КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 397706 томов
Объем библиотеки - 519 Гб.
Всего авторов - 168483
Пользователей - 90442

Последние комментарии


Загрузка...

Впечатления

plaxa70 про Сагайдачный: Иная реальность (СИ) (Героическая фантастика)

Да-а, автор оснастил ГГ таким артефактом, что мама не горюй. Читать, как он им распорядился, довольно интересно. Есть и о чем подумать на досуге. Вобщем вполне читабельно. Вроде есть продолжение?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
ANSI про Климова: Серпомъ по недостаткамъ (Альтернативная история)

Очень напоминает экономическую игру-стратегию. А оконцовка - прям из "Золотого теленка" (всё отобрали))

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Интересненько про Кард: Звездные дороги (Боевая фантастика)

ISBN: 978-5-389-06579-6

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Шорт: Попасть и выжить (СИ) (Фэнтези)

понравилось, довольно интересный сюжет. продолжение есть?

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Cloverfield про Уильямс: Сборник "Орден Монускрипта". Компиляция. Книги 1-6 (Фэнтези)

Вот всё хорошо, но мОнускрипта, глаз режет.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Mef про Коваленко: Росс Крейзи. Падальщик (Космическая фантастика)

70 летний старик, с лексиконом в 1000 слов, а ведь инженер оружейник, думает как прыщавое 12 летнее чмо.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Serg55 про Алексеев: Воскресное утро. Книга вторая (СИ) (Альтернативная история)

как вариант альтернативки - реплохо

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Щит і меч (fb2)

- Щит і меч (пер. Р. Каруцяк, ...) 3.18 Мб (скачать fb2) - Вадим Михайлович Кожевников

Настройки текста:



Вадим Кожевников ЩИТ І МЕЧ Роман


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література




Переклад з російської

Переклали: В. БІЛОВА, Р. КАРУЦЯК, А. ЯЩЕНКО

Перекладено за виданням: Вадим Кожевников. Щит и меч. Роман. М., «Художественная литература», Роман-газета, 1965, № 20–23.



1


Влітку 1940 року в Ризі було вбито радянського громадянина, за національністю німця.

Співробітники латвійського карного розшуку встановили: вбито з вогнестрільної зброї особливого виду, зарядженої ампулами ціаністого калію; від розриву їх виникає концентрована пара, яка миттю і безшумно вбиває жертву.

Хоча в загиблого вкрадено різні цінності: обручку, годинника, гаманець, — проте деякі з цих речей вдалося знайти в пакунку, кинутому в каналізаційний колодязь, і це спростувало версію про вбивство з метою пограбування.

Скоріш можна було припустити організовану терористичну акцію.

Вбито було крупного спеціаліста в галузі радіотехніки — інженера Рудольфа Шварцкопфа.

Його син Генріх Шварцкопф, студент Ризького політехнічного інституту, приголомшений смертю батька, не зміг дати ніяких показань.

До карного розшуку викликали Йоганна Вайса, слюсаря-механіка з авторемонтної майстерні Фрідріха Кунца.

За наявними відомостями, Йоганн Вайс у день вбивства довгий час був у квартирі Шварцкопфа, де монтував якісь прилади, замовлені інженером. Крім того, Вайс приятелював із сином Шварцкопфа, котрий захоплювався мотоциклетними перегонами, і Вайс, добрий механік, трохи вдосконалив Генріхів мотоцикл фірми «Цундап» і цим самим нещодавно допоміг Генріхові виграти змагання на кубок. Було відомо, що Йоганн Вайс акуратно відвідує збори Німецько-балтійського народного об'єднання й безплатно відремонтував автомашину крейслейтера[1] цього об'єднання адвоката Себастьяна Функа, в якого він у вільний од майстерні час підробляв шофером.

На допиті Йоганн Вайс поводився дуже стримано, відповідав на запитання ухильно. А коли молодий співробітник латвійського карного розшуку роздратовано дорікнув Вайсові, ніби той не хоче допомогти слідству, хоча вбито його співвітчизника, Йоганн Вайс відповів, що не бачить нічого дивного в тому, що вбито саме його співвітчизника. Адже латиші ставляться зараз до німців украй недружелюбно.

Слідчий обурився. Він став докоряти Вайсові: і як, мовляв, йому, молодому робітникові, не соромно говорити таке? Хіба Вайс не розуміє, що саме тепер, як ніколи, почуття пролетарської солідарності повинне об'єднувати всіх робітників незалежно від їхньої національності?

Вайс слухав серйозно, уважно, але з його холодного, спокійного обличчя не можна було зрозуміти, як він сприймає слина слідчого — теж молодого робітника, який тільки-но став співробітником карного розшуку. Сюди його послала партійна організація скляного заводу, хоча до нової професії він не мав ні покликання, ні здібностей. Про це співробітник зопалу теж сказав Вайсові, але ніякого співчуття у Йоганна не викликав.

З карного розшуку Вайс пішов до кафе, замовив пиво, сосиски й неквапно поснідав. І так само неквапно попрямував до зупинки, пропустив один трамвай, сів тільки в другий і цілу дорогу меланхолійно дивився у вікно, але, не доїжджаючи зупинки до будинку, де жив крейслейтер Німецько-балтійського народного об'єднання адвокат Себастьян Функ, вийшов і поспіхом, мало не бігцем кинувся вперед.

Себастьян Функ, товстий, широкоплечий, майже квадратний чоловік з тугим животом і важко обвислими щоками, нетерпляче тупцяв біля під'їзду свого будинку. Коли Вайс подав до парадного старомодний «Адлер», Функ ледве вліз на передне сидіння й сердито спитав:

— Чому це я мушу чекати машину, а не машина мене?

Вайс покірно відповів:

— Вибачте, пане Функ, але в мене великі неприємності.

— Які там у тебе можуть бути неприємності? — бридливо буркнув Функ і пообіцяв: — Це я тобі сьогодні зроблю неприємність. — Однак, змилосердившись, спитав: — Ну, що там у тебе таке?..

В міру того як Вайс докладно розповідав, про що його допитували в карному розшуку, Функове обличчя набирало дедалі благодушнішого виразу. Він поплескав шофера по плечу.

— Це нічого, коли тебе посадять. Їм потрібен злочинець-німець. Ти німець.

— Але, пане Функ, ви ж мене знаєте. І я дуже просив би вас при потребі бути моїм адвокатом.

— Ніякої потреби не буде, — недбало кинув Функ. — Ти робітник, а робітника вони не підозріватимуть.

— Та який я робітник? — палко заперечив Вайс. — Ви ж знаєте, що я збирався стати фермером. Я не знав, що ферма вже не належить моїй тітоньці.

— Авжеж, ти цього не знав і тому кілька місяців так зворушливо доглядав свою хвору тітоньку, що всі говорили про тебе, як про винятково порядного юнака. Не дивуйся. Як крейслейтер, я вважаю за свій обов'язок знати про тебе все, чого навіть ти про себе не знаєш.

— Але ж я любив свою тітоньку, хоч, звісно, дуже засмутився, не одержавши спадщини.

Функ похитав головою.

— Я гадаю, на кладовищі ти плакав водночас і за тітонькою, і за спадщиною… — Спитав сухо: — Ти все ще вагаєшся — їхати тобі на батьківщину чи лишатися з більшовиками?

— Пане Функ, — промовив Вайс, — тепер я вирішив: їхати, і якомога швидше.

— Чому тепер, а не раніше?

— Сьогодні в карному розшуку я зрозумів, як погано тут ставляться до німців. Пан Кунц обіцяв залишити мені свою майстерню, щоб я став її фіктивним власником. Я думав, що матиму тут більше перспектив, ніж на батьківщині. Але я тепер зрозумів: майстерню конфіскують. І я змушений буду піти на завод простим робітником. А я волію краще бути солдатом на батьківщині, ніж робітником тут.

— Отепер я чую голос німецької крові! — схвально закивав головою Функ.

Увечері, коли Вайс, помивши машину, протирав скло замшевим клаптем, в гаражі несподівано з'явився Функ (раніше він ніколи туди не приходив) і спитав:

— Ти підеш сьогодні до сина Шварцкопфа, щоб висловити йому співчуття?

— Його батько завжди добре до мене ставився.

— Це я знаю, — сердито мовив Функ, — хоч не можу зрозуміти чому.

— Я завжди акуратно виконував його замовлення.

— І ще?

— Я допомагав йому, коли мав час, адже він був винахідником.

— А над чим він працював?

— На жаль, я недостатньо освічений, щоб розуміти, над чим він працював.

— Авжеж, дурна в тебе голова, — промовив Функ. Стишивши голос, сказав твердо й переконливо: — А тепер слухай. Якщо ти вирішив їхати на батьківщину, то це зовсім не означає, що ти поїдеш туди, бо ми цього ще не вирішили. Але ми вирішимо, щоб ти поїхав, коли поїде Генріх Шварцкопф. А щоб він поїхав, йому треба знати, що так само мав зробити його батько.

— А хіба він цього не знає?

— До останнього дня не знав. Він не знав, що недавно Рудольф надіслав мені листа… Ти скажеш Генріхові, що в мене є такий лист.

— А може, краще просто показати листа Генріхові, бо він завжди робив те, чого хотів його батько.

Функ скривився, але одразу ж, полагіднівши, сказав:

— Я тобі довіряю, Йоганне, довіряю, як своєму синові. Цей лист у мене десь зник. Я думаю, що його викрали агенти НКВС. І це вони вбили Рудольфа Шварцкопфа. Він був потрібен їм визначний інженер, що добре розумівся на техніці військового зв'язку. І коли вони дізналися, що Шварцкопф збирається виїхати, вбили його. — І промовив піднесено: — Тепер наш обов'язок — повернути батьківщині сина Шварцкопфа. Його дядько тепер велика людина в Німеччині. Він мріяв пригорнути до серця брата і племінника, і я обіцяв йому, що після повернення до Німеччини Шварцкопфи будуть на винятково привілейованому становищі в порівнянні з усіма нами. — Спитав: — Ти все зрозумів?

— Так, я скажу Генріхові, що буду найвідданішою йому людиною, коли він погодиться найближчими днями виїхати.

— Це добре, але я для тебе теж дещо зробив, — нагадав Функ. — Без моєї згоди ти звідси не виберешся.


Навіть найкращий спеціаліст не зміг надати спокійного виразу спотвореному жахом обличчю Рудольфа Шварцкопфа, — в труні його прикрили крепом.

Німці, котрі жили її Ризі, не полюбляли Шварцкопфа за те, що він з погордою ставився до впливових співвітчизників і надто демонстративно поважав професора Гольдблата.

Приятелювати з євреєм, нехай він хоч геній, — це ж виклик товариству!

Ходили чутки, нібито Шварцкопф вимагав, щоб син одружився з дочкою професора Гольдблата. Щоправда, подейкували також, що коли поєднати роботу Гольдблата — вченого-тсоретика — з енергійною діяльністю Шварцкопфа в галузі техніки, то це дасть такі патенти, якими можуть зацікавитися навіть великі держави.

Високий, ставний, із суворим обличчям і гордовитими манерами, Рудольф Шварцкопф зумів створити собі репутацію вольової, рішучої натури, хоч, власне, був людиною вкрай неурівноваженою, підозріливою і хворобливо самолюбною.

Небажання Шварцкопфа переселятися до Німеччини пояснювалося, головне, тим, що в нього там був менший брат, якого він небезпідставно вважав нездарою, тупим пруссаком. Прижитий батьком від покоївки ще за життя дружини й пізніш усиновлений, він тепер став значною фігурою в гітлерівському рейху. І він, безперечно, скористається своїм становищем, щоб по-своєму помститися старшому братові за його гидливо-пихате ставлення до себе: виявлятиме йому поблажливе покровительство, вимагаючи замість цього шанобливості до своєї матері, колишньої покоївки Анні, а тепер вдови пані фон Шварцкопф.

Рудольф Шварцкопф знав майже все, що стосувалось радіотехніки, і майже нічого з інших галузей людської думки.

До фашизму він ставився терпимо, вважаючи, що фашизм відбиває сліпий відчай нації, приниженої воєнною поразкою. І перемоги, які здобула тепер Німеччина в Європі, він пояснював тим, що народи переможених держав мають нормальне людське мислення, якому чужі ідеї несамовитої жертовності заради світового панування чи любові до вітчизни.

Рудольфів брат, штурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, не раз писав крейслейтерові Функу, що тепер, коли Латвія стала соціалістичною, подальше перебування там Рудольфа може зашкодити партійній кар'єрі його, Віллі, і вимагав від крейслейтера вжити рішучих заходів.

Незадовго до вбивства Рудольфа Шварцкопфа голова Раднаркому Латвії відвідав інженера й спитав, як той поставиться до висунення його кандидатури на пост директора науково-дослідного інституту.

Шварцкопф сказав, що подумає.

Того ж дня до нього без попередження прийшов крейслейтер Функ і з обуренням заявив, що німецькі кола в Ризі вважають поведінку Шварцкопфа зрадницькою по відношенню до національних інтересів рейху.

Генріх не надав особливого значення тому, що батько був дуже схвильований після цього візиту. Роздратоване самолюбство інженера особливо страждало, коли йому нагадували про брата — штурмбанфюрера, неабияк обізнаного у всіх його справах і поведінці.

Заспокоївся Шварцкопф тільки тоді, коли Йоганн Вайс приніс замовлені йому прилади, виконані не тільки з особливою старанністю, але й з додатковими технічними вдосконаленнями, не передбаченими в кресленнях.

Йоганн Вайс поводився у Шварцкопфа невимушено, але з тим особливим тактом, що мимоволі імпонував інженерові: той терпіти не міг будь-якої фамільярності.

Вайс відзначався стриманістю, готовністю прислужитися, однак на запобігливість у нього не було й натяку. Відчувалося, що він схиляється перед знаннями свого патрона. Проте його цікавість у галузі техніки не йшла далі замовлення, яке він виконував. І коли Шварцкопф захоплено починав розповідати про задумані праці, Вайс чемно нагадував, що він не досить освічений і, на жаль, йому важко зрозуміти технічні ідеї, які розкривав перед ним Рудольф Шварцкопф.

З Генріхом Шварцкопфом Вайс був дуже приязний, але і з батьком, і з сином він тримався із скромною гідністю людини, яка добре знає, що вони нерівня.

Незважаючи на це, Генріх не раз запевняв, що Йоганн — справжній друг, і навіть ввів його в дім професора Гольдблата, дочка якого Берта в неділі збирала в себе молодь, переважно музикальну. Берта вчилася в консерваторії, але вже давала концерти, і не тільки в Латвії: два роки тому вона виступала в Стокгольмі і Копенгагені. На музичних вечорах Йоганн Вайс скромно сидів десь у куточку. А перед вечерею ішов на кухню й допомагав куховарці нарізувати тоненько шинку для сандвічів, відкорковував пляшки, колов лід для коктейлів.

Коли Генріх запитував Йоганна, якої він думки про Берту, Вайс казав:

— Вродлива!

— Ну, а ще?

— Талановита…

— Ну-ну, далі, — нетерпляче вимагав Генріх.

— Вона буде знаменитою.

Генріх хмурнів і казав, нервово пересмикуючи плечем:

— От-от. І їй потрібен чоловік, який тягатиме за нею чемодан, обклеєний етикетками всіх готелів світу. І батько вимагає, щоб я одружився з цією гордячкою єврейкою заради його мети: він хоче зробити професора співробітником своєї фірми «Рудольф Шварцкопф».

— Та чому ти вважаєш її гордячкою?

— А тому, що вона із своїм фортепіано мріє про свою владу над натовпом так само, як ми, німці, про світове панування!

— Ну, це не те саме…

Генріх промовив роздратовано:

— Батько, мабуть, не дуже симпатизує фашизмові. Він сам хоче прибрати до рук Гольдблата, перетворити його задуми на патенти і стати одноосібним володарем фірми, що торгує технічними ідеями. І таким способом диктувати свою волю найбільшим світовим концернам.

— Він технократ і фантазер.

— Але він дуже талановита людина. А я?

Вайс завагався:

— Ти надто розкидаєшся. І, по-моєму, надміру захоплюєшся спортом.

— Це допомагає ні про що не думати.

— По-моєму, це неможливо — не думати.

— А я й прагну неможливого, — різко закінчив розмову Генріх.

Йоганн Вайс останні місяці завжди супроводив Генріха на мотодром і на узмор'я, де Генріх тренувався на мотоботі.

Місяців зо три тому, коли вони одного разу вийшли в море в негоду, знявся шторм. Крутою хвилею мотобот перекинуло. Вайс врятував Генріха. Та, коли Генріх урочисто заявив, що вся Рига дізнається про Йоганнів подвиг, Вайс попросив Генріха нікому про це не казати; якщо з'явиться замітка в газеті, власник автомайстерні Фрідріх Кунц звільнить його з роботи, бо власники майстерень, які обслуговують моторні судна, звинуватять Кунца в тому, що він порушує комерційні правила, посилаючи свого робітника обслужувати спортивні катери.

Йоганнове прохання Генріх виконав. Стриманість Вайса він вважав за обмеженість його натури, позбавленої пристрастей, захопленості чимось високим, а його розважливість вважав за суто національний практицизм, навіяний старонімецькою добропорядністю, не більш.

Про своє дитинство Вайс розповідав неохоче, посилаючись на те, що рано осиротів. Працював він на фермі, яка належала емігрантам з Росії. Родинне тепло відчув, тільки оселившись у тітки, а вона взяла його до себе, коли стала самотньою і її охопив страх смерті. Ця тітка допомогла йому відчути себе знову німцем. У неї була хороша бібліотека. І тільки з книг він почерпнув дещо про свою батьківщину, яку він, звісно, любить, та, на жаль, недостатньо знає. Зате лекції в клубі об'єднання допомогли йому глибше познайомитися з тим, що він знав лише поверхово.

У мотоклубі Вайс бував тільки як особистий Генріхів механік і ніколи не переступав межі, що відділяла технічного робітника від справжнього спортсмена. Він не відмовлявся підготувати машину до пробігу, зробити на місці дрібний ремонт, але, закінчивши роботу, кожного разу писав на блокноті рахунок, відриваючи аркушик, давав його власникові машини і був невдоволений, коли зволікали з розрахунком.

Одержуючи більше, ніж належить, він стримано дякував, але ніколи при цьому не усміхався.

Із спортсменами поводився з сухою чемністю. І хоч він подобався деяким дівчатам у шкіряних костюмах, що визивно обтягували їхні фігури, однак жодну з них він не погоджувався супроводити в далекі поїздки за місто. І коли Генріх, сміючись, спитав, чи не боїться він часом втратити невинність, Йоганн серйозно відповів, що найбільше боїться втратити клієнтуру майстерні: він тільки виконує ті правила поведінки, які йому прищепив пан Фрідріх Кунц.

Генріх назвав це виявом рабської психології.

Йоганн відповів, що дуже дорожить своєю службою і заради цього ладен відмовитися від багатьох втіх.

Генріх усміхнувся:

— На твоєму місці я хоча б з почуття класового протесту позбиткувався над буржуазією. Тим паче, зовнішні дані для цього в тебе цілком підходять.

Йоганн знизав плечима й одказав, що хоч тепер він справді робітник, однак це зовсім не означає, що він залишиться ним назавжди.

— Авжеж, — усміхнувся Генріх, — ти сподіваєшся, що перед тобою відкриються блискучі перспективи, як тільки переселишся в рейх!

— Ні, — сказав Йоганн, — на особливо блискучі перспективи я не сподіваюсь. Я знаю, що в Німеччині мене одразу візьмуть у солдати.

— І все-таки хочеш їхати.

— Сумніви у мене лишилися, — засмучено признався Йоганн, — але я німець, і обов'язок для мене над усе, хоч я і розумію, що бути солдатом — не таке вже велике щастя.

— Не журися, друже! — Генріх поблажливо поплескав його по плечу. — В дядька Віллі заочно родинні почуття до мене. Він велика людина, і навіть коли ми з батьком не поїдемо до Німеччини, ми дамо, або, вірніше, я дам тобі листа до дядька, і він приткне тебе в яке-небудь тепленьке місце. Можеш бути повний.

— Я буду за це дуже вдячний, — чемно сказав Вайс, — тобі, твоєму батькові і панові Віллі Шварцкопфу.

— Ну, батько його не полюбляє, вважає плебеєм, ревнує до фамільної честі нашого роду. А дядько весь час кличе, писав, що вже замовив спеціально для мене перегонову машину в Празі — він там близький до гаулейтера. Зараз дядько знову в Берліні, але писав, що зустріне нас з батьком на новому кордоні нової Німеччини і що ми навіть гадки не маємо, як близько від нас той кордон.

— А якого класу машина? — зацікавився Йоганн.

— У листі дядько докладно розписав її технічні якості.

— Мені було б цікаво познайомитись.

— Будь ласка, — сказав Генріх і простягнув Йоганнові листа.

Вайс запитав:

— Але ти не заперечуєш?

— Ну що ти!

Вайс пробіг очима листа, вигукнув захоплено:

— Вітаю! Це ж чудова машина. — І раптом заспішив, згадавши, що обіцяв хазяїнові допомогти в одній невідкладній справі.


2


Йоганн Вайс пішов до Шварцкопфів, надівши чорний галстук. Домоуправителька приймала співчуваючих візитерів у вітальні. Люстру було затягнуто чорним крепом.

Генріх Шварцкопф не виходив з батькового кабінету. Але Вайсові домоуправителька сказала, що молодий хазяїн чекає на нього. Вайс думав, що Генріх у відчаї, і трохи здивувався, помітивши, як той діловито розбирає батькові папери і складає їх у два великих шкіряних чемодани. Не подаючи Йоганнові руки, він сказав:

— Я їду. Дядько сповістив телеграмою, що виїде зустрічати. — Він був блідий, але не засмучений, а скоріш якийсь озлоблений. Спитав мимохідь: — Ти мене супроводитимеш?

Вайс кивнув. Потім додав:

— Якщо крейслейтер пан Функ оформить мій виїзд.

— Функ зробить усе, що я йому накажу, — владно заявив Генріх і злісно додав: — Дядько писав, що за цього типа гестапо ще візьметься. Функ мав би знати, що агенти НКВС готують замах на батька, аби перешкодити його виїздові з Латвії. І не вжив заходів, щоб врятувати його. Я певний, Функ — радянський агент. Він сам визнав, що почуває себе побічним винуватцем батькової смерті. Червоним треба було налякати німців, які вирішили покинути Радянську країну. Функ запевняє, нібито не знав, кого вони обрали жертвами.

— І давно Функ це запідозрив?

— Яке мені діло, давно чи недавно! Важливо те, що він сам мені а цьому признався. І має спокутувати це.

До кімнати зайшла Берта Гольдблат. Генріх, глянувши на неї, сказав:

— О! Тобі личить чорне!

Дівчина, удаючи, ніби не надає значення цим словам, чи й справді нехтуючи ними, обережно й ніжно торкнувшись довгими, тонкими пальцями Генріхового плеча, сказала:

— У тата серцевий приступ. Він пробачається, що не міг провідати тебе. — І, скидаючи чорні рукавички, додала: — Мені запропонували виступити в Москві з концертною програмою, але я підмовилась. — Вона опустила очі, немовби пояснюючи, чому підмовилась: — У тебе таке горе, Генріх!..

Генріх пересмикнув плечем.

— Євреї — в Москву! Німці — в Берлін! — Оглянувся на Вайса, вказавши очима на Берту, спитав: — Милуєшся, правда ж? Їй личить чорне! Але в Берліні ти не побачиш єврейки у жалобі по німцеві.

Борта гордо підвела голову.

— У Берліні ви також не побачите німку в жалобі по євреях, яких там убивають…

— Фашисти, — додав Вайс.

— Давайте краще вип'ємо, — примирливо запропонував Генріх і, налипаючи вино в келихи, заклопотано сказав — Я дуже засмучений хворобою твого батька, Берто. Проте в мене до нього величезне прохання, і він, як чесна людина, неодмінно його викопав би. Тому я звертаюсь з тим самим проханням до тебе. У вас у домі є деякі папери, що стосуються праць мого батька. Я прошу, щоб мені їх повернули, хотілося б одержати їх сьогодні ж.

— Але твій батько працював разом з моїм. Як я можу без татової допомоги визначити, які саме папери належать твоєму батькові?

— Це тобі порадив… Функ? — спитав Генріха Вайс.

Генріх зам'явся. Він ніколи не брехав. Промовив ухильно:

— Хіба я не можу наполягати, щоб усе батькове повернули мені, як спадкоємцеві?

— А мені здається, на цьому наполягає Функ, — сказав Вайс.

Генріх гнівно кинув оком на Йоганна, але той, анітрохи не збентежившись, пояснив:

— Пан крейслейтер мусить якоюсь мірою цікавитися всіма справами тутешніх німців — це природно. — І запропонував: — Якщо хочеш, я допоможу фрейлейн Берті розібратися в паперах. Я добре знаю почерк твого батька, крім того, він доручав мені незначні креслярські роботи.

— Будь ласка, прошу, — погодився Генріх.

Берта полегшено зітхнула:

— Буде найкраще, коли Йоганн мені допоможе.

Пролунав телефонний дзвінок. Вайс зняв трубку, подаючи її Генріхові, сказав:

— Професор Гольдблат.

— Так, — сказав Генріх, — я слухаю вас. Так, я дозволив крейслейтерові ознайомитись з усіма справами по спадщині. Але послухайте… Та вислухайте мене!.. — Він розгублено обернувся до гостей…

Берта, сполотнівши, підвелася з крісла. Вайс, з надмірною увагою розглядаючи свої новенькі черевики, пробурмотів:

— А мені здавалося, що покійний пан Шварцкопф ніколи не виявляв ані дружніх почуттів, ані особливого довір'я до Функа і дуже здивувався б, дізнавшись, що той так турбується про його праці.

Берта сказала тремтячим, зривистим голосом:

— Я дуже шкодую, Генріху. Дуже. Я мушу йти. — Холодно кивнула і вийшла з кімнати.

— Проведи, — попросив Генріх.

Вайс вийшов услід за Бертою. Вона йшла мовчки, швидко.

— Що з ним? — спитала вона, не обертаючись до Вайса.

Той знизав плечима:

— Його оточують зараз ті, кого не дуже полюбляв Рудольф Шварцкопф.

— Але ж неможливо так одразу стати зовсім іншим.

— Ви його любите?

— Так, мені подобається Генріх. Однак я ніколи не була в нього закохана.

— А він?

— Ви знаєте його краще, ніж я. Вибачте, але я візьму таксі. Я впевнена, в батька обшук. Там якісь люди з Німецького об'єднання. Це може вбити його.

— А чому б вам негайно не звернутися до властей? Ну, хоча б для того, щоб були свідки?

— Та ось ви й будете свідком.

— Я не можу, — квапливо сказав Вайс, — пан крейслейтер може перешкодите моєму від'їздові, і…

— Ви теж стаєте коричневим, Вайс. Ви мені неприємні. Я прошу вас залишити мене. — І Берта перейшла на другий бік вулиці.

Вайс повернувся до Шварцкопфа. Генріх спитав:

— Ну?

— Вона не чекала од тебе такого.

— Я питаю, не що вона, а що ти про мене думаєш.

Вайс сів зручніше а кріслі, закурив.

— Ти зробив непрактично. Якщо папери твого батька являють цінність, тобі слід було самому взяти їх у професора. Одвези їх у Німеччину й там запропонуєш якійсь фірмі.

— О! Ти, я бачу, став раціонально мислити. І не хочеш помічати, що я поводився, як негідник.

— Я вже казав, що ти робив так, як тебе навчив Функ, а твій батько його не поважав. От і все. Крім того, я ще не пройнявся свідомістю своєї арійської вищості, щоб говорити так, як ти з Бертою.

— Ти любиш євреїв?

— Закоханий у Берту не я, а ти.

— Мені набридло слухати, що вона талановита, знаменитість! А я…

— Що ти?

— Звичайна посередність.

— Ну, дурниці. Якщо ти підеш дорогою батька, ти займеш належне місце в житті. І в цьому тобі міг би допомогти професор Гольдблат.

— Як саме?

— Тобі нічого не радив з цього приводу дядько Віллі?

— Так, він писав… що, коли Гольдблат згодиться виїхати до Німеччини, йому там дадуть звання цінного єврея і він зможе в цілковитій безпеці продовжувати свою роботу. Але під батьковим керівництвом.

— Виходить, твій дядько буде засмучений, коли дізнається, що ти посварився з професоровою донькою.

— Та що йому до того?

— Ну як же! Ти міг би сприяти приїздові до Німеччини цінного єврея, спокусивши його доньку. І дядько Віллі був би в захваті од свого племінника.

— Ти й справді вважаєш мене негідником?

— Ні, чому ж? Якщо рейху потрібен цінний єврей, треба робити те, що потрібно рейху.

— Ти якось дивно змінився, Йоганне. Чому?

— Ти також. І, можливо, тому, що ми обидва починаємо думати так, як належить думати наці.

— Але це огидно — те, що ти мені допіру казав.

Вайс знизав плечима.

Генріх замислився. Потім спитав:

— Отже, ти радиш мені не виїздити звідси й стати коли не зятем, то хоча б учнем Гольдблата?

— А що тобі казав Функ?

— Він вимагає, щоб я не зволікав з від'їздом.

— Тоді що ж, тоді до тебе єдине прохання: скажи Функу, що береш мене з собою.

— Я й не мислю інакше. Які можуть бути перешкоди?

— Але ти так йому скажеш?

— Без тебе я не поїду, — твердо промовив Генріх, — ти тепер єдина близька мені людина. — Всміхнувшись, він додав: — Я навіть не можу зрозуміти: адже ми знайомі всього лише кілька місяців, а в мене таке відчуття, ніби ти мій найкращий друг.

— Дякую тобі, Генріху, — сказав Йоганн.

Генріх потиснув простягнуту руку і, якусь мить повагавшись, обняв Вайса…


Вранці, як завжди точно, хвилина в хвилину, Йоганн Вайс подав машину до під'їзду. Функ наказав їхати в гавань.

Останні переселенці мали вирушити залізницею… Незважаючи на це, Функ, користуючись раніше виданою йому перепусткою, щодня відвідував Ризький порт, обходив причали й просив Вайса фотографувати його на фоні портових споруд.

Розвалившись на сидінні, Функ схвально сказав:

— Акуратність і точність — характерна риса німця. Ти був учора ввечері у Генріха Шварцкопфа?

— Так, пане крейслейтер.

— Хто ще там був?

— Професорова донька.

— Як пройшов вечір?

— Берта і Генріх посварилися.

— Причина?

— Генріх дав їй відчути свою расову вищість.

— Хлопчик стає мужчиною. При тобі дзвонив професор?

— Так, пане крейслейтер.

— У Генріха зіпсувався настрій після розмови з професором?

— Ні, пане крейслейтер, я цього не помітив. Але він був схвильований.

— Чим?

— Дозвольте висловити припущення?

Функ кивнув.

— Рудольф Шварцкопф працював під керівництвом професора. І синові Шварцкопфа, мабуть, хотілося б, щоб деякі найважливіші праці його батька, виконані разом з професором, рейх не втратив.

— Генріх росте на очах, — похвалив Функ. — Не тільки його, а й нас це теж турбує. Але донька Гольдблата привела в дім латишів, які представляють Радянську владу, і вони не дозволили взяти папери — описали їх і опечатали. Ми звернулися з протестом до свого консула.

— Консул, безперечно, зажадає, щоб усі папери Шварцкопфа повернули спадкоємцеві.

— Авжеж, так і буде. Але ми хотіли повернути Генріхові й те, що не повністю належало його батькові.

— І тепер нічого не можна зробити?

— Ми думаємо, — зітхнувши, промовив Функ, — що втратили цю можливість. — Він глянув на свого шофера. — Ти мені розповідатимеш про Генріха все, як зараз?

— Я це роблю охоче, пане крейслейтер.

— І робитимеш і надалі, навіть якщо тобі не захочеться. — Він помовчав. — Ти виїдеш до Німеччини разом з Генріхом. Так ми вирішили. Ти задоволений?

— Авжеж, пане крейслейтер. Я сподіваюсь, що Генріхів дядько допоможе мені потрапити в тилову частину. Не дуже хотілося б одразу на фронт.

Функ посміхнувся:

— Ти зі мною одвертий. Це добре! А то я не міг зрозуміти, чому ти так безкорисливо дружиш з Генріхом. Це підозріло.

У гавані Функ вітався із службовцями порту, підносячи стиснутий кулак і вимовляючи при цьому:

— Рот фронт!

Та ніхто не відповідав йому тим самим. Ризькі портовики добре знали, хто такий Функ.

Кілька десятків тисяч німців, що жили в Латвії, мали своє самоврядування: Дейчбалтіше фольксгемейншафт — Німецько-балтійське народне об'єднання, яке розчленовувалося на відділи: статистичний, шкільний, спортивний, сільськогосподарській та інші.

Статистичний відділ вів реєстрацію всіх німців за місцем проживання. Для цього країну було поділено на райони — дейчбалтіше нахбаршафтен.

У провінції, де жило порівняно мало німців, головним чином фермери, одна нахбаршафт відповідала області, а в містах Ризі, Лібаві та інших — району. Начальник району називався нахбарнфюрер. П'ять-шість районів становили зону — крейс, на чолі якої стояв крейслейтер. Кожен, хто належав до організації, сплачував членські внески. Коли у вересні 1939 року почалося переселення бажаючих повернутися на батьківщину німців, Німецько-балтійське народне об'єднання очолило всю роботу з переселенцями. Було складено план. Визначено для кожної зони день і годину виїзду.

За кілька днів до від'їзду переселенцям посилали теслярів, а також пакувальні матеріали. Все майно, навіть меблі, вкладали в ящики й на машинах вивозили в гавань.

Пароплави були німецькі. Пасажирські судна дала німецька туристська кампанія товариства «Крафт дурх Фрейде» — «Сила через радість».

У призначену годину переселенці на автобусах прибували в гавань і сідали на пароплави, які йшли до Данціга, Штеттіна, Гамбурга.

На літо 1940 року переселення в основному закінчилося — в Латвії лишилась тільки невелика група німців. Це були люди, які не захотіли їхати, головне через мішані шлюби, й ті, хто не хотів жити в Німеччині з політичних мотивів. Проте знайшлися латиші, які теж з політичних причин прагнули виїхати до Німеччини, і їм вдалося за досить великі гроші оформитися членами Німецько-балтійського народного об'єднання.

Вивчаючи діяльність об'єднання, працівники радянських слідчих органів установили: деякі активісти — таємні члени націонал-соціалістської партії — чомусь не репатріювалися з першими групами. І щоб їхнє подальше перебування в Латвії не дуже впадало в око, вони штучно затримували від'їзд багатьох лояльно настроєних німців.

Та коли кількох активістів було викрито в шпигунстві, з Берліна прийшло розпорядження крейслейтерам товариства негайно завершити репатріацію. Очевидно, Берлін зважив, що доцільніше забрати свою явну агентуру, аніж викликати потім і так досить законне недовір'я уряду соціалістичної Латвії.

Проте за цей час невелика, щоправда, група лояльно настроєних німців — до них належав й інженер Рудольф Шварцкопф — вирішила залишитися в Латвії. Слід гадати, що корінники товариства після провалу своїх агентів розуміли, що в рейху їх за це не похвалять, а тут ще кілька німців не захотіли повертатися на батьківщину!

Терористичний акт був відплатою непослухам, а також попередженням для тих, хто вагався.

Це добро розуміли працівники слідчих органів. Але затримати запідозрених винуватців злочину тепер було неможливо. За міждержавною угодою, німецьке населення мало безборонно покинути Латвію. Порушення договору загрожувало дипломатичними ускладненнями. А прямих доказів проти Функа та його найближчих помічників поки що не було.


3


Коли Йоганн Вайс повернувся до автомайстерні, де він жив у відгородженій фанерою комірчині, він застав у себе нахбарнфюрера Папке; той разом з робітником-пакувальником приїхав по його речі. Вайс усміхнувся, ввічливо подякував Папке за люб'язність.

Долі стояв стосик книжок і серед них «Майн кампф» Гітлера, з якої стриміло безліч паперових закладок.

Папке сказав, беручи цю книжку в свої товсті руки з короткими пальцями:

— Це приємно свідчить про те, що в тебе на плечах непогана голова. Але є ще одна книжка, яка теж повинна завжди бути в німця все його життя. Я її не бачу.

Вайс витяг з-під матраца біблію і мовчки подав її Папке. Папке погортав її, промовив:

— Однак я не бачу, щоб ти так само старанно читав цю священну книгу.

Вайс знизав плечима:

— Вибачте, пане нахбарнфюрер, але для нас, молодих німців, учення фюрера так само священне, як і святе письмо. Ви начебто цього не схвалюєте?

Папке спохмурнів.

— Мені здається, ти не проти повідомити про це першому-ліпшому гестапівцю, як тільки переїдеш кордон?

І хоч усі німці в Ризі, а отже, і Вайс знали, що нахбарнфюрер Папке — давній співробітник гестапо, та він і сам, власне, цього не приховував, — Йоганн ображено одказав йому:

— Ви даремно, пане Папке, намагаєтесь дати мені дивне уявлення про діяльність гестапо. Але якщо мене удостоять честі бути чимось корисним для рейху, я виправдаю це високе довір'я всіма доступними для мене засобами.

Папке неуважно слухав. Потім, нібито це його не дуже обходило, зумисне байдужно спитав:

— До речі, як там справи в Генріха Шварцкопфа? Йому вдалося зібрати всі батькові папери?

— Вас цікавлять папери, що належали особисто Шварцкопфові, чи взагалі всі? Всі, — повторив він підкреслено, — які можна було взяти в професора Гольдблата?

— Припустімо, так, — сказав Папке.

Вайс зітхнув, розвів руками:

— На жаль, тут виникли суто юридичні труднощі — так я чув од Генріха.

— І що ж він думає далі робити?

— Мені здається, Генріха зараз цікавить тільки зустріч з його дядечком Віллі Шварцкопфом. Всьому іншому він не надає аніякісінького значення.

— Шкода, — невдоволено похитав головою Папке. — Дуже! — Але одразу додав: — Прикро, однак ми не можемо активно вплинути на Генріха. Доводиться зважати на його дядька.

Вайс одказав якось невпевнено:

— Мені здається, що штурмбанфюрер спочатку хотів, щоб Генріх лишився тут.

— Навіщо?

Вайс усміхнувся.

— Я гадаю, щоб чимось бути тут корисним рейхові.

— Ну, для такої ролі Генріх зовсім не годиться, — сердито буркнув Папке. — Мені відомо, що для цієї мети підібрані люди, які більше відповідають такому ділу. — Мовив ображено: — Невже штурмбанфюрер не задоволений нашими кандидатурами?

— Цього я не можу знати, — сказав Вайс і спитав з лукавинкою в голосі: — А що, коли попросити Генріха спитати у Віллі Шварцкопфа, якої він думки про тих осіб, що ви добрали? — Пояснив квапливо: — Я це пропоную тому, що знаю, який вплив на Генріха має пан Функ. А Функ, ви знаєте, не дуже до вас прихильний, і, коли трапиться у вас якась неприємність, навряд чи це його засмутить.

— Я знаю, — понуро згодився Папке й, несподівано всміхнувшись, з довірливою одвертістю сказав: — Ти бачиш, хлопчику, ми ще не прийшли в рейх, не виконали свого обов'язку перед рейхом, а вже починаємо заважати один одному виконувати цей обов'язок. А чому? Кожному кортить відкусити більший шмат, хоч не в кожного для цього вистачає зубів. — Усмішка Папке стала ще довірливішою. — Правду кажучи, спочатку я не дуже добре ставився до тебе. Для цього були деякі підстави. Але зараз ти мене переконав, що мої побоювання були зайві.

— Мені дуже жаль, пане нахбарнфюрер.

— Чого?

— Що ви тільки зараз переконалися, яким безпідставнім були ваше недовір'я до мене.

— У цьому ти сам винен.

— Але, пане Папке, в чому ж моя провина?

— Ти довго вагався, перш ніж вирішив репатріюватися.

— Але, пане Папке, я не хотів втрачати заробітку в Рудольфа Шварцкопфа. Він завжди щедро платив.

— Так, ми перевірили твої рахунки Шварцкопфові. Ти непогано в нього заробляв. І ми зрозуміли, чому ти ставив свій від'їзд у залежність од від'їзду Шварцкопфів.

— Це правда — мені хотілося зібрати більше грошей. Навіщо ж на батьківщині мені бути злидарем?

Папке примружився:

. — Ми перевірили твою ощадну книжку. Всі свої гроші ти взяв із каси перед тим, як подав заяву про репатріацію. І правильно реалізував свої заощадження. Це мені теж відомо. Ти людина практична. Це добре. Я радий, що ми про діло поговорили. Однак цілком можливо, що в день від'їзду я захочу з тобою ще про дещо побалакати.

— До ваших послуг, пане нахбарнфюрер. — Вайс клацнув каблуками.

Папке поїхав у колясці мотоцикла, за кермом якого сидів пакувальник, людина із похмурим виразом обличчя і явно військовою виправкою.

Вайс стомлено опустився на ліжко й потер долонями обличчя, немовби стираючи з нього той вираз запобігливості, з яким він проводив нахбарнфюрера до воріт майстерні. Коли він розтулив долоні, його обличчя було вкрай стомлене, тужне, страшенно заклопотане.

Недбало одсунувши ногою стосик книжок, в тому числі «Майн кампф» і біблію, він сів за збитий із дощок столик. Ввімкнув електричну плитку, що стояла на ньому, хоч у комірчині було тепло. З майстерні почулися кроки. Вайс швидко підвівся й вийшов у майстерню. Там на нього вже чекав літній чоловік у чорному дощовику — власник велосипеда, нещодавно зданого в ремонт.

Вайс сказав, що машину можна буде одержати завтра.

Проте чоловік не збирався йти. Уважно розглядаючи Йоганна, він сказав:

— Я знав вашого батька. Він медик?

— Так, фельдшер.

— Де він зараз?

— Помер.

— Давно?

— У 1926 році.

— Де ж його поховали?

— Він помер від тифу. Адміністрація госпіталю з метою боротьби з епідемією спалювала трупи померлих.

— Але, сподіваюсь, ви хоч трошечки пам'ятаєте свого батька?

— Аякже, звісно.

— Я пам'ятаю його досить добре, — сказав чоловік роздумливо. — Він був завзятий курець. Забув тільки, що він курив — люльку чи сигари? — Попросив: — Нагадайте, будь ласка, що курив ваш батько?

Йоганн зам'явся, пригадуючи всі бачені ним фотографії фельдшера Макса Вайса, — на жодній з них він не був зображений ні з люлькою, ні з сигарою в роті.

Чоловік сказав суворо:

— Але я зараз згадав, він курив велику люльку. У вас дома висіла сімейна фотографія, де він знятий з цією люлькою.

— Ви помиляєтесь, мій батько був медик і завжди казав мені, що тютюн шкодить здоров'ю, — твердо одрубав Йоганн.

— Певне, ви маєте рацію, — згодився чоловік. — Даруйте. Отож до завтра.

Вайс провів його до дверей, замкнув майстерню і вийшов на вулицю. Стояли сутінки, мрячив дрібний, невидимий у темряві дощ. Вайс попрямував у бік порту, але, не доходячи до нього, звернув у провулок і спустився брудними східцями в підвал пивного залу «Марина».

Сівши за столик, він попросив у кельнера порцію чорного пива, картопляний салат, свинину з капустою.

Троє латишів — портових робітників, побачивши вільні місця, підсіли до Вайса. Вони були вже напідпитку, але замовили ще по порції горілки й по кухлю пива. Не звертаючи уваги на Вайса, вони продовжували суперечку, яка, видимо, їх дуже хвилювала.

Розмова точилася про пакт ненападу, укладений між Радянським Союзом і Німеччиною. Робітники говорили, що, хоч радянські війська стоять тепер на новому кордоні, слід було б створити латиське робітниче ополчення, щоб воно могло подати допомогу Червоній Армії, коли Гітлер обдурить Сталіна. Як про цілком припустиме, говорили вони, що Гітлер може напасти на Латвію, і хоча не всі ще латиші на боці Радянської влади, більшість боротиметься з німцями, тому що в буржуазній Латвії німці поводилися, як у своїй колонії. І вже тільки через це слід дати зброю народові, для якого німці — давні вороги-загарбники. Сухорлявий, низенький латиш у бобриковій куртці заперечував товаришам, наполягаючи на тому, що треба насамперед зробити перевірку навіть у партійних рядах, виявити тих, хто вагався в часи фашистського режиму Ульманіса, викинути їх з партії. Охопити перевіркою всіх, і робітників також, тільки тоді можна буде вирішити, хто заслуговує на довір'я.

Зупинивши погляд на Вайсові, латиш у бобриковій куртці, шукаючи собі союзника, спитав:

— Ну, а ти, парубче, що думаєш?

Вайс помовчав, потім промовив роздільно, із зухвалою сміливістю дивлячись у вічі робітникам, які напружено чекали його відповіді.

— Ти правильно кажеш, — кивнув він у бік латиша в бобриковій куртці. — Нащо легковажно довіряти робітничому класу? Треба його спершу перевірити. Але поки ви, латиші, будете одне одного перевіряти, ми, німці, прийдемо і встановимо тут свій новий порядок.

Поклав гроші на стіл, підвівся й пішов до виходу. Чоловік у бобриковій куртці хотів був кинутися на Вайса а кулаками, але приятелі стримали його. Один з них сказав:

— Він правильно тебе зрозумів. Як бачиш, те, що ти говорив, влаштовує зараз німців, а не нас, латишів. От і виходить: цей німець, напевне, гітлерівець, хоча й був на твоєму боці, підтримав не тебе, а нас проти тебе.

Вийшовши з пивної, Вайс попрямував до гавані. Дощ подужчав. Здавалося, хтось чалапає по асфальту босими ногами. Чорна вода важко хляпала об бетонні палі причалів. Рибалки а жовтих прооліфених зюйдвестках при світлі бензинових ламп вивантажували улов у великі пласкі корзини.

На причалі юрмилися торговці, до приїхали сюди парокінними возами. Вайс сховався від дощу під повіткою, де було складено різний вантаж.

До нього підійшов невисокий чоловік у старенькому тірольському капелюсі, ввічливо підняв його, оголивши при цьому лису голову, і спитав, котра зараз година. Вайс, не глянувши на годинника, відповів:

— Без семи хвилин.

Чоловік, теж не глянувши на свого годинника, чомусь здивувався:

— Уявіть собі, на моєму так само. Яка точність! — Взявши під руку Вайса і йдучи з ним убік від причалу, поскаржився: — Типова грипозна погода. Завжди для профілактики я приймаю в такі дні таблетки кальцекса. Можете називати мене просто Бруно. — Скоса глянув на Вайса. — Я весь до ваших послуг. — Спитав суворо: — Певне, мені зайве нагадувати, що ви були знайомі з моєю покійною донькою, залицялися до неї і я ладен був вважати вас своїм зятем, але після того, як мене звільнили з мерії за неблагонадійне…

— Ви хочете вчинити мені тут екзамен? — неприязно спитав Вайс. — Один я вже нібито склав.

— Та що ви! — запротестував Бруно. Але зразу ж заперечив сам собі: — А чого? Хіба це вас ображає? Мене — анітрохи. — Спитав: — Хочете цукерочку? Солодке напрочуд благотворно діє на нервову систему.

Вайс спитав похмуро:

— Що з архівом Рудольфа Шварцкопфа?

Бруно опустив очі й, не відповідаючи на запитання, поцікавився:

— Ви не вважаєте, що ваша активність суперечить директиві? — Звів очі, несхвально глянув на низько навислі хмари, мовив нудним голосом: — Я б на вашому місці не поспішав би знайомитися з документами Шварцкопфа. Панові Функу це могло не сподобатися. Ви пішли на порушення. Я змушений офіційно констатувати це.

— Я ж хотів… — спробував був виправдатися Вайс.

— Все, все зрозуміло, голубе, чого ви хотіли, — доброзичливо перебив Бруно, — і ви були майже на вірному шляху, коли порекомендували Папке з'ясувати через Генріха у Віллі Шварцкопфа список резидентів. І ви маєте рацію, Папке — тупий солдафон. Проте вади його інтелекту цілком покриваються надміру розвиненою підозріливістю. Це його сильна сторона, яку ви не зовсім врахували, як не врахували й того, що Папке — дрібний гестапівець, а тільки солідний чин у гестапо може знати про такий важливий список. Ні Папке, ні Функ до цього не могли бути допущені. Є й інші особи, зовсім інші… — Бруно ласкаво всміхнувся Вайсу. — Та ви не ображайтесь. Я ж бо старший од вас не тільки за званням, досвідом, але й за віком. — Помовчавши, додав: — Повірте, найскладніше в нашій сфері діяльності — це дисциплінована цілеспрямованість. І не забувайте, що люди, які спрямовують вас, досить обізнані з багатьма обставинами, не відомими вам. І завжди краще відмовитись від того, що лежить на шляху до мети, нехай навіть дуже цінного, заради досягнення самої мети. Ви мене розумієте?

— Так, — погодився Вайс. — Ваша правда, я захопився, порушив інструкцію, приймаю вашу догану.

— Ну що ви! — всміхнувся Бруно. — Коли справа доходить до догани, людина йде собі, і її заміняє інша. Це я так, задля обміну досвідом — кілька дружніх порад. — Позіхнув, поскаржився: — А я, знаєте, завжди на дієті, а тут харчувався якоюсь жирною їжею. Погано себе почуваю. Свинина мені шкодить.

— Може, ви в мене перепочинете і приймете ліки?

— Ну що ви, Йоганне! — докірливо мовив Бруно. — Ми ж повинні тільки на вокзалі зустрітись і зрадіти цій зустрічі після кількох місяців розлуки. До речі, — задоволено сказав Бруно, — я, мабуть, обмину стройову службу в Німеччині — принаймні наші лікарі в поліклініці одностайно твердили, що за станом здоров'я я до неї зовсім не годен. Це — дуже щаслива для мене обставина. В гіршому випадку — служба в тиловій армійській канцелярії, проти чого я зовсім не заперечую. І якщо ви нагадаєте про старого Бруно вашому другові Генріху, це буде дуже мило. — Всміхнувся: — Адже я не перешкоджав вам залицятися до моєї покійної доньки… — І багатозначно підкреслив: — Ельзи…

— Звісно, Ельзи, — зажурено підтвердив Вайс. — У неї було біляве волосся, голубі очі, вона накульгувала на ліву ногу — покалічила її в дитинстві, невдало плигнувши з дерева.

— Стандартний портрет. Та нічого не вдієш, коли такий був і оригінал, — знизав плечима Бруно. Потім сказав діловито: — Ну ви, звісно, догадалися, візит невідомого і діалог про вашого батька мали суто тренувальний характер, як, до речі, і наша сьогоднішня зустріч. — Подав руку, піднявши тірольського капелюха з обвислою пір'їнкою, церемонно попрощався: — Ще раз засвідчую свою повагу, — і пішов у темряву, важко чалапаючи по калюжах.


О другій годині ночі, коли Вайс проходив повз будинок професора Гольдблата, все місто немов потонуло в темряві, світилося лиш одне вікно цього будинку. І звідти долинали звуки рояля. Вайс зупинився біля залізних ґрат, що оточували професорів будинок, закурив.

Дивно скорботні і гнівні, особливо виразні в тиші звуки лунали у вогкому тумані вулиці.

Вайс згадав, як Берта одного разу сказала Генріхові:

— Музика — це мова людських почуттів. Вона недоступна тільки тваринам.

Генріх усміхнувся:

— Вагнер — великий музикант. Але під його марші колони штурмовиків вирушають громити єврейські квартали…

Берта, пополотнівши, мовила крізь зуби:

— Звірі в цирку теж виступають під музику.

— Ти вважаєш наці мерзенними людьми й дивуєшся, чому вони…

Берта перебила:

— Я вважаю, що вони ганьблять людей німецької національності.

— Одначе, — вперто заперечив Генріх, — не хто-небудь, а Гітлер зараз диктує свою волю Європі.

— Європа — це і Радянський Союз?

— Але ж Сталін підписав пакт з Гітлером.

— І на підтвердження свого миролюбства Червона Армія стала на нових кордонах?

— Це був хитрий фокус.

— Радянський народ ненавидить фашистів!

Генріх зневажливо знизав плечима.

Берта промовила гордо:

— Я радянська громадянка!

— Поздоровляю! — Генріх насмішкувато вклонився.

— Так, — сказала Берта. — Я приймаю твої поздоровлення. Німеччина викликає зараз страх і огиду у чесних людей. А в мене є тепер вітчизна, і вона гордість і надія всіх чесних людей світу. І мені просто шкода тебе, Генріху. Я повинна ще дуже високо піднестися, щоб стати справжньою радянською людиною. А ти повинен дуже низько опуститися, щоб стати справжнім наці, що ти, до речі, й робиш досить успішно.

Вайс змушений був тоді піти разом з Генріхом. Він не міг лишатися, коди його друг демонстративно підвівся й попрямував до дверей, пошкодувавши, що Берта сьогодні занадто нервозно настроєна.

Та коли вони вийшли на вулицю, Генріх вигукнув з відчаєм:

— І навіщо я поводився, як останній негідник?

— Так, ти точно визначив свою поведінку.

— Але ж дівчина мені подобається!

— То чому ж ти так дивно виявляєш свою симпатію?

Генріх нервово пересмикнув плечем.

— Я думаю, що було б нечесно приховувати від неї мої переконання.

— А те, що ти казав, — це твої справжні переконання?

— Ні, зовсім ні, — зітхнув Генріх. — Мене мучать сумніви. Та коли припустити, що я такий, яким був сьогодні, чи зможе Берта змиритися з моїми поглядами заради любові до мене?

— Ні, не зможе, — з таємною радістю сказав Вайс. — На це ти не сподівайся. Ти сьогодні спалив те, що тобі слід було спалити тільки перед від'їздом. Я так думаю.

— Можливо, твоя правда, — покірно згодився Генріх. — Я щось спалюю в собі і втрачаю це безповоротно.

Дорогою вони мовчали. І тільки біля свого будинку Генріх спитав:

— А ти, Йоганне, тобі нічого спалювати?

Вайс помовчав, потім відповів обережно:

— Знаєш, я гадаю, що мені скоріш треба було б наслідувати тебе такого, яким ти став, аніж того Генріха, якого я знав раніше. Але я цього не зроблю.

— Чому?

— Я боюсь, що стану тобі неприємним і втрачу друга.

— Ти хороша людина, Йоганне, — сказав Генріх. — Я дуже радий, що знайшов у тобі такого щирого товариша! — І довго не випускав Вайсову руку.


Дощ переставав, небо яснішало, а музика звучала з більшим гнівом і пристрастю. Йоганн ніколи не чув у виконанні Берти цієї дивно хвилюючої мелодії. Він силкувався згадати, що це, й не міг. Нарешті повільно відійшов од ґрат, кинув недокурок і попрямував до авторемонтної майстерні.


4


Ранок був сухий, чистий.

Парки, сквери, бульвари, вулиці Риги, здавалось, освітлювалися багряним кольором яскравого листя дерев. Силуети будинків виразно вимальовувалися в синьому просторому небі з пухнастими хмаринами, що пливли в бік затоки.

На пероні вокзалу вишикувалася з речами остання група німців-репатріантів. І в усіх були однаково заклопотані, слухняні обличчя, всі ладні були виконати будь-який наказ, байдуже, хто б не наказував. На губах блукали люб'язні посмішки, невідомо кому призначені. Діти стояли, тримаючись за руки, нетерпляче поглядаючи на батьків. Батьки уже вкотре тривожними поглядами перелічували чемодани, клунки, сумки. Крадькома скоса зиркали навкруги, чекаючи начальства, наказів, перевірки. Жінки не випускали з рук саквояжів, у яких, очевидно, зберігалися документи й особливо цінні речі.

Крейслейтери і нахбарнфюрери, на яких запитливо й несміливо поглядали переселенці і до чийого всевладдя вони вже давно звикли, поводилися тут так само скромно, як і рядові репатріанти, і зовсім од них не відрізнялися. Коли хтось із від'їжджаючих, посмілішавши, щось запитував у когось з керівників Німецько-балтійського народного об'єднання, той ввічливо вислуховував, знімав капелюха, знизував плечима й очевидно уникав відповіді — мовляв, він не начальник і нічого не знає.

І так само, як усі переселенці, крейслейтери і нахбарнфюрери з готовністю улесливо всміхалися, тільки-но з'являвся якийсь латиш у службовій формі.

Проте, окрім двох-трьох службовців залізниці, на пероні не було нікого, кому слід було демонструвати запобігливу готовність підкорятися і бути люб'язним.

Підійшов поїзд. На дверях вагонів з'явилися провідники, розкрили клейончасті портфелики з безліччю відділень для квитків.

Та ніхто з репатріантів не наважувався увійти в жоден із трьох призначених для них вагонів. Усі чекали чиєїсь вказівки, а хто мав дати цю вказівку, ніхто не знав. Стояв поїзд, стояли провідники біля дверей вагонів, стояли пасажири. І тільки довга, як спис, секундна стрілка вокзального годинника, схожого на бочку з-під пального, серед цієї дивної загальної непорушності судорожними кроками обходила циферблат.

Проте досить було залізничнику, що проходив мимо, вражено спитати: «Чого ж ви стоїте, громадяни, через п'ятнадцять хвилин поїзд відходить?» — як усі пасажири, немовби за грізною командою, штовхаючись, рвонули до вагонів.

Почулися роздратовані вигуки, тріск зіткнутих чемоданів.

Начальницькі керівники об'єднання та рядові його члени однаково демократично боролися за право пробитися у вагон першими. І тут торжествував сильніший, спритніший і відчайдушніший.

І коли ще можна було зрозуміти таку поведінку людей, які намагалися першими зайняти місця в безплацкартному вагоні, то запеклу відчайдушність пасажирів першого класу просто важко було збагнути… Адже ніхто не міг зайняти їхні місця. Тим часом пасажири першого класу найзапекліше боролися за право ввійти у вагон раніше за інших. Та досить було репатріантам енергійно і галасливо ввалитися у вагони й захопити в них належний їм, так би мовити, життєвий простір, як майже. вмить по всьому поїзду настала добропристойна тиша. Загальне збудження вляглося, на фізіономіях знову з'явився вираз покірної готовності підкорятися будь-якому розпорядженню. І, придбавши в особі провідників начальство, пасажири всміхалися їм люб'язно, зніяковіло, з напруженням чекаючи якихось вказівок.

Як і раніше, вони — тепер крізь вікна вагонів — скоса тривожно поглядали на перон, чекаючи появи когось найголовнішого, хто міг усе змінити своєю всевладною волею.

Та ось на пероні з'явився латиш у військовій формі, сотні очей втупилися в нього тривожно й злякано. І коли він ішов уздовж поїзда, пасажири, проводячи його допитливими поглядами, підводилися з місць.

Військовий підійшов до газетного кіоска, де сиділа гарненька продавщиця, став, сперся ліктями на прилавок, і всі враз зрозуміли: цей чоловік зайняв тут позицію всерйоз і надовго.

Як тільки годинник на чавунному кронштейні показав ажурними, мистецьки викуваними залізними стрілками час відправлення, поїзд рушив. І в репатріантів почалося звичне вагонне життя, що нічим зовсім не відрізнялося від вагонного життя всіх інших пасажирів цього поїзда далекого слідування.

Дивним здавалося тільки те, що вони ні з ким не прощалися. Не було перед цими трьома вагонами звичайної вокзальної метушні, вигуків, побажань, обіймів. І коли поїзд відійшов, пасажири не висувалися з вікон, не махали хустками, не посилали поцілунків рукою. Цих від'їжджаючих ніхто не проводив. Вони назавжди покидали Латвію. Для багатьох вона була батьківщиною, і не одне покоління тут, на цій землі, свій вік звікувало, і кожен знайшов у цьому житті місце, становище, впевненість у своєму забезпеченому майбутньому В Латвії вони уникли тих злигоднів, яких зазнав увесь німецький народ після першої світової війни. Їх єднала з вітчизною тільки сентиментальна романтична любов і схиляння перед старонімецькими традиціями, яких вони свято додержувались. За багато років вони звикли з приємністю усвідомлювати, що тут, на латвійській землі, вони благоденствують, живуть значно краще, аніж їхні родичі на землі вітчизни. І раділи, що доля їхня не залежить від тих політичних бур, які вирували в Німеччині.

Довгий час для рядових трудящих німців Німецько-балтійське народне об'єднання було культурницькою організацією, в якій вони знаходили відраду, віддаючи данину своїм душевним симпатіям до всього, що в їхньому уявленні було справді німецьким. Але за останні роки дух гітлерівської Німеччини запанував і в об'єднанні. Його керівники стали фюрерами, які здійснювали в Латвії свою диктаторську владу майже так само жорстоко й підступно, як їхні земляки в самій Німеччині.

За незначним винятком — ідеться про тих, хто відкрито й мужньо ставав на боротьбу з фашистами і в період ульманісівського терору був страчений, чи ув'язнений, чи пішов у підпілля, — більшість латвійських німців піддалася політичному і духовному насильству своїх фюрерів. З істеричною готовністю прагнули вони довести відданість Третьому рейху всіма явними і таємними засобами, хоч би як ці засоби суперечили справжній природі людини.

Дух лицемірства, страху, рабської покори, несамовитої жаги домогтися панування над людьми не тільки тут, але й там, де фашистська Німеччина поширювала своє владарювання над поневоленими народами захоплених європейських держав, дух цей увійшов у плоть і кров членів об'єднання, і назовні виступило все те низьке, потаємне, що на перший погляд здавалося давно пережитим, принаймні в тих, хто, підкреслюючи добропорядність, додержувався тут, у Латвії, суворих рамок міщансько-бюргерської моралі.

І хоч пасажири цих трьох вагонів знов обернулися на добропорядних громадян, з їхніх приязно усміхнених облич не сходив вираз напруженої тривоги.

Одних мучив болісний неспокій, як зустріне їх вітчизна, чи будуть вони там раювати, як у Латвії, чи немає на них «плям», що завадять їм стати новими благонадійними громадянами рейху. Тих, хто не сумнівався, що їхні особливі заслуги перед рейхом будуть оцінені якнайкраще, непокоїло, чи зможуть вони безборонно перетнути кордон. Дехто, таких була меншість, потай щиро жалкував за покинутою латвійською землею, адже вона була для них батьківщиною, життям з усім тим, що відірвати без душевного болю просто неможливо.

Але страх кожного перед кожним, побоювання виявити свої справжні почуття і цим зашкодити собі колись у майбутньому і тепер приховували під машкарою звичного вже лицемірства. Тому репатріанти намагалися поводитись у поїзді зі звичною безжурною незалежністю, властивою кожному вагонному пасажирові.

… Йоганн Вайс не поспішав зайняти місце в безплацкартному вагоні, він стояв на пероні, поставивши на асфальт брезентовий саквояж, і терпляче ждав, коли зможе піднятися на приступку, не потурбувавши при цьому своїх попутників.

Несподівано підійшов Папке і поряд з брезентовим Вайсовим саквояжем поставив фібровий чемодан; другий, шкіряний, він весь час тримав у руці.

Не вітаючись з Вайсом і підкреслено не пізнаючи його, Папке уважно стежив за посадкою. І раптом, вибравши момент, схопив Вайсів саквояж і подався до м'якого вагона.

Вайс, гадаючи, що Папке помилково взяв його саквояж, побіг за ним з чемоданом. Але Папке злобно гримнув на нього:

— Навіщо ви мені тичете свій чемодан? Шукайте для цього носильника.

І Вайсові довелося вернутися у свій вагон, де він зайняв горішню лавку, поклавши в головах фібровий чемодан Папке.

Вся ця історія ставила Вайса в досить скрутне становище. Спочатку він подумав, що Папке розіграв комедію, щоб ознайомитися із вмістом саквояжа, і скоро поверне його, можливо, навіть вибачившись за «помилку». Час ішов, і Вайса почали непокоїти вже інші думки. На кордоні чемодан розкриють митники, і в ньому вони можуть виявити дещо таке, що перешкодить його власникові переїхати кордон, а власником чемодана став тепер Вайс.

Викинути чемодан або в слушний момент підсунути його під лавку комусь із пасажирів — тоді пропаде майно Папке.

Але ж Вайсові після того, як Функ виїхав у рейх і зв'язок з ним втрачено, важливо й надалі ладнати з Папке, і він не має права втратити його прихильність.

Напружено шукаючи способу розплутати зашморг, накинутий на нього Папке, Вайс звісив ноги з лавки й, похитуючи головою, став награвати на губній гармошці тірольську пісеньку, слова якої добре знали всі чоловіки, однак вимовляти їх у присутності дам не годилося. Проте жінки, слухаючи мелодію цієї пісеньки, багатозначно всміхалися молодому жартівникові, який так одверто виявляв свою радість з нагоди від'їзду на батьківщину.

Худий молодий німець налив у пластмасову чарку горілки й подав Вайсові.

— За здоров'я нашого фюрера! — Він молитовно закотив очі. — Йому потрібні такі молодці, як ми.

— Хайль! — Йоганн різко викинув уперед руку.

Німець суворо попередив:

— Ми ще не дома. — Осміхнувшись, додав — Але ми з тобою не родичі. І коли ти забудеш потім налити мені стільки ж із свого запасу, це буде з твого боку непорядно.

Літній пасажир із свіжопоголеною товстою потилицею пробурмотів:

— Ти маєш рацію, ми могли тринькати гроші в Латвії, але не повинні легковажити у себе вдома.

Худий спитав задирливо:

— Ти хочеш сказати, що в Латвії є жратва, а в рейху нема? Ти на це натякаєш?

Літній пасажир, такий солідний і вайлуватий, раптом жалюгідно закліпав, обличчя його вкрилося потом, і він квапливо почав запевняти худого молодика, що той неправильно його зрозумів. Він хотів тільки сказати, що треба було більше їсти, щоб менше продуктів лишалося латишам, а в Німеччині він їстиме менше, щоб більше продуктів лишалося доблесним рицарям вермахту.

— Гаразд, — сказав худий. — Вважай, що ти викрутився, але тільки після того, як почастуєш мене і цього хлопця, — кивнув він на Вайса. — Нам із ним потрібна добра жратва. Такі, як ти, черевані, повинні вважати за честь почастувати майбутніх солдатів вермахту.

Коли Бруно зазирнув у той вагон, де влаштувався Вайс, він застав там веселе бенкетування. І лише господар кошика з їжею понуро тулився скраєчку лавки, поступившись місцем біля столика молодикам.

Бруно, всміхаючись, підняв капелюха, побажав усім смачного. Побачивши серед пасажирів Вайса, він кинувся до нього з обіймами, сяючи від цієї несподіваної і такої щасливої зустрічі. І почав з таким палким нетерпінням розпитувати Вайса про їхніх спільних знайомих і так нестримно намагався розповісти йому про них, що Вайс, як людина вихована, змушений був попросити Бруно вийти з ним у тамбур, бо ж не всім пасажирам приємно слухати його гучний і ляскучий голос.

Бруно, вибачаючись, знов підняв над білою лисиною капелюх із грайливою півнячою пір'їною і, приклавши обидві долоні до вух, пояснив, що розмовляє так голосно тому, що недавно в нього було запалення середнього вуха і він зовсім погано чув навіть свій власний голос, а тепер, коли його вилікували, ніяк не може звикнути говорити нормально: то горлав, як фельдфебель на плацу, то шепоче так тихо, що на нього ображаються навіть найближчі люди. Кланяючись, Бруно довго вибачався за своє вторгнення і вийшов з Вайсом, по-дружньому підтримуючи його під лікоть.

Воші вийшли з тамбура на площадку між вагонами, де бряжчали вафельні залізні плити і крізь складені гармошкою брезентові стінки завивав вітер.

Вайс, нахилившись до вуха Бруно, розповів йому про чемодан Папке. Бруно кивнув і одразу пішов у сусідній вагон з таким виглядом, нібито після всього того, що він почув, зразу втратив охоту мати будь-що спільне з Йоганном, котрий вскочив у халепу.

Та через деякий час Бруно знову з'явився у вагоні, де їхав Вайс. Поставивши на Вайсону лавку поряд з фібровим чемоданом Папке невеликого плетеного кошика, він заявив, що пішов зі свого місця, та нехай це нікого не турбує: він зовсім не збирається когось тут витісняти, просто він весела людина і хоче розважити шановних співвітчизників кількома смішними фокусами.

Витягши з кишені колоду карт, він почав показувати фокуси, і хоч фокуси були зовсім нехитромудрі й робив їх Бруно не дуже й спритно, він вимагав, щоб присутні чесно заплющували очі перед тим, як загадати карту, і з таким щирим відчаєм бентежився, коли загадану карту не вдавалося назвати, що дуже сподобався всім. А потім, недбало підхопивши фібровий чемодан, пішов, заявивши, що знайде собі затишне місце.

Після того як Бруно пішов, Вайс поліз на свою горішню лавку й ліг, поклавши під голову руки, і заплющив очі, ніби заснув.

Було вже під обід, коли знову з'явився Бруно з чемоданом. Знову, весь час вибачаючись, закинув його на Вайсову лавку, витяг з кишені бутерброд, акуратно загорнутий у промащений папір, і сказав, що зараз розкошуватиме обідом.

Та коли літній німець простягнув Бруно курячу ніжку, той ввічливо відмовився, мовляв, він не хоче повнішати, оскільки твердо вірить, що знадобиться батьківщині, як солдат. Цим Бруно викликав до себе ще більшу симпатію. І щоб не заважати пасажирам обідати, поліз на горішню лавку, вмостився поруч із своїм кошиком і обняв його. Проте одразу з властивою йому природною жвавістю спустився додолу і з кошиком у руках вийшов, сказавши на прощання, що спробує знайти собі місце поруч з якою-небудь дамою не старшою за сто і не молодшою за тринадцять років. Погладив свою лисину й похвалився:

— Якщо я, як мужчина, втратив красу власної зачіски, то тільки тому, що завжди схилявся перед жіночою красою.

Пасажири вагона провели жартівника поблажливими поглядами. Вайс теж усміхнувся, а коли він поліз на лавку, то боляче вдарився коліном об чемодан Папке, що знову стояв на своєму місці. Вайс поклав голову на його тверде ребро з такою насолодою, немовби це був не чемодан, а пухова подушка.

Тривога минула, і він нарешті заспокоївся — очевидно, у чемодані Папке нічого небезпечного для нього, Вайса, не було. Тільки зараз Йоганн зрозумів, як неймовірно тяжко йому носити ту личину, яку він на себе надів. Лише кілька хвилин без неї — і він зразу відчув, нібито помацки повзе в темряві несходженою гірською стежкою над прірвою. Стежка обривається, здається, попереду загибель — і раптом під ногою опора, він переступив через провалля і знову опинився на стежці.

За останні місяці в Йоганна виробилася майже автоматична здатність до холодного, чіткого самоспостереження. У нього з'явилася звичка хвалити чи засуджувати себе, як стороннього, подобатись собі чи не подобатись, зневажати себе чи захоплюватися собою. Він відділяв від себе свою нову личину і з уважною, прискіпливою цікавістю досліджував її життєздатність. Вайс відчував щось схоже на насолоду, коли мав цілковиту владу над цією личиною.

Він розумів, що в хвилину небезпеки привласнену ним личину можуть здерти з нього з його вини; він повністю залежав від того, наскільки вона міцна, бо тільки вона єдина могла врятувати його такого, який він є насправді.

Ця залежність від того себе, до якого він не міг перебороти почуття ворожості і зневаги, інколи так виснажувала духовні сили, що для відновлення їх потрібна була, хоч на найкоротший час, цілюща самотність.

Та коли він нарешті міг лишитися наодинці з собою, приходила нічим не зборима туга від утрати світу, що становив сутність його «я». І той світ був живий, прекрасний, справжній, а його теперішній світ здавався вигаданим, туманним, важким, як маячний сон.

Ніколи він не думав, що найважчим, найнестерпнішим у тій місії, яку він обрав, буде оце небезпечне роздвоєння свідомості.

Напочатку його навіть захоплювала гра: влізти в шкуру іншої людини, вгадувати її думки й радіти, коли вони точно збігалися з тим уявленням, яке має виникати про цю людину в інших людей.

Але згодом він зрозумів, що чим успішніше він зливається зі своєю новою личиною, тим пекучіша потім у хвилини короткої самотності його туга за втратою того світу, який все далі й далі відходив од нього, за втратою себе такого, яким він був і вже не міг бути, не мав права бути.

У хвилини втоми його охоплювало болісне відчуття, ніби він увесь складений із протезів, що ні на мить не скидаються, і ніколи не відчує себе справжньою, живою людиною, ніколи вже не зможе повно сприймати життя й людей такими, які вони є, і себе таким, яким він був.

Один з наставників казав йому, що момент тяжкої кризи обов'язково настане і подолати її болісно, нелегко. Так, тепер він розумів, як нелегко. Розумів, що переїзд через радянський кордон означатиме не тільки виконання частини завдання. Переїзд означає необоротний відтин од того життя, за межами якого його личина ще більше пануватиме над ним, над його справжньою сутністю, і чим покірніше він служитиме цій личині, тим повніше й успішніше він виконає свій обов'язок.

Він неохоче розлучався з коротким перепочинком після тієї небезпеки, з якої його виручив Бруно.


У Белостоку Вайс не вийшов на вокзал, куди кинулись всі пасажири скуповувати курей, яйця, здобні булки, ковбаси.

У спорожнілому вагоні він грав у шахи з Бруно. Замислено погладжуючи свою лисину, Бруно бубонів:

— Добра штука оцей твій Папке: півчемодана банок з чорним кав'яром, хутра і контрабандний мотлох. Хазяйський чолов'яга! Чемодан віддаси йому, як тільки перетнете кордон, твої речі не перевірятимуть. Мені доведеться затримались на кордоні. В усьому іншому все лишається так, як домовились. Головне — не проявляй особливої ініціативи. Нам потрібен Йоганн Вайс. І не потрібен і ще довго не буде потрібен Олександр Бєлов. Зрозуміло?

У вагоні з'явився пасажир, насилу підтримуючи підборіддям гору пакунків. Бруно урочисто промовив, посуваючи фігуру на шаховій дошці:

— Ось вам вічний шах. — І, потираючи руки, докинув єхидно: — Це моя люб'язність, я не зробив мата вашому королю тільки виключно з міркувань такту. — Поблажливо дивлячись на Йоганна, порадив: — Учіться, молодий чоловіче, вигравати, не ранячи самолюбства противника, тоді ви не втратите прихильності партнера. — Скоса глянув на пасажира з пакунками: — Ви, добродію, дбаєте про свій живіт так ревно, що забуваєте про престиж рейху. Невже ви не розумієте, що попрацювали зараз на червоних, вселяючи їм думку про те, нібито в Німеччині народ у скруті? Негарно! — Він підвівся і, зневажливо піднявши плечі, попрямував у свій вагон.

Пасажир став розгублено переконувати Вайса, що він дуже хороший німець, справжній німець і член націонал-соціалістської партії, що він ладен прийняти всі зауваження і чим завгодно спокутувати свою провину, навіть викинути куплене, це тільки помилка, та й годі… Він так хвилювався, так болісно переживав звинувачення, кинуте йому, що Йоганн, змилосердившись, порадив товстунові не надавати великого значення зауваженню: адже він не виняток, усі пасажири робили те саме, а якщо він потім зверне увагу німецьких властей на негідну поведінку репатріантів, це зніме обвинувачення з нього самого.

Товстун палко подякував Вайсові за цінну пораду. І потім усю дорогу поглядав на нього віддано, з вдячністю.

На прикордонній станції пасажирам запропонували пройти в митний зал для виконання необхідних формальностей. Митники оглядали речі нашвидку, інколи тільки запитували, що лежить у чемоданах. І все-таки пасажири нервували, це видно було з надмірної запобігливості, непотрібної готовності показати все, що вони везуть, і навіть у жалюгідних спробах пояснити, що виїздять вони до Німеччини не з політичних мотивів, а з бажання провідати родичів, з котрими давно не бачилися.

Папке, незважаючи на заперечення митників, вивернув на оббиту лінолеумом стойку всі речі з Вайсового саквояжа й заявив, що везе тільки найнеобхідніше, бо не впевнений у тому, що Німеччина стане його батьківщиною: адже справжня його батьківщина — Латвія, де в нього багато друзів — латишів і євреїв, дорогих його серцю.

Митник, не переглядаючи речей і дивлячись поверх голови Папке, попросив скласти все назад у саквояж. Папке підібгав губи, нібито його образили, але обличчя його видовжилося, коли митник попросив відкрити шкіряний чемодан.

Поруч Папке стояв Бруно. Його кошик теж вивернули на стойку, і митник старанно переглядав кожну річ, відкладаючи вбік папери і фотоплівку, вміщену в аптекарські фарфорові баночки.

Бруно, побачивши в руках прикордонника книжку, на оправі якої значилося «Підручник історії», хоч насправді під оправою було дещо зовсім інше, сказав голосно, з викликом:

— Якби я намагався привезти книжку фюрера, але ж я її вивожу, вивожу туди, де слова фюрера живуть у серці кожного. — І, обернувшись до Папке, спитав його, сподіваючись на підтримку: — Це ж безглуздо гадати, що така література може вважатися забороненою!

Папке відступив од Бруно, сказав неприязно:

— Дайте мені спокій з вашим фюрером. — І порадив митникові: — Подивіться, що у нього в кишенях. Ця публіка любить зброю. Мене не здивує, якщо в нього на поясі висить кинджал з девізом на лезі: «Кров і честь». Таких молодчиків не слід пускати до Німеччини.

— Он як! — розлючено скрикнув Бруно. — Це вас не слід пускати до Німеччини! А коли пускати, то тільки для того, щоб посадити там за грати.

— Громадяни! — суворо промовив митник. — Прошу додержувати тиші й не заважати роботі.

Йоганн поставив чемодан на стойку, вийняв сигарету й, підійшовши до Папке, чемно попросив:

— Дозвольте…

Папке простягнув свою цигарку. Нахиляючись, щоб прикурити, Вайс прошепотів:

— Ключ од вашого чемодана?

Папке відсахнувся, обличчя його на мить потемніло. Та враз привітно прояснилося. Він голосно промовив:

— Молодий чоловіче, я вам зроблю маленький подарунок, не можна ж курцеві подорожувати без сірників. — Поліз у кишеню ж поклав Вайсові в руку в’язку ключів у замшевій торбинці.

— Дякую, — сказав Йоганн. — Ви дуже люб'язні.

Відкривши чемодан, Йоганн опустив очі, дивлячись, як руки митника недбало перебирають там речі.

Митник спитав, чи не везе він чогось недозволеного.

Вайс заперечливо похитав головою. Митник перейшов до іншого пасажира, сказав Вайсові:

— Можете взяти ваш чемодан.

Після митного огляду репатріанти перейшли на інший перон, де на них чекав поїзд з німецьких вагонів. Прикордонники роздавали пасажирам їхні документи після перевірки. Вручаючи документи, офіцер-прикордонник механічно ввічливо бажав кожному по-німецьки:

— Приємної подорожі! — І брав під козирок.

Офіцер-прикордонник був ровесник Йоганна і навіть трохи схожий на нього — сіроокий, з прямим носом, чистим високим лобом і строгою лінією рота, ставний, підібраний, з невеликими кистями рук. Кинувши на Йоганна байдужий погляд і звіривши таким чином з оригіналом фотографію на документі рейху, прикордонник, акуратно склавши, простягнув Вайсові документ, козирнув, побажав йому, як і іншим приємної подорожі й перейшов до другого пасажира. На його обличчі був той самий вираз службової люб'язності, за якою, однак, відчувалося, які вони чужі йому, молодому радянському хлопцеві у військовій формі, усі ці люди, і разом з тим було видно: він знає про них таке, що тільки йому належить знати.

В м'якому купейному вагоні цей офіцер-прикордонник підійшов до Папке й, старанно і чітко вимовляючи німецькі слова, вибачився за турботу, але він змушений просити Папке пройти разом з ним у приміщення вокзалу для з'ясування деяких формальностей, яких, певне через канцелярську помилку, не було повністю дотримано в документах Папке.

І Папке підвівся й покірно пішов попереду прикордонника на перон.

З другого вагона вийшов Бруно, так само, як і Папке, в супроводі військових. Він збуджено сперечався і намагався забрати з рук прикордонника свій кошик.

Коли Бруно порівнявся з Папке, він шанобливо вклонився, піднявши свого тірольського капелюха з грайливою пір'їнкою, і вигукнув патетично:

— Це ж насильство над людиною! Я буду протестувати!.. — Звернувся до офіцера-прикордонника, киваючи в бік Папке: — Шановний громадський діяч, відома особа! І раптом… — Він у відчаї розвів руками.

— Не треба зчиняти галасу, — серйозно попередив прикордонник.

— А я буду галасувати, буду! — не вгавав Бруно. Всміхаючись Папке, попросив: — Я гадаю, ви не відмовите підтвердити тутешнім властям, що я людина лояльна, і якщо в моїх речах знайшли предмети, не рекомендовані для вивезення за кордон, то тільки через непорозуміння. Не знав, що можна вивозити, а чого не можна.

Через якийсь час Папке із знервованим обличчям повернувся у вагон, в руці він тримав шкіряний чемодан.

Ешелон з репатріантами увійшов до прикордонної зони і зупинився. Обабіч залізничного полотна тяглася, зникаючи за обрієм, чорна смуга зораної землі. Ця темна безмежна риска немов розділяла два світи.

Прикордонники з електричними ліхтарями, пристебнутими шкіряними петельками до бортових ґудзиків шинелей, старанно робили зовнішній огляд поїзда, спускалися навіть у колійну канаву, щоб звідти обстежити нижню частину вагонів.

Здається, було б природно, якби кожен пасажир у ці останні хвилини перед виїздом за кордон відчував хвилювання. Проте нічого подібного не було помітно, майже ніхто з них нічим не виявляв своїх почуттів. Усе це підказувало Йоганнові, що більшість переселяється в Німеччину не під тиском обставин, скоряючись наказу, а керуючись своїми особливими, далекосяжними цілями Очевидно, в багатьох є серйозні підстави приховувати до певного часу свою справжню мету й надії.

І чим більше байдужості, покидаючи Латвію, виявляв той чи інший пасажир, тим глибше проймався Йоганн тривожним відчуттям небезпеки, яка криється тут для нього у кожному з цих людей, що вміють керувати своїми почуттями, маскувати їх.

У цій останній партії репатріантів тільки незначна кількість родин неохоче покидала Латвію, скоряючись зловісній волі Німецько-балтійського народного об'єднання. Небагато з них журилося за своїми обжитими гніздами, за людьми, з якими їх зв'язували довгі роки праці й життя.

Переважали тут ті, що до останніх днів у Латвії вели подвійне життя, збираючи все, що могло бути зараховане їм у Німеччині як особливі заслуги перед рейхом. І тільки надто показова байдужість й удаваний вираз нудьги на обличчі виказували тих, хто нічім не хотів виявити себе перед вирішальними хвилинами, коли переїде кордон.

Вайс у думці підмічав шаблонний спосіб маскування, миттю взятий, мов за наказом, нечутно відданим кимось, хто невидимо командував тут усім. І він і для себе взяв до виконання цей безмовний наказ. І теж із смутком: зрідка поглядав у вагонне вікно, чекав так само байдуже, як майже всі пасажири.

Поїзд повільно рушив. І колеса почали вистукувати на стиках рейок з ритмічністю годинникового механізму.

Та як не стримувався Йоганн, цей сталевий ритмічний відстук грізного часу, невблаганного і необоротного, сповнював його таким відчуттям, нібито він падає кудись у невідому глибину. І щоб вирватися із стану болісної скорботної втрати всього дорогого для нього й швидше кинутися навстріч тому невідомому, що невимовним болем проймало всю його істоту, Йоганн струснув головою, примружився і бадьоро оголосив пасажирам:

— Панове, насмілюсь привітати вас, здається, вже на землі рейху. — Він встав, виструнчився. Обличчя його стало якимсь благоговійно захопленим.

Всі шанобливо замовкли, а Вайс витяг з кишені загорнутий у папірець значок із свастикою і приколов до лацкана піджака. Це було неначе сигналом: усі заходилися розпаковувати чемодани, переодягатися, чепуритися.

За півгодини пасажири мали такий вигляд, ніби всі вони збиралися йти в гості або чекали на гостей. Кожен заздалегідь старанно продумав, як одягнеться, щоб зовнішній вигляд свідчив про солідність, респектабельність. А деяка підкреслена старомодність одягу мала свідчити про відданість їхніх власників старонімецькому консерватизму, незмінності смаків і переконань. На столиках з'явилися викладені з чемоданів біблії, чорні, не зовсім свіжі котелки, рукавички. Запахло парфумами.

Несподівано поїзд судорожно брязнув гальмами і, немов спіткнувшись, зупинився. По проходу протупали німецькі солдати в касках, на грудях у кожного висів чорний автомат. Обличчя солдатів були грубі, непорушні, рухи різкі, механічні. Увійшов офіцер — сірий, сухий, бундючний, із зневажливо примруженими очима.

Пасажири, мов за командою, посхоплювалися з місць.

Офіцер підняв палець, промовив неголосно, ледь розтуляючи вузькі губи:

— Тиша, порядок, документи.

Гидливо брав напери затягнутою в рукавичку рукою і, не обираючись, подавав через плече єфрейторові. Єфрейтор, в свою чергу, передавав документ чоловікові в цивільному, а той точним і пронизливо уважним поглядом звіряв фотографію на документі з особою його власника. І не в одного пасажира виникало відчуття, що цей погляд пронизує його наскрізь і на стіні вагона, мов на екрані, в цю мить виникає коли не його силует, то трепетний абрис його думок.

Забравши документи в останнього пасажира, офіцер тими ж важкими, свинцевими словами оголосив:

— Порядок, спокій, непорушність.

І вийшов.

Солдати лишилися біля дверей. Вони дивилися на пасажирів, начебто не бачачи їх. Стояли в низько спущених на брови сталевих касках, широко розставивши ноги, стиснувши щелепи.

Дивне почуття охопило Вайса. Йому здалося, що він десь уже бачив цього офіцера. І цих солдатів бачив такими, якими вони є насправді, такими, якими вони хотіли здаватися. І від збігу уявлюваного з тим, що Вайс бачив зараз сам, він відчув полегкість. Дружелюбно й шанобливо, навіть заздрісно поглядав він на солдатів — так, як, на його думку, і мав би дивитися на них цивільний юнак-німець.

Коли офіцер повернувся у вагон в супроводі сержанта і чоловіка в цивільному й почав роздавати пасажирам документи, Вайс устав, виструнчився, витягнув руки по швах, захопливо й весело дивлячись офіцерові у вічі.

Той поблажливо всміхнувся.

— Сядьте.

Та Вайс, ніби не чуючи, стояв у тій самій позі.

— Ви ще не солдат. Сядьте, — повторив офіцер.

Вайс підняв підборіддя, промовив твердо:

— Батьківщина не відмовить мені в честі і прийме до славних рядів вермахту.

Офіцер доброзичливо поплескав його рукавичкою по плечу. Чоловік у цивільному зробив у себе в книжці якусь помітку. І коли офіцер пішов у інший вагон, Йоганнові попутники голосно поздоровили його: безперечно, він справив з першого ж свого кроку на землі рейху найкраще враження на представника німецького окупаційного командування.

Поїзд котився по землі Польщі, яка тепер стала територією Третьої імперії, її воєнною здобиччю.

Пасажири невідривно дивилися у вікна вагонів, безцеремонно, наче господарі, обмінювалися різними думками про нові німецькі землі, хизуючись одне перед одним діловитістю і зневагою до слов'янщини. У вікнах вагонів мелькали зруйновані бомбардуванням селища.

Під конвоєм німецьких солдатів полонені поляки ремонтували мости. На станціях скрізь було поприбивано новенькі акуратні таблиці з німецькими назвами або написами німецькою мовою.

І чим більше траплялося на шляху слідів недавньої битви, тим вільніше й бундючніше трималися пасажири. Вайс так само, як і всі, невідривно дивився у вікно й так само, як і всі. захоплювався вголос могутністю блискавичного німецького удару, і його очі збуджено блищали. Збудження охоплювало його все більше, але причини цього збудження були іншого порядку: він уже давно чітко й точно вкарбовував у своїй пам'яті ті пейзажі, де споруджували величезні сховища для пального, склади, розширювали шляхи, укріплювали мости, де на лісових галявинах повзали важкі котки, утрамбовуючи землю для майбутніх аеродромів.

І все, що бачив і запам'ятовував, вія майже автоматично розміщував на незримій, але чіткій у думці карті. Так видатні шахісти напам'ять грають складну партію без шахової дошки.

У цій напруженій роботі пам'яті виявлялося тренування, доведене до ступеня механічної реакції, — та ба, ділової необхідності в усьому цьому не було… Вайс добре знав, що мине чимало часу, поки він зможе передати їх своїм, але тоді ці відомості вже застаріють, хоч він пам'ятатиме їх так само чітко.

Вголос захоплюючись купою металу, що лежав під деревом із відчахнутою від удару верхівкою, — усім, що лишилося від розбитого польського літака, пасажири жартома під'юджували Вайса, радячи йому вступити в повітряні сили рейху, щоб стати знаменитим асом. І Вайс, ніяково всміхаючись, казав, що він вважає за найбільшу честь для себе закріпляти на землі перемоги славних асів, але не сміє навіть і мріяти про крила, яких гідні лише найкращі сини рейху. І, розмовляючи отак з пасажирами, він водночас гарячково вирішував, як бути. Так, усе, що він побачив і запам'ятав, лежить у забороненій від нього зоні, але він зробив відкриття, яке приголомшило його, і це відкриття зараз найважливіше в світі. Накладаючи на незриму карту окремі будови, які споруджувалися німцями в Польщі й мимо яких вони їхали, він раптом виразно зрозумів їхню грізну націленість на країну, від якої все більше й більше віддалявся. Усе в ньому кричало про страшну небезпеку, що нависла над його батьківщиною. Неспокій охопив його.

І коли всі можливі обставини, за яких людина може втратити владу над собою, включаючи тортури й загрозу страти, були обмірковані з наставниками, а старанне самоспостереження дало йому тверду впевненість, що будь-яку небезпеку він гідно зустріне, не втративши волі, самоконтролю і рішучості, то це випробування здалося йому майже непосильним.

А поїзд усе йшов і йшов, і колеса так само ритмічно постукували по шпалах. Ось він збавив хід, зупинився. Невеличка станція. До перону під'їхав грузовик з солдатами. З нього скинули на землю два якихось важких мокрих мішки, але ту ж мить Йоганн з жахом побачив, що це не мішки, а люди. Два скривавлених чоловіки із скрученими на спині руками повільно підвелись і тепер стояли, спираючись один на одного, щоб не впасти, дивилися запухлими очима на пасажирів. На шиї в них на білих чистеньких шнурках висіли однакові таблички: «Польський шпигун». Написи були зроблені майстерно: каліграфічним староготичним німецьким шрифтом по-німецьки і чіткими, розбірливими буквами по-польськи.

— Но! Но! — гримнув обер-лейтенант. — Вперед! — Конвойний штовхнув одного арештованого прикладом.

Той, хитаючись на скривавлених ступнях, повільно рушив уздовж платформи, його товариш — слідом за ним.

— Швидше! — знову вигукнув обор-лейтенант. — Швидше!~ І, обернувшись до пасажирів, які злякано спостерігали це, наказав роздратовано:

— По вагонах, по місцях, живо!

І всі пасажири кинулися до вагонів, штовхаючись у проходах так, нібито кожна згаяна хвилина загрожувала їм смертю.

Натовп підхопив Вайса, вніс у вагон, і він зрозумів, що попутники злі на нього за повільність, з якою він виконував команду офіцера.

Клацнули дверцята тюремного вагона. Поїзд відійшов без сигналу, покотився далі, на захід. І знову відстукували своє колеса…

І враз Йоганн згадав, що коли він читав у якомусь романі, як герой його чує щось особливе, таємниче в перестуку коліс, це здавалося йому смішною вигадкою. А зараз він мимоволі піймав себе на тому, що розмірений, ритмічний, такий заспокійливий, здавалося раніше, стукіт викликає тривогу.

І, вдивляючись у пасажирів, які марно намагалися зберегти вираз спокою і впевненості, він на обличчях багатьох із них помітив тривогу. Очевидно, репатріанти із свого безтурботного далека трохи в іншому світлі уявляли собі «новий порядок», який встановлюють їхні співвітчизники, і гадали, що повернення на батьківщину буде святковим. І хоч який вражений був Йоганн усім тим, що побачив, хоч як співчував він польським героям, він з радістю і заспокоєнням зрозумів, що націленість Німеччини на кордони його вітчизни не може лишатися таємницею і польські патріоти будь-якою ціною — навіть ціною власного життя — повідомлять про це командування радянських військ. Ця думка повернула Йоганнові спокійну витримку, яку він був утратив.

Трохи заспокоївшись, Йоганн вирішив провідати Генріха, що їхав у м'якому вагоні, нагадати йому про себе, адже вони перед від'їздом трохи не поладнали.

Було дещо таке, чого Вайс не знав.

Коли Генріх Шварцкопф разом з Папке приїхав на вокзал, тут на нього чекав Гольдблат.

Професор мав поганий вигляд. Обличчя запухле, в набряках, він важко спирався на палицю з чорним гумовим наконечником.

Генріх збентежився, побачивши Гольдблата. Але професор витлумачив його збентеження по-своєму, вигідно для Генріха. Він сказав:

— Я розумію тебе, Генріху. Але Берта запальна. Я впевнений, що вона в ці хвилини гірко переживає розлуку з тобою. — Професор мав рацію: Берта справді гірко переживала, але не тому, що Генріх їхав, — з ним, вона вважала, уже все покінчено, їй було боляче за батька, який всупереч усьому, що сталося, зважився, на знак дружби із старим Шварцкопфом, на нічим не виправданий вчинок.

Професор прийшов на вокзал з товстою папкою. У ній були роботи Гольдблата, які Функ намагався нещодавно забрати з квартири професора. (Цю темну справу Функу не вдалося довести до кінця: вчасно втрутився карний розшук). І ось професор вирішив кілька своїх особливо цінних праць подарувати синові покійного друга.

Простягаючи Генріху перетягнуту ременем папку з кресленнями, професор сказав:

— Візьми, Генріху. Ти можеш продати мої креслення якій-небудь фірмі. Якщо тобі там буде важко й ти захочеш повернутися додому…

Генріх зблід і сказав:

— Я у вас нічого не візьму.

— Даремно, — сказав професор і, уважно глянувши Генріхові у вічі, додав: — Адже ти хотів мати їх. Але чомусь іншим способом, обминувши мене.

Папке ступив до Гольдблата.

— Дозвольте, професоре. — І, кивнувши на Генріха, промовив, немовби вибачаючись за нього: — Він просто не розуміє, який ви йому робите неоціненний подарунок.

— Ні, — сказав професор. — Вам я цього не даю. — І притис папку до грудей.

— Ходімо, — наказав Генріх і штовхнув Папке так, що той ледве встояв на місці.

— Бідолашний Генріх, — сказав професор. І повторив: — Бідолашний хлопчик.

Берта застала тільки кінець цієї сцени — не витримавши, вона приїхала слідом за батьком на вокзал.

Не глянувши на Генріха, вона взяла в батька папку й, підтримуючи його під руку, вивела на вокзальну площу.

У таксі професорові ще погіршало. Йому не слід було після серцевого приступу одразу виходити з дому. Та він кріпився, казав доньці, втішаючи її:

— Повір мені, Берто. Якби Генріх узяв мою папку, я б з легким серцем викреслив цю людину зі своєї пам'яті й домігся б, щоб і ти зробила так само. Та він не взяв її. Виходить, у ньому лишилася краплина совісті. І тепер мені жаль цього хлопчика.

— Тату, — засмучено мовила Берта. — В Берліні він надіне на рукав пов’язку зі свастикою і більше пишатиметься своїм дядьком штурмбанфюрером Шварцкопфом, аніж своїм батьком — інженером Рудольфом Шварцкопфом, який називав тебе своїм другом.

Професор уперто одказав:

— Ні, Берто, ні. Все-таки він не наважився взяти в мене папку.

Всього цього Вайс не знав.

Пройшовши через весь поїзд, Вайс обережно постукав у двері купе м'якого вагона.

Генріх стримано всміхнувся Вайсові, недбало відрекомендував його літній жінці з жовтим обличчям, що аж запливло жиром, запропонував кави з термоса, потім спитав:

— Ну, як подорожуєш? — і, не вислухавши відповіді, шанобливо звернувся до своєї попутниці: — Якщо вам, баронесо, потрібен будо пристойний шофер… — повів очима на Вайса, — мій батько був ним задоволений.

Хоч у Шварцкопфів не було своєї машини й, отже, Вайс не міг служити в них шофером, вія устав і схилив голову перед жінкою, показуючи свою готовність до послуг. Вона зітхнула й сказала, звертаючись до Генріха:

— На жаль, він молодий, і йому доведеться йти в солдати. А в мене не досить зв'язків серед наці, щоб звільнити потрібну людину від армії.

— А фельдмаршал? — нагадав Генріх.

Баронеса відповіла з гідністю:

— У мене є родичі серед знатних сімей Німеччини, однак я не знаю, в яких вони стосунках з цим нашим фюрером. — Усміхнулась: — Кайзер не відзначався великим розумом, та все-таки в нього вистачало глузду високо цінити аристократію.

— Запевняю вас, — жваво сказав Генріх, — фюрер завжди спирається на підтримку знатних сімей Німеччини.

— Так, я про це читала, — згодилася баронеса. — Але особливо прихильно ставиться він до промисловців.

— Так само, як і ті до нього, — зауважив Генріх.

— Але навіщо ж тоді він називав свою партію націонал-соціалістською? Хіба не розумніше обмежитися формулою національної єдності? Соціалістська — це звучить тривожно.

Вайс дозволив собі делікатно втрутитися:

— Смію запевнити вас, пані баронесо, що наш фюрер повівся з комуністами рішучіше, аніж кайзер.

Баронеса недовірливо глянула на Йоганна, сказала суворо:

— Якби я взяла вас до себе в шофери, то тільки за тієї умови, щоб ви не сміли розводитись про політику. Навіть з покоївками, — додала вона, звівши густі темні брови.

— Даруйте йому, баронесо, — заступився за Йоганна Генріх. — Але він хотів сказати вам лише приємне. — І, даючи зрозуміти, що присутність Вайса тут не обов'язкова, пообіцяв йому: — Ми ще побачимося.

Уклонившись баронесі, Йоганн вийшов у коридор, відшукав купе Папке й, не постукавши, відчинив двері. Папке лежав на дивані, він був сам у купе.

Вайс спитав:

— Принести ваш чемодан?

— Так, звичайно. — Звівшись на лікті, Папке спитав: — Нічого не забрали?

— Усе ціле.

— А мене добряче випотрошили, — поскаржився Папке.

— Щось цінне?

— А ти як думав! — Раптом розсердився й аж простогнав: — Мабуть, у них на тайники особливий нюх. — Заявив з тріумфом: — Однак я їх усе-таки обкрутив. Оцей, у тірольському капелюсі, виявився справжнім другом. Перед тим, як мене почали детально оглядати, я попросив його потримати мій кишеньковий молитовник. Сказав, що не хочу, аби святої книги торкалися руки атеїстів.

— Ну що за манірність.

Папке хитро примружився й заявив:

— Оця книжечка для мене дорожча за будь-яке святе письмо. — І, витягши маленьку чорну книжку в чорній шкіряній оправі, ніжно погладив її.

— Тоді, — осудливо мовив Вайс, — ви зробили необачно, залишаючи її незнайомій особі.

— Це правда, — погодився Папке. — Що ж, коли не було іншого виходу. Та моя версія була надзвичайно переконлива, і цей, у тірольському капелюсі, миттю зрозумів мої почуття.

«Ще б пак! — подумав Вайс. — Бруно давно тебе зрозумів. І будь певен, твій молитовник він не залишив поза увагою».

— Дякую тобі за послугу, — сказав Папке.

— Я зараз принесу чемодан.

— Візьми свій саквояж.

— Сподіваюсь, усе гаразд? — спитав Вайс.

— А в тебе у ньому щось таке?

— Можливо, — сказав Вайс і, всміхнувшись, пояснив: — Деякі сувеніри для майбутніх друзів.

Видно було, Папке непокоїло це питання, і Вайс зрозумів, що той не перевіряв його саквояжа, отже, Вайс не викликає в нього жодних підозр. І це було, мабуть, найприємніше зараз для Йоганна.

Повернувшись у свій вагон, Вайс заліз на горішню лавку, вмостився зручніше й заплющив очі, ніби заснув. Він думав про Бруно. Оце-то Бруно! Який жаль, що він супроводив Йоганна тільки до кордону. З таким чоловіком завжди можна почувати себе впевнено, бути спокійним, коли він поряд, навіть там, у фашистській Німеччині. Вайс не міг знати, що колись Бруно чимало років прожив у цій країні. І деякі видні діячі Третьої імперії добре знали знаменитого тренера Бруно-Мотце, який навчив чимало поважних осіб вправної верхової їзди. Вони тільки не знали, що цієї вправності він досягнув ще в роки громадянської війни в Першій Кінній армії. Мотце був також маклером по продажу скакових коней і завдяки цьому мав змогу спілкуватися з офіцерами німецького генерального штабу, слухати їхні розмови. Виїхав він з Німеччини саме на початку тридцять п'ятого року зовсім не тому, що йому загрожував провал. Просто донесення Бруно значно розходилися з уявленнями його безпосередніх начальників про німецькі збройні сили. Завзятий любитель коней, Бруно-Мотце — як йому пояснили мого начальники — надто перебільшував роль танків у майбутній війні. Переконати його в порядку службової дисципліни не вдалося, тому звання в нього лишилося те саме, яке він мав у роки громадянської війни, командуючи ескадроном. Всього цього Йоганн Вайс, звісно, не знав. Бруно зробив те, що вмів і міг зробити: забезпечив своєму молодому соратникові так звану «міцність», коли той робив свої перші кроки в невідоме.

І Вайс знову відчув, що він тут не сам. І оце усвідомлення себе як часточки цілого — сильного, мудрого, пильного — принесло заспокоєння, звільнило від повсякчасного напруження кожної нервової клітинки, що подає сигнали небезпеки, які треба вмить гасити новим перенапруженням волі, щоб твою реакцію на ці сигнали жодна людина не помітила.

І ще було приємно в ці хвилини душевного відпочинку похвалитися собі, що ти вже звикаєш до себе теперішнього, до Йоганна Вайса, і поступово зникає необхідність придумувати, як у тому чи іншому випадку мав би зробити Йоганн Вайс. Він — Вайс, створений тобою, — керує кожний твоїм рухом, кожним помислом, і ти довірився йому, як випробуваному духовному наставникові.

Але ту ж мить Йоганн згадав свого наставника — інструктора, його улюблений вислів, який раніше здавався нудною догмою: «Найнебезпечніше — звикнути до небезпеки».

Інструктор-наставник жирно підкреслював синім олівцем в інформаційних бюлетенях опис випадків, коли вельми досвідчені розвідники провалювалися через те, що в якісь моменти, здавалося, цілковитої своєї безпеки, стомившись від постійного напруження, дозволяли собі короткий перепочинок. Він терпеливо й докладно спинявся на кожній помилці, але успішні, талановиті операції, які б визначні вони не були, коментував дивно.

— Це вже спрацьована пара, — казав наставник з жалем. — Увійшло в аннали… Дійове лише неповторне. У нашій справі вигадливість така сама обов'язкова, як і необхідна. Близнюки — помилка природи. Повторювати пройдене — означає робити помилку. Уява необхідна, але не зловживайте нею. Правда — сама лише дійсність, звіряйте з нею кожен свій помисел, вчинок. Найнадійніший ваш союзник — правда природності. Вона вища школа. Вищий наставник. Вона дає головні керівні вказівки. Ухилятися від них — означає зійти з правильного шляху, наблизитися до провалу.

Згадуючи уроки інструктора, Вайс у душі вдячно усміхнувся цьому вже літньому чоловікові, котрий віддав своє життя професії, про яку не пишуть в анкетах. Таким, як він, не присвоюють професорських звань. Їхні праці розмножують в якомусь десятку примірників і зберігають не на бібліотечних полицях, а в сталевій неприступності сейфів.

Пам'ять інструктора берегла імена всіх його учнів. Не називаючи їх, інструктор навчав своїх нових учнів на прикладі подвигів тих, хто, не сподіваючись ні на пам'ятники, ні на лаври, піднявся на вершини людського духу заради Вітчизни.

Терпіння, витримка, організованість, дисципліна, послідовність, неухильність у здійсненні мети — ці девізи, не раз повторені, раніше здавалися Йоганнові педагогічними догмами. А як важко керуватися ними, коли перед тобою несподівано виникає дилема і ти повинен вирішити, чи справді те, що стоїть на твоєму шляху, найголовніше, чи це щось побічне, другорядне, яке треба обминути не зупиняючись.

Що таке Папке на його шляху — побічне чи головне?

Якщо постаратися бути надалі корисним Папке, заслужити його прихильність, може, відкриється лазівка в гестапо? Стати співробітником гестапо — хіба цього мало?

Виявити ініціативу, ризикнути. Ним? Собою? Але тим самим він ризикує завданням, кінцева мета якого йому невідома. Спитати? Але в нього немає дозволу на це й довго ще не буде. Виходить, треба ждати, вживатися в те життя, яке стане його життям, бути тільки Йоганном Вайсом, практичним і обачним, який мріє про те, щоб мати скромну, добре оплачувану роботу за спеціальністю, уподібнитися панові Фрідріху Кунцу, його колишньому хазяїнові в Ризі, стати власником своєї авторемонтної майстерні.

Небо було похмуре, холодне, тьмяне. Йшов сірий дощ, часом із снігом. Незорані поля скидалися на безкрайні болота. Здавалося, поїзд ішов пустелею. Пізніше Йоганн дізнався, що населенню заборонялося з'являтись у зоні залізниці. Патрулі з дрезин на ходу розстрілювали порушників окупаційних правил.

До Варшави прибули вночі, місто було чорне, безлюдне. Пасажирам не дозволили вийти з вагонів. По перону і коліях металися вогні ручних ліхтарів. Чути було уривчасті слова команди, тупіт солдатських чобіт, раптом пролунав вибух гранати, тріск автоматних черг. Потім усе стихло.

Через якийсь час пероном, гупаючи кованими чобітьми, пройшов конвой. В середині конвою згорблено ступав солдат, затиснувши під пахвами ноги людини, яку він волік за собою по асфальту. Людяна була мертва, широко розкинуті її руки метлялися по боках. Потім з'явилися поліцейські з ношами — вони несли трупи солдатів, прикриті паперовими мішками.

Пасажири сумирно сиділи у вагонах, з виразом терплячого спокою. Здавалося, все побачене не справило на них ніякого враження.

Та за недбалою байдужістю, з якою вони перемовлялися про сторонні речі, прозирав судорожний острах прохопитися ненароком таким словом, яке потім могло зашкодити їм. Було ясно: ці люди бояться зараз одне одного більше, ніж навіть можливого нападу на поїзд польських партизанів.

Йоганн, уважно спостерігаючи своїх супутників, зробив для себе важливий висновок: потаємність, пересторога, лицемірство, здатність до мімікрії і постійне відчуття несподіваної небезпеки — ось загальний дух рейху. І Йоганнові супутники, які заочно пройнялися цим духом, здавалося, давали йому, Вайсові, наочний урок пильності і лицемірства, як основних рис, типових для благонадійних громадян Третьої імперії.

Йоганн зробив ще й інше цінне психологічне відкриття.

Коли поліцейські несли трупи німецьких солдатів, убитих польським диверсантом-одинаком, худий молодик — Йоганнів сусіда — підхопився, підняв руку й крикнув несамовито:

— Слава нашим доблесним героям, які не пошкодували життя в ім'я фюрера!

Хоч безглуздість цього вигуку була очевидна: один убитий польський партизан і троє німецьких солдатів, загиблих від його гранати, не привід для тріумфу, — пасажири із захватом підхопили цей вигук і почали голосно й збуджено вихваляти вермахт.

Здавалося, в серцях репатріантів враз спалахнуло полум'я фанатичного патріотизму, і потім довго ніхто не наважувався першим погасити в собі бурю захоплених переживань, хоч уже вичерпалися емоції, були сказані всі потрібні як на такий випадок слова і мускули обличчя стомилися від судорожного виразу захоплення і благоговіння.

Винуватець цього високого переживання уже й забув про свій патріотичний порив. Він лежав на лавці і, ялозячи по губах гармошкою, видував грайливу пісеньку.

А коли гнівна рука видерла у нього з рук гармошку і літній пасажир розлючено закричав: «Встати, негіднику! Як ти смієш турликати в такі високі хвилини!» — молодик, пополотнівши, схопився й тремтячими губами винувато, злякано почав просити в усіх пробачення і клявся, що це він ненароком.

І всі пасажири, забувши, що саме цей худий хлопець викликав у них вибух патріотичних почуттів, кидали на нього підозріливі, обурені погляди. І коли літній пасажир заявив, що за таку образу патріотичних почуттів треба притягти молодика до відповідальності й що він сповістить про все нахбарнфюрера, пасажири підтримали його.

Мовчки стежачи за своїми супутниками, Вайс зробив відкриття, що існує якась психологічна вибухівка і коли її своєчасно підкинути, то можна знайти вихід навіть з дуже складної ситуації, коли сила розуму вже не діє. Поєднання дисциплінованої добропристойності і шалено виявлених емоцій — ось сучасне духовне обличчя прусського обивателя, і це теж слід узяти на озброєння. За духовною модою треба стежити так само старанно, як за кроєм одягу, що має відбивати не смаки його власника, а вказувати на його місце в суспільстві.

І ще Йоганн підмітив, що в його супутників крізь оболонку страху, пригнічення, підозріливості дедалі дужче проступають риси фюреризму — жаги будь-що утвердити своє напування над іншими, скористатися миттю розгубленості, щоб піднестися над ними і потім кожного, хто спробує не скоритися цій самозваній владі, жорстоко й підступно звинуватити в політичній неблагонадійності. Та коли переможений покірно й безперечно скориться, обіцяти йому за це покровительство надалі й деякі переваги перед іншими.

Так сталося з худим хлопцем. Літній пасажир, що несподівано став головною персоною у вагоні, милостиво прийняв несміливе запобігання невдахи музиканта, поблажливо простив його. І потім довго з поважним виглядом втовкмачував йому, що тепер кожен істинний німець повинен виховувати в собі риси, які поєднують послух з умінням наказувати. Бо кожен німець на нових землях — представник всевладної Німеччини, але перед фюрером кожен німець — піщинка. Одна з піщинок, які в цілому й становлять граніт нації.

Оці міркування викликали у Вайса гостре почуття азарту, жагуче бажання перевірити на практиці своє нове відкриття. Не втримавшись, він звісився з лавки й недбало кинув:

— А ви, виявляється, соціаліст!

Літній пасажир побагровів і важко задихав. Вайс уперто повторив:

— Не націонал-соціаліст, а саме соціаліст!

Літній стривожено підвівся і, обережно торкаючись Вайсового плеча, сказав несміливо:

— Ви помилились…

Вайс сухо промовив:

— Мені жаль вас, — й одвернувся до стіни.

У вагоні запала тиша, літній пасажир, нервово покашлюючи, шукав поглядом співчуття, він поривався швидше пояснити всю безглуздість звинувачення, але всі од нього одверталися. А худий молодик, метляючи головою, завзято і грайливо турликав на губній гармошці.


5


На світанку приїхали в Лодзь.

Стародавні польські землі, колиску Польської держави — Познанське воєводство, Сілезію, Кучвію і частину Мазовії — гітлерівці включили до складу Третьої імперії. Лодзь фашисти зарахували до міст Німеччини.

На всіх інших землях Польщі було створено тимчасову резервацію для поляків, так зване генерал-губернаторство, яке мало постачати Німеччині сільськогосподарські продукти і робочу силу.

Лодзь — Ліцманштадт — фатерланд.

Це мусив зрозуміти кожен німецький репатріант.

Це рейх.

І все слов'янське засуджене тут до вигнання, до знищення, до страти.

У вогкому, сивому тумані, мов тіні, снували силуети людей. На пероні вишикувалися носильники. За кожним стояла людина в цивільному. Репатріантів супроводили в гуртожиток поблизу вокзальної площі й наказали не виходити. На другий день їх по черзі почали викликати до Центрального пункту переселення німців — Айнвандерерцентральштелле. Ця організація, крім політичної перевірки й оформлення нової документації репатрійованих, розподіляла також репатріантів на роботу по заявках відомств. Тому для проходження всіх стадій обліку й перевірки приїжджі мали перебувати в спеціально відведених приміщеннях — наче в карантині. Для багатьох німців це була водночас і біржа праці.

Від чиновників Центрального пункту переселення залежала доля репатріантів: кого на ферми, кого на заводи в промислові райони Німеччини. Тут-таки представники таємних фашистських служб зустрічали своїх давніх агентів, як-от Папке, і вербували нових — тих, хто міг би підійти для такої служби.

Старанно одягаючись перед візитом до Центрального пункту, Вайс майже механічно відтворював у пам'яті:

«Чиршський Карл, оберштурмбанфюрер СС, колишній співробітник дрезденського СД, заступник начальника переселенського відділу Головного управління імперської безпеки. В Лодзі очолює переселення німців з прибалтійських та інших держав. Прикмети: тридцять шість років, високий на зріст, худорлявий.

Зандбергер, тридцять вісім років, штандартенфюрер СС, начальник переселенського відділу Головного управління імперської безпеки, постійно проживає в Берліні, в Лодзі буває наїздами.

Редер Рольф, тридцять п'ять років, оберштурмбанфюрер СС, середній на зріст, блондин, нормальної статури, кругловидий, співробітник СД по перевірці німців, які переселяються до Німеччини з інших країн…»

Навряд чи була зараз практична потреба в цій подорожі в думці по досьє, але така гімнастика пам'яті дорівнювала ранковій розумовій зарядці, що звільняла голову від різних побічних думок, не тільки стомлюючих, але й марних у теперішній обстановці.

Передбачаючи, що допит може перетворитися на небезпечний поєдинок, Йоганн змусив себе, поки дозволяв час, дати повний відпочинок своєму розумові.

І він знову з усмішкою згадав свого наставника, який учив, що навіть коли вранці чистиш зуби, то й ці хвилини слід використовувати плодотворно — для роздумів. Наставник старанно уникав службового лексикону. Слова «подвиг», «героїзм» він не вживав, заміняючи їх іншими: «робота», «кмітливість». Найвищою похвалою в його устах звучало слово «розумно».

Доктор Редер Рольф сидів, розвалившись у кріслі. Чорний есесівський кітель розстебнутий. Біла крохмальна сорочка туго обтягує випукле черевце. Розглядаючи свої відполіровані маніккіршею нігті, не дивлячись на Вайса, Редер ліниво махнув рукою. Йоганн сів.

— Ну, що скажете?

— Я прибув, щоб віддати життя справі мого фюрера.

Редер знехотя підняв руку.

— Хайль! — Підсунувши стосик анкет, наказав: — Пройдіть до тієї кімнати й заповніть.

Вайс узяв анкети, встав і, коли повернувся, несподівано відчув спиною, потилицею прицільний, гострий погляд Редера. Нестерпно хотілось обернутися, щоб зустріти цей пронизливий погляд. І соратники Гітлера, переймаючи фюрерову манеру, теж вважали, що володіють гіпнотичною силою. Йоганнові хотілося випробувати, чи зможе він своїм незворушно спокійним поглядом притлумити упертий намір Редера читати чужі думки. Проте він зразу ж подолав у собі це непотрібне бажання, потихеньку вийшов і обережно причинив за собою двері.

В анкетах стояли запитання, на які він уже безліч разів відповідав на заняттях: чим підтверджується німецьке походження, мотиви, що спонукали до від'їзду в Німеччину, — все це було давно, чітко розроблено.

І зараз він тільки намагався заповнити анкету саме за той час, який потрібен людині, не підготовленій до запитань, на обдумування відповідей. Здавши анкету чиновникові, Вайс чекав у приймальні, гадаючи, що тепер Редер візьметься до нього серйозніше. Чекати довелося довго. І коли нарешті його викликали, Йоганн був здивований запитанням Редера:

— А, ви ще тут?

— Пане штурмбанфюрер, — твердо сказав Вайс, — я був би щасливий, коли б ви приділили мені кілька хвилин.

Редер спохмурнів, його обличчя стало підозріливим.

— Я хотів би просити у вас поради, — коротко пояснив Вайс. — Про ваше високе становище в рейху мені казав пан крейслейтер Функ. Я в нього працював шофером.

Велике Редерове обличчя розпливлося у самовдоволеній посмішці.

Йоганн вів далі, скромно опустивши очі:

— Як вам відомо з моєї анкети…

— Так, там усе гаразд, — недбало кинув Редер.

— Пан Функ був задоволений моєю роботою. Але я не жонатий. І пан Функ казав, що це несолідно — бути нежонатим у моєму віці. Це не завадить мені знайти тут хороше місце?

Редер, відкинувшись у кріслі, реготав. Його тугий живіт так і підскакував.

— Який же ти простак! — аж захлинаючись од сміху, казав Редер. — Йому, бачте, потрібне благословення штурмбанфюрера.

Увійшов чиновник. Редер кивнув на Вайса:

— Він просить мене знайти йому дівку, щоб почати негайно плодити солдатів для фюрера, а самому ухилитися од військової служби. Ну й шельма! — І махнув рукою в бік дверей.

Вайс з винуватим і розгубленим поглядом уклонився й вийшов.

За кілька хвилин чиновник, посміхаючись, видав йому документи, поважно зазначивши при цьому:

— Ти не з розумників, та це не біда, коли ти вмієш водити машину. Досить хорошої рекомендації — і, можливо, для тебе знайдеться місце в нашому гаражі. Моє прізвище Шульц.

— Слухаюсь, пане Шульц! Дуже вам вдячний.

Повернувшись до гуртожитку, Вайс з радістю дізнався, що посланець приніс йому записку од Генріха. Після перевірки репатріантам дозволили виходити в місто. Вайс пішов за адресою, вказаною в записці.

Генріх займав апартаменти в одному з найкращих готелів. Він був не сам: оберштурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, як і обіцяв, зустрів племінника і того ж дня збирався виїхати з ним на машині в Берлін.

Генріх відрекомендував Вайса своєму дядькові. Той, не подавши Йоганнові руки, недбало кивнув головою з чорним, зачесаним на брову, як у Гітлера, пасмом. Над його товстою губою стирчали гітлерівські ж вуса. Був він гладкий, обличчя якесь висмоктане, під очима мішки, одна щока нервово сіпалася.

На круглому столику, крім звичайного готельного телефону, стояли в шкіряних ящиках два армійських телефонних апарати, їхні товсті проводи в'юнилися по підлозі.

Генріх сказав Вайсові, що виїздить у Берлін і, можливо, більше вони не побачаться. Потім сказав поблажливо:

— Пам'ятаючи твої послуги моєму батькові… Коли тобі буде щось потрібно… — І запитливо глянув на дядька.

— Авжеж, — сказав оберштурмбанфюрер, витягаючи якісь папери з портфеля, на замку якого висів ланцюжок із сталевим браслетом, — можна дати йому грошей.

Йоганна боляче вколов милостиво-зневажливий Генріхів тон, та легкість, з якою його недавній друг прощається з ним. Він зрозумів, що непоправно гинуть надії, які він покладав на дружбу з Генріхом, на можливість використати Віллі Шварцкопфа, а він сподівався на це, і не тільки він…

Вайс прояснів і сказав із щирим зворушенням:

— Я дуже вдячний вам, пане Шварцкопф, і вам, пане оберштурмбанфюрер. Та коли ви вже такі ласкаві, в мене маленьке прохання, — клацнув каблуками й схилив голову перед Віллі Шварцкопфом. Прохально всміхнувся. — У мене є можливість одержати місце в гаражі Айнвандерерцентральштелле. Ваше доброзичливе слово могло б мати вирішальне для моєї кар'єри значення.

Віллі Шварцкопф звів брови, тупувато спитав:

— Ти хочеш служити там шофером?

Вайс ще раз шанобливо схилив голову.

Віллі Шварцкопф узяв телефонну трубну, назвав номер, сказав:

— Говорить оберштурмбанфюрер Шварцкопф. — Запитливо глянув на племінника: — Як його звуть? — Повторив у трубку: — Йоганн Вайс. Він працюватиме у вас шофером. Так. Ні. Тільки шофером. — Кинув трубну, поглянув на годинника.

Вайс зрозумів, подякував і дядькові, і племінникові. Біля дверей Генріх всунув йому в кишеню конверт з грішми, мляво потиснув руку, побажав успіху. Двері зачинилися.

Ось і кінець знайомству з Генріхом, і все виявилося марно, все, на що витрачено стільки душевних сил, з чим пов'язувалося стільки далекосяжних планів. Чи винний тут сам Вайс? І в чому? Не розгадав Генріхову душевну черствість, був не досить напористий, не досить наполегливий, щоб стати йому близьким повіреним? Не дооцінив впливу Функа, потім Віллі Шварцкопфа? Гадав, що пробуджені симпатії до фашизму не так швидко погасять юнацький запал Генріха, його, здавалося б, щиру прихильність до товариша?

Вайс розумів, що припустився не тільки службової помилки, яка може відбитись на всій операції, але по-людськи помилився і ця помилка залишить слід у його душі. І як би там не було, а Генріх йому подобався своєю щирістю, довірливістю до людей, хоч ця довірливість легко корилася будь-якій грубій волі ззовні. Піднесення почуттів легко змінювалося в нього пригніченням, несміливість переходила в зухвальство, він каявся, мучився, щиро зневажав себе за погані вчинки, метався в пошуках мети життя. Оця поривчастість, бентежність, невдоволення собою і здавалися Йоганнові по-людськи цінними в Генріху, і він радів, коли бачив, що його обережний вплив іноді позначався на Генріхових вчинках і думках. Це зближувало Йоганна з молодим Шварцкопфом, і з об'єкта, на якого Вайс робив ставку, Генріх якось поступово перетворився на його супутника. Якщо йому й не можна було звірити найпотаємніші думки, то принаймні не так гостро відчувалася власна самотність.

І ось усе, що повільно, терпеливо готував Йоганн, що становило головне в розробці його задуму, обірвалося.

Другого ранку Йоганн знову пішов на Центральний переселенський пункт.

Шульц зустрів його схвальним смішком.

— А ти не такий уже і йолоп, як про тебе подумав пан оберштурмбанфюрер, — сказав він, поплескуючи Йоганна по плечу. — Виявляється, ти знайомий з оберштурмбанфюрером Шварцкопфом?

— Та що ви, — здивувався Вайс, — хіба я можу бути знайомий з такою особою! Але я працював у його брата, Рудольфа Шварцкопфа, і син пана Шварцкопфа рекомендував мене панові оберштурмбанфюреру.

— Гаразд, — приязно сказав Шульц. — Я накажу взяти тебе в наш гараж. Але хто це для тебе зробив? Сподіваюсь, завжди пам'ятатимеш?

— Весь до ваших послуг. — Вайс схопився, клацнув каблуками, витягнувши руки по швах.

Цього дня Вайс пройшов процедуру оформлення на службу в Айнвандерерцентральштелле.


Кімнату Йоганн найняв у квартирі фрау Дітмар і, недорого. Певне, хазяйку підкупила покірливість, з якою він прийняв її беззастережне правило:

— Ніяких жінок!

Йоганн опустив очі й так цнотливо зніяковів, що хазяйка, фрау Дітмар, змилостивившись, пояснила:

— Принаймні не в моєму домі.

Йоганн пробелькотів збентежено:

— Я молодий, мадам, і не збираюсь женитися.

— Прибирати свою кімнату ви мусите самі!

— Пані Дітмар, моя покійна тітка доручала мені всякі домашні справи, і далебі… Ви переконаєтесь…

— Чому тітка?

— Я сирота, мадам.

— О! — вигукнула милостиво фрау Дітмар. — Бідолашний хлопчик! — І, розчулившись, запропонувала Йоганнові кави в малесенькій кухні, що сяяла такою чистотою, яка буває тільки в операційній.

Невисока, повна, кругловида, з побляклими голубими опуклими очима й скорботними зморщечками в куточках рота, фрау Дітмар зберегла, незважаючи на свій вік, риси колишньої миловидності. Але з її одягу, з манер, з виразу обличчя можна було зрозуміти, що вона давно змирилася з тим, що її жіночий вік кінчився.

За кавою в пориві несподіваної симпатії, властивої самотнім людям, що стомилися від своєї самотності, вона залюбки щиро розповіла йому про себе.

Фрау Аннель Дітмар належала до старовинного німецького роду, нащадки якого з часом розорилися і змушені були шукати щастя на чужині. Її покійні батьки прожили все життя в Польщі. В шістнадцять років Аннель вийшла заміж за інженера Йоахіма Дітмара, старшого за неї на п'ятнадцять років. Інженер був людиною не дуже спритною і везучою. Ці риси поглиблювалися надмірно делікатною чесністю, за яку його не раз звинувачували власники фірми в нечесності. Помер він од серцевого приступу після чергової образи, якої завдав йому інспектор фірми, — він обізвав його тупицею і дурнем.

Інженер Дітмар, згідно з технологією, дав вказівку взяти високолеговану сталь для виготовлення деталей верстатів, що експортуються за кордон. Та це не відповідало політичним цілям Німеччини й економічним інтересам фірми.

Хіба ж пан Дітмар знав, наприклад, що з благословення Герінга начальник абверу Канаріс через треті країни налагодив таємний продаж зброї іспанським республіканцям, щоб послабити їхню боєздатність? Для цього в Чехословаччині, в балканських та інших державах було закуплено старі гвинтівки, карабіни, боєприпаси, гранати. Усе це звозили до Німеччини. Есесівські зброярі відпилювали ударники, псували патрони, зменшували порохові заряди в гранатах або ж вставляли в них висадники миттєвої дії. Після переробки негодящу зброю посилали до Польщі, Фінляндії, Чехословаччини, Голландії та перепродували за золото іспанському республіканському урядові.

Щось схоже на це вирішили зробити з власної ініціативи хазяї фірми, де служив Дітмар: вони почали виробляти окремі деталі верстатів, призначених на експорт, не з високолегованої, як того вимагала технологія, а з низькопробної сталі.

Одне слово, фрау Дітмар стала вдовою. Її син, Фрідріх, вступив до Берлінського університету, де виявилися його блискучі здібності до математики.

Та коли батько цурався політики, то син пристрасно захоплювався нею. Він схилявся перед Гітлером, вступив у гітлерюгенд, став функціонером організації.

Фрау Дітмар, давно засудивши свого чоловіка-невдаху, мріяла, що її Фрідріх підтримає честь родини, посяде гідне місце в суспільстві й віддано оберігатиме материну старість. Вона відмовляла собі в усьому, щоб дати йому змогу здобути освіту. І ось… За цілий рік Фрідріх надіслав їй лише дві поздоровчих листівки: одну на Великдень, другу на різдво.

Майже все це фрау Дітмар розповіла Йоганнові першого ж вечора, відчувши прихильність до самотнього й скромного юнака, що чимось нагадував їй сина, коли той був ще хлопчиком, ходив до школи й так ніжно любив свою матір, що коли вона бувала вдома, то навіть компанія ровесників не могла виманити його на вулицю.

Йоганн зрозумів: фрау Дітмар потай прагне грати при ньому роль матері й таким чином якоюсь мірою потамувати тугу за сином. Вона сказала, що була б щаслива, якби Йоганн згодився супроводити її в неділю до кірхи на ранкові відправи, як це колись робив її Фрідріх. За своєю вдачею це була добра, лагідна, чуйна жінка.

Коли б навіть такий видатний і досвідчений спеціаліст, як Бруно, заздалегідь готував для Вайса якесь зручне житло, навряд чи зміг би він знайти щось краще, ніж оселя фрау Дітмар.

Отож Йоганн в особі фрау Дітмар знайшов квартирну хазяйку, яку важко передбачити в найбільш далекоглядних планах. Її душевна прихильність до нього — захист від самотності, а її життєвий досвід та обізнаність з життям міста допоможуть уникнути поверхового судження про людей навколо нього.

У гаражі, куди наступного дня прийшов Йоганн за півгодини до початку роботи, його зустріли з явною неприязню. Скоро він догадався чому.

Нахбарнфюрер Папке викопав свою обіцянку. В есесівському мундирі він з'явився до начальника гаража єфрейтора Келера, і, хоч той уже дістав од Шульца розпорядження зарахувати Вайса в штат, Папке, з свого боку, віддав такий самий наказ.

Шофери, механіки, слюсарі, мийники машин цуралися Йоганна, однак поводилися при цьому дещо насторожено — так, як, на їхню думку, слід поводитись із протеже співробітника гестапо, котрий тут, у гаражі, безсумнівно, виконуватиме функції таємного донощика.

Вайс вирішив, що помилка шоферів гаража йому на руку: принаймні він уникне зайвих розпитувань і нав'язливої дружби — навряд чи хто захоче знатися з таким сумнівним типом, яким вони уявляли собі Вайса.

Були переваги і в незалежності його становища. Коли він напочатку скаже щось не так або чогось не знатиме, це сприйметься природним для агента гестапо, і він може сміливо цікавитись тим, про що німецькому шоферові-професіоналу питати було б небезпечно.

Ну й, звичайно, при потребі можна зразу спробувати домогтися деяких переваг. Келер, цей літній і норовистий чоловік, сповнений почуття власної гідності, незважаючи на іронічні посмішки шоферів, перший простягнув Йоганнові руку й так палко потиснув, начебто зустрів довгожданого друга.

Вайс одержав новеньку високоосну чехословацьку «Татру» з мотором повітряного охолодження — машину, пристосовану до армійських потреб, із спеціальними кріпленнями у передній і задній частині корпусу для встановлення кулемета.

Хоч на машині вже не було заводської змазки, Вайс заново почистив деталі. Колись він пройшов курс навчання на всіх марках машин, які випускає Німеччина, але ніхто тоді не думав, що Німеччина загарбає Чехословаччину і йому доведеться працювати на чехословацьких машинах; тому Йоганнові довелося напружити всю свою технічну кмітливість, щоб після пробного виїзду з честю оволодіти «Татрою». І, звичайно, спочатку він не все зробив як слід.

В гаражі існували свої неписані закони.

Ніхто з німецьких шоферів не сідав за кермо у тій самій спецівці, в якій готував машину до виїзду.

Ніхто, будучи в гаражі, не користувався своїми інструментами — брали гаражні, хоч вони були значно гірші. В туалетній кімнаті висів на дерев'яних роликах рушник. Усі ним втиралися протягом робочого дня, але, збираючись додому, кожен виймав із шафки свого власного рушника.

Якщо попросиш когось порадити в чомусь чи допомогти, треба одразу ж пригостити сигаретою, а якщо забрав більше часу — віддати всю пачку.

Дехто з шоферів не вважав для себе за сором красти бензин, що був неймовірно дорогий, і торгувати ним на чорному ринку, та коли хтось забував у гаражі запальничку чи щось інше, другого дня загублене лежало на прилавку прохідної.

Першим треба здоровкатися тільки з єфрейтором Келером та механіком гаража, з шоферами — на вибір, але слюсарі і мийники машин мусили першими вітати шоферів, особливо тих, хто возять начальників.

Вільгельм Брудер — шофер штурмбанфюрера Редера — був фігурою значнішою, ніж Келер, і з ним шанобливо розкланювалися абсолютно всі, а він не завжди вважав за потрібне відповідати.

Йоганн, хоч усе це що більше поглибило неприязнь до нього в гаражі, встигав раніше за всіх клацнути своєю запальничкою, коли Брудер ще тільки виймав з кишені сигарети.

Йоганн не був особистим шофером якогось начальника, отже, не мав покровителя, але тінь Папке була йому прикриттям від можливих зіткнень у гаражі.

Їздив Вайс поки що тільки в межах міста і возив головним чином незначних службовців Центрального пункту переселення німців, очевидно, сповіщених Келером, що при цьому шофері базікати зайве не слід. Йоганн і перед цими людьми старався зарекомендувати себе з кращого боку: шанобливо відчиняв дверці, підносив чемодани, питав, з якою швидкістю бажає їхати пасажир. Та коли якийсь балакучий пасажир пробував побесідувати з ним, навіть на патріотичні теми, Йоганн від розмов ухилявся, ввічливо пославшись на правила статуту. Одержавши перше жалування, він запросив у ресторан Брудера, Келера і водія напіввантажної броньованої машини Карла Ціммермана, що був у гаражі на особливому становищі, бо ніхто не знав, у якому відомстві він служить.

Йогани помітив, що кітель Ціммермана на животі з обох боків відстовбурчений двома пістолетами, а в кабіні його машини на спеціальному держаку укріплено гранату й зі стелі звисають шкіряні петлі, в яких лежить автомат. Ніхто в гаражі не мав права торкатися машини Ціммермана — він готував її сам, і виклик йому привозив завжди мотоцикліст. Кожного разу, одержавши виклик, Ціммерман розписувався в наказі й повертав його мотоциклістові.

Погани вирішив: найкраще буде, коли він нічого не замовлятиме в ресторані, а скромно запропонує гостям зробити вибір на їхній власний смак.

Ціммерман, підкреслюючи, що тут він себе вважає за найголовнішого і щоб дати іншим відчути це, голосно заявив, самовдоволено поглядаючи на Келера:

— Не бійся, якщо навіть тебе, п'яного, затримає патруль, я скажу їм таке, що вони відсалютують тобі, як генералові. — І підморгнув Йоганнові.

Ціммерман, Келер і Брудер, як виявилося, були мастаки випити на дурничку. Пиво зі шнапсом — це тільки перший захід. Йоганн розумів, що троє таких різних людей, які вперше зібралися разом, хоч би які вони були п'яні, не розкриють один одному душі. Наївно було б навіть думати, що і шнапс розв'яже їм язики. І не на це сподівався Вайс. Він знав: новачкові годилося почастувати співробітників, — він просто віддавав належне традиції.

Йоганн ніколи ще не напивався, а в тих випадках, коли доводилося це робити, умів себе контролювати. І зараз він неначе збоку з цікавістю стежив за всіма стадіями власного сп'яніння. Разом із сп'янінням до нього прийшла якась дивовижна легкість. Він наговорив стільки приємного своїм сьогоднішнім дружкам по чарці, що в кінці вечора у них з'явилися до нього щирі дружні почуття.

Фрау Дітмар дуже засмутилася, відчинивши Йоганнові двері й почувши запах спиртного. Казала, що вважає себе за матір Йоганнову і не може собі простити, що не запропонувала йому почастувати гостей дома: адже в її домі вона ніколи не дозволила б йому пити шнапс. Вона була така схвильована, така засмучена усім тим, що цілу ніч тримала на голові холодний компрес, пила серцеві краплі. Вранці Йоганн просив у неї пробачення так щиро й сердечно, як уже багато місяців ні з ким не говорив.


6


Якось похмурого дощового дня, випадково проходячи повз бюро по найму служниць, Вайс зустрів баронесу, Генріхову сусідку по купе. Вона приїхала парокінною коляскою із замка, що раніше належав знаменитому польському роду і який тепер генерал-губернаторство віддало їй замість залишеного в Латвії невеличкого маєтку.

Баронеса була чимось засмучена, вона схудла, зморшки на її обличчі поглибилися, шкіра одвисла складками. Одягнена вона була. в хутра і недбало ступала по калюжах у своїх замшевих туфлях з перламутровими пряжками.

Баронеса одразу розговорилася. Певне, вона почувала себе самотньою тут і зраділа, побачивши знайому людину.

Довідавшись тепер, що Вайс був не просто шофером Шварцкопфа, а так наче військовим чином і що його хазяїн — поважна персона, вона остаточно пройнялася до нього довір'ям. Балакаючи про те та се, вона розповіла Вайсові і про свої тривога. Їй здається, що в колишніх власників замка є родичі в Англії і це може їй колись зашкодити. По суті, вона не схвалює конфіскації майна в польської аристократії, і хоч слов'янство — нижча раса, до стародавніх родів расовий принцип незастосовний. І якщо деякі польські аристократи фрондують тепер своїм патріотизмом, то це не становить небезпеки для рейху. Це цілком розсудливий патріотизм. А ось надії поліських мужиків на Росію — це небезпечно…

На прощання баронеса ласкаво запросила Йоганна в замок і пообіцяла, що управитель почастує його добрим обідом.

Після гулянки в ресторані Вайс помітив, що його дружні стосунки з Келером, Брудером і Ціммерманом ускладнили стосунки з рядовими працівниками гаража. І це було йому дуже гірко.

Спочатку вони цуралися Вайса й говорили тільки необхідне по роботі.

Та згодом, як це завжди буває, робота зблизила їх із Вайсом. Люди праці проймаються довір'ям до людини, коли бачать, що та має руки справжнього майстра.

Багато чого Бєлов навчився на заводі, де працював і батько, але значно більше вміння він набрався в інститутській лабораторії, у студентському науковому гуртку під керівництвом академіка Линьова.

Вайс знав термітне і газове зварювання, умів визначити марку сталі по зламу, з точністю лекальника відшліфувати деталь, і ці універсальні знання дивували німецьких робітників, захоплювали їх, хоч попервах вони ніби й не помічали цього.

Спочатку з небагатослівних реплік Вайс дізнався, що старший з них, Венер, учасник першої світової війни, був тяжко поранений на Східному фронті і якийсь російський солдат, легше поранений, взяв його в полон, повів, а потім, після того як вони покурили, сидячи в напівзасипаному окопі, махнув рукою і пішов, забравши тільки Венерову гвинтівку.

Вайс сказав:

— Виходить, серед росіян трапляються хороші люди, але цей, певне, не був більшовиком.

Венер довго не відповідав, неначе заклопотаний роботою, потім спитав:

— Ти не знаєш, який уряд запропонував нам тоді мир?

— Здається, більшовики.

— Хто ж тоді був той солдат, що відпустив мене?

Вольф Вінц, низькорослий, широкоплечий, сутулуватий, із зламаним носом, довго не йшов на одверті розмови.

Та якось увечері, коли вони вдвох залишилися в гаражі, Вінц спитав Йоганна:

— Ось ти, молодий і спритний чоловік, чому працюєш тут, а не в СС, не в гестапо, — ось де такому хлопцеві сходи вгору.

— А ти чого по них не йдеш?

— Я робітник.

— І тобі це подобається — бути робітником?

— Авжеж, — сказав Вінц. — Подобається.

— А де носа перебив, на роботі?

— Так, — сказав Вінц, — на роботі. Недбало вправляли мозок, от і зламали.

— Хто?

— Та кому вже належить.

— Зрозуміло, — промовив Вайс.

— Що саме?

— Сміливий ти хлопець.

— Це тому, що так кажу? — Вінц усміхнувся. — Не бачив ти, виходить, справжніх сміливих хлопців.

— Авжеж, я не був на фронті, — прикинувся наївним Йоганн.

— Вони не на фронті.

— А де?

— В гестапо!

— Еге ж, хлопці там міцні, — сказав Йоганн, уважно дивлячись на Вінца, й додав з усмішкою: — Адже ти це хотів сказати.

Вінц теж усміхнувся й похвалив:

— А ти й справді метикований хлопець, не з тих, хто плює товаришеві під ноги.

— І ти не з таких.

— Вірно, — погодився Вінц. — Поцілив у самісіньку точку.

Інколи Вайс після роботи заходив із своїми напарниками в пивну, де вони статечно, неквапливо пили пиво з великих кухлів і розмовляли про свої родини, згадували про домівки, читали одержані листи.

Якось Йоганн спитав, чи буде війна з Росією. Венер відповів загадково:

— Бісмарк принаймні не радив.

Вінц сказав:

— А він плювати хотів на твого Бісмарка. Візьме й накаже, сьогодні або завтра накаже.

— А буде ще післязавтра, — ухильно сказав Венер.

— І що тоді? — допитувався Вінц. — Що післязавтра буде?

— Може, ти хочеш, щоб я встав і почав горлати на всю пивну те, що буде? — розсердився Венер.

Вінц, пильно дивлячись на Йоганна, підняв кухоль:

— За твоє здоров'я! — І випив до дна.

Йоганн теж випив до дна, але вирішив сказати про всяк випадок:

— За тебе й за нашого фюрера.

— Ох, і спритний ти хлопець! — кинув Вінц. — Тобі б у цирку працювати.

Повагу робітників гаража Вайс завоював своїм умінням спокійно, без зайвих розмов виконувати складну технічну роботу по ремонту машин. Разом з Вінцом і Венером він відбудував розбиту пересувну електростанцію, змонтовану на кузові грузовика з потужним дизельним двигуном.

Здаючи відремонтовану електростанцію військовому інженерові, Вайс удостоївся не тільки похвали, але й грошової винагороди.

Увечері в тій самій пивній він розділив гроші між своїми напарниками.

Венер і Вінц замовили, як завжди, свої великі кухлі пива і, як завжди, статично, повільно потягували ниво, ковтаючи разом а напоєм гіркий дим сигарет. Та коли вийшли на вулицю, майже водночас, очевидно, не змовившись заздалегідь, але прийшовши до однакового рішення, обидва робітники запротестували, вимагаючи, щоб Йоганн узяв собі більшу пайку одержаних грошей.

— Це ж чому? — спитав Вайс.

— Знаєш, хлопче, — суворо сказав Венер, — ти у себе в Прибалтиці нанюхався соціалізму. А в нас тут зовсім інший запах.

— Лайном смердить, — пояснив Вінц. — І ти ще до нього не принюхався.

— Ну, от що, — мовив Йоганн. — Мій ніс сам мені підкаже, де чим пахне, а ви йдіть собі.

— Виходить, не візьмеш своїх грошей?

— Ось що, — сказав Йоганн, — нічого я вам не давав. А тільки заплатив. Заплатив, зрозуміло?

— Так багато?

— А це — моє діло. Я хазяїн, я плачу.

— Значить, ти з тих, хто хазяї?

— Так, — сказав Йоганн, — саме з тих.

— Значить, не візьмеш?

— Ні.

Вони довго мовчки йшли темною, з погаслими ліхтарями вулицею. І раптом Вінц міцно плеснув по спині Вайса й сказав:

— А ти, Йоганне, справжній німецький робочий хлопець, таких у нас в Рурі було колись немало.

— У Гамбурзі теж, — додав Венер.

І вперше за весь цей час Йоганн відчув щиру радість від того, що його визнали за німця…

Поступово Йоганн переконався, що чим вище становище тієї чи іншої особи, тим менше схильна вона до одвертості. Пропорціонально до посади збільшується таємний контроль за особою. Чим поважніша персона, тим довший хвіст агентури. І цей хвіст може стягнути на Йоганнові зашморг, коли він лізтиме в нього, ще недостатньо і всебічно захищений.

Спостерігаючи і розмірковуючи, Вайс відкрив для себе цікаву і дуже корисну істину: чим вища посада, тим бундючніше володар її ставиться до підлеглих і тим суворіше вимагає зберігати в таємниці різні інформації. Але бундючність, яку виявляють до найближчих підлеглих, по відношенню до дрібних службовців набуває часто характеру зневаги до них. І як німецький генерал ніколи не дозволить собі вийти до офіцера без кітеля, а перед солдатом не вважає за непристойне розгулювати в спідній білизні, так і вищі чини в присутності нижчих службовців не дуже бережуть службові таємниці.

У службовій системі, де старші часто передовіряють молодшим свою роботу, в старанно продуманій і бездоганній схемі траплялися окремі «організми», що за своїм становищем нижчого чину виконували відповідальну роботу.

Ці «організми» готували звіти, донесення, зведення, доповіді. Всі вони здебільшого були люди освічені, згодні безвідмовно трудитися в тилу, вважаючи за найвище благо хоча б те, що їх не посилали на фронт.

Ось із такими службовцями-солдатами Вайс прагнув зблизитися. Та поки що не знав як.

І ще. В окупованій Польщі німецькі офіцери не тільки тішилися свідомістю свого всевладдя, але й намагалися обставити перебування тут з найбільшим комфортом. Навіть недавні кадети з бюргерських родин, привчені з дитинства до скромного домашнього побуту, тут позаводили прислужників і обертали своїх денщиків на лакеїв. І чим вищу мав посаду офіцер, тим більше людей обслуговувало його.

Повари, лакеї-денщики, покоївки користувалися більшою прихильністю старших офіцерів, аніж молодші офіцери. І ця публіка була поінформована про своїх хазяїв краще, ніж найнаближеніші особи.

То була справжня каста. Стройовики зневажали її, і тільки штабні чиновники розуміли особливий вплив цієї касти, яку небезпечно було не визнавати.

В оце специфічно середовище Вайс хотів проникнути, але, розуміючи своє особливе становище, люди цього середовища тримались із кастовою замкнутістю.

І Вайс з усмішкою думав, що, якби баронеса раптом схотіла прийняти його як рівного і рекомендувала своїм знайомим, він знав би, як триматися з німецькою аристократією, — книжки, фільми, тренування були для цього надійною основою. А про німецьку прислугу він знав значно менше. Він мав на практиці вивчити цей новий для нього соціальний прошарок. Спроби знайти ключ до таємниць цього середовища з допомогою фрау Дітмар закінчилися нічим. Фрау Дітмар сказала обурено:

— Прислуга — це ворог у домі. Я почала обходитися без прислуги відтоді, як моя куховарка зробила мені зауваження. Вона посміла сказати, що, коли я не буду до повернення чоловіка з роботи гарно зачісуватися, він покине мене. Це нахаби, підглядачі в сім'ї!

Життєвий досвід Вайса не давав нічого корисного в пізнанні саме таких людей. І якщо в декого з його знайомих і були хатні робітниці, то вони перебували скоріше на становищі члена сім'ї, від якого залежать усі інші, до того ж усі завжди з тривогою ждали, що от-от хатня робітниця заявить: з такого от дня вона студентка, або працівниця прилавка, або їде на новобудову.

Сотні машин з'їжджалися щосуботи ввечері до продовольчого цейхгаузу по пайки, розміри і асортимент яких відповідали званню і посаді тієї чи іншої особи. Пайки для своїх хазяїв одержували куховарки, денщики, повари. Але їм не давали транспорту, і пропонувати будь-кому з них свою машину було необережно.

Якось Йоганнові пощастило нав'язати свої послуги єфрейторові, що видає на складі обідні сервізи з трофейного фонду. Та завести знайомства не вдалося. Слуги з такою пожадливістю хапали сервізи, так сперечалися, хто з їхніх хазяїв чого вартий, що, крім образливих слів, це спілкування нічого Вайсові не дало. Правда, дещо під час цього короткого знайомства його зацікавило. Коли ад'ютант гаулейтера Польщі захотів узяти старовинний французький сервіз на сто персон, єфрейтор не дозволив і грубо сказав ад'ютантові, що в того руки надто короткі.

— Цей сервіз призначено… — і багатозначно закотив очі під лоба.

І ад'ютант, так само багатозначно кивнувши, слухняно згодився взяти простіший сервіз.

Значить, у Польщу має прибути коли не Гітлер, то хтось із його наближених. Але хто? Куди? Коли?

Вечорами Йоганн бував дома з фрау Дітмар. Бесіди з нею збагачували його відомостями про той спосіб життя, який вели тут німці; вони так само, як і в Латвії, трималися в Польщі відособленою колонією, зберігаючи традиції старо-німецького побуту.

Фрау Дітмар розповідала, як налякав спочатку багатьох місцевих німців прихід фашистів до влади. Але розправи з комуністами, робітничим рухом у Німеччині заспокоїли навіть тих, хто вважав Гітлера авантюристом. Потім знову почалася смуга страху, побоювання, що агресивне загарбання Гітлером Чехословаччини і Польщі втягне у війну Англію, Францію та Росію. І тоді неминуча нова поразка Німеччини. Але тепер, коли Англія і Франція без будь-якого опору поступилися Польщею, навіть старовинні прусські спадкові родини військових не тільки стали прихильниками Гітлера, а й проголосили, що геній Фрідріха Великого втілено у фюрері. І, може, це справді так, зробила висновок фрау Дітмар, тому що астрологи, які приїздили сюди з Берліна, підтвердили, що прихід Гітлера до влади напророкований Всевишнім.

— А ви вірите в астрологію? — спитав Вайс.

Фрау Дітмар заявила з гідністю:

— Я християнка. Вірю в бога. Але чому Гітлер не може бути посланцем бога? Новим Ісусом? Так назвав проповідник нашого фюрера.

— І ви теж вважаєте його сином божим?

— Господи милосердний! — сердито сказала фрау Дітмар. — Та звідки ж йому ще взятися? Всі ми Ісусові діти!

І Йоганн побачив, що навіть дуже мила і добра фрау Дітмар, яка обіцяла бути йому за матір і з материнською турботою ставилася до нього, — навіть вона не одважується бути щирою, коли заходить мова про політику. І вона, вважаючи себе матір'ю Йоганна, боїться, що названий син зрадить її.

Так, не дуже легко пробити цей панцир недовір'я кожного до кожного. Усі, немов черепахи, тягають на собі його кістяну, тверду шкаралупу, щоб ховатися під нею, як плазуни, і вижити, вижити, вижити…

І все-таки саме фрау Дітмар допомогла Йоганнові проникнути в середовище, куди він досі марно намагався попасти.

Коли він після закінчення служби божої під'їхав до кірхи, схожої на гігантську крижану бурульку чи на сталагміт, з її високих арочних дверей вийшла фрау Дітмар під руку з дамою в накидці з білячого хутра. Фрау Дітмар відрекомендувала Йоганна дамі, сказала, що та служить економкою в полковника фон Зальца й що вона знайома з фрау Марією Бюхер дуже давно — ще з дитинства.

Спочатку Йоганн одвіз додому фрау Дітмар, а потім поїхав з Марією Бюхер у центр міста, в особняк полковника фон Зальца.

У відповідь на чемне, поставлене байдужим тоном запитання: «Як вам тут живеться?» — Вайс балакуче виклав своє життєве кредо. Знайомих у нього нема нікого, шофери гаража — погано виховані люди. Вечорами він буває з фрау Дітмар. Користуючись книжками її сина, потроху вчиться. Після військової служби хотів би відкрити своє діло: він досвідчений механік і міг би непогано заробляти, аби тільки пощастило придбати невеличкий гараж, щоб обладнати там авторемонтну майстерню.

Марія Бюхер слухала його неуважно, здавалося, її зовсім не цікавлять життєві плани цього молодика. Та коли вони приїхали, фрау Бюхер раптом спитала досить зацікавлено:

— У вас є кошти, щоб купити таку майстерню?

— У мене є голова, — хвальковито сказав Вайс.

— О, цього, на жаль, не досить, — поблажливо зауважила фрау Бюхер. Але одразу додала: — Та голова у вас є, і дуже непогана, коли в ній такі солідні думки. — Повагавшись, сказала рішуче: — Ви зараз вип'єте зі мною чашечку кави. — Вона вийшла з машини, відімкнула ключем залізну хвіртку в сад, зайшла з чорного ходу в свою кімнату, добре вмебльовану, але захаращену чемоданами і ящиками, акуратно оббитими залізними смугами.

Знявши білячу накидку, фрау Бюхер постала перед Вайсом у блакитній сукні з тонкого джерсі, що наочно демонструвала усі випуклості її могутньої фігури.

Частуючи Вайса кавою, домоуправителька так кокетувала з ним, заводила розмови на такі грайливі теми, що Вайс занудьгував, бо нізащо в світі не одважився б прокласти шлях у недоступне йому середовище ціною такої самопожертви.

Та, на щастя, мадам Бюхер так само стрімливо перейшла від фривольного патякання до діла. Вже зовсім іншим тоном вона сказала, що її донька — дуже мила дівчина, яка закінчила гімназію і працює перекладачкою у полковника, — теж, як Вайс, військовослужбовка. Полковник займає важливий пост в абвері й за своєю діяльністю виїздить надовго, тому в доньки буває вільний час, який вона могла б проводити з пристойним юнаком, звичайно, в товаристві матері. На закінчення мадам Бюхер пообіцяла, що перекаже через фрау Дітмар, коли Вайс зможе знову провідати її.


7


Професіональних шоферів у гаражі було всього два чи три. Інші влаштувалися в тиловій частині за допомогою різних махінацій і, щоб приховати відсутність досвіду, принизливо підлещувалися до начальства і ревно козиряли один перед одним у відданості фюреру.

Колишні крамарі, синки фермерів, власники кустарних майстерень, пивних закладів і дешевих готелів, лакеї і офіціанти, комісіонери і маклери безвісних фірм — люди підозрілих професій — всі вони мали надійні соціальні, політичні й побутові переваги перед робітниками — слюсарями та механіками, що жили на казарменому становищі в гаражі.

Одного разу старший писар штабу транспортної частини Фогт наказав Йоганнові знайти спеціаліста по ремонту друкарських машинок. Йоганн запропонував свої послуги. І не тільки полагодив і вичистив машинку Фогта, але й приємно вразив його грамотністю і швидкістю друкування, яку продемонстрував, перевіряючи справність машинки. І Фогт вирішив звалити на рядового солдата частину роботи, дорученої йому в ці дні. Те, що старший експлуатує молодшого, вважалося тут нормальним явищем і було властиве всім.

Він наказав Вайсові прийти ввечері до канцелярії, але попередив, щоб про це ніхто не знав.

Фогт умостився на дивані, підклавши під голову згорнуту шинель, і почав диктувати Вайсу списки солдатів, відчислених із різних транспортних підрозділів для укомплектування ударних частин. Суворо попередив, що все це абсолютно секретні матеріали.

Друкуючи, Йоганн швидко засвоював і запам'ятовував найважливіші відомості: допомогло тривале тренування, яке він проходив, щоб майже автоматично, з першої читки запам'ятати до десятка сторінок. І який же вдячний він був зараз своєму наставникові, котрий твердив, що чим більше зовсім несподіваних професіональних знань має розвідник, тим більше він може маневрувати і менше залежить від посередників. Свого часу, коли Йоганн добре навчився друкувати на машинці, наставник оцінив це досягнення вище за його успіхи по засвоєнню зброї іноземних марок.

Вночі Йоганн зробив записи, зашифрував їх, переніс шифровки на сторінки однієї з книжок сина фрау Дітмар, поставив книжку на найвищу полицю шафи й ліг спати із зрозумілим почуттям задоволення: роботу почато вдало.

На жаль, в усьому іншому Йоганнові не дуже таланило. Келер, охоловши до Вайса, бо не одержував нових підтверджень зв'язку шофера з гестапівцем Папке, пересадив його на вантажну машину.

І Вайс змушений був возити на вокзал ящики і тюки з різними речами, захопленими начальницьким складом у місті, яке грабували старанно й акуратно, за заздалегідь розробленим планом. Спеціальні особи вели облік усього, що становило хоч якусь цінність.

Розподіл цих цінностей робився в точній відповідності з положенням, званням і посадою осіб, гідних пожинати плоди перемог вермахту.

Старші військові інженери, довідавшись від знайомих гестапівців чи контррозвідників абверу, хто з поляків підлягає репресії, поспішали їх відвідати під приводом вселення до них на квартиру когось із своїх підлеглих. І після пильного огляду картин, фарфору, старовинних меблів, бронзи робили помітки в своїх записних книжках. Не соромились відчиняти одежні шафи, цікавилися, чи являють цінність дамські хутряні шуби, накидки. А після проведеної репресії приходили знову й давали вказівки родичам, як слід запакувати відібрані речі, щоб їх не пошкодили при транспортуванні до Німеччини.

І ці рицарі вермахту — нащадки прусських бундючних юнкерів, що хизувалися військовою службою як дорогою честі, із шрамами на обличчі від дуелей, викликаних найменшим натяком на образу їхньої гідності, — сидячи на стільці посеред чужої вітальні й поставивши між ніг, туго обтягнутих галіфе, дідівську шаблю, пильно стежили, як родичі, можливо, одведених на страту людей тремтячими руками загортали в солому, в папір, у вату різні фамільні цінності.

Найбільш прискіпливі змушували цих нещасних людей не тільки робити список вилучених предметів, а й докладно описувати їхнє старовинне походження і підтверджувати ці відомості своїми підписами.

Йоганн не мав права зупинятися на всьому маршруті до вокзалу. Після вивантаження машину старанно оглядали, піднімали сидіння в шоферській кабіні, розкривали ящики з інструментом: солдат міг бути злодієм, офіцер — ніколи.

І коли Йоганн стояв з грузовиком біля будинку, з якого виносили майно, він відчував погляди поодиноких перехожих, що падали на обличчя, мов плювки. В такі хвилини він намагався думати тільки про своє найперше і найголовніше завдання: він мусить, мусить уперто, наполегливо й покірно вживатися в це життя і, лишаючись при цьому цілком пасивним, стати Йоганном Вайсом, шукати прихильності людей, що оточували зараз його, навчитися бути по-дружньому запобігливим до них, навіть у наці знаходити людські струнки, щоб грати на них…

Вайс давно не бачився з Папке. Несподівано той з'явився в гараж і, дивно, збентежено всміхаючись, сказав, що в Лодзі тепер уже майже нікого з рижан не лишилося, а він скучив за земляками. Може, Йоганн проведе з ним вечір?

Всі вечори у Вайса проходили в штабній канцелярії. Фогт експлуатував його, як міг. Та ж довір'я до нього старшого писаря тільки зміцниться, коли унтерштурмбанфюрер гестапо накаже звільнити на якийсь час рядового Вайса від покладеної на нього роботи!

Зима почалася ранніми сутінками, мокрим, якимось гнилим снігом, що розповзався ковзким слизом по тротуарах. Не так давно на електростанції виявили організацію Опору. Учасників її розстріляли. Нові працівники, перевірені гестапо, очевидно, відзначалися благонадійністю, але не технічними знаннями. Світло у вуличних ліхтарях то спалахувало так сліпуче, що здавалося, лампи, не витримавши напруги, ось-ось почнуть вибухати, немов ручні гранати, то зів'яло блякло, то грайливо підморгувало, то злякано дрібно й часто тріпотіло, й по вулицях, немов примари, металися тіні.

Чітко, ритмічно гупали каблуки патрулів. Їхній лункий тупіт нагадував звук, який буває, коли забивають віко труни. Тріумфуючий марш тупої, нелюдської, немов витесаної з каменя статуї грубого насильства.

На обличчя перехожих несподівано падав білий диск, неначе вистрілений з ручного ліхтаря патрульного, з темряви вискакувало спотворене страхом обличчя людське, ще більше, ніж страхом, спотворене намаганням відтворити конвульсію посмішки. Засліплені очі кліпали, як у смертника. Безшумно, майже вмить виникнувши, обличчя так само безшумно і вмить зникали, щоб знову виникнути і щезнути, їхня ритмічно послідовна поява майже збігалася з важкою ходою патрулів.

Здавалося, ці обличчя щезали не від того, що гаснув ліхтар патрульного, а від самого тупого звуку каблуків, які втоптували в землю саму душу польського народу, розплатану, розіп'яту. І не по землі — по живому тілу народу ступали наці.

Поринувши в гіркі роздуми про поневолене місто, Йоганн неуважно слухав буркотливе бубоніння Папке й кілька разів відповів невлад. Піймавши себе на цьому, він з зусиллям вивільнився від мани й, знов стаючи Вайсом, спитав бадьоро:

— Як ваші успіхи, пане унтерштурмбанфюрер? Сподіваюсь, усе гаразд?

Папке загадково всміхнувся і раптові сказав приязно:

— Коли ми наодинці, можеш називати мене Оскаром. У моно було два-три приятелі, котрі називали мене так.

— О, дякую вам, пане унтерштурмбанфюрер!

— Оскар! — нагадав Папке й мовив засмучено — Один з них став штурмшарфюрером і тепер вважає непристойним для себе називати мене Оскаром, а я не насмілююсь назвати його Паулем. Другий попав у штрафну частину, і, коли б навіть довелося зустрітися з ним, я не дозволив би йому звернутися до мене на ім'я.

— А третій?

Папке сказав понуро:

— Я попереджав його — не кажи мені зайвого, а він все-таки казав. Я виконав свій обов'язок.

— Зрозуміло. А якщо я дозволю собі в розмові з вами зайве?

Папке замислився, потім сказав, зітхнувши:

— Зрештою я можу прожити й без того, щоб хтось звав мене Оскаром. Хоч мені дуже хотілося б мати приятеля, котрий би мене так називав.

Вдивляючись у фізіономію Папке, Вайс помітив, новий, раніш не властивий їй вираз печалі, розчарування. Маленьке, зморщене підборіддя було сумно підібгане до ображено одвислої товстої спідньої губи, на низькому лобі дужче позначилися складки зморщок, повіки запухли, очі в червоних, запалених прожилках. Папке йшов, тягнучи ноги, не вітався із зустрічними, навіть із старшими за званням — очевидно, знав, що з гестапівцями ніхто не має охоти зв'язуватися. Мерзли руки, він глибоко сховав їх у кишені шинелі, низько насунутий кашкет з високим верхом дуже відстовбурчував великі волосаті вуха.

Папке сказав, що йому не хочеться йти в солдатську пивну, а в офіцерське казино Вайса не пустять, і взагалі краще посидіти десь у затишному куточку, щоб вільно поговорити про минуле, — далебі, в Ризі вони жили не так уже й погано.

Недовго думаючи, Вайс напросив його до себе.

Папке сподобалась фрау Дітмар, навіть її явну неприязнь до себе він пояснив собі аристократизмом. В Йоганновій кімнатці він поставив на стіл добуту з кишені бриджів пляшку шнапсу й, прикладаючи змерзлі руки до кахляних плиток груби, чекав, поки Йоганн приготує закуску, і скаржився, що тут його недостатньо оцінили. Він сподівався на більше — і на звання, і на посаду. Сказав, що Функ — шахрай.

Папке догадувався, що Функ подвійний агент: гестапо і абверу, але, очевидно, ставку той робив на абвер. І найбільш цінні відомості якимось чином сплавляв абверу, де Канарісу вдалося зібрати всі старі агентурні кадри рейхсверу — техніків, спеціалістів з досвідом першої світової війни. Канаріс мріє стати головного довіреною особою фюрера і прагне прибрати до рук усі розвідувальні органи — гестапо, партії, міністерства іноземних справ. Але фюрер ніколи не дозволить зосередити таку силу в руках однієї людини. Гестапо — це партія, і зачепити гестапо — однаково що заміритися на всесилля самої націонал-соціалістської партії. І Папке немов між іншим нагадав, що він націст з 1934 року, але вискочки захопили всі високі пости, поки він чесно служив рейхові у Латвії. Його підборіддя знову зморщилося, а спідня губа ображено одвисла.

Жадібно випивши підряд кілька чарок горілки, Папке розкис, ослаб і, дивлячись посоловілими, каламутними од сліз очима на Вайса, розповів, як його, старого наці, справного служаку, недавно принизили.

Колишній його приятель, тепер штурмшарфюрер, наказав Папке взяти на вулиці одного чоловіка й одвезти, куди накажуть двоє цивільних, як здалося Папке, агентів гестапо. За містом цивільні почали дубасити цього чоловіка гумовими шлангами, для ваги набитими піском. Вони вимагали, щоб чоловік підписав якогось папера, а той не згоджувався.

Самому Папке ніколи не доводилося нікого катувати. Але він бачив, як катували комуністів у підвалах ульманісівського Центрального політичного управління. Він пам'ятав кваліфіковані способи катувань і запропонував застосувати до непокірного один із них.

Це допомогло, і чоловік підписав напір. Тоді цивільні наказали Папке одвезти його, куди той захоче, а самі пішли собі пішки.

Прийшовши до пам'яті після побоїв і катувань, пасажир, підопічний Папке, став люто лаятися. І Папке зрозумів, що має справу не з політичним злочинцем, а з комерсантом — компаньйоном тих двох. І папір, який вони вимагали підписати, був просто комерційним документом, і тепер, хоч цей чоловік уклав більше капіталу у шкіряний завод, відібраний у поляків, частка його прибутку буде менша. І він казав, що донесе на Папке в гестапо за участь у шантажі.

Та коли Папке сказав штурмшарфюреру, що ті двоє цивільних — авантюристи і обдурили його, штурмшарфюрер прикинувся, наче зовсім не розуміє, про що йдеться. А потім удав, нібито зрозумів, і сказав, що Папке зловжив своїм становищем у гестапо, спокусившись на хабар, а за це належить розстріл. Пам'ятаючи колишню дружбу, штурмшарфюрер сам не доноситимо на нього, та коли комерсант добереться до вищих осіб, хай Папке нарікає на себе.

Розповідаючи, Папке, не соромлячись, плакав тяжкими сірими сльозами, губи в нього тремтіли. Він твердив нестямно:

— Мені, старому наці, плюнули в душу. І я мушу мовчки терпіти це!

— А чого б вам не повідомити в партію про вчинок штурмшарфюрера?

Сльози в Папке миттю висохли.

— Я ж тобі казав: гестапо — це партія. Партія — гестапо. Честь наці не дозволить мені це зробити.

— Але штурмшарфюрер — поганий член партії, коли він бере хабарі.

— Ні, Вайс, ти не правий, — похитав головою Папке. — Він просто розумніший, ніж я думав. Зрештою це один з виявів нашої здатності підноситися над мораллю простачків-дурнів, щоб утвердити панування сильної особистості. І коли хочеш знати, я схиляюсь перед штурмшарфюрером і пишаюсь, що він був колись моїм другом.

Йоганн уважно стежив за виразом обличчя Папке — перевіряв, чи хоч якась тінь нещирості промайне на ньому. Ні, унтерштурмбанфюрер щиро схилявся перед своїм колишнім приятелем.

«Який же ти раб і мерзотник!» — подумав Йоганн і сказав:

— Ви, пане унтерштурмбанфюрер, для мене зразок наці і відданості ідеям.

— Оскар! Називай мене, будь ласка, Оскар. Мені приємно, коли мене називають на ім'я, — жалібно попросив Папке. І щиро признався: — У Латвії я почував себе якось впевненіше на землі. А тут мені кожен крок дається важко, неначе по льоду ходжу. — Зітхнув: — У Ризі я знав не тільки, що в кожного німця в голові, але й що в нього в тарілці. А тут… — І скрушно розвів руками. — Поляки — підступний народ: підсунули мені донос — виявилось, наш агент. Така наволоч! — Випростався, коричневі очиці заблищали. — Але ти не думай, що старий Оскар розкис. Він ще себе покаже. У мене є надія висунутися на євреях. З ними простіше. Попереду велика операція. З поваги до мого партійного стажу обіцяли зарахувати в групу… Однак! — Папке насварився пальцем.

— Будьте спокійні, — сказав Вайс і зробив такий рух, начебто відкушує собі язика.

— Ну а ти ж як?

Вайс сумно знизав плечима.

— Працюю на вантажній — й нічого більш.

— Возиш трофеї?

— Авжеж.

— І нічим поживитися?

— Пане унтерштурмбанфюрер, я чесна людина.

— Оскар, Оскар, — сердито нагадав Папке.

— Дорогий Оскаре, — не дуже впевнено вимовляючи ім'я Папке, несміливо попросив Йоганн, — може, вашій групі буде потрібен добрий шофер — то я до ваших послуг.

— Хочеш заробити? — по-своєму зрозумівши, підморгнув Папке. — Їм накажуть прийти на пункт збору з ручним вантажем — не лахміття ж вони візьмуть!

— Це природно, — підтакнув Вайс. — Та я клопочуся не про те, в мене інша мета. Просто моє становище в гаражі зміцніє, коли мене виділять для спеціальної операції. Знаєте, на легковій машині легше працювати: у кожного свій шеф. Після того як я попрацюю у вашій групі, Келер відзначить, мабуть, висуне мене. Адже він теж наці.

— Гаразд, — пообіцяв Папке і простягнув руку. Вайс вдячно потиснув її. Потім Папке вийняв з бумажника фотографію дружини і дітей, приставив до пляшки з горілкою і попросив Вайса підійти ближче. Показуючи на фотографію, сказав: — Це мій рейх. І заради них старий Оскар ладен на все, що накаже йому фюрер. Випиймо за цих німців, Німеччиною для них буде весь світ.

Він надто перебрав цього вечора, і Йоганн умовив його залишитись ночувати. Допомагаючи Папке роздягтися, він слухав його безладне белькотіння про те, що молодість безповоротно минула і в свої п'ятдесят років він носить чин, який зараз мають усі молодики, що рано чи пізно на службі він на чомусь зірветься — і тоді фронт, смерть. І Папке плакав. І, вже роздягнений, впав навколішки, звертаючись з молитвою до Всевишнього, щоб той не покидав його і наставляв у хвилини сумнівів і смутку.

Вранці одяг Папке був випрасуваний, вичищений, кітель акуратно висів на спинці стільця.

Йоганн сказав, що все це зробила його хазяйка. Як він і гадав, Папке посоромився зайти попрощатися і подякувати фрау Дітмар за цю люб'язність. Всміхаючись, Йоганн розказав Папке, що той заснув не одразу: пробував заспівати солдатську пісню, не дуже пристойну.

Папке вийшов навшпиньках. Коли він був уже коло дверей, Йоганн нагадав про вчорашню обіцянку.

Вночі йому довелося як слід попрацювати праскою і щіткою, щоб з жіночою старанністю вичистити костюм свого гостя. Зате морочився недаремно: на хлібній м'якушці Йоганн зробив відтиск гестапівського жетона з шифром і особистим номером Папке. Записна книжка і обробка інших документів забрали всю ніч майже до ранку. Дещо згодиться, і Йоганн був щиро вдячний Папке за те, що той згадав про нього, навідав. Добрий чоловік Оскар, більше б отаких! А ось фрау Дітмар була іншої думки й твердо заявила Вайсові, щоб він не смів приводити в її дім таких невихованих панів, які, виходячи вже, не вважають за потрібне попрощатися з господинею.


8


На початку зими в Лодзі посилилися патрулі військової поліції. Побільшало контрольних пунктів. Дороги часто перекривали на кілька діб, і їздити ними без спеціальних перепусток було заборонено.

Якщо кілька місяців тому різні військові частини складалися з людей старших віком, ніж мобілізовані, то тепер легко можна було помітити, що всі солдати молоді і що до Польщі прийшли бувалі фронтовики, за плечима в яких лежав переможний похід до Данії, Норвегії, Франції, розгром англійського експедиційного корпусу — про це свідчили їхні значки, медалі, ордени. Кількісну перевагу військовослужбовців з моторизованих танкових та авіаційних підрозділів також зовсім не важко було встановити по петлицях, окантуванню, значках на мундирах. Прогулюючись щодня однією з центральних вулиць для підрахунку зустрічних військовослужбовців і класифікації їх за родом військ, Йоганн зробив висновок, що на території Польщі німці, без сумніву, зосереджують могутнє ударне угрупування.

Розформування Центрального пункту по репатріації німецького населення засмутило й стривожило особовий склад автобази. Багатьох уже відправили в стройові частини, це саме загрожувало й Вайсові.

Система особливої секретності передислокації військ діяла невідворотно і повсюдно.

Начальницький склад спеціальних служб ходив у цивільному.

Танкові частини пересувалися тільки нічними маршами по заборонених для всіх видів транспорту дорогах. Над ними пролітали чотиримоторні транспортні літаки «Люфтганзи» застарілих типів, щоб своїм гулом заглушити гуркіт танків.

У багатьох районах було оголошено начебто санітарний карантин, і есесівські патрулі нікого в них не впускали без пропусків, форма яких мінялася кожні три дні. Нижчі чини військової поліції, контррозвідники абверу, агенти гестапо після комендантської години безцеремонно перевіряли документи у перехожих, навіть у старших офіцерів. Номерні знаки всіх видів автотранспорту було замінено новими. За будь-які позаслужбові розмови, бодай такі, що торкалися тільки особистих стосунків, військовослужбовців нещадно карали. В цих умовах старший писар транспортної частини рішуче відмовився від послуг Вайса.

Щодо Келера, то він так боявся попасти у фронтову частину, що з ненавистю дивився на кожного шофера, ще не відчисленого з гаража.

На Папке теж не можна було покладатися. Діставши призначення в особливу групу гестапо по прийому єврейського населення, що прибувало в спеціальних ешелонах з окупованих європейських держав, Папке одразу ж припустився помилки. Він простодушно гадав, що коли євреїв відправляють у концентраційні табори, то треба одразу дати їм відчути, хто вони такі і що їх жде.

Він не звернув уваги на те, як люб'язно гестапівці попервах поводилися з євреями: не гидували брати попід руки старих, щоб допомогти зійти драбинкою в кузов грузовика, поплескували ласкаво по щоках дітлахів, бажали всім щасливої дороги.

А Папке поводився грубо, намагаючись підкреслити перед службовцями свою ревну відданість ідеології наці.

І що ж? Після того як остання машина з євреями відійшла, гауптштурмфюрер покликав Папке й, зневажливо дивлячись холодними очима в його спітніле обличчя, крикнув:

— Дурень, свинцева довбешка! — І наказав: — Повторити!

Папке відчислили з особливої групи. І тепер він уже не в гестапівській формі і не в званні унтерштурмбанфюрера, а в звичайній армійській, в чині унтер-офіцера, тиняється по дешевих пивничках і заводить дружбу з солдатами. Але ж на цьому кар'єри не зробиш!

Папке був такий пригнічений, що, забутий про обережність, сказав Вайсові:

— Так, я груба людина. Але я правдива людина. І коли людей везуть на смерть, я не можу прикидатися, нібито вірю, що їх везуть на курорт. — і додав сердито: — Твій дурень Ціммерман возить у табори банки з гарненьким товаром…

— Що саме? — немов щоб підтримати розмову, поцікавився Вайс.

— Вироби «Фарбеніндустрі» — газ «циклон Б», розкішний засіб для винищення мишей, тарганів і людей, — буркнув Папке.

Вайс застеріг його:

— Ви зовсім даремно сказали мені про це.

— Але ж ти мій приятель.

— Все одно цього не слід було робити. — І Вайс повторив виразно: — Ви мені сказали, що газом «циклон Б» умертвлятимуть в'язнів у концентраційних таборах. Вірно?

— Та що ти! — злякано пролепотів Папке. — Навіщо ж так?

— Негарно, — докірливо сказав Вайс. — Негарно зайве базікати. — І попрощався з Папке, хоча той хотів ще щось пояснити, просити, щоб Вайс забув його слова. Та Вайс безжально покинув Папке, знаючи, що той прагнутиме тепер швидше зустрітися знову. І коли Папке не може зараз допомогти Вайсу уникнути служби у фронтовій частині, то принаймні тепер він на гачку, і Вайс так просто, за якусь дурничку не відчепить його з цього гачка. І разом з тим не можна занадто лякати Папке: наляканий, він донесе щось на Вайса або, ще простіше, пристрелить. Боягузи зо страху бувають здатні на сміливість. А от коли довго, обережно, помаленьку водити Папке за носа, може вийти щось корисне. Та де взяти часу для цього?

Зразу після того, як вдалося влаштуватися тут шофером, Йоганн послав у Львів листівку, куплену в армійській крамниці: опецькуватий малюк сидить на горщику і пухкими пальчиками затискає собі носа.

«Дорога Лізхен, — писав уночі на цій листівці Йоганн. — Я радий поздоровити тебе з днем народження. Нехай завжди буде над вашою родиною боже благословення. Твій Міхель».

А потім у чарці з чистою водою обережно пополоскав ріжок носової хустки, вмочаючи в цю воду заструганого сірника, м'яко, щоб не подряпати поверхні паперу, повідомив між рядків шифром про себе й про те, що готовий приймати радіопередачі.

Фрау Дітмар часто страждала від мігрені й під час приступів не виносила шуму. Тому вона попросила Йоганна забрати до себе в кімнату її старенький дволамповий радіоприймач, щоб постоялець розповідав їй ранками за сніданком політичні новини.

Через тиждень після того, як Вайс відправив листівку, він, блукаючи настройкою по ефіру, почув адресовані йому особисто позивні — тоненькі, ледь виразні і такі рідні! Після цього він систематично став одержувати повідомлення з Центру.

Майстерність складати максимально короткі, гранично чіткі повідомлення, окрім літературних здібностей їх автора, як і всяка майстерність, залежить від якості добутих відомостей. Чим цінніший, значиміший зміст повідомлень, тим місткіше він укладається в мінімум слів. Деякі великі відкриття знаменитих розвідників, добуті ціною терпеливої, безстрашної праці, на яку пішли роки, відібрані у власного життя, вкладалися в короткі рядки цифрових знаків.

Подібно до наукового відкриття, до якого — невтомна, багаторічна праця, подвиг, завершений короткою формулою, що можна записати на цигарковій коробці, хоч вона несе революційну зміну цілого напряму якоїсь галузі людського пізнання, — подібно до нього відкриття розвідника, що іноді вміщується на сірниковій коробці, часом впливає на долю держав і народів.

Але як для кожної наукової роботи потрібна сила-силенна фактів, вивчення їх, класифікація, так і в дослідженні розвідника факти — матеріал поступовий, складний аналіз якого приводить до синтезу узагальнення, що дорівнює відкриттю.

В період акліматизації Вайс почував себе як студент-практикант, що твердо зазубрив формули, але тільки на виробництві побачив їхнє втілення в гігантські, могутні механізми, багатогранна дія яких дуже далека від умоглядного уявлення про них, одержаного з підручників.

Можна витратити місяці життя на послідовне вивчення підприємства, щоб встановити його потужність. Але можна по викинутій стружці із заводської лабораторії визначити, на що націлені ці потужності.

Аналіз краплини нового пального або машинного масла може багато сказати про напрям наукових досліджень, що ведуться в країні.

Але щоб встановити цінність факту, його достовірність, треба відрізнити випадкове від закономірного; для цього потрібен крижаний спокій аналітичного розуму, всебічні знання, цілковита відсутність марнославної самовпевненості і відважна здатність у малому розглядіти велике, значне, хоч би яким незначним, дріб'язковим, не вартим уваги здавалося воно на перший погляд.

Систему охорони військової таємниці скрупульозно розробили відділи штабу вермахту, і діяла вона всеосяжно. Ця система увібрала в себе все цінне з досвіду першої світової війни. Рейхсвер досконало відшліфував її.

У свій час держави-переможниці розкинули в Німеччині висококваліфіковану шпигунську сітку на чолі з резидентами, які мали світову славу. Проте рейхсверу вдалося багато чого приховати від їхнього невсипущого ока. Цим він завдячував блискучій системі збереження військової таємниці й добро вимуштруваному особовому складові, що вмів тримати язик за зубами; кожен пам'ятав: всякий промах карається нещадним вироком військового суду, що вмить виконується.

Блискавичний розгром європейських армій і вершина німецької стратегії — удар зненацька по всій лінії Польща — Франція — все це не тільки захоплювало торжеством гітлерівської воєнної машини, її могутності, але й підтверджувало незрівнянні здатності армії, її особового складу зберігати в таємниці бойові накази, підготовку до здійснення їх.

Кожна розбійницька перемога над черговою країною-жертвою вселяла гітлерівському солдатові свідомість переваги німецької нації над європейськими народами, фанатичну віру в. надлюдську здатність Гітлера управляти долею світу, міняти своєю волею течію історії. І навіть маститі генштабісти, які вважали себе особливою кастою, елітою і чванилися своїм військовим родовим аристократизмом, зрештою схилилися перед «генієм» Гітлера, котрий не раз грубо і зневажливо відкидав те, що здавалося їм незаперечним. Гітлер угадав нетерплячу жагу великих держав зробити Німеччину сліпою зброєю в їхніх руках, націлити її для удару по Радянському Союзу. Він спритно експлуатував цей стан речей, шантажував великі держави, шантажував, як найманий вбивця, набиваючи собі все більшу ціну. І він одержав як аванс країни Європи. А потім штрикнув ножем у живіт своїх хазяїв: спершу поранив Францію — майже смертельно, а потім Англію. Підступна політика фашистської держави, втілена в стратегію і тактику німецької армії, вимагала збереження військових таємниць, бо на цьому базувалося багато її успіхів.

Вермахт нагадував хижого плазуна, який довго відлежувався, здавалось, охоплений сонним заціпенінням, у кривавій каші, що лишилася після першої світової війни, але при цьому зажерливо поглинав і життєві ресурси країни, і душі людей. Поступово він вкривався важкою металевою бронею, наїжачувався зброєю, а кожна клітинка його військового організму обростала добре припасованою лускою, призначеною охороняти, приховувати те, що треба було приховати.

Цей досконалий захист забезпечувала гігантська контр-розвідувальна сітка і найсуворіша, безвідмовно діюча дисципліна всього особового складу. Дисципліну, в свою чергу, підтримували страхом жорстокої кари за найменше порушення статутних правил, вони пунктуально передбачали також найменші можливі щілини, крізь які можуть просочитися відомості, що залізно охоронялися.

Всі спроби Вайса завести розмову з армійськими нижчими чинами, проникнути в розташування частин закінчувалися невдачею. Шофери автобази відповідно до наказу Келера не мали права розкривати один одному маршрути своїх поїздок. Окрім усього, машини, за винятком Ціммерманового броньовика, використовувалися лише в межах міста. Але Ціммерман ніколи не говорив про свою роботу, і Йоганн нічого не знав про неї, хіба тільки те, що Ціммерманова машина за добу проходила інколи понад триста кілометрів — це легко можна було перевірити за спідометром. Та хоч яка була непроникна броня, що приховувала передислокацію німецьких частин, Йоганн мусив проникнути крізь неї. І проник. Як і всі великі відкриття, це виявилося напрочуд просто.

Келер останнім часом став так нехтувати Вайсом, що доручив йому вивозити на спеціальний сміттєспалювач за містом паперову макулатуру з різних установ, яка підлягала знищенню.

Перші ж поїздки Вайса на сміттєспалювач дали йому те, чого він так довго й марно шукав. Він розглядав клапті іноземних газет, ілюстрованих журналів, старі накладні, уважно вивчав і класифікував їх.

Неважко було догадатися, що ті чи інші певні клапті газет та ілюстрованих журналів окупованих німцями країн свідчать, що до Польщі прибули німецькі штабні частини, які раніше стояли в цих країнах.

Не гребував Вайс і німецькою продукцією. А клаптиків газет можна було встановити, з яких районів Німеччини прибули в Лодзь німецькі військові частини.

Він вивчав сміття не менш захоплено і натхненно, ніж археолог свої знахідки.

Проте скоро він втратив джерело такої інформації і дуже жалкував за цим, хоч яке мало привабливе воно було: Келер звільнив його від перевезення сміття. Про це Йоганн повідомив у кінці чергового листа-шифровки, де викладав свої спостереження про передислокацію німецьких частин, спершу, з властивою йому старанністю, перевіривши вірогідність аналізу відомостей, добутих на сміттєспалювальній станції, шляхом спостережень за номерами новоприбулих армійських машин у місті.

Коли Йоганн їхав на машині сам, він завжди залюбки підвозив когось із армійських. За це з ним розплачувалися натяканням.

Хіба можна бути неуважним до свого хлопця, такого привітного і люб'язного, якщо до того ж він от-от має вийти звідси з маршовою ротою. Щоправда, він ще не нюхав фронту, але він дуже шанобливо ставиться до фронтовиків, радячись, у яку частину найкраще піти служити.

Танкістам Йоганн вихваляв авіацію, льотчикам — танкові частини.

У цих коротких, але палких дискусіях про переваги того чи іншого виду зброї Вайс черпав чимало істотних відомостей.

Одного разу під час чергової облави в місті Йоганн побачив у ніші воріт хлопця з блідим, як бринза, лицем, хлопець озирався, тримаючи праву руку в кишені.

Вайс зупинив машину, зняв запасне колесо, випустив повітря, поманив хлопця і, подаючи йому насос, показав жестом, що він йому наказує накачати скат. Хлопець послухався.

Підійшов патрулі, Вайс показав свої документи. Патрульний спитав, киваючи на хлопця:

— А цей з тобою?

Вайс, ухиляючись від прямої відповіді, сказав невизначено:

— Полковник викликав машину, а ми ось запізнюємося.

Патруль пішов.

Закінчивши накачувати повітря в камеру, хлопець запитливо глянув на Вайса, спитав по-німецьки:

— Мені можна йти?

— Може, підвезти за твою роботу?

Юнак завагався, потім, одважившись нібито на щось відчайдушне, сів поряд з Вайсом. Довго їхали мовчки. Нарешті юнак не витримав, спитав:

— Ти чому мене виручив?

— Це ти мене виручив, — сказав Йоганн, — накачав колесо.

— Дивний німець.

— Чим?

— Та от виручив, — уперто повторив хлопець, — і везеш. Я ж поляк.

— Бачу.

— Ти що, хороший німець?

— Що значить «хороший»?

— А ось із таких. — Хлопець підняв руку із стиснутим кулаком.

Вайс знизав плечима.

— Рот фронт! Не знаєш?

— Ні, — сказав Вайс.

— То якого ж чорта ти мене виручив? — розсердився поляк.

Вайс, одриваючи руку від керма, стискаючи її в кулак, спитав:

— А де це ти бачив таких німців?

Лице в хлопця знов пополотніло.

— А ти, виходить, з гестапівців, так? Прикидався, так? Піймав, так? — І рвучко засунув руку в праву кишеню.

Вайс, не обертаючись, порадив:

— Не гарячкуй. Полічи до десяти й подумай.

Далі їхали знову мовчки.

— Я тут зійду, — сказав хлопець. Відчинив дверцята й поліз спиною до виходу.

Вайс нахилився.

— А гроші?

— Які? — здивувався хлопець.

— За проїзд.

Хлопець витяг зім'яті злоті, сказав:

— Тут і на пачку сигарет не стане.

— Все одно давай, — суворо сказав Вайс. Ховаючи гроші, всміхнувся: — А ти думав, німець тебе задарма повезе?

Розвернув машину. Майнуло розгублене, здивоване обличчя хлопця. Він несміливо помахав рукою. Вайс не відповів.

І хоча Йоганн здорово це придумав, узявши з хлопця гроші за проїзд, все одно виручати його — це була вільність, на яку він не мав права.

«Погано, товаришу Бєлов, — в думці сказав собі Йоганн. Але зразу ж мимоволі подумав: — А вдало це вийшло з камерою. Всі німецькі шофери так роблять: примушують першого-ліпшого польського перехожого качати ручку насоса. І я примусив…»

Та коли через кілька днів на вулиці п'яний німецький солдат бив по щоках якусь нафарбовану жінку й та кинулась до Вайса, благаючи захистити, Йоганн мовчки відсторонив її і пройшов мимо. Вайс пройшов мимо так байдужно, нібито все це відбувалося в потойбічному світі. Після випадку з хлопцем він ще довго ставився до себе критично, «проробляв» себе. Він розумів: прикмети радянської людини, її моральні особливості тут так само небезпечні й шкідливі, як жалість для хірурга. І він байдуже пройшов повз жінку, яку били, твердо знаючи, що його обов'язок вищий за ці почуття.

Кілька днів Йоганн возив місцевого німця, фермера Клюге — члена фрейкору — п'ятої колони в Польщі, функціонери якої здійснювали диверсії напередодні гітлерівського вторгнення, а потім виконували роль гестапівських підручних.

Обважнілий, коротконогий, з м'ясистим лицем, хворий на ядуху, Клюге, дізнавшись, що Вайс із Прибалтики, сказав докірливо:

— Таких хлопців слід було тримати там до певного часу, щоб ви потім за нашим досвідом влаштували там гарненьку поросячу різанину.

Вайс спитав:

— Ви вважаєте, що в нас була б така можливість?

— Я думаю, була б.

— Навіщо ж ми виїхали звідти?

— Отож і я кажу: навіщо? — понуро мовив Клюге. І раптом, осміхнувшись, втішив: — Нічого, хлопче, все ще попереду.

У Клюге на фермі працювало кілька десятків військовополонених поляків і французів, але він узяв підряд на доставку щебеню для шляхового будівництва, і всіх полонених загнав у каменоломню, і за наглядачів приставив до них сина й зятя. Тепер Клюге добивався нових військовополонених для ферми, запевняючи, що всі попередні повмирали від дизентерії.

Вайс запитав:

— А що ви робитимете взимку з такою кількістю військовополонених?

Клюге сказав:

— Головним конкурентом людини в споживанні основних харчових продуктів є свиня. А в мене самих плідників більш десятка, і чотири з них — медалісти. — Спитав: — Зрозумів?

— Ні, — сказав Йоганн.

— Ну то розумій, що мої підопічні не витримають такої конкуренції. Буде падіж, та й годі.

— Свиней?

— Та не прикидайся ти, — всміхнувся Клюге й діловито додав: — Дехто ще краще влаштовується, в кого господарство ближче до таборів. На роботу їх до них ганяють, а годівля в таборі. Будеш хазяїном, синку, вчися. — Додав, помовчавши: — У першу світову в мого батька російські полонені працювали. Худі, сухі та жилаві, остерігатись їх доводилося — в батька вухо один лопатою так і відтяв.

— Саме тільки вухо? — спитав Вайс.

— Авжеж.

— Значить, промахнувся, — сказав Вайс.

— Правильно, — згодився Клюге. — Промахнувся. — Замислився, промовив, щулячись: — Якщо росіяни в мене будуть, — без пістолета навіть до лежачого підходити небезпечно. Може за ногу схопити. Це я знаю.

— Ви що ж, і на російських полонених розраховуєте?

— Раз війна, значить — і полонені.

— А буде?

Клюге знизав плечима іі собі спитав:

— А чому, по-твоєму, стільки в генерал-губернаторстві нових військ?..

Келер сказав Вайсові, щоб той завтра о другій годині припинив обслуговувати Клюге.

Наступного дня уранці Йоганн возив Клюге по різних установах. Потім Клюге звелів везти його в маєток. Рівно до другої години Йоганн вів машину розгрузлим від дощу путівцем. О другій годині зупинив машину, відчинив дверцята, оголосив:

— Пане Клюге, ваш час користування машиною кінчився.

Вайс відкрив багажник, вийняв звідти чемодан Клюге, поставив на землю. Те ж саме проробив з речами, що були в кабіні.

Клюге сказав:

— Мені ж іще п'ятдесят два кілометри їхати, я заплачу. Не можна кидати серед дороги солідну людину.

Вайс сказав:

— Виходьте.

— Я не вийду.

Вайс розвернув машину і погнав її в місто.

— Але ж у мене там на дорозі лишилися речі!

Вайс мовчав.

— Зупинись!

Вайс загальмував машину.

Клюге порпався у себе в бумажнику, потім став тицяти Йоганнові гроші.

Йоганн відштовхнув його руку.

— Ну, нехай, — сказав Клюге, — нехай! Тобі це так не минеться.

Він виліз з машини і, грузнучи в болоті, побрів назад до речей.

Повернувшись у гараж, Вайс доповів Келеру, що Клюге хотів затримати машину. Келер сказав:

— Наказ є наказ. Ти повинен був висадити його о другій нуль-нуль, навіть коли б це було посеред калюжі.

— Я так і зробив, — сказав Вайс.

У нього було таке відчуття, нібито всі ці дні він возив у машині якусь брудну тварюку.

Вайс витрусив чохли з сидінь. Йому здавалося, що в машині смердить.

Безперервна десяти, а то й дванадцятигодинна робота виснажувала навіть найміцніших шоферів. Йоганн мусив мати такий запас фізичних і нервових сил, щоб, закінчивши роботу в гаражі, віддати їх головній своїй справі, що вимагала величезної зосередженості, кмітливості, самовладання.

Людина часом не помічає, як, отруєна втомою, вона втрачає якусь дозу чуйності, губить зовсім незначні імпульси, необхідні для того, щоб блискавично знайти рішення в непередбаченій ситуації. Можна силою волі подолати втому, але як дізнатися, чи не гальмує втома твою свідомість, змушену повсякчас діяти на твоє справжнє «я» і на твоє друге «я», що стало шофером Йоганном Вайсом. Тим більше, що з поєднання цього подвійного мислення потрібно було виробити те єдине, що відповідає твоїм цілям, твоєму обов'язку.

Останніми днями втома, нервова, душевна, фізична, то витісняла з нього Йоганна Вайса, то — і це дуже радувало — він цілком відчував себе Йоганном Вайсом, в якого немає нічого, крім згадок про інший світ, де він колись жив. Разом з тим надмірне навантаження і викликана ним втома допомагали йому переборювати тугу за Батьківщиною, спати без сновидінь і не поринати в спогади, що обпікали душу; одного разу він піймав себе на тому, що навіть плакав уночі, коли йому єдиний раз приснилися батькові руки, пропахлі залізними ошурками.

За ці місяці Йоганн немов позбувся того неймовірного напруження, в якому він невідступно тримав себе весь час, аби бути таким, як навколишні люди, адже на їхні манери, звички, погляди, особливості наклала відбиток ціла історична смуга існування нації, її побутовий соціальний устрій.

Сталося полегшуюче перевтілення — те, що пророкував йому інструктор-наставник. Воно прийшло як благотворний результат гігантської роботи розуму, волі, пам'яті.

Це було вже не прикидання, а міцне відчуття себе тим, ким він мусив стати. Шліфуючи кожну уявну рису Йоганна Вайса, щоб вона стала душевною власністю, треба було разом з тим нічого не втратити од себе самого. Нічим своїм не поступитися Вайсові. Бо Йоганн Вайс повинен бути не тільки життєздатним, як самостійна особа, але цілком скоритися тому, хто надів на себе його личину.


9


Фрау Дітмар урочисто сказала Йоганнові, що Марія Бюхер у неділю справляє день свого народження і запросила їх обох до себе.

— Це дуже приємна новина, — зрадів Йоганн.

— Але ваш мундир…

— Я одягну цивільний костюм.

— Та він же світлий, це ж не для вечірнього візиту! — вигукнула фрау Дітмар і дорікнула Вайсу: — Не можна бути таким легковажним. Адже в Марії доросла донька — що вона про вас подумає? — Але одразу заспокоїла його: — Не журіться, Йоганне, — і принесла з своєї кімнати загорнутий у простирало синів костюм. — Поміряйте, — звеліла вона. — Я впевнена, ви будете в ньому, мов принц.

Справді, Фрідріхів костюм дуже личив Йоганнові. Замислено дивлячись на нього, фрау Дітмар сказала сумно:

— Останнього разу, коли я бачила Фрідріха, він був у формі штурмовика. Це жахливий одяг… — і, схаменувшись, зразу ж поправилась: — Для юнака… Сядьте лишень, — запропонувала фрау Дітмар і сказала дуже серйозно: — Я мушу попередити вас, Йоганне. Марія — розумна жінка. Ми всі її дуже поважаємо, та є обставини, які ви повинні знати, її дочка Ангеліка, — ви побачите, чарівна особа, але справа в тому, що, коли вона була ще зовсім юна, батько полковника Йоахіма фон Зальца, генерал-лейтенант фон Зальц, перебуваючи уже в більш ніж зрілому віці… Ну, одне слово, міг бути великий скандал, кримінальний суд. Дівчинка хотіла заподіяти собі смерть. І якби не розум її матері, могло б скоїтися лихо. На сімейній раді фон Зальців, у якій брала участь і Марія, було вирішено, що вона — тоді тільки старша покоївка у генераловому маєтку — стане домоуправителькою, а на ім'я її доньки фон Зальци напишуть дарчу на шість гектарів землі і до її повноліття виплачуватимуть щорічно певну суму. Марія наполягла також, щоб генерал передав їй документ, в якому визнавав, що Ангеліка — його позашлюбна донька. Цей документ давав Марії гарантію, що фон Зальци, коли все владнається, не відмовляться від своїх зобов'язань. А вважати Ангеліку за свою позашлюбну доньку для генерала було пристойніше, ніж визнати те, що сталося.

Коли генералів син Йоахім фон Зальц повернувся з військового училища, батько сказав йому, що в нього є «сестра». Звичайно, Йоахімові все це було вкрай неприємно, але такі історії часто трапляються і в більш вельможних родинах. Довелося змиритись, але зустрічатися з «сестрою» Йоахім не хотів.

І тут Марія проявила таку жіночу мудрість і такт, що Йоахім невдовзі переконався: вона зовсім не заміряється на фамільну честь фон Зальців і не претендує на родинні зв'язки.

Не так давно він згодився познайомитися зі своєю «сестрою» і після цього взяв її до себе перекладачкою. Полковник ставиться до Ангеліки строго офіціально, та це зовсім не означає, що він не почуває до неї деякої симпатії. Йоахім фон Зальц займає значну посаду в абвері не тільки тому, що належить до знатного роду, — він добре зарекомендував себе на дипломатичній службі в Англії і Франції.

Повагавшись, фрау Дітмар сказала наче по секрету:

— Марія Бюхер — моя подруга, і я могла б не розповідати вам усього цього. До того ж тут є ще одна обставина. Свого часу Фрідріх і Ангеліка… Моні здається, краще вам не знати і, звичайно, забути, якщо… — Фрау Дітмар усміхнулася. — Якщо у вас з'являться якісь серйозні наміри. Ви самі переконаєтесь. Я щиро люблю Ангеліку — вона чудова дівчина, хоч трохи й дивакувата.

Одверта розповідь фрау Дітмар про цю маленьку сімейну історію не з кращого боку рекомендувала Марію Бюхер та її доньку, а слова про «серйозні наміри» досить цинічно розкривали причину запросин на родинне свято. Не дуже порадував Йоганна й одвертий материнський егоїзм фрау Дітмар (її Фрідріхові не потрібна була така дружина), однак Вайсу було приємно, що вибір фрау Бюхер упав саме на нього. Значить, він зумів вселити їй таке уявлення про себе, якого домагався, коли віз її з кірхи. «Непогана робота», — похвалив себе Йоганн і зразу ж відзначив, що в думці вимовив ці слова з інтонацією їхнього інструктора-наставника. Було це після того, як Йоганн, виконуючи урок, довів йому, чому саме німці — вища раса, і підтверджував свої міркування цитатами з виступів Альфреда Розенберга — теоретика німецького фашизму. Доповідав він у двох варіантах: перший належав рядовому солдатові, другий — офіцерові вермахту.

— Хоч і зверхбезглуздо, — всміхаючись, сказав наставник, — але загалом… — І промовив схвально: — Непогана робота.

І коли Йоганн побідкався, що в нього зараз таке відчуття, ніби він наївся гидоти, інструктор-наставник сказав докірливо:

— Неправильно реагуєш, Бєлов. Це ж їхня ідеологія. Зневажати — будь ласка, але знати й розуміти — твій обов'язок. Без цього ти серед них здаватимешся неповноцінним, і тоді ти там ніяких перспектив на просування не матимеш. І не забувай: Йоганн Вайс — хлопець скромний, але собі на умі. За офіцерський погон може й на підлість піти. — Квапливо додав: — З нашої точки зору, звичайно, а там це вважається «лови момент». Людина людині — вовк і таке інше.

У фрау Марії Бюхер зібрались, очевидно, найближчі її друзі. Вони називали одне одного тільки на ім'я, але при цьому були підкреслено ввічливі й люб'язні. Двоє чоловіків і три жінки. З їхнього одягу і манер важко було визначити, що вони за люди.

Літній чоловік на ім'я Герберт був у солідному двобортному піджаку. На плетеному жилеті — ланцюжок. Він був сповнений почуття власної гідності, і на його м'ясистому обличчі лежав вираз глибокої байдужості до всього на світі. Він казав якомусь кволому панові в смокінгу, що англійцям після Дюнкерка найрозумніше укласти з фюрером мирний договір, щоб спільно розв'язати східну проблему. За це фюрер може дозволити їм залишити собі деякі північні території Росії, які вони окупували в свій час і потім втратили: За це Англія, звісно, повинна поділитися з Німеччиною деякими своїми колоніальними володіннями.

Та кволий пан у смокінгу на ім'я Пауль обережно заперечував, доводячи, нібито фюрер зробить те, що не вдалося Бонапартові. І німецькі солдати будуть так само переможно марширувати вулицями Лондона, як вони марширують зараз по Парижу.

Дама в парчевій сукні з короткими, товстими, як окости, оголеними руками, перебиваючи цих двох співрозмовників, заявила дуже авторитетним тоном, що фюрер, хоч і ненавидить англійців, знає, що Черчілль вважає Росію ворогом номер один, і пан Мослі обіцяв фюрерові сприяти тому, щоб громадська думка Англії схилилась на користь історичних цілей фюрера.

— Вільма — наш Ріббентроп, — киваючи на повну даму, сказала гарненька блондинка в голубій короткій сукні вище колін.

Більма з улесливою посмішкою відповіла блондинці:

— Ти, Єво, як і наша прародителька, завжди спокуслива. Очевидно, в пана бригаденфюрера з'являється бажання з'їсти яблуко, коли він бачить тебе.

Єва, втішена, загадково всміхнулася:

— Не заперечила б.

Пан у смокінгу обернувся, ліниво поаплодував:

— Браво, Єво!

Фрау Бюхер проголосила, захоплено дивлячись на Єву:

— О, Єва — найспокусливіша з валькірій! І хоч я жінка, я розумію бригаденфюрера.

На Вайса ніхто з гостей не звернув уваги, але фрау Дітмар зустріли дуже шанобливо. І щиро зраділи, що вона прийшла. А коли Єва, перед якою всі запобігали, вигукнула: «К бісу політику! Зрештою ми жінки!» — фрау Дітмар суворо поправила її:

— Німецькі жінки, люба. — І, сівши поряд з чоловіками, спитала: — Ну як, Герберте, з ким ми воюватимемо ще?

Пауль не дав Гербертові відповісти:

— Ви хочете спитати, фрау Дітмар, які ще країни стануть частиною великої Німеччини?

— Ой, облиште! — невдоволено обірвала його фрау Дітмар. — Ви тут не з своїм хазяїном. Ми можемо не клеїти дурня.

— Як шкода, що серед нас немає вашого Фрідріха, — сказала блондинка. — Він такий серйозний юнак.

— Так, Фрідріх, — підхопила Більма, — він, звичайно, серйозний юнак, та коли б ти, Єво, вкоротила спідницю ще на п'ять сантиметрів…

— Юний штурмовик не витримав би штурму, — закінчив з реготом Пауль.

З подальших розмов Вайс зрозумів, що пан Герберт служить експертом-оцінювачем у конторі «Пакет-аукціон», куди звозять майно репресованих жителів з окупованих областей. Ця сама контора видає конфісковане майно різним службовим особам. Найзначніші цінності вручають як особистий подарунок фюрера за особливі заслуги, а також у свята або в дні воєнних перемог, що прирівнювались за своїм значенням до великодніх і різдвяних днів. Імперська канцелярія складає спеціальні списки осіб, які заслуговують на той чи інший подарунок. І пан Герберт як експерт визначає цінність предметів для подарунків. І може оцінити річ за сто марок, коли насправді вона коштує тисячу.

Найвисокопоставленіші особи зацікавлені в прихильності Герберта. Адже коли він захоче або вважатиме для себе вигідним, він добере такі речі для подарунків на тисячу марок, справжня вартість яких — ціле багатство.

Та Герберт змушений був сповіщати особистому представникові Гіммлера про всі особливо цінні предмети, які надходили на склади контори, відкладати їх і передавати в фонди гестапо. І ось чому: ніхто з сьогоднішніх гостей не знав, що в роки післявоєнної кризи Герберта було присуджено до нежиттєвого ув'язнення за аферу з маргарином. Його виготовляли із сировини, шкідливої для здоров'я людей, і багато людей, головним чином діти, тяжко захворіли, отруїлися.

Колишній начальник прусської таємної поліції, а тепер начальник служби безпеки групенфюрер СС Рейнгард Гейдріх — високий, кощавий, з безживними, холодними очима, тонкими губами і сухим гачкуватим носом — наказав випустити Герберта з ув'язнення і послати в контору «Пакет-аукціону». Гейдріх був певен, що цей чоловік, завдячуючи йому життям, буде безмежно відданий і справний, бо знає, що за першин-ліпший промах його ту ж мить кинуть до в'язниці й засудять як отруйника німецького народу.

Ось чому Герберт був бездоганно чесний у своїй складній справі.

Уважно слухаючи, про що розмовляють гості фрау Бюхер, Вайс досить скоро зрозумів, що вони, очевидно, повторюють міркування своїх хазяїв, яких всіляко прагнуть наслідувати і словами, і манерами. Він слухав усі ці претензійні розмови в цікавістю, хоч нічого нового для себе не взяв: про всі маневри гітлерівської кліки, про загравання з Англією центру вже було відомо з інших, вірогідніших джерел. Проте було приємно почувати себе невимушено в цій незвичній компанії. Вайс своєчасно подав Єві попільничку, щоб вона не зронила попелу на сукню, і Єва жваво подякувала йому.

Коли Герберт, вилаявши поляків, які сховали найцінніші гобелени із замку Вавель, казав, що знайдуться засоби примусити їх викрити завітний тайник, Йоганн поцікавився, чи знає пан Герберт, яка доля «Дами з горностаєм» Рафаеля. І Герберт, з повагою глянувши на Вайса, пояснив йому, яка дорогоцінна ця картина. Потім він вказав, що коли б такі освічені молоді люди, як Йоганн, служили в органах розвідки, то Німецька імперія не втратила б на окупованих землях багато творів мистецтва, хоч, звичайно, спеціальним підрозділам СС доручено негайно брати під свою охорону музеї і приватні колекції, знаходити їхніх попередніх: охоронців і, застосовуючи відповідні методи допиту, домагатися того, щоб жодна картина, скульптура чи якась інша річ, що має художню цінність, не була втрачена для рейху.

Фрау Вільму Йоганн спитав, як вона гадає, чи нагородить фюрер вождя англійських фашистів Освальда Мослі рицарським хрестом за діяльність на користь Німеччини. На це Вільма відповіла, що пан Мослі, безперечно, заслуговує такої високої нагороди, але, на її думку, нагородити його слід тоді, коли війська вермахту висадяться на узбережжі Англії, або тоді, коли Мослі, як він обіцяв Ріббентропу, здійснить у Англії фашистський переворот.

До розмови втрутився Пауль — спитав Йоганна, в якій країні він хотів би воювати. Йоганн сказав жартома:

— Там, де амазонки.

Всі засміялися. Пауль запропонував:

— Не забудьте тоді запросити мене з собою. Я навчу їх збивати коктейлі.

Герберт спитав Єву:

— Ну як, товстунко, твій генерал усе ще ревнує тебе до кожного солдата? І не без підстав?

— Ох, Герберте, — зітхнула Єва, — який ти все-таки цинік! — Але так переможно всміхнулася, дивлячись у тьмяні очі Герберта, що можна було не сумніватися; Герберт влучив у точку.

Фрейлейн Ангеліка, дівчина з хворобливо-блідим обличчям, була довготелеса, як підліток. Здавалось, худі, тонкі ноги і довгі мляві руки чимось заважають їй. Маленьке личко з тугою, прозорою, наче вкритою парафіном шкірою непорушно застигло. Великі сині очі з голубуватими білками і туманним поглядом надавали її обличчю такого виразу, ніби говорить вона не те, що думає.

За столом Йоганн опинився поряд з Ангелікою. Вона байдужно всміхнулась йому і сказала, ліниво розтягуючи слова:

— Вам приємно сидіти поруч мене?

Йоганн, заклопотано розгортаючи серветку й кладучи її собі на коліна, вигукнув.

— О фрейлейн, я в захваті! — спитав: — Що можна вам запропонувати?

Тим самим лінивим тоном вона мовила:

— Я майже нічого не їм.

— Може, кілька листочків салату?

— Тільки щоб зробити вам приємність. Налийте, будь ласка, вина. — І вперше уважно глянула на нього. Спитала: — Ви фронтовик?

Йоганн заперечливо мотнув головою.

— Нічого, ви ним будете, — твердо пообіцяла Ангеліка. Звела очі, сказала багатозначно: — Але майте на увазі, несміливих і невмілих вбивають в першу чергу.

— Навіщо ж такі похмурі думки за веселим столом! — автоматично зауважив Йоганн.

— А мені таких не жаль. Ніколи! Я не можу жаліти тих, хто не хоче чи не вміє воювати.

Спочатку така одвертість здалася Йоганнові підозріливою. І він сказав єлейно:

— Усі ми смертні, фрейлейн, але душі наші безсмертні. І там, нагорі, — він звів до стелі очі, — жде нас Всевишній…

— Дурниці! — гидливо кинула дівчина. — Ніхто ніде нас не жде.

— Ангеліко! — ласкаво нагадала з протилежного кінця столу фрау Бюхер. — Поклади, будь ласка, панові Вайсу оцей шматочок. — І несміливо глянула на доньку.

Ангеліка й голови не повернула в її бік. Насилу розтуляючи бліді губи, спитала:

— О, я можу ще позалицятися до чоловіка. Чи не так? — Повагавшись, сказала серйозно: — Ми з вами люди одного покоління. У наших батьків поразка в тій війні вбила душу. Це в одних. У інших — забрала життя… — Додала з усмішкою: — Мені ще пощастило: мама казала, що в ті роки народжувалися немовлята без пігтів і волосся — потвори. І в матерів не було молока, дітей вигодовували штучно. Такі собі вагнерівські гомункулуси. І ми маємо право мстити за це. Так, мстити, — твердо повторила вона. — І я хотіла б служити в допоміжних жіночих частинах, щоб відомстити за все.

— Кому? — поцікавився Вайс.

— Усім. Усім.

— Ви член Спілки німецьких дівчат?

— Звичайно, — рішуче відповіла Ангеліка й так мотнула при цьому головою, що пишно волосся, кольору осінньої трави, розсипалося по плечах. Поправляючи зачіску, вона сказала: — Але я не люблю слухати радіо. Ненавиджу крикливих дикторів. Ми маємо право говорити з усім світом навіть пошепки, але весь світ повинен з благоговінням слухати нас.

— Вибачте, фрейлейн, але я майбутній солдат і вважаю: команда повинна бути голосна.

— Виходить, я теж повинна кричати, — всміхнулася Ангеліка.

— Якщо захочете мною командувати…

— А ви любите, щоб вам наказували? — спитала дівчина.

Фрау Бюхер голосно поцікавилась:

— Про що розмовляє молодь?

Йоганн усміхнувся й так само голосно спитав:

— Дозвольте, фрау Бюхер, піднести цей келих за здоров'я вашої доньки?

Гості зааплодували.

Ангеліка кинула невдоволений погляд на Йоганна й, опускаючи очі, прошепотіла:

— Ви занадто люб'язні.

Дівчина демонстративно повернулася до сусідки і вже більше не розмовляла з Вайсом, не звертала на нього уваги.

Фрау Бюхер пильно спостерігала за всіма і відразу побачила, що між її дочкою і Вайсом щось трапилося: на його обличчі з'явився винуватий вираз. Вона голосно спитала:

— Пане Вайс, ви, здасться, хотіли придбати гараж або авторемонтну майстерню?

Йоганн зрозумів, що фрау Бюхер хоче представити його гостям, як юнака із солідними діловими намірами. І щоб зарекомендувати себе перед цими людьми з кращого боку й зробити приємність мадам Бюхер, він з піднесенням почав ділитися своїми життєвими планами.

Проте його слова справили на гостей враження зовсім не таке, якого він хотів.

Довелося признатися собі, що він дуже промахнувся: недооцінив багатого досвіду присутніх у лицемірстві. Адже ці люди не тільки самі постійно лицемірили, але й день у день пильно підмічали найменший прояв лицемірства в інших — тих, з ким вони повсякчас стикалися. Бачачи ницість, виверти, брехню своїх хазяїв, знаючи їхні брудненькі таємниці, дріб'язкову марнославність, ці люди, на людську гідність яких пани ніколи не зважали, виробляли в собі сторожку здатність прикидатися і вміти мовчазно, з глибоко прихованою зневагою викривати її в інших.

Вайс швидко вловив смисл того іронічного мовчання, з яким гості слухали його плани. Так, він припустився помилки і зрозумів це, ще не закінчивши розповідати про свої життєві плани.

Щирість для цих людей — ознака дурості. І коли не подумають, що він дурень, то, що він лицемір і приховує справжні свої наміри, подумають напевне. А це ще гірше, ніж прославитися наївним дурником. Ніхто тут, окрім нього, не намагався привернути увагу до своєї особи розмовами про щось особисте. А Вайс зробив це з непродуманим поспіхом, і, мабуть, даремно. Тільки, щоб перевірити, чи приймуть його в цьому товаристві за свого. І прорахувався. Переграв. Тобто зробив помилку, про яку не раз попереджував його інструктор-наставник: забув про самоконтроль, розпустив свою уяву, втратив нещадну, але надійну опору — розуміння реальної обстановки.

І, все ще говорячи, Вайс напружено шукав лазівку, щоб вислизнути із створеного ним самим небезпечного становища. Вайс раптом мило всміхнувся й спитав:

— Як вам подобаються мрії отакого собі ідилічного Міхеля? — І серйозно додав: — Що ж до мене, то я буду там, де мені накажуть інтереси рейху.

— Браво, — сказала фрау Бюхер, — ви хитро купили нас, пане Вайс!

— Цей юнак знає, за який кінець слід тримати гвинтівку, — схвально зауважив Пауль.

— Пане Вайс, — вигукнула фрейлейн Єва, — вам дуже личитиме офіцерський мундир!

Пауль попередив:

— Стережіться, вона захоче вам його випрасувати вранці!

— Ви цинік, Пауль, — млосно сказала Єва.

Після цього інтерес до Вайса вичерпався, ніхто більше не звертав на нього уваги.

Полишений на самого себе, Йоганн сів за столик у кутку й почав гортати альбом з кольоровими видовими листівками. На одній з них він побачив зображення такого знайомого йому Ризького порту… В думках він мимоволі перенісся в це місто, з якого недавно виїхав. Йому згадалася Ліна Йорд, дочка суднового механіка, студентка політехнічного інституту, з ляльковим, гладеньким, немов емальовим, личком, мініатюрна, з маленьким картузиком на світлому волоссі і вдумливими темно-сірими суворими очима.

Вона докоряла Йоганнові за його прихильне ставлення до всіх заходів Німецько-балтійського народного об'єднання.

— Мені здається, — казала вона насмішкувато, — ви прагнете уподібнитися типам, які щосили намагаються бути схожими на коричневих хлопців з рейху.

— Та мені просто приємно бувати в колі своїх співвітчизників.

— Дивно! — промовляла вона недовірливо. — Ви такий серйозний і, мені здається, мислячий чоловік — і раптом з благоговійною увагою слухаєте вкрай безглузді розумування про винятковість німецької натури і ці жахливі доповіді, сповнені зловісних намірів.

— Але ви теж їх слухаєте.

— Заради тата.

— Він вас змушує ходити на ці доповіді?

— Навпаки. Я це роблю для того, щоб вберегти нашу родину від небезпечних пліток.

Одного разу вона запросила Йоганна до себе додому.

Лінин батько, Гуго Йорд, бувалий моряк, недавно вернувся з плавання. Вайлуватий, спокійний, з вицвілими, примруженими очима, він був невисокий на зріст, як і дочка, але кремезний, широкоплечий, з важкими руками. В куточках маленького, щільно стуленого рота дві глибокі поздовжні зморшки. Судно, на якому він плавав, належало німцеві, і екіпаж складався із самих німців. Вони ходили в Мурманськ по ліс, а коли поверталися — рушила крига. Судно затисло. Від натиску крижаного поля лопнула обшивка, гребний гвинт зламався.

Та капітан не хотів викликати радянське рятувальне судно. Вони дрейфували разом з крижаним полем, намагаючись власними силами відремонтувати судно.

А потім почався шторм із завірюхою, крижані поля розійшлися, і все кінчилося б погано, коли б не підійшла радянська звіробійна шхуна.

Гуго Йорд сказав Вайсові похмуро:

— Ці радянські хлопці із звіробійної шхуни лагодили нашу посудину так, начебто не нам загрожувала небезпека, а їм. Потім, коли ми знову опинилися на своєму ході, наш капітан запросив до себе в каюту їхнього шкіпера і боцмана на випивку. І сказав:

«А ми ж бо німці…»

«То й що? — сказав шкіпер. Потім він побачив на капітановому столі вимпел із свастикою, спитав: — Ви що, фашист?»

«Так, — відповів капітан, — саме так».

Тоді обидва вони — і шкіпер, і боцман — мовчки наділи бушлати і шапки.

Капітан спитав:

«Жалкуєте, що нас виручили?..»

Шкіпер сказав:

«У вас пального дійти не вистачить, можу відкачати півтори тонни як потерпілим. У вас у кубрику лід, команді навіть обігрітися нічим».

Потім, коли ми пішли своїм ходом, на шхуні підняли вітрила. Виходить, російські моряки віддали нам своє останнє пальне.

Усе це розповідав Гуго уривчасто, понуро, немовби ображений чимось.

Йоганн, долаючи хвилювання, спитав:

— Але ж на морі завжди годиться так робити?

— А на землі? — спитав Гуго.

Йоганнові дужо сподобався Гуго, але зустрічатися з ним він уникав, німці з Народного об'єднання говорили про Гуго як про людину чужу. Спілкування з ним могло зашкодити Вайсові.

Саме через це він змушений був насторожено ставитись і до Ліни. Вона спочатку приписувала це Йоганновій сором'язливості. Сама просила після вечорів у компанії проводити її додому. Брала під руку, заглядала в його заклопотане лице, мало не стаючи навшпиньки для цього.

У неї був жвавий і вільний розум.

Почуваючи приховану ніжність до цієї дівчини, засмучений тим, що доводиться прикидатися, мимрити, приховувати свої переконання і думки, хоч йому часом дуже хотілося блиснути своїми знаннями, які він мусив маскувати так само, як і своє почуття до неї, бо не мав права на це, Вайс похмуро відмовчувався, поспішав швидше довести її до дому. Вона ледве встигала за ним, дріботячи своїми маленькими ніжками. Мило сердилася. Казала, що вона зовсім не поспішає додому і що їй подобається отак іти поруч з Йоганном куди завгодно. Сміялася, закидаючи назад обличчя з темно-сірими очима, які чогось ждали.

І, тільки повертаючись додому сам, Йоганн давав волю мріям і в думках говорив те, що хотів би сказати дівчині. Та майже одразу він різко осмикував себе, бо навіть у думках не мав права відрізнятися од Йоганна Вайса. Не має він такого права, навіть якщо це необхідно для душевного спочинку. Та й не сміє він втішатися душевним спочинком, коли при цьому може завести в оману цю дівчину, коли це буде причиною її горя.

Він перестав зустрічатися з Ліною.

А через деякий час Гуго Йорд найнявся на норвезький танкер, і його родина переїхала в Осло.

Йоганн прийшов у порт тільки тоді, коли пасажирське судно, на якому була Ліна, вже знімалося з рейду.

З палуби великого білого пароплава долинала музика. Базальтового кольору хвилі важко бились об палі причалів.

Стоячи на холодному мокрому вітрі, що обдував гірким водяним пилом, Йоганн з тугою і хвилюванням думав, що, мабуть, вже ніколи не побачить Ліну. Який же залишиться він у її пам'яті?..

Зараз, сидячи у цій кімнаті і дивлячись на Ангеліку, він не відчував ані найменшого хвилювання і спокійно, старанно продумував, як йому далі поводитися в цією дівчиною, щоб привернути її увагу й викликати в неї бажання покровительствувати йому. Це було б так корисно зараз! Звичайно, фрау Дітмар розмалювала тут усі мислимі і немислимі достоїнства Вайса, опікаючи його, вона щиро пишалася ним. Але що саме може викликати симпатії в Ангеліки?

Вайс помітив підкреслену шанобливість усіх гостей до цієї дівчини. Навіть її мати, ця владна жінка, запобігала перед нею. А та сприймала все як належне.

Тим часом подали десерт. Вайс знову опинився поруч з Ангелікою.

— Як вам подобається Ліцманштадт? — недбало спитала Ангеліка, немовби тільки зараз помітивши свого сусіда.

— Якщо вам він подобається, я ладен згодитися, що це чудове місто.

— А він мені не подобається.

— Тоді — й мені теж.

Ангеліка звела брови:

— У вас немає своєї думки?

Йоганн, сміливо дивлячись в обличчя Ангеліці, сказав:

— Мені здається, фрейлейн, що ви звикли до того, щоб у вас у домі всі поділяли вашу думку.

— Ви так про мене думаєте?

— Мені так здалося.

— Ви, певне, з тих, хто гадає, що жінка повинна тільки акомпанувати голосові чоловіка.

— Але ви не з таких.

— Так, ваша правда. Я навіть сама перед собою не люблю визнавати свої помилки.

— Бісмарк твердив: «Дурні кажуть, що вони вчаться на власному досвіді, я вважаю за краще вчитися на досвіді інших».

— Бачу, ви начитаний!

Вайс знизав плечима:

— Книги — добрі порадники. Та навіть тисяча порад не замінює тисячі пфенігів.

— Слушна думка. Вам подобається в нас?

— Я б міг сказати, що найбільше мені тут подобаєтесь ви. Але я цього не скажу.

— Чому?

— Ви виявили мені гостинність, і я маю бути вдячний за це фрау Дітмар. Очевидно, вона вам казала про мене й просила про щось для мене.

— Можливо.

— Отож коли б я вам сказав, що ви тут мені наймиліша, ви подумали б, що я лицемір.

— А ви, виявляється, досить прямодушна людина.

— Я радий, коли ви це зрозуміли.

— Ви гадали, я здатна таке оцінити?

— Саме на це я й сподівався.

— Але ж ви бачите мене вперше — звідки оця впевненість?

— Інтуїція, — сказав Йоганн.

— А що, коли ви помиляєтесь?

Йоганн розвів руками:

— В такому разі, якщо в мене будуть коли-небудь діти, тато в них — шофер. Тільки й того.

— А вам хотілося б, щоб їхній батько був генералом?

— Як накажете, фрейлейн, — пожартував Вайс.

— Гаразд, — сказала Ангеліка, — ми про це ще поговоримо. — Потім через кілька хвилин мовила серйозно: — Одвертість за одвертість. Я дуже поважаю фрау Дітмар. Є обставини, які змусили б мене виконати її прохання про вас. Ви про них знаєте?

Вайс повагався, потім одважився: адже фрау Дітмар не приховувала це.

— Вас любить Фрідріх?

— Тепер? Не думаю. Але фрау Дітмар я люблю, як другу матір.

— Вибачте, — сказав Вайс, — але мені не хотілося б використовувати…

— Мовчіть! — звеліла Ангеліка. — Словом, я, звичайно, виконала її прохання. І ось, бачите, навіть не знаючи вас, дозволила запросити до себе в дім. Однак тепер я про це не жалкую. Мені так набридли оці, що нахабно пнуться вгору..:

— Але я б теж хотів якось краще влаштуватися, — сказав Вайс.

— Влаштуватись… — зневажливо повторила Ангеліка. — Саме влаштуватися. — Нахиляючись до Вайса, дивлячись на нього широко відкритими очима, зіниці яких звузилися в чорні вугільні тверді цятки, вона спитала глухо: — Ви думаєте, Фрідріх — людина, в якої розвинена воля до влади? Дурниці. Я думаю, він поліз у наці тільки заради того, щоб рятувати своїх учених стариганів, витурених з університету. По-моєму, Фрідріх — раб науки, людина, яка зіпсувала собі майбутнє.

— А ви? — спитав Вайс.

Ангеліка відкинулась на стільці, сказала твердо:

— Хоч я не така вродлива, як Єва Браун, я хочу і буду йти по головах до своєї мсти.

— Та й фюрер сказав, що він звільняє нас од химери совісті, — нагадав Йоганн.

— Так, звичайно, — машинально згодилася Ангеліка. Додала насмішкувато: — Але я дівчина, і ви можете впливати на мене менш небезпечним способом, — дайте яблуко!

— Ви справді така рішуча, як ви про себе кажете?

Ангеліка опустила повіки.

— Ні, не завжди. Але завжди переконую себе, що треба бути рішучою в усьому.

Коли гості встали з-за столу і повмощувалися в крісла з чашечками кави в руках, Ангеліка повела Вайса на кухню й тут почала турботливо пригощати його: поклала на його тарілку кілька шматків струделя, а каву налила у великий фаянсовий кухоль, а не в малесеньку чашечку, що були подані гостям.

Вайс повів мову про шоферів гаража. Казав про грубі звички цих людей. Нарікав, що із заздрощів до нього — адже він не просто шофер, а шофер-механік — його зняли з легкової машини, посадили на вантажну. І краще фронт, краще загинути з честю, ніж таке життя серед заздрісних, невихованих людей, здатних на будь-яку підлість, аби їх не відчислили в стройову частину.

Ангеліка уважно слухала, і з тих запитань, які вона ставила, можна було судити, що Йоганн, безперечно, піднявся в думці фрейлейн Бюхер, котра неспроста з таким зацікавленим виглядом розпитує про подробиці його біографії. Чи треба казати, що Йоганнові відповіді цілком збігалися з анкетами, які йому довелося заповнювати.

Завдання Центру шукати будь-яких можливостей для спілкування із співробітниками абверу, знайти собі місце в його системі Йоганн поки що не міг виконати. Мало того, йому загрожувало відчислення в стройову частину, що, по суті, межувало з провалом. І якщо навіть він зуміє з часом втекти із стройової частини, його шукатимуть як дезертира, і він буде непридатний для тієї роботи, на яку націлений. Виходить, уся його підготовка — складна, довготерпелива — виявиться марною, загинуть надії, які на нього покладалися. Але зараз відкривалась принадна можливість.

Ангеліка спитала, чи є в нього друзі. Вайс сказав сумно:

— Був у мене справжній друг — Генріх Шварцкопф, але він тепер у Берліні живе, в свого дядька — штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа. — І додав обережно: — Коли б Генріх був тут, мені жилося б не так важко. До речі, Віллі Шварцкопф вже раз потурбувався про мене: за його рекомендацією мене взяли в гараж.

— І він знову міг би дати вам рекомендацію? — поцікавилася Ангеліка.

— Не знаю… Можливо, й дав би, — з деяким сумнівом сказав Йоганн. — Адже я людина маленька. Та коли Генріх про мене нагадає, думаю, штурмбанфюрер не відмовить йому.

Гості вже розходилися, і фрау Дітмар зайшла на кухню по Вайса. Заставши молодих людей за дружньою розмовою і зрозумівши, що Ангеліка не від того, щоб якось допомогти Вайсові, фрау Дітмар поклала руку на його плече й сказала з гордістю:

— Ви, Йонанне, справили на всіх сьогодні дуже гарне враження. — Звернулась до Ангеліки, попросила: — Ти знаєш, я з материнською ніжністю ставлюсь до цього самотнього юнака. Допоможи мені його куди-небудь влаштувати. Адже в тебе такі можливості!

Соромлива усмішка блукала на обличчі у Вайса. Він опустив голову й очі, щоб приховати їх напружений, очікувальний вираз.

— Я спробую. — Ангеліка поцілувала в чоло фрау Дітмар і подала Вайсові руку — тонку, білу, вологу.

Через кілька днів фрау Дітмар з радістю сповістила, що на прохання Ангеліки полковник Зальц розмовляв з Шварцкопфами по телефону і ті прихильно висловилися про Вайса. Усі його папери передано з Центрального переселенського пункту в службу абверу. І якщо гестапо не заперечуватиме, Вайса візьмуть шофером у штаб абверу. Але має пройти ще якийсь час, поки гестапо дасть на це дозвіл.

Потяглися тижні тривожного чекання.

Йоганн добре розумів, що з своєї волі всунув голову в пащеку гестапо і найменша неточність у документах або якась помилка, допущена ним тут, може стати для нього смертним вироком з попередніми старанними допитами, катуваннями…

Про все це він сповістив у Центр.

Та все обійшлося щасливо. Того ж дня Йоганн, як завжди, вдосвіта прийшов у гараж, щоб підготувати грузовик до виїзду. До нього підійшов Келер і пробурчав сердито:

— Ну й спритний же ти хлопець! Нічогенько собі влаштувався! — Показав очима на новенький, щойно з заводу, «БМВ» мишачого кольору з двома запасними балонами над багажником і заздрісно сказав: — Хазяїн у тебе, слід гадати, тиловий чиновник…

Та Келер помилився.


10


Майор Аксель Штейнгліц почав кар'єру розвідника що до першої світової війни. Сим незаможного селянина, він соромився свого низького походження і тому з особливою настирливістю прагнув зайняти гідне місце в офіцерському корпусі, де професія шпигуна тоді ще не вважалася почесною, хоч генеральний штаб особливо благоволів до представників цієї служби.

Одного разу Штейнгліца образили в офіцерському клубі, і він викликав кривдника на дуель, але той відмовився прийняти виклик, пояснивши, що для честі прусського офіцера принизливо стрілитися з людиною, яка ніколи відкрито не виймала зброї.

Війна і особливо післявоєнні роки змінили становище. Професія шпигуна набула забарвлення всіх романтичних кольорів героїзму. Про чорних рицарів багато писали, ними захоплювалися, створювали про них легенди, намагаючись принадити представників «пропащого покоління» подвигами таємної війни.

Штейнгліц не попав у той список розсекречених шпигунів, яким уряд рейху надав широкої можливості для нестримної реклами. Він добре себе проявив, виконуючи різні таємні доручення. Але, перебуваючи на спеціальній службі, на багато років був змушений попрощатися з офіцерським мундиром. Тільки тепер, коли Гітлер почав похід на Європу, Штейнгліц знову надів мундир, дістав підвищення у званні й посаду, яка давала йому деяку незалежність, значні кошти і відкривала найпринадніші перспективи в майбутньому.

Канаріс, начальник обперу, добре знав Штейнгліца, його вади і його сильні сторони.

Слабістю Штейнгліца було марнославне прагнення добитися визнання пінного офіцерського корпусу. Сильною стороною — готовність на будь-яку підлоту заради цього. Сюди слід додати величезний досвід і сміливе вміння добиватися мети всілякими засобами, колекція яких була в нього унікальною і перевіреною на багатьох людях, що одійшли в небуття за обставин вельми загадкових.

Ставши шофером майора, Йоганн у перші ж дні засвоїв одне: цей вилощений чоловік, з рідко кліпаючими совиними очима і сухим, майже безгубим лицем, що не дозволяв собі жодного зайвого руху, — зараз для нього і найбільша небезпека, і найбільша надія.

Наслідуючи Канаріса, Штейнгліц говорив м'яко, тихо, скрадливо, намагався працювати за улюбленим висловом свого шефа: «Людина стане на вашу точку зору, якщо ви не дратуватимете її, тільки тоді вона може виявитися розсудливою». Сам Штейнгліц був не здатний самостійно виробити власну точку зору. Сила його переконаності полягала у відсутності будь-яких переконань. Його життєвий досвід професіонального шпигуна підтверджував, що в усі часи історії Німеччини люди його професії становлять особливу касту і які б політичні зміни не відбувалися в країні, хто б нею не управляв — Гогенцоллерни, Гінденбург, Гітлер, — військовий генералітет і кадри професіональних розвідників зберігаються в священній недоторканності.

Доручені завдання Штейнгліц розробляв з педантичною скрупульозністю, застосовуючи системи планування, які він старанно вивчив в архівах кримінальної поліції. Методику і прийоми операцій він запозичив з практики найвидатніших професіональних злочинців.

За спиною в Акселя Штейнгліца було кілька майстерно організованих убивств. Але він не знав ні мети цих убивств, ні того, хто були його жертви. Та й не цікавився цим. Він займав тоді незначну посаду і дисципліновано виконував завдання за вказівкою тих, хто займав вищі посади. Він працював, щоб завоювати таке становище, яке дало б йому змогу робити такі вказівки іншим. І він досягнув такого становища, щоправда, в досить зрілому віці. Але його кар'єра була потьмарена обставинами, які свідчили, що самого тільки професіонального старання для успішної шпигунської діяльності все-таки не досить.

Похмуру чотириповерхову будівлю № 74/76 на вулиці Тірпіцуфер у Берліні, де містився абвер, Аксель Штейнгліц вважав за храм Всевишнього, за храм володаря шпіонажу імперії, яким не без підстав здавався йому Канаріс, таємний покровитель убивць Карла Лібкнехта й Рози Люксембург. Під час першої світової війни, коли Канаріса заарештували в Італії як німецького шпигуна, йому вдалося задушити тюремного священика і в його одязі втекти. Сивий червонощокий здоровань, демократично компанійський, балакучий, з манерами розбалуваного пана, що афішує свої дивацтва і зворушливу любов до свійських тварин, колекціонує твори мистецтва, любить музику й ніжно ставиться до сім'ї, він по-батьківськи і з цілковитим знанням справи вчив своїх агентів уміння умертвляти людей. Він цінував у агентів професіональну вишколеність і не полюбляв тих, хто виявляв схильність до самостійних рішень, чим би вони не диктувалися.

Та, крім абверу, іноземним шпіонажем посилено займалися ще й гестапо, служба безпеки, так звана СД, і агентура Ріббентропа.

Гітлер заохочував конкуренцію між ними, але особливо підтримував гестапо.

Аксель Штейнгліц одержав від Канаріса завдання виїхати до Англії і викрасти портфель з документами в кур'єра англійського міністерства закордонних справ. Зробити це треба було, коли кур'єр вийде з машини з охороною і зайде в приміщення міністерства. Портфель буде закріплений на сталевому браслеті на лівій руці кур'єра.

Вивчаючи обстановку, де мала відбутися операція, Штейнгліц помітив, що це саме робить людина, обличчя якої видалось йому знайомим. Невелике зусилля пам'яті — і він згадав, хто цей чоловік, — бачив його фотографію в картотеці таємної кримінальної поліції: Шерман — дрібний шахрай, — він гучно прославився звірячим убивством своєї коханки.

Штейнгліца глибоко образило таке недовір'я шефа, який послав оцю нікчему його дублером.

В Британській публічній бібліотеці він видер із старого комплекту «Фелькішер беобахтер» сторінку з репортажем про суд над Шерманом та його портретом. Вклав у конверт разом із запискою, з якої можна було дізнатися, що в Лондоні переховується цей німецький криміналіст, і відправив поштою в Скотленд-Ярд.

Завдання Штейнгліц виконав.

У вестибюлі міністерства іноземних справ він дочекався кур'єра і вскочив слідом за ним у службовий ліфт, встигнувши клацнути дверима перед носом супроводжуючого. І тут, у кабіні ліфта, вбив кур'єра ударом кастета в скроню, розрізав спеціально виготовленими кліщамн-кусачками ланцюжок, яким портфель був прикріплений до сталевого браслета на зап'ясті кур'єра, а потім спокійнісінько вийшов з міністерства.

Того ж дня він повернувся у Берлін, на Тірпіцуфер, № 74/70.

Аксель Штейнгліц сподівався, що його підвищать по службі, дадуть чималу грошову винагороду, та все обернулося інакше: перемога стала його найбільшою поразкою.

Ще очолюючи прусську таємну поліцію, Рейнгард Гейдріх мав надійні зв'язки з англійською поліцією; ставши начальником служби безпеки — СД, він не тільки не втратив цих зв'язків, але й розвинув їх на новій основі.

Виявляється, Шерман був довіреним агентом гестапо і завдання одержав від самого Гіммлера. Англійці повідомили Гейдріха про провал Шермана, і той догадався, чия це робота.

Гейдріх тріумфував: ну, тепер Канаріс в його руках! Адже коли всесильний Гіммлер дізнається, що його агента в Англії ліквідував агент Канаріса, тому це так не минеться. За своє мовчання Гейдріх міг зажадати від Канаріса якої захоче, навіть найбільшої послуги. Але це ще не все: тепер Канаріс не одважиться доповісти Гітлерові про операцію, успішно проведену абвером у Лондоні, і не одержить за неї нагороди. Не одержить її і Гіммлер, котрий, коли б його агент не провалився, був би не від того, щоб почванитися перед Гітлером успіхом гестапо. Для Гейдріха це, безперечно, вигідно, і його конкуренти лишилися ні з чим.

Канаріс і Гейдріх жили поряд — у передмісті Берліна, на Долленштрасе, і Гейдріх в неділю частенько навідував сусіда, грав у крокет з його дружиною та двома доньками.

І коли Гейдріх під час чергового візиту розповів Канарісові про вчинок Штейнгліца, начальник абверу одразу збагнув, чим цей вчинок йому загрожує. І вирішив діяти.

Він міг розправитися з Штейнгліцом, ліквідувати його без зайвого шуму — для цього він мав досить можливостей. Та Канаріс зберіг своєму агентові життя. Зовсім не з жалю до Штейнгліца і не з поваги до його заслуг. Канаріс був зв'язаний з англійською поліцією ще тісніше, ніж Гейдріх. Використовуючи свої зв'язки, Канаріс домігся того, що Шерман, не витримавши методів допиту англійської кримінальної поліції, дав згоду Інтеллідженс Сервіс на співробітництво з нею. Відповідні докази Інтеллідженс Сервіс люб'язно подала Канарісу, і він пред'явив їх спочатку Гейдріху, щоб звільнитися від залежності од нього по цій справі, а потім Гіммлеру, запевнивши, що про зраду агента гестапо знають тільки двоє: Гіммлер і Канаріс. Третього нема й не буде. І цим Канаріс навіть трохи сподобався Гіммлерові.

Щодо Штейнгліца, то Канаріс підвищив його у званні, підкреслюючи перед Гейдріхом бездоганність свого підопічного. Та віднині Штейнгліц втратив довір'я шефа і, лишаючись майором абверу, міг сподіватися тільки на чорнову роботу.

Його місія в окупованій Польщі була вкрай незначна — хіба доручать серйозну справу опальному співробітникові, який живе тільки тому, що Канаркові знадобилося зберегти його як пішака в небезпечній грі з Гіммлером і Гейдріхом.

Та сам Аксель Штейнгліц зовсім не збирався так просто розлучатися з тим, до чого рвався все життя. Другий відділ абверу — диверсії і терористичні акти — ще запише в своїх анналах ім'я Штейнгліца. Майор самовпевнено покладався на свій професіональний досвід, цінність якого він звик визначати в доларах — найстійкішій валюті в період підкорення Європи гітлерівським вермахтом.

Безживний, удавано тьмяний погляд, ліниво жовані слова про те, куди їхати, поштовх стеком у шию шофера, коли треба зупинитися, — все це лише незначною мірою віщувало ті труднощі, які стояли перед Йоганном Вайсом, і ясно було, що йому потрібне буде не тільки самовіддане терпіння і вправність водія, а й найвища майстерність — майстерність радянського розвідника, щоб щасливо втриматися на своїй посаді при майорі. Про те, що Штейнгліц — маститий німецький розвідник, Йоганна повідомили з Центру, як тільки він сповістив про місце своєї нової роботи.

З найрізноманітніших джерел надходили в Центр вірогідні відомості про те, що вже наприкінці 1940 року гітлерівська Німеччина відкрито дислокувала свої армійські групи поблизу кордонів Радянського Союзу. Про все це негайно доповідали Сталіну.

Фашистська Німеччина послідовно виконувала свою мілітаристську програму, сформульовану Гітлером у його «Майн кампф». «Ми, націонал-соціалісти, — проголошував Гітлер, — свідомо підводимо риску під зовнішньою політикою Німеччини довоєнного часу. Ми… переходимо до політики майбутнього — до політики територіальних завоювань. Але коли ми зараз говоримо про нові землі в Європі, то ми повинні насамперед мати на увазі лише Росію і підвладні їй окраїнні держави. Сама доля немовби вказує цей шлях».

Майор Штейнгліц немало попрацював у Польщі у вересневі дні 1939 року, створюючи диверсійні терористичні групи з місцевого німецького населення. Та його заслуги не були відзначені. Тоді, скориставшись легким пораненням у ногу, що сталося випадково на навчанні терористів, Штейнгліц надовго відбув у гірський санаторій.

Проте його сподівання не справдилися: про нього ніхто не згадував. Тоді він нагадав про себе сам і дістав сумнівну посаду інспектора диверсійно-розвідувальних шкіл, націлених на Радянський Союз і розташованих на окупованій території Польщі. Ало майор був спеціаліст по західних країнах. Російською мовою він не володів, про Радянський Союз мав зовсім туманні уявлення. І розумів, що в цій ситуації при першій же помилці його розжалують і пошлють на фронт.

Штейнгліц скористався можливістю затриматися на деякий час у Лодзі й почав оббивати пороги різних високопоставлених осіб, сподіваючись з допомогою протекції зайняти певніше й стійкіше становище.

Приходив він не з порожніми руками, заручившись для цього послугами експерта контори «Пакет аукціон» пана Герберта, маргаринова афера якого була відома йому ще з картотеки кримінальної поліції.

Та Герберт знав, що майор невіглас, зовсім не має смаку, і відбувався неоковирними імітаціями художніх творів.

Йоганнові доводилося возити на склади «Пакет-аукціону» конфісковані в музеях та особистих колекціях унікальні полотна. І він підмітив систему розподілу конфіскату на складі.

Супроводячи майора на склад, щоб віднести в машину відібране ним, Йоганн одразу ж здогадався про махінації Герберта, який безцеремонно підсовував майорові дешеві підробки. А в того жадібно розгоралися очі, коли Герберт називав їхню нібито казкову ціну.

І ось Йоганн зробив перший рішучий крок на шляху до того, щоб Штейнгліц нарешті звернув на нього увагу. Досі мертвий, сонний погляд майора означав лише, що, коли замість Вайса за кермом опиниться інший солдат, він цього не помітить.

Вайс рішуче попрямував у темний закапелок складу, освітив ліхтарем стелажі, на яких лежали прикриті лахміттям, навмисно недбало звалені картини старих майстрів, стародавні кубки, рідкісні хутра, і сказав голосно й багатозначно:

— Пане майор, ось річ, гідна вашої уваги!

За ті кілька днів, які служив у нього цей шофер, Штейнгліц вперше почув його голос. До речі, він вважав природним, що солдат мовчить.

Вайс знав, що ця його сміливість може не сподобатись.

Майор і справді підійшов тільки для того, щоб, не підвищуючи голосу, зробити Вайсові зауваження за недоречне втручання. Але солдат, тримаючи в одній руці якусь картину в масивній рамі, а другою освітлюючи її ліхтарем, промовив чітко:

— Жан-Етьєн Ліотар, вісімнадцяте століття, оригінал!

Герберт зблід.

— Пане майор! Це неможливо. Зберігається для особистої колекції фельдмаршала…

Вайс, загортаючи картину в папір, недбало кинув через плече:

— Тільки тоді, коли від неї відмовиться пан групенфюрер СС, — і, затиснувши картину під пахвою, виструнчився перед майором.

Той махнув рукавичкою:

— Пшов. — І повільно, замисленою ходою попрямував до виходу.

Йоганн, грубо відтіснивши плечем Герберта, встиг відчинити ворота перед майором. Потім забіг наперед, відчинив дверцята машини, поклав картину на заднє сидіння і знову виструнчився, притиснувши праву руку до пілотки, а лівою притримуючи дверцята.

Два наступних дні Штейнгліц, як і раніше, мертвими, сліпими очима ковзав по Вайсовому обличчю, здавалося, не бачачи його. І всі накази Вайс виконував мовчки.

На третій день вранці Штейнгліц промимрив сонно:

— Ім'я?

— Рядовий Йоганн Вайс, пане майор!

І більш ні слова.

І лише вночі, коли Вайс віз майора із заміської резиденції оберфюрера СС у готель, Штейнгліц так само мляво і сонно поцікавився:

— Хто твій начальник?

— Пан майор Аксоль Штейнгліц!

— Добре, нехай так.

І знов кілька днів тільки ледь виразне коротке бубоніння майора, який наказував, куди їхати.

І раптом одного разу Вайс почув дивні схлипуючі звуки. Він злякано обернувся. Майор дивився на нього нерухомими, немов скляними, як у чучела, очима, але губи його кривилися од сміху.

— Слухай-но, ти! Якщо в тебе голова завжди так варить, я буду тобою задоволений.

Обер-фюрер СС, якому Штейнгліц, смертельно боячись пошитися в дурні, підніс картину, був од неї в захваті. І, як подяку за такий цінний подарунок, обер-фюрер вважав за можливе не тільки поділитися надзвичайно секретною інформацією, але й пообіцяв підтримувати майора в його діяльності, що мала, за словами обер-фюрера, особливо важливе значення для майбутнього Німеччини на Сході.

Хист до малювання давав Йоганнові в його щасливому і, вдавалося б, недавньому минулому, коли він був ще Сашком Бєловим, два громадських навантаження: стінну газету і художнє оформлення приміщення до свят, а також неприємності, коли він малював карикатури. Товариші часто ображалися за це, і він спокутувався самокритичними автошаржами. Любов до фарб, до кольору була в нього з дитинства.

Батько мріяв, що син піде по його стопах на завод, і, розглядаючи малюнки, скрушно бубонів:

— Ну що ж, давай, комусь треба бути й художником!..

Але син знав, що батько в душі пишається його хистом, захоплюється ним.

Академік Линьов заспокоював Сашка Бєлова, коли той ділився з ним своїми сумнівами:

— Та ви не хвилюйтесь, це не роздвоєння особистості, а очевидна здатність сприймати колір і форму. В науковій роботі емоційне сприйняття різноманітних явищ природи таке саме нормальне, як і в будь-якому іншому творчому процесі, а творчість — завжди дослідження з безліччю невідомих.

Інструктор-наставник сказав якось:

— З тебе, Бєлов, можливо, Рєпін вийшов би, коли б ти по цій лінії пішов. — І, зітхнувши, пожурився: — Швидше б ця морока з імперіалізмом кінчилася! Коли не буде воєн, кожна людина на землі зможе на повну силу розвинути свої здібності.

Коли Бєлов дуже вдало намалював портрет одного визначного радянського розвідника, начальник відділу товариш Баришев, уважно подивившись на портрет, потім на Бєлова, сказав:

— Які в нас люди талановиті, га? — І додав для ясності: — І він, і ти. — І ще уточнив: — Однак тобі, Сашко, до нього, — кивнув на портрет, — ще багато тягнутися треба. — Схаменувся: — Але ти здорово намалював. — Сказав винувато: — Вибач, друже, та навіть у нашому клубі на стіну повісити — не дозволять. Товариш знову на засіданні. — І постарався втішити: — Будь певен: настане час — будь ласка, хоч у Третьяковку.

— Це коли ж, при комунізмі?

Баришев замислився:

— Не обов'язково. Але десь на підході…

Олександра Бєлова знали букіністи. Одержавши стипендію — спочатку на робфаку, потім в інституті, — він того ж дня йшов розшукувати рідкісні репродукції. Кожної неділі він бував у Третьяковці, в Музеї прикладних мистецтв. На канікули їхав у Ленінград, щодня до відкриття приходив в Ермітаж і залишав його майже останній.

Те, що він тепер не мав змоги малювати, дуже гнітило його душу, він відчував майже фізичну недугу, яку пояснював тим, що йому ще нічого не вдалося тут зробити. А тим часом інформації, які надходили від Йоганна Вайса, разом з іншими даними точно й вірогідно свідчили: над Радянським Союзом нависла грізна небезпека.

— Ти добре заробляв, коли торгував картинами? — як завжди несподівано, проскрипів Штейнгліц.

Вайс розгадав цю провокаційну манеру: самим запитанням поставити людину в таке становище, нібито про неї вже все відомо, цікавлять лише окремі моменти, — ось як зараз. Чи багато він заробляв. А те, що він торгував картинами, — це, мовляв, для майора безсумнівне.

— Ні, — сказав Йоганн. — Я ніколи не торгував картинами. Інженер Рудольф Шварцкопф, брат штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа, був колекціонер, і на його замовлення я робив плафони для спеціального освітлення картин, а коли я їх установлював, пан Рудольф знаходив час, щоб пояснювати мені позитивні якості його полотен.

Після довгої паузи Штейнгліц промовив, не розтуляючи губів:

— Ця картина з «Пакет аукціону» виявилася підробкою. Довелося її викинути!

— Винуватий, пане майор! — з полегкістю згодився Вайс, розуміючи, що Штейнгліц, підготував цю версію на випадок, коли б полотно Ліотара справді призначалося комусь із високопоставлених осіб.

Усі ці дні разом з майором у машину сідав чоловік у цивільному; тримався він із Штейнгліцом досить незалежно. Двічі вони відвідали лодзинську тюрму, потім, прихопивши з собою якогось поляка — теж у цивільному, але з військовою виправкою, — наказали їхати в Модлін. По дорозі зупинялися в містах, де були тюрми або старі фортечні будівлі, перетворені на місця ув'язнення. З окремих слів Йоганн зрозумів, що вони шукають офіцера польської розвідки, який украв у німецькому військовому міністерстві багато секретних документів і навіть добув начерк плану нападу на Польщу. Але польський генеральний штаб відмовився вірити своєму розвідникові, і після повернення на батьківщину його запроторили в тюрму.

А поляк, котрий їхав з ними, теж був агент польської розвідки в Німеччині, та, судячи з усього, провокатор, двійник, працював на фашистів. І він переконував Штейнгліца, що треба негайно ліквідувати того офіцера, якого вони шукали, якщо, звичайно, пощастить його знайти в одній із тюрем.

Майор мовчав, мовчав і німець у цивільному. А коли поляк попросив спинити машину в безлюдному місці й пішов у кущі, німець у цивільному сказав:

— Якщо той погодиться на нас працювати, нехай повідомить яку-небудь польську організацію, що цей служив нам, — вони пристукнуть. Дурень, котрий звик, щоб за нього складали дезінформації! А потім ми тому допоможемо перебратися через Ла-Манш, і англійці самі знову закинуть його сюди. Буде збирати патріотів докупи. Не бігати ж за кожним окремо!..

Біля воріт модлінської фортечної тюрми Вайс простояв більш як добу. Прикмети провокатора-поляка він добре запам'ятав і навіть у думці вклав їх у шифровку.

На світанку до машини підійшли майор і німець у цивільному. Вайс запитливо глянув на Штейнгліца.

— Лодзь, — наказав майор. Обличчя і в нього, і в його супутника були сердиті, стомлені.

Цілу дорогу обидва пасажири понуро мовчали. Коли під'їхали до Лодзі, цивільний сказав уривчасто:

— Якби він після всього вижив, можна було б, мабуть, погодитись на його прохання.

— Авжеж, — кивнув головою Штейнгліц. — Розстріл — це почесно.

Німець у цивільному всміхнувся, очевидно, згадуючи про щось кумедне, спитав хвальковито:

— Ти помітив, на нього спочатку справило приємне враження, — і зробив такий рух зігнутим вказівним пальцем, немов натиснув на спусковий гачок, — коли я в його присутності того пройдисвіта, який його зрадив?.. — Зітхнув. — Було добре продумано. Але ми зробили все можливе.

Майор кивнув, згоджуючись.

Йоганн спершу машинально додавав швидкості, але потім піймав себе на тому, що його тягне врізати машину разом з пасажирами в першу-ліпшу вантажну машину, і навіть прикинув, як зручніше з кабіни вискочити. Та це не було б розплатою. Це було б злочинною слабістю перед тією справою, якій він служив. Він примусив себе поступово збавити швидкість. Руки в нього стали вологі. Перед очима поплив туман. Йоганн відчув, як раптом він зразу ослаб від голоду, від безсонної ночі в машині, від усього того, що йому довелося зараз ворожити…

Але, зупинивши машину біля під'їзду готелю, відчинив дверцята, виструнчився, придержуючи їх ліктем, козирнув і, віддано дивлячись в лице Штейнгліцові, запитав:

— Які будуть далі вказівки, пане майор?

Не діставши відповіді, так само квапливо забіг наперед, штовхнув вхідні двері, взяв у портьє ключ, ідучи на певній відстані від Штейнгліца, піднявся сходами, знову забіг наперед і відчинив двері номера.

В номері став біля вішалки, з готовністю чекаючи розпоряджень.

Майор стомлено опустився в крісло, скинув спершу один чобіт, потім другий. Вайс подав йому пантофлі, забрав чоботи й пішов до машини.

З багажника витяг мазь для взуття, щітку і з такою люттю начистив чоботи, ніби хотів спокутати свою миттєву слабість у машині, ніби ця робота була добровільною карою за слабовільне, на мить, відступництво від чекістського обов'язку, який владно вимагає од нього постійної, невідступної мобілізації всіх душевних сил.

Коли Вайс приніс блискучі чоботи в номер, його пасажири спали: Штейнгліц — на дивані, людина в цивільному — на майоровій постелі.

Вайс узяв черевики й одяг людини в цивільному, вийшов у тамбур і так довго шукав на вішалці взуттєву й одежну щітки, аж поки ознайомився з усім, що було в кишенях пальта, штанів, піджака. Потім поклав одяг так, як його кинули на стільці. Спустився вниз, одвів машину в гараж, помив, відлакував замшею, заправив пальним.

Прокинувся, як і звелів собі, о 3-й годині ночі і о 4-й годині 27 хвилин закінчив шифровку телеграми й переніс її тайнописним складом на звичайну поштову листівку.

«Полковник Курт Шнітке, Курт Шнітке», — двічі написав Йоганн, щоб переконатись, що ім'я одного з керівників Кенігсберзького розвідувального відділення абверу, спеціалізованого для дій проти Радянського Союзу, розшифрують правильно. Він передав також, що Шнітке одержав секретний наказ про негайне сформування штату керівників для диверсійних шкіл на території Польщі, повідомив шифр адресу розвідувального відділення абверу в Кенігсберзі й те, що це відділення зажадало двадцять комплектів літнього обмундирування командного складу Червоної Армії.

На ранок, коли Йоганн подав машину до під'їзду готелю, майор наказав одвезти його на аеродром.

Уже виходячи з машини, Штейнгліц, як завжди, недбало процідив ледь чутно крізь зуби, не вимовляючи закінчень слів:

— Два дні. Тут. Година раніше, — й пішов, хизуючись виправкою істукана.

Ну що ж, значить, два дні свободи — добрий подарунок майора Акселя Штейнгліца радянському розвідникові Олександру Вилову!

На Гітлерштрасе Вайс зупинив машину біля розкішного кондитерського магазину «Союз сердець». Напису «Тільки для німців» на дверях і вітринах не було: уся ця вулиця особняків, з яких виселили поляків, стала центром чисто німецького району.

Військові, поліцейські патрулі й агенти в цивільному пильно охороняли національну недоторканність цієї частини міста. Вечорами на Гітлерштрасе поважно прогулювались виряджені юрби німців, і коли б експерт контори «Пакет-аукціон» пан Герберт знайшов час побувати тут, він побачив би на плечах, на головах і навіть на ногах цих німців багато привезеного на склади «Пакет-аукціону» після конфіскації в польських громадян.

Майже до всіх німецьких чиновників, військових із спеціальних служб, гестапівців, націстських функціонерів, комерційних і промислових агентів — уповноважених найрізноманітніших німецьких концернів, що освоювали нові території рейху, наїхала з Німеччини сила-силенна родичів. Одні, енергійні, — сподіваючись на поживу, інші, ліниві, — просто щоб нажертися, випити на дурничку, натішитися владою над кожним ненімцем.

Сюди тягли дідів і бабусь, підлітків, немовлят, не забували про собак, котів, канарейок, папуг, бо тверезо міркували, що дешевого і добрячого харчу тут стане на всіх. Ну, а про поляків турбуватися зайве: однаково вони приречені на винищення.

Вечорами на Гітлерштрасе відбувався своєрідний мерзенний парад переможців-мародерів, що слідом за вермахтом повзли вирядженим натовпом по чорній від згарищ і мокрій од крові землі.

В кондитерській спеціально підібрані продавщиці — свіженькі, гарненькі, в блакитних сукенках, сніжно-білих мереживних фартушках і наколках на високих зачісках, — хизуючись берлінською вимовою, вміло і ввічливо обслуговували відвідувачів.

Усі вони перебували під наглядом спеціальної служби Крепса, що піклувалася про здоров'я вищих чиновників і офіцерів, які через жадібність і необачність часто попадали в армійські госпіталі з причин, далеких од військових подвигів.

Тут торгували не тільки кондитерськими виробами. Але прусської статечної добропристойності неухильно дотримувалися й тут. І продавщиця без жодного натяку на кокетство серйозно й шанобливо вислуховувала покупця, який вселяв довір'я і надії, і записувала адресу, куди їй самій слід було доставити покупку. Конверт з певною сумою на «транспортні витрати» вона недбало клала в кишеньку мереживного фартушка й, кивнувши клієнтові, підходила до другого клієнта з виразом стриманої люб'язності й готовності, якщо, звичайно, він того заслуговував.

Вайс купив велику коробку пончиків з яблучною начинкою, які любила фрау Дітмар, і пішов до виходу. Та цю ж мить із сусіднього од магазину кафе його гукнула гарненька блондинка, — він одразу пізнав Єву — гостю фрау Бюхер. Єва сиділа за столиком сама. Прибравши свої покупки, вона запропонувала Йоганнові сісти поруч.

Здобне, миловиде лице її, обрамлене майстерно укладеними локонами, сяяло доброзичливістю. На ній був пухнастий норвезький жакет, широкі м'які штани — їхнього походження Вайс не зміг визначити — і французькі туфлі-танкетки без каблуків. В ушах, на шиї і на грудях блищала чехословацька біжутерія.

— Ви когось ждете? — спитав Йоганн.

— Я — ніколи. Мене — завжди, — кокетливо відповіла Єва.

Вайс підвівся трохи, даючи зрозуміти, що не хоче заважати їй. Єва пухкою ручкою зупинила його.

— О, я прийшла сюди тільки поласувати. Страх люблю солодке! Це — для мене найвища втіха. — Дорікнула: — Пане Йоганн, у вас склалося про мене уявлений, як про легковажну жінку. Ало ж я зовсім не така. Я люблю…

— Дітей, кухню, церкву, — підказав Йоганн, гадаючи, що Єва образиться і в нього буде привід покинути її.

Та Єва простодушно згодилася:

— Це правда, я така. Ви задоволені своєю новою посадою, пане Вайс? — раптом спитала вона.

— Так, і я дуже вдячний фрейлейн Ангеліці за її турботу про мене.

— Але чому Ангеліці? — здивувалася Єва. — Це я для вас постаралась. — Помовчавши, додала: — Щоправда, на прохання Ангеліки. Та коли б я не захотіла… Невже вона вам нічого не сказала?..

І Єва, невимушено базікаючи, ніби між іншим, з жіночим єхидством розповіла Войсові дещо для нього цікаве. Виявляється, син фрау Дітмар був заручений з Ангелікою (а втім, про це Йоганн і сам догадувався), і, хоч історію її падіння вдалося попервах од нього приховати, він, розгніваний, повернув їй слово, коли дізнався про все. І університет покинув не тому, що захопився фашизмом. У кар'єрі націстського функціонера він побачив більше можливостей піднестися над аристократами Зальцами. Та ба, помилився. Гітлер віддав перевагу не штурмовикам, а прусському родовому офіцерству. Зальци знов увійшли в силу. Полковник Йоахім фон Зальц теж вступив до націонал-соціалістської партії. І, очевидно, як колись його батько, тепер має до Ангеліки не тільки «родинні» почуття. Тому фрау Марія Бюхер дуже стурбована, щоб полковників батько, дізнавшись про це, не відібрав у Ангеліки дарчої. Та коли б Ангеліка вийшла зараз заміж, її стосунки з Йоахімом Зальцом не являли б ніякої небезпеки ні для кого. Фрау Дітмар теж дуже хвилюється, боїться, що коли Фрідріх дізнається про зв'язок Ангеліки спершу з генералом фон Зальцом, а потім з його сином, то він одважиться на якийсь непродуманий вчинок. Він такий запальний і самолюбивий! Тому обидві дами й вирішили, що в особі Йоганна вони знайшли вихід із скрутного становища, яке створилося в цих двох дуже пристойних родинах. Що думає про все це Ангеліка, невідомо. Спитати бояться. Але принаймні поки що вона вважала зайвим турбувати полковника фон Зальца, а попросила Єву допомогти влаштувати Вайса — та любить дражнити свого генерала ревнощами. І Єва просила генерала про Вайса — просто для того, щоб іще раз перевірити свою жіночу принадність.

Усе це Єва розповіла Вайсу, безперестану уминаючи тістечка.

— А коли приїде Фрідріх і про все довідається? — спитав Вайс.

Єва, облизуючи липкі пальці, сказала твердо:

— Він не приїде. І ні про що не довідається.

— Чому?

— Та хіба ви не знаєте? Він у Пепемюнде: там винаходять якусь страшну зброю. І працюють не тільки наші вчені, залучено навіть неарійців. Вони всі там, як у концентраційному таборі, звичайно, комфортабельному. Фрідріха послали туди тому, що він майже інженер і до того ж наці. Він просто знахідка для. гестапо: освічена людина і їхній таємний агент. Це рідкість. Я впевнена, що він тепер не менш ніж гауптштурмфюрер. — Нарешті фрау Дітмар може вважати себе щасливою матір'ю.

— А хіба раніше не вважала?

— Звичайно, ні. Вона не вірила в політичну кар'єру Фрідріха. Вона вірила в інші його здібності.

— Упадати коло дівчат?

— Ну що ви! — Єва навіть образилася за Фрідріха. — Він такий розумний чоловік! Якось приніс на різдвяний бал у мерії Санта-Клауса із пап'є-маше, і цей Санта-Клаус рухався за велінням Фрідріха і кланявся найпочеснішим гостям.

— Чарівник!

— Ну, звичайно. Усі так думали, особливо діти. Та потім Фрідріх пояснив, що зроби в усе це з допомогою радіо. В усякому разі, мій групенфюрер казав, що досліди з цією іграшкою згодяться Фрідріхові в Пенемюнде. І якщо він не буде таким роззявою, як його батько, він багато чого доб'ється.

— Я дуже радий за фрау Дітмар, — щиро вигукнув Йоганн. Він і справді був радий значно більше, ніж могла подумати Єва. Пенемюнде… Пенемюнде — оце новина!

Цікавитись далі цією темою було б необережно, і Йоганн одразу змінив тон і тему розмови.

— Фрейлейн, ви наче квітуча яблунька! — сказав він стиха й торкнувся рукою пухкого Євиного ліктика.

Але вона відсмикнула руку й сказала серйозно:

— Облиште, Йоганне. Мені ці штучки смертельно набридли. Я хотіла щиро поговорити з вами, як із своїм хлопцем, — адже я теж із села. І як тільки зберу достатньо грошей, вернуся до батька, заплачу за східних робітників, і, запевняю вас, я знаю дорогу до щастя… Адже я, власне, дуже добропорядна дівчина. — Вона знизала повними плечима. — Не якась там берлінська повія з Александерплац. Бачите: не курю, не люблю міцних напоїв, до одного лише не байдужа: до ласощів. — Спитала багатозначно: — Ви зрозуміли мене, пане Вайс?

— Авжеж, — неуважно згодився Йоганн і заклопотано поцікавився: — Але хто вам сказав, що я працював на фермі?

— Боже мій! — Єва аж руками сплеснула. — Невже ви гадаєте, що мій шеф, не ознайомившись з усіма вашими паперами, згодився порадити майорові Штейнгліцу взяти вас шофером? — Сказала гордо: — Я б теж не могла бути на своїй теперішній посаді в обергрупенфюрера, коли б мене не рекомендувало гестапо і, звісно, пастор, якому я сповідаюся в усіх своїх гріхах. — І Єва всміхнулася Вайсові й тепер сама простягла йому руку.

Особняк обергрупенфюрера, куди Вайс привіз Єву, охороняли есесівці в чорними автоматами на грудях. І якби не їхня занадто пильна цікавість, Єва, можливо, запросила б Йоганна на чашку кави. А вмовляти солдата в присутності охорони обергрупенфюрера Єва вважала непристойним для себе і тому стримано попрощалася з Вайсом.


11


Все молоде покоління фашистської Німеччини із зовсім раннього віку піддавалося націстській обробці: юнгфольк, потім гітлерюгенд, обов'язкові трудові табори, дворічне перебування в охоронних або штурмових загонах і, нарешті, школи Адольфа Гітлера для особливо достойних, яких спеціально готували до служби у фашистському партійному і державному апараті.

Слід гадати, Фрідріх Дітмар, пройшовши такий шлях, навряд чи міг зберегти ті риси свого характеру, про які з ніжністю і захопленням розповідала Йоганнові фрау Дітмар.

Та разом з тим у Йоганна виникали невиразні надії на Фрідріха, коли фрау Дітмар казала, що в своїх листах до сина розповідає, який турботливий, який уважний до неї квартирант. Йоганн прагнув, щоб Фрідріх запам'ятав його ім'я, і просив фрау Дітмар в кожному листі писати синові, що солдат Вайс шанобливо кланяється йому.

Йоганн був невимовно радий, коли сяюча фрау Дітмар одного разу попросила виконати Фрідріхове доручення. Записку од сина, де були перелічені книжки й конспекти університетських лекцій, які він хотів одержати з дому, привіз їй ротенфюрер СС, по-загальновійськовому — старший єфрейтор.

Поки фрау Дітмар частувала ротенфюрера й розпитувала про сина, Йоганн відібрав за цим списком Фрідріхові книжки й конспекти, склав, акуратно запакував і вручив посланцеві.

Розуміючи, що матері. дорогий кожен папірець, одержаний од сина, він швидко зробив копію списку й, віддавши Фрідріхового листа фрау Дітмар, одвіз ротенфюрера на військовий аеродром. Та як не пробував Вайс дізнатися що-небудь про те, як поживає пан Дітмар, ротенфюрер мовчав. Піймати його на цінному признанні пощастило лише на прощання, коли Йоганн, подаючи ротенфюрерові прогумований плащ, сказав: «У вас там зараз дощі, вітри: погода в Пенемюнде в такий час завжди паскудна», — ротенфюрер кивнув, згоджуючись.

Але й цього було досить, щоб переконатися у вірогідності відомостей, одержаних від Єви.

Вивчення списку книжок і тематика лекцій підтвердили, що Фрідріха зовсім не випадково цікавлять зараз електронна техніка, системи дистанційного радіорелейного управління, навігаційна автоматика.

Розмірковуючи над усім тим, що вдалося дізнатися од фрейлейн Єви, Йоганн вирішив найдоцільнішим усю турботу про своє влаштування приписати виключно Ангеліці Бюхер. І хотів подякувати своїй благодійниці, порадившись з фрау Дітмар, як це краще зробити.

Фрейлейн Ангеліка згодилася прийняти Вайса вранці, попередивши через фрау Дітмар, що в неї дужо обмаль часу, бо полковник фон Зальц доручив їй надзвичайно важливу і невідкладну роботу.

Перші ж дні спілкування з майором Штейнгліцом дали Вайсові багато повчального, корисного. Майор своїм зовнішнім виглядом являв собою ідеал пруссака — бундючного, чистоплотного франта.

І ось, одержуючи нове обмундирування, Вайс щедро тикав кому слід марки, і йому видали все, що належало, не тільки точно по фігурі, але й кращого гатунку. Крім того, за солідну суму він придбав тут-таки, в цейхгаузі, шкіряний мундир есесівського самокатчика.

У перукарні Вайс зажадав, щоб майстер зробив йому таку саму зачіску, як у майора Штейигліца.

І коли він, зовсім інший, з'явився перед майором, той удав, ніби нічого не помітив, однак зразу ж наказав Йоганнові супроводити його в установи, які він відвідував, наче Вайс був його ад'ютантом, хоча майорові й не належало мати ад'ютанта. Вигляд і поведінка Йоганна були цілком ад'ютантські, і це надавало Штейнгліцу особливої ваги.

Розшаркуючись і розсипаючись подяками, Вайс підніс Ангеліці коробку шоколаду, куплену в кондитерській «Союз сердець» на Гітлерштрасе, й відзначив при цьому, що його нова зовнішність і наслідок її — нові, самовпевнені манери — справили на дівчину якнайкраще враження.

Полковникові Йоахіму фон Зальцу справді останнім часом потрібні були не тільки ліричні, але й суто ділові послуги своєї секретарки: подані йому списки осіб, відібраних у диверсійно-терористичні групи, призначені для перекидання на територію СРСР, виявилися незадовільними.

Абверу було надзвичайно важко формувати групи п'ятої колони на території СРСР напередодні свого підступного нападу. А досі ж йому вдавалося блискуче здійснити це під час загарбання багатьох європейських держав.

Мистецтву викликати людей на одвертість присвячені цілі томи глибоких і тонких теоретичних досліджень німецьких психологів, професорів шпіонажу. В архівах відповідних служб зберігаються звіти агентів, компільовані й систематизовані в картотеках по розділах. І все оце, продумане, вивірене, досконально вивчене, витиснуте аж до квінтесенції, набуло вищого ступеня системи, таємницю якої могли збагнути, затвердити, визубрити тільки чорні рицарі, посвячені в орден німецького шпіонажу.

Та дух прусської дисципліни, яка чванливо проголошувалась характерною національною рисою, тяжів нещадно і над діячами таємних служб, над їхнім розумом, волею, вимагаючи суворого, невідступного дотримання шаблонних прийомів, вироблених «геніями розвідки». Якщо вважати шпіонаж за мистецтво, то навіть найкращі його зразки, без ліку повторені, втрачали свою первісну цінність і часто скидалися на жалюгідні репродукції з картини великого художника, безліч разів повтореної на упаковці дешевого мила.

Гітлер вніс великий вклад у науку підлості. Його повчання: «Я проводжу політику насильства, використовуючи всі засоби, не дбаючи про моральність і кодекс честі… В політиці я не визнаю ніяких законів. Політика — це така гра, в якій допустимі всі хитрощі і правила якої змінюються залежно від майстерності гравців… Коли треба, не зупинимося перед підробкою чи шахрайством», — це його повчання надихнуло всі фашистські таємні служби на нелюдські акції, допомогло їм перебрати міру всіх підлот, які будь-коли знала історія. Та ніщо не допомогло фашистам збагнути радянський характер, зламати його.

Фрейлейн Ангеліка була приємно здивована, побачивши Вайса якимсь новим, привабливішим. Вона не приховувала від Йоганна, а, навпаки, підкреслила, яка рада і навіть захоплена його виглядом. Ангеліка розважливо вирішила скористатися цим візитом для того, щоб викликати Йоганна на розмову, потрібну їй зараз. Адже Вайс — прибалтійський німець, він жив у Латвії за Радянської влади й, мабуть, зможе дати які-небудь рекомендації, а Ангеліка запропонує їх від свого імені фон Зальцу, прихильністю якого вона останнім часом дуже дорожила, зв'язуючи з полковником свої далекосяжні плани на майбутнє.

Йоганн теж хотів побалакати з Ангелікою — може, вдасться вивідати в неї що-небудь. Він знав до певної міри прийоми німецького шпіонажу; припустімо, так — досить вдатися до шантажу: «Фрейлейн Ангеліко, мені дещо відомо про вас, і про татуся Зальца, і про теперішні ваші стосунки з його синком», — і, звичайно, фрейлейн Ангеліка розкисне.

Прийом хоч і шаблонний, однак цілком у дусі методики, визнаної всіма імперіалістичними розвідками.

Та замість цього випробуваною, безпромашного й такого простого засобу Вайс став на шлях складніший, бо гадав, що на подібний шаблонний прийом відповідають так само шаблонно: спочатку він якийсь час одержуватиме незначні матеріали, а потім піде донос у гестапо.

Ангеліка досить розумна й зуміє виступити в ролі викривача свого шантажиста. Зрештою її звабив не хтось там, а німецький барон. Чи так це вже принизливо в очах того товариства, до якого належить Ангеліка?

Усе це з блискавичною швидкістю промайнуло в Йоганновій голові, але ніяк не відбилося на його обличчі — воно виражало тільки захоплення гарненькою і діловою дівчиною. Видно було, що йому дуже приємне її довір'я до нього.

І, відповідаючи на недбале, поставлене ніби тільки задля ввічливої цікавості до Вайсового минулого, запитання Ангеліки про його знайомих і друзів у Ризі, він з піднесенням розповів, як ловив уночі рибу в затоці разом із своїм другом Генріхом Шварцкопфом.

— І з дівчатами, — так нервово й насмішкувато додала Ангеліка, що Йоганн вирішив перейти до іншої теми.

Вона була трохи небезпечна, та зате давала можливість зрозуміти, чому це Ангеліка так зацікавилася ним.

Сумно зітхнувши, Вайс сказав:

— Вибачте, фрейлейн, але для кожного прибалтійського німця важка безповоротна втрата — як би там не було — батьківщини.

— Чому ви кажете — безповоротна? — суворо спитала Ангеліка й багатозначно додала: — Я трохи інакше, ніж ви, уявляю собі майбутні кордони рейху.

Вайс заперечив жваво:

— О, я теж думав інакше. Але пакт, укладений з Москвою, ми, німці, там, у Латвії, розцінили, як крах наших надій. — Шепнув зніяковіло: — Сподіваюсь, про це ви нікому не скажете?

— О, звичайно, — запевнила Ангеліка. І порадила: — Будьте зі мною якомога одвертіші, так само, як і я з вами. — Поклавши руку Вайсу на коліно, поспівчувала: — Я розумію ваші переживання. — Повагалася і раптом сказала рішуче: — Йоганне, я обіцяю вам: якщо ви — і дуже скоро — запропонуєте мені покататися човном по вашій Ризькій затоці, я охоче прийму запрошення.

— Фрейлейн, ви обіцяєте мені спокусливі сни…

— Більш я поки що нічого не можу вам сказати, — обірвала Ангеліка цю галантну фразу. І серйозно глянула на Вайса.

Йоганн подумав, чи не занадто поспішно дав зрозуміти Ангеліці, як сприйняв її слова, і промимрив:

— Авжеж, коли б не цей пакт… — І сказав немовби сам до себе: — Але ж у нас з Польщею теж був договір?..

Ангеліка поблажливо всміхнулася.

— О, нарешті. Як ви все-таки повільно міркуєте. — Відкинувшись на спинку стільця, поправляючи зачіску, спитала зацікавлено: — Ну, а ці більшовики вас дуже утискали в Латвії?

Вайс опустив очі.

— Якщо поводитися з ними обачливо… — Швидко підвів очі й, вловивши на обличчі в Ангеліки вираз жадібної уваги, знову опустив очі, пробурмотів неохоче, — то можна було уникнути неприємностей. — Встав. — Вибачте, фрейлейн, мені час уже…

Ангеліка схопилася, поклала обидві руки йому на плечі.

— О, прошу вас… — І пообіцяла багатозначно: — Залиштесь, ви не пожалієте.

Йоганн удав, ніби сприйняв це як заклик і рішуче обняв дівчину. Як він і гадав, вона сердито випручалась.

— У вас солдатські манери!

— Але я солдат, фрейлейн.

— Якщо ви хочете завоювати мене, то треба діяти не так…

— А як? — осміхнувся Вайс.

— Будьте розумником, Йоганне. Сядьте й розкажіть мені все, що ви знаєте. — Додала лагідно: — Прошу вас! — І знов поклала руку на його коліно.

Перебираючи її тонкі, холодні, ледь вологі пальці, Йоганн сказав мовби знехотя:

— Коли вам так хочеться, фрейлейн, ну що ж, я готовий.

— О! — із задоволенням зітхнула Ангеліка й ближче підсунулася до нього.

Йоганн по-діловому, точно й докладно розповів те, що йому рекомендували передати при потребі німецькій розвідці як свій особистий патріотичний дарунок.

Це був хитромудрий набір фактів начебто значних, за деякими ховалася пастка, а інші були такі оголено правдиві, що не могли не спокусити…

Ангеліка слухала уважно й напружено, спитала:

— Звідки вам відомі ці подробиці, Йоганне?

— Ви знаєте, я працював у автомайстерні, і мені доводилося ремонтувати їм машини. І після ремонту супроводити в пробних виїздах. Це дуже недовірливі люди.

— Вони називають це пильністю?

— Пильність — це трохи інше. Це звичай перевіряти документи. І чим більше в тебе документів, тим більше ти вселяєш довір'я…

Ангеліка встала, видко було, що її дуже цікавила розмова з Йоганном.

— Одну хвилинку. — І вийшла з кімнати. Скоро вона повернулася й мовила урочисто:

— Йоганне, полковник Йоахім фон Зальц чекає на вас у себе в кабінеті.

Переступивши поріг, Вайс побачив блідого, сутулого чоловіка, із впалими грудьми й такими самими запалими скронями і щоками на костистому, довгому, похмурому обличчі. Скельця пенсне дужо збільшували банькаті очі, в яких була втома, глибока байдужість до всього. Полковник недбало, трохи схиливши плішиву голову, відповів на Вайсове привітання й одночасно вказав йому на шкіряне крісло з пневматичною подушкою в головах. Коли Вайс сів, полковник втупився в нього прозорими, безбарвними, некліпними очима з червонястими жилками. Потім склав поперед себе кисті рук так, що палець торкався пальця, і, втупивши погляд в свої нігті, почав пильно й зосереджено розглядати їх.

Вайс теж мовчав.

— То як? — раптом зронив полковник, не підводячи очей і не міняючи пози.

— Ну, повторіть, повторіть! — нетерпляче наказала Ангеліка.

Вайс устав, як для доповіді, і стисло, але ще твердішим голосом повторив те, що він розповідав Ангеліці.

Полковник усе ще сидів у тій самій позі, прикривши очі тонкими сизими повіками. Ні разу він не перебив Вайса, ні разу не звернувся із запитанням.

Допитливо вдивляючись у фон Зальца, Йоганн силкувався вгадати, яке враження справляють на того його слова, але полковникове обличчя лишалося непроникним. І коли Вайс закінчив, полковник так само глибокодумно споглядав свої нігті.

Мовчання ставало обтяжливим. Навіть Ангеліка відчувала деяку незручність, бо не знала, як сприйнято її настійливе прохання вислухати Вайса.

І раптом полковник спитав сильним, трохи скрипучим голосом:

— Хто з ваших земляків, які перебувають тут, може виконати обов'язок честі перед рейхом і фюрером?

— Пане полковник, Ми всі, як справжні німці…

— Сядьте! — почувся наказ. — Це зайве. Назвіть ім'я.

— Треба вміти користуватися парашутом? — рішуче спитав Вайс.

— Ім'я!

— Папке, пане полковник. — І, знову виструнчившись, віддано дивлячись у вічі фон Зальцу, Вайс відрапортував — Колишній нахбарнфюрер, середнього віку, чудового здоров'я, рішучий, розумний, добро знає обстановку, володіє зброєю, часто виїздив у прикордонні райони, має там зв'язки.

Полковник подумав, узяв телефонну трубку, назвав номер, промовив недбало, з нудьгою в голосі:

— Дайте терміново довідку про Папке, що прибув з Риги. — Поклав трубку й знову поринув у мовчазне споглядання своїх пещених нігтів.

Останнім часом Папке уникав зустрічей з Йоганном, але розпитував про нього в співробітників і навіть навідувався, коли того не було дома, до фрау Дітмар, намагаючись дізнатися, як проводить час її пожилець. Тому не дивно, що Йоганн спробував при першій же нагоді спекатися Папке, тим більше, що, коли в Радянську Латвію зашлють саме Папке, знешкодити його можна буде дуже легко. Для цього досить сповістити в шифровці його ім'я — прикмети й так відомі.

Полковник, як і раніше, сидів у позі застиглої статуї, зрідка підводячи порожні, невидющі очі.

Йоганн оглянувся на Ангеліку, немов запитуючи, що йому робити далі.

Ангеліка відповіла суворим поглядом.

Здорово видресирував її полковник, якщо вона в його присутності боїться й слово мовити. Цікаво, наодинці вони так само безсловесні?

Задзвонив телефон.

Полковник приклав трубку до блідого, широкого, відстовбурченого вуха й, зрідка киваючи, сказав кілька разів, неначе прокаркав: «Так, так». Поклав трубку й запитливо глянув на Вайса, немов дивуючись, чого він тут. Ангеліка поспішно встала й, оглянувшись на Вайса, пішла до дверей. Він зрозумів, устав, клацнув каблуками, повернувся і, бадьоро карбуючи крок, вийшов у супроводі Ангеліки.

Як тільки вони опинилися самі, пролунав дзвінок.

— Одну хвилинку, — вибачилась Ангеліка й зникла за дверима кабінету.

Повернулася вона не скоро. Та коли вийшла, усміхалася її тримала в руці незапалену сигарету. Простягла її Вайсові.

— Це вам від полковника.

— То все гаразд? — спитав Вайс.

Ангеліка поблажливо поплескала його по спині й провела до внутрішніх сходів.


Коли Вайс зустрів на аеродромі майора Штейнгліца, він так палко привітав його, що навіть завжди байдужому й пихатому майору стало приємно на душі і він великодушно простив Йоганнові, коли той у метушні з речами мало не впустив термос. Вайс підготувався до зустрічі: уткнув у багажну січку за передньою спинкою букет.

Майор, звичайно, побачив квіти, але, завжди скритний, удав, ніби нічого не помітив.

За довге своє перебування на спеціальній службі Штейнгліц виробив правило вишукувати в кожного слабі сторони і, бувши великим знавцем всіляких підлот, почував себе впевнено тільки з тими людьми, що самі були готові на будь-яку підлоту. А коли дослідження особи в цьому напрямку не увінчувалося успіхом, то він вважав цю особу недалекою і ні на що не здатною.

Разом з тим Штейнгліц любив з гордістю повторювати фашистські сентенції, як-от: «Нордичне селянство — еліта еліт», «Дрібні селяни та юнкери з'єднані спільністю долі, вони спинний хребет воєнної могутності країни і є потенціальним новим дворянством землі і крові».

Син селянина, він немало страждав у догітлерівські часи від зневаги титулованих офіцерів рейхсверу. І наївно сподівався, що тепер селянське походження відкриє йому дорогу в армійську еліту. А те, що Вайс працював колись на фермі і був племінником фермерші, змусило майора відмовитися від звичної підозріливості. У Штейнгліца з'явилася навіть деяка симпатія до свого шофера, він гадав, що саме в таких, як Вайс, і зберігаються первородна простота, покора і довірливість — риси, властиві селянським дітям, які не втратили благотворного родинного зв'язку з землею.

Прийшовши до цього умовиводу, майор повірив у нього, як у неспростовну істину, так само як він назавжди повірив у вироблену його службою спеціальну систему, де все — аж до способів відплати тим, хто посміє хоч трохи відступити від цієї системи, — було передбачено заздалегідь.

Щиру Вайсову радість майор вважав за підтвердження того, що селянин — хоч би ким він був — відчуває вроджене благоговіння перед своїм паном і це благоговіння — свідчення расової чистоти німецького селянства.

А Йоганн справді дуже зрадів, що майор повернувся. І не збирався приховувати своїх почуттів з цього приводу. Радість його пояснювалася тим, що йому вдалося дещо дізнатися про свого хазяїна і він ладен був служити йому з натхненням, самовідданістю і героїзмом — невід'ємними доданками, необхідними для виконання завдання, покладеного на радянського розвідника.

До того ж Йоганн не проти був запозичити дещо з досвіду майора Штейнгліца, котрий, хоч і попав у немилість, був одним з найкращих знавців таємної канцелярії гітлерівського генерального штабу. Вони ще мали зіткнутися в майбутньому, і Йоганн хотів бути у всеозброєнні, щоб вийти з цієї сутички переможцем.

Йоганн думав про все це, коли обережно вів машину, скоса спостерігаючи в дзеркало майора. Та обличчя його пасажира зберігало звичний холодно-замкнутий вираз.

Біля входу в готель Штейнгліц, як завжди, недбало, крізь зуби, не доказуючи закінчень слів, процідив:

— Година нуль-нуль. З повним запасом пального. Свої речі — теж.

Йоганн зрозумів, що покидає Лодзь, і, можливо, назавжди.


12


Бідолашна фрау Дітмар! Як заметушилася, як розпачливо заметалася вона, коли дізналася, що Вайс їде. Здавалось, ця звістка засмутила її не менше, аніж розлука з Фрідріхом. Очі її були мокрі од сліз.

Йоганн мимоволі згадав, як метушилася, металась, виряджаючи сина, мати Сашка Бєлова, вкладала в чемодан теплу білизну, вовняні шкарпетки, умовляла взяти мало не дві дюжини носових хусточок, тикала сітку з продуктами. І син не міг сказати їй, що мусить усі свої речі залишити в спеціальній кімнаті на аеродромі, де має переодягтися і взяти на дорогу зовсім інший чемодан.

Йоганн згадав, як тримався, прощаючись зі своєю матір'ю, котру не можна було хвилювати. Вона й так була вкрай стривожена таємничою розлукою. І він бадьорився, жартував, запевняв, що тепер працюватиме на засекреченому підприємстві. Та мати знала, що він вигадує, хоч і удавала, ніби вірить кожному синовому слову.

Батько не міг утаїти од неї, яку горду дорогу обрав їхній Сашко. І вона поклялася мовчати, у неї вистачило сили прикидатися перед сином у годину розлуки. І він знав, що вона навіть обдурюватиме, запевнятиме всіх, що її Шуркові живеться добре, розповідатиме, як він там працює, на своєму засекреченому оборонному заводі, придумуватиме листи од нього. І що вона плакатиме крадькома від чоловіка, у котрий раз розглядаючи синові фотографії…

А батько? Здавалося, того вечора назавжди залягли в нього на обличчі глибокі зморшки. І хоч він бадьориться, бурмоче про те, як воював у громадянську війну, про те, що він парубком теж маху не давав, очі в нього тужливі, і зразу ясно: не вміє старий лицемірити, прикидатися — до для нього найстрашніше. І він не вірить, що його Сашко, його хлопчик, такий чистий, правдивий, безмежно щирий, зможе обманювати, прикидатися…

Вдень Йоганн устиг заскочити в контору «Пакет-аукціон» і, пам'ятаючи майорові слова про маргарин, які ще тоді вплинули на Герберта гнітюче, розв'язно заявив, що він приїхав не по маргаринові вироби, а по гарну дамську плетену кофту. Але зразу ж, заспокоюючи Герберта, показав гаманець.

Чи можна, звітуючи, піднести цю суму в рубрику «спеціальні витрати», Вайс твердо не знав. Та він одважився на це, гадаючи, що в крайньому разі, ну що ж, бухгалтер вирахує із заробітної плати в десятикратному розмірі за невиправдану перевитрату іноземної валюти.

Але не подякувати фрау Дітмар за всі її турботи він не міг. Вона була щиро уважна до нього. Крім того, знайомство з нею дало йому чимало користі, і хто зна, що знадобиться ще од неї згодом.

І коли фрау Дітмар примірювала теплу плетену кофту й казала, що не наважується прийняти такий цінний подарунок, з рум'янця на щоках і червоних плям на шиї видно було, яка вона щаслива.

Та хоч які зворушливі були ці хвилини прощання, Йоганн не забув попросити у фрау Дітмар дозволу написати Фрідріхові листа й подякувати йому за гостинність. І фрау Дітмар дала Йоганнові номер синової польової пошти, попередивши, що Фрідріх не дуже полюбляє сам писати листи. І пообіцяла, що вона знову напише Фрідріхові, яка хороша людина жила в його кімнаті…

У точно визначений час Вайс під'їхав до готелю. Виніс майорові чемодани, поклав у багажник.

— Варшава, — процідив Штейнгліц, відкинувся на спинку сидіння, простягнув ноги, заплющив очі й наказав собі заснути. Він пишався тим, що може примусити себе спати: адже на це здатна лише вольова надособа, за яку самовпевнено і вважав себе майор.

Падав мокрий сніг, земля оголилася на проталинах, в долинах стояв туман. Холодно, зимно, похмуро. Безмежно тяглася дорога, геть зрита вирвами од авіабомб. Лунко гули під колесами настили недавно відбудованих мостів. Напередодні розбійницького нападу на Польщу 1 вересня 1939 року німецькі диверсійні групи висадили більшість мостів в повітря. Пробігали чорні руїни будівель у повітових містечках. Через певні проміжки часу машину зупиняли біля контрольних пунктів. Штейнгліц прокидався, недбало показував свої документи, а частіше металевий жетон на ланцюжку, який справляв на начальників патрулів неабияке враження.

Часом написи вказували, що треба їхати в об'їзд, бо дорога закрита для всіх видів транспорту. Вайс, начебто не помічаючи цих покажчиків, небавом доганяв моторизовану колону або проїздив повз армійське розташування, аеродром, будівництва, складські споруди. І хоч по всьому шосе були дорожні знаки, що вказували шлях на Варшаву, Вайс чомусь знаходив привід часто звірятися з картою, особливо коли траплялися об'єкти, що привертали його увагу.

Та кожного разу, перш ніж дістати карту, він поглядав у дзеркало над вітровим склом, в якому відбивалася фізіономія сонного Штейнгліца. Ніяких позначок на карті Вайс не робив, покладаючись на свого пам'ять.

Коли під'їхали до лісистої місцевості, патруль затримав машину. Майор показав свої документи, витяг жетона — не допомогло. Унтер-офіцер шанобливо доповів, що проїзд одиночним машинам заборонено, бо в лісі переховуються польські терористи.

— Ганьба! — пробурчав Штейнгліц. Вийшов з машини на узбіччя і потім, застібаючись, сказав унтер-офіцерові:

— Їх треба вішати на деревах, як собак. Скільки в них дерев, стільки їх і вішати.

— Ви маєте рацію, пане майор. Треба вішати.

— То чого ж ви стоїте? Ідіть у ліс і вішайте! — Цієї миті він помітив, що заляпав чобіт, і наказав патрульному солдатові: — Витерти! — А коли той нахилився, сказав гидливо: — Боягуз! У тебе навіть руки тремтять — так ти боїшся цих лісових свиней.

Проте сам Штейнгліц тільки тоді дозволив патрульному офіцерові відкрити шлагбаум, коли зібралося понад десяток армійських машин. І свою машину наказав Вайсові вести в середині колони, позад бронетранспортера, й поклав собі на коліна пістолет. І вилаяв Вайса за те, що той не одразу вийняв з брезентової сумки гранату.

Чорні дерева впритул підступили до дороги. Пахло вогкістю, глицею, і ліс здавався Йоганнові рідним. Такі ж ліси були в нього на Батьківщині, а в цьому причаїлися польські партизани, що не побоялися стати до мужнього двобою із залізними лавинами гітлерівських полчищ.

Як хотів Вайс почути зараз постріли, розриви гранат, тріскотняву ручних кулеметів — він ждав їх, як голосу друзів. Та ліс мовчав. Непроникний, темний і такий густий, ніби дерева зрослися гіллям. І коли машина знову виїхала на голу рівнину, Йоганнові здалося, що тут темніше, ніж у лісі. Напевне, тому, що задні колеса транспортери набризкали грязюкою вітрове скло. Він хотів зупинитися, щоб витерти грязь, але майор не дозволив: боявся одірватися від бронетранспортера.

Глибокої ночі, коли до Варшави лишалося не більш як тридцять кілометрів, Штейнгліц наказав Йоганнові звернути з шосе. Під'їхали до якихось будівель — очевидно, раніше це був маєток, — обгороджених високим парканом і подвійним рядом колючого дроту. Прожектори на сторожових вишках, поставлених по кутках паркана, заливали все навкруги сліпучим мертвотним світлом. Біля воріт їх затримали. Охорона дуже старанно перевірила майорові документи й пропустила машину тільки після того, як караульний офіцер по телефону дістав на це дозвіл. У дворі Штейнгліца зустріли люди в цивільному. Він шанобливо відкозиряв, і вони всі разом пішли. Йоганнові дали ліжко в гуртожитку неподалік од гаража, де стояло дуже багато нових машин найкращих німецьких марок.

Це розташування, загадкове, відлюдне, що зовні нагадувало і тюрму, і табір, не було ні тюрмою, ні концтабором. Але тут були сконцентровані найдосконаліші технічні засоби охорони: струм високої напруги, включений в огорожу з колючого дроту, трубчасті спіралі Бруно, система металевих щогл і прожекторами, які могли будь-якої миті залити нещадним світлом усю колишню поміщицьку садибу або освітити кожен її закуток, і незримі променеві бар'єри із спалахами сигнальних ламп, в які попадав кожен, хто входив у приміщення чи виходив з нього, і всі зібрані тут досягнення людської думки точно і злагоджено служили одній меті — намертво відрізати цей клапоть землі від зовнішнього світу.

Тільки солдати охоронного підрозділу носили військову форму. Ті, кому вони підлягали, хто володарював тут, були в цивільному, і тільки за ступенем шанобливості, що її виявляли до цих цивільних, можна було визначити їхню високу посаду. Жоден з них не приховував своєї військової виправки і права командувати іншими, такими самими цивільними, що відрізнялися лише більш вишуканою виправкою. Підлеглі цивільні нагадували в'язнів, які добровільно посадили себе в кам'яні флігелі. Вони працювали майже цілий день і лише після обіду, а декотрі тільки після вечері прогулювалися по кам'яних плитах внутрішнього дворика, що відокремлював ці флігелі від господарських будівель.

А тих цивільних, хто мав право спілкуватися із зовнішнім світом, при виїздах перевіряли кілька патрульних постів. Ці пости обслуговував спеціальний підрозділ СС, якому, певне, й було доручено зовнішню охорону.

Очевидно, есесівці не підкорялися властям розташування, бо безцеремонно освітлювали ліхтарями пасажирів кожної машини, що виїздила чи в'їздила; забирали документи, односили в комендатуру для перевірки й не поспішали їх повернути. А коли повертали, навіть якщо перевірений, виявлялося, досить високопоставлена особа, козиряли недбало й незалежно.

Вільне пересування Вайса по території було вкрай обмежене: господарські будівлі, плац, вимощений бруківкою, — і все. Він не мав права переступати за межі цієї риски. Незримі кордони стерегла внутрішня охорона; у кожного пістолет, граната в брезентовій торбинці, автомат.

Для чого все це, Йоганн поки що з'ясувати не міг.

Усі тут трималися відлюдно. Йоганнові здавалося, що його оточують глухонімі Навіть спілкуючись між собою, ці люди, привчені до мовчання, охочіше користувалися мімікою і жестикуляцією, аніж простими людськими словами.

В гаражі лежала ціла купа залізних номерних знаків — після кожного тривалого виїзду номер на машині міняли. Кілька разів Йоганн бачив, як перефарбовували майже нові машини. У трьох легкових стекла були напівнепроникні, у двох — такі, крізь які не побачиш, що там у кузові, окрім, звичайно, вітрового скла.

Харчувався Йоганн у їдальні разом з тими, хто, як і він, не мав права виходити за межі незримого кордону. Система харчування побудована була на самообслуговуванні. Їли довго й багато, мовчки, зовсім не цікавлячись один одним. Кілька дівок з чоловічими манерами з підрозділу допоміжної служби, вимуштруваних, як і всі тут, із ситими, байдужими обличчями не оживляли загальної похмурої картини. Коли якусь із них обіймали за столом, дівка, не міняючись на обличчі, спокійно, як кобила в стійлі, не переставала їсти. А коли це заважало поглинати їжу, вона так само мовчки, щосили відштовхувала зальотника.

На вечерю давали шнапс, іноді ниво, і можна було зіграти в кості на свою порцію. І коли хто-небудь пропонував свою випивку дівці і та приймала її, навкруги починали хихикати й поздоровляти щедрого з весільними втіхами.

Та й цієї розваги вистачало на хвилину, не більш, а потім усі знову змовкали й не звертали вже ніякої уваги на пару, яку допіру грубо висміювали.

Минуло багато днів, а майор Штейнгліц не давав про себе знати. Життя в цьому дивному ув'язненні виснажувало Йоганна своєю тупою, безглуздою одноманітністю. Він навіть не міг з'ясувати, яке це з'єднання, хто його обслуговує, що тут люди роблять.

Якось у кухні зіпсувався електромотор, що крутив м'ясорубку. Йоганн запропонував полагодити його й полагодив. Повар кивнув головою — і все. Жодного слова ні від кого не почув Йоганн, хоч працював на кухні понад три години, а людей тут було вдосталь. І коли він допомагав механікові гаража, той охоче приймав його послуги, але дякував тим самим мовчазним кивком.

Самотність, бездіяльність, безглуздість перебування тут робили його життя дедалі нестерпнішим.

А Штейнгліц чи то забув про існування Вайса, чи то навічно здав його в цю частину — ні в кого не можна було нічого вивідати.

Кожного ранку у відгороджений колючим дротом загін приходив дресирувальник собак із своїм підручним.

Товстий, коротконогий, з м'ясистими плечима дресирувальник у одній руці тримав канчук, а в другій палицю зі шкіряним зашморгом на кінці. Одягнений він був у білий светр, шкіряну коричневу жилетку, замшеві залиснілі шорти, товсті вовняні шкарпетки, бутси на шипах і тірольський капелюх з безліччю значків, Обличчя випещене, професорське, завжди чисто поголене.

А що за людина підручний, зрозуміти важко. Справжнє живе опудало. Стьобаний брезентовий комбінезон з дротяною маскою фехтувальника на обличчі. Шия, немов ковбасними кільцями, обмотана брезентовим шлангом, набитим тирсою. Низ живота захищений фартухом, викроєним з автомобільного балона, поверх фартуха — брезентовий мішок.

Дресирування було немудре. Поки підручний ішов по рівній лінії, собаки покірно сиділи коло ніг дресирувальника. Досить було підручному зробити різкий рух убік, як собаки кидалися на це живе опудало й починали рвати кільця шланга, набиті тирсою, і брезентовий мішок, що висів на фартусі, захищаючи низ живота.

Якщо собаки збивали підручного з ніг і, не звертаючи уваги на команду, продовжували рвати, дресирувальник розгонив їх ударами канчука, а найлютішому псові накидав на голову шкіряний зашморг, прикріплений до палиці, і відтягував убік.

Дресирувальник та його підручний ніколи не розмовляли. Команди подавали собакам не словами, свистком.

Одного разу, коли підручний заверещав од болю, дресирувальник не зразу, як завжди, розігнав, озвірілих псів, а виждав якийсь час і, після того як вони розбіглись, ударив, старанно примірившись, повалену на землю скривавлену людину тупим носком бутси.

Помітивши, що Вайс спостерігає за ним, дресирувальник почав ввічливо здоровкатися й завжди перший казав: «Доброго ранку» чи «Доброго дня».

Якось він підійшов до дротяної огорожі, спитав:

— Гарно? — Похвалився — Ці тварини слухняні, як діти. Треба тільки мати талант, волю до влади. — Поскаржився: — Зараз стало важко діставати потрібні екземпляри. В усіх відомствах у справах військовополонених при ОКВ і штабах округів завели тепер власні розплідники. І це похвально. Хороший пес може так само нести службу, як хороший солдат.

Вайс вказав очима на собак:

— В таких шубах їм російський мороз не страшний! Як ви думаєте?

— Звичайно, — згодився дресирувальник. Поцікавився: — Ви не любите холоду? — Втішив — Фюрер обіцяв блискавично покінчити з Росією. Слід гадати, різдво там святкуватимуть тільки наші гарнізони…

— О так, безумовно, — підтакнув Вайс.

Ось іще одне підтвердження небезпеки, навислої над його країною. Що ж, можна було б інформувати Центр і про те, що військове міністерство Німеччини навіть собак уже мобілізувало для Східного фронту.

Інструктор-наставник якось сказав Олександрові Бєлову:

— Ну що ж, коли почнеться війна, — обов'язок чекіста рятувати армію, народ від підлих ударів у сипну. А для того, щоб відвернути такі удари, потрійна всевидюща проникливість наших людей, що працюють по той бік. Ось тобі вся твоя довгочасно діюча директива. Проста і ясна, мов день. А додаток до неї — розумна ініціатива, кмітливість і тверда свідомість того, що за кожну краплину крові, проліну радянськими людьми, ми несемо особливу відповідальність — кожен з нас особисто, хоч би де був…


13


До господарських будівель прилягав двоповерховий цегляний флігель, надійно схований високим парканом із звисаючим карнизом, обплетеним колючим дротом. Тричі на день відчинялися ворота в цьому паркані, щоб пропустити термоси з гарячою їжею, яку возили з кухні. В суботу до термосів додавався ящик із плитками пива та горілки. І тільки один-єдиний раз на день — о шостій годині ранку, коли ще не зовсім розвиднілося, — з цих воріт виходили строєм вісім чоловік у трусах і за будь-якої погоди проробляли на плацу гімнастичні вправи. Потім знову строїлися й зникали за ворітьми.

І так шість днів. А на сьомий, у неділю, вони приходили після обіду на брудний, мощений бруківкою плац і сідали на кинутих біля гаража старих автомобільних покришках з таким виглядом, немов виповзли сюди відпочити після важкої роботи. Вони були в трофейних мундирах розгромлених гітлерівцями європейських армій — хто у французькому, хто в датському, хто в норвезькому. У декого одяг був мішаний: скажімо, штани від французької форми, а кітель англійський.

Хто ці люди? За наказом вони не повинні були нічого знати один про одного, не мали права знати, а за спробу дізнатись їм загрожувала жорстока кара.

Люди без батьківщини. Немає в них імен — тільки клички. Немає минулого. І не буде майбутнього. Вони знали: народ, ім'я якого було записане в їхніх анкетах, що оберігалися спеціальною службою, не простить їм злочинів проти його честі і свободи. Попереду одне: до репутації негідників додасться ще слава катів.

Їх добре знали берлінська, мюнхенська, гамбурзька криміналки. Деяким з них потрібне було б ще одне життя, щоб відбути покарання за всі їхні чорні діла.

Не було закону, який оберігав би їхні права, і не було країни, де вони не порушили б закону.

І щоб опинитися неподалік від цих людей і зрозуміти, хто вони, Вайс придумав собі на неділю роботу в гаражі.

Він залишив ворота відчиненими. І почув російську мову, російські слова, ще не бачачи, хто їх вимовляє.

Приглушений баритон, ковтаючи літеру «р», ліниво мимрив:

— По суті, є чотири захисних механізми, що маскують страх смерті: секс, наркотики, крайній раціоналізм і агресія.

— Фрейд, — кинув хтось недбало.

— Можливо. І оскільки концепція «кожна людина — мій ворог» — головний фокус мислення, вбивство ближнього і далекого не тільки сучасне, але й необхідне для збереження суспільства.

— Навчився хреститися обома руками. Ти б краще про молодиць, — порадив хтось хрипатим голосом.

— Прошу, — згодився баритон. — Тут я бачив літню фею з розвинутими до непристойності, ну просто як галіфе, стегнами. Уявіть собі, відмовила через мою расову неповноцінність.

— Ти б за свої діла попросив звання арійця.

— Я нагадав шефові про свої заслуги, але він у вкрай нелюб'язних виразах обіцяв мене повісити, коли я ще хоч раз спробую — натякнути про це.

— Тільки правда вбиває надії, — високопарно зауважив баритон. — Залиште Зубові його помилкові думки про самого себе. Нехай живе на благо Німеччини — нашого великого союзника. Щодо мене, то я ніколи не відчував потреби у високоморальних вчинках і, сподіваюсь, не відчую.

— А суд божий?

— Я гадаю, що всевишній поділяє мою концепцію.

— Ти б не ножем, а пером заробляв. Чому кинув?

— Не кинув, а вигнали. Необачно здійснив блискавичний спосіб збагачення. Надто гучний процес вийшов. Можливо, коли б відправив у небуття співвітчизницю, а не німку, все й минулося б.

— Скільки тобі дали?

— Пом'якшили. Я запевняв на суді, що любив стару безкорисливо. А вбив у стані афекту, викликаного ревнощами.

— І довго ти з нею водився?

— Познайомився в цирку, коли виступав у трупі наїзників під верховодством Шкуро, а роззнайомився через рік-півтора.

— Побатрачив…

— Що ж; спіткала доля Германа з «Пікової дами»: ні грошей, ні старенької.

Хрипатий промовив замислено:

— А все таки є в цьому якийсь містичний збіг… Миколу заслали в Тобольськ, за кілька верст од нього село Покровське — батьківщина Гришки Распутіна. — Зітхнув: — Ех, Росія!

— Я попрошу! — верескливо втрутився тенор. — Про государя імператора…

— Облиш, — спокійно кинув хрипатий. — Та не махай кулачищами. Вчищу по пиці так, що потім, як після пластичної операції, жоден мужик не впізнає свого колишнього пана.

— Пізнають! — зловісно пообіцяв тенор. — Пізнають…

— Так тобі німці й віддадуть садибу, наставляй кишеню!

— Панове! — Баритон звучав вельможно. — Ви надто далеко зайшли, ви не маєте права обговорювати плани Німеччини щодо колишньої території Росії.

— А хто накапає?

— Та хоч би й я, — відповів баритон. — Я. Якщо, звичайно, ти не доповіси раніше.

— Сволота!

— Іменно…

Хтось розказав:

— Коли я відбував строк у Бремені, нас ганяли на роботи в збройні майстерні, а потім, перш ніж пропустити назад у камери, просвічували кожен раз рентгеном: перевіряли, чи не поцупив хто-небудь інструмент з цеху. А кажуть, нібито опромінення негативно відбивається на здатностях.

— А на дідька тобі ці здатності?

— Ну, все-таки…

— А я, панове, перше, що зроблю, — замовлю щі і розтягай. Отакий, знаєте…

— Ти краще жери менше. Не набирай зайвої ваги. Кидатимуть з парашута — ноги попереламуєш. Зі мною був такий один тип — зразу ногу собі викрутив. Довелося зцілити — з пістолета.

— Ну й дурень!

— А що? На собі тягти в радянську лікарню?

— А ти б як хірург — ножичком!

— Ех ти, різник!

— Будь певен, коли попаду тобі в напарники, допоможу безшумно.

— Якщо я тебе раніше на стропі не повішу.

— Ну навіщо знову грубощі? — умиротворно промовив баритон. — Весна, скоро великодні свята.

— А де ти їх справлятимеш?

— Де ж іще, як не в російських Рязанях?

— Ось і потягнуть тебе в чека. Буде тобі там великдень.

— НКВС, — суворо поправив тенорок. — Не треба бути такими відсталими.

— Визубрив…

— А чого ж, з двадцятого року дома не був.

— Нічого, не плач. Скоро знову кинуть.

Вайс вийшов з гаража з надутим балоном у руках, сів неподалік од цих людей і уважно оглянув балон, нібито шукав на ньому проколу. Потім приклав балон до вуха й почав зосереджено слухати, чи виходить повітря, чи ні.

Високий, худий, з хрящуватим носом, не обертаючись, спитав по-російськи:

— Ей, солдате, закурити є?

Вайс зосереджено крутив у руках балон.

— Хочеш, я сам дам тобі сигарету? — знову спитав шепелявим баритоном цибатий.

Вайс мовчки робив своє.

— Та не бійся, ні чорта він по-російськи не розуміє, — сказав кремезний. І спитав по-німецьки: — Ей, солдате, котра година?

Вайс відповів:

— Немає годинника. — І обвів твердим запам'ятовуючим поглядом обличчя цих людей.

Всміхаючись Йоганнові, плішивий блондин промекав тенорком по-російськи:

— А в самого на руці годинник. Німецька свиня, теж чваниться! — Люб'язно простягнув сигарету й сказав уже по-німецьки: — Прошу, візьміть, зробіть мені таку ласку.

Вайс похитав головою і витягнув свій портсигар. Блондин засунув собі за вухо знехтувану Вайсом сигарету, зітхнув, побідкався по-російськи:

— От і проливай кров за них. — Обернувся до Вайса, сказав по-німецьки: — Молодець солдат! Знаєш службу. — Підняв руку — Хайль Гітлер!

Вайс пішов у гараж, поставив там балон і, вернувшись назад, поклав собі на коліна дощечку, а на неї аркуш поштового паперу.

Схилившись над папером, Вайс глибокодумно водив по ньому олівцем. Зрідка і зовні байдужно поглядав він на одягнених у різномасті іноземні мундири людей, які володіли німецькою мовою, а можливо й іншими мовами, так само, як і російською. Вони давно втратили свій природний вигляд, свої індивідуальні риси. І хоч прикмети в них були різні, на їхніх обличчях відбився однаковий вираз жорстокості, байдужості, нудьги.

Що довше Йоганн вдивлявся в ні обличчя, то виразніше розумів, що неможливо втримати їх у пам'яті.

Наступної неділі він знову зайняв позицію біля гаража і, шаркаючи терпугом, поклав латку на автомобільну камеру. Закінчивши з нею, неквапливо розібрав, промив і знову зібрав карбюратор. Витер руки клоччям і, як і того разу, взявся писати листа.

А ці люди, очевидно, звикнувши до мовчазного дисциплінованого німецького солдата, вільно патякали між собою.

Вайс байдужим поглядом обводив їхні обличчя, потім переводив очі на якийсь там сторонній предмет і знову писав, нібито згадавши потрібні йому для листа слова.

Солдат, котрий пише листа додому, — таке звичне видовище, що ніхто з цих людей вже більш не звертав на нього уваги, не помічав його. Тим паче, що переконалися: по-російськи він не тямить анібельмеса.

Верховодив у них, видко, той, сухорлявий, бритоголовий, з правильними рисами обличчя, із сірими холодними очима й витягнутими в ниточку бровами на сильно скошеному лобі. Коли він кидав короткі репліки, всі змовкали, навіть той, з гаркавим по-панськи баритоном, любитель афоризмів: «Для того щоб убити, не обов'язково знати анатомію», «Серед негідників я міг би бути новатором», «Найдорожче доводиться платити за безкорисливу любов».

Якось він сказав млосно:

— Здасться, я колись був жонатий на худенькій жінці з великими очима.

Бритоголовий посміхнувся:

— І загнав її в Бейруті ліванському євреєві.

— Ну, навіщо ображати — арабові, і навіть, можливо, шейху.

Бритоголовий звів погрозливо брови, процідив крізь зуби:

— Що це ти мені тут белькочеш?

Власник баритона вмить зів'яв:

— Ну гаразд, Хрящ, твоя правда, твоя.

Сухенький, жилавий дідок з маленьким, зморшкуватим горбоносим лицем спитав з кавказьким акцентом:

— Шейх? Що таке шейх? Я сам шейх. Почім продав, не пам'ятаєш?

Чоловік з обвислим лицем і миршавим волоссям, зализаним на лисину, тільки знизав плечима. Бритоголовий сказав:

— Нам, панове, слід би й тут навести порядок.

— У німців?

— Я маю на увазі російську еміграцію. Одних Гітлер надихнув, вселив надії, а інші — з оцих, спролетарених, — почали тривожитися про долю вітчизни.

— Різати треба, — порадив старий.

— Не виключено, — згодився бритоголовий. — Я декого назвав шефові, запропонував наші послуги — усунути власноручно. Це було б показово, ми публічно продемонстрували б нашу готовність карати відступників. Та ба, шеф відмовив. Пообіцяв, що за це візьметься гестапо. А жаль, — сумно закінчив бритоголовий.

Чоловік з обвислим лицем мовив замріяно:

— А в Росії зараз теж весна-а!

— Стрибатимеш, не забудь узути калоші, щоб ноги не замочити.

— Я гадаю, вже підсохне…

— Польщу вони за три тижні на обидві лопатки.

— Ну, Росія — не Польща.

— Це ж яка тобі Росія? Більшовицька?

— Ну, все-таки…

— І цей теж! Заскиглив, як пес.

— У кожного з нас є щось од тварини…

— Ти пам'ятай номер на своєму нашийнику, а все інше забудь…

Сухе, пропахле пилом сонячне проміння падало на цю заковану в бруківку землю, на заґратовані вікна будівель, на цю погань, на зрадників, що доношували трофейні мундири переможених європейських армій. Від високого паркана з навислим дощаним карнизом, обплетеним колючим дротом, падали широкі темні тіні, і здавалося, нібито двір оперезують чорні рови. Гупали по настилах сторожових вишок важкі чоботи вартових. Згорбившись, сидів Йоганн, тримаючи на колінах дощечку з аркушем паперу, і щось старанно виводив на ньому олівцем. Він теж був тут в'язнем, в'язнем, підкореним розміреному і суворо, як у тюрмі, регламентованому життю.

І все-таки він був тут єдиною вільною і навіть щасливою людиною. І з кожним днем у цьому страшному світі все більше переконувався, що він тут єдиний, хто має щастя. Щастя бути людиною, яка використовує кожну хвилину свого життя для справи, для блага свого народу.

Ось і зараз, сидячи на осонні, Йоганн терпеливо й старанно працював. Так, працював. Малював на тонких аркушах паперу добре підструганим олівцем портрети цих людей. Кожного він хотів зобразити двічі: в фас і в профіль. Він малював із старанністю мініатюриста.

Ніколи раніше Сашко Бєлов не відчував такого трепетного хвилювання, такої жаги утвердити свій талант художника, як у ці години.

І якщо в мистецтві йому був зовсім не властивий холодний ремісницький об'єктивізм, то зараз тільки цей метод зображення міг замінній йому фотооб'єктив. Він мусив відтворити на папері ці обличчя з такою точністю, немовби це не малюнки, а зроблені з фотографій копії.

Малюючи, він повинен був зберігати на обличчі сонний, замислений вираз людини, яка важко добирає слова для листа. А тим часом від успіху теперішньої його роботи, можливо, залежатиме доля і життя багатьох радянських людей.


До їдальні приходило подружній глухонімих. Він повний, плечистий, чорнявий, з крупними рисами непорушного обличчя. Очі насторожено уважні, з відлюдно ворожим некліпаючим поглядом.

Вона пухнаста блондинка, тонка, висока, нервова, чутлива до найменшого прояву до неї уваги чи, навпаки, неуваги. На її обличчі мимоволі вмить відбивалося те, що її зараз схвилювало. Це була якась незвичайно виразна міміка оголеної чутливості, що підбивала найменший відтінок переживання.

Ця пара не належала до обслуговуючого персоналу. Вони були тут на особливому становищі, коли судити з того, що глухонімий поводився так, начебто не помічав нікого а тих, що сиділи за столом, а ті не наважувалися в його присутності, користуючись глухотою цих двох людей, говорити про них щось образливо.

Одного разу в їдальні обідав приїжджий унтер-офіцер — здоровенний вгодований баварець. Кинувши крадькома погляд на глухоніму, він сказав сусідові:

— Нічогенька жіночка, я б не проти ближче познайомитися з нею.

Глухонімий устав, повільно підійшов до унтер-офіцера, коротко вдарив по шиї ребром долоні. Підняв, тримаючи під пахви. Знову посадив на стілець і вернувся до дружний. Ніхто з присутніх навіть не ворухнувся. Обідали собі, наче нічого й не сталося.

Йоганн знав цей спосіб бити, він викликав короткий параліч від больового шоку.

Унтер-офіцер з білим, мокрим од поту лицем розкритим ротом хапав повітря. Йому було зле, він сповзав із стільця.

Йоганн вивів його на двір, потім завів до себе в кімнату, поклав на ліжко. Відчувши, що йому краще, унтер-офіцер встав і заявив зловісно, що глухонімому це коштуватиме веселенького знайомства з гестапо. І пішов у штаб розташування. Та скоро повернувся назад збентежений, пригнічений.

Поступово сатаніючи, він розказав Вайсові, чому рапорт начальству з приводу завданої йому образи був рішуче відхилений. Йоганн і сам почав догадуватись, що являє собою це дивне подружжя.

Канаріс вважав себе за новатора, залучаючи глухонімих до агентурної роботи. Він використовував їх для того, щоб у різних умовах мати можливість знати, про що розмовляють особи, які цікавлять його.

На відстані від об'єктів вистежування ці глухонімі агенти, спостерігаючи за артикуляцією губів співрозмовників, могли точно встановити, про що вони говорять. Якщо відстань була значна, застосовували бінокль або спеціальні окуляри з особливими скельцями, розрахованими на людей з добрим зором.

Але ця пара агентів виявилася штрафниками.

Вони приховали від свого шефа, що ждуть дитини. І, перебуваючи за межами Німеччини, сподівалися, що жінці пощастить народити.

Та їм довелося повернутися до родів.

Жінку на останньому місяці вагітності схопили на вулиці і, хоч вона була агентом абверу, привезли в госпіталь, де зробили їй кесарів розтин.

Жінці сказали: дитина мертва. А за життя матері боролися найкращі лікарі. Абвер не простив би їм втрати потрібної людини.

І тепер подружжя вислали сюди, як зловтішно сказав унтер-офіцер, «для карантину». Напочатку глухонімі «психували» й навіть пробували отруїтися газом. Та абвер поставив коло них наглядачів. І всі їхні подальші спроби вдатися до інших способів самогубства кінчалися нічим, і вони їх припинили, коли остаточно переконалися, що від служби абверу не можна потай піти навіть із життя.

Йоганн купив у дресирувальника собак вибракуване щеня й подарував його глухонімій. Спершу вона вагалася, чи брати його, благально, розгублено оглядалася на чоловіка. Він кивнув. Жінка жадібно схопила щеня, пригорнула до себе. Чоловік витяг гаманець, запитливо й суворо дивлячись на Вайса.

— Мені було б приємно, коли б ви прийняли мій подарунок.

Глухонімий подумав, сховав гаманець, простягнув сигарети. Закурили. Вайс сказав:

— Я працюю в майора Штейнгліца. Теж абвер.

Глухонімий кивнув. Вайс пояснив:

— Я змушений був допомогти унтер-офіцерові — вам могли загрожувати неприємності.

Глухонімий зневажливо випнув губи.

Жінка, тримаючи в одній руці щеня, другу простягла Вайсові й потисла його руку. Її обличчя було ніжне й невимовно сумне.

Вона зробила округлий жест над животом, похитала головою. В очах стояли сльози.

Чоловік міцно стулив губи, його обличчя стало суворим. Він постукав кулаком по голові, заплющив очі, потім скрушно розвів руками.

Вайс сказав:

— Я розумію ваше горе. Але жити треба.

Жінка показала пальцем на себе, на чоловіка, потім на щеня, похитала головою.

— Так, це правда, сказав Вайс, — людина не тварина. — Він помовчав, потім продекламував: — «Людина — це лише вкритий топким шаром лаку, приручений дикий звір».

Жінка гидливо від нього відсахнулася. Вайс пояснив:

— Так твердить Еріх Ротакер — наш великий історик.

Глухонімий торкнувся свого лоба пальцем, потім заперечливо помахав ним.

— Я теж так не думаю, — сказав Вайс. — Однак є багато людей, які не тільки так думають, але й роблять так.

Глухонімий кивнув головою, згоджуючись.

Кожен вечір подружжя виводило щеня на прогулянку на пустельному плацу. Забачивши Вайса, щеня дружелюбно підбігало до Йоганна, і Вайс начебто мимоволі ставав супутником цієї дивної пари під час таких прогулянок.

Останнім часом подружжя почало брати з собою маленькі грифельні дощечки, на яких вони швидко писали, стираючи написане вологою губкою. Це полегшувало спілкування.

Кинуті своїм нещастям у безмовність, ці двоє людей знайшли одне одного ще дітьми. Він шахтар і син шахтаря, вона дочка пастора, втекли з дому, коли батьки постали проти її дружби з глухонімим юнаком, робітником.

В одному з підрозділів абверу він став випробувачем парашутів. Добре заробляв. Здійснював тренувальні стрибки в найскладніших умовах, в яких можуть опинитися при перекиданні агенти. Від неї приховував не службу в абвері, а те, якій небезпеці він піддає себе щоденно. Під час невдалого стрибка тяжко покалічився. Зрозумів, що, коли загине, вона вкоротить собі віку. Потім пощастило. Їм обом дали в абвері іншу, кращу роботу. Вайс знав, яка ця «краща» робота. Бували в багатьох країнах. Завжди мріяли про дитину. Боялися лише одного: щоб не народилася теж глухонімою.

Вайс спитав:

— А коли б ви не погодилися вернутися додому до народження дитини?

Глухонімий швидко написав на грифельній дошці: «Невиконання», — і провів у себе по горлу ребром долоні, закотивши очі.

Коли Вайс написав, що він з Прибалтики, жінка красномовно перезирнулася з чоловіком і швидко накидала на дошці:

— «Догадувались, що ви не з рейху».

— Чому?

— «Деякі слова ви вимовляєте інакше».

— І багато таких слів?

— «Ні, зовсім небагато. І, можливо, вимовляєте ви їх вірно, але артикуляція губів інша, не завжди нам зрозуміла».

Якось у неділю глухоніма поскаржилася Вайсові на те, що її чоловік не хоче молитися.

Глухонімий знизав плечима, торкнувся ушей, губів і насварився на небо кулаком.

Жінка й собі підняла до неба руку з відкритою долонею, потім показала на чоловіка й торкнулася своїх грудей і, ніжно всміхаючись, схилила голову.

Вайс зрозумів її.

Проходячи повз уже відомих Вайсові диверсантів, що грілися на осонні, глухонімі гидливо одвернулися.

Коли зайшли за флігель, Вайс зобразив, піднявши руки й присідаючи, парашутиста, що приземляється. Глухонімий кивнув, показав, нібито виймає пістолет, і спрямував руку з витягнутим пальцем, наче стволом пістолета, на дружину, на себе.

Вайс показав на свій погон.

Глухонімий, протестуючи, захитав головою і знову показав на дружину, на себе.

Вайс зрозумів. Глухонімий пояснював, що диверсанти покликані вбивати не військових, а цивільних людей.

Між бруківкою на плацу ріс сякий-такий бур'янець, але глухоніма умудрялася знаходити серед цієї чахлої травиці рослинки з малюсінькими твердими квіточками, трохи більшими за головку шпильки, складала з них мініатюрний букетик, вдихала нечутний запах, блаженно заплющуючи очі. Лице в чоловіка при цьому ставало засмучено-винуватим.

Вайс написав на грифельній дошці: «Але ж ви зможете потім купити собі ферму?» Глухонімий іронічно всміхнувся. Написав: «Дресирувальник собак заробляє більше за нас». Знову витягнув палець, зображуючи ствол пістолета, примружився, цілячись, дописав: «Ось за це добре платять».

Жінка, прочитавши, звела очі до неба, потім перевела погляд на чоловіка й похитала головою. І, суворо дивлячись Вайсові у вічі, насварилася на нього пальцем.

Виходить, подружжя вирішило, що він, як абверівець, людина одної з ними професії, але вони не схвалювали тих, хто вбиває. Через тиждень Вайс побачив, як глухонімий у супроводі офіцера сідав у машину. Його обличчя було темне, понуре, очі хворобливо блищали.

А ще через кілька днів вивезли й глухоніму. Вайс ледве впізнав її, коли вона йшла до машини з маленьким чемоданчиком у руці. Вона насилу тягла ноги, голова понурена, плечі опустилися, на лоба звисало пасмо, нижня губа закушена, а лице було, як у мертвої, — сіро-землисте, очі — нерухомі. І коли в поле зору її впав Вайс, вона, як здалося Йоганнові, не зрозуміла, хто це, — її погляд був тьмяний, невидющий.

Виходить, подружжя розлучили.

Тепер вони, певне, мали працювати кожне окремо. Як живі запам'ятовувальні апарати для візуального підслухування.

Повітря було сире, тьмяне, вологе, з гаража гостро тягло бензином, що добувався шляхом переробки кам'яного вугілля. Високоякісний румунський бензин ішов тільки на потреби авіації.


14


Вайс невтомно шукав можливості вирватися з ув'язнення. Раз на тиждень він посилав фрау Дітмар шанобливі ніжні листи. Відповіді не було. Очевидно, номер польової пошти, який йому тут дали, належав якійсь частині, що була далеко звідси. Нарешті йому пощастило довідатися, що кур'єр їздить до пошту тільки раз на місяць. І ось настав день, коли Йоганн одержав одразу цілу купу листів од фрау Дітмар. В останньому вона мимохідь згадала, що до неї заходив обер-єфрейтор Бруно, запитував про Вайса.

Невже Бруно?! В Йоганна від хвилювання аж перехопило подих, але, відповідаючи фрау Дітмар, він тільки ніби між іншим попросив дати обер-єфрейторові, якщо, звичайно, той зайде ще раз, номер своєї польової пошти.

Тут майже неможливо було сховатися від стороннього ока. Довелося скористатися єдиним зручним для цього місцем. І там, накинувши гачок на дощані двері з вирізом у вигляді сердечка, Йогани побовтав у заздалегідь припасеній банці ріжок тієї самої носової хусточки, просякнутої хімічною речовиною, і написав розчином симпатичного чорнила між рядків записки свої гадані координати, накреслив схему доріг, що вели до розташування, і вказав можливе місце для тайника.

Наступною дня він здав листа в незаклеєному конверті у віконце охоронної комендатури.

Обов'язки двірника виконував тут літній понурий солдат, призначений на цю посаду завдяки клопотанню дочки, яка невідлучно знаходилася в штабному флігелі.

Солдат був глухуватий і тому похмурий. Хоча йому і лестило, що його дочка — старша в жіночому допоміжному підрозділі, але йому не подобалося, що вона надто дисципліновано виконувала перше-ліпше бажання офіцерів. І коли одного разу він обізвав її шлюхою, дочка відправила його на п'ять діб на гауптвахту, хоч могла б віддати під воєнно-полковий суд: адже татусь був всього на всього рядовим, а вони єфрейтором.

Якось раз ця атлетичного складу дівка-єфрейтор, після того як Вайс відремонтував на кухні електром'ясорубку, доручила йому поміняти спіралі на спеціальній жаровні. На жаровні спалювали напери, які підлягали знищенню після ознайомлення з ними.

Вайс лагодив жаровню увечері в канцелярії під наглядом єфрейторки.

Вона спитала:

— Хочеш випити?

— Ні.

— Жонатий?

— Заручений. — Цю версію Йоганн висунув із суто оборонних міркувань, єфрейторка сиділа на стільці, поклавши ногу на йогу так, що видно було, де кінчалися в неї панчохи.

Закинувши обидві руки собі на шию, випнувши повні груди, вона спитала насмішкувато:

— І ти їй так само вірний, як і рейхові?

— Так само.

Єфрейторка іронічно знизала плечима:

— Якщо вона не в допоміжних частинах, то однаково, як і всі жінки, призвана і відбуває зараз десь трудову повинність. А коли жінка працює дванадцять годин, а потім іде не додому, а в казарму, в гуртожиток, де інші пускають до себе вночі під ковдру своїх начальників-тиловиків, рано чи пізно вона все одно пустить-таки когось під свою ковдру, як і всі інші.

— Вона не така.

— Я теж була не така.

— Ви з села?

— Авжеж.

— У вас своя ферма?

— Ні. Ми працювали з батьком у пана рейхсфюрера Гіммлера, у нього під Мюнхеном величезна птахоферма. Він великий знавець і любитель чистопородних індичок. На різдво ми їх забивали й цілими грузовиками відправляли не тільки п Мюнхен, а й у інші міста.

— У нього великі прибутки від цієї птахоферми?

— Ха! Він тепер один з найбагатших в імперії, ферма — це так, задля розваги.

— Ви його знали, бачили?

— Так, і досить часто.

— І який він?

— Знаєте, такий турботливий. Захворів індик з Голландії, то він наказав звідти прислати йому спеціального ветеринара-орнітолога. І той вилікував.

— Вам добре платили на фермі?

Єфрейторка сказала замислено:

— Батько під різдво взяв на фермі кілька жмень горіхів, якими відгодовували індичок. Він хотів їх загорнути в срібний папір і почепити на ялинку.

— То й що?

— Ми зустрічали різдво без батька. Його побив управитель і замкнув у сараї на всі різдвяні дні. — Мовила з надією: — Сподіваюсь, у генерал-губернаторстві мені дадуть землю, і тоді ми з батьком заведемо свою птахоферму.

— Ви на це сподіваєтесь?

— А то як же! Я член націонал-соціалістської партії, вступила ще до того, як ми стали хазяями в Європі. Кожен з нас одержить свій шмат. — Позіхнула, ліниво спитала: — То як, почастувати шнапсом? — Вайс нічого не відповів. — Якщо ви соромитесь, можна піти до мене. — Похвалила: — Ви хороший, майстер. — І враз додала: — Та зараз це не має значення. Німеччина має в своєму розпорядженні таку кількість робочих рук з усіх своїх нових територій, що треба вміти тільки ними командувати — і все.

— Так, — сказав Йоганн, — ми, німці, — нація панів. Ваш батько чомусь забув про це, коли брав горіхи, призначені на корм для індичок.

Єфрейторка заперечила простодушно:

— Але скоро він зможе сам так покарати наймита, коли в нас буде своя птахоферма.

— А якщо почнеться війна в Росією?

Єфрейторка замислилась, потім сказала:

— Все-таки я хотіла б одержати свій клапоть землі не там, а тут, у генерал-губернаторстві.

— Чому?

— В Росії суворі зими і треба добряче втеплювати пташні, це зайві витрати. — Витягнувши ноги в блискучих панчохах і дивлячись на них заклопотано, спитала: — Вам не здається, що вони в мене гарні й повні, як у справжньої дами? Так мені багато хто каже. — Мовила замислено: — А коли я працювала на фермі, були, як патики, сухі, різні знизу догори.

— Так, — згодився Поганії, — тут непогано годують.

Попрощався він з єфрейторкою майже по дружньому.

На прощання вона сказала йому співчутливо:

— Я знала тут ще таких хлопців, як ти. Вони не можуть. Кажуть, це від великих нервових переживань після особливих завдань.

— Ні, — всміхнувся Йоганн, — щодо мене, то я не нервовий, не помічав за собою нічого такого.

— Це тому, — сказала єфрейторка, — що тобі не доводилося бути агентом.

— Так, — згодився Йоганн, — не доводилося. Не всім же бути винятково хоробрими. Тільки ось шкода, що вони дещо втрачають після цього й не можуть потім завести нащадків.

Тема розмови, видко, дуже цікавила єфрейторку. Вона помітно пожвавилась:

— Мені один есесівський офіцер по секрету розповідав, що Герда Борман, дружина рейхслейтера Мартіна Бормана, збирається звернутися до всіх жінок Німеччини із закликом дозволити своїм чоловікам багатоженство і навіть сама написала проект закону. І вручила чоловікові особисту довіреність, яка дозволяє йому мати трьох жінок із зобов'язанням відвідувати кожну родину раз на тиждень.

— Ну, це так, вигадка, — засумнівався Вайс.

— Слово честі, це правда, — поклялася єфрейторка й додала серйозно: — І це було б дуже патріотично з боку німецьких жінок. Адже ми повинні допомогти фюрерові заселити нові території німцями. І нас повинно бути на землі більше, ніж усіх інших народів. Це ж ясно.

— Ну, гаразд, нехай так, — згодився Вайс, складаючи інструмент у брезентову сумку. Клацнув вимикачем. Спіралі в жаровні, розжарюючись, пашіли сухим жаром, що відгонив гарячим металом.

Іноді вечорами Йоганн допомагав акумуляторщикові Паулю Рейсу перебирати, мити, відчищати свинцеві пластини від осадків окису, і тоді вони бесідували.

Пауль бум родом з Баварії, його батько — власник невеличкої бондарної майстерні, де робили не тільки бочки, але й різьблені дерев'яні розмальовані кубки на пиво.

Пауль огрядний, веселий, добродушний. Він показав Вайсові значки, які одержав, виграючи не раз першість на пивних турнірах. Пояснив:

— Хоч це й шкодило здоров'ю, зате кращої реклами для бондарної майстерні не придумаєш.

У 1938 році, 9-10 листопада, по всій Третій імперії прокотилася криваво-чорна хвиля єврейських погромів. Пауль у ті дні дав притулок у своїй майстерні родині лікаря Зальцмана, котрий колись врятував йому життя, зробивши сміливу й, головне, безплатну операцію, коли Пауль помирав від завороту кишок. Хтось доніс на Пауля.

Він був членом націонал-соціалістської партії. Віддали на суд честі. Виключили, заслали в трудові табори.

Пауль казав, ображено відкопилюючи пухкі губи:

— На суді честі я доводив, що зробив це лише з ділових мотивів. Я вважав: мій борг Зальцману марок п'ятсот. Це велика сума. Відмовити Зальцману в притулку означало б, що я вирішив таким чином спекатися кредитора… Це могло підірвати довір'я до батькової фірми.

— Справді?

— Авжеж. Дехто спекався своїх кредиторів тим, що доніс щось про них у гестапо.

— Доносили тільки на євреїв?

— Де там! На всіх, кому не хотіли повертати борги. — Пауль сказав з гордістю: — В нашому роді Рейсів усі були бондарі, а троє з наших предків — цехові прапороносці. І ніхто з Рейсів ніколи не робив комерційно нечесних вчинків.

— Виходить, якби ви не були винні лікареві гроші, то й не подумали б його ховати?

Пауль сказав ухильно:

— Нас двоє братів — я і Густав. Густав старший. Він учитель. Коли батько зрозумів, в який бік дме вітер, він наказав одному з нас стати наці. Я менший, нежонатий. Довелось підкоритися.

— Це наче так, як ото в старі часи віддавали в рекрути?

— Не зовсім так, — одказав Пауль, — Серед нашої молоді я мав спортивну славу.

— Ти спортсмен?

Пауль нагадав:

— Я ж тобі показував значки. Наше спортивне об'єднання утримувалося коштом багатющих пивоварів. Вони з самого початку підтримали фюрера, коли він ще не був фюрером. А ти що думав, тільки Круппи відкривали йому кредит?

— Ну, а до чого тут ти?

— Як це «до чого»? Я ж відомий спортсмен. Маю деякий вплив. І якщо я наці, значить, виграють наці.

— На пивних турнірах?

— Вони в нас набули після цього характеру політичних мітингів.

— Он як!

— А ти що думав? Фюророні потрібні віддані люди. Але ж не в робітничих пивних їх слід було шукати, я так гадаю.

— Ти хочеш сказати, що робітники не підтримують фюрера?

— Я так не казав, — занепокоївся Пауль. — Ти сам розумієш, Німеччина — це фюрер. — Помовчав, додав, хитро примружившись: — У нас в майстерні до приходу фюрера до влади працювали по дев'ять годин, а потім стали працювати по дванадцять за ті самі гроші. — Закінчив повчально: — Народ повинен нести жертви в ім'я історичних цілей рейху.

— А твій батько?

Пауль сказав сумно:

— Теж. Імперський уряд подає підтримку тільки великим промисловим об'єднанням. За ці роки багато дрібних власників розорилося. Маленькі пішли вниз, великі — вгору. — Промовив із заздрісною гордістю: — Ось пан Герінг почав з монопольної фабрикації «почесних кортиків» для СА і СС, а тепер у нього концерн: більш як сто заводів, десятки, гірничопромислових і металургійних підприємств, а торговельних компаній, транспортних і будівельних фірм теж вистачає.

— Ти це про маршала Германа Герінга?

— Він більше, ніж маршал. Він магнат. І Мартін Борман — теж, а з чого почав свою політичну кар'єру? Вступив у 1920 році в «Союз проти піднесення єврейства», й тут запримітили його здібності.

— А ти, виходить, промахнувся?

Пауль знизав повними плечима, згодився:

— Так, не вийшло а мене «бритого звіра».

— А що це означає?

— Ну, так ми навивали себе в партії.

— А твій брат, він як, заради фірми так і не вступив у наці?

— Він загинув під час нашого прориву в Арденнах.

— Виходить, тобі все-таки поталанило, — промовив Вайс.

— Авжеж, — згодився Пауль, — поталанило, але цей талан мені недарма дався. Я зобов'язався женитися.

— На кому?

— На нашій єфрейторці з допоміжного жіночого підрозділу. Це вона взяла мене сюди з маршової роти. Я їй багато чим завдячую.

— О, я з нею познайомився.

— А я не з ревнивців, — поспішив запевнити Пауль. — Вона жінка з головою і характером — це головне для сімейного життя.

Розмови з Паулем переконали Йоганна в тому, що товариськість, вміння за всіх обставин бути в доброму настрої, привітні манери — усе це часом швидше викличе безтурботну одвертість у співрозмовника, аніж хитромудрі викрутаси, які можуть викликати бажання змагатися в розумі та бажання приховати справжні свої думки, щоб вивідати таємні думки співрозмовника.

Йоганн умів заводити знайомства з найрізноманітнішими людьми, це допомагало йому пізнати середовище, в якому він змушений був діяти. Вивчення топографії душ давало йому змогу впевненіше пересуватися від однієї людини до другої. Він не прикидався, не вдавався до такої собі своєрідної мімікрії, до якогось захисного кольору, щоб злитися з особливостями особи співрозмовника; лишаючись до певної міри самим собою, він щиро цікавився життям кожного нового знайомого, і ця щирість приваблювала більше й була міцніша, проникливіша, результативніша, ніж брехливе прикидання і запевнення в однодумстві. Вдаватися до цього останнього засобу варто тільки в двох випадках: як до засобу вимушеної самооборони або нею завдати удару співрозмовникові і звинуватити в недостатній відданості рейхові.

Йоганн прийшов до висновку, що для одержання ширших відомостей корисніше удавати людину, яку ще треба переконувати. Наївний опір розпалює співрозмовника більше, аніж заохочувальне підтакування йому. Крім того, не можна втрачати суто людського інтересу до співрозмовника. Кожен, хто б він не був, інстинктивно прагне подобатись іншим. І коли інший має в його очах якісь позитивні якості, тим більше він намагається завоювати його прихильність до себе.

Отже, за всіх обставин треба вміти показувати товар лицем. Нехай то будуть професіональні знання чи обізнаність, яка стосується різних галузей знань, моральна сила переконання чи прихильність до твердих устоїв, доброзичливість, якщо вона не лицемірна, вміння гнучко користуватись обмеженим правом лишатися самим собою, зберігати порядність в умовах, коли для цього майже немає ніяких умов. Усе це немовби становило духовне озброєння в таборі противника. І чим краще Йоганн володів такою зброєю, тим надійніше захищеним він себе почував.

Уникати спілкування з низькими, підлими людьми — це тут для нього було недозволенними розкошами, і чим виразніше проступали в людях ці риси, тим енергійніше він мусив зближуватися з їх носіями, щоб вивчити не тільки безліч варіантів різноманітних підлот, але й простежити джерела, які їх живлять.

В поле зору потрапляли не тільки політичні концентрати націзму, але й розчини його; в крові тих, хто навіть не називав себе наці. З такими напівотруєними людьми треба було поводитись особливо вдумливо і обережно, бо вони могли стати водночас корисними і небезпечними.

Вайс розумів, що кожна людина дивиться немовби в дзеркало власних уявлень про саму себе.

Та для його діяльності було вкрай потрібно постійно відчувати, як сприймають його особу інші, і відповідно до цього уявлення виробляти в собі риси, які збігалися б з образом, що вже існував у свідомості інших. Замість того щоб підніматися вгору сходинками, займати дедалі вигідніше становище, просуватися вперед, треба дати відчути всім навколо себе і свою перевагу, але в такій мірі, щоб вона не викликала ревнивих заздрощів, а здавалася б такою, начебто він не вміє виявити свої здібності без поблажливої підтримки. Завжди знайдуться охочі підтримати людину з головою, ощасливити її такою підтримкою. А якщо не знайдуться самі, то можна їх знайти.

Йоганн відчував, що і Пауль, і єфрейторка з допоміжного жіночого підрозділу, хоч він і не прикидався їхнім однодумцем, а зберіг у стосунках з ними самостійні позиції, пройнялися до нього повагою. А тим часом обоє вони за своїм складом не звикли відчувати повагу до тих, хто не стояв над ними.

І в цьому немовби тренувальному своєму успіхові Вайс вбачав щось обнадійливе. Період його затяжного, тривалого фундаментального уживання протікає вдало, і це відчуття спокою ще більше розпалювало його тугу за активними діями, тоді як він усе ще продовжував здійснювати свій подвиг бездіяльності.

Одного разу літній солдат — батько нареченої Пауля Рейса — не звернув уваги на грузовик, що саме розвертався на подвір'ї, й попав під колеса. Солдата поклали в санітарну частину, яка була тут-таки, в господарському містечку.

Єфрейторка попросила Вайса тимчасово, як особисту для неї люб'язність, допомогти їй зберегти за батьком його посаду, поки він лежить у госпіталі. Вона сказала:

— Пауль лінивий і неохайний. Йому не можна довіряти.

Спочатку Вайс тільки замітав подвір'я, посипав піском доріжки, білив вапном тумбочки на узбіччях. У комбінезоні, надітому на мундир, і короткому клейончатому фартусі, які він узяв із шафки з спецодягом, що лишилась од старого, з мітлою і совком у руках Вайс поступово почав прибирати із сумною, ображеною міною не тільки у дворі, а й у внутрішніх приміщеннях комендатур, що охороняли проходи між окремими секторами розташування.

І скоро охорона звикла до Вайса. А коли фрейлейн-єфрейтор, з галіфеподібними стегнами і дрібними кучериками на голові, вручила Вайсові перепустку для того, щоб він міг привозити пісок з кар'єру, далеко за розташуванням, Вайс дістав змогу ходити не тільки між секторами, але й бувати в різних приміщеннях.

Заходячи у флігель, де жили люди в різномастих мундирах, він знайшов підтвердження своєї здогадки, що цих людей готують для закидання в Радянський Союз. Він встановив це з клаптиків чернеток, записів лекцій, що стосувалися топографії. З тих пам'ятних виписок, якими, перш ніж завчити напам'ять, вони користувалися; йому навіть вдалося визначити райони їхніх гаданих дій.

Йоганн ночував себе людиною, до рук якої несподівано потрапив скарб.

Поїхавши по пісок вантажною машиною, Вайс вибрав зручне місце для тайника і, повертаючись назад, біля телеграфного стовпа з номерним знаком 74/0012 закопав у консервній банці загорнуту в клапоть протиіпритної водонепроникної накидки, що додавалася до кожного протигаза, першу свою за час перебування тут шифровку й кілька портретів диверсантів.

Стовп із цим номером був указаний потім тайнописом у записці для Бруно, яку він вклав у листа до фрау Дітмар.

Так він налагодив зв'язок. Це було щастя. Тепер кінець самотності, гнітючому, безвихідному дожиданню. Адже хоч би що робив Вайс, всі його зусилля пропадали марно без надійного зв'язку із своїми. Та тішитися щастям Йоганн не міг, не кажучи вже про те, що оце розслабляюче волю відчуття щастя було тепер йому протипоказано.

І все-таки він трохи промахнувся.

Намальовані ним портрети інших терористів-диверсантів Вайс ховав всередині віддушини цегляного фундаменту гаража, попередньо обгорнувши клаптиком тієї ж самої протиіпритної накидки. Увечері він переглянув їх востаннє, збираючись завтра покласти в тайник біля телеграфного стовпа, і побачив, що портрет людини, яку диверсанти називали Хрящем, дуже потерся на згинах. Йоганн вирішив відновити зіпсований подекуди малюнок. Ввімкнувши світло в плафоні на стелі машини, сів у неї і взявся за діло. Дверцята машини він лишив відчиненими, щоб почути, коли хтось увійде в гараж. І… попався.

Чоловік з начальницькими манерами увійшов у гараж в супроводі свого шофера і охоронника й одразу ж побачив солдата в освітленій машині. Він видер у солдата папір, в якому той щось писав.

Вайс вискочив з машини, виструнчився, завмираючи.

Чоловік у цивільному здивовано розглядав малюнок.

— Хто?

Йоганн доповів:

— Йоганн Вайс, шофер пана майора Акселя Штейнгліца.

— Це хто?

Йоганн подивився на малюнок.

— Не можу знати.

Чоловік похмуро, підозріливо втупився у Вайса.

— Хто? — повторив він.

І раптом Йоганн осміхнувся й, набираючи вільної, несолдатської пози, сказав зневажливо:

— Це, смію вам доповісти, жалюгідна мазанина. — Попросив з надією в голосі:— Я був би дуже щасливий показати вам мої малюнки.

Чоловік у цивільному ще раз уважно глянув на малюнок, повагався, однак повернув-таки його Вайсові, мовчки сів у свою машину й поїхав.

Вайс знав і машину, і її шофера. Вона обслуговувала тільки одного — оцього в цивільному. Кожного разу після виїзду на машині міняли номер, за короткий час двічі перефарбовували. Він розумів: у цього чоловіка професіональна пам'ять, і буде не так легко викрутитись під його уважним поглядом, що наче обшукує душу.

І коли Вайс лишився сам, він знав, що і машина, і її хазяїн повернуться.

Можна втекти від небезпеки, а можна й одважно кинутися їй назустріч. Вайс обрав останнє.

Дістав цупкого обгорткового паперу, поставив поперед себе книжку солдатського календаря з портретами фюрера, фюрерів, фельдмаршалів, генералів, прусських полководців і завзято кинувся малювати, тепер уже не криючись, не ховаючись ні від кого.

Йоганн дуже побоювався за долю своєї справи і власну долю, прагнув спокутувати непростиму помилку — ось які музи надихали його на творчість.

Він був досить обізнаний з напрямком, властивим мистецтву гітлерівської Німеччини.

Насамперед парадна помпезність. Портретист міг суперничати в майстерності лише з гримером із моргу, що шанобливо розмальовує обличчя мерців під живі, надаючи їм виразу величі — неодмінної ознаки кожного чиновного трупа.

Блиск базарних олеографій мерхнув перед крикливими громіздкими полотнами в масивних бронзових рамах. І всі художники старалися якомога фотографічно точно відтворити мундири: талант кравця був для цього необхідний так само, як і талант живописця.

Але був і другий напрямок у портретному живопису. Послідовники першого — чиновницького, догідливого, бюрократично педантичного — віддавали на портретах усі зовнішні атрибути величі, вважаючи за найвище досягнення вміння відтворити оболонку. Прихильники другого прагнули відобразити ідею особи. Їм здавалося, що чим несамовитіша, історичніша мазанини, чим більше на ній якихось таємничих, тільки їм зрозумілих містичних натяків, тим краще передає вона емоції на обличчях тих, кого вони силкувалися зобразити, бо вони створювали не портрети, а ідеї портретів, міфи. І якщо для представників першого напрямку потрібне було хоч і ремісницьке, але усе-таки вміння, то для прихильників другого будь-яке вміння було протипоказане, і чим зухваліше зневажалися прийоми, які навіть у малярів були за основу основ, тим більшої значимості досягав символічний ефект полотна.

Брак часу, надзвичайна схвильованість і разом з тим полика відраза до об'єкта — натури зображення — штовхнули Вайса на цей другий шлях.

В майорі умовній, зухвалій він перемалював зі солдатського календаря портрети імперських вищих діячів і, щоб не гаяти часу на мундири і регалії, задрапірував торси в римські тоги, пам'ятаючи про прагнення рейхсканцлера та його наближених наслідувати манери стародавніх імператорів.

Закінчивши перший комплект малюнків, Вайс одніс їх у гуртожиток і засунув під матрац на своєму ліжку. Другий комплект він виконав уже в іншому стилі, що скидався на той, де були намальовані всі зовнішні риси суб'єкта із кличкою Хрящ — ці риси вже самі по собі були доказами.

Накидав голови дресирувальника собак, повара, майора Штейнгліца, дівки-єфрейтора і все це теж поклав під матрац, спершу припорошивши кожен аркуш пилом.

До самого вечора Вайс не повертався в гуртожиток. А коли перед сном витяг з-під матраца свої малюнки, він з радістю переконався, що його завбачливість на цьому етапі цілком виправдана. На аркушах не було й слідів пилу. Значить, хтось цікавився ними. Значить, його догадка про те, що пан у цивільному не залишить поза увагою зустріч з «художником», підтвердилася. А оскільки тим, хто займається розвідувальною діяльністю, художній хист досить корисний і навіть необхідний для замальовування оборонних об'єктів і топографічних зйомок, то в пана у цивільному, безперечно професіонала, нічна Вайсова робота викликала природну підозру, і як наслідок — цей обшук.

Але портрети вищих імперських осіб, виконані у вільній манері, далекій від тих вимог, які ставляться до майстрів розвідки, могли захистити Вайса від підозр у тому, що він здатний точно виконувати розвідувальні завдання топографічної зйомки.

А зарисовки, зроблені в іншій манері, погано передавали портретну схожість і тому свідчили, що захоплення, якому солдат віддавав свій вільний час, цілком безпечне для вермахту.

Усе це Вайс встиг прикинути й оцінити. Та хоч як логічно Йоганн міркував, вночі він не міг заснути. Наступного дня він встиг сховати портрети терористів-диверсантів у тайнику на дорозі, однак тривога не покидала його.

Того ж дня Вайса викликали в штабний флігель, і там серед людей у цивільному він вперше за багато днів побачив свого хазяїна — майора Штейнгліца. Вайсові звеліли принести малюнки.

Він приніс аркуші й акуратно порозкладав на столі. Обличчя, зображені на них аркушах, вимагали пошани. І тому присутні шанобливо розглядали Йоганнові малюнки, не робили ніяких зауважень. Зате портрети дресирувальника, повара, дівки-єфрейтора вони зневажливо висміяли.

Йоганн сам вважав портрети за халтурні, однак дещо все-таки в них було. І, на мить забувшись, він щиро засмутився через таку зневагу до свого хисту. Його щирість була чудовим свідченням безкорисливого захоплення солдата малюванням і зміцнила до нього довір'я, що було похитнулося. А коли майор Штейнгліц згадав, як майстерно Вайс зумів знайти картину Ліотара на складі «Пакет-аукціону», підозра остаточно розвіялася. І всі присутні одностайно вирішили, що Вайс мусить зробити портрет генерала фон Браухіча.

Почали радитися. І Вайс довідався, що генерала фон Браухіча призначено командуючим великим угрупуванням і, можливо, найближчими днями він одвідає дане розташування. Його послуги зараз потрібні генералові. Щоправда, безпосередньо це розташування підлягає Берліну, та на Браухіча теж доводиться зважати, бо незабаром вони мають рушити на Схід разом з його угрупуванням.

Вайс спитав, на якому фоні найкраще зобразити Браухіча, і запропонував силует Варшави. Хтось із цивільних засміявся:

— Краще б московський Кремль.

Та його, осмикнули: якщо фюрер дізнається, що Браухічу піднесли такий портрет, це може викликати ревниве невдоволення.

Вайс усе зрозумів і запропонував зобразити Браухіча на фоні прапорів і зброї. З ним погодились. Тоді він нагадав, що потрібні будуть різні матеріали — полотно, фарби, пензлі, і йому дозволили з'їздити за всім цим у Варшаву.

Все складалося надзвичайно вдало: справа в тому, що наближалася дата, коли Йоганн, за домовленістю з Центром, мав виходити на місце зустрічі у Варшаві.

Через два дні (саме на кінець третього дня і мала відбутися ця зустріч) Йоганн добув велосипед і помчав у Варшаву. Не так просто було вмовити начальника зовнішньої охорони, що їхати треба саме велосипедом. Обер-єфрейтор хотів, щоб Йоганна одвезли мотоциклом. Але велосипед був єдиною можливістю спекатися проводиря, і Йоганн наполіг на своєму, пославшись на те, що слід берегти пальне, призначене для воєнних цілей. І навіть, осмілівши, звинуватив обер-лейтенанта в тому, що той марно витрачає засоби забезпечення дальших походів вермахту.

Багато районів Варшави було перетворено каральним нальотом авіації на руїни, каменоломні. Авіабомби, як дрючки, попровалювали черепи будинків. Цими авіадубинами гітлерівці намагалися вибити в поляків пам'ять про їхню славну, багатовікову історію. Ще 22 серпня 1939 року Гітлер за вечерею серед своїх наближених обіцяв:

— Польща обезлюдніє, і її заселять німці. А згодом, панове, з Росією станеться те саме… Ми розгромимо Радянський Союз. Тоді настане німецьке світове панування…

І Герінг, почувши це й аж захлинаючись від захвату, скинув із себе мундир, скочив напівголий на стіл і, зображаючи дикуна, танцював на ньому, і його запливле жиром, пухке бабське тіло тряслося.

Польський розвідник, якого гітлерівці нещодавно задушили в тій самій тюремній камері, куди кинули його правителі буржуазної Польщі, вчасно поінформував цих останніх, окрім усього іншого, й про вечерю в Гітлера, й про те, що на ній говорилося.

Буржуазні правителі Польщі зрадили патріота, як зрадили весь польський народ.

І коли Йоганн бродив серед трагічних руїн, серед шпичастих решток стін, що стриміли, наче скелі, він згадував, як свого часу повернули йому у військкоматі документи. Повернули їх із засмученим виглядом і всім іншим студентам, робітникам, службовцям, які виявили бажання вступити добровольцями в армію. Сталося це після відмови польського буржуазного уряду пропустити через свою територію частини Червоної Армії для того, щоб захистити Польщу від загрози несподіваного нападу гітлерівського вермахту.

Агенти Гітлера довели до відома правлячих кіл Англії про те, що напад на Польщу вже готується, маючи на меті дізнатися таким чином, що в цьому випадку загрожуватиме Німеччині. І ось що вони дізналися. Буде формально оголошено війну Німеччині. І вона була оголошена. І дістала назву «дивної» війни, сидячої війни.

Так Польщу було кинуто під ноги фашистам в надії полегшити Гітлерові похід на Схід — на країну соціалізму.

Із змовою імперіалістів проти всього людства, що здійснювали таємні служби за допомогою якнайпідліших засобів, боролися люди, серед яких був і Олександр Бєлов.

Він, Олександр Бєлов, студент, один з найнадійніших учнів академіка Линьова, перший інтелігент у робітничій династії Бєлових, відмовився від наукової діяльності, від усього, що обіцяло йому життя, і пішов на фронт, як у роки громадянської війни, з обов'язку комуніста, пішов воювати його батько. Це був інший фронт — фронт таємної війни. Радянського розвідника Олександра Бєлова послали сюди, в стан фашистів, для того, щоб запобігати ударам, відводити їх, коли вони націлені в спину його народу, і самому завдавати ударів по ворогові в їхньому ж лігві.

Сили були нерівні. Йоганн був один серед ворогів. І коли він побачив Бруно, що пробирався стежкою, розчищеною серед варшавських руїн, його знайому кволу постать, жваве обличчя з постійною гримасою іронії над своїми тілесними недугами; зцілитися од яких у нього ніколи не вистачало часу, Йоганн відчув те саме, що відчуває випущений з тюрми в'язень, коли біля воріт його зустрічає рідна людина. І хоч як вишколив він себе за ці місяці, хоч як старанно готувався до цієї зустрічі, стриматись він не міг і рвучко кинувся до Бруно.

— Емоції! А без емоцій не можеш? — невдоволено сказав Бруно.

Йдучи слідом за Йоганном вузькою стежкою в руїнах, Бруно діловито бубонів своїм глухуватим голосом:

— У нас там теж почались емоції, коли зв'язок з тобою припинився. Ти трошки розкидався, та загалом нічого, діяв грамотно. Портрети терористів одержано, перезнято, роздано опергрупам. Сподобалися. Талант!

Вайс зупинився.

— Йди, — наказав Бруно. — Коли поміняємося місцями, я слухатиму, а поки що прошу мене слухати. — Промовив тихо: — Війна. Ось-ось. — Повторив суворо: — Іди. Іди, не озирайся. Тепер про найважче для тебе. Війна почнеться — не рипатися. Пережити спокійно, з витримкою. Зв'язок у перші дні буде перервано. — Зітхнув: — Так, брат, перемучся, як хочеш, та щоб ніяких емоцій, окрім відданості рейху. І нічого — зрозумів? — нічого, тільки вживання. Що б там не було — вживатися. — Потім Бруно повідомив Вайсові все те, що йому слід знати. З дивовижною пам’ятливістю, майже дослівно переказав зміст листів його батьків. Сказав, що був у них вдома. Передав рекомендації керівництва, додав свої поради. Сказав: — На зв'язок з тобою буде послано іншого товариша. А тепер кажи коротко, слухаю.

І Бруно, обминувши Вайса, пішов трохи попереду.

Йоганн доповів про все, що він встиг передати через тайник. І коли він, закінчивши службове, хотів перейти до того, що сьогодні найбільше хвилювало його, — до слів Бруно про близьку війну, стежка вивела їх із руїн на площу.

Тут два німецьких солдати розійшлися — один пішов праворуч, другий ліворуч. Вони не знали, що мають зустрілися ще один раз, востаннє…

Вайс купив усе, що йому було потрібне, сів на велосипед і покотив назад у своє тюремне розташування. Робити портрет фон Браухіча, вірніше, змальовувати його з барвистої обкладинки армійського журналу. Він бадьоро під'їхав до залізних воріт, пред'явив вартовим звільнювальну на три години сорок п'ять хвилин за службовим завданням. Портрет фон Браухіча Вайс зробив. Але фон Браухіч не появився тут. Гітлерівські війська, зосереджені на кордоні СРСР, були цілком готові до нападу. І ждали тільки команди фюрера.

З того дня й почалися Йоганнові випробування, які вимагали від нього всієї сили духу, витривалості, гнучкості. Часто це було так, як наче самому здерти з себе заживо шкіру, вивернути її навиворіт, знову натягти й при цьому всміхатися. Удавати, ніби ти не почуваєш мук і вся твоя істота не здригається від непереборної потреби зараз, цю ж мить відомстити. І відомстити не за себе — хіба думаєш про себе, коли спливає кров'ю твій народ!

Та він буз приречений на подвиг бездіяльності. Вбивають радянських людей, а ти серед убивць, у їхньому стані мусиш слухняно виконувати свій обов'язок, ждати. Ждати, щоб виконати все точно за час, визначений волею і розумом тих, хто одвертає таємні удари таємних сил фашизму і своїм життям відповідає за життя кожного.


15


Йоганн Вайс був призначений підлеглим майора Штейнгліца в спеціальний підрозділ, якому доручалося, йдучи за наступаючими частинами вермахту, збирати на захопленій території матеріали для розвідувальної та контррозвідувальної служб абверу.

Подібні обов'язки входили також у коло діяльності гестапо, і тому виконувати їх треба було особливо спритно, щоб переплюнути конкурента. Усі, кого зарахували в підрозділ майора Штейнгліца, мали пройти спеціальні підготовчі курси.

На курсах Йоганн Вайс разом з іншими службовцями абверу ознайомився з оригіналами радянських документів: партійними та комсомольськими квитками, паспортами, орденськими книжками, командировочними розпорядженнями, службовими посвідченнями, перепустками, різними довідками. Він заслухав також ряд лекцій про структуру радянських державних установ, партійних організацій, систему обліку, форми складання звітів і документації.

Кілька разів Йоганн возив майора Штейнгліца в місто. Одного разу він сказав Штейнгліцу:

— Пане майор, під час стоянки в резиденції рейхскомісара до мене в машину підсів зондерфюрер гестапо — повний блондин років тридцяти, без якихось особливих прикмет. Дав спочатку пачку сигарет, потім дві. Пообіцяв наступного разу додати пляшку шнапсу. Дозвольте спитати, що йому про вас доповідати?

Усе це Вайс промовив діловим, байдужим тоном, нібито нічого тут особливого немає: так годиться по службі — і більш нічого.

І хоч майор змовчав, нічого не відповів, немовби не розчув, не зрозумів, не звернув жодної уваги, але з того, як примружилися його очі, як присохли до зубів губи, Йоганн вловив безпомильно: його слова влучили в ціль.

Тільки наприкінці тижня під час чергової поїздки Штейнгліц поцікавився недбало:

— Ну як, зустрічав того хлопця? — і точно повторив прикмети, названі Вайсом.

Йоганн в тон майорові відповів недбало:

— Бачив, але ухилився од розмови, бо не дістав од вас вказівки, що слід йому доповісти.

— Ти повинен сповіщати службі фюрера все, що її цікавить, — коротко зазначив майор.

Вайс помовчав, міркуючи, що криється за цим ходом, потім раптом широко і добродушно посміхнувся:

— Пане майор, тітка вчила мене: якщо твоєму хазяїнові добре, то й тобі добре, а в того, хто міняє хазяїв, немає хазяїна в голові.

— У тебе розумна тітка.

— Вона померла, — нагадав Вайс.

Майор сказав сухо:

— Іншим разом розвідай усе, що його цікавить. — Поліз у кишеню, витяг бумажник, простягнув марки. — Це вам з ним на пиво.

— Дякую, пане майор.

Проте експлуатувати цього вигаданого гестапівця, щоб помучити Штейнгліца страхом і, головне, дещо вивідати про нього самого, Вайсові не вдалося: наступної ночі спеціальний підрозділ зненацька підняли по тривозі. Разом з іншими Йоганн покинув розташування і виїхав до східного кордону. Розквартирувалися на хуторі, з якого вже давно вигнали населення. Проїжджаючи заборонену зону, Йоганн бачив військові піхотні та моторизовані частини другого ешелону: вони стояли на вихідних позиціях. Було це шістнадцятого червня 1941 року.


Останні вказівки, віддані обер-єфрейтором, колишнім чиновником міністерства освіти доктором Зуппе, стосувалися головним чином методів розсортовування документів противника. Їх слід було складати за певною системою в захисного кольору брезентові мішки і скрині: партійні — в одні, державні — в другі, економічні — в треті і т. д. У відра з кришками клали значки, медалі, ордени, печатки, штампи. Кожен солдат одержав сумку, таку, як носять листоноші.

Напередодні від'їзду підрозділ поповнився чотирма солдатами, спорядженими набором злодійських інструментів і газовими різаками для злому вогнетривних шаф.

Той-таки Зуппе розповів, як поводитися з радянськими громадинами, коли треба буде витягнути з них відомості про місце зберігання документів та їхню систематику. На закінчення Зуппе процитував фюрера:

— «Я звільняю людину від принизливої химери, що зветься совістю. Совість, як і освіта, калічить людину». — І додав од себе — Велич нашої свободи полягає в тому, що ми звільнилися від таких сковуючих особу понять, як жалість, великодушність, милосердя до ворога.

Літній солдат Курт Рейнхольд зневажливо сказав про Зуппе:

— Цей проноза все силкується замазати свої ліберальні промови в період Веймарської республіки. Потім він доносив на професорів і студентів. Це було враховано, коли його брали в абвер.

— А ти звідки знаєш?

Рейнхольд скоса глянув на Вайса:

— Служив швейцаром у Лейпцігському університеті, ходив за його дорученнями з пакетами у відділ гестапо. Значить, знаю.

В сусідньому хуторі розмістився підрозділ зондеркоманди СД. Вайс дізнався, що солдати цього підрозділу недавно пройшли практичний курс навчання в концентраційних таборах, створених при кожному полку СС ще в лютому 1933 року.

В усіх населених пунктах Німеччини гестапо мало на кожні п'ять будинків по інформатору, який виявляв осіб, що підлягали табірному концув'язненню.

Методику обробки людського матеріалу, що доставлявся в табори, було якнайстаранніше продумано. Найдокладніші інструкції передбачали геть усе: були креслення табірних споруд, статистичні дані про те, які епідемічні захворювання найефективніші за числом смертельних випадків; медичні поради, яких застережень слід дотримуватися персоналові, щоб уникнути інфекції; табірне меню для підтримки в'язнів на час виконання ними трудових обов'язків і спеціальний голодний раціон, розрахований на контингент, обтяжливий для рейху та економіки табірного господарства.

За вказівкою до спеціальних табірних блоків, де ставляться наукові медичні досліди, результати яких можуть бути корисні для збережений здоров'я громадян Третьої імперії, вхід стороннім особам був якнайсуворіше заборонений. І будь-яке розголошення методики цих дослідів нещадно каралося.

Існували схеми ровів, де позначалась їхня відстань од місць ув'язнення. Рекомендації про те, як найдоцільніше укладати мертві тіла. Таблиця ємкостей ровів при певній глибині і профілях. У примітці говорилося, що, оскільки Німеччина не визнає Женевської угоди, відповідний режим поводження для військовополонених має виробити табірна адміністрація.

В розділі «Заходи покарання порушників табірного розпорядку» зазначено: «Найефективніші».

Ці настанови нікому з солдат не видавали на руки.

Офіцер, командуючий підрозділом, гримав настанову в планшеті за целулоїдною прозорою кришкою і давав прочитати кожному солдатові, не випускаючи планшета з рук.

Останнім часом Вайс підмітив, що всі солдати підрозділу життєрадісно настроєні і задоволені своєю долею. Ще б пак! Адже вони уникли служби в лінійних армійських частинах, і війна для них не страшна: просування вслід за ударними частинами вимагає самої лише виконавської і канцелярської запопадливості.

Деякі навіть казали, що взагалі люблять подорожувати і війна відкрила перед ними можливість задурно побачити багато країн Європи, привезти звідти сувеніри. Для чоловіка перестати воювати — однаково, що жінці перестати родити. І охоче згадували стару німецьку приказку: «Король на чолі Пруссії, Пруссія на чолі Німеччини, Німеччина на чолі всього світу».

Здебільшого це були солідні, статечні люди — дрібні чиновники, крамарі, власники майстерень; змінивши цивільні костюми на солдатські мундири, вони відчули себе в них цілком затишно.

Дехто в свій час тішився ілюзіями, що Гітлер, як він обіцяв у своїх «революційних» промовах початку тридцятих років, створить умови для процвітання дрібної німецької буржуазії за рахунок обмеження могутніх концернів.

Він обіцяв навіть конфіскувати великі універмаги, щоб розмістити в них дрібних торговців. Такими обіцянками він зробив дрібних торговців і підприємців палкими і пристрасними прихильниками фашизму. Одні з них, спритніші, ринулися до наці, інші постаралися влаштуватися в армію, в спецпідрозділи, де їхня соціальна благонадійність була запорукою того, що й тут вони не пропадуть.

Це були бюргери в солдатських мундирах, заклопотані лише тим, щоб з найменшими незручностями і втратами пройти переможний шлях, визначений їм фюрером. Вони давно привчили свою свідомість до того, що фашистська партія — «носій державної думки». І якщо раніше їхні жінки вишивали на серветках доброчесні сентенції на всі випадки життя, то тепер стіни їхніх квартир прикрашали вигадливо вишиті висловлювання Гітлера, Геббельса, Розенберга.

І якщо раніше вони повчали своїх дітей цитатами з біблії, то тепер за найвище мірило моральності правили висловлювання фюрера: «Ми виростимо молодь рішучу, вимогливу і жорстоку… Я хочу, щоб вона скидалася на молодих диких звірів».

І багато з тих неофітів, заповнюючи анкети, з гордістю писали, що їхні сини виконують свій обов'язок перед рейхом у частинах гестапо, СД, СС, абверу. Це давало батькам безліч усяких привілеїв, зокрема й право на службу в спеціальному підрозділі.

Майор Штейнгліц зайняв невелику віллу разом з капітаном Оскаром фон Дітріхом.

З Дітріхом майора єднало давнє знайомство, майже дружба. Майже! Бо він не звик обтяжувати своє життя нерозлучними друзями, хоч би хто вони були; він дотримувався правила: кожен сам за себе, і ніхто — за всіх. Кожен платить за себе й не бажає платити за тарілки, розбиті кимось, — цей девіз визначав не тільки побутові, але й моральні устої Штейнгліца: для нього протягом усього його життя дружба з будь-ким була тільки прийомом, шляхом до мети.

Дітріх походив із знатного юнкерського роду. Пропорції його черепа, носа, вух могли б захопити кожного дослідника благородних ознак арійської раси.

Він здобув не тільки військову, але й ширшу освіту і ризикував попасти під формулу фюрера, проголошену під час виступу в рейхстагу 30 січня 1930 року: «Інтелігенція — це покидьки нації…» Проте і з цього боку ніщо не загрожувало капітанові Оскару фон Дітріху, керівному співробітникові відділу абверу «ІІІ-Ц» — контррозвідка.

Аксоль Штейнгліц служив у другому відділі «Ц» — диверсії, саботаж, терор. Багато років він був виконавцем, трудягою і власноручно виконував чорну роботу… Людина неосвічена, Штейнгліц у період виконання завдання міг видатися якоюсь мірою за освіченого, простудіювавши матеріали, дібрані йому університетськими професорами, які співробітничали в межах своєї спеціальності в імперській розвідці. Але так само як, повернувшись із завдання, він з полегкістю скидав костюм, в якому виконував це завдання, так само легко він розлучався і з дещицею знань, потрібною йому для успішного завершення операції.

Для Штейнгліца спецслужба була роботою, професією — та й тільки. Найвищим для себе досягненням він вважав таке становище у відділі, за якого в його розпорядженні була б велика непідзвітна сума в іноземній валюті для винагородження агентури, не забуваючи при цьому, звичайно, й себе.

Для Оскара фон Дітріха робота в третьому відділі «Ц» була не просто служба, професія, навіть не кар'єра. Це був гармонійний комплекс, у якому він знайшов втілення своїх надій, переконань, ідеалів надособи, вільної від законів моралі, що сковують звичайну людину.

І найголовніше, що він одержав, — владу, владу над людьми. Що може бути вище за любострасну гру людським життям — найазартнішу гру!

Аксель Штейнгліц наковтався на своєму життєвому шляху чимало принижень від старших за нього званням, посадою, однак це не наклало похмурого відбитку на його мислення.

Оскар фон Дітріх не знав таких прикрощів, але дещо йому все-таки довелося пережити. В час юнацької зрілості він хворобливо соромився жінок, а коли спробував це подолати, виявився безсилим. Дітріха довго переслідувала насмішкувата жалість ровесників.

У військовому училищі він став послідовником стародавніх патриціанських розбещених звичаїв і знайшов покровителя в особі викладача фехтування, який примусив кадетів з повагою ставитись до Оскара. А втім, особливих труднощів це не становило, бо погані нахили побутували в закритих учбових закладах Німеччини.

Якимсь чином про інтимну дружбу з учителем фехтування дізнався Оскарів батько, заслужений офіцер рейхсверу, колишній ад'ютант кайзера. Між батьком і сином відбулася важка розмова, під час якої син посмів натякнути, що і в кайзера були такі самі нахили, як в обожнюваного ним учителя фехтування. Кінчилося все тим, що батько відмовив синові в щомісячному пенсіоні.

Щоб не бідувати, Оскар украв у матері деякі фамільні коштовності. І хоч його вчинок сімейство Дітріхів приховало, Оскар, що любив матір, довго переживав свій ганебний вчинок, бачачи її тепер завжди злякано, сумне обличчя.

Був ще один випадок у житті Оскара фон Дітріха, згадка про який і тепер, через кілька років, змушувала його червоніти. Якось на відкритий табірний полігон, де саме провадилося навчання юнкорів, заблукала біленька кізочка. Зрадівши розвазі, юнкери відкрили по ній безладну стрілянину. Зранена коза спочатку металася із жалібним криком, а потім поповзла, тягнучи перебиті задні ноги. Юнкери з'юрмилися навкруги і з цікавістю стежили за її агонією. І в цю мить Оскар не витримав — розридався.

Це було непристойно.

На офіцерській раді училища Оскарові довелося вислухати справедливі докори в тому, що він зганьбив училище, що його обурлива поведінка, не гідна майбутнього офіцера, справила вкрай неприємне враження на юнкерів. Казали навіть, що його слід відчислити з училища.

Викликали батька; і якщо під час розмови про не зовсім пристойну дружбу з учителем фехтування батько тільки іронічно посміхався, а потім позбавив Оскара пенсіону, сказавши, що юнкер, який не платить дівкам на Александерплац, може жити економніше, то тепер полковник фон Дітріх несамовито горлав на сина, гарячково хапав його за лацкани мундира венозними старечими пальцями й навіть пробував дати ляпаса.

Зрештою Оскар покаявся, і все владналося.

Після закінчення училища Оскар фон Дітріх вміло використав батькову протекцію для проходження служби в армії, вступив до абверу і обрав третій відділ тому, що тут була необмежена можливість принижувати інших з помсти за приниження, заподіяні колись йому самому.

Та з роками прийшов досвід, фон Дітріх, займаючи дедалі значніші посади, переконався, що ця служба багато дає йому. Вона не тільки рятує від комплексу неповноцінності, про що він з великою радістю вичитав у Фрейда, але й озброює філософською теорією переваги сильної особи над іншими. Цю теорію він може застосовувати на практиці, зовсім не зловживаючи службовим становищем, навіть навпаки: адже, діючи відповідно до своїх ідеалів, він тим самим немовби зміцнює могутність рейху.

І поступово з Оскара фон Дітріха виробився той особливий тип контррозвідника, якого так шанував керівник абверу. Мислитель, інтелектуал, адмірал Канаріс гадав, що контррозвідка — це не рід спеціальної служби, а система світогляду, доступна лиш обраним. Вищу владу над людьми може мати тільки той, хто обізнаний з усіма її таємними слабостями, провинами, підлотами, а коли хтось не піддався спокусам, то, виходить, ці спокуси були недостатні або не ті, якими можна спокусити людину.

Справжній контррозвідник, за переконанням Канаріса, не повинен викривати, — йому слід тільки збирати докази проти власть імущих, щоб мати змогу використати їх, коли хтось із цих людей виявить непокору. І чим більше в нього, контррозвідника, отаких відомостей, тим коротшим буде його шлях до особистої влади.

Світила генерального штабу вермахту, усе найближче оточення Гітлера, були представлені в секретній картотеці Канаріса енциклопедією крові, бруду, гидот, яких ще не знала історія. І Канаріс плекав мрію пред'явити коли-небудь кожному з цих людей відповідний запис у своїй картотеці, сподіваючись, що від нього відкупляться, давши йому місце на вершині тієї піраміди, яку вони зводять.

Але поводився він при цьому обережно, знаючи, що фюрер, сам колись перебуваючи у званні єфрейтора, був армійським шпигуном і вже тоді зумів оцінити усі безмежні можливості такої діяльності. І тепер Гітлер, побоюючись, коли б той, хто очолить об'єднані органи шпіонажу, не захопив владу в Третій імперії, не одважився зосередити цю могутню силу в одних руках і розділив її між багатьма органами.

І Канаріс зовсім не образився, тільки став діяти ще обережніше, коли йому переказали, що фюрер обізвав його «гієною в сиропі», — це навіть лестило його самолюбству.

Період таємної війни з європейськими державами давав Канарісові більше можливостей зблизитися з Гітлером, ніж війна явна. Праця підручного постачальника доказів для винесення смертних вироків здавалась йому маловишуканою і такою ж малоперспективною, якщо врахувати пріоритет у такій діяльності і гестапо, і СС, і СД, яким Гітлер виявляв особливе довір'я і покровительство, віддаючи їм перевагу.

Батько Оскара фон Дітріха був близький з Канарісом, тому капітан дещо знав про це все. Його самолюбство теж часто страждало. Офіцери гестапо, СС, СД грубо й одверто підкреслювали свою перевагу над співробітниками абверу, змушеними обмежувати поле діяльності лише інтересами вермахту, його штабів.

Худорлявий, аж тендітний, однак не позбавлений грації, надзвичайно стриманий у поводженні, Оскар фон Дітріх навіть із старшими за посадою був такий гордовито, бундючно, тонко і холодно ввічливий, що це давало йому змогу за будь-яких обставин зберігати гідність і бездоказово принижувати інших.

І, дивлячись прозорими, голубими, майже жіночими очима на старшого і за званням, і за посадою армійського офіцера, розмовляючи з ним про щось стороннє, Дітріх втішався своєю незримою владою, бо мав таку інформацію, яка могла кожну мить обернути цього офіцера на солдата або навіть на мішень для вправ чергового підрозділу гестапо.

Незважаючи на те, що майор Штейнгліц був старший за званням, він ставився до капітана Дітріха, як підлеглий. Це було мимовільне схиляння плебея перед аристократом, неімущого — перед імущим. І таємна надія на протекцію Дітріха.

Ніяка націстська пропаганда не змогла вибити з тверезого мозку Штейнгліца переконання, що справжні правителі гітлерівської Німеччини, так само як і Німеччини всіх часів, — промислові магнати і вищий офіцерський корпус — це вічне, незмінне. А націсти — що ж, вони очистили Німеччину від комуністів, соціалістів, профспілок, лібералів, від грізної небезпеки робітничого класу, що згуртовується в єдину силу, — провели роботу різників.

І хоч фюрер — вождь фашистів і глава рейху, та коли рейх — Третя імперія, то Гітлер — імператор, такий самий, як кайзер. І, як у кайзера, його опора — магнати, багатії, крупні поміщики, військова еліта.

Так думав своїм мужицьким розумом Штейнгліц і далекоглядно догоджав представникові військової еліти капітанові Оскару фон Дітріху. І коли Оскар розбив патефонну пластинку з улюбленою своєю пісенькою «Айне нахт ін Монте-Карло», Штейнгліц вмить запропонував дістати у відділі пропаганди другу.


16


Була тепла, ясна червнева ніч. Глянсувата поверхня ставків відбивала і місяць, і зорі, і синяву неба. Гірко і млосно пахли тополі. А з засіяних полів, порослих суріпкою, повівало ніжним медовим запахом. Йоганн неквапно вів машину сірою, сухою дорогою зі слідами танків, глибоко впресованими в асфальт.

Проминули довгу панську алею, посмуговану тінями дерев. Потім знову пішли нерозорані простори полів. А далі почалися ліси, і стало темно, як у тунелі.

Йоганн ввімкнув повне світло, і в цю мить почулася розрізнена стрілянина, крики і глухий звук удару, за ним — брязкіт скла.

Фари освітили автомобіль, що ввіткнувся розбитим радіатором у стовбур каштана.

Два офіцери військ зв'язку — один з пістолетом, другий з автоматом у руках, — бліді, скривавлені, скочили на підніжку й зажадали, щоб Вайс швидше гнав машину.

Вайс кивком указав на Штейнгліца.

Майор наказав недбало:

— Сядьте. І ваші документи.

— Пане майор, кожна секунда…

— Поїхали, — сказав Штейнгліц Вайсові, повертаючи документи офіцерам. Спитав: — Ну?

Офіцери зв'язку, усе ще так само хвилюючись і перебиваючи один одного, пояснили, що трапилося.

Кілька годин тому якийсь солдат заліз у машину з полковою рацією, оглушив радиста і його помічника, викинув їх з кузова, а потім помчав машиною. Чергові станції незабаром виявили, що десь у цьому районі почала працювати нова радіостанція, що передавала відкритим текстом російською мовою: «Усім радіостанціям Радянського Союзу! Двадцять другого червня війська фашистської Німеччини нападуть на СРСР…»

Розшукувати станцію виїхали пеленгаційні установки, на одній з них були ці офіцери. Незабаром на шосе вони побачили вкрадений грузовик і стали переслідувати його, сповістивши про це в ефір, але на повороті їхня машина з лихої волі шофера, а може, через його недосвідченість врізалася в дерево.

Йоганн змушений був додати швидкості. Офіцер, який сів з ним поряд, поглядав то на спідометр, то на дорогу і, видко, невипадково вперся Йоганнові в бік дулом автомата.

Азарт захопив і Штейнгліца, і він теж тикав Йоганнові в спину стволом вальтера.

Через якийсь час попереду вони побачили машину-фургон, в яких завжди розміщувалися полкові радіоустановки, і хоч це було поки що безглуздо, зв'язківці і Штейнгліц виставили зброю за борт машини й почали завзято палити вслід фургону.

На підйомі фургон трохи зменшив швидкість. Вайсова машина почала невблаганно доганяти його.

І тоді Йоганн вирішив, що теж влаштує аварію і теж на повороті, але постарається зробити це майстерніше, ніж загиблий шофер: вріже машину не в дерево, а в кам'яні тесані стовпці загороди. Досить зім'яти крило — і вже треба буде зупинитися, щоб або зірвати його, або вирівняти вм'ятину над переднім колесом, а фургон за ці секунди подолає підйом.

Він уже намірився якомога вдаліше зробити задумане, коли раптом їх випередив бронетранспортер. Із скошеного сталевого щита над вітровим склом судорожно вихоплювалося синє кулеметне полум'я.

Аварія вже не допоможе. Йоганн помчав на шаленій швидкості, але транспортер не дав обігнати себе: кулеметні черги віялом прошивали дорогу, і Йоганн не наважився підставити свою машину під кулі. Кулеметна пальба зливалася з ревом мотора.

І ось заскреготіли об асфальт металеві диски коліс з пробитими шинами, пролунав гуркіт, і фургон упав під укіс. Все було кінчено.

Йоганн загальмував машину на тому місці, де фургон, втративши управління, розбив загороду з товстих кам'яних тумбочок і покотився з шосе в яр, порослий чагарником.

Тепер він лежав на дні яру догори колесами. Дверцята заклинило, і витягти шофера з кабіни не вдалося. Штейнгліц скористався рацією на транспортері, щоб повідомити капітана Дітріха про пригоду, що стосувалася того як контррозвідника.

Йоганн запропонував перевернути фургон з допомогою транспортера. Водій рішуче відмовився: сказав, що при такій крутизні спуску це неможливо і він не хоче стати самогубцем.

Вайс звернувся до Штейнгліца:

— Дозвольте?

Майор повільно опустив повіки.

Зрозумівши це як згоду, Вайс відсторонив водія, вліз у транспортер і зачинив за собою важкі сталеві дверцята. Чи то задля того, щоб позбавити страждань людину, сплющену в кабіні грузовика, чи то щоб опинитися самому в цій могутній, озброєній двома кулеметами машині з тісним, наче труна, кузовом, — він сам не знав навіщо…

Тільки-но він почав спускатись, як одразу відчув, що ця багатотонна машина не хоче слухатися. Весь її сталевий тягар немовби перелився на один борт, наче машину заповнювали тонни ртуті і тепер ця ртуть хлюпнула вбік, і нічим не втримати смертельного крену. І коли, ввімкнувши мотор, Йоганн рвонув машину назад, цей рідкий сталевий тягар теж перелився назад. Ще секунда — і машина почне перекидатися з торця на торець, як колода. А він повинен примусити її сповзти повільно і покірно, ледь ялозячи загальмованими колесами в напрямку, протилежному до спуску. Борячись з машиною, Йоганн проймався все більшою й більшою зневагою до себе. Навіщо він запропонував це? Щоб по-дурному загинути, так? Чи покалічитися? Він не мав на це права. Коли з ним щось скоїться, це буде найбездарніша розтрата сили, неначе він сам себе викрав із тієї справи, якій мав служити. І чим більша зневага до себе охоплювала його, тим з більшим завзяттям, осатанінням, відчаєм боровся він за своє життя.

Йоганн так знеміг у цій боротьбі, що, коли, здавалось, останнім зусиллям все ж таки змусив транспортер покірно сповзти на дно яруги, він ледве зміг попасти в тремтячі губи сигаретою.

Тим часом на місце події під'їхав Дітріх і два полковники в супроводі охорони. І санітарна машина.

Йоганн і тепер не звільнив місця водієві транспортера. І коли за фургон зачепили троси і могутній транспортер перевернув його, Йоганн під'їхав ближче й, не вилазячи на землю, став спостерігати все, що робилося.

Солдати, штовхаючи один одного, намагалися відчинити пом'яті дверцята. Йоганн вийшов з транспортера, скочив на підніжку фургона з другого боку, заліз на радіатор і з нього переповз у кабіну, бо лобове скло було розбите. Чоловік, що лежав тут, не ворушився. Солдати, впоравшись нарешті з дверцятами, допомогли відігнути рульову колонку й витягти шофера. Поламане, липке тіло поклали на траву. Клапоть здертої з лоба шкіри закривав обличчя шофера.

Штейнгліц підійшов, нахилився і акуратно підняв клапоть на лоба скаліченої людини. І в цю мить Йоганн побачив обличчя шофера. То було обличчя Бруно.

Водій транспортера спрямував засвічені фари на розпростерте тіло.

Санітари принесли ноші, підійшов лікар із сумкою медикаментів.

Але розпоряджалися тут не полковники, а представник контррозвідки капітан Дітріх. Дітріх наказав оглянути пораненого тут таки, на місці.

Лікар розрізав мундир на Бруно. З грудей стирчав уламок ребра, що пробив шкіру. Одна нога вивернута. Кисть руки роздушена, розплющена, схожа на червону рукавичку.

Лікар випростався й сказав, що ця людина вмирає. І не варто приводити її до пам'яті, тому що, крім мук, це їй нічого вже не дасть.

— Він мусить заговорити, — твердо мовив Дітріх. І, посміхнувшись до лікаря, додав: — Я вам дуже раджу, гер доктор, не втрачати часу, якщо, звичайно, ви не хочете втратити дещо важливіше.

Лікар почав квапливо відламувати шийки ампул, наповнював шприц і знову й знову колов Бруно.

Дітріх одразу ж підбирав кинуті, спорожнені ампули. Лікар оглянувся. Дітріх пояснив:

— Гер доктор, ви дозволите потім зібрати невеличкий консиліум, щоб встановити, наскільки сумлінно ви виконали моє прохання?

Лікар зблід, але руки його не здригнулися, коли він знову встромив голку в груди Бруно. Йоганнові здалося, що штрикав він у самісіньке серце.

Бруно з хрипом зітхнув, розплющив очі.

— Чудово, — похвалив лікаря Дітріх. Наказав Штейнгліцу: — Зайвих — геть… — Але лікаря попросив: — Лишіться. — Присів на землю, помацавши спершу її долонею, сказав невдоволено — Вогкувато.

Штейнгліц скинув із себе шинель, склав і підсунув під зад Дітріхові. Той подякував кивком і, нахилившись до Бруно, сказав з посмішкою:

— Чиє завдання і коротко зміст передач. — Погладив Бруно по вцілілій руці. — Потім лікар вам зробить укол, і ви абсолютно безболісно зникнете. Отже, прошу вас…

Вайс ступнув був до транспортера, але один з полковників, підкинувши на руці пістолет, наказав пошепки: «Марш!» — і навіть провів його до насипу. Вже звідти він гукнув охоронникам:

— Потримайте-но його в своїй компанії!

Самокатники в шкіряних комбінезонах спустилися за Вайсом, привели на шосе, посадили в мотоцикл і застебнули брезентовий фартух, щоб він не міг, чого доброго, вискочити з коляски.

У нічній тиші було добре чути роздратований голос Дітріха:

— Яку ногу ви крутите, лікарю?! Я ж вам казав — поламану! Тепер в іншому напрямку. Та віддеріть ви к бісу оцю ганчірку! Нехай бачить… Будь ласка, ще укол. Чудово. Краще коньяку. Ану, станьте йому на лапку. Та не соромтесь, лікарю! Це тонізує краще за всякі уколи.

Йоганн весь напружився, йому ввижалося, що все оте робиться не там, на дні яруги, а тут, нагорі… І здавалося, в самі вуха, ламаючи черепну коробку, лізе нестерпно гидкий голос Дітріха. І не було цьому кінця.

Раптом усе змовкло. Пітьму осяяло вогнище, запахло чимось жахливим.

Йоганн рвонувся, і ту ж мить йому в груди вперся автомат. Він схопився був за ствол, але його вдарили ззаду по голові.

Йоганн отямився, спитав:

— Та що це ви? — І пояснив, чому хоче вилізти з коляски.

Один з охоронників сказав:

— Якщо не можеш терпіти — клади в штани! — І зареготав. Та зразу, немовби вдавившись, змовк.

Через якийсь час на шосе вилізли полковники, Дітріх і Штейнгліц.

Дітріх попрощався:

— На добраніч, панове! — І попрямував до машини.

Самокатники випустили Вайса.

— Їдьмо! — наказав Штейнгліц.

Обидва офіцери мовчали. Дітріх поскаржився вередливо, ображено:

— Я ж його так логічно переконував…

Штейнгліц спитав:

— Будеш доповідати?

Дітріх заперечливо хитнув головою.

— А якщо ті це зроблять?

Дітріх засміявся.

— Ці армійські тупиці ладні були лизати мені чоботи, коли я запропонував свою версію. Що може бути простіше: п'яний солдат украв машину і зазнав аварії.

— Чого ж це так? — здивувався Штейнгліц.

— А того, — повчально пояснив Дітріх, — що полковники не уникнуть слідства, якби, припустімо, радянський розвідник зухвало вкрав польову рацію і передав своїм дату початку подій.

— Ну й біс з ними, нехай відповідають за те, що вловили ґаву. Ясно — це радянський розвідник.

— Так, — сухо промовив Дітріх. — Але в мене немає доказів. Та й навіщо вони, власне?

— Як це «навіщо»? — вражено спитав Штейнгліц. — Адже він усе передав!

— То й що! Нічого тепер від цього вже не зміниться. Армія готова для удару, і сам фюрер не захоче відкласти його ані на хвилину.

— Це так, — згодився Штейнгліц. — А якщо червоні зустрінуть ударом?

— Не зустрінуть. У нас є особлива директива Сталіна. Він наказав своїм військам в разі бойових дій на кордоні відтіснити противника за межі демаркаційної лінії і не йти далі.

— Ну, а якщо…

— Якщо кому-небудь стануть відомі ці твої ідіотські міркування, — суворо обірвав майора Дітріх, — знай, що в мене в сейфі зберігатиметься їхній запис.

— А якщо я донесу раніше, ніж ти?

— Нічого, друже мій, у тебе не вийде. — Голос Дітріха звучав ласкаво.

— Чому?

— Твоя інформація спізниться. І за її зловмисну затримку тебе розстріляють.

— Здорово! Але чому ти надаєш усьому цьому такого значення?

Дітріх відповів томно:

— Я дорожу честю третього відділу «Ц». У нас ніколи не було ніяких промахів у роботі, у нас і зараз немає ніяких промахів. І не буде.

Штейнгліц вигукнув палко, щиро:

— Оскаре, можеш бути спокійний: я тебе зрозумів!

— Як твердить Вінкельман, спокій — це якість, найбільш властива красі. А мені подобається бути завжди і за всіх обставин красивим… — І Дітріх поблажливо поплескав Штейнгліца по щоці.

Світало. Небо а того боку, де була Йоганнова Батьківщина, поступово все більше й більше яснішало — сходило сонце. Тепло повітря променилося блиском і чистотою. Крізь спущене сило в машину проникав ніжний, млосний запах трав.

Йоганн автоматично вів машину. Його охопило мертвотне заціпеніння. Всі душевні сили були вичерпані. Зараз він обернеться і застрелить своїх пасажирів. Потім приїде в підрозділ і знову буде стріляти, стріляти, тільки стріляти! Це — єдине, що він тепер спроможний зробити, єдине, що йому лишилося.

Рука Йоганна потяглася до автомата, і ту ж мить він немов почув голос Бруно, його останній заповіт: «Що б там не було — вживатися. Вживатися — в ім'я перемоги і життя людей, вживатися».

Та й чого Йоганн доб'ється своєю легкодухістю? Ні, це не легкодухість, навіть зрада. Бруно не простив би йому.

Коли б сталося чудо, і Бруно лишився живий, і його б попросили оцінити свій подвиг, найбільше, що він сказав би: «Хороша робота, хороша робота радянського розвідника, він виконав свої службові обов'язки відповідно до обстановки». Він би так сказав про себе, цей Бруно.

Але чому Бруно? Адже в цього чоловіка є ім'я, по батькові, прізвище. Сім'я в Москві — дружина, діти. Вони зараз сплять, та скоро прокинуться, діти збиратимуться до школи, мати приготує їм сніданок, загорне у вощений папір, проведе до дверей, потім і сама піде на роботу.

Хто її чоловік? Службовець. Часто виїздить у довготривалі відрядження. Усі знають: посада в нього невеличка, скромна. Сім'я займає дві кімнатки в комунальній квартирі. До меншого сина переходить одежа від старшого, а старшому перешивають батькові костюми і пальта.

І коли такі, як Бруно, гинуть так, як загинув він, родичам і знайомим сповіщають: раптово помер — серце підвело. І все. Навіть у «Вечерней Москве» не буде повідомлення про смерть.

Та на зміну цього часу має прийти інший час. Мине багато, дуже багато часу, перш ніж, діти чекіста зможуть сказати: «Батько наш…» І їхня розповідь прозвучить, як легенда, дивна, малоправдива, неймовірна легенда про час, коли це називалося просто: робота радянського розвідника у ворожому тилу.

Але не потім, а зараз, зразу ж вивчать соратники загиблого обставини його смерті. Для них його смерть — робочий урок, один з прикладів. І якщо все, до останнього подиху буде логічне, цілеспрямоване, запишуть: «Комуніст такий-то з честю виконав свій обов'язок перед партією і народом».

Людина ця, котру називали Бруно, — радянський громадянин. Але яке його ім'я, по батькові, прізвище?

Де вони, імена тих чекістів розвідників, які віддали життя, як віддав його Бруно, щоб попередити Батьківщину про небезпеку? До вони, їхні імена? А були ж люди, яким менш пощастило, ніж Бруно. Їхня смерть була повільною. Добре продумані тортури, які вони терпіли, тяглися безконечно довгі місяці. А коли гестапівцям випадало іншим разом і перестаратися і наближалася смерть-рятівниця, світила медичної науки знову повертали цих мучеників до життя, що було жахливіше за найлютішу смерть. І весь час, поки їхні тіла терзали досвідчені кати, удари завмираючого пульсу глибокодумно й зосереджено лічили гестапівські медики. Сотої частки цих смертельних мук не витримав би й звір, а вони витримували. Витримували й знали, що цей останній їхній подвиг залишиться невідомим, ніхто із своїх про нього не дізнається. Ніхто. Гестапо умертвляло повільно і таємно. Воно мстило мертвим і устами засланих зрадників оббріхувало їх. І гестапівці попереджували свої жертви про це — про найстрашнішу з усіх смертей, яка чекала на них після смерті. Не знаю, з якого металу чи каменя треба спорудити пам'ятники цим людям, бо немає на землі матеріалу, за твердістю рівного їхньому духові, їхній переконаності, їхній вірі в справу свого народу.

Бруно! Йоганн згадував, як він кепкував з своїх недугів, хворобливості, кволості. Так, він був кволий, легко застуджувався, ніс його завжди був червоний від нежитю.

В яких же чужоземних казематах була колись вистуджена кров цього стійкого чекіста? А постійний біль у вкритому виразками від тюремних голодувань шлунку?

Плішивий, худий, завжди застуджений, із сльозавими очима, з передчасними зморшками на обличчі і водночас жвавий і життєрадісний, насмішкуватий. Як усе це не збігається з уявленням про парадно-рицарський образ героя! А цукерочки, які він завжди смоктав, запевняючи, що солодке благотворно діє на нервову систему? Бруно! Але ж він не Бруно. Може, він Петро Іванович Пєтухов? І коли він ішов до себе на роботу вулицею Дзержинського, неможливо було відрізнити його від тисяч таких самих, як і він, перехожих.

І він, як інші співробітники, багатосімейні «закордонники», одержуючи завдання, сподівався на командировочні, щоб зібрати на зимове пальто дружині, і на додачу до відпустки вихідних днів, не використаних за час виконання завдання. Зарплата ж бо — як у військовослужбовця плюс за вислугу літ, як у шахтарів чи в тих, хто працює у шкідливих для здоров'я цехах.

Тільки ось у знатні люди країни, хоч би як там він у себе працював, хоч би які подвиги вчиняв, йому не попасти: не належить.

Оголосять у наказі подяку. Навіть носити нагороди не заведено. Не той рід служби, щоб афішувати свої доблесті, привертати до себе чиюсь увагу.

Повага товаришів — таких самих чекістів, усвідомлення, що ти виконав свій обов'язок перед партією, перед народом, — ось найвища нагорода розвідникові.

Йоганн знав, що, коли випаде нагода, він коротко повідомить у Центр: «Посилаючи радіограми про строки нападу на СРСР, загинув Бруно. Противник даних про нього не має». І все. Решта — белетристика, на яку розвідникові потім вказують, як на марнування відведеного на зв'язок часу.

Йоганн знову й знову аналізував усе, зв'язане з подвигом Бруно. Ні, невипадково Бруно опинився поблизу їхнього розташування. Він, певне, гадав, що Йоганн здатний на необачний вчинок і, дізнавшись про дату гітлерівського нападу, може себе провалити, якщо зробить так, як це зробив Бруно. Йоганн пробрався в само гніздо фашистської розвідки. Бруно це не вдалося, і тому він вирішив за краще виконати те, що було необхідно виконати, і загинути, а Йоганна зберегти. Бруно, напевне, гадав, що про викрадену рацію стане відоме Йоганнові і він зрозуміє, що інформацію передано.

Йоганн не знав, що Бруно хотів висадити машину в повітря, щоб не потрапити до рук фашистів, але не встиг: куля перебила хребет, паралізувала руки й ноги. Це не помилка — збіг обставин. І коли викручували його зламану ногу, топтали розчавлену кисть руки, палили тіло, він майже не відчував болю. Ніхто не знав цього. Знав тільки Бруно. Біль прийшов, коли зачепили його зламаний хребет, він усе ріс і ріс, і Бруно не міг зрозуміти, як він ще живе з цим болем, чому біль безсилий убити його, та ні на секунду не втрачав свідомості. Думка його працювала чітко, ясно, і він боровся з ворогом до самісінького останнього моменту. Помер він від паралічу серця. Свідомість Бруно все витримала, не витримало його стомлене, зношене серце.

Йоганн знову побачив обличчя Бруно з відкинутим клаптем шкіри, його уважне, мовби живе око беззвучно ніби доповідало Йоганнові: «Все гаразд. Роботу виконано». Саме «роботу». «Обов'язок» він не сказав би. Він не любив гучних сліп. «Робота» — ось найзначніше з усіх слів, які вживав Бруно.

— Ей ти! — Дітріх ткнув Вайса в спину. — Що скажеш про аварію?

Йоганн знизав плечима і відповів, не обертаючись:

— Хильнув шнапсу, ошалів. Буває… — І зразу ж, долаючи муку, повільно, виразно додав: — Пане капітан, а ви так старалися врятувати життя цьому п'яниці…

Так, саме ці слова вимовили Йоганнові губи. І це було найважче, що випало на його долю за все, нехай поки що недовге життя.

— Добре, — сказав Дітріх. І в дзеркальце Йоганн побачив, як він торкнув ліктем Штейнгліца. Потім Дітріх повторив ще раз: — Все добре. Чудово.

Штейнгліц мовив не без заздрощів:

— У тебе справді аналітичний розум, ти все врахував.

— Розум — добре, — сказав Дітріх. — А добрий апетит — ще краще. — Заявив: — Однак я зголоднів.

Вони під'їхали до хутора. Вайс зупинив машину біля вілли і за наказом Дітріха пішов розшукувати повара.

Настав день, світило сонце, службовці спецпідрозділу біля колодязя чистили зуби, вмивалися, брилися, посхилявшись над тазами. В спідній білизні, в трусах вони зовсім не схожі були на солдат. Деякі вийшли в домашніх теплих пантофлях з картатого сукна на повстяній підошві. Пахло туалетним милом, м'ятною зубною пастою, одеколоном. І треба було жити, всміхатися, розмовляти. Наче нічого й не сталося і не було цієї ночі, ніколи не було на світі Бруно…


17


Фашистська Німеччина точно розрахувала, вміло вибрала момент для розбійницького нападу на Радянський Союз. Могутній зосереджений удар струснув країну.

І було б невірно зображувати рейхсканцлера Адольфа Гітлера тільки біснуватим істериком психопатом, як це роблять тепер, намагаючись переплюнути один одного, його однодумці. Багато корисних для німецького мілітаризму стратегічних ідей Гітлер запозичив у найвидатніших державних діячів таких могутніх імперіалістичних держав, як США, Великобританія, Франція.

Вони не тільки заохочували Гітлера в його прагненні завдати головного удару на Сході, але й люб'язно надали йому грошові позики, стратегічні матеріали, сприяли порадами.

Адольф Розенберг на обіді, даному на його честь в Лондоні, куди він прибув за особистим дорученням Гітлера, відповідаючи на люб'язність люб'язністю, обіцяв: «Німеччина знищить більшовиків з цілковитого схвалення і за дорученням Європи».

І слід гадати, що Гітлер був не менш хитрий за багатьох глав великих імперіалістичних держав, якщо зумів примусити їх авансом, у рахунок оплати за майбутнє знищення Країни Рад, за платити фашистській Німеччині цілими європейськими країнами.

Оця здатність організовувати міжнародні операції пояснює ту обставину, що не випадково саме на нього, а не на когось іншого імперіалістичні держави покладали свої найпотаємніші надії.

Спочатку Гітлер не цурався скромної ролі найманого вбивці, він усіляко намагався зобразити, що керується нібито лише політичними мотивами і має намір спрямувати свої дії тільки проти одного народу — радянського. Та коли великі держави виплатили йому наперед усю європейську готівку і Франція сором'язливо оголила перед німецьким імперіалізмом свої державні кордони, Гітлер, нічим уже не стримуваний від спокуси, за п'ять тижнів зламав марний опір і заволодів і Францією, делікатно залишивши урядові Віші чудовий куточок на півдні країни для розмірковувань у солодкій знемозі про мінливість долі.

Поразка в Дюнкерку англійського експедиційного корпусу знаменувала занепад могутності британських сухопутних армій. І з туманного неба на Лондон нещадно посипалась лавина німецьких авіабомб.

Зовсім не з милосердя, а спонуканий спільністю імперіалістичної ідеології та інтересів, Гітлер послав 10 травня 1941 року в Лондон свого заступника Гесса з поблажливою пропозицією укласти мир.

Правлячі кола Англії змушені були тоді ухилитися від зговору з фашистською Німеччиною, хоч і який спокусливий він був. Адже замість воєнної поразки вони зазнали б тяжкої економічної поразки, і не від кого-небудь, а від своїх головних конкурентів на світовому ринку — німецьких промислових магнатів. Крім того, навіть коли б вони й пожертвували інтересами ринку, в ті часи вже не можна було не зважати на англійський народ, бо його ненависть до фашизму могла впасти на голову уряду, що капітулював перед Гітлером.

За свідченням фельдмаршала Вільгельма Кейтеля, «плануючи напад на СРСР, Гітлер виходив з того, що Росія перебуває на стадії створення власної воєнної промисловості і цей процес ще не закінчений, а до того ж Сталін у 1937 році знищив найкращі кадри своїх вищих воєначальників».

Це і багато чого іншого вселило генеральному штабові вермахту непохитну впевненість у тому, що детально розроблений і таємно розмножений всього в дев'яти примірниках план нападу на Радянський Союз, план «Барбаросса», — найвище досягнення німецького воєнного генія.

Війну проти СРСР гітлерівські стратеги сподівались провести за шість-вісім тижнів і принаймні за будь-яких обставин закінчити до осені 1941 року.

Німецькі військові сили, таємно зосереджені на кордонах Радянського Союзу, на той час були найбільш могутні, високооснащені і найдосвідченіші з усіх армій світу.

Фашистська Німеччина, захоплена воєнними перемогами, реакційно згуртована після того, як гестапо просіяло трудове населення країни крізь тюремні грати, а кращих синів народу кинуло в концентраційні табори, кладовищенські простори яких зайняли значні життєві простори, — ця Німеччина була надійним тилом, надійною опорою вермахту.

Уже на літо 1940 року під контролем фашистської Німеччини й Італії опинилися країни з населенням близько 220 мільйонів чоловік, і всі економічні ресурси цих країн йшли на посилення могутності німецької воєнної машини.

8 липня 1941 року Гітлер віддав наказ: «Москву і Ленінград зрівняти з землею, щоб повністю позбутися населення цих міст і не годувати його цілу зиму…». «Що ж до Москви, — роз'яснював Гітлер, — цю назву я знищу, а там, де стоїть сьогодні Москва, я зроблю велике звалище». Про населення його директива була така сама коротка і ясна: «Слов'яни повинні стати невичерпним резервом рабів у дусі Стародавнього Єгипту чи Вавілону. Звідси повинні йти дешеві сільськогосподарські і будівельні робітники для німецької нації панів».

22 червня 1941 року, близько четвертої години ранку, на світанні, гітлерівські полчища напали на СРСР.

Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу. Вона тривала 1418 днів і ночей.


У другому ешелоні разом із штабами, службами тилу, господарськими взводами, ротою пропаганди, медичними батальйонами, кухнями, трофейними командами просувався і підрозділ майора Штейнгліца.

Спека, задуха, курява…

Обабіч шосе горіли села, ліси, хліб на полях, сама земля. І здавалося, не від сонця така спекота, а під палаючих згарищ.

І якщо колона чогось зупинялась і змовкав гуркіт моторів, зразу западала глуха, немовби на дні прірви, тиша, і чути було тільки потріскування полум'я, шурхіт та глухі обвали палаючих колод…

Небо було чисте, прозоре, ясне, і ритмічно, через точні проміжки часу, його неначе розтинав уздовж металічний гуркіт бомбардувальників, які щільним строєм летіли низько, і по землі повзли їхні сірі плавучі тіні. Та бомбардувальники пролітали, і знову все навкруги обволікала тягуча, як розплавлене скло, тиша.

Біля переправи колони зупинилися. Усі вийшли з машин, розминалися, обтрушували пилюку.

Тут тяглась оборонна смуга, очевидно, недобудована: валялися лопати, кирки, бочки з цементом, колоди для накатів, пучки арматури. І трупи. Безліч трупів. Траншеї всюди пересічені відбитками танкових гусениць — отже, кінець бою вирішила моторизована частина.

Військовослужбовці тилових підрозділів з тією зневагою до мерців, на яку здатні лише люди, що зуміли викрутитися від небезпеки фронту, жадібним натовпом кинулись дивитися на вбитих більшовиків.

Мабуть, тільки один майор Штейнгліц з виглядом знавця діловито оглядав трупи й перевертав їх, щоб переконатися в правильності своїх умовиводів.

У більшості вбитих він побачив численні поранення, навіть тяжкопоранених перев'язували тут-таки, на полі бою, і по кілька разів. Виходить, і поранені не покидали позицій, вели бій, не відходили в тил.

Судячи з документів, які Штейнгліц витяг з кишень убитих, це були молоді солдати, — вони не прослужили ще й року.

Біля ручного кулемета лежав на боці солдат, голова його вдавлена в землю, обрубок лівої руки товсто перебинтований і біля плеча стягнутий джгутом з телефонного проводу в чорній гумовій оболонці. А ось іще один, теж без руки, а в зубах, як сигарети з міді, блищить вибухівник. Між колін — граната, так і схилився над нею…

І всі вони, настигнуті смертю, завмерли, заціпеніли, немов зупинили плин часу, відтворивши своїми нерухомими тілами найнапруженіший момент бою.

Жінка з санітарною сумкою, з розірваними пачками патронів у судорожно стиснутих руках лежить щокою на гвинтівці, і хтось безсоромно задер їй спідницю.

Одні мерці в окопах, інші попереду, за бруствером, але немає жодного позад окопів, у ходах сполучень, у недобудованих бліндажах.

У канонірі, куди, очевидно, зносили непритомних поранених, — купа мертвих тіл. Штейнгліц зрозумів: роздратований втратами німецький офіцер не захотів стримувати солдатів од розправи…

Вернувшись до машини, майор до свого звичайного «поїхали» додав:

— Не подобаються мені ці росіяни. — І пояснив: — Вести бій з переважаючими силами, не маючи елементарних умов для оборони, можуть тільки несамовиті фанатики.

Через кілька кілометрів вони побачили на напівобгорілій пшеничній ниві розбиті радянські танки «Т-26», озброєні лише кулеметами. Вести на таких машинах танковий бій — однаково, що в стародавньому рицарському спорядженні починати двобій з гарматним розрахунком.

Та серед цих сталевих трупів були й два німецьких танки. Видно, не випадково радянські танки зіткнулися з ними, таранили їх, запаливши пальним із розбитих баків.

Штейнгліц зазначив мимохідь:

— Росіяни не тільки не вміють робити свої машини, але й водити їх. — Довго дивився у вікно на неозорі ниви пшениці, схвально сказав: — О, тут багаті маєтки, я таких не бачив у Європі. Цікаво, де зараз їхні господарі? — Подивився на годинника: — Час обідній, у мене розгорівся апетит. — І наказав Вайсові зупинитися в найближчому селі, довідатися, де його староста, щоб умитися, пообідати й відпочити в нього.

Це село горіло, як і всі інші села, але ніхто з тих небагатьох жителів, що лишилися тут, не пробував загасити полум'я.

Майор вийшов з машини, підійшов до старого, що копав яму в палісаднику, і пояснив жестами, що хоче напитися. Старий зрозумів, устромив лопату в землю й так спокійно і повільно зайшов у палаючу хату, нібито це був не вогонь, а тільки яскраве світло вогнистого кольору.

Він повернувся з корячком і подав його Штейнгліцові. Той підніс коряк до губів, надпив з насолодою і тієї ж миті побачив мертву молоду жінку, що лежала край ями.

Старий поплював на долоні і знову почав копати землю.

Майора жахнула думка, що вода отруєна. Але зразу ж, за властивим йому логічним мисленням, він прогнав цю думку, як безглузду: звідки в старого отрута, і потім він так спокійно поводиться…

Штейнгліц витяг сигарети, запропонував старому. Той узяв машинально, важко спираючись грудьми на держак лопати, і, дивлячись променистими, якимись по-дитячому сумними очима, вказав на яму:

— Ось, онуку ховаю. Ви її вбили, значить. Зрозумів? Ви!

Штейнгліц вирішив, що він просить ще сигарет, і знову витяг з кишені пачку, взяв одну сигарету, подав старому. Той поклав її про запас за вухо і таким самим воркуючим голосом сказав:

— Ти, німець, видать, добрий, та однаково я вас різатиму. Я тепер людина немилосердна, прощати не буду.

Майор сприйняв ці слова як подяку і поплескав старого по плечу, а потім обернувся, збираючись іти до машини.

І в цю мить старий, як сокиру, підняв лопату ребром над головою Штейнгліца.

Майора врятувало лигає те, що він якраз послизнувся на глині, викиданій з ями. Лопата розітнула повітря і встромилася в дошки, наготовлені для могили.

Засовуючи тремтячими руками пістолет у кобуру, майор вліз у машину й, незважаючи на задуху, підняв з обох боків стекла, нібито захищаючись ними. Він навіть не дозволив Вайсові зчистити глину зі свого мундира. Наказав швидше їхати в штаб найближчої частини СС, щоб зажадати розправи над усіма жителями за замах на його життя.

Але Вайс дозволив собі висловити припущення, що старий, напевне, просто образився: адже майор вилив на землю воду, не допивши її, а тутешні жителі вважають це за найстрашнішу образу свого дому.

— Справді? — здивувався Штейнгліц. — Яка дикість!

Чи жалкував Йоганн за тим, що старий не вбив Штейнгліца? Ні. Якби це сталося, він втратив би канал для проникнення в службу абверу. І Вайс вирішив, що стримуватиме майора від небезпечних подорожей. Зараз Штейнгліц був йому особливо потрібен. Тільки зберігши йому життя, використавши його в своїх інтересах, Йоганн зможе відомстити Штейнгліцу за все і за смерть цього старого з очима дитини.

І він сказав зовсім щиро:

— Пане майор, за те, що я відпустив вас самого, я вважаю, мене треба повісити.

— О!

— Можете в мене стріляти, але тепер я не відступлю од вас ані на крок.

Штейнгліц, розчулений такою відданістю, дозволив собі навіть пожартувати:

— Добре. За винятком, звичайно, тих випадків, коли моя дама вважатиме твою присутність небажаною. — Майор вперше в житті пішов на таку фривольність у розмові з людиною, що стоїть нижче за нього.

Відтоді як Йоганн побачив рідну землю, обпалену, скривавлену, розтерзану фашистами, його охопила рятівна, закрижаніла лють, якийсь мстивий спокій. Так, він тут, у безпеці, тягнеться в другому ешелоні, і за спиною в нього розвалився, насолоджуючись відпочинком, визначний німецький розвідник. І коли Йоганн вважатиме за потрібне, він запростака уколошкає його або купу таких самих фашистів з автомата. Може висадити в повітря штаб. Взяти за своє життя сотні ворожих. Може. Та не повинен. Не має права.

Від нього, радянського розвідника, зараз вимагається незмірно більше — спокій. Подвиг бездіяльності, подвиг вичікування, подвиг мовчання, коли все в ньому, кожен його нерв кричить.

Як же це так, казали: ні п'яді не віддамо!

Хто ж винен, хто?

Адже Бруно передав, передав же Бруно по рації про все!

А хіба й він, Йоганн Вайс, не повідомляв кожного тижня про зосередження на кордоні гітлерівських армій, яких збирали тут у кулак з усіх окупованих країн Європи? В своїй останній інформації він передав, що в багатьох глибинних містах Польщі з'явилися митники і прикордонники. Це означало, що вермахт прийняв кордон від прикордонних частин.

Хіба коли-небудь стихала ненависть до фашистів у радянського народу, хіба не жив радянський народ у мужньому чеканні битви з фашизмом?

Хіба хоч в когось був сумнів, що війна неминуча?

То чому ж фашисти застали його країну зненацька? Чому?

На шосе з'явилися дорожні знаки з написами: «Увага! Небезпека! Об'їзд!»

Колона, в якій вони їхали, звернула на путівець, і тепер машини тряслися на колодах настилу, пірнали у вибоїни, загрузали в низьких заболочених місцях, і весь час зліва, звідти, до липні носи шосе, долинали часті, але економно короткі кулеметні черги, глухі вибухи гранат, могутні залпи гармат.

Скоро Вайс дізнався про причину об'їзду. Виявляється, малесенький гарнізон дота перекрив кулеметним вогнем рух на шосе й веде бій з німецькою артилерією і танками.

Штабний офіцер сказав Штейнгліцу, що червоні ланцюгами приковують своїх солдатів до кулеметів і гармат. Штейнгліц іронічно порадив офіцерові виділити спеціальні підрозділи і спорядити їх слюсарним інструментом, щоб вони допомогли червоним звільнитися від ланцюгів.

Вайс помітив, що куточки сухих губів Штейнгліца ображено обвисли, він роздратований і видовище слідів переможного прориву німецької армії не збуджує, а якось навіть пригнічує його.

І справді, Штейнгліц почував себе глибоко ображеною, обійденою людиною.

Східний фронт був для нього своєрідним засланням. Його спеціальність — Захід. Але після лондонської історії його позбавили звичного поля діяльності. Він не був боягузом. Під час війни в Іспанії він пробрався в республіканські частини, боровся в них і давав інформацію про те, як ефективно ручні гранати із висадниками миттєвої дії розриваються в руках бійців-республіканців, а снаряди, не розриваючись, падають в окопи франкістів, як непоправно відмовляють кулемети, як стволи гармат лопаються після першого ж пострілу.

Усе це озброєння і боєприпаси гітлерівці продали республіканцям через підставних осіб. І Штейнгліц у бойових умовах перевірив, наскільки успішно здійснив цю таємну операцію другий відділ «Ц».

Коли Каммхубер, який розробив план убивства німецького посла в Празі і довірив неабияку роль у цій операції Штейигліцеві, запропонував йому в 1940 році вирушити у Фрейбург, щоб під час нальоту на нього гітлерівської ескадрильї «Едельвейс» зразу ж організувати докази, що це німецьке місто розбомбили французькі літаки, Штейнгліц чудово справився з дорученням. Навіть осколки німецьких бомб, витягнуті хірургами з потерпілих під час нальоту, Штейнгліц замінив осколками бомб французького виробництва; виявив, хто з німців — жителів Фрейбурга — добре розуміється на силуетах літаків, і знищив їх, як небезпечних свідків. Це була чиста, захоплююча робота, до того ж вона дала нагороди і підвищення по службі.

А що мав дати йому Східний фронт? Весь успіх припишуть собі армійські полководці, а блискавичне просування механізованих військових частин не дає змоги розгорнути сітку агентурної розвідки для серйозної диверсійно-терористичної роботи.

Штейнгліц знав, що його колеги, спеціалізовані на східних районах, давно підготували з буржуазно-націоналістичних елементів диверсійні банди, в завдання яких входило знищувати зв'язок, сіяти паніку, вбивати ні в чому не винних людей. Він знав також, що десанти цих бандитів, переодягнених у червоноармійську форму, уже закинуті сюди, на російську землю, з німецьких літаків.

Знав він і про сформований ще в кінці 1940 року полк особливого призначення «Бранденбург». Цей полк створили для проведення диверсійних актів на Східному фронті. Він був скомплектований з німців, добре обізнаних з російською мовою, його особовий склад обмундирували в радянську військову форму і видали радянську зброю.

Та все це чужі, а не його, Акселя Штейнгліца, досягнення. Груба, примітивна робота, її може виконувати кожен старший офіцер вермахту. Фельдмаршал Браухіч напхав у цей «Бранденбург» вискочок із свого почту. Хто-хто, а вони таки напевне одержать рицарські хрести за успішне виконання особливого завдання. Ну й нехай одержують! Штейнгліц вважав принизливим для себе керувати безпечними масовими вбивствами довірливих радянських солдатів та офіцерів і зовсім не хотів, щоб йому доручили командувати такою диверсійною частиною. Це заняття для армійців. Професіональна гордість матерого шпигуна, досвідченого диверсанта була уражена вже самим тим, що йому, нібито він сміттяр, доручили збирати покинуті радянські документи.

І переможне просування німецьких армій по радянській землі Штейнгліц сприймав у ці дні, як свою поразку, як крах своїх надій, як загибель кар'єри.

Спочатку Вайс не міг зрозуміти причини пригніченого настрою майора, його похмурої, сумної заклопотаності. Але поступово з гидливих, іронічних реплік Штейнгліца стало ясно, що той невдоволений своїм теперішнім становищем, обтяжений покладеним на нього дорученням, ревнує до успіхів армійців. І після того, як довелося звернути з шосе в об'їзд, він зловтішався, що ні артилерія, ні танки не можуть так довго розправитись із самотнім радянським гарнізоном, який засів у доті і затримав пересування тилових колон.

Він навіть похвалив старого, що мало не вбив його. Сказав, що росіяни, хоч вони й неповноцінні в расовому відношенні, однак, чимось нагадують йому іспанців і даремно капітан Дітріх сподівається, що шлях до Москви стане такою самою веселою прогулянкою, якою була для німецької армії дорога до Парижа.

І Вайс зрозумів, що Штейнгліц засмучений неприємностями по службі, роздратований і, в свою чергу, ладен зробити неприємність будь-кому, аби тільки вгамувати образу, завдану йому начальством.

Населений пункт, який, згідно з дислокацією, відводився для розміщення ряду спецслужб, був, як виявилося, місцем бойових дій. Радянський гарнізон, відступаючи, зайняв його і перетворив на вузол оборони.

Ця несподіванка внесла сум'яття і розгубленість у колони другого ешелону, і офіцери не знали, що їм робити. Наказано було влаштуватися в цьому населеному пункті, а як влаштуєшся, коли він у руках противника? Порушити наказ неможливо. Виконати — теж неможливо.

Порадившись, командири спецслужб розпорядилися зійти з дороги й розміщуватися поблизу населеного пункту, але в такому місці, де вогонь противника не міг завдати шкоди.

У тому, іншому житті, де Йоганн був не Йоганн, а Сашко, він у туристських студентських походах, на полюванні з батьком навчився з найменшими невигодами пристосовуватися до найрізноманітніших умов, незалежно від природи, клімату і пори року. Та й служба в армії дещо дала йому.

І зараз він у заболоченій місцевості вибрав сухішу місцинку, до купини були з бурим сухим відтінком, намітив лопатою квадрат, обкопав його з усіх боків канавою. Нарубав шелюги, виклав квадрат оберемками гілок, потім торфом, знов гілками і на цьому п'єдесталі розтягнув палатку. Розклав усередині її димне вогиище з гнилючок, викурив комарів і аж після того затягнув запоною.

Штейнгліц неподалік розмовляв про щось із Дітріхом, при цьому вони нещадно стьобали себе по обличчях гілками, одмахуючись від комарів.

Вайс доповів, що палатка готова і в ній забезпечена цілковита гарантія від комарів.

Штейнгліц запросив Дітріха.

Хотіли того обидва офіцери чи ні, але обійтися без Вайса вони не могли, хоч приймали всі його послуги як належне. Він прилаштував Дітріхів чемодан замість столу, застелив протиіпритною накидкою і навіть умудрився пристойно сервірувати. Швидко приготував на вогнищі гарячу вечерю і, стоячи навколішках — палатка ж бо низька, — обслуговував офіцерів. І, дбаючи про здоров'я свого хазяїна, наполягав, щоб той пив шнапс, а не вино, запевняючи, що комарі розносять малярію і немає кращого засобу уникнути хвороби, як пити спирт.

Дітріх ще більш, ніж Штейнгліц, піклувався про своє здоров'я й тому пив безперестану.

В палатці було темно. Йоганн спробував був знову розпалити вогнище, та від їдкого диму почало дерти в горлі і сльозилися очі. Довелося загасити вогонь. А Дітріх раз у раз занепокоєно обмацував своє розпухле від комариних укусів обличчя і неодмінно хотів подивитися на себе в дзеркало.

Йоганн узяв порожню бляшанку, напхав у неї жиру від консервованих сосисок, надрізав трошки брезентові поворозки, якими з'єднувалися полотнища палатки, встромив у жир, розпушив і засвітив, як ґноти. І вийшов чудовий каганець.

Обидва офіцери були п'яні, і кожен по-своєму.

Штейнгліц вважав випивку турніром, поєдинком, в якому він мав вистояти, зберегти пам'ять, ясну свідомість. Алкоголь — добрий засіб розслабити волю, притупити настороженість партнера, щоб викликати його на нестримну балаканину. І Штейнгліц вміло користався цим засобом, а себе привчив долати сп'яніння, і чим більше пив, тим дужче в нього боліла голова, блідло обличчя, конвульсивно сіпалася ліва брова, але очі лишалися, як завжди, уважно-тьмяні, і він не втрачав контролю над собою.

Він ніколи не відчував задоволення від сп'яніння і пив зараз з Дітріхом лише задля чемності.

До Дітріха разом із сп'янінням приходило солодке почуття звільнення від усіх умовностей і разом з тим усвідомлення своєї цілковитої безкарності. Ось і тепер він сказав:

— Слухай, Акселю, я зараз зовсім роздягнуся — залишу тільки кашкет і портупею з пістолетом, — вийду голий, підніму своїх людей і проводитиму стройові навчання. І, запевняю тебе, жодна свиня не посміє навіть здивуватися. Виконуватимуть усе, що я їм накажу. — І почав роздягатися.

Штейнгліц спробував зупинити його:

— Не треба, Оскаре, застудишся.

Дітріх через силу висунув голову за запону палатки, перевірив.

— Так, вогкувато… Туман. — Задумався на секунду й сказав, радіючи, що знайшов вихід: — Тоді я накажу всім роздягтися й командуватиму голими солдатами.

Штейнгліц буркнув:

— У нас з тобою різні смаки.

Дітріх образився. Зневажливо глянув на Штейнгліца, спитав:

— Як ти вважаєш, ми дотримуємося правил пристойності в своїх міжнародних зобов'язаннях?

— А навіщо?

— От! — зрадів Дітріх. — Добре! Сила і мораль несумісні. Сила — це свобода духу. Звільнення від усього. І тому я хочу ходити голий. Хочу бути, як наш дикий пращур.

Штейнгліц мовчки курив, обличчя його пересмикувалося від головного болю.

Вайс подав каву. Підставляючи пластмасову чашку, Дітріх сказав:

— По суті, все можна зробити зовсім просто. Якщо дати кожному по одному метру землі, то людство поміститься на території трохи більшій як п'ятдесят квадратних кілометрів. Плацдарм на п'ятдесят кілометрів! Дай папір і олівець, я полічу, скільки треба стволів, щоб накрити цю площу, скажімо, протягом години. Година — і ф'юїть, нікого! — Підвів голову, спитав: — Ти знаєш, хто придумав версію, нібито Радянський Союз дозволив частинам вермахту пройти через свою територію для завоювання Індії? — І сам же відповів з гордістю: — Я! Адже чудове прикриття, інакше як пояснити зосередження наших військ на радянському кордоні?

— Дитячий лепет, примітив, ніхто не повірив.

— Даремно ти так думаєш. Дезінформація і повинна бути неймовірно примітивною, як малюнок дикуна. — Замислився, спитав: — Ти читав заяву ТАРС від 14 червня? — Він попорпався в сумці, витяг блокнота, прочитав: — «… За даними СРСР, Німеччина так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, з огляду на що, на думку радянських кіл, чутки про намір Німеччини порвати пакт і вчинити напад на СРСР позбавлені будь-якого грунту…» — Переклад звучав механічно точно.

Штейнгліц свиснув.

— Першокласна дезінформація. Наша робота?

— Ні. — Голос Дітріха звучав сухо. — Це не робота нашої агентури. Ми вчора захопили важливі радянські документи. Уяви собі, на випадок нашого вторгнення Наркомат оборони наказує своїм військам не піддаватися ні на які провокації, щоб не викликати великих ускладнень, та й годі. В цьому я бачу вияв сліпої віри більшовиків у зобов'язання, в закони міжнародного права.

— Дурниці! — одказав Штейнгліц.

Дітріх втупився в блимаючий вогник каганця, сказав переконано:

— Нам слід зібрати їх усіх докупи. — Ї показав руками, як це робити. — Скільки під них треба — десять-двадцять квадратних кілометрів, — і всіх… — Він підняв палець. — Усіх! Інакше вони нас… — І так різко махнув рукою, що од вітру погас каганець.

Вайс знову засвітив гнотики і запитливо глянув на Дітріха.

Той, напевне, сплутавши Вайса із Штейнгліцом, взяв його за плечі, пригнув до себе й прошепотів на саме вухо:

— Акселю, ти осел! Ми влізли у війну, перемогу в якій принесуть не виграні битви, а тільки цілковите знищення більшовиків. Цілковите! Щоб жодного свідка не лишилося на землі. І тоді ми всі ходитимемо голі, всі. І ніхто не скаже, що це непристойно. — І знову спробував роздягтися, але ту ж мить звалився додолу, захропів.

Вайс разом із Штейнгліцом поклали Дітріха спати. Вийшли з палатки.

Болото курилося туманом, місяць просвічувався на небі масною плямою, кумкали жаби.

Помовчали. Закуривши, Штейнгліц вирішив за потрібне пояснити Дітріхову поведінку:

— Вчора капітан понервувався: допитував двох поранених радянських офіцерів, вони поводились, як хами, — визивно. Оскар ткнув одному з них в око сигарету, а той йому зухвало пообіцяв зробити з Берліна попільницю. А один полонений ударив головою йому в живіт. По суті, нічого такого від них і не вимагали: повернутися до своїх і запропонувати оточеній частині капітулювати. Могли б зрештою і обдурити. Дивна поведінка… — Потягнувся, позіхнув. І раптом похитнувся, встиг схопитися Вайсові за плече, признався: — Шнапс у ноги вдарив. — І поліз у палатку спати.


18


На другий день підрозділ майора Штейнгліца приступив нарешті до своїх прямих обов'язків.

У великій, госпітального типу палатці за розкладним столом чотири солдати, серед них і Вайс, сортували документи. Часто траплялися зіпсовані, залиті кров'ю. Такі документи кидали в сміттєві кошики з різноколірного дроту.

Нумерували печатки і штампи після того, як з них було зроблено відбиток на аркуші паперу, і складали у велику скриню.

Карти, коли на них не було ніяких позначок, викидали, а коли були позначки або написано щось рукою, — передавали єфрейторові Вольфу. Той старанно вивчав кожну таку карту і деякі з них, обережно склавши, ховав у портфель, у звичайний цивільний портфель з ременями і двома пласкими замками.

Солдати-канцеляристи працювали з чиновницькою заповзятливістю, і розмови вони вели мирні: про своє здоров'я, про листи з дому, про ціни на продукти, одяг, взуття. І, сортуючи, переглядаючи папери, вони періодично витирали пальці гумовими губками, змоченими дезинфікуючою рідиною, щоб не підхопити інфекції. І якби не це, не їхні мундири та жовте світло в целулоїдових віконцях палатки, все схоже було б на звичайну канцелярську контору й ні на що інше.

Вольф, виявивши заплямовані кров'ю папери, казав усім:

— Панове, нагадую: будьте уважні й викидайте неохайні папери, які не мають цінності.

За ці кілька діб табір на болоті перетворився на акуратне військове містечко: скрізь прокладено доріжки з колод, стоять стовпи з покажчиками, штабні палатки обкопані траншеями, насоси день і ніч відкачують з траншей воду. Навіть комарів стало менше після того, як у повітрі розпилили якусь їдку рідину, пристосувавши для цього ранцеві вогнемети.

І не тільки офіцери, а й солдати. мали підкреслено охайний вигляд, начебто й не було в них під ногами зміючої, грязької безодні, непролазного багна, трясовини.

Містки з перилами з білих березових стовбурів, такі видимі вночі, настили для транспорту, лінії дротів зв'язку, акуратно укладені на торфові бруски або підняті на бамбукових жердинах, — усе це й багато чого іншого свідчило про досвідченість, майстерність, армійське вміння, дисципліну штабних команд, про їхнє чудове матеріальне оснащення. І тільки одне було безглузде — ці тилові служби розмістилися в болоті, а не на сухому пагорку за кілька кілометрів від пункту, призначеного для дислокації.

Мотомеханізовані з'єднання німецької армії стрімко й глибоко кліщами вгризалися в тіло країни, безбоязно залишаючи у себе в тилу оточені, ізольовані і покремсані в нерівних боях острівці радянських гарнізонів: їх залишали на розтерзання спеціальним частинам, щедро спорядженим всіма найновішими засобами знищення.

За даними німецької розвідки, в населеному пункті Кулички спочатку зайняли оборону кілька танків і близько півроти прикордонників, але поступово кількість радянських солдатів збільшувалася. Кожної ночі до Куличок із відчайдушними боями проривалися все нові бійці, хоч кожного разу при прориві до гарнізону Куличок майже половина їх гинула.

Німецьке командування вважало таке винищення ворога економічним. Для знищення гарнізону підійшла артилерійська частина, і все було підготовлено. Старанно розрахували, скільки треба боєприпасів на відповідну площу, із кількох стволів вони повинні бути випущені, і гармати вже стояли в належному порядку навколо плацдарму. Та однак, незважаючи навіть на те, що своїм вогнем радянський гарнізон не давав німецьким частинам просуватися по шосе, німці не поспішали із штурмом, чекаючи на підхід танків.

Штейнгліц і Дітріх не сиділи склавши руки. Вони часто виїздили на вогневі позиції, щоб спостерігати поведінку противника, але оскільки спеціальності в них були різні, то й цікавили їх різні сторони цієї поведінки.

Вайсові довелося перепинити роботу в канцелярській палатці, щоб супроводити Штейнгліца в його поїздках.

Було відомо, що радянські танкісти в Куличках, коли в них скінчилося пальне, закопали свої машини в землю. І ніхто не побоювався раптового прориву танків з боку оточення гарнізону.

Та однієї ночі, коли Штейнгліц і Дітріх, як завжди, проглядали в стереотруби із спостережного пункту спеціально залишене дефіле, до. якого запекло й відчайдушно пробивалися крізь кулеметний вогонь розрізнені групки радянських солдат, рантом у бік шосе, стріляючи з гармати й кулемета, рвонувся самотній радянський танк.

Ту ж мить пролунали залпи, і точно пристріляні по секторах батареї підбили танк.

Штейнгліц і Дітріх наказали солдатам взяти в загиблих танкістів документи. Вони правильно розміркували, що для цієї машини, очевидно, було зібрано останні залишки пального і екіпаж дістав завдання пробитися до більшого радянського з'єднання не стільки по допомогу, скільки по те, щоб одержати наказ, як діяти гарнізонові далі: відступити чи захищати цей плацдарм до кінця.

Такі накази і запити про них уже не раз попадали до рук офіцерів абверу. До того ж німецькі радисти багато разів перехоплювали в ефірі звертання оточеного гарнізону до вищих штабів.

Солдати, послані до розбитого радянського танка, не змогли виконати наказ: обложений гарнізон відкрив такий вогонь, що троє німців були зразу ж убиті, а двоє, поранені, ледве приповзли назад.

З наступних п'яти солдатів не повернувся жоден.

Якщо обложений гарнізон охороняє підбитий танк, не шкодуючи дорогоцінних боєприпасів, значить, він має документи, які ні в якому разі не повніші попасти ворогові до рук.

Нову п'ятірку солдатів примусили повзти до танка тільки під погрозою розстрілу. І знову троє були одразу вбиті. Двоє проповзли не більш як десяток метрів і зарилися в болото, лежали, не наважуючись підвести голови.

Небо, ясне, зоряне, заболочена рівнина в скалках бакаїв, сріблиться верболіз, тиша. А там, під пагорком, височіє темне груддя двобаштового радянського танка в сталевому рваному дранті пробоїн від німецьких снарядів.

На спостережному пункті, в чистенькому, чепурному дзоті, обшитому світлим тесом, сидять на складаних стільчиках німецькі офіцери. Яскраво горить електрична лампа, на столику судки термоси з гарячою вечерею, на колінах в офіцерів паперові серветки, вони їдять і розмовляють про їжу.

Армійський офіцер шанобливо слухає Штейнгліца. Майор розповідає про особливості іспанської, англійської, французької, італійської кухонь. Розповідає він докладно, з цілковитим знанням усіх кулінарних тонкощів. Він добре знає ці країни, був там резидентом.

Дітріх зрідка ліниво докидає свої зауваження. Він теж знавець європейських кухонь, навіть більш обізнаний, ніж Штейнгліц: він багато подорожував і зупинявся в найкращих готелях. Штейнгліц не міг собі цього дозволити. Адже він бував за кордоном не задля розваги — виконував агентурні завдання, працював. І завжди, навіть здійснюючи найвідповідальніші операції, намагався зекономити на свою користь якомога більшу суму з коштів, відпущених йому на проведення тієї чи іншої операції. І коли готувався до неї, досконально продумуючи всі її деталі, він не менш старанно прикидав, як вигадати більше для себе, хоч заздалегідь був відомий розмір належної грошової винагороди і він завжди одержував її від начальника другого відділу «Ц» або готівкою, або у вигляді чека.

Армійський офіцер сказав, що викликав танк, години через дві він підійде і тоді можна буде наблизитись до підбитої радянської машини, щоб забрати в мертвих танкістів документи. А поки що лишається терпляче ждати.

Вайс, як це стало тепер звичаєм, мовчки прислуговував офіцерам. Міняв тарілки, розкладав м'ясо, наливав вино в похідні пластмасові стопочки, краяв хліб; підігрівав на електричній плитці галети з тмином і консервовану, залиту смальцем ковбасу в пласких банках. І, спритно роблячи все це, міркував, як йому слід зараз діяти. Півтора десятка німецьких солдатів не досягли мети, і мало шансів досягти її. Риск дуже великий. Чи має він право рискувати?

Йому казали вдома: твоє життя тенор тобі не належатиме. Це не твоє життя, коли од нього може залежати життя інших. І якщо ти необачно, непродумано підеш назустріч загибелі, то загинеш не тільки ти, а можливо, й ще багато радянських людей: вони стануть жертвами фашистських диверсій, підступних задумів, які ти міг би відвернути. Життя хорошого розвідника часом дорівнює іксові, помноженому на велике число, а за ним — людські і матеріальні цінності. Та коли цей розвідник тільки те й робить, що грається власним життям, чваниться своєю особистою хоробрістю, він нічого, окрім шкоди, не дасть. Адже сам по собі він нічого не важить, хоч би як пиндючився, хоч би якою ефектною, героїчною здавалась йому власна загибель. Розвідником має керувати глибоко і далекоглядно виправданий розрахунок. І розумна бездіяльність за певних обставин незмірно цінніша за якусь там поквапну і непродуману дію, нехай хоч яку відважну на перший погляд, але спрямовану на розв'язання лише найближчого, часткового завдання, і, непродумано зважившись на цю дію, забувши про головне, він перестає бути для противника небезпечним. Він стає мертвим радянським розвідником, а якщо попаде в руки ворога живим, його катуватимуть, аби дізнатися про все, пов'язане з його попередніми ділами.

Як же повинен у даній ситуації діяти Йоганн? Звичайно, він може загинути, взявшись добратися до радянського танка. Але ж не обов'язково він загине. А коли доповзе, то влізе в танк і знищить пакет, який, безперечно, передали одному з танкістів. Якщо гарнізон зібрав усе пальне, аби тільки танк прорвався, якщо до нього, рискуючи залишитись без боєприпасів, не дають підійти, значить, пакет дуже важливий, від нього залежить життя багатьох, певно, не менш як тисячі радянських солдатів і офіцерів. Отже, пропорції зараз такі: один до тисячі.

І хоч Йоганнові заборонено рискувати собою, при такому співвідношенні він, мабуть, має право на риск. Є ще одна обставина, на яку він не може не зважати. Довготерпіння його не безмежне. Скільки ж можна споглядати з непричетним виглядом скривавлену, обпалену землю Батьківщини, дивитись, як убивають радянських людей, і догідливо прислуговувати вбивцям так, нібито нічого іншого в нього й на думці нема! Він повинен дати собі перепочинок, хоч на кілька хвилин вирватися з цього нестерпно бездіяльного, повільного існування. Лише кілька хвилин дії — і він знову знайде в собі силу волі, спокій, здатність прикидатися. Кілька хвилин — це так небагато, і потім він знов, як і раніше, буде вичікувати, вичікувати без кінця й краю. Ну, може він собі це дозволити? І нічого з ним не скоїться, він буде дуже обережний і зуміє доповзти до танка. І не про себе одного він думає: він хоче знищити пакет, щоб врятувати людей. Ну, що тут поганого? Він знищить пакет і зразу ж повернеться, і знову все піде так, як і досі. Ні, навіть не так: він стане ще гнучкішим, ще хитрішим, ще обережнішим і терплячішим.

Йоганн розклав на тарілки акуратні шматочки гарячої шинкової ковбаси і паруючу картоплю, налив у пластмасові стопочки залишки коричневого рому, зняв фартух, поправив пілотку.

— Пане майор, якщо я зараз більш не потрібен, дозвольте мені взяти документи з підбитого радянського танка. — Усе це він сказав таким тоном, яким запитував: «Ви дозволите підлити вам соусу?»

Штейнгліц, з відомих тільки йому міркувань, не захотів показати, яке важливе для нього це прохання. Що ж, солдат хоче вчинити подвиг — це природно і навіть обов'язково для німецького солдата. І майор, не підводячи очей від тарілки, мовчки кивнув головою.

Йоганн зняв із стіни брезентову сумку, з якої стирчали довгі дерев'яні ручки гранат, каску і автомат армійського офіцера, надів усе це на себе й, козирнувши, вийшов з бліндажа.


19


Небо похмурніло, затяглося обрідними хмарками, та блекле світло його, як і раніше, чітко освітлювало кожен горбочок. Було тихо, сонно, сіро, понуро. Трава застигла в прохолодній росі.

Йоганн уважно оглянув болото. До танка найбезпечніше добиратися не по прямій, а зигзагами: від падини до падини, від купини до купини, від горбочка до горбочка. Прикинув і запам'ятав орієнтири, щоб не збочити з потрібного напрямку.

Він поповз, як тільки проминув окоп бойової охорони, і, здавалося, не до танка, а вбік од нього. Змушував себе часто відпочивати, повзти повільно, звиваючись, як плазун, вдавлюватися у землю, тертись обличчям об траву. Наказував собі боятися найменшого тріску гілочки, ледь чутного брязкоту заліза, кожного шереху, бездиханно завмирати, як не завмирає навіть найпослідущий боягуз, коли він просто божеволіє зо страху. Та саме розум наказував Йоганнові поводитись так, як поводиться людина, що нестямно боїться смерті. Йоганн теж боявся, але боявся не смерті: він боявся втратити життя, яке йому не належало. У нього було таке відчуття, нібито він піддає смертельній небезпеці не себе, а найдорожчу йому людину, життя якої незрівнянно значніше, важливіше, ніж його власне. Вони її довірили Йоганнові Вайсу, а він не виправдав цього високого довір'я. І він тремтів за цілість цієї людини і робив усе, щоб врятувати її, вберегти від величезної небезпеки, якій піддав її Йоганн Вайс.

Він повз дуже повільно, безсоромно боягузливо, Старанно, боязко вибираючи найменше прикриття. І, напевне, офіцерам набридло стежити за ним в стереотрубу, а Штейнгліц відчув навіть щось схоже на конфуз: який же боягуз його хвалений шофер! Та звичайно, їм набридло стежити в стереотрубу за Вайсом, який повз, наче сіра мокриця, за цим боягузом, що ганьбить мундир німецького солдата. І добре, якось легше, коли за тобою не стежать.

Йоганн глянув на світні стрілки годинника. Виявляється, він тільки трохи більше двох годин безупинно й повільно тягне себе по болоту, раз у раз зупиняється й знову повзе в тиші, у вогкості, в багнюці. І в цю мить пролунав постріл, перший постріл, і всім тілом відчув Йоганн, як ударилася об землю куля радянського снайпера. А потім почалося полювання на Вайса. Поки стріляв один снайпер, німці мовчали, та коли пролунали короткі кулеметні черги, на них, немовби знехотя, відповіли безприцільними довгими чергами, а потім рішуче стукнув міномет — один, другий.

Йоганн, уже збираючи останні сили, зигзагоподібними кидками чимраз ближче й ближче підбирався до танка, і чим коротшою ставала до нього відстань, тим довшими ставали черги радянського кулемета. Йоганн побачив, як біля самого його обличчя немовби пробігли ланцюжком польові миші — це черга лягла біля його голови. Він завмер, потім почав перекочуватися, потім знову повз: кидок вправо, кидок вліво, два кидки вліво, один вперед. Якщо й поранять, то хоч не в голову, не в серце. Тоді він все-таки доповзе і встигне зробити те, що він мусить зробити.

І ось Йоганн лежить прикритий танком.

Пахне металом. В кількох місцях зяють рвані пробоїни, і з них кисло й гостро відгонить пороховим гаром.

Передній люк відчинений, з нього звісилося нерухоме тіло. Йоганн прожогом перекинувся в люк, кулеметна черга безпечно вдарила по броні, начебто жбурнули жменю гальки, та не встиг він цього подумати, як біль обпік його: куля пробили ногу.

Йоганн не схотів гаяти часу він і потім встигне скинути чобота, перев'язати рану. Втягнув мертвого танкіста в люк, швидко оглянув його кишені. Пакета немає. Біля важеля скорчився ще один танкіст — мертвий, залитий кров'ю. Присвічуючи собі в темряві запальничкою, Йоганн оглянув і його кишені. Нічого, ніяких паперів. Може, в халяві? Йоганн нахилився, і раптом залізо сковзнуло по його голові й ударило по плечу.

Йоганн діяв так, як його вчили діяти в подібних випадках. Він не схопився, хоч інстинкт підказує людині зустрічати небезпеку стоячи, а вміло звалився на спину, зігнув ноги, притис їх, щоб захистити живіт і груди, і, раптом розпрямився, з величезною силою вдарив обома ногами.

Біль у ключиці і перебитій нозі на мить кинула його немов у чорну яму. Отямився він від нового болю: танкіст, який лишився живим, бив його головою об сталеву підлогу, пробував душити слизькими від крові руками. Йоганн відірвав од себе його руку, затис під пахвою і різко перевернувся, стараючись вивернути руку з суглоба. Тепер він лежав на танкісті, але задихався, не міг вимовити й слова і відпочивав, щоб зітхнути, щоб хоч що-небудь сказати. Потім настійливо, владно заговорив:

— Зрозумій! Я свій. — Зітхнувши, Йоганн сказав: — А тепер слухай! — І почав виразно, немов диктуючи, твердити: — За двадцять кілометрів від Куличок на північний захід Висілки, база пального. — Звелів: — Повтори! Ну, повтори, тобі кажуть… І запам'ятай. Тепер де пакет? Адже є пакет?

Танкіст потягнувся за пістолетом. Йоганн сказав квапливо:

— Не треба… Прийде фашистський танк. Зрозумів? Танк. Треба знищити пакет.

Танкіст опустив пістолет.

— Ти хто?

Йоганн подав запальничку.

— Пали.

Танкіст відповз від Йоганна й, не опускаючи пістолета, вийняв пакет, чиркнув запальничкою, підніс полум'я до пакета, спитав:

— А хто про базу сповістить?

— Ти!

— Виходить, мені назад, до своїх?

Йоганн кивнув.

— Можеш не добратись, уб'ють, і пакет залишиться при тобі. Зрозуміло?

Танкіст, повагавшись, промовив:

— У мене ще карта з нашими вогневими позиціями і мінним полем. Палити?

— Давай її сюди.

Танкіст навів пістолет. Йоганн спитав:

— А що карта є?

— Яка?

— Така сама, тільки чиста.

— Припустімо…

Йоганн, чи то кривлячись од болю, чи то всміхаючись, Спитав:

— Не втямиш? Намітимо фальшиві поля і вогневі позиції там, де їх немає, і підкинемо карту.

— Та ти хто?

— Давай карти, — знову звелів Йоганн. — У тебе ж пістолет!

Танкіст подав планшет. Йоганн витер руки, наказав:

— Світи!

Розстеливши обидві карти, став робиш позначки на чистій.

Танкіст, опустивши пістолет, стежив за його роботою. Похвалив:

— Здорово виходить! — І знову спитав: — Та хто ж ти?

Йоганн одну карту спалив, а другу поклав у планшет і сказав танкістові, вказуючи очима на труп:

— Повісь на нього планшет.

Танкіст виконав його наказ.

— А тепер, товаришу, — голос Йоганнів здригнувся, — прощавай…

Танкіст ступнув до люка. Йоганн спинив його:

— Візьмеш з собою ось його.

— Та він мертвий.

— Метрів сто протягнеш, потім залиш — німці підберуть. Так до них карта дійде певніше.

— А ти? — спитав танкіст.

— Що я?

— А ти ж як?

Йоганн трохи підвівся, обмацав себе.

— Нічого, якось поповзу.

— Тепер мене слухай, — сказав танкіст. — Я поповзу, ти — за мною, бий услід з автомата. Картинка вийде ясна. Може, зустрінемося. — І танкіст знову повторив — То не хочеш сказати, хто ти?

— Не не хочу, а не можу. Зрозумів?

— Ну що ж, товаришу, давай руку, чи як! — І танкіст простягнув свою.

Виліз із люка, витяг тіло загиблого товариша й поповз, поклавши його на спину.

Через кілька хвилин Йоганн виліз за ним. Старанно прицілився з автомата й почав бити трохи праворуч частими чергами, встиг навіть кинути вбік гранату. А потім німці відкрили вогонь — могутній, вступили мінометні батареї, поруч розірвалася міна, гаряче і якесь важке повітря підкинуло Йоганна, жбурнуло, і нестерпним болем насунула пекуча, липка темрява. Очевидно, вже непритомний, він все-таки приповз до танка, сховався під його захистом.


20


Йоганна Вайса доставили в госпіталь з биркою на руці. Коли б не було рук, то бирку прикріпили б до ноги. Коли б не було кінцівок, повісили б на шию.

Як і скрізь, у госпіталі був співробітник гестапо. Він наглядав, наскільки точно медики керуються настановою націстів: рейху не потрібні каліки, рейху потрібні солдати. Головне — не врятувати життя пораненому, а повернути солдата після поранення на фронт. Поранений може ослабнути від втрати крові, від страждань, кричати, плакати, стогнати. Та при всьому цьому він перш за все повинен, мусить зцілитися в ті строки, за які передбачено його одужання.

За медперсоналом наглядав унтершарфюрер Фішер. За пораненими — ротенфюрер Барч.

Барч був зовсім здоровий, однак лежав непорушно, як лежали всі тяжкопоранені. Прів у бинтах. Це була його робота. Його перекладали з палати в палату, з ліжка на ліжко, аби він міг чути, про що марить фронтовик. Або що він потім розповідає про бої.

Фішер відав сортуванням поранених. Розподіляв по палатах, беручи до уваги не стільки характер поранення, скільки інформацію Барча про солдата. В окремому флігелі, в палаті з ґратами на вікнах, лежали поранені, приречені Фішером до служби у штрафних частинах.

Фішер був бадьорий, товариський. Ситий, життєрадісний товстун з соковитими коричневими очима. Завжди з недокурком сигари в зубах.

Барч від довгого перебування у госпіталі, від зниділого життя без повітря, від постійного лежання, непорушності був блідий, дряблий, кволий, страждав від ядухи і постійного безсоння. На обличчі в нього застиг страдницький вираз, виразніший навіть, піж у вмираючих.

В офіцерській палаті турбота про поранених визначалася не пораненням, а званням, нагородами, родом служби, зв'язками, грішми. Там теж були свій Фішер, свій Барч.

Тимчасова втрата свідомості таїла смертельну небезпеку для Вайса. І, опритомнівши, він навіть не встиг зрадіти з того, що лишився живий: його охопила тривога, чи не втратив він часом контролю над собою, коли був непритомним, чи мовчав він? Та все начебто було гаразд.

Хірург оглянув Вайса в присутності Фішера, і той спитав механічним голосом, як бажає солдат, щоб його лікували:

— Тропіки більше болю, але швидке зцілення, раніше на фронт чи більше анестезії, але повільне одужання?

Вайсові було необхідно якомога швидше повернутися в свій спецпідрозділ, і він з привабливою щирістю заявив, що мріє швидше опинитися на фронті. І Фішер зробив першу відмітку в історії хвороби Вайса, діагностуючи його політичне здоров'я.

Звична Йоганнова спостережливість допомогла йому одразу ж визначити справжні функції і Фішера, і Барча.

І коли Барч почав страдницьки млосним голосом радити Вайсові, що слід проробляти, аби продовжити перебування в госпіталі, Вайс вихлюпнув йому в обличчя рештки кави. І покликав до себе Фішера. Та доповідати Фішерові не було потреби. Побачивши залите гущею кави Барчеве обличчя, Фішер і сам усе зрозумів. Сказав Вайсові суворо:

— Ти, солдате, не кип'ятися: Барч відданий фюрерові…

Тепер Йоганнові не потрібно було більш ніяких доказів: і з Фішером, і з Барчем усе було ясно.

Госпіталь чимось нагадував поле після бою і відрізнявся від нього тільки тим, що все тут було охайним, чистеньким. Спостерігаючи поранених, чуючи їхні стогони, бачачи, як страждають ці солдати з відрізаними кінцівками, покалічені, вмираючі, Йоганн переживав подвійне почуття.

Це були вороги. І чим більше їх потрапляло сюди, тим краще: значить, радянські війська успішно відбивають напад фашистів.

Та це були люди. Ослабнувши від страждань, відчувши дотик смерті, деякі з них немовби поверталися в свою природну людську оболонку: батьки родин, майстрові, селяни, робітники, студенти, недавні школярі.

Йоганн бачив, як мертво скляніли очі якого-небудь солдата, коли Фішер, бадьоро поплескуючи його по плечу, заявляв про зцілення. Значить, на фронт. І коли в декого вистачало сили волі, незважаючи на нестерпний біль, засинати, опинившись на госпітальному ліжку, то напередодні виписки всі страждали на безсоння. Не могли загасити в собі жагу життя, але думали тільки про себе. Ніхто не казав, що не хоче вбивати.

Йоганн одного разу вночі сказав допитливо:

— Не можу заснути: все про російського танкіста думаю. Літній уже. Дружина. Діти. Можливо, як і я, до армії шофером працював, а я вбив його.

Хтось пробурчав у темряві:

— Не ти його, то він би тебе.

— Але ж він і так був увесь зранений.

— Росіяни живучі.

— Але він просив не вбивати.

— Брешеш, вони не просять! — твердо сказав хтось хриплим голосом.

Барч голосно поцікавився:

— А коли який-небудь попросить?

— Та я кажу — вони не просять! — уперто повторив той самий голос. — Не просять — і край. — І додав злісно: — Ти, корово, мене на словах не лови, бачив я таких!

— Он ти як!.. — погрозливо почав Барч.

— Так, — обірвав його хриплий і змовк.

Другого дня, коли Вайс повернувся після перев'язки в палату, на ліжку, де лежав раніше солдат з хриплим голосом, був другий поранений і стогнав тоненько, жалібно.

Вайс спитав Бирча:

— А де той? — І кивнув на ліжко.

Барч багатозначно підморгнув:

— Німецький солдат повинен тільки зневажати ворогів. А ти як думаєш?

Вайс відповів переконано:

— Я своїх ворогів ненавиджу.

— Правильно, — схвалив Барч. — Правильно кажеш.

Вайс, дивлячись йому у вічі, промовив:

— Я знаю, кому я служу і кого я мушу ненавидіти. — І, відчувши, що не слід говорити таким тоном, спитав заклопотано: — Як ти себе почуваєш, Барч? Я хотів би зустрітися з тобою потім, десь на фронті.

Барч промовив засмучено:

— А чого ж, можливо, звичайно… — Потім сказав роздратовано: — Не розумію росіян. Чого вони хочуть? Армію розбито, а вони не кидають воювати. Інший цивілізований народ давно б уже капітулював і пристосувався до нових вимог, щоб продовжити своє існування…

— На скільки, — спитав Вайс, — продовжувати їм існування?

Барч відповів туманно:

— Поки що їх значно більше, ніж нам потрібно буде східних робітників…

— А тобі скільки їх треба?

— Я б узяв п'ять-шість.

— Чому не десять-двадцять?

Барч зітхнув:

— Коли б батько ще прикупив землі… А поки що, ми розрахували, п'ятьох-шістьох вистачить. Все-таки їх доведеться утримувати. У нас скотарська ферма в Баварії, і вигідніш годувати зайву худобу, аніж зайвих робітників. — Почванився: — Я закінчив у тридцять п'ятому році агроекономічну школу. Батько й тепер радиться зі мною, куди вигідніше вкладати гроші. В роки кризи батько їздив пожирувати до міста. — Показав на долоні: — Отакенький шматочок шпику — і, будь ласка, дівчина. Мати знала. Ключі від комори ховала. Батько зробив відмичку. Він і тепер ще бадьорий.

— Краде шпик для дівчат?

— Узяв двох із жіночого табору.

Вайс промовив мрійливо:

— Хотів би я все-таки з тобою на фронті зустрітися, дуже хотів би…

Барчу ці Вайсові слова не сподобалися, він змовк, одвернувся до стіни…

Під час операції і болючих перев'язок Йоганн поводився, мабуть, не дуже розумно. Він мовчав, зціпивши зуби, облипаючись потом від нестерпного болю. І ніколи не скаржився лікарям на слабість, нездужання, не випрошував додаткового, посиленого харчування і ліків, як це робили всі поранені солдати, щоб підіслати додому або продати на чорному ринку. Він надто відрізнявся від інших, і це могло викликати підозру.

Барч розповідав, що в Чехословаччині він міняв найпаршивіші медикаменти на годинники, брошки, обручки й навіть купував за них жінок, використовуючи безвихідне становище тих, у кого хворів хтось із близьких людей. Місця на медикаменти треба мало, а одержати за них можна дуже багато. Він сказав Вайсові по секрету, що відповідні служби вермахту мають наказ одразу ж вилучати всі медикаменти на захоплених територіях. І не тому, що в Німеччині не вистачає ліків, а для того, щоб сприяти скороченню чисельності населення на цих територіях. І Барч позаздрив своєму шефові Фішеру, під контролем в якого всі медикаменти, які надходять у госпіталь: Фішер чималу частину їх сплавляє на чорний ринок. На нього працюють кілька солдатів з підозрілими пораненнями — в кисть руки. Вони знають, що, коли приховають хоч пфеніг з його виручки, Фішер може в перший-ліпший момент передати їх військовій поліції.

Потім Барч сказав шанобливо, що ніхто так добре, як Фішер, не знає, коли й де готується наступ і яких втрат зазнає німецька армія.

— Звідки йому знати? — усумнився Вайс. — Брешеш ти все!

Барч навіть не образився.

— Ні, я не брешу. Фішер — неабиякий чоловік. Він відповідно до встановлених норм складає список медикаментів, необхідних для кожної військової операції, і потім відсилає звіт про витрачені медикаменти, кількість яких зростає відповідно до втрат. А також актує не повернене госпіталям обмундирування.

— Чому не повернене? — здивувався Вайс.

— Дурень, — сказав Барч. — Що ми, солдат голих ховаємо? У нас тут не концтабір.

Це одверте Барчове натякання аж наче зціляло Йоганна.

Його рани заживали не зовсім добро. Через сепсис близько трьох тижнів трималася висока температура, і він змушений був втрачати всі свої душевні і фізичні сили, щоб не загубити під час непритомності тієї часточки свідомості, яка допомагала йому і в маренні бути абверівським солдатом Вайсом, а не тим, ким він був насправді.

Під час болючих перев'язок поранені кричали, верещали, вили, а деякі навіть силкувалися вкусити лікаря, і це вважалося нормальним, й ніхто не вбачав у цьому чогось негожого.

Йоганн терпів під час обробки ран, ні разу не застогнав, не зойкнув, хоч біль був просто нестерпний. А на це теж потрібні були сили, яких у нього вже майже не лишилося. І все-таки він з нечуваною впертістю тримався й тут, у перев'язочній, коли в цьому не було аніякої потреби. Хто зна, можливо, ця безглузда боротьба із стражданнями була доцільна, бо інакше Йоганн по ночував би себе людиною.

І він став повільно повертатися до життя.

Він уже не втрачав свідомості, поступово падала температура, з кожним днем все далі й далі відходив біль, прибували сили, навіть апетит з'явився.

І разом з тим Йоганна охопило виснажливе пригнічення, туга. Війна. На смертний бій з ворогом повстали всі радянські люди, навіть старі й діти, ніхто не щадить себе, а він, молодий чоловік, комуніст, вилежується, не даючи ніякої користі, на німецькому ліжку, і німецькі лікарі повертають його до життя. Ніщо йому тут не загрожує, він лежить у теплій, чистій постелі, ситий, його турботливо доглядають, він навіть у пошані. Ще б пак! Німецький солдат-герой, що побував у рукопашному бою.

А тут ще Йоганн дізнався від поранених, що гарнізон, оточений у Куличках, був атакований після могутньої артпідготовки і повністю знищений.

Виходить, марно Йоганн смертельно ризикував.

Він вчинив неправильно, нікуди від цього не дінешся, нема й не буде йому виправдання. Та звідки Йоганн міг знати, що, коли танкіст, спливаючи кров'ю, доповз до своїх, йому не довелося доповісти начальникові гарнізону про те, що з ним трапилося!

Обеззброєний, без пояса, він стояв, хитаючись, перед начальником особливого відділу й мовчав. Той вимагав признатися у зраді Батьківщині: усе, що йому казав танкіст, здавалося неправдоподібним, вигаданим. Були факти, які танкіст не заперечував і не міг заперечувати. Так, він зустрівся з фашистом. Так, і фашист його не вбив, а він не вбив фашиста. Так, він дав фашистові карту. Байдуже яку, але дав. Де секретний пакет? Немає пакета. Самого цього досить. Не взяв секретного пакета! Все ясно.

І танкістові теж було все ясно — він добре усвідомлював безвихідність свого становища. І стійко прийняв вирок, тільки просив не переміщувати вогневі позиції і мінне поле. А коли зрозумів, що до його слів, як і досі, ставляться з підозрою, почав так принизливо просити про це, як легкодухі благають зберегти їм життя.

Це останнє танкістове прохання було виконано, але зовсім не тому, що йому повірили: просто не лишилося часу змінити вогневі позиції.

Німці почали артпідготовку, і система їхнього вогню у перші ж хвилини багато чого відкрила начальникові особливого відділу: вперто обминаючи наші вогневі позиції, німці били по тих ділянках, де не стояло жодної батареї. Слідом за артпідготовкою почалася танкова атака, і танки пішли просто на мінне поле.

І особіст зрозумів, що засудив на смерть невинну людину, героя. І німець, про якого той казав, певне, зовсім не німець, а такий самий чекіст, як і він, і, виконуючи свій обов'язок, довірився танкістові заради того, щоб ввести в оману ворога і врятувати гарнізон.

Коли фашисти вдерлися в розташування гарнізону, начальник особливого відділу, лежачи біля кулемета, відстрілювався короткими, скупими чергами. Потім бив з пістолета. Останній патрон, який міг врятувати його від мук, він, аккуратно цілячись, послав у ворога.

Коли начальника особливого відділу, що не стояв на ногах од незліченних ран, притягли в контррозвідку, він думав лише про те, щоб не втратити свідомості на допиті й до пуття зробити те, що він вирішив зробити: відвести небезпеку від героя-розвідника.

Капітан Дітріх допитував особіста, застосовуючи ті методи, які вважав за найефективніші. Спочатку особіст розважливо мовчав: адже інакше його слова здалися б не досить правдоподібними. Признання повинні в нього вимучити, ось тоді йому повірять. І в нього довго й старанно вимучували признання. Нарешті, коли особіст відчув, що його страждання стають нестерпними і він може померти, так і не сказавши того, що хотів сказати, заради чого пішов на цю подвійну муку, він зробив признання, якого від нього добивалися. Сказав, що послав танк у ворожий тил з метою дезінформації: вручив командирові карту з фальшивими позначками вогневих позицій і мінного поля, щоб той підкинув цю карту противникові. Та коли танк підбили, командир загинув. А планшет його, в якому була карта, надів один а танкістів. Якийсь сміливий німецький солдат заліз у танк, та в боротьбі з екіпажем був убитий. Єдиний неушкоджений танкіст звалив на себе пораненого товариша, в якого був планшет з картою, і поповз назад, до своїх. Та вогонь був дуже сильний, танкіст злякався й покинув пораненого. Не знаючи завдання й того, що карта фальшива, він повинен був узяти планшет. Але не зробив цього і був розстріляний.

На цей допит Дітріх запросив і Штейнгліца. І Штейнгліц діловито допомагав добиватися в особіста признання. Потім послали солдата перевірити зізнання, і солдат доповів, що в указаному місці справді закопано труп розстріляного танкіста.

І обидва офіцери переконалися, що полонений сказав їм правду.

Поки перевіряли його показання, особіст встиг трохи передихнути. А коли знову почали допит, він накинувся на Дітріха і вп'явся зубами йому в щоку, ще раніше зміркувавши, що цей жіночний, вилощений контррозвідник мас тремтіти за свою зовнішність. І Дітріх, люто захищаючись, вихопив пістолет і впритул застрелив особіста, чого той і домагався, на що надіявся, уважно стежачи за цими двома фашистськими офіцерами й вірно розгадавши дошкульне місце одного з них.

Штейнгліцу було не до сварок з Дітріхом, хоч той і знищив необачно такого цінного полоненого. Зараз вони мусили триматися один одного. Адже вони обидва повірили дезінформації противника і обидва в однаковій мірі відповідають за це. Які вже тут сварки, треба швидше виплутуватися. І, мабуть, навіть краще, що полонений мертвий. Нема ніякої потреби записувати його показання. Не змовляючись, вони написали зовсім інше: після того, як карта попала німцям у руки, противник змінив розташування вогневих позицій і перемінував поле. Ось які «показання» дав полонений. І оці його «показання» обидва абверівці скріпили своїми підписами, що одночасно надовго скріпило їхню тепер уже вимушену дружбу.

Що ж до Вайса, то з ним усе було ясно: за свій безперечний подвиг солдат заслуговує медалі і звання єфрейтора. А із загальновійськовим командиром, котрий керував знищенням оточеного ворожого гарнізону, домовитись неважко, з ним можна поладнати.

Німецькій розвідці було відомо з радіоперехоплень, що радянська ставка наказувала своїм офіцерам і генералам будь-що утримувати зайняті ними рубежі навіть в умовах глибоких флангових обходів і охватів. Мала німецька розвідка й директиву наркома оборони від 22 червня, в якій він вимагав від радянських військ тільки активних наступальних дій, але водночас, наказував «і далі до особливого розпорядження наземним військам кордон не переходити». А фашистські армії уже вторглися на територію Радянської країни і з кожним днем просувалися все далі й далі.

Якби армійський генерал доповів, що абверівці Штейнгліц і Дітріх повірили дезінформації противника, не відкинули його задуму, то, щоб відомстити генералові, вони могли позбавити його лаврів переможця, сповістивши куди слід, що розгром ворожого гарнізону треба приписати не оперативному досвідові генерала, а відсутності такого досвіду в противника. І якщо генерал має й далі просуватися по ворожій території отакими методами, тобто бити по тих ділянках, де не було жодної батареї, то йому слід керувати не військовою частиною, а похоронною командою.

Справедливо оцінивши «корисну» роботу Штейнгліца і Дітріха й вислухавши у відповідь оцю їхню контраргументацію, генерал вирішив за найрозумніше представити обох абверівців до нагороди. І Штейнгліц, користуючись нагодою, розхвалив генералові подвиг свого шофера. Бо тільки той подвиг і був безперечний в усій оцій сумнівній історії, і заохочення шофера немовби осяяло ореолом вірогідності нагороду Штейнгліца.


Після того як Фішер зачитав наказ про нагородження Вайса медаллю і присвоєння йому звання єфрейтора, Барч почав ставитись до Йоганна з більшою довірою.

Фішер, збираючи потрібні відомості, раз у раз переміщував Барча з ліжка на ліжко, з палати в палату, щоб він завжди знав про настрій того чи іншого пораненого.

Та Барч отупів від довгого лежання, і йому важко було складати письмові звіти. І коли з'ясувалося, що єфрейтор абверу Вайс не тільки має чудовий почерк, а й доладно пише, Барч вирішив використати його як свого помічника в письмових звітах.

Вночі санітари перекладали Вайса і Барча на лікарняні ноші й привозили в порожню палату, спеціально відведену для того, щоб там можна було поговорити без свідків. Вставши з ноші і з насолодою розминаючись, Барч казан Вайсові, про що слід писати у знітах, причому кожного разу підкреслював, що фрази повинні бути не тільки красивими, але й енергійними. Він навіть замовив спеціальну дощечку, щоб Вайсові зручніше було писати лежачи. І ось Йоганн лежав на своїх ношах і писав за Барча рапорти, поклавши папір на цю дощечку. Поступово їхні ролі стали мінятися. Вайс казав, що йому потрібні матеріали більш різнобічного характеру, ніж ті, які повідомляв йому Барч, інакше він не зуміє добре скласти звіти про плодотворну роботу політичної адміністрації госпіталю. Можливо, ці матеріали й не цікавили начальство Фішера, проте вони потрібні були Олександрові Бєлову.

Ще корисніші відомості почерпнув Йоганн, розмовляючи з пораненими. В госпіталі лежали солдати найрізноманітніших родів військ. Йоганновими сусідами по палаті були солдати метеорологічної служби і бортмеханік з бомбардувальника. І ось із розмов з метеорологами Йоганн зрозумів, що німці педантично пов'язують із станом погоди дії не тільки авіації, але й мотомеханізованих частин. З того, звідки негайно вимагали прогноз погоди на тій чи іншій території, можна було точно встановити напрямок гаданих наступальних операцій. Німці закидають метеорологів-розвідників у наші тили — особливо багато в ті райони, на які націлені удари. Дізнався про все це Вайс, розізливши солдатів своїми насмішками. Казав, що ні до чого метеорологам бойова зброя. Замість автоматів їх треба озброїти парасольками. Слід би також позабирати в них пістолети, а кобуру залишити — нехай буде для термометрів, і каски треба відібрати — їх з успіхом замінять на головах відра водомірів. І взагалі навіщо потрібна ця метеослужба? Хіба що для того, щоб офіцери і генерали знали, коли їм слід брати плащі, виходячи з дому, а коли не слід.

Слухати все це пораненим було прикро, і вони дуже серйозно захищали свою професіональну воїнську честь, грунтовно доводили Вайсові, як він помиляється, недооцінюючи роль метеорологічної служби в перемогах вермахту, І чим переконливіше вони заперечували Вайсові, тим краще уявляв він німецьку систему метеослужби.

Не лишав Вайс поза увагою і свого найближчого сусіда по ліжку, бортмеханіка. Постійною турботою, послужливістю він так привернув до себе цього понурого й замкнутого чоловіка, від якого раніше ніхто й слова не чув, що той потроху розговорився. Вайс був уважний, терплячий та співчутливий співрозмовник і зміг багато чого вивідати в бортмеханіка.

Бомбардувальник «Ю-88», на якому літав бортмеханік, повертаючись після операції, розбився за лінією своїх військ, тому що в баках не вистачило пального.

Довідкові дані німецьких військово-повітряних сил про дальність польотів бомбардувальників не відповідають справжнім можливостям літаків.

Та ніхто не наважується внести виправлення в довідники, бо шеф авіації Герінг — друга особа в імперії. Бойові вильоти плануються за довідниками, затвердженими Герінгом, і екіпажі змушені брати менше бомбове навантаження, ніж треба, або ж скидають бомби, не долетівши до цілі. Тільки окремі, найдосвідченіші екіпажі, віртуозно економлячи пальне, можуть виконувати завдання з належним бомбовим навантаженням. Усі про це знають, і тепер вирішено збудувати аеродроми ближче до лінії фронту, щоб мати змогу скидати бомби в глибоких тилах. Прицільне бомбометання з пікіруючих бомбардувальників добре забезпечує успішні дії наземних військ, але підготовка штурманів і пілотів для пікірувальників забирає багато часу. До того ж для стратегічного знищення великих площ нема потреби в прицільному бомбометанні. От генштаб і вирішує зараз, що робити: випускати більше важких бомбардувальників чи створити бомби величезної руйнівної сили. Очевидно, схиляються до того, що необхідно створити пекельну бомбу, яка замінить тисячі звичайних.

Усе це Вайс вивідав не зразу, а поступово, день у день обережно граючи на самолюбстві бортмеханіка.

Спочатку він співчутливо сказав, що розуміє стан бортмеханіка: адже це ганьба — гепнутися на своїй території, та ще після того, як бомбардувальник цілий вирвався і з-під зенітного вогню, і від радянських винищувачів. І бортмеханік, захищаючи власну честь, дуже докладно пояснив Вайсові, чому його літак зазнав аварії.

Про те, де базуються аеродроми бомбардувальників, Вайс дізнався ось як. Одного разу в палаті зайшла розмова про переваги тиловиків. І Вайс голосно позаздрив бортмеханікові. Як добре, безпечно служити в бомбардувальній авіації, адже вона базується в глибокому тилу, та ще поблизу населених пунктів, не то що винищувачі: ті завжди ближче до лінії фронту. І бортмеханік одразу ж і дуже обгрунтовано відкинув Вайсові слова.

Іншим разом Вайс, виявивши глибоку обізнаність з воєнною історією мало не з стародавніх часів, захоплююче розповів про велику боротьбу між снарядом і бронею. Бортмеханік, щоб не лишатися в боргу, продемонстрував не менш глибокі знання в галузі авіації. Розвиваючи думку про закономірність протиріч між способами повітряного транспортування і засобами руйнування, він розповів про два напрямки в сучасній авіаційній стратегії і пояснив переваги й недоліки кожного з них. Сам він вважав перспективнішою бомбу — бомбу гігантської руйнівної сили. Якщо ж її не вдасться створити, переможуть прихильники бомбардувальника, здатного нести більшу кількість звичайних бомб.

Одне слово, Вайс трудився, і досить успішно, всіма способами наводячи співрозмовника на певні висловлювання так само, як штурман наводить літак на певну ціль.

Та цим його діяльність не обмежувалася. Вайс постарався, щоб Фішер узнав, хто складає за Барча звіти таким чудовим стилем і переписує їх не менш чудовим почерком, і скоро одержав доручення, якого й домагався. Тепер він допомагав Фішерові складати звіти про витрачені медикаменти й вимоги на перев'язочні матеріали та медикаменти для польових госпіталів відповідно до масштабів намічених командуванням бойових операцій.

Ніщо не додає людині стільки душевних та фізичних сил, як думка, що вона живе, працює недаремно. Поступово Вайс перейшов у розряд одужуючих, став навіть потрошку підводитися з ліжка, а потім і ходити.

Тут, у госпіталі, поки він лежав на своїй чистій постелі, Йоганн дістав цікаві відомості. І дістав їх без особливих зусиль, перебуваючи в умовах майже комфортабельних. А його так зване «прикриття» було таким міцним і переконливим, що він почував себе немовби захищеним непроникною бронею. Не раз він згадував про своїх прозорливих наставників, які твердили, що результати роботи розвідника видно не зразу. Та яке потрібне феноменальне, ні на мить не слабнуче напруження волі, всіх духовних, людських якостей, щоб талановито відповідати всяким, навіть найтоншим особливостям обстановки, в якій живе, діє, бореться розвідник!

Хоч би які мудрі були наставники, настає момент, коли виконувати їхні поради стає дуже важко, і тоді виникає найбільша з усіх небезпек, з якими стикається розвідник.

Ця небезпека — нетерпіння.

Зібрано дорогоцінні відомості, і необхідно якомога швидше передати їх своїм. Несила більше берегти їх, адже вони такі важливі для перемоги, адже вони потрібні людям сьогодні, зараз!

Оце нетерпіння стало вогнем пекти Йоганна, й чим. більше збиралося в нього матеріалів, чим значніші вони: були, тим дужче спалювало його душу нетерпіння.

І знову він немов почув застуджений і такий рідний голос Бруно, його останні слова, його запоміг: «Що б там не було — вживатися».

Вживатися… І знову приходила нескінченна безсонна ніч, і Йоганн, щоб позбутися спокуси, знову повторював те, чого вчили його наставники.

Розвідник — насамперед дослідник, він повинен бачити взаємозв'язок часткового і загального, вміти узагальнювати окремі явища, щоб передбачити можливість виникнення подій, що випливають з них. Кожна випадковість зв'язана з необхідністю, випадковість — форма виявлення необхідності. Тому так важливо бачити зв'язок і взаємодію явищ. Без окремого, одиничного нема й не може бути загального. Загально існує лиш завдяки одиничному, через одиничне. Але й одиничне, окреме — лише частина загального й немислиме поза загальним. Ефектна загибель — не завжди подвиг для розвідника. Подвиг у тому, щоб ужитися в життя на ворожому боці. Розвідник — чутлива, мисляча сигнальна точка, часточка загальної сигнальної системи народу, він покликаний попереджати про таємну небезпеку, про підступний задум ворога, запобігати ударам у спину. Центр — колективний орган дослідження, — узагальнюючи й аналізуючи окремі відомості, що надходять від розвідників, встановлює головну небезпеку і виробляє тактику її відвернення.

Метод шукання скарбів не підходить для розвідника.

Адже за випадкову знахідку часто доводиться розплачуватися життям, а загибель розвідника — це не тільки втрата одного людського життя, це загроза багатьом іншим людям, життя яких не захищене від небезпеки, можливо, і їхня загибель.

І коли вибуває один, тільки один розвідник, та ділянка, на якій він працював, стає невідомою Центру, отже, не можна одвернути небезпеку, що криється на цій ділянці. Йоганн не має права самостійно розпоряджатися своїм життям, хоч би що керувало ним. Адже те, в чому він вбачає головне, в затильному масштабі, можливо, лише частковість, та й до того ж далеко по вирішальна.

Так думав Йоганн, змучений безсонням, але не знаходив спокою. І його палило нетерпіння. А тут іще він одержав відповідь на свої дві листівки, які послав з госпіталю фрау Дітмар. В її листі, повному ойків та зойків з приводу всього, що з ним сталося, не було й натяку на те, що хто-небудь запитував у неї про Вайса.

Невже після загибелі Бруно зв'язок із своїми обірвався?

Ніколи Йоганн не думав, що добуті розвідником відомості можуть завдавати йому таких страждань. І як нестерпно тяжко марно берегти їх. І як треба володіти собою, щоб неквапно, повільно, обачно шукати способу передачі цих відомостей. І знайти цей спосіб часом важче, ніж добути дорогоцінні відомості.

Він почував себе, як підривник, що успішно заклав міну під ворожі укріплений, але в останні секунди раптом побачив, що шнур десь обірвано і для того, щоб зробити вибух, лишається тільки підпалити шнур безпосередньо коло самої міни, отже, й загинути. А на це Йоганн не мав права.


21


У палаті, де лежав Йоганн, з'явився нещодавно єфрейтор Алоїс Хаген.

Казали, що кульове поранення він дістав не на фронті, а в Варшаві. Разом з есесівськими хлопцями він переслідував партизанів у місті. Одному з червоних все-таки пощастило зникнути. А Хагену він продірявив ногу, коли той його вже майже наздогнав. Йоганн чув, як есесівці, що привезли єфрейтора в госпіталь, вихваляли Хагенову хоробрість, яку виявив той, переслідуючи партизана.

Цей Хаген був ідеальним зразком нордичного типу арійця. Атлетичної будови, довговидий, із світлими, холодними очима. Тримався він визивно зухвало. Закоханий у себе, як Нарцис, він без кіпця видивлявся в дзеркальце, вередливо вимагав, щоб його особливо старанно лікували, домігся підвищеного раціону й не дозволяв зачиняти кватирку, щоб у палаті завжди був приплив свіжого повітря.

Часто біля ліжка Хагена лунав жіночий сміх. Він залицявся до сестер, сиділок, лаборанток — всіх жінок, незалежно від віку, називав сильфідами. Вважав це «прусським компліментом».

Коли Фішер, широко всміхаючись, почав опитувати Хагена, щоб з'ясувати деякі моменти його біографії, невиразно викладені в анкеті, яку той недбало заповнив, Хаген, не відповідаючи, мовчки втупився у Фішера, уважно розглядаючи його. Потім так само мовчки розсунув циркулем вказівний і середній пальці й, неначе виміряючи, торкнувся його носа, лоба, підборіддя.

Фішер спитав вражено:

— У вас температура?

Хаген кинув зневажливо:

— У тебе не кров, а коктейль. — Примружившись, поцікавився: — Як це тобі з такими вухами й носом вдалося проскочити расовий відділ? — Він поблажливо поплескав Фішера по коліну й заспокоїв: — Та нехай уже, живи. — Наказав, нібито перед ним сидів підлеглий: — Щоб завжди був одеколон, я не можу терпіти, коли смердить сортиром. — І одвернувся до стіни.

Від ліжка Хагена Фішер одійшов навшпиньках.

Куций, з короткими руками, одвислим черевом і приплюснутою головою, що росла, здавалося, просто із жирних плечей, з темним, як у фюрера, пасмом, начесаним на астматично випукле, тютюнового кольору око, Фішер знав, що йому не пройти навіть найпоблажливішої експертизи в расовій комісії. А до п'ятого ж коліна, відомого родині Фішерів, всі вони були чистокровні німці. І за що тільки природа так злісно покарала його, не наділивши основними біологічними ознаками арійця? І на зріст він не вдався, і волосся в нього не біляве, і очі не голубі. А вже про форму носа, вух, черепа годі й казати. Щоправда, коли б він менше жер, то міг би схуднути, й тоді, мабуть, у нього з'явилася б якась схожість з фюрером. Так, із самим фюрером! Ну, а коли Хаген справді заявить у расову комісію, що тоді? Подивляться на нього й скажуть: «Фішер не арієць». От і починай доводити. Доведеш. А пляма однаково залишиться: підозра ж таки була!

І Фішер мудро вирішив не дратувати цього Хагена, терпіти його зухвальство: адже фюрер теж колись був єфрейтором. Хаген — зразок арійця. Він може кого завгодно звинуватити в расовій неповноцінності. А це не менш небезпечно, ніж звинувачення у зраді рейху. Та коли відкинути біологічні фактори, Фішер ночував себе справжнім арійцем, арійський дух був у ньому сильний, він його проявляв у ставленні до поранених. Якщо солдат не міг відповідати на запитання стоячи, то Фішер примушував його відповідати сидячи.

Особливо часто Хаген робив «прусські компліменти» обер-медсестрі фрейлейн Ельфріді, яка гордо, наче шолом, носила копицю свого рудого волосся. Халат в обтяжку так вигідно підкреслював усі жіночі принади обер-медсестри, що в деяких солдатів аж носи блідли, коли вони кидали на неї погляд.

Хаген голосно заявив фрейлейн Ельфріді, що, скоряючись волі фюрера, він готовий виконати свій обов'язок: умножити з її допомогою число справжніх арійців. Примружившись, оглянув її і суворо сказав:

— Так, мабуть, нам варто попрацювати для фатерланду. — І наказав: — Ви мені нагадаєте про це, коли я буду вже на ногах.

Він так владно поводився з Ельфрідою, що та на його вимогу всупереч правилам принесла йому в палату мундир і все спорядження.

Хаген повісив кітель на спинку стільця. Чоботи поставив під ліжко, бриджі акуратно поклав під матрац, а парабелум, недбало оглянувши, засунув під подушку. Пояснив не так Ельфріді, як своєму сусідові по ліжку, хворому на коліт співробітникові роти пропаганди, котрий не раз докоряв Хагенові, що той зовсім не читає.

— Як тільки я чую слово «інтелект», — Хаген цитував Ганса Йоста, керівника фашистської палати в справах літератури, — моя рука тягнеться до спускового гачка пістолета. — І, не одводячи мертвенно-прозорих очей від худого обличчя фашистського пропагандиста, поляпав по подушці, під яку засунув парабелум.

Йоганн аж тремтів од ненависті до цього нахабного прусського красеня. Він намагався якомога менше бувати в палаті, хоч йому й важко було надовго покидати постіль. Він виходив у коридор і годинами лишався там, аби не бачити огидно вродливого обличчя Хагена, не чути його голосу, його чванливого варнякання.

Очевидно, Йоганн теж не сподобався Хагену. Щоправда, коли якийсь генерал у супроводі почту відвідав госпіталь, і йому відрекомендували Хагена, й генерал милувався Хагеном, як породистим конем, і Хаген, як коняка, хвалькувато демонстрував себе, бо все в ньому було за арійським екстер'єром, за пропорціями відповідної таблиці, Хаген доповів, що єфрейтор Вайс — теж чудовий екземпляр арійця, хоч і трохи дрібніший. І Вайс теж удостоївся прихильного генералового кивка.

Йоганн помітив, що Хаген нишком стежить за ним і, зав'язавши розмову, не стільки вдумується в слова, сказані Вайсом, скільки уважно вслухається в те, як він ці слова вимовляє.

Вайс і собі крадькома теж пильно стежив за Хагеном. Пруссакове обличчя завжди лишалося непорушним, мармурово холодним, а от зіниці… Стежачи за виразом Хагенових очей, Вайс помітив, що його зіниці то розширюються, то звужуються, хоч освітлення палати не мінялося. Отже, пуста балакаина з Вайсом чимось збуджує, хвилює Хагена. Чим же?

Вайс, тримався вкрай насторожено. І скоро переконався, що й Хаген теж насторожено ставиться до нього. Хаген зовсім одужав, ходив по палаті і коридорах. Очевидно, його не виписували з госпіталю тому, що обер-медсестра вжила заходів, щоб довше затримати тут цього красеня з фігурою Аполлона і хвилястим білявим чубом, який він інколи милостиво дозволяв їй причісувати. Можливо, він виконав свою обіцянку: Ельфріда тепер, умліваючи од щастя, з рабською покорою робила все, що пошепки наказував їй цей пройдисвіт.

Йоганн уже давно міг ходити, але був дуже кволий і, щоб швидше зміцніти, став потай робити зарядку ранком, коли всі ще спали. І піймався.

Одного разу, як завжди, в досвітніх сутінках робив він на своєму ліжку гімнастичні вправи, і раптом його пройняло сковуюче відчуття якоїсь невідомої небезпеки. Йоганн завмер і ту ж мить зустрівся поглядом з Хагеном: той теж не спав, лежав, спершись на лікоть, і уважно стежив за Йоганном. Обличчя його було суворе, але не зневажливе, ні, скоріш, мабуть, приязне…

Йоганн, відчуваючи незрозуміле збентеження, одвернувся до стіни, заплющив очі…

Цілий день Хаген не звертав на Йоганна уваги. А ввечері, коли курив біля відчиненої кватирки, раптом сказав йому з якоюсь багатозначною інтонацією:

— Вайс, закури-но офіцерську сигарету. Я хочу підвищити тебе у званні. — І простягнув сигарети.

Йоганн підійшов, нахилився, щоб витягти сигарету з пачки, але Хаген в цю мить чомусь різко підніс руку, в якій тримав сигарети, притис до плеча. Вайс вражено втупився в Хагена, і у відповідь той виразно й сердито прошепотів по-російськи:

— Зарядка не та. Система вправ у німців, можливо, інша… — Поплескав Вайса по плечу, спитав голосно: — Ну що? Скоро будемо ласувати в Москві слов'янками?.. — Зареготав: — У них, кажуть, взуття сплетено з кори. Уявляю собі їхні ножиська.

В палату ввійшла обер-медсестра. Хаген ступнув до неї, недбало підставив поголену щоку. Ельфріда благоговійно припала до неї губами, засяяла всім своїм ситим, молочно-білим обличчям.

Після цього випадку Хаген уникав не тільки говорити з Вайсом, але й стрічатися з ним поглядом.

Хто ж він, цей Хаген? Провокатор, якому доручено викрити Вайса й передати гестапо? Значить, Хаген або досвідчений шпигун, або…

І хоч скільки думав Йоганн, хоч як стежив за Хагеном, встановити він нічого не міг і жив тепер у постійному тривожному чеканні.

Хаген йшов звечора, вертався в палату на світанку й спав до обіду. І Ельфріда, відкинувши будь-який сором, вимагала, щоб усі додержували цілковитої тиші, коли спить єфрейтор Хаген.

Так минув тиждень. І тоді Хаген раптом сказав Йоганнові, що його Ельфріда добула коньяк і запрошує їх обох повечеряти.

Увечері він без стуку відчинив двері в кімнату Ельфріди, вона з нетерпінням ждала за накритим столом. Посідали. Ельфріда з молитовним благоговінням дивилася на свого володаря, котрий командував тут так, як єфрейтор командує солдатами на плацу. Та, випивши, Хаген полагіднішав і, поклавши руку Ельфріді на коліно, з млосною ніжністю дозволив їй перебирати його пальці. А сам поринув у спогади, розчулено згадував шкільні роки. Він розповідав про свого учителя Клауса, висміював його звички, манеру розмовляти, повчати, повторював його улюблені вирази. І голосно реготав, але при цьому серйозно поглядав на Вайса, немовби чекаючи од нього чогось, немовби Йоганн мусив щось зрозуміти.

І раптом Йоганн зрозумів. Зовсім не про якогось там Клауса говорить Хаген, а про начальника відділу Баритова. Авжеж, про нього! Адже це його манери і звички. Він завжди ріже сигарету навпіл, щоб менше курити. У нього колись була прострелена легеня. І це ж його афоризм: «Вічними бувають тільки автоматичні ручки, але й ті псуються, коли треба розписатися в одержанні вироку». Він завжди казав: «Поняття обов'язку — це і сума, яку ти позичив і маєш повернути, і те, що ти мусиш зробити, щоб бути людиною, а не просто фігурою з погонами». А оце його найулюбленіше: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер…»

Йоганн схвильовано, радісно навіть перебив Хагена й кінчив:

— «Посієш характер — пожнеш долю»..

Та Хагенові не сподобалася надмірна Йоганнова догадливість. Глянувши спідлоба, він запропонував:

— Давай пити. — І дорікнув Ельфріді: — Могла б запросити якусь, хоча б фольксдойч. А то сидить єфрейтор, дивлячись на тебе, облизується.

Ельфріда квапливо схопилася. Хаген стримав:

— Нехай уже, іншим разом…

Через якийсь час, відчувши, що він зайвий, Йоганн підвівся з-за столу. Хаген сказав:

— Підожди, вернемося в палату разом.

Потім вони удвох ходили по госпітальному двору: солдат внутрішньої охорони, якому Хаген віддав недопитий коньяк, дозволив їм погуляти.


Олексій Зубов належав до тих щасливих натур, чиє душевне здоров'я вже саме по собі забарвлює життя в райдужні тони.

Впевнений у тому, що життя є щастя, цікавий і допитливий, він поміняв чимало професій..

Тільки-но оголошувалася мобілізація на яку-небудь будову, він перший зголошувався їхати туди, на найважчу її ділянку, захоплений жагою побачити нові місця, перевірити самого себе на міцність.

Та як тільки будова втрачала характер героїчного штурму й період знегод і труднощів лишався позаду, він починав знемагати, нудитися й перебирався на інший об'єкт, де обстановка первозданності вимагала від кожного готовності до подвигу.

Товариський від природи і щиро доброзичливий, привітний, він вмів легко переживати знегоди й труднощі, самовіддано ставитись до товаришів і був зовсім байдужий до турбот про власні блага. Усім цим Зубов швидко завойовував повагу людей, якою дорожив над усе в світі.

Він був правдивий до нетактовності і в цьому розумінні нещадний до себе й інших. І якщо коли й втрачав владу над собою, то лиш зіткнувшись із грубого брехнею; тоді лють охоплювала його, нестямна, гнівна, відчайдушна.

Він палко схилявся перед тими, чиє життя здавалося йому високим зразком служіння обов'язкові.

При всьому тому він був поблажливий до людських слабостей і завжди вмів бачити їх смішний бік.

Як і багато його ровесників, він думав, що життя, яким він живе, з усіма вигодами і благами, уготоване йому революційним подвигом старшого покоління, перед яким він за це в боргу.

Близько двох років Зубов працював на тракторному заводі, де в одному з цехів випускали танки. Тут він працював під керівництвом бригадира німця-політемігранта, який вдосконалив його шкільні знання німецької мови. Він зумів передати своєму здібному учневі усі найтонші відтінки берлінської вимови. І потім сам тішився, слухаючи його бездоганну німецьку мову.

Своє прагнення вивчити німецьку мову Зубов пояснював тим, що Німеччина — одна в найрозвиненіших технічно країн, отож у неї сильний робітничий клас, а якщо робітничий клас сильний, виходить, Німеччина стоїть на порозі революції, і тому треба якомога швидше вивчити мову своїх братів по боротьбі за соціалізм. В цьому переконанні Зубова всіляко підтримував його бригадир німець-політемігрант, пророкуючи в якнайближчий час революційний вибух у Німеччині. В можливість такого вибуху вірили багато людей, що пояснювало й моду радянської молоді тих років — юнгштурмівку, і захоплення піснями Ернста Буша, і поширеність привітання піднятим вгору стиснутим кулаком — Рот фронт! — і тверду надію на те, що Тельман переможе.

Батьки Зубова — батько — завгосп лікарні, який під час громадянської війни дев'ятнадцятилітнім хлопцем уже командував полком, і його мати — фельдшериця, яка в ті самі роки й того самого віку уже займала пост голови губвиконкому, — вважали Олексія мало не за недоростка.

Призваний у Червону Армію, Зубов поступив курсантом у школу прикордонників. Потім служив у званні лейтенанта на тому прикордонному пункті, через який проходили ешелони з німецькими репатріантами з Латвії. В останньому з ешелонів був і Йоганн Вайс.

Начальник прикордонного пункту і присутній при цьому Бруно дали зрозуміти Зубову, що це «особливий німець», і ще тоді на прикордонному посту, лиш мимохідь глянувши, Зубов запам'ятав його обличчя. Він пізнав Вайса в госпіталі, але довго не показував йому цього, виявивши тим самим велику силу волі і витримку…

Вдосвіта того ранку, коли гітлерівці напали на нашу країну, Зубов був саме в секреті. Він вів бій до останнього патрона, і, коли прикордонну смугу ворог уже захопив, Зубов опритомнів після контузії від ручної німецької гранати.

Була піч, але небо, здавалося, корчилося в багрових судорогах відблисків пожеж. Гірко пахло гаром, згорілою вибухівкою. Залізним обвалом гулко котилися по шосе, по путівцях ворожі моторизовані частини.

Оглушений, напівнепритомний, Зубов поповз у лісок, до переховувалися ще кілька поранених прикордонників і дівчина-санінструктор. На світанку санінструктор побачила, як на шосе з'явилися дві полуторки, в яких сиділи в чистеньких, новеньких мундирах наші піхотинці.

Санінструктор вибігла на шосе і зупинила машини. Та це були не наші бійці. То був підрозділ Бранденбурзького полку, спеціально призначеного для виконання провокаційно-диверсійних акцій у тилу нашої армії.

Командир підрозділу, люб'язно всміхаючись санінструкторові, взяв з собою кількох солдатів, пішов з ними в ліс, де лежали поранені, неквапливо порозмовляв з ними, втішаючись бездоганно точним знанням російської мови. А потім віддав наказ застрелити поранених, як він пояснив санінструкторові, з гуманних міркувань, щоб позбавити їх страждань.

Зубов врятувався тільки тому, що лежав трохи оддалік від загальної групи поранених, несподівано скований шоком, що викликала контузія.

Командир підрозділу Бранденбурзького полку не дозволив своїм солдатам глумитися з дівчини-санінструктора, а акуратно вистрелив їй у потилицю, відступивши на крок, щоб не забризкатися.

В затьмареній свідомості Зубова, що тимчасово втратив слух, усе це проходило в беззвучній німоті. І ця беззвучність ще поглиблювала страшну простоту вбивства, вчиненого на його очах.

Те, що це вбивство вчинено так просто, спокійно, майже беззлобно, мимохідь, бо воно було лише надокучливим обов'язком цих людей, які поспішали на інше вбивство, — усе це встромилося у серце Зубова, мов крижана голка, й заморозило те, що раніше становило його природну сутність і було таке властиве його душевно здоровій людській природі.

Кілька днів Зубов відлежувався в лісі. Потім у нього стало сили вбити німецького військового поліцая, що залишив велосипед на узбіччі й зайшов був у кущі.

Зубов переодягся в його мундир, ознайомився з документами й, сівши на велосипед, покотив дорогою, але не на схід, а на захід.

Усе це дало Зубову безсумнівне право одиночки-бійця діяти на власний страх і риск. Завдяки своїй нахабнуватій товариськості і самовпевненості він вільно пересувався в прифронтовому тилу.

Попервах він тільки придивлявся, втручався розв'язно в розмови, щоб вивідати, чи є в німця, що зустрівся йому, хоча б трошки гіркого відчуття від своєї причетності до злочину, й, не знайшовши такого відчуття, з холодним самовладанням, обачністю, продумано і безжально вершив суд — розправу. Отож немало його співрозмовників пішли на той світ, з очима, застиглими од жаху перед несподіваною смертю.

В дорозі Зубов спритно користався нарукавними пов'язками, які він знімав з убитих німців: шляхової служби, контрольно-пропускного пункту, регулювальника.

Якщо в легковій машині було кілька пасажирів, він обмежувався тим, що шанобливо козиряв, перевіряючи документи. В усіх інших випадках, не встигаючи погасити чемної посмішки, вмить натискав на спусковий гачок автомата…

Якось він побачив радянського льотчика, що викинувся на парашуті з падаючого літака.

Вилаявши льотчика за те, що той у десятирічці погано вчив німецьку мову, примусив його завчити фрази, необхідні при звертанні нижчого чину до старших за званням, переодягнув у німецький солдатський мундир. І тепер уже мав підлеглого.

Удвох вони виручили від патруля польського вчителя, що невдало кинув саморобну бомбу: не спрацював висадник.

Потім вони добралися до Бєлостока, де жили вчителеві родичі, по дорозі поповнивши компанію радянським залізничником, — він напередодні гітлерівського нападу супроводив вантажі в Німеччину відповідно до торгового договору.

Для збереження особового складу і в зв'язку з його культурною відсталістю — так жартома оцінював Зубов те, що його соратники не знали німецької мови, — рекогносцировки й окремі операції в Бєлостоці він попервах проводив самостійно.

Чудовий більярдист (у клубі на заставі був більярдний стіл), Зубов став не тільки постійним відвідувачем бєлостоцького казино, але й здобув славу майстра вищого класу. Удостоюючись партії з офіцерськими чинами, делікатно щадячи самолюбство партнерів, підігравав їм, що свідчило про його вихованість і приймалося із вдячністю.

Якось його викликав на більярдний поєдинок офіцер роти пропаганди барон фон Ганденштейн.

Виграючи кожного разу контрольну партію, Зубов довів свого партнера до такої нестями, що ставка в останній партії виросла до нечуваної суми.

Ефектним ударом, недбало загнавши останню кулю в лузу, Зубов поцікавився, коли він зможе одержати виграш.

Барон мав цілковиту можливість вмить послати на фронт молодшого поліцейського офіцера. Але ж програш! Це обов'язок честі. Тут потрібна була висока делікатність. У канонах офіцерської касти несплата програшу вважалася такою ж ганьбою, як невідомщений ляпас.

Зубов запропонував баронові дати йому в рахунок виграшу, вірніше замість нього, посаду начальника складів роти пропаганди, яку за штатним розписом має право займати тільки офіцер — інвалід війни.

Барон наказав оформити Зубова і знехтував тим, що немає його особової справи, оскільки Зубов пояснив, що за ним у військовій поліції є невеличкий грішок: привласнення деяких цінностей з майна жителів прифронтової зони. А тут, у роті пропаганди, він збирається почати нове, чисте життя.

Тонко програвши фон Ганденштейну в другому турнірі, ощаслививши барона титулом чемпіона Бєлостоцького гарнізону й удостоївшись за це його дружби, Зубов, виявилося, був усе-таки людиною невдячною. Коли барон дістав призначення на пост коменданта концтабору, Зубов взявся провести його на нове місце служби, куди той так і не прибув…

Мабуть, невразливість Зубова, котрий так зухвало діяв у німецькому оточенні, полягала в тому, що він і тут не втратив ні своєї життєрадісності, ні привітної товариськості, ні того душевного здоров'я, яке рятувало його в найтрагічніші хвилини життя.

Він так непохитно був переконаний у справедливості і необхідності того, що ній робить, що жоден з його вчинків не лишав болісних згадок у його пам'яті й анітрохи не тривожив його совісті.

Наприклад, проводячи вечір із співробітником гестапо в казино, Зубов з апетитом вечеряв, йому подобалося вино, яке вони пили, і те приємне, збуджене сп'яніння, яке це вино викликало.

Він з інтересом, з незмінною допитливістю слухав розповідь офіцера, сина поміщика, про життя в заможному маєтку, і уявляв його в думці таким, як розповідав гестапівець, і думав, як цікаво ловити форель у холодній, стрімкій гірській річці, що пахне льодом.

І коли офіцер, кажучи про свою любов до тварин, розповідав, як він страждав, коли загинув чистопородний бугай-плідиик, який, розігнавшись, розвалив череп об трактор, Зубов уявив собі цього могутнього бугая, що в останньому смертельному зусиллі лиже випадаючим язиком жалісливу хазяїнову руку.

Гестапівець нарікав, що за родом служби змушений вдаватися до деякого насильства під час допитів. І це він, з його чутливим серцем! Батько одного разу, коли він був ще хлопчиком, відлупцював його, й від такого приниження він мало не вкоротив собі віку. І тепер оця страхітлива робота, безсоння, гидливе здригання від вигляду крові!

Зубов спитав:

— Коли вам не подобається, навіщо ж ви це робите?

— Такий мій обов'язок, — твердо сказав співрозмовник Зубова. — Обов'язок усієї нашої нації — утверджувати своє панування, тяжкий, неприємний, але найвищий обов'язок в ім'я досягнення великої історичної мети.

Цей гестапівець був збитий на смерть автомашиною, неподалік од свого будинку, де він прогулювався пізньої години, змучений безсонням після страти на базарному майдані кількох польських підпільників.

З досадою скривившись, Зубов сказав своїм соратникам, що вдало провели цю нелегку операцію:

— Звичайно, слід було б порішити хоча б гауптштурмфюрера, що командував стратою, а не цього унтерштурмфюрерчика. Але навіщо він фотографувався під шибеницею поруч із страченим? Брехав — пережинає… Ні, це ідейна наволоч, і я з ним зробив правильно, принципово.

П'ятим членом групи став німець-солдат, що працював на складі музичного інвентаря роти пропаганди.

Покійний приятель, унтерштурмфюрер СС, порадив Зубову бути обережним з цим солдатом, сказавши, що найближчими днями він підпише наказ про арешт цього підозрілого типа, можливо, комуніста, що переховується від гестапо на службі в армії.

… Переконати німецького комуніста, досвідченого конспіратора, в тому, що Зубов — радянський офіцер, було дужо важко.

Зубову довелося скласти серйозний екзамен, відповідаючи на різні запитання про життя Радянської країни, аж поки цей німець переконався в тому, що Зубов не провокатор.

Саме Людвіг Куперт надав діям цієї самодіяльної партизанської групи більш організованого, планового і цілеспрямованого характеру.

Висадження в повітря двох військових ешелонів.

Підпали складів з провіантом.

Було висипано по півмішка цукру-піску в автоцистерни з авіаційним бензином, внаслідок чого сталася аварія п'яти транспортних чотиримоторних «Юнкерсів».

Усе не розробив Людвіг Куперт.

І, нарешті, напад на радіостанцію, що закінчився загибеллю груші, крім самого Зубова.

Але в цьому Людвігової провини не було. Випадковість, яку неможливо завбачити: монтер ремонтував прожектор і, відремонтувавши, спрямував промінь світла не на зовнішню загороду, для чого був призначений прожектор, а всередину двору, і в білому товстому стовпі холодного, їдкого світла стало виразно видно офіцера охорони, що ницьма лежав на камінні, і двох солдатів охорони, які стояли обличчям до стіни, розкинувши руки в позі розп'ятих на хресті. А позад них — Людвіг з автоматом.

Зубов був легко поранений, але, прикинувшись переслідувачем диверсантів, вирішив, що доцільно додати до вогнестрільного поранення контузію із втратою мови і здатності ворушити ногами, тим більш що цей стан він уже знав.

Він дозволив покласти себе на ноші, подати першу допомогу, а потім у зв'язку з підозрою про пошкодження хребта не заперечував, щоб його доставили у фронтовий госпіталь, де він був оточений неабияким комфортом.

Зубов діяв винятково безстрашно. Крім усього іншого, був ще один момент, який пояснював оцю його властивість.

Зубов переконав себе, що він, як матеріаліст, повинен ставитися до, можливо, дуже близької своєї смерті як до больового відчуття, що лиш трохи затяглося, після чого настане його власне персональне ніщо. Як несподіваний розрив кінострічки, коли механік не встигає ввімкнути світло, й замість зображення на екрані — темрява в залі, і ти зникаєш у цій темряві. Пошкодження усувають, і всі без тебе додивляються життя на екрані.

Немов виправдовуючись за такі думки, він, бувало, казав своїм соратникам:

— Що ж, хіба я не маю права на самовтішливу філософію? Маю право! Заліків я тут не складаю. Оцінки ніхто не ставить. Вмирати не хочеться. А непомітно для себе вибути з життя — це інше.

Людвіга Куперта він запитував тривожно:

— Ви не ображаєтесь на мене, що я іноді з вашими співвітчизниками надто вже грубий?..

Людвіг суворо присаджував:

— Першою жертвою гітлерівського фашизму став сам німецький народ, я вдячний вам за те, що ви й за нього боретесь доступними тут для вас засобами.

Якось Зубов познайомився на вулиці з гарненького полькою, такою граціозною і миловидною, що він, приховуючи від товаришів, став залицятися до неї.

Запальна, дотепна, вона захопила Зубова, і ось одного разу ввечері, коли він проводив її, вона зупинилася біля руїн якогось будинку й зайшла туди, щоб поправити панчоху. Зубов вирішив піти за пою, і тут на нього накинулися двоє юнаків, а дівчина намагалась його задушити.

Рятуючись од засади, він ганебно втік, і вслід йому стріляли з його ж пістолета.

Зубов згадував про цю пригоду із захватом і смутком. Із захватом, бо дівчина, на його думку, виявилася справжньою героїнею, а із смутком тому, що коли раніше в нього до неї були суто візуальні, як він пояснював, почуття ніжності, які здатна викликати кожна гарненька дівчина, то тепер неабияк зажурився, вважаючи, що назавжди втратив горду, чисту істоту, гідну благоговійного поклоніння.

Людвіг, лікуючи травми Зубова, — наслідок боротьби з молодими польськими патріотами, зітхаючи, казав:

— Це був би найбезглуздіший парадокс, коли б вас, радянського офіцера, задушили борці польського народу. І я вважаю, що ви за свою легковажність заслуговуєте більш пам'ятних позначок на тілі, аніж ті, які вам перепали. — Мовив іронічно — Ви забули про те, що бути німецьким окупантом не тільки заманливо, але й вищою мірою небезпечно для життя. І ваша власна, вже немала практика є безперечним доказом цього.

Зубову було властиве безтрепетне самовладання, що поєднувалося з самовідданою сміливістю.

Коли він довідався, що в казино готується банкет на честь німецького аса, що кинув на Москву бомбу-торпеду, Зубов пішов у готель, де зупинився цей льотчик, довго, терпляче дожидався його у вестибюлі і, коли льотчик вийшов, подався за ним. Відрекомендувався, попросив дати автограф.

Папірець з автографом відніс Людвігові, і той, підробивши почерк аса, написав записку, адресовану організаторові банкету, де просив вибачити йому: на банкеті він не зможе бути, бо дістав наказ негайно відбути на фронт.

Прийшовши в призначений час, льотчик не побачив ні організаторів банкету, ні розкішного банкетного столу.

Обурено відкинувши спроби інших офіцерів вітати його, він вийшов, і зустрів коло вішалки Зубова, і від Зубова, як від свого першого поклонника, поблажливо прийняв пропозицію розважитися на приватній квартирі.

Зубов віз офіцера у пошарпаному малолітражному «Оппель-кадеті». Вибачившись за непрезентабельну машину, Зубов розпитував льотчика про його героїчний політ. І дозволив собі усумнитися в руйнівній силі вибуху. Льотчик сказав, що спеціально зробив небезпечне коло, щоб пересвідчитися і помилуватися тим, що торпеда досягла мети, і тепер він один з небагатьох, кому доручено здійснювати такі нальоти на Москву із застосуванням цього дорогого, але такого ефективного засобу руйнування радянської столиці.

Зубов загальмував машину, закурюючи й даючи закурити асу. Потім, розвівши руками, сказав:

— Тоді я змушений вас убити. — І додав, наставивши пістолет: — Нічого не вдієш — війна на смерть. — І, вже натискаючи спусковий гачок, додав: — А ви не солдат, а злочинець!

Повернувся до своїх соратників Зубов блідий, похмурий, як ніколи. Не міг заснути, цілу ніч сидів на ліжку, безперестану курив, пив воду. Вперше побідкався, що в нього здали нерви, і раптом заявив, що пробиратиметься до своїх, щоб воювати нормально, як усі, а так він більше не може…

Польський учитель Броніслав ІІшегледський порадив:

— Щоб ви не помилились і прийняли всебічно продумане рішення, я настійно рекомендую вам відвідати тремблінські табори знищення. І тільки після того вирішити, які способи боротьби з ворогом можуть вважатися за прийнятні і які за неприйнятні.

А незабаром Зубов побачив, як з вагона ешелону, що прибув з Голландії, виштовхували дошками пачки злиплих мертвих тіл. Ті, що лишилися живі, ледве ворушилися і під ударами насилу доповзали до вантажних машин, що належали концтабору.

І тепер, повертаючись стомлений після чергової операції до себе на базу, падаючи на ліжко, Зубов міцно засинав і не бачив більше тривожних снів.

Франтуватий, добродушний на вигляд, атлетичної будови білявий арієць — Зігфрід, як прозвали його приятелі, німецькі офіцери в казино, — Олексій Зубов знову набув зухвалої самовпевненості справжнього арійця, який бундючиться своєю зовнішністю. І цинічно підсміювався в колі поклонників зі своєї жалюгідної посади начальника складів роти пропаганди, яка пасує хіба що інвалідові. Він казав, що в інтересах рейху — зберігати його як плідника для поповнення потомства майбутніх володарів світу.

Проте в куточках його м'якого, але чітко окресленого рота залягли дві поздовжні різкі зморшки, колись задерикуваті блискучі очі потьмяніли і набули сірого, металевого відтінку, на скронях чітко позначилась сивина, яка личила йому, та була така завчасна, що мимоволі виникала думка: цей молодик пережив нервове потрясіння або тяжку душевну травму.

Один з молодших офіцерів зондеркоманди, доктор Ротенбург, пояснюючи Зубову сутність історичної місії німецької імперії, сказав:

— Ми повинні бути сильні і в ім'я цього знесилити всі інші нації. Доброта — ознака слабості. Вияв доброти з боку кожного з нас — зрада. І з такими треба розправлятися, як із зрадниками. Людьми править страх.

Усе здатне викликати страх має служити рейху так само, як страх смерті становить першооснову для релігійних вірувань.

Ми відкрили найвеличніший принцип фюреризму. Фюрер — вершина, ми її підніжжя, і в цілковитому підкоренні волі одного — наша національна сила. Знищення євреїв — тільки акція перевірки національної самосвідомості кожного з нас, своєрідна національна гігієна…

Ми хочемо скоротити число споживачів цінностей. Щоб раса панів стала єдиним їхнім споживачем, а інші народи тільки виробляли для нас ті цінності. В цьому найвища мета, вона звільняє нас від усіх моральних забобонів, що заважають досягненню цієї мети.

— Гаразд, нехай так, — згодився Зубов. — Ну, а коли вас особисто вб'ють? Як ви ставитесь до такої можливості?

Ротенбург сказав:

— Ви знаєте, я сам умію вбивати. Гадаю, що я зумію вмерти за фюрера з цілковитою гідністю.

І Ротенбург збрехав: він благав, повзав у ногах Зубова, коли, вирушивши з ним на заміську прогулянку, дізнався, хто він, цей Зубов, і вислухав його вирок…

— Як же це так, — з усмішкою сказав йому Зубов. — Ви казали «ідейний, зумію вмерти за фюрера» і раптом так принижуєтесь. От зараз я вас уб'ю. То скажіть, за що ви віддаєте своє життя? Ну!..

Крім благань про пощаду, Зубов нічого не почув від доктора Ротенбурга.

А як боялися його всі офіцери Бєлостоцького гарнізону — цього красномовного, фанатичного філософа-наці, що любив страчувати жінок і твердив, ніби первородна жіноча соромливість у засуджених дуже велика і, навіть стоячи край рову, вони намагаються затулити себе руками не так від куль, як від поглядів виконавців страти.

Він вихвалявся перед фронтовиками, що досконало знає всі способи умертвіння. І докторові Ротенбургу згодилися його знання. За хвилину до смерті він благав Зубова вистрілити йому в потилицю й показав рукою, куди слід стріляти, знаючи з досвіду, що точне влучання в це місце позбавить тривалої агонії.


Після загибелі своїх соратників під час нальоту на радіостанцію Зубов лишився сам.

Лежачи в госпіталі, він спочатку пожалкував, що на ньому був єфрейторський мундир, а не офіцерський. Тоді б він лежав у офіцерській палаті, де, очевидно, краще доглядають і лікують. Він хотів якомога швидше стати на ноги, щоб продовжувати свій поєдинок з ворогом.

Він поблажливо дозволив обер-медсестрі закохатися в себе, маючи на прикметі тільки одне: завдяки її турботам швидше одужати, стати на ноги.

Пізнавши Бєлова, він терпеливо ждав моменту, щоб довіритись йому, виявляючи при цьому ту саму виняткову витримку, яка допомагала йому і в подвигах.

Проте, вислухавши Зубова, Бєлов не схвалив багато чого з того, що той встиг зробити.

— Вибач, — сказав насмішкувато Зубов, — я людина справедлива. Що заслужили, те й мали.

Бєлов глянув на небо, осяяне кристалами зірок, на бліде обличчя Зубова з твердими зморшками в куточках рота. Спитав замислено:

— А коли війна закінчиться? Ти ким будеш?

Зубов опустив очі, довбнув носком черевика землю, сказав понуро:

— Найімовірніше, грунтом, на якому ростиме щось таке підхоже. — ] зразу ж попередив — Та, поки я живий, я тимчасово безсмертний. Така в мене позиція. З неї я й стріляю.

— Один ти.

— Вірно, соліст, — сказав Зубов, — виступаю без хору.

— Не можна про це так говорити.

— А як можна? Як? — розсердився Зубов. — Нема таких слів, щоб про це говорити. Нема, і слід сподіватися, що їх ніколи потім не буде.

— Але ж ми будемо!

— Ми будемо. Правильно. А щодо себе і тебе не певний. Таке зобов'язання на себе не беру — вижити.

На госпітальному дворі лежало чорне, мертве, опале листя з каштанів, з даху капало. Немовби ці великі холодні обважнілі краплини відстукували час. Небо було вогким, важким, низьким. Біля дощаного сарая були складені труни, накриті брезентом. Щулячись, Зубов сказав:

— Ну ходім. Холодно, боюсь, застуджуся. Хворіти безглуздо. Мені тут кожна година мого життя дорога. — І додав турботливо: — І ти себе повинен берегти, може, навіть, більше, ніж я себе.

Повернувшись у палату, вони мовчки полягали на свої ліжка.

Отже, про Вайса Олексій Зубов дізнався від Бруно.

А Баришев читав цикл лекцій у школі прикордонників.

Тепер Зубову треба йти звідси. Гестапівці уже навідувалися в госпіталь, але Ельфріда не хоче відпускати його. Він сказав їй, щоб вона склала акт про його смерть. Ні до чого лишати за собою сліди.

Вайс дав Зубову явку в Варшаві. Спитав:

— Запам'ятав?

Зубов сказав, образившись на таке запитання:

— Можливо… — І простягнув руку.

— Таки ідеш?

Зубов кивнув.


Відсутність Хагена впинилася тільки надвечір.

Фішер, зловтішаючись, діловито допитував поранених. Потім Ельфріду.

Ельфріда сказала, що Хаген був виписаний ще напередодні. А вночі за ним прислали машину з гестапо, але не для того, щоб арештовувати: гестапівський офіцер поручкався з Хагеном і обняв його. Те саме підтвердив і єфрейтор Вайс, знаючи, що цю версію Ельфріді рекомендував Зубов. Ельфріда ладна була на все заради Хагена й останнім часом зверталася до нього тільки так: «Мій бог!»


Він знову сам серед ворогів, знову приречений на бездіяльність, мусить вживатися в чуже йому, огидне життя. І ждати, готувати себе до виконання того завдання, заради якого його сюди послали. Він вірив, що це завдання буде надзвичайно важливе, значне. Він не міг думати інакше. Тільки ця впевненість додавала йому душевних сил. У фашистських газетах і журналах була сила-силенна фотографій. Захоплені радянські міста. Згарища. Зруйновані будівлі. Страти народних месників. Шибениці. І трупи. Скрізь трупи. Трупи чоловіків, жінок, стариків, дітей. І над усім цим фашистські прапори із свастикою, ніби страхітливий ненависний павук уп'явся в російську землю. І він, Олександр Бєлов, змушений спокійно дивитися на ці знімки. Йому непогано: вилежується на м'якій постелі, його смачно й досхочу годують, його турботливо доглядають оці самі фашисти, і він — тепер Йоганн Вайс — один з них…


22


У госпіталь почали привозити танкістів з чорними опіками третього ступеня.

Йоганн не раз чув міркування Штейнгліца про переваги танкових з'єднань. Майор казав Дітріхові, що Сталін ще в середині тридцятих років зробив фатальну помилку, коли розформував могутні механізовані корпуси й замінив їх дрібнішими танковими бригадами. Так само необачно зробила й Франція. Розпорошивши свої значні танкові сили, вона створила цим найкращі умови для просування могутніх моторизованих німецьких з'єднань. І Німеччина негайно скористалася з цього: блискавично вбила могутні танкові клини в самісіньке серце країни. Штейнгліц теж твердив, що Радянська Армія не має не тільки спеціальної протитанкової артилерії, але й протитанкових рушниць. І те, що за радянським польовим статутом командир завжди повинен бути попереду, вести свою частину чи підрозділ у бій, — неоціненна послуга противникові: можна, як на полігоні, вибивати командний склад. Казав Штейнгліц і про те, що Радянська Армія не досить оснащена радіоапаратурою і більше покладається на лінійний зв'язок. Німецьким диверсійним групам не так уже й важко буде руйнувати лінійний зв'язок і тим самим позбавляти радянські штаби можливості керувати військами.

Про все це Йоганн інформував Центр. Він не знав, звичайно, й не міг знати, як було сприйнято його шифровку, коли Баришев доповів про неї Берії. Берія сказав:

— Що? Перебуваючи за рубежем, зухвало зводить наклеп на наші збройні сили! Треба перевірити цього типа, кому він там ще служить!

І дуже можливо, коли б не Баришев, Олександра Бєлова спіткала б доля тих радянських розвідників, які настійно наполягали на тому, що напад фашистської Німеччини на СРСР найближчим часом неминучий. Розуміючи, що Берія не захоче їх слухати — знали, як він ставився до тих, хто наважувався з ним не погоджуватись, — вони пробували обійти його, з неймовірними зусиллями пробивалися до Сталіна. Але Сталін одсилав їх до того ж таки Берії. І розвідників звинувачували «у фальшивій провокаційній інформації, яка переслідує мету зіткнути СРСР і Німеччину».

І Бруно теж чекав, що його спіткає така доля. Він подав детальну доповідну записку про свої спостереження, висновки з яких суперечили твердженням Берії. Бруно вважав, що репатріація німців з Прибалтики проведена Німеччиною для того, щоб поповнити спеціальні частини вермахту контингентом, знайомим з місцевими умовами. Назад у Прибалтику вони повернуться вже як завойовники. Він добув відомості про те, що ці частини проходять армійську бойову підготовку на місцевості, яка нагадує Прибалтику.

Бруно побував у районах демаркаційної лінії і бачив, як спеціальні команди, виділені із складу розвідки абверу німецьким урядом, переносять тіла загиблих у бою з поляками німецьких солдатів, щоб поховати їх на польській землі, яка стала тепер територією Німеччини. І Бруно встановив, що цим актом німці хочуть тільки ввести в оману Радянський уряд. Ховаючи трупи німецьких солдатів на «своїй» землі, Німеччина тим самим немовби підтверджує, що не посягає на радянську територію. Та похорони покійників лиш маскування, потрібно для того, щоб німецька розвідка могла вивчити прикордонні райони. Бруно «засік» німецького розвідника з цієї похоронної команди під час його роботи, дуже далекої від сумної офіційної місії.

І все це, і багато іншого Бруно виклав у своїй доповідній.

Та хіба міг знати Бруно, що Берія доповідав Сталіну про повну репатріацію німців з Прибалтики як про незаперечне свідчення того, що фашистська Німеччина вірна укладеному з Радянським Союзом пакту. І відомості, що німецькі команди вивозять трупи своїх солдатів із звільнених земель західних областей Білорусії та України, теж подавалися як свідчення мирних прагнень Гітлера і політичної далекоглядності Сталіна в цьому питанні…

Баришев розумів, що загрожує Бруно і як буде сприйнято його доповідну записку. І не приховав цього од Бруно. І, щоб зберегти Бруно, послав його з важливим завданням у ворожий тил, гадаючи, що там він буде, мабуть, у більшій безпеці, ніж дома.

Берії потрібні були тільки ті, хто своїми донесеннями влучно підтверджував міркування Сталіна. І він жорстоко переслідував тих розвідників, вірних принципам Дзержинського, тих радянських чекістів, які вважали за свій найвищий обов'язок говорити правду, хоч би яка вбивча і гірка була вона. Тільки правду. І щоб добути цю необхідну партії, народові правду, вони йшли на все, і якщо треба було життям заплатити за цю правду, вони платили, не задумуючись, як зробив це Бруно. Але як часто їхнє життя було ще не найдорожчою ціною!..

І те, що Йоганн Вайс так довго не одержував цілеспрямованого завдання й діяв, по суті, на свій страх і риск, було не випадково.

Працюючи в гаражі переселенського пункту в Лодзі, Вайс зумів з'ясувати систему зашифровки номерних знаків на армійських машинах і розшифрував умовні позначки. Старанний, систематичний аналіз наштовхнув його на узагальнення. Вайса приголомшили зроблені ним підрахунки, і він одразу ж передав інформацію в Центр. Підтверджувалося, що німецькі частини забезпечені транспортними засобами значно краще, аніж відповідні радянські частини. Більше в німців припадало й тягачів на артилерійську батарею, а про штабний і тиловий автотранспорт нічого й казати. Усе це свідчило про рухливість німецьких з'єднань і, отже, про їхню маневреність.

І хоч куди потрапляв Вайс, хоч би з якими явищами стикався, він намагався осмислити їх і передати свої міркування Центру.

Інформації Олександра Бєлова незмінно викликали гнів Берії. І щоразу на оперативних парадах у Берії виникали суперечки із старими радянськими розвідниками. Вони зовсім інакше розцінювали донесення Олександра Бєлова, раділи зі стійкості свого молодою товариша, з його твердої рішучості, коли треба було повідомити найгіркішу правду.

Напад фашистської Німеччини підтвердив правдивість вірних своєму обов'язкові радянських розвідників. Тепер стало неможливо не зважати на них.

Йоганн Вайс і гадки не мав, що він багато разів був у небезпеці, й не тут, серед ворогів, а дома, серед своїх. Не знав він і про те, що, відколи почалася війна, багато чого для нього змінилося, що вирішено було доручити йому особливо складне завдання й що Центр уже розробив усі деталі цього завдання.


Танкістів у госпіталі з кожним днем ставало все більше. Танкісти скаржилися, що, коли вони, вважаючи себе в цілковитій безпеці, «врізувалися в м'яке черево» радянських піхотних частин, солдати закидали їхні машини пляшками з пальною сумішшю. Торбинки з цими пляшками висять на поясі в кожного солдата, і вони полюють на танки, охоплені якимсь азартом, а не логікою ведення війни. Адже піхотна частина, зіткнувшись з мотомеханізованою частиною, безумовно, мусить визнати свою поразку.

Те саме, незважаючи на правила бою, роблять радянські артилеристи: вони на руках викочують гармати на відкриті позиції попереду піхоти і прямою наводкою б'ють по танках.

Та коли вже вони так діють, треба до них пристосовуватись. Німецькі автоматники мусять іти в атаку не позаду, а попереду танків, щоб оберігати їх від піхотинців, озброєних пляшками з пальною сумішшю, і вибивати обслугу артилерійських батарей. Це кожному ясно, але це не відповідає ні німецькому статуту, ні звичці німецьких солдатів — атакуючи, надійно захищатися бронею.

У перші дні війни радянські піхотинці тікали від німецьких танків, а тепер вони йдуть на них з гранатами й пляшками. І така практика ворога не тільки несподівана, але й незрозуміла, адже фюрер оголосив, що Радянську Армію вже розгромлено, а солдати цієї розгромленої армії, чи то не знаючи, чи то не бажаючи знати про це, б'ються так, нібито кожен з них поодинці може перемогти армію противника. Росіяни не хочуть визнавати або не розуміють, що зазнали поразки. І ця їхня помилка завдає значних втрат німецьким військам, що здобули перемогу…

Слухаючи такі міркування танкістів, Йоганн намагався навести їх на розмову про те, чому Німеччина за півтора місяця розгромила збройні сили Голландії, Бельгії, Франції, завдала поразки англійським експедиційним військам, а тут, у відсталій країні, — несподівано натрапила на такий опір.

— Напевне, припустив він, — це тому, що там, у Європі, були хороші дороги, а в Росії — погані.

Танкісти зневажливим мовчанням зустріли ці Вайсові слова.

Тоді він сказав, що треба озброїти німецьку піхоту пляшками з пальною сумішшю, коли вже ці пляшки такі ефективні.

Але й ці його слова зустріли тим самим зневажливим мовчанням. Тільки один танкіст, увесь попечений, забинтований, як мумія, спитав глухо:

— А ти б ліг з міною під радянський танк? — Голос його звучав ніби з м'якої труни.

Вайс заявив гордо:

— Якщо мені особисто накаже фюрер!

— Брешеш, не ляжеш! А вони кидаються на танки й під танки без наказу, самочинно.

— Можливо, з відчаю, — сказав Вайс.

— З відчаю не на танк кидаються, а від танка, — приглушено прохрипів забинтований. — Вони б'ються так, ніби ця земля — їхнє власне тіло.

Йоганнові дуже хотілося побачити обличчя танкіста, сховане зараз під бинтами. Який він? Та навіть коли зняти бинти, обличчя не побачиш: воно обгоріле. А щось же він зрозумів і, напевне, міг би сказати про цю війну й про радянських солдатів що більше. Яке все-таки юго обличчя?

Може, обличчя робітника?

Йоганн знав, що Герінг, призначений у 1936 році генеральним уповноваженим по чотирирічному плану, провів повну мілітаризацію всіх німецьких промислових підприємств. Жорстоке законодавство казармено закріпачило робітників на заводах і фабриках. Фашистські спеціальні служби нещадно розправлялися з тими, хто намагався відстоювати навіть мінімальні права робітників. Герінг заявив, що не зупиниться перед «застосуванням варварських методів», і не зупинявся: за невиконання норми звинувачували в саботажі й кидали в концтабори, штурмовики й есесівці просто в цехах убивали профспілкових діячів, робітників-активістів.

Скривавлений, замучений, загнаний фашистським терором робітничий клас Німеччини! Який він тепер? Йоганн дуже хотів знати це. Можливо, танкіст з обгорілим обличчям — робітник. Але Йоганн не міг побачити його обличчя, та й поговорити більше не вдалося. Хтось із поранених доніс на обпаленого вогнем солдата, і Фішер перевів танкіста у флігель із заґратованими вікнами. Очевидно, його оцінку противника вважали недооцінкою переможної могутності вермахту. Та в цій людині з обпеченим обличчям Йоганн відчув риси тієї Німеччини, на честь якої радянська молодь носила юнгштурмівки. У цій Німеччині була Баварська радянська республіка 1919 року, Червона армія Мюнхена, яка доблесно боролася в квітні 1919 ропу. Її сини билися в рядах іспанських республіканців. Вона дала світові Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Ернста Тельмана. Це була Німеччина революції, Німеччина любові і надій радянського народу. І, можливо, танкіст у запечених кров'ю бинтах був з тієї Німеччини, яку шанував Олександр Бєлов? Але він не міг, цей танкіст, забинтований зараз, як мумія, показати своє обличчя: воно було обпалене війною. Так хотів думати Йоганн, і так він думав про цього танкіста.


Огрядна, але на диво моторна, з пухнастим мідним волоссям і ніжними коров'ячими очима, обер-медсестра Ельфріда кілька разів зазивала до себе Вайса, щоб повідати йому свою жіночу печаль: адже Йоганн був другом Хагена.

Вайс обережно питав, як поводиться Фішер після зникнення Алоїса Хагена.

Ельфріда безтурботно відповідала:

— Як завжди. — І перекривляла: — «Ану, крихітко, переступимо державні кордони пристойності!»

— Фішер твій коханець?

— Та ні, що ти! — обурилась Ельфріда. — Просто я інколи виявляю йому ласку. Та й до того ж, — вона знизила голос, — він міг би наробити мені чимало неприємностей.

— Як саме?

Ельфріда немов не дочула питання й заговорила про інше:

— Тепер, коли всіх німок мобілізували на примусові роботи і в допоміжні частини, чоловіки заходять у жіночі казарми, в гуртожитки, на підприємства, як у бордель. Деяким жінкам, може, це й подобається — так виявляти свій патріотизм, а інші бояться бути вередливими. Тим більше що фюрер благословив нас на все, окрім, звичайно, зв'язків з унтерменшами. — Вигукнула обурено: — Я б на місці Гіммлера наказала привезти в рейх тубілок з нових територій, щоб наші чоловіки відвідували їх за невелику плату на користь місцевих муніципалітетів. Адже фюрер казав: «Я повинен дати робітникові, що заробляє гроші, можливість витрачати їх, якщо він нічого не може на них купити, для підтримання в народі доброго настрою».

— У тебе голова міністра!

— Ох, Йоганне, я не можу думати про нашу мораль. Німецьких жінок, одірвавши від сім'ї, в примусовому порядку присилували відбувати трудову повинність, а чоловіки змушують їх виконувати й інші повинності… Адже зрештою і я колись вийду заміж. І якщо мій чоловік буде не націонал-соціалістом, він просто не оцінить тих жертв, які я тут приношу.

— А як же Алоїс?

— О, це зовсім інше! Він був надто шанобливий до мене, коли ми залишалися на самоті, а це зовсім і не потрібне. І до того ж я, напевне, ніколи більше не побачу його.

Ельфріда заплакала. Поскаржилась крізь сльози:

— А він же міг женитися на мені. Я з дуже пристойної родини. Мій батько — сільський пастор. Батько благав мене не вступати в гітлерюгенд, а я вступила. І одразу наш юнгфюрер присікався до мене. Погрожував донести, що батько дружить з якимось євреєм. Я злякалася! А потім юнгфюрер посміявся з мене й сказав, що цей єврей — Христос.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Йоганн.

— А що трапилося? — стривожилась Ельфріда.

— Та з Христом: він же справді єврей.

— Ет! — вигукнула сумно Ельфріда. — Я зараз думаю не про Христа, а про Алоїса.

— А що таке?

Ельфріда нахилилася до Йоганна, прошепотіла на вухо:

— До нас сюди привезли напівмертвого радянського льотчика. У нього немає ніг, рука розчавлена. Та його конче треба було оживити. Йому величезними дозами впорскували тонізуюче, весь час вливали кров і глюкозу.

— Навіщо?

— Та як ти не розумієш! Він літав на новій радянській машині, а коли літак підпалили, він навмисно розбив його, і тепер не можна взнати, яка це була машина.

— Виходить, його хотіли оживити тільки задля того, щоб дізнатися, яка це була машина?

— Та звісно!

— До чого ж тут Алоїс?

Ельфріда збентежилась, зблідла так, що на її шиї і руках проступило ластовиння.

— Коли я чергувала біля постелі льотчика, Алоїс пробрався до мене.

— І що ж?

— Він наказав мені вийти, сказав, що говоритиме з льотчиком.

— Справді?

— І льотчик йому привітався.

— Чудово! Молодець Алоїс!

— Тепер Алоїс може повідомити штабу ВПС про новий радянський літак, якщо тільки…

— Що тільки?

— Якщо тільки льотчик не опритомніє й не вибовкає все сам.

— Це можливо? — спитав заклопотано Вайс.

— Ні! — гордо сказала Ельфріда. — Тепер це вже неможливо.

— Чому?

— Тому що я довела Алоїсові свого любов.

— Чим?

— Просто помилково я дала льотчикові більшу дозу снотворного, а він і так був напівмертвий.

— Ти вбила його?

— Та ні, він сам дуже хотів. — Промовила зляканим шепотом: — Знаєш, коли я дала льотчикові багато-багато таблеток, він ковтав їх квапливо, як курка зерно, і вперше за весь час розплющив очі, і вперше я почула його голос. Він сказав: «Данке шен, г-геносе», — і погладив мені руку.

— А чого?

— Коли він знає німецьку мову, значить, він прочитав етикетку й знав, що я йому даю.

— Ти думаєш, він хотів померти?

— Та він же знав: якщо не помре в госпіталі, його однаково вб'ють. У нього в документах написано, що він політрук ланки.

— Комуніст?

— Звісно! Навіть після того, як він розплющив очі, і почав усе розуміти, й міг говорити, він нічого не сказав штурмбанфюреру.

Йоганн суворо зауважив:

— Виходить, ти зробила, як справжня патріотка, як націстка, відомстила російському льотчикові-комуністові. — І лагідно заспокоїв: — І нічого не бійся. За патріотизм у нас у Німеччині ще нікого по карали.

— Однак я вважаю, мені треба бути скромною і мовчати.

— Авжеж, — згодився Йоганн. — Скромність — найкраща окраса жінки.

Ельфріда зашарілася.

— О, я була в усіх розуміннях скромною. Але війна… — Вона скрушно опустила очі. Глянула на годинник, злякалася: — Пан Фішер завжди заходить до мене в цей час. — Підійшла до дзеркала, підмалювала губи й почала підбивати своє цупке червонясте, як мідь, волосся…

З дня на день Вайса могли виписати з госпіталю, і, коли б не Ельфріда, його, напевне, з першим же маршовим батальйоном відправили б на Східний фронт.

Ельфріда з'ясувала за номером польової пошти, де треба шукати підрозділ майора Штейнгліца, і домоглася, щоб Фішер відіслав Вайса назад у його частину.

На прощання Ельфріда запросила Вайса до себе на сніданок і дала на дорогу великий пакунок з продуктами.

Вона була неуважна, стомлена, весь час про щось непокоїлася. Вони поговорили трохи про Хагена, випили по чарці, й Ельфріда заклопотано спитала:

— Може, ти хочеш швидше піти? Тоді прощавай! — І пояснила: — А то мені ніколи. Дуже багато поранених. — Пожалілася: — Ці ерзацні паперові бинти так швидко промокають, не встигаємо міняти.

Йоганн запропонував ввічливо:

— Я можу написані тобі…

Ельфріда знизала плечима:

— Як хочеш. — Але ту ж мить схаменулась: — Я не знаю номера своєї нової польової пошти. — Похвалилася: — Адже я дістала підвищення. З гером професором я виїжджаю в Аушвітц. Професор займатиметься там науковою роботою, йому навіть виділили спеціальний блокгауз.

— Яка ж це робота?

— Секрет! — І Ельфріда насварилася на Йоганна товстим, схожим на молочну сосиску пальцем.

— Ну що ж, бажаю успіху! — сказав Йоганн. І потиснув Ельфріді руку.

Отже, Ельфріда виїздила в Аушвітц. Аушвітц — так німці називали польський Освеицім. Але Йоганн навчився володіти собою, говорити не те, що думав, і він легко, просто, безтурботно вимовив ці слова: «Сажаю успіху!» — саме так, як на його місці сказав би будь-який наці.

Йшов дощ, було похмуро, з мокрих дерев падало мертве, жовте листя. Зелені автофургони з червоними хрестами на кузовах безперервно в'їжджали у широко відчинені залізні ворота величезного фронтового госпіталю, і так уже геть переповненого.

Йоганн дерев'яним тротуаром дійшов до пустирища, перетвореного на кладовище. Над могилами стирчали куці білі хрести. На деяких із них висіли сталеві каски. Поляки-військовополонені спускали на вірьовках у глибоку могилу труну за трупою. Ця могила була багатоповерхова. Біля неї лежав заздалегідь заготовлений хрест. На ньому стояло тільки одне ім'я: німецького унтер-офіцера.

Пастор у військовій формі сидів на сусідній могилі й курив, чекаючи, коли спустять останню труну, щоб прочитати молитву.

Йоганн козирнув пасторові. Той, не встаючи, витягнув руку в партійному вітанні:

— Хайль Гітлер!

— Зіг хайль, — сказав Вайс і побрів назад, відчуваючи мертвий тягар глини на чоботах. Даремно він поплентався сюди, сподіваючись знайти могилу, в яку кинули радянського льотчика. Тут-бо й німців ховають навалом.

Йоганн ішов і думав про цього невідомого льотчика, про те, що казав цей льотчик лейтенантові Зубову, коли просив легкою смертю врятувати його від смерті нестерпно тяжкої.

Він думав про Ельфріду, про підвищення, яке вона дістала. В Аушвітці, у тому таборі смерті, Ельфріда допомагатиме своєму геру професорові мордувати в'язнів. Робити досліди над живими людьми. Ця руда пасторова донька, тупа й сентиментальна, хтива й байдужа, дурна й лукава, — вона така розпусна, що розпусту не вважає за розпусту. І не сільський юнгфюрер її розтлив — фашизм.

Перед очима Йоганна постала сутула постать пастора-фашиста, що терпляче сидів під сірим дощем із сигаретою в зубах на могилі солдата: він чекав, коли можна буде похапцем пробубоніти молитву над складеними в штабелі покійниками, з яких лиш один удостоювався права на те, щоб його ім'я було написане на хресті. Один, а не всі мертві. Імперія з комерційною завбачливістю ставить такі фальшиві хрести, щоб ніхто не взнав про її програш у східній кампанії.

На осінь Гітлер обіцяв переможно завершити війну з Росією. На осінь!

Автофургони з червоними хрестами на кузовах, розбризкуючи болото подвійними задніми скатами, усе в'їздили і в'їздили в широко розчинені залізні ворота госпіталю.

Було сльотаво, вогко, сиві хмари висіли над черепичними шпичастими дахами, на асфальті, наче клапті шкіри, валялося в'яле листя.

Йоганн ледве дотягнув свій важкий мішок до шосе, перепочив на узбіччі й, розплачуючись сигаретами з шоферами попутних машин, надвечір дістався до містечка в передмістях Варшави, де розташувався підрозділ майора Штейнгліца.


23


Майор жив в особняку, що колись належав знаменитому польському художникові. Старого художника розстріляли за те, що він повісив у костьолі ікону, на якій була зображена розп'ята на свастиці Польща…

Вартовий навіть не підпустив Вайса до воріт. Але Вайс вперто наполягав, заявивши, що має сповістити щось незвичайне і коли вже його не можуть пропустити, то нехай майор вийде до нього.

І коли Штейнгліц вийшов і, ледь кивнувши, байдуже втупився в нього, Вайс, простягаючи пляшку трофейного французького коньяку, який дала йому Ельфріда, клацнув каблуками, козирнув і доповів:

— Пане майор, ви посилали за цією маркою коньяку. Прошу пробачення, трохи затримався…

Штейнгліц усміхнувся.

Вайсові цього було досить, щоб незалежно пройти повз вартового.

Далі він діяв так безцеремонно, як і вирішив діяти. Удавши, ніби не помічає нового шофера Штейнгліца, оглянув машину, вичистив сидіння. А коли шофер спробував заперечити, Вайс нагримав на нього, кажучи, що за такий догляд машини розстріляти й то мало.

А вранці подав у постіль Штейнгліцові сніданок, приготовлений з продуктів, якими наділила його Ельфріда. Сказав весело:

— Пане майор, у вас чудовий вигляд. Я щасливий бачити вас!

Поснідавши, майор буркнув:

— Ти налякав мою хлопця.

— Жалкую, що не вбив! — вигукнув Вайс. — Гальма в такому стані, що я аж здригнувся, коли зрозумів, у якій небезпеці було ваше життя.

Вайс не міг церемонитися с шофером. Це як рукопашний бій. І той, хто його виграє, залишиться у Штейнгліца. Вайс мав його виграти. І виграв.

Він подав машину до під'їзду й чекав майора, тримаючи на колінах гайкового ключа. Шофер стояв трохи віддалік.

Вийшов Штейнгліц, сів поруч Вайса і, нібито не помічаючи другого шофера, нетерпляче ворухнув підборіддям. Цей рух Вайс уже знав.

Це означало, що майор поспішає.

І тільки-но машина рушила, як до неї приєднався транспортер з автоматниками. Так, справи в майора йдуть непогано, коли тепер його супроводить такий ескорт.

— Вітаю, пане майор! — І Йоганн кивнув на машину з охороною.

Штейнгліц не відповів, тільки спідня губа в нього ледь одвисла. Отже, він схвалив догадливість свого шофера, поздоровлення було приємне йому.

Не всі ще розуміли, що з нього знято опалу, а Дітріх просто зумисне удавав, нібито не знає, яке довір'я виявлено Штейнгліцу, яке важливе доручення йому дали, й не міняв свого поблажливо-покровительського тону. Але Штейнгліц мирився з цим. З контррозвідником, коли він навіть називає себе твоїм другом, найкраще триматися так, немов він виявляє тобі честь своєю дружбою.

Ось і зараз, коли їм слід було б удвох розшукувати об'єкт і разом вирішувати, що більше підійде, Дітріх хроне в постелі. І, потинявшись на околицях Варшави, майор Штейнгліц змушений буде доповісти капітанові Дітріху про наслідки своїх пошуків, а той, позіхаючи, можливо, скаже йому, як минулого разу:

— І все-таки, Аксель, ти йолоп. Мабуть, свого часу ти спритно працював пістолетом, А от головою — ні. Головою ти ніколи не вмів працювати. Порівняти її із задом — це значить образити зад.

Звичайно, Штейнгліц міг би таке відповісти Дітріхові!.. Але Штейнгліц — людина розумна. Він змовчав. Адже за подібний натяк Дітріх зуміє так хитро спровадити його в гестапо, що навіть сам адмірал Канаріс не виклопоче для нього заміни страти штрафною ротою.

Вайс, дивлячись на майора в дзеркало, сказав з гордістю:

— О пане майор! У вас нагорода?

— Це давно, — недбало кинув Штейнгліц.

— Тоді, пане майор, вважайте, що я поздоровив вас із наступною!

Штейнгліц не відповів. Однак ще раз оцінив Вайсову уважність. Як цей солдат, ні, вже єфрейтор, вміє одвернути від неприємних думок! Треба відправити назад у частину того, нового шофера. Тільки й знає, що дивиться відданими, собачими очима та тремтить, коли б не послали на фронт. А цей Вайс — хоробрий солдат. І разом з тим як він уміє відчувати настрій свого начальника!

Ось Вайс помітив, що Штейнгліц задивився на сільську дівчину, яка високо підняла спідницю, переходячи через калюжу, і — будь ласка — уповільнив хід машини. Ні, він надзвичайно чутливо розуміє свого хазяїна. Добре, що його не вбили. Треба зробити йому щось приємне. І Штейнгліц сказав:

— Тут для нижчих чинів уже є будинок з дівками. Ордер на відвідування — у відділі обслуговування.

— Дякую вам, пане майор! — широко всміхнувся Вайс. Коли б тільки майор знав, як зрадів Йоганн цій несподіваній ласці!

Виходить, коли настане потрібний момент, буде привід відлучитися, щоб обстежити нове розташування, таке саме таємниче, як і те, попереднє, де Вайс тик довго пробув на становищі в'язня.


Майор Штейнгліц невтомно гасав навколо Варшави, старанно обстежуючи поміщицькі садиби, замки, вілли, фольварки, і робив це так прискіпливо, з такою зацікавленістю, нібито наглядав маєток для себе.

Тепер у ці поїздки майор брав з собою колишнього ротмістра польської охранки Душкевича. Панові Душкевичу було вже далеко за п'ятдесят, але він дуже пильнував себе. Рідке волосся, розчесане на прямий проділ, пофарбоване, брови висмикані в стрілку, як у жінки, запалена від частого бриття шкіра припудрена.

Обрезкла синюшна фізіономія і великий живіт, що звисав між розкарякуватих ніг, не псували доспи, солідного вигляду у його добротному англійському пальті і чорному котелку. І тримався він з німецьким офіцером солідно, без запобігань. Він навіть сказав Штейнгліцу з докором:

— Гер майор, смію вас запевнити: до останнього часу ми не втрачали розумної надії, що разом з вами, разом з великою Німеччиною ми покінчимо з більшовиками, та, на жаль…

Штейнгліц, дивлячись у вікно, спитав:

— Як це називалося раніше?

— Варшавське воєводство, гер майор.

— Ні, вся оця країна?

Пан Душкевич побагровів.

Майор зазирнув прозорими, крижаними очима у випуклі, тютюнового кольору очі Душкевича, порадив:

— Я б не рекомендував вам обтяжувати пам'ять старовинними спогадами: це може шкідливо відбитися на здоров'ї.

— Багаторічний досвід боротьби з комуністами дає змогу думати, що саме тепер моєму здоров'ю нічого не загрожує, — з гідністю відповів пан Душкевич.

Штейнгліц змовчав.

Душкевич возив з собою карту околиць Варшави, тримав її на товстих колінах, і, коли треба було, чіпляв на носа пенсне із золотим ланцюжком на завушній дужці, і, як кожна далекозора людина, гордовито відхилившись, розглядав карту, і в ці хвилини скидався на заслуженого професора.

Одного разу він сказав глибокодумно:

— Я людина освічена, майже закінчив гімназію, працював з інтелігенцією і, як знавець, смію дещо запропонувати. Публічні страти, звичайно, ефективні, однак вони роблять польську інтелігенцію надміру популярною в народі. Смію рекомендувати власний досвід. Я брав групу політичних і випускав на волю найвиднішого з них. Через якийсь час підсаджував до тих, що лишилися, свого, і він сповіщав в'язнів, що той, звільнений, — зрадник. І не перешкоджав їм інформувати про це свою організацію. Спосіб цілком результативний.

— Старе як світ, а втім, зверніться до капітана фон Дітріха. Його це може зацікавити.

— Пане майор, ви, колего, розумієте, як це забезпечує свободу маневру?

— Та коли маневр не вдасться, ми вас, мабуть, повісимо.

— Ні, пане майор, — твердо сказав Душкевич. — Ви мене не повісите. Це буде нерозумно…


Управитель баронеси Корф не дозволив Штейнгліцу без її відома оглядати маєток. Не дозволила цього й сама баронеса. Вона вийшла на ганок у жакеті з чорнобурок і в простих брудних чоботях. Не випускаючи з рота сигарети, астматично задихаючись і кашляючи, баронеса дуже милостиво, як із давнім знайомим, поздоровкалася з Йоганном. На пана Душкевича вона й не глянула, а Штейнгліца спитала єхидно, на якому він грає інструменті. І коли Штейнгліц сердито відповів, що він не музикант, а офіцер абверу, баронеса обірвала його:

— Пан Канаріс у моєму салоні користувався успіхом, граючи на флейті, а пан Гейдріх грав на скрипці. І якщо ви не музикант, вам тут робити нічого. — Але одразу змилосердилася й наказала управителеві, щоб він запросив панів поснідати в нього у флігелі.

Під час сніданку управитель сказав Штейнгліцу, що баронеса просить його допомогти їй влаштувати невеличкий концтабір для тих військовополонених, які працюють у маєтку. Це дисциплінувало б їх, до того ж табірний раціон харчування економічніший.

Штейнгліц образився, відсунув тарілку, сказав, що це не входить у його обов'язки. Але так чи інакше баронеса могла б звернутися до нього сама, а не через посередника.

Управитель зауважив:

— Баронеса гадала, що серцю німецького солдата близькі три заповіді фюрера. — Загинаючи чистенькі старечі пальці, перелічив: — Онімечування, виселення, винищення. — Звів очі, мовив багатозначно: — Крім усього, за згаданий благоустрій баронеса згодна внести від сорока до п'ятдесяти п'яти марок з кожної голови!

— Дуже шкодую, — сказав Штейнгліц, — але не маю можливості допомогти баронесі. — І він підвівся з-за столу.

Управитель, не встаючи, попрощався з ним, недбало кивнувши головою.

Та він помилився в Штейнгліці. Майора не купиш так дешево. Йому доводилося, виконуючи завдання, вбивати і викрадати людей — це була його робота. Проте коли вбивство не маскувалося грабунком, він ніколи не забирав ніяких цінностей. І викрадена людина так само це могла його власкавити благанням про своїх дітей, як і спокусити грішми. Штейнгліц вважав, що його непідкупність коштує дорого, що колись він одержить за неї сповна, і не дозволяв собі розмінюватися на дрібниці. Ось і тепер він вирішив показати, як ображений тим, що йому запропонували хабар.

Дивлячись на управителя холодними, риб'ячими очима, Штейнгліц раптом наказав різко:

— Встати!

Управитель скорився. Майор підняв руку:

— Сісти! Встати!

Старечі коліна управителя тремтіли, але він старанно виконував накази, ловлячи, як риба, ротом повітря.

— Швидко. Ще швидше, — командував Штейнгліц. І коли управитель упав, знеможений, майор пішов до машини, сів і задоволено відкинувся на сидінні, витягнувши навскоси сухі довгі ноги в блискучих чоботях з високими задниками.

Пан Душкевич після цієї сцени вже не одважувався сидіти в котелку поруч майора. Він тримав котелок на колінах і надівав, тільки коли виходив з машини.

За характером вимог, які невідступно висував Штейнгліц, обстежуючи без кінця маєтки, замки, помістя, Йоганн встановив, що той шукає щось схоже на попереднє секретне розташування, і не одне, а кілька потрібних місць. Призначаються вони не для розміщення штабів і, очевидно, не для концтаборів, хоч люди в них не матимуть змоги вільно пересуватися чи спілкуватись із зовнішнім світом.

Безперечним було одне: головну базу Штейнгліц збирається розмістити десь тут, в околицях Варшави, і Вайс протягом тижня сповістив листівками адресатів у Ровно, Львові й навіть у Берліні про те, де він зараз перебуває. Серед його речей збереглася знайома нам носова хусточка, і, вмочивши її ріжок у чашку з чистою водою, Йоганн написав між рядків кожної листівки свої координати.


24


З Берліна прибув якийсь пан Лансдорф. Він був у цивільному, але Штейнгліц і Дітріх зустріли його в парадних мундирах.

Це був худорлявий сивий чоловік з запалим по-старечому ротом, маленькою головою, що гордовито стриміла на тонкій довгій шиї, з владними рухами й уважним, як у змії, поглядом вирячкуватих темних очей.

Штейнгліц наказав Вайсові приготувати ввечері ванну для пана Лансдорфа і зробити все, що він забажає.

Добре виконати це почесне доручення здалося спочатку досить важким, бо ні теоретично, ні практично Йоганн не був підготовлений до ролі лакея. Та що вдієш, і, старанно продумавши свою поведінку, Йоганн взявся виконувати доручення. На вулиці прохолодно, й зігріти на калориферах білизну, яку вдягне після ванни цей шановний стариган, — значить зробити йому приємне. Лансдорфу, коли він зайшов у свою кімнату, не дуже сподобалося, що його чемодан відкритий, але, побачивши приготування до ванни, він одразу ж заспокоївся.

Вайс так обережно і старанно допоміг йому роздягнутися, нібито це був поранений, щойно винесений з поля бою. Лігши у ванну, Лансдорф помітив, що температура води саме така, яку він любить, і, прикривши очі білими, як у курки, повіками, попросив Вайса взяти зі столу книжку й почитати йому вголос.

Це був французький роман, виданий у 1902 році німецькою мовою у Мюнхені. Називався він «Мистецтво втіхи». Та нічого фривольного в ньому не було. Автор грунтовно і докладно, день за днем, описував життя літнього холостяка, котрий прирік себе на добровільне ув'язнення у своїй кімнаті. Єдиною живою істотою, з якою він дозволяв собі спілкуватися, була канарейка. Бесідування з цією пташкою і являло суть розповіді.

Вайс читав книжку, сидячи на круглій табуретці на деякій відстані од ванни, і, коли зрідка підводив очі, бачив зморщене личко Лансдорфа, що стирчало з води, — на ньому блукала мрійлива усмішка.

Потім Вайс допоміг Лансдорфу вилізти з ванни, витер його насухо теплим рушником, загорнув у заздалегідь нагріте простирадло й одвів до постелі. Тут він надів на старого теплу довгу нічну сорочку, прикрив його периною і спитав, чи будуть ще якісь вказівки.

— Мені подобається, як ти читаєш, — сказав Лансдорф. — Читай далі!

Та тільки-но Вайс взявся за книжку, як у двері несміливо постукали, а потім так само несміливо до кімнати зайшли Штейнгліц і Дітріх.

Тим самим ріпним голосом, яким він похвалив Вайсову манеру читання, Лансдорф сказав офіцерам, що стояли, виструнчившись, біля ліжка:

— Панове! Зараз я вам прочитаю наказ фельдмаршала Кейтсля. В ньому говориться, — і почав читати документ, віддрукований на тонкому цигарковому папері: — «Пункт І. Радянські військовополонені підлягають клеймуванню особливим довгочасним знаком. Пункт II. Клеймо має форму гострого кута приблизно на 45 градусів, з довжиною сторони один сантиметр і ставиться на лівій ягодиці. Подряпини робляться розжареним ланцетом на поверхню напруженої шкіри і змочуються китайською тушшю». Таким чином, військовополонені, що прибувають у транзитні табори, де ми добираємо матеріал, придатний для зарахування в розвідувальні і диверсійні школи, будуть мічені. Звідси виходить, панове, що попередній відбір матеріалу слід провадити в збірних таборах. — Тут Лансдорф поцмокав губами.

Вайс догадливо підскочив, всунув йому в рота сигарету, підніс запаленого сірника.

— Панове! — сказав Лансдорф верескливо. — Я гадаю, цей єфрейтор вихований краще за деяких офіцерів. — І тим самим невдоволеним голосом вів далі: — Пункт третій цього наказу від дванадцятого травня нинішнього року роз'яснює, як треба поводитися із захопленими в полон радянськими військово-політичними працівниками. В ньому вказується: «Політичних керівників у військах не вважати полоненими й знищувати найпізніше в транзитних таборах. В тил їх не евакуювати».

Дітріх докинув нетерпляче:

— Ми одержали цей наказ.

Лансдорф насмішкувато глянув на нього й, нібито не розчувши, вів далі, як і раніше, рівним тоном:

— Цей пункт наказу викликав природне суперництво між службами СД, СС, гестапо і вашою службою.

Коли служба, що відає транзитним транспортом, повідомляє, що ліквідувала деяку частину новоприбулих військовополонених, це розглядається як недогляд тих служб, що відають збірними таборами. А коли служба тилових таборів ліквідовує в процентному відношенні більше військовополонених, ніж було ліквідовано в прифронтових, адміністрацію прифронтових таборів звинувачують у безтурботності.

Через це кожна служба на всіх ступенях табірної системи зацікавлена в тому, щоб знищувати максимальний процент військовополонених, оскільки будь-яке зниження відомостей про кількість знищених може бути приводом для розслідування і притягнення до відповідальності за невиконання наказу від дванадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року.

Лансдорф струсив попіл у послужливо подану Вайсом велику морську черепашку, іронічно глянув на офіцерів.

— Панове, я не запрошую вас сісти, бо ви могли б розцінити це як вияв невпевненості у вашій армійській витривалості. Але до діла. Усе вищевикладене буде вкрай ускладнювати ваше завдання. Ви мусите одібрати максимальну кількість табірного матеріалу для того, щоб після спеціального вивчення завербувати певне число осіб і навчити їх, підготувати до розвідувальної і диверсійної діяльності. — Помовчав. І закінчив після паузи: — На попередньому етапі рекомендую: коли згодом серед добраного вашою службою при консультації гестапо матеріалу виявляться окремі непридатні суб'єкти, не слід цілком звинувачувати в цьому недогляді гестапо. Адмірал Канаріс не хотів би загострювати взаємовідносини сторін, і тому ви самі повинні виправляти помилки гестапо й робити це без зайвих формальностей. І без офіційних церемоній публічних страт. Панове, ви вільні.

Не давши їм навіть розкрити рота, він одпустив їх кивком голови.


Вранці Лансдорф попросив помасирувати йому хвору ногу. І Вайс з дивовижною майстерністю впорався з цим. Щодо масажу в нього була солідна і теоретична, і практична підготовка. Вайс свого часу слухав лекції масажиста, та й після тренувань на стадіоні «Динамо» спортсмени часто масирували один одного. Отож у Йоганна був достатній досвід.

Лансдорф, дуже задоволений, заявив, що ще стародавні римляни застосовували масаж: полководці — напередодні битв, а патриції — перед найважливішими виступами в сенаті.

Вайс одважився додати, що навіть Тімур, бувши чудовим кавалеристом, не відкидав масажу.

Лансдорф, уважно глянувши на єфрейтора, спитав, за що він одержав медаль.

Вайс скромно відповів:

— На жаль, тільки за хоробрість!

— А що в тебе є ще?

— Голова, пане генерал!

— Я не генерал, — сухо поправив Лансдорф. Усміхнувшись, додав: — Та коли б нас не було, генерали воювали б, як сліпі. То що ж у тебе в голові?

— Я хотів би бути вам корисний.

— Чим?

— Я гадаю, ви знаєте про кожного більше, ніж він сам про себе знає…

— Так, звичайно!

— Мені здається, майор Штейнгліц і капітан Дітріх не зовсім точно зрозуміли вас.

— Кажи, я слухаю. — Лансдорф аж трохи підвівся на лікті.

Вайс розумів, чим він рискує, але в нього не було іншого способу привернути до себе увагу Лансдорфа.

— Ви дали їм зрозуміти, що чим більший буде відсів уже в самій школі, тим більше знайдеться згодом підстав дорікнути службі гестапо за недостатню обачність.

— А що з того виходить?

— Треба, щоб такий непридатний матеріал у певній кількості все ж таки потрапляв у школи, інакше, якщо його не виявити, вся подальша відповідальність лягатиме на службу абверу.

— О, та ти шахрай! Де ти цього навчився?

— Мій шеф, крейслейтер Функ, застосовував цей метод до членів Німецько-балтійського народного об'єднання. Він приймав туди всіх охочих. Але потім, саме перед репатріацією, склав величезний список тих, хто, на його думку, не заслуговує довір'я. І Берлін високо оцінив його заслуги і вказав на недостатню роботу агентів гестапо в Ризі.

— Звідки ти це знаєш?

— Я користувався винятковим довір'ям пана Функа.

— Чому?

— Тому що ви перша і остання людина, якій я вважав за можливо сказати про це. Функ цінував мою здатність забувати те, що слід пам'ятати.

— А ти, виявляється, марнославний, — схвально зазначив Лансдорф.

Вайс вигукнув з цілковитою щирістю:

— Я зрозумів, що ви велика людина, і просто хотів звернути