Чорний лабіринт. Книга друга [Василь Сичевський] (fb2) читать онлайн

Василь Сичевський ЧОРНИЙ ЛАБІРИНТ Книга друга

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Художнє оформлення Б. О. Волкова}

ЧАСТИНА ПЕРША ДЖУНГЛІ

Розділ перший БЕРН — МІСТО СПОКОЮ

У затишній долині, відгородившись від світу частоколом засніжених альпійських верхів, ніжилося в ясному ранковому промінні стародавнє місто Берн. З голубих снігів, зелених лісів і луків скелястими схилами сповзали на долину тумани й пропливали над червоними дахами будівель, мов білі казкові лодії. В доглянутих парках чепурилися сережками білокорі берези, на галявинах прокльовувались перші несміливі квіти.

У другу повоєнну весну в столиці нейтральної Швейцарії не помічалось особливого пожвавлення. Як і до війни, Пери вражав спокоєм і респектабельністю. Неспішно прошкували тротуарами обивателі, стримано закликали перехожих вітрини крамниць, і навіть неонова реклама фешенебельних готелів, нічних клубів і кабаре не виглядала крикливою. Демонструючи акредитовану недоторканність, сунули вулицями розкішні лімузини з прапорцями дипломатичних місій. Місцеві фінансові тузи не шкодували зусиль, зберігаючи довоєнний дух упевненості, бо саме він забезпечував зараз найвищі відсотки з усе нових і нових надходжень до швейцарських банків. Міжнародна фінансова твердиня повинна стояти скелею бодай в уяві тих, котрі ще вірили в її незрушність навіть після урагану, який нищівно пронісся над світом.

На Берн не впала жодна американська бомба, не розірвався над ним і жоден німецький снаряд. Острівець «нейтрального спокою» в розбурханій, зруйнованій війною Європі зараз приваблював до себе різноязиких біженців. З-поміж місцевої публіки їх вирізняв хворобливий блиск у порожніх очах.

Колишні королі, недавні президенти, лідери профашистських партій, націоналісти й колабораціоністи всіх мастей і відтінків, генерали без війська, вожді без ідей і послідовників, польські магнати, румунські гендлярі, чеські спекулянти та інший грошовитий набрід, чиє нерухоме майно вже кілька років було націоналізоване і на кого вдома чекали народний гнів і шибениці, збігались до Швейцарії, ближче до броньованих сейфів, де лежали їхні награбовані мільйони. Ці добродії тремтіли і вдень і вночі, їм снилося, ввижалося, марилось, що мури їхньої останньої фортеці хитаються, а до мішків з мільйонами вже простягають руки зажерливі й спритні пройдисвіти, якими аж кишіло у Берні, Лозанні, Цюріху. А тим часом в Європі дув свіжий вітер, вітер зі Сходу, його оновлюючий, животворний подих відчувався всюди, тільки Швейцарія вперто ховалася за Альпійські хребти, захищаючись від нього, мов щитом, своїм трухлявим нейтралітетом. Тієї весни в столиці було багато дипломатів. На гучних прийомах, балах і раутах, а більше в своїх затишних кабінетах сплітали вони хитромудру павутину інтриг проти новонароджених демократичних держав.

Були серед них і такі, що намагалися не виставляти напоказ свою акредитацію, офіси мали в тихих завулках, ніколи не одягали фраків і не любили з'являтися на дипломатичних раутах.

Кабінет представника американської місії в Берні, керівника відділу стратегічних служб Едварда Хемфрі, був позначений вишуканістю стилю. Місія орендувала особняк ще з довоєнних часів, проте ніхто з попередників Хемфрі не спромігся умеблювати його згідно з вимогами часу. Тут панував старовинний гельветський стиль, характерний для мисливських замків лісових кантонів.

Окрасою кабінету був камін, складений із сірого граніту. Обабіч нього на стіні кущами висіли оленячі роги. Мисливські атрибути і цей показний камін надавали кабінету певної неофіційності. Хемфрі любив посидіти біля вогню в час відпочинку або коли мусив у деталях виважити якусь із операцій, що позначалися на політиці багатьох держав у післявоєнному світі. Хоч на знамено відділу стратегічних служб було винесено гасло «розвідка поза політикою», однак хто-хто, а Едвард Хемфрі знав: політика залежить від характеру інформації, яку подає департаменту розвідка. Це тільки тупаки з конгресу не бачать, а можливо, не хочуть бачити, що стоїть за зовні демократичним гаслом, яке заповів покійний Франклін Рузвельт.

Вогонь у каміні настроював містера Хемфрі на філософський лад, навіював думки про швидкоплинність і марність людського буття, викликав згадки про дитинство, нагадував про затишок родинного маєтку в Техасі. Яким далеким усе те було зараз! У дитинстві в нього був приятель Джіммі Керк. Навчалися в одному коледжі, університеті, вивчали право в Саскачевані. Потім доля деякий пас водила їх різними стежками, аж. поки зустрілися на таємних дорогах стратегічної служби. Джіммі Керк — генерал, шеф «Сі Ай Сі» в Баварії, багаторічний помічник у найделікатніших справах, якими опікується його відділ у Європі. Хемфрі чекав на Керка з хвилини на хвилину, а тому думав про нього. Ще в коледжі між ними виникла й довгі роки триває суперечка з приводу деформації американської мрії. Запальний, схильний до ідеалізму Джіммі твердив: «Мрія перших поселенців, піонерів освоєння континенту, залишила нас, їхніх нащадків! Вони полишали старий світ, прагнучи створити новий, де кожен індивідуум, — не маса людей, а окрема особистість, — матиме невід'ємне право на власне достоїнство й свободу, що грунтуватимуться на особистій мужності, чесній праці і взаємній відповідальності. Нова Америка народилася від свободи її землі, гір, неба. В самому слові «Америка» — гімн волі і людської гідності. Такою була мрія! — О, замолоду Джіммі Керк умів красиво говорити! — Наші предки, тікаючи від гніту європейських плутократій, прагнули стати рівними серед рівних… Ми втратили їхню мрію. Власними кулаками розтрощили, власними ногами розтоптали те, що народило Америку! «Свобода», «демократія», «патріотизм» — слова, які ми позбавили змісту, це не наші, не американські слова, у нас вони не мають грунту!» Так говорив колись запальний Джіммі.

Сьогодні генерал Керк вже не Згадує тих слів, однак дискусія не згасла, навпаки: її полум'я розгоряється з новою силою. Хемфрі розумів, що перевага у багаторічній полеміці на боці Джімма. Можливо, саме тому Керк і залишився вправним розвідником, а не сягнув більшого. Мало чесно виконувати свій патріотичний обов'язок, треба ще вміти мати від нього зиск. А Керк, на глибоке переконання Хемфрі, саме цього робити не навчився. Доля завжди підсовувала Джіммові такі набряклі грошима справи, з яких другий вицідив би не один мільйон, а цей не мав і цента понад офіційну премію. Ось і зараз до його рук пливе справа, з якої можна мати добрі гроші. Та, мабуть, саме тому, що про Керка шириться слава безсеребреника, йому й доручають справу відділу «Східних армій» Генерального штабу колишнього вермадту. Генерал-лейтенант Рейнгард Гелен пропонує картотеку законспірованих агентів, що їх генеральний штаб Гальдера мав на території Радянського Союзу та нинішніх країн соціалістичної орієнтації. Продає вцілілу від розгрому шпигунську організацію, а мудреці в Штатах ще й носом крутять і тільки тому, що хитрий німець вимагає гарантії: після передачі організації не хоче бути усуненим від її керівництва. Не все, виходить, видно з берегів Патомаку. Доведеться ще і ще раз переконувати Донована, що це нам вигідно. Передача агентури забере час, та й чи досягнемо ми такого ефекту в роботі з тими, хто роками працював на німців? Тут сотня граней так званої специфіки роботи на слов'янському сході, про які наші хлопці не мають найменшого поняття.

Зумер порушив тишу кабінету. Хемфрі неквапом підійшов до селектора і натис на клавішу, яка одразу ж спалахнула зеленим вогником.

— Слухаю.

— Сер, прибув генерал Керк. З ним ще двоє…

— Давайте його сюди, Хоуп. А ті двоє хай зачекають, — Хемфрі припалив погаслу сигару і рушив до дверей, що саме прочинилися. До кабінету увійшов високий тілистий чоловік у добре скроєному цивільному костюмі. Широко ступаючи пухнастим килимом, він підійшов до шефа і коротко вклонився.

— Радий бачити тебе, Джіммі… — потискаючи руку, мовив Хемфрі.

— Дякую, шеф… Я теж… — одізвався хрипкуватим басом генерал.

— З роками ти стаєш дедалі більш імпозантним. Ця благородна сивина… Ти часом не фарбуєш волосся? — посміхаючись, запитав Хемфрі.

— Ні, шеф, на такі дурниці не вистачає часу.

— Що це ти все шеф та шеф. Присядьмо. — Хемфрі показав на розлогі фотелі біля каміна. — Присядьмо і до біса всяку офіційність. Адже ми друзі, Джіммі… Чи ти забув, як ми бились за Роз Хоуп?

— Бачу, ти й зараз пам'ятаєш про неї. Це її синок у тебе в приймальні? Чи я помиляюсь?

— Її… Тільки пам'ять допомагає відчути прожиті роки, — Хемфрі налив дві чарки міцного шотландського віскі. — Твоє здоров'я!

— Дякую… — з достоїнством промовив Керк. — Чому я тоді не женився на Роз? Цей хлопець міг би бути моїм сином…

Хемфрі дивився на генерала і думав: «Він має рацію. Гроші старого Хоупа пропливли повз його кишеню. А чого він вартий сьогодні без грошей? Що стоїть за ним? Ще зовсім недавно його оберігала прихильність Рузвельта… Сьогодні — лише моя!» Він ковтнув з чарки, поворушив березові полінця в каміні і поволі опустився в крісло.

— Ти чимось схвильований, — сказав, підсовуючи Кернові пляшку.

— Ні, все о'кей. — Генерал посунув фотель ближче до вогню. — Трохи застудився. Цілий тиждень у горах… Вітри, дощ січе з ранку до вечора. Тепер от ангіна. П'ю гаряче молоко, аспірин…

— Допомагає?

— Та ніби трохи попустило…

— А що, крім ангіни, добув?

— Хвалитись нічим. Це озеро, ніби сейф з подвійним дном. Глибина місцями за триста метрів і мул, у якому зникає все, що опускається на дно. Десь на половині глибини неначе густа сіть — шар затонулих дерев. Вони не стоять на місці, рухаються… Ми не перші пробуємо відімкнути цей підводний сейф. Були там наші хлопці з трофейної команди, потім англійська водолазна група і знову наші з морського відомства. Чим скінчилося, ти знаєш. Ніхто з них до дна так і не дістався. Ми ж витягли сім контейнерів, але в них нема того, що ми шукаємо. Можливо, їх скидали в озеро не лише зі скелі, на якій колись загинув Геро…

— Так, розвідники на зразок Геро фон Шульце трапляються нечасто. Він знав Німеччину, знав німців, а це саме те, чого нам з тобою бракує, мій друже.

Генерал спохмурнів. Хемфрі зачепив його за живе і не збирався пом'якшувати удару, навпаки — свідомо сипав сіль на рани.

— Скажу відверто, Джіммі: я тобі дивуюсь. Не розмотати такої нікчемної справи, адже Геро залишив тобі трьох свідків.

— Ви певні, шеф, що люди, яких залишив Шульце, справді були свідками операції?

— Я читав його доповідну.

— За фахом Геро був журналіст, писати його вчили в університеті.

— Ну то що?

— Як і кожного писаку, його часто заносило…

— Ти ставиш під сумнів?..

— Та ні, я теж думаю, що все було саме так, як доповів Геро… За винятком одного — ніхто з названих ним людей не був свідком кінцевої фази операції «Бернгард», тобто не бачив на власні очі, де скидали в озеро ті кляті контейнери.

— Але ж ваші люди…

— Мої люди йшли за Дітцем від самого Берліна, але в останній момент, в Зальцкаммергуті, він одірвався од них і… Я певен, що озеро Топліц підсунули нам, як той мисливський вабик. Цілком можливо, що справді цінні архіви заховані не в озері, а десь в іншому місці…

— Та-ак… — Хемфрі поклав сигару в попільницю і взявся за пляшку.

— Вип'єш?

— Ні…

— Даремно відмовляєшся. Віскі гарно прочищає мозок. — Шеф наповнив свій келишок. Очі його при цьому набули холодного блиску. Щось в них ховалося, однак що саме — розгледіти було важко, скельця окулярів прикривали їх, неначе тонкий льодок.

— Ти стомився, Джіммі… — сказав шеф, спостерігаючи за реакцією генерала. — Лігурійська Рів'єра чудово відсвіжує нерви. Як ти ставишся до такої думки?

— Розумію це, як натяк! — Лице і шия генерала вкрилися плямами бурякового кольору.

— Ну, що ти… Тебе цінують… — Хемфрі сказав це з такою єзуїтською посмішкою, що генерал зірвався на ноги.

— Хто? Хто мене тут цінує?

— Я, — спокійно промовив Хемфрі, — якщо тобі цього мало, скажу більше — недавно тобою цікавився Даллес.

— Який?

— Аллен…

— Ну, значить, мова йшла про мою відставку.

— Тобі не можна відмовити в прозорливості… — клекотав сміхом Хемфрі.

— Я розвідник, Едварде! — не стримався Керк. — У мене розум розвідника, досвід розвідника, коли хочеш — талант розвідника! Тобі, Едварде, цього бракує, і тому всі ці роки я був тобі потрібний…

— Ти і зараз мені потрібний, — не збиваючись із спокійного тону, промовив Хемфрі.

— Ти знаєш, я людина чесна, я позбавлений честолюбства і не хворію на манію величності! — Керкові стало важко дихати. Він поставив чарку на полицю каміна і відійшов до вікна. — Так, я прихильник Рузвельта, його тверезого курсу на співіснування… Але чому я повинен лишитися роботи, до якої відчуваю покликання, невже тільки тому, що Рузвельт помер?

— Король умер, і хай живе король!..

— Трумен не король. У Білому домі його дні полічені. Президенти міняються, Едварде, а розвідники…

— Справжні розвідники, як вершини в горах, видні здалеку, їх можна порахувати на пальцях однієї руки… — посміхаючись, сказав Хемфрі.

— Кепкуєш… Ну що ж, доведеться тобі працювати з кимось іншим.

— З іншим я не зможу. Я до тебе звик. Як-не-як більше тридцяти років разом. — Хемфрі підвівся і підійшов до столу. Вже зовсім іншим тоном запитав — Хто тобі сказав про відставку? З Даллесом я говорив про тебе, як про найкращого кандидата для роботи з Геленом. Ні, ти таки зовсім розкис… Бачу, марно я пропонував тебе для цього діла.

Запала важка напружена пауза. Керка душила злість. Він не вірив жодному слову Хемфрі. Цей власник акцій «Кемікал фаундейшн», яка протягом всієї війни співпрацювала з Круппом, вже не раз кидав його під коток, куди мав би лягати сам. Однак він завжди знаходив спосіб вивернутися, а за козла відпущення тримав при собі його, генерала Керка, який вірою і правдою служив інтересам Америки, не прагнучи робити бізнес на крові солдатів, що вмирали по обидва боки фронту.

Генерал Керк був помітною фігурою на шахівниці відділу американських стратегічних служб у післявоєнній Європі. Він належав до того вимираючого племені розвідників-професіоналів, які працювали, так би мовити, з ідейних міркувань. Та генерал Джімм Керк не раз мав змогу переконатися, що для Морганів, Рокфеллерів, Дюпонів війна проти німецького фашизму закінчилась задовго до того, як у Потсдамі Кейтель поставив свій підпис на акті капітуляції, тому що їх противником на світових ринках був не Гітлер, не фашизм, а німецькі фірми. Власне, ідея антифашистської коаліції, яку підтримував і провадив у життя його кумир Франклін Рузвельт, ніколи не була популярною в тих найвищих колах, які вершать долю Америки.

Для Керка не було секретом, що вже через два дні після смерті Рузвельта в Білому домі постало питання про створення німецького бастіону проти комунізму. Ця політична концепція виникла під тиском тих королів бізнесу, які мали ділові зв'язки з гітлерівською Німеччиною. Едвард Хемфрі був одним із них, адже патенти на нержавіючу сталь належали фірмам «Кемікал Фаундейшн» у Нью-Йорку і концерну Круппа у Рурі. Ще весною сорок п'ятого Джіммі Керк від душі посміявся, коли б хто сказав йому, що новий президент Америки і прем'єр Черчілль у своїй політиці будуть керуватися принципами, розробленими німецьким генеральним штабом, принципами, які були схвалені Гіммлером, Герінгом, а в останні дні «третього рейху» і самим Гітлером.

Мабуть, наступають часи, сумніші за воєнне лихоліття, коли такі яструби почали піднімати голови. Біснуватий Адольф назвав земну кулю «перехідним кубком», і ось після його невдалої спроби оволодіти цим трофеєм маніакальна ідея не дає спати нашим «ультра». Боже! Не карай їх так жорстоко… Не забирай у них розуму…

— Я запросив тебе, — сухо зауважив Хемфрі, — маючи на меті порадитись з вельми важливих питань. Однак бачу — ти не в формі…

Керк обернувся до Хемфрі і побачив, що той сидить за столом і пильно розглядає якісь папери. Генерал підійшов, вийняв хустинку, витер спітнілого лоба.

— Пробач, Едварде. Я слухаю.

Хемфрі жестом запропонував генералові сісти, потім вийняв з теки аркуш і заглибився в читання тексту. Керк думав: «Хто б він був, якби у розвідці становище кожного визначалось за принципом професійної відповідності і таланту? Однак він мій шеф і я мушу з цим рахуватися. Що я робитиму, коли мене усунуть? Поїду в Техас, сидітиму на ранчо, щотижня навідуватимуся до Уїчіто-Фолса випити склянку кислого, забрати пенсію і знову скніти в задусі. Ні, така перспектива не для мене. Поки можна — тримай бистрини. Я був потрібним йому до цього часу, тож треба, щоб і далі він не міг обійтися без мене… Горді мрії про свободу, яку дає високий професіоналізм, треба забути. Все те було модним при Рузвельті. Трумен — мілкота, йому потрібні такі, як Хемфрі, виконавці без власної думки, без фантазії, розмаху. Достоїнство, ініціатива, непересічна особистість — товар, попит на який різко падає.

— Ти знаєш Річарда Скемона? — раптом запитав Хемфрі, не піднімаючи од паперів голови.

— Ні… Хто цей Скемон?

— Начальник політичної комісії нашої цивільної адміністрації в Західному Берліні.

— Я працюю в Баварії. Західний Берлін не моя сфера.

— Цей Скемон доклав чимало зусиль до створення сепаратної німецької держави. Хоче сорок чотири мільйони західних німців поставити стіною проти червоної навали зі Сходу…

— Чудово… Однак для цього треба розірвати всі угоди, всі пакти з росіянами, бо поки вони наші союзники, містер Скемон повинен сидіти тихо…

— Він уже розробляє положення про нашу окупаційну політику на території СРСР.

— Містер Скемон не оригінальний. У нього був попередник…

— Хто?

— Мартін Борман… У сорок першому він увічнив свої думки в аналогічному меморандумі. Там теж йшлося про окупаційний режим на російській території, а сьогодні половина Німеччини червоніє з кожним днем дедалі більше. Рік тому фельдмаршал Монтгомері пробував створити групу «Норд-Вест», що з цього вийшло — ми знаємо…

— Якщо я правильно тебе зрозумів, ти вважаєш таку ідею неприйнятною?

— Ти сам сказав, що знаєш мене більше тридцяти років. За цей час ти повинен був би вивчити мій характер. У мене є одна неприваблива риса.

— Ну, це ти дуже скромно висловлюєшся про свій милий характер, — удавано весело розсміявся шеф.

— Мабуть, ти маєш рацію, проте риса, про яку я веду мову — моя хвороблива доскіпливість. Ще в коледжі я поклав собі за правило ніколи не висловлюватися з питань, які для мене непрояснені до кінця. Отож повернемось до твого питання: чи можливе сьогодні відродження армії, німецької армії, здатної стати нашим союзником у майбутній війні проти червоної Росії? В принципі можливе. Німеччина має досвід відроджень після поразок. Згадати, приміром, вісімнадцятий рік… Однак між вісімнадцятим і сорок п'ятим є значна відмінність. Кайзерівська армія потерпіла поразку, але з фронту повернулася до фатерлянду в повному складі з офіцерами, генералами і каптенармусами; вермахт був розгромлений на території самої Німеччини. Кайзерівська армія зберегла свій Генеральний штаб і генералітет! Сьогодні все виглядає інакше. Країна зазнала повного краху, населення перебуває в стані глибокої соціальної апатії. Щоб розворушити німця, щоб пробудити в ньому бажання знову взятись за гвинтівку, треба чимало часу і великі гроші.

— Слушно, — промовив Хемфрі. — На Німеччину має впасти золотий дощ… Тільки тоді можна сподіватися, що зерна, які ми тут посіємо, проростуть… Ось тут наведені думки декого з сенаторів, фінансистів, людей, які сьогодні формують нашу політику. Ознайомся… Думаю, це тобі буде корисно знати.

Хемфрі простягнув генералові бланк інформаційного бюлетеня стратегічних служб. Керк надів окуляри, почав читати.

… Люїс Браун (банкір, компаньйон Аверелла Гаррімана): «Німеччині треба дати відкриті двері надії. Їй треба дати ногою в зад, щоб примусити увійти в ці двері, пообіцяти краще життя і дати короткі, категоричні накази».

… Сенатор Елмер Томас: «Німеччина — велика військова сила. Німці — хороші вояки. Якщо США знову почнуть війну, нам потрібні будуть солдати. В тій війні німці повинні бути на нашому боці».

… «Нью-Йорк Таймс»: «Конче необхідно знайти нові джерела людських резервів, а вони є лише в Німеччині. Америка має право за кожний заплачений долар вимагати бойову силу вартістю в один долар».

… Сенатор Тафт: «Набагато дешевше вести війну солдатами інших націй, навіть якщо ми змушені будемо їх озброювати, дешевше, аніж коли б ми посилали своїх американських хлопців».

Керк зняв окуляри і, потираючи пальцями повіки, сказав:

— Концепція обивателя: хай вмирають не наші хлопці…

— Заздрю твоєму вмінню висловлюватись лаконічно, — ухильно промовив Хемфрі, беручи з рук генерала бюлетень.

— Це все тому, що війна не торкнулась їх власної шкури, — вів далі думку Керк, — якби вони хоч на мить опинилися в становищі німців, вони б заспівали іншої… Як швидко ми, американці, з філософів і романтиків перетворилися на гендлярів…

Останні слова генерала Хемфрі зустрів веселим смішком.

— Ти ще не забув пісеньку, яку ми наспівували в коледжі: «Я родився десять тисяч років тому, знаю, як живеться товстому й худому…» Як там далі?

— «Соломона я прославив на віки, в сир рокфорський напустив я черв'яки», — підказав Керк.

— От, от… Зараз ти нагадуєш героя цієї пісеньки. Їй-право, якби я не знав тебе з пелюшок, подумав би, що ти червоний…

Керк промовчав. Містер Хемфрі відкинувся на спинку крісла, скривився, неначе од болю, і зняв окуляри. Без них він виглядав трохи молодшим і нагадував Керкові того довготелесого Еді, якого в коледжі Уїчіто-Фолс хтось влучно нарік гончаком. Він і зараз мав багато спільного з псом тої мисливської породи. Худий, довгоногий, з витягнутим уперед гострим носом, до якого тулилися маленькі, підсліпуваті і на диво хижі оченята.

Керкові пригадались слова Джоша Біллінгса, твори якого любив і возив з собою замість Біблії. «В живому янкі нема ні крихти смирення. Він дивиться на мармурову піраміду, прикидає її висоту, підраховує, скільки на неї пішло каменю, і продає цей величний пам'ятник в Бостоні з немалим для себе зиском».

Окуляри знову вчепилися в перенісся Хемфрі.

— Ми з тобою солдати, Джіммі, тільки солдати. Наша служба поза політикою… Рузвельт, Трумен — нам своє робить.

— Чекаю розпоряджень, сер.

— Отже… — Хемфрі блимнув з-під окулярів. Йому ніяк не вдавалося знайти вірний тон у розмові з цим мостодонтом. — Отже — Гелен! Біля нього заходиться «Сі Ай Сі». Військова адміністрація все перебирає до рук — і на здоров'я, хай тягнуть на себе ковдру. До часу можна це їм дозволити. Однак нам уже сьогодні слід знати, чим насправді оперує Гелен. Ми не можемо примиритися з тим, щоб військові купували кота в мішку, і тому я посилаю експертом тебе. Ти повинен оцінити вартість товару, з яким Гелен виходить на торг. Май на увазі, коли з'ясується, що в нього в руках справжня агентурна мережа, ми зробимо все, щоб вона працювала на нас. Сьогодні нам бракує даних про Радянську Росію, завтра вони будуть нам потрібні ще більше.

— Ті архіви, які ми шукаємо…

— Довго шукаєте! — обірвав Хемфрі. — Вже рік я кліпаю очима перёд Даллесами. Повір, це не те що ти кліпаєш переді мною. Кругом, де тільки можу, я відгукуюсь про тебе, як про гросмейстера, а ти…

— Гросмейстери теж виграють не всі партії…

— Якби картотека агентури, яку ви шукаєте, лежала на цьому столі, ми говорили б з Геленом не так… Чому до цього часу ти не спромігся витягти з того майора, де заховано архів?!

— Він справді не знає…

— То чого ти з ним панькаєшся?! Чи тебе треба вчити, що в таких випадках роблять?

Керк ледве вгамував роздратування проти цього пихатого «гончака». Те, що професор Глевіц перетворив Крайніченка на «зомбі-агента», генерал тримав за козирну карту, яку до часу не вважав за потрібне розкривати навіть перед своїм шефом.

— Ми так звикли мати справу з покидьками, що, коли трапляється міцна людина, нам не вистачає терпіння.

— На психологічні експерименти у нас немає часу.

— Ми вербуємо всіх підряд, а ця так звана агентура біжить в НКВС, як тільки ешелон минає кордон… Майор Крайніченко вартий того, щоб витратити на нього ще якийсь час. Ми відрізали йому шлях додому. Тепер лишилося добути архіви ніби завдяки його допомозі, і він довіку наш. Тим, що пропонує нам Гелен, ми не обійдемось. Нам час подбати про власну агентуру, нами виховану, професійно підготовлену… Зараз у твоїй приймальні чекають двоє. Один, пан Кислицький, тобі добре відомий. Він виступає репрезентантом емісара українських націоналістів, так званого закордонного представництва Української головної визвольної ради.

— А це що за рада? І навіщо вона нам? Адже ти знаєш, Аллен проти зв'язків з колабораціоністами, в тому числі й українськими. Вони скомпрометували себе співпрацею з нацистами. Сьогодні користі від них мало…

— Сьогодні, так… Але, думаючи про майбутнє, до них треба придивитись пильніше. Зважаючи на вплив, який вони мають в таборах Ді Пі, вони можуть знадобитися вже ближчим часом. Серед них трапляються вправні політикани. Переконуючи мене влаштувати зустріч з тобою, пан Кислицький сказав, що в самому націоналістичному середовищі виникла опозиція, група функціонерів, очолювана якимось Миколою Лебедем, виступила проти їхнього «вождя» Бандери, як украй скомпрометованої фігури. Правда, сам Лебедь теж в минулому агент абверу…

— Мені вже доводилось чути про цього Лебедя. Навіть бачився з його представником у Цюріху.

— Група Лебедя досить активна. Вони вже двічі зустрічалися з Ейзенхауером.

— Чого вони прагнуть?

— Думаю — грошей… Мюнхен став Меккою української націоналістичної еміграції. Вони голодні, як вовки, і готові до будь-якої роботи, аби урвати… В обробці цих контингентів наші англійські колеги вже мають неабиякі успіхи. Ось що пише один з підручних Бандери, — генерал вийняв з теки два невеличких папірці, одяг окуляри: — «ЗЧ ОУН підтримує співпрацю з відомими вам англійськими чинниками, отримує допомогу в навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може давати тільки сильна держава… В обмін за це ЗЧ ОУН повинна давати розвідницькі матеріали…»

— Лондон не гребує ніякими покидьками, — зло кинув Хемфрі.

— А це вже грипс самого Степана Бандери, яким озброїв мене пан Кислицький. «Американці вважають мене і членів проводу ЗЧ за антидемократів і надто безкомпромісних у політиці, за фашистів, натомість опозицію, її членів вважають за демократів і політично гнучких. Організація з своєю репутацією повинна заховатись у тінь, принишкнути».

— Відверто і досить цинічно…

— Однак насправді англійці випереджають нас. Вони вже користуються послугами націоналістів, які по своїх каналах отримують розвідувальні дані про глибинні райони СРСР, а ми удаємо благородство і чекаємо, поки Гелен принесе нам ці дані на блюдечку…

— Важко не погодитися… Доведеться як слід розібратися і, можливо, навіть спробувати переконати Аллена…

— Я певен, що саме так воно і буде, коли ми вислухаємо тих двох джентльменів.

Хемфрі підвівся, неквапом підійшов до каміна, взяв пляшку і довго дивився на згасаюче полум'я, потім, ніби прокинувшись, налив чарки.

— Давай ще по одній…

Керк підійшов до шефа, взяв свою чарку.

— Аллена неважко буде переконати, — сказав, опускаючись у фотель.

— Ти гадаєш? — Хемфрі звів на генерала бляклі очі.

— Скажи йому, що наші розвідшколи порожні, нам нема з кого готувати агентів для Росії, а бандерівці мають людей… — У них руки чешуться шкодити більшовикам.

— Маєш рацію. Минулого тижня вони обстріляли машину з представниками Радянської місії по репатріації.

— Де?

— Поблизу Нюрнберга. Та й про твою Баварію в ноті теж згадують.

— Ти сказав — «ноті»?

— Саме так. Росіяни надіслали Айку протест, офіційну ноту! Звинувачують у відсутності уваги до союзницьких обов'язків. Вимагають припинити терор по таборах Ді Пі, розправи з тими, хто хоче повернутися… Про тих, яких ви ховали в замку Торнау, теж згадують.

— І що Айк? Що він їм відповів?

— А що він може відповісти? Факти у них неспростовні. Певне, пообіцяє вжити заходів, припинити діяльність колабораціоністів у нашій зоні… Сьогодні, бодай про людське око, треба дотримуватися союзницьких зобов'язань. Та, зрештою, то вже турботи Айка, а нам з тобою треба думати про інше.

— З тією нотою у нас теж будуть немалі клопоти. Знаєш, я давно мрію закроїти таку операцію, щоб всі бачили, як ретельно ми виконуємо наші союзницькі угоди, і в той же час, щоб від нашої ревності такий антирадянський дух пішов по світу, від якого в носі у росіян свербітиме не один рік.

— Це тільки бажання чи, може, є конкретні плани?

— Дещо є… Правда, операція поки що бачиться в загальних рисах.

— В чому її суть? — шеф долив собі з пляшки, проте пити не поспішав. Він умів слухати, умів передчувати важливу думку.

Для Керка такі хвилини були приємними. Він добре знав ціну своїм ідеям. Потім, як завжди, Хемфрі видаватиме їх за свої, тому честолюбство його тішилось тільки у ці кілька хвилин, коли почував себе господарем думок свого шефа.

— Вона полягає в тому, — карбуючи кожне слово, почав Керк, — що нам пора прибирати до рук всі оці ОУН-АБН-УГВР, і прибирати по-справжньому. Треба допомогти їм друкувати антирадянську літературу… Ми ж зацікавлені, щоб Націоналістичні організації в нашій зоні працювали активніше, ніж дотепер, чи, може, я не так зрозумів?

— Не тягни. Давай по суті.

— Будь ласка: ми створюємо підпільну друкарню. Націоналісти, я маю на увазі бандерівців, друкують там свою писанину, потім накриваємо їх. Преса, радіо, кіно запевняють увесь світ: американська сторона виконує свої союзницькі зобов'язання! А тим часом ми відкриваємо шлюзи для антирадянської пропаганди, цитуючи, і всіляко поширюючи надруковану в нашій же друкарні антирадянщину…

— В цьому щось є… — Хемфрі підвівся і знову сів.

— Далі ми влаштуємо гучний судовий процес і розголосимо знову на увесь світ! Найгостріші видання надішлемо в держдепартамент. Потурбуємось і про те, щоб із заявою в конгресі виступили солідні люди. Словом, зробимо все, щоб привернути до цього факту увагу вільного світу. Зрозуміла тобі моя думка?

— Сказати правду, не до кінця. Що з цього матимемо ми?

— По-перше, утремо носа росіянам. По-друге, пригріємо націоналістичних лідерів і вони заплатять нам за це людьми своєї організації. Ми вишколимо їх і створимо власну агентурну сітку в Росії, не сподіваючись ні на Гелена, ні на ті міфічні картотеки, яких може й не бути на дні озера Топліц або десь у іншому місці альпійської фортеці фюрера.

— Що ж, загалом думка цікава… — Хемфрі перехилив чарку і акуратно поставив її на мармурову поличку над каміном. — Варто подумати… Добре, Джіммі, ближчим часом я спробую заручитися у цій справі підтримкою Аллена. Зрештою, кожен, хто проти росіян, той з нами. Українські колабораціоністи не кращі й не гірші за інших.

На селекторі спалахнула червона цятка і гугнявий звук зумера перервав розмову. Хемфрі підійшов до столу.

— Слухаю…

— Шеф, ви просили нагадати, коли прийде машина, — почувся голос секретаря. — Машина біля під'їзду…

— Гаразд.

— Сер, у приймальні на вас чекають двоє…

Хемфрі поскріб підборіддя, запитливо поглянув на генерала.

— Варто було б прийняти, — сказав, підводячись, Керк.

— Добре… Хоуп, запросіть джентльменів до мене.

— Слухаю!

Містер Хемфрі сів до письмового столу і мовчки заходився протирати скельця окулярів.

Розділ другий РЕЗЕРВАЦІЯ ТОПЛІЦ

На віллі Рота, що самотньо стояла на березі мальовничого альпійського озера Грундл, вже третю добу чекали повернення генерала Керка. Його терміновий виклик до Берна перервав роботу водолазної команди. Капітан Маккольм і його «хлопчики» туманіли з нудьги. Команда Маккольма і раніше мешкала тут, бо за перешийком, в «резервації Топліц», де колись містилася переведена сюди в сорок третьому з Кіля науково-дослідна станція військово-морського флоту, не залишилось навіть слідів від будинків і бараків-лабораторій. Есесівці Скорпені замітали сліди на совість. Дещо містилося і в приватних будинках селища Гессла, яке лежало на перешийку між озерами. Однак і там все було знищено, розпеченим залізом витравлено навіть із людської пам'яті. Жителі Гессла неохоче згадували про ті страшні часи.

Перерва в роботі влаштовувала водолазів: кому охота спускатись під воду, коли її температура не піднімається вище дванадцяти за Цельсієм. Їх лише дратувала заборона виходити за ворота вілли. Ближні і дальні готелі на березі Грундлу стояли пусткою ще з війни, але в Гессл вже повертались потроху люди, там працював гаштет.

— Сто чортів у печінку Сивому Джіммі! Сам, певне, зашився до борделю, а ти сиди тут, неначе той буддійський монах, і до Бад-Аусзе податись не вільно.

— Що не кажіть, а наша вілла таки нагадує підводний човен!

— Особливо, коли за вікнами всесвітній потоп…

За вікнами справді лило, неначе з відра, лютував вітер. Здійняті вітром на озері хвилі накочувались на берег, важко бухали у кам'яне громаддя і білими зміями з шипінням і плюскотом сповзали назустріч усе новим і новим чорно-зеленим валам.

Федір Крайніченко стояв біля вікна, дивився на хвилі і думав: «Отак і всі мої зусилля, всі спроби вирватись з лабетів «Сі Ай Сі» розбиваються на друзки…»

На віллу Рота його привезли два тижні тому, а перед цим були місяць карцеру і більше року тюрми. І все те без суду і слідства, так, наче він не людина. І ніхто не знає там, за цими неприступними горами, про поневіряння і муки, яких довелося йому зазнати. Хто вступиться за його людські права, окрім Батьківщини? Хто він тут? Ніхто… Яку дорогу готує йому немилосердна доля?

Після тюрми генерал зустрів Федора, мов старого приятеля, з яким не бачився кілька днів. Не згадав ні про карцер, ні про тюрму. Про його виступ перед хлопцями в замку Торнау навіть словом не обмовився. Керка, як і раніше, цікавили таємниці озера Топліц, і було дивно, що за той час, доки Крайніченко сидів у камері, американська розвідка, здавалося, зовсім не просунулась у цій справі. Генерал знову зажадав від нього повторити все, що йому відомо про місце і обставини, за яких було скинуто в озеро імперський архів, а переконавшись у тому, що нічого нового Крайніченко додавати не збирається, не подав і знаку невдоволення, а по-діловому просто сказав, що вирішив залучити його до роботи водолазної команди, яка працює на озері. Ще там, у тюрмі, Федір намагався уявити собі зустріч з Керком. Вона ввижалась по-всякому, але не такою буденною. Тепер він думав, що за цим криється якась тонко замаскована пастка. Однак яка саме — це покаже майбутнє, бо не такий Сивий Джіммі добряк, щоб так собі, без користі для себе, вивозити його в гори подихати свіжим повітрям. Йому здавалося, що генерал вже якось пронюхав про планшет Кьоніга. У Керка в руках апарат цілої розвідки — все може статися. Принаймні додуматись до того, що його заховано десь поблизу туристського будиночка Кіртага, не важко. Адже знали про планшет двоє: Андрій Гаркуша і він, Федір Крайніченко. Андрій! Де-то він зараз? Мабуть, як і всі інші хлопці, давно вдома. У ясну погоду з вікон видно гору, що здіймається над озером Топліц. На її схилі, під каменем, що затуляє вхід до печери, в планшеті лежать інвентаризаційні акти імперського архіву, затопленого в озері. І не треба пірнати під воду, простягни руку і візьми. Боячись виказати себе, Федір навіть не підходить до тих вікон, що дивляться у бік заповітної печери. Йому здається, що генерал саме за тим і привіз його на віллу Рота. Тепер у всьому, з чим стикався, бачив «руку Керка».

Тому, коли зустрів у водолазній команді Генрі Прічарда, попервах сприйняв як чергову пастку генерала. От, мовляв, зустрінуться знайомі, що разом гибіли в Дахау, разом тікали з лісосіки в Ебензе. Кому ж, як не товаришеві по нещастю, відкрити душу? Та придивившись до Прічарда, Федір засумнівався. Виявилось, що Генрі служить в команді Маккольма вже давно. Після того, як вони розійшлися в горах, Генрі з'явився до американського військового коменданта у Мюнхені і його було приписано до цієї команди. Ні, тут збіг обставин, і тільки. Правда, могло бути і так: довідавшись, що Прічард служить у команді Маккольма, генерал наказав його завербувати, а вже потім привіз сюди Федора. Та, мабуть, завербовані агенти поводять себе не так, як цей вайлуватий сплюх Генрі. Вони, певне, пробують якось розговорити свою жертву, вивідати у неї потрібні їм відомості. Генрі ж нічого подібного не чинив. Навпаки, весь час розповідав йому про свою Моллі, про заручини з нею і про те, як вони сядуть у свій власний «плімут-фюрі» і махнуть на узбережжя Тихого океану у весільну подорож. Тепер уже батьки Моллі не будуть проти, адже з Європи він повернеться з грошима. Водолазам платять пристойно, принаймні зараз він одержує набагато більше, ніж коли літав на бомбардувальнику. Та серце Крайніченкове все ж здригнулося від підозри, коли Генрі на другий день після їхньої зустрічі, повернувшись з Бад-Аусзе, розповів, що випадково здибався в ресторані ще з одним гефтлінгом з Дахау — Зеппом Плісейсом. Той розказував, що втік у серпні сорок четвертого з Дахау. Есесівці кинулись було за ним, але з допомогою місцевих макі Зеппові пощастило зникнути в горах.

Крайніченко слухав, а самого не полишала думка: «Що це? Доля вирішила всміхнутися до мене? А що коли знову підступи Керка?» Тим часом Генрі розлігся на койці і, задерши на бильце ноги у кованих бутсах, напівсонним голосом розповідав, що в ресторані з Плісейсом був ще один… Молодий такий, на прізвище Гайсвінклер. Посиділи, добряче випили… Все згадували Дахау. Генрі сказав Зеппу, що він, Крайніченко, тут, і той просив передати вітання. А другий згадав, що бачив Федора вже після капітуляції. У Мюнхені. «Ну, ти вибач, — сказав Генрі, — я посплю трохи, а то, знаєш, життя коротке, треба хоч виспатись…» Він повернувся до стіни і за хвилину вже хропів.

А оце позавчора, коли вони по від'їзді генерала повернулись із озера на віллу, Генрі підійшов, сунув йому до кишені якийсь зшиток і так, щоб ніхто не почув, сказав: «Почитай… Цікаво…» У своїй кімнаті (а його тут тримали в окремій, що межувала з помешканням капітана Маккольма) Федір розгорнув зошита. Після перших прочитаних сторінок зрозумів, що тримає в руках нотатник нільського інженера Келлера, який до останніх днів фашистського рейху працював в лабораторії капітан-лейтенанта Струк-Мессермана над новою чудо-зброєю.

Тієї ночі Федір не міг заснути. Читав і перечитував нотатник, де поруч з формулами, суто інженерними записами траплялися сторінки, які вражали уяву. За ними бачився їх автор — фанатично віруючий у фашизм, фюрера і перемогу нордичної раси, що покликана панувати над цілим світом.

«… Перший день на озері Топліц. Сторожові пости і кілька поясів огорожі з колючого дроту. Одна-єдина перекрита вартою дорога, що зв'язує нас із навколишнім світом. Високі, стрімкі гори. Все це дає надію, що тут нас уже не дістануть ні «амі», ні «томі». Тут нарешті буде змога зосередитись і довершити роботу, що стала сенсом усього життя.

… Влаштовуємось у конфіскованих готелях на березі озера Грундл. Нам, артилеристам, дісталася вілла Рота. На Топліц для лабораторій не вистачає приміщень, тому окремі служби розгортаємо по хатах у висілку Гессл. Тут пахне мишами — селяни давно залишили свої житла. Навколо озера на десятки кілометрів жодної живої душі.

… Сьогодні у мене свято: Скорцені вручив мені Залізного хреста з дубовим листям і особистою подякою фюрера. Це за розробку торпед «пташиної» серії — «Жайворонок», «Коршун», «Фазан». Цікаво, що матиму за «Акулу», «Саламандру», «Щуку»? Серед цих «рибок» є одна золота. Вона здатна літати в повітрі. Тиждень тому з глибини п'ятнадцяти метрів ми обстрілювали нею мертві гори. На випробуванні були присутні віце-адмірал Хейє, князь Боргезе і оберштурмбанфюрер Скорцені. Вони були у захваті. Хейє сказав: «Цю справу треба форсувати, ракети в найближчий час треба запускати у серійне виробництво». Князь увесь час повторював: «Прима белла! Прима белла…» А бравий Отто прямо сказав, що ближчим часом цими «золотими рибками» ми будемо обстрілювати Нью-Йорк. Ми доведемо їм, що не збираємось складати зброю!

… Росіяни в Берліні! Фюрер наклав на себе руки. Боже! Що ти надумав? Куди ти ведеш Німеччину?!

… До резервації Топліц почали прибувати автоколони під посиленою охороною. З'явився генерал-майор, професор Еріх Шуман, з ім'ям якого всі ми пов'язували надію на атомну бомбу. Нашим ракетам нема чого скидати на голови червоних. Бомби не буде. Обладнання лабораторій відділу досліджень при верховному командуванні вермахту скидають в озеро разом з машинами. Спочатку ще пробували позначати місця затоплення підводними буйками, пробували підводити туди вибухівку з секретами, але згодом і на те махнули рукою. Скидають як попало і куди попало. Один Скорцені не падає духом: «Все повитягаємо, після війни все те нам згодиться…» Нам! Хтозна, чи ми будемо після війни?

… Рвуть лабораторії, палять бараки, готелі на узбережжі. Кінець усьому. Резервацію Топліц рівняють з землею. Гине остання надія на порятунок німецької нації…

… Нам наказано залишити віллу Рота. Всі кудись збираються, а куди?! Я раптом зрозумів, що не маю куди податися. Батьки давно померли. Дора з дітьми загинула під уламками в Дрездені. Сили торувати новий шлях у житті в мене нема. Все, чим я жив, пропало!

… Під вікнами дорогою на Топліц повзуть якісь машини. Я показав на них Струк-Мессерману. Шеф забіг нагадати, щоб я не гаючись збирався в дорогу. Він глянув у вікно і так мимохіть каже: «Ще одна фальшивка! Тисячолітній рейх ховає свою підлоту в найглибшому озері Зальцкаммергута!» Він був уже добре п'яний, наш капітан-лейтенант Струк. Ми випили ще, і мій колишній шеф розказав, що той останній транспорт поспішає на Топліц, аби встигнути заховати в озері кінці ганебноїоперації високопоставлених фальшивомонетників Гіммлера, Хетля, Бернгарда Крюгера.

… У ворота вілли виїздить машина з моїми колишніми колегами. Мене забули. А може, після розмови зі мною Струк-Мессерман зрозумів, що моя дорога скінчилася тут, на віллі Рота. За її ворітьми все фальш і тлін. Я закінчився тут!»

Прочитане приголомшило. Однак вразило. не те, що якийсь фанатик-інженер, дійшовши краю, кулею поставив крапку на своєму житті. Федора хвилювало інше. Навіть із цього нотатника виходило, що таємниці, розкриття якої від нього так домагається генерал Керк, для «Сі Ай Сі» давно не існує. Тоді навіщо його стільки часу мордують? Навіщо привезли сюди? Не знають, де і що затоплено?! Але ж тут працює ціла водолазна команда. Та досить пройти тралом, і всі ті підводні буйки-поплавки опиняться на поверхні. Що для сучасної техніки глибина озера! На тисячі метрів спускаються, на дно океану, а тут… Ні, за цим криється щось зовсім інше! Але що?!

Питання завдавало муки, бо відповіді на нього він ніяк не знаходив. Виникали й інші, не менш болючі: «Хто такий Генрі? Друг чи ворог? А може, цей нотатник просто підсунули, і ніякий це не «документ», а звичайнісінька фальшивка, розрахована на те, щоб ще раз тебе перевірити? І звістка про Зеппа теж блеф, завдяки якому тебе заманюють у нову пастку? Для чого?!»

Від напруги розколювалася голова, а за вікном усе нові і нові хвилі накочувались на берег, гупали у кам'яні груди скель і відступали назад. Сподіваного полегшення від споглядання цієї картини не було. Озирнувся на «хлопчиків», що різалися за інкрустованим столиком холу в кості, і пішов до своєї кімнати.

За стінкою, в кімнаті Маккольма, хтось заливисто реготав. Там, як завжди у вільні години, пиячили «аристократи»: механік, інструктор-аквалангіст і сам капітан. Оповідалась чергова історія про любовні розваги з аборигенками десь на островах Тихого океану. Смакувались подробиці, перемивались кісточки начальству, яке за віком уже було нездатне до гулів, а тому купувало любов за гроші. Федір приліг, його не полишали думки про Зеппа. В ситуації, що склалася, Зепп був єдиною надією на порятунок. Про те, щоб вирватись звідси самому, годі й думати. Тому все частіше повертався до ниточки, яку йому дав Генрі. «Хай так, — міркував Федір, — припустимо, що Генрі працює на Керка. Та хвилюватись поки що немає підстав. Так, я знав Зеппа в Дахау. Логічно, що, почувши про мене, він передає вітання… Важливо, що про мою зустріч з Плісейсом біля печери вони не знають. Не знають вони і про те, що під каменем при вході у ту печеру лежить планшетка Кьоніга, а в ній з німецькою пунктуальністю складені інвентарні акти на все те, що є у кожному з двадцяти двох ящиків, які на моїх очах було затоплено в озері. Керк через Генрі підсовує мені ниточку до Зеппа, сподіваючись, що, вхопившись за неї, я тим самим допоможу йому дістатися до актів, з яких він міг би довідатись про речі куди більш цінні, аніж ті, про які згадується в нотатнику інженера Келлера. Так, все це так… Але чи повинен я знехтувати цією можливістю налагодити зв'язок з Плісейсом? Адже там, у Мюнхені, в гаштеті красуні Ірми, Віктор Гайсвінклер шукав зустрічі зі мною. Тоді він устиг сказати, що і Зеппа цікавить те, що він, Федір, бачив на озері Топліц тієї ночі, коли вони зустрілися біля печери. Може статись, що не Керк штовхає його на зв'язок із Плісейсом, а сам Зепп шукає того зв'язку. Цілком ймовірно і те, що Генрі випадково зустрівся з Плісейсом. Тоді Прічард — чистий, і ніякий Керк за ним не стоїть. Це вже страх перед провалом не дозволяє йому вірити.

Відкидати не можна жодного з варіантів. Але як поводити себе? Як зв'язатися з Плісейсом і не навести на нього нишпорок Керка? Найперше — налагодити зв'язок з Плісейсом. Коли це вдасться зробити і з'явиться певність, що відомості про планшет з актами не потраплять до чужих рук, тоді вже можна буде… А поки що треба братись за Генрі. Сьогодні він єдиний, хто може мене вивести на Зеппа, і хай він служить хоч самому дияволу, але його послугами треба скористатися. Іншого шляху у мене нема. Взяти планшет самому або відкрити тайник Генрі — виключено, бо ніхто з нас не може вільно пересуватися. Тільки Зепп Плісейс має змогу передати папери Кьоніга представникам Радянської військової адміністрації.

Федір знайшов Прічарда в холі. Генрі з цікавістю спостерігав за грою в кості. Власне, що лишалося робити в таку негоду?

— Може, хочете спробувати щастя, сер Генрі? — сказав, підводячись із-за столу, рудий аквалангіст. — Сідайте ще ви, бо я вже спустив цьому пройдисвітові останнього пенсовика.

— Кого запрошуєш? Та наш сер Генрі за пенсовика повіситься. Вони, баптисти, всі до одного скупердяї… Пробачте, сер Генрі, я не мав наміру ображати ні вас, ні вашої віри…

Слова вибачення механік пробелькотів уже піднятий в повітря могутньою рукою Прічарда.

— Я не скупий, я… просто не люблю програвати… таким, як ти. Запам'ятав?!

— Запам'ятав, сер Генрі… — прохрипів механік, якому здавлювала горло власна сорочка. Від неї один по одному відлітали ґудзики.

— От і добре…

Прічард випустив свою жертву, і той гепнув повз стілець на підлогу. Сцена викликала пожвавлення у холі. Полетіли дошкульні слівця на адресу механіка, якого недолюблювали за постійне намагання обібрати ближнього, і улесливі компліменти Прічардові. Однак Генрі до них не дуже дослухався. З достоїнством англійського пера покрокував коридором до своєї кімнати. Дивлячись на нього, Федір зрозумів, чому Прічарда у водолазній команді з такою незлобивою іронією величають «сером Генрі». Вирізняючись з-поміж колег силою, він був простодушний і надміру добрий. Він був поза політикою, бо не любив обтяжувати голову складними думками. Однак простаком його аж ніяк не можна було назвати. У нього вистачало розуму триматися осторонь людей, яких роздирали згубні пристрасті. Не грав, не заглядав у чарку, проте жінок не цурався. Грошей на них не витрачав, мабуть, вважаючи, що такий красень, як він, сам по собі — дарунок долі для кожної з тих фрейлейн, що траплялись йому в Гесслі а чи в Бад-Аусзе. Однак до дівчаток, які промишляли по ресторанах, Генрі ставився з огидою.

Коли Федір через кілька хвилин зайшов до нього, Генрі сидів за столом і писав.

— Пробач, я, здається, невчасно…

— Нічого. — Генрі одсунув набік папір і ручку.

— Я приніс тобі зошит з нотатками Келлера.

— Вже прочитав? — здивувався Прічард. — Так швидко?

— Подібні речі мені не слід тримати у себе.

— Чому?

— Ну, розумієш, можуть подумати… А ще гірше, запідозрити…

— Дурниці! Цим добром хлопці печі топлять… Занадто ти інтелігентний. Ти ким до війни був?

— Вчителем… У школі викладав.

— Ну, от… А я… Тебе мені сам бог послав. Слухай, допоможи мені написати тестамент. Я оце вже вдруге сідаю, а воно не пишеться, хоч…

— Що це ти зі своїм здоров'ям надумав заповіти писати?

— Сам не знаю… — щиро промовив Генрі. — Щось у голову лізе і сни все якісь тривожні…

— Минеться. То, мабуть, негода додає смутку… Я теж погано сплю… Кожної ночі одне й те саме верзеться…

— А мені сниться Моллі… Так, ніби ми з нею на березі. А океан тихий-тихий, ні вітру, ні хвилі… Моллі іде до мене, а я стою в човні і відпливаю далі, далі… — він надовго замовк. Потім, ніби пробудившись, сказав — Я хочу їй заповісти все, що маю… Розумієш, її мати… Вона хороша жінка, а от уперлась рогом… Та тепер, коли я надішлю Моллі тестамент, місіс Кенет побачить, що не такий вже я бідняк…

Двері відчинили, не постукавши. На порозі став капітан.

— Ти тут, Генрі?

— Тут, а де мені ще бути? — чомусь з тривогою в голосі перепитав Прічард. — Самі заборонили, з вілли ні ногою, а тепер питають…

— Ти не бурчи… — примирливо сказав капітан, злегка похитуючись на нетвердих ногах. — Ходім!

— Куди?

— Приїхав Джіммі. Хоче тебе бачити… І вас теж… — кинув через плече Крайніченкові.

Кабінет і покої генерала містилися на віллі двома поверхами вище, і поки всі троє йшли сходами вгору, Федір гарячково думав: «Чому це Керкові заманулося викликати їх разом з Генрі? Невже підозра була не марною? Однак у чому мене можна зараз звинуватити? Нотатник? Ні, нема в мене нових гріхів, а за старі я вже розплатився сповна».

— Як настрій, джентльмени? — виймаючи з рота сигару, спитав Керк. — Сподіваюсь, у вас усе гаразд?

— О'кей, генерале, — відказав не без поштивості Генрі. — Жаліємось на дощ та ще на нудьгу…

— Розумію, — посміхнувся Керк, — Ільза Кіртаг — дівчинка кров з молоком, однак… Справи! Спочатку справи, а все інше потім… Я запросив вас, аби поміркувати разом, як бути далі. В Берні вважають, що ми зайшли у безвихідь. Однак спочатку трохи історії… Вам, гадаю, відомо, що район Зальцкаммергута мав стати альпійською фортецею фюрера. Вони сподівались відсидітись тут, доки союзницькі армії не зустрінуться і не переб'ють одна одну. Маячна ідея фюрера. Але сюди кинулась фашистська еліта. Кальтенбруннер, Скорцені, Хеттль з вірними частинами «СС» перекрили гірські перевали. Сюди було звезено золото, дорогоцінне каміння, найцінніші витвори мистецтва чи не з усієї Європи. Сюди збіглись дев'ять емігрантських урядів з награбованим за війну… Генерал Фабіунке, тікаючи з Балкан, привіз сюди Хорватську скарбницю — у десять мільйонів доларів. Штандартенфюрер «СС» Шпаціл привіз три вантажні машини золота. Адольф Ейхман з'явився в Альтаусзе з коштовностями на вісім мільйонів… О, я міг би розказати вам ще багато… Якби нам пощастило витягти з озера золото — зраділи б і такій знахідці, але ми з вами шукаємо інше: імперський архів! Двадцять два герметично закритих металевих ящики з індексом «Б» скинуто в озеро зі скелі, на якій загинув Геро фон Шульце… — Генерал виразно поглянув у бік Крайніченка. — Дякуючи вам, майоре, ми тепер точно знаємо це місце. Більше того, ми вже дещо зуміли витягти з води, але, на жаль, того, що шукаємо… Генрі, я плачу вам п'ять тисяч доларів! Я міг би вам просто наказати, як генерал солдатові, але я плачу вам п'ять тисяч! Ви повинні знайти прокляті ящики, повинні довести, що наші пошуки небезпідставні.

— Я вже тричі спускався під скелю, — по паузі промовив Прічард. — Там більше нічого немає…

— На яку глибину ви спускалися?

— До ста метрів…

— Маккольм, яку глибину під скелею показує ехолот?

— Більше трьохсот метрів, мій генерале.

— Чуєте, Генрі, триста і більше!

— Але у нас тільки акваланги… В такому спорядженні…

— Завтра тут буде інше. В нових скафандрах можна буде спуститись у саме пекло!

— Завтра? — знову з острахом перепитав Генрі.

— Так, завтра… Тому я і запросив вас. Нам треба твердо домовитись. Я повинен бути впевненим, що там під водою ви шукатимете на совість, а не відбудетесь, як до сьогодні… П'ять тисяч, мій хлопчику, це гроші.

— Ні, — раптом сказав Генрі. — Десять!

— Що значить — десять?

— Десять тисяч — і ні пенса менше! — ледве не крикнув Прічард. Він увесь тремтів. — Генерале, ви добре знаєте, що ніхто з наших не погодиться спуститись під скелю і за п'ятдесят.

— Чую голос мужчини. — Керк оглянув Генрі так, ніби вперше бачив. — Гаразд. Десять — і баста.

— Ні, — сказав Генрі. — Гроші наперед. Поки я не передумав! Я негайно перешлю їх… Моллі… У Дейтон-Біч. Наказ на двотижневу відпустку ви підписуєте зараз. Тепер матиму за що святкувати заручини!

— Ти мені подобаєшся, хлопчику, — сказав, підводячись, Керк. Він підійшов до сейфа, вийняв звідти дві пачки по п'ять тисяч доларів і простягнув їх Генрі. — Навряд чи сьогодні ти зможеш їх переслати…

— Зможу. В Аусзе пошта працює цілу добу.

— Капітане, сідайте до машинки, друкуйте наказ про відпустку.

— Я можу йти? — запитав Прічард, ховаючи банкноти до кишень куртки.

— Так, мій хлопчику… Тільки не затримуйся довго в Ільзи. Завтра тобі знадобляться сили.

Генрі посміхнувся, переможно блиснув очима на Федора і вийшов. Крайніченко все ще ніяк не міг збагнути, навіщо його сюди запросили. Торг, що тільки-но відбувся, справив гнітюче враження. З того, як світились очі Керка, було видно, що його віра у всемогутність долара утвердилась ще раз. Крайніченкові гірко було думати, що на нього хотіли вплинути прикладом Генрі Прічарда, бо це означало, що Керк за час спілкування з ним нічого не зрозумів і все починає спочатку.

Тим часом капітан Маккольм поклав перед генералом віддрукований на машинці текст наказу. Керк покрутив папірець і відклав набік.

— Ще буде час… Ви вільні, капітане. Завтра у нас важкий день, а ваші хлопці понабирались, мов чопи.

— Вас не було, мій генерале, і я дав людям трохи перепочити… Але вранці всі будуть у нормі!

Маккольм ревно клацнув закаблуками, приклав до берета два пальці й подався геть. Керк узяв з попільниці свою сигару. Відкинувшись на спинку крісла, стомлено промовив:

— Воїнство Христове… Бачите, майоре, з ким доводиться воювати.

— Війна закінчилась, — зауважив Федір.

— Помиляєтесь… — попихкуючи запашним димком, сказав Керк. — Війна тільки починається, адже мир це лише… нова форма війни… Коли замовкають гармати, це ще не означає, що війна скінчилася. Просто в цей час противники міняють зброю видиму, грімкотливу на тиху, таємну, однак не менш ефективну.

— Знайома філософія…

— Ні, майоре, це проста реальність. Доки у світі існуватимуть дві системи, підкреслимо — антагоністичні, вони воюватимуть. Таємно а чи явно — те вже не має значення. Поки існує світ, так було і так буде. Я прожив на світі набагато більше за вас і чогось іншого не бачив. Світ розділений на людей, що наказують, і на тих, що виконують накази. Я теж колись, як і ви, був ідеалістом, шукав отой третій вимір… Влада, гроші дають все те, що колись звалось нині забутим словом «щастя»! Саме поняття щастя ефемерне. Ніхто ще не визначив його реальні атрибути. Я знаю дуже багатих і зовсім нещасних людей, а траплялись і бідні, які намагались переконати мене в тому, що живуть щасливо. — Керк устав з крісла і кілька разів пройшовся, міряючи кроками килим, потім зупинився, навис над Федором всією вагою дебелого тіла. — До чорта філософію. Вона не допоможе ні вам, ні мені. Я скажу вам просто: майоре, я не випущу вас із своїх рук. Зрештою, це вже стало справою моєї професійної честі. Або я доб'юсь од вас того, чого бажаю, або подам у відставку і поїду на ранчо поливати помідори…

— А що? Непогана ідея… — цілком спокійно промовив Федір.

— Ви — фанатик! — Керк одійшов до вікна. — Але, може, це й на краще. В тюрмі ви озлились, затялися… Злість, ненависть сковують ваш мозок. Я покажу вам інше життя. Ви ще будете кепкувати зі свого фанатизму. А тепер до діла. Я хочу, щоб ви допомогли цьому хлопцеві, Прічарду. Він молодий, неврівноважений, може наробити дурниць. Він збирається до Аусзе, поїдьте з ним. Він вам вірить, поважає… А значить, послухає вашої поради. Не давайте йому пити…

— Він не п'є.

— То було раніше, а зараз, коли в кишені такі гроші, він може втратити розважливість…

Керк говорив ще якісь слова, але вони пролітали Федорові повз вуха. «Що це? Він посилає мене з Генрі в Аусзе? Туди, де Зепп? Невже все, що тут відбулося, тільки комедія, щоб знайти привід і вивести мене на слід… А за мною пустити нишпорок? Що робити? Погодитись чи…»

— Ні, генерале… З вашого дозволу я… Ваш наказ хай виконає хтось інший…

— Я не наказую, Теде. Я прошу… Адже Генрі вас шанує. Повірте, моє прохання щире… Мені не хочеться, щоб завтра, коли тут будуть нові скафандри, коли привезуть сюди компресори і все інше, раптом сталося так, що нікому буде спуститися під ту прокляту скелю. Генрі сказав правду, крім нього, у нашій команді нікому…

— А ви не боїтесь відпускати мене в Аусзе? А раптом я…

— Що ви?..

— Візьму і накиваю п'ятами.

Керк розреготався. Сміх його був ніби щирим.

— Куди ви подінетесь? Ідіть до Генрі і скажіть, що я дозволив вам трохи розвіятись.

— Це моя давня мрія, Теде: промчати з Моллі вулицями нашого Дайтон-Біч на власнім «плімут-фюрі», помахати рукою тим, хто заздрісними очима жертиме нас із-за парканів, а потім летіти і летіти на шаленій швидкості по твердому піску берегом океану, лякаючи альбатросів…

У цю мить Генрі Прічард був щасливим. Розвалькуватий «додж три чверті» скреготав і повискував балонами на крутих поворотах дороги, що спускалась повз озеро Грундл серпантином у долину, де вже запалював вогні курорт Бад-Аусзе. Федір змушений був визнати, що генерал Керк, зрештою, непоганий психолог. Принаймні Генрі Прічарда він вивчив добре. З вайлуватого хлопця той на очах перемінився на запального, відчайдушного гравця. За десять тисяч поставив на карту життя. Буває, що мрія, коли раптом лишається крок до її здійснення, п'янить дужче за міцне вино. «І все ж таки ви цинік, містере Керк. Старий зарозумілий цинік. Тепер мені ясно, на чому ви піймали бідного хлопця. Не долари тут виною, а мрія… Давня мрія, яку він вже не сподівався здійснити… Ви теж не вірите, що вона здійсниться, бо не підписали наказ про відпустку, а хлопець рветься до своєї Моллі…»

Погода потроху виправлялася. Дощ перестав, стих вітер і тільки високі, розірвані на шматки хмари летіли кудись понад шпилястими верхів'ями Мертвих гір. Генрі наспівував пісеньку про безтурботного пустуна янкі Дудла:

«Не варто зараз про щось з ним говорити. Хлопчина закусив повід, і ніякі слова йому не допоможуть, аж поки не прийде гірке похмілля. З усього видно, містере Керк: Генрі не знає ваших планів. Підставили хлопця натемну. Що ж, це непогана ідея, але в такому разі ви мали перестрахуватися, генерале, і тепер ваші філери будуть стежити за нами обома. — Федір навіть зиркнув назад: на дорозі нікого. — Дивно… А втім, що тут дивного. Це єдина дорога з вілли Рота до Аусзе. Нікуди не звернеш — вода і гори. На хвіст нам сядуть у висілку. Та марне сподіваєтесь, генерале, що ми не врахуємо цього…»

«Додж» тим часом проскочив місток через річечку, що витікала з озера Грундл, і вже летів повз перші будинки.

— Які в тебе плани? — спитав Федір, коли Генрі трохи пригальмував, виїжджаючи на головну дорогу, що перетинала Аусзе з півночі на південь. — Скажу відверто: я голодний і для початку було б непогано…

— Перш за все на пошту, а потім… Потім щось придумаємо. Тут, правда, розгулятись ніде, але ресторан старого Кіртага завжди до наших послуг: Ільза нагодує нас таким біфштексом, якого ти зроду не їв…

— Ільза Кіртаг… Це така білява, висока, міцна дівчина?

— А ти звідки її знаєш?

— Доводилось якось проїздити повз їхній «Вотан». Ми снідали у Кіртага…

— «Світ не такий великий, як здається, і людські дороги перетинаються в ньому частіше, ніж нитки на цьому клубочку, з яких я плету тобі шкарпетки». Так говорила колись моя покійна мати… Шкода, що їй уже не доведеться побачити свого сина зарученим, одруженим. Приголубити онуків. Вона так мріяла про них…

— А батько? — спитав Федір.

— Він ще перед війною одружився… У нього нова сім'я, багато дітей… Так що, окрім Моллі, у мене нікого…

— А Ільза?

— Ільза — це так, від нудьги… Одне дивно, звідки про неї довідався Сивий Джіммі.. У нас з ним про Ільзу ніколи не заходила мова.

— Ти забув, що працюєш у розвідці.

— Я? У розвідці?! Я водолаз, і тільки… Ти не віриш мені?

— Я тобі вірю, а от Керк, здається, не довіряє ні тобі, ні мені. Поглянь назад. Нам уже сіли на хвіст.

— Дурниці! — озирнувшись, промовив Генрі. — Це наша поліція… Вони патрулюють уздовж траси.

— Хочеш переконатись?

— Ставлю п'ять проти одного, ти помиляєшся!

— Можливо. Що нам завадить перевірити?

Генрі круто повернув з траси. «Додж» кинувся між будинки. «Вілліс», що йшов позаду, повторив його маневр. І хоч як Генрі силкувався одірватись від переслідувачів, йому того не вдавалось.

— От паскуди! Ну, я їм зараз…

Генрі щосили натис на педаль газу. Машину кинуло вперед, однак розвинути швидкість, на яку вона була здатна, на цих покручених підгірських вуличках ніяк не вдавалося. Меткий, невеличкий «вілліс» мав перевагу над широким, розвалькуватим «доджем». Тоді Генрі вдався до хитрощів. Правда, це ледве не коштувало їм обом голови. Але така вже була у нього вдача. Напівсонний і неповороткий, мов тюлень, він раптом запалювався азартом. Генрі, мабуть, бував у цій частині висілка раніше, бо впевнено кинув машину на сходи, що від площі з фонтаном круто спадали до магістрального шосе. На мить їх «додж» повис у повітрі. Потім його передні колеса гепнулись об камінні сходинки і застрибали по них, неначе по пральній дошці. Федора штовхнуло на вітрове скло. Він почував себе так, ніби під ним було не сидіння машини, а сідло норовистого жеребця. Як тільки Генрі вдавалося утримати в руках кермо! Уже внизу, коли «додж» приземлився на всі чотири колеса і викотився на асфальт автостради, хлопець якось нервово посміхнувся і промовив:

— Ну й дурень же я…

Вони поглянули один на одного і розсміялись. А на горі, над крутими сходами, стояли філери й отетеріло дивилися на них.

— Ну, тепер на пошту, — сказав Прічард.

Операція з переказом грошей до Дайтон-Біча забрала не більше п'яти хвилин.

— Уявляю, як здивується місіс Кенет, — збуджено говорив Генрі, коли вони знову сідали у машину. — Тепер — до Кіртага, і гульнемо так, щоб аж задиміло… Що, хіба у нас не свято? Хіба я не виграв у долі…

— Не кажи гоп…

— Ти говориш якось…

— Не поспішай радіти.

— І чого ви, росіяни, такі похмурі. Як це не радіти? Радіти всюди і завжди! Такий девіз кожного американця. До того, хто легко, посміхаючись, іде життям, фортуна прихильна. Похмурих нитиків вона не любить!

— Щось у Дахау я не чув від тебе таких слів.

— Дахау… Дахау — то тюрма, гірше, ніж пекло! А тут… Ти тільки поглянь, яка краса навколо… Ні, життя тільки починається, і для смутку немає жодних підстав!

— А ці? — Крайніченко кивнув у бік «вілліса», що саме виїздив на автотрасу. Генрі глянув у дзеркальце заднього огляду, однак «вілліс» з філерами вже не викликав у нього злості.

— А що вони нам? Хай дивляться, як ми з тобою будемо гуляти, хай захлинаються слиною від заздрощів.

Машину Генрі припаркував так, щоб її було добре видно з вікон ресторану. На другому поверсі, коли зайшли до зали, він показав метрдотелю на столик біля вікна і попрямував до нього.

— Сідайте, прошу… Сьогодні я сам буду вас обслуговувати, містере Генрі. Чи знає вже Ільза, що ви…

— Ні, — кинув Прічард.

— О, спішу повідомити їй про ваш приїзд. Вона буде рада. Ви так рідко у нас буваєте…

— Бруно, принесіть нам чогось випити.

— Коньяк, віскі? Є міцна «Смирновська».

— Спочатку пляшку доброго вина, а вже потім…

— А казав — не п'єш? — здивувався Федір.

— То в будні, а у свята… — Прічард змовницьки підморгнув метрдотелеві.

Бруно схилився в поштивому поклоні і потупцював на кухню.

— А вони й справді взялися за нас, — сказав Генрі, помітивши, що у їхньому «доджі» вже нишпорять філери. — Паскуди! Чого їм треба?

— У них служба така: за ким приставлять, за тим і… Генерал не любить програвати. Він і мене просив, щоб я за тобою доглянув.

— То й ти, як вони?

— Ні, я трохи інакше, — посміхнувся Федір. — Я щось на зразок няньки. Просив, не дати тобі сьогодні напитися, бо, мовляв, завтра ти не зможеш відробити ті десять тисяч.

— Це на нього схоже.

— Не хотів тобі говорити, але коли ти пішов… Керк не підписав наказ про твою відпустку.

— Як не підписав?! — стрепенувся Генрі.

— Відклав до завтра.

— Не вірить. — Прічард насупився, спохмурнів.

Підійшов старий Бруно, помацав чорного метелика на шиї.

— Перепрошую, панове, на вас чекають в кабінеті.

Генрі важко підвівся, і вони рушили за метрдотелем.

Федір, якого ні на мить не полишали думки про Зеппа, нараз зупинився, придивляючись до якогось пана, що сидів за столиком біля невеличкої естради.

— Що, зустрів знайомого? — спитав Генрі.

— З потилиці ніби на Зеппа схожий…

— Нічого спільного, Зепп худий, жилуватий, а цей ледве не лусне.

— А в якому ресторані ви з ним зустрілися? — поцікавився Федір.

— Тут, у Кіртага…

— Сьогодні нам, здається, не пощастило. Зепп не казав, де живе?

— Говорив… Та я… Знаєш, яка у мене дірява пам'ять. Десь недалеко звідси… Бруно, — звернувся до метрдотеля Генрі, — ти часом не знаєш, де живе той австріяк, якого я зустрів тут минулого разу?

— Ви маєте на увазі Зеппа Плісейса?

— Так, саме його, — підтвердив Федір.

— В Зальцкаммергуті його знають всі, проте жоден чоловік вам не скаже, де він живе. Однак заждіть… Коли про Зеппа питаєте ви, містере Генрі, ви, що разом з ним були в Дахау… Я спробую декого попитати… Прошу, заходьте до кабінету, — старий прочинив двері.

На порозі їх зустрічала Ільза. Стояла в святковому рожевому платті, вся червона від хвилювання і дивилася на Прічарда, немов кролик на удава. Спершу вона нікого іншого не бачила, але коли трохи оговталась і глянула на Крайніченка, зблідла і закам'яніла ще більше. Прічард сприйняв усе, що відбувалося з Ільзою, за вплив своїх парубочих чар. Підійшов, торкнувся губами її щоки і ледве не силою примусив дівчину підійти до Крайніченка.

— Знайомся, Ільзо… Це — Тед, мій друг… Ми з ним…

Дівчина раптом кинулась з кабінету, ледве не збивши з ніг старого Бруно, який з'явився у дверях.

— Що з нею? — спитав у метрдотеля Прічард.

— Не знаю… Проте, коли дозволите, я… — Старий зачовгав до виходу. Та на порозі, згадавши, що мав сказати, зупинився. — Ось тут адреса… Спробуйте, може, вам пощастить. Бо я не знаю, чи ночуватиме сьогодні Зепп у Ервіна. Йому доводиться бути обережним і зараз… В Зальцкаммергуті ще багато таких… Ну, ще залишилися ті, що тримали і вас у Дахау. Візьміть.

Старий простягнув шматок паперової серветки з адресою Ервіна Хаймерля. Федір узяв папірець.

— Дякую вам, камраде Бруно…

— О, камрад… Партизан, макі… Мій син був у загоні Гайсвінклера. То були справжні хлопці. Вони в горах, а ми тут… Ми теж не сиділи склавши руки. А потім Гайнц… його повісили за два дні до капітуляції… — Старий витер серветкою зволожілі очі. — Пробачте, я зараз. Лише довідаюсь, що це сталося з нашою Ільзою.

— Щось її наче вкусило, — кинув незадоволено Генрі. — І чого це вона… злякалась?

— Вона впізнала мене… — сказав Федір.

— Тебе? Але чого вона має тебе боятися?

— Це давня історія, Генрі… Думаю, мені краще піти…

— Ти що? А вечеря… Ти ж голодний.

— Нічого, не помру. Піду, може, справді побачуся з Плісейсом.

— А філери?

— Не турбуйся. Вони чекатимуть, доки ти не вийдеш звідси. А ти вже зачекай тут на мене. Домовились?

— Ну, хай так, але… Ми ж збиралися з тобою…

— Нічого… Без мене вам буде краще… Хіба ти не розумієш, що я тут зайвий. — Федір взявся за пілотку. — Не хвилюйся, я швидко повернусь.

— Це твоя справа. Можеш і не повертатися. Зрештою, чого б тобі і не послати до біса всіх нас на чолі з генералом Керком? Я ж бачу, як тобі тут… серед нас…

— Спасибі за щирість.

— Це я тобі вдячний… Якби не ти, перестріляли б нас тоді на лісосіці. Може, й справді вже не побачимось.

— Та що ти?

— Зачекай, я все розумію… Коли бути до кінця чесним, то Керк намагався зробити з мене… але я… Я послав його гуляти по бульвару, поки світять ліхтарі. Давай обнімемось, Теде. Я хочу, щоб ти знав: я ніколи… А Сивий Джіммі… Він мені й на хвіст солі не насипле.

Крайніченко надів пілотку і вийшов. В коридорі помітив метрдотеля.

— Як мені знайти цю вулицю?

— В Бад-Аусзе все просто, камраде, — сказав старий. — Вийдете на дорогу…

— Саме на дорогу мені б і не хотілося виходити.

— Розумію… Ідіть за мною. Я проведу вас через кухню… На вулиці повернете праворуч, до кірхи, а там усе вгору. Будинок Ервіна останній на вуличці. Подзвоніть: довгий, короткий і знову два довгих — це для друзів… Будьте обережні.

— Заждіть хвилину, — раптом зупинився Крайніченко. — Може статися, я не зустрінусь з Плісейсом. То чи не могли б ви передати йому кілька слів од мене? Сподіваюсь, ви побачите його?

— Можливо… — знизав плечима старий.

— Я напишу йому записку.

— Не варто. Кажіть, я все передам.

— Скажіть йому, що те, за чим до мене у Мюнхен приїздив Віктор, лежить під каменем, на якому ми з Зеппом сиділи в ніч останньої нашої зустрічі! Запам'ятали?

— Не хвилюйтесь, камраде, я ще маю добру пам'ять.

Федір збіг сходами і опинився на тихій безлюдній вуличці. Ні ліхтарів, ні світла у вікнах будинків, тільки у жовто-червоне колесо місяця врізається конус кірхи. Пішов швидко, майже біг. Вулиця бралася вгору, і він тут відчув серце. Довелося стишити ходу, та серце не переставало боліти. Пройшов ще трохи і зупинився. Озирнувся — нікого, попереду теж ні душі, але щось його все-таки примусило одійти в тінь ближчого під'їзду. «Зовсім здає мотор…» У цю хвилину чомусь згадалась дивна картина, ніби пам'ять зненацька вивергнула давно забуте: напівтемний підвал, він лежить прив'язаний до крісла, над ним схиляється чиєсь обличчя і голос… Він чує його десь здаля, ніби крізь сон: «Більше не можна… Не витримає серце… Він помре…» Чий він, цей голос? Чому раптом так чітко привидівся цей підвал? Адже нічого подібного я не пам'ятаю… А може, це було не зі мною? Може, хто розповідав? Ні, це було зі мною! Але де? Коли?! Що за люди були тоді поруч? Кому належав цей різкий, скрипучий голос?!»

Біль полоснув мозок так, ніби в скроні і в потилицю вдарили чимось гострим. Задавив у собі стогін, прихилився скронею до холодного каменя. Трохи полегшало. Вже був зібрався на силі, щоб рушати далі, та вгорі, біля останнього будинку, майнула чиясь постать. Подумав, що знову якась маячня в голову лізе, але ось чоловік у світлому плащі і капелюсі з пером, не криючись, вийшов на дорогу і зупинився, відверто заглядаючи у вікна. Потім жестом покликав когось із темряви. За хвилину біля нього став високий на зріст, широкий у плечах молодик. Вони про щось перемовились і рушили вулицею вниз до кірхи. Федір одступив глибше у тінь. Чоловік у плащі щось неголосно говорив, звертаючись до молодого, років вісімнадцяти, хлопця, а той поштиво слухав і весь час озирався на будинок адвоката Хаймерля. Так вони спустилися до кірхи і зникли.

Крайніченко ще хвилин десять стояв, прислухаючись, чи не повертаються назад. Але навкруги було тихо, сонно, мертво. Скрадаючись попід стінами, рушив угору. Кілька разів зупинявся, дослухаючись, але ніщо не викликало тривоги. Ще раз оглянув вулицю, будинок, вікна, потім швидко перейшов освітлений майданчик і натиснув на дзвінок; довгий, короткий і знову два довгих. Прислухався: тихо, ніде не шелесне. Приклав вухо до дверей — ні звуку. Ще раз подзвонив і раптом почув: щось ніби рипнуло. А за хвилину переконався, що до дверей хтось наближається.

— Хто там?

Федір мовчав. У роті пересохло. Не знав, як відповісти на те запитання. Зрештою прошепотів:

— Мені треба Плісейса… Зеппа Плісейса…

— Його нема… — по довгій паузі відповів старечий голос.

— Необхідно з ним зустрітися… Це дуже важливо. Де його можу знайти? Я його товариш…

— Не знаю…

— Відчиніть…

— Приходьте вранці. Буде хазяїн, а я… Мені наказано не відчиняти.

— Я тут проїздом і не можу чекати до ранку.

— Нічим не допоможу вам, пане… Адвокат Хаймерль поїхав до Лінца. Повернеться вранці, отоді й заходьте… — роздратовано мовив старий за дверима. Кроки віддалилися, в глибині коридора рипнули двері і все стихло. З досади Федір ладен був закричати, але нічна німота зупинила його. Доводилося повертатися ні з чим. Знову чекати, мучитися тим чеканням, сподіваючись лише на старого Бруно. Думка про зв'язок ставала для нього прокляттям.

— Ху, чорт, отакий я везучий… — витер пілоткою спітніле чоло і засунув її під погон. Вже було зібрався йти геть, але раптом шлях йому перетнули двоє. Він одразу упізнав їх. Літній був йому неначе знайомий. Він уже десь бачив це суворе, тонкогубе лице. Тим часом молодик дістав з-під пахви залізний шворінь і, набичившись, посунув на Крайніченка.

— Зупиніть його, пане Кіртаг, — спокійно промовив Федір. — Не раджу вам псувати стосунки… Генрі вам того не подарує.

— Бий! — процідив крізь зуби Кіртаг. Шворінь просвистів над вухом і вгруз у плече. Страшний біль розірвав у небі місяць. Стало темно. Що було далі, не пам'ятає. Хто поклав поруч із ним на брук здорованя? Куди подівся Кіртаг? Хто лив йому на обличчя воду? Все відбулося у ті кілька хвилин, коли був без пам'яті. Отямившись, побачив, що зі скроні здорованя, який лежав на землі, юшила кров. Він був мертвий. Навколо знову до болю у вухах німувала тиша. В жодному вікні притихлих будинків не зблиснув вогник, не грюкнули, відчиняючись, двері. Проте Федір відчував, що на нього в ту мить з темних вікон дивились перелякані очі. Спробував встати, але марно. Ледве доповз до будинку, стіну якого запнула густа тінь. Кілька хвилин лежав, гамуючи серце. Від нестерпного болю воно зовсім знесиліло. Спираючись об стіну здоровою рукою, якось звівся. Голова йшла обертом. Бридка млость підкочувалась до горла. Похитуючись, поволі рушив униз до кірхи. Між рядами будинків по трасі, неначе трасуючі кулі, проскакували вогники автомашин. Десь там, біля ресторану, під наглядом філерів стояв їхній «додж». Аби лиш вистачило сил дістатися до нього.

Нежива рука звисала вздовж тіла, на кожен крок шпигав різкий біль, але зусиллям волі він перемагав його і посувався далі. На розі вулички, що вела до ресторану Кіртага, його осліпило світло фар.

— В машину! Швидше! — наказав з темряви голос Прічарда. А йому, як на гріх, вступила в ноги слабість, не міг зрушити з місця, не мав сили відштовхнутися од стіни. Генрі вискочив на тротуар, підхопив його на руки і, мов малу дитину, посадив у. машину. «Додж три чверті» рвонув з місця, облетів навколо кірхи і вискочив на трасу. «Вілліс» з філерами мчав за ними…

— З богом, мій хлопчику, — генерал Керк поплескав Генрі Прічарда по крутих плечах. — Повертайся з добрим уловом!

Понтон повільно відійшов од причалу. Генрі посміхнувся, підморгнув Федорові й зайшов у палатку. Там на нього мали одягти скафандр. Нове водолазне спорядження, як і обіцяв генерал, прибуло вранці. До обіду його монтували і випробовували Маккольм з механіками.

Федір стояв на причалі неподалік генерала. Нестерпно боліло плече і, ховаючись із своїм болем від очей Керка, він підняв комір плаща. День на озері видався непривітним. З Мертвих гір падали брили холодного, аж синього повітря, здіймаючи невисокі, але пружні хвилі. Понтон хитався і скрипів немилосердно, а палатку на плоту, ніби якийсь велетень, пробував розчавити нігтем. Федір думав про Генрі. Той виявився справжнім другом: всю ніч прикладав йому до плеча свинцеві примочки. Федір зрозумів, що біля будинку адвоката життя йому врятував не хто інший, як Генрі, хоч той ніяк не хотів признаватися. Все посміхався, повторюючи: «Життя тобі врятувала пілотка. І життя, і ключицю…»

— Що, болить? — раптом пролунав над вухом тихий голос Керка.

— Трохи…

— І як ви так необережно? Випасти з машини… Прічарду я завдам перцю за таку їзду. А вам дивуюсь: просив же стримувати хлопця…

— Ви просили, щоб я не дав йому впитись, і я…

— За це я вам вдячний. Але ж ви могли через того навіженого накласти головою…

— Мусив сам бути уважнішим…

З тієї короткої розмови Федір зрозумів, що й тут Генрі виручив його, вигадавши для генерала більш-менш вірогідне пояснення його травми. Чи й справді Керк не знає ще подробиць, а чи лише вдає необізнаного — те з'ясується пізніше. А зараз Федір був задоволений, що не помилився, хлопцеві можна вірити, можна буде скористатися його послугами для зв'язку з Плісейєом. Коли Генрі виконає завдання генерала, йому дадуть відпустку і він поїде на Мюнхенський аеродром, щоб летіти у Штати. Отже, зможе заскочити до Тегарта і передати йому листа. Ні, ще не все втрачено — зв'язок можна і треба налагоджувати. Бойове братство для хлопця виявилось вищим за ті тисячі доларів Сивого Джіммі. Од цих думок Федора знову відволік голос Керка.

— Хелло, Маккольм! — кричав у трубку генерал. — Чого так довго порпаєтесь? Що?! Не чую!

— Десь не контачить телефон, — відповів за капітана моторист, що вовтузився біля компресора.

А на плоту в цей час відбувалась розмова, яку на березі ніхто не міг почути.

— Ну і дме… — хитав головою рудий аквалангіст. — Тайфун, та й годі.

— Мабуть, заштормить… — сказав Генрі, подивляючись на хвилі, що кидали на пліт клапті білої піни.

— Коли хочеш, повернемо до берега, — запропонував Маккольм. — Я скажу, що сьогодні спускатися небезпечно. Може обірватися шланг, та й телефон не працює.

— Що ви, капітане, в гіршу погоду спускались, — заперечив Генрі. — А зв'язок будемо тримати, як раніше, фалою.

— Я б не радив. Тоді ти спускався з аквалангом…

— Незручно якось. Я ж сам… А тепер назад. Справимося, капітане. Це тут продуває, а на глибині спокійно. А ти, рудий, коли що, тягни…

— О'кей.

Прічард повільно йшов у глибину.

З кожним десятком метрів вода ставала ніби густішою. Промінь електричного ліхтаря заледве пробивав темінь. Прічард був на глибині сто п'ять метрів, коли раптом щось схоже на щупальці велетенського спрута вихопилось з імли. Генрі відчув, як мороз пройшов йому поза спиною, але за сигнально-аварійний лінь смикати не поспішав. Скафандр був жорсткий, до того ж він знав, що в цьому озері, та ще на такій глибині, не було навіть риб. Скоро він роздивився: ті щупальці були гілками затонулих дерев. Генрі вирішив, що дно вже десь поруч, проте, як виявилось, дерева плавали, ніби яйце у перенасиченому розчині солі. До дна ще було далеко. З півночі (Генрі орієнтувався по компасу) насувались підводні скелі. На їх уступах лежали кілька ящиків. Прічард смикнув за линву. Це був умовний знак, і там, нагорі, рудий повинен був записати, що на глибині ста двадцяти метрів помічені контейнери, їх було чотири, і про це теж Прічард просигналив. Повернув ліхтар донизу й зрозумів, що дна дістатися не скоро. Придивився і побачив, що на виступі скелі зачепилося ще два ящики з індексом «Б». Знову подав сигнал. Спустився нижче, закріпив на ближчому контейнері кінець каната і просигналив «віра». Контейнер поволі рушив догори. Зачепити другого ящика виявилося непросто. На виступі скелі накопичилося багато мулу, що, потривожений, здіймався тепер хмарою. Безпричинна тривога закралася в душу Генрі. Він просигналив підйом і, відчувши, що закріплений на поясі фал напружився і потягнув його вгору, трохи заспокоївся. Потім він якийсь час витратив на те, щоб подати на пліт ящики, які лежали вище в розчахнутих скелях. Робота забрала чимало сил, однак усвідомлення того, що спуск виявився немарним, додавало наснаги. Коли підчепив останній контейнер, фортуна підкинула Генрі ще одну козирну карту: невеличку, але важку навіть тут, під водою, скриньку. Він колупнув ножем замок. Проржавіла залізячка легко одскочила. Генрі обережно підняв кришку і занімів. Всередині було повно золотих монет. Генрі не повірив очам. Набрав пригорщу жовтавих кружалець, обережно підніс до очей. Помилки не було — золото! Обережно висипав монети у скриньку, обв'язав її вірьовкою і приторочив до пояса.

Генрі просигналив підйом і, коли відчув рух угору, заплющив очі. Треба було вже дати їм відпочинок. Фортуна коли вже щедра, то щедра! Частка, яку матиме з цього скарбу, може виявитись куди більшою за премію Джіммі. Разом це вже складатиме чималий, капіталець. А коли до того додати посаг Моллі!..

Щось злегка ударило у тім'я скафандра. Генрі розплющив очі і побачив, що застряв між гіллям плаваючого дерева. Поки роздивлявся і міркував, як з тих гілок вибратись, з боків ще насунулись дерева. Їхні гілки, мов зуби велетенського капкана, зійшлися над ним. Шлях нагору було перетято. Вихопив ножа, спробував різати гілляки, та швидко зрозумів всю марноту тої праці — над ним сходилися все нові і нові дерева. Подав сигнал тривоги. Фал натягнувся і просмикнув його ще глибше між чорні зуби. Стало важко дихати, видно, десь передавило шланг. Генрі пошкодував за своїм аквалангом. Не було б зараз на ньому цього важкого скафандра, дерева не утримали б його в пастці. Що робити? Може, спробувати спуститися нижче? Подав відповідний сигнал нагору, але там, видно, щось не так зрозуміли, бо фал знову напружився і його затягло ще глибше між гілля. Тут він раптом побачив якісь зв'язані між собою бочки. З них стричав довгий фарбований жовтим багор. Шланг обвився круг нього, переломився, пропускаючи мало повітря. В голові вже гуло від його нестачі. Заходився смикати за шланг, продиратися ближче до бочок і багра, та раптом відчув, що його самого ніби роздирає надвоє. Фал тягнув догори, а скринька з золотом тримала, мов якір. Поки смикав шланг, не помітив, що вона потрапила в рогатину. Одв'язати, звільнитися від золота — не піднімалася рука. Може, лебідка силою натягу вирве її. Та нараз лопнула вірьовка, якого скринька була приторочена до пояса. Його рвонуло вгору, підсмикнуло до бочок. Тепер можна було звільнити шланг. Дихати стало легше. Трохи відпочив, роздивляючись, що то за бочки, і ніяк не міг зрозуміти, звідки вони і що в них. За ними проглядав неширокий колодязь, в кінці якого вода світлішала. Це означало, що лебідка на плоту працює і помалу підтягає і дерева, і бочки, і його самого ближче до поверхні. Майнула надія вирватися з цього капкана. Але як же залишити скриньку з золотом? Вона ще лежала між гілками за кілька метрів під ногами, але спуститись до неї не дозволяла лебідка, яка весь час тягла догори. Вхопився за багор, маючи намір зачепити ним скриньку і підтягнути золото до себе. Проте багор міцно затиснуло між бочками. Смикнув раз, другий і тут… товща води розверзлася, сліпучо блиснуло над головою, і все поглинула тьма. Генрі Прічард не встиг навіть згадати рядки з нотатника інженера Келлера про затоплену вибухівку з секретами.

Коли з озера вирвався стовп вогню, води і диму висотою у п'ятиповерховий будинок і Мертві гори зойкнули і органно зарокотали, ті рядки згадав Федір Крайніченко. Він бачив, як злетів у повітря пліт, як на всі боки розкидало з нього людей і добуті з дна металеві ящики, як велетенська хвиля розкотилася озером і змила причал з мотористом і компресором.

Розділ третій ТРИВОГА НА УКОН-ЛУ

Так було кожного разу, коли йому випадало заступати в нічний караул. Щойно сонце сповзало за скелясті верхиСіпсон-Чотаю і ніжні пастелі надвечір'я нараз поглинала густа тропічна ніч, передчуття близької біди виповнювало душу. Не міг звикнути до того, що на Сонгбо ніч наступала раптово, не залишаючи жодної миті для сутінків, як не міг збагнути, чому повинен стояти отут, на вежі форту Укон-Лу, стискаючи в руках чужу зброю, і дивитися в чуже небо. Давня туга проростала в серці тривожним щемом і дарувала видіння: затінена яворами дорога перескакує через тиху лісову річку, вибігає на пагорбок, за яким проглядають із рясних садків криті гонтою дахи його рідної Калинівки. Дорога під яворами зринала в пам'яті яскраво, до найменших подробиць. Часто на тій дорозі він бачив себе: йшов босоніж, ступаючи по теплому сірому піску… Широкою і рівною вулицею дорога чомусь звивалася вужем, а далі, на вигоні, пробігала повз церкву пряма і виструнчена, ніби боялася осуду панотця Феоктиста за свій грайливий норов. За церквою, ген попід луки, простяглися його рідні Гаркуші, найбільший куток Калинівки. Тут хатки біленькі, всі як одна. Розказують: перші Гаркуші переселилися у Шелепівські ліси із наддніпрянського степу. Вулиця в Гаркушах поросла споришем, неначе зеленим килимом укрилася. Понад низькими парканами рожево-біле шумовиння яблуневих садків… Все те закарбувалося в пам'яті як найдорожчий спомин. Тут побачив світ, звідси він зробив свій перший крок у життя…

Та дорога ввижалася йому і в снах і наяву, але видіння пам'яті чомусь завжди згасало, коли вона приводила його до перелазу батьківської садиби. Перехоплювало подих, стискалося серце, і він уже не міг уявити всю садибу, а бачив чомусь лише окремі її кутки, ніби та загальна картина була посічена на шатківниці часу. Це завдавало болю. Страшився, що ота роздрібленість — перша ознака байдужості, зачерствіння, які бачив на обличчях старих легіонерів і якої боявся більше за все на світі. А пам'ять малювала йому то глибочінь колодязя, на дні якого виблискувала стривожена цебром вода; то призьбу за хатою, де у затінку, прикриті від людського ока лопухами, зберігалися скарби його дитячих забавок; а то раптом вигемблювану дотиками цілих поколінь клямку на дверях рідної хати…

Видіння зникали, і тоді тривога й біль ятрили душу ще більше, йому не ставало сили терпіти ту муку, і він гнав від себе спогади, силкуючись думати про свою долю-мачуху більш прихильно, ніж вона того була варта. Та як міг. думати про неї добре, коли вона вела його у житті якими завгодно дорогами, обминаючи лиш ту, заповітну, — під яворами…

Андрій Гаркуша важко зітхнув і прихилився плечем до бійниці. За річкою чорною стіною здіймалися дерева. Звідти час від часу долинали хижі покрики володарів джунглів і безпорадні передсмертні зойки їхніх жертв. Унизу, біля підніжжя камінної вежі, глухо й погрозливо гомоніла хвиля. Неначе велетенська анаконда, Сонгбо обвивала острівець, затискала громаддя форту, мов шию злого велетня, що по плечі сидів у землі, а головою сягав під хмари. Річка, здавалося, спала, однак — лише здавалося: Сонгбо таїла тривогу і страхітливі голоси джунглів, від яких холонула кров, погрозливий гомін хвилі і низькі, набухлі зливами хмари — все підкреслювало затаєну підступність ріки.

Раз у раз, ніби теж відчуваючи напруженість ночі, з високої сторожової башти на чорне плесо падав сліпучий промінь прожектора. Пронизував легкий туман, що заліг над водою, тягся до протилежного берега і, не діставшись його, ніби засоромившись свого безсилля, зникав. Тоді пітьма ставала ще густішою, а тривога ще відчутнішою. Андрій знав, що за річкою — залишене людьми село. Там рисові поля вже другий рік стоять без води і мають украй занедбаний вигляд. Будиночки з гостроверхими дашками із пальмового листя нагадують залишені бджолами вулики. Все те добре видно вдень, а зараз, серед ночі, скільки не напружуй зір — годі щось там розгледіти. Буває, прожектор вихопить з темряви вартового на вежі, і тоді з масної темряви джунглів, що накочуються на берег, гримлять постріли, а ранком форт Укон-Лу ховає покійника.

Над Андрієвою головою несподівано майнуло біле пасмо туману. Хлопець кинувся в тінь, під захист гранітної стіни. А прожектор тим часом уже обмацував міст, перекинутий через рукав Сонгбо. Потім промінь рвучко підскочив догори і вперся у вічнозелену стіну камфорних дерев, густо оповитих ліанами. На цім боці річки теж колись стояло село. «Форт Укон-Лу є базою іноземного легіону французьких експедиційних сил у В'єтнамі. На десять кілометрів довкола нього має бути пустеля!» Ці слова комендант форту майор Негріє повторює з особливою насолодою. Поміж легіонерів ходять чутки, що майор — із колишніх гестапівців і до французів найнявся, аби замести сліди своїх злочинів. Чи так воно, Андрій не знав, але жорстокість, з якою майор розправлявся з місцевими жителями, схиляла хлопця до думки, що чутки небезпідставні.

Андрій був свідком трагедії села, від якого форт перебрав свою назву. Це трапилось через два тижні після того, як його привезли сюди з валкою волонтерів. Тоді він сидів у камері з двома чехами, котрі, як і він, відмовлялись одягати мундири. Брати Горлічки, Гонза і Карел, щоб якось згаяти довгі години безсоння, вигадали гру — відгадували, куди наступної миті впаде промінь прожектора. Чи то прожектористи ніколи не висихали од спирту, а може, у тій хаотичності, з якою промінь рубав темряву, таїлась хитромудра тактика, але рідко кому з в'язнів щастило вгадувати, куди той шугне наступної миті. Андрієві не щастило зовсім, на тій немудрящій забавці він програв останню сигарету. Ночами всі троє тинялися по камері, не ризикуючи лягати на нари — там кишіло паразитами. В задусі, коли тебе постійно заливає липким потом, їх укуси сверблять нестерпно, і тоді роздираєш тіло до крові.

Камера містилася в цоколі північної башти, мала троє вузьких вікон, що при облозі служили за бійниці. Крізь них було видно річку, міст і лівий берег. Якось під вечір Гонза розбудив Андрія, переляканими очима показуючи на вікно. Хлопець глянув і не зразу зрозумів, що сталося: вода була червона, неначе людська кров. Могутнім валом вогонь котився над джунглями. Палала земля, палало небо. Вогонь перекинувся на благенькі сільські будиночки і жер їх немилосердно. Пожежі ніхто не гасив. Жителі села стояли по коліна у воді із зв'язаними за спиною руками. Майор Негріє пояснював, що віднині їм під страхом смерті заборонялося підходити ближче, як на десять кілометрів до форту. Відтоді кожного в'єтнамця, спійманого у мертвій зоні, легіонери розстрілювали на місці. Партизани відплачували тим же. У джунглях вони були повновладними господарями, чатували на ворожих солдатів, здавалось, за кожним стовбуром, нападали зненацька і саме там, де їх менше за все сподівалися. Траплялося, відчайдушні в'єтконгівські снайпери підповзали зовсім близько до моста і знімали вартових при брамі, а іноді добиралися навіть до прожектористів, які вдень лагодили апаратуру.

Внизу почулися кроки. Хтось піднімався крутими кам'яними сходами на вежу.

— Хто йде?! Пароль! — гукнув Андрій.

Йому не відповіли. Сходами гупали караульний начальник капрал де Ліль і легіонер, який мав заступити на посту Андрія. Вогник сигарети, що тлів під вусом у капрала, нараз здригнувся. Не піднімаючи очей, Брієр де Ліль назвав пароль. Хлопець взяв на караул. Серце і розум протестували проти того тупого автоматизму. При появі капрала йому щораз хотілося викинути вперед себе карабін з багнетом і одним ударом розквитатися за все.

О, капрал де Ліль був ревнителем муштри, його залізні кулаки карали непослух жорстоко, немилосердно. Андрій знав це, як ніхто інший. Брієр ледь не порішив його у перші дні на Укон-Лу. Три місяці він молотив хлопця безперервно, пунктуально, з насолодою боксера, якому не пощастило на рингу. Тричі на день він заходив до камери, повільно випинав і без того одвислу губу і, дивлячись кудись у простір повз свою жертву, запитував: «Підпишеш?»

Не дочекавшись відповіді, капрал робив крок уперед і блискавичним рухом кидав свій чавунний кулак. Потім на хлопця довго лили теплу глинисту воду, яку Гонза або Карел діставали бляшанкою з ріки просто через вікно камери. Коли пам'ять знову поверталася до Андрія, капрала в камері вже не було. Замість нього у дверях з'являвся писар, молодик з жовтим вилицюватим обличчям метиса, і в'яло від надміру випитого запитував: «Підпишеш?» Ніч приносила недовгий перепочинок, а вранці все починалося спочатку. Одначе Андрій так і не підписав угоди.

Капрал де Ліль важко викотився на середину площадки, зупинився, відсапуючись, перед вартовим і хмуро блимнув на нього недобрим оком. Хлопець зібрався на силі і відрапортував:

— Пане капрал! Під час мого вартування нічого підозрілого не трапилося, противник нічим себе не виявляв!

У цю мить на центральній башті спалахнув прожектор, його білий, аж ніби мертвий, промінь упав на капрала і засліпив йому очі. Заревла сирена. На плацу зчинився гамір. Офіцери викрикували команди, солдати метушилися біля машин. Гупаючи сотнею кованих бутсів, брязкаючи котелками, протигазами, зброєю, з казарми вибігали заспані легіонери і, товплячись, залазили у кузови. Однак усе те аж ніяк не збентежило капрала. Він стояв, немов грубо-тесаний брус, якому невідомо для чого хтось приліпив ноги і руки.

Молоденький іспанець, який теж ще з часів карантину добре знав норов Брієра, помітивши, що караульний начальник повернув у його бік голову, по-журавлиному викидаючи вперед ноги, рушив до Андрія, чітко розвернувся і взяв на караул. Андрій кинув карабін до ноги, зняв з нього багнет і загнав у піхви на поясі. Капрал спостерігав за ними, як спостерігає художник-творець за ділом рук своїх. Він був глибоко переконаний, що хлопці народжуються на світ, щоб носити мундири з нашивками легіонерів. У його лексиконі не було слова «ворог», він завжди говорив лише — «противник». І своїх, і чужих солдатів лаяв одними й тими ж брутальними словами, яких у нього теж було небагато. Ніколи в'єтнамців не брав у полон, але не тому, що мав проти них люте серце, просто полонені завдають багато клопоту: їх треба охороняти, годувати, водити до лазні. Докори совісті його не мучили. Це була його робота, за яку йому платили. Капрал сповідав примітивну солдатську філософію: «Наказ зверхника — закон для підлеглого! Отримав наказ — виконуй! А коли тобі щось незрозуміло — лягай спати…» Дедалі більше Андрій на власному досвіді переконувався, що ця теза в умовах легіону, незважаючи на її безглуздість, була не позбавлена певного сенсу. Хотів він того чи ні, а користуватись нею доводилось. Інакше давно б збожеволів від пекельної гризоти, що ятрила його душу. Постійний біль палив йому серце відтоді, як Дайн-Рябчук продав його напівживого вербувальникам французького іноземного легіону.

Згадка про Рябчука завжди викликала в нього хвилю безтямної люті. Він поклав собі будь-що розквитатися з тим гицелем, хоч і не знав, як те зробить, адже на повернення до Мюнхена не було надії. Вже другий рік пішов, як він потрапив на Укон-Лу. Три місяці марно пробували змусити його поставити підпис на угоді, за якою він мав чотири роки «добровільно» служити в іноземному легіоні, за що французький уряд через військове індендантство зобов'язувався виплатити п'ять тисяч франків. «Відмовився?! Ну й дурень! Служити все одно доведеться, а грошей не матимеш», — сказав тоді йому писар.

Брієр де Ліль важко ступав попереду. Коли зійшли на плац, у ворота північної башти виїздила остання машина. Звихрені клуби сизого диму, перемішані з пилюкою і туманом, осідали на камінні плити. Поволі зачинялася важка брама, закриваючи шматок яскраво висвітленого прожектором мосту, яким сунули близько десятка критих брезентом машин. Прочинена брама викликала тугу. Хоч і розумів, що, вирвавшись за межі форту, ще не матиме волі, а все ж здавалося — там, за мурами, легше буде дихати.

Про втечу з форту марно було думати. На того, кому вдавалося вирватися за стіни, у джунглях чекала смерть. Були вже й на пам'яті Андрія випадки, коли хтось ненавмисне одбивався од гурту і через деякий час у лісі знаходили пошматовану одіж і обсмоктані звіриною кістки.

Його зарахували до караульної команди, і надія на можливість здатися в полон (а такий план не покидав його з першого дня перебування на Укон-Лу) відсунулася на невизначений термін. Караульна команда під началом Брієр де Ліля була своєрідною школою, де, за висловом того ж таки капрала, «виправляли хребти і вправляли мозок зеленим їжакам», до яких, безперечно, було зараховано і його, Андрія Гаркушу. Команда містилася у флігелі, у дальньому кутку двору, осторонь від основних казарм. Тут існували свої порядки, які часто ніяк не узгоджувалися з уставом караульної служби французької армії. У своїй більшості команда складалася з ветеранів іноземного корпусу. Вони мали певні заслуги перед начальством і тому користувались його прихильністю. Ці легіонери не поспішали повертатися до Європи. Дома на них чатував закон, смертні вироки, тюрма і каторжні роботи, а тут вони жили, як на курорті, пиячили, розважалися з туземними дівчатками, яких добували і для себе, і для начальства під час таємних нічних вилазок. На військові операції караульну команду не посилали. У вільні від вартування години ветерани на чолі з капралом виконували і більш делікатні доручення коменданта: грабували старовинні буддійські храми, усипальниці королів золотої династії Льо, сплавляли вниз по Сонгбо опіум. Їх було в команді близько двох десятків. Як любив говорити майор Негріє, в його гарнізоні вони правили за дріжджі, на яких учинялася совість солдатської маси.

Брієр де Ліль штовхнув двері носаком черевика. Вони завищали і вдарили у залізний бак. Припнута на цепу емальована кружка, жалібно дзенькнувши, злетіла з кришки бака. Хоч була пізня година, в казармі не Спали. Навіть ті, що були вільні від наряду, розбуджені сиреною, гомоніли по закутках, перемовлялися через протимоскітні сітки. В кінці довжелезного столу ветерани різалися в кості.

Попихкуючи сигаретою, капрал попрямував до них. У його очах спалахнув хижий вогник, коли він побачив доволі велику купу франків. Гра складалася крупно, ставки зростали, проте капрала прийняли до гри без заперечень, певне, він, перше ніж розвести караул, уже сидів за цим столом. Андрій поставив карабін у піраміду, зняв підсумки з патронами, розстебнув комір і, відчуваючи, як легка прохолода огортає під сорочкою спітніле тіло, попрямував до свого місця на нарах.

Його сусід, маленький, пелехатий Гонза Горлічка, щось меланхолійно награвав на губній гармошці. У тій простенькій мелодії, у синій порожнечі його очей було стільки пекучої безнадії, що Андрій запитав:

— По кому панахиду правиш?

Мелодія урвалася. Гонза заплющив очі і довго лежав мовчки. Андрій відчув недобре.

— Карела взяли… — з болем сказав Гонза,

— За що?

— Прибирав у коменданта, а ввечері майор сказав, що якась там у нього золота лялька пропала… Карел не брав, я знаю! — Гонза схопився. — А ця бретонська свиня, Брієр… Знає, стерво, що підозра впаде на того, хто прибирав…

— А хто ж це міг?

— Дорого б я дав, щоб дізнатися хто, — скреготнув зубами Гонза.

— Ну, а що ж тепер? — запитав Андрій.

— Майор сказав, що коли до завтра не знайдеться — розстріляють…

Андрій зітхнув і нахилився розшнурувати свого черевика. Тільки зараз відчув, як гудуть стомлені ноги. Гонза дивився на нього і мовчав. Зараз він нагадував загнаного у куток ховраха, що гарячково шукає порятунку. Андрієвого серця торкнувся жаль. Карел був молодшим за Гонзу. Зовсім ще хлопчиною він пустився у мандри за братом, який спокусив хлопця романтикою далеких країв. Гонза почував себе винуватим у тому, що завів брата у пастку іноземного легіону, і мучився. Та що можна було зробити, коли Негріє уже встиг запакувати Карела в карцер, а той злодюга, що поцупив золоту ляльку, нічим себе не виявляє.

Од столу, де все більше розпалювались пристрасті, долетів бас Брієра:

— Іду на всі! Кості на стіл!

— Дивись, жалкуватимеш…

— Йому жалкувати? Та він з тебе потім утричі більше виверне!

— Заткни пельку, каторжна твоя душа! Я кому сказав? Кості на стіл!

— Пане капрал, чи варто так напружувати голос?.. За цим столом сидять джентльмени… удачі, і всі мають ідеальний слух.

— Перестань базікати, Джосе! Теж джентльмен обізвався, душа з тебе…

— Пробачте мою невихованість, пане капрал. Моя гувернантка погано доглядала за мною, їй страшенно подобався аптекар, за якого вона й вийшла заміж, після того як, спокусивши мене, була виставлена за поріг нашого благородного дому…

Над столом прошелестів сміх, однак розгніваний бас Бріера урвав його.

— Слухай, Джосе! Я знаю, ти майстер чесати язика… Проте я хочу нагадати тобі, що ти не в Монте-Карло… Тут форт Укон-Лу, зрозумів?

— А чим пан капрал плататиме, вибачаюсь, на випадок, коли фортуна… Не гнівайтесь, пане, але у цій купі дві з половиною тисячі франків, а це вже сума, яка у мене особисто викликає певну повагу. Ми знаємо, що ви людина багата і нескупа, однак нам відомо і те, що тільки-но позавчора ви програлися до нитки. Так що, даруйте, ваші слова нині не мають ваги векселів. Чи, може, за Це час ви вже встигли вительбушити Сайгонський банк?

Запала тиша. Напруження біля столу зростало. Всі чекали, що скаже капрал. Андрієві було видно лише голі спини гравців навколо столу, однак він чітко уявляв собі, як буряково набрякає в цю мить пика Брієра, як його короткі, вкриті рудою щетиною пальці стискаються в кулаки, як бігають круті жовна.

Капрал не стерпів би такого нікому, але це був Джос. Цей утік із Сіцілії і завербувався до іноземного легіону тільки тому, що до трьох офіційних вироків про його страту, як терориста мафії, сама бандитська громада додала четвертий.

— Не турбуйся, Джосе! У мене є чим платити… Однак грати з тобою я не буду…

Голос Брієра втратив металеві нотки і звучав ображено. Для капрала це було неприродно. Брієр повільно підводився з-за столу. Цікаві враз відсахнулися, добре знаючи, що розгніваний капрал увалить в писок першому, хто опиниться під рукою. Джос теж підвівся і дивився на Брієра без страху, навіть з цікавістю. Чорні очі ховали хижий вогонь, а під тонким вусом блукала ламка, підступна посмішка. Було видно, що йому страх як хотілося познущатися з капрала, бо тепер усім було ясно, що платити тому нічим.

— Що ж це ви, любий, як до справи дійшло…

— Я тобі цього не забуду, — процідив крізь зуби Брієр, — ти ще у мене… Ти ще проклянеш цю мить!..

— Облиш, капрале, кого ти взявся лякати? Чи, може, ти хочеш, щоб я сказав при всіх, де в тебе заховано золото? Я навіть знаю, де ти його узяв і коли!

Капрал зблід. Права його рука опустилася до кишені. В ту ж мить рука Джоса ковзнула до стегна і затисла рукоять ножа. Брієр помітив це. Спокійно вийняв з кишені запальничку, добув вогню, припалив погаслу сигарету і пішов уздовж столу до дверей. Насторожені погляди легіонерів проводжали його, аж поки він не вийшов із казарми. Один Джос не дивився в його бік, мовчки згріб у сорочку купу грошей, зв'язав вузол рукавами і, кинувши його під пахву, рушив до свого місця на нарах.

— Слухай, Андре! Слухай, друже… — Гонза тяг його на свої нари. — Ти чув?.. Чув, що сказав Джос?! Та лялька із чистого золота, всипана коштовним камінням!

— Тихше, почують… — пробував заспокоїти Гонзу Андрій.

— Я тихо, тихо… Карел не винуватий. Тепер ти розумієш, що Карел не брав. Та лялька у Брієра. Це він, він… Треба викрасти її і віддати комендантові, і тоді Карел буде вільний, а цей гад заплатить за все…

— Зажди, я нічого не розумію…

— Андре, я знаю, ти справжній хлопець, — з жаром вів далі Гонза. — У цьому багні важко знайти справжню людину, але ти… Ти не продаси, я знаю! Допоможи! Карел ще дитина, він не зможе захистити себе і накладе головою… Андрію, допоможи!..

— Я не знаю, як це зробити.

— Тобі не доведеться нічого робити. Коли Брієр піде міняти пости, ми вийдемо з казарми. Ти станеш у дверях і, як тільки побачиш, що він повертається, подаси мені знак.

Гонза так нервував, що в нього захрип голос і побілів кінчик гострого носа.

— Треба все обмізкувати, — відповів Андрій. — Капрал зараз у себе. Лягай. Зміна караулу через дві години. Лягай і заспокойся, бо все полетить шкереберть, усі твої плани.

— Твоя правда… — мовив Гонза і впав на подушку. Андрій пересів на свої нари. Опустив сітку і знову взув розшнурованого бутса. Потім скинув сорочку і ліг.

У казармі стояв густий дух людського поту, сигаретного диму і солдатських онуч. Хилило на сон, однак спати не випадало, треба обдумати, як допомогти Гонзі, як визволити Карела. Зрештою, коли ця спроба зірветься, вона може зашкодити лише Гонзі і Карелу. Хлопці вони непогані, однак чи варто вв'язуватись? А може, ту ляльку таки прихопив Карел, а Брієр накрив його і забрав її собі. Тоді звідки все те відомо Джосові? Мабуть, бачив… А хто сказав, що все було так? Гонза? Але в нього нема ніякої певності в тому, що Брієр наклав лапу на ту золоту ляльку. Все це поки що здогади, підозри, що мають під собою хисткий грунт. Однак те, що Карел в карцері, — це реально. Вранці виведуть за гараж, шльопнуть, кинуть у річку та й по всьому. А ти втішатимешся тим, що не було підстав вв'язуватись у це діло. Ох, чи не забагато дбаєш про свою власну шкуру? Здорово ж тебе налякали капралові кулаки…

Думки хвиля за хвилею напливали на нього, а коли притис долонею стомлені повіки, побачив, як ті хвилі розбиваються на міріади райдужних кружалець і тонуть у безвісті. Боліла голова, кров гупала у скроні. Хотілося і самому, бодай на якийсь час, розлетітися пилом, позбутися болю, що його приносять з собою невеселі думки.

І знову перед його мисленим зором стелилася затінена яворами дорога, перескакувала через тиху лісову річку, вибігала на пагорбок, за яким із рясних садків виглядали дахи його рідної Калинівки…

… Троє йшло тієї дорогою. Гонза і Карел трохи відставали, і він увесь час підганяв їх. Карел не міг іти швидко, він був поранений, тримався за груди, крізь білі пальці сочилася кров. На тому березі на них чекав Брієр. Стояв, розчепіривши короткі ноги, упираючи в живіт тупорилий французький автомат. Капрал був зодягнений у форму легіонера, а на голові чомусь мав білий шолом американської військової поліції. «Андрію! Андрійку…» Хтось наче кликав його з-за пагорка. Голос був схожий на материн, а постать дівоча. Дівчина бігла від села йому назустріч, а він ніяк не міг зрозуміти, хто то. Вже коли вибігла на берег, упізнав — Марта. Так, це вона, Марта Тегарт… Пропав берег і дорога. Пропало все. Лишилася Марта… Подвір'я над Горинню таке знайоме. Хата, стодола, колодязь у березі. Але чому дерева чорні, обвуглені, неначе після лісової пожежі. Земля під ними густо всіяна сірим попелом, ніде ні. листочка зеленого, ні квіточки. Марта веде його за руку, веде через погоріль, він огинається, ніби передчуває біду. Проте Марта міцно тримає його за руку, заводить на подвір'я, до хати, і раптом хата розкололась на шматки і пропала. Ламаючи руки, Марта біжить між чорними стовбурами дерев і кричить надсадно, несамовито: «Вста-ава-айте-е!!! Вставайте! Вста-а-а…»

Хтось сіпає за плече. Андрій розплющує очі.

— Тривога! Підйом! Чуєш?.. — Гонза похапцем одягався в проході між нарами. Андрій скочив на ноги, струсонув головою, відганяючи сон.

Натягаючи на ходу сорочку, Андрій кинувся до піраміди по гвинтівку, але згадав, що забув пояс з патронташем. У проході стикнувся з Гонзою. Той стояв блідий і шепотів прокляття. Рука ніяк не потрапляла у рукав сорочки.

— А як же Карел? Карел?!

Андрій допоміг Гонзі одягти сорочку, тицьнув йому в руки пілотку, пояс і побіг до піраміди, біля якої вже стояв капрал.

— Зледачіли! Сучі діти! Лежебоки, душа з вас…

Брієр дістав Гонзу по потилиці і ревнув ще голосніше.

— По машинах!

Посеред двору вже гуркотіли моторами два військових фургони. Солдати караульної команди прожогом мчали до них і зникали під високими тентами. Андрій підбіг до фургона слідом за Джосом і в одну мить опинився в кузові. За ним ліз Гонза. Завжди спритний, він зараз ніяк не міг потрапити ногою на східець. Джос ухопив його за комір і одним ривком укинув до машини. Андрій посадив Гонзу поруч, а той все озирався туди, де стояв майор Негріє. Андрієві впало в око, що на грудях у коменданта висить бінокль і новенький німецький автомат.

— Видно, трапилась немала біда, коли сам зібрався на операцію, — шепнув Гонзі, але той не відповів. — Ти як варений. Отямся!

— Кареле… Мені треба залишитись, неодмінно треба…

— А може, це на краще, он комендант теж з нами їде. До ранку все може перемінитись…

— Я прикинусь хворим.

— Не варто, кулю заробиш.

Гонза замовк. Очі його, сповнені люті, стежили за майором.

— Що все це значить? Куди ми так поспішаємо? — спитав Джос капрала, який опинився біля їхньої машини.

— Атакують Лай-Чао. Наказ іти на виручку, — відказав Брієр. — Чи всі на місцях?

— Моє відділення тут.

— Гаразд! Рушаємо… Я у цій машині, майор — у другій.

Майнула дубова брама, і під колесами зарипів дерев'яний міст. Серце Андрієві зайшлося радістю. Можливо, це та довгождана ніч, яка вирішить його долю.

Промінь прожектора супроводив машини до місця, де за мостом дорога пропадала в лісі. Тут машини немов пірнули у сажу. Коли друга підкочувалась зовсім близько, смужки маскованого світла вихоплювали з темряви обличчя легіонерів, що сиділи на лавці поруч з Джосом. Мовчазні, зосереджені на своїх думках, вони нагадували Андрієві приречених до страти. Власне, так воно й було, бо на кожного з них рано чи пізно чекала куля. Мало кому з легіонерів щастило відбути чотири роки, лишитися живим і повернутися до Європи за франками, які чекали на них у банку.

«Чи повірять мені, — думав Андрій, — ті, в зелених пальмових шоломах, коли підніму догори руки? Чи повірять? Адже Брієр не бере полонених… Чом би і їм — око за око?..»

Холодок підступно огорнув серце. Йому спало на думку, що було б ліпше триматися з кимось удвох, щоб разом здатися. Але з ким? Гонза? Він би згодився, але зараз марно з ним про це говорити. Він не залишить брата.

І як той Карел примудрився влипнути в цю історію? Хоча на його місці міг опинитися будь-хто, виключаючи, звичайно, Джоса. Цього капрал не насмілився б зробити жертвою своїх махінацій. Для Джоса вдарити ножем — все одно, що плюнути. Дивний він все ж таки чоловік, цей Джос. Колись же були у нього мати, справжнє ім'я, рідна оселя…

— Андрію… — зашепотів Гонза, — я поговорю з Джосом. Він знає, де капрал ховає ту ляльку.

— Не роби цього, продасть.

— А як ні? Він же людина, повинен зрозуміти…

— Хіба вовк коли міг зрозуміти ягня?

— Боже, що маю робити?!

— Заспокойся, візьми себе в руки.

— Не стає сили! Прикінчу Негріє. Одним пострілом все вирішу!

— Не дурій, ще буде час поквитатися… Он, поглянь, яка заграва над лісом. Мабуть, у Лай-Чао горить…

Джунглі розступилися, і машини вискочили на заболочену галявину. Радист раптом почав стукати кулаком у кабіну. Машина зупинилась. Капрал висунувся з вікна.

— Що там?

— Поклич майора! — гукнув йому радист.

Востаннє він чув лейтенанта Бішо півгодини тому. Форт просив у генерала допомоги. Той пообіцяв надіслати батальйон з форту Укон-Лу. Оскільки розмова велась відкритим текстом, радист вирішив, що генерал хоче налякати в'єтнамців і тому блефує про батальйон, адже на Укоп-Лу лишалася тільки караульна рота. Коли до машини підійшов Негріє, радист не став критися і на повний голос, щоб чули всі, сказав:

— Пане майор, Бішо сповіщає: Лай-Чао захопили комуністи. Залишки гарнізону, близько двадцяти чоловік, прорвались із оточення і пробиваються джунглями нам назустріч. Вони змушені відходити на острів, що посеред болота. Бішо має надію, що ви, пане майор, виведете свій загін до того острова. У лейтенанта якісь важливі папери. Він сподівається передати їх вам особисто. Він декілька разів наголошував на цьому, пане майор.

Обличчям Негріє майнула ледве помітна усмішка.

— Цей лейтенант Бішо справжній герой, — голосно сказав він і, вже прямуючи до машини, стиха додав: — Хоч, видно, нікчемний дипломат.

Ніхто не зрозумів, що означають ті слова, та ніхто й не ламав собі над тим голови. Легіонерів зараз цікавило інше. Бій у джунглях з партизанами не обіцяв нічого доброго. З досвіду вони знали, що воювати в цьому лісі — це все одно, що битися навкулачки з зав'язаними очима. Противник лупцює тебе, як хоче, а ти лише замахуєш руками.

Машини проскочили ще кілька кілометрів долиною, потім дорога зазміїлась ущелинами передгір'я і раптом вискочила на гребінь високого горба. Звідси відкрилась широка панорама долини і скелястих гір за нею. Там, у їх зморшках, палав форт Лай-Чао. Певне, зараз горіли запаси пального, бо над фортом здіймалися клуби масного чорного диму, крізь який вряди-годи зблискував вогонь.

Майор подав команду зупинитись. Андрій скочив на землю, допоміг вилізти з машини Гонзі. Повз них пробіг капрал, поспішаючи відкрити дверцята машини, в якій їхав Негріє. Майор виліз, розім'яв ноги і довго дивився в бінокль на долину, в бік того зеленого острівця, що височів кронами дерев над заростями бамбука.

Світало. Вершини Сіпсон-Чотаю ледь-ледь жевріли в перших променях сонця, а острівець і вся долина поки що лежали в тіні. Андрій зрозумів: ті дерева ростуть саме і там, куди їм треба дістатися через п'ятнадцять-двадцять хвилин, не пізніше, інакше лейтенант Бішо і його група загинуть від куль в'єтконгівців. Ніби на підтвердження його думки, над острівцем звилася біла ракета. Її немічний вогник на мить завис над долиною і згас, залишивши по собі довгасту хмарину рожевого диму. Небо над бамбуковим морем посіріло і видулось пухирем, синій покрівець лісу, в багатьох місцях розірваний білими плямами озер, поступово звільнявся від прозорого вранішнього туману.

Розділ четвертий НОВИЙ КАЛІОСТРО

Телеграму принесли о дванадцятій. На той час господиня ще не виходила із спальні. Знаючи, що вона пізно повернулася вчора, Ганс вирішив не турбувати її. В родині фон Глевіців старий Ганс був камердинером вже понад сорок років. Гізела виросла на його очах, він добре знав її вдачу і тому, коли вона подзвонила, викликаючи покоївку, поклав телеграму на тацю з ранковою кавою. «Зараз вона вибіжить і кричатиме, чому її не розбудили…» Старий запасався терпінням, бо знав, що лише покора і мовчання можуть вгамувати сваволю молодої господині. «Викричиться, вгамується…» Камердинер підійшов ближче до дверей спальні, прислухався, чекаючи бурі, проте там було тихо, хоч Гізела вже повинна була прочитати телеграму. Старий почесав горбкуватого носа, здвигнув плечима і вже хотів піти на кухню (з того часу, як Сабіна оселилася в «Сен-Готарді», на його плечі лягли обов'язки ще й економа), однак рипнули двері і на порозі з'явилась покоївка.

— Гансе, вас кличе господиня…

Боячись прохопитися необережним словом, покоївка міцно стиснула губи, проте очі і вираз її обличчя красномовно свідчили, що гроза не пройшла стороною. Ганс відкашлявся в кулак, обсмикнув сюртук і не поспішаючи зайшов до спальні.

— Добридень, моя пані, — старий поштиво нахилив голову. — Ви мене кликали?

— Що це все значить? — Гізела показала на телеграму.

— Що саме, моя пані?

— Чому телеграму мені приносять зараз, а не вранці?

— Винуватий, шкода було будити… Ви так солодко спали…

Вона сиділа на широкій постелі насуплена і строга. На зелений шовк облямованої білим пінявим мереживом сорочки падав пустотливий промінь. Немов добрий чаклун, він пронизував шовк і в кількох складках робив нічну сорочку зовсім прозорою. Тіло Гізели відливало там золотаво-зеленою бронзою, а тужаві груди були схожі на достиглі зимові яблука.

Старий одвів очі, прокашлявся, але вона не поворухнулась. Якісь вельми важливі думки заволоділи нею в цю мить, і вона вже забула про намір висварити камердинера. Щоб нагадати про себе, старий сказав:

— До ваших послуг, пані…

— Порадь мені, — в голосі Гізели забриніла щира нота. — Гуго сповіщає, що надвечір має бути тут, а я…

— Боже! — сплеснув руками Ганс. — То пан Гуго живий?!

— Живий… — вона підвела на нього сірі здивовані очі. — Хіба я не говорила тобі? Я дізналась про це давно з листів батька, а сам Гуго чомусь вважав за потрібне до цього часу не нагадувати про себе. Та це вже його справа. Я покликала тебе, щоб порадитись про інше… Гуго пише, що йому конче потрібно сьогодні бачити Хорста. Тобі доведеться його розшукати і запросити до нас на вечерю.

— Коли ви питаєте моєї поради, то мушу сказати він сюди не прийде…

— Чому?

— Хіба ви не знаєте чому?

— А ти піди й скажи йому, що я… прошу.

— Добре, моя пані, я піду, проте… — Ганс затнувся. В очах Гізели туманіли сльози. Старий знав, якого болючого питання торкнулася їхня розмова. Незважаючи на крутий норов своєї господині, зараз Ганс жалів її, як пожалів би власну доньку, коли б її подружнє життя склалося так нещасливо. Молода, гарна собою, багата, а щастя не зазнала ні в любові, ні в материнстві.

— Думаю, вам ліпше самій подзвонити і поговорити з ним… Він там, напевне, теж серцем за вами змучився, адже він вам не хто-небудь, а чоловік. Він і замолоду гонористий був, однак у нього серце є, я знаю…

Гізела затулила лице і впала на м'які подушки. Плечі її здригалися. Вона намагалась задушити в собі ридання. Ганс подумав, що їй таки справді зболілася душа, коли вже перед ним не мала сили стриматися. Та хай поплаче, хай виллє горе в сльозах, коли нема з ким поділити. Він постояв ще якусь мить, співчутливо пожував губами, зітхнув і вийшов геть.

Коли двері за камердинером зачинилися, Гізела дала сльозам волю. В них виливалась її образа на весь білий світ, а головне — на власну долю, що обділила її найвищим на землі щастям — любов'ю. Вкотре вже питала себе, за що їй та кара? Чому не любить? Чому одвертається, тікає від неї, рідної домівки її чоловік? Невже вона зовсім не варта його уваги? Таж інші мужчини так і їдять її очима. В якому б товаристві не з'являлася, всюди залицяльники, ладні обожнювати. Вона не свята, ні. В наш вік, як їй здається, на вірність ставлять тільки поети і дурні. Вона була певна, що не належить ні до тих, ні до інших, а на ділі виходило, що страждає сама через свою вірність Хорстові. А йому те, мабуть, ніколи й на думку не спаде. Мабуть, і не згадує про неї, зі своїми коханками по ресторанах та кабінетах бавлячись. А може, все не так, як вона собі уявляє? Може, є правда в словах старого Ганса? Хіба вона все зробила, щоб привернути Хорста до себе? Хіба мало було ляпаса^ якого вона дала йому, віддавшись Геро? їй здавалось, що коли вона викличе у Хорста ревнощі, він повернеться. Ревнощі, як виявилось, не для нього. Може, йому були потрібні співчуття, ніжність, щире слово, а вона занадто вже була заклопотана власною персоною, все викохувала свої болі і страждання. Зараз вона охоче шукала своєї вини перед Хорстом, схилялася до думки, що в пораді старого Ганса є сенс. «Треба піти поговорити з ним востаннє. Треба сказати все, як на сповіді. Він зрозуміє мене, і назавжди впаде той кам'яний мур, що виріс між ними після подій на Ла-Кондаміні, в Монте-Карло. Кінець кінцем треба поставити крапку!»

Гізела вже не плакала. Очі її висохли і знову стали холодними. Думалось їй, що повинна рішуче заявити свої права на Хорста, що він сам потребує цього. Гордість не дозволяє йому повернутись першому? Нехай так. Вона сама піде до нього і простягне йому руку, врятує його, витягне з того болота, в яке він потрапив через свій нестриманий характер. Врятує зараз, поки ще не пізно.

Вирішила діяти негайно, інакше сумнів підточить волю і тоді знову для неї залишаться одні гризоти. Скільки разів вона вже постановляла собі поставити крапку і ніяк їй не стачало духу, щоб довести все до кінця. Досить їй побачити його очі, посмішку, почути голос, як щось в її серці починає танути, пропадає рішучість, зникають потрібні слова і вона, з іншими вольова, крута, навіть жорстока, з ним стає м'якою, мов віск.

Хвилин за сорок Гізела спустилася до вестибюля затягнута у сірий, англійського крою костюм. Блідий лоб ледь прикритий кокетливим капелюшком з вуаллю. Коли вуаль опускалась, її сірі очі здавались глибокими і таємничими. Вона знала про це, однак зупинилася перед високим у дубовій рамі люстром, щоб переконатися, чи досягла бажаного. Пильно оглянула себе, кілька разів опустила і знову підняла вуаль — зовні все було гаразд. Лишалося тільки не розгубити рішучості і цього разу вже не спасувати перед Хорстом.

Біля під'їзду стояла «іспано-сюїза». Ганс замшею протирав вітрове скло. Гізела подумала, що старий камердинер добре вивчив її характер, коли подав машину без наказу. Інколи вона навіть боїться його всезнаючих очей, а іншим разом, коли довго не бачить їх, до неї приходить відчуття гнітючої самотності. Біда, коли серед кількох десятків людей, з якими ти стикаєшся протягом дня, нема жодної пари очей, в яких, як-от зараз у Гансових, жевріло б до тебе щире співчуття.

— Прошу. — Старий відчинив перед нею дверцята. — Будьте обережні, Гізі… Хай вам щастить…

— Дякую… — їй було важко підняти на нього очі. Теплий клубок підкотив до горла. Повернула ключ, натисла на педаль стартера.

Терезієнштрассе зустріла її шепотом весняного вітру, що роздмухував на липах листя, шукаючи сонячних зблисків. Як і завжди, вулиця була вільною від машин і перехожих, чисто вимитою, просвітленою. А на душі у Гізели було по-осінньому сумно. Виїхала на Макс-Веберплац, пригальмувала під світлофором, замислилась. Не давали спокою думки про Хорста. Ця спадщина, що перепала йому так несподівано, зовсім запаморочила йому голову. Так, гроші не завжди приносять щастя. Ще кілька років тому бідність штовхала Хорста Торнау на всілякі авантюри, як-от ті фальшиві фунти стерлінгів, що він їх перевозив через кордон. Хорст ризикував життям за мізерні копійки, а сьогодні він багатий: володар замку, власник земель, цінних паперів, кругленької суми в швейцарському банку. Тепер він з повним правом додає до свого прізвища магічне «фон». Все це так! Та хіба вона вже більше не Гізела фон Глевіц? Хіба вона не успадкувала від батька чеснот, імені, грошей? Вона давно має все те, до чого він так рвався раніше і охолов зараз…

Око світлофора вже давно було зеленим і здивовано дивилося на Гізелу, а вона все ніяк не могла вирішити, куди повертати, на Аубер а чи Вінерштрассе. Лише тут, на перехресті, з'ясувалось, що вона, власне, не знає, де шукати Хорста. Була третя година. Ресторани, які він звичайно відвідував, у цей час були ще зачинені, а де тепер міг бути, вона не знала. Світлофор нетерпляче моргнув, і око його почервоніло, немов од злості.

— Що сталося? Пані затримує рух… — молоденький поліцай приклав до лакованого козирка затягнуті у білу рукавичку пальці.

Гізела розгублено посміхнулася.

— Може, потрібна допомога?

— Ні, дякую…

— Ну, коли так, прошу… Шлях вільний.

Гізела опустила вуаль і подарувала йому посмішку і погляд чарівної незнайомки. Поліцай був молодий, проте, видно, досвідчений в амурних ділах, бо відповів їй тим же і, коли «іспано-сюїза» проїхала перехрестя, записав її номер до особистого записника.

Все те Гізела бачила у люстерко над вітровим склом, і приємне почуття огорнуло її серце. «Сьогодні, слава богу, я виглядаю непогано, коли навіть такий хлопчик… Хорст зустрінеться з дружиною, яка у повній формі… Знову Хорст, Хорстові… Які рабські думки в моїй голові!» їй знову стало жаль себе, і вона вже готова була розплакатись, але, згадавши про нафарбовані вії, передумала. Окрім того, машина саме огинала сквер на Орлеансплаці, наближаючись до «Сен-Готарду». В просторому вестибюлі готелю було порожньо. За конторкою портьє сидів Дайн-Рябчук і зосереджено клацав на рахівниці. На Гізелу він не звернув уваги, добре знаючи, що в цей час ніхто з поважних гостей до його готелю завітати не може. Гізела підійшла до конторки. Ще не подивившись, хто перед ним, Дайн завчено промурмотів.

— Чим можу бути корисним? — глипнув поверх рогових окулярів і сплеснув руками. — Боже правий… Кого я бачу? Пані Гізела! Радий вітати вас у своєму скромному… Таку дорогу гостю наш «Сен-Готард» мав би зустрічати з квітами, адже за стільки років уперше…

Дайн запобігливо тупцював перед нею, вертів полисілою головою. Вона дивилася на нього і думала: як раптово піддався старості цей чоловік. Щось ніби надломилося в ньому. Сабіна вийшла за нього у двадцять дев'ять. Мабуть, і тоді він видавався старим, проте мусила погодитись на шлюб, адже того вимагав Герберт фон Глевіц, коханкою якого вона була. Треба було все те прикрити од людських очей, не дати на поталу злому поголосу ім'я вельмишановного професора. Цього Стефана тоді знайшли в комірчині садівника, напівп'яного повезли до церкви і обвінчали з жінкою, котра була вже на четвертому місяці вагітності.

— А ви все розквітаєте, Гізі, — стрекотав Дайн. — Весна позначається на жінках і квітах. Я кажу це, як професійний садівник… Сам бог велів мені розумітися на квітах, однак думаю, що жінок я теж трохи знаю.

— Пробачте, Стефане… Я хотіла вас запитати.

— Прошу, моя пані, я весь до ваших послуг!

— Чи не знаєте ви, де тепер… барон Торнау?

Нараз відчула всю принизливість свого запитання. Удала, що витирає хусточкою очі, одвернулася. Дайн витримав паузу і, ні про що не розпитуючи, а саме цього вона боялася, відповів.

— О, як же… Звичайно, знаю. Барон робить нам велику честь, завжди обідає в нашому ресторані. Ми відвели для нього кращий номер готелю. Він гість «Сен-Готарду», гість мій і моєї родини. Ми вдячні баронові за таку увагу, бо це робить нам паблісіті… Ім'я такого шанованого пана, як барон Торнау, може зробити сьогодні рекламу не лише у Мюнхені…

Дайн прочинив двері до свого кабінету.

— Заходьте, прошу вас, Гізі… — пропустив її вперед і заспішив до телефону, схопив трубку, набрав потрібний номер. — Алло, Юхан?.. Так, це я… Ви накрили стіл для барона Торнау? Що? Вже обідає? Спасибі… Ні, ні, все гаразд. Хвилинку… — він затулив долонею мікрофон. — Що передати для…

— Скажіть Хорстові, що я хочу його бачити… Негайно.

— Юхан, передайте баронові, що його хоче бачити дружина. Що? Так, так… Тоді скажіть, що у мене в кабінеті на нього чекає пані Гізела. Зрозуміли? Так і скажіть, пані Гізела! Зараз він доповість про вас. — Дайн поклав трубку і знову заметушився навколо гості. — Ви знаєте, Гізі… Пробачте мою фамільярність, я думаю, ви дозволите мені називати вас, як колись, коли ви були ще зовсім дитиною. Ох, як біжить час… Скільки років, а ніби вчора. А я ще вашу матусю пам'ятаю, хайцарствує, — він побожно перехрестився.

Гізела слухала його неуважно, хоч і кивала час від часу головою. «З ким це він там? Чому небажано, щоб Юхан доповів про мене, як про дружину? Напевне, з ним жінка, при якій не варто нагадувати баронові про дружину. Яке нахабство! Ні, я не можу сидіти тут. Я повинна її бачити! Я…»

Гізела підвелась з крісла.

— Стефане!

Дайн замовк і чекав, що вона скаже.

— Проведіть мене до нього.

— Але, Гізі… Чи варто вам?..

— Я вимагаю! — скипіла Гізела.

— Прошу, коли так, то прошу ласкаво… Я думав, що вам зручніше було б поговорити тут, у моєму кабінеті, так би мовити, при зачинених дверях… Проте коли вимагаєте… — він ніяк не міг вибратись із-за столу. То йому заважав стілець, то телефонний дріт, а то раптом папери зі столу впали на підлогу.

— Стефане, я чекаю! — вигукнула Гізела і навіть тупнула нетерпляче ногою.

— Зараз, зараз я проведу вас, моя пані…

Дайн повів її через вестибюль, зал ресторану до зашторених кабін, по дорозі несподівано завернув на кухню, про щось пошептався з метрдотелем і вибіг до неї червоний, мов рак.

— Перепрошую, але баронові сьогодні накрили в кабінеті… Це на другому поверсі…

Вони знову йшли через зал ресторану, вестибюль, піднімалися сходами. Гізела бачила, що цей хитрий чоловічок робить усе можливе, аби дати час Хорстові замести сліди. Принаймні так вона зрозуміла його поведінку. Однак коли підійшли до дверей кабінету, в якому обідав

Хорст, і почули п'яні голоси, занадто голосний жіночий сміх, вона зрозуміла, що Дайн це робив із співчуття до неї. Рішучість її враз пропала. Вона вже картала себе за те, що так необачно, нерозсудливо дозволила собі прийти сюди. Хіба вона не знала, що Хорст п'є, що тижнями не приходить до тями.

Дайн тихенько постукав. За дверима гула п'яна оргія. Він озирнувся, ніби запитуючи, чи варто стукати ще. Гізела стояла бліда, губи збіглися на нитку. Вдруге постукав сильніше. За дверима почулися чиїсь кроки. «Це він, — майнуло в голові Гізели. — Зараз прочиняться двері і він стане, похитуючись, на порозі, п'яний, скуйовджений. Так, я сама бажала цих хвилин ганьби і приниження…»

— Хто там?! — сердито запитали з-за дверей.

— Я, Хорсті… Стефан…

Двері прочинилися. З кабінету війнуло димом, запахом печені і шотландського віскі.

— Стефан?! Якого чорта… Я просив, щоб мене не турбували! — Двері зачинилися рвучко, нервово. Звук ударив, ніби кулаком у груди. Гізела відсахнулася.

— Але ж Хорсті! До тебе прийшла твоя дружина! — крикнув Дайн.

Двері поволі відчинилися. На порозі, похитуючись, стояв Хорст з бокалом у руці. Подивився на Дайна, ніби крізь малопрозоре скло, п'яно струсонув головою і кинув через плече до своїх гостей.

— Ану, замовкніть, ви!.. Хто прийшов, Стефане?

— Твоя жона, Хорсті, Гізела… — винувато промовив Дайн.

В кабінеті урвався сміх. Якісь молоді жінки повисли у Хорста на плечах і уп'ялися в Дайна цікавими очима. З дверей до коридора потяглося пасмо сизого диму, ще гостріше війнуло пахощами страв, дешевих жіночих парфумів і поту. Хорст струсив з плечей в'ялі руки дівчат.

— Ти кажеш, прийшла Гізела? Де вона?

Дайн озирнувся, але Гізели поруч нього вже не було.

— Де Гізела, Стефане? — Хорст виглянув з дверей у бік холу.

— Тільки-но була тут…

— Ти що, вирішив морочити мене?

— Присягаюсь, вона тільки-но була тут… Хочеш переконатись, поглянь у вікно. Вона, певне, сідає в машину…

— А що їй треба?

— Не знаю… Не сказала… Мабуть, щось важливе…

— Що може бути важливого у Гізели фон Глевіц до Хорста фон Торнау, коли все лежить в руїнах… вся Німеччина! Ех, Стефане, пусте… Мабуть, знову забажалося накинути на мою шию зашморг… — Хорст раптом привітно посміхнувся Дайнові: — Випить хочеш?

— Я б з радістю, Хорсті, але серце… не дозволяє…

— Ну, як знаєш, — Хорст зачинив двері перед самим носом у Дайна-Рябчука.

Зима чіплялася за березень довгими руками холодних дощів, поїла по-весняному запашне повітря промозклою вологою, котила од Шумави кучугури обтяжених останнім снігом хмар. Усі, кого це похмуре надвечір'я застало в дорозі, поспішали дістатися оселі і затишку. Тому нетерплячість, з якою рвався на південь чорний «мерседес» Гуго фон Глевіца, нікого не дивувала. Тонко і болісно стогнав зустрічний вітер, співав свою натужну пісню мотор, податливо лягав під колеса широкий бетонний пояс автобану. Десь там, попереду, за порослими лісом горбами Швабської Юри, ховався Мюнхен. Одна по одній відкочувались назад попутні машини, неначе кожна з них була сходинкою, досягши якої, він усе ближче ставав до своєї мети.

Останнім часом Гуго помітив, що досить йому було залишитись на самоті з думками, як вони неодмінно повертають його до теки професора Цур-Гаєра з промовистою назвою «Діамантове чудо». Думки про неї забирають його волю, мозок, серце, полонять все його єство, і тоді він потрапляє у якийсь транс, лет фантазії; мета здається йому такою високою, а план її досягнення таким простим і реальним, що приємно холоне під серцем і перехоплює дух, як у дитинстві, коли його вперше посадовили на велику гойдалку. Стрілка спідометра здригалась од жаху за цифрою 150, а він усе тиснув на педаль газу, ніби шалена швидкість допомагала повніше відчути увесь шал честолюбних мрій. Тоді він бачить широку ріку золота, яка несе його до берегів казкового щастя. Солодкі хвилини. Вони п'янять душу, переносять у таємничий і бажаний світ.

Проте Гуго фон Глевіца аж ніяк не можна було назвати мрійником. Швидше навпаки, він був твердим реалістом, бо завжди будував свої плани на реальній основі; хоч кожен з тих планів мав добрий домішок авантюрності, але то вже більше стосувалось його натури, а можливо, було й ознакою нинішнього часу. Відчуваючи, як навколо нагнітається атмосфера бізнесу, як сама присутність американських військ розпалює в німцях комерційний дух, пронизуючи ним усю товщу суспільства від найнижчих до найвищих його верств, Гуго фон Глевіц ось уже кілька років виношує заповітні плани власного збагачення. Ще з тих часів, коли він виконував делікатні доручення в операції «Бернгард», і потім, після краху «третього рейху», коли зачепився за «Групу боротьби» і з допомогою старих батькових знайомств потрапив на її штаб-квартиру у Грюневальді, він мав змогу переконатись: все і всі заражені бацилою бізнесу. Все, що можна продати і купити, в післявоєнній Німеччині продається і купується. Процвітають гендлярі, спекулянти: хто сидить високо, роблять свій бізнес, прикриваючись політичною необхідністю: ці — зарозумілі, зухвалі, їм байдуже, що говоритимуть про них в народі, вони готові розтоптати своїми лакованими штиблетами кожного, хто насмілиться стати на перешкоді; ті, що сидять нижче, ведуть свою комерцію боязко, ховаються в глибоке запілля, не гребуючи і чорним ринком. Від Хільдебрандта до найнижчого клерка — всі рвуть, гризуть, хапають кинутий американцями кусень. Праця у «Групі боротьби» дала йому можливість роздивитись, що робиться з німецьким обивателем, які метаморфози відбуваються з так званою елітою нації і в англійській, і в американській зоні. Зараз він знав, на власні очі бачив обидві сторони американської допомоги, йому відкрилися такі грані взаємин американського окупаційного режиму з місцевими королями бізнесу, про які обиватель і не підозрює. Маючи доступ до таємної інформації, що стікається в Грюневальд, він міг переконатись, що різниця між малим і великим бізнесом полягає лише в тому, що малий робиться мілкотою, не здатною на справжній розмах фантазії. Мілкота бездарна, їй не вистачає розуму і сміливості дерзання. Справжній бізнесмен — людина обдарована, гнучка і сильна, вона повинна мати ті ж якості, які ще зовсім недавно вважалися властивими справжньому арійцю. Гуго розумів, що зараз не час говорити про це відкрито, але був переконаний, що саме така подібність цементує американо-німецьку співдружність у ці важкі часи. Такі думки самі по собі приводили до висновку — зараз треба і ставити, і грати крупно, мілка карта завжди буде битою.

Певне, та синьоока Гретхен, яку він кинув у готелі «Палас», не знайшовши ранком у постелі свого благодійника, буде думати про що завгодно, тільки не про справжню причину його «втечі». Звідки їй, дурненькій, знати, коли її бажання і мрії не підносяться вище п'яти доларів за ніч… Гуго посміхнувся куточками губ — відчував до цеї простодушної істоти трохи тепла. Він давно поклав собі за правило ніколи, ні за яких обставин не відкривати серця жодній з жінок. У свої двадцять вісім років він ще не знав справжнього кохання і, сказати правду, не шкодував за тим. Віддаючи перевагу пристрастям, на його думку, куди більш вагомим за жіночі зваби, він милостиво дозволяв жінкам обожнювати себе протягом однієї, двох ночей, не більше. Після того одразу ж забував їх і, щоб не обтяжувати себе необхідністю запам'ятовувати їхні імена, всіх без винятку називав — Гретхен. Усе-таки виховання, яке він отримав від свого духовного отця унтера Гартмана, не пропало даремно. Чотири непорушні постулати, що їх сповідав Гартман, — муштра, вино, жінки і гроші — Гуго затямив на все життя. Вони стали основою його устремлінь і прагнень.

Ось і, тепер він поспішав до Мюнхена «саме для того, щоб дати перший поштовх планам, які мали відкрити йому шлях до золотої жили. Ні, він не побіжить за тими дурнями, що гасають у Альпах, розшукуючи заховані гестапо скарби. Навіщо підставляти свій лоб під кулю. Хто-хто, а він добре знає, які ще й зараз у СД довгі руки. Ні, те не для нього. Доля стелить перед ним шлях до високого бізнесу, і він відчуває, що гідний цього покликання.

Гуго знову посміхнувся, згадавши Гретхен. Як солодко вона спала, поклавши голівку йому на груди. Граючись кільцями її фарбованого в колір стиглої соломи волосся, він лежав і роздумував над тим, чи правильно вчинив, згаявши два з трьох наданих йому на відпочинок днів тут, у Нюрнберзі, в колі незнайомих і, власне, непотрібних йому людей. У світлі нічника волосся дівчини вигравало живими відтінками золотавого кольору. Воно нагадувало про злитки справжнього золота, які вони з Хассо Графом вийняли з тайника професора Цур-Гаєра. Свого часу професор керував секретною лабораторією в Дюссельдорфі і мав репутацію одного з найталановитіших фізиків «третього рейху». Долі було завгодно повестися з ним зле. Війна вже стукала у браму Берліна, коли хтось із його заздрісників доніс на нього, і гестапо звинуватило його у співчутті до змовників з групи Штауффенберга, що готувала замах на фюрера. Розуміючи, що на нього чекає, професор застрелився. Проте він подбав, щоб його скарби і праці не потрапили до рук якого-небудь сановитого гестапівця і заховав усе в тайнику на віллі коханки під Нюрнбергом. Про існування тайника довго ніхто не знав, хоч берлінська команда за наказом Кальтенбруннера перевернула все догори дном у можливих пунктах перебування Цур-Гаєра. Про існування нерозкритого тайника «Група» довідалась випадково. Якийсь книжник із Карлсруе писав своєму колезі до Чікаго, що, мовляв, колись працював під керівництвом геніального Цур-Гаєра і був свідком його останніх днів. У цьому листі між іншим згадувалось і про тайник і висловлювалось припущення щодо його знаходження.

Крім золота, в тайнику виявили багато якихось паперів, товстих зшитків, загорнутих у вощений папір і пергамент рукописів. На них ніхто не звернув уваги. Хассо Граф мав наказ шукати золото і знаходив його, звертати увагу на якісь листки паперу він вважав за пусте діло. Хіба на те нема начальства? У нього стачає вільного часу, хай читає, хай розбирається, що там до чого. Все, що було в тайнику, вони акуратно виклали на стіл, Хассо перерахував злитки і, залишивши Гуго складати реєстр, подався до міста, бо лише звідти можна було зв'язатись телефоном з Дюссельдорфом і Берліном. Дуже вже не терпілося Графу виставитись перед начальством. Він добре знав: виграє не той, хто знаходить, а той, хто вчасно доповість. А тут ще у відділі новий керівник — доктор Менцельбах, як тут не подбати про його прихильність, не показати йому свою відданість і ревність.

Залишившись наодинці з паперами, Гуго знічев'я почав роздивлятися їх і натрапив на працю, в якій розроблялися проблеми структурної зміни матеріалів під впливом високого тиску. Це була товста папка, сторінок на п'ятсот, коли не більше. На ній стояв гриф «Цілком таємно». Гуго, мабуть, ніколи б не довідався, про що йшлося у тій праці Цур-Гаєра, якби не довідка, на яку він натрапив, розгорнувши папку. Довідка адресувалася рейхсміністрові, який, напевне, теж не розумівся на високій науці про високий тиск, тому суть справи у ній викладалася популярно, ідея окреслювалась просто і чітко. Довідку він прочитав кілька разів підряд. Коли закінчив читати — його затрясла лихоманка. Подумати тільки: йому до рук потрапили записи, яким важко скласти ціну! З простого графіту — алмаз, потрібний сьогодні промисловості, як повітря! Гуго знав, що промисловість опинилася в щільній алмазній блокаді. Навіть всесвітньовідомі фірми по грануванню алмазів залишилися без замовлень. Не допомагало і штучне зниження цін на операції граніння. Не було чим обробляти тверді метали, а це означало крах Руру, Золінгена, всієї корпорації, що тримала монополію на обробку твердих металів у Західній Європі. Про все це Гуго довідався, зіткнувшись зі справами кількох контрабандистів, які йому довіряли розслідувати, вважаючи знавцем і певною мірою практиком. Усі знали про його участь в операції «Бернгард», хоч уголос про те ніхто не говорив. Сміливці з числа контрабандистів заробляли великі гроші тільки за те, що таємно перевозили через кордон жменьку дорогоцінних камінчиків. Тому, коли він прочитав, що описана Цур-Гаєром установка спроможна давати тридцять мільйонів каратів на рік, він ледве не втратив розуму. Це було майже стільки, скільки давали алмазні копальні Голландії, Бельгії і Англії, разом узяті. Перед ним лежала праця, де кожна літера коштувала у тисячі разів більше, ніж усе золото, знайдене ними у тайнику.

Нехай Хассо Граф тішиться славою шукача скарбів, хай вислужується перед доктором Менцельбахом, для Гуго фон Глевіца ті злитки втратили будь-яку ціну. Тепер у його руках діамантове чудо. Зараз папери лежали в жовтому шкіряному портфелі на сидінні поруч з Гуго. Він один був їх володарем, і ніхто не мав права зазіхати на них. У науковому світі праця невідома, бо писалася таємно, а з секретних каналів він вилучив її назавжди. Гуго був гордий з того, що так спритно повівся. Зараз він хвалив себе і за те, що, поборовши бажання швидше позбутися Хассо, дві доби пиячив з ним у Нюрнберзі. Щоб не викликати у Графа підозри, лише вчора ввечері, коли вже розходились по номерах, він сказав йому, що хоче відвідати рідне місто, побачитись із сестрою, яка чекає на нього ще з війни. Як і сподівався, Хассо поставився до того бажання без будь-якої підозри, дозволив взяти «мерседес», його навіть тішило, що Гуго поїде до Мюнхена і він один, власноручно покладе «трофеї» на стіл Менцельбаха, покаже себе перед новим начальством у найвигіднішому світлі. Навіть пообіцяв сказати Тілліху, що сам послав Гуго на кілька днів до Мюнхена з завданням з'ясувати деталі біографії ще одної коханки професора Цур-Гаєра, яка жила тепер у столиці Баварії.

Відтак Гуго міг не хвилюватися: шеф економічного відділка Тілліх знатиме, де його підлеглий. Він, правда, і сам міг би подзвонити Тілліху, шеф не відмовив би йому, однак навіщо нариватися на несподіванки, а раптом у нього не той настрій. Думаючи так, Гуго дійшов висновку, що мотиви його поїздки до Мюнхена більш ніж переконливі, він таки вже довгенько не був у рідному домі на Терезієнштрассе.

Пригадалося дитинство, батько, Гізела, Юта… Колись там було гамірно, весело, не вщухали дитячі голоси і сміх… Зараз там, певне, все не так. Тепер там хазяйнує Гізела. В той час, коли він ще змушений був ховатись од американців, як колишній керівник мюнхенського гітлерюгенду, вона зуміла заручитися підтримкою окупаційних властей і прибрати до рук майно, банківські рахунки фон Глевіців. Спочатку він мав намір вивернути з сестриці свою частку спадщини, проте коли довідався, що, від'їжджаючи до Америки, його милий татко поклав і на його рахунок кругленьку суму, заспокоївся і вирішив не подавати до часу про себе звісток. Так було спокійніше, принаймні не тяглося з Мюнхена хвостів, як за його колегами.

Сьогодні вранці він послав Гізелі телеграму. Одначе майбутня зустріч з сестрою не викликала в ньому радісних почуттів. Навпаки, він волів би і зовсім не зустрічатися з нею, якби зустріч з Хорстом могла відбутися без її допомоги. Боявся собі у тому зізнатися, але саме ця зустріч тривожила його більше за все інше. Він так зжився з думкою, що ніхто інший, окрім Хорста, не зможе прислужитися здійсненню його планів, що навіть думка про можливу відмову кидала його в жар. «Чи пам'ятає він, що тоді, на процесі, я обійшовся з ним по-свинськи? Заклав його, як хлопчика. Ще добре, що Хорст надумав зіграти ту комедію з божевіллям і дременув до Італії, а то було б… Ох, було б… Однак усе те в минулому. Тепер Хорст фон Торнау не той. Сьогодні це можновладний пан, на рахунку якого всі маєтності і гроші фельдмаршала Торнау. Сьогодні це ім'я дзвенить, як золоті монети, сьогодні це барон, що ставить на ділових паперах замість підпису особисту печатку з фамільним гербом, а не якийсь там безродний хлопчак, що прибився до вілли на Терезієнштрассе бозна-звідки. Тепер барон Торнау володіє замком і землями у мальовничій місцевості, що відійшла до Австрії, але, оскільки входить до американської зони окупації, її відірваність від Баварії не відчувається. Це курортна альпійська місцевість, куди на літо з'їжджається вишукана публіка з багатьох країн Європи. Кожен метр землі в Зальцкаммергуті сьогодні коштує великих грошей, проте, наскільки відомо, землі Торнау не обертаються в так званому курортному бізнесі. Ні з офіційних джерел, ні з таємних каналів Гуго не зміг довідатись, у що Хорст вкладає свої капітали. Скидалось на те, що він узагалі не цікавиться ні банковими, ні комерційними операціями, бо ніде, крім світської і скандальної хроніки, його ім'я не згадується. Це й дивувало, і тривожило. Мати такі гроші і бути інертним у наш час, коли розумні люди з повітря хапають мільйони? Ні, це не вкладається в свідомості нормальної людини! Гроші дуже швидко тануть, коли вони лежать без руху, однак варто їх пустити в діло, як вони починають народжувати нові гроші. Це відомо кожному школяреві, чому ж цього не хоче зрозуміти Хорст?

«Мерседес» злетів на гребінь крутого горба. Гуго здалося, що він одірвався од землі і летить, не торкаючись колесами бетону. Наступної миті машина вже стрімко падала на дно глибокої чаші, де іскрились вогні вечірнього Мюнхена. Їх розрізала пурпурова стрічка ріки, відбиваючи густий багрянець вечірнього неба. Сонце вже давно сховалося за верхів'ями Швабської Юри, але якимось дивом примудрилося ще заглядати під синій покрівець, що його напнули над містом хмари.

Фрейзінгерштрассе вітала Гуго фон Глевіца затишними вогнями робітничого передмістя, а він усе думав про діамантові розсипи вечірнього Мюнхена. Та картина здалася йому символічною, гріла душу надією, підносила настрій. Обабіч пропливали одноповерхові будиночки. Вони ховалися за парканами і плетивом прикрашених першим цвітом садів. У них жили люди несхожі, різні за характером і уподобаннями, та всі вони зараз залежали від нього, Гуго фон Глевіца. Ніхто з них, звичайно, і не здогадувався про те, принаймні ніхто не знав, що ось зараз, у цю хвилину, мимо їхніх осель проїздить людина, від якої в недалекому майбутньому залежатиме їх робота, достаток, а можливо, і щастя. Такі честолюбиві думки приходили до Гуго не вперше, проте зараз, як ніколи раніше, вони мали під собою грунт. Заводи Швабінга, на яких шукали роботи мешканці будиночків, працювали нині на половину потужності. Алмазний голод відчувався і тут. Хтось із крупних промисловців сказав: ще півроку алмазної блокади, і ми, німці, відстанемо на півстоліття від передових промислових держав…

Не доїжджаючи до Фрейманбангофу, Гуго повернув ліворуч у вузеньку й тиху вуличку. Вона вивела «мерседес» на Лантхаленштрассе. Тут він проскочив бетонним тунелем під залізничною колією і за кілька хвилин опинився на мосту через Ізар. Звідси відкрилась панорама заводів автомобільної фірми БМВ, де, ніби на підтвердження думок Гуго, з шести димарів кучерявились димом лише два. Ізар стала з багряної темно-сірою. Закуті в граніт береги рівними лініями пролягли поміж парками аж до моста Макса Йозефа, за яким починалася Терезієнштрассе. До магістральної Ісманінгерштрассе від мосту було не більше ста метрів, проте Гуго повернув праворуч. Йому не хотілося вливатися в напружений потік автомагістралі й губити в ньому приємний піднесений настрій, викликаний першими хвилинами зустрічі з містом.

На Терезієнштрассе, як і завжди, було порожньо й тихо. Так, ніби нічого не сталося в світі за ці кілька років, поки його не було вдома. Підсліпуваті вуличні ліхтарі, ик і колись, лили мляве світло, що ледве сягало землі. Високі старі ясені в парку здіймали до неба чорні, неначе обпалені, віти. У Гуго було таке відчуття, ніби з гомінкого бурхливого життя великого міста він раптом потрапив на цвинтар.

Автомобільні королі, чиї вілли ховалися за підстриженими стінами зеленої огорожі, переживали нині скрутні часи. Німці пили кока-колу і їздили на автомашинах американських фірм. Цього було досить, щоб Тереміенштрассе одягла траур. Гуго різко повернув ліворуч і натис на гальма. «Мерседес» уперся носом у залізне пруття воріт. На мурованому стовпі, підсвічена знизу фарами автомобіля, висіла мідна табличка з написом: «Професор, медичний експерт і радник, доктор Герберт фон Глевіц». Мідь вкрилася темно-зеленими патьоками і скидалася на напис на могильній плиті. У вікнах вілли не світилося. «З усього видно, мене в цьому домі не чекають, — подумав Гуго. — Але ж я послав телеграму, послав ще до сніданку, не може бути, щоб вони її не отримали…» Гуго виліз з машини і, розминаючи закляклі ноги, підійшов до воріт. Деякий час стояв, тримаючись за пруття обома руками, і думав: «Заходити чи ні? А як їх немає вдома? Можливо, виїхали або взагалі не живуть тут… Треба подзвонити. Хтось та має бути». Він натиснув кнопку дзвоника і відійшов до машини. «Якщо їх нема, поїду шукати місця в готелі… Так, це дім мого батька і мій, але тепер тут живе Хорст… І коли він знатиме, що я не збираюсь натякати йому на якісь свої права, це буде непогано для налагодження стосунків…»

У будинку нараз спалахнули вікна вестибюля і за якусь мить у дверях з'явилася згорблена фігура Ганса. Гуго одразу впізнав старого. Той чимдуж поспішав до воріт, застібаючи на ходу ґудзики сюртука, якого шили ще за вказівкою покійної матері. Фари «мерседеса» сліпили старому очі. Він затулявся рукою, намагаючись розгледіти, хто приїхав. Від його зігнутої постаті, білих бакенбардів віяло згадками дитинства, затишком рідного дому. Камердинер підтюпцем наблизився до хвіртки. Коли він визирнув на вулицю і впізнав Гуго, руки його заметушилися в пошуках ключів.

— Боже, яка радість… Пане Гуго!.. Скільки років. А я вже думав, що помру й не побачу вас більше… — Він прочинив хвіртку і зупинився, відсапуючись.

— Вітаю вас із поверненням…

— Дякую, Гансе. Ну-у… Навіщо так хвилюватись, — Гуго, легенько, як давнього друга, поплескав старого по плечу. — Все ол райт, як кажуть американці. Бачиш, я живий. Зі мною все гаразд… — Гуго взяв із рук камердинера ключі. — А що господарі, вдома чи у від'їзді?

— Не знаю, як і сказати… — Старий зітхнув, почухав пальцем носа і, ніби вибачаючись, додав: — Гізела вдома.

— А телеграму отримала? Мою телеграму?

— Ще опівдні принесли. Я передав…

— Нічого не розумію.

— Воно, бачте… Не складається у фрау Гізели подружнє життя. Вона туди, а він-в інший бік… Як прочитали вашу телеграму, я їй порадив піти до нього й поговорити. Порадив, а тепер і сам жалкую. Повернулась уся в сльозах. Цілий вечір проплакала та так, не повечерявши, і спати лягла. Не ображайтесь на неї. Вона вам рада, дуже рада…

Гуго відчинив ворота, сів у машину. «Мерседес» видихнув хмарку сизого диму і з легким шурхотом покотився всипаною гравієм доріжкою до під'їзду. Обігнув клумбу і зупинився на площадці за кущами жасмину. Погасли фари, клацнули дверцята, і Гуго попрямував до будинку. Ганс уже стояв при дверях, низько вклоняючись. У вікнах другого поверху все ще було темно. «Треба було газонути раз-другий, щоб прокинулись моя сестриця!» Сказане Гансом про незгоди між Гізелою і Хорстом не йшло йому з голови. «Що сталося з Хорстом?» Тоді, коли Гізела проти волі батька обвінчалася з ним, він теж не схвалював цей шлюб, а зараз тривожився, щоб подружжя не розпалося. Парадокси життя. Треба бути обережним. Зараз йому потрібен Хорст, Гізела хай уже сама залагоджує свої сімейні справи.

Найбільше Гуго непокоїло те, що він не знав, чим жив ці роки Хорст, які мав плани на майбутнє, до чого схилялись його думки, бажання, які пристрасті вели його через життя. «А що як він не зацікавиться його ідеями, що як у нього свої плани?.. Ні, не такий Хорст дурний, щоб відмовився від мільйонів, які самі просяться йому до рук. У ньому завжди жило хворобливе честолюбство, він ніколи не поминав нагоди піднестися над іншими. Жадоба влади і грошей — ось що дозволило заплутати його в тенета операції «Бернгард». Хіба міг Хорст, хоч він тепер і став фон Торнау, змінитися так, щоб звести нанівець усі уявлення Гуго про людський характер і механізм пекельної пристрасті, що споконвіку рухає людством. Якщо він, Гуго фон Глевіц, помиляється в своїх розрахунках відносно Хор-ста, тоді йому ще рано починати таку серйозну справу.

І все ж його мучила непевність: «Чи тримає Хорст на мене зло? Чи пристане на мої умови? Чи погодиться працювати з половини? Адже гроші даватиме він, на карту ставиться знову його ім'я, його честь! Я подаю ідею, що гарантує стопроцентний виграш! А це не так уже й мало…» Гуго взяв важкий жовтий портфель, зачинив дверцята «мерседеса» і, м'яко ступаючи по вологих плитах товстими каучуковими підошвами американських черевиків, попрямував до дверей вестибюля.

— Я приготував для вас кабінет професора… — сказав, ідучи за ним через вестибюль, Ганс. — Думаю, вам там буде зручніше, ніж у вашій юнацькій кімнаті.

Гуго вже піднімався сходами, коли його погляд упав на галерею. Там стояла Гізела. Її очі блищали від сліз, губи ламались у радісній усмішці.

— Нарешті ти приїхав… Нарешті… — Вона кинулася сходами вниз, обняла брата і розридалась у нього на плечі.

Генерал Керк уже вкотре перечитував доповідну шефа військової поліції. Про події, що кілька днів тому сталися в Бад-Аусзе біля будинку адвоката Хаймерля, в ній сповіщалося скупо: «Вранці, об'їжджаючи околиці, патруль знайшов труп молодого німця. Ним виявився місцевий житель Пауль Кіртаг, племінник хазяїна ресторану «Вотан». На місці вбивства знайдено залізний ломик із слідами крові потерпілого. Були допитані жителі сусідніх будинків, а також дядько загиблого Курт Кіртаг. Про обставини вбивства ніхто нічого не знає». І все! Жодного слова більше!

— Боже, за що тільки платять гроші цим тупоголовим філерам! — процідив генерал крізь зуби і жбурнув на стіл папірець з текстом доповідної. Довірився телепням з МП, а їх обвели круг пальця, немов сліпих цуценят… Треба було самому негайно виїхати на місце, допитати сусідів, поговорити з хазяїном ресторану!

За інших обставин він так і зробив би, але цей вибух на озері, смерть Прічарда на якийсь час ніби затьмарили його розум, паралізували волю. Чого-чого, а такого повороту справи він не міг передбачити. Та хіба такий, як Хемфрі, зрозуміє це? Він уже, певне, потирає руки від задоволення, що зрештою має привід розрахуватися за всі прикрості, яких зазнав від мене протягом тридцяти років спільної праці. Тепер уже Хемфрі має всі підстави випхнути його у відставку.

Джіммі Керк підійшов до вікна. З висоти третього поверху відкривалася широка панорама облямованого стрімкими горами озера Грундл. Північним берегом збігала в долину звивиста стрічка дороги. Зараз він чекав на Шольтена. Ще зранку послав по нього на базу, що містилася в замку Торнау. Дорога не далека, гінець уже мав би й повернутись, але не їде, не дзвонить, не знає, що той Гельмут Шольтен — остання надія його шефа. О, вони думають, що їхній шеф з каменю, що він не має нервів, не знає гризоти й розпачу. Але в одному вони праві: він не може собі дозволити їх мати! У нього завжди повинна бути твереза голова і тверда воля, інакше який він їм шеф.

Нелегко було опанувати звихрені думки, примусити їх текти потрібним струменем у річищі логіки. Нелегко, проте іншого виходу в нього не було, і він знову й знову намагався вибудовувати версію за версією, прагнучи зрозуміти, що сталося біля будинку адвоката в Бад-Аусзе. Інтуїтивно відчував, що саме в тій події криється відгадка поки що незрозумілих причин його провалу з Генрі, саме там ховається рятівна ниточка, ухопившись за яку, ще можна спробувати вирватися з лещат, у які його затисла підступна доля.

Та що кивати на долю, коли у всьому винувата його вдача. Дурна пихата самовпевненість янкі — ось твоя біда! Ти зневажаєш, засуджуєш її в інших, але не помічаєш, як глибоко вона сидить у тобі самому. Послати Генрі й Теда в Бад-Аусзе міг тільки ти. Тобі здавалося, що про них ти знаєш усе, а виявилось, не знав нічого. Ті, хто пройшов Дахау, пов'язані так міцно й на такому несподіваному грунті, що звичайні мірки в оцінці людських стосунків тут не годяться. Баптист Генрі Прічард і комуніст Крайніченко, що може бути між ними спільного? Проте спільність ця була, хоч ти й не підозрював про її існування. Посилаючись на релігійні переконання, хлопець не дав себе завербувати, не захотів бути фіскалом. З усього видно, Крайніченко не сидів у Бад-Аусзе склавши руки. Він діяв, і Генрі знав про це, однак і словом не обмовився. Наплів, що Тед' випав з машини. Тобі треба було б уже тоді кинутись перевіряти його слова, по свіжих слідах, а ти…. Так тобі хотілося дістати з дна озера ті кляті ящики, так кортіло втерти носа Хемфрі. Втер! Тільки кому? І все-таки що вони робили тієї ночі в Бад-Аусзе? Генрі не сказав і вже не скаже… Тед!.. Цей може розповісти лише під дією препарату Глевіца. Препарат у Шольтена, а машини, яка має привезти доктора сюди, на дорозі все ще не видно…

Генерал нервував надміру. Щоб якось заспокоїтись, вийняв хустинку, витер спітнілі долоні, потім підійшов до столу, взяв сигарету, проте не запалив, присів у крісло, замислився. Думки відлетіли на кілька років назад… Туристський будиночок Кіртага в ущелині за Гесслом. Підпал… Тайник… Коробка з-під монпасье… Потім хлопчина сказав, що в ній вони ховали планшет з паперами гауптмана Кьоніга… Куди поділись ті папери, може знати лише одна людина на світі — Тед. Тільки він може зв'язати в єдине логічне ціле події на озері Топліц, що відбулися в різні часи і з різними людьми, але мають безпосереднє відношення до імперського архіву. Професор Глевіц попередив, що через хворе серце Теда сеанс не може тривати довго. Тоді вони зупинилися, не ввели йому другої порції «сироватки правди», але тепер, тепер він має витягти з нього все. Папери Кьоніга — єдиний козир! Тільки це може врятувати його репутацію в очах Хемфрі й Далласів, тільки це здатне відсунути на непевний строк його відставку.

«Власне, чого я так боюся відставки. Зрештою, буде спокій, буде якась, хай невелика, пенсія… Ні, я таки, здається, промахнувся в житті… А була можливість подбати про солідніше забезпечення на старість, ніж ота жалюгідна пенсія. Старість! Колись думалося, вона за горами. Не згледівся, а вона вже тут… І може статися, змінити щось уже не буде ні часу, ні можливості. Дадуть під зад коліном, і полетиш на своє ранчо поливати помідори… та в безсилій люті скреготати зубами на таких, як Хемфрі й Далласи, що доживатимуть віку в комфорті, достатку, розкошах. Ні, нема тобі на кого нарікати, крім самого себе!

Кров застугоніла у нього в скронях, липкий піт зросив лоба. Труснув головою, рвучко звівся на ноги.

— Ху, чорт, що це зі мною? Ніколи ще не почував себе таким. кволим і немічним…

Наступної миті він уже припав до вікна, стежачи за машиною, яка піднімалася від Бад-Аусзе дорогою вгору. Так, це був той самий, приписаний до водолазної команди «додж», яким уранці поїхав до замку його посланець. Зараз у машині сиділо двоє. Схопив зі столу окуляри. Ні, він не помилився — в машині був Шольтен.

Джіммі Керк глянув у дзеркало і не впізнав себе. На нього дивився старий змучений чоловік з почервонілими очима, блідими неголеними щоками і скуйовдженим волоссям.

— Та-ак… Тепер ти збереш волю в кулак! — сам собі наказав генерал, причесав волосся, обсмикнув мундир і сів до столу.

Насамперед запитання, які треба поставити Тедові, адже він реагує лише на мій голос…

Коли до кімнати увійшли, Федір лежав на койці, ледве тамуючи біль. Плече горіло вогнем, здавалося, біль пульсував у самому серці.

— Тед, я привів вам лікаря, — голос Керка вібрував награною бадьорістю. Федір поволі повернув голову і побачив людину в білому халаті, в притемнених окулярах, з голим, як коліно, черепом.

— Це знову ви… — промовив з байдужістю.

— Та-ак… Оглянемо вашу травму. — Шольтен підсунув до ліжка стільця, поставив на нього свою шкіряну валізку і заходився порпатися в ній. Перемагаючи біль, Федір поволі підвівся, спустив з ліжка голі ноги.

— Де це вас так? — спитав Шольтен.

— Випав з машини…

— Будемо вважати, що вам пощастило, — легенько торкаючись плеча, сказав Шольтен. — Кажете, випали? А таке враження, ніби вас хтось ударив палицею…

— Я впав на гострий камінь.

— Можливо, можливо… — зиркаючи на Керка, повторював Шольтен. — А тепер послухаємо ваше серце… Що ж, тут усе гаразд… Я сподівався на гірше…

— Наш друг, — усміхаючись, сказав генерал, — мав час відпочити, а спокій для серця — найкращі ліки…

Федір звів очі на Керка. Той якось нервово витирав хусточкою шию. Щось було в його поведінці таке, що за інших обставин викликало б у Крайніченка тривогу, але зараз, коли нестерпний біль туманив мозок, усе те ковзнуло повз його свідомість.

— Завтра перевеземо вас до замку. Там під наглядом Патриції ви швидко станете на ноги. Одужуйте, ви потрібні мені здоровий. На нас чекають серйозні справи, — генерал кивнув і вийшов.

Шольтен лаштував шприц, збираючись зробити пацієнтові заспокійливий укол.

Федір сидів на ліжку й дивився у вікно. Там, за Гесслом, над смужкою вранішнього туману, ніби форштевень велетенського корабля, здіймалася гора, на схилі якої в бінокль можна розгледіти камінну брилу, що затуляє вхід до печери. В ніші під брилою лежить…

— Стисніть кулак, — сказав, нахиляючись над ним, Шольтен.

«Де я чув ці слова? Ні, не чув… Вони були видряпані на стіні камери. Чого я досі живу? Навіщо? Коли доля весь час вириває у мене з рук надію… Загинув Генрі. Його смерть обірвала ниточку до Зеппа. А може, той старий з ресторану «Вотан» усе-таки передав Плісейсу мої слова?

Ніхто, крім Зеппа, не зможе скористатися з моїх слів, бо він один знає той камінь… Я теж не можу забрати планшет. Куди я його подіну, коли мене везуть до замку під нагляд Патриції? Керкові я потрібен для серйозних справ. Він ставить психологічний експеримент. Не важко здогадатися, що діла, в які він планує втягнути мене, — підлі, зрадницькі, яничарські…» Зробивши укол, Шольтен забрав валізку й вийшов. Біль пригасав, неначе багаття, яке заливали водою. Швидкий сон приніс полегкість.

Він уже не чув, як знову рипнули двері, як зайшли Керк і Шольтен.

— Покваптесь, — кинув генерал. — Усе треба зробити до того, як з озера повернуться хлопці Маккольма. У нашому розпорядженні півтори години.

— Встигнемо, — відказав Шольтен і заходився прив'язувати до ліжка руки й ноги Федора, який під дією доброї порції снотворного спав непробудним сном. Потім Шольтен знову взявся за шприц, ввів препарат Глевіца. Поволі лице Крайніченка набувало живого кольору. Здригнулися повіки, і важке зітхання вихопилось крізь розтулені вуста.

— Екселенц, починайте, — прошепотів Шольтен. — У такому стані він буде не більше п'яти хвилин.

— Майор Крайніченко, ви чуєте мене? — вимогливо запитав Керк.

Голова Федора сіпнулася, заметалася по подушці. Очі широко розплющились, напружились, налилися кров'ю.

— Чую, — відказав він.

— Ти знаєш мене? Я твій друг!

— Чого тобі від мене треба? — мученицька гримаса скривила лице.

— Відповідай, що ти робив в Бад-Аусзе біля будинку адвоката?

— Я шукав Зеппа…

— Кого?

— Зеппа Плісейса…

— Хто такий Плісейс?

— Мій знайомий… Ми разом були в Дахау.

— Ще один з Дахау! — вирвалось у генерала, але він опанував собою і чітко запитав. — Навіщо тобі знадобився Зепп?

— Я маю сказати йому…

— Про що? Про що сказати? — заспішив генерал. Відведені на сеанс п'ять хвилин закінчувались, а він іще не запитав про головне — куди подівся планшет з паперами Кьоніга. Але, видно, фортуна сьогодні була прихильна до нього, бо те, що він почув, зазвучало для нього акордом радісної музики. Крайніченко не зразу вимовив ті слова, проте мозок уже зовсім не підкорявся його волі і він прошепотів:

— Сказати про планшет Кьоніга…

— Де планшет?! — закричав Керк.

— Під каменем… — через силу відповів Федір.

— Де той камінь? Кажи, де?!

— Біля печери…

— Якої печери? Де вона?!

— Над озером…

— Як зветься озеро?! Ти чуєш?

— То… — здерев'янілими губами прошепотів Федір. — Озеро…

— Як?! Як зветься озеро?!

— Топліц…

— Що?! Озеро Топліц?! — Генерал якусь мить ошелешено дивився перед собою, потім, звертаючись до Шольтена, закричав: — Ви чуєте? Топліц! Ні, ви розумієте? Він знущається над нами… Це ж тут, поряд, за перешийком! Ви чули? Він сказав Топліц! А ми шукаємо бозна-де.

Генерал заспішив до дверей. Уже з порога кинув Шольтену:

— Приведіть його в норму! І нікому ні слова! Відповідаєте за нього головою! — Грюкнувши дверима, генерал подався геть. Згодом на подвір'ї ревнув мотор, розвалистий «додж» вискочив у браму вілли Рота і помчав у напрямку на Гессл, за яким лежало озеро Топліц.

«Ні, шановний містере Хемфрі, ми ще не склали зброї, ми ще повоюємо…» Керк осатаніло тиснув на педаль газу. «Додж» заносило, вищали балони, але Сивий Джіммі не збавляв швидкості. Він почував себе хлопчиськом, якому усміхнулась доля. «Все геніальне — просте, шановний Едварде! Просте, як черевик!» Ще там, у кімнаті Крайніченка, почувши про печеру, він уже знав, де вона. «Адже я стояв біля входу до неї і навіть сидів на тому камені! Це було тоді, коли розслідували причини загибелі Геро фон Шульце! О, якби був живий Геро, все було б простіше… За Геро стояли Стіннеси — сила, з якою змушений був рахуватися навіть Даллес. Проте й нас голими руками не візьмете! Правда, ми виграємо не всі партії, але гросмейстер є гросмейстер! Побачимо! Послухаємо, якої ви заспіваєте, коли на вашому столі лежатимуть інвентаризаційні акти всіх двадцяти двох ящиків імперського архіву?»

Машина вискочила на перешийок. Тут дорога раптом розчахнулася натроє. Ліва її нитка ховалася в ущелині, в глибині якої стояв ще й зараз порожній туристський будиночок Кіртага, права нитка стелилася дамбою, через невеликий місток водозливу до колишньої резервації Топліц; третя, давно неїжджена, збігала на тім'я крутої скелі і там уривалася. Машину довелося залишити. Далі вгору вилася ледь помітна стежка. Керк знав, що нею через якусь сотню метрів дістанеться до входу в печеру. Проте саме цей відтинок шляху виявився найважчим. Давалися взнаки прожиті роки. Запекло в грудях, кинуло в піт, проте він затято дерся вгору. «Господи, все доводиться робити самому! Нікому довіритись… Ще! Ще крок… Як стугонить серце! Мабуть, треба зупинитись, перепочити, а то… Але кому можна передовірити те, від чого залежить — бути чи не бути тобі самому?» Чіпляючись за цупкі, покручені вітрами гілки жерепу, утираючи піт, що вже заливав очі, таки видерся на невеличкий майданчик перед входом до печери. На ньому лежав той самий камінь, про який казав Крайніченко. «Так, це він… Іншого тут немає… — Керк відсапався і помалу рушив навколо каменя, заглядаючи в кожну шпарину. — Де в ньому може бути тайник? Планшет невеликий, але й для нього треба знайти якесь місце… Ось, мабуть, тут…» Він присів і запустив руку під камінь. Там була досить глибока ніша. Ще й ще раз обмацав порожнечу, але не вірив, не хотів вірити, що планшета з паперами там немає. «Ні, Тед не міг збрехати! Планшет Кьоніга мусить бути тут!» Проте пальці всюди натикалися тільки на камінь…

— Хтось знову встиг випередити, — сам до себе промовив Керк і безсило опустився на землю.

Розділ п'ятий ХРАМ БХАДСЕРВАРА

Караульна рота зупинилася на узліссі. Чекаючи нової команди, легіонери відпочивали. Андрій прихилився спиною до стовбура, глянув у небо — там ясніли світанкові зорі. Капрал теж дивився вгору, стежачи за летом сполоханих качок.

— Ач, зірвалися, дробовика на вас нема… Викажуть, прокляті!

Скинув кашкета, витер спітнілого лоба.

— Капрал де Ліль! Де капрал?! — почувся схвильований голос вістового.

— Тут я! Чого репетуєш?..

— Вам наказано пройти на острів і розвідати обстановку, — вістовий приклав до пілотки два пальці. — Зелена ракета — дорога вільна, червона — ні… Наказ майора, пане капрал!

Брієр де Ліль поволі надів кашкета, ткнув пальцем у груди Андрія, показав у бік Гонзи і буркнув: «За мною! Марш!» Усі троє рушили стежкою через болото. Власне, стежки не було, вода стояла висока, однак капрал упевнено ступав по твердій, витоптаній буйволами просіці між заростями бамбука.

Бамбукові хащі тяглися й тяглись, а коли скінчились, відкрилася протока, за якою стирчали з води кілька напівзогнилих дерев, а далі знову виблискувало широке плесо озера.

Першу протоку пройшли без перешкод. Дісталися купи дерев і» вже було рушили далі, та ледве поткнулися за кущ бамбука, як щось ляснуло по воді перед капралом з такою силою, що він відскочив назад. Андрієві здалося, що то скинулася велика рибина, однак наступної миті над вухом тоненько свиснуло і куля гризонула кору на ближньому дереві. Андрій мимоволі пригнувся і глянув з-під руки на Гонзу. Той стояв блідий, немов стіна. Звук пострілу долетів слабенький, ніби на тому боці хтось зламав гілку.

— Снайпер! Стерво собаче!.. Лягай!

Однак лягати в смердюче болото нікому не хотілося. Андрій, а за ним Гонза присіли за стовбур поваленого дерева. Капрал ставпозаду своїх солдатів і, пильно роздивляючись у бінокль скелі протилежного берега, сердито буркотів собі під ніс: «Отак, майоре, я вам що казав?.. Тепер переб'ють усіх поодинці. Треба було йти через гатку, а не пхатися в болото тільки тому, що навпрошки ближче… А ще похваляється — в Росії воював…»

— От ти, росіянине, скажи, хіба такі у вас ліси?

— Я українець, — відказав Андрій.

— Тебе про ліс питають. — Капрал відірвався від бінокля, зиркнув на хлопця, проте нічого не сказав. Його увагу привернули чиїсь кроки. Хтось ішов до них просікою між заростями бамбука. За якусь мить вони побачили майора Негріє, Джоса і ще кількох чоловік з його відділення. Група перейшла протоку, а коли наблизилась до поваленого дерева, Брієр застережливим жестом зупинив коменданта.

— Снайпер, пане майор… — капрал показав у бік скель.

Негріє підніс до очей бінокль і довго вивчав протилежний берег.

— А чи не здалося вам, капрале? На тому боці жодної живої душі.

— Коли вас не переконують мої слова і ота вищерблена кора на дереві, то прошу хвилину уваги, пане майор. — Брієр зрубав тонкий бамбук, почепив на нього свою рожеву хусточку і висунув її з-за куща. В ту ж мить хусточку зірвало і жбурнуло метрів за п'ять на воду. За звуком пострілу визначити напрямок, звідки стріляв снайпер, було неможливо.

— На наше нещастя, майоре, він там не один. Прямо йти не можна. Нас переб'ють, як качок. Вони знали, що ми вийдемо на цю переправу, і осідлали її… — капрал говорив усе те з підкресленою гідністю. Неувага майора до його військового досвіду зачіпала його честолюбство. Він не міг подарувати цьому перефарбованому під француза бошеві зверхність і пиху, з якою той поставився до його пропозиції йти на острів греблею. Однак комендант мало зважав на гризоти Брієра.

— Щоб ви знали, капрале, стежка тут не єдина. Проте ваша думка слушна. — Негріє розгорнув планшет і, роздивляючись карту, провадив далі: —Ми дамо вам ще кількох солдатів, і ви робитимете все, щоб на тому березі зрозуміли: ми готуємось наступати тут, збираємось перебратися на острів саме цією стежкою. А я тим часом заберу решту людей і вдарю по греблі. Єфрейторе, підете зі мною.

— А вас не тривожить ця тиша, пане майор? Здається, там, на острові, вже все скінчилось, — промовив капрал.

— Схоже на те… Фініта ля комедія… — підтримав Брієра Джос.

Майор поглянув на одного, потім на другого, і його зеленкуваті, глибоко запалі очі блиснули лихим вогнем. Тонкі губи скривилися в презирливу посмішку.

— Здається, вам набридло воювати? Виконуйте наказ, панове! Про все інше подбаю я! — Майор повернувся і пішов через протоку назад до лісу, де на нього чекали рештки караульної роти. Джос знизав плечима і подався слідом за комендантом. За ним рушив і вістовий. Біля поваленого стовбура лишилася підмога. Капрал поглянув на тих вояк і спохмурнів ще більше. Двоє з них взагалі були нестройові, на Укон-Лу вони працювали на кухні, третій був колишній сержант Антуан Дюка, розжалуваний у солдати за пияцтво. Він зіщулився під деревом, затис між коліньми тремтячі пальці й дивився на Брієра, як собака на хазяїна. В караульній знали, що суворий капрал ставиться до Антуана, як до малої дитини. Хтось пояснював це тим, що вони обидва бретонці, проте ніхто до пуття не знав, що саме їх зв'язує.

— У тебе не знайдеться трохи випити? Знову мене трясе… — Антуан дивився на капрала, як на останню надію. Його справді трясло. Він притулився до запліснявілого стовбура і цокотів зубами. Вигляд у нього був жалюгідний, проте Брієр не звертав на те уваги. Він відійшов за дерево, дістав сигарету, заправив її в мундштук, клацнув запальничкою і смачно затягнувся димом.

— Ти вже мене не чуєш, Брієр? Так, так… — бурмотів під деревом Антуан. — Виходить, забув, усе забув… Почекай-но, я тобі нагадаю…

В капралових руках з'явилася ракетниця і облямований трьома червоними кружальцями патрон. Загнавши його в ракетницю, Брієр висунувся з-за куща, вистрелив і не своїм голосом закричав:

— Рота, слухай мою команду! Приготуватися до атаки! Перший взвод прямо! Орієнтир: висока сосна на скелі! Другий — ліворуч! Третій взвод наступає на мис! Четвертий — в резерві! Командирам взводів зайняти вихідні позиції і доповісти про готовність!

Він зарядив ще одну червону ракету і вистрілив у напрямку головного орієнтира — високої сосни. Червоний вогник прокреслив у небі димний слід і впав на крони дерев за протокою. Звідти несподівано вдарив кулемет. Над головами легіонерів, що вже без будь-якої команди збилися докупи, ховаючись за повалене дерево, задзижчала, залопотіла невидима смерть. Кулі сікли бамбук, стовбури дерев, листя ліан, бились об розкидані на острівці валуни і з диким дзижчанням відлітали у безвість. Кулеметна черга враз обірвалася. Знову стало тихо, мовчали навіть птахи. Тільки безшумно кружляло і падало додолу посічене листя та збитий з дерев порох осідав перед Андрієм на срібну сітку павутиння.

— Брієр, дай хоч ковток, чи хреста на тобі немає! — Голос Антуана прозвучав у тиші, як фальшивий звук в оркестрі під час насиченої емоціями паузи. Капрал звів очі на земляка. Трохи повагавшись, поліз до кишені, дістав плескату флягу і потрусив нею над вухом. Зрозумівши, що фляга порожня, Антуан тихо заскиглив і сховав у колінах спотворене мукою обличчя. Капрал глянув на нього й почав знімати з плечей ранець. Він довго порпався в ньому, роздратовано бурчав собі під ніс, шукаючи запасної посудини з ромом. Андрій дивився на нього і думав, що в серці цього служаки все ж є живе місце, де ще збереглись і людяність, і співчуття.

— Що це?! — стрепенувся Гонза.

— Де?

Гонза показав очима на ранець капрала. З нього виглядала голівка золотої ляльки, певне, тієї самої, через яку сидів у карцері Карел. Андрій придивився пильніше. Так, це була саме та золота фігурка танцівниці з храму Бхадсервара, яку кожен, хто заходив до коменданта, міг бачити на його письмовому столі.

— Падлюка! — видихнув Гонза, і його гвинтівка злетіла на рівень капралової голови. Ще мить — і сталося б непоправне. Андрій ледве встиг підбити гвинтівку догори, як ударив постріл. Отетерілий капрал вибухнув лайкою:

— Ти що, збожеволів!? Хто дозволив стріляти? Душу з тебе витрясу, мерзотнику!..

Гонза з ненавистю дивився на Брієра. Відчуваючи, що це може погано скінчитись, Андрій поспішив на допомогу.

— Там хтось пробіг, на тому боці! — крикнув він капралові.

— Все одно стріляти без наказу не смій! Я навчу тебе дисципліни, підсвинку! Я тобі… — капрал перехопив погляд Гонзи, глянув на свій ранець і раптом затнувся. З удаваним спокоєм він прикрив ляльку, застебнув на ранці ремінець, встав і, закинувши його за плечі, пішов на Гонзу. Той поволі почав підводитися з пенька. Не спускаючи з хлопця очей, капрал кинув Антуанові флягу з ромом. Ніколи Андрій не бачив у людських очах такого хворобливого блиску, однак Дюка майнув лише на якусь мить, бо вся увага була біля тих двох, капрала і Гонзи. Вони стояли і дивились один на одного — Гонза з неприхованою ненавистю, Брієр зверхньо, з розумінням своєї влади і сили. Ця мовчазна мить була оголошенням війни, непримиренної, жорстокої, до останнього подиху.

— Чуєш, ти, запам'ятай… Ще раз пальнеш без дозволу, і я змішаю тебе з багном! Зрозумів?!

— Зрозумів… — одними губами промовив Гонза. Брієр де Ліль перевів очі на Андрія, що стояв поруч.

— Де пробіг, покажи?

— Он там, за камінням. Біля того похилого дерева, — не моргнувши, збрехав хлопець. Капрал ще раз виразно поглянув на Гонзу й підніс до очей бінокль.

— А знаєш, Андре, ти не помилився… Там на піску свіжі сліди. Тепер ми знаємо, де той снайпер. Зручну позицію вибрав, кілометрів зо два на прицілі тримає. — Капрал озирнувся, хотів ще щось сказати Андрієві, але помітив Дюка і ревнув на нього: — Досить тобі жлуктити, давай сюди флягу!

— Візьми… Дякую…

Антуан уже не тремтів, з його жовтого обличчя зникла гримаса страждання, зараз на ньому світились глибокі сині очі.

— Серед цих косорилих інколи трапляються справжні солдати, — вів своєї капрал, ховаючи до ранця фляжку.

— Про яких солдатів ти говориш, Брієр? — спитав Дюка. — У них солдатом став кожен хлопчак, і в цьому, коли хочеш, винуваті ми… Вони беруться до зброї, щоб вижити, а ми… Ми просто свині… влізли в чужий город і риємо… собі могилу. Ось ти, Брієр, бравий капрал армії свободи, за що ти воюєш? За Францію? Брешеш…

— Заткнись, Антуане, ти п'яний…

— Пробач, перебрав трохи, твоя правда… Але знай, Брієр, чхати я хотів на сержантські лички. На біса вони мені, я хочу додому, в Париж… Хай сюди їде сам мосьє президент, бере в руки мою гвинтівку і воює, а з мене досить.

— Що ти верзеш? Забув про трибунал?!

— Ні, пам'ятаю… Як же, пам'ятаю… А от у тебе, здається, пам'ять коротка. Забуваєш, Брієр, однак я можу й тобі, і ще декому нагадати…

— Замовкни! Ти змушуєш мене…

— Облиш, старий… Нічого ти не зробиш, я тебе знаю. Ти ж великодушний чоловік. Ти не дозволиш мені вмерти від снайперської кулі в гнилому болоті разом з цими слов'янськими хлопцями…

— Антуане, — шия капрала почервоніла, — я наказую тобі мовчати! Ти на військовій службі! Якого чорта отакі слизняки йдуть до армії?!

— Ви чуєте, він питає, чого ми йдемо до армії? Чого ми опинилися в цьому легіоні? Питає, ніби не знає… Як ми з тобою тут опинились, я знаю, а от як вони… Ось ти, Анд-ре, скажи, чого тобі тут треба? Якого біса ти записався в легіонери?

— Він не записався, — вступився за товариша Гонза. — Його продали.

— Як продали?

— За гроші… Як собаку, — сказав Андрій.

— І ти погодився? Підібгав хвоста й пішов?

Андрій не відповів, скоса дивлячись на Брієра. Той стояв насуплений, на лобі в нього здулася синя жила. Капрал готовий був от-от вибухнути, однак стримував свій гнів. Щось зупиняло його.

З того берега вдарила кулеметна черга. Цього разу стріляли розривними. Прошурхотіло, осипаючись, збите кулями листя, впало на воду посічене гілля, і все затихло.

— Добрі в тебе очі, Андре, — сказав капрал. — Кулемет таки на цьому острівці, на який ти показав. Під тим похиленим деревом заховався, собака…

Брієр висунувся з-за куща і вистрелив з ракетниці в бік острова. Чекаючи кулеметної черги у відповідь, він смикнув Антуана за рукав.

— Присядь, кулю спіймаєш!

Антуан Дюка не відповів. Він зняв пілотку і, шепочучи собі під ніс якусь молитву, дістав з кишені тоненького гребінця, дбайливо розчесав уже зовсім поріділе волосся. Випростався, неначе став вищим на кілька сантиметрів, чи, може, то так лише здалося Андрієві, що дивився на нього знизу. Таким він бачив Дюка вперше. Якась внутрішня сила вдихнула в обличчя француза благородство, запалила гідністю погляд. Він теж схопив Антуана за рукав.

— Не наривайся на смерть, чоловіче… Зараз стрілятимуть.

Проте кулемет чомусь мовчав. Андрій виглянув з-за дерева і побачив на тому боці дві постаті, що нагинці перебігали за деревами.

— Капрале, на тому боці люди, — сказав Антуан.

— Бачу… Невже майор з Джосом? — промовив капрал, піднімаючи бінокль.

— Це не майор, це Бішо, — сказав Антуан.

— Там двоє… Поранені, чи що…

— Треба їх якось попередити про снайпера, про кулемет.

— А як ти попередиш? — знизав плечима капрал.

— Викликати вогонь на себе, і тоді вони зрозуміють…

— В'єтконгівці, певне, вже помітили їх, тому й не стріляли після ракети.

— Дай-но мені бінокль, — сказав Антуан, вискакуючи на повалене дерево. Брієр подав йому бінокль.

— Це Бішо, і, схоже, він поранений… Непоганий хлопець, цей Бішо. Я служив з ним у Ліоні. У нього там жінка і двоє дітей… Щотижня приходили, проводжали тата до самої казарми. Слухай, Брієр… А втім, що з тобою говорити. Візьми свого бінокля.

Антуан Дюка скочив з дерева й зайшов у воду. Поки капрал зрозумів, що той збирається робити, Дюка був уже біля пробитої кулею хусточки, яка рожевіла на іржавому лататті.

— Стій! Антуане, вернися!.. — закричав Брієр.

— Навіщо? — не обертаючись, запитав Дюка.

— Я віддам тобі твою половину! Вернись! Присягаюся богом… Вернись! Божевільний!

Замість відповіді Антуан Дюка підняв гвинтівку і натиснув на спуск. Ляснув постріл. Болотом прокотилася луна. Ті, що бігли берегом, помітили Антуана. Вони почали кричати, розмахувати руками, кличучи на допомогу. По воді полоснула кулеметна черга. Антуан спіткнувся і почав поволі повертатися обличчям до капрала, наче хотів сказати Брієрові, що ту таємницю, яка зв'язувала їх, він назавжди забирає з собою. На його обличчі застигла спотворена болем посмішка. Очі звелися до неба. Він похитнувся і впав навзнак. Бішо і його супутник заховалися за каміння біля самої води. Шлях з острова їм уже був відрізаний.

— У них там якісь важливі документи, — капрал вдивлявся в протилежний берег і говорив ніби сам до себе, протне його слова мали точну адресу. — Певне, якісь важливі оперативні плани. Генерал нагадував про них. Негріє мав отримати їх від Бішо у власні руки. — Брієр відірвався від бінокля і поглянув на Гонзу. — Ось що, Гонзо, доведеться тобі…

Гонза озирнувся на капрала. Жах, ненависть, безнадія змішалися в його очах. Руки хлопця тягли з плеча гвинтівку.

— Підеш і забереш у Бішо папери. — Для більшої переконливості Брієр поклав руку на спуск автомата, Гонза поволі підвівся.

— Слухай, Брієр… Ти… — йому перехопило подих. Гострий борлак забігав на довгій шиї. Він хотів сказати цій підступній людині все, що думав про неї, але спромігся лише на кілька слів. — Ти кат і жалюгідний нікчема…

Брієр клацнув затвором автомата. Гонза повільно переліз через повалене дерево й рушив стежкою попід кущем на болото. Вийшов на відкрите місце і зупинився. Перед ним, розметавши руки, лежав Антуан Дюка. Лежав і дивився в небо. Смерть не стерла з його вуст посмішки. Гонза якусь мить дивився на нього, забувши про Брієра, снайпера і все на світі.

— Чого став?! Я кому кажу, вперед!

Гонза раптом повернувся, приклав до плеча гвинтівку і вистрілив, майже не цілячись. Куля шарпнула Брієра за плече. Він похитнувся, однак на ногах встояв. Сперся на дерево і натиснув спуск автомата. Кулі віялом ударили Гонзу в груди, вибили з його рук гвинтівку. Вона м'яко увійшла багнетом у мул. Хлопець похилився на неї, сперся грудьми. Ноги йому підкосилися. Він сповз у воду, лише голова, підперта ложем приклада, лишилась на поверхні, і легенький вітерець ворушив на ній пелехаті кучері.

Капрал, мабуть, відчув на собі погляд Андрія, бо повернувся до нього з криком.

— Ти чого баньки витріщив?! Дружка жаль?!

— Жаль… — з болем промовив Андрій. Зараз він чомусь не боявся Брієра. Дивився йому в очі, бачив, як міняться, як шаленіють вони від невситимої жадоби крові, однак це його не лякало.

— Усі ви одним миром мазані! Тільки й чекаєте нагоди всадити мені кулю в потилицю! Але ще не народився той… Я всім вам головки поодкручую! Покидьки! Мотлох! Я вам покажу, хто такий Брієр!

Викрикуючи свої погрози, капрал затиснув між коліньми автомат, здоровою рукою вихопив з-за пояса магазин з набоями, вправним рухом загнав його в гніздо і звів затвор. Андрій раптом збагнув, що ці кілька хвилин його ворог був фактично беззбройний і з ним можна було легко розправитись. «А що далі? — сам себе запитав хлопець. — Ну, всаджу я йому межи очі кулю, а далі? Он вони сидять неподалік, горе-легіонери, як вони до цього поставляться? Чи підуть за мною? Та й куди зараз можна поткнутися? На острів?»

— На острів підеш ти!..

Андрій підвівся, його гвинтівка лишилась на поваленому дереві. Хотів підняти, але капрал зупинив його.

— Підеш без зброї! — Брієр звів автомат.

Хлопець мовчки попрямував стежкою. Дійшовши до куща, озирнувся. З-за дерева за ним слідкували три пильних ока, два білих і одне чорне — око капралового автомата. Смерть таки затисла його в лещата. Однак у нього було ще десять кроків. Десять останніх кроків, це все, що доля відміряла для нього. Три… Чотири… Ноги самі уповільнюють крок… Дорога… Дорога під яворами. Він думав, вона безконечна, а виходить, що й вона має свій кінець. Ось вона, батьківська оселя, цього разу вся немов намальована: журавель над криницею, тесані, з різьбленими вічками ворота й хата — все залите місячним сяйвом. Чому місячним, адже навколо стільки сонця, радісного, мінливого золота. Воно виблискує скрізь: на кущах, на деревах, стелиться під ногами, неначе останню путь він неодмінно має пройти по золотій доріжці. Шість… Сім… Як хочеться жити! Жити!!! Вісім… Дев'ять…

Вода дійшла йому до колін. Він зупинився. Чекав на смерть, а вона не приходила. В цю мить він рахував час на удари власного серця. Воно ж ледве здригалося в грудях і, здавалося, от-от зупиниться. Знав, що пострілу він уже не почує — куля прилетить раніше. Андрій ступив ще кілька кроків. Мовчав кулемет, не стріляв і снайпер. «А може, вони бачать, що я без зброї, і тому не поспішають стріляти?»

По пояс у воді він рушив навпростець до того камінного острівця, де, як йому здавалося, засів снайпер. Ноги грузли в мул, руки метлялися над водою, а губи беззвучно повторювали одне слово: «Стріляй! Ну, стріляй!..» Проте каміння мовчало. Вода вже сягала попід руки, коли позаду вдарив автомат. Мов скажені оси, продзижчали над головою кулі і з шаленими зойками вгризлися в каміння попереду. Стріляв Брієр, зрозумівши, очевидно, намір Андрія. Снайпер мовчав, і Андрій, набравши повні груди повітря, пірнув. Під водою розплющив очі й поплив у просякнуту сонцем, пронизану водоростями золотаву блакить, аж поки в голову сотнею молотів не вдарила кров. На мить висунув голову з води, вхопив повітря і знову пірнув до жовтої плями піску на дні. Нарешті — берег, порослий кущами. Ховаючись під низько навислим гіллям, трохи перепочив і роздивився. Посередині невеличкого острівця ріс гіллястий платан, облямований круглою камінною лавою. Андрій одним стрибком опинився за нею, ховаючись від пострілів навіженого Брієра. Чекав, що над ним ось-ось виросте постать у пальмовому шоломі й накаже підняти руки. Нарешті обережно виглянув з-за платана й у щілину між двома камінними брилами побачив кущі і верхів'я поваленого дерева, за яким мав бути капрал з двома легіонерами. Але ніяких ознак життя там не помітив. «Де Брієр? Чому не стріляє?» Щоб краще роздивитись, Андрій підповз до щілини. Його руки намацали купу стріляних гільз, які були ще теплі й пахли свіжоспаленим порохом. Хлопець підвів голову й роздивився довкола. І раптом побачив Бішо та його супутника. Обидва лежали трохи віддалік на березі протоки. З острівця туди вела піщана коса, на якій чітко відбилися сліди маленьких, немов дитячих ніг. Андрій рушив берегом до того місця, де впав Бішо.

Лейтенант лежав на камені, в одній руці стискаючи автомат, а в другій — пучок зірваного з каменя моху. Польова сумка Бішо виявилась порожньою, але під сорочкою вбитого Андрій знайшов якісь карти й друковані на машинці папери, що вже встигли затекти кров'ю. Запхавши все те у сумку, він звівся на ноги. Брати автомат чи ні? Вирішив не брати. У беззбройну людину, що підніме руки біля воріт форту Лай-Чао, стріляти не будуть. А з паперами французького штабу приймуть краще, ніж без них.

Щоб остаточно зорієнтуватися на місцевості, вирішив не обминати скелі. Вона височіла над болотом, її було видно навіть з дороги, де вони залишили машини, значить, з неї теж можна дещо побачити, принаймні точно визначити напрямок на Лай-Чао. Скеля була з бурого туфу. Чиясь завбачлива рука вирубала в її нетвердому тілі сходинки. Вони починалися навпроти тієї самої коси, якою він щойно дістався на берег з камінного острівця. Андрій ступив на перші сходинки й побачив знайомі сліди маленьких ніг на занесеному з коси мокрому піску. Він зупинився в нерішучості. Однак його вагання були недовгими. «Коли цей снайпер не стріляв у мене на болоті, чого має стріляти тепер? Адже я без зброї…»

Сходи вивели його на широкий майданчик, на протилежному боці якого він раптом побачив кам'яного слона. Слон був незвичний, мав три голови й шість кликів. За ним зяяло чорне провалля, що вело кудись у глиб скелі. Провалля мало вигляд пащі міфічного дракона, над яким, вирізьблений просто в скелі, сидів чотирирукий бог Хари-Хара.

Куля вдарила за крок позаду. Андрій здригнувся, кинувся за камінь і завмер. Берегом від того місця, де лежав Бішо, до скелі простував капрал Брієр де Ліль. «Як він тут опинився? Виходить, я прогледів його на болоті… Якого біса я попхався до цього храму, адже звідси ведуть єдині сходи. Сам себе загнав у пастку! Куди тепер? Капрал уже біля підніжжя скелі…»

Андрій кинувся до роззявленої пащі дракона. Звідти тягло могильним холодом. Моторошно, темно. Вузька галерея вела все глибше у морок. Зупинився. Став за рогом, виглянув. Від сходів до триголового слона підходив Брієр. Він раз у раз озирався, до чогось прислухаючись. Потім вийняв ракетницю і, ховаючись за слоном, крикнув:

— Слухай, ти, недоноску, віддай папери Бішо! Віддай, і я забуду, що ти живеш на світі!

Андрій не відповів.

— Мовчиш?! Ну зажди, я тебе зараз викурю з твоєї нори…

Капрал присів і вистрелив з ракетниці у пащу дракона. Червона ракета, немов кульова блискавка, пролетіла галереєю, наповнюючи її задушливим димом. Хлопець закашлявся і побіг туди, де виднілися вузькі сходи. Слідом полетіла друга ракета. Червоне світло кинуло довгу тінь на стіни. Андрій ледве протиснувся у вузький боковий лаз, гвинтовими сходами дістався нагору і опинився у широкій конічній галереї, ледве освітленій трьома вузенькими віконцями.

З віконця галереї було видно сходи, площадку і слона. А де ж Брієр? Невже подався в підземелля? Хлопець прислухався, однак ніщо не порушувало вікової тиші храму. Цієї миті він знову відчув на собі чийсь пильний погляд. Хто дивився і звідки, ніяк не міг зрозуміти.

Раптом щось зашаруділо біля входу. Андрій рвучко обернувся і похолов: в галерею повзли змії. Потривожені димом, вони шукали рятунку в храмі. Шарудіння заглушили глухі кроки. Хтось підіймався сходами. Сумніву не було. Так ходив тільки капрал де Ліль. На ньому була маска протигаза, гвинтівку він тримав напоготові, добре розуміючи, що Андрієві звідси подітись нікуди.

Біля віконця він зірвав протигаз, трохи відсапався і видихнув з погрозою:

— Досить гратись у піжмурки, Андре. Я знаю, що ти тут! Давай папери Бішо! Чуєш?

Андрій, затамувавши подих, мовчав.

— Ти що, оглух?! Де папери?..

Брієр клацнув затвором і поволі рушив до підніжжя трону Хари-Хара. Він був вже на відстані кількох кроків від своєї жертви, як раптом обличчя його спотворила гримаса жаху і болю. Капрал скрикнув і впав на коліна. Андрій глянув на нього і здригнувся. З-під колін у Брієра виповзала очкова змія. Хлопець прожогом кинувся до виходу з галереї. Вже був за крок від сходів, коли тупий удар в ліву лопатку кинув його на кам'яну стіну. Конаючи від смертельного укусу змії, Брієр устиг вистрелити йому в спину.

Андрій захрипів, закашлявся і відчув у роті присмак крові. Напружуючи останні сили, звівся на коліна, витер підборіддя. На пальцях лишилася липкувата рідина. Притис до грудей руку. Сорочка була мокра і тепла. Знову відчув — за ним хтось уважно стежить. Підвів очі і побачив уже знайомого бога Хари-Хара. Хлопець вже трохи розумівся на тому, що являють собою індуїстські боги. Вже встиг від когось почути легенду про збивання молочного моря, на дні якого була священна чаша з армітою — напоєм безсмертя. Море каламутили і боги і демони. І ті і другі хотіли заволодіти армітою, однак щодо її використання думки у них були різні. Демони вже простягали руки до напою безсмертя, і хто знає, що сталося б з людьми і землею, коли б вони заволоділи ним. Однак мудрий бог Вішну обернувся на чарівну жінку. Побачивши її, демони забули про все на світі. Чаша з еліксиром безсмертя дісталась богам, а напій життя людям. Демони задовольнилися жіночими чарами. Так з'явився культ Хари-Хара, дволикого і чотирирукого бога, образ якого з одного боку уособлює Вішну (Хари), бог заступник з дрючком у руці, а з другого — бог Шіва (Хара) з тризубом, що символізує смерть.

— З тризубом, що символізує смерть… — прошепотів Андрій.

Десь зовсім поруч зашаруділо. Згадав про змій і здригнувся од жаху. Озирнувся. В одежі, яку носять тут всі селяни, у традиційному пальмовому капелюсі, біля мертвого капрала стояла дівчина. Тримала обома руками важку снайперську гвинтівку з оптичним прицілом і мовчала. В очах ані співчуття, ані ненависті, лише цікавість украй стомленої людини. Андрій не мав що їй сказати. Мови не знав, та й говорити не було сили. Єдине, на що спромігся, перш ніж поринув у напівзабуття, це кивнути на сумку з паперами Бішо та ще показати на ранець капрала, з якого виглядала голівка золотої танцівниці, украденої, може, і саме з цього храму Бхадсервара. Млость накотилась на нього чорною хвилею, і він знепритомнів.

Коли опам'ятався, дівчина сиділа поруч і перев'язувала йому рану, прикладаючи до неї прохолодне листя. Зараз він лежав біля ніг триголового слона, і крона пальми прикривала його своєю тінню від спекотного сонця, що пломеніло вже в зеніті. На сходах, що з берега вели до храму, почулися голоси. Дівчина кинулась до краю майданчика, потім блискавично вхопила свою гвинтівку і прожогом зникла в проваллі, яке було колись входом до храму.

До Андрія підійшли Джос і майор Негріє. Вони щось говорили, про щось питали. Єдине, що розібрав Андрій, були слова: «Де капрал? Ти чуєш? Де папери Бішо?!» Він розтулив губи, хотів розказати про наглу смерть Брієра, але з рота вирвався лише хрип, на губах з'явилися червоні пухирі. Сонце, що пряжило між пальмовим віттям, почорніло. Він знову знепритомнів.

Розділ шостий НА КРУГИ СВОЯ…

— Браття во христі, над світом встає сонечко і кличе нас до молитви… Помолімось господу нашому вседержителю, подякуємо йому за ще один день життя нашого…

Старенька черниця, сестра Марселіна, кожного ранку першою з'являється в палаті для важкопоранених. У неї маленьке, з кулачок, висхле личко, на голові хитромудра споруда з накрохмаленого білого полотна. Чи то від старості, а може, від якої давньої хвороби у неї час від часу здригається голова і виповнюються слізьми лагідні сизі очі. Коли вона шепоче свої молитви, сльози градом котяться з її очей, так, ніби вона взялась оплакати всі земні гріхи. З її появою в палаті починається рух, скриплять ліжка, хто встає, хто лиш спускає з постелі ноги, а важкопоранені побожно складають руки на грудях. Андрій Гаркуша здатний лише повести очима. Він лежить і дивиться на сестру Марселіну. Старенька теж краєм ока позирає на нього. Вона все ще сподівається, що бог напоумить цього нехриста, не втрачає надії, що небесний патрон монастиря кармеліток, святий Георгій, наставить цю заблукану вівцю на путь істини і наверне до стада Ісусового. Сестра Марселіна носить окуляри, проте і з їх допомогою бачить не краще. Щоразу вона підходить ближче до Андрієвого ліжка і роздивляється його, нахилившись до обличчя, а пересвідчившись, що диявол ще міцно тримає душу цього затятого безбожника, хреститься і відступає зі словами щирої молитви. Андрій пробував пояснювати їй, що диявол вселився не в нього, невіруючого, а в тих лютеран і католиків з легіону, які у славу божу перестріляли сотні невинних людей у французькому Індокитаї, але стара й слухати цього не хоче.

Слідом за Марселіною з'являється сестра Лукреція. Це молода, вродлива жінка, яка не має нічого спільного ні з черницями, ні з монастирем. Скоріше, навпаки, виразно уособлює в собі риси діаметрально протилежні. Жіноча зваба проглядає у кожному її русі, жесті, погляді. Коли Лукреція навіть лає хворого, це звучить так, ніби вона призначає побачення, і в очах уже зовсім безнадійного з'являється надія. Метр Луї Комменж перед операцією посилає до клієнта тільки Лукрецію. Вона вміє якось так поговорити з людиною, що коли настає час операції, у хворого пропадає страх перед скальпелем. До Андрія Лукреція заглядає вже протягом чотирьох днів, а це значить, що скоро і його черга лягати на операційний стіл.

Комменж користується доброю репутацією, проте тут, у госпіталі кармеліток, він експериментує, а набутий досвід застосовує там, де йому більше платять. У палаті перешіптуються про його амури з Лукрецією, але ті, хто вже побував в операційній, з цими плітками не погоджуються. Метр так кричить на Лукрецію, такими останніми словами обзиває її, що про якусь там любов і думати годі. «Любов… Що це таке?» — іноді думає Андрій. Чи можна вважати любов'ю ті незграбні залицяння до сусідської дівчини, з якою росли, ходили до школи, сварились і дружили?» Ні, то все дитячі забавки. Доля так повелася з ним, так: круто обійшлася, що, доживши до зрілого віку, він ще не пізнав справжньої любові. Як почалась війна, йому минав п'ятнадцятий. Хіба тоді був час думати про любов? А по тім… Ех, потім таке пішло… Дахау, табори Ді Пі, іноземний легіон і, нарешті, цей госпіталь…

— Андре, готуйся… — усміхнулась до нього Лукреція.

— Сьогодні?

— Так… Через півтори години. Ти другий у метра. Першою сьогодні у нас мати абатиса. Апендикси загострюються і в святенниць. — Лукреція розвела руками, сіла на ліжко й нахилилась до Андрія. — Але по секрету… Підозрюю, там діло нечисте, не в апендициті річ.

— А в чому? — озвався з сусіднього ліжка молодий француз, який лежав з роздробленим снайперською кулею стегном. Як і годиться справжньому французові, він ставився до Лукреції з підкресленою чоловічою цікавістю. Любив поговорити з нею про всілякі сороміцькі речі, проте розмова між ними велась завжди на грані пристойності.

— О, Божу, чи ти молився сьогодні? — лукаво запитала хірургічна сестра.

— Молився, а що?

— Ну, коли молився, скажу. Нашій абатисі будуть вирізати… Ой, ні, боюся!.. Скажу, а ти розплетеш на весь монастир. Тоді вже точно позбудусь місця. Вона й так мене терпить тільки тому, що метр Комменж…

— Про твої амури з метром відомо кожному другому жителю в Мо!

— А чому кожному другому? Хіба я не достойна того, щоб мною цікавились усі до одного? — грайливо усміхнулась Лукреція.

— Не заговорюй зуби, Лук. Кажи, що там з абатисою?

— Багато хочеш знати… І чого це чоловіки такі цікаві до всього, що стосується жінок? Сказати йому чи ні? — Вона знову схилилась до Андрія із змовницькою міною на миловидому обличчі. — Гаразд, скажу, але тільки тому, що Андре просить… Наша абатиса виходить заміж! Хоче бути стрункою, як газель, а тому вирішила зрізати все зайве сало. — Лукреція показала, де саме, і розреготалася слідом за Божу.

— А за себе, Андре, не бійся, я буду поруч з метром. Коли що, хапайся за мене. — Лукреція попрямувала до дверей.

— А за що хапатися, Лук? — спитав Божу.

— Тобі тільки за халат, а йому… — вона вколола Андрія лукавим поглядом, блиснула усмішкою і зникла за дверима. В палаті ще довго гомоніли й сміялися, перемиваючи кісточки Лукреції, абатисі й метрові.

— Слухай, Божу… По мене скоро приїдуть. Передай листа Лукреції.

— О, ти їй уже листи пишеш?!

— Та ні, це до адресного бюро в Парижі. Я розшукую знайомого.

— Добре, передам.

— Я хотів ще написати до Мюнхена. Як ти гадаєш, дійде мій лист, коли я не знаю номера будинку?

— А вулицю знаєш?

— Мюнхен, Фріденштрассе…

— Напиши точно прізвище, ім'я… — сказав сусід, що лежав по ліву руку. — Я колись так писав і лист дійшов. А можна просто на конверті поштареві написати. Так, мовляв, і так… Лежу в госпіталі, прошу розшукати давнього друга.

— Дякую… Мабуть, доведеться таки звернутися до поштаря.

Андрій дістав аркуш паперу, олівець, зручніше вмостився на подушці й почав писати: «Дорога Марто!» Поставив знак оклику і зупинився, замислившись. «Ні, так не можна, ще образиться. Хіба я можу так звертатися до неї? Краще починати з адреси. Прочитає… Зрозуміє хто… Тоді вже…»

«Франція. Департамент Сена. Містечко Мо. Госпіталь монастиря кармеліток. Андрій Гаркуша». Він знову замислився. Як звернутися до неї? І чому до неї, а не до старого Вольфа, з яким стільки довелося разом… Ні, цей лист до неї і тільки для неї.

«День добрий, Марто! Не знаю, чи правильно я роблю, що пишу цього листа вам? Адже доля звела нас лише на кілька годин і розлучила, можливо, назавжди. Ми не встигли ні познайомитись, ні подружитись, ні навіть поговорити як слід, а я, бачте, пишу вам і, мов давній знайомій, збираюся виливати душу. Чи потрібна вам моя сповідь, теж не знаю, але більше мені нікому писати, нікому сповідатися. Мабуть, наважуюсь поговорити з вами в листі тільки тому, що від тої нашої короткої зустрічі залишилось у мене тепле відчуття поваги й симпатії до вас. Скажу більше, я добре пам'ятаю той єдиний наш вечір, часто згадую ваші очі і в думках розмовляю з вами. Не ображайтесь. Мої розмови вам не можуть зашкодити. Ви їх не чуєте, ви так далеко… Повинен зізнатися вам ще в одній моїй зухвалості: я бачу вас у снах… Ви почали снитися мені ще там, на Сонгбо, в Індокитаї, але тут зі мною відбувається щось дивне, досить склепити очі, як я вже бачу вас. Я навіть питав у лікаря, від чого воно? Але наш ескулап, мосьє Комменж, тільки посміявся з мене і все звернув на весну: «Коли вже вам почали снитися дівчата, ваші справи, Андре, пішли вгору! Тепер житимете довго!» Його б. устами та мед пити…»

Андрій задивився у вікно. Над високою дзвіницею монастиря з голосним карканням кружляло вороння. День видався похмурий, і обіцяного сестрою Марселіною сонечка на небі не було. Із свого вікна він бачив лише дзвіницю і шмат неба, однак добре знав, що поряд тече річка, якою і вдень і вночі снують катери і баржі. Пароплави сповіщають про себе басовитими, сповненими суму гудками. За вікном тече життя, до якого йому ще треба якось дістатися, щасливо перейшовши рубікон операційної.

«Третій місяць, Марто, я валяюся на госпітальних ліжках. Спочатку лежав у лазареті форту Укон-Лу, потім перевезли до Дьєн-Б'єн-Фу, а звідти вже до метрополії, в невеличке містечко Мо. Я його, власне, й не бачив. Привезли серед ночі, поклали на ліжко, і ось лежу, чекаю, поки дійде моя черга на операцію. У мене куля в грудях. Сьогодні, зараз, може, за кілька хвилин, повезуть мене до операційної і будуть її діставати. Не дуже хочеться про це писати, але… Виявляється, в житті кожної людини є така мить, коли стаєш перед лицем вічності. А тут іще, як на те, з самого ранку розкричалися ворони… Пробачте мій песимізм. Мені здається, ви зрозумієте мене й не осудите мою відвертість. Але не думайте, Марто, що я тут найнещасніший, є ще гірші за мене бідаки. У нашій палаті зібрали важких, а точніше, безнадійних. Старий Фос лежить з перебитим хребтом. Голову йому підтримує ошийник. Словом, тут у нас багато таких, що й мені заздрять. Та хай йому чорт, тому куцому моєму щастю. Якби моя воля, я б його все до крихти віддав моєму «благодійникові», панові Рябчуку. Він там десь недалеко від вас, за Остангофом, утримує готель «Сен-Готард». Як одужаю, знайду спосіб поділитися з ним хоча б тією кулею, яку у власних грудях привіз з Індокитаю. Це він, «благодійник» мій, годував мене солоним хлібом, а води й краплі не давав, аж поки я не збожеволів від спраги. Я не злопам'ятний, але таке не забувається. Дайн — Рябчук не єдиний, хто повинен просити у бога моєї смерті, але цей добродій стоїть першим у моєму особистому списку тих, з ким мені треба поквитатися, перш ніж я залишу цей світ.

Пробачте, Марто, що пишу вам про таке. Повірте, пече моє серце не від кулі, совість пече… Пам'ятаєте, я був у вас вдома. За столом сиділи ваш батько, ваші брати, ви пригощали мене кавою, і Віллі сказав, що в місто прибула радянська комісія з репатріації. Я спочатку не повірив йому, але потім схопився і побіг. Ви вийшли зі мною до хвіртки. У вас були сумні очі. Я відчував, що ви, як і я, не хочете розлучатися. Нам обом тоді не хотілося розлучатись… Я щось говорив вам, обіцяв перед від'їздом забігти попрощатись. Я був певен, що за день-другий сяду з хлопцями в ешелон і поїду… Але не склалося, Марто. Наших вивезли з Ляйму, вивезли в Зальцкаммергут до замку Торнау. Я подався туди й опинився в лабетах Дайна. Він ламав мене три дні й чотири ночі. Я терпів, я ждав, поки той лист, який я передав вашому татові, потрапить до рук радянських офіцерів. Я вдячний усім вам, милі мої Тегарти. Вдячний не так за себе, як за хлопців — вони вдома! Дай-нові не вдалося затримати їх, і він люто помстився. За його наказом мене «запакували до французького іноземного легіону. Простіше кажучи, продали вербувальнику. Їх тоді багато нишпорило на Ляймі навколо діпістського табору. Мене везли, як арештанта, у заґратованому вагоні, потім кинули у трюм брудного пароплава.

Дорога Марто! Якщо випаде мені жити, то напишу вам про свої поневіряння докладніше, а зараз… Зараз по мене вже приїхали санітари. Вітайте вашого славного й мудрого батька, передавайте привіт братам. Прошу вас, Марто, не забувайте про мене. Напишіть!

Ваш друг Андрій Гаркуша».

Санітари підкотили до ліжка високі ноші.

— Ну, друже, не падай духом, — старий Фос потиснув Андрієві руку.

— Повертайся… — сказав Божу. — Вийдемо з цієї проклятої миловарні, і я покажу тобі Париж… Чарівнішого міста немає в цілому світі, повір мені…

— Божу, цього листа теж треба відправити на пошту…

— Не турбуйся, зробимо.

Санітари поклали Андрія на ноші й повезли довгим коридором. Він нарахував аж сім плафонів на високій стелі. Плафони змінив потужний сніп світла, що падав десь згори. Операційна. Підійшла Лукреція. Лице запнуте марлевою маскою, а очі великі, насторожені, зовсім не такі, як тоді, у палаті.

— Все буде гаразд, тримайся…

В лице Андрієві війнуло холодом, і за якусь мить перед його очима попливли, завалюючись на бік, стеля, світильник, Лукреція, метр з піднятими догори жовтими руками. Андрій ніяк не міг збагнути, чому ці руки такі жовті, неначе виліплені з воску. Потім чорна хмара накотилась на нього і поглинула все. Тепер він ніби летів крізь неї кудись вперед і вгору, прориваючись до обіцяного сестрою Марселіною сонця. Потім він побачив Марту. Вона стояла біля хвіртки свого дому і махала йому рукою, а він пролітав кудись далі. Летів довго, аж поки не забовваніла попереду та далека дорога під яворами. Затінена могутніми кронами, вона перескакувала через лісову річку. Тонкі золоті шпаги променів пронизували листя і падали на воду грайливими зблисками, а дорога вже бігла далі, тягнучи за собою сонячні зайчики, і губила їх на піску. З-за пагорків проглядали з рясних садків ґонтові дахи його рідної Калинівки… Він поспішав туди, але навколо все так швидко тьмяніло, наче насувалися вечірні сутінки. Насувалися серед білого дня, навально, владно, провіщаючи ніч. І вона настала…

Замок Торнау, збудований на початку другого тисячоліття ченцями ордену цістеріанців, вражав своєю похмурістю. Католицизм сунув з Риму на північ, і в кожній країні, яку обплутували його тенета, виростали монастирі, схожі на фортеці, і фортеці-замки, схожі на монастирі. Збудовані відлюдно, на панівних висотах і гірських перевалах, нони огороджували себе мурами з граніту й таємничості.

«Після реорганізації ордену Бернардом Клевровським його ченці стали називати себе бернардинцями…» Ці слова Федір вичитав з товстого фоліанта, який трапився йому на полиці замкової бібліотеки. Це були єдині книжки, які пін мав змогу читати з того часу, як знову опинився в замку Торнау. Зусиллями генерала Керка і його підручних замок було перетворено на одну з опорних баз американської розвідки в Баварії. Тут були розміщені підрозділи зв'язку спецслужб, інтереси яких широким спектром охоплювали і всю американську зону окупації Австрії.

Місце Федора Крайніченка в цьому розвідницькому гніздечку було чітко визначено межами другого поверху. Ні нижче, ні вище без дозволу генерала він не мав права потикатися. Після того що сталося з ним на віллі Рота, здоров'я його підупало, а тому на деякий час про нього ніби забули. Цілими днями він просиджував тепер у бібліотеці, насолоджуючись читанням творів древніх філософів, поетів і вчених епохи Відродження. Петрарка й Данте, Шопенгауер і Гете, перші прогностики Юрія Дрогобича і праця Міколая Коперника «Про обертання небесних сфер», Маркс і Ніцше — все це стояло поряд як свідчення того, що хазяїн замку замолоду намагався самотужки розібратися в ідеях, які рухали світом. Натрапивши на твори Леонардо да Вінчі, Федір звернув увагу на підкреслені червоним олівцем рядки, в яких ішлося про те, що слід шифрувати свої відкриття, оскільки ниці й нерозумні люди можуть скористатися ними не на добро, а на зло людському родові. Ця думка примусила замислитись над тим, що відбувалось і в самому замку, і за його межами. Тільки ниці люди, одягнені у військові мундири, могли, бездумно скориставшись із геніального відкриття людського розуму, скинути на Хіросіму й Нагасакі атомні бомби. В ім'я чого? Що керувало ними? Тільки бажання показати силу атомного кулака, а відтак диктувати народам світу свою волю, аби ніхто не подумав навіть виявити невдоволення, коли його грабуватимуть. Лише останні мерзотники прагнуть тримати світ під постійним пресом страху. Вони знають, що саме страх здатен перетворити людину на тварину, яка вже не живе, а лише чекає, коли її буде знищено. Отже, страх — почуття тваринне, і його треба позбутися. Треба повернути перш за все власній душі вічні істини любові, честі, гідності, співчуття, самопожертви. Повернути для того, щоб мати моральні сили протистояти злу, яке вхопило тебе в сталеві пазурі. Він, бачте, поставив психологічний експеримент! Ти для нього всього-на-всього піддослідний кролик. Залякати, зламати волю, розтрощити переконання, підрізати коріння, одірвати од рідної землі, перетворити на яничара. І все це не криючись, відверто, у вічі! Ні, шановний генерале, не вийде! Не на того напали!

Федір розумів; йому оголошено війну. В умовах, у яких він опинився, приймати виклик Керка було непросто. Дуже нерівні були сили. Один проти розвідки цілої держави. Що він міг їм протиставити? Яку зброю обрати, щоб мати хоч якусь надію на успіх? Коли «створювали підпілля БСВ в таборах Баварії, коли налагоджували зв'язки в Дахау і Заксенхаузені, перед ними була мета: боротьба проти фашизму. Там вони стояли пліч-о-пліч, тисячі, десятки, сотні тисяч борців, а тут він один як палець. У нього є два шляхи. Перший — смерть. Прийняти її гідно він готовий, проте зробити це ніколи не пізно. Зрештою, це принесе звільнення лише йому. Закінчиться його душевна мука, фізичні страждання, і все. Та чи буде від того користь? І кому? В таборах, під гестапівськими кулями вони вмирали з думкою, що справу, за яку віддано життя, понесуть далі товариші, побратими. Тут він може сподіватися лише на своїсили, яких стає все менше й менше. Проте це не причина для того, щоб скласти руки й сидіти на утриманні американських спецслужб. По тривалих роздумах дійшов висновку: боротись, але тактику боротьби треба змінити. Неприйняття того, що від тебе вимагає Керк, зрештою, приведе до того, що генерал зневіриться в успіху свого експерименту й просто знищить тебе. Треба час від часу давати їм зрозуміти, що їхні зусилля немарні. Це дасть змогу виграти час, а він тобі потрібен, щоб зв'язатися з Плісейсом, налагодити коні акти з радянською стороною і бути корисним Батьківщині. Це єдине, задля чого варто жити й боротися. Треба діяти, але як, коли тебе замкнули в оцих стінах.

Ніч минала, а бажаний сон не приходив. Федір лежав горілиць і дивився в стелю. Чорна й важка, вона була схожа на віко труни. Думки про смерть приходили не вперше, проте він відганяв їх геть. Смерть — зрада всього того, у що вірив, чим жив. Безглуздо пройти сім кіл пекла і на передостанньому кроці впасти мертвим. Ні, він обирає боротьбу! Коли Зепп переправить папери Кьоніга, перший крок до встановлення контактів буде зроблено. Ніколи не думав, що йому, хто вс? життя мріяв про мирну професію педагога, доведеться самотужки опановувати професію розвідника. Для пильного ока навіть тут, у цьому вовчому лігві, часом спливає така цінна інформація, що коли б її мали представники Радянської військової адміністрації, політика союзних інституцій у післявоєнній Європі багато в чому була б іншою. Вже це одне варте зусиль. А коли Керк матиме тебе за свого, ця інформація може бути набагато повнішою.

За довгі безсонні ночі стеля була вивчена до найдрібніших деталей, і зараз він дивився на неї, як дивляться на листки нотатника, де лише тобі одному знайомими ієрогліфами зашифровано події життя. Он той сучок з темною серцевиною вже двічі був свідком нападів хвороби. Хвороба у нього важка, а справжніх лікарів Керк не підпускає. Приставив наглядати за ним Шольтена. Чому? Адже в нього є свої американські лікарі. Щось за цим стоїть, а що? Адже Шольтен не лікує, він з'являється біля нього лише під час серцевих нападів, а потім знову невідомо куди зникає…

Нараз за дверима почулися непевні кроки, а ще за якусь мить, не постукавши, увійшла Патриція. Короткий, вище колін, махровий халатик, у руці пляшка з джином, волосся розсипалося по плечах, очі блищать хмільним блиском.

— Не спиш?

Федір не відповів. Ці нічні відвідини були йому неприємні.

— Не спиш, я знаю… — Патриція сіла на постіль, умостилася в ногах у Федора, не питаючи на те згоди. — І чого тобі не спиться? Дивно, Тедді… Адже все ніби гаразд. Шеф тобі вірить…

— Ти прийшла про це мені сказати? — наїжився Федір.

— Хочеш ковтнути? — вона простягла йому пляшку. — Ну, як знаєш… А я не можу без джину — душа горить… Так чого не спиться, любий, га?

— А тобі?

— Ну, я… Я не звикла по ночах спати. Професія нагадує про себе. Видно, старію… Кажуть, те, що в молодості насолода, в старості обертається болем…

— Тобі про старість рано думати. Молода, гарна. Тобі доброго чоловіка і дітей купу, а ти…

— А що я, Тедді, що?!

— П'єш… Нудьгуєш…

— Це все тому, що ти мене не любиш, — гірко посміхнулась Пат. — Полюби мене… Хіба я не гарна, поглянь…

Вона рвучко підвелася. Халатик упав на підлогу. Пат стояла перед ним зовсім гола. Стояла й усміхалася так, ніби нічого особливо не сталося, ніби все життя вона стояла перед ним у такому вигляді.

— Одягнись, — промовив Федір.

— От бачиш, — сказала Пат, зітхнувши. — Кажеш, молода, гарна, а сам відвертаєшся… Ти не відвертайся, послухай… Я так прив'язалась до тебе. Поки тебе не було, я місця собі не знаходила. Просила, благала Керка, щоб забрав тебе знову сюди… Коли ти хворів, хто за тобою доглядав? Хто виходив тебе? Послухай, мені здається, що я… люблю тебе, Тедді… По-справжньому люблю…

— Брехня! Безсоромна брехня! — вигукнув Федір і сів на ліжку.

— Чого ти кричиш? — Патриція застібала халатик. Вона й сама знала, що правди в тих її словах мало. Вранці, від'їжджаючи до Берна, Керк похмуро кинув: «Та візьми ти його в руки. Зроби все, щоб він закохався в тебе по самі вуха. Чи ти вже забула, як це робиться? Може статися, цей майор буде тим поплавцем, на якому триматимешся і ти, і я…» З тих слів вона зрозуміла одне: їй дають свободу дій, мало того, вимагають. Хвиля ніколи ще не знаного почуття охопила тієї миті її серце. Керк поїхав, а вона цілий день жила з тим почуттям, роздумуючи, як їй краще повестися з Тедом. Прикидатись і далі грати щирість не хотілося. Вся ця комедія, якої вимагав від неї шеф, давно набридла. Їй хотілося справжньої відвертості, до якої її штовхало давно визріле в серці почуття. Раніше вона боялася його, бо воно не відповідало ролі, яку виконувала з наказу, але тепер, коли наказ став іншим і можна було не боятися, вона злякалася, розгубилася, розуміючи, що зовсім не готова до справжньої щирості. Вона не знала, як висловити своє почуття. Як сказати про нього так, щоб їй повірив Тед.

— Не знаю, як тобі довести… переконати… — говорила вона, відчуваючи, що в душі піднімається нова хвиля тепла до Теда, хвиля, яка здатна примусити її забути про те, хто вона й що від неї вимагає шеф. — Я згоряю від бажання бути твоєю! Чому всі чоловіки дивляться на мене, як на… А в твоїх очах тільки ненависть?

Він мовчав. Щоб трохи заспокоїтись, Пат іще раз ковтнула джину, підійшла до вікна, глянула через зеленкувате скло пляшки на ліхтар, що коливався на вітрі, і, пересвідчившись, що посудина порожня, поставила її на підвіконня. У неї тряслися руки.

— Я отримала листа із Штатів, від тітки… — після паузи заговорила вона. — Власне, тітка померла, листа надіслав її адвокат… Пише, що тітка залишила мені у спадщину будинок на узбережжі Мексіканської затоки… Це поблизу Сант-Пітерсберга. Готель невеликий, але там ще якісь акції, кредити загальною сумою десь понад сто тисяч.

— Навіщо мені про все те знати?! — знову крикнув Федір.

— Не хвилюйся, Тедді… Тобі не можна… Шольтен сказав, що по тих таборах та карцерах ти надірвав своє серце. Заспокойся і послухай, що я тобі скажу. — Пат перевела подих. Вона розуміла, що її рішучість виходить за рамки того, про що їй говорив Керк, але зупинитись уже не могла. Підійшла до ліжка, схилилась на високе бильце і, дивлячись йому просто у вічі, випалила: — Давай одружимось!

— Боже, що ти говориш? Ти п'яна!

— Ні, Тедді, я твереза. Просто всі ці дні, відколи отримала листа, думаю, як жити далі…

Федір іще ніколи не бачив її такою. Взяв сигарету, клацнув запальничкою. «Що це з нею? — подумав. — Невже вона може серйозно таке говорити? Чи не бачить, хто я, а хто вона?»

— Слухай, — помовчавши, сказав він. — А ти спитала дозволу у генерала? Як він поставиться до…

— До чого тут Керк, — нервово перебила Патриція. — Що неможливого в тому, що я сказала? Ну, колись першими про це говорили чоловіки. А я сама… Ну то й що? Хочеш, я всім скажу, що ти мене посватав…

— Чи ти наївна, чи прикидаєшся? Може, ти забула, хто я? То я нагадаю… Ми з тобою різні, і не лише тому, що стоїмо по різні боки барикади. У нас немає нічого спільного…

— Буде, Тедді, буде… Я любитиму тебе палко й вірно. Ох, якби ти знав, як давно мені хочеться чистої любові, простого людського щастя… Я мрію про сім'ю, дітей, затишний будиночок на березі моря.

— Замовкни! Все це говориш не ти, а твій містер Керк. Кожне ваше слово — зашморг!

— Ти не віриш мені, і в цьому вся біда… — Патриція знову сіла до нього на ліжко. Її тремтливі пальці торкнулись його скроні й занурились у волосся. Заглянула йому в очі і раптом припала до нього, примовляючи крізь сльози: — Пробач… Пробач… Тедді, любий, я підла, недостойна не тільки любові, а найменшої людської поваги. Я продала себе, всю, до останньої клітини. Але тепер усе змінилось. Я полюбила… Ти розігрів мою спустошену душу, і з цим уже, бачу, нічого не вдієш… Я розумію, тобі потрібна інша. Не така, як я… Я розгубила, розтринькала почуття, роздавала ласку кому завгодно, тільки не тому, кого мені судилося покохати. Але віднині, бачить бог… Він теж винен, Тедді… Ніхто, ні бог, ні люди не навчили мене… Я навіть не вмію по-людськи сказати тобі про свою любов… Думала, вип'ю, легше буде наважитись. От і наважилась, роздяглася перед тобою, мовляв, дивись, яка я… Гидко! Сама себе ненавиджу… Пробач, мене іншого не вчили, я тільки так і вмію. З чотирнадцяти років… Спершу не могла себе примусити отак… А всі навколо сміялися наді мною, глузували з моєї цнотливості, і я поволі звикла, на довгі роки забула, як пече сором.

— Не вірю, — прошепотів Федір.

— Ну, як… як тобі довести?

— Нічого не треба доводити. Марно все це…

— А коли я місця собі не знаходжу… Все думаю, як добре було б нам удвох. Там, у Мак-Лейн-Хаузі, затишно… Там багато росіян, є церква святого Пітера, емігрантський клуб, російська кухня… Уявляєш, цілий рік живемо на курорті, кругом спокій, і не треба ні про що думати: ні про Керка, ні про що інше… А яке там лагідне море… Лише один раз нас з матір'ю запросили до Сант-Пітерсбсрга. Мені тоді років вісім було, може, трохи більше. Тітка святкувала своє шістдесятиріччя. Поз'їжджалися гості, якісь родичі, я про них зроду-віку не чула… Ми з мамою прислужували гостям, і я вивернула, ненавмисне, звичайно, соусник на плаття генеральші Барабанової — нашої далекої родички. Мій батько, коли Врангель був у Криму, якийсь час лікувався на дачі Барабанових у Ялті. Генеральша саме розповідала про це гостям, я проходила повз неї з тим клятим соусником, заслухалась, перечепилась об палицю старої і… Боже, як мене била моя мила матуся. Плакала наді мною і шмагала, шмагала… Я вирвалась і втекла на берег. Заховалась у кущах і проплакала до ранку. Мати бігала, шукала мене, а я не відзивалась, хоч вона була зовсім поруч… Малою я була мстивою і жорстокою. Матір зненавиділа. Вважала її винуватою у всіх наших напастях. Постійні злидні, напівголодне існування, приниження штовхнули на панель… Іншого шляху не було. Всі мої подружки з російського кварталу рано чи пізно опинялись там… Потім потяглися роки ще більшого приниження. Все збиралась накласти на себе руки, та поки збиралась, встигла отупіти, очерствіти серцем і вже не гризла себе докорами, махнула на своє життя рукою… Тут мене й підібрав Геро. Вони з Керком саме готувались до від'їзду в Італію, і їм конче була потрібна молода, вродлива, бездумна особа жіночої статі, саме така, як я… Перший час я просто захлиналась від щастя. Військова форма, комфорт, гроші на прожиття, гроші на рахунок у банку. Не буду критись, якийсь час я спала з Геро, потім з Керком… Та коли у Мюнхені я зустріла тебе, зрозуміла, що можна жити інакше, чесно, з гідністю, не пускаючись берега. Щось ніби перевернулось у мені. Сама на себе стала не схожа. Послала всіх під три чорти… Пам'ятаєш, як ми їхали в гори на те прокляте озеро, де загинув Геро? Дорогою він видавав нас за подружжя… Робив це для конспірації, а я чомусь подумала: «Що коли б і справді ти став моїм чоловіком?» От відтоді й ходжу сама не своя. Жену від себе ті думки, а вони знову повертаються й гризуть душу. А тут іще цей лист від адвоката, і я подумала, пора тобі про все сказати. От і сказала все, як на сповіді, а ти… хочеш — вір, хочеш — ні…

Вона замовкла. Мовчав і Федір. Білий серп світла від ліхтаря косив і косив смугасті тіні на стелі. Над дальніми горами займалася корона світанку. Минали хвилини. Вона чекала на присуд, але що він міг їй сказати. Щось було в її словах, у тих щирих сльозах справжнє, не фальшиве, проте чи можна було довіритись тій щирості? Те, що Патриція отак зненацька висповідалась, викликало в його душі співчуття, бажання втішити, чимось розраяти. Жаль було її понівеченої молодості, обкраденого життя. Подумав, що коли вже нема іншого виходу й доведеться жити в цьому лігві, то Пат може стати в пригоді, а відкинуте почуття зробить її мстивою. Навіть тоді, коли виявиться, що все це було підступною грою, коли це лише талановито виконане завдання в межах психологічного експерименту, який ставить над ним генерал Керк, то й тоді не варто позбавляти себе можливості зробити крок назустріч у контргрі.

Сама собою рука лягла їй на плече, і тієї ж миті її тіло стрепенулося, напружилось, завмерло в чеканні.

— Ти заспокойся, Пат, я… — Він не встиг договорити. Патриція рвучко повернулась до нього. Чорним крилом зметнулося, злетіло вгору волосся, виповнені сльозами очі молили, благали, кричали про бажання любові, яка вперше з такою силою торкнулася серця цієї жінки. І тій жагучій любові вже не можна було ні заперечити, ні перешкодити.

Андрій підійшов до автомайстерні мадам Ляпуль, коли сонце вже зовсім скотилося за дахи будинків. Поглянув на невеликий круглий годинник над входом і, пересвідчившись, що має ще кілька хвилин, сів у сквері навпроти викурити останню сигарету. В цехах курити суворо заборонялось. Хазяйка мала покої над майстернею і панічно боялася пожеж. І вдень, і серед ночі, бувало, спускалася в гараж і ходила, принюхуючись, чи не пахне де тютюном.

Мадам Симона була жінкою твердої вдачі, хоч прізвище цілком відповідало її тендітній фігурі (ляпуль — курчатко). Офіційно вона була заміжня, але її чоловік через незлагоди із законом змушений був податись до Африки й десь там промишляв в Алжірі. Андрій працював у гаражі третій тиждень, а вже і йому встигли донести до вух, що підприємство мадам купила за крадені гроші.

Хазяйка, треба віддати їй належне, добре вела свою комерцію. Окрім звичайного автосервісу, примудрилась купувати за океаном мотори, кузови, ходову частину модних у Франції «б'юїків», «крейслерів», «плімутів», «роллс-ройсів» і збирати їх у своїй майстерні. Справа ця виявилась досить прибутковою, і мадам багатіла на очах. Відчутною статтею її прибутків були й іноземні робітники. З французами, яким доводилось платити втричі дорожче та ще мати справу з їхніми профспілками, вона не бажала знатися. Власне, це було чи не єдине в Парижі підприємство, де наймали переміщених осіб.

Андрія привела сюди заплутана стежка. Ще в госпіталі через кілька днів після операції він уже мав адресу Дервіля і радів з того, мов дитина. Сподівався, що коли там, у ревірі Дахау, Франсуа не дав йому загинути, то зараз він, безперечно, допоможе, не дасть померти голодною смертю на бруці а чи в нічліжці Армії спасіння. Перше, що він вчинив, виписавшись із госпіталю, сів на електричку ії махнув до Парижа. Краса французької столиці вразила його до глибини душі. Півдня, мов зачарований, ходив він вулицями, забувши навіть про те, чого приїхав. А коли згадав і розшукав будинок, де мешкав Дервіль, був приголомшений ще більше: його друг, як повідомила старенька консьєржка, давно не жив у цьому домі. Рік тому він виїхав з квартири й поселився в гуртожитку університету, де якийсь час викладав. Куди подівся потім — ніхто не знав. В університеті сказали, що професор Франсуа Дервіль працює в якійсь із приватних клінік. Але в якій? Шукати людину в незнайомому місті, та ще такому, як Париж, справа безнадійна.

Першу ніч у Парижі Андрій переночував на парковій лаві. Ніч була вже досить теплою, проте він ледве дочекався ранку. Тричі його проганяв поліцейський, якісь типи хотіли пограбувати, видерти з кишені останні кілька франків, що їх зібрали йому на дорогу в госпіталі. Після цього він уже не те що не лягав, а й не сідав на лаву. Щоб уникнути повторного нападу, до самого ранку ходив за поліцейським, і невдовзі вони вже тиснули один одному руки, бо з'ясували, що обидва недавно повернулися з Індокитаю. Коли відкрилися бістро, разом поснідали, і Жак (так звали поліцейського) замовив пляшку вина й почастував Андрія. Потім, уже змінившись з поста, провів його до радянського посольства.

— Це ти добре надумав, — прощаючись, сказав Жак. — Повертайся, бо тут пропадеш… Я вже надивився на вашого брата… Тільки про нашу зустріч нікому.

У посольстві Андрій пробув кілька годин. У заяві написав, що завжди прагнув одного — повернутися на Батьківщину. Документів, крім папірця про перебування в госпіталі, при ньому ніяких не було, і співробітник посольства, який вів з ним розмову, сказав, що доведеться зачекати, поки про нього наведуть довідки.

Він не мав перед Батьківщиною гріхів, совість у нього була чистою, тому й образи не відчував. Навпаки, поставився до того з розумінням. Лише коли подумав, де й на які гроші житиме той час, поки триватиме перевірка й оформлення візи, засмутився. Про невеселі свої думки сказав працівникові посольства, проте той тільки руками розвів і порадив бути десь поряд, спробувати влаштуватися на роботу, бодай тимчасову. В ту мить пошкодував, що не написав до посольства з госпіталю кармеліток, але хіба міг він тоді думати про щось інше, окрім тієї кулі під серцем?

З посольства вийшов із надією на швидке повернення додому. Зрештою, хоч би скільки довелося чекати, місяць, два, півроку, якось та дочекається. А потім усе буде гаразд.

Отак роздумуючи, він зайшов поїсти в бістро і там віч-у-віч зустрівся з Усачем, чи, як його ще в Мюнхені називали, Павелком. Мабуть, той ішов за ним назирці від самого посольства, бо зразу повів мову про повернення додому. Сказав, що й сам хоче повернутися, та все не наважується піти й написати заяву. Хоч і не тяжкі гріхи, а все-таки гирями на ногах висять. І такою щирою була його мова, таким дружнім співчуттям світилися його очі, що важко було не повірити.

— Ну, що вони там, у посольстві, не дуже присікуються?

— Та ні… А ти сам піди, то знатимеш.

— Думаєш, я не був? Був… Але як почали…

— Про що ж вони тебе питали? — поцікавився Андрій, аби перевірити, чи правду каже його несподіваний «друзяка».

— Та про все… І де був, і що робив… Я все чесно розповів. Одне, правда, побоявся сказати: про свою приналежність до Спілки української молоді. Тепер одна надія — може, не довідаються, якось проскочить… Бо хто там у моєму селі знав про підпілля, все трималося в таємниці… Скажу тобі більше, я й заяву написав… А от ходжу навколо і боюся зайти. Може, вони вже й відповідь на мене мають…

Того вечора вони засиділися з Павелком мало не де півночі. Павелко все розпитував про іноземний легіон, про операцію, просив показати кулю-амулет. Андрій не крився, розказував, як було, тільки про Дайна і його підлу роль змовчав. Була в мові Павелка якась нещирість, і саме вона насторожувала. Андрій пам'ятав його поведінку в таборі, коли той тулився до бандерівців, а на зборах та мітингах усе підгавкував; пам'ятав, що дружив він тоді із Шпинем і, коли той став верховодити в поліції табору, крутився серед його шісток. Не дуже вірилося, щоб отакий Павелко та подав заяву на повернення, але чого не буває з людьми в цьому світі. А може, й справді хоче додому, може, набридло в попихачах ходити та по-собачому заглядати в очі всім отим провідникам та зверхникам.

Ночувати вони пішли до Павелка. Вранці він познайомив його з механіком Хроневичем (якого тут звали Хронем), а вже той порекомендував Андрія сторожем до авторемонтної майстерні. Зовні це виглядало як дружня допомога старих табірників. Павелко ще сказав, що Хронь не знає про його заяву до посольства, а тому й про Андрієву він йому нічого не говорив. Та Хронь і не цікавився. Послухав, похмуро покивав головою і, лише коли мова зайшла про іноземний легіон, підвів на Андрія пильні очі.

— Це добре… — сказав пропитим, надтріснутим голосом. — Чоловік мадам Симони теж десь нібито там.

— Він в Алжірі, — уточнив Павелко.

— Один біс, — махнув рукою Хронь. — Ходімо, спробую умовити.

Мадам зміряла Андрія таким поглядом, ніби купувала на ярмарку коня, мало в зуби не заглядала.

— Після операції? — перепитала з сумнівом. — А чи має він сили?

— Сторожувати — не молотом махати, — відказав Хронь.

— Не кажи… Сторож має бути надійний… Адже охороняє не лише майстерні, а й мене! — В її очах заграли лукаві бісики.

— Та хто ж тобі що каже, — опустив голову Хронь. — А хлопця треба взяти. Куди йому тепер? Під монастир з простягнутою рукою?

Симона глипнула на свого механіка з-під лоба, і губи в неї стулились у тонку пряму лінію.

— Завжди ти, Мішелю, зі своїми протеже! Думаєш, у мене тут… Ну гаразд! Це востаннє! Йдіть!

Вони вийшли з контори, і Хронь, підморгнувши Андрієві, повів його до прохідної, де сидів старий Альбер. Цей дідуган відав усім хазяйством, автосервісом, постачанням і реалізацією, клієнтами й рекламою. Словом, директор-адміністратор.

— Цей механічний контролер важить без малого півтора пуди. Його треба носити цілу ніч не присідаючи… Бачите стрілку? За час вашого чергування вона має двічі обійти по колу, для цього вам треба шістнадцять разів обійти всю територію і в позначених на схемі місцях оцим штуцером повернути…

— У годиннику? — спитав Андрій.

— Ні, мосьє, у гнізді, яке вмонтовано в стіну. Звідти контролер отримає імпульс електричного струму і стрілка перебіжить до наступної цифри. На ранок, коли ви здаватимете мені чергування, я розкрию контролер і дістану оцю картку, на якій буде відмічено ваш маршрут, а отже, і вашу сумлінність у роботі. Вам усе зрозуміло? До речі, як накажете вас звати?

— Андрій…

— О, зовсім французьке ім'я… Мого сина теж звали Анрі… — Старий скрушно похитав головою. Гіркий клубок підкотився йому до горла. Скільки вже довелося йому бачити цих нещасних слов'янських хлопців. Хронь з Павелком перетворили майстерню мадам Ляпуль на пересильний пункт. Та й сама Симона не від того, щоб зірвати добрий куш, адже кожен кандидат до американської розвідшколи, який потрапляє в павутину хитромудрого Павелка, приносить їй немалі гроші. Старий Альбер намагався не перейматися співчуттям до тих невдах, але цей Анрі…

— Відпочивайте, Анрі… Вам заступати о десятій вечора. Ну, як вам наш контролер? Американська новинка! Ідіть поспіть трохи, бо ця штука не дасть вам не те що поспати, а навіть присісти.

Так воно й було. Перший час він ледве встигав оббігати два поверхи слідом за німецькою вівчаркою, а коли після зміни приходив на свою мансарду, падав на постіль мертвий. Через тиждень-другий почав потроху звикати. Чергування вже не так виснажувало.

… Стрілка на годиннику над прохідною показувала рівно десяту, і Андрій, загасивши сигарету, підвівся. Альбер сидів у прохідній і щось писав. Кинувши байдужий погляд на Андрія, він сказав:

— Сьогодні десь опівночі має заїхати «роллс-ройс», той, що кілька днів стояв на третьому підйомнику. Його на якийсь час випросив у мадам механік. Ключ у нього є… Ти простеж, щоб машина стояла на місці й ніхто не вештався тут серед ночі. Зрозумів?

— Так, мосьє, Альбер… Усе буде, як годиться, не турбуйтесь, — відповів Андрій і поспішив з контролером на плечі в цех першого поверху.

— Зачекай, — покликав його старий. — Тобі тут лист.

У Андрія застрибало серце. Невже з посольства?!

— Хто приніс? Звідки?

— Черниця… Вся в чорному і голова труситься…

— Боже, сестра Марселіна…

— Саме так вона себе й назвала.

— А де ж вона?

— Поїхала…

— Чому ж ви не дали їй мою адресу?

— Я пробував це зробити, але вона сказала, що до одиноких чоловіків принципово не заходить. Боїться гріха.

Вже увімкнувши свого «погонича», глянув на конверт. Лист був з Мюнхена від Марти. Кортіло прочитати, та згадав, що треба бігти до другого пункту відмітки. Розмова з Альбером забрала час, і тепер його треба було надолужувати. Сховав листа і рушив далі. «Прочитаю вдома або після зміни у сквері. Ще треба випустити собаку…»

Коли підіймався на другий поверх, побачив, що Альбер замикає прохідну з вулиці. Зараз він засуне руки до кишені і, задерши голову, подасться геть. Він згадав, що ключ від «погонича» старий повісив над конторкою. А двері ж із гаража до прохідної не замикаються. Там стоїть телефон, яким сторож має скористатися на випадок тривоги.

Дуже кортіло прочитати листа, але цей клятий «погонич» не дає спокійно посидіти ні хвилини. Треба його вимкнути. А вимкнути можна тільки тим ключем, що висить зараз над конторкою старого Альбера. Спокуса була надто великою. Швидко спустившись на перший поверх, Андрій заскочив до прохідної, вхопив ключ і вимкнув механічного контролера. Опустився на стілець і витер з лоба піт. Тепер можна спокійно прочитати листа, а позначки на внутрішній платівці «погонича» він зробить на місці.

«Добрий день, Андре! — писала Марта. — Я дуже рада, що ви подали про себе вісточку. Рада й водночас засмучена тим, як повелася з вами доля. Адже всі ми вважали, що ви давно вже вдома. Ми навіть сперечалися з Віллі. Він усе твердив: ви не пишете тому, що забули про нас. Я ж була певна — напишете… Цілий день я ходила під враженням од вашого листа. Ні, доля таки жорстока і несправедлива: порядних людей веде тернистим шляхом горя і бід, а людський пустоцвіт обдаровує…»

До воріт підкотив «роллс-ройс». Андрій занепокоївся.

Не хотілося, щоб Хронь бачив його в конторі, за столом Альбера, тоді як його місце зараз було на сторожовому маршруті. Але ті, біля воріт, здається, були дуже заклопотані й не помічали його. Двоє одразу, як тільки машина зупинилась, вискочили й подалися геть. У одного в руках був шкіряний чемодан, другий тяг дві важкі валізи. Перейшли вулицю і зникли у під'їзді будинку номер сім. В одному з них Андрій упізнав Павелка. Тим часом Хронь уже заганяв у ворота машину. Щоб не зустрітися з ним біля прохідної, Андрій подався на другий поверх. «Погонича» наладнати як слід часу не було, і він просто притулив кришку, а ключа сунув до кишені. На перший поверх спустився з виглядом людини, яка сумлінно виконує свій службовий обов'язок. Механік саме піднімав машину. Могутня рука гідравлічного підйомника схопила «роллс-ройс» знизу за раму й підняла на рівень людського зросту, як піднімають пудові гирі. Довга сигара кузова ще злегка похитувалась, а Хронь уже поспішав на другий поверх. На сходах вони зіткнулися.

— Ти куди? — спитав Андрій. — Вихід через прохідну.

— Знаю… — кинув Хронь, відсторонив його і подався далі.

— Альбер сказав, щоб ти тут не вештався… — кинув йому вслід Андрій.

— Іди ти зі своїм Альбером!.. — вилаявся механік. Не оглядаючись, він підтюпцем побіг між машинами, що стояли на другому поверсі на стендах у різних стадіях монтажу. На сходах на нього чекала мадам Симона. Про що вона говорила з Хронем, Андрій не чув, але коли механік передав хазяйці обшиту шкірою коробку й вона чимось незадоволена крикнула: «Мені належить третина! Чуєш? Тре-ти-на!» — цього він не почути не міг. Мадам жбурнула Хроневі принесену коробку і рушила на своє «небо». Механік щось довго збирав на сходах, клянучи всіх і все підряд, потім швидко покинув майстерню. Андрій з полегкістю зітхнув. «Слава богу, тепер можна буде спокійно дочитати листа й знову запустити на маршрут «погонича». Симона сьогодні, певне, вже не спуститься більше — не той настрій… Бажаючи переконатись, що так воно і є, підійшов до сходів, прислухався. Нагорі було тихо. В цю мить його увагу привернула якась блискуча річ у щілині під нижньою сходинкою. Нагнувся і підняв… золоту обручку з діамантом. «Звідки вона тут? Мабуть, загубила хазяйка. Така, здається, була у неї на середньому пальці лівої руки… А може, й не така, може, то Хронь?.. Може, з його коробки випала, коли Симона жбурнула її йому межи очі… Але звідки коштовна обручка у Хроня? Та він зроду-віку такої не мав».

Андрій знову зайшов до прохідної, проте світла не вмикав, вмостившись з листом біля вікна, за яким на тротуарі стояв вуличний ліхтар. Однак дочитати листа в цю ніч йому не судилося. Несподівано до воріт підлетіла поліцейська машина. З неї вискочили якісь молодики в цивільному і прожогом кинулись до прохідної, затарабанили в двері. Андрій розгубився. Відчиняти чи ні? Не відчинити — означало накликати на себе гнів поліції, а для нього, що не мав тут прав громадянства, це було вельми небажано — могли вислати за межі Франції. А відчинити — порушити наказ мадам Симони, що суворо забороняла впускати поліцію без нагальної потреби. За таке можна позбутися місця, заробітку, помешкання. З двох бід вибирають меншу, і Андрій пішов відчиняти.

Як тільки повернув у замку ключ, двері різко розчинилися і притисли його до стіни. Повз нього з пістолетами напоготові пробігли троє. Четвертий, видно, комісар, зупинився біля Андрія, увімкнув світло, зміряв його оцінюючим поглядом і запитав.

— До вас недавно заїхала машина, де вона?

Андрій мовчав, не знаючи, що відповідати. В цеху загавкав сторожовий пес. Звідти почулися голоси, хтось лаявся, хтось кричав на собаку.

— Що тут відбувається, Анрі? — почувся згори голос мадам Симони. Вона спускалася по сходах у напівпрозорому пеньюарі, з сигаретою в зубах. Комісар виступив наперед.

— Пробачте, мадам, але ми змушені були потурбувати вас серед ночі.

— А-а… Це ви… Слухаю вас, панове.

— Кілька годин тому пограбували ювелірний салон Маркуса.

— Йому таки не щастить, бідоласі Маркусу.

— «Роллс-ройс», на якому втекли грабіжники, півгодини тому заїхав до вашого гаража.

— Невже? — мадам Симона спитала про це так, ніби не знала про відвідини Хроня, ніби не сама дозволила йому взяти чужу машину, ніби не вимагала щойно від грабіжників третину. Андрій дивився на неї і дивувався витримці, з якою вона розмовляла з комісаром. Сам він тремтів кожною клітиною, тремтів від того, що в кишені його куртки зараз лежала та клята обручка. «І треба ж було мені її побачити, треба ж було, дурневі, підняти?» У грудях, де ще недавно сиділа куля, нестерпно запекло.

— Ми змушені вчинити обшук, — сказав комісар поліції.

— Починайте, коли ласка… А ви, комісаре, може, підніметесь тим часом до мене?.. Я пригощу вас гарною кавою.

— Дякую, мадам… Не час. Маркус зчинив такий лемент. Дзвонили з муніципалітету.

— Що це він? Здається, міг би й звикнути, не вперше грабують, — чарівно всміхнулася мадам Симона. — Ну що ж, тоді дозвольте мені піти… Тут протяг, а я тільки-но з постелі…

— Мадам, кілька запитань.

— Прошу… Але швидше, бо я мерзну, — вона пересмикнула плечима;

— Сьогодні ця машина, — комісар показав на «роллс-ройс», — виїжджала з гаража. Хто нею користувався? Коли вона повернулася назад?

— Кожна машина після ремонту проходить обкатку. Цим займається механік Хронь… Тобто мосьє Хроневич. А коли повернулася, вам точніше скаже мій сторож.

— Десь півгодини тому… — тихо промовив Андрій.

— Адресу вашого механіка можете назвати?

— Анрі, покажіть їм книгу, де записані адреси всіх співробітників майстерні. У вас усе, мосьє комісар?

— Так, мадам, усе… Я вас більше не затримую. Хазяйка рушила по сходах, звабливо похитуючи затягнутими в лискучий шовк стегнами.

— У машині нічого, — доповів комісарові хтось з агентів.

— Ходімо!

На прохідній Андрій дістав з Альберової конторки книгу й показав, де записано адресу Хроня. Поліцейські сіли в машину і поїхали. Справжній страх обпік Андріїв мозок лише тепер. Він відчув, як тремтять у нього ноги. Сів і затулив долонями лице.

— Що, злякався, хлопчику? — Мадам Симона переступила поріг і сперлась ліктями на конторку. — Давай сюди обручку.

Її тон виключав заперечення. Андрій дістав з кишені перстень і поклав перед хазяйкою.

— Це Хронь… Він привіз… А коли ви…

— О, мосьє Хроневич виявився кмітливішим, ніж я про нього думала. Та й любий Павелко не такий уже дурень… Якщо їм пощастить без пригод перебратись через кордон…

— А коли спіймають?

— Каторжна тюрма… І це було б справедливою карою тим пройдисвітам, які обібрали мене й, певне, вже накипали п'ятами. Тепер треба буде шукати нового механіка… А такого вербувальника, як Павелко, амі не скоро матимуть. То був таланті

Мадам крутила в пальцях обручку, милуючись блиском діаманта. Говорила вона лагідно, ніби шукала співчуття, ніби радилася з Андрієм, як їй вийти із скрутного становища.

— Ти вже вибач, любий, але тепер тобі доведеться вибирати: десять років каторжної тюрми або розвідшкола амі.

— Яких десять років? За що?! Перстень лежав під вашими сходами!

— Знаю, любий… Та, на жаль, поліція про те не знає. У тебе немає алібі, хлопчику. Я змушена буду сказати комісарові, що ти був з ними, з Хронем і Павелком, там, у Маркуса.

— Я був тут! — закричав їй в лице Андрій. — Не плутайте мене до них! Я не грабіжник! І вам не вдасться…

— О, ця слов'янська віра в справедливість… Тобі не треба було розкривати «контролера». Ти сам позбавив себе алібі… За все в житті доводиться платити… Та не засмучуйся, любий, подумай. Що ти, зрештою, втрачаєш? Свободу? А чи ти її мав? А там заробиш купу грошей і станеш вільним і незалежним. Та й мені американці щось там за тебе заплатять. От ми й будемо квити, ніхто не лишиться в накладі…

— Паскуда! — вирвалось в Андрія. Він рвонувся до неї, але тут-таки зупинився, побачивши за дверима конторки дві високі постаті. То були особисті охоронці мадам Симони Ляпуль.

— Ну, то як? — пролунав її спокійний голос. — Що вибираєш: каторжну тюрму чи розвідшколу амі?

Розділ сьомий ЧОРНОЮ СТЕЖКОЮ

У надвечірніх сутінках, що разом з важким холодним туманом насувалися з гір Швабської Юри, дорогою на Базель без вогнів поспішав забрьоханий «хорх». Поруч з шофером, тримаючи напоготові автомат, сидів похмурий молодик і пильнував дорогу. Вона звивалася між скелями, спускаючись до міста, що примудрилося влягтися на кордоні одразу трьох держав. Згори було видно Рейн і наїжачений кранами порт, до якого з усіх боків збігалися нитки залізничних колій. Річка, що брала початок від альпійських льодовиків десь аж під Сен-Готардом, ставала судноплавною лише звідси, від Базеля.

Сухорлявий чоловік з жовтим лицем аскета, що сидів позаду між двома охоронцями-драбантами, знав, що кожен з них заприсягнувся на випадок чого затулити його, чолового провідника організації, власним тілом, однак про всяк випадок і сам тримав руку на парабелумі, не зводячи очей з дороги. Важкий погляд мали ті холодні сірі очі. Колись вони були здатні паралізувати волю, підкоряти, робити людей вірними, прикутими до нього на все життя. Та поступово втратили магічну силу. На дні чорних, схожих на провалля зіниць почав накопичуватися страх. Уже стільки років не міг його позбутись. «А шляк би його трафив! Най уже там, у краї, за кожним кущем ввижались енкаведисти, а тут, на цій безлюдній дорозі, чому не полишає гидке передчуття? Адже, крім мене, жодна душа в Мюнхені не відала про цей несподіваний вояж. Виходить, нема кому чатувати на мене у цій гірській місцині!» Проте серце чомусь не хотіло слухатись тверезого розуму і все котилось кудись у морок, стискаючись від жаху при кожній звивині дороги.

Рідко, проте й до нього, Степана Бандери, приходили важкі невідпорні питання: у чому сенс власного життя? Хотів того чи ні, а доводилося шукати відповіді… В накреслені на штандартах гасла ніколи не вірив. Давно зневіривсь і в можливості здійснити ті маячні ідеї, які з незрозумілих для нього самого причин усе ще утримували людей в організації. Після стількох років різні, кривавих сутичок, трупів, через які переступив, продершись до влади, ставши на чолі проводу, зрозумів усю марноту жертв і зусиль. Колись він кричав, налягаючи на горло, що порятунок у тому, аби вчасно відколоти здорову гілку від мертвої і прищепити на життєдайний стовбур українського древа. Тепер про це кричать інші і вже його самого та його прихильників називають мертвяками. Микола Лебедь, права рука, відсахнувся, зрадив, започаткував свою фалангу. Ні, людям вірити не можна! Та, власне, він ніколи їм і не вірив. Ненавидів і боявся кожного, з ким доводилося стикатися на потаємних стежках, якими всі ці роки вела його зрадлива доля. Ще з малих літ його пойняло невситиме честолюбство. Кволий і хирлявий від народження, він горів бажанням підкоряти собі сильних. Не маючи широкої освіти, він умлівав від насолоди, коли тримав у руках долю вчених та мудрих достойників. Розумів ницість подібних почуттів, знав, що все те не від багатства душі, проте не вмів та й не хотів утримувати себе від втіхи, яку давала йому влада. Вона п'янила його слабку голову, полонила й виповнювала порожнечу душі. Однак усе те з роками втомило, безглуздя безконечної боротьби за владу, за чільне місце в проводі спустошило, пригасило й ту пекельну жагу юності. Зрештою набрид і сам собі.

Стиснув кулаки, відхилився назад, опустив обважнілі повіки. Він уже не вперше був тут, у цих мальовничих горах. Років п'ять тому йому довелося стояти на палубі невеличкого пароплава «Лорелея» і слухати пісеньку про підступну рейнську русалку. Поруч тоді був Ріко. Вони поверталися з Базеля, де в сейфах місцевого відділення «Швейцаріше банкгезельшафт» залишили кругленьку суму — сорок п'ять мільйонів совітських карбованців. Гроші були з тих таємних відшкодувань, які відомство Канаріса через довірену особу адмірала Ріко Ярого надало проводу для розвою організації. То було літо сорокового року. Сповнені стількох райдужних надій, вони готувались до походу на радянський схід. З Базеля тоді поспішали до Нюрнберга. Ріхард фон Ярий, що належав до шютцштафен, так званої лейб-гвардії фюрера, запросив його на партайленд. Під грім барабанів, під пронизливе верещання дудок вулицями стародавнього міста тяглися і тяглися безконечні факельцуге. На стадіоні, де зібралося близько трьохсот тисяч наці, Гітлер промовляв з велетенського білого куба, оздобленого золотим орлом. Громовим голосом закликав повернути очі на Схід, де лежав неозорий життєвий простір для арійців. Так він тоді і сказав: для арійців! Тоді вони сподівалися, що і їм, українським націоналістам, які вже між собою величали один одного «наці», відломиться бодай шматок з того велетенського пирога. Фюрер тоді сказав недвозначно: всі, хто не згоден з його планами колонізації Сходу, будуть знищені. Не хотілося думати, що це стосуватиметься і українців, бо не вірилося, що його земляки, вже так глибоко пройняті більшовицькими ідеями, нікого не захочуть мати собі за пана — ні фюрера, ні його, Степана Бандеру, що виступав за самостійність під німецькою орудою. Голота в краї так розперезалася, що за примарну свободу готова була будь-кому відірвати голову…

Тисячолітній рейх проіснував неповних десять років. Сьогодні у Нюрнберзі судять націонал-соціалізм, мало не вся Європа під більшовиками, а на берегах Рейну, мабуть, і досі співають сентиментальну пісеньку. «Краса її заманить у вир води тебе, а пісня одурманить І з розуму зведе…» Все впало, розлетілося на друзки, а пісенька живе. «В ній криється справжній німецький дух. Вона переживе і нас з тобою!» Здається, так тоді сказав Ріко. О, Ріко Ярий знав, що говорив. На відміну від інших абверівців, знав, чого прагнув. В його натурі завжди переважала жорстка поміркованість. Це на його ідею він тоді піддався: цілком таємно, не розкриваючи того навіть перед найвірнішими людьми з проводу, покласти отримані від адмірала Канарка мільйони до швейцарського банку з правом вибирати з рахунку лише їм двом, йому й Ріко. Тепер, після стількох непоправних поразок, коли надії на самостійний український престол розбиті вщент, з лихою бідою діставшись до Мюнхена, він мусить віддати належне завбачливості Ярого, подякувати цьому старому лисові, що напоумив надійно заховати гроші. Та, певне, після численних девальвацій від тих мільйонів лишилось небагато.

Сумні часи настали, все падає в ціні. Поплічники розбігаються хто куди, ідеї, гасла продають за безцінь, спішать відмитися, щоб, бува, англійці або, не дай боже, американці не згадали про зв'язки з абвером, не зарахували до колабораціоністів. А колись один поперед одним бігли по ласку до фон Патціга, із шкіри пнулись, аби запросили на віллу Фалькензеє до того ж таки Ріко Ярого. Ех, та що говорити. Тепер вони пнуться перед тими, хто більше дасть. Та най біжать наввипередки, най посилають за його спиною емісарів, його час іще прийде… Не вічно дорікатимуть колабораціонізмом. Он Черчілль у Фултоні вже показав, де чий інтерес. Треба лиш міцніше вчепитися за Мюнхен, вкорінитись на баварськім грунті й чекати. Слава Йсу, що хоч сюди не докотилася совітська армія. Кордони вже ніби усталились, то треба осідати, влаштовуватись надовго, налагоджувати організаційну мережу і все таке інше, щоб бути здатними до роботи, до будь-якої роботи проти совітів.

Потрібні гроші… Завжди і всюди гроші. Даром їх не давали у абвері, не дадуть і в «Сі Ай Сі». Матимемо товар, то будуть і покупці. Американці грошовиті, обібрали півсвіту. Англійцям з ними не тягатися. Куди їм… Ох, гроші! Як вони зараз потрібні!.. А Климишин за нецілий рік допровадив фінанси закордонних частин до повної руїни. Золотий і діамантовий скарб організації збирався у краї за німців. Екзекуції, розправи над вороже настроєними, збільшовиченими елементами. До того було прилучено мізерію — внески членів і симпатиків. Прилучено так, про людське око, щоб надати іншого звучання акції вилучення, щоб не гавкали про розбій і грабунки. Зносились ті мідяки на заклик проводу з вірою в те, що внески підуть на розвій організації, на поліпшення долі пригніченого окупантом дядька-сіроми, а цей несамовитий бабій Климишин пустив усе за вітром. Коли бойовики вихопили скарб з рук Зенона Марцюка, що поплівся був за Лебедем до опозиції, в касі ще було доста і грошей, і коштовностей. А зараз лишилися тільки безконечні стовпці цифр. Щоб затерти сліди, спритний Климишин повиривав картки з фінансових каталогів, а інші записи заляпав чорнилом так, що й сам дідько не зміг би збагнути — які суми, коли й на що були видані. Климишин намилився тікати за океан, а туди з голими руками не поткнешся. Отож скрині організаційного майна було спритно перетворено на валізи з посагом дружини та приватного скарбу рідного брата Климишина. І де він тієї алхімії вивчився. Стільки років був вірним драбантом, завжди під рукою. Тихий, без амбіцій, і ось маєш.

Збанкрутіння фінансової референтури стало фактом. Суд над Климишиним, якого вимагали члени Центрального проводу, погрожував широким розголосом, що дасть у руки опозиції вагомі аргументи для компрометації чолового провідника. Треба було терміново латати дірку. Бодай очі замилити тим крикунам з безпеки, що вже взялися тягти з Климишина жили. Коби не встряв у ту справу, ви-тягли б усе до останньої нитки, і з'ясувалося б, що і його писок у пір'ячку. Ні, тут вагатись ніколи. На карту поставлено життя. Оце він і є той чорний день, на який вони з Ріко поклали до банку абверівські мільйони. Саме по них він і поспішав зараз до базельського відділення «Швейцаріше банкгезельшафт».

— Сховайте зброю, — кинув бойовикам. — Зараз кордон…

Драбанти мовчки виконали наказ. Шофер притишив хід лімузина і засунув під вітрове скло довгасту картку американськоїперепустки. На жовтому тлі червоніли дві магічні літери «МР» — абревіатура військової поліції. Для прикордонників швейцарської сторони цього виявилось досить. Перевіряти «хорх» не наважились. Переглянули документи шофера, звірили номер машини, відкозиряли й підняли шлагбаум. Невдовзі лімузин уже котив центральною вулицею, наближаючись до банкової площі. На ратушній вежі видзвонювали куранти. Стрілки показували за чверть сьому за середньоєвропейським часом. З глибини площі накотилося сіре кам'яне громаддя банку, сяйнуло в кабіну матовим світлом ліхтарів, що велетенськими кулями звисали обабіч високих, закутих у мідь дверей. До закриття лишалося менше як чверть години.

— Блокуйте вхід, і коли що… — він блиснув оком на того, що сидів попереду. — Бовкун, виходь і стань коло машини. А ви вдвох, як розійдетесь, то далі ліхтарів не потикайтесь. Пильнуйте лиш, щоб хто з наших любих знайомців тут не об'явився.

Драбанти повискакували з машини і зайняли позицію, як було наказано. Вони мали ще краківський вишкіл і добре знали свою роботу. Шофер і той дістав з кишені парабелум, поклав його на коліно і прикрив капелюхом. Перехожих перед банком було обмаль. Якийсь пан пройшов повз машину; стареньке подружжя, підтримуючи одне одного, зійшло сходами; струнке дівча вибігло з дверей і кинулось до скверу, де на неї чекав кавалер.

Степан Бандера поглянув на годинник. Лишалось дванадцять хвилин. Ще раз визирнув у всі вікна, похапцем перехрестився і боком вислизнув з «хорха». Помчав сходами через два на третій і в одну мить зник за дверима банку.

Зала була високою. Масивні мармурові опори підтримували скляну, оздоблену кольоровими вітражами стелю. З неї звисали чотири кришталеві люстри, що виливали з численних світильників потоки, як йому здалося, надто яскравого світла. Першої миті воно засліпило йому очі. Почувався так, ніби з морської безодні, де панувала напівтемрява, його раптом викинуло на сонячний берег. Боявся, що всі відвідувачі й клерки банку вже підозріливо дивляться на нього. Однак до запізнілого клієнта нікому не було діла. Кожен з тих, що були зараз у залі, поспішав завершити свої справи до закриття. Давня звичка конспіратора все ж примусила його стати за колону й роздивитись навколо. Відвідувачів у залі було небагато, здебільшого ті, кого в Німеччині величають «міттельштам» — респектабельні обивателі.

Пересвідчившись, що йому нічого не загрожує, потроху заспокоївся і попрямував до знайомого віконечка. Нахилившись, просунув у нього свого хрящуватого носа, притишено вимовив номер рахунку. Незворушне лице клерка на мить застигло в задумі.

— Пробачте, я рідко помиляюсь, однак… Здається, тижнів три тому я мав приємність… Айн момент, зараз перевіримо. Сподіваюсь, пан не гніватиметься, якщо цього разу мене таки зрадила пам'ять…

Він був втіленням ввічливості, цей старий шкарбан з брунатним, поораним зморшками лицем. Клерк натиснув якісь кнопки маніпулятора, і з стіни вискочила потрібна скринька. Довгі пальці, немов по клавішах, пробігли по корінцях і враз висмикнули цупку картонну картку. Переконавшись, що знайшов саме те, що шукав, клерк повернувся до столу. На його обличчі блукала вдоволена посмішка.

— От бачите, пам'ять мене не зраджує, а це в моєму віці дуже важливо. — Старий опустився на стілець і з достоїнством вів далі: — Сподіваюсь, панові відомо, що цим рахунком можуть з однаковими правами користуватися двоє?

— Відомо…

— Тоді… — він пожував губами. — Мій обов'язок повідомити вас, що названий вами рахунок закрито.

— Чому?!

— Тому, що ваш компаньйон три тижні тому зняв з нього все…

В залі пролунав різкий дзвоник. Старий заметушився, поглянув на годинник. З тою ж запобігливо-ввічливою посмішкою зачинив перед носом відвідувача забрані гратами дверцята.

— Пробачте, за п'ять хвилин банк буде зачинено…

Бандера стояв, ніби у воду опущений. «Забрав! Все до останнього… Ріко Ярий забрав гроші!» Холодний їжак покотився спиною. Спересердя так хряснув кулаком у дубову панель, аж загуло. Клерк нахилився до віконечка, запитав крізь грати:

— Пан має якісь претензії до банку?

— Ні… — видихнув. Від люті лице йому пожовкло ще більше й зараз скидалося на воскову маску мерця. «Ріко забрав гроші! Забрав таємно, не обмовився і словом. Чи він уже вирішив, що мене ті угевеерівські горобці загребли аж по саму маківку? Ні, шановний, рано ти кинувся по схованках та схронах по мої набутки. Я ще маю зуби!» Згорбився і, не звертаючи уваги на клерка, що свердлив його через вічко ґрат здивованим оком, рушив до виходу. «Обійшов, круг пальця обвів друзяка Ріко. Ну, стривай, я витрясу з тебе ті гроші, а коли ні, то витрясу душу з твого грішного тіла!»

Він уже наближався до дверей, коли серед відвідувачів, що після дзвоника поспішали залишити приміщення банку, раптом помітив двох знайомих йому добродіїв.

«О, господи, навіщо ти привів на мої стежки цих нещасних. Адже ти добре знаєш — я мушу прибирати свідків. Я ж просив тебе, милосердний ти наш…» Перш ніж чинити над кимось розправу, мав звичку звернутися до бога. Перейняв її від рідного батечка. Панотець теж, перш ніж покласти на ослона й відшмагати різками своє чадо, зводив до неба руки й голосно просив пробачення у вседержителя.

Тим часом добродії встигли пропхатись у коловорот скляних дверей. Ще кілька кроків і вислизнуть геть. Скреготнув зубами, ліктем відштовхнув якогось миршавого панка і став у тих двох за спиною. Тепер мав змогу розгледіти кожного з них зблизька. Так і є… Високий, кощавий дідуган — не хто інший як ясновельможний пан Карпо Кислицький. Він знав його ще з тих часів, коли той, намазавши п'яти салом, дременув од совітів до Львова. А другий достеменно емісар Лебедя — Кряква. «Це ж, певне, вони, голуби сизенькі, повертаються з Берна. Вранці Стецько говорив про їхні наміри вийти на шефа відділу американських стратегічних служб містера Хемфрі. З усього видно, що вийшли, бо вже й гонорар ділять. Цікаво, якою валютою нині платять американці, доларами чи окупаційними марками?» Заглянув через плече Кислицького і, помітивши у того-в руці чималеньку пачку доларів, процідив крізь зуби:

— Поздоровляю, мосці пане, маєте добрий заробок і в ходовій валюті.

Кислицький глипнув на голос і остовпів. Кряква, уздрівши Бандеру, мов в'юн, чкурнув між людей і вмить опинився за дверима.

— Прошу ласкаво, — звернувся до Кислицького і жестом запросив до виходу. Дуло пістолета, якого тримав у кишені, теж показувало на двері.

— Я, Степцю… Степанцю, я…

— Ще наговоримось, — обірвав старого. Коловорот випхнув їх на вулицю. Кряква метнувся зі сходів і кинувся навтьоки, та, певне, не помітив бойовика, що стояв за ліхтарем. Вони зустрілися ніс до носа. Кряква скрикнув і вистрелив. Бойовик упав на асфальт. Бандера спокійно прицілився через лікоть і спустив курок. Емісар Лебедя, що біг через вулицю до рятівних кущів скверу, нараз ніби спіткнувся. Тут його прошила автоматна черга. Падаючи, він усе ж встигнув вистрелити в Бандеру. Пухир ліхтаря, що висів у того над головою, луснув і з шурхотом і дзвоном осипався на сходи. Другий ліхтар, здавалося, розлетівся сам по собі. Стало темно. Лише червоно миготіла над дверима банку лампочка сигнальної системи. Хтось із клерків з переляку увімкнув сигнал тривоги.

— Лягай! — заревів бойовик. Кулі з його автомата продзижчали над головами і з пекельним реготом уп'ялися в камінну стіну. Люди попадали на землю.

— Беріть цього й геть звідси!

Кислицького заштовхали в машину.

— Рушай!

«Хорх» ревнув потужним мотором і помчав від банку, до якого, завиваючи сиренами, вже поспішали поліцейські машини. Для певності водій переїхав Крякву. Підхоплений вихором, услід лімузина покотився новенький капелюх, куплений, певне, з нагоди візиту до містера Хемфрі.

«Треба було б забрати того хлопця… — подумав Бандера про вірного драбанта, тіло якого лишилося на асфальті, під розбитим ліхтарем. — Та вже нехай поховають за рахунок муніципальної поліції».

Кордон переїхали на диво спокійно. Наряд на КП ще не встиг змінитися. До «хорха» підійшли ті самі прикордонники. Бовкун нахилився до автомата, що лежав у нього під ногами. Однак офіцер байдуже глянув через вітрове скло і, мабуть, упізнав шофера. Щось буркнув сержантові. Той ствердно кивнув головою і підняв шлагбаум. Поволі набираючи швидкість, лімузин рушив на німецьку сторону.

— Слава Йсу, проскочили, — витираючи піт з чола, кинув водій.

— Певне, поліція ще не встигла повідомити, — відказав йому Бовкун.

— Вони ще не скоро доберуть, що там у них біля банку скоїлось, — вставив і своє слово третій бойовик, що сидів поруч з чоловим на задньому сидінні.

— А наш пан провідник таки гостре око мають, — зиркнувши назад, улесливо посміхнувся водій. — З першого пострілу поклали…

Бандера не підтримав розмови, хоч ті слова були йому приємні.

— Та вони й не думали за нами бігти, — сказав Бовкун. — їм аби банк не пограбували. То там ті поліцаї, що банки стережуть… Яке їм діло до того, що хтось там на вулиці пальнув раз-другий чи хтось когось забив… Тут зара' частенько стріляють і свої, і чужі…

— Помовчіть, філозопи, — хрипко мовив Бандера. Він і сам думав про стрілянину біля банку. «Ото надав мене дідько… Ну, побачив, що виходять, то хай би собі йшли до бісової мами. Так ні, наробив шелесту, тепер поліція на хвіст сяде. А мо', й справді не довідаються, хто ті двоє? Документів правдивих жоден з них не має. Однак преса. Кляті писаки докопаються… Та навряд чи містер Хемфрі виявлятиме зацікавленість долею якогось зайшлого Крякви, що, мабуть, і сам забув своє справжнє ім'я… А панові Кислицькому рота доведеться заткнути».

Якийсь час їхали мовчки, потім Бандера спитав старого:

— То як приймав вас містер Хемфрі?

— Ти про що, Степцю? Бачить бог…

— Ти думаєш, старий псюхо, що я не знаю про твій вояж до Берна? Думаєш, нам невідомо, що саме через тебе запроданець Лебедь намагається втертися в довір'я до шефа американської стратегічної служби? Все нам відомо! Сядь і говори мені все, як перед богом!

— А коли таке було, щоб я тобі брехав? Та бий мене сила божа!.. Лебедь прислав Крякву з грипсом. Просив зарепрезентувати його інтереси перед… Я через Дайна-Рябчука звів його емісара з генералом Керком, а далі вже за його наказом виїхали до Берна, де зустрілися з містером Хемфрі.

— Про що йшла мова?

— Їх цікавить правдива інформація з краю: військова, економічна, політична і всяка інша. За неї вони обіцяють добрі гроші…

— І Лебедь має таку інформацію?

— Думаю, поки що ні, однак… сподівається мати…

— Яким чином?

Кислицький м'явся. Розумів, що вхопився за ниточку, яка могла врятувати йому життя. Він добре знав, Бандера не тримає біля себе людей непотрібних, тим паче тих, хто знає про нього «зайве». Гарячково міркуючи над тим, як повестися, старий затягував паузу.

— Говори, чого замовк?

— Пробач, Степцю… При свідках про таке не можу.

— У мене від хлопців таємниць нема, — промовив голосно, щоб чули всі.

— Перепрошую, то в тебе… А я не хочу, щоб завтра мене знайшли із зашморгом на шиї. Нехай зупинить… Вийдемо на повітря.

Бандера якусь хвилину думав. Старий аж упрів, чекаючи, що той скаже.

— Зупини, — торкнув водія за плече. В душі Кислицького забриніла надія.

«Хорх» стишив хід, пробіг, притираючись до узбіччя, ще кільканадцять метрів і став. Бандера прочинив дверцята, ступив на зволожений асфальт. У повітрі висіла мряка. Холодом обліпила лице, осіла на руки. Кислицького, який встиг уже кілька разів умерти й воскреснути, випхнули слідом. Припадаючи на ліву ногу, пошкандибав за провідником. Одійшли далеченько. Стали під ялицею. «І чого я тягаю за собою оцю руїну, — подумав Бандера, придивляючись до Кислицького. — Краще було б його замість Крякви… Той хоч і птиця, а подоїти можна».

— Говори, що мав сказати! — кинув, не криючи роздратування.

— Степцю, любий…

— Що це ти, шкарбан слинявий, завів: Степцю, Степцю… Я що з тобою, свиней пас?! Говори діло! Ну! — крикнув захриплим від люті голосом. Старий знітився, одсахнувся, ніби боявся, що його битимуть. Потім трохи опанував себе, зітхнув і, потираючи горло тремтячими пальцями, почав:

— Я, власне, про діло… Лебедь віддав американцям своїх хлопців.

— Як віддав? Скільки? Куди?

— На вишкіл… Десятеро пішли до Нюрнберга, а ще десятеро мають виїхати до Італії… Потім американці закинуть їх до краю. В такий спосіб Лебедь сподівається мати регулярну інформацію про совітський тил.

— Виходить, таки пустився берега… — очі чолового стали суціль чорними. — Продає людей організації! Ловко! Ловко! Ловкенько! І як же йому платять, тому ренегатові, в роздріб чи оптом?!

Бандера зблід, губи йому визміїлися й тремтіли від люті. Старий перелякався.

— Охолонь, прошу тебе… Згадай, що Лебедь очолює референтуру закордонних зв'язків твого проводу. Стосунки з американцями — його обов'язок. Хлопців готуватимуть професійні розвідники. Згодом вони стануть неабиякою силою в руках проводу. Твого проводу!

— Солодко співаєш, діду, а тим часом гроші течуть у кишеню до Лебедя!

— Зроби так, щоб вони текли до каси організації… — обережно порадив старий. Бандера глипнув на нього.

— Це завдяки тобі Лебедь втерся до американців! Зараз він чистенький, бо голосніше за інших горлає про мої зв'язки з абвером! А сам він де був? З чиїх рук годувався? Забув, — курва його мати! Я ще спитаю, де вони поділи совітські мільйони, які отримали від абверу в сорок третьому! І Лебедя, і Гриньоха спитаю!

Відчуваючи, що вести розмову далі в цій площині небезпечно, Кислицький поквапився повернути її на інше.

— Сьогодні, по обіді, як збирались до Хемфрі, надійшла звістка: радянське військове командування подало американцям ноту…

— Я про це ще вчора знав, ну то й що?!

— Вимагають приборкати наших по таборах Ді Пі.

— Ну, це вже їм зась! Руки короткі!

— А бач, простягають… Хтось їм вніс у вуха про той табір на Ляймі, про діпістів, яких ми вивезли в Зальцкаммергут до замку Торнау.

— Самі викручуйтесь… Який вас чорт пхав на ту операцію з совітським майором? Як вони американці, то вже, бач, краще за нас знають, що таке совітські фанати. Я тебе попереджав.

— Та і я ж не радив ставити на Крайніченка. Хіба не можна було одягти у радянську форму когось певнішого? Не послухали. Керк і зараз тримає того майора при собі. Пострахав карцером і знову… Як сир у маслі качається,

— Бачу, заздриш?

— А хто б не позаздрив? Комфорт, жіночка нівроку в'ється біля нього.

— Ти, я бачу, ще до дівчат ласий.

— Та то до слова… Я так думаю, що Керк тримає майора, бо ще сподівається на якийсь зиск, — сказав Кислицький, щоб знову повернути розмову в потрібне русло. — Там, на озері Топліц, недавно таке скоїлось! Експедиція, яку очолює сам Керк… Пліт, на якому було двоє водолазів, злетів у повітря. Клаптя не знайшли…

— Що вони там шукають? — запитав, думаючи про щось своє, Бандера.

— Та хіба вони скажуть… Витягли кілька ящиків з фальшивими фунтами, якісь папери, матриці…

— Що таке? — стріпнувся чоловий. — Які матриці?

— Фунтів і доларів…

— І доларів теж?

— А ти не знав?.. Я ж доповідав Лебедю, невже він приховав од тебе, — сказав Кислицький і прикусив язика.

— Знову Лебедь?! — скипів Бандера. — Владою чолового провідника наказую тобі: віднині доповідати мені про кожен крок цього перевертня. Я мушу знати про нього все: оточення, наміри, що думає, чим дише? І затям, помічу, що граєш на двох, скараю на горло! — в очах Бандери знову закипала лють. Кислицький болісно ковтнув слину. Страх пройняв до кісток.

— Господи милосердний, та хіба ж я… Та невже ти ще не маєш доказів моєї вірності? Стільки років вірою і правдою служу тобі.

— Ото знову завив, як пес на місяць!

— Та коби я знав, що Лебедь перед тобою криється, то сам би прийшов і все, як на сповіді… Не думав, що Микола Лебедь такий паскудник. Я йому все, а він тобі нічого. Весь час був такий вірний поплентач і на тобі, скурвився чоловік. Ну, коли так, то, певне, тобі варто знати, що… — старий затнувся. «Сказати чи не сказати?» — крутилося в голові. Він знав про Лебедя і його угевеерівців такс, що повідай він зараз про те Бандері, хтозна, чи не розрядить той свого парабелума йому в груди. Лебедь, Гриньох, Дарка Ребет та інші втаємничені члени ради опозиціонерів виношували плани повного повалення Бандери і його проводу. В колах опозиції, куди вхожий був і Карпо Кислицький (про що чоловий, певне, ще не знав), визрівала ідея мандата, який дав би повноваження представляти так звану воюючу Україну. Власне, текст мандата вже був готовий, шукали тільки такого впливового чоловіка, який згодився б піти до краю, розшукати там десь у схронах Василя Кука, умовити його підписати й передати бодай по радіо до Мюнхена. Однак діло стояло. Не вистачало дрібниці: по-перше, не було воюючої України, по-друге, не знаходилось і такого сміливця. У кожного, хто накивав п'ятами з України, були ще досить яскравими спогади про шалений вал, що котився зі Сходу і гнав їх аж до Берліна. Говорити про все те Бандері Кислицький не наважився. Вирішив одбутися меншим.

— Е-е… Так от я й кажу, що той підступник доручив мені добути з підвалів замку Торнау матриці доларів…

— Що?!

— Я кажу, Степцю… доручив мені добути матриці доларів.

— Та-ак… — Бандера збив на потилицю капелюха, ступив крок до старого й схопив його за барки. — Кажеш, цікавиться матрицями доларів? А навіщо вони йому?

— Їй-богу, не знаю… Не казав… Я й сам був запитав, так він одне лише кинув — знадобляться…

— Знадобляться!.. Ох, ще й як знадобляться… — В глибоких колодязях зіниць провідника затанцювали червоні чортики. Так принаймні здалося тієї миті Кислицькому. Він уже відчув, що хмару проносить стороною і блискавки шугають повз. зього. Похвалив себе за те, що не роздягся зі страху до спіднього. Адже був на грані того. Та ні, з цим параноїком треба завжди мати про запас масну кістку. Ще прийде час, поговоримо і про угевеерівський мандат, бо, з усього видно, Лебедь намагатиметься здійснити свій задум. Він уміє надавати дурницям вагомості і змісту бодай в очах своїх поплічників. А цей божевільний, в руках якого зараз моє життя, вже не має звідки брати інформацію. Політична розвідка його відкинула. Невже не годен додуматись — є військова, там не гребують і такими, як він. Не може того бути, щоб він не протоптав туди стежки. Ой, треба бути обережним. Не дозволяти собі кепкувати з того, хто в одну мить може відправити тебе на той світ і не здригнеться. Рано ще списувати Степана з рахунку… Боже правий, за які гріхи ти жбурнув мене у цей вертеп на старості літ?

Згадка про матриці фальшивих доларів невпізнанно змінила Бандеру. Хоч він і намагався приховати збудження, проте було видно — воно розпирає його. В сірих очах потепліло, там шугали вже не блискавки, а якісь спалахи сподівань, надій, втаємничених думок. Мертві воскові щоки набрали живого кольору. Він повеселішав і вже не дивився на свого «співбесідника» чортом, як донедавна. Кислицький осмілів.

— То як мені бути з тими матрицями? Добувати їх для Лебедя чи ні?

— Добувай, добувай…

Чоловий узяв Кислицького під руку і, як доброго знайомого, повів на дорогу. Про матриці більше не розпитував, подав знак драбантам.

— Добре, що ми з тобою здибалися… Ти не тримай зла, так воно склалося, хай йому трясця… Ти ось що: про нашу зустріч нікому ні слова. Зрозумів?

— А як спитають?

— Хто б не спитав, кажи: напали грабіжники. Хотіли забрати гроші. Кряква кинувся тікати і спіймав кулю, а ти, як усі, ліг на сходи. З поліцією зустрічатися не захотів. До Мюнхена дістався залізницею. Я тебе в Ульмі висаджу.

— Краще в Аусбурзі. Звідти прямий, без пересадки…

— Гаразд… І останнє. Сам до мене не поривайся, треба буде, покличу. Ти під шкуру до Лебедя глибше залазь. Можеш мене поливати, як потреба стане. Не ображусь, аби визнав, що вони там проти мене замишляють.

Підкотив «хорх». Бандера сам прочинив дверцята і запросив старого першим сідати до кабіни. Водій перезирнувся з Бовкуном. Метаморфоза, яка сталася з їхнім шефом за ці кілька хвилин, не могла не розбудити цікавості.

— Рушай…

Це було єдине слово, що його промовив Бандера впродовж усієї подальшої дороги. У Фрайбурзі проскочили мережаним мостом над Рейном і десь за годину-другу вже спускалися від перевалу в долину Дунаю. Далі, до самого Ульма, річка плигала з каменя на камінь, нуртувала під скелями, зривалася з високих порогів пінявими, голосистими водоспадами. Дорога місцями бігла поряд з її бурхливим потоком, і тоді у відкрите вікно лімузина вривалось вологе повітря, несучи пахощі альпійських луків. Коли ж пірнали в темні, пробиті в суцільному граніті тунелі, в машині пахло сіркою, неначе пекло було десь зовсім поряд. Біблейське пекло не лякало. В ньому було лиш сім кіл, а кожен з них пройшов уже значно більше.

Бандера сидів, схрестивши руки, дивився вперед на дорогу, і голова йому йшла обертом. Здається, доля давала непогану можливість скрутити в'язи опозиції. «Матриці, матриці… Лебедь тягне до них руки? Най тягне, най робить, що замислив. Треба лиш своїх людей йому для тої справи в помічники дати, а в усьому іншому — то ставка без програшу. Матиме Лебедь фальшиві долари, то поки не викриють, будемо користувати, а злапають, то все на його дурну голову впаде. Виставимо як злостивого фальшувальника, перед усім світом виставимо. Тоді всі оті Лопатинські, Ребети, Гриньохи розбіжаться од нього, як од чуми. Тоді й містер Хемфрі нікуди не дінеться, змушений буде мати справу з його бандерівським проводом. А поки що альтернатива одна — торувати стежку до військової розвідки. Це міцно й надовго. Провід уже мав з нею деякі контакти: Микола Климишин встановив зв'язок з штаб-квартирою американської військової розвідки у Франкфурті-на-Майні. Ці пани платять щедро. Правда, багато хто з хлопців встигли опинитися на шибениці, а то й просто наклали головами невідомо де і як… Та що поробиш, така вже в них доля. Зате організація має гроші, документи, авто, приміщення… Хоч і тут совіти забили клин! Поки не минеться галас навколо їхньої ноти, потикатися до Франкфурта з пропозиціями своїх послуг не варто. Доведеться, хоч як прикро, торувати стежку до містера Голіна. І як воно в нього так ловко вийшло: був офіцером абверу, величали гером, став працювати в «Сі Ай Сі», величають містером. Військова розвідка, бач, не рахується з «міжнародною громадською думкою» — офіцера «третього рейху», співробітника адмірала Канарка не побоялися взяти на службу, а ті чистоплюї з політичної тичуть тобі в носа колабораціонізмом. Дурисвіти, та й годі…»

Карпа Кислицького висадили, як і домовлялись, в Аусбурзі. Поблизу бангофу заправили баки бензином і рушили на Мюнхен.

ЧАСТИНА ДРУГА ТЕРНИ

Розділ перший ДІДОВА БУДА

Вранці Орест полаявся з Христиною. Почалося ніби з дурниці, а закінчилось бідою — зібрав свої речі, кинув у торбину окраєць хліба і геть з двору. А вона навіть у вікно за ним не виглянула, на поріг не вийшла. Отакий він їй милий та любий, отакий дорогий. А присягалася любити довіку. Ну, та тепер хай поживе сама зі своїм мудрим дідом, а він уже собі якось дасть раду. Як уже буде далі, життя покаже, а зараз аби швидше на грейдер вийти, а там, може, хто до райцентру підкине. Звідти на поїзд і на Броди, до своїх… Вже бачив, як прочиняє двері до рідної хати, як виснуть на ньому малі, а батько… Ні, батько навряд чи зрадіє. Він Христину любить…

— Ох, Христино, Христино, що ти наробила?

З мішанини думок, розпечених образою, намагався видобути хоч яку крихту здорового глузду, щоб виправдати те, що сталося, а пам'ять усе повертала до дріб'язкового: то щось сказала Христина, то він кинув їй дошкульне слово, то з печі озвався дід Оверко зі своїм постійним докором за те, що досі не віддав золота владі. А як його віддаси, коли воно вчепилось до тебе, наче хвороба. І день і ніч перед очима. Мана, та й годі. Коби знали, як воно йому пече, те золото, як він ним мучиться, то, певне, не говорили б і слова. А то як змовились: дід своєї править, Христина своєї, а все на одне звертає — на золото! Він уже й сам ладен його здихатись, та як поткнутися з тим до безпеки? Там перше, що спитають: чого стільки часу зволікав? Чого не приходив? Для кого беріг? Як на те відповіси?.. Їм що? Вони радять, а відповідати доведеться йому. З безпекою не жартують…

Щоб швидше дістатися до грейдера, Орест зійшов з лісової дороги на стежину. А та вилась, вилась поміж дерев і пропала. «Ото чортівня! Куди це я забрів? А таки правду кажуть, хто навпрошки ходить, той дома не ночує». Зупинився, сторожко дослухаючись. Так, ніби почулися йому попереду голоси. Де тут в цій дикій пущі було взятися людям? І хто вони? Ще трохи пройшов уперед, обережно розгортаючи гілля, і раптом побачив: на галявинці двоє, не військові, а з автоматами. Молодий сидить на пеньку, перевзувається; старіший чоловік стоїть поруч, щось жує. Стиха перемовляються.

— Слухай, а по того грипса, що ми під розп'яттям лишили, сьогодні прийдуть?

— То не наше діло. Ми віднесли, а візьмуть зв'язкові…

— Ходімо вже, Еней казав, обідати будемо в Кам'янці, а на вечерю до Калинівки всім гуртом… Там совіти розгулялись, як миші без кота. Треба їм хвоста підсмалити!

— Зачкай… Десь ніби гілка тріснула… — Молодший звів автомата в бік куща, за яким причаївся Орест.

— Та то тобі здалося, — мовив той, що жував. — Ходім, бо запізнимось на акцію. Еней нам того не подарує.

Вони рушили й за якусь мить зникли, а Орест іще довго сидів під кущем, не дихаючи. «Еней, Еней… — крутилося в голові. — Чи не той це Еней, що при штабі?.. Господи! Дякую тобі, всемилостивий боже, що одвів од моєї душі біду…» Підвівся, прислухався. Ніде нічого… Тільки вітер шепоче у кронах високих дерев, виспівує, перегукується безтурботне птаство. Пішов у протилежний бік, навмання, через зарості. «Я вже думав, що воно… А Еней, виходить, тут, у лісі, поруч з Дідовою Будою, з тими схованками де закопане золото… А як прийде і спитає?.. Може, й добре, що мене там зараз немає — ні дід Оверко, ні Христина не знають, де я прикопав той скарб… Боже, що це зі мною діється? В голові гуде… Як же мені бути? Чи бігти назад, а чи… Ні, назад дороги нема. Христина… Після того, що нона мені наговорила… А власне, що такого вона сказала?»

І знову в голові крутились слова образи. Вони дратували, мучили, не давали змоги зважити справжніх причин розриву між ним і Христиною. А причини були. І не тільки золото, навколо якого постійно виникали суперечки. Життя на хуторі, одноманітне, безрадісне, гнітило Христину. Вона тяглася до людей, а він тікав од них. «Хіба так можна жити? — часто говорила вона. — Тут, окрім звіриного рику та голосіння божевільної тітки Насті, нічого місяцями не почуєш… А в країні вирує життя, люди працюють, вчаться, прагнуть і досягають чогось…» Він, як умів, заспокоював її: «Не журись, небого… Он, чула, що в світі діється? Американці вже ось-ось будуть… Тоді ми з тобою хазяйство заведемо, таку хату поставимо, що й піп такої не мав. Заживемо, як люди, як справжні ґазди живуть… Купиш собі яку захочеш сукню, до міста поїдемо, кіна подивимось усякі…» — «Не туди в тебе чирка носом стоїть, Оресте», — вставив і своє слово дід Оверко. Скипів, аж дух перехопило, і, вже не стримуючись, почав кричати їм у очі: «А так, я дурний, неосвічений. Я лиш дві зими до школи босий бігав. Їй іншого треба, я знаю… Може, тобі отой Санько Дзяд, отой комсомоліст із сільради сподобався? То біжи до нього. Він цяця! Він школу скінчив! Він у Вінниці був і до Львова їздив. З ним тобі буде про що говорити. Та не забудь сказати йому про золото! Хай прийдуть та заберуть, а нам та нашим дітям — дуля! Ні, в мене ще голова без вавки… То все тепер моє, а всім іншим зась!» А Христина блиснула очима так, як тільки вона вміє: «Ох, Оресте, Оресте, дурний ти разом із своїм золотом! Проти людського щастя що воно варте?» — «Ну, коли я дурний, а ви такі розумні, то живіть собі, а я пішов…»

Він іще довго йшов лісом, продирався хащами без дороги, поки врешті попереду білокоро засвітились на галявині три знайомі берези. Підбадьорився, наддав ходи. Хвилин за сорок уже стояв на грейдері біля знайомого розп'яття і видивлявся, чи не їде яка машина у бік райцентру. Чекати довелося довгенько. Був час ще і ще раз повернутись думками на Дідову Буду. «Як вони там? Вже, мабуть, поснідали, Христина попоралась, підмела в хаті, потрусила долівку свіжою травицею (дід Оверко любить, як пахнуть трави) і сіла до вікна. Вона завжди отак, коли сумує — сяде до вікна й дивиться на дорогу… Давно їй хотілося кинути цей відлюдний хутір. Вона вже знала інше життя, і воно вабило її. У сороковому, поки батько вчився у офіцерській школі, вони жили в Києві. У неї завжди було багато друзів і в Києві, і потім на заставі, коли переїхали в Городок. Кожен день того життя їй згадується, як свято. Вона любить людей, бо знала від них добро, а він їх боїться, бо, крім лиха, нічого від них не бачив. Друзів у нього не було зовсім…»

Нараз з боку Калинівки показалась вантажна машина. Вийшов на дорогу, підняв руку, але горбоносий студебекер уже і без того стишив хід, поволі зупинився. З кабіни вилізла молода тілиста дівка, кинула на Ореста чорним циганським оком і, озирнувшись на водія, розсипалася сміхом.

— Не забувайте, заїздіть у гості. Наша хата біля церкви…

— А кого спитати? — висунувся з кабіни бравий вусань. — Ми ж з вами за розмовами й познайомитись не встигли.

— Спитайте отця Феоктиста, а я його дочка, Стефа…

— Дуже приємно, — вусань подав складену човником долоню. — Іван, а на прізвисько Тарапата… Старший сержант зверхсрочної служби.

— О, а я думала — генерал! — вона знову засміялась і, легко перескочивши канаву, подалась до лісу. Водій провів її поглядом і, підморгнувши Орестові, спитав:

— Тобі куди, хлопче?

— У райцентр…

— Ну, сідай, поїдемо.

Орест поставив ногу на задній скат і перескочив через борт до кузова. Машина рушила. Грейдер то пірнав у видолинок, то знову вискакував на пагорб, і студебекер несло, як на хвилях. Орест підставив вітрові спину, сумовито дивлячись на розп'яття, що віддалялося, йому здавалося, він прощається з цими місцями назавжди. Бачив, як з лісу вийшла попівна, підійшла до розп'яття і щось там чи то взяла, чи тільки вирівняла на хресті перехнябленого Ісуса. Попервах не звернув на те уваги, та коли від'їхали, йому раптом ніби стрельнуло в голову. Згадалися слова, які почув у лісі: «Грипса… під розп'яттям лишили…» То це вона по того грипса приходила! Попівна Стефа… Калинівського панотця дочка… Зв'язкова Енея!» Хотів постукати по кабіні, зупинити машину, розповісти про все те сержантові. Проте нічого не зробив. «Скажи, а він тебе одразу в безпеку відтарабанить. А там почнуть розпитувати. Хто, та що, та звідки? Воно мені треба? Чи свого власного лиха мені мало? Нехай інші про те дбають, а я вже якось сам по собі…»

З тим і до райцентру дісталися. Подякував водієві — і на вокзал. По дорозі купив малим цукерок, батькові гарну люльку… Ще хотів купити собі паска, бо штани вже зовсім ні на чому тримались, але порахував гроші — ледве на квиток лишилось. «Ото багач, холера… Стільки золота маю, а грошей катма. Та й що я можу купити на ті золоті дукати? Поткнися з ними до крамниці, одразу злапають і до буцегарні. Де взяв? Звідки вони в тебе? Для кого беріг таке багатство? Не одв'яжешся…»

Купив квитка на Броди, вийшов на перон. Поїзда ще не було, а людей густо. Пройшов у кінець платформи, сів на останній лаві, дістав з торбини хліба, й так йому запекло під серцем, коли взяв до рук той окраєць, що забриніли в очах сльози. Схопила за горло судомина, не продихнути, слова не вимовити. «Що це ти робиш, дурисвіте? — обпікала мозок думка. — Мав щастя в руках, а женешся за примарою! Який бовдур наплів тобі про тих американів? Де вони? І де він сам, отой білоокий упир Мара?! Його вже, мабуть, черва сточила й кістки зогнили, а ти все його трутизну ковтаєш… Та поглянь довкола себе. Поглянь, як люди живуть! Правду Христнна каже: сидиш на тому золоті, як на купі гною, і нічого довкруг не бачиш! Дурний ти, чоловіче, разом із своїм золотом! Хіба проти людського щастя воно щось варте!»

Тільки тепер, коли все втратив, повною мірою відчув, як багато важили для нього Христина, і дід Оверко, і ота благенька хатина над потоком з чистою джерельною водою. Засмоктала під серцем туга, потягло додому, та знову згадалися нескінченні, дошкульні розмови про те кляте золото. Воно стало між ним і Христиною, неначе стіна, яку не обійти, не розбити.

Паровоз підкотив вагони до перону. Хукнув на людей раз-другий білою парою і зупинився. Поодинокі пасажири сідали на поїзд. Підвівся і він. І враз наче весняний потік вихлюпнув на перон молоду хвилю. Юнаки, дівчата, літні люди веселою юрбою квапились до вагонів. Кудись їдуть, на якусь будову. Сміх, жарти, радісні посмішки… І сонце, і небо, і земля — то все для них, для їхнього щастя створено. «А я?! Я теж міг бути серед моїх однолітків… Правду ти кажеш, Христино, не все з нашого хутора видно, не все…»

Паровоз свиснув, смикнув вагони. З веселим передзвоном покотились вони повз лаву, біля якої стояв Орест. Ось уже і останній промайнув, а він стояв, немов закам'янілий, не маючи сили ступити кроку. Щось відбувалося з ним у ці хвилини. Так, ніби раптом упала з очей темна запона і розвиднилось, заіскрилося все навколо ще незнаними барвами. Відчув, що душа ніби сама собою скинула важку ношу. Раптом побачив себе, все життя, відколи себе пам'ятав, пройшло перед очима й зупинилось ось тут, на цьому пероні. Забриніло в душі. «Та я ж нікого не вбив, не зарізав. Не маю я гріхів ні перед людьми, ні перед богом… Тільки перед нею я винен. Винен, що так довго мучився сам і її мучив отим проклятим золотом. А що воно проти людського щастя варте?!»

Поклав у торбину хліб, зашморгнув помочі, закинув свою поклажу на плече й твердим кроком рушив з перону. Тепер він знав, що повернеться на Дідову Буду, повернеться до своєї Христини, а головне — знав, якою дорогою туди йти краще.

— Здавайтесь! Ви оточені! Кидайте зброю, а то переб'ємо всіх до одного!

У відповідь загарчали шмайсери.

— Здавайтесь! — знову гукнув Максим Гаркуша. — Даю три хвилини на роздуми!

Він глянув на годинник. Була п'ята ранку, а банда Енея об'явилась десь близько третьої. Певне, думали, сплять яструбки в Калинівці. Налетять під перший сон і переб'ють усіх. Однак тієї ночі в селі не спали. Ще звечора, перед тим, як обірвався зв'язок, прийшла голові сільради телефонограма, в якій попереджалося про можливий наліт. Тоді ж і підняли в Калинівці по тривозі загін самооборони.

Як і гадалося, банда підійшла до Калинівки яром. Село велике, а банда чоловік тридцять, може, трохи більше, тож спершу націлились на активістів. Почати мали з хати Максима Гаркуші, йшли до неї, майже не криючись, впевнені В' своїй силі.

Аж раптом з дзвіниці злетіла червона ракета і вдарив кулемет. Злагоджено, навально пішли в атаку бійці загону самооборони. Знадобилася Максимові Гаркуші і вдома армійська виучка та фронтовий досвід.

Бандити, що не чекали такого опору, були відкинуті на околицю. Рештки Енеєвого воїнства кинулись у яр, сподіваючись проскочити ним до лісу, проте і тут напоролись на кулеметний вогонь. Цей другий кулемет був несподіванкою і для Максима Гаркуші, але думати над тим, звідки підоспіла підмога, було ніколи. В яру спалахнула запекла стрілянина. Кілька разів намагався Еней прорватися через кільце, але марно. Тоді поліз до глинища й засів там у ямах під крутим схилом. Згори вогонь яструбків туди не діставав, а протилежний схил яру був таки далеченько, та й заросло те глинище молоденьким березняком, неначе зеленим туманом укрилося. Не розгледіти, що там і як.

За лісом уже вставало сонце. Високі, схожі на отари овець хмари повільно брели йому назустріч, підставляючи рожевим променям волохаті боки. Нижче пролітали на захід подерті вітром хмарини, а на дні яру ще синів присмерк.

— Як довго тягнуться ті три хвилини… — зітхнув поруч.» Гаркушею молоденький яструбок Саиько Дзяд. У нього були сині довірливі очі й привітна усмішка. Він чимось нагадував Гаркуші його сина Андрія, тому голова сільради тримав хлопця біля себе. А може, ще й тому, що Санько, як і він, був сиротою. Вже невідомо чого, але по-вуличному на кутку Дзядів прозивали Парасками, а Санька — так все село величало посильною Параскою. Але він тільки всміхався та відбувався жартами. І як іще душа у хлопця не зачерствіла після того, як на його очах бандерівці порубали всю родину: батька, матір, двох сестер і молодшого брата.

— Та гукніть до них, дядьку Максим!

Гаркуша вже хотів був глянути на годинник, але раптом помітив, що з того зеленого туману над глинищем потяглися підняті догори руки. Один по одному бандити стали виходити на стежку.

— Бачите, здаються… Виходь, виходь! — крикнув, зриваючись на ноги, Санько. — Всі виходьте!

Коли на стежку вийшло вже чоловік з десять, ударила автоматна черга і, ніби косою, підрізала всіх. Люта лайка вилетіла з глинища слідом за тою чергою.

— Скажений пес! — вирвалось у Гаркуші.

— Ну, падлюка, начувайся! Ти в мене зараз… — Санько плигнув у яр.

— Назад!

Та було вже пізно. Хлопчина скотився кручею, кинувся між беріз до ям і щосили жбурнув туди гранату. У глинищі зблиснуло, загуркотіло, розляглося луною. Санько вибіг на стежку, на ходу зриваючи чеку з другої гранати. Розмахнувся і враз ніби закам'янів. Граната вислизнула з піднятої руки. Він озирнувся на кручу, здивовано, не розуміючи, що сталося, глянув на закривавлені груди… В ногах у нього сліпуче луснув вогняний пухир.

Тієї ж миті з глинища вискочило четверо бандитів і чкурнули поміж берізками вздовж рівчака до лісу. Услід їм зливою полетіли кулі. Максим Гаркуша підняв яструбків у погоню. Він уже розумів, що бандитам вдалося вирватися з оточення. Вирвалось лише двоє, і одним з них був Еней. Бігли кілометрів зо два, але в лісі ті двоє раптом зникли з очей, ніби крізь землю провалилися.

— Шукайте ляду! Вони вскочили у бункер! — крикнув Гаркуша.

— Ось вона, діра…

— Не підходьте! Всім залягти! Стріляти тільки по команді! — Голова сільради впав за пеньок. — Ти чуєш мене, Еней! Вилазь!

З бункера глухо вдарила коротка автоматна черга. На яструбків посипалось збите кулями листя, потрощене гілля явора. Під його коренем була бандитська нора. Гаркуша дістав ракетницю, зарядив.

— Востаннє кажу, вилазьте!

Йому не відповіли, і він вистрілив ракетою. Сліпучий їжак, бризкаючи іскрами, ускочив до схрону. З дірки повалив дим. Хтось глухо закашлявся, пересипаючи той кашель лайкою. За мить з підземелля вилетіла граната на довгій дерев'яній ручці. Мелькнула в повітрі й розірвалась над головами яструбків. Хтось болісно зойкнув, хтось застогнав. Уже без команди до схрону полетіли гранати з усіх боків. У бункері їх розірвалось одразу кілька. Сніп полум'я і жовтого толового диму шугнули вгору. Прошурхотіла, осипаючись, земля, і стало тихо. Важко дихали люди, шамотів у верховітті вранішній вітерець, летіли над лісом розірвані хмари.

Максим Гаркуша підійшов до схрону. У ямі, напівзасипаний землею, лежав мертвий охоронець. Енея поруч з ним не було. Спустився у бункер, заглянув під накат — кудись у підземелля вела крита траншея. Стіни її на німецький манір були обшиті березовим гіллям. Остерігаючись раптового пострілу, перебігав од повороту до повороту і все ж не вберігся, напоровся на кулю. Шарпнуло за ліву руку, заточився і впав. Чув, як прогупали Енеєві чоботи, проте бігти за ним уже не мав сили. Спираючись на стіну, поволі підвівся і рушив уперед. В обличчя війнуло свіжим повітрям. За кілька кроків глянув угору й побачив небо. Виліз із траншеї. Лісова галявина, затишно облямована березовим гаєм, спускалась у неглибокий видолинок. Обдивився навкруги — ніде нікого.

— Утік, паскуда! — важко зітхнув, опускаючись на пеньок. Рука вище ліктя горіла вогнем. Спробував поворушити — боляче, проте кістка ніби ціла. Заходився знімати сорочку. Треба було перев'язати рану, якось зупинити кров. Витер мокре від поту лице. Очі йому пекло, ніби хто засипав їх сіллю. Десь поруч подавав голос ручай. «Певне, і цю траншею прорили, щоб брати із струмка воду».

Зачерпнув здоровою рукою води, хлюпнув в обличчя. Трохи полегшало. Дістав ще з фронту привезений пакет, почав перев'язувати руку. Ледве впорався. Тільки тепер відчув утому. Прихилився до молоденького дубка, склепив повіки, й одразу попливла перед ним дорога, та прадавня калинівська дорога під яворами, якою пішов з села в сорок першому, якою повернувся додому після війни. Та, як виявилось, для нього війна ще не скінчилася. Згадки, згадки… Як інколи невчасно вони до нас приходять.

… Поїзд прибув до райцентру надвечір. Комендант станції радив дочекатися ранку, мовляв, небезпечно глупої ночі йти п'ятнадцять кілометрів лісами і байраками до Калинівки. Ще багато нечисті виходить на розбій. Не послухав ради. Серце рвалося додому, уявляв, як зустрінеться із старим батьком, як кинеться до нього Христинка… Не чув під собою ніг… Уже знав, що дружину й братову забили бандерівці ще в сорок четвертому… Ніч минула без пригод, а на світанку, коли крокував дорогою під яворами, коли попереду за легким вранішнім туманом проглянули біленькі хатки, серце зайшлося в грудях… Дістав кисета, скрутив цигарку, хотів був припалити, як на дорогу вийшло троє з автоматами.

— Хто такий?

— Тутешній… Свій…

— Хто це свій? — спитав четвертий, що ніби з-під землі виріс у нього за спиною. — У нас свій до свого по своє, а ти куди?

— Додому.

— Ну, то годилося б уклонитися батьку отаману. Ходім.

Дуло автомата вперлося межи плечі. Його грубо штовхнули вперед і повели яругами до лісу. Може, саме ось на цій галявинці, що ховається в лісовому видолинку, і відбулася його перша зустріч з Енеєм. Рудий, зарослий по самі очі кудлатою бородою отаман обійшов круг нього, пильно придивляючись, неначе до якогось дива. Потім зупинився, зміряв підозріливим оком і, шкрябаючи груди, кинув:

— Слава Україні!

— Доброго ранку…

— Ач, ненавчений, — посміхнувся Еней. — Запам'ятай, коли вітаються: «Слава Україні», маєш казати: «Слава героям!»

— Геройство і славу здобувають не тут…

— А де?

— В окопах, на передовій, на фронті.

— Виходить, воював… — Отаман знову обійшов круг нього, ніби оцінюючи. — Нам потрібні люди, досвідчені у військовій справі.

— Кому це нам? Хто ви такі?

— Таневже не чув? Слава про нас світом котиться…

— Поки що далі станції не докотилася. Військовий комендант сказав, що ночами небезпечно на лісових дорогах…

— Для кого страх, для Кого воля! Ми не розбійники, ми за самостійну! Проти більшовиків, жидів і москалів повстали! Приставай до нашого коша…

— Це для того я від Сталінграда до Берліна пройшов, щоб до вашого коша…

— Ми за неньку Україну стали, а ти, бачу, не бажаєш?

— Я за неї чотири роки грудьми стояв.

— Ти що, може, партєйний?

— Ні…

— То чого огинаєшся? Шкода оцих цяцьок, що тобі совіти понавішали? Пусте, ми тобі своїх начіпляємо…

— Не руш!

— О, та ти амбітний? Ану, на коліна, падло совітське! На коліна!!!

— А це ти бачив? — показав по-солдатськи.

— Панове, навчіть його, як треба шанувати вашого отамана!

Навалилися, скрутили руки. Хтось хряснув прикладом у тім'я. Підкосились ноги, проте на коліна не став, упав лицем у траву. Еней взявся в боки, нахилився над ним, засичав:

— Затямив?! Отак воно ліпше. Кажи, хто такий!

Підвівся, заточуючись, обсмикнув гімнастерку і, хоч перед очима шугали кольорові метелики, відказав твердо:

— Я гвардії старшина Максим Гаркуша! А ти калинівського душпастиря меншенький… Ігнась…

— Упізнав, стерво… І борода не допомогла, — блиснув зубами отаман. — Але запам'ятай, я тобі не Ігнась, не меншенький, а полковник Еней. Полковник! А ти лише старшина, хоч і гвардії… То ж мусиш коритись мені, виконувати мої накази. Совіти прийшли тимчасово, а ми тут назавжди. Тут наша влада! Зрозумів?! — Він іще раз обійшов навкруг, блимнув хижим оком і несподівано сказав: — Пустіть його, хлопці, нехай іде…

— Та ти що, Ігнасю, — підступив до отамана черевань з тризубом на кашкеті. — Хіба не бачиш, чим він дише?

— Бачу! — гаркнув Еней. — Тому й наказую відпустити. Нехай іде… Він з батьком п'ять років не бачився. Хай порадиться зі старим Оверком, хай разом помислять, до якого берега йому прибитись. Буде жити з нами у згоді, то хай живе, а коли ні, одкручу голову й не писне. Та й не тільки тебе під ніж пущу, всіх, хто там з твого роду ще лишився, всіх на одній гілляці повішу…

Дядьку Максиме? Агов, де ви?!

Гаркуша розплющив очі. З траншеї визирав яструбок.

— Тут я, біля струмка!

— Там новий секретар райкому… А з ним ще військові… Ми їхали на Дідову Буду, а як почули стрілянину, завернули до яру… Це ми зустріли Енея, як ви його з села вигнали… — Хлопець підбіг до струмка і раптом замовк. — Ой, вас поранило…

— Зачепило трохи… Допоможи бинта зав'язати, а то однією рукою ніяк… А що наші? Вбиті, поранені є?

— Є… Казали, шестеро…

— Мертві?

— Мертвих четверо…

На галявину вийшли якісь люди. Попереду йшов чоловік у цивільному, за ним двоє у формі офіцерів державної безпеки. Щось знайоме проглядало у рухах і ході цивільного. Ось він зупинився біля відкинутої набік ляди, щось стиха промовив до своїх супутників і раптом повернув обличчя у бік струмка.

— Поліщук… Дмитре! Товаришу капітан! Та невже це ти?

— Я, Максиме Овер'яновичу… — кинувся до давнього друга секретар.

— А як же академія?

— Довелося відкласти, є справи важливіші.

Тоді дозвольте доповісти, товаришу секретар. Банду Енея ліквідовано, але сам отаман… утік…

— Нічого, довго не погуляє… А ти, я бачу, поранений. Може, послати по лікаря?

— Пусте… Подряпина. Еней на пам'ять залишив.

Пополудні Калинівка ховала полеглих у бою. Прощатися прийшло чи не все село. Стояли навколо братської могили і слухали духову музику. Її сумовиті акорди, здавалося, перекочувались із душі в душу, добирались найглибших глибин серця, витискаючи сльози. А люди йшли і йшли на площу. Підходили до могили. Кидали на свіжотесані, вкриті червоними веретами труни жмені чорноземлі. Бійці загону самооборони підняли гвинтівки, тричі відсалютували і поклялися добити звіра. Кожен розумів, що знищити одну банду, то ще не перемога. Ще не раз доведеться ставати на герць із тими оунівськими упирями, ще не одне молоде життя урветься від бандитської кулі.

Схвильовано промовляв над могилою новий секретар райкому. Говорив про смертельну боротьбу за свободу свого народу:

— Радянська армія поборола фашистську навалу, звільнила нашу землю від окупанта, що палив села, нищив міста, поставив собі за мету вибити українців як націю, загарбати їх родючі ниви, багатющі надра. Чинити цю криваву справу йому допомагали ревні його слуги, оунівські яничари! І тоді, і сьогодні бандерівські головорізи кричать, що вони за свою державу. А за яку?! За пансько-куркульську? Щоб легше було самостійно кров з мужика ссати… Не буде цього! Не дозволимо! Наші радянські закони гуманні й мудрі, вони прощають тих, кого обманом або силою затягли до націоналістичної зграї, а таких немало. Хто зрозумів свою вину, хто розкаявся, хай сміливо йде до нас — повинну голову меч не січе…

Секретар ще не закінчив свого слова, як на купі землі з майбутньої братської могили з'явився Михайло Степанюк. Підняв до неба руки, потім зірвав з голови старенького картуза і низько вклонився людям.

— Карайте мене, люди!.. Винен я перед вами! Не вбивав, не різав, не занапастив живої душі, проте тяжко завинив… — затулив сіре лице кашкетом, ледве стримуючи ридання. — У мене діти… Троє… мов горобенята… Боявся я за них… І ховав під повіткою у схроні свою смерть. Щоночі вилазили бандюги з нори і йшли збиткуватися — мордувати, а я мовчав, як той Іуда… Судіть мене, карайте! Або покладіть у могилу разом із Саньком, Іваном Перепічкою, Дмитром Козубом… Бо і їх смерть на моїй совісті…

Застогнав, упав на коліна і важко опустив сиву голову. Вже й могилу засипали, поклали вінки, вже й люди почали розходитися з вигону, а він усе стояв на колінах, а осторонь тихо плакала його Ликера з «горобенятами». Ніхто не сказав їм утішного слова, не кинув у їхній бік презирливого погляду. Кожен обходив їх важким мовчанням. Вже як почало смеркатись, як затягло небо сірими скорботними хмарами, забрали діти свого батька і повели городами додому.

Тієї ночі Максим Гаркуша довго не міг заснути. Роїлися думки… і все з пекучим докором до власного сумління. То вже, мабуть, мав таку вдачу, що задовольнитися досягнутим не міг. Здавалося, чого ще бажати — знищено банду, яка тероризувала цілий район, — радій. І люди дякують, і начальство хвалить, а він ніяк не вибачить собі за те, що випустив з рук Енея, що не вберіг Санька й інших, що не встиг здобути у людей такого довір'я, щоб ішли до сільської Ради з відкритим серцем. Бо той бідака Михайло Степанюк боявся не лише Енея і його бойовиків, він не був певен, що знайде у голови сільради підтримку, розуміння, захист від бандитів, які сиділи у нього під повіткою.

За думками Максим Гаркуша не одразу почув, що хтось стукає у вікно. Хукнув на лампу. А коли очі трохи звикли до темряви, побачив під вікном жіночу постать. Придивився — Христина. Прочинив вікно.

— Ти чого? Чого не заходиш?

— Біда, дядечку! Еней на хуторі! Діда Оверка допитує…

— А Орест?

— Ще вранці до батьків поїхав…

Еней розіп'яв старого Оверка на жердці. Ходив по хаті й кидав слова, важкі, наче каміння.

— Самостійна — то лише початок, державна колиска ідеї… Світ, діду, зійшов на пси. Поступу вже не є і не буде, бо не перелізти людям через ту гору брехні, облуди, кривавих трупів, що самі перед собою навергали. Людство загнало себе в кут! Куди нам тепер…

— А так… — над силу промовив старий, — вам — з мосту та в воду… Сторч головою…

— Ти ще годен кепкувати? — Рота Енеєві перекривила посмішка, він облизав пошерхлі губи й вів далі: — Сподіваєшся, Максим визволить? Марно… Поклав я твого Максима у схроні під явором, і твій час геть-чисто витік, одна крапелька лишилася…

— Брешеш… І про Максима брешеш, і про світ теж… Мене лякаєш, а в самого жижки трусяться… Світ, бач, йому не догодив, і його ладен потягти за собою у вершу. Ох,

Ігнасю, не тою різкою тебе панотець учив. І сам ти, і твої вожді, оті слиняві поповичі, вар'яти, та й годі. Намислили, бач, з ножами проти такої влади, проти такої країни. Та Радянська держава вистояла проти німака-фашиста, зламала хребта Гітлеру, а ви… Та ви шмаркачі проти неї!

— Замовкни! З нами народ!

— Народ?! А чого ж ховаєтесь од людей по норах? Чом не вийдете перед люди? Чом не скажете їм про свою куркульську правду? Боїтесь? Отож-бо і є… Мордувати вдів, сиротити дітей, знущатися над старими — на те ви тілько й здатні. Але скоро… Скоро вже не лишиться на цій землі од вас і сліду, а діти дітей ваших стидатимуться пам'яті про вас, як поганої хвороби…

— От що, діду, ти краще богові молись, — Еней клацнув затвором шмайсера. — А то взявся мене агітувати… Я тебе просив розтлумачити твому Максимові, до якого берега пристати, а ти що зробив? Послав його лаштувати оборудку радянській владі?! Отепер матимеш від мене дяку…

— Знову ти нічого не зрозумів, пане отаман. Опусти свого гвера і слухай, що я тобі ще скажу. Ти хотів, щоб я синові брехав, на неправедну путь наставив. Та я ще за царя на «Очакові» за ту людську правду… А потім через увесь Сибір кайданами гримів… Взявся мордувати старого. Ти б підступився до мене тоді, я б тебе у вузол зав'язав. Ти знаєш, що псові роблять, коли сказиться? Ото й тобі таке буде…

Сива дідова голова впала на груди. В хаті запала довга гнітюча тиша. Тільки сюрчав у запічку цвіркун та гомоніла на перекаті лісова річечка. Еней сів на лаву біля вікна, важко замислився. Дідові слова таки дістали дна його чорної душі. Дошкуляло й те, що через свою дурість напоровся на калинівських яструбків, втратив боївки, лишився сам-один, мов той вовк-сіроманець. Чого він тепер вартий? Що скажуть на те у крайовому проводі?

В цей час з лісу долетів крик. Страшний, нелюдський. Еней здригнувся, визирнув у вікно — тихо… І на подвір'ї, і на дорозі нікого. Кинувся до дверей, вискочив з хати і, пригинаючись попід воринням, дістався купи дров. Упав за грабові поліна, прислухався. Знову тишу ночі розірвав крик. Гучна луна несла той страшний голос над верховіттям дерев, перекидала через долину і, вдаривши об стіну невидимого в ночі лісу, повертала назад. Здивований місяць на хвильку визирнув з-за хмар, заливши срібним сяйвом ліси і доли.

Того було досить, щоб Еней побачив студебекер, який тихо, без світла котився до хутора. «Знають, що я тут, бісові душі! Хто ж це їм устиг…» Підбіг до повітки, куди ще звечора кинув зв'язану Христину. Одімкнув двері: «Так і є — втекла, сучка!»

Метнувся до хати, нахилився до вікна і пальнув короткою чергою. Дід Оверко випростався, стріпнувся всім тілом і повис на жердці, немов на хресті. Тим часом яструбки й солдати, повискакувавши з машини, широким кільцем охопили хутір.

— Тепер не втече, — сказав вусатий сержант, висовуючись з кабіни. Але Максим Гаркуша не мав сили чекати. Скочив на підніжку, звів автомат.

— Газуй! — крикнув шоферові.

— Тримайся за скобу! — сказав Христині вусань. Вона вчепилася обома руками. Студебекер, грізно ревучи мотором, притьмом перескочив камінний брід і помчав угору до Дідової Буди. За кілька хвилин він уже скреготав гальмами перед розчиненими дверима хати. Гаркуша кинувся до батька. Старий ще дихав. Порепані губи ледь ворушились під сивим вусом, так ніби він і в безпам'ятстві промовляв до когось. Одв'язали посинілі руки, удвох з сержантом перенесли на постіль.

— Ніби води просить…

Христина подала корець з водою, але старий уже не міг пити. Лише застогнав важко і розплющив очі.

— Це я, тату, Максим… Ви впізнаєте мене?

— Прийшов… Це добре… — видихнув з полегкістю і, заспокоєний, поволі склепив повіки. То були його останні слова.

Зціпивши зуби, плакав над мертвим батьком давно посивілий син. Болісно скрикнула й вибігла з хати Христина. Зняв кашкета і теж вийшов за поріг вусатий сержант Іван Тарапата.

Сходились на подвір'я калинівські яструбки, виходили з лісу солдати. І цього разу Еней вислизнув з облави.

— Ви рушайте, товаришу старший сержант. Ми вже тут якось самі… — Максим Гаркуша потис Тарапаті руку. — Коли ласка, підкиньте моїх хлопців хоча б до шляху…

Христина стояла на порозі і з тривогою дивилась у бік воріт. На подвір'я входили Орест і ще двоє військових. Придивившись, Максим Гаркуша упізнав офіцерів державної безпеки, що приїхали в Калинівку разом з секретарем райкому Поліщуком. Орест підійшов до Христини, винувато опустив голову.

— Я сказав їм про все…

Вона затулила лице руками й заплакала вголос»

Розділ другий ДЕЩО З ІНТИМНОЇ ХРОНІКИ

Доктор Леон Гарліг (він же Левко Гарлига) з дружиною Марійкою і сином Степанком займали просторе, гарно умебльоване помешкання в будинку поблизу Гесінгбангофа. Цей район не належав до фешенебельних, однак тут проживали люди з твердим достатком. Мюнхенський обиватель вважав доктора Гарліга людиною грошовитою, скромною і досить вихованою. Ходили чутки, що він із судетських німців, яких війна викинула з насиджених маєтків. Проте хто хоч раз бачив цього породистого пана з дружиною і малолітнім сином, ніколи б не сказав, що ураган війни торкнувся цих заможних людей своїм руйнівним подихом. У такий непевний час одважитись мати дитину міг лише той, хто був цілком упевнений у завтрашнім дні. Та, власне, чого тривожитись за майбутнє комерсантові Гарлігу, власникові великої рибної фірми в Аусбургу.

Крім дверей з табличкою «Доктор Гарліг, комерсант», до покоїв Левка Гарлиги вели ще двері конспіративні. Довірені особи могли проникати в помешкання просто з аптеки, яку утримував власник готелю «Сен-Готард» містер Дайн.

Левко Гарлига, як і чоловий провідник, походив з поповичів. Батько мав досить грошей і пробував учити сина. Коли Левка вигнали з семінарії, старий послав його на кілька років до Відня. Однак науки не йшли йому до голови. Єдине, що цікавило молодого поповича — жінки. Тут йому рівних не було. За лічені хвилини міг обкрутити будь-яку молодичку. Вдачі був легковажної, все від нього одскакувало, як від стіни горох. Зате наука подобатись жінкам сама йшла до нього.

Можливо, цей порожній душею попович так і скакав би цапом од жінки до жінки, якби не трапилась на його шляху Мицикова Марічка. Через неї дотяг до нього і той упир з сірими, як у кобри, очима. Попервах мучився, коли до його жінки, не криючись ні від нього, а ні від інших, почав учащати чоловий, але потім звик. Уже не звертав уваги на тих, хто по закутках кепкував з нього. Мав від свого сумнівного становища неабиякий зиск. Рибна фірма в Аусбургу дісталась йому, як посаг за жінкою, що довгі роки була коханкою Бандери. Подейкували, що й диплом доктора недовчений попович отримав з рук провідника. Слава богу, того добра на чорному ринку було доста.

Конспіративна квартира на розі Міллер- і Корнеліус-штрассе правила водночас і за таємний офіс організації, де провідник приймав потрібних йому людей. А коли того вимагали обставини, залягав на дно і лежав там пічкуром, відпочиваючи від «трудів праведних» і навіть від власної дружини Слави, що саме в цей час готувалася втретє стати матір'ю.

«Хорх» зупинився біля аптеки. Вона була вже зачинена, проте у вікнах світилось і над дверима біля дзвоника негайного виклику блимав червоний вогник.

— Чуєш, Бовкун, — зронив, не розплющуючи очей, Бандера, — скажи своїй Катрі, аби побула біля Слави, поки там що… А як відвезуть Славу до лікарні, то нехай скільки там треба догляне за малими…

— Добре, — стиха відказав Бовкун і виліз із лімузина.

Вулиця лежала мертвою. Місячне сяйво вигострило на ній тіні. Драбант натис на кнопку дзвоника. За кілька хвилин двері відчинила молода вродлива німкеня.

— Чи маєте інсулін, фрейлейн Юто?

— Так, в ампулах для ін'єкцій… Прошу, проходьте. Зараз я приготую шприц.

Пароль спрацював бездоганно. Бандера вискочив з машини і, не глянувши на німкеню, через задню кімнату аптеки гвинтовими сходами збіг на другий поверх, де були його таємні апартаменти. Нагорі хряснули двері, клацнув замок, і все стихло. Бовкун з полегкістю зітхнув і опустився на білий аптечний тапчан. Тільки тепер відчув свинцеву втому, що враз, коли послабли нерви, вступила в кожну клітину тіла.

— Чи не знайдеться у вас склянки води?

— Айн момент, — ясноока німкеня націдила з сифона сельтервасер. — Бачу, втомилися?

— Трохи є… — Бовкун ковтнув води, підвівся. — Красно дякую. Не забудьте афішку повісити на двері. Кілька днів, думаю, можете відпочити.

— Данке шойн…

В синіх очах дівчини проглядало щось на диво щире. Йому хотілось посидіти, відпочити, поговорити з нею, та про таке і думати не смів. Угледять, одразу побіжать в СБ і Фурман, і довготелесий Славцьо. Бовкун вийшов з аптеки, сів до машини і, дочекавшись, поки фрейлейн Юта почепила на двері табличку «зачинено», звернувся до водія:

— Рушай. Може, хоч сьогодні виспимось.

Тихо, щоб не розбудити мешканців другого поверху Фурман зрушив машину з місця. Важкий «хорх» покотився вулицею і лише за рогом ревнув мотором.

Однак марно Фурман боявся когось розбудити — в покоях пана Гарлиги не спали. Між подружжям іще звечора точилася суперечка. Вона то згасала, то знову забиралася на верхні регістри, як зубний біль, накочувалась хвилями, доводячи обох до сказу. Левко Гарлига високо цінував свою зганьблену репутацію. Завжди ходив надутий, невдоволений, роздратований і де треба й не треба дорікав своїй жіночці тим, що прижила йому з Бандерою синка. За це він вимагав од провідника ОУН аліментів, а оскільки сам про те сказати не наважувався, то постійно вкручував цю думку в голову Марійки.

— Думаєш, воно завжди буде так, як оце зараз? — рипів у темряві опочивальні його голос. — Ох, якби то так… Хіба вчорашній день схожий на сьогоднішній? Завтра все може перевернутися з ніг на голову… З кого тоді спитаєш? З господа бога? Не будь дурною, Марійко, злупи з нього такий пайок, щоб і дітям нашим, і нам на старості літ було з чого жити!

— Та що ти з ножем до горла! Чи я йому не казала?!

— А він що?

— Що, що?! Нема, каже, грошей!

— Бреше! їй-право, бреше… Коли притисли, знайшов! І на фірму знайшов, і на інше… Ач, який — не має грошей! А де поділися ті датки, що збиралися з усього загалу і в краї, і на еміграції? Де скарби, коштовності організаційної каси?! Де, я тебе питаю?!

— Климишин касу обібрав, — сумно сказала дружина.

— Климишин?! Ти вір йому, вір…

— Та правда! Казав: Лебедь хотів останнє до рук прибрати. Ледве видрали в Зенона… Оце я тобі сказала, а ти дивись, ніде нікому, бо одірвуть твою дурну голову, а за нею й мою… Ти нічого не чув і нічого не знаєш.

— На дідька мені все те знати. Я своє знаю! Є в нього гроші, Марійко! Є! Хай він тобі не бреше! — Левко аж на лікоть звівся. — І взяти їх нам треба зараз, поки не розтягли останнього! Чи ти не розумієш, що діється, чи й справді дурна? Ет, та що з тобою говорити…

— Ну, що це за лиха біда з тобою, Левку? Чого це ти серед ночі напосівся на мене? Дурна та дурна! Не дурніша за тебе!.. Живеш при мені, гарно вбраний, солоденьку жіночку для спання маєш, а зузниш і зузниш, наче той джміль… Та ну тебе до біса, я спати хочу. Он уже на світ божий зайнялося…

— Спи, спи, небого… Отак і щастя проспиш! — Гарлига відвернувся від жінки й засопів ображено. Лежав, прислухаючись до шуму мотора, що наближався. «Хоч би не він… — подумав про Бандеру. — А то приїде — все піде шкереберть…» На лихо авто зупинилося під вікнами. Схопився, визирнув у вікно. «Так і є, принесла його холера…»

— Вставай, Марійко…

— Чого?

— Біжи зустрічай свого судженого…

— Ой, Левку, який ти невихований… Їй-право, невихований…

— А так, я тумак. Невихований бовдур. Бачте, приїхав до моєї жінки давній коханець, а я замість того, щоб кинутися на нього з кулаками, сам посилаю її… Біжи, нехай за кожним поцілунком згадується вам, як ви, такі інтелігентні, толерантні та виховані, ганьбите мою честь…

Пан Гарлига схопив в оберемок свою одіж і вискочив з опочивальні.

Коридором хтось ішов. Кроки тихі, однак упевнені. Так ходить тільки покоївка Килина, і то лише тоді, коли має доручення від Бандери покликати до нього свою пані. Ця стара нікчема в таких випадках надувається пихою, немов жаба. Аякже, сам провідник звелів… А скільки в її очах презирства, зверхності. Дивиться на тебе, як на дівку з панелі… Пані Марійка щільніше закуталась у ковдру. Їй стало жаль себе, свого загубленого життя, і вона гірко заплакала. Вже не чула і не бачила, х: о там зайшов до кімнати. Знала тільки, що то не Степан, бо він сам на її половину не заходив ніколи. На поверсі у нього були свої кімнати, кабінет, опочивальня. Все те мало окремі ходи й пильно охоронялося бойовиками, що жили в лівому крилі будинку.

Але цього разу пані Марійка помилилася. Прийшов сам.

— Ти спиш? — почувся хрипкуватий стомлений голос. Марія не ворухнулась.

— Питаю, спиш? — В голосі забриніло роздратування.

— Ні, не сплю, мій коханий пане. — Вона рвучко підвелася і сіла. — Я завжди до ваших послуг і вдень і вночі…

Він здивовано глянув на неї.

— Яка тебе муха вкусила? — промовив, важко опускаючись на край ліжка. — Що ти так на мене дивишся?

— Дивно… Ти ніколи раніше не приходив сюди.

— Не треба було, то й не приходив..

— А що скажуть люди?

— Які люди? Де ти їх бачиш? — лють скривила йому рота, обличчя стало сіре, землисте. — Нема, Марійко, людей на цім світі, всі до одного звірі або мотлох, непотріб. 1 святого нема нічого! Нема!

— А я? — із зовсім недоречним кокетством запитала вона.

— Хіба що ти. — Він несподівано засміявся глухим горловим сміхом. — Ти в мене одна-єдина свята Магдалина.

— Ні, — рішуче заперечила вона.

— А чому?

— Бо ти не Христос…

— Маєш рацію, я не Ісусик, ні… — Він раптом схопився і заходив по кімнаті. Потім зупинився і, дивлячись їй просто в вічі, сказав: — Марічко, тобі доведеться на якийсь час поїхати до Відня. Чи готова ти до зустрічі з совітами?

— Мій пане, я завжди готова до зустрічі з вами, але коли я вам вже набридла, то ваша ласка, можете заслати мене не те що до Відня, а хоч до Сибіру. Я не маю волі ослухатись вас! — Вона встала на постелі і картинно вклонилася.

— Навіщо ця комедія?! — Він зблід, голос став глухим, у горлі заклекотіло. — Я прийшов сюди, щоб поговорити з тобою. Ти єдина, кому я ще вірю… Організація на грані банкрутства. Каса порожня! Рахунок у Базельському банку скасовано! Всі гроші забрано!

— Ким?

— Ріко!.. Він зняв з рахунку купу мільйонів і зник, паскуда. Думав, я не знатиму, де він ховається… Думав переждати, поки мене тут кури загребуть, а потім чкурнути з тими мільйонами за океан. Але ні, не буде так! — Він аж не тямився од люті. — Ти поїдеш до нього й привезеш сюди! Я витягну з нього ті мільйони разом із жилами!

— Це прохання чи наказ? — спитала Марійка.

— Вважай, що наказ. Я дам тобі трьох вірних хлопців, а коли гроші будуть знову в наших руках, озолочу. Тобі з сином треба перебратися кудись у затишніше місце. Пора тобі виходити з гри й готувати наше кубельце десь за океаном, скажімо, в Бразілії…

— А Слава? Вона ж ось-ось має народити.

— Не про неї мова! Я не люблю її… Я не просив, щоб вона…

— Ти й мене не просив… А син росте, викапаний батько. Хоч би коли поглянув на нього!

— Буде час, іще надивилось один на одного. Зараз, Марійко, не до того. Я стою на краю прірви. Над моєю головою висить сокира. Або я їх, ado вони мене. Для того, щоб знищити їх, потрібні гроші. У мене їх нема. А Лебедь уже запустив свої загребущі руки в кишеню американської розвідки. Гнида, втерся в довір'я до американців, як представник мого проводу, а зараз клепле на мене, обмазує дьогтем. А що ми без грошей?! Марічко, кохана, їдь у Гльогніц, там сидить цей паскуда Ріко Ярий. Привези мені його, і ми врятовані…

— Бачу, мій коханий, біля тебе вже не лишилося справжніх мужчин. Що ж, коли так, я поїду… Та лиш з однією умовою: ти заплатиш мені наперед!

— Як? З яких капіталів?

— Потруси Климишина. Хіба ти сліпий, не бачиш, що твій любий та вірний Климишин, користуючись тим, що ти покриваєш його, цупить гроші з каси організації? Коли так далі піде, тебе з'їдять! Це тільки ти міг допустити до того, що якийсь пройда водить свою коханку в золоті, а твоя Марічка, яку ти так любиш, ходить гола! Твоя любов — пусті слова! Я більше так не хочу! Віднині мені потрібні гарантії…

— Добре, — несподівано погодився Бандера. — Я дам тобі гарантії… А тим часом готуйся. З тобою поїде боївка Бовкуна. Хлопці надійні. Папери їм виправлять на клерків рибної фірми в Аусбургу, а ти поїдеш як фрау Марія Гарліг. Про перепустки в радянську зону Австрії я подбаю сам. Про цю акцію не повинен знати навіть твій коханий Левко. Ти мене зрозуміла?

Бандера дістав з кишені хусточку, витер нею спітнілу шию і раптом, ніби про щось згадавши, рушив до дверей.

У кабінеті чекали двоє. Чекали вже другу годину, однак свого незадоволення один перед одним не показували. Перший вдавав, що читає емігрантську газетку «Українське життя», а сам досипав навстоячки. Високий, худорлявий, він мав років п'ятдесят, коли не більше. Стояв прямо і тільки час від часу клював носом у розгорнутий перед очима часопис. Другий, флегматичний на вигляд добродій, сидів у глибокому шкіряному фотелі, випроставши сухі ноги, і з цікавістю розглядав мережку на власних шкарпетках.

Це були впливові у проводі люди, найближчі поплічники «вождя» — Степан Ленкавський і Ярослав Стецько. В найближчому до Бандери оточенні їх називали паном прем'єром і паном професором. Ярослава Стецька прем'єром прозвали після того, як у Львові глумлива доля на три дні поставила його на чолі українського націоналістичного уряду. Степана Ленкавського професором зробила якась націоналістична «Свобода» в Нью-Йорку після того, як він допоміг Дуайту Ейзенхауеру провести так званий «тиждень поневолених націй».

Ці пани недолюблювали один одного, бо постійно гризлися за роль візира біля «вождя». Ленкавський був шефом служби безпеки, але прагнув посісти місце першого радника та ідеолога. Стецько розраховував на свої заслуги перед Бандерою і намагався не випускати з рук оперативних справ організації. Тріумвірат чіпко тримав владу, хоч між собою у зверхників злагоди не було.

— Ні, ви лиш погляньте, що вони пишуть! — несподівано вигукнув Стецько. — Ми рвемо жили, виборюючи істинне право виступати тут в еміграції від імені України, від усього українського загалу, як його легітимні представники, що всотали в себе справжнє національне єство, а вони… Ні, ви погляньте, Степане! Просто глум, та й годі! Руки поодбивати проклятим писакам! Ні, цього не можна їм так спускати…

Пан прем'єр з таким роздратуванням пожбурив Ленкавському газету, що ледве не роздер її навпіл. Професор узяв часопис, що впав йому на коліна, підвів байдужий погляд на Стецька і поліз в'ялою рукою до кишені по окуляри.

— «Розпачлива метушня УНРади і весь цей хаос скитальської політики, — монотонно почав читати він, — є ознакою повного соціального та організаційного розладу й ідеологічно-духовного банкротства «сотні рятівників». А втім, його треба було чекати давно…»

— Давно?! — розпалювався пан прем'єр. — І вас це не обурює? А втім, я бачу, вам не до того. Може, хильнули зрання?

— Звечора… — замріяно мовив Ленкавський. — Французький арманьяк, скажу я вам, лепський напій… Дві флєшки розчавили, і ні в одному оці не засвербіло, а настрій, скажу я вам…

— З ким це ви так?..

— З Павелком… Учора надвечір з'явився і такий мені файний презент привіз із Парижа. Можу й вам флєшку запрезентувати, — пан професор поліз до задньої кишені в штанях.

— Не вживаю, — різко відказав прем'єр і по паузі додав: — Зранку!

— Даремно, французький арманьяк, пане прем'єре…

— Степане! Я забороняю вам! — засичав Стецько. — Забороняю називати мене прем'єром! У мене є ім'я, є прізвище, зрештою, достатня кількість організаційних псевдо. Вибирайте, що вам до вподоби, а кепкувати з себе я не дозволю!

— А я не ображаюсь, коли до мене звертаються: пан професор.

— То ваша особиста справа! Може, вам до вподоби, коли вас обзивають філософом Діогеном, що виліз із флєшки. До вподоби носити драні шкарпетки й виставляти себе за такого, знаєте, демократа від служби безпеки… Повторюю: то ваша справа! Але стосовно мене раджу вам, друже, рахуватися з тим, що подобається мені!

— Дякую за нагадування… — Стецькові слова вкололи Ленкавського, проте він стримався і лише холодно процідив: — Обіцяю врахувати ваші побажання, друже Ярославе, однак дозвольте й вам дещо порадити. Чого так розпалюєтеся ні світ ні зоря? Прецінь, то шкодить печінці, а ви, я знаю, піклуєтесь про своє дорогоцінне здоров'ячко. Про нас і не таке пишуть. Мовляв, націоналісти пройняті наскрізь ідеологією націонал-соціалізму…

— Господи, та ви ж самі у Кракові декларували спорідненість програм…

— Ну то й що?! — Ленкавський підвівся з крісла і, розминаючи закляклі ноги, заходив по кабінету навкруг столу. — Хай собі пишуть! Кожне слово, сказане про організацію, хоч би яке воно було, нам на користь, бо то — реклама, то ще одна звістка світові про те, що ми існуємо і боремось… Ні, друже, маємо бути вище дріб'язкових образ на якусь там пресу. То най дурні випадають з сідла, а ми мусимо твердо стояти на своєму.

— Святі архангели… — Стецько важко опустився в крісло. — Я заздрю вам… Вас, друже, і в ступі не влучиш…

— То правда, не дамся.

Вони знову надовго замовкли. Стецько думав про свою нестриману, норовисту вдачу, яка часто шкодила йому. От і зараз цей обскубаний філософ, від якого на версту тхне кислим потом, знову зверху. І як він уміє повернути собі все на користь. Розумний, як змій, і небезпечний… Ох, небезпечний. Того й гляди, вкусить, а хвостом мете і дивиться на тебе, як той покірний. пес, що потяг із твого столу шмат сала. Та постривай, — голубе, я таки виставлю тебе перед Степаном. Як на ярмарку на шпичку посаджу, хай бачить, який ти є. Арманьяк попиваєш, від свого вірного Павелка презенти приймаєш, а того, певне, і не відаєш, що твій зв'язковий з тереновим проводом у Парижі — злодій! Разом з дружками обібрав ювелірний салон Маркуса, І тепер його шукає французька поліція. Про це вже й «Українське життя» пише. Ось хай-но тільки з'явиться Бандера… Але що це він так забарився?

Ленкавський схопив себе за лікоть, підпер підборіддя долонею і все ходив і ходив круг столу, обдумуючи ситуацію, що останнім часом складалася не на його користь. Принаймні так він її розумів. Цей ранній виклик до Бандери був свідченням правдивості його побоювань. Учора вдень і ввечері він пробував розшукати «вождя», щоб порадитись відносно ультиматуму Радянського командування американській військовій адміністрації в окупаційній зоні Німеччини. Справа набувала серйозного повороту. Цей напад боївки Гака на комісію з репатріації, санкціонований Стецьком (більшої дурості той вигадати не міг), був тією краплею, що перелила роздратування совітів через край. Спливло на поверхню все, що творить по таборах Ді Пі оунівська діаспора. Поповзли чутки, ніби американці збираються видати провід совітам, щоб позбутися клопоту і напруження, яке наростає в стосунках між недавніми союзниками. Хоч повірити важко, не такі американці, щоб добровільно передати совітам ножа, який вони, бандерівці, встромили під саму печінку Москві. А півтора мільйона переміщених… Та ні, який розумний позбудеться дешевої робочої сили, козирної карти в політиці. Звідки ж їм тоді брати людей для підривної роботи проти Радянської країни? Ну, видати не видадуть, а якось та мають відповісти союзникам, зважити на їхні вимоги, ультиматум, ноту, чи як іще назвати той документ, де совіти наполягають підкрутити гайку… Тож можна чекати якої завгодно халепи, а «вождя» з учорашнього дня неначе який дідько вхопив. Хтось бачив його «хорха» на околиці міста по дорозі на Аусбург. Зателефонував Гарлизі, думав, може, поїхав з інспекцією на фірму свіжої рибки попоїсти, проте чарівна пані Марійка відповіли, що ні… Схоже на правду, бо коли Бандера часом «інспектує» рибну фірму, Марійка завжди там, а це, виявляється, сидить вдома… Куди ж тоді він їздив? Де цілісіньку ніч пропадав? З ким зустрічався? Все то питання непрості. Може, навіть важливіші за чутки, що повзуть із Нюрнберга. Там, у поінформованих колах, гадають, що реакцією на совітську ноту може бути видача декого з верховодів ОУН Міжнародному трибуналові. Не приведи господи до такого дожити. Тоді випливе таке, що й тим, які нині сидять на лаві підсудних, не снилося. Націоналісти не лише перейняли програму націонал-соціалізму, вони пішли далі, засукали рукави і взялися різати, нищити, проливати людську кров. Правда, все те його особисто не стосується: він нікого не зарізав, не вішав, не душив кремпульцями. Що ви? Темні, а ще, боронь боже, криваві справи — і професор Ленкавський? Та таке й уявити годі. І все-таки, де Бандера був тієї ночі? Може, вже вів таємні переговори, кого з них кинути на нюрнберзьку лаву підсудних. Він такий, рідного батька не пожаліє… Але ні, рано заповзає під ребра холодна змія страху. Прецінь, раніше в нього не було таємниць. Недарма ж називають його тінню. Два Степани — одна душа!

— Слава Йсу… — кинув Бандера з порога. Швидкими кроками пройшов і сів у крісло за письмовим столом. — Ходіть сюди, панове… Сьогодні маємо порадитись у вельми важливих справах.

Якусь мить він дивився на своїх поплічників, потім сплів пальці рук і поклав на стіл перед собою. Тонкі губи враз визміїли ледь помітну хитрувату посмішку.

— Панове, ми на краю прірви, — хрипко витиснув із себе.

Обидва підняли на нього здивовані очі.

— В касі організації лишилися копійки.

— А грубі мільйони?! — У прем'єра одвисла щелепа й задрижали губи.

— А золото, діаманти, долари, мільйони марок і совітських карбованців, де все те поділося?! — запитав Ленкавський.

— Нема… — розвів руками Бандера. — Було й нема…

— Я бачив касу! — сказав захлинаючись Стецько. — Коли її одібрали у Зенона, там усе було!

— Нема, панове… Все процвиндрив Климишин!

— Але ж як? Як те могло статися?! — вигукнув Стецько.

— Я б сам хотів про те знати…

— То, може, варто спитати Климишина, поки він не наклав на себе руки або не чкурнув кудись, — запропонував Стецько. — До речі, де він є?

— Він тут. Зараз ми з ним побалакаємо… Але попри справедливий ваш гнів, панове, будьте розважливі й мудрі. Я особисто цікавився книгами каси й дійшов висновку — не все можна поставити йому у вину..:

Він натиснув на важілець мідного дзвоника, і в дверях нараз виросла опецькувата постать бойовика.

— Слухаю пана провідника! — гаркнув з порога.

— Поклич сюди Миколу Климишина, — наказав Бандера.

Бойовик крутнувся на закаблуках і щез за дверима. Бандера знову посміхнувся. Тепер ту посмішку помітили обидва. Вони вже добре знали, що вона означає. Їхній «вождь» завжди отак посміхався у хвилини, що передували нападу параноїчної люті.

— Хочу порадитися з вами, панове… — Бандера хруснув пальцями, неначе розчавив у долонях горіха. — Як нам бути з Лебедем і його прихвоснями, що величають себе опозицією? Маю неспростовні дані про зраду національної ідеї та інтересів проводу. Лебедь торгує людьми організації, продає наших хлопців в американські розвідшколи, а бариші кладе до кишені. До власної кишені, панове! Минаючи організаційну касу…

— Ганьба! — вихопився Стецько.

— Розкол триває… — невпевнено висловився Ленкавський.

— Він тільки референт закордонних справ проводу, — демонстрував обурення прем'єр, — а поводиться так, ніби вже захопив владу…

— Кожна влада потребує грошей… — знову філософськи зауважив Ленкавський. — Думаю, Лебедь показує нам шлях, і коли ми ним не скористаємось, операцію «Богун» доведеться відкласти.

— Ні на день! — загарячкував Стецько. — Хто ми тут без зв'язку з краєм? А так ми представники… воюючої… України! Вони змушені будуть рахуватися з нами, а не з Лебедем… Їм інакше не випадатиме!

— Кому це — їм? — запитав Ленкавський.

— Американцям! Холера б їх забрала…

— От бачите, шановний… — Він ледве не сказав «прем'єре». — Ви самі відповіли на запитання, яке всіх нас вельми турбує. Каса порожня! Хто може її наповнити й не дати нам загинути? Американці! Досить нам розігрувати ображених курсисток. Так, Лебедь зрадник і вартий шибениці. Він її не мине, запевняю вас… Проте наша політика має бути гнучкою, інакше… Е, та що там казати…

— А ти кажи, кажи, — підвівся з крісла Бандера.

— Прецінь, усе тобі відомо, Степане… Хіба раз ми з тобою говорили, що треба топтати стежку до військових… Лебедь кинувся до них, а ми вже кричимо гвалт… Давайте дивитися правді в очі: грошей на висилку людей до краю у нас нема і нам їх ніхто, крім американців, не дасть. А для цього нам потрібен Кук. Без його авторитету головнокомандуючого силами спротиву на терені воюючої України наші акції падатимуть і далі…

— Лебедь перетяг Василя Кука до свого коша, — сказав Стецько. — Це ж треба додуматись проголосити його президентом УГВР.

— То все дурниця. Кук член нашого проводу… — кииув Бандера. Він ходив уздовж столу, міркуючи над тим, що, певне, таки немає іншого виходу, коли вже Ленкавський, його тінь, його друге «я», висловлює вголос те, що він сам весь час обдумує після зустрічі з Кислицьким. Ці двоє ще не знають, що Лебедь нагострився друкувати фальшиві долари, а це надійний важіль для його дискредитації і перед американцями, і перед Куком, і перед усім світом… А воно непогано складається… Можна буде правдиві долари притримати, а тим, що йтимуть до краю, сунути до кишені фальшиві. Пустити в хід у краї їх однаково не зможуть, то яка різниця, що лежатиме в схроні — справжні а чи фальшиві купюри. Воно, правда, може статися, що хтось повернеться назад і вже тоді з'ясується, що долари таки фальшиві… Господи, про що це я думаю? Ще телятко в гузні, а я вже з довбнею… Зараз приведуть Климишина, почнуть допитувати, чи зробить усе, як домовлялись? Треба виправити розмову так, щоб не завдали ці дурисвіти хлопця до суду. Бо, як візьмуть на дибу, може не витримати, і тоді вже стане відомо, куди поділися з каси ті грубі мільйони. Ну, щось там прилипло і до Миколиних рук, але ж решта переведена до Нью-Йорка, і не на чиєсь там ім'я, а на його, Бандери. Цього разу, окрім нього, вже ніхто не зможе вибрати грошей з рахунку. Досить йому і тої науки, що подав Ріко. Ото паскуда! Ну, зажди, я ще з тобою поквитаюсь… Сказати їм про Ярого чи ні? Мабуть, треба сказати. Хай думають про свого провідника, як про такого, що все до останньої крихти віддає на організаційні потреби. А Климишина неодмінно треба висмикнути з-під їхніх кулаків.

Зайшов Климишин. Блідий, руки трусяться. Бойовик підштовхнув його на середину кабінету і вийшов. Зависла важка й довга пауза. Всі троє дивились на нього, ніби вперше бачили. А його й справді було важко впізнати: схуд, синці під очима, щоки позападали, як у хворого на сухоти. Вигляд Климишина справив належне враження і на пана прем'єра, і на професора. Бандера відзначив це з приємністю. Про те, що його давній друзяка Климишин краде з каси гроші, він довідався десь півроку тому. Розставив капкани і впіймав злочинця на гарячому. А далі вже, як кажуть, все було справою техніки… Розрахунок теж нескладний: украв п'ять тисяч а чи п'ять мільйонів — хто знає, хто доведе скільки, коли з фінансових книг видерті цілі сторінки.

— От що, панове, — сказав Бандера, знову сідаючи до столу. — Ми маємо з'ясувати, куди поділись гроші і хто в тому винен, що організаційна каса порожня, а вся організація стала на грань фінансового банкрутства. Хтось із вас має взяти на себе роль слідчого і ставити цьому телепневі питання… Мабуть, починай ти, Степане, бо я боюсь бути нетвердим або, навпаки, упередженим. Впродовж сливе двох десятків років я симпатизував цьому злодієві. Справедливості ради мушу сказати, що поки не настановили його на фінансового референта, чоловік був чесний і служив нам ревно. Не одного вже підвели під шибеницю ті кляті гроші.

— Боже правий! — упав на коліна Климишин. — Один ти бачиш, що я не винен! Не крав я, панове провідники! Присягаюсь! Заплутався, не впорався з такою силою грошей… Не стало розуму…

— А чого ж не сказав? — спитав Стецько. — Чого мовчав, коли знав, що дурень?

— Дурень, панцю злотий, правдивий дурень! А не сказав тому, що боявся. Як глянув у ті книги, а там чорт ногу вломить. Хто видавав? Кому? З чийого наказу? Нічого не видно! То все вони, Марциняк з Лебедем, повиривали, позаливали чорнилом сторінки звітів. А я не винен, їй-бо, не винен! Най мене бог скарає! — Климишин заплакав, розтираючи по щоках сльози.

— Встань! — раптом твердо наказав Ленкавський. — І відповідай на мої запитання коротко і без комедії.

— Слухаю пана професора, — Климишин схопився на ноги.

— Ти прийняв касу після того, як її вирвали з рук боївки Лебедя?

— Так, саме так…

— Саме тоді була зроблена ревізія каси?

— Ні, ревізію зроблено зовсім недавно. Ревізію книг.

— А грошей?

— Та вже не було що ревізувати, — похнюпився Климишин.

— Як?! — схопився на рівні Стецько. — Коли завернули касу, я на свої очі бачив, була повна!

— Що ви бачили? Сльози ви бачили… — глипнув на Бандеру Климишин.

— Брешеш! Золото бачив, діаманти, банкноти! — наполягав Стецько.

— То все фальшоване… Я сам думав, коштовності, а вони підмінили! Що треба забрали, а натомість… Я коли довідався, на смерть перелякався і доповів про те панові чоловому. Скажіть же, що я вам говорив, бо й справді подумають, що брешу.

— Говорив… — підтвердив Бандера.

— І що все до останнього було підмінене, сфальцювало? — запитав, ледве стримуючись, Ленкавський. Він уже починав розуміти, яку комедію розігрують перед ним Бандера з Климишиним. — І жодного правдивого долара в касі не лишилося?

— Я такого не кажу, пане професоре. Боронь боже, було трохи… Та з вашого ж наказу на ті гроші були купили рибну фірму в Аусбургу і пакети акцій ще двох німецьких фірм, які, на наше нещастя, ось-ось луснуть. Не мають сили проти американського капіталу. Окрім того, кожна висилка наших людей до краю потребує чималих грошей. Утримання, одіж, зброя, спорядження — все те вартує на тисячі й тисячі… А добувати їх було нелегко…

— Тебе послухати, так ти ще й героєм себе виставиш, — втрутився Стецько.

— Ні, пане зверхнику, я не був героєм… Я вірно служив національній ідеї і як міг працював для неньки-України.

— Помовч! — раптом зірвався на крик Бандера. — Злодій! Розкрадач! Не смій торкатися святих речей! Ти їх негоден!.. Ти забруднив свою совість! Відповідай! За які гроші куплено золоте кольє ідіамантові персні для твоєї телиці, з якою ти спиш?!

— То все з посагу моєї дружини, хіба ви не знаєте? — навіть трохи образився Климишин.

— А ті скрині, з якими зібрався чкурнути за океан твій рідний братко, вони теж виникли з посагу а чи, може, зі спадщини? — запитав Ленкавський.

— Як перед богом, то все не моє! У брата було кілька вдалих, не критимуся, спекуляцій з ходовим товаром. Один американець, інтендант, збував йому дещо з їстівного, а брат продавав на Ляймі діпістам. Різне шмаття, бекон, ковбасу…

— Ото з тієї гнилої ковбаси твій братко нажив сливе півмільйона марок?

— Та що ви? Які півмільйона? Мізерія, панцю злотий…

— Знаю, яка мізерія, більше того, знаю, в якому банку лежать капітали.

— Це вже щось нове, — промовив Бандера. Він відчув, що завжди спокійний і навіть флегматичний Ленкавський, розпалившись, от-от докопається до істини, а тому вирішив втрутитись.

— Звідки тобі про те відомо?

— Цікавився, Степане! Давно придивляюся до цього пройди! Кажеш, телепень, дурень, а він хитрує, бреше тобі в очі і не моргне, падлюка! Бандера спохмурнів.

— З тим треба розібратися. З жінкою, з братом, з майном. Чи не перелито в ті скрині золото організаційної каси? Це я доручаю тобі, Ярославе… Ти людина поміркована й у всьому розумненько дослідиш цю справу.

— А чого не мені? — спитав Ленкавський. — Чи я вже не шеф безпеки?

— Саме тому, друже мій вірний… Волію, аби про шахрайство Климишина знали ми та він, а більше ніхто. Чи вам мало того, що я сказав? — Бандера знову натис на важілець дзвоника. На порозі виріс все той же бойовик. — Забери його, вуйцю, і тримай при собі, поки не скажу, що з ним далі робити.

Климишина вивели геть, і знову в кабінеті запала важка мовчанка. Стецько поглянув на зблідлого, насупленого «вождя», помітив, як зміїться його тонкими губами недоречна за цих обставин посмішка, і заспішив на своє місце. Бандера повагом підвівся, ступив до вікна, потяг за білий шнур. Важка гобеленова штора з тихим шурхотом відсунулась, і всі побачили, що надворі день. Постоявши мовчки біля вікна, Бандера погасив світло й знову сів до столу.

— Справа Климишина, панове, не повинна набрати розголосу. Передусім тому, що ніхто не має знати про наші фінансові утруднення, це не піде на користь організації. В тій ситуації, що склалася у нашій боротьбі з Лебедем і його поплічниками, ми не маємо права виставляти на люди наші гнилі рани. Багатьом відомо, що Климишин тривалий час був наближеною до мене особою… Степан Бандера! Сьогодні це не якийсь там вправний функціонер, що очолює провід організації, це символ, панове!.. Символ, що уособлює національно-визвольну ідею, а з цим ми не можемо не рахуватися. Хай уже на це не зважають наші вороги, але ми поки ще свідомі того, що таке політичний капітал. Тому справа Климишина не може розглядатися ні безпекою, ні організаційним судом, вона повинна вмерти у цих стінах і в наших серцях, хоч як нам те боляче…

Бандера замовк. Він знав, що Ленкавський не вірить жодному його слову, проте треба було пересвідчитись, чи справді пан професор проник у його змову з Климишиним, чи тілько здогадується? І що унюхав з розмови?

— Що з цього приводу думаєш, Степане? — запитав Бандера.

— Думаю, що не лише від нас буде залежати, піде чи ні між люди розголос. Ми вже, здається, довели, що вміємо тримати язика за сімома колодками, а…

— А так, а так… — підтримав Стецько.

На те татакання професор не звернув уваги і вів далі:

— … а от новий референт, що прийде на місце Климишина, щоб відсунути од себе підозру, напевне пустить чутку про вину свого попередника. Мовляв, не я, а він допустився руїни.

— У словах твоїх, Степане, є сенс, — сказав Бандера.

— Нового треба суворо попередити, — підкинув Стецько.

— Перше треба знайти, кого настановити, а вже потім… — відповів Бандера.

— Головне, щоб на фінансах розумівся, — зауважив пан професор.

— І щоб руки були чисті, а не загребущі…

— То вже треба звертатися до небесної канцелярії, — сказав Бандера. — Просити, аби позичили якого янгола, бо серед людей такого нема.

— Стривайте, панове, а коли… — Стецько сперся долонею об стіл, — а коли… Гарлигу? Людина поміркована і все таке інше…

— Оце знайшов янгола, — скривив у посмішці губи пан професор.

— А ти, Степане, не відмахуйся. Фірму тримає, навіть прибуток дає…

— Та хіба то він? Там усіма ділами крутить пані Марія, — не проминув підлеститись до Бандери і Ленкавський. Його насторожили ті довгі погляди, невизначені інтонації. Мати Бандеру за ворога йому не хотілось, хоч і розумів: у тому, що відбувалося, була і його, Бандерина, провина. Та вже хай буде, як буде. Що з тим удієш, коли «вождь» так високо ставить своє ім'я. Гарлига то Гарлига… По очах видно, що думка ця йому до вподоби.

— А може, й справді, Гарлига? Ти як до нього, Степане? — запитав професор і тут-таки додав: — А фірму ж на кого?..

— Та ти ж сам сказав, — не вгавав Стецько. — На Марійку… То, я вам скажу, голова…

— Ну, що ж, шановне товариство… Хай буде по-вашому. Проти Гарлиги нічого не маю, а стосовно пані Марії треба подумати… Все-таки жінка. Я розумію, що вона всьому голова, то хай уже так і буде, настановимо Левка, а сподіватимемось на Марійку. — Знову сплелися і хруснули його пальці, він сперся на них чолом і глухим, хрипкуватим голосом промовив: — Не таланить, скажу я вам, мені на друзів. Хто б міг подумати, що той, з ким починав, з ким пройшов крізь пекло, отак поведеться… Не зважить ні на дружбу, а ні на ідею, якій разом служили, за яку… — Бандера ковтнув гіркий клубок, що підкотив йому до горла, і вів далі, навмисне не говорячи, про кого мова. Він бачив, що не лише старий прем'єр, але й пан професор, якому аж ніяк не можна було відмовити у витримці, починає соватись. «Посовайся, посовайся, любий Степанку. Я тобі ще не так допечу за оті твої слова. Ти не дурний, я знаю, але ще не вродився той, якого б я не пошив у дурні».

— Ти про кого, Степане? — витираючи упрілого від напруги лоба, запитав Стецько.

Бандера витримав паузу й повів далі:

— Про Ярого. Про нашого мудрого Ріко Ярого, пайове товариство…

У професора відлягло від серця, а пан прем'єр, не криючись, з полегкістю зітхнув.

— А він що?

— Скурвився чоловік… Колись, ще напередодні війни з совітами, отримали ми на розвій організації чималий даток і поклали ті гроші до Базельського банку. Разом поїхали й поклали. Я їх стільки літ не чіпав, жодної копійки з рахунку не взяв… Думав, знадобляться про чорну годину… Так оце вчора, вже знаючи, що каса порожня, поїхав я до Базеля…

Тепер уже пан професор витирав спітнілого лоба, бо таки пересвідчився, що «вождь» і тут виявився складнішим, аніж про нього думалось. «Ач, до Базеля, по гроші, а я тут про химині кури… Про чарівну негоціантку Марійку Гар-ліг… Ото дурний, а ще й битий».

— Ну і що в Базелі? — засовався нетерплячий прем'єр.

— Вибрав! Шляк би його трафив. Усе до останнього і вибрав. А мені й словом не обмовився!

— Розкол триває… — знову кинув своє професор.

— Розкол?! — раптом зірвався на ноги Бандера. — Я йому розколю! Я йому череп надвоє розпанахаю! Все до останнього покладе на цей стіл! Сьогодні до Відня вирушають пані Гарліг з боївкою Бовкуна. Вони дістануть і привезуть його сюди! З-під землі дістануть! А тут ми вже спитаємо в нього, де наші гроші! Зараз, пане Ріко, не ті часи! То колись ми дули у вашу дудку, тепер ви під нашу затанцюєте!

Бандера так грюкнув кулаком об стіл, що аж загуло. Лице йому перекривилось. Він відкрив рота, щоб сказати ще щось, але раптом закотив очі, похитнувся і впав у крісло, обома руками роздираючи комірець сорочки.

— Води! — скрикнув Стецько. Пан професор спокійно підвівся, налив у склянку води з графина й подав прем'єрові, що метушився навколо Бандери. Ленкавський відійшов ближче, взяв правицю «вождя», попробував промацати пульс. Серце у непритомного билося рівно, без будь-яких ознак хвилювання.

— Ріко Ярого в Гльогніці нема, — ніби знічев'я кинув пан професор.

— А де ж він? — перепитав Стецько.

— Дурний він сидіти під Віднем… Там совіти, а вони швидко довідалися, що замок належить Ріко. Там, певно, вже не раз побували енкаведисти. Мабуть, і засідку тримають, їм є про що спитати в Ярого…

Бандера, якому професор адресував ці слова, слухав уважно, однак підводитись не поспішав. Видно, чекав, що на запитання Стецька Ленкавський скаже, де тепер шукати Ріко. Але професор мовчав. Бандера заворушився, підвів голову і глянув на професора пильно, гостро, з неприхованою недовірою.

— Йой, Степане, налякав ти нас… — клопотався біля Бандери прем'єр, але той не слухав його белькотання. Вів очима за Ленкавський, що саме обходив стіл, щоб сісти на своє місце.

— Ну, то доказуй, коли вже почав! Адже знаєш, по очах бачу, що знаєш, де Ріко!

— Утік…

— Куди? — стрепенувся Бандера.

— До англійської зони. А де він зараз зупинився, не знаю. Це так, хтось до слова сказав, це ще перевірити треба.

— Перевіримо… — Бандера важко підвівся. — Дякую вам, панове, за поради, а зараз маю прийняти ліки і трохи відпочити…

— Відпочивай, відпочивай… — заметушився Стецько, радий, що все так щасливо для нього скінчилося. Вже й згадувати не хотів про образу на Ленкавського, якого збирався виставити не в кращому світлі. Що тепер важать ті кілька тисяч, котрі вкрав у Маркуса Павелко, коли тут крадуть мільйонами, а «вождь» без тіні сумління бере розкрадача під захист. Краще вже з тим не вилазити, хай йому біс.

— Пробач, Степане, — раптом твердо сказав Ленкавський. — У мене ще… Турбує мене совітська нота. Сподіваюсь, ти про неї вже поінформований?

— Так, — не криючи роздратування, відказав Бандера.

— Про чутки, що повзуть з Нюрнберга?

— Що маєш на увазі?

— Плетуть, ніби американці збираються видати совітам наш провід.

— То все пусте. Ніхто свого не оддасть… Американці не виняток. Що там у тебе ще?

— Є одна зачіпка… Але це так, мрії… Якби нам вдалося розмотати той клубочок, поповнили б ми касу, та ще й як!

— Не тягни, Степане, — вже іншим тоном сказав Бандера. Він уже зрозумів, що хитрун Ленкавський притримав наосганок щось вельми важливе.

— У діпістському таборі на Ляймі вже понад рік тихо сидить один сотник. При штабі Чупринки його називали Мара. Він ще за Савуром возив три підводи золота.

— Коли це було!.. Савура вбито в сорок третьому, а Шухевич про той запас ніколи й не згадував, — вихопився Стецько, але, помітивши, як уважно слухає Бандера, замовк.

— Дурний він був, чи що, той генерал Чупринка? Не згадував, бо для себе беріг… А Мара весь час був біля того золотого запасу, виходить, повинен знати, де його заховано.

— А може, до совітів потрапило?.. — висловив припущення Стецько.

— Ні, — рубонув повітря долонею шеф безпеки. — Тут я маю точну інформацію.

— А що, той сотник таки знає чи тільки повинен знати? — спитав Бандера.

— Не скажу… Я ще з ним про це не балакав.

— А ти побалакай. Бо коли справді знає, то можна буде спробувати витягти те золото. Там скарбу та скарбу… Тільки в сорок третьому німці перекинули через фронт для Савура двадцять мільйонів радянських карбованців. Де б їх мав подіти?

— Та де? В лісі?! — Стецько звів догори руки.

— А де той Мара?

— У мене на Фіріхштрассе…

— Знаєш, Степане, ти з ним без мене не балакай. Разом поговоримо, і то так, щоб не налякати, бо чує моє серце, тому сотникові ще доведеться мандрувати назад…

Федір дивився на бліді плями місячного світла, які поволі переповзали з підлоги на стіну, і ніяк не міг відігнати тривожні думки, що не давали йому заснути. «Патриція… Що криється за її поведінкою. Вона приставлена до мене Керком, вона один із засобів його психологічного експерименту… А тривога моя від непевності. Я чекаю відвертої підступності, а її ніби й нема… Та зажди, все ще попереду. Ось повернеться Керк. О, він має бути задоволений вправністю Пат… Хай так, хай думає, що успіх його експерименту не за горами… А я мушу свідомо йти на зближення з ворогом, щоб вирватися звідси, бо, сидячи у цій кам'яниці, нічого корисного зробити неможливо. Треба, щоб вони впевнились у моїй лояльності і випустили нарешті з цієї клітки, тоді…» Він ще не знав, що буде тоді, проте вже передчував корисну роботу на благо Батьківщини, і це гріло йому серце надією.

Під боком заворушилась Патриція. Щось замуркотіла крізь сон і затихла. «її не можна пускати в душу. Далі того, що сталося, зась! Розмови про шлюб — пусті балачки. Вона розвідниця, і шлюб з радянським майором скомпрометує її та й вас, шановний генерале. Як же ви, розробляючи легенду для Пат, не подумали про це? Але й мені віднині варто продумувати кожен свій крок…»

Роздуми надали певності. Він уже мав контрплан і знав, що буде йти обраним шляхом, бо лише цей шлях давав надію на успіх у його нелегкій боротьбі. Тихенько, щоб не розбудити Патрицію, підвівся з ліжка, підійшов до вікна. До замкової брами саме заїздила крита брезентовим тентом машина. Це був незграбний, тупорилий, весь у темних і світлих плямах камуфляжу «фіат». Машина повільно підкотила під ліхтар і зупинилася. З кабіни висунувся довгов'язий молодик в американській формі без погонів. Таку, з ласки ЮНРА, носили діпісти. Він озирнувся на браму, де якийсь пан у цивільному (лискучий дощовик і тірольський капелюх з пером) лаявся з негром-вартовнм.

Федір прочинив вікно, йому не вистачало повітря. Останнім часом серце поводило себе зле, якось непевно здригалось в грудях, і з кожним ударом чувся в ньому глухий затаєний біль.

— Підганяй до складу! — на диво знайомим баритоном наказав пан у лискучому дощовику.

— Я там не розвернуся…

— То розвертайся тут, а до складу підганяй задом…

«Де я чув цей голос?» — подумав Федір.

— А хто вантажитиме? Я не можу, у мене спина болить… Я ж вас попереджав, пане Дайн.

Виходить, сам Дайн-Рябчук завітав. Чого це його принесло, серед ночі?

Федір причинив віконницю, проте од вікна не одійшов. «Фіат» розвернувся і задом посунув до складу, прибудованого до замкової стіни. З протилежного боку стіни трохи нижче стояв двоповерховий флігель, де, за спостереженнями Федора, жили якісь люди, котрі рідко з'являлися за межами свого дворища. Спостерігати за ними Федір міг лише з балкона бібліотеки, що приліпився на високій глухій стіні замку. Із своїх спостережень він зробив висновок, що у флігелі розмістилася якась учбова команда.

Тим часом біля складу з'явився молоденький дженджуристий лейтенант з чорними вусиками під гачкуватим носом. Він довго розглядав папери, потім зазирнув до кабіни, оглянув кузов. Дайн ходив за лейтенантом і щось гаряче йому доводив. Федір знову прочинив віконницю, прислухався. Голоси було добре чути.

— Це треба вивезти негайно, — наполягав Дайн.

— Вантажників у мене немає. А вільні від караулу — сплять.

— Та невже ми не знайдемо когось, щоб допоміг завантажити три ящики? Хто тут у вас на першому поверсі?

— Експерти. Інтелектуали чортові… От хіба що… Ходіть за мною, подзвонимо до флігеля. Там хлопці як застояні коні. Годують як на заріз. Привозять таких дистрофіків, ледве ноги тягнуть, а через місяць уже впізнати не можна…

Дайн з лейтенантом зайшли до приміщення караульного взводу. Розмова урвалася. Крайніченко сів на підвіконня. Цікаво… Виходить, Дайн-Рябчук приїхав забрати добуті з озера ящики. Що його може цікавити? Адже поки що витягли небагато… Та й не те, що шукають… Бо коли б знайшли картотеку, то не шукали б далі, не посилали б на смерть Генрі Прічарда… Фальшиві фунти стерлінгів, долари і навіть карбованці… Матриці, кліше фальшивих купюр… А може, його цікавить?.. Та, мабуть, ні, Дайн-Рябчук — птиця невисокого польоту…»

Стоячи біля відкритого вікна, Федір змерз і хотів було зачинити віконницю, як раптом у браму влетів мотоцикл з коляскою. З розгону підскочив до «фіата» і скреготнув гальмами. Троє хлопців з флігеля скочили на землю. Дайн з лейтенантом повели їх у прочинені ворота складу. За хвилину-другу хлопці винесли перший ящик і запхнули його в кузов. Потім запакували туди другий і третій. Водій, що сидів у кабіні «фіата», вийшов пересвідчитись, чи добре зачинили задній борт, і тут сталося несподіване. Один із тих, що вже сідали на мотоцикл, раптом кинувся до водія і ударом кулака звалив його з ніг. Невідомо, чим закінчилася б ця сутичка, якби двоє інших «вантажників» не вхопили за руки свого товариша, силоміць заштовхнувши в коляску. Вириваючись, він кричав з мотоцикла, що вже виїжджав з двору:

— Маєш щастя, паскуда! Ще раз зустріну — уб'ю!

— Андрій!.. — вихопилось у Крайніченка.

— Ти що, Тедді? — сонно запитала з ліжка Патриція.

— Та тут… Тут, розумієш, бійка…

— Де? — Вона розплющила очі.

— У дворі…

Патриція закуталась у ковдру і підійшла до вікна.

— А що це за машина? Звідки вона тут взялася?

— Не знаю… Мені здається, я впізнав отого пана, що в лискучому дощовику. Ти його теж повинна знати… Хазяїн готелю «Сен-Готард» Дайн-Рябчук.

— Стефан!? Що йому тут треба?!

— Забрав три ящики з тих семи, що підняли з озера.

— А хто йому дозволив?

— Я чув, як він казав, що виконує наказ генерала.

— Ну коли так… — Пат солодко потягнулася. — Хай вони горять, усі оті ящики, контейнери, матриці разом з Дайнами і генералами. Я більше нічого не хочу про них знати. Я хочу знати лише тебе, тебе одного… Я люблю тебе, Тедді! Якби ти знав… Адже я думала, що вже ніколи… Розумієш, ніколи…

— То чого ж ти плачеш, дурненька?..

— Від щастя, Тедді. Від щастя, що так несподівано знайшло мене…

— Послухай, Пат… — Федір зупинився на півслові. З думок не йшов Андрій. Як він опинивсь у флігелі? Як зустрітися з ним? Треба попросити Патрицію… Але не зараз. Спочатку продумати, зважити.

— Тедді, обніми мене, любий…

Розділ третій ЗАХМАРНІ ОСТРОВИ

Не до душі були Юті чергування, з аптеці. Платили добре, однак ці постійні нічні візити, таємничі постаті, охорона… Зайвого слова не скажи, ні про що не запитуй. Правда, порівняно з роботою в таборі Ді Пі — тут рай! Там колотнеча, масні погляди, грубі загравання, бруд, а тут можеш просидіти цілу добу за книжкою, і ніхто тебе не спитає, що ти робила, скільки вторгувала. Або ось так, як цієї ночі, прискочили й кажуть — ви вільні, фрейлейн Юта, а вона тільки звечора заступила на чергування.

Вільна то й вільна. Дай боже лиш без пригод дістатися до «Сен-Готарду» і завалитися спати, а там цілий день і ще дві доби сама собі господиня. «Піду до англійського парку, а може, в кіно… А ще краще, провідаю Гізелу… Хай там хоч як, а її жаль… По батькові я їй сестра. Що з того, що позашлюбна…» З міркувань чисто жіночої солідарності Юта вважала, що в сімейних незлагодах Гізели винен Хорст. «Навіщо було женитись, коли не любив?» А Гізі любила. Юта знала про те напевне, бо не раз бачила щнрі сльози на очах сестри… Правда, обставини часто бувають сильнішими за почуття. В цьому вона пересвідчилася на власному досвіді. Взяти хоча б її стосунки з Манфредом. Вона любила його, здається, любить і до сьогодні, але що з того? До «Сен-Готарду», де з ласки названого батечка мала постійне житло в одній з кімнат другого поверху, йти було кілька кварталів, і вона вже шкодувала, що не дочекалася ранку.

На Ляймі, здавалося, ніхто і не думав спати. Вулицями тинялися якісь підозрілі типи; американські солдати безсоромно обнімали своїх нічних подружок, горланили пісень; патрулі військової поліції гасали на джипах, не звертаючи, уваги на всю цю розхристану п'яну братію.

Юта обминала підпилі компанії, не звертаючи уваги на (масні жарти, що адресувалися їй, однак прослизнути без ' пригод їй так і не вдалося. Вже десь за квартал від готелю їй заступив дорогу здоровань у напіввійськовій формі.

— Ти одна, кізонько? — поцікавився він.

Юта не відповіла, спробувала обійти, але він розставив свої довжелезні, схожі на клішні, руки.

— Пропустіть, — твердо сказала Юта.

Він дістав з нагрудної кишені пачку доларів.

— Ось бачиш… Давай побавимось як слід! Замовимо кабінет на двох… Вина, горілки море — і днів на два в гульки, у дим, курва його мати, як каже Мара… Ну як? Згодна? Більше, як я, тобі ніхто не заплатить, а я наперед дам… Ось, візьми й не думай, що Грицько Шпинь якийсь там…

Він упіймав її за руку і спритно засунув кілька доларів у проріз кофтини на грудях. Не пам'ятаючи себе, Юта навідліг ударила його по обличчю. Шпинь оторопів на якусь мить, потім рвонув дівчину до себе. Схопив за плечі й так трусонув, що в неї перед очима застрибали будинки.

— Ти що? Ти кого?! Мене?! — заревів, дихаючи перегаром. — Здоровенний кулак з силою опустився на її голову. Юта похитнулась і повисла на руках у напасника.

— Ну чого ти «там? Тягни її сюди! — висунувся з під'їзду ще один діпіст.

Проте Шпинь не рухався з місця. Стояв і тупо дивився в обличчя дівчини. Поступово його банькувате лице скривилося, неначе од кислого, і якісь ознаки думки склались у зморшки на лобі.

Напарник підтюпцем наблизився до Шпиня.

— Давай сюди, зараз оклигає.

— Стій, Кучмо! Я її знаю… — зупинив його Шпинь.

— Ну то й що?

— Це Рябчукова… донька…

— Чия?

— Рябчукова… Того пана, що готель тримає отут за рогом… «Сен-Готард»!

Кучма зблід, ступив крок назад.

— Ти що, здурів, Грицюню?!

— Їй-бо, правда… — на очах тверезів Шпинь.

— Оце влипли… Ну, добродію, бери ноги в руки і… Тебе ніхто не бачив?

— Та ніби ніхто. Я ж хотів по-людськи і гроші їй дав…

— Які гроші? Долари?! Та вони ж фальшиві! — Кучма вихопив у Юти з-за пазухи доларові купюри. — Ой, Грицюню, з тобою обов'язково у якусь халепу вскочиш. Біжимо, бо як хто побачить, то враз головки поодкручують. Це ж треба бути таким бовдуром! Недарма тебе з поліції турнули!

Юта прийшла до пам'яті не зразу. Хтось бризкав їй в обличчя холодною водою і стиха кликав: «Фрейлейн, фрейлейн!..» Вона розплющила очі й побачила поруч стареньку жінку. Схвильована, перелякана фрау співчутливо схилилась над нею.

— Вам погано?

— Вже трохи краще… — відповіла Юта, відчуваючи гострий біль у тім'ї.

— Можете встати? — запитала старенька.

— Спробую…

Спираючись на стіну, Юта поволі підвелась.

— Зайдіть до мене на хвилинку. Відпочинете, вип'єте чашечку кави.

— Дякую… Я піду…

— Не слід було вам виходити. Щоночі тут таке діється, не доведи господи! Та, сказати правду, і вдень у нас на Ляймі неспокійно…

— Спасибі… Я вам вельми вдячна, фрау…

Юта підняла сумочку і, похитуючись, рушила в бік «Сен-Готарду». Її трохи нудило, перед очима пливли кольорові кружала, а до горла підступала судомина образи. Душили сльози, вона не стримувала їх. Коли вийшла на плац перед готелем, до неї знову був кинувся якийсь п'яний солдат, проте помітивши, в якому вона стані, отетеріло провів її поглядом, махнув рукою і подався геть.

У вестибюлі готелю з нею привітався швейцар, мовчки дивуючись з її розтерзаної кофтини, розбитого до крові коліна, перекрученої спідниці й нетвердих кроків. Все те старий поклав на рахунок молодості: десь підгуляла фрейлейн Юта і, поки ще батьки сплять, поспішає до своєї кімнати. Швейцар зітхнув, похитав головою і сів за свою конторку, роздумуючи про долю двох власних дочок, що саме входили в пору.

Юта тим часом ніяк не могла знайти ключа. Ні в кишенях, ні в сумочці його не було. Вже хотіла спуститись до вестибюля і взяти у чергового дублікат, як раптом помітила, що ключ стирчить у замку. Не її особистий, а саме дублікат з мідною грушею, на якій витиснено номер її кімнати. Цього ще не вистачало! — обурилась дівчина і рішуче штовхнула двері до кімнати. На ліжку, розметавши руки, хропів Хорст Торнау.

Хорст був єдиним, на кого Юта не могла сердитись. Раніше, ще коли були дітьми, він завжди ставав на її захист і нікому не давав кривдити. Був для неї і старшим братом, і батьком, і благородним рицарем, що повставав проти моралі професора Герберта фон Глевіца. А як блискуче він повів себе на судовому процесі, як майстерно розіграв божевільного, обвів усіх круг пальця і разом з Гізелою чкурнув до Італії. Потім ця несподівана спадщина, яка в одну мить зробила його, жебрака, багатієм. Він змінився, це так, але тільки не для неї. З нею він залишається тим Хорстом, якого вона знала: щирим, вірним другом.

Зараз, побачивши його у себе в кімнаті, вона і зраділа, і засмутилася. Зраділа тому, що гірка образа, приниження, знущання, які тільки-но пережила, ще клекотали в її душі, а поділитися своїм болем могла тільки з ним, з Хорстом; засмутилась тому, що він знову був п'яний, лежав нероздягнений, не потурбувався навіть зняти черевики. Їй було дивно, чого він п'є, чому живе таким незугарним життям, коли міг би при його теперішніх достатках жити в розкоші, мати віллу на Рів'єрі, об'їздити світ, стати видатним адвокатом, адже вивчав юриспруденцію. Та вже, видно, так воно в цьому житті ведеться; коли в тебе є гроші, власний замок в Альпах, особняк у фешенебельному районі Мюнхена, все це тобі нецікаво і ти волієш кожного вечора напиватися хтозна з ким і ховатись від самого себе в кімнатці сестри, яка сама тут на пташиних правах. А коли в тебе нічого немає — ні замків, ні особняків-котеджів, ні грошей, ти мрієш про них і думками вже там, в Альпах, на Рів'єрі, на Терезієнштрассе…

До речі, що там зараз на Терезієнштрассе? Як живе Гізела? Що робить вірний і вічний Ганс? Навіть важко уявити… Чого воно так швидко промайнуло, наше дитинство? І що попереду? Темрява… Непевність… Страх… Хіба тоді, коли всі вони жили на Терезієнштрассе — Гуго, Гізела, Хорст, — коли гралися в парку і були рівними у своїх мріях, радощах і печалях, хіба могли вони подумати, що все так обернеться. Можновладний професор здавався скелею непорушною, вічною. Де він тепер? Садівник Стефан, якого і в дім не завжди пускали, став грошовитим паном… Хорст отримав спадщину… Гізела вийшла заміж… І лише вона, Юта, лишилася ні з чим. А чому? Чому доля так круто обійшлася з нею: забрала коханого, позбавила щастя? І немає в кого шукати захисту від наруги…

Знову підкотив до горла гіркий клубок, сльози навернулись на очі. Було невимовно жаль себе, жаль понівеченого війною щастя. Як зримий образ власного горя спливло в уяві побите осколками, все в синіх рубцях і шрамах лице сліпого Манфреда. Вона знала, що завинила перед ним, знала, що спокутує важкий гріх зрадженого кохання, але не могла примусити почати все знову. Від цих думок на серці стало ще важче. Юта поклала на столик сумочку, опустилася в крісло і гірко заплакала.

— Це ти, Ют? Чого ти плачеш?

Вона не відповіла, тільки ридання її стали ще голоснішими, бо вже не тамувала їх, як раніше. Хорст трусонув головою і сів на постелі.

— Заспокойся. Що сталося? Помер хтось чи що? Ну, чого ти мовчиш?

Вона закивала головою. Дістала з сумочки хустинку І спробувала витерти сльози. Він підвівся. Ноги тремтять, у душі якась незрозуміла тривога, так, наче винен перед усім світом, а особливо перед цією милою, рідною істотою. А може, й справді з кимось із близьких сталося нещастя?

— Хто помер, Ют?

— Я…

— Ти?

— Так, я…

— Що за дурниці? Заспокойся! — Він підійшов до столу, налив склянку води й подав сестрі. — Випий і заспокойся…

— Не можу, Хорсті! — Вона знову заплакала вголос. — Навіщо все це? Для чого ми живемо? Хто ми?!

— Господи, знову ці прокляті питання! Бідна моя Юта… І ти мучиш себе ними… А я думав, що тільки мене вони гризуть і вдень і вночі… Я скажу тобі, хто ми… — Він сів на бильце її крісла й ніжно погладив по голові, як колись маленьку Ют. — Ми скалки розбитого вщент… Діти переможеної Німеччини. Країни, яка хотіла підкорити весь світ і опинилась у нього під ногами. У нас нема завтрашнього дня. Чим можуть жити діти батьків, які зганьбили себе перед людством? Коли у них немає совісті, — злобою, а коли є — гризотою, від якої не здатна врятувати навіть горілка…

— Навіщо ти п'єш, Хорсті? — благально мовила Юта. — Не пий, прошу тебе. За ці два роки ти так постарів…

— А що мені робити? Що мені робити, Ют?

— Не знаю, — щиро відповіла вона.

— От і я не знаю… Розумієш, колись я знав, а от тепер… Колись я виборював собі місце під сонцем, дерся вгору, як молодий вовк, кидався, гриз, дряпався… А зараз у мене забрали й це. У мене все є, а отут порожньо. Ти думаєш, мені потрібна горілка? Ні, я від неї хворію, вона лиш спосіб втечі від самого себе. Коли б ти знала, як гидко все це. Зажерливі пики так званих друзів, звіряча сутність розмальованих подружок, готових на будь-яке приниження, аби лиш урвати побільше…

— То кинь їх, Хорсті! — порадила Юта.

— Добре, кину, а що лишиться?.. З чим я залишусь? Сам із собою не можу, я собі огидний і, скажу тобі правду, боюся себе…

— Ну що ти говориш?..

— Мене гризе якась духовна хвороба! Ти єдина, кому я можу про це сказати. Не знаю чому, але я відчуваю спорідненість наших з тобою душ. Ми ніби на одній хвилі…

— Це тому, що ми росли разом… Я теж часто думаю про тебе і згадую наше дитинство…

— Ні, Ют, ні… Тут інше… Нас єднає зрада.

— Що?!

— Так, так… Ми зрадили Манфреда! Ти і я… Я там, у Берліні, під час бою, а ти…

— Який ти жорстокий…

Вона вже не плакала, тільки густі тіні лягли під очима та поблякло, ніби постаріло враз, лице.

— Це не жорстокість, Ют. Це правда…

— Жорстока правда, — погодилась вона.

— Ми не маємо права брехати собі, сестричко люба. Нам треба знайти в собі силу дивитись правді в очі.

— Жорстокій правді… — промовила Юта.

— Так, так… І не лише нам з тобою, а всім! Усім німцям… Ми всі зрадили себе, націю, фатерланд. Ми не маємо за що себе поважати.

— Яке мені діло до нації і фатерланду, коли я не можу розібратися в собі… В одному ти маєш слушність, Хорсті. Мені нема за що себе поважати… Як я жила? Дитинство — казка… Щось на зразок Попелюшки, тільки перетворення на чарівну принцесу не відбулося.

— Ти чарівна, Ют… — Він пройшовся до дверей, зупинився і несподівано сказав: — Давайте втечемо звідси? Га?!

— Куди? — Вона подивилась на нього сумними заплаканими очима.

— Та куди хочеш! У Париж, в Альпи, на острів Хальмадера-Грос… Отак вийдемо з готелю, і нікому ні слова, і тільки вдвох…

Вона всміхнулася крізь сльози.

— Ти непогамовний вигадник, Хорсті… Про цей острів ти розповідав мені ще до війни. Пальми, океан, яхта і банани… Я люблю тебе, милий мій Хорсті, і вдячна тобі за те, що ти розраяв мій важкий смуток. А острів… Для мене це так само недосяжно, як у небі зорі…

Я теж так думав, але якось з нудьги зв'язався телефоном з Манілою і знічев'я бовкнув, що хочу купити острівець в Океанії без людей, але з пальмами і бананами, для моєї чарівної сестри…

— Ти божевільний!.. — сплеснула руками Юта.

— У Манілі так не вважають. Навпаки, почувши моє гучне прізвище, а особливо приставку «фон», відповіли, що справа, якою я клопочуся, цілком можлива, і спитали, який саме острівець я хотів би придбати. Сама розумієш, я назвав Хальмадеру-Грос. Зажди хвилинку… Я зараз принесу проспект. Там є фото атолу у прибережній полосі острова. Коралові рифи й перламутрова піна, наче кольє… Хочеш, ми назвемо його на твою честь, атол Юта!

— Казка про Попелюшку триває… — з гіркотою в голосі промовила Юта, коли Хорст вибіг за двері. Хвилин десять вона чекала на нього, сидячи в кріслі, потім вирішила, що він вже не повернеться. Підвелась, скинула з себе верхню одіж, взяла халат і пішла прийняти душ. Думати про Хальмадеру-Грос і атол Юта було приємно, хоч вона розуміла, що Хорст просто наплів їй дурниць, щоб відволікти від сліз і важких думок. Ні, він усе-таки добра душа, її милий Хорсті. А красень хоч куди, очей не одірвеш. Можна собі уявити, як умлівають за ним дівчата і то не хто-небудь, а дочки багатих людей, банкірів, торговців. У Хорста гроші, от вони й липнуть. Хочуть об'єднати капітали. Та, видно, жодна ще не зачепила його серця. Ця думка чомусь приємно втішила її. Все-таки він їй брат… Брат! Це так тільки мовиться. З дитинства звикли називати їх сестрою і братом, а насправді — десята вода на киселі, її мати йому троюрідна тітка…

Юта стала під душ і спочатку пустила теплу, а потім холодну воду. Все в ній напружилось, зібралось в кулак. Нові свіжі сили припливли до її молодого тіла. Гаряча вода знову розслабила. Накинула на плечі м'яке махрове простирадло і, закутавшись у нього, пірнула під ковдру. Тільки тепер почало зникати оте бридке почуття масного бруду, який торкнувся її, коли зустрілася з довготелесим діпістом. Вугрувате, з бляклими, аж білими від горілки очима обличчя було їй нібито звідкись знайоме. Може, зустрічала його в таборі на Ляймі, а може, де в іншому місці. Угрівшись у власній постелі (все, що сталося, вже не видавалося їй таким трагічним, як раніше), вона задрімала, їй снився безлюдний острів і схожий на коралове кольє атол Юта. Вони лежали з Хорстом на пустельному пляжі. Він і вона між морем і пальмами, і хвиля ніжно лизала їм ноги… Потім Хорст нахилився до неї і поцілував у губи так міцно, що вона скрикнула й прокинулась.

— Вставай, Ют… Ти їдеш з нами! — весело наказав Хорст.

Вона не спитала, куди й чому, помітивши, що Хорст прийшов не сам.

— Гуго? — спитала вона, блимаючи сонними очима.

— Авжеж. — Гуго виступив з тіні і якось непевно усміхнувся, дивлячись на них із Хорстом, наче на грішників, потім підійшов і потиснув їй руку. — Хорст сказав, що ти його секретар, і відмовився вести будь-які переговори без тебе.

— Які переговори? — Юта сіла на постелі, закриваючись простирадлом. — Чи не здається вам, що ви не зовсім пристойно поводитесь, мої любі? Вдерлися у кімнату до сонної…

— Не сердься, Ют. Цей новий Каліостро, — Хорст показав пальцем на Гуго, — пропонує мені стати компаньйоном у фантастично вигідній, коли вірити його словам, авантюрі. Ти людина твереза й допоможеш мені розібратися, чи не штовхає він мене знову на слизьке. Розумієш, я йому про Хальмадеру, а він…

— І все-таки, в чім річ?

— Для переговорів, як запевняє Гуго, потрібна атмосфера цілковитої таємничності, — усміхаючись відповів Хорст. — Я пропоную проїхатись до замку Торнау, там є все, навіть привиди… До того ж, я давно там не був.

Юта глянула на Хорста.

— Ти, сподіваюсь, не забув, що через дві доби я маю бути в аптеці?

— Ні, Ют, я пам'ятаю, а тобі раджу забути про аптеку назавжди. Віднині ти мій секретар. Я вже сказав про це Дайну. Ми чекаємо на тебе в машині. Не барись…

Шпиня і Кучму затримали на вулиці, коли вони, добряче напідпитку, виходили з ресторану «Ріц». Обох кинули в джип і одвезли до військової поліції. Довго допитували, а вранці до кімнати слідчого привели метрдотеля.

— Вони? — запитав слідчий.

— Так, пане… Вони прийшли з дамами… Ну, ви розумієте, з якими… Показали мені пачку доларів. Оцей, високий показав… Купюри одразу видались мені підозрілими…

— Чим саме? — запитав офіцер, що сидів поруч з суддею.

— Не можу навіть сказати… Тут швидше інтуїція, досвід… Новенькі, ніби тільки-но віддруковані… Я ще подумав, де, з дозволу сказати, таким панам узяти стільки доларів? Грошовиті пани не тицяють їх під ніс офіціантам пачками… До того ж, метрдотелі з цього приводу проінструктовані…

Страх кидав Шпиня то в жар то в холод. Що скаже Дайн?! Як усе тепер обернеться? Адже ще не забулося те, що скоїлося з ним на Ляймі! Прокрався! І там, і тут спіймали за руку! Тюрма! Каторжна тюрма! Меншим не одбутися! Але звідки йому було знати, що то фальшиві долари? Він потяг їх, бо погано лежали… На Ляймі за таку пачку доларів треба було спустити на чорний ринок чи не місячну пайку продуктів, що їх виділяло ЮНРА для переміщених, а тут ті пачки ніхто не рахував навіть. Висипали з ящика на підлогу. Почали складати акта, а рука сама… Та все обійшлося б, коли не цей миршавий німчик… Ач, проінструктований! Виходить, про фальшиві долари в поліції знали. Звідки? Та вони з Дайном лише позавчора привезли їх із замку… Певне, були ще якісь, на них чекали, а я нагодився зі своїми… От не щастить, так не щастить, хай йому!.. А так усе гарно складалося… Після невдалої операції на чорному ринку з Климишииим, як вигнали з поліції, його підібрав Дайн-Рябчук. Не обійшлося без протекції пана Кислицького. Цей старий, не за гарні очі, звичайно, роздає свої рекомендації, довелося дещо покласти в лапу, проте не без користі. Дайн, не криючись, сказав, що давно шукав спритного помічника і сподівається… Не виправдав сподівань! Та з Дайном ще можна було б залагодити справу. Він теж не святий… Але, з усього видно, тут пахне гіршим. Офіцер говорив з суддею по-фран-цузьки. Хоч як погано Шпинь знав ту мову, а все ж зрозумів з їхньої балачки, що справу фальшивої валюти веде Інтерпол. А це вже велика політика…

— Справу, можна сказати, з'ясовано, — сказав, підводячись, офіцер. — Ці фальшивки зроблені з матриць Бернгарда Крюгера. Час від часу вони випливають на поверхню, і тоді…

Випливають на поверхню… Хто ж це казав, що ці ящики дістали з дна озера? Чи не сам Дайн? Ні, це той лейтенантик з вусиками…

— Що накажете з вами робити, панове? — підвівся слідчий.

— Подзвоніть містерові Дайну, — залепетав Шпинь. — Благаю вас! Він приїде і все вам пояснить. Це недалеко звідси. Готель «Сен-Готард».

— Телефон пам'ятаєте? — сідаючи до столу, спитав слідчий.

Шпинь назвав телефон Рябчука.

— Ви, пане слідчий, звичайно, подзвоніть, — підступив до столу Кучма. — Але врахуйте, ласкаво вас прошу, що я особисто ніякого пана-містера Дайна не знаю. Я й цього Гриця знаю тільки тому, що він був у нас на Ляймі шефом табірної поліції… А як вони там з Климишиним згоріли на тому беконі і його від нас поперли, то я його і в очі не бачив! У місті ми зустрілися випадком. Він запросив випити, я не відмовився. А відповідати за ті фальшиві долари я не хочу.

— Вашу вину визначить суд, — сказав слідчий, накручуючи телефонний диск.

— Яку вину? Який суд?! — заверещав Кучма. — За чарку отримати… Тюрму за чарку? Ні, я на таке не згодний! Не хочу!

— Треба віддати належне, — сказав Гуго, коли його «мерседес» поминув Бад-Ішль. — Фюрер знав, де влаштувати альпійську фортецю!

Йому не відповіли. Обоє його супутників, Юта і Хорст, мирно спали на задньому сидінні, прихилившись одне до одного головами. «Ну, чисто тобі голубки… Скільки ще в ньому Хорстові сентиментальної полови». Гуго ще раз поглянув на них і зло натиснув на гальма. Машина заверещала і зупинилася. Від поштовху на задньому сидінні прокинулись.

— Щось трапилось? — спитала Юта.

— Нічого особливого, просто час трохи розім'ятися… — Він вийшов з машини, хряснувши дверцятами. Потім нахилився до відкритого вікна: — Ми в Зальцкаммергуті, ти просила, щоб я тебе розбудив…

— Дякую… Ой, гори… Вставай, Хорсті! Поглянь, яка краса навколо!

— Бачу, бачу…

— Як ти можеш щось бачити, коли в тебе заплющені очі? — розсміялась Юта.

— А я ще не додивився сон… — Хорст потягнувся і розкрив очі. — Перебили такий цікавий сон…

— Господи, яка ти ще дитина, — усміхнулася Юта.

— Прикро… Дуже прикро, Ют! Їхав до дорослого, а він… — Гуго махнув рукою і знову поліз на своє сидіння за кермом.

Хорст провів його поглядом і раптом сказав:

— Чого б це я сердився? Тобі ж краще… Легше буде мене обдурити…

— Тебе обдуриш! Як же… З американського інтендантства за землю на Ляймі злупив утроє… Знаємо ми таких здитинілих нахаб.

— А звідки тобі відомо? Мабуть, уже Дайн встиг розплескати?

— Може, Дайн, а може, яка інша сорока на хвості принесла…

— Тоді Гізела! Більше нікому. — Він пошкрябав собі щоку. — То я злий був… На Керка розізлився. Вони, ці американці, чомусь вважають нас за дурнів.

— Вони нас перемогли, тому й диктують.

— Вони перемогли? Щось я їх у Берліні не бачив.

— А ти був у Берліні?

— Був і на власні очі бачив, хто там воював, а хто… Думають, ми забули, як вони в Арденнах давали дьору! Вояки, прости господи!

— Ну, сідайте, поїдемо далі, — сказав Гуго. — Якраз нам час поговорити, Хорсті. Але перш ніж сказати тобі, задля чого я до тебе приїхав, ми повинні дати один одному клятву…

— Ой, як цікаво… А я? Я теж даватиму клятву? — сказала, сідаючи до машини, Юта.

— Ти в першу чергу! — сухо сказав Гуго.

— Ти так говориш, ніби ми ще й досі діти, — усміхнувся Хорст.

— На жаль, на дорослих ви не схожі…

— Коли так, то краще я вийду, а ви поговоріть без мене, — образилась Юта.

— Справа настільки серйозна, що ображатись не варто. Ми стоїмо перед найважливішим кроком у житті. Може статися, дуже скоро ми самі сповістимо світові про наше відкриття, але до пори нам треба навчитись мовчати. Про те, що я вам скажу, не повинна знати жодна жива душа. Інакше всім нам кінець. Не дивись на мене такими очима, Хорсті. Я пропоную діло. Якщо вдасться зробити все так, як я задумав, якщо все піде, як слід, ми матимемо цілу гору грошей, і Гриммінг, який ви бачите перед собою, буде нижчий за неї.

— Господи, чи ви змовилися?.. Один дарує острів у захмарній Океанії, другий — золоті гори. Любі мої, я не Попелюшка, а ви не казкові принци. Прокиньтеся, прошу вас.

— Я не сплю! — скреготнув зубами Гуго. — Я мчав сюди! Сподівався!.. А тут якийсь дівочий пансіон! І все одно ти вислухаєш мене. Я примушу тебе вислухати мене, Хорсті! Я не зрушу з цього місця, доки ти… Доки ви… Твоя правда, Ют. Мені треба було поговорити з ним спочатку наодинці.

Юта прочинила дверцята й хотіла вийти з машини, проте Хорст зупинив її.

— Зажди, Ют… З Гуго це буває. Хіба ти не пам'ятаєш, як він командував нами в дитинстві. А ми давно виросли, хоч йому і ввижається… Та й не він перший кидається у цю прірву. Сюди тепер ринули сотні шукачів щастя. Хтось розпустив чутки, що тут заховано скарби «третього рейху».

— Це не чутки. Я знаю про це напевне. До нашої групи в Грюневальді потрапляє найсекретніша інформація. Фюрер справді дав наказ перетворити Зальцкаммергут на альпійську фортецю. Тут фанатики з еліти збиралися відсидітись доти, доки росіяни і їхні союзники не зустрінуться ніс до носа і не вчепляться один одному в горло. Може б, воно так і сталося, коли б фюрер не наклав на себе руки. В той час, коли росіяни були під Берліном, сюди повалила знать з усієї Німеччини. Золото, діаманти, валюту — все потягли за собою. В озері Альтаус було затоплено кілька ящиків з десятками кілограмів чистого золота. Ця акція мала назву «Операція Нібелунги». В озері Топліц тільки Скорпені затопив 22 ящики. Відомо, що в них були злитки золота загальною вагою 48 кілограмів. Штандартенфюрер СС Йозеф Шпаціл, який служив у штабі оперативного району «Україна», прибув у містечко Альгаусзе і на трьох вантажних машинах привіз золото, його супроводжували власівці. Цікоштовності мали назву «скарби пекла». Я міг би ще довго розказувати, хто й скільки привіз сюди золота, коли б воно мене цікавило, як тих шукачів щастя, про яких ти говорив. Ні, Хорсті, я не збираюся шукати ті примарні скарби. Не збираюся, бо знаю — їх стережуть. Я прийшов до тебе зовсім з іншим.

— Я слухаю…

— Про клятву я сказав серйозно, мої любі. І перш ніж я розповім суть моєї пропозиції, ви дасте мені свої руки, і ми всі троє поклянемося берегти таємницю. — Він повернувся до них. — Давайте сюди ваші руки. В цю урочисту хвилину, коли народжується наша з тобою фірма, Хорсті, ми всі троє клянемось триматись одне одного до останнього подиху. Нас чекають випробування, але я певен, ми переборемо все, коли будемо разом… Я, Гуго фон Глевіц, клянусь бути вірним нашій дружбі і свято оберігати інтереси фірми! Тепер ти, Хорсті…

Хорст посміхнувся і сказав:

— Клянусь! Але як же Юта?

— Вона матиме п'ять відсотків від усіх видів прибутку.

— А чому лише п'ять?

— Тому, що я даю ідею і наукові викладки доктора Цур-Гаєра, ти — гроші, а вона нічого, окрім своїх чарівних синіх очей…

— Я нічого не хочу… І взагалі, я не згодна, — сказала Юта.

— З чим ти не згодна? — запитав Гуго.

— Чому мені п'ять, а Гізелі нічого?

Гуго посміхнувся і сказав:

— Маєш рацію. Гізела теж матиме п'ять відсотків. Отже, пристаєте?

— Пристаємо… А тільки чи не здається тобі, що ми поспішаємо так, ніби хтось нас підганяє дрючком.

— Ми дали клятву!

— Так, поклялися зберігати все в таємниці. Але в чому ця таємниця, я так і не второпав. До того ж, я можу дати гроші тільки тоді, коли пересвідчуся, що справа того варта. Ти згоден зі мною?

— Важко не погодитись. — Гуго дістав із-під сидіння теку і подав її Хорстові. — Тут усе написано. Читай, а я потихеньку поїду. Про деталі поговоримо в замку.

— А чому ти не згадав про операцію «Бернгард», про Крюгера і Дітца?

— Я ще багато про що не згадав… — Гуго глянув на Хорста через плече. — От, наприклад, начальник канцелярії Мартіна Бормана гауптштурмфюрер СС фон Хуммель вивіз до альпійської фортеці два важких ящики з колекцією монет, яку поцупив з монастиря Кремсмюнстер. Штандартенфюрер СС Курт Бехер прибув до району Аусзе з кількома вагонами награбованого. Серед його майна було кілька скринь із золотом. Зрештою, сам Кальтенбруннер привіз п'ять ящиків діамантів та інших дорогоцінних каменів, п'ятдесят кілограмів чистого золота із запасів Рейхсбанку, дві тисячі кілограмів золота і золотих речей у п'ятдесяти ящиках, два мільйони швейцарських франків і колекцію рідкісних поштових марок, яка оцінюється фахівцями в суму близько п'яти мільйонів золотом. Так що тут, у цих горах…

— І все-таки ти не відповів на моє запитання.

— Чи варто ворушити минуле?..

— Варто… Я хочу, щоб ти знав: воно стоїть між нами.

— Що? Ну, друже, чи потрібно це зараз, коли ми на порозі великих звершень, які мають перевернути все наше життя.

— Колись ти вже говорив мені ці слова. Запевняв, що авантюра з фальшивими грішми, з тими клятими англійськими фунтами змінить моє життя на краще. Чим усе те скінчилося?! Дякувати богові, мене не підстрелили на швейцарському кордоні, не встигли засудити на смерть, я вибрався з клініки твого таточка, сидів у Монако, в Італії… І скрізь мене чекала смерть! Зараз ти пропонуєш мені чергову авантюру. Сподіваєшся, що я дам гроші, яких у тебе нема, а головне, сам підніму прапор фірми, бо твоє ім'я в діловому світі — пустопорожній звук…

— Бачу, я марно їхав до тебе…

— Може, марно, а може, й ні… Я згадую минуле лише для того, щоб ти не тішив себе ілюзіями. Тобі, певне, здається, що ми не змінилися… Ні, дорогий мій Гуго, все в світі помінялося. Змінились і ми. Вже давно немає того наївного хлопчика із знаком «гітлерюгенд» у петлиці, забитого життям, відсунутого в тінь… Тепер у тіні опинився ти, а тому всі наші подальші переговори (прошу пам'ятати про це) можуть мати успіх лише тоді, коли справа, яку ти пропонуєш, виявиться вартою уваги. Це по-перше. По-друге, мені не подобається тон, яким розпочалася наша розмова. Я радий зустрічі з тобою, як кожен радіє своїй юності, однак це зовсім не означає, що наші давні стосунки можуть мати хоч, якийсь вплив на ділову частину цих переговорів. Тут свої закони…

— Я про це знаю, Хорсті… Я їхав до тебе, сподіваючись лише на твою розсудливість. Я винен перед тобою, але тоді я теж був хлопчиськом, і не менш наївним. Мене, як і тебе, заплутали. Склалося так, що я… Але ж могло бути і навпаки… На твоєму місці міг опинитись я. Мій дорогий татусь, бажаючи витягти мене з тієї халепи, змушений був топити тебе. Однак саме він дав тобі змогу втекти. І він, і я… Ми знали, що Гізела… І не перешкодили тому… Однак я хочу сказати зовсім про інше. Не про минуле, а про те, як нам жити далі. Як бути нам, німцям?!. Тобі, мені?.. Як жити Гізелі, Юті?.. Сьогодні ми розбиті, по нас топчуться, об нас витирають ноги! Ти поглянь, як поводяться американці у нашім фатерланді. Це не армія, це банда грабіжників. Крадуть, тягнуть усе, що потрапить під руку. Скоро ми будемо голі, як африканські негри, й тоді нас посадять у трюми і, як рабів, вивезуть до Америки на чорну роботу. Чи можемо ми допустити таке?! Думаю, кожен свідомий німець не може сьогодні сидіти склавши руки, як це, до речі, робиш ти. Сором мати такі гроші й розтринькувати їх на горілку.

— А що накажеш робити?

— Діяти! Сьогодні, коли промисловість розбита, є багато щілин, у які можна пролізти й стати нарівні з Гессенами, Круппами…

— Пустопорожні слова…

— Ні, Хорсті, я кажу діло. Настав той час, коли відкриваються широкі можливості для ініціативи, і випустити з рук свій шанс — просто злочинно! Сьогодні наша промисловість лежить у руїнах, так буде не завжди.

Завтра вона почне підніматись, і тоді їй знадобляться алмази!

— Ти став володарем діамантових шурфів на Півдні Африки?

— Більше! Ми з тобою володарі установки, яка даватиме тридцять мільйонів каратів на рік. Це майже стільки, скільки дають алмазні копальні Англії, Бельгії і Голландії разом узяті! Ти що-небудь чув про діамантовий голод німецької промисловості у час війни? Фельдмаршал Роммель пішов до Африки по алмази. Так, саме по алмази, бо у нас уже не було чим різати сталь для гвинтівок, автоматів, гармат, снарядів, не було чим до мікрона точно обробляти метал. Перед війною ми були першою країною світу, яка шліфувала алмази. Ми жили за рахунок алмазного пилу, що залишався нам після шліфовки. Ми виготовляли з того пилу абразивні порошки, пасти, шліфувальні круги, алмазні пилки і багато іншого конче потрібного промисловості інструментарію. Однак, коли почалася війна, ми опинились у блокаді і втратили замовників, шліфувальні фірми лускали, як мильні пухирці. Сьогодні ми єдині монополісти алмазів, ми з тобою, Хорсті! Фірма штучних алмазів «Хорст Торнау і К°» єдина на всю Німеччину! На обладнання лабораторії ти вкладаєш копійки, а матимеш мільйони, десятки, сотні мільйонів. Таких установок, про які пише Цур-Гаєр, може бути не одна й не дві, а рівно стільки, скільки потрібно, щоб задовольнити попит промисловості. І не лише нашої, німецької! Ти розумієш, що я пропоную тобі, Хорсті! Це не фальшиві фунти, ні! Це шлях на небо! Ми…

— Одне запитання… — роздумуючи над сказаним, промовив Хорст.

— Прошу! — Гуго весь тремтів від збудження.

— Чому ця установка не була збудована Цур-Гаєром? Адже він був, як ти кажеш, впливовою особою у науковому світі й міг вийти з пропозиціями…

— Про це я можу тільки здогадуватись. Думаю, що всьому виною росіяни, які так стрімко просунулись од Волги до Берліна. Професор, видно, сподівався прийти до американців не з порожніми руками. Мій тато, до речі, тільки тому й одержав лабораторію у Штатах, що прихопив туди свій препарат розслаблення волі. Американці вже почали застосовувати його при допитах. Кажуть, дивовижний ефект… Крім того, Цур-Гаєр зробив своє відкриття вже після розпорядження Гітлера відносно наукових досліджень…

— Що ти маєш на увазі? — запитав Хорст.

— Все, що не давало гарантії у ближчий рік або два отримати вагомі результати, фюрер заборонив фінансувати. Так були припинені дослідження в галузі атомної енергії. Тепер американці мають атомну бомбу, а ми добру згадку про круту вдачу фюрера…

— Що там таке? — спитала Юта, яка протягом усієї їхньої розмови зосереджено дивилась на звивисту гірську дорогу. — Ніби стріляють!

Вони саме виїздили на перевал за Гримінгом. Звідси відкривалася панорама гір, серед яких на високій базальтовій скелі стояв замок. Пасма вранішнього туману ще чіплялися за гриви лісів і заважали розгледіти марку легкової машини, що спускалася дорогою від замку. Стріляли, певне, по машині, бо вона раптом виїхала на зустрічну смугу, збила кілька білих стовпчиків і полетіла, перевертаючись, кам'янистим схилом у провалля. Тієї ж миті з-за дерев вискочив американський джип, обігнув петлю серпантину і зупинився біля того місця, куди впала машина. З нього вискочило троє солдатів. Вони витягли з розбитої машини якусь валізу і, стрибаючи, немов гірські козли, з каменя на камінь, кинулись до джипа. А ще за мить він уже котив дорогою вгору назустріч «мерседесу».

— Вони їдуть сюди! Вони нас помітили! — злякалась Юта.

— Я розвертаю машину, Хорсті….

— Зажди, вони прямують до замку…

І справді, діставшись роздоріжжя, джип спокійно повернув на дорогу, що вела до замку Торнау, однак, не доїхавши брами, крутнув ліворуч і зник за деревами. Через деякий час його можна було помітити на дорозі до флігеля.

— Що це все означає? Серед білого дня із замку виходить машина, і її… — Хорст усе ще не міг отямитись.

— Елементарний перехват. Той, хто випустив машину із замку, наказав солдатам з флігеля знищити її. Тепер це зветься оперативним завданням. — Треба б глянути, що то за машина, — запропонував Гуго.

— Гаразд, — твердо сказав Хорст. — Поїхали, подивимось на таємниці містера Керка.

— А може, не треба, Хорсті?! — благально глянула на нього Юта. — Я боюся цих таємниць. Ті, з джипа, певне, стежать за нами.

— Не хвилюйся, Ют, привиди з автоматами добре знають, кого їм переслідувати. Ми не входимо в їхнє оперативне завдання, — запевнив Гуго.

— Нам треба побувати на місці катастрофи. Тоді я матиму повне право спитати в генерала, чим це він тут займається в моєму замку? Зрештою це тільки моя люб'язність дозволяє їм… Офіційно я на те згоди не давав.

— Наївний ти все-таки… Думаєш, генерал питатиме в тебе згоди? Вони переможці, і цим усе сказано.

— Я знаю, як примусити Керка зважати на мої права. У мене до цього містера свої претензії…

До розтрощеної машини вони піднялись удвох з Гуго. Машина лежала на боці і злегка диміла.

— Ти чуєш? — раптом спитав Хорст.

— Що?

— У машині хтось стогне. — Хорст зазирнув у розбите вітрове скло й побачив закривавленого чоловіка. — Шольтен! — вигукнув він.

Почувши своє ім'я, потерпілий розплющив очі. Його витягли з уламків і віднесли в «мерседес».

— Пити… — попросив Шольтен.

Юта подала йому термос з водою.

— Вас треба до лікаря, пане Шольтен, — сказав Хорст.

— Ні, не треба! Я сам лікар… Не треба… щоб хтось знав, що зі мною сталося… Куди ви мене везете? — раптом стрепенувся Шольтен.

— До замку.

— Стійте! Заклинаю вас, стійте! Мені не можна туди, мене там уб'ють!

— Заспокойтеся, з нами ви будете в цілковитій безпеці, — запевнив Гуго. — Ви гість барона Торнау. Чи не так, Хорсті?

— Мені треба в Тіроль, у Бад-Гастейн. Там на мене чекають… Але де мій? Де моя валіза? Господи, це гірше за смерть!

— Дякуйте богові, що лишилися живі, пане Шольтен, — Хорст поклав йому руку на коліно. — Колись ви допомогли мені врятуватися, тепер моя черга допомогти врятуватися вам…

Розділ четвертий СВІДОК ЗВИНУВАЧЕННЯ

У флігелі замку Торнау Андрій несподівано зустрівся з доктором Шольтеном. Трапилось це на медогляді, який у розвідшколі був доведений до ритуалу. Майор Вінклер, як інколи дозволяв собі висловлюватись на адресу шефа старший інструктор Джоні, був великий однолюб, тобто любив тільки себе, а тому ставився до свого здоров'я з підкресленою увагою. Всюди він бачив бактерії і мікроби, панічно боявся венеричних хвороб, а тому примушував мешканців флігеля драїти підлоги, протирати панелі, дезинфікувати місця загального користування, від чого в приміщеннях постійно стояв густий дух хлорки, перемішаний з карболкою і формаліном. Ручки на дверях кабінету Вінклера протиралися спиртом тричі на день.

Шольтена Андрій упізнав одразу, хоч, правду сказати, не повірив своїм очам. Йому здавалося, фашистські кати принишкли, позалазили в нори, а тут раптом поплічник коменданта Дахау спокійно жирує собі на американських харчах. Ледве стримав себе, щоб не кинутись на гада, не вчепитись у горлянку. Останнім часом на нього все частіше накочувалися напади чорної люті. Ночами, коли лежав без сну, ввижалося: хапає автомат і кладе всіх підряд — Вінклера, Джоні, Шольтена… То була б справедлива кара для цієї погані, яку невідомо чому ще й досі носить на собі багатостраждальна земля.

Вінклер був італійцем тірольського походження. За його хворобливим прагненням стерильної чистоти ховався витончений садизм. Ще зовсім недавно, в сорок четвертому, тікаючи з України, він командував спецбатальйоном польової жандармерії і забезпечував санітарний кордон для есесівських військ, що відкочувались під ударами Радянської Армії. Тоді його жандарми, та й він сам, розстрілювали людей тільки за те, що ті відмовлялися залишати свої домівки. Калік і хворих прикінчував власноручно. Мабуть, за ці заслуги тепер його настановили шефом американської школи шпигунів і диверсантів.

Джоні був представником проводу ОУН бандерівців при школі, видаючи себе за офіцера американської армії німецького походження. За фахом розвідник, за покликанням — злодій. Краде, де тільки може: на кухні, по валізах і тумбочках «слухачів», які перетрушує чи не кожного дня, шукаючи крамоли. Решта інструкторів теж оунівці. Шуліка і Грім ще з тих, що пройшли вишкіл у Кракові, а у Клямки і Вальтера штани й досі пахнуть димом підкарпатської ватри, а в очах палахкотять заграви палаючих, сіл Волині.

Режим у школі був суворий, розпорядок ущільнений. Все робилося з таким розрахунком, щоб не було часу ані зупинитись, ні замислитись.

Інструктори навчали невеликі групи і намагалися так будувати розклад занять, щоб у їхніх підопічних не було можливості часто зустрічатися, заводити знайомства, товаришувати. Увага до сусіда тут викликала підозру. Від них не крили, для чого вони проходять цей вишкіл, як не виключали й можливості зради чи такої ситуації, коли хтось спробує, на випадок провалу, купувати життя інформацією про школу, її інструкторів і слухачів, котрі завтра стануть агентами розвідки. Тому, крім прізвиська, про свого сусіда знати нічого не повинен. Проте життя не рахується з найсуворішими заборонами. Людині, коли вона день у день спілкується з собі подібними, важко утаїти щось про себе.

Сергій Буцько, на прізвисько Мурза, був родом із Хотина. Він ніколи не казав про це, а лиш якось, згадуючи дитинство, розповів, як грався з хлопчаками на високих мурах стародавньої фортеці, де козаки воювали з турками.

Нервовий, трохи істеричний, він жив, зціпивши зуби, і навіть на добро огризався, наче загнане в кут вовченя. Другий мав прізвисько Краб. Цей народився і виріс десь біля моря. Крабом його прозивали ще в школі, і не лише тому, що мав схоже прізвище — Шкрабан, — а більше, певно, через те, що ходив якось кособоко, ніби постійно боявся нападу. Вдачу мав підступну, любив позбиткуватись над слабшим і стелився перед сильним.

Хлопчаки були молоді, природа не наділила їх міцним духом, а доля ще не встигла поводити по світах, як те було з Андрієм, і тому з перших днів вони визнали його перевагу. Всюди він був першим: у спортзалі тренера по самбо кинув об землю так, що ледве не одбив хрипи; смугу перешкод проходив граючись, а вони ледве доповзали до її кінця; стріляв краще за інструкторів, на ключі працював як бог. Усе це помічали не лише Мурза і Краб. І Джоні, і Вінклер вважали, що Максим давно готовий виконати будь-яке з найскладніших завдань. З одного боку вони пишалися таким здібним «слухачем» і всі його професійні якості ставили собі на карб, з другого — трохи побоювались цього замкнутого в собі молодика, бо не могли сказати напевно, чим він дихає.

Вранці цього насиченого подіями дня Дайн-Рябчук привіз до флігеля Шпиня. Про щось недовго поговорив з Вінклером, і черговий повів Грицька до кімнати, де було вільне ліжко. Тут усе й зчинилося.

— А-а… Це знову ти?!

Андрій скочив з постелі й кинувся на Шпиня. Блискавичний удар — і довготелесе тіло Грицька влипло в стіну над ліжком Краба. Завивши від болю, Шпинь рвонувся до Андрія і зубами вчепився йому в руку.

— Уб'ю… — захрипів Андрій, вільною рукою хапаючи стільця. Шпинь позадкував до дверей і вискочив у коридор.

— Охолонь, Максиме! Що ти робиш? У карцер захотілося? — Черговий показав на поранену руку. — Ходімо до лікаря, перев'яжемо.

І цього разу Шольтен не впізнав Андрія. Де там, хіба всіх запам'ятаєш, коли через твої руки на той світ пройшли десятки тисяч. Та ось погляд його упав на витатуйований на руці номер гефтлінга Дахау, і він сполотнів, затремтіли пальці, що вже піднесли просякнутий спиртом тампон. Потім сяк-так обробив рану, перев'язав і, не глянувши на пацієнта, буркнув: «Одягайтесь». Одійшов до столу, сів і вдав, що заглибився в писанину, а пальці тремтіли і лисина змокла, зросилася холодним потом.

Андрій вийшов з кабінету й зупинився в коридорі. В душі кипіло. Два покидьки в один ранок. Злива ненависті затопила серце. Зараз ним володіло одне почуття — помсти. Помсти за знущання і муки, які вони заподіяли… Не можна їм прощати, бо вони нищать у людині все людське, перетворюють на звірів цих хлопчаків… Нелюди! Але чи варто ризикувати, коли поклав собі не викликати до себе зайвої уваги. Спокійно дочекатись, поки скинуть з літака а чи яким іншим шляхом переправлять на рідну землю, а там уже буде видно, що робити… Зусиллям волі Андрій змусив себе заспокоїтись, думаючи про Шпиня, який, очевидно, вже строчив на нього доноса.

Він не помилився. Шпинь уже сидів у Вінклера.

— Запевняю вас, пане майор, він комсомоліст, ще з тридцять дев'ятого! Я те добре знаю, ми з одного села…

— Айн момент, — підняв пальця Вінклер. — У скільки років приймають до комсомолу?

— З чотирнадцяти…

— У тридцять дев'ятому йому було тільки дванадцять. Раджу вам думати, а потім уже говорити. Ви ще щось хотіли додати?

— Може, я трохи помилився, перепрошую… Але не вірте йому! Він ще з ешелону, як нас до Німеччини везли, тікав… Потім весь час усіх агітував, щоб поверталися додому…

— Всіх агітував, а сам опинився в Індокитаї?.. Щось знову не в'яжеться у вас… Експедиційний корпус гартує мужчин. Мені подобаються такі, що вміють самі постояти за себе. І навпаки, не подобаються ті, хто шукає можливості розправитись із своїми недругами руками «Сі Ай Сі», тобто моїми руками!

— Та що ви, пане майор, я просто хотів вас попередити…

— Дякую… Я теж змушений попередити… Щоб це було востаннє! В Індокитаї Максим воював проти комуністів В'єтконгу, був поранений, а ви в цей час пиячили й торгували на чорному ринку краденим беконом! За що вас вигнали з табірної поліції? Мені все відомо, і про фальшиві долари теж! Отож коли вже опинились у лайні, то сидіть тихо і не висовуйтесь. Макс розмалював вас добре, але мало… Вас треба не так учити! Ідіть влаштовуйтесь… Скажіть черговому, щоб одвів вас в якусь іншу кімнату. Це все, що я можу для вас зробити.

Шпинь вискочив з кабінету. Майор вийняв, з шухляди столу аерозоль і освіжив повітря після відвідин цього типа, що, бачте, надумав після кожного ляпаса бігати до нього з доносами. Макс його гордість, він ставить його за приклад для інших. I головне, в розвідцентрі його кандидатуру схвалили для виконання вельми важливого завдання в радянському тилу, а цей лізе зі своїми скаргами. Жаль розлучатися з таким еталонним «слухачем», та що вдієш, треба…

Тим часом Андрій сидів на горищі флігеля, біля слухового вікна, дихав свіжим повітрям і подумки лаяв себе за те, що так необачно повівся із Шпинем.

його думки перервала приглушена розмова, що точилася на балконі за кілька метрів нижче під слуховим вікном.

— Виїздить по полудні, — долетіло до Андрія. — На старому «рено» у напрямку Бад-Гастейна…

Це був голос Джоні. його глухий гугнявий голос важко було сплутати.

— А куди й чого це він? — запитав хтось густим басом. Здається, Шуліка.

— Куди та чого? Воно тобі треба? — прошепелявив третій. Схоже на Клямку.

— Важливо інше, панове, — зашепотів Джоні. — З ним валіза золота.

— А ти звідки знаєш?

— Джерела надійні. На верхньому замку вважають, що цей доктор забагато знає. Візьмемо джип, від'їдемо десь подалі…

— По джипа треба до Вінклера… А як не дасть?

— Уже дав… Він мене посилає у справах до…

— Ну, коли так, то…

— А ти, Зіньку, як? — запитав Шуліка.

— А що я? Я як начальство скаже… — відповів Клямка.

— Тоді все, мої любі, до обіду згортайте справи…

Розмова урвалась. Андрій зачекав, поки затихли кроки, і рушив на перший поверх.

У коридорах поступово наростав шум. Здавалося, десь поруч набирала все більших обертів невидима машина внутрішнього розпорядку: підйом, умивання, ранкова гімнастика, туалет, сніданок… Після сніданку Андрія викликав Вальтер — інструктор з радіосправи.

Кілька днів тому шеф поцікавився, чи готовий Максим до справжньої роботи. Вінклер зняв обмеження, і Андрій зрозумів, що скоро в мандри. З потроєною енергією інструктори взялися школити Андрія. Особливо ревно працював Вальтер, виводячи Андрія в гори при повній викладці. Розгортали рацію, виходили в ефір, швидко згортали і перебігали на інше місце. Потім знову все починалося спочатку: в руці Вальтера клацав секундомір, а хлопець бігав, тягав ту рацію з місця на місце, не маючи змоги навіть витерти з чола піт.

Сьогодні все мало бути, як завше. Андрій узяв з піраміди автомат, нав'ючився, як мул, і слідом за Вальтером рушив з двору. Відійшли далеченько і майже до обіду Вальтер добряче попоганяв його по горах, потім залишив Андрієві текст, призначив учбовий вихід в ефір через сорок хвилин і попрямував до флігеля.

Зморений біганиною, хлопець упав на траву і з насолодою кілька хвилин дивився в небо. Потім сів, глянув на годинник. Залишалося тридцять хвилин. Власне, у ці півгодини і вклалися всі ті події, що так навально почали розгортатися, як тільки «рено» виїхав з брами замку. «Рено», «рено»… Враз це слово пов'язалося з Шольтеном і Джоні. «їм треба золото, а мені інше. Цей кат не вислизне з моїх рук!» Схопивши автомат, кинувся до дороги. В машині за кермом сидів Шольтен, і Андрій натиснув на спуск автомата. «Рено» збив придорожні стовпчики і полетів з кручі. Андрій схопив рацію і кинувся бігти. По хвилині зупинився, побачивши джип і тих трьох, що змовлялися пограбувати доктора. Вони зупинились на нижній петлі серпантину, якраз проти того місця, куди скотився «рено». Запекло в грудях від бажання однією влучною чергою покласти всіх трьох, але згадав, що скоро мав виходити в ефір. Та й комусь же треба буде відповідати за те, що сталося. То вже нехай ті троє і відповідають.

Андрій видерся трохи вище по схилу урвища, заліз у кущі й розгорнув рацію. Наближалася сорокова хвилина. В ефір треба було вийти в точно призначений час, і він вийшов секунда в секунду. Передав Вальтеру текст шифрограми і вже почав був згортати рацію, як раптом почув шум джипівського мотора, а ще за якусь мить до того звуку примішався ще один. Визирнув з кущів і побачив, як проскочив дорогою вгору джип, а на тому місці нижньої петлі дороги, де він тільки-но був, зараз стояв якийсь «мерседес». Роздивлятися, хто воно там, часу у нього не було. Підхопив на плечі рацію і рушив обочиною дороги до замку.

З Берна генерал Керк повернувся не в настрої. Хемфрі таки зумів покласти його на обидві лопатки. Всі позиції виграв. Вибух на озері і загибель Генрі Прічарда, провал операції «Зомбі»… Не спрацювала і ця козирна карта, яку тримав у таємниці навіть від Хемфрі. Папери Кьоніга вислизнули з рук…. «Джіммі, ти втрачаєш форму!» Чи я справді постарів?.. Може, таки послухати поради Хемфрі й податись на якийсь тиждень на Лігурійську Рів'єру? Посмажитись на сонці, дати спокій нервам і зношеному сер^ цю? Та ні, навіть на день відлучитись не можна. Ось повернувся, а Патрицію неначе хто підмінив… Чи виконає вона все те, що покладено на неї? Завдання важке. Майор не з простаків. Усе розуміє, все бачить на хід вперед… Але коли, як, чиїми руками він устиг забрати з-під каменя планшет Кьоніга?»

Все те не давало спокою, примушувало ще й ще прокручувати хід невдалих операцій, виважувати деталі вузьких місць, вивіряти логіку поведінки кожного, хто мав відношення до провалу. А тут іще цей голос Хемфрі скрегоче у вухах: «Якби ти дістав з озера картотеку східної агентури, нам не було б потреби кланятись Гелену!» Інспекція агентурної сітки генерала Гелена переконала, що американська розвідка ще не скоро матиме такий вишколений, так широко закроєний агентурний апарат. Він заздрив Ге-ленові, і зараз та заздрість точила душу. Розумів: якщо Даллес відчує силу Гелена, йому, Джіммі Керку, відставку забезпечено.

Він чекав, що після провалу операції на озері Топліц йому запропонують подати рапорт. Врятував висунутий ним план створення підпільної антирадянської друкарні. «Даллесу сподобалась наша ідея, а особливо її можливі перспективи. Реалізацію покладаю на тебе особисто. Дивись, щоб цього разу… Мені нелегко було переконати Алена, що навіть такі гросмейстери, як ти, виграють не всі партії… Добери надійних людей. Особливо на роль директора. Від нього буде залежати успіх операції. У тебе є хтось?» Він не вагаючись назвав Крайніченка. Чому? Адже цілковитої певності не мав. Більше того, знав, що майор здатний на несподівані вчинки. Навряд чи він взагалі погодиться на таку роль».

Хід думок генерала порушив шум автомобільного мотора і збуджені голоси, що увірвалися в тишу його кабінету.

— Я вимагаю негайної зустрічі з генералом!

— Пробачте, хто ви? — офіційним тоном запитав лейтенант.

— Барон Торнау, володар цього замку!

— Хвилинку… Я запитаю у шефа, чи зможе він вас прийняти.

На сходах почулися кроки, і в двері постукали.

— Увійдіть, — сказав Керк.

— Мій генерале, там якийсь німець вимагає зустрічі з вами. Він відрекомендувався володарем цього замку… З ним іще троє: двоє чоловіків і одна жінка.

— Хто ті двоє?

— Важко сказати… Одного я, здається, вже бачив. Хвилин тридцять тому він виїхав із замку на машині марки «рено».

— Що?! — Генерал схопився на рівні. — Ви не помилились, лейтенанте?

— Мій генерале, помилки бути не може, я не раз зустрічався з ним у флігелі майора Вінклера.

— О'кей. Кличте!

— Всіх разом?

— Ні, спочатку того, що кричить голосніше за інших.

— А решту?

— Проведіть на другий поверх до Патриції. І з бібліотеки ні на крок. Згодом будуть окремі розпорядження.

Лейтенант вийшов. Джіммі Керк наблизився до вікна і, ховаючись за шторою, позирнув на «мерседес». Так і є, Шольтен. Живий! Сто чортів! І чого це примчав Торнау? Що йому тут потрібно?

Хорст влетів до кабінету й одразу ж кинувся у наступ:

— Що тут відбувається, генерале? На дорозі до замку…

— Я знаю. Заспокойтесь… — блиснув порцеляновою низкою зубів Керк і рушив назустріч баронові.

— На дорозі біля замку якісь бандити в американській формі скинули зі скелі машину! Ми випадково стали свідками цього розбою!.. А коли під'їхали до місця катастрофи, там лежав колишній співробітник клініки професора фон Глевіца доктор Гельмут Шольтен.

— Для мене це така ж несподіванка, як і для вас… Я тільки-но повернувся з Берна. За час моєї відсутності в замку сталося багато такого, на що я сам не знаходжу відповіді. А про свій приїзд ви не попередили…

— Попереджають, коли їдуть в гості, любий генерале. А я їхав додому!

— Але у вашому домі гості… — іронічно посміхнувся Керк.

— Я вважаю, що моїм гостям пора й честь знати!

— Як розуміти ваші слова?

— Я повертаюсь у свій замок і збираюсь тут жити. Думаю, для вас і ваших підлеглих час пошукати інше приміщення. Вас особисто я завжди буду радий бачити в себе, а вашим службам доцільніше перебувати ближче до об'єктів, які їх цікавлять. — Хорст говорив збуджено, але твердо.

— А вам не здається, що ви втручаєтесь у справи американської стратегічної служби? Ви глибоко помиляєтесь відносно того, хто тут хазяїн, а хто гість!

— Ні, генерале, не помиляюсь!.. Хазяїн — я! А ви — гість, до того ж непроханий!

У Керка перехопило подих від такого зухвальства. Пішов третій рік, як він переступив кордон Баварії, але ще жоден німець не посмів розмовляти з ним у такому тоні. Пора вкоротити язика й цьому щигликові. Але як? Треба якось пострахати, сто чортів на його голову!

— Я не лякаю вас, бароне. — Генерал уперше звертався до Хорста так офіційно. — Але ви змушуєте мене нагадати вам, з чиїх рук ви отримали і титул, і спадщину.

— Я пам'ятаю про це! Однак, коли відверто, не можу бути вам вдячним. Хочете знати чому? Скажу. Спадщина рано чи пізно і без вас знайшла б мене. Оскільки я єдиний нащадок з роду Торнау. Ви ж, любий генерале, скористалися з моєї молодості, необізнаності й облагодили свою немудрящу операцію з документами фельдмаршала Вальтера фон Торнау, гадаючи, що натрапили на дурника, який за ці ваші послуги буде вам вдячний до кінця своїх днів. Ні, генерале, помилилися. Я свої права знаю…

Може, тільки зараз Керк зрозумів, що заважає йому загнати в кут цього німчика. Він усе ще вважає його хлопчиськом, бачить таким, як тоді, коли він у Монако опинився в сітях Геро фон Шульце і здригався на одну лиш згадку про операцію «Бернгард». А він давно не той… Та, власне, ніколи й не був тим, з кого можна ліпити, що тобі заманеться. Перед ним сидів мільйонер, гроші якого лежать в американському банку Рокфеллера. Пакет акцій американо-німецького концерну братів Стінес, якими він володіє, теж зберігаються в сейфах Рокфеллерів, бо мільярдери Стінеси з усім своїм капіталом входять до картелю цього могутнього банкірського дому. Володіючи такими капіталами, цьому хлопчикові давно пора було стати дорослим. Власне, саме це з ним зараз і відбувається. В ньому прокинулася гідність можновладця. Що йому якийсь там підстаркуватий генерал, котрий за все своє життя не зібрав і ста тисяч про чорний день. Тож нема чого дивуватися його зухвалості. Він має на неї право.

Генерал подумав про те, що йому і його службам справді час повертатися до Мюнхена. Експедиція на озеро Топліц не мала успіху. Те, що, здавалось, лежить під рукою, виявилось недосяжним. Поки він гайнував час на озері, температура холодної війни в Європі піднялася до критичної межі. Хемфрі каже, що впливові кола виношують думку про можливість гарячої війни, принаймні, початись вона може з німецької, громадянської. Між західними і східними німцями ліг кордон, за яким по один бік — Радянська Росія, по другий — Америка. В такий час милуватися пейзажами — злочин. Треба засукати рукави і братися до роботи.

Ідея створення підпільної друкарні припала до смаку тільки тому, що вписується в плани політичного тиску на червоних.

— Можете бути певні, — після паузи сказав генерал, — , протягом тижня тут не лишиться жодного військовослужбовця Сполучених Штатів. Принаймні тих, які підлягають безпосередньо мені.

— А хіба тут є такі, що вам не підлягають?

— Частина, якою командує майор Вінклер… Та, що розташована у флігелі, підпорядкована… Ну, скажімо, іншій інстанції…

— А саме?

— Від вас, бароне, ми не криємось. Це школа військової розвідки. Я опікуюсь нею, оскільки вона готує агентуру й для нас… Однак безпосередньо…

— Розумію, генерале. І все ж прошу вас узяти на себе клопіт прибрати цю школу звідси якомога швидше. Там, певне, зібралися самі головорізи. Мати таких сусідів — невелика втіха, я вже не кажу про інше.

— Та що ви, бароне, вам нічого не загрожує. Навпаки… Вважайте, замок матиме безкоштовну охорону.

— Щиро вдячний. Ваша турбота мене зворушила, — зіронізував Хорст.

— А тепер дозвольте вас запросити відвідати нашу солдатську кухню. Не скажу, що мій кухар великий майстер, проте гарантую — страви будуть свіжі.

— Дякую… Ми, правда, збиралися обідати в Бад-Аусзе. Колись брат управителя цього замку, Курт Кіртаг, тримав там досить пристойну ресторацію. До речі, управитель Кіртаг ще тут?

— На жаль, ні. Як вам відомо, наші справи не люблять стороннього ока. Цивільну обслугу замку нам довелось… Але ви всіх їх легко знайдете. Вони десь тут, у Зальцкаммергуті. Якщо треба, я дам розпорядження…

— Прошу вас, генерале. Хтось повинен буде навести тут порядок, вигребти сміття і вивітрити дух солдатні. Я можу з вашого телефону подзвонити? — Не чекаючи згоди, Хорст зняв трубку. — Не гнівайтесь, любий генерале… Ви мені симпатичні, і це головне! Зараз ми замовимо обід і посидимо в затишку старовинного тірольського ресторану. З його тераси відкривається чудова панорама на озеро і гори… Нас троє: Юта, Гуго і я. А ви сам чи з дамою?

— З дамою…

— Хто вона?

— Ви її знаєте — це Патриція. Але мене непокоїть…

— Що саме, генерале? — Хорст енергійно крутив диск телефонного апарата. — Може, те, що колись я був закоханий у вашу Патрицію?

— Мене непокоїть Шольтен.

Торнау звів брови:

— Шольтену треба забезпечити надійну охорону.

— Думаєте, хтось знову насмілиться полювати на нього? — Ледь помітна посмішка торкнулася губ Керка. — Річ у тім, що Шольтен проходить по матеріалах слідства у Нюрнберзі. На совісті цього доктора…

Що саме на совісті доктора Шольтена, Хорст не почув — у телефонній трубці, яку він тримав біля вуха, озвався голос.

— Нарешті… Пане Кіртаг, я хочу замовити обід… Ну, скажімо, на сім персон. Дякую… Вас турбує барон Торнау. Яволь! За годину будемо. — Хорст поклав трубку. — Отже, шановний генерале, за півгодини з дамою біля під'їзду!

— А чи можу я запросити ще одного чоловіка?

— Зробіть люб'язність… Я довіряю вашому хисту вибирати друзів. — Хорст, подарувавши Керкові іронічну й трохи навіть зверхню посмішку, попрямував до дверей. Генерал дивився йому вслід і думав: «Цей хлопчик далеко піде. Хватка у нього мертва…»

Якби пан Кіртаг підійшов до телефону на кілька хвилин пізніше, Хорст почув би від Керка дещо таке, що поза всяким сумнівом примусило б його змінити ставлення до Гельмута Шольтена. Ще перед виїздом на інспекцію агентурної сітки Гелена Керк отримав з Нюрнберга інформаційний бюлетень міжнародного трибуналу. Ознайомившись із вміщеними там матеріалами, неабияк стривожився. У цьому документі йшлося, зокрема, про те, що в печері поблизу міста Халлейна американськими військовослужбовцями було знайдено замурований серед каміння сейф Гіммлера. Серед матеріалів цього секретного архіву виявлено документи, які свідчать про злочини нацистських вчених-людоморів проти людяності й людства.

Чим усе це може загрожувати йому, Джіммі Керку? Адже Хемфрі напевне знав про сейф Гіммлера, а бач, і словом не обмовився. За цим його мовчанням щось криється, але що? Шольтен… Гельмут Шольтен! Він був причетний до справи лікарів вермахту, які ставили свої досліди на в'язнях Дахау, Заксенхаузена, Бухенвальда. Звісно, він був у цій справі пішаком, однак те, що знав цей непоказний на вид чоловічок, могло, коли б він став перед судом, зашкодити людям, потрібним американській розвідці. Та-ак…

Враження журналіста про відвідини Дахау можна не читати. Ага, ось воно: «… Слово «вурдалаки» в слов'янській міфології означає злочинців, які завинили так тяжко, що їх не приймає земля! Ночами ці упирі виходять з могил і п'ють людську кров! Буває так, що, напившись крові невинних, вони на якийсь час стають подібними до звичайних людей! Але ніякі міфічні вурдалаки не можуть зрівнятися з нацистськими убивцями в білих халатах.

З документів, знайдених у сейфі Гіммлера, видно, що в час нацистського панування вчені, які експериментували на людях, були об'єднані в сатанинську галузь медичної науки, яка вишукувала витончені засоби знищення людей. У країні Коха, Вирхова, Лефлера, Рентгена народилася ця «медицина навиворіт», і започаткував її німецький професор, вчений із світовим ім'ям Клаус Шиллінг, який свого часу отримав премію з американського фонду Рокфеллера за успіхи в боротьбі з малярією. А почалось усе з невинної зустрічі, яка відбулася восени 1941 року в Римі, в приміщенні німецького посольства. За чашкою кави у посла фон Мекензена зустрілися міністр охорони здоров'я Італії — граф доктор Леонард Конті й німецький професор доктор Клаус Шиллінг, обидва — члени малярійної комісії Ліги Націй. Розмова сама собою торкнулася різновидів пропасниці, яка косила солдатів експедиційного корпусу Муссоліні в Африці. На той час уже готувалося вторгнення військ Роммеля, про яке професор Шиллінг був поінформований і навіть працював над способами боротьби з невидимим ворогом німецького війська на Африканському континенті. А тому тема була близькою для обох співбесідників.

Як свідчать документи, знайдені в сейфі Гіммлера, саме ці двоє за кавою дійшли думки, що використання в'язнів обійдеться набагато дешевше, аніж піддослідних мишей, морських свинок, собак та інших тварин, яких внаслідок війни стає все менше. Ідея належить графу Копті. Це він, докоряючи Шиллінгу в недостатній ефективності його дослідів, заявив, що пора переносити експерименти на в'язнів, яких у Німеччині вистачає. Ще й посміявся з непрактичності німецьких учених. На що Шиллінг вигукнув: «Чудова думка! Ви маєте рацію, граф!»

Невдовзі у Вейндкунені з ініціативи Шиллінга збирається таємна конференція, на якій начальник медичної служби військ СС доктор Гравітц пропонує на вибір будь-який з концентраційних таборів для розгортання «наукової роботи». Професор-вурдалак зупиняється на Дахау, мотивуючи свій вибір тим, що поряд Мюнхен, де легко знайти потрібний медичний персонал і спеціалістів.

І почесний член багатьох академій світу методично починає прищеплювати кільком сотням в'язнів різноманітні види африканської пропасниці. Вижив лише один: ксьондз Михайловський із Польщі. Він і розповів світові про ці досліди професора Шиллінга.

Послідовники завжди прагнуть піти далі. Після смерті, Шиллінга доктор Зигмунд Рашер перетворює скромну лабораторію в Дахау на цілий комбінат смерті. Рашер був професором авіаційної медицини у Мюнхені, гауптштурмфюрером військ СС. Його дружина, співачка кабаре Нін Діль, була коханкою рейхсміністра Генріха Гіммлера. Мала від нього дитину. Певне, тому владика гестапо опікувався «науковою працею» Рашера, який задумав серію «дуже важливих для рейху дослідів рятування життя льотчиків на великих висотах». У Дахау при блоці № 5 виростає спеціальний корпус, обладнаний сталевими герметичними кабінами. Доктор Рашер, його асистенти Руф і Румберг, а з ними і Ніна Діль з цікавістю спостерігають у скляні ілюмінатори камер, як у людей від внутрішнього тиску в розрідженому повітрі розбухають і лопаються судини. Люди конають в агонії, а Ніна Діль знімає нещасних на фотоплівку, щоб було чим проілюструвати «наукову працю» чоловіка: «Досліди рятування життя на великих висотах». Що може бути цинічніше? Хіба що захоплення фельдмаршала Мілха, який, ознайомившись з рукописом книги садиста від науки, висловив велемовну подяку Зигмунду Рашеру. Сатанинська галузь медицини набирає популярності, й до секретного п'ятого блоку приїздить професор Холц Локар із Кіля, Ярек із Інсбрука, доктор Зінгер і професор Герберт фон Глевіц із Мюнхена з асистентами Вюрцмаєром і Шольтеном… «які розгорнули широку експериментаторську роботу». І знову фельдмаршал Мілх, цього разу письмово, висловлює подяку експериментаторам і комендантові Дахау, які «зробили благородну й гуманну справу».

Здається, він не помилився: Шольтен проходить по документах, знайдених у «сейфі Гіммлера», і судді у Нюрнбергу неодмінно зажадали б отримати від нього свідчення про ці канібальські досліди. Він уважно стежить за процесом, читає бюлетені, які висвітлюють його хід, а тому заздалегідь сповістив джентльменів з берегів Потомаку про можливі ускладнення з Шольтеном. Але тих, видно, хтось зненацька позбавив розуму, бо із штаб-квартири розвідки надійшла шифрограма про те, що Шольтен не являє для американської науки ніякої цінності, а тому виводити його таємним каналом не варто. Мовляв, такої думки дотримується і професор фон Глевіц. О'кей! Вкладати гроші у те, що не має перспективи, американці не звикли! Та треба ж думати, чим це запахне, коли такий Шольтен вилізе на трибуну, як свідок звинувачення.

Далі тримати Шольтена на службі в американській розвідці було вельми небезпечно. Його могли впізнати на вулиці ті, кого він «лікував» у Дахау, і тоді не минути біди. В суді Шольтен, звичайно, муситиме сказати, де зараз перебуває його колишній шеф, і тоді з'ясується, що американська розвідка вивела по своїх таємних каналах військового злочинця, більше того, користується тими ж його послугами, що й гітлерівський режим! Політичний скандал! Зажадають повернення фон Глевіца до Європи, посадять на лаву підсудних. Почнуть розмотувати клубок, а вони це вміють, і тоді з'ясується…

Навіть думати про таке страшно. Одна надія на те, що не перевелися ще розумні люди в американському сенаті. Не допустять, щоб усю Америку виставили на посміховисько… Але цей сейф, клятий сейф Гіммлера! І треба ж було тому бовдурові сержанту передати його до рук міжнародного трибуналу! Завжди знаходиться якийсь дурень, через якого розумні люди попадають у біду.

Шольтена справді краще було б прибрати, але зовсім не так, як те зрозумів майор Вінклер. Проте й звинувачувати майора нема підстав. Розмова з ним велася до того, як прийшла думка заховати доктора десь поблизу, адже він ще може знадобитися для проведення експериментів «зомбі» з Крайніченком. До кінця розкрити майора поки що так і не вдалося, а попереду складна й відповідальна робота. Можливо, ще не раз доведеться вдаватися до препарату, який є тільки в Шольтена.

Так виникли Тіроль, Бад-Гастейн, фальшиві документи на ім'я фармацевта Казевіуса і старенький «рено». І треба ж було комусь устряти в цю простеньку операцію, щоб так все ускладнилося.

Генерал зняв трубку телефону.

— Майора Вінклера до мене!

Не встиг генерал покластитрубку на важілець апарата, як двері прочинились і до кабінету зайшов ставний молодий чоловік у цивільному. Привітався кивком голови і, не чекаючи запрошення, сів у крісло біля столу.

— З ким маю честь? — здивований безцеремонністю незваного гостя, запитав Керк. На зелене сукно столу лягла візитна картка.

— Гуго фон Глевіц, — уголос прочитав генерал, зразу згадавши мовчазного, похмурого, але сповненого статечності і затаєної зверхності професора фон Глевіца. Респектабельна зовнішність, розумні, зі сталевим блиском очі були і в сина, проте манера триматись зовсім інша.

— Радий знайомству, — промовив Керк. — Я добре знаю вашого батька, сестру… Мені довелося бувати у вашому домі на Терезієнштрассе. Правда, вас я бачу вперше, хоча з газет…

— У мене до вас, шановний генерале, кілька запитань, — урвав його Гуго. — Перше… Що ви можете сказати з приводу замаху на колишнього співробітника клініки мого батька, доктора Шольтена? Випадково ми стали свідками нападу на нього.

— Ви вважаєте, що то був замах?

— Так. Його машину обстріляли з автомата.

— Ваші свідчення ми візьмемо до уваги, — сказав генерал підводячись. Однак Гуго продовжував сидіти. Якусь мить він вагався, чи варто починати розмову, заради якої прийшов. Рішення прозондувати грунт у шефа баварської «Сі Ай Сі» він прийняв, не порадившись із Хорстом, на свій страх і ризик. Зараз він вже був глибоко переконаний, що гра варта свічок. Якщо Керк клюне на його наживку, можна вважати, що фірма забезпечила собі атмосферу найбільшого сприяння. Цей генерал змусить працювати на фірму всі підвладні йому секретні служби, а це для початку немало. Хорстові доведеться все пояснити пізніше.

— Власне, я прийшов до вас, шановний генерале, не за тим… Шольтен лише привід… Причина серйозніша. Думаю, справа, якою ми тепер займаємося з бароном, зацікавить і вас… — Гуго раптом показав генералові на стілець і сказав: — Сідайте. Багато часу я у вас не заберу.

Джіммі Керк слухняно сів. Йому було дивно, але він чомусь підкорився цьому зухвалому молодикові.

— Хочу запропонувати вам, шановний генерале, вельми вигідний контракт. У рік матимете не менше ста тисяч прибутку, а коли справи підуть успішно, одержите значно більше.

— Це що, хабар?! — скипів генерал.

— Ні, все цілком законно, — спокійно відповів Гуго.

— Сто тисяч на рік… — міркував уголос Керк. — За що ж ви збираєтесь мені їх подарувати? Коли це не хабар, то я маю їх заробити. Як?

— До часу ми домовилися тримати це в секреті, але які можуть бути таємниці від шефа розвідки… Ми створюємо фірму і запрошуємо вас стати одним з її фундаторів.

— Стривайте… Хто це ми і яку таку фірму?..

— Ми — це барон Торнау і компанія… До цієї компанії запрошуємо і вас. Матимете пакет акцій…

Джіммі Керку на віку доводилось бачити всяке, але щоб так відверто, не моргнувши оком, його купували… Вже поривався підвестися і показати цьому зухвальцеві на двері, проте знову щось його зупинило. Подумалось: що коли це сама фортуна усміхається до тебе білозубою усмішкою Гуго фон Глевіца? Він авантюрист природжений, це ясно, але ж у молодого барона Торнау вистачить капіталу одному започаткувати будь-яку фірму. До того ж за його спиною стоять Стінеси, Рокфеллери, і коли виявиться, що справа, якою займається барон, чогось варта, підтримку йому забезпечено…

Помітивши, що генерал вагається, Гуго сказав:

— Не поспішайте, подумайте над тим, що ми вам пропонуємо…

В голові у Керка закрутилась віхола. Слава чистого від бізнесу розвідника-професіонала гріла честолюбство, але не приносила грошей. За все життя він не спромігся зібрати ста тисяч на чорний день, а тут сто тисяч на рік… Гончак Хемфрі дивиться на нього зверхньо тільки тому, що набив мішок грошима, заробленими на крові солдатів, які вмирали з обох боків фронту, ковтаючи кулі, виплавлені з його металу. Зараз в Європі не тягнуть лише ті, хто не має звідки потягли. Айк жене награбоване пароплавами через Атлантику, Хемфрі вантажними літаками… А йому пливе до рук чистий бізнес… Не якась там афера, а пакет акцій нової фірми з річним прибутком… Ні, тут є над чим посушити голову. Що його чекає найближчим часом? Відставка… Відставний генерал без грошей годиться хіба що на писання мемуарів, але для нього й це стане можливим не скоро. Доведеться зачекати, поки постаріють секрети, поки справи, якими він зараз опікується, вже нікому не зможуть зашкодити…

Рипнули двері. На порозі виструнчився майор Вінклер. «Який ще дідько його приніс саме тепер?.. Ага, я, здається, сам його викликав…»

— Хвилинку, майоре… Я прийму вас, як тільки закінчу розмову…

Вінклер чітко повернувся, клацнув закаблуками і вийшов за двері.

Гуго кинув на Керка гострим оком і підвівся.

— Власне, розмову ми скінчили… Я завжди до ваших послуг, генерале… Здається, ми разом обідаємо у пана Кіртага в ресторані «Вотан», чи, може, ви передумали?

— Ні…

— От і добре. При бажанні розмову можна продовжити за обідом. До зустрічі, любий генерале… І ще одне: краще буде, коли про цю нашу розмову знатимемо тільки ми двоє.

Гуго хотів ще раз зазирнути в очі Керкові, але той, надміру заклопотаний обдумуванням запропонованого контракту, так і не підвів їх.

Марші мармурових сходів здолав одним махом. «А таки доброго гвіздка я забив цьому генералові! З усього видно, він уже наш. Довідавшись, що пакет акцій нової фірми тримає сам шеф «Сі Ай Сі», кому спаде на думку докопуватися, звідки у нас з'явився секрет виробництва штучних алмазів? Треба сказати про це Хорстові! Але навіщо поспішати?.. Ще образиться… Краще поставити перед фактом, а потім уже пояснити, що в таких справах, як комерція, завжди буде елемент імпровізації. Бізнес вимагає авантюри, ризику! Саме цим він і приваблює справжніх мужчин, а не таких тюхтіїв, як наш шановний барон…»

Розділ п'ятий ПІД КРИЛОМ «ВОТАНА»

Ресторан Кіртага був невеличкий, чистенький, затишний, хоч і звався в честь бога війни — «Вотан». Колись давно його так назвали, аби догодити фельдмаршалові Вальтеру фон Торнау, у якого ще в першу імперіалістичну молодший з братів, Клаус, служив ад'ютантом. Уже невідомо, за що так уподобав Клауса можновладний барон, а тільки настановив після війни управителем свого замку в Зальцкаммергуті. Кіртаги були родом з Тіролю. Мали там трохи землі й лісу, кілька водяних млинів по гірських селах, але то не було таким багатством, яке важко кинути. В Бад-Аусзе брати оселилися в двоповерховому будинку на кам'янистій косі. Ресторан розмістили в помешканнях, що виходили вікнами в бік озера. Згодом до них прибудували простору терасу. Вона була засклена і прикрашена якорями, рятівними кругами з назвами знаменитих кораблів, на яких колись нібито служив старший Кіртаг. Тераса «Вотана» була улюбленим місцем відпочинку іменитої знаті, яка валом валила в курортний Бад-Аусзе. Однак зараз усе те було скоріше у згадках. Європа лежала в руїні, про туризм згадували хіба що американські солдати. Не маючи грошей на поїздку до Штатів, вони із своїми баварськими подружками автостопом добирались в Зальцкаммергут, інколи їх закидало й до «Вотана».

Ресторація останні два роки ледь животіла, й коли б не гроші, зароблені Клаусом у замку, давно збанкрутувала б, однак Кіртаги в надії на кращі часи утримували її в пристойному вигляді. Телефонний дзвінок молодого барона Хорста фон Торнау викликав у «Вотані» переполох. Виявляється, Кіртагів не забули! Бачите, удостоїли честі! Сам молодий барон подзвонив! Ні, віддана багаторічна праця Клауса не забута. Знову є надія, нехай поки що непевна: а що коли Клаус повернеться на службу до замку? Для Кіртагів це буде справжнім порятунком.

Клаус Кіртаг зустрів молодого барона із сльозами на очах. Для зустрічі він приготував цілу промову, однак виголосити її старому не вдалося: з обох машин, які підкотили до ресторану, висипали такі поважні пани й пані, що Клаус розгубився, спромігся лише поцілувати своєму благодійникові руку й запросив до «Вотана». Стіл для гостей був накритий на терасі другого поверху. Тут ще пахло солодкуватим димком від жаровні, яку тільки-но винесли. Зате в невеличкому залі було тепло й затишно.

— Як тут мило! — сплеснула в долоні Патриція. — Тедді, поглянь, які мальовничі гори!.. Ніби купаються в озері…

Федір Крайніченко був згоден, гори й озеро намалювали в рамі вікна картину, гідну пензля великого майстра. Однак милуватися нею він не міг собі дозволити. Думки, одна пекучіша за іншу, не давали спокою. «Чому це Керк вирішив вивезти мене «у світ»? Що все це означає? Повернувшись із Берна, генерал не знайшов часу для розмови, а тут… Але ж у ресторані ця розмова неможлива, хоч необхідність її висить у повітрі. Що він приготував для мене? Погляд у шефа насторожений, підозріливий. Дивиться на мене так, наче вперше бачить. Може, відчув переміну Патриції?.. А Пат ніби й справді помолодшала. Можна було навіть подумати, що вона ровесниця золотоволосої фрейлейн, яка була серед гостей.

— Панове, прошу до столу! — звернувся до присутніх Хорст. — Сьогодні ви мої гості! Я запросив вас сюди недаремно… А втім, тости проголосимо потім, зараз прошу пригощатись. Я особисто зголоднів і давно мрію про келих доброго вина.

Слова молодого барона були щирими, проте мало пасували до тієї урочистості, яку у «Вотані» передбачили для цього обіду. Кіртаги заходилися біля гостей, ні на йоту не відступаючи від етикету, запровадженого для свого замку ще старим фельдмаршалом. За кріслом у кожного з гостей кам'яніли офіціанти у чорних фраках. За стільцем молодого барона в запобігливій позі стояв сам Курт Кіртаг. А ще ж зовсім недавно він носив коричневий мундир рейхслейтера і був можновладним господарем не лише своєї ресторації, його ім'я наводило жах на жителів усього Зальцкаммергута. Доля вже не раз зводила Федора з цим перевертнем, проте зараз обидва намагалися вдавати, що ніколи не бачили один одного. Федір розумів: інакше не можна, хоч і кипів від злості. Тижнів зо два тому за наказом цього кощавого дідугана біля будинку адвоката Хаймерля його вперіщили залізним шворнем по плечу так, що ледве не спровадили на той світ.

Тим часом Курт Кіртаг, кліпаючи зволоженими од хвилювання очима, говорив:

— Я щасливий, що маю честь бачити вас, бароне, у моєму скромному закладі. Віднині ця хвилююча для моєї сім'ї подія буде пам'ятною назавжди. Ми з гордістю згадуємо про те, що назву нашому готелю дав фельдмаршал фон Торнау, а наші діти й онуки розповідатимуть своїм нащадкам про цей урочистий день, коли ви, бароне, і ваші шановні гості ощасливили нас… Хай береже вас бог!

За спиною Крайніченка стояв Бруно. Старий був чимось вельми схвильований. Хотілося повернутись до нього й сказати: «Спокійно, камрад. Чи варто так хвилюватися? Ці пани несправжні, фальшиві. Вони не варті доброго слова…» Однак Федір мовчав і, як усі в цю мить, дивився на молодого барона, що з келихом бургундського підводився з крісла.

— Чи варто так урочисто, любий Курте?.. Я дякую вам, що за цим столом ви перший згадали фельдмаршала Вальтера фон Торнау, чиї ратні подвиги уславили вермахт. У роду Торнау дух Вотана завжди був визначальним, він примушував тримати нашу волю в кулаці навіть тоді, коли в історії фатерланду наставали скрутні часи. Тож за Вальтера фон Торнау! — Він вихилив кришталевий келих і додав: —Дивно, панове… За цим столом сидять недавні вороги — німці, американці й навіть колишній майор Радянської Армії… Війна скінчилася, ми з вами за одним столом… Як ви ставитесь до цього, генерале?

— Гм… — Керк витер серветкою рота. — Любий бароне, дозвольте з вами не погодитись. Війна не скінчилась, війна триває, і це стосується не тільки моєї Америки і його… — він кивнув на Федора, — Росії. Протиріччя наростатимуть з кожним днем. На жаль, це стосується і вас, німців…

— Німеччина недовго ходитиме переможеною! — не втримався Гуго.

— Пробачте, шановний пане, не маю честі бути з вами знайомим. — Керк поглянув на Гуго так, ніби півгодини тому між ними не було ні розмови, ні зустрічі.

— О, генерале, даруйте мені, — ні про що не здогадуючись, сказав Хорст. — Я забув вас представити… Генерал Керк… Гуго фон Глевіц…

— Як ви сказали? — перепитав Керк. — Фон Глевіц?

— Так, так… Перед вами син професора фон Глевіца, якого ви, сподіваюсь, пам'ятаєте з тих часів, коли ми з вами зустрічалися в його особняку на Терезієнштрассе.

— Дуже приємно… — промовив генерал, чомусь поглядаючи на Федора, що сидів у кінці столу.

— Мені теж приємно, генерале, — відказав Гуго. — Тут згадували фельдмаршала. Це був справді визначний полководець, як Кейтель, Гудеріан, Манштейн…

— Я десь читала, що армія, яка має тільки визначних полководців, — усміхаючись, сказала Патриція, — як правило, програє війну.

Керк виразно зиркнув на неї, проте вона не знітилась, навпаки, твердо глянула йому в очі й нахилилась до Федора, щось нашіптуючи йому на вухо.

— Так от, Вальтер фон Торнау, — вів далі Гуго, — мав багато чеснот і достоїнств, а головне, добре знав, куди треба вкладати свої капітали…

Розмова за столом потекла, неначе ручай, що з крутизни, де йому доводилось перескакувати з каменя на камінь, дістався-таки тихої заводі. Мова зайшла про стан німецької економіки, у справах якої Гуго фон Глевіц виявив досить широку обізнаність.

Федір слухав і не слухав. Щось пекуче, невситиме уп'ялося йому в серце і ссало, ссало… «Як він сказав? Моя Америка і його Росія?.. Збрехали, генерале, підло збрехали!.. Ви вже не рахуєте мене за Росією. Я для вас той, чиїми руками ви збираєтесь повалити її, але ми ще побачимо, чи так воно буде, як вам хочеться!»

— Тедді, любий, не бери близько до серця, — шептала Патриція. — Він не вартий того… Заспокойся…

— Я спокійний… Чому ти вважаєш, що я хвилююся?

— У тебе на обличчі все написано…

— Я думаю зовсім про інше…

— Про що, коли не секрет?

— Не про що, а про кого… — Федір показав очима на Хорста. — Вдруге сиджу з цим паном за одним столом і ніяк не можу зрозуміти, хто він? Зовні ніби порядний чоловік, але оточення, як кажуть, говорить саме за себе.

— Коли ми зустрілися вперше, він був просто гарненьким хлопчиком. Тоді він був навіть трохи закоханий у мене…

— А зараз? — запитав Федір.

— Зараз? — весело засміялася Пат. — Зараз біля нього ця дівчинка… Вона гарненька. Правда? Вона тобі подобається, Тедді? Ну от, ти знову мене не слухаєш.

— Зате нас уважно слухає Керк.

— Не звертай уваги. Ми говоримо російською мовою, а він жодного слова по-російськи не розуміє…

Вона знову розсипала над столом срібні дзвіночки сміху. Федір глянув на генерала. Той про щось упівголоса розмовляв з Гуго.

— Панове! — перекриваючи гомін, підвівся Гуго фон Глевіц. — Дозвольте піднести цей келих за нашу єдність! За новоутворену фірму, на чолі якої стоїть барон Торнау. Ви перші, хто чує про неї. Тож за процвітання новоутвореної корпорації!

Хорст дивився на Гуго й нічого не розумів. Ще кілька годин тому він вимагав від них з Ютою зберігати все в таємниці. І ось маєш. Гуго, помітивши його розгубленість, підморгнув, посміхнувся і вів далі:

— Не поспішайте з оплесками, панове, я не закінчив… Ти, Хорсті, поцікавився у нашого друга, генерала Керка, як він ставиться до того, що за цим столом зараз сидять недавні вороги. А чи були ми ворогами, скажімо, з Америкою? Супротивниками в минулій війні — так, але ні в якому разі не ворогами! У післявоєнній Європі, я сподіваюсь, ми будемо партнерами. Сьогодні Америка зацікавлена в тому, щоб німецька промисловість, наука, зрештою наша державність набули сталих форм. Ми потрібні вам, генерале, і ми про це знаємо! Тож за наші спільні інтереси, за нашу єдність, в якій новоутворена фірма посяде потрібне й почесне місце!

Голосніше за інших аплодували Кіртаги. Керк розумів, що настав його час виголосити тост. Йому згадалося, що ще зовсім недавно він відправляв з Монако в палаючий Берлін групу Дайна, щоб вилучити з архівів імперської канцелярії документи про давні зв'язки фельдмаршала фон Торнау з банкірським домом Рокфеллерів та про його участь в амєрикано-німецькому концерні «Стінес бразерс енд компані». В цій групі був тоді й майбутній барон Хорст Торнау. Як інколи доля міняє людей місцями і як неможливо наперед передбачити, хто й де стоятиме через рік-другий! Колись він, генерал Керк, був для цього хлопчика недосяжний, як бог, а сьогодні барон купує його через Гуго фон Глевіца за сто тисяч доларів на рік…

Генерал підвівся. Розмови за столом стихли.

— Я радий, панове, що маю честь бути присутнім при народженні нової фірми. Її організатори свідомі ситуації, що нині склалася в Німеччині, Австрії, Італії та інших країнах Західної Європи. Американські урядові кола, наскільки мені відомо, готові підтримати здорову ініціативу людей, які не викликають сумніву в лояльності. Я особисто вітаю молодого барона фон Торнау, який виявляє розуміння покладеного на нього обов'язку. В нову німецьку промисловість повинні приходити молоді свіжі сили! — Генерал зробив паузу й повів далі: — Що ж до наших недавніх воєнних конфронтацій, то прошу не забувати, що Америка — країна демократична. Воєнні конфлікти, панове, лише частина політики…

— Досить! Досить політики! — підхопилася з місця Патриція. — Ми хочемо танцювати! Де музика, панове? Де лицарі? Обважніли, облінились, виголошують промови, як у парламенті!

— І справді, — підтримала її Юта, — давайте танцювати!

Хорст зустрічався з нею поглядом.

— Жінки, як завжди, мають слушність. — Він кивнув хазяїнові. Той уклонився і попрямував до стінної шафи. За мить в руках у нього з'явився блискучий, розцяцькований перламутром акордеон. Розійшлися червоні міхи, і в залі залунала чарівна мелодія віденського вальсу.

Керк дивився на молодшого Кіртага, що прислуговував барону, і думав: «Треба буде завербувати цього управителя, тільки-но він з'явиться в замку. Своя людина біля барона не зашкодить. Воно, звичайно, було б значно менше клопоту, якби пощастило бодай на якийсь час залиши-' ти флігель за Вінклером. Та чи вдасться умовити барона? Говорити з ним зараз — марна річ. Він ше тільки входить у смак, влада п'янить його сильніше за вино… А коли виставити на торги голову цього невдахи Шольтена? Вони обидва, і Торнау, і Глевіц, не від того, щоб заопікуватись ним. А чого, треба І цей варіант продумати… Але ні, з цими хлоп'ятами якщо вже грати, то по великому рахунку. Контрольний пакет акцій навряд чи вдасться потягти. Для цього потрібно вкласти неабиякі гроші… А от увійти до ради фундаторів вигідно з усіх поглядів. Треба придивитись до Глевіца. Цей аж шкварчить, так йому хочеться дорватися до мільйонів. А кому не хочеться? Мені теж хочеться. Треба використати свій шанс. Цього разу промахнутись не маю права. Доля дає мені останню можливість, і треба бути дурнем, щоб…»

— Шеф, я хочу з вами танцювати, — підбігла до генерала Патриція. — Погоджуйтесь, бо у вас є конкуренти…

Патриція вхопила Керка за руки й закружляла з ним по залу.

— Чого це майор такий кислий? — запитав шеф.

— Йому прикро, що він не вміє танцювати.

— Навчи. Скоро йому це знадобиться…

— Можна спитати, де й для чого? Може, ти вирішив відкрити в замку школу бальних танців?

— Ти розумніша, коли мовчиш, — жорстко кинув Керк. — Як повернемось до замку, обоє до мене. Досить вам байдикувати, пора до роботи братися. Поїдете до Мюнхена.

— Що, знову за колючий дріт?

— Житимете в «Сен-Готарді». Майора будемо легалізувати… Ну, чого дивишся, біжи до нього, але пам'ятай, переді мною за все відповідаєш ти.

З усіх слів, сказаних Керком, Патрицію схвилювало одне. Шеф сказав «вам». Не «йому», не «тобі», а «вам»! Виходить, вони з Тедді й далі будуть разом, його у неї не зберуть! Вона кинулась до Федора, схопила його за руки й потягла у танок.

— Облиш, Пат… Ти ж знаєш, що я…

— Знаю! Не вмієш танцювати! Але ти повинен навчитись… Це дуже просто! Ось поглянь… Треба тільки слухати музику. Тедді, любий, ти повинен навчитись! У нас з тобою починається нове життя! Ми повертаємось у світ! Ми залишаємо замок назавжди… Ти дуже здібний учень, Тедді. Ще кілька уроків, і ми з тобою будемо брати призи на російських балах в нашому Мак-Лейн-Хаузі… А він про нас нічого не знає, навіть не здогадується.

Федір розумів — Патриція сказала все, про що тільки-но почула від шефа. Виходить, передчуття не обманювало його. Починається якась нова операція, де для нього відведена, певне, не остання роль. Замок залишаємо назавжди — так вона сказала. А як же Андрій? З ним треба побачитись… Інакше так важко вибудуваний план порятунку лишиться нездійсненим. Андрій зараз у флігелі. Там школа, яка готує агентуру для радянських територій. Треба зустрітись, поговорити з хлопцем. Андрій не з тих, хто буде працювати на Вінклерів чи Керків. Хлопчина — кремінь. Він один здатен провернути задумане. І зустрітися з ним може допомогти Пат, тільки вона.

— Слухай, Пат…

— Я слухаю, Тедді… — Вона пригорнулась до нього.

— Ти повинна мені допомогти…

— Я зроблю все, що зможу, любий.

— Мені треба побачитися з одним хлопцем. Ми разом були в Дахау. Він там, у флігелі…

— Як його звуть? — по паузі запитала Патриція.

— Андрій Гаркуша…

— Це непросто, любий, але я спробую… Тедді! — раптом скрикнула вона. — Ти справжній ведмідь! Ну хіба так можна?.. Наступив мені на ногу! — останні слова Пат вії гукнула так голосно, що викликала загальне пожвавлення і сміх за столом. Коли Федір сів на своє місце, до нього нахилився Бруно. Наповнюючи бокал вином, тихо промовив:

— Вас хоче бачити Зепп…

Федір рвучко повернувся до метрдотеля, але той спокійно вів далі:

— Марно ви нехтуєте бургундським, воно заспокоює. Дозвольте я заміню вам бокал… — Старий Бруно розумівся на конспірації. — Він чекає на вас… Спускайтесь на перший поверх до кабінету, де ви були з містером Генрі…

— Генрі загинув, — чомусь сказав Федір.

— Ільза довідалася про це в день вибуху… Ідіть. Зепп чекає на вас у кабінеті. Тільки не виходьте на вулицю, «Вотан» під наглядом. — Старий перекинув через руку накрохмалену серветку і поштиво відступив за спинку стільця.

Федір кілька хвилин посидів, гамуючи нерви. Вдавав, що смакує бургундське, а сам оглядав присутніх. Здається, ніхто нічого не помітив. Гуго запально й голосно доводив щось генералові, молодь танцювала. Крайніченко поставив бокал, підвівся і попрямував до сходів, що вели на перший поверх. Озирнутися не вистачило духу, йому здавалося, що всі присутні зараз проводжають його колючими поглядами. Відчинивши двері кабінету, він побачив Плісейса, який прямував йому назустріч. Вони обнялися.

— Зепп! Друже мій… Я вже втратив надію. Я шукав тебе!

— Знаю… Я сам пробував з тобою зустрітись, але тебе тримають не тільки в замку, але і під замком.

— Скоро житиму в Мюнхені. Зепп, ти пам'ятаєш, де ми з тобою востаннє бачились? Ну, в горах, над озером Топліц, біля печери?..

— Я був там…

— І забрав планшет?!

— Так…

— Зепп, його треба негайно переправити в Радянську зону! У планшеті документи, які свідчать про зв'язки фашистських верховодів з американськими монополіями. Цей зв'язок не уривався і під час війни. Вони підгодовували Гітлера стратегічною сировиною. Коли б не це, вермахт не мав би чим воювати вже на другий рік війни з нами. Добре було б покласти ці документи на стіл міжнародного трибуналу.

— Ти не читаєш газет…

— А що?

— На жаль, трибунал уже завершив свою роботу.

— Тоді хоч у радянське посольство! Ти остання моя надія, Зепп!

— Пробував, але виявляється, для мене це непросто. Газети кричать, що я агент Москви, і досить мені потрапити в об'єктив фотоапарата… Я міг би доручити цю справу лише одній людині, але її поки що немає в Німеччині. Віктор Гайсвінклер…

— Планшет у тебе?

— У мене, але не тут. Ідучи сюди, я не сподівався тебе зустріти. А коли побачив цього генерала… До речі, він теж був там біля печери.

— Хто?.. Керк?!

— Бруно передав мені твоє прохання, і я пішов у гори. Вийняв з ніші планшет і вже хотів був спускатись, як раптом побачив Керка. Довелося заховатись і почекати, поки він пересвідчиться, що під каменем уже нічого нема. Не хвилюйся, друже, Віктор знатиме про нашу розмову й зробить усе, навіть якщо… Не виключено, що федеральні власті вирішили мене заарештувати. Вже кілька днів я не можу відірватися від їхніх філерів… А Гайсвінклер через кілька тижнів буде тут. Він зробить усе як слід… Де тебе шукати в Мюнхені?

— Мабуть, на Ляймі, готель «Сен-Готард». Там у них. база. Мені треба налагодити з тобою зв'язок. Це дуже важливо, Зепп! Я чекатиму…

Плісейс міцно потис Крайніченку руку.

— Я радий, що зустрів тебе, Тодор… Бойова спілка в'язнів фашизму живе і бореться.

— Коли б ти знав, як ти мені потрібний. Керк щось надумав і повертає мене до Мюнхена неспроста. Він хоче перетворити мене на яничара, зрадника, але я… Я до останнього подиху…

— Вірю. Заспокойся, друже.

Вони ще раз обнялись, і Федір вибіг з кімнати.

Генерал Керк зайшов до кабінету і, не зупиняючись біля письмового столу, попрямував до вікна. Звідси було видно дорогу, якою вони тільки-но приїхали з Бад-Аусзе і якою поспішав зараз до перевалу «мерседес». Торнау і його гості вирішили повернутися до Мюнхена ще за дня. Мають рацію. Зараз уночі на дорогах Зальцкаммергута можна зустріти кого завгодно. Години за півтори вони вже будуть вечеряти в «Сен-Готарді», й цікавий до всього Дайн розпитуватиме про відвідини замку, а потім напише довжелезний безграмотний звіт. Нехай пише, може, у них там розв'яжуться язики і хтось таки обмовиться про справжню мету новоутвореної фірми.

Все це, сказати правду, не подобалося генералові. А більше дратувало те, що життя розвивалося за якимись непідвладними йому, Керкові, законами. Хлопчисько, на якого вчора й не глянув би, сьогодні диктує тобі свою волю, і ти, в чиїх руках були життя і смерть не таких щигликів, а людей справді чогось вартих, мусиш усе те його белькотання слухати, більше того, коритися. Мусиш, бо за ним стоять ті, хто править цим світом…

«Мерседес» блиснув на перевалі переломленим у вікні сонячним променем і зник, а генерал ще довго стояв біля вікна, вкотре вже обмірковуючи події цього дня. Треба все-таки з'ясувати, хто напав на «рено», хто вирішив прибрати з дороги Шольтена? Банда дезертирів чи група американських військовослужбовців, що звикли у себе вдома час від часу виїздити до сусіднього штату на «влови»? Це могли бути і хлопці із школи Вінклера. До речі, саме час подзвонити майорові й запитати, що йому вдалося з'ясувати відносно «замаху» на Шольтена. А головне, чи знайшлася валіза з препаратом професора фон Глевіца. Без препарату розслаблення волі навряд чи успішно пройде операція «Зомбі», і Тед з його норовистим характером, коли ми виведемо його у світ, може одбитись од рук.

Трубку довго не брали. Він ще раз, уже без будь-якої надії, набрав потрібний номер, але трубка раптом відгукнулася. Голосом не те щоб тверезим, але й не зовсім п'яним, черговий доповів, що майор Вінклер десь поїхав у справах і буде тільки завтра вранці. Трубка клацнула й замовкла. Генерал ще раз хотів набрати номер школи, але в цей час до кабінету ввічливо постукали.

— Заходьте!

Двері прочинились, і на порозі став капітан Зануссі. Це був низенький на зріст, кругленький чоловічок з колючим поглядом чорних очей. Для Керка його поява була цілковитою несподіванкою. З експертами останнім часом він майже не зустрічався, а тому забув про їхнє існування.

— Дозвольте? — несподіваним басом промовив Зануссі.

— Я вже сказав, капітане, заходьте. Що там у вас?

— У мене? — навіщось перепитав капітан. — У мене все гаразд… Тут, як мені здається, неприємності можуть бути у вас, генерале. Я, власне, прийшов попередити…

— Що там ще скоїлось?

— Приїхав вантажний «фіат» і забрав зі складу три ящики.

— Коли це сталося? — запитав Керк, пильно вдивляючись у чорні тернини під кошлатими бровами капітана.

— Позавчора о третій годині ночі…

— Хто чергував з охорони?

— Буш… Лейтенант Буш… Ну, той, що з вусиками.

— А хто приїздив?

— Якийсь Дайн із Мюнхена…

— Звідки вам відомо його прізвище?

— Там лишилась його розписка і ваше письмове розпорядження.

— То що ж вас тривожить, капітане?

— В ящиках були фальшиві гроші й матриці…

— Чи ви думаєте, що я про те не знаю?

— Могли забути. — Капітан заморгав, прокашлявся, витер хусточкою рота й вів далі: — Пробачте, екселенц, але моя служба змушує мене нагадати вам про ту недавню історію з вантажною машиною, вщерть наповненою ящиками з фальшивими фунтами стерлінгів й затриману саме в районі Бад-Аусзе! Тоді здійнявся цілий переполох, з Франкфурта сюди примчали наші експерти, представник Лондонського банку і троє кращих детективів Скотленд-Ярду на чолі з головним інспектором Радкіним.

— Ну то й що?

— Знову дзвонили…

— Хто?

— Інспектор Радкін… У Мюнхені з'явилися фальшиві фунти! От я і подумав: а що коли це ті, з наших ящиків?.. Номери купюр відомі. Військова поліція вважає, що вони з тих, які друкував ще Крюгер.

— Ви сказали про це Радкіну?

— Ні, спочатку я вирішив доповісти вам… Не знаю, для яких справ ви віддали тому Дайнові ящики з нашого складу, а тільки, думаю, треба подбати, щоб фальшивки не потрапляли в обіг. Цією справою вже зацікавився Інтерпол. Операцію «Бернгард» ще не завершено…

— Дякую, капітане, за інформацію. Ящики в надійних руках і будуть використані тільки для оперативних цілей. Фальшиві фунти випливли, безперечно, з інших джерел. Будьте спокійні, я подбаю, щоб ваша репутація ніяк не постраждала… До речі, ви завжди можете посилатися на моє письмове розпорядження, і нехай інспектор Радкін з претензіями звертається до мене. Я поясню йому, що інтереси американської розвідки не завжди збігаються з інтересами Лондонського банку і Скотленд-Ярду. Можете йти…

— Пробачте, генерале, але я вважав своїм обов'язком…

Керк підвівся. Капітан позадкував до дверей. «Ач, пухир надутий… Він мене буде лякати Скотленд-Ярдом. Думав потішитися з моєї розгубленості… Так йому хотілося під виглядом добропорядної турботи підсунути мені їжака під сідницю! Найшов простачка… Все, панове, завтра вас усіх звідси геть! Будете сидіти у своїх норах і нюхати реактиви!»

Керк вийшов з-за столу, підійшов до шафи й дістав з неї пляшку міцного ямайського рому. Нараз рипнули двері, й голос Патриції зазвучав у кабінеті:

— Шеф, можна до вас?

— Можна… — Він налив собі келишок і випив.

— Ми вдвох, з Тедді…

— Заходьте вдвох. — Керк знову сів у своє крісло за письмовим столом. — А двері замкніть, щоб ніхто не всунув сюди носа. А то ходять тут усякі експерти!.. Порадники… Сто чортів на їхню голову! Сідайте. Рому хочете? Ні?.. А я з вашого дозволу…

Керк налив собі в келишок, проте пити не поспішав. Дивився, як грає у променях призахідного сонця червоний заморський напій, і думав. Потім підняв замислений погляд на Крайніченка і раптом, ніби знічев'я, спитав:

— Ну, як воно, майоре, вже звикли до нового життя?

Федір витримав його пронизливий погляд. Шукав потрібних слів, щоб достойно відповісти, й не знаходив. Відповідь не мала бути категоричною, проте після стількох місяців шаленого опору сказати, що згоден на все, було б неприродно. У Керка така відповідь може викликати лише підозру.

— Бачу, майоре, ви ще не до кінця усвідомили своє становище. Мабуть, вам треба ще якийсь час… Однак обставини кваплять. Політична ситуація вимагає рішучих і негайних дій. Тому виникла необхідність використати вас у важливій справі. Про подробиці операції я повідомлю вас пізніше, а зараз скажу одне: готуйтесь до кардинальної зміни вашого життя. Ви повертаєтесь до Мюнхена. В готелі «Сен-Готард» вам замовлено номер. Патриція буде й далі опікуватися вами. Оскільки ви житимете легально і в готелі вас запишуть, як Федора Крайніченка, то Пат доведеться подбати про необхідні документи. Гроші на проживання, а також мої вказівки щодо подальшої роботи надходитимуть через неї.

— Навіщо така конспірація? Адже досі…

— Річ у тім, майоре, що вам доведеться представляти перед світом організацію українських націоналістів.

— Он як? — зусиллям волі Федір примусив себе говорити спокійно. — А коли я категорично відмовлюсь?

Керк засопів, опустився в крісло і потягнувся до налитої чарки. Підніс її до рота й одним духом вихилив.

— Я змушений попередити, — сухо промовив він. — Усе, що я вам зараз скажу, я говоритиму не для того, щоб чути від вас, майоре, ваше звичайне «ні». Я сподіваюсь, ви людина твереза й розумієте: мова піде про речі, які можна виважити лише життям. Йдеться ось про що. Ми одержали від Радянської військової адміністрації ноту, в якій нам дорікають, що ми не дотримуємося союзницьких договорів, порушуємо укладені на високих рівнях угоди про співробітництво у післявоєнній Європі. Зокрема мова йде про те, що через недогляд, а інколи і потурання, в нашій зоні окупації розперезалися націоналістичні угруповання і всілякі організації колабораціоністів. Ми прийняли ноту і повинні, як то кажуть, ділом довести, що все це не так, що в нашій зоні знайшли політичний притулок лише люди, які ведуть опозиційну діяльність. З тими, що з ножами і кастетами бешкетують по таборах Ді Пі, ми не маємо ніяких справ. То контингенти, які підлягають карним органам, а ми, коли й підтримуємо когось із опозиціонерів, то керуємось міжнародними законами гуманності. Але ж треба якось довести світові, що ці опозиціонери таки існують. З цією метою, звичайно, з нашого дозволу і при цілковитій підтримці, українські націоналісти організують своє видавництво, де друкуватимуться книги, спрямовані проти Радянської Росії.

— А як же союзницький обов'язок? — запитав Крайніченко.

— Ми далекі від думок про ліквідацію опозиційних груп і не збираємось ущемляти їхні інтереси. Навпаки, ми хочемо, щоб вони працювали ще активніше, ми хочемо створити їм рекламу, щоб привернути до них увагу вільного світу.

— У цих опозиціонерів, як ви їх називаєте, руки по лікті в крові. Вони продалися фашистам, тепер продаються вам! Хіба можна країні, відомій своїми демократичними принципами, підтримувати таку нечисть?

— Я не помилився, майоре, у вас чудовий полемічний хист. Ви цілком відповідаєте вимогам, які ставляться до керівника такого видавництва. Вам, як кажуть, і карти в руки.

— Мені? Це… Та це просто… Ні, робіть зі мною, що хочете, але це не для мене! Хто міг додуматись до такого?..

— Додумався я…

— Ви? Але ж…

— Ніяких «але»! Крім вас, у мене немає іншої кандидатури. Судіть самі, кому очолити таке видавництво, як не вам? Людина з освітою, до націоналізму належите з пелюшок…

— Неправда! Все, що вам наплів Кислицький, — брехня!

— Ваш батько постраждав за свої політичні переконання. Опинившись на Заході, ви вирішили продовжити батькову справу і стати на шлях політичної боротьби з більшовиками, що насаджують свої режими у країнах Європи. Ви за вільне виявлення волі народу, за справжню демократію…

— Але ж ви чомусь не даєте вільно виявитись народній волі в тих країнах, які окуповують ваші війська! — сказав Крайніченко.

— Ви не дитина, майоре. І не ставте наївних запитань… Я рекомендував вас керівником видавництва тільки тому, що певен — здоровий глузд переможе, і ви зрозумієте: назад вороття нема! Чи ви хочете поміняти клімат Баварії на сибірський? За ваші зв'язки з американською розвідкою та інші гріхи вам двадцять п'ять років доведеться рубати ліс або довбати вічну мерзлоту в копальнях Воркути. Вибирайте: світова слава, гроші й безтурботне життя чи…

Федір слухав, опустивши голову. Зараз настав той момент, коли можна поступитися, не ризикуючи викликати в Керка підозру. Він важко зітхнув і промовив:

— Мені тридцять сім, генерале…

— От бачите, проста арифметика, й та не на вашому боці… Ну, поговорили, й годі про це! Посада шефа видавництва вас не обтяжить. До писанини, редагування і видання ви матимете лише формальне відношення. Нам потрібне ваше чисте ім'я. Ми перебрали багато кандидатур з тих, що їх запропонували представники націоналістичного проводу, але всі вони або заплямовані зв'язками з німцями, або брали участь у міжусобній різні, або з автоматами ходили по лісах України і, як ви кажете, мають закривавлені руки й біографії. Ви боролись проти фашизму на боці більшовиків, попали в полон, поневірялись по таборах, пройшли Моосбург і Дахау. Ваша біографія варта тих грошей, що їх ми збираємося заплатити. Для успіху операції важливо, щоб усі знали: справу боротьби проти більшовизму очолив недавній вчитель, майор Радянської Армії. Все це матиме вагу, коли ви станете перед об'єктивами фотокореспондентів, коли на весь світ пролунають ваші заяви про те, що, зневірившись у комуністичних ідеалах, ви стали на шлях свідомої політичної боротьби за демократичні ідеї вільного світу.

— Це грандіозно, Тедді! — вигукнула Патриція.

— Готуючись до операції, в друкарні треба зосередити якомога більше, так би мовити, нелегальної літератури — листівок, брошур та інших антирадянських документів. Тут усе годиться: рукописи, листи бандерівських кореспондентів з різних країн, а особливо з України. Коли все це буде готово, наша військова поліція виявить цю, так би мовити, нелегальну друкарню, зробить у ній ретельний обшук, вилучить усі технічні засоби, заготовлену літературу, папір, фарби, а також заарештує керівника друкарні, якого ми… віддамо до суду. Арешт керівника друкарні, обшук приміщення будуть зафіксовані кореспондентами газет, радіо, кіно. Судовий процес ми організуємо так, щоб про його хід дізналося якомога більше людей. Користь з цього буде безперечна. Ми, американці, матимемо таким чином можливість довести, що вірні союзницькому обов'язку, що виконали вимогу радянських окупаційних властей і поклали край антирадянській діяльності ОУН, а націоналісти наживуть на цьому певний політичний капітал. «Сі Ай Сі» надішле вилучені в друкарні документи в державний департамент, з їх змістом ознайомляться наші політичні діячі й зроблять відповідні заяви в сенаті, про них писатиме американська і світова преса, про це будуть організовані передачі по радіо, кадри кінохроніки заполонять екрани. ОУН будуть заздрити всі інші антирадянські угруповання. Крім того, обвинуваченому в цій гучній справі буде надано можливості якнайширше висвітлити всю програму антирадянської діяльності, яку вже проводять або мають намір проводити оунівці. Обвинуваченого, звичайно, засудять, ну, скажімо, на шість-сім місяців тюрми. Але хай це вас не хвилює… Ми зробимо все так, щоб після вироку ви спокійнісінько насолоджувалися свободою десь тут в Альпах, подалі від зайвих очей.

— Але ж це все-таки судовий процес, вирок, тінь на репутацію…

— Я вже тобі казав, Пат, що ти розумніша, коли мовчиш… Бути обвинуваченим у такій справі — найлегший шлях до світової слави й грошей. Після відбуття покарання ми влаштуємо вам гучний прийом у Штатах і знову розрекламуємо, як мученика за благородну справу боротьби проти більшовизму! А далі вже самі вирішуйте, чи арена політичної боротьби буде для вас потрібною, чи, може, ви відійдете у тінь і поїдете… насолоджуватись життям, скажімо, до Бразілії або Аргентіни… Ну, про це ще буде час подумати, а зараз… Признаюсь, я стомився. Коли у вас, майоре, нема до мене запитань…

— Мені треба подумати… — Федір важко підвівся з крісла.

— Думайте… Однак попереджаю, якщо надумаєте вдруге повестися так, як у випадку з Ді Пі, карцером не відбудетесь. Перше фальшиве слово буде для вас останнім… Терориста, який поставить крапку у наших з вами відносинах, поліція не спіймає, а в газетах ми повідомимо, що стріляв агент більшовиків, і знову ваше ім'я буде працювати на нас, а ваше високе чоло огорне терновий вінок мученика за благородну справу боротьби проти комуністичної навали. Пробачте за відвертість, майоре, але, я думаю, вам не зайве буде врахувати й таку перспективу. Я вас більше не затримую.

Федір пішов до дверей. Патриція рушила слідом, але Керк зупинив її.

— Ти залишся, Пат… — Генерал повільно причинив двері і, підійшовши до Патриції, спитав: — У тебе з ним що?

— Те, чого ти домагався, Джіммі, сталося, — відповіла по паузі Патриція. — Однак сталось і те, проти чого ти застерігав… Я полюбила…

— Вкотре? — усміхаючись, запитав Керк.

— Це серйозно, Джіммі.

— Дурниці! Завтра ми на цілий тиждень завалимось на Рів'єру, і там я дозволю тобі любити мене до самозабуття! — Він узяв її за підборіддя, заглянув в очі.

— Я не поїду з тобою, Джіммі… Я буду з ним.

— Що?! Ти розумієш, що ти говориш? Чи ти забула, що ти на службі…

— Так, я на службі, але не в тебе, Джіммі. Я служу в «Сі Ай Сі», проте це зовсім не означає, що я твоя власність. З ким мені спати, завжди вирішував ти, але тепер буде інакше… А коли це тебе не влаштовує, я напишу рапорт про відставку, і ми з Тедді поїдемо до Флоріди…

Патриція круто повернулась і вибігла з кабінету. Керк сів на край столу, і брудна лайка зірвалась у нього з уст. Як ніколи досі, він гостро відчув свою старість. З нього неначе випустили повітря. А може, це просто збіг обставин? Буває так, що все валиться з рук і сам не знаєш, звідки прийшла біда на твою голову. Треба все спокійно зважити. Власне, підстав для розпачу поки що немає. То все стомлені нерви нагадують про старість, справжня прийде тоді, коли про неї нагадає начальство, коли запропонують подати рапорт про відставку. Битва ніколи не програна доти, доки від неї не відмовився сам полководець. Треба взяти себе в руки. Ну, наставила йому роги… Але ж без неї тепер не обійдешся. Операція, вважай, уже розпочалася. Майор ось-ось дозріє. З ним розмова, здається, склалась, а Пат нікуди не дінеться, робитиме, що треба. Операцію розраховано на кілька років, і поки вона триватиме, відставки боятися нічого. Правда, це за умови успішного її розвитку. Провал — кінець кар'єри. Це треба мати на увазі. Закоханість Пат теж можна використати з розумом. Не казитись треба, а навпаки, все вести до того, щоб ця любов закінчилася шлюбом. Адже це прив'яже Тедда намертво. Та й хто точніше від Патриції знатиме, чим він дихає. А без певності не можна зробити кроку в тій широкозакроєній операції з видавництвом.

До кабінету вскочив лейтенант. Вигляд у нього був розгублений. Чорні вусики стрибали під носом, в очах стояв переляк.

— Що сталося, лейтенанте? — спитав Керк.

— Повісився!

— Хто?!

— Шольтен… Гельмут Шольтен! Лікар…

class='book'> Розділ шостий ТАКА КОРОТКА ЗУСТРІЧ
Шеф розвідшколи викликав Андрія серед ночі. Вже сам цей факт не віщував нічого доброго. Вінклер ночами ніколи не з'являвся у флігелі. Хоч поряд з кабінетом мав кімнату для відпочинку, ночував у ній рідко. Може, боявся, а може, де поблизу мав коханку, у якої йому було затишніше, аніж у цьому холодному, немов могильний склеп, флігелі під замком.

Коли Андрій увійшов, майор стояв за крок від дверей, ніби ховався за ними. Стояв і легенько поляскував тонкою долонею об бильце шкіряного крісла.

— Хто?! — не відповідаючи на привітання, кинув Вінклер.

— Пробачте, не розумію, що вас цікавить?

— Хто стріляв?! — ще голосніше гримнув майор.

— Куди?

— Ідіот! Хто стріляв у «рено»?!

— Не знаю…

— Але ж ти був там… Біля дороги! Саме в цей час був!

— Ні…

— Але ж Вальтер…

— Він, справді, залишив мене недалеко від дороги, але за ті сорок хвилин, які в мене лишалися до виходу в ефір, я встиг відійти від неї досить далеченько.

— І ти нічого не чув, нічого не бачив?

— Чому? Чув стрілянину… Бачив наш джип…

— Де?

— На дорозі… Я повертався після сеансу, бачу, стоїть у кущах, а коло нього Джоні, Шуліка і Клямка,

— Вони тебе бачили?

— Ні.

— А що вони там робили?

— Не знаю… Вовтузилися в кузові. Здалеку не видно було.

— А коли ти їх бачив, до пострілів чи після?

— Після, — подумавши, сказав Андрій. — Звичайно, після. Я думав, що то стріляють на нашому стрільбищі. В горах важко розібрати, звідки луна…

— Гладенько в тебе виходить… І все було б гаразд, якби… Ану покажи мені руку.

Андрій простягнув руку з номером Дахау. Шеф довго дивився то на хлопця, то на витатуйований на його руці номер.

— Це тебе і видає, голубчику, — сказав і сів до письмового столу.

— Що саме? — спокійно запитав Андрій.

— Ти був у Дахау?

— Ну то й що?

— Не виключено, що там зустрічався з Шольтеном. Затаїв проти нього зло, а тепер ось помстився. Хіба не так?

— Могло бути й так… Проте було зовсім інакше.

— Як?..

— Я чув, як ті троє змовлялися напасти на «рено». Вони звідкись довідалися, що доктор зібрався тікати й повезе з собою золото.

— А звідки довідалися? — В голосі майора щось ніби здригнулося.

— Не знаю… На верхній замок кивали. Мовляв, джерела надійні. Можете спитати в Боба, він чергував у їдальні.

— Гаразд, можеш іти!

Андрій вийшов. Ніби й відбрехався, а на душі був неспокій. Цей Вінклер все одно винюхає, докопається… Проте зараз він поводив себе не так упевнено, як завжди. Щось ніби стримувало його від рішучих дій. Що? Може, у нього самого рильце в пуху? Може, сам був тим надійним джерелом, про яке натякав Джоні? А може, щось інше? Не хоче псувати репутацію закладу? Там, нагорі, довідавшись про справи, які творяться в розвідшколі, Вінклера по голівці не погладять. А що як настав час збиратися в дорогу?.. Від цих думок у Андрія завжди завмирало серце.

Зайшов до кімнати і тихенько, щоб не розбудити Мурзу, який посвистував носом на сусідньому ліжку, сів на підвіконня. Спати не хотілося.

Думки про повернення завжди приносили полегкість. Уже не такою важкою ношею здавалося все, що навалилось на нього тут, у розвідшколі. Душа в такі хвилини ніби звільнялась від мулу, і знову текли крізь неї світлі води надії. Згадалася Марта, лист якої він вивчив напам'ять. Щирим почуттям були виповнені там кожен рядок, кожне слово. «Якби ти надумав повернутись до Мюнхена, не забувай, що в цьому місті живуть твої справжні друзі. Ми будемо раді бачити тебе, Андре. Наш дім — твій дім, наша сім'я — твоя сім'я». Може, для когось іншого у цих її словах не було нічого особливого, лише він знав: за ними стоїть щось значно більше, ніж звичайна ввічливість. Вона кликала його, і він приїхав, проте не до неї. А як би він хотів побачитися з нею, зазирнути в її очі! Чи й досі світяться в них ті голубі вогники, провісники святого почуття, що зветься любов'ю?..

На сусідньому ліжку заворушився і важко застогнав у сні Мурза. «От іще б цього малого якось вирвати з багна. Ще зелений, робить усе, що йому кажуть, а душею до добра тягнеться. Вивезли до Німеччини, працював на бауера, потім у Бельгії на руднику, а далі вже не знати як прибився до оунівської станиці в Інсбруку. Втягли до СУМу, а невдовзі продали на вишкіл американській розвідці. За кожну обдурену, заарканену душу гребуть, паскуди, іудині срібняки. Цікаво, скільки отримала за мене мадам Симона?»

Хтось знову тихо прочинив двері.

— Максе, ти тут? — прошепотів з порога черговий.

— Тут, а що?

— Та знову кличуть…

Андрій вийшов з кімнати. В коридорі тупцяв Лях. Очі сполохані, сам аж сірий.

— Максе, ти не казав Вінклеру про мене?

— Ні…

— Побожися!

— Я в бога не вірую… Не питали, то я й не казав. А що мав казати?

— Та хай йому чорт, отому Вальтеру! Присилував мене, а тепер…

— До чого він тебе присилував?

— Та-а… — похнюпився Лях. — Іди. Там той чорний… Нагору тебе…

— Мабуть, знову щось вантажити доведеться. А хто кличе?

— Сказав, від генерала. Спитай у нього, мо', він скаже…

Андрій вийшов на подвір'я. Там на нього чекав той самий негр-сержант, що якось приходив по вантажників. Щось вивідати у цього велетня з іскристими, як місячне сяйво, білками очей, не було надії, сержант не знав жодного російського слова, а з німецької мови йому було відоме одне-єдине — «ком».

Сотник Мара бачив химерний сон. Так ніби він пливе за течією бурхливої, покрученої річки. Не на човні пливе, а на возі. Над головою чи то низькі хмари, а чи крони дерев, обтяжені набряклим снігом. Пливе довго повз хутори, міста і села, ліси і гори. Вода під ним нуртує, кидається з каменя на камінь, б'є у скелі і пінявими валами відкочується назад, а віз по ній котиться то тихо й плавно, то гуркоче, немов на бруківці. І раптом усе навкруг червоніє, малиново одсвічує, міниться, палахкотить сотнею відтінків червоного кольору. Вода, береги, небо, весь світ, а сонця не видно. Десь ховається за обрієм чи, може, всілося там, угорі, на важких хмарах, що так притиснули бідну землю, аж ніби кров з неї капає. Малиново-червона, гаряча кров виповнює річку і парує, розтікається плесом по заводях. А він усе пливе й пливе… Потім бачить матір. Вона простягає до нього руки, кличе до себе, а він відпливає все далі. Червона річка несе його невідомо куди… «Вернися, сину! Вернися!..» А він ніяк не може звестися бодай на лікоть, щоб востаннє глянути на той берег, де лишилася стояти його стара ненька.

Сон сниться сотникові не вперше і завжди закінчується видінням отих страшних рутенів, що він їх поклав на лісовому кордоні. Всі вони мовчки сунуть на нього, тягнуться вузлуватими Пальцями йому до горла, от-от задушать. Прокидається в холодному поту, тремтить од жаху кожною клітиною. Проте цього разу хтось не дав йому додивитися сон до кінця, трусонув, одірвав од подушки.

— Вставай! Страшний суд проспиш!

Сотник сів на постелі. Протер очі. Перед ним стояв невисокий чоловік у цивільному з довгастим, сірим і дуже знайомим обличчям. З-за його спини виглядали ще якісь двоє.

— Одягайся… Ми зачекаємо в сусідній кімнаті, — сказав і пішов, а Мара кинувся натягати штани, гарячково згадуючи, де він бачив це обличчя з пронизливими холодними очима.

Похапцем одягся і за хвилину-другу вже переступав поріг до сусідньої кімнати. Всі троє були там. Високий стояв біля вікна і припалював сигарету, другий сидів у кутку, витягнувши ноги і роздивляючись носки своїх черевиків, третій вмостився на столі й дивився на Мару так, ніби одразу хотів довідатись про його життя все до кінця. Сотник глянув у ті холодні сірі очі й ледве не зомлів — перед ним був сам Бандера. Портрет «вождя» він бачив не раз, проте там він виглядав молодшим. Сотник поштиво вклонився,

— Слава Ісусу…

— Навіки слава, — відповіли врізнобій і не дуже привітними голосами.

— Хто будеш, чоловіче? — запитав Бандера.

— Сотник УПА, Корж Микола…

— Родом звідки?

— З Дермані я, пане провідник. Батьки й досі там, коли совіти не… З Нагорянщини ми.

— Як опинився тут, друже сотнику?

— Горе пригнало…

— Облиш емоції, — кинув той, що стояв біля вікна. — На них у нас немає часу. Під чиїм проводом служив?

— Напочатку в боївці Клима, потім якийсь час ходив з Юрком, а пізніше в курені Докса штаб охороняли.

— Так, так… — криво посміхнувся той, що сидів у кутку. — А не брешеш?

— Бий мене сила божа! — перехрестився сотник.

— Коли тебе підіслали совіти, бог тобі не допоможе, — сказав шеф безпеки.

— Та що ви, які совіти?! Я ледве живий звідти вирвався…

— Оце нас і непокоїть, адже з їхніх рук вирватися непросто.

— Та я не був у них. Я коли почув, що в монастирі совіти, подався з валкою на лісовий кордон…

— Куди, кажеш, подався? — запитав од вікна довготелесий.

— За Устю, там у лісі ще за Польщі лісник жив…

— Аз ким подався? — спитав з кутка другий.

— Та я ж сказав, з валкою… З обозом…

— А що в тому обозі? — спитав Бандера.

У сотникових грудях щось зойкнуло й покотилось у безвість. «От він і прийшов, той страшний суд. Тепер не викрутишся, тепер настав час казати правду… А як її скажеш, коли вона вся проти тебе обертається? Господи правий, сохрани і помилуй…»

— Чого замовк? — ступив крок од вікна пан з сигаретою в зубах.

— Думаю, як правдивіше сказати…

— Кажи як було! Тут усі свої.

— Дещо з речей генерала…

— А ще?! Та кажи, коли тебе питають! — приступив до цього довготелесий. — Крутишся, як курва з Лодзі…

— Я присягав… — ледве витиснув із себе Мара.

— Кому? — спокійно запитав Бандера.

— Гармаш письмову з мене взяв, а він службою безпеки при штабі заправляв.

— Ось перед тобою Степан Ленкавський — шеф безпеки всієї ОУН, а це — Ярослав Стецько. Говори, чоловіче, я тобі вірю.

— Золото там… Золотий запас армії… Що й скільки, не відаю. Мене приставили охороняти, а коли… Я весь час біля штабу тримався, а коли штаб у Спасові накрили, я з обозом вискочив і, як наказував мені Сталевий (він казначеєм був), подався до монастиря… А там… Там уже совіти орудують. На горі. А чернець спустився та й каже: тікайте, бо настоятеля вже допитують… Ну я й подався. Оце і все…

— Ні, дорогенький, це лише початок, — благодушно посміхнувся шеф безпеки. — То добре, що ти подався. А куди?

— Та я ж казав, на лісовий кордон…

— А далі?

— Далі?.. Шукав, куди сховати оте, що на возах було…

— А чого не шукав штабу?

— Та я ж на свої очі бачив, як його накрили. З трьох доріг перли. Там така сила!.. Я спочатку хотів на кордоні в підпілля запхати, та роздумав…

— Чого ж це? — спитав Стецько.

— Примітно дуже… А тут іще совітський літак налетів і почав стріляти. Їздових побило… Мене ось поранило й Ореста в руку зачепило… Хлопчина такий був при обозі. Ми його з кіньми з дому забрали. Я сам забирав… Пов'язав Орест за полудрабки коней, підвода за підводою, і рушили ми геть з того кордону. Орест передніх коней веде, я на останній підводі біля кулемета лежу… А в голові у мене джмелі гудуть і перед очима ніч, темрява, кров'ю підпливаю… Вже й не знаю, як на дорозі опинився… Розплющив очі — нікого, тільки вітер у верховітті шумить та сосни заглядають в очі…

— А він поет, шляк би його трафив! — не стримався Стецько. — Ач, якої розвів… Ти нам не заправляй лірику, ти кажи, де золотий запас?!

— Не знаю… — опустив голову сотник.

— Чули, панове? Він не знає! Ти що?! Не бачиш, хто з тобою говорить?!

— Щастить нам сьогодні на дурнів, панове… — сказав шеф безпеки. — Доведеться тебе, хлопче, на дибу брати. Може, пам'ять тобі проясниться. А то — «не знаю»… Це не відповідь.

— Матір'ю присягаюсь, не знаю!.. Може, якби сили мав та пішов по сліду… Я й пішов був, але знепритомнів. Мене староста калинівської церкви біля розп'яття знайшов і до отця Феоктиста потай переніс. Я в нього під повіткою у схроні був, аж поки не одужав трохи…

— Та що ти його слухаєш! Клич хлопців, нехай починають, бо він нам тут до вечора казочки розказуватиме!

— Ну, що ж… — Шеф безпеки підвівся. — Думаю, пора нам поговорити з ним іншою мовою.

— Зажди, Степане, — зупинив його Бандера. — З тим іще встигнемо… То ти, чоловіче, кажеш, що з воза впав?

— Та певне, що впав, коли на дорозі отямився…

— Хай так, а куди валка поділася?

— Не знаю…

— Може, до совітів потрапила? — запитав Стецько.

— Не знаю… Але такої чутки, щоб до совітів, поміж людей не було. Панотець Феоктист через парафіян пробували визнати — не знають люди. Про те, що у Спасові сталося, багато розказують, а про обоз не чули й не бачили.

— Ну, а ти сам, що про те думаєш? Куди, по-твоєму, він міг подітися? Це ж не голка — цілий обоз… Скільки там підвід було?

— Три…

— От бачиш, три підводи. — Бандера перезирнувся з Ленкавським. — Це вози, шестеро коней і хлопчина. Як його, кажеш, звали?

— Орест… А коней було семеро. У мене під сідлом ще огир був…

— А отець Феоктист, це не той часом, що в Дермані на Панєвській служив?

— Той самий, — зрадів Мара. — Він у нашій школі закон божий викладав.

— Тісний світ, панове. — Бандера зсунувся зі столу і повагом пройшовся кімнатою. — Гарне село Дермань. За Польщі було поділене надвоє, панське й жондове. У панському був палац княгині Любомирської, а в жондовому — монастир… — Бандера говорив, а сам з-під лоба зиркав на сотника. — Колись друкарнею монастиря в Дермані опікувався брат Северина Наливайка, Дем'ян, що був священиком при дворі князя Острозького. Настоятелями були сім єпископів, один архієпископ і чотири митрополити… Князь Владислав-Доменік Заславський передав монастир католицьким монахам, кармелітам босим… Були в Дермані і французькі монахи-трапісти, які мали заснувати там орден мовчальників… Було, багато чого було… Бібліотека, школа, гімназія… — Бандера зупинився перед сотником і пильно глянув йому в очі. — А зараз яка вона, Дермань?

Під тим пронизливим поглядом сотник знітився, проте відповів:

— Згоріла Дермань… Ще як німці мали тікати, Юрко із своїми почав був колупати совітських симпатиків, ну й… Не знаю вже, хто підпалив, я при тім не був, але півсела вигоріло… Княжий замок, бібліотека, будинок вчителів і монастирська тюрма — в одну ніч…

— Яка це тюрма? — спитав Бандера.

— Мельхісадекова… Ну, розказують, що в ній колись сидів архімандрит Мельхісадек Значко-Яворський. Я, може, й не знав би, так панотець Феоктист розказували.

— Який він із себе? — раптом запитав Бандера й підозріливо глянув на сотника.

— Хто? — не второпав Мара.

— Феоктист?

— Та звичайний… На зріст, як от ви, проте товстіший, ширший. Чуб чорний, кучерявий, а очі сині й над лівою бровою рубець…

— Він! — вигукнув Бандера, озираючись на своїх добродіїв, що в час його розмови з Марою стояли мовчки. — Правдива твоя мова, чоловіче. Саме таким панотець Феоктист і мені згадується. Ну що ж, відпочивай.

Він поклав сотникові руку на плече, хотів був ще щось сказати, але передумав і швидко вийшов з кімнати. Отецько і Ленкавський перезирнулись і повагом рушили за «вождем». Мара залишився стояти посеред кімнати, не знаючи, як розуміти останні слова чолового. Як довіру прийняти не міг, заважав отой підозріливий погляд, коли мова зайшла про панотця Феоктиста. Проте в словах ніби ж і не було нічого загрозливого а чи неприязного.

А тим часом у сусідній кімнаті Бандера наставляв Ленкавського:

— Візьміть цього глупака і потрусіть добре. Тільки глядіть, щоб дух з нього не витрусили. Він нам ще згодиться.

— Та бреше, стерво! Все бреше! — гарячкував, як завжди, пан прем'єр.

— Ні, Славцю, він правду, каже. Мабуть, так воно й було, як він розказує, та тільки що нам з його правди. Покрутіть його, хай згадає, де міг затаїтися хлопець з обозом? Далі трикутника Спасів — Калинівка — Дермань він не міг вискочити. Переберіть з ним усі можливі сховки, бункери. Він ті місця добре знає, бо таки родом з Дермані. Мабуть, і отця Феоктиста знає, хоч я особисто його ніколи в очі не бачив.

— А ти не думаєш, що все то звичайнісінька підстава? Взяли енкаведисти той Савурів обоз, а цього до нас послали. Мовляв, нехай присилають по гроші ще кого звідси? — сумнівався Ленкавський.

— Ні, Степане, енкаведисти придумали б йому якусь мудру легенду, а цей прителіпався сам, та ще й голий, мов бубон. Але то вже твоя турбота. Спробуй, може, і таке трапитись, я підстави не виключаю, однак після перевірки треба його послати назад, хай знайде для нас той золотий запас. Він нам ой як згодиться!..

Бандера, а за ним Стецько потисли шефу безпеки руку й пішли. Ленкавський провів їх до дверей. Коли вернувся до сотника, той стояв, немов закам'янілий, на тому самому місці, де його залишили. Стояв і приречено-тупо дивився собі під ноги, неначе бичок на бойні.

Ніч була на диво місячною. Пасма ніжної прозорої блакиті спадали з неба і заливали сріблом ближні, порослі буковими лісами гори. Вище в небі, над хмарами, немов білі патріархи в лодіях, пливли альпійські верхи. Землю і небо оповила казкова голубінь. Через її осяяність ніщо не сприймалося реально; ні дерева, ні замкова стіна, що нависала над толовою, немов грозова хмара. Ця ніч уже принесла Андрієві стільки тривог, і хтозна, яка небезпека чекала на нього попереду, а він ішов і милувався красою. Краса завжди будила в його душі тугу за рідним краєм. Тугу давню, глибоку, яка проростала в серці тривожним щемом і неодмінно дарувала видіння: затінену яворами дорогу, тиху лісову річечку, пагорок, за яким проглядають із рясних садків укриті гонтом дахи його рідної Калинівки… Зараз те видіння майнуло іскриною і згасло. Вони з сержантом підійшли до залізної брами в замковій стіні. Скрипнув ключ, гримнули засуви. «Ком», — вимовив посміхаючись білозубий сержант і ступив у темряву. Андрій рушив за ним. Спалахнув ліхтарик. Сержант крокував попереду, неначе арап із «Тисяча і однієї ночі». Йшли якимось підземним переходом. Важке склепіння попідтікало, сочилося водою по щілинах. Перейшли захаращене приміщення, майже до стелі закидане старими потрощеними меблями. В кутку вели, вгору вузенькі сходи. Андрій зупинився.

— Ком, ком… Май френд, — озвався стиха сержант і махнув ліхтариком, показуючи, що треба підніматися нагору. Скоро вони опинилися перед важкими дубовими дверима. Сержант прочинив їх і тихенько покликав:

— Міс… Міс Патриціє?

Десь близько почулися кроки. Жіноча рука намацала в темряві Андрієву руку і потягла до себе. Вони опинилися в темному коридорі, потім знову піднімалися сходами на другий поверх. Обабіч стояли залізні рицарі з мечами і списами, а біля височенних дверей — з алебардами. Андрій уже не знав, що й думати. Поки його вів сержант, думалось одне, а коли потягла за собою міс… Двері прочинилися тихо. Увійшли до зали, стіни якої являли собою книжкові шафи. Засклені, вони відбивали місячне сяйво, що проникало сюди через високе, на всю стіну, вікно. Очі в Андрія вже встигли звикнути до темряви, і він одразу побачив, що біля вікна хтось стоїть.

— Тедді, я привела його… Замкни за мною двері й нікому, крім мене, не відчиняй. Ось ключ…

Вона наблизилась до високого, ставного чоловіка, щось йому ще прошепотіла на вухо і, поцілувавши в щоку, зникла. Андрій не вірив своїм очам. Перед ним стояв майор Крайніченко, якого він вважав мертвим.

— Андрію, ти?

І голос його:

— Ну, здоров, друже!..

Йому подали руку, але він не потиснув її — напружено придивлявся. Чоловік нахилився до нього, намагаючись заглянути в очі.

— Це я… Федір Крайніченко… Не впізнав, чи що?

— Та чому… Впізнав…

— Ну то проходь. Я тільки двері замкну… Коли б ти знав, як я зрадів!.. Я побачив тебе…

— Де ви могли мене бачити?

— У дворі, біля складу… А чого це ти мені викаєш?

— Та так… Давно не бачились.

— А таки правда, давно… — сказав Федір, обнімаючи хлопця. — Ходім на балкон, там світліше… Ходімо, я хоч подивлюсь на тебе, який ти став.

Балкон, куди вони вийшли, здався Андрієві сходинкою до неба. Внизу на запаморочливій глибині повільною рікою стікав на долину туман, а місяць був зовсім поруч, простягни руку — й торкнешся. Проте чомусь усе видавалось хлопцеві неживим. Почувався так, наче на всім білім світі вони лишились тільки удвох з Крайніченком і їм ніяк не обминути відвертої розмови про те, як кожен з них жив ці роки.

Цим вельми цікавився генерал Керк, який сидів зараз у сусідній з бібліотекою кімнаті і, притискаючи обома руками навушники до голови, напружував слух. Голоси, які досі так ясно було чути, враз ніби віддалились, а згодом і зовсім пропали.

— Їх не чути… В чому річ?!

— Вони вийшли на балкон, — сказав радист, — а там немає мікрофонів.

— Чому? Чому їх там нема?!

— Там ніде їх сховати…

— Треба було врізати в лутку балконних дверей.

— Можна було і врізати, але для цього ви не дали нам часу. Наказано встановити в бібліотеці, ми встановили, які можуть бути претензії?

— Хто наказав?! — загримів генерал.

Радист глянув у бік Патриції, що саме заходила до кімнати, і замовк. Керк зірвав з голови навушники, спересердя жбурнув їх на магнітофон.

— Обережно, плівку порвете… — сказав радист. Проте Керк уже не звертав на нього уваги, його цікавила Патриція.

— Чому ти не закрила балконних дверей?

— Там немає замка, тільки дерев'яний засув, яким двері можна зачинити зсередини, але звідти їх можна і відімкнути… Чи, може, я повинна була сказати їм, щоб не виходили на балкон, бо там ми їх не почуємо?

— Мені треба знати, про що вони там говорять! — нервував Керк.

— Не хвилюйтесь, мій генерале, — Патриція спробувала перевести розмову в спокійніше русло. — Все, про що вони можуть говорити, вам давно відомо. Я сама навела довідки про цього Макса у майора Вінклера, він характеризує хлопця позитивно. Це найкращий його вихованець… А що стосується Теда, тут я…

— Ні, закохані жінки не для розвідки, — схопився на рівні Керк. — Ти знаєш, хто цей Макс і куди його завтра відправляють?

— Здогадуюсь… А коли ви вже так боїтесь, не треба було влаштовувати їм цю зустріч.

— Треба! Така зустріч може дати більше, ніж роки праці над об'єктом. Може, саме в цю мить, поки ми тут з тобою… твій любий Тедді передає Максові…

— Що? Що він може передати? Та я знаю все, що в нього є, не виключаючи білизни. А коли й передасть, то в Макса все те легко можна…

— І все ж піди й припини цю зустріч. Досить! Я сказав усе!

Тим часом на балконі бібліотеки точилася тиха і зовні спокійна розмова.

— А я думав, що вас уже нема… серед живих… — блукаючи поглядом по верхах далеких гір, говорив Андрій.

— Я теж уже не сподівався зустріти тебе, а тут раптом бачу — ти! Що то за довготелесий був, якому ти по пиці врізав?

— Грицько Шпинь. У мене з ним любов давня… ще з Калинівки. А коли мене слідом за вами кинули в підземелля, він, паскуда, солоним хлібом мене годував… Доля ніби сміється над нами — то розведе, то знову одним мотузочком зв'яже…

— Кажеш, тебе слідом за мною кинули?

— Я бачив ваші слова, видряпані на стіні… — з гіркотою сказав Андрій і замовк, роздумуючи над тим, куди це він знову вскочив. «Пастка! Не інакше… Сам продався і мене тягне за собою…»

— Чого мовчиш, Андрію? Нам у мовчанку грати не можна. Нам тільки начистоту або ніяк. Щоб сказати те, задля чого я тебе сюди покликав, я повинен вірити тобі, як самому собі.

— Та навіщо вам та віра? Ви он як влаштувались, мов той фон-барон у замку розкошуєте, американським сержантам наказуєте, навіть міс Патриція вам прислуговує.

— Ох, Андрію, Андрію, не все те золото, що блищить… А я думав, ти зрозумієш.

— А що я повинен розуміти? Ще коли зустрів вас у Дайна в готелі, подумав… Ех, та що говорити. Не вірю я вам!

Федір передбачав, що в Андрія можуть виникнути сумніви, і тепер гарячково шукав слова, які могли б переконати хлопця. «Сказати йому про планшет Кьоніга чи ні? Не скажу, подумає, що я ті папери американцям продав. А скажу, то тільки словами й відбудусь, адже той планшет йому не даси, хлопця перевірятимуть на кожному кроці».

— За відвертість дякую, — після паузи промовив Федір. — Виходить, ти зневірився в мені тільки тому, що я не в могилі, а тут, у замку… Дивна логіка. Воно, правда, коли не ймеш людині віри, слова не допоможуть. Та все ж скажу. Я, знаючи, що ти там, у флігелі, в американській розвідшколі, теж мав би не вірити тобі, проте я вірю… Вірю, бо знаю, бачив, як ти повів себе в Дахау, на лісосіці, коли з табору тікали… Не раз мав змогу переконатися, що ти чесний хлопець. Вірю, бо знаю, що ти нікому не сказав і про озеро Топліц, де гестапівці ховали кінці у воду…

— А ви хіба їм про те не сказали? Чи, може, то не ті ящики ми зі складу виносили? Ті самі, я вже їх добре знаю!

— Я не сказав… У цій справі вони обійшлися без нас з тобою. Але того, що шукали, поки що не знайшли. А планшет Кьоніга я їм не віддам. Кістьми ляжу, а переправлю його нашим. Хотів був з тобою, та, бачу…

— Ви так голосно говорите, не боїтеся, що почують?

— Тут нас ніхто не почує. Не хвилюйся. Ти кажеш, розкошую? Після того виступу перед хлопцями на подвір'ї нижнього замку…

— То це ви і є той майор? — стрепенувся Андрій. — Я не знав…

— Ти ще багато чого не знаєш… Як був у карцері, захворів. Уже в кутку смерть стояла. І так мені гірко було вмирати, адже не один ти про мене так подумати можеш. Продався! Вони тільки цього й чекають. Тутешній шеф, генерал Джіммі Керк… Ти запам'ятай його ім'я.

— Навіщо?

— Запам'ятай, згодиться… Так він психологічний експеримент поставив. Поклав собі будь-що зламати мене. Примусити працювати на них. З табором Ді Пі не вийшло, але він затявся, надумав остаточно скомпрометувати, поставити мене на чолі націоналістичного видавництва…

— Послухайте, навіщо ви мені все це розказуєте?

— Для того, щоб ти… — від хвилювання Федір не міг говорити: — як ступиш на рідну землю, іди до своїх… Поки ти вчишся, ти ще не шпигун. А там, як з літака скинуть, не барися, одразу йди…

— Хто це вам таке сказав, що я… піду?..

— Послухай, Андрію… За тобою нема гріха. Тобі повірять.

— А вам ні?

— Вони мене вже встигли обмазати дьогтем, а тепер іще це видавництво на шию, мов камінь, повісять і думатимуть, що втопили. Проте знай і скажи там, кому треба: хто б про мене що не говорив, я не здамся. Коли вже я в цьому вертепі опинився, коли нема для мене іншої дороги додому, я піду цією… Може, і не дійду, та коли знатиму, що мені вірять… Розкажи про БСВ, може, хто з наших додому повернувся, то нехай у них про мене спитають. Я чекатиму вістей від тебе! Чуєш? Обіцяй мені…

— Та що я можу обіцяти? Хіба я знаю, що зі мною буде завтра?

— То правда… Проте вони вас не для Австралії готують. На Україну підете…

— Коли б то так… Вони мені не дуже вірять; то Шпинь, а то цей Шольтен. Годину тому Вінклер про нього допитувався. Хто стріляв?.. Сам наказав прибрати, а тепер допитує.

— Шольтен? Здається, про нього згадував генерал за обідом…

— З генералом за одним столом обідаєте, чи що?

— Трапляється. Це входить у методи мого перевиховання. Але Теда вони з мене не зроблять, ні! Я Федір Крайніченко був і завжди ним буду. Ох, Андрію, це ти вже скоро будеш вдома… Як я заздрю тобі!.. Вклонись і від мене рідній землі.

— А Вальтер каже: кому ми там потрібні, без нас обійдуться.

— Батьківщина без нас обійдеться, це правда, та чи обійдемось без неї ми?

Місяць ще нижче спустився над гори. Може, тому, що світло його падало вже інакше, а може, перемінилося щось у душі Андрія, а тільки все довкола ніби ожило. Хлопець ледве стримував хвилювання. Федір правду каже, у них обох немає зараз іншої дороги. Весь час тримались, і зараз треба триматися один одного, І все-таки десь глибоко в душі ще точив черв'як сумніву: що як це майстерно розставлена пастка? Від цих думок хололо серце, проте він гнав їх від себе геть. Адже коли в таке повірити, то чи варто й на світі жити.

— Нам пора… — стиха промовив Федір. — У Мюнхені мене знайти буде неважко. Віднині житиму легально, під своїм прізвищем.

Бовкун простував людною Фіріхштрассе. Ранок видався ясний, сонячний, але настрій був препаскудний. Щось дерло, скородило душу. Так, наче передчуття близької біди. Але де їй, тій біді, взятися? Все ніби гаразд. Не до Москви, а лиш до Відня зібрався з боївкою. Місяць тому, як інспектували станиці, відвідали Лінц, Грац, Інсбрук зовсім без документів, лиш перепустку на машину мали, а тут такі розкішні пашпорти виготовили в референтурі зв'язку. Фальшиві, звичайно, але так пристойно зроблені. На всіх трьох позначки, печатки і штампи стоять там де треба. Славцьо тепер був Антоном Недовозом, Фурман — Петром Білим, а він сам — Грицьком Цмокалом. До того ж мали посвідчення службовців рибної фірми «Леон Гарліг». Їхати зібралися машиною, бо вона їм знадобиться для поїздки у Гльогніц, до пана Ріко Ярого в гості. А може, й не доведеться тягтися до Гльогніца, адже сам пан чоловий сказав, що навряд чи той пройда сидітиме в замку, який тепер опинився під совітською армією. Очевидно, шукати його доведеться в англійській, а швидше — в американській зоні. А коли знайдуть, живого. (Бандера на тому наголошував) притарабанити до Мюнхена. Завдання, зрештою, не таке вже й складне. Доводилось виконувати складніші. Та як залишити Катрю? Він ледве вмовив її (побожився навіть, що то вже востаннє) доглянути дітей чолового. Його жінка в лікарні вже другу добу. Ну, хай ще тиждень-другий там затримається. Але ні, за лікарню треба платити немалі гроші, а той такий скупий, що за копійку вдавиться. Так що породілля в лікарні не затримається, за день-другий вже вдома буде.

День-другий… А скільки доведеться ганяти за Ярим? Може, пощастить за кілька днів обернутись, а може, і цілий тиждень чи й більше доведеться пробути в Австрії? Ох, господи боже, як йому обридло таке циганське життя!..

А люди собі йдуть по Фіріхштрассе хто куди, снують, неначе мурахи, і нікому нема ніякого діла до Миколиних справ, до його гризоти.

Зараз йому ще треба заглянути до Фурмана, де споряджали у путь «хорха», віднести хлопцям пашпорти, хай звикають до нових прізвищ. Передати їм гроші, аби купили собі пристойніші вбрання, бо їдуть до Відня, як пани комерсанти, а не якесь там бидло. На Фіріхштрассе, 53 йому сказали, що на третю годину має з'явитись на розмову до чолового, який чекатиме у Левка Гарлиги, то буде вже останній інструктаж перед від'їздом, але до третьої ще цілих дві години. Опісля, може, вже й не випаде попрощатися з Катрею, а зараз сам бог велить. Зупинив таксі і, назвавши адресу пивниці, що за квартал від будинку чолового, сів на заднє сидіння. В таксі завжди їздив один, вмощуючись так, щоб ні таксист, ні перехожі не могли розгледіти його обличчя. Конспірація давно стала звичкою. Господи, куди відлетіли ті недовгі роки юності, коли жив, як усі люди, не боявся, не крився, ходив з піднятою головою і не ховав очей ні від ворогів, ні від друзів. Це було ще три роки тому, а здається, минуло ціле життя. Постарів душею так, ніби рік рахувати за десять. Та хіба не постарієш, коли в цьому вертепі душа шкварчить, наче на розпеченій пательні… А почалося з невинної забави. Дружок по гімназії підсунув книжечку, потім другу, а там і до бойскаутів записали. В сорок третьому став членом ОУН і одразу пішов у підпілля. Руки чесалися поквитатися з окупантами, а провідники переправили на терени Польщі. Був у боївках Рена, Дідика, Бродича, що діяли на Сяноччині. Діяли! Бодай ніколи б не згадувати таку діяльність… Обдирали людей, тягли останнє. Українців не милували, а поляків при найменшому спротиві мордували на смерть. Але поки були на Сяноччині одні, то та різня ще була квіточками, ягідки з'явилися разом з тими, хто тікав від совітської армії з Ровенщини, Львівщини. Ті набігли люті, скажені, і почалося таке, що й у пеклі не побачиш. Він і зараз здригається, коли ненароком згадує різню в Бали-городі. На те невеличке польське містечко навалилися всі разом… Сорок трупів кинули під церквою. А за що? За яку провину підняли на ножі закривавлений Балигород, тоді він так і не довідався. Це вже тепер розуміє, що далі на Захід з порожніми саквами провідникам іти було не з руки, от і поживилися за рахунок забитих, закатованих людей.

Думки про те, чим жив і чим має жити, приходили до Миколи нечасто, але завжди після роздумів над своїми сімейними незгодами. Досить було згадати про Катрю, і голова йому пухла. Як їм далі жити? Як, коли він сам собі не належить? От і зараз… Господи, коби хто знав, як йому не хочеться їхати до того Відня! А спробуй відмовся — вважай, нажився. Тих, хто багато знає і пробує відійти від справ, Ленкавський і його заплічних діл майстри не милують. От і думай, як тут бути. Вибирай, з ким далі хочеш іти: з Катрусею чи з Бандерою. Може, воно якось саме собою зміниться на краще. Може, чоловий когось іншого візьме в охоронці. Хіба Катрі про таке скажеш? Ні, хай уже що хоче думає про нього, аби лиш правди не знала. Так і йому і їй спокійніше буде.

Таксі зупинилося на розі тихої вулички. Микола розрахувався і зайшов до пивниці. Замовив барменові кухоль пива, а сам подався до кабіни з телефоном. Спершу подзвонив пані Марійці. Вона весело защебетала в трубку: це добре, що він об'явився, бо на нього чекають о третій пополудні. Чоловий обідає в колі сім'ї комерсанта, а по трапезі хоче поговорити з приводу обставин, про які стало відомо лише сьогодні вранці.

Побалакавши з пані Гарліговою, Микола одразу подзвонив на квартиру до Бандери. Там, окрім дітей і Катрі, нікого. Зараз він домовиться з нею, де краще зустрітися. Чи вона вийде до нього, а чи він заскочить до покоїв, скориставшись із того ключа від чорного ходу, який вона дала йому вчора. Поки там немає чолового, квартиру не охороняють.

Микола вже втретє набирав знайомий номер, проте телефон мовчав. Воно, правда, Катря на цей дзвоник від нього не сподівається, але ж де це вона? Чому не підходить до телефону? Дітям брати трубку заборонено, тож озватися має тільки вона. Тривога гострою шпичкою кольнула в серце. Що там могло трапитись? Може, на кухні порається і не чує дзвоника? А може, знову серцевий напад? Вона ж така, що не пожаліється нікому, окрім нього. Вже був певен, що з Катрусею якась біда, а тому вискочив з кабіни, кинув барменові пфеніги за пиво і подався вулицею. Ледве не бігом проскочив квартал і в завулку біля під'їзду, де була квартира чолового, побачив «б'юїк», а біля нього — Байду. Боївка була однією з трьох, що охороняли Бандеру. Але чому вони тут, коли «вождь» уже, певне, миє руки, готуючись до обіду з паном і пані Гарліг? Може, чоловий послав Байду по щось додому? Та, зрештою, то його справа, але показуватись на очі Байді не слід. У того язик, як помело. Вже хотів був податися через прохідний двір, коли угледів Бандеру. Той вискочив з під'їзду, неначе за ним вовки бігли. Скуйовджене волосся, розхристана сорочка — вскочив до машини і гримнув на бойовиків так, що й Микола почув його лайку, «Б'юїк» рвонув від під'їзду.

На дзвінок з квартири ніхто не відгукнувся. За кілька хвилин Микола вже був біля чорних сходів. Цибаючи через дві на третю сходинки, злетів до дверей, що вели на кухню. Прислухався, тихо. Дістав ключа, повернув ним у замку й переступив поріг. Нікого, лише парує на плиті чайник та димить підгоріла молочна каша.

З нею таки щось скоїлося, коли забула про дитячу страву! Де ж вона? У Миколи обірвалося серце. Ще вчора Катря жалілася, що тисне їй у грудях. Кинувся коридором до вітальні й остовпів: у прорізі дверей висіла Катря.

— Ні-і! — закричав страшно. Вихопив ножа, перерізав шворку. Тіло сповзло йому до рук, він закляк над ним і заплакав, заридав гірко над своєю першою і останньою любов'ю.

Розділ сьомий ФІРМА ЗАПРОШУЄ

Ось уже кілька місяців Юта звикає до нової посади. Кожного ранку, рівно о десятій, вона з'являється у ці обтягнуті старовинними гобеленами стіни, під оздоблені роззолоченим ліпленням стелі, сідає за масивний письмовий стіл і протягом шести годин не знає, куди себе подіти. Дзвонять рідко, листи майже не надходять, а ті, які вона розсилає за зазначеними Хорстом адресами, поки що не викликають цікавості до нової фірми, що розмістилася в особняку на тихій Прейсінгштрассе. З вікон видно, як снують машини по магістральній Унн-Вінер, видно липи парку і міст Максиміліана, видно Ізар і набережну.

В апартаментах тихо і безлюдно. Обабіч просторої вітальні, яку тепер перетворено на приймальню директорів фірми, два кабінети — для Хорста і Гуго. Перший іменується генеральним директором, другий — директором-розпорядником, але обидва сидять у Зальцкаммергуті і щось там перебудовують, завозять, наглядають за монтажем обладнання для експериментальної лабораторії, яку вирішили влаштувати в підвалах замку. Юта просилася поїхати з ними, але Гуго наполіг, щоб вона залишалася в офісі. Хтось же повинен репрезентувати фірму перед тими, на кого справить враження попередня реклама. Інформація в газетах, стаття в економічному віснику, прозорі натяки на інтереси промисловості, які в найближчому майбутньому має задовольняти нова фірма, навіть виступ по радіо генерального директора поки що не розбудили бажаної цікавості. Однак Гуго не втрачає надії і запевняє Хорста, що коли буде товар, з'явиться і покупець. А поки що летять гроші Торнау. Він платить за обладнання, яке закуповують у Швейцарії, Італії і навіть Англії, платить інженерам і робітникам, платить за цей особняк і її туалети, які замовляє в Парижі. До неї Хорст ставиться з підкресленою увагою і ніжністю, яка її трохи лякає і насторожує. Щось більше за братнє почуття вгадується за його поглядами, бажанням зробити їй приємне, розважити. А ці щоденні дзвінки до неї сюди в офіс і просто в номер готелю «Ріц», де вона зараз мешкає. Він хоче, щоб вона не забувала про нього, щоб пам'ятала й чекала. В розмові завжди підкреслює, що тільки вона розуміє його, що тільки їй він може звіритись в усьому. Все те їй більш ніж приємно, вона вже не знаходить собі місця, коли тих дзвінків довго немає.

Задзвонив телефон. Юта здригнулася. Рука зняла трубку. Приємний баритон просив призначити йому аудієнцію у пана Торнау. Вона відповіла, що пана генерального директора зараз немає в місті. Тоді баритон представився агентом американської корпорації «Брати Стінеси і К°» і попросив дозволу відвідати офіс і дещо уточнити в розмові з секретарем генерального директора. Баритон так ввічливо домовлявся про зустріч, що вона не відмовила. Сидіти одній в чотирьох стінах, копатись у власній душі, гризти себе за почуття до Хорста, які вважала непристойними і перед якими не мала сили вистояти, така перспектива була не з приємних. Знала вона й те, що корпорація мільярдерів Стінесів цікавить Хорста, адже в цінних паперах фельдмаршала, які дісталися йому у спадок, левину долю капіталу становлять акції саме цієї компанії. До того ж це був представник першої американської корпорації, яка сама виявила інтерес до їхньої фірми. Вже одного цього, згідно з інструкціями Гуго, яких вона мала дотримуватись, було досить, щоб приязно поставитись до власника приємного баритона.

Містер Єнсен Кебот, високий, широкоплечий блондин, здавалося, зійшов з обкладинки модного ілюстрованого тижневика «Штерн», який лежав на краю її стола.

— О, все тут у вас о'кей! Ви маєте смак, фрейлейн, — сказав гість, з цікавістю розглядаючи пасторальні картинки з пастухами і пастушками, вигаптуваними руками баварських майстринь. — Це просто музейні цінності… Хто тут мешкав до того, як фірма орендувала будинок?

— Барон фон Дітц. Ще до капітуляції… Потім він, здається, загинув у Альпах. Будинок фірмі здала в оренду його вдова.

— Так, так… У вас чарівні очі, фрейлейн… Пробачте, як дозволите вас називати?

— Юта… Що вас іще цікавить, містере Кебот?

— Характер діяльності фірми.

— Штучні алмази.

— Що, що?!

— Прошу, ознайомтеся з проспектом, — вона взяла кілька скромно оформлених проспектів і подала американцеві. Той одразу занурився в текст і, поки не прочитав до кінця, не підняв голови.

— Це сенсація! Штучні алмази в Баварії?! Про це треба негайно…

— Не поспішайте, містере Кебот, днями фірма влаштовує прийом, де все, про що ви зараз читали, буде проголошено офіційно. Ось щойно видрукувані запрошення. Залишилось поставити дату і час. Прийом передбачається провести в Зальцкаммергуті, в родовому замку мого патрона, барона Хорста фон Торнау.

Слова Юти справили на гостя дивне враження, він наче поменшав, став вужчим у плечах, і голос з оксамитового баритона зазвучав тенором.

— Сподіваюсь, ви посприяєте мені, фрейлейн Юто… Я був би вам вельми вдячний, якби отримав запрошення на цей прийом. Справді, чи варто турбувати барона фон Торнау зайвими візитами, чи не краще послухати його там, у родовому замку. Послухати й передати вітання від Спостережної ради корпорації і особисто від братів Стінесів, які з таким сердечним теплом завжди згадують старого фельдмаршала… Адже раз побачити краще, ніж сто разів почути. Ох, здається, я зовсім заплутався. Побачити, почути…. Скажу відверто — це так несподівано — штучні алмази! Навіть у Штатах про них говорять пошепки, а тут проспекти, прийоми, офіційні заяви!

Юта вже шкодувала, що до часу розкрила плани фірми, проте особливо хвилюватися з цього приводу, здавалось, не було підстав. Проспекти й запрошення друкувалися не для того, щоб їх ховати від людей. Правда, Хорст сказав, що поки не буде справжніх результатів, варто помовчати. Та хіба з такої справи можна зробити таємницю, коли вже про неї навіть за океаном пронюхали й надіслали свого агента. Він аж тремтить від бажання негайно побігти і вдарити телеграму Спостережній раді американо-німецького концерну.

— Можете бути певні, містере Єнсен, запрошення на прийом ви матимете, дозвольте лиш записати ваші мюнхенські координати.

— Прошу, прошу… Готель «Ріц», номер одинадцять — двадцять два. Записали? От і гаразд… То я сподіваюсь… Дозвольте ручку…

— На все добре, містере Єнсен. Єдине, що я вам порадила б — не поспішайте телефонувати вашим шефам. Зробіть це після того, як побуваєте на прийомі в замку Торнау. Я маю невеликий досвід, проте знаю, там, — вона зробила виразний жест рукою, — люблять, коли від нас надходить ґрунтовна інформація.

— Ваша правда, фрейлейн Юто. Ваш розум може суперничати лише з вашою вродою… Дякую, я скористаюся з вашої поради… — задкуючи, містер Єнсен залишив приймальню.

Юта взяла зі столу запрошення. На цупкому крейдяному папері золотом було витиснено: «Фірма Хорст Торнау і К° запрошує» і далі прописними: «Бургомістра Великого Мюнхена доктора Штюпнагеля на вечірній коктейль до замку барона Торнау». Залишалося проставити дату.Задзвонив телефон. Юта взяла трубку. Збуджений голос Гуго волав:

— Юті, перемога! Ми маємо те, що хотіли! Розсилай запрошення!

— На коли?

— На завтра, Юті, на завтра!

Пораду чарівної флейлейн Юти містер Кебот Єнсен залишив без уваги. Після зустрічі з секретаркою генерального директора нової фірми він кинувся до готелю і негайно замовив телефон нью-йоркської контори «Кемікал корпорейшн». Вже уявляв, як витягнеться пика у шефа, коли той на другому кінці міжконтинентального кабеля почує про наміри Хорста Торнау, цього фальшивомонетника з титулом німецького барона, продукувати штучні алмази. Авантюра! Чергова авантюра! Але як широко закроєна! Одне незрозуміло, звідки така певність? Схоже, що за спиною цих новоявлених алхіміків стоїть хтось могутній і знаючий. Бо звідки молодому баронові, що вивчав лише юриспруденцію, знати технологію добування алмазів з графіту?

Задеренчав телефон. Єнсен схопився за трубку.

— Так, фрейлейн… Замовляв. Дякую… Алло! Містер Петерсон?! Кебот! Слухайте уважно! — Єнсен вимовляв кожне слово чітко, мало не по складах. — Хорст фон Торнау… Так, той самий… Заснував фірму по виробництву штучних алмазів. Ні, шеф, я не помилився, переді мною проспект. Послав вам кілька примірників поштою. Днями планується офіційне відкриття фірми. Подбав — матиму запрошення… Негайно інформуватиму вас. Важливі деталі: близько до фірми стоїть генерал Джіммі Керк, з яким під час війни працював зять нашого патрона Геро фон Шульце! Він загинув на березі озера Топліц. Сподіваюсь, шеф, ви поставите до відома штаб-квартиру корпорації. Дякую… О'кей! Чекаю ваших розпоряджень… Номер телефону, з якого я говорю, вам відомий. О'кей!

Кебот поклав трубку. «Ну, тепер містер Петерсон закрутиться дзигою. Ще б пак, така важлива інформація дає привід особисто зустрітися з небожителями. Адже нова фірма фінансується з сейфів братів Стінесів!»

Вітер падав з альпійських верхів, котився, немов гігантськими сходинками, горбами Віденського лісу і, вже трохи ослаблений змаганням з частоколом міських будівель, шугав траншеями вулиць, тягнувся до набережної, холодними злими пазурами дряпаючи плесо голубого Дунаю. Фурман зупинив «хорх» перед Бельведером. Вражена холодною величчю австрійського барокко, пані Марійка опустила скло і висунулася з машини ледве не до пояса.

Була та передвечірня година, коли з будинків Внутрішнього міста (так з давніх-давен тут називали центр Відня), з державних установ, торгових закладів, бюро і контор численних фірм висипали на вулиці бліді, похудлі, виснажені нудною працею клерки. Придавлені втомою, вони понуро сунули тротуарами вузьких покручених середньовічних вулиць, поспішаючи завченими маршрутами до затишку, спокою, відпочинку. Бельведер стояв на гамірливій Реннвег, що закінчувалась площею Шварценберга. Там під ударами вітру стогнали вікові дуби.

— Де ті ворота, чорти б їх ухопили разом з коханим Ріко! — сама до себе промовила пані Марійка, роздивляючись на всі боки.

— Он там, попереду, — підказав Фурман.

— Ти, Славцю, лишайся в машині, а ми… Ходімо. — Вона тицьнула Фурмана кулачком межи плечі. Він вискочив, запобігливо прочинив перед хазяйкою дверцята і подав Руку.

— Де це ти. навчився манерам?

— Біда навчить, моя пані…

— Ти дивись пильніше, бо від того німчика можна чекати якої завгодно капості. То такий характерник, нехай бог милує. — Вона сперлась на Фурманову руку, і вони поволі рушили до воріт з гербом герцога Євгена Савойського, чиї позолочені ініціали було видно здалеку. Скоро людський потік відтер їх від машини, і вони загубилися серед віденських обивателів.

Це славне місто на Дунаї, як і багато інших стародавніх європейських столиць, виросло, об'єднавши навколо внутрішнього замкового ядра численні поселення, що тепер стали його центральними районами. В час, коли пані Гарліг завітала до Відня, місто було окуповане військами чотирьох держав і поділене на зони, у кожній з яких були військові комендатури. Лише Внутрішнє місто не входило до жодної зони окупації, а тому тут можна було бачити патрулі всіх чотирьох комендатур одразу. З одного боку це ніби послаблювало жорсткі умови окупаційного режиму, проте з другого — посилювало ймовірність напоротись на перевірки як не однією, то іншою патрульною службою. Невідомо, якими міркуваннями керувався пан Ріко, але побачення пані Марійці він призначив саме тут, у центрі Відня, біля входу до парку Бельведер.

— О, Маріє, ви все така ж чарівна, — зустрів її компліментом Ярий. — Що це, наш вождь уже не має біля себе нікого іншого, що вдається до послуг таких вродливих негоціанток?

— Усе він має, — відказала Марійка. — Проте друзів вірних та щирих йому останнім часом таки бракує. Декого вже так настрахали та наполохали, що, не розібравшись, де своє, а де чуже, хапають усе підряд та глибше ховаються по норах…

На брунатному, поораному зморшками обличчі Ярого забігали хижі оченята. Підхопивши пані Марію під руку, він повів її до парку.

— Пробачте, моя люба, не сподівався, що розгуляється цей клятий вітер. Зранку, коли ви розшукали мене на телефоні, стояла така погожа днина. Весна, та й годі… Але то, може, й на краще, менше очей, менше клопоту, — Ярий виразно глянув на Фурмана. Марія перехопила той погляд.

— Він нам не завадить.

— Як скажете, але розмова наша суто конфіденційна і я б не хотів у інтересах справи, звичайно, щоб хтось третій чув її.

— Він нічого не почує, але хай буде поблизу, — Марія лукаво посміхнулась. — Як кожна жінка, я потребую захисту.

— Можете цілком покластися на мене, — Ріко злегка клацнув закаблуками.

— На вас, шановний пане, цілком звіритись боюся. Та й ті, хто мене до вас послав, останнім часом мають підстави…

— Давайте краще я розкажу вам про Бельведер, а то, крім вашого драбанта, тут на Реннвег стільки людей, і всі мають вуха.

Фурман ішов за ними на відстані. Вітер шугав між деревами й час від часу приносив уривки їхньої розмови. Ярий досить голосно розповідав про архітектора Йохана Лукаса фон Хільденбрандта, який спорудив цей чудовий палац на замовлення герцога Савойського, прославленого австрійського полководця. Та коли зайшли в алеї парку, голос його стишився, і до Фурмана долітали тільки уривки фраз. Минуло кілька хвилин, перш ніж його покликали підійти ближче.

— Ми з пані Марією залишимось у Відні, — сказав Ярий. — Будемо чекати на вас у доктора Кюхнера. Ви поїдете на Гльогніц. Там у підвалі мого замку є тайник. Візьмете з нього все, що там є, і привезете до Кюхнера, а вже потім усі разом поїдемо до Мюнхена. Ви зрозуміли, про що йдеться?

— Так, пане, але…

— Ніяких але, друже Фурман. Це наказ проводу. Ви їдете із Славцьом на Гльогніц!

— Слухаю, моя пані…

— Одразу до замку не потикайтесь. Там може бути засідка, — наставляв Ярий. — Зупиніться біля ресторану «Нахтігаль», спитайте хазяїна, Йоганна Глобке, маленький, товстий і лисий, ліве око постійно примружене. Запропонуйте йому партію андорських вин розливу 1888 року. Він буде відмовлятися, тоді скажіть, що це подарунок від графа Антінорі… Антінорі! Добре запам'ятайте — це пароль. Старий зведе вас з моїм управителем, а той уже зробить усе як, слід.

Ярий глянув на ручний годинник.

— У нас обмаль часу, Марійко… Хлопцям треба дістатися в Гльогніц, доки стемніє, бо, коли немає клієнтів, Глобке зачиняє свій ресторан…

За якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин «хорх» був уже в англійській зоні. Зупинка біля дому доктора Кюхнера теж забрала не більше десяти хвилин. Фурман відніс валізки своєї пані до передпокою, попрощався, і «хорх» рушив далі. Тепер вони були вдвох із Славцьом, і той накинувся із запитаннями. Що? Та як? Та куди? Проте Фурман мовчав. Він і сам багато дав, аби до кінця знати, що й до чого в цій темній історії, в якій доля поставила його пішаком на своїй шахівниці. Поки боївку очолював Бовкун, з ним говорили, а тепер пани зверхники лише наказують: поїдь, розшукай, привези. І більше ні слова, ні півслова… Що там у тому тайнику? І кого може боятись пан Ярий? Англійці, бач, його не чіпають… Певне, не знають, які грубі мільйони замурував у підвалі свого замку. Думають, Фурман дурний, безвухий, нічого не чує з того, про що мовиться в машині, коли в ній їде Бандера? Знає і все мотає на вус.

При виїзді з мосту, на протилежному березі Дунаю, їх зупинили радянські солдати. Перевірили документи, зазирнули в машину і пропустили.

— Липа у нас класна, — радів Славцьо. — На Фіріхштрассе щось та вміють робити. А ти німецькою таки здорово цвенькаєш…

Фурман походив з волинських німців. 1939 року згідно з угодою між СРСР і Німеччиною повернувся додому, в рейх. В сорок першому став перекладачем у Оберлендера, який на той час був німецьким шефом батальйону «Нахтігаль». Після капітуляції опинився в Баварії, де разом з іншими фундаторами «Німецько-українського товариства» користувався прихильністю деяких впливових осіб у Мюнхені й навіть у Бонні. В той час там починав виринати на поверхню політичного життя його колишній шеф Оберлендер. Все те давало Фурману надію посісти якийсь вищий щабель в організації, аніж просто бути водієм на машині Бандери. Так воно, певне, і сталося б, якби не інтереси федеральної розвідки, яка давно й міцно тримала його в своїх руках. Фурман був її очима, і вухами. Йому щедро платили. За кілька років він зібрав кругленьку суму й сподівався на ті гроші купити згодом десь під Мюнхеном ферму і розводити свиней. Мрії, мрії… Чи судилося їм збутися?

За думками кілометри пролетіли непомітно. Не згледівся, як перед очима майнула вивіска: «Кафе «Нахтігаль». Припаркувались, зайшли до ресторації. Сіли так, щоб бачити вхідні двері й свого «хорха». Пахощі страв, густо перемішані з сигаретним димом, ударили в ніздрі.

Глобке стояв за стойкою бару, підозріло поглядаючи у бік незваних — гостей. Потім наважився, підійшов до столика.

— Радий вітати дорогих гостей, — сказав хазяїн кафе, потираючи лисину. — Чим можу прислужитися?

— Ви Йоганн Глобке? — спитав Фурман.

Хазяїн вклонився.

— Хочу запропонувати вам партію андорських вин розливу 1888 року.

— О, такий товар не для мого скромного кафе.

— Мені наказано передати, що граф Антінорі дарує геру Глобке андорське вино. Граф Антінорі…

— Як дарує? — розгубився хазяїн. — Це немало коштує, такий подарунок… Я не можу його прийняти, ні… Не ті часи, щоб розкидатись грішми, я знаю… Граф зараз теж у скрутному становищі. Ні, сеньйоре, мені треба порадитись… Ви вечеряйте, а я тим часом…

Не чекаючи згоди, Глобке зник у дверях за стойкою. Фурман вилаявся.

— Не подобається мені цей гер Гробке…

— Глобке, — поправив напарника Фурман і підсунув до себе чарку.

Тим часом гер Глобке в своїй конторці накручував телефон.

— Алло! Алло, замок?

До телефону довго ніхто не підходив. Нарешті трубка озвалася:

— Замок слухає.

— Це Глобке! Глобке… Ви чуєте мене?

— Та чую! Чого кричиш, як недорізаний? Чого тобі?

— Ой, ой, ой!.. — Глобке не наважився назвати прізвища управителя. — Тут двоє пропонують андорські вина розливу 1888 року!

— Ну, то й що?

— Так спочатку торгувалися, а потім кажуть: граф Антінорі… Чуєте, шановний, Антінорі! Дарує нам… вам… усю партію… То, може, ви візьмете?

На тому кінці дроту довго мовчали. Глобке сопів, тер картатою хустинкою лисину, чекав, що скаже управитель замку.

— Від подарунків не відмовляються, любий гер Глобке.

— Ой, ой, ой!.. Що їм сказати?

— Хай завозять… Десь через годину. Хай їдуть путівцем, коли не бажають здибатися з совітським патрулем.

— Все зрозумів, пане управителю…

— То виконуй.

— Яволь! — Глобке повісив трубку і, важко дихаючи, опустився на стілець. Він хвилювався недаремно. Вдачу нинішнього управителя замку Фогеля він знав ще з тих часів, коли обидва служили в батальйоні «Нахтігаль» і встановлювали «новий порядок» в окупованому Львові. Тоді Фогель був унтер-офіцером Лавріном Граком, а його, Глобке, величали стрільцем Іваном Глобою. Добре вони тоді погуляли у Лембергу. Липкою виявилася для них коричнева чума. Були, правда, й прикрості: осколок партизанської гранати зачепив Глобі око, а Лаврін Грак позбувся ноги. Було це навесні сорок другого, задовго до Сталінграда, коли Відень і Гльогніц здавалися глибоким тилом, недосяжним для Червоної Армії. Проте вже тоді їхній далекоглядний шеф пан Ріко Ярий купив цей замок і ресторан. Вони з Граком отримали нові документи й сіли ту. стерегти його майно, ніби прикуті ланцюгом пси.

Все передбачив пан Ріко, крім одного. Мабуть, не міг уявити, що й сюди прийдуть радянські солдати. Поки йшла війна, з усіх усюд до підвалів замку котили машини з добром. Як воно діставалось їх шефові, здогадатись було не важко, але яке їм до того діло. Фронт наближався, і, коли вже був зовсім поряд, сам Ріко з найближчими своїми слугами ночами перебирали стіни підвалу, замуровуючи звезене до замку добро. І от зараз, коли радянська контррозвідка пронюхала, хто такий Ріко Ярий, довелося шефові тікати, переховуватися десь в англійській зоні й звідти присилати гінців. По що приїхали ті двоє, що сидять зараз у залі, Глобке не знав, його ресторан використовують лише як проміжний пункт зв'язку. То вже Грак, чи то пак Фогель, утаємничений у всі тонкощі справи, а йому про все те невідомо. Та, може, й краще, що не все знає, не матиме про що розповідати, як, не доведи господи, замельдують до радянської контррозвідки.

Треба б їхню машину в двір загнати, а то примітна дуже, та й патруль ось-ось наскочить. Глобке поглянув на годинник. Господи, як повільно тягнеться час! Ще цілих півгодини. Якби знати, що може трапитись за ці півгодини? Він підвівся і попрямував до дверей. Спочатку глянув через невеличке заґратоване віконечко до зали. Все ніби гаразд. За столиками лишилися тільки гіркі п'яниці. Ті двоє, що приїхали «хорхом», здається, заспокоїлись, повечеряли і про щось гомонять між собою. Глобке ще раз поглянув на годинник. Ні, таки треба сказати, щоб прибрали з очей машину.

Глобке вийшов за стойку бару, покрутився біля буфета і непомітно зробив знак, щоб хтось із приїжджих підійшов до нього.

— Шнапс, бітте… Айн шнапс… — вмостився на високий стілець Фурман. Хазяїн спритно виконав замовлення і, поки його руки пурхали над мармуровою стойкою, встиг сказати:

— Опівночі на вас чекають у замку… Поїдете путівцем. Біля пам'ятника повернете до костьолу і повз нього на лугову дорогу, а там замок видно. Вас зустріне пан управитель… Решта з ним… Як вам шнапс? Чи смакує?

— Дякую, — Фурман кинув на стойку гроші.

— Знаєте, у нас тут часто навідується патруль, то я б радив прибрати з очей вашу машину.

— А куди я її приберу? До кишені, чи що?

— Можна поставити у двір, тільки треба заїхати з другого кварталу. О господи, про вовка помовка… — хазяїн з червоного став білим. До «хорха» підходили сержант з пов'язкою на рукаві і солдат з автоматом під пахвою. Глобке прочинив двері на кухню.

— Сюди! Швидше!

Фурман вхопив Славка, що вже куняв за столиком, і потяг його за хазяїном на кухню. Вискочили вчасно. За мить до зали вже заходив патруль радянської військової комендатури.

— Прошу всіх залишатися на місцях! — наказав сержант. — Перевірка документів!

Тим часом хазяїн уже виводив своїх «гостей» на задній двір ресторану.

— Тепер вам треба якось до машини… Вона за рогом…

— Почекаємо тут, — сказав Фурман. — Патрульні перевірять документи і підуть, тоді й ми…

— А як сюди заглянуть? — перелякано запитав Славко.

— Можуть, можуть… Ой, ой, ой!.. От лиха біда!..

Фурман глянув на хазяїна, якого трусила пропасниця.

Злість і презирство разом зринули й виповнили душу тупою рішучістю. Загнав у ствол парабелума патрон, прочинив хвіртку.

— Вперед, і поводьтесь спокійно.

— А мені навіщо? Мені не треба…

— Покажете дорогу, шановний…

— Рушай! — Славцьо турнув хазяїна межи плечі.

Всі троє вийшли на вулицю і рушили тротуаром. До «хорха» лишалося кроків десять, коли, порівнявшись із входом до ресторану «Нахтігаль», Глобке, мов щур, кинувся до дверей. Фурман упіймав його за комір і штовхнув у прочинені Славцьом дверцята машини. Вони вскочили слідом. А з вікна дивився на них сержант з пов'язкою на рукаві. «Хорх» ревнув потужним мотором і задом вилетів на дорогу. Заскреготали гальма.

— Стій! Стріляти буду! — закричав з дверей солдат і вистрелив угору.

Від патрульного «віліса», що стояв на трасі, до них кинувся офіцер і двоє солдатів з автоматами.

— Стріляй, Славку! — крикнув не оглядаючись Фурман. В ту ж мить з вікна ударив шмайсер. Офіцер заточився і впав на асфальт.

Важка машина вже набирала швидкість. Проскочили один поворот, другий і під вереск балонів завернули у вузеньку вуличку. Пам'ятник рицарю, що спирався на оголений меч, лишився позаду. Вуличка вивела до костьолу. За ним промайнув березовий гайок і відкрився широкий, всипаний купами дерев, кущів і красносталу луг. Попереду, на тлі темно синього неба, маячіло важке громаддя замку. Дорогу ледве було видно, проте Фурман не вмикав фари. Боявся, щоб не помітили з патрульної машини, що, певне, вже мчала за ними.

Добре, якби у замку здогадались і приготували все, що вони мають забрати з собою для пана Ріко. Тоді можна було б, не гаючи часу, махнути за Дунай, а там уже шукай вітра… Тепер через КП, що на мосту маршала Малиновського, доведеться пробиватися з боєм. Про події в Гльогніці скоро повідомлять на всі пропускні пункти. Добре було б замінити машину, бо тепер скрізь шукатимуть «хорха».

— Ой, ой, ой! — раптом заойкав Глобке. — Мене десь тут висадіть, мені до замку не можна. Висадіть мене… Зупиніть, благаю вас, панцю злотий!..

— А чому не можна? — спитав Славцьо.

Відповісти Глобке не встиг. З кущів просто в лоб машині вдарив кулемет. Вітрове скло в одну мить побіліло, неначе від морозу, і розлетілося на друзки. Гострими шпичаками сипонуло в лице Фурману. Різкий біль різонув по очах. Все потонуло в темряві, проте він не випустив з рук керма. Неначе велетенський дикий кабан, «хорх» пропоров кущі й вилетів на дорогу. Кулемет ударив знову, але тепер уже ззаду. Болісно скрикнув наскрізь пробитий кулями Славцьо, гикнув і клюнув носом у спинку переднього сидіння Глобке. Фурман пригнувся і щосили натиснув на педаль газу. Підстрелений «хорх», припадаючи на заднє колесо, тікав далі. Кущі порідшали, й замок уже нависав над порослим поодинокими деревами лугом. Фурман помітив вогник над брамою. Порятунок, здавалось, був близько, але цієї миті вибух підкинув машину вгору. Вона здибилась, неначе норовистий кінь, і, закрутившись на місці, звалилась набік. Фурмана викинуло з машини, й він упав на одірвані дверцята. Біль пронизав мозок. Щось спалахнуло в ньому й погасло.

Отямився швидко, але не одразу второпав, чого лежить тут серед ночі, на цьому духмяному лузі. Неподалік почулися голоси, хтось виразно проказав:

— Клямка! Обом клямка…

— Біжімо! Фогель сам усе бачив, проте доповісти треба.

— А коли патруль рознюхає?

— Скаже, на старих мінах підірвалися, біжімо!

Голоси віддалялися. Фурман обережно підвів голову. Двоє прямували дорогою до замку. В одного за спиною теліпався автомат, другий ніс на плечах кулемета. Зброя була німецька, добре знайома Фурману з часів війни.

Важко підвівшись, Фурман постояв хвилину, озираючись, потім повільно рушив ярком, обминаючи замок і залишаючи за спиною Гльогніц. Ішов навмання. Коли трохи заспокоївся, почав думати над тим, що сталося. І чим більше думав, тим сильніше закипала в ньому злість, люта ненависть до пана Ярого, який ще там, у Відні, в парку Бельведер, знав, що посилає його на смерть. «Від патруля втік, а свої таки дістали не кулеметом, то міною… Виходить, недарма Глобке спрямував їх на цей путівець, недарма так нервував, коли я сказав йому про подарунок Антінорі. Саме мова про подарунок у паролі була сигналом до знищення. Не знав сердега Глобке, що я його прихоплю з собою. От і заплатив життям… Шкода, що не добрався я до пана Фогеля! Проте ще буде час, дотягнуся, а головне, треба не забути поквитатися з паном Ріко. Цьому я вже не подарую, ні!~ Доки буду жити, робитиму все, аби вибрати слушну мить і вчепитися йому в горлянку. Він ще звідає, хто такий Фурман і як то він платить по векселях».

Зійшов місяць. Срібним серпом повис над лугом. Фурман визначив по зорях південний захід і рушив у тому напрямку. Там плинув Дунай, через який ще треба було якось перепливати, перебиратися, бо на цьому боці життя йому не буде.

— Сьогодні приймати гостей не можна! — кричав у розпачі Хорст.

— Чому? — як міг спокійно запитував Гуго.

— Що ми їм покажемо? Що?! Дірку від бублика? Господи, хоч би ніхто не приїхав!

— Вони вже їдуть, як ти їх зупиниш? Станеш на перевалі й почнеш завертати машини назад? Ні, Хорсті, так не можна… Так справжні мужчини не роблять. Гостей треба приймати з помпою, поїти гарним вином, а тим часом заправити камеру новою пачкою графіту й піднімати тиск.

— А коли знову нічого не вийде? Що тоді?!

— Тоді відбудемось люб'язними усмішками, дипломатичними натяками…

— Кого ти збираєшся дурити? Ерхарда? Штюпнагеля? Вагнера? Вони зубри!

— Дурити ми нікого не будемо. Просто дещо не договоримо… Нехай думають, що ми навмисне не розкриваємось перед ними.

— Все це дурниці! Я казав не розсилати запрошень! Чому ти вчинив по-своєму?! Ти у всьому винен! Ти втягнув мене в цю авантюру, ти і викручуйся…

— Не розкисай, Хорсті! Ще не все втрачено! Ну, не дала наша установка алмазів, і біс із нею. Побудуємо нову. Ти віриш, що Цур-Гаєр не помилився? Віриш?!

— Вірю… Поки що вірю…

— Це головне! — в очах Гуго спалахнув вогник.

— Ми вже витратили півмільйона марок…

— Заробимо мільярди! Не біда!

— Дурень думкою багатіє…

— Не треба мене ображати. Я, знаєш, можу знайти когось іншого…

— Я маю на увазі не тебе, а себе… І надав же мені чорт викинути такі гроші! Краще б я роздав їх жебракам.

Хорст приліг на диван, поклав під язик таблетку валідолу. Серце тисло, наче на нього поклали пудовий камінь. Він кляв себе останніми словами, що спокусився цими діамантовими привидами, базіканням і обіцянками Гуго. А той тим часом ходив з кінця в кінець по кабінету і думав, думав, перебираючи можливі й неможливі варіанти ситуації. В голову лізла всяка нісенітниця, а тієї єдиної рятівної думки все не було. Та раптом Гуго зупинився, немов перед стіною.

— Слухай… А якщо ми з тобою підсунемо їм… — Він поглянув на Хорста і, помітивши, що той його не чує, замовк і прикусив губу. Блиснув своїм мефістофельським оком і, нічого не кажучи, вибіг з кабінету. За хвилину він уже дзвонив до Мюнхена. В особняку на Терезієштрассе до телефону підійшла Гізела.

— Це я, Гуго! Ти чуєш мене?

— Чую…

— Тут така справа… Той діамант, що Хорст виграв у Монте-Карло… Ти колись казала, що він у тебе?

— У мене… А що?

— Збирайся і через годину маєш бути у замку! З діамантом!

— Але я… Мене туди ніхто не запрошував…

— Я запрошую! Ти чуєш? Я!

— А Хорст?

— І він теж запрошує! Ти тільки не барись і привези діамант! Це дуже важливо, Гізі! Ти зрозуміла?!

— Так, зрозуміла…

— Приїдеш, діамант віддаси мені! Не Хорстові, а мені! І так, щоб ніхто не помітив.

— Добре… Я зроблю все, як ти просиш… А яку сукню мені одягти, вечірню? Чи, може…

— Вечірню! Вечірню… Тільки не затримуйся!

— А Хорст справді хоче мене бачити?

— Хоче, хоче!..

— А чому він сам не подзвонив мені?

— Йому погано! Перевтома! Серце! — крикнув у трубку Гуго і натиснув на важільці телефонного апарата. — Ну й гуска моя сестриця!

Управитель Клаус Кіртаг у новенькій касторовій візитці з накрохмаленою манішкою і білих, мов сніг, рукавичках стояв при вході до зали і захриплим від хвилювання голосом проголошував імена гостей, що піднімались анфіладою мармурових сходів:

— Великий герцог землі Саксонія-Веймар Ернст Август! І світло у вимитих люстрах спалахувало, ніби від здивування.

— Міністр господарства, доктор Людвіг Ерхард…

І вмиті з нагоди торжества лики предків, здавалось, висовувалися з позолочених рам, щоб краще роздивитись іменитого гостя.

— Бургомістр Великого Мюнхена доктор Штюпнагель!

І древні рицарі в начищених до блиску латах ледь помітно схилялись у поклонах. Давно не чули стіни цього замку таких гучних імен, не бачили таких сановних можновладців. Серце старого Клауса калатало в грудях. Він був щасливий. Все знову повертало на старе.

— Головний державний експерт, доктор… — старому перехопило подих, — доктор Вагнер!

Цей уже був тут не раз. Ще за життя фельдмаршала частенько гостював у замку. Тоді він був радником, мав чин оберштурмбанфюрера і допомагав Вальтеру фон Торнау таємно вести справи з заокеанськими фірмами. І доктор Шмідт теж бував тут. Як особистий перекладач фюрера він часто приїздив у Берхтесгаден і тоді обов'язково навідувався в замок Торнау. Вони були друзями ще з часів навчання в офіцерській школі. Нехай там що говорять, а старі часи мали свою принадність. Які тут бували дами, які пишні банкети влаштовував фельдмаршал для генералітету. Кожна відзнака, кожне підвищення по службі святкували тут, у цьому замку, і слава богу, що традиції не забуті. Молодий барон теж скликав гостей з нагоди не менш важливої — відкриття нової фірми! Колись сюди приїздив сам Стінес, а зараз прислав лише свого агента. Що ж, нехай придивляються. Барони Торнау завжди мали смак до комерції, це у них в крові.

Гості все прибували. Представники промислових корпорацій Руру, баварської автомобільної фірми БМВ, хімічного концерну «Фарбен індустрі» та багатьох інших відомих підприємств прислали своїх агентів, промислові журнали й газети були представлені іменитими репортерами.

— Ач, скільки понаїхало, — з веселим вогником в очах шепнув Хорстові Гуго. — Лавина! Хіба можна їх завернути назад? Ні, цю публіку треба знати. Поки не рознюхають, сидять тихо, а потім…

— Ох, як би вони не рознюхали про все інше…

— Заспокойся. Все буде о'кей… На цей раз я сам усе перевірив, піднімемо температуру, збільшимо тиск. Все згідно з кривою Лейпунського.

— І все одно це авантюра. Треба було налагодити справу, переконатись, а потім уже запрошувати…

— Ну, так… А тим часом хтось інший вискочить вперед. Ні, це не в моїх правилах… О-о!.. Гер Хільдебрандт! — Гуго заспішив назустріч своєму недавньому шефові. — Яка честь для нас!.. Дозвольте представити вам генерального директора фірми барона Торнау.

— Ми трохи знайомі, — гість глипнув на Хорста поверх масивних рогових окулярів. — Колись я мав захищати вас на процесі, але поки їхав до Мюнхена… Ха-ха-ха… Ви таки спритно пошили в дурні червоні мантії із Карлсруе… Ха-ха… Почувши, що на чолі такої фірми став розумний і здібний чоловік, я одразу вирішив, що гра варта свічок, і зібрався в дорогу… Проте, бачу, не один я такий… ха-ха… меткий!

Веселість адвоката Хільдебрандта привернула увагу гостей, що вже встигли оглянути залу і старовинну бібліотеку, помилуватися альпійським краєвидом з її балкона і тепер чекали, поки почнеться головна частина прийому. В ці хвилини Юта була в центрі уваги. Несподівано для самої себе вона знайшла вірний тон у розмовах з гостями. На запитання, що ставились їй тільки для того, аби вивідати секрети фірми, відповідала дотепно. Від залицянь не відмовлялась, але поводила себе з гідністю, не як звичайний секретар, а як особа, близька до фундаторів новоутвореного підприємства.

Намагаючись згаяти час у світських розмовах, присутні все частіше поглядали на молодого хазяїна. Хорст відчував — від нього чекають слова. І хоч як йому не хотілося цього, хоч які сумніви й гризоти проймали його душу, довелося взяти бокал і вийти на середину зали до велетенської астролябії, яку тільки вчора Гуго знайшов десь на горищі. Почищена, відмита кислотою, вона тьмяно виблискувала мідними дугами й надавала бібліотеці вигляду лабораторії середньовічного астронома.

— Панове… — Хорст зробив паузу, обводячи очима присутніх. Гомін помалу вщух. Гості приготувалися уважно слухати. В ці перші хвилини треба було справити належне враження, адже на нього дивились не простаки, не дурні якими їх чомусь весь час вважав Гуго.

Хорст дивився на своїх гостей, і всі вони, титуловані й нетитуловані, військові й цивільні, видавалися йому респектабельними грабіжниками, що з'явилися сюди з єдиною метою — погріти руки, обібрати його, як липку, не підозрюючи, що й він прагне почистити їхні кишені. «З цього, певне, і починається всяка комерційна співдружність», — подумав він, і йому захотілося хряснути об підлогу фамільним бокалом, піти геть від цих пожадливих очей, від цих ненависних з дитинства, напомаджених, напудрених, набріолінених пик. Він уявив собі, як зреагують вони, коли, не дай боже, довідаються про те, що установку Цур-Гаєра ще не налагоджено, що алмазів ще нема й вони не скоро будуть. Подумав і відчув, як з глибини душі піднімається злість проти них. Ну, коли вже так, коли назад дороги нема, нехай слухають.

— Панове! Ми запросили вас, щоб в атмосфері доброзичливості відсвяткувати утворення нової фірми. Я не буду повторювати того, що написано в розісланих вам проспектах. Скажу одне: ми знаємо спосіб виготовлення алмазів з графіту та інших матеріалів, які в достатній кількості мають вуглець. Сьогодні, коли національна німецька промисловість підводиться з руїн, синтетичні алмази потрібні, як ніколи. Всякі зусилля видаються нам патріотичними, коли вони спрямовані до розвитку економіки нової німецької федерації. Тож сподіваємось, що ви, панове, ви, в чиїх руках зосереджені зараз рушійні сили нашого відродження, підтримаєте молоде підприємство і радо приймете нас із моїм компаньйоном Гуго фон Глевіцом до свого товариства, допоможете твердо стати на ноги. Дозвольте підняти цей келих за наше повне взаєморозуміння!

Гості дружно випили.

— А зараз кілька слів скаже директор-розпорядник нової фірми!

— Шановне товариство, дами і панове, — почав Гуго. — Ще Лавуазье, Теннант і Деві встановили, що алмази й графіт мають один і той же хімічний склад: чистий вуглець. В історії науки було багато сміливців, котрі пробували змагатися з природою. Всі вони виходили з того факту, що коли у вакуумі нагрівати алмаз до тисячі п'ятисот градусів, він перетворюється на графіт. Ми йдемо зворотним шляхом. Від дешевого графіту до коштовних алмазів. Не буду зловживати вашим терпінням, панове, і дозволю собі запросити вас спуститись зі мною у нижні поверхи замку. Там ви побачите експериментальну установку для синтезу алмазів. Її буде показано в дії. Як мовиться, краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Однак прошу мати на увазі: на запитання про технологію цього процесу відповідати не будемо. Наперед просимо пробачення — секрет фірми!

Гуго чарівно усміхнувся присутнім і жестом запросив усіх іти за ним. Гості загомоніли й разом посунули в широко розчинені двері. Хорст теж вийшов до вестибюля. Його наздогнала Юта.

— Хорсті, тут Гізела, — неголосно сказала вона і поспішила сходами на перший поверх.

— Тільки її не вистачало! — вирвалось у Хорста. Він озирнувся, чи ніхто не почув його слів. Але всі були охоплені бажанням швидше дістатись до зали, де під важким склепінням низької стелі стояла установка, зроблена за кресленнями самого Цур-Гаєра.

Коли гості оточили установку, Гуго, як справжній артист, підняв руку вгору. Запала тиша. Тільки глухо гуло під ногами.

— Шановні гості! — голосно промовив Гуго. — З вашого дозволу я передам до рук його величності герцога оцей пенал з гранулами графіту. Хто хоче пересвідчитись, що це саме графіт, а не якась інша речовина, звертайтесь, прошу, до пана державного експерта доктора Вагнера. Йому я теж передаю пенал… Щоб ні в кого не виникло ніяких сумнівів, третю заготовку я даю шановному міністрові господарства геру Ерхарду. До камери ми можемо заправити графіт з будь-якого з цих пеналів. — На ваш вибір, панов!

«Господи, він поводиться як фокусник з цирку, — подумав Хорст і відчув, що червоніє від сорому. Проте, видно, Гуго таки краще за нього знав психологію шановної публіки — вона сприймала його гру як належне. Огрядні пани мало не лізли на плечі один одному, аби на власні очі пересвідчитись, що все тут без обману. Герцог і міністр покрутили в руках пенали, але висловлюватись не поспішали, чекали, що скаже державний експерт. А той витримав належну паузу і, коли всі повернули до нього голови, авторитетно промовив:

— Графіт, панове…

— А в мене? — подав свій пенал великий герцог.

— І у вас теж… Поза всяким сумнівом. Усі три заготовки — чистісінький графіт.

Вагнер передав заготовки операторові.

— Перемішайте гранули, Антоніо, — Гуго підійшов до столика, вийняв з кишені чистого носовичка і витер руки. — Та що це з вами, любий Антоніо? Хіба можна так хвилюватися? Дайте я сам…

Він узявся перемішувати в тиглі графіт. Гості напружено стежили за кожним його рухом. Потім Гуго власноручно заправив тигель до камери.

Поволі опустилась масивна металева заслонка, яка герметично закрила внутрішню камеру. Продзвенів дзвоник, і над дошкою приладів спалахнув зелений вогник.

— Хвилину уваги, панове! — Гуго підійшов до поручня, за яким стояли Хорст, великий герцог, Ерхард, Штюпнагель і Вагнер. — Поки відбувається таїнство перетворення графіту в алмаз, я дозволю собі нагадати вам, вельмишановні панове, що ще 1880 року Ханней отримав штучні алмази, які нині зберігаються в Британському музеї. Технологія його дослідів була на диво простою. Ханней знав, що вуглець перетворюється в алмаз за рахунок ущільнення кристалічної структури молекул, а тому виготовив вісімдесят схожих на гарматні стволи труб, заправив до кожної труби суміш з парафіну, гасу, кісткового масла і літію і нагрівав кожну з труб протягом чотирнадцяти годин. Труби розлітались, як фугаси. З вісімдесяти лишилось три, і саме в них були отримані ті одинадцять невеличких кристаликів, які можна побачити сьогодні на стенді Британського музею. Потім для дослідників настала смуга невдач. Згодом добути тверді кристали зумів Муассан. Його сучасники тривалий час вважали їх алмазами, однак то були карбіди. Невдача спіткала і Чарлза Парсонса. Ні потужні преси, ні найрізноманітніші сполуки вуглецевих речовин не допомогли йому отримати алмази. Фальшивими виявились і штучні алмази нашого співвітчизника Карабачека, який виставляв свої «здобутки» в музеї Гарвардського коледжу. Англійські фізики з допомогою рентгенівських установок дослідили алмази, добуті штучним способом. Всі вони виявилися фальшивими, окрім кристалів Ханнея, хоч тиск у його трубах не перевищував двохсот атмосфер. Цю загадку довго не могли розгадати, але ми… — Гуго витримав паузу і повернувся до оператора, над головою якого вже світилось яскраве табло з написом: «Увага!» — Ми розгадали її! Лише кілька секунд відділяють вас від історичного моменту! — В очах Гуго знову заблищали мефістофельські вогники. Він пружною ходою обійшов установку. Повернув якийсь важілець на дошці приладів, поглянув на годинник.

Ці кілька секунд видалися присутнім вічністю. Напруження досягло свого апогею. Хорст стояв ні живий ні мертвий. Голова йому йшла обертом, його нудило. Здавалося, ще хвилина, і він знепритомніє. Ганьба нависла над ним, наче ніж гільйотини. Гуго, власне, нічим не ризикує, тому й викаблучується перед цими неофітами. Та коли й зараз не буде алмазів, репутація барона Торнау зрівняється з репутацією барона Мюнхгаузена. Тоді йому вже ніколи не піднятися, не вийти на дорогу, якою ходять порядні люди! Весь вік доведеться жити з тавром фальшивомонетника й афериста!

Хорст дивився, як поволі розсуваються заслонки камери, як Гуго з допомогою механічного захвата дістає тигель, ставить його ближче до глядачів, і все те проходило перед ним, наче у сні.

— Тобі недобре, Хорсті? — Юта взяла його за лікоть. — Ходімо звідси. Вийдемо на повітря.

Вони вже дійшли були до дверей, коли раптом уся зала ахнула, ахнула, як один чоловік.

Хорст озирнувся і побачив, що Гуго тримає над головою колбу, в якій тьмяно виблискує кристал алмаза. Хорстові здалося, що він марить, та вже наступної миті, зрозумівши, що сталося чудо, схопив за руку Юту і став продиратися до бар'єра. Тим часом колба опинилася в руках державного експерта пана Вагнера, і він у цілковитій тиші вимовив лише одне слово.

— Алмаз…

Над головами присутніх злетів чи то крик, чи то стогін, вдарився у камінне склепіння стелі й розсипався внизу сотнею захоплених голосів. До Хорста і Юти потяглися руки, їх поздоровляли, бажали успіху, щастя! Зал вирував хвилин десять. Нарешті Гуго, як справжній диригент, вчасно змахнув своєю чарівною паличкою.

— Панове! Нагорі, в залі прийомів, накрито столи! Прошу розділити з нами радість перемоги!

Розділ восьмий ЗАТЯЖНИЙ СТРИБОК

Андрія розбудили о сьомій. Безсонна ніч давалася взнаки — в голові гуло, тіло затерпло. Він повернувся на бік, хотів урвати ще хоч півхвилини, але отримав такого дошкульного стусана, що одразу підхопився. Над ним стояв Джоні.

— Одягайся! Ідемо до Мюнхена!

— Коли?

— Зараз! — В очах інструктора застрибали іскорки вдоволення.

Коли джип з інструктором і його підопічним видерся на перевал, Джоні віддав кермо Андрієві.

— А ти добре водиш машину! Ферфлюхтер, будеш моїм шофером аж до самого Мюнхена.

Джоні щось говорив, проте Андрій не слухав. Йому згадалася школа, вчителі, друзі. Щось защеміло в грудях, і альпійська дорога, яка плавно спадала до Бад-Ішля, раптом стала схожою на той затінений яворами, рідний шлях до його Калинівки. «Чи скоро вже? Куди і з ким доведеться переправлятися? Що там попереду? Життя чи смерть? Та хоч би що там було, аби швидше!»

Надвечір туман згустився. Важкі фіолетові сутінки притисли його до зеленого, поля, і здавалося, що льотчики, які наближались від всипаних вогнями аеродромних будівель, бредуть через молоко. Троє у льотних комбінезонах голосно перемовлялися між собою і час від часу реготали над жартами високого білявого шеф-пілота. Їм було байдуже, які пасажири чекають на них у літаку. В кабіну пройшли мовчки, навіть не глянувши на тих, що сиділи вздовж борту на дюралевих лавах.

У череві літака темно, проте Андрій знає: навпроти сидять Мара, Бовкун, Лис.

З трьох супутників Андрій знайомий лише з одним Лисом. Хтось не дуже влучно нарік Шпиня цим прізвиськом, йому більше б пасувало називатись Вовком. Бо вдача у цього запроданця вовча. От чого вже не сподівався, то це зустрітися з Грицьком на Фіріхштрассе, 53. Офіційно — гуртожиток Ді Пі, насправді — розвідшкола «Фіріхшуле». Сюди з рук на руки п'яний Джоні після ресторанних мандрів передав Андрія. Новачку показали кімнату й ліжко. Було вже далеко за північ, не запалюючи світла, ліг спати, а коли прокинувся, глянув — на сусідньому лежить Шпинь. Коли б не ці двоє, Бовкун і Мара, зірвався б знову з кулаками. Вчасно стримався. Та, зрештою, ще буде час поквитатися, підвести риску під усіма підлими ділами цього недобитка. Так і хочеться кинути йому у вічі: «А що, Грицю, допомогли тобі твої провідники? Скакав, скакав, як та блоха по собачій шерсті, а бач, таки на зуб псові й ти потрапив!»

З пілотської кабіни вийшов ще один «пасажир» — офіцер «Сі Ай Сі» Ромер. Широкоплечий, з бичачим карком, на м'ясистому обличчі товсті скельця прикривають маленькі злі очі. За три дні знайомства Ромер не зронив і трьох слів. Та й про що йому говорити з ними, все й так ясно. Привіз на аеродром, посадив у літак, зайшов про щось погомоніти з льотчиками, і ось уже командує на мигах, щоб одягали парашути. Повставали, пішли у хвіст літака. Один по одному підходили до Ромера, підставляли руки, відводили в бік ноги, щоб зручніше було застібати на них карабіни цупких брезентових лямок. Андрій підійшов останнім. Ромер споряджав Шпиня. Ненароком їхні погляди зустрілися, і Андрій побачив в переляканих очах Грицька таку пекучу ненависть до себе, що мимоволі подумав: «Ось перший, хто пустить мені кулю в спину».

Заговорили, засперечались між собою могутні мотори. Літак здригнувся, наче бугай, тріпонув дюралевою шкірою. Андрій згадав, що на ньому нема американських зірок, лиш на внутрішній стінці дверей намальовано розкриленого орлана-кондора, емблему ескадрильї, яка обслуговує спецрейси «Сі Ай Сі».

Андрій прикипів до ілюмінатора. Години за дві перетнуть Шумаву, проміряють із заходу на схід Чехословаччину. Добре, якби зійшов місяць, можна було б і внизу щось розгледіти, а так хоч дивись, хоч заплющ очі — темрява. Від Регенсбурга по прямій на схід Брно, а далі… Що буде далі?..

Пригадалось, як напередодні вильоту до них на Фіріхштрассе приїхав Бандера. Говорити почав здалеку. Мовляв, організація українських націоналістів у своїй боротьбі покладається на зовнішні сили, а тому співпрацює з великими державами Заходу. Отримує від них всіляку допомогу, спорядження, зброю, гроші, за що має платити цінною інформацією про військовий потенціал совітської держави, розміщення важливих стратегічних об'єктів на терені України і конкретно в тій місцевості, де доведеться діяти групі.

Окрім завдання, про яке вже говорилося, вони не повинні забувати про потреби закордонного проводу і при кожнім радіосеансі давати якомога більше інформації. Це дозволить проводу закордонних частин і надалі підносити свій авторитет, зміцнювати контакти із спільниками по боротьбі проти міжнародного комунізму, ну й таке інше. Бандера говорив глухуватим голосом, поспішав, ковтав закінчення слів і цілих речень, помітно нервував і весь час чомусь позирав на Бовкуна. Той слухав, опустивши голову, ніби стояв під нестерпним тягарем.

Дав свої настанови і шеф безпеки. Спершу він, ніби між іншим, сказав, що йому добре відомо про особисту неприязнь між Лисом і Максимом. «Є речі, — говорив пан професор, пильно дивлячись на Бовкуна, — які примушують нас у хвилини вищої відповідальності за успіх боротьби всієї організації полишити чвари, забути про дрібні особисті образи. Земляків звели до однієї боївки навмисне, бо провід сподівається, що знання місцевих умов, доріг і таємних стежок, якими вони недавно ходили, допоможе їм виконати завдання якнайліпше. Золото штабу УПА потрібне для розвою боротьби! Ви добудете його, і Україна вас не забуде!» Ці слова він повторював чи не за кожним разом. Але в останній день шеф безпеки сказав те, про що навіть Бандера говорив завуальовано.

«Сьогодні наша організація переживає фінансову скруту. Провід покладає надію на вас. Все, що ми сьогодні маємо, куплено на грошіамериканців. Цей борг нам треба чимось сплачувати. У найвищій ціні сьогодні розвідувальні інформації, які ми сподіваємось отримати від вашої боївки. Ви летите в Карпати, далі ваші шляхи-дороги проляжуть через Підкарпаття на Волинь. Пильнуйте, щоб повз вашу увагу не пройшли непоміченими об'єкти, важливі з військового, економічного і навіть політичного погляду. Передусім мусите розвідати й передати всі подробиці про розташування цивільних і військових летовищ, їхню охорону, обсяги, кількість і типи літаків, їх номери, розміри бетонованих посадочних площадок та інші споруди на ле-товищах. Розвідати радарну сітку та інші засоби протиповітряної оборони у Карпатах, розміщення військових частин на шляху вашого пересування, їхню кількість та озброєння. Придивіться і передайте сюди пункти, в які американці, в разі потреби, могли б скидати свої військові десанти чи зброю та інший виряд для наших симпатиків, яким така допомога буде потрібна в разі початку війни з більшовиками…»

Аудієнція закінчилася, провідники пішли з кімнати, а Бовкун упав на ліжко й пролежав, занурившись лицем у подушку, аж поки стемніло. Про що він думав, чим мучився, все те так і лишилось для Андрія невідомим.

В ілюмінатор літака несподівано зазирнув рогатий місяць. Андрій притулився лобом до скла. Під крилом пропливали чи то гори, чи якісь пагорби. «Невже Карпати?!» Він ніколи не бачив Карпат із землі, не те що з неба. Серце розходилося в грудях. «Прилетіли! Оце аж тепер починається! Зараз Ромер стане до дверей і почне викидати їх з літака в чорну імлу, що поволі текла під крилом. Та раптом якийсь незрозумілий грім прокотився у них над головами. «Кондор» ніби в розпачі похитав крильми, ковзнув на кількасот метрів донизу і, відхиляючись від курсу, ввійшов у крутий віраж. Через якусь хвилину гуркіт повторився. Тут Андрій помітив винищувача, що ледве не сідав на «кондора». Хтось у темряві перелякано скрикнув: «Зірки! Червоні зірки!» Андрій дочекався, поки винищувач, що невідступно кружляв на «кондором», наблизиться. Чекав з нетерпінням і радісним, мстивим відчуттям. Так і є! Зірки! їх неповороткий транспортний літак примушують іти на посадку. Як несподівано й просто все закінчується! Внизу радянське місто, радянський аеродром. «Кондор» уже не вирветься, і за кільканадцять хвилин усі вони стоятимуть перед працівниками радянської контррозвідки. Але як прожити ці хвилини, щоб не розірвалося від радості серце, щоб ніхто з цих трьох переляканих на смерть бойовиків до часу не помітив твоєї радості? Бо того й гляди якийсь Лис а чи Мара, шаленіючи від безсилля, розрядить у тебе пістолетну обойму або чого доброго примусить розгризти зашиту в комір сорочки ампулу з ціаністим калієм.

А тим часом «кондор» уже випускав закрилки і заходив на освітлену вогнями посадочну смугу. Ще хвилина, і ось уже котяться бетонкою колеса, а поряд мчать машини з солдатами. Літак скрегоче гальмами і зупиняється. Мить нелюдського напруження. В темряві скрикує Шпинь. І раптом гучна команда Ромера: «Всім сидіти на своїх місцях!»

Тієї ж миті спалахує світло, і всі бачать плечисту постать Ромера, що з пістолетом у руці стоїть біля дверей. Але чому він цілиться у своїх, а не в бік дверей, які тим часом відчиняє його ліва рука? Чути лайку солдатів, що лізуть до літака з автоматами напоготові:

— Вихаді! Мать вашу!.. Па аднаму вихаді!

Першого на бетонку викидають Шпиня, потім сотника. Андрій поволі підводиться і йде до дверей, залишивши свого автомата на місці, де сидів, однак його грубо хапають за підняті догори руки, викручують їх назад і штовхають у двері. Він падає.

— Встать!

Андрій підводиться, його обшукують, вивертаючи кишені, забирають пістолет, ножа і навіть леза для гоління.

— Вставай, свінья! Ілі оглох?! — це стосується Бовкуна, але той не ворушиться. Лежить долілиць на бетонній плиті. Його смикають, б'ють носаками під ребра — ніякої реакції.

— Готов! Ампулу разгриз, ідіот!

Бовкуна беруть за руки й за ноги, несуть до критої машини, куди вже запхнули інших, і, розгойдавши, кидають на підлогу. Тіло сунеться по гофрованому металу і впирається в перегородку, за якою сидять конвоїри. Андрій озирається. Куди дівся Ромер? його ніде немає. Грюкають двері, і машина зривається з місця.

Ні, не такою уявляв собі Андрій зустріч з радянськими солдатами. Розумів, що ніхто із шпигунами особливо панькатись не буде, але надто вже брутально з ними повелися. Куди їх везуть? Машина була схожа на ту, в якій його везли після американського суду вулицями Мюнхена. Помітивши клеймо фірми, Андрій подумав, що це, певне, машина трофейна. В Радянській Армії багато американських студебекерів, вілісів, доджів… Проте сумніви не полишали його. Щось тут не так… Чому немає Ромера? Де ділися льотчики? Чи, може, вони як американські військовослужбовці, офіцери союзницької армії, заслуговують на інший «прийом»? Біля літака стояв іще студебекер, на якому підкотили солдати. З усього було видно, що росіяни. А грубість у такій ситуації — річ цілком виправдана. Адже затримали літак з диверсантами. Літак, який спорядили й відправили на радянську територію представники союзницької армії. Тут не до дипломатичних церемоній.

Двері машини з гуркотом відчинилися.

— Вихаді!

Їх. випхали на подвір'я, з усіх боків затиснуте глухими стінами.

— Рукі за спіну! Шагом марш!

Ішли довгим покрученим коридором. Стіни голі, лампочки під стелею ледве блимають, і раптом — навстіж розчинені двері й море яскравого світла. Андрій не одразу розгледів, хто сидить за широким дубовим столом. А коли роздивився, не повірив власним очам: перед ним сиділо троє… американських офіцерів і кілька панів у цивільному. Невже так швидко запросили американських представників? Неймовірно! Чому ж тоді за столом немає радянських офіцерів? А може, ці пани в цивільному… Ні, це не радянські люди… Андрієві знову згадалося клеймо фірми, яка виробляла в Нюрнберзі кузови для тюремних машин. Не підвела його пам'ять, не дала попастися на подвійний гачок американської розвідки, яка влаштувала їм перевірку, переодягнувши у форму радянських солдатів недобитих власівців. Американці не звикли кидати гроші на вітер. До того ж були ще причини, про які не знали навіть ті, хто сидів зараз за столом.

Люди за столом чомусь не здавались Андрієві головними дійовими особами. Все відбувалося, наче у лихому сні. Його не полишало відчуття, що ось зараз прочиняться двері і з'явиться хтось реальний, пожене. Їх на допит, потім посадить у камеру, словом, усе стане на свої місця. Переляканий Грицько Шпинь теж ніяк не міг збагнути, що з ними відбувається. Правда, коли побачив, що пани в цивільному зацікавились новенькими купюрами, його страх подвоївся. Він уже бачив, як офіцер, що назвався представником Інтерполу, роздивлявся вилучені в нього долари. При тій згадці Гриць почув себе так, ніби його посадили на палю. «Боже! Невже й тут дістали? Але ж там були долари, а тут англійська валюта… Ні, в тій купі, що вивалили з ящика, були й фунти стерлінгів. То він потяг тоді долари, бо за них можна було купити все, що хочеш, не міняючи на марки… Можна купити все, тільки розуму не купиш. Оце вже точно прийшов твій кінець, Грицюню. Клямка!»

— Знайомий почерк, — сказав один з цивільних.

— Що ви маєте на увазі, пане Ривз? — поцікавився другий.

— Тільки те, що це купюри, друковані з матриць Бернгарда Крюгера.

— І коли, по-вашому, їх надруковано? — запитав майор, що сидів за столом на чільному місці,

— Тиждень тому. Хоч папір, повинен вам сказати, не новий. Цікаво було б знати, майоре, звідки у цих агентів свіжі фальшбанкноти і чи можна через них вийти на самого штурмбанфюрера Крюгера. Інтерпол давно цікавиться його особою.

— Шановний інспекторе, — загадково посміхнувся майор. — Поява цих фальшивих купюр має зовсім інше коріння.

— Може, поясните нам, яке саме? — запитав третій пан у цивільному.

— На жаль, не уповноважений, — ухильно відповів майор. Йому доводилося робити хороші міни при поганій грі, бо сам він, хоч і був головним експертом «Сі Ай Сі», нічого не знав про справжні мотиви, які змусили шефа баварського відділення розвідки підняті з дна озера матриці Крюгера передати в розпорядження бандерівського проводу. Про них дещо знав лише один з присутніх у цій кімнаті чоловік. Він тихо сидів на лаві у кутку і, здавалось, зовсім не цікавився тим, що відбувалося.

Він знав, що спектакль, яким з-за куліс диригує генерал Керк, має і свого автора. Ним був Микола Лебедь. Це він підсунув Бандері матриці фальшивих фунтів. Той ухопився за них, як утопаючий за соломину, адже каса була порожньою. Налагодивши друкування фальшивих банкнотів, провідник всієї ОУН негайно пустив їх в обіг. Довідавшись про операцію з бойовиками Бовкуна, Лебедь з Кислицьким одразу кинулися до Керка і умовили його посадити літак.

Навряд чи Керк піддався б на вмовляння Лебедя, якби не бачив у цій операції певного зиску для себе. Йому потрібен був слухняний «вождь», і він, як вовка, обкладав його з усіх боків прапорцями. Керкові було відомо, що з перших повоєнних днів Бандера став агентом Інтеллідженс сервіс, знав він і те, що англійська розвідка була не проти того, щоб прибрати до рук і всю організацію націоналістів. Англійці подеколи вже вдаються до послуг людей ОУН, навчають їх у своїх розвідшколах, засилають у Радянську Росію і мають від них важливу розвідувальну інформацію. Саме тому Керкові треба було посварити Бандеру з Інтеллідженс сервіс. Фальшиві фунти видані агентурі, цей факт треба було задокументувати, а потім «подарувати» англійцям. Так принаймні планував Лебедь. А генерал Керк пішов ще далі: він запросив не лише американських, а й англійських експертів — представників Скотленд-Ярду і Лондонського банку. Наприкінці війни, та й нині, через кілька років після її закінчення, англійські фінанси й економіка ніяк не можуть оговтатись від ран, які завдало їм Хіміко-графічне підприємство Бернгарда Крюгера, що викинуло на міжнародні ринки близько мільярда фальшивих фунтів. Довідавшись про бандерівську фальшівню, англійці турнуть «вождя», і той змушений буде стати на задні лапки перед Керком. Розрахунок простий і вартий того, щоб посадити літак з бойовиками на «вертушку».

Микола Лебедь розраховував на повну компрометацію Бандери перед широким загалом української еміграції, а особливо перед тими, хто ще лишився у краї, його цікавив Василь Кук. З ним було важко домовлятися, оскільки той завжди вимагав достовірної аргументації політичних вихилясів, на які був скорий лідер опозиції Микола Лебедь. Пан, що сидів у кутку кімнати, мав на власні очі пересвідчитись у правдивості затіяної акції і про все те розповісти при зустрічі Кукові. Лебедь розумів, що Керк не збирається розголошувати чи доводити до політичного скандалу факт існування бандерівської фальшівні, бо й сам замішаний у тій оборудці. Матеріали, які компрометують «вождя», він триматиме для того, щоб можна було ним керувати, ніби лялькою, яку смикають за ниточки.

А Лебедю треба було повалити, знищити «вождя», бо тільки тоді він зможе посісти його трон. З цією метою лідер опозиції і його прибічники розробили план операції «Мандат». Здійснити її мав емісар УГВР Буй-Тур. По закінченні роботи експертів він разом з бойовиками повинен летіти у край. Це для нього посадили літак на таємний аеродром і ще раз прокрутили бойовиків на «вертушці», подбали, щоб про те до часу не довідались у проводі Бандери. Все йшло гладко. Лишилося набратися терпіння і дочекатись, поки експерти закінчать формальності.

До кімнати увійшла молода, струнка жінка, одягнена у форму американської військової поліції. Андрій глянув на неї і остовпів. До столу підходила та сама міс, яка влаштувала йому зустріч з Крайніченком. І тижня не минуло, як він бачився з нею в замку Торнау. Звихрились думки, кров припливла до голови хвилею. «Невже знає? Могла підслухати розмову з Федором? Коли так, то ось вона, остання картина драми!» Бачив, як Патриція взяла зі столу аркуші з текстами актів, уважно слухаючи, що їй каже майор, і киваючи на знак згоди головою. Потім глянула на затриманих і раптом здивовано підняла брови. Подивившись на папір, прочитала:

— Лис…

— Я… Я Лис… — проковтнув клубок у горлі Шпинь.

— Підійди сюди.

Грицько довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть.

— Усі п'ять пальців умочи в подушечку з фарбою і ось тут у квадратах простав відбитки. Зрозумів?

Процедура тривала недовго. Після Шпиня відбитки на акті залишив Мара. Нарешті настала черга Андрія. Він уже трохи заспокоївся. Підійшов, умочив пучки пальців у фарбу, притиснув до паперу.

— Не так, — усміхаючись, сказала Патриція і взяла його руку в свою. Притискаючи кожен палець до паперу, легенько повертала ним з боку на бік. Довгий, пофарбований у колір крові пазурець накривав його нігті. «Отак вона й Крайніченка тримає в пазурах. — Непрохана думка з'явилась і зникла, але відчуття тривоги загострилося. — Та ні, не могла вона чути, про що ми говорили. Двері бібліотеки були зачинені, а балкон над прірвою, і стіна глуха, без жодного вікна, як і ця кімната». І знову Андрій почув легенький потиск руки.

— Іди.

Він відійшов до гурту.

— Чи є ще які запитання? — звертаючись до комісії, спитала Патриція. Майор сказав їй щось англійською мовою. Вона кокетливо всміхнулася і, повернувшись до затриманих, промовила:

— Ви вільні!

— Як вільні? — запитав сотник. З того, що сталося, він один не розумів нічого. Пат поглянула на нього, як на глухого.

— Комісія вас більше не затримує…

Майор підвівся з крісла. Звертаючись до колег, голосно промовив:

— Дякую за службу, панове! Доки готуватимуть акти для підпису, прошу в сусідню кімнату на келих вина…

Один по одному пани комісари рушили до сусідньої кімнати.

— Хай вам щастить, Андре! — сказала з порога Патриція і зачинила за собою двері. Однак її усмішка ще довго лишалася з Андрієм.

— Ти звідки її знаєш? — запитав Шпинь.

— А тобі яке діло?

Грицько хотів щось сказати, проте змовчав. Увійшов Ромер.

— Забирайте кожен своє, — промовив так, ніби нічого не сталося.

— Що це все означає? — запитав Андрій.

Офіцер звів на нього очі під товстими скельцями й поглянув так, неначе розглядав у збільшуване скло якусь комаху.

В цей час до них підійшов чорнявий пан з брунатним лицем, що сидів до того на лаві в кутку. Голос його прозвучав тихо, але так, що будь-які заперечення виключались:

— Боївку я беру під свою руку. Чи, може, хто не згоден з рішенням Центрального проводу? — Під важким поглядом нового провідника всі опустили очі. — Звуть мене Буй-Туром… Про все інше матимемо час побалакати в дорозі… Я лечу з вами. До світанку нам треба дістатись Карпат.

Патриція повернулась перед світанком. Крайніченка застала в номері вже одягненого.

— Тедді, любий, ти снідав?

— Ні… Чекав на тебе…

— Як це зворушливо… — Вона ніжно пригорнулась до його грудей. — Я бачила його…

— Кого? — спитав Федір, ледве стримуючи хвилювання.

— Ну, того хлопчика, Андре… — Вона виразно показала рукою на схід. — Він уже там… Я тільки-но з Регенсбурга. Їздила на експертизу. Заходжу до кімнати, а він стоїть, дивиться на мене великими очима й не дихає…

У Федора трохи відлягло від серця. Виявляється, Патриція бачила Андрія, а йому здалося, що вона говорить про… Віктора Гайсвінклера. Але ні, вона не могла з ним зустрітися. Віктор подзвонив, що приїде електричкою на Остбангоф, а Пат їздила машиною…

— Поясни, будь ласка, без емоцій, де ти його бачила?

— Я ж кажу, в Регенсбурзі… Там наш військовий аеродром, їх прокрутили на «вертушці».

— На чому?

— Ну от, зразу видно, що ти не розвідник. «Вертушка» — це перевірка тих, кого готують для роботи в радянському тилу. Вони сідають у літак, через певний час над ними з'являється винищувач з червоними зірками на крилах і пропонує сідати на аеродром. Потім з'являються солдати у формі НКВС, і ті, хто надтріснуті, вмить розколюються… Зрозумів? Ти зблід, Тедді… Я зараз накапаю тобі валер'янки.

— Не треба, краще розкажи, як він там?

— Трохи незграбний, але тримався молодцем… Один там у них розкусив ампулу, а твій Андре… Я побажала йому щасливої дороги.

Хвилювання Федора наростало з кожною секундою. Віктор напевне вже чекає? Хоча ні, адже домовились зустрітись через годину. Минуло двадцять хвилин… Так невчасно приїхала Патриція… Як бути? Він відійшов до вікна, прочинив кватирку і сів під струмінь чистого прохолодного повітря. Кортіло розпитати про Андрія, проте зрозумів: підвищений інтерес викличе підозру. Патриція нібито робить усе щиро, але саме це й насторожує.

— У тебе поганий вигляд, любий, треба звернутись до лікаря.

— Від моєї хвороби ліків немає.

— Звідки в тебе ця депресія? Адже все складається не так уже й погано.

— Ти так гадаєш?

— А що? Провернемо справу з друкарнею, і Флоріда наша! Тільки треба вибити з Керка більше грошей!

— Не в грошах щастя…

— Так говорять лише ті, у кого вони є. Щастя! А що воно таке? Хто знає, як воно виглядає? Одна моя подруга казала: коли нема щастя, то нехай будуть хоч гроші! От Бандера це розуміє.

— А до чого тут Бандера?

— Класичний пройдисвіт. Напхав своїм агентам повні кишені фальшивок, а справжню валюту забрав собі…

— А звідки в нього фальшиві?

— Там говорили, що вони друкують їх з матриць Крюгера.

— Значить, у тих ящиках, які Дайн забрав із замку, були матриці… А що ж вирішили експерти?

— Вони не вирішують, любий, вони констатують… Але я тобі скажу, ці пани з проводу таки порядні свині. Клепають один на одного, а відповідати, мабуть, доведеться Керкові.

— Виходить, — промахнувся наш шеф з Бандерою і Лебедем… Тепер він їм за ті долари… кота поганяє… Брудне, смердюче болото… Правду кажуть, що справи розвідки настільки ганебні, що ними можуть займатися тільки джентльмени.

— Тедді, любий, яке тобі до них діло?.. Заспокойся.

— Я потопаю в багні і мушу бути спокійний? Друкарня! Це ж не картки армії спасіння друкувати, а націоналістичну літературу. Вже сьогодні матиму розмову з Іваном Загравою. По телефону назвався письменником, а я не те що не читав, а навіть не чув про такого! Керк рекомендує цього Заграву редактором…

— От і добре. Нехай собі редагує, що там їм треба…

— Еге ж! Хтось писатиме, хтось редагуватиме, а все те на мою совість. >

— Боже, який ти!.. Про що ти говориш? Совість, порядність, честь… Давно забуті слова. Чого вони варті сьогодні? Ти роздивись навколо, глянь, чим живуть люди! Та кожен тягне під себе! Хто стріляє першим, той має щастя! У сильного ніхто не наважиться питати про такі дурниці, як совість…

— Це у вас!

— А в тебе? Не забувай, ти теж віднині й довіку наш!

— Повторюєш слова Керка?

— Ні, любий, це мої слова. — Вона знову пригорнулась до нього. — Ти мужчина, Тедді, тож мусиш навчитися стріляти першим…

— Це не для мене…

— Чому? Ну, зараз ти хворий, але ми вилікуємо тебе… Ти будеш сильний, міцний, і все буде о'кей… Зараз у тебе в голові ще сумбур, але скоро все стане на свої місця…

— Не думав, що ти так добре підкована.

— Ти про що?

— Так, ні про що… — Він поглянув на годинник. За чверть години на Остбангофі з електропоїзда зійде Віктор Гайсвінклер. По телефону він натякав, що везе від Зеппа дорогий подарунок. Що це може бути?

— Ну, гаразд, любий, я швиденько прийму душ, переодягнуся…

— Снідаємо разом, чи в тебе якісь інші плани?

— Тільки з тобою, любий… Тільки з тобою на все життя. — Пат вийшла до сусідньої кімнати.

— Ну, тоді я трохи пройдуся… Посиджу в сквері на Орлеанплаці, перегляну газети. Махни мені з вікна, як будеш готова…

Федір вийшов з кімнати, спустився на перший поверх. Швейцар привітав його поклоном.

— У мене до вас прохання, — звернувся до нього Федір. — Тут до мене має прийти пан Заграва, письменник… Як спитає, попросіть його хвилинку зачекати, я зараз повернуся… Куплю газети…

— Я б міг вам щоранку приносити свіжі газети. Ви лиш скажіть, які… Для мене буде приємно зробити вам невеличку послугу.

— Дякую… Але тоді в мене не буде приводу погуляти на повітрі, — усміхнувся Федір і вийшов з готелю. Орлеанс-плац, облямований зеленою підковою скверу, впритул підступав до Остбангофу. Звідси розходилося кілька автобусних і тролейбусних ліній, але людно тут бувало тільки в години пік, коли трудовий Бергам-Ляйм поспішав до праці або повертався додому. Федір обійшов сквер, перетнув вулицю і опинився на невеличкому п'ятачку, де були кіоски, що торгували газетами і всяким іншим дрібним товаром. За кілька хвилин мала підійти електричка з Нейхаузена. Купив «Мюнхенську ілюстровану газету» і, не розгортаючи, спокійно попрямував до сходів. Минаючи вокзал, вони вели до залізничного перону. Електричка підійшла хвилина в хвилину, і він одразу побачив Гайсвінклера. Молодий, високий, одягнений в довгополий макінтош і світлий фетровий капелюх. Віктор тримав у руці невеличкий пакунок. Швидким кроком пройшов повз Федора і, навіть не глянувши на нього, зник у дверях вокзалу. Крайніченко постояв хвилину, гамуючи хвилювання. Потім повільно рушив до вокзалу. Віктора ніде не було видно. Вже хотів шукати його на привокзальній площі, але раптом побачив посланця від Зеппа перед щитом з розкладом руху поїздів. Вдаючи, що вивчає розклад, Федір зупинився біля Гайсвінклера.

— Зеппа заарештували, — ледве чутно промовив той. — За мною йдуть по п'ятах. Запам'ятайте: шість, два, два, два, п'ять… Це номер боксу, де я залишив планшет з паперами Кьоніга… Шість, два, два, два, п'ять… О, вони вже тут… Не оглядайтесь…

Він зник, не попрощавшись. Федір ще довго стояв, тупо дивлячись на розклад. «Шість, два, два, два, п'ять… Заарештували Зеппа!.. У боксі папери Кьоніга!» Чого-чого, а такого він не чекав… Що ж тепер робити? Діставши з кишені хусточку, він витер лоба і повільно рушив до виходу. У сквері сів на лаву й розгорнув газету. Треба спокійно обдумати ситуацію, в якій опинився. Андрій полетів на рідну землю — це добре! Чи вдасться йому щасливо дістатися до своїх, покаже час… Чекати, коли прийде звістка від Андрія, він не може, треба діяти. Тепер, коли в боксі лежить планшет з паперами Кьоніга, дорога кожна хвилина. Адже через три дні бокс відкриють і…

Федір рішуче підвівся. Час повертатися до готелю. Патриція може занепокоїтись. Поглянув на годинник. Зустріч з Віктором забрала близько двадцяти хвилин.

Довговолосий пан Заграва вже був у холі готелю і люб'язно бесідував з хазяйкою. Побачивши Федора, рушив назустріч.

— Дуже приємно познайомитись, добродію. Письменник Заграва. Іван Заграва, сподіваюсь, чули?

— Ні, не чув… — розвів руками Федір. — На жаль, не довелося…

— Цілком природно, — схилив голову набік Заграва. — Совіти мене не друкують і не виставляють у бібліотеках, зате на еміграції як письменник я досить відомий. Пробачте за таку саморекламу…

— Не варто вибачатись. Думаю, пане, у нас іще буде час познайомитися ближче. А зараз… Дозвольте запитати, чим можу бути корисним?

— Ви якось несподівано ставите запитання, пане Крайніченко. Це я маю стати корисним для вас. Принаймні так я зрозумів прохання містера… Не будемо всує згадувати святі імена… Ха-ха-ха… Нам треба було б десь сісти й погомоніти… Мене просили бодай коротко ознайомити вас з літературним процесом на еміграції, а головне — розповісти про літераторів, які передовсім дотримуються прийнятних для нашої справи позицій і можуть бути нам корисними. То де ж нам…

— Ви снідали?

— Ще ні. Я мешкаю в Аусбургу, довелося вставати вдосвіта, щоб вчасно прибути до вас на аудієнцію…

— Ну, то прошу до ресторану.

Столик, за який вони сіли, стояв у кутку ресторану. Підійшов офіціант, нахилився до Федора.

— Як завжди, Юро… Врахуйте лиш, що сьогодні нас троє.

— А хто третій? — поцікавився Заграва.

— Моя… — Федір затнувся. Не знав, як йому краще назвати Пат, але пан Заграва несподівано прийшов йому на допомогу.

— Дружина, — сказав він, хитро посміхаючись. — О, це приємно… Радий буду познайомитися з пані Крайніченковою.

Федір налив у бокали пива. Пан Заграва жадібно випив, схопив серветку і витер м'ясисті губи. Федір дивився на нього, а в голові, ніби в арифмометрі, стрибали цифри: шість, два, два, два, п'ять…

— Не будемо гаяти часу. З чого почнемо?

— Краще з вас. Розкажіть про себе… — запропонував Крайніченко.

— Що ж, про себе, то й про себе… — пан Заграва знову голосно засміявся й після паузи несподівано тихо заговорив — Я письменник-публіцист чіткої антисоціалістичної орієнтації… Недавно я послав величеньку статтю до редакції «Уолл-стріт Джорнел», у якій досліджую проблеми приватної власності на землю і засоби виробництва.

— На якому матеріалі ви проводите ваші дослідження?

— Звісно, на українському…

— Пробачте, але на Україні вже понад чверть віку…

— Це так і не так, шановний…

— Не розумію…

— А що тут незрозумілого? Я не за соціалізм, але й не за капіталізм. Я пропоную свою концепцію… Якби на Україні соціалістична власність хоча б якоюсь мірою уможливлювала існування приватної, світ мав би зразок такого небаченого розвою, такого бурхливого прогресу, що їм позаздрили б і Американські Штати. Мене однаково обурюють і ті, хто вважає мене апологетом капіталізму, і ті, що приписують мені пропаганду соціалізму.

— Але історично ваша концепція не виправдала себе…

— У тім-то й річ, шановний… Більшовики ніколи не погодяться. Ленін!.. Він єдиний розумів те, про що я сьогодні пишу. Неп — ось його альтернатива. Треба розв'язувати руки, дати волю підприємництву, і тоді…

— І тоді буде капіталізм…

— Ні, шановний, це так і не так… Ха-ха-ха!

— Ну, а як сприймають соціалістичну половину вашої концепції в капіталістичному світі? Мабуть, бояться, що соціалізм…

— Ні, ви знаєте, ні… Я написав до Аверела Гаррімана. Сподіваюсь, це прізвище вам відоме?

— Відоме… Посол у Москві, банкір, мультимільйонер…

— Еге ж… Так от, я написав йому. І що ви думаєте він відповів мені? Вислав цілий трактат про народний капіталізм…

— Я щось читав про його доктрину, але, мені здається, вона не справила належного враження передусім на самих капіталістів.

— Це так і не так, шановний… Зовсім недавно Гарріман виступив з пропозицією… Він переконливо доводить, що сучасний капіталізм не має ніяких підстав називатися капіталізмом, а тому пропонує перейменувати його… Дати йому якесь нове наймення.

— Від того, що злодія почнемо називати добродієм, нічого не зміниться. Він як крав, так і крастиме. А от коли йому, як це роблять у країнах Північної Європи, відрубають руку, красти йому не буде чим!

— Ну-у… Ваша позиція, я бачу, вельми радикальна.

— Зовсім не радикальніша за позицію містера Мартіна.

— Даруйте, а хто такий містер Мартін?

— Як, ви не знаєте, хто такий містер Мартін? Скажу тільки, що відвертість суджень цього банкіра вразила мене настільки, що я запам'ятав один з його висловів: «Ми не політики і не ревнителі громадської користі. Ми багачі. Америка належить нам. Ми тримаємо її в своїх руках; одному лиш богу відомо, якими засобами, але ми збережемо її для себе й ми готові пустити в хід усі наші великі можливості, наш вплив, наші гроші, наші політичні зв'язки, наших продажних сенаторів, наших голодних конгресменів, наших демагогів проти будь-якої законодавчої акції, будь-якої політичної платформи, кандидатури в президенти, котра загрожує міцності держави». Ну, що скажете?

— Скажу, шановний… — пан Заграва закліпав очима. — Скажу, що це так і не так! Або ви мене на бога берете, або в того містера Мартіна не вистачає клепки.

— Над чим зараз працюєте? — перевів Федір розмову на інше.

— Я, власне, репрезентую літературну течію революційно-демократичного напрямку. Мої однодумці — скромні трудівники літературної робітні на українській еміграції — ставлять перед собою грандіозні завдання: протягом найближчих десяти-п'ятнадцяти років подарувати світові ґрунтовні твори на соціально-політичні теми. Багато з них уже взялися до роботи. Правда, останнім часом у декого праця гальмується через необхідність писати на секретні теми. От як принагідно згадати б і ту продукцію, яку треба буде готувати для новоутвореного видавництва. До речі, час підібрати для нього якусь привабливу назву. Ну, скажімо… Ви ще не думали над цим?

— Ні…

В цей час до столу підійшла Патриція. Вона була чимось надміру схвильована, хоч і намагалась триматися невимушено. Мимохідь глянула на Заграву, що розплився в улесливій посмішці, і звела допитливі очі на Федора. Чоловіки підвелися. Патриція простягла Федору тоненьку книжечку в яскравій синій палітурці.

— Що це?! — запитав він, побачивши на обкладинці своє прізвище. — Я питаю, що це?!

— Як я зрозуміла, це твоя перша публіцистична праця.

— Од глибини схвильованої душі, — заметушився Заграва, — од щирого серця… Як колега колегу поздоровляю вас, пане Крайніченку! Нашого полку прибуває, і, що особливо варте уваги, що набуває сьогодні неабиякої ваги, так це те, що саме ви започаткували, відкрили шлагбаум у літературу новій повоєнній генерації. Ви, шановний, що воювали проти фашиста-окупанта, що пройшли крізь пекло Дахау, ви…

— Замовкніть!

Федір вчепився обіруч у білу скатертину й потягнув її на себе. На підлогу з дзенькотом покотилися бокали, тарілки, брязнув, розбризкуючи пиво, високий графін.

— Що з тобою, Тедді?! — скрикнула Патриція.

Він похитнувся і сів. Впала на край столу кучерява, прибита сивиною голова.

Тієї ночі «кондор» знову злетів з американського військового аеродрому в Регенсбурзі і ліг курсом на схід. Всі його пасажири, як і перше, були на своїх місцях, тільки замість Бовкуна на лаві сидів новий провідник Буй-Тур. Огрядний, з похмурим набряклим обличчям, наче складеним з червоної цегли, він зовні був схожий швидше на грузина, ніж на українця. Синій плафончик, який цього разу блимав під стелею салону, не мав сили розігнати темряви, проте гострі Андрієві очі бачили, з якою увагою роздивлявся новий провідник Мару і Лиса, що сиділи навпроти.

З кабіни льотчиків вийшов Ромер, виразно поглянув на свій годинник, тицьнув у нього пальцем і, перекриваючи гуркіт моторів, гаркнув:

— Вставайте! Прилетіли!

Буй-Тур підвівся першим. За ним Шпинь. Потім один за одним у шеренгу стали сотник і Андрій. Проте емісар не збирався стрибати першим. Зайшов у кінець шеренги і накинув свій карабін на трос за Андрієвим. Той саме ставив на попа затягнутий у брезент контейнер з рацією. Буй-Тур міцною рукою вхопив за край, допоміг.

— Ви, друже, тримайтесь ближче до. мене, — сказав ніби ненароком, нахиляючись до Андрієвого вуха.

Намальований на дверях кондор відсунувся вбік, і за бортом розверзлася чорна безодня. В салон увірвався злий струмінь вітру, шарпонув, вдарив у лице наодмаш, засвистів пронизливо, тривожно. Ромер махнув рукою.

— Ну, з богом! — крикнув провідник і несподівано так натиснув плечем на Андрія, що всі, хто стояв попереду, враз опинилися за бортом. Вітер рвонув з рук контейнер з рацією, кинув Андрія геть від літака. Щось ляснуло в нього над головою і з такою силою рвонуло за лямки, що руки й ноги ледве не відірвались від тіла. Коли отямився, побачив над головою темний, у колір неба, купол парашута й зрозумів, що висить на стропах. Ще за мить побачив під ногами порослі лісом гори. Над ними пливла сіра кульбабка парашута. Хто на ньому спускався, розгледіти було важко. Вітер так швидко зносив його в інший бік, що скоро той парашут зовсім зник з поля зору. Андрія відносило на протилежний схил. Крутив на всі боки головою, але нікого більше не бачив. «Невже все так просто?! Викинули з літака, рознесло вітром, і прощавайте? Там, на землі, наші дороги розходяться і, дасть бог, ніколи не перетнуться».

Тим часом унизу підставляла свій бік крута гора. Вершок її продерся із ковдри лісу, відкриваючи видовжену полонину. Нижче, між горами, виблискувала річка, а далі в долині спало село. Андрія кинуло в маки. Він не втримався на ногах і покотився росяною травою, так густо порослою маками, що, коли впорався з парашутом і встав на коліна, завмер, зачудований дивною красою навколишнього світу. Далекі хребти на сході чітко прокреслювали нижній край неба. Там уже займався світанок. Була та свята година, коли відпочила за ніч природа умивалася росами, готуючись зустріти новий день. Як довго він ждав цієї миті, як довго й важко йшов до неї.

Парашут надуло вітром, парусом підняло над маками. Стропи напнулись і смикнули Андрія за плечі. Він впав у траву обличчям і гірко, зболено заплакав, як плачуть сильні духом люди без свідків, наодинці самі з собою. Коли біль полишив серце, прийшли думки: що робити далі, як позбутися тієї компанії, з якою стрибав з «кондора». Адже вони не залишать його в спокої, будуть шукати. Без радиста їм скрутно, та й побояться, що наведе на слід, коли випустять з рук. Підвівся, огледівся навкруги. Праворуч полонина здіймалася вгору, ліворуч — спадала до лісу. Звідти долітав шум гірського потоку. Мабуть, він впадає у річку, і коли піти його берегом, то неодмінно потрапиш у те село, яке бачив згори. Зараз воно ховається десь за невисокими пагорбами. Андрій довго дивився в той бік, розмірковуючи, куди занесло Лиса, Мару, Буй-Тура, куди міг залетіти контейнер з рацією.

Вже прокльовувались над горами перші промені сонця. Золотили вершечки найвищих гір, сміливо піднімали завісу неба, і та свіжа блакить, що відкривалась очам, відсвічувала на пухнастих ріках туманів понад ізворами. Може, саме там, у туманах, і заховались із своїми парашутами лихі гості з Мюнхена. Андрій глянув на свій і вирішив не залишати його тут, на полонині. Хтозна, як воно ще може обернутись. Думалось, на землі зустрічатимуть прикордонники, а тут нікого, навіть вівчарів не видно. Але ж хтось та чув гуркіт літака. Хтось бачив парашути… Навіть шеф безпеки говорив про радари, що слухають небо… Все те крутилося в Андрієвій голові, поки збирав парашута, поки йшов до узлісся, маючи намір десь у буреломі заховати його під коріння або закопати, приваливши примітним каменем. На всяк випадок треба запам'ятати місце, може, доведеться кому показувати, де приземлився.

На узліссі зробив позначку на ялиці й почав спускатися до потоку. Туман, гущавина лісу, крутий схил утруднювали ходу, а тому вирішив не тягти того парашута далеко, а прикопати тут, на березі струмка. Робота забрала хвилин п'ятнадцять. Затоптав землю, привалив трухлявим пеньком і рушив на долину. Згори, як летів, село здавалося зовсім поряд, проте знав, що дістатись до нього буде нелегко. Кілометрів п'ятнадцять, як не більше, та ще продираючись крізь ці ведмежі гаври. Аби до полудня встигнути, і то добре. Так розмірковуючи, Андрій спускався все нижче, не полишаючи надовго гомінливого струмка. Там, де зарості були вже зовсім непролазними, доводилось обходити стороною, здиратись на кам'янисті, порослі чагарниками схили і знову прислухатися до голосу потоку. До того ж весь час озирався, пильнуючи, аби не зустрітися, бува, з кимось із тих своїх недавніх попутників. Та доля таки злукавила й тут. Саме перебирався на другий берег струмка, щоб обминути гранітну скелю. Стрибав з каменя на камінь, тримаючись рукою за гілля поваленої бурею деревини, як ззаду пролунало:

— Ти куди?!

Завмер, намагаючись згадати, чий же це голос прорвався крізь перелякане белькотання потоку. Озирнувся. Так і є — Шпинь!

— Завертай голоблі!

— А рація? Мені здалося, що…

— Завертай, я сказав!

Грицько не приховував своїх намірів. Ситуація складалася так, що, не зважаючи на заборону шефа безпеки, міг полоснути чергою, а потім сказати, що Макс пробував тікати. Шпинь, мабуть, біг йому навперейми, бо лице розпашіло, вкрилося червоними плямами.

— Чого стоїш?! Не чув, що я сказав?!

Андрій показав на струмок: не чутно. Шпинь скипів, клацнув затвором автомата.

— Я тобі вуха зараз продму! То там ті дурні Вінклери могли не розгледіти, що ти за птиця, а я тебе давно розкусив, знаю, хто ти єси! Стерво…

Не знати, чим би воно й скінчилося, якби не Буй-Тур, що саме вийшов з-за кущів. «Це для нього розпинається Шпинь», — подумав Андрій, дивлячись, як за провідником поспішає на кривих ногах сотник з рацією на плечах. Уздрівши Андрія і Шпиня, емісар владним жестом запросив їх підійти до нього. Поки вони йшли, Буй-Тур дістав карту і розгорнув її на замшілому пеньку. Щось там уважно роздивлявся, поглядаючи то на одну гору, то на другу, потім поклав на карту компас. Зорієнтувавшись, підвів очі на Шпиня і весь час, поки говорив, дивився тільки на нього.

— Отже, панове, ми в краю. Годилося б поцілувати цю землю… Годилося б, але… треба швидше забиратися звідси. За годину-другу тут будуть чекісти… Ми прибули сюди з історичною місією і будь-що повинні виконати покладене на нас проводом завдання. Попереджаю, — тут він перевів погляд на Андрія, — за найменший непослух а чи сваволю каратиму на горло. Про все, що хтось вам наказував, до часу забудьте. Обставини вимагають від нас пильності, сили й самопожертви. Зараз головне — вискочити з-під чекістського ока й дістатися до головного штабу. Полковник Василь Кук чекає на нас. Все зрозуміло? Коли хто чого не второпав, запитуйте зараз.

Буй-Тур скосив очі на сотника. Той стояв, опустивши голову. Шпинь теж не наважився розкрити рота.

— Коли нас готували до виходу в край, — сказав Андрій, — я особисто отримав завдання не лише від проводу, але й від американців… Як накажете бути з тим?

Буй-Тур пильно глянув на Андрія, ніби хотів зрозуміти, чи навмисне, а чи від дурості поставлено це не просте запитання. А той стояв і дивився йому просто в очі. Треба було відповідати, але як? Ці хлопаки знають про залежність проводу від американської калитки. А чи знають вони, що рано чи пізно вся організація буде працювати на американську розвідку? А може, якось пронюхали й про те, що головним завданням, яке Лебедь поклав на свого емісара, було завдання схилити Василя Кука до організаційної співпраці з американськими спецслужбами. Провід у Мюнхені вишкрібає з організаційної каси останні копійки, щоб зібрати кошти на вихід людей до краю, а тут у підпіллі сидять чистоплюї, такі собі ревні борці за волю… Все це так, проте що сказати цьому хлопакові з пронизливими розумними очима?

— Це завдання ми будемо виконувати теж… після того, як знайдемо полковника і його штаб.

— Друже Буй-Тур, дозвольте зауважити. Маю суворий наказ вийти на зв'язок з американським розвідцентром не пізніше, як через дві доби після приземлення.

— Вийдеш. Ще є час… — Буй-Тур згорнув карту, почепив на руку компас і додав: — Підемо так: я попереду, за мною радист, далі сотник, а ви, Лисе, останнім. Дистанція два метри. Не розмовляти, всім пильнувати довкола. Про небезпеку знак подавати без голосу…

Він перевірив свій автомат і рушив на північний схід, час від часу звіряючи напрямок руху з компасом. Уже зовсім розвиднилось, хоч сонце ще ховалося десь за верхами гір. Андрій дивився собі під ноги і з прикрістю думав, що, мабуть, його стежка ще довго буде витися по хащах та нетрях, поки виведе на ту заповітну дорогу під яворами… Думки знову й знову поверталися до того, що літак не голка, хтось та повинен був як не помітити, то хоч би почути, адже на полонинах вівчарі пасуть отари, лісосіки теж не в долинах, а по горах… Та не може такого бути, щоб про них не знали й ті, кому належить знати…

Йшли довго. Десь години за три, скрадаючись ізворами, лісовими хащами, обминаючи вівчарські колиби, залишили позаду перевал і почали спускатися північним боком хребта до Жабйого. Буй-Турові ця місцевість була знайомою, ці стежки він топтав ще за Польщі. Знову спустилися до струмка і так, простуючи ізвором, дісталися до рятівної криївки. Кров гупала в скронях, очі заливав піт. Нарешті зупинилися. Буй-Тур став навколішки під примітним старим дубом і намацав прикрите торішнім листом кільце від потаємної ляди. Один по одному спустились у бункер. Спалахнув ліхтарик. В ніздрі ударило цвіллю, застарілими пахощами перепрілого ганчір'я. На стінах павутиння, по закутках шурхотять миші. На грубо тесаному столі заіржавіла гасова лампа і аркушик календаря. На ньому значиться день, коли він, Буй-Тур, розійшовся з Босотою. Він вважав, що свою чашу в підпіллі він випив до дна, а тому послав усе під три чорти й чкурнув за кордон. А той невгнутий праведник Босота подався-таки до своєї сотні. Минуло, коли вірити старому календарю, понад два роки, і ось він знову тут. Коло замкнулося, він знову повернувся на круги своя. Плюгаві аристократи обвели круг пальця і таки випхали з Мюнхена, подалі від комфорту, затишних квартир і кабінетів, де вони сплітають павутину міжусобиць, духовного розбою, кривавого політиканства. Що ж, кожному своє… Йому — цей пропахлий мишами бункер, а панові Лебедю — нью-йоркські розкоші… Та цур їм, отим ядучим думкам. Він поглянув на своїх героїв-бойовиків. Перед ним стояли змучені на смерть хлопаки… Хіба вони знають хоч частку з того, що твориться за сімома замками конспірації на тих організаційних верхах? Коби знали, розірвали б, перевішали всіх до одного. Боже правий, сохрани і помилуй нас… Буй-Тур перехрестився на образок, який колись приніс з собою у цей бункер ідеаліст і романтик Босота. Сотник і Грицько познімали шапки й теж перехрестилися.

— А ти? — спитав у Андрія провідник.

— Я в мальованого бога не вірю…

Струмінь світла раптом ударив Андрієві в лице. Чекав, що Буй-Тур почне розпитувати чи якось інакше виявить своє ставлення до його слів, але той тільки дивився на нього й мовчав. Нарешті промовив, звертаючись до всіх:

— Діставайте спальні мішки й лягайте, а я ще трохи посиджу…

Він змахнув рукавом зі столу, поряд з ліхтариком поклав записника, олівець, сів і схилився над чистим аркушем паперу.

Йому треба було негайно написати листа до Кука, сповістити, що прибув і чекає на зв'язкового, а до голови все чомусь лізли не ті думки. Чомусь згадалася молодість, честолюбиві мрії про славу, багатство, владу. Він ішов до них через усе життя, а вони ніяк не давались до рук. Влада? Вона ніби й була в нього: член центрального проводу, шеф референтури крайового зв'язку, емісар з найвищими повноваженнями. Багатство? Ні, його він не мав ніколи. Якісь гроші останнім часом почали прилипати до рук, але то такий мізер порівняно з тим, що пливе до кишені Лебедя… Лебедь!.. Цьому аби тільки більше вичавити з організаційних низів, бо кожну краплину він уміє обернути собі на золото… Олівець тим часом виводив на папері:

«До 2112. Прибув. Чекаю бігунця. Краще всереду від 10 вечора до 1 ночі. Буй-Тур».

Вирвав аркушик. Ще раз перечитав написане. Згорнув і запхнув до старої гільзи.

Бойовики повкладалися на підлозі рядком і хропли, неначе потомлені коні. Правда, хропли двоє, а радист… «Що воно за чоловік? Ач, у бога не вірує… А може… Та з ним іще матиму час розібратись, а зараз він мені потрібен. Без нього з тим мандатом ні кроку…» Переступивши через Мару і Лиса, підійшов до виходу, виліз із бункера. Прикрив за собою ляду і подався ярком до другого дуба, що височів недалеко на схилі, серед ялиць і буків.

Кінець другої книги.

Оглавление

Василь Сичевський ЧОРНИЙ ЛАБІРИНТ Книга друга

ЧАСТИНА ПЕРША ДЖУНГЛІ

  Розділ перший БЕРН — МІСТО СПОКОЮ

  Розділ другий РЕЗЕРВАЦІЯ ТОПЛІЦ

  Розділ третій ТРИВОГА НА УКОН-ЛУ

  Розділ четвертий НОВИЙ КАЛІОСТРО

  Розділ п'ятий ХРАМ БХАДСЕРВАРА

  Розділ шостий НА КРУГИ СВОЯ…

  Розділ сьомий ЧОРНОЮ СТЕЖКОЮ

ЧАСТИНА ДРУГА ТЕРНИ

  Розділ перший ДІДОВА БУДА

  Розділ другий ДЕЩО З ІНТИМНОЇ ХРОНІКИ

  Розділ третій ЗАХМАРНІ ОСТРОВИ

  Розділ четвертий СВІДОК ЗВИНУВАЧЕННЯ

  Розділ п'ятий ПІД КРИЛОМ «ВОТАНА»

  Розділ шостий ТАКА КОРОТКА ЗУСТРІЧ

  Розділ сьомий ФІРМА ЗАПРОШУЄ

  Розділ восьмий ЗАТЯЖНИЙ СТРИБОК