КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 409636 томов
Объем библиотеки - 544 Гб.
Всего авторов - 149255
Пользователей - 93281

Впечатления

кирилл789 про Янышева: Попаданки рулят! (СИ) (Любовная фантастика)

королева ведьм спрашивает свою бабку жрицу: что показал обряд? и начинает бабка-жрица рассказывать, что королева-внучка непочтительна, что народец ведьмовской воспитывать надо, прошлась по личности попаданки, видя её в первый раз, вспомнила о нарядах своей молодости, об отрезах ткани. КАК ПРОШЁЛ ОБРЯД, старая дура???!!
и если штаний любовь в. мне хотелось убить с особой жестокостью, сначала приложив до кровавых мозгов в стену, то здесь я вовремя бросил читать и захотел янышеву ольгу просто убить.
вы совсем дуры. вот клинические тупые безнадёжные неизлечимые дуры.
ничего вам не стоило сначала сообщить о результатах или прямо ответить на вопрос, а потом растекаться тем, что вам мозг заменяет по древу, ничего.
но из рОмана в рОман вот эта клиника кочует-перекочёвывает, и конца и края этой клинической дури не видно. мерзкие тупые бабы вы, писучки не достойные даже карандаша.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
кирилл789 про Штаний: Зажечь белое солнце (Любовная фантастика)

никогда не знали, как "творят" сумасшедшие? читайте штаний. у девушки настолько откровенная шизофрения, что и справки не надо.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
time123 про Зеленин: Верховный Главнокомандующий (СИ) (Альтернативная история)

Осилил до конца. Имею желание написать на кувалде Бугага и Хахаха и разъебать автору тупорылую башку, чтобы это чмо больше не марало бумагу.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
time123 про Зеленин: Верховный Главнокомандующий (Альтернативная история)

Осилил до конца. Имею желание написать на кувалде Бугага и Хахаха и разъебать автору тупорылую башку, чтобы это чмо больше не марало бумагу.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Шегало: Больше, чем власть (Боевая фантастика)

Вообще-то я совершенно случайно купил именнто вторую часть (как это всегда и бывает) и в связи с этим — гораздо позже докупил часть первую...

Еще до прочтения (прочтя аннотацию) я ожидал (увидеть здесь) «некоего клона» Антона Орлова (Тина Хэдис и Лиргисо) в стиле «бесстрашной амазонки» со сверхспособностями (и атмосферой в стиле бескрайнего космоса по примеру Eve-Вселенной) и обаятельного супер-злодея. Однако... все же пришлось немного разочароваться...

Проблема тут вовсе не в том - что «здешняя героиня не тянет» на образ «супервоительницы», а в том что (похоже) это очередная история в которой «весь мир должен крутиться вокруг одной личности». Начало (этой) книги повествует о некой беглянке затерявшейся «на просторах бескрайнего...» (и о том) что ей внезапно заинтересовываются некие спецслужбы (обозримой галактики) и начинается... бег про «захвату и изучению уникального образца» (мутанта проще говоря).

Понятно что сама героиня отнюдь не согласна с такой постановкой и делает все что бы «оторваться от погони» и «замести следы»...
Другое дело что все (это), она делает со столь явной женской дуростью (да простит меня автор), что так (порой так) и хочется «перейти к более емким стилям изложения»... Героиню ищут, героине некуда деваться... Вместо этого она долго и нужно «надувает губы» и говорит что знает «как надо лучше ей». Единственный человек (могущий ей в этом помощь) отсылается «далеко и надолго», в то время как «последние часы на исходе»...

Далее.... все действия направленные на обеспечение безопасности ГГ воспринимает «как личное оскорбление», размеренный ритм жизни закрытого сообщества (Ордена) воспринимается как тягость. Героиня то и дело по детски обижается то «на мужа» (ах мол эта его работа не оставляет места семье... и пр), воспринимая главу данного сообщества как нудного старика который «ей все запрещает». Таким образом очередные размышления «на тему я знаю как лучше», резко контрастируют с ледяной уверенностью в себе (героини А.Орлова Т.Хэдис). И (честно говоря) не купив (бы) я (вперед) второй части — навряд ли ее приобрел (опять же не в обиду автору).

P.S Справедливости ради все же стоит сказать что «непреодолимого желания закрыть книгу» (во время чтения) все таки не возникло. Отдельное спасибо за афоризмы в начале глав...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
DXBCKT про Шакилов: Ренегат. Империя зла (Боевая фантастика)

Начав читать данную книгу (и глядя на ее обложку) самое первое что пришло на ум, это известный кинофильм «Некуда бежать» (со Шварцнеггером в главной роли) и более поздняя трилогия «Голодные игры»...

Однако несмотря на то что элемент («шоу маст гоу он») здесь (все же) незримо присутствует — уже после прочтения, данная история напомнила совсем другую экранизацию (романа) (Стругацких) «Обитаемый остров».

И хотя «здесь» никто никуда не
прилетает — в остальном очень много схожих моментов:
- «счастливые жители» лучшей во всем «страны» и не подозревают что все их «невиданное благополучие» построено на рабском труде миллионов «неизбранных» (недолго) живущих в скотских условиях постъядерного постапокалипсиса;
- бравые ребята «из спецорганов» (стоящие «на страже добра») по факту — цепные псы режима, готовые рвать любого «кто посмеет что-то подумать против системы», либо «просто так» (если ты уже «списан подчистую» незримой рукой тоталитарного глобального электронного «контроля и учета»);
- вечные интриги силовиков возле «престола» (по факту) являются лишь «играми в песочнице», под мудрым и понимающим взглядом «взрослого Папы» (руководителя данной пирамиды власти);

На самом деле этих «похожих черт» тут можно найти и больше, однако смотря на то как «святая уверенность» в завтрашнем дне (у ГГ) постепенно сменяется «недоумением», «досадой — типа я же свой!» и... (наконец-то.. о боже!) сменяется на «ах Вы сссс...» (и дальше по тексту) мы (в итоге) приходим к «трансформации» бывшего «сторонника власти» в … революционера (идущего как раз против режима «Героев революции»))

Если еще подробней, то: ГГ (этой книги) - юный сын видного партаппаратчика, свято верящий в «мудрость проводимой политики» под руководством «надежных товарищей» … внезапно становится преступником «по умолчанию». Конечно данный прием «уже настолько заезжен», что уже неоднократно знаком читателю (так же) по книгам (Плеханова «Сверхдержава» и Г.Острожского «Экспанты») и человек вчера мечтающий о том что бы «стать хотя бы малой частью этой великолепного механизма системы всеобщего счастья», вдруг начинает неистово «ломать» ее (становясь при этом «террористом, убийцей» и прочим... непотребным и проклинаемым злодеем).

Самое забавное (при всем этом) что «юный адепт» сначала долго и упорно не видит «что система его обманывает» и что она не только не совершенна, но еще и (априори) преступна... Но нет «наш герой» упорно не хочет замечать явные несоответствия и свято верит в то «что эту ошибку в итоге исправят» и «объяснять всем плохим что так делать нельзя»...

Проходит время и «увы»... даже до нашего героя начинает «со скрипом доходить» что... он сам был не прав и изначальные цели «всей этой системы» отнюдь не «общее благо», а управление «послушным стадом» посредством эффективных (и абсолютно правильных в своих основополаганиях) решений направленных «на сокращение и отсев поголовья контролируемой биомассы».

Таким образом, «начальный бег ГГ по препятствиям и желательно мимо выстрелов» вместо повторения маршрута фильма «Некуда бежать», (все же по итогу) приводит читателя к несколько иному варианту (данного) финала — любой ценой «покончить с тиранией» (некогда бывшего обожаемого) Председателя.

Помимо чисто художественного замысла (и перепетий происходящих непосредственно с ГГ) автор «рисует нерадостную картину» будущего, которая «безжалостно топчет своим электронным сапогом» все «ностальгические хотелки» (в стиле «прекрасного далека» от Алисы Селезневой). Все описанное здесь «очень» напоминает («возведенную в ранг абсолюта») нынешнюю картину жизни «жителей ДО 3-го Кольца», где живущие «за кольцом» - по умолчанию «тупое быдло и мясо», чье предназначенье лишь откровенный вечный рабский труд.

И конечно, это отнюдь не первое «подобное описание» нового прогрессивного строя (к которому мы идем семимильными шагами), но данная извращенная модель коммунизма, построенная на механизмах тотального электронного контроля и чипирования все же - поражает своей «реалистичностью». Данный вариант «имитации» (государства, образа врага и прочего) нам всем (отчего-то) совсем не кажется «очень уж диким и невозможным»...

В общем — по прочтении данной книги, ставлю ее на полку без сожалений о «зря потраченных деньгах»))

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Штаний: Отпуск на 14 дней (Любовная фантастика)

девушкам это должно нравиться.но, поскольку я не девушка, а из них тут никто не удосужился высказаться, выскажусь с противоположной точки зрения.
если у тебя есть идея сюжета, выкладывай сюжет. рюши словоблудия прекрасны если тебе нужно набрать текст для издателя. но, автор! следом идут читатели. и, если они не купят твоё "творчество", издателя у тебя не будет тоже.
я прочёл только 1/5 часть и больше не смог читать в 105-й или в 120-й раз, как размякает "она" от своего синеглазого. это - ОДНО И ТОЖЕ! и повторяется, и повторяется, и повторяется. и тебя сначала подташнивает, потом тошнит, а потом рвёт.
и, самый проигрышный вариант изложения, это - "ничего не расскажу". который идёт вкупе с "рассказываю по чуть-чуть, перемежая словоблудием о погоде, мокрых трусиках ггни, синих глазах, собственном уме, опять мокрых трусах, "какой прекрасный шкаф!", чуть-чуть рассказа по теме и опять - о посторонней хрени".
нормальный человек бросает читать сразу. ну, может промотать в конец и посмотреть кто с кем поженился. всё.
я промотал, посмотрел. попробую у штаний что-нибудь ещё, если везде так же, поставлю девушку в ЧС.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Дивний світ (fb2)

- Дивний світ (пер. Віталій Геник, ...) 3.15 Мб (скачать fb2) - Олександр Шалімов

Настройки текста:



Олександр Шалімов ДИВНИЙ СВІТ Повісті та оповідання


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



З російської переклали В. Геник, С. Литвин


БРАНЕЦЬ КРАТЕРА АРЗАХЕЛЬ Науково-фантастична повість



ЗАПИСИ В БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ


Свідомість поверталася поволі. Спочатку виникло відчуття тиші й мороку. Відтак я відчув своє тіло… Де я і що зі мною? Власне, хто я? І потім, чому я не знаю, хто я? Ймовірно, був хворий чи поранений?.. А може — автомобільна катастрофа? Чому нічого не бачу? Невже осліп?.. Наважуюся ворухнутися, і це вдається дивовижно легко. Підношу руку до голови і намацую опукле скло шолома. На мені шолом? Колись уже було таке…

У пам’яті спливає вервечка сріблястих літаків. Бетон злітної смуги. Суворе обличчя з синюватим шрамом на щоці — командир нашої ескадрильї… Я полегшено зітхаю. Тепер знаю, хто я. Я — військовий льотчик морської авіації Штатів Джон Сміт. Увечері ми вилетіли бомбити відступаючі колони фашистів. Мене збили біля Руана по наш бік фронту. Треба лежати і чекати, поки розшукають. Ніч скоро мине…

Якийсь час лежу спокійно. Відтак згадую про стрільця-радиста. Що з хлопцем? Чи живий? Намагаюся окликнути його в шоломофон, але не чую навіть звуку власного голосу. Дріт обірваний? Шарю в темряві…

Ні, це не тісна кабіна літака. Навколо порожнеча. Пальці натикаються на еластичну гладку поверхню підлоги, намацують якісь уламки, обривки дротів… Відтак оце — шорсткий шматок пористого каменю. Не бачу його, але добре знаю, що це базальт із дна Тихого океану. Він знаходився в герметично закритому футлярі з прозорого аллофану. Я часто дивився на темний пористий камінь і думав… Про що я думав? Ніяк не можу пригадати, і знову повертається неспокій…

Здається, Джона Сміта не цікавили базальти, коли він був льотчиком морської авіації. Був?..

А чому «був»? Значить, я вже не льотчик? Думки знову починають плутатися. Може, це сон? У шпиталі після поранення мене часто мордували кошмари. Стоп, тепер твердо знаю, що я не на фронті. Фронт — це було давно…

«Леді і джентльмени, через декілька місяців світ відзначатиме річницю закінчення світової війни. До цієї дати ми приурочимо…»

Дивовижно знайомий голос! Я певен, що чув його зовсім недавно… Голос і шматок базальту… Базальт тримаю в руці. Дивно, що камінь без футляра. Невже аллофановий футляр розбився? Неможливо. Він з біса міцний, цей аллофан.

«Джентльмени, тут усе гранично міцне. Сто відсотків безпеки…»

Знову в моїх вухах звучить той самий голос. Про чию безпеку йде мова? Про мою, Джона Сміта? Однак зі мною щось трапилося. Треба постаратися збагнути, що саме.

Намагаюся підвестися, повертаю голову. Слава Творцеві, зліва виразно видно неяскраву червонувату цятку. Світло! Перше світло в пітьмі. Що це — вічко приладу чи далека зірка? І яка відстань розділяє нас: метр, десятки кілометрів чи світлові роки? Чи не все одно. Я бачу… Тепер у мене є мета. Поповзу туди.

Обережно підводжуся. Яким незвичайно легким здається тіло! Роблю декілька рухів. Під ліктями й колінами хрустять уламки. Звідки стільки уламків? Обережно відгортаю їх зі свого шляху. Пальці натикаються на щось… Невже я не сам у цій пітьмі?! Рука інстинктивно відсмикується.

«Сміливіше, Джоне Сміт! Адже ти вже пригадав, що був льотчиком морської авіації. Сміливіше, й ти пригадаєш усе решта».

Я знову витягую руку: маленький вузький каблук, зігнуте коліно, еластична тканина скафандра, тонкі пальці голої руки. Вони холодні, мов метал.

Тремтячими руками повертаю нерухоме тіло. Намагаюся знайти кріплення шолома. Але шолома немає. Руки натикаються на пасма довгого волосся.

«Кетрін?.. Кетрін Мілс тут?!»

І тоді згадую все…


* * *

Це сталося цілком несподівано… Арчі вже провів основне гальмування. Ракета лягла на орбітальний курс. Я не відривав погляду від екрану телевізора. За двадцять кілометрах під нами пливли гори невідомого світу…

Уступчасті жовто-білі плоскогір’я, обведені окрайками густих тіней, спадали до плоских яскраво-жовтих низовин, схожих на піщані пустелі. Гладка поверхня пустель з незбагненною швидкістю змінювалася горами. Ланцюги виблискуючих піків пропливали внизу. По їх посічених тріщинами схилах швидко ковзала маленька сигароподібна риска — тінь нашого «Атланта».

Виднокрай, незважаючи на значну висоту польоту, здавався зовсім близьким. Сліпучо білі гребені високих гір здіймалися там у чорне небо і відкидали до підніжжя зубчасті фіолетово-чорні тіні. «Атлант», не зменшуючи швидкості, мчав уперед, і гори мовби никли, пливучи назустріч; а на зміну їм з-за обрію з’являлися все нові й нові велетенські нагромадження каменю. Це був неймовірний фантастичний візерунок яскравого світла й непроглядної тіні — здиблена і розтріскана поверхня планети, що пережила страхітливі катаклізми минулих епох.

У шоломофоні посадкового скафандра пролунав хрипкий голос Арчі:

— Увага, зліва по курсу кратер Арзахель. Йду на посадку. Увімкнути амортизацію крісел.

Поворот важеля амортизатора — і крісло мовби зникає. Але вже наступної миті порожнеча стає пружною і наростаюча сила люто втискує в неї ослабле тіло.

Дихати важко. Зображення на телеекрані втратило різкість, а можливо, просто потемніло в очах.

Я ще встиг розгледіти на екрані обрій, що поволі повертався, кошлатий край біло-фіолетового сонячного диска в зоряному небі, кільце чорно-білих урвищ. Кільце швидко насувалося знизу. На затіненому боці цього гігантського частоколу промайнули глибокі розколини, що, здавалося, доходили до підошви кільцевого хребта. Відтак на екрані телевізора з’явилася металева конструкція, схожа на ногу гігантського цвіркуна.

— Арчі випускає зовнішні стабілізатори, — чую в шоломофоні уривчастий від хвилювання голос Кетрін. — Сідаємо, Джоне, сідаємо… Перші люди…

Далі трапилося щось незрозуміле. Різкий удар стряс металевий корпус корабля. Все навколо закружляло, мов у стрімкій водоверті. Яскраво палахнув і згас екран. Нестерпний тягар стиснув груди. Я відчув, що задихаюся. Гуркіт ударів, тріск, скрегіт…

Звідкись здалеку долинув повний болю крик Кетрін:

— Джоне… Арчі… А-а-а!..

Відтак усе заглушило заливисте завивання моторів. Ймовірно, Арчі намагався вирівняти ракету. Ривок страхітливого перевантаження, удар, знову ривок…

«Дивно, що я ще живий…»

Струмінь уламків якогось приладу черкнув по склу шолома. Останній удар був найбільш сильним. Промайнула думка, що корпус корабля розламується на частини. Нездоланна сила вирвала мене з крісла…


* * *

18 березня 196… року

Я, геолог Джон Сміт, єдиний уцілілий учасник першої місячної експедиції, продовжую записи в бортовому журналі космічного корабля «Атлант». Наш корабель зазнав аварії при посадці на дно кратера Арзахель. Мої супутники — командир «Атланта» льотчик-космонавт підполковник Арчібальд Шервуд та астрофізик доктор Кетрін Мілс загинули. Причина аварії мені невідома. Ракета лежить майже горизонтально. Пульт управління сильно деформований. Я не зміг витягнути труп командира корабля з-під уламків контрольних щитів. Тіло Кетрін помістив у холодильну камеру. На ньому не видно зовнішніх пошкоджень. Ймовірно, не витримало серце… Сам я відбувся дрібницями — забої, невелике садно на скроні. Ракета постраждала дуже сильно.

Мені вдалося увімкнути аварійні акумулятори. Побіжний огляд внутрішніх приміщень показав, що наш «Атлант» залишиться на Місяці назавжди. Зруйнована командирська рубка, радіостанція, генератори струму, велика установка для конденсування повітря. Вийшли з ладу багато приладів, головний лічильно-обчислювальний пристрій — електронний мозок двигунів ракети, устаткування лабораторій. Найменше постраждали житлові кабіни. Аварійна установка повітрообміну діє. Якщо корпус ракети вцілів і не буде витоку повітря, мені забезпечено від трьох до чотирьох місяців життя в металевій домовині, якою став для всіх нас «Атлант». У тамбурі вихідного люка є ще два балони з рідким киснем і згущений кисень у балонах трьох зовнішніх скафандрів. У сумі це може відтягнути кінець ще на місяць-півтора. Отож, від чотирьох до п’яти місяців — чотири-п’ять місячних днів і чотири ночі. Це не багато для людини, якій ледве перейшло за четвертий десяток, але не так уже й мало для дослідника, що вперше опинився на Місяці. Втім, ще невідомо, чи стану я дослідником невідомого світу, від якого мене відокремлюють сталеві стіни «Атланта». Механізми внутрішнього люка заклинило при аварії, я навіть не можу проникнути в тамбур, де знаходяться скафандри…

Якщо вдасться відчинити вихідні люки і вибратися назовні, перш за все я повинен буду підняти зоряний прапор над кам’янистою пустелею. В інструкції екіпажу «Атланта» підняття прапора — це параграф перший. Прапор — символ завоювання… Втім, тепер я вже не завойовник. Я робінзон. І прапор для мене — лише символ далекої батьківщини.


19 березня

Вчора увечері закінчив огляд внутрішніх пошкоджень корабля. Дуже багато всього не витримало космічних випробувань. Генерал Першинг, звісно, перебільшував, коли говорив членам сенатської комісії про стовідсоткову безпеку польоту. Це ні для кого не було секретом, і насамперед для нас — екіпажу «Атланта». Але щоб найважливіші вузли корабля були змонтовані так недбало!.. Радіоапаратура вийшла з ладу лише тому, що не витримали кріплення щитів. Метал виявився надто крихким. Якби вцілів хоча б один щит, пошкодження передавачів не були б такі серйозні. А установка для конденсування повітря! Коли я збагнув, що з нею трапилося, мені стало ясно, що вона легко могла відмовити ще при старті. А ця установка — легені корабля, від її справності залежить доля експедиції.

Я знову пригадав слова генерала Першинга:

«Тут усе гранично міцно! Безпека сто відсотків».

Ці слова зараз здавалися майже насмішкою. Адже генерал був головою урядової комісії, що приймала «Атлант» і його устаткування…

Сьогодні вранці вдалося відчинити люк до вихідного тамбура. У тамбурі пекельний холод. Повітря просочується назовні крізь зовнішній люк. Кисневий балон одного зі скафандрів виявився порожнім — у нього був несправний кран. Значить, у моєму розпорядженні лише два вихідних скафандри з резервними балонами…

Всі спроби відчинити зовнішній люк виявилися безуспішними. Або деформований корпус ракети, або вона потрапила в якусь розколину і заклинена в ній. В обох випадках вибратися назовні буде нелегко.

До кінця першого місячного дня залишається сім земних діб. Я веду відлік часу за земним годинником. Дивовижно, що вціліли майже всі годинникові механізми, що знаходилися на «Атланті». Досі ще цокає маленький золотий дзигарик на руці бідної Кетрін…


20 березня

На Землі, звісно, вже зрозуміли, що з нами щось трапилося. Останнє повідомлення було послане з «Атланта» чотири доби тому, відразу після основного гальмування і виходу на колову місячну орбіту. Чи виконає генерал Першинг обіцянку?.. Монтаж резервної ракети має бути закінчений у кінці березня. Значить, майор Кросбі зі своїм екіпажем може стартувати на початку квітня. У першій половині наступного місячного дня він має бути тут. Усе питання в тому, чи захочуть вони ризикувати другою ракетою після невдачі «Атланта»? Старт «Атланта» зберегли в таємниці. Першу інформацію про політ збиралися дати після нашої радіограми про щасливу посадку на Місяць. Ця радіограма на Землю не надійшла…

Сьогодні весь ранок порався біля вихідного люка. Витік повітря через тамбур триває. Довелося зачинити двері до тамбура і працювати в кисневій масці. У тамбурі — мінус сорок. Вихідний люк немов приварило до корпусу корабля. Конструкція замків дуже складна. Декілька годин промарудився даремно.

Другу половину дня займався прибиранням у внутрішніх приміщеннях. Усі уламки перетягнув у коридор, що веде до командирської рубки. Двері в рубку я ще позавчора зачинив назавжди. Там могила Шервуда.

Сьогодні вдалося спаяти розірвані повітрогони, що ведуть у командирську рубку. Я продув рубку стиснутим азотом. У атмосфері азоту тіло Шервуда має зберегтися. Коли нас знайдуть тут, Шервуда відвезуть на Землю і з військовими почестями поховають у рідній Неваді…

Ми з ним разом воювали в Нормандії[1]. Після війни наші шляхи розійшлися. Я став геологом, а він — льотчиком-випробувачем, відтак космонавтом. Знову ми зустрілися за декілька місяців перед стартом «Атланта». Можливо, вже не розлучимося більше…

Якщо вони затримають виліт Кросбі, нас іще можуть розшукати росіяни. Я чув, що росіяни планували політ першої місячної ракети з людьми цього літа. Першинг хотів випередити їх… Тепер росіяни, можливо, прискорять виліт, дізнавшись про нашу аварію.


21 березня

Сьогодні вночі прокинувся від сильного поштовху. Мені здалося, що «Атлант» зрушився з місця. Я довго лежав і прислухався. Відтак увімкнув світло і обійшов приміщення. Наче все гаразд. Температура нормальна, апарат повітрообміну працює. Але поштовх усе-таки був. Флакон із тушшю, який я залишив відкритим на столі, перекинувся, і туш залила місячну карту. Весь ранок знову бився з вихідним люком і знову безрезультатно. Здається, вже починаю звикати до «космічного» холоду тамбура.

Після обіду вирішив перевірити вміст комори. Тут усього з лишком. Ймовірно, вистачило б роки на три. З запасами питної води гірше. Але на відведений мені час вистачить… Вдалося відремонтувати один із невеликих приймачів. Він запрацював, але, окрім шерехів і свисту космосу, нічого не чую. Чи щось не так під’єднав, чи для земних передач він надто слабкий? Якби вдалося почути Землю!..


22 березня

Сьогодні на Землі день весняного рівнодення — поворот на нове літо. А тут до кінця першого місячного дня залишається ще три земні доби. Не полишаю спроб відчинити вихідний люк, але наразі нічого не виходить. Вирізати замки люка автогеном неможливо — апарат безсилий проти панцира «Атланта».

Вчора описав нашу невдалу посадку на Місяць. Укладу ці аркуші в бортовий журнал. Записи в бортовому журналі вестиму до останньої години перебування на «Атланті» — якою б вона не виявилася, остання година…

Іноді обсідають сумніви… А що, коли генерал Першинг вважає всіх нас загиблими і виліт Кросбі відкладений надовго? Єдина надія на Джеферсона і його авторитет. Старий здатен здійняти галас на весь світ… Адже він одного разу вже врятував мені життя. Тоді в Чилійських Кордильєрах ми з пілотом померли б від голоду або замерзли б на льодовиках. Кляті вертольоти! Ми так і не зрозуміли, чому відмовив мотор… А Джеферсон сам розшукав нас після безперервного тридобового кружляння над крижаними верховинами. Старина Джеферсон! Ми об’їздили з ним усі шість континентів. На нього можна покластися…


23 березня

Все думаю про нічний поштовх. Місяцетрус? Скільки нового можна дізнатися, вийшовши назовні. Який посміх долі! Знаходитися менш ніж за метр від невідомого дивовижного світу і не мати змоги вступити в нього. Навіть, можливо, не побачити…


25 березня

Люк усе не вдається відчинити, а з приймача не чути нічого, окрім тріску. Завтра має зайти сонце. Почнеться чотирнадцятиденна місячна ніч… Що відбувається зараз на Землі? Чи дізналися люди про наш політ? Чи готує Першинг рятувальну експедицію. Якщо про політ стало відомо, громадська думка може примусити генерала й сенатську комісію послати другу ракету. І росіяни напевно спробують щось зробити…

Зараз, коли записував ці рядки, виразно відчув легке тремтіння столу. Я поспішно пройшов у тамбур. Торкнувся рукою зовнішньої стінки. Стінка злегка вібрувала. Що означають усі ці струси? Вони не можуть бути пов’язані зі зсувами самого «Атланта». Значить, тремтіння місячної поверхні? Все ще не можу повірити, що це знаки місяцетрусів!..

Тремтіння незабаром стихло і більше не повторювалося. Серед устаткування нашої лабораторії були два портативні сейсмографи[2]. Один з них при аварії розбився вщент. Другий, можливо, вдасться відремонтувати. Займуся цим завтра, після чергового сеансу біля вихідного люка. Я пораюся в тамбурі біля люка щоденно дві-три години з невеликою перервою для обігріву. У тамбурі дуже тісно; працювати доводиться без скафандра, а мороз там сорок-сорок п’ять градусів. Ймовірно, вихідний люк знаходиться в тіні скелі або урвища і сонячні промені до нього не проникають. А можливо, вся ракета лежить у тіні чи потрапила в глибоку тріщину… Припущення, самі припущення!.. Люк треба відчинити за всяку ціну.


27 березня

Вчора вночі довго не міг заснути. Думав про Землю. Напевно, вона світить зараз над рештками «Атланта»… У повсякденні дріб’язкових турбот ми іноді забуваємо про те, якими скарбами володіємо на Землі: ми можемо розчинити вікно і слухати, як шарудять краплі дощу серед листя жасмину, можемо зустрічати кожен сонцесхід і вдихати гіркуватий запах трав, принесений вечірнім вітром… Як важко уявити, що все залишилося там, серед зірок: і небо з хмарами, до якого звик з дитинства, і ласкаве тепло земного сонця, зелена сутінь лісів, безугавні шерехи моря, метушливі, задимлені міста… Все, цілком усе там… Тут немає нічого, окрім холоду, порожнечі, мороку. Будь-яка із земних пустель — оаза життя в порівнянні зі світом, куди закинутий «Атлант».

У перші дні ув’язнення в рештках «Атланта» я намагався втішити себе думкою, що я самотній. Моїх близьких забрала війна. Окрім двох-трьох приятелів, ніхто не чекає мого повернення й ніхто не стане проливати сльози, дізнавшись, що Джон Сміт не повернеться. Інша річ Шервуд, у нього залишилася на Землі велика сім’я, або Кетрін — її чекають мати і, здається, наречений…

Але минулої ночі, думаючи про Землю, я раптом зрозумів, що зовсім не самотній… Адже у мене є три мільярди близьких — друзів і рідних, з якими я пов’язаний нерозривними узами почуттів, думок, бажань, сподівань, пов’язаний до останнього кроку, до останнього подиху… Люди Землі, ви всі — близькі мої. І я був би щасливий зустріти й обняти кожного, так-так, кожного з вас — від Папи римського до останнього чистильника чобіт…

День не приніс з собою нічого нового. День — це за моїм годинником. За сталевими стінами «Атланта» ніч, і вона триватиме до 8 квітня. Невже мені так і не вдасться вибратися назовні?

А годинник на руці Кетрін усе йде…


29 березня

Вчора закінчив налагоджувати сейсмограф. Установив його у вцілілому відсіку лабораторії. Стрічка розрахована на дві земні доби. Подивимося, що покаже запис… Останніми днями часто ловлю себе на тому, що розмовляю вголос під час роботи. Кепський знак! Треба стежити, щоб це не увійшло в систему. Так недовго і схибнутися… За всяку ціну я мушу відчинити люк і вийти назовні, хоч би це позбавило мене половини залишеного повітря.


31 березня

Вражаюче!.. Проявив першу стрічку сейсмографа. Маятник ні на секунду не залишався у спокої. Кратер, у якому знаходиться «Атлант», зазнає безперервного сейсмічного тремтіння. Окрім постійного тремтіння, прилад записав декілька різкіших поштовхів — силою 2–3 бали[3]. Ймовірно, я не помітив їх лише тому, що весь час знаходжуся в русі. Вважаю, що вдалося зробити велике відкриття. Вони зовсім не мертві, ці гігантські кратери і кільцеві гори. Цікаво, яка причина поштовхів — рухи місячної кори чи виверження місячних вулканів? Починаю думати, чи не використати заряд пластиду[4] проти замків вихідного люка. Якби я був упевнений у міцності стінок тамбура! Вибух може пошкодити їх, і тоді запас повітря відразу скоротиться до вмісту балонів двох вихідних скафандрів — це дві доби з хвостиком…

Мабуть, цей крайній захід краще приберегти насамкінець — коли відмовить апарат повітрообміну. Наразі він працює нормально: його покажчик зміщується у бік червоної позначки зі швидкістю, яка дає надію на три земні місяці… Не варто відмовлятися від них без крайньої необхідності.


1квітня

Перший день земної весни… У мене все як і раніше.


3 квітня

Нарешті вдалося… Сьогодні відсунув один із трьох засувів вихідного люка. Гадаю, що з двома іншими справа піде легше. Якщо мені призначено повернутися на Землю, перші слова «вдячності» адресую конструкторам замків вихідного люка. Хай запатентують свій винахід для сімейних склепів. Сто відсотків гарантії, що живі будуть назавжди убезпечені від появи привидів.

Сейсмограф безперервно записує тремтіння. Сильніші поштовхи відбуваються кожні три-чотири години. Деякі з них я відчуваю по струсу корпусу «Атланта». Там, за сталевими стінами корабля, б’ється пульс живої планети…


4 квітня

Минулої ночі пережив неприємні хвилини. Прокинувся від відчуття, що хтось увійшов до моєї кабіни. Я поспішно увімкнув світло. Кабіна була порожня, але двері в коридор виявилися відсунутими. Можливо, лягаючи спати, я забув їх зачинити?

Я піднявся, щоб засунути двері, і тут до моїх вух донеслося якесь дивне шелестіння. У навколишній глибокій тиші воно пролунало дуже виразно. Я не марновірний, але, зізнаюся, злякався. Чомусь подумав про Кетрін… Стрімко засунув двері, двічі повернув рукоятку засувів. Відтак почав прислухатися. У коридорі було тихо. Я чув лише гучні удари свого серця.

Минуло чимало часу, перш ніж я зважився відчинити двері і вийти в коридор. Відтак усюди увімкнув світло, обійшов приміщення «Атланта». Все було гаразд. Не міг лише змусити себе зазирнути всередину холодильної камери, де лежить тіло Кетрін. Лише упевнився, що зовнішні засуви дверей засунуті.

Заснути вже не зміг. Решту ночі провів біля приймача. Уважно вслухався в шерех і тріск ефіру. Іноді починало здаватися, що чую якісь голоси, уривки фраз. Але, ймовірно, це були звукові галюцинації.

Після сніданку подався до тамбура. Промарудившись кілька годин, відсунув і другий засув. Третій вирішив залишити на завтра. Невже завтра вдасться вибратися назовні?

Увечері примусив себе відкрити холодильну камеру… Кетрін лежить усе так само… І годинник усе йде…


7 квітня

Я нічого не можу вдіяти з третім засувом зовнішнього люка. Немов його метал сплавився з пазом, у який він увійшов. Завтра над кратером Арзахель знову зійде сонце. Перша двотижнева ніч минає. Якщо генерал Першинг вишле рятувальну ракету, Кросбі буде тут 12 або 13 квітня. Значить, ще шість днів… Але чи зуміють вони проникнути в корпус «Атланта»? Здається, я вже безсилий зробити ще щось для свого звільнення. Хіба застосувати пластид? Але це, найімовірніше, самогубство.


8 квітня

Сьогодні вночі стався сильний місяцетрус. Поштовхи були такі різкі, що корпус «Атланта» змінив положення. Мене скинуло з койки на підлогу. Лише завдяки незначній силі тяжіння обійшлося без забоїв. Поштовхи швидко припинилися, і я вирушив оглядати пошкодження. Корпус корабля витримав і це випробування. Витоку повітря з внутрішніх приміщень не було. Але сейсмограф вийшов з ладу. Довелося цілий день лагодити і налаштовувати його. Дещо перекинулося і розбилося, але, загалом, серйозних пошкоджень я не виявив. А за земними масштабах струс був десятибальним. Що трапилося під час поштовхів зовні? Сьогодні я весь день був такий зайнятий, що навіть не намагався поратися в тамбурі.


9 квітня

Поштовхи повторюються знову і знову. Один був досить сильним, і сейсмограф знову розрегулювався. Невдале місце вибрав професор Джеферсон для посадки «Атланта». А можливо, тут скрізь так? Поштовхи можуть пошкодити рятувальну ракету на стартовому майданчику і роблять надзвичайно небезпечною саму посадку. Якби я міг попередити Кросбі! Ще раз спробував полагодити один з передавачів. Безрезультатно… Не вистачає багатьох деталей, а крім того, я недостатньо сильний у радіотехніці. Людина, що вирушає в такий політ, мусить знати геть усе… Я не склав би іспит на сучасного робінзона. І ось результат…


10 квітня

Кросбі має прилетіти післязавтра або тринадцятого. Мене дуже непокоїть сейсмічність цього району. Кросбі не підозрює про неї. Його ракета після посадки може перекинутися від поштовхів. Тоді всі вони також загинуть. Третьої ракети, готової до польоту найближчими місяцями, у Першинга немає. Можливо, було б краще, якби Першинг не дозволив старт рятувальної ракети?..


13 квітня

Всі ці дні не відходив від радіоприймача. Хоч який він слабкий, передачі Кросбі я уловив би принаймні від середини його шляху. Але я нічого не чую, окрім шереху і тріску космосу. Невже старт рятувальної ракети відкладений? Утім, Кросбі може вилетіти трохи пізніше. До кінця місячного дня ще дев’ять земних діб…


17 квітня

Без змін… Імовірно, старт Кросбі відкладений до наступного місячного дня. Першинг хоче краще підготувати рятувальну експедицію.


19 квітня

До кінця місячного дня залишається три доби… Я підрахував, що коли апаратура повітрообміну працюватиме так само, як вона працювала досі, повітря вистачить до середини червня. Ймовірно, вони там на Землі вважають, що на найближчий час ми забезпечені всім необхідним. Якщо не загинули відразу, то можемо зачекати… Це схоже на генерала Першинга. «Тверезий розрахунок» у нього на першому плані.


21 квітня

Я маю провести в «Атланті» другу місячну ніч. Завтра зайде сонце. Постараюся запастися терпінням. Тим паче, що нічого іншого мені не залишається. Покинув чергування біля радіоприймача. Кросбі не прилетить уночі.


22 квітня

Зовні знову ніч. Чому все-таки Кросбі не прилетів? Невже наш політ збережений у таємниці і Першинг… дурисвіт?


24 квітня

У кратері Арзахель без змін.


25 квітня

Всемогутній Творче, невже час порятунку наближається?.. Сьогодні, вперше за стільки днів, я почув по радіо людський голос. Спочатку подумав, що це галюцинація. Ні, чутність поліпшувалася з кожною годиною. У бік Місяця з Землі запущений космічний корабель. Тепер я вже знаю, що це — радянська ракета. Я чув, як космонавти (їх двоє чи троє) розмовляли зі своєю базою на Землі. Вочевидь, вони стартували відразу, тільки-но ракета була готова до польоту. Відчайдушні хлопці!.. Їх не збентежила навіть перспектива посадки на Місяць уночі. Я кепсько знаю російську, але, здається, зрозумів, що вони збираються висісти після третього оберту. Певно, вони не знають точного місцезнаходження «Атланта».

Тепер не відходжу від приймача. Якби у мене була можливість попередити їх про сейсмічні поштовхи в районі аварії «Атланта»! Знову — укотре — проклинаю свою безпорадність у радіотехніці. І як могло трапитися, що в числі спорядження нашої експедиції не було запасних радіопередавачів на випадок серйозної аварії?

Даруйте, генерале Першинг, я дуже погано думав про вас. Ладен був запідозрити, що ви зберегли наш політ у таємниці. Певна річ, ви не могли так учинити. Прийміть моє глибоке вибачення…


26 квітня, 2 год. ночі

Радянська ракета наближається. Виразно чую всі передачі космонавтів. Їх троє, як було й нас. Вони безперервно повідомляють на Землю результати спостережень. Дивно лише, що вони не намагаються встановити зв’язок з «Атлантом». Можливо, вважають усіх нас загиблими? Чутність почала погіршуватися. Ймовірно, «Буревісник», так називається радянський корабель, переходить на орбітальний політ і огинає Місяць. Через годину-півтори я почую їх знову…


26 квітня, 5 год. ранку

«Буревісник» один раз уже обігнув Місяць. Зараз він пішов на другий оберт, і я знову його не чую. Він ще не провів основного гальмування і пролетів над кратером Арзахель на космічній швидкості. Чув їх радіо близько 20 хвилин. Передавалися серії цифр, щось було сказано про кратер Арзахель, але не зрозумів, що саме.

Мене все більше дивує й непокоїть, що російські космонавти не роблять ніяких спроб зв’язатися по радіо з «Атлантом».


7 год. ранку

Радянський космічний корабель щойно пролетів наді мною утретє. Під час другого прольоту росіяни приймали якісь інструкції з Землі. Я чув лише короткі репліки їх радиста:

— Зрозумів… Чую, зрозумів… Дякую… Товариші також дякують…

Під час третього прольоту вони передавали результати спостережень. Вони зробили якесь важливе відкриття на зворотному боці Місяця. Я чув кінець передачі. Здається, мова йшла про виверження декількох вулканів. Про «Атлант» жодного слова…


7 год. вечора

Важко писати… Либонь, тому, що добу не відходив від приймача й нічого не їв… Радянська ракета… Який же я дурень!..


28 квітня

Продовжую записи дві доби опісля. Це були нелегкі дні. Але тепер я зібрався з думками і знову спокійний, як може бути спокійною людина в моєму становищі.

Вчора я дізнався, що відчуває моряк, уцілілий при корабельній аварії, коли з верхівки самотньої скелі бачить димок далекого судна. Здається, порятунок уже близько, але судно зникає за обрієм, і людина знову сама серед океану. На кораблі не чули заклику, навіть не бачили скелі. Так і зі мною…

Радянські космонавти не знають про катастрофу «Атланта». Вони виконували своє завдання — обліт Місяця. Вони виконали його і вирушили назад на Землю. Марно писати, що я відчув, чуючи, як поступово затихають у неймовірній далечі їх голоси. Вони відлетіли на Землю. А я залишаюся тут назавжди.

Першинг і сенатська комісія зберегли в таємниці політ «Атланта».

Тепер у мене немає більше надії. Залишається лише до кінця виконати свій обов’язок.


30 квітня

Дивно влаштована людина. Здавалося б, чого ще чекати? І все-таки чекаю. Я прийшов до висновку, що генерал Першинг учинив правильно. Пріоритет космічного відкриття утверджується в разі повернення космонавтів, і Першинг ще не розголосив катастрофу «Атланта» саме тому, що розраховує врятувати нас самотужки. Кросбі не вилетів у середині квітня через технічні неполадки. Значить, він вилетить у першій декаді травня, коли сонце знову зійде над кратером Арзахель. Все дуже просто… Якби генерал Першинг повідомив про аварію «Атланта», росіяни змінили б програму польоту і спробували б надати нам допомогу. У разі щасливої посадки «Буревісника» я був би врятований, але пріоритет першої успішної висадки на Місяць опинився б у руках російських дослідників.

Через десять днів Кросбі зробить тут успішну посадку. Тоді пріоритет завоюють американці. Задля цього варто зачекати, чи не так, Джоне Сміт? Тим паче, що генерал Першинг має всі підстави вважати тебе небіжчиком… Хоч би що там було насправді, це дає промінь надії ще на два-три земні тижні. А поки треба продовжувати спроби відчинити вихідний люк…


1травня

На Землі свято[5]. У кратері Арзахель без змін…


5 травня

Все як і раніше. Клятий третій засув! Завтра над «Атлантом» зійде сонце, і знову не побачу його…


6 травня

Настання місячного дня ознаменувалося грандіозними подіями. Спочатку катастрофічний місяцетрус… Я ще не певен, чи закінчився він. Тому поспішаю зробити необхідні записи. Якщо те, що трапилося, повториться, генерал Першинг може не поспішати з висилкою рятувальної ракети.

Місяцетрус почався о восьмій тридцять п’ять за нью-йоркським часом. Саме цієї миті над гребенем кратера Арзахель мало з’явитися сонце. Спочатку я відчув декілька невеликих поштовхів, до яких уже звик за останні тижні. Я навіть не зробив спроби вхопитися за щось. Не міг же я припустити, що трапиться далі. А трапилося наступне. Корпус «Атланта» отримав такий удар знизу, що був зірваний зі свого місця. Ймовірно, корабель підкинуло на декілька метрів угору. Під час кидка він перекинувся, з величезною силою вдарився об щось і покотився вниз.

Мене закрутило, мов у гігантській центрифузі. Сильні удари слідували один за одним. Здавалося, корпус корабля котиться з залому на залом разом з лавиною каменепаду. Підлога і стеля кабіни з диявольською швидкістю мінялися місцями, незакріплені предмети кружляли у скаженій круговерті. Мене било об стіни, об підлогу й стелю і врешті-решт вижбурнуло в коридор. Там я ухитрився схопити руками одне з кріплень, але цієї миті останній страхітливий удар обрушився на рештки «Атланта», почувся скреготливий тріск, світло згасло — і запала тиша. «Атлант» лежав тепер на боці, підлога і стеля кабіни стали стінами.

Я був упевнений, що трапилося непоправне і почую загрозливий свист повітря, що покидає внутрішні приміщення ракети крізь проломи в корпусі. Проте навколо панувала тиша. Я спробував звестися на ноги. Тіло нило від ударів, які я щойно пережив. Коли б не вшестеро менша сила тяжіння, навряд чи я відбувся б так легко…

Прихилившись до стіни, я чекав нових сейсмічних ударів. Але їх не було. Намацуючи вціліле поруччя, я подався шукати ліхтар. Знайшов його, увімкнув… Знову всюди панував хаос. Приймач і сейсмограф розбило вщент. Стрілка апарату повітрообміну відскочила на декілька поділок до червоної позначки: чи то результат ударів, перенесених «Атлантом», чи то почався витік повітря… Однак апарат повітрообміну продовжував працювати й аварійні акумулятори вціліли. Це давало деякі шанси.

Я увімкнув освітлення і квапливо закінчив огляд. Корпус «Атланта», вочевидь, витримав удари. Залишалося оглянути зовнішній люк. Двері, що вели в тамбур, удалося відсунути без зусиль.

Мене мало не збило з ніг. Повітря зі свистом ринуло із внутрішніх приміщень корабля. Очевидно, витік через вихідний люк різко посилився. Я поспішно відступив назад у коридор. Одягнув легкий скафандр та шолом і знову повернувся в тамбур. Нагнувся до вихідного люка. Тепер він знаходився майже в підлозі тамбура. Вузький промінь сліпучо яскравого світла слизнув по рукаві скафандра. Мене немов пронизало електричним струмом. Сумнівів не було; кришка вихідного люка відійшла, і ззовні в тамбур проникало сонячне світло.

Я прочинив шолом і зробив обережний вдих. Повітря в тамбурі було розріджене, мов на вершині Евересту[6], і дошкульно холодне. Виразно чувся свист. Повітря рвалося назовні. Поспішно опустивши шолом і перевіривши, чи щільно зачинені двері у внутрішні приміщення «Атланта», я обернувся до вихідного люка. Побіжний огляд відразу пояснив, що сталося. Третій засув, який мені так і не вдалося відчинити, луснув при ударах, що їх зазнав «Атлант». Вихід був відкритий. Легкий скафандр давав можливість пробути в холоді безповітряного простору близько трьох хвилин. Щоправда, він не був надійним захистом від радіації, але я не став гаяти часу: наліг на ручний важіль вихідного люка. Кришка поволі відійшла убік. Повітря, що ринуло з тамбура, мало не виштовхнуло мене назовні. Я ледве встиг ухопитися за краї люка. Вклякнувши, просунув голову в люк.

Яскраве фіолетово-біле світло засліпило. Довелося зажмурити очі й опустити захисний світлофільтр шолома. Відтак я обережно розплющив очі…

Чорно-білі прискалки кам’янистих плато, за ними — зубчастий сріблясто-сірий хребет. Нестерпно сяючий диск у темному, усипаному зірками небі. Глибокі тріщини чорніли на блискучій поверхні гігантських кам’яних приступок. Із тріщин піднімалися до зірок клуби перламутрово-зеленкуватої пари… Картина була така фантастична, що промайнула думка про галюцинацію… Водночас я чудово розумів, що мушу поспішати. Якщо все це не маячня, через декілька хвилин скафандр перестане служити захистом. Треба мерщій прихопити докази, що я виходив назовні.

Рачки я вибрався через люк. Крізь еластичну тканину скафандра відчув колінами й долонями шорстку кам’янисту поверхню. Обережно звівся на ноги. Промайнула парадоксальна думка, що перші кроки людини Землі в місячному світі — лише повторення її перших кроків на Землі…

У кишені скафандра був геологічний молоток. Я дістав його і, перестрибуючи через невеликі тріщини, кинувся до підніжжя найближчого прискалку. Прискалок складався зі склистої зеленої маси, що нагадувала земну лаву. Розмахнувшись, я вдарив молотком по зеленій скелі. Молоток ковзнув і відскочив. Я вдарив сильніше. Вдалося відколоти невеликий зразок, але сам я, не розрахувавши сили удару, відлетів на декілька метрів від скелі й ледве встояв на ногах.

Куди подівся відбитий зразок?

Очі вже сліпнуть від яскравого світла, блиску скель. А поряд непроглядна чорнота тіней. Світло й пітьма, і зяючі тріщини під ногами. Може, камінь потрапив у одну з тріщин?

Ні! Ось він… Нарешті!

Я відчував, що мій час закінчується. Пронизливий холод уже сковував рухи.

Підхопивши шматок каменю, я кинувся до рятівного отвору люка. Підбігаючи до «Атланта», встиг розгледіти, що сигароподібний корпус ракети привалився до невеликого залому. Далі за заломом угадувалася западина чи урвище, але там усе тонуло в мороці. Промені сонця ще не проникли туди. Мені дуже кортіло глянути, що знаходиться там, за цим заломом, але я відчував, що ще кілька секунд — і вже не зможу рухатися. Притискаючи до грудей камінь, пірнув у люк, увімкнув апарат продування тамбура. Не дочекавшись кінця продування, відсунув двері, що вели в коридор, квапливо скинув крижану тканину скафандра. Відчуття теплоти майже знесилило. Я лежав на підлозі коридору, упиваючись навколишнім теплом.

Відпочивши, почав розтирати руки й ноги, закляклі від холоду. Здається, обійшлося без серйозного обмороження, але було ясно, що легкий скафандр не склав іспиту. Я пробув зовні всього біля хвилини.

Перевіривши, чи добре зачинені двері в тамбур — останній щит, що затуляв мене від холоду й порожнечі, я почав розглядати принесений зразок. Без сумніву, це була застигла лава якогось невідомого на Землі виду. В лупу вдалося розгледіти дрібні блискучі кристали у щільній склоподібній масі. Що це були за кристали?.. Невже алмази?

Перший зразок місячної лави, що потрапив до моїх рук, нічим не нагадував базальти — найбільш поширені лави Землі. Я розшукав шматочок земного базальту, видобутий із глибокої свердловини на дні Тихого океану. Цю частинку Землі професор Джеферсон змусив нас прихопити з собою «на щастя», як сувенір. Ось вони лежать тепер поряд на столі — чорна пузирчаста лава Землі і ясно-зелена, блискуча, склоподібна лава Місяця. Що у них спільного, і що їх відрізняє? Щоб відповісти на це питання і на тисячі інших питань, треба одягнути важкий вихідний скафандр і вирушити в невідомий світ, що лежить за сталевими стінами «Атланта».


6 травня (вечір)

Сейсмічні поштовхи більше не повторювалися… Цілий день я був зайнятий підготовкою першого місячного маршруту. Вранішня вилазка позбавила мене приблизно однієї п’ятої запасу повітря.

Строго кажучи, є два шляхи. Перший — не покидати «Атланта», задраїти люки й чекати прильоту Кросбі. Із запасом повітря, що залишився, ймовірно, вдалося б протягнути до середини червня. Другий шлях — зробити два чи, можливо, навіть три виходи в місячний світ. У цьому випадку повітря вистачить лише до кінця цього місячного дня, тобто до вісімнадцятого-дев’ятнадцятого травня. Втім, із двох можливих розв’язків цього рівняння лише один має сенс. Другий — безглуздий. Тому завтра вирушаю в перший маршрут. Я вже ретельно продумав план. Обстежу найближчі околиці того місця, де зараз лежить «Атлант». Спробую знайти пункт примісячення і встановити причини аварії. Деякі думки з цього приводу в мене вже є, але їх необхідно перевірити. Візьму проби газів, які виділяються з тріщин плато. Можливо, пощастить — і зможу спостерігати місяцетрус. Бортовий журнал залишаю у своїй кабіні на випадок, якщо не повернуся.


7 травня, 7 год. ранку

Йду… Зі мною запас повітря на двадцять п’ять земних годин. Любий Кросбі, якщо не прийду до 8 год. ранку 8 травня, не шукай… Тут у тебе буде безліч важливіших справ…


НА ЗЕМЛІ


Генерал Першинг роздратовано постукав кінчиками лакованих нігтів по склу широкого столу.

— Професор Джеферсон? Гм… Ну гаразд. Передайте, що я… Із задоволенням… побалакаю з ним… Так-так, у себе в кабінеті.

Генерал зосереджено потер повні рожеві щоки і відклав телефонну слухавку.

Двері кабінету розчинилися.

— Шановний генерале, — уривчастим голосом почав ще з порогу професор Джеферсон. — Я просто не вірю вухам, я…

— Доброго ранку, любий професоре, — перебив Першинг, зустрічаючи гостя на середині свого величезного кабінету. — Радий вас бачити…

Він схопив маленькі м’які руки професора і почав трясти їх, не відриваючи пильного погляду від його худого горбоносого обличчя і скуйовджених сивих брів.

— Так-так, і я також, генерале, — продовжував професор, квапливо звільняючись від чіпких рукостискань Першинга. — Проте…

Тримаючи професора під руку, генерал провів його до столу.

— Прошу сідати… Дозвольте дізнатися, як ваше здоров’я?

— Не про нього піде мова, генерале. Але, якщо завгодно, могло б бути кращим, значно кращим, коли б не дивні новини…

— Новини?..

— Звісно. Хіба старт «Атланта-2» не відкладений?

Генерал ледь помітно поморщився, немов відчув прищик на кінчику язика.

— Гм… Бачте, професоре, не зовсім так…

— Ні! Значить, мене… обдурили.

— Вам щось передали… не зовсім точно…

— Дуже радий… Коли він стартує?

— Стартує? Який старт ви маєте на увазі, любий професоре?

— На Місяць! На Місяць, хай йому чорт! У кратер Арзахель, де, як вам добре відомо, вже три тижні знаходиться «Атлант-1», від якого немає вістей. Та що ви на мене так дивитеся, немов самі щойно впали з Місяця?

Генерал Першинг нервово відкашлявся:

— Хіба спеціальний помічник міністра доктор Ендрю Паап вам не пояснив…

— А я не став його слухати; парадом, даруйте, командуєте ви, генерале.

— Ну… не зовсім. Вирішує сенатська комісія. Я лише радник і дисциплінований солдат.

— Генерале Першинг, любий мій, це можете пояснювати журналістам. Я-бо знаю, як стоїть справа.

— До чого тут журналісти, професоре. Політ «Атланта» збережений у таємниці, і не далі, як учора, сенатська комісія підтвердила особливу секретність операції.

— Навіщо? З дня на день і так усе стане відомо.

— О-о! — в бархатистому голосі генерала пролунав осуд. — О-о! Не поділяю вашого погляду, професоре.

— То що трапилося, врешті-решт? Ви отримали вісті від екіпажу «Атланта»?

— На жаль, не отримали, і переконаний, що вже ніколи не отримаємо… З «Атлантом-1» сталася аварія. А що таке аварія першого космічного корабля на планеті, позбавленій атмосфери, ви, звісно, уявляєте, професоре.

— Це одне з багатьох припущень, ми вже обговорювали його. Може бути інше — відмовило радіо. Можуть бути й інші варіанти. Врешті-решт і при аварії хтось міг уціліти…

— Ви невиправний оптиміст, любий професоре!

— Не жартуйте, генерале. На «Атланті» троє учених, троє американців, хай йому чорт. Їм необхідно надати допомогу. Плани передбачали…

— Не кожен план вдається реалізувати… «Атлант» також не зміг виконати наміченого плану. Обставини, любий професоре… Вони-бо й примушують нас чинити трохи інакше.

— Поясніть, нарешті, що трапилося?

— Це таємниця, але вам можу дещо сказати. Два дні тому ми отримали точні відомості, що росіяни в кінці квітня планують обліт Місяця…

— Чудово…

— Дозволю собі не поділити вашої думки. За нашими даними, росіяни збиралися здійснити висадку на Місяць у середині цього року. Як вам відомо, ми розраховували їх випередити. У цьому основна мета операції «Атланта». Американський прапор мусить замайоріти на Місяці першим. У нашому розпорядженні були два космічні кораблі класу «Земля — Місяць». Третій — удосконалена модель — буде готовий лише через рік. Я маю достовірні відомості, що конструкція радянських ракет уже дозволяє їм зробити посадку на Місяць і зворотний зліт. Проте росіяни не поспішають із висадкою. За щойно отриманими відомостями, вони перенесли її на середину майбутнього року. Хочуть діяти напевно. Але в разі потреби вони можуть зробити посадку на Місяць хоч зараз. Можуть… Ви мене зрозуміли?..

— Зрозуміло! Непогано… Хочете, щоб рятувальну експедицію організували росіяни? А тим часом ще раз перевірите механізми «Атланта-2»… Щоб також діяти напевно. Про це варто подумати, генерале…

Першинг почервонів і неспокійно завовтузився в кріслі:

— Ви дещо поквапилися з висновками, професоре. Певна річ, я не мав на увазі нічого схожого. І найменше хотів би втягнути в цю справу росіян. Якщо «Атлант» розбився і дев’ятсот дев’яносто дев’ять шансів із тисячі, що це так, а росіяни сядуть у кратері Арзахель вдало… Ви уявляєте? Подумайте про результати… Про політичний резонанс…

— Не бачу нічого ганебного, генерале. Нове не обходиться без жертв… А Шервуд і його супутники, живі вони чи загинули, — вже герої…

— Звісно. І колись ми спорудимо їм пам’ятник. Але я волів би мати справу з живими героями, професоре. Героями, які повертаються і доповідають, що американський прапор піднятий на Місяці. «Атлант-2» — останній шанс цього року. Ми не можемо ризикувати заради… е-е… любові до ближнього, професоре. Після невдачі «Атланта-1» багато що треба перевірити. Підполковник Кросбі полетить, але полетить… трохи пізніше… Так, щоб устигнути випередити висадку росіян… Скажімо, через півроку… Як бачите, політ «Атланта-2» перенесений задля успіху операції… Це важко, але це викликано найвищою необхідністю. Цього вимагає престиж країни. Ви зрозуміли мене, професоре?..

Приголомшений Джеферсон мовчав.

Генерал протягом декількох хвилин уважно спостерігав за скам’янілим обличчям співрозмовника.

— Сподіваюся, зрозуміли, — резюмував Першинг, встаючи. — Я також добре розумію вас, — продовжував він, кладучи руку на плече Джеферсона, — Джон Сміт — ваш учень… Однак нове не обходиться без жертв, це ви чудово сказали.

— Але як же вони, — прошепотів старий учений, не роблячи спроби підвестися і ще нижче опускаючи голову, — як же вони всі: Шервуд, і Кетрін Мілс, і Джон?..

Генерал ледь помітно похитав головою, поволі обійшов навколо столу, опустився в крісло, узяв сигару.

Джеферсон стискував голову тонкими жилавими руками і сидів не ворушачись.

Генерал прикурив від променів статуї Свободи — срібної запальнички, що стояла у нього на столі, — відтак сказав:

— Адже вони знали, на що йдуть. І ми з вами знали, професоре. Політ «Атланта-1» — це розвідка. Розвідка боєм. І вона показала, що операцію треба підготувати краще. Ось ми й підготуємо… Послати зараз «Атлант-2» на Місяць — авантюра.

— Значить, і політ «Атланта-1» був авантюрою, — прошепотів Джеферсон не піднімаючи голови.

— Звісно, ми ризикували… У питаннях престижу ризик неминучий. Нас виправдовує те, що ми не знали планів росіян. Якби була певність, що вони обмежаться лише обльотом…

Джеферсон труснув головою і схопився з крісла.

Спершись руками об край столу, він нахилився до самого обличчя генерала й закричав:

— Це обман, огидний обман, і ніякими фразами, чуєте, Першинг, ніякими фразами його не виправдати. Ми обдурили їх: Шервуда та інших. І обдурюємо тепер свою країну і весь світ, зберігаючи в таємниці те, що трапилося. Це треба припинити, зараз же, негайно…

Генерал поспішно відсунувся. Гидливо поглядаючи на професора, дістав тонку батистову хусточку; витер рукав кітеля, на який потрапили бризки слини.

Джеферсон продовжував кричати про обман, героїзм, обов’язок, про те, що наука принесена в жертву політиці…

Генерал не слухав. Він дивився у спотворене люттю й болем обличчя старого вченого і думав про те, що все це — також фрази… Два місяці тому Джеферсон сам наполягав на прискоренні старту першої ракети. А зараз… Як же важко працювати з цими неврастеніками з Консультативної ради. Жоден не хоче зрозуміти, що врешті-решт усі вони лише технічні виконавці тих великих і важливих планів, які народжуються тут, в Управлінні космонавтики… Одначе досить, треба «приземлити» любого професора.

— Усе це, мабуть, якоюсь мірою справедливо, — тихо сказав генерал, коли Джеферсон на мить зупинився, щоб перевести подих. — Але зрозумійте, рішення вже ухвалене і нам з вами залишається лише якнайкраще виконати його. Я був певен, що пан Паап пояснив вам становище… Сьогодні вранці президент затвердив рекомендації сенатській комісії…

— Я зараз же їду до президента, я… — перебив професор.

— Повторюю, затвердив рекомендації, — ледь підвищив голос Першинг. — Операція «Атлант» буде збережена в таємниці. Наразі… Росіяни не повинні дізнатися чи здогадатися, що на Місяці лежать уламки нашого «Атланта». Якщо чутки просочаться і це прискорить дії росіян, — наслідки будуть найсумніші… Для всіх нас, любий професоре. І, зрозуміло, в разі будь-якого газетного галасу надійде офіційне спростування… Це цілком природно… Давайте закінчимо на цьому нашу малоприємну розмову. Далебі, життя складається не з самих неприємностей… Ось, наприклад, учора я чув, що ваша кандидатура начебто висунута в Національну академію. Прошу прийняти мої найщиріші вітання, адже ваше обрання гарантоване…

— Облиште, Першинг… — почав Джеферсон, але затнувся і, схопившись рукою за груди, важко опустився в крісло.

Генерал поспішно подзвонив.

— Води й лікаря, мерщій, — сказав він ад’ютантові, що виріс на порозі. — Професорові зле.

— Нічого не треба, — пробурмотів старий учений, підводячись. — Нічого… Я поїду… до президента…

— Може, спочатку до лікаря, — умовляв Першинг, під руку проводжаючи професора до дверей кабінету. — Бачите, як шкідливо вам хвилюватися… Ви не бережете себе… Всього найкращого. І, будь ласка, не забудьте про нашу розмову… Проведіть, ад’ютанте.

Коли двері безшумно зачинилися за професором, генерал зітхнув, витер хусточкою вологе чоло й поволі повернувся до столу. Сівши на бильце крісла, в якому тільки-но сидів Джеферсон, генерал потягнувся до телефону.

— З’єднайте мене з канцелярією президента, — сказав він телефоністці. — А втім, ні, не треба…

«Зараз він, звичайно, поїхав додому, цей галасливий старий базіка Джеферсон, — думав Першинг, відкладаючи слухавку. — А вдома він почне зважувати… Вагатися… Адже йому не терпиться стати академіком. Що ж, може, й буде… Може…»


У КРАТЕРІ АРЗАХЕЛЬ


5 травня, 6 год. ранку

Тільки-но повернувся з маршруту: двадцять три години провів за межами «Атланта» в майже абсолютній порожнечі місячної атмосфери. Я не обмовився. Вона є, ця атмосфера, але вона розріджена настільки, що прилади із Землі її не вловлюють. У її складі вуглекислота і трохи водяної пари, водень, метан і ще якісь гази, складу яких наразі не зміг визначити. Зовнішній скафандр витримав випробування. Це один з небагатьох по-справжньому добре зроблених предметів спорядження нашої експедиції. Щоправда, він дещо громіздкий (я насилу вибрався в ньому через вихідний люк), але надійний, і на Місяці його вага не перевищує ваги дорослої людини в земних умовах.

Я почав записи з похвали скафандрові: лише завдяки йому зміг побачити й дізнатися все те, що побачив і дізнався в години першого маршруту.

Часу залишається мало. Необхідно поспішати, тим паче, що «Атлант» уже не є надійним прихистком. Я маю на увазі не повітря, запаси якого в мою відсутність дуже скоротилися, а зовсім, зовсім інше…

Вибравшись учора назовні, я почав з огляду майданчика, на якому лежить «Атлант»…

Джоне Сміт, друже, на Місяці тобі поталанило двічі. Провидіння, всупереч здоровому глуздові, не лише зберегло тобі життя у мить катастрофи, воно якимсь дивом утримало позавчора рештки «Атланта» там, де вони покояться зараз. Завдяки цьому ти дістав можливість побачити місячний світ…

«Атлант», вірніше, його носова частина, де знаходяться кабіни, лежить на самому краю провалля. Під час останнього місяцетрусу корпус ракети був скинутий сюди з плато, на якому Шервуд намагався зробити посадку. Перескакуючи, немов порожнє барило, з залому на залом, «Атлант» летів і котився не менше півтори милі[7]. Вм’ятини в корпусі — сліди цієї Голгофи[8]. Десь на середині шляху корпус корабля переламався. Ступінь ракети, який мав повернути «Атлант» на Землю, відірвався й пішов своїм шляхом. Я не знайшов його слідів. Імовірно, він уже там — у тій прірві, де рано чи пізно знайде могилу «Атлант».

Що це за провалля? Поперечник його близько милі. Глибину не зміг визначити. Промені Сонця не проникають усередину, там усе потопає в непроглядній пітьмі. Сніп світла мого рефлектора безсилий пробити її. Стіни прірви гладкі й прямовисні. Знизу разом зі струменями газів піднімається відчутний потік тепла: якщо довго вдивлятися у глибину, можна розгледіти ледь помітні багряні відсвіти. Ймовірно, це кратер гігантського вулкана і внизу на величезній глибині пульсує ще не остигла лава. «Атлант» зачепився за виступ скелі на краю кратера. При наступному місяцетрусі невеликого поштовху буде досить, щоб скинути рештки корабля вниз… Тоді зникнуть останні сліди нашої висадки на Місяці…

Щоправда, залишається ще американський прапор, який Першинг наказав підняти над місцем посадки на Місяць… Але, по-перше, не можу пригадати, куди його засунув, а по-друге, чи довго він провисить тут, у цьому краю вулканів і місяцетрусів…

Якщо «Атлантові» судилося зникнути в надрах Місяця, спробую зберегти хоча б тіло Кетрін, бортовий журнал і дещо з уцілілого устаткування. Недалеко у прискалку плато є глибокі печери. Звивисті ходи, прокладені струменями вулканічних газів, сягають на невідомі глибини. У печерах температура набагато вища, ніж на поверхні планети, і тиск газів складає біля однієї сотої земного. З глибиною тиск збільшується. Я перенесу в одну з печер усе, що вдасться, а також решту балонів з киснем, трохи продовольства. Позначу вхід написом. А коли в моєму розпорядженні залишиться кисню всього на одну добу, я піду по цих ходах углиб печер. Йтиму вперед, поки вистачить сил і кисню…

Але все це станеться ще не так скоро, якщо, звісно, плани не змінить наступний сейсмічний поштовх… Я дуже втомився під час маршруту, а на відпочинок зараз немає часу. До праці… Записи продовжу завтра.


9 травня (вечір)

Останні години, які проводжу на борту «Атланта». Довелося багато разів відчиняти і зачиняти вихідний люк. Тиск повітря усередині корабля дуже впав. Зараз він майже такий, як на вершині Евересту. Рухатися без кисневої маски важко.

Тіло Кетрін учора переніс до печери. Там-таки помістив запасний скафандр, деякі прилади, сейсмограми, балони з киснем, трохи їжі й води в термосах. Температура в цій частині печери мінус сорок за Цельсієм. Усе-таки не те, що в тіні на поверхні. В урвищі плато біля входу до печери викарбував декілька слів: Земля… «Атлант», наші імена й дату примісячення… Прапора так і не знайшов. І вже не залишається часу спеціально шукати його…

Дивовижні ці лави внутрішніх вулканів у кратері Арзахель! Вони дуже міцні і в’язкі… Весь обшир, який удалося оглянути, складений ними. За складом вони трохи нагадують кімберліти[9] й перидотити[10] породи дуже глибоких шарів Землі. Якщо більшість тутешніх вулканів схожі на вулкани кратера Арзахель, виходить, що будова місячної поверхні відповідає будові глибоких зон нашої рідної планети. Здерши з Землі її зовнішні шари — кору[11] й частину мантії[12], — ймовірно, вдалося б побачити те, що можна спостерігати в місячних цирках.

Мій учитель професор Джеферсон помилявся, коли стверджував, що ми зустрінемо базальти. У кратері Арзахель я не бачив жодної породи, схожої на земну.

А яка тут просторінь для геолога… Все оголено, все видно. Страхітливі нашарування зеленкуватих лав і пласти вулканічних попелів, величезні тріщини з рудними жилами. Скарби лежать просто на поверхні. За три милі від «Атланта» у стінах стародавнього напівзасипаного кратера я бачив гнізда чистої платини[13]. Трохи далі в бескиді — величезне грибоподібне тіло якогось невідомого мені рожевого мінералу з металевим блиском. Я вже перевірив: у цьому мінералі багато кобальту[14]. Дрібні кристали алмазів трапляються на кожному кроці. У тріщинах, з яких виділяються гази, блищать і міняться в сонячних променях дивовижні мінерали. Вони утворюють зростки різнобарвних кристалів найхимерніших форм і відтінків. Більшість мінералів мені не відомі.

Під час першого маршруту я спочатку пробував відбивати зразки. Відтак кинув. Шкода й праці… Декілька навмання відколених зразків не дадуть уявлення… Та й навіщо мені вони? Учасники майбутніх експедицій вивчать усе крок за кроком. А я, перший розвідник, зможу залишити у спадок майбутнім дослідникам лише декілька уривчастих записів…

Місяця мало, щоб описати те, що я бачив за останні дні. А кисню залишилося на чотири-п’ять земних діб. Не вистачить навіть до заходу сонця… Але, звісно, не жалкую, що скоротив свій час, вирвавшись зі стін «Атланта». О ні! Минулі два дні й те, що ще попереду, варті цілого життя… Я не дозволяю собі думати зараз про Землю. Залишу це на найостанніші хвилини…

Тепер уже не вірю в порятунок. Чотири земні дні — все, що залишилося. А може, п’ять… Дивно, які плутані думки. Ймовірно, від браку кисню… Треба б поспати трохи: не спав три доби.

Сподіваюся, сьогодні поштовхів ще не буде… Я вже помітив, місяцетруси відбуваються частіше на початку і в кінці місячного дня.

«Атланту» просто не пощастило. Кратер Арзахель зустрів його денним місяцетрусом у саму мить посадки на Місяць. Сильні поштовхи підкинули корабель угору, коли його стабілізатори торкнулися поверхні планети. Чи можна було передбачити такий збіг? Посадка без попередніх обльотів і ретельного дослідження з колових орбіт була божевільною авантюрою, генерале. Її ціна — наші три життя…


10 травня (ранок)

Нічліг над прірвою. Хотілося зберегти кисень у балонах скафандрів, тому провів ніч у «Атланті». Втім, у моєму становищі ризик майже нічого не важить. Іду… Бортовий журнал залишу в печері біля тіла Кетрін. Можливо, за ці години не станеться місяцетрус? Тоді повернуся сюди ще раз — зробити записи і трохи відпочити без скафандра. Ну, а якщо в мою відсутність місяцетрус буде, — прощавай, наш «Атланте». Прощавай, друже Шервуд, ти став невід’ємною частиною «Атланта», і я однаково безсилий допомогти вам обом.


12 травня за земним часом (вечір)

Місяцетрус захопив мене біля підніжжя зовнішнього кільцевого хребта. Перший удар був не дуже сильним. Частина хребта беззвучно осіла, розпалася на величезні брили і звалилася вниз у долину; здійнявши клуби сріблястого пилу. Завіса куряви почала розростатися, приховуючи прискалки плато, чорні шпари тріщин, зубці скель. Я прискорив кроки, але новий поштовх жбурнув мене на каміння. Другий обвал стався зовсім близько. Різкі коливання ґрунту не давали піднятися. Насунулася курна хмара, приховала скелі й зірки. Лише сонячний диск ледве просвічував крізь густу імлу.

Орієнтуючись за сонцем, я спробував вибратися назад на плато, але не впізнав місць, якими щойно пройшов. Глибока розколина перегородила шлях. Довелося довго йти уздовж неї. Ймовірно, я відхилився вбік. Коли вдалося вибратися з пилової хмари, я опинився на пласкій кам’янистій рівнині, посіченій глибокими тріщинами. Дивні скелі оточували рівнину. Вони були немов скам’янілий ліс, понівечений ураганами. Вдалині блищали на сонці високі, гострі піки.

Я почав міркувати, в який бік іти, щоб повернутися до «Атланта». Втім, я майже не сумнівався, що неминуче вже сталося… Прикинувши шлях за сонячним компасом, рушив уперед, як раптом…

Спочатку я сприйняв їх за струмені газів, які в багатьох місцях виривалися з тріщин скель. Відтак промайнула думка, що сплю й бачу сон… Проте я не спав, і це не могло бути галюцинацією… Зеленкуваті напівпрозорі кетяги, схожі на зв’язки дитячих кульок, піднялися з недалекої ущелини і плавно поплили до мене. Вони пливли мов повітряні кулі чи мильні бульбашки, ледь розгойдувані легким подихом вітру. Але вітру не було й не могло бути. Нерухома порожнеча розрідженої до краю місячної атмосфери простягалася навколо.

Одна зв’язка зелених куль пливла просто назустріч, інші відхилилися в боки, немов мали намір оточити мене.

Ще не певен, чи живе те, що ширяло в порожнечі, я мимоволі подумав про зброю… У списку експедиційного спорядження її не було… «Атлант» летів до мертвої планети…

Здається, я не злякався, але дрож пробігла по тілу… Кетяг поволі наближався. Коли відстань скоротилася до декількох метрів, його рух сповільнився. Тепер я міг добре роздивитися його. Поблизу він нагадував гроно гігантських виноградин, кожна завбільшки з великий кавун. Зелені напівпрозорі виноградини, круглі й видовжені, щільно прилягали одна до одної і, здавалося, ледь пульсували. Усередині їх спалахували й гасли неяскраві флуоресціюючі[15] іскри; а можливо, це сонячні промені відбивалися від блискучої еластичної поверхні виноградин.

Я зробив крок назустріч, і зелений кетяг застиг на місці, немов вивчаючи мене. Без сумніву, окремі «виноградини» пульсували, темніли і знову яснішали, роздувалися й опадали, немов кетяг дихав у порожнечі. Я озирнувся. Решта кетягів поволі наближалася ззаду.

Невже я привернув їх увагу? І що це — мінеральна форма життя, народженого вулканічним теплом, чи щось, чого мій земний розум осягнути не в змозі?.. Я змахнув рукою, і цей жест немов потривожив найближчий кетяг. Він здригнувся, почав пульсувати дужче, відтак піднявся вгору і поволі поплив геть. Я пішов за ним. Він піднявся ще вище, але не прискорив руху. Здавалося, існував якийсь невидимий бар’єр, далі за який наше зближення було неможливим.

Решта кетягів також не намагалися скоротити відстань, що розділяла нас. Вони ширяли в порожнечі не віддаляючись, але й не наближаючись. Змінивши напрям, я рушив у бік другого кетяга. Я йшов і йшов по кам’янистій рівнині, але, здається, не наблизився ані на крок. Або колонія зелених куль віддалялася так плавно, що рух був непомітний, або… або все це було галюцинацією?..

Відтак сталося найдивовижніше. Два кетяги зблизилися. Фіолетове полум’я зблиснуло між ними, і один кетяг зник, немов поглинений іншим. Уцілілий кетяг роздувся, потемнів, відтак став яскраво-оранжевим і, розгойдуючись мов маятник, хутко поплив геть. Незабаром він зник у лабіринті понівечених скель.

Останній кетяг продовжував висіти нерухомо. Я попрямував було до нього, але й він ворухнувся, почав швидко пульсувати і раптом упірнув у найближчу розколину. Коли я дістався до розколини, кетяг був уже далеко внизу. У темряві він світився неяскравим рожево-перламутровим світлом. Світло поступово меркло, — певно, він опускався все нижче й нижче. Нарешті він згас зовсім.

Лише через багато годин мені вдалося дістатися до майданчика, на якому лежав «Атлант». По дорозі я заглядав у все ширші розколини. З деяких піднімалися клуби пари, струмували потоки тепла, але всюди панував непроглядний морок. Зелених кетягів ні над поверхнею, ні в глибині ущелин видно не було.

Зайнятий думками про вражаюче й загадкове явище, я, здається, навіть не дуже здивувався, помітивши вдалині сріблястий корпус «Атланта». Корабель лежав на колишньому місці. Значить, місяцетрус у цій частині кратера був не надто сильним.

Тепер пишу все це, сидячи у своїй кабіні. Повітря всередині корабля дуже розріджене. Стрілка приладу повітрообміну вже перейшла червону позначку. Але якщо не робити різких рухів, можна обходитися без маски. Ніч проведу тут. Цим збережу ще трохи кисню в балонах скафандрів. Кінець наближається, але, дивно, я майже не думаю про нього… І вже нічого не сподіваюся. Лише приліт Кросбі міг би… Втім, ні, не треба про це…

Загадкові кетяги… Що це може бути?.. Невже життя?! Розгадка прихована на глибині… Завтра, захопивши останні літри кисню, піду туди. Дихати важко… Ех, Першинг, Першинг…


13 травня (ранок)

Це була важка ніч. Засинав і прокидався від задухи… Ковтнувши кисню, знову засинав на декілька хвилин. Брак повітря ще раз урятував життя. Вірніше, відтягнув кінець. Якби спав міцно, не почув би перших поштовхів. Відчувши поштовхи, встав, одягнув скафандр і вирішив вийти подивитися, що відбувається зовні.

Була третя година ранку за нью-йоркським часом. Дивно защеміло серце. Я не поспішав, але був упевнений, що покидаю «Атлант» назавжди. Вже у скафандрі пройшов у центральний салон, узяв бортовий журнал. Озирнувшись востаннє, побачив на столі шматок земного базальту. Сховав його в кишеню скафандра. Знову здригнувся корпус корабля. Поштовхи тривали. Я пройшов у вихідний тамбур, щільно зачинив за собою внутрішні двері. Вийшов назовні.

У чорному небі палало фіолетово-біле кошлате Сонце, а над зубцями далекого хребта висів величезний тонкий серп, зеленкуватий посередині, облямований ніжною блакитною крайкою. Над кратером Арзахель, над рештками «Атланта» народжувалася Земля…

Я простягнув до неї руки і відчув, що… плачу. Сльози бігли з очей під склом шолома, і я не міг обтерти їх.



Невимовний біль стиснув груди, і водночас я був щасливий — щасливий, що бачу Землю. Що побачив її ще раз… Я не міг відірвати від неї погляду. Під прозорою пеленою атмосфери в розривах хмарних мас угадував знайомі обриси земних континентів. Біла пляма Антарктиди, темні простори океанів, зеленкуватий виступ Південної Африки. Америка була в пітьмі. День ще не прийшов туди…

Скільки я так стояв, не знаю. Я дивився на Землю і згадував… давно минулі роки і недавні місяці, згадував дитинство й війну, загиблих друзів і підготовку до польоту. Згадував куточки, в яких довелося побувати, і міста, на які довелося скидати бомби. Здається, все життя пройшло переді мною за ці хвилини… Скелі здригалися від сейсмічних поштовхів, а я стояв і дивився на свою Землю. І не міг надивитися…

Останній поштовх був найбільш сильним. Я ледве втримався на ногах. Обернувся до «Атланта» і… голосно скрикнув… Майданчик за моєю спиною був порожній. «Атланта» не було. Я підбіг до краю прірви. Довго вдивлявся вниз. Чорнота внизу часом ледь червоніла. Десь там далеко зараз плавився корпус «Атланта»…


13 травня. 9 година вечора за годинником Кетрін

Я ще живий. Як дивно!.. Кетрін і Шервуд давно померли. Наш «Атлант» зник назавжди. А я живу… Пишу ці рядки, сидячи біля входу в печеру. Яскраво світить сонце. Пекучий жар променів відчуваю крізь теплоізолюючі оболонки скафандра. Над зубцями хребта висить блакитнувато-зелений серп Землі. Навколо розсип зірок.

Люди, ви дивитеся зараз на небо, на сріблястий диск, що зійшов над темними верхівками ялин. Невже ніхто з вас не здогадується, що звідти, з далекого Місяця, з кам’янистої пустелі спрямований на Землю людський погляд? Невже вони все приховали від вас? Безглузда несправедливість…

Сьогоднішній похід був невдалим. Я спробував проникнути углиб печер по одному з ходів. Незабаром хід звузився настільки, що подальше просування стало неможливим. Мій скафандр надто великий. Дослідив другий хід. Також невдача — вже поблизу від центральної печери він перетворився на вертикальну шахту. Ймовірно, не вдасться проникнути глибоко в ці печери у важкому скафандрі. Втім, мій час закінчується. Кисню залишилося на добу з хвостиком.


14 травня. Ранок

Вчора зупинився мій годинник. Тепер, щоб дізнатися час, я підходжу до каменя, на якому лежить Кетрін. Її руки складені на грудях. Годинник на лівій руці ще йде. Я міг би зняти його, але для цього треба відкрити прозорий футляр, в якому поміщено тіло. Не хочу більше турбувати її…

Кисню має вистачити до вечора, а якщо не рухатися, то до ранку. Але я вже вирішив. Іду… Вчора, закінчивши записи (тепер, у скафандрі, це займає багато часу), я дослідив ще один прохід, що вів углиб. Він широкий і не крутий. Здається, по ньому можна проникнути далеко. Температура і тиск газів у ньому з глибиною помітно зростають… Беру з собою весь кисень, що залишився… Бортовий журнал «Атланта» залишу біля тіла Кетрін. Тут-таки хотів залишити і шматок земного базальту. Але не знайшов його. Ймовірно, впустив учора біля входу в печеру.

Навіщо йду? Адже я наближаю свій кінець. Якщо не рухатися, кисню вистачить на кілька годин довше. Кілька годин!.. Зараз мені починає здаватися, що кілька годин відстрочення — це вже багато. І все-таки піду. Я не кролик, що отупіло чекає кінця. До останніх хвилин хочу бачити й дізнаватися нове, хочу зустріти свій кінець у пошуку. І ще… Втім — божевільна думка, не варто про неї згадувати.

Так порожньо навколо. Лише каміння і скелі, ущелини й вулканічні випари. Кросбі не прилетів… Знаю, ти прилетиш, друже, але пізніше. Можливо, знайдеш цю печеру. Захопиш на Землю пам’ять про нас. Скажи там, на Землі, що ми всі залишилися людьми. Прощавай.

Я вже закінчив записи, але мушу доповнити їх. Тоді ті зелені кетяги все-таки не були галюцинацією. Щойно один з них з’явився у глибині печер. Він виплив із проходу, по якому збираюся йти. Він світиться в темряві, пульсує і мовби кличе… Я не знаю, що він таке, але йду…


Джон Сміт


І ЗНОВУ В КРАТЕРІ АРЗАХЕЛЬ…


Червона стріла місяцельота поволі рухалася над кільцевими хребтами. У просторій кабіні сиділи троє: двоє чоловіків і дівчина-пілот. Чоловіки були в еластичних блакитних скафандрах з відкинутими прозорими шоломами, дівчина — у звичайному комбінезоні пілота-космонавта.

— Щойно перетнули межу дослідженої території, — сказав старший з чоловіків, уважно вдивляючись у лабіринт хребтів за вікном місяцельота. — Минулого місяця ми були біля підніжжя того двоголового піку. Готуйся, Іване.

— А де Арзахель? — поцікавився Іван, обережно натягуючи прозорий ковпак шолома.

— Кратер Арзахель під нами, — сказала дівчина. — Де вас висадити, Лене Юрійовичу?

— Хвилину… Можна на майданчику біля центрального жерла… Зумієте, Вільдо?

Замість відповіді дівчина посміхнулася, ледь помітно знизала плечима.

Місяцеліт ковзнув униз.

— Обережно, Вільдо, — говорив Лен, перевіряючи кріплення шолома. — Це один з найбільш сейсмічних районів Місяця. Не торкайтеся ґрунту. Повисніть у метрі над майданчиком. Дуже добре. Ходімо, Іване.

— Повернуся за вами через п’ять годин, — сказала дівчина. — Буду тут о двадцять першій тридцять за московським.

— А зараз куди? — запитав Іван, вилазячи з глибокого крісла.

— Лечу за групою професора Пала. Треба їх доставити на головну базу.

— Далеко!.. Встигнеш повернутися?

— Звісно.

— Інакше запізнимося до вечері.

— Іван уже турбується про вечерю, — посміхнувся Лен, відсовуючи двері вихідного тамбура. — Щасливого польоту, дівчинко!

Іван зістрибнув на кам’янистий ґрунт першим. Допоміг спуститися своєму супутникові.

Вони відбігли на декілька метрів від ширяючої машини, і Лен підняв руку. Вільда помахала у відповідь.

Червона стріла здригнулася і стрімко рвонула вгору.

Іван з цікавістю оглядав кам’янисте плато, залите сліпучим біло-фіолетовим світлом. Чорні тіні скель були зовсім короткими. Сонце стояло в зеніті.

Лен висунув на своєму шоломі антену дальнього прийому.

— Професор Петров викликає головну базу. Чуєте мене? Ми висадилися біля центрального жерла і починаємо маршрут. Усе гаразд! До праці, Іване!

Маршрут почався як завжди. Професор оглядав скелі, диктував спостереження в шоломофон, сполучений з мініатюрним магнітофоном. Магнітофон разом з іншими приладами поміщався в ранці за спиною.

Іван іскровим молотком на довгій рукояті відколював плитчасті зразки гірських порід, брав проби газів, спеціальними лічильниками міряв напруженість фізичних полів.

Пройшовши декілька кілометрів, зупинилися перепочити.

— Задоволений, що потрапив сюди? — запитав професор, допитливо вдивляючись в обличчя Івана крізь прозоре скло шолома.

— Цікаво, звичайно. Але, загалом, те саме, що і в інших цирках. Лави, лави… Самі лави.

— Дивак! Це райони суцільних вулканів. На Землі щось подібне можна було спостерігати лише в Сибіру — та й то лише в тріасові часи[16]… Крім того, лави кратера Арзахель глибиннішого походження, ніж у інших місячних цирках. Коріння цього вулкана сягає на величезну глибину…

— Я люблю детальніші дослідження, — відзначив Іван. — На Землі вчили інакше… А це, даруйте, Лене Юрійовичу, скидається на верхоглядство. Прилетіли, подивилися, а через декілька годин відлетимо з купою зразків. Завтра — інший цирк. І так далі і тому подібне… А тут нога людська не ступала…

— Всьому свій час, любий мій! — усміхнувся професор. — Колись і на Землі так починали. Спочатку треба вибрати місця для детальних досліджень. І, до речі, нога людська тут ступала… Років вісімдесят тому тут побувала одна з перших американських експедицій.

— В інституті про це нічого не говорили… І що вони повідомляють?

— В офіційному звіті — загальні фрази. Втім, вони пробули тут недовго. Сейсмічність швидко змусила їх перебратися на інше місце.

— А чи не вони першими розповсюдили чутку про ці таємничі зелені кулі?

— Можливо… Учасники перших планетних експедицій зіткнулися з масою незрозумілих явищ. Дещо вдалося потім з’ясувати, багато що виявилося заснованим на непорозуміннях…

— Але зелені кулі… — запротестував Іван.

— Так, зелені кулі поки продовжують залишатися загадкою. Річ у тім, що ніхто ніколи не спостерігав їх зблизька. Ймовірно, саме тому деякі дослідники ставлять під сумнів їх існування.

Іван махнув рукою:

— Досліджуємо Місяць стільки років, і як усе ж таки мало його знаємо.

— Не дивно. Мова йде про цілу планету, а дослідницьких баз тут наразі менше, ніж було в Антарктиді в середині минулого сторіччя.

Іван скептично похитував головою, колупаючи рукояткою іскрового молотка в неглибокій розколині.

— На дослідницьких базах розважаються теорією, — стиха відзначив він, коли професор замовк. — Замість того щоб шукати руду, шукають докази різних гіпотез. Ось, наприклад, ви, Лене Юрійовичу. Про платинову жилу продиктували три фрази, а про відмінність арзахельських лав від земних — цілу стрічку. Чому?

Професор посміхнувся:

— З платиною все ясно. Сюди треба прислати розвідувальний загін. А арзахельські лави — це ймовірне джерело платини. Вивчивши їх, зрозуміємо, де шукати нові родовища… Платина така сама, як і на Землі, а ось лави зовсім інші…

— Ви вважаєте, що тут не може бути гірських порід земного типу?

— Переконаний у цьому!

— Але хіба, наприклад, ось ця порода не схожа на земну лаву? — відзначив Іван, простягаючи професорові темний пористий шматок. — Як на мене, схожа…

— Звідки це? — швидко запитав Лен, підносячи зразок до скла шолома. — Звідки це в тебе?

— Тільки-но виколупав з тієї тріщини.

— Копирсни ще і відбий зразки від скелі.

На кінці іскрового молотка спалахнули зірочки розрядів, піднялися тонкі цівки пилу.

Декілька хвилин Іван зосереджено длубався в розколині.

— Більше немає, — розгублено протягнув він нарешті. — Навколо звичайна арзахельська лава. Чорний шматок був один. Якийсь уламок. Не розумію, звідки він потрапив сюди.

— Оглянь скелі навколо, — наказав професор.

— Поблизу нічого схожого немає, — повідомив через деякий час Іван. — Може, його закинуло вибухом здалеку?

— Я не здивуюся, якщо виявиться, що його закинуло з Землі, — задумливо сказав Лен. — Це схоже на… Втім, треба уважно обшукати околиці. Розійдемося на півгодини. Ти оглянь урвища на північ, а я ще раз досліджу краї жерла. Дивна, вельми дивна знахідка…

«Ще б не дивна, раз не влазить у гіпотезу», — подумав посміхаючись Іван і попрямував до урвищ.

Рівно через півгодини він повернувся. Професор уже сидів на старому місці й уважно розглядав шматок чорної пористої породи.

— Нічого схожого, — коротко доповів Іван.

— У мене також, — кивнув Лен. — Лише цей один шматок. Переконаний, що він не звідси.

— Може, американці завезли, — з безневинним виглядом припустив Іван.

— Я ладен повірити навіть у це. Навіть у це, Іване. Настільки ця порода не місячна. Це типовий земний базальт.

— А може, його закинуло виверженням із Землі?

— Ти хочеш сказати, що він метеоритного походження? Не схоже… І подивися сюди, на цю ледь закруглену поверхню з борозенками. Ну звісно! Як я відразу не здогадався. Адже це уламок керна[17] з бурової свердловини.

— Та ж свердловини тепер ніхто не бурить…

— Певна річ. Це керн зі свердловини, пробуреної в минулому сторіччі на Землі.

— Значить, я правильно сказав, — зрадів Іван. — Його завезла й загубила тут американська експедиція. Приймаєте мою гіпотезу, Лене Юрійовичу?

— До певної міри — так… Але лише до певної міри. Дещо залишається неясним. Американська експедиція «Альбатрос» висаджувалася тут у 1982 році. Це була… п’ята висадка людей Землі на Місяці. Слушно я кажу? Ти перед від’їздом сюди на практику мусив здавати історію дослідження планет?

— Я отримав з історії дослідження десять балів, — гордо сказав Іван. — Більше ніхто не отримав такої високої оцінки.

— Тоді допомагай. Я складав планетознавство двадцять років тому.

— Будь ласка… Перші дві висадки — радянські космічні кораблі «Восток-12» і «Мир». Дати і так далі відомі кожному школяреві. Третя — невдала висадка американського корабля «Атлант» — кратер Птолемей. Експедиція загинула. Четверта — вона ж перша успішна американська експедиція — висадка в цирку Птолемея. Вони знайшли там розбитий корабель попередньої експедиції — «Атланта». Лише тоді на Землі й дізналися про загибель цієї експедиції. 1982 рік — американська експедиція «Альбатрос». Спорудження американської бази в цирку Клеомед.

— «Альбатрос» спочатку зробив посадку в кратері Арзахель, — поправив Лен, — і вже пізніше перелетів у цирк Клеомед, де була побудована перша американська наукова станція.

— Ця перша американська станція була за рахунком третьою місячною, — продовжував Іван. — Перші дві — наші «Москва» й «Шукач». Шоста місячна експедиція…

— Стоп, — сказав Лен, — ти чесно заробив свої десять балів. Але список місячних експедицій не пояснить нам, як потрапив у кратер Арзахель цей шматок земного базальту. Тим паче, що після експедиції «Альбатроса» ніхто в кратері Арзахель не висаджувався.

— Значить, «Альбатрос»… — почав Іван. — Малоймовірно. Якщо мені не зраджує пам’ять, у складі експедиції «Альбатроса» не було геологів.

— Значить…

— Значить, необхідно провести детальні дослідження…

Лен висунув антену дальнього прийому.

— Увага! Професор Петров викликає головну базу. Головна база, ви чуєте мене? Два місяцельоти з резервними пошуковими загонами прошу негайно відрядити у кратер Арзахель. Цікава знахідка! Необхідно провести додаткові дослідження. Так, зараз же. Хай захоплять двох універсальних роботів для гірських робіт. Зрозуміли мене? Чудово. Я з практикантом Іваном Лобовим чекаю місяцельоти біля центрального жерла.

Опустивши антену, Лен ще раз глянув на шматок базальту, який тримав у руках.

— Схоже на те, — сказав він Іванові, — що ми з тобою сьогодні не встигнемо до вечері.


* * *

Через декілька днів радіостанція головної бази передала на Землю наступне повідомлення:

«Дослідницька група, очолювана професором Петровим, виявила у кратері Арзахель сліди невідомої американської експедиції. Знайдено бортовий журнал і предмети експедиційного спорядження. Експедиція була відправлена з Землі в шістдесятих роках двадцятого століття — в епоху запеклого суперництва великих держав у освоєнні космосу. Вочевидь, це була одна з перших експедицій землян на Місяць. Вона закінчилася трагічно, і уряд США зберіг у таємниці і саму експедицію і долю її учасників. На думку наукового керівника американської місячної бази, прибулого на місце знахідки, ніхто з американських дослідників, що працюють у даний час на Місяці, не чув про місячні експедиції, які передували експедиції «Атлант», що її очолював полковник Кросбі. Нагадаємо, що про експедицію полковника Кросбі людство дізналося лише після загибелі цієї експедиції. Очевидно, під криптонімом «Атлант» із Землі були відправлені дві експедиції, причому експедиція полковника Кросбі була другою за рахунком. Обидві вони були секретними, але доля другого «Атланта» відкрилася. Скандал, що вибухнув у зв’язку з цим викриттям, свого часу став причиною відставки американського уряду. Тоді ж, під тиском громадської думки, Організація Об’єднаних Націй прийняла відому ухвалу про увічнення пам’яті землян, що віддали життя в боротьбі за підкорення космосу.

Мине чимало часу, перш ніж удасться відновити весь текст бортового журналу, що пролежав у одній з місячних печер понад сто років. Прочитані сторінки дозволяють припускати, що знайдено сліди експедиції, яку слід називати «Атлант-1». У долі її учасників багато що залишається загадковим. Чи не найзагадковішим є зникнення тіла учасниці експедиції — Кетрін, загиблої у мить невдалого примісячення. Судячи з записів на останніх сторінках бортового журналу, тіло Кетрін, поміщене в прозору пластмасову труну, було залишене в тій печері, де знайдено журнал і експедиційне спорядження. Проте печера виявилася порожньою. Тіло зникло. Не знайдене й тіло єдиного учасника експедиції, що вцілів при посадці, — геолога Джона Сміта. Саме йому, що провів на Місяці в повній самотності декілька місяців, належать записи в бортовому журналі. Пошуки тривають…»


Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Когда молчат экраны: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Детская литература, 1965. — 208 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).


ДИВНИЙ СВІТ


На цій планеті було зеленкувато-фіолетове небо, чисте й дивовижно глибоке. До вечора на ньому з’являлися легкі бурштинові хмарки. Маленьке неяскраве сонце ховалося за них, і на блакитні рівнини лягали химерні сині тіні.

Тут усе було чужим, дивним, тривожно незвичайним: безкраї порожні рівнини й ледь помітне струмування тихих річок, невідомі трави з великими фіолетово-синіми суцвіттями й загадкові істоти, що нагадували земних бабок. Вони з’являлися на заході сонця й, зібравшись у рої, безшумно кружляли в теплому, нерухомому повітрі.

— Вони прилітають танцювати в нашу честь, — відзначив якось увечері капітан.

— Треба впіймати і заспиртувати декілька штук, — сказав Лур. Він приклав широку масивну долоню до густих брів і уважно стежив за тріпотінням золотистих крил. — Певна річ, це якісь комахи, — додав він, мружачись, — але мені важко було б зарахувати їх до одного з земних видів.

Вель нічого не сказала. Вона лише зітхнула тихенько і знову подумала, що їм поталанило… Тут майже як на Землі: і кисень, і навіть вода. Можна виходити без скафандра і вдихати п’янке повітря, напоєне терпким запахом дивних трав.

— Одначе вони обережні, — продовжував Лур, усе ще тримаючи долоню біля очей. — Танцюють над водою і не хочуть наближатися. Якби в мене був сачок на довгій палиці…

— Ти його зробиш потім, — сказав капітан. — Спочатку треба закінчити з ремонтом. Головне — готовність до старту будь-якої миті. Ніколи не знаєш, що тебе чекає на чужій планеті.

— Тут немає нікого, окрім цих бабок. Третій день лише бабки на схилку дня. Квіти й бабки… Планета ненаселена, це цілком ясно.

— Ясно… — з сумнівом повторив капітан. — Шеррові на шостій Бети Лебедя також усе було ясно. Так він устиг записати у своєму щоденнику. Коли це трапилося, Вель?

— Двадцять років тому.

— Атож! За рік до твого народження, дівчинко.

— Так, але якщо ввести поправку на відлік земного часу…

— Навіщо? Час треба відлічувати у тій системі, в якій його прожито. Мені сорок, і ні роком більше. Сорок, розумієш?.. А за земним рахунком я народжений півтора століття тому. Шеррові зараз стукнуло б шістдесят…

— У земній системі відліку мені також шістдесят, — відзначив Лур. — Мої ровесники вже наближаються до похилого віку, а я…

— А ти збираєшся ловити бабок на четвертій планеті цього сонця, — усміхнувся капітан. — Сачком на довгій палиці.

— Можна використати компресор вхідного шлюзу, — почервонівши, заперечив Лур, — втягнути цілий рій у дезинфекційну камеру й убити азотом.

— Це все потім, — задумливо сказав капітан, проводжаючи поглядом найближчий рій. — А вони дуже гарні, — правив далі він, — особливо коли сонячні промені золотять їхні крила. Гарні й граційні… Їх політ справді нагадує танець. Чи не так, Вель?

— Авжеж…

— Цікаво, де вони ховаються вдень?.. Утім, це не найголовніше… Здається, у нас вийшли з ладу декілька конденсаторів. Якщо ремонт затягнеться… — Капітан похитав головою.

— Нам вчасно нагодилася ця планета, еге ж? — Лур підморгнув капітанові. — Далебі, «Вихор» не дотягнув би до найближчого маяка?..

Капітан мовчки знизав плечима. Він дивився на танцюючих бабок. Рої висіли над водою імлистими колонами. Тепер вони здавалися нерухомими. Лише золотисті відблиски виказували стрімкий рух тисяч прозорих крил.

— По суті, невідомо, що трапилося з Шерром і його товаришами, — стиха почав капітан, немов розмовляючи сам із собою. — На шостій Бети Лебедя вони також виявили якихось комах. Багату рослинність і комах. Шерр не написав, що це були за комахи. Ентомологія[18] ніколи не входила в коло його інтересів. Він визнав планету ненаселеною. Так, Вель?

— Так…

— Ненаселеною, — повторив капітан, не відриваючи погляду від танцюючих роїв. — І рятувальна експедиція, що висадилася там через декілька місяців, справді не знайшла жодних слідів життя; не знайшла навіть рослин і комах, про яких було написано в щоденнику… Корабель Шерра був занесений пісками пустелі…

Імлисті рої зблизилися й почали поволі рухатися один за одним, утворюючи гігантський хоровод навколо космічного корабля.

— Вони оточують нас, це ясно! — вигукнув Лур. — Краще ходімо всередину ракети.

— Ти щойно збирався ловити їх сачком. — У голосі капітана прозвучала насмішка.

— Ми без шоломів, — пробував виправдатися Лур, — і наші комбінезони не такі вже й надійні.

— Можна увімкнути захисне поле навколо корабля, — запропонував капітан.

— Навіщо? — Вель різко труснула головою, відкидаючи волосся, що впало на чоло. — Вони не намагаються наблизитися. Навіщо їх лякати?

— Ти кажеш так, наче вважаєш їх розумними, — невдоволено відзначив Лур, відступаючи до отвору вхідного шлюзу. — А якщо їм раптом спаде на думку накинутися на нас і якщо… вони отруйні?

— Атож, діти мої, — сказав капітан, — якщо, якщо… Сто тисяч «якщо». Тому йдіть-но всередину корабля й зодягніть шоломи, якщо… якщо ви збираєтеся помилуватися заходом сонця.

— А ви? — підозріло запитала Вель.

— Я подихаю ще трохи тутешнім повітрям і піду слідом за вами. Йдіть.

Лур і Вель мовчки скорилися.

Коли вони повернулися, капітана на висувному містку не було. Легка металева драбина була опущена до самого ґрунту.

— Він пішов, — схвильовано вигукнула Вель. — У таку пору! Сонце зовсім низько. Через декілька хвилин буде темно.

— Але вони також зникли, — відзначив Лур, озираючись, — дивися, жодного рою…

— Як дивно! Куди він міг піти й навіщо?

— Він — капітан, — Лур знизав плечима, — і не зобов’язаний здавати нам звіт.

— Але параграф дев’ятий статуту позаземних експедицій, — не здавалася дівчина. — Капітан не може…

— О-ва-ва, — долинуло знизу.

Розсуваючи руками гнучкі блакитнуваті стебла, капітан неквапом ішов до корабля.

— Вель, Лур! — крикнув він, діставшись до майданчика, на якому трава була спалена дюзами «Вихора», — спускайтеся… Вони зникли. І я бачив, як це сталося. Не знаю, що й гадати…

Вель стрімко слизнула по ажурній драбині. Опинившись унизу, відкинула прозорий шолом. Він повис за плечима, мов каптур.

— Вони сховалися у траві?

— Зовсім ні.

— Полетіли геть?

— Ні…

— Вони ховаються в землі, це очевидно, — сказав Лур, підходячи. — У них мають бути нори глибоко під кореневищами трав…

— Я також так гадав. — Погляд капітана був спрямований поверх голови Вель, у темніючу далеч на сході; звідти відчутно накочувалася ніч. — Але вони не сховалися під землю, — правив далі капітан після короткого мовчання. — Вони… поринули у воду… Всі відразу, мов за командою. Дивно, чи не так?

— Куди саме?

Капітан махнув рукою.

— У найближче озеро, і далі, в річку, яка сполучає озера. Я не встиг озирнутися, як усі вони зникли.

— Ясно, — кивнув Лур. — Ось причина їх несподіваних появ і миттєвих зникнень. Тут навколо озера — сотні озер. Що ж, цілком природно… Я підозрював щось подібне.

— Але ти щойно стверджував інше, — посміхнувся капітан. — Утім, це неважливо. Завтра увечері ми простежимо за їх появою, якщо, звісно…

Він не закінчив.

— Якщо що? — швидко запитала Вель.

— Якщо вони захочуть ще раз відвідати нас.

— Дурниці. — Лур зневажливо махнув рукою. — Це закономірність, очевидна закономірність. Вони живуть у водному середовищі й лише на заході сонця піднімаються в повітря…

— Розпростати крила, еге ж? — примружився капітан. — Розпростати крила й потренуватися перед новим зануренням…

— Завтра вранці я виловлю декілька штук з найближчого озера.

— Сачком на довгій палиці?

— Чом би й ні! А можна спуститися під воду в скафандрі.

— Що було видно у воді, коли рої поринали? — спитала Вель, пильно дивлячись на капітана.

Він відповів не відразу. Немов вагався, говорити чи ні.

— Щось було видно? — наполягала дівчина.

— Н-ні… нічого… Вода дуже темна через домішки заліза й гумусу[19]. Сонце було низько, і поверхня озера маслянисто полискувала. Рої входили у воду і зникали… Більше я нічого не бачив…

— Завтра… — почав Лур.

— Завтра ми мусимо перш за все закінчити ремонт, — твердо сказав капітан. — Усе решта потім…


Залишившись наодинці, Вель довго не могла заснути; лежала, несвідомо прислухаючись. Двері з кабіни в коридор прочинені. В коридорі напівтемрява й тиша. Ледь чутно поклацують екрани внутрішнього зв’язку. У центральній апаратній зараз Лур. Сьогодні його нічна вахта. Лур пройшов на пост управління відразу, тільки-но вони піднялися на борт «Вихора»…

«Яка дивна планета! — думає Вель. — Кисень, вода й лише квіти і бабки… А може, це не бабки?..»

Капітан зробив три витки, перш ніж посадив «Вихор». З корабля вони бачили порожні блакитнувато-фіолетові рівнини, — нескінченні рівнини й виблискуючі нитки річок. І океан, що оперізував планету по екватору. Ані гір, ані лісів, ані слідів штучних споруд… Лише рівнини й спокійна гладінь океану. Спочатку капітан хотів посадити «Вихор» на березі, а відтак вибрали цей край озер у середніх широтах… «Не так жарко і безпечніше, — сказав капітан, — ніколи не знаєш, хто ховається в океані…» Знижуючись, ішли на посадку над просторами рівнин. Жодного узвишшя, жодної живої істоти на сотні миль навколо… І тут також — тиша, порожнеча, лише бабки на заході сонця…

Ймовірно, вони відкрили цілком нову планету, якщо, звісно, ніхто не встиг побувати тут за ті земні роки, які минули з моменту їх старту. Восьмимісячний політ «Вихора» — це майже чотири земні роки… — Вель підводиться, струшує головою. — Якби залишилася на Землі, їй було б уже двадцять два… Все-таки важко звикнути: місяці в польоті — це роки, десятки років на Землі. Повертаєшся — і ти в майбутньому… Це легко пояснити мовою формул, але так важко збагнути, залишаючись наодинці з самим собою… Однолітки дитячих ігор постаріють і відійдуть, а ти… Виграш це чи втрата? Твоє життя на Землі розтягується на сотні років, але воно немов пунктир; повернення — як окремі кадри фільму, не пов’язані між собою. А між ними зупинений час, запечатаний у тісних стінах зоряного корабля. Такі планети, як ця, — рідкість… — Вель тихенько зітхає. — Скільки було висадок… І скрізь кам’янисті безповітряні пустелі з чорним небом і нестямним сяйвом сліпучих кошлатих сонць. Капітан літає десятки років, але й для нього це лише четверта посадка на планеті, де можна виходити без скафандра…

Вель не відразу усвідомлює, що тиха музика, яка лунає вже декілька хвилин, їй незнайома.

«Як це мило з боку Лура: здогадався, що я не сплю, і ввімкнути якусь нову стрічку. Певно, хтось зі старих композиторів?.. А далебі, ні… Музика така незвичайна, строга і співуча…»

Вель тепер переконана, що ніколи не чула цих мелодій… А вона-бо гадала, що добре знає фільмотеку «Вихора». Декілька миттєвостей дівчина прислухається.

І все-таки в музиці є щось бентежно знайоме, наче недавній спогад… Ось цей мотив, що повторюється. Про що він? І раптом Вель навіть здригається від несподіванки: ну звісно, як вона відразу не здогадалася. Музика розповідає про планету — ту, за бортом «Вихора»…

Тепер звуки починають утілюватися в зорові образи незвичайної чіткості й пластичності: у безмежну далеч відпливають квітучі рівнини, туди, де блакить трав зливається з блідо-фіолетовою крайкою неба. Світлі хмари відкидають химерні тіні на зеленкувато-лілову гладінь тихих озер. Назустріч сонячним променям розкриваються пелюстки примхливо яскравих суцвіть. Срібляста башта самотньо здіймається серед блакитних рівнин. Це «Вихор»!.. Вель бачить його здалеку, немов вона зараз не у своїй тісній кабіні всередині корабля, а зовні, сама серед порожніх рівнин. Утім, ні, вона не сама. Навколо якісь постаті в легкому фіолетово-блакитнуватому вбранні. Вель стає страшно… Хто вони, ці безмовні істоти? Люди чи… Вель намагається розгледіти їх обличчя й не може. Вони так близько від неї, варто лише простягнути руку… Але дивний туман застилає очі, тільки-но вона намагається зосередитися.

«Мов уві сні, — думає Вель, — яка дивовижна музика! Адже ж я знаю, що це лише музика і навіяні нею образи того світу за бортом. Музика, яка примушує галюцинувати».

Вель хоче звільнитися з-під влади цих мелодій, знову відчути навколо звичні стіни своєї кабіни. Це нелегко. Музика вабить у незнану далечінь. «Вихор» уже десь унизу. Вель ширяє над рівнинами. Вище, вище… На тонюсінькі нитки перетворюється візерунок річок. Відтак усе тоне в блакитному хисткому тумані…

— Досить, я не хочу, досить! — кричить Вель, напружуючи всі сили, щоб звільнитися з-під влади цієї незвичайної музики.

Туман поступово розвіюється. Вель бачить знайомі стіни кабіни. Двері в коридор прочинені. М’яка напівтемрява, тиша…

«Невже це був сон? — думає Вель. — Який дивний сон…»

Але ні… Музика, все та сама музика долинає здалека. Вель починає прислухатися, і мелодія розростається, немов наближаючись… Неможливо зрозуміти, де джерело звуків. Екрани внутрішнього зв’язку зараз вимкнені. Може, Лур залишив відчиненими двері апаратної? Музика то затихає, то знову посилюється. Здається, вона доноситься з коридору. Дивно лише, що вона звучить голосніше, варто лише зосередитися на ній. А може, все-таки галюцинація? Чи витівка Лура?..

Вель рішуче встає. Задрапувавшись у покривало, безшумно виходить у коридор. Тихо піднімається його спіралями. Так і є, двері в центральну апаратну прочинені. Але музики вже не чути. Підкравшись до самого входу, Вель обережно заглядає в апаратну. Лур сидить спиною до дверей перед головним пультом управління, підперши руками голову. Задумався чи дрімає?..

«Прикидається», — вирішує Вель.

Кілька безшумних кроків, і вона голосно плескає в долоні над самою головою Лура. Він стрімко схоплюється, обертається, в очах переляк. Переляк змінюється виразом невдоволення.

— Ти? — каже він різко. — Що за дурні жарти! Мало того, що твоя музика заважає працювати…

— Моя музика?.. Працювати?.. — Вель уражена.

— Звісно. Я готую програму для однієї операції. — Лур киває головою на маленькі кольорові графіки, розкладені перед пультом. — А ти, коли слухаєш музику, могла б подумати про товаришів.

— Значить, я помилилася? — Вель усе ще не може повірити. — Значить, не ти щойно вмикав цей запис?

— Який іще запис?

— Якась симфонія… А може, не симфонія… Раніше я ніколи не чула її й не знала, що вона у нас є.

Ледь примружившись, Лур допитливо дивиться в очі Вель. Відтак бере її за руки.

— Що ти таке вигадуєш? Знову дуриш мене? Чи… Хочеш, я прийду до тебе після вахти?

— Ні. — Вель різко висмикує руки. — Ти справді не вмикав зараз ніяких записів?

— Слухай, мені це набридло, — вибухає Лур. — Що, власне, тобі від мене треба?

— Дай слово, що ти нічого не вмикав, ось щойно перед моїм приходом.

— Що з тобою, Вель? — голос Лура знову стає м’яким. — Ти, здається, справді схвильована… перелякана. — Він намагається пригорнути її до себе.

— Ні, — Вель відхиляється, — зовсім я не злякалася. Але ти не відповів на моє питання.

— Хіба не ти сама щойно вмикала якийсь запис? Він розносився по всьому кораблю. Що ти в ньому знайшла — огидна музика.

— Значить, ти не вмикав, але чув…

— Я ж сказав. — Лур розводить руками. — Я сидів, затиснувши вуха. Вже хотів висварити тебе, але ти прийшла сама.

«Дивно», — думає Вель.

— А може, капітан? — каже вона вголос.

— Капітан, — сміється Лур. — Він давно спить. Ось дивися. — Лур вмикає один з екранів внутрішнього зв’язку. — Крім того, нікому з нас трьох, окрім тебе, не спало б на думку розважатися такою какофонією[20].

— Какофонією?

— Звичайно. Це була не музика, а злобне завивання, без мелодії, з якимсь спазматичним ритмом. Здається, років сто тому на Землі складали подібне. Дивуюся з твого смаку.

«Невже все-таки галюцинація? — думає Вель. — Раніше ніколи не було нічого подібного, лише тут…»

— Мабуть, я піду, — каже вона нерішуче.

— Можеш залишитися. — Лур знизує плечима. — Ти мені не заважаєш. А може, все-таки після вахти?..

— Ні, ні, — швидко обриває Вель. — Я йду спати…


— Дивно, — сказав за сніданком капітан, — дуже дивно. В один і той самий час ви чули щось цілком різне. Треба було розбудити мене.

— Але це не повторилося. Після розмови з Луром я більше нічого не чула.

— Я також, — кивнув Лур.

— А прилади… нічого не фіксували?

— Все було нормально.

— Гм… Треба мерщій закінчувати ремонт.

— Схоже на звукові галюцинації, чи не так?.. — Вель питально дивиться на капітана.

— Судячи з твоєї розповіді, не лише звукові. Сьогодні вночі моя вахта. Перевіримо… А зараз за роботу.

— Може, ви почнете удвох з Вель, — Лур збентежено покусує губи, — а я б спробував упіймати декілька штук… тутешньої фауни… Виловити їх з води, звісно, не буде важко. Я миттю… Раптом вони увечері справді не з’являться! А завтра ми, можливо…

— Ми підемо разом пізніше. — Голос капітана звучить сухо. — Спочатку ремонт, відтак бабки…

— Я б їх узагалі не чіпала, — задумливо каже Вель. — Ми нічого не знаємо про них… Нічого…

— Ото ще новини, — Лур насилу стримує закипаюче обурення. — Ми — дослідники. Гарні ми були б, відлетівши звідси з порожніми руками. На Землі, в Центральному музеї космосу, виставлені колекції, зібрані сорока зоряними експедиціями. Якби всі учасники тих польотів міркували як ти, не варто було б витрачати людську працю й колосальні кошти на спорядження експедицій.

— Але вони споряджалися не для того, щоб звозити на Землю все, що трапиться під руку на інших планетах. Вивчати — це не означає руйнувати, втручаючись за правом сильнішого в чужі нам закономірності. Перш ніж убивати азотом, випромінюванням, полями, енергію яких ми опанували, треба знати, що перед нами…

— Чудово! Викривальна промова на захист тутешніх бабок!

— Це перші живі істоти, зустрінуті нами на дуже довгому шляху. Можливо, вони єдині мешканці цієї планети. Як пов’язані вони з навколишнім середовищем, одне з одним? Твоє втручання, Луре, може порушити якусь важливу нитку в цьому гармонійно прекрасному світі. Наслідків ніхто з нас передбачити не в змозі.

— Не звертайте уваги, кепе, — каже Лур, повертаючись до капітана. — Нашу дівчинку не на жарт налякала нічна музика. Втім, така музика могла налякати кого завгодно. Але я добуду своїх бабок, і, ладен поручитися, тутешнє небо від цього не впаде на тутешню землю…

— Можливо, ти й має рацію, — бурчить капітан, встаючи з-за столу, — але сьогодні у мене не сходить з гадки історія з Шерром. До чого б це? А на шостій Бети Лебедя теж, вочевидь, жили лише комахи…


Ремонт удалося закінчити до вечора.

— Ну ось і все, — резюмував капітан, вимикаючи контрольну апаратуру. — Тепер «Вихор» готовий до будь-якої несподіванки. А ти можеш зайнятися своїми бабками, Луре, якщо ще не передумував.

— Коли вони знову з’являться… Мабуть, я використаю компресор шлюзу.

— Не треба! Тобі досить декілька штук, а компресором знищиш цілий рій. Вель не пробачила б нам такої жорстокості.

Рої з’явилися перед самим заходом сонця. І знову ніхто не завважив моменту вильоту. Лур чергував на березі озера, озброєний великим сачком на довгій палиці. Капітан і Вель знаходилися вгорі, на висувному містку «Вихора».

— Ви помітили щось? — вигукнула Вель. — Звідси здається, що вони виникли з повітря.

— В усякому разі, не піднялися з води, — пробурмотів капітан. — Я стежив за поверхнею озера. Воно не ворухнулося і спокійне, мов дзеркало. Можливо, цього разу вони прилетіли здалеку?

— Але чому саме сюди?

— Можливо, їх приваблює «Вихор»?

Лур бігав уздовж берега зі своїм сачком.

— Він нічого не впіймає, — сказав, придивившись, капітан. — Рої не підпускають його близько…

Через декілька хвилин захеканий Лур піднявся на місток.

— Безнадійно, — оголосив він, насилу відсапавшись. — Полохливі надзвичайно. Залишається компресор… Якщо, звісно, якийсь рій наблизиться.

— А чи не спробувати ультрафіолетове випромінювання? — Капітан не відривав погляду від найближчого рою. — Здається, для багатьох земних комах ультрафіолетова частина спектру є видимою. Спалахи можуть принадити їх.

— Це думка! — зрадів Лур. — Залишимо відкритим вхідний шлюз і ввімкнемо джерело жорсткого випромінювання. А коли рій наблизиться, спрацює компресор.

— Може, достатньо самого екрану, що випромінює в ультрафіолетовому діапазоні? Тоді тобі не доведеться губити цілий рій.

— Чого ви побоюєтеся, капітане?

— Річ не в моїх побоюваннях. Але я хотів би уникнути непотрібної гекатомби[21].

— Поки сперечаємося, вони знову зникнуть.

Капітан махнув рукою:

— Роби як знаєш. Врешті-решт, біологічні дослідження — твоя царина.

— Тоді хутко всередину корабля, і не заважайте мені.


— Навіщо ви дозволили йому? — в голосі Вель хвилювання і докір.

Капітан мовчить, схилившись до екрану зовнішнього огляду. На екрані темніюча синювата рівнина з блідими свічадами озер; низьке оранжеве сонце просвічує крізь смуги хмар. Рої вже вишикувалися в колони й оточують корабель.

— Як і вчора, — тихо каже капітан. — У цьому є якийсь прихований сенс…

Поворот верньєра. Поле зору поволі переміщується. На краю екрану з’явився сріблястий корпус космічного корабля. Темніє прямокутний отвір відкритого шлюзу. Рій поволі пропливає неподалік. Золотистими вогниками відсвічують тисячі прозорих крил.

Освітлюється сусідній екран. На ньому обличчя Лура.

— Не реагують на ультрафіолетову пастку, — повідомляє він. — Треба підсилити випромінювання.

— Спробуй, — погоджується капітан, — але не доводь до межі.

Лур зникає. У полі зору головного екрану з’являється новий рій. Він поволі пливе недалеко від корабля. Отвір шлюзу все ближче. Рій минає його.

— Ні, — каже крізь зуби капітан.

Цієї миті відбувається щось незбагненне. У глибині рою спалахують яскраві іскри. І негайно тьмяно полискуючий золотистий стовп комах перетворюється на сліпучий смерч. Сіючи стрімкі іскри, смерч круто вигинається й нижнім звуженим кінцем ударяє в отвір шлюзу.

Корпус корабля різко здригається. Головний екран темніє й гасне. Зовні, приглушений звуконепроникними перегородками, доноситься важкий гуркіт.

— Що це? — Вель із жахом дивиться на капітана.

— Спрацював автоматичний захист «Вихора». Ну й бабки! Хто б міг подумати!

— А Лур? Що з ним?

— Зараз дізнаємося.

Пальці капітана пробігають по клавішах і кнопках пульта. Освітлюються контрольні шкали. Знову яснішає головний екран. На ньому зеленкуватий нічний пейзаж. Догорає бліда смужка заграви край самого обрію. Яскраві зірки в розривах хмар.

— Уже ніч? — Вель не може повірити своїм очам.

— Справді, дивно, — мимрить капітан. — Мені здавалося… — Він знову схиляється до приладів. — Ні, все гаразд… Просто це тривало довше, ніж ми гадали… Луре, — звертається він до бічного екрану, — ну що там у тебе, чому мовчиш?

Бічний екран залишається темним. Лур не відповідає…


— Він мертвий, — безбарвним голосом промовляє капітан і поволі відходить від канапи, на яку вклали Лура.

— Але як же?.. — Вель усе ще не в змозі осмислити те, що трапилося.

— Мертвий… Випромінювання, яким рій атакував корабель, убило його. Захист спрацював на якісь мільярдні частки секунди пізніше, ніж належало…

«Незрозуміло лише, як ми залишилися живі, — думає капітан. — Це випромінювання не могло бути спрямованим. Значить, і ми з нею, — капітан кидає погляд на Вель, що сидить на підлозі, — побували в полі цього випромінювання. Це ясно… І проте він мертвий, а ми з нею живі. Наразі живі…»

— Але як же?.. — знову повторює Вель, не відриваючи погляду від нерухомої постаті на канапі.

«Удвох нам буде нелегко, — думає капітан. — Якщо, звісно, вдасться вирватися звідси… По суті, винен у всьому я… Я сам… Це я дозволив йому… У Шерра теж почалося так. Першим загинув навігатор… Потім… Що це за випромінювання? Чому захист «Вихора» спрацював із запізненням? Чи запізнення не було? Але тоді щось трапилося з часом? А чом би й ні? Адже настання ночі нам здалося передчасним… Час?.. Якщо це час?.. Значить… Ні, це необхідно перевірити…»

Капітан торкається рукою плеча Вель.

— Ходімо, дівчинко, йому ми вже не допоможемо… Ходімо… Подумаємо, що робити далі… Хай він залишається тут… Завтра помістимо його в холодильну камеру. Можливо, на Землі…

Вель голосно схлипує.

— Не треба, люба. Ми маємо бути дуже сильними. Адже нас тепер лише двоє… І перш ніж відлетіти, ми ще мусимо збагнути, що тут відбувається, що за таємничі сили ховаються за позірною гармонією цього дивного світу.

— Як усе безглуздо і жорстоко…

— З нашої людської точки зору — так… Але треба постаратися поглянути ширше… Ми тут прибульці… Чужі всьому… Сьогодні вранці ти добре сказала: ми нічого не знаємо про цей світ, нічого… А наше-бо завдання дізнатися… Ми припустилися помилкового ходу. Це моя провина. Тепер треба спробувати виправити помилку.

— Його ми вже не воскресимо…

— Такі експедиції, як наша, — завжди ризик. Ми — розвідники невідомого. За це нас обдаровують довголіттям… за земним відліком… Тих, хто повертається…

— А тим, хто загинув, споруджують пам’ятники, еге ж? Навіщо йому тепер пам’ятник?

— Заспокойся. Ходімо звідси!

— Не треба було їх чіпати, не треба, не треба…

— Тоді ми нічого не дізналися б. І наступна експедиція, яка висадилася б тут, могла б розділити долю Шерра. Ти ж розумієш… Шерр і його супутники стали жертвами чогось подібного. Ми мусили з’ясувати. І Лур це розумів…

— Але ми нічого не з’ясували…

— Ну, тепер ми дещо вже знаємо. Лише нам ще не все зрозуміло. Тепер треба постаратися зрозуміти…

— Одне я вже зрозуміла. Я не годжуся для таких експедицій. На Землі помилилися, вибравши мене… Поки все було добре, я щось могла, а зараз…

— Твій шлях зоряного навігатора, Вель, лише почався. Твої дороги попереду. Не поспішай вирішувати… І в усякому разі нас із тобою ще чекає зворотний шлях. Достатньо часу, щоб подумати. Але якщо ти все-таки твердо вирішиш піти після повернення, тебе ніхто не буде стримувати. Це право кожного з нас, незалежно від того, провів він у зоряних рейсах рік чи тисячу земних років.

— Що ви зараз хочете робити?

— Піду на пульт управління. Сьогодні моя нічна вахта. Подумаю, «пораджуся» з електронними машинами. Ти йди відпочинь, а завтра вранці ми все вирішимо.

— Можна, я залишуся з вами?

— Як хочеш…


По дорозі в центральну апаратну вони проходять повз внутрішню камеру вхідного шлюзу, де годину тому знайшли Лура.

— Подивимося ще раз, — пропонує капітан.

Безшумно відсуваються масивні двері. Камера порожня, лише в кутку стоїть неприбраний екран-привада — джерело ультрафіолетового випромінювання.

Капітан уважно оглядає стіни, підлогу, контрольну апаратуру.

— Ні, нічого, — каже він задумливо. — Жодних слідів…

— Ви думали знайти рештки бабок? — пошепки питає Вель.

— Ні, звісно… Я маю на увазі випромінювання, що вразило Лура. Схоже, що воно все-таки було спрямованим. З цього випливало б, що удар призначався лише йому.

— Може, заглянути в зовнішню камеру? — шепоче Вель.

— Там зараз стиснутий азот. Він заповнив камеру відразу ж, тільки-но спрацював захист і зачинився вхідний шлюз. Навряд чи ми знайдемо там щось, але поглянути можна.

Капітан натискає кнопку над дверима, що ведуть у зовнішню камеру шлюзу. Чутно тихе шипіння. Відтак у дверях спалахує зелене вічко і вони безшумно відсуваються.

Зовнішня камера теж порожня. Вхідний люк щільно закритий. Двері, що ведуть у приміщення, де зберігаються скафандри, засунуті.

— Нічого, — каже капітан. — Так я й гадав…

— Ось, — Вель швидко нагинається, — дивіться, тут…

Із паза, в який заходить край масивної заслони люка, стирчать кінці прозорих крил. Капітан також нагинається, уважно розглядає тонюсіньку, в золотистих жилках, тканину.

— Одну все-таки розчавило, — із зітханням промовляє він і хоче торкнутися пальцями крил.

— Не треба! — Вель хапає його за руку.

— Тепер це безпечно. — Капітан м’яко відводить руку Вель і обережно торкається прозорої тканини кінчиками пальців. — Вони можуть бути небезпечні живими… Можуть бути… Наприклад, коли обороняються. А ця загинула, як і наш Лур…

— Звільнимо її звідси?

— Завтра… Не варто відкривати вночі зовнішній люк…


Музика… Знову ця музика… Вель хоче отямитися й не може. Нарешті їй удається… Дівчина розплющує очі. Вона лежить одягнена на канапі у своїй кабіні. Судячи з годинника, глупа ніч. Двері в коридор прочинені. Музика продовжує звучати десь удалині. Ну звісно, саме музика її й розбудила. Вель починає пригадувати… Вона задрімала в кріслі у центральній апаратній… Капітан сидів біля пульта управління. Значить, капітан відніс її сюди. А Лур… Лур загинув учора ввечері під час цього жахливого експерименту. Вони залишилися удвох з капітаном. Тіло Лура лежить у сусідній кабіні…

Вель схоплюється. Вона не може залишатися тут сама. Треба бігти в центральну апаратну. Там капітан… Треба сказати йому про музику. Раптом він не чує?.. Але як пройти повз кабіну Лура?.. А може, покликати капітана сюди? Вель хоче увімкнути екран внутрішнього зв’язку, але екран раптом освітлюється сам. На ньому… обличчя Лура. Вель ціпеніє від жаху й дивиться на екран широко розплющеними зупиненими очима.

— Досить, — каже Лур з екрану, — припини нарешті… Тобі давно пора спати.

Екран гасне.

«Ну звісно, я все ще сплю. Треба прокинутися… За всяку ціну треба прокинутися».

Вель зажмурює очі, боячись, що екран знову освітиться. «Я повинна змусити себе прокинутися, — твердить вона, — повинна змусити…»

Музика звучить усе голосніше. Мелодія схожа на вчорашню, але в ній з’явилися нові відтінки й ритми. Вель відчуває, що вже не в змозі опиратися цим звукам. Якщо вона не може прокинутися, хай краще ця музика, ніж мертвий Лур на екрані…

Музика, урочиста і владна, виносить геть із тісної кабіни. Знову блакитні рівнини, залиті спокійним світлом нежаркого сонця. Обрідні хмари у глибокому зеленкувато-фіолетовому небі. Самотня постать у синьому, облямованому золотою крайкою плащі. І знову Вель не може розгледіти обличчя. «Що ви хочете від мене, — подумки питає Вель, — що вам треба від мене, від усіх нас?»

Постать у синьому плащі продовжує стояти нерухомо, а музика наростає, заповнює несамовитим звучанням безмежні простори навколишніх рівнин і небо до самих зірок. «Не розумію, — шепочуть губи Вель, — не розумію…» Вона вже невиразно здогадується, що музика — це розповідь, дивовижна розповідь про таємниці дивного світу, який відкрився їм, — прибульцям із Землі лише нікчемною частинкою своєї справжньої суті. У торжествуючій і прекрасній мелодії звучать і заклик, і застереження, і любов, і сумнів, і докори, й обіцянки невідомих радощів…

«Не розумію», — шепоче Вель, хоча їй уже починає здаватися, що ось ледь-ледь, ще зовсім трохи — і вона зрозуміє, все збагне…

І раптом усе обривається… Навколо стіни тісної кабіни, тиша — така тиша, що починає дзвеніти у вухах. Двері в коридор прочинені. «Сплю я чи ні?» — думає Вель. Вона зі страхом дивиться на екран. Але екран темний і німий. Вель чекає кілька миттєвостей. Ні звуку. Чути лише стукіт власного серця.

Вель квапливо підводиться. Мерщій у центральну апаратну, до капітана. Затамувавши подих, вона біжить спіральним коридором. Виток, іще виток. Двері в кабіну управління прочинені. У апаратній напівтемрява. Освітлені лише кольорові шкали на пульті управління.

Перед пультом у кріслі темна постать. Чоловік сидить спиною до дверей, підперши руками голову. Задумався чи дрімає…

— Це я, — тремтячим голосом каже Вель.

Чоловік у кріслі різко повертається, чути неголосне клацання. Яскраве світло заливає апаратну, і Вель бачить перед собою… Лура.

Виставивши вперед руки, мовби намагаючись захищатися, Вель безгучно опускається на підлогу.


— Не розумію, що з нею таке, — сказав Лур капітанові, коли вони вийшли з кабіни Вель, — спочатку цей дикий нічний концерт, потім її поява в апаратній і непритомність. Напівбожевільна розповідь про якийсь експеримент, про мою загибель… Галюцинації… Цей незбагненний страх. Може, вона захворіла? Якісь місцеві віруси… Ми всі виходили без скафандрів.

— Але ж і ти чув музику і, судячи з усього, зовсім не схожу на ту, про яку розповідає вона.

— Так, але…

— Вона запевняє, що не вмикала ніяких записів.

— А чи можна їй вірити?

— А нам з тобою?

— Що?

— Чи можна вірити нам з тобою? Я маю на увазі наші відчуття. Де критерій об’єктивності?

— Але все-таки… нас двоє.

— І наші відчуття також різні. Ти чув уночі щось і називаєш це какофонією. Я нічого не чув, спав… А вона… Врешті-решт, її розповідь внутрішньо логічна; вона не схожа на божевільне марення.

— Ви що, хочете сказати, що все так і було, як вона розповідає? У вас провал у пам’яті, а я воскрес?

— Я не хочу цього сказати, але дещо мене насторожує. Треба мерщій закінчувати ремонт двигунів.

— До речі, Вель запевняє, що ремонт ми закінчили вчора.

— Хотів би, щоб так було. Там роботи ще на цілий день, а без Вель, можливо, й на два дні. А на неї сьогодні розраховувати не випадає. Якби ми точно знали, які конденсатори пробиті…

— О, чудова думка, капітане. Ми зараз зробимо так, що всю вашу «настороженість» як рукою зніме.

— Що ти хочеш зробити?

— Не я, а ви це зробите. Йдіть до Вель і запитайте, які конденсатори ми вчора замінили. Адже вона стверджує, що ми вчора закінчили ремонт.

— Не варто її турбувати. Хай відпочиває.

— Хочете зберегти відчуття «настороженості»? А я б запитав. Принаймні розвіялася б половина сумнівів. Ваших сумнівів, капітане.

— Моїх сумнівів це не розвіє. Те, що з нами відбувається, дуже нагадує історію Шерра. На шостій Бети Лебедя, де вони висадилися, щоб ліквідувати аварію, теж виявилися лише комахи…

— До речі, капітане, — Лур збентежено посміхається, — може, ви почнете зараз сам, а я спробую виловити декілька екземплярів тутешньої фауни. Сачком не буде важко. Це заспокоїло б і Вель. Вона страшенно налякана тутешніми бабками. А судячи з її розповіді, ви мені не дозволили виловлювати бабок з озера…

— І зараз не дозволю. Ми підемо разом пізніше. Перш за все треба закінчити ремонт.

— Між іншим, це точно за її розповіддю, капітане… — Лур посміхається, але очі у нього залишаються злими.


Пополудні Вель спустилася у відсік контрольних механізмів. Капітан у робочому комбінезоні сидів верхи на чохлі однієї з електронних машин, під самою стелею відсіку.

— О-ва-ва! — крикнув він зверху, помітивши Вель. — Лише тебе тут і не вистачало.

— Я прийшла допомогти.

— Без тебе обійдемося. Вирушай до своєї кабіни або вийди на місток подихати свіжим повітрям.

— Не хочу… А де… Лур?

— Внизу, перевіряє підсилювач магнітного поля.

— Але навіщо? Там усе гаразд.

— А звідки це відомо?

— Я ж казала… Втім, ви мені не вірите. — Вель закусила губу. — Як мені переконати вас? А пробиті конденсатори замінили?

— Ні ще. Треба їх спочатку знайти.

— Тоді слухайте. Це К-1014 і L-0976 у четвертому контурі.

— Ти певна?.. Гаразд, подивлюся, лише закінчу з цими підведеннями.

— А там у вас вийшов з ладу селектор, еге ж?

— Так… Тобто ні… Нічого схожого…

— Ви кажете неправду. Селектор. Він якраз пов’язаний із конденсатором L-0976 четвертого контуру.

— Йди до своєї кабіни, ворожко!

— Ну йду… Навіщо ви так…

Коли двері відсіку контрольних механізмів засунулися за Вель, капітан витер рукавом комбінезона піт з чола і декілька митей сидів нерухомо. Відтак швидко спустився вниз, відкрив чохли панелей четвертого контуру. Якийсь час він зосереджено порпався в густій в’язі різноколірних дротів, кварцових платівок, мікроскопічних ламп-кристалів. Похитуючи головою, витягнув дві маленькі білі таблички, перевірив їх номери і сховав у кишеню комбінезона. Затим підійшов до екрану переговорного пристрою.

— Луре! Що чутно у тебе?

Екран освітився. На ньому з’явилося обличчя Лура.

— Все гаразд, кепе. Закінчую перевірку підсилювача.

— Знайшов щось?

— Ні.

— Піднімайся нагору. Я спіймав ці самі конденсатори. Два у четвертому контурі. Зараз ми їх змінимо, і квит.

— Чудово, кепе, й підемо за бабками.


— Ну, ось і все, — сказав капітан, вимикаючи контрольну апаратуру. — Тепер «Вихор» готовий до будь-якої несподіванки…

Утрьох — капітан, Вель і Лур — вони знаходилися в кабіні управління корабля.

— А що було потім, Вель? — запитав капітан, помовчавши.

— Потім ви сперечалися, як їх ловити, Лур пішов із сачком на берег озера, а ми залишилися на містку. Він нічого не спіймав, і тоді ви…

— Як же ти не пам’ятаєш усього цього, Луре?

— Жарт заходить надто далеко, капітане, і я наполягаю…

— Ти знову загинеш і вдруге можеш не воскреснути. Просто вони вдруге не захочуть повернути час назад…

— Дурниці, це її хвора маячня.

— Але вона правильно назвала номери пробитих конденсаторів. Звідки вона могла їх знати?

— Випадковий збіг.

— Ти сам у це не віриш, Луре. — Голос капітана стає різким. — Тепер я зрозумів, чому загинув Шерр і його супутники. Серед них не було Вель, і всі чи майже всі були такими, як ти…

— Ми не можемо покинути планету, де виявили органічне життя, і не захопити з собою зразків.

— Зразків чого?

— Ви розумієте, що я маю на увазі.

— А якби ти зустрів тут істот, схожих на нас із тобою, ти також захотів би узяти «зразки»?

— Мова йде про комахах.

— Але у нас уже достатньо підстав підозрювати, що ці «комахи» — якась частина або якийсь прояв високоорганізованого, розумного життя. Життя, абсолютно незрозумілого нам, але яке, вочевидь, стоїть значно вище від земного. Можна навіть припускати, що вони вміють керувати часом. Найпевніше ми, висадившись тут, стали для них об’єктом якогось експерименту, причому експерименту гуманнішого, ніж наш учорашній.

— Все це припущення, що базуються на маренні, галюцинаціях, тобто не мають під собою жодних підстав.

— Але те, що ти називаєш галюцинаціями, ймовірно пов’язане з їх спробами встановити контакт. Із нас трьох лише Вель наділена здібностями до такого контакту, але навіть її здібностей виявилося замало. Ти їх спроби витлумачив хибно, я — просто непридатний. Я ніколи не захоплювався музикою. А музика, мабуть, єдина нитка, доступна для нашого й їх розуміння. У всьому іншому ми чужі. Вони це збагнули відразу, Вель зрозуміла з їх допомогою, я — з її допомогою, лише ти вперто стоїш на своєму.

— Повторюю, все це гіпотези, і украй хисткі.

— Чого ж ти хочеш?

— Хочу переконатися, а для цього мені потрібні тутешні бабки.

— Але Луре, — втрутилася Вель, що мовчала весь цей час. — Це не бабки. Це щось зовсім, зовсім інше. Можливо навіть, це не комахи. У мене досі стоїть перед очима вогненний смерч, на який перетворився один з роїв, атакований учора жорстким випромінюванням. Капітан не пам’ятає цього, але я… я…

— Ось коли я зможу переконатися, що це не комахи…

— Тоді буде пізно, Луре… Адже я вже бачила тебе лежачим без ознак життя, і капітан… сказав, що ти мертвий. Ти був мертвий, Луре, зрозумій це… Вони щось зробили з часом, ймовірно для того, щоб ми зрозуміли всю глибину своїх помилок. Якщо ми щасливо повернемося на Землю, зіставлення абсолютних лічильників часу, ймовірно, покаже, що той день, який ви з капітаном не пам’ятаєте, а я пам’ятаю, справді був нами прожитий.

— Слухаючи вас обох, я скоро сам збожеволію! — несамовито кричить Лур. — Та зрозумійте ви нарешті — я не вірю, не вірю у всі ці небилиці. Я вчений, розумієте ви — вчений…

— Дуже добре, — обриває капітан, — чого ж хоче вчений?

— Узяти зразки перед стартом. Декілька екземплярів…

— Але якщо ця шляхетна жага вченого коштуватиме життя всім учасникам експедиції?

— Ах, ось чого ви боїтеся! Чудово! Я залишуся тут з необхідною апаратурою, ви відведете «Вихор» на якусь далеку орбіту, а потім повернетеся. І повантажите мене й мою колекцію.

— Або труп ученого.

— Не виключений і такий варіант. Він підтвердить вашу правоту.

— Але вони можуть після невдалого експерименту знищити при посадці й «Вихор», слушно побоюючись продовження подібних «експериментів».

— Гаразд, ми підтримуватимемо зв’язок по радіо. Якщо після експерименту я не відгукнуся, ви поведете «Вихор» у зворотний шлях без посадки.

— Як переконати тебе, Луре?

— Ви мене не переконаєте.

— Але це шаленство.

— Шаленці ви. Ви й Вель. Шаленці й боягузи!

— Схаменися, Луре!

— Шаленці, повторюю. Ви втратили контроль над своїми відчуттями, не бачите відмінностей між реальним довкіллям і міражами, які вигадали ви самі, ви…

— Ну досить, як капітан я забороняю тобі… Це наказ.

— Ви можете змусити мене замовкнути, але на Землі ви відповісте за це. І за наругу над наукою…

— Якби ми були з тобою удвох, Луре, — голос капітана стає хрипким від хвилювання, — я дозволив би тобі повторити експеримент. Такі люди, як ти і Шерр, не здатні озиратися. Наука начепила вам на очі шори[22]. Але ризикувати ще й життям Вель я не можу і не буду.

— Відмовка, капітане.

— Зрозумій, Луре, — тихо каже Вель, — при такій постановці питання, при такій переконаності обох сторін — я маю на увазі тебе і нас із капітаном, я теж пішла б на ризик повторного експерименту, хоча мені було б дуже страшно, не за себе звісно — за тебе… Але є ще одна сторона нашої суперечки — вони… Ми не знаємо, що означає для них відторгнення або навіть знищення декількох бабок. Можливо, це теж загибель розумних індивідів.

— Якщо все так, як ти кажеш, вони мають перервати спроби контакту… Іншими словами, бабки сьогодні увечері не з’являться.

— Непогана думка, — підводить голову капітан. — Це може вирішити суперечку. Якщо ми маємо справу з розумними силами, а я в цьому майже не сумніваюся, і якщо експеримент Лура чимось небезпечний для них, вони не прилетять сьогодні. Взагалі не з’являться більше, поки «Вихор» залишається тут. Хтозна, можливо, їх появу слід пов’язувати саме з нашою присутністю. Можливо, все, що ми бачимо навколо, — це лише міраж, стійке зорове враження, створене невідомими нам силами. А бабки — лише частина цього враження. Адже тоді, того вечора, день чи два дні тому, я сказав вам неправду… Пам’ятаєте, я послав вас надіти шоломи, а сам спустився вниз. Я спустився тому, що почув щось… Можливо, це була мелодія, про яку розповідає Вель. Не знаю. Вони тоді не поринули у воду… Вони просто розтанули в повітрі разом із затихаючою мелодією. Я покликав вас, щоб розповісти про це там, на місці, де все це трапилося і… не посмів… Я також подумав тоді про галюцинацію… Хотів перевірити…

— Напевно зле, що ви не сказали про це відразу, — шепнула Вель.

— Напевно… Отож, Луре, якщо ти ще наполягаєш, можеш повторити свій експеримент. Але поспішай, сонце вже низько.

Лур уважно поглянув на капітана:

— Гадаєте, що їх не буде?

— Гадаю, що так.

— Якщо так, ми втратили єдину можливість…

— Але, ймовірно, набули інші.

— Що саме?

— Майбутнє покаже.


Вони не з’явилися. І дивовижна музика не залунала більше в тиші ночей. Марно Вель та її товариші напружували слух… Уранці виявилося, що пов’янули квіти і трави, обміліли річки й холодний поривчастий вітер жене хмари колючого піску. Капітан зачекав ще декілька днів. З кожним днем околиці набували все більш дикого вигляду, і коли «Вихор», здіймаючи хмари піску й куряви, піднявся над рівнинами, внизу, скільки досягав погляд, тягнулася мертва пустеля.

— Все це дуже схоже на зміну пір року, — сказав Лур, спостерігаючи в зорову трубу за покинутою планетою.

— Все це дуже схоже на поразку, — пробурмотів капітан, — здається, вони втратили до нас будь-який інтерес раніше, ніж ми встигли щось зрозуміти.

Вель нічого не сказала; вона думала про далеку Землю — маленьку часточку безмежного світу і про людський розум — крихітну іскру якогось гігантського загадкового багаття…



Переклад В. Геника

МУЗЕЙ АТЛАНТИДИ Науково-фантастична повість



Цю дивовижну історію розповів дон Антоніо Сальватор ді Рівера — старий лінгвіст і хранитель музею в Порто-Альте на острові Мадейра. Де в ній закінчується правда і де починається вигадка, нехай вирішують самі читачі.

Портрет датований 1889 роком, тобто написаний задовго до появи відомої праці Альберта Ейнштейна про відносність часу. Крім того, квапливість, з якою ігумен поспішив оволодіти ключами від підземелля…

Утім, почну по черзі.


* * *

Ми проводили океанографічні дослідження в Атлантиці за програмою Міжнародного геофізичного року. У Біскаї потрапили в сильний шторм. Ураган пошкодив кермове управління і відігнав легку шхуну далеко на південний захід. До Фуншалю ми зайшли лагодитися і простирчали там більше двох тижнів.

Моя спеціальність — геологія моря. Опинившись на Мадейрі, я намагався не гаяти часу марно. Цілими днями бродив по скелястих кряжах, складених вулканічними породами. Радів, що можу ближче познайомитися зі шматочком океанічного дна, перетвореним рухами земної кори в невеликий гористий острів.

Вогка полуденна спека змусила мене одного разу змінити маршрут. Я спустився з гір до прибережного селища, черепичні дахи якого виглядали з густої зелені над тихою блакитною бухтою.

У маленькій кав’ярні напівголий кельнер-мулат із шапкою кучерявого чорного волосся і великою срібною сережкою в лівому вусі пояснив на суміші французької й англійської, що селище називається Порто-Альте, що тут живуть рибалки, винороби й робітники консервних заводів, що восени в Порто-Альте приїжджають туристи з Європи й Америки.

— Маса туристів, сер, — тараторив кельнер, наливаючи в гранований келих каламутнувате місцеве вино. — Музей, сер. Іншого такого немає на світі. Кожному цікаво подивитися… Атлантида, сер… Справжня, без найменшої підробки… Мосьє чув? Милосердний Господь прогнівався на Атлантиду й послав усесвітній потоп. Усі потонули, окрім найспритніших пройдисвітів. Вони врятувалися на нашому острові. Мосьє не вірить? Щоб я провалився разом з таверною, якщо брешу… Це трапилося давно. Тоді не було вчених, які б описали все це. Лише дещо потрапило в Біблію… Мосьє захоче відвідати музей і сам переконається. Ще келих вина, сер?

Я подякував, розплатився і вийшов на набережну під нерухомі крони гостролистих пальм. На шляху до пляжу помітив будівлю з сірого пористого каменю. Вона стояла осторонь від решти будиночків селища, що тісно збилися на крутому прибережному схилі. За густим, запущеним парком, що оточував будівлю, біліли башти монастиря. У напівзруйнованій огорожі парку була хвіртка. Біля неї напис по-англійськи й по-португальськи — «Історичний музей».

Пляж знаходився в декількох кроках. Викупавшись, я приліг на шезлонгу під парусиновим тентом. Ледь шурхотіли хвилі. Повітря було гаряче й нерухоме. Я ліниво подумав, що мине ще не менше трьох годин, поки спека почне спадати. Сіра будівля знову привернула погляд. Що, коли зайти в цей музей? Там під кам’яними склепіннями в непроникній тіні старого парку могла зберегтися прохолода…

Від хвіртки до будівлі музею вела доріжка, вимощена білими мармуровими плитами. У шпари між ними пробивалася трава. Біля входу нікого не було. В похмурому круглому холі панувала прохолода. В кутку дрімав старий воротар. Я зняв капелюх. Витер хусткою мокре чоло. Старий продовжував дрімати. Я обережно торкнув його за плече. Він підняв голову, поглянув на мене червоними сльозавими очима. Мовчки узяв монету й жестом запросив увійти.

У залах було тихо, пахло мишами. Поскрипували старі мостини. На стінах висіли вицвілі морські карти часів Колумба[23] та Васко да Гами[24], обривки пергаментів, по кутах поблискували лицарські обладунки. У запорошених вітринах поряд з уламками грецьких амфор лежали грубі вироби зі слонової кістки. Біля старовинної підзорної труби красувалися колекція яскравих метеликів з Амазонки й химерні гілки коралів. Усе загалом було схоже на запущений антикварний магазин, господар якого давно втратив надію продати щось із цього залежаного мотлоху.

Пожовклі етикетки пояснювали на декількох мовах, які скарби виставлені для огляду. «Справжній бойовий меч Фернандо Кортеса, щедро принесений у дар музею превелебним отцем Алонзо, ігуменом монастиря Пресвятої Діви; рік 1798». «Колекція кристалів і руд, зібраних на островах Південної Атлантики І. Форстером, натуралістом і супутником уславленого капітана Джеймса Кука; рік 1775». «Канделябр, що належав Людовикові XІV, переданий у дар музею його ясновельможністю графом…» Далі напис був засиджений мухами і не читався.

Мою увагу привернула майстерно виконана модель старовинного судна. Напис свідчив, що це модель каравели[28] Христофора Колумба, зроблена руками його супутника корабельного тесляра Дієго Сантіса в 1496 році. Розглядаючи витончену іграшку, я помітив ледь помітне тавро на мідній обшивці кіля. Кишенькова лупа допомогла без зусиль розібрати напис: «Роттердам. Прейс і Син. Фабрика моделей. 1928 рік». Я продовжив огляд, уже не звертаючи уваги на красномовні пояснення, каліграфічно написані на декількох мовах.

У останній кімнаті висіли потемнілі від часу картини. Я пройшовся ще раз тихими безлюдними залами. Жодного предмету, який міг бути пов’язаний зі зниклою культурою атлантів! Невже кельнер так нахабно убрав мене в шори? Зізнатися, я й не чекав нічого особливого: декілька загадкових черепків, якась плита, викинута океаном. Але щоб зовсім нічого!

Трохи сприкрений, я повернувся в хол. Сторож продовжував дрімати у своєму кутку.

— Атлантида, — голосно сказав я, підходячи. — Де Атлантида?

Він, не розплющуючи очей, мовчки простягнув висохлу темну долоню.

— Вже заплачено, — заперечив я, — але Атлантиди там немає.

Старий поволі підвів червоні, без він повіки, уважно подивився на мене сльозавими очима, щось пробурмотів.

Я мовчки чекав.



Він, крекчучи, підвівся, насилу розпростав згорблену спину. Він був дуже старий і сам скидався на стародавній музейний експонат. Клапті сивого волосся стирчали на висохлому черепі. Довгий горбатий ніс сягав до гострого підборіддя. Тонкі безкровні губи були щільно стиснуті. Заношений чорний костюм зім’ятий і вкритий плямами.

Накульгуючи, він ступив декілька кроків і запитав щось по-португальськи.

— Не розумію, — сказав я по-французьки. — Може, ви розмовляєте ще на якійсь мові?

Старий глузливо хихикнув.

— Ще на якійсь мові! — повторив він, копіюючи мій акцент. — Ти не француз, звісно. Звідки ти?

— Я — росіянин… З Радянського Союзу.

Він обернувся і якийсь час мовчки дивився на мене, ледь підвівши повіки.

— Знаю, — сказав він нарешті. — Ти з тієї шхуни, яка стоїть у Фуншалі… Кілька років тому тут був один росіянин… Навіщо тобі Атлантида?! — раптом закричав він, зблиснувши очима. — Що ти знаєш про неї? Її треба шукати там, там, розумієш? — він указав кістлявим пальцем у відчинені двері, за якими синіла гладінь океану. — Ви, росіяни, могли б… Треба лише вірити… Вірити й хотіти…

— Пробачте, — сказав я, роблячи крок до виходу.

— Куди ж ти?! — знову закричав старий. — Ти хотів бачити Атлантиду… Ходімо!..

Мені стало моторошно, і я мимоволі відступив.

— Не бійся, — сказав він, немов читаючи мої думки. — Я ще не остаточно з’їхав з глузду… Ти хотів бачити Атлантиду. Йди, дивися…

Він відчинив маленькі двері в стіні. За дверима похилий коридор вів у тьмяно освітлені червонуватим світлом зали.

Я вагався, майже не сумніваючись, що маю справу з божевільним.

— Йди, йди, — повторив старий. — Ти хотів бачити Атлантиду… — І він тихенько розсміявся.

Відтак зашкандибав до крісла, що стояло в кутку, сів у нього й заплющив очі.


* * *

Я зробив крок у коридор зі змішаним відчуттям цікавості й роздратування, упевнений, що знову буду обдурений.

Дійшовши до середини коридору, озирнувся. Старий дрімав у своєму кріслі. Коридор вивів мене в напівтемну кімнату з низько нависаючим склепінням. Вікон у ній не було. Тьмяне світло проникало крізь широку арку дверей із сусідньої зали. Ліворуч від входу, просто на кам’яній підлозі, лежала частина величезної мармурової колони з різьбленою капітеллю[29], поцяткованою ходами молюсків-сверлунів. Праворуч у стіну була вправлена масивна мармурова плита, вкрита написами. Я підійшов ближче. Бічне освітлення надавало незвичайної рельєфності літерам, викарбуваним на білому мармурі. Напис був на двох мовах — латинській та грецькій.

Насилу згадуючи сенс давно забутих латинських слів, я радше здогадався, аніж прочитав:

«Хто б ти не був, прибульцю, проймися трепетом, позаяк стоїш на порозі найбільшої таємниці світу, в якому народжений. Все, що побачиш тут, повернено океаном, який поглинув наймогутнішу державу Землі. Історія народів і країн була б іншою, якби її продовжували писати атланти… Але вони зникли, і з дещиць залишених ними знань виросли науки й мистецтва Нового світу».

Далі йшли розлогі цитати з Платона, який уперше розповів людям про Атлантиду.

«Єгипетські жерці розповіли грецькому мудрецеві Солону, — читав я, — що елліни — свіжа квітка на дереві людства. І задовго до них у Елладі існували сильні держави і жив освічений народ… Записи вказують, що народ цей колись зіткнувся з грізною силою, що наступала на всю Європу й Азію з боку Атлантичного моря. Там, за Геракловими Стовпами, тоді знаходився острів, більший від Лівії, і від нього відкривався доступ до інших островів і до материка. На цих землях, званих Атлантидою, утворилася велика і грізна держава. Вона володіла Лівією до Єгипту і Європою до Тірренії. Вона готувалася поневолити й Елладу і весь світ. Проте великі нещастя обрушилися на країну атлантів. Розверзлася земля, і захиталися гори, і вулкани почали викидати вогненну лаву, і в один день і тяжку ніч уся Атлантида занурилася в море разом з військовою силою, народом і містами».

Переконавшись, що й решта текстів запозичена з Платона, я попрямував у наступну залу. Це була бібліотека. Її заповнювали важкі різьблені стелажі, забиті книгами. Тут зберігалися тисячі томів на різних мовах, і всі ці книги були про… Атлантиду.

Філософські трактати стояли поряд з науково-фантастичними романами, товсті монографії істориків — поряд з альбомами газетних вирізок. Я ніколи не уявляв, що про Атлантиду написано так багато.

Здивований, я переходив від одного стелажа до другого, пробігав очима написи на корінцях, брав у руки товсті фоліанти, гортав їх… Атлантида, лише Атлантида… У багатьох книгах про неї лише згадувалося, і тоді ці місця були відзначені спеціальними закладками. Над стелажами висіли карти Атлантичного океану: старовинні, складені багато сторіч тому, карти кінця минулого століття і найбільш сучасні, видані в Нью-Йорку і Москві, Лондоні й Лісабоні вже після закінчення другої світової війни.

Посеред кімнати на великому столі, заваленому журналами, стояв величезний глобус. На ньому, на блідо-блакитному тлі Атлантичного океану, червоною тушшю були нанесені контури затонулого материка. Я напружено вдивлявся у незвичний для ока малюнок географічних меж. Людина, що зібрала цю дивовижну бібліотеку й нанесла на глобус обриси Атлантиди, мала у своєму розпорядженні відомості різної достовірності. Одні межі були показані жирною червоною лінією з вигинами півостровів, заток і мисів, другі — ледь намічені схематичними штрихами, треті, найменш достовірні, зображені пунктиром. Річки перетинали зниклий материк. Вони брали початок у гірському ланцюзі, який тягнувся з півночі на південь. У цьому ланцюзі я без зусиль упізнав Серединний Атлантичний хребет.

На захід від хребта рій дрібних цяток означував межі великої пустелі. В її східній частині був намальований дивний знак, схожий на сигару. До нього вела тонка чорна нитка. Такі самі нитки, очевидно дороги, сполучали кола міст.

Придивившись, я помітив, що контури Європи й Північної Америки в багатьох місцях виправлені й відрізняються від сучасних. Піренейський півострів і гори Атласу продовжені в західному напрямі, Біскайська затока зменшена наполовину, Ла-Манш відсутній. Північ Європи й Америки була вкрита тонким синім штрихуванням. Її межа відповідала контуру льодів у період Великого зледеніння.

Це була не сучасна карта з гіпотетичними обрисами затонулого материка, а палеогеографічна карта четвертинного періоду[34], складена з якоюсь фантастичною детальністю…

Невідомий автор використав новітні дані з топографії океанічного дна й чудово знався на тонкощах палеогеографії четвертинного часу. Але, з другого боку, безліч дивовижних деталей, почерпнутих з невідомих джерел, ставили малюнок на глобусі на грань чистої фантазії. Я марно шукав дату, прізвище автора, якісь умовні позначення. Вони були відсутні.

Можливо, глобус не був музейним експонатом? Але тоді навіщо він тут? І чому переддвер’ям цієї частини музею служить бібліотека?

Не знайшовши відповіді на свої питання, я облишив глобус і рушив далі. Наступна зала виявилася величезною. Косі вузькі вікна, розташовані під самою стелею, були затягнуті червоними шторами: у червонуватому присмерку тягнулися кудись удалину ряди колон, що підтримували кам’яне склепіння. Лише ступивши кілька десятків кроків, я зміркував, що ця зала значно більша від усієї музейної будівлі і що я знаходжуся в підземеллі.

На масивних дерев’яних постаментах уздовж стін і між колонами стояли й лежали якісь плити, грубо обтесані кам’яні блоки, капітелі розбитих колон, шматки різьблених карнизів, ажурних арочних перекриттів.

Напівтемрява зали не дозволяла читати етикетки, написані латиною дрібним бісерним почерком. Лише біля мармурового карниза, прикрашеного тонким орнаментом з квітів і листя, вдалося розібрати напис: «Острів Корво. Левова бухта, західний берег, 1898 рік».

Червонувата сутінь підземної зали, дивовижні архітектурні деталі й орнаменти, що без сумніву були пам’ятками дуже стародавньої культури, сліди сверлунів, які свідчили, що більшість зібраних тут предметів дістані з дна моря, загадковий малюнок на глобусі — все це разом узяте створювало особливу атмосферу таємничого й хвилюючого очікування. Мені раптом здалося, що я справді опинився на порозі великої таємниці, як стверджував напис біля входу… Варто зробити ще крок — і з’явиться хтось, хто зможе перетворити уламки померлої цивілізації на чудові палаци і храми невідомого стародавнього світу. Невже всі ці шматки каменю, що зберігають сліди різців невідомих художників, — матеріальні докази існування Атлантиди?

Я торкнувся рукою одного з них. Це була капітель величезної колони з химерним і складним фантастичним орнаментом; матеріал — полірований зливний кварцит[36] — камінь надзвичайної міцності, з біса важкий для обробки. Якими інструментами були вирубані з нього архітектурні деталі? Навіть у наші дні подібне завдання не належало до легких.

Сутінкова зала здавалася безконечною. Смуги червонуватого світла проникали у вузькі прорізи схожих на бійниці вікон, вихоплювали з напівмороку шматки мармуру, базальту, граніту й безліч інших матеріалів, склад яких не можна було відразу визначити.

Я поволі йшов уперед. Ось шматок витонченої, строгої колони, край величезної мармурової чаші, архітрав[37] з невиразним орнаментом, куля з чорного базальту, мармурова жіноча рука довершеної краси…

Так, це був незвичайний музей. На його експонатах лежала печать нерозкритої таємниці. Від них віяло старовиною тисячоліть, а не століть. Тут не потрібні були вигадливі етикетки, як там, нагорі. Ці камені говорили своєю мовою. Вона була зрозумілою й загадковою водночас. Але такі загадки не розкриваються декількома словами.

Зала закінчувалася невеликим альковом[38]. Щоб проникнути туди, треба було піднятися вузькими сходами з десятком кам’яних приступок. Альков був порожній і залитий яскравим денним світлом. Світло проникало звідкись зверху. Після присмерку зали я зажмурився.

А коли розплющив очі, побачив Його…

Власне, це був звичайний портрет у повен зріст на тлі морського пейзажу. В інший час, у іншій обстановці він, либонь, не справив би на мене особливого враження. Але тоді, після огляду підземного музею, збуджений атмосферою якогось таємничого очікування, я був приголомшений. Я завмер на місці й не міг відірвати погляду від мужнього й скорботного обличчя.

Художник зобразив його на березі океану. Зеленкуваті вали обрушувалися на скелястий берег і розсипалися клаптями білої піни. Він стояв на карнизі серед темних, покритих водоростями скель, прихилившись спиною до урвища. Однією рукою притискав до грудей складки широкого пурпурового плаща. Другу — смагляву й сильну — простягнув перед собою, стискаючи нею виступ скелі, немов штурвал стрімкого корабля. Вітер розвівав довге сиве волосся, стягнуте на чолі золотим обручем. Бліде обличчя, не рушене зморшками, було спокійне. Лише глибокі складки в кутиках уст свідчили про довгі роки випробувань. Широко розплющені очі були спрямовані в океан. У них були скорбота і питання, і величезне знання…

— Надивився? — почувся глухий голос, що мовби виходив з-під землі.

Я здригнувся й озирнувся.

Внизу, біля сходів, що вели в альков, стояв старий сторож.

— Хто це? — тихо запитав я, указуючи на портрет.

Старий усміхнувся:

— Він народився дванадцять тисяч років тому… Йому випало пережити свою вітчизну.

— То, значить, це не портрет?

— Портрет… Написаний через декілька днів після його смерті. З пам’яті… Але схожий… Такий схожий… — щось подібне на зітхання вирвалося з запалих грудей старого. — Жак був талановитим художником…

— Жак?

— Жак Маріан Дюваль — мій друг… Ми разом з ним приїхали на цей острів сімдесят з гаком років тому.

— Даруйте, а хто ж тоді ви?

— Мене звуть Антоніо Сальватор ді Рівера. Маю сумнівну честь називатися вченим хранителем того ярмаркового балагану, який ти бачив нагорі.

Я закусив губу. Старий уважно стежив за мною, примруживши червоні сльозаві очі.

— Що тебе ще цікавить?

— Усе це, — я вказав углиб похмурої зали, — звідки?

— Ходи сюди, — сказав він замість відповіді.

Я поглянув ще раз на портрет у алькові і спустився кам’яними сходами в залу.

— Ти хто такий? — запитав він, коли я зупинився біля нього.

Я сказав.

Старий потер висохлою рукою жовте воскове чоло.

— Пригадав, — пробурмотів він, поглядаючи на мене. — Читав твої статті про Атлантичний океан… Там усе дурниці… Не перебивай… Дурниці… Але в одному ти маєш рацію… Молоді опускання дна… Вони тривають… Його край, — він кивнув на портрет, — іде на глибину…

— Не розумію… Хто він?

— Не поспішай… Його одноплемінники обробляли ці камені… Бачив руку дівчини? Довершенішої руки не створив жоден скульптор Землі за всю історію незліченних поколінь. А орнаменти! Ти десь бачив такі?..

— Ні, — зізнався я.

— Ще б пак… Їх мистецтво залишається неперевершеним.

— Це все ви дістали з дна океану?

Старий презирливо усміхнувся.

— Це повернув океан. Той, хто спуститься на дно… — він замовк, не закінчивши фразу, і відвернувся.

— Знайде Атлантиду, — підказав я.

— Навіщо шукати, — він роздратовано пересмикнув худими кістлявими плечима. — Вона давно знайдена. Вона навколо. Ми знаходимося в центрі південно-східної провінції. За двадцять миль[39] на північ розташований Великий східний порт. Звідси їх судна плавали до берегів Африки і до Середземного моря. На схилах цієї гори, що перетворилася на острів, була велика обсерваторія.

Він говорив так, немов бачив усе це навіч.

— Звідки ви знаєте? — не витримав я.

Він не розсердився. Пильно подивився на мене. Відтак тихо заговорив, немов балакаючи з самим собою:

— Я дуже старий… Доживаю останні місяці, якщо не дні… Все життя я присвятив одній мрії. Хотів повернути людям загублену ланку великого ланцюга їх історії. Наді мною знущалися. Одні тому, що були розумні, боялися й заздрили, інші — тому, що були глупаками. Але я присягнувся йому, що не відступлю, — старий указав у альков, — і намагався дотримати клятви… Тут зібрано все, що вдалося зібрати за сімдесят років короткого людського життя. Про кожен з цих каменів можна написати книгу… Зараз у мене не лишилося ані сил, ані грошей. На батьківщині я оголошений кримінальним злочинцем, який викрав і розтринькав статки цілої сім’ї… Своєї сім’ї… Ти розумієш? Ці камені поглинули все. І якби в мене було ще більше… — він махнув рукою.

— Але чому ви не написали про це?

— Спочатку тому, що був молодий і дурний. Хотів дізнатися більше й відразу вразити світ своїми відкриттями… Потім, коли порозумнішав, то вже знав так багато, що… мені не повірили. Історією його країни, — він знову кивнув у бік портрета, — хотіли займатися багато, а докази були лише в мене. Знаєш, що зробили з моїм першим рукописом? Це був науковий трактат, а його видали як фантастичну повість. Я мало не з’їхав з глузду. Подав до суду, і мене-таки оголосили божевільним. Другу книгу взагалі відмовилися друкувати. А коли я вирішив видати книгу сам… у мене вже не було грошей…

— Але невже в цілому світі не знайшлося…

— Мовчи… І твоя країна не забажала б мати справи з божевільним. Вимагали доказів справжності всього, що зберігається тут. Це було блюзнірством. Я ладен перегризти горло тому, хто не вірить, але не принижуся до доказів, що я не брехун.

— Які докази? Хіба ці пам’ятки не говорять самі за себе? Я не фахівець, але…

Старий презирливо посміхнувся.

— Це видно, — пробурмотів він, витираючи сльозаві очі брудною хусточкою, — це-бо видно… А ось ті, хто розуміє… Їм потрібні докази! Вони знають, що старий ді Рівера після смерті Жака Дюваля все життя працював сам. У нього немає свідків… Він міг сфальшувати документи, музейні книги. Він міг сам власноручно створити всі ці колони, орнаменти, арки, ходи сверлунів, руку дівчини. Хі-ха-ха-ха…

Його верескливий сміх розбудив відлуння цієї дивної зали. Старий уже замовк і знову тер очі хусточкою, а сміх ще звучав десь удалині за подвійним рядом кам’яних колон.

Мені знову стало моторошно, і я подумав, що люди, які називали його безумцем, були недалекі від істини.

— Ні, — сказав він, неначе вгадуючи мої думки, — ні-ні. Це все значно складніше, ніж ти припускаєш… Але досить. Мені не слід було говорити про це… Йди! Час замикати музей.

— А як же портрет, — запротестував я. — Хто зображений на ньому?

— Хочеш знати?

— Хочу.

— Я міг би відбутися від тебе небилицею, — задумливо промовив ді Рівера, — або просто вигнати за настирливість… Не ображайся… Я вигнав звідси не одного любителя чужих таємниць, особливо зі зграї журнальних брехунів… Ненавиджу їх… Цієї долі не уник і вельмишановний сер Френсіс Сноудон з Королівського товариства… Дурень намагався просторікувати, що тут він бачить пам’ятки критської культури[40], а не те, що тут є. Бачив би ти, як він драпав! Я викинув услід його портфель, котелок[41] і парасольку… Але з тобою інакше: не скажу, щоб ти мені сподобався. Я ще не розкусив тебе. Втім, далебі, дещо розповім. На твоїй батьківщині про мої праці не чули… Але ставлю умову: ти не перетвориш це на цікаву байку для простаків. В усякому разі, поки я живий. Обіцяєш?..

— Ви хочете, щоб я зберіг у таємниці вашу розповідь?

— Я хочу того, що я сказав, — скипів ді Рівера. — Не перетворювати історію зниклого народу на анекдот. Ти зрозумів? Те, що ти почуєш, справді відбулося. Якби я вірив у бога, я міг би заприсягтися. Але я перестав вірити сімдесят років тому. До того ж я присягався лише один раз у житті. Я не вимагаю вірити мені, але наполягаю, щоб ти обіцяв не знущатися з почутого. Не можна більше зганьбити істину, як зробивши з неї фантастичне оповідання.

— Обіцяю, що не напишу фантастичне оповідання, — урочисто промовив я.

— Поки я живий, — повторив ді Рівера. — Амінь. Отож, слухай… Утім, ні. Йди в бібліотеку, там зачекай.

Він обернувся і, крекчучи, поліз по сходах в альков. Я поволі рушив через напівтемну залу. Ступивши декілька кроків, обережно озирнувся. Старий у глибокій задумі стояв перед портретом, не відриваючи від нього пильного погляду.

Чекати мені довелося досить довго. Нарешті почулися човгаючі кроки. Старий з’явився біля входу в бібліотеку.

— Я мушу замкнути вхідні двері, — буркнув він, не дивлячись на мене. — Воротар хворий, і мені доводиться виконувати його обов’язки… Жалюгідні шеляги, які роззяви платять за вхід, — весь дохід музею.

— А чи не піти нам до кав’ярні? — нерішуче запропонував я.

Старий швидко озирнувся, допитливо глянув мені в очі. Відтак байдуже сказав:

— Ходімо… Лише попереджаю… у мене… немає грошей. Останні дні в музей ніхто не заглядав… окрім тебе.


* * *

Ми вийшли надвір. Сонце вже висіло низько над обрієм. Легкий бриз ніс вологу прохолоду. Від його поривів починало шелестіти широке листя пальм. Неподалік шумно зітхав океан.

Біля входу в музей на кам’яній лаві лежала пачка журналів.

Ді Рівера підняв їх, перегорнув, обережно склав у крісло, що стояло в холі.

— Милостиня музеєві, — пояснив, зачиняючи важкі дубові двері. — Шлють безкоштовно… Подекуди пам’ятають про нас…

У кав’ярні той самий напівголий кельнер зі срібною сережкою в вусі, розуміюче підморгнувши мені, заставив столик тарілками, мисками і пляшками. З того, як старий ді Рівера потирав худі пальці й ковтав слину, я зрозумів, що він дуже голодний…

Ми вечеряли довго: запивали гіркуватим вином гострі місцеві страви й обмінювалися порожніми фразами. Коли на столі з’явилися маленькі філіжанки ароматної кави й таця з фруктами, старий витер серветкою тонкі безкровні губи, уважно поглянув на мене і сказав:

— Ти хотів знати історію портрета. Слухай… Це портрет чоловіка, викинутого хвилями на берег за декілька миль звідси, ген за тим скелястим мисом уранці 28 червня 1889 року. Двоє молодих нероб вешталися того ранку берегом. Один з них хотів стати лінгвістом. Він приїхав на Мадейру вправлятися в португальській мові. Але його цікавили мови взагалі. Того ранку в нього в кишені був томик віршів Сафо[42] й він викрикував на все горло звучні строфи на давньогрецькій мові. Він хотів перекричати океан… Другий був художником. Він приїхав малювати воду, небо й скелі. Пробираючись уздовж берега, лінгвіст і художник помітили на мокрому піску червону пляму. Вони підійшли ближче і побачили гарний плащ із дивовижно легкої й еластичної пурпурової тканини, вигаптуваної золотими візерунками.

Я оголосив, що це римська тога[43], а Жак — що це плащ Летючого Голландця[44], звіяний ураганом. Захопивши плащ, ми пішли далі і в сотні кроків від того місця, де знайшли плащ, побачили… Його… Він лежав на піску, широко розкинувши сильні руки. Довге біле волосся приховувало обличчя. Він здавався сплячим, але ми були певні, що він мертвий. Однак, він ще жив. Слабке дихання ледь колихало могутні груди. Ми привели його до тями. На жаль, ненадовго. Він помер у нас на руках через кілька хвилин… Виконуючи його волю, ми загорнули тіло в гаптований золотом плащ, прив’язали до ніг важкий камінь і кинули з високого урвища в океан. Через декілька днів Жак намалював його портрет — той самий портрет, який ти бачив. Після смерті Жака я придбав цей портрет для музею, який тоді почав створювати… Я кажу, звісно, про підземний музей, — додав ді Рівера після короткої мовчанки.

— Ну, а далі? — запитав я.

— Про портрет усе, — тихо сказав старий. — Скелі й океан Жак малював з натури. Ти впізнаєш місце, якщо колись дістанешся до того мису. Побувай на ньому… Океан прийняв там у своє лоно останню людину Атлантиди.

— Останню людину… Атлантиди? — розгублено повторив я, гадаючи, що недочув.

— Так. Він повернувся на Землю через дванадцять тисяч земних років і не знайшов навіть того місця, де була його батьківщина.

Я відчув, що у мене починає паморочитися голова. Промайнула думка: «Хто з нас збожеволів?.. Чи ми обидва п’яні?»

Я ковтнув кави й вирячився на старого.

Ді Рівера сплів тонкі пальці й, поклавши на них гостре, сухе підборіддя, дивився в темніючий океан. Вітер ворушив рідке волосся на його жовтому черепі.

— Поясніть же, — попросив я.

Він мовчав.

— Як розуміти ці дванадцять тисяч років?

— Певна річ, буквально.

Я знизав плечима.

Він розсердився:

— Не поспішай з висновками. Подумай…

— Я не майстер розгадувати такі загадки. Це схоже на модель каравели Колумба, «зроблену руками його супутника»… Так, здається, там написано?

Старий посміхнувся:

— Ти спостережливий… Там багато мотлоху, це правда. Але каравела — оригінал. Тавро на кілі означає дату реставрації…

— Та все ж, не розумію.

— Ти хочеш сказати «не вірю»?

— Можна й так…

Я раптом відчув утому й огиду при думці, що став жертвою якоїсь дивної містифікації. Невже все це спритний спектакль? Мені стало шкода згаяного дня.

Ді Рівера сидів мовчки. Очі його були заплющені. Здавалося, він дрімає.

— Ось, бачиш, — сказав він нарешті, не піднімаючи повік. — Цьому важко повірити. Ти, звісно, маєш рацію, — з точки зору будь-якого глупака… А де проходить, — він ударив кістлявими кулаками по столу, — де проходить межа «ймовірного» і «неймовірного»? Мовчиш! Там, де її проводять дурні, що не вміють бачити далі від свого носа. Ти ладен був повірити, що камені підземного музею — це залишки культури атлантів. То чому ти не віриш, що атлант — останній атлант — указав місця цих знахідок? Ти не віриш у можливість воскресіння людини? Я також не вірю. Коли помру, ніяка сила не воскресить мене. І він не воскрес. Він помер уперше і востаннє на моїх руках, сімдесят років тому. І я поховав його там, де знайшов могилу його народ. Він устиг розповісти мало, він був дуже слабкий. Але він сказав достатньо, щоб люди нашої епохи могли відшукати затонулі міста Атлантиди… якби повірили в неймовірне…. Я повірив і знайшов усе те, що ти бачив у підземному музеї. Але я обстежив лише неглибокі місця в прибережній зоні островів. У мене не було ні грошей, ні засобів для глибоководних досліджень. А ті, хто мав гроші, не вірили. Лише одного разу мені вдалося схилити одного американця до проведення пошуків на великій глибині. Це було влітку 1914 року. Ми кілька місяців драгували дно в тому місці, де мало знаходитися велике місто атлантів. Але драги приносили лише вулканічний попіл і шматки пористої лави. Американець був розлючений. Він погрожував викинути мене за борт, а відтак висадив на пустельний риф у західній групі Азорських островів. Я провів там наодинці декілька тижнів, мало не помер з голоду. Та все ж глупак зробив мені величезну послугу. Там на цьому рифі, в піску лагуни, я знайшов мармурову руку дівчини — уламок чудової статуї, створеної геніальним скульптором Атлантиди. Ти бачив її. Я вже передчував, якого нищівного листа напишу цьому бовдурові після повернення. Але коли мені вдалося повернутися на Мадейру, в Європі йшла війна. Атлантида перестала цікавити навіть істориків…

Довго я не міг збагнути причин нашої невдачі. А потім збагнув. У мене збереглися шматки базальту, які підняла драга. Кілька років тому я переслав один з них у лабораторію до Кембріджа. Там визначили абсолютний вік породи. Він виявився рівним дванадцяти тисячам років. Розумієш?.. Занурення Атлантиди супроводжувалося величезними виверженнями. Це стверджував і Платон. Вочевидь, місто, яке ми шукали, було, подібно до Помпеїв[45], поховане під шарами вулканічного попелу й потоками лави…

Ді Рівера замовк. Сонце сіло. Над нашою головою заблискотіли перші зірки. Все свіжішим ставав вітер, голосніше шелестіло листя пальм.

— Ну, мені пора, — сказав старий, піднімаючись з-за столу. — Спасибі за вечерю. Я, далебі, захоплю залишки паштету і хліб. Мій старий воротар хворий. Треба б погодувати його…

Він квапливо загорнув залишки вечері в паперові серветки й порозпихав по кишенях.

— Як же все-таки з атлантом? — запитав я, коли ми виходили з кав’ярні. — Звідки він узявся на березі і… як ви зуміли порозумітися з ним?

— Це було нелегко, — відказав ді Рівера. — Ми випробували з десяток мов, перш ніж зрозуміли його. А коли зрозуміли, то стала в нагоді моя давньогрецька. Вона трохи схожа на одну з мов Атлантиди… І ще одне: атланти, вочевидь, володіли великим даром, якого позбавлені сучасні люди. Вони вміли читати думки і могли змусити розуміти їхні думки, виражені образами. Ймовірно, вони володіли мистецтвом передачі думок на відстань… Вони й ще багато в чому випередили нас.

— Ну, а сам атлант? — наполягав я. — Не випірнув же він з дна Атлантичного океану?

— Хіба я не сказав? — похопився старий. — Звісно, ні. Він навіть не підозрював про існування океану… Він… Але це довга історія. Вона не має прямого стосунку до Атлантиди. Я втомився, — він потер рукою чоло. — І паморочиться голова. Це від незвички… Вечеря була надто щедра… І вино… Слухай, мені нема кому передати мою таємницю. Вона може померти зі мною… Я не знаю вас, росіян. Утім, ні, знав одного, і, здається, він теж був непоганим хлопцем… Судячи з того, як люто лає вас усілякий набрід, ви… не такі, як усі. Можливо, відкрию вам, де шукати… Але не тепер… Прощавай.

Я схопив його за рукав.

— Але атлант?

— Розповім… Але пізніше… Або ні… Ось, візьми, — він витягнув з бічної кишені зім’ятий зошит. — Ти читаєш по-англійськи? Тут записано все про нього. Цього ніхто не знає. Але пам’ятай, що ти обіцяв…

Я простягнув руку.

— Початок не має значення й остання сторінка також, — пробурмотів він, вириваючи з зошита декілька аркушів. — Решта бери. Повернеш… перед від’їздом… Прощавай.

— Доне Антоніо, — сказав я, потискаючи його суху холодну руку, — якщо ви вірите мені, нам, вірите, що ніхто не заміриться на ваше право першовідкривача… На нашій шхуні є глибоководні трали і снаряд для взяття проб ґрунту. Я побалакаю з начальником експедиції, постараюся переконати його… Через тиждень-півтора ми закінчуємо ремонт і піднімаємо якір. Може, ви погодилися б плисти з нами і вказати місця глибоководних станцій?.. Даю вам слово…

Він гірко посміхнувся:

— Вам треба було кинути якір біля берегів Мадейри кількома роками раніше. Ти бачиш, що зі мною… Морська подорож уже не для мене… Втім, ми побалакаємо про це пізніше… Потім…

Він кивнув, поволі побрів уздовж набережної й незабаром зник у натовпі перехожих.


* * *

Я повернувся на шхуну перед світанком і отримав догану від начальника експедиції, який був стурбований моєю довгою відсутністю. Я розповів про відвідини музею в Порто-Альте і про знайомство з доном Антоніо ді Рівера. Відтак спустився в каюту і дістав зошит старого. Спочатку насилу розбирав дрібний бісерний почерк, але незабаром захопився й почав читати швидше. Коли була прочитана остання сторінка рукопису, сонце вже сяяло високо над обрієм. Я ще раз перечитав зошит і, схопивши кілька аркушів паперу, почав квапливо накидати переклад.

Наводжу його цілком.


ПЕРЕКЛАД РУКОПИСУ ДОНА АНТОНІО САЛЬВАТОРА ДІ РІВЕРА — ХРАНИТЕЛЯ ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ В ПОРТО-АЛЬТЕ, СКЛАДЕНИЙ АВТОРОМ


…запропонував Жак. Ми обережно перенесли незнайомця в тінь, і Жак заходився робити йому штучне дихання.

— Дивно, — сказав він нарешті, опускаючи мляві руки незнайомця. — Судячи з усього, його викинуло на берег штормом, який бушував цілу сьогоднішню ніч. Але ставлю свою палітру проти коробки дитячих фарб, що він ковтнув не дуже багато води.

— Продовжуй свої маніпуляції, — порадив я, — він дихає рівніше, і я виразно чую поодинокі удари серця.

— Який атлет! — захоплювався Жак, піднімаючи й опускаючи руки незнайомця. — Подивися на його статуру. У нас в Академії був натурник-італієць, з якого ми малювали римських богів. Присягаюся всіма своїми картинами, вже написаними і тими, які напишу, поряд з ним той виглядав би замірком. Як ти гадаєш, скільки йому років? Коли б не ця сліпуча сивина, я сказав би, що він ненабагато старший від нас із тобою.

— Ні, він, звісно, значно старший, — заперечив я, — поглянь на його обличчя.

— Обличчя заснулого грецького бога, — сказав Жак. — Сплячий Аполлон. Я бачив цю статую торік у Афінах.

— Тс… він, здається, поворушився.

— Потри йому скроні, — скомандував Жак, масуючи широкі груди незнайомця.

Я відкинув зі скронь довге біле волосся і виявив легкий золотий обруч, що щільно облягав голову.

— Глянь-но, Жаку!

— Дивна прикраса. І такий самий візерунок, як на плащі. Значить, це був його плащ.

— Без сумніву.

— Може, це актор, якого хвилею змило з корабля під час спектаклю?

— Зараз дізнаємося. Він приходить до тями…

Незнайомець поворушився, його вії здригнулися. Дивно, цієї миті у мене потемніло в очах, і я побачив бездонну чорноту неба, усіяного незвично яскравими зірками. Серед зірок висіло кошлате сліпучо сяюче сонце. Я труснув головою, і все раптом потонуло в молочно-білому тумані. Мені здалося, що я провалююся в якусь безодню.

Все це тривало кілька миттєвостей. Коли я опанував себе й озирнувся, то помітив, що Жак розгублено тре своє чоло.

— Що з тобою? — пошепки запитав я у нього.

— Не знаю… Голова замакітрилась… Дивися, він опритомнів.

Очі незнайомця були спрямовані на нас із Жаком.

— Ми безмежно раді, що вам краще, добродію, — швидко сказав Жак, ввічливо піднімаючи капелюха.

Незнайомець прошепотів кілька слів, яких ми не зрозуміли.

Він спробував підвестися на лікті.

— Лежіть, лежіть, — застережливо підняв руку Жак. — Зараз ми дамо вам трохи вина… Трясця, на якій мові розмовляти з ним? Здається, він нічого не розуміє.

Жак підніс шийку пляшки до губ незнайомця. Той ледь помітно похитав головою.

— Пийте, добродію, це підкріпить вас, — сказав я по-англійськи і повторив цю фразу на п’яти чи шести європейських мовах.

Незнайомець вислухав мене уважно, але, певно, не зрозумів. Пити він відмовився. Відтак він сам промовив щось. Голос у нього був приємний і звучний, із м’яким бархатистим тембром.

— Що за мова, Антоніо? — шепнув Жак. — Присягаюся підрамником, ніколи не чув такої. У нього обличчя породистого європейця, а плете він чорт зна яку тарабарщину. Ти чув щось подібне?

Я зізнався, що не чув.

— А ще лінгвіст, — сказав ущипливо мій приятель.

Незнайомець уважно стежив за нами.

Відтак він зробив декілька рухів лівою рукою, і ми зрозуміли, що він просить допомогти йому піднятися. Ми підвели його і прихилили спиною до виступу скелі. Він подякував рухом повік і спрямував погляд у океан.

— Чи не збігати за лікарем? — тихо запитав Жак.

— Ти пробігаєш до вечора, — заперечив я. — Лікаря можна знайти лише у Фуншалі.

Незнайомець знову заговорив. Я уважно вслухався в його мову й нараз уловив знайомі слова.

Я відповів йому на старогрецькій, і він зрозумів мене. Слабка посмішка з’явилася на його обличчі.

— Нові люди Землі, вітаю вас, — поволі промовив він. — Я щасливий, що не все загинуло у вогні, який знищив мою бідну батьківщину.

— Де ж знаходилася ваша батьківщина?

— На дні цього моря.

— Що він каже? — торсав мене Жак, помітивши мій подив.

— Зачекай, — відмахнувся я. — Хто ж ви і звідки? — продовжував я, звертаючись до незнайомця.

— Мій народ називав себе атлантами. Людям, що населяють зараз Землю, знайоме це слово? Зберегли вони пам’ять про Атлантиду?

— У нас існує легенда, що на місці цього океану колись була країна з такою назвою.

— Легенда… — повторив незнайомець, і кутики його вуст сумно сіпнулися. — Слухай мене уважно, нова людино Землі, що не забула мову своїх предків. Мені треба чимало сказати тобі, а часу залишається мало… Я — атлант, і, хтозна, можливо, я останній син цього прадавнього народу безмежного Всесвіту. Наша рідна планета — Ассар. Вона обертається в системі двох блакитних сонць за сорок чотири лінії світлового променя від цього світила, — він указав на диск Сонця, що просвічував крізь хмари. — З десяти планет сім’ї Ассар лише на ній виникло життя. Мої предки ще у незапам’ятні часи відкрили джерела енергії неймовірної потужності. Вони відвідали найближчі світи, відтак почали здійснювати більш далекі подорожі. Близько п’ятнадцяти тисяч земних років тому зоряні кораблі атлантів досягли Землі. Умови життя тут були майже такі самі, як на Ассар. Тут жили розумні істоти, які були схожі на атлантів, але ще стояли на незмірно нижчому рівні розвитку і культури. Прибульців було мало, людей Землі багато. Виникали конфлікти, марно лилася кров. Трьохтисячолітня історія Атлантиди — це історія нескінченних кровопролить і воєн. Поступово атланти створили величезну державу, могутність і вплив якої все зростали. Прибульці поріднилися з багатьма племенами, що населяли Землю. Виникла нова раса вродливих і сильних людей, які на згадку про далеких предків також називали себе атлантами.

Проте в нашій багатій і могутній державі люди не були рівні між собою. Критеріїв нерівності було багато, і одним з найважливіших була нерівність знань. Вона зберігалася з моменту висадки перших атлантів на Землі. Згодом усією повнотою знань володіли лише небагато прямих нащадків атлантів, що прилетіли з Ассар. У їх руках були джерела енергії, знання минулого й доля майбутнього. Цих атлантів називали богами, тобто всесильними, а їх найближчих помічників — жерцями. З плином сторіч знання богів і жерців атлантів стали цілком недоступні й незрозумілі не лише іншим народам Землі, але й народу Атлантиди. Вміння застосовувати ці знання розцінювалося як надприродна здатність творити дива.

Я був народжений у цю пізню епоху в роду жерця й прилучений до всієї повноти знань. Треба тобі сказати, що зв’язок з рідною планетою Ассар атланти втратили. До Землі долетіло всього кілька кораблів Великої зоряної експедиції. Повернутися вони не могли. Запаси енергії закінчувалися. А на Землі не виявилося речовин, здатних виділяти енергію, необхідну для зоряних перельотів. Зв’язок за допомогою променистої енергії також не вдалося встановити. Ассар надто далека від Землі. Проте з покоління в покоління в родах богів і жерців передавалися перекази про далеку невідому вітчизну. Ночами багато приладів нагірних обсерваторій були звернені в ту частину неба в сузір’ї Діви, де ледь іскрилася блакитна зірка — подвійне сонце світу Ассар. Як найбільші скарби зберігалися в підземних тайниках величезні зоряні кораблі, на яких атланти досягли Землі. Палаючі серця цих кораблів були мертві вже три тисячоліття… Але пошуки джерел енергії не припинялися. І нарешті речовини, здатні дати потрібну енергію, були знайдені під льодами великого південного континенту. Було вирішено послати експедицію на Ассар. Із трьох зоряних кораблів, що збереглися в підземних сховищах, лише один ще був придатний для міжзоряного перельоту. Побудувати нові ми не могли. Обмежуючи число людей, що долучалися до повного знання, ми не лише не йшли вперед дорогою розвитку, але поступово втрачали й те, чим володіли у минулому. Це була фатальна помилка… Але ті, хто розумів її, не в змозі були нічого змінити.

В числі небагатьох я був вибраний для участі в експедиції на Ассар. Ми знали, що розлучаємося з близькими назавжди. Наш зоряний корабель мав розвинути швидкість, набагато більшу від швидкості світлового променя. Час для нас мав потекти повільніше, ніж на Землі. Поки ми вимірюватимемо його роками, на Землі минуть тисячоліття. Для наших близьких ми вмирали, щоб народитися в нових, нескінченно далеких часах.

Відліт нашого корабля був великою подією для Атлантиди. Всі учасники зоряної експедиції були зведені Вищою Радою в ранг богів. Народові було сповіщено, що боги, які колись спустилися з небес на Землю, знову повертаються у свої надхмарні чертоги…

Сотні тисяч людей зібралися, щоб провести нас. Прийшли не лише народи Атлантиди, але й посланці багатьох інших племен Землі. Всі вони в благоговійному страху впали ниць, коли наш зоряний корабель, установлений на високій кам’яній башті на околиці Західної пустелі, здригнувся, повис на сліпучому вогненному промені і, залишаючи за собою світний димний слід, зник у безмежному просторі неба.

Перший місяць польоту, поки швидкість корабля ще не досягла межі, ми підтримували за допомогою променистої енергії зв’язок із Головною обсерваторією столиці. Ми знали, що на півночі Атлантиди готується ще одна важлива подія. Далеку північ нашої країни покривав лід. Могутній крижаний покрив тягнувся на величезні відстані на захід і на схід, займаючи площу в багато разів більшу, ніж уся Атлантида. З нього часто віяли холодні урагани, від яких гинули наші сади й посіви. Було вирішено знищити льоди за допомогою тієї ж енергії, яка несла вперед наш зоряний корабель. Щоправда, деякі жерці заперечували проти цього проекту, побоюючись, що звільнена енергія може не лише розтопити льоди, але й розбудити сили, дрімаючі в надрах планети. Вони боялися виникнення землетрусів, народження вулканів, повеней, загибелі міст… І вони не помилилися…

Остання звістка, яку ми прийняли по каналу променистої енергії на нашому зоряному кораблі, була трагічною… Тільки-но встигли спалахнути на далекій півночі потужні енергетичні розряди, як усю Атлантиду стрясли спазми небувалих землетрусів. У горах прокинулися давно згаслі вулкани, поряд з ними виникали нові, річки розплавленої лави потекли в рівнини до зруйнованих міст. «Море затоплює південно-східну провінцію» — це була остання звістка, що долетіла до нас із гинучої батьківщини. Відтак зв’язок урвався. Ми зрозуміли, що Головна обсерваторія Атлантиди зруйнована…

Незнайомець замовк, голова його безсило впала на груди.

— Що він розповідав тобі? — шарпав мене за рукав Жак.

— Мовчи, мовчи… Він знову приходить до тями.

Незнайомець поволі підвів повіки. Погляд його слизнув навколо і знову прикипів до океану.

— Сили вичерпуються, — прошепотів він. — Залишаються хвилини… Слухайте мене, нові люди Землі. Постарайтеся зрозуміти й запам’ятати мої слова… Я не знаю, яких висот досягло ваше знання. Але якщо науки атлантів загинули разом з ними і ви починали все заново, пам’ятайте: у довкіллі, в найпростіших речах прихована енергія неймовірної потужності. Якщо необережно звільнити її, вас чекає доля атлантів. Будьте мудрі…

Голос його здригнувся й урвався.

— Чим ми можемо допомогти вам? — запитав я, відкидаючи волосся, що впало на його обличчя.

— Нічим… Я приречений… Мої супутники загинули в дорозі, й я поховав їх у Космосі. Лише я досяг Землі. Я хотів за всяку ціну ще раз побачити батьківщину. Не знав… що від неї залишилася лише… легенда.

— Ваша батьківщина — вся Земля. Вона перед вами.

— Спасибі тобі, нова людино Землі. Далебі, ти маєш рацію… І з цією думкою легше вмирати. Нічого немає страшнішого від самотності. Останньою я поховав Анар — мою вірну подругу, вічно юну супутницю…

У мене на язику весь час крутилося одне питання. Щойно він замовк, я поквапився задати його:

— Вам і вашим друзям удалося досягти планети Ассар?

Посмішка, сповнена невимовної гіркоти, слизнула по його губах.

— На жаль, краще б нам не вдалося це. Ассар мертва. Мертві піски заносять там руїни мертвих міст. Мертві моря, в яких зникло життя, і навіть повітря наповнене убивчим випромінюванням. Ми не знали… І ми поплатилися… Нашим предкам, які населяли мертву планету, в якусь страшну мить не вистачило мудрості… Вони винищили один одного і саме життя у безглуздій лютій боротьбі. Коли ми зрозуміли — ми відразу ж покинули Ассар, але були вже приречені. Я гину останнім, але я безмірно щасливий, що перед кінцем свого довгого шляху побачив нове покоління нових людей… В ім’я життя, прекраснішого за яке немає нічого у Всесвіті, будьте мудрі!

Його голос звучав усе тихіше; дихання уривалося.

— Що він каже? — шепотів мені над вухом Жак.

— Тихше, він помирає…

— Але хіба ми не можемо нічого вдіяти?

— Нічого…

Губи незнайомця заворушилися, але голосу вже майже не було чути. Я схилився до самого його обличчя, намагаючись зрозуміти останні слова.

— …Нова людино, обіцяй мені розповісти людям… про загиблу країну… Знайди камені її міст… Вони не могли… зникнути безслідно… Хай легенда стане істиною…

— Обіцяю, — сказав я.

— І ще… Цієї ночі… зоряний корабель… зазнав аварії… при посадці… Він… на дні океану… Я покинув його, коли він тонув… Хвилі викинули мене на цей берег… Я радий… зустрів вас… Віддай моє тіло… океану… Хай покоїться… там… де всі…

Останніх слів я вже не розібрав.

Я став навколішки біля нього, хотів сотворити молитву і… зрозумів, що вона не потрібна. Я відчував, що щоки мої мокрі від сліз, і не соромився цього…

Вмираючий ворухнувся. Голос його знову віднайшов силу:

— Люди нової Землі, де ви? Я не бачу вас… Простягніть мені ваші руки… Ось так… Відходжу… Прощавайте…

Цієї миті трапилося щось незбагненне. Немов електричні іскри пронизали моє тіло й плетениці дивовижних образів і картин замигтіли перед очима, мов у стрімко розкрученому калейдоскопі. Величезні сонячні міста, будинки-палаци з білого мармуру в мереживі ажурних колон, арок і орнаментів, високі башти, схожі на зрізані піраміди. Сині хвилі плюскають у білі мармурові східці й гойдають стрункі тіла небачених легких кораблів. Натовпи високих м’язистих чоловіків і прекрасних золотоволосих жінок у святковому пурпуровому вбранні спускаються широкими білоколонними сходами. В похмурих підземеллях біля дивовижних машин поволі пересуваються суворі сиві люди з пронизливими владними очима… Довгий загострений циліндр націлений у синяву неба… Море людських голів… Усі погляди спрямовані кудись у одну точку. Спалах сліпучого полум’я — і пливе на недосяжній глибині схожа на гігантську карту країна, стиснута рамою блакитних морів. На ній темні плями міст і нитки доріг, зелень полів і снігові шапки високих гір… І ось уже змінила все чорнота зоряного неба, здригаються світні індикатори незліченних приладів… два ряди дверей у довгому світлому коридорі… Маленька кімната з чорним прямокутником вікна. За вікном ніч і неправдоподібно яскраві зірки. Юне жіноче обличчя схиляється зовсім близько. Ніжні губи розкриваються і щось шепочуть… Яке воно прекрасне, це видиво!.. І знову мчать плетениці картин, що змінюють одна одну в запаморочливій водоверті… Багряна зоря освітлює потворні руїни. Нескінченна пустеля навколо. Піщані вихори заносять висохлі ліси мертвих дерев. Величезними вирвами спотворена поверхня планети, залита блакитнуватим світлом двох сонць, що не заходять. Скорботні постаті в темних плащах одна за одною ховаються в циліндричному корпусі зорельота. Засуваються важкі двері, і знову чорнота неба й зірки.

Вони починають рухатися, рухаються все швидше, перетворюються на виблискуючі промені блакитного полум’я, очі ломить від їх нестерпного блиску, а вони горять усе ясніше, все яскравіше. Чиєсь обличчя з’являється в цьому морі світла. Воно наближається… Я впізнаю її… Це вона…

І раптом усе відразу зникає. Я розплющую очі. Скелі громадяться над вузькою крайкою берега. Ліниво плюскотять зеленкуваті хвилі. Незнайомець здається сплячим. Я обережно опускаю на пісок його руку. Вона холодна мов мармур. Це рука мерця.

Я дивлюся на Жака. Він сидить нерухомо. Його очі широко розплющені. Я обережно торкаюся його плеча. Він обертається.

— Ти бачив? — питаю я.

Він мовчки киває.

— А зрозумів?

— Звісно. Це було його життя…


* * *

На цьому уривається рукопис дона Антоніо Сальватора ді Рівера, якому довелося зустріти і провести в останню путь останню людину Атлантиди…

Через декілька днів ми разом з начальником експедиції квапливо крокували по тінистій набережній Порто-Альте. Наша шхуна вже стояла, готова до відплиття.

Важкі двері музею виявилися замкнутими. Я постукав, але ніхто не відгукнувся. Ми почали барабанити щосили. На стукіт звідкись із глибини парку виліз згорблений сивий дідок у в’язаному ковпаку, старій вельветовій куртці й потертих шкіряних штанях. Його жовте обличчя, все пооране мережею зморшок, було схоже на печене яблуко.

— Зачинено, — прошепелявив він беззубим ротом і обернувся, щоб піти.

— Нам необхідно бачити дона Антоніо. Де він?

Старий раптом схлипнув.

— Немає його. Помер… Учора поховали…

Сльози потекли по його зморшкуватих щоках, і він почав утирати їх рукавами вельветової куртки.

— Як же так? — розгублено сказав я.

— Вечеряв з якимсь туристом. Повернувся пізно… Вночі стало зле. До вечора помер… Старий був… Старий… Упокій, Господи, його неспокійну душу…

Ми перезирнулися.

— Як же тепер бути? — спитав начальник. — Виходить, запізнилися… Бідолаха…

— А ви тутешній воротар? — звернувся я до старого.

— Так, сеньйоре.

— Ви не дозволили б нам заглянути в музей?

Старий похитав головою.

— Дон Рікардо, суддя, не велів нікого пускати. Музей закритий з минулого року. Дон Антоніо відчиняв його сам, без дозволу. Він нікого не боявся. А я боюся.

— Нам ненадовго. Ми хотіли подивитися лише підземну залу.

Старий махнув рукою.

— На жаль, сеньйоре, зовсім неможливо. Це підвали монастиря, який знаходиться за музеєм. Ігумен, як дізнався про смерть дона Антоніо, відразу звелів віддати ключі від підвалів і бібліотеки. Ченці вже й двері з холу замурували. Я казав дону Рікардо — судді. Він лише руками замахав. Ігумена тут усі бояться… Капосний чоловік, хоча й священик.

— А як же колекції підземної зали, бібліотека?

— Тепер не віддадуть… Ігумен казав, ця колекція єретична… Казав, дон Антоніо багато років орендну плату за підвал не платив… Бібліотеку й колекцію він, мовляв, бере замість орендної плати.

— Діла! — сказав начальник. — Які будуть пропозиції?

— Це ж скандал! — обурився я. — Колекція має всесвітню цінність. Як же посмів цей чернець…

— Легше на поворотах, — перервав начальник. — Тут Португалія, а в Фуншалі, між іншим, стоять американські підводні човни… Ти хочеш, щоб нас звинуватили у втручанні у внутрішні справи держави?

— Але колекція унікальна! Якщо її знищать…

— Не знищать. Попи чудово знають їй ціну. Тому вони й поспішали. Вони сховають її якнайдалі, як заховали багато всього, що свідчить проти них.

— Але цього не можна допустити. Треба звернутися до ЮНЕСКО[48], в Організацію Об’єднаних Націй…

— А до Папи римського не хочеш звернутися? — примружився начальник. — Хто стане займатися долею колекції провінційного музею! Де докази її унікальності? Розповідь старого?.. Його рукопис?.. То цього мало. Не забувай, його ще за життя оголосили божевільним… Атлантида, якщо вона справді існувала, рано чи пізно буде знайдена… Звісно, вся ця історія сповільнить пошуки. Але це не перше й не останнє зло, спричинене церквою…

Старий сторож уважно прислухався до нашої розмови, мабуть, намагаючись зрозуміти, про що ми сперечаємося. Коли ми замовкли, він нерішуче запитав:

— Сеньйори здалеку? Я вперше чую таку мову.

— Ми з Радянського Союзу.

— О, — сказав старий. — О, — повторив він, похитуючи сивою головою. — Якщо сеньйори захочуть подивитися головні зали, я, далебі, відчиню їх для сеньйорів…

Але ми подякували й відмовилися.

Перед відходом я простягнув старому декілька монет. Він не захотів прийняти їх.

— Візьміть, — попросив я. — Купите квітів на могилу дона Антоніо.

— Спасибі, — сказав старий, і його очі знову наповнилися сльозами. — Спасибі, сеньйори.

І він обережно потиснув тремтячими руками мою руку.

— Як же тепер з глибоководними станціями. — запитав я, коли ми під’їжджали до Фуншалю.

— Спробуємо все-таки, — пробурчав начальник без особливого ентузіазму.

Ми взяли з десяток глибоководних станцій у місцях, не передбачених програмою досліджень. На поверхню були підняті лише шматки пористої базальтової лави.

У Москві з’ясувалося, що вік лави справді вимірюється декількома тисячоліттями.

Я хотів долучити до звіту історію дивовижного музею в Порто-Альте і зміст рукопису дона Антоніо ді Рівера. Проте начальник скипів і наговорив мені купу неприємних речей.

— Міркувати треба, — сказав він. — Звіт друкуватиметься у працях інституту…

Побачивши моє засмучене обличчя, він трохи злагіднів:

— Якщо у тебе така сверблячка, напиши про це науково-фантастичне оповідання. Смерть дона Антоніо звільнила тебе від обіцянки…

Я так і вчинив.


1960



Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.


НІЧ БІЛЯ МАЗАРА



— Хочете знати, чому в тридцять п’ять років я — сивий? Добре, розповім. Я посивів за одну ніч, проведену біля стародавнього мазара[49] в безлюдній гірській долині. Трапилося це так.

Перед самою війною мені довелося проводити геологічну зйомку в басейні річки Кафандар у східному Каратегині. Вам не випадало бувати там? Це найбільш дикий і найменш досліджений район Таджикистану. Царство пустельних гір — край голих похмурих хребтів і безлюдних долин. У величному безгомінні лежать там на величезних висотах блакитнуваті язики льодовиків. Кілометрові урвища здіймаються над нескінченними сірими шлейфами осипів і морен[50]. Смугами снігів облямовані чорні скелі. Лише низькоросла арча[51] ліпиться подекуди по вапнякових карнизах і простягає з розколин вузлуваті скорчені стовбури. Люди ще не заселили пустельні долини. Влітку вівчарі приганяють туди стада, зрідка забредуть мисливці, але ні чабани, ні мисливці не піднімаються у верхів’я гірських річок — до льодовиків. Людей лякає мертве безгоміння верховин. Дивні легенди про пустельні гори впівголосу розповідають старі люди по кишлаках[52] довгими зимовими вечорами.

Верхів’я Кафандару славляться своєю недоступністю. Глибокий каньйон у середній течії річки, немов прорізаний гострим ножем у двокілометровій товщі сірих вапняків, цілковито непрохідний. Кажуть, що в ньому є стометрові водоспади, але їх ніхто не бачив. По каньйону можна пробратися лише на декілька сотень метрів від гирла; далі скажена річка заповнює весь коридор каньйону. Я намагався проникнути в нього восени при малій воді. Чіпляючись руками й ногами за виступи скель, занурюючись місцями по груди в крижану воду, тисячу разів ризикуючи зірватися й бути підхопленим стрімким потоком, ми з одним із робітників змогли заглибитися в каньйон усього метрів на триста. Крізь оглушливий шум води з-за скруту часом доносився важкий гуркіт, подібний до гулу землетрусу. Можливо, це гримів один з легендарних водоспадів Кафандару. Дістатися до нього нам не вдалося. Промоклі і змерзлі, з подряпаними руками й обламаними нігтями, ми змушені були повернутися.

Проникнути у верхів’я Кафандару можна лише кружним шляхом, піднявшись по одній з приток і переваливши хребет. Від когось я чув, що туди веде стара покинута стежка.

Щоб не тягнути весь караван по важкій і маловідомій дорозі, я вирішив залишити його в середній течії річки біля стоянки вівчарів. Табір нашої партії знаходився тут уже з тиждень. Своєрідною оазою здавався цей куточок Кафандарської долини серед безрадісного одноманіття навколишніх хребтів.

Строкатий килим альпійських лук покривав хвилясті уступи схилів. Біля наших наметів по широкому дну долини швидко текли зеленкувато-блакитні води Кафандару, що розбивалися на десятки дрібних проток. Між протоками зеленіли лужки. Кілометрах у трьох вище за течією гігантською тріщиною чорніло устя каньйону.

На високогірних пасовищах, що оточували табір, паслися отари баранів і кіз, пригнані на літо з випалених сонцем рівнин Західного Таджикистану. Досвідчені чабани з величезними лютими вівчарками охороняли стада.

Коли сонце ховалося за мармуровим гребенем хребта Хозер-Меч, у згущуваній сутіні привітно блимали вогники багать. Легкий вітер ніс назустріч запах диму і смаженого м’яса. Багато хороших вечорів провели ми на цій стоянці, відпочиваючи біля веселого багаття після довгих і важких маршрутів.

Потріскуючи, горіла смоляниста арча; дим, гіркий, пахнучий хвоєю, густими білими клубами піднімався до чорного неба. Спалахи полум’я осявали обличчя, обпалені сонцем і високогірними вітрами. Лежачи на повстинах навколо багаття, ми пили кок-чай[53], балакали, сперечалися, а іноді співали або читали вірші. Було дуже хороше і якось по-домашньому затишно. Години, проведені біля вогню, винагороджували за денну спеку і спрагу, за втому, що валила з ніг після лазіння по осипах і скелях. У ці години ми забували про вимушене купання в крижаному гірському потоці, про коня, що оступився на небезпечній стежці, про лавину, яка мало не потягнула у прірву, і ще про багато й багато неприємностей, якими таке багате бродяче життя геолога. По наметах розходилися, коли починало згасати вогнище. Траплялося, що за «вечірнім столом» хтось засинав, не докінчивши фрази: «нече?му» насилу будили і змушували напівсонного залізти у спальний мішок.

Іноді табір відвідували наші сусіди — вівчарі. Для гостей готувався жирний плов, а відтак кок-чай у великому емальованому відрі, міцний, мов настоянка махорки, і темний, наче чорнило. Вівчарі майже не говорили по-російськи, а з нас ніхто як слід не розумів діалекту каратегинських таджиків. Розмова з гостями зазвичай зводилася до вигуків, ударів по плечу і виразних жестів, що супроводилися безперервним реготом.

У одного з чабанів, що трохи знав російську мову, мені все ж удалося розпитати подробиці шляху до верхів’їв Кафандару. Я хотів узяти туди з собою експедиційного робітника і запросити провідником когось із вівчарів. Проте вівчарі не погодилися супроводжувати мене до верхів’їв. Спочатку я не зрозумів причини відмови; подумав, що вони бояться залишити стада, побоюючись нападу барсів.

Незабаром виявилось, що й експедиційні робітники, які працювали зі мною не перший рік, намагаються всіляко ухилитися від цього походу. Старший робітник — татарин Іван, якого я спочатку вибрав своїм супутником, несподівано захворів ревматизмом, чого з ним раніше не траплялося. Вирішивши, що Іван просто втомився за останні дні — на його частку випадало особливо багато всіляких справ, — я оголосив, що зі мною їде Петро. Здоровенний життєрадісний веселун Петро зажурився після цієї розмови. Наступного ранку він став скаржитися на малярію.

Я почав підозрювати лихе. Ясно було, що не труднощі шляху примушують робітників ухилятися від походу. Але тоді що ж?.. Подумавши, я вирішив звернутися за роз’ясненнями до кухаря Шоди, немолодого таджика, який уже четвертий сезон незмінно завідував кухнею в моїх партіях. У нього були дружина, діти, будиночок у Душанбе, але природжена пристрасть до бурлакування примушувала його щоліта змінювати затишну мазанку з прохолодним хаузом[54] і тінистим виноградником на намет і вогнище геологічного табору. Шоди знав Середню Азію від Паміру до пісків Бетпак-Дали й від льодовиків Хан-Тенгрі до Каспію. По-східному хитрий, спокійний і проникливий, він умів домовитися зі всіма і був незамінним посередником при різноманітних операціях з мешканцями гірських кишлаків та оаз.

Щоб переговорити з Шоди наодинці, я в день перед від’їздом повернувся з маршруту раніше, ніж зазвичай.

Шоди сидів навпочіпки біля дошки, що служила кухонним столом, і рубав баранину. Навпроти Шоди на повстині сидів, схрестивши по-східному ноги, старий чабан у ватяному халаті, що пістрявів безліччю різноколірних латок, і у величезній синій чалмі. Очі старого були заплющені. Він тихо похитував головою.

Зачувши мої кроки, Шоди озирнувся.

— А, начальнику, робота кінчав?.. Давай швидше чай пити, дуже хороший перепічка є, — швидко заговорив він, продовжуючи своє заняття.

Старий вівчар розплющив єдине око — на другому у нього виявилося більмо — і, торкнувшись долонями рудувато-сивої бороди, протяжно сказав:

— Салам алейкум[55], начальнику!

— Алейкум салам, ата[56], — відповів я, стягуючи з плечей важкий рюкзак і відстібаючи польову сумку й револьвер.

— Добре, начальнику? — напівзапитливо мовив гість, зробивши широкий жест зморшкуватою коричневою рукою і проникливо дивлячись на мене своїм єдиним оком.

— Добре, дуже добре, якши[57], — в тон йому відповів я, витягуючи з рюкзака зразки мінералів.

— Добре? — ще раз запитав старий, указуючи на принесені камені й обережно торкаючись одного з них скорченим пальцем.

— Дуже добре, ата.

Вичерпавши, таким чином, усі доступні нам теми, ми замовкли. Шоди приніс чай і перепічки. Під час чаювання я почав розмову, що цікавила мене.

— Шоди, — сказав я, — приготуй, будь ласка, продуктів днів на три для двох чоловік. Завтра поїдемо нагору, ген туди, — і я вказав на гребінь Хозер-Мечського хребта.

— Кафандар? — запитав Шоди, не дивлячись на мене, і я помітив, що старий вівчар при цьому слові стрепенувся і розплющив око.

— Так, Кафандар. Налий мені ще чаю. Разом із продуктами не забудь приготувати ячменю, ми візьмемо коня.

— Дуже важкий дорога, начальнику, — байдуже відзначив Шоди, подаючи чай.

— Нічого, Шоди! Ми з тобою пройдемо. Й не по таких місцях лазили. Пам’ятаєш Рушан?

Шоди швидко поглянув на мене, і мені здалося, що я прочитав у його очах страх.

— Яка людина піде з тобою Кафандар? — запитав він.

— Ти.

Шоди якийсь час зосереджено мішав у казані, де кипів баранячий жир, відтак заговорив про щось із вівчарем. При слові «Кафандар» старий чабан співчутливо клацнув язиком і, похитавши головою, подивився на мене.

Я мовчки спостерігав за ними.

— Дуже кепське місце, — сказав, нарешті, із зітханням Шоди, ні до кого не звертаючись.

— Де кепське місце? — поцікавився я.

— Кафандар.

— Чому, Шоди?

— Я не знаю… Пішла людина — пропала людина. Дуже кепське місце.

— Що ж там — вовки, барси чи басмачі[58]?

— Не знаю, — і він додав пошепки: — Такий кепське місце, говорити зовсім не можна.

— Дурниці, — сказав я. — Все це дурниці, Шоди. Це, либонь, жінки в кишлаках вигадали.

Шоди дуже серйозно подивився на мене.

— Це старі люди кажуть, — відповів він, роблячи наголос на слові «старі», і відвернувся.

— А що кажуть? Я нічого не знаю. Поясни, будь ласка.

Шоди мовчав.

— Чому не відповідаєш? Раз я збираюся туди їхати, я мушу знати. Якщо там справді щось небезпечне, ми попросимо допомоги у прикордонників. Ну, кажи, кажи…

Шоди продовжував мовчати. Я відчував, що він вагається.

Старий із цікавістю стежив за нами. Я вже приготувався утретє повторити своє питання, коли нараз Шоди заговорив. Він говорив з удаваною байдужістю, не обертаючись і продовжуючи помішувати в казані, але в його голосі чулося незвичайне хвилювання.

— Там дуже маленька людина є, дуже багато маленька людина. Дуже погана людина. «Сніговий шайтан[59]» називається. У земля живе глибоко. Вночі бігає, їсти шукає. Киїк[60] знайшов — собі тягнув; барс знайшов — собі тягнув; росіянин, таджик, узбек — усіх собі тягнув. У земля тягнув. Потім їв. Уночі маленька людина кричала голосно, дуже страшно кричала. Я чув один раз. Ось так кричала, — і Шоди, склавши по-особливому губи, тихо видав глухий, завиваючий звук — чи то стогін, чи то гарчання.

Гучний крик змусив його замовкнути. Старий чабан, схопившись із повстини, несамовито загорлав щось, бризкаючи слиною й люто витріщаючи своє єдине око. Халат гостя від різких рухів почав підозріло потріскувати. У пронизливих вигуках старого упереміж із російськими й таджицькими прокльонами найчастіше повторювалося слово «Кафандар». Шоди, сидячи навпочіпки біля багаття, уважно дивився на шаленіючого вівчаря і не робив анінайменшої спроби зупинити його. Старий продовжував клясти. Нараз Шоди також схопився й почав кричати і жестикулювати, злісно поводячи очима.

Я вже не розрізняв окремих слів. Не припиняючи ні на секунду кричати і не слухаючи один одного, вони по черзі указували на мене, на коней, що паслися неподалік, на небо; старий бив себе в груди і наступав на Шоди. Я спробував зупинити їх, але це не справило жодного впливу. Тоді я вирішив почекати, поки вони втомляться й замовкнуть.

Старий вівчар видихався першим. Він замовк і, витираючи полою халата піт, що струмував по обличчю, кілька секунд злісно дивився на нашого кухаря, відтак знову відкрив рота, але судомно закашлявся і, бурмочучи прокльони у проміжках між нападами кашлю, зашкандибав від табору, спираючись на свою величезну сукувату палицю. Шоди рушив було за ним, продовжуючи кричати й махати руками, але потім плюнув і повернувся до вогнища.

— Що з ним, Шоди? — запитав я, бачачи, що до кухаря вже повернувся його звичний спокій.

— Зовсім дурний чоловік, — відказав Шоди. — Старий, а зовсім дурний. Зовсім не знає, що каже.

— Чому він розсердився?

Шоди обернувся й уважно подивився на мене.

— Закон є у старих людей у горах. Не можна говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Чужа людина піде шукати «сніговий шайтан». Зовсім кепсько буде. «Шайтан» дуже ображайся. Чужа людина їсти буде, потім кишлак піде, баран їсти буде, цап їсти буде, всіх їсти буде, — навіщо про нього говорив.

— А, значить, ти порушив закон, розповівши мені про це?

— Я гадав, старий не розумій…

— Дурниці все це, Шоди, — сказав я рішуче. — Це ваші мулли[61] вигадали. Адже, либонь, ніхто ніколи не бачив цих «снігових шайтанів».

— Яка людина бачила, та зовсім пропала, ніколи додому не приходила, — резонно відповів Шоди.

— Тим більше дурниці, — повторив я.

— Я не знаю. Стара людина каже — є «сніговий шайтан». Я не бачив. Один раз чув, як кричав «сніговий шайтан», чув, як кінь собі тягнув. Памір було — Бель-Дара… Пам’ятаєш?..

Я з подивом поглянув на Шоди. Він замовк, задоволений враженням, яке справили його слова.

Бель-Дара!.. Це було кілька років тому. Так, я пам’ятав її добре… Працюючи там, я одного разу не встиг до темряви повернутися в табір і заночував у печері в горах. Тієї пам’ятної ночі табір стояв на Бель-Даринському льодовику. Вночі мене розбудили постріли, що долинули з боку табору. Я вирішив, що на моїх товаришів напали басмачі, і, хоча ледве почало світати, з великими осторогами, дуже стривожений спустився до табору.

Дівчина-колектор[62], Шоди і ще один робітник, страшенно перелякані, зустріли мене так, наче я був приходнем з того світу. Шоди не хотів вірити, що я повернувся живий. Стріляли вони, щоб відігнати від табору зграю якихось звірів, котрі зникли зі світанком. Що це були за тварини, вони в темряві не розгледіли. На жаль, мої товариші відбулися не лише переляком. Із п’яти коней, що знаходилися в таборі, двоє безслідно зникли, а двох покусали нічні хижаки. Вцілілі коні були такі налякані, що їх удалося спіймати лише до вечора.

Незважаючи на втому після цілого дня метушні, Шоди і другий робітник благали мене піти з ущелини до настання темряви. Я все ще сподівався знайти зниклих коней і дізнатися, що за звірі проникли вночі до нашого табору. Проте довелося поступитися. Ще завидна ми спустилися до гирла Бель-Дари. Але навіть там, кілометрах у двадцяти від попередньої стоянки, Шоди і другий робітник не почували себе в безпеці. Вони прив’язали коней біля самих наметів, усю ніч не спали й палили величезне вогнище. Роботи в цій частині району були закінчені, і вранці ми пішли далі, в долину іншої річки.

Шоди й робітник запевняли, що не знають, які звірі напали на табір. Шоди охоче погодився з припущенням, що це були вовки. Проте колектор Женя, страшенно перелякана пригодою на Бель-Дарі, стверджувала, що звуки, які вона чула, не були схожі на вовче завивання. Рани на конях, здавалося, були нанесені зубами якихось дрібних хижаків. Що це були за хижаки?.. Чому Шоди, який знав, що я озброєний, визнав мене загиблим, коли я не повернувся до опівночі? Йому було добре відомо, що влітку гірські вовки не небезпечні. Все це виглядало дивно й загадково, але загадок у роботі геолога зустрічається багато, і події на Бель-Дарі вже почали заступатися новими переживаннями, аж раптом, без будь-якої видимої причини, здохли коні, покусані невідомими хижаками. Мені здалося, що робітників не здивувала загибель коней. Пізніше я дізнався, що Шоди ще на Бель-Дарі сказав:

— Бідний конячки скоро помирав будуть…

Я не сумнівався, що Шоди знає більше, ніж каже. Недаремно після ночівлі на Бель-Дарі він квапив мене з придбанням нових коней.

— Два кінь пропав, два новий купувати треба, — наполегливо повторював він на кожному привалі.

Я не звертав уваги на його поради, розраховуючи обійтися трьома кіньми. Наближалася осінь, а з нею й кінець робіт. Покусані коні, здавалося, видужали — їх вигляд не вселяв побоювань. Здохли вони цілком несподівано. Довелося припинити роботу й їхати за новими кіньми. Ми поїхали удвох із Шоди. Дорогою я кілька разів намагався заговорити з ним про загадкову загибель коней і пов’язати її з подією на Бель-Дарі. Але Шоди мов води в рот набрав — від нього не можна було добитися жодного слова.

— Дурний кінь поганий трава їв, — байдуже процідив він крізь зуби у відповідь на всі мої міркування.

— А чому третій кінь здоровий?

Шоди мовчав.

У кишлаку, який був метою нашої поїздки, я подався в сільраду засвідчити акти на загиблих коней. Я не сумнівався, що із засвідченням актів будуть труднощі; при надто загадкових обставинах зазнали ми наших втрат. Коли я розповів секретареві сільради, жвавому молодому таджикові, що досить добре говорив по-російськи, навіщо я прийшов, він раптом став дуже серйозним і детально переклав мою розповідь таджикам, що знаходилися в сільраді. Ті уважно вислухали його, з цікавістю і переляком поглядаючи на мене і співчутливо хитаючи головами. Акти були засвідчені без зволікань. Я спробував дізнатися, що думає секретар про загибель коней, але він раптом перестав розуміти мене і зайнявся своїми паперами. Довелося піти.

Роки зо два бель-даринська історія залишалася для мене щонайповнішою загадкою, поки розмова з одним зі старих памірських працівників геологом Клунниковим не пролила на неї деяке світло. Втім, після цієї розмови події на Бель-Дарі набули забарвлення майже фантастичного.

Клунников, виявляється, вже чув про подібні історії від старих таджиків. Старі стверджують, ніби поблизу льодовиків живуть маленькі волохаті істоти, схожі на людей. Ці істоти живуть у землі й лише ночами виходять на поверхню. Вони дуже злі і вбивають кожного, хто потривожить їх. Таджики ніколи не заходять у ті місця, де можуть опинитися ці таємничі істоти, і воліють не розповідати про них, побоюючись накликати на себе їх гнів. «Сніговими шайтанами» називають їх на Памірі й у Південному Тянь-Шані. «Снігові шайтани», напавши на людину, нібито можуть зачарувати її й звести з розуму, а відтак замучити й пожерти. Вони пожирають корів, баранів і навіть диких звірів, що забрідають у їх володіння.

Самому Клунникову не випадало стикатися з цими тваринами, але він припускає, що вони можуть мешкати десь у малодосліджених високогірних районах Середньої Азії. Зараз вони, вочевидь, стали великою рідкістю. Якщо ці тварини справді існували й існують, то вони, ймовірно, є нащадками якогось ще невідомого різновиду третинних[63] мавп, котрі могли переселитися з Індії. На південному схилі Гімалаїв мавпи зустрічаються досить високо. Вони могли акліматизуватися в суворих умовах високогір’я, як акліматизувалися наші предки в Європі в епоху великого зледеніння[64]. Суворі умови могли зробити мавп хижаками.

— Потрібно ретельно збирати матеріал, — виснував Клунников. — Це з біса цікава проблема. «Снігові шайтани» можуть виявитися ще одним щаблем у процесі формування людини. На Бель-Дарі ви, дружочку, втратили блискучу можливість…

І ось тепер тут, на Кафандарі, я знову стикаюся з цією загадкою середньоазіатських хребтів. Можливо, в руки дається неповторний випадок?… Ні, все це, звісно, нісенітниця, наївні вигадки…

— Про що думаєш, начальнику? — почув я голос Шоди.

Я не хотів зізнатися, що думав про Бель-Дару, і сказав, що вирішую, як би краще розфарбувати геологічну карту.

— Ось бачиш цю білу пляму на карті, Шоди? — продовжував я. — Це верхів’я Кафандару. Завтра ми поїдемо туди, подивимося, що там є, і зафарбуємо його.

— Все-таки поїдеш, начальнику, не боїшся маленький шайтан? — сказав Шоди.

— Ні, не боюся. Ні маленьких шайтанів не боюся, ні великих. У горах треба боятися не шайтанів, а поганих людей. Знаєш, як туркмени кажуть? «Знайомий диявол кращий від незнайомої людини». Я певен, Шоди, ти теж не боїшся «шайтанів».

Шоди не відповів, вочевидь не бажаючи кривити душею. Мене осяяла здогадка.

— То Іван і Петро знають про ці казки й тому бояться їхати до верхів’їв?

— Іван знає, — похмуро пробурмотів Шоди.

— Слухай, Шоди, по-твоєму на Бель-Дарі ці самі «шайтани» покусали коней?

— Так.

— А чому ти тоді нічого не сказав?

— Я боявся…

— Кого?

— Маленький шайтан.

— Гаразд. Ну, а коли виїхали з Бель-Дари, чому не сказав?

Шоди подумав і відповів серйозно:

— Немає такий закон — говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Зовсім зле буде. Не можна говорити.

— Але зараз-бо ти мені розповів про це!

Шоди хитро подивився на мене.

— Я тебе давно знаю, начальнику. Ти тепер у горах своя людина. Ти інша людина не скажеш. Все гаразд буде. Ти мені віриш. На Кафандар не підеш. Сам боїшся. Інша людина ніхто не піде. Іван не піде, Петро не піде. Все гаразд буде!

— Зрозумій, Шоди, я мушу піти на Кафандар. Я думаю, що й ти підеш зі мною. Ти найрозумніший і найдосвідченіший робітник. Не будемо ж ми з тобою зривати роботу через дурні казки.

— Е, начальнику, — з досадою сказав Шоди, — моя шість баранчук[65] є. Що буде, коли я пропав?…

— Не пропадеш! З’їздимо на Кафандар, повернемося, та ще сміятися будемо над Петром і Іваном, що вони злякалися.

— Слухай, начальнику, я — хороший робітник?

— Хороший; досі був дуже хороший, — відповів я, дещо здивований таким поворотом розмови.

— Я щось погано робив?

— Нічого погано не робив.

— Я завжди добре робив, — рішуче сказав Шоди. — Дуже добре робив. Кафандар я не піду.

— Недобре кажеш, Шоди. На Кафандар треба їхати обов’язково: камені хороші шукати, карту складати, дивитися, що там є…

— Там нічого немає, начальнику. Кафандар дуже кепсько. Ти багато працював, дуже багато. Дивися, — Шоди вказав на замальовану частину карти. — Кафандар зовсім мало, ось, — і він торкнувся пальцем незамальованої плями у верхів’ях річки. — Трохи не кінчай — нічого. Інша людина, інший рік кінчай.

Я відчув, що звичайна стриманість починає зраджувати мені.

— Слухай, Шоди, — сказав я якомога спокійніше, — я поїду на Кафандар, поїду навіть сам, якщо ви всі так боїтеся.

— Я нічого не боюся, — сухо сказав Шоди. — Лише «сніговий шайтан» боюся. Не треба їхати, начальнику, будь ласка, не треба. Кінь пропаде, як Бель-Дара. І ти зовсім пропадеш.

Я махнув рукою.

— Чабан дуже ображайся буде. Цапок, баран продавати не буде…

Я мовчав.

— Слухай, начальнику, скільки твоя баранчук є?

— Дванадцять, — відповів я зі злістю.

Шоди, певно, здивувався, що у мене стільки дітей, та проте серйозно сказав:

— Твій баранчук, твій дружина дуже погано буде. Ти пропадеш на Кафандар…

Вичерпавши на цьому всі докази, Шоди почав «накривати на стіл» — розставляти на великому брезенті миски, розкладати ложки і хліб.

Товариші повернулися з маршруту втомлені, але задоволені. Скарнова[66] зона, зустрінута вчора на схилі Хозер-Мечського хребта, виявляється, тягнулася на північ і сягала на перевал, що вів до верхів’їв Кафандару. Тепер поїздка у верхів’я долини ставала особливо важливою.

У зразках руд, принесених зі скарнової зони, маслянисто поблискував мінерал, що нагадував шеєліт[67]. Можливо, ми стояли на порозі відкриття вольфрамового родовища?

Шоди довелося кілька разів повторювати запрошення «до столу». За обідом з’ясувалося, що тепер, коли з’явилася надія знайти вольфрам у верхів’ях Кафандару, всі, навіть Петро, хочуть іти туди. Проте я вирішив не змінювати початкового плану й поїхати спочатку порожнем, а пізніше, якщо буде потрібно, перенести нагору весь табір.

Ядро партії мало залишитися тут, детально вивчити рудну зону на південному схилі хребта, розчистити ймовірні рудні жили. Розчищення міг провести лише Петро; значить, він має залишитися. Їхати зі мною належало Іванові або Шоди. Шоди явно ухилявся від неприємної розмови і поспішно вирушив до струмка мити посуд. Іван, якому я знову запропонував їхати зі мною, якийсь час зосереджено мовчав, закусивши губу і спрямувавши очі на далекий перевал. Відтак рішуче сказав:

— Ех, будь що буде, їдьмо, начальнику. Але вже, цур, умова: знайдемо вольфрам — давай премію.

— Неодмінно, Іване.

Я полегшено зітхнув.

Останній вечір перед від’їздом минув чудово. Розмовляли про знайдені руди. Кирило Ільїн — старший колектор партії, якому належала честь сьогоднішньої знахідки скарнів, запевняв, що ми стоїмо на порозі відкриття грандіозного родовища.

— Родовища Малакки — щенята перед Кафандаром! — твердив він, розмахуючи руками. — Уявіть собі ці місця через декілька років. Рейки електричної дороги збігають угору долиною. Онде, біля входу в каньйон, вони зникають у тунелі. На Хозер-Мечський перевал здіймається лінія фунікулера[68]. Тут, на місці нашого табору, велика залізнична станція. Мармуровий перон, електрика… ресторан із шампанським. Навколишні гори залиті яскравим електричним світлом, зірок не видно…

— Яка гидота! — відзначила Таня, наш колектор, пристрасна прихильниця всього романтичного в роботі геологів.

— Не перебивай! Маститий середньоазіатський геолог Кирило Сергійович Ільїн приїжджає на відкрите ним у молодості родовище. Він виходить з вагону. До нього підбігають вусаті носильники, підхоплюють валізи…

— Невже ти, коли станеш професором, теж возитимеш за собою силу-силенну непотрібних речей? — з’єхидничала Таня.

— Прошу не перебивати! На чому ми зупинилися? Ах так, на валізах… За вокзалом чекає таксі. Через декілька хвилин ми під’їжджаємо до управління копальні — семиповерхової будівлі зі скла і сталі, збудованої ген на тій терасі, де пасуться барани.

— Ну і що хорошого? — знову втрутилася Таня. — За всім цим не варто було їхати до Середньої Азії.

— Гнила романтика! — відпарирував Кирило. — Її шанувальники вимруть, мов іхтіозаври[69]. Ти навіщо пішла в Гірничий інститут? Щоб милуватися заходом сонця в горах? Заради вечорів біля багаття? Чи, може, для того, щоб сфотографувати барса, коли він почне грозити тобі лапою? Ні, скажи, хіба тобі не хотілося б працювати на копальні, яку з часом побудують на нашому родовищі? Жити в новому місті, що виросло на твоїх очах? Роз’їжджати в машині по асфальтовому шосе там, де вчора ти дряпалася, тримаючись за хвіст віслюка?…

— Я волію мандрувати, тримаючись за хвіст віслюка! — відрізала Таня й завела патефон.

Суперечка затихла. Шоди, що похмуро сидів у тіні намету, підібрався ближче. Музику слухали довго, поки Таня не заявила, що концерт закінчений і пора спати.

Розташовуючись у наметі, я з задоволенням відзначив, що цілком спокійний — поїздка на Кафандар не викликала тривоги навіть зараз, пізно вночі. Вже засинаючи, я знову пригадав нічліг у печері на Бель-Дарі, але цю картину відразу ж заступив величезний штуф[70] скарну, в якому жовтіли фантастичної величини кристали шеєліту. Штуф насунувся на мене, і я заснув.

Сонце ще не піднялося над хребтом, коли всі ми вже сиділи за сніданком. Було вирішено, що Кирило й Таня займуться детальним вивченням скарнової зони, Петро зробить необхідні розчищення, а ми з Іваном на три дні поїдемо у верхів’я. Якщо знадобиться, Іван повернеться для перекидання нагору всього табору.

Від учорашнього впевненого вигляду Івана не залишилося й сліду. Татарин був похмурий і злобно облаяв Шоди, який допомагав йому нав’ючувати коня. Проти звичаю, Шоди нічого не відповів.

О сьомій годині ранку наш маленький караван виступив. Ми з Кирилом ішли попереду, слідом Іван вів на поводі нав’юченого коня, Таня йшла позаду. Шоди, дуже засмучений, довго дивився нам услід. При прощанні він дав мені якийсь жовтий порошок і дуже серйозно попросив підкидати його помалу у вогнище там, нагорі. Бачачи мої вагання, він благально сказав:

— Будь ласка, бери, начальнику, може, добре буде…

Таня й Кирило провели нас до устя саю[71], в якому зникала стежка, що вела до перевалу. Тут ми розлучилися. Вони полізли на скарнову зону, а ми з Іваном рушили далі стежкою.

Мені здалося, що Кирило питально подивився на мене й хотів щось сказати, але потім поглянув на Таню і роздумав. Вже відійшовши метрів на п’ятдесят, він крикнув:

— Якщо затримаєтеся більше трьох днів, підемо вас шукати!

Я кивнув головою.

Стежина, по якій ми піднімалися, ставала все крутішою. Наші намети вже здавалися ледь помітними цятками далеко внизу. До полудня ми піднялися над сусідніми бічними хребтами. На невеликому сніжнику[72] ледве помітна стежина зникла зовсім. Далі шлях лежав по морені й осипах.

Біля кінця сніжника ми перетнули скарнову зону, відкриту Кирилом. Тут це були лише дрібні жилки. Вони сходили нанівець і зникали, не доходячи до перевалу. Зате донизу вони ставали ширшими, місцями було видно роздування, що виділялися темними плямами на тлі світліших порід. Десь унизу, на одному з таких роздувань, працювали зараз Кирило й Таня.

Я спіймав себе на думці, що мене втішило зникнення рудної зони на цьому боці хребта. Значить, усе родовище — тут, і нема потреби довго обстежувати верхів’я Кафандару за перевалом. Мимоволі я задумався. Чому мене втішила можливість швидкого повернення? Я ж не вірю в ці казки… Хай Клунников говорить усе, що завгодно! Таємничі нащадки третинних мавп у горах Середньої Азії!.. Дивні істоти, від укусів яких здихають коні!.. Отак-бо комусь спаде на думку пояснювати легенди про тролів[73] тим, що у Скандинавських горах жили колись дріопітеки[74] чи інші стародавні мавпи…

Зайнятий своїми думками, я спіткнувся і ледь не впав.

Дертися по рухомих осипах ставало все важче. Кінь часто зупинявся, в’юк сповзав. Його кілька разів довелося перев’язувати. Ми рухалися кидками по п’ять-шість кроків. Каміння з шумом валилося з-під ніг. Після кожного кидка доводилося зупинятися і переводити подих.

До перевалу залишалося всього кілька десятків метрів, коли дорога стала абсолютно неможливою. Осипи з шелестінням повзли вниз, обриваючись каменепадами на прискалках. Тепер Іван ішов попереду. Він тягнув коня за повід; я притримував його ззаду за хвіст. Під самим перевалом кінь оступився і впав. На щастя, Іван устиг перерізати мотузки в’юка. Дивом удалося втримати коня і в’юк на краю урвища. Чайника ми все-таки позбулися: з дзвоном ударяючись об каміння, він полетів у прірву. Кінь ледве піднявся. Ноги у нього тремтіли. Ми з Іваном дихали, мов риби, вийняті з води. Відпочивши, витягнули на перевал спочатку коня, відтак по частинах в’юк. Найважча половина шляху була пройдена. Тепер можна було роззирнутися…

Навіть у Івана, байдужого до гірської краси, вирвався вигук захоплення. Всюди, куди сягав погляд, нескінченними плетеницями простягалися увінчані снігом і льодом хребти. Вони лежали нижче від нас. Величезні, сліпучо-білі сніжники виблискували й іскрилися в сонячних променях. Серед снігів прозоро блакитнів лід. На півдні хребти піднімалися один над одним, і дальній виднокрай замикався крижаними зубцями Дарвазу. Внизу під нами лежала долина Кафандару. Серед зелені сріблястою ниткою поблискувала річка. Над нами лише безхмарне небо й ласкаве нежарке сонце.

Я стояв, мов зачарований. Людям, які не здійснювали сходжень у горах, важко збагнути почуття мандрівника, що досяг вершини чи перевалу. Відкриті горизонти здаються безмежними, груди дихають вільно й глибоко, налітаючі пориви вітру п’янять, усе тіло пронизує якась особливо гостра радість… Про повернення, спуск не хочеться й думати.

З жалем відірвав я погляд від снігових гір, що розкинулися на півдні, перейшов сідловину, порослу дикою цибулею, й окинув поглядом обшир північного схилу, куди вів наш шлях. Яка різниця в порівнянні з тим, що було на півдні!

Схил, покритий снігом, полого спадав до широкої зеленої долини. Здавалося, що дно долини знаходилося всього метрів за двісті нижче від нас. Зверху воно виглядало абсолютно рівним. Серед яскравої зелені лугів струмували води Кафандару. На сході долина замикалася вапняковою стіною, в якій зяяла тріщина каньйону. У цій тріщині зникала річка. На заході виднівся скелястий цирк, заповнений величезною мореною; під нею, ймовірно, лежав Кафандарський льодовик. Там були витоки Кафандару…

Хребет, що обмежував долину з півночі, майже весь був покритий лугами; лише біля самого вододілу біліла смуга снігу. Які чудові пасовища марнувалися тут без користі з року в рік! Невже вся річ лише у труднощах дороги, що вела сюди?..

Я вказав Іванові подальший шлях. Ми спустимося до річки й переночуємо. Завтра я обійду долину, а Іван перейде з табором до самих витоків річки. Там ми увечері зустрінемося і проведемо другу ніч. Затим ще день роботи, і наступного ранку — назад у головний табір.

Годі було й думати про пошуки рудних жил на цих пологих задернованих схилах. Залишалося лише оглянути кам’янисті розсипи, які обов’язково зустрінуться серед трави, і обстежити скелясті заломи льодовикового цирку.

Іван помітно повеселів, коли побачив зелені хвилясті простори верхів’їв долини. До нього незабаром повернулися його звичайний спокій і грубуватий гумор. Зав’язуючи в’юк, він підморгнув мені.

Зробивши декілька фотознімків і коротко описавши пройдену частину маршруту, рушили вниз. Спуск виявився зовсім легким. Ми минули сніжник і незабаром уже крокували пологим схилом, порослим густою високою травою. Око вражала величезна кількість квітів. Серед темно-смарагдового трав’яного покриву всюди червоніли яскраві голівки маків, пістрявіли сині, жовті й фіолетові віночки ірисів і тюльпанів, проглядали великі ніжно-блакитні незабудки й безліч інших квітів, назв яких я не знав. Яскраві метелики пурхали в повітрі. Здавалося, метелики й квіти були єдиними мешканцями цих місць. Жодної стежини, жодного сліду не зустріли ми серед густої трави. Навіть птахів не було видно. Всюди панувала глибока тиша.

За годину ми підійшли до однієї з проток Кафандару. Біля горбка, порослого хирлявим колючим чагарником, вирішили розбити табір. Іван залишився господарювати, а я взяв рюкзак та молоток і подався до чорних скель, що замикали вихід з долини. Вони піднімалися прямовисною стіною за декілька кілометрів від нашої стоянки.

Вже сутеніло, коли я повернувся в табір, ледве волочучи ноги від утоми, але дуже задоволений. У вапнякових урвищах удалося розшукати фауну[75], і тепер ця клята товща, що виглядала абсолютно німою, повинна буде зайняти своє місце у стратиграфічній колонці[76]. Оглянув я і вхід до каньйону, в якому зникала річка. Тут каньйон був так само непрохідний, як і внизу.

Повечеряти довелося всухом’ятку — не було палива для багаття.

Іван запропонував по черзі вартувати вночі, але я навідріз відмовився, заліз у спальний мішок і миттю заснув.

Скільки я проспав, — не знаю. Мене розбудив страшенний гуркіт, що пролунав над самою головою. Вже наполовину вибравшись із мішка, я зміркував, що розбуджений пострілом.

Іван з карабіном у руках стояв наді мною, вдивляючись у темряву.

— Що таке? — пошепки запитав я його.

— Звір підходив.

— Який звір?

— Не знаю. Наче вовк, а може, барс.

— Кінь де?

— Тут. Я його біля самого мішка прив’язав.

У мене відлягло від серця.

— Ну гаразд. То ти що, не спав?

— Подрімав трохи: Кінь захропів — розбудив.

— І що потім?

— Дивлюся, а там щось чорне ворушиться. Ну, я й вистрілив…

— Не поцілив?

— Не знаю. Розвидниться — подивимося.

— А не чув, — побігло воно після пострілу?

— Ні…

— Лягай, спи, — сказав я, — буду вартувати. Години через дві тебе розбуджу.

— Е, який тут сон! — пробурмотів Іван. — Сон на душу не йде. Ви вже спіть: вам завтра по горах лазити. А я вдень подрімаю…

Я знову заліз у мішок і спробував заснути. Виявилося, що це не так просто. Я довго лежав, спрямувавши очі в густу чорноту неба, набиту зірками. Підсвідомо відшукував знайомі сузір’я. Лежати було незручно. Минуло досить багато часу, перш ніж я збагнув, що всі м’язи мого тіла напружені й я несвідомо вслухуюся, намагаючись уловити якийсь шерех чи рух. Стояла глибока тиша. Лише зрідка шумно зітхав кінь, та Іван перевертався з боку на бік. Зусиллям волі я спробував ослабити напругу, що охопила мене, але це кепсько вдалося.

У голову лізла всяка всячина: Шоди, що перелаювався зі старим чабаном, учорашній підйом на перевал, Клунников із його гіпотезами… Відтак я раптом пригадав розповіді звіроловів, що зустрічали в Центральній Африці сліди якихось велетенських тварин. Тубільці, які жили по околицях непрохідних африканських боліт, запевняли звіроловів, що ці сліди належать величезним страшним тваринам, схожим чи то на слона, чи то на крокодила. Якщо в цих розповідях була частка правди, значить, десь у Центральній Африці ще збереглися нащадки динозаврів юрської й крейдяної епох[77]. Чом би також не могли зберегтися десь і стародавні мавпи, ті самі дріопітеки й австралопітеки[78], які, мабуть, були предками людини і про яких ми майже нічого не знаємо? Можливо, в гіпотезі Клунникова є все-таки зерно істини?

Лише перед світанком я задрімав, але незабаром відчув, що мене трясуть за плече.

— Вставай, начальнику!

Я з подивом розплющив очі. Вже розвиднілося. Сніги у верхів’ях Кафандару золотисто блищали, освітлені вранішнім сонцем. Довгі сині тіні лежали по схилах.

Широка зелена долина, волога від роси, дихала свіжістю.

— Ну, кого підстрелив уночі? — запитав я Івана, вилазячи зі спального мішка.

— Нікого не підстрелив, і слідів не видно.

— Значить, нікого не було.

Іван буркнув щось, зробивши вигляд, що зайнятий відкриванням консервної бляшанки.

Снідали мовчки. Після сніданку, умовившись з Іваном про місце зустрічі, я відразу пішов у маршрут.

Чудовий настрій не полишав мене всю першу половину дня. Наче й не було безсонної ночі, тривог і страхів. Легко й бадьоро пройшов я кілометрів п’ятнадцять, зупиняючись час від часу, щоб оглянути виходи гірських порід і зробити записи. Опівдні, перетинаючи нескінченний вапняковий осип, я помітив на березі Кафандару дві рухомі цятки — Іван перекочовував на нове місце, ведучи в поводі коня.

Тривога повернулася несподівано. Я дістався вже до самих верхів’їв долини і знаходився в маленькому бічному сайку над Кафандарським льодовиком. Місце було винятково похмуре й дике. Вузький скелястий сай, майже розколина, розширюючись, утворював невеликий цирк, майданчик якого здавався повислим над хаотичним нагромадженням брил кафандарської морени. Чорні стіни цирку, посічені тріщинами, прямовисно здіймалися вгору, звідки нависали величезні камені. Жодного кущика зелені, лише чорні зубці, колони й карнизи, що нагадували фантастичні руїни міста гігантів. Холодом і страхом повіяло на мене з цього похмурого місця.

Швидко оглянувши доступну частину урвищ, я сів на камінь записати спостереження. Нараз мені стало моторошно. Здалося, що хтось дивиться мені в спину. Я швидко обернувся. Ні душі. Цирк був безлюдний, як і вся долина. Я продовжив запис, обернувшись обличчям у той бік, звідки мені видався погляд. Трясця! Тепер з другого боку хтось дивився мені в спину, дивився важко, наполегливо, злобно.

Я спробував узяти себе в руки і прогнати страх. Тоді почало здаватися, що хтось наближається до мене. Я не витримав і знову озирнувся. Нікого. Зненацька ззаду зашаруділо падаюче каміння. Я схопився. Каменепади часті в горах, але цей каменепад остаточно вивів мене з рівноваги. Я вихопив з кишені револьвер і вистрілив туди, звідки сипалося каміння й де серед чорних зубців скель здіймалася хмарка пилу. Постріл прогуркотів багаторазовою луною, і в запалій тиші з усіх боків почувся шерех падаючого каміння. Падіння його, ймовірно, було викликане струсом повітря при пострілі, але мені стало раптом так нестерпно страшно, що я стрімко схопив рюкзак і бігом почав спускатися крутим схилом на кафандарський льодовик. Лише біля підніжжя осипів я зупинився й перевів подих. Цирк, із якого я так стрімко втік, і знизу виглядав похмурим і таємничим. А навколишній ландшафт був ще похмуріший і грандіозніший. У косих променях призахідного сонця блищали велетенські чорні стіни, що замикали великий цирк кафандарського льодовика. На них біліли смуги снігу. Чорними застиглими хвилями лежала морена. Важко було уявити більш дике й величніше місце.

Сонце сховалося за зубчастою стіною кілометрового урвища. Насувалася тінь, і подуло пронизливим холодом. Потрібно було поспішати. Неспокійно озираючись навсібіч, я рушив уздовж краю морени вниз до табору.

Відшукуючи його очима, я зі здивуванням помітив дим, що піднімався майже вертикально в нерухомому вечірньому повітрі. Невже Іван знайшов паливо у цій зеленій пустелі? Намагаючись уникати відкритих місць, я попрямував у бік диму. Здогадка виявилася слушною. Виглянувши з-за останнього горбка, що заступав джерело диму, я побачив за двісті метрів від себе коня на випасі, розкладені спальні мішки і брезент. Яскраво горіло вогнище. Іван щось рубав біля нього. Я з полегкістю зітхнув, відчувши, що повернувся додому.

— Звідки дрова? — було моє перше питання, коли я підійшов до табору.

Іван посміхнувся.

— Я та не знайду! Та я тут, Володимире Лександричу, ціле відкриття зробив. Подивіться!

Я поглянув у вказаному напрямі. Недалеко від табору на горбі виднілася споруда — жовтувата хатина з плоским дахом. Біля неї стирчала довга жердина.

— Що це таке?

— Мазар наче. У ньому двері були дерев’яні. Я їх — на дрова. І палицю оцю, — він указав на жердину, — теж заберемо. Вогнище будемо вночі палити…

Мазар у верхів’ях Кафандару, всього за два кілометри від льодовика. Цікава знахідка! Що за відлюдник похований тут?

— Ходімо подивимося, — сказав я. — Заразом звідти жердину захопимо.

— Не находилися за день? Хоча б попоїли…

Я махнув рукою.

Невдоволено бурчачи, Іван витягнув з багаття палаючу головешку і пішов слідом за мною.

Мазар виявився глинобитною спорудою кубічної форми заввишки близько трьох метрів. Вікон у ньому не було, лише вхід чорнів вузькою прямокутною шпарою. Густа трава буйно росла навколо. Видно, давно тут ніхто не бував. Навряд чи й пастухи знали про існування цієї могили.

Зовні на стінах не було помітно ніяких написів — лише лупка глина. Ми залізли всередину. Імпровізований смолоскип освітив порожні стіни, глиняну долівку, великий неотесаний камінь посередині. Камінь був подовженої форми й нагадував домовину. Зрушити його нам не вдалося.

Ми вилізли назовні. З горба, на якому стояв мазар, відкривався краєвид, величний і прекрасний. У вечірній сутіні гігантськими приступками здіймалася вгору морена. Вона впиралася у велетенську стіну хребта. У глибині цирку, де приступки морени зливалися з хребтом, біліли сніги й невиразні синюваті маси льоду. А внизу, біля підніжжя горба, затишно поблискував вогник нашого похідного «дому».

— Гарно! — вихопилося в мене.

— Гарно-бо гарно, — погодився Іван, звалюючи на плече висмикнуту жердину, — а про мене ге-е-н там найкраще.

Він указав на ледве помітну пляму перевалу, через який ми прийшли.

Мені нараз стало легко й весело при думці про завтрашнє повернення. З особливою теплотою подумав я про наших товаришів у нижньому таборі. Як вони там зараз? Либонь, теж дивляться на перевал і балакають про нас. Ми сіли вечеряти. Соковитий плов і гарячий чай видалися розкішним бенкетом після двох днів «сухоїдіння».

— Сьогодні вартуватимемо? — запитав я після того, як із пловом було покінчено.

— А що вартувати? — посміливішав Іван. — Тут порожньо, мов у голодному череві. Я за цілий день жодного птаха не бачив, не те що звіра якогось.

— І я не бачив… Дивно. Які пасовища — і ні цапів, ні інших тварин. Навіть уларів[79] і кекликів[80] немає. Збагнути не можу, чому…

Іван питально подивився на мене, але, бачачи, що я продовжувати не збираюся, зайнявся чаєм.

Стемніло. Ми прив’язали коня ближче до табору й залізли у спальні мішки. Іван ліг біля самого багаття. Я розташувався поряд з ним.

Засинаючи, Іван пробурмотів:

— Завтра удосвіта встати треба. До спеки на перевал вилізти…

Я не спав досить довго. Двічі вставав, поправляв вогнище. Перевірив, чи заряджений карабін. Засунув глибше під спальний мішок револьвер. Було тихо. Пряний запах якихось квітів густо насичував нерухоме повітря. Кінь спокійно скубав траву.

Я лежав, згадуючи сьогоднішній маршрут: загалом, верхів’я Кафандару не дали цікавих знахідок, окрім учорашньої фауни у вапняках. Руди тут немає. Але біла пляма тепер буде зафарбована. Північно-східний кут планшета закінчений… Однак що за чортівня трапилася зі мною в тому саї? Ніколи ще я так не лякався в горах. Нерви починають здавати…

Непомітно я заснув.

Прокинувся я від якогось різкого поруху поряд зі мною. Вогнище догорало. Була глупа ніч. Інстинктивне відчуття небезпеки змусило мене схопитися. Я обернувся до Івана й завмер, відчувши, як колючими голками пронизує все тіло крижаний холод.

Іван, неприродно скарлючившись, намагався піднятися, спираючись лівою рукою об землю і наполовину висунувшись із мішка. Праву руку з розчепіреними пальцями він простягав перед собою, немов захищаючись від когось. Обличчя у нього було перекошене, в очах, спрямованих у темряву поверх моєї голови, застиг вираз дикого жаху.

Він силкувався щось сказати і не міг; усе тіло його трусилося, мов у лихоманці, обличчя було вкрите крупними краплями поту.

Що бачив він там, у темряві, за моєю спиною?

Інстинктивно прикривши рукою голову, я озирнувся. Догораюче вогнище освітлювало невеликий майданчик навколо табору. На цьому майданчику нікого не було.

Пронизливий крик змусив мене знову обернутися до вогнища. Іван уже сидів на траві біля спального мішка. Очі його були як і раніше спрямовані в темряву позад мене, а в руці похитувався револьвер, спрямований мені в груди. Він із зусиллям натискав пальцем на спусковий гачок. Зведена судомою рука кепсько скорялася. Проте я встиг помітити, що курок зводиться.

«Зараз вистрілить», — промайнуло в голові.

Я сахнувся убік і встиг відштовхнути націлений на мене ствол. Куля тонко свиснула зовсім близько. Я був оглушений, але все-таки встиг схопитися за револьвер, перш ніж був зроблений другий постріл.

Іван закричав пронизливо й страшно і, рвонувшись назад, мішком осів на землю. Револьвер залишився в моїй руці.

Я підхопився, озираючись. Нікого не було поблизу. Кінь, переляканий пострілом, роздував ніздрі й косував на мене. Я витер з чола холодний піт і раптом відразу відчув кволість, відчув, як від різкого, уривистого дрожу підкошуються коліна. Кров оглушливо стукотіла у скронях.

Іван лежав нерухомо. Я схилився над ним. Він ледве дихав і, вочевидь, був у глибокій непритомності. Я зачерпнув кухлем остиглого чаю і вилив йому на голову. Довелося повторити цю операцію кілька разів, перш ніж він ворухнувся і з зусиллям розплющив очі.

Я поклав йому на чоло мокру хустку і якомога спокійніше сказав:

— Ну-ну, все гаразд, Іване.

При звуках мого голосу його обличчя набуло осмисленого виразу. Він скинув хустку й сів. Боязко покосився навсібіч; помовчавши, хрипко запитав:

— Пішов?

— Хто?

— Та цей… з мазара…

— Що ти вигадав! У мазарі нікого не було.

— Були… Багато їх там…

Мені стало моторошно; я мимоволі поглянув убік мазара.

— Пішов? — напівзапитливо повторив Іван.

Зрозумійте мій стан тієї миті. Тепер мені самому смішно на саму думку, яка дурниця могла так сильно перелякати двох дорослих чоловіків, що не раз зустрічалися віч-на-віч з реальною небезпекою. Але тоді… Глупа, непроглядна ніч. Глухе безлюдне місце, оточене ореолом якоїсь невизначеної таємниці й пов’язаних з нею страхів. Нервова напруга, що не полишала нас дві доби… Нарешті, дика маячня мого супутника… Все це, разом узяте, позбавило мене самовладання.

— Що ти верзеш?! — грубо закричав я. — Наснилося щось, і ти розкис, мов стара баба. Ти мало не застрелив мене!

— Я в нього стріляв, — винувато пробурмотів Іван, — вистрілив, а він схопив мене…

— Це я тебе за руки схопив, хотів револьвер вирвати…

Іван схлипнув.

— Ти, начальнику, не сердься. Страшно мені… Чув про снігових шайтанів? Тьху, не при ночі б їх згадувати… Тут їхній край. Тому й звірини тут немає. Усіх зжерли окаянні. І нам з тобою голів не винести звідси…

— Що ти верзеш? — різко перебив я його. — Які шайтани? Схаменися!

— Ех, не знаєш ти нічого! — махнув рукою Іван. — І навіщо лише я поїхав з тобою?..

Він нахилився до самого мого обличчя, і на мене сапнуло густим горілчаним перегаром.

— Та ти п’яний, Іване! — вихопилося в мене.

— Трішки сьорбнув на ніч для хоробрості, — скрушно зізнався він, — та, видно, не помогло. Боязно мені, начальнику…

— Зрозуміло, — холодно сказав я. — То ось чому ти ледь мене не застрелив. З п’яних очей за снігового шайтана прийняв.

— Не смійся, начальнику…

— Який сміх! Мало не вбив.

— Мана яманська! Як це я у вас бабахнув?

— Тобі краще знати, як.

— Та я вас і не бачив. Ви спали ніби…

Він раптом замовк і почав тривожно озиратися, вдивляючись у темряву.

Я також озирнувся.

— Що там, Іване?

— Кінь чогось непокоїться. Вуха нашорошив!

— Лягай-но ти спати, — порадив я. — А то тобі з п’яних очей ще щось здасться. Лягай, я постережу.

Іван заперечно похитав головою.

Якийсь час ми мовчали. Відтак Іван підкинув ще палива у вогнище і, втупившись на хиткі язики полум’я, від яких відривалися й відлітали в темряву іскри, правив далі:

— Ти що не кажи, начальнику, нечисте тут місце. Ти де чув, щоб так квіти пахли? Від одного їх запаху голова обертом іде і в очах каламутиться. Знову ж таки мазар… Навіщо він тут? Не людських це рук справа. Це снігові шайтани, начальнику.

— Завів — «нечисте», «не людських»… Та зрозумій ти, дурна твоя макітра, що коли навіть ці, як ти їх називаєш, «снігові шайтани» десь справді існують, це ж бо мавпи, звичайнісінькі мавпи… Ти в зоологічному саду був?

— Ну, був.

— Мавп бачив?

— Бачив.

— Т оце й є «снігові шайтани».

Обличчя Івана виразило невимовний подив.

— Ти ба, — протягнув він, — а я гадав, мавпи — це ніби звірі. І якої капості на світі не буває. Ай-я-яй, тьху, прости Господи!

До мене не відразу дійшло, що Іван сп’яну зрозумів мене зовсім не так, як належало.

Продовжуючи похитувати головою, він звів на мене очі й хотів ще щось додати, аж раптом гримаса жаху спотворила його обличчя.

— Ось вони! — несамовито закричав він, вирячившись у темряву над моєю головою. — А-а-а!..

Перелякано заіржав і заметушився на прив’язі кінь.

Нерви мої не витримали. Сперло дихання. Крижаним обручем стиснуло голову. Промайнула думка, що не вистачить сил озирнутися. Я також закричав, сам не знаючи чому.

Кінь продовжував відчайдушно битися. Затим я почув, як луснув аркан і кінь, не припиняючи іржати, помчав геть.

До болю зціпивши зуби, щоб обірвати крик, я закинув руку з револьвером за спину і вистрілив кілька разів. Лише після цього змусив себе озирнутися. На майданчику, освітленому вогнищем, нікого не було. Луна відгриміла, і я почув уже здалеку тупіт нашого коня. Час від часу він іржав. У його іржанні чулися переляк і біль.

Мене трусило, мов у сильній лихоманці. Зуби цокотіли так, що дзвеніло у вухах. Коліна тремтіли. Я почав терти чоло, щоб звільнитися від крижаних лещат, які стискали голову. Рука торкнулася волосся, що стояло сторч, мов наелектризоване. Я з жахом її відсмикнув.

Прислухаючись і вдивляючись у темряву, я кружляв біля багаття. Відчував, що ледве тримаюся на ногах, і не міг змусити себе сісти. Іван лежав нерухомо. Ймовірно, він знову був без свідомості.

Що побачив він у темряві за моєю спиною?.. Хто напав на коня?..

Здається, я голосно повторював ці питання, бігаючи навколо багаття й роззираючись на всі боки. Мені здавалося, що хтось готується стрибнути на мене з темряви.

Відчуття це стало зовсім нестерпним, коли, остаточно знесилівши, я вкляк біля самого вогню. Це був уже не страх, а якийсь напад безумства. У вухах дзвеніло, голова паморочилася.

Відтак перед очима промайнуло обличчя Шоди, і я пригадав…

Почав судомно нишпорити по кишенях. Знайшов маленький вузлик. Спробував розв’язати його, не розв’язав і весь цілком кинув у вогнище. Вузлик спалахнув зеленкуватим полум’ям і миттю забарвив вогонь багаття в яскраво-зелений колір. Навколо розповсюдився різкий, гострий запах, що нагадував запах камфори[81].

Дивно, я відчув заспокоєння. Голові стало легше. Дрож затихав. Думки проясніли. Непомітно я увійшов у стан цілковитої апатії і якогось дивовижного спокою. Все стало байдужим. Хто б не з’явився зараз біля табору, я не змигнув би й оком.

Було дуже тихо. Ясним зеленим полум’ям горіло вогнище. Квіти вже не пахли так запаморочливо. Зірки здавалися зовсім близькими. Відтак вони померкли, я зомлів.

Сонце підбилося високо й немилосердно пекло, коли я розплющив очі. Роззирнувшись, зі здивуванням виявив, що лежу вдягнений поверх спального мішка. Вогнище вже не куріло, й Івана в таборі не було.

Поступово я почав пригадувати події минулої ночі. Сном чи явою були вони? Підвівся, похитуючись від слабкості, розшукав капелюха й насунув його на голову, щоб захиститися від сонця. Помітив відсутність коня, обірваний аркан. Відійшов убік і побачив казанок, що валявся у траві.

Повернувся до табору; спальний мішок Івана був залитий чаєм. Звісно, не сон! Оце то історія!..

Куди ж подівся Іван? Я почав шукати бінокль. Бінокля також не виявилося. Якийсь час я сидів нерухомо, міркуючи, що робити.

— Ого-го! — донеслося здалека.

Іван крокував до табору. Коли він підійшов близько, я помітив, що він дуже блідий і засмучений. У руках у нього був бінокль.

— Справа кепська, Володимире Лександричу, — коня проспали…

Я мовчав, допитливо вдивляючись у нього. Він продовжував, помітно хвилюючись:

— І спати-бо я не спав, а ось коли кінь пішов, не чув. Ходив шукати; сліди до перевалу йдуть. Додому, либонь, утік…

— Хіба ти не прокидався вночі? — здивовано запитав я.

— Прокидався, трісок у вогнище підкладав. Кінь тут був.

— І вночі все спокійно було?

— Спокійно. А що?

— Нічого… марив ти вночі, — сказав я, нишком спостерігаючи за ним.

Він знизав плечима.

— Снилося щось. А ось що, — не тямлю. Погань якась. Жарко було. Я під ранок зверху мішка ліг. Та й ви теж на мішку спали.

Я закусив губу. Іван, певно, не пам’ятав нічних видінь.

— Що ж, — сказав я, встаючи, — треба рухатися. Доведеться на собі вантаж тягнути. Донесемо?

— Два мішки та сідло, та каміння? Я сам донесу…

— Іване, а чому ти весь у чаї? — не витримав я. — Он скільки на обличчі чаїнок прилипло.

— Пив уночі, казанок перекинувся… А ви вночі, либонь, вогнище підправляли. Обличчя у вас ніби в кіптяві.

Я здригнувся, пригадавши, як він вистрілив у мене.

— Еге ж, руками обмастився. Піду вмиюся…

Прохолодна вода Кафандару цілком повернула мені сили. Пригадалася стара істина: «Усе добре, що на добре виходить». Треба мерщій іти звідси, а надалі подібні місця навідувати більшим загоном.

Через декілька хвилин, навантажені нашими нескладними пожитками, ми крокували до перевалу. Пологий підйом здолали легко й опівдні вже стояли на сідловині. Смуга прим’ятої цибулі вказувала чийсь слід. Ми ретельно оглянули його. Знайшли виразні відбитки підків. Кінь був тут уночі. Глибокі вм’ятини в пухкому ґрунті свідчили, що перелякана тварина мчала чвалом.

У тіні скелі на снігу, поряд з відбитками підків, ми знайшли ще слід, великий і глибокий.

— Барс, — сказав Іван, випростовуючись. — Ух, і здоровий чорт! Від самого табору гнав. На спуску, либонь, прикінчив.

— Він ще з першої ночі за ним полював, — відзначив я. — А ми з тобою гарні, нема що сказати…

Іван понуро похитав головою.

Я окинув прощальним поглядом безлюдну зелену долину і без щонайменшого жалю відвернувся до обривистих скель, по яких лежав зворотний шлях.

Ми почали швидко спускатися.

Минувши морену, на крутому повороті стежки я ніс у ніс зіткнувся з Кирилом. У руках у нього був льодоруб, на поясі ніж і два револьвери. Слідом за ним по стежці дерлися Шоди й Петро, озброєні сокирами й карабінами. Це йшла допомога. Похмура фізіономія Кирила розпливлася в щонайширшій усмішці, Петро роззявив рота, а Шоди здивовано закліпав очима.

— Куди це ви зібралися? — запитав я, коли змовкли радісні вигуки і вляглося хвилювання, викликане зустріччю.

— Як куди! — загорлав Кирило. — Ми гадали, з вами щось трапилося. Ваш кінь, мов божевільний, прискакав під ранок; у нього вся спина кігтями пошматована. Шоди каже — барс.

— Ну-ну, що з нами могло трапитися! — сказав я, знімаючи капелюха й обтираючи пітне чоло.

Кирило відступив назад, спрямувавши широко розплющені очі на мою голову.

Петро ахнув.

— Господи, твоя воля! — почув я ззаду голос Івана. — Володимире Лександричу, та ви геть сиві стали!..

Я мимоволі схопився руками за волосся; поглянув на Шоди. Він розуміюче і скрушно хитав головою.


* * *

Ось і все!

А «снігові шайтани», ці загадкові стародавні мавпи? — запитаєте ви.

Ночівля біля старого мазара, незважаючи на всі багатозначні натяки Шоди, не додала нічого нового до оповідей і легенд. На Кафандарі цих тварин, вочевидь, немає й ніколи не було. Зате ботанічна експедиція, яка через декілька років працювала в цьому районі, виявила там серед альпійських лук цілі зарості рідкісних отруйних ефіроносних рослин. Гадаю, що їх отруйний аромат в умовах розрідженого повітря високогір’я збудливо подіяв на нас з Іваном. Вочевидь, цим квітам і завдячував Кафандар своєю лихою славою.

У Душанбе мені вдалося дізнатися, що старий мазар, біля якого ми ночували, був споруджений ще на початку минулого століття. Якийсь місцевий феодал, полюючи у верхів’ях Кафандару, пережив там разом зі всією своєю свитою напад божевілля. Здається, мисливці вночі побилися і в бійці розтрощили голову вченому муллі — одному з наближених феодала. Безумство, що пойняло їх уночі, вони приписали чарам «снігових шайтанів». І вони вирішили поховати муллу у верхів’ях Кафандару, щоб насолити «шайтанам», яким доведеться далеко обходити святу могилу.

Дика маячня Івана, звісно, пояснюється не лише дією отруйних квітів, але й випитою для хоробрості горілкою. Барса, що напав на коня, Іван прийняв за зграю «снігових шайтанів», про яких весь час думав.

Ну, а самі «снігові шайтани»? Чи існують вони?

Тепер я твердо переконаний, що існують. Під час другої світової війни мені довелося побувати в Ірані. Там я прочитав у одній індійській газеті про дивну мавпу, вбиту в Гімалаях під час спорудження Бірманської дороги. Судячи з опису, ця мавпа була хижаком і багато в чому відрізнялася від сучасних мавп. Труп тварини заморозили й відправили до Англії на одному з транспортних суден. Ішла війна, і судно до англійських берегів не допливло. Десь біля берегів Мадагаскару транспорт був торпедований фашистським підводним човном. Єдиний доказ існування стародавніх мавп у горах Центральної Азії поринув у глибини Індійського океану разом з останками розбитого корабля.

Наука вимагає доказів. Тому загадкові мавпи-хижаки разом із сучасними африканськими динозаврами і сьогодні ще залишаються нерозкритою сторінкою в книзі природи. А розкрити цю сторінку було б дуже цікаво. Нова ланка вплелася б у далеко ще не повний ланцюг наших мавпоподібних предків, підтвердилася б ще одна легенда гір, і я, нарешті, дізнався б, чому загинули наші коні на Бель-Дарі.



Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.


ЗУСТРІЧ НА АОСТІ



Вони опустилися на пагорок, покритий жорсткою блакитнувато-зеленою травою. Між тонкими стеблами жовтів пісок.

— Порослі дюни, — сказав Івар, — внизу за кущами озеро.

— Я бачив його, — кивнув Інспектор, — коли огинали ліс.

— Дивно, що їх немає сьогодні. — Івар зняв сонцезахисні окуляри й, примружившись, уважно оглянув галявину й зелене кільце чагарників. — Зазвичай вони приходять сюди погрітися на сонці.

— Їх могла налякати наша поява, шелестіння гвинтів, — сказав Інспектор.

Він розстебнув ремені на грудях і обережно опустив зі спини мініатюрний ранцевий гвинтокрил.

— Ні, вони не полохливі, — м’яко заперечив Івар, — навіть товариські… Іноді здається, що все розуміють… Навіть думки, але…

Він не закінчив. Інспектор уважно поглянув на молодого біолога.

— Вважаєте їх розумними, Іваре?

— Не у земному сенсі, звісно… Проте їх поведінка не раз вражала мене й Леа.

— Я читав ваші статті. — Інспектор нагнувся, помацав теплий пісок, відтак приліг на спину, підклавши під потилицю долоні. Його сонцезахисні окуляри яскраво зблиснули, відбивши промені полуденного сонця. — Гарно тут, — продовжував він, підставляючи підборіддя й щоки сонячним променям, — майже як на Землі в середніх широтах. Не жалкуєте, що погодилися поїхати сюди?

Івар рішуче труснув головою:

— Ні… За ці два роки вдалося дещо зробити, дізнатися… Життя на Аості поступово відновлюється, хоча деякі представники тутешньої фауни, ймовірно, знищені повністю.

— Ви маєте на увазі риндлів?

— Не лише… Втім, з риндлями неясно. Невдовзі після нашого прильоту Леа бачила на околиці Західних боліт засохлий слід… Він міг бути залишений риндлем.

— Значить, тут не так безпечно, як ви вчора дружно стверджували разом з Леа. — Інспектор підвівся й сів.

— Західні болота далеко, — посміхнувся Івар, — у іншій півкулі, за межами нашого заповідника.

— Гадаєте, риндлі, якщо вони справді збереглися, стануть дотримувати ваших меж?

— Їх інтелектом ніхто ніколи не займався.

— Ще б пак.

— Але їх шкури й кістка іклів дуже високо цінувалися в минулому столітті. Риндлі були знищені чи не першими.

— Не зовсім так… Полювання на них вважалося найбільш престижним. Як колись — на левів і носорогів на Землі.

— З тим, що риндлі значно небезпечніші…

— Ті, хто ризикував полювати тут, мали досконалішу зброю, ніж учасники африканських сафарі[82].

— На жаль! Тому менш ніж за двадцять років мешканці тутешніх лісів і прерій були майже повністю винищені.

— А як стоїть справа зараз?

Івар відповів не відразу. Він відкинувся на ліктях, скинув з плечей ремені гвинтокрила, зірвав блакитнувато-зелену травинку, надкусив, поглянув на Інспектора:

— Адже це головне, задля чого ви прилетіли, чи не так?

— Ну, не лише це…

— Ми з Леа здогадалися ще вчора, тому що саме цього питання вчора ви не задали… Бачте, — Івар зітхнув, — статут заповідника в цілому дотримується, але… Заповідник лише третина поверхні планети. На південному континенті діє копальня, щоправда всього одна, але там селище, кількадесят чоловік із сім’ями. Люди різні… Я вже не кажу про моря, куди систематично навідуються любителі морського полювання з Землі, і не лише з Землі… Нарешті, Західні екваторіальні болота… Вони в центральній частині взагалі не досліджені. Там за бажання можна створити будь-яку базу, робити звідти вилазки. Людей у штаті Заповідника, як ви знаєте, мало. Окрім нас із Леа — всього шестеро спостерігачів; з них — двоє стажисти. Закінчиться стажування, і відлетять.

— Зробіть так, щоб не відлетіли.

— Для нашої роботи потрібні люди особливого складу… Їх стає все менше. Тут зовсім не передній край науки і прогресу.

— А якщо розповсюдити статут заповідника на всю планету?

— Хіба зараз це можливо? Багато з малих планет, імовірно, слід було б перетворити на заповідники, але… Об’єднаній Землі потрібно все більше мінеральної сировини, місця для розселення зростаючого людства. Крім того, навіть просте розширення тутешнього заповідника, наприклад, на частину акваторій і Західні болота, потребувало б значного збільшення штатів.

— Земля, ймовірно, могла б піти на це, — сказав Інспектор. — Світ Аости унікальний. Це нарешті всі зрозуміли. І потім, якщо ви справді маєте рацію, проблема контакту…

— Наразі лише гіпотеза, — зітхнув Івар, — надійних доказів, на жаль, немає…

— Тим більше важливо зберегти незайманим цей дивовижний, унікальний світ, щоб зрозуміти його… Коли подумаєш, чим насправді виявилися малі планети! Хто міг сторіччя тому припускати таке, — Інспектор озирнувся навсібіч і зробив широкий жест правою рукою, — адже це зменшена модель Землі.

— У масштабі один до ста, — усміхнувся Івар.

— Чудова модель; її біосфера має зберегтися в одвічній незайманості, тим більше що земну ми давно перетворили на ноосферу[83].

— Добре, що взагалі не знищили…

Інспектор кивнув дуже серйозно:

— Існувала така небезпека. На щастя, це вже в минулому. Саме тому тепер ми можемо з вами мріяти про перетворення всієї Аости на заповідник. І не лише мріяти…

Легкий шерех у чагарнику змусив Інспектора замовкнути. Івар застережливо притиснув палець до губ. Обидва завмерли, прислухаючись. Але шерех більше не повторився, і ніхто не вийшов на галявину.

— Не хочуть чомусь показатися сьогодні, — сказав Івар, озирнувшись навколо.

— Могли зібратися в іншому місці.

— Могли… Тут неподалік є ще одна галявина край самої води. Можемо злітати туди.

Івар підвівся, простягнув руку Інспекторові. Той також устав.

Вони прикріпили до плечей гвинтокрили й безшумно знялися в повітря.


* * *

Тільки-но вони зникли, навколо галявини почувся шерех. Із блакитнуватої зелені чагарів виткнулися рудуваті пухнасті мордочки з круглими нашорошеними вушками, довгими темними писками й уважними чорними очицями. Переконавшись, що пагорок порожній, пухнасті руді істоти вибралися з кущів і неквапом зашкандибали на коротких задніх лапках до центру галявини. Передніми вони жестикулювали, поглядаючи одна на одну. За кожною волочився по траві пухнастий довгий хвіст.

Звірок, що простував попереду — найбільший, — наблизився до місця, де щойно відпочивав Інспектор. Принюхавшись, він сів і пустив тонку жовту цівку. Решта підійшли, вчинили так само. Затим, відвернувшись і піднявши хвости, всі дружно закидали відзначене місце сухим піском.

Ватажок наїжачив густу шерсть, обтрусився й уважно оглядів галявину. Прим’ята трава вказувала місце, де сидів Івар. Ватажок попрямував туди. Решта чекали… Потоптавшись, ватажок згорнувся клубком на прим’ятій траві й ліг, накривши довгописку мордочку кінчиком хвоста. Решта пришкандибали й, покрутившись кожен на своєму місці, також згорнулися клубками.

Легкий вітерець ворушив ворсинки золотистої шерсті, темні китички нашорошених вух. Блищали в сонячних променях десятки уважних круглих очей.


* * *

— Сьогодні не вийшло, — вибачливим тоном сказав Івар, знімаючи гвинтокрил.

Вони тільки-но опустилися разом з Інспектором біля веранди житлового корпусу Бази.

Інспектор не відповів, він виглядав стомленим і мовчки відстібав ремені свого літального апарату.

— Їх поведінку ніколи не можна передбачити, — Івар допоміг Інспекторові звільнитися від гвинтокрила, — то тижнями ховаються, то товариські, навіть настирливі. Один жив у нас у дощовий сезон.

— Де жив? — не зрозумів Інспектор.

— У будинку. Спав у вітальні на канапі. Вони дуже охайні й ласкаві. Леа прихилилася до нього. Але потім з настанням сонячних днів він зник і більше не з’явився. Леа переконана — з ним щось трапилося. Вона досі переживає.

— Чим же він харчувався?

— Тим самим, що й ми. Останні тижні перед його зникненням Леа привчила його їсти разом з нами за столом. У нього був свій обідній прибор і високий стілець. Щоправда, користуватися ножем і виделкою він не навчився, але передніми лапами орудував дуже вправно, майже як ми руками. Пробував навіть брати ложку; але частіше розпліскував уміст. Хтозна, якби він пожив у нас довше…

— Цікаво… А що вони їдять у природі?

— Знаєте, просто дивно. Я, поки сам не переконався, не хотів вірити… У літературу це ще не потрапило. Мою статтю теж повернули. А проте, там усе точно. Вони харчуються медом диких бджіл, молоком диких кіз, ягодами, плодами, горіхами, грибами, корінням трав, яке заздалегідь миють у джерельній воді.

— Забавно… Ну, а дикі бджоли й кози як до цього ставляться?

— Уявіть, дозволяють…

— Вам справді вдалося зробити вражаючі відкриття, Іваре. Тим більше прикро, що ми їх сьогодні не бачили.

— Може, поталанить завтра чи післязавтра.

— У мене, на жаль, не так багато часу. На Аості треба зустрітися не лише з вами.


* * *

Вони продовжили розмову на відкритій веранді за вечерею. Івар і Леа розповідали про своє життя на Аості. Інспектор мовчки слухав, зрідка вставляючи короткі репліки. Сонце сіло. Догорала яскрава в півнеба лимонно-червона заграва. Вже засвітилися й сяяли все яскравіше на тлі згасаючої заграви три вечірні зірки Аости: червонуватий Марс, блакитна Земля, а зовсім низько — край самого обрію — світла іскорка Венери.

— Їх рідко буває видно всіх разом, — сказала Леа. — Вам пощастило, Інспекторе.

— Якби так само пощастило і в іншому…

Молода жінка поглянула на нього зі здивуванням:

— Хіба це не залежить лише від вас?

Він мовчки похитав головою.

Леа продовжувала уважно вдивлятися в його обличчя. Він здригнувся. Попросив:

— Не треба так дивитися на мене.

Вона не відвела очей:

— Чому, Інспекторе?

— Ваш погляд проникає всередину.

Вона розсміялася, опустила очі:

— Цьому ми, либонь, навчилися від тутешніх мешканців. Іноді мені здається, що вони читають наші думки.

— Як ви мої зараз?

Вона знову розсміялася:

— Зараз уже ні… Хвилиною раніше, можливо… Скажіть, Інспекторе, адже ви бували на Аості?

Він завагався:

— Ні… Тобто, так… Але це було давно. Дуже давно…

Її обличчя, ще мить тому прекрасне і жваве, немов потьмяніло.

— Значить, правда, — вона зітхнула.

— Про що ти? — стривожено запитав Івар.

— Ні-ні, дрібниці, — вона піднялася з-за столу, — піду приготувати каву.

Інспектор, насупившись, провів її довгим поглядом. Обернувшись до Івара, запитав:

— Ви щось чули про мене?

— Крім того, що ви Інспектор Охорони середовища проживання на Малих планетах?

Він мовчки кивнув.

— І… відомий учений, член Всесвітньої академії? Автор Каталога фауни…

Він перервав нетерплячим рухом руки.

— Я не це мав на увазі.

— Тоді що?

— Те, що було раніше. Значно раніше…

Івар різко труснув головою:

— Ні. Мені нічого не відомо. І задля чого…

— Тоді звідки вона знає?

Івар спробував обернути все на жарт:

— Інтуїція жінки… Знаєте, як це у них буває? А втім, яке може мати значення, що ви колись були тут, на Аості. Кожен має право…

Він знову перервав нетерпляче і гнівно:

— Уявляєте, може… Я летів сюди й сумнівався… Чи маю я право на зустріч з минулим… З моїм минулим… Я не збирався ні про що розповідати. Навіщо? Просто хотів побачити… А вона відразу здогадалася… Чому?

— Здається, починаю все розуміти, — прошепотів Івар. — Ви колись були «вільним мисливцем»? Тут на Аості?

— Був… Цілих двадцять років. Ті самі двадцять років, про які ви сьогодні вдень згадували. Двадцять років, юначе, я добував тут шкури, кістку й черепи. Це було задовго до того, як ви з нею народилися. Потім… Потім я попався, як і багато інших, був засуджений. У мене знайшовся час подумати. Звільнення принесла Революція. Те, про що ви знали, — це все було згодом… Коли я почув про ваші пошуки контакту тут, на Аості, я… не міг не прилетіти. Ви розумієте?

— Так… Але не можу зрозуміти, навіщо ви все це розповіли мені.

— Так краще… І потім — вона все одно здогадалася б і сказала вам… Повертаючись у минуле, треба знайти силу бути до себе нещадним…

— Здається, ви перебільшуєте значення того, що було. Все подальше…

Він важко зітхнув:

— Я також так думав… Тут зрозумів, що ні. Ми сьогодні не зустріли їх… Це не випадково.

— Зачекаємо до завтра, — спокійно сказав Івар.


* * *

Ранок наступного дня був прохолодним, тихим, сонячним. Крапельки роси блищали в блакитнувато-зеленому листі дерев, іскрилися на фіолетово-червоних суцвіттях, які за ніч розкрилися на кущах навколо веранди.

— Ми полетимо спочатку на схід, відтак на північ до узбережжя Центрального моря, — сказав Івар.

— Вони там також є? — Інспектор закинув за плечі ранець гвинтокрила.

— Вони скрізь.

Інспектор спохмурнів; він не міг упоратися з пряжкою кріплення. Івар допоміг защипнути замок.

— Будь обережний, Іве, — попросила Леа.

Вона стояла на веранді, спершись ліктем об балюстраду[84], й дивилася, як вони злітають.

— Ми не полетимо високо! — крикнув зверху Івар.

— І не спізнюйтеся до обіду!

— Постараємося…

До полудня вони встигли оглянути кілька великих галявин у східній частині заповідника. Галявини були порожні. На ділянках рідколісся теж нікого не виявилося.

— Вони сьогодні ховаються в гущавині, — казав Івар, — там ми намагаємося не турбувати їх.

— Я не бачив сьогодні й птахів, — відзначив Інспектор.

Він ставав усе похмурішим.

— Може, їх не так уже й багато, як вважають, — пробурмотів Інспектор, коли пролітали ще над однією цілком порожньою сонячною галявою. — Пам’ятаю… — Він не закінчив.

— Ви хотіли сказати, що раніше їх було більше й вони не ховалися вдень. — Івар уважно вдивлявся в чагарники, що облямовували галявину.

— Раніше їх було безліч усюди. У таку погоду, як сьогодні, вони грілися на сонці великими гуртами… Підпускали зовсім близько. Їх добували тисячами…

— Але навіщо?

— Хутро… Воно дуже цінувалося… Як платина й дорожче. Досі на Землі манто[85] й шапки з цього хутра — не лише музейні експонати… Їх хутром утеплювали навіть скафандри астронавтів. Воно дивовижно стійке, легке, в ньому не жарко у спеку й не холодно в космічному вакуумі. Колись у мене теж був скафандр, утеплений їх хутром…

Галявина скінчилася. Тепер вони летіли над самими кронами високих дерев із широким, глянсуватим листям. У густій тіні під деревами нічого не можна було розгледіти.

— Вони там звісно є, — сказав Івар, — але сьогодні не хочуть виходити на відкриті місця. У них це буває… Немов вирішують усі разом… Я переконаний, вони можуть спілкуватися один з одним на великих відстанях.

— Яким чином?

— Наразі не можу пояснити… Якщо вони розумні, можливо, шляхом передачі думок. Звуків вони не видають.

— Авжеж, вони мовчали, навіть коли їх убивали…

По обличчю Івара промайнула гримаса огиди:

— Ви також, Інспекторе?

— Звісно… Я був чи не найпершим, хто почав їх промисел. До того тут полювали на риндлів і крупну дичину.

Якийсь час летіли мовчки.

— Час повертати на північ, — сказав Івар. — Бачите скелясту гряду попереду? Там східна межа заповідника.

— А в горах вони зустрічаються?

— Я їх там ніколи не бачив. Здається, вони не люблять скелястих ґрунтів.

Івар плавно змахнув лівою рукою й, описавши в повітрі широку дугу, попрямував на північ.

Інспектор трохи відстав на повороті, але, прискоривши політ, незабаром наздогнав Івара. Вони знову полетіли поряд, трохи вище верхівок дерев. Ліс тут ріс густо; могутні крони злилися в суцільну блакитнувато-зелену запону, під якою внизу нічого не було видно.

Івар повернув голову й поглянув на свого супутника. Кощаве, смагляве від засмаги обличчя Інспектора немов скам’яніло. Тонкі губи були щільно стиснуті. Глибокі зморшки здавалися чорними. Потік зустрічного вітру ворушив рідке сиве волосся на скроні й за вухом. Іварові раптом уявилася пожухла осіння трава високо в горах, схилена поривами крижаного вітру.

«Навіщо він з’явився на Аості? — знову подумав Івар. — Що йому насправді треба? Що він шукає тут?! «У нього чорно в душі й холодно в серці, — сказала вночі Леа, — його біополе розливає жах…» Учора ввечері він довго не лягав. Стояв біля вікна і вдивлявся в темряву…»

Іварові й Леа також не спалося. Вони спустилися в сад і, обнявшись, мовчки бродили по темних алеях. Пряно пахли розквітаючі кущі. Тепле повітря було нерухоме. Високо в небі іскрилися зірки. У чагарнику навколо будинку часом чувся шерех. Спалахували й гасли пари зеленкуватих очей.

— Немов світляки на Землі, — шепнув Івар.

— Вони також стривожені, — тихо сказала Леа, — раніше вони ніколи не приходили сюди вночі.

— Може, покликати його?

Леа злякалася:

— Ні-ні… Вони відразу зникнуть… Я певна — причина в ньому. Вони здогадалися і спостерігають…

«Леа, звісно, має рацію, — думав Івар. — Вони зрозуміли й не хочуть з’являтися. Наші польоти даремні. Він нікого не побачить»…

— Ми знову не зустрінемо їх, — сказав із зітханням Інспектор, немов відгадавши думки Івара, — тут навіть не видно галяв.

— Ліс тягнеться до самого узбережжя. Там, на березі, будиночок одного зі спостерігачів. Якщо він на місці, він, можливо, підкаже…

Спостерігача на місці не виявилося. Опустившись біля самого будиночка, Інспектор та Івар зняли гвинтокрили, роззирнулися. Поблизу нікого не було видно. Будиночок стояв на узліссі в густій тіні старих дерев. В десятку кроків від ґанку починався широкий піщаний пляж. У яскравому світлі сонця він здавався майже білим. Далі лежало море — білясте й спокійне, мов дзеркало. Повітря було нерухоме, вологе й гаряче.

Івар запросив Інспектора зайти в будинок. Інспектор похитав головою:

— Посиджу тут. Хочу подивитися на море.

Він сів на приступку ґанку, розстебнув комір комбінезона й глибоко зітхнув, відтак додав:

— Ви не звертайте на мене уваги. Займайтеся своїми справами. Я перепочину трохи.

— Можна прилягти в кімнаті.

— Ні, не хочу…

Івар зайшов у будиночок. Увімкнув диктофон, залишений на столі. Прослухав останні записи. Продиктував декілька фраз про свої відвідини поста. Окинувши поглядом знайоме приміщення, подумки відзначив, що немає на місці променевого пістолета. Вочевидь, спостерігач прихопив його сьогодні з собою. Це означало б, що слід, про який згадував учорашній запис, видався спостерігачеві не просто «цікавим»…

Коли Івар вийшов надвір, Інспектора на ґанку вже не було… Глибоко задумавшись, він походжав по березі край самої води. Івар попрямував до нього.

— Ці місця здаються мені дивно знайомими, — сказав Інспектор, коли Івар наблизився, — чи не збереглося за найближчим мисом залишків молу[86] або причалу?

Він указав на захід, де піщаний берег відхилявся на північ, огинаючи горб, порослий лісом.

— Там справді є якісь руїни, — відказав здивований Івар, — ми не раз замислювалися, що вони означають.

— Ходімо подивимося, — запропонував Інспектор.

— А може… — Івар поглянув на гвинтокрили, залишені біля будиночка.

— Краще пішки, час трохи розім’яти ноги.

Вони попрямували на захід уздовж крайки берега. Тут спека майже не відчувалася. Від води віяло прохолодою. Йти по вологому піску було легко. Інспектор крокував попереду широко, пругко.

— Тутешня сила тяжіння дозволяє забути про вік, — сказав він, обернувшись до Івара.

По його обличчю промайнула подоба посмішки.

Івар кивнув:

— Тому використовуємо тут гвинтокрили. У земних умовах вони не потягнули б… За бажання тут можна літати без будь-яких пристосувань. Треба лише добре розбігтися, коли є вітер. Ми з Леа пробували злітати й ширяти при вітрі, наслідуючи тутешніх птахів.

— Птахів тут зовсім мало, — відзначив Інспектор.

— Це не скрізь… Там, де ми живемо… — Івар не закінчив, пригадавши слова Леа, сказані вранці, що птахи другий день не з’являються.

Коли піднялися на горб, Інспектор зупинився. За горбом берег вигинався широкою дугою, утворюючи бухту, відкриту на північ. Від підніжжя горба масивна кам’яна кладка тягнулася в море. Її дальній кінець був зруйнований — там стриміли з води окремі камені.

— Це, звісно, тут, — тихо сказав Інспектор.

Він сів на стовбур поваленого дерева й довго дивився на бухту і на пустельний білий берег. Пляж у бухті був ще ширший, ніж на сході біля будиночка спостерігача. Придивившись, Івар помітив на березі бухти дивний темний візерунок, що немов проступав знизу з-під піску, — квадрати, прямокутники, дуги, неначе окреслені гігантським циркулем, прямі лінії, що розходилися променями з одного центру. Ніколи ще Іварові не випадало бачити тут нічого схожого.

Він показав Інспекторові на загадкові контури:

— Здається, міраж?

Той поволі похитав головою:

— Залишки нашого селища… Зараз сприятливе освітлення… Фундаменти будинків і обриси вулиць просвічують крізь пісок… Півстоліття тому тут жили люди, багато людей. Ви хіба не чули про це селище?

— Ні.

— У новій історії планет про нього згадується; лише не все… Далеко не все… Мені казали, що воно було стерте з поверхні Аости — залишився лише мол; але, виявляється, пісок зберіг дещо…

«Велике селище, — думав Івар, — а ми й не знали. Тут, звісно, треба організувати розкопки»…

— Це місце не можна чіпати, — сказав нараз Інспектор, — на ньому печать прокляття. Його слід забути назавжди. Я також хотів би забути, але доля привела мене саме сюди. Чи це насмішка долі?

У його голосі прозвучала така гіркота, що Івар здригнувся.

— Що тут трапилося, Інспекторе?

— Розплата… Розплата за зло, здійснене на Аості.

— Ви могли б… розповісти?

— Я мушу це зробити. Можливо, тоді… — він закусив губу… — Втім, однаково… Ви тут живете, ви маєте знати. — Він помовчав, збираючись з думками, відтак заговорив, відчужено дивлячись перед собою. — Після першої ж висадки на Аосту її дивовижний світ привернув увагу не лише учених, але й «лицарів удачі»… Це був час жорстокого суперництва в космосі. Поки на форумі ЮНЕСКО[87] домовлялися про склад і плани наукових експедицій на Аосту, дехто вже почав видобувати тут платину й алмази. Ви згадували про копальню на південному континенті. Колись їх було тут багато, платину добували просто з річкових і прибережних розсипів. Гірникам потрібна була їжа. Того, що привозили, не вистачало. А місцеві ліси і прерії кишіли життям. Спочатку полювали лише для того, щоб добувати м’ясо. Відтак увагу привернули шкури, кістка. І почалося. Я потрапив сюди, коли хутра з Аости на Землі цінувалися дорожче від золота. Наукові станції — вчені все-таки їх тут створили — на той час уже були знищені. Тут буяла «хутряна лихоманка»; конкуруючі ганги воювали один з одним за мисливські угіддя й за добуті хутра. Виникали й розпадалися «об’єднання» й «спілки». Вчорашні союзники перетворювалися на непримиренних ворогів, коли справа доходила до поділу здобичі. На Землі мовилося про співпрацю в космосі, тут річкою лилася кров. Утім, така історія не лише Аости… Так було й на Землі, коли вихідці зі старої Європи «відкривали» для себе «нові» континенти за океанами…

Я тут починав «вільним мисливцем», відтак змушений був приєднатися до одного з гангів. На чолі його стояв чоловік заповзятливий і відважний. Тут, на березі цієї бухти, була наша база і наша «столиця». Незабаром вона стала значним селищем. Потіснивши інші ганги, ми стали володарями цілої півкулі. У нас з’явився свій міжпланетний корабель для зв’язку з Землею. Багато «мисливців» обзавелися сім’ями. У цьому селищі жили жінки, діти… Але ситуація почала змінюватися. Перші роки полювали переважно на крупну дичину, і найбільш цінною здобиччю були риндлі. Вони ставали все більш рідкісними. Адже ми лише знищували. У колонії почалося бродіння… Мені вдалося об’єднати невдоволених і… Загалом, я опинився на чолі гангу. Мій попередник вирішив повернутися на Землю. У нас не залишалося іншого виходу — треба було переходити на дрібну дичину… — Він раптом замовк і почав озиратися.

— «Дрібна дичина» — це вони? — запитав Івар.

— І вони також… Ні… Насамперед вони, тому що їх хутро виявилося найбільш цінним. Незабаром воно почало цінуватися дорожче, ніж хутро риндлів, хоча риндлів ми добували все менше. На відміну від полювання на риндлів, яке завжди було ризиком, «дрібна дичина» добувалася легко і безпечно. Це навіть не можна було назвати полюванням. Ми просто вбивали палицями, ножами, і вони вмирали без звуку, без опору. Справи нашої колонії знову пішли в гору, хоча на Землі об’єднані нації до цього часу вже ухвалили закон, що забороняв безконтрольне винищення живих істот на інших планетах.

Але ми свистали на земні закони. А тим часом відплата насувалася. Мушу вам сказати, Іваре, що спочатку риндлі ніколи не нападали на нас першими. Поранені, вони ставали дуже небезпечними; необережний мисливець або мисливець недосвідчений часто сам перетворювався на жертву. Але повторюю, першими риндлі не нападали, навіть якщо бували оточені. І ось почалося щось дивне.

Риндлі почали нападати на мисливців, що видивлялися іншу дичину. Виявилося, що їх не так уже й мало на Аості. Можливо, вони навчилися ховатися від нас. Частіше риндлі нападали з засідки або вночі на польові табори. За короткий час загинула велика кількість мисливців і серед них багато старих і досвідчених. Почалася справжня паніка. Люди стали боятися виходити за межі селища. Навіть добре озброєні групи мисливців тепер поверталися ні з чим, а часто і не в повному складі. Ми зрозуміли, що нам оголошена війна, і вирішили завдати контрудару. Головним супротивником ми вважали риндлів — це була перша фатальна помилка… Якраз у цей час я збирався летіти на Землю з черговою партією цінного хутра. На кораблі залишалися вільні місця, і я запропонував захопити з собою жінок і дітей. Не тому, що ми побоювалися за їх долю, просто на їх охорону доводилося відволікати частину мисливців. На жаль, летіти погодилися не всі, а я не став наполягати. Це виявилося другою фатальною помилкою, тому що врятувалися лише ті, хто полетів зі мною…

Решта мені стало відомо лише на суді — коли судили мене. Я був арештований відразу ж після повернення на Землю. Вантаж — усю нелегку здобич останнього року — конфіскували. Мене засудили до тривалого ув’язнення. Тепер уже неважливо, що послужило причиною нашого викриття, — у нас було багато конкурентів і заздрісників. Важливе інше: під час суду я вперше почув, що серед учених виникла ідея про розумність деяких мешканців малих планет, зокрема й на Аості. А в довгому переліку пред’явлених мені звинувачень зазначалося, що я винен і в загибелі всіх членів колонії, залишених на Аості. Виявляється, незабаром після нашого старту з Аости, коли об’єднаний загін мисливців виступив на пошуки риндлів, велика… зграя, а можливо… загін риндлів напав уночі на колонію. Лише небагатьом удалося дістатися до човнів і відплисти в море, але й вони загинули під час шторму.

Усі покинуті на березі стали жертвами риндлів, які перед відходом зруйнували дощенту всі споруди селища. Загинули й мисливці. Ріндлі напали на їх табір у лісі і знищили геть усіх.

Ну а тут, — Інспектор вказав униз на берег бухти, — руйнування довершили шторми. Пісок поховав руїни селища, і лише іноді при особливо сприятливому положенні сонця можна щось розрізнити. Ось дивіться, поки я розповідав, сонце опустилося нижче і вже нічого не видно.

— Я помітив, — сказав Івар, — контур на піску зник, коли ви розповідали про нічний напад риндлів.

— А може, його й не було зовсім, — пробурмотів із зітханням Інспектор, — може, нам лише здалося?

Івар не відповів, і вони довго сиділи мовчки.

— Все це дуже дивно, — сказав нарешті Івар. — Якщо риндлі могли знищити селище — значить, їх було багато, а ви казали, що їх уже майже не залишалося, коли ви почали полювати на цих… на малюків…

— Для мене це також загадка, — погодився Інспектор, — утім, як і розумність мешканців тутешнього світу. Вчені вже не раз помилялися…

— Риндлі були хижаками?

— Їх вважали хижаками, хоча не поручуся… М’ясо їх їстівне, а коли ми білували їх, у їхніх шлунках знаходили залишки рослинної їжі. І, на відміну від нас, риндлі ніколи не пожирали тіл… своїх жертв.

— Так, дуже-дуже дивно, — повторив Івар. — Не нападали першими, були винищені й раптом відразу з’явилися у великій кількості й нападали. І знову зникли, хоча більше їх ніхто не винищував. Як вони все-таки виглядали? Ви, Інспекторе, не раз бачили їх зблизька…



— Як виглядали? — Він почав терти чоло. — Дивно, виразно уявляю, як виглядало їх хутро, шкура, а ось як вони самі… Зараз… — Він відвернувся, замовк і раптом промовив зовсім іншим голосом, у якому прозвучали здивування й полегша: — А-а ось так виглядали, дивіться.

Івар озирнувся й остовпів. Позаду всього за декілька кроків сидів величезний звір. Він височів над ними мов гора. Гора рудувато-бузкового хутра, увінчана широкою мордою з круглими сторчуватими вухами. Він сидів по-котячому на підібганих задніх лапах; передні — масивні, мов обтягнуті хутром колони, — він поставив перед собою, огорнувши їх довгим пухнастим хвостом. Темний кінчик хвоста нервово посіпувався, широкий чорний ніс насторожено принюхувався, великі бурштинові очі уважно дивилися на них зверху.

— Не лякайтеся, — спокійно сказав Інспектор. — Вони ніколи… не нападають першими. А цей — він просто… прийшов за мною… Сидіть тихо, а я — я сам підійду до нього.

— Ні-ні, — зашепотів Івар. — Не рухайтеся. Може, він піде… І чуєте, піднімається вітер, можна схопитися, спробувати злетіти. Спланеруємо в долину, там гвинтокрили. Може, встигнемо.

— Ну що ви, — в голосі Інспектора прозвучала усмішка, — вони стрибають на добрих п’ятдесят метрів. Усе це марно… Вам нічого не загрожує. А в мене з ним… свої рахунки. Відверніться і не дивіться туди, а я піду… Щастя вам і Леа, — голос його здригнувся, — прощавайте.

— Та ні ж бо! — закричав Івар, схопивши Інспектора за руку. — Я не пущу вас! Стійте!

Золотисто-бузковий звір ворухнув масивною головою і, наморщивши чоло, переводив погляд з Інспектора на Івара й назад. Його бурштинові очі ледь звузилися, а чорний кінчик хвоста почав рухатися швидше.

— Перестаньте, — твердо сказав Інспектор. — Ну ж бо, — він різко вивільнив руку і встав. — Не важтеся рушати з місця. Це наказ. Відверніться. — Він зробив крок у напрямку до звіра.

— Ні, — прошепотів Івар, — ні, не хочу…

Насилу долаючи кволість, що охопила його, Івар звівся на раптом затерплі ноги й обернувся до чудовиська. Інспектор уже знаходився на півдорозі.

— Слухай, риндлю, — закричав Івар, задерши голову, — не чіпай його! Будь ласка. Він усе зрозумів. Не чіпай! Прошу тебе.

Широкий чорний ніс ворухнувся, втягуючи незнайомі запахи. Риндль звузив очі й нараз роззявив рожеву пащу в тривалому солодкому позіху. Зблиснули ряди гострих сліпучо-білих зубів, довгі вуса відігнулися до круглих вух. Закривши пащу, риндль подивився вниз на Інспектора, що стояв перед ним. Іварові здалося, що в погляді круглих жовтих очей не було злості, радше подив, а можливо, нудьга.

Раптом чорний ніс знову здригнувся, зморщився, бурштинові очі знову звузилися і риндль голосно чхнув.

Інспектор, який устиг затулитися ліктем, ледве втримався на ногах. Риндль мигцем глянув на нього, позадкував, гидливо обтрусив передні лапи й, різко обернувшись, зник за деревами.

Івар схаменувся перший. Перевів подих, зробив крок до Інспектора, шепнув:

— Ну ось, він також зрозумів… Мерщій повертаймося. Побігли!

Інспектор не відповів. Опустивши голову, мовчки подався за Іваром.


* * *

Коли вони злетіли, пухнаста руда кулька викотилася з чагарнику на мису, розпросталася, сівши на коротких задніх лапках, і, піднявши до неба довгий темний писочок, довго дивилася їм услід. Відтак поплескала себе передніми лапками по черевці, підібрала пухнастий хвіст і зникла в кущах.

На базу Заповідника Інспектор та Івар повернулися затемна. Леа чекала їх на веранді. Обіймаючи Івара, шепнула:

— Я дуже тривожилася. Радирував Дон. Він бачив на півночі свіжі сліди риндля…

— Так, я знаю, — сказав Івар. — Ми там були; я читав його записи. Здається, риндлі, не зовсім те, що ми гадали, люба… Далебі, ми їх більше не побачимо.

Леа поглянула на нього, посміхнулася:

— Ще один крок до контакту, еге ж? Вони мають повірити… Мають… І знаєш, птахи сьогодні повернулися… А він?.. — Леа кинула швидкий погляд на Інспектора.

— Він… — Івар, посміхаючись, мовчки дивився на неї.

Леа зрозуміла, тихенько розсміялася:

— Значить, сьогодні він спатиме спокійно.

— Авжеж, і завтра покине Аосту назавжди…



Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Тайна атола Муаи: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Детская литература, 1986. — 304 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).


ЗУСТРІЧ НА СТАРІЙ ЕНЕРГОЦЕНТРАЛІ



Я не дуже старий, хоча був ще хлопчаком, коли тут — у долині — бурили перші свердловини. Готові свердловини замикали важкими вентилями, а поряд заганяли палю з неотесаної модрини й писали суриком[88] на листі фанери: «Обережно — окріп!»

Ці написи я бачив на вицвілих фотографіях у батьковому альбомі: безлюдна долина з рідколісою тайгою, коричнево-попелясті схили Камбального, бурові вишки, труби, втиснуті руками геологів у камчатську землю. Коли вентилі ледь відкривали, труби фонтанували окропом. Гарячі струмки стікали по затоптаному моху в сизувату піняву Паужетку…

Батько в молодості розвідував Паужетське родовище природної пари, а відтак будував першу на цій землі геотермальну електростанцію[89]. Спочатку вона була зовсім маленькою, — давала струм декільком консервним заводам. А потім розрослася… Пам’ятаю, її називали гігантом далекосхідної енергетики… Як давно це було? Давно і недавно… Всього — вік людський…

А втім, що таке людський вік? У дні моєї юності — на коло сімдесят років. А зараз… У сто двадцять лікарі не дозволили мені їхати до Гренландії. Але, чорти б мене вхопили, я не хотів здаватися. Я не міг уявити себе без роботи. Вона була необхідна мені як повітря — справжня робота, пліч-о-пліч з міцними людьми; суворі вітри, льоди й довгі ночі з веселками полярних сяєв… Вийдеш із теплого будиночка в ніч і слухаєш тишу льодів. А вона особлива — ця тиша. Дзвенить у ній щось далеке, нестерпно бентежне, мов очікування вічної новизни. І п’єш морозяне повітря, дошкульно холодне, чисте, мов прозоре джерело. З кожним ковтком сил прибуває. Хіба можна людині без цього?..

Сперечався я, доводив — усе марно… Відтак запропонували їхати сюди. Керівник Паужетським геотермальним заповідником і природним музеєм на півдні Камчатки! Це я-бо — будівельник Великої дамби на Лені й Берінгового моста. Штат управління заповідника: керівник — один плюс вісімнадцять кіберів, переважно старої конструкції, деякі потребують капітального ремонту… Ось так. Утім, Камчатський заповідник — це ще краще з того, що пропонували невгамовним ветеранам мого крою. Звісно, я погарячкував, покричав там у бюро кадрів, навіть кулаком по якомусь електронному лобі постукав, а потім поїхав… Так, подивитися поїхав… Як і що… Адже я не був на Камчатці сорок років. Цікаво все-таки: був «гігант далекосхідної енергетики», а зараз «Заповідник»…

Прилетів сюди, в цю долину. Півдня бродив серед мовчазних будиночків селища, по принишклих корпусах колишньої геотермальної електроцентралі. Майже століття вона освітлювала й обігрівала добру половину Камчатки…

День видався похмурий, і похмуро було на душі…

«Ні… Ми обоє стали непотрібними, — думав я. — Ця гігантська електростанція — дітище мого батька. І я сам. Який тут заповідник! Це кладовище… І всім про нього байдуже. Життя пішло звідси назавжди… Звісно, тепер вулканічне тепло вже не використовують, як у двадцятому столітті… Чим тоді слугував вулкан? Піччю, в кращому разі паровим казаном. Тепер вигадали хитріші штуки. Бурять свердловини завглибшки в тридцять-сорок кілометрів. А такі свердловини можна бурити де завгодно… Опускають у свердловини термоелементи — і отримуй енергію.

На півночі Гренландії, куди мене не пустили «за станом здоров’я», зараз буряться чотири такі свердловини. Оце робітка! Спорудження енергоцентралі потужністю в сорок мільярдів кіловат. Друга буде на Землі — після Антарктичної. І теж — для знищення льодів. А тут…»

Я з відразою подивився навколо. Щогла високовольтної передачі біля центральних трансформаторів похилилася. Вгорі біля ізоляторів звили гнізда якісь шалені птахи. Шибки над дверима, що вели в круглу будівлю диспетчерської, вибиті вітром… «Їх треба вставити насамперед, — промайнуло в голові. — Інакше взимку нанесе снігу в диспетчерську. Там капризні прилади, електронний мозок…

А втім, навіщо? Кому тепер потрібні ця стара електронна довбешка й похилена щогла?.. Адже струм уже не потече по дротах. Птахи можуть спокійно висиджувати пташенят у гніздах біля самих ізоляторів…

Музей! Смішна ідея… Для кого?! Закладаюся на свою стару люльку, відтоді, як станцію закрили й відлетів останній спостерігач, нога людська тут не ступала…»

— Здрастуйте, — почувся тоненький голосок у мене за спиною. — А ми вас чекали…

Я поспішно озирнувся. Дівчинка років дев’яти у блакитному комбінезоні з цікавістю розглядала мене. У неї було дуже миле кругле личко з помітними вилицями, широкий ніс, зизуваті карі очі. На смаглявих щоках — яскравий рум’янець — відбиток сонця й камчатських вітрів. Каптур комбінезона, облямований пухнастим білим хутром, був відкинутий. У рудуватому в’юнкому волоссі нещодавно заплутався вітер.

— Здрастуй, — сказав я, дещо спантеличений. — По-перше, хто ти і звідки взялася, а по-друге, хто міг чекати мене й навіщо?

— Я — Ксанта з селища Сріблястий Лебідь. А чекали вас ми всі…

— Он як! Цікаво… Але що ти робиш тут сама… у тайзі? І де знаходиться це ваше селище?

— Воно внизу біля моря, в семи кілометрах звідси. І тут зовсім не тайга, а колишня вулканічна електростанція — Паужетська геотермальна енергоцентраль. — Дівчинка хитро примружилася й додала: — Хіба ви не чули про неї?

— Чув дещо… То, значить, ти сама прийшла сюди за сім кілометрів?

— І зовсім не сама, а з Вовчком.

— З Вовчком? Не бачу його… І потім, хто він — цей Вовчок?

— Вовчок — мій друг. Він — американець. Прадідусь привіз його з Алеутських островів, коли я була маленькою. Тоді й Вовчок був зовсім крихітний. Він уміщався в рукавиці. А зараз! О-о… Зараз, якщо він встане на задні лапи, він буде вищий від вас.

— А, он що! Розумію… Однак це негаразд із його боку — залишати тебе саму в такому безлюдному місці.

— Він зовсім не винен. Я дозволила йому відвідати Хому. Я тут сьогодні чергова…

— Чергова? Де ж ти чергуєш?

— Тут, на електростанції. Ми всім інтернатом узяли над нею шефство до вашого приїзду. Треба ж, щоби хтось наглядав за кіберами. Ми передамо вам усе у повному порядку. А потім вам допомагатимемо.

— Гм… Бачиш-бо, Ксанто… Втім, ми ще побалакаємо про це трохи згодом… Адже мені треба добре подумати, все зважити…

— Ви, напевно, вже все подумали, коли летіли.

— Ну, це було дуже швидко. З Петропавловська сюди всього півгодини польоту… Скажи мені краще, а що цей Хома — він постійно живе тут?

— Так, він тут за головного сторожа, щоб не приходили вовки й дикі кабани.

— Цікаво! Невже тут ще збереглися вовки?

— Звісно. Вони живуть онде — за Курильським озером. Там у них свій заповідник. Але вони приходили сюди, і вили, і псували квіти… Тепер Хома їх не пускає.

— Гм… Слухай, Ксанто, а чом би цього Хому не призначити тут керівником? Ото не знав, що він постійно живе тут!

Ксанта уважно подивилася на мене. У її погляді промайнуло щось схоже на сумнів: чи не жартую?.. Проте вона сказала дуже серйозно:

— Я гадаю — Хома не впорається. Ні, ви більше підходите…

— Спасибі… Ходімо все-таки до Хоми, побалакаємо з ним.

— Ходімо, — тоненьким голоском сказала Ксанта.

Вона повела мене по вузькій, посипаній червонуватим піском доріжці углиб селища. Навколо рудувато-вогненним килимом горіли квіти, осінні квіти Камчатки: айстри, хризантеми, жоржини, сальвії. Густа поросль квітів майже у зріст Ксанти. Дівчинка упевнено вела мене крізь цей строкатий живий лабіринт. Ми обігнули одну будівлю, відтак другу, навскоси перетнули широку галявину-квітник. Над нами була тайга в яскравих осінніх шатах — блідо-зелені, майже прозорі модрини, величезні волохаті кедри, оранжеві берези, золотисті тополі, яскраво-червоні осики. А навколо — буйний килим осінніх квітів, акуратні, посипані піском доріжки, різноколірні будиночки селища.

Місцями крони дерев розступалися, й високо в блідо-блакитному небі — опівдні вітер прогнав хмари — блищали нитки дротів, підвішені на високих ажурних щоглах. Промені неяскравого сонця пробивалися крізь осіннє листя й примушували спалахувати різнобарвними вогниками зелені й рожеві шибки на верандах. Було дуже тихо. Лише ледь чутно шелестіло опале листя під легкими кроками Ксанти. Пахло осіннім лісом. Це був дивовижний запах гіркуватої свіжості, прілого листя, грибів та хвої і ще чогось майже невловимого, але дивно знайомого й бентежного…

Ми все йшли і йшли… І мені вже почало здаватися, що немає ніякої Паужетки, немає старої геотермальної станції. Я в заповідному казковому лісі свого дитинства. Маленька лісова фея веде мене кудись… Чи не однаково куди… Зараз ми зустрінемо доброго чарівника й почнуться дива…

Чарівника ми не зустріли, але дива почалися відразу, тільки-но ми з Ксантою опинилися на невеликому майдані, розташованому, ймовірно, в самому центрі селища. Майдан був вимощений квадратними плитами рожевого туфу. Плити не прилягали щільно одна до одної, і між ними всюди пробивався яскраво-зелений мох. Це був дивовижний геометричний візерунок, витканий із сітки живої зелені й квадратів теплого рожевого каменю. Посеред майдану знаходився круглий басейн, викладений червонуватим мармуром. Раніше тут був водограй, але тепер він не діяв — і басейн був порожній. За водограєм височів пам’ятник із сірого граніту: худорлява, ледь сутула постать у крислатому капелюсі й високих чоботях, вузьке обличчя з клинцюватою борідкою, в лівій руці — геологічний молоток. Я відразу упізнав його. Я бачив його живим на старовинних світлинах. У минулому столітті його називали «батьком вулканології» — створеної ним науки про діючі вулкани. Звісно, він завоював право стояти тут, біля підніжжя вулкана, який він змусив служити людям. Але тепер… Хіба не іронія долі: вічно стояти в покинутому людьми поселенні. Що каже випадковим відвідувачам цих місць його ім’я, викарбуване на полірованому граніті?..

— Ти знаєш, хто це? — тихо спитав я Ксанту.

Дівчинка підняла на мене здивовані очі:

— Звісно. Це мій прапрапрадідусь. Тато казав, що він, — Ксанта вказала на пам’ятник, — першим почав вивчати камчатські вулкани. І він умовив своїх ровесників побудувати тут селище і вулканічну електростанцію.

— Ого, — сказав я.

Я відчув, що належало щось сказати.

— Щодня ми приносимо йому свіжі квіти, — продовжувала Ксанта. — Мама розповідала, що прапрапрадідусь дуже любив квіти…

— То, значить, твої тато й мама також живуть у селищі біля моря?

— Що ви! У селищі біля моря живуть лише діти, ну і, звісно, наші вихователі. Сріблястий Лебідь — дитяче селище. А моя мама працює в Петропавловську. Вона геолог, як і прапрапрадідусь і прадідусь. Тато теж геолог. Але зараз він у відрядженні, там, — Ксанта підняла пальчик угору. — Увечері буде видно, я вам покажу. Він на Місяці. Вивчає там вулкани. Він обіцяв мені привезти місячні камені…

— Он як! Ти, напевно, теж мрієш стати геологом?

— Ні, я ще не вирішила, — серйозно сказала Ксанта. — Розумієте, дуже важко вибрати. Все здається таким цікавим. У першому класі ми з Марою — моєю подругою — хотіли бути капітанами космічних кораблів. У другому Мара раптом захотіла стати океанологом, щоб працювати на дні Тихого океану. І я також захотіла… Але потім ми дізналися, що там завжди темно, і, розумієте, ми передумали. Тепер Мара хоче складати гарну музику, а я — я ще думаю… Можливо, я працюватиму на такій станції, як ця, лише більшій…

— Таких станцій тепер не будують, дівчинко.

— Я знаю. Я думала про нові, які будують зараз, наприклад у Гренландії…

«Так тобі й треба», — подумки сказав я сам собі й міцно прикусив язика.

— А можливо, поїду садити ліси в пустелях, — продовжувала Ксанта, — або перевиховуватиму диких тварин, робитиму їх розумними й добрими. Як Хома…

— Що — як Хома?

— Ну, Хома — він також… Ви побачите, — Ксанта раптом заплескала в долоні. — Дивіться, дивіться, — закричала вона, — он вони йдуть до нас, разом з Вовчком!

Я озирнувся. Через майдан до нас неквапом простували здоровенний кошлатий ньюфаундленд[90] і великий бурий ведмідь. Ньюфаундленд був завбільшки з однорічне теля, весь білий, з рудими плямами на широкій лобатій морді й на масивних лапах. Наближався він з надзвичайною гідністю, безшумно і м’яко ступаючи по рожевих кам’яних плитах. Клишоногий, зростом трохи менший від пса, трюхикав за ним перевальцем, опустивши чорний ніс до самої землі.

Я мимоволі позадкував і потягнув за собою Ксанту.

— Не бійтеся, — сказала дівчинка, обережно вивільняючи пальці з моєї руки, — Вовчок не кусається. А Хому перевиховали, ще коли він був маленьким ведмежам. Він добрий і все розуміє… Підходьте, не соромтеся, — правила далі вона, звертаючись до пса й ведмедя, які зупинилися за декілька кроків від нас. — Вовчку, привітайся з… — Ксанта поглянула на мене.

У її погляді були питання й легкий сумнів.

Як вона зараз назве мене? Невже дідусем?.. «Якщо не назве дідусем, тоді, мабуть, залишуся тут», — загадав я, а їй швидко сказав:

— Мене звуть Пилипом.

— Йди, Вовчку, привітайся з дядьком Пилипом.

Я полегшено зітхнув. Все-таки дядько, а не дідусь…

Але цієї самої миті здоровенний Вовчок підійшов до мене впритул, легко звівся на задні лапи і, поклавши передні мені на плечі, лизнув теплим шорстким язиком просто в ніс і в губи.

— Марш! — вихопилося в мене.

Згинаючись під вагою величезного пса, я поспішно затулився ліктем від його широкої добродушної морди. Вовчок мимохідь лизнув мене ще раз у праве вухо і, мабуть вирішивши, що достатньо проявив дружні почуття, звільнив від своїх обіймів. Він сів біля ніг Ксанти і, не зводячи з мене круглих бурштинових очей, почав енергійно підмітати волохатим хвостом чисті рожеві плити.

Очевидно, тепер настала черга Хоми. Він зашкандибав до мене, кліпаючи маленькими темними очицями й поводячи вологим чорним носом.

— Ксанто, — жалібно сказав я, — Вовчок — іще гаразд… Але, бігме, ніколи в житті я не цілувався з ведмедем, навіть із перевихованим. Чи не здається тобі, що нам з Хомою досить обмежитися дружнім рукостисканням?

— Будь ласка, — погодилася Ксанта. — Хомо, дай лапу дядькові Пилипу. І пам’ятай, ти маєш у всьому слухатися його. Він тепер твій головний начальник.

Хома схвально пробурчав щось і, сівши поряд з Вовчком, простягнув мені важку пазуристу лапу. Я стиснув її з глибоким задоволенням.

— Ну ось, ви й познайомилися, — сказала Ксанта. — Я дуже, дуже рада… Як справи, Хомо? Як твоє нічне чергування?

— Уффф! — сказав Хома й заходився тертися широкою коричнево-бурою головою об блакитний комбінезон дівчинки.

— Розумію, — кивнула Ксанта. — Тебе знову кривдили білки?.. Знаєте, дядьку Пилипе, вам доведеться щось придумати. Білки не дають спокою бідному Хомі… Вони кидають у нього вилущеними кедровими шишками. Шишки застряють у його кудлатій шерсті й дуже заважають. Ось погляньте, скільки на ньому шишок.

— Можна пристосувати якогось кібера. Він вичісуватиме Хому, якщо Хома, звісно, дозволить.

— Дозволить, дозволить! — закричала Ксанта. — Правда, Хомо?

— Уфф! — сказав ведмідь, іронічно поглядаючи на мене.

— Ось бачите, Хома знає, що для нього корисно. А білок треба ще раз попередити. Вони страшенно неслухняні. Деякі навіть прибігають у головну диспетчерську й смітять там горіхами.

— Ну, таке свавілля їм доведеться припинити, — рішуче сказав я.

— Атож, — погодилася Ксанта. — Я знаю, — додала вона, — у вас із Хомою тепер буде повний порядок…

Відтак ми вчотирьох вирушили оглядати геотермічну станцію. Ксанта показувала мені різні механізми й пояснювала їх призначення. Хома кивав важкою коричнево-бурою головою, кліпав маленькими очицями, час від часу схвально бурчав. Лише Вовчок тримався стримано. Він ішов позаду, опустивши хвіст, часто позіхав, широко роззявляючи рожеву пащу. Він явно нудьгував. Здається, він не любив техніки.

Спочатку ми пішли до бурових свердловин. Коли я блукав по містечку сам-один, я їх не знайшов. І не дивно… Адже я шукав труби, що стирчали б із землі, з важкими вентилями, як на світлинах батька. Тепер свердловини знаходилися всередині ошатних прозорих башт. Башти були зроблені зі скла й металу і нагадували замки сплячої красуні. До кожної башти вели посипані піском, облямовані квітами доріжки.

А над прозорими стрілчастими дахами тихо шелестіли темними волохатими лапами кедри. На кедрах цілими сім’ями жили вороги Хоми — маленькі легковажні рудувато-сірі білки. Вони і в нас пробували кидати шишками. Лише не поціляли.

— Тут було 56 свердловин, — розповідала Ксанта. — Вони зовсім не глибокі: п’ятсот-шістсот метрів. Одна — найглибша — на краю селища — два кілометри. Свердловини пробурені до підземного парового казана. Ну, це, звісно, не справжній паровий казан, а лише стародавні лави вулкана Камбального. У лавах було багато порожнин, заповнених водою. Вода від вулканічного тепла нагрівалася й перетворювалася на пару. Пара по трубах піднімалася нагору й обертала турбіни електростанції. Оце — одна з таких свердловин. А зараз ми підемо на електростанцію…

— Зачекай, Ксанто, — сказав я. — А що ж, тепер ці свердловини зовсім не дають пари?

— Дають, але дуже небагато, — відказала дівчинка. — Сила пари ослабла, вона вже не може обертати турбіни. Деякі свердловини ще дають гарячу воду. Вона проведена по трубах у наше селище. Ми купаємося в ній і плаваємо у великому критому басейні. Цією водою опалюються і всі будиночки електростанції. Взимку тут тепло. А коли приїжджають туристи і спортсмени-лижники, буває дуже весело. Вони живуть у цих будиночках, катаються на лижах, піднімаються до кратера Камбального, їздять в електросанях на Курильське озеро. І ми теж часто їздимо туди.

— Значить, тут буває багато людей?

— Звичайно… Це зараз, восени, гостей зовсім немає. А влітку й зимою, о, скільки буває народу. Прилітають дитячі екскурсії з різних інтернатів — подивитися вулкани, і Курильське озеро, і стару електростанцію. Приїжджають студенти-енергетики, які вивчають історію техніки; різні вчені, туристи, художники, письменники; приїжджають навіть космонавти — так, відпочити трохи… Адже у нас дуже гарно, еге ж?

— Так, звісно…

Ксанта довго розповідала мені про історію Паужетської геотермічної електростанції, славну, майже столітню історію великої справжньої праці, а я думав про те, яке оманливе перше враження. Ось, до зустрічі з Ксантою, поки бродив тут сам, я побачив лише покинуте селище в тайзі, похилену щоглу і вибите скло над дверима диспетчерської, а тут, виявляється, тече своє життя — потрібне, важливе… Звичайно, все навколо — це вже клаптик історії. Але хіба історія не допомагає будувати майбутнє? Ми черпаємо зараз електроенергію з гігантських термоелементів, опущених у щонайглибші свердловини, ми навчилися регулювати вулкани, зробили їх нешкідливими смолоскипами, які запалюємо лише в дні великих свят… Досягти всього цього нам допомогла й Паужетка, і ця електростанція, теплова енергія Камбального вулкана, який вірно служив людству ціле століття.

«Ми будемо щасливі лише тоді, коли усвідомимо свою, хоча б і найскромнішу, роль». Це сказав один з найвидатніших людей минулого сторіччя — піонер авіації на самій зорі її розвитку, поет, філософ. Мені сто двадцять років, але я мрію ще про один шматок людського щастя… Чому не спробувати знайти його тут? Здається, я зможу тут стати корисним… Ні, я просто переконаний, що я тут потрібен. Хто догляне за всім господарством? А воно — он яке. І посадковий майданчик треба впорядкувати. І приїжджих зустрічати і влаштовувати. Не Хомі ж цим, справді, займатися. Тут можна так усе організувати, що про Паужетку знову заговорять. Місця-бо які! Не можна їм пустувати. І школа… Просто необхідно, щоб поблизу від школи жив бувалий чоловік. Їхні вихователі самі молоді. А, скажімо, така людина, як я…

— Це дуже негарно, дядьку Пилипе, — почув я голос Ксанти. — Адже ви вже п’ять хвилин зовсім не слухаєте, що я вам кажу.

Я зніяковів і розвів руками.

— Пробач, Ксанто. Трохи задумався. Зі старими людьми це буває…

— А ви зовсім і не старий, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Вам щонайбільше вісімдесят років.

— Ех, дівчинко, якби було вісімдесят! Але річ не в цьому. Я хочу поставити тобі одне питання. Дуже важке питання. Скажи мені, як по-твоєму, що для людини найголовніше?

— Ну, це зовсім просто, — посміхнулася Ксанта. — найголовніше для людини, щоб вона була щасливою. А для цього вона лише має робити щасливими інших.

— Гм… Далебі, ти маєш рацію, це справді просто… Ніколи б не подумав, що все на світі так просто… Ну, що ми робитимемо тепер?

— Тепер треба випустити кіберів. Напевно, їм набридло сидіти вимкненими. Час їм братися до роботи.

Ми зайшли в низький скляний будиночок, схожий на оранжерею. Там рядами стояли смішні коротуни — кібери — цілий взвод роботяг, завдання яких полягало в підтримці порядку на території селища й енергоцентралі.

Ксанта привітала всіх, як старих знайомих. Вмикаючи їх по черзі, вона одного поплескувала по блискучому нікельованому плечі, другого гладила по відшліфованій яйцеподібній голові, третьому шепотіла щось у розтруб звукоприймача. Увімкнені кібери починали ворушитися, нетерпляче притупцьовували маленькими лапками, розпростували схожі на граблі механічні руки й діловито бігли у своїх, вочевидь добре їм відомих, справах.

Вовчок, сидячи біля входу в скляний будиночок, критично оглядав кожного вибігаючого кібера, немов перевіряв, чи в порядку той і чи готовий до виконання завдання.

— А ти, маленький, іди збирати сухе листя, — казала Ксанта черговому кіберові, — його багато там на доріжках. Вночі був сильний вітер. Тепер з кожним днем опалого листя буде все більше. Ти підеш прибирати порох у будиночках, — напучувала вона наступного. — Добре прибирай. Потім дядько Пилип усе перевірить… Взагалі-то вони знають, що їм робити, — сказала Ксанта, повертаючись до мене. — Вони всі налаштовані… Просто я з ними розмовляю, щоб їм було веселіше. Вони нудьгують тут ночами самі. А роботи зараз зовсім мало. Коли роботи мало, завжди дуже нудно, правда, дядьку Пилипе?

Я кивнув.

— О, у тебе знову нежить, малюче, — звернулася Ксанта до наступного кібера. — Розумієте, дядьку Пилипе, цей малюк перевіряє всі труби і крани. Ось у нього щодня багато справ. Йому треба оббігти всеньке містечко. Напевно, він перевтомився… Вже декілька днів у нього з носика цяпає щось. Ось бачите…

— Либонь, з мастилом негаразд, — сказав я. — Треба буде потім подивитися.

— То пустити його? — запитала Ксанта.

Але увімкнений кібер, не чекаючи дозволу, вислизнув з її рук і квапливо зашкандибав до виходу.

— А ці вже не можуть працювати, — сумно сказала дівчинка, вказуючи на цілий гурт кіберів, що сиротливо збилися в кутку. — Вони дуже старенькі. Їх налаштовував ще мій прадідусь. Потім вони розладналися. Ось цей, наприклад, найбільший, якщо його випустити, пробіжить трохи, пострибає, перекинеться й чеберяє лапками в повітрі. А він умів ремонтувати доріжки, зчищав стару фарбу на стінах і наносив нову. І ще багато чого вмів… А ось тепер ніхто з наших наставників не вміє його самого полагодити. Мій прадідусь зумів би, але він… — Ксанта важко зітхнула й замовкла.

— Значить, твій прадідусь працював тут?

— Так, він був керівником заповідника, як тепер ви… Але навесні лікар відрядив його лікуватися до Москви. І дідусь більше не повернувся. Мама казала, що з Москви він знову виїхав на Алеутські острови, але вона не хотіла сказати, коли він повернеться. І з ним не можна поговорити по відеотелефону… Я гадаю, що мій прадідусь просто помер, — сумно закінчила Ксанта й опустила очі.

— Ну, що за думки, — заперечив я. — Тепер люди живуть довго. Прадідусь ще приїде. Мине рочок-другий — і він повернеться. Ось побачиш…

— Не знаю, — тихо шепнула Ксанта. — Адже дорослі не завжди кажуть нам правду… А ми вже великі. Через рік весь наш клас виїде зі Сріблястого Лебедя. Нас повезуть далеко на захід, до підніжжя гір Тянь-Шаню. Там будемо жити і вчитися далі, до закінчення загальної школи. А сюди приїде нова група малюків.

— Значить, тут у вас, у Сріблястому Лебеді, лише школа першого кола?

— Так. Перші чотири класи. І ми з Марою зараз у найстаршому. Друге коло ми пройдемо в Середній Азії.

— І вам не шкода буде розлучитися зі Сріблястим Лебедем?

— Шкода, звісно. Але там, куди ми поїдемо, також буде дуже цікаво. Людина не може залишатися завжди на одному місці.

— Ти маєш рацію, Ксанто. Ось і я… Працював у Антарктиді, відтак у Гренландії, а зараз…

— Я знаю, — шепнула дівчинка. — Нам казала наставниця. І ми дуже пишаємося, що будемо тут разом з вами. Ви розповісте нам про те, що бачили і знаєте? Еге ж?

— Розповім, якщо це буде вам цікаво.

— О, дуже!..

Почулися м’які кроки. У скляний будиночок повагом увійшов Вовчок. Він обережно ніс у зубах уже знайомого мені шмаркатого кібера. Вовчок тримав кібера за виступ шкіряної обшивки і всім своїм виглядом виражав відверту огиду. Кібер мляво ворушив лапками. З його довгого з розтрубом носа двома струмками текло прозоре мастило. Вовчок поклав кібера нам до ніг, сів поряд і почав поглядати то на нас із Ксантою, то на кібера. На кібера він дивився з явним несхваленням.

— О-о, — сумно протягнула Ксанта. — І цей геть розхворівся. Вовчок приносить лише тих, які не можуть працювати…

Пришкандибав звідкись Хома, сів поряд з нами і також став дивитися на лежачого кібера.

Червонуваті вічка кібера спалахували й пригасали. Либонь, йому було зовсім зле.

Я дістав з кишені окуляри в старовинній роговій оправі, яких тепер ніхто не носить, і люльку. Окуляри я начепив на носа, люльку натоптав запашним тютюном і закурив. Затягнувшись кілька разів, я засукав рукави куртки.

— А ну, подивимося, що з ним, — сказав я Ксанті. — Тягни сюди інструменти, помічнице. Зараз навчу тебе лікувати кіберів.

Ксанта побігла, сміючись. Її сміх лунав сріблястим дзвіночком.

По-суті, все виявилося з біса просто…

— Яка ж хороша штука — робота, — сказав я своїм новим друзям. — Що там гріха таїти, в Гренландії без мене тепер обійдуться, а ось тут, далебі, й ні. Еге ж?

Хома кивнув кудлатою головою й задоволено пробурмотів щось. Вовчок не відповів. Але з його погляду я зрозумів, що й він цілком згоден зі мною.

А кібер лежав на підлозі скляного будиночка і з надією поглядав на всіх нас.




Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Планета туманов. — Ленинград: Детская литература, 1967. — 384 с.


ПОШУК У КІЛЬЦІ



Летіли мовчки.

— В давнину його називали Фаетоном, — несподівано сказав Рей, продовжуючи пригаслу було розмову.

— Але це була легенда чи… гіпотеза, — заперечив Стів.

— Неточність, — втрутився Електронний Наставник. — Різниця між легендою і гіпотезою полягає в тому…

— Вимкнися! — нечемно перервав Стів. — Сам знаю. Тоді була епоха легенд у житті й гіпотез у науці. Для мене особисто це одне і те саме.

— Ти мусиш вибачитися перед ЕНом, — тихо сказав Рей. — Він образився і вимкнувся цілком. Навіть індикатор погасив. Ти забуваєш, Стіве, параграф третій «Доповнень до Космічного статуту». ЕН повноправний учасник експедиції. Якби не він…

— Знаю, — знову перервав Стів. — Але я з біса втомився від його нескінченних повчань. За ці чотири місяці…

— За ці чотири місяці ми не раз потрапляли в досить складні ситуації. І якби не наш Електронний Наставник…

— Це я вже чув. Навіть від нього самого. — Стів указав поглядом на нерухому постать кібера. — Між іншим, титани не мали б хвалитися своїми титанічними звершеннями. Для них це просто робота. А я всього лише людина.

— Певна річ, — м’яко сказав Рей. — Ти дуже втомився. Ми всі втомилися. Навіть він. Його інтелект чудовий. Нічого досконалішого земна наука не створювала. І проте мені починає здаватися, що він близький до межі своїх можливостей. У перші місяці польоту він ніколи не вимикався. А зараз став дуже образливий. Вибачся, Стіве.

— Дай мені відпочити від нього хоч кілька хвилин.

— Ти це робиш щодня в години сну. Він ніколи не спить. Люс попереджав, що повні вимкнення ЕНа украй небажані. Точно невідомо, що тоді відбувається в його електронному інтелекті. Кожне вимкнення — знак емоційного перевантаження.

Стів усміхнувся:

— Боїшся, що у нього буде інсульт?

— Ти хам, Стіве, — почувся тихий, рівний голос кібера, — хам дуже давнє слово. Зараз воно вийшло з ужитку. Хам — вимерлий різновид homo sapіens[91], згідно з психоаналітичною класифікацією Телбріджа. Хами були широко поширені до початку двадцять першого століття. Відтак їх кількість почала зменшуватися. Характерні ознаки: примітивність думок, інтелектуальна обмеженість, тупуватість, невихованість, що доходить до грубості й поєднується з необмеженою зарозумілістю, самозвеличуванням, первісним уявленням про власну винятковість. Соціальне коріння — егоїзм, викривлене виховання, іноді погана спадковість. У сучасну епоху хамство — психологічний атавізм[92]. Може проявлятися в екстремальних умовах. Лікування — спеціальний санаторний режим. Профілактика — самокритичний аналіз, кохання, музика, поезія.

Рей і Стів мовчки дивилися на кібера. Його широке, бліде обличчя-маска з кучерявою золотистою борідкою античного мудреця було, як завжди, нерухоме, але у глибині темних зіниць спалахували золотисті іскри і зелений медальйон на грудях — індикатор контакту — світився яскравіше, ніж зазвичай.

Електронний Наставник замовк, і в салоні пошукового планетольота МП-112 стало дуже тихо. Лише ледь чутний дзюркотливий наспів головного електронного мозку космічного корабля долинав з центрального коридору, що вів на пульт управління.

— Ти мусиш вибачити Стіва, ЕНе, — сказав нарешті Рей. — Останній пошуковий політ був дуже важким. Усі втомилися.

Кібер кивнув, але не відповів. Його зеленкуватий медальйон продовжував яскраво світитися.

Стів спантеличено тер підборіддя, поглядаючи спідлоба то на Рея, то на кібера.

— Скажи ж щось, Стіве. — Рей поклав руку на плече свого помічника.

Стів поволі підвівся. Губи його затремтіли:

— Скажу. Звісно скажу. Хамство — подібне програмування. І щоб я колись іще пішов у пошуковий рейс із таким ось, вибачте на слові, мудрієм…

Він не закінчив. Різко обернувся і стрімко вийшов з салону. Двері безшумно засунулися. Рей і Електронний Наставник залишилися удвох.

— У нас із ним психологічна несумісність, — поволі промовив ЕН, дивлячись просто в очі Рею. — Я це давно зрозумів. Я дратую його, так само як і мене він. Мене не перевіряли на психологічну сумісність з людьми. Вочевидь, це необхідно.

— Так, далебі, — задумливо сказав Рей, — а наразі прийми мої вибачення за нього. Він одумається й також вибачиться.

— Достатньо твого пояснення, Рею, — сказав кібер. — Вважатимемо інцидент вичерпаним.

Його погляд знову став спокійним, і яскравість медальйона впала до нормальної.

— Отож, повертаючись до нашої розмови, — продовжував після короткої мовчанки Рей, — сьогоднішня знахідка Стіва змусила нас пригадати старовинну легенду про Фаетон. Якщо це справді уламок штучної споруди, значить… До речі, що тобі відомо про Фаетон, ЕНе?

Зелений медальйон на грудях кібера знову став яскравішим:

— Фаетон… Фаетон… Кілька секунд терпіння, Рею. Розділ — космогонія[93], підрозділ планетологія[94], параграф — Сонячна система… Меркурій, Марс, Юпітер… Так… Є. Фаетон — гіпотетична планета в нашій Сонячній системі. Могла розташовуватися між орбітами Марса і Юпітера. Вочевидь, складалася з кількох оболонок, схожих з оболонками Землі й Марса. Передбачувані параметри близькі до земних. Два супутники, за Савченком — чотири супутники. Не виключається технічна цивілізація. Припинила існування в інтервалі часу від півтора мільярдів до трьох з половиною тисяч років тому. Причини руйнування…

— Даруй, ЕНе, це я пам’ятаю. Висловлювалися різні точки зору, аж до самознищення цивілізації.

— Термоядерна війна, — кивнув кібер, — і активізація природних ядерних реакцій у ядрі планети. Викладати історію питання?

— Не треба. Написано про це чимало.

— У моїй пам’яті одна тисяча вісімсот одинадцять публікацій. Особливо багато про Фаетон писали на самому початку космічної ери в двадцятому столітті. Потім інтерес згас у зв’язку з розгортанням досліджень на реально існуючих планетах.

— Якщо не помиляюся, одна з найважливіших робіт належить ученому двадцятого століття Савченку? Нам розповідали про нього в курсі історії планетології…

— Савченко. — Він зробив коротку паузу, щоб відшукати відповідний розділ у своїй електронній пам’яті. — Савченко… Ні, не той. Ще один — теж не годиться… Є… Савченко Алекс — видатний космолог[95] кінця двадцятого — початку двадцять першого століття. За освітою геолог, головні роботи присвячені планетології та космогонії. Багато в чому випередив свою епоху, але його ідеї завоювали загальне визнання лише в кінці двадцять першого століття. Посмертно нагороджений Великою золотою медаллю з блакитними діамантами Всесвітньої Академії наук. Деякі положення космогонічної теорії Савченка досі залишилися непідтвердженими, проте ніким не заперечуються. Це стосується і його праці «Про зіткнення планет», у якій розглядалася гіпотетична історія Фаетона. Праця була опублікована вперше у дві тисячі другому році і відтоді багато разів перевидавалася. Останнє з відомих мені видань датовано дві тисячі вісімдесят четвертим роком.

— Мабуть, про цю працю нам і розповідав професор, що читав курс історії планетології, — відзначив Рей.

— У моєму списку публікацій, присвячених Фаетону, вона передостання, — кивнув ЕН. — Під номером тисяча вісімсот десять.

— А найостанніша? — поцікавився Рей.

— Останньою була монографія Муна, депонована[96] у фондах Академії космогонії три роки тому. Мун — молодий аспірант відомого космолога Нава і стверджує у своєму дослідженні, що Фаетон узагалі не існував. Передмову до монографії Муна написав Нав.

— Здається, нашій експедиції випадає честь поставити останню крапку в цій давній суперечці, — зазначив Рей.

— Якщо тільки те, що віднайшов Стів, не виявиться уламком старовинного космольота, вплавленим у мінеральну субстанцію, — скептично мовив ЕН.

— Земного космольота?

— Не обов’язково земного, але навіть і це не виключено.

Рей похитав головою:

— Земні кораблі не заглиблювалися в кільця Сатурна.

— Слушно, — підтвердив ЕН, — але уламок міг бути затягнений у кільце після аварії. Аварії в околицях Сатурна траплялися. В моїй пам’яті їх три. Остання була близько ста років тому, в дві тисячі двісті сорок другому році. Дослідницький корабель «Метеор-одинадцять» з трьома кібернетичними інтелектами на борту зіткнувся з невеликим астероїдом і загинув. Усі кіберіни загинули також.

— Кіберін, — поволі повторив Рей. — Це слово вже давно не вживається.

— Ми з вами існуємо в епоху скорочень, Рею. Звукова мова вимагає стислості. Тому термінологія спрощується. Поняття «кібернетичний інтелект» було замінене скороченням кіберін, а відтак — кібер. Можливе й подальше скорочення — кіб.

— Ти не зовсім маєш рацію, ЕНе… Кібер — дуже старе слово. Воно виникло ще на зорі епохи НТР[97] — років чотириста тому. Лише тоді воно означало щось інше…

— Знаю, — сказав Електронний Наставник. — Абсолютно нові слова зараз виникають рідко. Значно частіше використовуються забуті старі. Але слід підкреслити, що різниця між стародавнім кібером і, наприклад, мною значніша, ніж між вами, Рею, і наприклад, динозавром.

— Одначе, — Рей посміхнувся, — ти схильний іноді до образного мислення, ЕНе.

— Я постійно удосконалююся, спілкуючись з вами, Рею, й… зі Стівом, — дуже ввічливо відповів кібер.

Рей уважно подивився на свого електронного співрозмовника. Медальйон Ена світився спокійно й рівно, обличчя-маска було незворушне, як завжди, але в погляді широко розставлених очей Рею видався відтінок легкої іронії.


* * *

Планетоліт МП-112 висів нерухомо над сріблястою, ледь вигнутою вдалині поверхнею третього кільця планети. Велетенська золотисто-перламутрова півкуля Сатурна заступала весь сектор огляду в ілюмінаторах лівого борту. З другого боку в ілюмінатори було видно розсип яскравих зірок і далеке маленьке Сонце.

— Відстань до поверхні кільця три тисячі сто кілометрів, — сказав Стів. — Ми опустимося на три тисячі вісімдесят кілометрів і рухатимемося у бік його внутрішнього краю. Вийдемо на вчорашній фрагмент за сигналами радіомаяка, який там залишений. І звідти почнемо пошук.

— Ти не вважаєш за потрібне оглянути вчорашню знахідку ще раз? — запитав Рей.

— Навіщо? Голографічна зйомка зроблена, а проби отримаємо, коли повернемо назад зонд радіомаяка.

— Але вчора ми обговорювали доцільність висадки…

— Висадка на фрагмент таких складних обрисів і неясного походження недоцільна й небезпечна, — втрутився Електронний Наставник.

— Ось бачиш, — усміхнувся Стів.

— І все ж я вважаю, що голограм і проб у цьому випадку недостатньо, — рішуче заявив Рей. — Необхідний безпосередній огляд деталей фрагмента. Лише після цього ми маємо право зробити остаточні висновки.

— Спочатку продовжимо пошук. Поблизу можуть виявитися ще подібні фрагменти. Висадимося на найбільший і найцікавіший.

— Хіба твоя вчорашня знахідка недостатньо цікава, Стіве?

— Ти не бачив її зблизька і не уявляєш, з яким ризиком пов’язані причалювання й висадка.

— В даному випадку Стів повністю має рацію, — підтвердив ЕН. — Аналіз голограм майже виключає причалювання.

— Ти сказав «майже». — Рей уважно подивився на кібера.

— Вірогідність успіху п’ять відсотків.

— Коли ти встиг проаналізувати голограми?

— Сьогодні вночі, коли ви відпочивали.

— І який висновок?

— Вірогідність штучного походження п’ятдесят відсотків.

— На одній з голограм виразно видно ряд деталей, природне походження яких вельми сумнівне. Всі ці приступки, карнизи, отвори…

— Природа нескінченно багатоманітна у своєму розмаїтті, — багатозначно промовив Електронний Наставник і навіть підняв угору вказівний палець.

Цей жест, відповідно до малої програми, підкреслював особливу значущість сказаного.

— Ти хочеш сказати, ЕНе, що сама по собі форма уламка ще ні про що не свідчить? — спробував уточнити Рей.

— Уламки, що складають третє кільце цієї планети, нескінченно різноманітні за складом, розмірами, обрисами. Переважна більшість їх — похідні космовулканічних процесів, ти не станеш заперечувати цього, Рею. На мільярди мільярдів випадків космічний вулканізм міг одного разу видати фрагмент, схожий на творіння людських рук.

— Правильна відповідь у цьому випадку для нас надзвичайно важлива, ЕНе. За сотні років космічної ери люди Землі, можливо, вперше підійшли до порога, за яким їх чекає відповідь на одну з найбільших загадок Космосу…

— Говори простіше, Рею, — тихо зазначив Стів. — Ти забув, хто твій опонент.

— Не турбуйся, Стіве, — так само тихо відпарирував ЕН. — Колега Рей висловлює свої думки завжди дуже чітко. Образність при чіткості й коректності не перешкода для надійності контакту. Рей мав на увазі загадку виникнення біонтів[98] та біологічного розуму. Іншими словами: Земля правило чи виняток.

— До речі, а як ти вважаєш, ЕНе? — запитав Рей, з цікавістю поглядаючи в обличчя кібера.

— Чи, вірніше, яке середнє арифметичне з твоєї начинки щодо цього питання, — пробурмотів Стів, але так тихо, що ні ЕН, ні Рей не розчули.

— Якщо ти не заперечуватимеш, Рею, я ухилюся від прямої відповіді, — сказав ЕН після невеликої паузи. — Гадаю, я маю право так учинити, бо це ніяк не вплине на долю нашого рейсу. Причина — в недосконалості мого програмування. Це зовсім не докір. Ваше програмування також небездоганне. Особливо у Стіва. Я вважаю, що висловлюватися з кардинальних проблем при подібному програмуванні безвідповідально.

— Ну як? — поцікавився Стів, піднімаючись з крісла. — Присутнім усе ясно? Між іншим, один стародавній філософ стверджував, що той, хто слухає, мудріший від того, хто говорить. Якщо не буде заперечень, я йду на пульт управління і — поїхали…

— Як сказав перший космонавт Землі, вирушаючи в перший космічний політ, — спокійно додав ЕН.


* * *

«Падіння» МП-112 до поверхні третього кільця тривало зовсім недовго. Світла стрічка змінювалася на очах. Спочатку на ній з’явилася шагрень[99]. Шагрень перетворилася на складний візерунок смуг, вузлів, спіралей. Відтак означився рельєф — ділянки більш піднесені й заглибини, в яких просвічували далекі зірки. Поступово проступали барви. Вони густіли, яскравіли, і, нарешті, дивний світ, до якого наближався планетоліт, перетворився на фантастично строкате кришиво різноколірних частинок усіляких обрисів, форм і розмірів. Це кришиво поволі пливло під планетольотом, подібне до велетенської річки, освітленої спокійним перламутровим світлом близької планети. У єдиному русі всього потоку існували якісь свої течії, протитечії, «водоверті», відображені візерунками різноколірних частинок. Цей візерунок змінювався дуже поволі, але неухильно. Одні смуги й спіралі зникали, інші проступали, видозмінювалися, ускладнювалися.

Рей подумав, що в цих нескінченних перетвореннях наявне якесь особливе, таємниче життя дивовижних кілець цієї все ще загадкової планети.

Околиці Сатурна вивчаються вже декілька років, та лише щойно тепер космонавти Землі дісталися до його кілець. Несподіванки тут чекали на кожному кроці. Це був дивовижний природний музей гірських порід, мінералів, елементів і водночас велетенська природна лабораторія, де в космічному вакуумі в умовах нерозгаданих ще випромінювань гігантської неостиглої планети, продовжувалося мінералоутворення, росли різнобарвні кристали невідомих сполук. Третє кільце містило цілий океан загадок. По суті, кожен його фрагмент заслуговував на те, щоб стати темою окремого дослідження…

Їх політ був пошуковим. Треба було встановити переважаючі мінерали й елементи, з’ясувати умови експлуатації тих, яких на Землі й на планетах земної групи залишилося мало. У зовнішніх кільцях переважав лід. У кришиві його млинчастих фрагментів, оточених дрібнішими уламками, аж до окремих кристалів, лише зрідка траплялися мінеральні частинки невеликих розмірів. Проте вже у внутрішніх зонах другого кільця уламків гірських порід і мінералів стало більше. Вдалося виявити скупчення частинок, збагачених бором, магнієм, титаном, рідкісними землями[100]. Це було важливе відкриття, важливе, перш за все, з практичної точки зору. Воно одне виправдовувало витрати на їх експедицію. Але потім очам дослідників відкрився вражаючий мінеральний світ третього кільця, і, нарешті, ця вчорашня знахідка Стіва…

Чи може вона служити доказом існування неземної цивілізації? Цивілізації нескінченно стародавньої і, найпевніше, загиблої задовго до появи на Землі людини. Рей був переконаний, що може, тому йому так кортіло побачити все самому…

Настали хвилини напруженого очікування. Стів у кріслі пілота, Рей біля ілюмінатора прямого огляду уважно вдивлялися в багатоколірний візерунок мінерального царства третього кільця, над яким поволі пропливав планетоліт. З висоти всього двадцяти кілометрів краєвид, що відкрився оку, водночас і приголомшував і зачаровував. Весь простір під планетольотом застилав казковий килим, немов витканий на чорній основі з нескінченного розмаїття кольорів і відтінків. У чорноті основи просвічували зірки південної півкулі небесної сфери Сатурна. Вдалині, там, де різнобарв’я килима, поступово блякнучи, зливалося з чорнотою навколишнього простору, починався розсип зірок. Спокійне перламутрове світло величезної планети, що займала все поле зору зліва по борту, осявало цей застиглий божевільний сплеск барв, підсилюючи їх контрастність різкою шагренню тіней.

— Фантастика якась! — пробурмотів Рей, відриваючись від ілюмінатора.

— Атож, — підтвердив Стів. — Не можу уловити сигналів радіозонда. Ми вже давно увійшли в радіус його дії.

— Перешкоди?

— Ні. Перешкоди на інших частотах. У маяка ультракороткохвильовий діапазон. Сатурн на ньому зазвичай не розмовляє.

— А що чутно в діапазоні частот маяка?

— Нічого. Абсолютна тиша.

— Значить, ще не долетіли?

— Дурниці! Бачиш цей блакитний овоїд[101] з райдужною облямівкою? Це було близько від нього. Ми маємо знаходитися над маяком. А він мовчить…

— Дозволь, я спробую, Стіве, — почувся спокійний голос Електронного Наставника.

— Можеш зайняти крісло другого пілота.

— Дякую.

Влаштувавшись у кріслі другого пілота, ЕН обережно вклав мізинець лівої руки з металевим наперстком на кінці у спеціальне гніздо на панелі управління. В кабіні стало тихо. Стів уважно вдивлявся в контрольні екрани. ЕН, випроставшись у кріслі, сидів цілком нерухомо. Рей знав, що в такі миті ЕН сам ставав однією з ланок складного ланцюга приладів космічного корабля.

Покинувши ілюмінатор прямого огляду, Рей підійшов до пульта управління і зупинився за кріслами пілотів. Інформація, яку безперервно подавали екрани, не залишала сумнівів. Район був той, але радіомаяк не озивався. Нарешті ЕН ворухнувся.

— Ну? — питально промовив Стів.

— Ти маєш рацію. Сигналів зонда немає.

— Чому?

— Вийшов з ладу. Якась аварія.

— Треба було для контролю залишити другий маяк, — відзначив Рей, покусуючи губи й насилу стримуючи ладне прорватися роздратування.

— Може, залишити їх з десяток? — огризнувся Стів.

— Ну а що ти пропонуєш тепер робити?

— Спробуємо знайти так.

— Легко сказати.

— І не таке бувало. Ми пошуковики. Спустимося до десяти кілометрів…

— Змушений внести заперечення, — сказав ЕН. — Ми на допустимій межі дальності для планетольотів даного типу. Подальше зближення з необстеженими космічними об’єктами протипоказано.

— Допустимі межі встановлюють люди і, коли необхідно, змінюють їх.

— В даному випадку необхідність відсутня.

— А що ти пропонуєш, ЕНе? — Рей визнав за необхідне втрутитися.

— Спробувати уточнити місцезнаходження фрагмента звідси за допомогою голограм Стіва і вислати малу ракету.

— Я думаю, це буде правильно, Стіве.

— Ти — капітан. — Стів знизав плечима.

— У такому разі стабілізуй планетоліт над центром блакитного овоїда. Він, імовірно, потрапив на один з твоїх учорашніх кадрів.

— Край потрапив, — пробурчав Стів, маніпулюючи клавішами на пульті управління.

— Як і раніше нічого не чути, ЕНе? — поцікавився Рей у кібера.

— Сигналів радіозонда немає.

Через кілька хвилин встановили за голограмами гадане положення загадкового фрагмента. Висунули спрямовану антену. Зорієнтували. Радіозонд мовчав.

— Лечу, — вирішив Рей.

— Але ти не знайдеш, — скривився Стів. — Там таке кришиво і все схоже. Вчора це була чиста випадковість, що я… затримався біля нього…

— Спробую все-таки. Можливо, розгледжу сам маяк.

— Голка в горі металевого брухту… Ти не уявляєш, як усе це виглядає зблизька.

— Дещо уявляю за твоїми голограмами.

— Давай краще полечу я. Мені буде простіше, і, до речі, перевірю свої вчорашні враження. Одна штука мені вчора видалася дивною. Я не розповідав тобі.

— Що саме?

— Якась незрозуміла радіолуна. А зараз починаю думати, що це могла бути й не радіолуна.

— Поряд Сатурн із його випромінюваннями.

Стів похитав головою:

— Ні, це не Сатурн… Якщо тільки мені не здалося, це щось зовсім інше.

— Як воно проявлялося?

— Розумієш, так дивно, що мені навіть не захотілося тобі розповідати, особливо після тієї полеміки в нашим шановним Мудраком.

— І все-таки?

— Я чув свої власні слова, які адресував тобі, але їх мовби вимовляв інший голос.

— Інший?

— Так… Не мій голос. Але я це погано розрізняв. Луна накладалася на твої слова, Рею. Мене насамперед цікавило, що говориш ти. Я спочатку навіть не надав значення цій луні. Тим більше що ми тоді розмовляли про мою знахідку. Обидва були збуджені. Вже по дорозі назад я задумався про цей голос.

— Значить, інтервал між сигналами й відображенням був досить значним?

— Декілька секунд. Але, розумієш, це не було простим відображенням. Слова залишалися моїми, але… їх вимовляв інший голос. Начебто жіночий голос, Рею.

— Він був схожий на голос однієї з твоїх знайомих, Стіве? — запитав нараз ЕН.

Стів невдоволено глянув на кібера.

— До чого тут мої знайомі? Вони залишилися на Землі або, в крайньому випадку, на Марсі.

— Ні, це важливо, Стіве, — і кібер багатозначно підняв палець.

— Запевняю вас обох, це зовсім не було галюцинацією.

— Значить, луна має бути записана на плівці наших переговорів. Нічого не варто перевірити.

Рей зробив рух, щоб устати.

— Не турбуйся, Рею, — сказав ЕН. — Я вже перевіряв. Плівку вашої розмови я прослуховував уночі, коли аналізував голограми. На плівці лише ваші голоси — твій і Стіва. І нічого більше. Надійність сто відсотків.

— Трясця! — вирвалося у Стіва.

— Емоційна нестриманість… — почав ЕН, знову піднімаючи палець.

Рей багатозначно глянув на кібера, той кашлянув і замовк.

— Ну, продовжуй, — похмуро запропонував Стів.

— У нас немає часу на дискусії, — швидко сказав Рей. — Планетоліт не може довго залишатися поблизу кільця. Погляньте на інтенсивність випромінювання! Ми витрачаємо зараз надто багато енергії на захист. Я згоден. Лети ти, Стіве, — залишиш там другий радіомаяк, відтак відразу полечу я.

— Летіть обоє, — запропонував ЕН. — Я залишуся на планетольоті. За інструкцією це допустимо, коли планетоліт знаходиться у фіксованому положенні.

— Ні, — рішуче відрізав Стів. — Спочатку я полечу сам, а потім подивимося.

— Будь ласка, — спокійно сказав ЕН і неквапливо покинув кабіну управління.


* * *

Приблизно через півгодини після старту пошукової ракети короткі повідомлення Стіва почали чергуватися з репліками, що свідчили про його зростаюче роздратування.

— Висота триста метрів, ще один схожий фрагмент… Трясця… Не він… Змінюю курс… Незрозуміло… Висота двісті… Навіть я не можу знайти його… Висота триста… Змінюю курс… Ні… Знову не те… А, щоб ти анігілював…

— Спробуй рухатися паралельними курсами, — порадив Рей.

— А я що роблю? — відгукнувся Стів, сердито глянувши з центрального екрану. — Просто не розумію, куди він міг запропасти.

— Як із випромінюванням, Стіве?

— На межі.

— Тоді повертайся. Придумаємо щось інше.

— Ще кілька курсів, Рею. Не міг же він випаруватися!

— Гаразд. Але не більше п’яти хвилин. Може, ми неточно визначили район?

— Район визначений точно, — заперечив ЕН, що повернувся в кабіну управління відразу ж після старту пошукової ракети. — Стів уже кілька разів пролітав над тим місцем, де має знаходитися маяк.

— Чому ж він не бачить?

— Фрагмент міг змінити положення. Стів бачить його з іншого боку і не може впізнати.

— Стіве, ти чув думку Ена?

— Чув, хай йому біс, але мені від цього не легше. Я не можу пірнути всередину кільця. Проміжки тут надто малі навіть для розвідувальної ракети.

— Повертайся, Стіве.

— Зараз… Ще два курси — і повертаюся.

— Стіве, чи чути вчорашню луну? — поцікавився кібер.

— Спочатку мені здалося, що так, але зараз я її не чую.

— І знову був жіночий голос? — запитав Рей.

— Начебто. Чутно було кепсько. Стоп… Я бачу його, хай йому грець. Справді, цей фрагмент змінив положення. Тепер відкрився майданчик. Я спробую причалити, Рею.

— Не дозволяй йому, — швидко сказав ЕН. — Не можна.

— Чому це не можна? — сердито запитав з екрану Стів. — Майданчик великий і рівний. Подивіться самі. Передаю вам зображення.

— Не можна, — повторив кібер. — Небезпечно. Наростає якесь нове випромінювання.

— Повертайся, Стіве, — наказав Рей. — Негайно повертайся. Скинь радіомаяк на цей майданчик і — назад. Це наказ.

— Зрозумів, виконую, — відказав Стів.

Його зображення на центральному екрані раптом розпливлося і зникло.

— Що трапилося, Стіве? — стривожено запитав Рей.

— Нічого, — почувся спокійний голос Стіва. — А що?

— Ти бачиш нас?

— Так… А ви мене хіба ні?

— Ні.

— Але ж чуєте. У мене наразі все гаразд. Хоча… От чорт!..

Почувся наростаючий шерех, і голос Стіва потонув у ньому.

— Стіве, Стіве, відповідай… Що трапилося? Відповідай негайно, Стіве…

Відповіді не надійшло. Екран прямого відеозв’язку з ракетою Стіва залишався темним.

— Стіве… Відповідай…

— Трапилося щось непередбачене, — сказав ЕН. — Очевидно, йому потрібна допомога, Рею.


* * *

Рей уже був готовий до вильоту на запасній ракеті, коли ЕН повідомив, що Стів повертається.

Рей у польотному комбінезоні, але ще без шолома квапливо повернувся в кабіну управління.

— Він у зоні прямої видимості, — сказав ЕН, указуючи на один з екранів. — Через тридцять п’ять секунд підійде до вхідної камери. Можеш поговорити з ним, він чує.

— Що трапилося, Стіве?

— Якась чортівня, — почувся голос Стіва. — Зараз причалю, і побалакаємо…

— А чому немає зображення?

— Ці прилади… відеозв’язку. З ними щось трапилося.

— Самопочуття? Може, потрібна допомога?

— Ні. Я бачу планетоліт і шлюз. Перейшов на ручне управління.

Рей швидко поглянув на ЕНа. Той спокійно кивнув у відповідь, але промовчав.

— Що з автопілотом, Стіве?

— Ось зараз розберемося…

Кілька хвилин опісля вони всі троє сиділи в центральному салоні корабля. Третє кільце Сатурна, від якого планетоліт знову віддалився на три тисячі кілометрів, знову перетворилося на гладку матово-сріблясту стрічку, осяяну подвійним світлом близької планети і далекого Сонця.

Всупереч звичаю, Стів довго мовчав, часто кліпаючи і, вочевидь, збираючись з думкам. Обличчя його виглядало змарнілим, губи були щільно стиснуті. Нарешті він відкинувся на спинку крісла, мигцем поглянув на ЕНа і, зупинивши погляд на Реї, похитав головою:

— Розумієш, ніколи зі мною такого не траплялося… Нерви здають… Здається, ще ніколи в житті я так не лякався.

— Розкажи все по черзі, — попросив Рей.

— Зараз. Хочу зібратися з думками, а вони розбігаються, немов хтось чи щось перебовтало мені мізки, наче білок із жовтком у курячому яйці…

Він кинув швидкий погляд у ілюмінатор зовнішнього огляду і знову похитав головою.

— То що, власне, сталося?

— Ти, звісно, можеш вирішити, що я божеволію, Рею, — похмуро сказав Стів, відводячи очі, — але я… там, біля кільця, розмовляв з кимось, після того, як… урвався зв’язок в планетольотом. Вірніше, після того як вони його перервали.

— Хто «вони», Стіве?

Він потряс головою:

— Не знаю. Але я чув їх голоси. Вони зверталися до мене. І я… відповідав їм…

— Розкажи все з самого початку.

— Я довго шукав цей клятий фрагмент. Радіація була на межі, і захисне поле ледве давало раду з нею. Я вже подумував про повернення, коли несподівано побачив його… Він змінив положення, і тепер деталі, які здавалися штучними, були звернені всередину кільця, та зате відкрився досить рівний майданчик. Нашого радіомаяка я не бачив. Він міг знаходитися в якійсь розколині. Коли я хотів причалити і висадитися, ти наказав повертатися. А потім раптом зник відеосигнал. Я встиг ще скинути другий радіомаяк. Хотів скинути його на той самий майданчик, до якого думав причалити. Але, здається, не поцілив у нього. Радіомаяк зник за якимсь виступом, і цієї самої миті відмовив радіозв’язок. Я перестав чути і планетоліт, і сигнали радіомаяка. Втім, мені здається, що сигнали радіомаяка припинилися трохи раніше…

— Здається? — вирвалося в Рея.

— Розумієш, ще до того, як урвався зв’язок з планетольотом, я почув у навушниках якісь завивання. Гадав, що це Сатурн, що посилилися перешкоди, тим більше що і зовнішня радіація росла. Але крізь перешкоди я ще розрізняв сигнали радіомаяка, поки він зближувався з фрагментом. А після того, як він зник за скельним виступом — я бачив цю мить, тому що знаходився всього в ста метрах, — вже нічого не можна було розібрати. І тут-таки урвався зв’язок з планетольотом.

— Ну, а що з голосами, Стіве?

— З голосами? — Він почав терти долонею чоло. — Ну звісно. Голоси… Знаєш, Рею, я гадаю, що і вчора вони були. Розумієш, не луна, а ці голоси…

— Але на плівці нічого не виявилося.

— Так-так, звичайно… І це найзабавніше у всій абракадабрі.

Стів знову замовк, відкинувся в кріслі, стиснув долонями скроні й заплющив очі.

ЕН тихо встав. Зробивши Рею застережний знак, він безшумно вийшов із салону.

Стів продовжував сидіти нерухомо, не розплющуючи очей. Пауза затягувалася, і Рей визнав за необхідне перервати її.

— Про що ж говорили голоси?

Стів не відповів.

— Що з тобою, Стіве? Чому мовчиш?

Тиша… Рей обережно доторкнувся до плеча товариша. Руки Стіва безсило впали уздовж тулуба, і голова відкинулася назад. Він або спав, або знаходився в глибокій непритомності.

Коли, через декілька хвилин, ЕН повернувся в салон, він застав Стіва лежачим на дивані. Рей, присівши поряд, задумливо перебирав прозорі упаковки ліків.

— Я дав йому препарат «УН-чотири», — сказав Рей у відповідь на питальний погляд ЕНа. — Він знепритомнів, але зараз уже приходить до тями.

Кібер кивнув розуміюче. Відтак запитав:

— Перенесемо до кабіни?

Стів ворухнувся. Не розплющуючи очей, пробурмотів:

— Не треба… Мені краще. Зараз сам встану.

— Ні, — заперечив Рей. — Лежи і відпочивай.

ЕН поманив Рея пальцем і, не відриваючи незмигного погляду від його очей, сказав зовсім тихо:

— На плівці немає нічого, крім запису вашої розмови.

— А що було зі зв’язком?

— Нічого. Апаратура у повному порядку. Але вимкнена… Розумієш? Він сам усе вимкнув, — ЕН кивнув у бік Стіва.

Зелений медальйон на грудях кібера світився яскравіше, ніж зазвичай.


* * *

Розмова зі Стівом не розвіяла сумнівів Рея. Звісно, все це було дуже схоже на галюцинацію. Стів запевняв, наприклад, що відповідав на голоси. Його «відповідей» плівка також не зафіксувала. І проте щось насторожувало… Стів дуже досвідчений космічний пілот. Вони літають разом уже давно. Ніколи нічого подібного з ним не траплялося. Втім, і в четвертому сторіччі космічної ери космос продовжує задавати людям загадки і залишається Великим Невідомим… Чимало знаменитих асів змушені були назавжди відмовитися від космічних польотів. Діагнози медиків у таких випадках звучали по-різному, але сенс залишався один і той самий: боязнь Невідомого… Вона виникала несподівано, в найрізноманітніших ситуаціях, і, ймовірно, саме вона була справжньою причиною багатьох загадкових катастроф у космосі. Тому медики були безжальні: при перших же ознаках цього дивного захворювання космонавтів дискваліфікували назавжди. Схоже, що і Стіву тепер не уникнути дискваліфікації.

Яка, по суті, несправедливість! Спіткнутися на порозі такого відкриття. Винен, звісно, він — Рей. Не слід було посилати Стіва самого в цей останній політ. Його збудження і сутички з ЕНом свідчили самі за себе. Летіти мав він — Рей…

І він полетить, мусить полетіти, незважаючи на те, що Електронний Наставник заперечує проти ще одного зближення із загадковим уламком. Але голограми недостатньо. Рей має побачити все зблизька сам, навіч. Крім того, треба забрати назад зонди радіомаяків з мінеральними пробами. А може, вдасться навіть здійснити й висадку… ЕН стверджував, що вона дуже небезпечна, і Стів підтвердив це. Однак люди Землі змогли проникнути так далеко в космос саме тому, що рефлекс пошуку у них був сильніший від інстинкту самозбереження.

Є, щоправда, параграф Космічного статуту: «У разі серйозного захворювання одного з космонавтів планетоліт із екіпажем з двох чоловік має негайно прямувати на найближчу стаціонарну базу». Найближча стаціонарна зараз на Ганімеді. Зробили вони чимало, навіть якщо виключити останнє відкриття. Але саме це останнє — найбільш вражаюче. Як же зупинитися тепер на півдорозі… Ніколи ще за три з половиною сторіччя космічної ери перед людьми Землі не виникав так зримо доказ, що вони не самотні в безмежному Всесвіті. Якщо, звісно, сама форма уламка є таким доказом. Речовий склад може виявитися другим доказом. Але для цього треба дістати назад зонди або висадитися на фрагмент.

А як бути з тим параграфом? Стів, щоправда, стверджує, що він цілком здоровий, що страх, пережитий у польоті, і непритомність — дурні випадковості. Крім того, їх усе-таки троє: ЕН — повноправний учасник експедиції. Діючий Космічний статут затверджувався понад десять років тому. Тоді ще не існувало кібернетичних інтелектів, подібних до ЕНа. Кіберів попередніх поколінь статут не брав до уваги. Але ЕН не звичайний кібер. То як тепер із цим параграфом? Свідоме порушення Космічного статуту також загрожує дискваліфікацією. Як він має вчинити?

Думки поверталися немов по колу, проганяючи сон. А відпочинок був необхідний, Рей відчував це. Вислизнувши зі свого спального «кокона», він пройшов у душову. Пробіг поглядом програми, вибрав блакитну, якою ніколи не користувався. Під кнопкою цієї програми був напис: «При крайньому збудженні. Гранично заспокоює». Проте й після заспокійливих водно-повітряних процедур цієї програми заснути вдалося не відразу.


* * *

Вони вилетіли удвох з ЕНом, залишивши Стіва самого на планетольоті, що завис у ста кілометрах над блакитним овоїдом. До самого старту розвідувальної ракети ЕН продовжував наполегливо відраджувати Рея від польоту. Лише зайнявши крісло другого пілота в тісній кабіні ракети, він нарешті замовк і, вклавши пальці лівої руки у спеціальні гнізда на панелі управління, мовби відокремився від Рея, хоча тепер вони сиділи зовсім поряд. Ліктем правої руки, що лежала на бильці крісла, Рей відчував крізь тканину еластичного комбінезона гнучкий і рухомий ліктьовий суглоб кібера. Погляд Ена був спрямований уперед, в ілюмінатор прямого огляду. Покази приладів на панелі управління не цікавили його. Під’єднавшись до електронного мозку ракети, він сам став частиною складної електронно-обчислювальної апаратури маленького космічного корабля.

Падіння ракети до поверхні третього кільця було недовгим. Золотисте, медово-перламутрове забарвлення кільця потемніло, і майже негайно проступили всі відтінки видимої частини спектру. Кольори, підкреслені тінями й чорнотою проміжків, стали контрастними й різкими. Блакитнувата пляма овоїда загубилася у фантастичній строкатості барв.

Лише тепер Рей по-справжньому оцінив вражаюче мистецтво Стіва, що зумів відшукати в цьому різноколірному хаосі єдино потрібну крупинку з замовклим радіомаяком. Чи зможуть вони повторити карколомне рішення? Рей із сумнівом поглянув на свого супутника.

Електронний Наставник сидів абсолютно нерухомо. Здавалося, він услухається в дзюркотливі наспіви електронної апаратури корабля. Рей бачив лише античний профіль, обрамлений золотистою борідкою, і зелене вічко медальйона, який світився спокійно й рівно.

— Ви відхилилися убік, — почувся із одного з екранів голос Стіва. — Ваша поправка…

— Все гаразд, Стіве, — спокійно сказав ЕН, — уже підрахована. Через кілька хвилин ми вийдемо до того фрагмента. Орієнтуємося за твоїми голограмами. Тримаю їх у пам’яті і зіставляю з реальною картиною. Не всі голограми хороші, але користуватися ними для загального орієнтування можна.

Обличчя Стіва на екрані скривила чи то усмішка, чи то гримаса, але він змовчав.

— Передати тобі управління? — запитав Рей, кинувши швидкий погляд на Електронного Наставника.

— Вже прийняв — через автопілота, — спокійно відповів ЕН, не повернувши голови.

«Феноменальна конструкція», — промайнула думка в мозку Рея. — А втім, чому «конструкція»? Асоціативне логічне мислення, неосяжна пам’ять, практично миттєві гальмівні реакції… Значить — і уява, і сила, здатна її приборкати. Що, власне, нас розрізняє? Він навіть досконаліший від мене. Йому не потрібне повітря для дихання і спеціальна їжа. Достатньо невеликої підзарядки, в крайньому випадку просто від сонця, через сонячні акумулятори. Якщо ми здійснимо висадку, він може без скафандра вийти в космос, навіть минувши шлюзові камери, і залишатися там необмежено довгий час. Люди самі створили цей штучний інтелект, можливо досконаліший, аніж їх власний. Якщо він ще й не досконаліший від нас, то рано чи пізно зможе досягти досконалості, і тоді… Чи не вони прийдуть нам на зміну у створеній нами-таки «технологічній цивілізації?»

— Ми над цим фрагментом, Рею, — почувся спокійний голос Електронного Наставника. — Ти як і раніше хочеш здійснити висадку?

Рей окинув поглядом екрани. На одному застигло напружене обличчя Стіва. На решті поволі зміщувався різноколірний хаос кам’яних брил, з яких складалося третє кільце. Вони були всілякої форми і розмірів: одні округло згладжені, інші вугласті, із зазубреними краями, посічені глибокими зяючими тріщинами. Розміри нескінченно варіювалися — від величезних скельних уламків, поперечником у багато десятків метрів, до невеликих каменів, які можна було взяти в руку. Все це різноколірне кришиво поволі рухалося за якимись своїми законами.

— Ти бачиш його? — запитав з екрану Стів.

— Здається, так, але не бачу ваших зондів.

— А що в ефірі?

— Твій голос і… звичайні перешкоди.

— А луна?

— Немає ніякої луни.

— Дивно…

— Дивне інше, Стіве. Я не бачу ні наших зондів, ні тих деталей, які ми прийняли за штучні. Фрагмент, вочевидь, той, але…

— Це той фрагмент зі стовідсотковою вірогідністю, — спокійно сказав ЕН, — просто під нами овальний зелений майданчик, перетнутий червонуватими жилами. Його край є на багатьох голограмах Стіва. Фрагмент знову змінив положення щодо площини кільця.

— Овальний зелений майданчик з червоними жилами, — повторив з екрану Стів. — Пригадую…

— Дивно, що при такій рухливості уламків вони давним-давно не перетворилися на порох, — відзначив Рей, обережно орієнтуючи ракету так, щоб ілюмінатор прямого огляду був звернений у напрямі зеленого майданчика. — І вже зовсім незрозуміло, як у цьому кришиві могли зберегтися залишки якихось штучних споруд…

— Мабуть, зіткнення уламків тут відбуваються украй рідко, — сказав Електронний Наставник, не відриваючи погляду від ілюмінатора прямого огляду. — Це цілком ясно. Дотикання частинок ніде не видно. Всюди існують проміжки. Те саме було й на всіх без винятку голограмах. Рухи всередині кільця урівноважені. Існують якісь сили відштовхування, що не дозволяють фрагментам дотикатися один до одного.

— Незрозуміло, — повторив Рей.

— ЕН має рацію, — втрутився з екрана Стів. — Я також ніде не спостерігав дотикання фрагментів.

— Навіть якщо зіткнення відбуваються з частотою один раз на тисячу років… — почав Рей і раптом насторожився й замовк.

— Ось якщо ми своїм втручанням чи посадкою порушимо тут порядок руху, — сказав ЕН, — зіткнення почнуться з вірогідністю ста відсотків, і важко буде прогнозувати їх результати.

— Ти чув, Рею? — запитав з екрану Стів.

— Так, тепер чую. Дивно, дуже дивно…

Електронний Наставник повернув до нього незворушне обличчя:

— Що ти чуєш, Рею?

— Голос… Чийсь голос… Ти хіба нічого не чуєш, ЕНе?

Кібер поволі похитав головою.

— Лише тебе і те, що говорить Стів. Більше нічого.

— Вслухайся гарненько!

— З вірогідністю ста відсотків на наших частотах зв’язку немає нічого, окрім звичайних перешкод.

— Але ж я виразно чую! — вигукнув Рей.

Він подався вперед, і на його обличчі застиг вираз напруженої уваги.

З екрану Стів кивав розуміюче і вдоволено.

— Вимикаю канали зв’язку з планетольотом, — сказав нараз Рей, не дивлячись на екран. — Вони заважають мені у встановленні контакту. Ти зрозумів, Стіве? Вимикаюся на деякий час.

Стів неспокійно ворухнувся на своєму екрані.

— Стривай… — почав він, але екрани вже гасли один за одним.

Рей притиснувся чолом до ілюмінатора зовнішнього огляду. Напружено вдивлявся у зелений з червоними розводами майданчик, над яким, усього в декількох десятках метрів, нерухомо повисло дископодібне тіло розвідувальної ракети. Відтак очі його заплющилися і голова безсило впала на груди.


* * *

— З ним трапилося те саме, що і з тобою, Стіве, — сказав Електронний Наставник. — Спочатку галюцинації, відтак непритомність. Коли він знепритомнів, я увімкнув екран зв’язку і повернувся.

— Це не непритомність, — кволим голосом заперечив Рей. — Радше гіпнотичний сон. Вони намагалися загіпнотизувати мене…

— Хто «вони», Рею?

— Вони… Чиї голоси ми чули.

ЕН неспокійно ворухнувся на своєму місці:

— Зі стовідсотковою вірогідністю…

Його зелений медальйон засвітився уривчасто й яскраво.

— Зі стовідсотковою вірогідністю, голубе, — підхопив Стів, — уся ця чортівня лежить за межами твоїх можливостей. Наших, утім, також, — помовчавши, додав він.

Електронний Наставник підняв угору вказівний палець:

— Електромагнітні коливання будь-якої частоти…

— Очевидно, ми мали справу не з електромагнітним полем, — тихо сказав Рей. — Це щось інше. Можливо, біополе…

— Всі поля мають електромагнітну природу.

— Усі відомі, ЕНе, для яких люди і створили теорію електромагнетизму. Але багато що ще залишається за межами сучасної науки. Гравітація, наприклад. Ми навчилися відтворювати її штучно, але природа її як і раніше неясна. Те ж саме і з біополями. Припускається, що вони мають існувати. А ось які їх властивості, можливості…

— Помовч, Рею, — порадив Стів. — Тобі ще не слід так багато говорити. Помовч і полеж спокійно. У нас достатньо часу, щоб усе, не поспішаючи, обговорити і ухвалити рішення.

Вони утрьох знову знаходилися в центральному салоні свого планетольота. Рей лежав на канапі. Стів і Електронний Наставник розташувалися віддалік у кріслах. У салоні стало тихо. Лише ледь чутний дзюркотливий наспів головного електронного мозку корабля доносився з-за напіввідсунутих дверей, що вели в коридор. Рей першим знову порушив мовчанку:

— Треба сповістити Базу на Ганімеді, Стіве. Повідомити про нашу знахідку. Хтозна, які наслідки вона може мати для людства.

— Ти маєш на увазі наслідки… контакту?

— Вся річ у тому, з чим ми зіткнулися? Що це — ретранслятор у іншу зоряну систему чи уламок давньої минувшини — «лист», залишений зниклою цивілізацією нашої Сонячної системи? Наприклад, від братів по розуму з Фаетона?

— Чи епідемія галюцинацій у земних космонавтів, — безневинно відзначив Електронний Наставник.

— Для будь-якої епідемії потрібна причина, голубе, — усміхнувся Стів. — Якби це трапилося лише зі мною або лише з Реєм, тоді інша річ. Когось із нас треба було б списати на Землю. А так виходить, що причина в цьому шматку каменю — там, у тисячі кілометрів під нами. Я тепер починаю думати, що і вийшов-бо я на нього не випадково. А що? Могло спрацювати це саме біополе, — і Стів постукав себе вказівним пальцем по скроні. — Вони знали, чого хочуть, — додав він, підморгнувши Рею.

— Але ваші реакції відрізнялися, — сказав Електронний Наставник.

— Відрізнялися, — кивнув Стів. — Мене охопив страх, а його, — Стів указав на лежачого Рея, — цікавість. Але ми обидва не встигли по-справжньому вступити в контакт. Я — тому що втік сам, а він — тому що його забрав ти.

— Я мусив так учинити, — заперечив Електронний Наставник.

— Можливо… Хоча не зі стовідсотковою вірогідністю. Пристрій цей, найпевніше, призначений для контакту з іншим розумом. Навряд чи це пастка для наївних космонавтів. І якщо я маю рацію, треба було витримати весь сеанс зв’язку до кінця. Тоді, можливо, не залишилося б і хворобливих наслідків. Адже в контакт ми вступали поступово, а переривали його дуже різко…

— Ти, певно, маєш рацію, Стіве, — відзначив Рей, не підводячи голови. — Для мене цей контакт лише починався. Спочатку голоси. Я їх не розумів, але чув усе виразніше. Їх було два — чоловічий і жіночий.

— Я чув лише жіночі, — вставив Стів.

— Ймовірно, то було свого роду «налаштування апаратури». Налаштовування на «твою хвилю», Стіве, і на мою… Я почав здогадуватися, що сприймаю ці голоси не слухом. Вони звучали просто в мозку. Тоді я спробував їх зрозуміти, і, здається, почав розуміти. Виникли якісь дивні зорові образи. Я мовби ставав кимсь із моїх співрозмовників і його очима побачив другого. То була прекрасна жінка в легкому, прозорому вбранні. Груди її високо здіймалися, в її очах я читав рішучість, скорботу і величезне знання. Вона щось говорила мені, в чомусь хотіла переконати… Я бачив її все ближче… А потім — відразу пітьма, і я отямився на цій канапі.

— Я мусив так учинити, — повторив Електронний Наставник, але в його голосі вже не було колишньої переконаності.

— Все правильно, ЕНе, — відзначив після довгого мовчання Стів. — І проте…

— Проте доведеться спробувати ще раз, — виснував Рей, підводячись із канапи. — Але спочатку треба зв’язатися з Базою на Ганімеді.


* * *

Виявилося, що це неможливо. І Ганімед, і Марс, і Земля не знаходилися в зоні прямої радіовидимості. Їх заступала громада Сатурна.

— Через три земні доби стане можливий радіозв’язок з Марсом, — оголосив Електронний Наставник, закінчивши необхідні розрахунки.

— Що чинимо? — поцікавився Стів.

— Піду на встановлення контакту ще раз, — проголосив Рей.

— Не схвалюю це рішення, — сказав ЕН.

— А що ти пропонуєш?

— Повернення. Завдання пошуку виконане. Решта — космічний міраж. Причина — втома вашої психіки.

— Чому ж міраж виникає лише біля брили, на якій збереглися сліди штучних споруд?

— Імовірність штучного походження…

— Пам’ятаю: п’ятдесят відсотків. Або — або…

— Людський розум недосконалий і ненадійний. Легко стомлюється і швидко виходить з ладу. Програмування недосконале. Його відчуття за межами досвіду ірраціональні.

— Це тобі підказує твій власний досвід, ЕНе?

— Так мовиться в безлічі ваших книг, присвячених людському мозку. Чи маю я вірити їм?

— Маєш вірити. Проте можливості мозку ще далеко не розкриті. Зараз ми на порозі Невідомого. Тобі зрозумілий сенс цього виразу?

— Звичайно. Поріг Невідомого — межа знання і незнання. Ми знаємо, що третє кільце цієї планети складається з кам’яних уламків. Ми знаємо також, що у цієї планети немає радіаційних поясів. Значить, усі її випромінювання поглинаються речовиною кілець. І ми зовсім не знаємо, Рею, яких додаткових властивостей набула ця речовина, мільярди років поглинаючи заряджені частинки. І як вона може впливати на недосконалий і тендітний людський мозок.

— Слушно, ЕНе. Але ти говориш про електромагнітні випромінювання. Їм протистоять наші захисні поля, достатньо надійні, як тобі добре відомо. Сигнали ж, прийняті мозком, — моїм і Стіва, — щось інше. До речі, вони вільно проникли крізь захисне поле ракети, але не були сприйняті твоїм електронним інтелектом. Це особливий вид енергії, що впливає лише на людський мозок.

— Ти хочеш сказати, що моє програмування також недосконале?

— Твоє програмування чудове, ЕНе, але в природі, вочевидь, просто не існує єдиного способу осягнути неосяжне. Щось знаходиться за межами наших можливостей, щось за межами твоїх. Але всі разом, спільно — ми, мабуть, володіємо всім необхідним.

— Я повинен буду знову летіти з тобою, Рею?

— Так.

— І ти як і раніше хочеш висісти на цю брилу?

— Якщо буде потрібно.

— Від чого це залежатиме?

— Перш за все від того, чи вдасться встановити контакт.

— Контакт із чим?

— Ну, цього ми поки не знаємо…

— З міражами, — підказав Стів. — З міражами, які виникають щоразу, коли хтось із нас наближається до цієї клятої брили. З міражами, які ти не в змозі побачити і зрозуміти, ЕНе, тому що… Словом, усе це наразі наукова гіпотеза, голубе. А гіпотези, як відомо, бувають неправильні, правильні й наукові. Наукові треба перевіряти. Висновок: гіпотезу Рея необхідно перевірити. Я для цієї перевірки, на думку Рея, не підходжу, значить, залишаєтеся ви з ним, вірніше, залишається він, тому що тобі буде відведена роль гальма безпеки. Ти зупиниш його тієї миті, коли він спробує прочинити двері туди, звідки космонавти не повертаються.

— Прочинити двері… — поволі повторив Електронний Наставник. — Ні. Цього не можна робити. Тепер я певен, хоча й не знаю чому. Ви називаєте це інтуїцією, але в мене не може бути інтуїції. Лише підрахована вірогідність і прогноз. А для прогнозу недостатньо даних.

— Про що ти? — запитав Рей, уважно дивлячись на Електронного Наставника.

— Важко пояснити словами. У мене є особливий індикатор самоствердження, пов’язаний з цим медальйоном. — ЕН діткнувся тонкими білими пальцями до зеленого медальйона на грудях. — Я не знаю, як це відбувається, але… поки медальйон увімкнений, я відчуваю себе особистістю, ймовірно в чомусь подібною до вас. Якщо його вимкнути — а іноді це трапляється автоматично, при емоційних перевантаженнях, — я перетворююся на машину — дуже досконалу електронну машину, але не більше… Зникає все, що, ймовірно, і складає сенс особистості. Настає дивовижний спокій там, усередині, і я тоді здатен лише виконувати накази — точно, але бездумно. І ось при увімкненому медальйоні я кілька разів уловлював якесь дивне випромінювання. Випромінювання небезпеки? Не знаю, що це таке. Воно не піддається… кількісному аналізові. Я не міг визначити і джерело. Можливо, все третє кільце цієї планети. Можливо, якісь його частини. Але щось таке існує…

— А раніше ти… не відчував цього, ЕНе?

— Коли раніше, Рею?

— До того, як ми з’явилися в околицях третього кільця.

— Ні.

— Коли ти уловив це вперше?

— При одному з польотів Стіва. Це був його восьмий виліт до кільця.

— У восьмому я мало не зачепився за одну брилу. Розумієш, вона повернулася, коли я проходив над нею.

— Ти цього не розповідав, Стіве.

— Дрібниця… Ну дряпнув би корпус ракети. Терраніт трохи міцніший від усіх цих порохнявих скель.

— Невідомо, Стіве. Адже ми ще жодного разу не торкалися їх.

— Видно неозброєним оком. Я політав над цим кам’яним лісом.

— І коли ще ти відчував випромінювання небезпеки, ЕНе?

— При ваших зближеннях з брилою міражів. Особливо виразно, коли Стів літав туди вдруге і хотів причалити. Я тоді попередив про небезпеку.

— Пам’ятаю. Я негайно наказав Стіву повертатися. А вчора також?

— Так. Дуже виразно.

— Але чому ти не сказав?

— Прилади нічого але показували. Ти міг мені не повірити. Я також почав сумніватися. Може, щось було не гаразд зі мною, як перед тим у Стіва, а потім у тебе.

— Все це дуже дивно, — задумливо сказав Рей. — Якщо до цього ще додати вихід з ладу двох наших зондів…

— Або навіть їх зникнення, — додав Стів. — Адже я так і не виявив свого першого зонда, а ви вчора не бачили другого.

— Самі зонди нікуди не могли подітися, — махнув рукою Рей. — Брила змінювала орієнтацію. Ми їх розшукаємо при наступному польоті. Чому вони замовкли? Конструкція надійна й ніколи раніше не підводила.

— З’ясуємо… Якщо повернемо їх.

— Ти сумніваєшся, Стіве?

— Мене бентежить ця чортова брила, яка раптом починає розмовляти голосами, що віддаються просто в мозку. Може, має рацію наш Мудрак, і все це не більше ніж міражі, галюцинація?

— Для них також має бути причина.

— Вона в нас самих, Рею. Ти віддав космосу замалим не двадцять земних років. І я близько того. Термін придатності сірих клітин добігає кінця.

— Дурниці. Літають і значно довше.

— Дивлячись де, старий. Тут ми з тобою в першопрохідцях. Предки наші воліли обходити околиці Сатурна.

— Не було потреби, ось і обходили.

— Також не зовсім точно, шефе. Потреба була. Років сто з гаком тому експедиції сюди відряджалися… Але невдало… Так, чи що, Мудраку?

Зелений медальйон на грудях Електронного Наставника засвітився яскравіше, коли ЕН заговорив:

— Як завжди, ти маєш рацію, Стіве. Декілька експедицій до Сатурна на початку минулого століття справді закінчилися катастрофами. Причини катастроф залишилися нез’ясованими. Але кораблі були недосконалі, на примітивному ядерному пальному. Захисних полів не мали. У космонавтів не було нинішнього досвіду космічної навігації.

— А у нас він тепер є, — пробурмотів Стів. — Особливо всередині кільця. Тому залишмося оптимістами, тим більше що іншого виходу немає…

— Мені не подобається твій настрій, Стіве, — різко сказав Рей. — Візьми себе в руки. Залишилося недовго. Завтра останній розвідувальний політ — і повертаємося на Базу.

— Слухаюсь узяти себе в руки перед останнім польотом, — сказав Стів, підводячись. — Якщо я правильно зрозумів, нарада закінчена і можна йти спати.


* * *

Вже дві з половиною години планетоліт МП-112 висить нерухомо над блакитним овоїдом третього кільця. Звідси, з висоти ста п’ятдесяти кілометрів, деталі структури кільця майже непомітні. Лише овоїд виділяється блідою блакитнуватою плямкою на світлій сріблясто-медовій поверхні, що пронизує чорноту космосу.

Стів переводить погляд з ілюмінатора прямого огляду на екрани зв’язку. На одному — кабіна розвідувальної ракети. Дві голови майже поряд. Голова Рея нахилена вперед. Очі заплющені. Вузьке підборіддя упирається в груди. Зморшки навколо очей і щільно стиснутих губ поглибилися і здаються ще різкішими. Поряд широке бліде обличчя, обрамлене золотистою борідкою. Нерухомі круглі очі ЕНа спрямовані з екрану просто на Стіва. Ось губи його ворухнулися. Електронний Наставник хотів щось сказати і не сказав. Повернув голову, поглянув на Рея, відтак — кудись убік. «Дивиться в ілюмінатор прямого огляду», — зрозумів Стів і також перевів погляд на другий екран. На другому екрані те, що ЕН бачить зараз у ілюмінаторі. Посічена глибокими тріщинами зеленкувата скельна поверхня. Зліва від неї вузький прискалок-полиця, немов складений з геометрично правильних плит, щільно припасованих одна до одної. Над прискалком прямокутний отвір, і в його глибині щось схоже на сходинки.

«Цього ж не було, — проноситься в голові Стіва. — Чи клята брила весь час змінює положення? Звідки взявся отвір і куди він веде?»

— Що там ще за дірка, ЕНе? — питає Стів, не дивлячись на центральний екран.

— Заглибина, що веде всередину брили, — спокійно відповідає з центрального екрану ЕН. — Вона була на одній із твоїх голограм, але в іншому ракурсі. А зараз ракета стабілізувалася точно навпроти неї.

— Відстань?

— П’ятдесят п’ять метрів.

— А якщо підійти трохи ближче?

— Ні.

«Упертий чорт, — думає Стів. — Можна спокійно підійти ще метрів на тридцять ближче, і тоді вдасться зазирнути всередину».

Але він мовчить. Управління ракетою Рей доручив ЕНу і попросив Стіва не втручатися. Цікаво, що «бачить» зараз сам Рей? Він у трансі вже понад годину.

— Як його самопочуття? — питає Стів, сердито поглядаючи на Електронного Наставника.

— Зараз пульс і дихання нормальні. Кров’яний тиск також. Кілька хвилин тому пульс різко прискорився, але відтак повернувся до норми. Енцефалограма[102] свідчить про напружену роботу мозку.

— Зачекаємо ще?

— Звісно. Він наказав не будити його без крайньої необхідності.

— Не подобається мені все це, — бурчить Стів, але так тихо, що ЕН не чує.

Минає ще година. Рей продовжує сидіти без руху. ЕН ритмічно переводить погляд з приладів, що фіксують стан Рея, на екрани зв’язку й ілюмінатор. Нарешті Стів не витримує:

— Чи не час закінчувати цей сеанс, Мудраку?

— Ні.

— Я починаю побоюватися за нього.

— Його фізичний стан у нормі, й енцефалограма не показує порушень. Мозок продовжує напружено працювати.

— Скільки це може тривати, хай йому чорт!

ЕН на екрані мовчки знизує плечима і демонстративно відвертається до ілюмінатора.

— Зовні чого нового? — питає через декілька хвилин Стів.

— Нічого.

— Як захисне поле?

— В порядку.

Неговіркий же сьогодні Електронний Мудрак. Власне, так і має бути, і Стів на його місці, напевно, поводився б так само. «На його місці!» Стів навіть підстрибує при цій думці. Виходить, що вони взаємозамінні? Він, Стів, уславлений космонавт, що віддав двадцять років життя підкоренню Космосу, і цей золотобородий манекен, набитий інтегральними схемами, кристалами і дротом. По суті, сьогодні Рей доручив йому навіть відповідальнішу функцію, ніж Стіву. І право вирішувати тепер у нього, а не у Стіва. І все тому, що Стів ганебно здрейфив тоді біля цієї клятої брили. Не збагнув, у чому річ, перелякався у втік. Хоча в чому річ, незрозуміло й зараз. Самі гіпотези. А гіпотези, як відомо, бувають правильні, неправильні й наукові. Наукові — це Рея, неправильні — його, Стіва, а правильні — звісно, у Електронного Мудрака. Вони середнє арифметичне зі всього, чим його натоптали. В даному випадку Мудрак вважає, що нічого реального немає, що два космічні аси спіткнулися на власних галюцинаціях. Якщо це так, значить, усе навколо суцільна нісенітниця, але Мудрак бере в ній активну участь і не хоче її перервати. З глузду можна з’їхати від усього цього! Куди простіше вести розвідувальну ракету над кам’яним лісом третього кільця… І треба ж було йому натрапити на цю кляту брилу. Як усе було б легко і просто без неї. Адже врешті-решт, якщо навіть Рей і «розлузає» ці голоси, де критерій об’єктивності його оцінки? Сама брила? Але хто відшукає її знову в безмежному океані кам’яних уламків? Тут і сотні електронних мудреців не допоможуть. Що ж це, як не гонитва за примарою. Ні, він на місці Рея…

— Увага, Стіве, він прокидається…

Голова Рея на екрані ворухнулася. Він глибоко зітхнув і розплющив очі. ЕН дає йому якісь пігулки, але Рей заперечно трясе головою. Простягає руку до пульта управління. Він щось говорить, і Рей, мабуть погоджуючись, киває у відповідь. Картина на другому екрані починає змінюватися. Розвідувальна ракета поволі обходить навколо брили. Стів упізнає знайомі обриси. Ось ці кляті форми, схожі на руїни. Але поряд щось нове. Правильна вирва, зовсім свіжа. Слід удару? Може, метеорит? Він ладен поручитися, що її раніше не було. Що ще за чортівня? Вирва привернула й їх увагу. Вона надовго залишається в полі зору.

— Що там таке, Рею?

— Терпіння, Стіве… Наразі все йде чудово. На Землі тобі вже забезпечено безсмертя.

Голос у Рея якийсь дивний. Наче надтріснутий. Може, це перешкоди? Вони явно посилюються. Навіть зображення стали нечіткими.

— Як там захисне поле, Рею?

— В порядку.

Це відповів ЕН. Рей зайнятий зараз брилою. Цікаво, чому він згадав про безсмертя? Хотів пожартувати? Йому не властиво…

Поле зору на другому екрані знову починає зміщуватися. Руїни і вирва зникають, відкривається досить широкий зелений майданчик. На його краю ще одна вирва. Також зовсім свіжа. Вже її-бо напевно не було. Стів збирався причалити до цього майданчика й уважно оглянув його.

— Слухай, Рею, здається, на цій клятій брилі з’явилося дещо нове.

— Дві вирви? ЕН стверджує, що їх немає на голограмах.

— Другої напевно не було, Рею.

— Значить, метеорит. Можливо, брила тому й утратила орієнтацію щодо площини кільця.

— Що ви там ще розшукуєте?

— Твої зонди. Їх ніде не видно.

— Дідько з ними! Повертайтеся. Захисне поле у вас має бути вже на межі.

— Треба узяти проби мінералів. Якщо не знайдемо твоїх зондів, доведеться запускати ще один або висаджуватися.

— А що з голосами? Ти їх уже не чуєш?

— Зараз ні. Цей їх «пристрій», вочевидь, витратив весь запас енергії і тепер має знову зарядитися. Але я дізнався вражаючі речі, Стіве.

— Уявляю…

— Навіть уявити не можеш. Це були голоси фаетонців.

— Фаетонців?

— Вони, звісно, називала себе інакше. Вони жили на п’ятій планеті, яку ми охрестили Фаетоном. Розумієш, цей Савченко мав слушність.

— А тепер?

— Що тепер?

— Де вони тепер?

— Ніде. Їх прах давним-давно розсіяний по Всесвіту. Як і сама їхня планета. Фаетон загинув близько двох мільярдів років тому. І вони всі — разом з ним.

— Але голоси? Це ж ретрансляція!

— Це особливий запис їх думок, які вони хотіли передати братам по розуму. Запис-застереження.

— А де він зберігався, запис? Де відтворююча апаратура? Якщо у гру входять два мільярди років…

— Сам запис залишений у цій брилі. У брилі, яку ти виявив, Стіве, і в інших, що розсіялися по всьому Всесвіту. Вочевидь, він зберігається в якихось кристалах. Я не зрозумів. Це надто складно. Нашій біологічній науці ще дуже далеко до їх знання. Ну, а «відтворююча апаратура» — мозок. В даному випадку — мій мозок.

— Чому ж вони не розсіялися по Всесвіту, якщо вміли більше від нас? Чому не покинули свою планету, раз здогадалися, що вона приречена?

— Чомусь не змогли. Всі їх спроби досягти інших планет закінчувалися страшними катастрофами.

— Незрозуміло.

— Дуже багато незрозумілого, Стіве. Їхнє послання мов спалах блискавки. Мені здається, я став старшим, принаймні, на десять тисяч років. А я-бо зрозумів так мало. Та головне не в цьому. Головне, що людський розум не самотній у Всесвіті. Два центри розумного життя виникли так близько. Значить, існують і інші. Значить, наше прагнення до зірок…

— Зачекай, Рею. Не захоплюйся! Кому вони адресували своє послання? Адже якщо це було справді два мільярди років тому…

— Розумові… Розумові Всесвіту. Вони були впевнені, що не самотні. І найкращі з них хотіли застерегти. Вони самі винні в загибелі своєї цивілізації та планети. Перед моїми очима промайнули страхітливі картини всезагального знищення в щонайбезглуздіших війнах. Ми щасливо уникли деяких небезпек нашого розвитку, але наша технологічна цивілізація, подібно до їх загиблої цивілізації, приховує ще й інші… Зараз нема часу детально розповідати, Стіве. Потім, на шляху до Ганімеда, ти дізнаєшся все. Твоє відкриття відіб’ється на долях подальшої історії Землі.

— Наше відкриття, Рею…

— Ні. Головне зробив ти. Ти відшукав їх листа, а я лише прочитав у ньому декілька рядків.

— Не будемо сперечатися. Повертайтеся.

— Ще трохи терпіння, Стіве. Я все-таки хочу висісти на цю брилу.

— Причалювання виключене, Рею.

— Знаю. Можна десантуватися за допомогою індивідуального двигуна і потім так само повернутися.

— Твій скафандр недостатньо надійний для такого експерименту.

— Висадка буде дуже короткою, Стіве.

— Ризик надто великий. Для людини, Рею. Вже якщо висадка тобі так необхідна, хай краще її здійснить ЕН. Наведену радіацію ми з нього потім легко видалимо.

— Ти чув, ЕНе?

— Я готовий.

— А не боїшся?

— Мені невідоме це відчуття, Рею. Крім того, перед виходом я можу вимкнути індикатор самоствердження.

— Гаразд. Ти лише візьмеш зразки скель і того матеріалу, з якого складені руїни. І заглянеш у отвір, що веде всередину брили.

— Я зрозумів, Рею.


* * *

Все подальше трапилося надто швидко, щоб Стів устиг втрутитися. ЕН вислизнув з ракети через декілька хвилин. Його оранжевий комбінезон було виразно видно на тлі зеленого майданчика, над яким нерухомо висіла ракета. Здається, ЕН ще не встиг торкнутися брили, коли назустріч ньому вдарила сліпуча іскра і на місці оранжевого комбінезона на мить спалахнуло маленьке нестерпно яскраве сонце. Всі екрани зв’язку на планетольоті МП-112 згасли одночасно, тому що відкинуте спалахом дископодібне тіло ракети зіткнулося з кам’яною брилою, породивши ще одне невелике сонце. З відстані в сто двадцять кілометрів воно навіть не здалося Стіву надто яскравим. Коли й воно згасло, на сріблясто-перламутровій гладіні кільця можна було розгледіти маленьку темну плямку в тому самому місці, де щойно знаходилася брила міражів, розвідувальна ракета, Рей, ЕН. У центрі цієї плямки тепер просвічувала одна з зірок південної півкулі Сатурна…


* * *

Слід було розрахувати шлях на Ганімед і ввести необхідні дані в електронну пам’ять обчислювальних машин планетольота, тому Стів змусив себе підвестися.

Все виявилося до смішного простим. Трагедія фаетонців, замкнених на своїй планеті й загиблих разом з нею, таємничі властивості кілець Сатурна, загибель земних кораблів у околицях цієї планети… В сиву давнину люди Землі, певно, вже здогадувалися про дещо. Тому й нарекли цю планету ім’ям кровожерного бога, що пожирав своїх дітей[103].

Анігіляція… Повне перетворення матерії на енергію при зіткненні речовини й антиречовини. Що може бути нещадніше! Нікчемний дотик земної ракети й антиречовини Фаетона, де все навпаки — ядра атомів з негативними зарядами, а позитрони[104] — замість електронів[105], і в результаті згубний вибух, якого не можна було уникнути.

Речовина й антиречовина в одній планетній системі. Як мало ще ми знаємо!

«Ех, Рею, Рею, дорого ж ти заплатив за твоє останнє відкриття. І ти, Електронний Мудраку, що увібрав у себе майже весь досвід земної науки! Випромінювання небезпеки — ти його правильно визначив, але недооцінив… Не вистачило одного, найостаннішого кроку… Я ще не знаю, що обіцяє людям твоє сьогоднішнє трагічне відкриття, Рею. Багато надій воно перекреслило, але в далекому майбутньому, коли Людина зуміє впоратися з антиречовиною, тоді, далебі, Рею, тебе назвуть «першим серед перших», — так думав Стів, а планетоліт МП-112 ніс його до Ганімеда.



Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Охотники за динозаврами: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Недра, 1991. — 352 с.


ЕСТАФЕТА РОЗУМУ Науково-фантастична повість

Відлітали з Марса марсіани

В невідоме, в зовсім інший світ,

І не в казці, не в оповіданні…

Десь мільйонів двісті тому літ…

С. Орлов


Кирило прилетів на станцію «Марс-1» із п’ятою зміною. Тривалість марсівлі — рік Марса — два земних із хвостиком. І півроку на дорогу туди й назад. Два з половиною роки далеко від Землі…

Сідаючи у всюдихід, він знову подумав про це. Всюдихід називався «Черепашкою». Так було написано білою фарбою на подовженому блакитному корпусі, який спирався на шість колінчастих, озутих у гусениці ніг. Кирило вже встиг помітити, що конструктори й монтажники віддавали перевагу тут яскраво-блакитним кольорам. Можливо, тому, що нагадували про земне небо, а найпевніше тому, що різко виділялися на тлі іржавого забарвлення ґрунту, скель, осипів. Тут навіть денне небо було червонувато-оранжевим. Пил, здійнятий ураганами, ніколи не встигав осісти.

М’яко перебираючи шістьма ногами, «Черепашка» неквапливо бігла від космодрому, де опустився «Вітер часу», до станції. Їхали навпростець по іржаво-бурій кам’янистій поверхні, повіспленій невеликими плоскими кратерами. Правобіч то з’являлося, то зникало за ближніми узвишшями фіолетово-червоне урвище. Лівобіч кам’яниста рівнина тягнулася на північ і тонула в червонуватій запорошеній імлі.

У всюдиході їх було четверо — всі в легких блакитних скафандрах із круглими прозорими шоломами. Пасажири розташувалися попереду. Решту просторої кабіни займав багаж — їх особистий, привезений із Землі, і експедиційний. Трьом належало змінити частину персоналу станції — тих, хто повертався з «Вітром часу» на Землю. Четвертий — він вів усюдихід — залишався тут на другий термін. Це був кремезний здоровило з коричневим від засмаги обличчям і блакитними очима. Шапка кучерявого рудого волосся заповнювала весь вільний простір шолома. Вона нагадувала німб — обов’язковий атрибут екстрасенсів, а ще — «святих», як їх колись зображали на старих картинах та іконах. Водія звали Мак, імовірно Максим, але він сказав просто «Мак», коли знайомився.

Кирило знав, що у складі зміни чотирнадцять чоловік, причому кожен суміщає декілька професій. У попередній зміні, з якої десятеро через тиждень покинуть Марс, були два Максими — один лікар, геолог-планетолог і художник, другий — астрофізик, енергетик і радист далекого зв’язку. Ким був цей Мак, Кирило не встиг запитати, тому що при завантаженні всюдихода довелося без кінця відповідати на питання про земні новини і справи.

Мак перестав розпитувати всього кілька хвилин тому, зосередившись на управлінні «Черепашкою». Закусивши губу, він лавірував між скупченнями кам’яних брил і за якимись лише йому відомими ознаками вибирав найбільш оптимальний варіант шляху. «Черепашка» бігла, не зменшуючи швидкості, однак погойдувалася в різних напрямках усе відчутніше.

— Далі дорога трохи гірша, — відзначив Мак, уважно дивлячись уперед, — але ми виграємо кілометрів сорок.

Кирило здивувався.

— Здається, від космодрому до Бази всього сорок кілометрів. Я читав у звіті…

— Було, — відгукнувся Мак, — але вас посадили на запасному — у східній частині рівнини Офір. Звідси до бази двісті з гаком, якщо по прямій.

— А по дорозі?

— А її немає… В об’їзд цього масиву всі чотириста. Але я вас напряму…

Всюдихід добряче труснуло.

— Не треба хвилюватися, голубко, — відзначив Мак, звертаючись найпевніше до «Черепашки». — Я ж просив…

Знову струс, від якого всі підскочили на еластичних сидіннях.

— Гей, ліві ноги, будьте уважніші, — Мак уповільнив рух і зайнявся кнопками на панелі управління, — так буде надійніше.

Він знову збільшив швидкість.

— Чому ми сіли далеко від станції? — запитав Кирило.

Мак зосереджено покивав головою у прозорому шоломі:

— Довелося. На головному космодромі у нас, — він зітхнув, — непорядок об’явився. Доведеться з’ясовувати…

— Що саме?

— Наразі до ладу ніхто не знає… Шефуня вам пояснить… Може, нічого важливого. Але вирішили посадити «Вітер часу» подалі. Так безпечніше.

— Безпечніше?

— Атож, — Мак усміхнувся, — та ви не лякайтеся…

— Це у них така гра, Кіре, — відзначив Геворг — фізик нової зміни, він сидів позаду Кирила. — Лякати новачків… Ось, мовляв, до всіх інших загадок Червоної планети ще одна з царини «примар»…

— «Примари» Марса?

— А чом би й ні? До речі, вода на твій млин, Кіре. Адже ти збираєшся шукати сліди зниклої цивілізації.

— Працивілізації нашої планетної системи, Геворгу.

— Ось-ось… Слідів життя не знайшли, а сліди працивілізації шукатимемо… Природно, вони, — Геворг кивнув на Мака, — дізнавшись, що у складі зміни летить відомий археолог — фахівець із прадавніх цивілізацій Землі, приготували сюрприз… Правильно я кажу, Маку?

Мак усміхнувся — загадково і ледь збентежено, але промовчав. Вся його увага тепер була зосереджена на місцевості попереду всюдихода. «Черепашка», погойдуючись, долала досить крутий підйом уздовж скелястого, усипаного червонуватим щебенем схилу.

— Враження таке, ніби їдемо по товченій цеглі, — пробурмотів Сергій — енергетик, радист і радіоастроном нової зміни, що сидів поряд з Геворгом. — Цегла й нічого більше — цегляні скелі, цегляний щебінь, цегляний пил. І в небі — він-таки…

— Кисень, який колись був тут у атмосфері, пішов на окислення гірських порід, — відгукнувся Мак. — Червона барва — оксиди заліза. Залізо витягнуло з атмосфери майже весь кисень.

— А вдалося десь виявити неокислені породи? — запитав Кирило.

Мак заперечно труснув головою:

— Наразі ні. Слабше змінені траплялися. Вивітрювання тут страшенно давнє, проникає глибоко. Незмінених порід ми не зустріли навіть у бурових свердловинах.

— Ви геолог, Маку?

Він кивнув і, трохи помовчавши, додав:

— Геолог також…

Всюдихід досяг вершини скелястого гребеня. Попереду відкрився великий кратер із пласким червонуватим дном, яке лежало в декількох сотнях метрів нижче. В центрі круглої плоскої рівнини громадилася група червоно-бурих скель, схожих на руїни стародавнього замку. Дальній гребінь кратера ледь проглядав у червонуватій імлі.

— Станція там. — Мак указав уперед. — Перетнемо кратер і будемо близько.

— А урвище праворуч? — запитав Кирило. — Мені спочатку здалося, що воно недалеко, але звідси зверху це виглядає інакше.

— Ого! — вигукнув Мак. — Недалеко! Тут важко оцінювати відстані на око. До урвища близько двохсот кілометрів. Ми його бачимо так виразно тому, що там зараз не дуже багато куряви в атмосфері. Останнім ураганом її зігнало на північ у рівнини. Урвище — південний край ущелини Копрат — скельна стіна заввишки понад п’ять кілометрів.

Усі погляди звернулися у бік славнозвісної ущелини — гігантської тріщини, що колись розколола стародавню кору[106] Марса.

— Не думав, що її видно з околиць станції, — відзначив Геворг. — Це містечко мене дуже цікавить…

— А зазвичай її й не видно, — заперечив Мак, загальмувавши всюдихід. — Просто вам пощастило. Дивіться гарненько.

— Ви були там? — запитав Кирило.

— Ще б пак… Не один раз. І американці теж. Але там, — Мак махнув рукою, — треба працювати й працювати. Наразі суцільні загадки…

— А які у вас стосунки з американцями? — поцікавився Сергій.

— Як і на Землі. Співіснуємо…

— Були у них?

— Наші дехто були. Я — ні. Їх ми також приймали. Тих, хто працював у ущелині Копрат. Навіть допомогли трохи. Загалом, вони непогані хлопці. Окрім Грідлі…

— А Грідлі — хто?

— Є такий один. — Мак спохмурнів. — Познайомитеся… Ну гаразд, помилувалися Копратом і поїхали далі.

«Черепашка» рушила з місця і, збільшуючи швидкість, побігла вниз по крутому кам’янистому схилу. Коли досягли плаского дна кратера, Мак ще збільшив швидкість. Кратер перетнули за півгодини, залишивши справа по борту скупчення схожих на велетенські колони червонуватих скель.

— Залишки нека[107] — на місці жерла вулкана, — лаконічно пояснив Мак.

— Що, вулканічний кратер? — запитав Геворг.

У його голосі прозвучав сумнів.

Мак кивнув:

— Як на мене, так… Дехто, щоправда, не згоден. — Він похитав головою. — Ми тут сперечаємося з кожного приводу. Сперечаємося й сперечаємося… І багато чого не можемо зрозуміти. Суцільні загадки. Що далі, то більше…

— Але такі широкі кратери з пласким дном, здається, прийнято вважати метеоритними, — відзначив Кирило. — Як, наприклад, Арізонський чи Попігай у нас у Сибіру. Поперечник цього кратера кілометрів сорок. Нічого собі вулкан.

Мак знизав плечима:

— Тут є й ще більші вулкани. А цей — найпевніше кальдера[108] — залишки вулкана, зруйнованого вибухом. Потім у центрі кальдери утворився ще й менший вулкан. Ми щойно минули центральну гірку — це й є залишки пізнішого вулкана. Тут складність у іншому…

— У чому саме?

— Лід… Викопний лід… Скрізь. Ми з ним зіткнулися, тільки-но почали буріння. Я через нього на другу зміну залишився. Винятково через нього…

— Не розумію, — сказав Геворг. — Який лід? Де? У полярних областях?

— Якби ж то! — усміхнувся Мак. — Скрізь, розумієте, скрізь. Тут і біля нашої бази… Скелі, ось як гребінь цього кратера і його центральна гірка — вони стирчать з-під льоду. Ви думаєте, ми зараз їдемо по кам’яному ґрунту? Дідька лисого! Під нами лід, присипаний піском і щебенем. І скільки його, ніколи не знаєш.

— То що ж у вас виходить? — Кирило здивовано поглянув на водія. — Марс — планета-океан, замерзлий океан?

— Майже, — кивнув Мак. — Майже… Втім, це наразі моя — крайня точка зору. Далеко не всі зі мною згодні. Свердловин ще мало.

— На скільки ж удалося заглибитися?

— Ненабагато. Перші сотні метрів. Але всюди одне й те саме… Десять, двадцять, тридцять метрів «товченої цегли», як каже ваш колега. — Мак кивнув на Сергія. — Далі суцільний лід.

— Скільки? — спробував уточнити Кирило.

— Ніхто не знає. Всі свердловини довелося зупиняти у кризі. Її товщина багато сотень метрів, а можливо, й кілометри.

— Це на рівних ділянках, а на узвишшях?

— Там піску і щебеню більше. Але все це наноси, принесені вітрами. Під ними також лід.

— А скельні ділянки, — запитав Геворг, — ось, наприклад, гребінь кратера, через який ми перевалили. Що під скелями?

— Там, звісно, корінні породи. — Мак кинув швидкий погляд на Геворга, вочевидь здивований його непоінформованістю. — Виходи кам’яної кори Марса. Вони стирчать крізь лід. До того, як океани Марса промерзли наскрізь, такі гребені могли бути островами.

— Нічого собі відкриття! — вигукнув Геворг. — Замерзлі й поховані пісками океани Марса. Ви з моїх дурних питань не дивуйтеся, — додав він, — моя спеціальність фізика атмосфери. У геології я профан[109].

— У нас тут геологію називають ареологією[110], — зазначив Мак, — хоча, може, це й не зовсім правильно. Ареологія — наука про Марс у цілому, включаючи і його кору, і льоди, й атмосферу. Ареолог широкого профілю у нас один — шефуня.

— Ваш начальник?

— Він тепер і ваш також. Залишається на п’яту марсівлю… А тутешні викопні льоди, промерзлі до дна океани — відкриття останніх місяців. Ще не встигло потрапити в жодні звіти.

— Ви це розлузали, коли ми летіли?

— Загалом, так, — кивнув Мак. — Ну ось і наша станція… Зі щасливим прибуттям на «Марс-1», колеги!

Всюдихід загальмував. За вервечкою червонуватих дюн, які вони щойно минули, відкрилася простора улоговина з пласким коричнево-бурим дном. У центрі улоговини блакитними півкулями здіймалися куполи Бази. Біля найбільшого куполу на високій щоглі тріпотів на вітрі червоний із золотим гербом прапор.


* * *

— Загадки, суцільні загадки, — сказав професор Микита Бардов — «шефуня», як його називали поміж себе співробітники станції.

Шефуня був неквапливий, масивний, червонолиций, бородатий. Говорив густим басом із металево-дзвоновим відтінком. Його незворушність і спокій у найважчих, навіть екстремальних ситуаціях вважалися зразковими. На станції існував неофіційний, але всіма визнаний еталон стійкості й витримки, — «одна шефуня» — величина, близька до нескінченності, в малих частках якої оцінювалася витримка решти учасників марсівлі.

Шефуню відрізняли ще виняткова коректність, залізна логіка, непохитна воля й апостольська доброта. При необхідності викартати когось він завжди переходив на здрібнілі й пестливі форми мови.

За фахом він був планетологом. Декілька років працював на місячній базі. Його кандидатська дисертація, присвячена історичній селенології[111], відразу принесла йому докторський ступінь. Шефуня був автором усіх марсіанських програм, начальником першої й четвертої марсівель. Тепер він залишався ще й на п’яту…

Щойно він стисло й лаконічно розповів новій зміні про головні підсумки роботи четвертої марсівлі.

— Що стосується завдань п’ятої, — він зробив довгу паузу, — привезену програму доведеться де в чому змінити. Продовжуватимемо буріння, атмосферні спостереження, геофізику… Біологічні дослідження треба скоротити, тому що вони нічогісінько не дали.

— А лід? — швидко запитав Мак.

— Біологи зосередять увагу на вашому крижаному керні[112]. Їм цього цілком достатньо.

— Буде ще лід із шахти, — сказав Кирило. — Проходка шахти закладена у проекті, і я тепер думаю, що шахту слід проходити крізь покривний лід. Треба лише вибрати відповідне місце…

— Це дуже добре, що ви так думаєте, — ласкаво кивнув шефуня. — І містечко треба вибрати… А ось із самою проходкою, може, зачекаємо? Га?

— Але як же так! — вигукнув Кирило. — Шахта — це свого роду цвях…

— Е-е, дорогенький, — загудів шефуня, — «цвяхів» у наших марсіанських програмах цілі бочки. — Він зітхнув. — Річ у тім, що я ще не сказав вам, можливо, найголовнішого. Необхідно буде займатися однією позаплановою… проблемою. Тут у нас виявилися місця, в яких у людей виникають, — шефуня примружився і зробив довгу паузу, — ну, скажімо, наразі… галюцинації… Навіть масові, якщо вважатимемо «масою» трьох чоловік. Усі наявні засоби індивідуального захисту — всюдиходи, скафандри, зокрема важкі нічні, придатні, як ви знаєте, для відкритого космосу, не допомагають. Не допомагають і захисні поля. Якщо «галюцинація» виявляється тривалою — в межах години чи більше того, — він кашлянув і знову зробив паузу, — може настати непритомність, після якої людина тривалий час перебуває у стані крайньої психічної депресії. Можливі й тяжчі наслідки.

— Схоже на захворювання, — обережно відзначив Кирило.

— Ми спочатку так і гадали. Але головний медик, — шефуня вказав на Мака, — вважає інакше… Про свою точку зору він потім сам розповість. Уперше це трапилося… — Шефуня обвів питальний поглядом присутніх.

— Три місяці тому, — швидко підказав Мак.

«Відразу після нашого відльоту з Землі», — подумав Кирило.

— Сьогодні рівно вісімдесят шість діб Марса з того дня, як це трапилося вперше, — продовжував Бардов. — Першим був Азарій Горбунов — геофізик. Він потім за власною ініціативою ще двічі потрапляв у цю… пригоду. Його довелося… ізолювати, і ми відправляємо його звідси… у досить важкому стані.

— Психічному? — спробував уточнити Кирило.

— Крайня депресія, що переходить у маревний стан і параліч рук, — пояснив Мак.

— Вочевидь, усе-таки нервове захворювання, — відзначив Кирило.

Мак заперечно труснув рудою головою.

— Потерпіть, колеги, у вас буде час усе обговорити, — м’яко зупинив їх Бардов. — Отож, уперше ми з цим зіткнулися вісімдесят шість днів тому. І сталося це в каньйоні Копрат…

— У печері — в одному з північних відгалужень каньйону, — додав Мак. — Ми там були разом з Азарієм, але в печеру він зайшов сам… — Мак замовк і збентежено поглянув на начальника.

— Продовжуйте, голубе, — прогудів шефуня, — у вас виходить значно цікавіше.

— Даруйте…

— Продовжуйте, продовжуйте, а я поки відпочину.

— Він довго не виходив назад і не відповідав на мої радіосигнали. Довелося йти за ним. Я знайшов його у глибині печери без свідомості. Ми витягнули його назовні. Мені допомагав Атіф — він був третім у нашій поїздці. Ми з Атіфом тоді нічого підозрілого в печері не помітили… Коли ми привели Азарія до тями, він розповів…

— Що він тоді розповів, не так важливо, — відзначив шефуня, — тим більше що надалі повторювалося приблизно те саме… Спасибі, Маку, ви дуже допомогли мені… Пригода в печері Копрата так зацікавила Азарія, що він вирішив повторити її. Під приводом ще якихось геофізичних спостережень він вирушив у Копрат з наступною дослідницькою групою, заліз у ту печеру й сидів у ній доти, поки знову не знепритомнів. Щоправда, цього разу він записав на диктофон свої… гм, спостереження чи… відчуття. На Базу його привезли в несвідомому стані, і він потім хворів понад місяць.

Печеру ми ретельно обстежили у скафандрах вищого захисту, але нічого цікавого й тим більше підозрілого не виявили. Азарію, коли він видужав, було заборонено брати участь у польових поїздках. Для себе я вирішив, що Азарій натура пристрасна, дуже імпульсна: у нього емоції нерідко випереджали логіку й тверезе міркування вченого — просто надірвався в тутешніх нелегких умовах, та й працював він дуже багато. Наш головний медик, — шефуня знову вказав на Мака, — спочатку теж погоджувався зі мною, пояснюючи «казус Азарія» нервовим перенапруженням. Проте незабаром, а точніше за тридцять три дні до прильоту «Вітру часу», історія повторилася.

Цього разу зовсім у іншому місці — на головному нашому космодромі, де сідали і звідки злітали всі земні кораблі. Там жертвами, гм… галюцинації… стали відразу троє учасників нашої марсівлі. Вийшло так, що жоден з них не був у каньйоні Копрат, і що трапилося з Азарієм, тобто про його… захворювання, як ми всі гадали, чули з його слів. Коли це почалося, всі знаходилися в диспетчерському бункері й займалися регулюванням радіоапаратури для прямого зв’язку з «Вітром часу». Вони відразу збагнули, в чому річ, але саме явище так їх зацікавило, що спочатку знехтували небезпекою. Лише коли один з них почав непритомніти, люди покинули бункер, проте галюцинації не припинилися і зовні. Фантом виявився в тому самому місці, де вони побачили його крізь вікно бункера. Я кажу «фантом», хоча всі троє стверджують, що сприймалося це як цілком реальний об’єкт… Їх свідчення сходяться аж до найдрібніших деталей… Вони повантажилися у всюдихід і ще деякий час продовжували спостереження, поки один не знепритомнів.

Тоді решта двоє погнали всюдихід сюди на Базу. Від’їхавши декілька кілометрів, розвернулися, щоб озирнутися. Фантом уже зник. Посадкова плита була порожня.

Професор Бардов замовк і задумливо потер перенісся.

— Значить, у цьому випадку фантом спостерігався на посадковій плиті космодрому? — уточнив Геворг.

— У самому центрі плити, за півкілометра від бункера і всюдихода.

— То що все-таки це було?

— Хоч яким це здасться вам дивним, у всіх випадках одне й те саме, — Бардов виділив останні слова. — Високий кам’яний портик[113] з квадратними колонами, що підтримують масивне нависаюче склепіння. У глибині за колонами портика — яскраво освітлена зала чи якийсь майдан, заповнений безліччю живих істот у яскравому вбранні. Між колонами портика з’являлася висока постать у довгому фіолетово-червоному плащі чи мантії й робила руками закличні знаки…

— Людська постать? — знову уточнив Геворг.

— З тієї відстані, на якій знаходилися спостерігачі, вона сприймалася як людська, так само, як і істоти у глибині.

— А фантом у печері?

— Я ж сказав: у всіх випадках одне і те саме.

— Не розумію, — Геворг знизав плечима, — як у тісному просторі печери?..

— У печері мовби прочинялося вікно, — пояснив Мак, — Азарій казав: «Як вікно в інший світ…» Там також був портик з колонами і все решта… Азарій спостерігав це тричі. У рідкісні хвилини прояснення він кілька разів детально переказував мені картину…

— Чому тричі? — запитав Кирило. — Професор казав про дві… галюцинації Азарія Горбунова.

— Три, — кивнув Бардов. — На жаль, три. За ним не угледіли. Дізнавшись про фантом на плиті космодрому, Азарій, порушивши мою заборону, втік з Бази і сам поїхав на космодром. Ми похопилися надто пізно… Погоня виявила всюдихід у центрі посадкової плити космодрому. Передня частина машини була розплющена, немов вона врізалася в якусь перешкоду. Мотор не працював, а Азарій, дуже побитий, лежав у глибині вантажного відсіку, вочевидь відкинутий при зіткненні всюдихода з «чимось». Коли його вдалося привести до тями, він сказав, що на космодромі побачив те саме, що і в печері. Спробував проскочити на всюдиході між колонами портика. Далі нічого не пам’ятає…

— Ну а ще ваші примари з’являлися? — поцікавився Геворг.

Кирилові здалося, що в питанні фізика прозвучала погано приховувана іронія.

Бардов задумливо погладив пишну бороду:

— Більше ні… У нас їх більше ніхто не бачив. Проте ми визнали необхідним посадити «Вітер часу» у іншому місці.

— А на головному космодромі хтось ще бував? — питання прозвучало безневинно, але в очах Геворга Кирило прочитав відверту насмішку.

— Бували, — Бардов продовжував погладжувати бороду. — Там установлено регулярне спостереження. Крім того, з диспетчерського бункера автоматично велася кінозйомка.

— І що ж?

— Нічого. На кінокадрах посадкова плита порожня і в її околицях нічого підозрілого не виникало.

— Цілком природно, — посміхнувся Геворг, — давно відомо, що примари, привиди, вампіри та інша нечисть на кіно— і фотоплівці не фіксуються.

— Щодо примар не знаю, — спокійно відзначив Бардов, — не випадало ними займатися. Але міражі, колего, вдається сфотографувати. До речі, тут на Марсі міражі не рідкість.

— Ви хочете сказати… — почав Геворг.

— Ні, я сказав усе, що хотів. Прошу ще питання, якщо вони є.

— Чи залишається на п’яту зміну хтось із числа тих, що спостерігали… «фантом Азарія»? — запитав Кирило.

— «Фантом Азарія», — задумливо повторив Бардов. — Непогано… Можна прийняти це як робочу назву проблеми. Ні, колего, ніхто не залишається. Все-таки у нас немає стовідсоткової певності, що це не захворювання.

— Цікаво, а що думає з цього приводу головний медик четвертої зміни? — запитав Геворг.

— Дозвольте? — Мак поглянув на Бардова.

— Певна річ, колего.

— Це не захворювання в загальноприйнятому значенні слова, — почав Мак, — це поранення… Якщо хочете — травма, що наноситься мозку якимсь ще невідомим нам явищем, найпевніше невідомим випромінюванням, пов’язаним із виникненням фантома. Гадаю, навіть певен, що ми ще зіткнемося з ним. Серед багатьох загадок Червоної планети ця видається однією з найбільш цікавих і, далебі, найбільш небезпечних… Я повністю згоден з нашим шефом, їй слід присвятити максимум уваги.

— Можна ще одне питаннячко? — підняв руку Гевopг.

— Будь ласка, — кивнув Бардов.

— А про наших сусідів із західної півкулі Землі ніхто не думав?

— Ні, чому ж, думали, — сказав Бардов. — Вони просили захопити на Землю одного хлопця з їх зміни. Він хворий два місяці, а їх корабель з’явиться тут через рік… Судячи з того, що сказав мені професор Джікс, їхній бос, у хлопця, якого завтра привезуть до нас, ті самі симптоми, що у Азарія…


* * *

Наступного ранку в кабіні Кирила пролунав мелодійний сигнал внутрішнього телефону. Особисті приміщення марсівників на головній Базі називалися кабінами. Розмір кабін був стандартний — два з половиною метри на три з половиною, при двох із чвертю метрах висоти. Поряд — туалет і душова — одна на дві кабіни. Сусідом Кирила, з ким належало ділити душову, виявився Сергій — радист і радіоастроном нової зміни; він з моменту їх прибуття на Базу не вилазив з центральної радіорубки. У кожній кабіні була койка, що вдень перетворювалася на канапу, стіл для роботи, крісло, стінна шафа і стелаж для книг. Над столом — телевізійний екран, телефон і невеликий пульт управління з регулятором кондиціонера, порохотяга, освітлювальних пристроїв, годинником та індикатором внутрішньої й зовнішньої температур, сили і напряму вітру, рівня радіації.

Кирило почув сигнал телефону, знаходячись у душовій. Поки він накинув халат і пройшов у свою кабіну, сигнал повторився двічі.

Він квапливо узяв трубку.

— Кирило Волін слухає.

— Доброго ранку, колего, — загуділо у слухавці. — Сподіваюся, не розбудив. Це Бардов.

— Доброго ранку, професоре. Слухаю вас.

— Облиште ви цього професора, колего. Мене звуть Микита, скорочено Мик. Ви не дуже зайняті?

— Ні.

— Могли б зазирнути до мене?

— Просто зараз?

— Ну, скажімо, в межах десяти хвилин.

— Гаразд, буду.

Швидко одягнувшись і захопивши теку зі своєю програмою, Кирило попрямував до шефа. Коли він піднявся в коридор, де поряд з кают-компанією знаходилася кабіна начальника марсівлі, назустріч йому вийшов Геворг. При вигляді Кирила на вузькому худому обличчі геофізика, обрамленому чепуристою борідкою стиляги-сатира, з’явилася посмішка.

— Ну, тримайся, спец по привидах, — шепнув Геворг, тицьнувши Кирила пальцем у живіт.

Кирило постукав і прочинив двері.

— Прошу, — пробасив шефуня, піднімаючись йому назустріч.

Кабіна начальника відрізнялася лише тим, що в ній було не одне, а два крісла, а над столом замість одного телефону — три і ще невеликий комутатор.

Усадовивши Кирила біля столу, Бардов питально глянув на його теку.

— Там що?

— Моя програма, обґрунтування, намічені райони робіт… Я…

— Так-так, пам’ятаю, — перервав шефуня, погладжуючи бороду. — Читав ваші статті й монографію, колего. Забавно… Хоча я особисто не з усім згоден. Утім, мої погляди з цього приводу — думка дилетанта. Так… Спочатку хотів просити вас зайнятися дечим іншим… Ви, звісно, здогадуєтеся? Проблема «фантома Азарія»… Цікаво, чи не так? Адже ви не лише антрополог, історик, археолог, ви й лікар-психіатр, не помиляюся?

— Це раніше… Я давно не практикував.

— Неважливо. Тут ви єдиний такий фахівець… Мак — терапевт широкого профілю, а лікар, що прибув із вашою зміною, — хірург. Я хочу просити вас очолити проблему «фантома Азарія». Мак і я особисто вам допомагатимемо…

— А моя програма? Інститут, який рекомендував мене для участі в експедиції…

— Е, дорогенький, тут у нас у кожного по декілька програм. Часу у вашому розпорядженні сила-силенна. До того ж, — шефуня багатозначно підняв палець, — хтозна, куди вас може завести «фантом Азарія».

— Ви хочете сказати, — почав Кирило, широко розплющивши очі, — хочете сказати, що…

— Я ніколи не хочу сказати нічого, чого не говорив, — перервав Бардов. — Постарайтеся запам’ятати це, колего Кіре. Проблема «фантома Азарія» виникла несподівано, жодними програмами, природно, не могла бути передбачена. Наразі все, з нею пов’язане, — велике невідоме, яке треба постаратися прояснити… Щиро кажучи, у кожного з нас на неї була і є своя точка зору. Ось, наприклад, прибулий разом з вами колега Геворг стверджує, що такої проблеми взагалі не існує. Що ж, і це — можлива точка зору…

— Але довести, що чогось не існує, неможливо, — зазначив Кирило.

— Атож. Тому, якщо, зайнявшись фантомом, ви нічого не виявите, доведеться визнати, але лише з певною часткою ймовірності, що самої проблеми справді не існує. Виникли нервові розлади, пов’язані з індивідуальними особливостями психіки окремих учасників експедиції. В цьому випадку треба встановити, які саме особливості людської психіки протипоказані учасникам марсіанських експедицій і чому. Гадаю, ніхто краще від вас із таким завданням не впорається.

Кирило з сумнівом похитав головою.

— Все це таке далеке від моїх нинішніх наукових інтересів… І ще одне: учасники експедицій на Марс — і у нас, і в американців — проходять через такі тести й таку масу перевірок, що кандидат із мінімальними психічними відхиленнями від норми зі стовідсотковою вірогідністю буде відсіяний.

— Людський мозок завжди був і залишається великим невідомим, колего. Це таке безмежжя невідомого… — Бардов махнув рукою. — Та ви знаєте значно краще від мене. А ось щодо підготовки американців, з’ясуєте детально, коли привезуть їхнього… хворого. Обставини захворювання також. Відтак їх дані зіставимо з нашими.

— Здається, ви вважаєте, що я вже дав згоду? — невдоволено відзначив Кирило.

Широке червоне лице Бардова осяялося променистою посмішкою.

— Я не сумнівався, колего. Саме тому просив вас… а не наказував. Вважаю, що вам відразу після старту «Вітру часу» треба побувати у наших американських друзів. Уточнити на місці, як вийшло з їх хлопцем. Утім, програму робіт із проблеми «фантом Азарія» ви розробите самі. В будь-який час залучайте для цього Максима й мене… Програму ви подасте на затвердження вченої ради нашої п’ятої зміни, скажімо, через місяць. Ні, рівно через чотири тижні. Вам усе ясно, колего?

— Наразі так, — похмуро сказав Кирило, підводячись.

— Ну то з богом, як казали у нас за старих часів.

«Дідько б тебе вхопив, — подумав Кирило, виходячи, — разом із твоїм богом, «фантомом Азарія» й моїм ідіотським призначенням. Гарно ж я виглядатиму, коли доведеться звітувати в інституті після повернення… Повернення… — всередині щось боляче шпигнуло. — До нього ще двадцять сім земних місяців… якщо все обійдеться щасливо…»

Спускаючись сходами на свій поверх, Кирило прочинив металеву штору ілюмінатора і глянув назовні. Околиця була запнута червоно-бурою запорошеною імлою. Починався ураган…


* * *

Ураган бушував три доби. Тому американці з’явилися лише за декілька годин до відправлення космічного корабля. Їх невеликий короткокрилий планетоліт, що нагадував «шатли» кінця минулого століття, зробив посадку на запасному космодромі неподалік від «Вітру часу».

Кирило й Мак у легких блакитних скафандрах попрямували назустріч гостям. Коли вони наблизилися до планетольота, американці вже вивантажили і встановили на самохідний візок білий з прозорим верхом «саркофаг». На американцях — їх прилетіло четверо — були однакові смугасті легкі скафандри, що нагадували забарвленням їх державний прапор.

— Він тут, — сказав широкоплечий крем’язень, який відрекомендувався як доктор Морстон.

Крізь прозоре забороло шолома Морстон підморгнув Кирилові й поплескав рукавицею по верху «саркофага».

Кирило підійшов ближче, схилився над «саркофагом». Під прозорою кришкою голена голова, бліде, без жодної кровинки худе обличчя; очі заплющені, дихання не помітно.

— Живий він? — мимоволі вихопилося в Кирила.

І немов у відповідь на це питання вії людини, що лежала в «саркофазі», здригнулися, відкривши безбарвні порожні очі.

— Майже повний параліч, зі втратою мови, — сказав Морстон. — Стан важкий… Не знаю, чи вдасться його доставити на Землю живим. Але це єдиний шанс… Ми нічого не могли вдіяти.

Мак поклав руку на край «саркофага».

— Його медичну карту ви привезли?

— Вона у мене, — Морстон поплескав по зовнішній кишені скафандра. — А ось Гіббі тягне і його особисті речі.

— Особисті речі? — здивувався Кирило. — Навіщо? На кораблі його забезпечать усім необхідним.

— Це його власність, — заперечив Морстон. — Не залишати ж тут. Йому щось може знадобитися.

Кинувши погляд на «саркофаг», Кирило подумав, що навряд чи цьому хлопцю колись щось знадобиться.

Підійшов Гіббі, волочучи здоровенний зоряно-смугастий мішок із застібками-«блискавками», замкнутими на маленькі бронзові колодочки. Темна шкіра й кучеряве чорне волосся не залишали сумнівів у його походженні. Не кажучи ані слова, Гіббі втиснув принесений мішок на нижню платформу візка під «саркофаг», заліз на маленький майданчик у передній частині візка і ввімкнув двигун. Візок поволі рушив по червонуватому щебенистому ґрунту до «Вітру часу», що височів неподалік. Кирило, Мак і двоє американців пішли слідом. Четвертий американець залишився біля планетольота.

Йшли поволі в понурому мовчанні. Кирило подумав, що їхня процесія нагадує старовинний жалобний кортеж. Намагаючись позбутися гнітючих думок, він звернувся до американця в димчастих окулярах, який крокував поряд:

— Цей ваш товариш, там, — Кирило кивнув на «саркофаг», — ким він був за фахом?

— Енріке?.. Астрофізик, фахівець із космічного проміння…

— А що, власне, з ним трапилося? — запитав Мак.

Американець зітхнув:

— Ніхто з нас до ладу не знає. Захворів… потім стало гірше, відтак раптом параліч…

— Раптом? — перепитав Мак.

— Тут усе детально написано, — втрутився Морстон, знову поплескавши по кишені свого скафандра. — З чого почалося, як лікували. Ваш лікар розбереться. А що з ним далі робити, ніхто з нас не знає.

— Я також лікар, — відзначив Мак.

— О! — вигукнув Морстон. — Це чудово. А ваша спеціальність?

— Терапевт…

— Чудово, — повторив Морстон, уже без особливої переконаності, — втім, мені здається, тут потрібен психіатр.

— Чому ви так гадаєте?

— Бачте… — Морстон зам’явся. — Загалом, він був… із химерами. А потім почалися галюцинації…

— У чому вони проявлялися?

— У чому?.. Та так, різне… У його карті написано… Ось, може, Фред скаже, — Морстон кивнув у бік свого товариша в димчастих окулярах, — він жив з Енріке.

— Ні, спочатку він був, як усі, — заперечив Фред, — химери у нього з’явилося значно пізніше. Мені здається, з химер усе й почалося. Він дуже багато працював. Не щадив себе… Сильна перевтома, надрив, специфіка тутешніх умов. Мозок не витримав… Щось там у нього «від’єдналося», і ось результат… Після півторарічного перебування тут ми всі з химерами…

— Але ви проходили на Землі ретельну перевірку, відбір, — відзначив Кирило.

— Проходили, — погодився Фред, — але чи так вона багато означає? Метал також перевіряють, перш ніж з нього побудують космічний корабель. Яких лише перевірок не придумали… А скільки аварій у космосі трапилося саме через утому металу. А людина? Я чув, у вас у цю зміну також один схибнувся.

— Так, справді, — кивнув Мак, — одного відправляємо хворим. І, мені здається, симптоми схожі, хоча у нашого товариша стан не такий важкий. Саме схожість симптомів змусила мене звернутися до вас із питаннями.

— Тут усе детально написано. — Морстон дістав із кишені скафандра великий пластиковий конверт. — Я вручу його вашому медикові на кораблі.

— Перед відльотом перевірялися суто зовнішні параметри розумової діяльності, — сказав Фред, — швидкість вирішення завдань, число допущених помилок, показники психофізіологічної напруги: частота пульсу, дані електрокардіограм, енцефалографії й ще багато що. У певних межах за цими параметрами можна судити, чи достатня потужність мозку кожного з нас для охоплення і переробки відомостей, що надходять із приладових панелей і навіть із довкілля. Але чи можна за цими суто зовнішніми проявами судити, що насправді відбувається в мозку людини, яка вирішує те чи інше оперативне завдання або проблему? Де межа інформаційної ємності мозку, межа допустимих навантажень, межа міцності як біологічної конструкції? Ніхто цього не знає…

— У чому все-таки проявлялися химери в поведінці Енріке, про які ви згадали? — запитав Мак.

— На «поверхні» — в міміці, виразі очей, інтонаціях, жестах… Він став дуже дратівливий, різкий, «не контактний»; обривав, коли до нього зверталися з питаннями. Він усе більше віддалявся від колег, замикався у своєму «я», мов комп’ютер без зворотного зв’язку. Іноді здавалося, що він шукав і не знаходив відповіді на якесь питання, що мучило його. Відтак…

— Стоп, Фреде, потім докажеш, — перервав нараз Морстон. — Поглянь, нас зустрічає начальник російської станції.

Кирило, що уважно слухав американця, також глянув уперед. Від громади корабля до них назустріч крокував Бардов разом з учасниками четвертої та п’ятої змін.


* * *

Американці явно поспішали. Морстон, що очолював їхню групу, відхилив навіть запрошення Бардова відвідати Базу.

— Звідси до вашої Бази далеченько, — пояснив він свою відмову, — а нас ще чекає робота на зворотному шляху. І ми мусимо повернутися до себе завидна. У планетольота дуже напружений графік. Завтра полетять наші геологи. Та й у вас перед стартом справ чимало…

Коли американський планетоліт відлетів, Геворг сказав Кирилові:

— Пір’ячко в них на писку, ось що. Підкинули напівтруп і втекли…

— Поясни свій геніальний здогад.

— Не розумієш? Усі ці так звані «примари»… — їх робота… А Енріке — морська свинка. На ньому відпрацьовувалася «методика». Тепер кінці у воду, особливо якщо він стане трупом під час польоту. На Землі нашим ще доведеться доводити, що до чого… І виправдовуватися, якщо не довезуть.

— Але навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо б їм усе це?

Геворг посміхнувся:

— Наразі не знаю. Може, пізніше зрозуміємо? Не виключений і примітив: хочуть налякати, щоб ми згорнули роботи… Наш головний космодром вибраний не випадково… Й ущелина Копрат підозріла. Один з найглибших розрізів марсіанської кори. Там вони щось пронюхали, а космодром — удар нижче пояса.

— Занадто мудровано! Підозрілість ніколи не сприяла проникливості, Геворгу.

— У мене теж з’являлася подібна думка, — відзначив Мак, що мовчки слухала їхню розмову. — Потім я її відхилив. Адже, по суті, «фантом Азарія» не загроза, навіть не застереження. Це радше запрошення, заклик, обіцянка чогось… Він здатний викликати цікавість, інтерес, але не страх.

— І лише попутно перевертає мізки, позбавляє людину розуму, — додав Геворг.

— Це побічні явища, ймовірно пов’язані з випромінюванням, відповідальним за сам феномен. Переконаний, що знайдеться спосіб нейтралізувати їх.

— Якщо нас раніше не спостигне доля Азарія й Енріке.

— Я зовсім не стверджую, Геворгу, що небезпеки не існує, — блакитні очі Мака мовби закрижаніли, — адже ми гадки не маємо, які ще випромінювання, окрім тих, що відомі, пронизують усіх нас на цій планеті. Можливо, «поле», в якому виникає «фантом Азарія», існує тут постійно. Існує і постійно впливає на нас. Подібно до радіоактивності — до того, як її навчилися вимірювати; подібно до гравітації, нарешті, яку ми навчилися створювати штучно, хоча гадки не маємо, що вона таке. Локальні порушення невідомого тутешнього «поля» — природні, а можливо, навіть штучні, призводять до виникнення фантомів…

— Все-таки допускаєш штучні, — осміхнувся Геворг.

— Не виключено, але й не пов’язую їх із нашими сусідами.

— Тоді хто?

— Не знаю. Також не знаю, як і ти, коли тебе запитали, навіщо цим займатися американцям…

У мозку Кирила немов палахнула блискавка. Це було мов осяяння… Думки помчали з нестримною швидкістю: «Ну звісно… Штучне збудження невідомого «поля»… Заклик… Обіцянка… Що за світла голова в Мака!.. Треба лише все добре продумати, обговорити з ним… Це, безумовно, шлях уперед… Уперед… Але де шукати джерело сигналів? У космосі? Під кригою? У глибинах Марса?..»

Кирило насилу перевів подих. Поглянув на співрозмовників. Вони мовчали.

— Ти зараз видав геніальну думку, Маку. — Той стрепенувся і здивовано поглянув на Кирила. — Геніальну… — повторив Кирило. — Але спочатку скажіть мені, якщо хтось із вас знає, наскільки важко технічно в наших умовах відтворити штучним шляхом «фантом Азарія»? Звісно, не сам фантом, його модель.

Мак здивовано знизав плечима.

— Модель зовсім не важко, — запевнив Геворг, посміхаючись. — Потрібна хороша лазерна камера, наприклад, із тих, що застосовуються при сучасних кінозйомках, але… враховуючи особливості тутешньої атмосфери, дещо видозмінена.

— На Базі або на «Вітрі часу» така є?

Геворг на мить задумався:

— Такої немає. Але в лабораторії, навіть у своїй лабораторії на Базі, я, ймовірно, зміг би продемонструвати вам оптичну модель «фантома Азарія» у зменшеному масштабі.

— Зроби це обов’язково, Геворгу, — попросив Кирило. — Це зараз дуже важливо.

— Що за це матиму?

— Співавторство у відкритті, у вражаючому відкритті, на порозі якого ми, можливо, опинилися… завдяки Маку.

— Завдяки мені? — щиро здивувався Мак.

— Тобі й декому ще…

— Ти починаєш говорити загадками, Кіре.

— Я щось також… перестаю розуміти, — спохмурнів Геворг.

— Потерпіть… На Марсі й навколо приховано більше, ніж сниться вашій мудрості, колеги, — урочисто процитував Кирило. — Сказано у Шекспіра, щоправда, не зовсім так, але суть саме в цьому…


* * *

Лабораторну модель «фантома Азарія» Геворгу вдалося продемонструвати лише через тиждень після старту «Вітру часу». Демонстрація відбулася в кают-компанії Бази у присутності всіх учасників п’ятої зміни.

За сигналом Геворга було вимкнене головне освітлення, і над круглим центральним столом у напівтемряві кают-компанії раптом з’явилася яскраво освітлена фігурка у блакитному скафандрі. Вона зробила декілька кроків у повітрі, обернулася і, широко розвівши руки, привітала присутніх поклоном.

— Це був Кирило, — оголосив Геворг, коли фігурка зникла і знову увімкнули освітлення. — Провести зйомку лазерною стереокамерою вдалося лише вчора біля лабораторного корпусу.

— А що заважало? — запитав шефуня.

Гезорг усміхнувся.

— Досконалість моєї апаратури. Камера, якою знімалося зображення, призначена для інших цілей. Її довелося… модернізувати.

— Після чого її вже не можна буде використовувати за призначенням, — буркнув шефуня. — Я правильно зрозумів?

— Майже… Та зате можна показувати ось такі фокуси.

— Ви вважаєте, «фантом Азарія» мав подібну… природу?

Геворг знову посміхнувся.

— Не виключено. Лише апаратура була потужніша.

— Потужніша? А на скільки?

— Ну, це можна підрахувати, — Геворг задумався, прикидаючи подумки. — «Потужніша» — не зовсім точно. Різниця на декілька порядків.

— Чудово. — Шефуня почав погладжувати бороду. — І де ж така лазерна «гармата» могла знаходитися?

— Де завгодно, це залежить від потужності.

— Але в межах прямої видимості? Адже ми маємо справу із зображенням у видимих променях спектру.

Геворг похитав головою:

— Не обов’язково. Це залежить від конструкції й потужності випромінювача. Могли бути використані будь-які електромагнітні коливання з багаторазовими відбиваннями і заломленнями. Трансформація у хвилі видимої частини спектру могла відбутися після останнього відбивання чи заломлення.

— А побічні явища? Вражаюча дія на мозок, нервову систему?

Очі Геворга хитро зблиснули:

— Це питання до медиків, шановний шефе. Не беруся відповідати, хоча не виключаю, що «побічні явища» залежать від потужності використаної апаратури.

Кирило вже приготувався заговорити, але його випередив Сергій — енергетик і радіоастроном.

— Я підрахував, — сказав він, ні на кого не дивлячись, — необхідну потужність випромінювання для відтворення фантома з тим вражаючим «жорстким» ефектом, який імовірно відчув на собі Азарій… Навіть при відстані в десять кілометрів потужність випромінювача має бути у сто мільйонів разів більша від тієї, яку використовував Геворг. Подібними потужностями ніхто на Марсі не володіє: ані ми, ані американці… У радіусі десяти кілометрів від космодрому нічого подібного, звісно, не могло бути; і не лише в десяти, в ста і в тисячі кілометрів — також.

Запала довга мовчанка.

— Що сильніший і проникливіший наш розум, то виразніше відчуває він своє безсилля, — прогудів нарешті шефуня. — Чи знайдуться охочі спростувати Монтеня[114]?

«Ні, далебі, мені зарано вискакувати зі своєю гіпотезою, — подумав Кирило, — треба дочекатися нового прояву фантома, зробити заміри… Добре, що Сергій виступив із розрахунками. Не знав, що ця історія його так зацікавила. Доведеться побалакати і з ним… Але якщо він не помиляється, космічний варіант виключений і тоді…»

— Ну а відповідальний виконавець із проблеми «фантом Азарія» скаже нам сьогодні щось?

Кирило здригнувся, підняв голову. Твердий погляд шефуні був спрямований просто на нього.

Ще мить він вагався. Казати чи ні?..

— Ні, — почав він поволі, — надійними даними, які могли б зацікавити присутніх, у світлі… експерименту колеги Геворга, я поки не володію. «Фантом Азарія» більше не спостерігався, американські дослідники не змогли або… не захотіли повідомити нічого нового. По суті справи, ми навіть не знаємо, чим викликане захворювання доктора Енріке Кенбі. У його карті лише фіксація спостережень лікаря й ані слова про можливі причини… Галюцинації згадуються, але які саме — невідомо. Схожість зі станом Азарія має місце, але лише схожість. Через дев’ятнадцять днів я мушу подати на ваше затвердження програму досліджень із проблеми «фантом Азарія». Не викликає сумніву, що до цього треба побувати в американців.

— Все правильно, — спокійно констатував шефуня, — значить, завтра ви й вирушите до них… разом з Максимом. Із Джіксом я домовлюся…


* * *

Домовлятися з Невілом Джіксом шефуні не довелося. Щойно закінчилося засідання, черговий оператор поста управління Бази попросив професора Бардова терміново спуститися в радіорубку. Шефуня повернувся в кают-компанію через декілька хвилин. Його широка червона фізіономія сяяла від задоволення.

— Самі завітають сьогодні увечері, — повідомив він Кирилові. — Я маю на увазі американців, — пояснив він після невеликої паузи. — Морстон і ще один… Джікс просить допомогти… Допоможемо, звісно… Отож готуйтеся, Кіре… Завтра вранці полетите.

Проте виліт довелося відкласти… Вночі почався ураган. До ранку він посилився. Захисні півсферичні куполи здригалися від страхітливих поривів вітру. Настав світанок, але навколо Бази все тонуло в густій червоно-бурій імлі, що зрідка прорізалася фіолетовими сполохами електричних розрядів.

Морстон, що прилетів увечері, ночував на Базі. Його супутник залишився на планетольоті, який американці посадили у плоскій улоговині, за декілька сотень метрів на північ від споруд Бази.

За сніданком, прислухаючись до гуркоту й завивання урагану, Морстон стривожено похитував головою.

— Непокоїтеся про вашого товариша? — запитав Мак. — Треба було і йому ночувати тут. Даремно він відмовився.

— Електричні розряди… У нас таких гроз не буває. Звідки тут стільки електрики?

— Ваша станція розташована набагато вище — в гірському районі, — сказав Бардов. — Із півночі вас прикриває вулканічний масив. А ми — на краю рівнини, відкритої на північ. Коли урагани бувають особливо сильні, вони приходять з півночі. Як і цей.

— На Землі грози сильніші в горах, — відзначив Морстон.

— Також не скрізь… Ну а тут свої «марсіанські» закони. Ми в них ще не розібралися.

— Мені іноді починає здаватися, — Морстон ретельно розмішував цукор у горнятку кави, — що ми поквапилися з дослідженнями Марса. В усякому разі, з організацією тут постійно діючих станцій. Горішок ще не на зуби нинішньому поколінню вчених. Років через п’ятдесят-сто з іншою технікою, іншими знаннями, стійкішою психікою — ще якось може. А зараз, — він похитав головою, — суцільні загадки… і… нерідко прорахунки.

— У нас також, — кивнув Бардов, — але починати було треба. І коли б не почали, першим довелося б через усе це пройти. На те вони й перші… А що, власне, у вас трапилося, колего? Джікс учора попросив прислати нашого лікаря. Ви сказали, що украй бажаний приліт фахівця з фізики атмосфери. Кого відрядити з вами, коли закінчиться ураган?

— Бачте, — Морстон похнюпився, — відверто кажучи, нам потрібна допомогу і лікаря й фізика, і навіть не знаю, чия важливіша. Але, ми розуміємо, у вас свої завдання; тому вирішуйте самі, кого можете відпустити… Якщо говорити про оптимальний варіант… — Він затнувся.

— Ну то який же оптимальний варіант? — прогудів шефуня, погладжуючи бороду.

Морстон важко зітхнув:

— Професор Джікс просив передати вам, що всі ми украй зацікавлені у вашому особистому приїзді, пане Бардов. Украй… Ніхто краще від вас не знає цієї клятої планети. Вона підносить сюрприз за сюрпризом… Ми нещодавно виявили сліди якихось прибульців із космосу, але… Розумієте, це важко пояснити, треба дивитися на місці…

— Ваш Енріке Кенбі погорів саме на цьому? — жорстко запитав Бардов.

— Т-так, — процідив Морстон, — на жаль, не лише він…

— Шкода, що не сказали відразу!

— У нас не було єдиної точки зору, сер.

— Ймовірно, її не існує й зараз?

Морстон мовчки знизав плечима.

— Гаразд, ми летимо з вами, як тільки стихне ураган. Учотирьох.

— Дякую, — Морстон нервово відкашлявся, — від імені Джікса і… мого… і взагалі всіх нас…


* * *

Цього разу ураган не стихав цілий тиждень, І весь тиждень не вдавалося встановити радіозв’язок не лише з американською станцією, але і з планетольотом, який знаходився всього в декількох сотнях метрів від Бази. Не могло бути й мови про те, щоб вийти назовні навіть і в скафандрах вищого захисту. Ураган здійняв у повітря страхітливу кількість піску й куряви. Пітьма панувала повна. Ця непроникна, виюча круговерть була так насичена електрикою, що весь метал на захисних куполах споруд Бази світився зловісним блакитнувато-фіолетовим сяйвом. Зверху часом долинали важкі гуркоти грому, але блискавок уже не було видно — настільки щільною стала пилова завіса.

За тиждень вимушеного сидіння на Базі Кирило не один раз намагався «розговорити» Морстона. Проте той, отримавши згоду Бардова, знову замкнувся у своїй шкаралупі, відбуваючись загальними фразами й обіцянкою все показати й пояснити на місці.

— Моя розповідь вас не переконає, — казав він, — а налаштувати скептично може. Краще відразу побачити самому…

Ураган почав стихати на восьму добу. Незабаром вдалося уловити радіо планетольота. Супутник Морстона викликав свою станцію, але його там, либонь, не чули. Не реагував він і на виклики Бази.

— Його ледве чутно, — сказав Морстону черговий оператора, — хоча він зовсім поряд…

— Давайте я спробую, — запропонував Морстон.

Після багатьох спроб йому вдалося встановити зв’язок з планетольотом. Вислухавши повідомлення звідти, Морстон присвиснув:

— Він у пастці. Планетоліт засинало повністю.

Звільнення американського корабля з піщаного полону зайняло цілий день. Ще день пішов на розчищення злітної смуги. Для цього довелося пустити в хід усю наземну техніку, наявну на Базі.

— Ми вибрали дуже невдале місце для посадки, — зізнався Морстон, коли все було нарешті готове до старту й учасники перельоту зібралися біля американського корабля.

— Даремно відмовилися скористатися нашим ангаром, — відзначив Мак.

— Хто міг думати, що прийде такий ураган.

— Тут завжди треба бути готовим до будь-якої несподіванки, — сказав Бардов, — особливо з боку погоди. Ми ще тільки-тільки почали розробляти методику короткострокового прогнозу. А в історії з вашим планетольотом найбільше, звісно, винен я. Як дбайливому господареві, мені слід було наполягти, щоб ви скористалися ангаром.

— Ви дуже люб’язні, містере Бардов, — блідо посміхнувся Морстон, — винен я, вірніше, моє небажання завдавати вам зайвого клопоту… з ангаром… На щастя, завдяки вашій дружній допомозі все закінчилося щасливо… Ну, якщо всі готові, прошу.

Він указав на планетоліт.

Бардов, Мак, Кирило і Геворг — один за одним піднялися по відкидному трапу і, затримавшись ненадовго в шлюзовій камері, пройшли в салон корабля.


* * *

Переліт на американську станцію минув без пригод. Летіли не дуже високо, але внизу все було запнуто пиловою завісою, яка ще не осіла після недавнього урагану. Тому сподівання Кирила побачити зверху каньйон Копрат, озеро Фенікса, Гордіїв Вузол, Амазонію цього разу не виправдалися. Лише перед посадкою Кирило розгледів унизу в червонуватих променях призахідного сонця хаотичне скупчення зубчастих бурих гребенів, розділених глибокими ущелинами; в ущелинах уже залягли густі лілові тіні.

Споруди американської станції промайнули в улоговині біля підніжжя цеглисто-червоного плато, на яке опустився планетоліт. Пробігши по плато близько кілометра, корабель раптом нахилився й пірнув кудись униз у темряву.

— Ми в підземному ангарі нашої станції, — почувся голос Морстона. — Шоломи одягати не треба. Ангар герметизований.

В ілюмінаторах корабля спалахнуло яскраве електричне світло. Кирило побачив сіру бетонну підлогу й бетонні стіни просторої зали. Віддалік стояв гурт людей у звичайних робочих комбінезонах. У центрі його виділявся високий смагляволиций чоловік у великих окулярах, із цілком білим волоссям.

— Це професор Невіл Джікс, — сказав за спиною Кирила Морстон. — Дозвольте привітати вас, панове, на території Сполучених Штатів Америки на Марсі.

Планетоліт уповільнив рух, здригнувся й зупинився.


* * *

Перша робоча зустріч відбулася наступного ранку відразу після сніданку. Професор Невіл Джікс запросив чотирьох гостей зайняти місця за круглим столом у невеликому салоні, поряд із його кабінетом. З американського боку на зустрічі були присутні також четверо. Окрім Джікса, Морстона та Фреда, який і тут не розлучався з димчастими окулярами, ще Грідлі.

Він зайшов у салон останнім, і Джікс відрекомендував його як свого заступника. Грідлі мовчки вклонився і зайняв місце навпроти Кирила. Ані вчора увечері, коли Джікс показував гостям американську станцію, ані вранці за сніданком Кирило його не бачив. У Грідлі було широке бліде обличчя, здивовано зведені брови, загострений довгий ніс. Світле волосся він гладко зачісував назад, ймовірно, від цього вуха здавалися ледь відстовбурченими. Зустрівшись поглядом з Кирилом, Грідлі відвів очі й почав неголосно постукувати пальцями по столу.

— Дозвольте мені відкрити наше засідання, — почав професор Джікс, піднімаючись зі свого місця. — Перш за все я хотів би ще раз привітати наших дорогих радянських гостей і подякувати за прибуття.

Він уклонився, обвів поглядом присутніх і додав:

— Враховуючи висоту наших стель, пропоную далі розмовляти сидячи. — Він поплескав долонею стелю над головою й опустився у крісло.

— Отже, з чого ж ми почнемо? — продовжував він, дивлячись поверх окулярів на Бардова.

— Можливо, з найголовнішого? — в тон йому відповів шефуня.

— Далебі, все-таки ні, — задумливо сказав Джікс. — Головне — наші постраждалі товариші… Але вони — наслідок. Якщо не буде заперечень, я б волів почати з причини. Причина знаходиться тут, — він указав на масивні дверцята стінного сейфа, — зараз я її вам покажу.

Він знову підвівся з-за столу, підійшов до сейфа і після декількох маніпуляцій із диском шифру поволі відчинив дверцята. Звідкись із глибини сейфа він дістав невелику картонну коробочку і повернувся з нею до столу.

— Ось вона, наша дивна знахідка й наше горе, — продовжував він, поставивши коробку на стіл і підсовуючи її до Бардова, — уламок напівпрозорого білого кристала. Схоже на земний кварц, чи не так? І виглядає так само нешкідливо. Але це лише видимість. Суть цілком диявольська і наразі видається цілковитою загадкою, причому загадкою із пасткою… Тобто зараз у даних умовах ці уламки німі й цілком нешкідливі, — додав він, помітивши, що гості мимоволі відсунулися від коробки. — Не сумнівайтеся, вже перевірялося багато разів. Я їх тримав навіть у себе під подушкою, і як бачите — нічого…

Річ у тім, що необхідний, — він затнувся, — вочевидь, необхідний, особливий стан тутешньої атмосфери і певне орієнтування цих кристалів щодо прямих сонячних променів. Лише за цих сприяючих умов кристали починають виділяти вміщену в них інформацію і… стають небезпечними. Ми працювали з ними емпірично[115] і параметрів найбільшого сприяння, ймовірно, не знаємо. Проте не виключено, що в цьому останньому випадку вони найбільш небезпечні.

Сама ця знахідка, — Джікс указав на коробку з білими уламками, — певною мірою випадкова, проте при детальних геологічних дослідженнях рано чи пізно вона, ймовірно, була б зроблена. І я переконаний, з подібними «кристалами» дослідники Марса ще зустрінуться.

Даруйте, що розповідаю не дуже систематично, але ця матерія така — з чого не почни, все одно виникає безліч питань. Із чого все почалося? Наші геологи деякий час тому при польових дослідженнях спостерігали дивний міраж — настільки дивний, що схильні були прийняти його за галюцинацію…

— І що ж це було? — запитав Бардов, тому що Джікс раптом замовк і задумався.

— А був це, уявіть, якийсь космодром у мить старту космічного корабля, але цілком неземного типу — щось на кшталт гігантської півсфери з вертикальним зльотом. Спостерігалося це диво всього з півхвилини і поступово зникло, тому що сонце почало заходити за край урвища.

— І було це в каньйоні Копрат? — швидко запитав Мак.

— Уявіть собі, так, — здивувався Джікс, — а ви, пробачте, також спостерігали там щось подібне?

Мак заперечно труснув головою.

— Я гадаю, нам поки не слід перебивати професора, — відзначив Бардов, несхвально поглядаючи на Мака.

— Ні-ні, прошу вас, — запротестував Джікс, — питайте, питайте все, що вас зацікавить. Я можу пропустити щось істотне. Ми тут уже стільки разів усе це обговорювали…

Він зробив довгу паузу, але питань не надійшло, і він продовжував:

— Пригода з геологами дуже зацікавила доктора Енріке Кенбі — того самого, якого довелося з вашою допомогою відправити на Землю. Кілька разів він виїжджав разом з геологами в Копрат. Вони показали йому місце, звідки бачили міраж. Він влаштував там спостережний пункт, і врешті-решт упіймав цей феномен. Уперше спостерігав його також при низькому сонці близько десяти хвилин, провів навіть кінозйомку, але плівка виявилася засвіченою. На жаль, спочатку ніхто не надав значення засвіченій кіноплівці… Енріке продовжував дослідження. Він узагалі був фанатиком науки і вже якщо чимось захоплювався, зупинити його було неможливо. Його пошук ми спочатку не сприймали серйозно, — Джікс зітхнув, — це також було помилкою, насамперед моєю…

— Історія повторюється, — пробурмотів Бардов.

— З’ясувалося, що виникнення міражу залежить не лише від положення сонця, — продовжував Джікс, допитливо поглядаючи на Бардова, — але й ще від ряду чинників, зокрема від стану верхніх шарів іоносфери[116]. На жаль, Кенбі майже не вів записів… Після того, як він вибув з ладу, ми блукали напотемки… Він врешті-решт визначив найбільш вірогідне місце в урвищі каньйону, яке з його точки зору було відповідальне за виникнення… міражу. Там нічого примітного не виявилося. Залягав шар червонуватого пісковику з дрібною галькою, що нічим не вирізнявся серед інших гірських порід, які складають північну стіну каньйону. Проте, коли Кенбі прикрив це місце темним екраном, міраж виникати перестав. Прибрали екран — міраж з’явився, але на дуже короткий час. Річ у тім, що дні ставали коротшими, сонце заходило все раніше, й умови освітленості цієї частини каньйону ставали все менш сприятливими. Ймовірно, слід було зачекати до весни, та Енріке чекати не вмів. На його прохання геологи зрізали частину підозрілого шару. Пробу привезли сюди, почали досліджувати. Нічого незвичайного в ній не виявилося, окрім одної-єдиної гальки, яка яскраво світилася при опромінюванні ультрафіолетом. На Землі таке світіння, як ви, звісно, знаєте — одна з ознак алмазу. Галькою зайнявся наш мінералог. Незважаючи на високу твердість, це був не алмаз. Більше того, склад речовини виявився настільки незвичайним і складним, що виникла думка… про її штучне походження. Тоді галькою повторно зацікавився Енріке і встановив, що й вона, і будь-який з її уламків за певних умов прямого сонячного освітлення стає джерелом… — Джікс зробив довгу паузу, мабуть, підшукуючи найбільш точне визначення.

— Фантома? — підказав Бардов.

— Якщо завгодно, — кивнув Джікс, — або — певної кількості інформації. Ми всі — й мої колеги, присутні тут, і решта співробітників станції неодноразово були свідками експериментів Енріке Кенбі з цією речовиною. Мушу сказати, що видовище безгучно злітаючого гігантського космічного корабля вражає. Щоправда, спектакль удавався не завжди. Іноді фантом не виникав…

— Значить, тут, — Бардов покрутив у пальцях один з білих уламків, — відображений лише старт якогось корабля?

— Не лише, — відказав Джікс, — Енріке вдавалося отримувати і ще якісь зорові сигнали — хаотичну суміш барв, подібну до різноколірного полум’я. Вони не розшифровуються. Ми вам усе це продемонструємо, якщо, звісно, не боїтеся. Річ у тім, що інформація, вміщена в цих уламках, не обмежується зоровим рядом. Ми знаємо тепер, що й сама речовина, і створювана нею оптична модель, або фантом, у свою чергу, стають джерелом якогось випромінювання, небезпечного, а можливо, і згубного для людського мозку й нервової системи. Ми всі, в тій чи іншій мірі, уражені цим випромінюванням і, відверто кажучи, я не певен… чи доіснуємо у нормальному стані до прильоту нашого корабля. Прискорити його появу, як ви знаєте, неможливо. Нам залишається лише сподіватися на провидіння і… вашу допомогу… Саме тому я розповідаю про все так детально й відверто. Критична доза цього невідомого випромінювання наразі невідома. Не знаємо ми й характеру ураження та міри незворотності наслідків. Я спочатку гадав, що лише Енріке перебрав міру. Ні… За останні тижні погіршав стан ще декількох наших товаришів, разом з якими Енріке займався вивченням кристалів. У нас, — Джікс зітхнув, — двоє важкохворих. Ще в одного — початкові симптоми захворювання. І взагалі…

Бардов спохмурнів, рухом руки перервав Джікса.

— На Землю повідомили про це?

— Ні… Наразі ні. Якщо Енріке доставлять живим, тоді повідомимо… Що самі знатимемо на той час. Попереду ще майже три земні місяці. Я не хотів піднімати тривогу передчасно.


* * *

— Обговоримо ситуацію, — запропонував шефуня. — Ваші міркування?

За добу, проведену на американській станції, вони вперше зібралися учотирьох у кімнаті, відведеній Бардову.

— А як тут з додатковими вухами? — поцікавився Геворг.

— Яке це має значення, — шефуня поморщився, — ми всі сидимо в одному човні…

— Який може піти на дно?

— Якщо не дотримуватися осторог…

— Геть як на Землі! — Геворг усміхнувся. — Моя думка: якщо розповідь Джікса правда — вони наламали дров.

— Що далі?

— Вони зобов’язані були розповісти про все перед відправкою Енріке Кенбі.

— Що змінилося б? Характер ураження неясний і зараз. Аналогія зі станом Азарія очевидна. Про Азарія ми повідомили все, що знали, — шефуня знизав масивними плечима, — річ не в цьому.

— Звісно, — підтвердив Кирило, — почуте сьогодні — деталі. Ти, Геворгу, шукав джерело фантомів. Американці його надали. Завтра побачимо в дії…

— Хто не боїться, — Геворг підморгнув.

— По суті, ми не дізналися нічого нового, — продовжував Кирило. — Без зайвої скромності можу сказати, я підозрював щось подібне…

— Ну силач! — вигукнув Геворг. — Значить, ти і про космічних прибульців здогадувався? Молодець!

— Прибульці ні до чого. Не в них річ. Головне зараз люди…

— Як ні до чого? А хто камінчики підкинув?

— Зачекай, Геворгу, — різко зупинив фізика Мак. — Кір слушно каже… Ми з ним оглянули сьогодні постраждалих. Двоє у важкому стані, майже як Енріке, коли його привезли до нас. А ще два тижні тому ці хлопці почували себе цілком пристойно. Випромінювання, пов’язане з фантомами, діє не відразу, його наслідки, що спочатку здаються незначними, відтак наростають, мов лавина. Вражаються якісь вузли центральної нервової системи: спочатку — кори великих півкуль, відтак спинного мозку. Фінал — параліч.

Я наразі не бачу радикального способу і засобів зупинити цю лавину. В усякому разі тут… Ймовірно, існує гранична допустима доза опромінювання, але ми її не знаємо, тому що нічого не можемо виміряти. Кір вважає дещо інакше, але хай він сам скаже…

— Ситуація справді дуже важка, — почав Кирило, але я думаю так: ці білі кристали — носії інформації, закладеної в них розумом. Ми зараз не знаємо, хто заклав інформацію. Важливе інше: це послання розуму розумові… Значить, воно не може, — не повинно супроводитися спробою заподіяти зло. Інакше воно безцільне. А безцільне зло — зброя недоумків.

Фантом — німий зоровий образ — лише частина інформації, можливо, не найголовніша. Таємниче випромінювання — друга частина, яка, ймовірно, має сприйматися безпосередньо мозком, але… наш мозок або для цього не пристосований, або… ще не навчився сприймати подібну інформацію; це призводить до травм центральної нервової системи — травм і захворювання…

Мені чомусь видається вірогіднішим друге припущення: наш мозок наразі не справляється з потоком цієї інформації. Принципової несумісності не повинно бути, адже сприймаємо ж ми зоровий образ. Значить… Значить, треба допомогти мозку освоїтися зі всім потоком інформації. Як? Не знаю… Треба думати…

— Спокусливо, — відзначив шефуня. — Але як небезпечно! В цьому випадку шлях один — ризикувати… Азарій, і Енріке, і тутешні хлопці ризикнули… Що вийшло?

— Вони ризикували усліпу, — заперечив Кирило, — а треба подумавши, розумно…

— Можна, звісно, спробувати й розумом, — усміхнувся Геворг, — лише де його стільки взяти до завтра


* * *

Проте ані наступного дня, ані протягом цілого тижня, поки Бардов і його супутники залишалися гостями американців, спостерігати фантом не вдалося. Або уламки білого кристала раптом утратили свою дивовижну властивість, або щось змінилося в атмосфері планети, але фантом виникати перестав, хоча умови сонячного освітлення всі ці дні залишалися сприятливими.

Джікс виглядав цілковито збентеженим. Його помічники збилися з ніг, без кінця змінюючи положення гоніометрів[117], у яких були закріплені уламки загадкової білої гальки.

— Не розумію, — сказав Джікс у останній вечір, коли всі зібралися в кают-компанії американської бази, — просто не розумію… Немов вони самі розумні й вирішили раптом проявити впертість.

Він указав на коробку, в якій лежали білі уламки.

— Раніше ми без особливих зусиль отримували зображення, — додав Морстон, — наприклад, від оцих шматочків, позначених зеленою тушшю.

Він обережно торкнувся пальцем декількох уламків.

— За минулий тиждень ми перепробували всі уламки, аж до найдрібніших, — хрипко відзначив Фред, — ще одна загадка…

— Ми передамо вам половину уламків, — сказав Джікс, — ви зможете працювати з ними у себе, а ми продовжимо дослідження тут. Можливо, вдасться знову активізувати їх. У разі успіху відразу повідомимо. І ви також повідомляйте.

— Певна річ, — кивнув Бардов.

— Навіщо ж половину, — спохмурнів Грідлі, — ймовірно, вистачить декількох шматочків, наприклад, два із зеленими позначками і дві-три дрібніші крупинки. Тим більше що невідомо…

— Ні, половину, — різко перебив Джікс. — Продовжуватимемо дослідження на паритетних[118] засадах. Якщо вони виявлять щось подібне, то повідомлять нас.

— Певна річ, — знову підтвердив Бардов, погладжуючи бороду.

— На жаль, наші друзі завтра покидають нас, — продовжував Джікс, — тому розділимо матеріал зараз. Давайте терези, Гіббі.

Мовчазний Гіббі поставив на стіл аптекарські терези і під уважним поглядом Джікса розділив уміст картонної коробочки на дві рівні наважки. Одну Джікс пересипав у сіру металеву коробочку і вручив Бардову, другу сховав у сейф.

— Ваша коробка свинцева, — пояснив Джікс, — але це про всяк випадок. Доти, поки на вміщені тут крупинки не впадуть прямі сонячні промені, вони нейтральні і, вочевидь, нешкідливі для людини.

— В усякому разі не випромінюють нічого, що ми вміємо фіксувати, — додав Фред.

— Ймовірно, дещо залежить від індивідуальних особливостей людського мозку, — відзначив Кирило. — Один з ваших хворих учора розповів мені, що в нього з’являвся дивний неспокій і навіть щось схоже на галюцинації, коли він довго дивився на ці уламки в закритому приміщенні.

— У кого? — насторожився Грідлі.

— Його звуть Джері.

— А, — кивнув Джікс. — Джером Гібсон — наш хімік. Він намагався встановити склад і структуру цієї речовини, але з’ясував лише їх надзвичайну складність. На жаль, Джером натура вельми емоційна, і ці його… відчуття… Вони дуже суб’єктивні, колего.

— Звичайно, — погодився Кирило, — тому я й згадав про індивідуальні властивості. Їх слід мати на увазі. До речі, стан Джерома в останні дні помітно покращав…

— Лікування, запропоноване вами і колегою Максимом, допомогло всім без винятку, — вклонився Джікс, — я і ми всі безмежно вдячні й тепер оптимістичніше дивимося вперед…

— Проте милуванням тутешніми фантомами, якщо вони знову з’являться, не зловживайте, — порадив Бардов. — У нас кажуть: береженого бог береже.

— У нас також, — усміхнувся Джікс. — А ще: помилки добре вчать.

У Кирила раптом зарябило в очах. Він примружився, а коли знову розплющив очі, над столом кают-компанії поволі пропливали напівпрозорі людиноподібні постаті у райдужному розмаяному вбранні. Невіл Джікс щось говорив, вочевидь відповідаючи Бардову. Сенс його слів не доходив до свідомості. Кирило зупиненим поглядом вдивлявся у дивні видива. А вони все пливли — поволі, безшумно, мов туман над земними болотами в тихі осінні вечори. Непокоїла все дужче якась думка, але сенс її вислизав від свідомості. Нарешті Кирило збагнув, про що думає, — чи бачать це решта?

Тієї ж миті видиво зникло. До слуху долинули слова Джікса.

— Звісно, ми зробимо все, що в наших силах, і регулярно повідомлятимемо…

Насторожений погляд Кирила пробіг по обличчях присутніх: ввічлива байдужість, утома…

Шефуня, підперши долонею масивну голову, слухав Джікса.

Здається, ніхто не бачив. Лише він сам… Але тоді, що це таке?.. Кирило закусив губу. Може, і в нього починається?.. Може, це заразливо? Він знову поглянув туди, де щойно бачив це, і тут помітив, що за ним уважно спостерігає Геворг.


* * *

Вони повернулися до себе на станцію «Марс-1» наступного дня. Металеву коробочку з крупинками загадкового кристала шефуня передав Геворгу.

— Спробуйте воскресити фантом, — сказав він, погладжуючи бороду, — з граничною обережністю, звісно, з повним дотриманням особистої безпеки.

— Якщо тут не липа, — усміхнувся Геворг.

— Не вірите їм?

— Ні…

— І все-таки — гранична обережність… А від вас, колего, — шефуня обернувся до Кирила, — через тиждень чекаю пропозиції і програму.

Минуло чотири дні. Геворг загадково мовчав. На прямі питання відповідав скептичною посмішкою й порадою — «потерпіти трохи». Відтак він зник на добу.

Кирило і Мак обговорювали складений Кирилом проект програми, коли у двері кабіни голосно постукали.

— Прошу! — крикнув Кирило.

Двері відчинилися. На порозі постав Геворг.

— Я тільки-но з Копрата, — оголосив він, заходячи. — Думаю закінчувати комедію…

Він кинув на списані аркуші паперу, що лежали на столі, сіру металеву коробочку…

— Чому не попередив, що їдеш у Копрат, — обурився Кирило. — Я б поїхав з тобою.

— Ні до чого! Це липа, — Геворг показав на коробочку. — Якийсь тутешній мінерал…

— Ти був і в тій печері? — запитав Мак.

— Був. Пробував навіть там. Випробував за ці дні всі можливі варіанти, позаяк погода стоїть сонячна. Все дурниці! Вони нас убрали в шори.

— Але з якою метою?

— Якби я знав…

— А склад цієї речовини? — Кирило узяв двома пальцями коробочку і обережно струсив її.

— Склад, склад… — худе коричневе обличчя Геворга скривила судома, — за фізичними властивостях це кварц. Кожен підтвердить. Хімічним складом я не займався. Не моя справа.

— Джікс згадав про світіння в ультрафіолетових променях…

Геворг заперечно труснув головою:

— Ці уламки не світяться.

— Дивно, — відзначив Кирило, продовжуючи струшувати коробочку. — Не допускаю думки, що це блеф[119]… Навіщо? Адже ми завжди можемо перевірити хімічний склад. І якщо це справді кварц…

— А чи не міг хтось тоді підмінити коробку? — припустив Геворг.

— Грідлі, наприклад? — примружився Мак.

— А чом би й ні. Він явно не хотів, щоб Джікс віддав нам половину.

— Ні, тут щось інше, — задумливо пробурмотів Кирило. — Інше… Так… Зачекай зі своїм викриттям, — звернувся він до Геворга. — День-два… А поки залиш цю штуку мені.

— Будь ласка, — Геворг устав і потягнувся. — Йду спати, — оголосив він. — Останні кілька діб майже не спав…

— Що хочеш із цим робити? — запитав Мак, коли Геворг вийшов.

— Ще не знаю, — Кирило обережно відкрив свинцеву коробочку. — Подумаю… Справді схоже на кварц.

— А уламки з зеленими позначками є?

— Є… Ось вони…

— Я також не допускаю блефу, — відзначив Мак, устаючи. — Вже пізно, Кіре. Мабуть, на сьогодні досить?

Залишившись наодинці, Кирило поринув у роздуми.

«Без сумніву, це ті самі уламки, які на очах у всіх зважував Гіббі, які Джікс пересипав відтак у свинцеву коробочку і вручив шефуні. Чому вони раптом утратили свої дивні властивості? Вже тоді на американській базі відтворити фантом не вдалося. Можливо, річ зовсім не в сонячних променях або не лише в них? Де шукати ключ до того, що зберігають ці уламки? Зберігають протягом десятків чи навіть сотень мільйонів років. Тутешні фантоми теж перестали з’являтися… Як усе це ув’язати в єдину систему?»

Кирило піднявся з-за столу, почав походжати по тісному обширі своєї кабіни; чотири кроки в одному напрямі, чотири у зворотному.

«Естафета розуму… Фаетон, Марс, Земля… Американці стверджують, що абсолютний вік шарів, у яких була знайдена галька, близько 80 мільйонів років. Мезозойська ера Землі… Час динозаврів… Що ми знаємо про земний мезозой[120]? Здавалося б, і багато, і страшенно мало. Загадкові епохи наростаючого розширення Землі, гігантизму форм життя, страхітливих метаморфоз рослин і тварин, велетенських лавових виливів…

Земля раптом почала роздуватися й набухати, мов дозріваючий кокосовий горіх. І, як у дозріваючого кокоса, зовнішня оболонка не витримала, була розірвана на шматки — нинішні континенти. Показався глибинний шар, залікований базальтовими лавами, — нинішнє дно земних океанів. Ймовірно, щось трапилося і з силою тяжіння — гігантські ящери мезозою навряд чи могли б існувати в нинішньому гравітаційному полі Землі. Де шукати слід естафети розуму в хаосі мезозойських перетворень Землі? І пізніше — також нічого до самої Атлантиди[121], про яку ми — люди XXІ століття, — ще продовжуємо сперечатися».

Кирило зупинився, сперся обома руками об край столу, окинув поглядом розкладені на столі папери.

«Проект, пропозиції… Мак, звісно, має рацію… Надто хистко, непереконливо… Значить… Значить, доведеться ще раз почати спочатку… Із самого початку. Залишилося три дні і три ночі. Має вистачити…»

Кирило опустився в крісло, різким рухом відсунув списані аркуші і, поклавши перед собою чисті, почав швидко писати:


«В другій половині минулого століття відомий планетолог Олексій Савченко сформулював свою славнозвісну гіпотезу про нестаціонарні явища при розвитку планетних систем і про наслідки розриву Фаетона для інших планет земної групи…»


* * *

Кирило не вклався у відведений час — говорив майже годину. Всупереч звичаю, Бардов не зробив зауваження, а продовжував уважно слухати, погладжуючи бороду. Коли доповідь була закінчена, запала довга мовчанка.

Кирило обвів поглядом обличчя присутніх. У очах Геворга причаїлася іронічна посмішка. Мак кивнув схвально, але ледь насторожено — з чимось, мабуть, був не згоден, хоча ще вчора вони детально обговорили всі деталі проекту. Шефуня відчужено розглядав свинцеву коробочку, що лежала перед ним на столі. Сергій, низько нахиливши голову, щось записував. Решта сиділи нерухомо, дивлячись поверх голови доповідача.

— Американську версію «космічних прибульців» ви, колего, цілком відкидаєте, — напівпитально відзначив Бардов, продовжуючи розглядати коробку з кристалами.

— Так, — підтвердив Кирило. — Ми маємо справу зі слідами тутешньої цивілізації. Треба розгортати подальші пошуки.

— У вашій цікавій «конструкції» найхиткіший щабель — спроба пояснити, чому вони, — шефуня постукав нігтем по свинцевій коробочці, — втратили… активність.

— Це гіпотеза.

— А все решта, колего?

— Решта? — Кирило знизав плечима. — Судити вам… Для мене існування тут у минулому високої цивілізації — факт. Невідомий нам спосіб запису і відтворення інформації також факт. Космічні польоти аборигенів Марса також. І ще багато всього, про що мовилося.

— У кого є питання? — запитав шефуня.

— У мене, — підняв голову Сергій. — Спосіб проходки шахт у крижаній оболонці Марса? Я зрозумів, що шахт має бути декілька…

— Цих шахт буде багато, — заперечив Кирило. — Іншого шляху немає. Все, що зараз стирчить над льодом, над шарами піску і щебеню, це молодий рельєф, вік якого вимірюється тисячоліттями. Нам необхідно проникнути в дольодовиковий час — на десятки мільйонів років у минуле. Шлях один — прокопуватися крізь лід, причому в різних точках планети. Скільки знадобиться шахт, я не знаю, але без них завдання не вирішити. А спосіб проходки, ймовірно, теж один — пропалювати лід спрямованим променем енергії.

— Пробуритися крізь лід не змогли, — відзначив хтось ззаду, — а замахуємося на шахти.

— Це зовсім різні речі, — заперечив Кирило. — Наша бурова установка не пристосована для буріння льоду і не розрахована на такі глибини.

— Але з шахтою, і тим більше з шахтами, буде ще важче, — буркнув Сергій.

— Звичайно. Доведеться конструювати спеціальні енергетичні установки. Пропоную кооперуватися з американцями. Вони напевно продовжуватимуть дослідження. Пояснимо їм нашу точку зору, якщо ви приймете мій проект, і вестимемо роботи спільно. Самим нам такий об’єм гірських робіт, звісно, не провернути.

— Ще питання? — повторив шефуня.

— Дозвольте? — Геворг підняв руку. — Хотілося б усе-таки почути, як у світлі всього сказаного доповідач пояснює появу цілком однакового фантома в печері і на нашому космодромі. Ну і звісно — повне зникнення цього фантома після того, як Азарій спробував наїхати на нього всюдиходом?

Мак нараз стрепенувся й різко труснув німбом рудого волосся, а шефуня з цікавістю поглянув на Кирила.

— Ми чекали цього питання, — спокійно сказав Кирило. — Ми з Маком… Тому я нічого не згадав у доповіді. Відповідай краще ти, Маку.

— Гаразд, — Мак піднявся. — Тим більше що я збирався виступити й зізнатися… Шановні колеги, в появі фантома на космодромі винні ми з Азарієм. Досі я мовчав, тому що сам дізнався про це лише вчора увечері. Звинувачення пред’явив мені він, — Мак указав пальцем на Кирила, — докази виявилися настільки серйозними, що мені не залишалося нічого іншого, як зізнатися. При повторних відвідинах печери ми з Азарієм узяли звідти зразки гірських порід. Узяли їх зі стінок печери — в тому місці, де Азарій бачив фантом, і в інших місцях. Коли ми прилетіли з ущелини Копрат на наш космодром, нам здалося, що зразків надто багато. Всі вони були приблизно однакові, і ми взяли з собою у всюдихід лише частину, решта залишили на краю бетонної плити космодрому. Оскільки в привезених нами на базу зразках нічого цікавого не виявилось, я й думати перестав про другу частину, яку ми кинули на космодромі. Розумієте? А вочевидь, там і залишився той, можливо, єдиний уламок, який… у якому був запис інформації.

— Треба терміново розшукати все, що ви кинули! — вигукнув Геворг.

Мак розвів руками:

— Де шукати? Відтоді над районом космодрому пронеслося кілька ураганів. Місце для космодрому вибиралося так, щоб його не заносив пісок. Перший-таки ураган звіяв казна куди те, що ми кинули. Ми з Кирилом перевірили вчора журнал метеоспостережень. Фантом на космодромі перестав з’являтися після першого ж урагану.

— Гм. Може, є охочі виступити ще з якимось зізнанням? — поцікавився Бардов, обводячи скептичним поглядом присутніх.

— Я ще можу зізнатися, — сказав Кирило. — Тоді — в останній вечір на американській базі — я бачив фантом просто над столом кают-компанії, коли ви трясли коробку.

— Як це «тряс»? — не зрозумів шефуня.

— Струсили кілька разів, відповідаючи Джіксу, а потім опустили її в кишеню комбінезона.

— А нумо розкажіть, дорогенький.

Кирило розповів про напівпрозорі людиноподібні постаті, які привиділися йому на останній зустрічі з американцями.

— А чому тоді не сказав?

— Про що? Я й зараз не знаю, що це було.

— А ти більше не тряс цю коробку? — спохмурнів Бардов. — Останніми днями вона-бо в тебе була…

— Тряс… По-всякому.

— І що?

— Нічого.

— Гм… Нічого немає сильнішого від жаги пізнання й сили сумніву, — відзначив із зітханням шефуня. — Головна наша біда в тому, що саме ці поривання — основа будь-якої наукової діяльності… Так само й на чужій планеті, де навколо самі загадки… Спасибі, Кіре, за цікаву доповідь, за детально розроблений проект. Після невеликої перерви ми все обговоримо й ухвалимо остаточне рішення, з яким вийдемо до американців.

Дискусія на доповідь виявилася запеклою і затягнулася до вечері… Мак потім сказав Кирилові, що на минулій марсівлі подібних полемік не бувало…

Двічі за цей вечір Кирилові починало здаватися, що від його проекту не залишиться каменя на камені. Особливо різко заперечували Геворг і Сергій. Геворг стверджував, що проблеми взагалі не існує, що ні про які «сліди» палеоцивілізації Марса не може бути й мови, що вся річ у людській психіці, психічних захворюваннях, на кшталт тих, які траплялися й на Землі під час полярних зимівель. Тут — в умовах іншої планети — все проявляється різкіше.

— І чим би не виявився цей білий мінерал, — виснував Геворг, указуючи на свинцеву коробочку, — який би не був складний, за твердженням американців, його склад, він не більш, ніж мінерал — творіння природи Марса, а все решта — похідні ось цього кістяного ящика, — Геворг постукав себе пальцем по скроні, — тут і проблеми, і ключі до їх вирішення. У нас схибнулися четверо, у американців справжня епідемія — їм усім привидівся космічний корабель. А в кого тут усе гаразд — немає ні проблем, ні фантомів. Як у мене, наприклад. І я ладен тримати будь-яке парі, що до кінця марсівлі мені нічого не приверзеться. Нічого такого, що не було б справою людських рук — моїх чи будь-кого з вас. Проект усіх цих фантасмагоричних досліджень я пропоную відхилити і займатися нашими реальними програмами. Вивчати атмосферу, будову і склад кори Марса, ну і його зледеніння, звісно, оскільки й воно виявилося реальністю. А так званий «фантом Азарія» залишмо медикам, позаяк інших захворювань тут поки не виявилося.

Сергій, підтримавши в цілому точку зору Геворга, обрушився на технічну частину проекту Кирила. Оперуючи цифрами, він стверджував, що проходка шахт крізь льоди Марса — завдання нездійсненне при нинішньому оснащенні радянської й американської станцій.

— Років через двадцять-тридцять, сконструювавши на Землі відповідну техніку, можна замахнутися на дослідження підлідних просторів Марса, — сказав Сергій, опускаючись у крісло, — але, певна річ, задля корисних копалин, а не для пошуку фантастичної палеоцивілізації… Наразі й на поверхні планети справ вистачає.

Беззастережно підтримав проект лише Мак, але його виступ здався Кирилові розпливчастим і блідим після різких заперечень Геворга й Сергія. Решта, заперечуючи деталі, вимагали перенести центр тяжіння досліджень на поверхню Марса.

Шефуня уважно слухав доповідачів, з його коротких реплік важко було здогадатися, на чий бік він стане.

Кирилові, який кілька разів поривався виступити з роз’ясненням, він говорити не дозволив, відзначивши лише:

— У завершальному слові, дорогенький, скажете… Якщо знадобиться…

Завершальне слово не знадобилося.

Коли потік охочих виступити був вичерпаний, Бардов сказав:

— Спасибі… Спасибі всім за щирість, зацікавленість, запальність. Усі говорили дуже слушно, в міру свого розуміння чи нерозуміння важливості проблеми. До сказаного додати майже нема що. Наукова істина ховається часом у найнесподіваніших місцях; до неї пробираєшся заплутаними й важкими шляхами. Але вона завжди існує. Еге ж… Якщо завоюєш її, вона тобі вже не зрадить… Можна, звісно, відкласти пошук, пославшись на обставини, ніхто нас не осудить за це, окрім нас самих. Проте, гадаю, відкладати не слід. Хто не згоден, у розробці проблеми брати участі не буде. Пропоную затвердити програму як вихідну основу. Допрацьовувати її, звісно, доведеться, це вже деталі. Незгодним можу ще раз надати слово. Є охочі? Немає… Значить, прийняли й ходімо вечеряти.


* * *

Сидячи у своїй кабіні за столом, Кирило дивився на загадкові білі уламки. Кілька разів на день він відкривав свинцеву коробку, яка тепер постійно знаходилася в його розпорядженні, і, схилившись над її вмістом, намагався налаштувати себе на контакт із джерелом невідомої інформації.

Кристали німували. Мертва мінеральна субстанція, на вигляд схожа на земний кварц, не озивалася… Спектральні й рентгенівські аналізи, які дозволила здійснити апаратура радянської станції, підтвердили міркування Джерома Гібсона про складність кристалічної структури і складу уламків. Проте до повної розшифровки їх молекулярної будови було безмежно далеко. В умовах Марса завдання залишалося нездійсненним. Мак, що займався рентгенівськими аналізами, висловив припущення, що дуже тонка кристалічна структура загадкової білої субстанції спіральна, що зовсім не було характерним для мінеральних утворень.

— Що ж ви таке, — прошепотів Кирило, — й чому заніміли? Якщо, звісно, саме ви — порушники тутешнього спокою.

Відповідь не приходила… В цій ситуації будь-який пошук на місцевості ставав блуканням у цілковитому мороці, а вірогідність успіху падала до нуля.

За домовленістю з американцями вже можна було б приступати до проходки першої шахти, але вибір місця для неї продовжував викликати запеклі суперечки.

Ретельні пошукові роботи в ущелині Копрат також виявилися безрезультатними. Не було виявлено нічого навіть віддалено схожого на знахідку американців. І «міражі» більше не спостерігалися.

«Немов захряснули ледь прочинені двері, — подумав Кирило, піднімаючись з-за столу. — Чи просто нічого не було?.. Нічого, окрім психічних порушень у частини марсівників».

Через кілька днів «Вітер часу» досягне Землі. Стане відомо про долю постраждалих. Чи вдалося довезти живим Енріке Кенбі? Що з Азарієм і рештою?.. В американців, якщо вірити тому, що сказав при останній зустрічі Морстон, стан очевидців фантомів поліпшується.

«Я також бачив їх у кают-компанії американської бази, — розмірковував Кирило. — Зі мною нічого поки не трапилося. Решта тоді нічого не бачили… А якщо це була галюцинація?»

Кирило із зітханням закрив свинцеву коробочку і прибрав у шухляду столу.

Загадкове тутешнє «поле», існування якого припустив Мак і яке Кирило подумки охрестив «палеоінформаційним полем», ніяк не реагувало на сигнали людського мозку. Білі уламки, якщо вони мали стосунок до цього «поля», на роль підсилювачів чи передавачів думок, вочевидь, не годилися. Може, був потрібен потужніший подразник?

«Який? Магнітний, електричний, рентгенівський? Ще раз спробувати Сонце? Воно тепер не піднімається високо над обрієм. А якщо спробувати північніше — там, де зараз марсіанське літо?» — з цією думкою Кирило вийшов з кабіни і попрямував до Бардова.


* * *

Політ у північну півкулю Марса — в марсіанське літо — і спроби активізувати білі кристали при світлі високо стоячого Сонця нічого не дали. Фантоми не виникали. І подальші опромінювання ультрафіолетом не викликали світіння кристалів.

— Немов вони змінили властивості, — сказав Мак.

— Або не володіли ними! — усміхнувся Геворг.

— Але світіння в ультрафіолеті, здається, спостерігалося, коли ми були в американців, — заперечив Кирило.

Шефуня нічого не сказав, задумливо покусуючи кінчик своєї пишної бороди.

На північ вони полетіли вчотирьох. За три дні змінили декілька точок спостереження з однаково негативними результатами. При перельотах вели площинне фотографування, гравіметричну й магнітну зйомки.

На місцях посадок Мак займався дослідженнями рельєфу й гірських порід, Геворг — станом атмосфери. Кирило всю увагу присвячував кристалам, які, всупереч його потаємним сподіванням, не набували колишніх властивостей.

Ночували в тісняві герметичної кабіни реактивного літака, крісла якої на ніч перетворювалися на ліжка. Перед тим, як заснути, Кирило й Мак довго балакали про «пам’ять минувшини», відображену в руїнах старих цивілізацій, про можливе джерело загадкових білих кристалів, їх попереднє призначення й роль у передачі інформації. Геворг час від часу вставляв ядучо-іронічні репліки. Шефуня майже не брав участь в цих вечірніх дискусіях. Він без жодного ентузіазму прийняв пропозицію Кирила організувати експедицію на північ, оголосивши лише, що змушений летіти й сам, щоб пригальмовувати «нездоровий ажіотаж». Залишивши за собою роль головного пілота, він займався літаком і зв’язком з Базою. Він регулярно кілька разів на день викликав «Марс-1», детально допитував чергового про поточні справи і щоразу цікавився, чи не надходило вістей із Землі про прибуття «Вітру часу».

В останній вечір перед поверненням на Базу дискусія особливо затягнулася.

— Я не знаю, чи довго живе в померлому, зруйнованому місті його колишня «душа» — «інформаційне поле», що вміщує пам’ять про зниклих розумних мешканців, — казав Кирило. — Але я переконаний, таке «поле» реально існує. Інша річ, що сприймає його не кожен. Тут ми потрапляємо в царину ще не розкритих до кінця можливостей людського мозку. Більшість психіатрів нашої епохи вже не сумніваються, що людський мозок із його велетенською ємністю зберігає величезну інформацію, пов’язану з досвідом і пам’яттю багатьох поколінь предків. Випадки діставання подібної інформації відомі. З іншого боку, деякі екстрасенси здатні «зазирати в майбутнє», передбачати події ще до того, як вони відбулися…

— Ну, в цьому випадку «інформаційне поле» ні до чого, — перебив Мак.

— Саме воно, будучи збуджене сумарною енергією мільярдів нервових клітин, мільярдів розумних істот, що мільйони років мешкали на планеті, видається єдино можливим «механізмом» — свого роду гігантським рахунково-розв’язуючим «пристроєм» з необмеженою кількістю зв’язків і варіантів розв’язків — я використовую примітивну фізичну аналогію спеціально для Геворга — «пристроєм», що дозволяє зрозуміти й пояснити випадки прогнозу майбутнього. Коли відповідний сигнал цього поля приймає мозок екстрасенса…

— Все стає ясним на тисячу років уперед, — пробурмотів, не розплющуючи очей, Геворг.

— Бувало й таке, — погодився Кирило, — наприклад, відоме віщування Мерліна[123]

— Ось-ось, — продовжував Геворг, як і раніше не розплющуючи очей, — наші невдачі пояснюються саме відсутністю серед нас Мерліна чи хоча б здрібнілого середньостатистичного екстрасенса, який пояснив би нам, що шукати, де шукати й навіщо шукати. Любі колеги, чи не збочили ми на слизьку стежку схоластики[124]? Не пам’ятаю хто — загалом, один з наших далеких предків — свого часу кинув крилаті слова «Ех nіhіlo nіhіl fіt»[125]… Чи не розумніше було б спочатку знайти хоч якісь занепалі сліди тутешньої гіпотетичної «працивілізації»…

— А це що, по-твоєму? — запитав Кирило, указуючи на свинцеву коробку, що лежала на столику біля вікна кабіни.

Геворг розплющив очі:

— Це… Якась речовина, склад якої ми ще не визначили. Найпевніше невідомий науці місцевий мінерал. Я, втім, як і раніше не виключаю й веселого жарту наших американських друзів-конкурентів. Знаєте, який був день на Землі, коли Джікс розповів нам про ці кристали і вперше їх показав?

Геворг зробив багатозначну паузу.

— Ну який? — підозріло прогудів шефуня.

— Перше квітня.

— Нічого собі! — вигукнув Мак.

— Все одно, нісенітниця! — переконано оголосив Бардов. — Знаю, колего, ви їх не любите. Це діло смаку. Але навіть кепський смак не виправдовує подібної версії.

— Що ж, майбутнє покаже, — миролюбно відзначив Геворг, накриваючи голову пледом.

«Він шалапутить; серйозно він так не вважає», — подумав Кирило.

— Гадаю, голубе, моя версія анітрохи не фантастичніша, аніж твоя, — долинуло з-під пледа. — Добраніч усім незгодним.

Мак неспокійно ворухнувся у своєму кріслі:

— Повертаючись, однак, до природи «інформаційного поля», Кіре, яка вона, по-твоєму? У світлі всього, що нам уже відомо.

— А ми й зараз знаємо не більше, ніж тоді, коли ти вперше згадав про нього… Виникнення «фантома Азарія», вочевидь, пов’язане з цим полем. Твоє припущення продовжує залишатися геніальним… Чому фантоми перестали з’являтися? Або поле раптом ослабло, або… його «вимкнули». Ослабнути раптом воно навряд чи могло, якщо допускаємо, що воно існує десятки мільйонів років. Отож, воно вимикається… Якщо так, наше перше завдання — шукати «вимикач». Ми цим і займаємось. Що стосується можливої природи самого поля, гадаю, воно подібне до одного з полів, що створюються мозком. Полів цих декілька, але в людському мозку вони надзвичайно слабкі й дуже кепсько вивчені навіть в умовах Землі.

— Значить, усе-таки біополе?

— Біополе — поняття узагальнене. Ним користувалися в минулому столітті, тоді ця частина біології лише починала розвиватися. Поля, які я мав на увазі, — елементи біополя, подібно до того, як у полях мікросвіту вони, — Кирило вказав на Геворга, — виділяють різні типи взаємодій: сильні, слабкі та інші…

— Взаємодії у мікросвіті підтверджуються експериментами й розрахунками, голубе, — почулося з-під пледа.

— Для біополів також, — кивнув Кирило, — хоча тут математичне моделювання й експерименти поки менш надійні, аніж у фізиків. Утім, у складній структурі біополів нині ніхто не сумнівається.

Борода Геворга висунулася з-під пледа:

— Все це схоже на важкопроштрикувану мильну бульку, колеги… Сама ідея «інформаційного поля», породжуваного біострумами мозку, можливо, й принадна, але ж це гола ідея без будь-якого підтвердження. Міг би експромтом запропонувати вам не менше десятка гарних, принадних, а проте цілком фантастичних ідей… Поля, що викликаються біострумами мозку, не можуть існувати після того, як мозок помирає…

— Але ж це, далебі, також вимагає доказів, — відзначив Мак.

— Безумовно, — погодився Кирило, — хоча б тому, що ніхто не стверджує, ніби природа «інформаційного поля» обов’язково електромагнітна. Ми не знаємо, яка його природа. Але ми не знаємо й фізичної природи гравітаційного поля, однак ти, Геворгу, його не заперечуєш.

— Цілком інша річ!

— Послухай, Геворгу, тобі доводилося бувати в старих соборах, дуже старих, — Кирило раптом перейшов на шепіт, — яким вісімсот, навіть тисяча й більше років.

— Ну, доводилося…

— Скажи, ти нічого не відчував, коли залишався там якийсь час наодинці? Нічого незвичайного?

— Ні… А що я мав відчувати? Музей, як будь-який інший… Цікаво, звісно…

— Я не про те. Музей тепер… Раніше, навіть у минулому столітті, туди приходили молитися… Сотні років люди приходили зі своїми несправдженими бажаннями, мріями, благаннями, тугою, пристрастями, скорботою. Уявляєш, яке напруження емоцій! Яке там мало виникати біополе! Я, наприклад, іноді відчував його фізично; хвилі інформації струмували від каменю стін, мармуру статуй, граніту саркофагів, від бронзи старовинних світильників і панікадил[126], від картин-ікон… Часом мені навіть починало здаватися, що бачу цих людей, чую їх моління… Це важко переказувати словами; я сприймав це не слухом і не зором, а якось інакше… Можливо, тут на Марсі ми зіткнулися з чимось подібним, лише виражено все значно потужніше, різкіше, відчутніше?

Щільно стиснувши губи, Геворг скептично слухав Кирила. Помовчавши трохи, сказав:

— Ось так… Тепер зрозуміло, звідки взялися напівпрозорі постаті, плаваючі по кают-компанії американської бази. Ні, друзі мої, ми реальні лише біологічно, психологічно ми цілком фантастичні, а деякі з нас фантастичні в ступені ен, що прямує до нескінченності. У цій непростій ситуації залишається сподіватися лише на вміст власного черепа. Шановні колеги, присягаюся зголити й проковтнути власну бороду, якщо мені приверзеться або причується на цій малозатишній планеті щось, що не буде похідним тутешньої природи чи людських рук…

— Ти зможеш це зробити завтра, Геворгу, — швидко сказав Мак, — а зараз дивіться.

Різке червоно-фіолетове світло проникало знадвору крізь ілюмінатори. Бардов вимкнув освітлення кабіни. Небо на сході було осяяне яскравим спалахом. Чорні приступки краю плато чітко вимальовувалися на тлі неба, колір якого швидко змінювався від червоного через оранжевий і жовтий до блакитнувато-зеленого. Відтак з-за виднокраю вихопився і злинув у зеніт гострий білий промінь. Він прорізав чорноту неба і, поступово бліднучи, згас десь у високості. Згасла й заграва край обрію.

Якийсь час усі четверо вдивлялися в морок і прислухалися.

— Кінець, — сказав шефуня, вмикаючи освітлення, — ні звуку, ні струсу. Лише світло. Всі добре бачили? Ну, що це було, по-вашому?

— Щось дуже дивне…

— Нічний фантом?

— Іоносферний спалах…

Шефуня неголосно розсміявся.

— Сміливіше, хлопці. Чому ніхто не хоче сказати, що ми бачили старт космольота-примари?


* * *

Вранці перед поверненням на Базу вирішили ще раз облетіти район на схід від місця ночівлі.

— Якщо умовно допустити, що ми спостерігали старт реального космічного корабля, — сказав Бардов, — на якій відстані звідси мав би знаходитися космодром?

— Кілометрів тридцять-сорок, — припустив Кирило.

Мак із сумнівом похитав головою.

— Могло бути й значно більше. Адже це Марс… Кілометрів сто — сто п’ятдесят?

— Ворожіння на кавовій гущі, — скривився Геворг. — Нічого точно сказати не можна.

— А як твоя борода? — поцікавився Мак.

— Моя борода залишиться при мені. Спостерігався незвичайний іоносферний спалах. Щось схоже вже описане у звіті третьої марсівлі.

— Описане точно, — пробасив шефуня. — А ось що, інше питання… Пропоную оглянути район кілометрів триста на схід. Полетимо не дуже високо, програма звичайна.

— Навіщо так далеко? — невдоволено запитав Геворг. — Там усе давно оглянуто й сфотографовано.

— Подивимося ще разок, дорогенький. Раптом з’явиться щось нове.

— Космодром?

— Коли скринечка відчиняється просто, найпевніше у скринечці нічого немає, — загадково пояснив Бардов. — Прошу по місцях. Поїхали.

Вони кілька годин літали над червонуватими плато й рівнинами, повіспленими невеликими кратерами. Бардов змінював висоту — то піднімав літак на шість-сім кілометрів, то опускався на півтора-два. За ілюмінаторами пропливали пустельні ландшафти Червоної планети, що вже стали звичними для Кирила за місяці, проведені на Марсі. Плоскі червонуваті улоговини в брижах піщаних барханів, сухі русла зниклих потоків, бурі прискалки плато зі шлейфами цеглисто-червоних осипів уздовж підніжжя. Місцями червонувата поверхня була розтята тріщинами. На глибині в них угадувався лід.

«Мак, звісно, має рацію, — думав Кирило, — всі ці рівнини — замерзлий океан, проморожений до самого дна й засипаний зверху піском і щебенем. Бурі плато — залишки островів, що руйнуються морозним вивітрюванням та ураганами. Зараз вони стирчать крізь лід, як нунатаки[127] Антарктиди й Гренландії. Те, що гори і скелясті плато тут, на Марсі, ще існують, — свідчення тектонічної активності в надрах планети. Зростання гір продовжується, інакше вся поверхня планети давно була б вирівняна; всюди був би лише лід та пісок і щебінь, залишений від зруйнованих гір. Марс значно старший від Землі. Ці червонуваті пустелі на крижаній основі — майбутнє й нашої планети, якщо, звісно, сама наша цивілізація не знищить Землю раніше… — Кирило важко зітхнув, не відриваючи погляду від пустельного ландшафту за ілюмінатором. — Рівень океанів Землі поволі, але неухильно підвищується. Головна причина — притік на поверхню глибинних вод із мантії[128]. Це встановлено ще в минулому столітті, і вже в минулому столітті дехто з геологів передбачав, що рано чи пізно земні континенти потонуть у водах Світового океану. У нинішньому сторіччі підвищення рівня океану прискорилося. До внутрішніх планетарних причин додалася зовнішня — кліматичні зміни, викликані технологічним перегрівом атмосфери. Льоди полярних областей почали танути… Ми замахнулися на дослідження сусідніх планет, а не можемо впоратися з погіршенням умов на своїй власній… Коли щось подібне відбувалося й тут, на Марсі, — їх цивілізація, перш ніж потрапити в окови зледеніння, мала спочатку потонути… Цілком імовірно, якщо вони перегріли атмосферу і розтопили полярні льоди! Значить, ще до того, як частина їх зважилася покинути планету, наприклад, щоб переселитися на Землю, вони змушені були створювати підводні міста в прибережних зонах океану, рівень якого неухильно підвищувався… Значить, шукати сліди їх цивілізації треба в зонах мілководь — марсіанських шельфів[129] минулих епох. У цьому випадку шахти не мають бути глибокими. Тільки б не помилитися у виборі місця. Мак міг би допомогти…»

Кирило раптом відчув — плавний перебіг думки вривається. Щось заважало, плутало… Зарябило в очах… І ось уже на місці червонуватої рівнини під крилом літака попливли квартали дивовижного міста — вервечки струнких споруд циліндричної й куполоподібної форми, що нагадували стільники, відсвічували незліченними напівпрозорими гранями, схожими на вікна. Щось рухалося внизу зустрічними потоками, іскрилося й блищало в сонячних променях…

Промайнула думка: «Чи бачать решта?» Кирило змусив себе на мить відвести погляд від примарного міста, швидко поглянув на сусідів. Мак байдуже дивився в ілюмінатор. Неуважний погляд Геворга блукав десь край далекого північного виднокола. Бардов упевнено вів літак на схід. Машина здавалася нерухомо завислою в просторі. Кирило квапливо перевів погляд в ілюмінатор — фантом уже зник.


* * *

— Це було саме тут, — твердив Кирило. — Кілометрів двадцять на південь від того смужкуватого урвища.

— Треба було відразу казати, — обурено повторював Мак.

— Що змінилося б? Це тривало всього декілька секунд.

— Вночі теж тривало декілька секунд.

— Але тоді відразу побачили всі.

— Тому що я встиг привернути вашу увагу.

— Помітили б і без цього. Світло вдарило в ілюмінатори. Ні, сьогодні зовсім інше. Ви просто нічого не побачили б. Лише я…

Літак продовжував описувати кола над районом, у якому Кирилові відкрилося примарне місто.

— Ну як, досить? — почувся в динаміку голос шефуні. — Не бачу нічого, окрім пустелі.

— Досить, — озвався за всіх Геворг. — Треба повертатися. Сонце вже низько. Можемо не встигнути до темряви.

— Ще хоча б коло, — попросив Кирило.

Бардов зробив два кола на різній висоті й повернув на південь у бік Бази.

Невелике червонувате сонце світило тепер просто в ілюмінатори правого борту. Кирило пересів до одного з правих ілюмінаторів, відкрив свинцеву коробку, повернув її, щоб пряме сонячне світло торкнулося білих уламків, і почав дивитися в ілюмінатор. Сонце опускалося все нижче; на порожній червонуватій рівнині подовжувалися лілово-чорні тіні.

З останніми променями сонця вони сіли на Базі. Закриваючи свинцеву коробку, Кирило почув за спиною іронічний сміх Геворга.


* * *

— Вісті з Землі, — оголосив наступного ранку Бардов. — «Вітер часу» долетів щасливо. Енріке Кенбі, на жаль, помер. Азарія довезли живим, але його стан як і раніше важкий. Усі учасники перельоту поміщені в тривалий карантин. Нам запропоновано дотримуватися граничної обережності й надалі, до отримання результатів досліджень, заборонено вести роботи в каньйоні Копрат, у районі нашого космодрому і всюди, де виникають чи можуть виникнути фантоми.

— Чи не простіше взагалі заборонити нам працювати будь-де? — не витримав Мак. — Сидіти на базі, і квит. Зовсім просто!

— Із земної точки зору і з урахуванням усього, що ми їм повідомили, вони чинять правильно, — спокійно заперечив шефуня. — Звідси справа виглядає дещо інакше… Я переговорю сьогодні з Джіксом, попрошу його повідомити на Землю всі їхні дані, а завтра спробую зв’язатися з президентом академії. Проте наказ є наказ. Тому, колего Кіре, прошу вас повернути мені коробку з американським подарунком. Гадаю, не треба пояснювати, що ви повертаєте все — до найдрібнішої крупинки. Аж до нових вказівок із Землі коробка зберігатиметься в моєму сейфі.

— Але про цю речовину на Землі ще нічого не відомо, — нерішуче заперечив Кирило, — можливо…

— Нічого іншого не може бути, дорогенький, — холодно перервав Бардов. — Будь ласка, принесіть коробку негайно.

— Питання з шахтами теж заморожується? — запитав Сергій.

— Чому? — здивувався шефуня. — Хіба шахти мають стосунок до фантомів? Ми їх проходитимемо зовсім у інших місцях. Про це сьогодні також домовлюся з Джіксом. Першу шахту закладемо найближчим часом. Отож закінчуйте підготовку апаратури.


* * *

Першу шахту заклали приблизно на рівних відстанях від радянської й американської станцій. Вирішено було вести проходку вахтовим способом, влаштувавши для цього тимчасовий табір. Вахти змінювалися що три доби. Вахта — четверо: двоє росіян, двоє американців. Шахту зробили похилою, під кутом близько тридцяти градусів до обрію, для зручності підйому і спуску енергетичних агрегатів, якими здійснювалася проходка.

Агрегатів було два, обидва термоядерні. Американці використовували стандартний блок своєї електростанції, яка забезпечувала теплом і енергією їх базу. При роботі американський агрегат давав потужний струмінь перегрітої пари. Лід, крізь який велася проходка, випаровувався, а надмірний тиск, що виникав у забої, виносив усю пару разом з мінеральними частинками, що звільнялися при випаровуванні льоду, назовні — в розріджену атмосферу планети.

Серцем радянського агрегату також був стандартний термоядерний блок енергетичної установки. Проте Сергій перемонтував його, використавши для проходки сам плазмовий промінь. Лід і вміщені в ньому мінеральні уламки не просто випаровувалися, а розпадалися на складові елементи, які у вигляді плазмового струменя виносилися назовні.

При роботі американського агрегату устя шахти нагадувало гейзер у момент виверження, а коли на зміну американській Сергій вмикав свою установку, воно перетворювалося на невеликий вулкан. Природно, що обидві установки керувалися дистанційно. Вони забезпечували проходку зі швидкістю до десяти метрів на добу і мали кожна свої переваги й недоліки. Швидкість проходки в американської установки була трохи меншою, але під час її роботи можна було стежити за складом мінеральних уламків, включених у лід. Вони виносилися на поверхню у струмені пари майже незміненими. При роботі радянської установки швидкість проходки зростала, але мінеральні частинки повністю знищувалися.

Незважаючи на те, що при увімкненні обидві установки працювали уривчасто, короткі енергетичні імпульси чергувалися з охолоджувальними продувками ствола, — теплова дія на крижані стіни шахти була значною. Ствол поступово розширювався, а в гирловій частині незабаром перетворився на вирву, звернену розтрубом до поверхні. Ця обставина ускладнювала підйоми і спуски устаткування й людей. А людям доводилося спускатися в шахту щодня для документування пройдених відтинків ствола, взяття проб льоду і мінеральних включень, профілактичного огляду енергетичних установок, кабелів, канатів. Вахти зазвичай працювали у дві зміни: одна здійснювала проходку, друга, після чотиригодинної перерви, сходила вниз для документування й огляду устаткування.

Черга Кирила вперше підійшла, коли забій шахти знаходився на глибині вісімдесяти метрів від поверхні. Вахту разом з Кирилом ніс Сергій, що підміняв одного з марсівників, зайнятого терміновим ремонтом геофізичних приладів на головній Базі. З американського боку учасниками цієї вахти виявилися доктор Фред Леслі й темношкірий Гіббі.

Вони зустрілися біля устя шахти, де американці, що прилетіли годиною раніше, чекали своїх співвітчизників.

— Ми вже прийняли вахту, — оголосив Кирило, привітавшись із американцями, — наші зараз відлітають.

— Ми ще ні, — труснув головою Леслі, — наші там, унизу.

Він указав на отвір шахти. Його димчасті окуляри дзеркально блищали під прозорим яйцеподібним шоломом.

— Спустилися знову? — здивовано запитав Кирило.

— Гадки не маю. Ми їх ще не бачили.

Невеликий літак з червоними зірками на блакитному корпусі злетів з-за розташованих неподалік півсферичних споруд табору. Зробивши коло над шахтою, він прощально гойднув крилами і взяв курс на схід. Кирило помахав рукою йому услід.

— Нашим теж слід поквапитися, — відзначив Фред, — по дорозі сюди ми перетнули зону урагану. Вона явно розширювалася.

— Гадаєте, дійде й до нас? — стривожено запитав Сергій.

— Ні, але може накрити нашу станцію. Вітер дув на південний захід.

— Ми тут під захистом плато. — Кирило вказав на північ. — Сильні урагани, ймовірно, оминають це місце. Не випадково тут зовсім мало піску й щебеню. Лід залягає близько від поверхні.

Всі поглянули на протилежний край лійкоподібного устя шахти, де під триметровим шаром цеглисто-червоного щебеню лід блакитнів та іскрився в неяскравих променях уранішнього сонця.

— Наш геофізичний прогноз виявився точним, — усміхнувся Фред Леслі. — Три метри наносів, відтак лід… Наразі все о’кей!

— Треба було все-таки пробурити контрольну свердловину, — пробурмотів Сергій, — затим починати шахту.

— Все буде о’кей, колего, — знову посміхнувся Леслі, поплескавши Сергія по блакитному наплічнику скафандра. — Ось побачите — двісті двадцять — двісті тридцять метрів льоду, під ним скельна основа — стародавній рельєф Марса. Шахта — це відразу маса інформації. По стародавньому рельєфу від неї можна повести бічні розтини. Можемо зустріти малозмінені породи.

— Йому потрібна не просто скельна основа. — Сергій повернув голову в прозорому шоломі й поглянув на Кирила.

— Я знаю, авжеж, я знаю, — сказав Леслі, — колега Кирило хотів би відразу знайти свою працивілізацію. Цього не можу обіцяти. — Він розсміявся. — Боюся, однієї шахти виявиться замало.

— Безумовно, замало, — погодився Кирило, — але однією ми не обмежимося. Крім того, тут ми можемо зустріти дно моря — стародавній марсіанський шельф.

Притримуючись за один з канатів, що сягали на глибину, знизу поволі піднімалися дві постаті в зірково-смугастих скафандрах.

— Ці піші прогулянки вниз і вгору — сумнівне задоволення, — заявив Морстон, вибираючись на поверхню, — навіть при тутешній силі тяжіння. А ще не те буде, коли шахта поглибиться. Треба щось придумати, Фреде! Займіться у вільний від вахти час. Я радий, що цього разу все закінчилося. Ми з ним утомилися. — Він обернувся до свого напарника, шолом якого вигулькнув із шахти.

Кирило простягнув руку, щоб допомогти американцеві вийти на поверхню, й упізнав Джері Гібсона.

— Ви? — вигукнув Кирило. — Тут? Значить, усе гаразд? Видужали?

— Майже, — силувано посміхнувся Джері, — в усякому разі мені значно краще. Дякую вам.

— Атож, у нас уже немає хворих, — процідив Морстон. — З фантомною лихоманкою покінчено.

— А що там унизу? — запитав Сергій. — Є щось нове?

Морстон роздратовано смикнув головою:

— Ні… Лід, як і вчора і тиждень тому. Такий самий, як тут, нагорі.

— Майже без мінеральних включень, — додав із зітханням Джері Гібсон. — Я зараз узяв проби в забої. Вони тут. — Він поплескав по зовнішньому футляру на своєму скафандрі. — У вахтовому журналі все записано…

— Агрегати в робочому стані? — поцікавився Сергій.

— Обидва агрегати в повній готовності, колего, — тихо сказав Джері Гібсон. — Можна починати будь-яким. Однак узяв би на себе сміливість порадити працювати вашим. На досягнутій глибині наш уже не створює потрібного тиску. Шахта не встигає провітрюватися від перегрітої пари. Крижані стіни подекуди почали плавитися, утворюються великі каверни, крижані сталактити. Все це ускладнило підйоми і спуски…

— Нам треба поспішати, Джероме, — перервав Морстон. — Фред бачив зону урагану. Ми можемо не встигнути…

— Звісно, вирушайте, — махнув рукою Леслі. — Самі розберемося. Ми всі тут не вперше.

«Окрім мене», — подумав Кирило.


* * *

Перед пуском агрегатів Кирило і Фред Леслі спустилися в забій шахти. Поки Леслі перевіряв апаратуру, Кирило уважно оглянув нижню ділянку ствола, пройдену за останню зміну. Дзеркально блищали крижані стіни, відбиваючи світло ліхтарів, укріплених на шоломах скафандрів.

Внизу біля забою ствол був ідеальним, немов його прорізав гострий ніж у м’якому податливому матеріалі. Вище у крижаних стінах темніли каверни й заглибини. Більше їх було в покрівлі над головою, але й поверхня, по якій довелося спускатися до забою, рясніла нерівностями й западинами.

Леслі, закінчивши перевірку, підійшов до Кирила.

— Джером, звісно, має рацію, — сказав він, — проходку доведеться вести вашим агрегатом. А цей, — він штовхнув ногою другий апарат, — піднімемо нагору й думатимемо, що з ним робити.

— Перемонтувати на плазмовий режим, як у нашого? — Кирило питально поглянув на Леслі.

— Навряд чи вийде. В усякому разі, тут у вахтовому таборі це виключено.

— Треба порадитися з Сергієм. Він у нас головний енергетик.

— Проте не чарівник, — усміхнувся Леслі. — Поїхали нагору?

— Зачекайте, Фреде… Я хотів запитати… Фантоми у ваших краях… більше не з’являлися?

— Ні… А у вас?

— В околицях головної Бази теж ні.

— Ну а віддалік?

— Не знаю… Одного разу спостерігали дивні нічні спалахи. — Кирило коротко розповів про події останньої ночі під час експедиції на північ.

— Я чув про подібні явища на Марсі, — задумливо сказав Леслі, — так, вони відзначалися попередніми змінами. Здається, в нашу ніхто нічого такого не бачив. Професор Джікс вважає їх різновидом полярних сяєв. Щоправда, спостерігалися вони в середніх широтах…

— Може, ми говоримо про різні речі, Фреде?

— Ну, не думаю. Мова йшла про фіолетове сяйво і яскраві промені до зеніту. Іноді променів було декілька.

— Ваші їх не фотографували?

— Не чув про такі фотографії. Повернуся, запитаю у Джікса і, якщо хочете, повідомлю.

— Дякую. Мене це цікавить… Здається, те, що ми бачили, не схоже на полярне сяйво.

— Тут вони дуже різноманітні. Півроку тому — пів марсіанського року, звісно, — мені випало бути в районі південного полюса. Я бачив там вражаючі сяйва. На Землі таких не буває. Але то були саме полярні сяйва; ні в кого не виникало сумнівів. А що, по-вашому, спостерігали ви?

— Не знаю… Адже я ще не бачив тутешніх полярних сяєв…

Фред Леслі вирішив змінити тему.

— Проблема підйому звідси — дрібниця. Я вже придумав. Рухомий канат від барабана нагорі. Ми до нього підчіплюємося спеціальними карабінами. Підчепилися — їдемо. Відчепилися — стоїмо на місці. Я народився в Сан-Франциско. У нас досі існують «канатні трамваї» для туристів. Залишилися від початку минулого століття. Лише там канат під рейками, а тут ми його протягнемо уздовж стіни шахти.

— Він згорить при роботі агрегатів.

— Чому? Енергетичні розряди дуже короткочасні, націлені лише на забій. Відразу охолоджування і продування. У шахті нічого не горить, хоча при роботі вашого агрегату вона вивергає полум’я. Вся річ у тривалості робочого циклу, колего. Це тисячні частки секунди. Навіть крижані стіни не встигають танути. Коли б не динаміка плазмового струменя, в шахті можна було б знаходитися людям, у відповідних скафандрах, звичайно.

— Я ще не бачив їх у роботі. — Кирило вказав на агрегати.

— Сьогодні побачите. — Леслі посміхнувся. — Досить гарно, якщо дивитися здалека. До речі, канати й кабелі, що ведуть до цих агрегатів, теж не горять.

— Хотів вас ще запитати, — Кирило зробив довгу паузу, — Джером Гібсон — він справді цілком видужав?

— Ну, не знаю… Ймовірно… — Леслі спохмурнів. — У нас тутешні вахти несуть добровольці. Але… оплата десятиразова в порівнянні з тим, що кожен має на базі. Морстон, наприклад, тут учетверте. Я — втретє. А Джером — уперше.

— Либонь, Джерому не слід було ризикувати. Навряд чи він повністю оговтався після хвороби. Виглядає він кепсько.

— Втомився… Тут нелегко. Ви переконаєтеся самі. Ці три дні… — Леслі не закінчив і відвернувся.

— Ризикуєш тут скрізь, — продовжував він після короткого мовчання, — але в таких місцях, як це, особливо… Ось ви запитали про фантоми. Та хіба в них річ! Хіба в них головна небезпека? Навіть якщо вони справді виникають, а не придумані таки нами… На цій планеті печать прокляття… Чому тут не виникло життя? А якщо виникло, чому загинуло? Тут був кисень, була вода, маса води… Вдень у екваторіальній зоні температури й зараз плюсові. Тут і на Землі світить одне Сонце. То в чому річ? На Землі я ніколи не думав про це. Лише тут і особливо в цій клятій шахті… Людині тут спадають на думку дивні речі… Це не від надлишку вільного часу. Немов нашіптує хтось… Хтось, до кого наближаєшся, спускаючись сюди. Печать прокляття накладена на ці пустелі, цей лід… Іноді мені здається, ми ладні зірвати її, і мені стає страшно. А ви, ви тут нічого не відчуваєте?

— Ні, — Кирило заперечно труснув головою, допитливо вдивляючись у обличчя Леслі.

Очі його за димчастими скельцями окулярів він розгледіти не міг, але посіпування кутиків рота свідчили, що американець на межі нервової напруги.

— Те, що ви кажете, Фреде, дуже цікаво, — якомога спокійніше і м’якше сказав Кирило, — ми обов’язково повернемося до цієї теми. Але час підніматися і братися до роботи. — Він указав нагору.

— Так-так, звісно, — кивнув Леслі, — давно пора. Йдіть уперед. Я за вами.

Піднімаючись, Кирило чув у навушниках шолома уривчасте дихання Леслі. Іноді доносилося мимрення. Схоже було, що американець розмовляє сам із собою. Кирило розрізняв обривки деяких фраз: «Енріке зрозумів перший»… «Машина могла помилитися»…

У десятку метрів від устя Кирило раптом почув голос Сергія:

— Ну де ви там, чому мовчите?

Він приготувався відповісти, але його випередив Леслі:

— Піднімаємося, вже біля виходу.

Тон його голосу здався Кирилові ненатурально бадьорим.

— Чому не відповідали?

— Не чули, — сказав Кирило. — Давно викликаєш?

— Давно. І не бачив світла ваших ліхтарів.

— У цієї шахти свої особливості, — знову долучився Леслі, — поглинає і світло, і радіохвилі, і діє людям на нерви. Щоправда, не всім, — і він додав тихо, ймовірно, щоб не розчули на поверхні, — ви забудьте, Кириле, що я базікав там унизу. Все цілковиті дурниці…

Він зупинився й озирнувся. Кирило також озирнувся. Позаду був густий, здавалося, відчутно щільний морок. Світло ліхтарів майже не проникало в нього.

— Коли ми спускалися, було інакше, — невпевнено відзначив Кирило.

Леслі посміхнувся:

— Так само, колего. Ми світили собі під ноги… Дивне місце, еге ж?


* * *


Перші два дні вахти минули без пригод. Ствол удалося поглибити ще на двадцять метрів. Працювали лише одним агрегатом. Другий — американський — ще до першої проходки витягнули вгору за допомогою електричної лебідки. Удосвіта третього дня вниз спустилися Сергій і Гіббі. Вони мали взяти проби льоду із забою й закріпити внизу блок рухомого каната, за допомогою якого Фред збирався здійснювати спуск і підйом людей.

Маленьке червонувате сонце тільки ледь прорізалося в багровій імлі над східним виднокраєм, коли Кирило, що закінчив уранішнє прибирання в житловому приміщенні, підходив до устя свердловини. Фред порався біля підйомного механізму, до якого вже був приєднаний барабан рухомого каната.

Помітивши Кирила, Леслі помахав рукавицею. Кирило підійшов.

— Зараз вони там відрегулюють нижній блок, і можна кататися, — сказав Фред. — Ось карабіни для зчеплення з канатом. Браслет карабіна кріпиться на рукавиці скафандра. Хочете спробувати?

— Так. — Кирило узяв один з карабінів, защипнув браслет. — Але… як діяти ногами?

— Ноги мають ковзати по льоду. Положення ступнів, як на лижах. Можна навіть пристосувати щось на кшталт коротких лиж чи саней. Ну а взагалі ця штука головно для підйому. Спускатися можна по-старому — пішки. Не слід прискорювати спуск…

Кирило підійшов до самого устя шахти. Морок починався в декількох метрах від поверхні.

— Чому все-таки не видно світла ліхтарів унизу? — роздумував уголос Кирило. — Видно ж від забою небо…

— Ну, це зовсім просто, — відгукнувся Фред, — шахта викривлена в середній частині. Небо видно знизу не звідусіль, лише від північного краю забою.

— Не подумав! — вигукнув Кирило. — Ви, звісно, маєте рацію.

— Ще б пак… Але я маю рацію і в іншому. Лід у шахті справді поглинає світло. А ось чому, ніхто не знає…

Різко здригнулися обидві вітки каната, що зникали в мороку шахти.

— Укріпили нижній блок, — відзначив Фред, — хвилин через п’ять увімкну двигун.

Ривок повторився, ще дужчий.

— Це, звісно, Гіббі; не може не показати силу, ведм…

Леслі урвав мову на півслові, тому що по вітках каната побігли хвилі все сильніших струсів.

— Що вони там, звар’ювали?! — закричав Леслі. — Зірвуть канат із барабана.

— Певно, сигнал тривоги, — швидко сказав Кирило. — Може, просять допомоги? Вмикайте, Фреде.

Дочекавшись, поки коливання каната трохи вляглися, Леслі повернув рукоять увімкнення. Вітки каната поволі потекли в різні боки: нижня із шахти, верхня — вниз, у морок.

— У них там є карабіни для захоплення каната? — запитав Кирило.

Леслі заперечно хитнув головою в прозорому шоломі.

— Може, піти їм назустріч?

— Ні.

— А прискорити рух каната?

— Не треба…

Минуло декілька нестерпних хвилин. Блискучі нитки каната продовжували струмувати назустріч одна одній.

Ривків більше не було.

— Що там могло трапитися? — не витримав Кирило.

Леслі не відповів. Відтак, відступивши від краю шахти, спокійно сказав:

— Повертаються.

Кирило напружив зір. У чорному провалі ледь іскрилася світла цятка. Вона поволі піднімалася. Кирило напружено вдивлявся в темряву.

— Світло лише одне, Фреде, — крикнув він нарешті, — другого не бачу!

— Ні… За обтяженням каната їх двоє.

З пітьми проступав незрозумілий грибоподібний контур. Здавлений вигук Кирила змусив Леслі обернутися. Над краєм шахти поволі виростала згорблена постать у зоряно-смугастому скафандрі. Ліва рука Гіббі стискала канат, правою він притримував на плечах нерухоме тіло Сергія. Опинившись на поверхні, Гіббі не відірвав руки від каната, і ноги його поволочилися по щебенистій бурій поверхні. Він щось бурмотів, але слів розібрати було годі. Леслі вимкнув двигун. Канат зупинився, але високо піднята рука Гіббі не відривалася від нього.

Опускаючи з плечей Сергія, якого підхопив Кирило, Гіббі прошепотів:

— Рука… Канат прорізав рукавичку скафандра… Рука… примерзла…

Очі його заплющилися, тіло безсило повисло на канаті.


* * *

Сергія заледве вдалося привести до тями. Видимих травм на його тілі не виявилось, кістки рук і ніг цілі, але він був такий кволий, що не міг говорити. Майже відразу він поринув у сон. Гіббі, відморожена по лікоть рука якого страшенно розпухла, знаходився в напівпритомному стані. Часом починав марити.

Про пригоду повідомили по радіо на радянську й американську станції. Радянський літак уже вилетів, американський мав вилетіти з хвилини на хвилину.

— Наші будуть тут години через півтори, — сказав Кирило, вимикаючи радіопередавач.

Фред — він обробляв дезинфікуючою рідиною руку Гіббі — гмикнув невизначено.

— Більше нічого не говорив? — запитав Кирило, підходячи до койки, на якій лежав Гіббі.

— Ні… Повторив лише, що дуже злякався.

— Але чого злякався? Що там трапилося?

Леслі мовчки знизав плечима.

— Ми обоє, — почувся тихий голос за спиною Кирила, — злякалися… Мов удар по мізках… Зсередини.

Кирило й Леслі обернулися до койки Сергія. Очі його були розплющені. Погляд оббіг приміщення й зупинився на лежачому Гіббі.

— Він… витягнув мене?

— Він, — спіткнувшись об звалені на підлозі скафандри, Кирило зробив крок до койки Сергія, — як ти почуваєшся зараз?

— Кволість, тут болить. — Сергій підняв очі до лоба.

— Руки, ноги відчуваєш?

Сергій ворухнув пальцями правої, відтак лівої руки.

— Відчуваю, але кволість…

— Говорити можеш?

— Можу…

— То що трапилося?

— Я… не збагнув… Коли спускалися, стало раптом страшно… Не знаю, чому… Спускався далі, гадав… зараз кінець… Але йшов… Гіббі за мною… Біля забою дивлюся, йому теж моторошно… Запитав… Каже — дуже страшно… чому, не знає. Ми швидко узяли проби льоду… Укріпили блок. Трималися… Почали надягати канат… Гіббі раптом закричав, що не витримає, що зараз станеться жахливе… Почав трясти канат і кричати. Я хотів зупинити його, теж почав кричати… Нараз, мов удар у голову, зсередини… Спалах, і все…

— Більше нічого не пам’ятаєш?

— Ні… більше… нічого.

— А коли він тягнув тебе нагору?..

— Ні… Нічого… Той удар, — Сергій поволі підняв руку, торкнувся потилиці, — і ось хвилину тому зрозумів, що лежу тут, побачив вас… Скільки часу минуло?

— Години дві, либонь. Скоро прилетить наш літак.

— А він? — Сергій перевів очі на Гіббі.

— Руку пошкодив, коли піднімався. Розгерметизація скафандра. До ліктя.

— Це зле.

— Дуже зле. Скажи ще, Сергію, ви там… Нічого не побачили такого, ну…

— Фантом?

— Так.

— Я не бачив. Гадаю, він також. Радше якесь випромінювання… Або ультразвук…

— Ультразвук? Звідки?

— Н-не знаю… Він може викликати такий стан, шок, навіть убити…

— Шахта як резонатор?

— Не виключено… Треба перевірити… Прорахувати… Або джерело під льодом. Якщо там порожнини…

— Ви чуєте, Фреде? — Кирило обернувся до Леслі.

— Чую. Я не фахівець. Ані в царині ультразвуку, ані… в медицині. Втім, боюся, руку він втратить. — Леслі вказав на руку Гіббі.

— А ви, Фреде, минулого разу, — Кирило спробував упіймати погляд Леслі крізь димчасті скельця його окулярів, — коли ми спускалися в шахту, не відчули чогось подібного?

— Чому ви вирішили?

— Я нічого не вирішив, але треба ж з’ясувати, що тут відбувається.

Леслі зволікав з відповіддю:

— Все це, знаєте, дуже суб’єктивно… Я, наприклад, узагалі не люблю спускатися в шахти…

— Але якщо зупинимося перед загадкою, найпевніше вона залишиться нерозгаданою.

— А ви хотіли б відразу все розгадати, колего? Так не буває… У нас кажуть: поспішай поволі… Мені не платять більше, якщо я поспішаю…

— То що, по-вашому, слід робити?

— Перш за все подумати… Дізнатися, що він відчував чи бачив, — Леслі нахилився до самого обличчя Гіббі, прислухаючись до його мимрення, — відтак уже вирішувати… По суті, основне питання в будь-якій науці: що робити, якщо не знаєш… А ви як вважаєте?

— Вважаю, що необхідно повторити спуск. Відразу ж, як прилетить літак. Тим більше що внизу залишилися проби льоду.

— І ви пішли б, колего?

— Звісно. А ви?

— Я… Ні…


* * *

Прилетіли Бардов, Мак, лікар-хірург п’ятої зміни і ще двоє марсівників — геть молоді хлопці — Роман і Муса. Мак та хірург зайнялися постраждалими. Решті довелося перебратися в сусіднє приміщення, що служило складом, кухнею та їдальнею. Вислухавши докладну розповідь Кирила і його пропозицію, Бардов поцікавився, що думає Фред Леслі.

— В цілому я згоден, — ввічливо сказав американець, — про причини явища судити не беруся, але повторний спуск у ситуації, що склалася, вважаю небезпечним.

— Ви, звісно, маєте рацію, — погодився Бардов, — перш ніж вирішувати, почекаємо вашого шефа.

Проте Невіл Джікс не з’явився. Прилетіли Грідлі, доктор Морстон і лікар американської бази. Лікар та Грідлі попрямували в приміщення, де лежали Сергій і Гіббі. Морстон приєднався до групи марсівників і заходився розпитувати Леслі. Кирило, сівши поряд з шефунею, сказав тихо:

— Даремно гаємо час. Треба повторити спуск, поки світло. Тепер з підйомником це зовсім просто. Піду я і ще хтось, хто захоче.

Бардов довго мовчав, допитливо поглядаючи на нього. Відтак запитав:

— Дуже хочеш піти, дорогенький? А опісля, як вони, еге ж?..

Він нахилився до Кирила й додав зовсім тихо:

— Вчора отримано повідомлення з Землі. Азарій також… Не вдалося врятувати. — Він важко зітхнув. — Решта як і раніше в карантині. Там наразі нічого нового. Ось так… І підтвердження старого наказу — жодних досліджень фантомів.

— А їх тут не було, — похмуро заперечив Кирило.

— Природно, — кивнув шефуня. — Тому не треба боятися робити помилки! Помилки — головний учитель! Так, чи що?

З’явився Грідлі. Він був у легкому скафандрі й рукавицях, зняв лише шолом. Його широке обличчя здавалося блідішим ніж зазвичай, а довгий ніс ще більше загострився.

— Кепсько, — сказав він, підходячи до Бардова й багатозначно підбираючи губи, — дуже кепсько! Наш лікар вважає, що руку не зберегти. Ваш, щоправда, на щось сподівається, але… Не знаю… Тоді пораненого треба відправляти до вас. Вирішуйте… Ми могли б поки узяти до себе вашого.

— Навіщо ж? — загудів шефуня. — У нас місця досить для всіх. І вас можемо прихопити. А відносно Гіббі, якщо наш медик думає — можна щось зробити, обов’язково треба намагатися. Хай забирає його негайно.

Грідлі мовчки кивнув і вийшов.

— Що робитимемо, докторе Морстон? — запитав Бардов.

— Хай Грідлі вирішує. Він заступник Невіла.

— А ваша думка?

— Моя? — Морстон явно вагався. — Ця сумна пригода… Доктор Фред Леслі вважає, що треба припинити тут проходку… Або вести без контрольних спусків, поки не з’ясуємо причину сьогоднішніх подій. Я схильний погодитися з ним.

— Якщо припинимо проходку, шахта може заплисти, — не витримав Кирило, — це лід.

— Може, — погодився Морстон. — Тоді спробуємо в іншому місці. Проектувалося декілька шахт. Тут — перший дослід. По суті, ми відпрацьовували техніку проходки крізь лід.

— При будь-якому вирішенні питання, пропоную спуститися в шахту ще раз, — твердо сказав Кирило. — Там залишилися проби, відібрані нашими товаришами. Треба підняти їх нагору.

— Проб льоду з цієї шахти відібрано кілька десятків, заперечив Леслі. — Доктор Морстон каже — вони нічого не дали. Слідів життя не виявлено в жодній…

Кирило хотів сказати, що проби відбиралися не лише на біологічний аналіз, але, впіймавши іронічний погляд шефуні, вирішив змовчати. Бардов, вочевидь, також відступився від нього.

Заглянув Грідлі. Попросив допомогти перенести постраждалих у радянський літак. Хлопці, що прилетіли з Бардовим, мовчки підвелися, узяли зі столу шоломи і вийшли. Через декілька хвилин Грідлі повернувся.



Окинувши поглядом присутніх, він підійшов до Бардова й вичікувально втупився в нього.

— Ну, то що робитимемо? — поцікавився Бардов, погладжуючи бороду.

— Чекаємо вашого рішення, — Грідлі підкреслив «вашого».

— Якщо річ у мені, — спокійно сказав Бардов, — вважаю: перш за все треба побувати в шахті. Потім вирішувати, що робити далі.

Леслі кашлянув багатозначно.

— А літаки? — запитав Грідлі.

— Наш хай летить із постраждалими й медиками. І відразу нехай повертається.

— Наш тоді поки залишиться тут, — вирішив Грідлі. — А кому спускатися?

— Як завжди — двом — на паритетних засадах, — Бардов мигцем поглянув на Кирила. — Може, знайдуться добровольці? А можна і переграти — через винятковість ситуації.

— Краще на паритетних, — кивнув Грідлі. — Тоді хто від вас?

— Ось він хотів, — Бардов знову поглянув на Кирила, — не передумав, дорогенький?

— Ні, звісно, — різко кинув Кирило.

— О’кей. — Грідлі поглянув на Морстона, відтак перевів погляд на Леслі. — О’кей, — повторив він крізь зуби, — значить, іду я.

Морстон і Леслі перезирнулися.

— Майте на увазі, Грідлі, — хрипко сказав Фред, — я і доктор Морстон проти спуску. Даремно і небезпечно…

— Я це зрозумів, — відповів Грідлі, явно ігноруючи завершальну частину репліки. — Гадаю, — продовжував він, звертаючись до Бардова, — треба спускатися без зволікання.

— Звичайно, — кивнув Бардов і встав.


* * *

Через декілька хвилин усі зібралися біля шахти. Леслі перевірив роботу підйомника. Бардов звелів виставити край самого устя наявні контрольно-вимірювальні прилади, особисто зняв покази.

— Все в нормі, — гучно оголосив він, закінчивши узяття відліків, — певна річ, у межах доступних нам параметрів…

— А ультразвукові коливання? — поцікавився Кирило.

— Наразі не ловляться, але будемо стежити.

— Ультразвук — дурниця, — різко відзначив Леслі.

— Але ви стверджували, Фреде, що не фахівець у цій царині, — не витримав Кирило.

— А це й нефахівцеві ясно…

— Мені, наприклад, ні, — заперечив Кирило.

— Ви ось що, — загудів у навушниках голос шефуні, — ви там долю не дражніть, як відчуєте… дискомфорт чи інше стороннє відчуття, відразу повідомляйте один одному і, отож, нам. Усі ваші переговори ми почуємо й записуватимемо.

— Шкода, що не здогадалися раніше, — Кирило помацав дріт, який тягнувся від його скафандра до барабана, сполученого з записуючим пристроєм.

Другий такий самий дріт пов’язував Грідлі з другим барабаном.

— Стежте, щоб не обірвати дроти на спуску, — напучував шефуня, — від них може залежати успіх операції й ваша безпека… Ну, з богом, як казали в давнину. А ми йому, в разі чого, допоможемо…

Притримуючись за нерухомий канат підйомника, Кирило і Грідлі почали спуск. Кілька десятків обережних кроків, і пітьма оточила їх. Лише хиткі плями світла від ліхтарів на шоломах освітлювали крижані сходинки, по яких вони спускалися все нижче й нижче.

Кирило йшов попереду. Він виразно чув у навушниках напружене дихання Грідлі. Налічивши сто двадцять сходинок, Кирило затримався й озирнувся. Грідлі також зупинився в трьох кроках за ним.

— Що? — насторожено запитав Грідлі.

— Нічого… Пройшли приблизно третину спуску. Як самопочуття?

— О’кей, — не дуже упевнено відгукнувся Грідлі.

— Чому зупинка? — прогудів у навушниках голос шефуні.

— Відпочиваємо…

— Не чую…

— Відпочиваємо! — крикнув Кирило.

— Зрозуміли… Говоріть голосніше! Вас стало гірше чутно.

— Ми вас чуємо добре.

— Як самопочуття?

— Чудово.

Вони рушили далі. Продовжуючи рахувати приступки, Кирило прислухався до себе мовби ззовні. Ні, страху він не відчував. Легке хвилювання, що виникло перед спуском, уляглося. Він був спокійний, уважний, упевнений у собі, не помічав ніякого зовнішнього впливу на психіку.

— Як справи? — прозвучало в навушниках.

— У порядку.

— Відповідайте! Чому мовчите?

— Ми відповіли — наразі все гаразд! — голосно крикнув Кирило.

— Вони нас не чують, — сказав Грідлі.

— Може, щось трапилося з моїм мікрофоном, спробуйте ви.

Грідлі двічі голосно повторив відповідь Кирила. Якийсь час у навушниках чувся шерех, відтак голос шефуні стривожено промовив:

— Ні, не відповідають… І знову стоять на місці. Чортівня якась…

«Навіть йому зраджує витримка, — подумав Кирило, — вочевидь, «одна шефуня» не така вже стала величина в умовах Марса».

— Спробуємо дати знак інакше. — Кирило обернувся до Грідлі, — струсіть один раз різко верхній канат.

— О’кей.

«Він тут не дуже балакучий…» — промайнуло в голові Кирила.

Він не встиг розвинути цю думку, тому що в навушниках знову почувся голос шефуні:

— Що-що? Ну тоді гаразд, — пролунало полегшене зітхання, — значить, телефон… Дідівські способи вони завжди надійніші… Переносимо всю увагу на канати, Леслі.

— Вони зрозуміли, — сказав Кирило, — поїхали далі.

— Угу, — прозвучало в навушниках.

Кирило продовжив рахунок крижаних східців. На самому початку п’ятої сотні попереду дзеркально зблиснула поверхня забою.

— Ми на місці, — оголосив Кирило.

Грідлі відгукнувся важким зітханням.

— Як ваше самопочуття? — Кирило спрямував світло ліхтаря на скафандр американця.

— О’кей, — буркотливо відгукнувся Грідлі, облизуючи губи.

Кирило помітив, що вся його широка фізіономія вкрита крапельками поту.

— Справді? — спробував уточнити Кирило.

— Так…

— Тоді до роботи!

Кирило двічі труснув верхній канат — знак, що вони досягли мети й наразі все гаразд. Відтак він прислухався. В навушниках шаруділо лише важке дихання Грідлі. Голоси зверху не долинали.

«Тепер і ми їх не чуємо», — констатував про себе Кирило, але вирішив не ділитися цим міркуванням з американцем.

— Тут десь мають лежати проби, — сказав він уголос, — давайте пошукаємо.

— Угу, — Грідлі зробив крок і знову зупинився.

Подумки дивуючись зі свого спокою, Кирило почав оглядати забій і простір перед ним. Лід зеленкувато поблискував, відбиваючи світло ліхтаря. Раптом у забої щось ворухнулося. Кирило здригнувся, але відразу зміркував, що бачить усього лише відображення свого скафандра. Незабаром він виявив місця взяття проб, поряд лежали й касети із пробами.

— Все гаразд, — сказав він, — ось проби. Можна повертатися.

Грідлі не відповів.

Кирило поспішно озирнувся.

Американець стояв нерухомо, вдивляючись у лівий кут забою.

— Гей, Грідлі, що там? — швидко запитав Кирило.

— Там… щось ворушиться, — хрипко пробурмотів Грідлі.

— Ваше відображення.

— Н-не знаю… Подивіться…

Кирило підхопив касети з пробами і підійшов до нього.

— Де?

— Ген т-там… — зуби Грідлі застукотіли.

— Нічого не бачу.

— Авжеж… Може, мені здалося… Ні…

— Що ви там бачили?

— І зараз бачу…

— Що саме?

— Якісь… постаті… Вони йдуть… до нас. Ось…

— Відсуньтеся, стану на ваше місце. Певно, гра світла від ліхтарів…

— Так? — Він поволі відступив убік.

Кирило став на його місце, уважно оглянув забій, освітлюючи крижану поверхню своїм ліхтарем.

— Це було внизу в самому кутку.

— Так-так, ось там, — Кирило зосередив світло ліхтаря в кутку забою.

— Бачите? — запитав Грідлі.

— Бачу, тобто ні… нічого не бачу… окрім льоду, звичайно. А ви зараз?

— Зараз ні…

— Повертаємося, — вирішив Кирило. — Ви йдіть уперед, Грідлі.

Американець не відповів, відразу ж почав підніматися крижаними східцями, тримаючись за нерухомий канат.

Ступивши на першу приступку, Кирило обернувся до забою. Кілька миттєвостей пильно вдивлявся в освітлену ліхтарем крижану поверхню, відчуваючи, як спокій полишає його… Неймовірно! Чи йому здається?.. Але ж і Грідлі щось бачив…

Кирило озирнувся на американця. Той продовжував поволі підніматися. Зараз треба було йти нагору. Але потім… Кирило ще раз поглянув на крижаний забій. Галюцинація чи… Чи він починає налаштовуватися на ці хвилі? Знову повернувся спокій, і водночас прийшло рішення… Кирило поволі рушив нагору, услід за Грідлі. Він так поринув у свої думки, що лише на половині зворотного шляху пригадав, що треба подати сигнал нагору для увімкнення каната.

— Ми забули про підйомник! — крикнув він Грідлі.

— Га? — Американець зупинився.

Кирило тричі труснув нерухомий канат. Через мить канати ворухнулися — один поволі поповз униз, другий — угору.

— Причіплюйтеся, Грідлі, — Кирило вказав на браслет із карабіном, — і переступіть на рівний простір, де немає сходинок. Поїхали!..

Через декілька хвилин вони вибралися на поверхню.


* * *

— Не виключено, що все стоїть саме так або майже так, — повторив шефуня, — але ризикувати не дозволю. Крім того Земля не скасувала наказ.

— Вони не уявляють собі суті, Мику.

— А ми? Що ми уявляємо? Твої міркування — робоча гіпотеза.

— Все вибудовується в єдину концепцію. Достатньо перевірити, і… робоча гіпотеза стане дійсністю.

— А ти підеш прямим шляхом за Енріке й Азарієм. Це єдине місце у Всесвіті, куди не слід поспішати, дорогенький.

— Переконаний, у мене обійдеться без наслідків. Уся річ у індивідуальних особливостях мозку. Вочевидь, я можу сприймати ці сигнали без негативних наслідків. Інші не можуть… Ну, про що ми сперечаємося, Мику, адже ти обіцяв допомагати мені…

— Обіцяв… Але тепер проблема законсервована… за рішенням Землі.

— Ти сам підказав це рішення.

— Ну, знаєш! — розчаровано прогудів Бардов і відвернувся.

Вони з Кирилом уже третю годину чекали літака у вахтовому таборі. Американці відлетіли відразу ж, як тільки домовилися про припинення проходки. Муса й Роман зайняті були демонтажем енергетичного агрегату і приладів.

Кирило встав, надів шолом, перевірив герметичність.

— Куди? — підозріло запитав шефуня.

— Піду подивлюся на захід сонця.

Бардов спохмурнів:

— Ти не надумай…

— Слухаюся, товаришу начальник.

Кирило вийшов назовні, навіть не дочекавшись вирівнювання тиску. Потік повітря з тамбура підштовхнув його, і він насилу зберіг рівновагу. Двері за спиною безшумно зачинилися. Маленьке багряне сонце висіло зовсім низько над червоно-бурою рівниною. У западинах рельєфу вже залягли лілово-чорні тіні. На сході оранжеве небо потемніло. Лише край самого обрію прорізувалася світла пляма — там сходив Фобос. Кирило попрямував до шахти. Біля устя було порожньо. Хлопці вже встигли перекинути устаткування до посадкового майданчика.

Кирило підійшов до самого краю отвору. Спрямував погляд у морок. Спробував відновити в пам’яті те, що побачив унизу, в крижаному забої. Зараз це кепсько виходило, зовсім не так виразно, як під час розповіді Бардову.

«Звісно, це не могло бути галюцинацією… Інформаційне поле тут існує всюди. Воно залишене свідомо останніми розумними мешканцями перед тим, як вони покинули планету. Навіщо — це інше питання… Можливо, сподівалися, що їх нащадки рано чи пізно повернуться? Або — це послання іншому розумові, з розрахунку на випадковий контакт. Далебі, єдиний вид послання, який зберігається, поки існує сама планета! Найпевніше інформація адресована безпосередньо мислячому мозкові. Якщо ми — їх нащадки, наш мозок має сприймати її. Інша річ, що за мільйони років еволюції людський мозок міг у значній мірі втратити цю здатність. Звідси небезпечні рецидиви[130]… Енріке й Азарій, мабуть, були близькі до розгадки, але… переоцінили свої сили… Бардов, звісно, також здогадується… Його власний мозок на це поле не реагує, у межах моїх можливостей він сумнівається… — Кирило посміхнувся. — Це його право. Адже я теж не знаю, що зі мною трапиться, коли мій мозок почне приймати інформацію. Та все ж я хочу і готовий ризикнути… Якби навіть я мав тисячу життів, їх не вистачило б, щоб наситити жадобу пізнання, палаючу в мені».

Хтось торкнувся його скафандра. Кирило швидко обернувся. Шефуня стояв поряд.

— Ну що, слідопите минулого, — сказав він, — мучишся на порозі розгадки і проклинаєш мене?

— Думки прочитані неточно, — буркнув Кирило.

— Можливо… Я не володію твоїми здібностями… Бачиш-бо, Кіре, якщо ти маєш рацію, а це не виключено, зрозумій, не треба поспішати… Рано чи пізно твій мозок поступово налаштується на тутешнє поле. Гадаю, досі ми ловили «сплески» поля лише в моменти якихось його порушень — сонячних, іоносферних, навіть, можливо, створюваних нами-таки. Я тепер переконаний, білі кристали — не найголовніше… Колись вони, можливо, були пов’язані з апаратурою, що управляє полемо чи створила його. Тому здатні викликати локальні збурення, що перетворюють частину інформації в образи — фантоми. Таким самим збурюючим чинником могла виявитися шахта. І зовсім не тому, що там на глибині чи у кризі вміщено щось конкретне, що ти сподіваєшся відшукати, — руїни, гробниці — словом, конкретні сліди минулої цивілізації…

Кирило хотів заперечити, але Бардов не дав перервати себе і продовжував:

— Чи не логічніше припустити, що саме тутешній лід володіє властивістю згущувати, концентрувати лінії інформаційного поля, що саме він — головний хранитель запису інформації. Якщо вони були подібні до нас, вода була для них вихідним началом, як і для нас. І, передбачаючи зледеніння планети, вони могли пов’язати поле саме з льодом. Це була б думка, гідна високого розуму: зробити вмістилищем інформації середовище, з якого колись народилося життя. Ми вже встановили — структура тутешнього льоду не зовсім звичайна. Кристали утворюють спіралі. Як у тих білих уламків… Звісно, все це не більш, ніж припущення. Але вони не суперечать твоїй концепції.

— Отож, тим важливіше йти на глибину, — Кирило вказав у отвір шахти.

— Ні. Якщо поле пов’язане з льодом, треба йти туди, де потужність льоду максимальна, і там, знаходячись на поверхні, спробувати перевірити твою гіпотезу.

— Нашу гіпотезу, Мику?

— Аж ніяк. Проблему ведеш ти. Я лише трохи підправив напрям… на крутому повороті. Ймовірно, ця шахта хороша лише остільки, оскільки показала, що для подальшого пошуку шахти наразі не потрібні. Наразі… Потім подивимося. Я дуже розраховую на тебе, Кіре… Може, справді, ти інший, ніж ми всі… І тобі вдасться… Треба лише дотримуватися обережності… на крутих поворотах.

— Хочеш підсолодити пігулку?..

— Ні. Я, власне, вийшов сказати тобі, що за нами сьогодні не прилетять. Доведеться ночувати тут.

— А що трапилося?

— Нічого… Не варто ризикувати після тих нічних сполохів.

— Ми як аквалангісти в океані, — з гіркотою відзначив Кирило. — Плаваємо біля самої поверхні, а під нами безодня… загадок.

— Ось і не поспішатимемо. Перш за все спробуємо зверху визначити глибину безодні.

Сонце потонуло в багровій імлі, не торкнувшись лінії обрію. Швидко темніло. Бліде світло зійшлого Фобоса ледве пробивалося крізь пелену куряви, що висіла над планетою.

Думка палахнула мов блискавка.

— А якщо Фобос? Дивний згусток металу, що обертається зовсім низько над планетою і всупереч усім законам механіки не падає на неї. Суперечки про його походження почалися ще до перших космічних польотів. Його період обертання всього сім з половиною годин. Ніхто з нас не намагався зіставляти його положення на небі з моментами появи фантомів. Що коли «спусковий механізм» поля по