Казка про Чугайстра [Платон Воронько] (fb2) читать постранично, страница - 3

ллються із уст. Мабуть, громовиці та шелести лісові полохають спокійні слова про далеке минуле. Мабуть, оті заграви невгасимих пожеж, що разом з чорними хмарами насуваються на верховину, опалюють старечу душу, обливають її гіркими невидимими сльозами. Але казка заспокоїть малих дітей у цю повну тривог горобину ніч, заколисав їхні печалі.

Знову спалахують світлом Столітній Бук з Молодою Смерічкою.

Столітній Бук.

Як тяжко тій бабусеньці-небозі

У невідступній горі і тривозі

Складать щасливу казку-рятівницю,

Перемагать шалену грозовицю,

Аби на цім самотньому подвір'ї

Голодні діти спали у довір'ї,

В надії на Чугайстерову ласку.

Молода Смерічка.

І я, і я послухаю ту казку.

Починає казку.

Бабуся гірко усміхається своїм думкам про доброго гуцульського Чугайстра.

Бабуся.

Отам, де листя стелеться зелене,

Де сосни похилилися та клени,

Колись потік шумів через каміння.

Далеко чуть було його кипіння,

Бо води рвались прямо через гуки,

Змиваючи старі, могутні буки.

І саме тут в колишнім віці-році

Жили великі люди черемошці.

Вони щодень ішли на верховину

Рубати буки, граби і соснину.

Затим несли колоди до потоку,

Такі важкі, що іншим і півкроку

Не пронести. А їм усе по змозі.

В'язали ті колоди на відрозі

І на плотах неслися через гуки,

Бо, кажуть, в них були залізні руки,

З кременю ноги, груди із кришталю,

А кров густа з червоного коралю.

Жили вони у злиднях, та на волі, —

Нової не вимолюючи долі.

Але й до них прийшла недобра днина.

З далечини приїхав пан Горбина,

За ним жовнірів сунулася хмара.

Зросла фортеця в горах, як примара.

Той пан звелів, щоб вільні черемошці,

Які ліси рубали при потоці,

Йому платили немалу данину, —

Бо він купив усеньку верховину,

А черемошці — вгору топорами, —

Аж гуркіт покотився між борами.

«Ми не платили зроду ще нікому», —

Сказали люди.

Пан утік додому.

І почалась халепа при потоці.

Біг вість куди зникають черемошці.

Дитятко вийде з хижі — і немає.

Ходи питай по селищах і в гаї,

Але ніде не бачили дитини.

Назавтра легінь файний геть полине

Або мисливець з сіткою та крісом.

Страшне робилось в лісі й поза лісом.

Який лихий вершить те діло враже —

Ніхто ніде і словбнька не скаже.

Юрасик.

Чого ж питать?

Все лихо від Горбини.

Уб'є когось, а тіло в яр закине

Або в колючі неприступні пущі.

Отак, як ці чужинці проклятущі.

Ганя.

Це він! Це він! Кому ще зле чинити?!

Бабуся.

Не поспішайте. Дай, Ганнусю, пити.

Ганя квапливо, щоб не затримувати казку, набирає корець води із дубового відерця, що стоїть на ослоні поруч. В цю мить десь не дуже далеко від подвір'я відлунює довго-тріскуча автоматна черга. Потім, то наближаючись, то віддаляючись, іще, іще. На сизому грозовому небі прорізується сліпуче пасмо ракети, а може, то блискавка така разюча — нічого не розбереш у пізньому смерканні. Дівча дрижить, розхлюпує воду бабусі на руки. Старенька ніби не чує ні стрілянини, ні того, як холодна вода хлюпається на долоні, не бачить сліпучо-білого пасма.

Молода Смерічка.

То блискавка чи, може, злі ракети?

Столітній Бук.

Не відхиляйся, де ти, люба, де ти?

Усе мине — і хмари ці, і вітри.

Назавтра сонце слізки-роси витре,

І засміються наші полонини,

Як серце у щасливої людини.

Сова.

Не буде щастя — чую, бачу, знаю, —

Усе помре від краю і до краю.

Карпати пишні вкриє чорне лихо.

Столітній Бук.

Мовчи хоч ти, нещасна чаклунихо!

Ганя.

Бабусю, про Чугайстра докажіте.

Бабуся.

Нелегко стало черемошцям жити.

Тепер вони гуртом ходили всюди,

Аби дізнатись, де то гинуть люди?

Тії пори ясний легінь Іванко

Сподобав Лесю, дівчину-горянку.

Вони в гурті соромились кохатись,

Втікали до потоку милуватись.

Іванка й Лесю люди шанували,

Тому усі сердечно вболівали,

Як ті зникали десь біля потоку.

«Не йдіть, — казали, — згинете до строку».

Іван сміявся: «Я скручу і лева;

Не бійсь нічого, моя королево».

І так вони сиділи біля кручі.

Під