КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 412621 томов
Объем библиотеки - 552 Гб.
Всего авторов - 151458
Пользователей - 94001

Впечатления

RATIBOR про Гурова: Цикл «Аратта» [4 книги] (Боевая фантастика)

Благодарю! И за критику тоже! :)

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Витовт про Гурова: Цикл «Аратта» [4 книги] (Боевая фантастика)

Спасибо, Странник, за Марию Семёнову, как-то упустил и не читал этот цикл. Люблю эту тему и восполню пробел!

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Любопытная про Зиентек: Второй встречный (Исторические любовные романы)

А у меня почему то пустой файл. А жаль .... Предыдущая прочитанная книга Женить дипломата понравилась неспешными , спокойными и логичными действиями , отсутствием эротики . которое во множестве изобилует сейчас каждая вторая книга в жанре ЛФ.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
кирилл789 про Зиентек: Второй встречный (Исторические любовные романы)

после интриг, заговоров, приключений первой книги здесь повествование неспешное. неспешное, но интересное.)
и свои интриги, и уже свои приключения. очень интересный автор.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Serg55 про Федорцов: Крыса в чужом подвале. Часть 2 (Фэнтези)

сюжет разворачивается, а книга закончилась. Когда ждать продолжение?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Ingvarson про Филимонов: Гавран (СИ) (Космическая фантастика)

Написано качественно и интересно, хоть и не ровно. Свежий взгляд на вселенную EVE - в отличии от убого-занудной "Хортианы". Взгляд ГГ на современную РФ - как аналогичный у большинства, не предвзято смотрящим на беспредел вокруг. Не совсем логичны мотивы создания "корпуса" - ну на то воля автора. Жду продолжения.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
ASmol про Птица: Росомаха (Боевая фантастика)

Таки бедный, бедный лейтенант, мне его искренне жаль, ведь это голубь(птиЦ мира ёфтить), вернее любая Птица может нагадить на голову или в голову, а бедному лейтенанто-росомахе, мало того, что он, как росомаха, самое вонючее существо в лесу, так ему и гадить придется задрав лапу, *опу подтирать кривыми когтями ... Ё-моё, Ёперный театр, мля, неужели росомахи её вылизывают ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Печена картопля (fb2)

- Печена картопля 23 Кб (скачать fb2) - Григір Михайлович Тютюнник

Настройки текста:



www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

ПЕЧЕНА КАРТОПЛЯ


Під сосною, на теплому твердому піску, змішаному з падалишньою


глицею, лежить Тимоха —смирний, неговіркий, трохи тюхтійкуватий


хлопець. Лежить і дивиться в небо. Поруч, на зеленій галявині, що


клинцем видається з вільшини, і далі, в лузі, на купині, пасуться


корови. Тимосі чути, як вони густо, волого дмухають у траву, повільно


джвякають пашу, риплять ратицями, переступаючи з ноги на ногу.


Сонце вже перейшло за полудень. Червонясте, по-осінньому линяве


його проміння навскіс лежитьпоміж соснами, зогріває жовті вощані


стовбури, точить зподряпин та надчухрів густу жовтогарячу живицю,


і від неї в бору пахне ладаном.


Тимоха майже щодня буває всосні —то гіллячко збирає, то


шишки, то глицю гребе на топливо про зиму —і знає, на якій сосні й


скільки живиці виступить за день, бо вночі вона тужавіє і нетече, а


пригріє сонце —розм’яка, бубнявіє і сповзає по корі вниз. Тимоха


дере її потроху в бляшану баночку з-під консервів і складає дома в


старий, непотрібний у господарстві глечик. Потім зносить його на


гору, ставить десь у кутку, а сам лягає на оберемок сіна чи околоту й


лежить, заплющивши очі, тихо посміхаючись сам до себе, бо живиця


пахне молодими шишками, стріха шарудить од вітру, і Тимосі


здається, що він у сосні...


— Тимохо, Тимохо! А йди сюди...—гукає з лугу Палажечка,


чепурненька, метка, хоч уже трохи й підтоптана дівчина, з котрою


Тимосі випала черга пасти.


«І чого б я ото йшов?» —мляво розмірковує хлопець, не одводячи


погляду від неба, соснового гілля, що ледь помітно гойдається на тлі


білої пухнастої хмарини, наче змітаючи її геть з високості.


«Чого я там не бачив?»


— Тимохо, ти чув чи ні?


«Он диви, наврипилась!»—дивується хлопець, знехотя повертаючи


голову в той бік, звідки чути Палажеччин голос.


— Чого тобі?


Дівчина стоїть на високій купинці з верчиком золотавого рясного


хмелю і усміхаючись тицькає його теляті.


—Ну, на, дурне, понюхай... Це ж хміль! Бач —хміль...


—Чого тобі? —ще раз питає Тимоха і, не чекаючи відповіді, знов


прилягає на пісок.


—Погнали до картоплища,—каже Палажечка, ховаючись


лукавими очима в хміль.


—З якої напасті?


—Там паша краща...


75


—Ги! «Краща»...—посміхається в небо Тимоха.—Кращої, ніж тут,


ніде немає.


—А тобі ліньки?


—Хи! «Ліньки»... Кажу ж тобі, що кращої паші піде більш немає...


Потім довгенько мовчить, стежачи за тим, як хмарина


підкрадається до сонця, займаючись одним краєм, і вже згодом


додає:


— Раз я кажу, то, видно ж, знаю...


Палажечка голосно зітхав, пестить телятко долонею по м’яких


рожевих губах:


— Геть, ступай собі!


Присіла на купинку, погралася жовтими пухнастими горішками


хмелю, приміряла з них намисто і знову зітхнула:


—Ми б там картоплі напекли...


—Те! Придумалося...—пхикає Тимоха.—«Картоплі»... До картоплі


солі треба.


—Так у мене сало є...


—Скільки?


—Четвертинка...


В лузі чути гомін, хтось мантачить косу —вжіть, вжіть, вжіть. То


чоловіки, в кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів —


правління дозволило. Над вільшиною підіймається прозорий


цигарчаний димок і, ледве виткнувшись із-поміж листя, щезає,


розмаяний вітром.


— Так погнали? —допитується Палажечка.


Тимоха неохоче підводиться з теплого піску, довгенько гребеться


п’ятірнею в густій, давно не стриженій чуприні, вибираючиз неї суху


покручену глицю.


— Якщо заради картоплі, то про мене...—бурмоче,—а якщо заради


паші, то кращої, кажу...


Однак Палажечка вже не слухає його, прудко стрибає з купинки на


купинку, і за хвилю її дзвінкий раденький голос чути вже з лугу:


— Гейіди, Шута! Ач’ка!


Корови одна по одній, обчухруючи рогами листя з вільшичок,


вибродять на галявину. Вздрівши Тимоху, зупиняються, кліпають на


нього лагідними довірливими очима, в котрих ще не згасла п’янка


насолода від зеленої трав’ яної юшки, що так і залишилася на заїдах


від дотику чутливих губ до запашної лугової мішаниці.


Тимосі стає шкода корів, і дзвінкий голос Палажечки, і те, що вона


крутиться, мов дзиґа, навертаючи корів до картоплища, викликає в


нього похмуру глузливу посмішку: «Ач як басує, стара!»


Супроти Тимохи Палажечка й справді вже немолода: йому


дев’ятнадцятий, а їй двадцять чотири. Пора б заміж, та нікому брати,


позаяк хлопців, її однолітків, призвано на службу, а ті, що


76


демобілізувалися, побачивши світу, в селі залишатися не схотіли: той у


Донбас подався, на шахти, інший в місто, на заводи. Були, щоправда,


й такі, котрим немає за ким покинути стару матір чи батька, і вони


пішли в механізатори. Але таких знаходилося небагато, та й женилися


вони якось по-чудернацькому: або на зовсім молоденьких, вчорашніх


школярках, або йшли вприйми до вдів, у котрих уже й хати є, і


хазяйство бодай латане, та своє — як-не-як, а з тріски все ж не


починати...


Так і лишилася Палажечка незаміжньо, хоч і гарна собою, і до


роботи щира. Вечорами ходила до сільбуду, співала з молодшими


дівчатками тих пісень, що й вони, переучувалася танцювати по-їхньому, а не так, як уміла раніше, поблажливо сміялася, коли хлопці з


нового покоління парубків сміливо, хай трохи й незграбно, пробували


обійняти її за плечі, а то й за стан, знаючи, що Палажечка нічия й


тому гоноритися їй невидне око...


Поступово навчилася Палажечка вдавати з себе молодшу,


щасливішу й безтурботнішу, аніж то було насправді. І молодь, надто


дівчатка, не проминали нагоди поглузувати з неї проміж себе, а як на


поганий настрій, то й прямо у вічі. Тоді Палажечка по кілька днів не


потикалася до сільбуду, цілі вечори висиджувала дома за старою


немічною матір’ю, а бувало, що й плакала потихеньку від неї, вже


нікого з себе не вдаючи і ні під кого не підробляючись...


Улітку ж, коли в село наїздили Палажеччині подруги,


понаряджувані, звісно, в найдорожчі свої плаття, огрядненькі, з


чистими невиробленими обличчями, з бідовими дітьми й чоловіками


—залізничниками або шахтарями, дівчині було найтяжче. І не тому,


що подруги безпремінно співчували їй, кликали з собою


наввипередки, обіцяючи влаштувати на чисту роботу й оддати заміж.


«В нас это просто», —запевняли вони енергійно, особливо


підкреслюючи оте «в нас», бо вважали себе, звичайно, нетутешніми...


...В ярку, біля картоплища, глухо, затишно і навіть млосно від


крутого, незайманого вітром духу прогрітих лопухів та курячої


сліпоти, сирої, захованої від сонця низової землі й трухлого вільхового


паліччя.


Паші немає, і корови стоять купкою, нудьгуються, раз по раз


поглядаючи на пастухів. Лише теляткам розвага: гасають у лопушаччі,


бо воно їх лоскоче, розгедзькує, чіпляючи на хвости тугі кім’яхи


червоних реп’яшків.


Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння і


знову, як під сосною, ліг, уп’явшись очима в небо. З ярка воно, мов з


ями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок —глибшим,


крутосхилішим.


Палажечка принесла в пелені картоплі —не дуже великої, але й не


дрібної: щоб швидше спеклася.


77


—Ти яку любиш? —поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано,


так, немоввони були чоловік і жінка,—червону чи білу?


Тимоха помовчав, роздумуючинад тим, яка краща, але так нічого


й не придумавши, сказав:


—Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна...


—А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — невмовче


Палажечка.


—В кого це у нас? —не второпає Тимоха.


—Ну, дома...


—Ги! «Заведено»... Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то не


заведено...


Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькі


рожеві стріли. І дим угорі, над багаттям, порожевів, як узимку на


сході сонця з бовдурів. Розгарячені грою телятка наскакували


спрожогу на вогнище, зупинялися, хекали, широко розчепіривши


передні ноги, і дивилися на полум’я дурненькими очима. Палажечці


стало сумно сидіти мовчки, і вона загомоніла до телят:


— А що, жижа?Бач —жижа... Мень-мень-мень... Іди я тобі на


шийці пограю... Оттакої ми любимо, оттакої...


Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахло


підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок,—


настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, ітеж запахли —


низовинним, росою, ніччю...


Палажечка вигорнула з жару кілька картоплин, де дрібніших,


погралася ними, як у креймашки, щоб остудити, й тихенько


засміялася.


—Чого ти? —спитав Тимоха.


—А я тебе обдурила!..


—Як?


—А так! Бо сала в мене немає...


—А навіщо ж ти дурила?


—Так. Закортіло...


—Хи! Чудна... «Закортіло»! А тепер люди лаятимуть, що корів не


напасли...


—Те, подумаєш! —усміхнулася Палажечка, ховаючи під рядними


чорними віями глузливий збуджений погляд.—Краще бери ось


картоплю. Страх яка добра!


Тимоха підвівся й, опинившися лицем до лиця з Палажечкою,


побачив, як затремтіли її блискучі, зламані посередині брови, а вії


миттю злетіли вгору, одтуливши терпкі смоляні очі.


— А тепер, чуєш, лаятимуть...—пробурмотів ніяково і хотів був


одвернутися, та не зміг —так близько були перед ним Палажеччині


очі і стільки було в них чогось рідного, близького, нового, ще ніколи не


знаного...


78


...Додому череда йшла попаски. Палажечка бігцем завертала


теляток, картаючи їх усякими ніжними слонами. А Тимоха


покрикував на них твердим, самому собі незнайомим голосом, і теж


не сердито...


По той бік річки, напроти сосни, заходило сонце, пославши на воду


од берега й до берега шматок червоного полотна. З бору пахло


ладаном, холонучим піском і прілою глицею.


—Ну, я пішов по живицю...—сказав Тимоха, повертаючи в бір.—


Так що бувай...


—А до сільбуду прийдеш увечері? —запитала Палажечка,


граючись дубчиком.


—Хтозна... Якщо мати роботи якоїсь не придумають, то, мо’, й


прийду...


—Там сьогодні кіно привезуть...


— Хтозна, кажу...—і побрів у сосну, намацуючи в кишені


бляшанку з-під консервів.


Потім, коли череда вже підіймалася вгору до села, вийшов на


галявину, постояв вагаючись і нарешті крикнув навздогін Палажечці:


— Егей, Полько! Я прийду... Чуєш? Прийду!


Та Палажечка була далеко, і луна, вихопившись із лугу, вже не


доскочила до неї...