КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 409636 томов
Объем библиотеки - 544 Гб.
Всего авторов - 149255
Пользователей - 93282

Впечатления

кирилл789 про Янышева: Попаданки рулят! (СИ) (Любовная фантастика)

королева ведьм спрашивает свою бабку жрицу: что показал обряд? и начинает бабка-жрица рассказывать, что королева-внучка непочтительна, что народец ведьмовской воспитывать надо, прошлась по личности попаданки, видя её в первый раз, вспомнила о нарядах своей молодости, об отрезах ткани. КАК ПРОШЁЛ ОБРЯД, старая дура???!!
и если штаний любовь в. мне хотелось убить с особой жестокостью, сначала приложив до кровавых мозгов в стену, то здесь я вовремя бросил читать и захотел янышеву ольгу просто убить.
вы совсем дуры. вот клинические тупые безнадёжные неизлечимые дуры.
ничего вам не стоило сначала сообщить о результатах или прямо ответить на вопрос, а потом растекаться тем, что вам мозг заменяет по древу, ничего.
но из рОмана в рОман вот эта клиника кочует-перекочёвывает, и конца и края этой клинической дури не видно. мерзкие тупые бабы вы, писучки не достойные даже карандаша.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
кирилл789 про Штаний: Зажечь белое солнце (Любовная фантастика)

никогда не знали, как "творят" сумасшедшие? читайте штаний. у девушки настолько откровенная шизофрения, что и справки не надо.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
time123 про Зеленин: Верховный Главнокомандующий (СИ) (Альтернативная история)

Осилил до конца. Имею желание написать на кувалде Бугага и Хахаха и разъебать автору тупорылую башку, чтобы это чмо больше не марало бумагу.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
time123 про Зеленин: Верховный Главнокомандующий (Альтернативная история)

Осилил до конца. Имею желание написать на кувалде Бугага и Хахаха и разъебать автору тупорылую башку, чтобы это чмо больше не марало бумагу.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Шегало: Больше, чем власть (Боевая фантастика)

Вообще-то я совершенно случайно купил именнто вторую часть (как это всегда и бывает) и в связи с этим — гораздо позже докупил часть первую...

Еще до прочтения (прочтя аннотацию) я ожидал (увидеть здесь) «некоего клона» Антона Орлова (Тина Хэдис и Лиргисо) в стиле «бесстрашной амазонки» со сверхспособностями (и атмосферой в стиле бескрайнего космоса по примеру Eve-Вселенной) и обаятельного супер-злодея. Однако... все же пришлось немного разочароваться...

Проблема тут вовсе не в том - что «здешняя героиня не тянет» на образ «супервоительницы», а в том что (похоже) это очередная история в которой «весь мир должен крутиться вокруг одной личности». Начало (этой) книги повествует о некой беглянке затерявшейся «на просторах бескрайнего...» (и о том) что ей внезапно заинтересовываются некие спецслужбы (обозримой галактики) и начинается... бег про «захвату и изучению уникального образца» (мутанта проще говоря).

Понятно что сама героиня отнюдь не согласна с такой постановкой и делает все что бы «оторваться от погони» и «замести следы»...
Другое дело что все (это), она делает со столь явной женской дуростью (да простит меня автор), что так (порой так) и хочется «перейти к более емким стилям изложения»... Героиню ищут, героине некуда деваться... Вместо этого она долго и нужно «надувает губы» и говорит что знает «как надо лучше ей». Единственный человек (могущий ей в этом помощь) отсылается «далеко и надолго», в то время как «последние часы на исходе»...

Далее.... все действия направленные на обеспечение безопасности ГГ воспринимает «как личное оскорбление», размеренный ритм жизни закрытого сообщества (Ордена) воспринимается как тягость. Героиня то и дело по детски обижается то «на мужа» (ах мол эта его работа не оставляет места семье... и пр), воспринимая главу данного сообщества как нудного старика который «ей все запрещает». Таким образом очередные размышления «на тему я знаю как лучше», резко контрастируют с ледяной уверенностью в себе (героини А.Орлова Т.Хэдис). И (честно говоря) не купив (бы) я (вперед) второй части — навряд ли ее приобрел (опять же не в обиду автору).

P.S Справедливости ради все же стоит сказать что «непреодолимого желания закрыть книгу» (во время чтения) все таки не возникло. Отдельное спасибо за афоризмы в начале глав...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
DXBCKT про Шакилов: Ренегат. Империя зла (Боевая фантастика)

Начав читать данную книгу (и глядя на ее обложку) самое первое что пришло на ум, это известный кинофильм «Некуда бежать» (со Шварцнеггером в главной роли) и более поздняя трилогия «Голодные игры»...

Однако несмотря на то что элемент («шоу маст гоу он») здесь (все же) незримо присутствует — уже после прочтения, данная история напомнила совсем другую экранизацию (романа) (Стругацких) «Обитаемый остров».

И хотя «здесь» никто никуда не
прилетает — в остальном очень много схожих моментов:
- «счастливые жители» лучшей во всем «страны» и не подозревают что все их «невиданное благополучие» построено на рабском труде миллионов «неизбранных» (недолго) живущих в скотских условиях постъядерного постапокалипсиса;
- бравые ребята «из спецорганов» (стоящие «на страже добра») по факту — цепные псы режима, готовые рвать любого «кто посмеет что-то подумать против системы», либо «просто так» (если ты уже «списан подчистую» незримой рукой тоталитарного глобального электронного «контроля и учета»);
- вечные интриги силовиков возле «престола» (по факту) являются лишь «играми в песочнице», под мудрым и понимающим взглядом «взрослого Папы» (руководителя данной пирамиды власти);

На самом деле этих «похожих черт» тут можно найти и больше, однако смотря на то как «святая уверенность» в завтрашнем дне (у ГГ) постепенно сменяется «недоумением», «досадой — типа я же свой!» и... (наконец-то.. о боже!) сменяется на «ах Вы сссс...» (и дальше по тексту) мы (в итоге) приходим к «трансформации» бывшего «сторонника власти» в … революционера (идущего как раз против режима «Героев революции»))

Если еще подробней, то: ГГ (этой книги) - юный сын видного партаппаратчика, свято верящий в «мудрость проводимой политики» под руководством «надежных товарищей» … внезапно становится преступником «по умолчанию». Конечно данный прием «уже настолько заезжен», что уже неоднократно знаком читателю (так же) по книгам (Плеханова «Сверхдержава» и Г.Острожского «Экспанты») и человек вчера мечтающий о том что бы «стать хотя бы малой частью этой великолепного механизма системы всеобщего счастья», вдруг начинает неистово «ломать» ее (становясь при этом «террористом, убийцей» и прочим... непотребным и проклинаемым злодеем).

Самое забавное (при всем этом) что «юный адепт» сначала долго и упорно не видит «что система его обманывает» и что она не только не совершенна, но еще и (априори) преступна... Но нет «наш герой» упорно не хочет замечать явные несоответствия и свято верит в то «что эту ошибку в итоге исправят» и «объяснять всем плохим что так делать нельзя»...

Проходит время и «увы»... даже до нашего героя начинает «со скрипом доходить» что... он сам был не прав и изначальные цели «всей этой системы» отнюдь не «общее благо», а управление «послушным стадом» посредством эффективных (и абсолютно правильных в своих основополаганиях) решений направленных «на сокращение и отсев поголовья контролируемой биомассы».

Таким образом, «начальный бег ГГ по препятствиям и желательно мимо выстрелов» вместо повторения маршрута фильма «Некуда бежать», (все же по итогу) приводит читателя к несколько иному варианту (данного) финала — любой ценой «покончить с тиранией» (некогда бывшего обожаемого) Председателя.

Помимо чисто художественного замысла (и перепетий происходящих непосредственно с ГГ) автор «рисует нерадостную картину» будущего, которая «безжалостно топчет своим электронным сапогом» все «ностальгические хотелки» (в стиле «прекрасного далека» от Алисы Селезневой). Все описанное здесь «очень» напоминает («возведенную в ранг абсолюта») нынешнюю картину жизни «жителей ДО 3-го Кольца», где живущие «за кольцом» - по умолчанию «тупое быдло и мясо», чье предназначенье лишь откровенный вечный рабский труд.

И конечно, это отнюдь не первое «подобное описание» нового прогрессивного строя (к которому мы идем семимильными шагами), но данная извращенная модель коммунизма, построенная на механизмах тотального электронного контроля и чипирования все же - поражает своей «реалистичностью». Данный вариант «имитации» (государства, образа врага и прочего) нам всем (отчего-то) совсем не кажется «очень уж диким и невозможным»...

В общем — по прочтении данной книги, ставлю ее на полку без сожалений о «зря потраченных деньгах»))

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Штаний: Отпуск на 14 дней (Любовная фантастика)

девушкам это должно нравиться.но, поскольку я не девушка, а из них тут никто не удосужился высказаться, выскажусь с противоположной точки зрения.
если у тебя есть идея сюжета, выкладывай сюжет. рюши словоблудия прекрасны если тебе нужно набрать текст для издателя. но, автор! следом идут читатели. и, если они не купят твоё "творчество", издателя у тебя не будет тоже.
я прочёл только 1/5 часть и больше не смог читать в 105-й или в 120-й раз, как размякает "она" от своего синеглазого. это - ОДНО И ТОЖЕ! и повторяется, и повторяется, и повторяется. и тебя сначала подташнивает, потом тошнит, а потом рвёт.
и, самый проигрышный вариант изложения, это - "ничего не расскажу". который идёт вкупе с "рассказываю по чуть-чуть, перемежая словоблудием о погоде, мокрых трусиках ггни, синих глазах, собственном уме, опять мокрых трусах, "какой прекрасный шкаф!", чуть-чуть рассказа по теме и опять - о посторонней хрени".
нормальный человек бросает читать сразу. ну, может промотать в конец и посмотреть кто с кем поженился. всё.
я промотал, посмотрел. попробую у штаний что-нибудь ещё, если везде так же, поставлю девушку в ЧС.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Знак Зорро (fb2)

- Знак Зорро (а.с. Бібліотека пригод) 1.3 Мб (скачать fb2) - Джонстон Мак-Келлей

Настройки текста:



Дж. Мак-Келлей ЗНАК ЗОРРО








Ілюстрації М. ГЕЦ



Розділ І ПЕДРО-ХВАЛЬКО



Дощ тарабанив по даху з червоної іспанської черепиці, вітер стогнав, як душа, що віддана на муки, дим вибивався з великого каміна, й іскри розсипалися по втрамбованій глиняній підлозі.

— Ніч саме підхожа для темних справ! — заявив сержант Педро Гонзалес, простягаючи до палаючого вогню свої величезні ноги в широких чоботах і стискаючи однією рукою руків’я шаблі, а іншою — кухоль, наповнений легким білим вином.

— У вітрі вчувається виття чортів, і демони сидять у дощових краплях. Це кепська ніч, чи не так, сеньйоре?

— Звичайно! — поспішно погодився товстий хазяїн; він поквапився наповнити знову кухоль вином, тому що сержант Педро Гонзалес ставав жахливим, коли дратувався, а це ставало завжди, коли вино не з’являлося вчасно.

— Кепська ніч! — повторив кремезний сержант і одним духом випив весь кухоль.

Ця риса привернула до нього свого часу багато уваги і зробила його досить відомою особою на всьому протязі Ель Каміно Реаль, як називали шосе, що з’єднувало місії в один довгий ланцюг.

Гонзалес присунувся ближче до вогню, не дбаючи про інших, що через це втрачали частину тепла. Сержант Педро Гонзалес часто висловлював думку, начебто людина повинна насамперед піклуватися про свій комфорт, а потім уже турбуватися про зручність для інших; а через те, що він був високого зросту, мав неабияку силу і мистецьки володів зброєю, зустрічав мало людей, які мали б мужність заявити, що їхні переконання відрізняються.

Надворі завивав вітер, і дощ лив суцільним потоком. Це була звичайна для Південної Каліфорнії лютнева буря. У місіях ченці подбали про худобу і позапирали будинки на ніч. У кожній великій садибі-гасієнді в будинках світилися вогні. Лагідні тубільці заховалися по маленьких мурованих хижках, задоволені своїм притулком.

Тут, у маленькому селі Реіна де Лос-Анджелес, яке в майбутньому стало великим містом, на одному боці площі знаходилася таверна, у якій люди воліли за краще лежати біля вогню до зорі, ніж вийти і опинитися під зливою.

Завдяки своєму чинові й зростові сержант Педро Гонзалес заволодів каміном, а капрал і три солдати з гарнізону сиділи за столом, пили легке вино й грали в карти. Слуга-індіанець сидів навпочіпки в кутку; він не був неофітом[1], наверненим до віри ченців, а був язичником і ренегатом[2].

Це був час занепаду місій, і між францисканцями в рясах, що йшли стопами святого Джуніперо Серра, який заснував першу місію в Сан-Дієго де Алкала і тим сприяв створенню імперії, і послідовниками політиканів, які обіймали високі посади в армії, не було миру. Відвідувачам, що розпивали вино в таверні Реіна де Лос-Анджелес, було б неприємно мати у своєму товаристві шпигуна-неофіта.

Саме цієї миті розмова завмерла. Це засмутило товстого хазяїна і збудило деякі побоювання, тому що сержант Педро Гонзалес під час суперечок бував завжди в мирному настрої: за неможливості ж продовжувати розмову, він міг виявити бажання діяти і розпочати сварку.

Двічі вже Гонзалес діяв таким чином, завдаючи багато шкоди меблям і обличчям відвідувачів, і хазяїнові доводилося звертатися по допомогу до капітана Рамона, коменданта гарнізону, але той відповідав йому, що має безліч своїх власних справ і турбот і що керування таверною не вважає за свій обов’язок.

От чому хазяїн тривожно поглядав на Гонзалеса і, підсівши ближче до довгого столу, заговорив, намагаючись розпочати спільну бесіду і цим запобігти неприємностям.

— У селі подейкують, — заявив він, — що цей сеньйор Зорро знову діє.

Його слова викликали у присутніх несподіваний жах. Сержант Педро Гонзалес жбурнув свій кухоль з вином на глиняну підлогу, випростався на ослоні й ударив величезним кулаком по столу так, що кухоль, карти і монети розлетілися урізнобіч.

Капрал і три солдати з переляку відступили на кілька кроків: червоне обличчя хазяїна зблідло; тубілець, що сидів у кутку, підхопився і поповз до дверей, вирішивши віддати перевагу бурі перед страшним гнівом кремезного сержанта.

— Сеньйор Зорро! — закричав Гонзалес розлючено. — Очевидно, мені судилося завжди чути це ім’я — сеньйор Зорро! Пан-лисиця — іншими словами. Він, ймовірно, уявляє, що хитрий, як лисиця. Клянуся святими, він так само смердить! — Гонзалес захлинувся, повернувся обличчям до присутніх, подивився на всіх і продовжував свою тираду.

— Зорро ганяє вздовж Ель Каміно Реаль, наче козел по високих пагорбах. Як мені, говорили, він ходить у масці і має чудовий клинок, кінчиком якого вирізує ненависну, огидну букв “Z” на щоці ворога. Ха, ха! Це називається знаком Зорро! У нього дійсно чудова шпага! Але я не міг би заприсягтися нею — я ніколи не бачив її. Він не робить мені такої честі показати її. Грабунки сеньйора Зорро ніколи не трапляються по сусідству із сержантом Гонзалесом! Можливо, сеньйор Зорро пояснить нам причину цього? Ха!

Він дивився просто на співрозмовників, що стояли перед ним, піднявши верхню губу і наїжачивши кінчики своїх великих чорних вусів.

— Його називають тепер “Прокляттям Капістрано”, — зауважив товстий хазяїн, нахиляючись підняти кухоль і карти і сподіваючись у той же час украсти монету.

— Прокляття всього шосе і всього ланцюга місій, — продовжував кричати сержант Гонзалес. — Шибеник! От він хто! Ха! Звичайний хлопець, що намагається здобути собі слави тим, що грабує гасієнди чи що-небудь у цьому роді і залякує жменьку жінок і тубільців. Сеньйор Зорро, є! От лисиця, на яку я із задоволенням пополюю! “Прокляття Капістрано”, є! Я знаю, що вів кепське життя, але прошу у святих тепер тільки одного — нехай простять вони мої гріхи і дарують милість зустрітися віч-на-віч з цим проклятим розбійником з великої дороги!

— Винагорода… — почав було хазяїн.

— Ви підхоплюєте слова, що у мене на язику! — запротестував сержант Гонзалес. — За спіймання цього молодця його превосходительство губернатор призначив велику винагороду. І яке моє щастя? У службових справах я відправляюся до Сан-Жуан Капістрано, а молодець веде свою гру в Санта-Барбарі. Я знаходжуся в Реіна де Лос-Анджелес, а він зриває куш у Сан-Луїс Рей. Я обідаю в Сан-Габріель, припустімо, а він грабує Сан-Дієго де Алкала! Чума справжня. От він хто! Одного разу я зустрів його…

Сержант Гонзалес захитався від злості, потягнувся за кухлем, який запобігливо наповнив хазяїн, і одним духом проковтнув уміст.

— Він ніколи не навідувався до пас, — сказав хазяїн із вдячним зітханням.

— На те є причина, товстуне! Поважна причина! Ми маємо тут гарнізон і деяку кількість солдатів. Цей прекрасний сеньйор Зорро об’їжджає всякий гарнізон за тридев’ять земель. Він безтілесний подібно до сонячного променя, я це визнаю, але майже стільки ж він має й справжньої мужності.

Сержант Гонзалес знову розлігся на ослоні; хазяїн подивився на нього поглядом, сповненим полегшення: він сподівався, що цієї дощової ночі не буде більше розбитих кухлів, поламаних меблів і закривавлених облич.

— Усе-таки цей сеньйор Зорро коли-небудь відпочиває, — сказав хазяїн. — Напевно в нього є якесь таємне місце для відновлення сил. Одного прекрасного дня солдати вистежать його у власному барлогу!

— Ха-ха! — заперечив Гонзалес. — Звичайно, людина повинна їсти і спати. Але на що він тепер претендує? Сеньйор Зорро говорить, що він не злодій, клянуся святими! Заявляє, що він тільки карає тих, хто погано поводиться з членами місій. Друг пригноблених, є! Недавно залишив плакат у Санта-Барбарі, що стверджує це, чи не так? Ха! і яка може бути на це відповідь? Ченці в місіях захищають і переховують його, дають йому м’ясо і вино. Потрясіть як слід рясу ченця і ви знайдете сліди цього розбійника — інакше нехай я буду ледачим собакою!

— Не сумніваюся, що ви кажете правду, — відповів хазяїн. — Я припускаю, що ченці це роблять. Але все-таки нехай би цей сеньйор Зорро ніколи не навідувався до нас.

— А чому б і пі, товстуне? Хіба в мене немає шпаги? Хіба ти сова, а зараз день, що ти не бачиш далі свого гачкуватого носа? Клянуся святими…

— Я мав на увазі, — заперечив хазяїн швидко і з деякою тривогою, — що не маю бажання бути пограбованим.

— Бути пограбованим? Про що ти, товстуне? Про глечик вина і яку-небудь страву? Є в тебе багатство, дурню? Ха! Нехай-но поткнеться цей молодець! Нехай цей сміливий і хитрий сеньйор Зорро тільки ввійде в ці двері! Нехай він уклониться — як, кажуть, він уміє — і нехай блисне очима з-під маски. Дай-но мені тільки побачити цього молодця — і я матиму повне право на щедру винагороду, пропоновану його превосходительством.

— Мабуть, він боїться ризикнути наблизитися до гарнізону, — припустив хазяїн.

— Ще вина! — заревів Гонзалес. — Ще вина, товстуне! Запиши на мій рахунок. Коли винагорода буде моєю, сплачу тобі цілком. Обіцяю, слово солдата! Ха! Якби цей хоробрий, спритний сеньйор Зорро, “Прокляття Капістрано” тільки ввійшов у наші двері….

Двері раптом відчинилися.



Розділ II СЛІДАМИ БУРІ


З поривом вітру і дощу, що увірвався до кімнати, з’явилася людина. Полум’я свічок заблимало, одна свічка згасла. Раптова поява нового відвідувача під час хвастощів сержанта вразила всіх. Гонзалес наполовину вихопив шпагу з піхов, у той час як слова завмерли в нього на вустах. Тубілець поспішив знову закрити двері, щоб захиститися від вітру.

Новоприбулий повернувся і подивився на всіх. Хазяїн полегшено зітхнув. Це був не сеньйор Зорро. Це був дон Дієго Вега, вродливий юнак шляхетного походження, двадцяти чотирьох років, відомий усьому Ель Каміно Реаль тим, що мало цікавився важливими подіями.

— Ха! — закричав Гонзалес і вклав шпагу в піхви.

— Я, здається, налякав вас, сеньйоре? — чемно запитав дон Дієго високим голосом, оглядаючи велику кімнату і киваючи людям, що стояли перед ним.

— Якщо ви налякали нас, сеньйоре, то тільки тому, що ввійшли слідами бурі, — заявив сержант. — Звичайно, ви навряд чи можете налякати кого-небудь.

— Хм! — пробурчав дон Дієго, кидаючи убік свого капелюха і стягаючи із себе наскрізь промоклий плащ. — Ваше зауваження межує з неповагою, мій грубий друже.

— Чи не означає це, що ви маєте намір зробити мені догану?

— Правда, — продовжував дон Дієго, — я не маю репутації людини, що їздить верхи, як божевільний, ризикуючи скрутити собі шию, не б’юся, як ідіот, із першим стрічним і не граю на гітарі під вікном кожної жінки, але все-таки я не бажаю, щоб ви мене звинувачували у тому, що вважаєте за ваду!

— Ха! — вигукнув Гонзалес напівгнівно.

— Між нами, сержанте Гонзалес, існує угода про дружбу, і я забуваю про велику різницю у походженні і вихованні, але забуваю тільки доти, доки ви тримаєте за зубами язика і залишаєтеся моїм товаришем. Ваші хвастощі розважають мене, і я купую вино, якого ви так жадаєте, — це прекрасна угода. Але якщо ви, сеньйоре, ще раз будете насміхатися з мене привселюдно або в бесіді з кимсь, то угоду скінчено. Я мушу зауважити, що маю деякий вплив…

— Прошу вибачити мені, кабальєро[3] і мій добрий друже! — вигукнув стривожений сержант Гонзалес. — Ви бушуєте гірше, ніж буря надворі, і тільки тому, що в мене випадково зірвалося з язика… Надалі, якщо хто-небудь запитає, ви — зразок дотепності, ви справно володієте шпагою і завжди готові битися або любити. Ви — людина дії, кабальєро. Ха! Хіба хто-небудь насмілиться сумніватися в цьому?

Він оглянув кімнату, знову витягнувши наполовину свою шпагу. Потім жбурнув її назад у піхви, відкинув голову і вибухнув сміхом, а потім поплескав дона Дієго по плечу, а гладкий хазяїн поспішив подати нову порцію вина, знаючи, що платитиме за неї дон Дієго.

Ця дивна дружба між доном Дієго і сержантом Гонзалесом була предметом балачок усього Ель Каміно Реаль. Дон Дієго походив зі знатної родини, що володіла тисячами акрів землі, незліченними табунами коней і рогатої худоби та великими полями. Особисте майно його складала гасієнда, схожа на невелику державу, а також будинок у селі, а від батька він мав успадкувати втричі більше того, що мав на цей час.

Але дон Дієго був не схожий на інших знатних юнаків цього часу. Очевидно, він не любив бійок, рідко носив шпагу, та й то лише як прикрасу. Він був надміру ввічливий із усіма жінками, але не упадав коло кожної.

Юнак часто сидів на сонці і слухав розповіді про інших людей і час від часу посміхався. Він був повною протилежністю сержантові Педро Гонзалесу, але все-таки вони часто бували разом. Це, за словами дона Дієго, пояснювалося тим, що його розважали хвастощі сержанта, а сержант насолоджувався безкоштовним вином. Годі й бажати кращого.

Дон Дієго став перед каміном, щоб обсохнути, тримаючи у руці кухоль з червоним вином. Він був середній на зріст, але мав здоров’я і був гарний на вроду. Пихаті дуеньї[4] впадали у відчай через те, що він не бажав глянути вдруге на жодну з прекрасних сеньйорит, яких вони охороняли і для яких шукали підхожих чоловіків.

Гонзалес, наляканий тим, що розгнівив свого друга і що безкоштовне вино може закінчитися, намагався відновити мир.

— Кабальєро, ми говорили про знаменитого сеньйора Зорро, — сказав він. — Ми міркували про “Прокляття Капістрано”, як якийсь ідіот влучно назвав цю чуму великої дороги.

— А що з ним? — запитав дон Дієго, поставивши свій кухоль. При цьому він позіхнув, затуливши рота рукою. Ті, хто добре знали дона Дієго, говорили, що він позіхає по двісті разів на день.

— Я говорив, кабальєро, — сказав сержант, — що цей прекрасний сеньйор Зорро ніколи не з’являється по сусідству зі мною і я сподіваюся, що великодушні святі подарують мені можливість зустрітися з ним одного прекрасного дня, щоб я міг заслужити винагороду, запропоновану губернатором. Ох, цей сеньйор Зорро, ох!

— Не будемо про це, — попросив дон Дієго, повернувшись. — Можу ж я коли-небудь почути про щось інше, крім кривавих справ і насильства! Невже неможливо в цей бурхливий час послухати мудрих слів, що стосуються музики або поезії?

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — із зневагою і відразою пробурчав сержант Гонзалес. — Якщо цей сеньйор Зорро хоче ризикувати своєю шиєю, нехай собі, це його власна шия! Шибеник! Злодій! Ха!

— Я багато чув про його роботу, — продовжував дон Дієго, — він, безперечно, щирий у своїй меті. Він не грабував нікого, крім чиновників, що обкрадали місії і бідних, і не карав нікого, крім того бидла, що жорстоко поводилося з тубільцями. Він нікого не убив, наскільки мені відомо. Залишіть йому романтичний ореол в очах суспільства, сержанте.

— Я б волів краще одержати винагороду!

— Заслужіть її, — запропонував дон Дієго. — Знайдіть цю людину.

— Ха! Мертву чи живу, — говориться у прокламації губернатора. Я сам читав її.

— Тож схопіть його, якщо вам цього хочеться, — зауважив дон Дієго. — Розповісте мені про це потім, але зараз облишмо ці розмови.

— Це буде цікава історія, — вигукнув Гонзалес, — і ви почуєте її всю, кабальєро, від початку до кінця! Як я глузував з нього, коли ми билися, як змусив його відступити через деякий час і як простромив його.

— Потім — а не зараз! — вигукнув дон Дієго в розпачі. — Хазяїне, ще вина!

Існував лише один спосіб зупинити цього грубого хвалька — треба було зробити його широку пельку такою гладкою від вина, щоб слова не могли видряпатися звідти.

Хазяїн швидко наповнив кухлі. Дон Дієго пив повільно, маленькими ковтками, як личить джентльменові, тим часом як сержант Гонзалес спорожнив свій кухоль двома величезними ковтками. Потім нащадок роду Вега підійшов до ослону і потягнувся за своїм плащем і капелюхом.

— Як? — скрикнув сержант. — Ви хочете залишити нас такої ранньої години, кабальєро? Ви хочете відчути лють цієї страшної бурі?

— Принаймні я досить хоробрий для цього, — заперечив дон Дієго, посміхаючись. — Я вибіг з мого будинку лише по горщик меду. Дурні злякалися дощу так сильно, що не могли доставити мені меду з гасієнди! Дайте мені меду, будь ласка, хазяїне.

— Я проводжу вас додому, — вигукнув сержант Гонзалес, тому що занадто добре знав, що в Дієго було чудове старе вино.

— Вам краще залишатися тут, біля палаючого каміна, — твердо сказав дон Дієго. — Мені не потрібно ескорту солдатів із гарнізону, щоб перейти через площу. Я мушу розрахуватися з моїм секретарем, і, можливо, повернуся до таверни пізніше. Я хотів одержати горщик меду, щоб їсти під час роботи.

— Ха! То чому ж ви не послали свого секретаря по мед, кабальєро? Навіщо бути багатим і мати слуг, якщо не можна послати їх із дорученням такої бурхливої ночі?

— Ця людина стара і слабка, — пояснив дон Дієго. — Він також є секретарем мого батька. Буря вбила б його. Хазяїне, почастуєте вином усіх присутніх за мій кошт. Я, може, повернуся, коли дам лад моїм книжкам.

Дон Дієго Вега взяв горщик з медом, загорнувся в плащ з головою, відкрив двері і зник у темряві.

— От людина! — скрикнув Гонзалес, розмахуючи руками. — Він мій друг, цей кабальєро, і я хотів би, щоб усі знали про це. Він рідко носить шпагу, і я сумніваюся, що він володіє нею, — але він мій друг! Палаючі чорні очі прекрасних сеньйорит не зворушують його. Все-таки, клянуся, він взірець чоловіка! Музика і поети, ха! Хіба він не має права на це, якщо знаходить утіху в цьому? Хіба він не дон Дієго Вега? Хіба в жилах його не тече блакитна кров, і хіба в нього немає великих земельних володінь, величезних складів, наповнених добром? Хіба він не щедрий? Він може встати на голову або носити спідниці, якщо йому подобається, — усе-таки, клянуся, він взірець чоловіка!

Солдати вторували його почуттям, тому що пили вино дона Дієго і не мали мужності брати під сумнів ствердження сержанта. Товстий хазяїн знову приніс їм вина, добре, що дон Дієго платив за нього. Адже було нижче від гідності Вега стежити за своїм рахунком у громадській таверні, і товстий хазяїн багато разів вигравав від цього.

— Він не може стерпіти думки про насильство або кровопролиття, — продовжував сержант Гонзалес, — він ніжний, як весняний вітерець, але в нього тверда рука і проникливий погляд. Це лише його стиль життя. Якби я мав його молодість, красу і багатство — скільки було б розбитих сердець від Сан-Дієго де Алкала до Сан-Франциско де Азис!

— І розбитих голів! — додав капрал.

— Так! і розбитих голів, друзяко! Я б правив країною! Жоден молокосос не стояв би довго впоперек мого шляху. Шпагу з піхов, і на них! Попадись Педро Гонзалесу! Ха! Наскрізь у плече — чистенько! Ха! Наскрізь легеня!

Гонзалес скочив на ноги, витяг шпагу з піхов і заходився розмахувати нею в повітрі. Він нападав, парирував і завдавав ударів, наступав і відступав, викрикував прокльони і вибухав сміхом, б’ючись із примарами.

— От спосіб! — верещав він коло каміна. — Скільки нас тут? Двоє проти одного? Тим краще, сеньйори, ми любимо сміливі випади. Ха! Одержуй, собако! Здихай, псе! У бік, боягузе!

Він похитнувся до стіни, задихаючись. Вістря його шпаги встромилося в підлогу, велике обличчя почервоніло від зусиль і кількості випитого вина. Капрал, солдати і товстий хазяїн довго і голосно глузували з цього безкровного бою, з якого сержант Педро Гонзалес вийшов, безперечно, переможцем.

— Якби був… якби тільки був цей прекрасний сеньйор Зорро переді мною зараз! — задихався сержант.

І знову двері розчинилися, і до таверни з ревінням бурі ввійшла людина.



Розділ ІІІ СЕНЬЙОР ЗОРРО РОБИТЬ ВІЗИТ


Тубілець поспішив закрити двері, аби захистити усіх від сильного вітру, потім знову пішов у свій куток. Новоприбулій і стояв спиною до всіх, хто був у довгій кімнаті. Вони могли бачити, що його капелюх насунутий на очі, паче для того, щоб перешкодити вітрові зірвати його, а тіло закутане в довгий, наскрізь промоклий плащ.

Усе ще стоячи спиною до присутніх, він розгорнув плащ і струсив з нього краплі дощу, потім знову загорнув його на грудях, а товстий хазяїн подався уперед, потираючи руки в приємному сподіванні, що кабальєро заплатить немало монет за їжу, ліжко і турботу про його коня.

За кілька кроків від хазяїна незнайомець круто повернувся, і той скрикнув од жаху і подався назад. У капрала забулькало в горлі; солдати важко відсапувалися; у сержанта Педро Гонзалеса відвисла нижня щелепа і він витріщив очі.

У людини, що стояла просто перед ними, була на лиці чорна маска, що зовсім ховала його риси, і крізь її прорізи очі лиховісно зблискували.

— Ха! Хто це? — отямився Гонзалес, бо деяке самовладання нарешті повернулося до нього.

Людина, що стояла перед ними, вклонилася.

— Сеньйор Зорро до ваших послуг!

— Клянуся святими! Сеньйор Зорро, е! — вигукнув Гонзалес.

— Ви маєте сумніви щодо цього, сеньйоре?

— Якщо ви дійсно сеньйор Зорро, то ви втратили розум! — заявив сержант.

— Що означає ця промова?

— Ви тут, чи не правда? Ви ввійшли до готелю, чи не так? Клянуся усіма святими, ви піймалися в пастку, мій чарівний розбійнику.

— Чи не буде сеньйор такий люб’язний пояснити? — низький голос Зорро звучав якось особливо.

— Що ж ви, сліпий? Або ви позбавлені розуму? — запитав Гонзалес. — Хіба я не тут?

— А як це стосується мене?

— Хіба я не солдат?

— Принаймні ви вдягнені в солдатську форму, сеньйоре.

— Клянуся святими, хіба ви не бачите капрала і трьох наших товаришів? Ви прийшли, щоб здати свою мерзенну шпагу? Скінчили ви удавати шахрая?

Сеньйор Зорро приємно засміявся, не зводячи очей з Гонзалеса.

— Звичайно не здаватися я прийшов, — сказав він. — Я прийшов у справі, сеньйоре.

— У справі? — запитав Гонзалес.

— Чотири дні тому, сеньйоре, ви жорстоко побили тубільця, що розгнівав вас. Це сталося на дорозі між Реіна де Лос-Анджелес і місією в Сан-Габріель.

— То був мерзенний пес, що став мені впоперек шляху. А вам що до того, мій прекрасний розбійнику з великої дороги?

— Я друг пригноблених, сеньйоре, і прийшов, щоб покарати вас.

— Прийшов, щоб покарати мене, дурню! Ви покарати мене?! Я помру зо сміху, перш ніж простромлю вас наскрізь! Можете вважати себе мертвим, сеньйоре Зорро! Його превосходительство запропонував чудову ціну за ваш труп! Якщо ви людина віруюча, то прочитайте свої молитви! Я не хочу, щоб говорили, начебто я убив людину, не давши їй часу покаятися в гріхах. Даю вам час ста ударів серця.

— Ви щедрий, сеньйоре, але я не маю потреби молитися.

— Тоді я мушу виконати свій обов’язок, — сказав Гонзалес і підняв шпагу. — Капрале, ви залишитеся біля столу, й інші також. Цей молодець і та винагорода, що він уособлює, мої!

Він розправив кінці своїх вусів і почав посуватися обережно, не припускаючи помилки недооцінити супротивника, тому що він чув деякі розповіді про мистецтво Зорро володіти шпагою. Сержант опинився на потрібній відстані, але раптом відступив, немов змія попередила його про удар, а насправді сеньйор Зорро звільнив одну руку з-під плаща, і в руці цій був пістолет, зброя, найбільш ненависна сержанту Гонзалесу.

— Назад, сеньйоре! — застеріг його Зорро.

— Ха! Отож ваш спосіб! — закричав Гонзалес. — Ви носите цю диявольську зброю і погрожуєте нею людям! Подібними речами користуються тільки на великій відстані і проти підлого супротивника. Джентльмени ж надають переваги чесній шпазі!

— Назад, сеньйоре! Ця зброя, що ви називаєте диявольською, несе смерть. Я більше не застерігатиму.

— Хтось говорив мені, що ви хоробра людина, — шпигав Гонзалес, відступаючи на кілька кроків. — Що ви зустрічаєтеся із супротивником віч-на-віч і схрещуєте шпаги. Я вірив цьому. А тепер бачу, що ви вдаєтеся до зброї, придатної лише проти червоних тубільців. Чи може це бути, сеньйоре, щоб у вас не виявилося тієї мужності, якою, я чув, ви наділені?

Сеньйор Зорро знову засміявся.

— Зараз побачите, — сказав він. — Пістолет необхідний у даному разі. Я знаходжуся в пастці в цій таверні, сеньйоре. Охоче схрещу шпаги з вами, як тільки зроблю цей процес безпечним.

— Я чекаю з нетерпінням, — глузливо промовив Гонзалес.

— Капрал і солдати відійдуть у той далекий куток, — розпорядився сеньйор Зорро. — Хазяїне, ви підете за ними. Тубілець теж піде туди. Швидше, сеньйори! Дякую вам. Я не хочу, щоб хто-небудь із вас заважав мені, поки я каратиму цього сержанта.

— Ха! — вигукнув Гонзалес розлючено. — Ми незабаром побачимо, хто кого покарає, моя прекрасна лисице!

— Я триматиму пістолет у лівій руці, — продовжував сеньйор Зорро, — правою ж я належним чином стану до бою із сержантом і водночас не зведу очей з кутка. При будь-якому русі одного з вас, сеньйори, стріляю. Я мистецьки володію цією зброєю, що ви прозвали диявольською, і якщо вистрілю, то кілька людей скінчать своє існування на цій землі. Зрозуміло?

Капрал, солдати і хазяїн не утруднили себе відповіддю. Сеньйор Зорро подивився знову просто в очі Гонзалесу, і смішок пролунав з-під маски.

— Сержанте, поверніться спиною, поки я вийматиму шпагу, — наказав він. — Даю вам слово кабальєро, що не зроблю зрадницького випаду.

— Слово кабальєро? — глузливо вимовив Гонзалес.

— Я сказав так, сеньйоре! — відповів Зорро, і в голосі його відчулась погроза.

Гонзалес знизав плечима і повернувся спиною. За хвилину він знову почув голос розбійника.

— Отже, сеньйоре, у позицію!



Розділ IV ШПАГИ СХРЕЩУЮТЬСЯ — А ПЕДРО ДАЄ ПОЯСНЕННЯ


На цих словах Гонзалес повернувся і підніс шпагу. Сеньйор Зорро витяг свою шпагу, у лівій руці, високо над головою, він тримав пістолет і тихо посміювався, від чого сержант розлютився. Шпаги схрестилися.

Сержант Гонзалес звик битися з людьми, які поступались позиціями, коли хотіли, і брали їх, коли могли, що рухалися так і сяк, шукаючи переваги, то наступаючи, то відступаючи, то відхиляючись ліворуч або праворуч, як підказувало їм їхнє мистецтво.

Але тут він зустрівся з людиною, що билася зовсім у інший спосіб. Здавалося, що сеньйор Зорро паче приріс до одного місця і не міг повернутися в жодному напрямку. Він не рушав з місця ані на трохи, не наступав, не рухався убік. Гонзалес люто нападав за своїм звичаєм, але його шпага щораз була прекрасно відбита. Тоді він став обережнішим і випробував усі трюки, що знав, але вони не дали йому користі. Він спробував обійти супротивника, але шпага останнього відкинула його назад. Він спробував відступати, сподіваючись на наступ супротивника, але сеньйор Зорро стояв на своїй позиції і примушував Гонзалеса знову атакувати його. Сам же він не нападав, а тільки захищався.

Гнів опанував Гонзалесом, тому що він знав, що капрал заздрив йому і що звістка про цю сутичку розлетиться по селу завтра ж і гулятиме уздовж усього Ель Каміно Реаль.

Він люто нападав, сподіваючись зрушити сеньйора Зорро з позиції і покінчити з ним. Але бачив, що його випади відбивалися, як від кам’яної стіни, шпага збивалася на бік, груди стикалися з грудьми супротивника, але при цьому сеньйор Зорро тільки випинав свої і відкидав Гонзалеса назад кроків на шість.

— Бийте, сеньйоре!

— Бийте самі, горлорізе і злодію! — крикнув доведений до розпачу сержант. — Не стійте, як скеля, дурню! Хіба проти ваших переконань зробити хоч один крок?

— Ви не можете змусити мене, — відповів розбійник і знову тихо засміявся.

Сержант Гонзалес зрозумів тоді, що розлютився, а розгнівана людина не може битися на шпагах з тим мистецтвом, як людина, що стримує свій темперамент[5]. Тоді він став холодним, його очі звузилися, і усякі хвастощі припинилися.

Він знову нападав, але тепер був обережніший, відшукуючи в супротивника незахищені місця, які можна було б простромити, не ризикуючи власною поразкою. Він фехтував, як ніколи протягом усього свого життя. Він проклинав себе за те, що припустився помилки, дозволивши вину і їжі позбавити його переваги. Спереду, з усіх боків нападав вій, але його відкидали знову, і всі його трюки розгадувалися раніше, ніж він устигав застосувати їх.

Звичайно, він спостерігав за очима свого супротивника і раптом побачив у них зміну. Раніше, начебто, вони сміялися крізь маску, а тепер звузилися і, здавалося, сипали іскрами.

— Ми досить погралися! — насупився сеньйор Зорро. — Настав час покарання!

Він прискорив випади, повільно, але методично, крокуючи вперед і змушуючи Гонзалеса відступати. Кінчик його шпаги здавався зміїною голівкою з тисячами язиків. Гонзалес відчув себе під владою ворога, заскреготав зубами, але спробував стримати себе і продовжував битися.

Тепер він стояв спиною до стіни, але в такому положенні, що сеньйор Зорро, б’ючись, міг спостерігати за людьми в кутку. Гонзалес розумів, що розбійник грає з ним, і був готовий придушити свою гордість та покликати капрала і солдатів на допомогу.

Раптом почувся стук у двері, які тубілець замкнув на клямку. Серце Гонзалеса тьохнуло. Хтось бажав увійти. Хто б там не був, він вважатиме за дивне те, що хазяїн або його слуга не відчинили негайно двері. Можливо, допомога вже, близько.

— Нам перешкодили, сеньйоре, — сказав розбійник. — Мені шкода, тому що забракло часу належним чином покарати вас, і доведеться зробити це якось іншим разом. Хоч ви навряд чи заслуговуєте другого візиту.

Стук у двері посилився. Гонзалес голосно вигукнув:

— Ха! У нас тут сеньйор Зорро!

— Боягузе! — скрикнув розбійник.

Його шпага, здавалося, знову ожила. Вона кидалася в усі боки з божевільною швидкістю. Тисячі променів світла від миготливих свічок падали і віддзеркалювалися від неї.

Шпага рвонулася вперед і зачепилася як слід. Сержант Гонзалес відчув, як його шпага, вискочивши з рук, полетіла вгору.

— Так! — скрикнув сеньйор Зорро.

Гонзалес очікував на удар; клубок підступив йому до горла від самої думки про те, що таким буде його кінець, замість смерті на бойовищі, настільки бажаної для солдата. Але сталь не простромила його груди, щоб випустити гарячу кров.

Натомість сеньйор Зорро опустив ліву руку, переклав у неї руків’я шпаги і затис його разом з пістолетом, а правою дав Педро Гонзалесу дзвінкого ляпаса.

— Це людина, що жорстоко поводиться з безпомічними тубільцями!

Гонзалес загарчав з люті і сорому. Хтось намагався висадити двері. Але сеньйор Зорро, здавалося, мало думав про це. Він відскочив назад і уклав свою шпагу в піхви із блискавичною швидкістю. Розмахуючи пістолетом, погрожуючи всім у довгій кімнаті, він кинувся до вікна і стрибнув на лаву.

— До наступного разу, сеньйоре!

Потім, вибивши вікно, вистрибнув, як гірська коза стрибає зі стрімчака. У вікно увірвалися вітер і дощ, і свічі згасли.

— За ним! — закричав Гонзалес. Він бігав кімнатою, знову схопивши свою шпагу. — Відчинити двері! За ним! Пам’ятайте, буде непогана винагорода!

Капрал першим дістався дверей і розчинив їх. Спотикаючись, увійшли двоє селян, що жадали вина і пояснень, чому було зачинено двері. Сержант Гонзалес і його товариші зіткнулися з ними, збили з ніг і кинулися в бурю.

Але даремно. Було так темно, що людина не могла бачити на відстані простягнутої руки. Злива була така сильна, що змивала сліди майже моментально. Сеньйор Зорро зник — і ніхто не міг сказати, в якому напрямку.

Знялася метушня, у якій взяли участь і селяни, що прийшли. Сержант і солдати повернулися до таверни, вже повної знайомих людей. Гонзалес зрозумів, що його репутація тепер під загрозою.

— Тільки розбійник, тільки горлоріз і злодій міг зробити це! — голосно кричав він.

— Як це сталося, друзяко? — запитав хтось із юрби біля дверей.

— Цей прекрасний сеньйор Зорро знав, звичайно! Кілька днів тому я зламав шматок руків’я моєї шпаги, фехтуючи в Сан-Жуан Капістрано. Звичайно, чутка про це дійшла до сеньйора Зорро. От він і відвідав мене, скориставшись з цього, щоб мати потім можливість сказати, що переміг.

Капрал, солдати і хазяїн витріщилися на нього, але жоден з них не був досить хоробрий для того, щоб вимовити хоч слово.

— Присутні можуть розповісти вам, сеньйори, — продовжував Гонзалес. — Сеньйор Зорро ввійшов у двері і негайно витяг пістолет — зброю диявола — з-під свого плаща. Він направив його на нас і примусив усіх, крім мене, відступити в цей куток. Я відмовився відступити.

“Тоді ви маєте битися зі мною”, — сказав прекрасний молодець, і я вихопив свою шпагу, сподіваючись покласти край цій чумі. І що ж він відповів мені на це? “Ми будемо битися, — сказав він, — і я здобуду таку перемогу, якою матиму можливість хвалитися потім. У лівій руці я тримаю пістолет. Якщо ваш напад не сподобається мені, я стрілятиму, а потім простромлю вас наскрізь і в такий спосіб покінчу із відомим сержантом”.

Капрал звів дух, а товстий хазяїн вже майже готовий був почати говорити, але утримався, коли сержант Гонзалес багатозначно зиркнув на нього.

— Чи могло бути що-небудь більш диявольське? — гарячкував Гонзалес. — Я змушений був битися і все-таки отримав би осколок свинцю в тіло, якби підсилив напад. Чи траплявся коли-небудь подібний фарс? От який цей молодець. Коли-небудь я зустріну його, коли він не буде мати пістолета, — і тоді…

— Але як же він пішов? — здивувався хтось у юрбі.

— Він почув стук у двері. Погрожуючи диявольським пістолетом, змусив мене кинути шпагу в той далекий куток, кинувся до вікна і вистрибнув. А як могли ми в темряві знайти його або його сліди крізь завісу дощу? Але тепер я зважився. Вранці піду до капітана Рамона і попрошу звільнити мене від всіх інших обов’язків, дозволити взяти кілька товаришів і кинутися навздогін за цим прекрасним сеньйором Зорро. Ха! Ми пополюємо на лисицю!

Збуджена юрба біля дверей несподівано розсунулася. Дон Дієго Вега поквапливо ввійшов до таверни.

— Що я чув? — запитав він. — Говорять, що сеньйор Зорро зробив сюди візит?

— Цілком правильно, кабальєро, — відповів Гонзалес. — Ми розмовляли тут з цим шибеником. Якби ви залишилися, замість того щоб йти додому і розраховуватися із секретарем, то побачили б усю подію.

— А ви хіба не були тут? Чи не можете ви розповісти мені? — попросив дон Дієго. — Але, прошу вас, не забарвлюйте надто в кривавий колір вашу розповідь, я не можу зрозуміти, чому люди повинні бути такими жорстокими. Де ж труп розбійника?

Гонзалес задихався від обурення; товстий хазяїн відвернувся, щоб сховати посмішку. Капрал і солдати підхопили кухлі з вином, щоб бути зайнятими.

— Справа в тому, що тут немає трупа, — сказав нарешті Гонзалес.

— Не прибіднюйтеся, сержанте! — вигукнув дон Дієго. — Хіба я не ваш друг? Адже ви обіцяли розповісти мені все, що з вами станеться в разі зустрічі з цим шибеником. Розумію, ви бережете мене, знаючи, що я не люблю насильства, але все-таки я бажаю довідатися подробиці, тому що ви — мій друг — билися з цим молодцем. Наскільки великою була винагорода?

— Клянуся святими! — злостиво вигукнув Гонзалес.

— Тоді, сержанте. Починайте розповідь. Хазяїне, дайте усім нам вина, щоб ми могли відсвяткувати цю подію. Ваша розповідь, сержанте! Чи залишите ви армію тепер, коли заслужили винагороду, чи купите ви гасієнду і чи одружитеся?

Сержант Гонзалес знову задихнувся і навпомацки потягнувся за кухлем з вином.

— Ви обіцяли, — продовжував дон Дієго, — переповісти мені

про цю подію від початку до кінця. Хіба він не говорив цього, хазяїне? Ви заявили, що розповісте, як ви глузували з нього, поки билися, як змусили його відступити і як простромили його.

— Клянуся святими! — заревів сержант Гонзалес; слова виривалися в нього подібно до гуркоту грому. — Це над людські сили. Ви, доне Дієго, мій друг…

— Скромність не личить вам у даному випадку, — сказав дон Дієго. — Ви обіцяли розповідь, і я хочу чути її. Як виглядає сеньйор Зорро? Чи заглянули ви в його мертве обличчя під маскою? Це, мабуть, хто-небудь, кого ми всі добре знаємо. Чи може хтось із вас розповісти мені подробиці?

— Вина, або я задихнуся! — заревів Гонзалес. — Доне Дієго, ви — мій близький друг, і я схрещу шпагу з будь-ким, хто принизив вас, але не випробовуйте мене занадто сьогодні.

— Я відмовляюся розуміти, — сказав дон Дієго. — Я тільки прошу вас розповісти мені історію бою: як ви глузували з нього, коли билися, як змусили його відступити і як простромили його.

— Досить! Я занадто ображений! — закричав кремезний сержант.

Він проковтнув вино і далеко жбурнув кухоль.

— Чи може це бути, щоб ви не перемогли в бою? — запитав дон Дієго. — Але, звичайно, цей прекрасний розбійник не міг перемогти вас, мій сержанте. Який же був результат?

— У нього був пістолет.

— Чому ж ви не відібрали і не всадили кулю йому в горло. Але, мабуть, ви так і зробили? От ще вино, сержанте. Пийте.

Але сержант Гонзалес вже прокладав собі дорогу через юрбу біля дверей.

— Я не можу забувати своїх обов’язків, — сказав він. — Я повинен поспішити до гарнізону і доповісти про все, що сталося, комендантові.

— Але, сержанте…

— Що ж до цього сеньйора Зорро, то він зустрінеться з моєю шпагою, перш ніж я вмру, — пообіцяв Гонзалес.

Потім із жахливою лайкою він вибіг під дощ, вперше в житті допустивши, щоб обов’язки перервали його розваги і змусили бігти від доброго вина. Дон Дієго посміхнувся, повернувшись до каміна.



Розділ V РАНКОВА ПОЇЗДКА


Наступного ранку буря вщухла. Жодної хмарини не було на чудовому блакитному небі. Сонце було яскраве, і листя пальм зблискувало в сонячних променях, живлюще повітря струменіло долиною вздовж моря.

Вранці дон Дієго вийшов зі свого будинку в село, натягаючи шкіряні рукавички для їзди верхи, і зупинився на мить, поглядаючи через площу на маленьку таверну. З-за будинку слуга індіанець вів його коня.

Хоча дон Дієго не скакав чвалом пагорбами уздовж Ель Каміно Реаль, подібно до ідіота, але все-таки він мав чудового скакуна. Тварина вирізнялася жвавістю, швидким ходом і витривалістю, і багато юнаків бажали купити цього коня, але дон Дієго не мав потреби в грошах і до того ж кінь йому подобався.

Сідло було важке: на ньому було більше срібла, ніж шкіри. Вуздечка також була оздоблена сріблом, з її боків звисали шкіряні кульки, прикрашені напівкоштовними каменями, що виблискували у сонячному промінні, указуючи на багатство і престиж дона Дієго.

Він почав сідати на коня, а з десяток людей, що тинялися площею, спостерігали за ним, силкуючись сховати глузливі посмішки. У ті часи було заведено, щоб юнак, скочивши з землі в сідло і підхопивши повід, пришпорив коня і зник у куряві, і все це мало бути єдиним рухом.

Але дон Дієго сідав на коня так само, як він робив і все інше, — без поспіху або захоплення. Тубілець тримав стремено, а дон Дієго засунув у нього носок чобота, потім” взяв повід в одну руку і скочив у сідло з таким виглядом, начебто це була неабияка робота.

Після цього тубілець притримав інше стремено, направив у нього носок другого чобота дона Дієго і відійшов, а хазяїн назвав чудову тварину на ім’я і повільно рушив краєм площі на північ. Діставшись дороги, дон Дієго пустився риссю і, минувши в такий спосіб кілька миль[6], пустив коня повільним чвалом.

Люди працювали на ланах і городах, тубільці пасли череди. Час від часу дон Дієго проїжджав повз громіздкий візок і вклонявся тим, хто був на ньому. Одного разу молодий чоловік, якого він знав, промчав повз нього у село. Після того, як він проїхав, дон Дієго зупинив коня, щоб обтрусити порох зі свого одягу.

Цього ясного ранку його одяг був пишніший, ніж звичайно. Одного погляду було досить, щоб оцінити багатство і статус його власника. дон Дієго вдягався з великою старанністю, роблячи догану своїм слугам, якщо новий одяг був недостатньо добре ви-прасований, і витрачаючи багато часу на чищення чобіт.

Молодий чоловік проїхав чотири милі і потім, звернувши з великої дороги, поїхав вузькою курною стежиною, що вела до купи будинків, що знаходилися на деякій відстані, біля гори. Дон Дієго Вега мав намір відвідати дона Карлоса Пулідо.

Цей самий дон Карлос зазнав примх долі. Колись за станом, багатством і походженням він був першим після батька дона Дієго. Але припустився помилки, приєднавшись не до тієї політичної партії, до якої було б слід, і внаслідок цього втратив частину своїх великих земельних володінь, а збирачі податків набридали йому від імені губернатора доти, доки від його колишнього багатства не залишилися жалюгідні крихти; але успадкована ним гідність роду збереглася.

Цього ранку дон Карлос сидів на веранді гасієнди, роздумуючи над часами, що були йому не до вподоби. Дружина, донья Каталіна, кохання його юності і всього життя, була в будинку і віддавала накази слугам. Єдина дочка, сеньйорита Лоліта також була там і перебирала струпи гітари, мріючи, як тільки може мріяти вісімнадцятирічна дівчина. Дон Карлос підняв посивілу голову і глянув на стежину, що вилася вдалині. На ній він побачив невелику хмарку куряви. Вона підказала йому, що до гасієнди наближається якийсь самотній вершник. Дон Карлос з острахом очікував прибуття ще одного збирача податків.

Він прикрив рукою очі від сонця і почав уважно стежити за вершником. Помітивши, що той їде не поспішаючи, він зрадів, бо побачив, як сонце виблискувало на сріблі сідла і вуздечки, а дон Карлос знав, що при виконанні своїх обов’язків військові не користувалися такою багатою упряжжю.

Вершник зробив останній поворот і тепер його було добре видно з веранди будинку. Дон Карлос протер очі і знову глянув, щоб перевірити своє припущення. Навіть на такій відстані старий дон Карлос міг впізнати вершника.

— Це дон Дієго Вега, — прошепотів він. — Нехай допоможуть святі, щоб це послужило нарешті моїй долі на краще.

Він знав, що дон Дієго може їхати до нього тільки зі звичайним дружнім візитом, але все-таки і це матиме деяке значення, тому що, якщо стане відомо, що родина Вега перебуває в добрих стосунках з родиною Пулідо, то навіть правителі, що політиканствують, двічі подумають, перш ніж продовжувати турбувати дона Карлоса, бо Вега були силою в країні.

Дон Карлос вдарив у долоні. Тубілець вибіг з будинку, і хазяїн наказав йому опустити маркізи[7], щоб затінити куточок веранди, а потім принести стіл, кілька стільців, тістечка і вино.

Він повідомив також і жінок про те, що наближається дон Дієго Вега. Донья Каталіна відчула, як заспівало її серце, і вона сама почала наспівувати пісеньку, а сеньйорита Лоліта підбігла до вікна, щоб глянути на дорогу.

Коли дон Дієго зупинився перед сходинками веранди, тубілець очікував уже, щоб відвести його коня, а сам дон Карлос спустився сходинками і стояв у чеканні з простягнутою для вітання рукою.

— Я радий бачити вас гостем у моїй бідний гасієнді, доне Дієго, — сказав вій, коли молода людина, знімаючи свої рукавички, наблизилася до нього.

— Це довга і курна дорога, — вимовив дон Дієго. — Я жахливо стомлююся від такої довгої їзди верхи.

Дон Карлос ледь утримався, щоб не посміхнутися, тому що, звичайно, не їзда верхи на відстані чотирьох миль могла стомити молодого чоловіка знатної крові. Але він згадав про недостатню життєву енергію дона Дієго і не посміхнувся, щоб цим не образити його.

Він повів гостя до тінистого куточка веранди, запропонував дону Дієго вина і тістечок, очікуючи, щоб гість заговорив. За звичаєм того часу жінки залишалися у кімнатах будинку, не показуючись доти, доки гість не запитував про них або доки хазяїн будинку не кликав їх.

— Як справи в селі Реіна де Лос-Анджелес? — запитав дон Карлос. — Пройшло багато днів відтоді, як я був там.

— Все по-старому, — відповів дон Дієго, — за винятком того, що вчора ввечері цей сеньйор Зорро бився із сержантом, обеззброїв його і, вискочивши у вікно, зник. Вони не могли відшукати його слідів.

— Розумний негідник! — сказав дон Карлос. — Мені принаймні нема чого боятися його. Усі в Ель Каміно Реаль, думаю, знають, що я був позбавлений майже усього, що тільки могли віднести люди губернатора. Я очікую, що вони тепер віднімуть у мене і садибу.

— Гм! Цьому має бути покладено край, — сказав дон Дієго жвавіше, ніж звичайно.

Очі дона Карлоса просяяли. Якщо викликати в дона Дієго трохи співчуття, якщо хоч один член знатної родини Вега шепне губернаторові, переслідування припиняться негайно, тому що накази Вега виконували всі, незалежно від рангу.



Розділ VI ДІЄГО ШУКАЄ НАРЕЧЕНУ


Дієго повільно потягував вино і дивився через стіл, а дон Карлос з подивом спостерігав за ним, передчуваючи щось, але не знаючи ще, на що очікувати.

— Я їхав під цим проклятим сонцем і по куряві не для того, щоб говорити з вами про сеньйора Зорро або про будь-якого іншого бандита, — сказав через якийсь час дон Дієго.

— Яка б не була ваша справа, я радий вітати кожного з вашої родини, кабальєро, — відгукнувся дон Карлос.

— Я мав учора вранці тривалу розмову з батьком, — продовжував дон Дієго. — Він сказав мені, що я наближаюся до двадцятип’ятирічного віку і що, на його думку, не виконую належним чином своїх обов’язків.

— Але, звичайно…

— Без сумніву, він знає! Мій батько — розумна людина.

— І жодна людина на світі не заперечуватиме цього, дон Дієго!

— Він переконав мене пробудитися і почати жити як належить. Я, очевидно, лише мріяв дотепер. Людина мого стану і багатства — ви вибачте мені, якщо я говорю це, — повинна робити все належним чином.

— Це прокляття суспільного становища, сеньйоре.

— Коли мій батько помре, я, як його єдиний син, успадкую його багатство. З цього боку все гаразд. Але що буде, якщо помру я? От про що запитує мій батько.

— Я розумію…

— Молода людина мого віку, — сказав він мені, — повинна мати дружину, господиню будинку, а також повинна — гм… — мати нащадків, щоб продовжувати давнє ім’я.

— Ніщо не може бути вірніше за це, — сказав дон Карлос.

— Отже, я вирішив одружитися.

— Ха! Це те, що мусить зробити кожна людина, дон Дієго. Я добре пам’ятаю, як упадав коло доньї Каталіни. Ми божеволіли, так хотіли кинутися в обійми один до одного, але її батько не віддавав її за мене. Мені було тільки сімнадцять років, і тому він, можливо, мав рацію. Але вам уже майже двадцять п’ять. Звичайно, одружуйтеся, будь-що-будь дружіться.

— От я і приїхав, щоб поговорити з вами з цього приводу, — сказав дон Дієго.

— Щоб поговорити зі мною з цього приводу? — проговорив дон Карлос з переляком і великою надією в душі.

— Це буде досить нудно, ймовірно. Любов, одруження і подібні речі, все це у своєму роді неприємності. Уявіть собі людину зі здоровим глуздом, що бігає за жінкою, грає для неї на гітарі, в’ється біля неї подібно до якогось-там дурня, коли усі знають про його наміри. А потім церемонія! Я людина багата, зі станом, і тому, мені здається, вінчання має бути ретельно* обдумано; треба влаштувати бенкет тубільцям і все таке інше, і тільки тому, що людина бере собі дружину, що була б господинею його будинку.

— Більшість молодих людей, — зауважив дон Карлос, — були б у захваті перемогти жінку і пишалися б можливістю мати багате і модне весілля.

— Звичайно! Але це жахлива незручність. Проте мені доведеться спробувати її, сеньйоре. Чи бачите, це бажання мого батька. Ви — ще раз вибачте мені — потрапили в кепське становище. Це результат політики, звичайно, але ви знатного походження, ви з кращого роду в країні.

— Я дякую вам, що ви згадали цю істину, — сказав дон Карлос, підводячись, щоб вклонитися і прикласти руку до серця.

— Усі знають це, сеньйоре, і природно, що коли Вега обирає подругу життя, то він повинен обрати жінку знатного походження.

— Зрозуміло! — вигукнув дон Карлос.

— У вас є єдина дочка, сеньйорита Лоліта.

— А! Так, звичайно, сеньйоре. Лоліті тепер вісімнадцять років, вона вродлива й освічена дівчина, якщо тільки батькові личить говорити так.

— Я бачив її в місії в селі, — сказав дон Дієго. — Вона справді гарна, і я чув, що вона освічена. Щодо походження і виховання — жодних сумнівів. Я думаю, що вона була б доброю господинею в моєму домі.

— Сеньйоре?

— Це і є мета мого сьогоднішнього візиту.

— Ви запитуєте дозволу залицятися до моєї прекрасної доньки?

— Так, сеньйоре.

Обличчя дона Карлоса просяяло, він знову підхопився, щоб потиснути руку дону Дієго.

— Вона прекрасна квітка. Я хотів, щоб Лоліта одружилася, і я був трохи розгублений через це, бо не бажав, щоб вона пішла до родини, що не була б рівною моїй. Але коли справа стосується Вега, то про це не може бути й мови. Даю вам мою згоду, сеньйоре.

Дон Карлос був захоплений. Шлюб між його дочкою і доном Дієго Вега! Його становище поліпшуватиметься від моменту реєстрації цього шлюбу. Він стане знову поважним і впливовим! Він покликав тубільця і послав по дружину. За кілька хвилин донья Каталіна з’явилася на веранді, щоб привітати гостя. Її обличчя сяяло, бо вона чула все.

— Дон Дієго робить нам честь, прохаючи дозволу засвідчити свою повагу нашій дочці, — пояснив дон Карлос.

— Ви дали згоду? — запитала донья Каталіна, тому що було незручно, звичайно, схопитися відразу за нареченого.

— Я дав згоду, — відповів дон Карлос.

Донья Каталіна простягнула свою руку, і дон Дієго слабко потис її і тієї ж миті випустив.

— Подібним союзом можна пишатися, — сказала донья Каталіна. — Я сподіваюся, що вам удасться здобути її серце, сеньйоре.

— Щодо цього, — вимовив дон Дієго, — я сподіваюся, що тут не буде жодних непотрібних дурниць. Або сеньйорита мене хоче, або ж не хоче. Хіба я можу змінити напрямок її думки, якщо буду грати на гітарі під її вікном, потискати їй руку або класти свою руку на серце і зітхати? Я бажаю взяти її за дружину, інакше я б і не приїхав сюди, щоб просити її руки в батька.

— Я… я… звичайно! — промовив дон Карлос.

— Ах, сеньйоре, але дівчина любить, щоб її завойовували, — сказала донья Каталіна. — Це її привілей, сеньйоре. Години залицяння запам’ятаються на все життя. Вона згадає і прекрасні слова, сказані її коханим, і перший поцілунок, коли вони стояли біля струмка і дивилися один одному в очі, і як він хвилювався за неї, коли вони їздили верхи і її кінь пустився навскач — усе це дороге їй, сеньйоре. Це схоже на маленьку гру, і ця гра розігрується від самого початку існування людства. Це може здатися божевіллям, сеньйоре, проте воно чудове.

— Я нічого не розумію в цьому, — заперечив дон Дієго. — Я ніколи не упадав за жінками.

— Жінка, з якою ви одружитеся, не буде засмучуватися цим, сеньйоре.

— Ви думаєте, що мені необхідно робити все це?

— О, — сказав дон Карлос, злякавшись утратити впливового зятя, — трохи зовсім би не завадило. Дівчина, звичайно, любить, коли за нею упадають, навіть якщо вона і прийняла свідоме рішення.

— У мене є слуга, що чудово грає на гітарі, — сказав дон Дієго. — Сьогодні вночі я накажу йому грати під вікнами сеньйорити.

— А ви не приїдете? — прошепотіла донья Каталіна.

— Приїхати знову сюди вночі, коли з моря дме холодний вітер? — вигукнув дон Дієго. — Це вб’є мене. І крім того тубілець грає на гітарі краще за мене.

— Я ніколи не чула нічого подібного! — донья Каталіна ледь зводила дух, її почуття пристойності було ображено.

— Нехай дон Дієго робить, як вважає за потрібне, — заперечив дон Карлос.

— Я думав, — сказав дон Дієго, — що ви влаштуєте все і потім повідомите мене. Я, зрозуміло, навів лад у будинку і взяв би більше слуг. Мабуть, мені доведеться купити коляску і поїхати зі своєю нареченою до Санта-Барбари, щоб відвідати там одного друга. Чи не можете ви подбати про все інше? А потім ви тільки пошліть мені слівце, коли відбудеться вінчання.

Дон Карлос Пулідо сам був тепер взятий за живе.

— Кабальєро, — сказав він, — коли я упадав за доньєю Каталіною, вона тримала мене як на голках; вона то супилася, то наступного дня посміхалася. Це додавало пікантності усій події. Я не хотів би, щоб у вас було інакше. Ви пошкодуєте, сеньйоре, якщо не будете самі залицятися. Бажаєте зараз побачити сеньйориту?

— Я думаю, що я повинний, — сказав дон Дієго.

Донья Каталіна, піднявши голову, ввійшла до будинку, щоб привести дівчину. Незабаром прийшла Лоліта, мила, маленька, з чорними блискучими очима і чорним волоссям, що лежало навкруги голови великим кільцем, з чарівними маленькими ніжками, що виглядали з-під світлої сукні.

— Я рада бачити вас знову, дон Дієго, — сказала вона.

Він схилився над її рукою і підвів її до столу.

— Ви так само чарівні, як і тоді, коли я бачив вас востаннє.

— Завжди варто говорити сеньйориті, що вона прекрасніше, ніж була, коли ви бачили її востаннє, — простогнав дон Карлос. — Ах, якби я був знову молодий і міг би знову кохати!..

Він вибачився і ввійшов до будинку, а донья Каталіна направилася до іншого краю веранди; у такий спосіб парочка могла говорити вільно і разом з тим мати мала можливість спостерігати за ними, як і личило дуеньї.

— Сеньйорито, — сказав дон Дієго, — я просив сьогодні у вашого батька дозволу освідчитися вам.

— О, сеньйоре! — скрикнула дівчина.

— Як ви думаєте, я буду підхожим чоловіком?

— Чому, я… тобто…

— Скажіть слово, сеньйорито, і я передам це моєму батькові, а ваша родина займатиметься приготуванням до церемонії. Вони зможуть сповістити мене через якого-небудь тубільця. Мене стомлюють поїздки з дому, коли в цьому немає великої потреби.

Прекрасні очі сеньйорити Лоліти зблиснули застережливими вогниками, але, мабуть, дон Дієго не бачив їх і, таким чином, кожної миті наближався до поразки.

— Чи згодні ви стати моєю дружиною, сеньйорито? — запитав він, злегка нахиляючись до ігеї.

Обличчя сеньйорити Лоліти пашіло. Вона зістрибнула зі стільця, її маленькі кулачки стислися.

— Доне Дієго Вега, — сказала вона, — ви зі знатної родини, маєте велике багатство і успадкуєте ще більше, але ви позбавлені життя, сеньйоре! Отож яке у вас уявлення про залицяння і роман! Ви не бажаєте утруднити себе, проїхавши чотири милі гладкою дорогою, щоб побачити дівчину, з якою хочете обвінчатися? Що за кров у ваших жилах, пане?

Донья Каталіна почула це і тепер кинулася верандою до них, роблячи знаки дочці, які, однак, сеньйорита Лоліта відмовлялася розуміти.

— Чоловік, що обвінчається зі мною, повинен упадати за мною і заслужити мою любов, — продовжувала дівчина. — він мусить здобути моє серце. Чи не думаєте ви, що я яка-небудь бронзова тубілка, що віддається першому стрічному, що освідчився їй. Людина, якій судилося стати моїм чоловіком, повинна бути чоловіком, у якому досить життя, щоб бажати мене. Пошлете вашого слугу грати на гітарі під моїми вікнами? О, я чула, сеньйоре! Пошліть його, сеньйоре, а я обшпарю його окропом і побілю його червону шкіру! Всього найкращого, сеньйоре!

Вона гордо підвела голову, підняла збоку шовкові спідниці і, пройшовши повз нього, ввійшла до будинку, не звертаючи уваги на свою матір. Донья Каталіна простогнала щось про загублені надії. Дон Дієго Вега подивився услід сеньйориті, почухав задумливо голову і кинув погляд на свого коня.

— Я…. я думаю, вона незадоволена мною, — сказав він своїм тихим голосом.



Розділ VII ЛЮДИНА ІНШОГО РОДУ


Дон Карлос чув усе, а тому знав, що сталося. Він, не гаючи часу, поспішив на веранду, на допомогу дону Дієго Вега. Хоча у серці було сум’яття, йому вдалося посміхнутися і повернути все на жарт.

— Жінки примхливі і сповнені фантазій, сеньйоре, — сказав він. — Іноді вони насміхаються з тих, кого насправді обожнюють. Ніхто не зможе сказати, як саме виникає думка жінки — вона сама не може пояснити це.

— Але я… я майже нічого не розумію, — насилу вимовив дон Дієго. — Я старанно добирав слова. Насправді я не сказав нічого, що могло б образити або розгнівати сеньйориту.

— Їй хотілося, щоб за нею упадали, як це заведено.

— Не впадайте у відчай, сеньйоре. Її мати і я вирішили, що ви підхожий для неї чоловік. Це звичайна річ, коли дівчина відштовхує чоловіка до певної межі, а потім підкоряється. Здається, це робить підкорення ще солодшим, ще приємнішим. Напевно наступного разу, коли ви приїдете до нас, вона буде люб’язніша. Я цілком упевнений у цьому.

Дон Дієго потис руку дону Карлосу Пулідо, скочив на. коня і повільно поїхав уздовж стежини; дон Карлос же повернувся назад, увійшов до будинку і побачив, що його дружина стоїть перед дочкою і дивиться на неї з жалем.

— Він найкраща партія у всій країні! — жалібно стогнала донья Каталіна, витираючи очі краєчком чотирикутного мережива.

— Він багатий, впливовий і міг би допомогти дійти належного стану, якби став моїм зятем, — заявив дон Карлос, не зводячи очей з обличчя дочки.

— У нього чудовий будинок і гасієнда. Крім того, у нього кращі коні у всьому Реіна де Лос-Анджелес, він єдиний спадкоємець свого багатого батька, — сказала донья Каталіна.

— Одне його слово губернаторові — і людина врятована або занапащена, — додав дон Карлос.

— Він вродливий…

— Я згодна з цим! — вигукнула Лоліта, підвівши гарненьку голівку і сміливо дивлячись на них. — Але саме це й розлючує. Яким би коханим міг бути цей чоловік, якби тільки захотів! Хіба є чим пишатися дівчині, коли скажуть, що чоловік, з яким вона одружилася, ніколи не дивився на жінок і таким чином не вирізнив її з безлічі інших, після того як танцював, залицявся і грав у любов з іншими.

— Він віддає тобі перевагу перед усіма, інакше не приїхав би сьогодні, — сказав дон Карлос.

— Звичайно, це мало стомити його! — відгукнулася дівчина. — Чому він робить із себе посміховище для всієї країни? Він вродливий, багатий і талановитий. Він здоровий і міг би бути за взірець для інших молодих людей. А насправді він навряд чи має досить енергії, щоб самому одягтися, я не сумніваюся в цьому.

— Все це незрозуміло мені, — стогнала донья Каталіна. — Коли я була дівчиною, не було нічого подібного. Гідний чоловік приїжджає просити тебе бути його дружиною…

— Якби він був менш гідним і більш чоловіком, я, можливо, й глянула б на нього ще раз, — сказала сеньйорита.

— Ти повинна будеш подивитися на нього більше, ніж один раз, — наголосив дон Карлос. — Ти не можеш проминути такої доброї нагоди. Подумай про це, доню моя, і зміни гнів на ласку, коли дон Дієго приїде знову.

Потім він поспішив у двір будинку, начебто йому було необхідно поговорити зі слугою, але насправді, щоб уникнути сцени. Дон Карлос довів, що він хоробрий чоловік у юності, а тепер був до того ж і розумною людиною і знав, що краще не сперечатися з жінками.

Незабаром настала година сієсти[8], сеньйорита Лоліта вийшла в двір і сіла на маленьку лаву біля фонтана. Батько дрімав на веранді, а мати у своїй кімнаті, слуги ж розбрелися, хто куди і теж спали. Але сеньйорита Лоліта не могла спати. Вона напружено думала.

Вона знала про становище, в якому опинився батько, він не міг приховати цього від неї, і їй хотілося бачити його знову процвітаючим. Вона знала також, що, якби побралася з доном Дієго Вега, то батько був би задоволений. Вега не дозволив би родичам своєї дружини жити в умовах, яких не можна назвати найкращими. Вона уявила прекрасне обличчя дона Дієго і подумала про те, яким би воно було, якби його осявали любов і пристрасть. “Як шкода, що він зовсім позбавлений життя”, — говорила вона собі. “Але побратися з чоловіком, що запропонував послати слугу-тубільця грати серенади замість себе!”…

Плескіт води у фонтані заколисував її. Вона згорнулася в кутку лави, поклавши щоку на маленьку ручку; її чорне волосся хвилею спадало на землю.

Лоліта прокинулась від дотику руки; сеньйорита швидко випросталася і напевно закричала б, але притиснута до її губів рука перешкодила цьому.

Перед нею стояла людина, закутана в довгий плащ, з обличчям, закритим чорною маскою так, що Лоліта не могла розрізнити нічого, крім блискучих очей. Вона чула про сеньйора Зорро, розбійника, і здогадалася, що це був саме він; серце її майже перестало битися, так вона злякалась.

— Мовчання! Я не заподію вам ніякої шкоди, сеньйорито, — хрипко прошепотів чоловік.

— Ви… ви?.. — запитала вона, задихаючись.

Він відступив, зняв капелюха і низько вклонився їй.

— Ви вгадали, моя чарівна сеньйорито, — сказав він. — Я відомий, як сеньйор Зорро — “Прокляття Капістрано”.

— І… ви тут?

— Я не маю наміру заподіяти шкоди ні вам, ні будь-кому іншому в цій гасієнді, сеньйорито. Караю тих, хто несправедливий, але ваш батько не з таких. Захоплююся їм без міри. Скоріше я покараю тих, хто поводиться погано з ним, ніж торкнуся його.

— Дякую вам, сеньйоре…

— Я дуже стомився, а гасієнда чудове місце для відпочинку, — сказав вій. — Знаючи також, що тепер година сієсти, думав, що знайду всіх сплячими. Було непростимо будити вас, сеньйорито, але я відчував, що повинен поговорити з вами.

Сеньйорита Лоліта зашарілася.

— Краще б моя краса діяла так само і на інших людей, — сказала вона.

— А хіба це не так? Хіба в сеньйорити Лоліти мало шанувальників? Це неможливо!

— Проте це так, сеньйоре. Не багато знайдеться досить сміливих людей, щоб шукати союзу з родиною Пулідо, відтоді як вона в опалі. Є один шанувальник, — продовжувала вона, — але в його сватанні нема життя.

— А! Мішкуватий у коханні — і це у вашій присутності! Що з ним, з цим чоловіком?.. Чи не хворий він?

— Він такий багатий, що, мені здається, думає, начебто йому досить тільки побажати, і кожна дівчина погодиться одружитися з ним.

— Що за дурень! Адже тільки залицяння додає пікантності романові!

— Але ви, сеньйоре? Хто-небудь може ввійти і побачити вас тут. Вас можуть заарештувати…

— А хіба ви не хочете бачити розбійника арештованим? Може це поліпшило б етап вашого батька, якби він видав мене владі. Я чув, що губернатор дуже роздратований моїми вчинками.

— Ви… ви б краще пішли, — сказала вона.

— Милосердя говорить про вашу доброту. Ви знаєте, що арешт означав би для мене смерть. Усе-таки я маю ризикнути і затриматися ще на мить.

Він сів на лаву, а сеньйорита Лоліта відсунулася якомога далі, а потім спробувала підвестися.

Але сеньйор Зорро був готовий до цього. Він схопив її за руку і, перш ніж вона могла вгадати його намір, нахилився вперед, підняв кінець маски і торкнувся губами до рожевої вологої долоні.

— Сеньйоре! — скрикнула вона і висмикнула руку.

— Це було зухвало, але людина повинна висловити свої почуття, — сказав він. — Сподіваюся, я не образив вас до тієї міри, коли прощення неможливе.

— Ідіть, сеньйоре, інакше я битиму на сполох!

— І станете причиною моєї страти?

— Ви тільки розбійник з великої дороги.

— Але я люблю життя, як і будь-яка людина.

— Я закричу, сеньйоре! За вас обіцяна винагорода.

— Такі прекрасні ручки не захочуть доторкнутися до кривавих грошей.

— Ідіть!

— О, сеньйорито, ви жорстокі! Один ваш погляд змусив моє серце сильніше битися в грудях. Людина здатна вбити цілу юрбу за одним словом ваших прекрасних вуст…

— Сеньйоре!

— Людина готова померти, захищаючи вас, сеньйорито. Така грація, така свіжа юна краса!

— Востаннє, сеньйоре! Я битиму на сполох!

— Ще раз вашу руку — і я піду.

— Цього не буде!

— Тоді я залишуся тут, доки не прийдуть і не арештують мене. Напевно мені недовго доведеться чекати. Сержант Гонзалес женеться за мною, я знаю це, і, можливо, він уже вийшов на мій слід. З ним будуть солдати…

— Сеньйоре, заради всього святого!..

— Вашу руку!

Вона повернулася спиною, простягнула руку, і ще раз він доторкнуся губами до її долоні. Потім дівчина відчула, як її повільно повернули, і вона подивилась йому просто в очі. Дрож пройняв її. Вона відчула, що він тримає її руку, і висмикнула її. Потім повернулася, швидко побігла через двір і сховалася в будинку.

Ледве зводячи дух, сеньйорита Лоліта стала біля вікна за шторами і почала спостерігати. Сеньйор Зорро повільно підійшов до фонтана і зупинився, щоб напитися. Потім насунув капелюха, подивився на будинок і пішов.

Вона чула, як затихав удалині стук копит коня, який мчав чвалом.

— Розбійник — але все-таки людина! — прошепотіла вона. — Якби дон Дієго мав хоча б половину його сміливості і мужності!



Розділ VIII ДОН КАРЛОС ВЕДЕ ГРУ


Дівчина відійшла від вікна, задоволена, що ніхто в будинку не бачив сеньйора Зорро і не довідався про його візит. Решту дня вона провела на веранді за плетивом мережив, дивлячись униз на курну стежину, що тяглася в напрямку великої дороги.

Звечоріло. Внизу, в хатинах тубільців засвітилися вогні, і всі мешканці зібралися вдома, щоб варити страви, їсти й розмовляти про події дня. У гасієнді вечеря була вже готова, і родина готувалася сісти до столу, як раптом хтось постукав у двері.

Індіанець побіг відчиняти, і до кімнати ввійшов сеньйор Зорро. Знявши капелюха, він вклонився, потім підвів голову і подивився на безмовну донью Каталіну і на зляканого дона Карлоса.

— Я сподіваюся, ви пробачите моє вторгнення, — сказав він. — Я людина, відома як сеньйор Зорро. Але не лякайтеся, я не грабувати вас прийшов.

Дон Карлос повільно підвівся, у той час як сеньйорита Лоліта, ледь зводячи дух, тривожно стежила за проявом мужності цього чоловіка, побоюючись, щоб він не натякнув на денний візит, про який вона не розповіла матері.

— Негідник! — заревів дон Карлос. — Ви насмілилися ввійти до чесного будинку!

— Я не ворог ваш, доне Карлосе, — відповів сеньйор Зорро. — Насправді я зробив те, що мало б бути до смаку людині, яку теж переслідували.

Це було правильно. Але дон Карлос був занадто розумний, щоб зізнатися в цьому і стати зрадником. Бачить небо, він і так був у досить поганих стосунках з губернатором, а чемно поводячись із людиною, за труп якої губернатор пропонував винагороду, він образив би знатного чиновника ще більше.

— Що вам тут потрібно? — запитав він.

— Я благаю зробити мені гостинність, сеньйоре. Іншими словами, я хочу їсти і пити. Я — кабальєро, тому моє прохання доречне.

— Яка б гарна кров не текла колись у ваших жилах, ви зіпсували її своїми вчинками! — відповів дон Карлос. — Грабіжник і розбійник не може розраховувати на гостинність цієї гасієнди.

— Ви боїтеся нагодувати мене через те, що губернатор може дізнатись про це, — вимовив сеньйор Зорро. — Можете сказати, що ви були змушені. І це буде правда!

Раптом з-під плаща з’явилася рука, в якій був пістолет. Донья Каталіна скрикнула і зомліла, а сеньйорита Лоліта зіщулилася на своєму стільці.

— Ви негідник подвійно, якщо лякаєте жінок! — вигукнув дон Карлос. — Через те, що відмова загрожує смертю, ви можете одержати і м’ясо, і вино. Але я прошу вас бути справжнім кабальєро, щоб дозволити мені віднести дружину до іншої кімнати і покликати тубілку, аби подбали про неї.

— Будь ласка, — сказав сеньйор Зорро. — Але сеньйорита залишиться тут, як гарантія вашого повернення і доброго зі мною поводження.

Дон Карлос подивився на нього, потім на дочку і побачив, що вона не перелякана. Він підняв дружину на руки і виніс, гукаючи слуг.

Сеньйор Зорро обійшов стіл, знову вклонився Лоліті й сів на стілець поруч неї.

— Це, звичайно, божевільна витівка, але я хотів бачити ваше променисте обличчя знову, — сказав він.

— Сеньйоре!

— Один погляд на вас викликав пожежу в моєму серці, сеньйорито. Дотик вашої руки став для мене новим життям.

Лоліта відсунулася, її обличчя пашіло. Сеньйор Зорро підсунув свого стільця ближче і потягнувся до її руки, але вона відсторонилася.

— Сильне бажання слухати музику вашого голосу, сеньйорито, притягатиме мене сюди, — сказав він.

— Сеньйоре! Ви ніколи не повинні приходити знову. Я була поблажлива до вас сьогодні вдень, але я не зможу більше. Наступного разу я кричатиму, і вас схоплять.

— Ви не можете бути такою жорстокою, — сказав він.

— Ви самі обираєте свою долю.

Дон Карлос повернувся до кімнати, і сеньйор Зорро, підвівшись, вклонився ще раз.

— Сподіваюся, ваша дружина заспокоїлася, — сказав він. — Я шкодую, що мій пістолет злякав її.

— Вона заспокоїлася, — відповів дон Карлос. — Мені здається, ви сказали, що хочете їсти і пити. Ви дійсно робили вчинки, якими я захоплювався, і я щасливий зробити вам гостинність на якийсь час. Слуга принесе вам їжу негайно.

Дон Карлос подався до дверей, покликав тубільця і віддав наказ. Він був дуже задоволений собою. Необхідність віднести дружину до сусідньої кімнати дала можливість скористатися з нагоди. Він наказав осідлати найшвидшого коня, гнати як вітер чотири милі до села і бити там на сполох, сказавши, що сеньйор Зорро знаходиться в гасієнді Пулідо.

Тепер він поставив собі за мету затримати сеньйора Зорро якомога довше. Він знав, що прийдуть солдати, і розбійника буде вбито або арештовано, і, звичайно, губернатор вимушений буде визнати, що дон Карлос заслуговує на деяку повагу за те, що він зробив.

— У вас напевно було багато захопливих пригод, сеньйоре, — сказав дон Карлос, повернувшись до столу.

— Було трохи, — підтвердив розбійник.

— Наприклад, ця справа в Сайта-Барбарі. Я ніколи не чув правди про неї.

— Я не люблю говорити про власні справи, сеньйоре.

— Будь ласка, — попросила сеньйорита Лоліта; тоді сеньйор Зорро вперше в житті зрадив свій принцип.

— Насправді нічого особливого, — сказав він. — Я прибув на околиці Санта-Барбари, коли заходило сонце. Там власник магазину бив тубільців і обкрадав ченців. Він вимагав, щоб ченці продавали йому товари з місій, а потім скаржився, що вага неправильна, і люди губернатора змушували ченців давати ще. Треба було добряче покарати цю людину.

— Будь ласка, продовжуйте, сеньйоре, — сказав дон Карлос, нахиляючись вперед, наче сповнений глибокого інтересу.

— Я зіскочив з коня біля дверей його житла й увійшов усередину. Там горіли свічки, і було з півдюжини молодців, що торгувалися з ним. Погрожуючи їм пістолетом, я загнав їх у куток. Хазяїна складу налякав і змусив викласти гроші, що він тримав у потайному місці. Потім я відшмагав його батогом, узятим з його стіни, і сказав йому, чому я зробив це.

— Чудово! — вигукнув дон Карлос.

— Потім я скочив на коня і зник. У хатині тубільця я виготовив плакат, що стверджує те, що я друг пригноблених. Відчуваючи надзвичайну лють цього вечора, я чвалом проскакав до приміщення гарнізону, відкинув вартового, що мав мене за кур’єра, і ножем прибив плакат до дверей гарнізонного приміщення. Цієї ж миті вискочили солдати. Я вистрілив у повітря, і, доки вони штовхалися в замішанні, умчав.

— І врятувалися? — скрикнув дон Карлос.

— Я тут — от моя відповідь.

— Чому ж губернатор особливо суворий до вас, сеньйоре? — запитав дон Карлос. — Є багато інших розбійників, про яких він і не думає.

— Ха, я мав особисту сутичку з його превосходительством. Він їхав із Сан-Франциско де Азис у Санта-Барбару у офіційній справі з ескортом солдатів. Вони зупинилися біля струмка, щоб освіжитися, і солдати розбрелися, доки губернатор розмовляв зі своїми друзями. Я ховався в лісі, раптом вискочив і кинувся на них. Миттєво я опинився біля відкритих дверцят карети. Приставив пістолета до чола губернатора і наказав йому віддати товстий гаманець, що він і зробив. Потім я пронісся серед його солдатів, збивши з ніг декого.

— І врятувалися? — вигукнув дон Карлос.

— Я тут, — заявив сеньйор Зорро.

Слуга приніс їжу, поставив перед розбійником і поспішно пішов з витріщеними від жаху очима і тремтячими руками. Адже так багато дивних казок розповідали про цього сеньйора Зорро, про його жорстокість, і жодна з них не була правдою.

— Упевнений, ви вибачите мені, — сказав сеньйор Зорро, — якщо я попрошу вас сісти у найвіддаленіший куток, тому що, коли я їм, мушу піднімати край маски, а я не маю бажання бути впізнаним. Тепер покладу пістолет перед собою на стіл, щоб запобігти зраді. А зараз, доне Карлос Пулідо, можна віддати належне страві, що ви мені запропонували.

Дон Карлос і його дочка сіли там, де їм було запропоновано, а розбійник заходився їсти з задоволенням. Час від часу він зупинявся, щоб поговорити з ними, і одного разу навіть послав дона Карлоса принести ще вина, заявивши, що воно краще за усі, які він пив цього року. дон Карлос був дуже радий прислужитися, бо намагався виграти час. Він знав коня, яким поїхав тубілець, і розсудив, що той уже досяг гарнізону Реіна де Лос-Анджелес і що солдати вже в дорозі. Якби тільки йому вдалося затримати цього сеньйора Зорро до їхнього прибуття!

— Я приготував дещо з їстівного для вас на дорогу, сеньйоре, — сказав він. — Вибачте мені, я піду за пакетом. Моя дочка розважить вас.

Сеньйор Зорро вклонився, і дон Карлос поспішив з кімнати. Такою поспішністю він припустився помилки.

Не треба було дівчину залишати наодинці з чоловіком, і особливо з людиною, що була поза законом. Сеньйор Зорро відразу здогадався, що його затримують навмисно. Зовсім незвичайною річчю було і те, що дон Карлос сам пішов по їжу, коли у нього було стільки слуг, яких можна було покликати просто вдаривши в долоні. Дон Карлос дійсно вийшов до іншої кімнати, щоб прислухатися, чи не наближаються вершники.

— Сеньйоре, — прошепотіла Лоліта через кімнату.

— Що сталося, сеньйорито?

— Ви повинні негайно піти. Я боюся, що мій батько послав по солдатів.

— І ви настільки люб’язні, що попереджаєте мене?

— Невже ж я захочу дивитися на те, як вас схоплять тут? Невже ж я захочу бачити бій і кровопролиття? — запитала вона.

— І це єдина причина, сеньйорито?

— Ви не хочете йти, сеньйоре?

— Я не можу піти з такого чарівного товариства, сеньйорито. Дозвольте мені прийти знову.

— Клянуся святими, ні! Це повинно скінчитися, сеньйоре Зорро! Йдіть своїм шляхом і будьте обережні. Деякими з ваших учинків я захоплююся — от чому я і не хочу бачити вас схопленим. Поїдьте на північ у Сан-Франциско де Азис і станьте знову чесною людиною, сеньйоре. Це кращий шлях.

— Маленька проповідниця! — сказав він.

— Ви підете, сеньйоре?

— Але ваш батько пішов, щоб принести мені їжу. Хіба я можу піти, не подякувавши йому?

Дон Карлос знову ввійшов до кімнату. Сеньйор Зорро з виразу його обличчя вгадав, що солдати вже з’явилися на дорозі. Дон Карлос поклав пакет на стіл.

— Трохи їстівного, щоб ви взяли із собою в дорогу, сеньйоре, — сказав вій. — Але нам дуже хотілося б ще послухати ваші спогади, перш ніж ви відправитеся в небезпечну подорож.

— Я занадто багато вже говорив про себе, сеньйоре, це зовсім не личить кабальєро. Буде набагато краще, якщо я подякую вам і залишу ваш будинок.

— Принаймні, сеньйоре, випийте ще кухоль вина.

— Боюся, — сказав сеньйор Зорро, — що солдати занадто близько, дон Карлос.

Обличчя дона Карлоса при цьому сполотніло, бо розбійник витяг пістолет, і дон Карлос побоювався, що йому дорого доведеться заплатити за свою підступність. Але сеньйор Зорро не збирався стріляти.

— Я вибачаю вам це порушення гостинності, доне Карлосе, тому що перебуваю поза законом і за мою голову призначена ціна, — сказав він. — І я не гніваюся на вас. На добраніч, сеньйорито. Сеньйоре, прощавайте.

Раптом переляканий слуга, що нічого не знав про події цього вечора, ввірвався до кімнати.

— Пане! Солдати тут, — закричав вій. — Вони оточили будинок.



Розділ ІX БРЯЗКІТ ШПАГ


Майже посеред столу стояв чималий канделябр, у якому яскраво горіло близько десятка свічок. Сеньйор Зорро підскочив до нього й одним рухом скинув на підлогу, погасивши усі свічки й в одну мить зануривши кімнату в повну пітьму. Він уник швидкого натиску дона Карлоса, стрибаючи по кімнаті так легко, що його м’які чоботи не робили ані найменшого шуму і не виказували місця його перебування. На мить Лоліта відчула на талії руку чоловіка, що ніжно обхопила її, і подих на щоці та почула шепіт:

— До скорого побачення, сеньйорито!

Дон Карлос ревів, як бик, указуючи шлях солдатам; і вже деякі з них стукали в парадні двері. Сеньйор Зорро кинувся до сусідньої кімнати, що виявилася кухнею. Слуги-тубільці розбіглися перед ним, начебто він був примарою. Він же швидко загасив усі свічки, що там горіли.

Потім він побіг до дверей, що відкривалася надвір, і видав звук, що був наполовину стогоном, особливий звук, подібного до якого ніхто в гасієнді Пулідо ніколи раніше не чув. Коли солдати ввірвалися в парадні двері, а дон Карлос вимагав тріску, якою знову можна було б запалити свічки, у дворі почувся стукіт копит. Солдати здогадалися, що це скакав кінь Зорро.

Звуки копит завмерли у віддаленні; але солдати визначили напрямок, у якому біг кінь.

— Ворог сховався! — закричав сержант Гонзалес, що був на чолі загону. — На коней і за ним! Тому, хто схопить його, даю одну третину винагороди!

Кремезний сержант вибіг з будинку, люди — за ним; вони скочили в сідла і люто помчали в темряву на стукіт копит.

— Світла! Світла! — пронизливо кричав дон Карлос усередині будинку.

Увійшов слуга з тріскою, і свічки було знову запалено. Дон Карлос стояв посеред кімнати, потрясаючи кулаками в безсилому гніві. Сеньйорита Лоліта причаїлася в кутку із широко розплющеними від жаху очима. Донья Каталіна, цілковито прийшовши до тями, вийшла зі своєї кімнати, щоб довідатися про причину сум’яття.

— Негідник утік! — вигукнув дон Карлос. — Треба сподіватися, що солдати схоплять його.

— У будь-якому разі він розумний і хоробрий, — зауважила сеньйорита Лоліта.

— Я визнаю за ним не, але він розбійник і злодій! — заревів дон Карлос. — Навіщо знадобилося йому мучити мене цим візитом!

Сеньйорита Лоліта подумала, що знає причину, але вона була б останньою з тих, хто захотів би пояснити її батькам. На обличчі грав слабкий рум’янець, викликаний спогадом про руку, що обійняла її, і про слова, пошепки сказані їй на вухо.

Дон Карлос широко розчинив двері і стояв, прислухаючись. Знову долинув тупіт коня, що мчав чвалом.

— Шпагу! — крикнув він слузі. — Хтось їде, може, негідник знову повертається! Але це тільки один вершник, клянуся святими.

Чвал припинився; якась людина пройшла верандою і поспішно ввійшла до кімнати.

Це був не розбійник, а капітан Рамон, комендант гарнізону в Реіна де Лос-Анджелес.

— Слава святителям! — відсапувався дон Карлос.

— Де мої люди? — закричав капітан.

— Виїхали, сеньйоре. В погоню за цією свинею, за цим розбійником, — пояснив йому дон Карлос.

— Він утік?

— Так, хоч ваші люди й оточили будинок. Він жбурнув свічки на підлогу й утік через кухню.

— Солдати погналися за ним?

— Вони наступають йому на п’яти, сеньйоре.

— Ха! Треба сподіватися, що вони спіймають цю пташку. Він наче скалка в солдатському боці. Ми не можемо спіймати його, і тому губернатор надсилає нам саркастичні листи своїми кур’єрами. Цей сеньйор Зорро розумна людина, але все-таки його буде схоплено!

Потім капітан Рамон пройшов далі кімнатою, побачив дам, зняв капелюха і вклонився їм.

— Ви маєте вибачити моє зухвале вторгнення, — сказав він. — Коли офіцер викопує свій обов’язок…

— Охоче вибачаємо, — відповіла донья Каталіна. — Ви зустрічалися з моєю дочкою?

— Не мав честі.

Донья познайомила їх; Лоліта знову пішла в свій куток, відкіля почала роздивлятися офіцера. На нього приємно було подивитися — він був високий, стрункий, у блискучій формі, зі шпагою на боці. Що ж до капітана, то він ніколи раніше не бачив сеньйориту Лоліту, тому що служив усього один місяць у Реіна де Лос-Анджелес, після переведення сюди із Санта-Барбари.

Але тепер, глянувши на неї в перший раз, він подивився і в другий, і в третій. Дивний блиск з’явився в його очах, що сподобалося доньї Каталіні. Якщо Лоліта не буде ласкава до дона Дієго Вега, можливо, їй сподобається капітан Рамон, а обвінчати її з офіцером, значить дістати сімейству Пулідо деяку протекцію.

— Я не можу розшукати моїх людей у темряві, — сказав капітан, — тому, якщо це не занадто сміливо з мого боку, я хотів би залишитися тут і зачекати на їхнє повернення.

— Звичайно, будь ласка, — погодився дон Карлос. — Влаштовуйтесь, сеньйоре, я накажу слузі подати вина.

— Цей сеньйор Зорро досить побігав, — сказав капітан, після того як спробував вино і знайшов його чудовим. — Люди, подібні до нього, з’являються іноді і існують якийсь час, але це ніколи довго не триває. Зрештою вони зустрічаються зі своєю долею.

— Це правильно, — сказав дон Карлос. — Молодець хвалився тут сьогодні своїми подвигами.

— Я був комендантом у Сайта-Барбарі, коли він зробив свій знаменитий візит, — пояснив капітан. — Я перебував у гостях в одному будинку на той час, інакше була б зовсім інша історія. І сьогодні, коли було бито на сполох, я був не в гарнізоні, а в будинку одного друга. От чому я і не виїхав разом із солдатами. Але як тільки дізнався, відразу прибув. Очевидно цей сеньйор Зорро добре обізнаний про моє місце перебування і старанно позбавляє мене можливості схрестити з ним шпаги. Сподіваюся коли-небудь зробити це.

— Ви думаєте, що могли б перемогти його, сеньйоре? — запитала донья Каталіна.

— Безперечно! Я припускаю, що насправді він погано володіє шпагою. Він пошив у дурні мого сержанта, але це зовсім інша справа, і мені здається, що він тримав в одній руці пістолет, доки фехтував. Я б швидко впорався з молодцем.

У кутку кімнати стояла шафа, і тепер у її дверцятах з’явилася щілина.

— Молодчик має бути засуджений на смерть, — продовжував капітан Рамон. — Він грубий у поводженні з людьми. Я чув, що він убиває без причини. Говорять, що на півночі, в околицях Сан-Франциско де Азис панує жах. Він убиває чоловіків безжалісно, ображає жінок…

Двері шафи розчинилися — і сеньйор Зорро ввійшов до кімнати.

— Я хочу від вас відповіді за ці слова, сеньйоре, бо все це неправда! — крикнув розбійник.

Дон Карлос озирнувся і відкрив рота від подиву, а донья Каталіна відчула слабість у колінах і впала на стілець. Сеньйорита Лоліта відчула деяку гордість і дуже великий страх за того, хто говорив.

— Я… я думав, ви втекли, — задихався дон Карлос.

— Ха! Це був тільки трюк! Мій кінь утік, але не я!

— Виходить, тепер ти не втечеш! — закричав капітан Рамон, витягаючи шпагу.

— Назад, сеньйоре! — крикнув Зорро, виставивши пістолет. — Я охоче битимуся з вами, але тільки за правилами. Дон Карлос, візьміть вашу дружину і дочку під руки і відійдіть у куток, доки я схрещуватиму шпагу з цим брехуном. Я не маю наміру допустити, щоб ви донесли вдруге про моє перебування тут.

— Я думав, ви втекли! — пихкав дон Карлос, очевидно нездатний думати про що-небудь інше і виконуючи наказ сеньйора Зорро.

— Трюк! — повторив розбійник, сміючись. — У мене прекрасний кінь. Напевно ви чули особливий звук, виданий мною. Мій кінь за цим знаком пускається в дикий чвал, стукаючи копитами, а солдати женуться за ним. Коли він пробіжить деяку відстань, то повертає у бік і зупиняється, а після того, як погоня пронесеться мимо, повертається і чекає мого наказу. Без сумніву, він тепер у дворі. Я покараю цього капітана, потім поскачу!

— З пістолетом у руці? — крикнув Рамон.

— Я кладу пістолет на стіл — так! Він лежатиме там, якщо дон Карлос залишиться з дамами в кутку. Тепер, капітане!..

Сеньйор Зорро витяг свою шпагу, і капітан Рамон з радісним скриком схрестив її зі своєю. Капітан Рамон був відомий, як майстер у фехтуванні, і сеньйор Зорро очевидно знав це, бо спочатку був обережний і скоріше захищався, ніж нападав. Капітан напирав, його шпага зблиснула, як спалахи блискавки на похмурому небі. Сеньйор Зорро опинився майже біля стіни, і в очах капітана почали вже спалахувати вогники торжества. Він фехтував швидко, не даючи розбійнику перепочинку, стоячи на своїй позиції й утримуючи супротивника біля стіни.

Але от сеньйор Зорро посміхнувся. Він розгадав спосіб боротьби супротивника і знав, що все буде добре. Капітан злегка відступив від позиції, як раптом захист перейшов у напад. Це спантеличило капітана Рамона. Сеньйор Зорро почав тихо сміятися.

— Було б ганебно вбити вас, — сказав він, — ви чудовий офіцер, чув я, і армії потрібні хоч кілька таких людей. Але ви оббрехали мене і за це повинні бути покарані. Зараз я проштрикну вас наскрізь, але так, що ви залишитеся в живих, після того як я витягну шпагу назад.

— Хвалько! — буркнув капітан.

— А це ми зараз побачимо. Ха! Я майже покінчив з вами, капітане. Ви розумніші за вашого кремезного сержанта, але все-таки недостатньо розумні. Де ви вважаєте за краще, щоб я вас простромив, з лівого боку чи з правого?

— Якщо ви так упевнені, то простроміть мені праве плече, — сказав капітан.

— Захищайте його, мій капітане, бо я зроблю, як ви сказали! Ха!

Капітан крутився, намагаючись, щоб світло від свічок падало в очі розбійникові, але сеньйор Зорро був досить розумний, щоб зрозуміти це. Він змусив капітана знову повернутися, примусив його відступити і загнав у куток.

— Ну от, капітане! — викрикнув він і простромив йому праве плече. Потім злегка змахнув шпагою, після того як витягнув її. Він зачепив плече трохи нижче, і капітан Рамон похилився на підлогу, відчувши слабкість. Сеньйор Зорро відступив назад і вклав свою шпагу в піхви.

— Я прошу в дам вибачення за цю сцену, — сказав він. — І запевняю вас, що цього разу я дійсно йду. Ви побачите, що капітан не сильно поранений, доне Карлосе. Він зможе повернутися у свій гарнізон протягом дня.

Сеньйор Зорро зняв, капелюха і низько поклонився усім, у той час як дон Карлос бурмотів щось і не міг придумати, що б таке сказати, досить образливе і різке. Очі сеньйора Зорро на мить зустрілися з очима сеньйорити Лоліти, і він був радий, не побачивши в них відрази.

— Добраніч, — сказав він і знову засміявся.

Потім вибіг через кухню в двір, знайшов коня, що дійсно очікував його, швидко скочив в сідло й поскакав.




Розділ X НАТЯК НА РЕВНОЩІ


За півгодини поранене плече капітана Рамона було обмито від крові і перев’язано, і капітан, блідий і стомлений, сидів в кіпці столу, потягуючи вино. Донья Каталіна і сеньйорита Лоліта співчувала йому, хоч остання ледь могла стримати посмішку при спогаді, як хвалився капітан і що збирався робити з розбійником, порівняно з тим, що сталося насправді.

Дон Карлос вибивався із сил, аби дати капітанові відчути себе в нього як удома, тому що було б добре мати когось впливового у армії. Він уже натякнув офіцерові, що той може пробути в гасієнді кілька днів, доки не загоїться рана. Заглянувши в очі сеньйорити Лоліти, капітан відповів, що він готовий залишитися хоча б на день. Незважаючи на рану, він намагався підтримати ввічливу і дотепну бесіду, але зазнав у цьому повної поразки.

Знову почувся стукіт копит, і дон Карлос послав слугу відчинити двері, щоб світло надало на дорогу. Всі припускали, що це повертався хто-небудь із солдатів. Вершник під’їжджав усе ближче і ближче і зупинився перед будинком. Слуга поспішно вибіг, щоб подбати про коня. Минула хвилина, протягом якої всі, хто знаходився усередині будинку, не чули нічого; потім пролунали кроки на веранді, і дон Дієго поквапом увійшов.

— Ха! — крикнув він наче з полегшенням. — Я щасливий, що ви усі живі й здорові.

— Доне Дієго, — скрикнув хазяїн будинку, — ви приїхали із села вдруге протягом одного дня!

— Звичайно, я занедужаю від цього, — Сказав дон Дієго. — Вже почуваю здерев’янілість і біль у спині. Все-таки вважаю, що повинен був приїхати. У селі забили на сполох: там поширилася звістка, що цей сеньйоре Зорро, цей розбійник, відвідав вашу гасієнду. Я бачив, як солдати неслися в цьому напрямку, і страх закрався в моє серце. Я упевнений, ви розумієте мене, доне Карлосе?

— Я розумію, кабальєро, — відповів дон Карлос, просяявши і мигцем глянувши на сеньйориту Лоліту.

— Я… я вважав своїм обов’язком зробити цю подорож, а тепер думаю, що це дарма — усі живі і здорові. Яким чином це сталося?

Лоліта пирхнула, а дон Карлос швидко відповів:

— Молодець був тут, але втік, після того як простромив плече капітанові Рамону.

— Ха! — сказав дон Дієго, опускаючись на стілець. — Отже ви спробували його сталі? Га, капітане? Це мало вгамувати вашу жагу помсти. Ваші солдати погналися за негідником?

— Так, — коротко відповів капітан; йому не хотілося, щоб говорили, начебто він зазнав поразки. — Його переслідуватимуть, поки не схоплять. У моєму розпорядженні кремезний сержант Гонзалес. Він здається ваш друг, доне Дієго? Педро жадає заарештувати негідника і заробити винагороду губернатора. Коли він повернеться, накажіть йому очолити свій загін і переслідувати цього розбійника, доки з ним не розправляться належним чином.

— Дозвольте мені висловити надію, що солдати досягнуть успіху, сеньйоре. Негідник потривожив дона Карлоса і цих дам, а дон Карлос мій друг. Я хочу, щоб ви знали це.

Дон Карлос просяяв; а донья Каталіна чарівно посміхнулася; але сеньйорита Лоліта намагалася утримати свою червону верхню губку від презирливої посмішки.

— Кухоль вашого освіжаючого вина, доне Карлосе! — продовжував дон Дієго. — Я стомлений. Двічі на день скакати сюди з Реіна де Лос-Анджелес — це більше, ніж може людина.

— Хіба це велика подорож — чотири милі? — сказав капітан.

— Можливо, невелика для грубого солдата, — заперечив дон Дієго, — але не для кабальєро.

— А хіба солдат не може бути кабальєро? — запитав капітан Рамон, трохи зачеплений цими словами.

— Колись траплялося, але тепер рідко, — сказав дон Дієго. При цьому він подивився на Лоліту, бажаючи привернути її увагу до своїх слів, тому що він помітив, якими очима капітан дивиться на неї. У його серці почали ворушитися ревнощі.

— Чи не думаєте ви сказати, що я не шляхетної крові, сеньйоре? — запитав капітан Рамон.

— Я не можу відповісти на це, капітане, бо ніколи не бачив її. Без сумніву, сеньйор Зорро міг би розповісти мені! Він бачив її колір, здається?

— Клянуся святими, — крикнув капітан Рамон, — ви насміхаєтеся з мене!

— Ніколи не майте правду за глузування, — зауважив дон Дієго. — Він простромив вам плече, так? Це проста подряпина, я не сумніваюся. Але чи не повинні ви бути в гарнізоні і навчати ваших солдатів?

— Я очікую тут на їхнє повернення, — відповів капітан Рамон. — Крім того, це стомлююча подорож звідси до гарнізону, з ваших же слів, сеньйоре.

— Але солдат звичний до випробувань, сеньйоре.

— Це правда, йому доводиться зустрічатися з різного роду чумою, — сказав капітан, глянувши багатозначно на дона Дієго.

— Ви називаєте мене чумою, сеньйоре?

— Хіба я сказав це?

Дон Карлос, побоюючись потрапити у складне становище, не бажав допустити, щоб офіцер армії і дон Дієго Вега мали сутичку в його гасієнді.

— Ще вина, сеньйори! — вигукнув він голосно і встав між їхніми стільцями, всупереч усім правилам пристойності. — Випийте, капітане, тому що від рани ви ослабли. А ви, доне Дієго, після вашої швидкої скачки…

— Я сумніваюся щодо її швидкості, — зауважив капітан Рамон.

Дон Дієго взяв запропонований йому кухоль вина і повернувся спиною до капітана. Він подивився на сеньйориту Лоліту і посміхнувся. Потім підвівся повільно, узяв свій стілець, переніс його через кімнату і поставив поруч з нею.

— Цей негідник налякав вас, сеньйорито? — запитав він.

— Припустимо, що так, сеньйоре. Ви помститеся йому за це? Чи поскачете ви за ним, доки не знайдете його і не покараєте належним чином?

— Клянуся святими, якби це було необхідно, я міг би зробити це. Але я можу використати загін сильних молодців, що не бажають нічого кращого, як погнатися за цим негідником. Навіщо ризикувати, своєю власною шиєю?

— О! — скрикнула вона в розпачі.

— Не будемо більше говорити про цього кровожерливого сеньйора Зорро, — попросив він. — Є багато інших тем для розмови. Чи думали ви, сеньйорито, про мету мого візиту?

Сеньйорита Лоліта думала про це тепер. Вона згадала знову, яке значення мало б це весілля для її батьків і для їхнього стану. Згадала також і очі розбійника, його мужність і розум, і їй схотілося, щоб дон Дієго був би таким же. І вона не могла вимовити слова, що зробили б її нареченою дона Дієго.

— Я… я майже не мала часу подумати про це, кабальєро, — відповіла вона.

— Сподіваюся, ви незабаром дійдете висновків, — зауважив він.

— Ви так квапитеся?

— Мій батько знову взявся за мене сьогодні. Він наполягає, щоб я одружився якомога швидше. Це нестерпно, але доводиться догоджати батькові.

Лоліта прикусила губи, розгнівавшись. “Чи упадають так за дівчиною?”, — думала вона.

— Я прийму рішення якомога скоріше, сеньйоре, — сказала вона нарешті.

— А цей капітан Рамон довго залишатиметься в гасієнді?

У Лоліти з’явилася маленька надія. Чи можливо, щоб дон Дієго ревнував? Якщо так, то, виходить, у цій людині є все ж таки яке-небудь почуття. Може, воно пробудиться, любов і пристрасть прокинуться в ньому, і він буде, як і всі інші молоді люди.

— Мій батько просив його залишитися, доки він не зможе відправитися до гарнізону, — відповіла вона.

— Так він вже і тепер може відправитися. Проста подряпина!

— Ви повернетеся сьогодні ж уночі? — запитала вона.

— Я напевно занедужаю від цього, але повинен повернутися. Є деякі справи, що вимагають моєї присутності завтра вранці. Справи — це така нестерпна річ!

— Може, мій батько запропонує вам відправитися в екіпажі?

— Ха! Це було б дуже люб’язно з його боку. Людина може хоч трохи подрімати в екіпажі.

— Але якщо цей розбійник зупинить вас?

— Мені немає чого боятися, сеньйорито. Хіба я недостатньо багатий? Хіба я не міг би відкупитися?

— Ви зволіли б заплатити йому викуп, ніж битися з ним, сеньйоре?

— У мене купа грошей, але всього тільки одне життя, сеньйорито. Хіба я був би розсудливою людиною, якби ризикував тим, щоб хто-небудь випустив з мене кров?

— Це було б мужньо. Хіба не так? — запитала вона.

— Усякий чоловік може бути іноді мужнім, але розумна людина повинна бути і передбачливою, — відповів він.

Дон Дієго тихо розсміявся, начебто це коштувало йому зусилля, і нахилився, щоб заговорити тихіше.

В іншому кінці кімнати дон Карлос докладав усіх старань, щоб улаштувати комфортабельно капітана Рамона, і був радий, що він і дон Дієго цієї миті знаходилися нарізно.

— Дон Карлос, — сказав капітан, — я родом з благородної родини, і губернатор прихильний до мене. Ви напевно чули про це? Мені тільки двадцять три роки, інакше я б займав більш високу посаду. Але моє майбутнє забезпечене.

— Я радий чути це, сеньйоре.

— Я ніколи не бачив вашої дочки до сьогоднішнього вечора, але вона підкорила мене, сеньйоре. Ніколи я не зустрічав такої грації і краси, таких блискучих очей! Сеньйоре, я прошу вашого дозволу залицятися до сеньйорити.



Розділ XI ТРИ ПРЕТЕНДЕНТИ


Це було делікатне становище: дон Карлос не хотів розгнівати ні дона Дієго Вега, ні людину, що мала ласку у губернатора. Але як уникнути цього? Якщо його дочка не може змусити своє серце прийняти дона Дієго, можливо, вона зможе полюбити капітана Рамона? Після дона Дієго він був найкращою партією у всій околиці.

— Ваша відповідь, сеньйоре? — запитав капітан.

— Я упевнений, що ви правильно зрозумієте мене, сеньйоре, — сказав дон Карлос майже пошепки. — Я повинен дати вам коротке пояснення.

— Продовжуйте, сеньйоре.

— Не далі як сьогодні вранці дон Дієго Вега поставив мені те ж питання.

— Ха!

— Ви знаєте його походження і його родину, сеньйоре. Чи міг я відмовити йому? Звичайно, ні. Але я можу сказати вам от що: сеньйорита буде тільки з тим, з ким побажає. І хоч дон Дієго дістав мій дозвіл упадати за нею, але якщо йому не вдасться підкорити її серце…

— Тоді я можу спробувати? — запитав капітан.

— Дозволяю вам це, сеньйоре. Звичайно, дон Дієго дуже багатий, але ви маєте мужність і рішучість у діях, а дон Дієго — він… Він скоріше…

— Я цілком розумію, сеньйоре, — сміючись, сказав капітан. — Не можна без зауваг сказати, що він хоробрий і блискучий кабальєро. Якщо тільки ваша дочка не віддає перевагу багатству перед справжнім…

— Моя дочка слухатиме голос свого серця, сеньйоре! — гордо сказав дон Карлос.

— Отже, питання полягає у тому: дон Дієго Вега або я?

— Доти, доки ви триматиметеся осторонь, сеньйоре, я не хочу, щоб відбулося що-небудь, що могло б викликати ворожість між родиною Вега і моєю.

— Я пильнуватиму ваших інтересів, доне Карлосе, — заявив капітан Рамон.

У той час, як дон Дієго розмовляв з нею, сеньйорита Лоліта стежила за батьком і капітаном Рамоном і здогадувалася, про що йшлося. Їй лестило, звичайно, що такий блискучий офіцер потрапить у список претендентів на її руку, але все-таки вона не схвилювалася, коли вперше заглянула йому в очі. Тим часом сеньйор Зорро хвилював її до кінчиків тендітних пальців і тільки тому, що, розмовляючи з нею, торкнувся долоні. Якби тільки дон Дієго був більше схожий на розбійника, якби з’явилася людина, що з’єднала б багатство Вега з характером, хоробрістю і жвавістю негідника Зорро!

Надворі почулась метушня, і до кімнати ввійшли солдати на чолі із сержантом Гонзалесом. Вони віддали честь капітанові, а кремезний сержант із подивом глянув на його поранене плече.

— Негідник утік від нас, — доповів Гонзалес. — Ми йшли за ним на відстані трьох миль або щось близько до цього, у той час, як він пробирався в гори, отут ми і накрили його.

— Ну? — запитав Рамон.

— У нього є спільники.

— Хто ж це?

— Цілих десять людей очікували на нього там, капітане. Вони накинулися на нас, перш ніж ми помітили їхню присутність. Ми билися з ними, і трьох з них поранили, але вони втекли і забрали із собою своїх товаришів. Ми, звичайно, не очікували на таку банду й таким чином потрапили до них у засідку.

— Отже, ми маємо справу з цілою бандою! — вигукнув капітан Рамон. — Сержанте, ви візьмете вранці кілька десятків людей, поведете їх слідами цього сеньйора Зорро і не зупинитеся доти, доки не схопите його або не вб’єте. Я додам чверть своєї платні до винагороди, обіцяної його превосходительством губернатором, якщо ви успішно виконаєте це.

— Ха! Я саме цього й хотів! — вигукнув сержант Гонзалес. — Тепер ми впораємося з цим пронозою за дві секунди. Я покажу вам колір його крові!

— Це буде справедливо, тому що він бачив колір крові капітана, — сказав дон Дієго.

— Що ви говорите, доне Дієго, друже мій? Капітане, ви схрестили шпагу з негідником?

— Так, — відповів капітан. — Ви переслідували лише коня, сержанте. Молодець був тут і вийшов до мене. Так що ви зустріли, напевно, кого-небудь іншого в горах. Цей сеньйор Зорро вчинив зі мною так само, як і з вами в таверні: в нього був пістолет, на той випадок, якщо я виявлюся занадто вправним фехтувальником.

Капітан і сержант подивилися один одному просто в очі, дивуючись, якого ступеня брехні дійшов кожний з них. Дон Дієго попирхував, намагаючись потиснути руку сеньйориті Лоліті, що йому не вдавалося.

— Це все може бути змите тільки кров’ю! — оголосив Гонзалес. — Я переслідуватиму негідника, доки він не здобуду перемогу. Чи даєте ви мені дозвіл викликати людей?

— Ви можете взяти будь-якого солдата в гарнізоні.

— Сержанте Гонзалес, я хотів би відправитися з вами, — квапливо вимовив дон Дієго.

— Святі! Та це вб’є вас, кабальєро! День і ніч у сідлі, в куряву і спеку, та ще й за можливості битви!

— Можливо, справді, мені краще залишитися в селі, — погодився дон Дієго. — Але Зорро стурбував цю родину, а я її вірний друг. Принаймні ви будете мене інформувати про все. Ви розповісте мені, як він утік, якщо він викрутиться від вас. Я хочу принаймні знати, як ви переслідуватимете його і як поїдете, щоб хоч подумки бути з вами.

— Звичайно, кабальєро, звичайно, — відповів сержант Гонзалес. — Я надам вам можливість глянути в мертве обличчя негідника. Клянуся!

— Це жахлива клятва, сержанте! Припустімо, що це станеться?

— Я хочу сказати — якщо я уб’ю негідника, кабальєро. Пане капітан, чи повернетеся ви сьогодні вночі до гарнізону?

— Так, — відповів Рамон. — Незважаючи на рану, я зможу їхати верхи.

Говорячи це, він глянув на дона Дієго, і на губах його заграла усмішка.

— Я теж повернуся до Реіна де Лос-Анджелес, — сказав дон Дієго. — Якщо дон Карлос буде такий люб’язний дати мені свій екіпаж. Я можу прив’язати мого коня за ним. Проїхати таку відстань верхи того ж дня було б смертю для мене.

Гонзалес розсміявся і вийшов із будинку. Капітан Рамон висловив свою повагу дамам, і, гнівно подивившись на дона Дієго, пішов за сержантом. Кабальєро знову глянув на сеньйориту Лоліту, в той час як її батьки проводжали капітана до дверей.

— Ви подумаєте про нашу справу? — запитав він. — Мій батько знову запитає мене за кілька днів; я уникну догани, якщо зможу сказати йому, що все влаштовано. Якщо ви вирішите одружитися зі мною, то скажіть вашому батькові, щоб він надіслав мені звістку. Тоді я дам лад будинку до весілля.

— Я подумаю про це, — сказала дівчина.

— Ми могли б повінчатися в місії Сан-Габріель, тільки нам довелося б зробити для цього жахливу подорож. Брат Філіп з місії був з дитинства моїм другом, і я хочу, щоб він обвінчав нас, якщо тільки у вас немає іншого бажання. Але він може приїхати в Реіна де Лос-Анджелес і провести церемонію вінчання в маленькій церкві на площі.

— Я подумаю про це, — повторила дівчина.

— За кілька днів, може бути, я знову приїду, щоб побачити вас, якщо тільки переживу цю ніч. Добраніч, сеньйорито. Я припускаю, що можу поцілувати вашу руку.

— Не утруднюйтеся, будь ласка, — відповіла сеньйорита Лоліта. — Це може стомити вас.

— А!.. Дякую вам! Я бачу, ви турботлива. Буду щасливий мати таку турботливу дружину.

Дон Дієго пішов до дверей. Сеньйорита Лоліта побігла до своєї кімнати і почала рвати на собі волосся. Вона була занадто розгнівана, занадто розлючена, щоб плакати. Поцілувати її руку? Ну треба ж! Сеньйор Зорро не запитував — він зробив це. Сеньйор Зорро не злякався смерті, щоб відвідати її. Сеньйор Зорро сміявся, коли бився, а потім спритно втік. Ах, якби тільки дон Дієго Вега був хоча б наполовину такою людиною, якою здавався розбійник! Вона чула, як поскакали солдати, а через якийсь час почула, як від’їжджав дон Дієго в екіпажі батька. І тоді вона знову вийшла до великої кімнати до батьків.

— Тату, я не можу взяти шлюб із доном Дієго Вега, — сказала вона.

— Але яка причина твого рішення, доню моя?

— Навряд чи я можу сказати що-небудь певне, але він не та людина, з якою б я хотіла одружитися. Він позбавлений життя; життя з ним буде суцільною мукою.

— Капітан Рамон також просив дозволу упадати за тобою, — сказала донья Каталіна.

— І він майже такий же негодящий для мене. Мені не подобається його погляд, — заперечила дівчина.

— Ти надто розбірлива, — сказав дон Карлос. — Якщо нас переслідуватимуть ще рік, ми станемо жебраками. Краща партія в країні дістається тобі, і ти хочеш відхилити цю пропозицію. Ти не хочеш також і офіцера зі становищем, тому що тобі не подобається його погляд. Подумай про це, дівчинко. Шлюб з доном Дієго Вега дуже бажаний. Можливо, коли ти краще знатимеш його, він більше подобатиметься тобі. Він може пробудитися. Мені здалося, що я бачив іскру сьогодні ввечері. Він ревнує тебе до капітана. Якщо ти можеш збудити в ньому ревнощі…

Сеньйорита Лоліта розридалася, але незабаром заспокоїлася і витерла очі.

— Я… я зроблю все можливе, щоб полюбити його. Але ще не можу зважитися сказати, що буду його дружиною.

Вона поспішила до своєї кімнати і покликала тубілку, яка прислужувала їй. Незабаром будинок занурився в темряву, і все довкола нього також, за винятком вогнів у хатинах, де тубільці розповідали один одному страшні історії про нічні події, причому кожний намагався якнайбільше прибрехати. Легке хропіння почулося зі спальні дона Карлоса і його дружини.

Але сеньйорита Лоліта не спала. Підтримуючи рукою голову, вона дивилася з вікна на далекі вогні. Думками її оволодів сеньйор Зорро. Вона згадувала грацію його уклону, мелодичний звук низького голосу, дотик губів до своєї долоні.

— О, якби він не був негідником! — зітхнула вона. — Як жінка могла б любити таку людину!



Розділ XII ВІЗИТ


Наступного ранку, ледь розвиднілося, на площі Реіна де Лос-Анджелес почалося велике сум’яття. Сержант Педро Гонзалес із двадцятьма кавалеристами, майже з усіма, що були в місцевому гарнізоні, готувався до погоні за сеньйором Зорро.

Голос кремезного сержанта перекривав гомін; солдати лагодили сідла, оглядали вуздечки, пляшки для води і невеликий запас провізії. Сержант Гонзалес наказав, щоб загін відправився без нічого й жив би за кошт місцевих жителів. Він поставився серйозно до наказів капітана, відправляючись за сеньйором Зорро: збирався не повертатися доти, доки не схопить його, — або вмерти в спробі домогтися цього.

— Я приб’ю шкіру цього молодця до дверей гарнізонного приміщення, друже мій, — сказав він товстому хазяїнові. — Потім я одержу від губернатора винагороду і заплачу гроші, що я винний тобі.

— Молю святих, щоб це здійснилося, — сказав хазяїн.

— Що здійснилося, дурень? Що я заплачу тобі свій борг? Чи не боїшся ти втратити кілька монет?

— Я хочу сказати, молюся, щоб вам пощастило спіймати розбійника, — повторив хазяїн неправду, не запинаючись.

Капітан Рамон не вийшов, щоб бути присутнім при від’їзді загону, тому що в нього була лихоманка через рану, але народ із села юрмився навколо сержанта Гонзалеса і його людей, ставлячи безліч питань. Сержант побачив, що є центром загальної уваги.

— “Прокляття Капістрано” незабаром перестане існувати! — голосно вихвалявся він. — Педро Гонзалес переслідуватиме його. Ха! Коли я залишусь віч-на-віч з цим молодцем…

Цієї миті парадні двері будинку дона Дієго Вега відчинилися, і з’явився сам дон Дієго. Городяни дуже здивувалися, бо було ще рано-ранесенько. Сержант Гонзалес упустив вузлик, що тримав у руках, підбоченився і подивився на свого друга з особливим інтересом.

— Ви не були у ліжку? — запитав він.

— Ні, був, — заявив дон Дієго.

— І вже так рано встали? Тут є якась диявольська таємниця, що має бути розкрита.

— Ви досить шуміли, щоб збудити навіть мертвих, — сказав дон Дієго.

— Нічого не можна було вдіяти, кабальєро, бо це все за наказом.

— Хіба не можна було зробити всі приготування в приміщенні, гарнізону, а не на площі, чи ви думаєте, що там було б недостатньо людей, які б побачили всю вашу велич?

— Тепер, клянуся…

— Не говори цього! — наказав дон Дієго. — Насправді я встав так рано тому, що мушу поїхати до моєї гасієнди, а це подорож у кілька миль, щоб оглянути свої череди і табуни. Не будьте ніколи багатою людиною, тому що це багато чого вимагає від людини.

— Щось говорить мені, що я ніколи не страждатиму з цього приводу, — сказав сержант, сміючись. — Ви поїдете з ескортом, мій друже?

— Парочка тубільців — от і все.

— Якщо ви зустрінетеся з цим сеньйором Зорро, він напевно схопить вас, заради добрячого викупу.

— Хіба є припущення, що він знаходиться між цим місцем і мою гасієндою?

— Недавно прибув тубілець зі звісткою, що його бачили на дорозі до Пала і Сан-Луїс Рей. Ми в цьому напрямку й поїдемо. А оскільки ваша гасієнда в протилежному боці, то, звичайно, ви тепер не зустрінете цього негідника.

— Я почуваю деяке полегшення, чуючи це. Отже, ви їдете в напрямку до Пала, сержанте?

— Так. Ми постараємося напасти на його слід якомога швидше, і як тільки це зробимо, схопимо цю лисицю. Поки ж постараємося знайти її лігвище. Ми вирушаємо негайно ж.

— Я— чекатиму звісток з нетерпінням, — сказав дон Дієго. — Бажаю успіху.

Гонзалес і його люди скочили на коней, сержант скомандував, і вони пустилися чвалом площею, здіймаючи великі хмари куряви і направляючись до шосе, що вело до Пала і Сан-Луїс Рей. Дон Дієго дивився їм услід доти, доки не стало видно нічого, крім маленької хмарки куряви вдалині. Тоді він сів верхи і подався в напрямку до Сан-Габріель, а двоє слуг-тубільців на мулах поїхали за ним.

Але перш ніж від’їхати, дон Дієго написав записку і надіслав її з тубільцем у гасієнду Пулідо. Вона була адресована дону Карлосу і повідомляла таке:


Солдати відправилися сьогодні вранці переслідувати сеньйора Зорро; було повідомлення, що цей розбійник очолює цілу банду негідників і може бути бій. Не можна пророчити, мій друже, що станеться. Я не люблю, щоб хто-небудь з тих, ким я цікавлюся, наражалися на небезпеку, — маю на увазі вашу дочку, а також донью Каталіну і вас. Тим паче, що цей бандит бачив вашу дочку учора ввечері і, звичайно, мусив оцінити її красу і, можливо, шукатиме можливості побачити її знову. Я прошу вас приїхати негайно ж до мене в Реіна де Лос-Анджелес і почувати себе там, як удома, доки усе не влаштується. Я їду сьогодні вранці до своєї гасієнди, але я віддав наказ, тому ви можете вимагати усього, що побажаєте. Сподіваюся побачити вас по поверненню за два або три дні.

Дієго


Дон Карлос голосно прочитав це послання своїй дружині і дочці, а потім подивився на них, щоб побачити, яке воно справило на них враження. Сам він, старий боєць, глузував з небезпеки, але не хотів наражати на небезпеку жінок.

— Ну, що ви думаєте? — запитав він.

— Уже минуло багато часу відтоді, як ми були в селі, — сказала донья Каталіна. — У мене залишилося кілька подруг серед дам. Я думаю, що це буде чудово.

— І якщо стане відомо, що ми гостюємо в будинку дона Дієго Вега, — сказав дон Карлос, — то це не заподіє нам шкоди. А що думає наша дочка?

Це питання було поступкою, і Лоліта розуміла, що їй робили таку честь і виявляли прихильність лише завдяки сватанню дона Дієго. Вона вагалася якийсь час, перш ніж відповісти.

— Я думаю, це буде добре, — сказала вона. — Мені хотілося б побути в селі, адже ми майже нікого не бачимо в цій гасієнді. Але чи не почнуть базікати про мене і дона Дієго?

— Дурниці! — вибухнув дон Карлос. — Чи може бути щось природніше, ніж наше відвідування будинку Вега: наша кров майже така само шляхетна, як і їхня, і набагато краща, ніж у багатьох інших.

— Але ж це будинок дона Дієго, а не його батька.

— Але його не буде там два або три дні, як він пише, і ми можемо виїхати, коли дон Дієго повернеться.

— Ну, в такому разі вирішено, — оголосив дон Карлос. — Я побачу управителя і дам йому інструкції.

Він поспішив у двір і дуже задоволений подзвонив у великий дзвін для виклику управителя. Коли сеньйорита Лоліта побачить обстановку в будинку дона Дієго Вега, вона, напевно, з більшим бажанням погодиться прийняти пропозицію дона Дієго, думав він. Вона побачить шовки, елегантні драпування, меблі, інкрустовані золотом, із гвіздками з дорогоцінних каменів. Тоді вона зрозуміє, що може бути власницею всього цього та ще багато чого іншого. Дон Карлос вважав, що він знає жіноче серце.

Незабаром після сієсти до дверей було подано екіпаж з кучером-тубільцем. Донья Каталіна і Лоліта сіли в нього, а дон Карлос осідлав свого кращого коня і поїхав збоку. Вони направилися вниз доріжкою до шосе, а потім до Реіна де Лос-Анджелес.

Люди, що зустрічалися їм дорогою дивувалися, бачачи, що родина Пул і до кудись виїжджає, бо всі знали, що в них не найкращі часи, і вони рідко залишали свій маєток. Шепотіли навіть іноді, що дами не завжди дотримуються моди, і що слуги дуже погано харчуються, але залишаються в гасієнді, бо їхній хазяїн дуже добра людина.

Але донья Каталіна і її дочка не втрачали гідності, як і дон Карлос. Вони розкланювалися з тими, кого знали, і так продовжувалося протягом всієї подорожі.

Тепер вони зробили поворот і могли бачити вдалині село, площу, церкву з високим хрестом, готель, склади і кілька будинків дуже претензійного вигляду, а також розкидані хатини тубільців і бідняків.

Екіпаж зупинився перед будинком дона Дієго, слуги вискочили, щоб вітати гостей, розстелили килим від екіпажа до дверей, аби дамам не довелося пройти по землі. Дон Карлос пішов попереду, направляючись до будинку і наказавши подбати про коней та мулів і забрати екіпаж. У будинку вони відпочивали якийсь час, слуги принесли їм вино і їжу.

Потім вони пройшлися будинком, і навіть очі доньї Каталіни, що бачила чимало багатих будинків, розширилися від задоволення побачивши все те.

— Подумати тільки, наша дочка може бути власницею всього цього, варто їй тільки сказати одне слово! — прошепотіла вона.

Сеньйорита Лоліта не говорила нічого, але почала думати, що було б, мабуть, зовсім не так уже й погано стати дружиною дона Дієго. У ній відбувалася внутрішня боротьба. З одного боку, було багатство, становище і порятунок стану її батьків, — і позбавлена життя людина — її чоловік; а з іншого, був роман і ідеальне кохання, якого вона хотіла. Доки остання надія не зникла, вона не могла відмовитися від неї.

Дон Карлос вийшов з будинку і пройшов через площу до готелю, де зустрів кілька літніх джентльменів. Він відновив знайомство з ними, хоч і помітив, що жоден з них не виявив особливого захвату, вітаючись з ним. Вони боялися, припускав він, відкрито виявити йому особливо дружні почуття через те, що він був у немилості в губернатора.

— Ви приїхали в село у справі? — запитав один.

— Ні, не зовсім, сеньйоре, — відповів дон Карлос, радіючи, що може дати таку відповідь. — Цей сеньйор Зорро знову орудує, і солдати переслідують його.

— Ми знаємо про це.

— Може відбутися бій або ряд набігів, тому що говорять, що сеньйор Зорро очолює тепер цілий загін шибеників, і, перебуваючи у гасієнді ми наражаємося на небезпеку.

— А! Так ви привезли вашу родину в село, поки все не скінчиться?

— Я б і не подумав про це сам, але сьогодні вранці дон Дієго Вега надіслав мені запрошення приїхати з родиною сюди і скористатися його будинком на цей час. Дон Дієго виїхав до своєї гасієнди, але скоро повернеться.

На цих словах очі тих, хто слухали, злегка розширилися, але дон Карлос удав, ніби не помітив цього, і продовжував, потягуючи вино:

— Дон Дієго був у мене з візитом учора вранці. Ми згадували з ним колишнє. Минулої ночі мою гасієнду відвідав сеньйор Зорро, як ви, без сумніву, чули; коли дон Дієго довідався про це, він прискакав знову, побоюючись, що з нами сталося нещастя.

— Двічі на день! — скрикнув, ледь зводячи дух, один зі співрозмовників.

— Точно так, сеньйоре.

— Ви… є… ваша дочка дуже вродлива, чи неправда, доне Карлосе Пулідо? Їй сімнадцять років або близько того?

— Вісімнадцять, сеньйоре. Так, її вважають вродливою, наскільки мені відомо, — відповів дон Карлос.

Співрозмовники дона Карлоса подивилися один на одного. Тепер у них була відповідь. Дон Дієго Вега хотів одружитися з сеньйоритою Лолітою Пулідо. Це означало, що родина Пулідо знову розцвіте і що дон Карлос, можливо, відчує потребу згадати своїх друзів і може подивитися косо на тих, хто не був на його боці. Тому вони поспішили виявити йому повагу й приділити увагу, розпитуючи про врожай і збільшення його черед і табунів, етап бджіл і про те, чи не вважає він, що оливки чудові цього року.

Дон Карлос, здавалося, приймав усе це, як належне. Він пив вино, за яке вони платили, і ставив його також, а товстий хазяїн метушився, виконуючи накази й намагаючись подумки підрахувати денний виторг, що було для нього нерозв’язною задачею.

Коли із сутінками дон Карлос: залишив таверну, деякі з відвідувачів супроводжували його, а двоє з найбільш впливових пройшли з ним площею до дверей будинку дона Дієго. Один із них запросив дона Карлоса із дружиною відвідати його сьогодні ввечері, аби побалакати і послухати музику, і дон Карлос милостиво прийняв це запрошення.

Донья Каталіна дивилася з вікна, і її обличчя сяяло, коли вона зустріла свого чоловіка в дверях.

— Все йде чудово, — сказав він. — Вони зустріли мене з розкритими обіймами. Я прийняв запрошення на сьогоднішній вечір.

— Але Лоліта? — запротестувала донья Каталіна.

— Вона повинна залишитися тут. Але хіба це може перешкодити? Тут є з півсотні слуг. І я прийняв запрошення, моя люба.

Такої нагоди знову завоювати собі становище, звичайно, не можна було втрачати. Тому Лоліті сказали, що вона повинна буде залишитися у великій вітальні читати книжку віршів, яку знайшла там, а якщо їй схочеться спати, то попа зможе піти до однієї з кімнат. Слуги охоронятимуть її, а дворецький особисто подбає про її бажання.

Дон Карлос і його дружина пішли ввечері в гості в супроводі півдюжини тубільців, які освітлювали їм шлях через площу, тримаючи в руках смолоскипи, бо піч була безмісячною, і з неба знову накрапував дощ.

Сеньйорита Лоліта згорнулася на кушетці з книжкою віршів і почала читати. Кожний вірш говорив про кохання, побачення, пристрасть.

Вона дивувалася, що дон Дієго читає таку книгу, коли сам такий флегматичний, але вигляд книжки показував, що вона бувала в руках неодноразово. Лоліта підхопилася з кушетки, щоб подивитися на інші книги на найближчому столику. І здивувалася ще більше.

Тут були зібрані твори поетів, що оспівували кохання, книги про їзду верхи, книги з фехтування, розповіді про великих генералів і воїнів.

“Звичайно, такі книги не відповідають такій людині, як дон Дієго”, — промовила вона до себе. Потім дівчина подумала, що, можливо, він захоплюється ним, хоч і не веде того способу життя, що у них описується. “Дон Дієго якась загадка”, — сказала вона собі в сотий раз, повернулася знову на кушетку і занурилася в читання поезії.

У цей час капітан Рамон постукав у парадні двері.



Розділ XIII КОХАННЯ ПРИХОДИТЬ НЕСПОДІВАНО


Дворецький поспішив відчинити двері.

— Я шкодую, але дона Дієго немає вдома, — сказав він. — Він виїхав до своєї гасієнди.

— Я знаю. Але дон Карлос із дружиною і дочкою тут, чи не так?

— Дон Карлос і його дружина відправилися в гості, сеньйоре.

— А сеньйорита?

— Тут.

— У такому разі я засвідчу їй мою повагу, — сказав капітан Рамон.

— Сеньйоре, вибачте мені, але сеньйорита сама.

— Хіба я не порядна людина? — запитав капітан.

— Навряд чи буде пристойно прийняти ваш візит за відсутності дуеньї.

— Хто ви такий, щоб говорити зі мною про пристойності? — вигукнув капітан Рамон. — Геть з дороги, сволота! Посмій-но мені ще суперечити, і ти будеш покараний. Я знаю дещо про тебе!

Обличчя дворецького сполотніло, бо капітан говорив правду, і одне слово могло завдати йому великих неприємностей аж до ув’язнення.

— Але, сеньйоре, — запротестував він.

Капітан Рамон відіпхнув дворецького лівою рукою і ввійшов до великої вітальні. Лоліта підхопилася з переляку, побачивши його перед собою.

— Ах, сеньйорито, сподіваюся, я не налякав вас, — сказав він. — Шкодую, що ваші батьки відсутні, але я повинен сказати вам кілька слів. Цей слуга не хотів мене пускати, але я думаю, що вам нема чого боятися людини з пораненою рукою.

— Це… це навряд чи пристойно, чи не так, сеньйоре? — запитала дівчина злякано.

— Я впевнений, що в цьому не буде нічого поганого, — сказав він.

Капітан пройшов кімнатою і сів біля кушетки, відкрито захоплюючись красою Лоліти. Дворецький зупинився поруч.

— Ану йди на кухню, молодець! — наказав капітан Рамон.

— Ні, дозвольте йому залишитися, — попросила Лоліта. — Батько наказав так, і він буде покараний, якщо піде.

— Так само, якщо й залишиться. Йди!

Слуга вийшов. Капітан Рамон знову повернувся до дівчини і посміхнувся їй. Він гадав, що жінкам подобається бути під пануванням чоловіків.

— Ви прекрасніше, ніж завжди, сеньйорито! — сказав він запобігливим тоном. — Я дуже радий, що знайшов вас на самоті, тому що хочу дещо сказати вам.

— Що це може бути, сеньйоре?

— Учора ввечері, у гасієнді вашого батька, я просив дозволу заслужити вашу прихильність. Ваша краса підкорила моє серце, сеньйорито, і я б хотів, щоб ви стали моєю дружиною. Ваш батько погодився, але сказав, що дон Дієго також дістав такий дозвіл, отже, питання має бути вирішено між доном Дієго і мною.

— Чи слід вам говорити про це мені, сеньйоре? — запитала вона.

— Звичайно, дон Дієго Вега для вас не пара, — продовжував він. — Хіба він має мужність або розум? Хіба він не є посміховищем через свою млявість?

— Ви говорите про нього погано в його власному будинку, — вимовила сеньйорита, і її очі зблиснули.

— Я говорю правду, сеньйорито. Мені хотілося б заслужити вашу прихильність. Хіба ви не можете дивитися на мене прихильніше? Невже ви не можете дати мені надію, що я зумію підкорити ваше серце.

— Капітане Рамоне, це непорядно, — сказала вона. — І ви знаєте це. Прошу вас залишити мене.

— Я чекаю на вашу відповідь, сеньйорито.

Її ображена гордість запротестувала. Чому за нею не упадають, як за іншими сеньйоритами, як це заведено.

Чому ця людина така зухвала? Чому він зневажає пристойності?

— Ви повинні залишити мене, — твердо сказала вона. — Усе це дуже погано, і ви знаєте це. Невже ви хочете зробити моє ім’я притчею, капітане Рамоне? Припустіть, що хто-небудь ввійде і застане нас ось так — самих…

— Ніхто не ввійде, сеньйорито. Хіба ви не можете дати мені відповіді?

— Ні! — закричала вона, вставши з кушетки. — Як це недобре, що ви про це запитуєте. Мій батько, запевняю вас, довідається про ваш візит.

— Ваш батько? — глумливо вимовив він. — Людина, що перебуває в немилості? Людина, яку общипали, бо вона не має політичного чуття! Я не боюся вашого батька! Він має пишатися тим, що капітан Рамон звернув увагу на його дочку.

— Сеньйоре!

— Не тікайте, — сказав вій, схопивши її за руку. — Я зробив вам честь, пропонуючи бути моєю дружиною!

— Зробили мені честь?! — вигукнула вона гнівно, ледве не плачучи. — Це чоловікові роблять честь, коли пристають на його пропозицію.

— Мені подобається, коли ви сердитеся, — зауважив він. — Сядьте-но знову отут, поруч мене. А тепер дайте мені відповідь.

— Сеньйоре!

— Ви, звичайно, одружитесь зі мною. Я буду клопотатися перед губернатором за вашого батька і доможуся відновлення частини його маєтків. Я візьму вас у Сан-Франциско де Азис у будинок губернатора, де вами захоплюватимуться знатні особи.

— Сеньйоре, пустіть мене!

— Відповідь, сеньйорито! Ви змусили мене чекати!

Вона вирвалася від нього і стала навпроти, блискаючи очима, її маленькі ручки стислися.

— Одружитися з вами? — скрикнула вона. — Я краще посивію в дівках, скоріше одружуся з тубільцем, скоріше вмру, ніж одружуся з вами! Я одружуся з кабальєро, з джентльменом або ж ні з ким! А я не можу сказати, що ви джентльмен.

— Прекрасні слова для дочки людини, яку майже розорено!

— Розор не змінив походження Пулідо, сеньйоре. Я сумніваюся, щоб ви зрозуміли це. Очевидно, самі ви не дворянської крові. Дон Дієго довідається про все. Він друг мого батька.

— І ви хочете обвінчатися з багатим доном Дієго й таким чином налагодити справи вашого батька? Ви не хочете одружитися з чесним офіцером, а продаєте себе.

— Сеньйоре! — пронизливо скрикнула вона.

Це було нестерпно. Вона була сама, не було нікого поблизу, хто б помстився за таку образу. Кров її кипіла, і вона вирішила помститися сама.

Подібно до блискавки піднялася її рука і з тріском ударила капітана Рамона по обличчі. Потім вона відскочила, але він схопив її за руку і притяг до себе.

— Ви повинні заплатити поцілунком за це! — сказав він. — Таку маленьку жінку можна схопити однією рукою, слава святим!

Вона опиралася, дряпаючи і б’ючи його в груди, бо не могла дістати до його обличчя, але він тільки глузував з неї і стискав усе міцніше, доки, нарешті, вона майже знесиліла. Тоді капітан відкинув назад її голову і заглянув у очі.

— Один поцілунок на сплату, сеньйорито! — сказав він. — Буде великою втіхою приручити таке дике створіння.

Вона знову спробувала опиратись, але не могла. Дівчина молила святих про допомогу, а капітан усе голосніше сміявся, нахилив голову, і його губи наблизилися до її губів.

Але йому не довелося поцілувати її. Вона з подвоєною силою намагалася вирватися від нього, і він був змушений напружити руку і притягти сеньйориту до себе. У цей час з кутка кімнати пролунав грізний голос:

— Зачекайте, сеньйоре!

Капітан Рамон випустив дівчину і повернувся на підборах. Він прищулив очі, щоб роздивитися прибульця в темному кутку. У сеньйорити Лоліти вирвався радісний крик.

Не звертаючи уваги на присутність дами, капітан Рамон голосно вилаявся, тому що перед ним стояв сеньйор Зорро.

Він не намагався довідатися, яким чином розбійник увійшов до будинку. Він не замислювався над цим. Він усвідомлював, що був без шпаги і що через поранене плече все одно не міг би скористатися нею, якби навіть і мав її. Сеньйор Зорро підходив до нього все ближче.

— Я можу бути поза законом, але я поважаю жінок! — вимовив “Прокляття Капістрано”. — А ви, офіцер армії, не розумієте цього, як видно. Що ви робите тут, капітане Рамоне?

— А ви що тут робите?

— Я чув лемент леді, що надає кабальєро права увійти будь-куди, сеньйоре. Мені здається, що ви порушили всі правила пристойності.

— Може, леді також порушила їх?

— Сеньйоре! — загримав розбійник. — Ще одна подібна думка, і я укладу вас на місці, хоча ви і поранені! Як мені провчити вас?

— Дворецький! Люди! — закричав раптом капітан. — Тут сеньйор Зорро! Ви одержите винагороду, якщо схопите його!

Людина в масці засміялася.

— Мало користі принесе вам заклик по допомогу, — сказав він, — краще помоліться.

— Ви вважаєте за добре погрожувати пораненій людині.

— Ви заслуговуєте смерті, сеньйоре, але я думаю, що повинен дозволити вам уникнути її. Ви станете на коліна і попросите вибачення в сеньйорити. А потім залишите цей будинок, вислизнете звідси подібно до негідника, ким ви і є насправді, і мовчатимете про те, що сталося тут. Якщо ви цього не зробите, я обіцяю знову забруднити мою шпагу вашою кров’ю.

— Ха!

— На коліна, сеньйоре, і негайно! — наказав Зорро. — У мене немає часу чекати.

— Я офіцер!

— На коліна! — скомандував знову сеньйор Зорро страшним голосом.

Він ступнув уперед, схопив капітана Рамона за здорове плече і жбурнув на підлогу.

— Негайно, боягузе, скажіть сеньйориті, що ви просите в неї вибачення, якого вона, звичайно, не дасть вам, тому що ви не варті його, і що ви ніколи більше не потурбуєте її. Скажіть це або, клянуся святими, ви вимовите своє останнє слово!

Капітан Рамон виконав усе. Тоді сеньйор Зорро взяв його за барки, підняв, допхав до дверей і викинув на вулицю в темряву. Якби не м’які чоботи, то капітан Рамон постраждав би ще сильніше й щодо болю й щодо тілесних ушкоджень.

Сеньйор Зорро саме зачинив двері, коли дворецький вбіг до кімнати і побачив людину в масці.

— Сеньйорито, я сподіваюся, що був вам корисний, — сказав розбійник. — Цей негідник не буде більше тривожити вас, інакше він знову відчує вістря моєї шпаги.

— О, я дякую вам, сеньйоре, дякую вам! — вигукнула вона. — Я розповім батькові про ваш прекрасний вчинок. Дворецький, подайте вина!

Дворецькому залишалося тільки підкоритися наказові, і він поспішив з кімнати, дивуючись.

Сеньйорита Лоліта підійшла до сеньйора Зорро.

— Сеньйоре, — прошепотіла вона, — ви врятували мене від образи. Ви врятували мене від опоганення, що завдали б мені губи цієї людини. Сеньйоре, хоч ви вважатимете мене нескромною, але я з власної волі пропоную вам той поцілунок, що він хотів узяти силою.

Вона підвела обличчя і закрила очі.

— Я не дивитимуся, коли ви знімете маску, — сказала вона.

— Це було б занадто багато, сеньйорито, — відповів він. — Вашу руку, але не ваші губи.

— Не ображайте мене, сеньйоре, я сама запропонувала вам це, а ви відмовляєтеся.

— Ви не будете ображені, — відповів він, швидко схилився, підняв край маски і злегка торкнувся губів Лоліти своїми губами.

— Ах, сеньйорито! — продовжував він. — Я б хотів бути чесною людиною і відкрито домагатися права на вас. Моє серце сповнене кохання.

— А моє — кохання до вас!

— Це божевілля! Ніхто не повинний знати цього…

— Я не побоялася б сказати про це всьому світові, сеньйоре…

— А як же ваш батько і його стан, дон Дієго?

— Я кохаю вас, сеньйоре!

— А можливість стати впливовою дамою? Хіба ви думаєте, я не знав, що дон Дієго був тим чоловіком, якого ви мали на увазі, коли ми говорили в дворі вашого батька? Це тільки ваша примха, сеньйорито.

— Це кохання, сеньйоре. Чи вийде що-небудь з цього чи ні, Пулідо не кохають двічі.

— Що ж може вийти з цього, крім нещастя?

— Ми ще побачимо. Бог милостивий…

— Це божевілля!

— Приємне божевілля, сеньйоре!

Він пригорнув її до себе, знову нахилив голову, вона ж знову закрила очі і прийняла його поцілунок; тільки цього разу поцілунок був триваліший. Вона не намагалася побачити його лице.

— Можливо, я потворний? — сказав він.

— Але я люблю вас.

— Знівечений, сеньйорито?

— Все-таки я люблю вас!

— На що ж ми можемо сподіватися?

— Йдіть, сеньйоре, перш ніж повернуться мої батьки. Я нічого не скажу, крім того, що ви врятували мене від образи і пішли. Вони думатимуть, що ви з’явилися, щоб пограбувати дона Дієго. Станьте чесним, сеньйоре. Заради мене! Станьте чесним, прошу вас, і пред’явіть права на мене. Ніхто не бачив вашого обличчя і, якщо ви знімете маску назавжди, ніхто ніколи не знатиме про вашу вину. Ви не звичайний злодій. Я знаю, чому ви крали — щоб помститися за беззахисних, щоб покарати жорстоких політиків, щоб допомогти пригнобленим. Я знаю, все, що ви віднімали, ви віддавали бідним. О, сеньйоре!

— Але моє завдання ще не скінчене, сеньйорито. Я повинен завершити його.

— Тоді кінчайте його і нехай оберігають вас святі! і вони це зроблять, я впевнена. І коли закінчите, повертайтеся до мене. Я впізнаю вас, у якому б одязі ви не з’явилися.

— Я не очікуватиму так довго, сеньйорито. Я часто бачитиму вас. Інакше я не зможу жити.

— Бережіть себе.

— Тепер я дійсно берегтимуся, бо маю на те подвійну причину. Ніколи життя не було таке прекрасне, як тепер.

Він повільно відійшов від неї, озирнувся і подивився на найближче вікно.

— Я повинен іти, — сказав вій. — Я не можу чекати.

— До наступного разу, сеньйорито, — і нехай це буде незабаром!

— Будьте обережні, сеньйоре!

— Буду завжди, моя кохано! Сеньйорито, до побачення!

Знову їхні очі зустрілися, потім він махнув рукою, щільно закутався в плащ, кинувся до вікна і вискочив. Темрява поглинула його.



Розділ XІV КАПІТАН РАМОН ПИШЕ ЛИСТ


Підвівшись із землі перед дверима дона Дієго Вега, капітан Рамон кинувся крізь пітьму стежиною, що вела вгору, до гарнізону. Кров його люто кипіла, обличчя почервоніло від люті. У гарнізоні залишалося не більше півдюжини солдатів, тому що значна частина пішла із сержантом Гонзалесом. Із цієї півдюжини четверо хворі, а двоє були необхідні як охорона.

Таким чином, капітанові Рамону не було кого послати до будинку Вега, щоб спробувати захопити розбійника; крім того він вирішив, що сеньйор Зорро залишиться там не довше кількох хвилин і тепер, напевно, скочив на коня і сховався, тому що було відомо, що цей розбійник ніколи не залишається довго на одному місці.

Капітанові Рамону не хотілося розголосу того, як сеньйор Зорро зустрів його вдруге й поводився з ним, начебто з пішаком. Не міг же він оголосити, що образив сеньйориту, а сеньйор Зорро покарав його за це, змусивши устати на коліна і вибачитися, а потім викинув через парадні двері, як собаку.

Капітан вирішив нічого не говорити про те, що трапилося. Він припускав, що сеньйорита розповість про подію своїм батькам і що дворецький теж підтвердить це, але сумнівався, щоб дон Карлос почав що-небудь з цього приводу. Він двічі подумає, перш ніж виступити: проти офіцера армії, добре, що він уже заслужив невдоволення губернатора. Рамон найбільше турбувався, щоб дон Дієго не довідався про те, що сталося, тому що, якщо один із Вега підніме руку проти нього, то в капітана буде мало шансів зберегти своє становище.

Ходячи з кутка в куток своїм кабінетом, капітан Рамон дав волю люті. Він відчував дух часу і знав, що губернатор і особи, що його оточували, мали велику потребу в зайвих коштах, щоб жити розкішно. Вони оббирали багатих людей, проти яких була хоч найменша підозра і, звичайно, вітали б появу нової жертви. Чи не міг би він дати їм потрібну вказівку і, таким чином, зміцнити прихильність губернатора до себе? Адже може капітан насмілитися натякнути, що родина Вега не дуже лояльна щодо губернатора.

Це принаймні він може зробити. Так він помститься за знущання, що дочка дона Карлоса Пулідо дозволила. З цією думкою капітан Рамон посміхнувся, незважаючи на всю лють. Він попросив письмове приладдя і наказав одному зі своїх людей приготуватися до подорожі, з дорученням як кур’єра.

Рамон ходив ще кілька хвилин, обмірковуючи обставини і ті фрази, якими найкраще було б написати листа. Нарешті він сів за довгий стіл і адресував своє послання його превосходительству губернаторові в резиденцію Сан-Франциско де Азис.

От що він написав:


Повідомлення ваші щодо розбійника, відомого на ім’я сеньйор Зорро, надійшли до мене. Я шкодую, що не можу в цьому листі доповісти про арешт негідника, але сподіваюся, що ви будете поблажливі до мене в цій справі, бо обставини її трохи незвичайні. Значна частина моїх солдатів переслідує молодця з наказом привезти його живим або мертвим. Але сеньйор Зорро діє не сам. Він має підтримку у певному місці по сусідству, що дає йому можливість ховатися, коли йому необхідно одержувати їжу, питво і, без сумніву, свіжих коней.

Протягом минулого дня він відвідав гасієнду дона Карлоса Пулідо, кабальєро, відомого своєю ворожістю до вашого превосходительства. Я послав туди людей і поїхав сам. Доки мої люди розшукували слід розбійника, останній вийшов із шафи вітальні в будинку дона Карлоса і підступно напав на мене. Він поранив мене в праве плече, але я продовжував битися з ним, доки той не злякався і не кинувся геть, щоб сховатися. Мушу зауважити, що дон Карлос почасти перешкодив мені в переслідуванні цієї людини. У гасієнді були свідчення того, що ця людина вечеряла там. У Пулідо чудове місце для укривання такої людини, тому що його будинок знаходиться трохи осторонь від головного шосе. Боюся, що сеньйор. Зорро має там свою головну квартиру, коли діє в цій місцевості, і я чекаю на ваші інструкції з цього приводу. Повинен додати, що дон Карлос поводився зі мною з недостатньою повагою, коли я був у нього, і що дочка його, сеньйорита Лоліта, ледь утримувалася, щоб не виказати свого замилування розбійником, і глузувала із зусиль солдатів схопити його. Існує також указівка на лояльність ще однієї знатної і багатої родини по сусідству до сеньйора Зорро, але я думаю, що ви погодитеся з тим, що я не можу писати про подібні речі в листі, якого надсилаю з кур’єром.

З глибокою повагою,

Рамон, капітан і комендант

гарнізону Реіна де Лос-Анджелес”.


Рамон посміхнувся, закінчивши листа. Він знав, що його кінець змусить генерала замислитися. З багатих і знаменитих родів сімейство Вега було майже єдиним, на яке могла б упасти підозра.

Що ж до Пулідо, то капітан Рамон легко уявив собі, що станеться з ним. Губернатор не забариться покарати його, тоді, можливо, сеньйорита Лоліта матиме потребу в протекції і не буде зневажати залицяння капітана армії.

Рамон почав знімати копію з листа, збираючись надіслати оригінал з кур’єром, а копію зберегти у своєму архіві про всяк випадок, якщо доведеться посилатися на лист. Закінчивши копію, він склав оригінал, запечатав його і відніс до приміщення для солдатів, де і передав тому, кого вибрав за кур’єра. Солдат вклонився, поспішив до коня і стрімко поскакав на північ у напрямку Фернандо, Санта-Барбари і далі до Сан-Франциско де Азис. У його вухах увесь час лунав наказ капітана їхати якомога скоріше, змінюючи коней у всіх місіях і селах ім’ям його превосходительства.

Рамон повернувся до контори, налив собі вина і взявся перечитувати копію листа. Він майже шкодував, що не висловився набагато конкретніше, хоча краще написати в більш м’яких виразах, бо в такому випадку губернатор не подумає, начебто він перебільшує. Час від часу Рамон переривав читання, щоб проклясти ім’я сеньйора Зорро. При цьому він думав про красу і грацію сеньйорити Лоліти і говорив собі, що вона має бути покарана за таке поводження з ним.

Капітан припускав, що сеньйор Зорро був зараз уже за багато миль від Реіна де Лос-Анджелес, але він помилявся, тому що “Прокляття Капістрано”, як називали його солдати, не зник після того, як залишив будинок дона Дієго Вега.



Розділ XV У ГАРНІЗОНІ


Сеньйор Зорро пройшов у темряві туди, де залишив свого коня, за хатиною тубільця; і там стояв, думаючи про те кохання, що випало на його долю.

Раптом Зорро розсміявся, наче дуже задоволений чимось, і повільно поїхав стежиною, яка вела до гарнізону. Він почув чвал вершника, що їхав звідти, і подумав, що капітан Рамон послав людину з наказом повернути сержанта Гонзалеса і його солдатів і направити їх новими слідами.

Сеньйор Зорро знав, які справи в гарнізоні, знав точно, скільки там було солдатів, знав, що четверо були хворі на лихоманку, і там зараз залишилася тільки одна здорова людина. Він знову засміявся і пустив коня повільним кроком вгору схилом гори, щоб не робити галасу. За гарнізонним будинком він спішився, залишивши поводи на землі, бо знав, що кінь не рушить із місця. Потім він прокрався крізь пітьму до стіни, обережно обійшов будинок навкруги, доки не підійшов до вікна. Тут він виліз на купу цеглин і заглянув усередину.

Це був кабінет капітана Рамона. Зорро побачив, що комендант сидить за столом і читає листа, якого, очевидно, тільки-но написав. Капітан Рамон розмовляв сам із собою, як це часто роблять злі люди.

— Це навчить її не знущатися з офіцера армії його превосходительства. Коли її батько буде у в’язниці, обвинувачений у державній зраді, а його маєтки будуть відібрані, тоді, може, вона слухатиме, про що я буду говорити, — говорив він.

Сеньйорові Зорро було не важко розрізнити слова. Він відразу зрозумів, що капітан Рамон задумав помсту, що він мав намір заподіяти зло родині Пулідо. Обличчя сеньйора Зорро під маскою потемніло від люті.

Він зліз з купи цеглин і крадькома, уздовж стіни, підійшов до рогу будинку. Збоку парадних дверей горів смолоскип, і кремезний солдат, залишений у гарнізоні, ходив назад і вперед перед дверима, з пістолетом за поясом і зі шпагою. Сеньйор Зорро помітив довжину його кроків. Він точно розрахував відстань, і саме коли вартовий повернувся спиною, продовжуючи марширувати, розбійник стрибнув на нього.

Руки стисли горло солдата, а коліна вдарили його в спину. Вони відразу опинилися на землі, і захоплений зненацька вартовий неабиякими зусиллями намагався вивільнитись. Але сеньйор Зорро, знаючи, що найменший шум означав би для нього загибель, важким руків’ям пістолета вдарив солдата в скроню і змусив замовкнути.

Він відтягнув у тінь вартового, що знепритомнів, зав’язав йому рота смугою, відірваною від краю плаща, а іншими смугами зв’язав руки і ноги. Потім прикрив його своїм плащем, подивився на пістолет, прислухався, щоб упевнитися, що недовга боротьба із солдатом не привернула нічиєї уваги всередині будинку, і прослизнув у двері.

За одну мить Зорро був усередині. Перед ним була велика, кімната з твердою земляною підлогою. Тут знаходилося кілька довгих столів і лав, винні кухлі, збруї, сідла і вуздечки. Сеньйор Зорро кинув на все швидкий погляд, щоб переконатися, що тут нікого не було, і пішов швидко, майже беззвучно до дверей, що вели до приміщення коменданта. Він сміливо розчинив двері. Капітан Рамон сидів спиною до дверей. Він круто повернувся на стільці, готовий вибухнути лайкою, бо подумав, що це один з його солдатів увійшов, не постукавши, і тому приготувався його вилаяти.

— Жодного звуку, сеньйоре, — застеріг розбійник. — Ви вмрете, якщо хоч найменше зітхання зірветься з ваших вуст!

Не спускаючи очей з коменданта, він зачинив за собою двері і ввійшов до кімнати. Рухався беззвучно, тримаючи перед собою заряджений пістолет. Капітан Рамон опустив руки на стіл, його обличчя зблідло.

— Цей візит необхідний, — сказав сеньйор Зорро. — Я зробив його не заради ваших прекрасних очей.

— Навіщо ви тут? — запитав капітан, зневажаючи наказом не видавати жодного звуку, але все ж таки пошепки.

— Я випадково заглянув у вікно, сеньйоре. Я побачив послання на столі перед вами і почув, як ви говорили. Кепська річ, коли говорять самі із собою. Якби ви зберігали мовчання, то ішов би далі в своїх справах. А так…

— Ну то що ж, сеньйоре? — запитав капітан майже з колишньою зарозумілістю, повертаючись до розбійника.

— Я вирішив прочитати цього листа у вашій присутності.

— Хіба мої службові справи так сильно цікавлять вас?

— Що стосується цього, не будемо нічого говорити, сеньйоре. Будьте люб’язні, заберіть руки зі столу, але не намагайтеся вийняти ваш пістолет, якщо не хочете вмерти негайно. Мене б не засмутило, що я послав вашу душу на той світ.

Комендант зробив, як йому наказали. Сеньйор Зорро обережно підійшов і взяв листа. Потім він знову відступив на кілька кроків, усе ще спостерігаючи за капітаном.

— Я читатиму його, — сказав він, — але, попереджаю вас, що уважно стежитиму за вами. Не рухайтеся, сеньйоре, якщо тільки у вас немає бажання відвідати ваших предків.

Він почав швидко читати і, коли закінчив, то якийсь час дивився коменданту просто у вічі, а його очі зловісно зблискували з-під маски. Капітан Рамон відчув себе ніяково. Сеньйор Зорро підійшов до столу, увесь час спостерігаючи за ним, і підніс листа до полум’я свічки. Папір зайнявся, запалав і впав на підлогу купкою попелу. Сеньйор Зорро наступив на нього.

— Листа не буде доставлено, — сказав він. — Отже, ви боретеся з жінками, сеньйоре? Хоробрий офіцер, окраса армії його превосходительства! Я не сумніваюся, що він би підвищив вас на службі, якби знав про це. Ви ображаєте сеньйориту, тому що її батько зараз не дружить з владою і тому що вона відштовхує вас, на що ви заслуговуєте, та намагаєтеся заподіяти неприємностей членам її родини. Воістину, гідний вчинок!

Він зробив ще крок і нахилився вперед, увесь час тримаючи пістолет напоготові.

— Дивіться, щоб не дізнався, що ви надіслали листа, подібного до того, що я тільки-но знищив, — додав він. — Я шкодую, що ви не можете схрестити зі мною шпаги. Простромити вас було б образою для моєї шпаги, але я зробив би це, щоб позбавити світ від такого молодця.

— Ви говорите це пораненій людині!

— Без сумніву, рана загоїться, сеньйоре. І я буду знати про це. А коли це станеться і до вас повернуться сили, то я постараюся знайти вас і закличу до відповіді за те, що ви намагалися зробити сьогодні вночі. Нехай це буде вирішено між нами.

Очі їх зблиснули, коли вони дивилися один на одного, і сеньйор Зорро відійшов, щільніше закутавшись у свій плащ. Раптом почувся брязкіт упряжі, стукіт кінських копит і хрипкий голос сержанта Педро Гонзалеса.

— Не злазити з коней! — кричав сержант своїм людям поруч дверей. — Я тільки доповім, і ми знову поїдемо навздогін за негідником! Не буде відпочинку, доки ми не спіймаємо його!

Сеньйор Зорро швидко оглянув кімнату, тому що знав, що вихід через двері тепер відрізаний. Очі капітана Рамона блищали з радості.

— Ха, Гонзалесе! — пронизливо крикнув він, перш ніж Зорро встиг застерегти його. — На допомогу, Гонзалесе! Сеньйор Зорро тут!

Потім він зухвало подивився на розбійника, паче запрошуючи його зробити найгірше. Але сеньйор Зорро, очевидно, не мав бажання стріляти в капітана, а волів зберегти його для шпаги, коли в того загоїться плече.

— Залишайтеся на місці! — скомандував він і кинувся до найближчого вікна.

А тим часом кремезний сержант почув лемент капітана. Він покликав своїх людей за собою, кинувся кімнатою до дверей кабінету і розчинив їх.

Крик люті вирвався, в нього, коли він побачив людину, що стояла коло столу у масці, і коменданта, що сидів перед нею.

— Клянуся святими, він наш! — закричав Гонзалес. — Сюди, солдати! Охороняйте двері! Охороняйте вікна!

Сеньйор Зорро переклав пістолет у ліву руку і вихопив шпагу. Він почав розмахувати нею в усі боки і свічки полетіли зі столу. Зорро наступив ногою на останню, що продовжувала горіти, і погасив її. Кімната занурилася в темряву.

— Вогню! Несіть смолоскипи! — пронизливо кричав Гонзалес.

Сеньйор Зорро стрибнув убік до стіни і почав швидко пробиратися уздовж неї, тоді як Гонзалес і два інші чоловіки вскочили до кімнати, а один залишився охороняти двері; у сусідній кімнаті, штовхаючи один одного, метушилися солдати у пошуках смолоскипа. Нарешті влетіла людина зі смолоскипом, пронизливо скрикнула й упала поранена в груди, смолоскип же упав на підлогу і згас. Сеньйор Зорро опинився знову в темряві, і його не можна було відшукати.

Гонзалес сипав прокльонами, не знаходячи людини, яку хотів убити. Капітан кричав йому, щоб він був обережний і не всадив би шпагу помилково в кого-небудь із солдатів. Інші бушували навколо. До сусідньої кімнати ввійшов хтось із новим смолоскипом.

У хід пішов пістолет Зорро, і смолоскип випав з рук солдата. Розбійник стрибнув уперед, наступив на вогонь, загасив його і знову відступив у темряву, швидко змінюючи позиції і прислухаючись до важкого дихання, що точно вказувало йому на розташування ворогів.

— Хапайте негідника! — пронизливо кричав комендант. — Хіба може одна людина так дурити вас усіх?

Раптом він замовчав, бо сеньйор Зорро схопив його ззаду і змусив замовкнути. Потім голос розбійника, покриваючи гамір, лунко рознісся кімнатою.

— Солдати, я тримаю вашого капітана! Я поведу його перед собою і піду через двері, пройду через іншу кімнату і потім досягну зовнішнього боку будинку. Я використав один заряд, але тримаю пістолет із другим зарядом біля потилиці капітана і, якщо один з вас нападе на мене, то вистрілю.

Капітан відчував холодну сталь коло своєї потилиці і закричав своїм солдатам, щоб вони були обережніші.

Сеньйор Зорро повів його до дверей і, задкуючи, відступав, тримаючи капітана перед собою, тоді як Гонзалес і кавалеристи йшли за ним на такій відстані, на яку мали сміливість зважитися. Вони стежили за кожним його рухом, сподіваючись на випадок заскочити його зненацька.

Зорро перетнув велику кімнату і так дійшов до виходу. Він трохи побоювався людей, що знаходилися надворі, тому що знав, що деякі з них оточили будинок, щоб стерегти вікна. Смолоскип горів саме біля дверей, і сеньйор Зорро, піднявши руку, скинув його і згасив. Але все ще залишалася велика небезпека в той момент, коли він виходив. Гонзалес і кавалеристи стояли перед ним, розгорнувшись віялоподібно по кімнаті. Вони нахилилися вперед, вичікуючи випадку завдати удару. Гонзалес тримав у руці пістолет, хоча й нехтував цією зброєю, і чекав на можливість вистрілити так, щоб не наразити на небезпеку життя свого капітана.

— Назад, сеньйори! — скомандував розбійник. — Мені потрібно більше місця, щоб зробити стрибок. Так — дякую вам! Сержанте Гонзалесе, якби за інших умов, я міг би запасти у спокусу знову побавитися, пофехтувавши і обеззброївши вас.

— Клянуся святими…

— Якось іншим разом, наймиліший сержанте! Тепер, сеньйори, увага! Я засмучений, що повинен сказати вам, але в мене був усього один заряд. Те, що капітан відчував весь цей час біля своєї потилиці, було не що інше, як пряжка від вуздечки, що я підняв з підлоги. Хіба це не чудовий жарт? Сеньйори, до побачення!

Він жбурнув капітана вперед, ринувся в темряву, кинувся до свого коня, переслідуваний усім загоном, що скакав по п’ятах, і супроводжуваний пістолетними пострілами, що освітлювали темряву ночі, і кулями, що свистіли навколо. Вітер, який дув з далекого моря, доніс сміх розбійника до переслідувачів.



Розділ XVI НЕВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ


Сеньйор Зорро направив свого коня небезпечним схилом гори, де був пісок і один неправильний крок міг коштувати життя, тому кавалеристи ледь наважувалися скакати за ним. Сержант Гонзалес, який був достатньо сміливим, і дехто ще кинулися за розбійником, а решта поскакали праворуч і ліворуч, розраховуючи перехопити втікача, коли він досягне підніжжя гори і поверне на дорогу.

Однак сеньйор Зорро випередив їх і скаженим чвалом направився стежиною до Сан-Габріель, у той час як кавалеристи неслися позаду, перегукуючись один з одним і раз у раз стріляючи з пістолетів. Витративши багато пороху і куль, вони не досягли бажаного результату, не схопили і не поранили розбійника.

Незабаром зійшов місяць. Сеньйор Зорро передбачав, що це ускладнить його втечу ще більше. Але його кінь був свіжий і сильний, тоді як коні кавалеристів проскакали багато миль протягом дня. Тому надія не залишила його.

Тепер переслідувачі могли добре бачити його, а він міг чути, як сержант Гонзалес кричав на своїх людей, змушуючи їх гнати коней до останнього. Оглянувшись назад під час скачки, він помітив, що кавалеристи розсипалися довгим ланцюгом і що більш сильні і свіжі коні переганяють інших.

Таким чином вони проскакали близько п’яти миль. Кавалеристи трималися все на тій самій відстані, не скорочуючи її, і сеньйор Зорро знав, що незабаром їхні коні утомляться і що його чудовий кінь, який не подавав ще ознак утоми, випередить їх. Тільки одне дратувало його: він хотів би їхати в протилежному напрямку.

Гори піднімалися прямовисно по обидва боки великої дороги, і було неможливо повернути убік і зробити велике коло. Не було тут також і стежини, якою він міг би помчати. Якщо ж він навіть і спробував би піднятися на гору верхи, то йому довелося б просуватися занадто повільно, і тоді кавалеристи могли б наблизитися на відстань досить близьку, щоб вистрілити і поранити його. Тому він їхав уперед, поступово збільшуючи відстань між собою і своїми переслідувачами. Він знав, що через дві милі у долині буде стежина, яка йде праворуч, і, їдучи цією стежиною, він дістанеться більш піднесеної місцевості і після того зможе повернутися своїми слідами.

Сеньйор Зорро проскакав одну з цих двох миль, перш ніж згадав чутку про те, що внаслідок недавньої зливи стався обвал, що загородив цю стежину. Таким чином, він не зміг би скористатися нею, навіть якби й досяг її. Раптом смілива думка прийшла йому в голову.

Піднявшись на невелике узвишшя, він ще раз озирнувся назад і побачив, що жоден з кавалеристів не їхав поруч з іншим. Вони були розкидані, і між ними була достатня відстань. Це мало допомогти здійснити його план.

Зорро під’їхав до повороту шосе і зупинив свого коня. Повернувши його в той бік, звідки вони прибули, нахилився в сідлі вперед, щоб прислухатися. Коли він почув стукіт копит коня найближчого зі своїх переслідувачів, то вихопив шпагу, огорнув поводи навколо лівої руки і встромив гострі шпори в боки коня.

Тварина, що не звикла До такого, як блискавка ринулася вперед, стрімко обігнула поворот, подібно до дикого жеребця, і зіткнулася з найближчим ворогом сеньйора Зорро.

— Геть з дороги! — крикнув розбійник.

Перший солдат легко поступився місцем, бо не був упевнений, що це повертається Зорро. Але коли він переконався в цьому, то криком застеріг товаришів, що були позаду, але вони не могли нічого зрозуміти через стукіт копит по твердій дорозі.

Сеньйор Зорро налетів на другого солдата, схрестив з ним шпаги і поскакав далі. Він стрімко обігнув наступний поворот, і його кінь злегка вдарив третього і вибив його з сідла. Зорро замахнувся на четвертого, але не поцілив у нього і був радий, що удар молодця у відповідь минув його.

Тепер перед ним була пряма полотнина дороги, засіяна ворогами. Як божевільний, нісся він крізь їхній стрій, рубаючись направо і наліво. Сержант Гонзалес, що знаходився далеко позаду через утому свого скакуна, зрозумів, що відбувається, і загримав на своїх людей, але тієї ж миті начебто блискавка вразила його коня і вибила його із сідла.

І от сеньйор Зорро пронісся і зник, а солдати знову взялися переслідувати його із сержантом, що сипав прокльонами.

Тепер розбійник поїхав повільніше, тому що міг дотримувати дистанцію, доїхав до найближчої перехресної стежини і повернув на неї. Озирнувшись назад, він побачив, що його переслідувачі розсипалися по горі, гублячись у віддаленні.

— Це був чудовий трюк, — сказав своєму коню сеньйор Зорро, — але ми не можемо повторювати його часто.

Він проїхав біля гасієнди одного з друзів губернатора, і йому спало на думку, що Гонзалес може зупинитися тут і одержати свіжих коней для себе і своїх людей. І він не помилився. Кавалеристи кинулися по проїзній дорозі, і собаки вітали їх гавкотом. Хазяїн гасієнди з’явився в дверях, високо тримаючи над головою канделябр.

— Ми переслідуємо сеньйора Зорро, — вигукнув Гонзалес. — Ім’ям губернатора, вимагаємо свіжих коней!

Були покликані слуги, і Гонзалес зі своїми людьми поспішив у стайню. Там стояли чудові коні, майже такі ж гарні й бадьорі, як і кінь розбійника. Кавалеристи швидко зняли сідла і вуздечки зі своїх змучених тварин, осідлали свіжих і знову ринулися стежиною, продовжуючи погоню. Сеньйор Зорро виграв значну відстань, але через те, що можна було їхати лише цією єдиною стежиною, вони могли наздогнати його.

На відстані трьох миль на вершині невеликої гори знаходилася гасієнда, подарована місії Сан-Габріель одним кабальєро, що помер, не залишивши після себе спадкоємців. Губернатор погрожував узяти її в державне користування, але дотепер не зробив цього, бо францисканці в Саїї-Габріель славилися умінням рішуче захищати свою власність.

Ця гасієнда була під опікою якогось ченця Філіпа, члена ордена, людини похилого віку. Під його керуванням неофіти зробили маєток прибутковим, розводячи худобу і посилаючи до крамниць велику кількість шкур, сала, меду, фруктів, а також вина.

Гонзалес знав, що стежина, якою вони їхали, вела до цієї гасієнди і що саме за нею була інша стежина. Остання розділялася, і одна її частина вела до Сан-Габріель, а інша поверталася більш довгою дорогою до Реіна де Лос-Анджелес.

Якщо сеньйорові Зорро вдасться минути гасієнду, то-ясно, що він поїде стежиною, яка веде до села, тому що, якби він хотів направитися до Сан-Габріель, він продовжував би їхати прямо по шосе замість того, щоб скакати назад крізь лави кавалеристів, ризикуючи життям.

Але він сумнівався, чи мине Зорро цю гасієнду, тому що було відомо, що розбійник круто обходився з тими, хто переслідував ченців, і можна було думати, що кожний францисканець має дружні почуття до Зорро і допоможе йому.

Кавалеристи наблизилися до гасієнди, але не побачили в ній вогнів. Гонзалес зупинив свій загін там, де починалася проїзна дорога, і марно прислухався. Він скочив з коня, оглянув курну дорогу, але не міг сказати, чи проїхав тут недавно вершник до будинку, чи ні.

Він швидко віддав накази, і загін розділився таким чином, що половина людей залишилася із сержантом, а інша розсипалася, щоб оточити будинок, обшукати хатини тубільців і заглянути у великі сараї.

Потім сержант Гонзалес у супроводі половини своїх людей поїхав прямо дорогою, змусив коня піднятися сходинками веранди на знак того, що він занадто мало поважає це місце, і руків’ям шпаги постукав у двері.



Розділ XVII СЕРЖАНТ ГОНЗАЛЕС ЗУСТРІЧАЄ ДРУГА


Негайно ж у вікнах з’явилося світло, і через якийсь час двері відчинилися. Брат Філіп стояв на порозі, прикриваючи рукою свічку, — людина-велетень, якій перевалило за шостий десяток, але яка свого часу відігравала значну роль.

— Що означає весь цей гамір? — запитав він низьким голосом, — і чому ви, син зла, в’їхали верхи на мою веранду?

— Ми полюємо на прекрасного сеньйора Зорро, брате, на ту людину, яку називають “Прокляття Капістрано”, — відповів Гонзалес.

— І ви думаєте знайти його в цьому бідному будинку?

— Траплялися і більш дивні речі. Відповідайте мені, брате. Чи чули ви недавно чвал вершника, що проїхав?

— Ні, не чув.

— І сеньйор Зорро не зробив вам щойно візиту?

— Я не знаю людину, про яку ви говорите.

— Але ви, звичайно, чули про нього?

— Я чув, що він допомагає пригнобленим та карає тих, хто чинить святотатства і що він б’є тих скотів, які б’ють індіанців.

— Ви хоробрі на словах, чернече!

— Це мій звичай — говорити правду, солдате!

— Ви матимете неприємності з владою, францисканцю.

— Я не боюся політиканів, солдате.

— Мені не подобається тон вашої розмови, брате. Я вже майже готовий злізти і дати вам спробувати мого батога.

— Сеньйоре! — крикнув брат Філіп. — Зняти б з моїх пліч десяток років, і я міг би скинути вас у болото.

— Це спірне питання! Проте перейдемо до мети мого відвідування. Ви не бачили біса в масці, що відомий на ім’я сеньйора Зорро?

— Я не бачив його, солдате.

— Мої люди обшукають будинок.

— Ви обвинувачуєте мене в неправді? — скрикнув брат Філіп.

— Мої люди повинні ж робити що-небудь, щоб згаяти час, тому нехай вони обшукають ваш будинок. Ви нічого не маєте такого, що хотіли б сховати?

— Знаючи, які в мене гості, добре було б приховати пляшки з вином.

Сержант Гонзалес зняв рукавички, сховав свою шпагу і пройшов у будинок в супроводі солдатів, у той час як брат Філіп протестував проти вторгнення.

З кушетки в далекому кутку кімнати підвівся чоловік, що вступив в коло світла від канделябра.

— Клянуся власними очима, це мій друг! — скрикнув він.

— Дон Дієго! Ви тут? — задихнувся Гонзалес.

— Я був у моїй гасієнді для перегляду справ і приїхав сюди, щоб переночувати у брата Філіпа, що знає мене з дитинства. Неспокійні нині часи; я думав, що тут, принаймні в цій гасієнді, розташованій трохи осторонь від дороги і яка перебуває під опікою ченця, я можу тимчасово відпочити в тиші, не чуючи про насильства і кровопролиття. Але виходить, що я не можу зробити цього. Хіба немає в цій країні місця, де людина могла б помріяти і трохи зайнятися музикою і поезією.

— Борошняна підбовтка, козяче молоко! — вигукнув Гонзалес — Доне Дієго, ви мій друг і кабальєро, скажіть-но ви мені, чи бачили ви сьогодні ввечері цього сеньйора Зорро?

— Ні, не бачив, наймиліший сержанте.

— Ви не чули, як він проїжджав неподалік гасієнди?

— Ні. Але людина може проїхати мимо так, що її й не почують у гасієнді. Брат Філіп і я розмовляли і саме хотіли розійтися, коли ви приїхали.

— Отже, негідник подався стежиною, що веде до села, — оголосив сержант.

— Ви бачили його? — запитав дон Дієго.

— Ха! Ми вже майже наздогнали його, кабальєро! Але на одному повороті дороги до нього приєдналося людей двадцять з його банди. Вони кинулися і зробили спробу розбити нас, але ми відбили їх і продовжували переслідувати сеньйора Зорро. Нам удалося відокремити його від його молодців, і ми погналися за ним далі.

— Ви говорите, що з ним було двадцять людей?

— Цілих двадцять, що можуть засвідчити мої люди. Він — скалка в солдатському тілі, але я заприсягся, що спіймаю його! і коли ми будемо стояти віч-на-віч…

— Ви розповісте мені про це потім, — сказав дон Дієго, потираючи руки. — Ви розповісте мені, як ви насміхалися з нього під час битви, як ви притисли до стіни і простромили його.

— Клянуся святими! Ви насміхаєтеся з мене, кабальєро?

— Це тільки жарт, сержанте. Тепер, коли ми розуміємо один одного, брат Філіп, можливо, дасть вам і вашим людям вина. Після такого полювання ви, ймовірно, стомилися.

— Вино здається смачним, — сказав сержант.

Увійшов капрал і доповів, що хатини, сараї і стайня обшукані і що не знайдено ані найменшого сліду сеньйора Зорро.

Брат Філіп подав вино, хоч було видно, що він робив це з небажанням, лише виконуючи прохання дона Дієго.

— А що ви робитимете тепер, сержанте? — запитав дон Дієго після того, як вино було поставлено на стіл. — Чи вічно ви полюватимете по всій країні і будете здіймати метушню?

— Негідник напевно повернув назад у напрямку до Реіна де Лос-Анджелес, кабальєро, — відповів сержант. — Він, звичайно, думає, що розумний, але я розгадав його план.

— Ха! А що це за план?

— Він об’їде навколо Реіна де Лос-Анджелес і направиться стежиною до Сан-Луїс Рей. Там він, без сумніву, відпочине якийсь час, щоб увести погоню в оману, а потім знову подасться в околиці Сан-Жуан Капістрано. Це місце, де він почав своє дике життя, чому його і прозвали “прокляттям Капістрапо”. Так, він поїде до Капістрано.

— А солдати? — запитав дон Дієго.

— Ми будемо повільно йти за ним. Ми рушимо до міста і, коли довідаємося про його чергове насильство, то будемо неподалік від нього замість того, щоб знаходитися в гарнізоні. Ми зможемо знайти його по свіжих слідах і продовжити полювання. Ми не матимемо відпочинку доти, доки не вб’ємо або не візьмемо в полон негідника.

— І ви одержите винагороду, — додав дон Дієго.

— Цілком правильно, кабальєро. Я одержу винагороду. Але я бажаю також і помсти. Негідник обеззброїв мене один раз.

— А? Це було тоді, коли він тримав перед вашим обличчям пістолет і змусив вас не дуже вдало битися?

— Це було того разу, мій друже. О, у мене є причини покінчити з ним.

— Неспокійні нині часи! — зітхнув дон Дієго. — Я б хотів, щоб вони закінчилися. Людина не має можливості міркувати. Бувають моменти, коли я думаю, що виїду далеко в гори, де немає інших живих істот, крім гримучих змій і ящірок, і проведу там якийсь час. Тільки таким чином і може людина віддатися міркуванням.

— Навіщо міркувати? — крикнув Гонзалес. — Чому б не перестати думати і не почати діяти? Що за людина були б ви, кабальєро, якби хоч зрідка зблискували очима, трохи сперечалися і час від часу огризалися б. Що вам треба — це кілька жорстоких ворогів!

— Хай збережуть нас від цього святі! — вигукнув дон Дієго.

— Справді, кабальєро! Побийтеся небагато, позалицяйтеся до якої-небудь сеньйорити, напийтеся. Прокиньтеся і будьте людиною!

— Клянуся душею! Ви майже переконали мене, сержанте. Але — ні! Я не зможу витримати такого зусилля.

Гонзалес пробурчав щось у вуса і встав із-за столу.

— Я не особливо люблю вас, брате, але дякую за вино, воно було чудове, — сказав він. — Ми повинні продовжувати нашу подорож. Обов’язок солдата ніколи не закінчується, доки він живий.

— Не говоріть про подорож! — вигукнув дон Дієго. — Я сам повинен відправитися в дорогу завтра вранці. Моя справа в гасієнді зроблена, і я повертаюся до села.

— Дозвольте мені висловити надію, мій добрий друже, що ви не помрете від втоми, — сказав сержант Гонзалес.



Розділ XVIII ПОВЕРНЕННЯ ДОНА ДІЄГО


Сеньйорита Лоліта, звичайно, повніша була розповісти батькам про те, що сталося за їх відсутності. Однаково дворецький знав і розповів би про це донові Дієго по його поверненні. Сеньйорита Лоліта була досить розумна і усвідомлювала, що краще дати пояснення першою.

Дворецький, посланий по вино, нічого не знав про любовну сцену, що розігралася потім, і йому було просто сказано, що сеньйор Зорро поспішив піти. Це здавалося правдоподібним, тому що його переслідували солдати.

Отже, дівчина розповіла батькові й матері, що за їхньої відсутності приходив капітан Рамон і що він силою, незважаючи на прохання слуги, ввійшов до великої вітальні, щоб поговорити з нею. Може бути, він занадто багато випив або взагалі був сам не свій від рани, пояснила дівчина, але він поводився зухвало і наполягав на своїй пропозиції з запалом, що їй був огидний, і зрештою зажадав дозволу поцілувати її.

— Раптом, — продовжувала сеньйорита, — у кутку кімнати з’явився сеньйор Зорро — а як він туди потрапив, я не знаю. Він змусив капітана Рамона вибачитися і потім викинув його з будинку. Після цього — і тут вона не стала говорити всієї правди — сеньйор Зорро галантно вклонився і пішов.

Дон Карлос хотів узяти шпагу і зараз же піти до гарнізону, щоб викликати капітана Рамона на смертельний двобій; але донья Каталіна була більш стримана і зауважила йому, що своїм учинком він тільки розголосить те, що їхню дочку було ображено; крім того сварка дона Карлоса з офіцером армії зовсім не поліпшить їхнього становища; дон Карлос до того ж у літах, і капітан напевно простромить його за дві секунди і залишить донью Каталіну плачучою вдовою, якою вона бути не хоче.

Отже, дон Карлос ходив назад і вперед великою кімнатою і галасував. Як хотілося б йому бути на десять років молодше або знову мати політичну силу! і він сказав собі, що коли його дочка одружиться з доном Дієго і він знову матиме вплив, то вже постарається, щоб капітан Рамон був розжалуваний і щоб мундир був зірваний з його плечей.

Сидячи у відведеній їй кімнаті, сеньйорита Лоліта слухала погрози батька і розуміла, що перед нею повстало нове утруднення. Звичайно, тепер вона не могла одружитися з доном Дієго. Вона віддала свій поцілунок і кохання іншій людині, чийого обличчя ніколи не бачила, негідникові, переслідуваному солдатами, — але вона говорила правду, коли сказала, що Пулідо кохають тільки раз у житті.

Дівчина намагалася пояснити собі все це тим, що тільки порив вдячності змусив її поцілувати цю людину; але відразу ж говорила собі, що це неправда, що її серце забилося, коли він уперше заговорив з нею в гасієнді її батька під час сієсти.

Але сеньйорита ще не була готова розповісти своїм батькам про кохання, яке ввійшло до її життя, тому що їй було солодко тримати це в таємниці; крім того вона боялася, що це буде для них ударом, що батько може відіслати її куди-небудь, де вона ніколи більше не побачить сеньйора Зорро.

Вона підійшла до вікна, виглянула на площу і побачила у віддаленні дона Дієго, що наближався. Він їхав повільно, начебто дуже стомившись, а двоє тубільців йшли на невеликій відстані за ним.

Люди вітали дона Дієго, коли він наблизився до будинку, а він у відповідь на їхнє вітання ліниво помахав рукою. Потім він повільно спішився, у той час як один із тубільців тримав стремено і допомагав йому, змахнув пил з одягу і попрямував до дверей.

Дон Карлос і його дружина із сяючими обличчям встали, щоб вітати його, тому що минулого вечора вони знову були прийняті в суспільстві і знали, що це сталося тому, що вони були гостями дона Дієго.

— Я шкодую, що не був тут, коли ви приїхали, — сказав дон Дієго, — але сподіваюся, що ви зручно влаштувалися в моєму бідному будинку.

— З таким комфортом, як у розкішному палаці! — скрикнув дон Карлос.

— У такому разі ваше щастя, бо знають святі, що я сам був не у кращих умовах.

— Як так? — запитала донья Каталіна.

— Закінчивши свою роботу в гасієнді, я поїхав до брата Філіпа, щоб провести там у спокої ніч. Але коли ми вже хотіли лягати спати, пролунав громовий стук у двері, і вломився сержант Гонзалес із загоном солдатів. Очевидно, вони полювали на розбійника, що називають сеньйором Зорро, і в темряві випустили його з виду.

В іншій кімнаті витончена сеньйорита дякувала небу за добру звістку.

— Неспокійні нині часи, — сказав дон Дієго, зітхаючи і витираючи піт з чола. — Галасливі молодці пробули з нами годину або більше і потім продовжили своє полювання. І після того, що вони розповідали про різні насильства, мене мучив кошмар і тому я майже зовсім не відпочив, а сьогодні вранці мусив відправитися до Реіна де Лос-Анджелес.

— Так, вам важко доводиться, — сказав дон Карлос. — Сеньйор Зорро був тут, кабальєро, у вашому будинку, перед тим як солдати кинулися переслідувати його.

— Що ви говорите? — скрикнув дон Дієго, випроставшись на стільці і виявляючи раптовий інтерес.

— Напевно він прийшов, щоб щось вкрасти або захопити вас для викупу, — зауважила донья Каталіна. — Але не думаю, щоб він украв що-небудь. Дон Карлос і я були з візитом у друзів, а сеньйорита Лоліта залишалася сама в будинку. І от є… є одна неприємна справа, про яку вам треба знати.

— Прошу вас, продовжуйте, — сказав дон Дієго.

— Поки ми були у відсутності, прийшов капітан Рамон з гарнізону. Він був сповіщений, що нас немає вдома, але силою ввійшов сюди і негідно поводився із сеньйоритою. І раптом з’явився сеньйор Зорро, змусив капітана вибачитися і випхав його.

— Ну, от це, що називається, славний розбійник! — вигукнув дон Дієго. — Сеньйорита схвильована цим?

— Звичайно, ні! — сказала донья Каталіна. — Вона вирішила, що капітан Рамон випив занадто багато вина. Я покличу її.

Донья Каталіна, підійшовши до дверей, покликала дочку. Лоліта ввійшла до кімнати і привітала дона Дієго, як личило вихованій дівчині.

— Я в розпачі, довідавшись, що вас образили в моєму будинку, — сказав дон Дієго. — Я обміркую цю справу.

Донья Каталіна зробила знак чоловікові і відійшла на середину кімнати, щоб залишити молодих людей наодинці, що, очевидно, сподобалося донові Дієго, але не сеньйориті.



Розділ XIX КАПІТАН РАМОН ВИБАЧАЄТЬСЯ


— Капітан Рамон — звір! — сказала дівчина не дуже голосно.

— Він негідний хлопець, — погодився дон Дієго.

— Він… це він хотів поцілувати мене! — сказала вона.

— І ви, звичайно, не допустили цього?

— Сеньйоре!

— Я, чорт забирай, я не те хотів сказати! Звичайно, ви не дозволили йому цього. Сподіваюся, ви дали йому ляпаса.

— Так, — сказала сеньйорита. — А потім він боровся зі мною і сказав мені, що я не повинна бути такою розбірливою, тому що я дочка людини, що перебуває в немилості губернатора.

— О, пекельна тварина! — скрикнув дон Дієго.

— І це все, що ви можете сказати, кабальєро?

— Я, звичайно, не можу вживати прокльонів і лайок у вашій присутності.

— Хіба ви не розумієте, сеньйоре? Ця людина прийшла до вас у будинок і образила дівчину, якій ви запропонували бути вашою дружиною.

— Проклятий мерзотник! Коли наступного разу я побачу його превосходительство, то попрошу його перевести цього офіцера в яке-небудь інше місце.

— О! — скрикнула дівчина. — Невже у вас зовсім немає відваги? Перевести його! Якби ви були справжнім чоловіком, доне Дієго, то ви відправилися б до гарнізону, покликали б цього капітана Рамона відповісти, простромили б його шпагою і закликали б усіх у свідки, що не дозволите безкарно ображати сеньйориту, якою ви захоплюєтеся.

— Але це так утомливо, — сказав він. — Не будемо говорити про насильство. Може, я побачу цього молодця і висловлю йому догану.

— Висловите догану?! — скрикнула дівчина.

— Поговоримо про що-небудь інше, сеньйорито. Поговоримо про справу, про яку я говорив того разу. Мій батько незабаром знову питатиме мене, коли я одружуся. Чи не можемо ми яким-небудь чином улаштувати цю справу? Чи вибрали ви день?

— Я не казала, що одружуся з вами, — сказала вона.

— Навіщо відволікати? — відповів він. — Чи бачили ви мій будинок? Я впевнений, що він задовольнить вас. Ви зробите все на свій смак. У вас буде новий екіпаж і все, чого ви тільки забажаєте.

— Це ваша манера залицяння? — запитала вона, скоса дивлячись на нього.

— Упадати — як це нестерпно! — сказав він. — Невже я повинний грати на гітарі і виголошувати солодкі промови? Хіба ви не можете дати мені відповіді без усіх цих нісенітниць.

Вона порівнювала людину, що сиділа поруч неї, із сеньйором Зорро, і порівняння було не на користь дона Дієго. Вона хотіла покінчити з цим фарсом, відсторонити від себе дона Дієго і думати тільки про сеньйора Зорро.

— Хочу відверто поговорити з вами, кабальєро, — сказала вона. — Я запитала своє серце і не знайшла в ньому кохання до вас. Я засмучена, тому що знаю, яке значення наш шлюб мав би для моїх батьків і для мене у фінансовому відношенні. Але я не можу одружитися з вами, доне Дієго, і даремно буде просити про це.

— Але, клянуся святими! Я думав, що все це майже вже влаштовано, — сказав він. — Чуєте ви це, доне Карлосе? Ваша дочка говорить, що не може одружитися зі мною, що серце не дозволяє їй зробити це.

— Лоліто, йди до своєї кімнати! — вигукнула донья Каталіна.

Дівчина охоче підкорилася. Дон Карлос і його дружина поспішили наблизитися і сіли поруч дона Дієго.

— Мені здається, що ви не розумієте жінок, мій друже, — сказав дон Карлос. — Ви ніколи не повинні мати відповідь жінки за остаточну. Вона може змінити свій намір. Жінка любить, щоб за нею волочилися, вона любить, щоб чоловіка кидало в холод від переляку й у жар від чекання. Залишіть її у вигадливому настрої, мій друже. Зрештою, я упевнений, все буде по-вашому.

— Це понад мої сили! — скрикнув дон Дієго. — Що я робитиму тепер? Я сказав їй, що дам все, чого побажає її серце.

— Її серце бажає кохання, я думаю, — сказала донья Каталіна, навчена досвідом.

— Але, звичайно, я буду кохати і плекати її. Хіба чоловік не обіцяє цього при одруженні? Хіба Вега не виконає свого слова?

— Але поупадайте ж трохи, — наполягав дон Карлос.

— Але це нестерпно!

— Кілька ніжних слів, потиск руки чає від часу, одне чи два зітхання і млосний погляд…

— Нісенітниця!

— От чого очікує дівчина. Не говоріть про шлюб якийсь час. Дайте оформитись її думці…

— Але мій найясніший батько може приїхати до села і запитати, коли я одружуся. Він майже наказав мені зробити це якомога швидше.

— Але ж ваш батько зрозуміє, — заперечив дон Карлос. — Скажіть йому, що її мати і я на вашому боці і що ви переживаєте задоволення завоювання дівчини.

— Я думаю, що ми завтра повернемося до гасієнди, — вставила донья Каталіна. — Лоліта бачила цей чудовий будинок, і порівняє його з нашим. Вона зрозуміє, що означає одружитися з вами. Існує старе прислів’я, коли чоловік і дівчина в розлуці, вони стають дорожчими один одному.

— Я не хочу, щоб ви поспішали виїхати.

— Я думаю, це буде за краще за нинішніх обставин. А ви приїжджайте, скажімо, дня через три, кабальєро, і я не сумніваюся, що ви знайдете її більш схильною вислухати вашу пропозицію.

— Я визнаю, що ви краще знаєте, — сказав дон Дієго. — Але ви маєте принаймні залишитися до завтра, а тепер я думаю, що мені треба поїхати до гарнізону і побачити цього капітана Рамона. Може, це сподобається сеньйориті. Вона, очевидно, думає, що я повинен притягнути його до відповіді.

Дон Карлос подумав, що це виявиться згубним для людини, яка не вміє фехтувати, але він не сказав цього. Джентльмен ніколи не нав’язує своїх думок у таку мить. Навіть якби кабальєро йшов на смерть, то й проти цього не можна було б заперечувати, оскільки він вважав би, що чинить правильно, і помер би як личить кабальєро.

Отже, дон Дієґо вийшов з будинку і повільно піднявся вгору до будинку гарнізону.

Капітан Рамон помітив його наближення і здивувався цьому. Він посміхнувся при думці про двобій з такою людиною.

Він виявив найхолоднішу чемність, коли дон Дієго ввійшов до кабінету коменданта.

— Я пишаюся тим, що ви відвідали мене тут, — сказав він, низько вклонившись нащадкові роду Вега.

Дон Дієго вклонився у відповідь і сів на запропонований капітаном Рамоном стілець. Капітан здивувався, що в дона Дієго не було при собі шпаги.

— Я був змушений піднятися на вашу диявольську гору, щоб поговорити з вами про одну важливу справу, — сказав дон Дієго. — Мене повідомили, що ви відвідали мій будинок під час моєї відсутності й образили молоду сеньйориту — мою гостю.

— Невже? — сказав капітан.

— Ви були дуже п’яні?

— Сеньйоре!..

— Це, звичайно, почасти служило б пом’якшувальною обставиною. Крім того, ви були поранені, і напевно у вас була лихоманка. У вас була лихоманка, капітане?

— Без сумніву, — сказав Рамон.

— Лихоманка — жахлива річ. У мене це було одного разу. Але ви не повинні були відвідувати сеньйориту. Ви не тільки образили її, але ви образили і мене. Я зробив пропозицію сеньйориті стати моєю дружиною. Справа… є… поки ще не влаштована, але я маю деякі права в даному випадку.

— Я ввійшов до вашого будинку з метою довідатися новини про цього сеньйора Зорро, — збрехав капітан.

— Ви… є… знайшли його? — запитав дон Дієго. Обличчя коменданта почервоніло.

— Молодець був там і атакував мене, — відповів він. — Я був поранений, звичайно, не мав зброї, так що він міг би зробити зі мною все, що захотів.

— Що за дивна річ, — сказав дон Дієго, — жоден з вас, солдатів, не може зіткнутися з цим “Прокляттям Капістрано” за рівних умов. Завжди він нападає на вас, коли ви безпомічні, або загрожує вам пістолетом, коли ви б’єтеся на шпагах, або має при собі близько двадцяти своїх людей. Минулої ночі я зустрів у гасієнді брата Філіпа сержанта Гонзалеса і його загін, і кремезний сержант розповів мені жахливу історію про те, як цей розбійник зі своїми двадцятьма спільниками розігнав його кавалеристів.

— Але ми все ж таки спіймаємо його! — вимовив капітан. — І я хочу звернути вашу увагу на деякі важливі факти, кабальєро. Дон Карлос Пулідо, як ми знаємо, не в милості влади. Цей сеньйор Зорро, якщо ви згадаєте, був у гасієнді Пулідо і напав там на мене, з’явившись із шафи.

— Ха! Що ви хочете сказати?

— До того ж учора увечері він був у вашому будинку, у той час як ви були відсутні і Пулідо були вашими гостями. Це починає виглядати так, начебто дон Карлос бере участь у справах сеньйора Зорро. Я майже переконаний, що дон Карлос зрадник і допомагає негідникові. Ви повинні подумати, перш ніж брати шлюб з дочкою такої людини.

— Клянуся святими, що за промова! — вигукнув, наче в замилуванні, дон Дієго. — Моя бідна голова дзвенить від неї! Ви дійсно вірите всьому цьому?

— Звичайно, вірю, кабальєро.

— Думаю, що Пулідо завтра повернуться до себе. Я тільки запросив їх бути моїми гостями, щоб вони могли виїхати з місця дії цього сеньйора Зорро.

— А сеньйор Зорро пішов за ними. Ви розумієте?

— Чи може так бути? — задихнувся дон Дієго. — Я повніший обміркувати це питання. О, які інші неспокійні часи! Але вони завтра повернуться до гасієнди. Звичайно, я не хочу, щоб його превосходительство подумав, начебто я вкриваю зрадників.

Він підвівся, поштиво вклонився і потім повільно попрямував до дверей. Але потім, мабуть, щось згадав і знову повернувся до капітана.

— Ха! Я ледве не забув про образу! — скрикнув він. — Що ви можете сказати, мій капітане, про події минулої ночі?

— Звичайно, кабальєро, я прошу у вас вибачення, — відповів капітан Рамон.

— Я думаю, що повинен прийняти вибачення. Але прошу вас, щоб це більше не повторювалося. Ви жахливо налякали мого дворецького, а він прекрасний слуга.

Потім дон Дієго знову вклонився і залишив гарнізон, а капітан Рамон сміявся так довго і голосно, що хворі в госпіталі злякалися, що їхній комендант з’їхав з глузду.

— Що за людина! — вигукнув капітан. — Думаю, що відсторонив його від цієї сеньйорити Пулідо. І я був досить дурний, натякаючи губернаторові, що цей Вега може бути здатний на зраду. Необхідно виправити цю справу. У цієї людини недостатньо розуму і темпераменту, щоб бути зрадником.



Розділ XX ДОН ДІЄГО ВИЯВЛЯЄ ІНТЕРЕС


Дощ, що збирався, не пішов ні цього дня, ні вночі, а вранці сонце яскраво світило, небо було синє, і повітря напоєне пахощами квітів.

Незабаром після сніданку екіпаж Пулідо було подано до буднику, і дон Карлос, його дружина і дочка приготувалися до від’їзду.

— Як пригнічує мене, — сказав дон Дієго в дверях, — що шлюб із сеньйоритою не може відбутися. Що я скажу моєму батькові?

— Не втрачайте надії, кабальєро, — порадив йому дон Карлос. — Можливо, коли ми знову будемо вдома і Лоліта порівняє наше скромне житло з вашими чудовими хоромами, вона змінить своє рішення. Жінка змінює свої наміри, кабальєро, так само часто, як і свої зачіски.

— Я думав, що все буде вже влагоджено до цього часу, — сказав дон Дієго. — Ви говорите, що все ще є надія?

— Я так думаю, — сказав дон Карлос, але він сумнівався в цьому, згадуючи вираз обличчя сеньйорити.

Проте він збирався серйозно поговорити з нею, приїхавши додому, і розраховував на те, що зважиться домогтися свого навіть у справі вибору чоловіка.

Коли всі люб’язності були скінчені і громіздкий екіпаж виїхав, дон Дієго повернувся до свого будинку з похиленою головою: ця поза була характерна для нього, коли він розмірковував.

Незабаром він вирішив, що зараз має потребу в товаристві, залишив будинок, перейшов площу і ввійшов до таверни. Товстий хазяїн кинувся вітати його, повів на краще місце біля вікна і приніс вина, не чекаючи на наказ.

Дон Дієго просидів майже годину, дивлячись через вікно на площу, стежачи, як проходили чоловіки і жінки, спостерігаючи роботу тубільців, раз у раз поглядаючи на стежину, що йшла в напрямку до Сан-Габріель.

Невдовзі він помітив на цій стежині двох вершників, які наближалися, а між конями третю людину; дон Дієго побачив, що від талії цієї людини йшли мотузки до сідел вершників.

— Що це таке, в ім’я святих! — вигукнув він, устаючи з лави і підходячи ближче до вікна.

— Ха! — зітхнув хазяїн. — Це ведуть бранця.

— Бранця? — вимовив дон Дієго.

— Тубілець недавно приніс цю звістку, кабальєро. Знову чернець попався.

— Поясніть, товстуне.

— Людина ця мусить негайно стати перед суддею. Говорять, що він обдурив торговця шкурами і тепер повинен відповідати за це. Він хотів, щоб його справу розбирали в Сан-Габріель, але йому не дозволили цього, бо там усі за місію і ченців.

— Хто ця людина? — запитав дон Дієго.

— Його звуть братом Філіпом, кабальєро.

— Що таке? Брат Філіп, стара людина і мій добрий друг! Я провів позаминулу піч у його гасієнді.

— Без сумніву, він ошукав вас, кабальєро, як і інших, — сказав хазяїн.

Дон Дієго виявив певний інтерес. Він раптово вийшов з таверни і подався до приміщення суду, що знаходилося в маленькому цегляному будинку на протилежному боці площі. Вершники саме приїхали туди разом зі своїм бранцем. Це були два солдати, що стояли на постої в Сан-Габріель, а ченці були примушені ім’ям губернатора утримувати їх і надавати нічліг.

Брата Філіпа змусили йти всю дорогу прив’язаним до сідел стражників, і можна було не сумніватися, що вершники їхали чвалом, щоб випробувати міру витривалості ченця.

Одяг брата Філіпа перетворився на лахміття, вкритий пилом і потом. Ті, хто стовпилися навколо, нагороджували його глузуваннями і грубими жартами, але чернець гордо тримав голову і удавав, що нічого не бачить і не чує. Солдати спішились і втягли його до суду, а цікаві і тубільці юрбою ввалилися через двері. Дон Дієго вагався одну мить, потім пішов до дверей.

— Геть, мерзотники! — крикнув він, і тубільці розступилися перед ним.

Він увійшов і почав проштовхуватися крізь юрбу. Суддя побачив дона Дієго і запросив на переднє місце, але йому було тепер не до того, щоб сідати.

— Що таке? Що сталося? — запитав він. — Адже це брат Філіп, благочестива людина і мій друг.

— Він шахрай! — заперечив один із солдатів.

— Якщо це так, то не можна більше вірити жодній людині, — зауважив дон Дієго.

— Його вчинки протизаконні, кабальєро, — сказав суддя, виступивши вперед. — Обвинувачення пред’явлене, і його привели сюди на суд.

Тоді дон Дієго сів, і засідання було оголошено відкритим.

Чоловік, що приносив скаргу, був неприємний на вигляд хлопець; він пояснив, що торгував салом і шкурами і мав склад у Сан-Габріель.

— Я прибув до гасієнди і купив у цього ченця десять шкур, — оголосив він. — Після того, як я віддав йому гроші і приніс товар на склад, я побачив, що шкури не вироблені як слід. Вони були зовсім зіпсовані. Я повернувся до гасієнди, розповів йому це, вимагаючи, щоб він повернув мені гроші, але він відмовився це зробити.

— Шкури були гарні, — вставив брат Філіп. — Я сказав йому, що поверну гроші, коли він поверне мені шкури.

— Вони були зіпсовані, — упирався торговець, — мій помічник підтвердить це. Вони видавали сморід, і я мусив спалити їх негайно.

Помічник підтвердив усе це.

— Що ви можете сказати, брате? — запитав суддя.

— Що б я не сказав, це мені не допоможе, — відповів брат Філіп. — Мене вже визнали винним і винесли вирок. Якби я був прибічником безпутного губернатора, а не францисканцем, то шкури були б гарні.

— Та це зрада! — вигукнув суддя.

— Я говорю правду.

Суддя накопилив губи і насупився.

— Тут було занадто багато цих шахрайств, — сказав він нарешті. — Якщо людина носить рясу, то це не означає, що вона може безкарно грабувати. У таких випадках я вважаю за потрібне подати приклад, щоб ченці бачили, що вони не можуть мати вигоди зі свого сану. Чернець повинен заплатити цій людині вартість шкур, а за шахрайство він одержить десять ударів по спині, за вимовлені ж ним зрадницькі слова — ще п’ять додаткових ударів. Такий вирок.



Розділ XXІ ПОКАРАННЯ БАТОГОМ


Тубільці глумилися й аплодували. Обличчя дона Дієго сполотніло, і на мить його очі зустрілися з очима брата Філіпа, на обличчі якого застиг вираз покори.

Приміщення суду спорожніло, і солдати відвели ченця на місце екзекуції[9] посеред площі. Дон Дієго помітив, що суддя посміхався, і зрозумів, яким фарсом був цей суд.

— Неспокійний час! — сказав він своєму знайомому, що стояв поруч.

Солдати зірвали рясу з Філіпа і збиралися прив’язати його до стовпа. Але чернець володів колись неабиякою силою і зберіг її почасти; він зрозумів, якого приниження йому доведеться зазнати.

Він відіпхнув солдатів у бік і нахилився, щоб схопити з землі батіг.

— Ви зняли з мене рясу! — закричав він. — Я тепер звичайна людина, не чернець! Геть, собаки!

Він почав стібати батогом. Одного солдата він різонув по обличчю і вдарив двох тубільців, що підскочили до нього.

Але горба навалилася на нього, збила з ніг і заходилася бити, не звертаючи уваги навіть на окрики солдатів. Дон Дієго відчув потребу діяти. Незважаючи на м’яку натуру, він не міг перенести, щоб з його другом так поводились. Він кинувся в середину юрби, наказуючи тубільцям очистити дорогу, але відчув, як хтось схопив його за руку, і, повернувшись, зустрівся очима із суддею.

— Це не годиться, кабальєро, — сказав суддя тихим голосом. — Людина ця була засуджена правильно. Якщо ви простягнете руку, щоб допомогти йому, цим ви піднімете руку проти його превосходительства. Хіба ви забули про це, доне Дієго Вега?

Очевидно, дон Дієго не забув цього. Він усвідомлював крім того, що заступництвом не зробить послуги своєму другові. Кивнувши головою судді, він пішов геть. Але пішов недалеко. Тим часом солдати зв’язали ченця і прив’язали до ганебного стовпа. Це була додаткова образа, тому що стовпом користувалися винятково для покарання непокірливих тубільців. Батіг здійнявся в повітрі, і дон Дієго побачив кров, що виступила на голій спині Філіпа. Він відвернувся, бо не міг винести подібного видовища. Він рахував удари по свисту батога в повітрі і знав, що гордий старий брат Філіп не видасть ані звуку і може вмерти без стогону. Він чув сміх тубільців, а, озирнувшись, побачив, що покарання скінчене.

— Гроші повинні бути заплачені протягом двох днів, або ви одержите ще п’ятнадцять батогів, — сказав суддя.

Чернець Філіп був розв’язаний і упав на землю коло підніжжя стовпа. Юрба почала розходитися. Два ченці, що йшли за Філіпом від Сан-Габріель, допомогли своєму братові встати на ноги і відвели його у бік під гикання тубільців. Дон Дієго Вега повернувся до себе.

— Надішліть до мене Бернардо, — наказав він дворецькому.

Той кусав губи, щоб утриматися від сміху, коли йшов виконувати даний йому наказ. Бернардо був глухонімий слуга-тубілець, послугами якого дон Дієго користувався в особливих випадках.

За хвилину він увійшов до великої вітальні і вклонився своєму хазяїнові.

— Бернардо, ти чудо! — сказав дон Дієго. — Ти не можеш ні говорити, ні чути, ні писати, ні читати, і ти недостатньо розумний, щоб знаками дати зрозуміти про свої бажання. Ти єдина людина у світі, з якою я можу говорити без того, щоб вислуховувати відповіді. Ти не вимовляєш “ха!” щохвилини.

Бернардо кивнув головою, начебто він зрозумів. Він завжди так кивав головою, коли губи дона Дієго переставали рухатися.

— Так, неспокійні нині часи, Бернардо, — продовжував дон Дієго, — людина не може знайти місця, де б могла поміркувати. Навіть до ченця Філіпа позавчора уночі увірвався кремезний сержант, стукаючи в двері. Людині, що має нерви, дуже важко. А катування старого ченця Філіпа? Бернардо, будемо сподіватися, що сеньйор Зорро, який карає тих, хто чинить несправедливо, почує про цю справу і діятиме відповідним чином.

Бернардо знову хитнув головою.

— Що стосується мене, то я в дуже скрутному становищі, — продовжував дон Дієго. — Батько наказав мені одружитися, а та сеньйорита, що я обрав, не хоче. Напевно мій батько віддере мене за вуха. Бернардо, настав час мені залишити це село на кілька днів. Я поїду до гасієнди мого батька, щоб розповісти йому, що я ще не знайшов нареченої, і попросити його про поблажливість. І там, на білих пагорбах за його будинком, я сподіваюся знайти яке-небудь місце, де зможу відпочити і поговорити з поетами протягом цілого дня без розбійників, сержантів і несправедливих суддів, що дратують мене. А ти, Бернардо, звичайно, будеш поруч.

Бернардо знову кивнув головою. Він здогадувався, що відбудеться далі. Дон Дієго мав звичку довго говорити з ним, і завжди після цього була подорож. Бернардо подобалося це, тому що він обожнював дона Дієго, а також тому, що любив відвідувати гасієнду батька дона Дієго, де з ним завжди поводилися ласкаво.

Дворецький підслуховував у сусідній кімнаті і довідався усе, про що йшлося. Він віддав наказ, щоб кінь дона Дієго був готовий, і приготував пляшку з водою і вином у дорогу своєму пайові. Трохи згодом, дон Дієго виїхав з будинку, а слідом за ним на невеликій відстані, верхи на мулі їхав Бернардо. Вони попрямували швидко уздовж шосе і незабаром порівнялися з невеликим візком, біля якого йшли два францисканці, а на ньому сидів брат Філіп, що намагався стримати болісні стогони.

Дон Дієго скочив з коня і, коли візок зупинився, підійшов до нього, схопив руку Філіпа.

— Мій бідний друже! — сказав він.

— Це тільки новий зразок несправедливості, — відповів брат Філіп, — уже двадцять років усі місії піддають гонінню і воно все росте. Святий Джуніперо Серра заволодів цією місцевістю, коли всі інші страшилися її, і в Сан-Дієго де Алкала він заснував першу місію, від якої пішли інші. Таким чином, він дарував світові імперію. Нашою провиною було те, що ми процвітали. Ми працювали, а інші пожинали плоди.

Дон Дієго кивнув, і чернець продовжував:

— Вони почали з того, що відібрали в нас землі місій, землі, які ми обробляли, які були пустелями, і які мої брати перетворили на сади і городи. Вони пограбували нас і, не задовольнившись цим, тепер переслідують. Володіння місій приречені, кабальєро. Уже недалеко та година, коли дахи їх упадуть і стіни обваляться. Настане час, коли народ дивитиметься на ці руїни і дивуватиметься, як це могло статися. Але нам нічого не залишається, як тільки підкоритися. Це один з наших принципів. На площі Реіна де Лос-Анджелес я забувся на одну мить, коли взяв батіг і вдарив людину. Наше призначення підкорятися.

— Іноді, — помітив дон Дієго, — я хотів би бути енергійною людиною.

— Ви співчуваєте, мій друже, що настільки дорого, як і дорогоцінні камені, а енергія, спрямована помилковим шляхом, гірше, ніж повна відсутність її. Куди ви їдете?

— До гасієнди мого батька, дорогий друже. Я мушу благати його про прощення і поблажливість. Він наказав мені одружитися, а я знаходжу це завдання дуже важким.

— Це мало б бути легким завданням для кожного з Вега. Кожна дівчина пишалася б носити це ім’я.

— Я сподівався обвінчатися із сеньйоритою Лолітою Пулідо, тому що вона заволоділа моїм серцем.

— Гідна дівчина! Її батько теж піддався несправедливому гонінню. Якби ви взяли з нею шлюб, ніхто не насмілився б підняти на нього руку.

— Усе це дуже добре, брате, і, звичайно, абсолютна правда, але сеньйорита не хоче, — скаржився дон Дієго. — Очевидно, я не маю досить відваги й розуму.

— Мабуть, їй важко сподобатися. Або, може бути, вона кокетка і грає вами, сподіваючись взяти гору і збільшити ваш запал. Дівчина любить мучити чоловіка, кабальєро, це її привілей.

— Я показав їй свій будинок у селі, згадав про велике багатство і погодився купити для неї повий екіпаж, — розповідав дон Дієго.

— А чи показували ви їй ваше серце, чи згадували про ваше кохання і про бажання бути прекрасним чоловіком?

Дон Дієго ніяково дивився на нього, потім швидко заблимав очима і почухав підборіддя, як він іноді робив, коли був чимось вражений.

— Що за божевільна ідея! — вигукнув він трохи згодом.

— Спробуйте її, кабальєро. Це може дати чудовий результат.



Розділ XXII ШВИДКЕ ПОКАРАННЯ


Ченці поїхали далі, брат Філіп підняв руку і благословив дона Дієго, що повернув убік на іншу стежину. Глухонімий Бернардо їхав за ним на своєму мулі.

А тим часом у селі торговець шкурами і салом був центром уваги в таверні. Товстий хазяїн порався, напуваючи гостей вином, тому що продавець шкур і сала витрачав частину грошей, які нечесно одержав від брата Філіпа. Суддя витрачав іншу частину. Лунав голосний регіт, коли хто-небудь розповідав, як брат Філіп хльостав батогом, або як кров текла по його старій спині, коли пустили в діло батіг.

— Жодного стогону! — кричав торговець шкурами і салом. — Він мужній старий вовк. Минулого місяця ми стьобали одного у Сан-Фернандо, і він вив, прохаючи про милість, хоча дехто говорить, що він був хворий і тому кволий. Можливо, що це так. Здоровані, ці брати! Проте яка удача, коли ми можемо змусити одного з них повити. Ще вина, хазяїне! Брат Філіп платить за все!

При цьому пролунав вибух хрипкого сміху, і підручному торговця, що давав неправдиві свідчення, кинули монету, причому йому наказали вдавати із себе самостійну людину і поставити вино за свій кошт. Тоді він купив вина для усіх у таверні і весело завив, коли товстий хазяїн не дав йому решти з його монети.

— Хіба ти чернець, що скупишся на гроші? — запитав той.

Знову вся таверна весело зареготала, а хазяїн, що до краю ошукав підручного, посміхався, займаючись своєю справою. Це був гарний день для товстого хазяїна.

— Хто був той кабальєро, що виявив милосердя до ченця? — запитав торговець..

— Це був дон Дієго Вега, — відповів хазяїн.

— Він наживе собі неприємностей.

— Хто завгодно, але не дон Дієго, — сказав хазяїн. — Ви знаєте знамениту родину Вега, чи не так, сеньйоре? Його превосходительство сам підлещується до нього. Варто тільки кому-небудь з Вега підняти палець, і був би політичний переворот у наших місцях.

— У такому разі він небезпечна людина? — запитав торговець.

Вибух реготу був йому відповіддю.

— Небезпечний? Дон Дієго Вега! — кричав хазяїн, а сльози текли по його жирних щоках. — Ви вморите мене. Дон Дієго тільки і робить, що сидить на сопці і мріє. Він майже ніколи не носить шпаги. Він дуже рідко її носить, та й то винятково як прикрасу. Він стогне, якщо йому доводиться проїхати кілька миль верхи. Дон Дієго так само небезпечний, як і ящірка, що гріється на сойці. Але незважаючи на все, він відмінний пан, — додав хазяїн поспішно, боячись, щоб його слова не досягли вух дона Дієго і щоб той не перестав відвідувати його таверну і не перейшов би до іншої.

Сутеніло, коли торговець шкурами і салом залишив таверну зі своїм підручним. Обидва йшли, хитаючись, бо випили занадто багато вина. Вони подалися до візка, у якому подорожували, помахали на прощання людям у дверях таверни і повільно відправилися стежиною до Сан-Габріель.

Торговець із підручним подорожували не поспішаючи, продовжуючи пити з глечика куплене вино. Проїхали через вершину першого пагорба, і селище Реіна де Лос-Анджелес, зникло, і перед ними була тепер лише велика дорога, що звивалася подібно до величезної курної змії, та темні пагорби і кілька будівель удалині. На повороті вони побачили перед собою вершника, що легко сидів у сідлі; його кінь стояв посеред дороги, так що вони не могли об’їхати його.

— Поверни свого коня, поверни свою худобу! — закричав торговець шкурами і салом. — Що ж, ти хочеш, щоб я переїхав тебе?

Підручний видав звук, що свідчив про переляк, і торговець подивився уважніше на вершника. Його щелепа опустилася, очі викотилися.

— Та це сеньйор Зорро! — скрикнув він. — Клянуся честю, це “Прокляття Капістрано”, і знову тут біля Сан-Габріель! Ви не торкнете мене, сеньйоре Зорро? Я бідна людина, і в мене немає грошей. Не далі як учора, один чернець обдурив мене, і я був у Реіна де Лос-Анджелес у пошуках справедливості.

— А дістали ви її? — запитав сеньйор Зорро.

— Суддя був добрий, сеньйоре. Він наказав ченцеві заплатити мені, але я не знаю, коли одержу гроші.

— Зійдіть-но з візка, і ваш помічник теж! — скомандував сеньйор Зорро.

— Але в мене немає грошей! — протестував торговець.

— Геть з візка! Що мені, повторювати, чи що? Рухайтеся, або свинець знайде місце у вашому тілі!

Тепер торговець побачив, що розбійник тримав у руці пістолета. Він запищав зі страху і вискочив з візка так швидко, як тільки міг, а за ним викотився і його підручний. Вони стояли на курній дорозі перед сеньйором Зорро, тремтячи зі страху. Торговець молив про помилування.

— У мене немає грошей із собою, люб’язний розбійнику, але я дістану їх для вас! — молив він. — Я принесу їх, куди ви скажете, куди ви побажаєте.

— Мовчати, худобо! — крикнув сеньйор Зорро. — Я не хочу твоїх грошей, клятвопорушник! Я знаю все про фарс, розіграний на суді в Реіна де Лос-Анджелес; я маю спосіб дізнаватися про подібні речі негайно. Отже, який чернець обдурив тебе, га? Брехун і злодій! Це ти шахрай! І вони дали старому чоловікові п’ятнадцять батогів через брехню, що ти наплів. А ти поділився із суддею грішми, шахрайськи отриманими від ченця.

— Клянуся святими!

— Не треба! Досить ти надавав брехливих клятв. Йди вперед!

Торговець підкорився, тремтячи наче в лихоманці. Сеньйор Зорро швидко зліз з коня. Підручний торговця стояв біля візка з побілілим від страху обличчям.

— Уперед! — знову скомандував сеньйор Зорро.

Спочатку торговець підкорився, але раптово почав молити про милість, тому що сеньйор Зорро витяг з-під свого довгого плаща батіг, яким поганяють мулів, і тримав його напоготові в правій руці, тоді як у лівій у нього був пістолет.

— Повернися спиною! — скомандував він.

— Милосердя, добрий розбійнику! Хіба я повинен бути побитим після того, як був пограбований? Невже ви мордуватимете чесного купця через злодійкуватого ченця?

Перший удар, і торговець пронизливо закричав від болю. Його останнє зауваження, здавалося, додало сили руці розбійника. Другий удар, і торговець впав на коліна на курній дорозі.

Тоді сеньйор Зорро засунув пістолет за пояс, підійшов ближче, лівою рукою схопив торговця за волосся так, щоб підняти його, а правою сипав важкі удари батогом по спині. Він хльостав доти, доки міцне плаття і сорочка торговця не розірвалися і кров не просочилася наскрізь.

— Це тому, хто дає брехливі клятви і змушує карати чесного ченця! — крикнув сеньйор Зорро.

Потім він звернув свою увагу на підручного.

— Без сумніву, молодий чоловіче, ви виконували тільки накази свого хазяїна, коли брехали перед суддею, — сказав він. — Але вас треба провчити, щоб бути чесним і справедливим незалежно від обставин.

— Пожалійте, сеньйоре, — завив підручний.

— Хіба ви не сміялися, коли мордували ченця? Хіба ви не напилися, святкуючи покарання бідної людини, отримане нею за те, чого вона не зробила.

Сеньйор Зорро схопив юнака за барки, повернув його кругом і міцно вдарив по плечу. Хлопчисько пронизливо закричав і потім почав пхикати. Він одержав усього п’ять ударів батогом, тому що сеньйор Зорро, очевидно, не хотів доводити його до непритомності. Нарешті він відкинув хлопчиська від себе і згорнув свій батіг.

— Будемо сподіватися, що ви обидва будете пам’ятати цей урок, — сказав він. — Сідайте у візок і їдьте, і коли розповідатимете про цю подію, то говоріть правду, інакше я почую про це і покараю вас знову. Дивіться, щоб я не почув, що п’ятнадцять або двадцять людей оточили і тримали вас, поки я стьобав.

Підручний підхопився у візок, його хазяїн пішов за ним, вони хльоснули коня і сховалися в хмарі куряви в напрямку до Сан-Габріель. Сеньйор Зорро дивився їм услід якийсь час, потім підняв свою маску, витер піт з обличчя і знову сів на коня, пристебнувши батіг до сідла.



Розділ XXIII ЩЕ ПОКАРАННЯ


Сеньйор Зорро швидко поскакав до вершини пагорба, під яким розлягалося село. Там він зупинив коня і подивився вниз на селище. Було майже темно, але він міг досить добре бачити те, що хотів. У таверні Горіли свічки, і звідти лунали хрипкі звуки пісні і голосних жартів. Гарнізон був освітлений, і з деяких будинків доносився запах їжі, що готується.

Сеньйор Зорро поїхав далі, спускаючись з пагорба. Досягши краю площі, він пришпорив коня і кинувся до дверей таверни, перед якою зібралося з півдюжини людей; більшість з них були напідпитку.

— Хазяїне! — крикнув він.

Спочатку ніхто з юрби коло дверей таверни не звернув на нього особливої уваги, думаючи, що це який-небудь подорожній кабальєро, що бажає освіжитися. Хазяїн поспішно вискочив, потираючи свої жирні руки, і близько підійшов до коня. Тут тільки він побачив, що вершник був у масці, і що дуло пістолета погрожувало йому.

— Чи тут суддя? — запитав сеньйор Зорро.

— Так, сеньйоре.

— Стійте, де стоїте, і гукніть його. Скажіть, що тут є кабальєро, який хоче поговорити з ним щодо однієї справи.

Переляканий хазяїн покликав суддю, і звістка була передана усередину. Суддя вийшов, спотикаючись і запитуючи голосно, хто відірвав його від приємного заняття. Перечіпаючись, дійшов він до коня, поклав на нього руку і, подивившись вгору, побачив два блискаючі ока, що дивилися з-під маски. Він відкрив рота, щоб крикнути, але сеньйор Зорро вчасно попередив його.

— Ні звуку, або ви вмрете! — сказав він. — Я прийшов, щоб покарати вас. Сьогодні ви винесли вирок людині, що була невинна. Тим більше, що ви знали про її безвинність, і весь суд був тільки фарсом. За вашим наказом він одержав відому кількість батогів. Ви одержите таку ж розплату.

— Ви насмілюєтеся…

— Мовчати! — скомандував розбійник. — Ви, там біля дверей, підійдіть сюди, — покликав вій.

Усі наблизилися юрбою, більшість з гуляк були поденники і подумали, що цей кабальєро хоче дати їм яку-небудь роботу і має гроші, щоб заплатити за неї. У темряві вони не помічали маски і пістолета, доки не опинилися біля коня, а тоді було вже пізно відступати.

— Ми зараз покараємо цього несправедливого суддю, — сказав їм сеньйор Зорро. — П’ятеро з вас схоплять його, підведуть до стовпа посеред площі і там прив’яжуть. Перший, хто стане вагатися, одержить заряд свинцю з мого пістолета, а моя шпага розправиться з іншими. І — жваво, ворушіться!

Зляканий суддя почав кричати.

— Смійтеся голосніше, щоб його крику не було чути, — наказав розбійник, і люди засміялися щосили, хоч у їхньому сміху і почувався особливий відтінок.

Вони схопили суддю за руки, підвели його до стовпа і прив’язали ременями.

— Ви вишикуєтеся в ряд, — наказав їм сеньйор Зорро, — візьмете цей батіг, і кожний з вас ударить його по п’ять разів. Я спостерігатиму, і якщо побачу хоч раз, що батіг упаде легко, покараю вас. Починайте!

Він кинув батіг першій людині, і покарання почалося. Сеньйор Зорро не знайшов недоліків у способі, яким воно виконувалося, тому що в серцях поденників панував страх, і вони стьобали сильно й охоче.

— І ви також, хазяїне, — сказав сеньйор Зорро.

— Він посадить мене потім у в’язницю за це, — бідкався хазяїн таверни.

— Що ви виберете, в’язницю чи труну, сеньйоре? — запитав розбійник.

Звичайно, хазяїн віддав перевагу в’язниці. Він підхопив батіг і перевершив усіх силою своїх ударів. Суддя Грузію висів на ременях. Він знепритомнів уже на п’ятнадцятому ударі, більше від страху, ніж від болю і самого покарання.

— Відв’яжіть цю людину, — наказав розбійник.

Двоє поспішили виконати наказ.

— Віднесіть його додому, — продовжував сеньйор Зорро, — і скажіть усім у селі, що так сеньйор Зорро карає тих, хто пригнічує бідних і безпомічних, хто виносить несправедливі вироки і хто краде. Тепер ідіть своєю дорогою!

Суддю віднесли. Він опритомнів і стогнав.

Сеньйор Зорро звернувся ще раз до хазяїна:

— Ми повернемося до таверни, — сказав він. — Ви ввійдете всередину і принесете мені кухоль вина і стоятимете біля мого коня, доки я питиму. Було б тільки марнуванням часу говорити вам, що станеться, якщо по дорозі ви спробуєте зрадити мене.

Але в серці хазяїна страх перед суддею був так само великий, як і страх перед сеньйором Зорро. Він пішов до таверни, йдучи біля коня розбійника, і поспішив усередину, начебто для того, щоб дістати вина, але насправді він зняв тривогу.

— Сеньйор Зорро тут, — шепнув він тому, що сидів за найближчим столом. — Він тільки-но змусив жорстоко побити суддю. Він послав мене принести йому кухоль вина.

Потім товстун підійшов до барила з вином і почав націджувати кухоль якомога повільніше. А тим часом у таверні відразу ж взялися до справи. Там знаходилося з півдюжини кабальєро, прихильників губернатора. Тепер, витягши шпаги, вони почали пробиратися до дверей, а один з них, що мав за поясом пістолет, витяг його, подивився, чи заряджений вій, і пішов за ними.

Сеньйор Зорро, що сидів на коні за двадцять футів від дверей таверни, раптом помітив, що до нього біжить юрба, побачив блиск півдюжини шпаг, почув постріл з пістолета і свист кулі біля своєї голови.

Хазяїн стояв у дверях, благаючи схопити розбійника, тому що це було б поставлене йому на заслугу і, може бути, суддя в такому випадку не покарав би його за те, що він бив його батогом. Сеньйор Зорро змусив коня встати дибки і всадив у нього шпори. Кінь стрибнув вперед у саму гущавину юрби кабальєро і розсіяв її.

Цього і бажав сеньйор Зорро. Його шпага була вже вийнята з піхов, пройшлася по чиїйсь руці, що також тримала шпагу, розмахнулася і проколола руку наступного ворога.

Розбійник бився, як божевільний, маневруючи конем так, що його супротивники роз’єднувалися і могли нападати на нього тільки поодинці. Повітря наповнилося пронизливими криками, вереском, люди вибігали з будинків, щоб довідатися причину сум’яття. Сеньйор Зорро знав, що в деяких з них можуть бути пістолети, він не страшився ніякої шпаги, але він розумів, що людина, що знаходиться на близькій відстані могла вбити його пістолетною кулею.

Сеньйор Зорро змусив коня знову рушити вперед, і, перш ніж товстий хазяїн устиг щось зрозуміти, сеньйор Зорро був уже поруч, нахилився до нього і схопив його за руку. Кінь понісся, тягнучи за собою товстуна, що почав благати про допомогу й у той же час молити про милосердя. Сеньйор Зорро поскакав з ним до ганебного стовпа.

— Подай мені цей батіг! — наказав він.

Хазяїн, що пронизливо кричав, підкорився і волав до святого про захист.

Сеньйор Зорро стьобнув його, і батіг оновився круг жирного попереку, і при кожній спробі хазяїна бігти, стьобав знову і знову. Зорро на мить дав йому спокій, щоб випустити заряд у тих, у кого були шпаги. Цим він розсіяв їх, а потім знову відновив покарання хазяїна.

— Ти вчинив зрадницьки! — кричав він. — Злодійський собако! Ти наслав на мене людей, є? Я сполосую твою міцну шкіру.

— Пожалій! — пронизливо закричав хазяїн і впав на землю.

Сеньйор Зорро знову вдарив його, викликаючи більше виття, ніж крові. Він повернув свого коня і кинувся на найближчого ворога. Ще одна куля просвистіла над його головою, ще хтось підскочив до нього з оголеною шпагою. Сеньйор Зорро простромив чиєсь плече і знову пришпорив коня. Чвалом проскакав він до ганебного стовпа, зупинив там коня і мить дивився на всіх.

— Вас тут недостатньо багато, щоб зробити бій цікавим, сеньйори! — крикнув він, потім зірвав своє сомбреро[10], вклонився їм з милим глузуванням, знову повернув коня і поскакав.



Розділ XXIV У ГАСІЄНДІ ДОНА АЛЕКСАНДРО


У селищі сеньйор Зорро залишив сум’яття. Пронизливі крики товстого хазяїна підняли все селище. Чоловіки прибігали зі слугами, що несли смолоскипи. Жінки визирали з вікон будинків, тубільці причаїлися там, де їх застала тривога, і тремтіли, бо з досвіду знали, що, яка б не була причина сум’яття, розплачувалися за неї вони.

Багато молодих, з гарячим темпераментом кабальєро було тут, а в селищі Реіна де Лос-Анджелес уже давно не відбувалося нічого хвилюючого. Зібравшись у таверні, ці юнаки слухали скарги хазяїна, деякі поспішили до будинку судді, побачили його рани, довідались від нього про образу, завдану законові, а тим самим і його превосходительству губернаторові.

Капітан Рамон прийшов з гарнізону і, довідавшись про причину сум’яття, вибухнув страшними прокльонами. Він наказав своєму єдиному здоровому солдатові скакати дорогою в Пала, наздогнати сержанта Гонзалеса і його солдатів і передати наказ повернутися на правильний слід, бо в цей час вони знаходилися на неправильному шляху.

Але молоді кабальєро побачили у всьому цьому можливість пригоди, що було їм до душі, і попросили в коменданта дозволу утворити щось подібне до загону та пуститися слідом за розбійником. Дозвіл був даний їм негайно. Тридцять кабальєро скочили на коней, оглянули зброю і виїхали з наміром розділитися на три групи, по десять у кожній, як тільки вони під’їдуть до перехрестя доріг.

Городяни вітали їх криками, коли вони відправлялися в путь; молоді кабальєро піднялися на пагорб швидким галопом і з великим гомоном пустилися у напрямку до Сан-Габріель, задоволені тим, що світить місяць, який допоможе їм побачити ворога, коли вони наблизяться до нього. У належний час вони розділилися; десятеро подалися до Сан-Габріель, десятеро поїхали стежиною, що вела до гасієнди брата Філіпа, а інші десятеро пішли дорогою, що, звиваючись у долині, вела до цілого ряду сусідніх маєтків, які належали багатим кабальєро.

Вздовж цієї дороги якийсь час тому їхав дон Дієго Вега з глухонімим Бернардо, що супроводжував його верхи на мулі. Дон Дієго їхав, не кваплячись, було за північ, коли він повернув з головної дороги і поїхав вузькою стежиною в напрямку до будинку свого батька. Дон Александро Вега, глава родини, сидів сам коло столу із залишками вечері перед собою, коли почув, що вершник під’їхав до дверей. Слуга побіг відчиняти двері, і до кімнати ввійшли дон Дієго з Бернардіо.

— А, Дієго, сину мій! — скрикнув старий дон Александро, простягаючи руки.

Дон Дієго був на мить притиснутий до грудей батька, а потім сів до столу і взяв кухоль вина. Освіжившись, він ще раз подивився на дона Александро.

— Це була стомлююча подорож, — зауважив дон Дієго.

— А яка її причина, сину мій?

— Я відчував, що повинен приїхати до гасієнди, — сказав дон Дієго. — Тепер не час знаходитися в селі. Куди б не повернулася людина, вона зустрічає тільки насильство і кровопролиття. Цей проклятий сеньйор Зорро…

— Ха! Що чутно про нього?

— Будь ласка не говоріть “ха!”, батечку. Протягом останніх декількох днів мені говорили “ха!” з райку до ночі. Неспокійні нині часи! Цей сеньйор Зорро відвідав гасієнду Пулідо й перелякав там усіх. Я побував у моїй гасієнді в справі, а відтіля поїхав побачити старого ченця Філіпа, думаючи одержати можливість поміркувати в його присутності, і хто ж з’явився там, як не кремезний сержант із його кавалеристами в погоні за сеньйором Зорро!

— Воші спіймали його?

— Здається, пі, батечку. Я повернувся в село, і — що б ви думали — сталося там того дня? Притягли брата Філіпа, обвинуватили його в шахрайстві щодо торговця і після пародії[11] на суд прив’язали до стовпа, дали йому п’ятнадцять ударів батогом по спині.

— Негідники! — крикнув дон Александро.

—  не міг зносити цього більше і вирішив приїхати до вас. Куди я не повернуся скрізь сум’яття. Цього досить, щоб звести людину з розуму. Можете запитати Бернардо.

Дон Александро подивився на глухонімого тубільця і посміхнувся. Бернардо за своїм звичаєм посміхнувся у відповідь, не знаючи, що так не можна робити в присутності старого дона Александро.

— Що ти ще скажеш мені? — запитав дон Александро свого сина, допитливо дивлячись на нього.

— Клянуся святими! От у цьому й усе питання! Я сподівався уникнути цього, батьку.

— Розкажи мені про це.

— Я відвідав гасієнду Пулідо і говорив з дон Карлосом і його дружиною, а також сеньйоритою Лолітою.

— Чи сподобалася тобі сеньйорита?

— Вона не менш мила, ніж усі знайомі мені дівчата, — сказав дон Дієго. — Я говорив з доном Карлосом щодо весілля, і він, очевидно, в захваті.

— Ах, саме собою зрозуміло! — вигукнув дон Александро.

— Але боюся, що весілля не відбудеться.

— Чому? У сеньйорити є які-небудь недоліки?

— Ні, наскільки мені відомо. Вона, очевидно, чарівна і безневинна дівчина, батечку. Я запросив їх провести днів зо два в моєму будинку в Реіна де Лос-Анджелес. Я влаштував це, щоб вона могла дізнатися про моє багатство.

— Це було мудро, сину мій.

— Але вона не бажає одружуватися зі мною.

— Але чому ж? Відмовитись одружуватись з Вега? Відмовитися поріднитися із иаймогутнішою родиною в країні?

— Вона натякнула, батечку, що я не та людина, яка їй потрібна. Вона схильна до дурниць, думається мені. Їй би хотілося, мабуть, щоб я грав на гітарі під її вікнами, грав очима, потискував їй руки, коли її дуенья відвернеться, і проробляв би ще цілу низку дурниць.

— Клянуся святими! Хіба ти не Вега? — вигукнув дон Александро. — Так хіба будь-яка гідна людина знехтувала б подібним випадком? Хіба будь-який кабальєро не був би в захваті оспівувати своє кохання при місячному світлі? Ці ось дріб’язки, що ти називаєш дурницями, і є головна принадність, квінтесенція[12] кохання! Я не дивуюся, що сеньйорита була незадоволена тобою.

— Але я не вважаю, щоб подібні речі були необхідні, — сказав дон Дієго.

— Ти пішов до сеньйорити і сказав їй холоднокровно, що хочеш одружитися, і по справі. Чи не уявляв ти, що купуєш коня або бика? Клянуся святими! Так, виходить, у тебе немає шансів одружитися з цією дівчиною? А вона у всій країні найкращого походження після нашого.

— Дон Карлос звелів мені сподіватися, — відповів Дієго. — Він відвіз її назад до гасієнди і натякнув, що, можливо, коли вона залишиться там якийсь час і обміркує, то змінить свій намір.

— Вона буде твоєю, якщо ти зумієш владнати справу, — сказав дон Александро. — Адже ти — Вега і тому — краща партія в країні. Будь же хоч наполовину залицяльником, і сеньйорита буде твоєю. Що за кров тече у твоїх жилах? Мені б хотілося відкрити одну з них і подивитися.

— Чи не можемо ми полишити на час цю весільну справу? — запитав дон Дієго.

— Тобі двадцять п’ять років. Я був уже немолодий, коли ти народився. Незабаром я виряджуся до праотців. Ти — мій єдиний син і спадкоємець, ти повинен мати дружину і нащадків. Невже ж родина Вега має вимерти через те, що в тебе вода замість крові? Знайди собі дружину протягом трьох місяців, і дружину, яку я зможу прийняти до родини, або ж я залишу все своє багатство францисканцям, коли помру.

— Батьку мій!

— Я говорю серйозно. Отямся! Я хотів би, щоб ти мав хоча б половину мужності і духу цього сеньйора Зорро, цього розбійника! Він має принципи і бореться за них. Він допомагає безпомічним і мститься за пригноблених. І я вітаю його! Я краще зволів би, щоб мій син був на його місці, піддаючись ризику бути убитим або схопленим, ніж мати тебе, позбавленого життя мрійника, мрії якого, крім того, ще й нічого не варті.

— Батьку мій! Я був слухняним сином!

— Я зволів би, щоб ти був неприборканим, це було б природнішим, — зітхнув дон Александро. — Я краще подивився б крізь пальці на які-небудь погані прояви молодості, ніж бачити цю відсутність життя. Струснися, юначе! Пригадай, що ти Вега! Я в твої роки не був посміховищем. Я був готовий боротися за помахом пальця, закохувався в кожну пару очей, що блискали, готовий був позмагатися з кожним кабальєро в будь-чому. Ха!

— Я прошу вас не говорити мені “ха!”, батьку. Мої нерви напружені до крайнощі.

— Ти повинний бути більше чоловіком!

— Спробую зробити це неодмінно, — сказав дон Дієго, злегка потягуючись на стільці. — Я сподівався уникнути цього, але очевидно, не вдасться. Доведеться свататися до сеньйорити Лоліти, як інші люди сватаються до дівчат. Ви дійсно правду сказали про спадок?

— Так, — підтвердив дон Александро.

— Тоді я повинний стріпнутися. Було б зовсім недобре втратити таке багатство з нашої родини. Я обміркую все це спокійно сьогодні вночі. Може, я зможу помізкувати про все вдалині від села. Клянуся святими!..

Останній вигук був викликаний гомоном перед будинком. Дон Александро і його син почули, як кілька вершників зупинилися перед дверима. До них донеслися окрики, дзенькіт вуздечок і брязкіт шпаг.

— В усьому світі немає спокою, — вимовив дон Дієго з похмурістю, що підсилилася.

— Схоже на те, що там людей десять, — сказав дон Александро.

Так і було насправді. Слуга відчинив двері, і до великої кімнати ввійшли десять кабальєро зі шпагами і пістолетами.

— Ха, дон Александро! Ми просимо вашої гостинності! — крикнув той, що йшов попереду.

— Ви і без прохання маєте його, кабальєро. Яким вітром занесло вас сюди?

— Ми переслідуємо сеньйора Зорро, цього розбійника.

— Клянуся святими! — скрикнув дон Дієго. — Навіть тут не можна сховатися від цього! Насильство і кровопролиття!

— Він відстьобав суддю за те, що той засудив брата Філіпа до покарання батогами, відстьобав також товстого хазяїна таверни й у той же час бився з десятком людей, потім поскакав, і ми утворили загін для його переслідування. Чи немає його тут по сусідству?

— Ні, наскільки мені відомо, — сказав дон Александро. — Мій син прибув із шосе тільки недавно.

— А ви не бачили молодця, доне Дієго?

— Ні, не бачив, — відповів дон Дієго. — Це було єдиним щастям на моєму шляху.

Дон Александро послав по слуг, і тепер кухлі з вином та маленькі печива стояли на довгому столі, а кабальєро почали їсти і пити. дон Дієго прекрасно знав, що це означало. Переслідування розбійника закінчилось, їхній ентузіазм випарувався. Вони просидять за столом його батька і прогуляють цілу ніч, поступово п’яніючи, кричатимуть, співатимуть, розповідатимуть історії, а вранці поскачуть назад до Реіна де Лос-Анджелес, подібно до багатьох героїв того ж ґатунку.

Це було звично. Погоня за сеньйором Зорро була тільки приводом, щоб весело згаяти час.

Слуги внесли величезні кам’яні глеки, наповнені рідкісним вином, і поставили їх на стіл, а дон Александро наказав принести також і м’яса. Молоді кабальєро мали слабкість до такого роду розваг у дона Александро, тому що добра дружина його померла кілька років тому, і в будинку не було жінок, за винятком служниць. Тому вони могли шуміти, скільки їм завгодно протягом ночі.

Через деякий час вони повідкладали убік пістолети і шпаги, а дон Александро наказав слугам віднести зброю в далекий куток, тому що не бажав сварки під п’яну руку і жертв у своєму будинку.

Дон Дієго пив і розмовляв з ними якийсь час, а потім сів убік і слухав розмови з таким виглядом, начебто подібне божевілля дратувало його.

— Ну і поталанило сеньйорові Зорро, що ми не зустрілися з ним! — кричав один. — Кожного з нас було б досить, щоб справитися з цим молодцем. Якби солдати виявилися на висоті, його б давно вже схопили.

— Ха! Якби я тільки мав нагоду спіймати його! — вигукнув інший. — Але як вив хазяїн, коли його стьобали батогом!

— Він поїхав у цьому напрямку? — запитав дон Александро.

— Ми не впевнені в цьому. Він відправився дорогою до Сан-Габріель, і тридцять людей погнали за ним. Ми розділилися на три загони і поїхали в різних напрямках. Я припускаю, що одному з цих загонів пощастить схопити його. А наша найкраща удача у тому, що ми опинилися тут.

Дон Дієго встав.

— Сеньйори, я знаю, ви вибачите мені, якщо я піду, — сказав він. — Я стомився від подорожі.

— Звичайно! — крикнув один з його друзів. — А коли ви відпочинете, приходьте знову до насі будемо веселитися.

Усі засміялися, а дон Дієго, церемонно вклонившись, побачив, що дехто ледве міг звестися на йоги, щоб вклонитися у відповідь. Потім нащадок будинку Вега поспішно вийшов з кімнати з глухонімим слугою, що йшов слідком за ним.

Він увійшов до кімнати, що була завжди приготована для нього і де вже горіла свічка, зачинив двері за собою, а Бернардо розтягся на підлозі перед дверима на весь свій величезний зріст, щоб охороняти свого папа протягом ночі.

У великій вітальні відсутність дона Дієго було ледь помітно. Його батько насупився і покручував вуса, тому що йому хотілося, щоб його син був схожий на інших молодих людей. У своїй молодості він ніколи не залишав подібної компанії рано ввечері. Ще раз зітхнувши, він пошкодував, що святі не дали йому сина з червоною кров’ю в жилах.

Тепер кабальєро співали хором відомої любовної пісеньки, і їхні нескладні голоси наповнювали величезну кімнату. Дон Александро посміхався, слухаючи їх, тому що це нагадувало йому його власну молодість.

Вони розвалилися на стільцях і ослонах по обидва боки довгого столу, ударяючи по ньому своїми кухлями під час співу й іноді вибухаючи голосним сміхом.

— Якби тільки цей сеньйор Зорро опинився тут! — закричав один із них.

Голос біля дверей відповів їм:

— Сеньйори, він тут!



Розділ XXV ЛІГУ УТВОРЕНО


Пісня обірвалася, сміх стих. Усі присутні заблимали очима й оглядалися навколо. Сеньйор Зорро стояв саме посеред дверей, увійшовши через веранду, непомічений ними. Він був одягнутий у довгий плащ і маску, в одній руці він тримав свій проклятий пістолет, і його дуло було спрямовано на стіл.

— Так ось поводження людей, що переслідують сеньйора Зорро і сподіваються схопити його! — сказав він. — Жодного руху, інакше полетить свинець! Ваша зброя, я зауважую, знаходиться в кутку. Я міг би убити декого з вас і піти, перш ніж ви встигли б дістати її!

— Це він! Це він! — кричав один з п’яних кабальєро.

— Ваш гамір можна почути за милю звідси, сеньйори. Що за пародія на переслідування людини! Ось так ви виконуєте свій обов’язок? Чому ви зупинилися, щоб повеселитися у той час, як сеньйор Зорро роз’їжджає великою дорогою?

— Дайте мені мою шпагу і пустіть мене битися з ним! — крикнув один.

— Якщо я і дозволю вам узяти шпагу, то однаково ви будете нездатні стояти на ногах, — відповів розбійник. — Невже ви думаєте, що серед вас знайдеться хоч один, який зміг би битися зі мною зараз?

— Тут є один! — крикнув дон Александро гучним голосом, підхопившись на ноги. — Я щиро кажу, що я захоплювався деякими з ваших учинків, сеньйоре, але тепер ви ввійшли до мого будинку і ображаєте моїх гостей, і я повинен притягти вас до відповіді!

— У мене немає ніякої причини для сварки з вами, доне Александро, і у вас також, — сказав сеньйор Зорро. — Я відмовляюся схрестити шпаги з вами. Але я говорю тільки трохи правди цим панам!

— Клянуся святими, я змушу вас!

— Зачекайте, доне Александро! Сеньйори, цей старий кабальєро хоче битися зі мною, а це означає рану або смерть для нього. Чи допустите ви це?

— Дон Александро не повинен битися за нас! — вигукнув один з кабальєро.

— Тоді подбайте, щоб він зайняв своє місце, і хай буде віддана йому повна честь!

Дон Александро виступив уперед, але двоє кабальєро підхопилися й упросили його відійти, доводячи, що його честь не заплямовано, якщо він запропонував битися. Неохоче і зі злістю дон Александро підкорився.

— Гідний загін молодих бійців! — посміхнувся сеньйор Зорро. — Ви п’єте вино і веселитеся, у той час, як навколо вас панує несправедливість. Візьміть шпаги і знищить гноблення! Виженіть злодіїв-політиканів із країни! Захистіть братів, робота яких дала нам ці великі землі. Будьте чоловіками, а не п’яними чепурунами!

— Клянуся святими! — крикнув один з них і підхопився на ноги.

— Назад, або я стріляю! Я прийшов не для того, щоб боротися з вами в будинку дона Александро, якого занадто поважаю. Я прийшов сказати вам усю правду. Ваші родини можуть призначити або скинути губернатора. Об’єднайтеся для благородної мети, кабальєро, і наповніть своє життя високим змістом. Ви б зробили це, якби не боялися. Ви шукаєте пригод? Борючись з несправедливістю, ви знайдете їх достатньо.

— Клянуся святими — оце була б авантюра! — крикнув один у відповідь.

— Дивіться на це, як на авантюру, якщо вам подобається, все-таки ви зробите що-небудь добре. Чи посміють політикани встати проти вас, нащадків найбільш могутніх родів? Об’єднайтеся і створіть собі ім’я. Змусьте боятися себе уздовж і поперек країни!

— Це буде зрадою…

— Скинути ярмо тирана — не зрада, кабальєро! Чи означає це, що ви боїтеся?

— Клянемося святими, ні! — крикнули вони хором.

— Тоді стаєте!

— Ви поведете нас?

— Так, сеньйори.

— Зачекайте, ви якого походження?

— Я кабальєро, такої ж знатної крові, як і кожний з вас тут, — сказав їм сеньйор Зорро.

— Ваше ім’я? Де знаходиться ваша родина?

— Це повинно поки залишитися в таємниці. Я дав вам слово!

— Ваше обличчя?

— Воно має залишитися під маскою якийсь час, сеньйори! Вони підхопилися на ноги і почали голосно вітати його.

— Стійте! — крикнув один. — Це некоректно щодо дона Александро. Він, може, не погоджується з нами, а ми будуємо плани і змови в його будинку.

— Я цілковито погоджуюсь з вами, кабальєро, і надаю вам свою підтримку, — сказав дон Александро.

Крики захвату наповнили величезну кімнату. Ніхто не зможе протистояти їм, якщо дон Александро Вега буде з ними. Навіть сам губернатор не насмілиться опиратися їм.

— Угоду зроблену! — кричали вони. — Ми назвемо себе “месниками”. Ми поїдемо уздовж Ель Каміно Реаль і наженемо страху на тих, хто грабує чесних людей і гнітить тубільців! Ми виженемо злодійських політиканів!

— І тоді ви будете справжніми кабальєро, лицарями, що захищають слабких, — сказав сеньйор Зорро. — Ви ніколи не покаєтеся у своєму рішенні, сеньйори. Я керуватиму вами, я поведу вас і обіцяю вам лояльність, вимагаючи того ж і від вас. Я також вимагаю покори моїм наказам!

— Що ми повинні робити? — кричали вони.

— Нехай це залишиться таємницею. Вранці повернетеся до Реіна де Лос-Анджелес і скажете, що ви не знайшли сеньйора Зорро, скажіть краще, що ви не спіймали його, це буде правдою. Будьте напоготові з’єднатися в загін і відправитися в дорогу. Я надішлю звістку, коли настане час.

— Яким чином?

— Я знаю всіх і можу передати звістку одному з вас, а він зможе попередити інших. Ухвалено?

— Ухвалено! — голосно закричали вони.

— Тоді я залишу вас поки. Ви залишитеся в цій кімнаті, жоден з вас не спробує піти за мною. Це — наказ. На добраніч, кабальєро!

Він вклонився їм, розчинив двері, стрімко вийшов і із шумом зачинив двері. Вони почули стукіт кінських копит по дорозі.

Трохи протверезившись, завдяки переговорам про нове рішення, і зрозумівши його значення, вони підняли кухлі з вином, почали пити за свою новою лігу, за знищення шахраїв і злодіїв, за сеньйора Зорро, “Прокляття Капістрано”, за дона Александро Вега. Потім вони знову сіли і почали говорити про зловживання, які необхідно було знищити, причому кожний з них знав багато подібних випадків.

А дон Александро сидів у кутку самотньо, засмучений тим, що його єдиний син спав у будинку і не мав досить червоної крові, щоб взяти участь у такому заході, коли за всіма правилами він мав бути тут одним із ватажків.

Начебто для того, щоб підсилити його горе, цієї хвилини дон Дієго повільно ввійшов до кімнати, протираючи очі і позіхаючи з виглядом людини, яку потривожили.

— Зовсім неможливо людині заснути в цьому будинку сьогодні, — сказав вій. — Дайте мені кухоль вина, і я сяду з вами. Що спричинило ваші радісні вигуки?

— Сеньйор Зорро був тут, — почав його батько.

— Розбійник? Був тут? Клянуся святими! Це понад людські сили!

— Сідай, сину мій, — сказав дон Александро. — Тут дещо відбулося. Тепер ти матимеш можливість показати, яка кров тече у твоїх жилах.

Голос дона Александро звучав дуже рішуче.



Розділ XXVI УГОДА


Залишок ночі кабальєро провели в голосних хвастощах тим, що вони мали намір почати, і в складанні планів, що мали бути запропоновані сеньйорові Зорро на його схвалення; і хоч вони, очевидно, дивилися на цю справу, як на жарт і привід для пригод, проте в їхній манері відчувався серйозний настрій, що прокидався. До того ж вони добре знали стан речей і розуміли, що справи були не такі, як їм слід було б бути. І дійсно, кабальєро належало бути для всіх взірцем, прикладом чесності і справедливості; вони часто думали про це, але нічого не починали, тому що не були організовані і не мали вождя, і кожний молодий кабальєро чекав, щоб інший подав приклад і поклав початок. Але сеньйор Зорро з’явився у вдалий психологічний момент, і справу було зроблено.

Дона Дієго ознайомили зі станом речей і його батько також підтвердив, що син повинен узяти участь в угоді і показати себе чоловіком. Дон Дієго довго обурювався і заявив, що це заподіє йому смерть, але все-таки він зробить це заради батька.

Рано-вранці кабальєро з’їли сніданок, що дон Александро наказав приготувати для них, і потім направилися назад до Реіна де Лос-Анджелес. Дон Дієго їхав з ними. Вирішено було нічого не розповідати про таємні плани, а також набрати рекрутів[13] з тих тридцяти, які відправилися в погоню за сеньйором Зорро. Знали, що деякі охоче приєднаються до них, тоді як інші — щирі прихильники губернатора — повинні нічого не знати про те, що передбачалося.

Їхали повільно, за що дон Дієго висловив їм свою вдячність. Бернардо все так само їхав за ним на мулі, трошки засмучений тим, що дон Дієго не залишився довше в будинку свого батька. Бернардо знав, задумано щось важливе, але вій, звичайно, не міг здогадатися, що саме, і шкодував, що не міг, подібно до інших людей, ні чути, ні говорити.

Коли вони досягли площі, то побачили, що два інші загони вже знаходилися там. Вони не знайшли розбійника. Деякі з кабальєро повідомляли, що бачили його у віддаленні, а один розповідав, що він вистрілив у нього, на що кабальєро, що були в будинку дона Александро, прикусили язики і багатозначно глянули один на одного.

Дон Дієго залишив своїх товаришів і поспішив додому, де освіжився і переодягся. Він відпустив Бернардо на кухню, де той мав очікувати, коли покличе хазяїн. Потім наказав подати собі екіпаж. Це була одна із найбільш чудових карет у Ель Каміно Реаль, і чому дон Дієго купив її, завжди залишалося таємницею. Одні говорили, начебто він зробив це з метою показати своє багатство, у той час як інші заявляли, начебто один аґент[14] так набрид йому, що дон Дієго купив у нього цю карету, аби відв’язатися.

Дон Дієго вийшов з будинку, одягнений в усе краще, але не встиг сісти в екіпаж. Знову знялася метушня на площі, тому що туди прибув сержант і його кавалеристи. Людина, яку капітан Рамон послав за ними, легко наздогнала загін, бо він їхав повільно і не встиг ще добратися до шосе.

— Ха! Доне Дієго, мій друже! — крикнув Гонзалес. — Усе ще живете на цьому неспокійному світі?

— За необхідністю, — відповів дон Дієго. — Спіймали ви цього сеньйора Зорро?

— Ця чарівна пташка полетіла від нас, кабальєро. Очевидно, він повернув до Сан-Габріель цієї ночі, тоді як ми полювали на нього в напрямку Пала. Але добре! Маленька помилка нічого не варта! Тим значнішою буде наша помста, коли ми його знайдемо.

— А що ви зараз робитимете, сержанте?

— Мої люди освіжаються, а потім ми поїдемо до Сан-Габріель. Говорять, що розбійник знаходиться в цій місцевості, хоча майже тридцять знатних молодих людей не могли знайти його минулої ночі, після того як він наказав видерти суддю. Напевно ховався по кущах і сміявся, коли кабальєро проїжджали мимо.

— Так буде ж ваш кінь швидкий, а ваша рука сильна! — побажав дон Дієго і сів у екіпаж.

Два чудові коні були впряжені в нього і кучер-тубілець у багатій лівреї керував ними. Дон Дієго відкинувся на подушки і напівзаплющив очі, коли карета рушила. Кучер проїхав площею, повернув на велику дорогу і направився до гасієнди дона Карлоса Пулідо.

Сидячи на веранді, той побачив чудову карету, що наближалася, тихо пробурчав щось собі під ніс, потім встав і поспішив до будинку, до дружини і дочки.

— Сеньйорито, дон Дієго їде, — сказав він. — Я говорив з тобою про цю молоду людину і сподіваюся, що ти звернула увагу на мої слова, як личить слухняній і шанобливій дочці.

Потім він повернувся і знову вийшов на терасу, а сеньйорита побігла до своєї кімнати і зі сльозами кинулася на кушетку. Як їй хотілося б відчути хоч трохи кохання до дона Дієго і одружитися з ним! Це відновило б стан її батьків, але все-таки вона відчувала, що не може цього зробити.

Чому він не діє, як личить кабальєро? Чому в нього немає хоч крапельки здорового глузду, чому він не покаже, що він молода людина, що пашить здоров’ям, замість того щоб чинити подібно до старого кабальєро, що стоїть однією погою в могилі.

Дон Дієго вийшов з екіпажа і дав знак кучерові проїхати до стайні. Він мляво привітав дона Карлоса, що здивувався, помітивши під пахвою в дона Дієго гітару. Молодий чоловік поклав гітару на підлогу, зняв сомбреро і зітхнув.

— Я бачився з моїм батьком, — сказав він.

— А! Сподіваюся, дон Александро здоровий.

— Він у чудовому здоров’ї, як завжди. Наказав мені наполягати на пропозиції сеньйориті Лоліті. Якщо я не одружуся протягом певного часу, сказав він, то він заповість після смерті усе своє багатство францисканцям.

— Невже?

— Він сказав так, а мій батько з тих людей, що не кидають слів на вітер. дон Карлос, я повинний завоювати сеньйориту. Не знаю більше жодної жінки, що була б більш підхожою невісткою для мого батька.

— Трішки поупадайте за нею, доне Дієго, прошу вас. Не будьте таким раціоналістом.

— Я вирішив залицятися подібно іншим молодим людям, хоч, звичайно, це буде нестерпно. Як ви порадите мені почати?

— Важко давати поради в такому випадку, — відповів дон Карлос, дарма силкуючись пригадати, що він робив, коли сам упадав за доньєю Каталіною. — Людина повинна бути або досвідченою у цій справі або такою, якій такі речі приходять самі собою.

— Боюся, що я не з таких, — сказав дон Дієго, знову зітхаючи і зводячи томлені очі на дона Карлоса.

— Можливо, слід дивитися на сеньйориту так, щоб вона відчула, що ви обожнюєте її. Спочатку нічого не говорити про шлюб, але говорити про кохання. Намагайтеся розмовляти тихим, задушевним, глибоким голосом і говоріть ті дрібниці, які нічого не значать, але у яких дівчина може знайти цілий світ. Це тонке мистецтво говорити одне, а мати на увазі інше.

— Я боюся, що це вище від мого уміння, — сказав дон Дієго, — але, звичайно, я все-таки мушу постаратися. Чи можу тепер бачити сеньйориту?

Дон Карлос підійшов до дверей і покликав дружину і дочку. Перша підбадьорливо посміхнулася дону Дієго, друга також посміхнулася, хоча з переляком і тремтінням, тому що вона віддала своє серце невідомому сеньйору Зорро і не могла покохати іншу людину, не могла одружитися з некоханим; навіть заради порятунку батька від бідності.

Дон Дієго повів сеньйориту на лаву у кінці веранди і почав говорити на різні теми, перебираючи одночасно струни гітари, тоді як дон Карлос і його дружина відійшли на інший край веранди, сподіваючись, що все буде добре. Сеньйорита Лоліта зраділа, що дон Дієго нічого не каже про шлюб, як він робив це раніше. Замість цього він розповідав їй, що сталося в селі, як висікли брата Філіпа і як сеньйор Зорро покарав суддю, бився з дюжиною людей і втік. Незважаючи на млявий вигляд, дон Дієго говорив цікаво, і сеньйорита зауважила, що він їй подобається більше, ніж раніше; він розповідав їй також, як з’їздив до гасієнди батька і як кабальєро провели там ніч, як пиячили і веселилися. Але він нічого не сказав про візит сеньйора Зорро і про лігу, що там утворилася. Клятва мовчання зобов’язувала його.

— Мій батько погрожує позбавити мене спадщини, якщо я не одружуся протягом призначеного ним часу, — сказав нарешті дон Дієго. — Невже ви захочете, щоб я втратив маєтки, сеньйорито?

— Звичайно, ні, — сказала вона. — Є багато дівчат, що були б раді стати вашою дружиною, доне Дієго.

— Але не ви?

— Звичайно, і я пишалася б цим. Але хіба дівчина винна, якщо її серце мовчить? Хотіли б ви мати дружину, що не кохала б вас? Подумайте про довгі роки, які вам довелося б прожити біля неї без кохання. Це було б нестерпно!

— Ви, виходить, не думаєте, що зможете коли-небудь покохати мене, сеньйорито?

Дівчина подивилася на нього серйозно і заговорила більш тихим голосом:

— Ви кревний кабальєро, сеньйоре, я можу довіритися вам.

— Звичайно, сеньйорито.

— Тоді я повинна вам дещо сказати, і прошу вас, щоб це залишилося таємницею. Прийміть свого роду пояснення.

— Продовжуйте, сеньйорито.

— Якби серце дозволило, то ніщо б не дало мені більшого задоволення, ніж стати вашою дружиною, бо я знаю, що це змінило б становище мого батька на краще. Але я надто чесна, щоб одружуватись без кохання. Є одна важлива причина, чому я не можу покохати вас.

— Ваше серце не вільне?

— Ви відгадали, сеньйоре. Моє серце сповнене ним. Ви самі не схочете, щоб я стала вашою дружиною за таких обставин. Мої батьки нічого не знають. Ви повинні зберегти мою таємницю. Клянуся святими, що говорю правду!

— Ця людина гідна кохання?

— Я відчуваю, що гідна, кабальєро. Якщо він виявиться іншим, я горюватиму все життя, але я ніколи не кохатиму іншого. Тепер ви розумієте мене?

— Повністю розумію, сеньйорито. Можу я виразити надію, що ви знайдете його гідним вас і, коли настане час, зробите його вашим обранцем?

— Я знала, що ви будете справжнім кабальєро!

— І якщо з вами трапиться яке-небудь нещастя і вам знадобиться друг, покличте мене, сеньйорито.

— Мій батько не повинний нічого підозрювати. Потрібно зробити так, щоб він думав, начебто ви усе ще домагаєтеся моєї руки, а я зроблю вигляд, що думаю про вас. Потім поступово ви зможете припинити свої візити.

— Я розумію, сеньйорито, але все-таки я залишаюся в поганому становищі. Я просив у вашого батька дозволу свататися до вас, а якщо я почну сватати іншу дівчину, то розгніваю вашого батька. Якщо ж я не посватаюся взагалі, тоді мій батько дорікатиме мені. Це сумне становище.

— Може, це буде не довго, сеньйоре.

— Ха! Я придумав! Що робить людина, коли вона розчарована в коханні? Вона зневірюється, обличчя її витягається, вона відмовляється брати участь у подіях і розвагах. Сеньйорито, з одного боку, ви врятували мене! Я буду нудитися, тому що ви знехтували моє кохання. Тоді всі зрозуміють причину моїх мріянь і міркувань на сонечку. Мені дадуть спокій і дозволять йти своїм шляхом, і навколо мене утвориться романтичний ореол. Чудова думка!

— Сеньйоре, ви невиправні! — скрикнула сеньйорита Лоліта, сміючись.

Дон Карлос і донья Каталіна почули цей сміх й обмінялися швидким поглядом. Дон Дієго Вега робить прекрасні успіхи у своїх залицяннях до сеньйорити, подумали вони. Дон Дієго продовжував уводити їх в оману, граючи на гітарі і наспівуючи романс про блискаючі очі і кохання. Дон Карлос і його дружина знову обмінялися поглядом, цього разу з деяким побоюванням, бо вони зволіли б, щоб він перестав співати. Як музикант і співак, нащадок Вега поступався багатьом, і вони боялися, щоб він не втратив позицію, яку встиг завоювати в думках сеньйорити.

Але хоча Лоліта була невисокої думки про пісню кабальєро, вона нічого не сказала про це і не висловлювала ніякого невдоволення. Розмова стала більш жвавою, а перед годиною сієсти дон Дієго попрощався з усіма і виїхав у пишній кареті. На повороті дороги він помахав їм рукою.



Розділ XXVII НАКАЗ ПРО АРЕШТ


Кур’єр капітана Рамона, посланий на північ з листом до губернатора, мріяв про те, як весело він проведе час у Сан-Франциско де Азис, перш ніж повернеться до Реіна де Лос-Анджелес. Він знав там якусь сеньйориту, краса якої змушувала палати його серце.

Отже, залишивши кабінет коменданта, він поскакав, як злий дух, змінював коней у Сан-Фернандо й у гасієндах уздовж дороги і в сутінках чвалом в’їхав до Санта-Барбари, збираючись там знову перемінити коней, одержати м’ясо, хліб і вино в гарнізоні і після рушити далі.

Але в Санта-Барбарі його надії погрітися в посмішці сеньйорити із Сан-Франциско де Азис були жорстоко обмануті. Біля дверей гарнізону стояла чудова карета, у порівнянні з якою екіпаж дона Дієго здавався простим візком. Там же було двадцять коней на прив’язі, а дорогою, сміючись і жартуючи один з одним, рухалися кавалеристи в більшій кількості, ніж звичайно стояло в Санта-Барбарі.

Тут був губернатор!

Його превосходительство залишив Сан-Франциско де Азис кілька днів тому для інспекторського огляду і мав намір проїхати на південь до Сан-Дієго де Алкала, зміцнюючи свої політичні позиції, нагороджуючи друзів і засуджуючи до покарання ворогів.

Він прибув до Санта-Барбари годину тому і вислухав рапорт коменданта, після чого вирішив залишитися у свого друга на ніч. Його кавалеристи мали розквартируватися в гарнізоні, і продовження мандрівки було призначено на завтра. Капітан Рамон попередив кур’єра про те, що лист, який він віз, був дуже важливий, і тому кур’єр поспішив у комендатуру і ввійшов до неї з виглядом людини досить значної.

— Я прибув від капітана Рамона, коменданта Реіна де Лос-Анджелес, із украй важливим листом до його превосходительства, — доповів він, стоячи струнко і віддаючи честь.

Губернатор прихильно взяв лист, а комендант махнув рукою кур’єрові, щоб той пішов геть. Його превосходительство швидко прочитав листа. Закінчивши читання, з лиховісним блиском в очах, він почав крутити вуса, за всіма ознаками явно вдоволений отриманими відомостями. Потім він знову прочитав листа і насупився. Йому було приємно довідатися, що можна ще більше розтрощити дона Карлоса Пулідо, але йому було неприємно думати, що сеньйор Зорро, людина, що образила його, все ще був на волі. Він підвівся і почав крокувати кімнатою, потім повернувся до коменданта.

— Я відправлюся на південь зі сходом сонця, — сказав він. — Моя присутність украй необхідна в Реіна де Лос-Анджелес. Ви повинні усім розпорядитися, а кур’єрові скажіть, щоб він їхав назад із моїм ескортом. А тепер я повернуся до будинку мого друга.

Отже, вранці губернатор відправився на південь, ескорт із двадцяти добірних кавалеристів оточив його, між ними був і кур’єр. Губернатор їхав швидко й одного чудового ранку прибув на площу в Реіна де Лос-Анджелес без попередження. Це було саме того ранку, коли дон Дієго виїжджав до гасієнди Пулідо у своїй кареті, взявши із собою гітару.

Кавалькада зупинилася перед таверною, із товстим хазяїном мало не стався апоплексичний удар[15], бо він не був попереджений про прибуття губернатора і боявся, що той ввійде до таверни і знайде її брудною.

Але губернатор не квапився залишити свою карету і ввійти до таверни. Він оглядав площу, озираючись навколо. Губернатор ніколи не був особливо впевнений у знатних людях цього селища, почував, що вони не повністю під його владою.

Він старанно спостерігав, як поширювалася звістка про його прибуття, як деякі кабальєро поспішали на площу, щоб вітати його; при цьому він відзначав тих, хто, здавалося, був щирим, придивлявся до тих, хто не особливо поспішав зі своїм привітанням, і зауважив, що деякі навіть були відсутні.

Насамперед доведеться приділити увагу справам, сказав він їм, і слід поспішати до гарнізону. Після цього він охоче буде гостем у кожного з них. Було прийнято одне із запрошень і губернатор наказав кучерові їхати. Він згадав про лист капітана Рамона і про те, що не бачив на площі дона Дієго Вега.

Сержант Гонзалес і його солдати були відсутні, переслідуючи, звичайно, сеньйора Зорро, і капітан Рамон сам очікував на його превосходительство коло входу до приміщення гарнізону, салютував йому з урочистим виглядом, низько схилився перед ним і наказав начальникові ескорту охороняти площу і виставити вартових на честь губернатора.

Він провів його превосходительство до кабінету і губернатор сів.

— Які останні звістки? — запитав вій.

— Мої люди женуться його слідами, ваше превосходительство. Але, як я писав, ця чума, сеньйор Зорро, має друзів — цілий легіон друзів, я припускаю. Мій сержант доповідав, що двічі бачив загін його прихильників.

— Вони мають бути розбиті, винищені! — крикнув губернатор. — Подібна людина завжди знайде собі послідовників, і їх буде все більше і більше, поки він не стане настільки сильний, що зможе завдати нам серйозних неприємностей. Чи вчинив він ще які-небудь жорстокості?

— Так, ваше превосходительство. Вчора один чернець із Сан-Габріель був покараний батогом за шахрайство. Сеньйор Зорро захопив на великій дорозі його обвинувачів і відстьобав їх до півсмерті. Потім, як звечоріло, він прискакав до села і наказав побити батогом суддю. Мої солдати в цей час були відсутні, розшукуючи розбійника. Очевидно, сеньйор Зорро обізнаний про пересування моїх сил і нападає завжди, коли кавалеристи відсутні.

— Виходить, шпигуни попереджають його?

— Очевидно, так, ваше превосходительство. Минулої ночі тридцять кабальєро поскакали за ним, але не знайшли і сліду негідника. Вони повернулися сьогодні вранці.

— Дон Дієго Вега був з ними?

— Він не виїхав з ними, але повернувся з ними. Здається, вони підібрали його в гасієнді батька. Ви, напевно, вгадали, що я мав на увазі родину Вега у своєму листі. Я перекопаний тепер, ваше превосходительство, що моя підозра несправедлива. Цей сеньйор Зорро зробив навіть набіг одного разу віючі на будинок дона Дієго, коли той був у від’їзді.

— Як же це так?

— Але дон Карлос Пулідо і його родина були там.

— Ха! У будинку дона Дієго? Що ж це означає?

— Це прекумедно, — сказав капітан Рамон, посміюючись. — Я чув, що дон Александро наказав донові Дієго знайти собі дружину. Він не з тих, хто уміє свататися. Він зовсім позбавлений життя.

— Я знаю це, продовжуйте.

— Отже, він поїхав просто до гасієнди дона Карлоса і просив у нього Дозволу посвататися до єдиної його дочки. Саме в цей час промишляв сеньйор Зорро, і дон Дієго, поїхавши у справах до своєї гасієнди, запросив дона Карлоса прибути до нього в село з усією своєю родиною й оселитися в його будинку до його повернення, тому що там було безпечніше. Пулідо не могли, звичайно, відмовити. А сеньйор Зорро, очевидно, пішов за ними.

— А! Продовжуйте.

— Це просто смішно, що дон Дієго привіз їх сюди, щоб уникнути гніву сеньйора Зорро, тоді як у дійсності вони працювали пліч-о-пліч з розбійником. Згадайте, що цей сеньйор Зорро був у гасієнді Пулідо. Ми одержали звістку від одного тубільця і майже схопили його там. Він саме їв; потім вони його заховали в шафі, і коли я залишився сам, а мої люди шукали його сліди, він вийшов із шафи, вразив мене в плече з-за спини і зник.

— Підлий негідник! — вигукнув губернатор. — Але як ви думаєте, чи відбудеться шлюб дона Дієго і сеньйорити Пулідо?

— Я думаю, що про це не варто турбуватися, ваше превосходительство. По-моєму, батько дона Дієго дещо шепнув своєму синові. Він напевно звернув увагу дона Дієго на той факт, що дон Карлос не в дуже гарних стосунках з вашим превосходительством, але є дочки інших осіб, що користуються прихильністю вашого, превосходительства. У будь-якому разі Пулідо повернулися до своєї гасієнди після повернення дона Дієго. Він зайшов до мене в гарнізон і, очевидно, дуже боявся, щоб я не запідозрив його в зраді.

— Я радий чути це. Вега дуже могутні. Вони ніколи не були моїми гарячими друзями, але все-таки ніколи і не піднімали руки проти мене. Тому я не можу поскаржитися на них. Добре було б зберегти з цими дружні стосунки. Але ці Пулідо…

— Навіть сеньйорита, здається, надає допомогу цьому розбійникові, — сказав капітан Рамон. — Вона хвалилася переді мною тим, що називала його “мужнім”. Вона насміхалася із солдатів. Дон Карлос і деякі ченці підтримують цю людину, даючи їй їжу і питво, переховуючи та постачаючи відомостями про місце знаходження солдатів. Пулідо зводять нанівець наші зусилля схопити негідника. Я міг би вжити заходів, але вирішив спочатку сповістити вас і зачекати на ваше рішення.

— У подібному випадку може бути тільки одне рішення, — сказав губернатор гордовито. — Якого б високого походження не була людина і яким би не було її становище, вона не може зрадити, не поплатившись за це. Я думав, що дон Карлос вже одержав урок, але очевидно це не так.

— Чи є хто-небудь з ваших людей у гарнізоні?

— Тільки хворі, ваше превосходительство.

— Ваш кур’єр повернувся з моїм ескортом. Чи добре він знає місцевість?

— Звичайно, ваше превосходительство. Він стояв тут якийсь час.

— Тоді він може служити провідником. Пошліть половину мого ескорту негайно до гасієнди дона Карлоса Пулідо, накажіть їм заарештувати його, відвести у в’язницю і замкнути там. Це буде для нього ударом. Досить з мене цих Пулідо!

— А зарозуміла дуенья, що насміхалася з мене, а горда сеньйорита, що обсипала кавалеристів презирливими глузуваннями?

— Ха! Прекрасна думка! Це буде уроком для всієї округи. Нехай їх також відведуть до в’язниці і замкнуть там, — сказав губернатор.



Розділ XXVIII ОБРАЗА


Карета дона Дієго саме зупинилася перед дверима будинку, коли загін кавалеристів проскакав мимо в хмарі куряви. Він не впізнав в них жодного з тих, кого часто бачив у таверні.

— Ха! Що це, нові солдати, послані слідами сеньйора Зорро? — запитав у людини, що стояла поблизу.

— Це частина ескорту губернатора, кабальєро.

— Хіба губернатор тут?

— Він тільки недавно прибув, кабальєро, і направився до гарнізону.

— Напевно отримані свіжі новини про цього розбійника, якщо посилають людей скакати, як очманілих, по куряві і сонцю. Та це, очевидно, невловимий негідник, клянуся святими! Якби я був тут під час прибуття губернатора, то він напевно зупинився б у моєму будинку. Тепер же хто-небудь інший з кабальєро матиме честь приймати його. Є про що пошкодувати!

Потім дон Дієго ввійшов до будинку, і людина, яка чула це, не знала, чи можна сумніватися в щирості останнього зауваження.

Загін кавалеристів на чолі з кур’єром, що знав місцевість, мчав галопом по шосе, а потім повернув на дорогу, яка вела до будинку дона Карлоса. Вони з такою ретельністю виконували доручення, начебто їм належало взяти в полон божевільного. Коли досягли в’їзду до садиби, загін розсипався ліворуч і праворуч, витоптуючи квіткові клумби доньї Каталіни і розганяючи курей з дороги, і оточив будинок за одну мить.

Дон Карлос сидів на веранді на своєму звичайному місці в напівдрімоті і не помічав кавалеристів, що наближалися, доки не почув стукоту копит їхніх коней. Він підхопився в тривозі, думаючи, що сеньйор Зорро знову з’явився в околицях і що солдати переслідують його.

Троє скочили з коней перед сходинками веранди в хмарі куряви, і сержант, що командував ними, направився вперед, збиваючи пил зі свого мундира.

— Ви дон Карлос Пулідо? — запитав він гучним голосом.

— Я маю честь, сеньйоре.

— У мене є наказ узяти вас під арешт.

— Арешт! — скрикнув дон Карлос. — Хто дав вам подібний наказ?

— Його превосходительство губернатор. Він знаходиться тепер у Реіна де Лос-Анджелес, сеньйоре.

— За яким же обвинуваченням?

— Зрада і допомога державним ворогам.

— Безглуздя! — скрикнув дон Карлос. — Я, обвинувачений у зраді, незважаючи на те, що сам жертва гноблення, не зняв руки проти тих, хто має владу! Які ж подробиці обвинувачення?

— Про це ви запитаєте суддю, сеньйоре. Я нічого не знаю про цю справу, за винятком того, що повинен заарештувати вас.

— Ви хочете, щоб я їхав разом з вами?

— Вимагаю цього, сеньйоре.

— Я людина знатної крові, я кабальєро!

— У мене є наказ.

— Так, виходить, мені не довіряють самому прибути на місце суду? Але, може, суд буде призначений негайно? Це було б краще, тому що тим скоріше я зможу очиститися від обвинувачень. Ми поїдемо до гарнізону?

— Я поїду до гарнізону, коли моє доручення буде виконано. Але ви підете у в’язницю, — сказав сержант.

— У в’язницю? — вигукнув дон Карлос. — І ви насмілитеся! Ви кинете кабальєро до брудної в’язниці? Туди, де утримують тубільців, що не коряться владі, і найзвичайніших шахраїв?

— Є наказ, сеньйоре. Приготуйтеся йти за нами негайно.

— Хочу дати дворецькому господарські розпорядження щодо гасієнди.

— Я піду з вами, сеньйоре.

Обличчя дона Карлоса запашіло. Його руки стислися, коли він подивився на сержанта.

— Невже ж мене потрібно ображати кожним словом? — скрикнув він. — Чи не думаєте ви, що я втечу, як злочинець?

— Наказ є наказ, сеньйоре, — сказав сержант.

— Але можу ж я принаймні сказати про це моїй дружині без сторонньої особи за спиною?

— Ваша дружина — донья Каталіна Пулідо?

— Звичайно.

— Наказано заарештувати її також, сеньйоре.

— Мерзотнику! — скрикнув дон Карлос. — Ви не жалієте навіть даму, ви поведете її з будинку?

— Такий наказ. Вона також обвинувачується в зраді і допомозі ворогам держави.

— Клянуся святими! Це занадто! Я битимуся проти вас і ваших солдатів до останнього подиху.

— Це триватиме недовго, доне Карлосе, якщо ви спробуєте стати до бою. Я тільки виконую накази.

— Мою кохану дружину взяти під арешт, як тубільну дівку, так ще за таким обвинуваченням! Що ви хочете робити з нею, сержанте?

— Вона піде до в’язниці.

— Моя дружина й у це гниле місце! Невже немає справедливості в цій країні? Адже вона дама!

— Досить про це сеньйоре! Це мої накази, я виконую їх відповідно до інструкції. Я солдат і корюся.

Донья Каталіна поспішно вбігла на веранду, тому що чула всю розмову, стоячи за дверима. Її обличчя було бліде, але погляд гордий. Вона побоювалася, щоб дон Карлос не вдарив сержанта і боялася, щоб при цьому він не був поранений або убитий; вона усвідомлювала, що опір тільки подвоїть обвинувачення проти нього.

— Я чула, чоловіче мій. Ми бачимо нове переслідування. Гордість не дозволяє мені обговорювати все це з простими солдатами, що діють так, як їм наказали. Пулідо залишаться Пулідо навіть у гнилій в’язниці.

— Але це ганьба! — скрикнув дон Карлос. — Що все це означає? Чим це скінчиться? А наша дочка, що залишається тут сама зі слугами! У нас немає їй рідних, ні друзів.

— Ваша дочка — сеньйорита Лоліта Пулідо? — запитав сержант. — То не засмучуйтеся, сеньйоре, ви не будете розлучені. Я маю наказ заарештувати також і вашу дочку.

— Обвинувачення?

— Те саме, сеньйоре.

— І ви візьмете її…

— До в’язниці!

— Невинну, знатного роду, шляхетну дівчину?

— Такі накази, сеньйоре, — сказав сержант.

— Нехай вразять святі людину, що віддала їх! — скрикнув дон Карлос. — Вони відняли мої землі і багатства. Вони зганьбили мене і мою родину. Але вони не зможуть зламати нашої гордості!

Дон Карлос високо підвів голову, і очі його заблискали… Він узяв дружину під руку і повернувся, щоб увійти до будинку із сержантом, який ішов за ним по п’ятах. Батько оголосив про арешт сеньйориті Лоліті, що кілька секунд простояла, вражена, заніміла, а потім вибухнула цілим потоком сліз. Але незабаром гордість Пулідо взяла гору: сеньйорита витерла очі, із презирливо стиснутими губами глянула на сержанта і підібрала плаття, коли він наблизився до неї.

Слуги подали екіпаж до дверей, дон Карлос із дружиною і дочкою сіли в нього, і почалася ганебна подорож.

Серце їх могло розірватися з горя, але жоден з Пулідо не показував цього. Вони високо тримали голову, дивилися просто перед собою і робили вигляд, що не чують гидких ущипливих слів солдатів.

Їхали повз різних осіб, яких кавалеристи зганяли зі шляху. Всі з подивом дивилися на тих, що сиділи в екіпажі, але не почули від них жодного слова. Дехто дивився на них з жалем, інші глузували з їх лиха, залежно від того, чи були то прихильники губернатора чи чесні люди, що ненавиділи несправедливість.

Таким чином вони під’їхали до Реіна де Лос-Анджелес і там зіткнулися з новою образою. Його превосходительство вирішив, що Пулідо повинні бути принижені вкрай, і тому розіслав кавалеристів поширити звістку про те, що мало відбутися, і роздати гроші тубільцям і поденникам, щоб вони знущалися з арештованих, коли ті прибудуть. Губернатор хотів дати урок, що навчив би інші знатні родини не ставати проти нього, і довести, що Пулідо були однаково ненависні всім класам.

На краю площі їх зустрів простолюд. Лунали жорстокі глузування і жарти, багато з яких жодна юна сеньйорита не повинна була б чути. Обличчя дона Карлоса було червоне від злості й обурення, в очах доньї Каталіни блищали сльози, губи сеньйорити Лоліти тремтіли, але всі троє не показували виду, що чують знущання. Навколо площі в напрямку до в’язниці їхали навмисно повільно. Біля дверей в’язниці була юрба негідників, що напилися вина за рахунок губернатора і тепер збільшували гамір. Одна людина кинула болотом і влучила у груди дону Карлосу, але той зробив вигляд, що не помітив цього. Однією рукою він обіймав дружину, іншою — дочку, захищаючи як тільки міг, але дивився просто перед собою.

Кілька людей знатного походження були свідками цієї сцени, але в метушні вони все-таки не взяли участі. Деякі з них були так само старі, як і дон Карлос, і подібні речі викликали в їхніх серцях гостру, але пасивну ненависть до губернатора.

Були там і молоді з гарячою кров’ю в серцях; вони дивилися на стражденне обличчя доньї Каталіна й уявляли, що це їхня власна мати. Бачили вони і гарненьке личко сеньйорити й уявляли її своєю сестрою або нареченою.

Деякі з цих людей нишком кидали один на одного погляди і хоч не говорили нічого, але думали всі про одне й те саме: чи довідається про це сеньйор Зорро і чи дасть він знати членам пової ліги, щоб вони збиралися?

Нарешті візок зупинився перед в’язницею, і юрба тубільців і поденників, які глумилися, оточила його. Солдати зробили вигляд, що відсторонюють їх, сержант скочив з коня і наказав дону Карлосу, його дружині й дочці вийти з екіпажа. Брудні і п’яні люди штовхали їх, коли вони піднімалися сходами. Хтось кинув болотом, що вимазало сукню доньї Каталіни. Але якщо юрба очікувала вибуху гніву з боку старого кабальєро, то вона мала розчаруватися. Дон Карлос високо тримав голову, не звертаючи уваги на своїх мучителів, і так провів своїх дам до дверей.

Сержант постукав важким руків’ям своєї шпаги. Відчинилося віконечко, і в ньому показалося зле усміхнене лице тюремника.

— Хто тут? — запитав він.

— Три арештанти, обвинувачувані в зраді, — відповів сержант.

Двері відчинилися. Долинув останній вибух глузувань юрби, потім бранці опинилися всередині, і двері знову зачинилися за ними.

Тюремник повів їх смердючими коридорами і відкрив камеру.

— Заходьте! — скомандував він.

Три бранці опинилися усередині, і ці двері також зачинилися за ними на засув. Вони замружили очі в напівтемряві. Поступово бранці розрізнили два вікна, кілька ослонів і фігури біля стін.

Їм навіть не зробили полегкості, щоб виділити чисту окрему камеру. Дон Карлос, його дружина і дочка були кинуті до однієї камери з покидьками села, п’яницями, злодіями, повіями і жалюгідними тубільцями. Вони сіли на ослін у кутку якнайдалі від інших. Потім донья Каталіна і її дочка розридалися, а по обличчю старого кабальєро, який намагався утішити їх, заструменіли сльози.

— Багато б я віддав, щоб дон Дієго Вега був моїм зятем тепер! — шепнув дон Карлос.

Дочка потисла йому руку.

— Може бути, батько, до нас прийде друг, — прошепотіла вона. — Може бути, злу людину, що заподіяла нам цих страждань, буде покарано.

Сеньйориті здалося, що сеньйор Зорро з’явився перед нею. Вона глибоко вірила в людину, якій віддала своє серце.



Розділ XXIX ДОН ДІЄГО НЕЗДУЖАЄ


По годині після того, як дона Пулідо з дружиною й дочкою замкнули у в’язниці, дон Дієго Вега, одягнений найвишуканішим чином, повільно піднімався до гарнізону, щоб відвідати його превосходительство губернатора.

Він йшов злегка розгойдуючись, оглядаючись навкруги і дивлячись начебто на гори у віддаленні. Одного разу він зупинився, щоб помилуватися квіткою, що росла біля доріжки. У нього була шпага, модна шпага з дорогоцінними каменями на руків’ї, а в правій руці — хустка з тонких мережив. Помахуючи нею, як денді[16], він раз у раз підносив мережива до кінчика носа.

Церемонно вклонився двом або трьом зустрічним кабальєро, але не заговорював ні з ким, обмінюючись лише необхідними словами вітання. Вони також не шукали розмови з ним. Згадавши про те, що дон Дієго Вега упадає за дочкою дона Карлоса, вони ще не могли вгадати, як він поставиться до ув’язнення сеньйорити разом з батьком і матір’ю. Обговорювати цю справу їм не хотілося, бо вони самі були обурені і боялися, що в них мимоволі можуть зірватися фрази, що могли б бути витлумачені, як зрадницькі.

Дон Дієго підійшов до парадних дверей гарнізонного приміщення, і вартовий сержант викликав солдатів віддати честь Вега, як те личило його становищу. Дон Дієго відповів на це, помахуючи рукою, посміхаючись, і ввійшов до комендатури, де губернатор приймав тих кабальєро, що бажали зайти і висловити йому свою лояльність. Він вітав його превосходительство ретельно обміркованими словами, шанобливо вклонився і потім сів на стілець, на який люб’язно вказав йому губернатор.

— Доне Дієго Вега, — сказав губернатор, — я подвійно радий, що ви зайшли до мене сьогодні, тому що в пережиті нами часи людина, що обіймає високу посаду, мимоволі хоче знати, хто їй друг.

— Я б зайшов раніше, але був у від’їзді, коли ви приїхали, — вимовив дон Дієго. — Чи довго маєте намір залишатися в Реіна де Лос-Анджелес, ваше превосходительство?

— Доти, доки цей розбійник, іменований сеньйором Зорро, не буде убитий або взятий у полон, — відповів губернатор.

— Клянуся святими! Невже я ніколи не перестану чути про цього мерзотника? — вигукнув дон Дієго. — Тільки про нього і чую всі ці дні. Я поїхав провести вечір з одним ченцем, як раптом туди ввірвалася ціла юрба солдатів, що переслідувала цього сеньйора Зорро. Повертаюся до гасієнди мого батька, щоб там знайти тишу і спокій, — приходить юрба кабальєро, що шукають звісток про сеньйора Зорро! Неспокійні нині часи! Людина з нахилами до музики і поезії не має права існувати в нинішнє століття.

— Мені прикро, що ви не могли знайти спокою, — сміючись, відповів губернатор. — Але сподіваюся, що незабаром молодця буде спіймано і таким чином буде покладено край цій неприємності. Капітан Рамон послав по свого кремезного сержанта і його кавалеристів з наказом повернутися. Зі мною ескорт із двадцяти людей, отже в нас тепер цілком достатньо людей, аби захопити це “Прокляття Капістрано”, коли він з’явиться наступного разу.

— Будемо сподіватися, що все закінчиться, як належить, — сказав дон Дієго.

— Людині на високій посаді доводиться багато з чим боротися, — продовжував губернатор. — Послухайте, що я мав зробити сьогодні. Я примушений був ув’язнити знатну людину, його дружину і молоду дочку. Але необхідно ж охороняти державу!

— Я думаю, ви маєте на увазі дона Карлоса Пулідо і його родину?

— Так, кабальєро.

— Тепер, коли я згадав про це, повинен сказати кілька слів, — сказав дон Дієго. — Не упевнений, що і мою честь не зачеплено.

— Як, кабальєро, як це може бути?

— Мій батько наказав мені одружитися й завести родину, як личить. Кілька днів тому я просив у дона Карлоса Пулідо дозволу посвататися до його дочки.

— Ха! Я розумію. Але ви ж не наречений молодої сеньйорити?

— Ще ні, ваше превосходительство.

— Тоді, доне Дієго, вашу честь не зачеплено, наскільки мені здається.

— Але я залицявся до неї.

— Ви маєте дякувати небу, що це не зайшло далі, доне Дієго. Подумайте, як би це виглядало, якби ви були з’єднані тепер з цією родиною. А що до одруження, то їдьмо зі мною на північ до Сан-Франциско де Азис, де сеньйорити набагато вродливіші, ніж тут, на вашому півдні. Подивіться там на дівчин знатного походження, повідомте мені про ваш вибір, і я гарантую вам, що обраниця пристане на вашу пропозицію. Я також можу гарантувати, що вона буде з лояльної родини, з якою не соромно буде породичатися. Ми знайдемо вам таку дружину, яка вам личить, кабальєро.

— Ви вибачте мені, але чи не занадто суворо було ув’язнити дона Карлоса і його дам, — запитав дон Дієго, змахуючи з рукавів пил.

— Я вважаю це необхідним, сеньйоре.

— Ви думаєте, це збільшить популярність губернатора, ваше превосходительство?

— Так це або ні, але держава повинна бути захищена.

— Знатні люди ненавидять подібні речі, і може знятися ремство, — попередив дон Дієго. — Мені буде дуже неприємно бачити, якщо ваше превосходительство зробить неправильний крок у цьому напрямку.

— Що ж ви хочете, щоб я зробив? — запитав губернатор.

— Нехай дон Карлос і його родина будуть під домашнім арештом, якщо хочете, але не садіть їх у в’язницю — цього не потрібно, вони не втечуть; віддайте їх суду так, як належить віддавати знатних людей.

— Ви сміливі, кабальєро!

— Клянуся святими! Хіба я сказав зайве?

— Було б краще дати ці справи тим з нас, до чиїх обов’язків вони належать, — сказав губернатор. — Я, звичайно, можу зрозуміти, як знатній людині боляче усвідомлювати, що дона Карлоса кинуто до в’язниці, і бачити, що його дам спіткала та ж доля, але в такому випадку, як цей…

— Я не чув, у чому суть справи, — сказав дон Дієго.

— Ха! Можливо, ви зміните свою думку, коли довідаєтеся про неї. Ви говорили про сеньйора Зорро. Що, якщо я скажу вам, що цього розбійника переховував, охороняв і годував дон Карлос Пулідо.

— Це дивно!

— І що донья Каталіна причетна до зради, і що гарненька сеньйорита знайшла для себе підходящим вести зрадницькі розмови і прикласти свої гарненькі ручки до змови проти держави.

— Це неймовірно! — скрикнув дон Дієго.

— Кілька ночей тому сеньйор Зорро був у гасієнді Пулідо. Комендант одержав звістку про це від лояльного тубільця. Дон Карлос допомагав бандитові обманювати солдатів, сховав його в шафі, і, коли капітан Рамон був там один, цей розбійник вийшов із шафи, підступно напав на нього і поранив.

— Клянуся святими!

— І в той час, як ви виїхали, сеньйоре, а Пулідо були вашими гостями, сеньйор Зорро був у вашому будинку і розмовляв із сеньйоритою, коли комендант накрив їх. І сеньйорита схопила капітана Рамона за руку і заважала йому діяти доти, доки цей сеньйор Зорро не втік.

— Це вище від мого розуміння! — вигукнув дон Дієго.

— Капітан Рамон навів мені сотню подібних прикладів, що викликають підозру. Чи можете ви тепер дивуватися, що я кинув Пулідо до в’язниці? Якби я просто посадив їх під арешт, то сеньйор Зорро допоміг би їм утекти.

— А що ж далі, ваше превосходительство?

— Я протримаю їх у в’язниці, доки мої кавалеристи не спіймають цього розбійника. Я змушу його зізнатися і впізнати їх, а потім над ними буде суд.

— Які нині неспокійні часи! — поскаржився дон Дієго.

— Як лояльна людина — і я сподіваюся, як мій прихильник, — ви повинні бажати, щоб вороги держави були знищені.

— Звичайно! Найщирішим чином! Усі справжні вороги держави повинні бути покарані.

— Я радий чути це, кабальєро! — вигукнув губернатор і через стіл потиснув руку дону Дієго.

Вони ще трохи поговорили про різні дрібниці. Потім дон Дієго пішов, тому що тут були інші особи, які бажали бачити губернатора. Після того, як він пішов, губернатор подивився на капітана Рамона і посміхнувся.

— Ви праві, коменданте, — сказав він, — Така людина не може бути зрадником. Навіть думати про зраду занадто утомливо для нього. Що за людина! Він може звести цього старого шарлатана, свого батька, з розуму!

Дон Дієго повільно спускався з гори, вітаючись із зустрічними і знову зупиняючись, щоб подивитися на маленькі квіточки, які росли біля дороги. На площі він зустрів молодого кабальєро, що був радий назватися його другом. Це був один з того маленького загону людей, який провів ніч у гасієнді дона Александро.

— Ха! Доне Дієго, здрастуйте! — вигукнув вій, потім притишив голос і підійшов ближче. — Людина, яку ми назвали главою нашої ліги месників, чи не надіслала вам випадково звістки сьогодні вдень?

— Клянуся ясним блакитним небом, ні! — сказав дон Дієго. — Та навіщо йому і посилати?

— А справа Пулідо? Адже це жахлива образа. Деякі з нас дивувалися, чому наш ватажок дотепер не взяв у цій справі участі. Ми очікували звісток.

— Клянуся святими! Я сподіваюся, що нічого не буде, — сказав дон Дієго. — Я не міг би перенести ніякої пригоди цієї ночі. Е… у мене голова болить, і боюся, що в мене буде лихоманка. Треба буде побачити аптекаря. Мене аж морозом проймає. Хіба це не симптом? Під час сієсти в мене цілу годину боліла ліва нога, саме вище коліна. Це, мабуть, на негоду.

— Будемо сподіватися, що вам не загрожує нічого серйозного, — розсміявся його друг і поспішив через площу.



Розділ XXX ЗНАК ЛИСИЦІ


За годину після настання сутінок тубілець відшукав одного з кабальєро і повідомив, що якийсь пан хоче поговорити з ним негайно і що, очевидно, це дуже багатий дворянин, тому що він дав йому, тубільцеві, велику монету за передання повідомлення, у той час як він міг би з таким же успіхом не дати нічого, крім стусана; він сказав також, що таємничий дворянин чекатиме на стежині, що веде до дороги до Сан-Габріель і, щоб бути упевненим, що кабальєро прибуде, він просив тубільця сказати, що в околиці з’явилася лисиця.

“Лисиця! Зорро — лисиця”, — подумав кабальєро, а потім приголомшив тубільця тим, що також дав йому монету.

Він негайно поспішив на місце побачення і знайшов там верхи на кремезному коні сеньйора Зорро, обличчя якого було під маскою, а тіло закутане в плащ.

— Ви передасте цю звістку усім, кабальєро, — сказав сеньйор Зорро. — Я б хотів, щоб усі ті, хто належить до нас і хто бажає належати, зібралися опівночі в маленькому будиночку, за пагорбом. Ви знаєте це місце? Так? Я чекатиму.

Потім сеньйор Зорро повернув свого коня і кинувся в темряву, а кабальєро повернувся до села і передав звістку тим, на кого, він знав, можна покластися, і в свою чергу доручив їм передати звістку й іншим учасникам ліги. Один з них направився до будинку дона Дієго, але дворецький сказав йому, що той скаржився на лихоманку, пішов до своєї кімнати і заявив, що живцем здере шкіру зі слуги, якщо той насмілиться ввійти до його кімнати без виклику.

Близько півночі кабальєро почали по одному пробиратися із села, кожний верхи на своєму кращому коні, озброєний шпагою і пістолетом. У кожного з них була при собі маска, щоб у разі потреби можна було миттєво надягти її. Так було домовлено в гасієнді дона Александро серед багатьох інших рішень.

Село було занурене в морок, за винятком таверни, де дехто з ескорту його превосходительства веселився з місцевими кавалеристами, тому що сержант Педро Гонзалес повернувся зі своїми солдатами саме перед північчю; він був радий повернутися після марної погоні і сподівався, що наступне переслідування буде успішнішим.

Ті, хто сиділи в таверні, прибули з гарнізону, спустившись із пагорба; деякі залишили там своїх коней неосідланими і не загнузданими, їм і не спадала на думку можлива зустріч із сеньйором Зорро цієї ночі. Товстий хазяїн посилено клопотався, бо в солдатів, що прибули з півночі, були монети в гаманцях і бажання витратити їх. Сержант Гонзалес як звичайно, зосереджував на собі загальну увагу, говорив докладно про те, як він вчинить із сеньйором Зорро, якщо святі будуть настільки милостиві, що допоможуть зустріти його зі шпагою в руці.

У великій кімнаті гарнізону також було світло, тому що пішли спати лише деякі солдати. Було також світло й у будинку, де перебував гостем його превосходительство, але все інше село залишалося в пітьмі, і народ спав.

У в’язниці зовсім не було світла, за винятком свічки, що горіла в конторі, де чергувала сонна людина. Тюремник був у постелі. В’язні стогнали на твердих лавах у камері. Дон Карлос Пулідо стояв перед вікном, дивлячись вгору на зірки; а його дружина і дочка пригорнулися на лаві поруч з ним. Вони не могли заснути за таких обставин.

Кабальєро знайшли сеньйора Зорро, що очікував їх там, де він призначив, але він залишався у віддаленні, лише зрідка вимовляючи кілька слів, поки всі не з’явилися.

— Чи всі тут? — запитав він тоді.

— Всі, за винятком дона Дієго Вега, — відповів один. — Він хворий на лихоманку, сеньйоре.

Усі кабальєро пирхнули, бо подумали, що лихоманку спричинило боягузтво.

— Я припускаю, що ви почасти знаєте мій задум, — сказав сеньйор Зорро. — Ми знаємо, що сталося з доном Карлосом Пулідо і з дамами його родини. Ми знаємо, що вони невинні в жодній зраді; але навіть якби це було так, усе-таки їх неприпустимо було кидати до в’язниці разом із звичайними шахраями і п’яницями. Подумайте! Дон Карлос знаходиться в немилості губернатора! Чи вважає ліга за необхідне почати що-небудь у цій справі? Якщо ні, тоді я почну що-небудь сам!

— Звільнити їх! — вигукнув один з кабальєро.

Інші підхопили цей вигук і голосно висловили своє схвалення. Траплявся випадок ризикнути, випробувати себе і зробити добру справу.

— Ми повинні тихо в’їхати до села, — сказав сеньйор Зорро. — Місяця немає, і нас не помітять, якщо ми вживатимемо заходів обережності. Ми наблизимося до в’язниці з півдня. У кожного буде свій обов’язок. Дехто оточить будинок, щоб дати знати, якщо хто-небудь наближатиметься. Інші повинні бути напоготові відбити солдатів, якщо вони відгукнуться на тривогу. Решта ввійде до в’язниці зі мною, щоб звільнити в’язнів.

— Це чудовий план, — сказав хтось.

— Це тільки невелика частина його. Дон Карлос — горда людина, і якщо ми дамо йому час на міркування, то він може відмовитися залишити в’язницю. Ми не повинні допустити цього. Хтось з вас схопить його і виведе звідти. Інші займуться доньєю Каталіною. Я подбаю про сеньйориту. Але от ми звільнимо їх. А далі що?

Він чув перешіптування, але ніхто не давав чіткої відповіді. Тоді він продовжував свій план:

— Усі направляться на шосе, трохи нижче цього місця. Там ми розосередимося. Ті, хто буде з доньєю Каталіною, поспішать з нею до гасієнди дона Александро Вега, де її можна сховати, якщо буде потрібно, і, куди солдати губернатора не відразу насміляться ввійти і схопити її. Ті, хто буде з доном Карлосом, направляться до Пала, і на відстані десяти миль від села їх зустрінуть два тубільці, посвячені в справу і скажуть пароль про лисицю. Тубільці візьмуть дона Карлоса і подбають про нього. Коли це все буде пророблено, кожний кабальєро доскаче додому тихо, по одному, розповідаючи яку завгодно історію, але вживши потрібних заходів. Я ж у цей час відвезу сеньйориту в безпечне місце на піклування ченця Філіпа, людини, якій можна довіритися, він сховає її, якщо потрібно. Потім ми будемо спостерігати і подивимося, що зробить губернатор.

— Що він може зробити? — запитав один з кабальєро. — Накаже розшукувати їх, звичайно.

— Ми повинні будемо вичікувати подальших подій, — сказав сеньйор Зорро. — Чи всі готові?

Вони запевнили його, що готові, тоді він визначив кожному його обов’язок; потім вони залишили маленьку долину, повільно й обережно об’їхали селище і пройшли до нього з півдня.

Вони чули, як кричали і співали солдати в таверні, бачили вогні гарнізону і тихо попарно пересувалися до в’язниці.

За короткий час вона була оточена спокійними, рішучими людьми; потім сеньйор Зорро і ще четверо спішилися і пішли до дверей будинку.



Розділ XXXI ЗВІЛЬНЕННЯ


Сеньйор Зорро постукав у двері в’язниці руків’ям своєї шпаги. Зсередини почулося зітхання людини, човгання по кам’яній підлозі, через мить у щілинах засвітилося, відкрилося віконечко, і з’явилося сонне обличчя сторожа.

— Що потрібно? — запитав він.

Сеньйор Зорро приставив через віконечко дуло свого пістолета до скроні сторожа, таким чином, щоб той не мав можливості знову зачинити маленькі дверцята.

— Відчиняй, якщо дорожиш своїм життям! Відчиняй, і щоб не було ані найменшого звуку, — наказав сеньйор Зорро.

— Що?.. Що це таке?

— Сеньйор Зорро говорить з тобою!

— Клянуся святими!

— Відчини, дурню, або ти негайно помреш!

— Я… я відчиню двері. Не стріляйте, добрий сеньйоре Зорро! Я тільки бідний сторож, а не вояк. Я прошу вас не стріляти!

— Відчиняй, швидше!

— Так, зараз, як тільки вставлю ключ у замок, добрий сеньйоре Зорро.

Вони почули брязкіт ключів, незабаром важкі двері розчинилися.

Сеньйор Зорро і чотири його супутники ринулися усередину і знову зачинили двері. Сторож відчув дуло пістолета коло своєї скроні. Він устав би на коліна перед цими п’ятьма жахливими людьми у масках, якби один з них не спіймав його за волосся і не підняв.

— Де спить наглядач цієї пекельної діри? — запитав сеньйор Зорро.

— У тій кімнаті, сеньйоре.

— А куди ви помістили дона Карлоса Пулідо і його дам?

— Вони в загальній тюремній камері, сеньйоре!

Сеньйор Зорро зробив знак іншим, пройшов, приміщенням і розчинив двері до кімнати тюремника. Той уже сидів на ліжку. Почувши звуки в сусідній кімнаті вій, помітивши при світлі свічки розбійника, з переляку замружився.

— Не рухайтеся, сеньйоре, — попередив Зорро. — Один звук — і ви мрець! Перед вами сеньйор Зорро!

— Нехай бережуть мене святі!

— Де ключі від тюремних камер?

— На… на цьому столі, сеньйоре.

Сеньйор Зорро взяв їх, а потім знову повернувся до тюремника.

— Лягайте! — скомандував він. — Долілиць, негіднику! — Сеньйор Зорро відірвав смуги від простирадла, зв’язав руки і йоги тюремника, зробив кляп і всунув йому в рота.

— Щоб уникнути смерті, — сказав він тоді, — ви повинні залишатися точно в такому ж положенні, у якому ви знаходитеся зараз, не видаючи жодного звуку якийсь час після того, як ми залишимо в’язницю. Я дам на ваш розсуд визначити тривалість цього часу.

Потім він знову поспішив до головної контори, зробив знак іншим і повів смердючим коридором.

— Які двері? — запитав він сторожа.

— Другі, сеньйоре.

Вони поспішили до них; сеньйор Зорро відімкнув і розчинив двері. Сторожа він примусив тримати свічку над головою.

Зітхання жалості вирвалося з-під маски розбійника, коли він побачив старого кабальєро, що стояв біля вікна, побачив двох жінок, які зіщулилися на лаві, побачив людей, що оточували їх у цьому жахливому місці.

— Тепер, хай простить небо губернатора! — вигукнув він.

Сеньйорита Лоліта тривожно глянула на нього і потім радісно скрикнула. Дон Карлос озирнувся на слова розбійника.

— Сеньйор Зорро! — ледь зміг він вимовити.

— Саме він, доне Карлосе! Я прийшов з кількома друзями, щоб звільнити вас.

— Я не можу дозволити цього, сеньйоре. Я не втечу від того, що має бути. Мені мало допоможе, що ви звільните мене. Мені сказали, що я обвинувачений у переховуванні сеньйора Зорро. Як же це виглядатиме, якщо ви посприяєте моїй утечі?

— Тепер не час сперечатися, — сказав сеньйор Зорро. — Я не один у цій справі, зі мною двадцять шість спільників. Людина вашого походження і шляхетні дами не повинні проводити цілу ніч у цій огидній дірі, коли ми можемо перешкодити цьому. Кабальєро!

Останнє слово було словом наказу. Двоє кабальєро кинулися на дона Карлоса, швидко заспокоїли його і винесли в коридор, а потім униз до контори. Двоє інших схопили донью Каталіну під руки, як тільки могли обережно, і повели її.

Сеньйор Зорро вклонився сеньйориті і простягнув руку, яку вона з радістю потисла.

— Ви повинні вірити мені, сеньйорито, — сказав він.

— Кохати — значить вірити, сеньйоре.

— Все влаштовано, не ставте запитань, але робіть, як я скажу вам. Ходімо!

Він обійняв її і повів з тюремної камери, залишивши за собою двері відчиненими. Якщо Деякі з нещасних злочинців змогли б завдяки цьому прокласти собі дорогу і вибігти з в’язниці, то сеньйор Зорро не хотів заважати ім. Більше половини з них, на його думку, сиділи там як жертви забобонів або ж несправедливості.

Дон Карлос неймовірно шумів, кричав, що він не хоче бути звільненим, що він бажає залишитися і побачити губернатора на суді. Донья Каталіна тихо плакала з переляку, але не пручалася.

Вони дісталися контори, і сеньйор Зорро наказав сторожові відійти в куток і спокійно залишатися там деякий час після того, як вони підуть. Потім один з кабальєро розчинив вхідні двері.

У цей момент надворі піднялася метушня. Наближалися два солдати з хлопцем, спійманим на злодійстві в таверні, і кабальєро зупинили їх. Одного погляду на замасковані обличчя було досить, щоб кавалеристи зрозуміли, що тут відбувалося щось недобре.

Солдат вистрілив з пістолета, і один з кабальєро відповів також пострілом, але жоден з них не поцілив. Цього було достатньо, щоб привернути увагу тих, хто був у таверні, а також варти гарнізону.

Кавалеристи в гарнізоні були моментально розбуджені і зайняли місце варти, що негайно сіла на коней і поскакала під гору, щоб довідатися про причину раптової метушні о першій годині ночі. Сержант Педро Гонзалес й інші поспішили з ним з таверни. Сеньйор Зорро і його товариші зустріли опір у ту мить, коли найменше на це очікували.

Тюремник знайшов у собі досить мужності, щоб звільнитися від кляпа і пут, і тепер уже кричав через вікно своєї кімнати, що бранців звільнив сеньйор Зорро. Його лемент зрозумів сержант Гонзалес, що наказав своїм людям йти за ним і заробити частину винагороди, обіцяної його превосходительством.

Але кабальєро посадили всіх трьох звільнених бранців на коней і понеслися крізь юрбу, що збиралася, площею до великої дороги.

Постріли свистіли навколо них, але обійшлося без жертв. Дон Карлос Пулідо все ще кричав, що не хоче бути звільненим. Донья Каталіна зомліла, чому кабальєро, під опікою якого вона знаходилася, дуже зрадів, бо тепер міг легше впоратися з конем і зброєю.

Сеньйор Зорро скакав, тримаючи сеньйориту Пулідо перед собою на сідлі. Він пришпорив і погнав свого чудового коня попереду інших і направив усіх до шосе. Досягши його, він зупинив коня і стежив, як інші чвалом наближалися до того ж місця, щоб довідатися, чи не було яких-небудь нещасних випадків.

— Виконуйте дані вам накази, кабальєро! — скомандував він, коли побачив, що всі щасливо доїхали.

І от загін розділився на три частини. Одні рушили з доном Карлосом дорогою до Пала, інші направилися по шосе до гасієнди дона Александро. Сеньйор Зорро, відокремившись від усіх супутників, поскакав до житла ченця Філіпа; сеньйорита міцно оповила рукою його шию.

— Я знала, що ви приїдете за мною, сеньйоре, — сказала вона. — Я знала, що ви справжній чоловік і о ви не схочете залишити мене і моїх батьків у цьому жахливому місці.

Сеньйор Зорро не відповів їй, через близькість ворога розмовляти не було часу, але рукою міцніше пригорнув до себе сеньйориту.

Він досяг вершини першої гори; тут зупинив коня, щоб прислухатися до звуків погоні і простежити за вогнями, що блимали далеко позаду.

Справа в тому, що площа була освітлена тепер безліччю вогнів, які горіли у всіх будинках, тому що все селище схвилювалося. Будинок гарнізону блищав вогнями, Зорро міг чути звуки труби і знав, що кожний боєздатний кавалерист буде посланий у погоню.

Тупіт коней донісся до нього; кавалеристи знали, у якому напрямку поїхали визволителі. Переслідування мало бути швидким і нещадним, оскільки його превосходительство пропонував свою знамениту надзвичайну винагороду, впливаючи на людей обіцянками гарних місць і підвищень по службі.

Одне лише турбувало сеньйора Зорро у той час, як кінь його скакав по курному шосе і сеньйорита пригорнулася до нього. Він знав, що переслідувачі змушені будуть розділитися на три групи.

Він знову пригорнув до себе сеньйориту, встромив шпори в боки коня і люто продовжував скакати.



Розділ XXXII ПО П’ЯТАХ


Над горами зійшов місяць.

Сеньйор Зорро зволів би, щоб у цю ніч небо було вкрите хмарами і місяць затемнений, тому що він їхав по верхній стежині, переслідувачі його були позаду й могли бачити вершника на фоні неба, що прояснилося.

Коні кавалеристів були свіжі, і крім того більшість з тих, що належали людям з ескорту його превосходительства, були чудовими і найшвидшими у всій країні, здатними на тривалу їзду при неймовірній швидкості.

Але тепер розбійник думав тільки про те, щоб якомога швидше гнати свого коня і наскільки можна відірватися від переслідувачів, тому що до кінця подорожі йому треба було мати запас часу, аби устигнути зробити те, що задумано.

Він пригорнувся до сеньйорити, хльоснув поводами і наче злився зі своїм конем, як робить кожний гарний вершник. Досягши вершини іншої гори він озирнувся, перш ніж спуститися в долину. Можна було чітко бачити авангард[17] переслідувачів.

Без сумніву, якби сеньйор Зорро був сам, такий стан речей не стурбував би його, бо багато разів він бував у скрутніших ситуаціях і все-таки вислизав. Але тепер перед ним на сідлі була сеньйорита Лоліта, і він хотів сховати її в безпечне місце не тільки тому, що вона була сеньйоритою і жінкою, яку він любив, але також і тому, що він був людиною, що не могла допустити, щоб бранець, якого він звільнив, був знову взятий у полон. На його думку, така подія кинула б тінь на його майстерність і сміливість.

Миля за милею їхав він із сеньйоритою, що притискалася до нього. Жоден з них не сказав ані слова. Сеньйор Зорро знав, що мав перевагу, випередивши своїх переслідувачів, але вважав це недостатнім для своєї мети.

Він пришпорив коня і вони летіли курною дорогою повз гасієнди, де гавкали стривожені собаки, повз хатини тубільців, де стукіт копит змушував бронзових чоловіків і жінок підхоплюватися зі своїх ліжок і кидатися до дверей.

Одного разу він урізався в череду овець, яку вели на базар до Реіна де Лос-Анджелес, і розігнав їх по обидва боки дороги, залишивши пастухів позаду. З прокльонами вони знову зібрали череду, але тільки для того, щоб солдати, які переслідували, знову розігнали її.

Вперед і вперед мчав Зорро доти, доки не побачив далеко перед собою будинок місії Сан-Габріель, що білів у місячному світлі. Він доїхав до перехрестя і поїхав стежиною, що вела до гасієнди брата Філіпа. Сеньйор Зорро був знавцем людей, і цієї ночі він покладався на свою думку про них. Він знав, що сеньйориту Лоліту треба залишити в такому місці, де були б жінки або одягнений у рясу францисканець, що могли б зберегти її. А сеньйор Зорро рішуче бажав зберегти добре ім’я своєї дами, і в цьому відношенні покладався на старого брата Філіпа.

Кінь біг уже не так швидко і сеньйор Зорро мало розраховував на те, що кавалеристи, досягти перехрестя, повернуть на дорогу до Сан-Габріель, як це сталося б, якби не було місячного світла і якби вони час від часу не могли бачити переслідуваного ними чоловіка. Він був тепер на відстані милі від гасієнди брата Філіпа і ще раз устромив шпори в боки коня, прагнучи досягти більшої швидкості.

— У мене буде обмаль часу, сеньйорито, — сказав він їй на вухо, нагинаючись до неї. — Все залежить від того, чи правильно я думав про людину. Я прошу вас довіряти тільки мені.

— Ви знаєте, що я вірю вам, сеньйоре.

— І ви повинні вірити людині, до якої я везу вас, сеньйорито, і слухатися її порад у всьому. Ця людина — чернець.

— Тоді все буде добре, сеньйоре, — відповіла вона і міцніше пригорнулася до нього.

— Ми незабаром знову побачимося, сеньйорито. Я лічитиму години, і кожна з них здаватиметься вічністю. Я вірю, що на нас чекають щасливіші дні.

— Хай допоможе в цьому небо, — шепнула дівчина.

— Де є кохання, там є надія, сеньйорито.

— Тоді моя надія велика, сеньйоре.

— І моя! — сказав він.

Потім сеньйор Зорро повернув на проїзну дорогу, що вела до брата Філіпа, і кинувся до його будинку. Намір полягав у тому, щоб зупинитися лише на хвилину, аби залишити там дівчину. Він сподівався, що брат Філіп зможе взяти її під свою опіку, а сам він після цього пуститься скакати знову, роблячи якнайменше галасу, щоб відвернути від себе погоню кавалеристів. Він хотів змусити їх подумати, що лише проїхав найкоротшим шляхом через володіння брата Філіпа на іншу дорогу, не зупиняючись в його будинку.

Стримавши поводами коня перед сходинками веранди, він зістрибнув на землю, зняв сеньйориту із сідла і поспішив з нею до дверей. Він постукав у них кулаком, молячи долю, щоб сон брата Філіпа був сторожкий і щоб він легко прокинувся. Здалеку лунав стукіт підків коней його переслідувачів. Сеньйорові Зорро здалося, що пройшло ціле століття, перш ніж старий чернець розчинив двері і зупинився в них, тримаючи в руці свічку. Розбійник швидко ввійшов і закрив за собою двері, щоб світла не було видно ззовні. Брат Філіп з подивом відступив, побачивши людину в масці і сеньйориту.

— Я сеньйор Зорро, брате, — сказав розбійник швидко тихим голосом. — Мені здається, що ви можете почувати себе в деякому боргу переді мною за відомі речі.

— За покарання тих, хто переслідував і гнітив мене, я перед вами у великому боргу, кабальєро, хоча проти моїх принципів допомагати насильству будь-якого роду, — відповів брат Філіп.

— Я був упевнений, що не помилюся в вас, — продовжував сеньйор Зорро. — Це сеньйорита Лоліта, єдина дочка дона Карлоса Пулідо!

— Ха!

— Дон Карлос — друг братів, він сам випробував утиски так само, як і вони. Сьогодні вдень губернатор приїхав до Реіна де Лос-Анджелес, заарештував дона Карлоса й посадив його до в’язниці за обвинуваченням, що було несправедливе, як мені вдалося довідатися. Він також посадив донью Каталіну і цю молоду сеньйориту до тюремної камери разом з п’яницями і повіями. За допомогою декількох гарних друзів я звільнив їх.

— Хай благословлять вас святі за таку справу! — скрикнув брат Філіп.

— Кавалеристи переслідують нас, брате. Звичайно, незручно, щоб сеньйорита далі їхала зі мною… Візьміть і сховайте її, брате — якщо тільки ви не боїтеся, що це може завдати вам серйозного занепокоєння.

— Сеньйоре! — прогримів брат Філіп.

— Якщо солдати захоплять Сеньйориту, вони знову посадять її до в’язниці, та ще й, імовірно, будуть з нею погано поводитися. Подбайте про неї, збережіть її, вашої доброти я ніколи не забуду.

— А ви, сеньйоре?

— Мені потрібно відвернути на себе переслідування кавалеристів і не дати їм зупинитися тут, біля вашого будинку. Я зв’яжуся з вами пізніше, брате. Отже, домовлено?

— Так, домовлено! — урочисто відповів брат Філіп. — І я хочу потиснути вашу руку, сеньйоре.

Рукостискання було коротке, проте сильне. Потім сеньйор Зорро повернувся до дверей.

— Гасіть свічу, — сказав він. — Вони не повинні бачити світла, коли я відчиню двері.

В одну мить брат Філіп загасив свічку, і вони опинилися в темряві. На мить сеньйорита Лоліта відчула дотик губів сеньйора Зорро до своїх. Вона знала, що він підняв край своєї маски, щоб поцілувати її. Потім вона відчула сильну руку брата Філіпа навколо своєї талії.

— Будьте мужні, дочко моя, — сказав брат. — Сеньйор Зорро очевидно живучий, як кішка, і щось говорить мені, він народився не для того, щоб бути убитим кавалеристами його превосходительства.

Розбійник розсміявся на це, відчинив двері, прослизнув у них, тихо зачинив їх за собою і зник.

Великі евкаліпти затемнювали фасад будинку й у цій тіні стояв кінь сеньйора Зорро. Коли він біг до нього, то помітив, що солдати були куди ближче, ніж він очікував. Швидко підбігши до свого коня, Зорро перечепився об камінь і упав, злякавши його цим. Кінь устав дибки, кинувся у бік на кілька кроків і потрапив у яскраве місячне світло.

Побачивши коня, авангард переслідувачів з криками ринувся до нього. Сеньйор Зорро зробив швидкий стрибок, схопив поводи з землі і скочив в сідло.

Але вони наздогнали, оточили його зі шпагами в руках, що виблискували у місячному світлі. Він почув грубий голос сержанта Гонзалеса, що наказував людям:

— Узяти живцем, якщо можете, солдати! Його превосходительство хотів би побачити, як негідник страждатиме за свої злочини. Вперед, кавалеристи! В ім’я святих!

Сеньйор Зорро насилу відбив удар, але був вибитий із сідла. Пішки він пробив собі дорогу назад у тінь, але кавалеристи почали стріляти. Притулившись до стовбура дерева, сеньйор Зорро відбивав їхній натиск.

Троє зіскочили із сідел, щоб кинутися на нього. Він перебігав від одного дерева до іншого, але не зміг досягти свого коня. Зате кінь одного з кавалеристів, що спішився, був поблизу, і Зорро, скочивши у сідло, помчав схилом до хлівів і стайні.

— За негідником! — почув він крик сержанта Гонзалеса. — Його превосходительство здере з нас шкіру живцем, якщо цей розбійник утече від нас тепер!

Вони кинулися за ним, бажаючи заслужити підвищення і винагороду, але сеньйор Зорро випередив їх настільки, що міг утнути з ними таку штуку. Коли він досяг тіні від великого хліву, він зісковзнув із сідла і встромив у той же час у коня шпори. Тварина кинулася вперед, хриплячи від болю і переляку, і швидко помчала в темряві до стайні вниз схилом гори. Солдати поскакали за нею.

Сеньйор Зорро почекав, доки вони промчали, а сам знову швидко побіг на гору. Але вчасно побачив, що небагато кавалеристів залишилися, щоб стерегти будинок, збираючись, очевидно, потім обшукати його. Зорро переконався, що він не зможе дістатись свого коня.

Тоді знову пролунав той особливий звук, напівстогін, яким сеньйор Зорро так здивував людей у гасієнді дона Карлоса Пулі-до. Його кінь підвів голову, заіржав у відповідь на заклик і поскакав до нього.

Сеньйор Зорро в одну мить був у сідлі і помчав просто полем. Кінь перестрибнув через кам’яну огорожу, начебто її й не було на дорозі.

Хитрість, до якої вдався Зорро, була виявлена. Солдати мчали за ним по боках, потім обидва загони з’єдналися і разом намагалися наздогнати його. Було чутно голос сержанта Гонзалеса, що кричав з усіх сил, щоб вони спіймали розбійника в ім’я губернатора.

Зорро сподівався, що йому вдалося відвернути переслідувачів від будинку брата Філіпа, але він не був упевнений у цьому, а тим часом його власний порятунок вимагав величезної уваги.

Він люто поганяв коня, знаючи, що ця скачка по ораній землі віднімала у тварини багато сил. Йому хотілося досягти твердого ґрунту широкого шосе.

Нарешті він досяг його, повернув до Реіна де Лос-Анджелес, де на нього чекала робота. Перед ним у сідлі не було більше сеньйорити, і кінь відчував це.

Сеньйор Зорро озирнувся і зрадів, переконавшись, що втік від солдатів. Залишилося перевалити через наступну гору, і він вислизне від них.

Але, звичайно, він повинний бути насторожі, тому що попереду також могли виявитися кавалеристи. Його превосходительство міг послати підкріплення сержантові Гонзалесу або поставити загін вартових на вершині гори.

Місяць от-от мав зникнути за хмарами. Потрібно встигнути скористатися коротким проміжком темряви.

Він поїхав вниз у маленьку долину; озирнувся і переконався, що його переслідувачі тільки на вершині гори. Темрява настала саме вчасно. Сеньйор Зорро випередив тепер солдатів, що переслідували його, на півмилі, але до його намірів не входило допускати, щоб вони полювали на нього у селищі.

У нього були друзі в цій місцевості. Біля дороги стояла хатина, де жив тубілець, якого сеньйор Зорро врятував від побоїв. Він спішився перед цією хатиною і постукав у двері. Зляканий тубілець відчинив їх.

— Мене переслідують, — сказав сеньйор Зорро.

Цього очевидно було достатньо, тому що тубілець негайно широко розчинив двері хатини. Сеньйор Зорро завів свого коня, майже повністю заповнивши будівлю, і двері знову поспішно зачинилися.

За ними, прислухаючись, стояли розбійник і тубілець, перший — з пістолетом в одній руці й оголеною шпагою в другий.



Розділ XXXIII ВТЕЧА І ПОГОНЯ


Рішуча погоня за сеньйором Зорро і загоном його кабальєро була розпочата так швидко завдяки сержантові Гонзалесу. Він почув постріли і, задоволений приводом, щоб не платити за замовлене вино, кинувся з таверни, а інші кавалеристи поспішили слідом за ним. Він почув крики тюремника, зрозумів їх і відразу оцінив стан справ.

— Сеньйор Зорро звільняє ув’язнених! — кричав він. — Розбійник знову серед нас! На коней, кавалеристи, і за ними! Буде винагорода!

Вони знали про винагороду, особливо члени охорони губернатора, що чули, як його превосходительство шаленів при згадці імені розбійника і повідомляв, що зробить капітаном кавалеристів того, хто схопить Зорро або доставить його тіло.

Вони кинулися до своїх коней, скочили в сідла і помчали до в’язниці площею із сержантом Гонзалесом на чолі. Вони побачили кабальєро в масках, що скакали чвалом площею, і сержант Гонзалес протирав очі рукою і каявся, що випив занадто багато вина. Він так часто брехав, що сеньйор Зорро має при собі загін людей, а тепер, виявилося, цей загін матеріалізувався і почав існувати в дійсності.

Коли кабальєро розділилися на три загони, сержант Гонзалес і його кавалеристи настільки вже наблизилися до них, що могли помітити цей маневр. Гонзалес швидко утворив три групи зі своїх людей і послав по одній групі за кожним загоном.

Він бачив, як проводир кабальєро повернув до Сан-Габріель, він впізнав чвал кремезного коня, на якому їхав розбійник, і з радістю кинувся за сеньйором Зорро, вирішивши краще спіймати або убити розбійника, ніж схопити одного зі звільнених бранців. Через те, що сержант Педро Гонзалес не забув знущань Зорро над ним у таверні Реіна де Лос-Анджелес, він горів бажанням помститися йому й за це. Він бачив, як кінь сеньйора Зорро біг вперед і трошки здивувався, чому розбійник не збільшує відстані між собою і переслідувачами. Сержант Гонзалес, нарешті, зрозумів причину — сеньйор Зорро тримав на сідлі перед собою сеньйориту Лоліту Пулідо.

Гонзалес голосно віддавав накази і підбадьорював своїх кавалеристів. Вони пролетіли багато миль, але сержант був задоволений, тому що увесь час не втрачав сеньйора Зорро з виду.

— Він їде до ченця Філіпа, от куди він іде! — сказав Гонзалес самому собі. — Я знав, що цей старий чернець був спільником розбійника! він якимось чином обдурив мене, коли я шукав цього сеньйора Зорро в його гасієнді раніше. Напевно, цей розбійник знає гарне таємне місце там. Ха! Клянуся святими, вдруге мене не проведеш!

Вони скакали вперед, час від часу кидаючи погляд на людину, яку переслідували; спіймати її означало одержати винагороду і підвищення, про які мріяли Гонзалес і його кавалеристи. Коні почали уже виявляти ознаки втоми, але їх не жаліли.

Побачивши, як сеньйор Зорро повернув на дорогу, що вела до будинку ченця Філіпа, сержант Гонзалес посміхнувся, тому що він відгадав правильно.

Тепер уже він схопить розбійника, він майже в нього в руках! Якщо сеньйор Зорро поскаче далі, то його можна буде легко бачити і переслідувати завдяки яскравому місячному світлу; якщо ж він зупиниться, то не може ж він сподіватися побороти десяток кавалеристів із Гонзалесом на чолі.

Вони кинулися вперед до будинку і почали оточувати його. Вони бачили коня сеньйора Зорро. Потім побачили самого розбійника. Гонзалес вилаявся, бо з півдюжини кавалеристів знаходилися між ним і його здобиччю, кидаючись на Зорро зі шпагами і погрожуючи закінчити всю справу, перш ніж Гонзалес приспіє.

Він намагався на своєму коні вклинитися в юрбу тих, що билися. Сержант бачив, як сеньйор Зорро скочив у сідло і поскакав, а кавалеристи погналися за ним. Гонзалес, відставши від них, вирішив зосередити увагу на другій частині свого обов’язку: він наказав солдатам оточити будинок так, щоб ніхто не міг залишити його.

Але коли Гонзалес побачив, як сеньйор Зорро поїхав уздовж кам’яного паркану, він кинувся в погоню за ним, і всі, за винятком тих, хто охороняв будинок, приєдналися до нього. Сержант Гонзалес доїхав тільки до вершини першого пагорба. Він помітив, як біг кінь розбійника, і зрозумів, що його не можна схопити. Зате, можливо, йому вдасться домогтися деякої слави, якщо він повернеться до будинку брата Філіпа і знову схопить сеньйориту.

Будинок усе ще охоронявся, коли сержант скочив з коня, і йому доповіли, що ніхто не робив спроби його залишити. Він покликав двох солдатів і постукав у двері. Їх негайно відчинив брат Філіп.

— Ви щойно встали з постелі, брате? — запитав Гонзалес.

— Хіба зараз не час для чесної людини бути в постелі? — запитав у свою чергу брат Філіп.

— Час, брате, але все ж таки ми знаходимо вас не в ній. Як це сталося, що ви раніше не вийшли з будинку? Хіба ми недостатньо шуміли, щоб розбудити вас?

— Я чув звуки битви…

— І ви почуєте ще більше, брате, і знову відчуєте удари батога, якщо не будете відповідати на питання швидко і точно. Чи заперечуєте ви, що сеньйор Зорро був тут?

— Не заперечую.

— Ха! От воно! Ви визнаєте, виходить, що спілкуєтеся з цим милим розбійником і ховаєте його при пагоді? Ви визнаєте це, брате?

— Нічого подібного я не визнаю, — заперечив брат Філіп. — Лише кілька хвилин тому я вперше побачив сеньйора Зорро.

— Дуже правдоподібна історія! Розповідайте її дурним тубільцям. Але не намагайтеся говорити про неї розумному кавалеристові, брате! Чого ж хотів сеньйор Зорро?

— Ви були так близько, що в нього не було часу побажати чого-небудь, — сказав брат Філіп.

— Усе-таки ви говорили про щось з ним?

— Я відчинив двері на його стук так само, як зараз вам.

— Що сказав він?

— Що солдати переслідують його.

— І він просив вас сховати його, щоб не бути схопленим?

— Ні, не просив.

— Хотів нового коня, чи неправда?

— Він не говорив цього, сеньйоре. Якщо він такий злодій, як про нього розповідають, то, напевно, просто взяв би коня, не запитуючи, якби мав потребу в ньому.

— Ха! Яка ж у нього була справа до вас? Вам краще, брате, відповідати відверто.

— Хіба я сказав, що в нього була справа до мене?

— Ха! Клянуся святими!

— Не згадуйте краще святих, сеньйоре-хвалько і п’яниця!

— А чи не бажаєте ви, брате, знову покуштувати батога? Я приїхав у справі його превосходительства. Не затримуйте мене довше! Що сказав наймиліший розбійник?

— Нічого такого, що я мав би право повторити вам, сеньйоре, — відповів брат Філіп.

Сержант Гонзалес грубо відіпхнув його й ввійшов у передпокій, а слідом за ним увійшли двоє кавалеристів.

— Засвітіть канделябр, — наказав Гонзалес солдатам, — Візьміть свічки, якщо зможете знайти їх тут. Ми обшукаємо будинок.

— Ви обшукуватимете мій бідний дім? — скрикнув брат Філіп. — Що ж ви розраховуєте знайти? — запитав він.

— Я розраховую знайти той товар, що наймиліший сеньйор Зорро залишив тут.

— І що ж, ви думаєте, він залишив тут?

— Ха! Пакет із платтям, я припускаю! Мішок з награбованим добром! Пляшку вина! Сідло для лагодження! Що міг залишити цей молодець? Одна річ запам’яталася мені: кінь сеньйора Зорро віз двох, коли під’їжджав до вашого будинку, і на ньому не було нікого, крім сеньйора Зорро, коли він від’їжджав.

— І ви розраховуєте знайти…

— Другу половину кінської поті, — розсміявся Гонзалес. — Якщо не вдасться знайти її, то ми спробуємо скрутити вам руки, щоб побачити, чи можна змусити вас говорити правду.

— Ви насмілитеся? Ви хочете так образити ченця? Ви принизитеся до катувань?

— Борошняна підбовтка і козяче молоко, — сказав сержант Гонзалес. — Ви пошили в дурні мене один раз, але вам це не вдасться вдруге. Обшукайте будинок, кавалеристи, і пам’ятайте, що треба зробити це добре! Я залишуся тут і підтримаю компанію цьому кумедному братові. Я спробую довідатися, які були його почуття, коли його карали батогом за шахрайство.

— Боягузе і худобо! — загримів брат Філіп. — Настане день, коли переслідування скінчаться…

— Борошняна підбовтка і козяче молоко!

— Коли це все припиниться і безчесних людей покарають по заслугах?! — вигукнув брат Філіп. — Коли ті, хто заснував тут багату імперію, самі пожнуть плоди своєї праці замість того, щоб в них усе розтягали безчесні політикани і люди, які користуються їхньою прихильністю?!

— Козяче молоко і борошняна підбовтка, брате!

— Коли буде тисяча сеньйорів Зорро, а якщо потрібно, то й більше, щоб їздити уздовж і поперек Ель Каміно Реаль і карати тих, хто чинить незаконно?! Іноді мені хотілося б не бути ченцем, щоб мати можливість самому утнути таку штуку.

— Ми б схопили вас за дві секунди і випрямили б мотузку вагою вашого тіла, — відповів йому сержант Гонзалес. — Якби ви більше допомагали солдатам його превосходительства, то напевно його превосходительство ставився б до вас прихильніше.

— Я не допомагаю поріддю диявола! — сказав брат Філіп.

— Ха! Тепер ви починаєте гніватися, а це проти ваших правил. Хіба не обов’язок брата приймати усе, що зустрічається на його шляху, і дякувати за все, не звертаючи уваги на те, як сильно це зачіпає його? Відповідайте ж мені на це, ви, гнівний старий!

— Ви стільки ж знаєте про правила й обов’язки францисканців, як кінь, на якому ви їздите.

— Я їжджу на розумному коні, на шляхетній тварині. Він з’являється на мій заклик і пускається чвалом, коли я накажу. Не глузуйте з нього, поки не поїздите на ньому самі. Ха! Чудовий жарт!

— Ідіот!

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — пирхнув сержант Гонзалес.



Розділ XXXIV КРОВ ПУЛІДО


Обидва кавалеристи повернулися до кімнати. Вони старанно обшукали будинок, оглянувши кожний куток, і не знайшли нікого, крім тубільців-слуг; останні були занадто налякані, щоб говорити неправду, і всі заявили, що не бачили в будинку нікого стороннього.

— Ха! Добре заховано, без сумніву, — сказав Гонзалес. — Брате, а що там у кутку кімнати?

— Стоси шкур, — відповів брат Філіп.

— Я дивився на них час від часу. Торговець із Сан-Габріель, очевидно, мав рацію, коли твердив, що шкури, куплені у вас, кепсько вироблені. Ці такі ж?

— Я думаю, ви побачите, що вони чудові.

— Тоді чому ж вони ворушаться? — запитав сержант Гонзалес. — Тричі помітив я, як край стосу рухався. Солдати, шукайте там!

Брат Філіп підхопився на ноги.

— Досить цих дурниць! — скрикнув він. — Ви шукали і нічого не знайшли. Обшукайте тепер сараї. Йдіть. Принаймні дозвольте мені бути хазяїном у моєму будинку. Ви досить порушували мій спокій.

— Ви дасте урочисту клятву, брате, що немає нічого живого під цими стосами шкур?

Брат Філіп вагався. Сержант Гонзалес посміхнувся.

— Ще не готові дати брехливу присягу, є? — запитав сержант. — Я так і припускав, що ви будете вагатися, мій миленький францисканцю. Солдати, обшукайте стоси!

Обидва солдати направилися в куток, але вони не пройшли і половини відстані, як сеньйорита Лоліта Пулідо вийшла із-за стосів.

— Ха! Знайдено, нарешті! — скрикнув Гонзалес. — От пакет, що сеньйор Зорро залишив на збереження братові! і прекрасний же це пакет! Назад до в’язниці піде вона! і ця втеча зробить остаточний вирок ще суворішим!

Але в жилах сеньйорити текла кров Пулідо. Гонзалес не взяв цього до уваги. Сеньйорита підійшла до краю стосу шкур, так що світло від канделябра падало прямо на неї.

— Зачекайте, сеньйори!

Вона вихопила з-за спини довгий гострий ніж, яким користуються кушніри, приставила вістря ножа до своїх грудей і хоробро дивилася на своїх переслідувачів.

— Сеньйорита Лоліта Пулідо не повернеться до брудної в’язниці ні тепер, ні потім, сеньйори! Скоріше вона встромить собі цей ніж у серце і помре, як повинна вмерти жінка шляхетної крові. Якщо його превосходительство бажає мертвого бранця, то він може одержати одного з них.

Сержант Гонзалес скрикнув з досади. Він не сумнівався, що сеньйорита Лоліта зробить так, як говорить, при першій же спробі солдатів схопити її. Якби він мав справу зі звичайним арештантом, він міг би наказати все ж таки зробити цю спробу, але зараз не почував упевненості, що губернатор вважатиме його вчинок правильним. Усе-таки сеньйорита Лоліта була дочкою кабальєро, самогубство могло заподіяти неприємностей його превосходительству. Воно могло стати іскрою на пороховому складі.

— Сеньйорито, той, хто заміряється на своє життя, піддається вічному прокляттю, — сказав сержант. — Запитайте брата. Ви тільки під арештом, але ще не засуджені. Якщо ви безвинні, то немає сумніву, що будете незабаром випущені на волю.

— Тепер не час для брехливих промов, сеньйоре, — заперечила дівчина. — Я прекрасно розумію обставини і сказала, що не повернуся до в’язниці. Ще один крок і я уб’ю себе.

— Сеньйорито… — почав брат Філіп.

— Дарма намагаєтеся зупинити мене, добрий брате, — перервала вона. — Я ще не втратила гідність. Його превосходительство одержить тільки моє мертве тіло.

— От так миленька халепа! — скрикнув сержант Гонзалес. — Я вважаю, що нам не залишилося нічого іншого, як піти і надати сеньйориті волю.

— Ні, сеньйоре! — скрикнула вона поспішно. — Ви розумні, але все ж таки недостатньо. Ви підете, а своїх людей змусите стерегти будинок. Ви будете тільки очікувати пової нагоди, щоб схопити мене.

Гонзалес тихо загарчав, його намір дійсно таким був, і дівчина розгадала його.

— Я піду сама, — сказала вона. — Відійдіть назад і станьте до стіни, сеньйори! Зробіть це негайно, або я вдарю ножем у груди.

Їм залишалося тільки скоритися. Солдати подивилися на сержанта, очікуючи розпоряджень, а сержант боявся ризикувати життям сеньйорити, знаючи, що це викличе на його голову гнів губернатора, який скаже, що він схибив.

Можливо, зрештою буде краще дозволити дівчині залишити будинок. Її можна схопити потім. Без сумніву, їй не вдасться сховатися від кавалеристів.

Вона не спускала з них очей, коли кинулася кімнатою до дверей. Ніж усе ще був біля її грудей.

— Брате Філіпе, чи не підете ви зі мною? — запитала вона. — Вони можуть помститися вам, якщо ви залишитеся.

— Все ж таки я повинен залишитися, сеньйорито. Я не можу бігти. Хай бережуть вас святі!

Вона ще раз подивилася на Гонзалеса і на солдатів.

— Я пройду у ці двері, — сказала вона. — Ви залишитеся в цій кімнаті. Напевно надворі теж знаходяться кавалеристи, і вони спробують зупинити мене. Я скажу їм, що в мене є ваш дозвіл піти. Якщо вони запитають вас, ви повинні підтвердити це.

— А якщо я цього не зроблю?

— Тоді я скористаюсь ножем, сеньйоре.

Вона відчинила двері і виглянула надвір.

— Сподіваюся, що у вас чудовий кінь, сеньйоре, тому що я маю намір скористатися ним, — сказала вона сержантові.

Дівчина кинулася до дверей і зачинила їх за собою.

— За нею! — скрикнув Гонзалес. — Я заглянув у її очі, вона не вдасться до ножа — вона боїться.

Він кинувся до дверей, а за ним обидва солдати. Але брат Філіп залишався занадто довго пасивним. Тепер він почав діяти. Він не вважав за потрібне подумати про наслідки. Він підставив ногу і повалив сержанта Гонзалеса. Два кавалеристи налетіли на нього, і усі повалилися купою на підлогу.

Таким чином брат Філіп виграв для сеньйорити якийсь час, і цього було достатньо, тому що вона кинулася до коня і скочила в сідло. Дівчина вміла їздити верхи не гірше тубільців. Її маленькі ніжки не досягали половини стремен сержанта, але вона не задумувалася над цим.

Сеньйорита Лоліта розвернула коня, ударила його в боки, як раптом один з кавалеристів кинувся на неї з-за рогу будинку. Куля з пістолета пролетіла над головою. Вона низько нахилилася до шиї коня і поскакала.

Сержант Гонзалес із прокльонами вискочив на веранду, наказуючи своїм людям скочити на коней і мчати за нею. Підступний місяць знову зайшов за хмари. Вони могли довідатися, у якому напрямку поскакала сеньйорита тільки прислухавшись до стукоту копит. Для цього їм довелося зупинитися, і вони втратили час.



Розділ XXXV ЗНОВУ СХРЕЩЕННЯ ШПАГ


Сеньйор Зорро стояв подібно до статуї в хатині тубільця, обійнявши однією рукою морду свого коня. Тубілець присів біля нього. З великої дороги донісся стукіт кінських копит. Мимо мчала погоня, люди кричали один одному, проклинаючи пітьму, і кинулися в долину.

Сеньйор Зорро відчинив двері і виглянув, прислухався одну мить і вивів коня. Він простягнув монету тубільцеві.

— Тільки не від вас, сеньйоре, — сказав тубілець.

— Візьми. Ти бідуєш, а я ні, — відповів розбійник.

Він скочив в сідло і направився вгору крутим схилом пагорба. Кінь рухався нечутно, дряпаючись на вершину. Сеньйор Зорро спустився на інший бік пагорба, і поїхав вузькою стежиною повільним чвалом, час від часу зупиняючи коня, щоб прислухатися до звуків інших вершників, що могли проїхати тут.

Сеньйор Зорро направився до Реіна де Лос-Анджелес, але, здавалося, він не квапився потрапити до селища. Він придумав іншу пригоду на цю ніч, але повинен був виконати її у відомий час і за відомих обставин.

За дві години сеньйор Зорро під’їхав до вершини пагорба, що підіймався над селищем. Якийсь час він сидів спокійно в сідлі, дивлячись на рівнину, що розстелялася перед ним. Місяць часом світив, і молодий чоловік міг роздивитися площу.

Він не бачив кавалеристів, не чув їх поблизу і вирішив, що вони поїхали назад, переслідуючи його, а ті, які були послані в погоню за доном Карлосом і доньєю Каталіною, ще не повернулися. Світло було в таверні, у гарнізоні й у будинку, де його превосходительство гостював.

Сеньйор Зорро зачекав, доки сховається місяць, потім, з’їхавши з великої дороги, пустив коня повільним кроком, об’їхав село і наблизився до гарнізону з тильного боку.

Він зліз з коня і повів його вперед повільно, часто зупиняючи, щоб прислухатися, тому що нова справа була дуже пікантною і могла закінчитися нещастям, якщо припуститися помилки.

Він зупинив коня за гарнізоном, де стіна будинку відкинула б тінь, якби місяць знову вийшов з-за хмар, а сам обережно пішов уперед, пробираючись уздовж стіни.

Підійшовши до вікна контори, він заглянув усередину. Капітан Рамон був сам, переглядав звіти, розкидані перед ним на столі, і, очевидно, чекав на повернення солдатів.

Сеньйор Зорро підповз до рогу будинку і побачив, що там не було охорони. Він здогадався, що начальник послав усіх здорових людей у погоню, і сподівався, що це було так, але він знав, що необхідно діяти швидко, бо деякі кавалеристи могли повернутися.

Він прослизнув у двері, пройшов великою кімнатою, призначеною для відпочинку, і таким чином дістався до дверей контори. У руці його був пістолет, і якби хто-небудь міг заглянути під маску, він помітив би, що губи сеньйора Зорро були стиснуті в топку пряму лінію, що свідчило про його рішучість.

Як і тієї ночі, капітан Рамон повернувся на своєму стільці, коли почув, що двері за ним відчинилися, і знову побачив очі сеньйора Зорро, що виблискували з-під маски, і спрямоване на нього дуло пістолета.

— Не ворушитися! Ні звуку! Мені буде приємно наповнити ваше тіло гарячим свинцем! — сказав сеньйор Зорро. — Ви самі, ваші дурні кавалеристи женуться за мною там, де мене немає.

— Клянуся святими! — задихнувся капітан Рамон.

— Ані найменшого звуку, сеньйоре, якщо ви хочете жити! Ані шепоту навіть! Поверніться до мене спиною!

— Ви вб’єте мене!

— Я не такий, коменданте! Але я говорю вам, жодного звуку! Закладіть руки за спину, щоб я міг зв’язати їх!

Капітан Рамон підкорився, сеньйор Зорро швидко зв’язав йому руки мотузкою, яку відірвав від свого пояса. Потім повернув капітана Рамона кругом, до себе обличчям.

— Де його превосходительство? — запитав Зорро.

— У будинку дона Жуана Естадос.

— Я знав це, але хотів випробувати, чи будете ви говорити правду сьогодні. Якщо так, то це добре. Ми підемо до губернатора.

— Підемо…

— До губернатора, кажу я. І не говоріть ані слова. Йдіть зі мною!

Зорро схопив капітана Рамона за плече і поспішно вийшов з

ним з контори. Він провів його навколо будинку туди, де очікував його кінь.

— Сідайте! — наказав він. — Я сяду за вами з дулом револьвера коло потилиці. Не припускайтеся помилки, коменданте, якщо тільки вам не набридло життя. Сьогодні я сповнений рішучості.

Капітан помітив це. Він скочив на коня, як йому наказали, а розбійник сів позаду, тримаючи поводи однією рукою, а пістолет другою. Капітан Рамон відчував дотик холодної сталі біля своєї голови.

Сеньйор Зорро правив конем за допомогою колін, а не поводів. Він направився вниз схилом і знову об’їхав селище, проїжджаючи осторонь людних вулиць, і так наблизився до задньої стіни того будинку, де його превосходительство був гостем.

Тут на нього чекала найважча частина пригоди. Хотілося привести капітана Рамона до губернатора, поговорити з ними обома так, щоб ніхто більше не втрутився. Він змусив капітана скочити з коня і повів його до будинку.

Очевидно, сеньйор Зорро добре знав внутрішнє розташування будинку. Вони пройшли кімнатою слуги до передпокою, не розбудивши тубільця, що там спав. Повільно йшли вони передпокоєм. З однієї з кімнат доносилося хропіння. З-під дверей іншої було видно світло.

Сеньйор Зорро зупинився перед цими дверима і заглянув у бічну щілину. Якщо капітан Рамон плекав думку бити на сполох або розпочати сутичку, то дотик пістолета до потилиці змушував його забути про це.

І в нього було замало часу, щоб обміркувати, як вийти зі скрутного становища, тому що сеньйор Зорро розчинив двері, вштовхнув капітана Рамона і сам пішов за ним. У кімнаті знаходилися його превосходительство і хазяїн будинку.

— Мовчати і не рухатися! — сказав сеньйор Зорро. — Найменша тривога, і я пускаю кулю в голову губернатора! Зрозуміло? Дуже добре, сеньйори!

— Сеньйор Зорро! — прохрипів губернатор.

— Саме він, ваше превосходительство. Прошу хазяїна не лякатися, тому що не має наміру шкодити йому, якщо він сидітиме спокійно, доки я не скінчу. Капітане Рамоне, будьте люб’язні сісти за стіл напроти губернатора. Я в захваті, що його превосходительство не спить у чеканні на звістки від тих, хто зараз переслідує мене. Його мозок буде свіжий, і він зможе краще зрозуміти те, про що йтиметься.

— Що означає ця зухвалість? — вигукнув губернатор. — Капітане Районе, як це сталося? Схопіть цю людину! Ви — офіцер…

— Не сваріть коменданта, — сказав сеньйор Зорро. — Він знає, що всякий рух означає для нього смерть. Тут є маленька справа, що вимагає пояснення, і оскільки я не можу прийти до вас серед білого дня, як належить, то я змушений удатися до цього способу. Влаштовуйтеся зручніше, сеньйори. Це може зайняти якийсь час.

Його превосходительство совався на стільці.

— Сьогодні ви образили знатне сімейство, ваше превосходительство, — продовжував сеньйор Зорро. — Ви до того знехтували пристойностями, що наказали кинути до вашої ганебної в’язниці кабальєро, його шляхетну дружину і безневинну дочку. Ви вдалися до такого способу, щоб вгамувати свою злість.

— Вони зрадники! — обурився його превосходительство.

— Який же зрадницький вчинок зробили вони?

— Ви знаходитеся поза законом, за вашу голову призначена винагорода. Вони винні у вашому переховуванні, у наданні вам допомоги.

— Звідки одержали ви ці відомості?

— Капітан Рамон має численні докази.

— Ха! Комендант, є? Ми побачимо це! Капітан Рамон присутній, і ми можемо домогтися правди. Можу я довідатися, які це докази?

— Ви були в гасієнді Пулідо, — сказав губернатор.

— Це я підтверджую.

— Тубілець бачив вас і сповістив про це до гарнізону. Солдати поспішили, щоб схопити вас.

— Зачекайте. Хто сказав, що тубілець збив на сполох?

— Капітан Рамон запевнив мене в цьому.

— Ось перша можливість для капітана Рамона сказати правду.

Коменданте, хіба це не сам дон Карлос Пулідо послав тубільця? Говоріть правду!

— Тубілець приніс звістку…

— І він не сказав вашому сержантові, що це дон Карлос послав його? Хіба він не сказав, що дон Карлос пошепки передав йому звістку, доки переносив до кімнати свою дружину, що знепритомніла? Хіба це неправда, що дон Карлос робив усе можливе, щоб утримати мене у своїй гасієнді до прибуття солдатів, щоб таким чином мене могли схопити? Чи не хотів дон Карлос цим довести губернаторові свою лояльність?

— Клянуся святими, капітане Рамоне! Ви ніколи не говорили мені про це! — вигукнув його превосходительство.

— Він зрадник! — заявив капітан уперто.

— Ще які докази? — запитав сеньйор Зорро.

— Коли солдати прибули, ви якимось чином сховалися, — продовжував губернатор. — А коли капітан Рамон з’явився там сам, то ви вийшли з шафи, зрадницьки напали на нього ззаду і вразили шпагою. Адже це очевидний факт, що дон Карлос сховав вас у шафі.

— Клянуся святими! — скрикнув сеньйор Зорро. — Я думав, капітане Рамоне, що у вас досить мужності, щоб зізнатися у своїй поразці, хоч я знав з багатьох випадків, що ви негідник. Кажіть правду!

— Це і є правда!

— Говоріть правду! — наказав сеньйор Зорро, підходячи ближче і піднімаючи пістолет. — Я вийшов із шафи і заговорив з вами. Я дав вам час вийняти шпагу і встати в позицію. Ми билися цілих десять хвилин, чи не правда? Я зізнаюся, що спочатку я не розумів ваших прийомів, але потім розгадав ваш метод боротьби і зрозумів, що ви в моїй владі. І хоч я легко міг укласти вас на місці, я тільки подряпав ваше плече. Чи правда це? Відповідайте, якщо хочете жити!

Капітан Рамон облизував свої сухі губи і намагався не зустрічатися поглядом з губернатором.

— Відповідайте! — гримів сеньйор Зорро.

— Це… правда! — зізнався капітан.

— Ха! Виходить, я напав на вас ззаду, є? Було б образою моєї шпаги простромити вас. Бачите, ваше превосходительство, якого ґатунку коменданта маєте ви тут! Є ще які-небудь докази?

— Є! — сказав губернатор. — Коли Пулідо гостювали в будинку дона Дієго Вега, а дон Дієго був відсутній, капітан Рамон прийшов висловити їм свою повагу і знайшов вас там наодинці із сеньйоритою.

— І що ж це доводить?

— Що ви в зв’язку з Пулідо. Що вони ховали вас навіть у будинку дона Дієго, людини лояльної. А коли капітан викрив, що ви там, то сеньйорита кинулася до нього і тримала його, або краще сказати, утримувала його, доки ви не втекли через вікно. Хіба цього недостатньо?

Сеньйор Зорро нахилився вперед, і його палаючі з-під маски очі глянули просто в очі капітану Рамону.

— Так ось яку казку розповів він, є! — вигукнув розбійник. — Справа в тому, що капітан Рамон закоханий у сеньйориту. Він прийшов до будинку, застав її саму і почав нав’язувати свої почуття, навіть сказав їй, що вона не повинна противитися, бо її батько в немилості губернатора. Він спробував обійняти її. Тоді вона покликала на допомогу. Я відгукнувся…

— А як це сталося, що ви опинилися там?

— Я не бажаю відповідати на це, але даю клятву, що сеньйорита не знала про мою присутність. Вона покликала на допомогу, і я відгукнувся. Я змусив цього пройдисвіта, якого ви називаєте комендантом, устати на коліна і вибачитися перед нею. Потім я підвів його до дверей і викинув у болото! Відвідавши його в гарнізоні я сказав йому, що він образив шляхетну сеньйориту.

— Мабуть, ви самі кохаєте її, — сказав губернатор.

— Цілком правильно, ваше превосходительство, і з гордістю визнаю це.

— Ха! Цим визнанням ви виносите вирок їй і її батькам! Ви й тепер заперечуватимете, що були в зв’язку з ними?

— Я заперечую. Її батьки не знають про наше кохання.

— Ця сеньйорита навряд чи пристойна!

— Сеньйоре! Навіть якщо б ви були сто разів губернатором, але ще одне подібне слово, і я проллю вашу кров! — вигукнув сеньйор Зорро. — Я розповів вам, що сталося тієї ночі в будинку дона Дієго Вега. Капітан Рамон засвідчить, що я сказав повну правду. Чи не так коменданте? Відповідайте!

— Це… це правда! — ледь вимовив капітан, дивлячись на дуло пістолета розбійника.

— Виходить, ви брехали мені, і не можете більше бути моїм офіцером! — скрикнув губернатор. — Очевидно цей розбійник може робити з вами усе, що захоче. Але я все ж таки впевнений, що дон Карлос Пулідо зрадник, так само, як і члени його сімейства, тому розіграна вами сценка не допомогла вам, сеньйоре Зорро. Мої солдати будуть продовжувати переслідувати їх і вас! і я не покінчу з цією справою, перш ніж не втопчу родину Пулідо в бруд, а вашим тілом не випрямлю мотузку.

— Дуже смілива промова! — зауважив сеньйор Зорро. — Ви дали своїм солдатам добре завдання, ваше превосходительство. Я звільнив сьогодні ваших трьох ув’язнених і вони врятувалися.

— Вони будуть знову узяті!

— Час покаже. Тепер я повинен виконати ще один обов’язок. Ваше превосходительство, ви пересядете в той далекий куток, а хазяїн сяде поруч з вами. Там ви залишатиметеся, доки я не скінчу.

— Що ви маєте намір робити?

— Коріться! — скрикнув сеньйор Зорро. — У мене замало часу для розмов, навіть з губернатором.

Він спостерігав, доки обидва стільці не були встановлені в кутку і губернатор з хазяїном будинку не сіли на них, потім підійшов ближче до капітана Рамона.

— Ви образили чисту і безневинну дівчину, коменданте, — сказав він. — За це ви повинні битися зі мною! Ваше подряпане плече загоїлось, і шпага у вас при собі. Така людина, як ви, не гідна дихати повітрям. Країна виграє від вашої відсутності. Встаньте, сеньйоре, у позицію!

Капітан Рамон побілів з люті. Він знав, що загинув. Його змусили зізнатися, що він брехав, привселюдно губернатор позбавив його чина. І людина, що знаходилася перед ним, була цьому причиною!

Можливо, у гніві він зможе убити цього сеньйора Зорро, укласти це “Прокляття Капістрано”, що спливе кров’ю? Можливо, якщо він зробить це, його превосходительство вибачить йому?

Капітан підхопився зі стільця і став спиною до губернатора.

— Розв’яжіть мені руки! — скрикнув він. — Пустіть мене на цього пса!

— Ви і раніше були вже майже мертві — після цих слів ви мертві напевно! — сказав сеньйор Зорро спокійно.

Руки коменданта були розв’язані. Він вихопив шпагу і з криком люто кинувся в атаку на розбійника.

Сеньйор Зорро відступив перед цим натиском і таким чином мав можливість стати в позицію; тепер світло канделябра не заважало йому. Він мистецьки володів шпагою і багато разів у житті боровся, тому знав небезпеку нападів розгніваної людини, що б’ється не за правилами.

Він знав також, що гнів швидко проходить, якщо тільки щасливий удар не зробить скривдженого відразу переможцем. Тому сеньйор Зорро відступав крок за кроком, добре відбиваючи, парируючи люті удари і готовий до несподіваного випаду.

Губернатор і хазяїн будинку сиділи в кутку і, нахилившись, спостерігали за боєм.

— Простроміть його, Рамоне, і я відновлю вас на посаді і підвищу! — кричав його превосходительство.

Так був заохочуваний комендант. Сеньйор Зорро бачив, що його супротивник боровся тепер набагато краще, ніж раніше у гасієнді. Він зрозумів, що був змушений боротися з невигідної позиції, а пістолет, який тримав у лівій руці, щоб лякати губернатора і хазяїна будинку, заважав йому.

Він кинув його на стіл і розвернувся так, щоб ніхто не зміг кинутися і схопити його, не піддаючись небезпеці одержати удар шпагою. Потім він встав у позицію і почав боротися.

Капітан Рамон тепер не міг змусити його відступити. Здавалося, що в руці Зорро була не одна, а двадцять шпаг. Вони стрілою літали туди і сюди, намагаючись вразити тіло капітана, тому що сеньйор Зорро хотів скоріше покінчити з усім цим і зникнути. Він знав, що світанок близький, і боявся, що кавалеристи могли повернутися з доповіддю до губернатора.

— Борися, негіднику! — кричав він. — Борися, брехуне, що хоче зашкодити шляхетній родині! Борися, легкодухий боягузе! Смерть дивиться тобі в обличчя!

— Ха! Я й тоді міг убити тебе! Борися, проклятий мерзотнику!

Капітан Рамон наступав із прокльонами, але сеньйор Зорро відбивав його удари і надійно утримував свою позицію. Піт великими краплями виступив на чолі капітана. Подих із хрипом виривався з роззявленого рота. Очі блищали.

— Борися, квола істото! — піддразнив його розбійник. — Цього разу я не нападаю ззаду! Якщо хочете прочитати молитви, то читайте — у вас залишилося замало часу!

Дзенькіт шпаг, човгання ніг по підлозі, важкий подих тих, що билися і двох глядачів цієї боротьби на життя і на смерть були єдиними звуками, чутними в кімнаті. Його превосходительство сидів далеко, нахилившись вперед на стільці, його руки так міцно стискали край сидіння, що суглоби їх побіліли.

— Убийте цього розбійника! — пронизливо кричав він. — Покажіть ваше мистецтво, Рамоне! Нападайте!

Капітан Рамон кинувся знову, роблячи неймовірні зусилля, борючись так мистецьки, як тільки міг. Його руки начебто налилися свинцем, подих прискорився. Він бив, робив випади — і щоразу помилявся на невелику частину дюйма[18]!

Подібно до зміїного язика викидалася шпага сеньйора Зорро.

Тричі вона спрямовувалася вперед, і на прекрасному чолі Рамона, саме між очима, раптом запалала червона кривава літера “Z”.

— Знак Зорро — крикнув розбійник. — Ви носитимете його вічно, коменданте!

Обличчя сеньйора Зорро посуворішало. Знову вдарила шпага і повернулася вся в червоних краплях. Комендант задихнувся і звалився на підлогу.

— Ви вбили його! — скрикнув губернатор. — Ви позбавили його життя, негіднику!

— Ха! Сподіваюся! Удар влучив у серце, ваше превосходительство. Він ніколи більше не образить сеньйориту.

Сеньйор Зорро подивився на полеглого ворога, і з хвилину дивився на губернатора, потім витер свою шпагу об. мотузку, якою до двобою були зв’язані руки коменданта, уклав шпагу в піхви і взяв зі столу пістолет.

— На сьогодні досить, — сказав він.

— Ви будете повішені за це! — вигукнув його превосходительство.

— Може бути… якщо ви схопите мене! — відповів “Прокляття Капістрано”, церемонно вклоняючись.

Потім, знову подивившись на тіло, що здригалося, тіло того, хто був капітаном Рамоном, він швидко пройшов до передпокою і кинувся надвір до свого коня.



Розділ XXXVI УСІ ПРОТИ НИХ


І він кинувся назустріч небезпеці! Настав світанок; перші рожеві хмари з’явилися на небосхилі, потім швидко зійшло сонце над пагорбами і залило площу селища яскравим світлом. Не було ні роси, ні туману, і всі предмети яскраво вирізнялися вдалині на пагорбах. Такий ранок не настроював на скачку для порятунку життя і волі.

Сеньйор Зорро занадто довго затримався з губернатором і комендантом або помилився в часі. Він скочив у сідло і виїхав знадвору, і лише тоді до нього повернулося усвідомлення неминучої небезпеки.

Дорогою до Сан-Габріель повертався сержант Гонзалес зі своїми кавалеристами. Дорогою з Пала їхав інший загін солдатів, що вистежував кабальєро і дона Карлоса й у досаді відмовився від цієї справи. Через пагорб у напрямку до гарнізону їхав третій загін людей, що гнався за тими, хто звільнив донью Каталіну. Сеньйор Зорро побачив, що з усіх боків оточений.

“Прокляття Капістрано” навмисне зупинив свого коня і на мить оглянув місцевість. Він глянув на три загони вершників, розраховуючи відстань. У цей момент загін сержанта Гонзалеса побачив його і збив на сполох.

Вони впізнали його чудового коня, його довгий пурпурний плащ, чорну маску і широке сомбреро. Вони побачили перед собою людину, яку переслідували всю ніч, людину, що обдурила їх і забавлявся з ними по пагорбах і по долинах. Вони боялися гніву його превосходительства і старших офіцерів, у них з новою силою спалахнула рішучість схопити або убити це “Прокляття Капістрано” тепер, коли нарешті випала така нагода.

Сеньйор Зорро пришпорив коня і кинувся площею на очах у багатьох десятків жителів. Саме цього моменту губернатор і хазяїн будинку вискочили надвір із пронизливим криком, що сеньйор Зорро убивця і має бути схоплений. Тубільці розсипалися і поховалися, як пацюки в нори; знатні особи стояли, як закам’янілі з роззявленими від подиву ротами.

Проскакавши площею, сеньйор Зорро погнав свого коня найшвидшим темпом просто до шосе. Сержант Гонзалес і його кавалеристи кинулися напереріз, щоб повернути його назад, з пронизливими криками один до одного, з пістолетами в руках, зі шпагами наголо. Винагорода, підвищення по службі будуть їхньою долею, якщо вони покладуть кінець розбійникові раз і назавжди.

Сеньйор Зорро був примушений ухилитися від обраного ним шляху, бо побачив, що йому не вдасться пробитися. Не виймаючи пістолета з-за пояса, він витяг шпагу, вона звисала з кисті лівої руки таким чином, що її можна було схопити за руків’я і негайно пустити в хід.

Він знову помчав площею, ледве не переїхавши якихось знатних людей, що трапилися йому на дорозі. Пронісся за декілька кроків від розлюченого губернатора, кинувся між двома будинками і поскакав у напрямку до пагорбів.

Здавалося, у нього були тепер деякі шанси втекти від своїх ворогів. Він нехтував стежинами і доріжками і перетнув відкрите місце. З обох боків назустріч йому неслися чвалом кавалеристи, що мчали до перехрестя в надії наздогнати його і знову змусити повернутися.

Гонзалес віддавав накази гучним голосом, посилаючи частину людей у селище, щоб вони приготувалися, якщо розбійник знову поверне назад, перешкодити йому бігти на захід.

Він досяг шосе і поскакав, направляючись на південь. У нього тепер не було вибору. Обігнувши поворот дороги, де кілька хатин тубільців загороджували огляд, раптово зупинив коня, ледве не звалившись із сідла. Нова загроза постала перед ним. Просто на нього вздовж дороги летів кінь з вершником, а за ним на близькій відстані гналися з півдюжини кавалеристів.

Сеньйор Зорро розвернув свого коня. Він не міг повернути направо через кам’яний паркан. Його кінь міг би перестрибнути його, але на іншому боці була м’яка поорана земля, і він знав, що по ній неможливо рухатися швидко і що це полегшило б кавалеристам завдання пустити в нього кулю з пістолета.

Не міг він повернути й ліворуч, тому що там була справжня прірва. Не можна було навіть сподіватися скочити в неї і залишитися неушкодженим. Йому залишалося тільки повернути в напрямку до сержанта Гонзалеса і його солдатів у розрахунку виграти відстань у кілька сот ярдів[19] і там спуститися з гори, перш ніж приспіють Гонзалес і його люди.

Зорро стис свою шпагу, приготувавшись до бою, бо почував, що має бути гаряча робота. Глянувши через плече, він ледве звів дух від подиву.

Сеньйорита Лоліта Пулідо неслася верхи на коні, переслідувана півдюжиною кавалеристів! А він же думав, що вона знаходиться в безпеці в гасієнді брата Філіпа! Її довге чорне волосся було розпущене і хвилями розвівалося на вітрі. Маленькі ніжки, здавалося, приросли до боків коня. Вона нахилилася вперед, низько тримаючи поводи, і навіть цієї миті сеньйор Зорро з задоволенням милувався її мистецтвом вершниці.

— Сеньйоре! — почув він її крик.

І ось вона наздогнала його, і вони поскакали разом, прямуючи назустріч Гонзалесові і його солдатам.

— Вони женуться за мною вже давно! — звела вона дух. — Я втекла від них у брата Філіпа.

— Скачіть мовчки! Не збивайте подих! — крикнув він.

— Мій кінь майже знеміг, сеньйоре!

Зорро подивився збоку і побачив, як кінь страждає від утоми. Але тепер не час було задумуватися над цим. Солдати позаду наганяли їх; ті, що знаходилися попереду, були живою загрозою, що вимагала серйозної уваги.

Уздовж дороги летіли вони пліч-о-пліч просто на Гонзалеса і його солдатів. Сеньйор Зорро бачив підняті пістолети і не сумнівався, що губернатор дав наказ доставити його живим або мертвим, але не допустити нової втечі.

Він вирвався на кілька кроків уперед сеньйорити і наказав їй їхати за його конем. Поводи були опущені на шию коня, шпага напоготові. У нього було дві зброї — шпага і кінь.

І от настало зіткнення. У потрібний момент сеньйор Зорро повернув свого коня, сеньйорита пішла за ним. Він зарубав кавалериста ліворуч, повернувся і зарубав одного праворуч. Його кінь наскочив на третього так сильно, що той вдарився об коня, на якому їхав сержант.

Зорро чув пронизливі крики навколо. Він знав, що люди, які переслідували сеньйориту Лоліту, врізалися в цей загін і що там відбулося деяке сум’яття, через яке вони не могли користуватися шпагами, боячись зарубати один одного.

Потім він прорвався через загороджувальний загін із сеньйоритою пліч-о-пліч. Знову він був на краю площі. Його кінь виявляв ознаки втоми, і він нічого не виграв, тому що і дорога до Сан-Габріель і дорога до Пала були закриті для нього. Він не міг розраховувати втекти м’яким ґрунтом, а на іншому боці площі було ще більше кавалеристів у сідлах, що очікували на можливість вбити його, у якому б напрямку він не поскакав.

— Ми спіймані! — скрикнув він. — Але не все пропало, сеньйорито!

— Мій кінь спотикається! — вигукнула вона.

Сеньйор Зорро бачив це. Він знав, що тварина не зможе проскакати і сотні ярдів.

— У таверну! — крикнув він.

Вони поскакали просто площею. Біля дверей таверни кінь сеньйорити спіткнувся й упав. Сеньйор Зорро вчасно схопив її на руки, щоб врятувати від важкого падіння, і, тримаючи сеньйориту на руках, побіг до таверни.

— Геть! — крикнув він хазяїнові і слузі-тубільцю. — Геть з дороги! — закричав він півдюжині гулящих відвідувачів, виймаючи свій пістолет.

Вони кинулися надвір.

Розбійник зачинив двері і замкнув їх на засув. Він побачив, що усі вікна були закриті, за винятком одного, що виходило на площу, і переконався, що віконниці і шкіряні фіранки були на місці. Він підійшов до столу і потім повернувся обличчям до сеньйорити.

— Це, можливо, кінець, — сказав вій.

— Сеньйоре! Напевно святі будуть милостиві до нас.

— Ми оточені ворогами, сеньйорито. Мені байдуже, аби вмерти в битві, як личить кабальєро. Але ви, сеньйорито?

— Вони ніколи знову не посадять мене до цієї брудної в’язниці, сеньйоре! Клянуся! Я краще вмру з вами!

Вона зняла з грудей ніж для овечих шкур, і Зорро побачив його.

— Ні, сеньйорито! — вигукнув він.

— Я віддала вам своє серце, сеньйоре. Ми або житимемо разом, або разом помремо.



Розділ XXXVII ЛИСИЦЯ В НАДЗВИЧАЙНІЙ НЕБЕЗПЕЦІ


Він підбіг до вікна і виглянув надвір. Кавалеристи оточили будинок. Сеньйор Зорро міг бачити, як губернатор йшов площею, віддаючи накази. По дорозі від Сан-Габріель їхав гордий дон Александро Вега, щоб зробити візит губернаторові. Він зупинився на краю площі і почав розпитувати людей про причину метушні.

— Усі зібралися тут чекаючи на мою смерть, — сміючись, сказав сеньйор Зорро. — Хотів би я знати, де мої хоробрі кабальєро, що виїхали зі мною?

— Ви очікуєте від них допомоги? — запитала вона.

— Ні, сеньйорито. Вони повинні були б стати перед губернатором і розповісти йому про свої наміри. Для них це був жарт, пригода, і я сумніваюся, щоб вони поставилися до неї настільки серйозно, щоб тепер підтримати мене. На це не можна сподіватися. Я битимуся сам до останнього.

— Не сам, сеньйоре, коли я з вами.

Він обійняв її і пригорнув до себе.

— Я б хотів, щоб нам пощастило, — сказав він. — Але було б безглуздо припускати, щоб моя невдача відбилася на вашому житті. Ви навіть ніколи не бачили мого обличчя. Ви зможете забути мене. Ви можете піти звідси і здатися, надіслати звістку донові Дієго Вега, що станете його нареченою, і тоді губернатор буде змушений відпустити вас і виправдати ваших батьків від усяких обвинувачень.

— Ах, сеньйоре!

— Подумайте, сеньйорито! Подумайте, що це буде означати! Його превосходительство ані секунди не насмілиться противитися Вега. Землі будуть повернуті вашим батькам. Ви станете нареченою найбагатшої молодої людини в країні. У вас буде все, щоб бути щасливою.

— Все, крім кохання, сеньйоре, а без кохання все інше — ніщо.

— Подумайте, сеньйорито, зважтеся раз і назавжди. Вам залишається тепер тільки одна мить!

— Я прийняла рішення вже давно, сеньйоре. Пулідо кохають тільки раз у житті і не вінчаються, якщо не кохають!

— Люба! — крикнув він, і знову пригорнув її до свого серця.

Почувся стук у двері.

— Сеньйоре Зорро! — крикнув сержант Гонзалес.

— Слухаю вас, — відповів Зорро.

— У мене є пропозиція від його превосходительства губернатора.

— Слухаю, горлане!

— Його превосходительство не хоче ані вашої смерті, ані образити сеньйориту, що з вами. Він просить вас відчинити двері і вийти разом із сеньйоритою.

— Навіщо? — запитав сеньйор Зорро.

— Ви піддастеся справедливому суду і сеньйорита також. Таким чином ви можете уникнути смерті і замість цього бути засудженим до ув’язнення.

— Ха! Я бачив справедливих судів його превосходительства, — відповів сеньйор Зорро. — Ви думаєте, я дурень?

— Його превосходительство наказав мені сказати, що це остання можливість, що пропозицію не буде відновлено.

— Його превосходительство вчиніть розумніше, якщо не буде дарма витрачати слів. Він товстіє, і подих у нього короткий.

— Що ви можете виграти від опору, крім смерті? — запитав Гонзалес. — Невже ви сподіваєтеся справитися з цілим гарнізоном і губернаторським ескортом?

— Це траплялося вже раніше.

— Ми можемо виламати двері і захопити вас!

— Після того, як на місці залишиться кілька позбавлених життя трупів, — помітив сеньйор Зорро. — Хто перший ввійде в ці двері, мій сержанте?

— Востаннє…

— Зайдіть краще і випийте зі мною кухоль вина, — сміючись сказав розбійник.

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — вилаявся сержант Гонзалес.

Потім якийсь час панувала тиша, і сеньйор Зорро обережно виглянувши з вікна так, щоб не привернути до себе уваги, помітив, що губернатор радиться із сержантом і кавалеристами.

Нарада скінчилася і сеньйор Зорро відскочив від вікна. Майже тієї ж миті почалася атака дверей. У них били важкими колодами, намагаючись виламати. Сеньйор Зорро, стоячи посеред кімнати, націлив свій пістолет на двері, і вистрілив; куля пройшла крізь двері, хтось зовні застогнав. Зорро кинувся до столу перезарядити пістолет.

Потім він поспішив до дверей і помітив отвір, крізь який пройшла куля. Дверна дошка тріснула. Сеньйор Зорро помістив у тріщину кінчик своєї шпаги і почав очікувати.

Знову важка колода вдарила в двері, а деякі кавалеристи почали навалюватися на неї вагою тіла. Шпага сеньйора Зорро ковзнула крізь щілину, як блискавка, і повернулася заюшена кров’ю, знову зовні почувся крик болю. Потім посипався дощ пістолетних куль, але сеньйор Зорро, сміючись, відскочив назад і був у небезпеці.

— Славно, сеньйоре! — скрикнула Лоліта.

— Ми поставимо свій знак на чолі багатьох з цих псів, перш ніж настане наш кінець! — відповів вій.

— Я б хотіла допомогти вам, сеньйоре!

— Ви й робите це, сеньйорито. Ваше кохання дає мені силу.

— Якби тільки я володіла шпагою!

— О, сеньйорито, це чоловіча справа!

— Але принаймні, сеньйоре, якщо буде видно, що не залишається ніякої надії — чи зможу я побачити ваше дороге обличчя?..

— Клянуся, сеньйорито! Ви відчуєте також і мої обійми, і мої губи! Смерть не буде такою гіркою.

Атака на двері відновилася. Тепер пістолетні постріли сипалися регулярно також і через відкрите вікно, і сеньйорові Зорро нічого не залишалося робити, як тільки стояти посеред кімнати і чекати, тримаючи шпагу напоготові. Зате він знав, що жаркими будуть ті кілька хвилин, коли двері будуть виламані і вороги кинуться на нього.

Двері, мабуть, піддавалися. Сеньйорита наблизилася до нього зі сльозами, що струменіли по обличчю і схопила його за руку.

— Ви не забудете? — запитала вона.

— Я не забуду, сеньйорито.

— Саме перед тим, як вони виламають двері, сеньйоре! Обійміть мене, дайте мені побачити ваше дороге обличчя і поцілуйте мене! Тоді я також можу вмерти спокійно.

— Ви повинні жити!

— Для того, щоб потрапити до гнилої в’язниці, сеньйоре? Та й чим би було моє життя без вас?

— Є дон Дієго…

— Я не думаю ні про кого, крім вас, сеньйоре! Пулідо знають, як потрібно вмирати! І можливо, моя смерть дасть користь людям, довівши підступність губернатора.

Знову важкий удар колодою по дверях. Вони чули, як його превосходительство підбадьорював кавалеристів, чули, як репетували тубільці, як сержант Гонзалес гучним голосом віддавав накази.

Сеньйор Зорро знову поспішив до вікна, ризикуючи, що куля влучить у нього, і виглянув. Він побачив, що з півдюжини кавалеристів тримають шпаги напоготові і зараз же кинуться в двері, як тільки їх буде виламано. Вони візьмуть його, але раніше він укладе декількох з них… Знову важкий удар у двері.

— Це майже кінець, сеньйоре! — шепнула дівчина.

— Так, сеньйорито, я знаю.

— Я хотіла б, щоб наша доля склалася краще, але я можу радісно померти, тому що в моєму житті було кохання! Тепер, сеньйоре, — ваше обличчя і губи! Двері піддаються.

Вона перестала ридати і хоробро підвела обличчя. Сеньйор Зорро зітхнув і рукою торкнувся краю маски.

Але цієї миті на площі відбулося сум’яття. Стук у двері припинився, і вони могли розчути голоси, яких раніше не чули.

Сеньйор Зорро опустив свою маску і кинувся до вікна.



Розділ XXXVIII ЛЮДИНА БЕЗ МАСКИ


Двадцять три вершники скакали до площі. Їхні коні були чудові, сідла і вуздечки прикрашені сріблом, їхній одяг був із найкращої тканини, і на них були одягнені капелюхи з перами, начебто це було змагання на кращий головний убір і вони хотіли, щоб світ знав про це. Кожна людина сиділа прямо і гордовито в сідлі, зі шпагою на боку, і в кожної шпаги було дорогоцінне руків’я. Ця зброя водночас призначалася і для практичних цілей, і була багатою прикрасою.

Вони проскакали уздовж фасаду таверни, між дверима і солдатами, що громили їх, між будинком і губернатором з громадянами, що зібралися, і там розвернулися і стали обличчям до його превосходительства.

— Стійте! Є кращий спосіб! — крикнув їхній ватажок.

— Ха! — вигукнув губернатор. — Я розумію! От молоді люди всіх найзнатніших родів півдня. Вони з’явилися, щоб показати свою лояльність і схопити це “Прокляття Капістрано”. Дякую вам, кабальєро! Але все ж таки я не бажаю, щоб хто-небудь з вас був убитий цим молодцем. Він не гідний ваших шпаг, сеньйори! Від’їжджайте убік, надихніть усіх вашою присутністю, але дайте моїм кавалеристам справитися з негідником. І я ще раз дякую вам за виявлене почуття лояльності, за доказ, що ви стоїте за закон і порядок, за встановлену владу.

— Тихіше! — крикнув ватажок. — Ваше превосходительство, ми представляємо тут силу, так?

— Так, звичайно, кабальєро, — підтвердив губернатор.

— Наші роди вирішують, хто повинний правити, які закони є справедливими. Чи не так?

— Вони мають великий вплив, — погодився губернатор.

— Ви не захочете встати один проти усіх нас?

— Звичайно, ні! — вигукнув його превосходительство. — Але я прошу вас, пустіть кавалеристів узяти цього молодця. Кабальєро не личить загинути від його шпаги.

— На жаль, ви не розумієте…

— Не розумію? — запитав губернатор здивовано, оглядаючи всю лінію вершників.

— Ми порадилися один з одним, ваше превосходительство. Знаючи нашу силу і владу, ми зважилися на деякі речі. Зроблено вчинки, яких ми не можемо терпіти. Братів з місій грабують посадові особи. З тубільцями поводяться гірше, ніж із собаками. Грабували навіть людей шляхетної крові, тому що вони не були дружньо налаштовані до влади.

— Кабальєро…

— Спокійно, ваше превосходительство, доки я не скінчив! Усе це досягло апогею[20], коли кабальєро, його дружина і дочка були кинуті до в’язниці за вашим наказом. Цього ми стерпіти не можемо, ваше превосходительство. Тому ми зібралися в загін, і от ми тут, щоб втрутитися в справу! Так буде ж вам відомо, що ми самі були із сеньйором Зорро, коли він увірвався до в’язниці і звільнив арештованих, що ми відвезли дона Карлоса і донью Каталіну в безпечні місця, і заприсяглися честю і шпагами, що не допустимо більше їхнього переслідування.

— Я хотів би сказати…

— Мовчання, доки я не скінчив! Ми об’єдналися, і сила наших з’єднаних родин за нами. Накажіть вашим солдатам атакувати нас, якщо ви посмієте! Кожна людина шляхетної крові протягом усього Ель Каміно Реаль приєднається до нас і прийде на допомогу, скине вас з посади і рада буде побачити ваше приниження. Ми чекаємо на відповідь, ваше превосходительство.

— Що… що ви хочете? — задихався губернатор.

— По-перше, належної поваги до дона Карлоса Пулідо і його родини. В’язниця не для них! Якщо ви маєте сміливість обвинувачувати їх у зраді, то будьте упевнені, що ми будемо на суді і розправимося з усяким, хто дасть брехливі свідчення, і з усяким суддею, який не буде поводитися належним чином. Ми непохитні, ваше превосходительство!

— Може, я занадто поспішив у цій справі, але я був введений в оману, — сказав губернатор. — Я згодний виконати ваше бажання. Убік тепер, кабальєро, доки мої люди не візьмуть цього негідника в таверні!

— Ми ще не скінчили, — сказав ватажок. — Нам треба поговорити щодо сеньйора Зорро. Що він по суті зробив, ваше превосходительство? Чи винний він у якій-небудь зраді? Він не пограбував жодної людини за винятком тих, хто першим грабував беззахисних. Він побив батогом кількох несправедливих людей. Він захищав гноблених, і за це ми поважаємо його. Щоб робити це, він ризикував своїм життям. Він метався за ображених, і як усяка людина має на це право.

— Чого ж ви хочете?

— Цілковитого прощення, тут же і цієї хвилини людині, відомій під ім’ям сеньйора Зорро.

— Ніколи! — вигукнув губернатор. — Він образив мене особисто! Вн помре! — Він повернувся і побачив, що поруч нього стоїть дон Александро Вега. — Дон Александро, ви пайвпливовіша людина, протистояти якій не сміє навіть губернатор. Ви справедлива людина! Скажіть цим молодим кабальєро, що вони бажають неможливого. Накажіть їм повернутися додому, і цей прояв зради буде забуто.

— Я підтримую їх! — прогримів дон Александро.

— Ви… ви стоїте за них?

— Так, ваше превосходительство! Я приєднуюся до кожного слова, вимовленого ними у вашій присутності. Переслідування мають припинитися. Виконайте їхні вимоги, наглядайте, щоб надалі ваші посадові особи чинили правильно, повертайтеся до Сан-Франциско де Азис, і клянуся, що тут на півдні не буде зради. Я сам стежитиму за цим. Але якщо ви станете проти них, ваше превосходительство, я сам устану проти вас, доможуся вашого зміщення й розорення, а також падіння брудних ваших паразитів разом з вами!

— Цей жахливий, свавільний південь! — скрикнув губернатор.

— Ваша відповідь? — запитав дон Александро.

— Я не можу нічого зробити, як тільки погодитися, — сказав губернатор. — Але є одна річ…

— Ну?

— Я дарую життя цій людині, якщо вона здасться. Але він повинний стати перед судом за вбивство капітана Рамона.

— Вбивство? — запитав ватажок кабальєро. — Це була дуель між дворянами, ваше превосходительство. Сеньйор Зорро мстився за образу, завдану сеньйориті комендантом.

— Ха! Але Рамон був кабальєро…

— І сеньйор Зорро також. Він нам сказав це, і ми віримо йому, тому що в його голосі звучала правда. Отже, це була дуель, ваше превосходительство, між дворянами, за всіма правилами, і нещастя капітана Рамона, що він виявився менш вправним у володінні шпагою. Це зрозуміло. Ваша відповідь?

— Я погоджуюся, — слабко сказав губернатор. — Я прощаю його і їду додому до Сан-Франциско де Азис. Переслідування припиняться в цій місцевості. Але я ловлю дона Александро на слові — він поручився, що тут не буде зрадництва, якщо я виконаю те, що сказав.

— Я дав своє слово, — сказав дон Александро.

Кабальєро виразили свою радість і спішилися. Вони відсторонили солдатів від Дверей, а сержант Гонзалес гарчав у вуса, бо знову винагорода минала його.

— Послухайте! Сеньйоре Зорро! — крикнув один із присутніх. — Ви чули?

— Я чув, кабальєро!

— Відчиніть двері і вийдіть до нас вільною людиною.

Пройшла хвилина вагання, а потім майже вже зруйновані двері розчинилися, і сеньйор Зорро вийшов із сеньйоритою під руку. Він зупинився на порозі, зняв своє сомбреро і зробив усім низький уклін.

— Добрий день, кабальєро! — крикнув він. — Сержанте, я шкодую, що ви позбавилися винагороди, але я подбаю, щоб сума її була вміщена на ваш рахунок і рахунки ваших людей у хазяїна таверни.

— Клянуся святими! Він кабальєро! — вигукнув Гонзалес.

— Зніміть маску! — крикнув губернатор. — Я хочу бачити обличчя людини, що так дурила моїх кавалеристів, залучила кабальєро під свій прапор і змусила мене піти на компроміс[21].

— Я боюся, що ви розчаруєтеся, коли побачите моє обличчя, — відповів сеньйор Зорро. — Чи не очікуєте ви, що я схожий на сатану? Або, може, з іншого боку, ви думаєте, що в мене ангельська зовнішність?

Він посміхнувся, глянув на сеньйориту Лоліту, потім підняв руку і зірвав маску.

Відповіддю на цей жест був цілий хор вигуків, що виражали здивування, вибух прокльонів з боку двух-трьох солдатів, крики захвату кабальєро і напівгордий, напіврадісний вигук одного старого кабальєро.

— Дон Дієго, мій син — мій син!

А людина, що стояла перед ним, здавалося, опустила плечі, зітхнула і заговорила млосним голосом.

— Неспокійні нині часи! Невже я ніколи не зможу помріяти про музику і поезію?

І тієї ж миті дона Дієго Вега, “Прокляття Капістрано”, схопив у обійми батько.



Розділ XXXIX БОРОШНЯНА ПІДБОВТКА І КОЗЯЧЕ МОЛОКО


Усі юрбою рушили вперед: кавалеристи, тубільці, кабальєро оточили дона Дієго Вега і сеньйориту, що спиралася на його руку і дивилася на нього очима, які блищали від щастя.

— Поясніть! Поясніть! — кричали вони.

— Це почалося десять років тому, коли я був п’ятнадцятирічним юнаком, — сказав він. — Я чув розповіді про переслідування. Я бачив, як мучили і грабували моїх друзів. Я бачив, як солдати били мого друга, старого тубільця. Тоді я вирішив утнути таку штуку. Я знав, що це буде нелегко. Я зробив вилд, що мало цікавлюся життям, так, щоб ніколи ім’я моє не могло бути зіставлене з ім’ям розбійника, на якого я вирішив перетворитися. Таємно вправлявся я у їзді верхи й учився володіти зброєю.

— Клянуся святими, він це робив! — пробурчав сержант Гонзалес.

— Одна половина мене самого була доном Дієго, якого ви усі знали, а інша — “Прокляттям Капістрано”, яким я сподівався коли-небудь стати. Нарешті настав час, і робота моя почалася. Це важко пояснити, сеньйори, але на той момент, коли я надягав плащ і маску, частина дона Дієго відпадала від мене. Тіло моє випростовувалося; здавалося, нова кров текла в моїх жилах, голос ставав сильним і твердим, вогонь спалахував у мені. Коли ж я знімав плащ і маску, я знову ставав позбавленим життя доном Дієго. Хіба це не дивно? Я потоваришував з кремезним сержантом Гонзалесом і не без причини.

— Ха! Я здогадуюся про неї, кабальєро! — вигукнув Гонзалес. — Вас завжди стомлювало, коли згадувалося ім’я сеньйора Зорро, і ви не бажали слухати про насильство і кровопролиття, але зате ви завжди розпитували мене, у якому напрямку поїду я з моїми кавалеристами — самі ж їхали в іншому напрямку і вершили вашу прокляту справу.

— Ви чудово відгадуєте, — сказав дон Дієго, сміючись, як і всі довкола нього. — Я навіть схрестив з вами шпагу, так що ви і не здогадалися, хто був сеньйором Зорро. Чи пам’ятаєте ви дощову ніч у таверні? Я чув вашу похвальбу, вийшов, надяг плащ і маску, повернувся, бився з вами, утік, зняв маску і плащ і знову повернувся пожартувати з вами.

— Ха!

— Я відвідав гасієнду Пулідо як дон Дієго, а через короткий час повернувся як сеньйор Зорро, і мав тоді розмову із сеньйоритою, що знаходиться тут. Ви майже що спіймали мене тієї ночі у брата Філіпа — я маю на увазі, першої ночі.

— Ха! Ви сказали мені тоді, що не бачили сеньйора Зорро.

— Я й не бачив його! Брати не мають дзеркал, вважаючи, що це підштовхує до марнославства. Інше, звичайно, було неважко. Ви легко зрозумієте, яким чином я опинився у своєму власному міському будинку у вигляді сеньйора Зорро, коли комендант образив сеньйориту, і вона повинна простити мені цей обман. Я посватався до неї, як дон Дієго, але вона відкинула мене. Тоді я спробував зробити це ж, як сеньйор Зорро, і вона покохала мене. Можливо, у цьому також був свого роду метод. Вона відмовилася від багатства дона Дієго Вега заради людини, яку покохала, хоч і знала, що вона перебуває поза законом. Сеньйорита показала мені своє щире серце, і я в захваті від цього. Ваше превосходительство, ця сеньйорита буде моєю дружиною, і я думаю, що ви двічі подумаєте, перш ніж заподіяти надалі які-небудь неприємності її родині.

Його превосходительство простягнув руку на знак згоди.

— Було важко дурити усіх вас, але це було зроблено, — продовжував дон Дієго. — Тільки довгі роки практики дали мені можливість виконати свій задум. Тепер же сеньйора Зорро більше не буде, бо в цьому не буде потреби; крім того одружена людина повинна хоч трохи подбати про своє життя.

— А з ким я одружуюся? — запитала сеньйорита Лоліта, зашарівшись, тому що вона говорила ці слова там, де усі могли чути їх.

— Кого ви кохаєте?

— Мені здавалося, що я кохаю сеньйора Зорро, але мені здається тепер, що я кохаю їх обох, — сказала вона. — Хіба це не соромно? Але я віддам перевагу вам, сеньйоре Зорро, перед доном Дієго, якого я знала.

— Постараємося встановити між ними золоту середину, — відповів він, знову засміявшись. — Я кину старі звички і поступово перетворюся на ту людину, якою ви бажаєте мене бачити. Всі говоритимуть, що одруження зробило з мене чоловіка.

Вона зупинилася і поцілувала його тут же, перед усіма.

— Борошняна підбовтка і козяче молоко, — вилаявся сержант Гонзалес.





Примітки

1

Неофітновий прихильник релігії.

(обратно)

2

Ренегат (лат.) — той, хто перейшов у табір противників; зрадник, відступник.

(обратно)

3

Кабальєров іспаномовних країнах ввічливе звертання до чоловіків.

(обратно)

4

Дуеньявихователька знатної дівчини, що всюди її супроводжує.

(обратно)

5

Темпераментздатність до внутрішнього піднесення; життєва активність.

(обратно)

6

Миляодиниця відстані, дорівнює 1,609 км.

(обратно)

7

Маркізалегкий матер’яний дашок для захисту від сонця.

(обратно)

8

Сієстапісляобідній відпочинок.

(обратно)

9

Екзекуціяпокарання.

(обратно)

10

Сомбрероіспанський капелюх з дуже широкими крисами.

(обратно)

11

Пародіязовнішнє наслідування, яке спотворює суть.

(обратно)

12

Квінтесенціянайважливіше, найсуттєвіше.

(обратно)

13

Рекрутсолдат-новобранець.

(обратно)

14

Аґентторговець, який представляє інтереси продавця.

(обратно)

15

Апоплексичний удархворобливий стан, що настає внаслідок крововиливу в головний мозок.

(обратно)

16

Дендічепурун.

(обратно)

17

Авангардті, що йдуть попереду.

(обратно)

18

Дюймміра довжини, що дорівнює 2,54 см.

(обратно)

19

Ярдміра довжини, дорівнює 91,44 см.

(обратно)

20

Апогейнайвищий ступінь розвитку, розквіт.

(обратно)

21

Компроміспорозуміння, досягнуте шляхом взаємних поступок.

(обратно)

Оглавление

  • Дж. Мак-Келлей ЗНАК ЗОРРО
  • Розділ І ПЕДРО-ХВАЛЬКО
  • Розділ II СЛІДАМИ БУРІ
  • Розділ ІІІ СЕНЬЙОР ЗОРРО РОБИТЬ ВІЗИТ
  • Розділ IV ШПАГИ СХРЕЩУЮТЬСЯ — А ПЕДРО ДАЄ ПОЯСНЕННЯ
  • Розділ V РАНКОВА ПОЇЗДКА
  • Розділ VI ДІЄГО ШУКАЄ НАРЕЧЕНУ
  • Розділ VII ЛЮДИНА ІНШОГО РОДУ
  • Розділ VIII ДОН КАРЛОС ВЕДЕ ГРУ
  • Розділ ІX БРЯЗКІТ ШПАГ
  • Розділ X НАТЯК НА РЕВНОЩІ
  • Розділ XI ТРИ ПРЕТЕНДЕНТИ
  • Розділ XII ВІЗИТ
  • Розділ XIII КОХАННЯ ПРИХОДИТЬ НЕСПОДІВАНО
  • Розділ XІV КАПІТАН РАМОН ПИШЕ ЛИСТ
  • Розділ XV У ГАРНІЗОНІ
  • Розділ XVI НЕВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ
  • Розділ XVII СЕРЖАНТ ГОНЗАЛЕС ЗУСТРІЧАЄ ДРУГА
  • Розділ XVIII ПОВЕРНЕННЯ ДОНА ДІЄГО
  • Розділ XIX КАПІТАН РАМОН ВИБАЧАЄТЬСЯ
  • Розділ XX ДОН ДІЄГО ВИЯВЛЯЄ ІНТЕРЕС
  • Розділ XXІ ПОКАРАННЯ БАТОГОМ
  • Розділ XXII ШВИДКЕ ПОКАРАННЯ
  • Розділ XXIII ЩЕ ПОКАРАННЯ
  • Розділ XXIV У ГАСІЄНДІ ДОНА АЛЕКСАНДРО
  • Розділ XXV ЛІГУ УТВОРЕНО
  • Розділ XXVI УГОДА
  • Розділ XXVII НАКАЗ ПРО АРЕШТ
  • Розділ XXVIII ОБРАЗА
  • Розділ XXIX ДОН ДІЄГО НЕЗДУЖАЄ
  • Розділ XXX ЗНАК ЛИСИЦІ
  • Розділ XXXI ЗВІЛЬНЕННЯ
  • Розділ XXXII ПО П’ЯТАХ
  • Розділ XXXIII ВТЕЧА І ПОГОНЯ
  • Розділ XXXIV КРОВ ПУЛІДО
  • Розділ XXXV ЗНОВУ СХРЕЩЕННЯ ШПАГ
  • Розділ XXXVI УСІ ПРОТИ НИХ
  • Розділ XXXVII ЛИСИЦЯ В НАДЗВИЧАЙНІЙ НЕБЕЗПЕЦІ
  • Розділ XXXVIII ЛЮДИНА БЕЗ МАСКИ
  • Розділ XXXIX БОРОШНЯНА ПІДБОВТКА І КОЗЯЧЕ МОЛОКО