Сито, сито… [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

так зробив. Ото сміху


було! Мити проказали причту, а я не підштовхую; мати що раз


проказали, а я непідштовхую. І стоїть підситок —ні сюди ні туди...


«Чого ж він ото нічого не показує?» — питають у матері. А вони


подумали, подумали та й кажуть: «Видно, у полонпотрапив козак, бо


якби на нашому боці остався, то вже б таки щось показало...»


Оглядаюсь на тітку, а вони, бідні, аж тремтять, аж у лиці міняться


—видно, і поворожить кортить, і бояться, щоб не випало, немов


дядька їхнього немає... Ну, що от мені з ними робити? Прикидаю собі:


як-не-як, а тітка Олена така хороші. Вони мені й базарового раз


68


давали (свистун опішнянський та ще й голосний), і гарбуза печеного


волоського приносили восени, і санчата з пеньками отам колись, як я


вжезовсім ухоркався був, помогли дотягти аж до самого двору... А


лаяли тільки раз: як я вкрав у них чавунчика на дріб до рогатки. Так


то ж я сам і ґаву піймав: треба було зразу ж його й потрощити, щоб ні


сліду, ні виду, а я взяв та й залишив половинку про чорний день. А


вони побачили і шибеником мене обізвали. Так то ж я сам і винен! Ні,


хай краще дядько Дмитро остаються живі...


Сказав отак сам собі і підштовхнув колечко праворуч (це як од


мене, а як од матері, то якраз і вийде ліворуч). Підштовхнув, а


підситок враз тільки круть —нате вам, тітко, живі ваші дядько


Дмитро!


— От бач, —зраділи мати,—я ж казала: жито —значить, живий.


А тітка так і зацвіла, як маківка. Покрутились-покрутились по хаті,


а тоді тиць мені в руки пакуночок з капустяного листка —та до


дверей, та вже з порога:


— Спасибі ж вам, побігла я...


Розгортаю пакуночок, коли там яблуко квашене... А мати сміються:


— Бач, — кажуть, —і гостинчика заробив!


А мене —як опекло. Вибіг у сіни, відчинив двері:


— Тітко, тітко! —гукаю в ніч.—То я нарошне, тітко... Я й сам не


знаю, тітко!..


А вітер хапає слова, рве прямо біля порога і штовхав мене знову в


сіни; а крупа, як тертушкою, —по ногах, по ногах... Пішли тітка, не


почули...


—Чого ото ти бігаєш босий! —докоряють мати.


—Двері ж засував! —кричу на всю хату, наче вони в чомусь винні,


й жбурляю яблуко на мисник: хай хто хоче, той і їсть.


...Вже й хуртовинатаке як уляглась, бо не шпується в шибки й не


шарудить попід стінами, а я ніяк не засну. Одно мені вздрівається: то


дядько Дмитро зкрижиною на плечах, то тато, заметені десь у снігу,


то сито на стіні —великей крізь нього цяточки сажі на чорному тлі...


—Мамо, чуєте, ма, —питаю потихеньку, —а чому ви ніколи на


тата не ворожите?


—Ворожу, сину, й на тата, —зітхають мати і довго не озиваються


потім.—Ворожу, тільки не сама, а в людей...


—Чого —в людей?


—Та все ж здається, що хтось більше знає...


—А воно?


—А воно однаково...


І ще щось кажуть, і ще щось. Так я вже не чую, бо мені тепло під


ряденцями, а в хаті холодно і поночі. І темрява якась глибока-преглибока...


69


А де ж стеля? Немає стелі. Темрява —од полу й аж до неба... Нічого


не думається більше, тільки одне слово ворочається десь у голові ще


живе: сито, сито, сито, сито... За нього чіпляються інші слова,


злипаються, як цяточки сажі у піднебінні:


Сито, сито! Ти святу муку сієш... А де наш тато?.. Скажи мені


правду... Святу правду... А де наш тато?.. Сніг...