавиділи його? І хіба не його били й

мучили годинами? Авжеж, його. Ми всі повинні бути

однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано

в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на ко ж ­

ного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі,

бо не буде велетів, перед якими треба схилятися в ш а ­

нобі, на яких треба рівнятись. Отак! А кн и ж к и — це

заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її!

Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Хто

може ручитися, яку мішень собі вибере начитана лю ­

дина? Мене? Я тих книгогризів терпіти не можу. Так-от,

коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то рО'

бота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки

слушно сказали, Монтег), стала непотрібна. Н а них

були покладені нові обов’язки — стежити, щоб нічого не

бентежило нашого розуму; в них, мов у фокусі лінзи,

зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим

за інших; вони стали нашими офіційними цензорами,

суддями й судовими виконавцяхми. Це ми, Монтег,—

ви і я.

240

Двері вітальні прочинилися — на порозі стала. Мілд­

ред. Вона поглянула на Бітті, потім на Монтега. Позаду

неї на стінах вітальні шипіли й вибухали зелені, жовті

й жовтогарячі фейерверки під барабанний бій, гуркіт

тамтамів і дзвін цимбалів. Губи Мілдред ворушилися,

вона щось казала, але через той шум годі було щось

зрозуміти.

Бітті витрусив попіл з люльки на рожеву долоню і

взявся його розглядати, ніби в ньому крився якийсь

таємничий смисл, що його доконче треба розгадати.

— Ви повинні збагнути — наша цивілізація така ве­

личезна, що ми не можемо дозволити заворушень і не­

задоволень серед угруповань, які її складають. З ап и ­

тайте самого себе: до чого ми найбільше прагнемо?

Люди хочуть бути щасливими, чи не так? Хіба ви про­

тягом усього життя не чули цього? Я хочу бути щасли­

вим, твердять усі. Гаразд, а хіба вони нещасливі? Хіба

вони не рухаються, хіба не розважаються? Ми ж усі для

цього живемо, еге ж? Д л я задоволення, для приємних

відчуттів. І ви повинні визнати, що наша культура н а ­

д ає нам такі можливості, і щедро.

— Так.

Мілдред стояла в дверях, і Монтег по її губах міг здо­

гадатися, що вона каже. Але він намагався не дивитися

на її рот, боячись, що Бітті обернеться і все зрозуміє.

— Кольоровим

не

подобається книжка «Негреня

Самбо». Спалити її! Білим не по собі від книжки «Ха­

тина дядька Тома». І її спалити! Хтось написав книжку

про те, що вживання тютюну призводить до раку легень.

Тютюнові фабрики у розпачі! Спалити книжку! Потріб­

ні безтурботність, Монтег, і спокій. Знищити все, що

викликає тривогу! У сміттєспалювальну піч! Похорон —

обряд сумний і поганський. Скасувати! Через п’ять хви­

лин після смерті людина вже вирушає до «великої

труби». Крематорії обслуговуються вертольотами. Че­

рез десять хвилин після смерті від людини залишається

купка чорного праху. Не будемо жонглювати словами

над померлими. Забудьмо їх. Паліть їх усіх, паліть усе.

Вогонь палає ясно, вогонь очищає.

Фейерверки згасли у вітальні з а спиною Мілдред.

І тієї ж миті вона замовкла — дивовижний збіг. Монтег

перевів подих.

_ — Тут, у сусідньому будинку, ж и ла дівчина,— по­

вільно промовив він.— її вже немає, здається, померла.

241

Мені навіть важко тепер пригадати її обличчя. Але вона

була не така. Як... як це могло трапитися?

Бітті всміхнувся.

— Часом трапляється, то тут, то там. Кларіс Макле-

лен? Ц я родина у нас на прикметі. Ми тримаємо її під

наглядом. Спадковість і оточення — дивні речі. Не дуже

просто позбутися всіх диваків за якихось кілька років.

Домашнє оточення може звести нанівець усе, що нама­

гається прищепити школа. Ось чому ми весь час змен­

шували вік дітей для вступу в дитячі садки і тепер ви­

хоплюємо їх мало не з колисок. Ще коли Маклелени

жили в Чікаго, ми одержували про них сигнали, які тоді

не підтвердилися. Книжок у Маклеленів не знайшли.

У дядька репутація не дуже добра, він нетовариський.

А дівчина? Ну, це була бомба сповільненої дії. Родина

впливала на її підсвідомість,— у цьому я пересвідчився,

ознайомившись із її шкільною характеристикою. Вона

хотіла знати не те, як щось робиться, а чому. А така до­

питливість може бути небезпечною. Варто лише почати

цікавитися речами — і кінець може бути сумний, якщо

вчасно не зупинитися. Отож воно й краще для бідолахи,

що вона вмерла.

— Так, вона вмерла.

— На щастя, такі дивачки, як вона, зустрічаються

рідко. Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в з а ­

родку. Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева.

Отож коли не хочеш, щоб дім побудували, заховай

цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала не­

щасною через політику, не давай їй змоги роздивитися

проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще

ліпше — жодного. Хай забуде, що існує така штука, як

війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить подат­

к а м и — це краще, ніж заворушення в народі! Головне —

спокій, Монтег! Влаштовуйте різні конкурси, наприклад:

хто краще за п а м ’ятає слова популярних пісеньок, хто

може назвати столиці штатів чи хто знає, скільки зібра­

ли зерна в штаті Айова минулого року. Напихайте лю­

дям голови інформацією, яку не можна перетравити;

захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони

переситилися, аби відчували себе «чудово поінформо­

ваними». І тоді вони вважатимуть, що думають, що ру­

хаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони

будуть щасливі, бо ті «факти» не змінюються. Але бо-

ронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію,

242

як філософія чи соціологія — вони можуть спробувати

пов’язати деякі речі та явища. А це призводить до ме­

ланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну

стіну,— а тепер це можуть майже всі,— щасливіший за

того, хто намагається виміряти й математично обчис­

лити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні

обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності,

Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще

давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, к а р ­

коломні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-геліко-

птери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає авто­

матичні рефлекси! Якщо п’єса погана, якщо фільм без­

змістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу

збуджувального — вдарте по нервах оглушливою музи­

кою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п’єсу, хоч це

всього-на-всього механічна

відповідь на звукові хвилі.

Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси.

Бітті підвівся.

— Я мушу йти. Лекцію закінчено. Сподіваюсь, я вам

дещо роз’яснив. Вам слід за п а м ’ятати, Монтег, що ми —

борці за щастя, і ви, і я, й решта наших колег. Ми про­

тистоїмо тій купці людей, які своїми суперечливими тео­

ріями й думками хочуть зробити всіх нещасними. Ми з а ­

хищаємо греблю. Тримайтеся, Монтег! Не дайте потокові

меланхолії та похмурої філософії затопити світ. Ми по­

кладаємось на вас. Ви, мабуть, не уявляєте, як ви по­

трібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня.

Бітті потис безживну руку Монтега. Той нерухомо си­

дів на ліжку — здавалося, він не поворухнеться, хоч хай

падає на нього стеля. Мілдред уже не було в дверях.

— Ще одне наостанок,— мовив Бітті.— Принаймні хоч

раз за життя кожного пожежника буває така хвилина:

йому раптом захочеться дізнатися, що ж написано? І так

захочеться, що немає сили боротися. Так-от, Монтег, по­

вірте, мені свого часу довелося прочитати кілька кни­

жок,— так, аби дізнатися, що воно таке,— і кажу вам: у

них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б

повірити чи навчити інших. Коли це белетристика, вигад-

ка, то там ідеться про людей, яких ніколи не було на сш-

ті. Коли ж це наукова література, то ще гірше: один про­

фесор лає іншого, називає ідіотом; один філософ надри­

ває горлянку, щоб перекричати іншого. Всі метушаться,

хочуть затьмарити зірки й погасити сонце. І ти остаточ­

но розгублюєшся в цій метушні.

243

*— Гаразд, тоді скажіть: що буд£, коли пожежник ви­

падково, зовсім без ніякого наміру, візьме додому книж­

ку? — Обличчя Монтега сіпалося. Відчинені двері пози­

рали на нього, як величезне невидюще око.

— Цілком зрозумілий вчинок. Природна цікавість,—

мовив Бітті.— Нас це не турбує і не злостить. Ми дозво­

ляємо пожежникові тримати книжку протягом доби. Як­

що він потім сам її не спалить, ми це зробимо за нього.

— Звичайно.— В роті у Монтега пересохло.

— Гаразд, Монтег. Вийдете сьогодні пізніше, в нічну

зміну?

— Не знаю,— відповів Монтег.

— Що? — трохи здивовано перепитав Бітті.

Монтег заплющив очі.

— Може, й прийду. Пізніше.

— Шкода, якщо вас не буде,— замислено мовив Біт­

ті, ховаючи люльку в кишеню.

«Я ніколи більше не прийду»,— подумав Монтег.

— Одужуйте і тримайтеся,— сказав Бітті.

Він повернувся і вийшов крізь відчинені двері.

Монтег бачив у вікно, як Бітті поїхав у своєму лиску­

чому вогненно-жовтому з чорними, наче вугілля, шинами

автомобілі, схожому на жука.

Крізь вікно видно було вулицю й будинки з рівнень­

кими фасадами. Що то одного разу Кларіс сказала про

них? «Немає відкритих веранд. Д ядько каже, що колись

були веранди. І люди, бувало, сиділи там вечорами, роз­

мовляли, коли їм хотілося, а ні, то просто гойдалися у

кріслах-гойдалках. Сиділи собі й думали, розмірковува­

ли. Дядько каже, архітектори перестали будувати веран­

ди тому, що вони нібито псують вигляд будинку. Але

дядько стверджує, що це тільки відмовка. Справжня при­

чина значно глибша; вона полягає в тому, що небажано,

аби люди отак сиділи, розмовляли, погойдувались і ні­

чого не робили,— це, мовляв, неправильний, шкідливий

спосіб життя. Люди надто багато спілкувалися. І в них

був час думати. Тому веранди вирішили ліквідувати.

І садочки теж. Коло будинків уже немає садочків, де б

можна було посидіти. А подивіться на меблі! Крісла-гой-

далки зникли. Вони надто зручні. Треба, щоб люди біль­

ше рухалися. Мій дядько каже... дядько каже... дядько...»

Голос Кларіс замовк.

244

Монтег одвернувся од вікна й зиркнув на дружину: та

сиділа посеред вітальні, розмовляючи з диктором, який,

у свою чергу, звертався до неї. «Місіс Монтег»,— казав

він,— і ще щось. «Місіс Монтег...» ~ і ще якісь слова.

Спеціальний прилад, який коштував сто доларів, авто­

матично підставляв її прізвище, коли диктор, звертаю­

чись до своїх анонімних слухачів, робив паузу. Інший

прилад відповідно коригував на телевізійному екрані по­

рухи губ і лицьових м’язів диктора, щоб вони збігалися

з вимовою прізвища господині. Цей диктор, безперечно,

був другом дому, добрим другом. «Місіс Монтег, поди­

віться, будь ласка, сюди!»

Вона повернула голову, хоч — цілком очевидно — і не

слухала.

Обізвався Монтег.

— Досить лише сьогодні не піти на роботу — і вже

можна не ходити й завтра, і взагалі не ходити.

— Але сьогодні ти підеш, чи не так? — спитала Міл­

дред.

— Я ще не вирішив. Поки що мені хочеться — і то

жахливе почуття! — хочеться все ламати й руйнувати.

— Може, візьмеш автомобіль, покатаєшся?

— Ні, дякую.

— Ключі від машини на нічному столику. Коли в ме­

не такий настрій, як зараз у тебе, я розвіюю його швид­

кою їздою. Миль дев’яносто п’ять на годину — і чудово!

Іноді я катаюсь отак цілу ніч, повертаюся назад, а ти

нічого й не знаєш. А за містом гарно! Іноді під колеса

втрапить кролик, а то й собака. Візьми машину.

— Ні, не сьогодні. Мені хочеться зберегти це почуття.

Господи, щось наче кипить у мені! Я не знаю, що це,

Я такий нещасний, такий розлючений, сам не знаю чому.

Мені здається, ніби я пухну, розбухаю, ніби я надто ба­

гато ховав у собі, і не знаю, що саме.,. Я, може, навіть

почну читати книжки.

— Таж ти через них потрапиш до в’язниці! — Вона

дивилася на нього, ніби крізь скляну стіну.

Він почав

одягатися,

неспокійно

вештаючись по

кімнаті.

— І хай, може, це й на краще. А то я можу покалічи­

ти кого-небудь. Чула, що казав Бітті? Ти слухала його?

В нього на все є відповідь. Він слушно каже. Бути щас­

ливим — дуже важливо. Розваги — понад усе. А я сидів

і повторював сам собі: я нещасний, я нещасний.

245

— А я щ аслива,— Мілдред сліпуче всміхнулась.—-

І пишаюся цим.

— Я повинен щось зробити,— сказав Монтег.— Сам не

знаю що, але щось важливе.

— Мені набридло слухати ці дурниці,— відказала Міл­

дред, знову повернувшись до диктора.

Монтег крутнув регулятор на стіні, і диктор замовк.

— Міллі,— проказав Монтег і зупинився.— Адже це

твій дім, як і мій. Отож я хочу бути чесним і все розпо­

вісти тобі, Це слід було б зробити раніше, але я навіть

сам собі не міг зізнатися. В мене щось є, я покажу тобі.

Я збирав потроху, впродовж цілого року, ховав, і не

знаю сам, навіщо, однак робив і нічого тобі не казав.

Він узяв стілець з прямою спинкою, неквапливо відніс

його у вітальню, присунув до стіни коло вхідних дверей і

виліз на нього. Якусь хвилю стояв непорушно, мов статуя

на п’єдесталі, а його дружина дивилася на нього знизу

й чекала. Тоді Монтег відсунув убік решітку кондиціоне­

ра, глибоко засунув руку, відсунув ще одну заслінку й

витяг книжку. Не дивлячись, кинув її на підлогу. Знов

засунув руку, витяг ще дві книжки і теж кинув на підло­

гу. Отак він одна по одній діставав книжки, маленькі,

великі, жовті, зелені. Коли він витяг останню, біля ніг

Мілдред лежало книжок із двадцять.

— Пробач,— промовив,— я не подумав. А тепер вихо­

дить, що й ти вскочила в цю халепу.

Мілдред відсахнулась, наче вздріла мишей, що виско­

чили з-під підлоги. Монтег чув її уривчасте дихання, б а ­

чив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона

кілька разів повторила його ім’я, а тоді, застогнавши,

кинулася до купи книжок, ухопила одну й побігла в кух­

ню до сміттєспалювача.

Монтег перейняв її, міцно схопивши обіруч. Мілдред

заверещала і, дряпаючись та пручаючись, силкувалася

вирватись.

— Стій, Міллі, стій! Зачекай! Годі, прошу тебе. Ти ні­

чого не знаєш... Та годі ж бо!..— він дав їй ляпаса і, вхо­

пивши за плечі, струсонув.

Губи її знов повторили його ім’я, і вона гірко зап л а­

кала.

— Міллі! — почав він.— Послухай мене. Лише хвили­

ну, чуєш? Уже нічого не вдієш. Тепер їх не можна спа­

лити. Я хочу зазирнути в них, хоч разочок. Якщо бранд-

мейстерова правда, ми спалимо їх разом, повір мені, ра->

246

зом спалимо їх! Ти повинна допомогти мені,— Він узяв її

за підборіддя, глянув в обличчя, шукаючи в ньому себе,

шукаючи поради на те, як йому бути.— Хочеш чи ні, а

ми вже заплуталися. Впродовж усіх цих років я нічого

не просив у тебе, а тепер прошу, ні,— благаю. Ми повинні

з’ясувати, чому все так трапилося, звідки ця халепа —

оті твої таблетки, гонки на автомобілі, моя робота. Ми

над прірвою, Міллі. Але я не хочу падати в неї, хай їй

грець! Нам буде нелегко. Ми навіть не знаємо, з чого по-

чати, однак давай спробуємо розібратися, обміркуємо все

й допоможемо одне одному. Ти навіть не уявляєш, як ти

мені зараз потрібна. Міллі! Якщо ти хоч трохи любиш

мене, зачекай день чи два, оце все, що я прошу, й на то­

му край! Я обіцяю тобі, присягаюсь! І, якщо в цих книж­

ках є хоч що-небудь, бодай мала іскра глузду в суціль­

ному хаосі, нам, можливо, пощастить передати її іншим.

Мілдред уже не пручалась, і він випустив її. Вона осіла,

прихилилася до стіни й повільно сповзла на підлогу. Си­

дячи біля купи книжок, вона мовчки дивилася на них.

Помітивши, що нога торкнулась однієї книжки, Мілдред

похапцем відсмикнула її.

— Ота жінка, Міллі, вчора... Ти не була там. Ти не

бачила її обличчя. І Кларіс. Ти ніколи не розмовляла з

нею. А я розмовляв. Такі люди, як Бітті, бояться її.

А чому вони бояться таких, як вона? Вчора на чергуван­

ні я почав порівнювати її з пожежниками на станції і

раптом зрозумів, що я ненавиджу їх, ненавиджу само­

го себе. І я подумав, що, може, краще було б спалити

самих паліїв.

— Гаю!

Гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: «Місіс

Монтег, місіс Монтег, до вас прийшли. Місіс Монтег, мі­

сіс Монтег, до вас прийшли».

Тиша.

Вони дивилися то на двері, то на книжки, що валялися

на підлозі.

— Бітті...— промовила Мілдред.

— Не може бути!

— Він повернувся,— прошепотіла вона.

І знову негучний голос від дверей: «До вас прийшли».

— Ми не відімкнемо.— Монтег прихилився до стіни, а

тоді повільно опустився навпочіпки й почав розгублено

порпатися в книжках, хапаючи то одну, то другу. Його

охопив дрож; він відчував нестерпне бажання знов захо-

247

ватй книжки за вентиляційну решітку, але знав, що йому

ке стане снаги зустрітися з брандмейстером Бітті ще раз.

Отож він сидів навпочіпки, потім просто сів на підлогу;

нараз пролунав голос гучномовця, вже настирливіше.

Монтег підняв з підлоги маленький томик.

— З чого почнемо?— Він розкрив книжку на середині

і зазирнув у неї.— Мабуть, із самого початку...

— Він зараз увійде і спалить нас разом із книжка­

ми! — мовила Мілдред.

Гучномовець нарешті замовк. З а п а л а тиша. Монтег

відчув, що хтось стоїть біля дверей, чекає, прислухається.

Потім почулася хода — хтось пішов від будинку стеж­

кою, далі лужком...

— Подивимося, що тут написано,— сказав Монтег.

Він вимовив ці слова важко, затинаючись, ніби його

охопив страшенний сором. Прочитавши з десяток сторі­

нок, перескакуючи з однієї на другу, Монтег нарешті зу­

пинився на таких рядках:

— «Підрахували, що протягом цього часу не менше

одинадцяти тисяч чоловік пішли на смерть, аби не розби­

вати яєць з носка*.

Мілдред сиділа навпроти нього.

— Що це означає? У цьому немає ніякого сенсу! Бранд­

мейстер казав правду!

— Стривай,— відповів Монтег.— Почнемо знову, з са­

мого початку.

Ч а с т и н а д р у г а

РЕШЕТО І ПІСОК

Вони читали впродовж цілого довгого дня, а холодний

листопадовий дощ падав з неба на принишклий дім. Во­

ни читали в передпокої; вітальня здавалася порожньою й

сірою без різнокольорового конфетті на стінах, без фей-

єрверків, без жінок у сукнях з золотого серпанку і чоло­

віків у чорних оксамитових костюмах, які витягали сто-

фунтових кроликів зі срібних циліндрів. Вітальня була

мертва, Мілдред безтямно поглядала на мовчазні стіни, а

Монтег то ходив по кімнаті, то сідав навпочіпки і по кіль­

ка разів перечитував яку-небудь сторінку вголос.

— «Важко визначити мить народження дружби. Коли

по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання,

248

яка переповнює її, й рідина переливається через вінця;

отак і серед багатьох добрих вчинків є якийсь, що пере­

повнює серце».

Монтег сидів, прислухаючись до дощу.

— Може, саме це й було в дівчини, що жила в сусід­

ньому будинку? Мені так хотілося зрозуміти її.

— Вона мертва. Ради бога, давай поговоримо про ко­

гось живого.

Монтег, не глянувши на дружину і весь тремтячи, по­

дався через передпокій до кухні. Там він довго стояв і

дививсь у вікно на дощ, який тарабанив у шибки. Пога­

мувавши дрож, він повернувся в сірий морок передпокою

і взяв нову книжку.

— «Наша улюблена тема: про Себе».— Він скоса по­

глянув на стіну.— «Наша улюблена тема: про Себе».

Оце я розумію,— мовила Мілдред.

— Але для Кларіс це не була улюблена тема. Вона

любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто

по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише

вона одна з усіх, кого я пам’ятаю, дивилася мені просто

в очі, ніби я чогось вартий. — Він підняв з підлоги обидві

книжки.— Ці люди давно вмерли, але я знаю: те, що во­

ни написали, так чи інакше стосується Кларіс.

Надворі, під дощем, щось тихо пошкрябало в двері.

Монтег укляк. Мілдред перехопило подих, і вона при­

хилилася до стіни.

— Хтось коло дверей... Чому мовчить гучномовець?

— Я вимкнув його...

За дверима почулося слабке пирхання, сопіння елект­

ричної пари.

Мілдред засміялася.

— Це усього-на-всього собака! Прогнати його?

— Не ворушись! Сиди!

Тиша. П адає холодний дощ. А з-під замкнених дверей

просочується запах блакитних електричних розрядів.

— Повернімося до нашого заняття,— спокійно сказав

Монтег.

Мілдред відкинула книжку ногою.

— Книжки — не люди! Ти читаєш, а я дивлюся нав-

коло — і нікого не бачу!

Він поглянув на стіни вітальні: вони були мертві й сі­

рі, наче води океану, який, однак, збуруниться, щойно

ввімкнути електронне сонце.

249

— А от мої «родичі» — це живі люди. Вони мені щось

кажуть, я сміюсь, і вони сміються. А барви!

— Так, звісно.

— Окрім того, якщо брандмейстер Бітті довідається

про ці книжки... — вона задумалась. На обличчі відбився

спершу подив, потім страх.— Він може прийти сюди, спа­

лити будинок і «родичів». Це жахливо! Подумай, скіль­

ки грошей ми сюди вгатили! Навіщо мені читати? Д л я

чого?

— Д л я чого! Навіщо! — перекривив Монтег.— Мину­

лої ночі я бачив змію, мабуть, найогиднішу в світі. Вона

була мертва і водночас жива. Вона могла дивитися, але

не бачила. Хочеш поглянути на цю зміюку? Вона в л ік ар ­

ні «швидкої допомоги», там записано, яку гидоту вона

висмоктала з тебе! Може, підеш туди, почитаєш той з а ­

пис? Не знаю тільки, під якою рубрикою його шукати:

«Гай Монтег», чи «Страх», чи «Війна»? А може, підеш

подивитися на будинок, що вчора згорів? Розкопаєш у

попелі кістки тієї жінки, що сама себе спалила разом з

будинком? А Кларіс Маклелен? Д е її тепер шукати?

В моргу? Ось послухай!

Угорі один по одному, розтинаючи небо, з ревом, гур­

котом, свистом, мчали бомбардувальники, наче велетен­

ський невидимий вентилятор обертався у невидимій по­

рожнечі.

— Господи боже мій! — вигукнув Монтег.— Щогодини

вони розпанахують небо! Кожна секунда нашого життя

заповнена ними! Чому ніхто не каж е про це? Після ти­

сяча дев’ятсот шістдесятого року ми розпочали й виграли

дві атомні війни. Чи не тому нам так весело, що ми забу­

ли про весь світ? Чи не тому ми такі багаті, що всі інші

у світі бідують, а нам це байдуже? Я чув, що у всьому

світі люди голодують, а ми розважаємося. Чи не тому

нас так ненавидять? Я чув,— колись давно,— що нас не­

навидять. А чому, ти знаєш? Я не знаю. Може, книжки

нам хоч трохи допоможуть? Може, хоч завдяки їм ми не

повторимо тих самих жахливих помилок! Я щось не чув,

щоб оті бовдури в твоїй вітальні коли-небудь говорили

про це. Боже, Міллі, як ти не розумієш? Коли читати що­

дня, бодай одну чи дві години, то, може...

Задзвонив телефон. Мілдред схопила трубку.

— Енн! — Вона засміялася.— Так, сьогодні у вечірній

програмі Білий клоун!

250

Монтег пішов у кухню і пожбурив книжку

на

під­

логу.

«Монтег,— сказав він сам до себе,— ти таки дурний.

Але що робити? Повідомити про книжки, забути про

них?» — Він знову розгорнув книжку, намагаючись не

чути сміху Мілдред.

«Бідна Міллі,— думав він.— Бідний Монтег. Адже й ти

нічого не можеш втямити в них. А де знайти допомогу,

де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?»

Не треба здаватися. Він заплющив очі. Так, звичайно.

Він знову спіймав себе на тому, що думає про міський

парк, куди він забрів торік. Протягом останнього часу він

дедалі частіше згадував про це, і тепер у пам’яті поста­

ло все, що відбулося в парку того дня: в зеленому куточ­

ку парку, на лавці сидів якийсь старий у чорному одязі;

побачивши Монтега, він швидко сховав щось у кишеню

пальта.

...Старий зірвався на ноги, наче хотів утікати. А Мон­

тег сказав:

— Почекайте!

— Я нічого не зробив! — вигукнув старий, тремтячи

всім тілом.

— А я нічого й не кажу.

Вони трохи посиділи мовчки в лагідних зелених від­

блисках листя, тоді Монтег повів мову про погоду, і ста­

рий відповідав йому кволим голосом. То була якась див­

на, тиха розмова. Старий зізнався, що він колишній ви­

кладач англійської мови, став безробітним сорок років

тому, коли за браком студентів і матеріальних дотацій за­

крився останній гуманітарний коледж. Старого звали Фа-

бер, і коли нарешті він перестав боятися Монтега, то за­

говорив притишеним голосом, поглядаючи на небо, на де­

рева, на зелень парку, а за годину раптом почав щось

декламувати, і Монтег збагнув, що то були вірші, хоч і

неримовані. Потім старий ще дужче збадьорився і знову

прочитав напам’ять вірші. Тримаючи руку на лівій кише­

ні пальта, Фабер з ніжністю вимовляв поетичні рядки,

і Монтег знав: досить простягти руку — і в кишені ста­

рого знайде томик віршів. Але його руки залишалися на

колінах, безсилі й ні до чого не здатні.

— Я не каж у про самі речі, сер,— мовив Фабер.—■


Я каж у про значення речей. От я сиджу тут і знаю — я

живу.

251

Оце, власне кажучи, і все. Годинна розмова, вірші, ці

слова,— а тоді ста.рий тремтливою рукою написав свою

адресу на клаптику пайеру. Доти жоден з них не згаду­

вав про те, що Монтег пожежник.

— Це для вашої картотеки,— сказав Фабер.— Про

всяк випадок,— може, ви розсердитеся на мене.

— Не розсерджуся,— відповів Монтег.

У передпокої пронизливо сміялася Мілдред.

Монтег рушив до спальні, відчинив стінну шафу й по­

чав перебирати картки в ящику з написом: «Майбутні р о з ­

слідування (?)». Серед них була картка Фабера. Монтег

тоді не виказав його, але й не знищив адреси.

Він набрав номер телефону. На другому кінці дроту

сигнал кілька разів повторив ім’я Фабера, перш ніж по­

чувся кволий голос професора.

Монтег назвався. Запал а довга мовчанка, а тоді:

— Слухаю, пане Монтег.

— Професоре, маю до вас досить незвичайне прохан­

ня. Скільки примірників Біблії залишилося в нашій

країні?

— Не відаю, про що мова!

— Я хочу знати, чи залишився в нас хоч один примір­

ник Біблії?

— Це пастка! Я не можу з усякими розмовляти по те­

лефону.

— А скільки залишилося книжок Шекспіра чи Пла-

тона?

— Жодної! Ви знаєте це не гірше за мене. Жодної!

Фабер кинув трубку.

Монтег теж поклав свою. Жодної книжки! Звичайно,

він це знав із списків, що висіли на пожежній станції.

Але йому хотілося почути підтвердження від самого

Фабера.

У передпокої його зустріла Мілдред. Вона була збуд­

жена, обличчя розпашіле.

— Знаєш, у нас сьогодні в гостях дами!

Монтег показав їй книжку.

— Оце Ветхий і Новий завіт, і...

— Не починай все знову!

— Може, це останній примірник у нашій частині світу.

— Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже бранд­

мейстер Бітті знає про цю книжку?

252

— Навряд чи він знає, яку саме книжку я взяв. Мож­

на віддати іншу, але котру? Д ж еф ф ерсона?1 Чи Торо?*

Яка з них цінніша? Коли ж Бітті знає, я ку саме книжку

я вкрав, а я підміню її, то він здогадається, що в нас тут

ціла бібліотека!

У Мілдред почали тремтіти губи.

— Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе

важливіше, я чи ця Біблія?

Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову

ляльку, що розтавала від власного тепла.

Монтегові почувся голос Бітті:

«Сідайте, Монтег. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку

квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім дру­

гу. Вони стають ніби чорні метелики. Гарно, еге ж? Під­

палюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розді­

лом, усі дурниці, виражені словами, всі брехливі обі­

цянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію».

Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога

була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вог­

няному смерчі.

Мілдред перестала кричати так само раптово, як і по­

чала. Монтег не звертав на неї уваги.

— Залишається тільки одне,— мовив він.— До вечо­

ра, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити

копію.

— Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого

клоуна? — крикнула Мілдред йому навздогін.

Не обертаючись, Монтег зупинився в дверях.

— Міллі!

Тиша.

— Ну що?

— Міллі, Білий клоун тебе любить?

Відповіді не було.

— Міллі...— Він облизнув губи.— Твої «родичі» люб­

лять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею,

га, Міллі?

Він відчував, що вона, розгублено кліпаючи, дивить­

ся йому в потилицю.

— Чого ти запитуєш про такі дурниці?

1 Д ж е ф ф е р с о н Томас (1743— 1826) — американський просві­

титель, третій президент США, автор проекту Д ек л ар ації незалеж ­

ності.

2 Т.о р о Генрі Д е в ід (1817— 1 8 6 2 ) — американський письменник,

мислитель,

253

Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а

на очах не було сліз.

Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штур­

хана за мене,— сказала Мілдред.

Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочи­

нив їх і вийшов.

Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на без­

хмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на ву­

лиці нікого не було. Монтег полегшено зітхнув і грюкнув

дверима.

Монтег їхав у метро.

«Я весь наче застиг,— думав він.— Коли це почалося?

Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, ко­

ли я зачепився ногою за пляшечку від таблеток, ніби за

замасковану міну?

Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний час.

Але я зроблю все, щоб це минуло, і Фабер допоможе мені.

Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колиш­

ні руки, вони стануть такими самими, якими були. А з а ­

раз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка поки­

нула мене. Без неї я наче сам не сам».

Повз нього мчали кремові плитки і густа чорнота ту­

нелю, цифри і знову чорнота, все мчало мимо, все склада­

лося в якийсь незрозумілий підсумок.

Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного л іт­

нього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих

дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піс­

ком решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його,

сказавши: «Наповниш решето піском — матимеш десять

центів». Але що швидше він накидав пісок у решето, то

швидше, з сухим гарячим шелестінням, пісок висипався

крізь решето! Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все

було порожнє. Монтег мовчки сидів на березі того липне­

вого дня, і сльози котилися по його щоках.

Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдую­

чи, порожніми підземними коридорами міста, він прига­

дав жорстоку логіку решета і, опустивши очі, побачив,

що в нього в руках розкрита Біблія. В вагоні було повно

людей, а він тримав Біблію,— і раптом у нього сяйнула

безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіль, мо­

же, в решеті затримається хоч трохи піску. Монтег почав

читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав, що

через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде

254

віддати йому книжку,-отже, не можна пропускати жодно­

го речення, слід за п а м ’ятати кожен рядок. «Я мушу де

зробити!»

Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:

— Зубна паста «Д е н е м»!

«Замовкніть,— подумав Монтег.— Погляньте на по­

льові лілеї, як зростають вони,— не трудяться,

ані

прядуть...»

— Зубна паста «Д е н е м»!

«Не трудяться...»

— Зубна паста...

«Погляньте на польові лілеї, як зростають вони... З а ­

мовкніть, замовкніть нарешті!..»

— «Д е н е м»!!!

Він знову розгорнув книжку, гарячково перегорнув

кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи,

вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.

— «Д е н е м». По літерах: д-е-н...

«Не трудяться, ані прядуть...»

Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь ре­

шето...

— «Д е н е м» оздоровлює!..

«Погляньте на польові лілеї, лілеї, лілеї...»

— Зубний еліксир «Д е н е м»!

— Замовкніть, замовкніть, замовкніть!..— це благання,

цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтега, що

він сам незчувся, як скочив на рівні, а ошелешені паса­

жири галасливого вагона злякано сахнулися від чолові­

ка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який

щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках

книжку,— люди, які ще мить тому спокійно притупували

ногами в такт вигукам «Зубна паста «Д е н е м», зубний

еліксир «Д е н е м», зубна паста, паста...» — раз, два, три,

раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально

бурмотів «зубна паста, зубна паста, зубна паста...». І на­

че щоб помститися на Монтегові, радіо вивергнуло на

нього тонни музики — брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла,

бронзи... Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; во­

ни не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневма­

тичний поїзд мчав тунелем глибоко під землею.

— Польові лілеї...

— «Д е н е м»!

— Я кажу, лілеї!

Люди зачудовано дивилися на нього.

255

— Покличте кондуктора...

— Він зсунувся з розуму!

— Станція «Нолл В’ю»!

Засичавши, поїзд зупинився.

— «Нолл В’ю»! — голосно.

— «Д е н е м»... — пошепки.

Губи Монтега ледь ворушилися: «Лілеї...»

Двері вагона із свистом розсунулися. Монтег стояв.

Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтег

кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи п а­

сажирів, і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину.

Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ес­

калатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки

розгойдуються в такт бігу, легені роздуваються і стис­

куються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ре­

віння: « Д е н е м » , « Д е н е м » , « Д е н е м » ! » Поїзд заси­

чав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.

— Хто там?

— Це я, Монтег.

— Що ви хочете?

— Впустіть мене.

— Я нічого не зробив!

— Та я сам, не бійтеся!

— Присягніться!

— Присягаюсь!

Двері повільно відчинилися. Визирнув Фабер — у ден­

ному світлі він здавався дуже старим, кволим і переляка­

ним. Вигляд у старого такий, ніби він багато років не

виходив надвір. Його обличчя і білі стіни кімнати були

одного кольору. Білішими здавалися й вуста, і щоки, і си­

ве волосся, і бляклі, блідо-голубі очі. Раптом його по­

гляд упав на книжку під пахвою Монтега — і старий

ураз перемінився, тепер він уже не був ані таким старез­

ним, ані кволим. Його страх поступово минав.

— Пробачте, доводиться бути обережним.— Він не

зводив очей з книжки.— Отже, це правда.

Монтег увійшов. Фабер зачинив двері.

— Сідайте.— Він задкував, не відриваючи погляду від

книжки, наче боявся, що вона щезне, коли він хоч на

мить відведе від неї очі. Позаду нього, крізь відчинені

двері спальні, виднів стіл, захаращений якимись д етал я ­

ми і сталевими інструментами. Монтег побачив усе це л и ­

ше мигцем, бо Фабер, завваживши, куди він дивиться,

швидко обернувся, зачинив двері й так стояв, стискаючи

256

тремтливою рукою ручку дверей. Потім перевів нерішу­

чий погляд на Монтега, який уже сидів, тримаючи книж­

ку на колінах.

— Ця книжка... Де ви її...

— Я її вкрав.

Фабер уперше подивився Монтегові в очі.

— Ви смілива людина.

— Ні,— відповів той.— Моя дружина вмирає. Дівчи­

на, яка була моїм другом, уже померла. Жінку, яка могла

б стати мені другом, спалили живцем лише добу тому.

Ви єдиний, хто може допомогти мені. Я хочу бачити...

Бачити!

Руки Фабера, які лежали на колінах, нетерпляче здри­

гнулися.

— Можна мені...

— Так-так,

пробачте, — Монтег

простягнув

йому

книжку.

— Стільки часу минуло... Я не релігійна людина, але

стільки часу минуло відтоді, як... — Фабер перегортав

сторінки, зупиняючись то тут, то там.— Така сама, точні­

сінько така, якою я її пам’ятаю. Боже, як її знівечили в

наших «телевізорних вітальнях»! Христос став одним із

«родичів». Я часто думаю, чи впізнав би господь бог сво­

го сина,— ми ж бо його так вдягли, чи то пак, роздягли.

Тепер він — м’ятний льодяник, та й годі. Він точить си­

роп і сахарин, коли не зайнятий замаскованою рекламою

якогось товару, без котрого, мовляв, не обійтися жодно­

му віруючому.— Фабер понюхав книжку.— А знаєте,

книжки пахнуть мускатним горіхом чи ще якимись пря­

нощами, завезеними з далеких країв. У дитинстві я лю­

бив їх нюхати. Боже мій, скільки було гарних книжок,

аж поки ми дозволили знищити їх! — Він погортав сто­

рінки.— Пане Монтег, перед вами боягуз. Я бачив, що

робиться, знав, що буде, але нічого не робив. Я був один

з невинних, один із тих, хто міг би встати й заговорити,

коли вже ніхто не хотів дослухатися до голосу «винних»,

але я мовчав і, таким чином, сам став спільником. І ко­

ли, нарешті, надумали палити книжки, використовуючи

для цього пожежників, я трохи поремствував — і впоко­

рився, бо ніхто не підтримав мене. А тепер надто пізно.—

Фабер закрив Біблію.— Тепер скажіть мені, чого ви при­

йшли?

— Ніхто не хоче вислухати мене. Я не можу розмовля­

ти зі стінами — вони кричать на мене. Я не можу розмов-

9

Р. Бредбері

257

ляти з дружиною — вона прислухається лише до стіп.

Мені хочеться, щоб хто-небудь вислухав мене. І коли я

говоритиму довго, то, може, скажу щось розумне. А ще

я хочу навчитися розуміти те, що читаю.

Фабер пильно дивився на худе, з синизною на голених

щоках і підборідді, обличчя Монтега.

— Що вас так збунтувало? Що вибило смолоскип з

ваших рук?

— Не знаю. У вас є все, щоб вважати себе щасливим,

але ми нещасні. Чогось бракує. Я шукав повсюди. Я ціл­

ком певний лише одного: колись були книжки, тепер їх

немає, я сам спалював їх упродовж десяти чи дванадця­

ти років. І я подумав — може, книжки мені допоможуть.

— Ви безнадійний романтик,— сказав Фабер.— Це бу­

ло б смішно, якби не було так серйозно. Вам потрібні

не самі книжки, а те, що колись було в них. Це могло б

бути і в теперішніх програмах наших «віталень». Таку

саму увагу до подробиць, таку саму обізнаність і свідо­

мість могли б виховувати й наші радіо та телевізійні пе­

редачі, але вони цього не роблять. Ні, ні, дарма шукати

все це лише в книжках! Шукайте це всюди, де тільки мо­

ж на,— в давніх грамофонних записах, у давніх фільмах,

у давніх друзях; шукайте в природі і в самому собі.

Книжки — лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те,

що боїмося забути. В них немає ніяких чарів. Чари в то­

му, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті

Всесвіту в єдине ціле. Звичайно, ви не могли цього зна­

ти. Ви, певне, й зараз не дуже розумієте, про що я веду

мову. Але ви підсвідомо пішли правильним шляхом, а це

найголовніше. Нам бракує трьох речей. Перша. Чи ви

знаєте, чому важливі такі книжки, як оця? Тому, що в них

є якість. А що таке якість? Д ля мене це тканина книжки.

У цієї книжки є пори, вона дихає. Вона має обличчя. П

можна вивчати під мікроскопом. Крізь скло ви побачите

життя, яке тече перед вами у всій своїй невичерпній роз­

маїтості. Що більше пор, то правдивіше зображено різно­

бічні сторони життя на квадратний дюйм паперу, то «ху-

дожніша» книжка. Принаймні я визначаю саме так

якість книжки. Подавати подробиці. Нові, свіжі подро­

биці. Справжні письменники тісно пов’язані з життям. Пе­

ресічні лише ковзають по ньому. Погані — гвалтують йо­

го і залишають на поживу мухам. Отже, тепер вам яс­

но,— вів далі Фабер,— чому книжки викликають таку не^

нависть, чого їх так бояться? Вони показують пори на об­

258

личчі життя. Тим, хто прагне спокою, хотілося б бачи­

ти лише воскові лиця, без пор, безволосі й невиразні. Ми

живемо за таких часів, коли квіти намагаються живити­

ся теж квітами, замість пити дощову вологу й соки родю­

чого грунту. Та навіть фейерверк своєю красою завдячує

хімії землі! А ми собі вважаємо, ніби можемо жити й

зростати, живитися квітами й фейєрверками, не завер­

шуючи природного циклу, що повертає нас до дійсності.

Чи знаєте ви міф про Геракла й Антея? Антей був велет­

нем, який мав непереборну силу, поки міцно стояв на

землі. Але коли Геракл відірвав його від землі і підняв

у повітря, Антей загинув. Це стосується і нас, жителів

цього міста, цього часу,— або ж я зовсім божевільний.

Отже, перша річ, якої нам бракує, це якість, тканина ін­

формації.

— А друга?

— Дозвілля.

— Але в нас досить дозвілля!

— Так, дозвілля нам вистачає. Однак чи є в нас час

думати? На що ви марнуєте свій вільний час? Або мчите

в автомобілі зі швидкістю ста миль на годину, не маючи

змоги думати ні про що, крім небезпеки, яка чигає на вас,

або граєте в бездумні ігри, або сидите в кімнаті з чоти­

ристінним телевізором, з яким не посперечаєшся. А чо­

му? Тому, що телевізійні

зображення — «реальність».

Ось вони перед вами, вони об’ємні. Вони кажуть вам, що

ви повинні думати, і втовкмачують вам це в голову. Отож

вам і починає здаватися, ніби це правильно. Ви починає­

те вірити, що це правильно. Вас так настирливо підштов­

хують до певних висновків, що ваш розум не встигає обу­

ритись: «Які дурниці!»

— Тільки «родичі» — живі люди.

— Даруйте, що ви сказали?

— Моя дружина твердить, що книжки не така реаль­

ність, як вони.

— ї слава богу. Ви можете закрити книжку і сказати

їй: «Почекай!» Ви її володар. Але хто вас вирве з пазу­

рів, що хапають вас, коли ви вмикаєте телевізорну віталь­

ню? Вона ліпить з вас що завгодно. Це «середовище» теж

реальне, як і довколишній світ. Воно перетворюється в

істину, воно і є істина. Книжку можна перемогти силою

розуму. Але при всіх моїх знаннях і скептицизмі я ніколи

не насмілювався змагатися з симфонічним оркестром із

ста інструментів, який реве з кольорових об’ємних екра9*

259

нів наших страхітливих віталень. Бачите, моя вітальня —

це чотири звичайні тиньковані стіни. А цим,— Фабер по­

казав два маленькі гумові корки,— я затикаю вуха, коли

їду в метро.

— Зубна паста «Денем»... «Вони не трудяться, не пря­

дуть...» — сказав Монтег, заплющивши очі.— А що далі?

Чи допоможуть нам книжки?

— Тільки за умови, що буде третя необхідна для вас

річ. Перша, як я вже згадував,— це якість наших знань.

Друга — дозвілля, щоб засвоїти ці знання. А третя —

право діяти на основі того, про що ми дізнались із взає­

модії двох перших. Але я не певен, чи один старезний чо­

ловік та один розчарований пожежник зможуть зробити

щось путнє, коли справа зайшла надто далеко...

Я можу діставати книжки.

— Дуж е ризиковано.

— Вмирущий має свої переваги: коли нема чого втра­

чати, не боїшся ризику.

— Знаєте,— засміявся Фабер,— ви сказали вельми ці­

каву річ, нізвідки її не вичитавши!

— А хіба в книжках пишуть про таке? Мені це просто

спало на думку.

— Тим краще. Значить, ви це не придумували навмис­

не ні для мене, ні для когось іншого, чи хоч і для само­

го себе.

Монтег нахилився до Фабера.

— Сьогодні я подумав: якщо книжки справді такі цін­

ні, чи не можна дістати друкарський верстат і надрукува­

ти кілька примірників? Ми б...

— Ми?

— Так, я й ви.

— Е, ні! — Фабер випростався.

— Та ви хоч послухайте, що я надумав...

— Коли ви наполягатимете, я попрошу вас піти геть,

— Хіба вам це не цікаво?

— Ні, розмови, за які мене можуть спалити, мені не

цікаві. Єдина пропозиція, котру, я, може, й вислухаю, це

як спалити саму систему пожежників. От якби ви запро­

понували надрукувати кілька книжок і сховати їх у по-

мешканнях пожежників, аби посіяти зерна сумніву серед

самих паліїв, я сказав би вам: браво!

— Підкинути книжки, дати сигнал тривоги і дивитися,

як горять будинки пожежників? Ви цього хочете?

260

Фабер звів брови й подивився на Монтега, наче впер­

ше його побачив.

— Я пожартував.

— Ви вважаєте, що це діловий план? Якщо ви руча­

єтесь, можна було б спробувати.

— Ніхто нічого не може гарантувати! Адже колись у

нас було скільки хочеш книжок, а ми шукали найвищий

бескид, аби зіскочити з нього. Тут безперечне тільки одне:

нам справді треба дихати на повні груди. Нам справді

потрібні знання. І, може, десь років через тисячу ми на­

вчимося вибирати для стрибків нижчі бескиди. Книжки

існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні і

вперті віслюки. Вони наче преторіанська охорона Ц е за ­

ря, яка нашіптувала йому під час тріумфальних проце­

сій: «П ам ’ятай, Цезарю, що й ти смертний!» Більшість із

нас не може всюди встигнути, з усіма побалакати, відві­

дати всі міста світу, нам бракує часу, грошей і відповід­

ної кількості друзів. Все, що ви шукаєте, Монтег, існує,

але звичайна людина може побачити на власні очі хіба

що один відсоток, а решту дев’яносто дев’ять спізнає з а ­

вдяки книжкам. Не вимагайте гарантій. І не чекайте по­

рятунку від чогось одного — від людини, машини чи біб­

ліотеки. Створюйте самотужки

засоби

порятунку,— і

якщо втопитеся, то принаймні знатимете, що пливли до

берега.

Фабер підвівся й почав ходити по кімнаті.

— Ну? — запитав Монтег.

— Ви це серйозно — про пожежників?

— Цілком.

— Підступний план, нічого не скажеш.— Фабер схви­

льовано глянув на двері спальні.— Бачити, як по всій

країні палають будинки пожежників, гинуть ці розсадни­

ки зради! Саламандра пожирає свій власний хвіст! Це ж

чудово!

— Я маю адреси всіх пожежників. Якщо ми створимо

своєрідну підпільну...

— Людям не можна довіряти — ось що найжахливіше.

Ви і я, хто ще?

— Хіба не залишилося таких професорів, як ото ви, ко­

лишніх письменників, істориків, мовознавців?

— Повмирали або дуже старі.

Чим старіші, тим краще — менше привертають ува­

гу. Адже ви багатьох знаєте.

261

— Авжеж. Є багато акторів, які вже хтозна-скільки

років не грали в п’єсах Піранделло, Шоу, Шекспіра, бо

ці п’єси надто правдиво зображують життя. Можна було

б використати їхній гнів. І благородне обурення істори­

ків, які не написали жодного рядка за сорок останніх ро­

ків. Правда, ми могли б створити школу наново і навчи­

ти людей мислити й читати.

— Так!

— Але все це краплина в морі. Вся наша культура

мертва. Самий її кістяк слід перетворити — відлити в

нову форму. Але це не так просто! Річ не в тому, щоб

знову взяти в руки книжку, яку ти відклав півстоліття

тому. Згадайте, що пожежники потрібні досить рідко.

Люди самі перестали читати, з власної волі. Час від часу

ви, пожежники, влаштовуєте для нас циркові вистави —

підпалюєте будинки — і юрми людей збираються подиви­

тися на вогонь, але все це лише інтермедія, вставний но­

мер, і навряд чи на цьому все тримається. Охочих бунту­

вати за наших часів обмаль. А з тих небагатьох, що є,

більшість легко залякати. Чи можете ви танцювати

швидше за Білого клоуна, кричати голосніше за самого

пана Трюкача і всіх «родичів»? Якщо так, то, певне, до­

можетеся свого. А взагалі, Монтег, ви таки дурень. Адже

люди справді розважаються.

— І накладають на себе руки? І вбивають одне одного?

Поки вони розмовляли, над будинком мчали бомбарду­

вальники, тримаючи курс на схід, і лише тепер співроз­

мовники помітили це й замовкли, прислухаючись до мо­

гутнього ревища реактивних двигунів, відчуваючи, як від

нього все стрясається у них всередині.

— Потерпіть, Монтег. Ось буде війна — і всі наші «ро­

дичі» самі замовкнуть. Наша цивілізація мчить до з а ­

гибелі. Відступіть, щоб вас не зачепило колесом.

— Але хтось мусить бути напоготові, аби відбудову­

вати все після вибуху?

— Хто? Ті, хто може цитувати Мільтона? Хто може

сказати, що він пам’ятає Софокла? Нагадувати тим, хто

врятувався, що людина має й добрі риси? Та вони лише

назбирають каменюк і заходяться жбурляти ними одне

в одного! Йдіть додому, Монтег. Лягайте спати. Навіщо

марнувати свої останні години на те, щоб кружляти по

клітці й переконувати себе, що ти не білка в колесі?

— Отже, вам у ж е все байдуже?

— Ні, не байдуже,— я аж хворію через це.

262

— І ви не допоможете мені?

— На добраніч, на добраніч.

Руки Монтега потяглися до Біблії. Він сам здивував­

ся, що зробили його руки, а вони, мов дві живі істоти,

перейняті одним поривом, раптом почали виривати сто­

рінки. Відірвали

титульну сторінку, перший аркуш,

другий...

— Божевільний! Що ви робите?— Фабер підскочив,

наче його вдарили. Він кинувся до Монтега, але той від­

штовхнув його. Руки Монтега й далі рвали книжку. Ще

шість аркушів упали на підлогу. Монгет підняв їх і зі­

м ’яв перед очима Фабера.

— Не треба, благаю, не треба! — закричав старий.

— А хто мені заборонить? Я пожежник. Я можу спа­

лити вас.

Старий стояв, пильно дивлячись на нього.

— Ви цього не зробите!

— Можу!

— Книжка... Не рвіть її! — Фабер впав у крісло, об­

личчя його пополотніло, руки тремтіли.— Я втомився,

не мучте мене. Чого ви домагаєтеся?

— Я хочу, щоб ви навчили мене.

— Гаразд. Гаразд.

Монтег поклав книжку. Його руки почали розгладжу­

вати зіжмакані сторінки. Старий втомлено стежив за

ними, а тоді струснув головою, ніби прокидаючись.

— Монтег, у вас є гроші?

— Трохи є. Чотириста чи п’ятсот доларів. А що?

— Принесіть. Я знаю одного чоловіка — він п’ятдесят

років тому друкував газету нашого коледжу. Це було

того самого року, коли я, прийшовши на початку нового

семестру в аудиторію, виявив, що на курс лекцій з істо­

рії драми, від Есхіла до О ’Нейла, записався лише один

студент. Розумієте? Враження було таке, ніби прекрас­

на крижана статуя розтає в тебе на очах під палючим

сонячним промінням. Я пам’ятаю, як помирали газети,

наче велетенські метелики у вогні. І ніхто не пробував

їх воскресити. І ніхто не ж алкував за ними. А уряд, по­

бачивши, наскільки спокійніше буде, коли люди читати­

муть лише про пристрасні поцілунки й жорстокі бійки,

завершив справу, покликавши вас, повелителів вогню.

Отже, Монтег, є безробітний друкар. Ми можемо надру­

кувати кілька книжок і чекати, коли почнеться війна,

263

яка зруйнує заведений порядок і дасть нам потрібний

поштовх. Кілька бомб — і всі «родичі» на стінах віта­

лень, уся ця блазенська зграя замовкне назавжди! І тоді,

у цій тиші, може, почують наш шепіт.

Вони обоє дивилися на книжку, що л е ж а л а на столі.

— Я намагався запам'ятати,— сказав Монтег.— Але,

хай йому грець, усе миттю вилетіло з голови! Боже, як

мені хотілося б поговорити з брандмейстером Бітті! Він

багато читав, у нього на все готові відповіді, принаймні

так мені здається. Голос у нього, як масло. Я лише

боюся, що він розрадить мене, і я знову стану таким, як

був. Адже лишень тиждень тому, поливаючи книжки га ­

сом зі шланга, я думав: «Оце весело!»

Старий кивнув.

— Той, хто не створює, мусить руйнувати. Стара як

світ істина. Психологія неповнолітніх правопорушників.

— Так от, виходить, хто я такий!

— Це криється в кожному з нас.

Монтег рушив до дверей.

— Можете ви мені хоч якось допомогти? Ввечері

у мене розмова з брандмейстером Бітті, мені потрібна

підтримка. Боюся, що я захлинусь у зливі його красно­

мовства.

Старий не відповів і знову тривожно глянув на дзері

спальні.

Монтег перехопив його погляд.

— Ну то що?

Фабер глибоко зітхнув, затамував подих, заплющив

очі, міцно стиснув губи, потім ще раз зітхнув і нарешті

видихнув:

— Монтег...

Він повернувся до Монтега і промовив:

— Ходімо. Я мало не дозволив вам піти з моєї до­

мівки. Старий боягузливий дурень, ось хто я такий!

Фабер відчинив двері до спальні і пропустив Монтега

в невелику кімнату, де стояв стіл, на якому лежали ін­

струменти, мотки тонкого, наче павутина, дроту, крихітні

пружинки, котушки, кристалики.

— Що це? — запитав Монтег.

— Доказ моєї ганебної боягузливості. Я стільки років

пробув отут, у цих стінах, сам на сам зі своїми думками!

Єдиною втіхою було поратися коло електронних прила­

дів і радіоприймачів. Відтак моя боягузливість і водно­

264

раз бунтівничий дух, що заховався десь під нею, спону­

кали мене створити ось це.

Він узяв невеликий зеленавий металевий предмет, що

нагадував кулю малого калібру.

— Звідки я взяв гроші на це? Звісно, грав на біржі,

бо ж це останній порятунок для небезпечних безробіт­

них інтелігентів. Отож я грав на біржі, працював над

цим винаходом і чекав. Півжиття просидів, тремтів од

страху і чекав, поки хто-небудь заговорить зі мною. Сам

я не наважувався звернутися ні до кого. Того дня, коли

ми з вами сиділи в парку, я знав, що ви колись заві­

таєте до мене, а от з вогнем чи з дружбою — важко було

сказати. Оцей маленький апарат був готовий уже кіль­

ка місяців тому. А сьогодні, однак, я мало не дозволив

вам піти — ось який я боягуз.

— Схоже на радіоприймач «черепашку».

— Але прилад не тільки приймає! Він слухає! Якщо

ви вкладете його в вухо, Монтег, я можу спокійно сидіти

вдома, гріючи свої старі кістки, і водночас слухати й ви­

вчати світ пожежників, вишукувати його дошкульні

місця, не наражаючись на небезпеку. Я — наче бджо­

лина матка, що сидить у своєму вулику. А ви робоча

бджола, моє чутке вухо. Я міг би мати вуха в усіх кут-

ках міста, серед різних людей, слухати все й аналізу­

вати. Бджоли можуть загинути, а я сидітиму у безпеці,

переживаючи свій страх з максимумом комфорту й мі­

німумом ризику. Тепер ви бачите, як я мало ризикую,

якої зневаги я заслуговую!

Монтег вклав зеленаву кульку в вухо. Старий теж

вклав собі в вухо такий самий прилад і поворушив

губами:

— Монтег!

Голос лунав десь у глибині Монтегового мозку,

— Я чую вас!

Старий засміявся.

— Я вас теж добре чую!-— Фабер говорив пошепки,

але голос його чітко лунав у Монтега в голові.

— Коли настане час, ідіть на пожежну станцію,

Я буду з вами, Послухаємо вашого брандмейстера Бітті

разом. Може, цій один із нас. Я підкажу вам, що гово­

рити. Ми славно його розіграємо. Скажіть, ви знева­

жаєте мере за цю електронну боягузливість? Я вас ви-

ганяю на вулицю, в ніч, а сам залишаюся за лінією

265

фронту; мої вуха слухатимуть вас, а за це можуть стяти

голову вам.

— Кожен робить, що може,— відповів Монтег. Він

уклав Біблію в руки старого.— Ось, беріть. Я спробую

віддати якусь іншу книжку замість цієї. А завтра...

— Так, завтра я зустрінуся з безробітним друкарем.

Хоч це зроблю для діла...

— Н а добраніч, професоре.

— Навряд чи ця ніч буде доброю. Але я весь час буду

з вами, дзижчатиму вам у вухо, наче комар, коли зн а­

доблюсь. І все-таки доброї вам ночі, Монтег, хай вам

щастить.

Двері відчинились і зачинилися. Монтег знов опинився

н;а темній вулиці, знов сам на сам зі світом.

Тієї ночі навіть небо ніби готувалося до війни. По

ньому мчали хмари, а між ними, наче ворожі дозорці,

плавали міріади зірок; небо, здавалося, ось-ось упаде на

місто й перетворить його на хмару білого пороху; в чер­

воній заграві сходив місяць.

Ось якою була та ніч.

Монтег ішов од станції метро; в кишені лежали гроші

(він уже відвідав банк, який працював цілодобово —

його обслуговували роботи); він ішов і слухав «чере­

пашку», що гомоніла в вусі; «Мобілізовано мільйон чо­

ловіків. Якщо почнеться війна, швидка перемога гаран­

тована...» Раптом наринула музика і заглушила голос

диктора.

«Мобілізовано десять мільйонів,— шепотів голос Ф а ­

бера в другому вусі,— але кажуть, що один. Так спо­

кійніше».

— Фабер!

«Так».

— Я не думаю. Я просто виконую, що мені наказано,

як це робив завжди. Ви сказали дістати гроші — і я д і­

став. Але сам я не подумав про це. Коли ж я почну діяти

самостійно?

«Ви вже почали, коли це сказали. Але попервах вам

доведеться покладатися на мене».

— На тих я теж покладався.

«Так, і бачите, до чого це призвело. Якийсь час ви

блукатимете навмання. Але ось вам моя рука».

— Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тіль­

ки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити?

266

«Ви вже порозумнішали, Монтег».

Монтег відчув під ногами знайомий тротуар — ноги

самі собою несли його додому.

«Хочете, я вам почитаю? Спробую читати так, щоб ви

все зап ам ’ятали. Я сплю лише п’ять годин на добу. Віль­

ного часу досить. Коли хочете, я читатиму вам щовечора,

на сон. Кажуть, мозок сплячої людини все зап ам ’ятовує,

якщо тихенько нашіптувати на вухо».

— Так, хочу.

«Тоді слухайте».— Далеко, на іншому кінці нічного

міста, зашурхотіли сторінки.— «Книга Нова».

Зійшов місяць. Монтег ішов, безгучно ворушачи гу­

бами.

О

дев’ятій годині, коли він вечеряв, гучномовець біля

вхідних дверей сповістив, що прийшли гості, і Мілдред

кинулася в передпокій так квапливо, наче людина, що

втікає від виверження вулкану.

Ввійшли місіс Фелпс і місіс Бауелс; тримаючи в ру­

ках пляшки мартіні, вони щезли в вітальні, наче у вог­

няному кратері. Монтег перестав їсти. Ці жінки були

схожі на страховинні скляні люстри, які дзвенять тися­

чами підвісок. Навіть крізь стіни сяяли безглузді по­

смішки дам і долинали їхні верескливі голоси.

Ще жуючи, Монтег зупинився в дверях вітальні:

— У вас чудовий вигляд!

— Чудовий!!

— У тебе прекрасний вигляд, Міллі!

— Прекрасний!

— У всіх вигляд прегарний!

— Прегарний!

Монтег дивився на них.

«Спокійно, Монтег»,— шепотів йому у вухо Фабер.

— Шкода, що я тут затримався,— майже нечутно ска­

зав Монтег.— Слід було б їхати до вас із грішми.

«Ще є час завтра. Обережніше, Монтег!»

•— Чудове ревю, чи не так?

— Чудове!

На одній телевізорній стіні якась жінка, усміхаючись,

пила апельсиновий сік. «Як це їй вдається?» — подумав

Монтег, відчуваючи до неї ненависть. На інших стінах

видно було в рентгенівських променях, як освіжаючий

напій рухається по стравоходу тієї жінки до шлунка, що

аж тремтів од захвату. Раптом вітальня ринула до хмар

267

на ракеті; потім пірнула в каламутні зеленаві водн моря,

де сині риби поїдали червоних і жовтих риб. А за хви­

лину троє білих мультиплікаційних клоунів уже відру­

бували один одному руки й ноги під вибухи сміху, що

безперестанно напливали й відпливали. Через дві хви­

лини вітальня перенеслася за місто, де по треку з ш але­

ною швидкістю ганяли автомобілі, зіштовхувались і зби­

вали один одного. Монтег бачив, як у повітря злетіли

кілька людських тіл.

— Міллі, ти бачила?

— Бачила, бачила!

Монтег просунув руку в стіну й натис на центральний

вимикач. Зображення на стінах згасли, ніби з величез­

ного скляного акваріума, в якому борсалися пошалілі

риби, хтось випустив воду.

Всі три жінки повернулися до Монтега з неприхова­

ним роздратуванням і неприязню.

— Як ви думаєте, коли почнеться війна? — запитав

він.— Я бачу, ви сьогодні без чоловіків.

— О, вони то приходять, то йдуть, спокою собі не

мають. Піта вчора призвали. Повернеться наступного

тижня. Так йому сказали. Коротка війна. Сказали, че­

рез дві доби всі повернуться до своїх домівок. Так ска­

зали в армії. Коротка війна. Піта призвали вчора і ска­

зали, що через тиждень він буде вдома. Коротка.,,

Три жінки неспокійно совалися на стільцях, нервово

поглядаючи на порожні брудно-сірі стіни.

— А я й не турбуюся,— сказала місіс Фелпс.— Хай

собі Піт турбується,— хихикнула вона.— Хай Піт тур­

бується. Тільки не я. Я не турбуюсь.

— Так,— сказала Міллі.— Хай собі Піт турбується,

— Вбивають завжди чужих чоловіків. Так кажуть.

— Еге ж, я теж чула таке. Не знаю жодного чоловіка,

що загинув би на війні. Стрибають з високих будинків —

це буває, як ото зробив Глоріїн чоловік минулого тижня.

Але щоб загинути на війні? Такого не буває.

— Атож, не буває,— погодилася місіс Фелпс.— При*

наймні ми з Пітом завжди казали: ніяких сліз, нічого

такого. Піт — мій третій чоловік, а я в нього третя дру­

жина, і ми обоє незалежні. Треба бути незалежними, так

ми завжди вважали. Піт сказав, якщо його вб’ють, то

щоб я не плакала, а знову вийшла заміж і не думала

про нього.

268

— Це, до речі, нагадує мені п’ятихвилинний роман

Клари Доун, який вчора показували на стінах, бачили?

Ну як же, це про ту жінку, що...

Монтег нічого не сказав, лише стояв, розглядаючи об­

личчя жінок, як колись, ще в дитинстві, розглядав лики

святих у якійсь церкві чужого віросповідання, куди він

випадково забрів. Емальовані зображення тих істот ні­

чого йому не говорили, хоч він і довго простояв у церкві,

промовляючи до них, намагаючись зрозуміти, що це за

релігія, перейнятися нею, вдихаючи запахи ладану, яко­

гось особливого пилу, щоб зворушитися, збагнути зн а­

чення тих чоловіків і жінок з порцеляновими очима і

червоними, наче рубін, вустами. Але дарма! Так, ніби

він зайшов у крамницю, де продавали за іншу валюту,

і він нічого не міг купити за свої гроші; він залишився

незворушним, навіть коли помацав святих — просто де­

рево, гіпс, глина. Отак і тепер він відчував себе у своїй

власній вітальні, дивлячись на жінок, що неспокійно со­

валися в кріслах, курили сигарети, випускаючи хмари

диму, поправляли своє фарбоване в сонячний колір во­

лосся і вивчали свої яскраві, як вогонь, нігті, що ніби

загорілися від його погляду. їхні обличчя були туж ­

ливі — тиша пригнічувала жінок. Коли Монтег, нарешті,

проковтнув недоїдений шматок, жінки нахилилися впе­

ред, дослухаючись до його гарячкового подиху. Три по­

рожні стіни вітальні тепер були схожі на бліді чола

велетнів, які спали без сновидінь. Монтегові здавалося,

що, коли торкнутися пальцями тих лобів, на пучках з а ­

лишиться солоний піт. І чим далі, тим рясніше виступав

той піт, напруженішою ставала тиша, нервовішим дрож,

що стрясав повітря й тіла жінок, які згоряли від не­

терплячки. Здавалося, ще хвилина — і вони, засичавши,

вибухнуть.

Монтег облизнув губи.

— Давайте поговоримо.

Жінки, здригнувшись, втупилися в нього.

— Як ваші діточки, паці Фелпс? — защггав Монтег.

— Ви ж знаєте, що в мене немає дітей! Та й хто,

бувши при своєму розумі, захоче мати дітей? — вигук­

нула місіс Фелпс, не можучи збагнути, чому цей чоловік

так її дратує.

— Ні, я з вами н$ згодна,-—втрутилася місіс Бауелс.—

У мене двоє дітей. Звісно, мені обидва рази робили кеса­

рів розтин. Хіба варто терпіти пологові муки через якусь

269

там дитину? Однак люди мусять розмножуватися. Крім

того, діти іноді бувають схожі на батьків, а це дуже

кумедно. Отож два кесареві розтини — і ніяких проблем.

Так, сер. Мій лікар казав — кесарів розтин можна не

робити, у вас нормальна будова, але я наполягла.

— І все-таки діти — страшенна морока. Як ви тільки

наважилися? — мовила місіс Фелпс.

— Дев'ять днів з десяти діти в школі. Зі мною вони

лише тричі на місяць, коли приходять додому. Та й це

не так уже страшно. Я їх заганяю до «вітальні», вмикаю

стіни — і все. Як при пранні білизни — ви вкладаєте бі­

лизну в машину й закриваєте кришку.— Місіє Бауелс

хихикнула.— їм і на думку не спадає поцілувати мене,

скорше дадуть мені стусана! Ну і я, хвалити бога, ще

можу їм відповісти тим самим!

Ж інка зайшлася реготом.

Мілдред трохи посиділа мовчки, а тоді, завваживши,

що Монтег не збирається йти, ляснула в долоні:

— Давайте, щоб потішити Гая, поговоримо про по­

літику!

— Чудово,— сказала місіс Бауелс.— На минулих ви­

борах я голосувала, як і всі. За Нобла, звісно. Це най-

чарівніший чоловік з усіх президентів!

— Авжеж. А той, що його висунули проти...

— І в слід Ноблові ступити не вартий, чи не так? М а­

ленький, миршавий, погано поголений і зачесаний хто­

зна-як!

— І хто це з опозиції надумав його висунути? Хіба

можна висувати такого недомірка проти високого чоло­

віка? А він ще й мимрив. Я майже нічого не розчула

з того, що він говорив. А що розч ула, того не зрозуміла.

— До того ж він товстун і навіть не намагається за­

маскувати це одягом. То й не дивно, що більшість про­

голосували за Вінстона Нобла. Навіть їхні імена зіграли

тут роль. Порівняйте: Вінстон Нобл і Гюберт Хоуг —

хіба відповідь не ясна?

— А, хай йому грець!! Що ви знаєте про Нобла чи

про Хоуга?

— Ну як же, ми ж їх обох бачили на. стінах оцієї ві­

тальні всього півроку тому. Один весь час длубався в

носі, просто жах, дивитися гидко.

— Гаразд, містере Монтег, невже ви хочете, щоб ми

голосували за таких чоловіків? — запитала місіс Фелпс,

Мілдред сяйнула усмішкою:

270

— Гаю, будь ласка, відійди від дверей І не дра­

туй нас!

Але Монтега вже не було; за хвилину він повернувся

з книжкою в руках.

— Гаю!

— До дідька все! До дідька! До дідька!

— Що це? Невже книжка? А я вважала, що нині фа­

хівців навчають за допомогою учбових фільмів.— Місіс

Фелпс закліпала очима.— Ви читаєте теорію пожежної

справи?

— Яка там у біса теорія? — крикнув Монтег.— Це

поезія.

«Монтег!»

Це був шепіт Фабера.

— Дайте мені спокій! — Монтег відчував, що його

наче засмоктує якийсь шалений, ревучий вир.

«Монтег, тримайте себе в руках, схаменіться...»

— Ви чули їх? Чули, що ці чудовиська белькочуть про

інших чудовиськ. Боже, що вони тільки кажуть про лю­

дей, про своїх власних дітей і самих себе! Що кажуть

про своїх чоловіків і про війну, хай їм чорт! Я слухав

і не вірив власним вухам!

— Дозвольте, я й словом не обмовилася про війну! —

обурилася місіс Фелпс.

— Вірші!

Терпіти

їх

не

можу,— докинула

місіс

Бауелс.

— А ви коли-небудь читали їх?

«Монтег! — голос Фабера буравом загвинчувався в

вухо Монтега.— Ви занапастите всю справу! Божевіль­

ний! Замовкніть!»

Жінки підхопилися зі своїх стільців.

— Сядьте!

Вони скорилися.

— Я йду додому,— тремтливим голосом промовила

місіс Бауелс.

«Монтег, Монтег, ради бога, прошу вас... Що ви з а ­

тіяли?» — благав Фабер.

— Чом би вам не почитати якогось вірша з цієї книж­

ки? — Місіс Фелпс кивнула головою на томик.— Мабуть,

цікаво!

— Але ж це заборонено! — заволала місіс Бауелс.—

Цього не можна робити!

— А ви гляньте на містера Монтега — йому кортить

почитати, я ж бачу. І якщо ми слухатимемо уважно, пан

271

Монтег буде щасливий і тоді, певне, ми зможемо піти

або зайнятися чимось іншим,— Місіс Фелпс нервово по­

дивилася на мертві стіни навколо них.

«Монтег, якщо ви це зробите, я роз’єднаюсь, я покину

вас,— дзижчала бджола в його вусі.— Що це вам дасть,

чого ви досягнете?»

— Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що

світу білого не побачать!

Мілдред озирнулася.

— З ким це ти розмовляєш, Гаю?

В мозок йому впилася срібна голка.

«Монтег, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що по­

жартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не роз­

лючені! Д ал і підійдіть до сміттєспалювача й киньте в

нього книжку».

Але Мілдред випередила його, сказавши тремтливим

голосом:

— Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозво­

ляють принести додому книжку, щоб показати своїй ро­

дині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як

книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай ви­

рішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби

ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили

собі свої бідненькі голівки, чи не так, любий?

Монтег стиснув книжку в руках.

«Скалить «так»,— наказав Фабер,

Губи Монтега слухняно повторили за Фабером:

— Так.

Мілдред, сміючись, вихопила в нього книжку.

— Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей

віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Р у ­

чаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження

слів — тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сто­

рінці, любий!

Він подивився на відкриту сторінку.

Знову забриніла бджола в вусі: «Читайте».

— Як називається вірш, любий?

— «Берег Дувра».

Язик у Монтега прилип до піднебіння.

— А тепер читай — виразно і не поспішаючи.

В кімнаті стало гаряче; Монтега кидало то в жар, то

в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пусте­

лі — три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед

ними, похитуючись, чекаючи, поки місіс Фелпс перестане

272

обсмикувати свою сукшо, а місіс Бауелс забере руки від

зачіски. Нарешті він почав читати — тихо, затинаючись,

а тоді з кожним рядком усе голосніше і впевненіше. Го­

лос його линув над пустелею, злітав у біле небо, круж­

ляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками;

Д овіри океан

Колись безмежний був і землю звідусіль

Він обіймав, як пас барвистий, за л ю б к и ,

Але тепер мені

Чутні лише плачі й протяглий стогін хвиль,

Що ринуть крізь туман

П ід вітру свист назад, н азад, сумні,

Розбившись об життєві стрімчаки.

Стільці рипіли. Монтег читав далі:

>

П рошу, любове, я

Нам вірність зберегти. Б о цей примарний світ,

Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт, ,

Прекрасний і новий, веселками сія

Н асправді це сумна, печальна круговерть,

Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;

Вінтемне поле битв, поразок сум'яття,

Д е бродять втікачі, що пережили смерть,

Д е мияк решта військ, в бою розбитих геть *.

Місіс Фелпс ридала.

її приятельки дивилися на її сльози, на спотворене

гримасою обличчя. Вони сиділи, не насмілюючись до­

торкнутися до неї, вражені таким незвичайним проявом

почуттів. Місіс Фелпс ридала нестямно. Монтег сам був

зворушений і приголомшений.

— Тихше, тихше, Кларо,— обізвалася Мілдред,— з а ­

спокойся, все гаразд, Кларо! Перестань! Кларо, що

з тобою?

— Я... я...— схлипнула та,— не знаю...

Місіс Бауелс підвелась і грізно подивилась на Мон­

тега.

— Бачите? Я ж знала наперед, що так буде! І ви­

йшло на моє! Я завжди казала, що поезія — це сльози,

поезія — це самогубства, істерики, погане самопочуття;

поезія — це хвороба. Ви злий, містере Монтег, злий,

злий!

«Ну, а тепер...» — прошепотів Фабер.

1 Автор вірша — англійський поет XIX ст. Метью Арнольд.

273

Монтег слухняно повернувся, підійшов до каміна і

просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетер­

плячому вогню.

— Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки

ранять душу,— вела далі місіс Бауелс.— Чому люди

прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того

мало болю в світі? Таж ні, ще треба мучити людей т а ­

кими нісенітницями!

— Кларо,

заспокойся,

Кларо! — благала

Мілдред,

смикаючи місіс Фелпс за руку.— Перестань! Ми зараз

ввімкнемо «родичів», заспокойся. Візьми себе в руки!

Ми сміятимемось і розважатимемось, нам буде добре!

Та перестань ж е плакати, ми зараз влаштуємо бенкет.

— Ні,— відказала місіс Бауелс.— Я йду додому. З а ­

хочете відвідати мене й моїх «родичів» — ласкаво прошу.

Але в цьому домі, в цього божевільного пожежника ноги

моєї більше не буде!

— Ідіть геть! — спокійно сказав Монтег, дивлячись їй

просто в вічі.— Ідіть додому й подумайте про свого пер­

шого чоловіка, якого ви покинули, про другого чоловіка,

який розбився в реактивному автомобілі, про третього

чоловіка, який теж незабаром розтрощить собі голову!

Рідіть і подумайте про десятки зроблених вами абортів,

про ваші кляті кесареві розтини, про ваших дітей, які

вас глибоко ненавидять! Ідіть і подумайте, як це трапи­

лось і чи ви намагалися зробити що-небудь, аби цього

не було! Йдіть додому, йдіть! — Він уже кричав.— Ідіть,

поки я вас не вдарив і не викинув геть!

Двері грюкнули — гості пішли. Монтег самотньо стояв

у холодній тиші вітальні, де стіни нагадували брудний

сніг.

У ванній кімнаті хлюпотіла вода. Він чув, як Мілдред

торохтіла пляшечками з ліками, витрушуючи на долоню

снодійні таблетки.

«Який ви дурень, Монтег, який ви несосвітенний ду­

рень!..»

— Замовкніть! — Монтег висмикнув з вуха зеленаву

кульку й кинув її в кишеню.

Монтег обшукав весь будинок і знайшов

нарешті

книжки за холодильником, куди їх засунула Мілдред.

Кількох книжок бракувало, і Монтег збагнув, що Мілд­

ред сама вже почала потроху викидати вибухівку зі сво­

274

го дому. Але гнів його вже пересівся, нагадували про

себе лише втома й подив: навіщо він усе це зробив?

Він виніс книжки на подвір’я і сховав у кущах біля

паркану. Тільки на одну ніч, подумав, якщо Мілдред

знов надумає їх палити.

Повернувшись назад, він пройшов через порожні кім­

нати й зупинився біля дверей темної спальні.

— Мілдред! — покликав.

Ніхто не відповів.

Монтег вийшов надвір, перетнув лужок і, намагаючись

не помічати, яким темним і покинутим був тепер дім

Кларіс Маклелен, рушив до станції метро.

Ідучи на роботу, він, опинившись наодинці зі своєю

страшною помилкою, почував себе так жахливо, що йому

нестерпно захотілося почути в нічній тиші слабкий, але

сповнений дивовижного душевного тепла й сердечності

Фаберів голос. Лише кілька годин минуло після розмови

з Фабером, а здавалось, ніби він знав цього чоловіка все

життя. Монтег відчував, що тепер у ньому живуть дві

людини. Перша — він сам, Монтег, який нічого не знав,

навіть не розумів усієї глибини свого неуцтва, хіба що

здогадувався, про це. Друга — цей старий, що розмовляв

з ним, розмовляв весь час, поки пневматичний поїзд

мчав його з одного кінця міста в інший. І протягом на­

ступних днів, і протягом наступних безмісячних і ося­

яних яскравим світлом місяця ночей старий розмовля­

тиме з ним, ронитиме в його душу краплю за краплею,

камінь за каменем, іскру за іскрою. І душа його нарешті

переплавиться, і він перестане бути просто Монтегом,—

так казав йому старий, запевняв, обіцяв. Він стане Мон­

тегом і Фабером, вогнем і водою, а згодом, коли все

перемішається, перекипить і заспокоїться,— не буде ні

вогню, ні води, а буде вино. З двох окремих, протилеж­

них речовин створюється нова, третя! І настане день,

коли він, оглянувшись назад, зрозуміє,: яким був дур­

нем.. Навіть зараз він уж е відчував, що цей довгий шлях

почався, що він прощається зі своїм колишнім «я» і йде

від нього.

Приємно було слухати гудіння джмеля, сонне кома­

рине дзижчання,, тонке філігранне бриніння старечого

голосу! Спочатку він сварив Монтега, потім розраджу­

вав цієї глупої ночі, коли Монтег, вийшовши з душного

тунелю метро, знову опинився в світі пожежників.

275

— Будьте поблажливі, Монтег, будьте поблажливі.

Не беріть їх на кпини, не прискіпуйтесь,— адже доне­

давна й ви були таким самим. Вони ж бо певні, що так

буде завжди. Але так не буде. Вони не знають, що їхнє

життя — де велетенський метеор, який, згоряючи, мчить

у космосі. Гарне видовище, однак він неодмінно має

упасти. А вони, як і ви донедавна, не бачать нічого, крім

цього красивого полум’я. Зрозумійте мене правильно:

переляканий дід, що ховається вдома, гріючи свої старі

кістки, не має права критикувати. І все-таки я скажу:

ви мало не погубили все у самісінькому зародку. Будьте

обережні! П а м ’ятайте, я завжди з вами. Я розумію, як

у вас це трапилось. Мушу сказати, ваш сліпий гнів під­

бадьорив мене. Боже, я відчув себе таким молодим! Але

тепер — тепер я хочу, щоб ви відчули себе старим, щоб

у вас сьогодні влилося трохи моєї легкодухості. Протя­

гом кількох наступних годин, які ви пробудете з Бітті,

ходіть круг нього навшпиньки, дайте мені послухати

його, дайте мені змогу оцінити становище. Вижити —

ось наша мета. Забудьте про цих бідолашних жінок...»

— Я їх так засмутив, як вони, певне, ні разу не з а ­

смучувалися за своє життя,— сказав Монтег.— Я сам

був приголомшений, побачивши сльози місіс Фелпс.

Може, їхня правда, може, краще сприймати речі таки­

ми, як вони є, ні на що не зважати й веселитися. Не

знаю. Я відчуваю себе винним.

— Не треба! Якби не було війни, якби на землі був

мир, я сказав би: добре, розважайтесь! Але, Монтег, ви

не маєте права залишатися просто пожежником, як досі!

Не все га р а зд у цьому світі.

Монтегове чоло' вкрилося потом.

— Монтег, ви чуєте мене?

— Ноги...— пробурмотів Монтег.— Не можу ними по­

ворушити. Дивне відчуття, хай йому грець! Мої ноги не

рухаються!

— Слухайте, Монтег. Не хвилюйтеся,— лагідно заспо­

коював його старий.— Я розумію, розумію. Ви боїтеся

знову наробити помилок. Не бійтеся. Помилки іноді ко­

рисні. О, замолоду я тицяв своє неуцтво просто в облич­

чя людям! І мене за це били. Десь років під сорок я вже

вигострив зброю моїх знань. А якщо ви приховуватимете

своє неуцтвр, вас не битимуть і ви не порозумнішаєте.

£іу а тепер ідіть уперед, до пожежної станції! Я з вами.

Ми тепер близнюки, ми тепер не самотні, не сидимо ко-

279

жен у своїй вітальні, відгороджені стіною. Якщо вам

потрібна буде поміч, коли Бітті натисне на вас, я поруч

із вами, у вашій барабанній перетинці, слухатиму і все

завважуватиму!

Монтег відчув, що його ноги знову можуть рухатись.

— Мій друже,— промовив він,— не залишайте мене.

Механічного пса в буді не було. Білу тиньковану бу­

дівлю пожежної станції оповивала тиша, а жовтогаряча

«саламандра» дрімала з гасом у череві і вогнеметами

на боках. Монтег пройшов крізь цю тишу і, вхопившись

за мідну жердину, ковзнув угору, в темряву, не зводячи

очей з порожньої буди. Серце його то завмирало, то по­

чинало шалено калатати. Фабер на якийсь час затих

у вусі, немов сірий нічний метелик.

Бітті стояв спиною до люку, наче нічого не чекав.

— Ось,— звернувся він до пожежників, що грали в

карти,— іде вельми цікавий звір: він на всіх мовах світу

називається дурнем.

Бітті відвів руку вбік, долонею догори, вимагаючи від

Монтега данини. Той поклав йому книжку на долоню.

Навіть не подивившись на назву, Бітті жбурнув книжку

в кошик для сміття і запалив сигарету.

— «Найбільший дурень той, хто має трохи розуму».

Л аскаво просимо, Монтег. Сподіваюсь, ви тепер почер­

гуєте з нами, якщо ваша лихоманка минула й ви оду­

жали. Зіграємо в покер?

Вони сіли за стіл. Роздали карти. В присутності Бітті/

Монтег гостро відчував провину своїх рук. Пальці, наче

тхори, що наробили шкоди, не знали й хвилини спокою.

Вони весь час рухалися, то щось шарпали й м'яли, то

ховалися в кишені від бляклого, мов полум’я спиртівки,

погляду Бітті. Монтег думав, що варто брандмейстерові

дихнути на його руки — і вони висохнуть, зсудомляться

і ніколи вже не стануть живими; вони назавжди будуть

поховані в рукавах його куртки, поховані й забуті. Бо ці

руки надумали жити й діяти з власної волі, незалежно

від нього, в них уперше виявилася його свідомість та б а­

жання схопити книжку, втекти, забравши з собою Нова,

Руф чи Шекспіра. Тут, на пожежній станції, вони зд а ва ­

лися закривавленими руками злочинця.

Двічі протягом півгодини Монтег підводився і йшов

до вбиральні мити руки. Повернувшись, він ховав їх під

стіл.

277

Бітті засміявся:

— Тримайте-но свої руки на очах у всіх, Монтег. Не

те щоб ми вам не довіряли, але, знаєте...

Тепер уже всі зареготали.

— Добре,— вів далі Бітті,— криза минула, тепер усе

гаразд; заблудна вівця повернулася до отари. Ми всі

свого часу блудили. Хай там що, а правда є правда, кри­

чали ми. Ті, хто носить у собі благородні думки, не са­

мотні, переконували ми самих себе. «О мудрість, схована

в живих співзвуччях»,— як сказав сер Філіп Сідні Ч

Але, з другого боку: «Слова мов лист: якщо рясний —

дарма шукають під ним плодів, бо їх нема»,— сказав

Александр Поп 2. Що ви про це думаєте, Монтег?

— Не знаю.

«Обережно»,— прошепотів Фабер з іншого, далекого

світу.

— Або ще: «Сп’яніти можна від краплини знань.

Коли ж наповниш келих без вагань і вип’єш до останку

все, до дна,— протверезієш ти від знань вина». Алек­

сандр Поп. Ті самі «Досліди». Це, здається, і вас сто­

сується?

Монтег прикусив губу.

— Я вам скажу так,— мовив Бітті, дивлячись у карти

й посміхаючись.— Ви саме і сп’яніли від однієї крап­

лини. Прочитали кілька рядків — і полізли на стінку.

Бах-трах! Ви вже ладні висадити всесвіт, стинати го­

лови, топтати ногами жінок і дітей, повалити владу.

Я знаю, я через це пройшов.

— Зі мною все гаразд,— нервово сказав Монтег.

— Не червонійте. Я не глузую з вас, справді, ні.

Знаєте, годину тому я бачив сон. Я ліг подрімати, й мені

наснилося, що ми з вами гаряче сперечаємося про книж­

ки. Ви аж кипіли з люті, сипали цитатами, а я спокійні­

сінько відбивав ваші наскоки. «В лада»,— казав я. А ви,

цитуючи доктора Джонсона, відповідали: «Знання силь­

ніші за владу». Я вам: «Гаразд, той самий Джонсон,

любий мій хлопчику, казав: «Божевільний той, хто

прагне проміняти певність на невизначеність». Тримай­

теся пожежників, Монтег. Решта — похмурий хаос!

«Не слухайте його,— шепотів Фабер.— Він намагаєть­

ся заплутати вас. Він дуже слизький. Стережіться!»

1 С і д н і

Філіп (1554— 1586) — англійський письменник.

2 П о п Александр (1688— 1 7 4 4 ) — англійський поет. Тут ідеться

про його поему « Д о сл ід про людину».

278

Бітті хихикнув.

— Ви відповіли мені цитатою: «Правда рано чи пізно

виясниться; вбивства довго не можна приховувати!» Я ж

доброзичливо вигукнув: «О боже, він і далі про свого

коня! — Потім додав: — І диявол може іноді послатися

на святе письмо». Ви кричали: «Ми краще думаєм про

дурня в пишних шатах, аніж про мудреця, якщо він не

з багатих!» А я лагідно шепотів: «Не терпить правда,

коли кричать про неї». Ви ж волали: «В присутності

убивці трупи кровоточать!» А я відповідав, поплескавши

вас по плечу: «Невже я в вас збудив таку жадобу?» Ви

надсаджувалися: «Знання — велика сила! Карлик на

плечах велетня бачить далі за нього!» А я спокійнісінько

завершив суперечку, промовивши: «Вважати метафору

доказом, потік марнослів’я джерелом істини, а себе ора­

кулом — ця помилка властива всім нам»,— як сказав

колись містер Поль В а л е р і 1.

Голова в Монтега запаморочилась. Йому здавалося,

ніби його нещадно б ’ють по голові, очах, обличчю, пле­

чах, по руках, безпорадно підведених угору. Йому хоті­

лося кричати: «Ні! Замовкніть, ви намагаєтеся все з а ­

плутати! Досить!»

Тонкі пальці Бітті схопили Монтегове за п ’ястя.

— Господи, який пульс! Добре я вас підкрутив, Мон­

тег? Серце калатає, наче на другий день після війни.

Не чути лише сурм і дзвонів! Поговорімо ще? Мені по­

добається ваш збентежений вигляд. Я можу з вами б а ­

лакати мовою суахілі, хінді, англійською літературною!

Але це схоже на розмову з німим, чи не так, містере Віл­

лі Шекспір?

«Монтег, трим айтеся!— прошепотіла в вусі комаш­

ка.— Він каламутить воду».

— Ач, як ви перелякалися! — сказав Бітті.— Я таки

був жорстокий — використовував проти вас ті самі

книжки, за які ви так чіплялися, використовував для

того, щоб спростовувати вас на кожному кроці, на кож ­

ному слові! Книжки страшенно зрадливі! Ви думаєте,

вони вас підтримають, а вони, навпаки, виступають про­

ти вас. Інші теж можуть пустити в хід книжку — і ви

вже вгрузли в трясовину, в страхітливу плутанину імен­

ників, прикметників, дієслів. А закінчився мій сон тим,

що я під’їхав до вас на «саламандрі» і запитав: «Нам

1 В а л е р і Поль (1871— 1945)— французький поет.

279

по дорозі?» Ви сіли в машину, і ми помчали назад на

пожежну станцію, тихо й мирно.

Бітті випустив Монтегову руку, й вона, мов нежива,

впала на стіл.

— Усе добре, що на добре виходить.

Зап ала тиша. Монтег сидів, наче біла кам ’яна статуя.

Луна останніх ударів повільно затихала десь у темних

глибинах мозку; Фабер чекав, поки вона зовсім стихне.

І коли, нарешті, вихор пилу, що здійнявся в свідомості

Монтега, влігся, Фабер неголосно почав:

«Гаразд, він сказав усе, що хотів. Ви вислухали. А те­

пер, протягом кількох наступних годин, говоритиму я.

Вам доведеться вислухати й це. Потім спробуйте розі­

братися і вирішити, з ким ви. Я хочу, щоб це було саме

ваше рішення, а не моє, і не брандмейстера Бітті. Тільки

не забувайте, що брандмейстер — один із найнебезпеч-

ніших ворогів істини і свободи, він один із тупого, бай­

дужого стада нашої більшості. О, ця жахлива тиранія

більшості! Ми співаємо різні пісні. І від вас самого з а ­

лежить, кого ви слухатимете».

Монтег хотів був відповісти Фаберові, але тут пролу­

нали звуки пожежного дзвона і це врятувало його від

непоправної помилки. Під стелею задзеленчав сигнал

тривоги, В іншому кутку кімнати цокотів телетайп, запи­

суючи адресу. Брандмейстер Бітті, тримаючи карти в

рожевій руці, навмисно повільно підійшов до телетайпа

і, коли той перестав цокотіти, відірвав стрічку. Побіжно

гляьіув на адресу, поклав стрічку в кишеню і, повернув­

шись до столу, сів. Усі дивилися на нього.

— Це діло заж де ще рівно сорок секунд, бо саме

стільки мені треба, щоб обіграти вас,— весело сказав

Бітті.

Монтег поклав карти.

— Втомилися, Монтег? Виходите з гри?

— Так.

— Веселіше, Монтег! А втім, цю партію можна до­

грати, коли повернемося. Покладіть карти на стіл сороч*

кою догори. А тепер — ворушіться! Хутко беріть інстру­

мент! — Бітті підвівся.

— Монтег, у вас поганий вигляд. Чи не надумали

знову захворіти?

Та ЦІ, я здоровий, цоїду,

™ Отак і мусить бути. Це особливий випадок. Ну,

вперед!

280

Вони стрибнули у прірву люка, міцно вхопившись за

мідну жердину, наче то був єдиний порятунок од хвиль,

що здіймалися внизу. Але жердина вкинула їх просто

у вир, де вже пирхав, гарчав і кашляв, прокидаючись,

бензиновий дракон.

— Ге-е-й!

Вони завернули за ріг — сирена ревіла, все гуркотіло,

скреготали гальма, вищали шини, хлюпав гас у блис­

кучому мідному череві «саламандри». Монтегові пальці

підскакували на сяючих поручнях, раз у раз зриваючись

у холодну порожнечу; вітер рвав волосся, свистів у зу­

бах, а Монтег весь час думав про трьох жінок у його

вітальні, про пустих жінок, з яких неоновий вітер давно

вже вимів останні крихти розуму, і про свою дурну з а ­

т і ю — читати їм книжки. Це те саме, що намагатися

загасити пожежу з водяного пістолета. Безглуздя, боже­

вілля. Просто напад люті. Коли він нарешті візьме гору

над цим безумством і стане спокійним, по-справжньому

спокійним?

— Вперед!

Монтег відвів очі від поручнів. Звичайно Бітті не сі­

дав за кермо, але сьогодні він правив «саламандрою»,

різко завертаючи на поворотах, нахилившись уперед на

високому водійському троні; поли його важкого чорного

плаща лопотіли й маяли; він був схожий на велетен­

ського кажана, що мчав над машиною, над мідними й

латунними частинами, назустріч вітру.

— Вперед,

вперед,

щоб

зробити

світ

щасливим,

Монтег!

Рожеві щоки Бітті наче світилися в пітьмі. Він ж ор­

стоко посміхався.

— Ось ми й приїхали!

«Саламандра» різко зупинилася. З неї, квапливо й

незграбно зіскакуючи, посипалися люди. Монтег стояв,

не відриваючи запалених очей від холодних блискучих

поручнів, у які судомно вчепилися його пальці.

«Я не можу зробити цього,— думав він.— Я не можу

ввійти в цей дім».

Бітті (від нього ще пахло вітром, крізь який вони

щойно мчали) стояв поруч.

— Ну, Монтег.

Пожежники, схожі у своїх незграбних чоботях на ка­

лік, розбігалися безшумно, мов павуки.

Бітті стежив за виразом обличчя Монтега.

281

*— Що з вами, Монтег?

— Послухайте,— повільно промовив той,— ми ж зу­

пинилися біля мого дому.

Ч а с т и н а т р е т я

ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО

У будинках по всій вулиці засвітилися вікна, загрю­

кали двері — люди вибігали побачити виставу. Бітті й

Монтег дивились, один зі стриманим задоволенням,

другий — не вірячи власним очам, на будинок — головну

арену дійства, де жонглюватимуть смолоскипами й ков­

татимуть вогонь.

— Ну,— сказав Бітті,— ось ви й маєте те, що хотіли.

Друзяка Монтег хотів долетіти до сонця, а тепер, коли

обпалив крильця, дивується, як це могло трапитися.

Хіба вам не досить було того натяку, коли я прислав

механічного пса до ваших дверей?

На застиглому обличчі Монтега не проступало нічого,

голова Гюго важко it повільно, ніби к а м ’яна, обернулася

до сусіднього будинку — темного й похмурого в обрам­

ленні яскравих квітників.

Бітті зневажливо пирхнув.

— Ет, облиште! Невже вас обдурила та маленька

зайдиголова зі своїм заяложеним репертуаром? Г а,

Монтег? Квіточки, метелики, листячко, заходи сонця,

хай їм чорт! Усе це занотовано в її картці. Хай мене

дідько вхопить, коли я не вцілив у самісіньку точку! Д о ­

сить подивитися на ваше розгублене обличчя. Кілька

травинок і місяць-молодик! Яка нісенітниця! І що доб­

рого вона цим зробила?

Монтег сів на холодне крило «саламандри», кілька

разів крутнув головою праворуч-ліворуч, праворуч-лі­

воруч...

— Вона все бачила. Вона нічого нікому не зробила.

Вона нікого не чіпала...

— Не чіпала! Авжеж! А коло вас не крутилася? Ох,

ці вже мені благодійники з їхніми витягнутими, святен-

ними пиками, з їхнім пісним мовчанням і з єдиним т а ­

лантом — примушувати людину відчувати себе в чомусь

винною. Хай би їх усіх чорти взяли! Наче ото сонце зі­

йшло опівночі, аби і в ліжку не дати людині супокою!

282

Двері відчинилися; по сходах збігла Мілдред, наче в

кошмарному сні, тримаючи в закляклій руді валізу.

Біля тротуару тієї ж миті з шурхотом зупинилося

таксі.

— Мілдред!

Вона пробігла повз нього, вся напружена, обличчя

біле від пудри, рота не видно — забула підфарбувати

губи.

— Мілдред, невже це ти подала сигнал тривоги?

Вона засунула валізу в машину і, сама опустившись

на сидіння, пробурмотіла:

— Бідолашні мої «родичі», бідолашні! Все загинуло,

все, все тепер загинуло...

Бітті вчепився Монтегові в плече. Таксі рвонулося

з місця і зі швидкістю сімдесят миль на годину зникло

в кінці вулиці.

Почувся дзвін, ніби на скалки розбилася мрія, ство­

рена з фігурного скла, дзеркал і кришталевих призм.

Монтег зненацька озирнувся — його мов підштовхнув

порив вітру, що налетів не знати звідки. І він побачив,

що Стоунмен і Блек, махаючи сокирами, трощать вікон­

ні рами, щоб був протяг.

Почувся шерех крилець метелика, що б’ється в холод­

ну чорну перепону.

«Монтег, це я, Фабер. Ви чуєте мене? Що там скої­

лось?»

— Тепер це вже скоїлося зі мною,— відповів Монтег.

— Яка прикрість! — вигукнув Бітті.— В наш час ко­

жен чомусь вважає, навіть цілком певен, що з ним не

може статися ніякого лиха. Інші вмирають, а я живу.

Д л я мене не існує ані наслідків, ані відповідальності.

Але ж вони є! Та годі про це. Коли вже дійшло до на­

слідків, то не до балачок, чи не так, Монтег?

«Монтег, ви можете врятуватися? Втекти?» — запитав

Фабер.

Монтег повільно йшов до будинку, але не відчував, як

ноги ступали спершу по цементній доріжці, потім по

росяній нічній траві. Десь поруч клацнув запальничкою

Бітті, і Монтег зачаровано втупився в жовтогарячий язи­

чок полум’я.

— Чому вогонь сповнений для нас таких чарів? Чому,

байдуже про вік, нас завжди тягне до нього? — Бітті

загасив маленьке полум’я і знову видобув його.— Во­

гонь — це вічний рух; це те, що людина завжди прагнула

283

знайти, але так і не знайшла. Або майже вічний рух.

Якщо його не гасити, він горів би протягом усього на­

шого життя. Що таке вогонь? Це таїна. Вчені щось бель­

кочуть про тертя й молекули. Але вони й самі нічого до

ладу не знають. Справжня принадність вогню в тому,

що він знищує відповідальність і наслідки. Якщо певна

проблема надто обтяжлива — в піч її. Зараз, Монтег,

такий тягар — ви. Вогонь зніме цей тягар з моїх плечей

швидко, чисто й певно. Гігієнічно, естетично, практично.

Монтег дивився на свій дім, який здавався йому тепер

чужим і дивним: пізня нічна година, шепіт сусідів, скал­

ки скла, там, на підлозі,— книжки з подертими палітур­

ками й розірваними сторінками, що розліталися, мов

лебединий пух; небезпечні книжки, які набули зараз та­

кого безглуздого вигляду, ^мабуть, не заслуговують, щоб

заради них хвилюватися, бо це всього-на-всього пожовк­

лий папір, чорні букви й пошарпані обкладинки.

Звичайно, Мілдред. Вона, певно, бачила, як він ховав

книжки в саду, і знову внесла їх у дім. Мілдред,

Мілдред.

— Я хочу, щоб ви особисто виконали цю роботу. Але

не з гасом і сірником, а з вогнеметом. Ваш дім — вам і

прибирати.

«Монтег, хіба ви не можете втекти, сховатися?»

— Ні! — розпачливо вигукнув Монтег.— Механічний

пес! Через нього не можна!

Фабер почув, але почув і брандмейстер; він подумав,

що ці слова стосуються до нього.

— Авжеж, пес тут поблизу, тож не наробіть дурниць.

Готові?

— Так.— Монтег клацнув запобіжником вогнемета.

— Вогонь.

Довгий язик полум’я вирвався з вогнемета, вдарив

у книжки, відкинув їх до стіни. Монтег увійшов до

спальні й двічі вистрілив по широких ліжках; вони, го­

лосно засичавши, запалали так люто, аж Монтег здиву­

вався: хто б міг подумати, що в них стільки вогню й

пристрасті! Він попалив стіни спальні й туалетний сто­

лик дружини, бо жадав усе це змінити; попалив стільці,

столи, а в їдальні — столові прибори й пластмасовий

посуд, усе, що нагадувало про його життя в цьому по­

рожньому домі поруч із чужою жінкою, яка забуде його

завтра, врешті, вона вже забула його і мчить зараз са­

мотньо по місту, чуючи лише те, що нашіптує їй у вуха

284

радіо-«черепашка». Так як і раніше, палити було насо­

л о д о ю — приємно було дати волю своєму гніву, палити»

рвати, руйнувати, дерти на шматки, нищити безглузду

проблему. Нема виходу — то не буде й проблеми!

— Книжки, Монтег!

Книжки підстрибували й танцювали, наче обпалені

птахи, їхні крила пломеніли червоним і жовтим пір’ям.

Нарешті він увійшов до вітальні, де в стінах спали

велетенські безмовні чудовиська, занурившись у порож-

ні білі думки й холодні сніжні сни. Він вистрілив у кож­

ну з трьох голих стін, і вакуумні колби, засичавши, ви­

бухнули. Порожнеча відгукнулася ще дужчим сичанням,

безглуздим криком. Він намагався уявити порожнечу,

яка народжувала такі самі порожні образи — і не міг.

Він затамував подих, щоб та порожнеча не всоталася

в його легені. Він розтяв її, відступивши назад і по­

славши в подарунок вітальні ще одну велетенську яскра­

во-жовту квітку. Вогнетривкий шар на стінах тріснув*

і полум’я струсонуло будинок.

— Коли закінчите, знайте, що ви заарештовані,—

пролунав позаду голос Бітті.

Будинок завалився купою чорного ж ару й чорної золи.

Він лежав, укритий ковдрою сонного рожево-сірого по­

пелу, і султан диму хитався над ним, здіймаючись ви­

соко в небо. Було пів на четверту ранку. Люди порозхо­

дились по домівках; від циркового балагану залишилася

тільки купа головешок і щебінки. Вистава закінчилась

Монтег завмер, тримаючи вогнемет у безживних ру­

ках; великі плями поту розповзлися під пахвами, об­

личчя було вимазане сажею.. Пожежники мовчки стояли

позаду нього; тьмяний відблиск тліючих жарин освітлю­

вав їхні лиця.

Монтег двічі пробував заговорити і, нарешті зосе­

редившись, він спитав:

— Ц е моя дружина подала сигнал тривоги?

Бітті кивнув.

— А ще раніше це зробили її приятельки, та я не хо­

тів поспішати. Так чи інакше, ви все одно попались би.

Яка дурість — читати вірші кожному стрічному! Це міг

зробити лише безнадійний дурень. Дайте комусь прочи­

тати кілька римованих рядків — і він уже вважає себе

володарем Всесвіту. Ви уявили собі, що можете творити

чудеса вашими книжками. Але ні, світ залюбки обхо-.

285

диться без них. Дивіться, до чого вони вас призвели: ви

по зав'язку загрузли в трясовині. Досить мені торкну­

тися мізинцем — і ви втопитесь!

Монтег навіть не поворухнувся. Шалений землетрус і

вогняна буря зрівняли його дім з землею; десь під тими

уламками була похована Мілдред і все його життя. Він

не. міг зрушити з місця. Відлуння землетрусу ще гомо­

ніло в ньому,— в душі кипіло, переверталося, тремтіло,

коліна підкошувалися від надмірного тягаря втоми, по­

диву, гніву. Він покірно дозволив Бітті завдавати удару

за ударом.

— Монтег, ви ідіот, Монтег, ви несосвітенний дурень!

Ну, навіщо ви це зробили?

Монтег не чув, він був далеко звідси, подумки тікав,

рятувався, залишивши своє мертве, замащене сажею

тіло на поталу цьому божевільному.

«Монтег, тікайте!» — наполягав Фабер.

Монтег прислухався.

Бітті щосили вдарив його в голову — і Монтег, зато­

чившись, подався назад. Зеленава куля, в якій шепотів

і кричав Фаберів голос, випала на доріжку. Бітті, по­

сміхаючись, підняв її, приклав до вуха.

Монтег почув далекий голос:

«Монтег, що з вами? Чи все гаразд?»

Бітті відняв кульку від вуха і поклав до кишені.

— Он воно що! Значить, тут щось більше, ніж я ду­

мав. Я бачив, як ви нахиляєте голову, до чогось прислу­

хаєтесь. Мені спершу здавалося, ніби то «черепашка».

Але коли ви раптом порозумнішали, мене це зацікавило.

Гаразд, ми вистежимо вашого приятеля, і тоді йому

буде непереливки.

— Ні! — скрикнув Монтег.

Він посунув запобіжник вогнемета. Бітті кинув бист­

рий погляд на Монтегові пальці; очі його ледь розши­

рилися. Монтег побачив у них подив і сам мимохіть гля­

нув на свої руки — що вони ще наробили. Згодом, при­

гадуючи минулі події, він ніяк не міг збагнути, що його

спонукало вбити — самі руки чи реакція Бітті на їхню

поведінку. Лавиною прогуркотіли останні розкоти гро­

му, торкнувшись його слуху, але не свідомості.

Бітті глузливо посміхався.

— Еге ж, це таки спосіб примусити себе слухати. Н а ­

ставте пістолет на чоловіка — і він вас хоч-не-хоч ви­

слухає. Ну,, давайте. Що ви скажете цього разу? Чому ж

286

ви не частуєте мене Шекспіром, ви, жалюгідний вискоч­

ню? «Твоїх погроз я не боюся, Кассій. Вони, як марнжй

вітер, пролітають мимо, мене-бо захищає честь моя».

Здається, так? Ну, мерщій, ви, нікчемний літераторе!

Натискайте на спуск!

Він ступив до Монтега.

— Ми завжди палили не те, що треба...— тільки й

спромігся вимовити Монтег.

— Дайте сюди вогнемет, Гаю,— сказав Бітті. Усмішка

застигла на його вустах.

Але за мить він перетворився на вогняний клубок, на

ляльку, що стрибала, корчилася, лементувала; в ній не

залишилося нічого людського — вогняна куля качалася

по лужку, бо Монтег випустив у неї довгий струмінь рід­

кого полум’я. Щось засичало, ніби хтось смачно плюнув

на розжарену грубку, забулькотіло, запінилося, наче при­

горщу солі кинули на величезного чорного равлика, і

він перетворився на гидкий слиз, закипівши жовтою пі­

ною. Монтег заплющив очі, закричав, він намагався з а ­

ткнути вуха руками, щоб не чути цих звуків. Бітті під­

стрибував, падав, знову підводився, підстрибував, знову

падав і нарешті скоцюрбився, обм’як, мов воскова ляль­

ка на вогні, й затих.

Д в а інших пожежники з а к а м ’яніли, мов бовдури.

Монтег, насилу подолавши напад нудоти, наставив на

них вогнемет.

— Поверніться!

Вони підкорилися; піт струменів по Їхніх посірілих,

мов виварене м’ясо, обличчях; Монтег ударив по голові

одного, другого, збив каски, повалив їх один на одного.

Вони впали і застигли.

Легкий шерех, мов упав осінній лист.

Монтег озирнувся й побачив механічного пса. Той був

уже десь посередині луж ка і мчав легко й нечутно, ніби

густа хмара чорно-сірого диму, яку підганяв вітер.

Пес стрибнув, злетів футів на три над головою Мон­

тега, розчепіривши павучі лаписька, вистромивши свій

єдиний зуб — прокаїнову голку. Монтег зустрів його спа­

лахом полум’я, чудовою вогненною квіткою — її жовті,

сині й жовтогарячі пелюстки закрутилися навколо мета­

левого собаки, вдягли його в нову одіж, і він ударив Мон­

тега всім тілом, відкинув ного разом з вогнеметом кроків

на десять, до підніжжя дерев. Монтег відчув, як пес х а ­

пає його за ногу, встромляє голку — і тієї ж миті

287

полум’я відкинуло пса в повітря, викрутило з суглобів

металеві кістки, вивернуло розпечені нутрощі й вони ви­

бухнули червоними бризками, наче ракета, Монтег ле­

жав, дивлячись, як це мертве і водночас живе тіло пе­

рекинулося в повітрі і, впавши, затихло. Здавалося, пес

навіть тепер ладен кинутися на нього і впорснути всю

отруту, яка вже почала діяти на ногу. Він відчув полег­

кість і страх, наче людина, що встигла відскочити від

машини, яка мчала з швидкістю дев'яносто миль на го­

дину і лише зачепила її крилом. Він боявся підвестися',

боявся, що не зможе зовсім ступати на занімілу ногу. І

все його тіло почало потроху ціпеніти.

Вулиця безлюдна, будинок згорів, як стара театральна

декорація, інші будинки занурилися в пітьму, поруч —

рештки механічного пса, трохи далі — труп Бітті, ще д а­

л і — двоє пожежників і «саламандра». Він глянув на

велетенську машину. її теж слід знищити.

«Ну,— подумав,— побачимо, чи дуже тобі перепало.

Спробуй-но стати на ноги. Обережно, обережно... отак!»

Він стояв, але в нього була тільки одна нога. Замість

другої — мертвий оцупок, обвуглений шматок дерева, що

його він мусив тягти за собою, мов покару за якийсь

потаємний гріх. Коли він ступав на неї, спочатку в лит­

ку, а потім у стегно вгороджувалися тисячі срібних го­

лок. Він заплакав. Ні, йди! Іди, тобі не можна залишати­

ся тут.

Подекуди в будинках знову засвітилися вогні — чи то

недавні події розбурхали людей, чи їх тривожила незви­

чайна тиша, Монтег не знав.

Припадаючи на ушкоджену ногу, підтягуючи її рука- •

ми, він розмовляв з нею, схлипував, наказував їй, про­

клинав її, благав допомогти йому врятувати життя. В

темряві чулися крики й голоси людей. Він дошкутильгав

до заднього двору, що виходив на глухий провулок.

«Бітті,— думав він,— тепер ви вже не проблема. Ви

завжди говорили: «Навіщо розв'язувати проблему, коли

можна спалити її». Так-от, я й зробив і те, й те. Про­

щайте, брандмейстере».

Спотикаючись, він шкандибав у нічній пітьмі.

Гострий біль пронизував ногу щораз, як він ступав на

неї, і Монтег думав: дурень ти, дурень, жахливий дурень,

чортів дурень, ідіот, дурень проклятущий і ще тричі ду­

рень,... Дивись, що ти накоїв, і як тепер це розплутувати,

288

і що тепер робити? Гордість, будь вона проклята, і

гнів,— а відтак він усе зіпсував, усе згубив і наплював

на всіх і на себе. Але ж і на нього стільки навалилося —

Бітті, й ті жінки, і Мілдред, і Кларіс — все відразу. І все-

таки немає тобі прощення, нема. Дурень, клятий дурень,

так себе виказати!

Ні, ми ще врятуємо, що можна, зробимо, що можна.

А коли вже доведеться горіти, то прихопимо декого з

собою.

Раптом він згадав про книжки і повернув назад. Так,

про всякий випадок.

Він знайшов книжки там, де залишив, біля садового

паркану. Мілдред, хвалити бога, забрала не всі. Чотири

ще лежали там, де він їх заховав. У пітьмі чулися кри­

ки, спалахували вогні. Десь удалині гуркотіли інші «са­

class="book">ламандри», ревіння їхніх сирен зливалося з ревінням

поліційних автомобілів, які мчали нічним містом.

Монтег узяв чотири книжки, знов застрибав, зашку­

тильгав провулком і раптом упав, наче йому відтяли го­

лову й залишили саме тіло. Щось несвідоме спонукало

його зупинитися, жбурнуло на землю. Він лежав там, де

впав, і плакав, скоцюрбившсь і уткнувшись обличчям у

рінь.

Бітті хотів померти!

Плачучи, Монтег зрозумів, що це було саме так. Бітті

хотів померти. Адже він стояв, навіть не намагаючись

захиститися, стояв собі, знущаючись із нього, під’юджу­

ючи його. Від цієї думки Монтег раптом перестав рида­

ти, йому перехопило подих. Як дивно так прагнути смер­

ті, щоб дозволити вбивці ходити круг тебе зі зброєю в

руках і, замість мовчати і тим зберегти собі життя, кри­

чати на нього, висміювати, доки він розлютиться, і тоді...

Здалеку долинув тупіт ніг.

Монтег сів. Треба тікати. Підводься, мерщій, не мож­

на сидіти! Але він ще схлипував; треба заспокоїтися.

Ось уже напад плачу минає. Він нікого не хотів убивати,

навіть Бітті. Тіло його скорочилося, наче на нього лину­

ли кислотою. Він затулив рот рукою. Перед очима стояв

Бітті — спочатку непорушний, потім весь у вогні, як смо­

лоскип, а тоді — на траві, зсудомлений. Монтег кусав

собі пальці. «Я не хотів, боже мій, я не хотів цього...»

Він намагався все скласти докупи, пригадати своє

звичне життя за кілька днів до того, як у нього вдерлися

решето й пісок, зубна паста «Денем», дзижчання джме-

10 Р. Бредбері

289

ля в вусі, світлячки пожежі, сигнали тривоги і ще надто

багато чого для кількох коротких днів, надто навіть для

цілого життя!

Тупіт ніг чувся вже в кінці провулка.

«Вставай! — сказав

він

собі.— Вставай,

хай

тобі

чорт!»— наказав він хворій нозі й підвівся. Біль гостри­

ми шипами шпигонув у коліно, потім кольнув тисяча­

ми голок, тоді тупими шпильками і, нарешті, коли він

прошкандибав кроків із п’ятдесят під дерев’яним п арка­

ном, подряпавши руки й загнавши в них скалки, ногу вже

не кололо, а пекло, наче її хтось ошпарив окропом. Але

тепер нога вже підкорялась йому. Бігти він, однак, не

зважився, щоб не вивихнути слабкого суглоба. Хапаю­

чи нічне повітря широко розкритим ротом, відчуваючи,

як пітьма важко осідає десь усередині, він рішуче, хоч і

шкутильгаючи, рушив уперед. Книжки він ніс у руках.

Він думав про Фабера.

Фабер залишився там, у паруючому згустку, що не

мав тепер ні ймення, ні назви. Адже він спалив і Фабе­

ра! Ця думка так його вразила, що здалося, ніби Фабер

справді вмер, засмажився, мов плотвичка, в цій зелена­

вій кульці, а ту кульку засунув до кишені чоловік, що

перетворився на кістяк, обплутаний обвугленими сухо­

жилками,— і кулька загинула назавжди.

«Запам’ятай: їх треба спалити, щоб вони не спалили те­

бе,— подумав він.— Саме так».

Він понишпорив у кишенях — гроші були при ньому.

В одній із кишень він знайшов звичайну радіо-«чере-

пашку» — холодного похмурого ранку місто в ній роз­

мовляло само з собою.

— Увага! Поліція розшукує втікача. Вчинив убивство

і кілька злочинів проти держави. Звати: Гай Монтег.

Фах: пожежник. Востаннє його бачили...

Кварталів із шість він біг, не зупиняючись. Провулок

вивів його на автостраду, разів у десять ширшу за зви­

чайну вулицю. В різкому білому світлі дугових ліхтарів

вона нагадувала застиглу річку, на якій не було жодного

суденця; він розумів, що небезпечно перетинати її —

надто вона широка, надто відкрита. Наче велика сцена

без декорацій, вона заманювала його на освітлений об­

шир, де втікача легко було помітити, спіймати, застре­

лити.

«Черепашка» дзижчала в вусі.

— ...Стежте за чоловіком, що втікає... стежте за чоло­

290

віком, що втікає... він сам, пересувається пішки...

стежте...

Монтег позадкував у тінь. Просто перед ним була з а ­

правна станція, величезна брила, що сяяла білосніжни­

ми кахлями; біля неї зупинилися заправитись два сріб­

лясті автомобілі. Так, коли хочеш перейти, не перебігти,

а спокійно перейти цей широкий бульвар, треба мати

охайний, пристойний вигляд. Більше шансів урятуватися,

коли причешешся і вмиєшся, перш ніж іти далі... Іти

куди?

«Справді,— подумав він,— куди я біжу?»

Нікуди, Тікати не було куди, він не мав друзів, до

яких можна було б звернутися. Крім Ф абера. І раптом

Монтег збагнув, що весь час підсвідомо біг до Фаберово-

то дому. Але Фабер не міг сховати його; навіть спроба пе­

реховати була б рівнозначна самогубству. Однак йому

треба зустрітися з Фабером, бодай на кілька хвилин. С а­

ме Фабер підтримає в ньому віру в порятунок, яка май­

ж е вичерпалася. Він просто хотів пересвідчитися, що є

на світі така людина. Він хотів переконатися, що Фабер

живий, не згорів і не обвуглився разом з тим, іншим ті­

лом. Крім того, треба залишити йому частину грошей,

щоб він міг їх використати потім, коли Монтег піде.,. Мо­

же, пощастить вибратися з міста, сховатися й жити десь

біля річки, біля великих доріг, серед полів і пагорбів.

Пронизливий звук примусив його глянути вгору.

В небо один за одним зі свистом злітали поліційні вер­

тольоти, їх було багато: здавалося, хтось здмухнув су­

ху шапку кульбаби. Не менше двох десятків машин ши­

ряли в повітрі милі за три від Монтега, нерішуче гойда­

лися на місці, наче метелики, яких зненацька заскочи­

л а осінь. Потім вони почали поодинці приземлятися то

тут, то там, сідали на вулицях, перетворившись на «жу-

ки»-автомобілі, з ревінням мчали по бульварах, щоб зно­

ву знятися в повітря й продовжувати пошуки.

Перед ним була заправна станція. Робітників ніде не

видно,— мабуть, обслуговували клієнтів. Обігнувши бу­

дівлю ззаду, Монтег зайшов до чоловічого туалету. Крізь

алюмінієву стіну до нього долинув голос диктора: «Ого­

лошено війну». Н адворі біля колонки накачували бен­

зин. Люди в автомобілях говорили з обслугою про двигу­

ни, бензин, вартість заправки. Монтег стояв, намагаю ­

чись збагнути важ ливість почутого по радіо стислого

10*

291

повідомлення, і не міг. Гаразд, хай війна почекає, для

нього вона почнеться за годину чи дві.

Він вимив руки й лице, витерся рушником, намагаю­

чись не здіймати шуму. Вийшовши з туалету, дбайливо

причинив двері, ступнув у пітьму й за хвилину вже зно­

ву стояв на розі безлюдного-бульвару.

Ось вона, ця гра, яку він має виграти: широкий май­

данчик кегельбану, застиглий у холодному передраніш­

ньому повітрі. Бульвар був чистий, як гладіаторська аре­

на за мить до виходу безіменних убивць. Повітря над

широченною асфальтовою річкою тремтіло від тепла, що

його випромінювало Монтегове тіло; неймовірно, але теп­

ло його тіла примусило коливатися довколишній світ!

Монтег був світляною мішенню; він знав, відчував це.

А тепер йому треба подолати цей короткий шлях через

вулицю.

Кварталів за три від нього сяйнули автомобільні фари.

Монтег глибоко зітхнув. Легені дряпнуло, наче гарячою

щіткою. Горло пересохло. В роті відчувався неприємний

металевий присмак, ноги мов свинцеві...

Що це за фари? Якщо почати переходити вулицю з а ­

раз, треба розрахувати, коли автомобіль буде тут. Чи

далеко до протилежного тротуару? Мабуть, ярдів зі сто.

Гаразд, хай сто. Коли йти повільно, спокійною ходою, то

треба секунд із тридцять чи сорок, щоб подолати цю від­

стань. А автомобіль? Набравши швидкість, він промчить

ці три квартали секунд за п’ятнадцять. Отже, якщо на­

віть уже на середині дороги побігти...

Він ступив правою ногою, потім лівою, тоді знов пра­

вою. Вийшов на пустельну вулицю.

Хай вулиця й цілком пустельна, ніколи не скажеш на­

певне, чи перейдеш її благополучно; машина може зне­

нацька вигулькнути на підйомі, за чотири квартали звід­

си, і не встигнеш оком змигнути, як вона наскочить на

тебе й помчить далі.

Він вирішив не рахувати кроків. Не озирався ні ліво­

руч, ні праворуч. Світло вуличних ліхтарів здавалося т а ­

ким самим підступно яскравим і гарячим, як проміння

опівденного сонця.

Він прислухався до шуму машини, що набирала швид­

кості; гуркіт долинав справа, за два квартали від нього.

Вогні фар підстрибували, то спалахували, то згасали, і

нарешті освітили Монтега.

Йди, не зупиняйся.

292

Монтег на мить загаявся, міцніше стис у руках книж­

ки і примусив себе зрушити з місця. Його ноги мимохіть

заквапилися, побігли, але він уголос присоромив себе і

далі пішов спокійно. Він був уже на середині вулиці, про­

те й ревіння автомобіля наростало — машина набирала

швидкості.

Безперечно, поліція. Побачили мене. Байдуже, спокій­

ніше, не озирайся, не показуй, що це тебе тривожить.

Іди, йди, от і все.

Машина мчала. Машина ревіла. Машина дедалі при­

швидшувала лет. Машина завивала. Машина гуркотіла.

Вона летіла, майже не торкаючись дороги. Вона мчала зі

свистом, мов куля, випущена з невидимої рушниці. Сто

двадцять миль на годину. Сто тридцять. Монтег зціпив

зуби. Здавалося, рухливе світло фар обпікає йому легені,

від нього смикаються повіки, липким потом вкривається

тіло.

Монтег безглуздо човгав ногами, почав говорити сам

до себе, нараз не витримав і побіг. Він викидав ноги яко­

мога далі, одну, другу, вперед, уперед! Господи! Госпо­

ди! Він упустив книжку, зупинився, повернув був назад,

передумав, знову кинувся вперед, закричав в асфальтову

порожнечу, а «жук»-автомобіль мчав по свою здобич —

ось уже між ними двісті футів, сто, дев’яносто, вісімде­

сят, сімдесят,.. Монтег задихався, розмахував руками, ви­

соко підкидав ноги, викидав їх уперед, біг, біг, а машина

дедалі ближче, ближче, реве, сигналить... Монтег по­

вернув голову назустріч сяйву фар — машини не було,

вона потонула у власному світлі, лише сліпучий факел

врізався в Монтега, ревіння, полум’я! Зараз, зараз вона

наскочить на нього!..

Монтег спіткнувся і впав.

Я загинув! Усе, кінець!

Але падіння врятувало його. З а мить до того, як на­

скочити на Монтега, шалений «жук» раптом різко завер­

нув, обминув його і щез. Монтег лежав долілиць, уткнув­

шись обличчям в асфальт. Вибухи реготу долинули до

нього разом із синім димом відпрацьованих газів.

й ого права рука простягнута уперед. Він підвів її й

побачив — на самісінькій пучці середнього пальця чор­

ніла вузенька смужка: автомобіль, промчавши повз ньо­

го, торкнувся пучки шиною. З недовірою дивлячись на

чорну смужку, Монтег повільно підвівся.

Отже, це не поліція?

293

Він глянув на бульвар. Порожньо. Ні, не поліція, а

просто машина, напхана підлітками, певне, років два-

надцяти-шістнадцяти. Галаслива, криклива, вересклива

ватага дітей вирушила на прогулянку; діти побачили чо­

л о в і к а — він ішов пішки, а це так незвичайно, піша

людина в наші дні, й вирішили: «Нумо, зіб’ємо його!»

Вони навіть не підозрювали, що це той самий утікач

Монтег. Так, просто собі зграя підлітків — надумали по­

кататися місячної ночі, зі свистом промчати миль п'ятсот

чи шістсот з такою швидкістю, що обличчя замерзає од

вітру. Хтозна, чи повернуться вони додому на світанні,

чи будуть живі — в цьому й полягала принадність таких

пригод.

«Вони хотіли вбити мене,— подумав Монтег. Він стояв,

похитуючись; потривожене повітря й пилюга ще виру­

вали навколо нього. Він помацав садно на щоці.— Еге ж,

вони хотіли вбити мене, просто так, ні сіло ні впало».

Монтег побрів до ще далекого тротуару, наказуючи

ногам рухатись. Якимось дивом він підняв розкидані

книжки, але не пам’ятав, як нахилявся, як збирав їх.

Тепер він перекладав їх з однієї руки в другу, наче гра­

вець карти перед складним ходом.

Може, це вони вбили Кларіс?

Він зупинився й подумки повторив: «Може, це вони

вбили Кларіс?»

Йому захотілося закричати й кинутися за ними навз­

догін.

На очах виступили сльози.

Він урятувався тому, що впав. Водій вчасно збагнув,

навіть не збагнув, а відчув, побачивши розпростерте ті­

ло, що машина, наскочивши на нього на такій швидкості,

перекинеться і всі пасажири вилетять геть. А якби Мон­

тег не впав?

Він затамував подих.

У кінці бульвару, за чотири квартали від нього, «жук»

зменшив швидкість, круто розвернувся на двох колесах і

тепер хмчав назад, тим самим боком вулиці, порушуючи

правила руху.

Але Монтег був уже в безпеці, сховавшись у темному

провулку; саме сюди він і йш ов— годину чи, може, хви­

лину. Здригаючись од нічної прохолоди, він озирнувся.

«Жук» промчав повз нього, вискочив на середину буль­

вару і щез; знову вибухнув сміх, потривоживши нічну ти­

шу, і вщух.

294

Йдучи в пітьмі провулком, Монтег бачив, як падали й

падали з неба вертольоти, мов перші сніжинки майбут­

ньої довгої зими.

Будинок оповивала тиша.

Монтег підійшов із саду, вдихаючи густий нічний рося*

ний запах нарцисів, троянд і вологої трави. Доторкнув­

ся до засклених дверей чорного ходу,— вони були не-

замкнені,— прислухався і прослизнув усередину...

«Місіс Блек, ви спите? — думав він.— Я знаю, що

роблю зле, але ваш чоловік чинив так само з іншими й

ніколи не питав себе, добре це чи ні, ніколи не замислю­

вався й не картав себе. А тепер, оскільки ви дружина по­

жежника, настав і ваш час, вогонь знищить ваш дім за

всі будинки, які спалив ваш чоловік, за всіх людей, яких

він, не задумуючись, робив нещасними».

Будинок німував.

Монтег сховав книжки на кухні й знову щезнув у про­

вулку. Озирнувшись, побачив: будинок спав, як і досі,

темний і спокійний.

Він ішов через місто; в небі, наче клапті подертого па­

перу, кружляли вертольоти. Монтег зайшов у телефонну

кабіну, що самотньо стояла біля якоїсь зачиненої на ніч

крамниці, й подав сигнал тривоги. Потім стояв, щуля­

чись від нічного холоду, і чекав, коли вдалині завиють

пожежні сирени і «саламандри» з гуркотом помчать па­

лити дім Блека. Сам Блек зараз на роботі, але його дру­

жина, тремтячи від ранішнього повітря, стоятиме й ди­

витиметься, як палає й завалюється дах її будинку. А по­

ки що вона спокійно спить.

Н а добраніч, місіс Блек.

— Фабер!

Стук у двері, ще, потім шепіт і чекання. Нарешті, піс­

ля довгої хвилини, в маленькому будинку Фабера блим­

нув вогник. Ще хвилина, і задні двері прочинилися.

Вони мовчки дивились один на одного в напівмороці,

Фабер і Монтег, наче не вірили власним очам. Потім Фа­

бер поворухнувся, вхопив Монтега, втяг його всередину,

посадив на стілець, знову підійшов до дверей і постояв

там, прислухаючись. У передранішній тиші вили сирени,

Фабер зачинив двері й повернувся до кімнати»

Монтег сказав:

295

— Я поводився, наче дурень, з самого початку й до

кінця. Мені не можна довго залишатися тут. Я йду боз­

на-куди.

— Принаймні, ви натворили дурниць, намагаючись

зробити добре діло,— відповів Фабер.— Я думав, ви по­

мерли. Пристрій, який я вам дав...

— Згорів.

— Я чув, як брандмейстер розмовляв з вами, а потім

раптом з ап ала тиша. Я мало не пішов розшукувати вас.

— Брандмейстер мертвий. Він побачив кульку, почув

ваш голос, хотів вистежити вас. Я вбив його з вогне­

мета.

Фабер сів і якийсь час мовчав.

— Боже, як усе це могло статися? — заговорив Мон­

тег.—; Адже лише вчора все було гаразд, а сьогодні я

відчуваю, що гину. Скільки разів людина може гину­

ти і все одно залишатися живою? Мені важко дихати.

Бітті мертвий, а колись же він був моїм другом; Міллі

покинула мене, а я вважав її своєю дружиною; тепер я

нічого не знаю. Мій будинок згорів, у мене немає робо­

ти, я сам мушу втікати... По дорозі сюди я підклав книж ­

ки в будинок пожежника. Господи боже мій, скільки я

накоїв за один тиждень!

— Ви зробили те, що мали зробити. Так мало ста­

тися.

— Мабуть, так воно і є. Хоч у це я вірю, бо більше ме­

ні нема в що вірити. Я знав, що так станеться. Я вже д а в ­

но відчував, як щось у мені закипає, я робив одне, а ду­

мав зовсім інше. Боже, це назрівало в мені. Дивно, як

воно досі не вихлюпнуло назовні. І ось я тут, щоб зруй­

нувати й ваше життя. Адже вони можуть прийти сюди!

— Вперше за багато років я відчуваю, що знов живу,—

відповів Фабер.— Відчуваю: зроблю те, що слід було б

зробити дуже давно. А от страху поки що немає. Може,

тому, що нарешті роблю те, що треба. А може, н аваж ив­

шись ризикнути один раз, я вже не хочу здаватися вам

боягузом. Певне, мені й надалі доведеться робити ще смі­

ливіші речі, ще більше ризикувати, аби не було вороття

назад, аби знову не бути легкодухим. Що ви збираєтесь

робити?

— Тікати.

— Ви знаєте, що оголошено війну?

— Чув.

296

— Господи, як дивно! — вигукнув старий.— Війна з д а ­

ється чимсь далеким через ваші власні турботи.

— Я не мав часу думати про неї.— Монтег витяг з ки­

шені стодоларовий папірець.— Ось, візьміть, хай буде у

вас, витрачайте ці гроші, як вважатимете за потрібне,

коли я піду.

— Але...

— Може, до обіду мене вже не буде живого; викори­

стайте їх для вашої справи.

Фабер кивнув.

— Спробуйте дістатися до річки, якщо зможете; потім

ідіть берегом, там є покинута залізнична колія, вона ве­

де з міста в глиб країни, отож тримайтеся її. Тепер ш ля­

хи сполучення в основному повітряні, більшість за л із­

ниць занедбані, однак ця залиш илась, ірж авіє потроху.

Я чув, нібито в глушині подекуди ще є табори бродяг.

М андрівні табори, як їх називають. Треба тільки відійти

далі від міста й добре придивлятися. Кажуть, ніби

вздовж залізничної колії до Лос-Анджелеса можна зу­

стріти чимало колишніх вихованців Гарвардського уні­

верситету. Багатьох із них розшукує поліція, їм не можна

жити в містах. Але їм усе-таки пощастило вижити. їх

небагато, уряд, очевидно, не вваж ає їх такими небезпеч­

ними, щоб розшукувати за містом. Певний час ви може­

те переховуватися в них, а потім спробуйте знайти мене

в Сент-Луїсі. Я вирушу туди сьогодні о п'ятій годині ран­

ку, автобусом, хочу зустрітися з тим старим друкарем.

Боже, і я нарешті почав ворушитися. Ваші гроші підуть

на добру справу. Спасибі, Монтег, хай вас береже бог.

Може, хочете трохи поспати?

— Ні, краще піду.

— Д авайте подивимось, що воно там робиться.

Фабер квапливо провів Монтега до спальні й відсунув

одну з картин на стіні; під нею був невеличкий телевізій­

ний екран, розміром з поштову листівку.

— Мені завж ди хотілося мати маленький екран, щоб

можна було, коли захочу, затуляти його долонею, а не

ці величезні стіни, які приголомшують тебе криком. Ось

дивіться.

Він увімкнув екран.

— Монтег,— промовив

телевізор

і

засвітився.—

М ОН-ТЕГ,— виразно

повторив голос

диктора.— Гай

Монтег. Усе ще на волі. Пошук провадять поліцейські

297

вертольоти. З сусіднього району привезено іншого меха­

нічного пса...

Монтег і Фабер перезирнулися.

— ...Механічний пес діє бездоганно. Цей чудовий при-

стрій жодного разу не помилився відтоді, як його вперше

застосували для розшуку злочинців. Н аш а телевізійна

компанія пишається тим, що їй надана можливість з те­

левізійною камерою, встановленою на вертольоті, сте-

жити за механічним шукачем, як тільки він вирушить

по сліду злочинця...

Фабер налив у склянки віскі.

— Нам зараз не завадить випити.

Вони випили.

— ...Нюх механічного собаки такий чутливий, що він

може зап ам ’ятати десять тисяч індивідуальних запахів

і вистежити будь-кого з цих десяти тисяч людей без д о­

даткового настроювання!

Легкий дрож перебіг по тілу Фабера. Він обвів погля­

дом стіни, двері, дверну ручку, стілець, на якому сидів

Монтег. Той помітив погляд. Вони обидва поквапливо ог­

лянули кімнату, і Монтег відчув, як розширилися його

ніздрі, наче він сам намагався вистежити себе, наче йо­

го нюх настільки загострився, що він сам міг по запаху

знайти свій слід, залишений у повітрі, наче раптом стало

видно мікроскопічні крапельки поту на дверній ручці,

там, де він узявся рукою,— їх було дуже багато, вони ви­

блискували, мов підвіски маленької люстри; він, Монтег,

був повсюди, в усьому, на всьому, всередині й назовні,

він був світляною хмарою, привидом,— і від нього важко

було дихати. Він бачив, як Фабер затамував подих, мов

боявся разом з повітрям втягнути в себе тінь утікача, чи

може, боявся перейнятися його випарами й запахами.

— З ар аз механічного пса висадять з вертольота на

місці пожежі!

Н а екранчику виник спалений будинок, юрба і щось на

землі, прикрите простирадлом, а в небі — вертоліт, який

коливався, наче химерна квітка.

«Отже, вони вирішили будь-що виграти,— подумав

Монтег.— Вистава триває, за годину може розпочатися

війна...»

Як зачарований, боячись поворухнутися, Монтег сте­

жив за подіями. Все це здавалось йому дуже далеким і

ніяк його не стосувалося; ніби він дивився якусь драму,

чиюсь драму, досить цікаву, але чужу, хоч і відчував

298

дивне задоволення. «Адже все це робиться через мене,

подумав нараз,— боже мій, це ж усе через мене!»

Якби він захотів, то міг би залишитися тут і, зручно

влаштувавшись, простежити гонитву до кінця, крок за

кроком, по провулках і вулицях, по широких безлюдних

бульварах, через лужки та ігрові майданчики, затриму­

ючись подекуди разом із диктором для необхідних пояс­

нень, і знову по провулках аж до охопленого полум’ям

будинку Блеків, і нарешті знову сюди, до цього помеш­

кання, де вони з Фабером сидять і п’ють віскі, а елек­

тронне чудовисько, безмовне, як сама смерть, тим часом

уже обнюхує його недавній слід, зупинившись он під тим

вікном. Тепер Монтег може, якщо схоче, підвестись і, не

зводячи очей з телевізора, підійти до вікна, висунутися,

потім озирнутись і побачити себе на яскравому екрані як

головного героя драми, як знаменитість, про котру всі го­

ворять, на котру всі дивляться,— в інших вітальнях його

бачитимуть об’ємним, в повний зріст, у кольоровому зо­

браженні! І якщо він не забариться тієї останньої хви­

лини, то зможе за мить до того, як піти в небуття, поба­

чити: прокаїнова голка пронизує його заради блага й

щастя тих багатьох людей, яких усього кілька хвилин то­

му збудило нестямне виття сирен, і тепер вони втупилися

в телевізорні стіни, стежачи за незвичайними ловами, за

полюванням на великого звіра, за драмою з єдиною дійо­

вою особою.

Чи встигне він сказати своє останнє слово? Коли на

очах у двадцяти чи тридцяти мільйонів глядачів пес ухо­

пить його, чи не має він, Монтег, однією фразою чи од­

ним словом підсумувати все своє життя так, щоб ці слова

ще довго залишалися з ними після того, як пес, зімкнув­

ши й розімкнувши свої металеві щелепи, відскочить і по­

біжить геть у пітьму, а телевізійні камери, завмерши,

стежитимуть за звіром, що, зменшуючись, зникає вдали­

ні — чудовий кінець! Як йому знайти таке слово, кілька

слів, щоб обпалити вогнем обличчя цих людей, збу­

дити їх?

— Дивіться,— прошепотів Фабер.

З вертольота повільно спускалося щось, не схоже ні

на машину, ані на тварину, не мертве й не живе, воно

випромінювало бліде зеленаве світло. Ось воно стоїть

біля димучих руїн Монтегового будинку, під ніс йому ти­

цяють вогнемет, покинутий Монтегом. Чується дзижчан­

ня, клацання, гудіння.

299

Монтег струснув головою, підвівся, допив віскі.

— Час іти. Ш кода, що все так трапилося,

— Ш кода? Чого? Мене? Мого будинку? Я все де з а ­

служив, Тікайте, бога ради. Може, мені пощастить затри ­

мати їх тут...

— Стривайте. Яка користь, коли й вас вони знайдуть?

Після того, як я піду, спаліть покривало з цього ліж ка —

я доторкався до нього. Спаліть у печі стілець — я сидів

на ньому. Протріть спиртом меблі, ручки на дверях. С п а­

літь доріжку в вітальні. Ввімкніть повністю вентиляцію

у всіх кімнатах, посипте все нафталіном, якщо він у вас

є. Потім увімкніть на всю потужність вашу поливальну

систему в саду, а доріжки полийте з шланга. Може, по­

щастить знищити слід...

Фабер потис йому руку.

— Я все зроблю. Хай вам щастить. Якщо ми обидва

залишимося живими, то наступного тижня чи ще за ти ж ­

день зв’яжіться зі мною. Сент-Луїс, центральний поштамт,

до запитання. Ш кода, що не можу тепер підтримувати з

вами зв’язок — це було б добре для нас обох, але, на

ж аль, немає другої слухової кульки. Розумієте, я ніколи

не сподівався, що мій прилад знадобиться. От старий д у ­

рень! Навіть і не подумав! Нерозумно, вельми нерозумно.

І зараз, коли ця зелена кулька вкрай потрібна, у мене

її нема. А тепер — ідіть!

— Ще одне. Д айте мені чимшвидше валізу, покладіть

у неї який-небудь свій старий одяг — зношений костюм,

сорочку, старі черевики, шкарпетки, всякий непотріб,.,

Фабер пішов і за хвилину повернувся. Вони заклеїли

шпарини картонної валізи липкою стрічкою.

— Щоб не вивітрився старий запах Ф абера,— промо­

вив Фабер, спітнівши від зусиль.

Монтег узяв віскі й побризкав ним поверхню валізи.

— Зовсім не треба, щоб пес одразу почув два запахи.

Можна мені взяти з собою решту віскі? Воно мені ще при­

дасться пізніше... Хоч би наш а робота не пропала

марно!..

Вони знов потисли один одному руки і, рушивши до

дверей, ще раз поглянули на телевізор. Пес ішов по сліду

повільно, безшумно, принюхувався до нічного вітру. Н ад

ним ширяли вертольоти з телевізійними камерами. Пес

дістався до першого провулка.

— Прощайте!

300

Монтег тихенько шмигнув на двір і побіг, стискаючи в

руці напівпорожню валізу. Він чув, як запрацю вала по­

ливальна система, сповнюючи передранішнє повітря шу­

мом дощу,— спочатку тихим, потім дедалі сильнішим і

рівнішим. Вода лилась на садові доріж ки і струмками

жебоніла на вулицю. Кілька краплин упали на Монте-

гове обличчя. Йому почулось, ніби старий щось крикнув

йому на прощання, чи, може, це тільки здалося?

Він швидко біг від будинку до річки.

Монтег тікав.

Він відчував наближення механічого пса — немов по­

дих осені, холодний, сухий і легкий, наче подув вітру,

від якого навіть не хитається трава, не грюкають вікон­

ниці, не тремтить тінь від листя на білих плитках троту­

арів. Своїм бігом механічний пес не порушував спокою

навколишнього світу. Він ніс із собою тишу, і Монтег,

тікаючи з міста, відчував, як ця тиша нагромаджується,

тисне на нього. Тягар тиші ставав важчий — і Монтег

ще прудкіше кинувся вперед.

Дорогою до річки він кілька разів зупинявся перевес­

ти подих, заглядав у тьмяно освітлені вікна розбуджених

будинків, бачив обриси людей, які у своїх вітальнях ди­

вилися на стіни, де, наче хм арка неонових випарів, то

з ’являвся, то зникав механічний пес, вихоплюючись то

тут, то там на своїх павучих лаписьках. Ось він на Елм-

террас, на вулиці Лінкольна, в Дубовій, у Парковій алеї,

ось у провулку, що веде до Фаберового будинку!

«Біж и,— наказував собі Монтег,— не зупиняйся, біжи,

не барися!»

Н а екрані — будинок Фабера; поливальна система на

повну потужність розбризкувала водяні струмені в ніч­

ному повітрі.

Пес, затремтівши, зупинився.

Ні, Монтег розпачливо вчепився в підвіконня. Тільки

не туди! Я тут, сюди!

П рокаїнова голка вистромилась і сховалася, знову ви­

стромилась і знов сховалася. З вістря впала прозора

краплина дурману, що породжує сни, від яких нема про­

будження; голка зникла в пащі собаки.

Монтегові перехопило подих, наче його вдарили кула­

ком під груди.

Механічний пес повернув і кинувся бігти провулком,

геть від Фаберового дому.

301

Монтег глянув на небо. Вертольоти наближ алися

щільною зграєю, наче мошва, що злітається на світло,

Монтег насилу змусив себе пригадати: це ж не якась

вигадана сценка, що привернула його увагу на шляху

до річки; це він сам дивиться, як розігрується його влас­

на шахова партія.

Він голосно закричав, щоб прийти до тями і відірва­

тись од вікна останнього будинку на цій вулиці, від то­

го, що ві'н бачив там. Д о дідька! І він побіг. Провулок,

вулиця, провулок, вулиця, і, нарешті, запах річки. П ід­

няв ногу, опустив, лівою, правою. Якщо зараз на нього

наведуть телевізійні камери, глядачі побачать двадцять

мільйонів Монтекгів, що біж ать,— як у давньому кіно-

водевілі з поліцаями і злочинцями, з переслідувачами й

переслідуваними, з мисливцями й звіриною: він бачив

цей водевіль тисячу разів. З а Монтегом женуться з а ­

раз двадцять мільйонів гончаків; вони перескакують у

вітальнях з правої стіни на середню, з неї — на ліву, щоб

щезнути, а тоді знову вискочити на праву стіну, перейти

на середню, на ліву — і так без кінця.

Монтег встромив у вухо «черепашку».

— Поліція пропонує жителям Елм-террас зробити так:

хай кожен, хто живе в будь-якому будинку на будь-якій

вулиці цього району, відчинить двері свого дому чи ви­

зирне у вікно. Втікачеві не вдасться сховатись, якщо всі

одночасно виглянуть зі своїх будинків. Приготуйтеся!

Авжеж! І як це вони раніше не додумалися до цього?

Чому досі так не зробили? Всім підвестися, всім вигля­

нути разом! Втікачеві не сховатись! Єдиний чоловік, що

біжить нічним містом, єдиний чоловік,

що випробовує

зараз міць своїх ніг!

— Лічимо до десяти. Один! Два!

Він відчув, як усе місто підвелось.

— Три!

Все місто повернулося до тисяч своїх дверей. Скоріше!

Лівою, правою!

— Чотири!

Люди, мов сновиди, рушили до виходу.

— П'ять!

їхні руки доторкнулися до дверних ручок.

Від річки віяло прохолодою, як після зливи. Горло в

Монтега пересохло, очі запалилися від бігу. Він закри ­

чав, наче цей крик міг підштовхнути його, допомогти

пробігти останню сотню кроків.

302

— Шість, сім, вісім!

Н а тисячах дверей повернулися ручки.

— Д ев’ять!

Він проминув останній ряд будинків, побіг схилом

униз, до темної рухливої маси.

— Десять!

Д вері в усіх будинках розчахнулися.

Він уявив собі тисячі й тисячі облич, що вдивляються

в темряву дворів, провулків, у небо; бліді, перелякані,

вони ховаються за фіранками; наче сірі звірки, визира­

ють вони зі своїх електричних нір; обличчя з сірими без­

барвними очицями, сірими губами й сірими думками, що

ледь пробиваються крізь задубілу плоть.

Але Монтег був уж е біля річки.

Він занурив руки у воду, аби пересвідчитись, що це

йому не мариться. Роздягся у пітьмі догола, сполоснув

тіло, руки, ноги й голову холодною водою, пив її, дихав

нею. Потім натягнув на себе старий Фаберів одяг, взув

його черевики, а свій одяг кинув у річку й дивився, як

вода несе його геть. Тримаючи в руках валізу, пішов по

воді від берега, поки відчував під ногами дно; а тоді

його підхопила течія й понесла в темряву. Він уже про­

плив ярдів із триста за течією, коли механічний пес при­

біг до річки. Вгорі свистіли величезні пропелери верто­

льотів. Снопи світла падали на воду, і Монтег пірнув,

рятуючись од сліпучого блиску, схожого на сяйво сон­

ця, що раптом проглянуло крізь хмари. Він відчув, як

річка м’яко несе його далі й далі, в пітьму. Зненацька

промені прожекторів перекинулися на берег, вертольоти

повернули до міста, наче натрапили на новий слід, і не­

забаром зникли. Зник і пес. Залиш илися тільки холодна

річка і Монтег, який плив серед раптової тиші, віддаля­

ючись од міста, вогнів і погоні, віддаляючись геть від

усього.

Йому ввижалося, ніби він щойно спустився зі сцени,

полишивши там юрму акторів, чи прийшов з надзвичай­

ного спіритичного сеансу з балакучими привидами. Із

страшного нереального світу він поступово переходив у

світ реальний, але поки що не міг сприйняти його ре­

альності, бо світ той був ще не знаний.

Повз нього пропливали темні береги: річка несла його

тепер серед пагорбів. Уперше за багато літ він бачив

над собою зірки, безкінечний кругообіг сяйливих вогнів.

303

Велетенська колісниця Д ж аггернаута 1 котилася по не­

бу, погрожуючи розчавити і знищити Монтега.

Коли валіза наповнилася водою і потонула, Монтег

перевернувся на спину. Річка ліниво й лагідно несла свої

води, віддаляючись від людей, які снідали тінями, обі­

дали димом, а вечеряли туманом. Річка була справжня;

вона легенько обійм ала Монтега, не квапила його, д а в а ­

ла час обміркувати події цього місяця, цього року, всього

життя. Він прислухався до спокійного биття серця. Його

думки також були спокійні, вони не мчали, як досі, нав­

випередки з шаленими потоками крові в його судинах.

Місяць низько висів у небі. М ісяць і місячне світло.

Звідки воно? Г аразд, від сонця. А сонце звідки бере своє

світло? Воно палає власним вогнем. Горить і горить,

день у день, вічно. Сонце і час. Сонце, час, вогонь. Па-

лючий вогонь. Річка ніжно колисала Монтега. Палючий

вогонь. Сонце й годинники на землі, що відрахо­

вують час. Все це злилось у свідомості Монтега, стало

єдністю. Після багатьох років плавання у житейських

хвилях і кількох хвилин плавання у цій річці він зрозу­

мів, чому більше ніколи нічого не повинен спалювати.

Сонце горить щодня. Воно спалює Час. Всесвіт мчить

по колу і обертається круг своєї осі, а Час спалює роки

й людей, спалює сам, без допомоги Монтега. Отже, якщо

він, Монтег, разом з іншими пожежниками спалюватиме

те, що створене людьми, а Сонце спалюватиме Час, то

згорить геть усе!

Хтось із них має зупинитися. Сонце, звичайно, не зу­

пиниться. Отже, виходить, повинен зупинитися він, Мон­

тег, і повинні зупинитися люди, з якими він працював

пліч-о-пліч ще кілька годин тому. Десь ізнову має по­

чатися процес збереження й накопичення духовних цін­

ностей, хтось має знову зібрати й зберегти все, що ство­

рила людина, зберегти в книжках, платівках, в людсь­

ких умах, будь-якою ціною вберегти від молі, плісняви,

іржі, гниття і паліїв. Світ повен людей, великих і малих.

Н езабаром народиться новий фах — фах людей, що ви­

готовляють вогнетривку одежу для людства.

Він відчув, що ноги торкнулися дна, встеленого рінню

з піском. Течія прибила його до берега.

1 Д ж а г г е р н а у т (інд. міф.) — одне з втілень бога Вішну;

образно — безж ал існ а невблаганна сила.

304

Він огледівся — перед ним леж ала темна рівнина, схо­

ж а на величезну безформну чорну істоту, безоку та

безлику, що м ала тільки довжину і простяглася на ти­

сячі безконечних миль; зелені пагорби й ліси чекали до

себе Монтега.

Йому не хотілося покидати лагідні води річки. Він бо­

явся, що на березі його спостигне механічний пес. Б о ­

явся, що шалений вітер од вертолітних гвинтів виверне з

корінням дерева.

Але повіяв лише звичайний осінній вітерець, спокійний

і лагідний, як річка, що текла поруч. Чому пес не пере­

слідує його? Чому погоня повернула до міста? Монтег

прислухався. Тиша. Тиша.

«М іллі,— подумав він.— Подивись навколо. Прислу­

хайся! Нікого й нічого. Як тихо, Міллі! Ц ікаво, як ти

повелася б. Либонь, закричала б: «Замовкни! Замовкни!»

М іллі, Міллі». Йому стало сумно.

М іллі не було, не було й механічного пса. З далеких

лук долинав сухий запах сіна, нагадував йому про давно

минуле. Монтег раптом пригадав, як у дитинстві побу­

вав на фермі. То був один з найщасливіших днів у йо­

го житті: він відкрив для себе, що за сімома завісами

нереальності, за телевізорними стінами віталень і за бля­

шаним міським валом є світ, де на луках пасуться ко­

рови, гавкаю ть і ганяються за білими вівцями собаки, в

теплому мулі ставків опівдні хлюпаються свині.

Сухий запах сіна і плюскіт води навіяли дивне від­

чуття, ніби він спить на свіжому сіні в порожньому сараї

за самітньою фермою, далеко від галасливих доріг, ко­

ло старосвітського вітряка, крила якого тихо порипу­

ють над головою, наче рахують пролітаючі роки. Ото й

справді полежати б на сіні, як тоді, дослухаючись до

нічного шереху звірів і комах, до шелесту дерев, до най­

менших порухів і звуків.

Уночі, думалося, він, може, почує внизу чиюсь ходу.

Він стрепенеться і сяде. Кроки віддаляться. Він знов л я ­

же й почне дивитись у віконце сінника. І тієї нічної го­

дини побачить, як гаснуть вогні в будинку фермера, і

прекрасна дівчина сяде біля темного вікна й почне розчі­

сувати коси. її важ ко буде розгледіти, але її лице н ага­

дає йому лице тієї дівчини, яку він знав колись, у далеко-

му-далекому минулому: та дівчина раділа дощу, вона не

боялася вогненних світляків, вона знала, що буде, коли

305

потерти кульбабою підборіддя. Дівчина одійде од вікна,

потім з ’явиться нагорі, у своїй залитій місячним сяйвом

світлиці. А він, прислухаючись до голосу смерті, до гур­

коту реактивних літаків, що розколюють темне небо нав­

піл аж до обрію, лежатиме у своєму безпечному схови­

щі, дивитиметься на дивні, незнані зірки, що опуска­

ються за крайнебо, відступаючи перед ніжними барвами

світання.

Вранці йому б не хотілося спати, бо теплі запахи й ви­

дива заміської ночі наповнили б його тіло снагою, воно

відпочило б, хоч він цілу ніч не заплющив очей, і цілу

ніч на вустах у нього вигравала б усмішка,

А внизу, біля драбини, його підстерігатиме ще одне

диво, зовсім неймовірне. Він обережно спуститься з сін­

ника, освітлений рожевим світлом молодого ранку, спов­

нений радості, що живе в цьому світі, й застигне, поба­

чивши це маленьке диво, і, схилившись, торкнеться його.

Коло підніжжя драбини він побачить кухоль свіжого

молока, кілька яблук і грушу.

Більше йому нічого не треба. О знака того, що величез­

ний світ готовий прийняти його і дати йому час подума­

ти про все, про що він повинен подумати.

Кухоль молока, яблуко, груша.

Він вийшов з води.

Берег ринув на нього, мов величезна хвиля прибою.

Темрява, і ця місцевість, і мільйон запахів, які долинали

з вітром, що холодив мокре тіло,— все це разом н авали­

лося на Монтега. Він сахнувся від приголомшливої піть­

ми, звуків, запахів. У вухах дзвеніло, в голові наморо­

чилося. Зірки полум’яними метеорами летіли йому назу­

стріч. Монтегові захотілося знов пірнути в річку, і хай

лінива течія несе його кудись, байдуже куди. Темне гро­

маддя берега нагадало йому випадок із дитинства, коли

він купався, а велетенська хвиля (найбільш а хвиля, яку

він будь-коли бачив), що взялася не знати звідки, зби­

л а його з ніг, оглушила, ж бурнула в зелену темряву, об­

палила рот, ніс, шлунок солоною водою. Надто багато

води!

А тут було надто багато землі.

І раптом у пітьмі, шо стіною стояла перед ним,— шур­

хіт, чиясь тінь, двоє очей. Наче сама ніч дивилася на

нього. Наче ліс бачив його.

Механічний пес!

306

Стільки пробігти, так намучитися, так утомитися, м а­

ло не втопитись, стільки перестраждати — і, коли вже

думаєш, що ти в безпеці й з легким серцем виходиш на

берег, раптом...

Механічний пес!

Монтег несамовито закричав, закричав передсмертним

криком: він уже більше не міг цього витримати.,.

Тінь метнулась вбік. Очі щезли. Сухим дощем посипа­

лося листя.

Монтег був сам у пущі.

Олень. Монтег почув різкий запах мускусу, змішаний

із запахом крові й дихання звіра, запах кардамону, мо­

ху, амброзії; дерева бігли на нього з глупої ночі, від­

ступали, знов кидалися вперед і знову відходили в такт

його серцебиттю, що відлунювало в скронях.

Зем ля була встелена листям. Тут, мабуть, мільйони

листків. Монтег ішов, наче вбрід переходив суху річку,

що пахла гвоздиками й теплим пилом. Скільки різних з а ­

пахів! Ось наче запах сирої картоплини, коли її розрі­

жеш, холодну, білу від місячного сяйва, під яким вона

пролеж ала майже цілу ніч. Ось пахощі маринованих

огірків, ось запах петрушки, що лежить на кухонному

столі, Слабкий дух жовтої гірчиці зі слоїка. Зап ах повних

гвоздик із сусіднього саду. Він опустив руку; стеблина

торкнулась його долоні, мов дитина, погладила. Монтег

понюхав пальці — вони пахли локрицею.

Він зупинився, вдихаючи запахи землі; що глибше він

їх удихав, то відчутнішим ставав для нього навколишній

світ. Порожнечі в Монтегові вже не було. Тут є чим на­

повнити себе. І тепер завж ди так буде.

Спотикаючись, він брів по сухому прибою листя.

І раптом у цьому світі незвичайного — щось знайоме,

Нога зачепилася за щось — воно глухо задзвеніло.

Він провів рукою по землі — праворуч, ліворуч.

Залізнична колія.

Покинута колія бігла від міста по країні, крізь гаї та

ліси, вздовж річки.

Дорога, якою треба йти, хоч би куди вона привела. Ц е

була єдина знайома річ серед новизни, той чарівний та ­

лісман, який ще знадобиться йому, до якого він може

доторкнутися рукою, відчути під ногами, поки йтиме

крізь зарості ожини, крізь моря запахів, доторків, від­

чуттів, крізь шелести й зітхання лісу.

Він рушив по шпалах.

307

І, здивувавшись, раптом відчув, що напевне знає щось

таке, чого, однак, не зміг би довести: колись давно К л а ­

ріс теж проходила тут.

Через півгодини, змерзлий, обережно ступаючи по ш па­

лах, гостро відчуваючи, як весь він — тіло, обличчя, рот,

очі — всотує пітьму, як у вухах гудуть лісові звуки, а

ноги кровоточать від колючок і горять од кропиви, він

побачив попереду вогонь.

Вогонь блиснув, щез, знову з ’явився — блимав, наче

око. Монтег завмер: здавалося, цей вогник можна з а г а ­

сити одним подихом. Але вогник горів, і Монтег почав

підкрадатися до нього. Минуло не менше п’ятнадцяти

хвилин, перш ніж йому вдалося підійти досить близько;

він зупинився і, причаївшись, почав дивитися на вогонь.

Полум’я повільно коливалося, вигравало білим і черво­

ним; воно здалося Монтегу якимсь дивним, бо було зов­

сім не таке, до якого він звик.

Вогонь нічого не спалював: він грів!

Монтег бачив руки — вони простягалися до вогню;

видно тільки руки людей — тіла тонули в темряві. Н ад

руками — застиглі обличчя; їх оживляли лише тремтли­

ві виблиски полум’я. Монтег і не уявляв, що вогонь може

бути таким. Він і не гадав, що вогонь може не тільки з а ­

бирати, а й давати. Навіть запах у нього був інший.

Монтег стояв отак бозна-скільки, охоплений безглуз­

дим, але приємним почуттям, ніби в ін — лісовий звір,

світло вогнища виманило його з пущі. У нього були во­

логі очі, густі вії, гладенька шкіра, шершавий ніс, рати­

ці, гіллясті роги, а кров, якби пролилася на землю, з а ­

пахла б осінню. Він довго стояв, дослухаючись до тепло­

го тріскоту полум’я.

Навколо вогнища панував спокій, спокій проступав на

обличчях людей, і було доволі часу посидіти під дерева­

ми біля покинутої залізничної колії й подивитись на світ,

охопити його поглядом, наче він скупчився отут, коло

цього багаття, наче світ — це шматок сталі, а люди му­

сять перекувати його. І не тільки вогонь здавався інак^

шим. Тиша також була інакша. Монтег рушив до цієї

особливої тиші, від якої, здавалося, зал еж ал а доля світу.

Потім почулися голоси; люди про щось балакали, але

він не міг добрати, про що саме. Голоси то злітали, то

плавно спадали — перед людьми був цілий світ, і вони

розглядали його; вони знали землю, дерева й місто, що

308

леж ало за річкою, в кінці залізничної колії. Вони гово­

рили про все, не було нічого такого, про що б вони не

могли розмовляти.— Монтег відчув це по жвавих інто­

націях їхніх голосів, по зацікавленості, пристрасті й по­

диву, з якими вони говорили.

Монтег відступив у темряву.

І тоді один з них підвів очі й побачив Монтега; поба­

чив уперше (а може, всьоме), і чийсь голос озвався до

прибулого:

— Гаразд, виходьте вже!

— Та не бійтеся,— пролунав той самий голос.— Л а ­

скаво просимо до нашого товариства.

Монтег повільно підійшов до вогнища; круг нього си­

діли п’ятеро літніх чоловіків у синіх бавовняних штанях

і таких самих сорочках та куртках. Він не знав, що їм

сказати.

— Сідайте,— мозив старий, що, певне, був і за стар­

шого.— Хочете кави?

Монтег дивився, як темна паруюча рідина ллється в

складаний бляшаний кухоль, хтось подав йому цей ку­

холь. Він боязко сьорбнув — люди зацікавлено погля­

дали на нього. Гаряча кава обпікала губи, але це бу­

ло приємно. Обличчя людей, що сиділи біля вогнища, з а ­

росли бородами, але бороди охайні. Руки в цих людей

чисті. Вітаючи гостя, всі підвелись, а тепер знов сиділи.

Монтег пив каву.

— Д якую ,— сказав він.— Щ иро дякую.

— Просимо ласкаво, Монтег. Моє прізвище Гренд-

ж ер.— В атаж ок простяг йому невеличку пляшечку з яко­

юсь безбарвною рідиною.— Це теж випийте. Воно зм і­

нить хімічний склад вашого поту. Через півгодини ви

пахнутимете не собою, а запахам и двох інших людей.

А що за вами женеться механічний пес, то не завадить

випити цю рідину до дна.

Монтег випив гіркий напій.

— Від вас тхнутиме, як від цапа, але то байдуж е,—

мовив Гренджер.

— Ви знаєте, як мене звуть? — здивовано

запитав

Монтег.

Гренджер кивнув на портативний телевізор біля вог­

нища.

— Ми стежили за погонею. Ми так і думали, що ви

подастеся по річці на південь. Коли почули, як ви про­

дираєтеся крізь пущу, наче захмелілий лось, то не

309

сховались, як це звичайно робимо. Ми здогадалися, що

ви пірнули в річку, коли вертольоти раптом повернули до

міста. Там відбувається щось дивне. Погоня триває, але

в іншому напрямку.

— В іншому?

— Д авайте подивимося.

Гренджер увімкнув телевізор. Н а екрані замигтіли, з а ­

кружляли барви й тіні, наче в цій скриньці завертівся

якийсь кошмарний сон; і дивно було, що тут, у лісі, його

можна було взяти в руки, передати іншому. Диктор

кричав:

— Погоня триває в північній частині міста! Поліцей­

ські вертольоти скупчуються в районі Вісімдесят сьомої

вулиці і Елм Гроув парку!

Гренджер кивнув.

— Так-так, вони тепер просто розігрують погоню. Вам

пощастило збити їх зі сліду ще біля річки. Але вони не

можуть про це сказати. Знають, що цікавість глядачів не

безмежна. Отже, чимшвидше потрібна розв’язка! Якщо

обшукувати річку, то й до ранку не впораєшся. Ось вони

і вистежують жертву, щоб ефектно заверш ити цей б а ­

лаган. Дивіться! Хвилин через п'ять Монтега зловлять!

— Але як?..

— Дивіться.

Око телевізійної камери, схованої в череві вертольота,

втупилося тепер у безлюдну вулицю.

— Бачите? — прошепотів

Гренджер.— З ар аз

появи­

тесь ви — он там, у кінці вулиці. П ризначена жертва. Д и ­

віться, як знімає кам ера. Створюють ефектну сцену. Три­

вожне очікування. Вулиця в перспективі. От зараз який-

небудь бідолаха вийде на прогулянку. Якийсь химерник,

дивак. Не думайте, що поліція не знає таких диваків,

що полюбляють гуляти вдосвіта, просто так чи з безсон­

ня. Поліція стежить за ними місяцями, роками. Ніколи

не знаєш, коли й для чого це може згодитися. От сьогод­

ні, приміром, це дуж е до речі! Вихід із скрутного стано­

вища. О боже, дивіться!

Люди біля вогнища подалися вперед.

Н а екрані з-за рогу вулиці з ’явився чоловік. Раптом

об’єктив телекамери вихопив механічного пса. Вертольо­

ти спрямували на чоловіка десятки прожекторів, обго­

родивши його частоколом із білих сліпучих стовпів

світла.

Диктор закричав:

310

— Ц е Монтег! Погонк) заверш ено!

Ні в чому не винний чоловік спантеличено зупинився,

тримаючи в руці запалену сигарету. Він дивився на пса

й не міг збагнути, що це таке. Либонь, він так нічого й

не зрозумів. Чоловік глянув на небо, прислухався до вит­

тя сирен. Тепер телекамери показували згори. Пес під­

нявся в повітря — ритм і координація його рухів були

просто чудові. Блиснула голка. Н а мить камери завм ер­

ли, щоб глядачі могли кращ е розгледіти це видовище:

ошелешену жертву, безлюдну вулицю, сталеве чудовись­

ко — цю величезну кулю, що летіла до мішені.

— Монтег, стійте на місці! — пролунав голос з неба.

Тієї ж миті пес і телекамера впали на чоловіка. Вони

схопили одночасно; схопили, мов павуки, у свої цупкі

обійми. Чоловік закричав. Він кричав, кричав, кричав!».

Широкий план.

Тиша.

Темрява.

Монтег скрикнув, порушивши цю тишу, і відвернувся.

Знов тиша.

Заціпенілі люди мовчки сиділи біля вогнища; нарешті

з темного екрана пролунав голос диктора.

— Пошук завершено, Монтег мертвий. Злочин проти

суспільства покарано.

Темрява.

— А тепер ми запрошуємо вас до «Зали під небом» у

готелі «Люкс». Півгодинна передача «Досвітня пора».

В нашій програмі...

Гренджер вимкнув телевізор.

— Ви завваж или, як вони показали його обличчя? Н а­

віть ваші близькі друзі не змогли б сказати напевне,

чи це справді ви. Оператори лише дали загальну карти­

н у — решту доповнить уява глядача. Бодай їх усіх чорти

взяли,— прошепотів він.

Монтег нічого не відповів; він здригався всім тілом і

не зводив очей з порожнього екрана.

Гренджер легенько доторкнувся до його плеча.

— Вітаю з воскресінням.

Монтег кивнув.

— Тепер не завадить познайомитися з нами,—вів далі

Гренджер.— Це Френд Клемент, колишній завідувач к а ­

федри Томаса Г а р д і1 в Кембріджському університеті, ще

1 Г а р д і Томас (1840— 1 9 2 8 ) — англійський письменник-реаліст.

311

до того, як Кембрідж перетворили на атомно-інженерне

училище. А це доктор Сіммонс з Каліфорнійського уні­

верситету, знавець творчості Ортега-і-Гассета *, ось про­

фесор У ест— багато років тому в Колумбійському уні­

верситеті він зробив чималий внесок у тепер забуту н а­

уку про етику... Превелебний отець Падовер тридцять

років тому виголосив кілька проповідей і протягом од ­

ного тижня втратив усіх парафіян через свої погляди.

Він давно вж е бродить із нами. Ну, а я написав книжку

під назвою «Пальці однієї руки. Н алеж ні стосунки між

особою і суспільством» — і ось я тут! Л аскаво просимо

до нас, Монтег!

— Мені не місце серед вас,— ледве спромігся вимо­

вити, нарешті, Монтег.— Протягом усього свого ж иття я

тільки й знав, що робив дурниці.

— Ну, ми до цього звикли. Всі ми робили дурниці, але

заради справжнього діла. Інакше не опинились би тут.

Поки ми діяли поодинці, гнів був нашою єдиною зброєю.

Багато років тому я вдарив пожежника, коли він при­

йшов палити мою бібліотеку. Відтоді мені доводиться

переховуватись. Хочете пристати до нас, Монтег?

— Так.

— Що ви можете нам запропонувати?

— Нічого. Я думав, у мене є частина Екклезіаста і,

може, трохи з «Одкровень Іоанна Богослова», але тепер

у мене навіть цього нема.

— Е кклезіаст — це непогано. Д е ви його зберігали?

— Тут,— Монтег доторкнувся рукою до чола.

— А,— усміхнувся Гренджер і кивнув головою.

— Що? Хіба це погано? — запитав Монтег.

— Ні, це дуж е добре. Це чудово! — Гренджер обернув­

ся до священика.— Є в нас Екклезіаст?

— Так. Чоловік на ймення Гарріс з Янгстауна.

— Монтег,— Гренджер міцно стис Монтегове плече,—■


будьте обережні. Береж іть себе. Коли скоїться щось з

Гаррісом, ви будете Екклезіаст. Бачите, за хвилину ви

стали такою потрібною людиною!

— Але я все забув!

— Ніщо не зникає безслідно. У нас є спосіб струснути

вашу пам’ять.

— Але я вже намагався пригадати!

1 О р т е г а - і - Г а с с е т Х осе

(1883— 1955) — іспанський філей

соф -ідеаліст і публіцист.

312

— Не намагайтеся. Це прийде само собою, коли тре­

ба буде. Людська пам'ять схожа на фотоплівку, і ми ці­

ле життя тільки й робимо, що намагаємося стерти від­

бите на ній. Сіммонс двадцять років працював над тим,

як поновити в пам'яті колись прочитане й забуте. Мон­

тег, хотіли б ви прочитати «Республіку» П латона?

— Звичайно!

— Так ось, я — це «Республіка» П латона. Хочете по­

читати М арка Аврелія? Сіммонс — це М арк Аврелій.

— Моє шанування! — промовив Сіммонс.

— Здрастуйте,— відповів Монтег.

— Дозвольте познайомити вас з Дж онатаном Свіфтом,

автором гострої політичної сатири «Подорожі Гулліве-

ра». А цей добродій — Чарлз Дарвін. Ось Ш опєнгауер,

це — Ейнштейн, а цей, поруч зі мною, Альберт Швейцер,

добрий філософ. Ось ми всі перед вами — Арістофан і

М ахатма Ганді, Гаутама Будда і Конфуцій, Томас Дж еф-

ферсон і Лінкольн — до ваших послуг. Ми також Мат-

фей, Марко, Л ука та Іоанн.

Вони засміялися.

— Цього не може бути! — вигукнув Монтег.

— Ні, це так,— відповів, усміхаючись, Гренджер.— Ми

також спалюємо книжки. Прочитаємо книжку — і спалю­

ємо, щоб її у нас не знайшли. М ікрофільми не виправ­

довують себе. Ми весь час мандруємо, плівку довелось

би десь закопувати, а потім повертатися до неї. Це ри­

зи кован о— нас можуть викрити. Отож ліпше все збері­

гати в голові, де ніхто нічого не побачить, нічого не з а ­

підозрить. Ми всі — уривки і шматки історії, літерату­

ри, міжнародного права; Байрон, Том Пейн \ М акіавел-

л і 2, Христос — ус'е тут, у наших головах. Але вже пізня

година. І почалася війна. Ми тут, а місто там, у своїх різ­

нобарвних шатах. Про що ви думаєте, Монтег?

— Думаю , який же я був дурний, коли намагався

щось зробити самотужки,— підкидав книжки в будинки

пожежників і подавав сигнал тривоги.

— Ви робили, що могли. Якби це робили по всій к раї­

ні, наслідки були б чудові. Але наш шлях простіший і,

на нашу думку, кращий. Ми прагнемо зберегти знання,

які нам ще будуть потрібні, зберегти їх повністю. Поки

що ми не хочемо нікого зачіпати чи підбурювати. Бо

1 П е й н Томас (1737— 1809) — американський просвітитель.

2 М а к і а в е л л і Нікколо

(1469— 1527) — італійський мисли­

тель, письменник.

313

якщо нас знищать, то загинуть і всі знання, що ми збе­

рігаємо, загинуть, може, назавжди. Ми з певного погля­

ду мирні громадяни: мандруємо собі занедбаними колія­

ми, ночуємо в гО'Щіх. І місто дало нам спокій. Часом нас

зупиняють, обшукують, але у нас нема нічого недозволе-

ного. Н аш а організація вельми гнучка, розгалужена, роз­

кидана по всій країні. Декотрі з нас поробили собі пла­

стичні операції, змінили свою зовнішність. Тепер нам

дуже важко; ми чекаємо, щоб скоріше почалась і закін ­

чилася війна. Ц е жахливо, але ми нічим не можемо з а ­

радити, бо не ми керуємо країною,— ми лише незначна

меншість, голос волаючого в пустелі. Коли закінчиться

війна, тоді, може, придамося й ми для чогось.

— І ви справді вваж аєте, що вас слухатимуть?

— Якщо ні? доведеться знову чекати. Ми передамо

книжки з вуст у вуста нашим дітям, а ті, в свою чергу,

передадуть їх іншим. Багато, звісно, загубиться. Але не

можна людей примусити слухати. Вони повинні самі

збагнути, що трапилося, чому світ вибухнув під ними.

Вічно так тривати не може.

— Чи багато вас?

— Тисячі на дорогах, занедбаних залізничних коліях,

з вигляду ми нетяги, але в головах у нас цілі бібліотеки.

Спочатку все було стихійно. В кожного була якась книж ­

ка, котру він хотів зап ам ’ятати. Ми зустрічались один з

одним і впродовж двадцяти чи більше років створили

щось на зразок товариства, розробили план. Нам потріб­

но було зрозуміти найголовніше — те, що ми самі по со­

бі ніщо, ми не повинні бути педантами чи зверхніми сто­

совно інших людей. Ми всього-на-всього обкладинки, які

захищають книжки від пошкоджень, і нічого більше. Д е ­

котрі з нас живуть у невеличких містах. Розділ перший

з книжки Торо «Уолден» живе в Грін Рівер, розділ дру­

гий — в Уїллоу Фарм, штат Мен. У штаті М еріленд є мі­

стечко, що налічує всього двадцять дев’ять чоловік; на­

вряд чи на те мґстечко коли-небудь кидатимуть бомби;

там зберігається повне зібрання творів Бертрана Рассе-

ла. Це містечко можна взяти в руки, наче книжку, пере­

горнути сторінки — от скільки сторінок у голові кожного

жителя. А коли закінчиться війна, тоді якогось дня яко­

гось рок^ книжки можна буде написати знову; ми скли­

чемо всіх цих людей, і вони прочитають напам ’ять усе,

що знають, а ми все надрукуємо на папері. Може, колись

314

знову настане доба пітьми і доведеться все починати спо­

чатку. Але в людини є чудова риса: якщо треба починати

все з самого початку, вона не зневірюється і не втра­

чає мужності, бо знає, що це дуже важливо і варто зу­

силь.

— А що ми робитимемо зараз? — спитав Монтег.

— Чекатимемо,— відповів Гренджер.— І про всяк ви­

падок підемо далі, за течією.

Він почав закидати багаття піском і землею. Всі допо­

магали йому, Монтег теж. Люди мовчки гасили багаття.

В зоряному світлі вони стояли біля річки.

Монтег поглянув на світляний циферблат свого водо­

непроникного годинника. П ’ята година ранку. Минула

тільки година, але ця година була для нього наче рік.

Н ад протилежним берегом річки займ алася зоря.

— Чому ви мені довіряєте? — запитав Монтег.

Чоловік поворухнувся у пітьмі.

— Досить одного погляду на вас. Ви давно не дивили­

ся в дзеркало. Крім того, місто ніколи так не вш ановува­

ло нас і не влаштовувало такої погоні за нами. Кілька

диваків з головами, напханими віршами,— це не дуже

небезпечно для них; вони це знають, і ми знаємо. Всі

знають. Поки весь народ не цитує «Великої хартії віль­

ності й конституції», все гаразд. Досить того, що пожеж­

ники час від часу наглядаю ть за порядком. Ні, городя­

ни нас не чіпають. А вам від них добряче перепало.

Вони йшли берегом річки на південь. Монтег нам агав­

ся розгледіти обличчя своїх супутників, старі, втомлені,

покреслені зморшками, які він бачив при світлі багаття.

Він шукав на них радісного виразу, рішучості, торжества

над майбутнім, але нічого такого не бачив. Він, мабуть,

сподівався, що від тих знань, які вони несли в собі, їхні

обличчя світитимуться, наче ліхтарі, рівним світлом. Але

ні — там, біля вогнища, їх освітлював відблиск полум’я,

а тепер ці люди нічим не відрізнялися від інших, що так

само мандрували шляхами-дорогами, так само шукали

чогось упродовж багатьох років, так само бачили, як ги­

не прекрасне; і ось тепер, уже постарілі, вони зібралися

разом, щоб подивитись, як закінчиться вистава й погас­

нуть вогні. Вони зовсім не були певні, що ті речі, які во­

ни зберігали в пам’яті, примусять зорю майбуття засяяти

чистим полум’ям; вони не були певні нічого, крім одно­

г о — вони бачили книжки; ті книжки стояли на полицях

315

перед їхніми спокійними поглядами, ще ке розрізані, во­

ни чекали читачів, котрі колись прийдуть і візьмуть їх,

хто чистими, а хто й брудними руками.

Монтег пильно вдивлявся в обличчя своїх супутників,

— Не намагайтеся скласти собі враження про книж ­

ки по їхніх обкладинках,— сказав хтось.

Усі неголосно засміялись і пішли далі, вниз за течією.

Почувся оглушливий скрегіт — у небі промчали реак­

тивні літаки й зникли, перш ніж подорожани встигли

глянути вгору. Монтег подивився туди, де за річкою л е­

ж ало місто; за р аз там була тільки слабка заграва.

— Там залиш илася моя дружина.

— Співчуваю. Найближчими днями всім містам дове­

деться зазнати лиха,— мовив Гренджер.

— Дивно, я зовсім не сумую за нею. Дивно, але я ніби

нічого не відчуваю,— сказав Монтег.— Щойно я поду­

мав — якщо вона навіть помре, мене це не засмутить. Це

недобре. Щось, певне, зі мною коїться.

— Послухайте,— відповів Гренджер, взявши його за

руку; тепер він ішов поруч і помагав Монтегові пробира­

тися крізь зарості кущів, відхиляючи гілки.— Коли я ще

був хлопчиком, помер мій дід, скульптор. Він був добрий

чоловік, дуже любив людей, це він допоміг очистити н а­

ше місто від нетрів; нам, дітям, він майстрував іграшки,

і взагалі за своє життя, певне, створив мільйон різних ре­

чей. Він завж ди щось робив власноручно. І коли він по­

мер, я раптом зрозумів: я плачу не за ним, а за тими

речами, які він створював. Я плакав, бо знав: він ніколи

більше нічого не зробить, не вирізьбить дерев’яної фі­

гурки, не годуватиме з нами голубів на подвір’ї, не гра­

тиме на скрипці й не розповідатиме смішних оповідок

так, як умів лише він. Він був часткою нас, і коли він

помер, все це пішло з нашого життя: не було нікого, хто б

міг усе робити так, як він. Він був особистістю. Д уж е

потрібною для ж иття людиною. Я ніколи не міг прими­

ритися з його смертю й часто думав, яких прекрасних

витворів не побачив світ, яких смішних історій не почув,

скільки голубів, повернувшись додому, не відчули дотор­

ку його руки! Він перетворював світ. Він дарував світові

нове. Тієї ночі, коли він помер, світ утратив десять міль­

йонів прекрасних вчинків.

Монтег ішов мовчки.

316

— Міллі, М іллі,— шепотів він сам до себе.— Міллі...

— Що ви сказали?

— Моя дружина... моя дружина. Бідолаш на, бідолаш ­

на М іллі. Я нічого не можу пригадати... Дум аю про її

руки, але не бачу, щоб вони робили що-небудь. Вони про­

сто звисають уздовж тіла, чи леж ать на колінах, чи три­

мають сигарету — от і все.

Монтег озирнувся на місто.

Що ти дав місту, Монтег?

Попіл.

Що давали люди одне одному?

Нічого.

Гренджер стояв поруч і теж дивився на місто.

— Мій дід казав: «Кожен має щось залиш ити після се­

бе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би сті­

ну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад,

посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої

руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі приту­

лок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи

на квітку, і ти житимеш у них». Мій дід казав: «Байду­

же, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти до­

торкаєш ся, змінювало форму, ставало не таким, як було,

щоб у ньому залиш илася частка тебе самого. В цьому

різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі,

і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі,

помре — і його ніби й не було, а садівник житиме бага­

то поколінь».

Гренджер махнув рукою.

— Колись, років п’ятдесят тому, мій дід показав мені

кілька фільмів про реактивні снаряди ФАУ-2. Вам дово­

дилось коли-небудь з відстані двісті миль бачити грибо-

видну хмару після вибуху атомної бомби? Це — марни-

ця, укол шпильки для пустелі, що лежить навкруги. Мій

дід разів десять прокрутив цей фільм, а потім сказав: мо­

же, настане день, коли міста розширять свої межі і впу­

стять до себе ліси, поля й незайману природу. Людям

треба нагадувати, що на землі їм відведено дуже мало

місця, що вони живуть серед природи, яка легко може

забрати назад усе, що д ала людині; їй не важ ко здмух­

нути нас з лиця землі одним подихом чи затопити вода­

ми о к е а н у — просто так, аби показати людині: вона не

така вже могутня, якою себе вваж ає. Мій дід казав: ко­

ли ми постійно не відчуватимемо її поряд з собою вночі,

317

ми забудемо, яка вона грізна й могутня. І тоді природа

одного чудового дня прийде і поглине нас. Розумієте?—

Гренджер повернувся'до Монтега.— Д ід давно мертвий,

.зле якби можна було придивитися до мого мозку, то в

його звивинах ви побачили б відбитки дідових пальців,

Він торкнувся мене своєю рукою. Я уже казав, він був

скульптор. «Ненавиджу римлянина на ймення Статус-

Кво — говорив він мені.— Дивися на все з подивом, ж и ­

ви так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Н а ­

магайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку

мрію, створену на фабриці й оплачену грішми. Не проси

гарантій, не шукай спокою — його зараз не існує на бі­

лому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що

висить день і ніч .на дереві вниз головою і спить, спить

протягом усього життя. Д о дідька! — казав він.— Стру­

сони дерево, хай те ледащо гепнеться об землю!»

— Дивіться! — вигукнув Монтег.

Ц ієї миті почалася й закінчилась війна.

Пізніше ніхто з Монтегових супутників не міг прига­

дати, чи він взагалі щось бачив. Миттєвий спалах і ледь

чутний рух. Протягом цієї миті там, нагорі, на висоті де­

сяти, п’яти, однієї милі промчали, певне, реактивні л іт а ­

ки, наче пригорща зерна, розсипана велетенською рукою

сівача, і відразу дуже швидко й водночас ж ахливо по­

вільно почали падати на ще заспане місто бомби. Власне

кажучи, бомбардування закінчилося, щойно літаки, які

мчали зі швидкістю п’ять тисяч миль на годину, вийшли

на ціль і п д ії лади попередили про це пілотів; і так само

блискавично, мов змах коси, закінчилася війна. Вона з а ­

кінчилась, щойно пілоти натисли на бомбоскидачі. А за

наступні три секунди — короткі три секунди, поки бомби

падали на ціль,— ворожі літаки вж е зникли ген за небо­

краєм, невидимі, наче куля, в яку не вірить дикун, бо не

бачить її; але його серце вже пробите, тіло, наче підтяте,

падає на землю, з жил бухає кров, мозок марно н ам ага­

ється втримати останні уривки дорогих спогадів і, не

встигнувши збагнути, що трапилося, вмирає.

Так, у це важ ко повірити. То був один-єдиний миттє*

вий порух. Але Монтег бачив зм ах величезного сталево­

го кулака, підведеного над далеким містом для удару;

1

С т а т у с - к в о (лат.) — становище, щ о існувало або існує в

якийсь визначений момент. О бразно — щ ось незмінне, застигле.

318

він знав — зараз почується скрегіт реактивних літаків,

який, після всього, скаже: руй нуй , не залиш ай каменя на

каменіу заги н ь. П омри.

class="book">Монтег на якусь імить затрим ав бомби в повітрі, затри ­

мав розумом і руками, безпорадно простягнутими до них.

«Тікайте!» — кричав він до Фабера. «Тікайте!» — кричав

до Кларіс. «Рятуйся, тікай звідти!» — кричав до М ілд­

ред. Та раптом пригадав: Кларіс мертва. А Фабер поїхав

з міста — десь глибокими між гір’ями мчить по країні ав­

тобус від одних руїн до інших. Хоч руйнування ще не по­

чалось, але воно висіло в повітрі, воно неминуче. Перш

ніж автобус пробіжить ще п’ятдесят ярдів по шосе, місто,

куди він поспішає, перестане існувати, а місто, звідки він

їде, перетвориться зі столиці на величезну купу сміття.

А Мілдред?..

«Рятуйся, тікай!»

Н а якусь частку секунди, поки ще бомби висіли в по­

вітрі на відстані ярда, фута, дюйма від даху готелю, в

одній з кімнат він побачив Мілдред. Вона, нахилившись

уперед, вдивлялась у миготливі кольорові стіни, з яких

до неї говорили, говорили, говорили «родичі»; вони то­

рохтіли, патякали, називали її на ймення, всміхалися до

неї й нічого не казали про бомбу, що повисла над готе­

лем,— ось уж е півдюйма, чверть дюйма... М ілдред ж а ­

дібно вдивлялась у стіни, наче ш укала там відгадку своїх

тривожних безсонних ночей. Вона стривожено, неспокій­

но тяглася до стін, мов прагнула пірнути в цю барвисту

круговерть, зануритися в неї, потонути в її щасливій

яскравості.

В пала перша бомба.

— Мілдред!

М оже,— та чи знатиме хто про це?— може, величезні

радіо- й телевізійні станції з їхніми променистими кольо­

рами, грою світла, порожньою балаканиною найперші пі­

дуть у небуття?

Монтег, падаючи долілиць, побачив, відчув,— чи йому

здалося, що бачить, відчуває? — як у кімнаті Мілдред

погасли стіни, як вони з чарівного кристала перетворили'

ся на звичайне дзеркало; він почув, як М ілдред закрича­

ла, бо тієї мільйонної частки секунди, що їй залишилося

жити, побачила на стінах відбиток свого обличчя; воно

ж ахало своєю порожнечею; самотнє в порожній кімнаті,

пожирало очима само себе. Вона зрозуміла, нарешті, що

319

це її власне обличчя, і швидко глянула на стелю, і тієї ж

миті весь готель завалився, впав на неї і разом з тон­

нами цегли, металу, тиньку й дерева потяг її вниз, на

голови інших людей, а потім

разом з ними — нижче,

нижче, до самого підвалу, де могутній вибух безглуздо

розправився з усіма, раз і назавжди.

— Я пригадав! — Монтег вчепився в землю.— П рига­

дав! Чікаго! Ц е було в Чікаго, давно-давно. М іллі і я.

Ось де ми зустрілися! Тепер пам ’ятаю. В Чікаго. Давно-

давно.

Оглушливий вибух струсонув повітря. Вибухова хвиля

прокотилася над річкою, перекинула людей, наче камінці

доміно, збурила річку водяними смерчами, здійняла

стовп куряви і, застогнавши у кронах дерев, помчала д а ­

лі, на південь. Монтег ще сильніше притиснувся до землі,

ніби хотів урости в неї, і міцно заплющив очі. Тільки на

мить розплющивши їх, побачив, що місто злетіло в по­

вітря. Бомби й місто помінялися місцями. Ще одна не­

ймовірна мить — і нове, невпізнанне місто, з незвичайно

високими будівлями, яких ніколи не було, про які ніколи

не мріяв і яких ніколи не зводив жоден будівничий, з

будинками, що їх створили бризки розпорошеного бетону

та виблиски роздробленого металу, в плутанині улам ­

ків, де двері стали вікнами, а покрівлі — підмурівками,

сяючи мільйонами кольорів, наче лавина, що здійнялася

вгору, замість спадати вниз,— це місто, мов химерна

фреска, застигло в повітрі, перекинулось і впало на

землю.

Оглушливий гуркіт сповістив про його загибель.

Монтег леж ав; цементна пилюка запорошила йому очі,

набилася в рот крізь міцно стулені губи. Монтег зади хав­

ся і плакав. І раптом пригадав, пригадав ще щось. Що

це? Так, так, розділи з Екклезіаста і «Одкровень». Ч а с ­

тина однієї книжки, частина другої... Мерщій, мерщій,

щоб не забути, поки мине цей струс, поки вщухне вітер!

Екклезіаст, ось він. Притиснувшись до землі, що здрига­

лась від вибухів, він по думки повторював слова, повто­

рював знову й знову, і вони були прекрасні й довершені,

тепер реклама зубної пасти «Денем» не заваж ал а йому,

ніби провідник стояв перед його уявним зором, дивився

на нього...

— От і все,— промовив хтось.

Люди леж али, судомно ковтаючи повітря, мов риби на

320

березі. Вони чіплялися за землю, так дитина підсвідомо

чіпляється за знайомі речі, дарм а що вони мертві й хо­

лодні, байдуже що трапилося чи трапиться; вчепившись

пальцями в землю, широко пороззявлявши роти, люди

кричали,— щоб у них не полопалися барабанні перетин­

ки, щоб не збожеволіти. Кричав і Монтег, чинячи опір віт­

ру, що різав обличчя, шматував губи, вимушував текти

кров з носа.

Монтег дивився, як поволі влягається густа хм ара пи­

лу, як разом з нею на світ опускається велике безгомін­

ня. Йому здавалося — він бачить кожну порошинку, кож ­

ну травинку, чує кожен крик, шерех, шепіт, що народж у­

вались у цьому світі. Разом із хмарою на землю осідала

тиша, даючи живим спокій і час, щоб роздивитися, зро­

зуміти й відчути реальність нового дня.

. Монтег глянув на річку. Мабуть, ми підемо берегом.

Він позирнув на занедбану залізничну колію. А може, пі­

демо цим шляхом. Чи великими дорогами. І матимемо

час усе обміркувати. А згодом, коли все вляж еться, зо­

середиться в нас, воно знову вихлюпнеться назовні в н а­

ших словах і наших вчинках. Багато що буде неправиль­

но, але багато що буде так, як треба. Тепер ми почина­

ємо свій шлях; ми споглядатимемо світ, бачитимемо, як

він живе, говорить, який він насправді. Тепер я хочу

бачити все. І хоч те, що я побачу, не буде ще моїм, ко­

лись воно зіллється зі мною в єдине ціле і стане мною.

Тож подивись на світ, що лежить перед тобою, господи,

подивись на те, що навкруг тебе тут, ген там! Лише тоді

ти зможеш по-справжньому доторкнутися до цього світу,

коли він усотається в тебе, в твою кров, і разом з нею

мільйон разів на день обернеться в твоїх ж илах. Я так

міцно вхоплю його, що він уже більше не випручається.

Колись я міцно його вхоплю. Тепер я лише доторкнуся

до нього одним пальцем, але це тільки початок.

Вітер ущух.

Люди ще леж али в напівзабутті, неспроможні підве­

стися й почати новий день з його турботами: розпалю ва­

ти вогнище, куховарити, рухатися, йти. Вони лежали,

блимаючи запорошеними очима. Чулося дихання, спер­

шу уривчасте, потім спокійніше...

Монтег сів, але пробував устати. Його супутники теж

заворушилися. Н а чорному прузі небокпаю забовваніли

Ц Р.-Бредбері

321

перші слабкі відблиски сонця. П овітря було холодне й

пахло вологою.

Мовчки підвівся Гренджер; лаючись, обмацав руки

й ноги; по його щоках котилися сльози. Важко човга­

ючи, він спустився до річки й подивився вгору проти

течії.

— Все зрівняли з землею,— сказав він після тривалої

мовчанки.— Міста нема, лише жменя попелу. Місто

щезло.— Він знов помовчав.— Ц ікаво, чи багато хто ро­

зумів, що так буде? Чи багатьох це заскочило зне­

нацька?

Хтось дістав з кишені шматок паперу, чиркнув сірни­

ком, підпалив його, на вогник поклали суху траву й ли­

стя, потім підкинули гілочок. Вологе віття сичало й тріс­

котіло, але зрештою зайнялось, і вогнище розгорілося в

ранішньому повітрі. Зійшло сонце. Люди мовчки прису­

нулися до багаття, незграбно схиляючись над вогнем.

Перші промені сонця торкнулись їхніх потилиць.

Гренджер розгорнув промаслений папір і вийняв ш м а­

ток бекону.

— Поснідаємо, а тоді повернемо н азад і подамося про­

ти течії. Ми там будемо потрібні.

Хтось подав невеличку сковорідку, на неї поклали бе­

кон і поставили-на вогонь. З а хвилину бекон уже шквар-

чав і підстрибував, сповнюючи ранкове повітря смачним

запахом. Люди мовчки спостерігали за цим дійством.

— Фенікс,— раптом сказав Гренджер.

— Що?

— Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на

ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалю вав се­

бе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем

людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, по­

ставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але

маємо одну перевагу — ми знаємо, яку дурницю робимо.

Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років.

А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них,

то можна сподіватися: коли-небудь ми перестанемо роз­

палювати ці погребальні багаття і стрибати в вогонь.

Кожне покоління залиш ає нам людей, які пам’ятають

про помилки людства.

Він зняв сковорідку з вогню; почекавши, поки бекон

трохи остигне, всі заходилися їсти.

322

— Тепер підемо проти течії,— вів далі Гренджер.—

1 пам ’ятайте одну важ ливу річ: самі ми нічого не варті.

Ми — ніщо. Але те, що ми зберігаємо в собі, колись мо­

ж е допомогти людям. Проте навіть тоді, коли ми вільно

мали в руках книжки, то не користувалися з усього, що

вони нам давали. Ми й далі паплюжили пам ’ять помер­

лих. Ми плювали на могили тих, хто жив до нас. Невдов­

зі — за тиждень, місяць, за рік — ми зустрінемо багатьох

самотніх людей. І коли вони нас запитають, що ми роби­

мо, ми скажемо: згадуємо. І тому зрештою переможемо.

Колись ми згадаєм о так багато, що зробимо найбільший

в історії екскаватор, викопаємо найглибшу з усіх моги­

лу і навіки поховаємо в ній війну. А тепер готуймося в

дорогу. Насамперед ми повинні побудувати фабрику

дзеркал і цілий рік випускати дзеркала, дзеркала й ні­

чого більше, щоб люди могли добре роздивитися себе в

них.

Вони поснідали й загасили багаття. День розгорявся

дедалі яскравіш е, наче хтось підкручував гніт у величез­

ній лампі. В кронах дерев влаш товувалися птахи, які по­

кинули були свої гнізда, а тепер повернулись назад.

М онтег рушив на північ. Озирнувшись, він побачив, що

всі йдуть слідом за ним. Здивований, він ступив убік,

щоб пропустити Гренджера, але той лише подивився на

нього й кивнув. Монтег пішов уперед. Він глянув на річ­

ку, на небо, на ірж аву колію, що бігла назад, туди, де

були ферми й сараї, повні сіна, куди вночі приходили

втікачі з міста. Колись, потім, через місяць чи через пів­

року, але не пізніше ніж через рік, він знову, вже сам,

пройде по цих місцях і йтиме доти, доки наздожене тих,

хто пройшов цим шляхом раніше за нього.

А тепер перед ним л еж ал а довга дорога; вони йтимуть

цілий ранок, до полудня; і коли вони йшли мовчки, то

тільки з однієї причини: кожному було про що подумати,

кожному було що згадати. Пізніше, коли сонце піді­

б’ється високо й зігріє їх, вони почнуть розмовляти чи

просто розказувати про те, що вони зап ам ’ятали, щоб

пересвідчитися: все це збереглося в їхніх головах. Мон­

тег відчув, що і в ньому повільно прокидаються, ож ива­

ють слова. І коли настане його черга, що він скаже? Що

він цього дня може сказати таке, щоб хоч трохи полегши­

12*

323

ти їм шлях? На все свій час. Так. Ч ас руйнувати і час

будувати. Так. Час мовчати і час говорити. Авжеж, це

так. Але що це? Що? Є щось таке, щось є, є...

«...І по цей бік, і по той бік ріки — дерево життя, що ро­

дить дванадцять разів, кожного місяця приносячи плід

свій; а листя дерева зцілює народи».

Так, думав Монтег, ось що я скаж у їм опівдні. Опів­

дні... Коли ми прийдемо до міста.

К у л ь б а б о в е

в

и

н

о

ПОВІСТЬ

УолтеровІ.А. Бредберіне дядькові,

не двоюрідному братові,

але, поза всяким сумнівом,

видавцеві й другові

Був тихий ранній ранок, і містечко, ще оповите тем­

рявою, безтурботно спочивало. У повітрі вчувалося л і­

то, і вітрець віяв по-літньому, і все навколо повільно й

розмірено дихало теплом. Досить було встати з ліж ка

й визирнути у вікно, щоб побачити: це ж і є початок

справжнього вільного життя, перший ранок літа.

Дванадцятирічний Д углас Сполдінг, щойно проки­

нувшись, залюбки віддався неквапному плинові літньо­

го ранку. Він леж ав у склепінчастій кімнатці на третьо­

му поверсі, відчуваючи, як ця найвища в містечку ве­

ж а, линучи у високості за червневим вітерцем, наснаж ує

його незмірною силою. Увечері, коли в’язи, дуби й кле­

ни зливалися в суцільну масу, він, мов променем м аяка,

обводив поглядом те колихливе темне море. А тепер...

— Ох ти ж!..— прошепотів Дуглас.

Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у

календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть

на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі м анд­

ри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні

як ніч сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як

утішатиметься холодом за вкритими памороззю двери­

ма льодовні. І як радітиме, смажачись у бабусиній кухні

разом з численними курчатами...

А тепер на нього чекало звичне діло.

Р а з на тиждень йому дозволяли ночувати не в бу­

диночку поряд, разом з батьком, м атір’ю та меншим

братом Томом, а вибиратися темними крученими схо­

дами сюди, в дідову вежу, і спати в цій оселі чародія

серед громовиць і примар, щоб прокинутись удосвіта,

поки ще не задзвеніли на вулицях молочні пляшки, і

взятися до свого заповітного чаклування.

Він став у темряві перед відчиненим вікном, набрав

у груди повітря і чимдуж дмухнув.

Вуличні ліхтарі миттю згасли, наче свічки на шоко-

326

ладному торті до дня народження. Він дмухнув ще й

ще раз, і в небі почали зникати зірки.

Д углас усміхнувся. Тоді показав пальцем.

Отам і отам. А тепер отут і отут...

На оповитій враніш нім; серпанком вулиці прорізалися

жовті прямокутники — люди вмикали світло в будинках.

І ось уже на цілі милі довкруг засвітилися незліченні

вікна.

— Усі позіхніть! Усі вставайте!

Внизу прокинувся до життя великий будинок.

— Дідусю, виймай із склянки свої зуби! — Д углас по­

чекав, даючи дідові час.— Бабусю й прабабусю, смажте

млинці!

Легенький протяг поніс по коридорах теплий дух сма­

женого тіста, і в кімнатах будинку заворушились усі його

тимчасові пожильці — тітки, дядьки, двоюрідні брати й

сестри, що з ’їхалися на літо.

— Вулиця Старих Людей, прокидайся! Міс Гелен Лу-

міс, полковнику Фрійлі, місіс Бентлі! П рокаш ляйтесь,

уставайте, приймайте свої таблетки, не баріться! Місте­

ре Д ж онас, запрягайте конячину, вивозьте свій фургон

і гайда по мотлох!

По той бік яру, що врізався в містечко, розплющили

свої драконячі очі похмурі особняки. Невдовзі на ран­

кові вулиці виїдуть своєю електричною Зеленою маши­

ною дві бабусі, махаючи руками до кожного зустрічного

собаки.

— Містере Трідден, ану, бігом до трамвайного депо!

І незабаром річищами брукованих вулиць попливе

трамвай, розкидаючи над собою гарячі блакитні іскри.

— Д ж оне Хафф і Ч арлі Вудмен, ви готові? — пошеп­

ки спитав Дуглас, звертаючись до вулиці Дітей.— Го­

тові?— Ц е вже до бейсбольних м’ячів, намоклих у густій

траві на зарошених луж ках, до мотузяних гойдалок, що

нерухомо звисали з дерев.

— Мамо, тату, Томе, прокидайтеся!

Тихенько задзвонили будильники. Лунко забам кав го­

динник на міській управі. Немов від помаху Дугласової

руки, з дерев із щебетанням пурхнуло птаство. А він,

диригуючи своїм оркестром, показав на східний небо­

край.

І з-за обрію показалося сонце.

Д углас склав руки на грудях і всміхнувся, мов справж ­

ній чудодій. «Отож-бо,— подумав він.— Досить було

327

мені звеліти — і всі підхопилися, всі забігали. Л іто буде

чудове».

І він наостанок клацнув пальцями до містечка.

Рвучко розчинилися двері будинків — люди виходили

надвір.

Л іто 1928 року почалося.

Ідучи того ранку лужком, Д углас Сполдінг нара-

зився на павутинку. Невидима в повітрі нитка торкну­

лась його чола й безгучно урвалася.

І хоч яка незначуща була та пригода, він збагнув:

цей день різнитиметься від інших. Різнитиметься ще й

тому, що є дні, які складаються із самих запахів, коли

ти відчуваєш цілий світ нюхом, удихаючи й видихаючи

його крізь ніс,— так пояснював батько, везучи Д угласа

та його десятирічного братика Тома машиною за місто.

А в інші дні, сказав він, можна тільки вухом почути,

як гримить і бринить усесвіт. Є такі дні, що їх треба

куштувати на смак, і такі, що кращ е відчутні на дотик.

Випадають і такі, які належить сприймати всіма чуття­

ми разом. А оце сьогодні, кивнув головою батько, пахне

так, неначе десь там за пагорбами звечора не знати як

виріс великий сад і сповнив усю околицю свіжими теп­

лими пахощами. У повітрі вчувається дощ — але на не­

бі не видно й хмаринки. Здається, ген серед лісу ось-

ось розляжеться сміх якогось таємничого зайди — але

там стоїть тиша...

Д углас пильно видивлявся на краєвид, що пропли­

вав обабіч дороги. Він не вчував ні пахощів саду,

ні

близького дощу, бо знав, що без яблунь чи хмар не мо­

же бути ні того, ні того. А що там за таємничий зайда

міг сміятися в лісі?..

Та все одно,— і Д угласа аж дрож пройняв,— цей день,

не знати чому, був якийсь особливий.

Машина зупинилася в самому осередку тихого лісу.

— Ану, хлопці, вгамуйтеся.

Вони штурхали один одного ліктями.

— Гаразд, тату.

Усі троє вилізли з машини і, прихопивши голубі бля­

шані відра, зійшли з глухого розгрузлого путівця у во­

логий дух, що лишився після недавнього дощу.

— Ш укайте бджіл,— сказав батько.— Бджоли завж ди

328

б ’ю т ь с я

к о л о я г і д ,

я к

хлопчиська коло кухні. П равда

ж, Дуг?

Д углас здригнувся й підвів голову.

— Знову ти хтозна-де,— мовив батько.— Прочнися.

Ходімо з нами.

— Гаразд, тату.

І вони рушили лісом — попереду батько, дуже ви­

сокий і ставний, за ним слід у слід ступав Дуглас, а

слідком за братом дріботів зовсім малий на зріст Том.

Вони піднялися на невеликий пагорок і подивились упе­

ред. Онде, бачите, показав рукою батько, ген там оселя

великих і лагідних літніх вітрів. Вони гуляють по тих

зелених глибинах, невидимі, мов примарні кити.

Д углас швидко позирнув туди, нічого не побачив і

відчув себе ошуканим — батько, так само, як і дідусь,

завж ди говорив загадкам и. А проте... А проте... Дуглас

завмер і прислухався.

«Атож, щось таки має статися,— подумав він.— Я це

знаю!»

— А осьде папороть, що зветься венерині коси.—

Батько простував далі, і бляш ане відро в його руці раз

у раз побрязкувало.— А оце відчуваєте? — Він посовав

ногою по землі.— Ц я листяна подушка накопичувалася

з мільйон років. Подумайте-но, скільки треба було ли­

стя, щоб вона стала така м’яка.

— Ох ти ж, я ступаю, наче індіанець,— озвався

Том.— Ані шелесне.

Д углас і собі помацав ногою землю, але не відчув

її пругкості, бо весь час сторожко дослухався. «Нас ото­

чили!— думав він.— Щось таки станеться. Але що?..—

Він спинився.— Ану, виходьте, хто й де б ви не були!» —

подумки гукнув він.

Том та батько простували далі по безгучній

м’якій

землі.

— А ось найкращ е в світі мереживо,— тихо мовив

батько. І показав рукою нагору, де крони дерев пере-

пліталися з небом чи, може, то небо впліталося в них,

хтозна. Та так чи так, а це зелено-блакитне мереживо

існувало, і батько всміхався, і досить було придивитися,

щоб добачити, як ліс і далі невпинно плете його, мов

великий гомінкий верстат. Батько стояв невимушено,

говорив про се й про те, і мова його линула вільно й

жваво. Р а з у раз він сам сміявся зі своїх слів, і це ще

дужче пожвавлю вало його розповідь. Він любить дослу­

329

хатися до тиші, казав батько, якщо можна до неї до­

слухатися; адж е серед тиші випадає почути, як у по­

вітрі, що аж кишить бджолами — слово честі, просто-

таки кишить! — легко сіється донизу пилок диких квітів.

А онде, прислухайтесь, за отими деревами — там гучить

справжній водоспад пташиного щебетання!

«Ось воно,— подумав Д углас,— наближається! Суне

просто на мене! А я його не бачу! Ось уж е зовсім близь­

ко, десь тут!»

— А ось і брусниці! — сказав батько.— Дивіться, нам

пощастило.

«Не треба!»— аж зайшовся мовчазним криком Д углас.

Але Том та батько нахилились і встромили руки в

шурхітливі кущики. М ана розвіялась. Ж ахли ва примара,

що підкрадалася все ближче, ладна чимдуж накинутись,

навалитись, витрусити з нього душу, миттю зникла без

сліду.

Розгублений і спустошений, Д углас упав навколіш ­

ки. Він бачив, як його пальці занурились у зелену су­

тінь, а тоді виринули звідти, забарвлені в такий колір,

ніби він у якийсь спосіб розітнув ліс ножем і застромив

руку у відкриту рану.

— Хлопці, час підживитися!

З відрами, вже до половини повними брусниць і суниць,

серед гудіння бджіл, що злетілися слідом,— а це ж бо,

сказав батько, не що інше, як затаєний спів навколиш ­

нього світу,— вони сиділи на замшілий колоді, ж ували

бутерброди й намагалися дочути в лісовій тиші те, що

чув батько. Д углас відчував на собі батьків усміхне­

ний погляд. Ось батько хотів був щось сказати, але

передумав і, відкусивши ще шматок бутерброда, на хви­

лю замислився.

— Бутерброд у лісі — зовсім інша річ. Інакше см а­

кує, ніж удома, ви помітили? Наче його чимось присма­

чили. Пахне м’ятою і живицею. Чудово збуджує апетит.

Д углас перестав ж увати й поторкав язиком хліб і

підсмажену шинку. Та ні... бутерброд як бутерброд.

Том, і д алі жуючи, кивнув головою.

— Я зрозумів, про що ти кажеш , тату.

«Було вже м айж е сталося,— думав Д углас.— Хоч би

що воно там таке, але ж величезне, ой яке величезне!

Щось його сполохало. А де ж воно тепер? М абуть, за

330

отим кущем!.. Ні, десь позад мене!.. Та ні, воно тут...

отут, зовсім поруч...»

Він нишком потер під грудьми.

«Треба тільки почекати, і воно повернеться. Воно не

зробить мені боляче, я знаю, не для того воно тут. А що ж

тоді воно зробить? Що? Що?..»

— А ви знаєте, скільки разів ми грали в бейсбол цьо­

го року, і минулого, і позаминулого? — раптом ні з сього

ні з того спитав Том.

Д углас дивився, як швидко ворушаться його губи.

— Я записав! Тисячу п’ятсот шістдесят вісім разів!

А скільки разів я чистив зуби за десять років? Шість

тисяч разів! А руки мив п’ятнадцять тисяч разів. Спав

чотири тисячі з чимось разів, не рахуючи того, що вдень.

З ’їв шістсот персиків і вісімсот яблук. А груш — двісті,

я не дуж е до них охочий. Про що завгодно запитайте, в

мене все записано! Як скласти разом усе, що я зробив

за десять років, вийде мільярд мільйонів усяких речей.

«Ось тепер воно знов наближ ається,— думав Д уг­

лас.— Але чому? Через те, що Том базікає? А до чого

тут Том? Він собі торохтить з напханим ротом, батько

сидить на колоді, насторожений, мов дикий кіт, а з То-

ма все валують і валують слова, наче бульбашки із со­

дової води».

— Книжок я прочитав чотириста. В кіно бачив сорок

картин з Баком Джонсом, тридцять з Д ж еком Хоксі, со­

рок п’ять з Томом Міксом, тридцять дев’ять з Хутом

Гібсоном, десять з Дугласом Фербенксом, сто дев’яносто

два мультики про кота Фелікса, вісім разів дивився

«Привид в опері» з Лоном Чані, чотири рази Мілтона

Сіллза і раз Адольфа Менжу, про кохання, але тоді я

просидів з дев’яносто годин у вбиральні, там-таки в к і­

но, чекав, поки скінчиться та мура й пустять «Кота і

канарку» або «К аж ана», а то ж такі дива, що всі аж

хапались одне за одного й дві години верещ али не вмов­

каючи. І за весь той час я з ’їв чотириста цукерок, три­

ста рогаликів і сімсот трубочок з морозивом...

Том ще хвилин із п’ять правив своєї, аж поки батько

спитав:

— А скільки ягід ти зібрав сьогодні, Томе?

— Д вісті п’ятдесят шість, точно, як в аптеці! — миттю

випалив Том.

Батько засміявся. З бутербродами було покінчено, і

всі троє знову заглибились у лісову сутінь збирати

331

брусниці й крихітні сунички. Вони нахилялись аж до зем ­

лі, руки їхні швидко ходили туди-сюди, відра дедалі в аж ­

чали, а Д углас сторожко дослухався й думав: «Атож, во­

но знову поруч! Просто в мене за спиною!.. Тільки не ози­

райся! Роби своє діло. Зривай ягоди, кидай у відро.

Якщо озирнешся — сполохаєш його. Не пропусти цієї

нагоди! Але ж як підманити його сюди, щоб побачити,

глянути йому в лице? Як? Як?..»

— А в мене є сніжинка в сірниковій коробочці,—

обізвався Том, з усмішкою дивлячись на свою руку, що

від соку ягід була наче в червоній рукавичці.

«Та помовч ти!» — мало не закричав Дуглас. Але ні —

кричати було не можна, бо пішла б луна й сполохала оте

не знати що.

А втім, стривай... Д ар м а що Том базікає — воно од­

наково наближ ається, не боїться Тома, а навпаки, той

своїм голосом принаджує його, то, виходить, і сам Том

якось причетний до нього.

— Ще з лютого місяця,— захихотів Том.— Б ула хур­

делиця, і я зловив одну велику сніжинку в коробочку,

зачинив її там, а тоді мерщій додому і сховав у холо­

дильник!

Ось воно, вже зовсім близько... Д углас невідривно

дивився на Томові губи, що не спинялись ні на мить. Й о­

го поривало дременути геть, бо за деревами здіймалася

якась грізна велетенська хвиля. Ось за р аз вона впаде й

розтрощить їх...

— Атож,— замислено провадив Том, обриваючи з ку­

щ а ягоди,— я єдиний у цілому штаті Іллінойс, хто має

влітку справжню сніжинку. Що там проти неї ті д іам ан ­

ти! Ось я завтра відкрию її. І тобі, Дуг, теж пока­

жу...

Іншим разом Д углас, може б, глузливо пирхнув чи

відмахнувся від цієї нісенітниці. Але тепер, коли стрім­

ко насувалося оте грізне «щось», уж е нависнувши над

ним у тихому повітрі, він заплющив очі й тільки голо­

вою кивнув.

Том, украй здивований, перестав рвати ягоди, обер­

нувся і втупив очі у брата. Д углас, що аж скулився,

сидячи навпочіпки, являв собою чудовий об’єкт для на­

паду. І Том з войовничим погуком стрибнув на нього.

Обидва повалилися додолу й, молотячи один одного ку­

лаками, покотилися по траві.

332

«Ні! — звелів собі Д углас, силкуючись не думати ні

про що інше.— Ні!..» Аж раптом... Так, усе було гаразд!

Атож! їхня сутичка, вся та колотнеча не відстрашила

грізну хвилю, і ось вона вже вдарила, захлю пнула їх

і понесла по травах у глиб лісу. Томів кулак влучив йо­

му по губах. Він відчув у роті теплий іржавий присмак

крові, чимдуж обхопив Тома, міцно стиснув його, і так

вони мовчки завмерли, чуючи тільки, як калатаю ть їхні

серця й зі свистом вихоплюється з ніздрів повітря. Н а ­

решті повільно, боячись, що нічого не побачить, Д углас

розплющив одне око.

Але все, геть усе, було там-таки!

Мов величезна зіниця ще більшого, незмірно більшо­

го ока, яке теж щойно розплющилось і вражено озирало

все довкола, на нього дивився цілий світ.

І він зрозумів: оце ж і є те, що наринуло на нього,

й тепер залишиться з ним, і ніколи нікуди не дінеться.

«Я живий»,— подумав він.

Його зам азані кров’ю пальці тремтіли, скидаючись

на клаптики якогось дивовижного, невідомого йому р а­

ніше й тільки щойно побаченого прапора, і Д углас не

знав, якому краю той прапор належить і кому він має

присягати на вірність. Сам того не усвідомлюючи, він

і досі стискав Тома, та водночас доторкнувся вільною

рукою до закривавлених пальців, немов хотів стерти

кров, а тоді підняв їх вище і повернув долоню тильним

боком до очей. Нарешті він пустив Тома й ліг горілиць,

тримаючи руку проти неба, і все його єство зосередилось

у голові, звідки його очі, мов двоє вартових крізь бій­

ниці незнаної фортеці, видивлялися на міст — його влас­

ну руку з випростаними пальцями, що кривавим прапо­

ром майоріли в ясному світлі.

— Ти не забився, Дуг? — спитав Том.

Голос його долинув наче з дна замш ілої криниці,

звідкись ген з-під води, і звучав глухо й таємниче.

Під Дугласом шепотіла трава. Він опустив руку й від­

чув нею пухнасті зелені піхви. Десь далеко внизу ворух­

нулися в черевиках пальці його ніг. У вухах, наче в муш­

лях, зітхав вітрець. По блискучих опуклостях його очей

перебігали яскраві відбитки навколишнього світу, наче

миготливі образки в кришталевій кулі. Барвисті квітки,

розкидані по зеленому лісовому килиму, пломеніли, ні­

би маленькі сонця й вогнисті клаптики неба. По не­

озорому, перекинутому догори дном озеру небесного

333

склепіння, мов пущені вистрибом камінці, гасали птахи,

Д углас надсадно дихав крізь зціплені зуби, вбираючи в

себе крижаний холод, а видихаючи ж ар. Комахи елек­

тричними іскрами пронизували повітря. Д есять тисяч во­

лосин на Дуглас-овій голові виросли на одну мільйонну

частку дюйма. Він чув, як у кожній його скрон і. б’ється

по серцю, третє к ал атає в горлі, ще двоє пульсують у

зап ’ястках, а справжнє серце лунко гупає в грудях. Усе

його тіло дихало крізь мільйони відкритих пор.

«Я справді живий! — думав він.— Досі я цього

не

знав, а як і знав, то не зап ам ’ятав!»

Він голосно вигукував це подумки ще і ще, разів із

десять! Подумати лишень! Ось уж е дванадцять років

живе — і тільки збагнув! Тільки тепер, зчепившись із

Томом, знайшов отут, під деревом, цей рідкісний хроно­

метр, цей злотосяйний годинник з гарантією безупин­

ного ходу років на сімдесят.

— Дуг, тобі не болить?

Д углас дико зойкнув, обхопив Тома руками й поко­

тився з ним по траві.

— Дуг, ти що, здурів?

— Здурів!

Вони котилися схилом пагорба, і їхні очі й роти бу­

ли повні сонця, що яскріло скалками жовтого скла; во­

ни хапали повітря, наче викинуті на берег форелі, і ре­

готали до сліз.

— Дуг, ти не збожеволів?

— Ні, ні, ні, ні!

Д углас заплющив очі й побачив плямистих леопардів,

що м’яко ступали в темряві.

— Томе! — мовив він. А тоді тихіше:— Томе... Чи всі

люди на світі... знають, що вони живі?

— Та певне. Аякже!

Леопарди нечутно зникли у глибшій темряві, куди

вже не сягало око.

— Сподіваюся, що так,— прошепотів Дуглас.— Атож,

сподіваюся, що знають.

Він розплющив очі. Батько стояв на пагорку високо

над ним, на тлі помережаного зеленим листям неба, і,

взявшись руками в боки, сміявся. їхні очі зустрілись, і

Д углас ураз нашорошився. «Тато знає,— подумав він.—

Усе це замислено наперед. Він зумисне привіз нас сю­

ди, щоб зі мною таке сталося. Це його витівка, він усе

розуміє. І тепер знає, що і я здогадався».

334

Зверху спустилася дуж а рука й підняла його в повіт-

)я. Похитуючись на непевних ногах між батьком і То­

лом, подряпаний, розпашілий, усе ще вражений і спов­

нений побожного остраху, Д углас обережно поторгав

івої і мовби не свої лікті і вдоволено облизнув розбиту

?убу. Потім звів очі на батька й Тома.

— Я понесу всі відра,— сказав він.— Цього разу дай­

те мені самому.

Л укаво посміхаючись, вони віддали йому відра.

Д углас стояв, злегка похитуючись, руки йому відтя­

гував важкий від соку, солодкий лісовий вантаж . «Мені

греба відчути все до кінця,— думав він.— Д айте мені

стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути,

що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен з а ­

бути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра».

З а ним линули бджоли, і дух ягід, і золоте проміння

літа, а він ішов зі своєю важкою ношею, ніби сп’янілий,

долоні його вкривалися втішними пухирями, руки затерп­

ли, ноги спотикалися, так що батько зрештою схопив

його за плече.

— Ні, ні,— пробурмотів Д углас.— Мені не важко.

Зовсім не важко...

Уже з півгодини його не покидало відчуття трави,

коріння, камінців, замш ілої колоди — так ніби все те

залиш ило свої відбитки на його руках, ногах, спині, і

лише тепер це відчуття почало притуплюватися. Дуглас

ішов і розмірковував про нього, і воно дедалі тануло,

розвіювалося, зникало, а тим часом брат і на диво мов­

чазний батько ступали слідом, даючи йому змогу самому

вести їх крізь ліс до невидимої, майже нереальної до­

роги, якою вони мали дістатися назад до міста...

У місті — згодом того ж таки дня.

І знову збирання врожаю.

Дідусь стояв на широкій чільній веранді і, мов к а ­

пітан, озирав по-літньому незворушний простір, що роз­

лягався перед ним. Він звертався із запитанням до ві­

терцю, до неосяжного неба, до моріжка, де стояли Д у г­

лас і Том, звертаючись із запитанням тільки до нього:

— Дідусю, а вони вже достигли? Справді?

Дідусь почухав підборіддя.

335

— Пятсот, тисяча, а то й дві тисячі напевне. Атож,

добрий буде ужинок. І збирати легко, тож не залиш ай­

те нічого. Д аю по десять центів за кожен мішок, який

принесете до преса.

— Ого!

Радісно усміхнені хлопці нахилилися н ад моріжком.

Вони зривали золотисті квітки — квітки, що затоплюють

цілий світ, перебираються з моріжка на бруковані ву­

лиці, тихенько стукають у віконця підвалів і в своєму

невтримному буянні виповнюють усе довкола сліпучим

сяйвом розплавленого сонця.

— І отак щороку,— сказав дідусь.— Справжня на­

вала. Та й нехай собі. Бач, заполонили все подвір’я, гор­

ді, мов леви. Якщо довго на них дивитися — і очі про­

палять. Начебто звичайнісінька квітка, бур’ян, якого ні­

хто не помічає. А от для н а с — благородна рослина,

кульбаба.

Назбиравш и повні мішки квіток, понесли їх у підвал.

І підвальна сутінь одразу відступила перед квітковим

сяйвом. Винний прес стояв відкритий, холодний. Золота

злива квіток зігріла і його. Дідусь крутнув корбу, гвинт

почав обертатися, і тоді гніт зрушив й легенько стиснув

квіткову масу.

— Ану, ну... отак...

І ось по жолобу в дні преса потекла у глиняний глек

спершу струминка, а там і буйний струмінь золотої рі­

дини, що ввібрала у себе весь той прекрасний літній

місяць. Потім їй дадуть перебродити, знімуть шумовин­

ня, розіллють у чисті пляшки від томатної підливи й

поставлять ті пляшки лискучими рядами на полицю в

темному підвалі.

Кульбабове вино.

У самих цих словах учувався смак літа. Те вино й

було спіймане і закорковане в пляш ках літо. І тепер,

коли Д углас знав — достеменно знав,— що він живий,

що на те він і ходить по землі, аби бачити й відчувати

увесь навколишній світ, йому здавалося цілком слуш­

ним запечатати й зберегти бодай частку свого нового

знання і цього особливого врожайного дня,— щоб десь

у січні, зимової днини, коли валитиме рясний сніг, тиж ­

нями не прозиратиме сонце і, можливо, сьогоднішнє чу­

до трохи призабудеться, відкоркувати пляшку і враз усе

пригадати. Адже це літо мало стати літом нежданих

336

чудес, і йому хотілося всі їх зберегти й позначити, так

щоб потім, як тільки забагнеться, він

міг спуститися

навшпиньки в цю вогку сутінь і сягнути рукою до по­

лиці...

І там рівними рядами стоятимуть пляшки з кульба­

бовим вином, яке жеврітиме м’яким сяйвом, наче квіти

на світанку, і з-під ледь припорошеного скла зблисне

сонце нинішнього червня. Поглянеш крізь це вино на

холодний зимовий день — і враз розтане сніг, зазеленіє

трава, на деревах зацвірінчать птахи й затріпоче на ві­

терці, мов сила-силенна метеликів, листя і цвіт. А по­

хмуре сіре небо заясніє блакиттю.

Візьмеш літо в руку, націдиш літа в келишок (звісна

річ, у манюсінький, у найменший, який є, щоб тільки к р а ­

пелиночка вм істилася), а тоді піднесеш до рота, скуш­

туєш — і воно враз розтопить зимовий

холод у твоїх

жилах...

— Ну а тепер — дощової води!

Атож, ніяка інша тут не годилася б — тільки найчи­

стіша вода з далеких озер та вмитих солодкою враніш ­

ньою росою зелених лук, яка здійнялася в розкрите не­

бо і там, у холоднуватій високості, зібралася в чисто

вимиті грона й мало не тисячу миль линула, гнана віт­

ром, насичуючись небесною електрикою. А ще більше

неба всотала вона в кожну свою краплину, коли пролила­

ся на землю. Надихавшись східним і західним, північним

і південним вітрами, вона зрештою обернулася на дощ,

і сам дощ у заповітну годину цього перетворення був

уже готовий до того, щоб стати вином.

Д углас схопив кухля, побіг надвір і глибоко занурив

його в бочку з дощовою водою.

— Несу!

Вода в кухлі була наче шовк, прозорий, ледь голу­

буватий шовк. Якби її випити, вона б пестливо торкну­

лася губів, горлянки, серця. Набравш и кухоль і відро,

її треба було віднести в підвал, щоб залити кульбабо­

вий врожай живлющою вологою гірських струмків.

Н авіть бабуся котрогось лютневого дня, коли надво­

рі бурхатиме завірю ха, забиваючи дух і заліплюючи вік-

на снігом,— навіть бабуся тихенько вислизне за двері

й спуститься в підвал.

Нагорі, у великому будинку, каш лятимуть, чхатимуть,

хрипітимуть, стогнатимуть, у дітей буде ж ар, дертиме

в запалених горлянках, носи їхні стануть немов вишні в

337

наливці, і по всіх кутках чатуватимуть підступні мік­

роби.

І тоді, наче богиня літа, а підвалу з ’явиться бабуся,

ховаючи щось під своєю плетеною шаллю. Вона обійде

кімнати всіх недужих, і внизу, й нагорі, і кожному наллє

в чисту склянку запашної прозорої рідини, щоб той ви­

пив її одним духом. Ліки інших часів, бальзам із сонця

й дозвільних серпневих надвечір’їв, ледь чутне бряж чан­

ня візка з морозивом на брукованих вулицях, сріблясті

стріли фейєрверка в темному небі й злива трави з-під

газонокосарки, що суне мурашиними володіннями,— і все

це, все в одній склянці.

Атож, навіть бабуся, спустившись узимку в підвал по

червневу снагу, мабуть, тихенько постоїть там одинцем

у таємному спілкуванні з власною душею,— так само, як

і дідусь, і батько, і дядечко Берт, і хтось іще з домочад­

ців,— і полине уявою в давноминулі дні, з далекими про­

гулянками за місто, з теплими дощами, з духом пшенич­

них ланів, смаженої кукурудзи, свіжоскошеного сіна.

Навіть бабуся знов і знов повторюватиме ці прекрасні,

золоті слова, так само, як їх сказано щойно, коли квіти

висипали в прес, так само, як їх буде повторювано ко ж ­

ної зими, кожної білої зими ще багато років по тому.

Знов і знов злітатимуть вони з уст, мов усмішка, мов не­

сподіваний сонячний промінчик серед темряви.

Кульбабове вино. Кульбабове вино. Кульбабове вино.

Годі було почути, як вони з ’являлись. І майже не

чути, як зникали. Тільки трава хилилася додолу, а потім

знову підводилась. Вони бігли вниз схилами пагор­

ба, наче тіні від хмаринок,— прудконогі хлопчаки літа.

Дуглас відстав від інших і заблукав. Відсапуючись,

він спинився над яром, на самому краю темного про­

валля, звідки віяло холодом. Нашорошивши вуха, мов

сполоханий олень, він зачув небезпеку, грізну й давню

як світ. Там місто розпадалося на дві половини. Там кін*

чалася цивілізація. Там була лише вічно ж ива земля, і

щогодини на ній відбувалися мільйони смертей і наро­

джень.

І були там стежки, протоптані чи ще не протоптані,

які свідчили про потяг хлопців до мандрів, безнастан­

338

них мандрів, потрібних їм, щоб вирости справжніми чо­

ловіками.

Д углас обернувся. Одна стежка великою припалою

порохом змією повзла до льодовні, де в золоті літні дні

ж ила зима. Д руга збігала до розжареного піщаного бе­

рега липневого озера. Третя вела до дерев, де хлопці,

сховавшись серед рясного листя, могли рости й достига­

ти разом з іще зеленими яблуками-кисличками. Ще од­

н а — до персикового садка, до шпалер винограду, до ка­

вунів, що, приспані сонцем, дрімали на грядках, мов

великі смугасті коти. Ота, дарм а що запустіла й звиви­

ста, вперто тяглася до школи. Оця, пряма, мов стріла,

бігла просто до кіно, де в суботу на ранкових сеансах

показували ковбойські фільми. А ота, що понад струм­

ком, виводила за місто, в зелений обшир.

Д углас звернув очі туди.

Хто б міг сказати, де кінчалося місто й починався той

обшир чи навпаки? Хто б міг сказати, що до чого нале­

ж и т ь — місто до нього чи він до міста? Завж ди існувала

й існуватиме невизначена межа, де ці два суперники схо­

дились у двобої і один з них на певний час брав гору,

заволодіваючи то якоюсь стежиною, то видолинком, то

галявиною, то деревом чи кущем. Неозоре суходільне мо­

ре трав і квітів розливалося в далеких безлюдних полях,

серед яких лише подекуди траплялися поодинокі ферми,

і в пору літнього буяння наринало на місто. Кожної ночі

зелений простір лук і далеких полів вливався яром до

міста, несучи з собою вологий трав’яний дух, і місто не­

мов порожніло, мертвіло і знов погрузало в землю.

І кожного ранку виявлялося, що яр ще трохи вклинився

в місто, погрожуючи затягти в себе гараж і, так, наче то

діряві, затоплені водою човни, і поглинути старезні авто­

мобілі, залишені на поталу дощам та іржі.

Гей! Г ей !— То мчали крізь таємниці яру, міста

й часу Д ж он Хафф і Ч арлі Вудмен.— Егей!

Д углас поволі рушив стежкою, що вела за місто.

Справді-бо, треба було прийти сюди, до яру, щоб по­

бачити дві найважливіш і в житті речі — як ведеться у

світі людей і як ведеться у світі природи. Зрештою, місто

являло собою лише великий корабель, повний люду, що

вижив у знегодах, і весь той люд без кінця метушився,

очищаючи свою плавучу оселю від бур’яну та іржі. Час

від часу якась ш люпка-халупа, рідна дитина того ко­

рабля, змита безгучною бурею часу, потопала в німот­

339

них хвилях термітників і мурашників, провалю валася в

невситиму пащу яру, щоб відчути, як у гарячих бур’я ­

нах мигтять і шарудять, мов сухий папір, міріади кони­

ків; щоб геть заглухнути під пеленою пороху та паву­

тиння і врешті розсипатись купою закіптюжених уламків,

немов гробниця в нищівному вогні, запаленому блакит­

ною блискавкою, що миттєвим фотоспалахом осяває цей

тріумф природи.

То ось що вабило сюди Д угласа — оте потаємне зм а­

гання, в якому людина уривала щось у природи, а при­

рода знов і знов відвойовувала своє, і так з року в рік;

одначе він знав, що місто ніколи не здобуває справжньої

перемоги — воно живе в постійній прихованій небезпе­

ці, озброївшись газонокосарками, обприскувачами, с а ­

довими ножицями, і вперто пливе вперед, поки його спо­

нукає до цього цивілізація; але кожний будинок у ньому

можуть одного дня захлюпнути й поховати навіки зе­

лені хвилі, і тоді згине без сліду й останній городянин,

а його газонокосарки, сапки й лопати, з ’їдені іржею,

розсиплються на порох.

Місто. Зелений простір... Будинки. Яр... Д углас роз­

гублено позирав то туди, то туди. Як ж е поєднати між

собою цих двох суперників, як збагнути взаєм озв’язок

між ними, коли...

Очі його втупились у землю.

Перший літній обряд — збирання кульбабового цві­

ту й заготівля вина — лишився позаду. Тепер треба було

братися до другого, але Д углас наче за&ляк і не зруш ав

з місця.

— Дуг!.. Доганяй!.. Ду-у-уг!..— Голоси хлопців затих­

ли вдалині.

— Я живий,— промовив Д углас.— Але що з того? Во­

ни живіші, ніж я. Чому ж так? Чому?

Та отак стоячи сам-один, дивлячись на свої нерухомі

ноги, він зрозумів, у чому річ...

Того вечора, повертаючись додому з кіно разом з

батьками та братом Томом, Д углас побачив у ясно освіт­

леній вітрині крамниці тенісні туфлі. Він квапливо відвів

очі, але його ноги вже були в тих туфлях і відірвалися

від землі, а тоді чимдуж помчали вперед. Закрутилася

земля, залопотіли, мов крила, полотняні піддашки над

340

вітринами — такий вихор зняв він за собою. А його

батьки та брат спокійнісінько простували далі. Д углас

задкував між ними, не відриваючи очей від тенісних

туфель в опівнічній вітрині, яку вони щойно поминули.

— Гарна була картина,— сказала мати.

— Еге ж ,— промимрив Дуглас.

Був уж е червень, і давно минув час купувати на літо

парусинові туфлі, легкі й тихі, наче теплий дощик, що

шелестить по тротуарах. Червень, коли земля сповнена

первісної сили і все довкола в розвої. Трави все ще при­

пливали в місто з околиць, обтікали тротуари, насува­

лися на будинки. У першу-ліпшу мить місто могло пере­

хилитись на борт і піти на дно, не лишивши по собі й

сліду в зеленому морі конюшини та бур’янів. І Дуглас

нараз зупинився, немов прикипівши до намертво злюто-

ваної цементом червоної цегли тротуару, неспроможний

ступити ні кроку далі.

— Тату! — вихопилося в нього.— Отам позаду у віт­

рині — тенісні туфлі, оті легкоступи «Парра»...

Батько навіть не обернувся.

— А чи не скажеш ти, до чого тобі нові туфлі? Мо­

жеш пояснити?

— Ну...

А до того, що в них почуваєш себе так, наче ти впер­

ше цього літа скинув черевики й побіг босоніж по траві.

Так, наче зимової ночі вистромив ноги з-під теплої ков­

дри і на них війнуло холодним вітром з відчиненого вік­

на, а ти все тримаєш їх назовні й ховаєш н азад під ковд­

ру аж тоді, коли вони стануть мовби зліплені із снігу.

У тенісних туфлях ти маєш таке відчуття, ніби вперше

цього літа побрів по тихому струмку й бачиш у прозо­

рій воді, як твої ноги, немов заломившись, ступають тро­

хи попереду тебе самого.

— Тату,— мовив Д углас,— це важко пояснити.

Люди, які робили тенісні туфлі, звідкись та знали, чо­

го хочуть і потребують хлопці. Вони підмощували під

устілки м’яку болотяну траву й особливі пружини, а верх

ткали з волокон рослин, вибілених і обпалених сонцем

у безкраїх полях. А десь глибоко в м’якому нутрі були

заховані тонкі й тугі оленячі сухожилки. Люди, які ро­

били ці туфлі, напевне, бачили багато вітрів у розбур­

ханих кронах дерев і багато річок, що несуть свої води

в озера. І все воно було в цих туфлях, і то було літо.

Д углас спробував переказати все це словами.

341

— Ну нехай,— мовив батько,— але хіба ж не такі, й

твої торішні туфлі? Чом би тобі не витягти з комори їх?

А Дугласові раптом стало ж ал ь хлопців, що жили в

Каліфорнії і ходили в тенісних туфлях цілий рік,— вони ж

бо й не знали, як приємно скинути з ніг зиму, стягти

з себе важ кі й грубі шкіряні черевики, повні снігу та

дощу, і від рана до темна бігати босоніж, а потім упер­

ше заш нурувати на собі новісінькі літні туфлі, в яких

бігається ще краще, ніж босому. І головне — щоб вони

були нові, у цьому весь чар. До першого вересня цей чар

може розвіятись, але тепер, наприкінці червня, він ще

в повній силі, і такі туфлі здатні понести тебе над де­

ревами, над річками, над будинками. У них, коли з а ­

хочеш, перестрибнеш і через паркан, і через тротуар, і

через будинок.

— Невже ти не розумієш? — відказав Д углас.— То­

рішні просто не годяться.

Адже торішні туфлі були вже мертві всередині. Во­

ни мали чар лише торік, коли їх уперше взуто. Але на

кінець кожного літа виявлялося, що ти вже не можеш

перестрибувати в них через річки, дерева й будинки, що

вони мертві. А тепер був саме початок літа, і Д углас

знав, що в нових туфлях він зможе все, що завгодно.

Вони піднялися на ганок свого будиночка.

— Ну, то збирай гроші,— сказав батько.— Через мі-

сяць-півтора...

— Тоді вже й літо скінчиться!..

Погасили світло, Том заснув, а Д углас леж ав і ди­

вився на свої освітлені місяцем ноги, далеко на другому

кінці ліж ка, вільні від важких грубих черевиків: н а­

решті з них спали ті залізні кайдани зими.

«Треба придумати якусь причину. Пояснення, чому

потрібні нові туфлі».

А хто не знає, що на пагорбах за містом у нього безліч

друзів,— вони розполохують корів, граються в завб а­

чання погоди, см аж аться на сонці, так що з них день у

день злазять клапті шкіри, наче аркушики відривного к а ­

лендаря, а вони й далі смажаться. Якщо хочеш не від­

ставати від них, треба бігати прудкіше за лисиць та бі­

лок. А тут, у місті, самі вороги, роздрочені спекою, і

через те вони не можуть забути зимових незгод і кривд.

Уперед за друзям и , і геть ворогів! Такий був девіз цих

чудових туфель. Час біжить надто швидко? Ти хочеш

його наздогнати? Хочеш завж ди бути прудконогий? Тоді

342

придбай собі тенісні туфлі-легкоступи «П арра»! Л е гк о -

ступи «П арра»!

Д углас труснув скарбничку, і в ній ледь брязнуло —

ото були й усі його гроші.

«Коли тобі чогось треба,— подумав він,— сам шукай

до цього шляхів. Ну що ж, попереду ціла ніч, спробуємо

знайти ту стежку крізь ліс...»

У центрі містечка одна по одній згасали вітрини крам ­

ниць. У вікно повіяв вітер. Немов річкова течія — аж но­

гам закортіло податися за нею.

Уві сні Д угласові вчувалося, як у високій теплій тр а­

ві біжить, біжить, біжить кролик.

Старий містер Сендерсон походжав по своїй взуттє­

вій крамниці, наче торговець хатніми тваринами, при­

везеними з усіх кінців світу, що сидять в окремих заго-

родочках, а він на ходу лагідно доторкається до кожної

з них. Ось містер Сендерсон погладив черевики й туф ­

лі, виставлені у вітрині,— декотрі здавались йому ко­

тиками, декотрі собачками, і він дбайливо проводив по

кожній парі рукою, там поправляючи шнурки, там під­

тягуючи язичок. А тоді зупинився посередині килима,

що л еж ав на підлозі крамниці, озирнувся навколо й

задоволено кивнув головою.

Д есь далеко загуркотів грім.

Ще мить тому в дверях Сеидерсонового «Салону взут­

тя» нікого не було. Та ось на порозі незграбно став Д уг­

лас Сполдінг, утупивши очі в свої шкіряні черевики,

наче вони були такі важенні, що він не мав сили віді­

рвати їх від цементної приступки. Як тільки він там

спинився, грім одразу замовк. І тоді повільно, так, ніби

кожний рух завд авав йому болю, і не зважуючись під­

вести очі від складеної чашечкою долоні, в якій тримав

гроші, Д углас ступив з яскравого полудневого осоння в

затінок крамниці. Тоді ретельно виклав стовпчиками на

прилавок монети по п’ять, десять, двадцять п’ять центів

і став чекати занепокоєно, мов шахіст, який не знає, що

спостигне його після цього ходу — слава чи ганьба.

— Можеш нічого не казати! — мовив містер Сендер­

сон.

Д углас прикипів до місця.

— По-перше, я знаю, що ти хочеш купити,— прова­

див містер Сендерсон.— По-друге, я щодня бачу тебе

біля моєї вітрини. Думаєш , я не помітив? Помиляєшся.

343

По-третє, тобі потрібні, якщо назвати їх повним ім ’ям,

«незрівнянні, найвищого гатунку тенісні туфлі-легкосту-

пи «Парра», виробництва фірми «Корона». М ’які, як мас­

ло, й прохолодні, як м’ята!». По-четверте, тобі потрі­

бен кредит.

—. Ні! — вигукнув Дуглас, важ ко дихаючи, так, наче

цілу ніч бігав уві сні.— Не треба мені кредиту, я маю

кращу пропозицію! — одним духом випалив він.— Я вам

усе скажу, містере Сендерсон, тільки спершу дозвольте

вас про щось запитати. Чи не могли б ви пригадати, сер,

коли ви самі востаннє взували легкоступи «Парра?»

На обличчя містера Сендерсона набігла тінь.

— Ну, років десять чи двадцять тому, а може, й три­

дцять... А що?

— Містере Сендерсои, а вам не здається, що в інте­

ресах вашої торгівлі ви, сер, мали б і самі поносити

оці тенісні туфлі, котрі ви продаєте, бодай наміряти на

хвилину, щоб знати, які вони на нозі? Коли довго не зві­

дуєш чогось на собі, то хоч-не-хоч забуваєш , що воно

таке. Он власник «Тютюнових виробів» курить сигари,

правда ж? І кондитер, я думаю, куштує свій товар.

Отож...

— Ти мав би помітити,— зауваж ив старий,— що і в

мене на ногах щось є.

— Але ж не легкоступи, сер! Як ви будете продава­

ти ці легкоступи, не вихваляючи їх покупцям? А як ви

зможете їх вихваляти, коли не знаєте, які вони?

Д углас говорив з таким запалом, що містер Сендер­

сон аж відступив назад і потер рукою підборіддя.

— Ну знаєш...

— Містере Сендерсон,— не вгавав Д углас,— ви про­

дайте мені одну річ, а я теж продам вам щось, не менш

вартісне.

— Слухай, хлопче, невже для цього так конче по­

трібно, щоб я взув на себе ті легкоступи? — запитав ста­

рий.

— Я дуже хотів би, щоб ви це зробили, сер!

Старий зітхнув. А за хвилину вж е сидів і, тихенько

сопучи, заш нуровував на своїх довгих вузьких ногах те­

нісні туфлі. П оряд з темними холошами його штанів во­

ни здавалися чужими й недоречними.

Нарешті містер Сендерсон підвівся.

— Ну, як вони на нозі? — спитав Д углас.

344

— Він ще питає! Чудово.— І старий хотів був знову

сісти.

— Ні, прошу вас! — жестом спинив його Д углас.—

Містере Сендерсон, а тепер, будь ласка, попереступайте

трохи з п’ят на носки, попереминайтеся, потупайте, ніби

скачете, а я докаж у вам те, що хотів. Ось що я приду­

мав: я віддаю вам ці гроші, ви віддаєте мені туфлі, і я

лишаюся винен вам ще долар. Але, містере Сендерсон,

ал е... тільки-но я взую ці туфлі, ви знаєте, що буде?

— Що?

— Вам! Я пакую покупки, я розношу пакунки покуп­

цям, я приношу вам каву, я прибираю і палю сміття, я

біжу для вас на пошту, на телеграф, до бібліотеки!

Я сюди, я туди, сюди, туди — аж у вас в очах мигтить.

Ви ж тепер відчуваєте, які це туфлі, м істере,С ендер­

сон? Відчуваєте, як шпарко вони носитимуть мене сюди-

туди? Які тугі пружини в них усередині? Як вони аж

пориваються бігти? Як вони заволодівають вашими но­

гами, і не дають вам спокою, і терпіти не можуть, щоб

ви стояли на місці? Відчуваєте, як швидко я робитиму

для вас усе, чого ви самі не захочете робити? Ви сиді­

тимете собі тут у холодку, а я ганятиму по всьому місту!

Та насправді і не я, а оці туфлі. Вони гасатимуть по ву­

лицях, мов навіжені: шась за ріг, шась назад! І вже

он вони аж де!..

Містер Сендерсон стояв, приголомшений такою зли­

вою слів. Цей невтримний потік підхопив його й поніс,

і він ще глибше засунув ноги в туфлі, поворушив паль­

цями, вигнув ступні, наважив на п’яти. Т ак він стояв і

тихенько, непомітно погойдувався назад і вперед на ле­

генькому вітерці, що повівав у розчинені двері. Тенісні

туфлі нечутно грузли в м’якому килимі, наче в густій

траві джунглів чи в масній глині. Старий поважно звів­

ся навшпиньки й знову вперся п’ятами в те пругке тісто,

в приязну, піддатливу землю. Н а обличчі в нього відби­

валися всі його відчуття, так, ніби по ньому перебігали

миготливі різноколірні відсвіти. Рот його трохи розту­

лився. Та ось він помалу перестав погойдуватись, хло­

пець також замовк, і тепер вони стояли в глибокій, пер­

вісній тиші й дивились один на одного.

Час від часу, простуючи тротуаром під пекучим сон­

цем, крамницю поминали поодинокі перехожі. А старий

чоловік і хлопець усе стояли нерухомо: хлопець — розпа-

345

шілий, старий — з таким виразом обличчя, ніби щойно

зробив якесь відкриття.

— Слухай, хлопче,— нарешті озвався він.— Чи не хо­

тів би ти десь років через п’ять продавати взуття в цій

крамниці?

— Ой, що ви, містере Сендерсон, дякую, але я ще

не надумав, ким мені стати.

— Станеш ким захочеш, синку,— сказав старий,—

неодмінно станеш. Тебе ніхто не спинить.

Легкою ходою він перейшов до стіни, де було не

менш як з десять тисяч коробок із взуттям, і повернувся

з туфлями для хлопця, а тоді взявся писати на аркуш и­

ку паперу якийсь список. Тим часом Д углас узув і з а ­

шнурував туфлі й тепер стояв чекаючи.

Старий подав йому список.

— Ось тобі десяток доручень, які ти маєш виконати

до вечора* Зробиш усе — і ми з тобою квити, ї ти мені

більш не слуга.

— Дякую, містере Сендерсон! — І Д углас порвався

бігти.

— Стривай! — гукнув старий.

Д углас спинився і обернувся до нього.

Містер Сендерсон перехилився через прилавок.

— Ну, як вони на нозі?

Хлопець подивився на свої ноги, які були вже ген на

річці, серед пшеничних ланів, на вітрі, що чимдуж ніс

його геть з міста. Тоді звів погляд на старого— очі його

палали, губи ворушились, але з них не злетіло ані звуку.

— Антилопи? — запитав старий, переводячи погляд

з обличчя хлопця на туфлі.— Газелі?

Д углас подумав, повагався, тоді швидко кивнув го­

ловою. І майж е в ту ж таки мить зник. Щось прошепо­

тів, рвучко повернувся — і наче й не було його. І за две­

рима ані знаку. Тільки ледь чувся, завмираючи в тро­

пічній спекоті, шурхіт підошов.

Містер Сендерсон стояв у залитих сліпучим сонцем

дверях і дослухався. Він пам’ятав цей шурхіт від давніх-

давен, ще відтоді, як його самого захоплювали хлоп’ячі

мрії. Під ясним небом вистрибом неслися прегарні ство­

ріння й зникали в чагарях під деревами, усе віддаляю ­

чись і лишаючи по собі тільки легку луну.

— Антилопи...— мовив містер

Сендерсон.— Газелі...

Він нахилився й підняв з підлоги покинуті хлопцем

зимові черевики, важ кі від уже забутих дощів і давно

346

розталого снігу. Потім, легко, м’яко і неквапливо сту­

паючи, вийшов із сліпучого осоння й знов опинився у

світі цивілізації...

Д углас дістав п’ятиценговий записник у жовтій об­

кладинці. Д істав жовтий олівець «Тайкондерога». Р о з­

горнув записник. Лизнув олівця.

— Слухай, Томе,— сказав він.— Ти зі своїми підра­

хунками та записами напровадив мене на одну думку.

Тепер і я так робитиму — вестиму облік різних подій.

Ось чи думав ти, приміром, що ми кожного літа знов і

знов робимо те саме, що робили й торік, і позаторік?

— Ц е ти про що, Дуг?

— А про те, що ми кожного літа робимо кульбабове

вино, купуємо нові тенісні туфлі, пускаємо перший фей-

єрверк, робимо лимонад, витягаємо з ніг скабки, збира­

ємо лісові ягоди. Щ ороку те саме й так само, ніякої

переміни, ніякої різниці. Але ж це тільки одна половина

літа, Томе.

— А друга?

— Д руга — це те, що ми робимо вперше у житті.

— Як от їмо маслини?

— Ні, я про важливіш і речі. Ось, приміром, якби рап­

том виявилося, що дідусь чи тато знають не все на світі.

— Та ти що! Вони ж знають геть усе, що тільки мож­

на знати!

— Не сперечайся, Томе. Я вже записав це у свої

«Відкриття і одкровення». Вони знають не все. Але це

не такий уже й гріх. І це я теж відкрив.

— А які ще дурниці ти там записав?

— Що я живий.

— Ха, оце відкриття! Та всі ж знають...

— Те, що я думаю про це, усвідомлюю це,— ось у

чому відкриття. Отак живеш собі, щось робиш — і сам

того не помічаєш. А потім раптом бачиш: ага, я живу,

я роблю те й те,— і це справді уперше в житті. Ось я

й поділю у своєму записнику літо на дві половини. Спо­

чатку в мене йдуть «Звичайні справи і події». Вперше

цього року пив шипучку. Вперше пробіг босий по траві.

Вперше мало не потонув у озері. Вперше їв кавун. Убив

першого москіта. Вперше збирав кульбаби. Усе це ми

робимо з року в рік і ніколи про таке не думаємо.

347

А отут, у другій половині, будуть «Відкриття і одкро­

вення». Чи, може, краще «і осяяння» — теж гарне слово,—

чи «усвідомлення», га?.. А загалом так: коли робиш щось

уже відоме й звичне — ну, розливаєш у пляшки кульба­

бове вино абощо,— то це йде у «Звичайні справи і по­

дії». Та коли потім про це думаєш, то свої думки, дурні

вони там чи ні, записуєш у «Відкриття і одкровення».

Ось що я записав про кульбабове вино: «Кожна його

пляш ка — це закоркована й збережена про запас частка

літа дев’ятсот двадцять восьмого року». Ну як воно тобі,

Томе?

— Та я вже давно за тобою не встигаю.

— То я прочитаю тобі ще. Отут, у «Звичайних спра­

вах і подіях», у мене записано: «Вранці двадцять чет­

вертого червня уперше цього літа посперечався з татом,

і мені добре перепало». А у «Відкриттях і одкровеннях»

я написав про це так: «Дорослі й діти не можуть жити

мирно тому, що це два різні народи. Вони не такі, як

ми. Ми не такі, як вони. Справді, різні народи — «і ні­

коли цим двом не зійтись» *. Зарубай це собі на носі,

Томе!

— А таки правда, Дуг, твоя правда! Так воно і є.

Оце ж тому ми й не миримо з мамою і татом. Завж ди

все негаразд, з ранку до вечора. Ну й голова ж у тебе,

хлопче!

— Отож тепер, як побачиш за ці три місяці щось таке,

що. вже робилось і робиться знов, скаж и мені. І що ти

про це думаєш, теж скажи. А на День п р а ц і2 ми про­

читаємо все, що набереться за літо, і побачимо, як во­

но вийшло.

— А я хоч за р аз можу тобі щось сказати, Дуг. Бери

олівця... Так от, на світі п’ять мільярдів дерев. Про це

я вичитав у книжці. І під кожним деревом лежить тінь,

правда ж? Виходить, звідки береться ніч? А ось я тобі

скажу. Ніч — це і є вся ота тінь, що розповзається з-під

п’яти мільярдів дерев! Поміркуй сам! М ожна сказати,

тінь затемнює повітря, неначе бруд воду. Отож якби

придумати такий спосіб, щоб затримати її під тими п'ять­

ма мільярдами дерев, то не було б і ночі, і нам не дово-

1 Рядок з балади англійського письменника Редьярда Кіплінга.

2 Офіційне свято в США, що відзначається у перший понеділок

вересня

348

дилося б лягати спати! Оце ж воно і є, Д уг,— щось відо­

ме, звичайне, і щось нове.

— Справді, тут е і відоме, і нове.— Д углас лизнув свій

ковтий олівець «Тайкондерога», який страшенно подо-

5ався йому оцією своєю назвою.— Ану, повтори те, що

ги сказав.

— Н а світі п’ять мільярдів дерев, і під кожним ле­

жить тінь...

Атож, літо складалось із звичних обрядів, і кожен

збряд мав свій час і своє місце. Час і місце робити ли­

монад, або чай з льодом, або кульбабове вино, купувати

літнє взуття чи бігати босоніж; і, нарешті, невдовзі по

всьому тому наставав час урочисто чіпляти на веранді

гойдалку.

Третього літнього дня, десь надвечір, дідусь виходив

на веранду й наче знічев’я починав роздивлятися два

порожні кільця під стелею. Тоді повагом підходив до

балюстради, заставленої вазонами з геранню, мов капі­

тан Ахав \ що оглядає пильним оком ясний погідний

день і ясне небо, слинив палець, щоб перевірити, чи немає

вітру, й скидав підж ак — чи не холодно буде цієї при­

західної години в самій сорочці. Потім поважно кивав

головою, відповідаючи на вітання інших капітанів, що

також повиходили власними персонами на свої заквітча­

ні веранди подивитися на тихе., лагідне надвечір’я, по­

лишивши своїх дружин цвірінькати чи сердито д зявка­

ти на манір болонок за темними протимоскітними сіт­

ками в розчинених дверях.

— Гаразд, Дугласе, будемо чіпляти.

Вони відшукували в гараж і й переносили на веран­

ду запорошене сидіння на ланцюгах, яке могло б пра­

вити й за парадне сідло для слона і на якому так добре

було розкошувати тихими літніми вечорами, і дідусь

чіпляв його на кільця під стелею.

Д углас, як легший вагою, сідав на гойдалку перший.

А вже потім і опасистий дідусь обережно вмощувався

поруч нього. І вони, мовчки всміхаючись і киваючи о дн е

до одного, помалу погойдувалися вперед-назад, впеоед-

назад.

1 П ерсонаж роману Германа М елвілла «М обі Д ік».

349

Хвилин через десять на веранді з ’являлася бабуся з

відром води та щ ітками й бралася мести, мити і ш ару­

вати підлогу. Потім з кімнат виносили стільці та пле­

тені й полотняні крісельця, щоб усім вистачило.

Люблю посидіти на веранді раннього літа,— казав

дідусь,— поки москіти ще не заїдають...

Десь годині о сьомій, ставши під розчиненим вікном

першого-ліпшого будинку, можна було почути, як у

їдальні відсувають стільці від столів, а потім хтось по­

чинає бренькати на старому, з пожовклими клавіш ами

піаніно. В кухнях черкали сірники, булькотіла в мийни­

цях гаряча вода, і перші вимиті тарілки з брязкотом

ставали сушитися на дротяні полички. Звідкись доли­

нали приглушені відстанню звуки грамофона. А ще за

годину на оповитих присмерком вулицях під величезни­

ми дубами й в’язами одна по одній оживали затінені

веранди будинків, і на них, мов фігурки, що показують

ту чи ту погоду в годиннику з барометром, з ’являлися

люди.

Перший виходив у густу й солодку вечірню сутінь

дядько Берт, а часом дідусь, потім батько, потім хтось

із двоюрідних братів, усе самі чоловіки, в хмарках тю­

тюнового диму,— жінки ще залиш алися в трохи прохо­

лолій кухні давати лад своєму жіночому світові, і звід­

ти долинали їхні голоси. А під дахом веранди вже пе­

ремовлялися чоловіки, що посідали, задерши ноги, хто

куди міг, тим часом як хлопці вмощувалися поряд на

вичовганих східцях або на дерев’яній балюстраді, звідки

протягом вечора неодмінно щось падало — чи то вазон

з геранню, чи то котрийсь із хлопчаків.

Аж ось за москітною сіткою в дверях виникали при­

марні постагі бабусі, прабабусі й матері, і тоді чоловіки

підхоплювалися й метушилися, пропонуючи їм, де сісти.

Ж інки приносили з собою всілякі віяла — хто згорнуту

газету, хто бамбуковий віничок, хто напахчену хустин­

к у — і, розмовляючи, обмахували ними обличчя.

Про що вони цілий вечір балакали, наступного дня

вже ніхто не пам ’ятав. Та ні для кого й не важило, про

що ті розмови дорослих,— важило тільки те, що звуки

їхніх голосів, то гучніючи, то затихаючи, линули над тен­

дітною папороттю, яка облямовувала веранду з трьох

боків; важило тільки те, що містечко помалу затоплю ва­

ла темрява, спадаючи на будинки, мов чорна вода, і що

в цій темряві жевріли вогники сигар, і що розмова все

350

точилася й точилася. Сокотіння жінок линуло надвір, по­

лохаючи перших москітів, і ті знавісніло танцювали в

повітрі. Мову чоловіків убирала в себе деревина старого

будинку, і, заплющивши очі й притуливши вухо до мостин

підлоги, можна було почути безугавний глухий гуркіт

чоловічих голосів, який то гучнішав, то затихав, мов д а ­

лекий землетрус десь у політичних сферах.

Д углас притулявся спиною до сухих дощок веранди,

потішений і заспокоєний усіма тими голосами, сподіваю­

чись, що вони ніколи не змовкнуть і їх неквапний плин

з тихим жебонінням струменітиме по його тілу, по при­

плющених повіках, вливатиметься в сонні вуха. Порипу­

вання крісел-гойдалок скидалося на сюрчання цвірку­

нів, сюрчання цвіркунів скидалося на порипування крі­

сел-гойдалок, а замш іла бочка під ринвою біля вікна

їдальні плодила вже котре покоління москітів, обіцяючи

поживу для розмов ще на багато літ надалі.

Т ак хороше було сидіти літнього вечора на веранді,

так безтурботно й спокійно, аж хотілося, щоб він три­

вав без кінця. То все були приємні, усталені звичаї: чо­

ловіки розкурювали люльки, у блідих руках жінок миг­

тіли в присмерку в’язальні спиці, потім усі бралися до

морозива-ескімо в сріблястих обгортках, хтось приходив,

хтось ішов. Бо протягом вечора там устигало погостю­

вати мало не все містечко: заглядали сусіди з суміжних

будинків і з того боку вулиці; спинялися по дорозі, про­

їж дж аю чи в своєму басовитому електричному автовізку,

міс Ферн та міс Роберта і часом прокочували Тома чи

Д угласа навколо кварталу, а потім заходили посидіти

хвилинку, обмахнути віялами розшарілі обличчя; а то

ще містер Дж онас, скупник мотлоху, залишивши свою

конячину та фургон десь поблизу під деревами, квапливо

піднімався східцями на веранду з таким нетерплячим

виглядом, наче його розпирало від слів і він мав ск аза­

ти щось нове, чого ніхто ще не чув,— і якось так виходи­

ло, що про це й справді ніхто доти не чув. І нарешті —

дітлахи, що дотемна пропадали хтозна-де, граючи в хо­

ванки чи ганяючи ногами порожню бляшанку, а тоді,

заеапані, розпашілі, нечутно, як бумеранги, поверталися

тихим лужком до веранди й одразу ж починали куняти

під нескінченне заколисливе жебоніння голосів...

О, яка то була розкіш — лежати там вечорами, на­

поєними духом папороті й трави, вечорами, сповнени­

ми шелесливих сонних

голосів, які немовби снували

351

навколишню темряву. Д углас леж ав так тихенько й незво­

рушно, що дорослі забували про його присутність і го­

моніли собі далі, обмірковуючи плани, які стосувались

його і їхнього власного майбутнього. І голоси їхні все

жебоніли й пливли геть з освітленими місяцем хм арка­

ми тютюнового диму, а нічні метелики, схожі на пізній

яблуневий цвіт, легенько билися у вуличні ліхтарі, і

голоси все пливли й пливли у майбуття...

Того вечора чоловіки зібралися перед тютюновою

крамницею і ну палити дирижаблі, топити бойові ко­

раблі, висаджувати в повітря динамітні за в о д и — одне

слово, напихати свої тлінні роти тими самими бацилами,

від яких вони одного дня заклякнуть навіки. Смерто­

носні хмари клубочилися разом з димом їхніх сигар і

линули геть, оповиваючи знервованого чоловіка, що не­

помітно стояв збоку, дослухаючись до їхньої мови, в

якій скреготіли лопати гробокопів і раз у раз вчувалася:

«на порох і попіл». То був Лео Ауфмен, міський юве­

лір, що стояв, розширивши великі й блискучі чорні очі,

але врешті змахнув тендітними, наче в дитини, руками

і злякано вигукнув:

— Та годі вам! Бога ради, облиште цю панахиду!

— Д іло каж ете, Л ео,— мовив дідусь Сполдінг, що с а ­

ме проходив там, прогулюючись, як і кожного вечора, зі

своїми онуками Дугласом і Томом — Але ж кому, як не

вам, Лео, погамувати цих віщунів. Змайструйте щось т а ­

ке, що зробить майбутнє яснішим, безтурботним, спов­

неним радощів. Ви ж власноручно складали велосипеди,

лагодили автомати в Галереї, були міським кіномехані

ком, хіба ні?

— А в ж е ж !— докинув Д углас.— Змайструйте нам М а­

шину щастя!

Усі засміялися.

— А ви не смійтесь,— сказав Лео Ауфмен.— Як ми

досі застосовували машини? Тільки людям на горе?

Отож-бо! Скільки разів здавалося, що ось уже людина

й машина поладнають, аж р ап то м — бабах! Хтось там

десь підмахлює — і літаки починають скидати на нас

бомби, а автомобілі летять шкереберть з урвища. То хіба

погано, що хлопець просить М ашину щастя? Ні! Ажніяк...

352

Голос Jleo Ауфмена притих, бо він уж е одійшов на

край тротуару й лагідно, мов до живої істоти, доторкнув­

ся до свого велосипеда.

— А що я втрачу? — бурмотів він.— З іб ’ю там чи там

клаптик шкіри на пальцях, докладу кілька фунтів з а ­

ліза, трохи недосплю,.. І змайструю, їй-богу!

— Л ео,— сказав дідусь,— ми ж не до того...

Та Лео Ауфмен уже їхав теплим літнім вечором, на­

тискаючи на педалі свого велосипеда, і звіддалік доли­

нув його голос:

-ї- Візьму та й змайструю...

— А знаєте,— шанобливо мовив Том,— він таки зм ай­

струє, будьте певні.

Коли б ви побачили, як Лео Ауфмен легко, за інер­

цією, котить на велосипеді вимощеними цеглою вечірні­

ми вулицями, то зрозуміли б, що цей чоловік завжди в

злагоді із світом і його однаково тішить і шурхіт бу­

дяків у розігрітій траві під подмухами гарячого, наче

з топки, вітру, і гудіння електричних дротів на мокрих

від дощу стовпах. Він був з тих людей, для яких і без­

сонна н іч — не мука, а благословенна пора, коли можна

залю бки поміркувати про велетенський годинниковий

механізм Всесвіту: чи не розкрутиться колись до кінця

його пружина, чи, може, вона підкручується сама собою,

хто знає? Та хоч скільки ночей він про це передумав,

дослухаючись до темряви, проте певного висновку дійти

не міг і схилявся то до однієї думки, то до другої,..

Ось і тепер, їдучи велосипедом вулицями містечка, він

думав: а які головні струси в нашому житті? Людина на­

роджується, росте, старіє, вмирає... Ну, народження —

тут годі щось вдіяти. А от як щодо інших трьох етапів?

У голові в нього, виблискуючи легкими золотими спи­

цями, крутилися колеса його Машини щастя. Це мала

бути машина, яка допомогла б хлопцям змінити ніжний

персиковий пушок на шорстку парость, а дівчатам роз­

винутися з непримітних пуп’янків у яскраві квітки. Та

й у похилих літах, коли твоя тінь немовби тягне тебе

додолу, і ти лежиш серед ночі без сну, і серце твоє від­

лічує мільярди ударів,— його винахід дасть людині змо­

гу спокійно заснути разом з опалим листям, як ото за ­

синають восени хлопчаки, зручно простягтись на копиці

12 Р. Бредбері

353

сухого сіна й залю бки стаючи часткою природи, що по­

ринає в мертвий сон...

— Тату!..

Через лужок назустріч йому бігли всі шестеро його

дітей: Сол, М арш алл, Д ж озеф , Ребекка, Рут, Ноемі,—

віком від п’яти до п’ятнадцяти, і всі разом тяглися взя­

ти в нього велосипеда, і всі водночас торсали його за

рукави.

— Ми на тебе чекаємо. В нас сьогодні морозиво!

Простуючи до веранди, Лео відчував десь там у тем­

ряві усмішку дружини.

Усі взялися їсти, і п’ять хвилин минули в блаженній

мовчанці. А тоді Л ео підняв у руці повну ложку сріб­

лястого, як місячне світло, морозива, неначе воно місти­

ло в собі всі таємниці Всесвіту і їх належ ало торкатись

обережно, і промовив:

— Слухай, Ліно, а що ти скажеш , як я спробую ви­

найти Машину щастя?

— Щось сталося? — швидко запитала дружина.

Дідусь вів Д угл аса й Тома додому. Н а півдорозі

повз них градом метеорів промчала ватага хлопчаків на

чолі з Чарлі Вудменом та Джоном Хаффом, і сила її

тяжіння була така велика, що відірвала Д у гласа від

дідуся й Тома і потягла за ними до яру.

— Не заблукай, хлопче!

— Ні, дідусю, ні...

І хлопці поринули в темряву.

Том і дідусь пройшли решту дороги додому мовчки,

І тільки тоді, коли вони вже підступили до веранди, То»І

сказав:

— Ти ба, М ашина щастя! Це ж треба!

— Відсапайся,— мовив дідусь.

Годинник на міській управі вибив восьму,

Годинник на міській управі вибив дев’яту. Ставало

вже пізно, а на цій вуличці маленького містечка у вели­

кому штаті величезного краю на планеті Зем ля, що

стрімко падала в темне провалля Всесвіту, кудись там

чи нікуди, була вж е справжня ніч, і Том відчував кожну

милю цього падіння. Він сидів біля, надвірних дверей і

видивлявся крізь протимоскітну сітку в летючу темряву,

354

що з невинним виглядом удавала, ніби вона зовсім не­

рухома. Тільки якщо лягти й заплющити очі, то відчуєш,

як обертається під твоїм ліжком Земля, а темне море

вдаряє тобі у вуха, напливаючи й розбиваючись об не­

видимі скелі.

У повітрі пахло дощем. Мати прасувала білизну, і

Том чув, як вона бризкає позад нього з пляшечки від

томату на хрустке сухе полотно.

А за квартал звідти ще була відчинена одна крамнич­

к а — та, що н алеж ала місіс Сінгер.

Нареш ті, коли місіс Сінгер уже ось-ось м ала зачини­

ти свою крамничку, мати зглянулася на Тома й ска­

зала:

— Збігай купи пінту 1 морозива, та дивись, щоб вона

добре натоптала.

Том спитав, чи не можна взяти з шоколадною підлив­

кою, бо він не любив ванільної, і мати дозволила. Він

затиснув гроші в кулаці й побіг босоніж по темному

цементу вечірнього тротуару під яблунями й дубами,

У містечку стояла така тиша, що здавалося, ніби воно від­

ступило ген у далину, і чути було тільки сюрчання цвір­

кунів десь за розпашілими темно-синіми деревами, що

підпирали всіяне зорями небо.

Хляпаючи босими ногами по бруківці, Том перебіг

вулицю. Місіс Сінгер важ ко чапала по крамничці, наспі­

вуючи якісь єврейські мелодії.

— Пінту морозива? — перепитала вона.— 3 шоколад­

ною підливкою? Можна!

Том дивився, як вона із зусиллям знімає з мороже-

ниці тугу металеву покришку, орудує ложкою, щільно

натоптуючи морозиво в пінтову коробку, а тоді поливає

його зверху: «З шоколадною підливкою? Можна!» Він

віддав гроші, взяв холодний пакунок, потерся об нього

лобом і щокою, засміявся і, хляпаючи босими ногами,

бігцем подавсь додому. П озаду блимнуло й згасло світ­

ло в останній відчиненій крамничці, і тепер на цілій ву­

лиці лишився, тільки мерехтливий ліхтар на розі, і зд а ­

валося, все -містечко поринає в сон.

Відхиливши сітчасті двері веранди, Том побачив, що

мати й досі прасує. Було видно, що їй ж арко і вона

чимось невдоволена, та все ж вона всміхнулася до нього,

1 П і н т а — міра о б ’єму рідких і сипких тіл у країнах, д е поши­

рена англійська система мір; приблизно 0,5 літра.

12*

355

— А коли тато повернеться з тих своїх зборів? — спи­

тав Том.

— Годині об одинадцятій чи о пів на дванадцяту,—

відказала мати.

Вона понесла морозиво до кухні й поділила його.

Щ едро поливши Томову порцію шоколадом, вона покла­

ла трохи морозива собі, а решту сховала «Дугласові

й татові, коли повернуться».

Вони сиділи, ласуючи морозивом, у самому осередді

глибокої тиші літнього вечора. Тільки він, мати і ве­

ч ір — самі в усьому їхньому невеличкому будиночку ца

невеликій вулиці. Том щоразу ретельно облизував лож ­

ку, перш ніж знову набрати в неї морозива, а мати, від­

сунувши прасувальну дошку й полишивши гарячу праску

холонути, сиділа в кріслі біля грамофона, помалу їл а

морозиво й казал а:

— Ой, ну й пекло ж сьогодні! Цілий день земля всо­

тувала ж ар, а тепер віддає його повітрю. ГІарко буде

спати.

Обоє сиділи й дослухалися до темряви, мовби напако­

ваної в усі вікна та двері, і до глибокої тиші — радіо­

приймач не працював, бо треба було замінити батареї,

а платівки квартету «Нікербокери», Е ла Дж онсона й

«Двох граків» усі були грані-переграні, аж з душі вер­

нуло. Отож Том просто сидіїв на дерев’яній підлозі ве­

ранди й дцвидся у темну-претемну темряву, притиснув­

шись обличчя^ до протимоскітної сітки, так що зрештою

на кінчику його носа відбилися маленькі темні квад ра­

тики.

— Де ж це Дуг? Уже майже пів на десяту,

— Прийде,— сказав Том, цілком певний, що нікуди

Д углас не дінеться.

Мати пішла мити тарілки, і він подався за нею. К о­

жен звук, найменший брязкіт ложки чи тарілки гучно

лунав у жаркому вечірньому повітрі. Потім вони мовчки

перейшли до великої кімнати, зняли з канапи валики й

^азом розсунули її так, що вийшло справжнє двоспаль*

не ліжко. Мати послала постіль і гарненько підбила по­

душки, щоб хдопцям зручно було леж ати. Том уж е взяв­

ся розстібати сорочку, але мати сказала:

— Постривай, Томе.

— Чого?

— Того, що я так кажу.

— Якась ти дивна, мамо.

356

Мати на хвильку сіла, тоді підвелася, пішла до н а ­

двірних дверей І стала гукати Дуглас а. Том чув, як во­

на знов і знов гукає: «Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-уг!.. Дуг-

ласе-е-е!..» її голос линув у теплу літню темряву й пропа­

дав без вороття. Н авіть луна не озивалася.

— Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-гла-а-се-!

Том сидів на підлозі, і його проймало холодом, але не

від морозива, не від зимової остуди й не від денного

ж ару. Він бачив, як мати роззирається навсібіч і клі­

пає очима, яка вона розгублена й стривожена. Усе те

одразу впадало в око.

Вона відхилила сітчасті двері веранди. Ступила в тем­

ряву, спустилася східцями й пішла доріжкою між кущ а­

ми бузку. Том прислухався до її ходи.

Б іля хвіртки вона знов погукала.

Ніхто не озвався.

Вона погукала ще двічі. Том усе так само сидів у кім­

наті, Він чекав, що з довгої вузької вулиці ось-ось від­

гукнеться Дуглас: «Я тут, мамо! Все гаразд! Іду!»

Але Д углас не відгукувався. Хвилини зо дві Том сидів,

дивлячись на розіслане ліж ко, на мовчазний радіопри­

ймач, на мовчазний грамофон, на люстру, де незворушно

ж евріли кришталеві висульки, на килим з червоними й

ліловими візерунками. Він зумисне стукнув ногою об

ліж ко — щоб перевірити, чи буде боляче. Виявилося, що

боляче.

Рипнули двері веранди, і мати сказала:

— Ходім, Томе. Прогуляємося.

— Куди?

— Просто по вулиці. Ходімо.

Том узяв її за руку, Вони разом рушили по Сент-

Джеймс-стріт. Цементований тротуар під ногами був і

досі теплий, і в дедалі густішій темряві ще гучніше

сюрчали цвіркуни. Том з матір'ю вийшли на ріг вулиці

й повернули до Західного яру.

Десь віддалік, сяйнувши фарами, проплив автомобіль.

А більш ніде не було жодних ознак життя — ні світла,

ні руху, Лиш е ген позаду, далеко за їхнім домом, поде­

куди виднілися тьмяно освітлені прямокутники вікон, де

люди ще не полягали спати. Та більшість будинків стоя­

ли темні — їхні мешканці вже спочивали, а ті, які не об-

ляглися, сиділи на верандах своїх темних осель і вели

тихі неквапливі вечірні розмови. Проходячи повз ті

357

будинки, можна було почути, як на веранді порипують

лави-гойдалки.

І батька, як на те, немає вдома,— сказала мати.

Своєю великою рукою вона стискала малу руку Тома.—

Ну, постривай, негідний хлопчисько, я тобі покажу! По

околицях знову вештається отой Нелюд і вбиває людей.

Тепер ніхто не може почувати себе в безпеці. Бо неві­

домо, де й коли він з ’явиться. Отож хай тільки Д уг

вернеться — шкуру з нього злуплю!

Тим часом вони пройшли ще квартал і тепер стояли

перед чорним силуетом німецької баптистської церкви

на розі Чепел-стріт і Глен-Рок. З а церквою, кроків за

сто далі, починався яр. Том уже чув його нюхом. Зв ід ­

ти тхнуло стічними водами, прілим листям, густим духом

зелених хащів. Яр був широкий, звивистий, він перети­

нав усе містечко, і мати часто казал а, що там і завидна

дикі нетрі, а поночі його краще обминати десятою до-

№ ок),

Хоча поруч була церква і це мало б додавати Томові

іміливості, проте він однаково боявся, бо церква стояла

темна й зд авалася холодною, нікому не потрібною руї­

ною на краю яру.

Йому було всього десять років. Він ще мало знав

про смерть, страх, жахіття, Смерть була для нього во­

сковою подобою, яку він бачив у шість років, коли по­

мер його прадідусь і леж ав у труні, наче величезний під­

битий яструб, німотно й відчужено, вж е не в змозі ніколц

сказати Томові, щоб він шанувався, чи докинути слівце,

до розмови про політику. Смерть була його малою сест­

ричкою, коли він, уже семирічний, прокинувшись одногс)

ранку, зазирнув у її колиску й побачив утуплений в нього

застиглий, невидющий погляд її мертвих блакитних очей;

а потім прийшли дорослі, поклали її в плетений лозовий

кошик і винесли з кімнати. Смерть нагадала йому про

себе й через місяць по тому, коли він спинився перед се­

стриччиним високим стільчиком і раптом збагнув, що

вона вже ніколи там не сидітиме, ніколи не засміється,

не заплаче, а він сам уже ніколи не приревнує до неї

батьків і не нарікне, що вона з'явилася на світ. Отак він

уявляв собі смерть. А ще смерть була Нелюдом, який

невидимо скрадався за деревами, чигав десь по околи­

цях, щоб раз чи два на рік прийти в це містечко, на ці

вулиці, де не бракувало темних закапелків, і когось

358

убити,— за останні три роки він убив у такий спосіб

трьох жінок. Ото все була смерть.

Але тепер ішлося про щось більше, ніж просто смерть.

Цей літній вечір ген унизу під високими зорями вві­

брав усе, що Том звідав, побачив чи почув у своєму

житті, і все те враз наринуло й захлюпнуло його з

головою.

Вони зійшли з тротуару й рушили втоптаною, всіяною

дрібним камінням стежкою між бур’янами, в яких лун­

ко, на повен голос гучав хор цвіркунів. Том покірливо

ступав за м атір’ю — сміливою, гарною, дужою, його з а ­

ступницею від усього світу. О так разом вони пройшли ще

далі й спинилися на самому краю цивілізації.

Яр...

Там, у глибокій чорній хащі, в цю мить зосередилось

усе, чого йому не судилося пізнати чи збагнути, усе те,

що не мало назви й ховалося в темряві безладних заро­

стей, серед важкого духу гнилизни.

Аж раптом він усвідомив, що вони з м атір’ю самі-са-

місінькі.

І що рука її тремтить.

Він справді відчував це тремтіння. Але чому? М ати ж

була

більша, дуж ча, розумніша за нього, хіба ні?

Н евж е й вона за ч у л а ту невиразну загрозу, оту лиху си­

лу, що зачаїл ася там унизу й ш укала виходу з темряви?

То, виходить, людина, дорослішаючи, не стає дужою?

І бути дорослим — це ніяка не втіха? І немає в житті

жодного захистку? Нема такої твердині, що встояла б

перед чіпкими страхіттями ночі?

Тома обсідали сумніви. У горлянці, в шлунку, по спи­

ні, по руках та ногах мовби знов розтеклося морозиво, і

його пройняло холодом, так наче раптом повіяв із забу­

того грудня зимовий вітер.

І в нього сяйнула думка: це ж усі люди такі, для

кожної людини існує тільки вона сама. Одна-єдина, і

хоч вона й живе серед великої громади, проте завж ди чо­

гось боїться. Як оце й тепер, стоячи тут. Марно кричати,

марно кликати на допомогу — яка з того користь? Темря­

ва нарине враз і поглине тебе: одна ж ахлива криж ана

мить — і буде по всьому. Задовго до світанку, задовго до

того, як полісмени почнуть присвічувати ліхтариками на

темну розворушену стежку, задо-вго до того, як зашурхо­

тять камінці під ногами розгублених людей, що поспі­

шать на допомогу. Н авіть якби вони були оце тепер за

359

п’ятсот кроків і напевне зарадили б, усе одно тій чорній

хвилі вистачило б і трьох секунд, щоб здійнятися й з а ­

брати в нього всі десять літ його життя і...

Це усвідомлення самотності людського життя впало

на Тома навальним ударом, і він весь затремтів. І м а­

ти теж була самотня, В цю хвилину вона не могла споді­

ватися ні на святість шлюбу, ні на захист люблячої ро­

дини, ні на конституцію Сполучених Ш татів, ні на по­

ліцію, не м ала до кого звернутися, крім власного серця,

та й у ньому знайш ла б хіба тільки нездоланну відразу

і страх, У цю хвилину кожне з них опинилося віч-на-віч

із власною скрутою і мусило шукати ради самотужки.

Отож йому треба було змиритися з цим і діяти на влас­

ний розсуд.

Том проковтнув тугий клубок у горлі й притулився до

матері, «О боже, не дай їй померти, прошу тебе! — по-

думки благав він,— Не завдавай нам ніякої кривди. З а

годину тато повернеться зі зборів, і якщо вдома нікого

не буде...»

Мати рушила стежкою в дикі нетрі.

— Мамо, з Дугом нічого не станеться.— Голос Тома

тремтів,- Нічого з ним не станеться... Він прийде. Н е­

одмінно прийде!

М ати відказала високим, напруженим голосом:

— Він завж ди вертається цією дорогою. Скільки р а ­

зів я йому казал а не ходити тут, але ті бісові хлопчиська

однаково лізуть навпростець. А колись він піде сюди й

більше не повернеться.

Більш е не повернеться. Це могло означати все що з а ­

вгодно. Бродяги. Злочинці. Темрява. Л иха пригода. А над

усе — смерть!

Сам-один у цілому світі,..

Н а світі з мільйон таких містечок. І в кожному так

само темно й самотньо, кожне живе так само відрубно,

в кожному так само повно страхіть і незбагненних ре­

чей. Пронизливі й тужливі звуки скрипок — ось музика

цих містечок, де немає світла, але багато тіней. А яка

безмежна, неосяжна в них самотність! Які там глухі,

провологлі яри! 1 на який ж ах обертається життя в тих

містечках уночі, коли твоєму розуму, подружжю, дітям,

щастю звідусіль загрож ує лиха, кровож ерна потвора на

ім ’я Смерть!,.

Мати знову голосно погукала в темряву:

360

— ДУ-У-УГ! Дугласе!

І раптом обоє збагнули: щось довкола не те.

Чомусь замовкли цвіркуни.

Скрізь панувала цілковита тиша.

Ще ніколи в Томовому житті не було такої тиші. Т а­

кої глибокої й безшелесної, Чому ж це замовкли цвір­

куни? Чому? З якої причини? Раніш е вони ніколи не

вгавали. Ніколи.

Отже... Отже...

Щось мало статися!

Здавалося, яр увесь напружується, напинає свої чор­

ні ж р і л и , вбирає в себе міць із поснулої округи, на б а­

гато миль навколо. З просяклих росою лісів і долин, з

хвилястих пагорбів, де собаки, задерши морди, вили на

місяць, з усіх усюд стікалась в одне місце велика тиша,

і Том з м атір’ю були в самому її осередді. Ось-ось, за

кілька секунд, щось мало статися, доконче мало стати­

ся. Цвіркуни й далі не озивались, а зорі спустилися так

низько, що ще трохи — і Том міг би змести з них сухо­

злітку. І була їх сила-силенна, гарячих і гранчастих.

А тиша все наростала й наростала. І все наростала

й наростала напруга. Ой, як було темно, як пустельно

й самотньо! Ой леле!

Аж раптом ген-ген із-за яру долинуло!

— Я тут, мамо! Іду, мамо!

Потім знову:

— Гей, мамо! Іду-у-у!

А потім часто-часто захляпали підошви тенісних ту­

фель по дну яру, де чимдуж, весело регочучи, бігли троє

хлопчаків — Томів брат Дуглас, Ч ак Вудмен і Джон

Хафф. Бігли й весело реготали...

Зорі миттю знялися вгору, так ніби десять мільйонів

сполоханих равликів разом утягли свої ріжки.

І знов заспівали цвіркуни!

Темрява відступала, налякана, приголомшена, люта.

Відступала, втративши апетит,— так грубо їй завадили,

коли вона саме наготувалася поживитись. А коли темря­

ва відлинула, наче хвиля від берега, з неї зі сміхом вири­

нули троє дітлахів.

— Гей, мамо! Гей, Томе! Ось і ми!

І одразу запахло Дугласом. То був справді його дух —

дух поту і трави, листя дерев і струмка.

— Ось я тобі полатаю боки, юначе,— пообіцяла мати.

Д е й подівся враз увесь її страх. Том знав: вона нікому

361

про це не розкаж е, нізащо в світі. Одначе воно назавж ди

залиш иться в її душі, так само, як і в його, Томовій, душі.

Пізнього літнього вечора вони йшли додому спати.

Том радів, що Д углас лишився живий. Д уж е радів. Бо

там, біля яру, була хвилина,, коли він уже подумав...

Д алеко на оповитій тьмяним місячним світлом око­

лиці, над віадуком і далі, за долиною, промчав поїзд

з таким гуркотом і гудінням, наче то якась величезна

залізна істота заб лукала в лісі й жене напролом. Том

ліг у ліжко поряд з Дугласом і аж тремтів, дослухаю ­

чись до того гудіння й думаючи про їхнього двоюрідно­

го брата, що жив колись на околиці містечка, там, де

тепер мчав поїзд,, а потім однієї давньої ночі помер від

запалення легень...

Від Д углас а, що л еж ав поряд, пахло потом. То був

чудодійний запах. І Том перестав тремтіти.

— Тільки дві речі я знаю напевне, Д уг,— прошепо­

тів: він.

— Які?

— Що виючі страшенно темно, це одне...

— А друге?

— А друге: навіть якщо містер Ауфмен колись збудує

оту Машину щ астя, з яром ю н а однаково нічого не вдіє.

Д углас якусь мить міркував над Томо-вими словами.

— У цьому щось є...

Вони замовкли, нараз почувши на вулиці чиюсь хо­

д у — спершу віддалік під деревами,, потім на тротуарі

біля самого будинку. Зі свого ліж ка тихо озвалася мати:

— Це тато йде.

То був справді він.

Пізно ввечері на веранді сидів Л ео Ауфмен і писав

список, якого й сам не бачив у густій сутіні. Ч ас від

часу він вигукував: «Так-так!..» або «І це теж!» — коли

йому спадало на думку ще щось цікаве. Раптом від две­

рей на веранду до нього долинув глухий звук — так ніби

нічний метелик налетів на проткмоскітну сітку.

— Ліно, ти? — пошепки спитав він.

Д руж ина сіла поруч нього на лаву-гойдалку, в самій

нічній сорочці, не надто худа, якими бувають сімнадцяти­

річні дівчата, коли їх ще не люблять, і не надто повна,

362

якими бувають п’ятдесятирічні жінки, коли їх уже не

люблять,— а саме в міру, налита й міцна; такий вигляд

мають жінки будь-якого віку, подумав Лео, якщо їм

нема чого про це тривожитись.

Вона була дивовижна жінка. її тіло, як і його влас­

не, завж ди думало за неї, але по-іншому: воно виношу­

вало дітей або з ’являлося поперед чоловіка в кожній

кімнаті, щоб змінити там атмосферу відповідно до того,

в якому він настрої у цю хвилину. Здавалося, вона ні­

коли не замислю валась ні над чим надовго: думка од­

разу ж іш ла з голови в руки і оберталася в дію так

природно, невимушено, що чоловік навіть якби й захо­

тів, то не зміг би накреслити схему того процесу.

— Ц я машина...— мовила Л іна зрештою.— Нам вона

не потрібна.

— Не потрібна,— погодився Лео,— але часом слід зро­

бити щось і для інших. Я оце саме міркував, що туди

прилаштувати. Кіно? Радіо? Стереоскоп? Поєднати все це

разом, щоб кожен помацав, усміхнувся і сказав: «Еге ж,

оце і є щастя».

Атож, подумав він, змайструвати таку хитромудру м а­

шинерію, яка, хай там з тобою хоч що — промокли но­

ги, болить виразка, мучить безсоння, і ти до ранку со­

ваєш ся в ліжку, і душу твою точать нічні страхіття,—

а вділить тобі щастя, немов ота магічна дрібка солі, вки­

нута в океан, що без кінця народж увала нову сіль і

перетворила морську воду в солону ропу. «Хто б не ви­

ліз із шкури, аби здійснити такий винахід?» — запиту­

вав він цілий світ, запитував містечко, запитував свою

дружину.

Сидячи поруч нього на лаві-гойдалці, Л ін а напружено

мовчала, і то була її відповідь..

Зам овк і він і, задерш и голову, став дослухатися, як

шелестить на вітрі листя великою в’яза.

«Не забудь,— сказав він собі подумкй,— цей шелест

листя теж має бути в твоїй машині».

А наступної хвилини на лаві-гойдалці і на веранді вже

не було нікого.

Дідусь усміхнувся вві сні.

Відчувши цю усмішку, він не міг збагнути, що її ви­

кликало, і прокинувся. Якусь хвилю полежав, наслу-

хаючи, а тоді зрозумів, чому він усміхнувся.

363

Тому, ЩО ПО'Чув з в у к , к у д и важливіш ий, ніж співи

пташок чи шелест молодого листя. Щ ороку був день,

коли він так само прокидався й чекав цього звуку, який

означав, що тепер літо й справді настало. А наставало

воно саме отакого ранку, коли хтось із пожильців, пле­

мінник чи двоюрідний брат, син чи онук, виходив з г а ­

зонокосаркою на луж ок під вікном і, керуючи від країв

до середини — на північ, на схід, на південь, на захід —

починав виписувати нею чимраз менші' прямокутники,

і металева маш инка із дзижчанням і стрекотом посува­

лася по духмяній літній траві. З-під ножів вилітали

кульки конюшини, золоті зірочки поодиноких уцілілих

після збирання кульбаб, мурахи, сухі стеблинки, кам ін­

ці, обгорілі рештки торішнього святкового фейерверку

на Четверте липня 1, але все те переваж ав суцільний

зелений трав’яний потік. То був чистий і прохолодний

потік, і ді-дусь уявив собі, як свіжоскошена трава пест­

ливо лоскоче йому ноги, освіж ає розпаш іле

обличчя,

сповнює ніздрі одвічними пахощами нового літа й не­

мов обіцяє: усі ми — атож, усі — проживемо ще один рік.

Благословенна річ — газонокосарка, думав дідусь.

Який це дурень вигадав, щоб новий рік починався пер­

шого січня? Ні, слід би виставляти дозорців, щоб спо­

стерігали, як росте трава на мільйонах лужків Ілліной-

су, Огайо та Айови, і того ранку, коли вона стане при­

датна до косьби, хай повсюди гряне велична бравурна

симфонія газонокосарок, що стинатимуть свіжу сокови­

ту траву на лугових обширах. І того єдиного дня на рік,

що насправді знаменує собою Початок, хай би люди об-

сирали одне одного не конфетті й серпантином, а сві-

жд&кошеною травою!..

Дідусь насмішкувато фиркнув на ті свої роздумуван­

ня, а тоді підійшов до вікна й висунувся в лагідне осоння.

Авжеж, на луж ку був один з пожильців, молодий газе­

тяр на прізвище Форрестер,— він саме докінчував рядок.

— Доброго ранку, містере Сполдінг!

— Так-так, не давайте їй попуску, Білле! — ж ваво ви­

гукнув дідусь.

Трохи згодом він уже сидів унизу, їв поданий бабу­

сею сніданок, а за розчиненим широким вікном, скра­

шуючи йому трапезу, дзиж чала й стрекотіла косарка.

1 Ч е т в е р т е л и п н я — День незалеж ності, національне свято

в США.

364

— Д обре заспокоює нерви,— мовив дідусь,— Це

я

про косарку, Ось послухай-но!

— Недовго їй лишилося торохтіти,— сказал а бабуся,

ставлячи на стіл тарілку з пшеничними млинцями.—

Сьогодні Білл Форрестер посадить якусь нову траву, то

її не треба буде косити. Не знаю, як вона зветься, але

виростає на скількись там і далі не росте.

Дідусь невдо-волено подивився на неї.

— Не дуже вдало ти сьогодні жартуєш.

— Іди сам подивися,— відповіла б а б у с я Щ піде на

користь землі, вваж ає Білл Форрестер. Р озсада тієї но­

вої трави стоїть у лоточках під бічною стіною. Треба

тільки викопати по всьому луж ку невеличкі ямки й п о­

садити її. Н а кінець року нова трава заглуш ить усю

стару, і тоді ти зможеш продати свою газонокосарку.

Д ідусь підхопився зі стільця, швидко перейшов перед­

покій і за кілька секунд був уже надворі.

Б ілл Форрестер спинив косарку і, мружачись від сон­

ця, з усмішкою підійшов до нього,

— Так,— підтвердив він.— Учора купив розсаду. Я ж

у відпустці, от і подумав: засаджу-но вам лужок!

— А чому ви в мене не спиталися? Це ж мій лужок! —

вигукнув дідусь.

— Я думав, ви будете задоволені, містере Сполдінг.

— Ні, я не задоволений. Ану, дайте гляну на ту в а ­

шу бісову траву.

Вони підійшли до прямокутних лоточків з розсадою.

Д ідусь недовірливо торкнув її носаком черевика.

— Як на мене, то звичайнісінька собі трава. Ви лев*

ні, що вам не накинули кота в мішку?

— Я бачив у Каліфорнії, як вона росте. О така за в ­

вишки виростає, і край. Якщо вона приживеться з на­

шому кліматі, наступного року нам не доведеться що­

тижня морочитися з косьбою.

— Отож-то й біда з вашим поколінням,— сказав ді­

дусь.— Мені соромно за вас, Білле, а ви ж іще й газетяр.

Ви ладні знищити все, що надає життю чарівливості. Вам

аби тільки заощ адити час і працю.— Він зневажливо коп­

нув ногою лоточок з розсадою.— А доживете до моїх літ,

Білле, то зрозумієте, що малі втіхи варті більше, ніж

великі. Прогулятися пішки весняним ранком куди приєм­

ніше, ніж мчати з швидкістю вісімдесят миль на годину

в найпотужнішому автомобілі. А знаєте чому? Тому що

все довкола сповнене пахощів, усе росте й буяє. І ти

365

маєш час роздивитися навкруги і все те добачити, Я знаю,

вам тепер хочеться осягти якнайбільше, і, як на мене, це

цілком природно для молодої людини. Одначе як газе­

тяр ви повинні вміти розгледіти й дрібні ягідки, а не

тільки кавуни. Вас захоплює цілий кістяк, а мені любі-

ший легкий слід пальців, і нічого тут не вдієш. Сьогодні

такі дрібниці наганяють на вас нудьгу, а чи не в тому

річ, що ви просто ще не навчилися цінувати їх? Коли б

на те ваш а воля, ви б ухвалили закон, який скасував би

всі малі справи, всі дрібниці. Але тоді б ви не мали чого

робити у проміжках між -великими справами і мусили б

сушити собі голову над тим, до чого докласти руки, щоб

не збожеволіти від безділля. То чи не краще було б по­

вчитися дечого в самої природи? Адже косити траву й ви­

полювати бур’я н — це теж потрібні речі, синку.

Білл Форрестер дивився на нього з лагідною усміш­

кою.

— Розумію,— сказав дідусь,— я надто розбазікався,

— Та що ви, вас я ладен слухати скільки завгодно,

— Тоді продовжимо лекцію. Бузковий кущ корисні­

ший за орхідеї. І кульбаби, і конюшина корисніші! Ч о­

му? А тому, що вони схиляють нас до себе, змушують

бодай ненадовго віддалитися від решти людей, від міста,

трохи попріти, привертають нас до землі, де ми відна­

ходимо свої втрачені природні чуття. І коли залиш аєш ­

ся отак на самоті, то на якусь часинку стаєш справді

самим собою, і ніщо не заваж ає тобі вдаватися в розду­

ми про всяку всячину. П раця в садку — найкращ а на­

года зробитися філософом. Ніхто про це й гадки не має,

ніхто тебе не осудить, ніхто не дізнається, а ти — ось

він, такий собі Плато-н серед півоній, Сократ, що виро­

щує сам для себе цикуту. Людина, яка тяг-не на собі че«

рез лужок лантух добрива, доводиться ріднею Атласові,

на чиїх плечах обертається земна куля. Як сказав колись

покійний господар Семюел Сполдінг, «Копаючи землю,

ти копаєшся і в своїй душі». Тож наддайте обертів дій

газонокосарці, Білле, і на вас проллється живлющий

струмінь Фонтана юності. Лекцію закінчено. Крім того,

час від часу дуже корисно поїсти салату з кульбабового

листя.

— А скільки років тому ви востаннє вечеряли кульба­

бовим салатом, добродію?

— Ну, не будемо вдаватися в такі деталі!

366

Білл кивнув і злегка штурхнув ногою лоточок з роз­

садою.

— І ще одне про цю траву, Я не встиг доказати. Во­

на росте так густо, що геть заглушить і конюшину, і

кульбаби.

— Милий: боже! То це, виходить, наступного року в

нас не буде кульбабового вина! І бджіл над лужком не

буде. Ні, ви просто з глузду з ’їхали, синкуі До речі, скіль­

ки все це вам коштувало?

— По долару за лоточок. Я купив десяток, щоб під­

нести вам сюрприз.

Д ідусь засунув руку дд кишені, дістав старомодного

гаманця, розстебнув срібну застібку й витяг три папірці

гіо п’ять доларів.

— Білле, на цій операції ви маете добрячий зиск —

п’ять доларі®. А тепер зробіть ласку, заберіть усю цю

непоетичну траву й викиньте її в яр, чи на смітник, чи

куди хочете, але уклінно прошу вас не садити її на моє­

му подвір’ї. Ваш намір гідний усілякої похвали, одначе

з огляду на мій рохилий вік, мабуть, слід усе-таки відда­

ти перевагу моїй думці,

— Гаразд, сер,— І БІлл знехотя поклав гроші в кишеню.

— Слухайте, Білле, а цю траву ви посадите згодом.

Коли я помру, другого ж дня можете перекопати к бісу

цей лужок. То як, зачекаєте років п’ять, поки старий ба­

лакун дасть дуба?

— Та певно, що зачекаю ,— відказав Б ілл.

— Не знаю навіть, як вам пояснити, але дзижчання

цієї косарки — то для мене найчарівніший звук у світі,

найсолодша пісня літа, і я страшенно тужив би за нею,

так само як і за пахощами свіжоскошеної трави.

Б ілл нахилився й підняв лоток з розсадою.

—• Ну, я йду до яру.

— Ви добрий, тямущий юнак, Б ілле, І з вас вийде

чудовий і розумний репортер,— сказав дідусь, допома­

гаючи йому піднімати лотки.— Оце таке вам моє про­

роцтво!

Минув ранок, настав полудень. П ісля обіду дідусь

пішов до своєї кімнати, трохи почитав У їтьєра *, а тоді

1

У ї т ь є р Д ж о н — американський поет XIX ст., автор творів,

спрямованих проти рабовласництва, а також на релігійні й .мораль»

ні теми.

367

заснув і мідно спав до третьої. Коли він прокинувся, у

вікно струменіло яскраве й веселе сонячне проміння.

Він леж ав у ліж ку і раптом стрепенувся, почувши той

самий знайомий, незабутній звук.

— Отакої! — мовив він сам до себе.— Хто ж це там

орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку вико­

шено!

Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно,

розмірено дзиж чала й стрекотіла косарка.

Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.

— Та це ж Б ілл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що —

голову напекло? Ви ж косите по кошеному!

Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.

— Я знаю! Та, здається, я не дуж е чисто викосив.

Дідусь ще хвилин п’ять полежав у ліж ку, потішено

всміхаючись, а Б ілл Форрестер і далі походжав по л у ж ­

ку з косаркою — на північ, на схід, на південь, на з а ­

хід,— і з-під ножів снопами зелених бризок бив фон­

тан скошеної трави.

У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму га ­

ражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, мо­

лоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: «Почни з

мене!» Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголош ува­

лося на почин.

«Яка во-на має бути, та М ашина щастя? — запитував

себе Лео.— Така, щоб можна було носити її в кишені?

Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..»

— Одначе я знаю напевне,— мовив він уголос.— Вона

має бути яскрава!

Він поставив посередині робочого стола бляшанку з

оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.

— Ліно! — Він зазирнув у словник.— Чи ти «вдово­

лена, потішена, рада, весела»? Чи тобі «щастить, т а л а ­

нить, фортунить»? Чи все, по-твоєму, йде «гаразд, як

слід, добре, чудово»?

Л іна облишила кришити городину й заплющ ила очі.

— Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз.

Лео згорнув словника.

— Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки

ти надумаєшся, як відповісти? Н а всі мої запитання до-

сить сказати лише «так» чи «ні». То ти не вдоволена,

не потішена, не рада?

— Вдоволені бувають корови, потішені — малі діти

й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа,— відка­

за л а друж ина.— А чи я рада, Лео?.. Можеш сам поба­

чити, як я радію, коли шарую оцю мийницю...

Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його про­

ясніло.

— Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують

таких речей. Та дарм а, може, десь за місяць усе в нас

поверне на краще.

— Та я й не нарікаю! — вигукнула вона.— Я ж не

приходжу до тебе із словником у руках і не каж у: «Ану,

висунь язика!» Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе сер­

це б’ється і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб?

Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли лю­

дина отак до всього докопується — а як це, а як те, як

п’яте та як десяте? — в неї починає паморочитися в го­

лові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то зади­

хається на смерть, пробуючи з'ясувати, як там рухають­

ся м’язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і

не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..

Л ін а Ауфмен раптом прикипіла до місця й нюхнула

повітря.

— Ой лишенько, ось що через тебе скоїлось!

Вона смикнула до себе заслінку печі. По кухні по­

пливла хм ара диму.

— Оце тобі щастя! — скрушно вигукнула вона.— Впер­

ше за півроку ми посварилися! І вперше за двадцять

років маємо до обіду не хліб, а вугіль!

Коли дим розвіявся, Лео Ауфмена в кухні вже не було.

П огрозливо брязкав метал, стинались у двобої лю ­

дина і натхнення, летіли на всі боки ш матки зал іза й

дерева, молоток, цвяхи, рейсшина, викрутка — і так чи­

мало днів підряд. Часом Лео Ауфмен зневірявся в собі,

і тоді йшов блукати по вулицях, знервований, насторо­

жений, рвучко обертаючись на ледь чутний сміх поодаль,

прислухаючись до веселого гомону дітлахів і намагаю ­

чись вловити, що викликає в них усмішки. А вечорами

приставав до гурту на сусідських верандах, сидів і слу­

хав, як старі люди повагом ведуть мову про життя, і

тільки-но десь виникали веселощі, він ураз оживав,

369

наче генерал, який на власні очі пересвідчився, що темні

ворожі сили розгромлено; й що його стратегія виправда­

ла себе. Дорогою додому Лео почував себе переможцем,

аж поки знов опинявся у своєму гар аж і віч-на-віч з

мертвими інструментами й бездушним деревом. Тоді на

його радісне обличя миттю набігала чорна тінь без­

надії, і, щоб притлумити почуття поразки, він заходж у­

вався люто бити й ламати готові деталі своєї машини,

ніби все лихо й справді було в них. Та зрештою машина

все-таки почала набирати форми, і через десять днів та

ночей, геть змучений, занурений у себе, змарнілий від

недоїдання, насилу переставляючи ноги й маючи такий

вигляд, неначе в нього вдарила блискавка, Лео Ауфмен

поплентав у дім.

Його діти, що перед тим с-варилиеь і страшенно репе­

тували, вмить замовкли, так ніби з першим ударом го­

динника на порозі з ’явилася сама смерть.

— М ашина щ астя готова,— хрипко мовив Лео Ауф­

мен.

— А Лео Ауфмен схуд на п’ятнадцять фунтів,— ска­

за л а його друж ина.— Ось уже два тижні він не озивався

до своїх дітей, і вони собі місця не знаходять. Вони ма«

ло не б’ються, ви тільки послухайте! І його дружина,

місця собі не знаходить. Вона н абрала десять фунтів,

ви тільки погляньте, і тепер їй будуть потрібці нові сук­

ні! Авжеж, машина готова. Та де те щастя? Хто мені

скаже? Облишив би ти, Лео, той свій годинник. Д е ти

візьмеш таку велику зозулю, щоб туди посадити? Не

годиться людині братися до такого діла. Богові, звісно,

шкоди від цього не буде, а от Л ео Ауфменові то напев­

не сама шкода й нічого більше. Щ е з тиждень цієї мо­

роки — і ми поховаємо його в тій-таки машині!

Та Лео Ауфмен уже не слухав, бо кімната раптом зм ет­

нулася вгору.

«Ну й чудасія!» — подумав він, уж е леж ачи на під­

лозі*

А в наступну мить на нього наринула темрява і вод­

н о ч а с хтось тричі прокричав щось там про «оту кляту

Машину щастя».

Найперше, що він побачив, прокинувшись наступного

ранку, були птахи — зграйки птахів, що пурхали в по­

вітрі, збиваючи легенькі брижі, мов різноколірні камін-

ці, вкинуті в неймовірно чистий струмок, і з ледь чут­

ним дзеньканням сідали на бляшаний дах гараж а.

Собаки

найрізноманітніших порід один по одному

боязким підтюпцем забігали на подвір’я і, тихенько по­

вискуючи, заглядали в гараж . Четверо хлопчаків, дві

дівчинки й кілька літніх чоловіків нерішуче спинилися

біля хвіртки, а тоді помалу підступили ближче й стали

під вишнями.

Лео Ауфмен прислухався й зрозумів, що досягло

їхніх вух і принадило їх усіх на його подвір’я.

То був звук Машини щастя.

Такий звук міг би долинати літнього дня з кухні якоїсь

велетки. В ньому поєднувалось різноголосе гудіння, низь­

ке й високе, яке то звучало одноманітно, то раптом зм і­

нювалось. Здавалося, там над небувалими стравами

в’ються роєм величезні золотисті бджоли, кожна за в ­

більшки з чайну чашку. А сама велетка-господиня задо­

волено мугиче собі під ніс, неосяжна, як ціле літо, з

обличчям, наче схожий на персик місяць уповні, і в пер-

шу-ліпшу мить може підійти до розчинених дверей і спо­

кійно виглянути на подвір’я — на усміхнених собак, бі­

лявих хлоп’ят і сивоголових дідів.

— Стривайте! — голосно мовив Лео Ауфмен.— Я ж

сьогодні ще не запускав машини. Соле!

Сол, що також стояв на подвір’ї, підвів очі.

— Соле, це ти її запустив?

— Ти ж сам півгодини тому сказав мені розігріти її,

— A-а, ну звісно, Соле, забув. Я ще не зовсім про­

кинувся.— І Лео знову простягся на ліжку.

Д руж ина принесла йому сніданок і стала біля вікна,

дивлячись униз, на гараж .

— Скаж и мені ось що,— мовила вона тихо.— Коли

та твоя машина й справді така, як ти кажеш, то чи не

знає вона засобу, щоб не плодити стільки дітей? А чи

не може вона зробити з сімдесятирічного діда двадцяти­

річного юнака? І ще о д н е— чи можна не зваж ати на

смерть, якщо сховатись у твоїй напханій щастям машині?

— Сховатись?

— Якби ти помер від надсади, то що б я мала сьо­

годні робити? Залізти в той великий ящик у гараж і й

почувати себе щасливою? І ще скаж и мені, Лео: як ти

дивишся на наше життя? Ти ж знаєш, як у нас ведеться.

О сьомій ранку я вже на ногах, готую сніданок, виря­

371

дж аю дітей, і до пів на дев’яту ви всі розходитесь. А я

лишаюся сама — перу, куховарю, а треба ж іще й ш кар­

петки поштопати, й грядки прополоти, й до крамниці

збігати, й посуд почистити. Та я хіба нарікаю? Я просто

нагадую тобі, Лео, як -воно давати лад у домі й скільки

всього треба зробити, То скажи мені тепер: чи вмістить­

ся вся ця купа справ у одну твою машину?

— Та вона ж зовсім не так побудована!

— Д уж е шкода, Тоді я не матиму часу й роздиви­

тися на неї.

Вона поцілувала чоловіка в щоку й пішла з кім на­

ти, а він леж ав і принюхувався до вітерцю, що повівав

від гараж а, де була схована машина, й доносив запах

смажених каш танів, що їх продають на осінніх вулицях

П ариж а, якого Л ео ніколи не бачив...

М іж зачудованими собаками й хлопчаками непоміт­

но прослизнув кіт, замуркотів біля воріт гараж а, і звід ­

ти полинув звук, схожий на шурхіт білопінних хвиль,

що, розмірено, зітхаючи, розтікалися по якомусь д ал е­

кому невідомому берегу.

«Завтра,— подумав Лео Ауфмен,— ми випробуємо мою

машину, всі разом».

Серед ночі він прокинувся й зрозумів: щось його збу­

дило. Десь віддалік, в іншій кімнаті, чувся чийсь плач.

— Сол? — прошепотів Лео, встаючи з ліж ка.

У своїй кімнаті хлопець гірко плакав, сховавши об­

личчя в подушку.

— Ні... ні..,— схлипував він,— Це кінець.,, кінець...

— Соле, тобі наснилося якесь страхіття? Р озкаж и

мені, синку!

Та хлопець і далі гірко плакав.

І тоді, сидячи на краєчку його ліж ка, Лео Ауфмен

раптом надумав виглянути у вікно. Ворота гараж а стоя­

ли розчинені навстіж.

Він відчув, як на голові в нього підіймається -волосся.

Коли Сол, хлипаючи й здригаючись, знову заснув,

Лео спустився вниз, зайшов у гараж і, затамувавш и від­

дих, простяг руку перед себе.

Ніч була холоднувата, але металевий бік Машини

щ астя обпік йому пальці.

Отже, Сол приходив сюди вночі, подумав він.

372

Але навіщо? Хіба він нещасливий і потребує допомоги

машини? Ні, він щасливий — просто хоче зберегти щ а­

стя назавжди. Чи можна ганити хлопця за те, що він

розважливий, задоволений своїм життям і прагне жити

так і далі? Звісно, що ні! І все ж таки...

Раптом нагорі із Солового вікна вихопилося щось біле.

Серце в Л ео Ауфмена мало не вискочило з грудей. Та він

одразу збагнув, що то просто винесло вітром віконну

завіску. А йому здалося, ніби з кімнати вилетіло щось

живе, тріпотливе, і то цілком могла бути хлоп’яча душа.

І Л ео Ауфмен аж зметнув угору руки, так наче хотів пе­

рехопити її і заштовхнути назад у сонний будинок.

Тремтячи від ознобу, він повернувся до Солової кім­

нати, втягнув усередину колихливу завіску й міцно з а ­

чинив вікно, так щоб легка біла тканина більш не змогла

вихопитися надвір. Тоді сів на край л іж ка й поклав

руку на синове плече.

— «Повість про двоє міст»? Моя... «Крамниця ста-

рожитностей»? Ха, це Лео Ауфмена, а то чия ж!.. «Ве­

ликі сподівання»? Колись були мої, але тепер хай «Ве­

ликі сповідання» залиш аю ться йому!..

— Що це означає? — спитав Лео Ауфмен, заходячи до

кімнати.

— Це означає,— від казал а його друж ина,— розподіл

спільного майна. Коли син з батькової ласки лякається

вночі до істерики, то саме час ділити все пополам. Геть

з дороги, «Холодний дім» і «Крамниця старожитностей»!

В усіх цих книжках немає такого божевільного мудра-

геля, як Лео Ауфмен!

— Ти хочеш піти від мене, навіть не звідавши, що

воно за Машина щастя! — заволав Лео Ауфмен.— А ти

спробуй, то враз розпакуєш речі й залишишся!

— «Том Свіфт і його електричний нищитель» — а це

чиє?— спитала Л ін а,— Ну, тут нема чого й гадати.

І, зневажливо фиркнувши, тицьнула «Тома Свіфта»

Лео Ауфменові.

Н а кінець дня всі книжки, посуд, одежу, білизну бу­

ло поділено; одне сюди — одне туди, чотири сюди — чо­

тири туди, десять сюди — десять туди. Л іна Ауфмен, геть

заморочена тими підрахунками, мусила сісти перепочити.

373

— Ну гаразд, Л ео,— засапано мовила вона.— Поки

я ще тут, доведи мені, що це не ти наганяєш уночі кош­

мари на невинних дітей.

Лео Ауфмен мовчки повів дружину в сутінки. Вона

стала перед великим, вісім футів заввишки, оранжевим

ящиком.

— Оце таке щастя? — спитала вона.— То яку ж кноп­

ку я маю натиснути, щоб відчути себе вдоволеною, радою

і сповненою вдячності?

Тим часом коло них уже зібралися всі діти.

— Мамо,— сказав Сол,— не треба!

— Мені потрібно знати, на що я нападаю ся, Соле.

Вона залізла в машину, сіла і, хитаючи головою, по­

дивилася звідти на чоловіка.

— Це важливо не так для мене, як для тебе, психова-

ний крикуне.

— Зроби ласку,— сказав Лео.— Ось ти сама поба­

чиш! — Він зачинив дверці машини.— Натисни кнопку!—

гукнув до вже невидимої дружини.

Усередині клацнуло. Машина легенько здригнулася,

наче великий собака вві сні.

— Тату!..— занепокоєно мовив Сол.

— Ти слухай! — звелів Лео Ауфмен.

Спершу не чути було нічого, тільки злегка дри ж ала

машина від потаємного руху схованих усередині зубчи­

ків і коліщат.

— Мамі там не погано? — спитала Ноемі.

— Ні-ні, їй дуже добре! Ось зараз... Ось воно!

З машини почувся голос Ліни Ауфмен:

— Ой!..— А тоді знову, вражено:— Ого!.. Ви тільки

гляньте! — вигукнула схована всередині машини Л ін а.—

Це ж Париж!.. А це Лондон!.. А тепер Рим!.. Піраміди!

Сфінкс!..

— Сфінксі Ви чуєте, діти? — прошепотів Лео Ауфмен

і засміявся.

— Запахло парфумами! — здивовано вигукнула Ліна.

Невидимий грамофон заграв вальс «Голубий Дунай».

— Музика! Я танцюю!

— То їй тільки здається, ніби вона танцює,— повідо­

мив присутніх Лео Ауфмен.

— Просто чудо! — сказала його невидима дружина.

Обличчя Лео Ауфмена засяяло.

— Оце друж ина — все розуміє!

Та раптом Л іна Ауфмен зап л ак ал а в Машині щастя.

374

Усмішка на устах винахідника миттю згасла.

— Вона плаче,— сказал а Ноемі.

— Не може бути!

— П лаче,— сказав- Сол.

— Та ні, не може бути, щоб вона п лакала!— Здиво­

вано кліпаючи очима, Л ео Ауфмен притулив вухо до м а­

шини.— А проте... таки плаче.,, як м ала дитина...

й о м у лишилося тільки відчинити дверці.

— З аж д и ,— Його дружина сиділа в машині, і по її

щоках текли сльози,— Дай. мені доплакати.

І вона поплакала ще трохи.

Приголомшений Лео Ауфмен вимкнув машину.

— Ой, ця машина — найсумніше місце в світі! — туж ­

ливо промовила Л іна.— Як мені тяжко на душі, просто

жах! — Вона вилізла крізь дверцята.— Спершу там був

П ариж...

— А що ж негаразд із Парижем?

— Я ніколи в житті і не м ріяла побувати в Парижі.

А тепер ти змусив мене думати про нього. Париж! Р а п ­

том мені так захотілося туди, а я ж знала, що все те

не насправді!

— У машині майж е так само гарно.

— Ні. Я сиділа там і все розуміла. Ц е тільки облуда,

дум ала я.

— Ну не плач, матінко.

Л ін а подивилася на нього великими чорними очима,

в яких блищали сльози.

— Ти змусив мене танцювати. А ми ж не танцювали

вже двадцять років.

— З а в т р а ввечері поведу тебе на танці.

— Ні, ні! Це нічого не важить, не повинно важити.

Але твоя машина твердить: це важливо! І я несамохіть

вірю їй. Ти не турбуйся, Лео, ось я ще трохи поплачу,

і все це минеться.

— А що ж іще негаразд?

— Щ о іще? Твоя машина твердить: ти молода, А я ж

не молода, Вона бреше, ця Машина смутку!

— Чому смутку?

Л ін а вже трохи заспокоїлась,

— Твоя помилка, Лео, ось у чому: ти забув, що зреш ­

тою, рано чи пізно, всім нам доводиться вилізти з цього

ящика й повернутися до брудного посуду та незасланих

ліжок. Звісно, поки сидиш там усередині, то й сонце

375

заходить довго-довго, і повітря приємно пахне, і не хо­

лодно там, і не ж арко. І все, що тобі хотілося б продов­

жити, триває скільки завгодно. Але вдома діти чекають

обіду, їм треба попришивати гудзики, Та й, щиро к а ж у ­

чи, Лео, скільки можна дивитись, як заходить сонце? Кому

це потрібно, щоб воно заходило так довго? Кому потріб­

но, щоб завж ди було не холодно й не жарко? І щоб по­

вітря завж ди приємно пахло? До всього цього скоро зви­

каєш і просто перестаєш помічати його, Сонце має захо­

дити хвилину чи дві. А потім хочеться чогось іншого. Так

уже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути?

— Та хіба я забув?

— Тим-то ми й милуємося заходом сонця, що він бу­

ває тільки раз на день.

— Але ж це сумно, Ліно.

— Ні. Якби він тривав без кінця, це набридло б нам,,

і отоді було б справді сумно. Тож виходить, що ти при­

пустився двох великих помилок. Ти зупинив і розтяг у

часі те, що завж ди минає швидко. А ще ти переніс сюди,

на наше подвір’я, такі далекі картини, яких тут ніколи

не було й не має бути. І вони неначе промовляють: «Ні,

Ліно Ауфмен, нікуди ти не поїдеш. Ні П ариж а тобі не

бачити, ні Рима!» А я й сама це добре знаю, то навіщо

мені нагадувати? Краще не думати про це, Лео, і жити

як живеться. Ж ити як живеться, зрозумів?

Лео Ауфмен похитнувся і прихиливсь до машини. Але

в ту ж мить здивовано відсмикнув обпечену руку.

— То що ж робити, Ліно?

— А я звідки знаю? Я знаю тільки одне: поки цей

ящик стоятиме тут, мене весь час тягтиме до нього, та

й Сола теж, як ото вночі, і ми, супроти здорового глуз­

ду, захочемо сидіти в ньому й дивитись на всі ті далекі,

недосяжні для нас краї, і щоразу литимемо сльози, і

все у твоїй сім’ї піде шкереберть.

— Не розумію,— мовив Л ео,— як же це я так схи­

бив? Ану, погляну-но я сам, чи правда те, що ти к а ­

жеш .— Він заліз у машину.— Ти почекаєш?

Д руж ина кивнула головою.

— Ми будемо тут, Лео.

Лео зачинив дверці. Опинившись у теплій темряві, він

якусь хвилю вагався, а потім натиснув кнопку й при^

готувався тішитись барвами та

музикою, коли раптом

почув знадвору крик:

376

— Тату, вогонь!.. М ашина горить!

Хтось затарабанив у дверці. Лео підхопився, гупнувся

головою і впав, дверці розчинились, а тоді хлопці ви-

тягли його з машини. П озад нього щось глухо вибухну­

ло. Все сімейство кинулося навтіки. Лео Ауфмен озир­

нувся й гукнув:

— Соле, викликай пожежну команду!

Сол побіг у дім, одначе Л іна схопила його за рукав.

— Ні, Соле,— мовила вона,— зажди,

З машини шугнуло полум'я, почувся ще один приглу­

шений вибух. А коли машина розгорілася буйним вогнем,

Л іна Ауфмен кивнула головою.

— Гаразд, Соле,— сказал а вона.— Тепер викликай по­

ж еж ну команду,

Усі, хто тільки мав очі, збіглися на пожежу. Були

там і дідусь Сполдінг, і Дуглас, і Том, і більшість по­

жильців їхнього будинку, і кілька дідів із-за яру, і всі

хлопчиська з шести навколишніх кварталів. А діти Лео

Ауфмена стояли попереду всіх і страшенно пишалися

тим, як чудово шугає полум’я з-під покрівлі їхнього

гараж а.

Дідусь Сполдінг пильно подивився на хмару диму,

що сягнула неба, і тихо спитав:

— Лео, це була вона? Ваш а М ашина щастя?

— Десь за рік,— відповів Лео Ауфмен,— я розміркую,

що воно було, і тоді скаж у вам.

Л іна Ауфмен стояла в сутіні й дивилась, як никають

сюди-туди пожежники. Аж ось гараж із гуркотом за в а ­

лився.

— Л ео,— мовила вона,— тобі нема чого розміркову­

вати цілий рік, Розглянься навколо. Подумай. Трохи по-

мовч. А тоді прийдеш і скажеш мені. Я буду в домі,

розставлятиму книжки назад на полиці, складатиму одяг

н азад у шафи, готуватиму вечерю — і так уж е припізни­

лася, дивись, як темно надворі. Ходімо, діти, допоможете

мамі.

Коли поїхали пожежники й розійшлися сусіди, Лео

Ауфмен залишився на подвір’ї з дідусем Сполдінгом,

Дугласом і Томом. Вони сумно стояли над курним зга ­

рищем. Лео поворушив ногою мокрий попіл і повільно

висловив те, що доконче мав висловити:

377

— Найперше, про що дізнаєш ся в житті,— це що ти

дурень. І найоетанніше, про що дізнаєш ся,— це що ти той

ж е таки дурень. З а одну цю годину я хтозна-скільки вся­

кого передумав. І я дійшов висновку: Лео Ауфмен —

сліпець!.. Ви хочете побачити справжню Машину щастя?

її винайдено зо дві тисячі років тому, і вона й досі пра­

ц ю є — не весь час однаково добре, ні, але працює. І во­

на завж ди тут, при тобі.

— Але ж пож еж а...— мовив Дуглас.

— Ну звісно, пожежа, гараж! Але, як сказала Л іна,

тут нема чаго розмірковувати цілий рік: те, що згоріло в

гараж і, не рахується.

Він піднявся східцями на веранду, і всі троє подали­

ся за ним.

— Осьде,— прошепотів Лео Ауфмен.— Загляньте ти­

хенько у це вікно, і ви побачите.

Дідусь, Д углас і Том нерішуче подивилися крізь ши­

року шибу,

І там, у теплих озерцях світла від лампочок, побачи­

ли те, що хотів показати Лео Ауфмен. З а невеликим сто­

ликом Сол і М арш алл грали в шахи. У їдальні Ребекка

розставляла на столі посуд до вечері. Ноемі вирізувала

з кольорового паперу лялькову одіж. Рут малю вала а к ­

варельними фарбами, Дж озеф грався електричною з а ­

лізницею. За відчиненими дверима кухні Л іна Ауфмен

витягала з гарячої печі сковороду зі смажениною. Всі

руки, всі голови, всі роти так чи так щось робили. За

склом чути було голоси. Хтось дзвінко виспівував пісню.

Д олинав дух свіжоспеченого хліба, і було зрозуміло,

що то справжній хліб і його скоро маститимуть сп равж ­

нім маслом. Там було все, і все те було при ділі.

Дідусь, Д углас і Том обернулись і поглянули на Лео

Ауфмена, а той зосереджено дивився у вікно, і на облич­

чя йому падали рожеві відсвіти від лампи.

— Атож,— мовив він пошепки.— Оце вона і є.— Він

і далі спостерігав, як рухаються, зчеплюються, на мить

зупиняються і знов невтомно крутяться всі коліщ атка

його господи, і на обличчі його відбивався то легкий

смуток, то миттєва втіха, а потім — спокійна вдоволе­

ність.— М ашина щ астя,— сказав він.— Справжня М а­

шина щастя.

А в наступну мить його вже не було на веранді.

Дідусь, Д углас і Том побачили, як він узявся до діла

в домі: там щось трохи підправить чи підкрутить, там

378

розгладить якийсь рубчик,— заклопотана частка всього

того живого, дивовижного, неймовірно тонкого, незмін­

но загадкового й вічно невпинного механізму.

А потім, усе ще всміхаючись, вони спустилися схід­

цями з веранди у прохолодну літню ніч.

Двічі на різ з дому виносили великі, важко провислі

килими й розстеляли їх на лужку, де вони були зовсім

недоречні, мов якісь безлюдні острівці. Потім надвір ви­

ходили бабуся й мати, несучи щось подібне до спинок

гарних, плетених з грубого дроту крісел у павільйоні з

газованою водою в центрі містечка. Кожному давали таке

дротяне знаряддя, і всі вони — Дуглас, Том, бабуся, пра­

бабуся й мати — ставали колом над запрошеними візе­

рунками давньої Вірменії, наче гурт відьом і домовиків.

Потім, за знаком прабабусі — тільки-но вона моргне чи

підібгає губи,— здіймали ті свої ціпи, і їх дротяне плети­

во з гучним ляскотом падало на килим, а потім знов і

знов.

— Так його! Отак! — примовляла прабабуся.— Бий­

те, хлопці, бийте і блішок, і вошок!

— Ну ти й скажеш! — докоряла їй бабуся.

Усі сміялися. Навколо них клубочилася курява, і від

сміху вони закаш лю вались.

Хмари ворси, бризки піску, золотисті крихти люль­

кового тютюну злітали догори й тріпотіли у повітрі, ско-

лошкуваному все новими й новими ударами. Спиняю­

чись звести дух, хлопці бачили сліди своїх черевиків і

черевиків дорослих, що тисячі разів відбилися на кили­

мі від ворси до основи, а тепер помалу зникали з очей,

неначе змиті хвилями ударів, що раз у раз набігали -на

візерунчасті береги.

— Отут твій чоловік розлив тоді каву! — І бабуся

чимдуж молоснула по килиму.

— А ось сюди ти вивернула вершки! — І прабабуся

вибила з килима ще більший стовп куряви.

— А тут он як вичовгано, погляньте! Ой, хлопці,

хлопці!

— Прабабусю, а осьде чорнило з твоєї ручки!

— Дурниці! В мене фіолетове чорнило, а тут звичай­

не синє.

Лясь!

379

— А гляньте, яку стежку протоптали з передпокою

до кухні. Туди, де пахне їжею. О так і левів тягне до во­

допою. Треба буде покласти його іншим боком до дверей.

— Кращ е не пускати нікого до кухні.

т - Або хай роззуваються за дверима.

Лясь! Лясь!

Та ось килими розвішано на мотузках, щоб вибити

начисто. Том став і задивився на химерні візерунки —

вигадливі завитки й петлі, квіти, таємничі фігури, зви­

висті розводи.

— Томе, ти чого став? Ану, хлопче, до діла!

— Ц ікаво подивитися на всякі такі речі.

Д углас недовірливо поглянув на килим.

— І що ж ти там бачиш?

— Усеньке наше місто, людей, будинки... а осьде й

наш! — Лясь! — І наша вулиця.— Лясь! — А оте чорне —

то яр.— Лясь! — А онде й ш кола.— Лясь! — А оця кумед­

на фігура — це ти, Дуг! — Лясь! — Он і прабабуся, б а­

буся, мама...— Лясь! — Скільки вже років цьому килиму?,

— П ’ятнадцять.

— І п’ятнадцять років усі топчуться по ньому. І я

бачу кожен слід від черевиків! — вигукнув Том.

— Ну й мастак ти, хлопче, язиком молоти! — за у в а ­

ж ила прабабуся.

— На ньому видно все, що діялося в цьому домі за

стільки років.— Лясь! — Усе те, звісно, минуло, але я

можу побачити й майбутнє. Ось тільки примружу очі,

добре придивлюся до цих візерунків — отак — і побачу,

де ми завтра будемо гуляти й бігати.

Д углас перестав орудувати вибивачкою.

— А щось іще ти там бачиш?

— Хіба що нитки,— докинула прабабуся.— М айже все

витерлося до основи. Видно навіть, як його виткано.

— Атож! — загадково мовив Том.— Нитки сюди, нит­

ки туди, Я все бачу. Лихих чортів. Запеклих грішників.

То погану погоду, то гарну. Прогулянки за місто. Свят­

кові столи. Суничне морозиво.— Він поважно тицяв ви*

бивачкою в різні місця на килимі.

— Тебе послухати, то в мене тут справжній пансіон,—

сказала бабуся, розпаш іла й засап ан а від роботи.

— Усе воно тут, тільки наче в тумані. Ось нахили го­

лову вбік, Дуг, і приплющ одне око, майже зовсім. Зви ­

чайно, увечері в домі видно краще, коли килим лежить

на підлозі, світить лампа і все таке. Тоді багато вся­

380

ких тіней, темних і світліших, і видно, як розбігаю ть­

ся нитки, а погладиш ворсу, то вона мов хутро якогось

звіра. І пахне пустелею, слово честі. Ж аром і піском —

так, мабуть, пахне в гробницях, де леж ать мумії. А он­

де бачиш червону пляму? То горить Машина щастя!

—■

Напевне, то просто томатна підлива з чиєїсь та ­

рілки,— сказал а мати.

— Ні, то Машина щ астя,— заперечив Дуглас, і йому

стало ж аль, що й тут вона горить. Він дуж е сподівався

на Лео Ауфмена, думав, той зробить так, щоб усе за в ж ­

ди було гаразд, щоб люди весь час усміхалися і щоб

кожного разу, коли Зем ля нахиляється на своїй осі до

чорної безодні Всесвіту, маленький гіроскоп 1, що його

Д углас відчував у собі, повертав її назад до сонця. Аж

ні, Лео Ауфмен утнув дурницю, і лиш илася тільки купа

попелу й недогарків.

Лясь! Лясь! Д углас молоснув вибивачкою.

— Дивіться, а ось і зелений електричний автомобіль-

чик! І міс Ферн! І міс Роберта! — вигукнув Том.— Бі-

бі-і! — Лясь!

Усі засміялися.

— А онде твої лінії життя, Дуг, геть заплутані вуз­

лами. Забагато зелених яблук. І мариновані огірки пе­

ред сном.

— Д е вони, де? — закричав Дуглас, придивляючись

до килима.

— Оця — через рік, ця — через два, а осьде — через

три, чотири і п’ять років.

Лясь! Д ротяна вибивачка просичала в повітрі, мов

змія.

— А оця — на все доросле життя! — сказав Том.

І ляснув по килиму з такою силою, що весь

порох

п'яти тисяч століть шугнув із сколошканої основи кили­

ма, на якусь моторошну мить завис у повітрі, а тоді на

Д угласа, що й далі стояв, удивляючись примруженими

очима в плетиво ниток і неясних візерунків, безгучно

наринула темна лавина того вірменського пороху, щ іль­

но огорнула його зверху, спереду, ззаду, з боків і похо­

вала навіки перед очима всіх, хто був поруч...

1 Г і р о с к о п — прилад з вільною віссю, що обертається з вели­

кою швидкістю; має стійкість у різних положеннях; застосовується

для автоматичного керування рухом літаків, ракет, морських суден,

торпед тощ о.

381

Як почалися ті розмови з дітворою, стара місіс Бент-

лі й сама до ладу не пам’ятала. Вона часто бачила д іт­

лахів у бакалійній крамниці, де вони, мов ті метелики

чи мавпочки, снували серед качанів капусти та в'язок

бананів, і всміхалася до них, і вони всміхались їй у від­

повідь. Узимку вона спостерігала здаля, як діти бродять

по снігу, залишаючи в ньому глибокі сліди, восени вони

залюбки всотують гіркуватий дим від паленого листя,

а навесні весело струшують із себе рясну порошу яблу­

невих пелюсток,— але місіс Бентлі ніколи не боялася

їх. С ам а вона завж ди підтримувала в своєму домі без­

доганний лад, кож на річ там м ала своє місце, підлоги

були ретельно підметені, їстівні припаси розкладено в

акуратні бляшанки, шпильки застромлено в подушечки,

а шухляди комоду в спальні напаковано всіляким дрі­

б’язком, що назбирався за довгі роки.

Місіс Бентлі була ж інка бережлива. Вона зберігала

старі квитки, театральні програмки, мережива, шарфики,

залізничні прямі плацкарти — усі ті знаки й пам’ятки

людського життя.

У мене багато платівок,— часто к азал а вона.—

Оце Карузо. їх куплено у тисяча дев’ятсот ш істнадця­

тому році в Нью-Йорку. Мені було тоді шістдесят, і

Д ж он ще буз живий. А оце Д ж ун Мун — здається, д в а ­

дцять четвертого року, невдовзі як помер Джон.

t o був чи не найбільший ж ал ь у її житті. Саме те,

що вона найдужче любила мати поруч, слухати й бачи­

ти, вона зберегти не змогла. Д ж он зостався далеко в

зеленому луговому краю, схований у труні, під травою

та надгробком з датами, і від нього лишилися тільки

шовковий циліндр, тростина й вихідний костюм у шафі.

А решту давно пожерла міль.

Але те, що можна було зберегти, вона зберегла. П ри­

їхавши п’ять років тому в це містечко, вона привезла з

собою великі чорні скрині, в яких напхом леж али пере­

кладені кульками нафталіну зім ’яті плаття в рожевих

квіточках і кришталеві вазочки з її дитинства. Чоловіко­

ві місіс Бентлі належ ало нерухоме майно в різних мі­

стах, і після його смерті вона, мов пожовкла від часу

шахова фігура із слонової кістки, пересувалася з місця

на місце, розпродуючи все підряд, аж поки опинилась

у цьому зовсім чужому їй містечку, сама-одна зі своїми

382

скринями й темними неоковирними меблями, що оточу­

вали її зі всіх боків, закляклі, мов доісторичні істоти в

зоологічному музеї.

Знайомство з дітьми відбулося в середині літа. Місіс

Бентлі вийшла з дому полити плющ біля веранди й по­

бачила двох дівчаток і хлопчика, що нахабно простяг­

ліїся посеред її лужка й розкошували на шорсткій, ко­

ротко підстриженій траві.

М ісіс Бентлі приязно всміхнулася до них усім своїм

жовтим, схожим на маску обличчям, і саме в цю мить

із-за рогу викотився візок морозивника, Наче оркестр

крихітних ельфів, він видзвонював крижані мелодії,

чисті й сріблясті, як дзенькіт кришталевих келихів під

рукою знавця, скликаючи всіх до себе. Д ітлахи враз сі­

ли на траві й усі троє, мов соняшники до сонця, повер­

нули голови туди.

— Хочете морозива? — гукнула до них місіє Бентлі.—

Ідіть сюди!

Візок зупинився, і місіс Бентлі заплатила за три пор­

ції льодовикової доби. Набравши у роти солодкого сні*

гу, дітлахи подякували і швидкими поглядами зміряли

її від сивої голови д о черевиків на гудзиках.

— А ви не хочете відкусити? — спитав хлопчик.

— Ні, дитино. Я вже стара, і кров у мене й так хо­

лодна. Н е розтану і в найспекотніший день,— засміялася

місіс Бентлі.

Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду

й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.

— Мене звуть Еліс, її Д ж ейн, а це Том Сполдінг.

— Д у ж е мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали

Елен.

Д ітлахи вражено витріщилися на неї

— Ви не вірите, що мене звали Елен? — спитала стара,

— Я й не знав, що в бабусь бувають імена,— кліпаю­

чи очима, відказав Том.

М ісіс Бентлі сухо засміялася.

— Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть ма

ім’я,— докинула Д ж ейн.

— Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки

мені тепер, тебе теж не зватимуть Д ж ейн. З і старою ж ін­

кою всі страшенно чемні. Вона тільки «місіс». Ніхто з

молодих не скаже на неї «Елен». Ц е здається надто

легковажним.

— А скільки вам років? — спитала Еліс.

383

— О, я ще пам’ятаю птеродактилів,— усміхнулася

місіс Бентлі.

— Та ні, насправді, скільки?

~ Сімдесят два.

Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.

Багато,— мовив Том.

— А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені

було стільки ж, скільки вам,— ск а зал а стара.

— Скільки нам?

— Атож. Колись я була такою самою гарненькою дів­

чинкою, як ти, Дж ейн, і ти, Еліс.

Д ітлахи мовчали.

— Що це з вами?

— Нічого.— Д ж ейн підвелася.

— Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й

морозиво не доїли... Чи щось не гаразд?

— Моя м ам а каж е, що говорити неправду негарно,—

промовила Дж ейн.

— Звісно, що негарно. Це дуж е погано,— погодилася

місіс Бентлі.

І слухати, коли говорять неправду.

— А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн?

Дж ейн подивилася на неї і збентежено відвела очі,

— Ви сказали.

— Я? — Місіс Бентлі

засм іялась і приклала суху,

кощаву руку до худих грудей,— Що ж я таке сказала?

— Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою.

Місіс Бентлі застигла на місці.

— Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти,

багато років тому.

— Еліс, Томе, ходімо.

— Стривай,— мовила

місіс Бентлі.— Ти не віриш

мені?

— Не знаю,— відповіла Д ж ейн.— Ні, не вірю.

— Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди

були колись молодими!

— А ви — ні,— не зводячи очей, наче сама до себе,

прошепотіла Дж ейн. її паличка від морозива впала у

ванільну калю ж ку на підлозі веранди.

— Та певне ж, що мені було й вісім, і дев’ять, і д е­

сять років, як і вам усім.

Д івчатка захихотіли, але враз замовкли.

Місіс Бентлі блиснула очима.

384

— Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно спереча­

тися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені

було десять років і я була така ж дурненька.

Д івчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.

— Ви ж артуєте над нами,— крізь сміх промовила

Дж ейн.— А насправді вам ніколи не було десять років,

місіс Бентлі, хіба не так?

— Ану, марш додому! — раптом крикнула стара, якій

стагЛо вже несила бачити їхні насмішкуваті очі.— Нема

чого тут реготатися.

— І насправді вас не звуть Елен?

— Та певна річ, що мене таки звуть Елен!

— До побачення! — зі сміхом гукнули дівчатка, бі­

жачи через лужок, до озерцях тіні від дерев. З а ними

доплентався й Том.— Д якуєм о за морозиво!

— Колись і я в «класики» грала! — гукнула їм нав­

здогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.

Реш ту дня місіс Бентлі сердито грю кала чайниками

й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій не­

хитрий обід і час від часу підходила до надвірних две­

рей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що

напевне ш астали десь поблизу й посміювались. Та якби

вони й з’явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого

їй було взагалі усім цим перейматися?..

Подумати тільки! — мовила місіс Бентлі до своєї

вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим

вінчиком.— Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого

часу і я була дівчинкою. Це ж така ж ахлива дурниця!

Я зовсім не журюся тим, що я стара,— справді ні,— але

позбавити мене дитинства нікому не дозволю!

І вона ніби Знову бачила тих трьох дітлахів, що біг­

ли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх хо­

лодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як

повітря.

П ісля вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й

відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара при­

марних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають

у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла

на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.

Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурх­

нули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спини­

лися на льоту.

13 Р. Бредбері

385

— Що, місіс Бентлі?

— Ідіть-но сюди, на веранду! — звеліла вона.

Д івчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.

— Що, місіс Бентлі?

Вони аж надто натискали на оте «місіс», так наче

то було справжнє ім ’я старої, і воно звучало, як басова

струна.

— Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.

Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спер­

шу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити

щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий

заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блиску­

чими камінчиками.

— Я носила його в косах, коли мені було дев’ять

років,— сказала вона.

Д ж ейн повертіла гребінця в руках і .промовила:

— Гарненька штучка!

— Ану, покажи! — вигукнула Еліс.

— А оце маленький персник, який я носила у вісім

років,— провадила місіс Бентлі.— Тепер він уже не на­

лазить мені на палець. Коли подивитися проти світла,

там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось

упаде.

— Ой, дайте глянути!

Д івчатка передавали персник одна одній, аж поки

він опинився на пальці в Джейн.

— Та він ж е якраз на мене! — вигукнула вона.

— А гребінець підходить мені! — вихопилося в Еліс*

Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких к а ­

мінців.

— А оцими камінцями я колись гралася.

Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу т а ­

ким собі сузір'ям.

— І ще ось! — Вона переможно відкрила свою козир­

ну к а р ту — фотографію, на якій її було знято в сім ро­

ків, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика,

платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними

блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами.

— Щ о це за дівчинка? — спитала Джейн.

— Це я!

Д івчатка прикипіли очима до фотографії.

— Та вона ж зовсім на вас не схожа,— відрубала

Дж ейн.— Таку картку може дістати хто захоче.

386

Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс

Бентлі^

— А ще якісь фотографії у вас є? — запитала Еліс.—

Д е вам більше років? Ну, на одній там п’ятнадцять, на

другій двадцять, потім сорок, п’ятдесят — є такі?

Д івчатка в'їдливо зихихотіли.

— Я зовсім не повинна нічого вам показувати,— від­

повіла місіс Бентлі.

— А ми не повинні вам вірити,— сказал а Джейн.

— Але ж ця ф отокартка доводить, що колись я була

дівчинкою!

— То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку

взяли у когось.

— І одружена я була!

— А де ж містер Бентлі?

— Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то ска­

зав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять

д в а роки.

— Але його тут нема, і він не може сказати, то як

ви це доведете?

— Я маю шлюбне свідоцтво.

— Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки то­

ді повірю, що ви колись були молоді,— і Дж ейн аж очі

приплющила, так упевнено себе почувала,— якщо хтось

мені скаже, що бачив вас, коли важ було десять років!

— Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти

дитина, але вони або померли, або вж е немічні й живуть

по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю,

приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з

тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.

— А, он воно я к ! — Д ж ейн підморгнула Еліс і То­

мові.— Ніхто не бачив!

— Та ти послухай!— Місіс Бентлі схопила дівчинку

з а руку.— Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви бу­

дете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. С ка­

жуть: «Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими

пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги

синичками». Постривайте, станете й ви такі, як я!

— Ні, не будемо ми такі!- — вигукнули дівчатка.—

П равда ж, не будемо? — запитували вони одна одну.

— П о ж и вете— побачите! — сказал а місіс Бентлі.

А сама собі подумала: «О боже, діти є діти, бабусі

є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити

собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі».

із*

387

— А твоя мама? — мовила вона до Д ж ейн.— Хіба ти

ле помічала, як вона змінюється з роками?

— Ні,— від казал а Д ж ейн.— Вона завж ди однакова.

І то була правда. Коли живеш разом з людиною день

у день, вона анітрохи не змінюється. Г тільки коли вона

кудись надовго від 'їж дж ає і ви знов зустрічаєтеся через

багато років, тебе враж аю ть переміни в її зовнішності.

Отож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят

два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось н а­

решті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї:

«Елен Бентлі, та невже де ти?»

— Мабуть, ми вже підемо додому,— сказал а Д ж ейн.—

Дякую за персника. Він якраз на мене.

— Дякую за гребінця. Він справді гарненький.

— Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.

— Стривайте! — гукнула місіс Бентлі, коли вони по­

бігли східцями вниз.— Я не дозволяю! Ц е мої речі!

— Не треба! — сказав Том, і собі подавшись слідом

за дівчатками.— Віддайте!

— Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а

вона їх украла... Дякуємо! — крикнула Еліс, обернув­

шись назад.

І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка

зникли в темряві, мов нічні метелики.

— Пробачте,— сказав Том, уже з луж ка дивлячись на

місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.

«Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фо­

тографію,— дум ала стара, стоячи на східцях веранди

й тремтячи від хвилювання.— І нічого, нічогісінько в

мене не лишилося. А то ж були частки мого життя».

Минали довгі нічні години, а вона все леж ала без сну

серед своїх скринь і пам’яток минулого. Нарешті пове­

ла очима по всіх тих ретельно складених клаптиках м а­

терії, всіляких цяцьках, страусовому пір’ї і промовила

вголос:

— А чи справді все воно моє?

Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої

жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле?

Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завж ди живемо

в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчин­

кою, але тепер усе те позаду. її дитинство давно мину­

ло, і нічим його не вернеш.

388

До кімнати війнув нічний вітрець. Б іл а завіска з а ­

тріпотіла на темній тростині, що вже багато років стоя­

ла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими реча­

ми. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озер­

це місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена

головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка

місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною

на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, ко­

ли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм

м’яким, сумовитим і розважливим голосом.

«Ті дівчатка мають рацію,— сказав би він тепер.—

Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже

не належ ать тобі теперішній. Вони належ али тій, ким

ти була колись, дуж е-дуж е давно».

«Ой лишенько»,— подумки зітхнула місіс Бентлі. А

тоді почула, немов записану на старій грамофонній п ла­

тівці, що нараз заш ипіла під сталевою голкою, одну свою

давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, під­

тягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездо­

ганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:

«Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час

минає без вороття? Ось ти все намагаєш ся бути такою,

як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщ о ти збе­

рігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З

часом вони тільки завдаватим уть тобі болю. Викинь їх

геть, моя люба».

Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам ’ятки.

«Цим ти нічого не зарадиш ,— провадив містер Бентлі,

помалу попиваючи чай.— Хоч би що ти робила, аби ли­

шитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка

ти є тепер, сьогодні. Ч ас має гіпнотичний вплив. У де­

в ’ять років людина вваж ає, що вона завж ди була дев’я ­

тирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здаєть­

ся, ніби вона отак і балансує стільки років на цій пре­

красній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине

сімдесят, то ти вж е назавж ди, довіку будеш сімдесяти­

річний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то

молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер

д л я тебе не існує».

То була одна з небагатьох, і завж ди лагідних, супе­

речок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бен­

тлі ніколи не схвалю вав схильності дружини зберігати

Всілякі пам’ятки.

389

«Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло,— к а ­

зав він.— Старі квитки — облуда. Зберігати всілякий

мотлох — це щось ніби отой фокус із дзеркалами».

Коли б Д ж он був живий, що б він сказав їй сьогодні?

«Ти зберігаєш порожні кокони,— сказав би

він.—

Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не вліз­

ти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш,

що була колись молода... Фотографії? Ні, вони брешуть.

Ти ж не фотокартка».

«А письмові свідчення під присягою?»

«Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не

папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти — це ти

сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти».

Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.

«Авжеж, я розумію. Розумію».

Тростина з позолоченою головкою німотно л еж ала на

освітленому місяцем килимку.

Вранці,— мовила до неї місіс Бентлі,— я знайду

спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою

собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож,

так я й зроблю.

І вона заснула...

Настав ранок — сонячний, зелений,— і біля надвір­

них дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з ’яви­

лись обоє дівчаток.

— Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь

інші речі тієї дівчинки?

Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.

— Ось бери.— Вона д ала Д ж ейн сукенку, в якій у

п’ятнадцять років грала роль дочки мандарина.— І оце,

і оце,— віддала калейдоскоп і збільш увальне скло.—

Усе беріть, що хочете,— сказал а вона.— Книжки, ковза­

ни, ляльки, все... Усе воно ваше.

— Наше?..

— Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зр о ­

бити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике

вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити'весь

мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє.

Ніщо не можна зберігати довіку.

— Ми допоможемо,— сказали дівчатка.

Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з ко-

390

робкою сірників у руці. Д івчатка несли за нею по обе­

ремку старих речей.

І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити

на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи,

мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці до­

линали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку роз­

чинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку

в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини

усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді,

ласували крижаними шоколадними брикетами й сміяли­

ся. Тепер вони були добрими друзями.

— Скільки вам років, місіс Бентлі?

— Сімдесят два.

— А скільки було п’ятдесят років тому?

— Сімдесят два.

— І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрі*

чок у кісках і отаких платтячок?

— Ні.

— А як вас звуть на ім'я?

— Мене звуть місіс Бентлі.

— І ви завж ди мешкали тут, у цьому-от будинку?

— Завж ди.

— І ніколи не були гарненькою?

— Ніколи.

— Ніколи — ні мільйон, ні мільярд років тому?

У задушній тиші літнього надвечір’я дівчатка нахиля­

лися до старої жінки й чекали на відповідь.

— Ніколи,— відказувала місіс Бентлі,— ні мільйон, н і :

м ільярд років тому.

— Ти наготував свого записника, Д уг?

— А вж еж .— І Д углас лизнув олівця.

— Що там у тебе вже записано?

— Усі звичайні справи і події.

— А, Четверте липня і все таке... Кульбабове вино,

лава-гойдалка на веранді, еге ж?

— Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескі­

мо першого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого

року.

— То ще не справжнє літо.

— Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив

нові тенісні туфлі — двадцять п’ятого червня. Уперше

бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, ну-

391

мо, н ум о— раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе?

Якесь нове «вперше», якусь чудасію про канікули — як

там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?

— Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра.

Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, по­

думай!

— Я думаю.

— Ну й що?

— Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не

зловить. Надто вж е вони прудкі.

— Не в тому річ. Просто їх немає,— сказав Том. Тоді

трохи подумав і ствердно кивнув головою.— Атож, їх

просто ніколи на світі не було й немає... А записати я

хочу ось що...— Він нахилився і щось зашепотів братові

на вухо.

Д углас записав.

Обидва прочитали записане.

— Щоб я пропав! — вигукнув Д у гл ас.— Я ж ніколи

про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки прав­

да: старі люди ніколи не були дітьми.

— Але це трохи сумно,— тихо мовив Том.— А ми ні­

чим не можемо їм зарадити.

— Схоже на те, що в місті повно машин,—• сказав Д у г­

лас біжачи.— У містера Ауфмена — М ашина щастя, у

міс Ферн і міс Роберти — Зелена машина. А в тебе, Ч ар-

лі, що?

— Машина часу! — засапано відповів Чарлі Вудмен,

не відстаючи від нього.— Слово честі, три слова честі!

— Возить у минуле і майбутнє? — спитав Джон Хафф,

легко випереджаючи їх обох.

— Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й

тут.

Ч арлі Вудмен зупинився біля живоплоту.

Д углас придивився до старого будинку.

— Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут

ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник,

а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б

давно вже про це знали.

Чарлі та Д ж он навшпиньки піднялися східцями веран­

ди. Д углас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти

внизу.

392

— Гаразд, Д угласе,— сказав Ч арлі,— Л иш айся тут,

коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрій-

лі не винайшов цю М ашину часу. Але він ніби її власник,

і вона вже давно тут. Ми були просто дурні, що не доди­

вилися раніше. Тож бувай здоровий, Д угласе Сполдінг!

Ч арлі взяв Д ж она під лікоть, так наче супроводив д а­

му, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг.

Двері зачинились не одразу. Д углас притримав їх і мов­

чки рушив слідом.

Ч арлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й

відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний перед­

покій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленку­

вате й водянисте, наче в підводній печері, світло.

— Полковнику Фрійлі!

Ані звуку.

— Він погано чує,— прошепотів Ч арлі.— Але казав

мені, щоб я просто заходив і гукав. П олковнику!

У відповідь лише звідкись ізгори посипалася курява,

кружляючи в повітрі навколо кручених сходів. Потім з

підводної печери в кінці передпокою долинув якийсь

шерех.

Хлопці обережно пройшли через передпокій і загляну­

ли до кімнати, де було всього два предмети вмеблю ван­

ня — старий чоловік і крісло. Ті предмети були дуже

схожі на вигляд: обидва такі худі, що одразу впадало

в око, як і з чого вони стулені, де в них суглоби, а де

м’язи й сухожилки. Реш ту кімнати становила груба до­

щ ана підлога, голі стіни й нерухоме німотне повітря.

— Він наче мертвий,— прошепотів Д углас.

— Ні, то він обмірковує, куди б йому ще помандрува­

ти,— тихо, але гордо пояснив Ч арлі.— Полковнику!

Один з темних предметів поворухнувся — то й був пол­

ковник. Він покліпав очима, видивляючись до дверей,

і на його обличчі

розпливалася широчезна беззуба

усмішка.

— Чарлі!

— Полковнику, а це Д углас і Дж он, вони теж при­

йшли, щоб...

— Заходьте, хлопці. Сідайте, сідайте.

Хлопці ніяково вмостилися на підлозі.

— А чому нема...— почав був Дуглас.

Ч арлі миттю штурхонув його ліктем під ребра.

— Нема чого? — запитав полковник Фрійлі.

393

— Він має на думці, що нема сенсу говорити нам са ­

мим .— Ч арлі нишком зробив промовисту гримасу Д угла-

сові, тоді всміхнувся до старого.— Нам ж е нічого с к а за ­

ти, Розкаж іть щось ви, полковнику.

— Стережися, Чарлі. Старі люди тільки й чекають на­

годи побазікати. їх лише попрохай — то як почнуть то­

рохтіти, чисто мов старий іржавий ліфт, що зрушив з

місця та й поповз нагору.

— Чін Л інсу,— наче ненароком кинув Чарлі.

— Що? — спитав полковник.

— Бостон,— п ідказав Ч арлі.— Тисяча дев’ятсот деся­

тий рік.

— Бостон, тисяча

дев’ятсот десятий...— Полковник

нахмурив брови.— А, Чін Лінсу, ну звісної

— Саме так, полковнику.

— Д айте подумати, зараз...— Голос полковника став

невиразний, мовби полинув ген над водами тихого озе­

ра.— З а р а з пригадаю...

Хлопці чекали.

Полковник Ф рійлі заплющив очі.

— Перше жовтня дев’ятсот десятого року, гарний і

тихий прохолодний вечір, театр вар'єте в Бостоні... Атож,

оце воно. Повно людей, усі чекають. Оркестр, сурми, з а ­

віса! Чін Лінсу, великий східний маг і чародій! Онде він

на сцені. А ось і я, посередині першого ряду. «Трюк з ку­

лею ?— оголошує він.— Запрош ую охочих!» Чоловік по­

руч зі мною піднімається на сцену. «Огляньте рушни­

цю! — каж е Чін.— Позначте кулю!.. А тепер стріляйте

з цієї рушниці позначеною кулею, поціляючи мені в об­

личчя, а я,— каж е,— стоятиму на тому кінці сцени й

зловлю кулю зубам и b

Полковник Фрійлі важко звів дух і замовк.

Д углас прикипів до нього очима, вражений і зачудо­

ваний. Д ж он і Ч арлі теж забули про все на світі.

Аж ось старий заговорив знову, сидячи нерухомо, мов

скам ’янілий, і тільки губи його ворушилися.

— «Готуйсь, цілься, плі?» — гукає Чін Лінсу. Б а ­

бах!— гримить постріл. Бабах! Чін Лінсу зойкає,, зато­

чується і падає, обличчя його залляте кров’ю. У залі

гвалт. Усі схоплюються з місць. Щось там негаразд із

рушницею. «Він мертвий»,— каж е хтось. І справді, він

мертвий. Ж ах, просто жах... ніколи цього не забуду... О б­

личчя його, мов кривава маска, завіса падає, жінки пла­

394

чуть... Тисяча дев’ятсот десятий рік... Бостон... Театр ва­

р’єте... Бідолаха... бідолаха...

Полковник Фрійлі поволі розплющив очі.

— Ох ти ж! — озвався Ч арлі.— Чудова історія, пол­

ковнику. А тепер, може, про Індіанця Білла?

— Про Індіанця Білла?

— Про те, як ви були з ним у прерії, давно-давно, у

тисяча вісімсот сімдесят п’ятому році.

— Індіанець Білл...— Полковник занурився у темряву

минулого.— Вісімсот сімдесят п’ятий рік... Атож, я й Ін ­

діанець Білл на узгірку посеред прерії, чекаємо. «ЦссІ —

к аж е мені Індіанець Б іл л .— Слухай». А прерія — наче

величезна сцена, і все напоготові до початку грози. Ось

загриміло. Ще негучно. Знов загриміло. Вже гучніше.

А над усією прерією, скільки сягає око,— величезна й

лиховісна руда хмара, повна чорних блискавиць, нависла

над самою землею, миль п’ятдесят завширшки, миль

п’ятдесят завдовжки, з милю заввишки і не більш як на

дюйм від землі. «О боже! — волаю я на тому своєму уз­

гірку.— О боже!» Зем ля гупає, мов знавісніле серце.,

атож, хлопці, мов серце, охоплене жахом. Я весь трушу­

ся, ось-ось розсиплюся на кістки. Зем ля двигтить: торох!

торох! бам! Громовиця. Тепер мало хто так каж е — гро­

мовиця. О, як вона гримотіла, та страшна громовиця, як

перекочувалась узгірками й видолинками, і як усе дов­

кола вкрила та руда хмара, так що нічого іншого й видно

не було! «Онде вони!» — вигукнув Індіанець Білл. А хм а­

ра та була суцільна курява! Не пара, не дощ, ні — куря­

ва, зметена з усієї прерії, з пересохлої порохнявої трави,

і була вона як найдрібніше борошно, як квітковий пилок,

і аж яскріла проти сонця, бо на той час і сонце прозир­

нуло в небі. І тоді я знов як закричу! Чому? А тому, що

серед тієї пекельної куряви раптом наче завіса відхиля­

лась, і тут я побачив їх, богом присягаюся! Побачив ве­

лике військо прадавньої прерії — бізонів і буйволів!..

Полковник надовго змовк, потім озвався знову.

— Голови — наче кулаки велета негра, тулуби — н а ­

че паровози! Д вадцять, п’ятдесят, двісті тисяч величез­

них чавунних снарядів, що вихопились із гарматних жерл

десь на заході, збилися з дороги й тепер летіли чимдуж,

з палючими, як ж ар, очима, здіймаючи снопи вогненних

іскор і гримко тупочучи, летіли світ за очі]..

Зметнулася до неба курява, і в коротку мить просвітку

я побачив ціле море горбатих карків та розмаяних грив,

395

і ті чорні волохаті хвилі то здіймалися, то опадали...

«С тріляй !— гукає

цені

Індіанець

Б ілл.— Стріляй!»

Я зводжу курок і прицілююсь. «Стріляй же!» — кричить

він. А я стою, почуваючи себе правицею божою, дивлюсь,

як шалено мчить повз мене вся та люта сила, все мчить

та мчить, мов темна ніч серед дня, мов чорна й лискуча,

довжелезна й сумна безконечна похоронна процесія, а не

можна ж стріляти в похоронну процесію, правда ж, хлоп­

ці, не можна? І мені хотілося тоді тільки одного: щоб

курява знов осіла й сховала від мене ті чорні образи ф а­

тальної долі, що товклися й колотилися в дикому сум’я т­

ті. І курява таки осіла, хлопці. її руда хм ара вкрила весь

той мільйон копит, що зняли таку страхітливу громовицю

й бурю. Я почув, як Індіанець Білл вилаявся і вдарив ме­

не по руці. Але я був радий, що не зачепив тієї хмари чи

сили, яка в ній була, не зачепив ані дрібкою свинцю.

Мною володіло єдине бажання: стояти отак і дивитись,

як бам час поминає мене на величезних колісницях під

покровом бурі, збитої бізонами, і разом з ними спливає

у вічність.

Година, три, шість годин минуло, поки та буря пере­

йшла за обрій, до людей не таких добрих, як я. Індіанець

Білл тим часом зник, і я лишився один, оглушений і при­

голомшений. Сам не свій я подався геть, добрів до яко­

гось містечка за сотню миль на південь, та навіть і там

не чув людських голосів і радий був, що не чую. Мені

хотілося зберегти в пам’яті гук тієї громовиці. Я й тепер

часом чую його, літніми надвечір’ями, як оце сьогодні,

коли над озером збирається на дощ... той страхітливий

дивовижний гук... добре б і вам колись його почути...

Тьмаве світло просотувалося крізь полковників вели­

кий ніс, і він скидався на білу порцелянову чашку, в яку

налито дуж е ріденького й ледь теплого чаю.

— Він що — заснув? — спитав зрештою Дуглас.

— Ні, — відказав Ч арлі.— Просто перезарядж ає свої

батареї.

Полковник Фрійлі дихав часто й уривчасто, неначе пе­

ред тим довґо біг. Нарешті він розплющив очі.

— Слухаю вас, сер! — захоплено мовив Чарлі.

— А, Ч арлі, привіт! — І полковник здивовано всміх­

нувся до двох інших хлопців.

— Це Дуг, а оце Дж он, — пояснив Чарлі.

— Здорові були, хлопці.

Хлопці привіталися.

396

— А де ж... — знов почав був Дуглас.

— Ну й дурень ж е ти! — Ч арлі ляснув Д угласа по ру*

ці, Тоді обернувся до полковника.— То ви казали, сер..,

— Я щось казав? — пробурмотів старий.

— Хай розповість про Громадянську в ій н у 1,— тихень­

ко підказав Д ж он Х афф.— Він її пам’ятає?

— Чи я пам ’ятаю? — мовив полковник.— П а м ’ятаю,

аякже! — Голос його затремтів, і він знову заплющив

очі.— Все пам’ятаю! От забув тільки... на чиєму боці я

воював...

— Може, колір мундира... — почав був Ч арлі.

— Кольори починають зливатися,— прошепотів пол­

ковник. — Неначе тьмяніють. Я бачу поруч себе солда­

тів, але давно вже не розрізняю, якого кольору на них

мундири й кашкети. Я народився в штаті Іллінойс, зрос­

тав у Віргінії, одружився в Нью-Йорку, збудував собі

дім у Теннес'і, а оце тепер, на схилі віку, хвалити бога,

знову тут, у Грінтауні. Отож ви розумієте, чому зливаю ­

ться і тьмяніють кольори,..

— А ви пам ’ятаєте, з якого боку гір воювали? — Ч а р ­

лі говорив тихо, не підвищуючи голосу.— Д е сходило сон­

це — ліворуч чи праворуч? У якому напрямку ви йшли —

до Канади чи до Мексіки?

— Іноді сонце начебто сходило з боку моєї здорової,

правої руки, а іноді начебто за лівим плечем. А йшли

ми в різних напрямках. Відтоді минуло майж е сімдесят

років. То де вже там пригадати, з якого боку сходило

сонце.

— Ви ж, певно, пам ’ятаєте якісь перемоги? Якусь ви­

грану битву?

— Н і,— відказав старий наче звідкись і з д а л е к у Н е

пригадую, щоб хтось колись де-небудь вигравав. У війні

взагалі не виграють, Чарлі. Завж ди тільки програють,

і хто програє останній, той просить миру. Я пам’ятаю

самі незліченні поразки й гіркоту, а добре було лише то­

ді, коли все те скінчилося. От кінець, Ч арлі, це таки

справді виграш, але гармати тут ні до чого. Та ви, хлоп­

ці, мабуть, не про таку перемогу хотіли від мене почути»

— Антайтем,— озвався Д ж он Хафф.— Спитай його

про Антайтем.

— Я там був.

1 Громадянська війна в СШ А (1861— 1865) м іж бур ж уазн ою П ів­

ніччю й рабовласницьким Півднем. Д ал і згадую ться місця великих

боїв.

397

Очі в хлопців заблищ али.

— Булл-Ран, спитай про Булл-Ран„.

— І там був,— тихо мовив полковник.

— А під Ш айло?

— Усе життя пригадую його і думаю: який ж аль, що

така гарна назва збереглася тільки у воєнній хроніці.

— Тоді про Шайло..,. А форт СамтерЯ

— Я бачив там перші клубки, порохового диму,— з а ­

мріяно сказав полковник.— Так багато всякого спадає

на пам ’ять, так багато... Пригадуються пісні. «В цю ніч

над Потомаком тихо, солдати наші мирно сплять, лише

над місяцем осіннім намети тьмяно мерехтять...» І далі

пам’ятаю, аякже... «В цю ніч над Потомаком тихо, стру­

мить потік між берегів, не встануть більш солдати вбиті,

в бій не підуть на ворогів». А коли ті капітулювали, міс­

тер Лінкольн,, стоячи на балконі Білого дому, звелів ор­

кестрові заграти «Пильнуй, пильнуй, Південний краю!».

А потім одна ж інка в Бостоні склала пісню, яка житиме

тисячу років: «Уздріли мої очі, я к господь іде до нас, він

топче грона гніву, що визріли в серцях». Серед ночі я

часом починаю ворушити губами й безгучно співати ті

давні пісні. «Славні воїни-південці, варта рідних бере­

гів»... «Коли з перемогою вернуться наші солдати, ми л а в ­

рами їх увінчаємо, брате»... Скільки була пісень! С піва­

ли й ті, і ті, і нічний вітер ніс їхні пісні то на північ,, то

на південь. «Ми йдемо, наш батьку Аврааме* триста ти­

сяч: воїнів твоїх»... «Напнімо намети, напнімо намети,

напнімо намети на бранному полі»... «Ура, ура, ура, свят­

куймо перемогу, ура, ура, ура, під прапором свободи»...

Голос старого помалу завмер.

Хлопці довго сиділи нерухомо. Потім Ч арлі обернувся

до Д угласа й запитав:

— Ну, скажеш , він не те?

Д углас двічі глибоко зітхнув і відповів:

— Ні таки те.

Полковник розплющив очі.

— Що там я «таки те»?

— М ашина

часу,— промимрив

Д углас.— М ашина

часу.

Кілька секунд полковник пильно дивився на хлопців.

А коли озвався знов, у голосі його бринів острах.

— То оце так ви мене називаєте?

— Так, полковнику.

Так, сер.

398

Полковник повільно відхилився на спинку крісла, по­

глянув на хлопців, поглянув на свої руки, а тоді втупив

очі в голу стіну над хлоп’ячими головами.

Ч арлі підвівся.

— Ну, ми вже, мабуть, підемо. Бувайте здорові, дя­

куємо, полковнику.

— Що?.. A-а, до побачення, хлопці.

Д углас, Д ж он і Ч арлі навшпиньки вийшли за двері.

Полковник Фрійлі вж е не бачив їх, хоч вони пройшли

просто в нього перед очима.

І вже на вулиці вони а ж здригнулись, почувши з в і т а

другого поверху:

— Гей!

Хлопці задерли голови.

— Що, полковнику, сер?

Полковник висунувся з вікна й помахав їм рукою.

— Я оце думав, хлопці, про те, що ви сказали.

— Еге, сер.

— І... таки ваша правда! Як це мені самому не спало

на думку! Машина часу, справжня М ашина часу, їй-богу!

— Атож, сер.

— Д о побачення, хлопці. Приходьте коли тільки з а ­

хочете!

У кінці вулиці вони обернулися. Полковник усе ще м а ­

хав їм рукою. Вони помахали йому у відповідь, а на душі

в них було тепло й хороше. Тоді рушили далі.

— Чах-чах-чах,— озвався Дж он.— їду в минуле, на

дванадцять років назад. Дзень-дзень, чах-чах!

— Еге ж ,— мовив Ч арлі, озирнувшись на тихий буди­

нок позаду.— А от на сто років не заїдеш .

— Ні,— розважливо відказав Д ж он,— на сто не заїду.

А ото справді мандрівка! Справді М ашина часу.

З хвилину вони йшли мовчки, дивлячись собі під ноги.

Потім побачили попереду огорожу.

— Хто перестрибне останній,— сказав Дуглас,— той

дівчисько.

Решту дороги додому Ч арлі і Д ж он називали його

Дорою.

Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й по­

бачив, що Д углас швидко щось пише у своєму записнику

при світлі кишенькового ліхтарика.

— Дуг, що сталося?

399

— Що? Б агато чого сталося! Я підраховую свої здо­

бутки, Томе. Ось дивися: з Машиною щ астя нічого не

вийшло, так? Ну й нехай! У мене однаково вже цілий

рік розписаний. Треба поснувати головними вулицями,

щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється,—

на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на

околиці,— я стукаю в двері до міс Роберти і міс Ферн,

вони зарядж аю ть батареї свого електромобіля, і ми ви­

рушаємо в дорогу. Треба поникати по завулках, постри­

бати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зов­

ні,— я маю свої новісінькі туфлі-легкоступи. Отже, туф ­

лі, електромобіль, трамвай! Усе для мене! Та навіть біль­

ше, Томе, навіть більше, ось ти послухай. Якщо я захочу

помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, бо й

не додумається до такого,— скажімо, перенестися в ти­

сяча вісімсот дев'яностий рік, потім ще далі, у тисяча

вісімсот сімдесят п’ятий, а потім у вісімсот ш істдеся­

тий, — мені досить скочити в експрес старого полковника

Фрійлі! Ось що я тут собі записую: «Може, старі люди

й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бен­

тлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них

таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шіст­

десят п’ятого року». А зір у них, Томе, наче в індіанців,

і назад вони бачать куди далі, ніж ми з тобою будь-коли

побачимо вперед.

— Звучить чудово, Дуг. Але що воно означає?

Д углас знов заходився писати.

— Це означає, що вони справжні далекі мандрівники,

і нам ніколи з ними не зрівнятися. Якщо пощастить, ми

наберемо років сорок, сорок п’ять, ну, може, п’ятдесят,

а для них це сущий дріб’язок. Ось коли ти набрав д ев’я ­

носто, дев’яносто п’ять, а то й сто — тоді ти справж ні­

сінький далекий мандрівник.

Л іхтарик раптом згас.

Брати леж али в місячному світлі.

— Томе,— прошепотів Д углас,— мені доконче треба

помандрувати всіма тими дорогами. Побачити все, що

можна побачити. А найдужче треба навідувати полков­

ника Фрійлі — раз, чи два, чи навіть три рази на ти ж ­

день. Куди до нього всім іншим машинам! Він говорить,

а ти слухаєш. І що більше він говорить, то дужче тобі

хочеться придивитися до всього навколо, все як є поба­

чити. Він каж е тобі, що ти їдеш в такому собі особливо­

му, немов чарівному поїзді, і, їй-богу, це правда. Він

400

уже наприкінці дороги, отож знає, що каж е. А тепер і ми

з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього

треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обі­

йтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовх­

не нас і скаже: пильнуйте добре, щоб зап ам ’ятали кожну

мить! Щоб зап ам ’ятали кожну дрібницю! А коли ми теж

станемо зовсім старі й д о ,н а с прийдуть якісь дітлахи,

ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись

для нас полковник. Ось чому, Томе, мені треба навіду­

вати його якнайчастіше, дослухатися до нього й, коли він

тільки може, разом з ним вирушати в ті далекі мандри.

Том якусь хвилю мовчав. Потім подивився в сутіні на

Д угласа.

— Д алекі мандри. Ц е ти сам придумав?

— Може, так, а може, й ні.

— Д алекі мандри... — прошепотів Том.

— Тільки одне я знаю напевне,— сказав Д углас, з а ­

плющуючи очі.— Від цих слів якось самотньо стає на

Душі.

Торох!

Грюкнули двері. З древніх конторок і книжкових шаф

шугнула вгору пилюка. Д ві старі жінки чимдуж н ава­

жили на двері горища, щоб міцніше, якнайміцніше зам к­

нути їх. Обом здалося, ніби з даху над їхніми, головами

раптом знялася тисяча голубів. Під тим оглушливим

хляпанням безлічі крил жінки аж зігнулися, так наче на

них навалили якийсь тягар. Потім випростались і здиво­

вано розтулили роти. Те, що вони почули, було лише п а­

нічним калатанням їхніх власних сердець. Намагаючись

перекрити той стугін, вони заговорили одна до одної:

— Що ми накоїли! Бідолаш ний містер Квотермейн!

— Певне, ми вбили його. І, певне, хтось побачив це й

погнався за нами. Ану, гляньмо...

Міс Ферн і міс Роберта визирнули крізь засноване па­

вутинням горищне віконце. Унизу, на осонні, і далі росли

собі дуби та в ’язи, наче й не сталося ніякої трагедії. Тро­

туаром пройшов якийсь хлопчина, тоді повернувся і, див­

лячись угору, ще раз поминув будинок.

Д ві жінки на горищі пильно поглянули одна на одну,

немов намагаючись роздивитися свої обличчя в швидко­

плинному струмку.

401

— Поліція!

Та ніхто не грюкав у надвірні двері, не гукав: «Ім’ям

закону!»

— Що то за хлопець там унизу?

— Та то ж Дуглас! Д углас Сполдінг. Боже мій, він

прийшов, щоб ми покатали його на Зеленій машині! Він

ще нічого не знає... Це наш власний гонор нас згубив.

Гонор і ота електрична тарадайка!

— І отой жахливий роз’їзний агент із Гампорт-Фолза.

То все він і його балачки.

Балачки, балачки — мов лопотіння літнього дощика

по покрівлі.

І раптом — зовсім інший день, інший полудень...

Сестри сиділи на своїй затіненій веранді, з білими ві­

ялами в руках, а перед ними стояли вазочки з холодним

тремтливим лимонним желе.

Аж ось із сліпучого сяєва, із золотавого сонячного про­

міння з’явилася блискуча й прекрасна, наче карета ч а­

рівного принца...

З ел ен а маш ина/

Вона пливла. Вона шелестіла, як лагідний морський

вітрець. Схожа на вишуканий кленовий листок, ясніша

від джерельної води, вона поважно вуркотіла, наче киць­

ка на полудневому осонні. А в машині — той агент із

Гампорт-Фолза, у солом’яній панамі на масному від бри­

льянтину волоссі. Взуті в гуму колеса машини м’яко й

зграбно покотилися по розжареній білій доріжці, і ось

уж е вона з басовитим дзижчанням під’їхала до самих

східців веранди, круто повернула й стала. Агент виско­

чив з машини й насунув на чоло панаму, захищаючи очі

від сонця. В тому невеличкому затінку сяйнула його ш и­

рока усмішка.

— Мене звуть Вільям Тара! А оц е...— Він натиснув

гумову грушу, і вона лунко рявкнула.— Ц е сигнал.—•

Тоді підняв чорні, лискучі, як шовк, шкіряні подушки.—

О т у т — акумуляторні батареї.— У гарячому повітрі вій­

нуло свіжим духом блискавиці...— Ось кермо. Ось при­

ступка для ніг. Ось тент від сонця. А все разом — Зелена

машина!..

Пригадавш и все те у сутіні горища, із заплющеними

очима, сестри аж здригнулися.

— Було б нам заколоти його спицями!

— Цсс!.. Слухай!

402

Унизу хтось стукав у надвірні двері. Потім перестав

стукати. Вони побачили.,, як подвір’я перетнула ж інка і

зайш ла в сусідній будинок.

— Та то ж Л авінія Неббс, із порожньою чашкою в

руках. Мабуть, приходила позичити цукру.

— Обніми мене, я боюся.

Вони знову заплющили очі. І знову попливли спогади.

Старий солом’яний капелюх ворухнувся,, так наче ним

махнув той чоловік із Гампорт-Фолза.

— Дякую, чаю з льодом вип’ю залюбки.

Серед тиші було чути, як холодна рідина плине йому

в шлунок. Потім він утупився у двох старих жінок* ніби

лікар, що, присвічуючи собі круглим дзеркальцем, з а ­

глядає пацієнткам в очі, в ніздрі і в горло.

— Ш ановні дами, як я бачу, ви обидві — жінки з а ­

повзятливі. Це видно з першого погляду. Вісімдесят ро­

ків для вас ніщо! — Він клацнув пальцями.— Але зваж ­

те, настане час, коли на вас навалиться сил а-сил єн на

всякого клопоту, і тоді вам буде потрібен друг. Як то

каж уть, вірного друга пізнаєш у лиху годину. Отаким

другом і стане для нас оця двомісна Зелена машина.

І він перевів погляд своїх блискучих, склисто-зеленку­

ватих, як в опудала лисиці, очей на ту виставлену на

продаж дивовижу. М ашина стояла на гарячому осонні,

нова-новісінька, пахнучи свіжою фарбою, і чекала на

них, мов диванчик у вітальні, поставлений на колеса.

— Тиха, я к лебедячий пух. — й о го віддих злегенька

долинав до їхніх облич* — Ось послухайте,..

Ж інки прислухались.

— Акумуляторні батареї зарядж ені на всю потужність

І готові до дії. Послухайте. Ані шелесне, не шарпне. Усе

на електриці, шановні ^дами. А ви тільки щовечора пере­

зар яд ж аєте в гар аж і батареї.

— А не може статися... я хочу сказати... — Молодша

сестра відсьорбнула холодного чаю.— Н ас не може вби­

ти струмом?

— І в голову цього не беріть!

Він знову скочив у машину,, і зуби його зблиснули в

широкій усмішці, мов дві величезні щелепи у вітрині

дантиста, що вишкіряються на тебе, коли проходиш мимо

пізно ввечері.

— На чай до знайом их!— Він виписав машиною ко­

ло, наче у вальсі.— Д о клубу пограти в бридж. Н а вечір­

ку. Н а'святкування. Н а званий обід. Н а день народжен­

т

ня. Н а сніданок «Дочок американської революції» 1...—

Він погнав машину геть, так наче й не думав вертатися.

Та за хвилю знову підкотив до веранди на безгучних гу­

мових шинах,— Н а вечерю в «Материнській лізі»!,,—

Агент сидів дуж е гордий тим, що так тонко знається на

жіночій вдачі,— Керувати машиною за іграшку. Руш ає

з місця і зупиняється тихо й зграбно. Водійські права не

потрібні, У гарячі- дні вас обвіває вітерцем... Ну просто

чудо... — І, захоплено приплющивши очі, ще раз плавно

проїхався повз веранду, так що вітер розітнув його нам а­

щене волосся рівним проділом.

Потім, тримаючи в руці капелюха, він шанобливо під­

нявся східцями, обернувсь і скинув на випробувану м а­

шину таким поглядом, неначе то був вівтар віддавна

знайомої церкви.

— Ш ановні дам и,— тихо мовив він,— двадцять п’ять

доларів завдатку, а потім по десять доларів щомісяця

протягом двох років.

Ферн перша зійш ла з веранди й сіла на м’яке подвійне

сидіння. Вигляд вона м ала трохи зляканий. Але руки в

неї свербіли. І ось вона звела руку й наваж илась натис­

нути гумову грушу сигналу.

М ашина рявкнула.

Роберта, стоячи на веранді, радісно скрикнула й пере­

хилилася через бильця.

Агент приєднався до їхніх радощів. П алко щось вигу­

куючи, він допоміг старшій сестрі зійти з веранди, а сам

уже витягав з кишені авторучку й нишпорив у своєму

капелюсі в пошуках якогось клаптика паперу,

— Отак ми її й купили! — пригадувала тепер на гори­

щі міс Роберта, жахаючись з власного зухвальства.—

І ніхто нас не остеріг! А сама я завж ди вваж ала, що во­

на немов іграш кова, як оті автомобільчики на ярм арко­

вих катальних гірках.

— Але ж у мене вже стільки років ноги болять,— ніби

виправдовуючись, сказала Ферн,— та й ти завж ди стом­

люєшся ходити пішки. А їздити машиною здавалося так

вишукано, так гідно! Наче за давніх часів, коли жінки

носили криноліни. Вони не йшли, а пливли! Отак плив­

ла й наша Зелена машина — тихо, рівно. Чисто тобі про­

гулянковий човник, яким керувати за іграшку — повер­

тай собі стерно, ото й тільки.

1 Ж іноча організація в США.

404

О,

який чудовий і захоплюючий був той перший тиж ­

день, ті чарівні, сповнені золотого світла надвечір’я, ко­

ли машина з тихим дзижчанням пливла тінястим містеч­

ком, мов безконечною сонною річкою, а вони сиділи, гор­

довито випроставшись, усміхалися до знайомих перехо­

жих, перед кожним поворотом статечно показували

кощавими зморшкуватими руками вбік, а виїжджаючи

на перехрестя, витискали з чорної гумової груші хрип­

кий гавкучий звук. Часом дозволяли трохи проїхатися

з ними Д угласові чи Томові Сполдінгам або й котромусь

іншому хлопчиську з тих, що з веселим щебетом бігли

підтюпцем поряд з машиною. Гранична швидкість була

п’ятнадцять неквапливих і втішних миль на годину. І во­

ни їхали собі крізь літнє осоння і затінок, поминаючи

дерева, що відкидали на їхні обличчя хисткі плями світ­

л а й тіні, їхали, зникаючи й знов виникаючи, мов старо­

давні привиддя, тільки на колесах.

— І ось,— прошепотіла Ферн,— сьогодні... Ой, страх

навіть подумати!

— То був нещасливий випадок.

— Але ж ми втекли, а це вже злочин!

Сьогодні... Вони їхали своєю безгучною Зеленою м а­

шиною по розімлілому від спеки містечку, залишаючи

по собі дух шкіряних подушок сидіння і невиразні, з а ­

давнені пахощі сухих парфумів від їхнього одягу.

Усе сталося дуже швидко. Вулиці були розпечені по­

лудневим сонцем, тільки попід парканами л еж ала ву­

зенька смужка затінку від дерев у садибах, і тому вони

м ’яко виїхали на тротуар і так посувалися до рогу, чим­

дуж натискаючи свою гавкучу гумову грушу. Аж рап­

том, не знати звідки, мов чортик з коробочки, перед м а­

шиною вигулькнув містер Квотермейн.

— Стережися! — зойкнула міс Ферн.

— Стережися! — зойкнула міс Роберта.

— Стережися! — крикнув містер Квотермейн.

Зам ість ухопитися за кермо, сестри вхопились одна за

одну.

Почувся страхітливий глухий удар. Зелена машина по­

пливла далі гарячим полуднем, під тінястими каш тана­

ми, повз яблуні, на яких достигали плоди. Тільки раз

жінки озирнулись, і очі їхні сповнилися жахом.

Старий Квотермейн леж ав на тротуарі безмовний і не­

рухомий...

405

— Д оїздилися,— скрушно мовила міс Ферн у сутіні

горища.— Ой, ну чому ми не спинилися? Чому втекли?

— Цсс!

Обидві прислухались.

Унизу хтось знову стукав у двері.

Потім стукіт змовк, і в неясному надвечірньому світлі

вони побачили хлопчину, що йшов через лужок.

— А, знов Д углас Сполдінг. Д ум ав, ми його пока­

таємо.

І обидві зітхнули.

Минали години. Сонце хилилося до обрію.

—- Ми сидимо тут уже від полудня,— стомлено с к аза­

л а Роберта.— Але не можемо ж ми тижнями ховатися

на горищі, поки всі забудуть.

— Ми помремо з голоду.

— Що ж робити? Ти думаєш, хтось бачив і пішов слі­

дом за нами?

Вони подивились одна на одну.

— Ні. Ніхто не бачив.

У містечку було тихо, в будинках починало світитися.

Знизу долинав дух политої трави й гарячої їж і — скрізь

уже готували вечерю.

— Час би вже смажити м’ясо,— сказала міс Ферн.—

Хвилин за десять повернеться Френк.

— Як же ми можемо зійти вниз?

— Якщо Френк побачить, що в домі нікого немає, він

викличе поліцію. Так буде ще гірше.

Сонце швидко сідало. Тепер у затхлій густій сутіні го­

рища лише ледь бовваніли дві темні жіночі постаті.

— Як по-твоєму,— спитала мі& Ферн,— він помер?

— Містер Квотермейн?

Після паузи:

— Так.

Роберта не знала, що відповісти.

— Подивимось у вечірній газеті.

Вони відчинили двері горища й насторожено визир­

нули на сходи, що вели вниз.

— Ой, якщо Френк дізнається, він забере в нас нашу

Зелену машину. А як же хороше в ній їздити — сидиш

собі, бачиш усеньке місто, ще й вітрець тебе обвіває.

— А ми йому не скажемо.

— Не скажемо?

406

Підтримуючи одна одну, раз у раз спиняючись, вони

спустилися рипучими східцями на другий поверх. Тоді

дісталися до кухні, заглянули в комору, з острахом ви­

зирнули у вікна й нарешті взялися смажити м’ясо. Хви­

лин із п'ять минуло в заклопотаній мовчанці, потім Ферн

сумно подивилася на Роберту й сказала:

— Я оце думала.,. Ми вже старі й немічні, а призна­

тися в цьому не хочемо. Ми стали небезпечні. І завинили

перед людьми тим, що втекли...

— То що ж тепер?..

У кухні запала мовчанка, лише м’ясо ш кварчало на

сковороді. Сестри, опустивши руки, дивились одна на

одну.

— Я вважаю... — Ферн на довгу хвилю втупилась по­

глядом у стіну.— Я вважаю, нам більше не можна їз ­

дити Зелеиою машиною.

Роберта взяла тарілку й тримала її в тендітній руці.

—■

Більш... ніколи? — спитала вона.

— Ніколи.

— Але ж... — мовила Роберта.— Але ж ми не повин­

ні... зовсім позбутись її? Хіба не можна залишити її в

себе?

Ферн подумала.

— Та, мабуть, можна.

— Принаймні хай хоч так. Я піду від’єднаю батареї.

Роберта рушила до дверей, та в цю мить на порозі

з ’явився Френк, їхній молодший брат,— йому було всьо­

го п’ятдесят сім років.

— Привіт, сестрички? — гукнув він.

Роберта, не озиваючись і словом, прослизнула повз

нього і вийшла в літні сутінки. Френк тримав у руках

газету, і Ферн миттю вихопила її. Вся тремтячи, вона

гарячково перебігала очима сторінку за сторінкою, а (то­

ді зітхнула й віддала газету братові.

— Я оце щойно бачив на вулиці Д уга С ш лдш га. B is

просив переказати вам, щоб ви не тривожилися: він усе

бачив, і все гаразд. П ро що це він?

— І гадки не маю.

Ферн повернулася.до нього спиною і почала шукати

хусточку.

— Ох, ті вже мені хлопчиська?

Френк довго дивився у спину сестрі, тоді знизав пле­

чима.

— Я бачу, вечеря м айж е готова?

407

— Так.

Ферн накрила на стіл.

Знадвору долинув звук автомобільного сигналу. Потім

ще і ще — глухо, ніби здалеку.

— А це що таке? — Френк виглянув з кухонного вікна

в сутінки.— Що там робить Роберта? Ти глянь: сидить

у Зеленій машині й тицяє пальцем у ріжок!

Ще раз, ще і ще в сутінках почувся жалісний, наче

стогін якоїсь скривдженої тварини, звук гумової груші,

— Що це їй набрело в голову? — запитав Френк.

— Д ай їй спокій, бога ради! — крикнула Ферн.

Френк здивовано розширив очі.

З а хвилину тихо, ні на кого не дивлячись, до кухні

зайш ла Роберта, і всі троє сіли вечеряти.

Ранній ранок. Д ахи за вікном ледь сіріють у світан­

ковому серпанку. Л истя на деревах тихо тріпоче від най­

легшого подуву вранішнього вітерцю. Аж ось ген з-за по­

вороту сріблястої колії, похитуючись на невеликих ста­

лево-голубих колесах, випливає трамвай, жовтогарячий,

як мандарин. Його мідний дах мерехтить, мов еполети,

оздоблені золотою облямівкою, а блискучий дзвоник лун­

ко дзенькає, щ оразу як старезний вагоновод стукне по

ньому ногою в стоптаному черевику. Номери спереду й

по боках вагона ясніють лимонною барвою. Його зелені

плюшеві сидіння немовби вкриті прохолодним шорстким

мохом. А на даху стримить щось ніби довга мітла, що ме­

те по павутинці, напнутій високо між дерев, і бере з неї

живлющий струм. З усіх вікон лине всепроникний, мов л а ­

дан, таємничо-блакитний дух літніх гроз та блискавиць*

Трамвай біжить усе далі довгими вулицями поміж

в’язів, і рука вагоновода в сірій рукавичці раз у раз лег­

ко торкається важ елів керування.

Опівдні вагоновод зупинив трамвай посеред кварталу

й висунувся у вікно.

— Усі сюди!

І,

побачивши, як він заклично махнув рукою в сірій

рукавичці, і Дуглас, і Чарлі, і Том, і всі хлопчиська та

дівчатка з цілого кварталу поскочувалися з дерев, по­

кидали на траву білі змійки скакалок, а тоді чимдуж

побігли до трам вая й повсідалися на зелених плюшевих

408

с и д ін н ях — і то зовсім безплатно. Містер Трідден, ваго­

новод, накрив отвір каси своєю сірою рукавичкою, і

трамвай, лунко видзвонюючи, рушив далі тінястою ву­

лицею.

— Гей,— мовив Ч ар л і,— а куди ми їдемо?

— Останній рейс,— відгукнувся містер Трідден, не

спускаючи очей з електричного дроту, що тягся попере­

ду.— Не буде більш трам вая. Від завтра почне ходити

автобус. А мене пошлють на пенсію. Отож сьогодні без­

платно для всіх!.. Постережися!..

Він шарпнув убік мідну рукоятку, трам вай застогнав

і круто повернув, виписуючи величезну зелену криву, і,

здавалося, раптом зупинився час у цілому світі, й тільки

містер Трідден і дітлахи пливли на тому чарівному ко­

раблі безконечною річкою не знати куди.

— Останній рейс? — враж ено перепитав Д углас.— Та

хіба ж так можна! Досить того, що більш немає Зеленої

машини, її замкнули в гараж і, і ніякі умовляння не по­

магають. Досить того, що мої нові тенісні туфлі старіють

і вже не такі прудкі, як були. То як же мені тепер?.. Ні...

ні... не можна знімати трамвай! Хай там хто що каже, а

автобус — це не трамвай. І звук у нього не той, і рейок

нема, і дротів. І іскри від нього не летять, і колію він піс­

ком не посипає, і колір зовсім не такий, і дзвоника нема,

і приступка не спускається, як у трамвая.

— А таки правда,— докинув Ч арлі.— Я страшенно

люблю дивитись, як спускають приступку — ну чисто то­

бі міхи в гармонії розтягують!

— А вжеж,— мовив Дуглас.

Скоро вони доїхали до кінцевої зупинки; проте трам ­

вайна колія, ось уже вісімнадцять років як занедбана,

тяглася й далі пагористою місцевістю. У 1910 році люди

ще їздили трамваєм до Чессмен-Парку на заміські про­

гулянки, везучи із собою великі кошики, напаковані про­

візією. Відтоді ті рейки так ніхто й не зняв, і вони л е ж а ­

ли й ірж авіли серед пагорбів.

— Ось нам і повертати назад,— сказав Ч арлі.

— Ось ти й помиляєшся,— Містер Трідден клацнув

перемикачем аварійного генератора.— Гайда!

Трамвай шарпнувся, плавно виїхав за околицю міста,

а там звернув з вулиці й покотився далі, то вихоплюю­

чись на духмяні сонячні галявини, то пірнаючи в густу

тінь дерев, де пахло мухоморами. Подекуди колію пере­

тинали струмочки* а сонячне сяйво пробивалося крізь

409

листя дерев, наче крізь зелене скло. Трамвай із шелес­

том перепливав луки, затоплені дикими соняшниками,

поминав давно безлюдні зупинки, де про минуле нагаду­

вали лише розкидані довкола, мов конфетті, старі трам ­

вайні квитки, потім їхав далі понад лісовим струмком,

заглиблюючись у літній ліс, а Д углас усе не міг заспо­

коїтись.

— Та що казати, у трам ваї навіть пахне особливо.

У Чікаго я їздив в автобусах, то в них якийсь чудний

Д ух .

— У трам вая зам ало швидкості,— сказав містер Трід­

ден.— Ось вони й надумали пустити автобуси. Загальні,

для. всіх, і шкільні, що возитимуть вас до школи.

Трамвай протягло зойкнув і спинився. Містер Трідден

зняв згори чималі кошики. Д ітлахи радісно закричали й

разом з ним понесли ті кошики туди, де лісовий струмок

впадав у тихе озеро. Колись там стояв поміст для оркест­

ру,. але за довгі роки, підточений комахами, він м айж е

розсипався на порох.

Вони сиділи, їли бутерброди з шинкою, свіжі полуниці

й лискучі, мов навосковані, апельсини, і містер Трідден

розповідав, як усе там було двадцять років тому: ввече­

рі на прикрашеній естраді грав оркестр, музиканти ста­

ранно дмухали в мідні труби, і товстенький диригент,

спливаючи потом, чимдуж вимахував своєю паличкою;

у буйній траві ганяли діти й мерехтіли світляки, по де­

рев'яних хідниках-ксилофонах, лунко цокаючи підбора­

ми, прогулювалися дами в довгих сукнях і з високими з а ­

чісками в супроводі чоловіків у тісних, давлючих комір­

цях. Осьде, показав містер Трідден, рештки одного т а ­

кого хідника, що перетворився на суцільну трухлятину.

Озеро леж ало німотне, голубе й незворушне, риба лі*

ниво хлю палася серед білястого очерету, а вагоновод усе

говорив та говорив, і дітям здавалося, ніби вони перенес­

лись у зовсім інший час, і містер Трідден став тепер нав­

дивовижу молодим, і очі його світилися, мов дві голубі

електричні лампочки. Д ень спливав тихо, непомітно, ні­

хто- нікуди не поспішав, довкола стіною стояв ліс, і н а­

віть сонце неначе зупинилося на місці; голос м |стера

Трідден а то гучнів, то затихав, а в повітрі меткою гол­

кою невпинно снувала бабка, гаптуючи невидимі золоті

візерунки. Якась бджола заби лася в квітку й дзиж чала

не вмовкаючи, А трам вай стояв мовчазний, наче зачаро­

ване механічне піаніно, лише зблискували на ньому то

410

там, то там, пробившись крізь листя, сонячні промені.

Зате мідний дух трам вая вчувався на руках дітей навіть

тоді, коли вони їли стиглі вишні. І коли теплий літній

вітрець обвівав їхній одяг, від нього теж виразно пахло

трамваєм.

По небу з криком пролетіла гагара.

Хтось із дітей здригнувся.

Містер Трідден натяг свої рукавички.

— Ну, час додому. А то ваш і батьки ще подумають,

що я викрав вас назовсім.

У вагоні було сутінно, тихо й прохолодно, мов у аптеці-

закусочній, де подають морозиво. Примовклі дітлахи по­

вернули шурхітливі плюшеві сидіння й посідали спинами

до тихого озера, до занедбаної естради та дерев’яних

хідників, що мелодійно гучали під ногами, коли хтось

ішов ними понад озером у невідомі краї.

«Дзень!» — негучно озвався дзвоник під ногою містера

Трідден а, і трам вай полинув назад, через уж е поеутенїл!

луки з прив’ялими квітами, через зелені гайки, назад до

міста, де цегла, асфальт і дерево враз немов затисли його

з усіх боків. Містер Трідден зупинив вагон і випустив

дітвору на оповиту тінню вулицю.

Ч арлі й Д углас останні спинилися перед схожою на

висунутий язик складною приступкою вагона, вбираючи

в себе гострий дух електрики й дивлячись на рукавичку

містера Тріддена на мідній рукоятці важ еля.

Д углас провів пальцями по шорсткому зеленому моху

сидіння, обвів поглядом срібло, мідь, вишневого кольору

стелю.

— Ну що ж... бувайте здорові, містере Трідден.

— На все добре, хлопці.

— Ми ще побачимося, містере Трідден.

— Неодмінно побачимося.

Стиха зітхнули, зачиняючись, двері, сховався гофрова­

ний язик приступки. Трамвай рушив і поволі поплив у

надвечір’я, ясніший за сонце, весь жовтогарячий, як ман­

дарин, виблискуючи золотою і лимонною барвами, а по­

тім завернув за далекий ріг і пропав, зник з очей,

— Ш кільні автобуси! — мовив Чарлі, йдучи до бровки

тротуару.— Так і до школи ніколи не спізнишся. П ри їз­

дитимуть і забиратимуть тебе від самого дому. Більш

ніколи в житті не спізнишся. Який ж ах, Дуг, ти тільки

подумай!

411

Але Дуглас, уж е стоячи на лужку, уявляв собі, що бу­

де завтра: сріблясті рейки заллю ть гарячою смолою, і

потім ніхто й не знатиме, що тут колись ходив трамвай.

Та він сам ще багато років, скільки може сьогодні осягти

думкою, не забуде цієї колії, хоч би як глибоко її похо­

вали. І якось уранці, чи то восени, чи взимку, чи навесні,

прокинувшись від сну, він не підійде до вікна, а зал и ­

шиться леж ати у м ’якому, теплому й затишному ліж ку,—

і тоді знов почує, як десь далеко, ще невидимий, по місту

їде трамвай.

І ось із-за їхнього будинку, з-за повороту враніш ньої

вулиці, з широкого проїзду між рівними рядами п л ата­

нів, в ’язів і кленів, серед тиші, що передує початку звич­

ного денного життя, до нього долинуть знайомі звуки.

Так ніби зацокає годинник, ніби покотиться з гуркотом

десяток залізних бочок, ніби задзижчить на світанні од-

на-єдина велетенська бабка. Н аче карусель, наче м а ­

ленький електричний вихор з голубою блискавицею, про­

майне і зникне з очей трамвай. Тільки дзвоник дзеньк­

не! І засичить, як сифон з газованою водою, пневматична

втулка, опускаючи й піднімаючи складну приступку, і

знов почнеться сон, а трамвай попливе собі далі своєю

потаємною, похованою колією до якоїсь потаємної, похо­

ваної мети...

— Поганяємо м’яча після вечері? — спитав Ч арлі.

— Аякже,— відказав Д углас.— Поганяємо:

Відомості про Д ж она Хаффа, дванадцяти років, дуж е

прості, і викласти їх не довго. Він умів читати сліди к р а ­

ще за будь-якого індіанця з племені чокто або черокі,

вмів стрибнути з-під самого неба, мов шимпанзе з ліани,

міг цілі дві хвилини залиш атися під водою та ще й про­

плисти за цей час ярдів п’ятдесят за течією. Коли у грі

на нього йшов м ’яч, Дж он відбивав його аж ген у яблу­

неві крони, так що сипалися додолу стиглі яблука. Він

міг спритно перескочити через шестифутову садову ого­

рожу, швидше за будь-кого з хлоп’ячої ватаги опинити­

ся на дереві, наїстися по з а в ’язку солодких персиків і

так само швидко зіслизнути вниз. Бігав він сміючись,

сідав легко, мов птах. Ніколи ні до кого не задирався.

Мав добре серце. Чуприна в нього була темна й кучеря-

412

ва, а зуби білі як молоко. Він знав напам ’ять слова всіх

ковбойських пісень і залюбки навчав їх кожного, хто

просив його про це. Знав назви всіх польових і лісових

квітів, знав, коли зійде і зайде місяць, коли м ає бути

приплив, а коли відплив. Одне слово, в очах Д угласа

Сполдінга він був єдиним божеством у цілому Грінтауні,

штат Іллінойс, яке жило в двадцятому столітті.

І ось Д ж он і Д углас бродять поза містом, день знову

теплий і якийсь зграбний, наче мармурова кулька, висо­

ко над головою здіймається блакитна скляна чаша неба,

а під ногами, виблискуючи проти сонця, розбігаю ться по

білому камінні прозорі струмки. Погідний день, доско­

налий, мов вогник свічки.

Д углас ішов крізь цей день, і йому здавалося, що отак

усе й триватиме вічно. І оця досконалість, зграбність, і

дух трави, що лине ген поперед тебе зі швидкістю світла.

І так само йтиме поруч вірний друг, який висвистує оце

шпаком і підбиває ногою м’ячика, а ти тим

часом

хвацько гарцюєш тут-таки курною стежкою і більш ні­

чого тобі не треба, до всього можна доторкнутися ру­

к о ю — так воно близько, напохваті,— і все воно таким

залиш иться.

Навдивовижу гарний був той день, і раптом на ясне

небо набігла хмара, закрила сонце і далі ані руш.

Д ж он Хафф уже кілька хвилин щось неголосно гово­

рив. Аж ось Д углас зупинився на стежці й звів на ньо­

го очі.

— Джоне, повтори, що ти сказав.

— Та ти ж чув, Дуг.

— Ти сказав, що... їдеш звідси?

— Ось і квиток уж е в кишені. Ту-ту-у, бам! Чах-чах-

чах-чах! Ту-ту-у-у... — Голос його завмер.

Потім Дж он урочисто видобув з кишені жовто-зелений

залізничний квиток, і обидва хлопці почали його роз­

глядати.

— Сьогодні ввечері! — вигукнув Д углас.— Оце маєш!

Ми ж збиралися пограти ввечері у світлофор, у статуї!

Як же це, отак зненацька? Усе моє життя ти був тут, у

Грінтауні. Не можна ж раптом просто взяти та й по­

їхати!

— Так вирішив батько,— сказав Д ж он.— Він знайшов

роботу в Мілвокі. Але ще до сьогодні ми не були певні...

— Ах ти ж чорт, а тут на тому тижні баптисти влаш ­

товують виїзд у ліс, а потім буде великий карнавал на

413

День праці, а там і День усіх святих... Невже твій батько

не може почекати?

Д ж он похитав головою.

— Ну й халепа,— сказав Дуглас.;— Д ай я сяду...

Вони сиділи під старим дубом на зверненому до міста

схилі пагорба, навколо них колихалися розлогі т ін і і під

деревом було прохолодно,, як у печері. А вдалині на

осонні леж ало місто, немов, розф арбоване пекучим про­

мінням, і вікна всіх будинків були розчинені навстіж.

Д угласові захотілося мерщій бігти туди — може, місто

всім своїм громаддям, усіма будинками навалиться на

Д ж она, зімкнеться довкруг і не дасть йому звестись і

втекти.

— Але ж ми друзі... — безпорадно мовив Д углас.

— І завж ди будемо друзями,— сказав Д ж он.

— Ти приїздитимеш сюди на кінець кожного тиж ня

чи десь так, еге?

— Батько каж е: лише раз чи два на рік. Це ж вісім­

десят миль.

— Вісімдесят

миль — зовсім

недалеко! — вигукнув

Дуглас.

— Так, справді недалеко,— погодився Джон.

— У бабусі є телефон. Я тобі дзвонитиму. А може, й

ми колись виберемося туди до вас. Ото буде чудово!

Дж он довго не озивався.

— Ну то побалакаймо про щось,— сказав Дуглас.

— Про що?

— Отакої! Ти ж їдеш звідси, то ми маємо побалакати

про мільйон усяких речей! Про все, про; що балакали б

наступного місяця і ще через місяць. Про богомолів, про

цепеліни, про акробатів і шаблековтачів. Т ак наче ми

про щось не добалакали — ну, приміром, про те, чому в

коників слина ж овта, як тютюнова жуйка.

— Дивно, але мені не хочеться балакати про коників.

— А раніше завж ди хотілося!

— Авжеж. — Дж он невідривно дивився на містечко,

що леж ало віддалік. — Та, мабуть, тепер просто не час

про це.

— Дж оне, що з тобою? Ти якийсь дивний..

За мить перед тим Д ж он заплющ ив очі, і обличчя його

скривилося.

— Дуг, ти знаєш Терлів будинок? П ам ’ятаєш, який

він нагорі?

— Звісно, пам ’ятаю.

414

— Там такі малі круглі віконця з кольоровими шиб­

ками. Вони завж ди там були?

— Ну звісно.

— Ти певен?

— Та тим віконцям більше років, ніж нам із тобою.

А чому ти питаєш?

— Я їх ніколи раніше не бачив. А сьогодні проходив

там, аж глядь — оті віконця. Дуг, як же це я стільки ро­

ків їх не помічав?

— Ти й без того мав що робити.

— Справді? — Д ж он повернувся і трохи розгублено

подививсь на Д угласа.— От чортівня, чого це ті віконця

так мене налякали? Я хочу сказати... цього зовсім нема

чого боятися, правда ж? П росто...— Він говорив непев­

но, затинаючись.— Просто коли я досі не помічав тих

віконець, то, виходить, не помічав і ще чогось? А як з

усім тим, що я помічав у нашому місті? Чи зможу я при­

гадати його, коли поїду звідси?

— Усе, що захочеш пригадати, завж ди пригадаєш. Он

позаминулого літа я був у таборі. То там я все як є при­

гадував.

— Ні, не все! Ти сам казав мені. Вночі ти прокидався

й не міг пригадати обличчя своєї матері.

— Неправда!

— Так і зі мною буває вночі, навіть удома, це просто

жах! Я встаю, іду в спальню батьків і дивлюся. Вони

сплять, а я дивлюся на їхні обличчя, щоб добре зап ам ’я ­

тати. А тоді повертаюся до своєї кімнати й знов не можу

пригадати їх. Ой Дуг, як це страшно! — Він міцно обхо­

пив руками коліна.— Слухай, Дуг, пообіцяй мені одну

річ. Пообіцяй, що ти пам ’ятатимеш мене, пам’ятатимеш

моє обличчя і все інше? Обіцяєш?

— Нема нічого легшого. У мене ж не голова, а справ­

жній кіноапарат. Ось я леж у поночі в ліж ку, і досить

мені повернути вимикач, як на стіні враз усе стане видно,

чисто мов у кіно, і там будеш ти, гукатимеш до мене й

м ах а і ймеш рукою.

— Ану, зажмурся, Дуг. А тепер скажи: якого кольору

в мене очі? Не підглядай! Якого кольору в мене очі?

Д угласа пройняв піт. Повіки його затремтіли.

— Та ну тебе, Джоне, так нечесно!

— Ти скажи!

— Карі!

Д ж он відвернувся.

415

— Ні, сер.

— Як це ні?

— Нічого схожого.— І Д ж он заплющ ив очі.

— Ану, повернися,— за ж а д а в Д углас.— Розплющ очі,

дай я побачу.

— Ні до чого,— відповів Д ж он .— Ти вже забув. Точ­

нісінько, як я оце казав.

— Ні, ти повернися!

Д углас ухопив його за чуприну й помалу повернув об­

личчям до себе.

— Гаразд, Д уг.— Дж он розплющив очі.

— Зелені... — скрушно мовив Дуглас, і рука його впа­

ла.— Вони в тебе зелені.., Ну то й що, все одно схожі на

карі. М айж е ясно-карі!

— Дуг, не треба мені брехати.

— Г аразд,— тихо сказав Д углас.— Не буду.

Вони й д алі сиділи під деревом і чули, як гасали по

пагорбу інші хлопці, гукаючи їх.

Вони бігли наввипередки залізничним полотном, потім

спинилися, відгорнули краї пакетів з цупкого паперу й

смаковито понюхали свій підобідок — бутерброди з пря­

ною шинкою, мариновані корнішони та різноколірні м ’ят­

ні цукерки. Потім вони бігли далі й далі, а тоді Д углас

нахилився, припав вухом до гарячої сталевої рейки й по­

чув, як десь далеко, в інших краях, біж ать коліями не­

видимі поїзди, посилаючи йому азбукою Морзе звістки

про себе аж ген сюди, під це палюче сонце. Він приго­

ломшено випростався.

— Джоне!

А Д ж он біг собі далі, і це було жахливо. Бо коли ти

біжиш, разом з тобою біжить і час. Галасуєш, верещиш,

ганяєш чимдуж, качаєшся по траві, перекидаєшся, аж

раптом г л я д ь — а сонце вже сіло, гуде вечірній поїзд, і

ти плентаєш додому вечеряти. Ганяв-ганяв і не помітив,

як сонце зайш ло тобі за спину!.. І єдиний спосіб уповіль­

нити плин часу — це спостерігати, що діється довкола, а

самому нічого не робити. Так можна запевне розтягти

день на цілих три — тільки спостерігати!

— Джоне!

Ні, тепер годі було й сподіватися від нього якоїсь до­

помоги, от хіба що схитрувати.

— Д ж оне, звертай з колії! Хай вони біж ать далі!

416

Д углас і Джон з криком кинулися вниз по схилу, аж

здіймаючи вітер, прискорювані силою земного тяжіння,

а тоді подалися далі луками, за стодоли, аж поки голоси

хлопців, що гналися за ними, затихли далеко позаду.

Тоді вони залізли в стіг сіна, що потріскувало під ни­

ми, наче хмиз у багатті.

— І нічого не робімо,— мовив Джон.

— Оце ж саме і я хотів сказати,— озвався Дуглас.

Вони посиділи нерухомо, зводячи дух.

Щось тихенько цокотіло, немов комаха в сіні.

Обидва чули той звук, але не додивлялися, звідки він

долинає. Коли Д углас пересунув руку, зацокотіло в ін­

шому місці. Він поклав руку на коліно — і зацокотіло

на коліні. Тоді він мигцем позирнув туди. Годинник по­

казував третю годину.

Д углас нишком простяг праву руку до годинника й

перевів стрілки назад.

Тепер вони мали вдосталь часу, щоб як слід, не квап­

лячись, придивитися до навколишнього світу, відчути,

як швидко, наче вогненний вітер, біжить по небу сонце.

Та зрештою Джон, мабуть, помітив, як посунулись і

подовшали їхні безплотні тіні, й запитав:

— Котра там година, Дуг?

— П ів на третю.

Д ж он поглянув на небо.

«Не дивись!» — подумав Дуглас.

— Ш видше схоже на те, що пів на четверту, а то й

четверта,— сказав Д ж он.— Бойскаутів навчають таких

речей.

Д углас зітхнув і поволі поставив стрілки як належ ало.

Д ж он мовчки дивився, як він це робить. Д углас під­

вів очі. Д ж он легенько стуснув його в плече.

Навально, мов буревій, не знати звідки вихопився по­

їзд і пронісся так швидко, що хлопці, серед яких були й

Д углас та Джон, ледь устигли відскочити вбік і з криком

зам ахали руками йому навздогін. А поїзд зі своїми дво­

мастами пасаж ирами вже гуркотів оддалік і за хвилю

зник з очей. Шлейф куряви потягся за ним на південь,

а потім, коли знов зап ала золотава надвечірня тиша,

влігся між голубими рейками.

Хлопці поверталися додому.

14 Р. Бредбері

417

— Коли мені сповниться сімнадцять, я поїзду в Цін-

ціннаті й стану кочегаром на паровозі,— сказав Ч арлі

Вудмен.

— А в мене є дядько в Нью-Йорку,— озвався Д ж ім .—

Я поїду туди й стану друкарем,

Д углас не спитав, що збираються робити інші хлопці.

Він уже чув, як гудуть поїзди, й бачив обличчя друзів,

що швидко віддалялися за шибками вагонних вікон чи

на задніх гальмівних площадках. Одне по одному вони

зникали вдалині. Залиш алися тільки голі рейки, ясне

літне небо і він сам — в іншому поїзді, що йшов у про­

тилежний бік.

Д углас відчув, як земля попливла в нього під ногами,

й побачив, що тіні хлопців зметнулися з трави й затьм а­

рили простір перед очима.

Він натужно проковтнув клубок, що застряг у горлі,

щодуху гигикнув і, широко замахнувшись, відбив у небо

уявний м’яч.

— Хто останній добіжить додому, той носороговий

хвіст!

Регочучи й вимахуючи руками, хлопці чимдуж погна*

лися колією. Попереду мчав Д ж он Хафф — легко, май*

же не торкаючись землі ногами. А Д углас біг так, наче

ноги його весь час прилипали до землі.

Н астала сьома, усі вже повечеряли, і хлопці почалц

сходитися до гурту, один по одному грюкаючи дверимф

своїх домівок і чуючи, як батьки гукають навздогін, щоб

вони так не грюкали.

Невдовзі Дуглас, Том, Ч арлі та Д ж он стояли разом

з десятком інших хлопців, готові до гри в хованки й

статуї.

— Тільки в щось одне,— сказав Д ж он.— А потім мені

треба додому. П оїзд відходить о д ев’ятій... Ну, хто во­

дитиме?

— Я, — мовив Д углас.

— Зроду не чув, щоб хтось сам зголосився водити,—*

озвався Том.

Д углас пильно подивився на Д ж она.

— Ну, розбігайтеся! — гукнув він.

Хлопці з криком кинулися хто куди. Д ж он позадкував*

тоді повернувся й вистрибом подався геть.

Д углас лічив повільно. Він давав хлопцям час забігти

418

якнайдалі, відбитися від гурту, залишитись на самоті в

своєму маленькому світі. А коли вони взяли такий роз*

й н , що вже, здавалося, й не зупиняться і ось-ось зник­

нуть з очей, він набрав у груди повітря й гукнуві

- Статуї, стій!

Усі заклякли на місці,

Д уж е повільно Д углас попростував лужком туди, де

стояв у присмерку, мов залізний олень, Д ж он Хафф.

Ген віддалік у різних місцях завмерли інші хлопці, з

піднятими руками, з гримасами на обличчях, і тільки

очі їхні яскріли, як у білячих опудал.

А Д ж он стояв тут, сам-один, нерухомий, і ніхто не міг

підбігти, щось загорлати й зіпсувати цю хвилину.

Д углас обійшов статую з одного боку, потім з другого.

Статуя не ворухнулася. Не озвалась і словом. Вона ди­

билася в простір, на устах її застигла ледь помітна

усмішка.

Щось подібне було багато років тому в Чікаго, коли

батьки повели його у якийсь великий будинок, де скрізь

стояли незворушні мармурові фігури, і він боязко ходив

серед них у тій мертвій тиші. А тепер перед ним стояв

Д ж он Хафф, його коліна та штанці ззаду були замащ ені

травою, руки подряпані, на ліктях підсохлі садна. Джон

Хафф, у тенісних туфлях, які теж завмерли, і здавалося,

ніби його ноги поринули в тишу. А ось його рот, що пере­

молов цього літа хтозна-скільки пиріжків з абрикосами

й висловив чимало розважливих міркувань про життя

та про все довкола. Ось очі — не сліпі, як у статуй, а

сповнені розтопленого зеленого золота. Темна чуприна,

яку легенько ворушить з боку в .бік лагідний вітрець.

Руки, що немовби зібрали на себе все, що можна зібрати

в місті,— і куряву з доріг, і лусочки кори з дерев, і дух

конопель, виноградного листя, недостиглих яблук, старих

мідяків, зелених ж абок. Ось вуха — вони тепло світять­

ся проти сонця, схожі на рожеві персики,— а в повітрі

невидимо лине його віддих, ніби присмачений м'ятою.

— Ану, Д ж оне,— сказав Д углас,— гляди мені, й оком

не змигни. Н аказую тобі стояти тут і не зрушати з місця

цілі три години!

— Дуг... — ворухнулися Д ж онові губи.

— Заклякни! — звелів Дуглас.

Д ж он знову втупив очі в простір, але губи його вже

не усміхались.

— Мені треба йти,— прошепотів він.

419

— Ані руш! Таке правило.

— Та мені ж уже час додому,— не вгавав Джон.

Статуя заворуш илася, опустила руки й повернула го­

лову до Д угласа. Вони стояли й дивились один на одно­

го. Інші хлопці й собі поопускали руки.

— Гаразд, зіграймо ще раз,— сказав Дж он.— Тільки

тепер водитиму я. Розбігайтесь!

Хлопці кинулися врозтіч.

— Стій!

Хлопці завмерли. Д углас також.

— Ані руш! — гукнув Д ж он.— Ні на волосинку! —

Тоді підійшов до Д угласа й став проти нього.— Дуг,

інакше нічого не вийде,— мовив він тихо.

Д углас дивився ген у сутінкове небо.

— Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини!—

звелів Джон.

Д углас відчував, що Дж он обходить його, точнісінько

так, як він сам щойно обходив Д ж она. Потім відчув, як

той легенько стуснув його ззаду під лікоть.

— Ну, бувай,— сказав Джон.

П озаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись,

зрозумів, що там уж е нікого немає.

Десь далеко загудів паровоз.

Д углас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи,

поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно

не затихало. «Як це він — біжить, біжить, а все наче на

місці? — подумав Д углас.— Чому не віддаляється?»

А тоді збагнув, що то кал атає в грудях його власне

серце.

Годі! Він рвучко приклав руку до грудей. Не калатай!

Я не хочу цього чути!

Потім він усвідомлював, що йде через лужок повз інші

статуї, але не знав, чи й вони вже ожили. Йому зд а в а ­

лося, що вони й досі стоять непорушно. Та й сам він тіль­

ки переставляв ноги, а решта його тіла була заклякла,

холодна й важ ка, наче камінь.

Уже піднімаючись східцями на свою веранду, він рап­

том озирнувся на лужки, що лишились позаду.

Там не було ні душі.

У повітрі залунали звуки, схожі на рушничні пострі­

ли. То грюкали, зачиняючись одна по одній, надвірні две­

рі будинків обабіч вулиці — такий собі прощальний ве­

чірній салют.

«Нема нічого кращого за статуї,— думав Д углас.—

420

Тільки їх і можна втримати на своєму лужку. Головне —

не дозволяти їм рухатись. Бо як хоч раз дозволиш, то

вж е нічого з ними не вдієш».

Зненацька його кулак метнувся вгору, наче вистреле­

ний, і люто погрозив луж кам, вулиці, дедалі густішим

сутінкам. До обличчя Дугласові прилила кров, очі його

палали.

— Джоне! — гукнув він.— Гей, Джоне! Ти мені ворог,

чуєш? Ти не друг мені! І не вертайся сюди, ніколи! З а ­

бирайся геть! Ти мені ворог, чуєш? Ось ти хто! Все між

нами кінчено, ти погань, та й годі, погань! Джоне, ти

мене чуєш? Джоне!..

Небо ще дужче потьмяніло, ніби хтось трохи прикру­

тив донизу гнота величезної ясної лампи над містечком.

Д углас стояв на веранді, важ ко сапаючи, губи його тіпа­

лися. К улак і далі був погрозливо простягнутий в на­

прямі будинку по той бік вулиці. Д углас подивився на

свій кулак, але не побачив його: він потонув у темряві, і

все навколо потонуло.

Потемки піднімаючись нагору, він тільки відчував своє

обличчя, але не бачив нічого, навіть власних рук, і знай

повторював подумки: «Я себе не тямлю з люті, ненавид­

жу його, ненавиджу!.. Я себе не тямлю з люті, ненавид­

ж у його!..»

Минуло хвилин із десять, поки він помалу добувся в

темряві нагору, на верхню площадку сходів..,

— Томе,— сказав Д углас,— пообіцяй мені одну річ,

гаразд?

— Обіцяю. А що?

— Ти мій брат, і, може я часом буваю лихий до тебе,

але ти завж ди тримайся мене, гаразд?

— Ти хочеш сказати, мені можна бути коло тебе, коли

ви з більшими хлопцями кудись ідете?

— Ну... звісно... навіть і тоді. Але я мав на думці, щоб

ти взагалі нікуди не подівся, зрозумів? Гляди не вскоч

під якусь машину, не впади десь зі скелі.

— Таке скажеш! Що я тобі — недоумок який, чи що?

— І тоді, як і станеться найгірше й ми обидва поста­

ріємо, десь років у сорок чи сорок п'ять, ми зможемо при­

дбати на Заході золоту копальню, сидіти собі там, па­

лити люльки й відрощувати бороди.

421

— Бороди! Ох ти ж!..

— От я й каж у, завж ди тримайся мене І пильнуй, щоб

нічого з тобою не сталося.

— За мене будь певен,— відказав Том.

— Та я не так за тебе турбуюся,— мовив Д углас.—

Більш е за те, як бог порядкує світом.

Том на хвильку замислився.

— Ну, не так уж е й погано, Д уг,— сказав він зреш ­

тою.— Він робить усе, що може.

Вона вийшла з ванної, мастячи йодом палець, що його

глибоко, майже до кістки, полоснула ножем, відрізаючи

собі скибку кокосового торта. Саме в цю мить східцями

веранди піднявся листоноша, відчинив двері і зайшов.

Двері грюкнули. Елміра Браун аж підскочила.

— Семе! — гукнула вона, махаючи пальцем у повітрі,

щоб не так пекло.— Н іяк не звикну, що мій чоловік лис­

тоноша. Щ оразу як ти заходиш у дім, лякаю ся мало не

до смерті!

Сем Браун стояв з напівпорожньою поштовою сумкою

і збентежено чухав потилицю. Тоді озирнувся на двері,

так наче погідний літній ранок нараз затопило туманом.

— Раненько ти сьогодні, Семе,— мовила його дру­

жина.

— Я тільки на хвилину,— відказав він заклопотано.

— Ну, то розказуй, що там сталося.— Елміра піді­

йшла і глянула йому в обличчя.

— Може, й нічого, а може, неабищо. Я оце щойно при­

ніс пошту К ларі Гудвотер, що живе на нашій вулиці...

— Кларі Гудвотер? Он як!

— Та ти не розходься, послухай. То були книжки від

фірми «Джонсон — Сміт» з Расіна, що в штаті Віскон-

сін. Одна з них називається... стривай, пригадаю...— Він

наморщив чоло, потім воно розгладилось.— «Альбертус

Магнус», ось як. «Схвалені, перевірені, добротворні й

природні єгипетські таємниці, або ж... — Він утупив очі

в стелю й провадив, немовби читаючи звідти: — ...або ж

біла й чорна магія в застосуванні до людей і тварин, що

розкриває заборонені відомості та секрети стародавніх

філософів»!

— Ти кажеш , це прислали К ларі Гудвотер?

— Поки дійшов до неї, я мав час перебігти очима пер­

422

ші сторінки, нічого поганого в тому немає. «Приховані

таємниці життя, розгадані славнозвісним ученим, ф іло­

софом, хіміком, природознавцем, психологом, астроло­

гом, алхіміком, металознавцем, магом і тлумачем таєм ­

ниць чародійства і чаклунства, а також роз'яснення не­

збагненних поглядів у численних науках і мистецтвах —

елементарних, складних, практичних і таке інше». Отак!

Ій-богу, не голова в мене, а справжня скарбничка. Все

до слова запам 'ятав, дарм а що нічого не второпав.

Елміра стояла й дивилася на свій намащений йодом

палець так, наче ним тицьнув на неї хтось чужий.

— Клара Гудвотер...— пробурмотіла вона,

— А коли я віддав їй книжки, вона поглянула мені

просто в очі та й каж е: «Тепер я вже напевне стану не-

перевершеною чаклункою. Враз дістану диплом і почну

практикувати. Заворож уватим у гуртом і поодинці, ста­

рих і молодих, великих і малих». А тоді ніби засм іялася,

встромила носа в ту книжку й пішла в дім.

Елміра уважно оглянула синець на руці, обережно

поторкала язиком розхитаний зуб.

Грюкнули двері. Том Сполдінг, що саме стояв навко­

лішки на луж ку перед будинком Елміри Браун, підвів

очі. Перед тим він никав довкола, спостерігаючи, як ж и ­

вуть по різних місцях мурахи, коли оце натрапив на

особливо примітний мурашник — великий, з широченним

отвором, де просто-таки кишіли вогненно-руді мурахи»

хто чимдуж кудись біжачи, хто насилу тягнучи в свою

підземну домівку шматочок мертвого коника чи м але­

сеньку дрібку якоїсь бідолашної пташини. Аж раптом на

веранду вискочила місіс Браун і стала, хитаючись, на

краю сходів, неначе тільки-но виявила, що земна куля

летить крізь усесвітній простір зі швидкістю шістдесят

трильйонів миль на секунду. А за нею з'явився й містер

Браун, який і сном-духом не відав про ті милі на секунду,

а коли б і відав, йому однаково було б до того байдуж і­

сінько.

— Гей, Томе! — гукнула місіс Браун.— Мені потрібна

моральна підтримка, ти будеш у мене за жертовне ягня.

Ходімо!

І стрімголов подалася до хвіртки, чавлячи по дорозі

мурахів, збиваючи головки з кульбаб і залишаючи на

квітниках глибокі ямки від гострих підборів.

Том ще хвильку постояв навколішки, роздивляючись

на кощаві лопатки та хребет місіс Браун, яка вже роз­

423

гонисто ступала вулицею. Ті кістки промовисто дали

йому наздогад, що заноситься на якусь драматичну при­

году, і, хоч у Томовій» свідомості такі речі ніколи не по­

в’язувалися з ж інками,— щ оправда, місіс Браун м ала

над верхньою губою темні вусики, які цілком могли н а­

лежати й піратові,— наступної хвилини він і собі тюпав

поруч неї.

— Ну й люті ж ви сьогодні, місіс Браун!

— Е, хлопче, ти ще не бачив мене люту!

— Стережіться! — гукнув Том.

Місіс Елм іра Браун з розгону повалилася на залізну

фігуру сплячого собаки, що прикраш ала зелений морі­

жок.

— Місіс Браун!

— Ось бачиш! — Місіс Браун сіла на траві.— Це н а­

слала на мене К лара Гудвотер! її чаклування!

— Ч аклування?

— Та ти не зваж ай, хлопче. Ось і її ганок. Іди вперед

і відкидай з дороги всі невидимі перепони. Онде дзвоник,

подзвони, але одразу ж відсмикни руку, а то тебе спа­

лить струмом на попіл.

Том і не подумав торкнутися дзвоника.

— Кларо Гудвотер! — Місіс Браун сама тицьнула в

кнопку дзвоника темним від йоду пальцем.

Десь віддалік, у сутінних прохолодних кімнатах вели­

кого старого будинку, дзенькнув і замовк сріблястий

дзвоник.

Том прислухався. Десь ще далі почувся шурхіт, наче

там пробігла миша. У далекій вітальні майнула тінь —

мабуть, хитнуло вітром завісу.

— Добридень,— мовив спокійний голос.

І за сітчастими дверима нараз з ’явилася місіс Гудво­

тер, свіжа, як м’ятна цукерка.

— A-а, це ти, Томе, і ви, Елміро... Чого це...

— Не квапте мене! Ми прийшли, бо дізналися, що ви

збираєтеся стати справжньою чаклункою.

Місіс Гудвотер посміхнулася.

— Ваш чоловік не просто листоноша, а ще й охоро­

нець закону. І сюди стромив свого носа!

— Він ніколи не заглядає в чужу пошту.

— Тільки по десять хвилин тягнеться від будинку до

будинку і сміється, читаючи листівки, а то й наміряє

чиїсь замовлені поштою черевики.

424

— Нічого він не бачив, ви самі сказали йому про тї

книжки.

— Я ж просто пожартувала. С казала: «Тепер стану

чаклункою». Аж глядь — Сем як дремене, наче я блис­

кавку в нього метнула. Б ’юсь об заклад, що в того чоло*

віка жодної звивини в мозку!

— Ви й учора хвалилися своїм чаклунством, в іншому

місці...

— А, це ви, мабуть, про Сандвіч-Клуб?..

— Куди мене зумисне не запросили.

— Та ви ж, добродійко, цього дня завж ди навідуєте

свою бабусю.

— Якби мене хтось кудись запросив, я б могла навї*

дати бабусю й іншого дня.

— А в клубі тільки того й було, що я сиділа, їл а бу*

терброд із шинкою та маринованим огірком і просто та$

промовила вголос: «Нарешті вже я отримаю диплом чак*

лунки. Стільки років учуся!»

— Оце мені й переказали по телефону!

— Ну чи не диво ці новітні винаходи! — мовила місіс

Гудвотер.

— А що ви в нас голова жіночої спілки «Жимолость»

мало не від Громадянської війни, то хочу запитати вас

руба: усі ці роки ви здобували голоси на виборах з до*

помогою чаклування?

— А ви ще сумніваєтеся в цьому, добродійко?

— Завтра в нас чергові вибори, то я хотіла б знати:

невже ви знову будете балотуватися і невже вам ані­

трохи не соромно?

— Так, буду, і ні, не соромно. А тепер послухайте

мене, добродійко. Я замовила ті книжки для свого пле­

мінника Рауля. Йому всього десять років, і він у кож ­

ному капелюсі шукає кролика. Я сказала йому, що шу­

кати кроликів у капелюхах — марна праця, так само як

шукати розуму в головах декотрих людей, і я могла б їх

назвати. Але він затявся на своєму, то оце я й купила

йому в подарунок такі книжки.

— Хоч богом присягніться, однаково не повірю.

— А проте це щира правда. Ну, а сама я просто люб*

лю побазікати про всякі такі речі. Наші дами аж заве­

рещали, коли я розказала їм про свою відьомську силу.

Ш кода, що вас там не було.

— Я прийду завтра й стану проти вас із золотим хре­

стом і всіма силами добра, які тільки зможу зібрати,—-

425

відрубала Елм іра. — А поки що скаж іть мені: яке ще

чаклунське причандалля ви маєте в домі?

— Я купую всіляке чарівницьке зілля. Воно чудно

пахне й дуже до вподоби Раулеві. Онде в торбинці дух­

мяна рута, ото корінь копитника, а отам ебенова трава.

Ще я маю чорну сірку, а ото, як мені сказали, товчені

людські кістки.

— Людські кістки! — Елміра відсахнулася назад і

боляче зачепила ногою Томову щиколотку. Том аж зойк­

нув.

— А отут — гіркий полин і листя папороті. Полин

заворожує будь-яку рушницю, а від папороті людина

стає здатна літати вві сні, як каж ан ,— так сказано в

розділі десятому оцієї книжечки. Як на мене, то десяти­

річним хлопцям дуже корисно забивати собі голову т а ­

кими речами. Та я бачу, ви так і не вірите, що Рауль

існує насправді. Ну, то я дам вам його адресу, він живе

у Спрінгфілді.

— Д е ж пак,— сказала Е лм іра,— і того ж таки дня,

як я йОхМу напишу, ви сядете у спрінгфілдський автобус,

доїдете до тамтешньої поштової контори, заберете мого

листа н відпишете мені хлоп’ячою рукою. Знаю я вас!

— Місіс Браун, скажіть по щирості: ви хочете стати

головою «Ж имолості», правда ж? Ось уже десять років

ви виставляєте свою кандидатуру. Н а кожних виборах.

І щоразу здобуваєте один-єдиний голос «за». Свій вл ас­

ний. Та якби решта жінок хотіли вас обрати, вони б

теж голосували за вас. А так я бачу, що ніхто, крім вас

самої, і пальцем за вас не ворухне. Слухайте, то, може,

мені самій висунути вас на завтраш ніх виборах і про­

голосувати за вас першій? Що ви на це скажете?

— Тоді вж е я напевне провалюся,— відказала Елм і­

ра.— Торік я перед самими виборами страшенно засту­

дилася, так що й з дому вийти не могла, аби позм ага­

тися з вами віч-на-віч. А позаторік під цю ж пору з л а ­

м ала ногу. Дивина, та й годі.— Вона злісно зиркнула

крізь сітчасті двері на місіс Гудвотер.— Та це ще не все.

Минулого місяця я шість разів порізала палець, десять

разів забила коліно, двічі впала з заднього ганку —

чуєте, двічі! Крім того, я розбила шибку, впустила на

підлогу чотири тарілки й вазу, за яку заплатила в Бікс-

бі аж долар і сорок дев’ять центів! Отож від сьогодні я

виставлятиму вам рахунок за кожну тарілку, яка розі­

б'ється у мене в домі чи коло нього!

426

— Т ак я до різдва зовсім зубожію,— сказал а місіс

Гудвотер. Потім відчинила сітчасті двері, швидко ви­

йшла, і двері позад неї грюкнули.— Елміро Браун,

скільки вам років?

— Та у вас же, мабуть, це записано в котрійсь із чор­

них книг. Тридцять п’ять!

— Подумати тільки — тридцять п’ять років...— Місіс

Гудвотер підібгала губи й закліп ала очима, щось підра­

ховуючи.— Ц е ж приблизно дванадцять тисяч сімсот ві­

сімдесят п’ять днів. Якщо взяти по три випадки на день,

це буде дванадцять тисяч і так далі струсів, дванадцять

тисяч галасів з нічого й дванадцять тисяч усіляких не­

щасть. Б агате й змістовне у вас ж иття, Елміро Браун,

Дозвольте вас привітати!

Та хай вам абищо! — огризнулась Елм іра.

— Не журіться, добродійко, ви все-таки не найнезграб-

ніша ж інка у Грінтауні, штат Іллінойс. Хоч ви й не мо­

ж ете сісти, щоб не злам ати стільця. Не можете встати

й не наступити на кота. Не можете пройти лужком і не

впасти у криницю. Усе своє життя, Елміро Еліс Браун, ви

котитеся вниз, то чом би не визнати цього відверто?

— Усі ті нещ астя валяться на мене не через мою не­

зграбність, а через вас. Досить вам опинитися ближче

ніж за милю від мого будинку, як у мене чи то каструля

з бобами із рук упаде, чи то мене струмом торохне.

— Добродійко, в такому малому містечку хочеш не

хочеш, а за день не раз опинишся ближче ніж за милю

то від того, то від того.

— То ви підтверджуєте, що в такі хвилини були десь

поблизу?

— Я підтверджую, що я народилася тут, і це справді

так, хоч тепер я дорого заплатила б, щоб народитися

в К.еноші чи ЗІоні. Слухайте, Елміро, пішли б ви до

зубного лікаря, може б, він щось удіяв з ваш им зміїним

ж алом.

— Ага! — вигукнула Е лм іра.— То он ви як!

— Ви самі мене до цього довели. Раніш е я ніяким

чаклунством не цікавилась, а ось тепер, мабуть, справ­

ді візьмуся до цього діла. Слухайте! Та вас ж е вже не

видно! Поки ви отут стояли, я вас зачарувала. Ви зов­

сім зникли з очей.

— Не може бути!

— Щ оправда,— визнала відьма,— я й досі ніколи не

бачила вас, добродійко.

427

Елміра швидко видобула з кишені дзеркальце.

— Та ось же я! — А коли придивилася ближче, їй аж

дух забило. Вона підняла руку до голови, тоді обереж ­

но, мовби пробуючи струну арфи, висмикнула волосину

й виставила її на огляд як важливий речовий доказ.—

Дивіться! Д о цієї хвилини в мене зроду не було жодної

волосинки сивої!

Відьма мило всміхнулася,

— Вкиньте її у глечик із стоячою водою, і до ранку

вона стане дощовим черв’яком. Ой, Елміро, та поглянь­

те ж ви на себе зрештою! Вже стільки років ви зви­

нувачуєте інших у тому, що у вас за кожним кроком

затинаються ноги і все падає з рук. Ви коли-небудь чи­

тали Ш експіра? У нього в п’єсах трапляються такі-от

ремарки: «На сцені метушня і галас». То оце наче про

вас писано, Елміро: метушня і галас! А тепер ідіть до­

дому, поки я не обкидала вам голову гулями і не на­

кликала проти ночі вітрів у живіт. Киш! — І зам ахала

руками в повітрі, неначе Елміра була хмарою ком аш ­

ні.— О боже, стільки мух цього літа! — сказала вона.

А потім зайш ла в дім і взяла двері на засувку.

— Ну що ж, місіс Гудвотер, усьому є м еж а,— про­

мовила Елміра, згорнувши руки на грудях.— Д аю вам

останню нагоду. Зніміть свою кандидатуру в «Ж имоло­

сті», а ні — то виходьте завтра віч-на-віч проти мене,

і я здолаю вас у чесному двобої. Я й Тома з собою

приведу. Він безхитра, добра душа. Отож безхитрість і

доброта візьмуть гору.

— Ви на мою безхитрість не дуже сподівайтеся, місіс

Браун,— озвався хлопець.— Моя м ам а каже...

— Помовч, Томе, що добре те добре! Завтра ти будеш

там поруч мене.

— Гаразд, мем,— сказав Том.

— Звісно, якщо я переживу наступну ніч,— додала

Елм іра.— Адже ця лиходійка наліпить з воску фігурок,

що зображ атимуть мене, й повстромляє їм просто в сер­

це ірж аві шпильки. І якщо завтра вранці ти побачиш

у моєму ліж ку тільки величезну геть зів’ялу фігу, То­

ме, то знатимеш, чиїх то рук діло. Отоді вже місіс Гуд­

вотер головуватиме в «Жимолості» до ста дев’яноста

п’яти років, згадаєш моє слово!

— Помиляєтесь, добродійко, озвалася з-за сітчастих

дверей місіс Гудвотер.— Мені вж е тепер триста п’ять.

З а давніх часів люди й імені мого боялися, казали «ear n

border=0 style='spacing 9px;' src="/i/19/311119/_862.jpg">

на».— І махнула рукою в бік вулиці.— А бра-кадабра-

зімміті-зем ! Як вам таке?

Елміра стрімголов збігла з ганку.

— Завтра побачимо! — гукнула вона.

— Д о завтра, добродійко! — відказала місіс Гудвотер.

Том знизав плечима й подався за Елмірою, на ходу

скидаючи з тротуару мурахів.

Перебігаючи чиюсь під’їзну доріжку, Елміра раптом

голосно зойкнула.

— Місіс Браун! — гукнув Том.

Автомобіль, що саме виїж дж ав задом із гараж а, про­

їхав просто по великому пальцю Елміриної правої ноги.

Серед ночі нога в місіс Елміри Браун так розболіла­

ся, що вона встала з ліж ка, пішла до кухні, з ’їла там

шматок холодної курятини, а тоді заходилася складати

точний і повний список своїх кривд.

По-перше, всі її недуги за минулий рік. Три застуди,

чотири розлади шлунка, один флюс, артрит, простріл

(вона вваж ала його за подагру), тяжкий бронхіт з

кашлем, початкова стадія астми, якісь плями на руках,

запалення середнього вуха (від якого вона кілька днів

ходила хитаючись, наче п’ян а), а до того ще напади бо­

лю в попереку, головного болю й нудоти. Вартість ліків:

дев'яносто вісім д ол арів сімдесят вісім центів.

По-друге, речі, злам ані й розбиті в домі за той же

таки останній рік: дві лампи, шість ваз, десять тарілок,

одна супниця, дві віконні шиби, один стілець, одна ди­

ванна подушка, шість склянок, одна, криш талева підвіс­

ка від люстри. Загальна вартість: дванадцять доларів

десять центів.

По-третє, її сьогоднішні страждання. Пошкоджено па­

лець на нозі, на який наїхала машина. Розладнався

шлунок. Спини не зігнути, ноги страшенно болять. Очі

ріже й пече як вогнем. Язик у роті наче брудна ганчірка.

У вухах гуде і дзвенить. Скільки воно варте?

Міркуючи про це, вона повернулася до спальні.

З а такі страж дання — не менш як десять тисяч до­

ларів.

— Тут без суду не обійдешся! — мовила вона півго-

лосом.

— Га? — озвався, прокидаючись, її чоловік.

Вона лягла в ліжко.

— Я не збираюся помирати.

— Що-що? — перепитав він.

429

— Я нізащ о не помру,— відповіла Елміра, дивлячись

у стелю.

— А я що завж ди казав,— мовив її чоловік і знову

захропів.

Другого дня Е лм іра встала раненько й подалася до

бібліотеки, потім зайш ла в аптеку, а тоді повернулася

додому, і коли її чоловік Сем опівдні прийшов з порож­

ньою поштовою сумкою підобідати, вона вже зм іш увала

у великій склянці всяку всячину.

—Ї ж а в холодильнику,— сказал а йому Елм іра, роз­

мішуючи якусь зеленкувату бурду.

— Боже милий, що воно таке? — запитав чоловік.—

Скидається на молочний коктейль, що років сорок стояв

на сонці. Онде вж е начебто й пліснявою взявся.

- Ч ар проти чару.

Ти збираєш ся пити оце?

— Вип’ю перед тим, як піти до спілки «Жимолость»

на великі звершення.

Семюел Б раун понюхав суміш.

Ось що я тобі пораджу. Ти спершу піднімися схо­

дами туди, а тоді вже пий. Чого тут наколочено?

Сніг з ангельських крил — ну, власне, це ментол,—

щоб остудити пекельний вогонь, який вас пожирає. Так

написано в оцій книжці, я взяла її в бібліотеці. Сік із

свіжого винограду, тільки-но з кущ а,— щоб мати супро­

ти темних привидь ясні й чисті думки, це теж там с к а за ­

но. А ще червоний ревінь, винний камінь, білий цукор,

яєчний білок, джерельна вода, пуп’янки конюшини —

в них добра сила землі... Та всього й не злічиш. Отут

воно все, в оцьому списку,— добро супроти зла, біле су­

проти чорного. Тепер я неодмінно візьму гору!..

— Та певно, що візьмеш,— сказав чоловік.— Ось тіль­

ки чи вже дізнаєш ся про це?

— Я проймуся ясними, добрими думками. І поведу з

собою Тома, він буде мені за талісман.

— Бідолаш ний хлопчина,— зітхнув чоловік.— Він ж е

безхитра душ а, ти сама кажеш , а там, на тому вашому

базарі, його на шматки роздеруть.

— Том залиш иться живий-здоровий,— відказала Елмі-

ра, тоді сховала свою пузиристу суміш у коробку від

вівсяних пластівців, узяла ту коробку в руки й вийшла

з дому, навіть не зачепившись ні за що подолом сукні

й не подерши нових дев’яностовосьмицентових панчіх.

430

І страшенно тіш илася цим усю дорогу до будинку Спол-

дінгів, де на неї вж е чекав Том, одягнений, за її наста­

новою, в білий костюмчик.

— Фу! — сказав Том.— Що там таке у вашій коробці?

— Сама доля,— мовила Елміра.

— Ну, коли доля, то нехай,— сказав Том, тримаючись

кроків на два попереду неї.

У приміщенні спілки «Жимолость» було вж е повно,

жінок; вони роздивлялися на себе у дзеркальця, обсми-;

кували спідниці й питали одна одну, чи не видніє з-під;

подолу спідня сорочка.

О першій годині дня місіс Елм іра Браун піднялася]

сходами в супроводі хлопчика у білому. Він затискав

двома пальцями ніс і гидливо кривився, мружачи одне,

око, так що ледве бачив, куди йде.

Місіс Браун обвела поглядом зібрання, тоді подиви­

лася на свою коробку від вівсянки, розкрила ЇЇ і зази р­

нула всередину, але судомно хапнула ротом повітря і

миттю закрила коробку, не відпивши із склянки ані

краплі. Вона пішла по залу, а слідом за нею не­

мов парча заш урхотіла — то шепотілися за її спиною

жінки.

Разом із Томом вона сіла в самому кінці залу, і ви­

гляд у Тома став ще нещасніший, ніж перед тим. Він

поглянув одним розплющеним оком на всю ту юрму ж і­

нок, а тоді заплющив і його. Тим часом Е лм іра дістала

з коробки своє зілля й поволі випила все до дна.

О пів на другу голова спілки, місіс Гудвотер, стук­

нула молотком по столу, і всі жінки, за винятком хіба

якихось двох десятків, замовкли.

— Ш ановні дами,— полинув її голос понад морем

шовків і мережив, серед якого то там, то там виднілися

білі чи сірі капелюшки.— Н астав час чергових виборів.

Та перш ніж ми почнемо, я гадаю , що місіс Елміра Б р а ­

ун, дружина нашого видатного графолога...

По залу перебігло хихотіння...

— Що таке «графолог»? — Е лм іра двічі штурхнула

Тома ліктем у бік.

— Не знаю,— із злістю прошепотів Том, що сидів із

заплющеними очима, і ті штурхани увігнались йому в бік

просто з темряви.

431

Тим часом місіс Гудвотер говорила'далі:

— ...дружина, як я вже сказала, нашого видатного до­

слідника почерків Семюела Брауна... (знову сміх у залі)

...службовця поштового відомства Сполучених Ш татів,

місіс Браун хоче сказати нам кілька слів. Так, місіс

Браун?

Елміра підвелася. Складаний стілець, на якому вона

сиділа, впав назад і сам собою захряснувся, наче капкан

на ведмедя. А вона підскочила з переляку й захиталася

так, що аж затріщ али підбори черевиків, мало не вло­

мившись під нею.

— Я маю багато чого сказати,— заявила Елміра, при­

тискаючи рукою до грудей коробку з-під вівсянки та

Біблію. Другою рукою вона схопила Тома за плече і р а ­

зом з ним посунула вперед, чіпляючись за чужі лікті й

сердито гиркаючи: — Ви що, не бачите?.. Не ш товхай­

теся!.. Обережно!..

Нарешті вона зійшла на підвищення, повернулась і,

зачепивши на столі склянку з водою, перекинула її. Вода

розтеклася по столу. Елміра злісно зиркнула на місіс

Гудвотер і. дала їй змогу самій витирати воду крихітним

носовичком. А тим часом з переможним виглядом вийня­

ла з коробки порожню склянку від чарівного зілля, тиць­

нула її перед очі місіс Гудвотер і просичала:

— Знаєте, що тут було? Тепер воно уже в мені, до­

бродійко. Мене оточує зачароване коло. Його не проб’є

жоден ніж, ж одна сокира.

Ж інки в залі ж ваво гомоніли, і ніхто не почув її слів.

Місіс Гудвотер кивнула головою і звела руки перед се­

бе, закликаю чи присутніх до тиші. Усі замовкли.

Елміра міцно стиснула Томову руку. Том і далі не роз­

плющував очей і тільки кривився.

— Шановні дами,— сказала Е лм іра.— Я співчуваю

вам. Я ж знаю, чого ви натерпілися за останні десять

років. І знаю, чому ви голосували за оцю місіс Гудвотер.

Ви ж повинні годувати своїх чоловіків, синів, дочок. Ви

повинні жити на ті кошти, які маєте. Отож ви не могли

дозволити собі, щоб у вас прокисало молоко, не сходило

тісто на хліб, згорали пироги. Ви не хотіли, щоб ваші

діти захворіли в один місяць на свинку, вітряну віспу

й коклюш. Не хотіли, щоб ваш чоловік розбив свій ав­

томобіль чи наразився десь поза містом на електричний

дріт високої напруги. Але тепер усе те скінчилося. Тепер

ви можете нічого не боятися. Вас більш не мучитиме ні

432

печія, ні біль у попереку, бо я принесла добре слово, і ми

зараз виженемо нечисту силу з оцієї відьми, що зач аїл а­

ся серед нас!

Усі роззирнулися навколо, проте не побачили ніякої

відьми.

— Я каж у про вашу го л о в у — крикнула Елміра.

— Це про мене! — озвалася місіс Гудвотер і помаха­

ла рукою до присутніх.

— Сьогодні,— важ ко дихаючи, провадила Елміра й

для певності сперлася руками на стіл,— я пішла до

бібліотеки. Пошукати способів, як протидіяти злу. Як

позбутися людей, що ошукують інших і верховодять

ними, і як розвіяти відьомські чари. І я таки знайшла

спосіб відстояти всі наші права. Я відчуваю, як у мені

наростає могутня сила. Д обра сила всілякого чарівного

зілля та хімічних речовин. У мене всередині... — Вона

замовкла й похитнулася. Кліпнула очима.— У мене все­

редині винний камінь, і... той, як його... нечуйвітер, і мо­

локо, закваш ене при місячному світлі, і...

Елм іра знову змовкла й замислилась. Потім стулила

рота і з глибини її нутра раптом вихопився якийсь чуд­

ний тоненький звук. Вона на мить заплющ ила очі,

немов .заглянувши в себе, щоб побачити, де там та її

сила.

— Місіс Браун, вам недобре? — спитала місіс Гуд­

вотер.

— Мені дуже добре,— повільно промовила Елм іра.—

А ще там морквяний сік, і дрібно покришений корінь

петрушки, і ягоди ялівцю...

І знову затнулася, так наче якийсь внутрішній голос

звелів їй: «Замовкни!» — а тоді обвела поглядом жіно­

чі обличчя в залі.

Аж раптом увесь зал поплив у неї перед очима, спер­

шу ліворуч, а тоді праворуч.

— Корінь розмарину і цвіт жовтецю... — мов уві сні

промовила Елм іра й пустила Томову руку.

Том розплющив одне око й поглянув на неї.

— Лавровий лист і пелюстки красолі... — провадила

вона.

— Може б, вам кращ е сісти,— мовила місіс Гудвотер.

Одна з жінок, що сиділи збоку, встала й відчинила

вікно.

— Сухе сім 'я бетелю, лаванда, товчені зернятка з яб-

лук-кисличок... — сказал а Елміра Браун і замовкла.—

433

А тепер мерщій починаймо вибори. Мені потрібні ваші

голоси. Я сама рахуватиму.

— Нема куди так поспішати, Е лм іро,— зауваж ила

місіс Гудвотер.

— Ні, є куди.— Елміра глибоко, уривано зітхнула.—■

П ам ’ятайте, шановні дами, вам більш нема чого боятися.

Голосуйте так, як ви завж ди хотіли. Голосуйте за мене

і... — Усе знов захиталося перед її очима тепер уже вго­

ру і вниз.— Я головуватиму чесно. Отож усі, хто за місіс

Гудвотер, скаж іть «за».

— З а ,— сказав увесь зал.

— А тепер усі, хто за місіс Елміру Браун...— кволим

голосом мовила Елміра.

Вона судомно ковтнула слину. А тоді сказала одна-,

єдина:

— За.

Та так і закл якл а на трибуні, геть приголомшена.

У залі запала цілковита тиша. І серед цієї тиші в місіс

Елміри Браун вирвався такий звук, наче ворона кар к­

нула. Вона схопилася рукою за горло. Тоді повернулась

і нестямно глянула на місіс Гудвотер. А та спокійнісінь­

ко дістала із сумочки воскову фігурку, втикану іржавими

канцелярськими кнопками.

— Томе,— мовила Елм іра,— проведи мене до жіночо­

го туалету.

— Гаразд, мем.

Вони пішли через зал — спершу неквапливо, потім

наддали ходи і зрештою припустили бігом. Елміра бігла

попереду вузьким проходом, розтинаючи юрму... Н ареш ­

ті вона дісталася до дверей і повернула ліворуч.

— Ні, Елміро, праворуч, праворуч! — гукнула місіс

Гудвотер.

Елміра повернула праворуч і зникла з очей.

Раптом розлігся гуркіт, неначе в похилий жолоб поси­

палось вугілля.

— Елміро!

Д ам и заметушилися, забігали по колу, наштовхуючись

одна на одну,— точнісінько мов жіноча баскетбольна

команда.

Тільки місіс Гудвотер подалася просто до дверей.

На сходовій площадці стояв Том і, вчепившись рука­

ми в поруччя, дивився вниз.

— Сорок східців! — простогнав він.— Донизу аж со­

рок східців!..

434

Щ е багато місяців і навіть років по тому з місті зга ­

дували, як Е лм іра Браун, мов найпослідущий п’яничка,

котилася тими східцями, не проминувши жодного на

своєму довгому ш ляху донизу. К азали, нібито вона на

самому початку сходів зомліла від нападу нудоти й усе

її тіло обм’якло, отож не підстрибувало на східцях, а

перекочувалось, наче неживе. Так чи так, а вона опини­

лася внизу, кліпаючи очима й почуваючи неабияку по­

легкість, бо все, від чого їй було так кепсько, лишилося

на тому шляху згори вниз. Щ оправда, побилася вона т а ­

ки добряче і якийсь час ходила вся в синцях, немов та-

туйована. Але руки-ноги були цілі, ніде нічого не звихну­

то й не розтягнуто. Хіба що днів зо три вона не могла во­

рухнути головою і, замість обернутись і подивитися на

когось, тільки чудно косувала на нього очима. Та най­

істотніше було те, що, поки жіноцтво з лементом спус­

калося сходами, місіс Гудвотер уж е сиділа біля Елміри,

тримаючи її голову в себе на колінах і поливаючи її

слізьми.

— Елміро, обіцяю вам, присягаюся, Елміро: якщо ви

тільки виживете, якщ о не помрете... Ви чуєте мене, Е л ­

міро? Ось послухайте!.. Від сьогодні я вживатиму свою

відьомську силу тільки на добрі діла. Н іякої чорної м а­

г і ї — лише біла! Як буде на те моя воля, ви більш ніко­

ли не впадете на залізного собаку, не перечепитесь через

поріг, не поріжете пальця, не звалитеся зі сходів. Вас

чекає райське ж иття, Елміро, обіцяю вам! Тільки не по­

мирайте! Погляньте, я виймаю з цієї фігурки всі кнопки!

Озвіться до мене, Елміро! Озвіться і сядьте! І мерщій

ходімо нагору, переголосуємо. Ви будете головою «Ж и­

молості», обіцяю вам, не треба й голосувати, і так усі за

вас, правда ж, шановні дами?

У відповідь на це всі дами ридма заридали й мусили

спертись одна на одну, щоб не попадати з ніг.

Том, який і далі стояв нагорі, почувши ті ридання, ви­

рішив, що місіс Б раун таки сконала.

Він був уж е на півдорозі донизу, коли зустрівся з юр­

бою жінок, що поверталися назад з таким виглядом, ніби

щойно побували в осередді страшного вибуху.

— Ану, дай дорогу, хлопче!

Перш а йшла місіс Гудвотер, сміючись і плачучи вод­

ночас.

З а нею плентала місіс Елм іра Браун, так само пла­

чучи і сміючись.

435

А далі виступали всі сто двадцять три учасниці збо­

рів, самі не тямлячи, чи то вони повертаються з похоро­

ну, чи то йдуть на бал.

Том провів їх очима й похитав головою.

— Я тут більше не потрібен,— мовив він сам до се­

бе.— Зовсім не потрібен.

І, поки за ким не похопилися, навшпиньки подався

сходами вниз, міцно тримаючись за поруччя,

— Хоч вір, хоч ні,— сказав Том,— а все воно достоту

так і було. Усі тітоньки наче з глузду з ’їхали. Стоять

навколо й носами шморгають. А Е лм іра Браун сидить

унизу біля сходів цілісінька — кістки в неї гумові, чи

що,— і відьма плаче в неї на плечі, а тоді раптом усі

вони сунуть нагору і вже сміються. От і зрозумій, що до

чого. То я швиденько ходу звідти!

Том розстебнув комір сорочки й зняв краватку.

— То, кажеш , чари? — спитав Д углас.

— Чари, а що ж би ще.

— І ти цьому віриш?

— І вірю, й не вірю.

— Ох ти ж, скільки всякої всячини в цьому місті!—

Д углас поглянув удалину, де над обрієм клубочилися

величезні хмари, схожі своїми обрисами на стародавніх

богів і воїнів.— І замови, й воскові подоби, й голки, й

чарівне зілля — так ти казав?

— Ну, зілля, може, й не дуж е чарівне, а от що блю­

вотне, то це таки так. Р-раз — і е-е-е!.. — Том ухопився

за живіт і вивалив язика.

— Відьми... — мовив Д углас і загадково повів очима

вбік.

А потім настає день, коли скрізь, скрізь довкола ти

чуєш, як падаю ть з дерев яблука. Спершу то там, то

там, одне по одному, далі по три, по чотири разом, ще

далі — по дев’ять, по двадцять, і ось уже посипалися

градом, глухо гупаючи, мов кінські копита по м’якій тем­

ній траві, а ти сам — останнє яблуко на дереві, чекаєш,

поки вітер поволі розхитає тебе, відірве від твоєї підне­

бесної гілки і ти полетиш униз, униз, аж до самого долу.

І задовго до того, як упадеш у траву, ти забудеш, що

436

було колись і дерево, й інші яблука, Й ЛІТО, й зелений

моріжок унизу. Ти падатимеш у темряву...

— Ні!

Полковник Фрійлі швидко розплющив очі й випрос­

тався у своєму кріслі на колесах. Тоді сягнув холодною

рукою туди, де мав бути телефон. Телефон був на місці.

Полковник на мить притис його до грудей і покліпав

очима.

— Не до вподоби мені цей сон,— мовив він до порож­

ньої кімнати.

Нареш ті підняв тремтливими пальцями трубку, по­

дзвонив на міжміську станцію, назвав телефоністці но­

мер і став чекати, втупивши очі в двері своєї спальні,

так наче боявся, що в першу-ліпшу мить туди може

вдертись юрба його синів, дочок, онуків, доглядальниць,

лікарів і позбавити його тієї останньої в житті втіхи, яку

він дозволяв своїй напівзгаслій душі. Б агато днів — чи,

може, й років — тому, коли його серце вдарило, мов

кинджалом, у ребра й тіло, він почув унизу тих хлопча­

ків... Як же це їх звали?.. Чарлі... Ч арлі, Чак, атож!

І Дуглас! І Том! Він таки пригадав!.. Вони покликали

його звідти, з вестибюля, але перед ними зачинили двері,

і вони повернули назад. Йому не можна збуджуватися,

сказав лікар. Ніяких відвідувачів, нікогісінько не пуска­

ти. І він чув, як хлопчаки переходили вулицю, і бачив

їх, і помахав їм рукою. І вони помахали йому у відповідь:

«...полковнику... полковнику...» Отож тепер він сидить

сам-один, і серце його, наче сіре жабеня, вряди-годи м ля­

во хляпає в грудях.

— Полковнику Ф рійлі,— озвалась у трубці телефо­

ністка.— Д аю замовлений номер. Мехіко, Еріксон, три­

дцять вісім дев'яносто дев'ять.

А тоді почувся далекий, але напрочуд виразний голос:

— Bueno 1.

— Хорхе! — гукнув старий.

— Сеньйор Фрійлі! Знову ви? Це ж так дорого кош­

тує...

— Хай собі!.. Ви знаєте, що потрібно.

— S i 2. Вікно?

— Вікно, Хорхе, зробіть ласку.

— З а р а з,— сказав голос.

1 Д о б р е ( ісп. )\ тут — у значенні «алло», «слухаю ».

2 Так (ісп.).

437

І ось за тисячі миль, далеко в південному краї, в од­

ному із службових приміщень великого ділового будинку

почулися кроки людини, що відійш ла від телефону. Ста"-

рий аж подався вперед, притиснувши до зморщеного ву­

ха телефонну трубку, і до болю напружив слух, щоб не

пропустити дальших звуків.

Аж ось там відчинили вікно.

— О-о,— зітхнув старий.

Крізь відчинене вікно у трубку полинув гомін гарячого

золотого полудня в Мехіко. Полковник ніби навіч поба­

чив Хорхе, що стояв біля вікна, простягши трубку на­

двір, на яскраве осоння.

— Сеньйоре...

— Ні, ні, будь ласка. Я хочу послухати.

Полковник Ф рійлі дослухався, як гудуть ріжки безлічі

автомобілів, як вищать гальма, як кричать у своїх рун­

дуках вуличні торговці, пропонуючи перехожим черво­

нясті банани й апельсини. Ноги його, що звисали з кріс­

ла, почали рухатись, так ніби й він ішов тією вулицею.

Очі були міцно заплющені. Він ж адібно вбирав ніздря­

ми повітря, ніби хотів почути дух м'ясних туш, що висіли

проти сонця на залізних гаках, геть обліплені мушвою,

наче величезні грона родзинок, і зап ах бруківки у про­

вулках, ще мокрої після вранішнього дощу. Він відчу­

вав на своїх зарослих колючою щетиною щоках гаряче

південне сонце, і йому знов було двадцять п'ять років, і

він усе йшов та йшов, роздивляючись навколо, усміхаю­

чись, щасливий з того, що живе, що такий бадьорий і

чутливий, що всотує в себе барви й пахощі.

Хтось постукав у двері. П олковник квапливо сховав

телефон під плед.

Увішла доглядальниця.

— Ну як ви тут? — спитала вона.— Добре поводи­

лись?

— Так,— машинально відповів старий. Він майже не

бачив нічого довкола. Той стукіт у двері захопив його

зненацька, і частина його єства й досі залиш алася д ал е­

ко звідси, в іншому місті. Він чекав, поки до нього повер­

неться свідомість,— без цього він не міг відповідати на

запитання, поводитись розважливо, бути чемним.

— Я прийшла зміряти вам пульс.

— Не тепер,— відказав старий.

— Чи не надумали ви кудись піти, га? — посміхнулася

доглядальниця.

438

Полковник незворушно поглянув на неї. Ось уже д е­

сять років він не виходив з дому.

— Ану, дайте руку.

її тверді, вправні пальці, мов точний прилад, шукали

в його пульсі приховану недугу.

— Ви чимось збуджені. Що ви робите? — запитала

вона.

— Нічого.

ї ї пильний погляд спинився на порожньому телефонно­

му столику. І саме в цю мить за дві тисячі миль доли­

нув ледь чутний гудок автомобіля.

Д оглядальниця д істала з-під пледа телефон і тримала

його проти полковникового обличчя.

— Ну навіщо ви самі собі шкодите? Ви ж обіцяли не

робити цього. Виходить, ви ворог власному здоров’ю,

еге ж? Збуджуєтесь, забагато говорите. А ще оті хлоп­

чиська товчуться довкола...

— Вони сиділи собі тихенько й слухали,— сказав пол­

ковник.— А я розповідав їм про таке, про що вони ще

ніколи не чули. Про буйволів, про бізонів, Ц е була спра­

ва варта заходу. І я не шкодую. Я наче горів увесь і від­

чував, що я живий. І нехай таке збудження вкорочує

віку — дарма, кращ е швидко згоріти, ніж коптити небо.

А тепер віддайте мені телефон. Коли вж е ви не пускаєте

хлопців, щоб вони чемно посиділи коло мене, то я хоч

побалакаю з кимось на відстані.

— Вибачайте, полковнику, але я буду змушена розка­

зати про це вашому онукові. На тому тижні я сама від­

мовила його забрати у вас телефон. Та, мабуть, тепер не

стану заперечувати.

— Це мій дім і мій телефон. І гроші вам плачу я!—

сказав полковник.

— З а те, щоб я доглядала вас і не д ав а л а вам збуджу**'

ватись.— Вона відкотила крісло у протилежний кінець

кімнати.— А тепер, молодий чоловіче, до ліж ка!

Але й у ліж ку він обернувся до телефону й не спускав

8 НЬОГО очей.

— Я на кілька хвилин вийду до крам ниці,— сказала

доглядальниця.— А щоб ви знов не надумали дзвонити

по телефону, вивезу ваш е крісло в передпокій.

І викотила порожнє крісло за двері. Потім полковник

почув, як вона набирає номер на телефонному апараті

внизу, у вестибюлі.

Чи не в Мехіко вона дзвонить? Та ні, не наважиться!

439

Грюкнули надвірні двері.

Полковник пригадав собі минулий тиждень, що його

провів тут, у цій кімнаті, сам-один... і свої таємні, нар­

котично-п’янкі телефонні дзвінки, такі собі місточки, пе­

рекинуті через хащі вмитих дощем тропічних лісів, через

голубувато-лілові плоскогір’я, через озера й гори... і роз­

мови, розмови... з Буенос-Айресом... з Лімою... з Ріо-де-

Жанейро...

Він звівся у своєму холодному ліжку. А завтра теле­

фон заберуть! Яким же він був жадібним дурнем!.. Спус­

тив з ліж ка кволі й бліді, мов із слонової кістки, ноги

і аж сам здивувався, як вони всохли. Здавалося, ці диби

приладнали йому колись уночі, поки він спав, а його

справжні, молодші ноги забрали й спалили у топці в під­

валі. І отак протягом років зруйнували все його тіло, роз-

тягли тулуб, руки, ноги, залишивши йому натомість оці

замінники, жалю гідні й нікчемні, як шахові пішаки.

А тепер зазіхаю ть і на зовсім недоторканне — на його

пам’ять, намагаються урвати нитки, що простяглися на­

зад, у минулі літа.

Хитаючись і спотикаючись, полковник підтюпцем пере­

тнув кімнату. Тоді схопив телефон і поніс до ліж ка, але

не втримався на ногах і зсунувся по стіні на підлогу.

Сяк-так сівши, він подзвонив на міжміську станцію, а

серце щораз наче вибухало у нього в грудях, усе частіш

і частіш, і очі застилала темрява.

— Швидше, швидше!

Він чекав.

— Bueno.

— Хорхе, нас перервали.

— Вам більш не можна цього робити, сеньйоре,— ска­

зав далекий голос.— Мені дзвонила ваш а доглядальни­

ця. Вона каж е, що ви дуж е хворі. Я мушу покласти

трубку.

— Ні, Хорхе! Прошу вас! — благально вигукнув ста­

рий.— Ц е останній раз, послухайте. Завтра в мене заб е­

руть телефон. Я більш ніколи не зможу подзвонити.

Хорхе мовчав.

— Бога ради, Хорхе! — не вгавав старий.— В ім 'я н а­

шої дружби, в ім ’я минулого! Ви собі не уявляєте, як це

важливо для мене. Хоч ми однолітки, але ви можете

рухатись! А я ось уже десять років не виходжу з дому*

Він упустив трубку на підлогу й насилу підняв її, гру­

ди йому звело від болю.

440

— Хорхе! Ви чуєте мене, чуєте?..

— І це буде востаннє? — спитав Хорхе.

— Востаннє, обіцяю!

З а тисячі миль поклали трубку на стіл. І знову ви раз­

но почулися знайомі звуки ходи, тоді на хвильку зап ала

тиша й нарешті відчинилося вікно.

С лухай,— пошепки мовив сам до себе старий.

І почув гомін тисячі людей під іншим сонцем і кволе

тринькання катеринки, що награвала «Марімбу» — таку

гарну, веселу танцювальну мелодію!..

Міцно заплющивши очі, полковник звів руку, неначе

хотів сфотографувати старий собор, і все його тіло ніби

зміцніло, помолодшало, і він відчув під ногами гарячу

бруківку.

Його поривало сказати: «Ви й досі там, правда ж? Усі

ви, жителі того міста, де саме починається сієста {, крам ­

ниці зачиняються, і хлопчаки на вулицях кричать: «Ьо-

іегіа пасіопаї рага Ьоу!»2 — і тицяють перехожим лоте­

рейні квитки. Усі ви там, у своєму місті. Мені аж не ві-

риться, що і я колись був там, серед вас. Коли ти далеко

від якогось міста, то здається, його й немає насправді.

Будь-яке місто, чи то Чікаго, чи то Нью-Йорк, з усім

своїм людом, зд аля видається нереальним. Так само, як

нереальний і я отут, у невеликому містечку в штаті Іл-

лінойс, біля тихого озера. Усі ми видаємося одне одному

нереальними, бо нас розділяє відстань. Отож так при­

ємно чути цей гомін і знати, що Мехіко досі на місці й

що люди там живуть і ходять по вулицях...»

Він сидів на підлозі, міцно притиснувши до вуха теле­

фонну трубку.

Аж ось до нього долинув і зовсім неймовірний звук ---*

на повороті заскреготів зелений трамвай, повний смаг­

лявих і гарних чужинців, а декотрі бігли слідом за ним і,

скочивши на приступку, радісно кричали, й зрештою

скрегіт коліс на рейках затих, і трам вай зник за рогом,

везучи всіх тих людей у сліпучий від сонця простір, і

лишилося тільки ш кварчання кукурудзяних коржів на

базарних жаровнях, чи, може, то просто гули й потріс­

кували від атмосферних розрядів протягнуті на дві ти­

сячі миль мідні дроти...

Старий сидів на підлозі.

1 Полудневий відпочинок.

2 Квитки національної лотереї на сьогоднішній тираж! (Ісп.)

441

Час минав.

Унизу повільно прочинилися двері. Долинули звуки

обережної ходи, на хвильку нерішуче завмерли, а тоді

почали наближ атися сходами. Почулися притишені го­

лоси:

— Д арем но ми прийшли!

— К аж у ж тобі, він сам подзвонив мені по телефону.

Страшенно скучив за людьми. Не можна ж йому від­

мовити.

— Він хворий!

— Авжеж. Але він сказав, щоб ми приходили, коли

немає доглядальниці. Ми ж тільки на хвилину, приві­

таємось і...

Двері спальні широко розчинилися. Троє хлопців з а ­

зирнули до кімнати й побачили, що старий сидить на

підлозі під стіною.

— Полковнику Фрійлі... — тихо мовив Дуглас.

Старий мовчав, і було в тій мовчанці щось таке, що

хлопцям ураз забило дух.

Вони обережно, мало не навшпиньки підійшли ближче.

Дуглас нахилився і вийняв телефонну трубку з уж е

захололих пальців старого. Тоді підніс її до вуха й при­

слухався. І за гудінням та потріскуванням дротів почув

далекий і дивний останній звук.

З а дві тисячі миль зачинили вікно.

— Ба-бах!

вигукнув Том.— Бабах! Бабах! Бабах!

Він сидів на луж ку перед міською управою верхи на

гарматі часів громадянської війни.

Дуглас, що стояв перед гарматою, вхопився за груди

і впав на траву. Але не встав, а так і лишився леж ати

із замисленим виразом на обличчі.

— У тебе такий вигляд, наче ти зар аз дістанеш із ки­

шені свого олівця й щось запишеш,— сказав Том.

— Помовч, дай мені подумати! — відказав Д углас,

дивлячись на гармату. Потім перевернувся горілиць і

втупив очі в небо та верхівки дерев над собою.— Томе,

я оце тільки-но збагнув...

— Що?

— Вчора помер Чін Лінсу. Вчора тут, у нашому міс­

течку, назавж ди закінчилася Громадянська війна. Вчора

тут-таки померли президент Лінкольн, і генерал Л і, і ге­

442

нерал Грант, і сто тисяч інших людей, хто лицем на пів­

ніч, хто на південь. І вчора ж таки пополудні в домі

полковника Фрійлі бухнуло зі скелі в самісіньке нікуди

величезне стадо буйволів та бізонів, завбільш ки з увесь

Грінтаун, що в штаті Іллінойс. І вляглася навіки неозора

хм ара куряви. А я й не подумав учора, що воно все озна­

чає. Це жахливо, Томе, просто жахливо. Як же ми тепер

житимемо без усіх тих солдатів, без генерала Л і й гене­

рала Гранта, без Доброчесного Ейба *, як ми житимемо

без Чін Лінсу? Мені й на думку ніколи не спадало, Томе,

що стільки людей може померти отак ураз. А вони по­

мерли. Атож, таки померли!

Том сидів верхи на гарм аті й дивився вниз на Д угласа,

аж поки той замовк.

— Твій записник при тобі?

Д углас похитав головою.

— То катай додому й запиши все це, поки не забув.

Д углас сів на моріжку, тоді звівся на ноги. І повільно

побрів через лужок, покусуючи нижню губу.

— Б абах,— стиха мовив Том.— Б абах. Б абах...— А то­

ді гукнув на повний голос: — Дуг! Поки ти йшов луж ­

ком, я тебе тричі вбив. Чуєш, Дуг? Гей, Дуг!.. Ну нехай,

іди собі... — Він простягся на гарматі, заплющив одне

око й, неначе прицілюючись, повів поглядом уподовж

зашкарублого ствола.— Бабах! — пошепки мовив услід

братовій постаті віддалік.— Бабах!

— Тримай!

— Д вадцять дев’ять!

— Тримай!

— Тридцять!

— Тримай!

— Тридцять одна!

В аж іль сіпнувся вниз. Бляш ані ковпачки на закупоре-*

них пляш ках виблискували ясною жовтизною. Дідусь

подав Дугласові останню пляшку.

— Другий урожай цього літа. Червневий уже на по­

лицях. А ось і липневий. Тепер лиш ається тільки серпень.

Д углас підняв пляшку ще теплого кульбабового вина,

але на полицю не поставив. Там уже стояло багато та-

1 Так називали президента А враама Лінкольна.

443

ких самих нумерованих пляшок, усі однакові на вигляд,

усі лискучі, акуратні, кожна сама по собі.

Онде пляш ка з того дня, коли він збагнув, що живе,

подумав Дуглас. То чому вона не яскравіш а від інших?

А он — з того дня, коли Д ж он Хафф зник за краєм

світу, наче у воду впав. Чому ж вона не темніша Оід

інших?

Д е воно все? Д е ті веселі гончаки, що літніми днями

гарцювали, мов дельфіни, у хвилях колиханої вітром

пшениці? Д е грозовий електричний дух Зеленої машини

і трамвая? Чи зберегло ці спомини вино? Ні! Мабуть,

таки ні.

Колись він прочитав в одній книжці, що всі вимовлені

на світі слова, всі проспівані пісні залиш аю ться жити й

дотепер бринять десь ген у всесвітньому просторі, і якби

хтось долетів до сузір’я Центавра, то зміг би почути, що

говорив уві сні Д ж ордж Вашінгтон або як скрикнув Ц е­

зар, коли йому зненацька ввігнали у спину ніж. Отак

воно із звуками. А як щодо світла? Не може ж зникнути

без сліду все, що ти колись побачив, просто не може.

І, мабуть, десь у світі, якщо добре пошукати,— ну, хо­

ча б у повних меду стільниках, де світло зберігається в

бурштинових краплях, припасених запорошеними квіт­

ковим пилком бджолами, або ж у тридцяти тисячах

кришталиків, якими оздоблена голова полудневої б аб ­

ки,— можна віднайти всі навколишні барви та образи

будь-якого з минулих літ. Чи, може, покласти під м ік­

роскоп одну-єдину крапелиночку оцього кульбабового

вина — і враз, наче виверження Везувію, шугнуть у небо

всі фейерверки Четвертого липня. Доведеться йому в це

повірити.

А проте... Дивлячись на пляшку, номер якої позначав

той день, коли полковник Фрійлі спіткнувся і впав на

шість футів у землю, Дуглас не міг добачити ані дрібки

темного осаду, ані порошинки з-під копит величезних

буйволів, ані сліду сірки з рушниць, що гриміли в битві

під Шайло...

— Л иш ається

серпень,— мовив Д углас.— Атож. Та

коли так піде й далі, то в останньому врож аї не буде

більш ні машин, ні друзів, та й самих кульбаб і на вино

не набереться.

— Вам... Вам... Не мова, а жалобний подзвін,— сказав

дідусь.— Це ще гірше, ніж лайка. Та я не стану мити то-

444

бі рота з милом. Тут кращ е зарадить краплина кульба­

бового вина. На ось, ковтни... Ну, як воно на смак?

— Ху! Чистий вогонь!

— А тепер мерщій надвір, тричі оббіжи навколо квар­

талу, п’ять разів перекинься через голову, шість разів

відіжмися від землі, залізь на два дерева — і замість го­

ловного плакальника станеш веселим барабанщиком. Ну

ж бо!

Біжачи сходами з підвалу, Д углас подумав: «Відіжму­

ся чотири рази, перекинуся дв а , залізу на одне дерево —

та й досить!»

Тоді ж таки, першого серпня серед дня, Білл Форрес­

тер сів у свою машину й загукав, що їде до центру пола­

сувати якимсь найрідкіснішим морозивом, то чи не хоче

хто поїхати з ним. І не минуло й п’яти хвилин, як Д уг­

лас, що вж е витрусив із себе всі свої печалі, ступив з роз­

ж ареної вулиці у півсутінь просякнутого свіжим духом

содової води та ванілі павільйону «Води — морозиво» і

разом з Біллом Форрестером сів перед сніжно-білим м ар­

муровим прилавком. Вони попросили, щоб їм назвали

всі, які є, незвичайні сорти морозива, і, коли продавець

за прилавком сказав: «Старожитнє цитринове з ваніл­

лю ...» — Білл Форрестер вигукнув:

— Оце воно!

— Так, сер,— докинув Дуглас.

Поки їм готували морозиво, вони поволі крутились на

своїх обертових стільчиках. Перед очима в них пропли­

вали сріблясті крани, блискучі дзеркала, безгучні лопаті

вентиляторів під стелею, зелені шторки на невеличких

вікнах, плетені з грубого дроту стільці із схожими на

арфи спинками. Потім їхні погляди впали на міс Гелен

Луміс. їй було дев’яносто п’ять років, вона сиділа за сто­

ликом і залюбки їл а морозиво.

— Молодий чоловіче,— звернулася

вона до Б ілла

Ф оррестера,— ви, як я бачу, людина зі смаком та уявою.

Та й сили волі вам не позичати. А то б ви не зваж илися

отак просто знехтувати звичайне морозиво, що є в ме­

ню, й рішуче, без найменшого вагання, замовити таке

неабищо, як цитринове з ваніллю.

Білл Форрестер шанобливо вклонився.

— Ідіть сюди обидва, сідайте зі мною,— сказала міс

Л уміс.— Поговоримо про рідкісне морозиво й про інші

445

речі, до яких у нас начебто однаково лежить душа. Не

бійтеся, за столик плататиму я.

Усміхаючись, вони перенесли свої вазочки до її столи­

ка й сіли.

— Ти, напевне, із Сполдінгів,— мовила міс Л ум іс до

Д угл аса.— Голова в тебе точнісінько як у твого дідуся.

А ви — Вільям Форрестер. Ви пишете для «Кронікл», і

то досить пристойно. Я про вас чимало чула, але перека-

зувати вам усього не стану.

— І я вас знаю ,— сказав Б ілл Форрестер.— Ви — Ге­

лен Л уміс.— Він завагався, тоді додав:— Колись я був

у вас закоханий.

— Ну що ж, такий початок мені до вподоби.— С тара

спокійно набрала ще ложечку морозива.— Він створює

грунт для наступної зустрічі. Ні, тільки не каж іть мені,

де, коли й як ви закохалися в мене. Про це ми поговори­

мо іншим разом. А то ви відіб’єте мені апетит своєю

балаканиною. Знаєте що? З а р а з мені так чи так треба

додому. А оскільки ви репортер, то приходьте завтра до

мене на чай, десь між третьою і четвертою, і, може, я

повідаю вам у загальних рисах історію цього міста, ще

від тих часів, коли воно було всього-на-всього ф акторі­

єю. Отож ми обоє матимемо поживу для своєї цікавості.

А ви, містере Форрестер, нагадуєте мені одного дж ентль­

мена, з яким я водила дружбу сімдесят... атож, сімдесят

років тому.

Вона сиділа по той бік столика, і їм здавалося, ніби

вони розмовляють з великою сірою міллю, що не знати

як забилася туди й безпорадно тріпоче крильцями. Голос

її долинав з далекої глибини бляклої старості, огорну­

тої порохом висхлих квітів і давно струхлявілих мете­

ликів.

— О так воно.— І міс Луміс підвелася.— То прийдете

завтра?

— Неодмінно прийду,— сказав Білл Форрестер.

Вона піш ла собі в місто, де її чекали якісь справи, а

хлопець і молодик лишилися сидіти за столиком і, див­

лячись їй услід, помалу доїдали своє морозиво.

Наступного дня Вільям Форрестер зранку обробляв

місцеву інформацію до газети, потім устиг з ’їздити за

місто порибалити в річці, де зловив усього кілька дріб­

них рибинок і з легкою душею вкинув їх назад у воду,

446

а о третій пополудні, зовсім не думаючи про це — чи

принаймні начебто не думаючи,— спіймав себе на тому,

що їде в своїй машині певною вулицею. Він з цікавістю

дивився, як його руки крутять кермо, повертаючи на

широку заокруглену під’їзну алею, і як машина зупи­

няється біля повитого плющем ганку. А коли вийшов з

машини, то передусім завваж ив, яка вона в нього по­

шарпана й занедбана — достоту як і його старезна, по­

ж ована лю лька,— це особливо впадало в око на тлі ве­

личезного зеленого саду та свіжопофарбованого трипо­

верхового вікторіанського будинку. В дальш ому кінці

саду щось злегка, примарно колихнулося, звідти долинув

ледь чутний поклик, і він побачив міс Луміс, що сиділа

там сама-одна, віддалена в часі й просторі, серед м ’яких

відсвітів срібного чайного сервізу,— вона сиділа й чекала

на нього.

— Уперше в житті бачу, щоб ж інка була готова вчас­

но й чекала,— сказав Білл Форрестер, підходячи.— Та й

сам я,— визнав він,— уперше в житті з ’явився на поба­

чення точно в призначений час.

— А це чому? — спитала міс Луміс, відхилившись на

спинку плетеного крісла.

— Сам не знаю, — щиро відказав він.

— Ну гаразд.— Вона взялася наливати чай.— Почні­

мо з такого запитання: якої ви думки про наш світ?

— Я нічого про нього не знаю.

— Як кажуть, це вж е початок мудрості. Коли людині

сімнадцять років, вона знає все. Та коли вона й у два­

дцять сім знає все, то їй так і лишилося сімнадцять.

— Ви, певно, багато чого навчилися за стільки років*

— Т ака вже перевага старих людей — вони нібито

знають усе на світі. Та насправді це всього лише лице­

дійство, маскарад, як і всяке інше лицедійство. А про­

між себе ми, старизна, підморгуєм одне одному й посмі­

хаємось: мовляв, як тобі моя маска, моє лицедійство, моя

самовпевненість? Адже ж иття — це гра, чи не так? То

хіба не добре я граю?

Обоє тихо засміялися. Білл відхилився в кріслі й

уперше за багато місяців сміх його звучав природно й

невимушено. Потім міс Луміс узяла свою чашку обома

руками й зазирнула в неї.

— А знаєте, це добре, що ми так пізно зустрілися.

Я не хотіла б познайомитися з вами в двадцять один

рік, коли була ще зовсім дурнятком.

447

— До гарненьких дівчат двадцяти одного року під­

ходять з іншою міркою.

— То ви гадаєте, я була гарненька?

Він потішено кивнув головою.

— Та звідки вам знати? — спитала стара.— Коли б а ­

чиш дракона, який щойно зжер лебедя, то де там уявити

собі того лебедя з кількох пір’їнок, що лишилися навко­

ло драконової пащі! А це ж бо справді так, і воно перед

вами, те страховидло, все в зморш ках та брижах. Д р а ­

кон, що поглинув білу лебідоньку. Я вже багато років

її не бачу. Не можу навіть пригадати, яка вона була з

себе. А проте відчуваю її. Десь там усередині вона й д о­

сі жива, та лебідонька, і пір’їнки на ній не змінилося.

Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли

я прокидаюсь і думаю: ось зар аз гайну полем до лісу й

назбираю суниць! Або поплаваю в озері, або танцю вати­

му цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю зга ­

дую: та мене ж поглинув цей старезний потворний д р а ­

кон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає ви­

ходу, і лиш ається тільки чекати чарівного принца.

— Вам слід би книжки писати.

— Мій любий юначе, а я й писала. Що було робити

іншого старій діві? До тридцяти років у мене вітер у го­

лові гуляв, тільки й думала про втіхи та розваги, аж

поки єдиному чоловікові, до якого мені було справді не­

байдуже, набридло чекати і він одружився з іншою. І то­

ді, озлившись на себе, що не пішла за нього, коли випа­

дала щ аслива нагода, я вирішила: так тобі, дурній, і

треба! І подалася в мандри. Мої валізи вкрилися роз­

маїтими наклейками. Я побувала в П ариж і, у Відні, у

Лондоні, скрізь сама-одна і кінець кінцем дійш ла вис­

новку, що все це не набагато кращ е, ніж бути самій-од-

ній у Грінтауні, штат Іллінойс, Річ-бо не в тому, де ти є,

а в тому, що ти сама. Хоч, звісно, так ти маєш задосить

часу думати, поліпшувати свої манери, вигострювати мо­

ру. Та іноді я лювлю себе на думці, що радо віддала б

і дотепність, і вміння зробити гарний реверанс за те, щоб

хтось приїхав до мене погостювати на кінець тижня та

й лишився б років на тридцять.

Вони знов узялися до чаю.

— Ач який приплив ж алю до власної персони,— доб­

родушно мовила міс Л уміс.— А тепер розкаж іть мені

трохи про себе. Вам тридцять один рік, і ви досі не од­

ружені? 4.48

— Я можу пояснити це так,— сказав Б ілл.— Надто

рідко трапляються жінки, що чинять, думаю ть і говорять,

як ви.

— Отакої! — поважно заперечила вона.— Та де ж би

то молодим жінкам говорити так, як я! Ц е приходить з

віком. По-перше, вони ще зовсім юні. А по-друге, коли

чоловік помічає, що ж інка має в голові сякі-такі мізки,

він звичайно мерщій д ає ходу. Певно, вам не раз трап­

лялися розумні жінки, але вони вміло ховали від вас

свій розум. Щоб знайти рідкісну комаху, треба добре

пошукати. П озазирати в темні щілини.

Вони знову засміялися.

— Мабуть, з мене буде дуже перебірливий старий па­

рубок,— сказав Білл.

— Ні, ні, не треба. Ц е було б неправильно. Ви й сюди

даремно сьогодні прийшли. Ц я вулиця нікуди не веде,

вона впирається в єгипетську піраміду. І хоч піраміди

самі собою гарні, проте мумії — навряд чи підхоже для

вас товариство. Куди б ви хотіли поїхати, як розпоряди­

тися своїм життям?

— Хотів би побачити Стамбул, Найробі, Порт-Саїд,

Будапешт. Написати книжку. Викурити безліч сигарет.

Упасти зі скелі, але на півдорозі вниз зачепитися за де­

рево. Бути обстріляним десь у М арокко, опівночі, у тем­

ному завулку. Покохати прегарну жінку.

— Ну, всього цього я надати вам не зможу,— сказала

міс Л уміс.— Але світу я таки побачила і маю що розпо­

вісти про багато з тих місць. А якщо ви сьогодні десь за

годину до півночі завдасте собі клопоту пробігтися через

мій лужок, я, може, ще не спатиму й охоче пальну по

вас із мушкета часів Громадянської війни. Чи вдоволь­

нить це ваше чоловіче поривання до пригод?

— Ц е було б просто чудово!

— Ну, а куди б ви воліли вирушити для початку?

Я можу повезти вас туди, так і знайте. М ожу наслати на

вас чари. Тільки назвіть місце. Лондон? Каїр?.. Ага, на

згадку про К аїр у вас спалахнули очі. Отож їдемо до

К аїра. Забудьте про все навколо. Набийте свою люльку

цим запаш ним тютюном, зручненько всядьтеся.

Б ілл відхилився на спинку крісла, запалив люльку, ві­

дігнав від себе, всі думки й, ледь помітно всміхаючись,

наготувався слухати.

— Каїр... — почала міс Луміс.

<49

Година минула серед коштовного каміння, глухих з а ­

вулків та вітрів з єгипетської пустелі. Світило золоте

сонце, плинув своїм річищем каламутний Ніл, а на вер*

шині піраміди стояла молоденька, напрочуд ж вава дів­

чина й, сміючись, кликала його із затінку нагору, на сон­

це, і він побрався крутим схилом туди, до неї, і ось уж е

вона простягла йому руку й допомогла здолати останню

приступку; а потім вони вдвох зі сміхом трусилися на

спині верблюда, наближаючись до кам ’яного громаддя

сфінкса; а пізно ввечері в тубільному кварталі лунав

дзвінкий перестук молоточків по бронзі й сріблу, линула

тиха музика якихось струнних інструментів, линула й

завмирала десь ген, ген, ген...

Вільям Форрестер розплющив очі. Міс Гелен Л уміс

закінчила мандрівку, вони обоє знов були в своєму міс­

ті, в саду, і їм здавалося, ніби вони знайомі вже хтозна-

відколи, давні добрі друзі,— а тим часом чай у срібному,

чайнику зовсім охолов і надвечірнє сонце висушило біс­

квіти. Білл зітхнув, випростав спину й знову зітхнув.

— Ще ніколи в житті не було мені так хороше.

— Та й мені.

— Я забрав у вас стільки часу. М ав би піти з годину

тому.

— Ви ж знаєте, які втішні були для мене ці хвилини,

всі до одної. А от вам яка охота марнувати час із недо­

лугою старою?..

Білл знову відхилився в кріслі, примружився й погля­

нув на неї. Тоді майже зовсім замруж ив очі, так що між

повіками ледь проходило світло. Злегенька нахилив го­

лову в один бік, потім у другий.

— Що це ви робите? — зніяковіло запитала міс Луміс.

Нічого не відповівши, він і далі роздивлявся на неї.

— Якщо знайти відповідне положення, — пробурмотів

він,— так щоб пристосуватися, обмежити поле зору...—

А подумки провадив: «...тоді можна затерти зморшки,

відкинути наш арування часу, повернути літа назад...»

І раптом аж стенувся.

— Що з вами? — спитала міс Луміс.

Але все вже минуло. Щоб ухопити те видиво, він роз«

плющив очі. І то була похибка. Він мав і далі сидіти

відхилившись і мляво дивитися крізь приплющені повіки,

так щоб усе трохи розпливалося.

450

— І все ж таки,— мовив він,— якусь мить я бачив.

— Що ви бачили?

«Ту лебідоньку, звісно», — подумав він. І, мабуть, на

цю думку ворухнулись і його губи.

Міс Луміс рвучко випросталась на стільці. Руки її

мов заклякли на колінах. Очі втупилися в нього, і він з

безпорадним розпачем побачив, як на них набігають

сльози.

— Пробачте мені,— мовив він,— будь ласка, пробачте.

— Та ні, що ви...— Вона й далі сиділа нерухомо,

склавши руки на колінах, і не намагалася втерти очі.—

А тепер вам краще піти... Так, завтра можна, але зараз

ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.

Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу.

Озирнутися він не наважився.

Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів... Його

запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довги­

ми зеленими надвечір’ями вони сиділи й розмовляли —

про мистецтво, про літературу, про життя, про суспіль­

ство й політику. їли морозиво, смажених голубів, пили

добрі вина.

— Мені завжди було байдуже до всяких пересудів,—

сказала якось міс Луміс.— А пересуди вже таки пішли,

правда ж?

Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.

— Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від плі­

ток, навіть коли їй дев’яносто п’ять років.

— Я можу більш не приходити.

— Та ні, ні! — вигукнула вона і враз опанувала себе.

Тоді вже спокійніше повела далі: — Ви й самі добре зна­

єте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до то­

го, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що

нічого негожого в цьому немає.

— Певно, що мені байдуже,— підтвердив Білл.

— А тепер,— і міс Луміс відхилилася назад,— пограй­

мо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж?

Хай буде Париж.

— У Париж,— погодився Білл і злегка кивнув голо>

вою.

— Так от,— почала вона,— нині в нас тисяча вісімсот

вісімдесят п’ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у нью-

йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки,

15*

451

отам — лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через оке­

ан. А тепер наближаємося до Марселя...

І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду

Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звер­

тає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією.

Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а

ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається

її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах

Версальського палацу, за ресторанним столиком у Сток­

гольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики циру­

лень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись зві­

дала сама, тепер вони звідують разом.

Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й

дивились одне на одного.

— А ви знаєте,— сказав Білл Форрестер,— що я ось

уже півмісяця майже щодня буваю у вас?

— Та не може бути!

— І це для мене величезна втіха.

— Воно-то так, але ж навколо стільки молодих дів­

чат...

— У вас я знаходжу все те, чого бракує їм,— доброту,

розум, дотепність.

— Дурниці. Доброта й розум притаманні старості.

А в двадцять років жінці більш до вподоби бути без­

жальною і легковажною.— Міс Луміс замовкла й глибо­

ко зітхнула.— А тепер я хочу збентежити вас. Прига­

дуєте, того разу, коли ми вперше зустрілись у павільйоні

«Води — морозиво», ви обмовилися, що свого часу по­

чували до мене щось ніби... ну, скажімо, прихильність.

А потім більш і словом про це не прохопилися, споді­

ваючись, що я забуду. То ось я змушена просити, щоб

ви прояснили мені цю делікатну обставину.

Білл видимо розгубився.

— Ви мене таки збентежили,— спробував ухилитися.-

він.

ЗН

— Ну ж бо, кажіть!

Багато років тому мені потрапила на очі ваша фо­

тографія.

— Я ніколи не дозволяю себе фотографувати..

— То був дуже давній знімок, вам там років двадцйтЩ

— A-а, ви он про що. Та то ж чиста сміхота. Щоразу;

як я даю якісь гроші на д о б р о т н іс т ь або відвідую б ал ^

452

вони відкопують ту фотографію* здувають з неї порох і

друкують у газеті. І всі у місті сміються, навіть я сама.

— Газета чинить досить жорстоко.

— Та ні. Я сама їм сказала: коли вам потрібна моя

фотографія, друкуйте ту, що зроблена тисяча вісімсот

п’ятдесят третього року. Хай люди пам’ятають мене та­

кою. І, бога ради, під час похорону не знімайте віка з

труни.

— Я розповім вам, як усе те було...

Білл Форрестер склав руки на грудях, тоді подивився

на них і трохи помовчав. Він пригадував собі ту фото­

графію, і вона виразно поставала в нього перед очима.

Тут, у саду, він мав час відновити в уяві кожну рисочку

Гелен Луміс на давній фотографії — ще зовсім юної пре­

красної дівчини, що вперше позувала перед фотоапара­

том сама. Він ніби навіч бачив перед собою її ясне, спо­

кійне обличчя, осяяне сором’язливою усмішкою.

То було обличчя весни, обличчя літа, від нього віяло

теплим духом цвіту конюшини. Уста рожевіли, мов гра­

натові зернята, в очах відбивалося полудневе небо. Д і­

ткнутися до цього обличчя було однаково що спізнати

оте незмінно нове відчуття, коли раннього грудневого

ранку розчиняєш вікно й підставляєш руку під перші хо­

лодні білі порошинки тихого снігу, що неждано-негадано

пішов уночі. І все воно — і теплий подих, і звабна ніж­

ність — назавжди збереглось у цьому чудесному витворі

оптики й хімії, якого ні на годину, ані на секунду не

зможе зістарити невпинний плин часу: цей дрібний і лег­

кий перший сніг ніколи не розтане й переживе ще тисячі

гарячих літніх місяців.

Отака була та фотографія, і отак він уперше дізнався

про міс Луміс. І тепер, пригадавши все те, знову викли­

кавши й закарбувавши у своїй уяві призабутий образ,

він заговорив знов:

— Коли я вперше побачив ту фотографію — невигад­

ливу, зроблену без підготовки, з простою зачіскою,— я

не знав, що вона така давня. У газеті повідомлялося, що

того вечора міс Луміс відкриє міський бал. Я вирізав

фотографію й цілий день носив її при собі. І вирішив не­

одмінно піти на бал. Та потім, уже надвечір, хтось поба­

чив, як я дивлюся на той знімок, і розказав мені, що й

до чого. Що знімок зроблено багато літ тому і тепер га­

зета з року в рік його передруковуе. І що не треба мені

йти на міський бал і шукати вас за тією фотографією.

453

Довгу хвилю обоє сиділи мовчки. Білл нишком позир­

нув на міс Луміс. Вона дивилася в кінець саду, на пови­

тий рожевими трояндами паркан. Годі було вгадати, про

що вона думає. Н а обличчі її не відбивалося нічого. П о­

тім вона кілька разів гойднулась у кріслі й тихо мовила:

— Ну що, вип'ємо ще чаю?.. Оце, виходить, так...

Вони сиділи й пили чай. Потім вона нахилилася впе­

ред і легенько поплескала Білла по руці.

— Дякую вам.

— З а що?

— За те, що хотіли знайти мене на балу, за те, що ви­

різали мою фотографію, за все. Д уж е-дуж е дякую.

Вони пішли прогулятися по саду.

— А тепер,— сказала міс Л уміс,— моя черга. П ам ’я­

таєте, я згад ала якось про одного молодика, що сімде­

сят років тому залицявся до мене. Він уже років п’ятде­

сят, не менше, як помер, але тоді був зовсім молодий,

дуже гарний із себе і цілими днями, а влітку й вечора­

ми скакав на баскому коні по околишніх луках. Від ньо­

го пашіло здоров’ям і буйним норовом, з обличчя ніколи

не сходила засм ага, з рук — садна та подряпини, а ру­

хався він так рвучко, що, здавалося, ось-ось розірветься

на частини, і аж наче дим за ним стелився. На жодній

посаді довго не затримувався: коли йому десь набрида­

ло, то кидав усе й подавався куди-інде,— а одного дня

подався геть і від мене, бо я була ще норовливіша за

нього й ніяк не д авал а себе приборкати. Ото й по всьому.

Я навіть подумати не могла, що колись знов побачу його

живого. Одначе ви цілком живий, і так само аж жаром

сиплете довкола, і такий самий незграбний і водночас

граційний, і я знаю наперед усе, що ви зараз зробите, а

проте щоразу дивуюся з цього. Я завж ди вваж ала б а­

лачки про всякі там перевтілення чистою маячнею, але

оце днями подумала собі — а що, як я гукну до вас на

вулиці: «Роберте, Роберте»? Чи обернеться на мій погук

Вільям Форрестер?

— Не знаю,— відказав Білл.

— І я не знаю. Оцим і цікаве життя.

Серпень доходив кінця. По місту поволі пливла перша

осіння прохолода, крони дерев трохи потьмяніли, а потім

почали братися вогнисто-гарячою барвою, навколишні

пагорби заж евріли й вкрилися багрянцем, а пшеничні

454

лани прибрали кольору лев'ячої гриви. Дні потяглися

звичною одноманітною низкою, так наче хтось, вправ-

ляючись у каліграф ії, знов і знов старанно виписував по

рядку тих самих літер, і вони повторювались день у день

в однаковій послідовності.

Одного з останніх днів серпня Вільям Форрестер про­

йшов у глиб саду й побачив, що Гелен Луміс, сидячи за

чайним столом, щось старанно пише.

Помітивши його, вона відсунула ручку й чорнило.

— Я писала листа вам,— сказала вона.

— Ну, а я вж е тут, і це позбавляє вас зайвого кло­

поту.

— Ні, це лист особливий. Ось погляньте.— Вона пока­

зал а голубий конверт, щойно заклеєний і пригладжений

рукою.— З а п а м ’ятайте, який він на вигляд. Коли листо­

ноша принесе його вам, ви будете знати, що я померла.

— Не треба такого казати.

— Сядьте й послухайте мене.

Він сів.

— Мій любий Вільяме,— почала міс Луміс, сидячи в

затінку парасоля.— З а кілька днів я помру... Ні-ні!—

Вона застереж ливо звела руку.— Ви помовчте... Так от,

я цього не боюся. Коли живеш так довго, то втрачаєш

і почуття страху. Я ніколи в житті не любила печеного

ом ара — а власне, тільки тому, що ні разу його не їла.

А на свій вісімдесятий день народження взяла та й по­

куштувала. Не скажу, щоб він мені так уже сподобався,

але тепер я принаймні знаю, який він на смак, і більше

не боюся. То я б сказал а, що й смерть наче той омар, і я

вже якось дам собі з нею раду.— І махнула рукою.— Та

годі про це. Найгірше те, що я більш не зможу бачитися

з вами. Ніяких панахид не буде. Я вважаю , що за тими

дверима жінка м ає таке саме право лишитися на самоті,

як і за дверима своєї спальні.

— Ніхто не може знати, коли його спостигне смерть,—

нарешті озвався Білл.

— Вільяме, ось уже п’ятдесят років я наглядаю за д і­

дівським годинником у передпокої. І коли накрутять пру­

жину, я можу сказати наперед, о котрій годині він зупи­

ниться. Отак і зі старими людьми. Вони відчувають, як

у них розкручується пружина й поступово спиняється

механізм... Ой, та не дивіться ви на мене так сумно... про­

шу вас, не треба.

— Ц е я мимоволі,— сказав Білл.

455

— Ми ж так гарно проводили час, хіба ні? Наші що­

денні розмови — це було щось надзвичайне. До них дуже

підходить ота утерта, заяложена фраза: «Зустрілися спо­

ріднені душі».— Вона покрутила в руках голубий кон­

верт.— Я завжди вважала, що любов — це передусім

властивість людського духу, хоч тіло часом не хоче цьо­

го визнавати. Тіло живе лише задля себе. Воно тільки те

й робить, що їсть, п’є і чекає, коли настане ніч. Бо самою

своєю суттю належить ночі. А дух, Вільяме, народжений

від сонця, і йому призначено бути невсипущим і допит­

ливим багато тисяч годин нашого життя. То чи можна

віддати перевагу тілу, цьому жалюгідному, себелюбному

створінню, перед усеосяжним, сповненим ясного світла

розумом? Не знаю. Я знаю тільки, що ті дні, коли мій

дух спілкувався з вашим, були найпрекрасніші в усьому

моєму житті. А ми ж іще не встигли поговорити про

стільки речей! Та доведеться знайти для цього інший час.

— Здається, часу в нас лишилося не так багато.

— Атож, але, може, все-таки випаде ще нагода. Час —

дивовижна річ, а життя — ще дивовижніша. Десь там

заскочить якийсь зубчик, не так обернуться коліщатка —

і людські долі сходяться або зарано, або запізно. Що я

зажилася надто довго — це напевне. А от ви народилися

чи то зарано, чи то запізно. І ця розбіжність у часі прос­

то жахлива. А може, це покара мені за те, що я була

замолоду така легковажна. Та дарма, наступного разу

ті коліщатка можуть обернутися як належить. А вам тим

часом треба знайти собі милу дівчину, одружитись і бути

щасливим. Але пообіцяйте мені одну річ.

— Що завгодно.

— Пообіцяйте не заживатися до похилого віку, Вілья­

ме. Як буде змога, постарайтеся вмерти, перш ніж вам

стукне п’ятдесят. Можливо, це потребуватиме чималого

зусилля. Але я раджу вам це просто тому, що хто знає,

коли ще з’явиться на світ нова Гелен Луміс. Подумайте

тільки, що то був би за жах, якби ви дожили до глибокої

старості й одного чудового дня у якомусь там тисяча де­

в’ятсот дев’яносто дев’ятому році, шкандибаючи Голов­

ною вулицею, раптом побачили мене, двадцятирічну, і

все знову геть розбіглося б у часі. Думаю, ми більше не

змогли б зустрічатись і розмовляти так, як тепер, хоч це

й було вельми приємно. Тисячі чашок чаю і п’ятисот біс­

квітів для однієї дружби цілком досить, ви згодні? Отож

десь років через двадцять спробуйте захворіти на запа-

456

лення легень. Бо я ж не знаю, чи довго вас там затри ­

мають, на тому світі. А може, одразу ж відішлють назад.

Та я зроблю все, що зможу, Вільяме, обіцяю вам. І якщо

все складеться належним чином, без отих розбіжностей,

то знаєте, що може статись?

— Скаж іть мені.

— Якось надвечір, року десь так тисяча дев’ятсот ві­

сімдесят п’ятого чи дев’яностого, молодий чоловік на ім’я

Том Сміт, або Д ж он Грін, або щось подібне, прогулюю­

чись по місту, загляне до павільйону і, як йому й нале­

житься, замовить собі якесь рідкісне морозиво. А там

саме сидітиме молода дівчина, його однолітка, і, коли

вона почує, яке морозиво він замовляє, щось неодмінно

станеться. Я не знаю напевне, що і як. А вона й поготів

не знатиме. І молодий чоловік також. Просто на саму

згадку про те морозиво їм обом стане хороше на душі.

Вони заведуть розмову. А потім познайомляться і підуть

звідти разом.— Вона всміхнулася до Б іл л а.— Ось як

гарненько я все пов’язал а, ви вже пробачте старій жінці

її невинні ф антазії. Ц е така собі дрібничка вам на згад­

ку... А тепер поговорімо про щось інше. Про що б нам і

поговорити? Чи лишилося в світі таке місце, де ми не

побували? У Стокгольмі ми були?

— Так, чудове місто.

— А в Глазго?.. Теж були? Куди ж нам помандру­

class="book">вати?

— А чом би не в Грінтаун, що в ш таті Іллінойс? —

сказав Білл.— Ось куди. Ми ж, по суті, не побували р а­

зом у нашому рідному місті.

Міс Луміс відхилилася на спинку крісла, Білл також ,

і вона почала:

— Я розповім вам, як тут велося в ті давні часи, коли

мені було всього дев’ятнадцять...

Був зимовий вечір, і вона легко пливла на ковзанах

по сріблясто-білому в місячному світлі крижаному став­

ку, а попереду мелькало під ковзанами її відображення

і щось нашіптувало їй. Був і літній вечір, коли в цьому

місті не згасає ж ар ні в повітрі, ні на щоках, ні в серці

і скрізь, хоч куди глянь, перед очима в тебе мерехтять

рої світлячків. Був і вітряний жовтневий вечір, за вікной

шурхотіло сухе листя, а вона стояла в кухні й, весело на­

співуючи, сотала тягучки; потім, весняного вечора, бігла

по моху берегом річки й плавала в глибокій теплій воді

старого гранітного к ар ’єру; а там настало й Четверте

457

липня, і затріщ али, злітаючи в небо, ракети, і обличчя

всіх, хто висипав на веранди, запалахкотіли то черво­

ною, то блакитною, то білою барвою, а коли згас остан­

ній спалах, ї ї обличчя і далі світилося ясніше від інших.

— Ви бачите все це? — спитала Гелен Луміс.— Б ачи ­

те мене там, серед них?

— Так,— відказав Вільям Форрестер із заплющеними

очима.— Я бачу вас.

— А потім,— сказала вона,— а потім...

її голос усе звучав та звучав, а тим часом заходив

вечір, сутінки швидко густішали, проте голос її не вмов­

кав, і кожен, ідучи вулицею повз садибу, й здаля міг по­

чути той звук, тихий-тихий, наче лопотіння крилець ніч­

ного метелика...

Через два дні, коли Вільям Форрестер сидів за письмо­

вим столом у своїй кімнаті, він отримав листа. Його

приніс нагору Д углас і подав Біллові з таким виразом

обличчя, наче знав, що в тому листі.

Вільям Форрестер упізнав голубий конверт, але не роз­

печатав його. Він просто засунув листа у нагрудну ки­

шеню сорочки, на якусь хвильку спинив погляд на хлоп­

цеві, а тоді сказав:

— Ходімо, Дуг. Я тебе запрошую.

Вони йшли до центру міста, майж е не озиваючись один

до одного: Д углас відчув, що треба помовчати. Осінь,

яка насунула була за кілька днів перед тим, відступила.

Знов повернулося справжнє літо, запінило хмарки, н а­

чистило до блиску метал небесного склепіння. Вони з а ­

йшли в павільйон і сіли біля мармурового прилавка.

Вільям Форрестер витяг з кишені листа, поклав його пе­

ред собою, але й тепер не розпечатав.

Він повів очима за двері, де скрізь сяяло жовте соняч­

не світло — на цементованому тротуарі, на зелених по­

лотняних навісах, на блискучих золотих літерах на склі

вітрин по той бік вулиці; потім звернув погляд на кален ­

дар на стіні. 27 серпня 1928 року. Подивився на свій на­

ручний годинник і, відчуваючи, як повільно б’ється сер­

це, побачив, що секундна стрілка ледь-ледь повзе по

циферблату; та й календар на стіні, здавалось, навіки

застиг на цьому числі, і навіть сонце вж е не посувалося

до заходу, неначе хтось прибив його до неба цвяхами,

458

Л опаті вентиляторів над головою, зітхаючи, колошкали

тепле повітря. З а відчиненими дверима стояли й єміяли-

ся кілька жінок, але він їх не бачив — його погляд був

спрямований повз них, на дальш і будинки, на годинник

на високій вежі над міською управою. Нареш ті він розі­

рвав конверт і став читати листа.

Тоді поволі повернувся на обертовому стільчику. Він

знов і знов безгучно проказував ці слова, та зрештою

вимовив їх уголос і повторив ще раз.

— Цитринове морозиво з ваніллю... Цитринове моро­

зиво з ваніллю.

Дуглас, Том і Ч арлі, голосно хекаючи, бігли сонячною

вулицею.

— Томе, скажи мені одну річ, тільки чесно.

— Яку таку річ?

— Чи бувають коли-небудь щ асливі кінці?

— Аякже. В кіно на суботніх ранкових сеансах.

— Та звісно. А от у житті?

— Я знаю тільки ось що, Дуг: мені дуж е хороше, коли

я ввечері лягаю спати. Оце тобі справді щасливий кінець

кожного дня. А вранці прокинусь і думаю: хтозна, який

він буде, цей день,— може, геть поганий. Та досить тіль­

ки згадати, що ввечері я знову ляж у спати, як усе стає

гаразд.

— Я про інше — про містера Форрестера й про стару

міс Луміс.

— А що тут удієш? Вона ж померла.

— Та знаю! А не здається тобі, що все воно якось не

туди?

— Це ти про те, що він усе уявляв собі, ніби вона т а ­

ка ж молода, як на фотографії, а насправді їй був цілий

мільйон років? Ну ні, сер, як на мене, то це пречудово!

— Що ж тут такого пречудового?

— Останніми днями містер Форрестер розказав мені

потроху то про се, то про те, а я потім склав усе доку­

пи — та як розревуся! І сам не знаю чого. Але я не хотів

би, щоб було хоч на крихту не так. Бо якби було не так,

то хіба мали б ми про що балакати? Не мали б. Та й по­

плакати я люблю. Як поплачеш добре, то одразу зд ає­

ться, ніби знову настав ранок і попереду новий день.

— Он воно як!

459

— Ти просто не хочеш зізнатися, що й сам любиш по­

плакати. А спробуй поплач довше — і все стає добре. Ось

тобі й щасливий кінець. І ти можеш знову бігти на ву­

лицю й гратися з хлопцями. А там і починаються всякі-

такі-хтозна-які дива! То, може, й містер Форрестер як

подумає добре, як зміркує, що це єдиний спосіб, та як

поплаче гарненько, а тоді глядь — уже знову ранок, хо­

ча б насправді була й п’ята година дня.

— Чогось воно не схоже на щасливий кінець.

— Треба добряче виспатись, або хвилин десять порев-

ти, або з ’їсти п’ять порцій шоколадного морозива, або ж

усе це разом — і ось тобі найкращі ліки, Дуг. Можеш

повірити великому медикові Тому Сполдінгу.

— Годі базікати, хлопці! — озвався Чарлі.— Ми вже

майже прийшли.

Вони повернули за ріг.

Серед зими вони шукали решток літа й знаходили їх

у підвальних топках чи у вечірніх вогнищах край замерз­

лих ставків, що правили за ковзанки. А тепер, улітку, до­

шукувались якоїсь, бодай найменшої, пам’ятки про за­

буту зиму.

Ще тільки заходячи за ріг, вони відчули, як у їхні роз­

пашілі обличчя війнуло свіжою прохолодою, так, ніби

від великої кам’яної будівлі назустріч їм сіялась легка

мжичка; і прочитали давно вже завчену напам’ять вивіс­

ку, яка сповіщала про те, чого вони шукали.

Літня льодовня.

Літня льодовня літнього дня! Вони радісно сміялись

і повторювали ці слова, а тоді підступили ближче, щоб

заглянути в ту величезну печеру, де серед аміачних ви­

парів і кришталевих крапель спочивали п’ятдесяти, сто- й

двохсотфунтові крижані бруси, що колись були льодо­

виками, айсбергами, давніми, але не забутими січневими

снігами.

— Оце ж воно,— зітхнув Чарлі.— Чого ще треба?

Вони стояли на гарячому осонні, а їх знов і знов обві­

вало холодним подихом зими, і в ніздрі линув дух мок­

рого дерев’яного помосту, над яким завжди стелився рай­

дужний туман від машинерії, що десь там нагорі вироб­

ляла холод.

Хлопці гризли бурульки, від яких дубіли пальці, так

що вони мусили загортати крижинки в носовики й смок­

тати їх крізь матерію.

Скрізь там лід, скрізь туман... — прошепотів Том.—

460

Снігова Королева... П ам ’ятаєте ту казку? Тепер уже ні­

хто, звісно, не вірить у такі дурниці, у всяких там сніго­

вих королев. Та не дивуйтеся, якщо вона саме тут і за­

ховалась, бо ніхто в неї більше не вірить.

Вони подивилися вгору й побачили, як здіймаються

випари і пливуть довгими пасмами холодного диму.

— Ні,— сказав Чарлі.— Знаєте, хто тут живе? Тільки

він один. Той, про кого лише згадаєш, як ураз мороз

поза шкірою йде.— Він стишив голос мало не до шепо­

ту.— Нелюд.

— Нелюд?

— Він тут уродився, виріс і тут-таки живе! Скрізь

мороз. Томе, скрізь зима, Дуг! Звідки б йому ще при­

ходити, щоб наганяти на нас дрижаки найжаркішими

ночами серед літа? Та тут он і дух його, хіба ні? Ви ж

самі добре чуєте. Нелюд... Нелюд...

У сутіні клубочились туманні випари.

Раптом Том вереснув.

— Пусте, Дуг,— мовив Чарлі.— Просто я вкинув йому

за комір шматочок бурульки, ото й усе.

Годинник на вежі міської управи вибив сьому. Дзвін

прокотився луною і завмер.

Невелике віддалене містечко в штаті Іллінойс, що від­

городилося від світу річкою, лісом, лугом і озером, огор­

тали теплі сутінки. Від тротуарів ще пашіло жаром. Од­

на по одній зачинялися крамниці, і на вулицях ставало

дедалі темніше. Зате було аж два місяці — годинник

над урочистою чорною будівлею управи, що дивився на­

всібіч своїми чотирма циферблатами, і справжній мі­

сяць, який піднімався в молочно-білому серпанку над

темним небокраєм на сході.

В аптеці-закусочній під високою стелею шурхотіли ло­

паті вентиляторів. На оповитих сутінню пишних веран­

дах будинків сиділи невидимі знадвору люди. Лише вря­

ди-годи то там, то там жевріли рожеві вогники сигар.1

Час від часу рипіли й грюкали сітчасті двері. По черво­

них цеглинах бруківки біг Дуглас Сполдінг, за ним слід­

кували собаки й хлопчаки.

— Добривечір, міс Лавініє!

Хлопці погнали далі. Лавінія Неббе недбало помахала

рукою їм навздогін і лишилася сидіти на веранді, сама*

461

одна, з високою склянкою холодного лимонаду в білій

руці. Час від часу вона підносила склянку до рота, від­

пивала ковток, а тоді знов сиділа й чекала.

— А ось і я, Лавініє!

Лавінія Неббс обернулась і побачила Франсіну — вся

в білому, вона стояла біля сходів на веранду, серед па­

хощів циній і рожин.

Залишивши недопиту склянку з лимонадом на веран­

ді, Лавінія замкнула надвірні двері й сказала:

— Гарний вечір, саме йти в кіно.

Вони рушили вулицею.

— Дівчата, куди це ви? — гукнули міс Ферн і міс Ро-

берта зі своєї веранди.

Через м’який океан сутіні Лавінія гукнула у відпо­

відь:

— В кіно «Еліт», на нову картину Чарлі Чапліна!

— Ну, нас у таку темінь з дому не виманиш,— жаліс­

но сказала міс Ферн.— Та ще тепер, коли той Нелюд

знову душить жінок. Ми візьмемо рушницю й замкне­

мось у коморі.

— Ет, вигадки! — відрубала Лавінія і, почувши, як

за сестрами грюкнули двері й клацнув замок, пішла собі

далі крізь хвилі теплого вечірнього повітря, що здійма­

лися над розжареним за день тротуаром. Здавалося, сту­

паєш по твердій скорині свіжоспеченого хліба. Тепло ли­

нуло вгору по ногах, заповзало під плаття, скрадливо,

але приємно огортало все тіло.

— Лавініє, то ти не віриш усім тим балачкам про Не­

люда?

— Цим двом бабусям аби тільки язиками молоти.

— Але ж два місяці тому хтось таки вбив Хетті Мак-

долліс, ще через місяць — Роберту Феррі, а ось тепер і

Елізабет Ремселл пропала хтозна-де...

— Хетті Макдолліс не мала клепки в голові. Закла­

даюся, що вона втекла з якимсь роз’їзним агентом.

— А інші? Кажуть, їх усіх знайшли задушених, із при­

кушеними язиками.

Вони зупинилися на краю яру, що переділяв містечко

на дві половини. Позаду них були освітлені будинки й

музика, попереду — провалля, вогкість, світляки і тем­

рява.

— Може, не треба нам було йти сьогодні в кіно,—

сказала Франсіна.— А що, як той Нелюд вистежить нас

і вб’є? Боюся я цього яру. Ти тільки поглянь!

462

Л авінія поглянула, і яр видався їй динамо-машиною,

що й на мить не спиняється ні вдень, ні вночі; там весь

час щось дзижчало, шелестіло, ворушилось — точилося

якесь приховане життя тваринного й рослинного світу.

Звідти несло духом теплиці, якимись незнаними ви п ара­

ми, розмитими прадавніми сланцями й сипучими піска­

ми. І завж ди те чорне динамо стугоніло без угаву, і в

повітря злітали електричні іскри світляків.

— Не мені ж вертатися пізно ввечері цим бісовим

яром, а тобі, Л авініє. Отими східцями й через місток.

А може, десь там і чигатиме Нелюд.

— Дурниці! — відказала Л авінія Неббс.

— І ти, а не я, ітимеш сама стежкою і дослухатимешся

до власної ходи. Всю дорогу, аж до дому, ітимеш сама...

Л авініє, а тобі не страшно жити одній у тому твоєму

будинку?

— Старі діви полюбляють самотину.— Л авін ія пока­

зал а на вузеньку стежку між чагарів, що вела вниз, у

темряву.— Ходім отак навпростець.

— Я боюся!

— Таж іще зовсім рано. Нелюд вилазить тільки десь

проти ночі.

Л авінія взяла подругу під руку й повела звивистою

стежкою, все вниз і вниз, у теплу сутінь, сповнену сюр­

чання цвіркунів, кумкання ж аб і ледь чутного дзиж чан­

ня москітів. Вони ступали крізь висушені літом бур’я ­

ни, і колючки будяків упиналися в їхні голі ноги.

— Біжімо! — захекано мовила Франсіна.

— Ні!

С теж ка звернула вбік — і вони побачили...

У співучій вечірній сутіні під покровом ще теплих від

сонця дерев леж ала Елізабет Ремселл! Здавалося, вона

прилягла там на часинку потішитися лагідними зорями

й легким вітерцем, і руки її були випростані з обох бо­

ків, мов весла якогось вутлого суденця.

Франсіна зойкнула.

— Не кричи! — Л авінія обіруч обхопила подругу, що

хлипала й похлиналася слізьми.— Ну цить, цить!

Елізабет Ремсел*л л еж ала так, ніби її винесло туди

припливом. В обличчя її світив місяць, очі були широко

розплющені й закляклі, мов два камінці-голяки, з рота

випинався прикушений язик.

— Вона мертва! — вигукнула

Ф рансіна.— Ой, вона

мертва, мертва! Мертва!

463

Лавінія мовчки стояла серед тисячі чорних теплих ті­

ней, а навколо голосно сюрчали цвіркуни й кумкали

жаби.

— Треба повідомити поліцію,— озвалася вона на­

решті.

— Тримай мене, Лавініє, тримай, мені холодно... Ой,

ще ніколи в житті мені не було так холодно!..

Лавінія пригортала до себе Франсіну, а тим часом по

хрусткій траві до них уже наближалися полісмени. Миг­

тіли кишенькові ліхтарики, перемовлялися голоси, а бу­

ло вже десь близько половини на дев’яту.

— Холодно, наче в грудні. Мені б зараз светра,— про­

вадила Франсіна, не розплющуючи очей і горнучись до

Лавінії.

Полісмен сказав:

— Тепер, шановні дами, ви можете йти. А завтра по­

прошу вас до відділка, треба буде відповісти ще на де­

які запитання.

Лавінія та Франсіна рушили геть від полісменів і від

простирадла, яким було тепер накрито заклякле на тра*

ві тендітне тіло.

Лавінія чула, як лунко калатає в її грудях серце, її

теж морозило, мов узимку, раз у раз наче снігом обсипа­

ло, а її тонкі пальці в місячному світлі стали ще біліші;

і вона пригадувала потім, що цілу дорогу говорила сама,

а Франсіна тільки плакала й тулилася до неї.

Ззаду долинув голос:

— Може, вас провести, дами?

— Ні, дійдемо самі,— відказала Лавінія не знати ко­

му, і вони пішли далі. Йшли сторожким, зачаєним яром»

сповненим таємничого шепоту й потріскування, і неве­

личкий острівець, де велося слідство, світили ліхтарики

й лунали голоси людей, лишався все далі позаду.

— Я ще ніколи не бачила мерців,— сказала Фран­

сіна.

Лавінія придивилася до свого годинника, так наче П

рука простяглась у неосяжну далеч і він опинився за

тисячу миль від очей.

— Усього пів на дев’яту. Зараз зайдемо по Гелен і ще

встигнемо в кіно.

— В кіно?! — аж сахнулася Франсіна.

— Нам це якраз до речі. Треба забути яро те> стра­

'484

хіття. Не можна думати про нього. А якщо ми зараз

вернемося додому, то тільки про те й думатимемо. Отож

ходімо у кіно, ніби нічого й не сталося.

— Лавініє, та невже ти це серйозно?!

— У житті не казала нічого серйознішого. Нам треба

посміятися, про все забути.

— Але ж там Елізабет... твоя подруга... і моя теж...

— Ми їй уже нічим не зарадимо, тож подбаймо про

себе. Ходім.

Вони рушили потемки кам’янистою стежкою, що вела

вгору протилежним схилом яру. І раптом попереду, за­

ступаючи їм дорогу й не помічаючи їх, бо вся його ува­

га була прикута до того місця внизу, де лежало мертве

тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісме­

ни, виник Дуглас Сполдінг.

Він стояв білий, мов привид, руки його звисали вздовж

тулуба, а очі невідривно дивилися вниз, у яр.

— Ану, йди додому! — гукнула до нього Франсіна.

Він не почув її.

— Гей ти! — закричала Франсіна.— й д и додому, за­

бирайся звідси, чуєш?! Зараз же додому, додому, до­

дому!

Дуглас шарпнув головою і втупився в них невидющим

поглядом. Губи його заворушилися. Та вихопилося з них

тільки якесь мугикання. Потім він мовчки повернувся й

побіг геть. Мовчки побіг у теплу темряву до віддалених

пагорбів.

Франсіна знову хлипнула, заплакала і, плачучи, пішла

далі з Лавінією Неббс.

— Ось ви нарешті! А я вже думала, добродійки, ви

зовсім не прийдете! — Гелен Грір стояла на східцях ве­

ранди й нетерпляче потупувал а ногою.— Усього на годи­

ну спізнились, ото й тільки. Що сталося?

— Та ми... — почала була Франсіна.

Лавінія міцно стиснула її руку.

— Там такий переполох... Хтось знайшов у яру Елі­

забет Ремселл.

.

.

— Мертву? Вона... мертва?

Лавінія кивнула головою. Гелен судомно хапнула ро­

том повітря й схопилася рукою за горло.

— Хто її знайшов?

Лавінія міцно стискала Франсінин зап’ясток,

465

— Ми не знаємо.

Три подруги стояли в сутіні літнього вечора й диви­

лись одна на одну.

— Мені захотілося піти в дім і позамикати всі две­

рі,— перша порушила мовчанку Гелен.

Та зрештою вона тільки пішла надягти светр, бо хоч

надворі було ще тепло, її теж раптом пройняв зимовий

холод.

Поки вона ходила, Франсіна гарячково прошепотіла

до Л авінії:

— Чому ти не сказала їй?

— Навіщо її засмучувати? — відказала Л авін ія.— Д і­

знається завтра. Ще встигне.

Три подруги пішли вулицею під чорними деревами,

повз будинки, де враз позачинялися всі двері. Як швид­

ко поширилася новина — від яру, від будинку до будин­

ку, від ганку до ганку, від телефону до телефону! Ідучи,

вони відчували на собі погляди з-за спущених завіс, чу­

ли, як клацають засуви на дверях. Як дивно: був собі!

вечір, пахло ваніллю й маззю проти москітів, скрізь їли

морозиво, дітлахи гралися надворі, гасали з паличками

солодкого льоду в руках,— аж раптом усіх їх наче віт­

ром змело й занесло між дерев’яні стіни, за позавіш ані

вікна, і тільки покинуті льодяники плавали в калю ж ках

розталого лимонного й суничного сиропу. Таки дивно:

люди позабивалися в задушні кімнати і там, за бронзови­

ми шишками й кільцями на дверях, упрівали в тисняві.

На безлюдних луж ках валялися бейсбольні м’ячі та бит­

ки. На розжареному й розпареному за день тротуарі бі­

ліли недомальовані крейдою «класи». Здавалося, хвили­

ну тому хтось оголосив, що зненацька вдарить лютий

мороз.

— Ми просто розум стеряли, що ходимо поза домом

такого вечора,— мовила Гелен.

— Одразу трьох Нелюд не вб’є,— заперечила Л а в і­

нія.— Гуртом ходити безпечно. Д о того ж іще не час.

Він знов виходить на полювання не раніш як через мі­

сяць.

Раптом на їхні перелякані обличчя впала якась тінь.

З а деревом бовваніла темна постать. І так, наче хтось

угатив кулаком по клавіш ах органа, всі три разом ве­

реснули на різні голоси.

— A-а, попалися! — гарикнув грубий голос. І до них

метнувся якийсь чоловік. Вискочив на світло й зареготав.

466

А тоді прихилився спиною до дерева, тицьнув пальцем

на подруг і зареготав ще дужче.— Гей! Ось він я, Нелюд!

То був Френк Діллон.

— Френк Діллон!

— Френк!

— Френк!

— Ну, Френку,— сказала Лавінія,— якщо ви ще ко­

лись утнете таку дурницю, хай вас усього подірявлять

кулями!

— Таке вигадали! — І Франсіна істерично заридала.

Френк Діллон перестав усміхатись.

— Та ви мені пробачте...

— Ідіть геть! — сказала Лавінія.— Ви що, не чули про

Елізабет Ремселл? її знайшли в яру мертву. А ви шас­

таєте поночі й лякаєте жінок! Мовчіть, і слухати вас

більше не хочемо!

— Стривайте, та я ж...

Дівчата подалися своєю дорогою. Він рушив був за

ними.

— Ні, залишайтеся тут, містере Нелюд, і лякайте са­

мого себе. Підіть погляньте на обличчя Елізабет Рем­

селл, побачите, який то сміх. На добраніч!

І Лавінія, підхопивши під руки подруг, пішла далі

вулицею під деревами й зорями. Франсіна все ще при­

тискала до обличчя хусточку.

— Та ну, Франсіно, він же просто пожартував,— ска­

зала Гелен і обернулася до Лавінії.— Чому вона так

плаче?

— Потім розкажемо, коли дійдемо до центру. Хай

там що, а ми однаково ідем у кіно! І годі про це. Ану,

наготуйте гроші, ми вже майже прийшли!

В аптеці-закусочній, мов у великому резервуарі, за­

стоялося тепле повітря, і великі дерев’яні лопаті венти­

ляторів гнали на забруковану цеглою вулицю хвилі різ­

них запахів — то арніки, то тоніку, то содової води.

— Мені на п’ять центів зелених м’ятних карамельок,—

сказала Лавінія аптекареві.

Обличчя його було бліде й застигле, як і в усіх, кого

вони бачили того вечора на малолюдних вулицях.

— Пожуємо в кіно,— додала вона, тимчасом як ап­

текар срібним совочком насипав у паперовий мішечок на

вагах зелені карамельки.

467

— Ви всі сьогодні дуже гарненькі, дівчата. А ви, міє

Лавініє, коли заходили вдень випити шоколадного кок­

тейлю, то така вже були неприступна краля, що тут один

навіть став розпитувати про вас.

— Он як?

— Сидів отут, біля прилавка, а коли ви пішли, провів

вас очима й питає: «Хто це така?» А я йому: «Та це ж

Лавінія Неббс, найперша красуня в місті». «Справді

красуня,— каже він.— А де вона живе?..» — І тут апте­

кар знітився й замовк.

— Та ви що! — вигукнула Франсіна.— Невже ви ска­

зали йому адресу? Не може бути!

— Та я ж нічого такого не подумав. «На Парк-стріт,—

кажу,— знаєте, біля яру». Отак просто вихопилось у

розмові. А тепер, уже ввечері, як почув, що знайшли ті­

ло, то враз схаменувся: ой, боже, що ж я наробив!—

І він подав Лавінії мішечок з карамельками куди повні­

ший, ніж належало.

— Який же ви дурень! — крикнула Франсіна, і на очі

їй знову набігли сльози.

— Ви вже пробачте. Та, може, й нема чого боятися.

Усі троє дивилися на Лавінію, дивилися, не відводячи

очей. А вона стояла й нічого не відчувала. Хіба що ле­

генько задряпало в горлі. Тоді машинально простягла

аптекареві гроші.

— Ні, грошей я з вас не візьму,— сказав той і, відвер­

нувшись, став перебирати якісь папірці.

— Ну, а я зроблю ось що! — Гелен рішуче ступила до

дверей.— Зараз гукну таксі, хай розвезе нас усіх по до­

мівках. Я не маю бажання розшукувати твій труп, Л аві­

ніє. Від того типа добра не жди. Недарма ж він розпи­

тував про тебе. Чи ти хочеш, щоб наступного разу в яру

знайшли тебе?

— То був просто собі чоловік,— відказала Лавінія і,

вже стоячи на ганку, повільно обвела поглядом вулицю

та навколишні будинки.

— Он і Френк Діллон просто чоловік, та, може, він і е

Нелюд.

Тут вони помітили, що Франсіна з ними не вийшла, і,

обернувшись, побачили її в дверях.

— Я наполягла, тцоб аптекар розказав мені, який він

був із себе, той один. Нібито нетутешній, у темному кос­

тюмі. Худйй, з блііим обличчям і

-■

468

— Усі ми надміру збуджені,— мовила Лавінія.— І на­

віть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо

мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай.

У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли

дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий

спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не

красуня.

— Ой, та що ти, Лавініє, ти ж справді гарна, другої

такої і в місті нема, особливо тепер, коли Елізабет... —

Франсіна прикусила язика.— Просто ти не підпускаєш

до себе чоловіків. А якби була не така сувора, то давно б

уже вийшла заміж.

— Годі тобі словоблудити, Франсіно! Онде каса, я

плачу сорок один цент і йду дивитися Чарлі Чапліна.

А ви, коли хочете, їдьте собі в таксі. Я піду в кіно сама

і додому сама дійду.

— Лавініє, та ти що! Хіба ж ми можемо покинути те­

бе на таке...

Вони ввійшли до кінотеатру.

Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей

у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. По­

други сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної

старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили,

як Із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов ад­

міністратор.

— Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше,—

оголосив він,— щоб усі ви потрапили додому до півночі.

Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пусти­

мо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім ра­

дять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.

— Це стосується нас, Лавініє! — прошепотіла Фран­

сіна.

Світло згасло. Замерехтів екран.

— Лавініє,— пошепки мовила Гелен.

— Що.

— Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному

костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з’явився у

залі й тепер сидить у першому за нами ряду.

Ой, Гелен!

— Просто позад нас!

Усі три по черзі озирнулися.

— Я йду до адміністратора! — Гелен підвелась і ру­

шила проходом.— Зупиніть картину! Дайте світлої

469

— Гелен, повернися! — гукнула Л авінія, і собі підво­

дячись...

Вони поставили на столик порожні склянки від содо­

вої і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного мо­

розива.

— Бачте, яка дурниця вийшла! — сказала Л авінія.—

Стільки галасу з нічого. Сором, та й годі.

— Атож, я винна,— тихо озвалася Гелен.

Годинник показував уже пів на дванадцяту. З кіноте­

атру подруги вийшли останні, коли там уже погасили

світло і колихливий потік глядачів квапливо розтікався

на всі боки, хто куди. Опинившись на вулиці, вони по­

чали кепкувати з Гелен. Вона й сам а н ам агалася під­

сміюватись із себе.

— Ой, Гелен, а як ти бігла проходом і репетувала:

«Дайте світло!» Я думала, зар аз ум ру! А той бідолаш ­

ний чоловік!..

— Уявляете собі — брат адміністратора, приїхав із

Рейсіна!

— Та я ж вибачилась... — сказал а Гелен, дивлячись

на великі лопаті вентилятора під стелею, що все крутив­

ся, крутився, розмішуючи тепле вечірнє повітря й знов і

знов сколихуючи хвилі запахів — ванілі, малини, м’яти,

лізолу.

— Даремно ми сюди зайшли. Поліція ж застері­

гала...

— А, що там поліція! — засм іялася Л авінія.— Я ні­

чого не боюся. Той Нелюд уже, мабуть, десь за тисячі

миль звідси. І повернеться не раніш як за місяць, а тоді

поліція враз його зловить, будьте певні. А правда ж, гар ­

ний був фільм?

— Я вже зачиняю, добродійки.— І аптекар погасив

світло в тихому обкладеному прохолодним білим кахлем

приміщенні.

На вулицях була пустка — ні людей, ні машин, скрізь

наче виметено. Тільки світилися вітрини невеликої крам ­

ниці, і в тому теплому світлі воскові манекени простяга*

ли рожеві воскові руки з голубувато-білими діаманто*

вими перснями на пальцях чи виставляли напоказ оран­

жеві воскові ноги в гарних дорогих панчохах. Яскраві

блакитні очі манекенів пильно стежили за подругами, а

ті йшли собі схожою на пересохле річище вулицею, ЇХНІ!

470

постаті невиразно відбивались у склі вітрин, наче водо­

рості, ледь видимі у темній воді.

— А цікаво — якби ми зараз закричали, вони б щось

удіяли?

— Хто?

— Оті, що у вітринах, манекени.

— Ой, Франсіно!

— Та я ж...

У вітринах було безліч чоловіків і жінок, а на вулиці

тільки три жінки, і стукіт їхніх підборів по нагрітій за

день бруківці, відлунюючи від фасадів крамниць, ски­

дався на рушничну стрілянину.

Вони поминули червону неонову вивіску, що тьмяно

блимала в темряві й зумкотіла, наче прибита комаха.

А попереду тяглися довгі вулиці, білясті від спеки. З обох

боків над трьома тендітними жіночими постатями висо­

чіли великі дерева, і вітер ворушив лише верхівки їх

густих крон. Якби подивитися з вежі над міською упра­

вою, подруги видалися б під ними трьома далекими лег­

кими пір’їнками.

— Спершу ми проведемо додому тебе, Франсіно,—

сказала Лавінія.

— Ні, я сама проведу вас.

— Не кажи дурниць. До твого Електричного парку он

який світ. Якщо підеш мене проводжати, потім муситимеш

вертатися яром сама-одна. А там хай тільки-но якийсь

листочок на тебе впаде, то ти враз духу пустишся.

— Я можу переночувати в тебе,— сказала Франсіна.—

А найпривабніша з нас усе-таки ти!

Отак вони й ішли, мов три вичепурені манекени, посу­

ваючись уперед морем зелених лужків і цементованих

тротуарів, залитих місячним світлом, і Лавінія сторожко

додивлялася до мелькання дерев обабіч себе, прислуха­

лась до голосів подруг, що тихо перемовлялися й навіть

пробували сміятись,— і навколишня ніч немовби поспі­

шала й підганяла їх, і ось вони вже, здавалося, припусти­

ли бігом, хоч насправді йшли так само повільно, і все дов­

круг кудись мчало, забарвлюючись у колір гарячого снігу.

— Заспіваймо, чи що,— сказала Лавінія.

Вони заспівали «Світи, світи нам, місяцю осінній...».

: Співали тихо, мелодійно, узявшись під руки й не ози-

'раючись назад. Під ногами в них помалу холов нагрітий

тротуар, а вони усе йшли та йшли.

— Послухайте!— мовила Лавінія.

471

Вони прислухалися до літньої ночі. Сюрчали цвірку­

ни, далеко на вежі годинник вибив чверть до півночі.

Слухайте!

Л авінія напруж ила слух. У темряві порипувала л ава-

гойдалка — то містер Терл мовчки сидів собі сам-один

на веранді й курив останню перед сном сигару. Подруги

побачили рожевий вогник, що помалу хилитався сюди-

туди.

Та всі вогні один по одному гасли, гасли, аж поки згас­

ли зовсім. І в невеликих будиночках, і у високих кам ’я­

ницях, і жовті ліхтарі, і зеленкуваті «блискавки», і свіч­

ки, і гасові лампи, і світильники на верандах. «Усе ж и­

ве,— подумала Л авінія,— замкнулося на мідні, залізні,

сталеві запори, усе сховалося, відгородилося, укрилося,

заслонилося». Вона уявила собі, як люди, освітлені мі­

class="book">сяцем, леж ать у своїх ліж ках, загорнувшись в укривала.

І дихають рівно й спокійно, бо їм нема чого там бояти­

ся, всім укупі. «А ми ось тут,— подумала Л авін ія,— сту­

паємо по напеченому сонцем нічному тротуару. І над на­

ми лише поодинокі вуличні ліхтарі, що відкидають униз

непевні, наче п’яні, тіні».

— Ось ти й удома, Франсіно. Н а добраніч.

— Л авініє, Гелен, залиш айтеся ночувати. Уже пізно,

майже північ. Ви можете лягти у вітальні. Я зварю к а ­

к а о — ото буде втіха! — Франсіна тримала подруг за ру­

ки, не відпускаючи від себе.

— Ні, дякую,— відказала Л авінія.

Тоді Ф рансіна заплакала.

— Ой, Франсіно, не заводься знову,— сказала Л а ­

вінія.

— Я не хочу, щоб ти в м е р л а!— хлипала Франсіна, і

по щоках її текли сльози.— Ти така гарна, така мила,

я хочу, щоб ти жила! Ну, зроби мені ласку, прошу тебе!

— Франсіно, я й не думала, що все це так на тебе впли­

нуло. Обіцяю, я подзвоню тобі, тільки-но прийду додому.

— Справді подзвониш?

— Авжеж, і скаж у тобі, що я ж ива й цілісінька. А за в ­

тра ми вирушимо на весь день в Електричний парк. Я са­

ма наготую бутербродів із шинкою. Ну як? Ось побачиш,

я житиму ще сто років!

— То ти подзвониш?

— Я ж пообіцяла, хіба ні?

— Ну, на добраніч, на добраніч!

472

Франсіна прожогом збігла східцями, прошмигнула в

двері і в ту ж мить захряснула їх за собою й засунула

засувом.

А тепер,— обернулася Лавінія до Гелен,— я прове­

ду додому тебе.

Годинник на вежі вибив північ. Його бамкання линуло

над пусткою — таким місто ще ніколи не було. Линуло

й завмирало над безлюдними вулицями, над безлюдними

подвір’ями й безлюдними лужками.

— ...дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять,— лічила

Лавінія, тримаючи під руку Гелен.

— Ти не почуваєш себе якось дивно? — спитала Гелен.

— Про що це ти?

— Ну, коли подумаєш, що ми з тобою отут, на вулиці,

під деревами, а всі ті люди лежать собі в ліжках, за

замкненими дверима, і ніщо їм не загрожує. Я певна,

тільки ми вдвох і лишилися в цю ніч просто неба на ти­

сячу миль навколо.

До них уже долинали таємничі звуки із задушної тем­

ної глибини недалекого яру.

За хвилину обидві вже стояли перед домом Гелен і ди­

вились одна на одну довгим поглядом. Вітер віяв на них

свіжим духом скошеної трави. Небо почало хмаритись,

і світло місяця помалу мерхло.

— То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася но­

чувати, Лавініє?

— Я піду додому.

— Іноді...

— Що «іноді»?

— Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти.

Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.

— Просто я не боюся,— відказала Лавінія.— І, ма­

буть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Су­

дячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь

поблизу. Кругом поліція і все таке інше.

— Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.

— Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризикова­

но, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало,

я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.

— А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі

ховається нехіть до життя?

— Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу!

473

— Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче

какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой

місток.

— Випий чашку й за мене. На добраніч.

Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею

серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вік­

нами, десь далеко гавкав собака. «За п’ять хвилин,—

подумала вона,— і я буду вдома. За п’ять хвилин уже

дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім...»

Раптом вона почула чоловічий голос.

Віддалік, між деревами, хтось співав:

— Де ж літня ніч, місяць і ти...

Лавінія наддала ходи.

Голос співав:

В обіймах моїх... дівоча краса...

У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й без­

турботно йшов якийсь чоловік.

«Якщо припече,— подумала Лавінія,— побіжу й посту­

каю в чиїсь двері».

Де ж літня ніч... — виспівував той перехожий, в чи­

їх руках уже видно було доброго дубця,— місяць і ти...

Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі

час гуляти!

— Полісмен Кеннеді!

Авжеж, то був не хто інший, як він.

— Проведу-но я вас додому.

— Дякую, я дійду сама.

— Та вам же на той бік яру...

«Так,— подумала Лавінія,— але з чоловіком я через

яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати,

хто з них Нелюд?..»

— Не треба

мене проводжати,— сказала

вона,—

Я швидко перейду.

— Тоді я почекаю тут,— сказав полісмен.— В разі чо-

" го гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.

— Дякую.

Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, муги­

каючи свою пісеньку.

«Ну, ось воно»,— подумки мовила вона сама до себе,

ЯР-

Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що

вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків

474

сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до П арк-

стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. «Через

три хвилини,— подумала Л авінія,— я встромлю ключа

у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімде­

сят секунд».

І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибо­

кий яр.

— Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, де­

в’ять, десять... — лічила вона пошепки.

їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.

— ...п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять,

вісімна­

дцять, дев’ятнадцять, двадцять... Це вже п’ята частина

сходів! — захекано підбадьорила вона себе.

А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ

лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх л іж ­

ках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліх­

тарі,— все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї іс­

нував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.

Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема... д ва­

дцять чотири, двадцять п’ять... Пригадуєш оту моторош­

ну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?..

Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях.

...Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім,

коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть

нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на

другому... на третьому, четвертому, п’ятому!.. Ой, як усі

завж ди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось

уж е той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому,

останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже

стоїть біля твого ліж ка. Л-а, попалася!..

Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула.

І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спини­

лась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев’яне по­

руччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те

наж ахане бухання лунало на весь світ.

«Онде, онде! — беззвучно вигукувала вона сама до се­

бе.— Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вж е

немає! Але він був, чигав мене!»

Л авінія прислухалась.

Усе тихо.

Н а містку — ані душі.

«Нічого там немає,— подумала вона.— Анічогісінько.

От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка

глупота! Що ж тепер робити?..»

475

Серце її вже не бухало так шалено.

«Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я за­

кричала?»

Вона знову прислухалась. Ніде нічого.

«Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію».

Вона рушила далі й знов почала лічити східці:

— ...Тридцять п’ять, тридцять шість... Обережно, не

впади. Ну й дурна ж ти... Тридцять сім, тридцять вісім,

тридцять дев’ять, сорок... і ще два, це вже сорок два —

майже півдороги.

І раптом знову заклякла.

«Зажди»,— звеліла собі подумки.

Ступила крок. Звук відгукнувся луною.

Ступила ще крок.

І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму

мить.

— Хтось скрадається за мною,— прошепотіла вона до

яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чор­

ного потічка внизу.— Мало на п’яти не наступає. А я

боюсь озирнутися.

Ще крок — і знов луна.

— Щоразу як я ступлю, ступає і він.

Крок — луна.

Вона ледь чутно запитала в яру:

— Полісмене Кеннеді, це ви?

Цвіркуни мовчали.

Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї.

Усе довкола — й віддалені нічні луки, й близькі нічні д е­

рева — проти свого звичаю завмерло нерухомо, переста­

ли тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в не­

бі, гілочки на кущах — усе дослухалося, як калатає сер­

це Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти,

на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед

безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився

з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів

у цю мить голову й запитав себе: «Що воно таке?» — а

тоді подумав: «Та, певне, просто дятел довбе струхляві­

лий усередині стовбур». Але то був не дятел, а Лавінія

Неббс, то лунко калатало її серце.

Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль

і вкрила землю, мов сутінно-біле море.

Швидше, швидше.

Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.

Бігом!..

478

І тут вона почула музику. То було якесь божевілля,

безглуздя — на неї враз наринула могутня хвиля музи­

ки, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним ж а ­

хом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює

десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди;

а музика гучала все виразніше, все навальніш е і гнала

її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.

«Ну, ще трохи, ще,— благала вона подумки.— Сто ві­

сім, сто дев’ять, сто десять!.. Усе! А тепер — бігом через

місток!»

У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним

потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх,

квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по

стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мо­

стинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хо­

да, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, про­

низлива й непогамовна.

«Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися,

бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від т а ­

кого жахіття. Тікай, тікай!»

І вона мчала містком.

«О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись

нагору! Ось вона, стеж ка, тепер між ті пагорки... О бо­

же, як темно і як далеко ще бігти... Н авіть як я тепер

закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вж е

несила... Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця... О бо­

же, дай мені врятуватися... якщо я тільки добудуся жива

додому, то вже ніколи не вийду сама... Д урна я була,

справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені

тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без

Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер — на той

бік!»

Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.

«Ось і ганок! .Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку —

ввійти, замкнутись — і я в безпеці!»

А онде... яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу

впало в око, дорога ж кожна мить... а проте онде вона,

блищить на балю страді веранди, недопита склянка ли ­

монаду^ залиш ена там .хтозна-коли — рік тому, аж пів-

вечора тому! Склянка з лимонадом* стоїть собі спокійні­

сінько на балюстраді, мов нічого й не сталось..^ і,..

Л авін ія чула, як* її ноги незграбцо ступають по веран­

ді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем

у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї все­

редині усе аж кричить.

Та ось ключ уже в замку.

«Відмикай же, хутчій!»

Двері відчинилися.

«Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!»

Вона захряснула двері.

— Тепер на ключ, на засув, швидше! — знесилено, ма­

ло не зомліваючи, прошепотіла вона.— Замикай міцніш,

міцніш!

Двері замкнено і взято на засув.

Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до сер­

ця — його стукіт помалу затихав.

«Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, мину­

ло, минуло!..— Вона важко, знеможено припала спиною

до замкнених дверей.— Минуло, минуло. Ану, прислухай­

ся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у,

безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сиді­

тиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так

добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці,

двері замкнені... Стривай!.. Ану, визирни у вікно».

Вона визирнула.

«Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною

не йшов. Ніхто не гнався...»

Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.

«Ну звісно, що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже

давно схопив би мене. Не така я прудконога... Ніде ні­

кого, ні на веранді, ні на подвір’ї. По-дурному я наполо­

халась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само

безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома.

Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не

треба».

Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом

завмерла.

— Що там? — мовила тихо.— Що там таке? Що?

У вітальні позад неї хтось прокашлявся.

— От чортівня, завжди вони все зіпсують!

— Та не переймайся ти так, Чарлі.

— А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати

про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися

більше нічого!

478

— Не знаю, як ти, Ч ар л і,— сказав Том,— а я знов по­

дамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму

собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.

— Ц е виходить — самого себе дурити.

— Як хочеш дриж аків похапати, то мусиш щось ви­

гадати, Чарлі.

Д углас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він

дивився на будинок Л авінії Неббс і тихо бурмотів сам

до себе:

— Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе

бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту

склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину ли­

шалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би до­

пити його... І в яру я був, і тут був — скрізь, де все те

діялося...

Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Д угласа.

— А знаєш ,— сказав Том,— я не вірю, що Нелюд і

справді помер.

— Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка

і його винесли на ношах, хіба ні?

— Звісно, що був,— відказав Том.

— Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети

треба читатиі Десять років він як у воду падав, а тут

стара Л авінія Неббс узяла та й заколола його своїми

швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!

— А ти б хотів, щоб вона не опиралась і д ала себе

задушити?

— Та ні, але хай би там вискочила з дому, побігла

вулицею, кричала б: «Нелюд! Нелюд!» — а він би нехай

тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті

до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладень­

ке та солоденьке.

— А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить,

що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його

бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?

— Що?.. A-а, так. Здається, бачив. Так.

— Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він,

по-вашому, на Нелюда?

— Та я... — почав був Д углас і замовк.

Секунд із п’ять лише сонце ш кварчало на небі.

— Оце-то так... — нарешті прошепотів Ч арлі.

Том посміхався й чекав.

— Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішеч­

к и — збуджено сказав Ч арлі.— Звичайний собі чоловік.

479

— Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не

скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній

Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де,

він більше скидався на продавця солодощів, отого,

що торгує ввечері біля кіно «Еліт».

— То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? йш ов

собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз

туди, а міс Неббс його вбила, так?

— Ну звісно!

— Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той

Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його

бачив, він повбивав.

— Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я.

Він має бути високий на зріст, правда ж?

— Правда...

— Блідий з обличчя, так?

— Блідий, атож.

— І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям,

еге ж?

— Еге ж, я завжди так казав.

— І з великими вилупатими очима, зеленими, наче в

кота?

— Оце він достоту і є.

— Отож-бо,— чмихнув Том.— Ну, а той бідолаха, кот­

рого витягли вранці з будинку міс Неббс,— який він був?

— Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий,

волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде...

Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач

їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні

вночі знову никатиме по місту.

— Еге... — мовив Том і раптом замислився.

— Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас

не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не

пішло прахом. А ти раз — і відвернув лихо, поки ще не

пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлоп­

ці!..

І Чарлі дременув геть, радісно волаючи й вимахуючи

руками.

А Том, побліднувши на виду, лишився стояти на тро­

туарі перед будинком Лавінії Неббс.

— Ой-ой-ой! — прошепотів він.— І що ж це я накоїв!—

А тоді обернувся до Дугласа.— Слухай, Дуг, що ж це я

накоїв!

480

Д углас невідривно дивився на будинок. Губи його во­

рушились.

— Я ж був учора ввечері в яру, І бачив Елізабет Рем-

селл. А потім вертався додому і проходив тут. 1 бачив

отам на веранді склянку з лимонадом. Ще тільки вчора

ввечері. І навіть подумав, чи не випити його.,, і таки міг

випити,..

<ф>

Вона була з тих жінок, чиї руки завж ди при ділі —

то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь

вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона

розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки

й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечо­

ра подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні

чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швей­

царському годиннику. Вона без упину снувала по дому

таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші по­

рошинки, і скрізь д авал а лад. Віконні шибки начищала,

так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували

сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з ло­

паткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вог­

нисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад

неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі

за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм’якла,

наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе

моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкала­

ся до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що

трохи покосились на стіні.

Та що ж тепер?..

— Бабуся... — тільки й чути було в домі.— П р а б а ­

буся...

Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик

чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч

разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат,

голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч р а ­

зів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Н астилала ліно­

леум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, під*

тримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болю­

чих ранок та подряпин, її невтомні руки не знали

спокою — то вони заспокійливо гладили когось, то щось

тримали, то кидали бейсбольний м'ячик, то орудували

крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну

землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок

16 Р. Бредбері

481

з тушкованим м’ясом, чи малих, що кидались уві сні.

Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повер­

тала електричні вимикачі — і старіла. Озираючись назад,

вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала,

робила й закінчувала на своєму довгому віку,— усе під­

сумовано, підведено риску, виписано під нею останні

цифри, і ось уж е поволі поставлено в рядок заверш аль­

ний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці

вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину пе­

ред тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.

— Ану, дай-но ще гляну,— сказал а прабабуся,— дай-

но гляну...

Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обі­

йшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила

до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три

марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь,

лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала

вмирати.

І знов по дому покотилося:

— Бабуся!.. П рабабуся!..

Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між

сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась

за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж

в’язів аж до краю зеленого яру.

— Нагору... нагору!..

Уся родина обступила її ліж ко.

— Ідіть собі, я полежу сама,— прошепотіла вона.

Визначити її недугу не допоміг би ніякий мікроскоп —

то була тиха, але непоборна, дедалі тяж ча втома, що

скрадливо сковувала її худеньке, наче в горобчика, тіло,

і воно помалу поринало в сон — усе глибше й глибше.

Що ж до її дітей та дітей її дітей, то вони й подумати

ніколи не могли, що це мирне згасання, така природна

в світі річ, викличе в них стільки тривоги і страху.

— Бабусю, послухай... не можна ж залиш ати нас отак

зненацька. Без тебе тут усе розвалиться. Д ай нам час

підготуватися, поживи ще хоч рік!

П рабабуся розплющила одне око. І, наче запорош е­

ний привид з дахового віконця спустілого будинку, на

родичів глянули всі її дев'яносто літ.

— Томе...

Хлопця підштовхнули самого до ліж ка, звідки долинув

шепіт.

482

— Томе,— ледь чутно, наче звідкись іздаля, заговори­

ла прабабуся,— у південних морях у житті кожного чо­

ловіка настає такий день, коли він розуміє, що прийшла

пора попрощатися з усіма друзями, сісти в човен і плив­

ти геть. Так він і робить, і це цілком природно, бо настав

його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуж е схо­

жі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і

сидиш там аж до д ев’ятої вечора, так що доводиться по­

силати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої почи­

нають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то

найкращ е встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повер­

таючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе

щ асливою і можу тішитися життям.

Потім вона покликала до себе Д угласа.

— Бабусю, а хто ж

наступної весни лататиме п о­

крівлю?

Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квіт­

ня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злет}-

лись дятли й почали довбати гонт. Аж ні — то була пра­

бабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під

самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові

дощечки.

— Д угласе,— прошепотіла вона,— ніколи не давай л а ­

тати покрівлю тому, кому це не в радість.

— Г аразд, ба.

— Як настане квітень, озирнися і спитай: «Хто хоче

л атати покрівлю?» І в кого засвітяться очі, той тобі й

потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто,

а ж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і

блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташ ок на деревах

унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у

світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих

див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флю­

гер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити

її... — Голос прабабусин поступово затих.

Д углас плакав.

П рабабуся знову прочнулася.

— Ну-ну, ти чого це?

— Того,— відказав він,— щ о^завтра тебе вже тут не

буде.

Вона піднесла до обличчя невелике ручне дзеркальце,

а тоді повернула його до хлопця. Він подивився на її

обличчя, потім на своє обличчя в д зеркалі і знов на пра-

бабусине. А вона сказала:

16*-

483

— Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з

Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо

на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, б іга­

тиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м’ятну гум­

ку... Дугласе, Д угласе, посоромся! Ти ж підстригаєш ніг­

ті, правда?

— Так, ба.

— І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлю­

ється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі

клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?

— Ні, ба.

— Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістри-

жених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли,

щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От

і в цьому ліж ку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої

шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсип­

люся на порох. В аж лива не оця я, що лежить під укри­

валами, а оця, що сидить скраєчку л іж ка й дивиться на

мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в

гараж і коло машини, або сидить у бібліотеці й читає

книжку. Н ова парость — ось що важливе. І насправді я

сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи

не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу

років мої паростки, яких буде на той час із ціле містеч­

ко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліп­

тів. Оце моя відповідь тим, хто пит$є про такі поважні

речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!

Нареш ті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в че­

канні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести

когось у дорогу.

— Ну от,— сказал а прабабуся,— настав мій час. Я не

смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого

ліж ка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба

опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити

дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності

кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких

звуть дядечко Берт, Лео, Том, Д углас і так далі, повин­

ні взяти дещо на себе й робити хто що може.

— Гаразд, бабусю.

— І не треба тут завтра ніяких пишних церемоній. Не

хочу, щоб мені співали хвалу — свого часу я й сама ска­

зала про себе доволі втішних слів. Нема такої їж і, якої б

я не їла, нема такого танцю, якого б не станцювала, і те­

пер лишилося тільки скуштувати останнього пирога й

484

проспівати останню пісню. Але я не боюся. Як по прав­

ді, то мені навіть цікаво. І хай смерть не сподівається

мене обділити — я жодної крихти повз рота не пропущу.

Отож за мене не турбуйтесь, А тепер усі йдіть і дайте

мені заснути...

Десь тихенько зачинилися двері,

— Отак воно краще.,.

Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теп­

лій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал,

і клаптикова ковдра вигравала над нею всіма кольора­

ми, наче циркові прапорці в давні літа. А вона леж ала

й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як ві­

сімдесят з чимось років тому, коли, прокинувшись уран­

ці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні

кісточки.

Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився

сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і

то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, тре­

ба прикинути... Вона повернулася думкою до дійсності.

Д е ж це я була? Д ев’яносто років,,. Як віднайти нитку

того давнього сну й відновити його?.. Вона вистромила

з-під укривал маленьку кощаву руку. О сьде... Атож, оце

воно й є. Вона всміхнулася. Занурившись іще глибше в

теплий сніговий замет, повернула голову на подушці.

Tenet) було гаразд. І ось уже... так, так, ось уже той сон

почав помалу зринати в її свідомості, заколисливий, наче

тихе море, що хлюпочеться вподовж безконечного, вічно

молодого берега. Тоді накотився теплою хвилею, підняв

її із снігу й поніс кудись над майже забутим дитячим

ліжечком.

А внизу, подумала вона, зар аз чистять столове срібло,

прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. їй

було чути, як у всьому домі триває життя.

— От і добре,— прошепотіла прабабуся, линучи на

хвилі сну.— Ж иття є життя, так і має бути.

І хвиля понесла її від берега.

_

— Ой, привид! — зойкнув Том.

— Ні,— озвався голос.— Це я.

У темну спальню, де пахло яблуками, влилося примар­

не світло. Скляна літрова банка немовби висіла в повіт­

рі, і в ній мерехтіли десятки тьмяних вогників. І в цьому

485

блідому посвіті урочисто блищ али Д угласові очі. Він так

засмаг, що його обличчя й руки ніби розчинились у тем ­

ряві і нічна сорочка здавалася безплотною примарою.

— Ох ти ж! — вихопилось у Тома.— Скільки світляч­

ків! Двадцять, тридцять?

Цить, не кричи!

Навіщо вони тобі?

^ Нас полаяли за те, що ми читали допізна з ліхта­

риками під укривалом, хіба ні? А коли тут буде банка

зі світлячками, ніхто й слова не скаж е — подумають, що

це просто колекція.

— Дуг, ну ти ж і голова!

Але Д углас нічого на це не відповів. Він поважно по­

ставив той мерехтливий світильник на нічну тумбочку,

взяв олівця й заходився ревно писати щось у своєму

блокноті. Світлячки спалахували, пригасали, знову спа­

лахували й пригасали, і в його очах раз по раз зблиску­

вали три десятки мигтючих зеленкувато-блідих вогників,

а він усе писав та писав — десять, двадцять хвилин,—

нанизував рядок за рядком, закреслю вав і виправляв,

записував і переписував усе те, що назбирав похапцем

протягом літа. Том леж ав і, мов заворожений, дивився

на маленьке живе вогнище, що тріпотіло й блимало все­

редині банки, аж поки так і заснув, спираючись на л і­

коть, а Д углас тим часом і далі писав. Нарешті на ос­

танній сторінці він підсумував уж е записане:

«НЕ М О Ж Н А П О К Л А Д А Т И С Я Н А РЕЧ І, БО:

— коли це, приміром, машини, вони розвалюються,

або іржавіють, або гниють, або й узагалі залиш аю ться

недороблені... або ж їх назавж ди замикаю ть у гараж і...

— коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із

такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе

знову притягає до землі...

— коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте

завжди до їж дж ає тільки до кінця колії...

НЕ М О Ж Н А П О К Л А Д А Т И С Я НА Л Ю Д Е Й , БО:

— вони кудись від’їздять...

— незнайомі вмирають...

— знайомі так само вмирають..,

— друзі вмирають...

— одні вбивають інших, як ото в книжках...

— і твої родичі теж можуть умерти».

Отже...

486

Він глибоко вдихнув, затрим ав у грудях повітря, а

тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув зно­

ву й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби.

Отже...

І дописав великими й жирними друкованими літе­

рами:

«О ТЖ Е, К О Л И Т Р А М В А Ї, І Б Р О Д Я Г И , І ЗН А Й О М І, І Д Р У З І

М ОЖ УТЬ П ІТ И НА ЧАС ЧИ П ІТИ Н А З А В Ж Д И , АБО Р О З В А ­

Л И Т И С Ь , АБО В М Е РТ И , І К О Л И Л Ю Д Е Й М О Ж У ТЬ У БИ ВА ТИ ,

І К О Л И ТАКІ Л Ю Д И , ЯК П РА Б А Б У С Я , Щ О М А Л И Б Ж И Т И

В ІЧ Н О , Т Е Ж М ОЖ У ТЬ У М ЕРТИ ... К О Л И В С Е Ц Е П Р А В Д А ..,

ТО І Я, Д У Г Л А С С П О Л Д ІН Г , К О Л И С Ь ... МАЮ ...»

Але в цю мить світлячки, немов притлумені його по­

хмурими думками, потемніли й згасли.

«Усе одно я не можу зар аз писати д алі,— подумав

Д углас,— Не хочу більш писати сьогодні. От не хочу —

і край».

Він озирнувся на Тома, що так і спав собі, зіпершись

на лікоть. Тоді торкнув його за руку, і Том, зітхнувши

уві сні, важко повалився на подушку.

Д углас узяв банку з холодними згаслими комахами,

і вони знов заблим али блідими вогниками, неначе тепло

його руки повернуло їх до життя. Він підніс банку так,

щоб освітлити написане на останній сторінці блокнота,

де лишилося дописати кілька заверш альних слів. Але на­

томість пішов до вікна й відхилив назовні раму з про-

тимоскітною сіткою. Потім відкрутив з банки покришку

й вивернув розсип блідих іскор у безвітряну ніч. Світ­

лячки розправили крильця й полетіли геть.

Хлопець^ провів їх очима. Вони зникли, наче тьмяні

клаптики останніх сутінків в історії вмирущого світу.

Вислизнули з його рук, як останні дрібки згаслої надії,

їх не стало — і його обличчя, і тіло і все його нутро враз

затопила темрява. Він лишився геть спустошений, мов

ота банка, в якій були світлячки і яку він, сам того

не помітивши, поклав поруч себе на ліжко, коли спро­

бував заснути...

Так вона й сиділа день за днем і ніч за ніччю у своїй

скляній труні, сиділа й чекала, і тіло її тануло в кар н а­

вальному сяйві літа, мерзло на ж аских зимових вітрах,

а з обличчя не сходила застигла широка усмішка, і гач­

487

куватий восковий ніс усе так само нависав над блі­

до-рожевими зморшкуватими восковими руками, що

навіки заклякли над розкладеною віялом колодою старо­

винних ворожильних карт. Ч аклунка Таро. Яке дивовиж ­

не ім’я! Чаклунка Таро. Вкинеш у срібний проріз один

цент, і десь далеко внизу, в потаємній глибині, рипне,

скреготне машинерія, заклацаю ть якісь важільці, закр у ­

тяться коліщ атка. І тоді чаклунка в прозорому ящику

підведе своє лискуче обличчя й засліпить тебе гострим,

як голка, поглядом. її невблаганна ліва рука сягне вниз

і, дрібно здригаючись,

ковзне по картах — по

всіх

тих загадкових черепах, чортах, повішених, пустельниках,

кардиналах і блазнях,— а голова низько похилиться, ви­

дивляючись, що тобі судилося: горе чи вбивство, надія

чи здоров’я, нове народження щоранку чи нова смерть

щовечора. Потім чаклунка уривчасто поводить к а л ігр а ­

фічним пером по звороті карти й упустить її в похилий

жолоб, звідки вона випорсне тобі в руки. А сам а чаклун­

ка востаннє блимне на тебе вже пригаслими очима й

знову застигне в чеканні у своїй вічній скляній оболон­

ц і — на тиждень, місяць чи рік,— аж поки нова мідна

монетка відродить її до життя.

І ось тепер ця мертва воскова подоба з нехіттю д и ­

вилась, як до неї наближаю ться двоє хлопчаків.

Дуглас приклав долоню до скла.

— Ось вона.

— Та це ж просто воскова лял ька,— сказав Том.—

1 чого ти привів мене дивитись на неї?

— Завж ди в тебе «чого» та «чого»! — закричав Д у г­

лас.— Того що того, ось чого!

Того що... Світло в Галереї розваг нараз потьмяніло...

Того що...

Одного дня виявляється, що ти живий.

Вибух! Струс! Осяяння! Захват!

Ти радісно смієшся, танцюєш, кричиш.

Та невдовзі сонце заходить за хмари. Ясного серп­

невого полудня валить сніг, тільки ніхто його не бачить.

Минулої суботи в ранковому ковбойському фільмі

на розжареному до білого екрані впав мертвий один чо­

ловік. Д углас аж скрикнув. З а ті роки, що він себе

пам’ятав, він бачив з мільйон разів, як убивають, віш а­

ють, спалюють, знищують екранних ковбоїв. Але тепер,

той один чоловік...

Ніколи вже не буде він ходити, бігати, сідити, сміяти­

488

ся, плаката, не буде анічогісінько, думав Дуглас. Ось

у цю мить він уже холоне... Зуби в Д у гласа цокотіли,

серце важ ко калатало в грудях. Він міцно заплющив

очі, відчуваючи, як його всього судомить і трусить.

Довелось йому втекти від решти хлопців, яких не

тривожила думка про смерть, і вони сміялися й тюкали

на вбитого, так наче він був ще живий. А Д углас і той

мертвий чоловік уже пливли в човні не знати куди, тим

часом як усі інші зосталися позаду на ясно освітленому

березі й бігали, скакали, шаліли, і гадки не маючи, що

човен з Дугласом та мерцем пливе, пливе і ось уже по­

ринає в темряву... Похлинаючись слізьми, Д углас побіг

до пропахлої лимонним духом чоловічої вбиральні, і там

його вивернуло трьома потужними, наче з пожежного

гідранта, струменями.

Він чекав, поки минеться нудота, й думав: «Скільки

людей, яких я знав, померли цього літа! Полковник Фрій-

лі — помер. А я досі й не усвідомлював цього. Чому?..

П рабабуся — теж померла. Справді-насправді. І важить

не тільки це, але й...— Він затнувся на цій думці.— Але

й я!.. Ні, мене вони вбити не мож уть!..»— «Ще й як

можуть,— заперечив якийсь голос у ньому сам о м у —

Досить їм тільки захотіти, і хоч би як ти відбивався,

хо'ч би як кричав, тебе накривають величезним ручись­

ком — і все...» — «Я не хочу вмирати!» — безгучно заво­

лав Дуглас. «Хочеш чи не хочеш, а доведеться,— не вга­

вав той голос,— усе одно доведеться...»

З а вікном кінотеатру сонце заливало сліпучим сяй­

вом якусь наче несправжню вулицю, несправжні будин­

ки, людей, що рухались неприродно повільно, так ніби

їх притискало до землі важ ке вогненне море палаючого

газу, і Д углас подумав, що тепер уже він таки повинен

піти додому й докінчити отой останній рядок у своєму

п’ятицентовому записнику: «...і я, Д у гл а с С полдінг, ко­

лись маю померти».

Хвилин із десять він усе не зваж увався перейти вули­

цю, чекаючи, поки трохи заспокоїться серце, а на тому

боці була Галерея розваг, і він бачив дивовижну воско­

ву чаклунку, що сиділа, як завжди, у прохолодному запо­

рошеному присмерку, тримаючи під рукою людські долі.

Якась машина, проїжджаю чи вулицею, кинула яскра­

вий відсвіт у Галерею, там гойднулися тіні, і Дугласові

здалося, що воскова ж інка швидко кивнула головою, щоб

він зайшов.

489

Він слухняно рушив на той поклик, а за п'ять хвилин

вийшов з Галереї твердо впевнений, що не помре. Тепер,

вирішив він, треба неодмінно показати чаклунку Томові...

— Зовсім як ж ива,— сказав Том.

— А вона й справді жива. Ось зараз побачиш.

Д углас проштовхнув у проріз монетку.

Нічого не сталося.

Він загукав через усю Галерею до її власника, місте­

ра Чорні, що сидів на перевернутому дротяному ящику

від содової води і саме підніс до рота вже спорожнену

на дві третини пляшку з коричнево-жовтою рідиною.

— Гей! Щось негаразд із чаклункою!

Містер Чорні почвалав до них; очі його були сонно

приплющені, віддих хрипкий і уривчастий.

— І з китайським більярдом негаразд, і з кінемаско-

nQM, і з електричними стільцем «Страть себе за пенс»...—

Він грюкнув кулаком по скляному ящику.— Гей, ти тамі

Ану, оживай!

Ч аклунка сиділа .незворушно.

— Кожен місяць дорожче коштує її лагодити, ніж

я на ній заробляю .— Містер Чорні витяг із-за ящ ика

дощечку з написом «Несправна» й почепив її просто про*

ти чаклунчиного обличчя.— Та негаразд не тільки з нею.

Н егаразд і зі мною, і з вами, з цим містом, з країною,

з цілим світом! Пропади воно все пропадом! — І насва­

рився кулаком на воскову жінку.— Н а смітник тебе!

Чуєш, на смітник!

Він поічовгав геть, важко опустився на свій ящик і

помацав монетки в кишені фартуха, так ніби там у нього

боліло в животі.

— Та ні, не може бути... не може вона зіпсуватися,—

вражено мовив Дуглас.

— Вона ж стара,— заперечив Том.— Дідусь каж е, во­

на стояла тут ще тоді, як він був малий, та й раніше

теж. То колись ж е має вона гигнути...

— Ну прошу тебе,— пошепки звернувся Д углас до

чаклунки,— будь ласка, напиши що-небудь, хай Том по­

бачить! — І нишком засунув у проріз ще одну монетку.—

Будь ласка...

Хлопці припали до скла, і від їхнього віддиху воно

взялося туманними плямами.

І раптом у глибині ящ ика зашурхотіло, задзиж чало.

Чаклунка повільно підвела голову й подивилася на

хлопців таким поглядом, що вони аж похололи, і водно-

490

час її ліва рука несамовито засіпалась над картами, то

спиняючись на мить, то знов пориваючись далі. Та ось

голова її похилилась, рука завмерла, машину затрусило,

права рука почала соватися туди-сюди, шкрябаючи пером

по карті, спиняючись і знову шкрябаючи, а перед тим,

як остаточно заклякнути, так шалено ш арпнулася, що

аж забряж чали скляні стінки ящика. Потім з машини

вихопився такий звук, наче вона задихнулась, ковзнуло

якесь коліщатко, і в підставлені Дугласові долоні виле­

тіла малесенька ворожильна карта.

— Вона ожила! Вона знову ворожить!

— А що гам на карті, Дуг?

— Те саме, що вона написала мені в суботу. Ось слухай...

І Д углас прочитав:

Гей-егей, круть-верть!

Тільки дурень кличе смерть!

Чи не кращ е танцювати,

Ніж в зем лі сирій лежати?

Чи не кращ е веселитись,

І крутитись, і вертітись,

І співати «Гей-егей»?

Х ай іде все шкереберть!

Гей-егей, круть-верть!

— І оце все? — спитав Том.

— А внизу приписано: «Віщ ування: довге, веселе життя».

— Ну, це вже краще! А мені вона поворожить?

Д углас укинув монетку. Ч аклунка задвигтіла. В руки

хлопцеві впала карта.

— Хто вибіжить звідси останній, той відьмине гуз-

но,— недбало мовив Том.

Вони вилетіли з Галереї так швидко, що містер Чорні

аж хекнув і затис у кулаках мідні ц ен ти — сорок п’ять

в одному й тридцять шість у другому.

Надворі, у незатишному світлі вуличних ліхтарів, Д уг­

лас і Том зробили ж ахливе відкриття.

К арта була чиста — жодного напису.

— Не може бути!

— Заспокойся, Дуг. Просто випала чиста карта,

а

втратили ми всього один цент.

— Це ж не просто чиста карта й не просто один

цент — ідеться про життя і смерть!

Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли

нічні метелики, поблідлий від хвилювання Д углас пильно

491

розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то

так, намагаючись добачити на ній якісь слова,

— У неї кінчилося чорнило.

— У неї ніколи не кінчається чорнило!

Д углас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у

присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на

світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе

в Галереї розваг. «Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і

Галерея рбзвалилась. Н а цьому світі й так досить лиха:

зникають друзі, людей убивають і ховають,— то хай хоч

Галерея залиш иться така, як є, ну, будь ласка...»

Тепер Д углас збагнув, чому його так вабило до Г а­

лереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо

все там було раз і назавж ди усталене, все на своїх міс­

цях, наперед відоме, певне й непорушне; блискучі сріб­

ні прорізи для монет; ж ахлива горила за склом, яку вічно

вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще воско-

вішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в 'я з­

ниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в

рух тим-таки мідним пенсом, з шурхотом і потріскуван­

ням крутиться на котушках під голою електричною л ам ­

почкою, і за маленьким віконцем розгортається ш алена

гонитва: втікачі щоразу нараж аю ться чи мало не н ар а­

жаю ться то на поїзд, то на автофургон, то на трамвай,

щоразу летять з пірса в океан, але ніколи не потопають,

бо їм призначено знов і знов нараж атися на поїзди, авто­

фургони й тр ам ваї і летіти шкереберть з того самого

знайомого до дрібниць пірса. Тісні, замкнені в самих

собі світи, дешеві хвилинні видовища, що їх пускаєш у

хід за пенс, аби знов повторилися давні й незмінні дійст­

ва та картини. Досить лиш заб аж ати — і, підхоплені пі­

щаним вітром, зніматимуться в небо на своєму «Соко­

лику» брати Райти \ і показуватиме зуби в осяйній

усмішці Тедді Р у зв е л ь т 2, і будуватиметься й горітиме, го­

рітиме й будуватиметься Сан-Франціско, і все те повторю­

ватиметься, аж поки падатимуть у прорізи байдужих м а­

шин вологі від спітнілих долонь монетки.

Д углас обвів поглядом вечірнє місто, де в першу-ліп-

шу мить могло статися що завгодно. Тут і ввечері, і

вдень було надто мало прорізів, щоб укинути в них свої

1 Ідеться про перший у світі політ на літаку з двигуном внутріш ­

нього згорання, здійснений у 1903 р. американськими авіаконструк­

торами й льотчиками братами В ілбером і Орвіллом Райтами.

2 Р у з в е л ь т Т е о д о р — президент США у 1901— 1909 pp.

492

монетки, надто мало випадало тобі карт з віщуваннями,

а коли й випадали, то надто мало було в тих віщуваннях

сенсу. Тут, у світі людей, ти міг віддати свій час, гроші,

молитву і не дістати нічого натомість.

А там, у Галереї, можна було потримати в руках бли­

скавку в електричній машині «Чи довго втерпиш?»:

розсунеш убоки хромовані рукоятки — і палючий струм

гострим жалом прошиє зсудомлені пальці. М ожна було

торохнути кулаком по мішку з тирсою і побачити на си­

ломірі, скільки сотень фунтів ти маєш у м’язах, щоб то­

рохнути, як буде треба, по цілому світу. А ще ти міг

позмагатися силою з роботом, і чимдуж наваживш и на

його руку, засвітити лампочки десь посередині стояка з

цифрами, а якби здолав суперника, то на самому вершеч­

ку спалахнув би справжній фейєрверк.

Отож у Галереї ти знав напевне: зробиш те й те —

матимеш те й те. І виходив звідти вмиротворений, мов з

якогось уперше відвіданого храму.

Але тепер... Що ж тепер?

Ч аклунка ще ворушиться, але нічого не віщує і, як

видно, скоро сконає в своїй скляній труні. Д углас знову

подивився на містера Чорні: той куняв, і йому було

начхати на всі світи, навіть на свій власний. Н астане

день, коли вся ця чудова машинерія без дбайливого до­

гляду геть поіржавіє, втікачі з в’язниці навіки застиг­

нуть, чи то не долетівши до води, чи то майж е схоплені,

чи то мало не збиті паровозом, а брати Райти більш не

піднімуть у повітря овій схожий на повітряного змія л і­

так...

Томе,— сказав Д углас,— треба піти посидіти в біб­

ліотеці й добре все це обмізкувати.

Вони рушили вулицею, передаючи один одному й роз­

дивляючись чисту білу карту.

Вони посиділи в бібліотеці у м’якому світлі ламп під

зеленими абажурами, а тоді вийшли і вмостилися на

спині кам ’яного лева, похмуро гойдаючи ногами.

— Той старий Чорні знай кричить на неї, погрожує

вбити.

— Не можна її вбити, Дуг, вона ж ніколи не була

жива.

— А поводиться він з нею так, наче вона жива, або

колись була ж ива абощо. Весь час кричить, от їй, ма-

493

буть, і урвався терпець. А може, й ні, може, то вона в

такий спосіб попереджав нас, що її життя в небезпеці.

Написала невидимим чорнилом... або лимонним соком!

Атож, тут напевне написано щось таке, чого вона не хо­

тіла, щоб побачив містер Чорні, якби глянув на карту,

поки ми ще були в Галереї. Ану, потримай карту. В ме­

не є сірники.

— Чого б то їй писати нам, Дуг?

— Тримай карту. Отак!

Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під

картою.

— Ой! Не печи мені пальці, Дуг, на них же нічого не

написано.

— Дивись! — вигукнув Дуглас.

І справді, на білій картці проступили тонкі, мов па­

вутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер,

що складалися в слова... одне... два... три...

— Горить! — крикнув Том і упустив карту.

— Наступи ногою!

Та поки вони підхопились і стали топтати кам’яну

спину старого лева, карта вже догоріла.

— Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було

написано!

Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.

— Ні, я бачив. І запам'ятав слова.

Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й роз­

сипалися на попіл.

— Пригадуєш, навесні ми бачили комедію «Чарлі-

втікач», то там потопав один француз і весь час гукав

по-французькому: «Secours, secours!» 1 — а Чарлі ніяк не

міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це озна­

чає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка.

Так от, на карті було це слово — secours, я своїми очи­

ма бачив!

— А чому вона написала по-французькому?

— Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!

— Дуг, то був просто водяний знак, його й стало вид­

но, коли ти нагрів карту...— Та, помітивши вираз бра­

тового обличчя, Том замовк.— Ну гаразд, не сердься.

Щось там наче було схоже на те слово чи на якесь ін­

ше. Але ж були й ще якісь слова...

1 П ом ож іть, пом ожіть! ( Ф р . )

494

— Були— «мадам Таро»... Томе, тепер я зрозумів!

Колись дуже давно і справді була така мадам Таро,

відома віщунка. Я навіть бачив її портрет в енциклопе­

дії. Д о неї приїздили люди з усієї Європи. Ну як, дійшло

до тебе? Думай, Томе, думай!

Том знову сів левові на спину й подивився в кінець

вулиці, де мерехтіли вогні Галереї.

— Та невже вона і є справжня мадам Таро?

— Авжеж! Сидить собі в скляному ящику під усіма

тими червоними та блакитними шовками й під старим

напіврозтопленим воском! Може, давно-давно хтось її

приревнував чи зненавидів, отож і залив воском та

замкнув навіки в цій в’язниці, а потім вона переходила

від лиходія до лиходія й нарешті через сотні років опи­

нилася тут, у Грінтауні, в штаті Іллінойс, і, замість во­

рожити європейським королям, мусить працювати за ні­

кчемні мідяки!

— Ти кажеш — лиходії? То й містер Чорні?..

— Прізвище — Чорні, сорочка в нього чорна, штани

чорні, краватка теж чорна. І в кіно всі лиходії завж ди

в чорному, хіба ні?

— Чого ж вона не покликала на допомогу ще торік

чи позаторік?

— А хто знає, може, вона вже сто років пише на

картах лимонним соком, а всі читають тільки написане

чорнилом, і тільки ми додумалися нагріти карту сірни­

ком і побачити, що там насправді. І добре, що я знаю,

як перекласти оте зесоигз.

— Ну гаразд, вона просить допомоги. То й що?

— Звісно, ми її врятуємо.

— Викрадемо з-під носа в містера Чорні, еге? А скін­

читься це тим, що ми самі опинимось у скляних ящиках,

залиті воском, наче два чаклуни, й будемо сидіти в них

десять тисяч років.

— Томе, та ось ж е бібліотека. Ми озброїмося проти

містера Чорні всякою магією та чарівними зіллями.

— Є лиш одне чарівне зілля, яке може здолати мі­

стера Чорні,— сказав Том.— Кожного вечора, як тільки

в нього набирається досить пенсів, він... Ану, дай гля­

ну...— Том видобув з кишені жменьку мідяків.— Може,

й вистачить. Слухай, Дуг, ти поки що йди читай книжки.

А я побіжу й п’ятнадцять разів подивлюся «Втечу з

Пенсільванської в’язниці», вона мені ніколи не набридає.

495

Потім зустрінемося біля Галереї. Мабуть, на той час

чарівне зілля вже діятиме нам на руку.

— Томе, ти повинен'знати, на що йдеш,

— Слухай, Дуг, ти хочеш визволити ту принцесу чи

ні?

Дуглас рвучко обернувся й побіг.

Том подивився, як за ним захряснулись двері бібліо­

теки. А тоді перемахнув через левову спину й поринув

у темряву. Н а сходах бібліотеки затріпотіли рештки зго­

рілої карти, і вітер змів їх геть.

У Галереї було темно, і покручені доріжки китайсько*

го більярду леж али ледь видимі й загадкові, мов не-

згарбні літери, наш крябані на вкритій порохом долівці

у печері якогось велета. З а віконцями кінемаскопа са-

мовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти

тільки-но починали обертати дерев’яний пропелер. Ч а к ­

лунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьм я­

ні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сяг­

нув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенько­

вого ліхтарика. Д о замкнених дверей привалилася чиясь

хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Д в е ­

рі рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося

хрипке сапання.

— Не бійся, стара, це я,— заточуючись, мовив містер

Чорні.

Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь

книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив

Тома, що принишк у сусідньому під’їзді.

— Цс-с! — прошепотів Том.— Усе гаразд. «Втеча з

в ’язниці», п’ятнадцять разів... А містер Чорні як почув,

що я стільки накидав, то аж очі вирячив. Відкрив м а­

шину, вигріб усі ті пенси, нагнав мене з Галереї і мер­

щій подався до підвальчика по чарівне зілля.

Д углас підкрався до вікна, зазирнув у сутінь Галереї

і побачив там дві горили: одна завм ерла нерухомо з вос­

ковою красунею в лапах, друга стояла посередині й злег­

ка похитувалася з боку в бік.

— Ну, Томе, ти просто геній! — прошепотів Д углас.—

Це ж він геть упився тим зіллям, еге?

— Атож, будь певен! Ну, а ти що вивідав?

Д углас поплескав рукою по книжці й тихенько почав

розповідати:

496

— Ц я мадам Таро, як я й казав, справді провіщала

багатіям долю, смерть і всяке таке, але одного разу во­

на дуже схибила: провістила Наполеонові поразку й

смерть, та ще просто у вічі! Отож,,,

Він замовк і знову подивився крізь запорошену ши­

бу на невиразну постать чаклунки, що нерухомо сиділа

в своєму скляному ящику.

— Secours,— прошепотів Д углас.— Отож

Наполеон

згадав про музей мадам Тюссо 1 і звелів кинути чаклун­

ку Таро в розтоплений віск, і оце тепер,..

— Диви, Дуг, що він там робить!.. Якась у нього па­

лиця в руках, чи що.

Так воно й було. Громіздка постать містера Чорні

погрозливо метнулася до скляного ящика. Брутально

лаючись, він почав вимахувати великим мисливським

ножем перед обличям чаклунки.

— Він напався на неї тому, що вона одна в цьому

бісовому вертепі схожа на живу людину,— сказав Том —

Але він нічого їй не зробить. Ось-ось сам упаде й засне.

— Е ні,— відказав Д углас.— Він знає, що вона по­

передила нас і що ми прийдемо її рятувати. А йому страх

як не хочеться, щоб ми викрили його таємне лиходій­

ство, ото він, мабуть, і надумав знищити її раз і н азав­

жди.

— Звідки йому знати, що вона нас попередила? Ми ж

і самі цього не знали, поки не пішли звідти.

— Він кидав у проріз монети й примусив її зізнатися.

Вона ж не може збрехати на тих картах з черепами та

кістками. Хоч-не-хоч, а мусить казати правду, отож, н а­

певне, й д а л а йому карту з двома маленькими рицарями,

такими собі хлопчиками, зрозумів? А це ж ми і є, з

дубцями в руках, і йдемо просто сюди.

— Остання монета! — гримнув містер Чорні в Гале-

реї.— Ось я вкидаю її і востаннє питаю тебе. Кажи, хай

тобі чорт! Чи матиму я бодай якийсь зиск з цієї клятої

Галереї, чи мушу визнати, що збанкрутував? Ти така ж,

як і вся бісова жінота, сидиш і мовчиш, наче риба, а

людина тут конає з голоду! Ану, дай карту!.. Ага! Зар аз

подивимось...— І він підніс карту до світла.

— Ой, Томе! — видихнув Д углас.— Готуйсь!

— Ні! — гарикнув містер Чорні.— Брешеш ти! Б ре­

шеш! Ось тобі! — І торохнув кулаком по ящику.

1 Славнозвісний м узей воскових фігур у Л он доні.

497

Дощем сипонули скалки, сяйнули, мов падучі зірки,

і поринули в темряву. Тепер чаклунка сиділа беззахис­

на, спокійно і незворушно чекаючи другого удару.

— Не треба! — заволав Д углас і стрімголов кинувся

у двері.— М істере Чорні!..

— Дуг! — крикнув Том.

Почувши крик, містер Чорні рвучко обернувся. Б ез­

тямно звів руку з ножем, немовби замірився вдарити,

Д углас заціпенів. Та містер Чорні тільки блимнув витрі­

щеними очима, а тоді крутнувся й повільно повалився

горілиць на підлогу — так повільно, що, здавалося, падав

цілу вічність,— і з правої його руки випав ліхтарик, а з

лівої сріблястою рибиною вислизнув ніж.

Том обережно ввійшов до темної Галереї і втупився

очима в простерте на підлозі тіло.

— Дуг, він що — помер?

— Ні, просто його так вразило віщування мадам Т а­

ро. Бачиш, він увесь наче ошпарений. Певно, на тих

картах було щось жахливе.

Власник Галереї хропів на підлозі.

Дуглас позбирав розкидані ворожильні карти й, трем­

тячи, сховав їх до кишені.

— Нумо, Томе, треба забрати її звідси, поки не пізно,

— Украсти? Ти що, здурів?

— А ти хочеш стати співучасником ще гіршого зло­

чину? Скажімо, вбивства?

— Та ти що, як же можна вбити це старе опудало?

Та Дуглас уж е не слухав. Він підійшов до розбитого

скляного ящика, і воскова чаклунка Таро із шерехом,

схожим на зітхання, так наче й справді чекала цього

багато літ, похилилась уперед і впала йому на руки.

Годинник на вежі міської управи вибив чверть до де­

сятої. Місяць стояв уже високо й заливав усе небо м 'я­

ким, але холодним світлом. Н а суцільній сріблястій

смузі тротуару колихалися чорні тіні. Д углас ішов сам,

несучи на руках угорнуту в оксамит воскову ляльку, і

раз у раз сторожко зупинявся в затінку тремтливих д е­

рев. Прислухався, озирався назад. Ось почув легенький

шурхіт, наче десь там бігли миші. З -за рогу вигулькнув

Том і вмить опинився поруч.

— Дуг, я там трохи затримався. Боявся, щоб містер

Чорні не... ну, розумієш... А потім він ожив... почав лая-

498

тись... Ой, Дуг, а що, як він спіймає тебе з цим опуда­

лом? Що скажуть удома? Це ж крадіж ка!

— Ану тихо!

Вони прислухались, озирнулися назад, де місячною

річкою текла вулиця.

— Слухай, Томе, як хочеш допомогти мені врятувати

її, то допомагай, але не називай її опудалом, не репетуй

і не повзи, мов неживий.

— Звісно, допоможу! — І Том теж узявся за ношу.—

Ох ти, ну й важенна!

— Вона була зовсім молода, коли Наполеон...— Д уг­

лас урвав себе на півслові.— Старі люди завж ди важ кі.

З цього й дізнаєш ся про їхній вік.

— Але навіщо ми це робимо, Дуг? С каж и мені, ну

навіщо нам стільки мороки через неї? Навіщ о?

Н авіщ о? Д углас кліпнув очима й зупинився. Усе від­

булося так швидко, він сягнув так далеко й був такий

збуджений, що вже й забув навіщо. І тільки тепер, коли

вони знову простували тротуаром і на їхніх повіках трі­

потіли чорні метелики тіней, а від рук тхнуло порохом

і воском, він мав час поміркувати над цим і повільно,

якимсь дивним голосом, непевним, мов місячне світло,

заговорив:

— Знаєш , кілька тижнів тому я збагнув, що я ж и ­

вий. Ой, як я радів і танцював! А потім, це було мину­

лої суботи в кіно, я зрозумів, що колись маю померти.

Раніш е я ніколи про це не думав. І раптом мені стало

не по собі, так ніби я дізнався, що назавж ди закриваю ть

Спілку молодих християн чи там нашу школу,— а вона

ж не така вже й погана, як ми собі уявляєм о,— або що

всохнуть усі персикові дерева в околиці, або що засип­

лють яр і більш не буде де гратися, або що я захворію

і хтозна-скільки леж атиму в ліж ку серед темряви,— і

тоді я страшенно злякався. От і не знаю тепер, як воно

все буде, але чого я справді хочу, то це допомогти мадам

Таро. Сховаю її на кілька тижнів чи місяців, а тим

часом почитаю в бібліотеці книжки з чорної магії і до­

відаюсь, як зняти з неї чари й визволити її з цього воску,

щоб вона після стількох років знов заж и л а по-людсько-

му. А вона, звісно, буде дуже мені вдячна, отож розкла­

де свої карти з усіма отими чортами, чашами, мечами й

кістками і наворожить мені, яку яму я маю обминати

або в який четвер кращ е не вставати з ліж ка, і тоді я

житиму вічно чи десь близько того.

499

— Ти ж і сам у це не віриш.

— Ні, вірю, майже вірю... А тепер пильнуй, ось уже

й яр. Ми підемо навпростець через звалищ е і..*

Том нараз зупинився. Його зупинив Дуглас. Хлопці

не обертались, проте виразно чули позаду важ ке тупан­

ня ніг, і кожен звук відлунював так гучно, мовби на дні

пересохлого озера неподалік стріляли з рушниці. Хтось

голосно сипав прокльонами.

— Томе, це ти навів його на слід!

Вони пустилися були навтіки, але велетенська рука

схопила їх, розкидала в різні боки, і вони з криком цо-

валилися на траву, а знавіснілий містер Чорні клацав зу ­

бами й бризкав слиною. Він тримав чаклунку за шию й

за лікоть і люто блимав очима на хлопців.

— Вона моя! Що хочу, те з нею і зроблю! Навіщ о ви

її забрали? Від неї всі мої біди — й безгрішшя, й з а ­

непад, геть усе! Ось я її зараз...

— Ні! — вереснув Дуглас.

Та величезні залізні ручиська вже підняли нетривку

воскову фігуру проти місяця та зір, розгойдали, розкру­

тили й з прокльоном метнули, наче з катапульти,— аж

у повітрі засвистіло,— просто в яр, і вона гепнулася на

звалище, збивши лавину смітя й хмару білої куряви та

попелу.

— Ні! — гукнув Дуглас, сидячи на траві й дивлячись

туди.— Ні!

Громіздка постать містера Чорні заточилася на самому

краю урвища, і йому аж дух забило.

— Хваліть бога, що я не вас туди пожбурив! — грим­

нув він і непевною ходою подався геть, тоді спіткнувся

і впав, зіп’явся на ноги, то бурмочучи щось сам до себе,

то регочучи, то лаючись, і врешті зник з очей.

Д углас сидів край яру і плакав. Потім висякав носа

й подивився на брата.

— Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б

бути вдома ще годину тому. Біж и йому назустріч по

Вашінгтон-стріт і приведи сюди.

— Невже ти полізеш у яр?

— Тепер, на звалищ і, вона вже не належ ить нікому,

і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скаж еш

татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому

доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його

побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не зн а­

тиме.

500

— Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся по­

билася.

—- Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі,

як ти не розумієш, Томе!

— Та певне,

І Том поволі пішов геть,

Д углас почав спускатися схилом, між купами попелу,

брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. Н а

півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді вту­

пив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил

попереду.

— М адам Таро! — погукував він ледь чутно,— М адам

Таро!

Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі

майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що

ворухнувся на вітрі. Але Д углас усе одно подавсь туди...

Міський годинник вибив північ. М айже в усіх будин­

ках уже згасло світло, У домашній майстерні при га р а ­

ж і двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що

сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозо­

вому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломбер­

ному столику були розкладені химерними віялами чен­

ці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети — ста­

ровинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася

восковою рукою.

Говорив батько.

— ...добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і

з нашого міста від’їж д ж ав цирк, я гасав по всіх усюдах

і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився

магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і

потім не міг витягти їх звідти.— Він кивнув головою до

чаклунки.— Пригадую, років тридцять тому вона прові­

стила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід

і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціаль­

ний ящик.

Він рушив був до дверей гараж а, але Д углас тихо

озвався до нього:

— Тату... Д якую тобі. З а дорогу додому. Дякую.

— Ет, пусте,— мовив батько й пішов.

Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один

на одного.

501

— Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо —

ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!

— Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту

автоматів,— сказав Д углас.— Д ам йому десять доларів,

він же однаково все викидатиме.

— Авжеж.— Том подивився на стару чаклунку в ло­

зовому кріслі.— Ну просто як жива! Цікаво, що там у

неї всередині?

— Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від

мадам Таро з наполеонівських часів...

-тг І ніякої механіки? А може, розріжемо й подиви­

мось?

— Ще встигнемо, Томе.

— Коли?

— Ну, через рік, через два... коли мені буде чотир­

надцять або й п’ятнадцять, отоді й подивимось. А поки

з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся

до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавж ди.

І колись ти почуєш, що в нашому місті з ’явилася Пре­

красна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на

станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід,

а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що

зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї

й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й

куди поїхала... Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари

й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років

через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з то­

бою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде,

то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, колі­

щатка й усяке таке. Ось воно як.

Д углас підняв чаклунчину руку й почав водити нею

над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті,

над строками й вироками, над долями й химерами, і

воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно

черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь

прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахили^

лося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різ­

кому світлі голої лампочки.

— Провістити тобі долю, Томе?

— Авжеж.

Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.

— Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона

віддала її нам! — Д углас повернув карту до світла.-—

502

Чиста... Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. З а в т­

ра відкриємо коробку, і там буде щось написано.

— А що?

Д углас заплющив очі, щоб кращ е побачити слова.

— Там буде написано: «Ваш а покірна слуга й щирий

друг мадам Флорістан М аріані Таро, хіромантка, зціли­

телька душ і провісниця долі, красно дякує вам».

Том засміявся й труснув брата за плече.

— Ну-ну, Дуг, а ще що?

— Стривай, зараз скажу... А ще там буде написано

ось що: «Гей-егей, круть-верть!.. Чи не кращ е танцю ва­

ти, ніж в землі сирій лежати... І крутитись, і вертітись,

і співати «Гей-егей!» А далі: «Томе й Д угласе Сполдін­

ги, усе, чого ви заб аж аєте в житті, збудеться». І ще бу­

де сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно... ти

чуєш, вічно!

—* І все те на одній оцій карті?

— Усе як є, Томе.

У ясному світлі електричної лампочки всі троє — два

хлопчаки і стара чаклунка — нахилили голови й усе ди­

вились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну

карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбаг­

ненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із

туманного небуття.

— Гей-егей! — мовив Том як міг тихіше.

І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:

— Гей-егей!..

П ід гарячою полудневою зеленню дерев тихий голос

монотонно тягнув:

— ...дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять...

Д углас повільно рушив через лужок.

— Томе, що це ти там лічиш?

— ...тринадцять,

чотирнадцять...

помовч...

шістна­

дцять,

сімнадцять... Цикади... вісімнадцять, дев’ятна­

дцять...

— Цикади?

— А чорт! — Том забрав руки від очей.— Чорт, чорт,

чорт!

— Стережись, почують, як ти лаєш ся.

— Чорт, чорт, чорт, нечиста сила! — крикнув Том.—

Тепер мушу починати все з початку. Я рахував, скільки

503

разів сюркнуть цикади за п’ятнадцять секунд.— Він під­

няв свого дводоларового годинника.— Треба порахува­

ти, додати тридцять дев’ять, і дізнаєш ся, скільки в цю

хвилину градусів тепла.— Він подивився на годинник,

заплющив одне око, нахилив голову вбік і знову заш е­

потів:— Раз, два, три...

Д углас ліниво повернув голову й прислухався. З д а ­

валось, у розжареному білястому небі здригався й бри­

нів напнутий мідний дріт. Знов і знов, наче електричні

розряди, падали з оглушених дерев і потужно били у

вуха ті пронизливі металічні звуки.

— ...сім,— лічив Том,— вісім...

Д углас иоплентав на веранду. Болісно мружачи очі,

зайшов у передпокій. Постояв трохи, тоді повернувся на

веранду й мляво гукнув Тома.

— З ар аз рівно вісімдесят сім градусів за Фаренгей-

том.

— ...двадцять сім, двадцять вісім...

— Гей, Томе, ти чуєш?

— Чую... тридцять, тридцять один... Іди геть!.. Три­

дцять три, тридцять чотири...

— Можеш далі не рахувати, осьде на градуснику за

дверима вісімдесят сім, і ще піднімається, то й не потріб­

ні ніякі цвіркуни.

— Цикади!.. Тридцять дев’ять, сорок.,. Не цвіркуни!...

Сорок два...

— Вісімдесят сім градусів. Я думав, тобі цікаво знати.

— ...сорок п’ять... це ж у домі, а не надворі!.. Сорок

дев’ять, п’ятдесят! П ’ятдесят один, п’ятдесят два, п’ятде­

сят три! П ’ятдесят три плюс тридцять дев’ять буде...

дев’яносто два градуси!

— Хто сказав?

— Я сказав! Не вісімдесят сім за Фаренгейтом, а

дев’яносто два за Сполдінгом!

— Ну ти, а ще хто?

Том підхопився і став, звернувши розпашіле обличчя

до сонця.

— Я і цикади, ось хто! Я і цикади! А ти сам-один!

Д ев’яносто два, дев’яносто два, дев’яносто два за Спол­

дінгом — і край!

Обидва стояли й дивилися в нещадне безхмарне не­

бо, що, мов зіпсований фотоапарат з розсунутим затво­

ром, витріщалося на непорушне, прибите лютою спекою,

напівживе місто.

504

Д углас заплющив очі, і на внутрішньому боці роже­

вих просвічених наскрізь повік перед ним безглуздо з а ­

танцювали одразу двоє сонць.

— Раз... два... три...— заворушились його губи,— ...чо­

тири, п’ять, шість...

Тепер цикади сюрчали ще шаленіше.

Від полудня до заходу сонця й від півночі до світан­

ку на вулицях Грінтауна, штат Іллінойс, можна було

побачити чоловіка, коня й фургон, що їх знали всі д ва­

дцять шість тисяч триста сорок дев’ять жителів містечка.

Ч асто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без

усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:

— Он їде містер Джонас!

— Он їде Нед!

— Он їде фургон!

І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ

чи на південь, на схід чи на захід — вони однаково не

побачили б ні чоловіка на прізвище Д ж онас, ні коня на

ім’я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що

трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.

Одначе коли б ви мали такі чуткі вуха, які мають

собаки, і пильно нашорошили їх, та ще й настроїли на

високі й далекі звуки, то дочули б за багато миль, десь

на протилежному краю містечка, монотонний спів, наче

то молився десь у пустелі старий рабин чи правив намаз

мулла. Голос містера Д ж онаса завж ди набагато випе­

редж ав його появу, і люди мали з півгодини або й з

годину, щоб приготуватись і зустріти його. І на той час,

як його фургон в’їж д ж ав на вулицю, на тротуарах уже

стояли ш палерами дітлахи, немов чекали параду.

І ось з’являвся фургон, і на високих козлах під па­

расолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело стру­

міли в його лагідних руках, сидів містер Д ж онас і спі­

вав:

Мотлох! М о т ло х!

Ні, сер, не мотлох!

Мотлох! Мотлох!

Ні, мем, не мотлох!

Виносьте все на п о д вір ’я:

С калки, улам ки, ган ч ір’я,

Дрантя і лахи, забавки , спиці!

505

В діло згодиться

Всякий непотріб.

Скажете, мотлох?

Ні, то не мотлох!

Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Д ж он аса,

який придумував слова просто на ходу, одразу сказав

би, що він не звичайний собі лахмітник. Н а вигляд —

так. Пош арпані, геть видвілі вельветові штани, на го­

лові — старезний повстяний кашкет, прикрашений знач­

ками з часів давніх президентських виборів... А відріз­

няло його від інших лахмітників те, що промишляв він

не тільки за ясного дня,— ви могли побачити його і вно­

чі, на залитих місячним світлом вулицях, і фургон його

до світанку колував містом, об’їж дж аю чи острови кв ар ­

талів, де меш кали люди, яких він знав усе своє життя.

І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану

по всьому місту,— возив днями, тижнями, а то й м ісяця­

ми, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потріб­

на. Тоді треба було тільки сказати: «Мені хотілося б

оцей годинник» або «А отой м атрац можна?» — і містер

Д ж онас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі д а ­

лі, придумуючи слова до нового співу.

Часто траплялося так, що десь годині о третій ночі

він єдиний у тому містечку не спав, і не раз ті, кого мучив

головний біль, забачивши на вулиці його осяяний міся­

цем фургон, вибігали з дому й питали, чи нема в нього

часом аспірину, і аспірин у нього завж ди був. Не раз

годині о четвертій йому випадало приймати пологи, і

тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього

руки й нігті. То були руки замож ної людини, котра, пев­

не, ж ила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям.

Та хоч хто б він був, і хоч як би жив, і хоч яким би

здавався дивним і навіть схибнутим, здорового глузду

містерові Д ж онасові не бракувало. Як він часом л а ­

гідно пояснював сам, йому вже багато років тому н а­

бридло орудувати справами в Чікаго, і він вирішив по­

шукати собі якогось іншого діла, щоб спокійно д ож и ва­

ти віку. Церкви він не любив, хоча й схвалював її ідеї,

проте сам мав нахил до проповідництва та поширення

знань, отож зрештою придбав коня та фургон і тепер

проводив решту життя, дбаючи про те, щоб одні люди

мали змогу скористатися з речей, що їх інші люди вики­

дали як непотріб. Містер Д ж онас вваж ав себе своєрід­

506

ним фільтром, крізь який відбувається матеріальний і

культурний обмін між різними верствами місцевого на­

селення. Він терпіти не міг, коли щось пропадало марно,

бо знав: те, що для одного мотлох, для іншого — роз­

кіш.

Тим-то й дорослі, і особливо діти залю бки спинялися

на приступку й зазирали в задок фургона, де громади­

лись усілякі скарби.

Затям те собі одне,— казав містер Д ж он ас.— Ви

можете взяти що завгодно, коли воно справді вам потріб­

не. Отож запитайте себе: чи прагнете ви мати цю річ

усім єством? Чи проживете ви без неї до кінця дня?

І якщо впевнитеся, що не проживете, то хапайте й біжіть

собі. Я радо віддам вам цю річ, хоч би що воно було,

І дітлахи копирсалися в тих завалах, де були й якісь

давні папери, й подерті парчові халати, й сувої шпалер,

і старі жилетки, й мармурові попільниці, й роликові ков­

зани, й просиджені м’які крісла, й приставні столики, й

скляні люстри. Якийсь час у фургоні чулося лише пере­

шіптування, брязкіт і дзенькіт. Містер Д ж онас сидів со­

бі, спокійно попахкував люлькою, і малі знали, що він

не спускає їх з ока. Ч ас від часу хтось простягав руку до

шахівниці, чи до р азка намиста, чи до старого стільця

і, торкнувшись уподобаної речі, зводив очі й бачив звер­

нений на нього лагідний допитливий погляд містера Джо-

иаса. І тоді швидко відсмикував руку й брався шукати

далі. Так тривало доти, доки кожен урешті знаходив

щось єдине, найбаж аніш е, і вже не забирав руки. Голови

підводились, і обличчя так сяяли, що містер Д ж онас не

міг стримати добродушного сміху. І навіть прикривав

очі долонею, вдаючи, ніби це сяйво засліплю є його. При­

кривав на якусь хвильку, і саме в цю хвильку дітлахи

вигукували слова подяки, хапали роликові ковзани, ко­

льорові кахлі чи парасольку, вискакували з фургона й

бігли геть.

Та за хвилину вони поверталися, несучи натомість

щось своє: ляльку чи гру, що ними вже натіш илися доне­

схочу, забавки, з яких уж звітрилася принадність, мов со­

лодкий дух із жувальної гумки, і настав час віддати їх

кудись, де їх побачать уперше й де вони знов оживуть

і потішать когось іншого. Д ітлахи сором’язливо вкидали

ті принесені в обмін речі у задок фургона, до вже не

видних їм багатств, а тоді фургон помалу рушав далі,

507

зблискуючи великими, схожими на соняшники колесами,

і містер Д ж онас знову заводив:

■—

Мотлох! Мотлох!

Ні, сер, не мотлох!

Ні, мем, не мотлох!

І ось уже фургон зникав з очей, і тільки собаки, ле­

ж ачи в затінку під деревами, чули ту молитву рабина в

пустелі й злегка посіпували хвостами.

— ... мотлох.,, — завмираючи, долинало

зд аля,— мот~

лох...

А ось уже ледь чутно:

...мотлох...

І зап адал а тиша*

І собаки засинали,-

Ц ілу ніч по тротуарах шугали примарні вихори ку­

ряви, що їх здіймав палючий, наче з топки, вітер, і гнав

у різні боки, і легко опускав на теплі духмяні лужки.

Від ходи поодиноких нічних перехожих тремтіли крони

дерев, і з них лавинами сипався порох. Здавалось, опів­

ночі прокидався десь в околиці вулкан, і з нього вихоп­

лювався навсібіч розжарений до червоного попіл і об­

ліплював грубим шаром невсипущих нічних сторожів та

збуджених собак. А десь над ранок, годині о третій, д а ­

хи всіх будинків немовби займалися жовтим вогнем.

Справді-бо, на світанку все навколо зазнавало пере­

мін. Струмені повітря неначе розтікалися з гарячих д ж е­

рел і безгучно линули в нікуди. Озеро зависало величез­

ною нерухомою масою білої пари над рибою та піском

у глибочині і обдавало їх своїм пекучим подихом. Гуд­

рон на вулицях розпливався чорною патокою, червона

цегла бралася міддю й золотом, а верхівки дахів — брон­

зою. Дроти високої напруги із замкненою в них бли­

скавкою погрозливо яскріли над безсонними будинками.

Ц икади сюрчали все гучніше й гучніше.

Сонце не випливло з-за обрію, як звичайно, а враз за^

топило сяєвом цілий світ.

Л еж ачи на ліж ку в своїй кімнаті, Д углас аж наче

плавився, обличчя його було рясно зарошене потом.

— Ну й пекло,— сказав Том, заходячи до кімнати.—

Вставай, Дуг, підемо на річку й цілий день не вилази­

тимемо з води.

508

Д углас судомно вдихнув, видихнув. По шиї в нього

стікали цівки поту.

— Дуг, ти не спиш?

Л едь помітний заперечливий порух головою.

— Тобі, мабуть, недобре? Та вже ж, весь будинок та ­

кий розжарений, ніби ось-ось спалахне.

Він поклав руку Дугласові на чоло. То було майже

однаково, що доторкнутися до гарячої плити. Том зл я ­

кано відсмикнув руку, повернувся й побіг сходами на­

низ.

— М амо,— сказав він,— Д уг дуж е захворів.

Мати, що саме д іставала яйця з льодовні, на мить

спинилась, і на обличчя їй набігла тінь тривоги. Ш видко

поклавши яйця назад, вона пішла слідом за Томом на­

гору.

Д углас за цей час і не зворухнувся.

Ц икади вже аж верещали.

Опівдні, примчавши так швидко, наче сонце гналося

за ним, щоб спалити на місці, лікар зупинив автомобіль

перед чільним ганком, виліз, засапаний, із стомленими

очима, і мовчки віддав Томові свою валізку.

О першій годині лікар вийшов з будинку, скрушно

хитаючи головою. Том і мати лишилися стояти за сіт­

частими дверима, і лікар, обернувшись, тихо повторив

їм знов і знов, що не може сказати нічого певного... не

може... нічого певного... Потім надів солом’яного капелю ­

ха, подивився, як в’яне й сохне під пекучим сонцем листя

дерев, трохи повагався, наче перед ним розверзлося пек­

ло, а тоді шаснув до автомобіля. З вихлопника машини

шугнула хм ара сизого диму й ще хвилин із п’ять коли­

халась у повітрі.

Том узяв у кухні колунчика, поколов

на

грудочки

фунт льоду й відніс нагору. Мати сиділа на краєчку л іж ­

ка, і в кімнаті було чути лише Дугласове дихання: вди­

хав він пару, а видихав вогонь. Вони позагортали гру­

дочки льоду в чисті носовики й поклали Д угл асові

на чоло і вздовж тіла. Тоді опустили штору, і в кімнаті

стало як у печері. Так вони сиділи до другої години, час

від часу приносячи йому свіжого льоду. Потім знов по­

мацали Дугласове чоло — воно було гаряче, мов лампа,

що світила цілу ніч. Торкнувшись його, хотілося погля­

нути собі на пальці: чи не спеклися вони до кісток.

509

Мати розтулила була рота сказати щось, але цикади

сюрчали так гучно, що зі стелі сипався вапняний пил.

Угорнутий у непроглядний червоний туман, Д углае

леж ав і слухав, як глухо гупає його серце й мляво, що­

мить затинаючись, лине потік крові у руках та ногах.

Губи були важ кі, неслухняні. Такі ж важкі й за б а р ­

ні були думки, що повільно зміню вали одна одну, як

ото падають, легенько цокаючи, поодинокі піщинки в

забитому пісковому годиннику. Цок...

По блискучому сталевому пругу колії з-за повороту

вимчав трам вай, сипонув дугою шипучих іскор, і його

пронизливий дзвоник видзвонив десять тисяч разів під­

ряд, аж поки злився із стрекотінням цикад. Містер Т рід­

ден помахав рукою. Трамвай прогуркотів, мов канонада,

і зник з очей за рогом. Містер Трідден!..

Цок. Упала піщинка. Цок...

— Чах-чах-чах! Ту-ту-у-у!

Високо на даху якийсь хлопчина вдавав паровоз, сми­

кав невидиму шворку гудка і раптом завмер, обернувся

на статую.

— Джоне! Гей, Д ж оне Хафф! Я тебе ненавиджу, Д ж о ­

не!.. Та ні, Дж оне, ми ж друзі. Я не ненавиджу тебе, ні!..

Д ж он упав у вузький коридор між в’язами, наче в

бездонний літній колодязь, і, швидко меншаючи, зник.

Цок. Д ж он Хафф. Цок. П адаю ть піщинки. Цок. Джон...

Д углас повернув голову, і її пронизав гострий біль,

так наче вона розкололася на білій-білій, моторошно

білій подушці.

Пропливли у своїй Зеленій машині дві старі жінки, з а ­

рявкав гумовий сигнал, вітально здійнялися білі руки,

неначе зам ахали крилами голуби. Та ось машина вж е по­

ринула в зелену глибочінь луж ка, і тільки білі руки ще

махали Д угласові, аж поки над ними зімкнулася густа

трава...

Міс Ферн! Міс Роберта!

Цок... Цок...

І раптом з вікна в будинку навпроти висунувся пол­

ковник Фрійлі з обличчям у вигляді годинникового цифер­

блата, і по вулиці завихорилась курява з-під копит буй­

волів. Полковник Фрійлі хитнувся, щось у ньому зато ­

рохтіло, нижня щелепа відвалилась, і замість язика з

рота вигулькнула годинникова пружина й захилиталася

510

в повітрі. Він упав на підвіконня, мов ганчір’яна лялька,

та одна рука все м ахала Дугласові...

П роїхав містер Ауфмен у якійсь чудній яскравій м а­

шині, схожій і на трамвай, і на зелений електромобіль,

що сліпила очі, як сонце, й тягла за собою пишний

шлейф диму.

— М істере Ауфмен, то ви все-таки винайшли її? —

закричав Д углас.— Збудували кінець кінцем Машину

щ астя?

І раптом він побачив, що машина не м ає дна. Містер

Ауфмен біг вулицею, а вся та неймовірна споруда три­

м алась у нього на плечах.

— Щ астя, Дуг, ось тобі щастя! — І він зник з очей

так само, як зникли перед тим трамвай, Д ж он Хафф і

дві старі жінки з голубинокрилими руками.

Згори, з даху, долинув дрібний стукіт. Тук-тук-тук,

П ауза. Тук-тук-тук. Ц вях і молоток. М олоток і цвях.

Щ ебіт птахів. І старечий жіночий голос, тремтливий, але

ще бадьорий:

Ми зберем ось біля річки... річки... річки,.,

Ми зберем ось біля річки,

Що тече повз божий трон...

— Бабусю! Прабабусю!

Тук — тихенько — тук. Тук — тихенько — тук.

...річки... річки...

І ось уже тільки птахи перебирають по покрівлі то­

ненькими лапками. Цок-цок. Черк. Цвірінь. Цвірінь. Ти­

хенько, ледь чутно.

...річки...

Д углас глибоко вдихнув, ураз швидко видихнув і за ­

плакав уголос.

Він не чув, як у кімнату вбігла мати.

Н а його безживну руку дрібкою гарячого попелу з

сигарети впала муха, задзиж чала, мов обпечена, й шуг­

нула геть.

Ч етверта година пополудні. Б руківка всіяна здохли-

ми мухами. У будах пріють мокрі в своїх кудлах собаки.

П ід деревами туляться куці тіні. Крамниці на Головній

вулиці зачинено, двері замкнено. Н а березі озера ні ду­

ші. Тисячі людей позалазили аж по шию в теплу воду-—

Все ж якась полегкість.

511

Чверть на п'яту, По цегляній бруківці посувається

фургон лахмітника, містер Д ж он ас співав на козлах,

Тим часом Том, аби лиш -не бачити Дугласового спа­

ленілого обличчя, вийшов з дому й поволі побрів краєм

тротуару, коли це поряд зупинився фургон,

— Добридень, містере Дж онас.

— Здоров, Томе.

Вони були на вулиці самі, тільки вони двоє і повен

фургон чудових речей, на які б дивитись та дивитись» але

жоден і не глянув на них. Містер Д ж онас не квапився

почати розмову. Запалив люльку, попахкав димом, по­

хитав головою, так наче знав, що сталася якась біда, і

аж тоді спитав:

— Що, Томе?

— З братом погано,— відповів Том.— 3 Дугласом...

Містер Д ж онас звів очі на будинок, звідки щойно ви­

йшов Том.

— Він захворів,— провадив хлопець.— Він помирає!

Та ну, не може цього бути,— сказав містер Д ж о ­

нас і похмуро поглянув навколо на такий сталий, такий

грунтовний світ, де цього тихого дня просто не було

місця нічому схожому на смерть.

— Він помирає,— повторив Том.— І лікар не знає,

що з ним таке. Каже, спека .винна, тільки спека. М оже

таке бути, містере Дж онас? Хіба може спека вбити лю­

дину, та ще й у темній кімнаті?

— Ну...— почав був містер Д ж онас і враз замовк.

Бо Том уж е плакав.

— Я завж ди думав, що ненавиджу його, завж ди так

думав... Ми ж майже весь час б’ємося... мабуть, я таки

й ненавидів його... іноді... але тепер... тепер... Ой, місте­

ре Дж онас, якби ж то...

— Що «якби ж то», хлопче?

~ Якби ж то у вашому фургоні знайшлося щось таке,

що допомогло б... Таке, щоб я взяв, одніс йому і він

одужав..

І Том знову заплакав.

Містер Д ж онас дістав свою червону носову хустинку й

подав йому. Том утер носа й очі.

- Ще й літо цього року таке погане,— мовив він.—

То те на Д уга звалиться, то те.

— Ану, розкаж и,— попросив лахмітник.

— Ну,— почав Том, шморгаючи носом, бо ще не зовсім

здолав сльози,— по-перше, він загубив свою найкращ у

512

скляну кульку, ну просто чудову... А на додачу хтось по­

цупив його ловецьку бейсбольну рукавичку, дуже дорогу,

за долар д ев’яносто п’ять. Потім він нагрівся на обміні:

віддав Ч арлі Вудмену свою колекцію камінців і черепа­

шок за глиняного Т арзана — такого, як ото дають у крам ­

ниці, коли принесеш скількись т,ам кришок від м акарон­

них коробок. Та другого ж дня упустив того Тарзана на

тротуар, і він розбився.

Який ж ал ь,— сказав лахмітник і ніби навіч по­

бачив Тарзанові уламки на цементі тротуару.

— І ще — на день народження він дуже хотів книж­

ку про магів і про фокуси, а йому подарували штани та

сорочку. Самого цього досить, щоб зіпсувати все літо.

— Батьки часом забувають, що таке дитинство,— з а ­

уваж ив містер Дж онас.

— А після того,— провадив Том, стишивши голос,—

з горя Дуг забув надворі «справжнісінькі ручні кайдани

з лондонського Тауера»

і за ніч вони взялись іржею.

Та найприкріше йому те, що я підріс на дюйм і майже

зрівнявся з ним.

— Оце і все? — спокійно запитав лахмітник.

— Ні, були ще сотні всяких таких бід, а то й гір­

ших, усього не пригадати. Мабуть, це такий рік випав,

що як уже не щастить, то не щастить. То в його коміксах

міль завелася, то нові тенісні туфлі запліснявіли.

— Я теж пригадую такі роки,— сказав лахмітник.

Він подивився ген на небокрай і побачив там усі ті

роки.

— Ось воно як, містере Дж онас. У тім-то

й

річ.

Через те він і помирає...— Том замовк і відвів очі.

— Стривай, дай мені подумати.

— Ви зможете допомогти, містере Дж онас? Зможете?

Містер Д ж онас заглянув усередину свого старого фур­

гона й похитав головою. Тепер, у ясному сонячному світ­

лі, його обличя мало стомлений вигляд, на чолі бли­

щ али росинки поту. Він пильно вдивлявся в завали ваз,

обшарпаних абажурів, мармурових німф, позеленілих

бронзових сатирів. Потім зітхнув, обернувся й, підібрав­

ши віжки, легенько труснув ними в повітрі.

— Томе,— сказав він, утупивши очі в спину коня,—

ми побачимося пізніше. Мені треба поміркувати. Роз-

1 Т а у е р — старовинна фортеця в Л ондоні, д е колисіГ'ув’язню-

вали дер ж авни х злочинців.

17 Р. Бредбері

513

дивитися, що й до чого. П ісля вечері я приїду знов. Але

й тоді... хто знає... А поки що...— Він сягнув рукою у фур­

гон і дістав низочку японських кришталевих висульок.—

Почепи їх у нього на вікні. Вони дуж е гарно дзвенять на

вітерці, аж наче холодять.

Фургон поїхав, а Том лишився стояти з японськими

криш таликами в руці. Тоді підняв їх за кінець нитки,

але вітру не було, і вони й не зворухнулися. Отож і з а ­

дзвеніти не могли.

Сьома година вечора. Місто скидалося на величезну

жаровню, на яку із заходу знов і знов накочувались хви­

лі гарячого повітря. Від кожного будинку, кожного д е­

рева тяглися тремтливі вугільно-чорні тіні. Вулицею під

вікном пройшов чоловік з рудою чуприною. Пригасле,

але ще палюче сонце заливало його своїм багряним про­

мінням, і Томові здавалося, ніби там, унизу, гордо ви­

ступає чи то живий смолоскип, чи то вогненний лис, чи

то сам володар пекла у власній стихії.

О

пів на восьму місіс Сполдінг вийшла на задній га ­

нок викинути в помийне відро кірки від кавуна й поба­

чила, що на подвір’ї стоїть містер Дж онас.

— Як там ваш хлопчик? — спитав він.

Місіс Сполдінг хотіла щось відповісти, але губи її

затремтіли і вона промовчала.

— Мені можна з ним побачитися? — спитав містер

Джонас.

Вона й тепер не здобулася на слово.

— Ми з ним добрі знайомі,— сказав містер Д ж о ­

нас.— Мало не щодня зустрічалися, відколи він почав

бігати самостійно. Я йому дещо привіз — там, у ф ур­

гоні.

— Він...— Місіс Сполдінг хотіла сказати «непритом­

ний», але не змогла.— Він спить, містере Дж онас. Л ікар

сказав, щоб його не турбували. Ой, і самі не знаємо, що

з ним таке!

— Н авіть якщо він спить,— не вгавав містер Д ж о ­

нас,— я однаково хотів би сказати йому дещо. Часом те,

що почуєш уві сні, ще й більше важить, його кращ е чу­

ти, і воно доходить до глибини душі.

— Пробачте, містере Дж онас, я просто не можу так

ризикувати.— Місіс Сполдінг узялася за ручку дверей

514

і не пускала її.— Але все одно дякую вам за те, що при­

йшли. Дякую.

— Еге ж, мем,— мовив містер Д ж онас.

Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на

Дугласове вікно.

Місіс Сполдінг зайш ла в дім і зачинила за собою двері.

Нагорі в своєму ліж ку сипло дихав Дуглас. Звук був

такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад

гострого ножа.

О

восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому,

знову хитав головою. Він був без підж ака, у попущеній

краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день

схуд фунтів на тридцять.

О

дев’ятій Том, мати й батько поставили надворі під

яблунею складане ліж ко, знесли Д угласа вниз і покла­

ли спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай наймен­

ший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну

кімнату нагорі. Д о одинадцятої вони раз по раз вихо­

дили до хворого, а тоді поставили будильник на третю

годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і

пішли спати.

Нареш ті в домі стало темно й тихо, всі поснули.

0 пів на першу повіки в Д угласа здригнулися.

Зійшов місяць.

1 десь далеко хтось заспівав.

Тужний високий голос то підносився, то завмирав у

чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.

Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто

Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й

немовби виставив на огляд — з усіма його будинками,

всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам’ят­

тю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої

нехитрі сни.

І, здавалося, чим вище підбивався місяць, тим ближ ­

чим, гучнішим і дзвінкішим ставав голос співака.

І Д углас у гарячковому забутті засовався .на ліж ку

й глибоко зітхнув.

Може, це було за годину до того, як місяць затопив

своїм промінням цілий світ, а може, й раніше. Але таєм ­

ничий голос усе наближ ався, і тепер разом з ним стало

чути щось ніби калатання серця — а насправді то був

17*

515

src="/i/19/311119/_1036.jpg">

стукіт кінських копит по цегляній бруківці, приглушений

гарячим рясним листям, дерев.

Чути було й ще один звук: час від часу щось тихень­

ко чи то квилило, чи то вищало, .наче десь там відчиня­

лися й зачинялися двері. То порипував старий фургон.

І ось на залитій місячним світлом вулиці показався

кінь, що тяг за собою фургон, а на високих козлах звич­

но похитувалась худа постать містера Д ж онаса. Він був

у капелюсі, так ніби й тепер пекло літнє сонце, і зрідка

перебирав руками віжки, що струміли в повітрі над спи­

ною коня, мов тихий потічок. Фургон ледь-ледь посував­

ся .вулицею, містер Д ж онас співав, і Д углас уві сні нена­

че затам ував подих і прислухався.

— Повітря, повітря... Кому повітря?.. Чисте, мов сльо­

зинка, прохолодне, мов крижинка... Повітря з квітневих

лугів, з осінніх садів, з Антільських островів... Свіже,

духмяне, чисте, прозоре, з-за гір і з-за моря... В пляшку

налите, корком закрите... Р а з купиш і знов прибіжиш...

Дихай не хочу — і все те за гріші

З останніми словами фургон зупинився біля бровки

тротуару. І ось уж е на подвір’ї тінню став чоловік, три­

маючи в руках дві зелені пляшки, що зблискували в тем­

ряві, як котячі очі.

Містер Д ж онас подивився на ліж ко під яблунею і

тихенько гукнув хлопця на ім’я — раз, потім ще і ще.

Нерішуче переступив з ноги на ногу, поглянув на пляш ­

ки у своїх руках, а тоді зваж ився, обережно підійшов

ближче, сів на траву і втупив погляд у хлопця, знеможе-

ного величезним тягарем літньої спеки.

— Д уг,— мовив він,— ти лежи собі спокійно. Не тре­

ба нічого казати, не треба розплющувати очей. М ожеш

навіть не вдавати, що слухаєш. Ти мене чуєш, і цього

досить. Я старий Дж онас, твій друг. Твій друг,— повто­

рив він і кивнув головою.

Потім сягнув рукою вгору, зірвав з гілки яблуко,

покрутив у руках, відкусив шматок, прожував і повів

далі:

— Є люди, що надто молодими впадають у заж уру.

Начебто й причини ніякої нема, але такі вже вони, м а­

буть, уродилися. Від усіх інших вони різняться тим, що

їх легше вразити, довести до сліз, вони швидше зан еп а­

дають духом, довше пам’ятають кривди і, як я сказав,

надто рано починають журитися. Я це знаю, бо й сам

із таких.

516

Він одкусив і з ’їв ще шматок яблука.

— Ну, то що ми маємо? — запитав потому. І сам

собі відповів:— Гарячу серпневу ніч, ані найменшого ві­

терцю. Просто дихати нічим. Та й літо було таке довге,

і стільки всякого сталось, еге? Аж занадто. І ось уже

майже перша година, а ні вітерцем, ні дощиком і не

пахне. З ар а з я встану й піду. Та перед тим — ти це доб­

ре зап ам ’ятай — я залиш у в тебе на ліж ку оці дві пляш­

ки, І коли я піду, ти трохи почекай, а тоді помалу роз­

плющ очі, сядь, візьми ці пляшки й випий з них усе до

дна. Тільки пий не ротом, ні,— пити треба носом. Нахили

пляшку, відкоркуй її і втягни в себе усе, що в ній є, аби

пішло просто в голову. Та спершу, звісно, прочитай, що

написано на етикетці. А втім, кращ е я сам тобі прочи­

таю...

Містер Д ж онас підняв одну пляшку до світла.

— «Зелена сутінь — дає змогу подихати вві сні до­

бірно чистим повітрям з Півночі,— почав читати він.—

Зібрана над вічними снігами Арктики навесні тисяча

дев’ятсотого року й зміш ана з квітневим вітром тисяча

дев’ятсот десятого року над долиною у верхів’ях Гудзо­

ну, із золотистим пилком, що сяяв одного дня при заході

сонця в лугах навколо Гріннелла, штат Айова, і з про­

холодою від озера, струмків та лісових джерел, уловле­

но ю там-таки й тоді ж таки»...

А тепер те, що дрібними літерами,— сказав містер

Д ж онас і, примруживши очі, став читати д ал і:—«Містить

також молекули запахів м’яти, цитрини, папайї, кавуна

та всіх інших просякнутих духом вологи, прохолодних на

смак плодів і рослин, зокрема камфори й зимолюбки, з

домішкою вітру з-над самої Міссісіпі. Приймати літніми

ночами, коли температура повітря сягає понад дев’яно­

сто градусів».

Він підняв до світла другу пляшку.

— Тут те саме, тільки я додав ще вітру з Аранських

островів, солоного бризу з Дублінської затоки та пасем­

це сизого туману з узбереж ж я Ісландії.

Містер Д ж онас поклав обидві пляшки Дугласові

на

ліжко.

— І ще одна, остання настанова.— Він нахилився над

ліжком і тихо промовив: — Коли питимеш цей трунок,

пам ’ятай: його зробив для тебе друг. Виробництво ком­

панії С. Д ж . Д ж онас, Грінтаун, штат Іллінойс, серпень

517

тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року. Доброго року,

хлопче, доброго року.

З а хвилину легенько ляснули віжки по спині коня, і

на залитій місячним світлом вулиці заторохтів, відда­

ляючись фургон.

А в наступну мить Д углас ворухнув повіками й по­

малу, дуже повільно розплющив очі.

Мамо! — пошепки покликав

Том.— Тату!.. Дуг..,

чуєте, Дуг... Він одужує. Я оце спустився вниз подиви­

тись, а він... Ну йдіть же!

Том вибіг надвір. Батьки поспішили за ним.

Дуглас спав. Том нахилився до нього і, широко всмі­

хаючись, махнув рукою батькам. Вони підійшли і теж

нахилились над ліжком.

Віддих — пауза, віддих — пауза. Усі троє

стояли й

слухали.

Рот Д угласа був трохи розтулений, і з губ та тонких

ніздрів піднімався легкий дух прохолодної ночі й про­

холодної вологи, прохолодного білого снігу й прохолод­

ного зеленого моху, прохолодного місячного світла на

сріблястому камінні на дні тихого струмка й прохолод­

ної води на дні невеликої кринички, обкладеної білим

каменем.

То було так, наче вони на мить схилилися над висхід­

ними струменями фонтана, і прохолодні, просякнуті я б ­

луневим духом бризки, злітаючи вгору, зросили їхні

обличчя.

Вони довго стояли там і не могли зрушити з місця.

Другого ранку пропала вся гусінь. Ті невеличкі чор­

ні й руді волохаті черв’яки, що заполонили були все

довкола й лізли вгору по тремтливих билинках трави,

кишіли на зеленому листі дерев, тепер раптом зникли

без сліду. Завм ерли звуки, яких і звуками не назвеш ,—

оте нечутне лопотіння мільярдів гусениць, що без угаву

тупцяли у своєму зеленому світі. І Том, який завж ди з а ­

певняв, ніби чує ті невловні звуки, тепер вражено роздив­

лявся кругом, не бачачи ніде в місті жодного птаха з

поживою у дзьобі. Замовкли й цикади.

Аж ось серед цієї тиші прокотився схожий на зітхання

518

шурхіт, і всі зрозуміли, чому так раптово зникла гусінь

і нараз замовкли цикади.

Літній дощ.

Він почався непомітно, мов легкий дотик. Потім поси­

лився й линув рясніше. Застукотів по тротуарах і по­

крівлях, як по клавіш ах величезного фортепіано.

А нагорі, вже знов у своїй кімнаті, у прохолодному

сніжно-білому ліж ку, Д углас повернув голову, розплю­

щив очі, побачив, як проливається на землю посвіжіле

небо, і повільно-повільно потягся рукою до свого п’яти-

центового жовтого записника та жовтого олівця марки

«Тайкондерога»..,

Як ведеться, з приїздом гостей, у великому будинку з а ­

панувало неабияке пожвавлення. Звідкись долинали гуч­

ні голоси. Там, у кімнатах, зібралося до надвечірнього

чаю повно пожильців і сусідів. П риїхала тітка Роуз,

голос її здіймався звуком сурми над іншими голосами,

і здавалося, ніби вона заповнює собою всю кімнату, ве­

личезна, розпаш іла, мов теплична рожева троянда, про

яку нагадувало саме її ім’я. Та Дугласові в цю хвилину

було байдужісінько й до тітчиного голосу, й до всього то­

го ш арварку. Він щойно прийшов із свого флігеля і стояв

перед дверима бабусиної кухні, а сама бабуся якраз пе­

ред тим, вибачившись перед гостями, залиш ила гомінку,

мов курник, вітальню й подалася в свої володіння готу­

вати вечерю. Помітивши за сітчастими дверима Д угласа,

вона впустила його, поцілувала в чоло, відхилила в нього

з-над очей звисле біляве пасмо й уважно придивилася до

обличчя — чи вже зовсім минув ж ар ,— а впевнившись,

що таки минув, зам угикала щось собі під ніс і взялася

до роботи.

ДугласоЕІ не раз кортіло запитати: «Бабусю, чи не

тут і починається світ?» Бо ж напевне тільки в такому

місці йому й належ ало починатися. Атож, саме кухня

була центром світобудови, все оберталося навколо неї,

вона являла собою той наріжний камінь, на якому три­

мався весь храм.

Заплющивши очі, щоб кращ е чути, Д углас утягнув

носом повітря. З одного боку на нього віяло пекельним

ж аром від плити, з другого раптом сипнуло хурделицею

борошна, а серед того дивовижного клім ату орудувала

519

бабуся, і в погляді її очей було щось чаклунське, під

корсетом сукні немовби ховалися дві вгодовані теплі

курки, а руки так і мигтіли, наче їх було не дві, а ти­

сяча,— щось просівали, колотили, збивали, різали, кри­

шили, чистили, ліпили, солили, помішували.

Не розплющуючи очей, Д углас навпомацки рушив до

дверей комори. З вітальні долинув вибух сміху та бряз­

кіт чайних чашок. Але він простував далі, до прохолод­

ної, мов підводна печера, царини їстівного зілля та дикої

хурми, де йому одразу вдарив у ніс густий дух верш ко­

во-жовтавих бананів, що тихо достигали на полиці. Н ад

пляшками з оцтом знялася дрібна мошва й сердито за-

дзиж чала йому у вуха.

Він розплющив очі. І побачив свіжі хлібини, що л е­

жали, чекаючи, коли їх наріж уть скибками теплої літньої

хмари, а довкола, мов їстівні обручики в якійсь грі, роз­

котилися смаглі пампушки. У Д угласа аж слина потекла.

Тут, за затіненою сливовими деревами стіною будинку,

де кленове листя проти вікна мовби дзюрчало струмком

на гарячому вітрі, хлопець узявся читати на бляш анках

у шафі назви різних спецій.

«Як же віддячити містерові Д ж онасу за те, що він

для мене зробив? — думав Д углас.— Як відплатити йому

за добро? Н ема чим, ну просто нема чим. Таке не від­

плачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити

добро комусь іншому? — подумав він.— Передати його

по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього

потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб...»

Перець із Кайєнни, майоран, цинамон...

Назви загублених казкових міст, де знялись і розле­

тілися по світу насичені прянощами бурі.

Дуглас підкинув на руці сухі цибулинки, привезені

з якогось невідомого континенту, де колись вони падали

на молочно-білий мармур з коричневих рук тамтешніх

дітлахів, правлячи їм у грі за камінці.

Він зупинив погляд на наклейці однієї з банок і по­

линув уявою у зворотний бік календаря, до того зап о­

вітного дня на початку літа, коли, озирнувшись довкруг,

п о в ч и в , що весь світ обертається навколо нього.

Н а наклейці було написано: «Смакота».

І Д углас зрадів, що вирішив повернутися до життя.

Смакота! Як підходило це слово до дрібно порізаних

маринованих овочів, гарненько укладених у велику скля­

ну банку з білою кришкою. Той, хто дав цьому припасу

520

таку назву, мав голову на в’язах. Завзятий і невтомний,

він, певне, потоптав чимало рясту, назбирав зі всього

світу різних утіх, напакував їх у банку, й, вигукуючи це

слово, написав його великими літерами. СмакотаІ Воно ж

бо так звучить, ніби качаєш ся на зеленій луці разом

з пустотливими гнідими лошатами, а в роті у тебе ж м у­

ток солодкої трави, або поринаєш з головою у глибоку

воду і хвилі хлюпочуть тобі у вуха. Смакота!

Дуглас простяг руку. А о ту т— прянощі...

— Що там бабуся готує нам на вечерю? — почувся з

реального надвечірнього світу вітальні голос тітки Роуз.

— Ніхто ніколи не знає, що вона готує, поки не ся­

демо за стіл,— відказав дідусь, який сьогодні раніше

повернувся з роботи, щоб гідно зустріти цю величезну

рожеву квітку.— Це завж ди таємниця, і ми можемо тіль­

ки гадати.

— Ну, а я люблю знати наперед, чим мене годувати­

муть! — вигукнула тітка Роуз і засм іялася. Кришталеві

підвіски на люстрі у вітальні жалісно задзвеніли.

Д углас забився ще глибше в сутінь комори.

Прянощі... Теж чудове слово. Та й базилік, і бетель.

І естрагон. І кері. Все дуже гарні слова. Але смакота...

ні, Смакота, з великої літери,— безперечно, найкраще!

Оповита серпанком пари, бабуся приходила, йшла і

знову приходила, приносячи з кухні накриті покришка­

ми страви, а всі, хто був за столом, мовчки чекали. Н і­

хто не зваж увався підняти покришку й глянути на схо­

вані під нею наїдки. Нарешті сіла й бабуся, дідусь про­

казав подячну молитву, і тоді срібні покришки вмить

злетіли вгору, наче зграйка сарани.

А коли всі роти були напхом напхані тими куховар­

ськими дивами, бабуся випросталась на стільці й запи­

тала:

— Ну як, смакує?

І всі родичі та пожильці, включаючи й тітку Роуз, що

залюбки працювали щелепами, враз опинилися перед

важким вибором. Озватись і порушити чари чи й далі вті­

шатися цією солодкою поживою богів, що сама танула

в роті? Здавалося, неспроможні зробити вибір, вони от-

от заплачуть чи засміються. Судячи з вигляду, вони л а д ­

ні були сидіти там довіку, і їх не зрушила б з місця ні по­

ж еж а, ні землетрус, ні вулична стрілянина, ні розправа

521

над невинними на подвір’ї за вікном,— так заволоділи

ними ті неземні пахощі, що немовби обіцяли безсмертя.

У ці хвилини, присмачені ніжними травичками, солод­

кою селерою, духмяними корінцями, навіть найчорніший

негідник видався б їм божим ягням. Усі очі перебіга­

ли по сніжній рівнині столу, заставленого всілякими

фрикасе, салатам и, солодкою квасолею, свининою з ку­

курудзою та бобами, тушкованою рибою, м'ясним рагу.

І чути було лише одвічне булькання варива у кухні та

цокання виделок об тарілки, що немовби відлічувало

секунди замість годинника.

Та ось тітка Роуз за одним глибоким вдихом зібрала

докупи всю свою непогамовну рожевість, здоров’я, силу

і, високо піднісши виделку з настромленою на неї диво­

вижею, аж надто голосно промовила:

— О, це й справді страшенно смачно. Але що воно

таке?

Холодний лимонад перестав шумувати <в запітнілих

склянках, а виделки, що перед тим так і мигтіли в по­

вітрі, тихо лягли на стіл поруч з тарілками.

Д углас кинув на тітку Роуз

такий погляд, яким

дивиться на мисливця вражений кулею олень, перш ніж

упасти мертвим. Н а всіх обличчях за столом відбились

подив і образа. Хіба ж їж а не говорить сама за себе?

Адже в ній і своя філософія, і свої запитання, і відповіді

на них. Чи не досить того, що все твоє єство вдоволене

цією миттю мало не побожного дійства і невимовного

блаженства?

— Як я бачу,— знов озвалася тітка Роуз,— ніхто

не

почув, про що я спитала.

Нарешті бабуся, ледь розтуляючи рота, відповіла:

— Я називаю цю страву четверговою. Ми їмо її що­

четверга.

То була неправда.

З а всі роки жодна страва ніколи не скидалася на ін­

шу. Оця, приміром,— звідки вона походила? Чи не з

зелених морських глибин? А ота — чи не кулею здобуто

її в блакитному літньому небі? П л авал а вона чи літала,

повнилася кров’ю чи хлорофілом, ходила по землі чи

тяглася до сонця, не зрушаючи з місця? Ніхто не знав.

Ніхто не питав. Нікого це не обходило.

Найбільше, що дозволяли собі домочадці,— це по­

стояти в дверях кухні, коли там здіймалися хмари бо­

рошна, щось гриміло, брязкало, стукотіло,— так наче то

522

була якась знавісніла фабрика,— а бабуся підсліпувато

мружила очі, і руки її самі знаходили потрібну банку

чи миску.

Чи усвідомлювала вона сама цей свій особливий

дар? Н авряд. Коли в неї питали про її куховарські се-

крети, бабуся тільки опускала очі на свої руки, наділені

якимсь чудесним чуттям, що самі собою чаклували з

борошном чи занурювались у нутро випатраної індички,

мовби шукаючи там сховану пташину душу. її сірі очі

безпорадно кліпали за помутнілими від порошинок пер­

цю й шавлії скельцями окулярів, оправа яких за сорок

років біля плити теж зазн ала руйнівної дії ж ару,— і

часом бабуся зосліпу посипала біфштекси крохмалем,

але які то виходили ніжні, соковиті біфштекси! А то

раптом вкидала у м’ясний фарш абрикоси чи, анітрохи

не зважаю чи на куховарські приписи й рецепти, створю­

вала найнесподіваніші гібриди м’яса, трав, садовини, го­

родини— аби тільки, ледь побачивши їх на столі, кожен

проковтнув слину й відчув приплив завзяття. Отож ба­

бусині руки, як раніше й прабабусині, були її незбаг­

ненною таємницею, постійною втіхою, сенсом її існу­

вання. Вона й сама дивилася на них зачудовано, але не

за важ ал а їм жити своїм життям, таким, якого їм було

просто не минути.

А тепер, уперше за довгі роки, хтось вихопився із з а ­

питаннями, неначе доскіпливий лабораторний дослідник,

почав розводитися про те, про що годилося б мовчати.

— Гаразд, але з чого вона зроблена, ця четвергова

страва?

— Н у,— ухильно відказала бабуся,— а що ти там від­

чуваєш на смак?

Тітка Роуз понюхала шматок на своїй виделці.

— Яловичина... чи це баранина?.. Імбир... чи, може,

кориця?.. Ш инкова підлива? Чорниці? Мелені сухарики?

Часник? Мигдаль?

Достеменно так,— мовила бабуся.— Кому покласти

ще?.. Всім?

З а столом зчинився гамір, забряж чали тарілки, з а ­

мелькали руки, всі заговорили разом, ніби хотіли на­

завж ди поховати ті блюзнірські запитання, а найголос-

ніше говорив і найбільше метушився Дуглас. Та з облич

усіх, хто сидів за столом, було видно, що їхній світ по­

хитнувся і над загальним благоденством нависла з а ­

гроза. Тут зібралося тісне коло домочадців, що звикли,

523

ледь зачувши обідній гонг, кидати все — чи то роботу,

чи гру — й поспішатц до столу. Вже хтозна-відколи

їдальня стала для них чи не найпожаданішим місцем у

домі, і, опинившись у ній, вони миттю розгортали трі­

потливі білі серветки й хапалися за виделки та ножі, так

ніби довго терпіли лютий голод в одиночному ув’язненні

і тільки й чекали сигналу, щоб стрімголов, тиснучись і

штовхаючись, бігти сходами наниз і займати місця за

столом. І ось тепер вони збуджено гомоніли, намагалися

жартувати, а самі нишком позирали на тітку Роуз, не­

наче вона ховала на своїх пишних грудях бомбу з го­

динниковим механізмом, що невпинно відлічував секунди

до їхньої загибелі.

А тітка Роуз, мабуть, згадавш и, що мовчання — це

золото, заходилася коло третьої порції того хтозна-чо­

го, докінчила її і подалася нагору, до своєї кімнати, щоб

рошнурувати корсет.

— Бабусю,— сказал а тітка Роуз, коли знову спусти­

лася наниз,— яке ж безладдя у вас на кухні! С п равж ­

ній розгардіяш , зізнайтеся. Скрізь пляшки, миски, ко­

робки, все жужмом, наклейки поодривалися. То як ви

знаєте, де у вас що? Я повік собі не прощу, якщо не

допоможу вам навести лад, поки я тут. Ось зараз з а ­

сукаю рукава — і до діла.

— Ні-ні, дякую, не треба,— ск азал а бабуся.

Сидячи за стіною в бібліотеці, Д углас почув їхню

розмову, і серце його тривожно забилося.

— Та й задушно тут, як у турецькій лазні,— не вга­

вала тітка Роуз.— Треба відчинити вікно, підняти ж ал ю ­

зі, а то й не видно, що робиш.

— Світло ріж е мені очі,— мовила бабуся.

— Ось щітка, зараз я перемию посуд і гарненько все

розставлю. Я просто повинна вам допомогти, і не перечте.

— Ти сядь посидь,— сказала бабуся.

— Та що ви, бабусю, подумайте самі — вам ж е куди

легше стане тут поратися. Куховарка з вас знаменита,

нічого не скажеш, та коли ви так добре готуєте серед

усього цього шарварку, то уявіть собі, наскільки кращ е

у вас виходитиме, коли все тут буде на місці, все на­

похваті.

— Я про це ніколи не думала...— пробурмотіла ба­

буся.

524

— А от подумайте. Скажімо, сучасні методи куховар­

ства допоможуть вам готувати на десять чи п’ятнадцять

відсотків краще. Ваші чоловіки й тепер наминають так,

що аж за вухами лящить. А за якийсь тиждень і з-за

столу встати не зможуть: така гарна й смачна стане їж а,

що їм просто несила буде покласти ножа та виделку,

— Ти справді так гадаєш? — уже зацікавившись, спи­

тал а бабуся.

— Бабуся, не піддавайся! — прошепотів Д углас

у

бібліотеці.

Але вже наступної хвилини з жахом почув, як за сті­

ною взялися мести й шкребти, викидати напівпорожні

паперові торбинки, наліплювати на банки нові наклейки,

складати миски, каструлі й сковорідки на полиці, що

роками стояли порожні. Н авіть ножі, які звичайно по­

блискували на столах, мов щойно виловлені сріблясті

рибинки, опинилися в шухляді.

Дідусь, стоячи позад Д угласа, вже хвилин п’ять і

собі дослухався до того, що діялося в кухні. Потім стур­

бовано почухав підборіддя.

— Як подумати, то в кухні й справді завж ди був стра­

шенний розгардіяш. Трохи прибрати там, звісно, не ва­

дило. І якщо обіцянки тітоньки Роуз справдяться, то

завтра нас із тобою, Дуг, чекає така вечеря, якої ще ні­

хто не куштував.

— Атож, сер,— озвався Д углас,— якої ніхто не куш­

тував.

— Що там у тебе? — спитала бабуся.

Тітка Роуз подала їй якийсь пакунок, що його трим а­

ла за спиною.

Бабуся розгорнула його.

— Куховарська книга! — вигукнула вона й упустила

книгу на стіл.— Не треба мені цих мудрощів! Я беру

жменьку цього, пучку того, дрібку ще чогось — і оце

все...

— Я допоможу вам закупити припаси,— сказал а тіт­

ка Роуз.— І ще, бабусю, я помітила, які у вас окуляри.

Невже ви стільки років носите отаке казна-щ о? Скельця

геть потерті, оправа покривлена. І як ви тільки в них

щось бачите й досі не впали у засік із борошном? З а р а з

ж е ходімо по нові окуляри.

525

Бабуся приголомшено вхопилася за лікоть тітки Роуз,

і обидві вийшли на пополудневе осоння.

Повернулися вони з покупками: всякою бакалією, но­

вими окулярами й шампунем для бабусі. Вигляд бабуся

мала такий, наче хтось ганявся за нею по всьому місту.

Вона насилу зводила дух, і тітка Роуз мусила допомогти

їй піднятися на веранду.

— Ну, ось ми й удома, бабусю. Тепер у вас усе на

своєму місці, і кожну річ легко знайти. До того ж ви

тепер бачите!

— Ходімо, Д уг,— сказав дідусь.— Обійдемо свій кв ар ­

тал, нагуляємо апетит. Сьогодні буде вікопомний вечір.

Закладаю ся на свою жилетку: нас нагодують такою ве­

черею, якої ще світ не бачив.

Година вечері.

Ніхто уже не всміхався. Д углас хвилини зо три ж ував

один шматок, а тоді, вдавши, ніби втирає рота, виплю­

нув його в серветку. Він побачив, як Тбм і батько зро*

били те саме. Інші теж сиділи ні в сих ні в тих: хто

згрібав їж у на тарілці в одну купу, хто виписував видел­

кою якісь смуги й візерунки, малю вав щось у підливі,

споруджував картопляні фортеці, а хто нишком кидав

собаці шматки м'яса.

Перший підвівся з-за столу дідусь.

— Н аївся,— сказав він.

Реш та домочадців сиділи понурі й мовчазні.

Б абуся знервовано колупалась у своїй тарілці.

— Смачно, правда ж? — звернулася до

всіх тітка

Роуз.— До того ж і подали на стіл на півгодини раніше!

А інші думали про те, що за неділею настане поне­

ділок, за понеділком вівторок, і так далі — цілий ти ж ­

день сумних сніданків, безрадісних обідів і ж алобних

вечер.

З а кілька хвилин їдальня спорожніла. Розійшовшись

по своїх кімнатах, усі впали в туж ливу задуму.

В раж ена бабуся поплентала до кухні.

— Ну,— сказав дідусь,— це вж е занадто! — А тоді

підійшов до сходів і гукнув нагору, де в сонячному світ­

лі плавали незліченні порошинки:— Гей, спускатеся всі

сюди!

Усі мешканці будинку зачинилися в сутінній затиш-

526

ній бібліотеці й стали неголосно радитись. Дідусь спо­

кійно пустив по колу капелюха.

Д л я нашої киці,— сказав він. Потім важко поклав

руку Дугласові на плече.— Ми доручаємо тобі важливу

справу, хлопче. Ось послухай...— І, дихаючи теплом ону­

кові у вухо, щось приязно зашепотів.

Другого дня по обіді Д углас знайшов тітку Роуз са­

му в садку — вона зр ізал а квіти.

— Тітонько Роуз,— поважно мовив він,— може, пі­

демо прогуляємось? Я покажу вам яр, там багато мете­

ликів, і це якраз по дорозі до центру.

Вони обійшли разом усе місто. Д углас без упину щось

квапливо й збуджено говорив, проте на тітку не дивився,

а тільки щораз дослухався до бамкання годинника на

міській управі.

Коли вони під нагрітими літнім сонцем в’язами по­

вернулися назад до будинку, тітка Роуз раптом охнула

й схопилася рукою за горло.

Н а нижньому східці веранди стояв, ретельно спако­

ваний, весь її багаж . Н а одній з валіз тріпотів на літньо­

му вітерці рожевий залізничний квиток.

Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи

на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи

мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.

— Роуз,— мовив він, узявши тітчину руку й трусячи

її вгору-вниз,— я маю щось тобі сказати.

— Що це означає? — запитала тітка Роуз.

— Д о побачення, Роуз,— сказав дідусь.

У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляю ­

чись, поїзд. Н а веранді нікого не було, валізи зникли,

кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь

понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато

посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу

на аптечну.

В цей час повернулася додому бабуся, що ходила

сама до міста дещо прикупити.

— А де ж тітонька Роуз?

— Ми провели її на станцію і попрощалися,— відка­

зав дідусь.— Усі гірко плакали. їй страшенно не хотілось

їхати, але вона попросила переказати тобі найсердечні-

527

ше вітання й пообіцяла, що приїде ще, років через де­

сять.— Він дістав з кишеньки масивний золотий годин­

ник.— А тепер пропоную всім піти до бібліотеки й ви­

пити по скляночці вишнівки, поки бабуся готуватиме нам

свою звичайну розкішну вечерю.

Бабуся подалась до кухні.

У бібліотеці домочадці й дідусь із Дугласом ж ваво

балакали, сміялись, але всі чули приглушені звуки, що

долинали з кухні. А коли бабуся вдарила в гонг, усі

наввипередки, штовхаючись ліктями, посунули до їдальні.

Кожен відкусив по величезному шматку.

Бабуся допитливо придивлялася до облич за столом.

А всі присутні втупили очі в свої тарілки, поклали руки

на коліна й тримали за щоками непрожовані шматки

їжі.

Я розучилася готувати! — сказала бабуся.— В тра­

тила свій хист...

Вона зап л ак ал а.

Потім підвелась і поплентала в свою ретельно опо­

ряджену, обліплену наклейками кухню, опустивши перед

собою безпорадні руки.

Спати лягли голодні.

Д углас чув, як годинник на вежі міської управи ви­

бив пів на одинадцяту, одинадцяту, потім північ, чув, як

усі в домі неспокійно совались на ліж ках, так наче під

осяяною місяцем покрівлею великого будинку напливали

морські хвилі. Він знав, що ніхто не спить, бо не дають

заснути невеселі думи. Л еж ав довго й зрештою сів на

ліжку. Всміхнувся до стіни, до дзеркала. Усміхнувся й

тоді, коли відчиняв двері й скрадався сходами наниз.

У вітальні було темно, пахло старістю і самотністю.

Д углас затам ував віддих.

Потім він навпомацки дістався до кухні, трохи посто­

яв, ніби чогось чекаючи...

І нарешті взявся до діла.

Пересипав млинцеве борошно з гарної нової бляш ан­

ки в стару торбину, де воно було завжди. Повернув

крохмаль у щербатий глиняний горщик. Висипав цукор з

великої бляш анки з написом «Цукор» і розіклав його

по звичних менших коробках, призначених, згідно з н а­

клейками, для прянощів, ножів і шворок. Порозкидав

гвоздику по півдесятку шухляд, де вона леж ала роками.

528

Познімав з полиць миски й тарілки, дістав із шухляд

ножі, виделки, ложки й позалишав усе те, як було р а­

ніше,— на столах.

Він знайшов на полиці каміна у вітальні нові бабу­

сині окуляри й сховав їх у коморі. А потім розпалив у

старій дров’яній плиті величезний вогонь, пустивши в

діло аркуші, видерті з нової куховарської книги. І на

першу годину серед нічної тиші в закіптюженому ко­

мині загуло буйне полум’я, так загуло, що підняло на

ноги всіх у будинку, спали вони там чи не спали. Д уг­

лас почув, як на сходах зачовгали бабусині капці. А за

хвилю й сама вона стала на порозі і, розгублено кліпаю ­

чи очима, подивилася на розгардіяш у кухні. Тим часом

Д углас уже встиг сховатися за дверима комори*

І ось о пів на другу глупої темної ночі легенький про­

тяг поніс по коридорах смаковиті пахощі. Згори одне

по одному почали спускатися жінки з накрученим на бі­

гуді волоссям, чоловіки в купальних х алатах — усі во­

ни навшпиньки підходили до дверей кухні й зазирали

всередину, де темряву осявали тільки нерівні спалахи

червонястого вогню в розжареній до ш кварчання плиті.

І там, у тій теплій темряві, близько другої години ночі

серед брязкання й дзвону посуду невиразним привиддям

снувала бабуся, знов підсліпувато мружачи очі, і руки її

самі непомильно знаходили все, що треба, посипали дух­

мяними спеціями вариво, що булькало в каструлях і па­

рувало в казанках, щось хапали, мішали, переливали, і

її розш аріле обличчя над тими принадними дивами чер­

воніло у відсвітах вогню, мов у справжньої чаклунки,

натхненої магічними чарами.

Тихенько, мовчки домочадці накрили стіл найкра­

щою скатертю, розіклали серветки та мерехтливе столо­

ве срібло, а щоб не порушити чарів, засвітили замість

електричних ламп свічки.

Повернувшись додому з нічної роботи в друкарні, ді­

дусь аж собі не повірив, коли почув, що в освітленій

свічками їдальні проказують застільну молитву.

Ну, а сама їж а? М ’ясо було присмачене прянощами,

в соусах відчувався гострий дух кері, зелень прикраш а­

ли розетки з масла, печиво зблискувало золотистими

краплями меду, і все те так вабило око й так просилось

до рота, що над столом розглягалося тихе протягле

мукання, неначе стадо худоби, вдершись на лужок,

529

допалося до солодкої конюшини. А далі з усіх уст поси«

палися радісні вигуки: як, мовляв, добре, що простора

нічна одіж не спирає нікому живота.

О

пів на четверту проти неділі, коли весь дім спов­

нило тепле відчуття ситості й умиротворення, дідусь від­

сунув свого стільця й велично махнув рукою. Тоді пішов

до бібліотеки й повернувся з величезним томом Ш експі­

ра. Поклав його на дерев’яний таріль і урочисто підніс

дружині.

Бабусю,— сказав він,— прошу тебе, приготуй нам

завтра на вечерю цю чудову книгу. Я певен,— та, м а­

буть, і всі ми,— що завтра ввечері, коли ти подаси її

на стіл, вона буде така ж ніжна, соковита, присмажена

й м’яка, як груднинка осіннього ф азана.

Бабуся взял а книгу обома руками й зап л ак ал а з р а ­

дості.

Вони сиділи за столом аж до світанку: їли то те, то

те на десерт, попивали настоянку з диких квітів, що рос­

ли на лужку перед будинком,— і тільки тоді, коли про­

кинулись перші птахи й заж еврів небокрай на сході, всі

потяглися нагору, по своїх кімнатах. Д углас леж ав і до­

слухався, як далеко в кухні холоне плита. А ось пішла

спати й бабуся.

«Містере Д ж онас,— подумки звернувся він до лахм іт­

ника,— хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив

вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу,

атож, таки передав...»

Він заснув і побачив сон.

У тому сні бамкав гонг і всі домочадці з радісними

вигуками мчали до їдальні снідати.

Ф

А потім, зненацька, літо скінчилося.

Дуглас уперше збагнув це, коли вони якось ішли ву­

лицею в центрі міста. Н араз Том схопив його за руку і

вражено показав на вітрину крамниці дрібного товару.

Обидва прикипіли до місця: у вітрині рівними рядами,

з моторошною незворушністю красувалися речі із зовсім

іншого, такого далекого світу.

— Олівці, Дуг, десять тисяч олівців!

530

— Ох ти ж чорт!

— Записники, по п’ять центів, по десять центів, зо­

шити, гумки, акварельні фарби, лінійки, компаси... Сто

тисяч штук!

— Не дивися. Може, то просто мана.

— Н і,— в розпачі простогнав Том.— То школа. Вже

на носі школа! І чого б ото я виставляв такі речі, поки

ще не скінчилося літо! Половину канікул зіпсували!

Вони рушили далі і, прийшовши додому, побачили

на всохлому, полисілому лужку дідуся — він збирав по­

одинокі останні кульбаби. Якийсь час хлопці

мовчки

допомагали йому, а потім Дуглас, схилившись над влас-

ною тінню, сказав:

— Томе, коли цей рік отак кінчається, то який буде

наступний — кращий чи гірший?

— Н е питай мене.— Том дмухнув, наче в дудочку, у

стеблину кульбаби.— Не я ж створив цей світ.— Він

трохи подумав.— Хоч часом мені здається, ніби таки я.—

І смачно плюнув.

— А я щось передчуваю,— мовив Дуглас.

— Що?

— Наступний рік буде ще більший, дні будуть ясніші,

а ночі довші й темніші, люди так само вмиратимуть,

і так само народжуватимуться нові, і посеред усього того

буду я.

— Атож, Дуг, ти і ще мільярди людей, не забувай.

— У такі дні, як оце сьогодні,— тихо промовив Д уг­

лас,— мені здається, що я... що я буду сам-один!

— Як потрібна буде допомога,— сказав Том,— ти тіль­

ки гукни.

— Що може вдіяти десятирічний братик?

— Десятирічному братикові на те літо буде вже оди­

надцять. Щ оранку я розмотуватиму світ, наче клубок гу­

мової стрічки в м’ячику для гольфу, а ввечері знову змо­

туватиму. Попросиш — покажу, як це робиться.

— Дурнуватий.

— Завж ди був такий — Том скосив очі й висунув язи­

ка.— І завж ди буду.

Д углас засміявся. Разом з дідусем вони спустилися

в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися

на полиці, де застиглими потоками, закорковане в пляш ­

ки з кульбабовим вином, виблискувало ціле літо. Ті

пляшки, пронумеровані від одного до дев’яноста з чи­

мось,— по одній на кожний літній день,— уже майж е

531

всі були повні й неначе світилися жаром у підвальному

присмерку. '

— Це ж треба,— сказав Том.— Отак зберегти і чер­

вень, і липень, і серпень. Чудово придумано.

Дідусь звів очі, подумав і усміхнувся.

— Куди кращ е, ніж складати на горище речі, які

більш ніколи не знадобляться. А так цілу зиму час від

часу на хвилину чи дві повертатимешся в літо, а коли

пляшки спорожніють і літо дійде кінця, то й не буде про

що шкодувати, й не доведеться ще сорок років спотика­

тися об усякий зворушливий мотлох. Чистий продукт, ні

тобі диму, ні куряви, сама тільки користь — ось що таке

кульбабове вино.

Хлопці почали водити пальцями по рядах пляшок.

— Оце — перший день літа.

— А це — той день, коли я купив нові тенісні туфлі.

— Атож. А оце — Зелена машина!

— Курява з-під копит буйволів! Чін Лінсу!

— Ч аклунка Таро!.. Нелюд!

— Але ж насправді літо ще не скінчилося,— сказав

Том.— І ніколи не скінчиться. Я пам ’ятатиму весь цей

рік, усе, що сталося кожного дня, завж ди пам’ятатиму.

— Воно скінчилося ще перед тим, як почалося,— про­

мовив дідусь, розкручуючи гвинт винного преса.— Я ні­

чогісінько не пам ’ятаю, хіба тільки якусь там нову тр а ­

ву, що її не треба косити.

— Ти жартуєш!

— Ні, хлопці, ні. Колись ви й самі пересвідчитесь, що

під старість дні немовби розпливаються... їх уже не

відрізняєш один від одного...

— Та де! — заперечив Том.— Ось цього тижня я в

понеділок катався на роликах в Електричному парку, у

вівторок їв шоколадний торт, у середу впав і розтягнув

сухожилок, у четвер зірвався в яру з виноградної ліани —>

он скільки всякого за один тиждень! Та й сьогодні — цей

день я теж зап ам ’ятаю, бо на деревах уже почало ж овк­

нути й червоніти листя. Скоро воно засипле весь лу­

жок, ми позгрібаємо його в купи й плигатимемо на них,

а потім спалимо. Ні, цього дня я ніколи не забуду! З а в ­

жди пам’ятатиму його, я певен!

Дідусь подивився вгору, де за підвальним віконцем

шелестіло на холоднуватому вітрі вже торкнуте осінню

листя дерев.

532

— Ну звісно, пам’ятатимеш, Томе,— сказав він.— Н е­

одмінно пам’ятатимеш.

І, залишивши у підвалі просякнуте м’яким світлом

кульбабове вино, всі троє вийшли надвір, щоб справити

останні літні обряди, бо відчували: це заверш альний день

чи, власне, вже вечір. А коли почало сутеніти, вони

згадали, що ось уже два чи три дні о цій ще не пізній

годині всі сусіді:! г.еранди стають безлюдні. І в повітрі

з ’явився якийсь інший, сухіший дух; і бабуся натякала,

що кращ е б замість чаю з льодом попити гарячої кави;

і скрізь зачинялися вікна, в яких тріпотіли білі завіски;

і холодне м’ясо за вечірнім столом поступалося місцем

гарячій печені. З веранд зникли москіти, а коли вже й

вони здалися, то війні з Часом справді настав кінець, і

людям також не лишалося нічого іншого, як покинути

поле бою.

І ось тепер, як і три місяці тому,— чи, може, три дов­

гих століття? — Дуглас, Том і дідусь стояли на чільній

веранді, що порипувала, наче сонний нічний корабель

на легких хвилях, і втягували в ніздрі повітря. Хлопцям

здавалося, ніби кістки їхні, що на початку літа були н а­

че зелені стебла м’яти й гнучкі пагони солодцю, стали

тепер грубі, як слонові ікла, й крихкі, як крейда. Та

найперше холодний подих осені дався взнаки дідусевим

кісткам — так ніби чиясь незграбна рука вдарила по

зжовклих басових клавіш ах старого піаніно, що стояло

у вітальні.

Наче стрілка компаса, дідусь повернувся лицем на

північ.

— М абуть,— сказав він, трохи повагавшись,— ми вже

не виходитимемо сюди ввечері.

І вони втрьох відчецили ланцюги від кілець під сте­

лею веранди й занесли до гараж а схожу на старі, пошар­

пані ноші лаву-гойдалку, а за ними летіли перші сухі

листки, зірвані вітром з дерев. Чути було, як у бібліо­

теці бабуся шурує кочергою в камінному димоході. Від

раптового подуву вітру забряж чали шибки у вікнах.

Д углас востаннє прийшов ночувати в склепінчасту

веж у великого будинку, над кімнатою дідуся та бабусі.

Того вечора він записав у своєму блокноті:

«Усе тепер іде задом наперед. Як ото в кіно, коли

стрічку крутять не в той бік і люди вискакують з води

назад на вишку. Н астає вересень, отож зачиняй вікно,

що ціле літо стояло відчинене, знімай тенісні туфлі й

533

назувай важ кі черевики, які закинув кудись у червні.

Тепер люди мерщій тікають у теплий дім, наче зозулі

назад у годинник. Ось іще хвилину тому на веранді було

повно людей, і кожен хотів перекричати інших. Аж

глядь — двері захряснулись, голоси

вмовкли, і тільки

листя падає і падає з дерев».

Він виглянув з високого вікна на околицю, де в р і­

чищах струмків сіріли, мов висхлі смокви, здохлі цвір­

куни; подививсь на небо, де скоро вж е під жалісний крик

гагар потягнуться на південь перелітні птахи, а з вер­

хівок дерев шугне до сизих хмар буйна заграва осіннього

багрецю. Від далеких полів пахло гарбузами, що дости­

гали, чекаючи того дня, коли в них проріжуть ножем

трикутники очей і вставлять усередину запалену свічку.

А тут, у місті, над деякими коминами вже здіймалися

перші пасма диму, десь оддалік гуркотіло залізо — то

ринули жолобами тверді потоки вугілля, утворюючи в

підвальних засіках високі чорні кучугури.

Але година була вже пізня.

І Д углас зі своєї високої вежі над містом махнув ру­

кою.

— Усі роздягайтеся!

Почекав. Холодний вечірній вітер студив віконну

шибу.

— ГІочистьте зуби.

Знову почекав.

— А тепер,— мовив нарешті,— гасіть світло!

І моргнув. І місто сонно заморгало у відповідь — то

там, то там гасли вогні. А тим часом годинник на місь­

кій управі вибив десяту, пів на одинадцяту, одинадцяту

й, нарешті, дрімучу північ.

— Ану, останні... отам... і отам...

І ось він уже леж ав у ліжку, а навколо спало місто,

і завмер темний яр, і нечутно колихалось біля берега

озеро, і всі спочивали — його родичі й друзі, старі люди

й зовсім юні, на тій чи на тій вулиці, в тому чи в.том у

будинку, та й на кладовищах далеко за містом.

Він заплющив очі.

Червневі світанки, липневі полудні, серпневі вечори —

все те минуло, скінчилося, згинуло без вороття і зал и ­

шилось тільки в його пам’яті. Тепер попереду довга

осінь, біла зима, свіжа зелена весна — досить часу, щоб

пригадати собі все минуле літо й підбити його підсумки.

А коли він щось і забуде, то в підвалі стоять перенуме-

534

ровані пляшки з кульбабовим вином, і в них — кожен

літній день, усі до одного. Він часто спускатиметься ту­

ди й дивитиметься на них, як на сонце, доки зможе тер­

піти, а потім заплющить очі й розглядатиме пропечені

плями, ті скороминущі карби, що мигтітимуть у його

теплих повіках, і повертатиме то сяк, то так кожний вог­

ник, кожний відбиток, аж поки вони складуться у ви­

разну картину...

З цією думкою він і заснув.

І отак, заснувши, поклав кінець літу 1928 року.

п ро щ авай,

Л ІТ О !

ОПОВІДАННЯ

Прощавай, літо!

Це промовляли очі бабусі.

Це повторював сам до себе дідусь.

Це відчував і Дуглас.

Прощ авай, літо!

Ці слова ворушилися на дідусевих устах — він стояв

на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будин­

ком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов’яли

квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і сп равж ­

нє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух

єгипетської пустелі.

— Що? — перепитав Дуглас.

Але вже й сам почув.

— Прощ авай, літо! — Дідусь сперся на балю страду

веранди, приплющив одне око, а другим повів по небо­

краю.— Знаєш , Дуг, що це таке? Це квітка, що росте

край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої

погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати н а­

віщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось

сумно стає на душі. А потім знову весело. Прощ авай,

літо!

Висхла папороть під верандою

впала

на

курну

землю.

Д углас підійшов і став поруч із дідусем: може, той

поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю ба­

чити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до

очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися

духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеко­

лону «Тигр». У грудях хлопця немов крутилася дзига —

то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот,

то навертала на очі теплу солону вологу.

— Піду з ’їм пампушку та ляж у посплю,— сказав він.

— Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі — напакува­

ти живота й лягти спати.

536

Велика тепла рука важко лягла Д угласові на голову,

і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала

тепер однакового, гарного теплого кольору.

Дорога до пампушок була вимощена радістю.

Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Д углас ще

міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже

підкрався ззаду, пробрався в голову, м’яко вчепивой в

нього,

О пів на четверту пополудні все його дванадцятиріч­

не єство занурилось у сутінь.

Потім, уже вві сні, він стріпнувся.

Д есь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну

мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.

Д углас підвів голову, прислухався.

М узика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов

з печери на ясне осоння.

Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в ор­

кестрі нібито було всього кілька інструментів, то з на­

ближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, не­

мовби музиканти, підносячи над головами блискучі про­

ти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних

кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й че­

кало, щоб у нього вдарили, круж ало місяця і враз обер­

нулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від

урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка споло­

ханих дроздів.

Процесія! — прошепотів Д углас.— Але ж сьогодні

не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чо­

го ж?..

1 що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша

й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хм а­

ра, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню па­

горби, затопила темрявою дахи й.тепер текла вулицею.

Мовби гуркотів грім.

Увесь тремтячи, Д углас чекав.

Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.

Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, за л і­

тали в горішнє вікно й золотими пташ ками металися по

кімнаті, шукаючи виходу.

Д углас крадькома, щоб його не помітили, визирнув

у вікно.

І побачив усе знайомі обличчя.

Він закліпав очима.

537

Н а лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках

Д ж е к ПІмідт — вони сиділи в школі на сусідніх партах*

задер догори сурму Б ілл Арно, Д угласів щирий приятель,

пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, пе­

рукар містер Вінескі, і... ану, постривай!..

Д углас прислухався.

У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.

Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз*

У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі.

В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тіль­

ки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.

Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у

домі не було нікого, зате на луж ку він побачив справжнє

товпище.

Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся

з бубоном, Ж ивчик із дитячою дудочкою.

Тільки-но Д углас з'явився на веранді, як усі чимдуж

закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку,

як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся

залиш ила в кухні на дошці заміш ане й посипане борош­

ном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки

мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Ж и в ­

чик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьо­

му натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотири­

юрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і

в руках у них також музичні інструменти.

Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку

грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.

— Слухайте,— спитав нарешті Д углас,— що воно за

день сьогодні?

— Що за день? — перепитала бабуся.— Твій день,

Дугласе.

Мій?

— Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня

народження, святковіший від різдва, врочистіший від

Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день,

Дугласе, твій! — Це вже говорив мер, він виголошував

промову.

— Але ж...

— Дуг,— і дідусь показав на величезний кошик,—

отут для тебе суничний пиріг.

— І суничний торт,— докинула бабуся.— І суничне

морозиво!

Усі завсміхалися. Одначе Д углас позадкував: йому

538

здавалося, ніби він сам — величезний торт із суничного

морозива, що стоїть на сонці, але не тане.

— А коли потемніє, буде фейєрверк,— озвався Ж и в -’

чик і дмухнув у свою дудочку — І ще я віддам тобі свою

банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо

збирав.

— Не впізнаю тебе, Ж ивчику. З якого це дива ти її

віддаєш?

— Бо сьогодні День Д угласа Сполдінга. Ми принес­

ли тобі квіти, Дуг.

«Хлопцям квітів не приносять,— подумав Д углас,—

навіть до лікарні».

Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки про-

щ авай-літа, а дідусь казав:

— Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і ру­

шаймо. П ароплав чекає.

— Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?

— Я б назвав це мандрівкою.— Містер Вінескі, пе­

рукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на го­

лову солом’яного капелюха кольору каші з кукурудзяних

пластівців.— Ось послухай!

Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок

пароплава.

— Кроком

руш! — скомандував

дідусь.— Раз-два...

Дуг, ну ж бо... раз-два!

— Але ж...

Б абуся вдарила в бубон, Ж ивчик задудів у дудочку,

застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу,

втягла в себе Д угласа й винесла на вулицю, а там так

само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю

дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся

пропустити процесію, люди на тротуарах махали рука­

ми їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю

«Грінтаун» хтось подер на дрібні клаптики телефонну

книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю,— але поки те

конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, про­

цесія вже спустилася з пагорба, залиш ивш и позаду й

осоння, і містечко.

Коли вони вийшли на берег німотного озера, сонце

вже заволікали хмари, а від води швидко насувався

густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався:

здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна

грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег,

і містечко, і захоплений грою оркестр.

539

Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману,

з-за невидимої пристані, чути було, як наближ ається

великий пароплав, час від часу тужливо ревучи,

мов

сирена на маяку.

— Ну, хлопче, мерщій до пристані,— тихо мовив д і­

дусь.

— Ану, хто перший! — Ж ивчик кинувся вперед.

Д углас і з місця не зрушив.

Бо пароплав уже випливав з туману — шпангоут за

шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором — і ось уж е

став край пристані й скинув сходні.

— А чому... — Д углас утупив очі в пароплав.— Чому

він не має назви?

Усі подивились — і справді, ніякої назви на носі дов­

гого білого пароплава не було.

— Ну... розумієш, Дуг...

П ароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й

понесла Д углас а по мостинах пристані до сходень.

— Дуг, іди ти перший!

— Грайте, хай він іде під музику!

І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів

дзвонів та литавр, тричі підряд заграв «Привітаймо,

привітаймо, привітаймо щиро вас!» Д углас і незчувся,

як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші,

квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали

назад на пристань...

Бам-м!

Сходні забрали.

Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.

Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лиши­

лися, мов у пастці, на пристані.

— Зачекайте, зачекайте!..

Сходні забрали не випадково.

їх забрали навмисне.

— Зачекайте! — злякано закричав Дуглас.

— Атож,— неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на

пристані.— Зачекайте.

І раптом Д углас зрозумів: ті, що лишилися на при­

стані, аж ніяк не в пастці.

Він кліпнув очима.

Це він був у пастці, на пароплаві.

Д углас закричав. П ароплав лунко загудів. Відстань

між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав

«Колумбіє, перлино океану».

540

— Та стривайте ж, стривайте!

— Прощавай, Дуг!

— Стривайте!

— До побачення, Дуг, до побачення! — гукали обидві

бібліотекарки.

— Прощавай,— шепотіли всі, хто був на пристані.

Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі зга­

дав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єги­

петське гробовище, де навколо невеликого видовбаного

із колоди човна були розставлені всякі забавки та коши­

ки з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його,

наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закру­

тився на місці, як навіжений, і заплакав.

— Прощавай, Дуг, прощавай!..

Жінки махали білими хусточками, чоловіки — соло­

м’яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку

й помахав ним.

А пароплав віддалявся від пристані по холодній во­

ді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркест­

ру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх

тіток, дядьків і ближчих родичів.

— Стривайте! — гукав він.— Ще не пізно! Звеліть їм

повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на

гуляння! А й справді, попливемо всі разом!

— Ні, Дуг, тільки ти один,— почув він ген з берега

голос дідуся.— Пливи сам, хлопче.

І

тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього,

нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі

закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічни­

ка, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту

цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу,

десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини,

живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі,

життям.

Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом

відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю

палуби й провести рукою по борту, як він намацає там

щойно виписану фарбою назву.

Чому погода розминулася з порою року? Чому зно­

ву так потепліло?

Відповідь була проста.

Пароплав називався «Прощавай, літо».

А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа.

541

— Ду-у-г!..— Голоси з берега було вже ледве чути.—

До побачення... прощавай... прощавай...

— Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі,

ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!

Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей,

люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє

й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльо­

зами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена

всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в

одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу,

і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному во­

ланні:

— Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-

можі-і-іть!

І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його

кидало то в жар, то в холод.

Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у

вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на

своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних

рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло.

Надвечір’я безгучно розмішувало в повітрі кімнати ли­

монадні тони.

Дуглас перестав плакати.

Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який ви­

гляд має печаль, і побачив її — вона всоталась у йо­

го обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ні­

коли не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того

обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяг­

лася до нього й була холодна на дотик.

Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір’я, пахощі

його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз

і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи,

тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки

своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небо­

край,— а потім неквапно, вийшов на веранду, і пахощі

хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й

не хотіли з ним розлучатись.

На веранді хтось стояв і докурював передостанню то­

го дня люльку.

— Дідусю, це ти тут!

— Ну звісно, Дуг.

— Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто

тут.

— Та й ти ж начебто тут, хлопче.

542

— Тут я, справді тут!

Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у

груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа

нараз пойняв страх і він вигукнув:

— Не кажи!

— Чого не казати, хлопче?

«Не кажи,— думав Дуглас,— не кажи того, що зби­

рався сказати!»

Дідусь чекав.

Вони дивились, і просто в них перед очима дерева

розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольо­

ри осені. Десь неподалік остання газонокосарка того лі­

та зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими

серцю валками.

— Дідусю...

— Що, Дуг?

Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви,

в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:

— Смерть — це коли ти сам-один на пароплаві і він

відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються

на березі?

Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох

хмарин у небі, а тоді кивнув головою.

— Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?

— Та просто захотілося знати.

Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високо­

сті й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи

такою не буде.

— Що ти хотів сказати, дідусю?

— Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?

— Так, сер,— прошепотів Дуглас, пригорнувся до цьо­

го високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку,

міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на го­

лову — такою собі короною для молодого короля.

Прощавай, літо!

Друг Ніко ла с а Ніклбі-

м

ій

друг

ОПОВІДАННЯ

Уявіть собі літо, якому немає кінця.

Л іто тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року.

Уявіть собі хлопця, що не хоче ніколи ставати до­

рослим.

Це я.

Уявіть собі перукаря, що ніколи не був молодим.

Це містер Вінескі.

Уявіть собі собаку, що житиме вічно.

Це мій Пес.

Уявіть собі невелике містечко — таке, в яких тепер

ніхто вже не живе.

Уявили? То почнімо...

ГрІнтауи, ш тат Іллінойс. Останній тиждень червня.

На порозі маленької, на одне крісло, перукарні час від

часу гавкає мій Пес.

УсереднІ містер Вінескі тупцяє навколо своєї ж ерт­

ви — випадкового клієнта, що куняє в кріслі, розморений

полудневою задухою.

Там-таки всередині, непорушний, мов чавунна статуя

часів Громадянської війни, стою і я, Дуг Сполдінг, д ва­

надцятирічний хлопчина,— стою, дослухаюся до гарячо­

го вітру надворі й чую, як він здіймає хмари гарячої ку­

ряви в розжареному, наче пекарня, навколишньому сві­

ті, де вже нікому не погано й не добре, а тільки нестерп­

но жарко, де під деревами леж ать хлопці, прилиплі до

собак, і собаки — головами на хлопцях, як на подушках,

і дерева заколисують їх, безнадійно шепочучи листям:

«Більш ніколи нічого не станеться».

І ніщо ніде не рухається, коли не рахувати важких, по­

вільних крапель із величезної, завбільш ки з труну, брили

льоду, що помалу розтає у вітрині крамниці господарсь­

ких товарів. І єдина людина, яка тішиться прохоло­

дою,— це міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудо­

дія, засунута в порожнину, видовбану за формою її тіла

544

в тій крижині, де її ось уже третій день виставлено на

загальний огляд, і, як кажуть люди, весь цей час вона не

дихає, не їсть і не говорить. Оця остання мука, як на ме­

не, для жінки найстрашніша.

Ніщо не рухалось і на вулиці за дверима, крім смуга­

стого рекламного стовпчика на тротуарі перед перукар­

нею, що поволі обертався, показуючи то білу, то червону

грань — вони виникали нізвідки й зникали в нікуди, мов­

би зблиски між двома таємницями.

— Ану... — Я

нашорошив

вуха.— Щось

наближа­

ється...

— То всього-на-всього поїзд, Дуг.— Містер Вінескі'

клацнув ножицями й зазирнув у вухо клієнтові.— Всього

лише поїзд, що проходить опівдні.

— Ні... — Я аж рота розтулив і, заплющивши очі, ви­

тяг шию до дверей.— Справді, щось таке наближається...

Здаля долинув пронизливий гудок, самотній і смутний,

що аж душу вивертав.

— Ти теж відчуваєш це, правда, Пес?

Пес гавкнув.

Містер Вінескі зневажливо чмихнув.

— Що може відчувати собака?

— Важливі речі. Значні речі. Збіги обставин. Зіткнен­

ня, яких не минути. Так каже Пес. І я так кажу. Ми

обидва.

— І він, і ти, і ви обидва. Це вже аж четверо, цілий

гурт.— Містер Вінескі одвернувся од напівмертвого від

літньої спеки чоловіка в білому фаянсовому кріслі.—

А мене, Дуг, більше турбує волосся на підлозі. Підме-

ти-но.

Я заходився вимітати з тонну волосся.

— Ох ти ж... Можна подумати, що воно просто з під­

логи виростає.

Містер Вінескі подивився на щітку в моїх руках.

— Атож! Я стільки не настриг. їй-богу, воно таки са­

ме росте, лежачи на підлозі. Залиш його отак на тиж­

день, а тоді повернись — і доведеться назувати мислив­

ські чоботи, щоб протоптати тут стежку.— Він показав

ножицями на підлогу.— Поглянь. Чи бачив ти коли стіль­

ки різних кольорів і відтінків волосся? Оте — з потилиці

містера Томкінса. Онде — частина чуба Чарлі Сміта.

А оце... оце все, що лишилося від містера Гаррі Джо

Флінна.

18 Р. Брел*ер!

545

Я витріщився на містера Вінескі так, наче все те він

вичитав з Апокаліпсиса.

— Ну, містере Вінескі, ви, мабуть, усе на світі знаєте!

— Та десь близько того.

— І я... я 'теж, коли виросту, буду... перукарем!

Містер Вінескі, приховуючи втіху, заклопотано повер­

нувся до клієнта.

— Тоді пильнуй, як це робиться, Дуг, очей не спускай.

Лікті отак, кисті отак! А ножиці мають промовляти! Клі­

єнти це люблять. Так ніби ти робиш удвоє більше, ніж

насправді. Клац-клац, хлопче, клац-клац!.. Я навчився

цього від французів. О, ті французи! Вони пурхають на­

вколо крісла навшпиньки, і їхні гострісінькі ножиці ще­

бечуть і легенько дзьобають волосся, щебечуть і дзьо­

бають, ти тільки послухай, Дуг!

— Ох ти ж! — мовив я, поводячи головою за його лік­

тем, захоплений тим щебетанням і дзьобанням, та рап­

том завмер: із гарячої літньої далини вітер доніс якийсь

наче стогін, сумовитий і бентежливий.— Онде, знову той

поїзд. І щось у поїзди

— Полудневий поїзд тут не зупиняється.

— Але ж я щось таке відчуваю...

— Я от-от загрузну у волоссі, Дуг.

Я підмів волосся.

Після тривалої мовчанки я озвався знов:

— Мені б хотілося змінити собі ім'я.

Містер Вінескі зітхнув. Геть сонний клієнт не подавав

ознак життя.

—=• Що це з тобою сьогодні, хлопче?

— Та не зі мною. Ім’я в мене нікуди не годиться. Ви

тільки послухайте: Дуг. — Я наголосив: — Д уг!

— Ну, не музика, звісно.

— Наче скажений собака гавкає.— І тут-таки я похо­

пився.— Ти, Пес, не ображайся, це не про тебе.

Містер Вінескі позирнув на поріг.

— йому до всього цього начебто байдужісінько.

— Дуг! Це ж просто казна-що. Ні, сьогодні ж до вечо­

ра приберу собі нове ім’я.

Містер Вінескі замислився.

— Юлій — на честь Цезаря? Александр — Македонсь­

кий?

— Хай там що, однаково. Допоможіть мені, містере

Вінескі, гаразд? Придумайте якесь ім’я...

54В

Раптом Пес сів на порозі. Я упустив на підлогу щітку.

Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанцій­

них колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною гор­

лянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж

літне пекло надворі, подихом залізного нутра, до станції

наближ ався поїзд.

— П ід'їж дж ає!

— П роїж дж ає,— сказав містер Вінескі.

— Ні, таки спиняється!

Тепер уже містер Вінескі мало не упустив свої но­

жиці.

— Дурниці. Той полудневий поїзд тут тільки пригаль­

мовує.

Ми почули, як поїзд зупинився.

— Скільки чоловік виходить із поїзда, га, Пес?

Пес гавкнув один раз.

Містер Вінескі ніяково переступив з ноги на ногу.

— Вивантажують пошту.

— Ні... то чоловік! Ступає легко. Багаж , при ньому не­

великий. Простує до нашого будинку. Б ’юсь об заклад,

то новий пожилець до бабусі. І він займе порожню кім­

нату поряд з вашою, містере Вінескі! П равда ж, Пес?

Пес гавкнув.

— Цей собака став надто балакучий,— пробурчав міс­

тер Вінескі.

— Я збігаю подивлюся, містере Вінескі. -Можна?

Д алекий звук ходи завмер десь на гарячих безгомін­

них вулицях.

Містер Вінескі здригнувся.

— То, мабуть, по мою душу.— А тоді додав, майже су­

мовито:— Гаразд, іди, Дуг.

— Я вже не Дуг.

— Ну, як там тебе звати... Біжи подивися... а тоді при­

ходь розкажи, хай і найгірше...

— Ой, дякую, містере Вінескі, дякую!

І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвір­

к а м и — аж поки пірнули в буйну папороть біля бабуси­

ного будинку.

— Л еж и тихо,— прошепотів я.— Н аближ ається Вели­

ка Подія, хоч би що зоно там було!

А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями ве­

ранди вже простував жвавою ходою той чоловік — грай­

ливо помахуючи

ціпком, із старомодним саквояжем у

547

руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовкови­

стими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграй­

кою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.

На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гой-

далкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся і

обвів поглядом Грінтаун.

Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перу­

карні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його не­

другом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудую­

чи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще

далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних

променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку

хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову

черкав і промокав — то була тоненька жінка, схожа на

ув’язнену в тій норі велику самотню мишу. їй також су­

дилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може,

він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в йо­

го житті. А тим часом...

Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого

капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім

сліпучого розжареного неба, промовив:

— Добридень, хлопче. Добридень, песику.

Ми із Псом підвелися з папороті.

— Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось?

Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаю­

чи там відповіді.

— В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А ко­

лись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам’ять, мав

незрівнянне щастя бути собакою. Але...— Він легенько

стукнув ціпком

по картонній

табличці з

написом

«Кімнати з харчуванням », пришпиленій до поруччя ве­

ранди.— Ця вивіска правдива, хлопче?

— Найкращі кімнати в цілому кварталі.

— А ліжка?

— З такими м’якими матрацами, що спиш як на сьо­

мому кебі.

— А товариство за столом?

— Говірке, але не надміру.

— А їжа?

— Вранці — гарячі млинці, опівдні — пиріг з персика­

ми, на вечерю — фруктовий торт!

Незнайомець вдихнув і видихнув повітря — так, наче

нюхнув усієї тієї смакоти.

548

— Запродаю свою безсмертну душу!

— Даруйте, як ви сказали? — З-за сітчастих протимо-

скітних дверей похмуро визирнула бабуся.

— Та це ж так тільки мовиться, мем,— обернувсь до

неї прибулець.— Я не мав на думці ніякого блюзнірства.

І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить

бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в

книзі пожильців своє ім’я. Ми із Псом уже теж були там,

і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайо­

мець.

— Ч... а...

— Читаємо догори ногами, хлопче?— весело спитав

він, на мить затримавши перо над папером.

— Так, сер.

Він узявся писати далі. Я читав:

— ...а...рл...з... Чарлз!

— Еге ж.

Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він

пише.

— Який гарний у вас почерк!

— Дякую, мем.

Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:

"— Ді-і... к... ке-е... не....— І, затнувшись, зупинився.

Зупинилось і перо. Новий пожилець нахилив голову

вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.

— Ну? — підбадьорив він мене.— То що воно, що?

— Діккенс! — вигукнув я.

— Молодець!

— Чарлз Діккенс, бабусю!

— Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім'я,..

— Гарне? — аж задихнувся я.— Це велике ім’я! Але

ж... Я вважав, що ви...

— Помер? — Пожилець засміявся.— Ні. Живий, при

доброму здоров’ї і щиро радий, що зустрів тут прихиль­

ного читача, знавця і шанувальника!

Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми

троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам ви-

плив величезний, як корабель, дідусь.

— Дідусю,— сказав я, дивлячись просто йому в облич­

чя, щоб побачити, як вразять його мої слова.— Познайом­

ся... Це містер Чарлз Діккенс!

Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови

до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив:

549

— Друг Ніколаса Н ік л б і1 — мій друг!

Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але

швидко отямився, вклонився й сказав:

— Дякую, сер.— ! рушив далі нагору.

А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив

на сходах геть приголомшеного.

У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в

розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний віт­

рець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе

пальто й кивнув мені головою на саквояж.

— Постав де-небудь, Піп... Ти не проти, як я казатиму

на тебе Піп 2, га?

— Піп? — Щоки мої радісно спалахнули.— Ох ти ж!..

Ну звісно, я не проти, сер! Піп — це ж чудової

До розмови втрутилася бабуся:

— Оце вам чиста білизна, містере... е-е...

— Діккенс, мем.— Пожилець заклопотано поплескав

себе по кишенях.— Слухай, Піп, здається, я лишився без

записника й олівців. Чи не міг би ти...

Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.

— Щоб я пропав, коли це не «Тайкондерога» номер

два! — Друга моя рука тим часом уже ковзнула до зад­

ньої кишені штанів.— А оце — «новина — блокнот на

кільцях, зручний і практичний»!

— Неймовірно!

Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи

краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на

північ, то на північний схід, то на схід, то на південь:

— Ось уже два тижні я виношую один задум. День

Бастілії. Знаєш, що це таке?

— Французьке Четверте липня? 3

— Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастілії ця

книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зл а­

мати перепони на шляху революції, Піп?

Оцим-от? — Я подивився на блокнот і олівець у

своїх руках.

— Лизни-но кінчик олівця, хлопчеі

Я лизнув.

— Угорі на першій сторінці — назва. Назва...— Він по­

хилив голову й замислився, потираючи баки.— Піп, яка

1 Герой ром ану Ч. Д іккеиса «Ж иття і пригоди Н іколаса Н іклбі».

2 Герой р ом ан у «Великі сподівання».

3 Див. виноску на стор. 364.

може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого від­

бувається то в Лондоні, то в Парижі?

— По...— зважився я.

— Ну?

— Повість...— провадив я.

— Ну-ну?

— Повість про... дзоє міст?

— М ем!— гукнув він до бабусі, і та звела очі від

білизни.— Це ж геніальний хлопчина!

— Я читала про цей день у Біблії,— сказала бабуся.—

«Усе завершилося до полудня».

— Записуй, Піп,— тицьнув пальцем у блокнот містер

Діккенс.— Мерщій записуй: «Повість про двоє міст». Д а ­

лі, посередині сторінки: «Книга перша. Повернення до

життя. Розділ перший. Той час».

Я записав. Бабуся поралася в кімнаті. Містер Діккенс

дивився на небо, а тоді виразисто заговорив:

— То був найкращий із часів, то був найгірший із ча­

сів; то був вік мудрості, то був вік глупоти; то була доба

віри, то була доба безвір’я; то була пора світла, то бу­

ла пора темряви; то була весна надії, то була зим а...1

— Боже мій,— озвалась бабуся,— як гарно ви гово­

рите.

— Дякую, мем.— Він кивнув головою, тоді заплющив

очі й клацнув пальцями, пригадуючи.— На чому я спи­

нився, Піп?

— То була зима розпачу,— підказав я.

Уже далеко за полудень я почув, що бабуся гукає

знизу якогось Дуга: «Дуг! Ду-у-г!» Хто це такий, я ке

знав. Я ревно писав.

За хвилину почувся голос дідуся:

— Піп!

Я підхопився.

— Слухаю, сер!

— Час обідати, Піп,— сказав дідусь зі сходіз.

До столу я прибіг з недбало витертими руками й во­

логою чуприною. І передусім подивився на дідуся.

— А звідки ти знаєш... що я Піп?

— Почув з горішнього вікна годину тому.

1 П очаток роману Ч. Д іккенса «П овість про д в о є міст».

551

— Піп? — спитав містер Вінескі, щойно зайшовши і

сідаючи за стіл.

— Ой,— сказав я,— де я тільки сьогодні не побуваві

їхав у диліжансі з Лондона до Дувра. Був у Парижі! Так

намандрувався, аж рука затерпла від писання!..

— Піп? — знову спитав містер Вінескі.

Дідусь залюбки прийшов мені на допомогу.

— Коли я був такий, як він, я теж змінював собі ім’я,

і то не раз. Був Діком. Цебто Діком Несхибним Оком.

Потім — Джоном. На честь Довготелесого Джона Сілве-

ра. А ще Гайдом. Тим, що був двійником Д ж ек іл а...1

— А от я ніколи не мав жодного іншого ймення. Зав­

жди був Бернард Семюел Вінескі,— заявив перукар, і

далі не спускаючи з мене очей.

— Жодного? — вражено вигукнув дідусь.

— Жодного.

— То чим ви доведете, що були хлопчиськом, сер? —

спитав дідусь.— Чи, може, ви якийсь особливий феномен

природи?

— Як це? — .не зрозумів містер Вінескі.

Дідусь махнув рукою і подав йому тарілку з їжею.

— До діла, Бернарде Семюеле, до діла.

Та містер Вінескі поставив тарілку на стіл і наче забув

про неї.

— Ти їздив у диліжансі?..

— Атож, з містером Діккенсом,— .відповів за мене ді­

дусь.— Річ у тім, Бернарде Семюеле, що ми маємо ново­

го пожильця, він письменник і щойно почав новий роман,

а Піпа, чи то пак Дуга, взяз собі за секретаря...

— Від самого полудня працювали,— вихопився я.—

Вже двадцять п’ять сторінок готові!..— І затулив рота

рукою.

На обличчя містера Вінескі набігла тінь.

— Письменник? На прізвище Діккенс? Та невже ви

справді вірите...

— Я вірю тому, що мені каже людина, поки вона не

скаже іншого, а коли скаже, віритиму тому іншому...

Зробіть ласку, передайте мені масло,— промовив дідусь.

Масло передали серед загальної мовчанки.

— Чортівня якась...— буркнув собі під ніс містер Ві­

нескі.

Я принишк на стільці.

1 Ідеться про персонаж ів популярних книж ок для юнацтва.

552

Дідусь, нарізаючи курча й розкладаючи шматки по та ­

рілках, сказаз:

— До нас у дім приходить цілком пристойний чоловік

і каже, що його прізвище Діккенс. Отож я вважаю, що

це його справжнє прізвище. Він дає зрозуміти, що пише

книжку. Я проходжу повз його двері, заглядаю до кімна­

ти й бачу: так, він справді пише. То що, я маю йому з а ­

боронити? Адже цілком очевидно, що йому таки треба

написати цю книжку...

— «Повість про двоє міст»! — докинув я.

Повість! — уже не тямлячи себе з люті, закричав

містер Вінескі.— П ро д в о є...

— Цсс! — сказал а бабуся.

Бо вже спустився сходами й став у дверях їдальні той

чоловік з довгим волоссям, гарними вусами та борідкою

і, всміхаючись, уклонився, а тоді обвів усіх запитливим

поглядом і промовив:

— Можна... друзі?..

— Містере Діккенс,— вихопивсь я, намагаючись уря­

тувати становище,— я хочу познайомити вас із містером*

Вінескі, найкращим перукарем у світі...

Вони зміряли один одного довгим поглядом.

— Містере Д іккенс,— сказав дідусь,— чи не вділили б

ви нам, сер, дрібку свого таланту на застільну молитву?

— Вважатиму за честь, сер.

Ми похилили голови. Містер Вінескі — ні.

Містер Діккенс лагідно подивився на нього.

Щось буркочучи, перукар утупив очі в підлогу.

Містер Діккенс почав молитву:

— Господи наш, володарю цього щедрого столу, ти,

що даєш нам, твоїм сумирним слугам, незліченні плоди

землі, що прикрасив нашу трапезу цією гарною черво­

ною редискою, цим чудовим курчам, що поставив перед

нами солодке зимо літа, оцей лимонад, і вселив у нас

трепет перед простими ласощами з картоплі та звичай­

нісінької цибулі, а на довершення, як чують мої ніздрі,

подарував нам вельми вишуканий і принадний хліб у

вигляді благородного суничного торта, що тішить око й

наче всміхається серед свіжих плодів твого родючого с а ­

ду. З а все це, а також за добре товариство за цим сто­

лом щиро тобі дякуємо. Амінь.

— Амінь,— промовили всі, крім містера Вінескі.

Ми мовчки чекали.

— Хай буде амінь,— буркнув він.

553

О, яке то було літо!

Такого літа ще не випадало за всю історію Грінтауна.

Ніколи в житті я не' прокидався так рано й з такою

радістю! За п'ять хвилин до котроїсь там мене як вітром

здувало з ліжка, за хвилину після тієї ж таки — я вже

був у Парижі... о шостій ранку з Кале відпливав кора­

бель через Ла-Манш, у небі мигтіли чайки, і ось уже

попереду білі скелі Дувра, а там — диліжансом до Лон­

дона, і опівдні — Лондонський міст! Підобідок з лимо­

надом у затінку дерев, я і містер Діккенс, і Пес лизав

нам щоки, щоб стало прохолодніше, а тоді знов у П а­

риж, о четвертій чай — і...

— Лаштуй гармату, Піп!

— Слухаюсь, сер!

— На штурм Бастілії!

— Слухаюсь, сер!

Гриміли гармати, повсталий люд штурмував Бастілію,

і я теж був там, секретар першорядного письменника,

містера Ч. Діккенса, найвидатнішої людини в Грінтауні,

штат Іллінойс, і страшенно пишався тим, і мене аж роз­

димало від щастя, бо й я сам мріяв стати колись пись­

менником, отож мав нагоду пізнавати таємниці літера­

турної майстерності з найкращим із найкращих учи­

телів.

— ...Мадам Дефарж. Вона все сиділа й плела, сиділа

й плела...

Я підводив очі й бачив бабусю, що сиділа біля вікна й

плела.

— Сідні Картон — хто він був, що собою являв? Чоло­

вік, наділений тонким чуттям, освічений, мислячий, здат­

ний до дії...

Лужком походжав дідусь, штовхаючи перед себе газо­

нокосарку.

Ген за пагорбами били барабани, гуркотіли гармати,

літня буря зрушувала й валила невидимі мури...

А що ж містер Вінескі?

Якось так вийшло, що я перестав ходити до його перу­

карні, геть забув і про таємничий червоно-білий стовпчик,

що витикався начеб нізвідки й вкручувався в нікуди, і

про купи волосся, які, мов у казці, росли самі собою на

білій кахляній підлозі...

А тим часом містер Вінескі мусив щовечора поверта­

тися додому й сідати за один стіл із тим патлатим пи­

сакою, якому давно слід було підстригтись, і той підво­

554

дився й дякував господові за се, за те, за інше, а містер

Вінескі не почував ніякої вдячності, бо там сидів і я,

дивлячись на містера Діккенса, так, наче я був П ес а

він — сам Бог, аж поки одного вечора...

— Чи не пора казати молитву? — спитала бабуся.

— .Містер Вінескі ще надворі, мається,— відповів ді-

дусь.

— Мається? — Я винувато позирнув за вікно.

— Атож, мається, інакше й не скажеш. Я бачив, як

він стусонув ногою трояндовий кущ, потім папороть біля

веранди. Хотів був стусонути й яблуню, але передумав.

Бог створив її надто твердою. А онде щойно розтоптав

кульбабу. Ой лишенько, вже й д е— наче Мойсей через

море гніву.

Грюкнули двері. Містер Вінескі став на чолі столу,

— Сьогодні я казатиму молитву! — І люто блимнув

на містера Діккенса.

— А чого ж,— озвалась бабуся.— Кажіть. Будь ласка.

Містер Вінескі міцно заплющив очі й почав своє руй­

нівне моління:

— Господи наш, що послав мені гарний червень і аж

ніяк не гарний липень, допоможи мені якось прожити

наступний серпень. Господи наш, увільни мене від зако­

лотів черні на вулицях Лондона й Парижа, що гримлять

у моїй кімнаті вечорами й ранками і що їх головними

призвідцями є хлопець-сновида, чоловік з неймовірним

ім’ям та собака, який і собі гавкає слідом за всім тим на­

бродом, Дай мені сили втриматися від крику, що так і

рветься з моїх грудей: «Дурисвіт! Злодій! Дурень! Ко­

медіант!» Убережи мене від спокуси податися бігом до

начальника поліції, чимдуж волаючи всю дорогу, що чо­

ловік, з ким ми ділимо наш скромний хліб щоденний,—

це вочевидь не хто інший, як Рудий Джо Пайк із Віл кіс-

боро, шахрай і фальшивомонетник, котрого розшукує

поліція, чи, може, Білл Хаммер із Хорнбілла, штат Ар*

канзас, що його мають засадити до в’язниці за злісне ху­

ліганство й дрібні крадіжки в Оскалузі.

Господи наш, оборони невинних дітлахів цього світу

від жорстоких пазурів тих, хто замислив ужити на зло

їхню довірливість. І допоможи мені, господи, спокійно й

шанобливо сказати присутній тут дамі таке: якщо той,

хто називає себе Чарлзом Діккенсом, завтра ж не виїде

звідси полудневим поїздом до Генгену, Крайсвіту чи Тар­

555

тару, я уподібнюся славетній Далілі й без жалю обстри­

жу цього чорного Л И Х О Д І Я 1

Я прошу в тебе, господи, не ласки до ницого грішника,

а лише справедливої кари зловмисникові.

Усі, що згодні зі мною, хай скажуть «Амінь».

Він сів і штрикнув виделкою картоплину.

На довгу хвилю всі за столом заклякли.

А тоді містер Діккенс, заплющивши очі, простогнав:

— О-о-о-о-о-о!..

І цей протяглий стогін, крик, зойк, сповнений глибоко­

го болісного розпачу, пролунав, наче далекий гудок по­

їзда того дня, коли новий пожилець приїхав до нашо­

го містечка.

— Містере Діккенс...— мовив я.

Але запізно.

Він уже встав із-за столу і, мов сліпий, заточуючись,

хапаючись за меблі, за стіни, за одвірок, вийшов у перед­

покій, а тоді навпомацки побрався сходами нагору.

— О-о-о-о-о-о!..

То був крик людини, що зірвалася з високої скелі й

падає у прірву вічності.

А ми чекали, немовби сподіваючись почути, як він упа­

де на дно.

Високо нагорі, на самій вершині будинку, грюкнули

двері його кімнати.

Моя душа перевернулась і вмерла.

— Чарлі...— прошепотів я.— Бідолашний Чарлі...

Пізніше того вечора завив Пес.

А завив він тому, що почув отой схожий на його виття

приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.

— Святий боже,— мовив я.— Треба кликати слюсаря.

Геть усе потекло.

На тротуарі перед будинком з ’явився містер Вінескі,

пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.

— Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу.—

Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.

— Містере Вінескі! — гукнув я.

1 За біблійною легендою , філістимлянка Д ал іл а підступно визі-

д а л а у за к о х а н о г о в н еї б о га ти р я -ізр а їл ь тя н и н а С ам сона т а єм н и ц ю

його н е зб о р и м о ї сили, щ о крилась у д о в г о м у в о л о ссі, а п отім , при­

спавш и його п естощ ам и , п о зб а в и л а в о л о сся й в ід д а л а в руки ф іл іс ­

тим лянських в о їн ів .

556

Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.

— От халепа, почуваю себе так, наче програв битву,—

сказав я.

— Ні, Дуг... пробач, Піп... — заперечив дідусь, сідаючи

на східець поруч мене.— Просто ти посеред битви по­

міняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він

повівся негідно.

— Це містер Вінескі? Та я... я ладен зненавидіти його!

Дідусь тихо попахкував люлькою.

— Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяж ­

ко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві

сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.

— Ми ж не в церкві, дідусю.

— Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Га­

разд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в

перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і

всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім’ї, тільки оту

свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у

нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не

усвідомлює.

— Та я...— І я затнувся, бо раптом перед очима в мене

все стуманіло.— Я завтра ж вимию всі вікна у перукар­

ні. І... і стовпчик перед дверима так змащу, що він кру­

титиметься, як скажений.

Дідусь кивнув головою.

— Я знаю, ти це зробиш, хлопче...

Десь у темряві прогуркотів поїзд.

Знову завив Пес.

І,

ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса доли­

нув дивний чи то крик, чи то плач.

Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник па

вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю

годину ночі.

І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у

передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.

— IVliCTepe Діккенс...

У кімнаті затихло.

Двері були не замкнені. Я наважився прочинити їх.

— Містере Діккенс...

Він був там — нерухомо лежав на ліжку в місячному

світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю

очей текли сльози.

557

— Містере Діккенс...

— Тут такого немає,— озвався він і похитав головою

на подушці.— Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні

на цьому світі такого немає.

— Це ж ви,— сказав я.— Ви — Чарлі Діккенс.

— Пора б тобі знати все, як є,— почулася сумна від­

повідь.— Уже далеко за північ, скоро ранок.

— Я знаю одне,— не вгавав я. — Щодня я бачив, як ви

писали. Щовечора чув, як ви говорили.

— Атож, твоя правда.

— І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете

нову. І почерк у вас прегарний.

— Справді так.— Він кивнув головою.— Еге ж, хай

мене грім поб’є, і це правда.

— Ну от! — Я обійшов ліжко й став з другого боку.—

То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменнико­

ві, отак каратися?

— Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Ні­

звідки, бреду потемки до Небуття, із згаслим ліхтарем,

і навіть свічки не маю.

— Б ал а-б ал а!;— сказав я і рушив до дверей. Мене роз­

лютило, що він відступається від свого. І занапащає та­

ке чудове літо.— На добраніч!— Я брязнув дверною

ручкою.

— Стривай!

У тому моторошно-тихому вигуку було стільки туги й

навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обер­

нувся,

— Піп...— мовив літній чоловік на ліжку.

— Що? — похмуро буркнув я.

— Не треба нам сваритися. Сідай.

Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.

— Побалакай зі мною, Піп.

— Святий боже, о третій...

— ...годині ночі, отож. Ой, яка це страшна година. Вже

ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще де­

сять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі.

Ти мені друг, Піп? Спитай мене про щось.

— Про що?

— Я думаю, ти знаєш.

Я трохи поміркував і зітхнув.

— Ну гаразд. Хто ви такий?

З хвилину він леж аз дуже тихо, а тоді невидимим дов­

558

гим кінчиком носа нам ацав на стелі потрібні слова і

сказав:

— Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.

— Як це?

— А так, Піп, що я ке став тим, ким хотів стати.

Тепер і я на хвилю примовк.

— А ким ви хотіли стати?

— Письменником.

— І пробували?

— Чи я пробував! — вигукнув вій і мало не похлинув­

ся якимсь неприродним злим сміхом.— П робував,— с к а­

зав, опанувавши себе.— Боже милостивий, ти б поба­

чив, синку, скільки пролилося слини, чорнила й поту!

Я спорожнив цистерни чорнила, списав гори паперу, роз­

трощив з півсотні друкарських машинок, погриз і постру­

гав десять тисяч м’яких олівців «Тайкондерога».

— Ого!

— Саме так, «ого!».

— Що ж ви писали?

— Ти спитай, чого я не писав! Поеми. Нариси. Траге­

дії. Фарси. Оповідання. Романи. По тисячі слів на день,

хлопче, кожної божої днини, тридцять років підряд. К е

було такого дня, щоб я чогось не ш крябав і не поганив

чистих аркушів. Мільйони слів зійшли з моїх пальців

на папір, і все те нікуди не годилося.

— Не може бути!

Було. Не таке собі, не сяке-таке, а просто казна-що.

Це розуміли друзі, розуміли редактори, розуміли вчите­

лі, розуміли видавці, і одного напрочуд гарного дня, десь

о четвертій годині пополудні, коли мені вж е минуло п’ят­

десят, це зрозумів і я.

— Але ж не можна писати тридцять років і не...

— Не натрапити на якусь перлину?

Не зачепити

дзвінкої струни? Розкрий очі, Піп, розкрий очі й дивись

на м ен е— на людину, наділену особливим, надзвичай­

ним хистом, єдину, відколи існує світ, яка вилила на па­

пір п’ять мільйонів слів і не д ал а ж иття жодній дріб­

ничці, здатній звестися на власні кволі ноженята й ви­

гукнути: «Евріка! Створено!»

— І ви не надрукували ані одного оповідання?

— Ані смішинки на два рядки. Ані жалюгідного газет­

ного віршика. Ані оголошення про купівлю-продаж або

чиюсь смерть. Ані рецепта домашнього консервування.

С правж ня дивовижа, хіба ні? Це ж треба — бути таким

559

рідкісно нудним, таким сміховинно нездарним, щоб жод­

не твоє слово не змусило нікого всміхнутися, не звору­

шило до сліз, не піднесло духом, не розрадило в горі. А

знаєш, як я вчинив того дня, коли відкрив, що з мене ні­

коли не вийде письменника? Я вбив себе.

Вбили?!

— Порішив, знищив. Як? Спакувався, вирушив у дале­

ку подорож поїздом, а там пізно ввечері сідав на відкри­

тій задній площадці вагона для курців, і клаптики моїх

рукописів розлітались обабіч колії, мов сполохані птахи.

Роман я розкидав по Небрасці, поеми на взірець Гоме-

рових — по,Північній Дакоті, а любовні сонети — по Пів­

денній. Автобіографічні нариси залишив у чоловічій

вбиральні готелю «Гарвей» у Клір-Спрінгу, штат Айда-

хо. З моєю прозою знайомилися лани достиглої пшениці.

Знамените було добриво — певне, там ще довго після то­

го збирали багатющі врожаї. У ту далеку подорож на­

прикінці літа я взяв із собою дві величезні валізи, вщерть

напаковані частками моєї душі, і таки добре потішив

своє ображене самолюбство. Одне по одному, спершу по­

вільно, а далі швидше й швидше, я дер свої творіння на

клапті, викидав їх геть — геть з рук, геть з голови, геть

із життя,— і вони безгучно зникали в оповитій нічною

темрявою прерії, в сипучих пісках безлюдної пустелі, се­

ред похмурих мовчазних скель. І ось однієї ночі, коли

поїзд, виписуючи дугу на якомусь повороті, виповнив

темряву переможним ревінням, я пустив з рук останніх

своїх мертвонароджених дітлахів...

Коли приїхали на кінцеву станцію, мої валізи були по­

рожні. За довгу дорогу я чимало випив, дуже мало з ’їв,

пролив доволі гірких сліз у самотині купе, зате скинув

з себе всі якорі, весь мертвий тягар, усі свої мрії і, хва­

лити бога, тихо й мирно завершив свою подорож із чис­

тим сумлінням і впевненістю в собі. Я почував себе так,

ніби знов народився на світ. І запитував сам себе: «Як

же це так? Що сталося?.. Ти... ти ж тепер зовсім інша

людина».

Він бачив усе те на стелі, і я теж бачив, немов кадри

кіно, що бігли вгору по освітленій місяцем стіні.

«Ти тепер зовсім інша людина», сказав я собі і коли,

зійшовши з поїзда в кінці того довгого літа, яке принесло

мені визволення і несподіване відродження, подивився

в облуплене, загиджене мухами дзеркало автомата з

жувальною гумкою на пероні безлюдної залізничної стан­

560

ції у Пічемі, штат Міссурі, то побачив, що за довгі дні

подорожі в мене відросла чимала борідка, а розмаяне

вітром, давно не стрижене волосся надає мені чудернаць­

кого вигляду, і, придивившись до себе пильніше, я аж

відступив з подиву й тихо вигукнув: «Та невже це ви,

Чарлі Діккенс? — Літній чоловік на ліжку неголосно з а ­

сміявся.— Ой, таки ви, Чарлі,— кажу,— ви, містере Д ік­

кенс!» А відображення у дзеркалі як гримне на мене:

«Хай вам абищо, сер, та ким би ще я міг бути? Ану, від­

стороніться! Я поспішаю на важливу лекцію».

— Ви так і сказали, містере Діккенс?

— Бог мені свідок, Піп, це щира правда. І я відсто­

ронився! А тоді пішов незнайомим містом, і тепер, коли я

нарешті знав, хто я такий, мене аж у жар кидало на

думку про те, скільки всякого я, народжений знову, змо­

жу тепер зробити і які великі й прекрасні діла чекають

мене попереду! Розумієш, Піп, свідомість цього, напев­

не, визрівала в мені уже давно. Усі ті роки безнастан­

ного писайня й гірких розчарувань моє незрадливе внут­

рішнє чуття немовби твердило мені: «Май терпіння. Всі

твої труди підуть прахом, але в останню мить я тебе вря­

тую!» І, можливо, врятувало мене саме те, що багато ро­

ків занапащало: шаноба до великих попередників, до

тих стовпів і світочів на осяйних літературних вершинах,

яких я.смиренно споглядав із свого вутлого човника на

дні пересохлого річища.

Боже мій, Піп, як я пожирав Толстого, впивався До-

стоєвським, смакував Мопассана, підживлявся просто не­

ба курчам та вином у товаристві Флобера й Мольєра!

Надто ревно схилявся я перед високими божествами.

Надто багато читав! Отож коли мої твори згинули, їхні

залишились. І одного дня я раптом збагнув, до чого це

призвело, Піп: я не міг забути їхніх книжок!

— Не могли забути?..

— Атож, не міг забути жодного рядка, жодного слова,

жодної літери, з усіх тих книжок, що будь-коли пройшли

перед моїми жадібними, допитливими очима!

— Фотографічна пам’ять.

— Оце ти як в око вліпив. Усе, що написали Діккенс,

Гарді, Остіи, По, Готорн, засіло в оцій старій фотокамері

і тільки й чекало, щоб його надрукували з мого голосу,

багато років чекало, а я й гадки не мав, що все воно отак

усоталося в мене. Попроси мене заговорити мовою будь-

якого письменника — і я потраплю. Кіплінг — це одне,

19 Р. Бредбері

561

Теккерей — зовсім інше. Скажи вирізати фунт м’яса —

я стану Шейлоком. Задути свічку — стану Отелло. Ким

хочеш стану, Піп, ким тільки хочеш!

— Ну, а потім що було?

— А потім, Піп, я знов подивився в те загиджене му­

хами дзеркало й спитав: «Ну що ж, містере Діккенс,

оскільки все це правда, то коли ви почнете писати свою

першу книжку?» І сам собі відповів: «Зараз же!» А тоді

накупив паперу та чорнила і оце відтоді живу мов уві

сні, одержимий однією пристрастю, сповнений радісного

шалу, безмірно щасливий, живу й пишу одну по одній

усі ті книжки, що належать найдорожчій для мене люди­

н і— мені самому, Чарлзові Діккенсу. Я мандрую вели­

чезними обширами Сполучених Штатів Америки, спиня­

юся то там, то там, пишу й граю свою роль, граю й пи­

шу, читаю лекції, думаю свої думи, то поринаючи в ма­

рення, то виринаючи з нього, всім відомий і нікому не

відомий, там поживу довше, щоб дописати «Копперфіл-

да», там затримаюсь попрацювати над «Домбі і си­

ном»... Часом я забиваюся на цілу зиму на якийсь глу­

хий, завалений снігом полустанок, і нікому й на думку

не спадає, що там пробуває в зимовій сплячці сам Чарлі

Діккенс. А потім вигулькну, мов весняний метелик із ля­

лечки, та й гайда далі. Часом залишаюся на ціле літо в

якомусь одному невеликому містечку, аж поки виже­

нуть... Атож, виганяють, Піп. Бо такі, як отой ваш містер

Вінескі, не прощають вигадок, хоч би які земні й дореч­

ні ті вигадки були. Йому, хлопче, просто бракує розу­

міння. Він не тямить, що всі ми маємо робити кожен своє,

аби вижити, вижити на цьому світі. Хто сміється, хто

плаче, хто пробивається кулаками, хто тікає, але все зво­

диться до одного: людина якось існує. Світ аж кишить

людьми, вони потопають у ньому, і кожен у свій спосіб

силкується прибитися до далекого берега. А що ж міс­

тер Вінескі? Він існує, клацаючи своїми ножицями, і йо­

му не зрозуміти принадності пера, чорнила та паперу,

до якого лине, наче муха до липучки, моя позичена ан­

глійська душа.

Містер Діккенс спустив ноги з ліж ка й потягся по свій

саквояж.

— Отож я мушу складати манатки й забиратися геть.

Я випередив його і вхопився за саквояж.

— Ні! Вам не можна йти. Ви ж не закінчили книжки!

562

— Піп, любий мій хлопче, я ж тобі все пояснив... Хіба

ти не чув?

— Н а неї чекає цілий світ! Ви не маєте права покину­

ти «Двоє міст» на середині!

Він лагідно забрав у мене саквояж.

— Піп, Піп...

Не маєте права, Чарлі!

Він зазирнув мені в очі, і, певно, вони так палали, що

він аж відсахнувся.

— І я чекаю! — вигукнув я.— І всі вони там чекають!

— Хто «вони»?

— Натовп перед Бастілією. Париж.., Лондон, Дувр..,

Гільйотина!

Я побіг до вікон і порозчиняв їх ще ширше, ніби споді­

ваючись, що нічний вітер і місячне світло занесуть у кім­

нату ті звуки та образи, і вони поповзуть по килимку й

закрадуться йому в очі та вуха, і, коли легкі завіски при­

марно заколихались, тоді і я, і Ч а р л і— ладен заприсяг-

тися — почули, як гомонить великий натовп, риплять ко­

леса карет, як сичить, стрімко ковзаючи вниз, гостра со­

кира гільйотини і глухо, мов качани капусти, падають до­

долу голови, як лунає переможний спів,— усе це доли­

нуло до нас із вітром...

— Ой Піп, Піп...

З очей його потекли сльози.

Я дістав з кишені олівця й блокнота.

— Ну? — мовив вимогливо.

— На чому ми вчора спинилися, Піп?

— На мадам Дефарж, що сиділа й плела.

Він упустив саквояж на підлогу.

— Мадам Дефарж... так-так... ага. Пиши, Піп: «Ма­

дам Дефарж...»

Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали руха­

тись— неспокійно совалися, стискали одна одну, сплі­

талися й розпліталися,— і він дивився на них і говорив,

& я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкі­

ше, і так аж до світання...

— Доброго ранку, містере Діккенс!

Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс

уже впорався з половиною млинців, що чималим стоси­

ком височіли в нього на тарілці.

563

Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами

ще більший стосик списаних аркушів.

— Містере Діккенс...— мовив я.— Це

«Повість про

двоє міст»? Ви її... закінчили?

— Зроблено.— Містер Діккенс не підвів очей від та­

рілки.— Встав о шостій. Працював як віл. Зроблено.

Докінчено. Крапка.

— Ура! — вигукнув я.

Десь у далині почувся паровозний гудок. Містер Д ік­

кенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і,

покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я

почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й

побачив його вже на півдорозі до хвіртки, із саквояжем

у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що

мені довелося раз по раз забігати йому наперед.

— Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але

ж іще не видали!

— Доручаю подбати про це тобі, Піп.

Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я му­

сив наздоганяти його.

— А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Кри­

хіткою Дорріт?..

— Вони твої друзі, Піп?

— Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напише­

те, вони ж і не житимуть!

— Якось обійдуться.

Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.

— Чарлі, заждіть!.. Я придумав для вас... нову назву!

«Піквікський клуб», атож, «Записки Піквікського клу­

бу»!

Було чути, як поїзд під’їж дж ає до станції.

Чарлі побіг чимдуж.

— А потім «Холодний дім», Чарлі, і «Важкі часи», і

«Великі...— послухайте, містере Діккенс! — ...сподіван­

ня»! Ох ти ж боже мій!..

Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки

гукати йому навздогін:

— Гаразд! Ідіть собі! їдьте! А я знаю, що мені роби­

ти! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не

буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати «По­

вість про двоє міст»! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..

На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою.

Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився по­

564

серед тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в

спину.

— Піп,— тихо мовив він,— ти це серйозно кажеш?

— Ех ви! — вигукнув я.— Та ви... ви просто...— Я шу­

кав у пам’яті потрібних слів і зрештою натрапив — ...про­

сто тьху! Плюнути й розтерти!

— Та ти що, Піп!

— Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сід-

ні Картоном!

— Д е ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі

треба прочитати її, Піп.

— Чому це?

Він обернувся й поглянув на мене великими сумними

очима.

— Тому що я написав її для тебе.

Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:

— То й що?

— А те,— відказав містер Діккенс,— що я вже спіз­

нився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин...

— Тоді ви маєте час.

— На що?

— На те, щоб познайомитися з одною людиною. По­

знайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книж­

ку... Нам туди, Чарлі, отуди.

Він знову спинився.

— Туди? До бібліотеки?

— Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять

хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.

— Десять?

Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов слі­

пого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослиз­

нули в двері.

У бібліотеці було наче в кам'яному кар'єрі, над яким

десять тисяч років не випадало дощу.

і Прислухаєшся в один бік — тиша.

Прислухаєшся в другий — анішелесь.

Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробле­

ним і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не

народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто

б у л а .

Ми — містер Діккенс і я — стояли на краю тієї тиші й

чекали.

565

Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку,

що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він

боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і

там стоятимуть усі його книжки — вже написані, надру­

ковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані чита­

чам, прочитані й знов поставлені на полиці.

Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене

за лікоть і прошепотів:

— Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же...

— Прислухайтесь! — прошепотів я.

Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук,

наче там переверталась уві сні велика міль.

— Бог мені свідок,— мовив містер Діккенс, розширив­

ши очі,— я знаю, що воно таке.

— Авжеж.

— Добре знаю цей звук,— додав він, дослухаючись, і

кивнув головою.— Там хтось пише.

— Ваша правда, сер.

— Пише пером... І пише...

— Ну-ну?

— Вірші! — пошепки вигукнув містер Діккенс.— Атож.

Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під во­

дою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, роз­

гін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов... То не цифри, Піп,

не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко бі­

жить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом

присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!

— Мем! — покликав я.

Міль затихла.

— Не заважай їй! — цитьнув на мене містер Д ік­

кенс.— Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.

Міль знову заворушилася.

— Мем! — покликав я ще раз, тихо, але вимогливо.

У проходах між полицями зашурхотіло.

І ось вона з ’явилася перед нами, головна бібліотекар­

ка, жінка непевного віку — не молода й не стара; непев­

ного кольору — не смуглява й не бліда; непевного зро­

сту — не низька й не висока, але досить тендітна; жінка,

що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припа-

лих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сто­

рінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на

невидимих коліщатах.

Вона простувала до нас, і її обличчя було мов приті­

нена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її

566

ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі з а

її замріяними очима.

Ч арлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він

чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас.

І все-таки де вийшло несподівано. Вона аж охнула й з а ­

см іялася сама із себе.

— А, це ти, Дуг, і з тобою...— Вона вп ізн ала.Ч арлі, і

очі її потепліли.— Ви ж друг Дуга... містер Діккенс, так?

Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я

аж злякався.

— М істере Діккенс,— мовив я,— познайомтеся з...

— «Мене не спинить навіть Смерть...» — проказав на­

пам ’ять Чарлі, приплющивши очі.

Бібліотекарка закл іп ал а очима, і чоло її побіліло, так

ніби лампа засвітила ясніше,

— Міс Емілі,— сказав він.

— її звуть...— спробував заперечити я.

— Міс Емілі.— Він простяг руку й доторкнувся до її

руки.

— Д уж е приємно,— мовила вона.— Але як ви...

— Як угадав ваше ім’я? Та боже мій, мем, я ж чув, як

ви десь там писали — розгонисто, натхненно. Так пишуть

тільки гіоети!

— Та що ви, то пусте.

— Вище голову, сміливіше,— лагідно сказав він.— То

не пусте. «Мене не спинить навіть Смерть» — чудовий,

першорядний вірш.

— Мої власні вірші такі вбогі...— збентежено промо­

вила вона.— Отож я переписую її, щоб повчитися.

— Переписуєте кого? — ляпнув я.

— Д уж е добра наука.

— Ой, справді? — Вона допитливо поглянула на Ч ар ­

лі.— Ви не...

— Чи я не жартую ? Ні, мем, які ж арти з Емілі Дік-

кінсон!1

— Емілі Діккінсон? — перепитав я.

■і— А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс,—

заш арілася бібліотекарка.— Я прочитала всі ваші книж ­

ки.

Всі? — Він аж позадкував.

— Всі ті,— квапливо додала вона,— що їх надрукова­

но досі.

1 Визначна американська поетеса XIX ст.

567

— Він оце тільки-но закінчив ще одну,— знову встряв

я.— Знаменита книга! <:<Повість про двоє міст».

— А ви, мем? — приязно спитав Чарлі.

— Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до міс­

цевої газети.

— То неодмінно пошліть! — вигукнув він із щирим за­

палом і вірою.— Завтра ж. Ні, сьогодні!

— Але ж,— заперечила вона згаслим голосом,— я на­

віть не маю кому їх спершу прочитати.

— Як це не маєте? — спокійно мовив Чарлі.— Ось вам

Піп, а ось — візьміть мою візитну картку — Ч. Діккенс,

есквайр,— хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки

загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідиліч­

ній книгозбірні.

Бібліотекарка взяла картку.

— Але ж не можна...

— Отакої! Треба! Те, що можу дати я,— тільки підсма­

жені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати ва­

ренням і медом до цього хліба. Моє письмо — розмірене

й невигадливе. Ваше — поривчасте, воно вирує життям,

але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви

так часто згадуєте... Та годі.— Він показав рукою.— Он­

де там, у кінці того довгого проходу, я бачу світло... Його

засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона

чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.

— Бувайте? — перепитала вона.— Чи має це означати

«бувайте з богом»?

— Певне що так, добродійко, певне що так.

А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед

бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через

свій саквояж, що його залишив за дверима.

Посеред лужка він раптом став як укопаний і сказав:

— Яке блакитне небо, хлопче!

— Так, сер.

— Яка зелена трава!

— Еге.— Аж тепер і я спинився й добре розглянув­

ся довкола.— Ох ти ж... таки справді!

— А вітер... Ти чуєш, Піп, який духмяний вітер?

Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:

— І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату

уяву й відають таємниці врятування ближніх...

І поплескав мене по плечу. Я знічеио похилив голову й

не знав, що мені робити. Виручив мене гудок паровоза.

— Ой, це ж наступний поїзд! Якраз п ід’їжджаеі

568

Ми стояли й чекали.

Нареш ті містер Д іккенс сказав:

— А тепер уж е від ’їжджає... То ходімо додому, хлопче.

— Додому! — радісно вигукнув я і раптом спинився.—

А як же... містер Вінескі?

— Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піп.

Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватим у пе­

репочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і...

— Вимітатиму волосся!

— Молодець. І нічого страшного в тому немає. Неве­

личка друж ня позика Англійського держ авного банку

Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А те­

пер, Піп... де олівець?

Я шаснув рукою до однієї кишені і н ам ацав гумку,

шаснув до другої — і знайшов.

— Є олівець!

— А папір?

— Є папір!

Ми простували поряд під зеленим ш атром літніх де­

рев.

— А назва, Піп, буде...

Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти

неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вга­

дувати ту невидиму назву.

— Крам...

Він вивів ще дві літери.

— ...ни...

Ще дві.

— ...ця,— читав я.— Крамниця!

— Як тобі така назва, Піп?

Я завагався.

—; Та... якась вона... ну, наче незакінчена.

— Ач, який вередливий хреститель. Ось маєш!

І він поволі виписав проти сонця друге слово.

— Ста...ро...жит...но...стей.

«■К р а м н и ц я

старожитно-

стей»!

— Записуй роман, Піп!

— Слухаюсь, сер! — вигукнув я.— «Розділ перший»!..

Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.

— Що це? — запитав я сам себе і сам ж е й відпо­

вів: — Та нічого, просто минуло літо.

Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря,

промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген з а пагор-

569

би. Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося

позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в

минуле чимало вечорів з міс Емілі та читанням уголос.

Приїздили й від’їздили поїзди. З ’являвся, повнів і та­

нув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися

нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились

отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожит­

ками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.

— Що це тут таке?

— Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного

обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу до­

рогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та

місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!.,

Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на

задній площадці останнього вагона, махали мені рука­

ми й швидко зникали з очей, та я все гукав:

— До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щ ас­

ливого життя! Приїжджайте! Щасливо... щасливо...

Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував

мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому,

а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити

мені щітку й знову вважати мене за свого названого

сина.

А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов

лист від мандрівного подружжя.

Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір,

коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і,

дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й три­

маючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на

мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав кон­

верт і прочитав уголос в осінніх сутінках:

— «Любий Піп...— Побачивши на папері своє давнє

прибране ім’я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки

воно заповнило мені очі.— Любий Піп, сьогодні ввечері

ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра — в

Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати

з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє

багато' працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі?

Дуж е щасливі. Він називає мене Емілі. Піп, ти, мабуть,

ще не знаєш, чиє це ім’я, а так звали одну поетесу, і я

сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки.

Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: «Ти моя Емі­

лі»,— і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю...»

570

Я замовк, проковтнув клубок, що підступив мені до

горла, й став читати далі:

— «Ми схиблені, Піп. Так кажуть люди, та ми й самі

знаємо. І все-таки ми не відступаємося від свого. Бути

схибленими разом зовсім непогано. А от бути схибленою

і самотньою, як раніше,— цього я більше не витрима­

ла б.

Чарлі шле свої вітання й просить переказати тобі, що

він уже почав нову гарну книжку, чи не кращу за всі до­

теперішні, а назва буде така, яку придумав ти: «Холод­

ний дім».

Отак, Піп, ми й живемо: пишемо та мандруємо, ман­

друємо та пишемо. Може, колись нам випаде їхати по­

їздом, що зупиняється набрати води на вашій станції, і

якщо ти будеш там і гукнеш нас на ім'я — так, як ми

тепер себе називаємо,— то ми вийдемо з вагона. Та, пев­

но, ти на той час станеш зовсім дорослим. І якщо поїзд

зупиниться, а тебе не буде, ми так і зрозуміємо й поїде­

мо собі далі від містечка до містечка.

Підписано: Емілі Діккінсон.

P. S. Чарлі твердить, що твій дідусь — справжнісінь­

кий Платон, тільки ти йому не кажи.

P. P. S. Чарлі — моє золото».

— «Чарлі — моє золото»,— повторив за мною дідусь,

сідаючи поряд і беручи в мене листа, щоб прочитати його

ще раз.— Ну-ну...— зітхнув він.— Ну-ну...

Ми довго сиділи, дивлячись, як багряніє жовтневе не­

бо на заході й одна по одній засвічуються зорі. Вдалині,

десь за милю, загавкав собака. Ще далі, аж ген на обрії,

прогуркотів поїзд, загудів, забамкав у дзвін: раз, дру­

гий, третій,— та й поїхав.

— А знаєш,— озвавсь я нарешті,— мені здається, ні*

які вони не схиблені.

— Мені теж, Піп,— сказав дідусь, запаливши люль­

ку й задувши сірника.— Мені теж так здається.

Oдної неминущої

в е с н и

ОПОВІДАННЯ

Того тижня, відколи минуло вже так багато років,

мені почало здаватися, що батько й мати потихеньку

труять мене. Та навіть і тепер, через двадцять років, я

не певен, що вони цього не робили. Хто знає...

А нагадала мені про все те стара валіза на горищі.

Сьогодні вранці я розстебнув її мідні застібки, підняв

кришку, і б ніс мені вдарило задавненим духом нафта­

ліну, що з незапам’ятних літ застоявся серед тенісних

ракеток з порваними жилами, поношених гумових кап­

ців, поламаних іграшок, заіржавілих роликових ковза­

нів. І хоч тепер я побачив ті дитячі забавки очима до­

рослої людини, мені раптом здалося, ніби тільки годину

тому я прибіг, геть спітнілий, з нашої тінястої вулиці і

на устах у мене ще тріпоче: «Раз, два, три — розбі­

гайсь, бички!»

Я був тоді чудернацьким, кумедним хлопчиною, у

чиїй голові снувалися химерні думки, і отой страх перед

отрутою був лише часткою моїх дитячих переживань.

Уже в дванадцять років я почав робити записи в п’яти-

центовому лінійованому блокноті, з яким ніколи не роз­

лучався. Неначе й оце тепер у мене між пальцями оцу­

пок олівця, і я пишу ним, як писав у ті давні дні, що

їм, здавалося, не буде кінця.

Ось я перестав писати й замислено лизнув олівця. Я

сидів, босий, із шорсткою, схожою на щітку чуприною*

у своїй горішній кімнаті на початку нескінченного ясно^

го дня, мружив очі на шпалери з трояндами й думав.

«До цього тижня мені й на думку не спадало, що я

хворий,— записав я.— І захворів я вже давно. Коли ме­

ні було десять років. А тепер мені дванадцять».

Я скривився, закусив губу й наче крізь туман побачив

перед собою свій записник.

572

«У тому, що я хворію, винні мама й тато. І ще вчите­

лі у школі: вони теж додають мені... — Я завагався,

але зрештою написав:— ...хвороби. Не боюсь я тільки

дітей. Ні Ізабел Скелтон, ні Вілларда Боуерса, ні Кла­

ріс Медлін — на них ця хвороба ще не поширилась. А от

меці зовсім зле...»

Я поклав олівця й пішов до ванної подивитися на се­

бе в дзеркало. Знизу мати гукнула мене снідати. Я при­

тулився обличчям до дзеркала, часто задихав, і на склі

виникла велика туманна пляма. І я побачив, як моє

обличчя... змінюється.

Змінювалися кістки. Змінювалися навіть очі. І пори

на щкірі носа. І чоло. І волосся. Усе, що так довго було

мною, тепер перетворювалося на когось іншого. («Дуг­

ласе, йди снідати, ти ж спізнишся до школи!») Похап­

цем умиваючись, я побачив, як моє тіло немовби пливе

піді мною. А я був замкнений усередині нього і не мав

змоги визволитись. Тим часом усі мої кістки зсувалися,

мінялися місцями, аж ходором ходили!

Щоб не думати про це, я голосно щось заспівав, за­

свистів аж поки в двері постукав батько й звелів мені

вгамуватись і йти снідати.

Я сів до столу. На ньому вже стояла жовта каструль­

ка з кашею, холодно-біле молоко в глечику, яєчня з бе­

коном, блищали ложки й ножі. Батько читав газету, ма­

ти поралася коло плити. Я нюхнув повітря й відчув, як

мій шлунок зіщулився, мов побитий собака.

— Що таке, синку? — Батько позирнув на мене.— Не

хочеш їсти?

— Не хочу.

— Хлопцеві зранку

треба хотіти їсти,— зауважив

батько.

— їж , їж,— сказала мені мати.— Ну ж бо, не бари­

ся.

Я подивився на яєчню. То була отрута. Подивився на

масло. Отрута. І біле з масним шаром вершків молоко

в глечику, і апетитна, пухка коричнева каша на зеленій

тарілці з рожевими квіточками.

Отрута, все воно отрута! Ця думка металась у мене в

голові, наче мурашня на лісовій стежині. Я прикусив

губу.

— Га? — глипнув на мене батько.— Ти щось сказав?

— Та ні,— відповів я.— Просто не хочеться їсти.

573

Не міг же я сказати, що я хворий і що захворів саме

від їжі. Не міг сказати, що до цього спричинилися млин­

ці, пампушки, каші, супи, овочі. Д е ж би то. Отож мусив

сидіти, не беручи нічого до рота, і серце моє билося все

дужче й дужче.

— Ну гаразд, попий хоча б молока і йди собі,— ска­

зала мати,— Батьку, дай йому грошей, хай добре по­

снідає в школі. Апельсиновий сік, щось м’ясне, молоко.

Тільки не цукерки.

Щодо цукерок вона могла й не застерігати мене. То ж

була найстрашніша з усіх отрута. На цукерки я більш

ніколи й не гляну!

Я зв’язав ремінцями книжки й рушив до дверей.

— Дугласе, ти не поцілував мене,— нагадала мати.

— Ой,— мовив я, підійшов і похапцем поцілував її,

— Що це з тобою діється? — спитала вона.

— Нічого,— відказав

я,— Бувайте. До

побачення,

тату.

Обоє сказали «до побачення». І я подався до школи,

занурений у свої думки, що бились у мене в голові, наче

крик у глибокій холодній криниці*

Збігаючи схилом яру, я вхопився за грубу ліану дико­

го винограду, що звисала з дерева, відштовхнувся нога­

ми від землі — і полетів. У ніздрі мені вдарило прохо­

лодне ранкове повітря, свіже і п’янке, я радісно засміяв­

ся, і всі мої думи вмить розвіяло вітром. Зіскочивши на

схил далеко внизу, я покотився до струмка, і птахи ве­

село посвистували до мене, а поруч на дереві, наче під­

хоплений вітром легкий жмуток рудого пуху, скакала

білка. Вниз по стежці сунули невеличкою лавиною інші

хлопчаки. Вони голосно кричали — «Гей, егей, ого-

го-о!»,— били себе кулаками в груди, пускали камінці

плиском по воді, сягали руками в струмок, намагаючись

ухопити рака. Раки прудко тікали геть, збиваючи хмарки

мулу. Ми всі реготали й кепкували один з одного.

На пофарбованому в зелене містку через струмок

з’явилася дівчинка. Звали її Кларіс Меллін. Усі загука­

ли до неї: іди собі, мовляв, іди, ти нам тут не потрібна,

катай звідси! Та мій голос наче заперло, я вмовкі тільки

дивився, як вона повільно йде містком. Дивився, не від­

водячи очей.

Із вранішньої віддалі долинув шкільний дзвоник.

574

Ми побралися нагору стежками, що їх самі попрокла-

дали за багато літніх місяців. Трава на схилах яру була

добряче потоптана нашими ногами, ми знали там кожну

зміїну нору й кожний горбочок, кожне дерево й кожну

виноградну ліану, знали кожну бадилину. Після школи

ми будували на деревах, високо над мерехтливим струм­

ком, хатини з гілля, вистрибували голяка в прохолодній

воді, вирушали в довгі мандрівки яром, туди, де неда­

леко від чинбарні, азбестового заводу й пристані наш по­

тічок самотньо й сиротливо вливався у блакитний обшир

озера Мічіган.

І

ось, коли ми, засапавш ись, уже підбігали до школи,

мене знов охопив страх, і я рвучко зупинився.

— Ви біжіть, я за р а з,— сказав я хлопцям.

Задзвонив останній дзвоник. Усі побігли по класах.

Я дивився на повитий плющем будинок школи. Там лу­

нали високі дитячі голоси, зливаючись у суцільний без­

угавний гомін. Р а з у раз його розтинали звуки маленьких

дзвіночків на вчительських столах і різні голоси вчите­

лів.

«І тут отрута,— подумав я,— Вчителі теж труять нас!

Хочуть, щоб я хворів. І навчають хворіти все дужче й

дужче! Та ще й... ще й радіти з того, що хворієш!..»

— Доброго ранку, Дугласе.

Я почув стукіт високих підборів по цементованій до­

ріжці. П озад мене стала міс Адамс, наша директриса, у

пенсне на широкому блідому обличчі, з коротко під­

стриженим темним волоссям.

— Ходімо,— мовила вона, міцно взявш и мене за пле­

че.— Ти вже й так спізнився. Ходімо ж бо.

І

повела мене сходами нагору — раз-два, раз-два,—

нагору, назустріч моїй долі...

Містер Д ж ордан був тілистий чоловік з поріділою

чуприною й серйозними зеленими очима, що мав звичку

погойдуватись на п’ятах, стоячи перед своїми таблиця­

ми. Того дня він приніс до класу велике зображення

людського тіла без шкірних покривів. Н а ньому було

добре видно зелені, сині, рожеві й жовті вени, капіляри,

м’язи, сухожилки, внутрішні органи, легені, кістки й ж и ­

рові тканини.

Містер Д ж ордан кивнув головою на таблицю.

— Раковий процес дуже подібний до нормального

розмноження клітин. Це немовби знавісніла нормальна

функція. Перевиробництво клітинного матеріалу...

575

Я підняв руку.

— А як щодо їжі.,, тобто я хотів спитати: що змушує

тіло рости?

— Добре запитання, Дугласе.— Він поплескав по таб­

лиці.— Надходячи в організм, їж а розщеплюється, за ­

своюється і...

Я слухав і добре розумів, що намагається зробити зі

мною містер Джордан. Роки дитинства відбилися в ме­

ні, як відбивались у м’яких сланцях доісторичні живі

організми. А містер Джордан хотів стерти, загладити ті

відбитки. Так, щоб зрештою всі мої переконання й уяв­

лення безповоротно згинули. Моя мати змінювала моє

тіло їжею, містер Джордан впливав на мою свідомість

словами.

Отож я перестав його слухати й почав малювати щось

на папері. Потім замугикав під ніс пісеньки, став вига­

дувати свою власну мову. Решту дня в класі я не чув

анічогісінько. Цим я відбивав напад на себе й проти­

діяв отруті.

Але після школи, проходячи повз крамничку місіс

Сінгер, я таки купив собі цукерку. Просто не втримався.

А коли з'їв її, то написав на внутрішньому боці обгор­

тки: «Це остання цукерка, яку я з'їв. Більше не візьму

до рота жодної, навіть у суботу в кіно, коли на екрані

з'являться Том Мікс і Тоні».

Я подивився на купу цукерок, що, мов щедрий вро­

жай, громадились на полицях. Жовтогарячі обгортки з

небесно-блакитним написом «Шоколад». Жовті й фіоле­

тові обгортки з голубими літерами. Я відчував з'їдену

цукерку в собі, відчував, як ростуть від неї мої клітини.

Місіс Сінгер щодня продавала сотні цукерок. То, вихо­

дить, вона була в змові? Невже вона не знала, що дієть­

ся від солодкого з дітьми? А коли знала, то, мабуть, прос­

то заздрила, що вони такі юні. І хотіла, щоб вони швид­

ше старіли... Я був ладен убити її!

— Що це ти робиш?

Поки я писав на обгортці цукерки, ззаду до мене піді­

йшов Білл Арно. З ним була Кларіс Меллін. Вона диви­

лася на мене своїми блакитними очима й мовчала.

Я сховав папірця.

— Та нічого,— відповів Біллові.

Ми втрьох рушили далі. Навколо дітлахи грали в

«класи», в кульки, ганяли ногами бляшанку, і я обер­

нувся до Білла й сказав:

576

— Через рік або два нам уже цього буде не молена.

Білл тільки засм іявся й відказав;

— Чого б це? Хто нам не дасть?

Вони не дадуть,— сказав я.

— Хто «вони»? — спитав Білл.

— Хто, хто! — відповів я.— Сам побачиш.

— Ого! — мовив Б іл л .—Та в тебе негаразд із головою.

— Ти нічого не розумієш!— закричав я.— Ось ти гра­

єшся, бігаєш, їси, а вони весь час нишком заморочують

тебе, щоб ти й думав інакше, й поводився інакше, й на­

віть ходив інакше. А потім раптом настає день, коли ти

кидаєш усі ігри й починаєш чимось клопотатися!

Обличчя моє пашіло, руки стислися в кулаки. Я не

тямив себе з люті.

Білл відвернувся і, сміючись, пішов геть. «Годі, Енні,

годі!..» — заспівав хтось у дворі навпроти й перекинув

м’яча через дах на вулицю.

Можна обійтися цілий день без сніданку, без обіду, а

от чи можна й без вечері? Коли я прослизнув на своє

місце за столом, мій шлунок волав з розпачу. Я обхопив

руками коліна і втупив у них очі. «Не буду їсти,— казав

я сам собі.— Я доведу їм, не відступлюі.

Батько вдав, ніби нічого не сталося.

Не хоче, то хай іде собі,— сказав він матері, поба­

чивши, що я не доторкаю ся до вечері. І підморгнув до

неї.— Поїсть потім.

Цілий вечір я прогуляв на теплих, вимощених цеглою

вулицях містечка — ганяв з хлопцями гримку бляшанку,

залазив у дедалі густішій сутіні на дерева.

До кухні я прийшов уже десь по десятій і зрозумів:

усе було марно. Н а холодильнику л еж ала записка: «Бе­

ри все сам. Тато».

Я відчинив холодильник, і в обличчя мені війнуло про­

холодою та духом остудженої їж і. Всередині перед

моїми очима постала чудова картина напівзруйнова-

ної смаженої курки. Поруч, наче в’язки дров, леж али

ретельно складені одне до одного стебла селери. На тлі

густої зелені петрушки червоніли суниці...

Руки мої зам елькали в повітрі. Здавалося, їх уже не

дві, а дванадцять. Як ото в східних богинь, що їм покло­

няються у тамтешніх храмах. Одна рука вж е тримала

помідор. Д руга ш аснула по банан. Третя загребла су-

577

ниці. Четверта, п'ята, шоста — всі водночас — хапали та

шматок сиру, та маслину, та редьку!..

Через півгодини я вкляк перед унітазом і квапливо

відкинув сидіння. Тоді розкрив рота й став запихати за

язик ложку — далі, далі, аж у зсудомлену горлянку...

Потім я лежав у ліжку, радіючи, що звільнився від

їжі, яку так жадібно поглинув, і раз у раз здригаючись

від ядучого присмаку в роті. Я ненавидів себе за слабко­

духість і весь тремтів, геть спустошений, кволий і знову

голодний, але про те, щоб поїсти, вже й думати не міг...

Уранці я прокинувся зовсім розбитий і, мабуть, дуже

блідий, бо мати помітила це й сказала:

Якщо до понеділка не одужаєш, матимеш справу з

лікарем!

Була субота. День, коли можна кричати скільки хочеш

і тебе не спинить сріблястий учительський дзвіночок; ко­

ли в довгій темній залі кінотеатру «Еліт» мигтять на бі­

лястому екрані безбарвні велетенські тіні; коли діти —

це просто собі діти, а не істоти, що ростуть і розвива­

ються.

Я не бачив ніде ні душі. Зранку, коли я мав би просту­

вати з товаришами понад колією Північнобережної за­

лізниці, де на безконечних рівнобіжних смугах металу

закипає гаряче сонце, я протинявся без діла на вулиці,

не знаючи, куди себе подіти. А коли зрештою вже далеко

за полудень забрів у яр, там нікого не було: всі дітлахи

подалися до центру міста й тепер сиділи на денному

сеансі в кіно, смокчучи лимонні льодяники.

Яр лежав такий безлюдний і здавася таким незай­

маним, прадавнім і зеленим, що мені аж трохи моторош­

но стало. Ще ніколи я не бачив його таким завмерлим,

З дерев непорушно звисали ліани дикого винограду, на

на дні текла по камінню вода, десь нагорі щебетали

пташки.

Ховаючись за кущами, спиняючись і знов рушаючи д а­

лі, я спустився нашою потаємною стежкою вниз.

Коли я підійшов до містка, то побачив, що з протилеж­

ного боку назустріч мені простує Кларіс Меллій. Вона

поверталася додому з центру міста, несучи під пахвою

кілька невеличких пакунків. Ми зніяковіло привіталися.

— Що ти тут робиш? — спитала вона.

— Та так, гуляю,— відказав я.

578

Сам-один?

— Еге ж. Усі хлопці в кіно.

Вона повагалась, а тоді запитала:

— Можна, я погуляю з тобою?

— А чого ж,— сказав я.— Ходімо.

Ми пішли яром. Він гудів, мов величезна динамо-ма­

шина. А все довкола наче заціпеніло, не в змозі й ледь

ворухнутися. Лише тоненькі рожеві бабки носилися сю­

ди-туди, наражаючись на хвилі гарячого повітря й зави­

саючи над блискотливим потічком.

Ми ступали стежкою поряд, і час від часу рука Кла­

ріс зачіпала мою. Я чув вологий теплий дух яру і незна­

йомий м'який запах Кларіс.

Так ми підійшли до місця, де нашу стежку перетина­

ла інша,

— Торік ми збудували отам хатину на дереві,— по­

казав я,

— Де? — Кларіс підступила майже впритул до мене,

щоб побачити, куди я показую.— Я не бачу.

— Он на тому дереві,— мовив я, затнувшись, і пока­

зав знову.

А вона спокійнісінько обняла мене рукою. Я так зди­

вувався й сторопів» що мало не скрикнув. І тоді її

тремтливі уста поцілували мене, але вже й мої руки

звелись обняти її, і все в мені здригнулося від безгучно­

го крику.

Мов зелений вибух, розляглася тиша. Тільки дзюрча-

ла вода в струмку. А мені аж дух забило.

Я знав, що це кінець, Я пропав. Від цієї хвилини бу­

де все: дотики, їда, уроки мови* алгебри й логіки, рух і

почуття, поцілунки і обійми — справжній вир життя, що

підхопив мене й засмоктував у свою глибочінь. Я знав,

що гину без вороття, і не шкодував про це. А втім, ні,

таки шкодував, і сміявся, і плакав водночас, і не міг

вдіяти нічого іншого, як обіймати її, кохати її, без­

оглядно й відчайдушно, всім своїм збуреним єством.

' Я міг би й далі вести свою війну проти матері й бать­

ка, проти школи, проти їди, проти книжної мудрості,

але не мав сили опиратися цій солодкій отруті на моїх

губах, цьому теплу в мене під руками, цьому незнаному

запаху в ніздрях.

— Кларіс, Кларіс.,.—плакав, я, обіймаючи її, і ди­

вився через її плече невидющим поглядом, і шепотів їй на

вухо:— Кларіс!..

В и н я тко в о досконале

в б и в с тв о

ОПОВІДАННЯ

Думка про вбивство так цілковито захопила мене, бу­

ла така неймовірно зваблива, що й у дорозі через усю

Америку я ніяк не міг прийти до тями.

Ця думка, не знати чому, сяйнула мені в голові на

мій сорок восьмий день народження. Чому саме на со­

рок восьмий, а не на тридцятий чи сороковий — цього я

сказати не можу. Мабуть, то були добрі літа, і я про­

плив крізь них, не помічаючи ні часу, ні годинників, ні

сивини, що поступово сріблила мої скроні, ні поважного

вигляду знаменитості, якого я набував з роками...

Так чи так, а на свій сорок восьмий день народження,

коли я лежав уночі в ліжку поряд з дружиною, а в ін­

ших кімнатах нашого будинку серед тиші й місячного

світла спали мої діти, я раптом подумав:

«Зараз же встану, поїду і вб’ю Раффа Андерхілла».

«Рафа Андерхілла!— заволав мій внутрішній голос.—

Бога ради, та хто він такий? Убити його через тридцять

шість років! З а що?»

«За що? — подумки відказав я.— А за те, що він кри­

вдив мене, коли мені було дванадцять...»

Десь за годину, почувши в кімнаті шерех, прокину­

лась дружина.

— Дуг!— озвалася вона.— Що це ти там робиш?

— Збираюся в дорогу,— відповів я.— їду.

— А-а,— мовила дружина, повернулася

на другий

бік і знову заснула.

— Усім

зайняти місця!

Рушаємо!— розлігся

над

платформою голос провідника.

Поїзд шарпнувся й брязнув буферами.

— Бувай!— гукнув я, скочивши на приступку.

— Хоч колись полетів би літаком!— гукнула до ме­

не дружина.

580

Полетіти літаком? І позбавити себе втіхи всю довгу

дорогу думати про вбивство? Позбавити себе втіхи не­

квапливо змащувати й заряджати пістолет і уявляти

собі обличчя Раф а Андерхілла, коли з ’явлюся перед

ним після тридцяти шести років відсутності, щоб звести

давні порахунки? Полетіти літаком? Ні, я б краще по­

дався пішки через усю країну і, спиняючись на ночівлю

просто неба, смажив на багатті свою жовч і ядучу сли­

ну, знов і знов пережовував свої задавнені, висхлі, наче

мумії, але досі живі кривди й роз’ятрював незагоєні з

роками болячки. Полетіти літаком!..

Поїзд відійшов. Дружина зникла з очей.

Я вирушив у Минуле.

Другої ночі, їдучи через Канзас, ми попали в жахли­

ву грозу. Я не лягав спати до четвертої ранку, все слу­

хав, як бурхає вітер і гуркоче грім. У спалаху блиска­

виць я побачив на холодній шибці вікна в темному купе

негативне відображення свого обличчя й подумав: «Ку­

ди він їде, цей дурень?»

Убивати Рафа Андерхілла!

За що? А за те саме!

Згадай-но, як він лупцював мене. До синців. Я був

увесь у синцях, обидві руки від самих плечей у син­

цях — у синіх, у чорних, ще й ніби крапчастих, у яки­

хось дивних жовтих. Садоне — й ходу, отакий він був,

той Раф, садоне — й ходу!

І все ж таки... ти його любив?

Атож, любив — так, як хлопці люблять хлопців, коли

їм по вісім, десять, дванадцять років, і світ їхній ще не­

винний, і хлопці лихіші від будь-якого лиха, бо не ві­

дають, що роблять, а проте однаково роблять. Отож

десь у глибині душі я відчував потребу терпіти біль.

Ми, двоє друзів нерозлийвода, були потрібні один од­

ному. Я йому — щоб діставав удари. Він мені — щоб

завдавав їх. Мої синці були свідченням і символом на­

шої взаємної любові.

А що ж іще спонукає тебе вбити Рафа через стільки

років?..

Пронизливо гудів поїзд. Нічна країна невпинно бігла

назад.

І я пригадав, як одного разу напровесні прийшов до

школи в новому твідовому костюмчику, а Раф збив мене

з ніг і викачав у брудному місиві із снігу та багнюки.

Він реготав, а я, згораючи від сорому, геть перемазаний,

681

охоплений страхом перед неминучою покарою, поплен-

тав додому перевдягтися в сухе.

За вікном знову гуркотів далекий грім.

По холодних шибках пульманівського вагона сплива­

ли дощові патьоки.

Ну, а щось іще? Чи це уже все?

Ні. Є ще одне, найгірше з усього.

За всі ті роки, в які ти кожного Четвертого липня

прибігав о шостій ранку до Рафового дому й кидав

жменьку камінців у зарошену шибку його вікна або ж

наприкінці червня чи серпня гукав його на світанні, щоб

разом піти подивитись, як прохолодним і свіжим голу­

бим ранком прибуде на станцію мандрівний цирк,— за

всі ті роки сам Раф жодного разу не прибіг до твого

дому.

Жодного разу за всі ті роки ні він і ні хто інший не

довів своєї дружби тим, що прийшов до тебе. Ніколи не

постукав у твої двері. І ніколи у вікно твоєї кімнати не

вдарилася з легеньким брязкотом жменька конфетті з

дрібної ріні та піску.

І ти завжди знав, що того ж таки дня, як ти переста­

неш бігати вранці до Рафового дому й викликати його

надвір, ваша дружба урветься.

Одного разу ти навіть спробував. Не ходив до нього

цілий тиждень. Та Раф і не подумав з’явитися сам. І то­

бі здавалося, ніби ти помер і ніхто не прийшов на твій

похорон.

А коли ви після того зустрілися в школі, він не вика­

зав і найменшого подиву, ні про що не спитав, наче й

порошинки на тобі не було цікавої. Де ти пропадав,

Дуг? Я ж не мав кого бити. Де тебе носило, Дуг? Я не

мав кого щипати!..

От і склади докупи всі його гріхи. А надто подумай

про останній.

Атож, він жодного разу не прийшов до мене додому.

Жодного разу не погукав мене, коли я був ще в ліжку,

не кинув у моє чисте вікно жменьку ріні — того весіль­

ного рису, що покликав би мене надвір, до радощів но­

вого літнього дня.

І ось за той останній гріх, Рафе Андерхілл, подумав я,

сидячи у вагоні поїзда о четвертій годині ранку, коли

гроза уже вщухала, і відчув на своїх очах сльози, — за

той останній гріх я тебе завтра ввечері порішу.

582

Убити його через тридцять шість років! О боже, та ти

ж безумніший за капітана Ахава!,.

Поїзд пронизливо гудів. Ми мчали країною, мов ме­

ханізований старогрецький Фатум, що його тягне за со­

бою чорна металева римська Фурія.

Кажуть, повернутися в своє дитинство неможливо.

Це неправда.

Якщо тобі пощастить і випаде слушна година, ти при*

їдеш при заході сонця, коли старе містечко залите по

вінця золотим світлом,

Я зійшов з поїзда і попростував вулицями Грінтауна,

аж поки опинився перед міською управою, огорнутою

полум’ям призахідного сонця. Дерева у сквері були всу­

ціль завішані золотими дублонами. Дахи, цегляні сті­

ни, орнаментовані виступи — все яскріло щирою міддю

й старовинним злотом.

Я сів на лаву в сквері, серед собак та дідів, і сидів

там, поки зайшло сонце й Грінтаун поринув у сутінь. Я

хотів, щоб смерть Рафа Андерхілла стала для мене

справжнім святом.

Ще ніхто й ніколи не вчиняв такого вбивства.

Я пробуду тут скільки треба, уб’ю його та й поїду со­

бі, чужинцем серед чужинців.

І коли мертве тіло Рафа Андерхілла знайдуть на по­

розі його оселі, хіба спаде комусь на думку, що якийсь

дванадцятирічний хлопчина, спонукуваний страшною

зневагою до самого себе, приїхав сюди поїздом на зра­

зок Машини часу й вистрілив у своє минуле? То була

немислима річ! Саме моє безумство надійно оберігало

мене.

Нарешті о пів на дев’яту того холоднуватого жовтне­

вого вечора я рушив далі містечком, аж за яр.

Я анітрохи не сумнівався, що Раф і тепер живе там,

.Хоч, зрештою, люди часом і переїжджають...

Я повернув на Парк-стріт, пройшов двісті ярдів до

самотнього вуличного ліхтаря й подивився на проти­

лежний бік вулиці. Двоповерховий білий вікторіанський

будинок Рафа Андерхілла чекав на мене.

І я відчував, що він там, у тому будинку.

Він, сорокавосьмирічний, був там, а тим часом я, теж

сорокавосьмирічний,— тут, сповнений застарілого, стом­

леного самоїдського завзяття.

583

Я вийшов з освітленого кола, відчинив валізку, пере­

клав пістолет у кишеню пальта під праву руку, а валіз­

ку замкнув і сховав у кущах, щоб потім схопити її і гай­

нути через яр, а там містечком до станції.

Я перейшов вулицю й став перед будинком, тим са­

мим будинком, перед яким так часто стояв тридцять

шість років тому. Онде вікно, куди я із самовідданою

любов'ю кидав, наче букети весняних квітів, жменьки

камінців. А ось доріжка, поплямлена підпалинами від

ракет-вертушок— слідами

незапам’ятних

Четвертих

липня, коли ми з Рафом у несамовитому святковому

захваті ладні були висадити в повітря весь цей трикля­

тий світ.

Я піднявся на веранду й побачив на поштовій скринь­

ці невеликі літери: Андерхілл.

А що, як до дверей підійде його дружина?

Ні, подумав я, він сам, за всіма законами старогре­

цької трагедії, відчинить двері, дістане кулю і мало не

з радістю сконає за свої давні злочини й дрібніші гріхи,

що хтозна-як також обернулися на злочини.

Я подзвонив.

Чи впізнає він мене через стільки років? За мить до

першого пострілу треба буде неодмінно назватися. Він

має знати* хто це.

Тиша.

Я подзвонив знову.

Брязнула дверна клямка.

Я сягнув рукою до пістолета в кишені, але не витяг

його. Серце моє важко гупало.

Двері відчинились.

На порозі стояв Раф Андерхілл.

Він кліпав очима, намагаючись розглядіти мене.

— Раф? — мовив я.

— Я...— озвався він.

Ми стояли так, один проти одного, не більш як п’ять

секунд. Але, боже мій, як багато сталося за ті швидко­

плинні п’ять секунд!

Я побачив Рафа Андерхілла.

Побачив його цілком виразно.

А я ж не бачив його відтоді, як мені було дванадцять

років.

Тоді він височів наді мною, наче вежа, стусав мене

кулаками, бив, горлав.

Тепер це був невеличкий старий чоловічок.

584

Мій зріст — п'ять футів одинадцять дюймів.

А Раф Андерхілл від своїх дванадцяти років майже

не виріс.

Чоловічок, що стояв переді мною, був на зріст не

більш як п’ять футів два дюйми.

Тепер уже я височів над ним, наче вежа.

Я аж рота розкрив. Тоді придивився й побачив ще

більше.

Мені було сорок вісім років.

Але Раф Андерхілл, якому теж було сорок вісім, уже

не мав на голові більш як половини волосся, а те, що

лишилося, було ріденьке й сиве, чорне з білим. Він ви­

глядав років на шістдесят, а то й на шістдесят п’ять.

Я був при доброму здоров’ї.

Раф Андерхілл був блідий, наче віск. Його обличчя

свідчило, що він давно вже нездужає. Здавалося, він

повернувся з країни, де ніколи не світить сонце. Вигляд

мав змарнілий, очі глибоко позападали. У віддиху вчу­

вався запах похоронних квітів.

Усе те вразило мене так, немов усі блискавиці й гро­

ми минулої ночі злилися в один сліпучий вибух. І ми з

Рафом стояли посеред того вибуху.

То ось задля чого я приїхав, подумалося мені. То ось

яка вона, істина. Оця жаска мить. Ні до чого витягати-

зброю. І вбивати ні до чого. Ні, аж ніяк. Досить тільки...

...побачити Рафа Андерхілла такого, який він тепер є.

Оце і все.

Просто прийти сюди, постояти й подивитися на нього,

на такого, який він став.

Раф Андерхілл розгублено, з видимим подивом звів

руку. Губи його затремтіли. Очі забігали вгору-вниз по

мені, і він силкувався осягти розумом, хто цей велет,

чия чорна тінь упала на його поріг. Нарешті він озвався

кволим, ледь чутним голосом:

— Дуг?

Я рвучко відступив.

— Дуг? — аж задихнувся він.—Це ти?

Такого я не чекав. Люди ж не пам’ятають! Нездатні

пам’ятати! Через стільки років? Чого б то йому прига­

дувати, напружуватись, зважуватись, упізнавати, нази­

вати ім’я?..

І раптом у мене сяйнула дика думка: це ж після мо­

го від’їзду з містечка життя Рафа Андерхілла так зане­

пало, ось у чім річ! Я був осереддям його світу, неза­

585

мінним попихачем, якого можна кривдити, штурхати,

лупцювати, вкривати синцями. І коли тридцять шість

років тому я просто взяв та й покинув його, усе його

життя дало тріщину.

Та ні, дурниця! А проте якесь крихітне схиблене ми­

шеня мудрості металось у мене в голові й пищало своє:

«Раф був потрібен тобі, але ти йому був потрібен ще

більше! А ти завдав йому жорстокого, непростимого

удару. Ти зник!»

— Дуг? — знову спитав він, бо я стояв і мовчав, без­

порадно опустивши руки.— Це ти?

Ось задля цієї миті я й приїхав.

Десь у потаємних глибинах єства я завжди знав, що

не вдамся до зброї. Атож, вона при мені, але час випе­

редив мене й дістався сюди раніше — і час, і вік, і мен­

ші, ще страшніші смерті...

Бабах!

Шість пострілів у серце.

Та я не стріляв з пістолета. Тільки з уст моїх ледь

чутно зривалися звуки пострілів. І за кожним таким

звуком обличчя Раф а Андерхілла старішало на десять

років. Отож коли я мав вистрілити востаннє, йому було

вже сто десять.

— Бабах...— шепотів я.— Бабах,.. Бабах... Бабах...

Бабах... Бабах...

І тіло його щоразу здригалось.

— Ти вже мертвий, Рафе. О боже, ти мертвий.

Я повернувся, спустився з веранди і вже вийшов на

вулицю, коли він гукнув:

— Дуг, це ти?

Не озиваючись у відповідь я простував геть.

— Скажи мені! — гукав він кволим голосом.— Дуг!

Дуг Сполдінг, це ти? Хто це? Хто?..

Я взяв у кущах свою валізку, пірнув у сповнену сюр­

чання цвіркнув темряву яру, перейшов місток і став

підніматися сходами на той бік.

— Хто це? — востаннє долинуло до мене його жаліс­

не волання.

І тільки відійшовши ще далі, я озирнувся.

В усіх вікнах Рафового будинку світилося. Мабуть,

після того, як я його залишив, він обійшов усі кімнати

й скрізь повмикав світло.

По той бік яру я зупинився На лужку перед будинком,

де колись народився.

586

А тоді підняв з землі кілька дрібних камінців і зро­

бив те, чого ніхто ніколи не робив, жодного разу за все

моє життя.

Я кинув ті камінці у вікно, за яким щоранку лежав,

коли мені було дванадцять років. І гукнув себе самого

на ім'я. Гукнув із щирої дружби, запрошуючи зійти

вниз, щоб погуляти в довгому літі, яке давно вже кану­

ло в небуття.

Я постояв там рівно стільки часу, скільки було пот­

рібно тому другому, юному мені, щоб спуститися вниз

і пристати до мене.

А потім ми мерщій, випереджаючи світанок, вибігли

з Грінтауна й помчали назад, хвалити бога, назад — у

Тепер і Сьогодні, щоб прожити там решту своїх днів.

КО РО ТКО П Р О АВТОРА

Рей Д углас Бредбері (нар. 1920 р.) — один з найбільш відомих

сьогодні у світі американських письменників, автор близько 800 лі­

тературних творів мало не всіх відомих ж анрів: оповідань, романів,

віршів, есе, п’єс для театру і радіо, кіно- й телесценаріїв, лібретто

опер і.м ю зиклів. У його творчості органічно поєднуються фантастика

й реалізм, казка й достеменний факт, ностальгія за минулими л іта­

м и 'й допитливий погляд у м ай бутн є,— і де н адає кожному творові

письменника своєрідного, неповторного звучання. І, мабуть, недарма

критики і на батьківщині Бредбері, й поза нею з рідкісною одностай­

ністю вваж аю ть його унікальним явищем в американській літературі.

Щ е в дван адц ять років, живучи з батьками в тихому провінцій­

ному містечку Вокігані, ш тат Іллінойс, що згодом буде зм альоване

не в одному творі письменника як незабутній Грінтаун (Зелене міс­

т о ), майбутній «ф антаст № 1» починає писати оповідання про далеку,

загадкову планету Марс. Не згасає це попервах дитяче захоплення

й надалі, після того, як батько в пошуках заробітку переїздить із

сім'єю до К аліфорнії, і там, на околиці величезного Л ос-А ндж елеса,

зовсім недалеко від уславлених голлівудських «фабрик мрій», юний

Бредбері закінчує середню школу, але й тоді, не маючи з у о г и вчитися

далі й мусячи заробляти на ж иття продажем газет, він ні на день

не полишає своїх літературних спроб. І водночас систематично від­

відує бібліотеку, де ж адібно всотує знання і стає в такий спосіб

енциклопедично освіченою людиною (сам письменник напівж артома

називає себе «бібліотечним випускником»).

Наполеглива праця зрештою дає свої наслідки: на початку 40-х

років поодинокі оповідання Бредбері починають з ’являтися друком,

спершу в невеликих місцевих журналах, а згодом у «престижних»

виданнях, і в 1947 р. виходить перша збірка «Темний карнавал», яка,

проте, не приносить авторові ні успіху, ні статків. Справжній успіх

приходить до Бредбері через три роки, коли з ’являю ться «М арсіан­

ські хроніки», цей, за його висловом, «негаданий роман», скомпоно­

ваний з окремих оповідань про Марс і марсіан за порадою видав­

ничого редактора, авторового однофамільця Уолтера Бредбері (це

йому письменник згодом присвятив «К ульбабове вино»). Звісно,

назвати «М арсіанські хроніки» романом чи повістю мож на лише

умовно — строго каж учи, це все-таки широкий цикл оповідань.

Ім ’я Бредбері стає відомим, і ось уж е одна за одною виходять

588

його нові книжки оповідань: «Ілю стрована людина» (1951), «Золоті

яблука сонця» (1953), «Ж овтневий край» (1956), «Ліки від мелан­

холії» (1959), «Машини радості» (1964), «Про тіло електричне я спі­

ваю» (1969), «Д алеко за північ» (1976). А між ними, ще в 50-х ро­

ках, з’являю ться і твори «великої прози», що принесли авторові

світове визнання: фантастична антиутопія «451° за Фареигейтом»

і автобіографічна повість «Кульбабове вино».

І в цих, і в інших порівняно ранніх творах Бредбері незмінно при­

сутня тема, що червоною ниткою проходить крізь усю його твор­

чість,— гуманістична тема боротьби Д обра із Злом, С вітла з Моро­

ком. Особливо виразно прозвучала вона в написаній у похмурі,

ганебні для Америки роки маккартистської реакції повісті «451° за

Фаренгейтом». Трохи в іншому, казково-алегоричному аспекті вини­

кає ця ж таки тема в повісті «Щось лихе до нас іде» (1962), а в

новому романі «Смерть — діло самотнє» (1985) вона вкладена в до­

сить несподівану для Бредбері детективну форму, хоч, по суті, цей

твір має виразний автобіографічний характер і певною мірою про­

довж ує лінію «Кульбабового вина».

Письменника глибоко тривож ить маш инізація і породжене нею

дедалі більше поширення бездуховності в сучасному суспільстві, ре­

альна небезпека ядерного апокаліпсису, проте він сповнений віри

в силу людського розуму, в силу любові й доброго начала в людині.

«Я передаю людям свою любов до ж иття,— сказав Бредбері в од­

ному з недавніх Інтерв’ю. — Я навчаю їх бути свідомими — ось що

означає любоз. Починаєш з малого, а зб удж уєш у лю дях д у ж е ви­

сокі почуття». Таке творче кредо видатного письменника-гуманіста.

З М І С Т

М А РС ІА Н С Ь К І Х Р О Н ІК И . Повість

П ереклав Олександр Терех

5

451° З А Ф АРЕН ГЕЙ ТОМ . Повість

Переклав Євген Крижевич

195

К У Л Ь Б А Б О В Е ВИ НО. Повість

П ереклав Володимир Митрофанов

325

П РО Щ А В А Й , ЛІТО. Оповідання

П ереклав Володимир Митрофанов

536

Д Р У Г Н ІК О Л А С А Н ІК Л Б І — М ІЙ Д Р У Г .

Оповідання

П ереклав Володимир Митрофанов

544

О Д Н О Ї Н ЕМ И Н У Щ О Ї ВЕСН И . Оповідання

Переклав Володимир Митрофанов

572

В И Н Я Т К О В О Д О С К О Н А Л Е В Б И В С Т В О .

Оповідання

П ереклав Володимир Митрофанов

580

К о р о т к о

п р о

а в т о р а

588

Л итературно-худож ественное издание

БРЭДБЕРИ РЭЙ

М АРСИАНСКИЕ ХРОНИКИ

П овести. Рассказы

П еревод с английского

Киев, издательство

худож ественной литературы «Днипро»

Н а украинском языке

Х удож ник В. В . М аш ков

Х удож ній редактор С. Я . С авицький

Технічний редактор Л . М. Смолянюк

Коректор О. С. Зінч ен ко

ИБ № 4360

З д а н о д о складання 19.05.88.

П ідписано д о друку 08.08.88.

Формат 8 4 Х І 0 8 7 з2. Папір друкарський № 2 .

Гарнітура літературна. Д рук високий.

Умови, друк. арк. 3 1 ,0 8 . Умови, ф арбовідб. 31,5.

О бл.-виа. арк. 3 3 ,7 1 5 .

Тираж 250 000 пр. 2-й завод 150 001—250 000 пр.).

З ам . 8— 168. Ціна 3 крб. 70 к.

Видавництво

х у д о ж н ь о ї літератури «Дніпро».

252601, Київ-МСП,

вул. Володимирська, 42.

Київська

книжкова фабрика.

252054, Київ,

вул. Воровського, 24.

Бредбері Р.

Б89

М арсіанські хроніки. Повісті, оповідання: Пер.

з англ.— К.: Дніпро, 1988.— 590 с.

І5В Н 5-308-00247-9

Д о

книги

вибраних

творів

відом ого

американського

письменника (нар. 1920 р.) увійшли фантастичні повісті «М ар­

сіанські хроніки» і «451° за Фаренгейтом», автобіографічна

повість «К ульбабове вино» та сю ж етно пов’язаний з нею цикл

оповідань.