Безтілесна людина [Джон Діксон Карр] (fb2) читать постранично, страница - 3

окулярів, — весь напружився.

— Ну? — буркнув він.

— Отже, ви не вірите, що мертва людина може вибратись із труни, проникнути куди завгодно, залишаючись невидимкою, що чотири стіни для неї — не перешкода і що вона страшенно небезпечна? — запитав незнайомець, трохи відхиливши руку в рукавичці.

— Я не вірю, — відрубав Грімо. — А ви?

— Я зробив це. Навіть більше, я маю брата, який може зробити ще й не таке, і для вас він небезпечний. Мені ваше життя не потрібне, а йому потрібне. Але якщо він з'явиться до вас…

Нервове напруження від цієї химерної розмови досягло кульмінації. Молодий Менген, у минулому футболіст, підхопився з місця. Нервово роззирався довкола низенький Петтіс.

— Послухайте, Грімо! — вигукнув він. — Цей чоловік божевільний! Може, я…

Петтіс нерішуче потягся рукою до дзвінка, але незнайомець заговорив знову.

— Спершу погляньте на професора, — сказав він.

Дивлячись похмурим, зневажливим поглядом на незнайомця, професор Грімо промовив до Петтіса:

— Ні, ні! Чуєш?! Облиш його! Хай побалакає про свого брата та його труну…

— Три труни, — докинув незнайомець.

— Три труни, — з колючою іронією в голосі погодився Грімо. — Бога ради, скільки вам завгодно! А тепер, може, скажете нам, хто ви?

Лівою рукою чоловік дістав з кишені брудну візитну картку. Вигляд звичайної візитної картки, здавалося, якимсь чином повернув усе на свої місця, видув через камін, мов жарт, усю оману й перетворив брутального незнайомця з грубим голосом на вдягненого, мов опудало, актора з хворою головою під капелюхом.

На візитній картці Мілз прочитав: «П'єр Флей, ілюзіоніст».

В одному куточку було надруковано: «Західно-центральний поштовий округ, 1, Каліостро-стріт, 2б». А вгорі від руки дописано: «Або Академічний театр».

Грімо засміявся. Петтіс вилаявсь і натис кнопку дзвінка.

— А знаєте, — порушив мовчанку Грімо, постукуючи по картці великим пальцем, — я чогось такого й чекав. Отже, ви фокусник?

— Хіба так сказано в картці?

— Ну-ну, якщо я назвав нижчий професійний щабель, то перепрошую, — поблажливо промовив Грімо, астматично пирхнувши. — Гадаю, нам не доведеться побачити ваші фокуси?

— А чого ж, — відказав Флей. Його несподіваний жест був схожий на напад. Він швидко перехилився через стіл до Грімо, а рукою в рукавичці опустив і тут-таки знову відгорнув комір свого пальта. Ніхто нічого не встиг помітити, але у Мілза склалося враження, ніби Флей при цьому посміхався. Грімо залишився сидіти нерухомо, машинально постукуючи по візитній картці великим пальцем. Тільки його губи над підстриженою бородою начебто зневажливо скривились і трохи потемнішало обличчя.

— А зараз, перш ніж піти, я хочу ще раз звернутися до видатного професора, — чемно промовив Флей. — Невдовзі ввечері вас хтось відвідає. Спілкування з братом мені теж загрожує небезпекою, але я готовий піти на цей ризик. Хтось, повторюю, незабаром відвідає вас. Хочете, щоб це був я, чи послати мого брата?

— Посилайте свого брата! — сердито буркнув Грімо й рвучко підвівся. — І будьте ви прокляті!

Ніхто не встиг ні поворухнутися, ні заговорити, як двері за Флеєм зачинилися. Зачинились вони й за єдиною думкою, яку ми мали про події, що передували суботньому вечору дев'ятого лютого. Вони були такі загадкові й неправдоподібні, що доктор Фелл зводив їх згодом докупи, як ото складають картинку з окремих дрібних деталей. Саме цього вечора, коли глухі засніжені вулички Лондона були безлюдні, сталася перша смерть, заподіяна безтілесною людиною, і три вже згадані труни були нарешті заповнені.

2. Двері

Цього вечора біля каміна в бібліотеці доктора Фелла у кварталі Адельфі-терас, панував піднесений настрій. Доктор Фелл, розчервонівшись, урочисто, мов на троні, сидів у своєму найулюбленішому, найзручнішому старому продавленому кріслі з тріснутою оббивкою, якого чомусь не могла терпіти його дружина. Доктор Фелл широко всміхався, поблискуючи скельцями пенсне на чорному шнурочку, й постукував палицею об килимок перед каміном. Він святкував. Доктор Фелл любив святкувати прихід друзів, а цього вечора для радощів був подвійний привід.

По-перше, його молоді друзі Тед і Дороті Ремполи щойно прибули погостювати з Америки. По-друге, його приятель Хедлі, тепер уже старший інспектор відділу карного розшуку, якраз блискуче закінчив справу «Бейзвотерська підробка» й дістав перепочинок. Ремпол сидів по один бік килимка, Хедлі — по другий, а доктор Фелл між ними чаклував над гарячим пуншем. Нагорі місіс Фелл, місіс Хедлі та місіс Ремпол розмовляли про свої справи, а тут, унизу, Тед Ремпол, слухаючи запальну дискусію доктора Фелла та містера Хедлі, всім своїм єством відчував, що він удома. Відкинувшись у глибокому кріслі, він згадував про минулі дні. Навпроти нього сидів старший інспектор Хедлі з підстриженими вусами та вже трохи сивим волоссям. Доктор Фелл торохтів розливальною ложкою.

Фелл і