КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 411991 томов
Объем библиотеки - 550 Гб.
Всего авторов - 150807
Пользователей - 93910

Последние комментарии

Впечатления

Serg55 про Тур: Она написала любовь (Фэнтези)

душевно написано

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
кирилл789 про Шагурова: Меж двух огней (Любовная фантастика)

зачем она на позднем сроке беременности двойней ездила к мамаше на другую планету для пятиминутного "пособачится", так и не понял. а так - всё прекрасно. коротенько, информативненько, хэппиэндненько. и всё ясно и время не занимает много.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Веселова: Самая лучшая жена (Любовная фантастика)

всё, ровно всё тоже самое: приключения, волшебство, чёткий неподгибаемый ни под кого характер, но - умирающий муж? может следовало бы его вылечить сначала? а потом описывать и приключения и поведение, и вправление мозгов.
потому, что читая, всё равно не можешь отделаться: а парень-то умирает.

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
кирилл789 про Старр: Игрушка для волка, или Оборотни всегда в цене (Любовная фантастика)

что в этом такого, если у человека два паспорта? один американский, второй – российский. что в этом такого, чтобы вызывать полицию? двойное гражданство? и что? в какой статье какого закона это запрещено? а, в американском документе имя-фамилия сокращены? и чё? я вот, не журналист, знаю, что это нормально, они всегда так делают. а журналистка нет?? глубоко в недрах россии находится этот зажопинск, в котором на съёмной квартире проживает ггня, и родилась, выросла и воспитывалась афтар. последнее – сомнительно.
а потом у ггни низко завибрировал телефон. и, сидя на кухне и разговаривая, она услышала КАК в прихожей вибрирует ГЛУБОКОЗАКОПАННЫЙ в СУМОЧКЕ телефон.
я бросил читать, потому что я не идиот.
а ещё по улицам ходят медведи, играя на балалайках. а от мысленных излучений соседей надо носить шапочки из фольги, подойдёт продуктовая.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Старр: Игрушка для волка (Любовная фантастика)

что в этом такого, если у человека два паспорта? один американский, второй – российский. что в этом такого, чтобы вызывать полицию? двойное гражданство? и что? в какой статье какого закона это запрещено? а, в американском документе имя-фамилия сокращены? и чё? я вот, не журналист, знаю, что это нормально, они всегда так делают. а журналистка нет?? глубоко в недрах россии находится этот зажопинск, в котором на съёмной квартире проживает ггня, и родилась, выросла и воспитывалась афтар. последнее – сомнительно.
а потом у ггни низко завибрировал телефон. и, сидя на кухне и разговаривая, она услышала КАК в прихожей вибрирует ГЛУБОКОЗАКОПАННЫЙ в СУМОЧКЕ телефон.
я бросил читать, потому что я не идиот.
а ещё по улицам ходят медведи, играя на балалайках. а от мысленных излучений соседей надо носить шапочки из фольги, подойдёт продуктовая.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
кирилл789 про Антонова: Академия Демонов (Юмористическая фантастика)

сказать, что эта вещь дрянь, это быть до наивозможности деликатным. до конца я дошёл из принципа, за несколько дней. больше на такой подвиг не пойду, но прошёл МЕСЯЦ, а «впечатления» остались.
стукнулась и споткнулась эта ненормальная обо всё. идёт по ровному коридору, споткнулась. шла мимо стола, за угол поворачивала - об угол стукнулась. когда, по ощущениям, спотыканий, паданий, стуканий перевалило за сотню, я думал бросить читать, но пересилил себя.)
кроме того, психическая ещё и калечила себя намеренно. например, видит: второй этаж, и прыгает! под переломы, чем гордится.
но больше всего поразил факт: сидела она на лекции, думала. лекцию не писала. сказать, как раздражает вот это врождённое слабоумие, невозможно. спокойно можно было и конспектировать и думать, но врождённым это не дано. ничего не надумала. и в конце лекции, откинула голову и кааак шмякнется лбом о столешницу!
я тогда онемел, закурил, и понял, как получаются маньяки из преподавателей. которые вот таких вот нефЕлимов, антоновых лидий, вынуждены учить. написана исключительно автобиографичная вещь больного человека.
любой может это попробовать. сесть за стол, размахнуться головой и попытаться удариться о стол. у 100% людей нормальных это не получится. у 75-85% людей с отклонениями – тоже. мозг не позволит. мозг либо остановит голову в сантиметрах пяти от поверхности, либо – на полпути, либо – руки подсунет. в случаях 90 из 100 для всех вариантов пациент просто посмотрит на стол и ПРЕДСТАВИТ, и всё. «что я дурак, что ли».
и вещь дрянь, и автор. они неразделимы.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
Serg55 про Попюк: Академия Теней. Принц и Кукла (СИ) (Фэнтези)

продолжение бы почитал...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Шахтарська зоря (fb2)

- Шахтарська зоря 57 Кб (скачать fb2) - Григір Михайлович Тютюнник

Настройки текста:



Григір Тютюнник

ШАХТАРСЬКА ЗОРЯ

Н а р и с

Ясної днини сонце над донецькими степами сходить таке яскраво-біле, що не лише на нього чи на крило посрібленої хмари під ним,—вона мовби зі ртуті,—а й попід сонцем і хмарою боляче дивитисяочам. І мружишся від того ярого сяйва, наче влітку, дарма що почорній землі (не подарувала сьогорічна зима снігу) в’юнитьсяпоземиця і вітер з морозом струже. Донецький вітер гострий, якбритва.Якось воно аж не личить: велика ялинка посередміста, вся увеселих закличних вогнях (ще її не розібрано після свята) —і чорниймороз, і така прозора, бідна, з опалою інею, поземиця. Селян тутпоблизу немає, все люди робочі, шахтарі, а як тільки зійшлися, то задругим-третім словом неодмінно скаже хтось:—От, снігу немає... Голоморозь... Кепсько.Людей на тротуарах, проте, навдивовижу мало, хоч уже восьмаранку і сонце вихопилося з-за далеких пагорбів. Підбігцем ідутьшколярі до шкіл, непоспіхом котяться напівпорожні автобусичистісінькими, наче їх уночі мели, вулицями, а перехожих де-не-де.Це одразу впада в око приїжджому. Адже Горлівка —місто чимале,триста з лишком тисяч населення, майже дві Полтави, два Чернігова —і таке малолюддя. Проте, щоб не дивуватися з цього, треба приїхатидо Горлівки нео восьмій чи дев’ятій, а принаймні о шостій ранку. Тодімісто найжвавіше, бо саме в цей час іде і їде на шахти перша зміна,іде і їде на заводи і кар’єри.Робоча людина досвітня.Ідеш вітряною вулицею і мимоволі вгадуєш, як сам, іще, вдається,так недавно, біг зимового досвітку на роботу і щулився від пекучогоморозу з оцим ось вітриськом, а на стрілках біля станції у світлірізнокольорових ліхтарів блищали холодні колії, що немов аждзвенять, і гув, кликав хрипкенький деповський гудок. А тут іще, нагоре,демобілізовуючись, відмовився під шапки й шинелі, хоч булопроти зими і форму давали на вибір, а взяв безкозирку такоротенький бушлат —і тепер оце гнися! Хотілося, бач, пошелестітизолотоякірними стрічками перед дівочим плем’ям та похизуватисяплечима ігрудьми, що їх так ловко облягає бушлат... Одначе каяття сенетривке: добіг до душової, перевдягся в негнучку од мазуту робу —ідо станка. А тут уже мерзнути ніколи, до того ж у гурті всім однаковохолодно. Це почуття також гріє...550 Згадуєш —і мовби теплішає тобі, і вже не так жалить тебе втонкому повсяксезонному пальті знайомий здавна вітрюган.Іти одразу на шахту ніби незручно: тільки з поїзда —і ось вам,мовляв, моє відрядження, маю таке й таке завдання, покажітесь-но,які ви є. Надто вже зухвало виходить, як оте «прийшов, побачив...» Ні.Кортить просто подихати цим повітрям, що пахне металевою жужіллюі димами, подивитися місто, чепурне і чисте, послухати людей, хоча бкраєм вуха,—тоді воно і до мети легше йтиметься. Бо поки що маєшоднісіньку нотатку в записнику: «Горлівка, шахта 4-5 ім. Микити Ізотова. Віктор Довбиш. Молодий. Герой Соціалістичної Праці».У центрі старої Горлівки відомий пам’ ятник «донецькомубогатиреві», за словами Горького, Микиті Ізотову. Широкоплечий,потужний, стоїть він у тому, в чому вийшов з лави: в «шахтьорках», укепці, трохи збитій назад, і з лампою-коногонкою в руці. У всій йогопостаті відчувається спокій людини дужої, справді богатирськийспокій.Трохи навскоси, у сквері, супроти Ізотова піднятий на п’єдестал Т-34 (тридцятьчетвірки брали в сорок третьому Горлівку), і обидвапам’ятники дуже схожі між собою —притаєною силою тавпевненістю, з якою стоять вони на своїй землі. Схожі, як два велети.А понад містом дими, дими. Лягають за вітром, летять у далеч, достепового небокраю, і сонце затуляє легенька імла вже на цілий день.На ринку теж не надто велелюдно, може, тому, що він такипросторий. У рядах селяни й приміські домогосподарки. Всі вониоднаково бідові, балакучі й дотепні, якщо зачепиш.—З чого це у вас, тітонько,щітки, що такі білі та пишні?—Із шпигату, синок. Бери, жінка з дому не вижене. За руб оддам.—...Візьміть рукавички, пухові, теплюсінькі, м’якусінькі, якремезове гніздо,—припрошує; в’яазальниця, а в очах усмішки.Справді добрі рукавички. Та усмішка ще краща —добра і нехитра.Далі у плетеному кошику височіє гірка ніжно-срібних, з воском,віночків. Се нареченим, що ждуть весілля. Біля жінки з віночками,трохи, щоправда, віддалік, зупиняються зовсім ще юні дівчатка,роздивляються ту срібну мрію з ледь помітною зачарованою усмішкоюна устах, потім сором’язливо озираються довкола —чи ніхто, бува, непомітив?..—Почім віночки, молодице?—А вони тобі не нужні, не про твої літа добро, гуляй далі.Що ж, правильно. Не доросли... І нема чого дути губу на оте слушне «гуляй далі».А ось бабуся, закушкана в сіру пухову хустку, продає картоплю,продовгувату, але добірну. Одразу видно —донбасівська, тут її звуть «розовка». Я знаю її на смак —піскувату, тривку, як хліб. Принаймнітакою вона здалася мені тоді, в сорок другому, коли, ще підлітком 551 бувши, в осінньому пальтечку, босий, без кепки піхтурою добивався з-під Боково-Антрацита на Полтавщину. Те було на початку вересня,десь тут поряд, либонь, між Єнакієвим та Дебальцевим. Біженці,голод, міньба... А тут ні їсти нічого, ні проміняти. Дійшов до якогосьвисілка чи до села. Трохи поодаль від нього, над балкою, шахта. Німа,навіть терикон не курить. Затоплена, або підірвана, або те й другеразом. Поминув одну хату, другу, десяту. Зайти до якоїсь тапопросити їсти — страшно. До стукотняви у скронях, до вогню вщоках, до сліз! А тут якась жінка воду на коромислі несе від балки,вже у двір повертає.—Дайте, тітко, напитися...Обернулася з коромислом і повними відрами, молода, блідолиця —теж, видно, не густо на столі, похитала головою, а очі суворі, спідлоба.—Горенько моє! Пити йому... Світиться наскрізь, а ще —«пити».Ходім у хату!У хаті за столом (на нього з вікна падало сіре вранішнє світло, і втому світлі парувала біла-пребіла, варена цілою картопля) сидів дід урідкій сивій бороді, крізь яку просвічувалися деінде сині цяточки —шахтарські позначки навіки, та ще дві дівчинки. Всі троє тримали впучках по дрібній довгастій картоплині, студили на них, присолювалиі їли.—Ось, приймайте до гурту що одного. Напитися, каже, дайте...—І до мене: —Сідай!Дід мовчки посунувся і вказав рукою на сундучок біля себе. А дівчатка перестали їсти і дивилися, як їхня мати, спідлоба, прото непохмуро і не вороже, а з цікавістю.Чи доводилося тобі, читачу, брати їжу з рук людей, які самінапівголодні? Якщо ні, то повір: це те, що є найтяжчого у світі.Вийшов я з хати з теплими кишенями, бо в них була варенакартопля. Вийшов украй пригнічений тим, що навіть подякувати якслід не спромігся: промимрив «спасибі» та й з хати,—і водночаспідбадьорений: не пропаду!Хазяйка провела аж за двір, а там сказала уже навздогін:—Ти, синок, не бійся просити, як зголоднієш. Є —дадуть, а нема —в плечі не витурять. Не дрейф, чуєш?..Може, то були ви, бабусю? Це ж тут, недалеко, і я знаю оцю вашукартоплю непоказну, що тривка, як хліб. А якщо й не ви, то все одно спасибі: за спогад про людей, що зосталися в серці назавжди.

Свідок —пам’ять

Шахти в цьому краї давні. Про це свідчать їхні терикони, п’яти-,шести-, а то й семиглаві. Найновіші —найвищі й, сказати б, найстрункіші. Інші ж покриті глибокими (здалеку вони схожі назморшки) ровами, що їх повимивали дощі, а ще інші нагадують далекосхідні сопки, в червоних ручаях згори й донизу —перегоріли,мабуть, іще до війни. Шахти ці відомі не лише в Донбасі, а й по всійкраїні. Хто не знає славетної «Кочегарки», де працював Микита Ізотов,або могутньої шахти ім. Леніна, або № 4-5 ім. Ізотова (раніше вонаназивалася «Нікітовка»)? Про них та про багатьох вуглерубів, якіпрацювали тут чи працюють зараз, не раз писалося в пресі,передавалося по радіо і телебаченню. А працює тут на кожній шахтіпо п’ять, шість, до семи тисяч робітників. За одну лише добу ізотовці,скажімо, нарубують близько чи й більше 3500 тонн вугілля. Це триешелони. І нарубують не комбайнами (шар залягає під кутом 65 градусів, тобто майже вертикально, і комбайни тут поки що «нейдуть»), а відбійними молотками. Отож якщо уявити собі, що вугілля,кожна його грудочка добута не машиною, а рукою людини і що вононе гуде вниз брила за брилою, а тече з-під кожного молотка —тогусто, то ледь шурхотить, то зовсім змовкає, коли вибійникзаходжується кріпити,—лише тоді стане зрозуміло, які довгі оті триешелони...Шахту № 4-5 відкрито десь на початку тридцятих років. Уже тодіна неї покладали великі надії і називали «Велетнем». А тут —війна...Відродження почалося в сорок четвертому. Легко сказати:відродження. Насправді ж то була війна в тилу.«Страшно навіть згадати,—розповідає в шахтній багатотиражцітодішній директор «Нікітовки» Михайло Борисович Ларченко,—вяких умовах доводилося працювати в ті роки нашим шахтарям.Більшість робітників проживало у висілку Зайцеве, підвозити їх булонічим —крім двох коней, ніякого іншого виду транспорту; хлібдоставляти з міста теж нічим. Воду для їдальні возили із Залізноїбалки, а робітники милися в лазні неочищеною шахтною водою.Перша зима застала нас зненацька. В четвертому стволі зумпфа небуло, кліть з людьми заливало водою, не вистачало спецодягу. Нашахті не було ніяких машин. І лише 1945 року, коли на шахту прибувнарком вугільної промисловості В. В. Вахрушев, ми одержали кількастарих насосів і дві автомашини...»Починали з 60 тонн вугілля на місяць, себто один вагон за тридцятьднів. А вже в 1946—1947 роках недавній фронтовик Олексій Коньковнарубав за місяць 640 тонн —десять вагонів. Він став Героєм Соціалістичної Праці.Шахта оновлювалася, шахта багатшала на людей і техніку, шахтавідкривала все нові й нові горизонти, від двохсот метрів до семисоттридцяти, вона ставала відомою. Але є в неї, як і в кожної шахти Донбасу, така сторінка історії, яку не можна перегорнути механічно іне можна забувати ніколи: одразу після визволення краю, і не рік, і не 553 два потому, на шахті № 4-5 «Нікітовка» з 450 робітників булополовина жінок. І зараз, опинившись у вибої, серед вихорів пилюки,що так і жалить очі, важко собі уявити молоденьку тендітну дівчинучи жінку в оцьому чорному мороці з відбійним молотком у руках...Але так було.Тож якщо доведеться зустріти вам у Донбасі жінку чи бабусю знадто великими руками у синіх міточках, вклоніться їй у душі —мовчки, бо захоплення вашого чи (ще гірше) розчуленості вона простоне сприйме. В кращому разі примружить на вас очі або зітхне.

Віктор

Його довелося «випрошувати», щоб одвезти на молодіжні збори, якінідбупалися при шахті ім. Леніна. Там на нього вже чекаликореспонденти преси і телебачення. Віктор мав виступати. Але він буву лаві, і представники міськкому комсомолу звернулися до директорашахти № 4-5 Михайла Яковича Ведєнічева —людини спокійної,уважної до співрозмовника, голубоокої і лагідної (на шахті кажуть, щойого ще не бачили сердитим і не чули від нього роздратованихінтонацій).—Не дам я Віктора,—сказав директор, усміхаючись такдоброзичливо, що аж не вірилося, ніби те сказано твердо.—Михайле Яковичу!...Йшлося про те, щоб підняти Віктора Довбиша на-гора ще до кінцязміни.—Не дам. Як вилізе з шахти, тоді —будь ласка. А раніше —ні. Миж, розумієте, не даємо хлопцеві попрацювати так, як він уміє, ахочемо того чи ні, тільки заважаємо...Трохи згодом вінпоглянув на годинник —був уже кінець зміни,—скосив усміхнені очі на прохача і зняв трубку:—Поквапте Довбиша...Потім вислухав кореспондента, хоч двері кабінету майже незачинялися: той з тим, той з сим,—і часто дзвонив телефон.—Людей хороших у нас багато,—сказав із тою-таки м’якоюусмішкою, що говорив з усіма.—Не лише Віктор.—І почавперераховувати, радячись очима з присутніми:.—Копичка Іван,Василь Супрун, Емеріх Добош, Олександр Парамонов, Михайло Масалов, Ільковський Едуард, Дмитро Кузнецов... Одне слово, всіх неперелічиш. Будете в шахті? От і добре. Придивитесь —самі побачите.Там усе видно.Потім я згадував ці слова не раз: у вибої хоча й поночі, протелюдину там найвидніше.554 Хотя и свет не тот, что наверху,Но ясен человек, как на духу,—писав молодий донбасівський поет, колишній вибійник.Мені вже було відомо, що Віктор Інокентійович Довбиш —заслужений шахтар УРСР, повний кавалер знаків «Шахтарська слава»—І, II і III ступенів, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, відмінниксоцзмагання УРСР, член Української радипрофспілок, депутат Донецької обласної Ради, що дев’яту п’ятирічкувін особисто виконав за два роки й чотири місяці й, нарешті, те, щокілька днів тому його удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці.Отже, два роки й чотири місяці Віктор працював за двох. А були йтакі дні, коли нарубував на зміну стільки вугілля, скільки йогонарубало б вісім вибійників —800% норми. Ясно, що самої лише сили,навіть коли б це був Ілля Муромець, тут замало. Ще Микита Ізотовсвого часу сказав: не сила, а вміння —перш за все. Та й хлопці-вибійники не раз підтверджували істину: потрібні хист, спритність; довугілля, до кожного шару має бути свій «підхід», а на слово «талант»відповідали скептичними посмішками. Те означало, що вони вміютьшанувати слово. Тут, либонь, і літераторам є чого повчитися.Віктор вийшов на поверхню о чотирнадцятій. Навіть якби ви булий височенькі, то й тоді вам довелося б дивитися на нього знизу.Вдягнений у брезентову спецівку, гумові чоботи з коротенькимихалявами «для вентиляції» та в касці, він стояв на морозі з добрячимвітром і не щулився, навіть плечем не повів, і казав, усміхаючись,ледь іронічно:—Їхати отак, як стою? Та ні. Помиюся, перевдягнуся, тоді —будьласка.—Не треба, Вітю! Там тебе ждуть отакого —просто з шахти.Телебачення, розумієш? Не в службу, а в дружбу...—Ні, позувати не буду. Я ж людина, а не цяцька.—І пішов долазні, закіптюжений вугільною пилюкою так, що самі лише очіблищать, широкоплечий і незворушний.Віктор сибіряк. Народився в Амурській області, там і виріс у селі зпромовистою назвою: Державенка. Але батько часто розповідав йому,що походить їхній рід з Полтавської губернії Переяславського повіту. І не тільки розповідав, а й мріяв побувати разом із сином на землі дідіві прадідів. Та все ніколи, все робота. До того ж і світ неблизький.Приїхав Віктор у Донбас 1960 року після служби в армії. Рік,щоправда, попрацював на шахті «Северная» тресту «Кемероввугілля».Кріпильником. А хотілося б самому рубати. Товариші порадили Донбас: там, мовляв, вибійників треба, ще й треба. І справді, на шахті «Нікітовка» Вікторові не відмовили взятися за молоток. Та й як 555 відмовиш? Досить одного погляду, щоб переконатися: добрийхлопець, показний.Це правда: самої сили вибійникові замало. Але ж правда й те, щолюдині слабенькій у лаві робити нічого. Відбійний молоток, що важитьблизько дев’яти кілограмів, не олівець (до того ж працювати накрутому шарі доводиться одною рукою), а вугілля не розпушене поле.Його в прямому розумінні слова треба рубати.Учив Віктора вже немолодий, досвідчений вибійник. Учив словом іділом.—Зарізав куток,—згадує Віктор («куток» цей називається ще «нішею безпеки»),—закріпив його і сказав: «Сиди мені отут, дивися іслухай». Тоді рубав, кріпив і пояснював, що до чого. Добрий буврубака і вчитель. Я йому й досі вдячний...У перші ж дні самостійної роботи в лаві норма одразу скорилася Вікторові, а згодом і півтори, і дві...Ми часто чуємо: тямуща людина в роботі, беручка, щира і т. п. Цевдача. Та ба: вдачі замало, щоб стати видатним трударем. Тутпотрібна найвища якість людського духу —самовідданість. Лишевона здатна відкрити людині її творчу снагу, ким би вона не була —вченим чи шахтарем, письменником чи вчителем, хліборобом чиартистом; лише самовідданість наповнює працю тим прекраснимзмістом, який можна назвати громадянськістю. Тоді приходитьблагородна гордість за себе і своє покликання. Кажемо: благородна, бознаємо ж іще й пиху, самозакоханість, отаке собі візантійство —цінедолугі замінники гордості, цю духовну кризу.—Про мене самого писати і не заходжуйся,—сказав у балачці Віктор.—В нас усі добре рубають Не тільки я та ще десяток хлопцівдаємо план. Вибійників на шахті майже п’ятсот. Цього не слідзабувати. А вихваляти одного не гарно і несправедливо.У цих словах Віктора Довбиша не було й натяку на позу чиприховане хизування. В них чути було лише сувору правду людини,яка добре знає: усіх її товаришів щодень однаково б’ють протяги настволі; всіх однаково огортає хмара пилюги в лаві й сушить горлоспрага, апити треба стримуватися, щоб не сходити потом; і, нарешті,всі вони однаково ризикують —цієї правди теж нікуди не подінеш...Якщо ви вперше потрапили на шахту, то будьте певні: службабезпеки не пустить вас під землю без провідника. А ще вам покажуть,яккористуватися «саморятувальником»: отак ось зривати кришку,отак ось надівати маску —доведеться нею користуватися чи ні, алеви мусите знати, як це робити. Потім вам дадуть у ламповій добрезаряджений акумулятор з ліхтарем, два жетони, які вам треба будевкинути при спуску та виході з шахти, холодну, як лід, флягу згазованою водою, зодягнуть у чисту спецівку —і щасливо.556 На стволі уже зібралися шахтарі першої зміни, стоять тіснимгуртом, щоб тепліше було. В руках у кожного пилочка-ножівка ззалізним станком та сокира, а в декого ще запасні «зубки» длявідбійних молотків поза реміняками. Хлопці здебільшого молоді,мовчазні, бо недавно зі сну, до того ж холодно: адже під брезентовоюкурткою піддягнена легенька сорочка чи теніска —у вибої будежарко.Та осьприйшла кліть —двоповерхова залізна споруда на канатізавтовшки з руку, і всі заворушилися. Тепер не гайся, рушай упередразом з усіма, інакше тебе внесуть у кліть, стиснувши плечима з усіхбоків. Штурмом береться кліть —і заради тепла, і щоб не зостатисячасом. Тугенько стояти, але й затишно —і тілові, й душі: тут усімоднаково, тут немає кращих і гірших, тут усі рівні. І хтось, гляди,пожартує під смішок із сусіда:—Та не тремти, кліть розвалиш!Потім сигнал —і кліть рушає вниз.Поїхали.Вам трохи похолоне в грудях од стрімкого руху вниз. Усе швидше йшвидше... На стінах ствола зверху сивіє іній, нижче на нихполискують патьоки води, а стужа тікає й тікає, і повітря стаєтеплішим і вологішим.На глибині семисот з лишком метрів зупинка. Головний штрек.Металеве арочне кріплення, багато денного світла. Стоять вагони злісом і породою. Ліс пахне сосновим духом. І знову прохолода.Стволові вдягнені, як і там, нагорі, тепло.На головному штреку зміна розходиться, кожен шахтар поспішаєдо своєї лави. А поспішати треба, бо йти неблизько. Вікторові,приміром, 180 пікетів. Це більш, як три з половиною кілометри такижвавої ходи вузькоколійкою, місцями залитою водою. Іди і поглядайугору, чи ніде не стримить з-під стелі уламок дошки на рівні обличчя,пильнуй уперед і озирайся назад, щоб вчасно розминутися з партієювагонеток, які тягне електровоз. Обіч колії труби, що ними під тискому кілька атмосфер подається повітря для відбійних молотків. З трубдеінде б’ють по ногах струмені і гучно шиплять. Їх так і називають:«шипуни». По другий бік вузькоколійки тече ровиком рудувата вода.Молодих шахтарів навчають: якщо ти заблудився у розгалуженніштреків (а воно таки досить складне), чимчикуй за водою, втрапишякраз до ствола.Віктор іде швидко. Кілька разів він нахиляється до води і занурюєв неї сокиру —замочує. Він взагалі небалакучий. Та й не до балачки,коли налягаєш на ноги, і чуприна під каскою вже змокріла.Нарешті попереду з’ явилися рухливі вогні: там працюютьпрохідники. Кінець штреку. Лава.557 Для того, хто не бував у шахті, це слово звучить урочисто і картинауявляється велична: просторий вхід у високе підземелля, блищить-сяєпри світлі ламп стіна вугілля і стоїть потужний гуркіт відбійнихмолотків... Ні. Насправді все набагато буденніше. Он угорі над вашоюголовою квадратний отвір, трохи ширший за ваші плечі. Ото і є «ворота» до лави —гезенк.Віктор знімає куртку і залишається в самій майці. Фляга з водою і «саморятувальник» —важкенька-таки коробка на брезентовій лямці —також лишаються в штреку. Потім Віктор допомагає надітиреспіратор так, щоб він щільно затуляв рот і ніс, і приставляє догезенка дошку.—Вперед, за мною. Тільки не спіши, щоб не зірвався.Деремося вгору, у «колодязь», густо закріплений стояками на зразокзрубу. Каска раз по раз стукається об той зруб і вже не дуже міцносидить на голові, ноги тремтять від напруги, руки хапаються задерево, за товстий повітряний шланг, а проміння од ліхтарів накасках вихоплює вгорі ряди кріплень, і голубуватий морок здаєтьсянескінченний...Оце і є лава, власне, перший її уступ. А вище другий, третій...Всього близько десяти. В кожному уступі —вибійник, віч-на-віч звугіллям. Там уже дудукають молотки, шурхотить груддя вниз догрузоспускних гезенків.Перше враження від вибою —тіснота. Товщина шару тут 60 сантиметрів, отже, від грунту до стелі («покрівлі») три чверті. Оце івесь простір. Дивно, як у ньому поратися людині з такимбогатирським зростом, як у Віктора. Однак він порається доситьвільно і непоспіхом. Підключив молоток, подивився, де і як покладеноліс для кріплення. А трохи вище, просто у вас над головою, ужестукотить немов крупнокаліберний кулемет, і поміж покаліченимитиском стояками шурхотить униз потік вугілля. То рубають в другомууступі. Віктор якийсь час прислухається, промінь його ліхтаряскерований униз: вугілля з-під «другого» не провалюється до гезенка, авсе прибуває і прибуває. Значить, немає порожняка, івідвантажувальний гезенк закритий. Гукати про це вгору —даремнасправа: за гуркотом молотків ніхто не почує. Тоді Віктор бере товстийповітряний шланг і легко переламує його навпіл —мабуть, силачі такпідкови гнуть!Молотки вгорі змовкають.—Що там? —чується глухо вдаля.—Другий! —гукає Віктор.—Підожди, не рубай. Підсипаєш.—Добро...Згодом, зробивши стінку з поличок та дощок, Віктор гукнув:—Рубай!І знову гуркіт. Пішло вугілля.558 Тим часом Віктор подався вниз, і за хвилину звідти почулися довгічерги його молотка. Уступ огорнула пилюга. Крізь неї тьмяновиднілося світло, долинав гуркіт, а в короткі перерви між ним булочути, що Віктор наспівує.Зміна почалася.Є чимало слів, якими можна виказати захоплення золотими рукамилюдини, але саме по собі захоплення, тим паче щодо шахтарськоїроботи, мало важить. Скажемо тільки: Віктор Довбиш —великиймайстер свого діла. Його манера рубативугілля —а вона в кожноговибійника неповторна, як стиль,—схожа на потужну танкову атаку,перед якою безсила всяка оборона. І водночас скільки б ви непридивлялися, навіть маючи певний досвід, то й тоді не помітили б уроботі Віктора ні зайвої завзятості, ні надмірного напруження, ні тимбільше прагнення продемонструвати себе.Інший, кажуть хлопці-вибійники, трьома потами сходить, а вугілляз-під молотка як тютюн з табакерки цяпає. Бо силою людина хочевзяти, іде в лобову. Віктор же достотно валить шар униз, горне йогоперед собою, так, наче молоток у нього стосильний. Недаремно ж узадокументованій оцінці його праці сказано:«На основі хронометричних спостережень установлено, що навиймання кутка разом з кріпленням («куток» —два квадратних метривугілля)інші вибійники витрачають 59 хвилин. Віктор Довбиш —25.У півтора раза швидше знімає він і решту смуги в уступі».Можна було б називати багато рекордних і надрекордних тонн іцифр, описуючи новаторські починання, які належать Вікторові тайого товаришам по роботі (зокрема Іванові Миколайовичу Копичці),але все це лише наслідок, а не причина. Причина глибша.«Мене інколи просто вражає сила його вдачі,—говорить про Віктора парторг шахти Анатолій Григорович Панченко, сам колишнійвибійник, людина життєрадісна і товариська.—Щойно ж немовпіднявся на поверхню, помився й поїхав додому, а вже, дивися, зновуна шахті: прийшов учити молодих вибійників у своїй-таки «Ізотовській школі». І вчити не лише теоретично. Розповісти неважко.Ні. Після лекції —у вибій, продовжувати навчання з молотком уруках. А йому ж завтра знову в першу зміну...»Бувало й таке: сьогодні сесія міськради, на ній має бути присутній і Віктор. Безумовно, йому заплатять середній заробіток, можна б,здавалося, й не надолужити. А він виходить у нічну зміну і вранці, неспавши, просто з лазні —на сесію.Тут причина, тут витоки Вікторового характеру. А від себе, суто по-людськи додамо: почесно бути Героєм, але й нелегко....Назад повертаємося повільніше, ніж зранку йшли до лави,—втома є втома. І Віктор, усміхаючись, розповідає, яка велика була пічу бабусі, там, в Сибіру, в селі Державинці, та які прекрасні казки 559 перечув він у дитинстві. Розповідає —і ота його характернапоперечна зморшка на переніссі під крутим лобом, що за першоїзустрічі здавалася трохи похмурою, тепер лише дужче підкреслює Вікторову добродушність і простоту. «Ми завжди такі, як ми є»,—нераз відчуєте ви, побувавши в Донбасі. Такий і Віктор. Тільки він проце йе скаже, це треба зрозуміти.—Не дуже я тобі заважав в уступі, Вікторе?—Не дуже. Тільки очі сліпив своєю лампою.Ідемо «за водою», до ствола. Звідти вже дихає прохолода.На-гора!Світле це слово, їй-право. Так і сяє воно сонцем...

Василь Васильович

—Сьогодні на моєму робітничому календарі 1976 рік. На-горавидано мноюп’ять ешелонів надпланового вугілля,—сказав у одномуз виступів Василь Супрун, Василь Васильович, як його шанобливозвуть на шахті і молодші, й старші.Зодягнений з неабияким смаком, навіть елегантно, стрункий ігарний з лиця, Василь справляє враження добре натренованогоспортсмена-гімнаста, а ще людини освіченої, яка не позичає ні чужихміркувань, ні образу, якщо він потрібен у розмові: колись він починавз поезії і навіть надрукував кілька віршів. Тільки руки, складені наколінах, густо подзьобані дрібними синцями, виказують у ньомушахтаря. Та ще й неабиякого: Василь нагороджений дипломом «Майстер —золоті руки». В двадцять шість років —наймолодшим нашахті —він одержав орден Трудового Червоного Прапора, затимкілька дипломів персонального переможця соцзмагання, два знаки «Шахтарська слава», більш як двадцять грамот та почесних грамот —за відмінну працю, відмінну службу в армії і навіть за взірцевевиховання дітей у піонерському таборі шахти № 4-5 ім. Ізотова. Алесеред усіх грамот є одна, найбільш промовиста: в день суботника начесть 103-х роковин від дня народження В. І. Леніна Василь Супрунвиконав норму на 1160% —трохи не за дванадцятьох вибійників!Вони довгий час рубали в парі —одну зміну Віктор Довбиш, другу Василь. І п’ятирічку виконали майжеодночасно. Впритул за ними, інаслідуючи їх, ішли Емеріх Добош, лагідний закарпатець з м’якеньким «л» у мові; Михайло Масалов, крутоплечий, трохи повільний у рухах («Скільки років працюємо разом,—каже Василь Супрун,—а колимиємося в лазні, не надивимосяна Михайла: плечі широченні, м’ язикрупні, гарно окреслені. Силач!»); Едуард Ільковський —людина забагатьма свідченнями залізної волі (коли загинув старший Ільковський, Володимир Вячеславович, родичі вмовляли Едуарда 560 кинути шахту, але він пішов рубати вугілля на ту ж дільницю, дерубав брат); Парамонов Олександр, Дмитро Кузнецов, про якого Віктор Довбиш каже: «Прохідник номер один».Василь Васильович рубає красиво, сказати б, інтелектуально. Зубокйого молотка, здається, ледь-ледь торкається шару —в одному місці, вдругому, в третьому... І раптом довга черга, молоток майже по самуручку йде у вугілля —й за кілька секунд униз летить метрова брила.Потім знову коротка розвідка —і знову брила! Тільки синювато-чорнакурява клубочиться там, де щойно була блискуча стіна. Куряву тушвидко витягає вентиляційний вітерець. Можна зняти респіратор,тим більше що по сусідству вгорі ніхто не рубає, не підкурює. А Василь уже заходжується кріпити. Чиргикає пилочка, пахне сосною —не надихаєшся. І пісня. То Василь підмугикує, підбиваючи стояк.Дуже знайома пісня: ми-бо з Василем земляки, з одного села, і ще здитинства знаємо пісні нашого краю.Вчора згадували спільних знайомих, усіх Василевих родичів, нашілуки, річку тиху... Та все ж найвеселіший спогад —Василів дід поматері, Свирид. Був він із себе непоказний —низенький, сивий іштани до самої смерті носив на очкурі. Проте, навіть старенького,Свирида побоювалися всі на селі силачі. Він був жилавий і силу мавнеймовірну. Ідеш, бувало, з лугу з в’язкою осоки долівку потрусити,гульк —супиться од річки копиця сіна... Аж моторошно: наче вонасама собі йде. Вибралася на піщаний косогір, стала біля Свиридовоїповітки, осіла на землю, і з-під неї виходить Свирид, сивий, як лунь,утирається рукавом...—Оце уяви собі,—озивається Василь,—скільки стояків виставляюя і скільки затяжок покладу за двадцять п’ять років роботи в шахті...Цілий Брянський ліс!Василь працює по пояс роздягнений, і мені видно кожен його м’яз —напружений і сильний. Дарунок діда Свирида? Чи, може, батьків,чиє місце в шахті заступив Василь?—Можна, Василю, спробувати рубать?—А чого ж —можна.У перші півтори-дві хвилини молоток видається не таким уже йважким, а трохи згодом —двопудовою гирею. Він виламує руку,сапає, пурхає, увійшовши вище зубка у вугілля, і несила вирвати йогозвідти, і не тільки грудка —грудочка з-під нього не падає. Налягаєшна нього вже обома руками, помагаєш плечем —дарма. Зап’ятнадцять хвилин роботи —лантух вугілля. А дихати вже нічим,серце мало не вискочить, ноги й руки тремтять...—Нічого, це тому, що не звик,—заспокоює Василь.—Та й вугіллятут міцне, не дуже-то вчешеш. У нас є така приказка: де саме вугіллявалиться, там вибійник легко славиться. Всякі трапляються шари, івсі їх треба брати.561 Вгорі уже закріплено, іВасиль знову береться за молоток, зновугухкають униз брили і чути вже інший знайомий мотив.По дорозі до лави —відстань до неї від ствола приблизно така ж,як і у Віктора Довбиша,—Василь казав:—Обіцяють нас підвозити по штреку. О, тоді не та буде макуха! А зараз, поки доплуганишся до лави, вже й настрій не той. Настрій унашій роботі, як і у всякій іншій, зрештою,—головне. На фабриках,заводах заради настрою розводять квіти в цехах, стіни фарбують уприємнікольори... А в нас колір один —чорний. Нам лишається тількиодне: психологічна естетика. Ось походи по нарядних і послухай. Тамбурчать, там сваряться... А цього робити не можна. Яка вже потімробота, коли настрій тобі зіпсовано. У мене в бригаді так заведено:жартувати —жартуй, тільки не ображай,по ділу говори. А сваритися —зась. Є в нас у бригаді один милий об’єкт для жартів —Валя Боровков, ярославський сам. Кажемо йому, серйозно так: «Ай-я-яй,старієш, брат, старієш... Пора женитися». А він же ще юначок.Червоніє, соромиться та: «Ну, что вы, ребята, я еще ничево». І котитьсвої кругленькі «о», як обручки.—Василь усміхнувся (добре в ньоговиходить імітація) і додав: —Я його вчив рубати. Залишав «післяуроків» і вчив. Хороший з нього роботяга вийшов, просто добрячий...Василь Васильович —також інструктор при шахтній «Ізотовськійшколі». І, певно, не один учень цієї школи рубатиме вугілля такювелірно, як учителі». А йому ж іще тільки тридцять три роки!Якось я обмовився, що не бачу, не відчуваю ще, як писатиму прошахту, про хлопців.—Та як,—озвався Василь, помовчавши таки довгенько,—перш завсе не пиши красиво. Не треба гучних слів. А то, буває, приїдекотрийсь літератор чи журналіст, повештається, подивиться, тоді якнапише... Наче про легендарних героїв. Таке, знаєш, неприємночитати. Просто напиши, як є. Не підставляй п’єдесталів.—І подавфлягу з холодною водою.—Пийнеш?..Скільки разів за життя доводиться нам сходитися з добримилюдьми чи товариством —у школі, в армії, вузі, на роботі, а потімрозлучатися з ними, несучи в серці добру ітиху печаль, що не разповернеться до нас у спогаді. Таких людей сотні й тисячі. Сотні йтисячі спогадів. Отож не раз і не два згадається мені, як ти, Вікторе, здоброю твоєю Ніною лікували мене від простуди медом та малиною,як частували сибірськими пельменями з юшкою; згадається йп’ятимісячний Інокентій, що ти міг би, Вікторе, посадити його насвою простору долоню і носити отак перед собою, як найдорожчийскарб.Не раз і не два згадається мені, Василю, твоя мудра мова ітовариська відвертість, якої не так-то вже й багато в житті.562 А ще бачу я і довго бачитиму шахтарську ранкову зорю післятретьої зміни, коли на дереві кожен листочок мовби вималюванийтонким пензлем, коли далина така прозора, що ковилу в степу видно,і тиша така, і повітря таке, що рукам крильми хочеться стати.Тож хай світить вам, хлопці, щодень ясна і пахуча, як білий налив,ранкова зоря.