Тіні і полиски (збірка) [Іван Корсак] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Іван Корсак

Тіні і полиски

БАМБОР

Він обережно згріб у пригірщ два сірі, м’які клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно ти- цялися сліпими ще мордочками в долоні, в його за-ношену куфайку: вовченятам, мабуть, хотілося їсти, відчуття голоду не давало їм спокою з перших хви¬лин появи на білому світі, змушувало уже дбати про харч, вічний їхній клопіт, що гнатиме їх відтепер крізь усі незлагоди вовчої долі, і звірята то¬ненько скавуліли, марне шукаючи теплого материн¬ського живота. «Ото пощастило»,— втішався подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клубки лоскотали долоні. Йому давно уже загадував ліс¬ничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів було забрати з лігва ще й третє вовченя, але во¬но встигло заповзти за бороду покрученого ко¬ріння.

— Живи, якщо ти таке... незаплановане,—буркнув урешті.

Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би дістатися до вовченяти, але спокійно, без жалю дивився, як заповзає за підірване корінняччя сотенна премія за вовчу душу. Він не полінувався б вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною і забутою вже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу, вважав він, людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихий, не одному потрощив рушницю об стовбур, жінка навіть застерігала, що колись таки знайдуть його, уже холодного, десь у корчах. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем’ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, То все одно пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні; як тому самому ж дятлові окуляри.

У гурті Петро не вівся відлюдьком, але все ж уважався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж при-родна, як щебет для птаха.

Розказувала жінка: вчора менша, Оленка, кру- тилася-крутилася по хаті, чекала-чекала тата з його лісовими гостинцями — він завжди то горіхів при-носив, то жменю суниць, а пізньої осені — журав¬лини, крупної, як вишня, злегка підмерзлої і тому солодкувато-терпкої— а врешті почала допитува¬тися:

—      Ма, а де тато досі?

Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуг-лина, а ніжки до колін білі, мов узулося в чобітки, і вона, аби відчепитися, відказала:

—      Заладила: тато й тато! Твій тато знайшов со¬бі іншу маму, де ж би так барився...

Оленку те насторожило, і вона, щось своє поміз-кувавши, почала смикати маму за спідницю:

—      А.як знайшов?

—      Отак і знайшов. Ожениться на іншій.

—      А весілля буде? — зблиснули вогники в очах у малої.

—      Мабуть, буде...— невпевнено знизала плечима мати.

—      Ура-а! — гукнула Оленка і застрибала навко¬ло матері.— Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.

До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, по-правивши листя під виворотом, налаштувався в до-рогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились і затихли, покірні долі, зі¬гріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі, запалі материні боки, які пах¬ли вітрами й молоком, але все ж то було тепло, вов-ченята вчували його крізь коротку ще сіру шерсть і довірливо тулилися до людини.

Петро йшов негустим, незвично просторим на-провесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала й розтікалася незайма¬на синь весняного неба. Ліс о цій порі був навдиво¬вижу чутливий — навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому добре було чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої уда¬чі з вовченятами, а може, просто від гострого запа¬ху сірих осикових бруньок, в яких причаїлися кри¬хітні липкі листочки, нестримні у прагненні до жит¬тя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу, весняну ніч урочисто ви-пурхнути в світ.

Петро йшов неквапно, ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як ці дві крихітні грудочки життя, безпорадні й мерзлякуваті, двоє звичайних цуценят, як вони не схожі на грізних звірів з дужими, нали¬тими силою хижими щелепами. А ще він думав, де ж йому прилаштувати несподіваний набуток: жін¬ку уже другу весну мучить радикуліт, вона й так ледве дітям дає раду, та ще корова з телям, та по¬рося, а сам він у хаті гість нечастий, домашнім по¬стояльцем дражнять... Хай би перелітували, думав ВІН, за річкою на лісовому кордоні в Гриця — як-не- як, приятелі вони давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, під одним лісгоспза- гом