КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 409423 томов
Объем библиотеки - 544 Гб.
Всего авторов - 149108
Пользователей - 93243

Впечатления

Stribog73 про Федоренко: Ничего себе поездочка или Съездил, блин, в Египет... (Боевая фантастика)

Читайте книгу со страницы автора на Самиздате:
http://samlib.ru/f/fedorenko_a_w/nichegosebepoezdochka.shtml
Или скачайте у автора файл fb2:
http://samlib.ru/f/fedorenko_a_w/nichegosebepoezdochka.fb2.zip
И кладите на ЛитРес большой прибор!

P.S. Кстати, на Украине ЛитРес официально заблокирован.

Рейтинг: +5 ( 6 за, 1 против).
Stribog73 про серию Коридоры и Петли Времени

Орфографию, где нашел, исправил. А вот с пунктуацией у автора труба!

Рейтинг: +5 ( 6 за, 1 против).
кирилл789 про Романовская: Верните меня на кладбище (Фэнтези)

это хорошо, что она заблокирована. очень-очень скучная вещь. очень.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
кирилл789 про Шавлюк: Огненная ведьма. Славянская академия ворожбы и магии (Фэнтези)

начал читать и понял, что, в общем-то, такую девку я и бы бросил. причём не мучаясь год, а сразу. а точнее, просто бы не стал знакомиться, как только бы она раззявила пасть.
надо же, 21 год, а какое великолепное хамло!

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
кирилл789 про Бахтиярова: Двойник твоей жены (Детективная фантастика)

накручено прекрасно.) в мадам авторе пропадает вторая агата кристи.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
monahwar про Смекалин: Счастливчик (Фэнтези)

вроде интересно.жу продолжения

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
Stribog73 про Федоренко: Исковерканный мир. Сражайся или умри! (Боевая фантастика)

В версии 1.1 кое-что поправил.

Рейтинг: +5 ( 6 за, 1 против).

Сито, сито… (fb2)

- Сито, сито… 25 Кб (скачать fb2) - Григір Михайлович Тютюнник

Настройки текста:



www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

СИТО СИТО...


Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як


мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я


знаю —хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось.


Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали


подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.


— Ану, Ільку, піди одсунь,—кажуть мати, а в самих сльози з очей


—кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.


Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в


дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері


дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в


неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися...


Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й


пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер


одчиняти!


— Хто там? —питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і


приснули в усі боки.


65


А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у


щілини пшак-пшак...І за пазуху трохи сипнуло.


— Хто там? —прискіпуюся.


— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?


Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув


швиденько, асам — шмиг до хати, а мороз мене —хльось по ногах:


таки догнав! І тітка ж слідом.


—Добривечір, Одарко! до матері. Адо мене: —Здоров, зятику...


—Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги.


«Зятику, зятику»! Тутось ноги померзли, а їм —«зятику».


Навприпились.


Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як


маленькому.


А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на


ній непримінно й женитимусь! А мо’, я несхочу, мо’, я після війни на


Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. «Зятику!»


Казали б уже: поворожіть...


—А я оце, Одарко, до тебе,—топчуться біля порога тітка, бо таки


ж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок


сирий, не займається, і соломи на розпал немає.


—Хіба щось погане приснилося? —питають мати і знову


заходжуються дмухати в жарину.


Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щоки


глечичком —ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.


Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп —


зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і од


лави, і від мене, і од тітки з матір’ ю. А вікно —як осліпло. Наче його


знадвору куликом затулили...


Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світять


мерщій і ставлять на карниз. І ми з матір’ю теж зраділи. Всі пораділи,


бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені тепер


не бігти вдруге до сусідів по жарину.


— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? —питають мати


стурбовано.


А я беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хай


розгоряється швидше, боїсти хочеться.


— Та хтозна, як тобі й сказать,—зітхають тітка.—Мені він сю ніч


снився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина


Степанівська —вона ж йому дядина —та й розказує: бачився їй


Дмитро позавчора, це якраз під п’ятницю, так погано: наче стоїть,


сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоною


манишкою, а на спині в нього —крижина, тонка та широка, аж


гнеться... А ламатись —чогось не ламається. Стоїть, сміється... А тоді


начеобізвався: «Зніміть змене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені


66


ж у спину холодно...» Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко,


спитати: к чому воно отой сон?


— Ет, —стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивляться


на вогонь.. То якби він приснивсякомусь із родичів по першому


коліну, то щоб можна було вгадувати. А дядина —що? Сказано: чужа


чужина...


Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум’я в печі? А


в матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться —теж


невеселий.


— А тобі що снилося? —питаються.


Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:


—А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку...


—Зелене жито чи спіле? —перебивають мати.


—Оцього вже тобі й не скажу, забула...—бідкаються тітка.—


Пам’ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче...


Воно таке вітряно, чи що, і хмарно... Іду я; та й іду. Коли це з-під ніг


як залопотить крильми —перепел...


—Он диви! —радіють мати.—Це таке, як на свідання. А жито —


значить, живий...


— Так вітряно ж і хмарно...—сумніваються тітка.


Тут уже, думаю, і мені можна встряти.


— Коли б не вітряно, —кажу, —й не хмарно! На фронті ж...


А тітка:


—Справді: на хронті ж...—Та до матері:


—Боже ж, розумний у тебе хлопець, Одарко! Пошли, господи, щоб


воно й надалі таким росло.


Мати якусь часину примовчують —пишаються, тоді починають


гладити мене по голові —раз, і вдруге, і втрете... Довгенько. А згодом:


— Якби ж воно не така лиха година, то, мо’, з нього щось і вийшло


б. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути... Сидить цілими днями в хаті, як


той пічкур у норі. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь,


так і в плачі... Вже й учителька разів п’ять приходила, кличе, а воно ж


ні в чому...


В печі розгоряється дужче й дужче, в хаті робиться червоно, а на


шибках так і виграють, так і поводять блискучими дзьобами різьблені


з криги та інею «селезні». І сичать... Чи то пак хмизок у челюстях


сичить і пускає на холодну черінь білу паруючу пінку —то з нього


сирість виходить.


От і куліш закипаєв горнятку — знову куліш! — атітка не йдуть.


— Можеб, ти мені, Одарко, й на сито прикинула? —питаються


несміливо.


Ну от, я ж так і знав! «Зятику, зятику»! Казали б ужезразу:


поворожіть... А то ще й підморгують...


67


—Чом не прикинути,—погоджуються мати.—Можна й прикинути.


Лаштуй, сину, примусію.


—Там уже скоро обичайка розколеться, —бубоню сердитенько,


однак таки лізу па піч за підситком і ножицями.


Лаштувати примусію недовго. Треба тільки поставити підситок на-попа, затиснути між коліньми і вткнуть гостряками в обичайку трохи


розчепірені ножиці. Далі мати беруться вказівним пальцем під


колечко з одного боку, а я (яким схочу) під колечко з другого боку.


Тоді мати кажуть: «Господи, благослови» —і починається...


В підситку, там, де я втикаю ножиці, вже й дірочки поробилися від


того ворожіння, і обичайка накололась. Ну, нічого, завтра


вколюватиму ще отуто, сьогодні й так обійдеться.


— Налаштував, —кажу.


Беремося з матір’ю пальцями під колечка і йдемо насеред хати. Од


підситка на стіні з’являється велика довгаста тінь, крізь клітинки


видно, як у печі виграє полум’я, а в піднебінні займаються дрібненькі


цяточки сажі й ганяються одна за одною...


—Ну, господи, благослови,—кажуть мати. А тітка й дихати


перестали, і очі в них великі-великі поробилися, до підситка так і


прикипіли. От чудні! Краще б на мене дивилися, бо я, як схочу,так і


зроблю: схочу —і випаде, що дядько Дмитро живі, а схочу —і випаде,


що їх немає! Он учора приходила ворожити баба Шльопчиха, так я й


зробив, що їхнього зятя немає... Ото щоб знали, як мене з луки


проганяти! Рвав колись на їхній луці квасець, а вонипобачили й


прогнали... Так я їм учора й зробив!


—Чуєш, господи, благослови,—ще раз кажуть мати і починають


нашіптувати причту: —Сито, сито! Ти святу муку сієш—і в добро і в


недобро: на хрестини й на поминки, навесілля й на минини... Скажи


ж мені святу правду: живий Одарчин Митро чи його немає... Як


живий —повернись лі поруч, як немає —праворуч...


Потім ми всі принишкаємо і дивимося на підситок. Оцю хвилину я


найдужче люблю, бо тепер усе залежить від мене: підштовхну колечко


ліворуч —і підситок обернеться ліворуч, підштовхну праворуч — і


підситок обернеться праворуч... Куди ж його заразобернути?.. Ащо


як зовсім непідштовхувати?.. Чвже колись так зробив. Ото сміху


було! Мити проказали причту, а я не підштовхую; мати що раз


проказали, а я непідштовхую. І стоїть підситок —ні сюди ні туди...


«Чого ж він ото нічого не показує?» — питають у матері. А вони


подумали, подумали та й кажуть: «Видно, у полонпотрапив козак, бо


якби на нашому боці остався, то вже б таки щось показало...»


Оглядаюсь на тітку, а вони, бідні, аж тремтять, аж у лиці міняться


—видно, і поворожить кортить, і бояться, щоб не випало, немов


дядька їхнього немає... Ну, що от мені з ними робити? Прикидаю собі:


як-не-як, а тітка Олена така хороші. Вони мені й базарового раз


68


давали (свистун опішнянський та ще й голосний), і гарбуза печеного


волоського приносили восени, і санчата з пеньками отам колись, як я


вжезовсім ухоркався був, помогли дотягти аж до самого двору... А


лаяли тільки раз: як я вкрав у них чавунчика на дріб до рогатки. Так


то ж я сам і ґаву піймав: треба було зразу ж його й потрощити, щоб ні


сліду, ні виду, а я взяв та й залишив половинку про чорний день. А


вони побачили і шибеником мене обізвали. Так то ж я сам і винен! Ні,


хай краще дядько Дмитро остаються живі...


Сказав отак сам собі і підштовхнув колечко праворуч (це як од


мене, а як од матері, то якраз і вийде ліворуч). Підштовхнув, а


підситок враз тільки круть —нате вам, тітко, живі ваші дядько


Дмитро!


— От бач, —зраділи мати,—я ж казала: жито —значить, живий.


А тітка так і зацвіла, як маківка. Покрутились-покрутились по хаті,


а тоді тиць мені в руки пакуночок з капустяного листка —та до


дверей, та вже з порога:


— Спасибі ж вам, побігла я...


Розгортаю пакуночок, коли там яблуко квашене... А мати сміються:


— Бач, — кажуть, —і гостинчика заробив!


А мене —як опекло. Вибіг у сіни, відчинив двері:


— Тітко, тітко! —гукаю в ніч.—То я нарошне, тітко... Я й сам не


знаю, тітко!..


А вітер хапає слова, рве прямо біля порога і штовхав мене знову в


сіни; а крупа, як тертушкою, —по ногах, по ногах... Пішли тітка, не


почули...


—Чого ото ти бігаєш босий! —докоряють мати.


—Двері ж засував! —кричу на всю хату, наче вони в чомусь винні,


й жбурляю яблуко на мисник: хай хто хоче, той і їсть.


...Вже й хуртовинатаке як уляглась, бо не шпується в шибки й не


шарудить попід стінами, а я ніяк не засну. Одно мені вздрівається: то


дядько Дмитро зкрижиною на плечах, то тато, заметені десь у снігу,


то сито на стіні —великей крізь нього цяточки сажі на чорному тлі...


—Мамо, чуєте, ма, —питаю потихеньку, —а чому ви ніколи на


тата не ворожите?


—Ворожу, сину, й на тата, —зітхають мати і довго не озиваються


потім.—Ворожу, тільки не сама, а в людей...


—Чого —в людей?


—Та все ж здається, що хтось більше знає...


—А воно?


—А воно однаково...


І ще щось кажуть, і ще щось. Так я вже не чую, бо мені тепло під


ряденцями, а в хаті холодно і поночі. І темрява якась глибока-преглибока...


69


А де ж стеля? Немає стелі. Темрява —од полу й аж до неба... Нічого


не думається більше, тільки одне слово ворочається десь у голові ще


живе: сито, сито, сито, сито... За нього чіпляються інші слова,


злипаються, як цяточки сажі у піднебінні:


Сито, сито! Ти святу муку сієш... А де наш тато?.. Скажи мені


правду... Святу правду... А де наш тато?.. Сніг...