КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 435921 томов
Объем библиотеки - 602 Гб.
Всего авторов - 205772
Пользователей - 97469

Впечатления

Xamat про Звягинцев: Одиссей покидает Итаку. Книги 1-13 (Социальная фантастика)

Едва осилил.Сюжет - слишком заумно, напутано. Впечатление -напридумывать побольше "приключений". По тексту - "ни шага" без алкоголя, перекура, постоянной сексуальной озабоченности Г.Г. Слишком перегружено цитированием.
Откровенно не понравилось

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Stribog73 про Шпаликов: Сборник стихотворений (Поэзия)

Сборник стихов и песен одного из моих любимых советских поэтов.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Stribog73 про Народное творчество: Пословицы и поговорки (Пословицы, поговорки)

Сборник пословиц и поговорок, составленный одной замечательной женщиной, так рано ушедшей от нас по вине бездарных российских врачей.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Ливадный: Точка разлома (Боевая фантастика)

Я тут случайно оказался в очереди — человек на … надцать)) И поскольку 2,5 часа делать было решительно нечего — решил зря время не тратить и что-нибудь прочесть. И тут мне на глаза (совершенно случайно) попалась эта книга из мира «Зоны смерти»... И да! Конечно (тут) это вполне самостоятельное произведение... но ввиду отсутствия продолжения СИ «Титановая лоза» (подумал я) это все же не самая большая потеря...

На самом деле (как ни странно) фактически эта книга вполне может претендовать на продолжение «Титановой лозы» (несмотря на полное отсутсвие в ней «основных героев» вышеупомянутой СИ). В этой книге — основным ГГ становится «некто» знакомый нам по последней части трилогии «лозЫ» (под именем «Макс»). И хотя «тогда» ему было отведено неприлично много места (примерно 2/3 всей книги), «там» это (все же) был несколько второстепенный (и несколько неуравновешенный) персонаж. В комментируемой же книге («Точка разлома») Максу (уже) отведена роль главного героя (и руководителя новой группировки), а об «Аскете и Лозе» сказано всего-то пару слов (мол они где-то «на базе» Ордена) и все... Кроме того, несколько бросается в глаза, что в «представленной хронике» отсутствуют некие события (неупомянутые в СИ «Титановая лоза», например эпидемия сталкеров и прочее, прочее), о них (надо полагать) читатель узнает ознакомившись со всеми другими (отдельными) частями «этой линейки»...

Но если судить в общем, то «опечалившемуся» (отсутствием продолжения «Лозы») читателю - эта книга обязательно должна прийтись по вкусу... Так как, здесь хоть и нет «уже привычных героев», атмосфера (в целом) и динамичный сюжет (с неменее симпатичными и «новыми» ГГ) с лихвой компенсирует «все возможные неудобства»)). Более того - прочитав же книгу, начинаешь «подозревать автора» в неком ходе, с помощью которого отдельное (казалось бы) произведение (впоследствии), может «перезапустить всю СИ с новой (и неожиданной) стороны... Чтож)) Дай-то бог (как говорится!))

Рейтинг: -1 ( 1 за, 2 против).
Tata1109 про Иванова: Луна моего сердца (Любовная фантастика)

>леди Леонтиной — чистокровной девушкой.
Кто-нибудь мне объяснить, а что такое грязнокровная девушка? Нечитаемо.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Zlato про Нордквист: Петсон в Походе (Сказка)

Благодарю!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Zlato про Нурдквист: Перелох в огороде (Сказка)

Благодарю!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Сито, сито… (fb2)

- Сито, сито… 25 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Григір Михайлович Тютюнник

Настройки текста:




www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

СИТО СИТО...


Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як


мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я


знаю —хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось.


Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали


подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.


— Ану, Ільку, піди одсунь,—кажуть мати, а в самих сльози з очей


—кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.


Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в


дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері


дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в


неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися...


Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й


пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер


одчиняти!


— Хто там? —питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і


приснули в усі боки.


65


А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у


щілини пшак-пшак...І за пазуху трохи сипнуло.


— Хто там? —прискіпуюся.


— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?


Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув


швиденько, асам — шмиг до хати, а мороз мене —хльось по ногах:


таки догнав! І тітка ж слідом.


—Добривечір, Одарко! до матері. Адо мене: —Здоров, зятику...


—Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги.


«Зятику, зятику»! Тутось ноги померзли, а їм —«зятику».


Навприпились.


Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як


маленькому.


А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на


ній непримінно й женитимусь! А мо’, я несхочу, мо’, я після війни на


Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. «Зятику!»


Казали б уже: поворожіть...


—А я оце, Одарко, до тебе,—топчуться біля порога тітка, бо таки


ж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок


сирий, не займається, і соломи на розпал немає.


—Хіба щось погане приснилося? —питають мати і знову


заходжуються дмухати в жарину.


Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щоки


глечичком —ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.


Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп —


зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і од


лави, і від мене, і од тітки з матір’ ю. А вікно —як осліпло. Наче його


знадвору куликом затулили...


Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світять


мерщій і ставлять на карниз. І ми з матір’ю теж зраділи. Всі пораділи,


бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені тепер


не бігти вдруге до сусідів по жарину.


— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? —питають мати


стурбовано.


А я беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хай


розгоряється швидше, боїсти хочеться.


— Та хтозна, як тобі й сказать,—зітхають тітка.—Мені він сю ніч


снився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина


Степанівська —вона ж йому дядина —та й розказує: бачився їй


Дмитро позавчора, це якраз під п’ятницю, так погано: наче стоїть,


сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоною


манишкою, а на спині в нього —крижина, тонка та широка, аж


гнеться... А ламатись —чогось не ламається. Стоїть, сміється... А тоді


начеобізвався: «Зніміть змене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені


66


ж у спину холодно...» Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко,


спитати: к чому воно отой сон?


— Ет, —стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивляться


на вогонь.. То якби він приснивсякомусь із родичів по першому


коліну, то щоб можна було вгадувати. А дядина —що? Сказано: чужа


чужина...


Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум’я в печі? А


в матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться —теж


невеселий.


— А тобі що снилося? —питаються.


Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:


—А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку...


—Зелене жито чи спіле? —перебивають мати.


—Оцього вже тобі й не скажу, забула...—бідкаються тітка.—


Пам’ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче...


Воно таке вітряно, чи що, і хмарно... Іду я; та й іду. Коли це з-під ніг


як залопотить крильми —перепел...


—Он диви! —радіють мати.—Це таке, як на свідання. А жито —


значить,