Мазепа (скорочено) [Володимир Миколайович Сосюра] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

подумать,

Що проти мене мій народ?...


Що він мої розіб'є мрії

Так, як Петро чужинну рать,

Що він ніколи від Росії

Не зможе серця одірвать.


А я шукав у морі броду

І не знайшов його, о ні!

Й навіки проклятий народом,

Умру на рідній чужині.


Я помилявся од любові,

Що, як пожар, в моїх очах.

О не розвій, молю, Молдово,

По смерті мій печальний прах! —


Мазепа сивий. Тільки брови

Все ті ж у нього, як колись.

Тепер він молиться Молдові,

Як Україні він моливсь.


Вони, як сестри. Що ж. Він битву

Програв, і в серці тільки тьма.

Прийма Молдавія молитву,

А Україна не прийма.


Господар


Нещасний брате, годі муки!

її не вичерпать до дна.

Хай дні твої, як чорні круки,

Та ще повернеться весна...


Покайся, їдь на Україну,

На степу рідного суцвіть,

Що йшов за нього ти до згину.

І рідний край тебе простить.


Мазепа


Не можу я... Я вже проклятий,

Хоч степ і кличе, і гука.

Якби ти знав, мій добрий брате,

Яка важка в Петра рука!


Як жаль, що серце бідне гине,

Що мало все, поля й блакить...

Мене б простила Україна,—

Петро проклятий не простить.

Які ще в світі є падлюки,

Короно-деспоти якії —


І він в одчаї ломить руки,

А очі! Очі, як штики...


Вони із люті і туману,

Мов не приймає їх земля,

Ті очі, що любили панни

Колись у парку короля,

Десь понад Віслою, де чуло

Гілля зітхання молоде...

О ні! Не вернеться минуле,

Назад ніколи не прийде.


Мазепа


Тепер нічого вже не треба.

Заснуть. Заснуть би вічним сном.-


І похилив чоло Мазепа,

Немов налите чавуном.

«Заснуть, заснуть...» Чужинний вечір

Кривавить хмари за Дністром...

Страшний тягар упав на плечі

Мазепі перед вічним сном,

Що зазирав йому у очі

Диханням холоду і ночі.

Вже місяць вирушив у путь

У золотій своїй обнові...


Мазепа


Я знаю, турки продадуть

Мене за золото Петрові...

Останні хвилі я живу.—


І сльози падають багрові

З очей Мазепи у траву,

Криваві сльози... Перстень свій

Мазепа з пальця іздіймає

І в тишині уже нічній

Із нього смерть він випиває

Й на землю пада... Стогне гай...

Зітхнув Мазепа уостаннє,

І з губ злетіло, як дихання:

«Прощай, Україно, прощай!»


Над ним у сумі голосінь

Не никли траурно знамена.

Одкинув він у вічність тінь...

Він був талант, а може, й геній.


А геній, це не витів долі,

А й труд ночами й в льоті днів...

Не марно школу єзуїтів

Колись Мазепа закінчив.


Так! Закінчив. Та єзуїтом

На радість матері не став.

Він серцем, для добра одкритим,

Людей, як пісня, чарував.


«Він інтриган»,— немов вериги,

В душі моїй слова ці злі.

Але були його «інтриги»

Для щастя рідної землі.


Хоч ґрунт її був досить грузький...

Інтриги? Ні! Це зброя слав.

Отак один король французький

З інтриг державу збудував.


Хай про Мазепу спів мій лине,

Хоч він був пан, та серце мав.

За суверенність України

Боровся вів і в цім був прав.


І я співать про нього мушу

Так, як ніколи не співав.

Народ не марно в свою душу

Про чайку його пісню взяв.


Голів мільйони, світлі, щирі...

До них тягнусь я серцем всім!

Народ — мій Бог, йому я вірю,

А не історикам отим,


Що руку царську цілували,

Що слинили Петрову длань

І про Мазепу написали

Із кон'юнктурних міркувань.


Та й досі пишуть... Що ж, пишіте.

Красу душі його висот,—

Як не зовіть його бандитом,—

Вже оспівав давно народ.


Мені ж чинів і «ласк» не треба,

Я не наївний, не сліпий,

Ні! Не народ прокляв Мазепу,

А прокляли його попи.


Попи, що з правдою змагались

І продали царю язик,

Ці чорні ряси, що злигались

З попами