КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 412621 томов
Объем библиотеки - 552 Гб.
Всего авторов - 151458
Пользователей - 94002

Впечатления

RATIBOR про Гурова: Цикл «Аратта» [4 книги] (Боевая фантастика)

Благодарю! И за критику тоже! :)

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Витовт про Гурова: Цикл «Аратта» [4 книги] (Боевая фантастика)

Спасибо, Странник, за Марию Семёнову, как-то упустил и не читал этот цикл. Люблю эту тему и восполню пробел!

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Любопытная про Зиентек: Второй встречный (Исторические любовные романы)

А у меня почему то пустой файл. А жаль .... Предыдущая прочитанная книга Женить дипломата понравилась неспешными , спокойными и логичными действиями , отсутствием эротики . которое во множестве изобилует сейчас каждая вторая книга в жанре ЛФ.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
кирилл789 про Зиентек: Второй встречный (Исторические любовные романы)

после интриг, заговоров, приключений первой книги здесь повествование неспешное. неспешное, но интересное.)
и свои интриги, и уже свои приключения. очень интересный автор.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Serg55 про Федорцов: Крыса в чужом подвале. Часть 2 (Фэнтези)

сюжет разворачивается, а книга закончилась. Когда ждать продолжение?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Ingvarson про Филимонов: Гавран (СИ) (Космическая фантастика)

Написано качественно и интересно, хоть и не ровно. Свежий взгляд на вселенную EVE - в отличии от убого-занудной "Хортианы". Взгляд ГГ на современную РФ - как аналогичный у большинства, не предвзято смотрящим на беспредел вокруг. Не совсем логичны мотивы создания "корпуса" - ну на то воля автора. Жду продолжения.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
ASmol про Птица: Росомаха (Боевая фантастика)

Таки бедный, бедный лейтенант, мне его искренне жаль, ведь это голубь(птиЦ мира ёфтить), вернее любая Птица может нагадить на голову или в голову, а бедному лейтенанто-росомахе, мало того, что он, как росомаха, самое вонючее существо в лесу, так ему и гадить придется задрав лапу, *опу подтирать кривыми когтями ... Ё-моё, Ёперный театр, мля, неужели росомахи её вылизывают ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Три плачі над Степаном (fb2)

- Три плачі над Степаном 42 Кб (скачать fb2) - Григір Михайлович Тютюнник

Настройки текста:



www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ТРИ ПЛАЧІ НАД СТЕПАНОМ


Ще Степанові Дерев’янку не було й тридцяти п’яти, як він помер.


Доконала чоловіка якась недуга. І то враз.


У п’ятницю ввечері приїхав з Кременчука, повечеряв молоком, бо


нічого вже йому не їлося, окрім молока, приліг полежати з дороги, та


так йому занемоглося (чи після вечері тілові млосно стало), що сказав


жінці:


— Мабуть, я, Маню, сьогодні вже не буду машини у двір одганяти.


Переночує й під ворітьми. Піди, як не дуже вморилася, у кабіні


вимети і дверцята заразом позамикаєш,—і подав жінці ключі од


машини.


Маня, Степанова жінка, вже давно не кохала свого чоловіка, як усі,


бо раз людина слабне з року в рік, зо дня на день, то де там те


кохання візьметься. За жалем немає йому місця в душі. Ажаль той


щоденний —і до нього, і до себе. Хоч і зморена прийде з телятника —


звісно, яка там робота,—а інколи та й гляне в дзеркало: брови ще


молоді, чорні, блищать просинцем (такі чорні), в стані тонка, навіть


під старим чоловіковим піджаком угадаєш, що тонка; груди високі, не


вицмулені дітьми, дівоцькі ще (одне лише дитя й народила за


дванадцять років заміжжя) —жити б та кохатися...


То тільки зітхне.


Інша, звісно, вже давно б когось та підпустила до себе(хібамало


тіней у садах місячної ночі!) та й доцвітала б собі тихцем у краденій


парі. Так то інша, не Маня. Не слухало її серце розуму, хоч той,


бувало, й озивався: ні до кого не наверталася.


— Чудна ти...—гув колись їй просто в обличчя і в очі потуплені


Батюк Сергій, бригадир наймолодший, недавній солдат.—Думаєш, я


не бачу, як тобі?..—І крутив пальцем ґудзик на Маниному піджаці,


розстібаючи.


Було це ввечері, в тому ж таки телятнику, за купою підстилки.


Нахилилася до ясел останнє теля в’язати, а він — де й узявся —торк


за стан обіруч, і пальці до грудей тремтячі побігли...


Тоді розстібавґудзик. Довго, бо тільки вчора пришила. А як


розстебнуві грудям стало просторо, сказала:


— Пусти.


І пішла. А вже з воріт обернулася:


— Теля дов’яжи. Бо вкинеться вясла —сам заплатиш...


Того ж вечора прийшов з роботи Степан геть виморений і забажав


покупатися. Субота до того ж була. В ночвах мився. І Маня, тручи


йому спину намиленим носовиком, прикушувала губу, щоб не


заплакати: так і гурчала рука по Степанових кісточках, аколіна


стриміли з ночов такі гострі, що хоч стріляй із них. Не заплакала,


однак. Хіба ж вінне втямить —чого?..


Взяла ключі, віник, ганчірку і пішла до машини. Степанбув шофер


(як і хазяїн) —чепурун. Усе за його руками, як за весною, так і


зеленіло: двір замете —то вже не двір, а світлиця; хлівчик зробить —


то вже терем; яблуню посадить —то вже будуть яблука, а не сама


назва. Такий. А машина? Що з неї, як подумать, вичепуриш? Купа


заліза, та й годі. Ба ні: кожну пилинку здмухне, перш ніж за кермо


сісти. І миє щодня. Як не сам, то її, Маню, покличе, щоб допомогла. А


може, щоб удвох, щоб і вона поруч. Та бувало це коли-не-коли. А


частіше сам порався. «Ти й так виморилася»,—скаже. І гладить,


гладить її очима. Спиною до нього обернешся —і спиною чуєш:


гладить...


Прибрала кабіну, сидіння, прилади, скло витерла, замкнула


дверцята (навчив колись) і пішла в хату.


А за хвилю виметнулася на ґанок, з перильцями, струганий,


зелений при вечірньому місяці —і впала.


— Ой людоньки!.. Ой людоньки!..—тільки й вистогнала.


Почули сусіди —хата ж коло хати, набігли з усього кутка. Хто


втовпився —у світлицю, хто ні —попідвіконню стали. І дивилися


мовчки в шибки: на дивані, застеленому чистим ряденцем, у сірій


сорочці до білих ґудзиків —вічна та сорочка! —голічерева лежав


Степан. Руки складені на грудях (так любив спочивати), а очі в стелю,


тільки в стелю дивляться...


Затулила йому очі котрась із старших, кмітливіших. Кинулися до


Мані, підвели зомлілу, однесли на руках у хату. І доньку, теж Маню,


що гралася з дітьми в другому кінці вулички, покликали.


З того й почалися похорони.


Хтось побіг до голови колгоспу додому сказати, що треба труну і


духової, бо так і так; когось виряджали покликати Степанову матір,


що жилапо той бік мосту, і наказували шепотом: «Та, гляди ж, зопалу


не кажи, анатяком». Кому ж діла ніякого не випало, ті що довго


стояли за ворітьми, зітхали, бідкалися над Маниним горем —отака


молода і вже вдовиця —та згадували Степана. Вже з г а д у в а л и .


—Щеж учора приходжу, а він саме вишні в саду кропить віником.


«Позич, кажу, цвяшків шальовошних».—«Зараз, каже, дядьку, скільки


вам?» Тоді ще й перебрав: котрий іззянком, погнутий чи головка


збита, одкинув, а ті дає. Такий молодець. Інший не признався б, що


вони в нього й є...


—А я колись бачу: несе в лантусі грушеня, вершечок виглядає. А


самого вже вітер заточує. Для кого ж ти, думаю, чоловіче, оту грушку


садитимеш, як сам уже плоду не скуштуєш?..


—Е, то вже ти дарма, Галю.—Такі були чуйні зараз, що не Галько,


а —Галю—Хіба ж тільки для себе й робиш?


І розходилися помалу, зітхаючи по місячній вулиці. Тільки машина


Степанова зосталася під ворітьми, і од її мотора ще сходило тепло.


А через день зранку копали копачі Степанові яму. Викопають «на


штих» —і сідають перепочити: тверда земля, суглинок, стінка йде, як


цементована. Сідають, закурюють і мовчать. Це —до сніданку. А як


поснідали, з доброю чаркою, звісно, веселіше копали і частіше


ставали на закурацію, бо до полудня однак ще було далеко.


Жовтіла глина по обидва боки ями, світило сонце з-за соснового


бору, що ледь чутно шушукав при самому кладовищі, і пахла біла


акація. А бджіл, а бджіл на тому цвітові —кожна китичка, мов


позолотою вкрита живою, ворушиться.


—Невдашню пору вибрав Степан,—озветься так собі, щоб не


мовчати, хтось із копачів.—Хоч би до осені подержався був.


—Наче то він вибирав...


—Скажи ж ти, як воно буває,—зітхне хтось.—Одному випаде ціле


життя, ще й пенсія, а друге й не наробиться досхочу.


—А то вже кому яким аршином одмірено: одному довгим, другому


коротким, а третьому —чверть...


—Може, хлопці, хай котрийсь у генделик вмотається («генделик» —


буфет над шляхом супроти кладовища), бо щось воно мулько...


—Про мене...


—Та й я такий, що не проти.


—За Степанову домівку нову…


—А вжеж не з дурного ума.


234


— Біжи, Йванько, ти наймолодший.


Ідовгодзеленчать срібняками, скидаючись: кому ж інтерестрояка


чи карбованця витріщати...


До полудня, однак, яму виконано і підчищено, і копачі,


позакидавши лопати на плечі, здимом ув очах (після генделикової) і


неголосною балачкою рушають до Степановогодвору: попрощатися ж


треба.


Віддалеки Степанова садиба, наче у весіллі. Людей у дворі й коло


двору повнісінько, та все в білому (душно), квіти, червоні й жовті,


сині й білі, сурмлять до сонця у саморобних вінках із соснового гілля,


машина з опущеними бортами в червоному —його, Степанова


машина. Одружують Степана з землею...


Копачі, дійшовши до воріт, знімають картузи, ставлять лопати під


тин, і натовп дає їм дорогу до хати. Очей хлопці не ховають: у всіх


вони зараз червоні, то не розбереш від чого.


Попрощалися, вийшли, знову лопати до рук узяли.


— Зараз виноситимуть...—шепіт по натовпу.—Духова оно


лаштується.


Не тутешня духова. Привезли з районної автобази. В одного труба


жовта, в іншого біла, та стара, та нова, а барабан уквітчаний по


обичайці вишневимиоксамитними поворозками хрест-навхрест:


таке, немов цирковий, чи що. Музиканти теж, як і труби та барабан


—збір богородиці: один старий, лисий, усе пріє та втирається


рукавом; другий —хлоп’я ще, гарненьке, рум’ янощоке, стереже


сполоханими очима двері, звідки виноситимуть покійника; третій —,


дебелий парубок, виголений до просинцю, а на шиї щетина й не


торкана (поледацював виголити й шию), нишпорить очима по


молодицях, а в очах —полиновий одур. Поведе шиєю сюди, поведе


туди —щетина об комір аж деренчить. Труба в нього біла, подряпана


і —найбільша.


Та ось на ґанку став голова, молодий ще, стрижений під низеньку і


круглу селянську польку, і сказав утомлено:


—Значить так, хлопці-шофери, давай заходь, на винос тіла.


Люд заворушився. А лисий духовик повернувся до своїх, приклав


трубу до губів, і вся його капела теж приклала.


Тим часом у хаті загупали чобітьми, з відчинених вікон, од яких


пахло гарячими свічками, вихлюпнулося у двір прощальне голосіння,


лисий тупнув ногою, отак аж із присядом, і полилася жалоба над


селом, у поле, на молоді жита й пшениці, у сосну, зомлілу на сонці…


Затулилося жіноцтвобілими хусточками, похнюпилися чоловіки, а


порушені вінки запахли вразмолоденькою живицею. Суко шелестіли


паперові квіти, хлипали люди, а голова стояв на виході зворіт і казав


діловитою тихою скоромовкою:


— Пара за парою звінками виходьте, пара за парою, помаленьку і


в ногу старайтесь, тоді зовсім другий вид...


А музика, хоч трохи і врізноголос, надривала свою мідну душу,


глушила плачі, і домовина з Степаном німо пливла над людськими


головами, наче сама собі.


—Та хазяїне ж мій дорогий! —закричала Маня таким нелюдським


криком, що, мабуть би, не заглушили його всі музики світу, і забилася


в руках у жіноцтва, чорною хусткою шовковою обіпнута понад самі


брови.—Танавіщо ж переступаєш ти востаннє рідний поріжечок,


тобою струганий, тобою зладнаний, твоїми ніженьками


благословенний?.. Не кидай нас, таточку, не кидай самими на світі!


—Ой таточку Степаню! —кигикнула Маня-маленька, бліда та


охрипла, теж чорною непідрубленою (видно, з матерії одірвали)


хусточкою запнута, у чистому, хоч і непрасованому платтячку в


червоний горошок. Її підхопили на руки і стали втішати.


—Та й ніколи, та й нікому ж,—похлиналася Маня-дружина,—не


сказав ти ні слова лжі, ні слова лукавого,ані хитрощі... Та ніхто ж від


тебе й півділа поганого не попомнить, добра душе моя, хазяїне мій і


заступнику...


І люди прикивували головами та думали собі в смутку: «Що


шанувала, те й оплакує... Не мужа, бач, а хазяїна». І не було в тих


думках осуду.


А Степан плив угорі врочисто-байдужий і кучерявий. І був на


ньому найкращий, ніколи й разу не надіваний за щоденною роботою


та мовчазним сподіванням смерті, костюм і вишита синім —до очей


—сорочка, і брови чорняві на маленькому висохлому виду, гордо


заломлені, шовком полискували на сонці.


Коли домовина порівнялася з ворітьми, Маня закричала благально-несамовито:


—Ой, не виносьте ж бо, не виносьте його, людоньки, за ворота, бо


то ж навіки!..—І вмовкла, повисла на руках у тих, що її вели, як


підломлена віть.


—Ох, сину, сину,—тихо й охрипло, уже без сліз, тужила Степанова


мати, затуливши очі чорною проти сивини долонею,— прости мене,


моя дитино, що в такий короткий світ тебе вивела... Та коли б же я


знала, коли б відала твою недугу, то день і ніч собі в Бога її


вимолювала б... Та нехай же того ніхто не зазнає, як то воно тяжко


дитину ховати, а матері зоставатися... Ох, сину, сину... Та ти ж, було,


прийдеш одвідати та зпорога ще: може, вам, мамо, дрівець урубати,


може, водички свіженької витягти, може, торфу сухенького


прикупити... А сам, господи, як павутиночка світишся... Недаром же


ти мені, синку, щоночі видівся —ізмалечку й до останочку... Та все ж


тільки голівочка, тільки голівочка: то на леваді серед конопельок


малих, то на лузі, серед жовтих кульбабок граючись, то в саду серед


236


вишневих гілочок у білім цвіту, то схилена над рубаночком, то над


онучечкою в колисці, то над моєюстарою сивиною вмореною...


Недаром же ж, недаром виділося те, господи...


Івмовкла, як джерельце, що воду віддало. І мовчала вже.


Тоді озвався Манинбатько, маленький сутулуватий чоловічок у


старовинній сорочці до манишки й великих кирзових чоботях.


—Навіщо ж ти, синку Степане, отак мене підвів, га? —питався він


з лагідною докорою в немічному голосочкові жіночому.—Та ти ж як


просив у мене Маню, казав: «І жалітиму, і любитиму, тату, і


виробиться не дам», а тепер покинув, як є... Нащо ж було таку надію


давати нетривку мені старому, га?..


А поперед вінків несли у портреті молодого ще, живого Степана.


Усміхнений, при погонах, солдат кучерявий; в очах іскри добрі та


веселі, а за ними —смуток далекий.


Тужили за Степаном товариші, що йшли пообіч машини, поклавши


руку на кузов, або й так, голови похиливши. Тужили мовчки, тільки в


горлі було твердо: першого однолітка ховали, першої розлуки


товариської зазнавали. Адже виросли з ним, як в одному сімействі з


братом, в нестатках і роботі, по лугах пеньки б’ючи, солому посеред


ночі в найдужчі віхоли крадучи, пісні вечорами дівчатам співаючи


про неньку, що як обідать сідає, та й ложечки щитає... Одна ложка


лишня є... Десь у неї дитя є... Одбилося од роду, як той камінь у


воду... Тихий був Степан у товаристві й мовчакуватий, як тінь. Проте


без нього завжди було й гурт не гурт: ні йдеться, ні співається, ні


жирується. Івсе то він робив щоразу мовчки, несподівано: підбився


товариш, санки з дровами через замети тягнучи, Степан свої


покинув, вернувся, підпрігся лишком собі —цупить з усієї сили, а за


ним і всі біжать помогти; нікому пісню вивести високу, Степанбере


першу, хоч у нього й баритон, а взявши,таки виведе; топиться хтось


в ополонці, шубовснувши зковзанами по шию, Степан перший до


нього підповзає з ремінякою в зубах. Тоді сміються гуртом та


вихваляються, як тягли небораку, іСтепан зусіма усміхається —


мовчки...


Ішли похиливши голови, терлися побіля кузова і шкодували, що не


на плечах несуть друзяку, а везуть машиною, бо так сказано було:


виноситимуть шофери, товариші по роботі, а везтиме машина —


Степан нею їздив, то хай вона й провезе свогохазяїна в останню


путь. А за руль хай Льонько Одарчинсяде, Степанів учень. І Льонько


таки добре вівмашину, рівненько, не смикаючи, не підгазовуючи без


потреби.


Біля ями духова вмовкла. Домовину тихо зняли зкузова —десятки


рук, бо тепер шоферам допомагали й Степанові товариші, і стало


дуже тихо навколо, тільки люди зітхали, та стогнала знесилена вже


Маня, та бджоли бриніли над ямою. Одна сіла була й на серпанок, що


237


ним укрито Степана, поповзла-поповзла до рук, складених на грудях,


торкнула їх жальцем і знялась... А голова тим часом дістав з кишені


складений учетверо аркушик, кахикнув у тиші й сказав:


—Товариші! Сьогодні ми прощаємося з найкращим шофером


нашого колгоспу Степаном Тимофійовичем Дерев’янком. Шофер


першого класу, завідуючий гаражем, чуйний товариш і порадник по


роботі, Степан Тимофійович неодноразово відзначався преміями


правління колгоспу, був нагороджений радіолою і п’ятьма грамотами,


а портрет його щороку не сходив з Дошки пошани —і нашої, і


районної. Крім того, Степан Тимофійович був чудовим учителем


молодого покоління водіїв...—Тут голова підняв очі од папірця,


пошукав ними Степанових учнів у натовпі і сказав: —Ось і Льонька в


нього вчився, і Ратушний Микола, і Гузій Олекса без Степанового


совіту не обходився, як яка несправність, правда ж, Федоре? Ну, то


хлопці самі скажуть.—І знову став читати про те, що


«найвідповідальніші, найдальші поїздки правління колгоспу доручало


Степанові Тимофійовичу Дерев’ янку і було впевнене, що він ніколи не


підведе», що «машина його за всякої погоди, вдень і серед ночі була на


ходу, як часи» і т. п.—Сумно, дуже сумно, товариші,—сказав голова,


складаючи папір, а зуби залізні весело, як посмішка, зблиснули проти


сонця,—та нічого не поробиш: смерть не питає. Так що спи спокійно,


наш товариш і друг, Степане Тимофійовичу! Ти житимеш вічно в


нашій пам’яті...


—Та де ж вінжитиме, де ж він житиме,— скрикнула Маня-дружина немов крізь сон,—як нема вже його, нема!


—Я кажу: пам’ять житиме,—зніяковів голова, тоді прикахикнув,


випростався і промовивголосно: —Слово маєРатушнийМикола.


Ратушний боком вибрався знатовпу, став при Степеневому


узголов’ ї і сказав, затинаючись та перекладаючи кепку зруки вруку:


— Я знаю товариша Дерев’янка ще змалку, а як прийшов з армії,


то й робили разом. Зустрів колись,— я тоді в кіно до клубу прийшов,


щев солдатській формі, пам’ ятаю,—зустрів та й каже: «Куди


збираєшся на роботу, Миколо?» А я кажу: не знаю, ще не думав. А він:


«іди, каже, шофером, як хочеш, я тебе сам і навчу, а тоді поїдеш і


здаси на права. А хочеш — на курси паняй»... Ну, я біля нього,


вважай, і навчився, як не є —дома. А в Полтаві тільки іспити склав


на права, бо так же не даються... О. А колись, пам’ятаю: розібрав


карбюратор, а скласти не складу, воно діло морочливе... А тут якраз і


Степан Тимофійович нагодився. «Давай, каже, сюди...» Не вспів я й


закурить, дивлюся: раз-раз —вже склав. Поставили, завелась... О.


Лайкою не брав, а все добрим словом умів якось. Того й слухали


всі...—Ратушний умовкі швидко-швидко бадляв пальцями картуз,


тоді повів очима по натовпу, наче шукав у нього поради: казати далі


чи годі вже? І таки зважився: —А як од себе сказать, од душі, то...


238


всяких людей багато на світі —в армії бачив, у нас тут, і скрізь, ну,


таких, як Степан,—не дуже розженешся... Не знаю, як це сказать,


ну... Краще було б сказать «на здоров’я», ніж «вічна пам’ять»,— і так


само боком, з кепкою в обох руках, пішов у патовп.


А в тиші, що залягла на мить, серед притамованих зітхань, чути


було шепіт:


«Кажу, чи не завалялося в тебе, Степане, цвяшків шальовошних з


десяток?» А він: «Зараз, дядьку...»


— Може, ще хто скаже, товариші? —спитав голова.— Може, ти,


Льонько?


Льонько нахилив голову й почервонів.


— Не вмію я прилюдно балакать...—промовив тихо.


— Ну, тоді що ж,—зітхнув голова і скосив очі на домовину.—Тоді


хай рідні прощаються.


І вдарила музика й голосіння разом, і знялися галки з дерев біля


школи, шарпнулися в небо і стали кружляти, а бджоли, як і раніше,


заклопотано й роботящо спивали акацієвий цвіт і ворушилися в ньому


живим золотом.


—Ой Степаночку!.. Ой хазяїне мій турботнику!..


—Дядечку, ріднесенький, не накривайте тата!..


—Ой сину мій, орлику!..


І тут звиляском ударили по цвяхах молотки, посипалася земля в


яму, і домовина загойдалася на рушниковому полотні, поринаючи.


Билася вруках у милосердниць Маня-дружина, падала коліньми на


глину, здирала божевільними пальцями хустку зголови і просила-стогнала:


— Дитину, Маню одведіть геть, хай же вона не бачить, хай нечує...


А сама, отерпла, вчаділа од горя, звороно-чорними бровами на


білому виду, сухими, аж пекучими очима карими та великими синіми


печатями під кароокістю, чула на собі Батюкові Сергієві очі і гнала їх


думкою, що билася в голові лихоманицею: «І не стидно!.. Ой, що ж це


таке!.. А Степан, а горе, а пам’ять?!»


Сергій, бригадир, і справді стояв навпроти, і справді дивився


поміж людськими головами тільки на неї, і хоч в очах його стояв


смуток, Маня чула його схарапуджений подих і настирливі, дужі


молоді його руки...


«Ой, прокляті вони, прокляті!..» —І поринула в гарячу імлу,


шепочучи: «Хіба ж так можна, господи?..»


Хтось набрав їй у долоню землі й висипав у яму, хтось одводив геть


від домовини і втішав, утішав тихим, аж солодким голосом:


— Та годі-бо, моя дитино... І себе ж пожалій, бо ніхто ж не поможе і


ніхто його незаверне.


239


А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку на


спині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давно


забутим.