Дядько Никін [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

ДЯДЬКО НИКІН

Виходимо з двору вдосвіта. У селі ще ні в кого й не світиться.

Тільки де-не-дена стовпах уздовж вулиці лампочки ліниво-жовто

поблимують на ранок. Дядько Никінвідчиняє ворота, прикручені до

стовпців іржавим дротом так, щоїх треба, трохи піднімати, бо інакше

з місця не зрушиш, а я тягну тачку з нашим товаром —свіжиною:

закололи вчора кабана, то повеземо оце на базар у Полтаву.

За селом я трохи наджидаю, поки дядько впорається з ворітьми, а

далі цупимо тачку вдвох. Дядько Никін у новому, виїзному, як він

каже, протезі, взутому в черевик, теж новий і рипучий, і без ціпка, то

дуже пришкандибує: дишло смикається управоруч і тачку водить.

Отак і плуганимося селом, як два необ’їжджених бички в ярмі, дядько

рвицькаєдишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька,

та рвицькаю на себе.

—Якби попутна машина трапилась, то краще, міркуєдядько

вголос.

Це так, аби не мовчати. Аспитай у нього, чому краще«попутною»,

а не автобусом,—не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.

—Того краще,—каже дядько,—що... краще.

Ну от, я ж так і знав!

Під ногами внас та під колесами тачки полускує мерзле, прибите

інеєм листя, шурхотить тверда наїжачена трава, теж біла, з темним од

морозу прозеленцем, а нахлівах та горищах по всьому селі співають

півні —вже по-зимовому, хрипкувато.

Можна було б, звичайно, побазарувати й дядьковою машиною,

інвалідською, так несправна ще з літа. Щось там дядько так

одрегулгював у моторі (він каже: «мóтор»), що як заведе, то дим валує,

мов із цегельні, й огортає всю машину. А він ще й гукає з кабіни:

«Ану лишень, плем’яшу, подивись, який там дим!»

«Чорний!» —кричу на весь куток, бо треба ж гуркіт перекричати.

Дядько Никін глушить мотор, вилазить із кабіни й з виглядом

механіка-аса прорікає:

«Значить, бензин старий. Треба заливати нового, а його катма».

Або:

«Значить, карбюратор підгуляв. Треба знімать та нести хлопцям у

табір, хай ладнають».

Знімає й несе. І я вже наперед знаю: по дорозі в табір він зайде до

лавки за чверткою, зміркувавши, що «дурномузика не грає», а ввечері

повернеться трохи напідпитку, з «настроєним» карбюратором, довго

порпатиметься, доки прилаштує його на місце, і нарешті скаже,

виважуючи протез у кабіну:

«Ану, Ільку, штовхни, спробуємо завести».

123

Тоді я впираюся руками в зарослий пилюгою задок машини і

кроків здесяток пхаю її до Вишневого ярка, а далі вона котиться

сама, чмихаючи холодним димком мені в коліна. Буває, що й

заводиться. За такої удачі ми, весело вигукуючи один одному на вухо,

що таки наша взяла, вилітаємо на повному газі з ярка в степ і робимо

«обкатку», доки набридне. А буває, що машина скочується в ярок, так

і не завівшись, бо, як виявляється потім, дядько Никін забув

увімкнути «зажигання»... Тоді ми або ж кидаємо її в ярку, або ждемо,

доки з молочарні повертатиметься двокінкою наш сусіда,

молоковоз,—той уже невідмовить, притягне її до двору.

І так щоліта, од початку й до кінця моїх вакацій, хіба, мо’,

автоінспектор відбере у дядька права за якусь там провину. Тоді

машина безвиїзно стоїть у дворі, накрита од дощу й сонця старими

куфайками та витертими до фіолетового блиску тітчиними

плюшками, а дядько нудиться без діла та метикує, яким чином

визволити права.

Та визволяти їх недоводиться, бо інспектор — наш дільничний —

незабаром сам приїздить мотоциклом до двору, віддає дядькові права

й каже:

—Только ж смотріть мені, Христофоровичу, щоб більше не

повторювалося, щоб —гарантія. А то як же це так: уключили лєвий

поворот, а жарите прямо...

—То я ж забув, що включив його, ще як виїжджав із двору, хай

йому абищо! —покаянно вигукує дядько Никін, і вони йдуть у хату.

(«Загляньте ж хоч, як ми живемо»,—припрошує дядько)...

З’їжджаємо з кладовищенського піщаного косогору. Пісок примерз,

узявся зверху тонкою скоринкою й шахкає підногами —ламається.

Крізь ріденькі сосни попереду прозирає східень —вузька білувата

смуга з ледь помітним рожевим пружком угорі. Розвидняється.

На зупинці анікогісінько. В сільбуді, що