Сито, сито… [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться —теж


невеселий.


— А тобі що снилося? —питаються.


Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:


—А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку...


—Зелене жито чи спіле? —перебивають мати.


—Оцього вже тобі й не скажу, забула...—бідкаються тітка.—


Пам’ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче...


Воно таке вітряно, чи що, і хмарно... Іду я; та й іду. Коли це з-під ніг


як залопотить крильми —перепел...


—Он диви! —радіють мати.—Це таке, як на свідання. А жито —


значить, живий...


— Так вітряно ж і хмарно...—сумніваються тітка.


Тут уже, думаю, і мені можна встряти.


— Коли б не вітряно, —кажу, —й не хмарно! На фронті ж...


А тітка:


—Справді: на хронті ж...—Та до матері:


—Боже ж, розумний у тебе хлопець, Одарко! Пошли, господи, щоб


воно й надалі таким росло.


Мати якусь часину примовчують —пишаються, тоді починають


гладити мене по голові —раз, і вдруге, і втрете... Довгенько. А згодом:


— Якби ж воно не така лиха година, то, мо’, з нього щось і вийшло


б. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути... Сидить цілими днями в хаті, як


той пічкур у норі. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь,


так і в плачі... Вже й учителька разів п’ять приходила, кличе, а воно ж


ні в чому...


В печі розгоряється дужче й дужче, в хаті робиться червоно, а на


шибках так і виграють, так і поводять блискучими дзьобами різьблені


з криги та інею «селезні». І сичать... Чи то пак хмизок у челюстях


сичить і пускає на холодну черінь білу паруючу пінку —то з нього


сирість виходить.


От і куліш закипаєв горнятку — знову куліш! — атітка не йдуть.


— Можеб, ти мені, Одарко, й на сито прикинула? —питаються


несміливо.


Ну от, я ж так і знав! «Зятику, зятику»! Казали б ужезразу:


поворожіть... А то ще й підморгують...


67


—Чом не прикинути,—погоджуються мати.—Можна й прикинути.


Лаштуй, сину, примусію.


—Там уже скоро обичайка розколеться, —бубоню сердитенько,


однак таки лізу па піч за підситком і ножицями.


Лаштувати примусію недовго. Треба тільки поставити підситок на-попа, затиснути між коліньми і вткнуть гостряками в обичайку трохи


розчепірені ножиці. Далі мати беруться вказівним пальцем під


колечко з одного боку, а я (яким схочу) під колечко з другого боку.


Тоді мати кажуть: «Господи, благослови» —і починається...


В підситку, там, де я втикаю ножиці, вже й дірочки поробилися від


того ворожіння, і обичайка накололась. Ну, нічого, завтра


вколюватиму ще отуто, сьогодні й так обійдеться.


— Налаштував, —кажу.


Беремося з матір’ю пальцями під колечка і йдемо насеред хати. Од


підситка на стіні з’являється велика довгаста тінь, крізь клітинки


видно, як у печі виграє полум’я, а в піднебінні займаються дрібненькі


цяточки сажі й ганяються одна за одною...


—Ну, господи, благослови,—кажуть мати. А тітка й дихати


перестали, і очі в них великі-великі поробилися, до підситка так і


прикипіли. От чудні! Краще б на мене дивилися, бо я, як схочу,так і


зроблю: схочу —і випаде, що дядько Дмитро живі, а схочу —і випаде,


що їх немає! Он учора приходила ворожити баба Шльопчиха, так я й


зробив, що їхнього зятя немає... Ото щоб знали, як мене з луки


проганяти! Рвав колись на їхній луці квасець, а вонипобачили й


прогнали... Так я їм учора й зробив!


—Чуєш, господи, благослови,—ще раз кажуть мати і починають


нашіптувати причту: —Сито, сито! Ти святу муку сієш—і в добро і в


недобро: на хрестини й на поминки, навесілля й на минини... Скажи


ж мені святу правду: живий Одарчин Митро чи його немає... Як


живий —повернись лі поруч, як немає —праворуч...


Потім ми всі принишкаємо і дивимося на підситок. Оцю хвилину я


найдужче люблю, бо тепер усе залежить від мене: підштовхну колечко


ліворуч —і підситок обернеться ліворуч, підштовхну праворуч — і


підситок обернеться праворуч... Куди ж його заразобернути?.. Ащо


як зовсім непідштовхувати?.. Чвже колись