Причинки до історії української революції [Євген Коновалець] (fb2) читать постранично, страница - 3

були би не встигли прийти на допомогу Скоропадському та його однодумцям. Прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були в силі дати нам якихось ширших директив. Безпосередньо після помазання почули ми від німецького командування вже цілком інші слова, сказані цілком іншим тоном: що всякий виступ проти гетьмана Скоропадського вони, німці, вважатимуть виступом проти них; що вони домагаються дати свободу розвиткові започаткованих подій та що жадають підчинення січових стрільців гетьманові. Ми відмовили й знову чекали наказів, або бодай поради згори.

Тим часом коло 6 год. вечора (того ж самого історичного дня) заїхав перед нашу касарню один добродій (прізвища ніяк не можу пригадати), легітимуючись як делегат Скоропадського та питаючи про мене. Він заявив мені, що приходить просто від гетьмана й що гетьман, бажаючи порозумітись зі мною у різних справах, просить мене навідати його у його ставці, причому ручається за мою недоторканність. Стрілецька рада вирішила, щоб я їхав; зі мною поїхав Андрій Мельник. Ставку гетьманів, що знаходилась у Липках, берегли німці. До Скоропадського провів мене (одного) полковник Зеленевський. Гетьман заявив мені, що багато, мовляв, доброго чув про січових стрільців, що вже давно хотів бачитись зі мною і т. д., і запропонував мені, щоб січові стрільці перейшли в його службу, причому наступного дня мали б урочисто передефілювати перед його палатою, що рівнятиметься офіціальному визнанню нової влади цілим стрілецтвом. На це я відповів, що стрілецтво є здисциплінованим військом, яке зробить так, як йому скаже його командування; що січові стрільці не втручаються до політики і їхнім завданням є служити рідному краєві, підкорюючись його правовому урядові; що для січових стрільців тим правовим проводом України була досі Центральна Рада і що стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить нас перед доконаним силою фактом; крім того, стрілецтво є до краю схвильоване методом переведення перевороту й засобами, якими він, гетьман Скоропадський, скористався для перевороту; далі заявив я гетьманові, що сам я вважаю його виступ початком великих лих для України та що це є також погляд цілої стрілецької ради.

Бачачи, що гетьман одного власного слова не скаже, не отримавши вказівок від німців, та що він є під могутнім впливом середовища московських старшин, ми вирішили говорити радше безпосередньо з німцями. Німецьке командування визначило для переговорів полковника генерального штабу Гізе. Він вислухав пильно всі наші уваги (це було ще того самого дня пізнім вечором) і заявив, що нічого вдіяти не можна, бо справа є вже вирішена, та поставив нам ультиматум: або беззастережне визнання гетьмана Скоропадського з боку січових стрільців, або їхнє обеззброєння.

Розвиток дальших подій відомий: перехід січових стрільців походним ладом з терещенківських касарень до львівських (серед наших стрільців проф. Грушевський з родиною), атентат на проф. Грушевського, гостра блокада наших касарень німцями, теоретична заява солідарності від обеззброєних синьожупанників^[1], переговори з гетьманським відпоручником капітаном Альвенслєбеном на повному засіданні стрілецької ради, наші безуспішні "компромісові" протипропозиції й врешті наші умови "капітуляції", що їх німці прийняли й совісно до кінця дотримали.

Так ось перша (й остання) ближча зустріч січових стрільців з питанням національної й соціальної політики українського революційного парламенту і його уряду була дуже скромною На хід цієї політики ми не мали до самого кінця найменшого виливу, не хотіли й не могли мати його, маючи ті характерні прикмети (хиби), про які я вже згадував. При всьому нашому недосвіді ми бачили ясно, що політика Центральної Ради, незважаючи на сприятливі умови, що склалися по приходові німців, не йшла по лінії позитивного державного будівництва. З другого боку, факт перебування німців на Україні, до якого причинилася Центральна Рада, повинен був примусити її шукати певного "modus vivendi" з німцями, тим часом діяльність Центральної' Ради вказувала на ііюсь І протилежне. Ми ясно бачили, що наосліп уганятись на дикому коні, чіпляючись його гриви й дико покрикуючи, не можна буде вічно й що призадумуватися над цим після упадку буде — "zu spät". Ми вже здорово захитались у нашій вірі в Центральну Раду, щоб виразніше не казати; але наша наївність казала нам вірити ще безоглядно в авторитет голови Центральної Ради так далеко, що ми не зважувались ставити ніяких рішучих домагань щодо зміни дотеперішньої політики та діяльності Центральної Ради, хоча з огляду на свою військову силу ми могли це зробити. Та ця думка навіть не зроджувалася у наших головах; ми подумали про це тільки тоді, коли з нашим ідеалізмом опинилися вкупі з політиками перед твердою, небажаною нами