Гвинт [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

ГВИНТ

Аж різь у очах —так ясно, так жовтогаряче надворі від прив’ялого

осіннього сонця, спілих динь-дубівок, жовтосподих гарбузів,

позбираних у купки, та запізнілого цвіту гарбузового, на котрий уже й

бджоли не сідають, бо не про нього пора, а летять собі далі, на

червоний будяк чи падалішню гречку.

Летять через Ониськів двір, позаяк їм тут просторо — ні деревця, ні

кущика, навіть бузини за хатою або дерези, де кублилися б кури,

немає в Ониська. Пустир. Та й сама хата так низько при землі, що в

осінні понурі ночі, як погасне у віконцях світло, вона видається проти

інших копичкою злежаного сіна.

—Дзик-дзик-дзик...—бринить цілими днями в Ониськовому дворі,

попідвіконню, понад стріхою, наче то вітер на скрипці зі струнами-волосіннювитинає... Тому коли повз Ониськову садибу йде хтось до

лавки або з лавки, господар неодмінно зачепить його словом-другим,

а далі, вже немов так собі, між іншим уверне:

— Оцемені, братця, якби весілля справляти, то й музик наймати не

треба...

79

Скаже й примовкне наякусь часину, мружачи на співбесідника

підсліпувате око, аж доки той незапитає, чого ж це воно так, що —не

треба... Тоді Онисько помуляється, похизується трохи, наче маєщось,

та не хоче показати,і вже по тому пояснить:

— ...бо Павлушкові бджоли через мій двір шлях собі на поле

проклали. Чуєш, оно як виграють?

Буває, іноді хтось і пристоє з Ониськом, і послухає ту бджолину

музику, й погомонить про се, про те. Однак більшість, особливо

молодь, проходять мимо, сказавши тільки «здрастуйте, дядьку» або й

того не сказавши, бо знають, що дядько тугенькі на вухо: все одно не

почують.

Вдався Онисько ще замолоду собою непоказний, безтелесий, як

висушена тютюнова бадилина. Що не натягне на плечі, все на ньому

теліпається, мов на одводині, і враз цівочками-стрьопами обростає:

чи то батькову сірячину, чи шинелю мадярську, схожу кольором на

молоде жабуриння, чи якусь новітню одежину —армійський бушлат,

приміром, або пальто лавошне, дешевеньке.

І вже зовсім негодящий Онисько до будь-якої роботи: косить з

чоловіками сіно —ручку бере таку, як стежка завширшки; сторожує

вночі колгоспну худобу —теля в нього одв’яжеться та в ясла

вкинеться; заходиться вдома грядку полоти —городину позрубує, а

бур’ ян обійде, бо ото ж —підсліпуватий…

Однак хоч би як там цуралася доля котроїсь людини, хоч би як там

обминала, а, дивись, таки навернеться до неї хоч раз на житті і

зробить її невпізнанною...

Навернулася вона й до Ониська.

***

Сталося це давно, ще за війни.

Була рання осінь. Годило. Поміж грядками, на обніжках, цілими

півмітками снувалося павутиння і блищало проти місяця, як весняні

води в ручаях. Раденько цвірінькали горобці, гойдаючись на

соняшниках —літо з шапок допивали, і, порожніючи, шапки ті

скидалися на новенькі стільники. В селі було тихо, мирно, як усякої

пори. І раптом серед цієї крутої, неторканої тиші гримнув вибух на

курному Полтавському шляху, струсонув хати, дужою хвилею наліг на

шибки і довго стояв потім у безвітряному степу рудим кущем, наче

прип’ятий вихор. Трохи згодом у село прибіглаоглушена конячина,

впряжена вборону, а навздогінці за нею —блідий, закривавлений

погонич Семен, старший Ониськівсин, зодбитою по лікоть правицею

і видзьобнутим оком: міну розряджав...

80

Здавалося, Ониськові того лиха ні розплескати, ні по вітру

розвіяти, коли б до нього не прилучилася отака нежданиця (згодом

п’яний Онисько любив казати «б л а г о с л о в і н н я , братця»): до

борони, якою хлопець волочив груддя на грейдері, був

примотузований оривком блискучий, гарно змащений солідоломгвинт

ледь не метрової довжини —Семенова знахідка. (Саме з цієї оказії і

починалися Ониськові спогади про своє, хоч і нетривале, зате хмільне

щастя бути в селі першою людиною, з котрою навіть фінагент Білан

почав здоровкатись не інакше, як за руку, знімаючи при цьому

форменогокартуза з мідною кокардою).

Доки син лежав у лікарні, про гвинт було забуто, а як повернувся

та ще й з новеньким скляним оком під розсіченою навпіл бровою —