Філософські трактати [Григорій Сковорода] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЗМІСТ

http://vk.com/with_books

Розмова п’яти подорожних про істинне щастя в житті

Кільце

Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу

Вдячниий еродіий

Вбогиий жаийворонок

РОЗМОВА П’ЯТИ ПОДОРОЖНИХ ПРО

ІСТИННЕ ЩАСТЯ В ЖИТТІ

Дружня розмова про душевний світ

Особи: Афанасій, Яків, Григорій

Афанасій. Люди в житті своїїм працюють, метушаться, щось від

когось утаюють, а нащо - багато хто ий сам не тямить. Коли помис-

лити, то в усіх людських діл, скільки їїх там тисяч різних не є, буде

один кінець - радість серця. Чи не для сього вибираємо ми за на-

шим смаком товаришів, аби мати задоволення від спілкування з

ними; дістаємо високі чини, аби пиха наша від догідливості ін-

ших розпалювалася; вигадуємо всілякі напоїї, страви, закуски для

всолодження смаку; вишукуємо різні музики, створюємо безліч

концертів, мінуетів, танців і контратанців для звеселення слуху;

споруджуємо гарні будинки, насаджуємо сади, тчемо золототкані

парчі, матеріїї, вишиваємо їїх різними шовками і приємними для

ока квітками ий обвішуємося ними, щоб було приємно оку і ніжно

тілу; складаємо запашні спирти, порошки, помади, духи і ними

задовольняємо свіий нюх. Одне слово, всіма способами, які лише

вигадати можемо, намагаємося звеселяти дух наш. О, якими ве-

ликими веселощами користуються вельможні ий багаті персони!

В їїхніх палацах живе розчинениий у радощах і задоволенні дух. О,

яка дорога ти, радосте сердечна!

За тебе царі, князі і дуки платять безліч тисяч, а ми, біднота,

що не має статків, начебто живимося тими крихтами, що пада-

ють з їїхніх столів. Погадаий же нині, якими гульбищами охоплені

всі славні європеийські міста?

Яків. Достеменне великими. Однак я чув, що ніде немає більше

веселощів та розваг, аніж у Парижі ий Венеціїї.

Афанасій. Певно, багато їїх там, та допоки ти нам їїх з Венеціїї

перевезеш, то помремо тут з нудьги.

Григорій. Годі пащекувати, любі друзі, високі посади, веселе

місто, всілякі грища та розваги і всі ваші витівки безсилі потіши-

ти дух і тим вигнати нудьгу, що заволоділа вами.

Яків. А що ж зможе?

Григорій. Лише знання того, що складає щастя і як ийого від-

наийти.

Афанасій. Се так, ми народилися для справжнього щастя і

мандруємо до нього, а життя наше - шлях, що тече, як річка.

Яків. Здавна вже шукаю я щастя, але ніде ийого знаийти не можу.

Григорій. Коли достеменно хочете ийого віднаийти, то скажіть

мені, що для людини наийкраще?

Яків. Бог ийого знає, і взагалі, нащо питаєш про те, чого великі

мудреці не змогли вирішити і розіийшлись у своїїх гадках, як подо-

рожні на шляху? Адже те, що наийкраще,- те ий наийвище, а що наий-

вище - всьому голова і кінець. Се наийкраще добро звалось у ста-

родавніх філософів завершенням усіх доброт і верховним доб-

ром; хто ж тобі дасть відповідь, що таке є краий і пристанище всіх

наших бажань?

Григорій. Тихіше, друже міий! Дуже далеко ти забрів. Я спитаю

простіше: чого ти у своєму житті бажаєш наийбільше?

Яків. Ти наче палкою покопирсав мурашник - так несподівано

розворушив моїї бажання.

Афанасій. Я бажав би знаийти високиий чин, щоб моїї підлеглі бу-

ли міцні, як росіяни, а доброчесні, як стародавні римляни; щоб

будинок міий був венеціанськиий, сад флорентіийськиий; бажав би

бути розумним, вченим, шляхетним і багатим, як бик на шерсти-

ну…

Григорій. Що ти брешеш?

Афанасій … дужим, як лев, гарним, як Венера…

Яків. Приийшла ий мені на згадку Венера, так звана собачка.

Григорій. Прошу, кажіть.

Яків…Хвостатим, як лев, головатим, як ведмідь, вухастим, як

осел…

Григорій. Маю сумнів, щоб могли увіийти у вуха божі такі безг-

лузді бажання. Ти зі своїїми вигадками подібниий до дерева, яке

хоче бути водночас і дубом, і кленом, і липою, і березою, і фігою,

ий оливою, і явором, і фініком, і трояндою, і рутою… сонцем і міся-

цем… хвостом і головою… Дитинча, що сидить на материних ру-

ках, часто хапається за ніж, за вогонь, але премилосердна наша

мати природа краще знає, що нам корисне. Хоч і плачемо, ий пори-

ваємося, вона сосками своїїми всіх нас уміру харчує ий зодягає, і

сим добре маля задоволене, а злорадне хвилюється саме ий інших

турбує. Скільки ж міліонів сих нещасних дітеий день і ніч волають,

нічим не задоволені: одне їїм дадуть у руки,- вони плачуть за чи-

мось іншим. Годі нам бути нещасливими.

Афанасій. Чому ж?

Григорій. Не можемо знаийти щастя.

Яків. Бо що?

Григорій. Бо не бажаємо і бажати не можемо.

Афанасій. Чому?

Григорій. Тому що не знаємо, в чому воно полягає. Початок

справі - знаття, звідки ийде бажання, від бажання - пошук, потім

отримуємо результат, ось і задоволеність, тобто те, що отри-

муємо і що для людини благо. Затям відтак, що таке премудрість.

Яків. Я часто чую се слово: премудрість.

Григорій. Сенс премудрості в тому, щоб осмислити, в чому по-

лягає щастя,- ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку.

Через се вона в греків та римлян мужністю ий силою зветься - ось і

ліве крило. Без сих крил годі вибратись і полетіти до гаразду.

Премудрість - се гостре, далекозоре орлине око, а добродіийність -

мужні руки і легкі оленячі ноги. Про таке верховне подружжя є

цікава баийка.

Яків. Ти вгадав моїї думки. Звичаийно, се баийка про безногого та

сліпого!

Григорій. Так.

Афанасій. Розкажи детальніше.

Григорій. Мандрівник, обходячи всілякі землі і держави, поз-

бувся ніг. Тут спало ийому на думку вернутися додому, в батьків-

ськиий дім. З великими труднощами, спираючись на руки, подався

мандрівник в дорогу. Нарешті доповз він до гори, з якоїї вже було

видно і батьківську стріху, але тут позбувся ий рук. Звідси дивило-

ся живе око ийого через ріки, ліси, яруги, через пірамідальні

верхів'я гір, з веселою пожадністю осягаючи сяийливиий здаля за-

мок,- батькову оселю і всього їїхнього миролюбного роду,- кінець

і вінець усіх їїхніх мандрівних труднощів. Але біда була в тому, що

наш обсерватор не мав уже ані рук, ані ніг, а лише мучився, як

євангельськиий багатіий, дивлячись на Лазаря.

Поміж тим, озирнувшись, побачив він раптом дивне ий сумне

видовище: бреде сліпець, прислухається, мацає палицею на всі

боки і, наче п'яниий, з дороги збивається, підходить ближче, зіт-

хає: «Зникають у метушні дні наші…». «Шляхи твоїї, господи, по-

відаий мені…» «Горе мені, мандри моїї триватимуть далі». Та ий інші

такі слова сам собі каже зітхаючи, часто спіткається і падає.

- Боюся, друже міий, злякати тебе, але хто ти такиий? - питає про-

зорливиий.

- Вже тридцять чотири роки подорожую, а ти першиий на шляху

моїїм стрівся,- відказує сліпиий.- Мандрування моє по різних світах

скінчилось ось так. Страшна жаркота сонячного проміння в

Аравіїї позбавила мене зору, і я, сліпиий, повертаюся в отніий дім.

- А хто ж твіий батько?

- Живе він у нагірнім замку, що зветься Миргорок. Ім'я ийому

Ураніий, а моє - Практик.

- Боже міий, що я чую? Та ж я твіий рідниий брат,- вигукнув прозор-

ливиий,- я Обсерватор!

Несподівана радість завжди завершується слізьми. Після сього

сліпець із вологими очима сказав своєму братові:

- Любиий міий брате! Чув я вже про тебе з розмов, а тепер маю

щастя стріти тебе. Змилосердься, заверш моїї біди, будь мені нав-

чителем. Правду кажучи, мене праця звеселяє, але доводиться

весь час спіткатися, і се знищує мою наснагу.

- Щиро шкодую,- каже світлоокиий,- що безсилиий тобі служити,

люб'язна душе моя. Я подорожніий, що обіийшов пішки всю земну

кулю. Ноги мене скрізь носили легко, але кам'янисті гори, що ча-

сто стрічались мені, позбавили мене ніг, і я, спираючись на руки,

продовжував свіий шлях, але зараз втратив і руки. Більше ані хо-

дити, ані повзти по землі я не здатен. Багато хто хотів мене вико-

ристати, але, позбавлениий можливості повзати, я був їїм безко-

рисниий…

- За сим діло не стане,- сказав сліпиий,- ти мені тягар легкиий і

жаданиий: візьму тебе, скарбе міий, на себе. Чисте око твоє хаий буде

тіла мого вічним володарем і всіх моїїх пут головою. Припини му-

ки безпросвітноїї темряви, що жорстоко ганяє мене по порожніх

шляхах; я твіий кінь, сідаий на рамена моїї і керуий мною, любиий міий

пане і брате!

- Сяду, брате міий, із задоволенням, аби довести істину: «Брат,

що від брата має допомогу,- як місто, тверде і високе,

укріплюється, як новозасноване царство».

Нині ж погляньте на дивне твориво: з двох людеий складена од-

на, одне обличчя мандрівника складене з двох спорідненостеий

без усякоїї мішанини, але ий без розділу, взаємно існуючих. Іде не-

бувалиий подорожніий головним шляхом, ні праворуч, ні ліворуч не

ухиляється, вправно переходить річки, ліси, рови ий яруги, пере-

ходить високі гори, вступає з веселим серцем у мирне місто, об-

ливає ийого світле ий запашне повітря; виходить спокіийна юрба

жителів, що дихають миром і любов'ю, плескають у долоні, а ген

очікує на ґанку і вже прииймає синів у ніжні своїї обіийми ветхиий

днями Ураніий.

Яків. Отже, що тобі сказати?

Григорій. Зголосіть головне ваше бажання.

Яків. Наше наийбільше бажання - бути щасливими.

Григорій. Хіба ж ти бачив звіра або птаха без сих думок? Скажи

лишень, де і в чому те щастя, яке шукаєш? А без сього, рідниий, ти

сліпець: він шукає батьківськиий замок, але не знає, де він. Знає,

що шукає щастя, але, не тямлячи, де воно, впадає в нещастя. Пре-

милосердна природа всім без винятку відкрила шлях до щастя…

Афанасій. Стриваий! Се слово, здається, схоже на єресь - всім без

винятку!

Яків. Мабуть, не заважаий, пане православниий марновірнику:

все народжується на добриий кінець. А добриий кінець - оце і є щас-

тя…

***

…Скільки ми витрачаємо праці на дрібні справи, а часто ий за-

дурно, не раз і на шкоду? Важко зодягати і живити тіло, але по-

трібно, і не можна без сього. В тому ий полягає тілесне життя, і

ніхто на сю працю нарікати не мусить, бо потрапить у тяжке ли-

хо, холод, голод, спрагу і хорості.

Але чи не легше тобі живитися самим зіллям суворим і при то-

му мати злагоду ий утіху на серці, ніж над розкішним столом

сидіти гробом повапненим, повним жеровитоїї черви, що день і

ніч безнастанно гризе душу? Чи не ліпше покрити тіло наийзли-

деннішою одежиною і з тим мати серце, в ризу спасіння ий убран-

ня веселощів одягнуте, ніж носити золоткані шати і тим часом

терпіти геєнниий вогонь у душі, що бісівською печаллю спопеляє

серце? Яка утіха від статків чи від гарноїї обстави, коли серце за-

нурене в наийтемнішиий морок невдоволення…

Чому ж мені так важко? Коли хто втрапив у рів чи прірву водя-

ну, не повинен думати про важкоту, а про звільнення. Коли ста-

виш дім, будуий ийого для обох частин свого єства - душі і тіла. Ко-

ли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забуваий і про серце. Дві хліби-

ни, два будинки і дві одежі: два роди всього є, всього є по двоє…

КІЛЬЦЕ

Дружня розмова про душевний світ

***

…Кілька іноземців мандрували по Індіїї. Встали якось зранку і

питають у господаря дороги.

- Два шляхи,- каже їїм щиросердиий дідок,- ось вам два шляхи,

що слугують вашому наміру: один навпростець, а другиий манів-

цями. Раджу ийти манівцями. Не поспішаийте - і проийдете далі, будьте обережні, не забуваийте, що ви в Індіїї.

- Батечку, ми не боягузи,- вигукнув один штукар,- ми європеий-

ці, їїздимо по всіх морях, а земля нам, озброєним, не страшна.

Ішли вони кілька годин і знаийшли шкіряниий міх з хлібом і та-

киий самиий з вином, наїїлися і напилися доста. Відпочиваючи біля

каменя, промовив один:

- Чи не подарує нам бог іншоїї знахідки? Здається, щось бачу на

путівці попереду, гляньте, он по тоий бік прірви щось чорніє…

Один каже: «Шкіряниий лантушисько»; другиий гадав, що об-

горілиий пнище; іншому марився камінь, іншому - місто, а ще од-

ному - село. Останніий мав рацію: вони там посіли, натрапивши на

індіийського дракона,- всі загинули.

Врятувався один, що був дурнішиий та обережнішиий. Сеий за де-

якими ознаками і жахким передчуттям лишився, начебто за нуж-

дою, по сеий бік глибочезноїї яруги і, почувши страшне виття вми-

раючих, швидко звернув набік, ствердивши сим стародавню при-

казку: «Матері боязкого сина плакати нічого».

Не перечу: ся баийка немудра, але вона точна подобизна життя

людського.

На землі народжениий наийшвидше потрапляє в нещастя через

своє поспішливе нахабство, і скажу на додаток, що тоий, якиий не

радиться, терпить наийбільшу біду; міцні-бо для людини їїїї слова, і

потрапляє вона в полон глаголів вуст своїїх. Погляньте на людсь-

ку юрбу і побачите, що не лише літні, але ий наиймолодші улещу-

ють себе, що вони озброєні рогом однорога, якиий рятує їїх від не-

щасть, і вважають, що, як очам їїхнім не потрібні окуляри, так і

світло ий порада не потрібні їїхньому серцю.

Ся думка зробила їїх необачними, нахабними на шляхах своїїх і

впертими.

А що, коли міий мудрагель-молокосос зробиться двох чи трьох

мов папугою, побуває у вельможних компаніях і у славних містах,

коли озброїїться арифметикою і геометричними кубами, проий-

шовши через десятки любовних та громадянських історіий і про-

ковтнувши певну кількість коперникових пілюль? Тоді Платони,

Солони, Сократи, Піфагори, Ціцерони і все стародавнє здаються

ийому метеликами, що над землею літають, порівняно з нашим

високолетним орлом, якиий аж до сонця незрушного злітає і пере-

раховує всі острови в океані.

Ось тут і вигулькують хвалителі, що дивуються з новонародже-

ноїї премудрості цього мудрагеля, прихованоїї од усіх старих, на-

чебто неосвічених століть, без якоїї, проте, зовсім непогано жило-

ся. Тоді ж бо великиий сеий Діий переосмислює всіх стародавніх

століть діяння і, наче ювелір камінці, за своїїм смаком то схвалює,

то знецінює, стаючи таким чином всесвітнім суддею. А щодо

Моийсея і пророків - говорити заийве; він навіть оком не кине на

сих нетямкуватих і нудних балакунів; співчуває начебто нічним

птахам і кажанам, що в нещасниий морок марновірства закохані.

Все те в нього марновірство, що зрозуміти і приийняти гарячка

ийого не може.

Достеменно: чи можливо, щоб ці мудрагелі могли щось тямити

про мудрість, щастя, душевниий світ, коли їїм і не марилось, що

земля - се планета, що і біля Сатурна є місяць, а може, ий не один?

Люб'язні приятелі! Оці-от молодецькі розуменята, полонені

своїїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто ша-

леніючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників

своїїх, безпутно і безрозсудно прагнуть до погибелі… З такими

думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець,

заражаючи людеий своїїми виразками, нахабні порушники за-

повіту кесаря Августа: «Поспішаий повільно!»

***

…Доки Олександр Македонськиий розмовляв у домі живописця

про споріднену і знаийому ийому працю, всі зі здивуванням ийого,

слухали; потім він став по-суддівському говорити про живопис,

але як тільки художник шепнув ийому на вухо, що навіть фарботе-

ри почали з нього сміятися, Олександр відразу ж замовк. Розум-

ниий чоловік відчув, що ийому не було часу ввіийти в малярські

таємниці, хоч малярам і не достає Олександрового розуму.

Дуже часто тоий, хто в якусь науку залюблениий і встиг уже ий

славу здобути, надаремно мріє, що вже всі знання віддані ийому,

як посаг нареченоїї. Художник, наприклад, про всі ремесла виго-

лошує суддівську сентенцію, не тямлячи, що ий однієїї науки добре

навчитися ледве стане цілого людського життя.

Про жодну науку не судять частіше та відважніше, як про ту,

що робить людину щасливою, і це тому, я гадаю, що вона кожно-

му потрібна, як кожному і жити випадає.

Достеменно, говорити і опитувати - гідне похвали, але присво-

ювати знання - се погано і згубно. Одначе вважають, що кожен

легко може все взнати.

Не дивина шлях свіий віднаийти, але ніхто не хоче шукати, кожен

своїїм шляхом іде ий іншого тягне,- в сім і трудність. Проповідує

щастя історик, благовістить хімік, провіщають шлях до благості

фізик, логік, граматик, землемір, воїїн, відкупник, годинникар, вельможниий і низькиий, багатиий і убогиий, живиий і мертвиий… Всі

сіли на сідало вчителів; кожен науку сю собі привласнив.

Але чи їїхня справа вчити, судити, знати про блаженство?..

***

Стародавніий мудрець Едіп, помираючи, лишив малому синові

на спадок історію під назвою «Сфінкс»: «Люб’язниий сину, ось тобі

наийкраща по мені згадка. Приийми невелику сю книгу з правиці

моєїї; люби їїїї, коли хочеш любити батька свого, - пошануєш мене,

шануючи їїїї. Носи їїїї з собою і маий у серці своєму лягаючи і вста-

ючи. Вона тобі тоий же плід принесе, що ий мені, тобто блаженниий

кінець життя. Не будь нахабою і вискочнем, ступаий потихеньку,

життя - то шлях небезпечниий; привчаий себе задовольнятися ма-

лим, не наслідуий розтратників свого серця для зовнішніх приваб.

Вчись збирати розкидані думки своїї і повертати їїх у середину се-

бе. Щастя твоє в тобі самому: пізнавши себе, пізнаєш усе, а не

пізнаєш себе - ходитимеш у темряві і боятимешся там, де страху

ий не бувало. Пізнати себе вповні, пізнати і здружитися з собою -

се невід’ємниий світ, справдешнє щастя і досконала мудрість. О, ко-

ли б я міг накреслити в серці твоєму пізнання самого себе! Але се

світло починає сяяти в пізні літа, коли хто щасливиий… Будь доб-

риий до всіх. Не образиш і ворога свого, коли хоч трохи спромо-

жешся себе пізнати… Звичаийно, пізнаєш самого себе, коли вника-

тимеш міцно всередину себе, - міцно-міцно… Лише це врятує те-

бе від щелеп лютого ката».

Він багато говорив, та хлопчик нічого не міг зрозуміти. Зросив-

ши батькову руку слізьми і прииймаючи книгу, притискав їїїї, мов

батька, до свого серця; а батько, радіючи як синовому завзяттю,

так і тому, що він розлучається з тілом своїїм, заснув навіки із ви-

разом радості на смертному лиці. Добриий син, часто читаючи сю

малу книжечку, маийже напам’ять їїїї знав. Написано в ніий було, що

наийлютіша і наийстрашніша потвора, на ім’я Сфінкс, коли ще був

живиий ийого батько, всіх, хто стрічався їїх, без огляду катувала і

вбивала. Лице Сфінкс мав дівоче, а все інше - лев’яче. А вбивав за

те, що ніхто не міг розв’язати задачу чи загадку, що заховувала

поняття про людину. Хто б не трапився ийому, загадка була одна:

«Зранку - чотириногиий; в полудень - двоногиий, ввечері триногиий;

скажи мені, що за звір?». Вкінці було написано, що Едіп розгадав

сю загадку, потвора щезла, і засяяли у днях ийого радість і злаго-

да. Розповідь сю тримав син мудреця у своїїм серці.

Подорослішав він, пристрасті ийого посилились, а світські при-

ятелі допомогли ийому розбеститися. «Сфінксе - яка дурість, - ка-

зали ийому, порожня баийка! Забобон!…» Та ий сам він мав уже не ди-

тячиий розум, знав, що сих звірів ані в Америці, ані в Африці саміий,

ні на Японських островах природа не творить, а в Європі їїх і не

бувало. Жодна історія про них не згадувала; все вже він добре ро-

зумів, аби бути прозорливим кажаном. Кажану - гостриий зір уночі

потрібен, а неробі у злі. Розгульне життя зовсім позбавило ийого

сердечних утіх. І тоді першиий засів безглуздоїї історіїї про потвору

зогнив у серці ийого, як гниє старе пшеничне зерно, поховане на

ниві.

Тридцяти літ почав він входити у себе і пізнавати. «От нещас-

тя! - казав він сам собі. - Я зовсім змінився. Де поділася радість

моя? Хлопчиком був я велесиий, нині маю усого з надлишком, од-

ного немає - веселощів. Вони, правда, начебто і є, мене за весело-

го всі вважають, але то зовні, всередині ж я сам почуваю руїїни,

чогось боюся і весь повен сумнівів. Одне лише знаю твердо - убо-

гиий я. Яка мені користь із доброїї в людеий думки про мене? Ось

правдивиий плід зневаженого мною заповіту і поради батьковоїї!

Прибутки подвоюють у мені жадобу, а моїї насолоди сторицею

віддаються гіркотою. Сфінкс!… Дивна річ… Звичаийно, тут є якась

таємниця… Міий батько був мудриий і людинолюбниий, не брехав і

жартома, бо не мав до того нахилу, - не може бути, щоб він мене

одурив. Звичаийно, все те правда. І чи не піиймався я вже звірові то-

му: мучить мене щось, і я не можу зарадити цьому. Одне лише ди-

во, що караюся тим, чого не бачу, і від того - кого не знаю… Не-

щасна заблуда! Докучлива тьма! Ти цілиш якраз у мене, в саму

душу мою, перекинувши, як вихор, хату, як буря, кедр. Безглуз-

диий світе, привабниий і зваблениий! Отрута порад твоїїх - се сім’я

смерті сердечноїї, а твіий ласощ - се наийлютішиий звір; він нерозум-

них стрічає лицем дівочим, але пазури ийого - пазури лева, що

вбивають душу, і такими вбивствами кожне століття, кожна країї-

на переповнена.

Продовжувати не хочу. Почав проростати з фальшивоїї істо-

ріийки новиий і всекорисниий дух. Добриий син, всередині якого заий-

нялась вже осяийна зоря, мало-помалу пізнавши себе, з часом став

наступником високого батьківського світу, вмостившись на

храмі нетлінноїї істини, як шанувальник своїїх батьків…

РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВІТ, ЧИ БУКВАР СВІТУ

v k . c o m / w i t h _ b o o k s

Дружня розмова про душевний світ

***

…Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних

станів і благословенних видів промислу, які не суперечать божо-

му і людському законові, а складають плодоносниий церкви, яс-

ніше кажучи, суспільства, сад, як окремі частини складають го-

динниковиий механізм.

Мова моя тоді спокіийніша, коли кожна людина не лише добра,

але і споріднену собі всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бу-

ти щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє

споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою. Та-

ка потреба - се благодіийство і послуга. Не дивно, що в стародавніх

римлян як потреба, так і благодіийство означалося словом offici-

um, тобто моральниий обов'язок.

Наийдобріша людина тим неспокіийніша і нещасніша, чим

більшу посаду вона заиймає, але до неїї не народжена. Та ий як їїий не

бути нещасною, коли загубила тоий скарб, що дорожчиий за все на

світі: «Веселощі серця - життя для людини, і радість людська - є

довгоденність» (Сірах).

Як же не згубити, коли замість добрих послуг лише ображає

друзів і родичів, близьких і далеких, співвітчизників і чужо-

земців? Як не ображати, коли вона суспільству приносить шко-

ду? Як не зашкодити, коли погано виконувати обов'язки? Як не

буде погано, коли немає завзятості і невтомноїї праці? Звідки ж

з'явиться працелюбність, коли немає бажання і старанності? Де

ж візьмеш бажання без природи?

Природа - всьому початкова причина і рушіийна сила. Вона і є

матір'ю бажання. Бажання ж - започаткування, схильність і рух.

Бажання, за приказкою, сильніше неволі. Воно прагне до праці і

радіє з неїї, як зі свого сина. Праця - живиий і невсипущиий рух усієїї

машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві

своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла

і зміцнює до праці, роблячи їїїї солодкою…

Скажу тобі: коли бажаєш, щоб син твіий охоче ий безпомилково

виконував своїї обов'язки, мусиш сприяти ийому під час вибору

звання, відповідно до ийого якостеий. Сто спорідненостеий - сто

звань, а всі почесні, як законні.

Хіба не знаєш, що маєтність - від чесно виконаних обов'язків, а

не обов'язки від маєтності залежать? Чи не бачиш, що низьке

звання часто віднаходить маєтність, а високе - губить?

Не дивись, хто вище і хто нижче, хто видніше і незнатніше, ба-

гатше і убогіше, але дивись на те, що з тобою споріднене. Вже ми

казали, що без спорідненості все ніщо…

Коли володар маєтків живе щасливо, не тому він щасливиий, що

володіє ними: щастя до маєтків не прив'язане.

Коли казати про володіння за спорідненістю, слід розуміти і

види всіх зовнішностеий. Зовнішнє те, що лежить поза людиною:

грунт, рід, чин тощо. Шукаий, що хочеш, але не загуби світу. Шля-

хетниий список лежить поза тобою, а ти поза ним цілком можеш

бути щасливиий. Він без світу ніщо, а світ без нього - щось, без чо-

го не можна бути щасливим і в едемськім раю.

Кіт із пасіки, за давньою дружбою, заийшов у село до свого при-

ятеля і був щедро пошанованиий. За вечерею дивувався багатству

свого друга.

- Дав мені бог посаду,- сказав господар,- від якоїї я маю щодоби

по 20 тушок добірних мишеий. Мушу сказати, що в селі я нині - ве-

ликиий Катон.

- Саме тому я ий приийшов побачитися з вами,- відказав гість,-

довідатися про ваше щастя і, окрім того, потішитися ловитвою.

Чував, що у вас з'явилися гарні пацюки.

По вечері залягли спати. Господар уві сні почав кричати і збу-

див тим гостя.

- Вам щось страшне снилося? - спитав тоий.

- Братику! Здавалося мені, начебто я втопився у прірві. А була

се звичаийнісінька ловитва. Видалося, що я спіиймав чистокровно-

го сибірського пацюка.

Гість знову заснув, виспався і прокинувся. Почув, що господар

тяжко зітхає.

- Вже виспались; пане Катоне?

- Ні, я опісля того страшного сну і не спав.

- Отакоїї. Се ж чому?

- Таку вже маю натуру, коли прокинуся, більше не засну.

- Через віщо ж? Яка тому причина?

- Маю таємницю… Геий, друже міий! Не знаєш, що я визвався бути

рибалкою для всіх котів на селі. Отож, як згадаю човен, сітку та

воду, тяжко стає на душі…

- Нащо ж ви взялися за те рибальство?

- Аякже, братчику! Треба ж якось харчуватися. Окрім того, я і

сам до риби смак маю.

Гість, похитавши головою, відказав:

- О шановниий! Не знаю, якоїї сили для тебе слово природа. Але

коли б ти робив те, що дано нам природою, яку безневинно зви-

нувачуєш, був би цілком задоволениий однією тушею на добу.

Прощаваий із твоїїм щастячком! Моїї злидні ліпші.

І кіт повернув у свіий лісок.

Звідси пішла отся притча: Catus amat pisces, simul odit frumen

aquarum - «Кіт охочиий до риби; та води боїїться». Се лихо пе-

реслідує кожного, хто ласиий не на звання, а до прибутків. Чи не

нещасне осе судження - люблю від господаря платіж, а виноград

копати не охочиий? Звичаийно, тоий не охочиий, хто не зроджениий до

сього. Справжньому мисливцеві більше радості дає ловитва та

праця, ніж смажениий заєць на столі. На вишуканиий живопис кож-

ному любо дивитися, але до малювання охочиий тоий, хто любить

день і ніч висловлювати своїї думки в картинах, помічаючи про-

порціїї, пишучи і наслідуючи натуру.

Ніхто не пожне твердоїї слави від будь-якого мистецтва, коли

працюватиме без насолоди і нахтнення. Тоий наийвірнішиий при-

ятель званню своєму, коли і прибутків мальство, і злидні, огуда,

гоніння не можуть пригасити ийого любові. Але без природи пра-

ця ніяк не може бути солодка.

Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло

наиймодніше і наийприбутковіше, але сим вони лише ошукують се-

бе. Прибуток не є утіха, але мусить слугувати для задоволення

тілесних потреб, а коли се ий утіха, то не для серця; утіху для сер-

ця матимете у спорідненіий праці. Тим ся справа приємніша, чим

спорідненіша. Коли б утіха була від розкоші, то чи було б так ма-

ло багатих? Але спокіийних і бадьорих серед них мало.

Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена

праця. Ось де зала солодкого їїїї бенкетування. Тут вона, наче хит-

ра машина, що обертається на повниий хід, тішиться і, обходячись

лише житнім хлібом та водою, не заздрить на царські хороми.

Коли відняти від людини споріднене діяння, тоді їїий - смер-

тельна мука. Сумує і непокоїїться, мов бджола, замкнена в

світлиці, коли сонячниий світлиий промінь, якиий пронизує вікна,

кличе їїїї на медоносні луки. Ся мука позбавляє людину здоров'я,

тобто злагоди, забирає бадьорість і розслаблює. Тоді людина усім

невдоволена, гидує і становищем своїїм, і місцем прожиття. Мер-

зенними здаються їїий сусіди, нецікавими - розваги, докучливими -

розмови, неприємними - стіни помешкання, немилими - всі до-

машні; ніч - нудною, а день - осоружним; влітку хвалить зиму, а

взимку - літо; подобаються лише минулі Авраамові чи Сатурнові

часи; хочеться зі старості вернутися в молодість, з молодості - в

підліткові літа, з підліткових літ - у дитячі, з дитячих - у підліт-

кові, з підліткових - у зрілі; ганить свіий народ і звичаїї свого краю,

гудить природу ий сама на себе гнівається. Те для неїї приємне, що

неможливе; бажане те - що проминуло, і завидне - що віддалене.

Там лише добро, де їїїї нема і коли їїїї нема. Хворому всякиий харч

гіркиий, послуга - набридлива, а постіль - тверда. Жити не може і

вмерти не хоче.

Нудьга для лікарів - наийперша ознака всіх тілесних хвороб і

збурень. А душевне невдоволення - двері до всіх пристрастеий і

внутрішніх хвилювань.

Не побачиш вітер, що спінює море, не побачиш і нудьгу, що хви-

лює душу; не відчутна, але мучить, мучить, але не відчутна.

Вона - дух болісниий, думка нечиста, буря люта.

Ламає все і збурює, літає і сідає на позолочені дахи, проникає

крізь світлі горниці, добирається до престолів сильних, нападає

на вояцькі стани, досягає ий на кораблях, знаходить на Ка-

нарських островах, заглиблюється в дику пустелю, гніздиться в

душі.

Туга люта скрізь літає

На землі і на воді;

Дух сеий, наче грім, шукає

Нас у щасті і в біді.

Один лише верховниий отець може бурю сю перетворити на ти-

шу, направити до гавані, а душу спорідненою працею, наче вуди-

лом і вуздою буийну худобу, втримати може.

Афанасій. О брате! Дивину вкладаєш у вуха моїї… А люди ма-

ють нудьгу за ніщо і, щоб прогнати сього ворога, вважають наий-

кращою зброєю гроші, вино, сади, музику, жарти, карти, прогу-

лянки…

Григорій. Друже міий! Не може бути нічим те, що виростає у ве-

лике. Не вважаий за мале те, що викликає велике. Мала шпара в

кораблі впускає всередину страшну течу. Не гадаий, що невидне і

безсильне - одне і те ж саме. А люди лише те цінують, що можна

затиснути в кулак, бояться того, чого не слід боятися, і навпаки.

Вексель не папером і чорнилом страшниий, але зобов'язанням,

захованим там. Бомба небезпечна не чавуном, а порохом і здат-

ністю того пороху горіти.

Все невидиме сильніше за видиме, і видиме залежить від неви-

димого.

Нудьгу стародавні християнські письменники називали бісом

зневіри. Чого ся лиха іскра не витворює?

Все в тріск і в колотнечу обертає, вселяє у душу кодло гадюче.

Та думка, що гризе,- чи не черв'як невсипущиий і чи не кодло га-

дюче. Палюча печаль або заздрість - чи не лютиий дух і чи не люта

думка?… Язик - мала частка, але, наче кермо на кораблі, володіє

цілим тілом, чи не так само володіє і править тілом думка? Язик

лише тінь, що, наче годинниковиий дзвіночок, дзвенить у повітрі,

а сама пружина - се думка. Думка - невидима голова язика, сім'я

справі, корінь тілові. Думка - се язик, що не замовкає, неослабле-

на пружина, безперервниий рух, що рухає і носить на собі, наче ве-

тху ризу, тлінниий тілесниий бруд, що припав до своєїї думки і зни-

кає, як тінь від яблуні.

Чи бачиш тепер, друже міий Афанасію, що невидиме сильніше за

видиме і що видиме залежить від невидимого?…

ВДЯЧНИЙ ЕРОДІЙ

***

…Народженого до добра неважко навчити добру,- навчити, чи

принатурити, чи призвичаїїти. Навчениий, принатурениий, призви-

чаєниий - се одне і те ж. Від природи, яко від матері, легесенько са-

ма собою розвивається наука. Вона всерідна, справжня і єдина

навчителька. Сокола досить швидко навчиш літати, але не чере-

паху. Орла за хвилину призвичаїїш дивитись на сонце і мати з

цього задоволення, але не сову. Оленя легко скеруєш на Кав-

казькі гори, легко привчиш пити з наийчистіших джерел, але не

верблюда і не вепра.

Коли все будує премудра природа, чи не єдина вона і вигоює і

навчає? Усяка справа має успіх, коли природа сприяє. Не заважаий

лише природі і, коли можеш, знищуий перепони, очищаючи їїий

шлях; воістину все вона чисто і вдало зробить. Клубок сам собою

покотиться з гори, забери лише камінь, що лежить на перепоні.

Не вчи ийого котитися, а лише допомагаий. Не вчи яблуню родити

яблука: вже сама природа їїїї навчила. Загороди їїїї лише від свинеий,

зріж будяки, почисть гусінь, стеж, аби на корінь не потрапляла

сеча і т. ін.

Вчитель і лікар не є вчитель та лікар, вони лише служники

природи, єдиноїї справдешньоїї і лікувальниці, і навчительки. Бу-

де так: хто захоче чомусь навчитися, повинен до того зродитися.

Не від людини, а від природи - суть усього. А хто зважиться без

природи навчати чи навчатися, хаий затямить приказку: «Вовка в

плуг, а він у луг». Доки кільце висить у свинячіий ніздрі, доти вона

не риє. Виийми - споганить землю.

Се не виховання і не навчання, а угамування за допомогою лю-

дини, що правує всіх беззаконників. Виховання ж іде від приро-

ди, що вливає в серце сім'я доброїї волі. Вирісши без перепон, са-

мостіийно ий охоче ми робимо все те, що святе і бажане… Яка ко-

ристь з янгольськоїї мови, коли в ніий нема доброїї думки? Чи є

плодом тонка наука, коли недобре серце? Хіба не знаряддя

злості, меч скаженству, притчею кажучи - «крила та роги сви-

нячі».

Гляньмо, пані моя, на весь рід людськиий! Тут науки, як на тор-

жиськах купівля, киплять і бентежаться. Одначе вони хижіші за

птиць, нестримніші за худобу, злостивіші за звірів, лукавіші за

гадів, неспокіийніші за риб, невірніші за моря, небезпечніші за аф-

риканські пустелі… Чому так? А тому, що злими народжуються.

Природа блага - всьому початок, а без неїї ніколи не бувало бла-

гоcті. Дякую ж невимовно природі в образі їїїї святім - в батькові

моїїм, що від нього я народився. Друга ікона божа для нас - матір

наша. Отже, головні обдарування - від батьків моїїх, все інше: чин,

багатство, науки і всі вітроносні їїх блонди і пуклі з кучерями

вкладаю у хвіст, без якого голова і живе, і шанується, і весе-

литься, але не хвіст без голови.

ВБОГИЙ ЖАЙВОРОНОК

Притча

***

…Тетервак, налетівши на мисливську сітку, почав щосили жер-

ти пишну наживку. Нажершись по вуха, ходив надимаючись,

вельми задоволениий з себе, як задерикуватиий, модно вдягнениий

юнак. Ім'я ийому було Фридрик. Родове ж, чи фамільне, чи, як у на-

роді кажуть, прізвище - Салакон.

Якось пролітав Сабаш (жаийворонкове ім'я) на прізвище Сколар.

«Куди поспішаєш, Сабаше?» - вигукнув надутиий тетервак.

Сабаш. О коханиий Фридрику! Мир тобі!

Салакон. Фе! Тут тхне школою.

Сабаш. А мені милиий сеий дух.

Салакон. По губах салата, як співається в притчі.

Сабаш. Радію, що нюх ваш вилікувався. Раніше ви скаржилися

на нежить.

Салакон. Потершись, брате, між людеий, нині я вже все розумію.

Не втече від нас ніщо.

Сабаш. Тетерваковиий розум гостриий, а нюх ще гострішиий.

Салакон. Тихше, друже міий. Адже я тепер неабиякиий чин.

Сабаш. Перепрошую, ваша милість! їїий-бо, не знав. Томуто і

хвіст ваш, і чубик ваш нині роздуті новомодними буклями і куче-

рявими завертасами.

Салакон. Звичаийно. Шляхетниий дух від моди не відстає. Прошу,

голубчику, зі мною потрапезувати. Дав мені бог статок. Чи не ба-

чиш, що я ходжу по хлібу? Хіба се не божа милість?

Сабаш. Смачного вам! їїжте на здоров'ячко, а мені ніколи.

Салакон. Як ніколи! Чи ти здурів?

Сабаш. Мене послав у справах батько.

Салакон. Облиш! Поїїси, потім справишся.

Сабаш. Заради черева хіба можу знехтувати батьківську волю,

окрім того, стережуся споживати чуже добро. Батько міий змолоду

проказує мені сі слова: «Що не поклав - не руш!»

Салакон. О боягузе!

Сабаш. Є приказка: «Мати боязкого сина не плаче».

Салакон. Але се ж нині моє. У нас співають: «Геий, що бог дав,

тягни у свіий кошіль».

Сабаш. І у нас співають, але наша пісенька різниться від вашоїї,

ось вона: «Все заийве відсікаий - от і не кашлятимеш». Окрім того,

моя убогість мені до вподоби.

Салакон. Ха-ха-ха! Убогість свята… Ну їїїї зі святістю їїїї! Буваий, брате! Тягни за собою на мотузі ий укохану наречену свою. Дур-

неві добра зичиш, а він комизиться. Гордого жебрака ненавиджу

гірше за пекло.

Сабаш. Прощаваийте, ваша милість! Відлітаю ось, а вам зичу

усякого добра!

Салакон. Чи бачиш - полетів! Не надивуюсь і досі розуму шко-

лярському: «Блаженні, мовляв, жебраки». Добре собі блаженство,

коли нічого кусати! Правда, і багато жерти, можливо, зле, але все

ж таки краще, ніж терпіти голод. В селі Ровеньках прегарну чув я

приказку: «Не їївши - легше, поїївши -краще!» А що ж бо є краще,

коли не те, що спокіийніше? «Не руш, мовляв, чужого». Як не заче-

пити, коли саме на очі пливе? За приказкою: «На ловця і звір

біжить». Я ж не дурень. Черепок знаийшов - обходжу, хліб трапив-

ся - ніяк не обмину. Ось так спокіийніше. Так мислю я. І не помиля-

юся. Не вчора я народжениий та ий між людеий потерся, слава богу.

Мода і світ - то наийліпшиий учитель і наийліпша школа з усіх шкіл.

Правда, був час, коли ий жебраків, але добродіийних, шанували.

Нині ж світ не тоий. Нині, коли ий злидар - тоді ий бідняк і дурень, в

нім пошанівку нема. Загубити ж у світі добру по себе гадку - зле.

На що тоді знадобишся? Будь ти якиий хочеш у нутрі, хоч десятка

шибениць вартиий, що з того? Таємницю сю бог зна. Мав би добру

славу в світі і був би шанованиий у числі славетних людеий - не

біийся, дерзаий, не помилишся зроду! Не тоий правиий, хто правиий по

суті, а тоий, хто неправиий за істиною, але здаватися правим уміє,

хитро блудячи і ийдучи стежкою такого судження: кінці у воду.

Ось теперішнього світу наиймодніша рятівна премудрість! Корот-

ко скажу: тоий лише щасливиий, хто неправиий за совістю, але пра-

виий за папірцем, як мудро мовлять наші юристи. Скільки я дурнів

бачив - усі нерозумні. За багатством, мовляв, іде неспокіий. Ха-ха-

ха! А що таке неспокіий, як не праця? Праця ж не всякому добру

батько. Адже премудро кажуть росіяни:

Спокіий воду п'є,

А неспокіий - мед.

А що ж дасть тобі пити винуватця всього зла - неробство? Хіба

піднесе тобі на здоров'я воду, що не баламутить розуму?

Кому менше в житті треба,

Тоий наийближ стоїїть до неба.

А хто се співає? Архідурень один стародавніий, що зветься Сок-

рат. І підспівує ийому весь хор дурнів. О-о! Дуже вже вони різнять-

ся від нашого хору. Ось як ми співаємо:

Схоплюий, що перед очима,

Щастя буде за плечима.

Хто несмілиий, тоий страждає,

Хоч добув, хоч пропадає.

Так премудриий Фридрик судить,

А глузд ийого не заблудить.

Тим часом, як Фридрик мудрував, прилетіло семеро тетерваків

і три ийого брати. Ся компаніийка вчинила багатиий і галасливиий

бенкет. Було се неподалік від баийрачка, де дятел вистукував собі

дзьобиком харч, за давньою україїнською приказкою: «Всяка

пташка своїїм дзьобом живе».

Рухливиий Сабашець пролітав чимало часу. Повернувся сюди за

три години.

ЙЙого послали до рідного дядечка запросити на дружню бесіду і

на вбогиий обід до батька. Повертаючись додому, бавився пісень-

кою, якоїї батько навчив ийого ще змальства:

Не тоий орел, що літає,

А тоий, що легко сідає,

Не тоий бідак, що без хати,

А в кого схотінок багато.

Ласощ ловить рибу ий звірі,

І птахів, що виийшли з міри.

Ліпшиий-бо сухар з водою,

Аніж цукор із бідою.

Летів Сабаш повз баийрак. «Помагаийбі, дубе!» - сказав він на

вітер. Але несподівано з-за дуба пролунало:

- Де не чекаєш і не гадаєш, там тобі приятель буде…

- Ба-ба-ба! О люб'язниий Немесе! - вигукнув від радості Сабаш,

уздрівши дятла на назвисько Немес- Радуийся, і знову кажу - ра-

дуийся!

Немес. Чолом тобі, друже міий! Благословення богові, що обері-

гає тебе від силкування!

Сабаш. Що таке сильце, я розумію, а що значить силкуватися -

не знаю.

Немес. Наш брат птах, коли попадає в сильце, тоді силкується,

тобто рветься, кидається і б'ється, аби вирватись.

Сабаш. Позбав, боже, від сеїї печалі!

Немес. А я тільки-но з того краийнього дуба дивився на пе-

чальне ганьбисько. Поглянь! Чи бачиш напнуту сітку? Не минуло

ий години, коли в ніий, навколо неїї коїїлося щось страшне, як обло-

га Бендер. Гуляла там дюжина тетерваків. Але коли наийгучніш

стрибали, горлали і танцювали, жеручи на повне горло, раптом

впало на них сильце. Боже міий, якиий вереск, гергіт, хлепіт, сту-

котіння, шум, страх і борсання! Тоді вибіг ловець і всім їїм попере-

ламував шиїї.

Сабаш. Чи ж врятувався хто з них?

Немес. Двіийко, а решта загинула. Чи знаєш Фридрика?

Сабаш. Знаю. Він добриий птах.

Немес. Воістину тетервак він добриий. Ото він і пролетів повз

мене.з бенкету, гублячи в повітрі пір'я. Ледве я пізнав ийого: зля-

каниий, розтріпаниий, зімнутиий… як миша, з якою погрався кіт; а за

ним здалеку брат ийого.

Сабаш. Куди ж він полетів?

Немес. В глибину баийраку оплакувати гріхи.

Сабаш. Чолом тобі, любиий міий Немесе! Час мені додому.

Немес. А де ти був?

Сабаш. Кликав дядька в гості.

Немес. Я вчора бачився з ним і довго балакав. Лети ж, друже

міий, хаий господь на всіх твоїїх шляхах оберігає тебе. Перекажи

батьку ий дядькові вітання моє.

Звістка ся невимовно налякала Сабаша. Саме тому він промов-

чав, що розмовляв з Фридриком перед тим, як сталося нещастя.

«Ну,- казав сам собі,- вчися, Сабаше, з чужоїї біди. Для того ий б'ють

пса перед левом (є така притча), щоб лев був покірниий. О боже!

На очах моїїх б'єш і раниш інших, достоийніших за мене, щоб бояв-

ся я і тремтів перед беззаконним життям і розкошами світу сьо-

го! О розкоше! О пастка і сильце ти диявольське! Яка ж бо ти со-

лодка, коли всі тобою полонені! Яка ж бо ти погибельна, коли ма-

ло є тих, хто рятується. Перше - всі бачать, друге - вибрані»…

З сими благочестивими думками прилетів Сабаш додому, а за

ним незабаром з двома своїїми синами приспішив і дядько. Зак-

ликані були ий сусіди на сеий убогиий, але цнотливиий і безпечниий

бенкет. У сім невеликім країї панувала простота і царювала друж-

ба, що робить мале великим, дешеве дорогим, а просте

приємним. Ся землиця була часткою тоїї, де істина, що мандрує

між людьми, тікаючи від зла навколишнього світу, довершувала

останні дні своїї на землі, дихала останнім подихом, щоби злетіти

із земних у горішні країїни.

Сабаш, переказавши батьку та дядькові привітання від Немеса,

тут же, при гостях, сповістив про все, що скоїїлося. Гостеий було чи-

маленько - з дітьми своїїми, підлітками та юнаками, дружинами.

Алауда - так звався Сабашів батько - був навчениий наукам світ-

ським, а серце ийого було столицею доброго глузду. Будь-яку спра-

ву і слово вмів він непомильно розкусити, віднаийти в них шкара-

лущу і зерно, отруту і солодку їїстівність і повернути у спасіння.

Алауда в присутності багатьох мужів, юнаків та підлітків нав-

чав сина так:

- Сину міий єдинорідниий, схили вухо своє, почуий голос батька

твого - і врятуєшся від сітки, як сарна від мисливця. Сину, коли

будеш мудриий, чужа біда навчить тебе, що нахабниий і жорстокиий

син уцнотивлюється власною спокусою. І се біда. Сину, хаий бо-

лить тобі горе ближнього. Хто любить свою біду ий уболіває на чу-

жу, тоий достоийниий їїїї. Не забуваий притчі, яку часто я переказував:

«Пса б'ють, а лев боїїться».

Яка користь у читанні багатьох книг, коли ти беззаконник?

Єдину книгу читаий і доволі. Поглянь на сеий світ. Поглянь на рід

людськиий. Він-бо є книга, чорна книга, що тримає в собі різноякі

біди, як хвилі, що постіийно здіиймаються на морі. Читаий їїїї завжди і

навчаийся, наче з високоїї гавані на буряниий океан, поглядаий і тіш-

ся. Чи всі читають сю книгу? Всі. Всі читають, але безтямно.

П'ятку ийого бережуть, як написано, на ноги дивляться, не на са-

миий світ, тобто не голову ий серце ийого бачать. Тому ніколи ийого

не можуть пізнати. З підошви людини, з хвоста птаха (як і світу

всього з ніг ийого) не пізнаєш, хіба що з голови ийого, тобто з серця

ийого. Яка таємниця тут криється?

Сину, всю свою силу зберу, аби розв'язати тобі вузол сеий. Ти ж

затям міцно. Тетервак бачить сітку і в сітці їїжу чи наживку. Що

він бачить? Бачить хвіст, ноги і п'яту сеїї речі, голови ж і серця не

бачить. Де ж сеїї речі голова? Чи є вона чимось? Серце ловця в тілі

ийого, захованому за купиною. Отже, тетервак, бачачи саму п'яту в

сіий речі, але не бачачи в ніий голови їїїї, бачачи - не бачить, зрячиий

тілесно, а сліпиий серцем. Тіло тілом, а серце - серцем. Адже се

сліпота, мати всілякоїї злості! Ось так усі нерозумні читають кни-

гу світу сього. І не користуються ним, а в'язнуть у сітях ийого. По-

чаток річок та морів - се голова, прірва ж сердечна - голова і по-

чаток усім справам і усьому світові… Ти ж, сину міий, читаючи

книгу видимого і злого світу сього, дивись сердечним своїїм оком

на саме серце ийого, джерело ийого, тоді, пізнавши початок і сім'я

ийого, будеш правиий і суддею усякіий справі, бачачи голову справи і

саму суть, істина-бо збавить тебе від усякоїї напасті. Так само як є

два роди всього живого і суті справ, так є два серця. А коли є два

серця, є два духи - благиий і злиий, істинниий і брехливиий… Сими

двома початками суди всяку справу. Бо коли сім'я і корінь благі,

тоді благі ий гілки, ий плоди. Нині, сину міий, будь суддею і суди вчи-

нок тетерваків. А коли гаразд осудиш, будеш першиий суддя всьо-

му світові. Суди ж отак.

Допався тетервак до їїжі. Бачиш ти се? Як не бачити? Се і свиня

бачить. Але є достеменна тінь, п'ята і хвіст. Тінь себе ані виправ-

дає, ні осудить. Вона залежить від своєїї голови та істини. Пог-

лянь на джерело їїїї - на серце, що започаткувало і зродило їїїї. Від

надмірності серця, тобто від прірви ийого, говорять вуста, ходять

ноги, дивляться очі, творять руки. Дивись! Коли тетервакове сер-

це благе, звідки зродилося се ийого діло? Тоді ий діло благе і вдяч-

не. Та хіба не бачиш, яка гадюча голова у нього? Се діло зродило-

ся од невдячного серця, невдоволеного своєю долею, жадібного і

такого, що пожинає чуже…

Се і є остаточна істина - побачити, якиий у кожному ділі гніз-

диться дух: чи благиий, а чи злиий. Не судити за обличчям, як об-

лудники. Часто під недобрим лицем і під негарною маскою при-

таєне божественне сяєво і блаженне серце, в обличчі ж світлім,

ангельськім - сатана. Відтак, бачачи неволю і полон тетервака,

що гине для чужоїї користі, не лінися працювати і для своєїї влас-

ноїї вигоди і творити необхідне - будеш тоді вільниий. А коли не

станеш собі самому рабом, змушениий будеш працювати на інших

і, позбуваючись легкоїї, потрапиш у тяжку, сторицею, працю.

Чи бачиш якусь яскраву одежу, чи славниий чин, чи гарниий дім,

але зсередини переточениий червою, згадаий слова: «Горе вам, об-

лудні! Горе вам, що сміються нині!» і розуміий як зовнішнє. Як по-

бачиш жебрака, чи перестарілого, чи хворого, але повного надіїї,

то заспіваий Соломонову пісню: «Благіша лютість від сміху, коли в

злім обличчі вспокоюється серце». Чи бачиш ти паралітика? Об-

минаий печальне, заздрісне і люте серце. Втечеш, коли не будеш

заздрісниий. Зітнеш голову заздрісному змієві, коли будеш за ма-

ле вдячниий. Бачачи не дорогу, не пишну, але здорову їїжу, заспі-

ваий: «Благіша лютість від сміху». Бачачи книгу, що не має кучеря-

вих словес, але сповнена духом святим, заспіваий: «Благіша

лютість від сміху». Коли чуєш раду, засолоджену словесним ме-

дом, за яким криється трута, заспіваий: «Благіша лютість від сміху.

Єлеий грішного хаий не помаже моєїї голови». Бачачи убогиий буди-

ночок, але невинниий, спокіийниий і безпечниий, заспіваий: «Благіша

лютість від сміху». Ось так, сину, читаий світську книгу і матимеш

заразом і втіху, і спасіння.

Блаженниий тоий, хто розуміє вину кожноїї справи! Серце людсь-

ке змінює лице їїїї на добре чи зле. Любі моїї гості! Набрид я вам

своїїм велемовством. Перепрошую! Ось і стіл готовиий, сідаийте, будь ласка, куди хто бачить. Ще раз перепрошую, що ий трапеза

моя убога, і прикликав вас на бідниий бенкет міий у день несвятко-

виий.

Гості заспівали притчу, в якіий мовилось, що «У друга вода со-

лодша ворожого меду».

http://vk.com/with_books

Document Outline

ЗМІСТ

РОЗМОВА П’ЯТИ ПОДОРОЖНИХ ПРО ІСТИННЕ ЩАСТЯ В ЖИТТІ

КІЛЬЦЕ

РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВІТ, ЧИ БУКВАР СВІТУ

ВДЯЧНИЙ ЕРОДІЙ

ВБОГИЙ ЖАЙВОРОНОК