Поезії [Пантелеймон Олександрович Куліш] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Пантелеймон Олександрович Куліш
Поезії

ГУЛЬВІСА


Ой ішов я до дівчини -

Од воріт вернувся:

Піду лучче до шинкарки

Горілки нап’юся!


Нехай добрі люде славлять,

Що в шинку ночую,-

Що за тиждень загорюю -

За ніч прогайную.


Лучче мені од громади

Наругу приймати,

Аніж собі вольні руки

Навіки зв’язати.


Твої чари, дівчинонько,

Я по людях знаю:

Тому щастю, тому раю

Віри не діймаю.


Ой коли б нас не в’язано -

Може б нам жилося,

Що волею моє серце

З твоїм понялося.


Ой яке там щастя-доля,

Де в хаті неволя?

Моя доля - серед поля

Нев’язана воля!


Ой заграй мені кобзарю,

Про ті часи давні,

Як у Січі проживали

Наші предки славні.


Ой заграй мені, кобзарю,

Нехай я заплачу,

Нехай долю - вольну волю

Крізь сльози побачу.


Ой заплачу-заридаю,

Рутою утруся…

До любої дівчиноньки

Повік не вернуся.


(1861)


LAGO MAGGIORE


Хожу берегами,

Та й не нахожуся;

Дивлюсь на сади зелені,

Та й не надивлюся,


Сади-виногради

В воду поринають;

Поуз берег ясні смуги,

Як срібло, сіяють.


Шукаю-питаю

Зеленої рути,

Щоб тебе, мій рідний краю,

Навіки забути.


В тобі, рідний краю,

Люди туманіють;

По степах твоїх розлогих

Будяки красніють.


Тобі, рідний краю,

Не дав Господь долі.

Розкинулась твоя доля

Могилами в полі.


Зійду на могилу,

Гляну на Вкраїну…

Помандрую в чужі землі,

Та там і загину.


(1861)


ДО РІДНОГО НАРОДУ


подаючи йому український переклад Шекспірових творів

Народе без пуття, без чести і поваги,

Без правди в письменах, завітах предків диких,

Ти, що постав єси з безумної одваги

Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!


Єдиний в тебе скарб - прапращурівське слово,

Закляв його Боян від кражі й чудоядства:

Одно воно твого життя міцна основа,

Певніша над усі потуги і багатства.


Це голос праведний до тебе з домовини,

Промова душ святих, що марно погибали

В страшенних злигоднях двоїстої Руїни…

Останню козаки твоїм тріюмфом звали.


О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати,

Потуп ся, счервоній од сорома тяжкого:

Бо мають всі твої сусіди що назвати

Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.


Що не здобув єси мечем серед Руїни,

Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій:

Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни,

І з материзною ховаєшся мов злодій.


На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся,

І зрозумій, який ти азіят мізерний,

Розбоєм по світах широких не пишайся,

Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,

І на культурну путь Владимерську вертайся.


1882


ДО КОБЗИ


Кругом тіснота, і неволя, Народ закований мовчить.


Шевченко


Кобзо моя, непорочна утіхо!

Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха!

Голосом правди святої дзвони,

Нашу тісноту гірку спом’яни.

Може чиє ще не спідлене серце

Важко заб’ється, до серця озветься,

Як на бандурі струна до струни.


Хто не здоліє озватись ділами,

Хай обізветься німими сльозами;

Ти ж своє слово дзвони-промовляй,

Душам братерським заснуть не давай.

Хай недовірки твої кам’яніють,

Хай вороги твої з жалю німіють,-

Ти рідну сем’ю докупи зливай.


Гей, хто на сум благородний багатий,

Сходтеся мовчки до рідної хати,

Та посідаймо по голих лавках,

Та посумуймо по мертвих братах.

Темно надворі, зоря не зоріє,

Вітер холодний від півночі віє,

Квилять вовки по степах-облогах.


Кобзо! Ти наша відрада єдина…

Поки із мертвих воскресне Вкраїна,

Поки діждеться живої весни,

Ти нам про нашу тісноту дзвони!

Стиха дзвони, нехай мучене серце

Важко заб’ється, до серця озветься,

Як на бандурі струна до струни.


1882

ЧОЛОМ ДОЗЕМНІЙ МОЇЙ ЖЕ ТАКИ ЗНАНІЙ


Я знав тебе маленькою, різвою

І буде вже тому з півсотні літ.

Ми бачили багацько див з тобою,

Ми бачили і знали добре світ,

Боролись ми не раз, не два з судьбою,

І в боротьбі осипався наш цвіт.

Од світу ми прегордого відбились,

Та в старощах ще краще полюбились.


Скажи, коли б вернувсь ізнов той день,

Як бачились уперве ми з тобою.

Чи знов би ти співала тих пісень,

Що по світах летять було за мною?

Чи знов би ти, зачувши "дзень-дзелень",

На мурозі лягала головою

І слухала музику тих копит,

Що до твоїх несли мене воріт?


О! Знаю, що коли б єси із раю,

Конця й вінця усіх земних розлук,

Почула, що доріженьку верстаю

До тебе крізь дими пекельних мук,

І серденьком на силах знемагаю,

І падає знеможений мій дух,-

Позичила б ти крил у серафима

І ринулась к мені світ за очима.


І в морок зла зі світу чистоти

Метнулась би одним одна душею…

Перемогла б нечисту силу ти

Пречистою потугою своєю -

І в парі, ми в чудовні висоти

Знялись би знов понад життя грязею,

І після всіх тривог і завірюх

Були б один блаженно