Браслет із знаком лева [Леся Холодюк Лариса Федорів] (fb2) читать онлайн

Леся ХОЛОДЮК БРАСЛЕТ ІЗ ЗНАКОМ ЛЕВА Пригодницький роман

Моєму найкращому другові, любому чоловікові Євгену.

Автор

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Такої скарбонки молодий керуючий «Бойд банку» не бачив ніколи й ніде. То був важкезний вогнетривкий сейф з якимось дивовижним секретом. І навіть Алістер Бойд, котрий добре знався на цьому, попервах боязко торкнувся його лискучої поверхні, хоча банкіром, здавалось, виховувався змалечку та мусив би кумекати, що й до чого. Увесь бо час плентався під ногами батька, пізнавав секрети мудрованих капшуків, ключі від яких татусь віддавав клієнтам, власникам отих металевих скриньок, вічок, шаф, шуфляд, комірок, вмурованих, вмонтованих, впаяних у стіни банківського сховища.

А тут — жодного натяку на місце, куди треба вставляти ключ. Дивина, та й годі…

Ще за життя батечка їх власний банк на східній околиці Лондона ледве жеврів. Останні роки старий Бойд все ж таки узяв реванш, тишком-нишком діставши під гарантії дозвіл на відкриття філії в індонезійському містечку Тусуклаїнг на півночі Суматри. Але попри всі негаразди про Бойда-старшого у фінансових колах почали говорити, що він, виявляється, уміє робити гроші, при цьому, правда, додавали: для себе, а не для її величності британської монархії. Заговорили тоді, коли у серпні 1945-го Індонезія отримала незалежність і проголосила економічними партнерами кожного чесного європейця, хто хотів співпрацювати з молодою державою.

Бойд-молодший зронив скупу сльозу на могилі батечка із жалю за те, що з лондонського банку по сплаті боргів вийшов гаплик, і що отримав по тестаменту всього-навсього банк у Богом забутій тропічній дірці, і проклинаючи усіх і вся, змушений податися тягти ярмо в Індонезію.

І все ж таки нічого подібного Алістер не бачив, пальцями сантиметр за сантиметром обмацуючи небачену досі скарбонку, хоча не раз сам давав поради, котру модель сейфа придбати для зберігання того коштовного мотлоху, якого так бракувало йому. Від подиву молодий керуючий дістав гикавку і довго б ще відригував бурбоном, бо мав до нього особливу пристрасть, якби усередині не бовкнула батьківська сентенція про престиж європейця в очах туземців.

«Це святе правило, — видихував батько, востаннє повернувшись додому з Суматри. — Добропорядність європейців вони обожествляють. Так треба триматись, тільки так…»

Різні народності Індонезії вештались у тому портовому містечку Тусуклаїнг. Були то батаки, племена каро, тимор, пак-пак, ангкола та мандайлінг. Лопотіли батакськими діалектами, сповідували в основному іслам, вірили в духів, що населяють довкілля, у душі померлих і у порядність молодого Бойда.

Попервах Алістер почувався серед батаків боязко. Як там не є, а шепнули йому добрі люди, що канібалізм серед місцевих був реальною справою ще донедавна. І невеличка дружня порада — не пробуджувати в них первісні інстинкти. Філософія туземців жахнула Бойда своєю простотою. Вони вважали, що поїдаючи ворога, поїдали і його душу — тонді, котра у свою чергу повинна посилити тонді всіх учасників трапези, передавши їм якості убитого. Волосся ставало дибки від почутого. Тому Бойд, як тільки оселився у Тусуклаїнгу, скрізь кричав, що він патріот і друг отим туземцям.

Бойд міг забожитися, що подібної скарбонки не існує більше взагалі. Сейф стояв в кінці банківського сховища, по обидва боки якого до дверей тяглися квадратики вмурованих у стіни сталевих вічок. На кожному — порядковий номер. Попервах здалося, що то просто металева постать лева оберігає багатство, роззявивши гострозубу пащу у німій пересторозі. Цар звірів сидів, лапами підтримуючи черево, на якому значився порядковий № 1.

Коли вперше Бойд-молодший ступив на землю Тусуклаїнга, маючи за найкращу перепустку прізвище батька, тут була лише одна вулиця, що вела до порту. Праворуч — банк з єдиною на всю околицю пристійною вивіскою «Бойд банк», ліворуч — крамниця з баром, на другому поверсі — готель з червоним ліхтарем. Ясна річ, тільки для європейців. Якби таке компрометуюче сусідство трапилося Алістеру Бойду в Лондоні, про кар’єру фінансиста можна було забути. Тут — навпаки. Червоний ліхтар ще довго служив Бойду мало не ковенгардівською завісою лондонської опери, за якою ховалися клієнти, полагодивши свої справи у банку Бойда.

Потім ще кільканадцять разів наодинці Алістер обмацував лева, шукаючи бодай маленький натяк на те, де мало б бути місце, звідки відчинялася скарбонка. Однак усі спроби розбивались об німу вишкірену левову пащеку.

Але за тим, що хоронилося в череві лева, мали прийти. Єдиний охоронець банківського сховища місцевий старожил Фантабеан Калі, котрий працював ще із старшим Бойдом, показав молодому керуючому угоду, що висіла над сейфом № 1. Оренду заплачено золотом до двохтисячного року. Про це зроблено відповідний запис англійською мовою і підтверджено печаттю мерії міста Тусуклаїнга. На те Алістер тільки хмикнув. Хто ж знав, що колонія стане самостійною державою і треба буде рахуватися з її законами. Далі йшов текст, написаний на товстій шкірі невідомим Бойду індонезійським діалектом. Це було старобатакське письмо девангарі. Значення мав кожен зібраний у стовпчик знак, зовсім не схожий на букви сучасного індонезійського алфавіту з його латинським шрифтом. А внизу під нерозбірливими закарлючками підпису власника сейфа № 1 і необхідними печатками «Бойд банку» з дозволу нотаріуса йшов переклад англійською мовою. Текст, очевидно, був скороченим. З нього розважлива рука викинула усі пишні слова, котрими так полюбляють хизуватися туземці, залишивши саму суть. Переклад складався лише з одного речення:

ВІДЧИНИТЬ ТОЙ, ХТО ПРИЙДЕ З ЛЕВОМ У РУЦІ

— Тут ще однієї тварюки мені бракувало! — знизав плечима Бойд і зі злості на свого татуся, котрий залишився тупуватим скнарою, що не допетрав, як слід, перекладу, боляче гримнувся ногою у незрушне тіло металевого сейфа.

На це охоронець низько опустив голову і здригнувся так, наче Бойд добряче стусонув його, а не металеве одоробало, на тілі якого Алістер так і не зміг знайти жодного сліду, манісінької замкової щілинки, крізь яку винюхав би вміст металевого тельбуха.

Іноді Бойду здавалося, що Фантабеан Калі навмисне робиться таємничим і ховає за низько опущеною головою вибухи в очах, як тільки заходить мова про скарбонку № 1. Але вся ота чортівня видавалася такою незрозумілою, що Бойд списував побачене краєчком ока на свій кшталт.

— А хіба тут є леви? — перепитував.

— Т-а-к… — не підводячи очей шарудів Калі.

— Ну, а чого ж цього не випотрошили? — пхав ногою сейф, все ще пам’ятаючи батьківські перестороги щодо статечного поводження з туземцями.

Фантабеан Калі на те тільки знизував плечима і тягнув одне й те ж:

— Це символ сили і могутності…

Оце ти, курдуплику низькорослий, говориш про силу і могутність, — хотів перепитати Бойд, але завжди вчасно прикушував язика. Де-де, а перед сторонніми він не дозволяв собі навіть белькнути щось супроти їхнього народу.

— …будь сильним і мудрим як лев, — рефреном вторив Калі, невідомо до кого звертаючись. При цьому тембр його голосу ставав дзвінкішим і навіть відлунював у порожньому банківському сховищі численними кришталиками, що дзенькали в металеві вічка вмонтованих сейфів і розсипалися, котились іскристо по підлозі.

Алістер Бойд відмахувався спересердя, — що взяти з цього Калі, котрий боїться навіть на тінь сейфа № 1 ступити. Потеревенити б з кимось про того металевого лева, але кому пискнеш, якщо туземці так поважають його банк і фінансові закони, несучи на зберігання мало не по рупії, що зайва цікавість могла б тільки нашкодити. Заспокоївся тим, що списав оту всю писану нісенітницю на релігійні забобони туземців. Могли ж ті дикуни, падкі до зовнішніх ефектів, не тільки змайструвати скарбонку у вигляді лева, але й покласти туди висушений хвіст мавпи, пір’я якогось екзотичного папуги або попіл з'їдженого ними ж вождя племені, оголосивши це святими атрибутами. Бачив тут Алістер і таке.

А коли досі не прийшли, — значить, немає кому…

З роками Бойд став у містечку поважною людиною. Порт потребував кредитів для розвитку. Алістер охоче керував банківськими операціями, надаючи майже щодня чималі позики. Володіючи фактичним станом справ у господарстві Тусуклаїнга, знав усе про цільовий характер, терміновість, обіг платежів. Забезпеченням поворотності кредиту служили застави цінностей: коштовне каміння, золоті прикраси та різне причандалля з благородного металу. Іншого Бойд не визнавав, хіба що хтось прошарудів доларами або рідними фунтами стерлінгів. Усе це зберігалося у його особистому сейфі.

Аби видавати себе за справжнього друга туземців, одружився на індонезійці. Вилицювате лице з вогкими чорними очима не притягували так Алістера, як її тугі перса, схожі на дитячі кулачки з гостроносими пипками, таке ж духмяне, цнотливо звабливе тіло дівчини-підлітка. Про неї Бойд не знав нічогісінько. Навіть її ім’я Рідхусанга в домі вимовляли так рідко, що до нього Алістер не звик, а інколи, коли припікало, горланив:

— Ріде!

Бойд не помічав власної дружини, не розумів і навіть не намагався зрозуміти. Коли треба, мовчки йшов до її ліжка…

Щоправда, туземка виявилася не з дурних, швидко вивчила англійську мову, як слід заварювала чай, але не змогла народити жодної дитини, що остаточно відштовхнуло її від Алістера.

Бойд навіть в думці не мав втаємничувати дружину у банківські справи, ніколи не водив Ріде у святая святих свого банку і не хизувався найсучаснішими сейфами, що прилаштував поруч з металевим левом.

І от сьогодні, здається, Бойду доведеться послати Ріде до банку.

Алістер догрався зі своєю демократією. У містечку з’явилось ще кілька банків, які очолювали індонезійці. Хочеш-не хочеш, довелося давати колегам поради та навіть рекомендації, вітаючи народження національних банків, а в душі проклинаючи конкурентів і свого довгого язика, котрий молов-перемелював усілякі фінансові викрутаси. Хіба ж гадав, що туземці виявляться з клепками в казанках та швидко докумекають, у чому банківський хосен.

Місткість особистого сейфа спливла, наче вода крізь пальці. Схожим ставало на те, що фінансова зірка Бойда-молодшого змушена котитися за обрій.

Термін сплати по двох векселях, отриманих Алістером від портовиків, закінчувався. І назавтра Бойд хотів виставити свої претензії, а як оплати не буде, то самому визначити процент кредитних ставок, на це він мав право. І якби не підвернута вчора нога, котру з перестороги взято в гіпс, він сам би подався до банку. Але нога боліла нестерпно.

— Ріде! — гаркнув Бойд, вмощуючи загіпсовану ногу на ослінчику. — Де тебе чорти носять?

— Я тут.

Як завжди, Рідхусанга зайшла непомітно до кімнати, що чи не найбільше бісило Алістера.

— У, відьмисько, — процідив крізь зуби. — Слухай-но, я щойно телефонував до того виродка Калі, він знає, що ти маєш прийти. Проведе тебе до сховища. Дивись, щоб за тобою не швендяв. Праворуч від стіни є вічко номер два. Запам’ятала?

Ріде все нижче опускала голову. Бойд дивився крізь неї. По стіні повзла зелена муха і збиралася на сонячній плямі знову залишити паскудство. Її б скрученою газеткою… раз…

— Ось цим ключем відкриєш і принесеш мені зелену папку.

Ріде затиснула ключ в кулачку і так само непомітно вислизнула з кімнати.

Чекати довго не довелося. За чверть години Алістер почув, як внизу дзеленькнуло і за мить до його кімнати влетіла Ріде. Бойд хотів глянути, чи саме ту папку вона тримає в руках і вже простяг руку (Дай!), але побачивши, що Ріде притискає до грудей засклену рамку з документом про оренду сейфа № 1, — завмер з роззявленим ротом, з якого готові були злетіти прокльони.

— Ми надзвичайно багатий народ! — чітко промовила дружина, гордо тримаючи голову.

— Що? Що? — півнем пустив Алістер.

— Я дочка тоба-батаків, з марга^[1] Гінсутіон. Тут раджа^[2] написав, якими багатствами володіє наш народ!

Бойд німо глипнув на пожовклий від часу тестамент, маючи з нього лише лаконічний переклад.

— Хто, хто володіє? Яким багатством?

Рідхусанга відступила крок від чоловіка і чітко декламуючи, перекладала з тоба-батакського діалекту текст, що нічого досі не говорив Бойду, а лише блимав на нього скляною обрамленою плямою зі стіни.

ВЕРЕСЕНЬ. ДНЯ 20-Г0 ВІД 1945 РОКУ. ВОЛЕЮ ГОСПОДА НАШОГО МИ, МАРТА ГІНСУТІОН. ХРИСТИЯНИ З ТОБА-БАТАКІВ. НАРОДЖЕНІ ВІЛЬНИМ НАРОДОМ. ГОСПОДЬ ВЕЛІВ НАМ ТЕРПІТИ І НАМ ВОЗДАСТЬСЯ. ТА ЛИШЕ ОГОЛОШЕНА ВІЙНА ПРОТИ НАШОЇ ДЕРЖАВИ ЗМУШУЄ ВІДКЛАСТИ СВЯТУ МІСІЮ. ЦЕРКВА МАТЕРІ ГОСПОДА НАШОГО БОГОРОДИЦІ БУДЕ СТОЯТИ НА ВІЛЬНІЙ ЗЕМЛІ ТОБА-БАТАКІВ. МИ ДОВІРЯЄМО «БОЙД БАНКУ» СТЕРЕГТИ НАШІ СКАРБИ. КЛЮЧ ВІД СКАРБОНКИ У ВИГЛЯДІ МЕТАЛЕВОГО БРАСЛЕТА ІЗ ЗНАКОМ ЛЕВА ЗБЕРІГАЄТЬСЯ НА МОЇЙ РУЦІ. РАДЖІ ВІЛЬНОГО ХРИСТИЯНСЬКОГО МАРТА ГІНСУТІОН НАРОДУ ТОБА-БАТАКІВ. ПО МОЇЙ СМЕРТІ СЕЙФ ВІДЧИНИТЬ ТОЙ, ХТО ПРИЙДЕ З ЛЕВОМ У РУЦІ…

Бойда трясло мов у тропічній лихоманці. Якось зіп’явся на ноги, тримаючись однією рукою за крісло, а другу простягнув до Ріде.

— Що то за скарби? Що там?

Вчепився за дружину, обхопив обома руками, трясонув за плечі. Стискав горло, видушуючи до останнього інформацію про те, що таїться у череві лева.

— Кажи, відьмо, говори!

— Там… золото, прикраси, рубіни, смарагди, аметис… ти…

Очі Рідхусанги розширилися, їх оповивало сиве пасмо туману. У кутиках забриніли сльози, увібравши усю вогкість. Вони б вже й покотились, якби Алістер не розігнав їх, шалено трусонувши кволим жіночим тілом.

— Не пущу нікого до лева! — Лавина роз’ятреного єства вивержувалась з Бойдової горлянки. — Нікого! Усе, що у тельбусі, буде моє! МОЄ! І то вже скоро, за якихось два роки!

Бойд кричав і кричав, не помічаючи, що дружина більше не пручається. Відпустив лише тоді, коли по руках моторошно поповзли конвульсії зсудомленого тіла.

Відкинув Ріде геть…

Несамовито заболіла нога, — виходить, він стоїть на своїх двох. Підняв уражену ногу і підстрибуючи на одній, подався до крісла. І тільки звідти кинув ненависний погляд у кут, де Ріде синіми вустами хапала повітря, і процідив:

— Пискнеш кому, уб’ю!

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1.

Не хотілося навіть одразу відкрити конверта, що барвистим метеликом опустився на підлогу біля ніг. Ковзнула по зворотній адресі: то знову вуйко Степан з Мельбурна, як і минулого разу, вочевидь, понапихав у конверт кілька світлин, усіляких вирізок з місцевої україномовної преси, де обов’язково згадувалося його ім’я серед осіб, котрі передавали кругленькі суми до різних благодійних фондів України.

Сил вистачило лише на те, щоб повернути назад ключем замок у поштовій скриньці, нахилитись, за звичкою не згинаючи колін, підняти лист і почвалати до сходів.

Вуйко весь час надсилав листи, друковані з комп’ютера. А у неї, попри всі питання, чи не найбільше допікало одне: чи закладає він кожен такий лист у пам’ять комп’ютера і окремий файл зберігає численні власні сентенції, милуючись зовсім не склеротичною, як на його вік, пам’яттю. Жодного живого слова за стільки років, писаного від руки своїм почерком, каракулями, завитушками, кривульками, по яких можна було б хоч якось поміркувати про характер людини. Дзуськи! Думай, як знаєш, бо ніколи не бачила вуйка Степана, хіба що на кольорових світлинах виблискувала його білозуба посмішка, а він сам виглядав як нова копійка — завжди з метеликом на шиї, з акуратно вичесаним на бік рідким волоссям. Вуйко й справді схожий на її матір, — рідні ж брат з сестрою, лише мама, хоча й на десять літ молодша, виглядає на добрий десяток годочків старшою.

— Мабуть, знову фото надіслав, — зітхнула, наперед обдумуючи, як буде вкотре заперечувати мамині зойки про те, який молодий ще її брат Стефко, і яка вже стара вона. Хай там що, а порівняння таки не на користь мами. Зістарілась матуся, згорбилася, зовсім посивіла. В перукарню ніяк не хоче йти. Скільки не вмовляла — ніяк. Правда, зо три чорно-білих світлин, на яких вона з мамою, все ж таки вуйкові надіслала. А на Великдень до них приходили знайомі з полароїдом, який одразу видав кольорову карточку. Марта стояла, поклавши руки на мамині плечі, а мама сиділа біля високої, аж темнозолотої паски, поставленої на тарелі разом з писанками. Так у них завжди на свято. А тепер світлина тільки й чекала, коли од вуйка прийде лист, щоб разом з відповіддю вкласти у конверт і фото.

— Господи, як же я втомилася! — заплющує очі. — Хоч би вода була.

Навіть не зреагувала на те, що говорить вголос. Тільки головою похитала і зітхнула — так, виснажила робота…

Вона, Марта Квитко, працює редактором місцевого телебачення. Хто у штатному розкладі назвав так цю посаду? Очевидно, все це робилося задля гарного звучання. Так і лишилось дотепер. Хоча Марта — звичайнісінький репортер.

Колись у дитинстві вона писала вірші, їх навіть друкувала молодіжна газета, і редактор сказав, що Марта має Божу іскру. З роками, з допомогою університетської науки, вона так роздмухала ту іскру, що сьогодні, у прямому ефірі, де йшлося про розвиток парків Львова, говорила — наче все життя працювала ботаніком і розумілася на нюансах і особливостях флори західного регіону країни.

Молоденький кандидат наук, який на початку передачі зовсім знітився, по закінченні трансляції з червоними від пережитого хвилювання вухами пробелькотів, зазираючи за розстебнутий гудзик дівочої кофтини:

— Ви справжня блакитна троянда…

— Мені б хотілося бути кимось визначенішим, — Марті не сподобалася зорова вседозволеність платонічного коханця звіробою і кульбабок. — Гадаю, високий титул лицаря блакитної троянди вас задовільнить?

Науковець по флорі все ще блукав очима у пошуках голубої троянди, як на нього, захованої на високих грудях Марти, однак, отримавши такого відкоша, коли дівчисько на зрозумілій ботанікам мові відмовилось від залицяння, присвоївши із холодністю справжнього середньовічного аскета титул безнадійно закоханого, охолов.

По дорозі додому кандидат наук гаряче коментував передачу, і тільки біля будинку, де мешкає Марта, перевернув платівку:

— О, це справжня старовинна брама! Ви щасливі, що мешкаєте у такому будинку.

— Егеж, — погодилась Марта і швидко попрощалася.

Так робила завжди, бо на тлі розкішного парадного під’їзду почувалася химерною блакитною Гетівською трояндою, непристосованою до примітивної та злиденної реальності. Тому відразу зникала у брамі, забираючи з собою її таємницю, щоб швидко збігти сходами повз добротні різьблені двері добротних квартир (які вітражі у дверях, видно, флорентійської роботи!), прошмигнути у внутрішній дворик (перепрошую, а куди оці нікудишні облуплені двері з вибитими шибками ведуть?), затиснутий з усіх чотирьох боків ніколи не штукатуреним муром.

Маєш італійський дворик, — темний, пропахлий пліснявою, куди виходять підвішені сходи з продовженими по периметру будинку суцільним вузьким балконом і такими ж вузькими дверима з красномовним виходковим вічком в кінці кожного.

На балкони виходять численні двері, оббиті дермантином, обшиті ламінованою плитою, фарбовані у їдкі кольори. Це теж квартири, але сховані за парадною брамою.

Чиясь лиха рука зробила з колишніх коморок жилі кімнати, видала на них ордери і прописала цілими сім’ями.

Помитися Марті так і не вдалося. Обмежена скупим графіком подачі вода ледве-ледве доходила до їхнього поверху. Дивовижна обмеженість у буденних проблемах. Замість неї — прилаштованість до графіка, розкладу, частих неполадок і тривалих відключень. Добре, що матуся кожного ранку прокидається ні світ ні зоря і встигає упіймати воду. Он, біля умивальника стоїть повна балія, можна буде трохи похлюпатися.

— Господи, коли у мене буде щось радісне у житті! — зітхає Марта, розтираючи груди цупким рушником.

Холодна вода трохи зняла втому, але не розвіяла сумного і безрадісного настрою. Порожньо усередині, незатишно, бентежно.

І кохання душу обдурило, понівечило, потрощило, годі й зібрати заново. Та й навіщо? Хіба лишень, аби залатати оболонку, заповнити анатомічно пустуюче місце, — бо так нестерпно існувати.

Той, кого кохала, кому віддавала душу і тіло, подався до столиці, одружився на вдвічі старшій доньці високопоставленого чиновника і став таки заслуженим артистом. Навіть у газетах смакували, що тільки у Києві знайшов її Іван благодатний грунт для розвою свого таланту.

…ха-ха-ха! Марта знає про ті цілковиті бздури, бо лише навіжені обставини життя змусили її Івана піти на компроміс з власною душею. Він співак, йому потрібне ім’я. Вийшов такий собі бартер, — поміняв душу на ім’я, звання, популярність. А їй залишив клятви вірності та вагітність, яку благав знищити. І вона зробила аборт… Тоді ж їй назвали ціну кохання — навряд, чи ще будуть у неї колись діти.

Ще й досі він телефонує до Марти, як тільки приїздить до Львова. І вона йде до нього. Вона б повзла, летіла, бігла, аби лишень покликав…

У готельному номері в його обіймах, здавалось, виверталася навиворіт і ставала новою, незнаною самій собі. Оболонка душі не ятрилась латками, а дихала вільно і спрагло, і навіть блаженно зринав життєдайний стогін, ота дивна мова, котру розуміє тільки плоть…

Транзистор підсліпувато блимав у темряву кімнати, стиха обволікав відвертим змістом мелодійного шлягеру, од чого збудження наповнювало кожен м’яз спраглого за коханням молодого жіночого тіла.

Як хочеться, щоб зараз задзеленчав телефон і вона почула у слухавці його голос. Але то тільки у пісні чується. А їй треба конче знайти викрутку, бо дверцята шафки безпомічно звисли, і поприкручувати шурупи, які зникли безвісти. Їх взагалі немає у них, як немає і викрутки. Знову доведеться йти на позички. От і спробуй відмежуйся, заховайся в ауру пісні, коли трикляті незручності, невлаштованість змушує озлоблено реагувати на все і вся.

А шляк би його трафив! І коли вона перестане бути брутальною, знаючи, що їй так це не пасує. А як, на милість, вона може існувати, сама себе не захищаючи від тих щоденних клопотів, за якими бракне часу зупинитися, притулитися до коханої людини, засміятись од душі, бо справді, чуєте:

Мама повернулася пізно, коли Марта поприкручувала всі шурупи, позичивши їх разом з викруткою у сусідів. Війнуло ліками — мати працювала медсестрою. Втомлено присіла до столу, взяла в руки листа від брата, якусь хвильку мовчки шаруділа паперами.

— Марто! — покликала. — Тебе вуйко у гості кличе. Ось запрошення і квиток надіслав.

Мати простягла Марті довгастий яскравий блокнот з написом англійською мовою «Австралійська авіалінія».

— Поїдеш?

2.

У старому, обшарпаному фольксвагені випуску семидесятого року, якого ще й досі називають «жуком», Гренд Доулд почувався навіть безпечно. Витерта, засмальцьована обшивка сидіння, пропахла цвіллю, нагадувала власне помешкання, таке ж убоге, безбарвне. Одначе саме там старому було набагато спокійніше, ніж деінде, принаймні, за обсидженими мухами жалюзі на вікнах міг сховатись од людського ока, допитливих поглядів, надокучливих сусідів.

Гренд Доулд не любив людей, особливо їхні погляди, бодай кинуті мимохідь, які — із співчуттям, які — з відразою. Знав одну їм (параноїчку) оцінку: кожен хоче винюхати, вичавити, ладен розіп’яти, замордувати, тільки б довідатися про ЙОГО ТАЄМНИЦЮ!

Але над цим він поміркує, як повернеться додому. А поки що спробує розслабитись і забути про роботу, яку щойно закінчив.

Клацнув допотопним педальним вимикачем і приймач відригнув децибелами, не властивими з’їдженому старістю «жуку». Доулд приглушив звук, покрутив ручкою настройки і відшукав за шквалом хрипіння до холєри збуджуючий шепіт прокуреного жіночого голосу:

Як справжній профі, впродовж багатьох років навчився не повертатися до виконаного, аналізуючи деталі. Зрештою, керувався примітивною філософією вишколеного вояки, для котрого єдиним поштовхом до роботи мозкових звилин служили короткі команди на зразок: вперед-назад, наступай-відходь, вогонь-пали, бий-убий! Добіг, оточив, спалив, вистріляв, — окей, розслабляйся, відпочивай та чекай нового наказу.

Добрячу школу професійного найманця Гренд Доулд пройшов замолоду в джунглях Індонезії. Це і стало для нього не таким вже й пропащим заробком. Усе було б нічого, якби один з голосів, що озивався скупими наказами на другому кінці дроту, не вивертався від іншого бажання і не шелестів до нього з того світу:

— Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?

Тільки у таких випадках Доулд перетворювався на маріонетку, мовчки кивав у знак згоди і виконував усе, що наказував невідомо хто, заради одного — аби отой ХТОСЬ не цікавився його браслетом. Від-че-піть-ся! Але попри все не нидів тільки на пенсію ветерана, однак завжди здригався, коли телефон озивався тембром з тамтого світу.

…Доулд розслаблявся, милувався розкішним гірським краєвидом. Підстав для хвилювання не було. До його фольксвагена, купи металевого брухту, уваги поліцейського патруля — нуль. Ті хлопці при потребі спиняють швидкісні автомобілі, що пролітають поруч чудовою трасою через швейцарські Альпи, залишаючи по собі далеко попереду сонячні відблиски. А його шарабан ледь повзе, — їде собі такий спокійний емерит, не квапиться, не порушує правил дорожнього руху, ні до кого не має діла.

За розрахунками Гренда Доулда, а в цьому він переконаний, поліція вдарить на сполох не раніше, як опівдні.

Срібна стрічка бетонки паском огортала гору, з якої Доулд спустився півгодини тому. Містечко Рібург, куди мав би надійти перший дзвінок, бо саме там розташована пожежна команда, Доулд щойно проїхав. Тепер за зеленими соснами з другого боку гори напевне вже поповз густий дим від пожежі на гірській фермі.

Ще кілометрів двадцять — і Женева проковтне на своїх вуличках нічим не помітний фольксваген. Гренд Доулд так і зробить: залишить той металевий мотлох на узбіччі з ключами і відчиненими дверцятами. Так тут роблять, коли хочуть позбутися непотребу.

А йому саме так велено зробити. Подальша доля фольксвагена не повинна його турбувати, це вже не його проблеми. Потім він візьме таксі до летовища і за якусь годину знову дихатиме цвілявим духом своєї кімнати в одному з старих районів голландської столиці.

Цього разу Доулд виконав досить дивне замовлення. Чорт забирай, знову доведеться починати чергову спробу розслаблення, бо такого раніше не траплялось, аби повертався до зробленого. Уже роззявив рота, щоб за співачкою й собі промимрити щось, але мозок прийняв перфострічку з іншим текстом:

ІМІТАЦІЯ РИТУАЛЬНОГО САМОГУБСТВА…

Може, змів би це з очей подалі, викинув за вікно, якби пам’ять не занудила, що він, Гренд Доулд, уже виконував подібну акцію в індонезійських джунглях…

…виклав тіла туземців один біля одного і полив з вогнемета.

Робив усе мовчки, просто для самого себе занотувавши винищувальну акцію як імітацію ритуального самогубства, щоб фраєрнутися потім перед лейтенантом.

Так, він пригадує, їхній лейтенант був сентиментальним чемним мамусиним синочком і саме тому таке визначення содіяного найманцем Доулдом справило на нього відповідне враження. Свідомості не втратив, лиш сполотнів (романтик вошивий) і навіть поплескав Гренда по плечу. Конвульсійно, правда, але все ж таки зумів опанувати себе і навіть запитати, витрушуючи слова:

— А… в якого Бога вони вірили?

Та відповідь його не цікавила.

А що було насправді?

Кому до того діло! Хто піде у вогненне пекло джунглів перевіряти, яким чином Доулд витлумив оте плем’я дикунів, обвішаних хрестами? Нікому нічого навіть ні мур-мур.

…хіба сатана підслухав, коли сам до себе говорив, аби потім тероризувати усе життя?

Хто? Хто? ХТО?

ХТОСЬ…

І цей ХТОСЬ роками смикає кожен нерв Доулда, доводячи його до стану гіпертрофованої маріонетки, у котрої замість грудей бобляється усередині торба з літерами, що складають одне-єдине слово — паранойя.

Вбити двох, трьох одразу? Дайте стільки ж куль. Гонорар на стіл — і гуд бай!

Від-че-піть-ся!..

Прислухáвся до одного, — як заспокійливо обволікав його шурхіт товстої пачки гульденів. Особливо, коли він розривав її тугий пасок…

Ліворуч Доулда обганяв темнозелений форд. З відкритого вікна ударило тим же прокуреним, але тепер голосно, могутньою довбнею «І want you, boy, boy, boy…». Прокричало і завмерло. Тільки його приймач знервовано продовжував хрипіти. Шипів, стогнав, агонізував. Голос вмирав у конвульсіях вбитих децибел.

Доулд вилаявся і виключив приймач. Не на той лад налаштував його затасканий шлягер.

На цей раз — знову колективне вбивство (це вже Гренд Доулд додає прокуреним голосом) — імітація ритуального самогубства. П’ятеро дорослих і десятирічний хлопець.

Одначе…

              Тільки?…

                              Але…

Підлітка не повинно було бути!

На гірській фермі дітей не було взагалі. А він прибіг, теліпаючи порожнім відерком, за вранішнім молоком. Застав Доулда, коли той уже закінчував зав’язувати пластикові мішки на головах убитих. З хлопцем найбільше морочився, галасливим виявився. Та й мішечка для нього так і не знайшов…

Доулд насупився. Зараз саме слід переключитися на милування краєвидом і втішатись одним, що отой триклятий ХТОСЬ не зумів вирвати його таємницю і цього разу. І тепер знову може послати його кудись подалі — від-че-піть-ся!

Все ж таки Гренд Доулд відчував у собі дискомфорт. Напевне, винен той металевий голос, що казна-звідки з’явився усередині.

ХТОСЬ знає про тебе більше, ніж ти думаєш…

Раніше, і то правда, по тілу бігав лише полохливий заєць з рожевими, вічно заплаканими очима. Гренд навіть знав, де він ховається. Це ж так просто, — можна намацати трикутну порожнину по центру між ребрами (Доулд притиснувся грудьми до керма) і тиснути, поки клаповухий не зайорзається з переляку та не втече за грудну клітку і вже там продовжить своє марудне тремтіння. Ніколи заєць не базікав з Грендом, хоча жив у ньому скільки себе пам’ятає, хіба що вічно попискував з переляку…

ХТОСЬ дочекається-таки, що ти здашся. Гадаєш, ХТОСЬ просто так звертається до тебе з проханням змилостивитися на маленьку дружню послугу за гонорар, якого тобі вистачить на білий хліб з маслом і на вставну щелепу, щоб ти пережовував свій мозок і ковтав сентенцію про те, що ХТОСЬ не буде знову випитувати твою таємницю? Ковтай, поки не вдавишся…

Незнаний металевий голос. Кожне слово вибивалося по днищу перекинутого відерка, енергійно та молодо. В ньому звитяжіла незнана Доулду рішучість, поєднана з дитячим нетерпінням. І що найбільше злякало зайця, змусило його боляче борсатись у грудях (до критичного піднімається кров’яний тиск), це те, що голос з хлоп’ячою безпосередністю відповідав на запитання, що весь час переслідували Доулда..

ХТОСЬ знає-знає-знає про твою таємницю і в цьому ти сам собі боїшся признатися. Суцільний самообман, чуєш ти, стукнутий дідугане? Він тебе використовує для своїх справ і буде трясти доти, поки ти врешті-решт не зірвешся.

Доулд прислухався. Чув лише метушню, яка пекла вогнем. Але не втратив здатності відчувати, що голос збирається з думками і от-от знову почне свої сентенції.

— Ну, що ти скажеш на цей раз? — випередив Доулд і щільніше притиснувся грудьми до керма. Може, заціпиться і не теліпатиметься казна-що?

ХТОСЬ тебе таки дістав, кастрований бовдуре. Ти наклав у спіднє власним мозком, не витерпів разом із своєю заячою душею. А завтра, коли зателефонує твій ХТОСЬ, ти вибовкнеш йому свою таємницю і благатимеш, щоб він узяв ключі від скарбонки, лише б ти живим лишився… ха-ха-ха!

Нестерпно забігав заєць, як не тисне грудьми Доулд, — дарма. Заєць бігав і пищав безупинно.

Голос, тепер Доулд достеменно знав, належить десятирічному хлопчаку з гірського села, який прибіг на ферму з відерком по молоко так недоречно, відверто кепкував з нього:

— ХТОСЬ прийде завтра у твоє смердюче помешкання і тобі, чуєш, ти, покидьку, влаштують банальний нещасний випадок і доручать виконати це за копійчаний гонорар прищатому початківцю-кілеру. Першим, хто наткнеться на твоє тлінне тіло, буде самий останній лягавий, котрий навіть не гляне у твій бік, коли твій труп накриватимуть простирадлом. Потім тебе повезуть у морг, де тіло розпотрошать, усі, кому не ліньки буде видобувати з твого тельбуха кишки та згнилу печінку. Вони навіть зріжуть кавалок твого мозку, щоб розглядати його під мікроскопом. А хіба він у тебе є? Подивимось, подивимось… І врешті-решт підтвердять висновок лягавого про нещасний випадок із купою лайна, на яку ти перетворишся відразу. Єдине, що забере у тебе ХТОСЬ, це твій індонезійський браслет…

— Не дам! — Доулду аж дух забило від такої зухвалості. — Замовкніть усі… Від-че-піть-ся! То все — моє, моє, чуєте?

Не відчував, що прокуреним голосом, намагаючись наслідувати почуту щойно мелодійку, речитативом хрипить у такт — моє, моє, МОЄ!

Шквал реготу замордованого підлітка розбивався гострими уламками скла по всьому тілу, наштрикувався на нарваного зайця, котрий злякався крові, що стугоніла у скронях від перевантаження скляними друзками.

Доулд якось доп’яв, що для того, аби заєць перестав бігати усередині і нариватись на регіт вбитого хлопчини і, чого доброго, понесеться до мозку, йому конче треба сильно притиснутися грудьми до керма і заціпитися на хвильку, навіть не дихати, бо кров уже скаженіє, вривається навалою у черепну коробку…

І останнє, що почув Доулд, був тремтливий шепіт його зайця, що ледве борсався у вирі крові. Клаповухий якось тримався на поверхні, захлинався, але все ж таки пробелькотів майже забутою рідною українською мовою, яка враз прострелила свідомість, — зміст почутого таки підняв шлюзи і випустив у мозок некеровану лавину крові:

…хіба в тебе є воля, Грицю?

3.

— Матко боска! — Стефан складає немовби у молитві руки й гарячкувато трясучи ними, майже кричить до дружини:

— Ганко, на Бога, невже я повинен везти твою мамунцю на двірець? Хіба ж ти не маєш свого авта і купу вільного часу?

Ганка добре знає свого чоловіка. Кожен раз, як тільки заходить мова про найменшу послугу для її мами, Стефан відбивається, як може, аби тільки позбавити себе «задоволення» спілкування з тещею. Але Ганку на цей раз наче справді шляк трафив. Вона щойно пересварилася з матір’ю, яка на подарунки для братових дітей, до котрих зібралася погостювати до Гамбурга (наче її, Ганчині діти, не такі ж онуки), витратила останній мільйон злотих і тепер випрошувала ще й її валізку.

— Твоя така суперова, — єлейно цокотіла мати, — вона надзвичай пасує до мого плаща та мештів. А потім, ти ж знаєш, яка у твого братунця жона, — німці дрантя не люблять в хаті тримати.

Ганка втретє посилає братову куди подалі зі своїми німецькими витребеньками, при цьому не рахується зі словами, хоча поруч сини аж вуха настовбурчили од соковитих мамусиних висловів.

— Матко боска! — Стефан із складеними на грудях руками підлітає до дружини. — Ганко, цить! Тут же діти!

Але Ганку вже понесло. Голос, колоратурно поставлений власною матір’ю, емеритурною професоркою консерваторії, вільно і могутньо наповнює помешкання новим словесним забарвленням:

— Маю я вас усіх у дупі! — артистично декламує Ганка. — Іво, Алек (це вже до синів), виведете ви нарешті свого пса надвір? Чи він мені знову набурить просто на килим?

Старша пані заклякає на місці, забувши про Ганчину валізку, а потім починає виробляти своєрідні па по килиму.

— Єзус-Маріє! Де, де те прокляте сучисько набурило? Це ж килим вашого дядка…

— …а він був примасем Львівської катедри, — підігріває Стефан.

— Не шукайте, — Ганка спокійнісінько витрушує все із спакованої валізи. — Стефан усе прибрав і витер.

— Єзус-Маріє! — Мати падає у фотель і раз за разом витягаючи з пакетика одноразові носовички, дрібно сякається. Оговтавшись, знову гонорово цідить:

— З тобою, Ганко, як і з твоїм благовірним, навіть рідний брат не зміг ужитися під одним дахом такого будинку, — обводить довкола руками. — А його ж для вас обох збудував ваш дядек…

— …а він був примасем Львівської катедри, — пустивши очі під стелю, в тон тещі додає Стефан.

— Братунцьо не гірший купив собі в німцях, — Ганка доїдає. — Та ще й яку невісточку туди привів, справжня фрау. Он, як ви для неї причепурилися!

— Не хочу, щоб ти мене відвозила на двірець! — лементує мати. — Ти вся пашиш од злості, ще вибухнеш. Зі Стефаном поїду, — і теща тицяє зятеві валізу.

— Неси до машини!

Стефан стогне від люті. А Ганка на те лише руками розвела:

— Я ж знаю, кому моя мамунця свою дупцю довірить. Обережно там, не розтруси по дорозі, а то ще до своєї фрау не доїде.

На двірці Стефан швидко розпрощався з тещею, гречно поцілував руку, побажав щасливої дороги і навіть потупцював трохи біля вікна вранішнього рейсового автобуса Вроцлав-Гамбург.

До початку роботи залишалося ще дві години і Стефану захотілося розслабитись, повернутися додому, впасти в ліжко разом з Ганкою. Алек та Іво, мабуть, уже пішли до школи і вони залишаться вдвох у їхньому велетенському будинку.

Які вони все ж таки різні з Ганкою. Може, саме через це і тримаються купи, бо хай там що, а сім’я — поняття святе, вічне і непорушне для Стефана. Якщо Стефан казав «так», Ганка тут же заперечувала. Однак таке траплялося лише в їхніх особистих стосунках, а коли йшлося про дітей — тут вони об’єднувались і тоді із здивуванням Стефан помічав, як Ганка повторювала щось на зразок «ми з вашим батьком вирішили», або просто сталевим тоном виховувала «вам батько що казав».

І все ж таки вони були різними. Стефан, височезний, худющий, з великими блакитними очима та неслухняним білявим волоссям аж ніяк не гармонував з невисокою повнуватою Ганкою. Темне і хвилясте волосся щомісяця вона зачісувала по-новому. Стефан волів би, щоб волосся Ганка відпустила до пліч, тоді б він ховав у ньому обличчя і дурів од пахощів. Ганка була сміливішою і більш досвіченою у таємницях кохання, ніж Стефан, вона безсоромно називала все своїми іменами, керувала, направляла Стефана і тоді він корився жінці. Отакий собі термінатор…

Вранішня сцена, артистично розіграна дружиною, з якої вона вийшла таки переможцем і зараз досипає розпашіла, схожа на Рубенсівську Андромеду, а він тягнеться через усе місто, — тепер ще більше розпалила Стефана.

— Холєра, — посміхнувся. — Правдива бестія…

Трохи здивувався сам собі від щирості почуттів. Що ж, він знає, що говорить, зрештою, дотягує до років Христа і може порівнювати Ганку з… Ні, ні, йому схочеться зараз саме бути з Ганкою, дозволити їй керувати у ліжку, поблажливо і з хлопчачою цнотливою безпосередністю коритись її пестощам. Але ж він може бути й справжнім лідером, сильним, нетерплячим, з ледь вловимим звіриним запалом, таким жагучим та всеохоплюючим. Але — не зараз, ні, ні, — додому, до Ганки, до свого кам’яного муру, за яким можна сховатися…

Приватне рекламне агентство «Echo»^[5] набуло широкої популярності завдяки тому, що стало першим у Вроцлаві, хто взявся за цей нелегкий шмат хліба, і, по-друге, як любив говорити шеф, завдяки Стефану. Зрештою, так воно й було, бо саме Стефан Метись створив поважну опінію авторитетної фірми, до якої уже мали неабиякий інтерес численні бізнесмени.

Стефан закінчив політологію Варшавського університету і мав особливий нюх на економічних речах. В «Echo» уже працювала своя студія по створенню рекламних відеороликів. Власники численних фірм постійно вдавалися до послуг «Echo», знаючи, що там працюють професіонали, котрі зроблять все так, як слід, тільки скажіть, в якому напрямку. Метись вів економічний відділ, і до реклами усіляких дріб’язків, що прикрашають побут, не мав уже жодного відношення. То попервах він створював десяти-двадцятисекундні рекламки, котрі з успіхом крутило телебачення усієї Польщі. Але тепер справи пішли далі, і Стефан працював з серйознішими речами. Не раз вирушав з бізнесменами за кордон, дивився-придивлявся, допитувався, цікавився, поки не знаходив спільного знаменника і врешті-решт піднімав на ноги нові фірми, у котрі вкладались іноземні інвестиції. Охочих вийти на ринок Польщі було багато. Це ж, панове розуміють, ворота на Схід, — говорив зі знанням справи і цими словами завжди влучав у десятку.

Зараз накльовувалося цікаве відрядження в Австралію. Якось на одному коктейлі у бізнес-домі, де раз по раз збиралися ділові люди цілого світу, що мали справи у Польщі, зокрема, у Вроцлаві, Стефан почув уривок розмови, яка, на перший погляд, видалася схожою на белькотіння добряче хильнувших добродіїв. Недарма говорять, що в тверезого у голові, то в п’яного на язиці. Потім Стефан не раз прокручував почуте.

У газетах писалося, що Австралія може виявити себе сидячи вже не на спині вівці, а на шматку руди. Отака малесенька, зовсім нічого не значуща репліка. Руда! Магічне слово, котре, якщо усе добряче обсмоктати, може дати такий поштовх для розширення сировинних ринків індустрії, що дасть стабільний прибуток не одному розумному підприємцю. Стефан збирав увесь фактаж про наявні види руди серед корисних копалин Австралії. Це для початку, а потім…

У своєму кабінеті висмоктує з комп’ютера інформацію, добуває цифри, аналізує їх, співставляє і, що найцінніше, уміє робити логічні та перспективні висновки. Пропозиції теж будуть, звичайно, якщо клієнт заплатить. А йому тепер платили щедро: дорога до Мельбурна і назад, п’ятизіркові готелі плюс добові витрати, і, звичайно, непередбачені…

У двері кабінету пошкребло. Із задоволенням відірвався від комп’ютера, давно вже кортіло запалити цигарку і випити доброї кави. Сподівався, що і цього разу її приготує Ева. Ох, ця Ева… Вона зовсім не така, як Ганка. Тут Стефан відчуває кожну кісточку, кожну звилинку її в’юнкого тіла. Цілком інша тональність…

— Прошу, заходьте, — потягнувся Стефан, розминаючи плечі.

До кабінету з горнятком духмяної кави на маленькій таці й справді увійшла Ева.Зрештою, ніхто більше не шкреботів так у двері довгими нігтями, крім неї. Навіть не повертаючись, Стефан підклав руки під голову і заплющив очі, бо аромат добре запареного «Pedros» таки збуджував.

Ева без слів нахилилася над столом, ставлячи горнятко на стіл. Стефан ледь-ледь розтулив вії, — такого він не може пропустити, — до нього повільно наближались гострі дівочі перса. Поставивши каву, Ева вмостилася тут же на столі, поклавши ногу на ногу. Не попросила, а простогнала:

— Пригости цигаркою…

Тембр голосу говорив про інше бажання, до того ж він диявольськи гармонував з чорним шовком кофтини, і Стефан навіть не намагався віднайти різницю між її голосом і закличним дотиком духмяної матерії.

— Ти сьогодні особливо чарівна… — Поволі (а це так гармонує із спокійними хвилями шовку), поклав руку на дівоче коліно. Виявляється, він таки вміє відчувати природу звабної тканини. Шовк — це зовсім не те, що куструбата поверхня джинсів, котру хочеться швидше зірвати і пестити шовк тіла.

Ева обдала Стефана цигарковим димом, нахилилась до обличчя, од чого майже повністю оголилися груди, і заклично повела язиком від шиї до вуст, задаючи новий темп любощам.

О, шовк, виявляється, це як вальс… Раз, два, три — і Стефан знайшов її гарячі вуста, відчув, як у заданому ритмі (а зараз це був «Віденський вальс») її язик солодко вальсує на його вустах. А в тому місці, де йде швидке па-ра-ра-рам-па-па, Ева випручалась з обіймів, загасила цигарку, відійшла до дверей, клацнула ключем і притулилась до них спиною, заплющивши очі.

Сьогодні так голосно шарудить шовк її блузки. Чому?

— …навіть англійська «Гардіан» погоджується з тобою, кохасю. — Ева поволі розстібала гудзики на кофтині (якраз у тому місці мелодії, де йде рефрен пам-па-рам-па-рам-па-па!) — А такі, як ти, допомагають збільшити тридцять перший відсоток польських дівчат, для котрих секс став важливою сферою життя. Ти не заперечуєш, любий?

Ева обвила руками шию Стефана, вмостилась на його колінах, широко розкривши стегна.

— Мені так сумно буде без тебе…

Шовк її кофтини, довжелезних ніг (на дотик однакове!) тепер вигойдуються повільними, але такими могутніми хвилями. А він, Перун (який могутній бог!), владно пронизує блискавкою чорну хмарку, з якої здер-р-р шовк білої пелени, і пір-р-р-нає, занур-р-р-юється у шквал хвиль разом з віденським вальсом і стовідсотково переконаний, що міг би заради Еви послати під три чорти відрядження до Мельбурна.

…Па-па-рам-па-рам-па-па…

4.

Лише замолоду вдається маневрувати своїми звичками, змінювати, приміряти, припасовувати їх, ставити з голови на ноги або ж навпаки. Якщо палиш — облишиш, випиваєш чарку-другу віскі, — можеш покинути, посмакувавши іншого дрінка, любиш блакитнооких блондинок — минеться, он, до тебе вже посміхається чорнява, — якщо одна звичка взаємозаміняється або ж доповнюється іншою, не менш захоплюючою і принадною. Зараз це називають аутотренінгом, за подібними теревенями криються мозкові клітини сірої речовини, котрі множаться бажанням звідати нове, не властиве тобі. І вже потім ти сам собі дивуєшся: невже це я?

Гренд Доулд у житті сам себе не раз перекроював. Хоча народився у Львові Григорієм Делковичем, однак біля сім’ї, яка у 1939-му подалася до Варшави, не всидів. З Гданська у просоченому рибою трюмі фуркнув на початку Другої світової війни до Нідерландів, де став на голландський манер Грендом Доулдом. Думав, пересидить якось, перекрутиться від концтаборів Польщі подалі, — а не вийшло. Довелося йти найманцем у вересні 1945-го товкти туземців Батавії^[6], які проголосили свою незалежність. Там він удавав хороброго, напинаючи груди для чергової відзнаки, ховаючи під спітнілою сорочкою заяче биття заляканого війною єства.

У джунглях йому поталанило. Те, що перед смертю белькотів вождь туземців, благаючи дарувати життя дітям, котрі зібралися біля нього у ветхій дерев’яній церковці, повинно було належати тільки одному. У такій філософії речей вождь, очевидно, не петрав. Повірив Доулду, а той, довідавшись, де заховано скарб обвішаних хрестами аборигенів, і навіть отримавши ключ від скарбонки, не зміг ділити таємницю ні з ким. Витлумив з вогнемета усіх…

Це ж ясно, як білий день, — міркував Доулд. — Спробуй-но, натякни комусь, що знаєш, де заховано скарб, — до ранку не доживеш. З тебе випитають, вимордують під найстрашнішими тортурами заповітне місце, при цьому запевнятимуть у дружбі і божитимуться у порядності при розподілі скарбу. Але адреса місця, де зберігається скарбонка, стане останнім словом твого життя. Ніхто, ні з ким, ніколи не ділиться золотом!

…Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?…

Як не перекроював себе Доулд, купуючи замість Сором’язливих білявок жагучих брюнеток, замовляючи мартіні натомість улюбленого віскі, приймаючи біле за чорне, а чорне — за норму, а от думку про те, що не зазнає багатства, не дотягне до двохтисячного року, гнав од себе далеко. А спробував би… На кого ж тоді кричав би, тупотів ногами?

На самого себе, — підказував заєць.

Отаким Доулд став, — зсохся, зістарився, зіщулився. Взяв за звичку ходити з палицею, ніби справді хотів втримати коштовний вміст скарбонки на плечах. І отак з року в рік зі своєю таємницею опускає очі додолу, ховає слова за обслинялим коміром маринарки, безмовно корячись наказам отого ХТОСЬ, — аби тільки не підступалися до нього з тим, що у нього в пам’яті бовтається.

Щодня прикро зростали видатки, зменшуючи власні заощадження. Без грошей білявка не зведе на тебе підфарбовані блакитні очі, видаючи себе за янгола, без гульдена ніхто тобі не відчинить двері пристійного готелю, не зніме капелюха, не поставить дрінка, якщо знає, що ти — грошовий нуль. А тепер ще й старість щодня вимагає податок у вигляді різних пігулок, які так до пуття і не знімають болі у серці, не знижують стрибки кров’яного тиску.

Гонорар за роботу, яку виконав Доулд неподалік Женеви, пішов на лікування, бо його таки витягли з тамтого світу. Отой же дорожній патруль викликав медичну допомогу і Доулда відвезли до лікарні, констатуючи інсульт. Фольксваген припаркували біля лікарні, так що Доулд міг бачити його з вікна палати і втішатися тим, що нікому навіть на думку не спало наблизитися до купи іржавого заліза, під обшивкою заднього сидіння якого лежав гонорар Доулда.

Заціпеніння не тривало довго. Лікарі знали свою справу, і за два тижні Доулд, як не прислухався, ніякого шарудіння клаповухого усередині не почув. Але Доулд міг заприсягтися, що бачив, як залишки його єдиного друга зібрали у металеве відерко і кудись винесли. Тоді вперше тиск опустився до норми і Гренд навіть зіп’явся на лікті, побачив за вікном «жука» і уже хотів поділитися радістю з зайцем, але його не було, натомість з’явилося бажання самому відповідати на свої питання. Але Гренд уже не міг збагнути, що сам до себе говорить…

Доулд брів брудною, вічно сльозоточивою марудним дощем вуличкою столичного передмістя і тихенько, як робив це його клаповухий приятель, попискував, сміючись німо роззявленим ротом.

Він повертався із засідання опікунської ради і тримав оту проклятущу газету за пазухою.

— Це ж треба до такого додуматися, — бурмотів під ніс, цитуючи напам’ять прочитане, — верхня палата парламенту проголосувала 37 голосами проти 34 за схвалення закону про евтаназію. Тепер Голландія може стати першою країною, в якій за певних умов дозволять умертвляти невиліковно хворих з гуманних міркувань.

Опікунська рада назбирала цілу купу усіляких довідок для страхових компаній про тяжкий стан здоров’я Гренда Доулда і могла тепер просто-напросто його позбутися. Хіба ж їй важко відповісти на 28 умов, за котрими підписується вердикт про добровільне відправлення на той світ? А він, Доулд, один-однісінький на світі, так набрид постійним вимаганням грошей, що при черговому приступі гіпертонії вони таки візьмуть гріх на душу, — підпишуть вердикт.

Це все отой ХТОСЬ докручує гайку, щоб ти віддав йому свою таємницю… Він навіть може завтра потелефонувати і сповістити своїм гугнявим голосом, що рішення опікунської ради про твою евтаназію прийнято.

— І ти, сатано, розраховуєш першим підійти до моєї труни, покладеш до ніг букет квітів і благатимеш опікунську раду (а в тому, що опікунська рада прийде, навіть не сумнівався) на згадку про добряка Доулда взяти браслет… хі-xі-xі! Але ж ти його не відкриєш! — душився холодним повітрям Доулд, затуляючи обличчя коміром. — Хіба що зріжеш з рукою і мені… не буде боляче… бо я, Я БУДУ МЕРТВИЙ!

А хіба в тебе є воля, Грицю? — озвалося з-за пелени дощу українською мовою.

— Є, є, є! — майже горланив проти вітру Доулд. — Я стільки літ терпів, мовчав, заради одного…

(Так і не збагнув, що говорить рідною українською мовою).

Доулд навіть зупинився і декілька разів вдарив палицею у груди. Луна віддалялася, розчинялась у дощових патьоках, спонукаючи до прийняття рішення, дорога до якого уже йшла за крок від втрати розуму.

Гренд Доулд різко повернувся, підставляючи спину холодним дощовим патьокам. Вони щедро шмагали його благенький плащ, але зараз Гренд на те не звертав жодної уваги, белькотів сам до себе…

Він перехитрить сатану, яка впродовж стількох років винюхувала його таємницю. Буде діяти вдумливо і розважливо. І перш, ніж податися на Суматру (підняв голову з-за коміра і навіть озирнувся навкруги, — чи не слідкує за його думками ХТОСЬ) полетить до Варшави. Там він залишив родину. У нього є сестра. Батьки, мабуть, уже повмирали, а от Нуся мусить з внуками бавитися.

(Усередині давно так не шкребло і не підступало клубком до горла, бо не забув білявих Нусиних кісок і її дзвінких вигуків до дворових пацанів: тільки підійдіть до мене, я братові скажу, він вам покаже…)

Як тільки забере скарб, відразу складе тестамент на користь молодшої сестри або когось з її ближніх. Звичайно, він про це їм не скаже, а так, просто, тільки рознюхає, як там їм ведеться на Крулівській, а вже потім, як повернеться з Індонезії, родина сама до нього пригорнеться…

І ніхто б не звернув на цю зсутулену, пошкрябану патьоками постать жодної уваги, не прислухався до белькотання майже божевільного старого, якби не блиск масивного браслета, що раз-по-раз визирав з-під засмальцьованих рукавів, як тільки він підносив правицю, щоб підняти комір і заховати і так незрозумілі слова.

Лише сторонній людині, яка забрела або заблукала у столичних нетрях, така прикраса, що відразу впадала в око, здалася б недоречною. Рельєфна, східного орнаменту різьба на білому металі, посередині — вишкірена бронзова паща лева. І все це сплелося у замкнуте коло. Жодних ознак замка чи якоїсь іншої защіпки, яка би відкривалася та вивільнювала з цупких обіймів, не видно. Браслет щільно тримав руку у полоні.

У звичку Доулда увійшло весь час осмикувати рукава, ховаючи від людей свою дивну прикрасу. А ті, хто мешкав поруч, мали Гренда Доулда за дивака, контуженого під час війни десь у тропіках. Звідтам, очевидно, й узялося недороге брязкальце, якими переповнені крамнички тамтешніх місцевих умільців. Принаймні, сам власник браслета бовкнув колись щось подібне, відсікаючи особливо допитливих.

…Кроки старого лунко прочовгали у під’їзді. По-молодецьки, зовсім як не на його роки, Гренд квапився до свого помешкання. А хто б бачив, як дивак Доулд майже підтюпцем піднімається сходами, знизав би, не розуміючи, плечима, і списав те все на нетравлення старечого шлунка.

Зайшовши до кімнати, не знімаючи мокрого плаща, Доулд кинувся до телефону. Од упевненості в собі, що сам врешті-решт прийняв рішення, зробилося тепло. Вени тепер розносили по тілу нагріту рідину, котра від кожного слова мало не закипала.

— Квиток до Варшави, на ранковий рейс, — кидав у слухавку. — А на другий день замовте квиток з Варшави до Джакарти. Що? Рейс Варшава-Мельбурн з посадкою у Джакарті? Гаразд, мене це влаштовує.

Очікуючи, доки йому зателефонують з агенції і підтвердять замовлення, Доулд дозволив собі розслабитися. Бехнув благеньке тільце у добре обшарпаний фотель, розкарячив худі цвяхи ніг, по яких ще стікала вода, утворюючи на підлозі брудні калюжки, і відчув, як під ширінкою щось озвалося коротко, гостро, але так приємно. Один лише поштовх і за ним Доулд стрепенувся, з підскоком вистрибнув з фотеля, витяг з буфета пляшку. Сьорбнув з липкої склянки і знову, копіюючи зайця, дрібно захихикав:

— Був Доулд та увесь вийшов! Під три чорти вас усіх… Від-че-піть-ся!

Старий підморгнув сам до себе і знову видудлив добрячу порцію дешевого пійла. Потім вмостився біля телефону. Сидів, як стратег, покликаний до бою.

Згодом у слухавці мелодійний голос інформував:

— Ваш рейс до Варшави завтра о сьомій тридцять. Квиток на ваше прізвище буде у чергового адміністратора.

— Дякую, — помпезно відповів Доулд.

— Щасливого польоту! — проворкувало у слухавці так збуджуюче, що Доулд відчув, як за змійкою штанів знову здригнулося…

— …хі-хі-хі — загиготів од задоволення.

І не такий уже він безнадійно хворий, як намагався удавати. Просто, кортіло більше отримати від державних добропорядних законотворчих вбивць, з якими сварився-пересварився.

— Вигадали ж таке — евтаназія! Це не вам руки розв’язали, а мені… хі-хі-хі…

Доулд покрутив браслет на руці. Вишкірена пащека лева, здавалося, милостиво блимнула до нього.

— А тобі, сатано, на, на, на! — тицяв дулі у порожнечу кімнати, у темному куті якої мав би стояти його найлютіший ворог ХТОСЬ.

Через декілька днів він з’явиться в Тусуклаїнгу біля дверей «Бойд банку». Якихось півгодини на залагодження усіляких формальностей — і ось він, пан над панами, вітайте!

5.

Газета лежала на столі Джо Ероута уже більше місяця. Час від часу прибиральниця ховала її на нижню полицю ближче до смітника, впевнена в тому, що бос, нарешті, позбудеться її і пожбурить геть. Однак Ероут був впертим, як ніколи. Газета знову і знову з’являлася на столі і жахала страшними фотографіями. На всю першу сторінку сорок восьмим кеглем йшов заголовок

РИТУАЛЬНЕ САМОГУБСТВО ЧИ ЖАХЛИВИЙ ЗЛОЧИН?

Жінка читала цей репортаж, слідкувала по телевізору за ходом розслідування страшної трагедії, що сталася у такій мирній і безпечній Швейцарії.

— Справжнісіньке жахіття, прости, Господи! — ще раз повторила прибиральниця. Зітхнула (що коїться на цьому світі!) і, розуміючи, що газета добре напхана ще й бізнесовими статтями, котрі вкрай потрібні босу, бо інакше він би не тримав стару газету біля себе, вкотре переклала її на нижню полицю.

Однак зранку Джо Ероут знову потягся за газетою. Вдивлявся у знімки, вкотре перечитував повільно текст, намагаючись уловити, винюхати поміж рядків усе до дрібниць і зробити нові висновки, котрі щодня переконували старого у найважливіших і найвагоміших для нього здогадках, збираних по макових зернинах впродовж стількох років.

Кривава трагедія сталася вчора у невеличкому гірському селі поблизу Женеви. Першими про неї довідалися пожежники з містечка Рібург, куди поступив сигнал, що і сповістив про пожежу на фермі. Тоді ще ніхто не передбачав, що ця пожежа приверне увагу громадськості та слідчих органів. Понад три години пожежники вели боротьбу з вогнем. Після того, як його вдалося погасити, у вцілілій частині будинку знайдено тіло господаря ферми з пластиковим мішечком на голові, шия котрого була пробита кулею. Поліція, яка негайно приїхала на місце трагедії, розпочала ретельне обстеження ферми, внаслідок чого було відкрито потайний хід до гаража, що містився під будинком ферми, а звідтам до великої кімнати, що служила місцем зустрічі членів культу «Ордена Сонячного Храму». На підлозі лежали трупи ще двох чоловіків, жінки та десятирічного підлітка. Всі вони, крім хлопця, мали на собі червоні ритуальні пояси. Усі вбиті пострілами в голову або шию, у всіх, крім хлопця, на голові — пластикові мішечки, а руки зв'язані за спиною. В центрі кімнати на стіні висіла картина, на якій зображено Ісуса Христа з червоною трояндою над головою. До того ж, подібна пожежа мала місце місяць тому неподалік канадського міста Монреаль.

У цьому місці Джо Ероут завжди робив паузу. До колотнечі у Канаді він не має жодного відношення. А от те, що його наказ прибрати непотрібних свідків у Швейцарії виконано так майстерно, імітуючи ритуальне самогубство, робило честь виконавцю — старині Доулду.

Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?…

Але хлопця у тому спектаклі не повинно було бути. Фе, це ж не джунглі Індонезії. А втім…

— Усе повертається на круги своя, — згорнув газету Ероут, потираючи груди, за якими кожного разу, як очі наштрикувалися на фото замордованого підлітка, починало калататися серце, збиваючи з розміреного ритму. — Коло повинно замкнутись…

Імітація ритуального самогубства — це лебедина пісня старини Доулда (Ероут знав, що Доулд потрапив до лікарні відразу після виконання страшного завдання). З цього він почав у джунглях Суматри, цим, очевидно, і закінчить. Якщо вже чорно-біле газетне фото стає червоним в очах і змушує калататися серце, то що вже говорити про друзяку Доулда.

Ех, роки…

Загалом, Ероуту плювати, що там вигадав Доулд, але він вдячний долі, що вона врешті-решт розпорядилася саме так і повернулась аверсом на монеті, добряче підточивши хворобою Гренда. З інсультом, до якого підмішана добряча порція паранойї, довго не протягне. Щось таки підказувало Ероуту, що Доулд почне ворушитися по стількох роках мовчанки.

На гірській фермі у Швейцарії зберігався законсервований склад зброї. Нещодавно її всю було забрано. Війна у сусідній країні, розколотій на самостійні частини, не на жарт вимагала нових і нових надходжень. Старий Ероут, як завжди, відгукнувся, але, на Бога, його ж запаси не бездонні. А втім, чого гріха таїти, на продажу останньої партії він заробив добряче. Правда, і там без допомоги старини Доулда не зміг обійтися, — забагато радянці стали пхати носа у його бізнес. Тоді Гренд непогано спрацював у Лондоні, де прибрав братів Буциєвих — Руслана та Ібрагіма — найбільших торговців зброєю мусульманського світу совдепії. Вони умудрялися переробляти навчальні літаки під бойові, які могли нести бомбове навантаження до однієї тонни. Дурні та наївні були, викладаючи козирі Ероуту. Конкурентів з такими замірами він не міг допустити, бо сам відпрацював канал постачання російської зброї. Збирав її, ніби справді мав дар передбачення, що небавом знадобиться велика партія зброї та психотропних засобів недалеко від Нідерландів, на півдні старенької Європи.

Ще років з десять тому, гей-гей, на якому коні сидів Ероут. Але роки минули і закономірно виринули з усіх-усюдів сильніші, могутніші конкуренти. Операція поблизу Женеви — суцільний переляк і пересторога з’їджених нервів. Джо Ероут зрозумів — він старий для таких ігор. Зістарівся і Доулд, його караюча тінь, якого, нарешті, Ероут так смикнув за яйця, що той зірвався, оскільки потрапив до лікарні. Доконав Доулда отой підліток…

— Ех, роки… — кректав з жалем Ероут.

До кабінету увійшли.

— Ось перехоплення останньої телефонної розмови об’єкта, — молодик вишколено клацнув закаблуками, поклавши листок паперу перед Ероутом. — Будуть якісь розпорядження?

— Повідомлю, — удаючи байдужого по-старечому прожував Ероут.

Спочатку, як Джо Ероут, відставний армієць, а тепер володар невеличкої торговельної фірми в одному з районів голландської столиці, віднайшов свого приятеля Гренда Доулда, з котрим довелося чалапати джунглями у 45-му вистрілюючи аборигенів, і встановив неспроста за його телефоном цілодобове підслуховування, на подібну інформацію реагував емоційніше. Однак минали роки, Гренд міцно тримав за зубами свою таємницю. Але зате, коли Джо Ероут як до старого доброго приятеля видихував у слухавку «як там твій індонезійський сувенір, га, друзяко?», то п’ястуки пальців аж пересмикувало, — знав, маріонетка Доулд зробить все, щоб тільки ніхто не підступився до його таємниці.

Тому віддавав накази, від яких можна було збожеволіти і чекав, поки той головоріз не витримає. Так, хлопця на фермі не повинно було бути…

Все ж Джо Ероут пишався своєю тактикою — з усього видно, він зломив Доулда. Залишилося лише трішки почекати…

Але завжди серце тьохкало, як тільки-но йому клали на стіл прослухану інформацію про нудне і смердюче тління Доулда на цьому світі. Оті папірці стенографічно відтворювали одне — Доулд жебрав гроші на лікування в усіх страхових кампаній Амстердама. І жодного іншого дзвінка, жодної іншої розмови. Іноді Джо Ероута шкребло: послуги прослуховування коштували дуже дорого, тільки результату — нуль, гроші роками викидалися на вітер. Та серце щоразу, як клацали закаблуки інформатора, калаталося: а раптом?…

Тільки-но зачинилися двері, Ероут різко вискочив з-за столу і тремтячими руками схопив аркуш. Пробіг очима текст раз, вдруге, важко опустився в крісло. Натиснув клавішу селектора:

— Синку, негайно до мене!

Руки Джо Ероута тремтіли. Важко піддався тугий вузол краватки і старий так шарпонув шовковою стрічкою, що з-під рук вислизнула змією тканина, боляче врізавшись в долоню. Сяк-так впорався з відкриванням улюбленого «Jіm Beam», хлюпнув у склянку і одним ковтком висушив її.

— Нарешті! Дочекався! — збуджено йорзався у кріслі. — Нюх не підвів мене! Браслет таки з секретом! А Гренд, бестія, думав мене навколо пальця обвести! Я знав, знав, що там пахне золотом!..

До кабінету увійшов здоровань, такий же квадратний у плечах, як його батечко, рудий, у ластовинні, вагітний майбутнім черевом, — наче у старій купі вилинялої білизни хтось побачив нову пошивку.

— Сідай, мій хлопчику, і слухай. — Старий Ероут знову хлюпнув з пляшки величезну порцію віскі собі та синові і почав жувати слова зі скрипом, з потугами відкривав з’їджені іржею двері пам’яті, котрі давним-давно ніхто не відчиняв…

— Ти ж знаєш, що я воював в Індонезії. Разом зі мною служив такий собі пройдисвіт Гренд Доулд.

По тому, як чітко, наче дебільний пробує сказати односкладне слово, викрутив ім’я та прізвище того чоловіка, молодий Ероут зрозумів, батька не треба перебивати. Нехай говорить, — справа, видно, серйозна, оскільки так кривить вершу. Про всяк випадок для більшої концентрації думки і собі перехилив склянку. Відригнув пійло і втупився в батька.

— Хто він, цей Гренд Доулд, звідкіля взявся у нашій частині, невідомо. Тільки те, що він не голландець, не янкі та не мурин — це точно. Говорив з акцентом. Але хто тоді до кого в душу ліз з такими питаннями…

Старий знову й знову кривив товстими губами, то гаркаючи (Г-р-р-р-енд), то ревучи (До-у-у-у-улд), з майстерністю язичеського чаклуна вселяючи синові ненависть до суб’єкта дивних батькових метаморфоз.

— Ми тоді з Батавії на півночі Суматри висадилися. Джунглі навколо гавкали, кричали, стогнали, сичали… Не милуватись первісними племенами туземців приїхали на край землі, — отримали наказ їх знищити. Як зараз пам’ятаю: все довкола горить, у тих туземців халупки сірника тільки й просили…

Джо Ероут намагався говорити повільно, бо виглубував з пам’яті найголовніше. Однак піт, що рясними краплинами вкрив чоло, видавав неабияку нервову напругу і свідчив, що емоції давно пережитого не стерлися з його пам’яті…

— …лиш бачу — шасть до однієї такої розцяцькованої хрестами плетенки Доулд. Поки я добіг туди, він, уявляєш, з самостріла пришив, як я потім довідався, ватажка їхнього — раджу та купу дітей, жінок. Виявляється, то була їхня церква… Поскладав їх у ряд… Ніби ритуальне самогубство… — При цьому батько красномовно кивнув на газету.

Старий знову приклався до склянки, налив і синові. Той випив швидше за батька і поставив склянку на край столу з голодним внутріутробним видихом: кві-і-ік… Він вловив паралель!..

— …коли я зайшов туди, — вичавлював з себе Джо Ероут. Слова зринали наче з-під води і тому кожне значило надзвичайно багато, — Гренд навіть носа не закрив од запаху крові, а розглядав щось на руці. То був браслет із знаком лева. Добре пам’ятаю, як тільки-но мене побачив, злодійкувато вишкірився, мовляв, сувенір отримав, відіпхнув мене і вибіг звідти. Я теж хотів за ним, але почув стогін. Поруч, випльовуючи кров, стогнав старий чоловік, видно, їх раджа, бо біля нього лежав скіпетр із левовою пащекою на кінці, такою ж самою, яку вгледів на браслеті. Ледве-ледве розібрав, що белькотів абориген. А він говорив ось що (Джо Ероут заплющив очі, повністю занурився у спогад і обережно, аби не забути та не перекрутити жодного слова, виривав з прирослої до тіла пам’яті по складах): «Проклятий хижак, просив його урятувати хоча б сина, багатство наше довірив, золото, а він не пощадив народ наш… браслет забрав…»

І знаєш, абориген говорив нашою, голландською мовою! Останні слова Джо Ероут майже прокричав.

Ероут-молодший роззявив від подиву рота і з нього, як з пробитої шини, вийшов разом з відрижкою, перегар випитого віскі.

— Я теж оторопів, — ковтнув слину Джо. — Потім стеля впала, вогнем мене й накрило… Очуняв у шпиталі. Місцеві перекладачі, що з нами працювали, розповіли про народ батаків, що живе на півночі Суматри, далеко в джунглях. Але про їхню долю мало хто знає, бо саме слово «батак» перекладають як бродяга, тобто в значенні людини, що не живе осідло. Я не говорив тоді багато, куди мене нечиста занесла. Та й частину нашу відразу розформували і перекинули знову в Джакарту, а звідтам аж у 49-му — додому. Гренд Доулд, здавалося, зник навіки. Але я дав собі слово з-під землі дістати його і золото батаків. Ну, як, кумекаєш?

— І ти знайшов? — молодий Ероут півнем видушив із себе. — Де той Гренд, де?

— На, читай, — тремтячою рукою простягнув синові аркуш. — Читай і думай!

Там, де йшлося про гроші, єдиний син Ероута — Теодор, або серед своїх просто Тед, проявляв чудеса логіки. Недарма батько доручив йому фінансові справи фірми. Тед завжди знав, що і як робити. А фірма «Ероут і син» за такою сентиментальною назвою, виставляючи на показ батьківську добропорядність, і задля людського ока торгуючи наочними хімічними препаратими для юних хіміків, не цуралась іншого. Але то була вже вотчина старого Ероута, Теодор складав лише дебет-кредит у спеціальному товстому зошиті, якого батько ховав у своєму сейфі відразу, як Тед закінчував підрахунки, і не дозволяв заносити жодну цифру звідтам у комп’ютерну базу загальних бізнесових справ.

Молодий Ероут, здавалося, не читав, а витравлював хлором кожне слово.

— А чому Доулд до Джакарти летить через Польщу та ще й збирається заночувати у Варшаві? — наслідуючи батька, дебільно повторював по складах ненависне прізвище.

— Це вже тобі дізнатися треба. І взагалі, не зводь з нього очей. Впевнений, він їде за золотом батаків…

— Але ж минуло стільки років і тільки тепер Доулд наважився? Чому?

— На, перечитай і ось це. — Джо Ероут простягнув синові газету, яку так і не поклав у нижню шуфляду. — Тільки не читай на ніч. Хіба таке нормальна людина може зробити? А як прочитаєш, викинь, вона мені більше не потрібна.

6.

Три салони «Боїнга-767», що готувався виконувати рейс Варшава-Мельбурн з посадкою у Джакарті, неквапливо заповнювали пасажири. Подекуди чулася жвава розмова, яка завжди буває у перші хвилини знайомства з попутником. Щось дрібно цотокіла огрядна пані у сонцезахисних окулярах до високого респектабельного чоловіка.

— Wcale zapomіala coś w torebce! — трагічно прикладала до грудей пухкі, з нанизаними численними браслетами, руки. — Przepraszam!^[7]

— Sorry, mam. I don’t understand, — вкотре з посмішкою добре вихованої людини повторював її сусід, розводячи руками. Сказане ніколи не викликало особливого непорозуміння і тому перекладу не потребувало. Та й красномовні жести підкріплювали сказане.

— Szkoda, żе pan nіe rozumіe po-polsku, jednak to nіe przeszkadza. Lot mamy długі, wreszcіe zrozumіe!^[8]

Доулд аж здригнувся, так йому не хотілося, щоб подібна квочка вмостилася поруч. Краще, звичайно, аби нікого не було, надокучливий співбесідник йому не потрібний. Проковтнув чергову пігулку і відвернувся до ілюмінатора, не бажаючи терпіти бодай найменшої ознаки когось, хто б вмощувався праворуч.

Пігулки, котрі вживає останнім часом (а це вже друга протягом минулої півгодини), щось таки закривають усередині, не дають більше паралізовувати мозок і перетворюватися на маріонетку в руках заклятого ворога, яким був для нього впродовж багатьох років ота сатана ХТОСЬ. Він навіть може згадати усе по порядку.

…Не сподівався, що остання доба стане такою навальною. Не думав, що на собі відчує щось подібне до того, що сталося з ним поблизу Женеви. Тільки тепер шкодував (невже він знає, що таке жалість?) самого себе.

Гренд Доулд впізнав Крулевську, навіть пройшовся вулицею туди-сюди, але їхнього будиночка, де вони мешкали у 1940-му, не знайшов. Присів на лавчину у скверику, сперся на палицю. Але ж він пізнає будинки, що стояли поруч з їхнім, не було тільки цього галасливого, наповненого дітлашнею скверика. І тоді до нього дійшло, що він сидить на тому місці, де стояв до війни їхній будинок.

— Тут стояв будинок. Я ж пам’ятаю, тут, тут! — тицяв Доулд палицею просто себе, копирсався у землі, чим викликав жвавий інтерес у жінки, котра присіла поруч.

— Так, пан має рацію, — охоче підтримала розмову поважна пані, намагаючись приспати галасливе створіння, що пручалося у возику. — Тут, прошу пана, стояв будинок, але у війну в нього влучила бомба. Усі загинули…

Доулд зіскочив з лавчини, — виходить, ось уже годину він сидить на могилі своїх рідних. Тоді він вперше розчулився і квапливо подався на летовище, де у готельному номері й заночував, прихопивши з собою пляшку «Зубрівки». Пігулки, які приймав ретельно по годиннику, тричі на день, позбавляли його сновидінь. Тільки зранку, дибаючи до потрібного терміналу, впіймав себе, що придивляється до людей, вдивляється у їхні обличчя і шукає, шукає… А чого, не знає, — стерлося з пам’яті разом з непобаченим сном. Лишилося тільки щемке бажання…

Не впізнавав себе, коли із старечою сентиментальністю і заздрістю дивився, як проводжають пасажирів. Невідома сила тягла вдивлятися у їхні обличчя, бачити на них смуток і радість, сльози і посмішку. Пасажири крізь прозорі стіни терміналу, куди їх збирали перед виходом до літака, посилали повітряні поцілунки тим, хто їх любить, хто чекатиме і сумуватиме через розлуку.

Доулда ніхто ніколи не проводжав і не зустрічав. (Друга пігулка, очевидно, почала розчинятись і заспокійливо діяти, повертаючи події на тридцять хвилин назад). Тому він так жадібно ковзав поглядом по обличчях, із заздрістю (невже він і це відчуває?) за нормальною реакцією нормальних людей.

І саме тоді, коли він чи не вперше в житті вдивлявся у людські обличчя, вивчаючи по них відтінки родинних взаємовідносин (переляк, жах, страх приречених смертників йому остогидли, бо вони завжди були однаковісінькі — вибалушені очі, спотворені криком перекошені лиця), ВІН ВІДЧУВ НА СОБІ ПИЛЬНИЙ ПОГЛЯД.

О-о-о, до болю знайоме відчуття! Це — друге, що він згадував. Його просверлювали очима, винюхували: що ж там заховане всередині. Інтуїція не підвела — то не байдужий пересічний погляд, бо…

Коли він поклав металевий браслет на тацю (вперше віддаючи його у чужі руки), бо змушений пройти крізь ворота металодетектора і вони не озвалися дзвоном, хоча серце шалено калаталося, поки йшла ота вся процедура, він нічого не помітив. Тоді так же байдуже йому повернули його цяцьку (при цьому Доулд відвернувся до стіни, щоб ніхто не бачив як, миттєво начепив браслет на руку), але…

…на нього дивилися, просто фотографували очима, наперед знаючи, хто він і що він, бажаючи єдиного — пересвідчитись у матеріалізованості його, Доулда, особи.

Доулд здригнувся, наче знову Хтось смикнув його і наказав: готуйся!

Хто б це міг бути тут, на польському летовищі? Кого так зацікавила його персона? Хто так фотографував Гренда очима, що він відчув на собі спалах? Кому тут є до нього діло?

Хто?

ХТОСЬ!

Доулд відкинувся на спинку крісла і за звичкою заховав посмішку за піднятий комір маринарки… хі-хі-хі… Це ж так просто вирахувати оту сатану, матеріалізовану у людську подобу, у чотирьох стінах терміналу серед пасажирів рейсу Варшава-Мельбурн.

— …хі-хі-хі…

Доулда аж трясло від сміху — невже зараз профі так примітивно працюють? І це ХТОСЬ! Але ж такого не може бути, щоб він видав себе до кінчиків власних нігтів одним поглядом, так необачно кинутим у замкнутому просторі з чотирьох стін!

Сміх обірвався і з-за обслинялого коміра виповзло цілком нове обличчя Доулда, таке, яке було у нього позавчора, коли замовляв по телефону квиток і майже фізично відчував себе стратегом. І ще одне припущення додало йому впевненості — довідатись про його відліт з Амстердама міг тільки ХТОСЬ, прослуховуючи його розмови. Тільки так, а не інакше, бо в протилежному випадку його просто могли зустріти таким же поглядом у Джакарті.

Тепер мій час! Я дістану його!

Підвівшись з крісла, Доулд витяг з кишені квиток і повністю занурився у нього. Переглядав, гортав сторінки із страховим зобов’язанням авіакомпанії «LOT» і, підійшовши до адміністратора, розхвилювався:

— Гадаю, тут якась помилка. У мене в квитку не проставлена кількість валіз. Перевірте, будь ласка, на комп’ютері.

— Такого не може бути, — заперечила адміністратор. Однак добре засвоївши правило, що найвищий сервіс обслуговування пасажирів — закон, та й до неї звернулася людина в літах і очевидно уже заховала багажні наліпки по кишенях, бо тримає в руках тільки посадочний талон, тут же набрала необхідну інформацію. Блакитне око комп’ютера замиготіло роздруковкою прізвищ пасажирів рейсу Варшава-Мельбурн з показниками по багажу.

— Дивіться!

Гренд Доулд пробігав очима прізвища. Добре, що він одразу вдався до такого кроку. У терміналі зібралося всього чоловік тридцять. Це — дві друковані сторінки на екрані. Ось перша. Він проминув своє прізвище і очима потягся далі. Адміністратор щось пояснювала у графі, де стояло його ім’я. Про всяк випадок Доулд хитав головою, хоча уже простріляв очима прізвище, яке йшло майже відразу за його. ЕРОУТ ТЕОДОР.

ЕРОУТ! ЕРОУТ! ЕРОУТ!

Це прізвище Гренд пам’ятає! Тільки звати того сучого сина було, здається, Джо. А Теодор, невже, синок?

Доулд гречно вклонився, навіть подякував і відійшов.

Значить, ХТОСЬ має конкретне ім’я. ЕРОУТ.

ЕРОУТ?

ЕРОУТ!!!

Тепер Доулд знову заховав обличчя за комір маринарки і майже істерично засміявся, тоненько попискуючи, як його давній клаповухий приятель. Він сміявся так довго, що у нього з очей потекли сльози.

— Вижив, виродок, — зашамотів у комір і так хотів почути бодай якусь відповідь, що навіть гепнув себе в груди, — може, озветься клаповухий?

Однак озвалося лише гострим болем серце і кров прискорила свій біг. Гренд скривив тонкі шнурки губ. Шарудів ними спроквола: це Ероут весь час мав його за лайно, смикав за яйця, наказував убивати…

Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?

Ероут знає про браслет. ЗНАЄ! ЗНАЄ! ЗНАЄ! Доулда добряче трусило, наче скляні стіни стали випаровувати льодяну пару. Гріло тільки зап’ястя, на якому виблискував браслет з вишкіреною левовою пащекою.

— Ні, ні, ні! Вишкрібок Джо Ероута — Теодор — не профі, це зрозуміло, інакше б він не припустився такої фатальної помилки. І його нічого боятися. Я з ним впораюсь… НЕ ДОПУЩУ ДО БРАСЛЕТА! Це його торохнутий батечко мало не звів мене з цього світу, винюхуючи, доводячи до сказу своїми наказами… А пішов ти тепер…

— Першими запрошуємо матерів з дітьми та старших людей, — почув приємний голос адміністратора, котра люб’язно відчинила двері, за якими починався брідж — трапний міст, що вів просто на борт літака.

Але Гренд не квапився. Він піде трохи пізніше, коли стихне перший потік і змиє на борт Ероута. Нехай думають, що йому важко відірватися від польської землі, на якій не залишилося жодної живої душі з його родини. Він навіть підвівся з крісла і підійшов до скляної стіни. Йому не до сентиментів, — Доулд вигравав час, ховаючись за зворушливим сентименталізмом поважного старшого пана. Сконцентрувався на найголовнішому: як, зайшовши до літака, вирахує вилупка свого бойового друзяки Джо Ероута.

…якщо синочок вдався у свого батечка, то, безсумнівно, он той, квадратний у плечах, рудий і товстий незграба, через якого не можна пройти далі по салону, і є Теодор Ероут, миле, червонощоке, розгодоване поросятко живучої тварюки Джо Ероута.

А Теодор, видно було з усього, нервував. Він не тямив навіть відчинити над кріслом невеличку багажну секцію, щоб покласти туди кейс. Тож Доулд отримав чудову нагоду розгледіти усе як слід. Допомогла Ероуту стюардеса. Вона прослизнула по салону, підняла над кріслом Ероута дверцята полиці, за якими дбайливо лежали коци та подушечки, поклала туди кейс і залопотіла по-польськи і по-англійськи:

— Відпочиньте, я зараз принесу вам щось випити. Що бажаєте?

— «Bloody Marry» — порадив пасажир, котрий увесь час стояв за Ероутом і був свідком його незграбності. Алкогольний напій з горілки й томатного соку справді якнайкраще пасував розчервонілому незграбі-пасажиру.

Усі, хто чекав на прохід по салону, зареготалися. Зневажливо скривив у посмішці вуста і Доулд. Він глянув на Теодора, той сидів у кріслі червоний і спітнілий, схожий на витиснутого червоного помідора, але зреагував непогано на кепкувате зауваження:

— Так, з подвійною порцією горілки, будь ласка.

І тільки тоді Доулду вдалося пройти повз крісло Теодора, навіть не глянувши на нього, — у цьому вже не було потреби.

Усе те пережував Доулд і збирався й собі замовити келишок, коли його переможний настрій перервали.

— Вибачте, — почув над вухом Доулд. Скоріше відчув оте звернення з легким подихом ніжних парфумів. — Моє місце біля вас, дозвольте.

Тендітна білявка уже сиділа поруч, вирвавши Гренда з тріумфальної ходи пам’яті. Таке магічно пахуче вторгнення настільки збило Доулда з пантелику, що він, вибудувавши подумки фразу про можливість сісти на будь-яке інше місце біля вікна, лише хитнув головою на знак згоди.

Тепер Доулд картав себе, що так гречно повівся, опустивши очі додолу, (Очевидно, тамті пігулки так розслабляють).

Поруч із своїми викрученими колінами, що цвяхами випиналися з-за цупкої тканини поношених штанів, звабно виблискували засмаглі, ледве прикриті коротенькою білою спідничкою, коліна вродливої попутниці. Нічого іншого при такому збуджуючому спогляданні не лишалося, як віддатись на поталу всеохоплюючому трепету. Доулд млів од давно нечуваного відчуття близькості з прекрасною незнайомкою. Тиск (шляк би його трафив!) бив у скроні, шугав по розбурханих венах і навіть під змійкою штанів шалений шквал озвався цілком матеріалізованою приналежністю до чоловічої статі.

Мовчанка для Доулда ставала дедалі нестерпною. Здавалося, він втратить свідомість, якщо не заговорить.

— Чути, що панна не полька, — звернувся по-англійськи голосом, якого сам не впізнав. Він міг би заговорити й по-польськи, й по-українськи, але тоді це був би не він, підданий її величності голландської королеви.

— Так, я з України, — привітно відказала.

— Звідки?

— Зі Львова.

— Але ж то польське місто, — набундючився Доулд. — Знаєш, що польське…

— Ні, українське, — спокійно відповіла Марта рідною мовою і для більшого ефекту, навіть не тямлячи того, що добиває старого своєю молодістю, принадністю, нечуваною гордістю і впевненістю, заклала ногу за ногу. — Було, є і буде нашим, українським.

Доулд застогнав і відвернувся. Марта знизала плечима: що з старого візьмеш, у такому віці змінювати свої переконання вже пізно.

Звичайно, Доулду аж ніяк не байдуже, чиє то місто Львів, колись (невже пам’ятає?) про таке говорити — зась! А ось те, як рішуче і відверто стоїть на своєму це українське дівчисько, добряче зачепило Гренда.

Чи зміг би він так само, не озираючись довкола, переконливо говорити про те, звідкіля сам родом? Та й де його рід дівся? Де? Було і немає…

Е, Львів він добре пам’ятає. Там народився та ріс з сестрою до 39-го. Потім поляки повернулися до Польщі і вони теж вирішили стати поляками і оселилися там, де вчора копирсався палицею Гренд.

А він так хотів знайти сестру («Тільки підійдіть до мене, я братові скажу, він вам покаже, де у Полтві раки зимують...»), кому б в тестаменті передав золото батаків. Може б, поховали його по-людськи, по-родинному. А то — портрет на стіні повісили і згадували, хто багатством обдарував, — таких завжди згадують добре…

7.

До Варшави Марта летіла маленьким пасажирським літаком, скоріше схожим на білосніжного голуба з тихим заспокійливим вуркотінням. У салоні було затишно, комфортно і бездоганно чисто. Марта вже тоді визнала, що салон заповнила аура спокою, вкрай потрібна їй саме зараз, після хвилюючого прощання з мамою та подругами, Іренкою та Валентиною, з якими товаришувала ще зі школи. І хоча потім спілкувалися не так часто, як би хотілося, однак завжди підтримували одна одну.

— Так, перед австралійським вуйком станеш королевою, — керувала Валентина.

Вони увечері прийшли до Марти і подарували на дорогу кілька й справді фірмових речей, — таких в магазинах не знайдеш.

— Нехай не думають, що ми тут сірі миші і не знаємо, що до чого, — засміялася на додачу Іренка.

А Марті до болю хотілося зателефонувати і попрощатися з Іваном. Накручувала диск, але коли чула у слухавці такий збуджуючий голос, відразу натискала на важіль. Знала, що не втримається і буде говорити з ним як з коханим, жаданим. А він, як це було завжди, відповідатиме офіційно, бо поруч у кімнаті з ним є ще хтось, а він так боїться втратити милість своїх покровителів, що не дозволить собі навіть звернутися до Марти на ти.

Кинула слухавку на важіль, — не годна витримати приниження, інфантильного белькотання, незрозумілої гри зашкарублих, банальних слів, за якими напрошувалася одна-єдина думка: чи не з’їхали вони з глузду, бо лопочуть, мов два форменні придурки. Тільки й різниці — він з перестороги за своє его, вона — за його душу, в якій, як думала, було місце для її я. Іван не зателефонував, не відчув, що так потрібний… А вона проплакала цілу ніч і видихувала з себе одне: Іване, лиши мене, лиши…

За годину прилетіли до Варшави, на нове міжнародне летовище Окентя. Її валізу оформлено ще зі Львова багажем до самого Мельбурна і тому Марта була позбавлена зайвих клопотів. Мала змогу спокійнопройтися довгими, просторими коридорами транзитного поверху, де розташувалися звабні крамнички з усіляким дорогим крамом та затишні кав’ярні. Тут же — і готель, і капличка.

З часу отримання запрошення минуло чимало часу і відтоді кожну вільну хвилину Марта займалася з англомовними газетами. Загалом вона непогано розмовляла англійською. Тепер лише перечитувала окремі статті, вловлювала будову речень і стилістичні звороти.

У вуйка просто так сидіти не збирається, думає з його допомогою влаштуватися трохи попрацювати. А як заробить, то обов’язково купить собі з мамою двокімнатне помешкання. Краще, звичайно, з трьох кімнат. Але чи заробить стільки? Ось тоді їй конче необхідним стане отой срібний з бурштином підсвічник, що виставлено у вітрині, і вона обов’язково відкладе гроші, щоб його купити, як буде повертатися додому.

…Тепер у неї починається новий шмат життя. Уже оголосили посадку на рейс до Мельбурна і за якусь хвилину Марта зайде до терміналу, де збираються пасажири, новою людиною. Так вона вирішила. І вона буде сильною жінкою, сміливою, впевненою, рішучою, без дурних сентиментів, — саме такою увійде у ту чудову прозору залу.

Іване, чуєш, лиши мене ось тут, перед цими дверима назавжди…

Але він не йшов з думок, обдавав Марту звабливим поглядом своїх очисьок, пестив її груди, припадав до вуст гарячим цілунком… По тілу пройшла блискавка збудження, обдала щемливо з голови до п’ят, — годі боронитися!

Марта стиснула кулаки. Там, за прозорими дверима було видно навіть «Боїнга», на борт якого вона вирішила увійти новою людиною і почати нове життя. Без Івана.

Без тебе! — виходила із запаморочення. — Бувай!

І попрямувала туди, де світилося табло з номером авіарейсу Варшава-Мельбурн.

8.

Теда кидало мов у пропасниці. Він тремтів, піт ряснів на червоному обличчі, і навіть випита солідна доза «Bloody Marry» не заспокоювала. Стюардеса підмостила йому під голову подушку і включила над кріслом кондиціонер, та це не допомогло.

Але ж, на Бога, Тед не хлопчисько, щоб так з ним поводилися. Більше таких проколів не допустить. Він повинен поводитися спокійніше і бути набагато обачнішим. Зараз конче треба сконцентруватись, як слід обміркувати все, що так навально сталося і вивело його з рівноваги, бо просто на очах Гренда Доулда він перетворився на метушливого незграбу, — дозволив милуватися своїм нервовим зривом, до всього того ще й зневажливо кривити тонкі патики синюватих вуст.

Доулд розкусив Теда і впізнав, — факт! І тепер немає потреби хитрувати, заради чого Ероут опинився в одному літаку з отим вайлом. Це — непередбачений, незапланований, але такий козирний для Доулда факт і прикре фіаско для Ероутів. Бо звідки ж ота пружна хода, що з’явилася у доходяги Доулда, як тільки він відійшов від адміністратора, раз по раз осмикуючи рукав маринарки, щоб ніхто навіть не посмів глянути на його індонезійський сувенір?

Стоп! Звідси й треба танцювати. На комп’ютері Доулд прочитав своє прізвище, за яким в алфавітному порядку йшло його, Теодора Ероута. Так, той йолоп спеціально затіяв комедію з багажем, і тепер знає, що Ероут послав свого сина слідкувати за ним. Ну, а те, що Тедді так схожий на свого батечка, зіграло з ним злий жарт.

Вперше Ероут-молодший побачив Доулда ще в Амстердамі під час реєстрації на вранішній рейс до Варшави. Тоді все обійшлося і Тед змушений був цілісінький день швендяти за ним по Варшаві, нічого не розуміючи, бо ні з ким старий не зустрічався, нікуди не заходив, якщо не рахувати пляшки якогось пійла, що прихопив з собою, і заночував у готельному номері на летовищі Окентя.

Єдиний син Джо Ероута може б і не допустився тієї фатальної помилки, якби не вгледів металевий браслет, такий собі дурнуватий аксесуар, котрий би пасував скоріше пуцьвірінькам, напханим наркотиками, які обтирають сідницями стіни на темних вуличках Амстердама. Але по тому, як Доулд весь час обсмикував рукав маринарки, намагаючись, очевидно, сховати подалі від людського ока браслет з вишкіреною пащекою лева, збагнув, що він зовсім близько знаходиться від багатства, яке відкриває той браслет. Саме тоді, підігрітий таїною браслета, Ероут глянув на Доулда фатальним поглядом.

Тепер чіткий план Ероутів летів шкереберть. Вони з батьком обсмоктали все до дрібниць, маючи про запас декілька варіантів. Передбачили абсолютно все, крім одного: Теодор зовні був прямим віддзеркаленням свого татуся, лише з однією різницею, — виглядав на двадцять літ молодшим. А це, до біса, добряче зіграло на руку Доулду.

До крісла стюардеса підкотила столик з усілякими напоями і Теду несила була відмовитися від запропонованої подвійної порції доброго шотланського віскі і бляшанки содової. Зробив великий ковток, що обпік, здавалося, навіть мозкові клітини (а він бажав саме цього, бо треба сконцентруватися і обміркувати новий план). Щоб перебити гострий смак алкоголю, освіжив рота содовою, так і не переливши її з бляшанки у пластикову склянку, наповнену кубиками льоду.

Він прибере Гренда Доулда при першій слушній нагоді, — інакшої ради немає. Заріже або задушить своїми величезними ручиськами, але спочатку змусить того кістяка, обтягнутого трухлявою шкірою, бовкнути, де заховано золото.

Навіть тут, у літаку, Теодор міг спокійно прибрати Доулда, вколовши його защібкою від значка із зворушливим написом на зеленому листочку «GREEN PEASE», на яку наладовано солідну дозу найсучаснішої отруйної речовини, не говорячи уже про смертоносні пігулки начебто від аритмії серця, які лежали у правій кишені у фірмовій фармацевтичній упаковці. Можна було б навіть біля клозету, коли Гренд захоче звільнитися від блювотини в прогризеному іржею старості шлунку, перестріти його опісля у тіснуватому, як для Ероута, відсікові і чемно привітатись із стариною Доулдом, міцно потиснувши йому руку, — як не як, а воював разом з його батечком. З тієї хвилини ошелешеному такою несподіванкою Доулду залишиться жити годину-дві, поки отрута у вигляді безневинної присипки не всмокчеться у шкіру. І ніяк її не змити. Безпечно це лише для Тедді, бо руки перед цим він змастить спеціальним захисним кремом. Аби не викликати жодної підозри, Тед теж зайде до туалету і ретельно помиє руки гарячою водою з милом. Але буде він мити руки поволі, відтягуючи хвилини, коли підійде до крісла Доулда і запросить старого випалити з ним по цигарці і перекинутися кількома словами.

«Здається, нам є про що поговорити», — Тед навіть приготував необхідну фразу. Він тицьне у браслет і почепить на вуха ще порцію локшини: «Ви, бачу, кохаєтесь у індонезійському мистецтві, чи не так?»

Доулд мусить погодитися. З нервами, казав батечко, у нього давно не все гаразд. Зрештою, коли Тед перечитав оту газету місячної давності, яку дав йому батько, то сам допетрав, що Доулд перегнув палку, бо хлопця на фермі не повинно було бути…

Знову сьорбнув віскі і вже спокійніше відкинувся на спинку крісла. У нього з’явився новий план, рішення прийшло миттєво і голова Теодора, логічно примирена з тим, що Доулд розкусив його, раділа новій знахідці.

Ну й що з того, що впізнав його цей трухлявий зварйований пеньок?

Тепер можна до біса послати будь-яку церемонність, — Тед стане тінню Доулда, буде йти за ним, нюхати кожен слід до тих пір, поки, нарешті, Гренд не зрозуміє, що не відкараскається від Ероута. Можна милостиво підпустити старикана до скарбу, — нехай бовдур тягне на собі золото. Ба, що більше, Тед навіть дозволить старому вийти з джунглів, а коли нав’ючений віслюк зупинеться на мить, — прибере його самим безневинним способом, арсенал має чималий…

9.

Стефан таки влип. Вчора, зібравши усі необхідні для відрядження до Мельбурна документи, перебалакавши по телефону з представниками австралійської фірми, зібрався додому. Але у дверях зіткнувся з Евою…

Принадний дзенькіт пляшок змусив Стефана перервати спогади. Він замовив джин з тоніком, відвалив такого пишного комплімента стюардесі, що вона, звикла до всього, пустила очі до стелі (о, ті чоловіки!) і зашарілася. Перехилив одним махом півсклянки і повернувся до вікна, хоча збирався прочитати «Machіnu». Цей журнал купив на летовищі, бо побачив на обкладинці анонсоване інтерв’ю з Богуславом Ліндою, якого вважав кращим і, найголовніше, найдотепнішим польським кіноактором.

Літак йшов курсом на південний схід. Пролітали над Україною, — про це подавалась інформація на екрані, розгорнутому на стінці кожного салона. Мигала маленька цяточка — це їхній літак. І якщо заплющити очі та за хвилин десять-п’ятнадцять знову глянути на екран, цяточка переміщувалася значно далі.

…Вчора він не випадково зіткнувся з Евою у дверях (саме це його вивело з рівноваги), бо Ева таки чекала його і навмисне перестріла…

В обличчя дмухнуло вечірньою прохолодою, і Стефан хотів продовжити милуватися спокійним вроцлавським вечором, чистим і навіть освіжаючим, — такої розкоші у спекотному Мельбурні не матиме, як його гукнула Ева.

— Поводзеня! — побажала на дорогу і лише ковзнувши (ні, вона продирала сухими вустами) по щоці Стефана, прошепотіла:

— Я вагітна від тебе.

— Як ти встигла? — спробував пожартувати Стефан. — Ми ж тільки вчора…

— Вчора було вчора, до того… ах, — і вона якось безпомічно махнула рукою.

Вони повернулися до кабінету.

— Сідай і розповідай, — розлютився Стефан.

Ева підвела на нього перелякані очі, і до Стефана дійшло, що вона не жартує. Зараз він бачив перед собою дівчину, котра хоче бачити в ньому хороброго дядечка, який знає як і може захистити її, — отаке тобі втілення крутого ковбоя або ж, чого більше, героя Богуслава Лінди з фільму «Sara», де він аж до заздрості справжній хлоп у ролі охоронця дочки крутого мафіозі.

Стефану стало ніяково за миттєвий приступ люті і за те, як він майже жбурнув дівчину у крісло.

— Може, запалиш? — простягнув пачку цигарок ну зовсім, як Богуслав Лінда.

Ева мовчки похитала головою: ні.

З Евою у нього почалося й справді давно. Зараз — початок червня, стосунки були у розпалі і Стефан не збирався їх зупиняти. Ева не мала на нього жодних зазіхань, секс-пауза — любила визначати статус їхніх відносин.

— Значить, аборт? — запалив цигарку.

— Угу, — прошелестіла Ева.

Раніше з цим не було проблем. Але два роки тому Папа Римський — найвідоміший у світі їх співвітчизник, оголосив, що аборти католицька церква прирівнюватиме до смертовбивства, тобто до порушення однієї з десяти головних Божих заповідей. Папу у Польщі дружно підтримали представники костьолу, серед яких немає жодної жінки. Під їх тиском переважно чоловічий парламент прийняв закон, який забороняє проведення подібних операцій у польських клініках.

— Справа в тому, що у мене немає знайомих в Росії, — на довершення зітхнула Ева. — А то я б до тебе і не звернулася.

І ще вона додала, проворушила одними пересохлими вустами слова, які Стефан не захотів чути. Але почув і пам’ять попри його бажання не стерла їх.

— У мене взагалі нікого немає, крім тебе, — сказала вчора Ева.

Тоді Стефан зробив вигляд, що не дочув. Задля годиться перепитав — Що, що? але відмахнувся і поліз до шуфляди за записником.

— Львів тебе влаштує? — гортав записник з номерами телефонів, напханий візитками. А вони випадали на підлогу і їх доводилося піднімати просто з-під ніг Еви. Іншого разу не оминув би отих тугих стегон, але тепер не до того.

— Збирайся і їдь до Львова, — записував на звороті своєї візитки телефон, адресу і прізвище, до кого мала б звернутися Ева. — Увечері йде поїзд Вроцлав-Київ через Львів. Потелефонуй і тебе зустрінуть, — то мої хороші знайомі.

Він цмокнув її у холодну щоку.

— Поводзеня, — прошепотіла Ева.

…Перед посадкою на літак Стефан ще раз зателефонував до агенції і був ошелешений почувши, що Ева і не збирається їхати до Львова.

— Повернешся з Австралії, разом і поїдемо. Цьом, кохасю! — і поклала слухавку.

— Пся крев! — вилаявся Стефан. Тільки якого дідька знову отой Богуслав Лінда до холери зворушливо, на весь екран, із сльозима на очах благає високий суд не забирати в нього дитину?^[9]

…глипнув на екран. Нічого цікавого. Цяточка впевнено переміщувалася далі й далі від Польщі…

10.

У літака польської авіакомпанії «LOT», що виконував рейс Варшава-Мельбурн, перегрівся двигун. Командир корабля про всяк випадок наказав його виключити. Однак по радіо бортмеханік сповістив про це аварійну бригаду летовища, на якому завжди робили зупинку. А хвилин за десять уже картав себе за надмірну пересторогу. Така інформація добра була б для профілактики машини у Варшаві, а не у тій невеличкій південно-азіатській атоловій країні, в якій вони дозаправлялися пальним.

Командир корабля, почувши передану інформацію, не надав їй особливого значення. Лайнер нашпигований найновішою навігаційною апаратурою, яка значно підвищувала безпеку польоту. І тому дозволив зробити це бортмеханіку. Однак, вгледівши групу механіків на полі, котрі вже чекали на посадку «Боїнга», зрозумів, профілактика може затягтися.

— Холера ясна! — вилаявся командир, побачивши, як заметушилися навколо машини механіки. Вони комахами обліпили сталеву трубу пневматичного повітроносу, обмацуючи тонкими темношкірими пальцями з білосніжними нігтями усі шви.

Гнів командира був зрозумілий: жодна аварійна бригада будь-якого летовища світу не дозволить собі обмежитися лише заміною двигуна, на яку, до речі, йде не так багато часу. Куди складніше з ліквідацією тих наслідків, коли гаряче повітря потрапило б до гондоли двигуна. Саме ця розпечена повітряна хвиля могла пошкодити контакти електричної системи літака. І оскільки діагностики констатували, що декілька контактів перегрілося (хоча жоден не постраждав), все ж таки було прийнято рішення замінити всі сто пар контактів. А робота ця марудна, повільна, бо тільки двоє людей одночасно могли перебувати в гондолі літака. Все це вилетить «LOT» в кругленьку суму. Однак жодного протесту аварійній бригаді заявлено не буде — усі авіакомпанії миряться з подібними втратами во ім’я безпеки польоту. Хіба що потім, підписуючи рахунки за ремонтні роботи, шеф запитає, чи справді треба було робити алярм?

Командир літака знову вилаявся. Хай там що, а він таки потрапив на вудочку і мусить тепер нидіти тут казна-скільки. Відразу після огляду літака і ретельного його обстеження діагностиками подався до головного диспетчера, що керував і польотами, і ремонтними службами.

Знав же, що це летовище на одному з островів атолової держави існує в основному завдяки аварійним службам, механіки яких особливо завзято вишукували щонайменшу дрібничку, щоб роздмухати чималеньку роботу. Примітивний маневр. Хоча для ремонтників це єдиний шанс заробити на життя у цій злиденній країні. Але хіба коли йдеться про безпеку польоту, він міг брати до уваги щось інше?

Однак цього разу відчував якесь незрозуміле збудження і в роботі діагностиків, і у тональності блискавично відданих розпоряджень. Темношкірий головний диспетчер, знаний на міжнародних авіалініях цього напрямку як прискіпливий паперовий хробак, на очах у досвідчених капітанів миттєво перемелював кошториси ремонтних робіт, накручуючи знані тільки добре втаємниченому у цю справу спеціалісту розцінки у валютному еквіваленті, працював сьогодні на комп’ютері якось хаотично. Ледь вловиме тремтіння рук видавало його стан.

Капітан не відходив від диспетчера і уважно слідкував за кожним пунктом, який вносився у комп’ютер. Хай там що, а йшлося про великі гроші, які треба буде виплатити цим запобігливим діагностикам і їх аварійній службі ні за цапову душу. Так вважав у цій ситуації капітан.

Крім того, згідно існуючих правил, подібні кошториси передавалися по факсу відразу після отримання письмової згоди капітана про затримку рейсу на чітко узгоджений з ремонтною службою час. Усі закладені у кошторис розрахунки перевірялися з особливою ретельністю і скрупульозністю. Поки працював факс, передаючи підписану згоду про затримку, капітан тричі перечитав кошторис і тільки тоді поставив підпис під довгим переліком ремонтних робіт. Але якщо уже діагностики подали такі дані, значить не варто вплутуватись у суперечки (що було доволі часто), бо усі витрати по добовому утриманню пасажирів взяла на цей раз без жодних заперечень злиденна авіаслужба пасажирських перевезень. Так було навіть записано в угоді про виконання профілактичних робіт, і на диво капітана, ця його вимога не дістала жодного заперечення, хоча добре збила з пантелику. Йшлося теж про кругленьку суму, згідно якої оплачувалось і харчування, і готельні послуги за найвищим класом. Без потреби навряд чи ризикнули б тут викинути такі гроші.

— На, маєш мій підпис, — останній раз звіривши усі ціни і тарифи, розписався, де потрібно, капітан «Боїнга». — А тераз, цо далєй?

Згідно інструкції, про це добре знав капітан «LOT», диспетчер має повідомити по селектору черговому адміністратору про затримку з технічних причин рейсу Варшава-Мельбурн і про всяк випадок попросити, щоб ця інформація дійшла до пасажирів з використанням усіх можливих літературних зворотів у англійській мові про те, що людям буде забезпечено максимум зручностей на маленькому, але гостинному летовищі. Завжди у подібних ситуаціях повідомлялося і про знижки для транзитних пасажирів на телефонні послуги.

Однак головний диспетчер не квапився піднімати слухавку селекторного зв’язку.

— Е, старий, ти часом не чекаєш на телефон жагучої шоколадної цукерочки? — Нарешті капітан дозволив собі наповнити склянку холодною газованою водою із сифона, і тільки тоді відійшов до вікна.

Там, на запасну колію уже вирулював його літак. Зараз він крутне вправо, і тоді вільно піде до ангарів. Знову спокою не давала думка про зайві перестороги цих темношкірих мисливців за косметичним макіяжем. Капітан уже розкрив рота, щоб запитати, скільки коштуватиме утримування протягом десяти годин пасажирів та екіпажу, коли побачив, як до його літака з таким гоноровим написом синім кольором «LOT» і зворушливим текстом під синьою стрічкою по білосніжному борту «POLSKIE LINIE LOTNICZE» під’їхав ескорт багажних візків.

— Цо сі дєє, до холери? — крутнувся до диспетчера і зіткнувся з чорним отвором направленого на нього пістолета. Загрозливо клацнув затвор і безпомічно поруч блимнуло голубе око монітора.

— Сядь і заспокійся, — обливався потом диспетчер. — По старій дружбі, раджу багато не патякати, залишишся живим і ти, і твій екіпаж. Будемо вважати, що виліт просто відкладається на десять годин. Зрештою, хіба це не так? І не співай мені зараз пісню про права людини і про залучення до цього інциденту ООН, ми усе передбачили.

Диспетчер хитнув головою і ще раз проказав, але тепер більш впевнено і навіть патетично:

— Так, це збройний виступ проти існуючих порядків, які ми не-по-ді-ля-є-мо. Ми заберемося звідси. І ти поведеш літак туди, куди тобі скажуть. Зрозуміло?

Він би перейшов на істеричні вигуки і, вочевидь, продовжив вигукувати свої лозунги, якби не перешкодив телефонний дзвінок. Диспетчер гаркнув: не рухатись! і підняв слухавку.

— Так, можу інформувати: сьогодні жодної посадки більше не передбачено. Згідно розкладу австралійський транспортний літак рейсу А-0012 буде дозаправлятися у четвер об 11.43. Мої діагностики відправили на профілактичний ремонт «Боїнг-767» рейсу L-002 «LOT» Варшава-Мельбурн. Уже знаєте? І передали до головного у Мельбурні? Так, рівно через десять годин вони вилетять і прибудуть до Джакарти. Що зробиш, це ж безпека польоту. Готуйте посадку. Підтверджую також виліт назавтра згідно розкладу двох чартерних «IPTN» CN-235. А так — все нормально. Робота є робота.

Капітан здогадувався, що це телефонували з головного диспетчерського пульта міжнародних повітряних коридорів Джакарти і отримавши копію факса, надісланого усім необхідним службам координації і підписаного ним особисто, почали працювати над внесенням змін до завтрашньої карти повітряних трас.

Жодної підозри ні в кого затримка літака більше не викличе, та й перелік профілактичних робіт свідчив, що на заміну контактів разом з дозаправкою пальним потрібно саме стільки часу, скільки вказано. А розрахунки проведено досконало. Темношкірий диспетчер знав свою роботу, його інформації довіряли усі колеги, тому навіть не ставили під найменший сумнів її достовірність.

Диспетчер поклав слухавку. На обличчі знову з’явилася паршивенька маска голлівудського Рембо. Лише очі залишались вибухонебезпечними, як і дуло направленого на капітана пістолета.

— Ми не аборигени, хоча ви, європейці, нас за таких маєте, — продовжив піднесено диспетчер. — Про пасажирів теж подбаємо. Скільки їх у тебе?

Він натиснув лівою рукою необхідні клавіші комп’ютера, при цьому розчепірив пальці як вправний музикант і навіть не озираючись, миттєво пройшовся по клавіатурі.

— Так, маємо сімдесят два пасажири та ще плюс троє, що збираються відлетіти звідси. Ми гарантуємо, відлетять усі, якщо, звичайно, не будуть виступати проти наших хлопців. Десять годин — це непоганий виграш, щоб організувати належного драпака звідси. Як ти гадаєш, колего? Сподіваюся, наші люди з твоїм екіпажем вже домовились. Бачив, як твої ретельно виконують наші команди? Зараз, згідно плану, повинно завершуватись вивантаження багажу ваших пасажирів. Кожен забере свої валізи і пересяде на скромніший літак. Але це буде завтра, і тільки так.

Диспетчер обтер піт брудною хустиною, зневажливо хихикнув, ніби перейшов до другої серії рембівського фільму:

— Вважаю, що контакти таки варто замінити, — не хотілося б мати потім клопіт з електросистемою. І телефон свій, рацію поклади на стіл, ось так, молодець. А зараз іди он туди і відпочивай, колего…

Чорні зіниці прострілювали люто, від того не відчувалася різниця між болючим поштовхом у груди холодного дула пістолета і поглядом колись такого сумирного і послужливого хробака-диспетчера. Він штовхнув капітана у маленьку кімнатку, яка, вочевидь, слугувала за відпочинкову. Звідти війнуло смородом нечистот, перемішаним із запахом зашкорублих шкарпеток.

Ключ у дверях двічі повернувся, надійно відсікаючи капітана від оточуючого світу, і відразу по цьому пролунав голос диспетчера:

— Прошу повідомити пасажирів авіарейсу Варшава-Мельбурн про затримку вильоту на десять годин, пов’язану із необхідністю проведення профілактичних робіт. І наголосіть на особистому проханні капітана, що пасажирам буде передбачено усі можливі зручності, крім однієї — контакту по телефону. Це теж можна списати на технічні несправності або на цунамі. А мені плювати, де спатимуть і що їстимуть пасажири. Нехай моляться своєму Богові, що живими звідси завтра заберуться. Десять годин спокійної роботи у нас в кишені! — істерично вигукнув диспетчер, клацнув закаблуками і довго реготав.

11.

Гренд Доулд, як тільки опинився у тіснуватому терміналі транзитних пасажирів, відразу прикипів до крісла біля стіни — він не дасть можливості Ероуту несподівано підійти до нього з-за спини. Але, здавалося, Теодор і не збирався чимчикувати до старого. Він подався до стійки бару, що впритул розмістився за скляною стіною транзитної зали, замовив дрінка і звідти тримав Доулда у полі зору.

Марта підійшла до Доулда, принаймні, це був єдиний пасажир, якого вона більш-менш знала і могла спілкуватися з ним.

— Вам купити чогось попити? — звернулася до свого пихатого попутника.

Доулд змінився на обличчі, навіть озирнувся довкола, не вірив, що до нього звертаються і пропонують свої послуги. Йому й справді хотілося пити, але це б значило, що Ероут у будь-який момент міг перестріти його і чого доброго, пирнути ножем, затягти у якийсь закуток і там…

— Це ти до мене? — все ще не вірив.

— Так, до вас. Вам, очевидно, важко по такій спеці ходити, а я швиденько збігаю і куплю.

— Ну то йди, — засопів Доулд і поліз до кишені за грошима.

— На воду у мене ще вистачить, — махнула рукою Марта.

— Не барися! — гукнув навздогін Доулд і закашлявся. — Він не пам’ятав і навіть не міг пригадати, коли так голосно і так… по-людськи до когось говорив.

У майже порожньому барі, щедро обвішаному кондиціонерами, Марта замовила дві бляшанки тоніка. Коли розраховувалася, почула польською мовою:

— Гей, дівчино, ми, здається, з вами летіли з Варшави?

— Так, — Марта впізнала високого світлочубого чоловіка, котрий так дотепно жартував із стюардесами. Тільки пив забагато.

— Нас тут на весь бар двоє натуральних блондинів, — продовжував поляк. — Тож давай знайомитися. Стефан Метись, рекламна агенція «Echo». Лечу до Мельбурна у фантастичне відрядження, гадаю, там теж зустріну таку вродливу білявку. А ти куди?

— Я Марта Квитко зі Львова, лечу до вуйка, теж до Мельбурна.

Стефан, видно, перехилив не одну чарку і тому говорив голосно. Таке ж, як у Марти, біляве волосся безпомічно нависало над чолом. Велике, блакитне око раз по раз з’являлося з-за неслухняного пасма і дивилося на Марту невизначено, так, наче думками перебувало далеко від реального місцезнаходження.

— Мартусю, кохана, — плів далі Стефан, — ти теж така романтична натура, як я?

— Ні, я твереза натура, — Марта взяла бляшанки і попрямувала з бару.

— Ще краще, — погодився Стефан. — Але стривай, не йди. Послухай, тут цілком незлий актор Богуслав Лінда пожартував (Стефан витяг з-під пахви скручений журнал і розпростав його на столі). Нервово випускаючи смішок, читав: «Moje filmy kaskaderskie i ekstremalne przygody kompensują mi brak penisa (śmiech). Wynikają po prostu z chęci przeżycia czegoś mocnego»^[10]. Пам’ятаєш, як він плакав у фільмі «Тато»?

Стефан втупився кудись вбік. Махнув рукою:

— Давай краще за наших дітей, народжених і ненароджених, по келишку вип’ємо.

— Наші діти — наше багатство. Тільки з тебе, гадаю, досить пити, — на ходу кинула Марта.

— Але ж мудро сказала про дітей! Це ти сама вигадала чи процитувала класика?

Стефан побрів за Мартою, сподіваючись отримати відповідь на таке бентежне питання. Власне проблема дітонароджуваності його турбувала зараз особливо гостро, і навіть чарка доброго коньяку разом з Богуславом Ліндою не допомогли розібратися у цій проблемі.

Він незграбно маневрував між столиками, мугикав під ніс відомий шлягер «Eva, Eva, Eva, co to się stało, wzbudziła wszystko — duczę i ciało»^[11]. Рівновагу вдавалося сяк-так втримувати, бо у лівій руці затиснув почату пляшку. Однак це виявилося для нього заважкою ношею і він, зачепившись за кейс, що стояв біля столика, щедро хлюпнув з пляшки просто на плече молодого чоловіка, що пив каву, гортаючи якісь папери. Це сталося так несподівано для Стефана, що він, нічого не розуміючи, гепнувся у крісло поруч, підняв до очей напівпорожню пляшку і майже трагічно, ковтаючи слова, видушив з себе:

— А я так хотів з тобою випити, приятелю.

— Що ж це таке? — зіскочив з місця молодий чоловік, вбраний з неабияким смаком. Він виявився трохи нижчим від Стефана, але на роки, як видалося Марті, були майже однакові. — Я вас, питаю, що це таке?

— Вибач, приятелю. — Стефан обережно поставив пляшку на стіл і незграбно намагався серветками витерти патьоки з легкої білої маринарки.

— Марто, я, здається, зробив дурницю. Допоможи, прошу тебе. Я не знаю, що з його маринаркою робити! — голосно покликав.

Марта невдоволено похитала головою, — Стефан й справді вскочив у халепу і тепер їй доведеться відчищувати маринарку зовсім незнайомої людини.

— Та не хвилюйся, — заспокоїв Стефана молодий чоловік. Він уже зняв маринарку і акуратно повісив її на бильце стільця. Марта навіть встигла прочитати назву фірми «EDEN» на внутрішній кишені.

— Ми з Мартусею летимо в одному літаку, — уже витлумачував по-англійськи Стефан, коли Марта підійшла до них. Одночасно продовжував вивчати залишки вмістимості пляшки. — І летимо до Ме-мельбурна.

— Я теж до Ме-мельбурна, — з посмішкою перекривив Стефана молодик. Він збирав папери, струшував з них краплі і складав у кейс.

— Чудово! — Стефан руками розвів. — Ну, то давайте за це й вип’ємо, що лишилося у пляшці. — І вибач, приятелю. У мене таке в голові робиться, ти б знав… Маринарка висохне, то дурниці, не переймайся. Мартусю, не гнівайся. Поглянь, це чудовий хлопець.

— Прошу, сідайте! — гречно запропонував дівчині крісло молодий чоловік. — Я тут й справді забагато розклав своїх паперів. Щойно завершили переговори, хотів усе переглянути, щоб вдруге сюди не летіти.

— Але ж який бон тон, матко боска! — Стефан розливав коньяк у келішки. — Відразу видно, що вихована людина. Як тебе звати, приятелю?

— Майкл Харріс, — увічливо припідвівся молодий чоловік і звернувся до дівчини: — А ви, я уже знаю, Марта. Я теж би хотів бути вашим попутником, дозволите?

Вона збиралася спочатку послати під три чорти Стефана з його пляшкою польською мовою, яку не розумів Харріс, але спокійні сірі очі Майкла торкнулися іншого настрою. Не змогла втриматися, щоб не порівняти його очі з Івановими. Занадто різкий контраст відчувався, бо в мигдалевих, широко посаджених очах Івана читалося одне «я хочу, я жадаю, я бажаю тільки твого тіла». Стосовно других, ясних і спокійних, навіть після миттєвого, але (не крийся, Марто) уважного зіткнення, прийшла до висновку, що такі очі можуть бути у людини, яка знає, як себе поводити з дівчиною, щоб саме тобі захотілося першою сказати «потелефонуй мені» і знати, що він так і зробить по одній простій причині — вродженій повазі до ЖІНКИ. І не буде для нього перешкод або дурних умовностей. І нема чого ховатися з тим, що на таке озивається ДУША, а вона так прагне цього, перш, ніж назавжди перетвориться на IRON LADY або просто-напросто змушена буде переступити межу старої діви. Ну, хіба це не так?

Тільки знизала плечима:

— Я мушу йти, мене чекають. Побачимось у літаку.

Добре, що у неї в руках дві холодні бляшанки. Притулила їх до грудей, щоб серце відчуло прохолоду і трохи перестало гнати розпашілу кров. До чого тут її філософія?

Повернулася до Доулда, сіла біля нього і простягла старому бляшанку.

— Я взяла холодного тоніка. Ось, тримайте. Як ви себе почуваєте у цій спеці?

Доулд процідив «дякую», ковтнув трохи і знову заплющив очі, — нехай думають, що сплю, — снував поглядом з-під опущених вій, слідкуючи за Ероутом.

Марта відвернулася до вікна. Там, за склом, саме розвантажували маленький літак, напханий усілякими коробками. Одна з них впала на землю і з неї посипалися чоловічі фетрові капелюхи. Засміялася: кому такий крам потрібен у цій жаркій країні?

— Цо сє дєє! — почула поруч. Стефан обдав її міцними запахом алкоголю.

А де Майкл? — відвернулася від вікна і побігла в пошуках очима. (Знову мудрувати збираєшся? Лишись того ровера, дурепо). Однак посміхнулася, коли він махнув їй рукою і вмостився неподалік. Бон тон, сказав би Стефан, не більше. (Ти впевнена? — перепитала саму себе. Але відразу стерла це питання).

— Мартусю, кохане, почитай тен бздур! — Стефан простягнув щойно куплену газету «DAILY».

— Що, такі ж проблеми, як у вашого актора Лінди?

— О, ні, — засміявся Стефан. — Це ж індонезійська преса. Попадш, на цо богати чловєк витрача пєньондзи!

Марта розгорнула газету. Велике фото чоловіка ні про що їй не говорило, хіба що зауважила велику кількість ланцюжків з каміннями, що прикрашали його груди. А от текст справді видався забавним. Марта пробігла очима усю колонку. Йшлося про якогось катарського нафтового магната, котрий на час своєї відпустки викупив один із індонезійських островків.

Він приїхав сюди, ясна річ, не один, а у супроводі десятка коханих (і не дуже) красунь і зі своєю прислугою. На його вимогу з острова на цей час видалено увесь персонал обслуги. Правда, перед виїздом магнат компенсував усім матеріальну шкоду, видавши кожному заробіток за два місяці.

— У багатих свої звички, — віддала Стефану газету і знову повернулася до вікна.

Пачки з капелюхами все ще перевантажувалися на візок. Тільки тепер біля нього з автоматом на плечі опинився здоровань, вбраний у маскувальний комбінезон. Він незворушно слідкував за тим, як недолугий чолов’яга з багажної служби летовища перекладав пачки у візок. Ось і остання пачка покладена. Марта уже збиралася відвернутися від нудного споглядання, коли побачила, як здоровань прикладом автомата ударив по голові чоловіка і той, заливаючись кров’ю, упав на землю.

— Що це робиться? — вигукнула Марта і повернулася до Доулда. — Ви тільки погляньте! Він же, мабуть, убив його!

— Замовкни! — просичав старий. — Мовчи, якщо хочеш залишитися живою і долетіти, куди тебе чорти несуть.

У термінал, де сиділи і чекали на посадку пасажири рейсу Варшава-Мельбурн, чорною вервечкою вбігали вояки у таких же захисних комбінезонах, які Марта щойно бачила. Вони позачиняли усі двері, що вели назовні, і понаставляли там своїх людей.

— Усім лягти на підлогу, руки за голову! — кричав один з них. — Швидше, швидше!

— Але ж, перепрошую, ми міжнародний рейс і тут транзитом, — вийшла наперед старша стюардеса. — Це якесь непорозуміння. Зараз я зв’яжуся з командиром і він усе вам розтлумачить.

Струнка висока жінка, чарівну посмішку якої пам’ятали усі пасажири авіарейсу Варшава-Мельбурн, спокійно витягла з кишені синьої маринарки портативну рацію і спробувала викликати капітана.

— Цо сі стало, капітане? — кликала по рації. — Капітане, цо…

Її штовхнули дулом автомата так сильно, що жінка заточилась і впала. З рук випала рація, на яку тут же наступив чобіт. Він гамселив по ній доти, поки дрібні кавалки пластику не розпорошилися по залу під ноги занімілим пасажирам.

— Усім на підлогу! Швидко! — горлав старший.

Ще раз нагадувати про приреченість кожного, хто наважиться виступити проти навіженого озброєного загону, не було потреби.

Марту трясла пропасниця. Її бурхлива натура кричала проти нелюдського поводження, і за якусь мить вона б уже зіскочила на ноги і не пам’ятаючи себе намагалася б підняти й інших.

— Навіть не думай про це! — повернув до неї голову Гренд Доулд. — Чуєш, що я тобі кажу?

Марта тільки застогнала і відвернулася. Від придушеного ридання здригалися плечі.

…Їх перераховували. Раз, вдруге. Тицяли у кожного автоматом і реготалися, коли чули лякливий вереск у відповідь і затихаюче схлипування, заглушене доторком обличчя до підлоги.

— Тут є сімдесят п’ять пасажирів і чотири стюардеси, — комусь по рації доповідав старший. — Одну довелося втихомирити (пауза), та знаю я (знову пауза), але вона намагалася сконтактуватися по рації з капітаном. О! Так? Я не знав, що він знешкоджений… Самі знаєте, хлопці знервовані до краю.

Потім їм дозволили підвестись і навіть сісти. А через хвилину у гучномовці пронявкало:

— Виліт рейсу Варшава-Мельбурн відкладається на десять годин. Приносимо свої вибачення і за тимчасове відключення телефонного зв’язку. До послуг пасажирів — бар з прохолодними напоями. Бажаємо приємно провести час.

— Пане Доулде, благаю, якщо ви розумієте, що тут відбувається, поясніть, будь ласка. — Дівчина присунулась ближче до старого і мимохіть торкнулась його плеча.

Доулд, як неспрацьований запал, цитькнув на дівчину, хотів відсунутись від тієї тонкосльозої переляканої українки подалі, але щось заворушилося усередині, розповзлося по всьому тілу незнаним відчуттям, навіть підступило до горла і тому він не зміг цитькнути на Марту як годиться. Сопів і збирався з думками, щоб тихцем таки щось відповісти цій… набридливій (Сам собі збрехав, знайшовши таке слівце. Інше не міг вимовити, бо це було б йому не властиве. Хіба до нього можуть горнутися люди?) попутниці.

Хто-хто, а Доулд відразу зрозумів, що вони ускочили в халепу. З досвіду знав, — якщо бути сумирними, їх ніхто не зачепить. Він знає, що робиться, і навіть стовідсотково впевнений («капітан знешкоджений»), що воякам потрібен «Боїнг» і більше нічого. Екіпаж, стюардеси підуть як заручники. Схоже, що й пасажири згодяться для цього. Але не всі…

— Не реви, — нарешті процідив до Марти. — Завтра вони нас відпустять. Їм зайвий міжнародний скандал з пасажирами не потрібний. Досить, що одну вискочку провчили…

— Як ви так можете говорити? — обурилася Марта і навіть відсторонилась від Доулда. — Звідки ви про все знаєте?

Стефан, почувши розмову, підсунувся ближче до Доулда та Марти. Згодом до них приєднався і Майкл.

— Знаю, — із злістю буркнув Доулд. Його професійний досвід наказував не патякати забагато, але обставини, в яких він опинився, змушували прокручувати ситуацію по-іншому. І він знав, як.

«…приносимо свої вибачення і за тимчасове відключення телефонного зв’язку»…

— Ви ось що, — тихо почав Доулд, позираючи весь час на вартових, що стояли на дверях терміналу і слідкували за пасажирами. — Тут відключили телефони, ймовірно, що відключать електрику. При такій спекоті, самі знаєте, що це означає. Виходу назовні із цього свинюшника не буде. Раджу запастися хоча б водою і купити щось попоїсти, поки про це не здогадалася решта. Не думаю, що вибір і запаси в барі розраховані на таку кількість транзитних пасажирів. Йдіть, поки не зчинилася паніка. А то потім, не виключено, по комусь з особливо розпещених і нетерплячих справді випустять автоматну чергу.

— Ми із Стефаном підемо, — підвівся з місця Майкл. — А Марта нехай буде біля вас. Погляньте, вона вся тремтить.

— Це з неї гонор совдепівський виходить, — прогиготів Доулд. — Може б, твій червоний серпастий паспорт і налякав тих смаркачів, обвішаних автоматами? Вона, молоді люди, як справжній комуніст, уже збиралася ринутися в бій без розуму і мети, як це робили ваші радянці, та повстати проти озброєних молодиків.

— Ну, ви й скажете таке, — втрутився Стефан, — дозвольте нагадати, що совдепії, дякувати Матері Божій, немає. А є Україна, самостійна держава, в якій живуть такі чарівні дівчата, як наша Мартуся.

— Але ж ви лихий, — хитнула головою Марта. — Ви що, пане Доулде, не любите людей?

Доулд засопів і відвернувся від дівчини. Чорт забирай, — він дозволив собі розслабитися і навіть заговорити не так, як звик. Добре, що потім взяв себе в руки… Видно, не зміг себе повністю перекроїти, перелицювати, десь якась ниточка і лишилася…

Доулд витягнув з кишені пігулку і проковтнув, із насолодою запиваючи водою. Ще кілька ковтків — і бляшанка буде порожньою. Але не варто панікувати, — він вчасно послав хлопців по воду. Перед очима знову повилася червона нитка… Невже пігулка почала діяти і він зможе переключитися на щось інше? А це значить, треба пошукати Ероута-молодшого.

(Доулд нахилився і поставив бляшанку біля ніг).

Свого переслідувача він не бачив з моменту вторгнення на летовище озброєного загону. Цікаво, де він?

Довго блукати поглядом не довелося. Якимось дивом Ероут опинився неподалік, сидів у кріслі червоний, — переляк з нього сходив рясними краплинами поту.

12.

Як і передбачав Доулд, паніка розпочалася години через три. Справжньої паніки поки не було — поки що — але до неї лишалося небагато, всього один крок.

Спочатку з бару зник кельнер. Зник, як тільки розпродав й без того скупий запас води, алкогольних напоїв та булочок з сиром. Зник так швидко, що не встиг зняти з вітрини ряд пляшок з вишуканими етикетками, котрі завжди зваблювали охочих до чогось міцного пасажирів.

Майкл та Стефан принесли пакунок з шести бляшанок тоніка і кілька булочок.

— Воду будемо економити, — сказала Марта. — Пану Доулду треба чимось ліки запивати. Йому, самі бачите, як важко у цій духоті.

(Тоді ще у терміналі крутились на стелі два великі вітряки кондиціонерів, наганяючи холоднувате повітря).

— Ще чого вигадала! — Доулд аж підскочив з крісла від того, що почув. Це про нього піклуються! Дбають, аби не сконав від спраги! Невже таке може бути? Невже? На це відповіді не міг дати. Знову перед очима заснувалась червона ниточка і старий шарпнувся ногами, — бляшанка перевернулася і покотилася по підлозі, видзенькуючи порожніми боками. За нею тяглася тоненька шворочка пузирчастої води.

(Тоді вони не зауважили заздрісних поглядів спраглих людей).

Минули перші три години їхнього ув’язнення. Озброєні вартові, їх лишилося у терміналі дванадцятеро, здавалось, не звертали на пасажирів жодної уваги, — вони стояли і сиділи навпочіпки біля важких скляних дверей, які працювали від електричної фотокамери, щось гелготіли між собою на незрозумілому діалекті та раз за разом кидали погляди у натовп.

Поволі пасажири почали відходити від стресу. Чоловіки, охочі до пиятики, намагалися втопити пережите у спиртному. Решта залишалася принишклою, — навіть розмовляти не хотілося. Монотонно вурчали тільки кондиціонери, переганяючи холоднувате повітря.

У тривожній тиші раптове їх відключення прозвучало особливо страшно, — усі знали, що за цим стоїть. Багато хто позіскакував з місця і відверто висловлював своє обурення. Натовп поволі натискав на вояків і вимагав пояснення.

— Не вставайте зі своїх місць! — неголосно видихнув Доулд до Марти і хлопців. — Не пхайтеся нікуди!

І тоді у відповідь на вигуки обурення знервованих людей запрацювала автоматна черга. Перша — під стелю. Однак рясний дощ потрощеного пластика разом із уламками люмінісцентних ламп не зупинив більшість. Навіть не думали, що пролунає друга, не вірили, що стрілятимуь по них.

Друга, коротка черга різонула по людях, і тільки тоді натовп кинувся урізнобіч. Переверталися крісла, падали і кричали в істериці люди. Важко було зорієнтуватися, не наштовхнутись чи перескочити через когось.

Підлога стала слизькою, покрилась кривавими слідами. Двоє пасажирів так і не підвелися більше з підлоги, — їх прошила друга автоматна черга, дотоптав переляканий натовп.

Статечна пані, така говірка під час вильоту з Варшави, зашпорталася і впала, відступаючі пробігли просто по ній. Всі, у тому числі і молодий чоловік, що мав квиток на місце поряд з нею і не тямив польської.

— Усім лягти на підлогу! Руки за голову! Швидко! — гортанно викрикували вояки.

Їх знову перераховували. Тільки тепер дула автоматів не шкодували сили, опускаючись на спини лежачих. Обличчя багатьох зафарбувала кров убитих та поранених.

Звідусіль чулися приглушені схлипування і стогони. Стогнала огрядна пані, по якій пробіг охоплений панікою натовп. Стогнав і поранений у ногу пасажир. Біля нього метушилися бортпровідниці. Забинтована нога стирчала догори на складених одне на одне кріслах. Ще семеро з рейсу, бо їхала ціла делегація лікарів, накладали пластирі легко пораненим, котрим дісталося від уламків,що посипалися зі стелі, або від зіткнення під час паніки з металевими ніжками перевернутих крісел.

Тіла убитих пасажирів кудись понесли. Це були теж члени лікарської делегації.

І ще чувся смішок зсудомлених від переляку п’яних пасажирів. Дармовим пійлом вони намагалися втамувати спрагу і навіть почали різатися в карти. Лише на якусь мить тверезіли, дивилися один на одного, на вимазані кров’ю обличчя і питали поглядом: нас не вб’ють?

— Я ж казав, що треба дотримуватися спокою, — шипів Ероут. Тепер я зійду з цього крісла тільки на борт літака-а-а…

Перед очима гаптувався червоний обрус. Доулд поліз до кишені за черговою пігулкою. Такі стреси не для його тиску. Він уже хотів покласти її на язик, коли ворухнув ним і зрозумів, що у горлі пересохло, бо язик неприємно шкребе у роті. Не буде ж він просити води в українки, — не буде. Заховав пігулку назад, — може, якось і обійдеться.

Неначе здаля чулося, як щось вигукували вояки. До їхнього командного крику домішувалася добра порція незрозумілого шуму, схожого на роботу вітряка. Це він, мабуть, намотує червону нитку. Зиркнув на стелю, але кондиціонери не працювали, мертві і неприємні на колір.

Наступні чотири години пройшли наче в напівдрімоті. Усі заклякли на своїх місцях. Кому забракло крісел, стояли притулившись до стін. Були тут і такі, що впали у цілковитий ступор. Навіть кров на обличчях не змусила їх залишити місце, коли у супроводі автоматників жінок та чоловіків почергово виводили до клозетів.

Лише одна стюардеса з довгою косою, закрученою у тугий вузол, примарою пересувалася по терміналу. Нервово здригаючись, тримала в одній руці відро з водою, в другій стискала щітку для миття підлоги. У широко відкритих очах склянів жах — вона змивала людську кров.

Марта прийшла до тями від того, що біля неї дрібно трусило Доулда.

— Що з вами? — злегка торкнула старого за рукав. Доулд розплющив очі, в яких стояла червоняста пелена.

— Дай чимось запити ліки, — безпомічно забелькотів. Його голова схилилася до Марти і він майже сповз дівчині на коліна.

— Майкле! — покликала Марта. — Подай, будь ласка, бляшанку з водою.

Майкл теж наче випав з прострації, розплющив очі і втупився в Марту.

…ніяк не стиралася з пам’яті жахлива картина, яку побачили зі Стефаном, коли їх виводили до клозету. Поляк блював в мушлю, а потім і Майкл побачив… замордованого кельнера. З рани, що бовваніла на розпанаханих грудях, стирчала вузьким горлом донизу порожня пляшка.

— Що? Що сталося?

— Пану Доулду погано. Під моїм кріслом мішечок, там бляшанки наші з водою. Швидше, прошу тебе.

Майкл намацав під кріслом поліетиленовий мішечок, але в ньому нічого не було. Хлопець навіть зазирнув під крісло — дарма, там теж порожньо.

— Нашу воду поцупили під час паніки, — прошепотів Майкл.

— Як? Такого не може бути! — й собі поліз під крісло Стефан. — Зараз знайду і приб’ю злодія.

— Не роби різких рухів, Стефане, бо ті вар’яти з автоматами знову піднімуть стрілянину. Я згадала! — збуджено прошепотіла Марта. — У мене в сумочці лежить бляшанка тоніка, яку я купила в барі. Дайте її сюди.

…Доулд прийшов до тями, коли по висушеній горлянці потекла теплувата, іскриста рідина. Він проковтнув пігулку, навіть спромігся підвестися з колін дівчини і розпростертись у своєму кріслі. Бачив, як Марта змочувала з бляшанки хустинку і протирала нею йому чоло і скроні. Ясна річ, од цього ставало легше дихати. Лише скривився у незвичній для нього посмішці:

— Дякую…

13.

…Темрява на цих широтах наступає швидко, вечір відразу переходить в чорну, непроглядну ніч. Особливо моторошну, бо усе навколо відразу потонуло у густому мороці страху і невизначеності. Тільки за вікнами, у тому напрямку, куди направили «Боїнг», блимали скупим жовтуватим блиском ліхтарі та чувся гул під’їжджаючих до ангарів вантажівок. Дехто з пасажирів розгледів їхні обриси у скупому світлі фар.

Диспетчерська служба летовища розташовувалася у високій клуглій башті недалеко від приміщення транзитних пасажирів. Лише там горіло світло (працював генератор) і підтримувалася видимість роботи летовища.

Автономно існуючий невеличкий термінал транзиту з метою уникнення будь-яких інцидентів було позбавлено електрики. Ніхто з пасажирів (хіба що Доулд здогадувався) не знав, що робиться назовні. Термінал перетворивсь у велетенський атол, один серед океану ночі.

З трьохсотграмової бляшанки Марта, Стефан і Майкл дозволили собі зробити лише по одному ковтку, — берегли воду для Доулда. Іноді старий розплющував очі і весь час просив, аби ніхто не відходив од нього. Видавалося, що він боїться темряви. І тоді Марта підносила йому до рота бляшанку і вливала старому трохи води.

Але все ж таки не зчулася, як заснула. Десь далеко, здалося, знову стрільнули. Здригнулася і відразу розплющила очі. Виявляється, вона дрімає на плечі у Майкла.

— Усе гаразд, — почула його шепіт. — Поспи ще трохи. Тут все спокійно.

— А пану Доулду не погіршало?

— Ще ні, — почула єхидне шипіння свого попутника.

— Ну й слава Богу.

Марті зовсім не хотілося відпускати від себе сон, і аж ніяк не збиралася відсовуватись від Майклового плеча, дарма, що старий знову зайорзався на своєму кріслі, на ножах сприймаючи їх запитання, і навіть робив це так енергійно, що мимохіть штурхав дівчину в бік…

— Спи, — міцніше притулив до себе дівчину Майкл і легенько поцілував її у розпашілу щоку.

— Із нами усе буде добре?

— Так.

— Я, здається, зовсім недалеко чув, як відкривали бляшанку з водою. Це точно наш тонік. Тут більше ні в кого такого не було. Ми з тобою, Майкле, останню упаковку взяли. Піду, пройдусь, може щось побачу, — шепотів Стефан.

— Не треба! — буркнув Доулд. — Що ти у темряві побачиш?

Про що вони далі шепотіли, Марта вже не чула. Поцілунок Майкла відгородив од страху та небезпеки, невидимими флюїдами скерував у дрімоту, і вона покірно подалася за млосними хвилями сну. Десь далеко, на самому краєчку прохолодної лісової галявини обвівав неспокоєм бентежний вітер: не рухайтесь, не рухайтесь!

Пішла десята година їхнього перебування на летовищі. І тільки з першими променями сонця навколо пасажирів знову забігали люди у військових строях.

— Усім встати! — чулася гортанна команда. Пасажирів почали рахувати. Коли дійшли до цифри п’ятдесят, той самий вояка гаркнув, що досить.

Відрахованих пасажирів відтіснили і дулами автоматів випихали із зали. Зчинився страшний лемент, але вояки німо виконували розпорядження. З вікон було видно, як вервечка пасажирів, забираючи з візків свої валізи, йшла до «Боїнга» польської авіакомпанії «LOT».

— А з нами що буде? Ми коли полетимо?

Двадцять п’ять пасажирів, що залишились у залі, не знали, до кого адресувати це питання. Вони метались від вікна до вікна, перекидали стільці, тіснилися біля скляної стіни і не могли знайти потрібного кута, звідки б можна було побачити все.

Неподалік від місця, де вони провели таку неспокійну ніч, на підлозі під кріслом Стефан побачив мішечок, з нього викочувалися порожні бляшанки з-під тоніка. Це ж їхня вода, останню упаковку якої вони купили в барі.

— Погляньте, он там сидів злодій! — проказав Стефан. Але ніхто не звернув уваги на його слова. Всі дивились туди, де «Боїнг» польської авіакомпанії «LOT», на борт якого забрали крім п’ятдесяти пасажирів ще й трьох бортпровідниць, уже вирулював на злітну смугу. Стюардесу з довгою русявою косою вони не рахували. Вона сиділа біля жінки, по якій вночі під час паніки промчався натовп.

Тепер дівча лишилось одним реальним ватажком. Усі зі своїми запитаннями кинулися до неї.

— Здається, звідси забрались усі, погляньте, тут немає нікого, крім нас.

Бортпровідниця підійшла ближче, перед нею поштиво розступилися пасажири, а вона пройшлася повз скляну стіну і зітхнула:

— Нас просто-напросто залишили…

— Гм-гм, — кашлянув хтось у цілковитій тиші. — У мене, правда, не «Боїнг», зате…

Старший вилицюватий чолов’яга тупцювався на місці. Він не вмів до пуття висловлювати свої думки, щось бурмотів під ніс, але врешті-решт оговтався, — очі заіскрилися, він весь наїжачився і продовжив речитативом говорити про те, заради чого витерпів цілу ніч, бо знав, чим на летовищі пахло.

— …але у кого є сто баксів — прошу на борт. Я до Джакарти лечу.

До нього кинулися пасажири, тицяючи гроші.

— Спокійно! — підняв руку чолов’яга. — Вас тут двадцять п’ятеро. Заберу усіх. За мною!

— Але ж у мене немає сто доларів! — ахнула Марта.

Майкл обійняв дівчину за плечі:

— Не хвилюйся. У мене є.

Доулд виявив неабияку моторність. При слові Джакарта зірвався з місця і у числі перших тицяв гроші. Ероут мало не збив з ніг Доулда, так наполіг на нього ззаду, простягуючи над головою старого п’ятірню зі складеною навпіл банкнотою.

Згодом мікроавтобус, яким вправно керував чолов’яга, швидко мчав до дальньої смуги, де стояв літак індонезійської фірми «IPTN» CN-235. Випускала ця фірма різного роду гелікоптери, однак співпраця з німецьким «Мессершмідтом» дозволила їй значно розширити виробництво випуском літаків типу «комбі», які одночасно могли бути небесними шпиталями, вести різного роду фотографічні спостереження, перевозити цивільні і військові вантажі, добрива, а при потребі — до тридцяти пасажирів у передньому відсіку. На хвості літака у синьому обрамленні химерного крила чітко читалися літери «IPTN». І увесь він, наче сумирний загнузданий кінь, чекав свого господаря, котрий придбав йому синьо-червону упряж. Тільки упряж, що вилискувала новісінькими фарбами, була дарована уже старій, спрацьованій шкапі…

Літак вирулював на злітну смугу, ту ж саму, з якої півгодини тому злетів «Боїнг». Стюардеса попросила усіх пасажирів по прибуттю на летовище Джакарти піти в службу безпеки і розповісти усе, що з ними сталося.

— Аякже! — чулися голоси. Усі жваво коментували події останніх десяти годин, готові свідчити, де треба і скільки треба.

Молодий чоловік, котрий вчора у натовпі пробігся по розпластаному тілі своєї попутниці під час паніки, тепер виконував роль сестри-жалібниці. Знову сів біля неї і раз за разом пропонував свої послуги.

— Аякже, ми ж цивілізовані люди! — викрикував уголос. — Повинні поставити негідників на місце. Я обов’язково звернуся до світової преси і виступлю по телебаченню.

— Люди, люди, цивілізовані гомо-сапієнси, а хто ж з вас, курва ваша мама, поцупив нашу воду, яку ми купили вчора в барі до того, як другі гомо-сапієнси прирізали непоганого хлопчину кельнера? — зі свого місця запитав Стефан.

Усі притихли. Але коли по радіо пілот, ретельно продерши горлянку, промимрив, що літак набрав необхідної висоти, зааплодували.

За дві години вони будуть у Джакарті!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1.

Навіть не сподівався, що можна розмежувати власні думки і скласти з них щось схоже на два томи. У першому — вся ота навала, яку випало пережити за останню добу. Для нього, як виявляється, це уже прочитана книга і не викликає особливого зацікавлення, принаймні, він не збирається ще раз перегортати сторінки першого тому у пам’яті. Коли буде у Мельбурні, або навіть у Джакарті, — тоді доведеться свідчити, що й до чого.

А ось про другий том, кожну сторінку якого сам збирається осмислити заново і готовий читати між рядками, цього не скажеш. Отой підтекст… Ні, це емоції, а втім… Як тільки Майкл Харріс відкинувся на спинку крісла у тіснуватому салоні літака, відчув, як по тілу розливається ломке і колюче відчуття розслаблення. Ніяк не вкладалося в голові, що верх бере фізичний процес заспокоєння нервової системи, — адже усі негаразди минулися, і хай там що, а за дві години вони приземляться у Джакарті. Можна відпочити, усі заслужили це право. І дивний дідуган, біля якого вмостилася Марта, і поляк Стефан — вони стали йому зовсім небайдужими попутниками. Навіть червонощокий рудий здоровань виглядає мило і по-дитячому беззахисно у своїй дрімоті.

Майкл теж хотів з годинку подрімати, але щось не давало спокою. Думки, наштрикуючись одна на одну, шукали першопричину такого стану, — він намагався зрозуміти непрочитані рядки.

До біса скажений шмат роботи провів він, юрист одного з мельбурнських банків, у цій атоловій країні. Шеф від задоволення націдить у склянку п’ятдесят краплин свого улюбленого коньяку, бо більше йому не дозволяє хвора печінка, хлюпне стільки ж Майклові, хоча у нього з печінкою все окей, і буде довго та заплутано говорити, насолоджуючись ароматом напою, про мудре керівництво банку, яке ризикнуло і виграло, здобувши солідні гарантії нових інвесторів у чорта на задвірках, куди не дарма його послали. Навіть поплескає Майкла по плечу за стійкість при спробі якоїсь озброєної до зубів банди (а хто вони такі, безперечно, відразу довідаються, як тільки-но приземляться) заволодіти чорт знає чим, передусім літаком, звичайно. Це додасть гостроти і навіть буде відзначено у його досьє як вміння зберігати спокій у екстремальних ситуаціях. Але не це турбувало і не це озивалось усередині приємним щемом.

Поруч стиха гомоніли Стефан і польська стюардеса. Мова їхнього спілкування видавалася напрочуд гладенькою і шовковистою, власне, саме ш-ш-ш-шовковистою, а не інакше. І ще — приємною, бо цією мовою спілкувалася зі Стефаном Марта.

Марта… Ось, виявляється, що його турбувало незбагненно, що розвіювалося бажаною прохолодою по тілу — він ще ніколи не захищав жінку, хоча у цьому БУЛИ ПОТРЕБИ. І тепер саме це незнане відчуття не давало йому можливості повністю розслабитись. Зате тепер як пружно розпростуються ноги до хрускоту у суставах, — бо ж це Майкл захистив Марту. Нехай без особливих зусиль, але все ж таки — він став охоронцем жіночого спокою, бо Марта у тій катавасії довірилась саме йому. А він, як справжній сильний духом чоловік із залізними нервами і витримкою запевняв, що все буде гаразд. І хіба це не так?

Озирнувся і відразу зустрівся поглядом з очима дівчини з України. Вона посміхнулася. Ось, виявляється, що йому треба було, щоб знайти точку спокою. Посмішка Марти, її дивні фіалкові очі…

Майкл натиснув кнопку, примусив спинку крісла прийняти більш горизонтальне положення. Заплющив очі і через хвилину уже спав.

Майклу Харрісу снився страшний сон. Його він бачив не раз і тому пам’ятав, бо те, що снилося, було правдою, яку він намагався забути і не забував. І тепер ота правда з’являлася уві сні і навіть мала свою назву, бо після такого сну, якому дав назву нездоровий сон, його завжди дрібно теліпало і страшенно боліла голова.

Отож, Майклові вкотре снилося, буцімто зранку він випросив у мами на морозиво кілька центів і вона без вагань витягла з гаманця хрусткого долара, бо того дня її синові виповнилося рівно десять років і чотири місяці. Тож Майкл міг використати увесь долар, а це ж сто центів, що він і зробив. Купив на решту дивовижну липку цукерку, яка одночасно могла бути й дудочкою, якщо у маленькі отвори подути. Барвиста обгортка, в яку замотано музичний льодяник, навіть подавала мелодію пісеньки про мамин капелюшок. Треба лише добре дути, натискати пальцями у вказаному порядку на маленькі отвори, і тоді виходила така собі мелодійка: ма-мин ка-пелю-у-шок нага-ду-у-є квітни-чо-о-о-ок…

Майкл йшов вулицею і насвистував веселу пісеньку. Йому треба було б перестати це робити, бо пальці стали геть липкими та важко відривалися від льодяника, але зате у нього так класно виходило.

Біля їхнього будинку він якось виловив з кишені носовичок, поплював на пальці та спробував їх витерти, але від того усі долоні стали липкими і неприємними на дотик. Майкл замотав цукерку в барвисту обгортку, бо збирався заграти для мами, а долоні потер об цегляну стіну і потім, ще раз поплювавши на них, витер носовичком. Долоні стали червоними від цегли, а хусточка, його чистенька і випрасувана хусточка, перетворилася у клаптик брудної шматини. І аби швидше позбутися її, Майкл вирішив пожбурити хустинку під колеса батькового бюїка, спочатку протерши диски на колесах. Але вони чистішими не стали, і Майкл лишив цю справу, кинувши під колеса носовичок. Тоді швиденько піднявся сходами.

Вхідні двері були чомусь відкриті, через них можна було бачити світлий килим на підлозі.

— Мамо, гей! — покликав Майкл, закриваючи двері. — Чому ти не закрила двері, що за…

У вітальні нікого не було.

— …новина? — спитав у картини, що висіла на дальній стіні, на якій маленький літачок низько йшов над хвилями бурхливого моря.

У них в сім’ї мама зустрічала їх на порозі: батька після роботи, Майкла після школи і завжди ретельно зачиняла на два оберти ключа. Так тоді зробив Майкл. Він повернувся до дверей і — раз, два — легко повернув ключем.

— Мамо? — У вітальні панував безлад. Переповнена попільничка, в якій ще диміла цигарка. Це мамина, Майкл впізнав її по брунатному фільтру із золотим пасочком, а рожевий пасочок був на початку цигарки, тому вони так і називалися «Rose». Зараз цигарка тліла і наближалася до золотого пасочка…

Він подався на кухню, але там теж нікого не було. Значить, батько, як завжди, спить після нічного чергування, а мама десь порається.

— Гей, мамусю, я знаю, що ти тут, — тихенько піднімався Майкл сходами на другий поверх.

Двері спальні, в якій мав зараз хропіти батько, були теж привідкритими, але Майкл не почув батькового хропіння, замість нього… почув дзвінкі ляпаси і приглушений стогін «не треба, благаю, не треба»… А батько ляскав і ляскав, при цьому видихував страшне: «Ти мене не хочеш, суко, через те, що я перехилив зайву склянку? А мені наплювати на твою згоду, я візьму тебе й так, бо я хочу, я — твій чоловік, а ти законна моя сучка. І що хочу, як хочу, те й зроблю з тобою»…

Майкл почув, як тріснула тканина і просто до дверей полетіли мамині розірвані трусики, майже така сама шматочка, яку він пожбурив під колеса бюїка.

Майкл закрив рота рукою, щоб не закричати, скотився сходами до вітальні, повернув ключем раз-два і побіг у найтемніший куток саду, що ріс за будинком. Його трясло… Він БУВ МАЛИМ і НЕ ЗНАВ, як допомогти мамі. Він боявся батька, бо коли той п’яний, то лупцює Майкла за найменшу провину.

Але ж тепер Майкл ДОРОСЛИЙ і ПОВИНЕН ЗНАТИ, ЯК ТРЕБА ПОВОДИТИСЯ!

…його знову трясло… Десь зовсім недалеко хтось розділяв разом з ним його дитячий переляк, тільки не схлипував тихенько, а кричав занадто голосно, навіть переходив на панічний вереск. Не один голос, не один крик… Фіалкові очі, погляд яких так заспокоював, закрила бентежна пелена. Невже він втратив відчуття, і загубив у пам’яті те, що заспокоює?

І перш, ніж усвідомив, що його трусить не тільки від нездорового сну, страшної сили тріск послав тіло вперед. Знову в цей нездоровий сон, з якого не знайшов виходу?..

2.

Ніхто б із знайомих не дозволив собі сказати, що Теодор Ероут заздрісник і скнара. Ніхто не пхав носа у його справи, кожен жив, як умів. І дарма тюльку травити, що у вас все окей, це для простачків, котрі слину пускають, вимовляючи оте благополучне слово. Хіба цим проведеш справжню опінію?

Тед раз по раз влаштовував вечірки з вишуканим дрінком, а це у шкалі соціальної ієрархії значило куди більше, ніж нова золота защіпка у краватці. Не його провина, що під ранок доводилося давати ляпаса дружині, бо та хвойда із заллятими баньками знаходила собі місце будь-де, аби спокусивши диявольськими сідницями, перепхатися з кимось з його добропорядних друзів.

А якщо Ероут виставляв так щедро і зі смаком, тим більше, нахлятися за чужий кошт означало, що у твоїй домівці можна розслабитися, — то це значить, у Теда таки й справді все окей, дарма, що дружина — шльондра. Але це не суттєво, це стосується тільки уподобань цього милого рудого поросятка, котре міцно стоїть на ногах серед мотлоху зварйованого світу. Тед умлівав од того, що знав — так про нього говорять там, де слід, і ті, хто треба.

Нікому, ніколи Тед не зізнавався, що над усе любить гроші та власну опінію. І тому свої почуття демонстрував уміло, як професійний актор, чітко і тверезо розставляючи де слід логічні наголоси. Навіть коли розмовляв, працювала тільки нижня щелепа, на верхній був завжди почеплений зневажливо-незворушний оскал.

Тому-то й програє золота защіпка у порівнянні з грошима, витраченими на добрий дрінк. Не кожному дано це збагнути, але скнарою (фе, це ж стовідсотковий синонім злидня) Ероута аж ніяк не назвуть, відригуючи на ранок справжній французький коньяк. Це треба від-чу-ва-ти, якщо хочеш утриматися на сходинках, що ведуть догори. Оце і є внутрішній кайф власної значимості Теда. Навіть похмілля у нього було інше — купленим за власні гроші коньяком він не зловживав, просив і дружину Берту бути економнішою, хоча та шльондра ликала кінськими дозами коньяк і робила все навпаки. Але зранку і Теда добряче теліпало усередині — перед очима шаруділи-таки банкноти витрачених на вечірку гульденів.

…Тед не відпускав з поля зору Доулда ні на мить. Те, що повинен забрати у старигана, відразу б вознесло його на вершину вимріяного благополуччя, — хіба таким можна нехтувати?

Ероут хотів сісти відразу за Доулдом з його білявою супутницею і таким чином дати старому зрозуміти свою приреченість, бо нікуди він не втече від молодого і сильного Ероута. Хотів, щоб старий почув дихання здорового, молодого духу і порівняв із власним свистом, який ледь-ледь видобувався крізь огидні посинілі шнурочки рота. Та Ероута випередив якийсь поляк. І стюардесу біля себе примостив. Про що вона схлипувала Стефану на груди, Тед не розумів, та це йому не було потрібне. Найголовніше — вони вирвалися з цієї проклятої країни і за якихось дві години будуть у Джакарті. Гренд Доулд і його тінь Теодор Ероут. Майже як у Шекспіра, вдоволено розслаблявся Тед.

Літак уже вийшов з-за хмар. З вікна чітко проглядалися на смарагдовому тлі Індійського океану маленькі цяточки жовто-зелених островів. Їх тут виявилося так багато, що Тед збився з лічби, заплутавшись у численних розсипах. За півгодини буде Джакарта і тоді знову доведеться тримати очі розплющеними, то ж зараз можна ще якусь хвильку перепочити. До біса ті мавп’ячі розсадники з гоноровими назвами островів. Знову заплющив очі.

Марудне мовне шарудіння стюардеси, яка розмовляла уже більш-менш спокійно зі своїм співвітчизником, було так споріднене з нудотною піснею двигуна, що мимохіть примушувало Теда слухати і визначати ритм, в якому працював літак.

Колись у дитинстві він займався музикою і тепер міг просто по інерції визначити, що двигун літака працює у розмірі ¾.

РАЗ, два, три. РАЗ, два, три…

І нехай Берта, оте рудоволосе відьмисько, верещить скільки заманеться, діставши в писок, що Тед — свиня товстозада, це аж ніяк не зворушує його. Дурне бабисько не втне того, що Тед піднімається по хиткій драбині з вправністю циркового еквілібриста, наче й не важить більше центнера. Це втішало над усе, — навіть смикнулася губа на верхній щелепі і поповзла від задоволення урізнобіч. Він знає, як брати своє у житті тихо, без галасу та зайвих очей, — зараз це стосується козирної гри, яку веде з трухлявим друзякою батька.

…Перед вильотом, останньої ночі вдома Тед знову вцідив Берті. Правда, спочатку він добряче попрацював з комп’ютером і прочитав чимало цікавого про те чортове плем’я тоба-батаків і навіть довідався, що вони — частково християни і одної з ним віри.

Потім подався у спальню, але Берти там не було. На нього війнуло солодкуватим ароматом її нових парфумів. Вони так заряджали Теда, що він якось взяв зі столика біля дзеркала круглий флакон, втягнув ніздрями казковий аромат і навіть прочитав чудодійний збуджуючий засіб — «Лу-Лу».

Внизу на дверях дзеленькнуло. По гармидеру, що доносився відтіля, зрозумів — Берта добре хильнула.

— З ким у біса віялася? — гримнув згори Тед.

— З бахуром, — п’яно протягла Берта, жбурляючи урізнобіч мешти на високих шпильках.

Тед навіть не повірив, що може отак, нараз зіскочити до передпокою і вхопити Берту за горлянку. Аромат парфумів відразу зробив свою справу, хоча це зовсім не входило у плани роззлощеного Теда. Але «Лу-Лу» його ні про що не питали, ошелешили Ероута шквалом жаги. І це ще більше розлючувало.

— Я завтра відлітаю, а ти, суко, замість того, щоб зібрати мені валізу, знову тримала литки на плечах чергового бахура, так? — сичав Тед, нахиляючись над Бертою все нижче і нижче.

Тед відпустив одну руку і вдарив Берту в живіт. Вона впала, важко хапаючи повітря. Тед навалився на неї, б’ючи по руках, штурхаючи у тугі стегна, обтягнуті чорними шовковими панчохами. Її частий віддих обдав закличним ароматом, од чого збудження дійшло до нестями. Берта встигла лиш підвестися навколішки…

Як він ненавидів цю жінку, що лежала на підлозі, але потяг до неї був непереборний. Берта відкотилася трохи, а потім, як вправна танцівниця, одним стрибком підхопилася і стала перед ним.

— Ех ти, нещасний бовдуре, душив мене як хлопчисько. Ах, Тедді, ти довіку зостанешся дурненьким поросям, якщо твій татусь не навчить тебе, як заробляти гроші, а не копійки. Добраніч, любий. — І пішла у другу спальню. Він чув, як дружина повернула ключ у дверях і, пустивши у ванну воду, затягла якийсь затасканий шлягер на раз-два-три…

РАЗ, два, три. РАЗ, два, три…

Тед рахував так нескінченну кількість разів і тому відразу відчув, як у розмірений темп вкралась якась аритмія. Різко подався до ілюмінатора, за яким проглядався пропелер двигуна.

РАЗ, два, три. РАЗ, два, три… Ні, наче все гаразд.

Ще трохи — і вони приземляться в Індонезії, а там, Ероут був твердо переконаний, довго затриматися не доведеться. Ділити шкіру невбитого ведмедя не варто, але хіба хто забороняє помріяти про найвищу сходинку власної опінії?

РАЗ, два, три…

За мить знову вловив аритмію. Зайорзався, про всяк випадок тремтячими пальцями відшукуючи прикріплений під кріслом рятівний жилет. З чим чорт не жартує! І перш, ніж витягти його (ще жевріла надія, що він просто не дочув, не розібрався у тому ритмі), почув, як у спину вдарив шквал холодного повітря. Обличчя Ероута влипло у вікно і, якби він не був притиснутий паском до крісла, то мав би з обличчя млинець, якщо б потім хтось милостиво назвав так криваву суміш з викаряченими з переляку очима.

Блакитна поверхня наближалась із шаленою швидкістю. З кожною секундою вона трансформувалася на товстелезну скляну стіну, зіткнення з якою уже віддзвонювало у вухах Ероута розтрощеними уламками з гострими, відточеними лезами країв, крізь які живцем не пройти.

РАЗ… РАЗ-РАЗ-РАЗ-РАЗ… РАЗ-і…

Тріск і різкий крен вперед, до носової частини, означали лише одне — літак дав тріщину, або що найгірше (стовп повітря все ще гатив у спину), розколовся. Інерція самозбереження спрацювала — Ероут у нап’яленому таки рятівному жилеті подався вперед, відштовхуючи усіх і вся.

— Усім одягти рятівні жилети! — кричав пілот. — Негайно відкривайте двері і стрибайте! Спробую сісти на воду!

Пілот намагався триматися ближче до води, йому дивом вдавалося маневрувати між зеленими, густо зарослими острівцями, зіткнення з піщаним берегом яких стало б смертельним для усіх.

— Стрибайте у воду! Це — шанс…

Тендітна білява стюардеса, котра опинилася поруч і заважала Ероуту пробитися до дверей, дістала такого стусана, що відлетіла до крісла, де сидів Доулд із своєю невідступною білявою попутницею.

Метнув туди погляд і відчув, як верхня щелепа поповзла вперед. Посинілий Гренд Доулд чіпляв браслет на руку своїй сусідці і, агонізуючи, випльовував з останніх сил разом з піною якісь слова на незрозумілій мові. Не на польській!

Двері під хитанням літака могли в будь-яку мить закритись, їх могло просто заклинити. На них повис Стефан, утримуючи відчиненими. Він би сильно вдарився об металеву обшивку салону, бо його при різкому крені з боку на бік відкидало то вправо, то вліво, якби на допомогу не прийшов Майкл.

Доулд уже труп! — прострілило мозок перш, ніж Теодора Ероута хлопці виштовхнули з літака і він пірнув крізь скляну стіну величезної хвилі.

3.

Повіки видавалися важкими плямами масної глинистої землі, на самій межі яких казна-звідки проріс замість вій колючий терен, — бо чого ж так важко розплющити очі, хоча б привідкрити, щоб глянути, що там навколо робиться. Тоді вона пробує вирішити, чи варто дивитися на таке яскраве світло і терпіти тягар набряклих повік, чи миритися з темрявою, яка засмоктує її відразу у забуття, як тільки по очах різоне яскраве світло. До того ж синій вентилятор, що завжди включається в апаратній відеозапису, як починається колотнеча, викликана неполадками при записі чергової телепередачі, нервово бігає по колючому терні вій і не дає як слід розглянути екзотичну фотошпалеру, — вона монтує передачу про бартерну торгівлю, бо польські бізнесмени конче хочуть виміняти цю екзотику на український дріт або бляху. А поруч так підступно хтось заважає зосередитись:

— Ч-ч-час-с-с-с…

Марта відчуває, що зараз зірветься на крик, якщо в кадрі не з’явиться інша фотошпалера.

Чому, чому знову апаратуру заклинило?

Від злості хочеться кулаками стусонути по тому металевому панцирі відеомагнітофона, якого заклинило на одній і тій же панорамі.

— Тр-тр-треба-ба-ба, — підливають масла у вогонь хвилі ще чийогось голосу.

Е, ні, це не робота! Вистачить тримати в кадрі крупний план океану, білого зернистого піску і отруйно-зелених пальм. Все-одно, йде суцільний брак, — за сонцем не варто було знімати, он як пече немилосердно. І скрізь пісок, повні жмені…

Ага! Вона ж збиралася гепнути по тій допотопній записувальній техніці, яка зберігається як релікт у студії і все ще працює, але у темпі древньої втомленої життям черепахи.

Пісок цівкою цідиться із занімілих долонь… на вуста, що перетворилися на важкі порепані брили, куди неповороткий язик вимелює манісінькі перлинки. Це теж пісок… Ноги загрузли досить глибоко, бо не відчувають спеки, — щойно спробувала поворушити пальцями.

— Ч-ч-час-с-с-, — чує Марта за собою і зі стогоном повертає занімілу шию.

Кроків за десять од неї б’ються вітами одна з одною дві високі пальми, заводячи свою безкінечну акапелу. Вони наче солістки велетенського хору стоять на авансцені, за якою їх подруги видаються схожими на суцільний зелений мур.

— Стоп! — спробувала крикнути і не змогла. Язик змолов лише чергову порцію піщинок і вони попадали у тріщини порепаних вуст. Вистачило якоїсь миті, щоб віднайти обрій, де вода кольору індиго сходилася з блакитним небом, і зрозуміти, що то не монтаж чергової передачі про бартерну торгівлю з наїздами відеокамери на екзотичні фотошпалери.

Зник обрій, тоненька ниточка, на яку вона намотувала свою передачу.

У ній самій щось тріснуло, — з судомлених долонь посипався пісок, колючий терен знову опустився до землі і остаточно відсік екзотичну панораму фотошпалери з її марення.

Невже я опинилася у тій фотошпалері…

Зелені солістки продовжували виводити, підкреслюючи усю невизначеність її становища:

— Ч-ч-час-с-с…

— Тр-тр-треба-ба-ба, — погоджується чергова хвиля і розбиває свою сентенцію об білу невизначеність піску.

Поволі до неї все ж таки дійшло, що то не монтаж передачі, — вона сидить на невідомому березі, невідомо де, і невідомо, хто ще є поруч. Від усвідомлення того, що зрозуміла це, Марта болісно скривила у посмішці непіддатливі солончаки вуст.

Слава Богу, що палаюче сонце не позбавило мозок здорового глузду. Зараз конче треба розставити все у логічній, значить, часовій послідовності. Але я так втомилася. Відпочити б трохи і тоді вже, тоді…

Ну, а те, що її не повинно було бути тут, це точно. Це була остання ниточка, яка тріснула у мозку і огорнула всю невизначеністю, або, як сказав би учасник телепередачі про бартерну торгівлю фотошпалерами, кольоровою палітрою, яка зветься темрявою…

Не треба було вже ніяких підказок. Марта знала, що втратила час через те, що пам’ять якось помаленьку до неї поверталася. Саме через те вона не сходила з місця, боячись, очевидно, що пам’ять не посунеться за нею, а залишиться під двома великими купками зернистого білого піску, які назбирали руки, і не вдасться вже її віднайти, — тому рушить звідси лише тоді, коли повністю збереться з думками.

Не раз чула, як вгорі щось вурчало. Попервах не звертала на це уваги (мало що в монтажній може вурчати, вентилятор, наприклад), але потім той звук все ж таки прокрався усередину і, очевидно, піднявся так високо, що засів у голові і нишпорить між звилинами… у-у-у…

Щоразу оте у-у-у стає голоснішим і настирливішим. Воно змушує її пам’ять посилати у піке — у вир темряви. А це такий вагомий і поки що невизначений тромб у логічній послідовності пам’яті.

— Тр-тр-треба-ба-ба, — змушували хвилі знову й знову занурюватися у вир темряви. Це так, наче вона чекає, коли з-за чорних хмар визирне сонце…

…це так, наче з-за темряви хмар має з’явитися білий птах…

А чому думається про хмари? Чому повинен з’явитися птах? Ні, краще нехай прилетить літак і забере мене…

Гуркіт стає нестерпним. Марта різко піднімає голову, до хрусту у шийних хребцях, і бачить, як над нею, залишаючи білу нитку за собою, пронизував голубінь лі-так.

ЛІ-ТАК! ЛІТАК…

Але ж я повинна бути ТАМ! Я була ТАМ ще зовсім недавно! Я була! Була, але…

Мозок, поворухнувшись, впевнено вмостився на своє місце, повністю відкриваючи від темряви діафрагму.

І тільки тоді спробувала стати на ноги. Різкий біль пронизав м’язи, дійшов величезними голками до п’ят, наче то не її ноги, а дерев’яні патики, забиті у тугий і вологий пісок. Лише за п’ятою спробою вдалося видобути їх на поверхню і, ставши на коліна, поволі зіп’ястися на ноги. Аби не впасти, чіплялася за повітря, шукаючи точку опори. А вона не підштовхнула її до першого кроку, а навпаки, пригнула до землі і дівчина знову опустилася на коліна. Руки безпомічні, важкі, чужі,— навіть не відчуває ліва, як міцно тримає її в обіймах масивний, холодного блиску браслет із вишкіреною пащею лева.

Завертівся, закрутився логічний клубок пам’яті!

…почула дикий, несамовитий крик приреченої на загибель людини. Тріск і вдавлюючий струмінь повітря зметав усе у суцільний направлений вир.

— Матко боска! Усі загинемо, усім нам кінець! — верещала пані. До її лементу домішувалися вигуки, крики, а то й просто істеричні ридання. Голос стюардеси та команда пілота не могли перекричати вибуху людського приречення.

— Усім одягти рятівні жилети! — кричав пілот.

Усе це вже зробила Марта, лишилося тільки допомогти своєму сусідові, який, як тоді відразу відчула, занадто повільно рухався. А, може, він уже виконав усі розпорядження?

Глянула на свого попутника і від жаху, котрий межує з відчуттям побаченої поруч смерті, заклякла на місці. Гренд Доулд взагалі не рухався і навіть не реагував на загальну паніку. Синіми смужками вуст хапав повітря і закочував очі.

— Чого ви… — трясонула Марта за плече сусіда, але зупинилася на півслові.

Усе відбувалося з шаленою швидкістю, але тепер Марта прокручувала кожен кадр у пам’яті по-віль-но.

До її лівої руки потяглися кістяки. Спочатку механічно, наче команду подавав невидимий пульт управління робототехнікою, а потім швидше й швидше, переходячи в агонію, старий намагався почепити свій дивний браслет на її руку.

…вона обімліла, — поруч сидів мрець і агонізував… УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ…

Й без того спаралізована страхом, одними очима слідкувала за тим, як повернувши роззявлену пащу лева на браслеті, од чого щось тріснуло і зсередини вислизнув наконечник, схожий на надщерблене лезо ножа, старий обхопив кайданкою її руку. Металевий наконечник відразу зник, знову клацнуло (це вона не почула, а відчула) і браслет із знаком лева опинився у неї.

— …це ключ від сейфа, чуєш, яке багатство тобі дістається, землячко-о-о-о… Тусуклаїнг на півночі Суматри, «Бойд банк», сейф у формі лева. Браслет — ключ з подвійним замко-о-о-о…

У ті жахливі хвилини, коли навколо творилося казна-що, і думки стріляли у скроні вогнеметом в єдину мішень — аби не загинути, — їй байдуже було до браслета. Як могла, намагалася вивільнити руку з цупких обіймів, однак старий…

Земляк? ЗЕМЛЯК!

…на те не зважав, продовжував белькотіти, закінчення слів пропадали, замість них з рота з передсмертним хрипом виходили криваві бульбашки піни:

— …о-о-о-твори від зубів — перший ключ, на верхні натиснеш другим кінцем браслета, де левова паща — від-кри… потім наконечнико-о-о-… там усе твоє… І бере-жися Ероута (ім’я вимовлене швидко, майже з вигуком).

Ероут, Ероут — тепер Марта могла повторяти це ім’я скільки завгодно, зрештою, як і усе, що говорив тоді її земляк.

— …він тут, рудий, то-о-о-всти-и-и… і помолися за раба божого Григорія Делковича в Успенській церкві, як повернешся до Львова…

…за раба божого Григорія Делковича, за раба божого…

На останніх словах цупкі обійми розімкнулись, обличчя старого різко відкинулося вбік і навіки завмерло…

Чалапала берегом, йшла по гарячому піску, що аж рипів під босими ногами. Від постійного бажання закричати, покликати когось на допомогу, в горлі шкребло. Але кому крикнути? Скільки не вдивляється у далечінь, нікого не бачить. Та й набряклі, потріскані вуста навряд чи дадуть можливість ними рухнути, язик теж став неповоротким, а їй не хочеться, щоб він знову випльовував з рота пісок. Зараз би ковток води і вона змогла хоча б закричати від радості — що чудом лишилася живою.

Йде…

Одна…

Тільки тепер кожен її крок супроводжує відлунюване у мозку клац-клац, а як тільки спробує хитнути головою, то оте клац-клац таки відкриває щось у мозку і вистрілює в усі сторони голками (ба-га-ц-ц-ц-тво), шматує голодною звіриною (ска-р-р-рб), ранить зміїною трутизною (бе-ре-ж-ж-жи-с-с-ся Ероута). І нікуди дітися од того…

Пекуче сонце ліниво піднімається вище й вище. Коли ж воно сховається за пальмами і змилостивиться на вечірню прохолоду? А що зміниться, як сонце зайде за обрій? Буде ніч, яка, вочевидь, перетвориться на ніч жахів і, ймовірно, стане для неї останньою. Хіба браслет, якщо його відчинити, своїм лезом-ключем міг би послужити примітивною, але все ж таки зброєю захисту.

Страх жене все швидше й швидше. Марта зняла браслет і тепер тримала його розпростертим. Це її зброя. Єдина.

Ледь привідкрите око намагається крізь сонце вгледіти хоч щось, крім тоненької смужки обрію. Одне й те ж, одне й…

Розпростерте тіло побачила відразу, навіть підступна хвиля не могла його приховати і потягти за собою. Тільки лизала своїм огидним язиком, лизала.

Обличчям донизу лежала стюардеса. Її Марта впізнала по форменому одягу і довгій косі, яку носила скручену у вінок на потилиці. Тепер коса розпросталася, розтеклася доокруж жалобною хусткою.

Марта з усієї сили повернула тіло горілиць, — може, ще жива і їй конче потрібна допомога?

Крик застрягнув у горлі — на неї дивилося порожніми зіницями об’їджене рибами обличчя. Глибокі рани зіяли там, де були груди… прозорі клапті епітелію звисали з виполосканих порожнин.

Жах тупцював разом з нею на місці, одягав у свою тісну сукню. Важко дихати, стиснуті страхом груди відмовляються набирати повітря.

Марта тисячолітньою кам’яною бабою бовваніла над тілом. Заяложено викручувався з-під жорен думок рефрен «на її місці могла бути я, могла бути я, могла бути…»

Але коли величезна хвиля раптово навально розтеклася піною навколо тіла і воно гойднулося, Марта вийшла із заціпеніння, — відтягла тіло дівчини від води.

Рухатись-рухатись-рухатись — це її порятунок, бо від усього цього можна запросто звар’ювати. Вона повинна поховати стюардесу. Повинна! Тільки, де? Он там, під пальмою, подалі від води, де починається зелене місиво незнаного лісу.

Піщаний грунт піддавався легко, а лезо браслета стало таким-сяким знаряддям, з яким все ж вдавалося занурюватись глибше. Пісок з ями вичерпувала долонями.

Час від часу вона поверталась на берег, боязко озиралася довкола і змушувала себе зайти у воду. Від цього хоч трохи ставала легшою нестерпна спека. Стояла біля самого берега, широко розплющеними очима вдивляючись у воду. А якщо й до неї підпливе якесь морське страхіття і…

— Агов, дівчино! — долинуло звідкись. Прожогом вискочила з води і лише на третє — Гей! повернулася проти сонця, приклала дашком до очей долоні і побачила рухомий негатив людини. Знайомий… вона знає ту людину…

Це… Стефан!

Живий!

На набряклих вустах зяяли запечені криваві рубці. Але все ж посміхнувся до Марти і губи вибухнули краплинами крові. Од цього говорити було боляче, але Стефан на те, видно, не зважав.

— А я ж казав, що нас тут двоє натуральних блондинів… живих.

Знайомий жарт. Марта затулила обличчя руками і розридалась. Як їй хотілось кричати, що вона тепер не сама, що удвох набагато легше буде дійти до людей, але сил забракло, та й усередині ще хололо від страху і невизначеності…

— Перестань, дівчино, перестань, дорога моя П’ятнице. — Стефан обійняв Марту за плечі. — Головне, живі ми, живі, чуєш?

Від нього йшов різкий запах людського поту, такого реального і звиклого у буденному житті, що Марті трохи відлягло.

— Я знайшла нашу стюардесу, — озвалась.

— Вона поранена? Їй потрібна допомога?

— Їй уже нічого не потрібно…

Неглибоку яму копати закінчив Стефан. Він теж користувався наконечником браслета. Копав і непомітно стирав сльози. Вони перемішувалися з кривавими шрамами вуст і залишали на шкірі довгі патьоки.

І лише після того, як накрили тіло дівчини пальмовим листям, засипали піском і мовчки постояли над могилкою, подалися на берег. Марта почепила на руку браслет і уже сміливіше зайшла у воду.

Потім вони довго йшли туди, де на обрії тяглася зелена стрічка. Кілька раз минали вузьку мілину, — так починався черговий острівець, — і брели далі. Спека знову й знову заганяла у воду. Полягали на піску, виснажені водою, навіть говорити було важко. Йти нікуди більше не збиралися, — вечір на цих широтах швидко переходить у ніч…

…Марта прокинулась од відчуття того, що вона — ЖИВА. Розбудив вранішній свіжий вітер, що йшов від води, сипнув оту сентенцію в обличчя.

Стефан спав горілиць, розкинувши руки. Марта дивилась на нього і коли він знову захропів, на обличчі з'явилася вимучена посмішка. Й гадки не мала, що звичайне людське хропіння може бути таким затишним. Але пережите настількизримо стало поруч і так заятрило, що дівчина закрила обличчя руками і розплакалася. Найстрашніше, що вона щойно знову побачила тіло загиблої стюардеси і подумала, що таке ж могло статися із… Майклом.

— Єще Польска не згінела! — Прокинувся Стефан і горлав, горлав… поки не закашлявся. Виглядав кепсько, звідкись з'явились синці на вилицях.

— Що ж ми будемо робити? — все ще схлипувала Марта.

— Зараз подумаємо, — підвівся Стефан і попрямував до води. — Ми ж з тобою, люба П’ятнице, цивілізовані гомо-сапієнси, еге ж?

— Я з тобою! — подалася за ним Марта.

У воді й справді стало легше, змивались невтішні думки, поверталася бадьорість. Вони б ще поплавали трохи, та побачене на березі змусило різко податись з води.

На березі з’явилися люди!

— Ми тут! Ми тут! — обидва махали руками.

Однак видовище, яке розгледіли, стишувало рухи, насторожувало. Останні кроки з води зробили у цілковитій тиші.

На березі зупинилося три відкриті машини. З двох джипів швидко вискакували військові і, направляючи автомати на Марту і Стефана, завмерли, чекаючи наказу. Третє авто, розкішний білий лімузин, зупинилося поодаль. З-за керма вистрибнув водій, видно, начальник військових, бо стрій і повна амуніція видавали в ньому старшого по чину, і гортанно щось прокричав автоматникам. Ті відразу опустили зброю. Потім спарений у військовому однострої гречно відчинив дверцята і схилив голову перед високим чоловіком, що повагом вийшов з лімузину. Його білий легкий одяг вигідно контрастував з шоколадними тілами красунь, котрі посипались за ним з авто, хоча досі сиділи на задньому сидінні незворушно.

— Я десь бачив цього типа, — прошепотів Стефан до Марти. — Тільки де, не можу згадати…

Горда постать чоловіка у білому повагом наближалася до води. Чорні, маслинові очі відверто обмацували Мартині груди під мокрою кофтиною, на мить зупинились на обличчі, і від захоплення чоловік навіть хитнув головою. Він зупинився за три кроки і тихо, але владно, проказав:

— Ти будеш моєю гостею. А ти, — зневажливо тицьнув у Стефана, — забирайся геть!

Марта спочатку сприйняла увесь той показний фарс за якесь театралізоване дійство, тому дивилася на все з легкою зневажливою посмішкою. Не встигла навіть зреагувати на почуте безглуздя — бо звідки у наш час можуть з’явитися такі середньовічні амбіції і манери, — як двоє автоматників попід руки повели Стефана до машини, безцеремонно штовхнули в кузов, і джип відразу рвонув з місця.

— Ні! Як ви можете! — закричала Марта. — Це ж не по-людськи. Я теж поїду з ним!

Дівчина кинулася навперейми, але автоматники перегородили дорогу.

— Мій острів — мої закони! — почула у відповідь. Сильна чоловіча рука обхопила лікоть і силоміць повела до лімузина, мотор якого вже вурчав, запопадливо включений водієм.

Темношкірі красуні стояли осторонь і з викаряченими очима дивились, як борсається білявка, вириваючись з сильних чоловічих рук, така непокірна їхньому володареві.

— Відчепіться! — випручалася Марта. — Нікуди я з вами не піду. Де Стефан? Куди ви його повезли? Сте-фа-не!

Марта повернулась туди, де щойно вуркнув джип, однак нічого, крім куряви, не побачила.

— Сте-фа-не!

Від обурення, що так безцеремонно розпорядилися нею і Стефаном, та ще й силоміць тягнуть казна-куди, у Марти аж дух перехопило. Вона трусонула головою, відганяючи хвилі уже висушеного сонцем волосся, стиснула кулаки і сама пішла у наступ.

— Ану, припиніть тут грати вар’ята! Теж мені, джентльмен, манерами первісної людини у гості запрошує. Руку допомоги простягнули потерпілим, називається. А пішли ви…

Чоловік від почутого відступив на крок, чорні крила брів злетіли від здивування, вуста смикнулись у подобі посмішки. Це ще більше підлило масла у вогонь. Марту важко було зупинити.

— Чого викарячився на мене! Удаєш з себе задрипаного голлівудського красунчика? Аякже, є перед ким, он скільки дівчат за собою таскаєш… Наш літак розбився, а ти тут…

Вона бачила, як впали ниць дівчата, виставивши напоказ сонцю пишні сідниці і ховаючи голови з переляку ближче до землі, почула, як клацнули автомати, але не зупинилася, підійшла майже впритул до кремезної постаті, обвішаної золотими ланцюжками з коштовним камінням.

Такі ланцюжки вона вже бачила… на фото в газеті, де нижче йшов текст про якогось нафтового магната, що купив собі на час літнього відпочинку острів. Значить, перед нею — справжній нафтовий туз, а не розігрується сцена.

Марта підвела очі і зіткнулася з поглядом, в якому встигла вловити захоплення.

— Ти будеш моєю гостею!

4.

Другий день Теодор Ероут хлептав віскі несамовито. Іноді йому самому ставало не по собі від надмірно випитого. Але цупкі щупальці міцно тримали мозок у напруженні, позбавляли такої блаженної можливості розслабитись. І тоді Тед ревів, жбурляв урізнобіч пляшки, келихи, розганяв запопадливих одалісок, котрі своїми любощами марне намагались допомогти йому відключитися від земного і відчути плотську насолоду.

— Геть звідси! — горлав Ероут. — Я дістав благословення Всевишнього! Він милістю своєю залишив мене живим! Мене чекає велич! О, велич!

Інакше те, що він урятувався і доля так милостиво повернулась до нього, розчистивши шлях до скарбу, Тед не сприймав. І заради чого тепер житиме, нікому ні мур-мур.

Тихо, ша!

Навіть дулю скрутив і тримав у кишені, аби ніхто не бачив. Йому взагалі треба тримати себе в руках, щоб не вибовтати бодай натяком таємниці, до якої наблизив його Всевишній, і якою ще володіє ота білявка, котрій Доулд начепив браслет.

Тихо, ша!

Доулда таки шляк трафив просто у літаку. Недарма батечко казав, що у нього серйозні проблеми з тиском. Туди дорога трухлявій бестії. Але він щось таки встиг пробелькотіти сусідці на незрозумілій мові. Що? Ясна річ, не про палку жагу до білявого дівчиська, а про…

Тихо, ша!

У такі хвилини Ероуту забивало памороки і він не знав, як йому молитися: за упокій душі паскуди Доулда чи за здравіє білявки. Чергова порція віскі підказувала інший варіант, котрий був йому більш до вподоби і вартував додаткової порції пійла.

— Я дістав благословення Всевишнього! — горланив п'яно. — Велич, о-о-о, велич!

…Ероута виловили два дні тому одаліски катарського нафтового магната Ель Даві, котрі дрімали нічим не прикриті на палубі білосніжної яхти.

У воді Тед борсався недовго, близько двох годин відтоді, як поляк ще з одним сміливцем зіштовхнули його з літака. Однак здавалося, минула вічність, і його годинник «Grovana» можна викинути, бо стрілки зовсім не рухалися. Він навіть розщепив браслетку і підніс годинник до вуха. Ритмічне клацання чулося добре, а от вимір часу тягнувся занадто довго, тож «Grovana» тут сном-духом не винна. Шкода стало викидати просто так дорогу річ і він більше не намагався вловити рух стрілок.

Мабуть, сонце його добре напекло, бо казна-звідки почув тихий голос бабусі. Батько, правда, казав на тещу, що то стара відьма, але повіз усіх машиною у сільце, де конала стара, і навіть сопів, стоячи біля ліжка вмираючої. Йому шепнули, що у тещі водилися грошенята, що вона заповіла все своїй донечці і не забула про її добропорядного чоловіка та єдиного онука. Від цього вперше Тед побачив, як зволожились очі татуся. Видушував з себе сльозу батько довго, а коли вона з’явилася, продерся до ліжка тещі, нахилився до неї, єдина сльоза капнула умираючій на руку. Це її зворушило настільки, що стара спромоглася витягти з-під подушки старий заяложений ридикюль, де тримала свої коштовності, і передати його в руки зятя.

Теду того року мало виповнитись тринадцять і він збирався по-дорослому запустити руки під спідницю сусідській Моллі. З нею Тед познайомився відразу по приїзді у село. Вона чекала на вулиці, стрибала по квадратиках бруківки. Але біля ліжка умираючої зібралась уся рідня, вони тихенько схлипували, а стара пестила свого єдиного онука і шепотіла:

— Теодоре, любий хлопчику, тебе чекає у житті справжня велич…

Тед повірив кожному слову, бо бачив, як батько вчепився мертвою хваткою в ридикюль з коштовностями, і від захвату набрав побільше повітря, — він уже уявляв себе у свиті королеви і, що більше, королева радиться з ним і потім весь час посилається на думку Теодора Ероута.

Таке навіювання змусило Теда достояти до кінця, хоча за вікнами так спокусливо розсипалися від стрибків кучері Моллі і її груденята стояли перед очима. Цікаво, а як вони вистрибують разом з тілом та волоссям Моллі?

У воді, одному серед безмежжя океану, думати про велич було справжнім безглуздям. Зате так шкода було самого себе за те, що на цей раз, мабуть, він так і скацавіє від спеки і ніщо вже в житті його не чекатиме. І Тед по-справжньому заплакав. Він ревів, хоча думками був зовсім хлопчиськом, коли йому пророкували:

— Теодоре, любий хлопчику, тебе чекає у житті справжня велич…

Ероут таки перегрівся на сонці…

Але газети, що розтрубили відразу ж у вечірніх випусках про благочестивий вчинок нафтового короля, обсмоктали все до дрібниць і розставили події у часовій послідовності. Тільки тоді Тед втішився, що не поквапився і не попрощався зі своїм швейцарським годинником «Grovana», за який вгатив півтори тисячі баксами.

Про те, що знайшли пасажира із затонулого літака, відразу повідомили на берег куди слід. Тед лежав на палубі і умлівав од радості. Сонце таки добряче напекло маківку, так що одалісок сприйняв попервах мало не за морських казкових сирен. Вправні рухи оголених дівиць розтирали його тіло алкоголем, дали потягти з пляшки, посадовили у плетене крісло під тентом, від чого Ероута понесло мало не на сьоме небо од кайфу, і він не вгледів, як заснув.

Прокинувся від гуркоту. Над ними завмер схожий на джмеля гелікоптер. З нього до палуби тяглася драбинка, по якій сходив обвішаний фотоапаратами чоловічок. Хвацько зістрибнув з останнього щабля і відразу заходився клацати усіх підряд. Ероут навіть розгубився: невже оті скурвлені сирени, які його тіло відродили настільки, що він зарохкав від задоволення і ладен був відгукнутися на розтирання особливо грудастої, отак і будуть оголеними світитись перед фотоапаратами, і що ще страшніше, позувати перед об’єктивом телеоператора, котрий уже бігав по палубі і з криком шукав ракурс. До біса його ракурс! Ясна річ, те телевізійне нагле стерво зробить усе, аби пишні сідниці блимнули збуджуюче на екрані. Про яке геройство тоді можна буде говорити! Хіба хтось серйозно сприйме жіноче квоктання навколо нього?

Але оголених красунь наче хвилею змело. Тед хмикнув: знають своє місце гаремні кози, і ні за що зараз сюди кирпаті носи не вистромлять. Тед Ероут уже вибудовував речення, з якими звернеться до телеглядачів і розповість, по-перше, про захоплення їхнього «Боїнга», по-друге, про довге, мученицьке перебування у воді, і, по-третє, він обов’язково пустить сльозу і тремтливими вустами, надломленим голосом волатиме рятувати решту пасажирів з тих дірявих летючих ночовок. Це завжди зворушує глядачів настільки, що вони один одному по телефону будуть потім переказувати, як любить і бідкається про своїх попутників вірнопідданий голландської корони на прізвище Теодор Ероут. А там, дивись, його назвуть борцем за права людини. А чому б і ні? Оце буде найкраща опінія! Ероут примусив нижню щелепу затремтіти для більшого ефекту, коли говоритиме про права та безпеку у цьому зварйованому світі. Так-так, саме на цьому прикметнику після того, як хвилююче ковтне слину, мусить затремтіти нижня щелепа.

І тоді на палубу піднявся статечний, з гордою поставою чоловік. Ель Даві. І не треба було більше питати, чия то яхта, чиї то коханки крутили безсоромно сідницями, чиє небо навколо, і за чий кошт приперся сюди гелікоптер із запопадливими репортерами.

Апарати клацали безупинно, камера весь час тримала в об’єктиві незворушне обличчя нафтового короля з владно піднятим підборіддям. Крутили в основному Ероутом. Його ставили праворуч, ліворуч біля Ель Даві, і Ероут чомусь навіть не боронився, тупцювався з місця на місце, тиснув руку своєму рятівникові і дивився на нього знизу вверх очима, повними вдячності. Тільки коли спіткнувся, побачив, що оператори поставили катарського туза на ляду, тому і виглядав Ероут так дрібонько.

Потім уже без нього Ель Даві хизувався перед камерою, що запрошує потерпілого після такої страшної аварії відпочити до себе на острів Флор.

На Ероута ніхто не звертав уваги. Він поплентався до свого крісла і звідтам дивився за фарсом для сильного світу цього. І тоді Ероуту стало глибоко наплювати на своїх потерпілих попутників. Жорстокий світ мав свої закони — бал правив той, хто має шалені гроші. Але якщо Теда турбує зараз щось, то тільки одне — що сталося з тим білявим дівчиськом, якому довірив браслет покійний Гренд Доулд.

Під вечір Ероут цілком оговтався і навіть пройшовся доріжками з рожевого каменю, що чудернацько петляли між кущами, обліпленими квітами. Тому видавалося, що ти пливеш у духмяних пахощах, і вони навівають приємні думи про те, що вдасться відшукати живу чи мертву білявку. Йому це під силу. Він сильний і дужий. Він хитрий і розважливий. Він, чорт забирай, таки везучий!

А після вечері, коли вони з Ель Даві вели цілком гостинну розмову і Ероут переповів усе, що з ними сталося, прибіг захеканий начальник охорони.

— Там, на другій стороні острова, ще двоє із затонулого літака.

— Це вже забагато реклами, — ліниво протягнув Ель Даві. Замовк, милувався заходом сонця і не збирався переобтяжувати шлунок переварюванням почутого. Здавалося, навіть забув про присутність Ероута, якого аж викручувало від почутого. У животі від цікавості булькало, кипіло і пекло.

— А кого ж знайдено? — не витерпів Ероут.

Начальник охорони тільки засопів. Йому теж кортіло розповісти про це, але господар Ель Даві, як завжди, має рацію, — вдруге викликати репортерів і трубити про те, що біля Флор вештаються сторонні, передусім, не на користь охороні, навіть, якщо йдеться про затонулий літак. На те вона й охорона, щоб відразу знайти сторонніх на території господаря, а не під вечір. Він це зрозумів, але запізно. Збудження змінилось апатією і острахом, — гнів його повелителя може бути непередбаченим. Мовчав, бо відповідав, як велено, лише на запитання Даві.

— Ну то вже кажи, кого ви там вгледіли, — нарешті вимовив Даві, блукаючи поглядом далеко і так невизначено, що Ероут злякався, чи не забуде про таку цінну інформацію володар острова Флор.

— Такий худий світловолосий чоловік і білявка з довгим волоссям, — описав, як міг, начальник охорони. — Рапорт виявився куцим і тому геть спітнілий чолов’яга зібрався з духом і додав ще одне речення від себе, констатуючи побачений факт. — Білявка — вродлива європейська дівчина у білому одязі.

— О-о-о! — протягнув Тед, без слів реагуючи зовсім не на зовнішній вигляд дівчини. На тій дірявій посудині лише одна дівчина мала біле вбрання! З ними летіла ще й польська стюардеса, але на ній так класно сидів фірмений одяг — синя спідниця і біла кофтина. І якби це була вона, той мокрий з переляку бевзь так би й сказав. І все ж, почуте настільки збуджувало, що Ероут не витерпів:

— …ця, як її, спідниця, якого кольору?

— Уся в білому!

Серце в Ероута зайшлося кришталевим дзвоном. Він навіть не збагнув, що перекинув келих і в повітрі віддзвонювали кришталеві скалки, напоєні солодким рожевим вином з троянд.

— А що, тамта пасажирка дійсно вродлива? — нарешті озвався Ель Даві.

Ероут був у трансі — скарб і ключ не загинули! І плювати йому на хтиве запитання гаремного цапа. Ще трохи, і яким багатим стане Ероут! Тому з горла зірвалось одне, але таке духмяне і щемке, як піна з трояндового вина:

— О-о-о!

— І що ж вони зараз роблять там? — поцікавився Даві.

— Сплять! — виструнчився начальник охорони.

— Охороняйте їх до ранку. Я сам завтра поїду, подивлюсь на красуню. — Махнув рукою, подаючи наказ відійти.

Ероут ледве дочекався, поки Даві встав з-за столу. Чемно подякувавши, подався до відведеної йому кімнати.

Тоді Тед вперше нажльонькався як свиня…

5.

На руках, скручених за спиною, клацнули кайданки.

— Е-ей, хлопці, чого ви? — спробував протестувати Стефан. — На дідька мені здався ваш острів? Ми летіли до Джакарти, а літак, того, тю-тю, на берег нас з Мартою винесло, дякувати Матері Божій Ченстоховській, живими.

Його пхнули у відкритий кузов джипа, цілком ігноруючи почуте. Завурчав мотор і Стефан почув, як вояки гаркнули односкладно у відповідь на отриманий наказ і миттю рвонули піщаними дюнами.

— Сте-фа-не! — донеслось до нього перш, ніж їх накрили хащі тропічного лісу. Вони одразу відсікли дівочий крик вибухом дикої какофонії багатоголосся того, хто літав, повзав, бігав і стрибав у правічних джунглях.

Машина йшла то крізь бамбуковий коридор, то під темним шатром велетенських, обплутаних ліанами дерев, то крізь заввишки в ріст людини зарості папороття, які обсипали машину світло-зеленим конфеті. Неба не було видно, лише густе мереживо ліан, листя і наляканого птаства вказувало на те, що вони занурюються вглиб суші.

Усе, що відбулося так навально за останні хвилини, Стефан сприймав як звичайнісіньке непорозуміння. Як тільки вони врешті-решт кудись приїдуть, все проясниться та їх з Мартою відправлять до Мельбурна. Йому б добратися туди, і відразу з готелю Стефан дав собі слово обов’язково зателефонувати до Вроцлава. Він переконає Еву, щоб не робила дурниць з тим абортом. І ще, зателефонує додому і скаже, що страшенно скучив за своїми.

Матір Божа, Ченстоховська, допоможи мені якнайшвидше вибратися звідси! У мене стільки ще не зроблено!

У вухах дзеленчали короткі телефонні гудки із зуммером «зайнято». Стефан ніяк не міг знайти відповідних слів, щоб витлумачити усе Ганці. Він не кавалок лайна, за якого його мають оті торохнуті дикуни, він буде триматись як справжній хлоп. Ясна річ, теща зчинить галас і верещатиме, як верещать над ним мавпи, снуючись туди-сюди у верховіттях, що він — бахур і останній гноєк. Ганка, мабуть, мовчатиме… Але МУСИТЬ вибачити свого блудного чоловіка, якому зараз доводиться терпіти таке знущання над собою. Вона ж у нього сучасна кобіта і зрозуміє. А діти, Іво і Алек? У носі закрутило від жалю за ними… Але він обов’язково розповість обом, як їхнього батька в кайданках везли невідомо куди озброєні до зубів вояки, як захопили їхнього літака, а пасажири вкрали у них тонік, — і про усе-усе розповість, як тільки повернеться додому.

Нарешті зелене місиво розповзлося і машина виїхала на піщаний берег. Це була невеличка цілком обжита бухта. Більше того, усе виглядало тут вишукано і доглянуто.

До білосніжної яхти, що спокійно і величаво погойдувалася на хвилях поруч з трьома моторними човнами, вів добротний пірс, який на суші переходив у посипану дрібною кораловою крихтою доріжку. Звиваючись і розгалужуючись між кущів екзотичних квітів, вона вела до такого ж білосніжного палацу, що стояв вглибині, майже схований за кущами.

Стефан полегшено зітхнув — він потрапив у цивілізоване середовище і нарешті усе проясниться. Однак вояки мовчки випхали його з машини і кудись потягли.

— Я вимагаю зустрічі з польським консулом! — вигукнув Стефан. — І то негайно!

Однак його волання проходили повз вуха. Тепер його тягли до благенького човна, що стояв на поштивій відстані від розкішних швидкохідних суден.

— Чуєте ви, загальмовані вилупки, куди ви мене тягнете? Куди і чого?

Стефана кинули на дно старого човна так, ніби він був мішком з непотрібним мотлохом. Двоє обдертих чоловіків, низькорослих і висушених, з розкосими швидкобігаючими очима (від переляку?), уже поралися з мотором. Вони намагались уникнути поглядом того, кого їм кинули на дно човна.

На щастя, Стефан устиг повернути обличчя на бік, що врятувало ніс, який би від неминучого удару перетворився на криваве місиво. Зате права вилиця прийняла увесь тягар падіння на себе і набрякала короткими пульсуючими поштовхами. Стефан застогнав і заплющив очі. Ще кілька таких кидків, і його вилиця видметься на кулак, а він дивитиметься на отих обдертих амеб-смердючок так, як це робить камбала, у якої два ока на одному боці. Перспектива, гірше нема куди. Якщо це все не припиниться, у нього черепок буде боблятися як у інфантильного і він перестане реагувати на те, що діється поруч, хіба що, як його названа сестра камбала, випускатиме ротом замість слів повітряні бульбашки і виставлятиме вилицю з двома очима, одне з яких од подиву самé скосоочиться.

З трудом розплющив очі — до нього нахилилося знайоме червонощоке обличчя попутника, з яким летіли злощасним рейсом.

— Честь, приятелю! — пересилив біль Стефан. — Живий, живий, старий, ну, ти молодець! Їй-Богу, радий… Тільки, заради всіх святих, поясни, що навколо нас коїться? А то суцільна маячня якась. Бачиш, як мене пердолять якісь бебехнуті гнойки…

Теодор Ероут лагідно поплескав Стефана по обличчю. Дурна асоціація: так само робив Гітлер, коли благословляв унтерюгенсів. Знав, стерво, що діти загинуть, а грав з себе благословителя рейху. Цей жест ніколи не подобався Стефану, і він відсторонився, однак Ероут напучував у тому ж дусі:

— Затям собі: тебе знайшли он ті нещасні бідні рибалки од-но-го. Зрозумів? Тебе і нікого більше!

— Е ні, приятелю. Разом зі мною була Марта.

— Якщо ти будеш слухняним хлопчиком, то мусиш затямити, що ніякої Марти з тобою не було! — із злістю перебив Ероут. І додав вбік:

— Якби не Даві, я б ломаного гульдена не дав за твоє життя. Навіть бляшанки тоніка.

— То це ти у нас тоді воду поцупив? Ти?

Ероут дрібно захихикав і штовхнув Стефана носком черевика.

— Я! Я, приятелю. Мені ще жити треба і добре жити, а тобі, як вдасться…

Останнє, що запам’ятав Стефан, коли металева голка заштрика з якоюсь ін’єкцією впилась йому в ліве плече, було зовсім недоречне, майже неприродне злиття червонощокого обличчя з жовтогарячим рятівним жилетом, який ледве тримався на тому одоробалу, коли випихали його разом з Майклом, рятуючи, з літака…

6.

Їхали мовчки. Біля водія попереду незворушно сидів володар острова. Він жодного разу не озирнувся до Марти і навіть на вибоїнах утримував рівновагу.

Дівчата залишилися на березі, — Даві лиш рукою злегка крутнув, відганяючи їх від машини, і на своїй мові сказав одне-єдине слово, схоже на котяче бри-и-и-сь.

Ну й чорт з ним, з його середньовічною пихатістю. Її зараз найбільше непокоїть, чому так нагло забрали від неї Стефана. Де він? Що з ним?

Відкрите авто повагом тяглося вздовж піщаних дюн у протилежному напрямку від того, куди повезли Стефана. Різкий поворот вліво цілком змінив одноманітний пейзаж у жовтих тонах. Скільки часу вона бачила перед собою пісок-пісок-пісок і сонце-сонце-сонце, крізь яке боляче було дивитися?

Те, що вона бачила перед собою, копіювало кінокадри заокеанських стрічок, в яких оператор смакував показом шикарних вілл мільйонерів. Величезні басейни та фонтани обдаровували прохолодою, квітники — пишним цвітом і паморочливим ароматом, доріжки, мощені дрібною кораловою — де білою, де червоною крихтою, запрошували пройтися. Усе це досі було поза її реальністю. Зате тепер проступало настільки зримо, що серце зайшлося від отієї навальної краси. Голова злегка паморочилась, усю навколишню красу бачила тепер мов крізь скло.

У скронях озивався біль і човплося одне й те ж речення з газети «Daіly», недоречне у казковому оточенні, ще не протруєне феміамом райського дивоцвіття, тому цілком реальне і тривожне.

Тут відпочиває нафтовий король.

— Мартусю, кохане, почитай тен бздур! — Тоді Стефан простягнув Марті індонезійську газету «Daіly». — Попадш, на цо чловєк витрача пеньондзи!)

І фотографія… Здається, той чоловік має ім’я Ель Даві. Там, на березі, Стефан не впізнав його, хоча сказав, що десь бачив. А це ж про нього писалось, що він викупив острів на час відпочинку і привіз сюди для розваг чималу компанію молодих жінок, з якими, вочевидь, спілкується не про збут нафти. Невже і я повинна стати для нього черговою забаганкою? Але цього не може бути! І взагалі, хіба може бути таке в останні роки двадцятого століття?

Машина загальмувала біля розкішного будинку. Ель Даві сам відчинив дверцята авто і гречно запропонував Марті руку.

— Це мій гість, — представив дівчину численній обслузі, що поштиво схилилася поодаль. — Проведіть панночку до її покоїв.

Марту відразу оточили кремезні, мов чоловічі, постаті арабок. Гелгочучи між собою, показували куди йти. Метушились одна перед другою, запопадливо вишиковувалися вервечкою, вздовж якої мусила ступати по кризі сніжнобілого мармуру.

— Тут хтось говорить по-англійськи? — спробувала нав’язати контакт з безликими, майже роденівськими, молодицями. Вони знову загелготіли, ствердно хитаючи головами, але не вимовили жодного слова, тільки все хитали й хитали головами. Краще б вони цього не робили — у неї й без того все миготить і крутиться довкола.

І лише коли Марта допленталася до дверей, що мали вести ще кудись, почула дитяче:

— Вітаю вас на кейфі^[12].

До неї посміхалася молоденька арабка, ще дитя, вбране у легеньку білу сукню і такий же оздоблений гаптованим мереживом фартушок. На чорній, кучерявій голівці дивом трималась така ж заколка.

— Мене звати Омо, — дзвеніло дівча. — Це ваші апартаменти. Я вам зараз усе тут покажу.

Білосніжна зала з інкрустованою мармуровою підлогою слугувала вітальнею. Стіни з панелей білого дерева під стелею завершувалися різьбленим квітковим орнаментом. Тут вирувало стільки сонця і світла, що, видавалось, кімната позбавлена стін. Лише прозора, з люрексовою ниткою фіранка, за якою простяглася велика тераса, гойднулася при відкритті дверей.

Праворуч — спальня. Балдахін ховав обриси величезного ліжка, за дзеркалами, що йшли вздовж лівої стіни, вміщувалися шафи.

— Все, що вам потрібно, незабаром привезуть, — пояснювала Омо.

За колонами, праворуч від ліжка, у ротонді, оздобленій білим, з ледь помітними рожевими прожилками мармуром, виблискував басейн. До води вели сходи, по обидва боки яких на присадкуватих мармурових столиках стояли кришталеві вази з трояндами. Дихати тут було легше, звідусіль тяглася прохолода.

— Я б води холодної випила, Омо, — нарешті заговорила Марта.

Омо крутнулася на одній нозі, потім зойкнула, гречно вклонилась і запросила до вітальні.

— Прошу. Що бажаєте? — і перед Мартою відчинилися дверцята заповненого усілякою всячиною бару.

Серпанок перед очима заважав чітко і реально сприймати усе навколо. Побачене мінялося рекламними кольоровими слайдами. Марта жадібно пила якийсь сік і не могла напитись. Тільки кубики льоду, що торкнулися порепаних вуст, дали змогу трохи розігнати туман перед очима.

Поки Марта пила і довго пережовувала несмачну у порівнянні з львівським «Світочем» цукерку, у вітальню туди-сюди снували безликі молодиці, розпаковували пакунки, розкладали перед Мартою одяг, кількість якого могла скласти колекцію салону жіночого вбрання, потім ховали це все у шафах і з поштивим поклоном задкували до дверей.

Нічого собі початок нового життя, — холодок небезпеки розповзався по всьому тілу. Може, якби вона не була такою втомленою і так не боліла голова, вона б спробувала розібратися, в якому становищі опинилась.

— Я вам приготувала ліжко, — вгадала її думки Омо. — Відпочивайте.

— Так буде найкраще, — підвелася з крісла Марта. Ковзнула поглядом на терасу. Там відпочивали люди. За столиком спиною до неї сидів господар острова. І другого, рудого, товстого чоловіка, на коліна якому вмостилася голісінька дівчина, котра щойно вийшла з басейну, вона теж знає. Вони ж летіли у тому літаку! Дякувати Богу, і він врятувався. Може, щось знає про Майкла, про Стефана отой РУДИЙ, ТОВСТИЙ. Слова, якими подумки охарактеризувала зовнішність попутника, — НЕ ЇЇ.

(…Бережись Ероута. Він тут. Рудий, то-о-ов-стий…)

Раптом холодне і лякливе відчуття правди піднялося в ній: Ероут тому тут опинився, бо полює за скарбом і те, що йому потрібний ключ — зрозуміло, як Божий день.

Кинулася до столика, на якому залишила браслет. Він лежав на місці. Поки що! Але ж Ероут його шукатиме! А знайшовши, розраховує отримати браслет з поясненнями, що й до чого. Може, віддати ту металеву фіговину Ероуту? Ні, краще продати за квиток до Мельбурна і найголовніше, щоб допоміг вибратись звідси. Нехай усе йде під три чорти: і Ель Даві з його витребеньками, і казна-який скарб, і невизначеність. Жила ж вона якось без багатства, без комфорту, без боязні, без пригод. Якось було…

Давай, валяй далі, совдепівська вихованко. Принеси Ероуту браслет на тарілочці. А він його забере, наплює на тебе і твою ментальність, ще й іржатиме з тебе. Не будь цілковитою дурепою!

Але настирливо випереджало хаос думок застереження померлого.

…Там усе твоє. ТВОЄ…

А й справді, чого це вона має віддавати ключ від скарбу тому Ероуту? Яке він має на нього право? Ясна річ, — абсолютно ніякого, оскільки її застерегли від нього.

…усе ТВОЄ…

Браслет треба негайно заховати так, щоб його ніхто не знайшов! А там — побачимо, — вирішила Марта. Тільки, де заховати, якщо Ероут переверне усе, раз опинився на острові біля неї. Не подався далі, куди летів, а сидить і пильнує її. Може, навіть Ероут і уб'є її, якщо не віддасть браслет і не розповість про його таємницю.

Е ні, вона не буде наївною дурепою! Це — у минулому. Новий шмат життя — це нові клітини розуму, а не тарілка манної каші, і добряча порція роз-суд-ли-вос-ті!

Кидається від вікна — куди ж заховати браслет? Він блискучий, його відразу знайдуть, куди б не запхала. Очі перебігають з одного предмета на інший. І лише коли ковзнула поглядом по цілому ряду пляшечок з різнокольоровими лаками для нігтів, знайшла, що шукала.

— Омо, чекай на мене у спальні! — майже крикнула на дівчинку і та блискавично метнулася виконувати наказ нової господині.

Швидко замалювала поверхню браслета білим лаком. Залишилось одне — почепити його на рельєфний виступ різьбленого білого листочка вгорі, на панелі. Підсунула до стіни легку канапу, поставила на неї крісло, видерлася на нього і прилаштувала-таки браслет. Глянути б, як вийшло. Марта примружує очі і відводить голову трохи назад — щоб краще роздивитись, чи розчиняється фарбоване тіло браслета на тлі білого орнаменту. Однак серпанок не дав такої можливості. Несподівано накрив усю і потягнув кудись у сріблясту імлу…

7.

Усе складалося для Теодора Ероута якнайкраще. Якихось півгодини тому він відправив єдиного і такого непотрібного свідка подалі від острова Ель Даві, та сподівається, що той поляк до кінця днів вчитиметься вимовляти своє ім’я, пісяючи від марних потуг під себе. А про те, аби пригадати, з ким потрапив на Флор, взагалі зась, — Тед вибрав з арсеналу психотропної амуніції, як здавалося, саме те, що треба. Лишив поляка живим, але…

А от що робити з Мартою, а саме так поляк назвав те дівчисько, ще не вигадав. Звичайно, якщо вона припаде до вподоби Ель Даві, тоді проблем буде набагато менше. Нехай забирає її у компанію до своїх кіз, його це не турбуватиме. Хіба що відбере одну дрібничку. Але про це — нікому.

Тихо, ша!

Вуркіт машини, що під’їхала до палацу, змусив Теда з невластивою дебелим людям моторністю опинитися біля вікна. Нарешті! Як він і чекав, то був Даві з новою лялькою. Вона таки припала йому до вподоби, інакше б не привіз її в машині як справжню королеву.

Тед викручувався біля вікна. За легкою фіранкою на всю стіну вікна стрибав з одного кінця до другого, вигинав шию, присідав, підскакував і, нарешті, побачив те, що хотів.

Даві гречно відчинив дверцята і простягнув Марті руку, допомагаючи вийти з машини. Вона ж сперлася на його правицю. Тут Ероут смикнувся і завмер, готовий, якщо треба буде, до смертельного стрибка, — на руці дівчини віддавав холодним блиском браслет із знаком лева.

Захоплення побаченим настільки вибалушило йому очі, що тіло викрутилося дивним па і Ероут позадкував з кімнати, отакий собі капельмейстер-везунчик, — махне диригентською паличкою і задзвенить мажором бравурний марш на честь його воскресіння. Тільки шепне служці, яку приставлено до Марти:

— Красненько перепрошую, — виспівував сам до себе Ероут, удаючи, що розмовляє з служкою, — але мені, як джентльмену, не випадає турбувати вашу гостю через та-ку со-о-о-бі дрібнич-ку-у-у, яку забув в її апартаментах. Та-а-ке со-о-о-бі брязкальце із вишкіреною пащею лева-а-а-а!

8.

Марта лежала на величезному ліжку. Не хотілося розплющувати очі та втрачати побачене далеке рідне місто, маму, подруг. Все це миготіло на іншому кінці планети, в іншому світі, за яким так тужно, і який уже не хочеться міняти на інший. Жила ж якось… (Чому ж це «якось»! Нормально, як усі, тягла від зарплати до зарплати, вистоювала у чергах за маслом, хлібом, мирилась з нестачею води, із щоденною гризнею на роботі). Але ті проблеми аж ніяк не йшли у порівняння з теперішніми.

Раціональний склад розуму попервах відмовлявся приймати оту всю беліберду, яка вирувала навколо неї. Поруч безвилазно сновигали жінки-примари, німою лавиною летіли на слабкий порух руки. Іноді над нею жалібно шепотіла Омо. У такий спосіб довідалася, що дістала сонячний удар і пролежала без тями (скільки точно днів, запитає в Омо) чимало часу. Чимало, бо їй весь час снився один і той же сон. Не раз, не два і не три… В ньому вона падала в темряву і намагалася не знайти там чогось, а позбутись. У цьому вона стовідсотково впевнена, але так і не збагнула, чого повинна була позбутися. Тепер, коли сили знову до неї повернулись, і зник з очей підступний серпанок, вона не встане з ліжка, поки не збагне, чого конкретно повинна позбутися.

Омо знову присіла біля Марти.

— О, моя господине, коли ж ви очуняєте? — тягло речитативом дівча. — Наш господар так про вас дбає, стільки одежі прислав вам, стільки коштовностей. Тільки щойно я вийду з вашої кімнати, як хтось перевертає усе тут шкереберть, порпається у шафах. Щодня прибираю. Почалося все з того, що я не виконала вашого бажання і не пересунула крісла у вітальні…

Марта не дала дівчинці договорити, різко сіла на ліжку. Тепер вона знала, кого повинна позбутись!

Омо здивовано кліпала очима.

— А сьогодні хтось нишпорив у нас? — перепитала дівчинку.

— Та-а-ак, — зіскочила з ліжка Омо. — Яка радість, що ви вже очуняли!

Марта сперлася на плече дівчинки.

— Ану, спробуймо пройтися до вітальні.

Уже з дверей прикипіла до пишного різьблення на стінах, примружила очі, ступила ще кілька кроків — і побачила браслет там, де його прилаштувала. Його не знайшов Ероут! Не знайшов!

Це було вчора. А сьогодні Омо урочисто повідомила, що її господиню запрошує на вечерю володар острова Флор.

Омо розсунула дзеркальну стіну, за якою на вішаках зваблювали шовкові, парчеві, шифонові сукні, блузи, спідниці. Акуратно складена хмаринка напівпрозорої білизни. Взуття теж мало своє місце.

— Іду на ви! — підбадьорила Марта саму себе і почала ретельно підбирати вбрання на вечір. Чекав на неї отакий собі прямий ефір, який повинен, нарешті, розвіяти її невизначеність. Швидше б!

Марта переглянула весь гардероб. Мала добре треноване око та й досвід, що і якого кольору їй пасуватиме найкраще. Розцяцьковувати себе не збирається, одяг — теж свідчення твоєї натури, твого стилю життя. А вона звикла бути на екрані діловою жінкою, впевненою у своїх вчинках, мудрою і урівноваженою.

Вибрала з-поміж усього барвистого мотлоху довгу темносинього кольору шовкову сукню, верх якої обсипано чудернацькими прикрасами з ланцюжків та різнокольорових скелець.

— Омо, принеси-но ножиці і позрізуй оце, — вказала на металеву клумбу, що прикрашала сукню.

Дівча широко відкрило очі від такої руйнації, але слухняно і акуратно почало виконувати наказ, складаючи відрізані прикраси у кришталеву піалу.

На столику стояла ціла колекція парфумів. Можна було б досхочу насолоджуватись фантастичним ароматом «Gіvenchy», «Тribu». Знайшла улюблену «Magіe noіre». Аура цих парфумів завжди додавала їй впевненості і рішучості.

Йшла коридорами, у нішах яких мліли нерозгадані почуття мармурових античних красунь. Високі каблуки вицокували сходами, — так вони з Омо опинились в другій половині палацу, розділеному сходами навпіл.

Двоє арабів, що з’явилися невідомо звідки, поштиво відчинили перед нею двері. Звідти на неї війнуло страхом. Це не просто переляк, а тваринне відчуття жаху собаки, котру зараз позбавить життя волохата рука гицеля. І немає куди від такого приречення дітись. Її загнано у глухий кут. Прямий ефір видавався тепер дитячим лопотанням, копійчаною опереткою у порівнянні з тим, на що наштрикнулося її життя.

Марта ступила крок…

— Боже, поможи!

…і опинилася у величезному приміщенні. Це не була одна зала. Увесь простір мав сучасний європейський дизайн, який ігнорує поділ на кімнати, і тому створює відповідний просторовий ефект.

Двері нечутно зачинились і не встигла Марта зіщулитись і заскавучати від страху, як до неї подався дебелий, рожевощокий попутник. На неї насувалося матеріалізоване зло, ім’я якого Ероут!

Ворог був так близько, що вона відчула, як від нього війнуло терпкими парфумами. Це не позбавило жаху, просто тепер вона знала запах свого страху. Просто знала, а це вже чогось варте для того, щоб хоч трохи оговтатись і не брести далі навпомацки у суцільній темряві невизначеності.

Вбраний у легкий костюм з білим метеликом на товстій червоній шиї, він простягував до неї руки і з наліпленою етикеткою посмішки белькотів:

— Яке щастя! Яке щастя залишитися живим після такої катастрофи! Дозвольте мені, нарешті, відрекомендуватися подрузі по нещастю. Теодор Ероут, голландський бізнесмен.

Схопивши обидві Мартині руки, цілував їх, припадав до невидимих знаків від браслета, винюхував його слід.

— Марта Квитко, я з України, чули про таку державу? — спромоглася скривити вуста в тремтливій посмішці. Вона, виходить нікудишня артисточка, зовсім не може опануватися. Ну, давай, зіграй-но щось розумненьке не перед відеокамерою, а ось тут. Що, несила?

Ероут нарешті переконався у відсутності браслета і німо викарячився на дівчину. Марта вивільнила руки і продовжувала боронитись од студеного повітря, яке гнав страх.

— Я до свого вуйка в Мельбурн зібралась. І маєш тобі, така біда. А ви до Мельбурна чи до Джакарти летіли, пане Ероут?

— До Ме-ме-мельбурна, — запнувся Ероут, ковтнувши слину.

— Ну от і добре, разом і полетимо. Чи не так? — і отримала цілком виправдану щодо бон-тону змогу глянути на широке, з бігаючими очима, спітніле обличчя. Вистачило миті, щоб визначити, що її не збираються звідси відправляти. Принаймні, це не входить у найближчі плани Ероута.

Теодор тільки руками розвів.

— А це, панночко Марто, наш рятівник, — змінив тему розмови Ероут. Його мова набрала урочисто піднесеного тону і Ероут речитативом, подібно мусульманській молитві, тягнув одухотворено Е-е-е-ль Да-а-а-ві-і-і-і…

Цей сучий син, що стоїть зараз з келихом у руці на три сходинки нижче від паскуди Ероута і милується своєю величністю, таки має намір зробити з мене наложницю. Тому й прибрав Стефана, з дороги…

Ероут знову й знову тягнув е-е-ель…ві-ві-ві-і-і. Та Марта його вже не слухала.

— О, пан Даві такий джентльмен! Такий дбайливий і уважний, що я мало не забула за лавиною його дарунків: а де ж ви діли Стефана?

— Bay! — тихо ахнув Ероут від такої зухвалості.

Та Ель Даві важко було вивести з рівноваги. Жоден м’яз не смикнувся на обличчі.

— Той чоловік полетів далі, а ти — мій гість! — І жестом запросив до столу.

Підносили дивовижні страви, наливали духмяні вина, яких Марта ніколи не бачила і не куштувала. Задля годиться, не висловлюючи жодних емоцій з приводу поданих кулінарних див, наче щодня їла і пила подібне, підчепила виделкою кілька листочків салату. Повільно пережовувала, обмірковуючи, що і як робити далі.

Вона опинилася між двох ворогів. І з двома відразу не дасть ради. Через силу змушувала посміхатися до них, дякувати за піклування про її здоров’я, відповідати дотепами.

Ловила на собі погляди Даві. Він відверто милувався Мартою. Усе в ній: зі смаком підібрана сукня, чудове волосся, закручене на потилиці, паморочливі парфуми і невимушеність, — справляло магічне враження.

— Я дуже вдячна за турботу і гостинність, — удавати з себе емансиповану дурепу було несила. (…лялечка Барбі… давай, крутони-но щось звилиною… Час-с-с…) — Але буде краще, коли ми, услід за Стефаном, поїдемо звідси завтра разом з паном Ероутом. Він бізнесмен і людина зайнята. Та й мені буде безпечніше відчувати в дорозі надійне плече людини, з якою довелося стільки пережити. Чи не так, пане Даві?

Марта дивилась в очі Даві, очікуючи відповіді.

— Ні! — підвівся з-за столу володар острова. — Ероут завтра поїде, а ти — ні! Ти мій гість!

Що дозволяє собі ця зухвала жінка, як сміє перечити йому?

Однак Марта не відвела очей, знизала плечима і… засміялася. Потім піднесла келих і сказавши щось на незрозумілій Даві мові, висушила його до дна.

І тільки біля дверей знову повернулась до своїх ворогів, ковтнула клубок жаху і голосно прокричала українською мовою нікому, крім неї, не зрозуміле:

— Якщо я доживу до ранку!

Майже бігла до своєї кімнати. А жах, великий і моторошний, сунув за нею і сичав:

Першим почне діяти Ероут! Ероут!

     Почне!

          Першим!..

Напруження, що пережила за вечерею, стало вищим випробуванням від усіх її прямих ефірів взятих разом докупи. Як би там не було, а поверталася додому після передачі знаючи, що має змогу відпочити і відключитися від усієї тріскотні. Тепер, навпаки, напруга зростала у шаленій прогресії. Поруч немає редактора, котрий би відредагував, скоректував думки або хоча б натякнув, що робити.

Що робити? Що? Крижані ляпаси її страху шукали виходу.

А що… А якщо зіграти на хтивих емоціях Даві? Наприклад, зробити з Ероута гвалтівника! О, тоді голландця за секунду змете звідси. Хіба навіжена кров араба дозволить терпіти конкурента?

— Знаєш, Омо, ти не йди від мене, залишайся тут.

Марта уже знала, що робитиме.

— Але ж до вас повинен прийти наш господар або інший гість, — боязко підвела очі дівчинка.

— Звідки це ти взяла?

— Так тут заведено. До таких жінок, як ви, завжди вночі хтось приходить. Це називається любощі.

— Е ні, Омочко, це не про мене. — Тут таке… Знаєш, як тільки побачиш, що ваш гість, такий собі товстий та червонощокий Ероут, прийде сюди і надумає задушити чи пристрелити мене, тивідразу біжи до свого господаря і попередь його, що та паскуда Ероут хоче… Ну, як ти кажеш, любощами без моєї згоди зайнятись.

Омо від почутих слів розкрила рота і тихо ахнула.

— Вас убити? Але ж ви така вродлива…

У двері постукали і вкрай перелякане дівча пішло відчиняти. Коли вона повернулась, круглі від переляку очі відбивали одне — прийшов Ероут.

— Гадаю, нам є про що поговорити, оскільки я завтра зранку від’їжджаю, — почулося за дверима.

Омо метнулася за штору, а Марта прикипіла до крісла. Ероут прихопив з собою пляшку якогось пійла.

— Давайте пом’янемо тих, хто загинув у цій жахливій аварії.

— Давайте, — погодилась Марта, якій і справді не завадив би ковток чогось міцного.

Вона подала важкі кришталеві склянки і Ероут, розливаючи, продовжив:

— Шкода, що раптова смерть забрала пасажира, біля якого ви сиділи. Таке перенапруження не для старших людей. А ви знаєте, що мій батько, здається, знав його. Колись вони разом воювали на Суматрі. Чи знають у вашій Ук-ра-ї-ні про такий острів?

Марта мовчала. Те, що Ероут відразу взяв бика за роги і заговорив про її земляка, змусило серце добре калататися. Виходить, це все правда про скарб. ВСЕ, що сказав Григорій Делкович.

— Я відразу звернув увагу на прізвище Доулд, царство йому небесне, — одним ковтком перехилив склянку Ероут. Від випитого на очі набігли сльози, їх він не витирав, а навпаки, шукав зволоженими очима Мартиного погляду. Марта й справді зиркнула на Ероута. Діставши такий поблажливий допінг, Теодор збуджено продовжив:

— Весь час думав: звідкіля чув це прізвище, а коли побачив, що перед смертю бідолаха подарував вам браслет із знаком лева, зрозумів, що не помилився. Так, це той самий Гренд Доулд. А його браслет переконав мене в цьому остаточно (Ероут знову наповнив склянку). До речі, надзвичайно чіткий орнамент батаків.

— Кого? — перепитала Марта.

— Це плем’я у індонезійських аборигенів таке, батаки називається. Браслет — зразок їх творчості. До того ж, я бачив подібну різьбу на скіпетрі в одному альбомі. Гадаю, ваш браслет теж міг би зацікавити етнографів Індонезії, адже його зроблено туземцями. А це зараз, самі знаєте, цінний народний промисел…

Марта пригубила склянку. Усе, що говорив Ероут, скидалося на правду, якби її не застеріг перед смертю Григорій Делкович, а не Гренд Доулд, як називав покійного голландець. Але, з іншого боку, якби не аварія, вона так би й не довідалася, що летіла поруч із земляком. Делкович мав нагоду Марті розповісти про те, що він з України. Однак не зробив цього ні в «Боїнгу», ні на летовищі тієї страшної атолової країни, де вони просиділи як заручники всю ніч. Зробити це його примусила тільки смерть.

Виходить, має рацію Ероут. Делкович таки не Делкович, а Доулд. З таким прізвищем жив старий, а справжнє заховав від людей. Навіть не хотів, щоб хтось знав, що він розмовляє по-українськи, знає Львів, Успенську церкву…

— Очевидно, перед смертю Доулд вам розповів про мистецьку цінність браслета для народностей Індонезії, — перебив думки Ероут.

Марта надпила з склянки.

— А ваш батько не розповідав, як познайомився з Дел… Доулдом?

— Вони були найманцями на Суматрі у складі нідерландського корпусу. Тоді, ви мабуть знаєте з історії, туземці захотіли самостійності. От і довелося їх втихомирювати.

— Значить, звідти і браслет, про який ви говорите?

— О, так! Доулд ще хвалився перед батьком, казав, що сувенір отримав.

— Виходить, Доулд зробив щось добре тим батакам, оскільки отримав такий подарунок?

— А хіба він вам про це не розповідав? Я ж бачив, як він вам щось бурмотів, коли чіпляв на руку браслет. Тільки не зрозумів, на якій мові ви розмовляли.

Червоні очі Ероута дивились люто.

— Я теж нічого не розібрала, — підвелася Марта. — І браслет мені він не встиг подарувати. Мене штовхнув у воду Майкл. Молю Бога, щоб і він, і Стефан лишилися живими. Ви про них щось чули? Знаєте?

— Сядь, не стрибай навколо мене і не корч з себе сестру-жалібницю. Наплювати на всіх! — загримів Ероут. — Мене цікавить одне — браслет. Він у тебе, я сам бачив. Тільки ти його десь добре встигла заховати. Але ти мені його віддасиш доб-ро-віль-но, — у тебе іншого виходу немає. Цей нарваний Ель Даві, аби ти знала, справжнісінький сексуальний маніяк. І залишив тебе тут лише для того, щоб торохнути кілька разів, а потім, як набриднеш, у кращому випадку відведе до стада кіз, яке вештається за ним. Або, як не будеш задовольняти його сексуальні девіації, віддасть отим бевзям, що шуліками кружляють навколо палацу, охороняючи господареві сідниці та його дорогоцінний член.

На довершення сказаного, Ероут видобув з кишені газету і тицьнув Марті:

— Ти вже мертва, дурепо…

Марта навіть руки за спину заклала. Не збирається вона вислуховувати теревені Ероута. Це їй наплювати на нього і на його слова. Ероут казиться і не знає, як підступитись до неї.

Зиркнула на Ероута. Той цмулив з склянки і навіть не дивився на дівчину. Рідина у його склянці нагадувала кислоту, її руйнівну силу Марта відчувала усім тілом. Кислота з кришталевої склянки шипить, в’їдаючись у тіло: ти вже мертва…

Тремтячими руками розгорнула «Daіly» і завмерла. На першій сторінці у чорній траурній рамці побачила своє фото, праворуч фото Делковича і стюардеси…

…усі врятувались, загинуло троє пасажирів. Це Гренд Доулд з Нідерландів, Марта Квитко з України та польська стюардеса авіакомпанії «LOT» Агнежка Дубницька. Як ми повідомляли, останнього з розшукуваних пасажирів, громадянина Польщі Стефана Метися знайдено живим два тижні тому…

Далі Ероут не дав можливості дочитати. Ковтнув останню порцію пійла з утробним кві-ккк, вихопив газету, акуратно згорнув її учетверо і заховав до внутрішньої кишені маринарки. Запалив цигарку, для форсу пустив кільце диму просто в обличчя Марти, і лише тоді мовив:

— Ну що, красуне, сама бачиш, твої справи кепські. Даві з тобою манірничати не стане, ти ж — мертва. Дійшло? А ми б могли домовитись, якби ти віддала мені браслет і розповіла, що шепнув у твоє прекрасне, поки що, вушко старий телепень Доулд.

Губи у Марти пересохли, але торкатися склянки було страшно. Її усю ще пекло, роз’їдало та доїдало. Поворушила пальцями ніг, вони видалися крижаними.

— А ви що думаєте, Стефан буде мовчати і дивитися на моє траурне фото, коли знає, що я жива?

Ероут засміявся. Тремтіло усе його вгодоване тіло. Він примружив око і зиркнув на дівчину:

— Тю, та хто ж повірить у дебільне мимрення розумового каліки? Сумніваюся, що він взагалі зможе щось членороздільне вимовити…

Ероут знову хлюпнув у склянку. Він уже святкував перемогу, розмірковуючи, як про всяк випадок тицьне Марті на квиток до вуйка і пообіцяє, що зранку забере її з собою.

— Ну, то як, кицю?

Марта таки примусила себе пригубити пійло. Зробила ковток — благала Господа, аби думки стяглися докупи і вона спромоглася хоч на якусь дію. Рішучу, бо оте фото в газеті розв’язувало руки усім, крім неї. Її взагалі не існує. Тільки-но видобулася з мозку ця фраза, як відразу мало не зайшлася від обурення — ну, вже ні, такого вона не допустить!

Встала і різко розвернувшись, пожбурила важку кришталеву склянку у вікно. Серед нічної тиші дзвін розбитої шибки пролунав справжнім вибухом.

З-за штори до дверей тінню метнулась Омо. Щось лише війнуло біля Ероута. А Марта, схопивши з столика розпиту Ероутом пляшку, наступала на нього і кидала йому в обличчя слова на тій же мові, якою розмовляла з Доулдом.

Ероут нічогісінько не розумів, тільки сила, з якою видихувала дівчина слова, була страшною і незламною. Вибалушені очі його заметушилися, закліпали, Ероут випадав зі своєї тарілки — дійшло, що так лементувати могла людина, яка, попри усю видиму приреченість, стане на свій захист і боротиметься до кінця.

На таке Ероут навіть не сподівався. Ну, найбільше, що могло статися, це лавина прокльонів та водоспад сліз. Ба, що більше, найвищим виявом його перемоги повинні стати благання дівчиська врятувати її будь-якою ціною. Роль ангела-хоронителя злазила зі шкіри і покривала масне обличчя червоними плямами.

Марта на якусь мить перевела подих, похитала головою і знову глипнула на Ероута. Видихнула тихо, навіть розважливо, як видалося Теодору.

— Аби тебе шляк трафив, Ероуте, паскудна твоя душа! Не бачити тобі браслета, сучий сину. Забирай геть звідси свій свинячий зад і дуй, поки той сексуальний маніак Даві не зробив з тебе свого гаремного козла.

Ероут остовпів. Не сподівався, навіть не передбачав такої реакції.

Крізь розбите вікно чулось важке тупотіння охорони, гучні окрики.

— А тобі зараз я ще ось що скажу, тільки зажди хвильку.

Дівчина перевела дух, на мить прислухалась і навіть схвально кивнула до Ероута.

— Добре тут працює охорона, чи не так?

Метнула швидкий погляд на двері, які ось-ось мали відчинитися, набрала побільше повітря і заходилась верещати:

— Зараз тут з’явиться той сексуальний маніак, як ти, негіднику, посмів назвати нашого рятівника Ель Даві, дасть наказ хлопцям з охорони і вони відріжуть тобі те, чим ти намагався мене збезчестити. Ну, як, коцуре? — запитання проказала пошепки.

Ероут хапав ротом повітря. Перед ним українське дівчисько грало вар’ята і комедія для нього поверталася трагічним боком. Не встигла вона закінчити його ж перефраз, навіть, обличчя так спотворила, як зробив це він хвилину тому, коли у двері поквапливо зайшов Ель Даві у супроводі численної охорони і малого чортеняти, якого Тед не помітив за шторою.

Омо кинулася до Марти:

— Наш володар врятує вас від любощів цього чоловіка!

Марта притулила до себе дівчинку і стала перед Даві, холодна і спокійна, — наче то не вона щойно дала відсіч Ероуту, вибухнувши так голосно, що відлунювало у другому кінці палацу.

— Тебе ніхто більше не буде турбувати, — промовив Даві. — А Ероут від’їздить з мого острова негайно! Готуйте катер. — З цим вийшов, злегка вклонившися Марті.

Дівчина не ворухнулася.

Теодора Ероута виводили з кімнати озброєні охоронці.

9.

Стефан поволі приходив до тями. Усе, що відбувалося останнім часом (а минув день чи тиждень, не знає), видавалося довгим страшним сном. Але ж, на Бога, у нього ніколи не було отієї загальмованості у мові, якоїсь інфантильності, що і зараз так чітко вловлюється у кволих рухах, словах. Хтось наче висотав з тіла усі м’язи.

Сидів у зручному кріслі на терасі лікарні, ноги дбайливо прикриті простирадлом, і йому не дошкуляє надокучлива мошва. Тільки бачить, як поруч метушиться медсестра-індонезійка у білосніжному фартусі з червоним хрестом на грудях і у такій же високій шапочці.

— Усе гаразд, пане Метисю, — посміхнулася до нього.

Стефан саме намагався второпати, чому зникла з тіла пружність м’язів, але медсестра, її голос, відразу відігнали думку геть. Стефан невдоволено звів брови, — забув, про що тільки-но думав. Усе підкорилося голосу медсестри. Чоло смикнулося, видно, знову не по-людськи, бо відразу відбився жаль у погляді великих очей індонезійки.

— Але ж ви живі, — ніби виправдовувалася дівчина. — Вас знайшли рибалки неподалік нашого селища і непритомного привезли сюди, у лікарню острова Ентанго. Вас шестеро врятувалося з літака, а троє, — зітхнула, — загинуло. Це старий голландець, польська стюардеса і молода дівчина з Ук-ра-ї-ни.

Вона по складах вимовила останнє слово, бо, мабуть, ніколи не чула про таку країну.

Як, троє? — німо переварював Стефан. Боявся, що знову загубить зміст почутого і тому повторював без слів: як, троє, як — троє… Хіба троє? ТРОЄ? Це хвилювало, і Стефан попервах не міг збагнути, чому. Піт виступив на чолі, але він вперто тримався за своє: ЯК — ТРОЄ?

Полегшення прийшло відразу, як зрозумів, чому хвилюється. Загинуло не троє, а двоє пасажирів. Марта теж врятувалась і вони були разом, поки не зустрілися з тими навіженими психопатами. Якби зараз замовкла медсестра, він би зібрався з думками і… Але дівчина не переставала говорити.

— Усіх уже відправлено, кого до Джакарти, кого до Мельбурна, залишились тільки ви і пан Майкл Харріс. Он, погляньте, він йде сюди.

Стефан знову загубив думку і покірно тягнувся важкими очима у тому напрямку, куди показувала медсестра. Вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти і відчути, що він знає того хлопця. Дякувати тобі, Матір Божа, Стефан не забув обличчя Майкла, значить з пам’яттю не такі вже й пропащі справи.

Тепер тіло Стефана зреагувало по-новому, його не судомило, навпаки, почуття радості були такі щирі і бажані, що з очей покотилися сльози.

— Егей, друже, бачу, ти йдеш на поправку! — Майкл підійшов до Стефана. — Гадаю, нам варто перехилити по склянці за твоє воскресіння, як ти на це?

Стефан для більшої переконливості у знак згоди кілька разів хитнув головою. Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі. Але очі не відпускали Майкла. Видно, здорово і йому перепало, бо одна шкіра та кістки лишилися. Великі синці під очима ховалися під крислатим капелюхом, насунутим низько на чоло. Кисть правої руки забинтована, в очах неспокій. Але це минеться, — поправив себе Стефан. Усе закінчилося. Вони ж серед людей!

— Ну, то як, пройдемося? Тут неподалік є пристійна кнайпа. Там і поговоримо, окей? — наполягав Майкл.

Допоміг Стефану підвестися. Різкий біль від довгого сидіння різонув по м’язах і Стефан мало не заточився. Але рука Майкла та допомога медсестри дали змогу втримати рівновагу.

— Ану, давайте по-маленьку, — приказувала медсестра. — Ось так, крок за кроком.

Провівши їх до виходу з невеличкого, з білої цегли мурованого будиночка, в якому розміщувався місцевий шпиталь, вона передала Стефана під Майклову опіку.

— Дозволяю лише по одній порції доброго дрінка! — крикнула навздогін.

— Йес, мем! — махнув на прощання Майкл. — А ми з тобою знаємо свою норму, чи не так?

Це був явний натяк, відразу по інтонації зрозумів Стефан. І коли за якусь секунду мозкові звилини зібралися-таки докупи і манісінька молекулка забігала і вибухнула спогадом, хлопець посміхнувся. Він згадав, що має на увазі Майкл.

Кнайпа й справді містилася недалечко, відразу через дорогу. Час від часу тут проїздили маленькі вантажівки або пробігала юрба босоногих дітлахів, після них відразу вимуровувалася стіна непроглядного пилу. Перехожі од цього кидались урізнобіч, і тільки барвистими привидами бродили у самому центрі піщаної бурі худі півні.

Стефану важко давався кожен крок, він упрів і аби не допомога Майкла, зашпортався б у дорожній пилюці на втіху місцевій дітворі.

— Нічого, Стефане, — заспокоював Майкл. — Я теж недавно на ноги зіп’явся. Але тепер усе позаду. І ти потерпи ще трохи.

Але ноги все ж не слухалися, плентались, залишаючи по собі борозни у червонястій пилюці.

Стефан ніяк не міг збагнути, чого йому відмовляють ноги, руки. Все ж у нього було гаразд, він не отримав жодних пошкоджень, навіть подряпини не мав після того, як з літаючої розвалюхи дістався на берег, хіба кілька синців, щось схоже на ті прикраси, з якими мало не щодня повертаються додому його сини Іво та Алек.

Це і Марта може засвідчити. Бо не троє загинуло, а двоє. Таки двоє!

Стефан полегшено зітхнув, — він знайшов нещодавно загублену думку. Навіть міг заприсягтися, що й з головою у нього було все гаразд і не міг він стати недорозвинутим ембріоном, здатним лише слину пускати та інфантильно белькотіти. Скільки разів, сидячи на терасі шпиталю, думав про це, але завжди якась величезна червона пляма заступала думку, і як тільки Стефан кліпав очима, думка остаточно зникала, — кожного разу перемагала ота триклята червона пляма. І ще — вона огидно гиготіла і позбавляла Стефана можливості відшукати втрачену сентенцію.

Майкл поставив перед Стефаном склянку. У ніс вдарив приємний і збуджуючий запах алкоголю. Метись розумівся на добрих напоях, а це було таки класне віскі. Він навіть знає його марку, зараз збереться з думками і згадає. Тільки, як потім вимовить назву, коли язик теж якогось біса перестав слухатися?

Стефан вдихав запах віскі, наче наповнював власний мозок необхідними для повноцінного функціонування ефірними парами.

— Давай, Стефане, за повернення до життя! — підняв склянку Майкл.

Руки Стефана тремтіли. Віскі хлюпалося, коли намагався піднести склянку до рота. Друга спроба, як і перша, виявилася марною.

— Не відступай, друже! — підтримав склянку Майкл.

Метись пив жадібними ковтками. Майкл тримав денце склянки поки не побачив, що вона спорожніла. Сам поставив її на місце.

Стефан відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Поворушив язиком: чи зможе щось членороздільне видушити з себе? Але алкоголь робив своє, — виводив із заціпеніння.

— Який сьогодні день? — довго видобував з себе, ледве-ледве даючи раду з неповоротким язиком.

Щоб розібрати сказане, Майкл ближче нахилився до Стефана.

— Сьогодні двадцять перше червня.

Стефан втупився в одну точку. Як добре, що вона не червоного кольору і не розповзається в очах. Він спробує швидко обміркувати почуте. Вилітали вони з Варшави сьомого.

Дякую тобі, Матір Божа Ченстоховська, що повертаєш мені пам’ять.

Значить, оговтався він через два тижні.

…Сте-фа-не! — устиг впіймати окраєць думки перш, як червоняста пляма почала налазити на очі.

— Марта жива! — з неабиякими труднощами видобув з себе.

— Ні, друже, на жаль, ти не знаєш, вона… вона загинула.

Майкл відвернувся вбік, очі шукали когось у іншому вимірі, і Стефан шкодував, що у цю хвилину він не побачив його обличчя, бо тоді б Харріс зрозумів, що він говорить правду.

— Загинуло дво… — з рота потяглася тоненька цівка слини.

— Я знаю, тобі теж шкода Марту, то справді чудова дівчина була.

Майкл блукав сумними очима десь далеко.

Стефан теж замовк. Він розумів настрій Майкла. Почуття, що зародилось між Майклом та Мартою на тому летовищі, коли вони потрапили у халепу, торкнулося душі хлопця. Але ж…

— На, читай.

Майкл видобув з кишені легких білих штанів газету. Її прихопив з дозволу головного лікаря Мааса, котрий щодня отримував пошту. «Daіly» привозили разом з іншими газетами з Суматри на баркасі, в якому зранку возили на продаж рибу. Це була позавчорашня газета, але Майкл вперто носив її у кишені і не викидав. Може, хотів показати її Стефану? Хто зна!

Стефан упізнав «Daіly». Це та ж сама англомовна індонезійська газета, яку він просто заради цікавості, бо летіли до Джакарти, купив на тому торохнутому летовищі і яку потім давав читати Марті… Що він запропонував тоді прочитати?

Руки не слухались і пальці не могли розгорнути сторінку.

Майкл трусонув газетою, розправив її на весь формат і поклав першою сторінкою перед Стефаном.

— Ось тут…

На знімках, обрамлених товстою чорною рамкою, Стефан відразу впізнав і старого голландця, і стюардесу, яку вони разом з Мартою поховали на острові, і… Марту!

— Сте-фа-не!

Як багато хочеться сказати, але не годен, язик зробився неповороткий і геть відмовляється слухатися. Він втомився, йому конче треба відпочити. Але зараз Стефан спробує зібратись і сказати про найголовніше, що його заділо за живе, поки він ще спроможний хоч якось белькотіти, змішуючи слова з в’язкою ниткою слини, яка все тягнеться й тягнеться з рота.

— Сте-фа-не!

Хтось зіграв з українкою припаскудний жарт. Про це він поміркує у зручному кріслі на терасі лікарні. І якщо Матір Божа Ченстоховська буде до нього милостивою, він дасть раду своїм думкам і, можливо, збагне, звідки взялась ота червоняста масна пляма.

— При-не-си мені… «Daіly» за сьо-о-о-ме червня, — зводив тисячотонний вантаж очей на Майкла. — Ц-це ду-же важ-ливо і… замов ще келишок.

10.

Перед очима стояло власне фото у траурній рамці. Куди б не відводила очі, скрізь зримо бачила своє зображення. І так довго втупилася в нього, що очі самі заплющуються, бо на них звідусіль давить чорна стіна смерті з надписом, що її офіційно оголосили мертвою.

Фото у траурній рамці миготіло скрізь: лежало на журнальному столику, визирало з-за фіранок, спускалося зі стелі, множилося на підлозі, по стінах, — не варто навіть роздивлятись доокруж, бо скрізь — власне фото у траурній рамці.

Марта так і заклякла на одній точці, — само по собі виходило, що на газетному фото зображено її друге я, — вольове, рішуче, хоробре. Його вона втратила назавжди, — тут її імідж бойової репортерки нікому не потрібний. А вона залишилась така, як народилася, зі своїми непристосованими до дійсності комплексами. Це зараз, у цю секунду ставало фактом, бо інакше б досі друге я уже б щось обдумувало наперед.

Що ж маю робити, що?

Друге я мовчало серед суцільної пустелі крижаних скалок.

Стало холодно. Готова була впасти на канапу і — нехай усе летить шкереберть, — хіба вона має силу якось протистояти? Та й як себе поводити у цій ситуації?

— Пані, пані! — тягла Омо за руку Марту. — Того червоного і товстого повезли на Суматру.

Дівча вже вдруге торочить те саме, але її господиня зовсім не реагує, дивиться скляними очима в темряву і мовчить.

— Що? — нарешті глянула на дівчинку.

— Та кажу ж вам, Ероута повезли на Суматру, я бачила, як його посадили на човен і повезли, — втретє товкмачила Омо.

— Ах, це ти, Омо…

Ероута уже тут немає, але від того мені не легшає…

— Та ви мене чуєте? — Омо мало не плакала. — Не бійтеся, його тут вже немає. — Дівчинка притулилась до Марти.

Кожен думав про своє.

Цього разу Омо поталанило з господинею. Другий рік прислуговує заїжджим паням, а такої хорошої ще не зустрічала. Жодна не почастувала її цукеркою, навіть не дивились у її бік. Усі пихаті, жадібні до суконь, прикрас, до алкоголю охочі. Не те, що нова господиня.

Дівча глянуло на Марту, але вона все ще сиділа незворушно, занурена у власні думки, тільки легенько пестила кучеряву голівку Омо. А як би Омо хотілося, щоб господиня знову розповіла щось цікаве. Скільки усього знає її пані!

Виявляється, живе вона у місті, де на кожному кроці зустрічаються кам’яні леви. І місто називається іменем сильного і мужнього чоловіка — Львів. Омо вже чимало знає і про Україну, і про дивні гори Карпати, де ростуть величезні дерева сме-річ-ки, шумлять гірські потоки і не виїдає очі пісок пустелі. Дивно, що немає там пустель. Чому, не розуміє Омо.

Тяжкий стогін зірвався з вуст Марти — їй потрібно негайно рятуватися! Треба, треба! Тікати, бігти звідси геть, подалі від того, хто дозволив, щоб з її життям так вчинили.

Ледве стримувалася від бажання податись до Даві та кинути йому в обличчя те, що знає, — він сам санкціонував її траурне фото в газеті. Сам! І якщо один ворог зник з її очей, то другий — тут, поруч, — і не знати, хто з них підступніший і страшніший.

Якщо усе розставити на свої місця, то втеча з острова стає на перше місце.

Вона повинна вирватись з острова, знайти скарб, за яким полює Ероут, і зрозуміти, за які такі заслуги зроблено подарунок, коли Делкович прийшов на індонезійську землю поневолювачем? Занадто багато питань — і так мало відповіді…

…невже я сама відродилась і почала мислити не категоріями професійного репортера, а власними?

11.

Майкл Харріс понуро брів єдиною вуличкою прибережного селища. Його вже відпустили з лікарні, тому змушений був оселитись у невеличкому готельчику, очікуючи, поки надійдуть гроші з Мельбурна. Головний лікар Хенрик Маас дозволив за свій кошт замовити розмову з Мельбурном.

Шефа, хоча Майкл на пошті назвав телефоністкам насамперед цей телефон, на місці не виявилося. Попросив з’єднати з секретаркою. Попервах ошелешив шквал радісних вигуків і виявів захоплення його мужністю. Майкл навіть слухавку тримав поодаль, — так бурхливо висловлювалися почуття. Однак кожен черговий вигук секретарки давав початок новій темі і фіксував вартість даремно витрачених за розмову грошей.

— Мені буде приємніше, коли ти усе це розповіси мені наодинці, серденько, — зупинив секретарку Майкл. — А поки що запиши адресу і позичте мені на квиток.

Тепер чекав грошового переказу. А готельчик — єдине на все селище місце, де можна було отримати теплувату воду для гоління і дякувати господареві за те, що погодився чекати на оплату. Правда, готельчик теж занадто розкішна назва для обдертої плетінки на дерев’яних палях, відкритої з усіх боків щедрими щілинами у стінах і в підлозі.

Але більше нічого путнього не можна було знайти на Ентанго — так називався цей острівець, найближчий до Суматри з південної сторони Індійського океану.

Тут жили рибалки та робітники латексових плантацій. Вони становили основну масу жителів єдиного на весь острів селища і щоранку двома вервечками тяглися урізнобіч. Одні — на берег з традиційною молитвою наповнити човни відбірним тунцем, другі — вглиб острова, де в лісах росли каучуконосні гевеї, маніок. Вони теж молилися, щоб їхні бідони, які носили на плечах, швидше наповнювалися важким і в’язким латексом.

На Ентанго була і своя радіостанція, двічі на день, зранку і увечері читалась інформація, переписана з газет, хоча іноді передавали й місцеві новини, якщо вони, звичайно, траплялися. Тому прогулянка Харріса ні в кого не викликала особливого інтересу, усі уже знали, що то йде чоловік із затонулого літака і якого лікував Хенрик Маас, — так передали по радіо.

Майкл побував на пошті, відвідав дві-три крамнички, знав, де знаходиться кнайпа і навіть камера попереднього ув’язнення.

Учора увечері він бачив, як два поліцейські тягли в кутузку п’яного як ніч малайця. У відповідності до чинних законів за таке правопорушення на нього, виявилося, чекав суд.

— У наших краях така справа ох як непроста! — біля Харріса зупинився старий чолов’яга з густо порізаним глибокими зморшками обличчям, що ріднило його з такою ж землею, — бурою, густопорепаною і висохлою.

— Я знаю, хто ти, — продовжував малаєць. — Ти Майкл Харріс із затонулого літака і тебе лікував головний Хенрик Маас.

Голос теж мав по-старечому скрипучий, здавалось, от-от посиплеться пісок, як тільки знову перемелить кілька слів.

— І що, дійсно такі суворі закони на рахунок зайвої склянки? — перепитав Майкл.

— Передусім, закон мусить бути в голові написаний: не вмієш — не пий.

— Маєте рацію, — погодився Майкл. — З ким маю честь?…

— Фатухелу, ліхтарник Ентанго.

— А хіба є ще така робота? — щиро здивувався Майкл.

— Ходімо, побачиш. Тобі й так нема що робити, гроші поки не прийшли, — і рушив вузькою вуличкою, що вела до пірса.

— А якщо ти, хлопче, відчуваєш смак до нашої судової системи, то знай: справа про те, що хтось когось бебехнув палицею, приміром, може розглядатись у різних і незалежних один від одного судах. Все залежить од того, чи був побитий або той, хто бив, місцевим, чи так, як ти — янкі, голландець, француз або ж англієць.

Спускалися вуличкою, Фатухелу ніс в руці бідон керосину. Темрява, видно, не заважала йому — за довгі роки він вивчив дорогу. Обходячи вибоїни та бухти канатів, впевнено прямував до кам’яного стовпа ліхтаря біля самої води. Відсунув запобіжне скло великої розбовтаної лампи, прикріпленої на вершечку, долив керосину, поправив гніт і почвалав далі.

— Ще п’ять залишилося…

Вітер з океану тягнувся то слабкий і рівний, то раптово переходив на різкі пориви, і тоді дрібно скреготіли вивіски над крамничками, в яких за дня торгували рибальським начинням. Лопотіли полотнища парусини над одинокими штабелями з’їджених іржею металевих бідонів.

— Такі різкі перепади вітру — до зміни його напрямку, — нарешті старий ліхтарник повернувся до Майкла. Сказав, як пропустив крізь себе напругу прожитого, в якому звідав усі людські таїни, — тому й знає, що то значить — зміна вітрів.

Вмостилися на лавчині, Фатухелу запалив цигарку і продовжив молоти жорнами:

— Колись на Ентанго тьма-тьмуща суден стояла. Пахло фініками, ладаном, шкірою, губками. Світло ліхтарів, а їх тоді втричі більше було, служило для капітанів орієнтиром. Вони знали, що на Ентанго можна стати на рейд, як треба… Тепер керосинові ліхтарі запалюю за звичкою: немає великих суден, хіба що глитай Сітархурт, є тут у нас такий, своє судно ставить. Отаке тепер життя, важко, — намолов жменьку наболілого старий і замовк. І лише коли допалив цигарку та неквапливо розтер недопалок ногою, продовжив:

— У нас тут радіо передавало, що ти юрист. То скажи мені, навіщо у нас існують незалежні один від одного суди? Хіба так повинно бути?

— Ні.

— Отож і я так думаю… Тільки, хіба хто до голосу такого, як я, прислухається? Хто буде на нього зважати? Хто хитріший, того й правда.

З океану вітер чимдужче давався взнаки, бив холодними палицями по плечах.

— Час відпочити, — підвівся з лави Фатухелу. — Вдосвіта гасити ліхтарі. Ех-хе-хе…

…А тепер Майкл у доводиться тинятися по селищу без діла. Іноді зранку йому вдавалося підробити на кухоль пива — тягав на спині величезні кошелі з тунцем. А по ночах боліли покалічена нога та зап'ястя лівої руки. Снилися жахи, ніби він не може відчинити двері літака і змушений загинути під вагою чорної води. Хапав останній раз повітря, натикався на крісла, на мертвяків, що вже плавали по салону. І лише в найдальшому кутку, куди ще не підступила чорна вода, знаходив величезні темнофіалкові очі. Вони горіли вогнем надії на порятунок, от тільки б він зміг рвонути на себе двері. Майкл навіть крізь сон чув, як вони уже піддаються і навіть починають скрипіти. Повертався до животворного темнофіалкового вогню, але… усе раптово поглинала чорна вода.

Прокидався і лежав до ранку з розплющеними очима, або стояв біля вікна. Жодного разу не побачив, коли старий Фатухелу гасив свої ліхтарі. Може, то й на краще, коли не бачить, як гасне вогонь… Та й взагалі він не хоче змиритися з тим, що вмерло темнофіалкове світло.

…я штовхнув Марту у воду і вона повинна була потрапити на берег. Бачив, як вона вправно відпливала від літака. Усіх знайшли, а її — ні…

Прохання Стівена видалося більш, ніж дивним. Хто тут може зберігати газети двотижневої давності? Але ж пообіцяв бідоласі, що виконає його прохання.

Зазирнув до аптеки, — провізор руками розвів. У крамничках теж ніхто не тримав старих газет. Контингент кнайпи взагалі стверджував зворотне, її господар вмів рахувати рупії, а до читання газет не висловлював жодного інтересу. Вистачало місцевих новин, переданих по радіо. Крім того, завжди траплявся охочий попліткувати клієнт.

Навмання звернув на першу-ліпшу стежку і як зголоднілий пес побрів на спокусливі пахощі кави. За кілька кроків побачив просту вивіску «Кава» над маленьким баром. Звідти долинала спокійна танцювальна музика, радіо запущене зовсім тихо, очевидно, його ніхто не слухав. Маленький вентилятор безшумно крутився в круглому отворі над входом. Мухи схвильовано дзижчали і билися у довгі шворки з кольорового пластика замість дверей.

Добрий ковток справжньої кави зараз не завадить. Про всяк випадок занурив руки у кишені легких парусинових штанів і намацав кілька монет, — на каву вистачить.

Молоденька малайка з білосніжною квіткою у смолянистому волоссі приємно привіталася.

— Вам щось принести?

І коли на столику з’явилося маленьке порцелянове горнятко, Майкл з насолодою зробив перший ковток і заплющив очі. Якби далеко не першої свіжості колись білий легкий костюм від «EDEN», який увібрав нудотний сморід риби, він би почувався у власному кабінеті, коли саме так розслаблявся від напруженого ритму роботи. Він навіть може погортати газету, — дарма що «Daіly» двотижневої давнини. Однак знав наперед, що скорботне повідомлення про загибель трьох пасажирів вкотре не дасть можливості перегорнути на іншу сторінку.

Газета просто лежала перед ним. Майкл ковтав каву, а в голові крутилось одне й те ж: я бачив, як Марта відпливала від літака…

Роздуми перервала господиня кав’ярні.

— Шкода дівчат, вродливі. Дивно усе це, але у нас ніхто не пропадає безвісти. Тіла завжди знаходять…

Відповіді не чекала, подалася за шинквас.

— Як? — крутнувся на стільці Майкл. Він хотів знову покликати дівчину, але саме у той момент до кав’ярні влетів невисокого зросту юнак.

— Дідько б їх забрав! — не звертаючи увагу на Майкла, обурювався. Рухливі очі мерехтіли туди-сюди, хлопець не знаходив собі місця, чорний чуб так вилискував, що здавалося, збирав на собі усі громи-блискавки.

— Даке, дай мені холодної води, та мерщій. Здається, ті лобуряки присунуться зараз сюди разом з товстозадим Сітархуртом.

Даке зойкнула і зникла за дверима, що вели, очевидно, на кухню. Майкл чув, як брязнули дверцята холодильника і дівчина наповнювала склянку водою.

Хлопець витирав хустинкою піт з чола і не переставав говорити:

— Чуєш, Даке, той тварюка Сітархурт знову переполовинив мій улов. Я довго терпів, а сьогодні не змовчав. Він перемацав усього тунця, а купив і відправив на Суматру лише половину. Решту навіть не віднесли до холодильника, кинули під сонцем, — уже мухи доїдають.

— Це мій брат Ліан, — тремтячою рукою Даке поставила склянку з водою на шинквас і сумно посміхнулася до Майкла. З усього було видно, повідомлення про прибуття непрошених гостей таки добре її налякало.

— Ліане, а цей пан з того літака, що затонув два тижні тому.

Ліан перехилив одним махом склянку з водою:

— Привіт, Майкле. Я бачив, як ти кошики тягав на спині. А той Сітархурт, що тебе найняв, мало не луснув зі сміху: мав добру економію на електриці, бо не довелося йому транспортера запускати, — знайшов вар’ята, що за гріш сам, мов струмом торохнутий, працював. І той вар’ят ти, Майкле. Та я теж із тих самих вар’ятів. А кому гроші не потрібні? От і терпиш таких, як Сітархурт, поки терпець не увірветься.

Різнокольорові стрічки на дверях затріпотіли і троє курдуплів, серед яких визирнув і Сітархурт, уже стояли на порозі. Сітархурт прочовгав до найближчого стільця і впав на нього.

— Нумо, хлопці, розберіться з цим правдолюбом Ліаном! — Наказував, витираючи спітніле чоло величезною брудною хусткою. — Додайте, скільки я йому винен. А ти (кинув у бік Майкла монету), піди, віднеси на смітник кошики з рибою, які стоять під холодильником.

— Зараз ми тебе з Ліаном віднесемо туди! — спалахнув Майкл. — Чи сам понесеш відсіль свої дорогоцінні сідниці?

— Хо-хо-хо! — сипнув дрібним маком Сітархурт. — Дивіться, хлопці, якого покровителя має Ліан! Невже твоя цнотлива сестричка Даке прийняла в обійми цього красунчика? Може, в його штанях і є щось, але грошей — ні сена^[13]. Це точно.

Майкл не дав можливості Сітархурту далі теліпати язиком. Одним стрибком опинився біля нього і так пхнув у груди, що той перекинувся на підлогу разом з благеньким стільцем, кумедно тріпочучи ногами.

Двоє курдуплів з кулаками кинулися до Ліана.

Майкл свого часу добре оволодів різними прийомами боротьби, яких навчився у спортивному університетському клубі, і тепер миттю зорієнтувався. Стрімкий розворот, різкий випад ногою — і разом з потрощеним стільцем ще один непрошений гість полетів на підлогу.

Ліан мужньо боронився. Влучний удар Майкла потрапив нападнику у щелепу саме тоді, коли він намагався опустити кулак на голову Ліана. Але, очевидно, Майкл не розрахував силу, бо попередній малаєць швидко очуняв і нагородив Майкла добрячою затріщиною. Кров цвіркнула з носа і залляла сорочку. Маєш тобі: мало того, що він весь просмердівся рибою, тепер буде ходити у закривавленій сорочці. З цим самолюбство Майкла не могло ніяк змиритися. Він схопив ніжку розбитого стільця і пішов у наступ. Вгледівши палицю в руках заюшеного Харріса і розуміючи, що зараз нею пройдеться по хребтах цей нарваний янкі, двоє малайців кинулись з кав’ярні, проклинаючи дурну затію Сітархурта. Розбіглись урізнобіч, залишивши свого боса лежати на підлозі і тріпотіти куцими ногами.

Майкл з Ліаном підійшли до власника найбільшого на Ентанго судна. Увесь гонор вийшов з Сітархурта, він безпомічно лопотів ногами і марно пробував підвестися. Майкл тицьнув палицею у величезний живіт, від чого переляканий глитай як скунс випустив смердючу руладу і перестав смикатися.

— Забирайся звідси, гидото! — Майкл дав копняка Сітархурту, який ставши рачки, повз до виходу. Ліан і собі добряче стусонув у товсту сідницю.

— Ну то що, Ліане, допоможемо нашому благодійнику віднести свої дорогоцінні сідниці до найближчого клозету, чи він сам собі дасть раду?

Сітархурт не збирався слухати далі — смикнувся навтьоки.

Сумно виглядала така затишна ще кілька хвилин тому кав’ярня. Даке, схлипуючи, підмітала підлогу. Хлопці й собі взялися їй допомагати, ставили на місце столики, піднімали стільці. Але, глянувши один на одного, зайшлися реготом. У Ліана з майки залишилися одні тоненькі шворочки. У Майкла набряк ніс, та й кривава пляма на сорочці додавала йому жалюгідного вигляду.

Даке розпростала спину. Здивовано глянула на брата, на Майкла, і сама засміялась:

— Ось зараз закінчимо прибирати і я вас виперу, нечепури!

Хлопці швидко прибрали у кав’ярні і з готовністю віддали себе у руки Даке. Дівчина відправила їх у душ, прилаштований на подвір’ї за кав’ярнею, і видала кожному по пухнастому свіжому рушнику. Майкл до того ж отримав шорти і футболку, бо увесь його брудний одяг Даке заходилась прати. Потім вони утрьох вечеряли.

— Скажіть, у кого я можу знайти старі числа «Daіly»? — поцікавився Майкл.

— Я купую, — відповів Ліан. — А Даке зберігає, іноді її клієнти люблять погортати газету.

— Зараз я принесу. — Даке вийшла з-за столу і за хвилину з’явилась з цілим оберемком газет.

— А навіщо тобі, судара^[14] Майкле, старі газети? — поцікавився Ліан.

— Поки що не знаю, але Стефан, який летів зі мною у тому літаку, ви ж знаєте, він і досі лікується у Мааса, попросив дістати «Daіly» за сьоме червня.

— Ось, тримайте. — Даке знайшла потрібне число.

Майкл взяв газету, проглянув її, але нічого особливого там не побачив. Увечері, у готелі він уважніше перегляне кожну сторінку.

— А чого ти, Ліане, сам рибу не відвозиш на Суматру? — поцікавився, коли заховав газету у кишеню шортів.

— Ти бачив мою моторку? Це ж не човен, а стара кокосова шкаралупа, без морозильника, без потужнього мотора. Поки я доберуся до найближчого базару на Суматрі, до Танджунау, і там почну продавати рибу, — вона зіпсується. От і продаємо Сітархурту за безцінь. У нього на судні морозильна камера є, а мотор який! А таким, як я, нікуди діватись, — зітхнув Ліан. — Жити ж якось треба, та й сестру заміж збираюся віддавати, посаг збираємо.

Даке затулила розпашіле обличчя руками і вибігла з-за столу.

— Вона у мене працьовита, кмітлива, — вихваляв сестру.

Вони ще трохи погомоніли і Майкл побрів до готелю, пообіцявши завтра навідатись і забрати випране Даке вбрання.

У тісній клітині готельної кімнати знову розгорнув газету. Що ж могло там зацікавити Стефана? Що так бентежило його? Очевидно, у газеті від 7 червня він побачив якусь важливу інформацію, яка ще й досі не дає йому спокою. Майкл ще раз переглянув кожну сторінку, але нічого цікавого для себе не помітив.

12.

Лицедій?

Лицедій! Це слово увірвалося таким міцним розрядом у мозок, що Марта стрепенулася: спала чи ні, чи це просто їй примарилося, написалось підсвідомо, чи прошелестіло поруч. Але це було саме те, що треба. Іншої ради немає!

Але… Марта не могла б сказати, що Даві занадто наполегливий і надокучає залицяннями. Фактично власноруч викресливши її з списку живих, заховавши тут на острові, він повинен би досі більш відверто висловити свої наміри.

Але у поглядах Даві вловлювала не просто пристрасть. Чого йому бракує? На неї Даві дивився не як на цукерку чи іграшку, це вона відчуває. А що, коли Даві прагне справжнього, великого почуття, позбавлений його через рабську догідливість своїх коханок?

Значить, лицедій?!

Лицедій!

Вона скористається цим заради своєї мети.

Після ганебного виселення Ероута стали проводити більше часу разом. Біля басейну сиділи тільки удвох, хоча на собі Марта відчувала погляди з вікон — її пронизували стріли ненависті, убивав шепіт прокльонів знехтуваних одалісок.

— Я ніколи не пила кокосове молоко, — сказала якось Марта, бо треба було щось говорити, а у такі хвилини, коли вони залишалися на самоті, всередині відразу леденіло від страху і вона боялась, що її паганеньку гру розкусять, і тоді…

— Навіть не знаю, як до кокоса підступити.

Даві дивувався.

— Я накажу принести.

— Ні, ні, ні! Давайте знайдемо кокосову пальму і самі назбираємо кокосових горіхів. Пішли? — і вже злітала з-за столу.

Даві дивувала у цій жінці безпосередність, якою вона нехтувала його іменитою ієрархією. Ставилася до нього як до свого знайомого, у котрого залишилась погостювати. І не інакше. Він полюбив часті прогулянки з Мартою. Вона закидала його численними запитаннями і поки він давав пояснення, що й до чого, — проходив день, а таємничість дівчини з України ще більше віддалялася своєю нерозгаданістю. Вночі він не спав, чув її сміх, і разом з тим відчував, як знову і знову загортається у досі незнаний шовк всеохоплюючого почуття, котре досі зовсім не бентежило ні душу, ні серце. Ні на мить не жалкував, що сховав Марту від усього світу, залишивши тільки для себе. Але тепер той, хто завжди з погордою дивився на жінок, боявся одного — втратити те почуття, яке зародилося до українки.

З Мартою Даві ставав самим собою, звичайним чоловіком з сильними і вправними руками, які не цуралися бавитися з кокосами, полювати з палицею на рибу, зривати з колючих кущів незнані Мартою квіти, переносити її через потічок, дно якого вкрите гострим камінням, і шаленіти, ледь торкнувшись її тремтливої руки, вловити паморочливий аромат подиху.

Даві знав прекрасні жіночі тіла, вмів розбурхати у них шалений вогонь пристрасті, але тепер втратив голову перед незбагненною українкою. Не допомагали вишукані любощі улюбленої Селіли, покірної у всіх його потребах. Ель Даві забув про своїх коханок, він не кликав до себе навіть Селілу.

— А тут корали ростуть? — знову посипались запитання Марти, як тільки-но вони ступили на посипану кораловою крихтою доріжку парку.

— Так. На заході мого острова, зі сторони Суматри, є коралові рифи. Я накажу, тобі принесуть букет коралів.

Марта аж захлинулася. Раптово, навіть не сподіваючись, вона почула (нарешті!) усе, що хотіла.

— А де це?

Даві показав рукою у протилежну від пірса сторону.

Там була Суматра!

— Тоді давайте краще самі займемось підводним плаванням, як ви на те? Правда, я не вмію користуватись ні маскою, ні ластами. Але, гадаю,швидко б навчилась і ми могли б самі побувати там, де ростуть корали.

Вона глянула на Даві широко відкритими очима і посміхнулась, — од цього з’явилось нічне відчуття і розлилося по тілу шовком одухотворення.

— І ми станемо справжньою парою під водою…

Чи це йому почулося?

Тепер у її купальні стоїть усе готове до втечі. І, що найголовніше, вона знає, куди треба пливти. Марта уже кілька разів тренувалась в басейні, вовтузилася з кисневим апаратом. Нехай Даві думає, що Марта готується до того, що наобіцяла йому. А дзуськи!

— От, якби я так вміла плавати! — захоплено вигукувала Омо.

— А ти хіба не вмієш?

— Ні.

— Ну, так стрибай до мене, я навчу.

Час невблаганно збігав, і це було не на її користь. Після вечері Марта завжди поспішала до себе, залишаючи Даві одного. Він забував про свій апломб і просив, щоб вона залишилася. Небезпечна гра затяглася і вимагала логічного завершення. Якщо і сьогодні увечері Марта знову скаже ні, Даві просто безцеремонно торохне її, де заманеться.

— Завтра ми зможемо удвох попливти до коралових рифів, — кинула Марта на прощання. — Піду, потренуюсь…

Йшла і розуміла, що увечері мусить непомітно вислизнути геть. Вона дасть собі раду, бо знає, в який бік пливти.

— Так ми будемо плавати? — щебетала Омо.

— Я ж обіцяла. Іди, переодягайся.

— А я вже давно готова, — зірвала дівчинка з себе легку одежину.

— Ну, то йди до басейну, зараз і я за тобою.

Омо крутнулася на одній нозі і миттю вилетіла із спальні. Марта чула, як задоволено вигукнувши, з розбігу Омо шубовснула у воду.

Марта уже тягнула крісло до того місця, де під стелею висів її браслет, коли почула несамовитий крик дівчинки: «Пама! Пама!»

Кинулася до басейну.

— Омо, Омо, що з тобою? — і заклякла, побачивши на воді розпростерте, обличчям донизу, тіло дівчинки, зі спини якої у воду сповзала, вкрита червоними і жовтими кільцями, стрічка півтораметрової змії. Вона уже занурила трикутну смертоносну голову під воду і направлялась туди, де падала тінь і дно видавалося майже чорним.

Не тямлячи себе, Марта рвонула назад і понеслась коридором. Сходами у супроводі одалісок статечно піднімався Даві. Першою за ним дріботіла Селіла.

— Даві! Даві! — закричала Марта і кинулась до нього.

Тільки цей голос змушував його забувати про горду поставу. Збентеженим птахом летіла до нього Марта і кликала на допомогу:

— Даві, там Омо, змія, пама… її вкусила!

Поруч тихо ахнули жінки і лише Селіла закричала гортанно, і тому приглушено, з майже зміїним шипінням:

— Це ти повинна була вмерти, а не Омо!

Темношкіра красуня заметалася в істериці, рвала на собі волосся і сипала прокльони:

— То ти, біловолоса гадино, в усьому винна! Через тебе забув про нас наш повелитель! О, Даві, ти не кличеш більше ні мене, твою улюблену Селілу, ні іншу жінку на своє ложе. Без нас проводиш ночі, не любиш нас, не даєш щастя понести від тебе…

— Досить! — гнівно вигукнув Даві. Він віддавав накази, тримаючи за руку Марту, яку трясло з переляку.

По сходах уже тупотіло з десяток охоронців. Вони бігли туди, де залишилася мертва Омо.

— Я піду з ними! — рвонулась Марта. Та Даві не відпустив, вів за собою.

— Пусти мене, пусти! — пручалась Марта. — Я не збиралася забирати тебе у коханок!

Даві таки вловив щось у погляді Марти (невже побачив там своє приречення?) і відпустив дівчину.

— Омо! Омо! — впала навколішки біля маленької подруги Марта.

(Тіло дівчинки уже витягли з басейну довгими палицями, перенесли до кімнати і тепер спускали воду).

Тулила до себе легке, ледве-ледве набубнявіле жіночими обрисами тільце, гладила мокре волосся, обціловувала таке миле личко.

Охоронці оточили басейн, у найтемнішому закутку якого, скрутивши кільцями розцяцьковане тіло, притихла змія. То була й справді величезна пама, або стрічковий крайт, нерідка гостя як тут, так і у їхній південно-східній країні. Зір її вдень притуплений і вона має звичку ховатися від спеки у людських помешканнях.

Зовсім недалеко, у спальні під ліжком, Селіла залишила у маленькій кліточці мишу, а її кинула через вікно у купальні, і пама чекала темряви, щоб добратись до неї, знищуючи по дорозі усе, що перешкоджало, що бодай раз дихнуло чи зітхнуло… О, як збуджувало її апетит попискування миші… Але скрізь було так сонячно, що пама вирішила перечекати у темному, прохолодному закутку басейна. І вона вбила ту істоту, котра не дала їй спокійно подрімати до перших сутінок.

Воду спустили і тепер пама насолоджувалася холодним мокрим каменем. Сильніше скрутилась, утворивши ще одне кільце, на яке поклала голову і завмерла, думаючи про вечерю… Тільки десь там, за межею сонячного світла, вовтузилися люди. Чи не заберуть її вечері?

Двоє охоронців привели Селілу. Свою приреченість відчула і зрозуміла, коли Даві глянув на неї умертвляючим поглядом. І не було їй прощення і помилування, скільки б не цілувала йому ноги.

— Ти принесла сюди паму, а тепер — віднеси геть!

Знесилена люттю, із залишками піни на губах, майже не сповна розуму, зійшла Селіла у басейн. Як сліпа, простягла ліву руку вперед.

Пама насторожилась: знову тепла хвиля так п’янко завібрувала зовсім поруч. Це до неї хтось наближається і позбавляє мрійливого спокою. Треба боронитися!

Короткі, смертельно отруйні ікла прокусили тепле тіло ворога. Пама вводила зуби декілька раз в одне й те ж місце, вприскуючи в ранку повторні дози отрути. Вона жувала б і жувала, та холоднеча, якою війнуло від ворога, змусила паму податись туди, де було темно і вогко. Холодний ворог ніколи її не цікавив…

Даві з кишені витяг маленький сріблястий пістолет, прицільно вистрілив, розриваючи розцяцьковану стрічку змії на криваві шматки.

Охорона не зрушила з місця. Рука їх повелителя справедливо покарає кожного, хто зазіхне на його власність!

Марта влетіла до басейну, коли Даві зробив останній постріл. А глянувши на бездиханне тіло Селіли, обсипане кривавим місивом пами, тихо зойкнула і втратила свідомість.

13.

Ніколи такого не було, щоб Теодора Ероута обвели навколо пальця. І хто?…

Зі злості Тед ладен був сам собі вцідити у чоло. Ну, не дає він ради зі своєю домашньою хвойдою, але їй металевого пояса цнотливості чіпляй-не чіпляй, все одно знайде спосіб і виповзе з нього. На неї Тед уже плюнув. Але щоб така нескладна справа вислизнула з рук, коли він уже бачив браслет і відчував запах золота…

З нього оте довгоноге дівчисько зробило гвалтівника так, наче увесь час доводилось їй виконувати цю роль. А він, Ероут, потрапив у вміло розставлену сітку і — маєш! Його серед ночі викинули геть як останнього блудливого пса. І хто? Хто? Той справжній сексуальний маніак Даві, котрий погодився відразу привласнити собі українку, щоб потім трахати досхочу.

— Хоч куди ви мене везете?

Не раз вигукував це запитання, однак ніхто жодним словом не озвався і не зронив ні слова, ні жеста. Перелякано вдивлявся у темряву — чи блимне хоч там якийсь вогник? Незабаром ця ознака цивілізації замиготіла на обрії і Ероуту відлягло від серця — його не везуть казна-куди, вони наближаються до берега.

Як тільки Теда вивели на землю, човен вуркнув і пішов у зворотному напрямку, залишивши Ероута серед ночі на пустому піщаному березі. І тепер Тед посилав громи і блискавки на голову українки, яку треба було таки придушити власними руками, і тоді дівчисько не витримало б мученицького удушшя — все б сказало…

Ероут побрів на далекі мерехтливі вогні. Коли нарешті перейшов піщану смугу, потрапив на бетонну дорогу. Іноді поруч проїжджали машини, але жодна не зупинилася на вимогу Теда. Та й кому потрібен виринулий з далеких піщаних дюн нічний пасажир.

Машини мчали туди, звідки йшло електричне світло. Поки що воно вгадувалось у світлій смузі на самому окрайчику нічного неба і лежало низько, майже біля самих ніг Ероута. Там було житло і там були люди. Ероут благав Всевишнього, аби той допоміг йому дочвалати хоч до якогось пристанища. Скільки він не дибав по бетонці, а ота сива смуга світла ніяк не піднялася вище його колін, і це означало лиш одне — до людських осель йти ще досить далеко.

Дорога тяглася по плескатій піщаній місцевості. Сяка-така зеленина, що пробивалася на поверхню, нагадувала серед ночі химерне павутиння. Та рідкі дерев’яні паркани надавали землі примітивних ознак фермерської ділянки, тут не гребували навіть піщаним грунтом. Але поля все ж таки були пусті і відбивались мертвою синявою.

Дороговказ у формі одинокого стовпа з металевою бляшкою на світлі проїжджаючої вантажівки блимнув нічого не значущим для Теда показником М-86. Єдине добре перетравив шлунок Ероута, що він не на безлюдному острові, і бачене — не нічні примари. Ще раз просто перед ним з’явився стовп з табличкою М-86. Тед мало не луснув у нього чолом, і якби не випинаючий над паском буфер черева, в якому й далі йшло травлення куценьких недогризків думок, набив би добру гулю.

Виснаження наростало і врешті-решт Ероут відчув, що в голові стало зовсім порожньо. Навіть шлунок, який переварив усе, що міг, видавався йому повнішим. Тому, коли впритул підійшов до дороговказу і прочитав, обмацуючи пальцями кожну літеру під милостиве блимання скрипучого авто, що саме проїхало поруч, — ТАНДЖУНАУ — зреагували першими ноги. Блаженно звів очі догори, збудження влило добру порцію енергії у ноги, навіть зміг погойдатися з п’ятки на носок, — світло електричних жарівок, котре тепер виросло з тоненької смужки до розмірів простирадла, завмерло просто над його головою. Виходить, він додибав до містечка з чудернацькою назвою Танд-жу-на-у, од якої язик може зламатися, але то пусте, бо нарешті знайде пристійне місце для відпочинку і зможе замовити телефонну розмову з батьком.

Першими вітали прихід Теда у Танджунау різномасті бездомні собаки. Під супровід їхнього хору, який зараз навіть не бентежив Теда, вдалося проплентатися навмання серед одноповерхових хатин. Біля них примостилися старі іржаві пікапи і малюсінькі вантажні фургончики, нікому не потрібні через свою давно з’їджену норму пробігу. Як на зло, жодна машина не проїхала повз нього і Ероут проковтнув кавалок думки про те, що він зійшов з головної дороги. Собаки теж поволі втрачали інтерес до прибульця. Їм, вочевидь, не імпонували часті зупинки Ероута, який не звертав на них жодної уваги, хоча вони кидались йому під ноги, незрозуміле людське тупцювання на місці, — і вони звертали на відомі тільки їхньому нюху путівці.

Поки Ероут перемелював свою невдачу, зупинившись і гойдаючись на занімілих підошвах, старий доходяга пес, обнюхавши ноги байдужого до нього Ероута, підняв лапу біля холоші Теда і випустив кілька цівок сечі. Тепла нитка потяглася у черевик, змішуючись з в’язким потом між пальцями ніг. Ероут хвицьнув собаку, але той навіть не заскавучав од болю, очевидно, за довге собаче життя мав того досить, тільки відлетівши трохи, струсонувся і подався геть. Ероут плюнув йому навздогін і попростував в інший бік. Правий черевик став мокрим і слизьким усередині.

Вулиця, якою тепер дибав Тед, набувала дедалі охайнішого вигляду, і нарешті за високими кронами шовковиць блимнули неонові літери — готель.

Зіткнення з цивілізацією, навіть з дешевим, судячи із загального вигляду, готелем, так підігріло Ероута, що він миттєво набундючився, як це і личило заможній людині, котра потрапила в екстремальні умови, безцеремонно пхнув сплячого адміністратора. Але до білої людини тут ставилися завжди поштиво. І на цей раз, не дивлячись на запилену одежу Ероута та сморід, що різко йшов від його холоші, черговий адміністратор-малаєць зігнувся і єлейно прошелестів:

— Що добродій бажає?

— Кімнату з душем і телефоном!

Отримавши ключі, Ероут видерся сходами на другий поверх, відчинив двері свого номера і замовив розмову з Амстердамом.

Стояв під гарячими струменями, жльонькав з бляшанок пиво і чекав, коли озветься телефон.

Я бачив його, бачив — на руці тієї українки! — стискав невидимий браслет п’ятірнею Ероут.

Йому навіть шкода стало самого себе: у носі закрутило, як у дитинстві, коли збирався пожалітися татусеві, бо пошкрябав коліно, і лише тоді, для підсилення жалоби, заревіти щосили. Тепер вийшло майже те саме. Коротко переповівши свої пригоди, під кінець розмови, мало не плачучи, жебонів:

— Що робити, батьку?

— Тобі залишилося зовсім небагато — розв’язати українці язика будь-якою ціною. Врахуй, її немає уже серед живих, — просопів старий Ероут. — Про гроші не турбуйся, зараз же надсилаю.

Тед повідомив адресу і поклав слухавку. Нарешті він дістав справжню можливість розслабитися. Тепер, коли від нього не тхне, коли тіло млосно розбирає бажання добряче відіспатися, бо попереду чекає чималий шмат роботи, в успіху якої впевнений на сто відсотків, Ероут на все, що з ним сталося, дивився по-іншому. Навіть роль гвалтівника видавалася третьорядною і зовсім нічого не значущою, хіба що тільки загострила розум на більш витончених, розважливих подальших діях.

Острови Індонезії, у тому числі й Зондські, обтикані сьогодні численними банками. Іноземний капітал працює там добре, хоча б мало хто міг повірити, що має справу з найсучаснішим банком на таких задвірках, як Танджунау. Однак комп’ютерний зв’язок миттєво з’єднував з потрібними банками усього світу, фінансові операції тривали лічені хвилини. До того ж, зробити навіть найменшу послугу голландцеві тут вважається за честь.

Керуючий Танджунавською філією банку крекнув від задоволення, отримуючи законні відсотки від такої простої грошової операції, і відразу послав свого заступника за голландським клієнтом. А коли Ероут прокинувся, його вже чекав банківський працівник з автомобілем. Тед був зворушений такою люб’язністю, з грошима він знову набував упевненості і рішучості. Розписався, де слід, і з кругленькою сумою повернувся назад до свого номера.

Господар готелю, низький, висохлий від тютюну малаєць Бінгасар, схожий на недопалок, дзигою крутився біля Ероута, бо мав непоганий нюх на грошовитих клієнтів. Теодор оком не змигнув, коли господар загилив йому утричі більшу ціну за кімнату. Серце шкварчало в грудях від того, як байдуже кидає рупії товстий голландець.

— Я завжди до ваших послуг!

— Мені б переодягтися у нове. — Знову зашаруділи гроші перед Бінгасаром. — Є тут у тебе хтось, що петрає у цьому?

— О! Так, так! — шкварчав власник готелю. Зараз же він відрядить свою дружину і вона зуміє виторгувати щось більш-менш пристійне.

— А я б хотів з тобою побалакати і пропустити по гальбі пива. Як ти на це?

На дармовий дрінк не запрошують двічі. Це добре тямив Бінгасар і уже через декілька хвилин сам з’явився у кімнаті Ероута з тацею, вставленою бляшанками з холодним пивом.

— Ти скажи-но мені, оця клоака Тан-джу-нау в якому кінці Суматри знаходиться? — зневажливо кривив рота Ероут.

Бінгасар мало що петрав у географії, але спромігся промимрити, що Танджунау знаходиться найближче до Яви. Крім того, міг похизуватися, що знає історію Ероута і як його врятував нафтовий магнат з Катару.

— Ми теж читаємо газети, — втішався своєю обізнаністю.

— Ну, а що ти знаєш про те, як зараз живеться Ель Даві? — поцікавився Ероут і підсунув Бінгасару ще одну бляшанку пива.

— Той острів Флор — тьфу! — сплюнув малаєць. — Довгий, як макреля. Нічого там немає, крім піску, квітів та палацика, який щоліта винаймають мільйонери. А у цього грошви, видно, побільше від усіх, от він і купив Флор. Викинув гроші на вітер, бо там навіть до столу нічого не вирощують, а щодня ходять моторкою на базар острова Ентанго, де і купують овочі, фрукти, курей, рибу.

— А це що за острів такий, де він? — насторожився Ероут. Він навіть обережно відчинив чергову бляшанку, повільно випускаючи з неї шипіння неслухняного напою.

Невже накльовується потрібний шлях? Ковтнув і відкинувся на спинку крісла, — боявся, що випустить стержень подальших планів через надривне вурчання власної спіненої пійлом утроби.

Бінгасар, видно, розраховував на складніше питання, і тому майже не пив, бо боявся, що навіть слабкий вміст алкоголю вдарить по пам’яті і він не зможе щось правдоподібне вибрехати і втратить чудовий шанс заробити. Та про Ентанго він знає абсолютно все, більше того, його кум звідти родом і в разі потреби, ясна річ, за винагороду, Бінгасар може звести голландця з ним.

— Я б міг познайомити вас з людиною, котра народилась і виросла на Ентанго… — почав тягти Бінгасар.

— Які проблеми! — зрозумів натяк Ероут і поклав на столик кілька банкнот, хрумкіт од яких примусив сильніше калататися серце малайця. Його мова стала швидкою, але не випередила темпу, у якому зникали гроші в кишенях Бінгасара.

— Приведи мені цього чоловіка! — наказав Ероут. І відразу інтерес до господаря готелю у нього зник. Відригував пиво просто на Бінгасара, проходячи очима крізь нього, як крізь порожнечу. Навіть не глянув у його бік, коли той шанобливо позадкував до дверей.

Кум, як завжди, сидів навпочіпки біля затіненої стіни готелю і смалив цигарку. Очі його стрибали з одного перехожого на іншого: чи не звернеться, бува, хто за допомогою. Але такі сподівання були марними, — цигарка перестала шкварчати, прилипла до губів, і Тітрадо (так звали кума) збирався розпростати ноги і трохи подрімати, коли його уздрів Бінгасар.

— Тіте, йди-но сюди, для тебе є робота!

Порожній шлунок Тітрада завурчав — якщо Бінгасар звертається до нього так по-родинному і кличе просто Тітом, значить накльовується робота. А якщо є робота, то будуть і грошики, — єдина філософська думка, яку перемелював розум Тітрада, при цьому завжди під супровід голодного шлунку.

Бінгасар чув, як завурчало усередині Тіта і знав: поки не дасть йому щось на зуб, — толку з нього мало. Потяг кума на кухню, знайшов у холодильнику залишений звечора сендвіч і поставив перед Тітом. Очі у Тіта заблищали і він менш, ніж за п’ять укусів, строщив його весь, облизав і витер пальці об засмальцьовану майку.

— Якщо матимеш клепку в голові, а не в кишках, — почав Бінгасар, — то вже сьогодні питимеш справжнє пиво.

— Ти ж знаєш, на повний шлунок я здатен видертися до жерла вулкана Кракатау, — вихвалявся ситий і тому говіркий Тіт.

— Можливо і доведеться, — втаємничував справу Бінгасар. — Ходімо, я познайомлю тебе з одним голландцем. Він був серед пасажирів недавно затонулого літака. Його зараз твій острів цікавить.

— Ентанго? Ну, я тут, — напнув груди Тітрадо, — кожна пальма, кожен прибережний краб мене знає. А за які гроші я буду розповідати про Ентанго тому голландцеві?

— Домовитесь, але затям, мої двадцять п'ять відсотків.

— Ти що, куме, з глузду з’їхав? Десять!

— Ну, то йди далі витирай сідницями стіну, я на ремонті зекономлю більше, ніж на твоїх відсотках, — зупинився Бінгасар.

— Гаразд, гаразд, як для тебе, то — п’ятнадцять.

— …тільки перейди до іншої стіни, і почни її обтирати, — не зупинявся Бінгасар.

— Ех, куме, куме, гаразд, матимеш двадцять!

І лише тоді Бінгасар шанобливо пошкрібся у двері кімнати Ероута.

— Це Тітрадо, Тіт з Ентанго, — з поклонами представляв кума.

— Сідай, Тіте, ми зараз з тобою трохи поговоримо наодинці, — простягнув Ероут бляшанку з пивом Тітові.

Потрапивши у сильне магнітне поле, пронизане запахом доброго пива, непереборного, щоб від нього відмежуватися, Тіт сів на хитке крісло і з тієї миті відчув, що не зможе відмовитися від пропозиції такого поважного пана.

Розмовляли недовго, але і того вистачило, щоб Бінгасар добре пойорзався за адміністративною стійкою. Добропорядних клієнтів не було, а якщо відверто, то їх взагалі не мав Бінгасар. Бо хто зазирне на околицю Танджунау, коли в центрі набудували доста сучасних готелів. Хіба хвойда яка ввечері приведе собі бахура, але то буде після заходу сонця, коли синяві сутінки загримують зморшки на їхніх постарілих, затасканих лицях.

Минуло ще кілька довгих хвилин, поки до стійки не метнувся розпашілий Тіт.

— Давай барахло, що замовив Ероут.

Бінгасар, скоріше від заздрості за невипитим дорогим пивом, котрим щедро обдаровувало дихання Тіта, заремствував:

— А ти хто такий, щоб розносити моїм клієнтам замовлення? Може, тобі ще й сен за це дати?

— Я тепер маю кусник добрячої роботи, куме! — чванився Тіт. Навіть постукав вказівним пальцем по голові, пустодзвінна луна якої все одно не збивала з пантелику, не насторожувала. — Казанком працювати починаю, кумекаєш?

Схопив в оберемок пакунки з одежею та взуттям і побіг нагору.

У Бінгасара засмоктало під грудьми: треба було таки стояти на своїх двадцяти п'яти відсотках…

14.

Десь там у незвіданих частинах мозку, куди не доходила ота францувата інфантильність, у Стефана жило два бажання. Понад усе хотілося добряче натовкти пику товстозадій падлюці, заштрик якого зробив із нього напівдебіла, бо саме через це він так повільно оговтується. Від цього свербіли руки, він їх піднімав і розсікав повітря ще слабкими, сповільненими ударами. Іноді це допомагало. Правда, не бачив і не відчував, як опустившись на бильце крісла після такого бою, з них стікали краплини поту.

…між пальцями просочувався піт, коли тягнув двері літака на себе. Якби цього не зробив, його б викинуло за борт відразу, так, ніби добре натягнута пружина втратила пружність і зійшла з орбіти. Тоді піт стікав великими краплинами, але Стефан виявився хитрішим за силу металевого опору. Йому вдалося навіть підсунути носок черевика і трохи припідняти його з другого боку дверей. Це на кілька секунд вивільнило праву руку і він підштовхував пасажирів швидше покидати літак. І було червонощоке розлізле з переляку обличчя, колір якого зливався з кольором рятівного жилета. Стефан плечем піддав, бо товсті сідниці від страху прикипіли до одвірка, забираючи дорогоцінні рятівні секунди…

Про Стефана Метися уже знали, що він живий, про нього піклувались і за тижнів два-три лікар Маас обіцяв відправити його додому. Однак як тільки Стефан думав про це, якийсь незнаний досі неспокій огортав його, бентежив, викручував кожен нерв, — суцільна безвихідь і приреченість.

— Пся крев! — лаявся Стефан, але відчуття незримої присутності при страті людини (саме так визначав те, що коїлося усередині), не дозволяло йому забратися звідси подалі та забути про все, як про страшний сон.

— Сте-фа-не! — крик Марти озивався щемом від нереалізованої можливості (це його друге і найголовніше бажання) допомогти українці врятуватись, і як тільки він чув його зранку чи серед ночі, не второпавши, що то нічний птах, відразу потрапляв у німу сцену людської страти. Крик розбивав повітря на холодні скалки, ранив мозок, займаючи там дедалі більше місця. Ще тиждень тому він гадки не мав, що зможе таки скласти все докупи і зрозуміти свій стан, коли чує дівоче квиління.

— Сте-фа-не!

Але здоровий організм поволі все ж таки перемагав упорскнуту неміч.

З нетерпінням чекав Майкла. Чи зможе розповісти про те велике зло, яке зробили із життям дівчини зі Львова, коли язик ще не слухається і занадто повільно рухається, а то і просто заплутується у власній слині. Ні, без газети за 7 червня йому ніяк не обійтися, бо саме там бачив фото нафтового короля, до якого вони потім потрапили, і йшов текст про куплений ним на літо острів.

Йому принесли сніданок, і хоч їсти не хотілося, бо досі один погляд на їжу викликав нудоту (раніше Стефан залюбки молов усе підряд), все ж примусив себе взяти з таці рисовий буцик. Від рідкої каші, що нагадувала раціон немовляти, і яку можна було ковтати не рухаючи язиком, категорично відмовився. Останні дні він так і робить, розробляючи м’язи язика. Надкусив невеличкий шматочок і почав ретельно пережовувати. Добряче упрів, зате перемолов майже весь пиріжок. Здається, навіть відчув смак рисового буцика.

Стефан уже сьорбав холодний чай, коли до палати увійшов Майкл. Його можна прийняти за місцевого (у вицвілій, але чистій зеленкуватій футболці і захисного кольору шортах), якби не європейський тип обличчя, сірі очі та попелясте волосся.

— А ти чудово виглядаєш! — чітко виговорив Стефан. Однак це вийшло в нього так артистично, що нагадало обом Елізу Дулітл.

— Чудова погода, чи не так? — підтримав відразу Майкл.

Хлопці розсміялися.

— Бачу, тобі сьогодні й справді краще, — Майкл обперся на бильце ліжка. — Ходімо, я тут кав’ярню знайшов, кава там пречудова, — пригощаю.

Він нарешті отримав грошовий переказ і тепер міг спокійно повертатися до Мельбурна.

— Газету дістав? — поволі, але досить чітко, наче загрубілими пальцями, що давно не торкалися клавіш рояля, видобував Стефан.

Увесь тремтів, коли розгортав «Daіly».

— Сте-фа-не!..

Майкл зауважив навальні зміни на обличчі друга, але мовчки спостерігав за ним.

Ніколи не забуде, як мужньо поводився у літаку поляк, як розсудливо і миттєво діяв, не піддаючись загальній паніці. А тепер розхвилювався (чому?), обливається потом і весь час, як видається Майклові, намагається зібратися з думками і щось йому сказати. А, може, це просто результати його травм?

…Мартусю, кохане, почитай тен бздур! Попадш, на цо чловєк витрача пеньондзи…

Це була та сама газета, на третій сторінці якої вміщено фото нафтового короля і текст про його відпочинок на одному із Зондських островів.

— Майкле, поглянь. — Стефан вказівним пальцем показав на фото, набрав у легені побільше повітря і прочеканив:

— Марта — там, у нього!

— Що?

Майкл вихопив газету і почав читати. Збудження, яке намагався тримати у собі, проривалося зовні незалежно від зусиль тримати себе в руках. Кілька секунд вивчав обличчя вродливого чоловіка, гордого своїм багатством і вседозволеністю. Не раз читав подібне, коли мільйонери, особливо зі Сходу, дозволяли собі подібне, тому попервах і не звернув увагу на замітку. Тепер Майкла обсипало тремтливим холодом, він фізично відчував, — подібне коється і зі Стефаном.

— Марта — наложниця Даві, оскільки її офіційно оголосили загиблою! — Майкл сильно вдарив кулаком в долоню. — Друже, спробуй розповісти, звідки ти знаєш, що Марта там, на Флор.

Стефан збирав усю свою силу. Відчував, що йому повірили, і якщо він зараз постарається розповісти усе, що з ним трапилось, то Майкл не дозволить заживо стерти українку з числа живих, вони удвох її знайдуть.

— Сте-фа-не!..

Розповідь Стефана, хоча він доволі часто замовкав, щоб перепочити, була конкретною і логічною. Він навіть розповів про тіло загиблої стюардеси, яку вони разом з Мартою поховали.

— А тобі робили аналіз крові? — перепитав Майкл, коли Стефан дійшов до того місця розповіді, як один з пасажирів, що теж опинився на Флор, зробив заштрик, після якого Стефан знепритомнів.

— Не знаю, — знизав плечима Стефан. — Я ж до тями недавно прийшов, і бачиш, яким дебілом став. Гадаю, вони хотіли просто мене позбутися як свідка, бо я знав, де опинилася українка.

— Ти тут відпочинь, друже, — Майкл витер хустиною рясний піт з чола Стефана. — А я постараюся дещо з'ясувати.

Якщо поляка нашпигували якоюсь гидотою, то це можна встановити тут, у лікарні.

Головний лікар Хенрик Маас, голландець за походженням, був єдиним європейцем на Ентанго. Йому допомагали дві медсестри, з місцевих. Але всю профілактичну і лікувальну роботу тягнув Маас. Тому головний було не стільки посадове, скільки високе визнання жителів острова, котрі коли-небудь хворіли і лікувались у нього. Зрештою, нічого дивного у цьому не було. Одинокий, старший чоловік просто-на-просто не уявляв свого життя поза лікарнею, фактично, нічого іншого не мав. Хенрик Маас пам’ятав кожну травму ентангівців, кожен перелом, вивих, кожне відхилення від правильного положення дитини при пологах. До малайських імен мав жахливу пам’ять, зате по-своєму в них орієнтувався. І коли йому говорили, що у родині рибалки Чітрухарсіда, приміром, дочку видають заміж, Маас відразу перепитував: «Часом, це не той чоловік, якому минулого року я робив операцію на апендицит?» І обов’язково додавав свою характеристику, по якій і запам’ятовував людей: «Це мужня людина. Навіть не крикнув, як зашивав кетгутом»… Такі слова підхоплювали і уже на другий день селище вторило: «Он пішов Чітрухарсід. Це мужня людина, він навіть не крикнув, коли головний зашивав йому живіт»…

Майкл знайшов лікаря там, де покинув зранку. Маас щось занотовував у товстому зошиті.

— Якісь проблеми? — здивовано підвів очі.

— Справа може обернутися дуже серйозно, якщо виявиться, що мої підозри правильні, — почав пояснювати Майкл.

— А чи можна конкретніше, молодий чоловіче? — зняв окуляри Маас.

— Скажіть, вас не дивує суто фізична інфантильність у мові поляка?

— Ні. Гадаю, це реакція на довге перебування у воді, затяжний шок, психічна травма, якщо хочете. А чому вас це цікавить?

— Щодо психічної травми, тут мені не все ясно. Поляк мислить не гірше, ніж ми з вами. Мене цікавить його аналіз крові.

Маас підвівся, знайшов необхідну папку на полиці, знову вмостився у кріслі і почав гортати її:

— Історія хвороби Стефана Метися, громадянина Республіки Польща, знайденого і доставленого цього місяця рибалками Ентанго у непритомному стані… Ось рентгенівський знімок. Руки, ноги, хребет в порядку, без жодних внутрішніх пошкоджень. Аналіз крові… тромбоцити, гемоглобін… Як лікар, заявляю, що загальний аналіз крові не викликає занепокоєння. Чорт забирай, у чому справа, Харріс?

— А якщо поляка спеціально нашпигували якоюсь гидотою, щоб перетворити на розумового ідіота, аби ніхто і ніколи не второпав його інфантильного белькотіння. Що тоді?

Хенрик Маас занервував, — за довгі роки роботи йому не раз доводилося відкачувати людей після подібних аварій. Так, він спостерігав і затяжний шок, викликаний психічною травмою, і складав різні переломи, та з подібною загальмованістю зіткнувся вперше. Але ж, на Бога, у цього поляка нервова система, очевидно, зреагувала по-своєму, якщо врахувати ще й попереднє захоплення пасажирів терористами, стрес теж будь здоров. Відверто, це спочатку кольнуло, але коли Метись почав говорити і дедалі краще, — перестороги зникли. Поляк йшов на поправку, це безсумнівний і незаперечний факт.

— Чому ви думаєте, що поляку вкололи якийсь психотропний препарат?

— Щойно він сам мені сказав про це.

Маас зірвався з місця і заходив по кабінету.

— А ви знаєте, скільки коштує спеціальний аналіз? Щоб підтвердити вашу гіпотезу…

— Ось, прошу, візьміть, скільки треба. — Майкл витяг з кишені отримані зранку гроші.

Маас зупинився.

— А ви що думаєте, вам квиток додому задармо дадуть? Заховайте гроші, вони вам потрібні будуть, і ходімо зі мною.

В кінці коридора на дверях висіла табличка «Лабораторія». Маас відчинив її власним ключем.

— Тут у мене є дещо. Спробую, може й вийде…

Маас піднімав різні пляшечки, ампулки, відкривав і зачиняв дверцята усілякого медичного устаткування, якого тут було напхано доволі. Зрадів, коли знайшов те, що шукав. Потер від задоволення руки і підморгнув Майклові:

— Ну, що, спробуємо? Ви зараз йдіть і не турбуйте більше поляка. Йому відпочивати треба, а не напружуватись. А завтра приходьте, шановний детективе.

Майкл подякував і вийшов. Ні про що, крім одного, думати не міг. Тільки завтра, коли Маас повідомить результати аналізу і вони підтвердять те, що сказав Стефан, він достеменно знатиме, що Марта жива. Але вже і зараз серце шалено калаталося, — він вірив кожному слову поляка.

— Від’їжджаєте? — почув біля себе голос власника готельчика.

— Ще ні, друзі запросили до себе, до них іду, — знайшов що відповісти Майкл.

— А хто ж такі?

— Ліан, рибалка.

Майкл вирішив піти до Ліана та Даке через берег, а вже потім піднятися вуличкою догори.

Сів на одну з тих лавчин, які чудом зберігаються на березі тільки тому, що рибалки вряди-годи можуть ставити на них кошики з рибою.

Він посидить хвильку і піде.

Візьми себе в руки і не гарячкуй. Якщо зроблено велике зло із життям людини, то значить, ХТОСЬ ПОВИНЕН рятувати її…

Майкл посміхнувся, так, наче почув, як ці слова вимовила б його мати…

…Хвилі не бавились одна з одною наввипередки, а спокійні, статечні, як старі сиві леді, неквапливо виходили на берег. Лиш вуркіт моторного човна порушував ритм повільного фокстроту.

Катер явно тримав курс до берега. Йшов він від Суматри. Майкл приклав руку козирком і розгледів двох чоловіків. Один, огрядний, з солідним черевцем, як бемоль на кормі, а другий худий і низькорослий, видно, з місцевих. Про дебелого цього не скажеш. Майкл провів їх поглядом, — човен йшов на другий бік острова, туди, де жили збирачі латексу.

Постать здорованя видавалася знайомою. Але не можна ж у кожній огрядній людині бачити вбивцю Стефана, як поруч себе майже фізично відчувати дихання Марти. Ні, нехай очі Марти не покидають його, а от щоб той товстозадий покидьок тут з’явився, — повне безглуздя.

Майкл ще раз провів поглядом катер, який тепер стрибав по хвилях, схожий на маленький камінчик, пожбурений вправною рукою. Майкл теж вмів жбурляти у воду гладеньку гальку і вона вистрибувала по поверхні. При цій згадці знову стало незатишно, відчув свою незахищеність одночасно із гулом човна, на якому йшло до Ентанго двоє…

Немає нічого страшнішого, ніж невизначеність і невідомість, — пробурмотів сам до себе і попростував до Ліана.

За ним сунули патлаті хмари.

Збиралося на дощ.

— Тебе щось бентежить, судара? — Ліан відразу вловив неспокій в очах Майкла.

— Здається, дівчина з України не загинула. Її привласнив катарський мільйонер Ель Даві, що викупив собі Флор.

Приглушено зойкнула Даке.

— У, негідник, до чого дійшов! — стиснув кулаки Ліан. — Але ми можемо її звідти забрати! Флор зовсім близько від нас!

— Треба почекати до завтра. Не знати, що покаже аналіз крові поляка, який зараз робить Маас. Стефан сам мені розповів, що був з Мартою на Флор. Його через те і нашпигували якоюсь гидотою, щоб не зміг про Марту нічого сказати.

Вони сиділи біля відхилених пластикових стрічок на дверях, і дивились, як важкі краплини дощу б’ються об землю, марно намагаючись проникнути у її тіло. Земля лишалася твердою і непіддатливою. Сонце давно перетворило її на суцільну непробивну брилу, навіть колір мав відтінок розпеченого металу. Але такий спротив триватиме недовго. Земля все ж таки нап’ється і потім, пресичена, втратить свою міць.

— Швидше б настав ранок! — вкотре повторював Ліан. А Майкл все розповідав друзям про Стефана, про Марту.

— Ех, повернути б поляку його колишню енергію! Бачили б ви, як він тоді у літаку зорієнтувався!..

…Разом з дощем швидко присунула непроглядна темрява. Даке вже постелила Майклові у кімнаті нагорі, але хлопці все сиділи й сиділи.

— Агов, тут є Харріс? — долинуло з темряви. — Це я, Маас. Добре, що знайшов вас.

— Треба поговорити! — з притиском вимовив Маас, коли опинився біля Майкла.

— Ви можете говорити тут відверто. Це мої друзі, — відповів Майкл, відчуваючи повернення холодного тремтіння.

Збудження лікаря було написано навіть на його обличчі. Він склав парасольку і, тримаючи її в руках як деригентську паличку, продовжив:

— А ви, мій друже, таки мали рацію: поляка нагодували доброю порцією психотропного препарату. Ви не медик, і його назва вам нічого не скаже. Але це точно! Виходить, з нього свідомо хотіли зробити розумового каліку! Я йшов до вас і думав, чому ті ферменти, що я знайшов у крові Метися, не подіяли повністю і не спаралізували його, а лише частково пошкодили рухальні та мовні рефлекси. Цей препарат зберігається в спеціальних пластикових ампулках, закритих одноразовою голкою. Варто тільки увести голку і натиснути на ампулку… Очевидно, що ампули потрапили під різке ультрафіолетове опромінення або перебували довгий час у теплому середовищі. Деякі особливо небезпечні сполуки скристалізувалися і випали в осад, тому і не потрапили через голку в кров. Саме так! Але ж, на Бога, хто цей нелюд, що так познущався над молодим чоловіком, і НАВІЩО?

— Це один з пасажирів, що летів разом з нами, — намагався спокійно говорити Майкл. — Був там один товстий пройдисвіт, і опинився він теж на тому острові, що купив його Ель Даві.

— Стривайте, стривайте, — перебив Маас. — Я пригадую, читав у «Daіly». Там ще фото було вміщено цього Даві, котрий врятував одного з пасажирів. На фото вони тиснули один одному руки. Запам’ятав, бо йшлося про мого земляка, голландського бізнесмена. Тут сміються наді мною, що я ніяк не можу запам’ятати місцеві імена, але те прізвище легке, до того ж — голландське. Такий собі круглолиций, огрядний… Теодор… Ероут, співвласник однієї невеличкої хімічної компанії. Хі-міч-но-ї… — тихо прошепотів останнє слово.

— Здається, у мене є ця газета, — зірвалася з місця Даке.

— Але, перепрошую, Майкле, чому ви сказали — він теж опинився на тому острові, хіба туди ще хтось потрапив? Це ви про поляка? — знову голосно заговорив Маас.

— Не тільки. Там, у Ель Даві, знаходиться ще одна пасажирка — Марта Квитко, яку офіційно оголосили загиблою. Я у вас узяв ту газету, де її фото у траурній рамці вміщено. Пригадуєте?

— Як? Як? Отаке зробити з живою людиною! Ну, знаєте…

— Тому й Стефана хотіли змусити замовчати, щоб нікому нічого не зміг сказати. Хто б розібрав, що там лепече інфантильний?

— Ось, подивіться! — Даке поклала на стіл газету.

Усі схилилися над фотографією, де підлабузницька посмішка голландського бізнесмена Теодора Ероута готувалася впасти ниць перед холодним чітким профілем Ель Даві. Поруч йшов текст, пересипаний дифірамбами на адресу катарського нафтового короля.

— Треба заявити у поліцію! — першим порушив мовчанку Маас. — І негайно!

— Наша поліція зробить те, що накаже їй Ель Даві, бо він має гроші і купить на додаток до Флор усю поліцію разом з судами. — Ліан навіть рукою махнув, заперечуючи таке рішення.

— На жаль, молодий чоловіче, на жаль… — погодився Маас і зітхнув. — Що ж нам тоді робити? Треба ж рятувати дівчину! Я… Я до ваших послуг!

— Дякую вам, Маасе, ви справжній друг. — Майкл говорив спокійно. (Це ж мамині руки зняли холодок безпомічності). — Перш за все, треба поставити на ноги Стефана. Тепер ви знаєте, як це робити?

— Так, так, звичайно. Я вже перед тим, як йти до вас, увів йому три кубики… Зранку ще вколю. Гадаю, днів через два-три Стефан Метись оговтається.

— Давайте завтра зберемося тут і добре все обміркуємо.

— Ми з поляком під вечір теж прийдемо, — вставив Маас. — Іще добре було б, якби Даке пішла завтра на базар. Там, знаєте, можна багато чого цікавого почути. Взагалі, з Флор приїжджають на Ентанго за овочами, фруктами, рибою. Я знаю палац на Флор, мене туди декілька разів запрошували попередні відпочиваючі. Похмілля у гостей, знаєте, особливо у жінок, це така неприємна річ…

Маас замовк, махнув рукою, мовляв, чого там балакати про дурне, і раптом різко повернувся до Ліана:

— А ви, молодий чоловіче, п’єте ті ліки, що я вам прописав від гастриту?

Ліан зашарівся, але мовчки хитнув головою.

— Не хвилюйтесь, лікарю, я за цим слідкую. — Даке відповіла замість брата.

Маас продовжив:

— Гадаю і вам, Ліане, не завадить завтра зайти у кнайпу. Можете замовити кухоль доброго пива, не більше, і слухайте, слухайте… Щось цікаве, можливо, і почуєте.

Потиснули на прощання один одному руки. Ліан зголосився проводжати головного Мааса, а Майкл пішов у душ.

З приємністю підставив тіло під пронизливі струмені, туго напнутий водяний дріт здирав з нього невидиму зовні оболонку, в якій тліло огидне почуття безсилля.

Майкл знав, як тільки він ляже, поруч з ним з’являться темнофіалкові очі Марти. Тільки тепер він розуміє її погляд! В очах дівчини бачив себе новим, справжнім, дужим чоловіком. Можна не відводити своїх очей, — оболонка безсилля зникла. Її немає…

15.

Збиралося на дощ. З океану тягло неприємно й холодно. Але Тіт обіцяв, що вони дістануться Ентанго ще до дощу.

Чайки кричали у сірому тлі повітря, а моторний катер залишав по собі такі ж сірі, як небо, сліди. Їм було байдуже, що робиться довкола, — голод завжди відмітає стороннє геть. Одна шугонула просто перед носом Теда у воду, за мить виринула із здобиччю у дзьобі і незграбно вмостилася з рибиною на самому кінці корми. Глипнула на Ероута мертво-чорними очима, механічно підвела голову: хто ще тут, крім Ероута, може претендувати на шматок сирого м’яса.

— Тю-фу! — сплюнув Ероут від передбачуваної гидоти.

Сильний, могутній дзьоб увіткнувся у трепетне тіло, так, наче це жуйка, яку можна шматувати, тягти з неї стрічки, роздирати, випускати яскраво-червоні кишки зовні. Голова чайки відкинулася до сірого неба і її горло завібрувало, — від насолоди вона не звертала уваги на бентежний колір неба.

Але чайка зовсім не боялася Теда. Вона шматувала рибу, закидувала голову, проштовхуючи шматок у горлянку, і дивилась на незнайому їй постать немигаючими намистинами, — хіба є ще щось навколо варте уваги, крім того, що вона тримає у своїх кігтях?

— К-и-ишш звідси! — не витерпів Ероут.

Але чайка лише завмерла на мить від свого відкриття: тут ще комусь в око впало червонясте латаття смачно-о-о-ї свіжини. У ту ж секунду вона пропхала чималий кавалок у шлунок із вдоволеним жеботінням. Це відбилось у скляних чорних намистинах, а на інше їй плювати, — вона робить свою справу, бо не хоче здохнути з голоду. Допетрав, чоловіче?

Човен крутнувся праворуч, обдав Ероута феєрверком холодних бризок і опинився у великій бухті.

Біля берега, пологого і витоптаного так, що зелень стирчала на червонястій землі рідкою щетиною, погойдувалися невеликі вантажні катери, — підстрибували догідливо перед добротним судном, обладнаним холодильником, в якому переправлявся весь улов місцевих рибалок на Суматру. Називалось воно іменем власника «Сітархурт».

На цій частині Ентанго жили робітники каучукових плантацій. Очевидно через те, що у них водилося більше грошенят, тут прилаштували базар, де і купувалась усіляка городина, фрукти, риба, а місцевим конкуренцію складали заїжджі яванці. Тому щоранку галас тут стояв неймовірний, однак через декілька годин усе затихало — торг завершувався. Лише голодні собаки обнюхували пропахлі рибою стовпці і бродили одна за одною з висолопленими від спеки язиками.

Тіт причалив до берега і довго, аби більше ентангівців побачило, по-хазяйськи закріплював моторку.

Робота, за яку він дістане такий чудовий катер, пльова.

От вар’яти, — дивувався про себе Тітрадо, — Немає куди їм грошви дівати. Один — острів купує, другий за шалені гроші хоче перехопити коханку.

Але заради такого човнаТітрадо ладен на все. Тільки б вициганити у когось фарби і написати по правому борту моторки своє ім’я. Не буде писати повністю Тітрадо, а залишить короткий варіант — Тіт. Завтра ж чкурне на хвильку до кнайпи, може, вдасться виманити у когось слоїк синьої фарби. І тоді вже поруч з плавучою медузою Сітархурта гойдатиметься делікатне, але таке швидкохідне суденце «Тіт».

Ероут винайняв кімнату на другому поверсі хатини, в якій мешкала родина Тітрадо, якщо можна так назвати плетінку, що спирається на палі. Довелося забути про любов до комфорту, — з вікна комірчини проглядалась уся базарна площа, і, якщо дивитися у бінокль, то без клопотів можна якнайкраще розгледіти що треба. Зараз це було найголовніше і найцінніше надбання для голландського бізнесмена Теодора Ероута.

Кімнатина наскрізь продувалася вітром — обставина досить немаловажна у вологому душному кліматі. Стеля настелена тільки над кухнею, де постійно горіло вогнище, а над спальнями та в інших кімнатах виднілися ребра даху. Під підлогою, між палями, влаштовано стійло для худоби.

Тут мешкала старша сестра Тіта з чоловіком та двома дорослими синами. У них були такі довгі імена, котрі годі запам’ятати. Ероут кинув оком на старшого сина. В його очах за пеленою байдужості і безсилля перед злиднями раз по раз блимав каганець бажання за будь-яку ціну видертися з бідноти. Від того, очевидно, й мав дикий, майже звіриний погляд. Ероут про всяк випадок запам’ятав скорочену назву його імені — Сем.

Хлопець постійно нервував, уривками м’яв цигарку, котру один-єдиний раз запропонував йому Ероут, і вона липла між заскорузлими пальцями, покритими темною лускою засохлого соку гевеї.

Усі троє цілими днями пропадали на каучукових плантаціях, куди добиралися стареньким джипом, мабуть, реквізованим ще з часів голландської інтервенції.

Вдома залишалася одна жінка. Вона саме горбатіла над цементним чаном, в якому мила тарілки і складала їх у шафу з металічною сіткою замість скла. Шафа стояла ніжками в глиняних глибоких блюдцях, наповнених водою. Так тут рятувалися від мурашок, термітів і тарганів. Інших меблів, крім дощатого столу з п’ятьма кругловерхими табуретками, в кімнаті не було.

Під столом розгулював півень, ступав повагом і кожного разу, як жінка намагалася вигнати його з кімнати і кричала по-дитячому тоненьким голоском к-и-иш, він завмирав на мить і косо дивився на неї. Потім опускав барвисту голову і продовжував вишукувати на підлозі рисинки та кришки. А жінка знову якийсь час не звертала на нього уваги, — роботи й без того мала досить.

З одної клоаки на Суматрі потрапив у другу, — ремствував Ероут задля виправдання непереборного бажання пропустити добру порцію віскі. Він розпакував валізу, в основному напхану усіляким пійлом, — склянка-друга допоможе знести і витерпіти побутовий примітивізм первісної людини. А йому є заради чого терпіти!

Тихо, ша!

Розрахунок мав простий. Тед пам’ятав з вигляду обслугу Ель Даві і навіть бачив, хто їздить за продуктами. Якщо вчасно подати сигнал Тітові, то він приведе з базару до кімнати кого слід.

— За успіх! — підняв склянку Ероут. Тепер він не упустить свого шансу, — обов’язково вцілить у десятку. Хай там що, а мусить компенсувати брак батьківського таланту стратега, котрий не своїми руками, а смикаючи за яйця Доулда, без зайвої метушні закручував такими справами, що ой-йо-йой. Порівняно з тим, що сталося поблизу Женеви, його справа з українкою видається забавкою.

Ероут вмостився на ліжку, хоча решта спала на циновках. Пружини жалібно заскавуліли, чим сполохали принишкле птаство, що обліпило підвіконня по той бік жалюзі і ховалося від дощу, котрий от-от мав розпустити свої довгі водянисті коси.

Дощ почався нишком: по даху шалено забарабанило, наче до кімнати вдерлося з десяток копів. Ероут встав, хлюпнув собі ще півсклянки нерозбавленого віскі, прополоскав горло і знову надривно заскрипів пружинами.

…Коли прокинувся, в очі різало сонце. Нічого доброго для нього це не значило, бо ніхто на базарі не збирався стирчати під палаючими променями, — торгівля завжди швидко завершувалась.

Ероут схопився з ліжка, наскільки хутко дозволяла його дебелість, і кинувся до вікна.

— Тіте! — загорлав. — Де ти в біса волочишся?

Тіт з’явився відразу, на ходу облизуючи рота від залишків тамариндової пасти.

— Стань тут і чекай! — наказав Ероут. — Я тобі покажу, до кого підійти.

Фортуна не відверталася від Ероута, — моторний катер Даві вгледів відразу. Значить, десь по базару ще вештається хтось з кухні. Бінокль поволі посував по лотках та візках, з яких за горами фруктів та овочів ледве випиналися голови і торговців, і покупців. Стару арабку з кухні Даві довго шукати не довелося, — вона закуповувала біля візка ярину, збирала яскраві пучки салату і складала у кошик, який тримав у руках похнюплений слуга. Це ж і його бачив Ероут на Флор, він був на побігеньках у старої арабки. Великі, чорні очі дивилися з-під лоба і цілком ясно давали знати, що служка ледь-ледь утримує покору старій кухарці.

— Це те, що треба! — клацнув пучками пальців Ероут. — На, Тіте, поглянь в бінокль на те старе опудало. Бачиш біля неї телепня з кошиком? Нехай він зараз же прийде до мене! А ти замороч голову тій відьмі. Давай, я чекаю.

Не більш, як за чверть години, Ероут почув легке шкрябання у двері.

— Прош-ш-ш-у, заходьте! — намалював на обличчі люб’язність.

Високому арабу довелося добре зігнутися, аби не вдаритися головою об одвірок.

— Пане Ероут… — пробелькотів служка, побачивши колишнього гостя Флор.

— Так, друже, це я. Прошу, сідай. Вибачай, забув твоє ім’я…

— Хаббід, — услужливо підхопив служка.

— Хаббіде, це просто чудово, що я випадково побачив тебе. Прохання моє дріб’язкове, але…

Тед видобув з кишені добротний гаманець, клацнув застібкою, випускаючи тугу пружність вмістимого, вивудив хрустку банкноту і поклав перед служкою. Кожен м’яз напружився на тілі араба, великі карі очі закліпали, наче Хаббід і справді збирався заплакати. Очевидно, йому ніколи в житті не доводилося бачити таку грошву.

Збагнувши реакцію, Ероут повагом знову хруснув грошима і поклав зверху ще одну банкноту. Тепер його не бембало, знає про вигнання з Флор служка чи ні, — гроші робили свою справу, і зараз, коли просто перед носом араба від них аж розпирало гаманець і уже кілька зелених призначались йому, етика відносин не мала жодного значення.

— Маленька послуга, друже. Прошу тільки шепнути моєму приятелеві, котрий направив тебе сюди, де, у якій кімнаті перебуває уночі білявка, з нових гостей Ель Даві, звичайно, якщо не в його ліжку.

— Кві-і-і, — зійшло з горлянки служки. Хаббід ковтнув слину геть чисто так, як робила це чайка, вполювавши соковиту здобич. Тоді Ероут скривився від огидного жеботіння. Але тепер реакція видалася аналогічною, — Хаббід готовий на все заради грошей.

Тому Ероут уже продовжував без зайвих викаблучувань:

— …і як до неї добратися без зайвого галасу. Це мені потрібно знати до завтрашнього ранку.

— Нова гостя гонорова, уміє розпалити нашого господаря, так казали на кухні. Від цього Даві казиться, бо вона ще не ходила на ніч у його покої.

У Хаббіда розв’язався язик. Збудження, викликане реальною перспективою отримати добрий гріш надурняк, робило з безмовного слуги значущу людину у його власних очах.

— О, моя мила крихітко Марто! — Ероут радів. Ще б пак, адже це набагато полегшувало роботу. Він запропонував служці бляшанку з пивом і навіть догідливо відчинив її.

— Тоді тобі, друже, взагалі лишилася половина роботи!

Хаббід нервово зайорзався, — очі приварювали електрострумом зіниць гроші до столу.

— Але не хвилюйся, від цього винагорода не зменшиться. Дістанеш ще стільки, коли завтра вночі приведеш на берег, до катера Тіта, білявку. Тільки прошу тебе, не називай мого імені непокірній Марті. Нехай це для неї буде приємним сюрпризом. Шепни, що за нею приїхали друзі… Завтра зранку і передай через Тіта, що усе готово, окей?

— Кві-і-і, — вуркнуло догідливе, і Ероут здивувався, з якою спритністю зникли гроші у широких штанях Хаббіда.

— А зараз і ти так само зникай звідси. До завтра! — зневажливо кинув услід служці.

Ероут більше не збирався тертися коло вікна, краще він віддасть належне своєму татусеві і ковтне чогось міцнішого, — фортуна посміхається йому. А татуся таки варто слухатися, він поганого своїй дитині не порадить. Бо й справді, краще сім раз відміряти, ніж один відрізати. Тед від задоволення збуджено плеснув у долоні і довго тер ними.

О-о-о, ве-е-е-лич! Якщо долоні сверблять, це до грошей, чи не так, татунцю?

Тепер можна спокійно почекати Тіта, котрий обіцяв показати йому тихе пристанище для Марти на далекій, виробленій плантації гевеї.

Однак Тіта десь нечиста понесла, і лише втративши терпець, Ероут зі злістю підскочив до вікна: де лазить той вилупок. Скреготнув зубами, коли мимохіть вгледів, як той гівнюх у юрбі цікавих щось показував на катер, у якому вони прийшли сюди, розмахував руками, тицяючи у місце на правому борту, де загалом пишеться назва судна.

Якщо відверто, Тіт думав лише на хвильку забігти у кнайпу і перехилити гальбу пива за такий дармовий набуток у вигляді новісінького човна. І така манна небесна йому за що? Алкоголь зробив своє діло, розв’язав язика і кожен чув, як верзів п’яний Тіт, шукаючи відповіді на таке незбагненне для нього запитання. Та нікого не здивувало повідомлення про новоприбулого гостя — пана Ероута з Голландії.

(Ну, того товстозадого, якого виловив нафтовий король з Флор, ще в газеті його фейс сфотографували, а він, уявляєте, до того ж нестямно закохався у гостю Ель Даві та так сильно, що вже б хотів торохнути її просто тут).

Усі тільки дружно реготалися. На Ентанго жило чимало людей, котрих час від часу винаймали для обслуги палацу Флор. Подібні походеньки особливого здивування не викликали, розмови більше точилися навколо новісінького човна Тіта.

А його давній приятель Ліан, що забрів до кнайпи і теж хотів послухати про новий катер Тіта, навіть фарби пообіцяв дати, щоб написати на катері синім — ТІТ.

Друзяка є друзяка. Задармо дає фарби, — ну, як за це не перехилити по келишку чогось міцнішого? Ліан хворіє на живіт, може тільки гальбу пива ковтнути і то тихцем від головного Мааса. Зате Тітові, як давньому приятелю, виставив чесно. Воно б годилося Тіту поставити, але поки що в нього в кишенях — пшик.

— Як повернуся з Флор з тією біловолосою красунею, — белькотів добре захмелілий Тіт, — я тобі цілу пляшку поставлю за те, що ти мене розумієш і запросто, як для друзяки, даєш синьої фарби. А воно й справді зазвучить, коли по правому борту синім напишу — ТІТ, еге ж?

— То коли ви повернетеся з Флор? — питав Ліан. — Я б тоді розвів фарбу як слід для напису.

— Завтра має тут один чолов’яга з обслуги Даві натякнути, — Тіт моргнув оком, — коли можна буде кралечку тю-тю, просто в жагучі обійми голландця кинути. День-два, не більше…

По полудню, коли сонце стишило гаряче дихання, у кав’ярні Даке всі чекали лікаря Мааса та Стефана. Сюди добратися — добрий кавалок дороги, особливо для Стефана, котрий ще не годен швидко пересуватися.

Майкл мовчав. Те, що розповів Ліан про зустріч у кнайпі з Тітом, непокоїло, щоразу озивалося шаленими стрибками з висоти у безодню тривог. Навіщо Марта потрібна Ероуту? Навіщо?

Нарешті прийшли Маас і Стефан. Поляк тримався бадьоро і навіть посміхався.

— Але ж то правдиве чудо зробив Маас! — вигукнув Стефан. — Хлопаки, уявляєте, я сам прийшов сюди! Якийсь маніський заштрик, до моєй… не вєм, як то по-англійськи, тоді перепрошую, до моєй дупи, і я вже на власних ногах за день краков’яка танцюватиму!

Поляк говорив цілком пристійно, не розтягував слова, до нього навіть повернулася його життєрадісність. Знайомлячись з Даке, гречно поцілував їй руку, від чого дівчина зашарілася. Не зрадила пружність м’язів, коли вітався міцним потиском з Ліаном.

Даке запропонувала каву і Ліан ще раз переповів усе, що побачив і почув від Тіта.

Стефан кулаком вдарив по столу.

— Я натовчу писок тому скурвому сину Ероутові, бігме! Але ж тепер, якого дідька він продовжує товктися біля Марти?

Майкл скривив вуста, та обличчя само видало гримасу болю, — боявся показати, як щойно знову пірнав з висоти у незбагненну темряву.

— Ероут збирається найближчим часом освідчитися у коханні Марті. Як тобі, Стефане, такі плани нашого повітряного попутника?

— Е ні, хлопаки, то цілковитий бздур!

— Він мав можливість зробити це на Флор, де був гостем Ель Даві, ми це знаємо з газети, — додав Маас.

— І на все про все Тіт з Ероутом мають день-два, — продовжував розмірковувати Майкл. — Якщо зранку Тіт отримає сигнал від служки кухарки, значить, Марту викрадуть завтра вночі. У нас лишається одне… зробити це СЬОГОДНІ!

— Очевидно, Майкл має рацію, — чомусь пошепки зреагував Маас. — Ми не повинні втрачати час… Невідомо, куди збирається везти дівчину Ероут та й навіщо вона йому…

Мовчали. У Стефана піт проступав темними півмісяцями під пахвами сорочки, жовна грали на обличчі. Але нічого іншого ніхто не міг запропонувати.

— Я намалюю план Флор і розкажу, як краще дістатися до палацу, — Маас витягнув записник і кулькову ручку. — Ліане, у тебе човен на ходу?

— Тільки долити бензину.

План, який запропонував Маас, видавався реальним і легким. Головну ставку робили на Даке, котра повинна зіграти роль торговки вінками з білих лілей, бо такі живі прикраси частенько завозять для прекрасних гостей Даві, — пояснив Маас. — А торговок без особливих застережень пропускають до них в апартаменти. За все платить господар, коли дами розберуть вінки. Місцева екзотика, так сказати.

— А ми чекатимемо у човні, — керував Маас. — Давай, Даке, спустошуй свій квітник. Ходімо, я допоможу тобі. Зустрінемося біля човна Ліана.

Майкл залишився із Стефаном наодинці.

— Майкле, я вдячний тобі… — по хвилині мовчання вимовив Стефан.

— Облиш, друже. Давай краще поміркуємо, що Ероуту треба від Марти.

— Я ось що тобі скажу, Майкле. Те, що Даві захотів Марту, було видно відразу. Тому й мені рота вирішив заткнути. А от з Ероутом тут щось не так… Схоже на переслідування. Заради чого?

— От ми про це і дізнаємось.

— Я теж з вами! — і Стефан першим рушив з місця.

16.

У душі йшли дощі. Холодні, колючі, — вони затоплювали і знищували усі відчуття, витрушували попіл розважливості. Вона фізично існує, рухається, спить, їсть, хоча офіційно оголошена загиблою, тому нікому її думки, благання, вимоги не потрібні.

І сльози по ній виплакуються, і свічка у церкві Петра і Павла у Львові поставлена за упокій душі раби Божої Марти.

Марта бачила над собою обличчя Даві, він схилявся все нижче й нижче. Відверталася: ні!

Відсахувався, стогнав, скреготав зубами, обпечений льодом її волі.

Даві не впізнавав себе. Шукав погляду її очей — і не знаходив, торкався її вуст, мліючи надією — омана, байдужість, відчуженість.

…коли знову пронизували чорні мигдалини очей Даві, збиралася крикнути, що ніколи, ніколи не дозволить йому до себе торкнутися. Вчасно прикушувала язика, хто зна, чи амбітний Даві не накаже потім просто-напросто її фізично умертвити. І ніхто його за це не осудить, вона ж — аморфна істота, офіційно позбавлена усіх ознак і прав живої.

Але разом з внутрішнім протестом прокидалася і виходила з нервового шоку такою, як була у тому житті, яке залишилося далеко-далеко, де вміла давати собі раду…

Де?!

Десь там…

Невже тепер не дасть ради з Даві? Невже не вистачить сили протистояти йому?

Безнадійна ситуація мобілізовувала. Світ знову змінював полюси тяжіння. До болю блакитне небо знову вабило до себе…

Зіскочила з ліжка. Нова кімната, нові меблі.

— Де мій одяг?

Тепер до Марти приставлено стару арабку Манусу. Коли вона підводила очі, то Марта спочатку озиралася довкола — в очах жінки завмер переляк, тому і здавалося, що вона дивиться не в обличчя, а крізь нього, туди, де чатує жах.

Мануса смикнулася тонкими шворочками вуст і поштиво розсунула дзеркальну стіну, за якою містилися шафи для одягу.

— Що вам подати?

Марта швидко відсувала один за одним вішаки. Вечірні сукні миготіли усіма кольорами, й натяку не було на повсякденний, практичний одяг, до якого звикла.

Вибрала легку сукню з набивного шовку. Від колін донизу йшла нескінченна лавина барвистого мережива, як хвіст у золотої рибки. Якби його повідрізати, можна було б почувати себе більш-менш зручно. Почула лише надмірне сопіння, коли одну за одною відривала мережані плахти. Сукня стала коротенькою, але зручною. Тепер їй треба переконатися, чи на місці браслет, і чи є біля басейну акваланги.

— Мені треба до тих кімнат, де я була спочатку, — на ходу вигадувала Марта. — Я забула там одну річ.

Мануса тінню брела слідом, ледве встигаючи за швидкою ходою дівчини.

— Почекай мене тут! — наказала служці, коли нарешті підійшли до дверей колишніх апартаментів. — Я миттю повернуся.

Марта увійшла до вітальні. Вистачило секунди, аби пересвідчитися, що браслет — на старому місці. Тепер — до басейну. Там, за колоною, вона поставила акваланги, ласти і маску. Легенько прочинила двері, що вели до спальні. Вони безшумно відчинилися, огортаючи бентежною прохолодою і напівтемрявою. Хотілося якнайшвидше пробігти повз широчезне ліжко і опинитися під сонячним склепінням басейну. Там не так страшно, принаймні, немає страхітливих тіней. Але почула майже стогін…, з якого складалося її ім’я.

— Марто… Марто…

Дівчина відскочила до вікна, за штору і завмерла. За гаптованим балдахіном схованого у темряві кімнати ліжка був Даві. Очі уже чітко могли розгледіти його оголену постать. Він здригався під ритмічними рухами золотоволосої одаліски, голова якої рухалася над розпростертими стегнами. За декілька секунд темношкіра коханка у золотистій перуці відірвалася від тіла, переможно розтягнувши у посмішці криваве місиво вуст.

Марта завмерла. Що скаже, якщо її помітять, чого опинилася тут? Загалом, їй плювати на те, що тут виробляє Даві. Плювати, плювати, але вона повинна знати, чи стоїть на місці її рятівне обладнання. У скроні так голосно стугоніло: як тільки побачу, що акваланги на місці, сьогодні ж уночі заберуся звідси. І нехай той торохнутий на сексі Даві продовжує займатися любощами, але без неї і, що найголовніше, не з нею. Такий висновок додав хоробрості, і Марта просунулася до другого вікна, від якого проглядалося місце, де залишила акваланги. То був єдиний більш-менш тихий куточок, бо решта басейну навидноті і не має більше жодного закапелка. Довелося стати на пальці, однак нічого за колоною та біля неї не побачила. Нічого!

Безнадійно опустилися руки, — вона втратила єдиний шанс забратися з цього осоружного острова. Хтось виніс з басейну акваланги, мабуть, відразу після того, як там розігралася страшна трагедія.

— Марто, Марто… — жахаюче насувався стогін з темряви спальні. Дівчина метнулася назад до дверей.

— Йди геть! — зірвав з одаліски перуку Даві. — Забирайся звідси, ти не Марта…

Не встигло блискуче жіноче тіло зійти з ложа, як Марта вислизнула за двері, пролетіла кімнату і оговталася лише тоді, коли зіткнулася з Манусою.

— Йдемо звідси! Тут немає чим дихати!

— Куди ж ви? — важко наздоганяла Марту служка.

— Манусенько, веди мене до Омо!

Темнозелені, розлізлі кольори дерев та кущів застеляли все навколо, стали продовженням моторошної темряви спальні, перетворилися у довгий коридор, який вів невідомо куди, і навіть лазур океану уже не блимала обнадійливо та визвольно.

Невеличкий гостроверхий камінь, на який вказала добре захекана Мануса, — надгробок Омо. Марта відіслала Манусу до палацу і залишилася на березі сама.

— Господи, як важко! — впала навколішки біля могилки своєї маленької подруги і розплакалась. — Що ж мені тепер робити? Що?

Крізь сльози проглядалися блакитні плями. Невже це небо? Дивлячись у бездонну його блакить, самому хочеться дихати вільно, на повні груди. Але у неї такої можливості немає. Довкола — одна безвихідь. І цей острів, вочевидь, стане і її могилою.

Неподалік тріснула гілка, Марта стрепенулася. Поруч хтось був. Покликала:

— Манусо, ти?

Гілка ще раз тріснула і біля Марти став Даві. Виглядав втомлено, безсило. Допоміг Марті підвестися і повів берегом. Йшли мовчки.

Марта не знала, що говорити. Так, як раніше, до смерті Омо, не могла себе поводити. Весь час відштовхуючи Даві своїм крижаним ні, розуміла, подальша гра відразу приречена на провал. Даві занадто розумний, щоб не зрозуміти це.

Не раз, ще до смерті Омо, їй вдавалося переводити розмову на тему відносин чоловіка й жінки, навіть декламувала українську лірику, перекладала відразу на англійську мову, виходило кострубато, зате кожна строфа викликала у Даві дивну реакцію. Він здебільшого відвертався, а Марта якось додала пошепки:

— Справжнє кохання ніколи ще ніхто не купив за гроші. Воно передусім ось тут, у серці.

Тоді Даві не дав їй договорити, різко обірвав на півслові:

— Ти говориш, як древній мудрець, плоть якого зітліла від того, що він так довго йшов до цієї істини. Але ти забуваєш, що ми живемо у час, коли гроші роблять все.

Марта не втерпіла:

— Тоді скажи, скільки б коштувало моє кохання?

Відступив від цієї незбагненної жінки. А вона відверто засміялася йому в обличчя:

— О, Даві, який ти бідний!

Вони ступали по твердому білому піску і не залишали по собі жодних слідів. Якщо зробити декілька кроків праворуч, тоді пісок стає м’якшим, піддатливим, декотрі хвилі докочувались навіть сюди. Марта зняла легкі мокасини і зробила крок до води, — хвилі улесливо лизали п’яти. І лише одна велика хвиля, котра раптово пішла на штурм берега, неслася прямо на Марту, готова розбитися на грудях дівчини. Марта відскочила і потрапила у дужі руки Даві.

— Марто, Марто, я кохаю тебе! — сказав тихо, стискаючи в обіймах. Сталеві прути рук зімкнулися щільно, кожен м’яз бубнявів, бринів, охоплений незнаним досі почуттям. Він знайшов її холодні вуста і лавина розпеченого металу жаги ринула у довгому цілунку, — не ворухнутися.

Сталося! Назад, навіть на хвильку назад час не повернеш. Вона почула слова признання і це прозвучало для неї остаточним вироком. Зараз він поведе її до спальні! Можливо, навіть до тієї самої, де годину тому бачила його…

Тепер він уже вів її за собою. Йшов пружно, наче з цілунком повернулися до нього усі сили, і з якимись диявольськими чарами з кожним кроком все множаться і множаться.

Підходили до палацу. На пірсі, легко погойдуючись розкішними боками, стояла яхта. Біля неї нервували катери та легкі моторки, ошелешені такою красою.

— Я б хотіла зараз сісти у цей човен і відійти від берега далеко-далеко, — випручалась Марта.

— Навіщо? — обгорнув знову ж той самий тембр Даві. (На одній ноті тягнувся в мозку почутий стогін — Марто, Марто…).

Він простогнав єдине слово, а Марта уже не могла втриматися, вибухнула:

— А щоб втопитися! І тобі не доведеться вдруге пхати моє фото у траурній рамці в газету!

Догори поповзли брови Даві, у великих очах загорівся дикий вогонь. Невже Ероут показав їй газету? Так, це міг зробити тільки він, бо прислузі байдуже, вони звикли до гостей жіночої статі, та й газет не читають, — німі та глухі раби.

А Марта не могла зупинитися.

— Якщо ти мене любиш, то дозволиш зараз же сісти на цей човен, допоможеш завести мотор, бо я не вмію, і відпустиш. Обіцяю, нікому не розповім про те, як ти дозволив мене заживо поховати… про цей проклятий острів, і про тебе…

Обличчя Даві мінилося з кожним словом, вимовленим дівчиною. Здивування поступилося нерозумінню, розгубленість — злістю, очі заслав вогонь невідступності.

— Ти звідси поїдеш тільки зі мною! Ти будеш моєю! І вже сьогодні! — кинув, відходячи.

— Аякже, розбіглася! — крикнула навздогін рідною мовою. Але сказати ще щось не змогла, — карти й так усі відкрито. Широка спина Даві закривала навколишній простір, відмежовувала від усього, що бачила раніше, відчувала.

Безсило подалася до палацу. Вона влаштувала справжню істерику бідолашній Манусі і зажадала, щоб її негайно переселили туди, де вона була раніше.

— І передай своєму господареві, щоб побільше зміїв понапускав у басейн! — випихала служницю до Даві.

Єдине, що хоч якось втримувало від розпачу, це браслет. Марта чіплялася за нього, як колись холодні кістяки Делковича передавали їй таємницю скарбу батаків. Разом з браслетом вона щось мусить вигадати і при першій нагоді забереться звідси, навіть якби довелося пуститися вплав.

Мануса, як не дивно, не забарилася. Вона отримала згоду на переселення Марти і безликі служки уже заходилися переносити шмаття.

— Чудово! — вигукнула Марта і подалася у попередні апартаменти. Відразу вмостилася на канапі у вітальні і мовчки спостерігала за метушнею. Звідси їй добре видно браслет, і навіть вишкірена пащека лева видавалася не такою страшною, як останні слова Даві.

— Манусо, а ти про зміїв сказала? — зупинила служницю.

— Так, пані.

— І що?

— Наш господар велів переказати, що для тебе страшнішої змії, ніж… (жінка запнулася, бо їй лячно вимовляти подальші слова) сам… Ель Даві немає.

— Оце вже точно! — вигукнула Марта. Зуби неслухняно продовжували вибивати дрож, а усе нутро перевертали останні слова Даві.

Ти будеш моєю! І вже сьогодні!

Налила у склянку води і визирнула з вікна. Біля басейну весело щебетали дівчата. Вони хизувалися одна перед другою гнучкими тілами, манірничали, розраховуючи на те, що за ними спостерігає Даві.

Сонце поволі сходило за обрій, чиста блакить неба тьмяніла, і за високими пальмами набирала уже жовтавого кольору. День поволі згасав.

— Манусо, а я на могилку Омо квітів так і не принесла, — заговорила до служки. Щось несамовите закрутилося в голові, до кінця не вивірене, але таке навальне, потрібне. Служниця мовчки схилилася і тінню маячила за Мартою.

— Не йди, я сама, — крикнула Марта. Але служка просопіла:

— Наш господар наказав не відпускати тебе.

Дорогою Марта зривала квіти і вже біля могилки нарешті повернулася до арабки:

— Принеси сюди вазу з палацу, найбільшу. Я квіти поставлю. І не забудь наповнити її водою.

Мануса зникла за розлогими кущами. Дівчина залишилася одна. Поклала квіти на могилку і вже хотіла побігти до човнів (Може, вдасться відв’язати і рвонути звідси. Але ж браслет…), як почула, що біля неї щось тріснуло. Невже знову Даві? — обпекло. Насторожилась і завмерла, бо не знала, як поведе себе цього разу і як доведеться боронитися від нього.

— Map-то! — почула чоловічий голос. Аж головою тріпнула, відганяла непотрібний обволікаючий тембр, спотворений шумовинням пальм, що бовваніли за нею. Через однорідну зелену масу листя важко когось розгледіти, бо сонце вже залишає по собі бентежні, хиткі тіні.

— Марто, честь, це я, Стефан! — почула польську мову. Зірвалась на ноги і вже летіла туди, звідки линув такий знайомий голос.

Під розлогим листям пандануса, заховані його тінню, стояли Стефан і Майкл.

Марта аж руки заломила від радості.

— Побігли, нас чекає моторка! — світилися радістю очі Майкла. Він простягнув до неї руки: — Швидше, Марто!

Стефан уже ступив крок назад, до берега, як Марта раптом опам’яталася:

— Ні, ні! Зачекайте тут хвильку. Я зараз повернуся! Тільки заберу браслет. Це дуже важливо! За ним полював Ероут, він летів разом з нами, такий товстий голландець, але я йому не віддала, заховала. То — ключ від скарбу. Я миттю, зачекайте!

Стрімголов кинулася до палацу. Летіла на крилах, наче намагалася випередити час, спресувати його до секунди, яка б відмежувала її від справжніх друзів. Душею була уже поруч з ними, розпитувала про те, як вони її знайшли…

Політ уяви обірвався різко, гільйотиною відсікши усе, про що думалося, — почула постріл, один, другий, третій, потім вечірню тишу прошила автоматна черга.

— Боже мій! Невже їх помітила охорона?! — жахнулася Марта і кинулася назад. Добігла до могилки Омо — нікого. Рванулась у вже темні кущі, де стояли Стефан і Майкл, розривала витке листя панданусів, кричала, кликала їх, але нікого не знайшла.

Берег теж холонув пусткою. Ближче до води хвилі не встигли злизати дві борозни, — хтось тягнув за собою когось. І цими людьми вочевидь були Майкл і Стефан. Хто кому допомагав?

Дві стрічки щедро заплямувала кров, чорна у вечірніх сутінках. На очах хвиля за хвилею ненажерливо всмоктували її в пісок. Ще одна із шипінням накотилася і завершила смакування своїх попередниць, повністю змивши кривавий слід…

…кого?…

На Марту натрапили Стефан і Майкл випадково. Коли човен причалив до берега, вони першими вистрибнули з нього і вирішили обережно розгледіти, що там, за зеленим місивом дерев. Ліан та Маас лишалися у човні, збиралась на берег тільки Даке.

За кілька кроків від води простяглася смуга з молодих, розлогих пальм-панданусів. Кожне дерево опускало додолу довгі стрічки, за якими можна було заховатися. Згідно з мапою Мааса, за ними відразу починалися клумби, що підходили до самого палацу. Молоді люди і не сподівалися побачити Марту, що клала квіти на чиюсь могилу.

Так вони зустрілися. А вже потім почалося цілковите безладдя. Човен, що гойдався поодаль від берега, не повинен би турбувати охорону, якби вона й запримітила його, — скільки подібних човнів вештається попри острів щодня. Турбував той, хто непрошеним торкнувся землі Флор.

Пролунав перший постріл, потім другий, третій. Автоматна черга, випущена у бік, куди вели сліди, після попереджувальної вимоги вийти, — досягла фатальної мішені. Майкл встиг крикнути: «Стефане, пригнись!», але загальмована від перенапруження реакція поляка виявилася запізнілою. Стефан упав, прошитий автоматною чергою.

Маас та Ліан зіскочили на берег у ту мить, коли Майкл із смертельно пораненим Стефаном з’явились з гущавини.

…Стефан лежав на білосніжних квітах, біля нього поволі червоніли лілеї. Маас прикладав йому до грудей зібгану шматину зі своєї сорочки, але кров цебеніла і цебеніла.

На мить Стефан прийшов до тями. Поглянув — на Майкла, що сидів біля нього навпочіпки, з легким свистом прошепотів:

— Якщо є скарб, знайди разом з Мартою. Може, і моїм дітям щось перепаде…

Він навіть спромігся посміхнутися, повертаючись в останні хвилини життя на такого, яким був, — веселим і дотепним жартівником.

— А у мене, Майкле, двоє синів, а третя дитина буде від Еви. Скажіть їй, нехай не робить аборт, нехай родить… І ще, прошу, скажіть усім моїм дітям, що їхній татусь загинув, рятуючи людське життя. І якщо ти, Майкле, так їм скажеш, вони пишатимуться мною і казатимуть, що їхній татусь — герой…

До берега Ентанго привезли тіло мертвого Стефана.

17.

Ще не встиг Ероут добре прокинутись, як разом з Тітом до кімнати влетів захеканий Хаббід.

— Вчора хтось висадився на Флор! — швидко лопотів. — Але охорона вчасно запримітила. Це не подобається нашому господареві і він завтра від’їздить з острова.

Кишки в животі Ероута жалібно заскавуліли і збилися докупи, його аж перекривило від судоми — не знайшовся, що сказати, так і залишився лежати у ліжку.

— Сьогодні вночі я приведу вашу панночку на берег, де ростуть пандануси! — мало не верескнув Хаббід від жалю за таким поспішним рішенням Ель Даві, через яке він може позбутися грошей, що запівдарма пливуть до його рук.

— Я знаю, де це місце, — вставив свої три сени Тіт.

— А я відразу віддам тобі гроші, Хаббіде, — підхопив швидкий темп Ероут. — Ось, дивися, вже кладу їх до кишені.

Тед з неабиякою спритністю вистрибнув з ліжка, видобув з валізи гроші, покрутив ними перед носом Хаббіда і заховав у кишеню штанів. Поплескав служку по плечу і випровадив за двері.

— А з тобою, пияцюро, у мене буде особлива розмова.

Вчора, коли повернувся нарешті Тіт із мандрів по берегу, що не один раз повертали його до кнайпи, Ероуту марно було з ним порозумітися. Тіт сп’янів геть. Відчуваючи свою провину, тепер дивився у підлогу і зводив докупи брови, намагаючись видушити з себе хоч якесь слово.

Ероут згріб за барки Тіта, від чого благенька майка розповзлася на спині, і просичав в обличчя:

— Віднині десь повієшся без моєї згоди — вб’ю. До рота — ні грама. — І відкинув від себе як снулу рибину.

Тіт відлетів до стіни, добряче влип в неї, хапнув повітря і сповз на підлогу. Жодне слово не йшло на язик, важкий і липкий.

— Сьогодні катер має співати, як тільки подам команду. І ще одне: припни до катера якусь стару посудину.

Од почутого прилиплий до піднебіння язик відпав і, передчуваючи щось недобре, Тіт насмілився плямкнути:

— Навіщо?

Ероут не збирався втаємничувати Тіта у суть справи. Зиркнув вбивчо:

— І щоб жодна душа не довідалася, що ми збираємося сьогодні на Флор! Зрозумів?

Тіт нарешті підвівся з колін і захитав головою. Спина у нього боліла і пекла від численних кровопідтьоків, бо він таки сильно гепнувся об дощату стіну. І ще одне: Тіту ще більше боліло від того, що його мають за пияцюру. А він зовсім не такий, просто на радощах трохи перебрав. Хіба часто така нагода випадає?

Ероут більше не дивився на Тіта, відвернувшись до вікна, думав про своє. Тільки його здоровенний кулак раз-по-раз лупив об стіну важкою довбнею.

Краще таки промовчати, — зітхнув з образи Тіт і мовчки поплівся виконувати накази навіженого голландця.

— Не метушись, не показуй, що ти маєш сьогодні до роботи! — кинув Ероут навздогін. Він так і не відійшов од вікна, метикував над чимось, зважував і обсмоктував усе, що мав зробити сьогодні без-до-ган-но.

…Вчора Сем з батьком і молодшим братом повернулися ще до вечері. Ероут, що хотів роздивитися навколо, поклав десятку на сидіння джипа.

— Семе, покажи-но мені тутешні місця.

Хлопець викарячився на гроші такими очима, що Ероут і сам мало не подумав, чи не поклав туди сотню, але схаменувся. Лише скривився, збагнувши, що заради грошей Сем не тільки ладен возити його по острову, але й перевезе на другий кінець світу, через океан, навіть без човна.

— Ти покажи пану Ероуту, де ми працюємо, — догоджав батько Сема. Зрештою, нічого іншого виснажений тяжкою працею чолов’яга і не міг запропонувати. Для нього усе життя звелося до єдиного — роботи на плантації, за яку платили хоча й небагато, зате регулярно.

Вони їхали вузькою грунтовою дорогою і Сем, мовчакуватий, вічно набундючений, спромігся видушити з себе:

— Це наша плантація.

— Власна? — перепитав Ероут.

Сем йорзався на місці, поки не видобув з грудей довгим подихом:

— Ми тут латекс збираємо.

Знову їхали мовчки, лише біля роздоріжжя Сем нехотячи промимрив:

— Праворуч йде дорога на закриті, вироблені ділянки. Туди вже ніхто не їздить.

Це він додав тільки заради того, що подумав про десятку, яку йому дав голландець і яку треба таки відпрацьовувати.

— Ну, то й нам нема чого там робити, — погодився Ероут.

Сем, вдоволений, що не доведеться робити такий великий гак, розщедрився на словесне відпрацювання:

— Коли ми там працювали, то збудували собі невеличку халабуду, навіть льох вирили, бо запасались їжею…

У Ероута від почутого засмоктало під серцем. Тепер знав напевне, що повезе Марту саме туди, куди ніхто не їздить, — на вироблені плантації. Спочатку хотів залишити її у хатині сестри Тіта, але доля послала йому справжню знахідку. Шкода, що не зможе сам поїхати на старі плантації і пересвідчитися у надійності дерев’яної халупи. Але попри все, це був найкращий варіант.

— Семе, а ти б не міг позичити мені свого джипа? Ясна річ, не задармо.

Ероут вилазив з машини і навіть не дивився у бік хлопця. Усю дорогу назад вони мовчали і для Теда це було найкраще, — кожна деталь його обдуманого і обсмоктаного з усіх сторін плану ставала на місце.

— А чому б і ні, — почухав потилицю Сем. — Ви платите добре, то чого я маю лишатися свого заробітку. Тільки скажіть, коли треба.

— Завтра. — Ероут тицьнув Семові десятку і улесливо попросив, щоб джип поставив ближче до берега. Накинув ще п’ятку на бензин.

— На ранок машина стоятиме біля хати, не турбуйся.

А чого б мені турбуватися, — не розумів Сем. — Куди джип дінеться з острова, навколо ж — вода. Але нічого на те не сказав. Його приємно грів хрускіт грошей і турбувало тільки одне — швидше б їх заховати у надійне місце.

Минулої ночі Марта зовсім не спала. Думки тяглися одна за одною кривавими борознами, зникали безвісти і не давали можливості знайти бодай якусь подобу відповіді. Тоді зривалася з канапи, бігла до дверей, прислухалася, чи не чути кого, потім довго стояла біля відчиненого вікна.

Нічна тиша бентежила ще більше. Вона в’їдалася у мозок і нищівно виписувала там автоматною чергою смертельні вироки і Майклові, і Стефану. Гнала таке приречення, бо охоронці б затримали пораненого обов’язково.

Вони втекли, втекли!..

Це вселяло надію на те, що її друзі обов’язково повернуться.

Браслет відразу забрала із схованки і начепила на руку. Тепер не знаходила собі місця, прислухаючись, приглядаючись до темряви, крізь яку прийдуть за нею Майкл і Стефан.

Вдень з’явився Даві. Рішучий, зверхній.

— Завтра ми звідси від’їжджаємо! — зробив натиск на займеннику.

— Їдьте! — процідила Марти. — А я тут до чого?

— Ти їдеш зі мною!

— Ніколи! Ніколи! — закричала Марти.

Відвернувся, не слухав її заперечень, тільки гортанно щось наказав Манусі. Служка завмерла у шанобливому поклоні. І як тільки за господарем зачинилися двері, почала перекладати у валізи сукні, складати у шкатулки прикраси. При цьому жінка хитала головою і крадькома поглядала за Мартою.

— Облиш, Манусо. Давай краще підемо до Омо.

Марта довго сиділа біля могилки. Кожен шурхіт змушував дівчину зіскакувати, серце калаталось у шаленому темпі і вона боялася, що за його ударами не почує голоси друзів. Однак сутінки не принесли бажаної звістки. І тільки коли темрява безповоротно поглинула острів, повернулася до палацу.

Залишилося чекати у кімнаті…

Мануса куняла на ослінчику, а Марта боялася відійти від вікна, — нехай той, хто йде до неї крізь темряву ночі, бачить її у вікні.

Легке шкряботіння за дверима вловила відразу. Підлетіла до дверей нечутно, непомітно. На порозі стояв служка, якого не раз бачила тут.

— Пішли! Пішли! — кликав за собою Хаббід. — Тебе чекають друзі.

Нічого не говорила по дорозі, — перетворилася на згусток прохолодного повітря і летіла на берег за Хаббідом. Лише миготіння широких білих штанів араба слугувало орієнтиром серед непроглядної темряви.

Океан, здавалось, теж завмер від напруги і перетворився на чорне скло. Зате, коли вгледіла маленьке суденце, обриси якого нагадували розмитий силует медузи, зрозуміла, що від спасіння її відділяє лише один крок. Зіскочила на борт, хтось відразу потяг її у маленьку комірчину, що слугувала, вочевидь, за каюту.

— Сиди тут і мовчи! — наказав незнайомий голос.

У маленькій комірчині, куди її запровадили і вона почула, як на двері закинуто гачок, було ще темніше і пахло алкоголем. Навпомацки знайшла лаву біля стіни і сіла. Навіть не дихала, очікуючи, коли відійдуть від берега. Тоді включиться світло, відчиняться двері і вона побачить… Майкла. Отой його погляд зараз збуджував, щоки пашіли, — і вона притулилася до прохолодної стіни.

…Хаббід дзигою крутився на березі.

— Тіте, де гроші, що обіцяв твій господар?

— Он, дивися, він вже йде.

Й справді, як тільки Тіт закрив на гачок за дівчиною двері мацюпінької каютки і зійшов на берег, від пальм відділилася огрядна постать голландця і попрямувала до катера. Хаббід кинувся навперейми:

— Я зробив усе, що просили. Давайте решту грошей!

— Зараз, зараз, — поплескав його по плечі Ероут. — На, тримай!

І Тіт, якому страшенно кортіло глянути, як Ероут буде віддавати Хаббіду гроші, втупився у руки голландця. Навіть підступив ближче. Враз побачив, як щось блиснуло в руках голландця і він майже притулився до Хаббіда. Щось забулькало: кві-і-і… У Тіта очі мало не вилазили з орбіт, бо падав Хаббід, стискаючи у руках держак від ножа у вигляді дзьобатого птаха, на місці ока якого зяяв великий отвір.

Жалібно вторило у животі Тіта: кві-і-і… Він впізнав свого ножа! Це ж його кинджал, його кріс, про який знають мало не всі у селищі! Це його він носив майже щодня з собою. Заткне за пояс — і пішов. У його кріса знаменита рукоять у формі міфічного птаха Гаруди. Його профіль, що нагадує орлиний, зображено також на гербі Індонезії, чим особливо гордився Тіт. Тепер цей ніж стирчав у тілі мертвого розпластаного Хаббіда.

Все, мені кінець — билася думка в голові Тіта, — я влип у мокре діло…

Тіт з переляку роззявляв рота, пустий живіт ячав і озвучував жах онімілого чоловіка.

— Відходимо! — гаркнув над вухом Ероут.

Весло не хотіло слухатися, з Тіта було мало толку, але сильними ривками Ероут гріб з другого боку. Моторка зі скрипом підкорилася, гойднулася на правий борт і повільно почала посуватись від берега.

Смертельна рана тяглася за ними з чіткою ознакою Тітового кріса, бо тільки його гостре лезо залишає по собі такий рівний слід, схожий на тоненьку ниточку обрію. Тіт уже не тямить, що бачить перед собою…

— Запускай свою таратайку! — гримнув Ероут, коли достатньо відійшли від берега.

— Га?

— Мотор запускай!

Тіт запустив мотор і він, йому здалося, вибухнув скаженим виттям, схожим на накази Ероута.

Мотпо-р-р-р за-пус-ка-а-а-й!

Серед такої какофонії Тіт відчував себе маленьким, безпорадним, нікчемним і нічого не значущим чоловічком, майже лялькою, якою керує огидний здоровань. І немає куди дітися від його грізного виття. Але врешті-решт Тіт заглушив мотор, — судно причалювало до Ентанго.

Тремтячі руки ніяк не могли зняти гачка на дверях каютки, в якій притихла Марта. Тіт зняв з спітнілої шиї хустку, витер нею чоло і, нарешті, відчинив двері.

— Дай-но мені руку, дівчино!

Марта простягла праву руку.

— І ліву теж. Не встигла Марта простягти руки, як почула клацання металу на зап’ясті.

— Що це ви робите? — закричала Марта, але Тіт завернув їй руки назад і клацнув кайданками.

— Мовчи!

Зірвав зі стіни, видно, спеціально приготовлений шматок широкого пластиря і заліпив їй рота. Зараз же по тому витяг з кишені смердючу від поту хустину і міцно зав’язав дівчині очі.

Той же чоловік повів її на берег. Поруч клацнули дверцята машини і Марту пхнули на заднє сидіння.

У подальші дії Тіта не втаємничувано. Тож коли він впхнув дівчину в машину і боязконаблизився до Ероута, простягаючи йому ключ від кайданків, то почув:

— А тепер прив’яжи оту шкаралупу, що ти притрагав сюди вдень, до катера і поклади туди весла. Віджени десь подалі і підпали катер. Сам переберися на шкаралупину і мотай додому спати. Там я кинув тобі під циновку пляшку. У випадку чого — пив звечора. І нікому про дівчисько! (На додачу Ероут знову згріб за барки Тіта.) — Версія така: твій катер хтось викрав, ти не знаєш хто, бо пиячив. Затямив? Я теж, про всяк випадок, спав сном невинного немовляти. А фейєрверк зробиш для палаючого жагою Ель Даві, — нехай думає, що його кохана Мартуся — тю-тю, згоріла від вибуху на катері…

У Тіта серце кров'ю облилося, коли почув, що повинен зробити із своїм новісіньким катером. Але хіба можна зараз сперечатися з Ероутом, котрий трясе ним, мов кокосовою пальмою, і сичить просто в обличчя. Спробуй, пискни щось проти, — ножа теж встромить в живіт, — і квінькнути не встигнеш.

Тіт завів мотор і вийшов на глибину, поставив катер курсом на Суматру, як наказав Ероут. Включив фари — радарні установки, що працювали на березі, очевидно, уже помітили маленьку цяточку, що йде курсом на Суматру. Робив усе автоматично, навіть не роздумуючи, що робить. Поставив СВІЙ катер на автопілот. Лишилося підпалити ветхе шмаття і залишити судно, пересівши у благенький човен.

Хлюпнув з пляшки бензину на приготовлений мотлох, від хвилювання розлив його собі на майку, од чого вона стала вогкою.

Востаннє гладив лискучі боки катера, плескав по випнутих боках так, наче продавав вирощену власноручно добру худобину. Він уже зрісся з тим, що катер належатиме йому. З такою посудиною, на лискучому боці якої збирався написати своє ім’я, ставав справжнім грошовитим господарем. Але тепер повинен знищити… власну мрію, хоча уже зранку хотів вуркнути на СВОЄМУ катері по ту сторону Ентанго. Тіт пам’ятає місця, які батько називав золотим дном. Тоді б він запросто міг віддати кумові обіцяні відсотки.

…Там начебто мілководдя. Кораловий світ. Колонії фіолетового, рожевого, білого і брунатного кольорів. У коралових джунглях — і винно-червоні віяла горгонарій, і бордовий трубчастий корал. Їх безліч, на цьому Тіт добре розуміється. І якщо скласти корали у чудовий букет, від них так зримо запахне грошима. Ба, що більше, те місце — не тільки корали, це й різні морські огірки — голотурії та фіолетові морські їжаки. А молюски! Тіт аж язиком зацокав. Наприклад, ципрея з фарфоровою мушлею, яку тут всі називають каурі. Колись каурі служили розмінною монетою, тепер в Танджунау за них теж неабиякий гріш візьмеш. А як добре можна заробити, упіймавши морське вухо! Їх чудові мушлі, Тіт знає це від батька, треба шукати у коралових гротах. Тільки тут, по той бік Ентанго, Тіт пам’ятає показане батьком місце, де можна знайти рідкий чорний корал. На Суматрі, навіть в Танджунау, продають з нього різні вироби. До того ж Тіт знає, кому можна продати його. Не раз бачив, як майстри обробляли і шліфували корал, старалися, бо продавали мусульманам чорні коралові амулети і чотки за добрий гріш.

— О-о-о! — застогнав Тіт.

Рукоятка кріса, яку Тітові виточив ще батько і випалив на ній ім’я сина, відразу наведе на його слід. І не виплутатися від поліції, як би він не божився, що не вбивав Хаббіда. Ероут виплутається, у нього є гроші, а у Тіта як не було, так і не буде.

Тіт плакав. Сльози, брудні й солоні, текли по щоках, потрапляли до рота і ще більше ятрили душу. Вони були схожі на солону воду океана, але таке порівняння ще більше розпанахувало груди, бо Тіт прощався зі своєю мрією.

Стара шкаралупина, що тяглася за красунем-катером, видавалася тінню його нескладеного життя. Тіт уже не плакав, а схлипував, витираючи щоки долонями, од яких йшов різкий запах бензину.

Запалив цигарку і пожбурив сірник геть. Затягнувся, сконцентрувавшись на тому, що зараз попросить Аллаха допомогти йому. Він так би й зробив, якби не відчув позад себе гаряче дихання вогню. Тіт озирнувся і легенький вітрець (у цю пору в південних водах океану він з’являється раптово) дмухнув у його сторону. Вмить зайнялася майка. Тіт виплюнув цигарку і не побачив, куди вона впала.

Переговорити з Аллахом Тітрадо так і не встиг. Вибух зі страшною силою підняв його догори. Останнє, що майнуло в голові, була думка про таке швидке піднесення на небо на ВЛАСНОМУ катері.

— Аллах абкар! Великий Аллах! — повторив востаннє те, що п’ять разів на день повторює кожен правовірний мусульманин.

18.

Єдине, що могла відчувати, був слух і запах. Вуркіт мотору зорієнтовував: вони їдуть грунтовою дорогою занадто довго.

Марта не мала відчуття плинності часу і це часто підводило її. Коли треба було записати півгодинну бесіду чи інтерв’ю, так захоплювалася розмовою, що не контролювала хід часу. Завжди за п’ять хвилин до кінця телеоператор на пальцях показував, скільки ще можна працювати. П’ять хвилин видавалися чималим кавалком, і вона дозволяла собі ще і ще задавати питання. А на двадцять дев’ятій хвилині сорок секунд режисер зупиняв запис і кликав Марту за пульт:

— Я розумію, що у вас йде жива розмова, але у програмі є свої межі і вже за годину вона має вийти в ефір. Шукай сама, де поставиш крапку.

— Як, де? — перепитувала Марта, хоч добре знала, що часу на відеомонтаж у них немає і що доведеться просто відтяти останній п’ятихвилинний шматок і дописати слова ввічливої подяки за увагу.

Зараз, коли вона тряслася на задньому сидінні відкритої машини, яка їхала невідомо куди, до того ж по обличчю боляче шмагали віти, кожна секунда видавалася мало не годиною. І все ж змушувала себе бути максимально уважною. Хоч як не водила ніздрями, а якогось конкретного запаху вловити не вдалося. Не чути потом, алкоголем, одеколоном, тютюном. Тільки одна деталь вказувала на те, що шофер — з огрядних. Коли сідав за кермо, машину аж покосило від надмірного навантаження.

Слух, напружений від того, що вона втратила можливість бачити і повноцінно рухатися, сприймав, здається, вібрацію повітря. І як тільки машина зупинилася, дівчина бентежно напружилась. Шофер сповз з місця (це вона чула) і кудись подався. Машина припинялася, звільнена від тягару. Прислухалася: поруч нікого не чути. Мозок напружено складав докупи можливі гіпотези. Те, що її вивезли з Флор не Майкл і не Стефан, незаперечний факт. І оскільки з нею так брутально поводяться, то це нічого, крім одного не означає — вона заручниця неприятелів. Хто ж у неї є у таборі ворогів? Крім Даві, знає в обличчя ще двох — слугу, котрий заманив її до катера, і Ероута…

Думки перервали кроки, — до машини хтось наближався. Дверцята клацнули і її потягли з машини. Величезна чоловіча п’ятірня боляче вп’ялася у руку вище ліктя, її штовхнули і повели кудись по густій високій траві.

Це Ероут?!

Нога боляче вдарилась об високий поріг, — її впхнули у якесь приміщення. Поблизу, майже під ногами, заскрипіли давно не змащені або невідкривані петлі дверей.

Він мене зараз кине у якесь підземелля і буде мордувати… А як тільки я скажу про браслет, то відразу доб’є…

Страх зробив своє, — дівчина ступила крок у протилежну сторону, відкіля чула скрегіт.

— Куди ж ти, кицю? — почула знайомий голос і тонкий, плаксивий сміх. — Як бачиш, я виявився наполегливішим, ніж Даві. Кажуть, він з тобою так і не переспав?

Це був Ероут!

Він зірвав з очей дівчини хустку і Марта відразу зіткнулася з його вдоволеною пикою. Тінь від ліхтарика, що лежав на збитій підлозі із грубих, неприпасованих дощок, робила дебелу постать голландця схожою на велетенського монстра, котрий вийшов з пекла крізь широкі шпарки у підлозі, звідки пробиваються тугі прути високої чорної рослинності.

Ероут реготав від власних дотепів. Тільки його сміх уже перейшов на суцільне попискування. Він втішався власною перемогою. Ще б пак! Он як жах наповнює очі українці, коли вона озирнулась довкола.

— Кицю, цей сарай видасться тобі раєм, коли я покажу відведену тобі кімнатку, — зайшовся Ероут новою порцією писклявого реготу. Він продовжував грати вар’ята, галантно взяв дівчину під лікоть і повів у той бік, звідки чула скрегіт давно не змащуваних петель.

— Обережно, кицю, твоя кімнатка на нижньому поверсі, дивись, не пірни туди раніше, ніж ми з тобою поговоримо як добрі приятелі.

Просто перед собою Марта побачила чорну діру. Звідтам війнуло холодом і пліснявою. Ляда була відчинена, — це надривне скімлення іржавих петель вона чула!

Одсахнулась од чорної прірви, що знову викликало у Ероута бурхливу реакцію. Він реготався досхочу, навіть гидко закинув голову, примружив око і так втупився в дівчину.

— Ну, то як, кицю, хочеш жити? Вибирай: або ти мені розповісиш усе, що тобі сказав перед смертю Доулд, і подаруєш мені браслет, або підеш і поміркуєш над своєю долею. Не забудь, ти — офіційно мертва. І давно. Поміркуй, або цей льох стане твоєю домовиною.

Різко зірвав пластир, яким Тіт заклеїв Марті рота, і гаркнув:

— Говори, паскудо!

Марта хапнула ротом повітря і не тямлячи себе понеслась на Ероута:

— Я забула, що мені сказав наостанок раб божий Григорій Делкович, мій земляк, якого ти, скотино, називаєш Доулдом. А мене, беззахисну жінку, залякав своїм пеклом, — Марта мотнула у бік льоху, — от мені пам’ять і відшибло.

Знала, що від таких слів Ероут може осатаніти, але таку вже мала вдачу, — наступати, атакувати несподівано навіть для самої себе, і хоч трішечки виграти часу за лавиною слів.

Ероут закліпав очима, збитий з пантелику почутим.

— Так той Доулд твій земляк? А ти знаєш, суко, що твій землячок усе своє смердюче життя убивав за наказом мого батечка тільки заради того, щоб ніхто не причепився до нього і не попросив поділитися таємницею браслета, який він забрав у туземців взамін на життя. Тільки їм життя не подарував, а постріляв усіх. Браслет на руку почепив і трясся, щоб ніхто більше про скарб не довідався, щоб тільки йому усе дісталося. Що, не віриш? Викарячила свої баньки і думаєш, що я заради етнографічної цінності збираюся повернути браслет батакам?

Ероут говорив і час від часу кривив товстими губами, бризкав слиною, з’їдав закінчення слів, і від його бурмотання ставало не по собі, бо навіть жодного сумніву не викликало, що він говорить правду.

— Твій торохнутий землячок таки поїхав розумом. І знаєш, від чого? Він біля Женеви пришив трьох жінок, двох чоловіків та десятирічного хлопця. Уявляєш, йому батько наказав, а він — бац! і знову усе зробив шито-крито, та настільки майстерно, що газети всього світу, очевидно, і твої, українські, писали про це звірство. Тільки чомусь зійшлися на тому, що то було ритуальне вбивство. Ха-ха-ха! Знали б вони, як Доулд вміє прибирати свідків…

— Свідків чого? — перепитала Марта. Вона читала про криваву трагедію, що сталася у Швейцарії. Так, це врізалося в пам’ять, бо газети подавали фото замордованого підлітка.

Ероут осікся, зрозумів, що сказав забагато. Прикусив губу і вже іншим тоном прогарчав:

— Не твоє діло! Ти ліпше згадуй, що тобі Доулд сказав на твоїй українській мові!

— Виходить, — зловтішно почала розмірковувати вголос Марта, — один вбивця виконував замовлення другого, щоб прибрати свідків чого? Ваших брудних справ? То чим твій батечко кращий од Доулда?

— Замовкни, замовкни, суко! — верещав Ероут. — Не патякай багато своїм дурним язиком. Не забувай, що ти вже мертва! Мертва!

Він пхнув Марту до ветхої драбинки і дівчина майже збігла вниз. Над нею заскрипіла ляда, глухо вдарилась об підлогу, обдавши щедрою пилюкою.

— Я навідаюсь до тебе незабаром. Щоб ти мені згадала кожне слово, якщо тільки знову не водиш мене за ніс, — почула над собою. — Поміркуй добре, лежачи у домовині…

Знову зайшовся дрібним сміхом. Але тепер його дріботіння віддалялося і незабаром злилося з вуркотом від’їжджаючої машини.

Марта як сіла на дерев’яну слизьку сходинку, так і заклякла під пресом моторошної, чорної тиші, боялася рухнутися по земляній підлозі. Руки затекли, щоб збити зашпори, ворушила пальцями і вони натикалися на порослий мохом слизький щабель, гидкий на дотик настільки, що нагадував тіло гадюччя. Але це всього-навсього звичайнісінька драбина, вона уже вивчила її навпомацки і тому не збиралася від неї відходити, хоч як вона не видавалася огидною. Вперлася двома ногами в слизьку землю, від чого п’ятки вгрузли у вогкий грунт, а сама простяглася вздовж драбини. Тіло поволі розслаблялося від довгого скоцюрбленого сидіння. Якби хтось і був поруч, то вона давно б почула чи сичання, чи зітхання, чи навіть ричання. Марта підняла ногу і провела нею перед себе — нікого і нічого. Зачекала хвильку. А коли зібралася з духом, різко відштовхнула тіло від драбини. По смороду відчувала просто над собою плісняву дерева. Зате вона стояла на ногах!

Тепер залишалося тільки визначити величину льоху. Примусила себе зробити один крок і нога обережно посунулася вперед. Завмерла — жодної реакції нікого й нічого. Ще один обережний крок — і вперлася у вогку холодну стіну. Знову назад два кроки — повернулась у напівлежаче положення на драбині.

— Ге-е-е-ей! — закричала від страху і відчаю. Та хто її почує? Ероут не з дурних, завіз, очевидно, у якісь хащі.

Ніч з таким же відчаєм поглинула волання на допомогу.

Темрява поступово набирала плоті, підступно огортала своїм аморфним тілом, підминала під себе. І по мірі того, як Марта довго вдивлялась у безодню пітьми, морок став заповзати усередину, до нього домішувався паморочливий біль затерплих рук і плечей.

Крик одинокого птаха десь вгорі перемішував зі швидкістю міксера фізичний біль з всепоглинаючими хвилями темряви. Від цього в грудях робилося тісно, замість крику виривався протяжний стогін.

Вона б ще спробувала крикнути, але сухий спазм здавив горло і Марта завмерла у мовчазній гримасі болю і страху.

Отож, що ти збираєшся робити просто зараз, поки ще можеш терпіти біль і не втратила здатності мислити?

Другий крик нічного птаха став схожим на голос Ероута:

Кіллер Доулд твій земляк? Це той катюга, що вбив на додаток десятирічного хлопчака?… Ха-ха-ха…

— Заткнись! — прохрипіла Марта, — І дай мені можливість подумати.

Вона почне із самого очевидного рішення і швидко обдумає свої дії. А яке рішення найочевидніше? Звичайно, спробувати головою підняти ляду!

Припустимо, що вона якось зможе припідняти хоча б одну дошку: вони ж старі і, мабуть, добре прогнили, бо скрізь вогко і стоїть задушливий запах гнилі. Тоді вона опиниться у сарайчику. Це буде перший етап її визволення.

Спробуй, кицю, — говорив голосом нічного птаха Ероут. — Твій землячок заради скарбу батаків скільки повбивав, а тут — якась тліюча дощина. Ха-ха-ха…

Аби тебе шляк трафив, Ероуте, а хіба ти не вбивця? Ти ж порішиш і мене тут, у цій домовині. — Посипалися холодні уламки думки про власне приречення.

Не розпорошуй думки, поки у тобі ще тліє хоч якась сила. І якщо ти збираєшся вишкребтися відціль, тобі слід перестати ворушити брудну білизну, розкидану Ероутом. Сама перетворюєшся на лід, завмираєш, спаралізована тим, що збирається з тобою зробити голландець. Думай тільки про те, що робитимеш наступні десять хвилин. Здається, тобі не дуже приємно сидіти на драбині у суцільній темряві, чи не так?

Зараз я піднімуся по цій драбині і дістану головою ляду! Впираюся плечима у щабель, ставлю праву ногу на вищу сходинку, під-тя-гу-юсь… Є!

Привітала сама себе з першим кроком і відразу зробила те ж саме, поставивши на сходинку ліву ногу. Тепер ляда полотніла просто над головою. Але, щоб перенести силу плечей і голови на дошку, треба піднятись ще на один щабель, закріпитися там міцно обома ногами і скорчитись. І як тільки відчула на спині холодну поверхню ляди, відразу з силою вдарила об неї усім тілом, розпростуючи ноги. Ляда ледь підстрибнула і завмерла.

— Ти що, дурепо, думала, я не зачиню ляду? — сміявся Ероут. — Ха-ха-ха…

Марта повела головою вправо, потім вліво, визначаючи ширину дощок. Усі п’ять, а стільки їх вдалося намацати, мали ширину однакову, сантиметрів по двадцять-двадцять п’ять, і були збиті брусом, в який зараз впиралася потилиця. Треба трохи податися вперед і вдарити по дошці головою. Вона так і зробила, але дошка навіть не ворухнулася.

— Почекай, почекай, не хвилюйся, — заспокоювала сама себе. — Спробуй ще раз, але різко!

І тоді Марта з силою вдарила головою об вологу поверхню. Навіть не відчула болю, бо дошка, як здалося, трохи припіднялася!

Давай, давай, у тебе вийде. Ще раз, ну! Поки ти не висадиш цю проклятущу дошку власного головою, будеш помирати заживо у чорній смердючій домовині, поступово втрачаючи відчуття, коли твоє втомлене серце програє битву… Давай, давай, не зупиняйся!

Марта вдарила головою об дошку вдруге, втретє. Скаженіла од болю, чи від відчуття того, що дошка вже ворушиться. Ще раз — і вона вийде з цієї домовини! Од цього сила удару наростала. У голові загорілися яскраві вогники, освітили її пастку, у правому куті якої лежав напівзгнилий оберемок висохлої трави.

Це, очевидно, та трава, що пробивається крізь дошки у підлозі, — встигла подумати дівчина.

Тіло від болю розпростерлось і полетіло туди, де догнивала колись жива рослинність. Морок заповз усередину, повністю оволодівши нею…

19.

Поховали Стефана. Майкл відчував себе так, наче весь час женеться проти вітру. Біжить, і йому конче треба прокричати на весь світ про свій біль, а говорити важко, майже неможливо, бо холодне повітря відразу, як тільки відкриє рота, потрапляє у саме серце, ранить його і болить. І як це може бути?

Майкле, а хіба ти не пережив таке саме, коли загинула твоя мати? Невже не пам’ятаєш, як вона привітно махала тобі рукою з протилежної сторони вулиці? Вона саме тоді приїхала відвідати тебе в університеті і чекала, як домовлялися, біля бару «Золота сова», де студенти полюбляли зустрічатися після занять. Ви у ті роки цмулили пиво і влаштовували такі дебати, що добросердний господар вивішував на дверях табличку «Closed» і дозволяв вам відводити душу. Зіткнення думок, смаків, наукових гіпотез та політичних гасел — казна-який коктейль, але власник «Золотої сови» любив відчувати себе хоч у такий спосіб причетним до студентства Йєльського університету. Така поблажливість була не випадковою, про університет давно вже говорили як про колиску американського уряду. І господар бару кожному, хто заходив до нього, повагом втовкмачував суть цієї крилатої фрази, прикрашаючи стіни світлинами високопоставлених сенаторів та членів уряду, котрі свого часу вчились в Йєлі і, безсумнівно, пили пиво саме тут.

Отож мати виглядала так молодо, що твої друзі навіть присвиснули, коли побачили струнку жінку, яка привітно махала рукою і кликала: Майкле, Майкле!

Ти теж відгукнувся: «Привіт, ма!» — але не побіг, як завжди, через вулицю, по якій у два ряди мчали туди-сюди автомобілі, а шаснув у маленьку крамничку і купив букетик темнофіалкових квітів. Ти навіть не знаєш їх назви, але вони так нагадували мамині добрі очі. Ти вже простягнув долара (загалом, це зайняло у тебе якихось сорок-п’ятдесят секунд), коли почув…

…як важко бігти проти вітру, коли треба так багато сказати, а немає кому…

…почув, як завищали колеса і несамовито зойкнула огрядна пані, що саме виходила з крамнички. Потім ще так довго (чому так довго?) обсипалося скло розбитої вантажівкою вітрини на протилежній стороні вулиці, неподалік «Золотої сови», де якихось сорок-п’ятдесят секунд тому ще привітно махала рукою його мати.

Пригадуєш, як ти відсахнувся від темнофіалкових квітів, які врятували твоє життя, забравши її? Ще тоді, лиш обернувшись і побачивши…

…не годен й слова більше сказати, бо скляні крижини розбитої вітрини сипляться і сипляться, і якимось чином потрапляють усередину самого себе…

…побачивши, що матері більше немає, ТИ ЗБАГНУВ САМЕ ЦЕ. А ти ж любив бігти на перший її помах відразу через вулицю, випробовуючи свої та її нерви, спритно маневруючи між автомобільним потоком, створював справжнісіньку какафонію із скреготання гальм та гудіння клаксонів…

У напівтемній кухні, що примикала до зали кав’ярні, Майкл врешті опам’ятався, що сидить і нічого не помічає перед собою уже кілька годин. А, можливо, лише кілька секунд? У принципі, різниці жодної.

Із заціпеніння вивів Ліан.

— Ероут викрав вночі Марту.

…прошите автоматною чергою скло вітрини обсипає крижинами до п’ят… Червоніють білі лілеї…

— Звідки ти знаєш?

Ліан підсів до столу.

— Сьогодні зранку арабка з Флор купувала, як завжди, у нашої сусідки ярину. Їй по секрету сказала, що більше не приїде, бо Ель Даві страшно розгніваний через те, що у нього викрали вночі улюблену білявку. Завтра від’їжджає додому. А Тіт зі своїм катером десь зник. Правда, радар зафіксував, що якесь суденце бродило вночі сюди-туди від нас до Флор і знову на Ентанго, а от коли потім взяло курс на Суматру, то вибухнуло. Тільки чия то була моторка, поки що не встановлено. Може, й Тітова…

— Що? — скрикнув Майкл. — Там же могла бути Марта!

— Стривай, судара, не гарячкуй. Я ось що тобі скажу. Ероут вночі відходив від берега на катері разом з Тітом, їх бачив ліхтарник Фатухелу. А повернувся Ероут один, це теж він бачив, тільки до хати під’їхав джипом. Во! Тому й кажу: Ероут викрав Марту і десь заховав її на нашому острові. А Тітові велів замести сліди…

— Ліане, а чий то джип?

— Родичів Тіта, вони на плантаціях працюють.

Важко було зібратися з думками, але логічне твердження Ліана відмело підозру про загибель дівчини на катері. Так, Майкл пригадує, як Марта тоді, на березі, щось говорила про браслет, за яким полює Ероут і що то — ключ від скарбу.

…але я йому не віддала, заховала…

Тоді Майкл просто-напросто забув про це, бо почалася стрілянина і Стефан… О, Господи! Тоді ще Стефан пожартував про скарб…

— Виходить, Ероут позичив джип, щоб відвести Марту до якоїсь схованки і там випитати усе, що йому треба!

— Виходить, що так.

— Ми повинні негайно вистежити Ероута! — майже прокричав Майкл.

— У лікаря Мааса теж є джип, можна позичити.

— Ні, Ероут відразу помітить, що за ним хтось їде. Найкраще — велосипед.

— У нас є один.

— Слухай, Ліане, я поїду, роздивлюся, що там і як, — Майкл начепив сонцезахисні окуляри, насунув низько на чоло крислатого з рисової соломки капелюха, в яких ходило чи не все чоловіче населення острова.

— Скоро з плантації повернуться Тітові родичі, тоді Ероут зможе взяти джип, — кинув навздогін Ліан. Хлопець ще щось сказав, але Майкл не почув, — велосипед дзенькнув і помчав на другий кінець селища, до базарної площі, біля якої жила родина Тіта.

Там, біля прилавків базарної площі, Майкл залишив велосипед, а сам відійшов поодаль і вмостився на пропахлій рибою лаві. Звідси було видно, як під дерев’яними палями хатини годувала курей жінка. Майкл уже знав, що то сестра Тіта.

До лісу Ероут пішки не піде, бо занадто неповороткий для цього. Мусить сидіти зараз в хаті, — розмірковував Майкл. Він не зводив очей з хатини, обмацував поглядом кожний проріз вікна: чи не промайне за ним огрядна постать голландця. Груди розпирало бажання податися до хатини Тіта і заюшити Ероуту пику, але стримувався, — голландець так просто б нічого не сказав.

Тільки коли сонце торкнулося верхівок лісу, звідтам потяглася вервечка людей, — верталися додому робітники ближніх каучукових плантацій. І тоді жалюзі на другому поверсі піднялося, — у вікні блимнула знайома огрядна постать. Ероут витирав хустиною спітніле обличчя і був байдужим до людей, котрі проходили або проїжджали розбовтаними велосипедами вулицею. Та коли з-під лісу почулося вуркотіння автомашини, жалюзі одразу рвонуло вниз. Джип, обліплений чоловіками, вистрибував по грунтовій дорозі. Біля базару з машини зіскочили пасажири і джип покотився далі повз Майкла.

За кермом сидів висохлий молодий малаєць з лихим вогником в очах. Біля нього — батько, на задньому сидінні вайлувато розлігся зовсім хлопчисько, видно, молодший син.

Джип розвернувся і заскреготав гальмами біля хатини.

І враз Майкл збагнув, що не вистежить Ероута, якщо він сидітиме в хаті до темряви. Він просто не знайде слідів протекторів у густій темряві! Величезна помаранча сонця мала ось-ось закотитися за чорні джунглі і проковтнути сліди Ероута.

Не скоро побачив, як з хатини квапливо вийшов розлючений голландець і дав газу так швидко, що Майкл за курявою спочатку не второпав, куди погнав Ероут.

Але джип, описавши коло, пірнув у лісові хащі. Там було вже темно і вогко. Якщо перше ставало на перешкоді Майклові, то друге допомагало, при умові, якщо він користуватиметься ліхтариком, розглядаючи на роздоріжжі сліди протекторів. Однак, за його підрахунками, видно ще буде з півгодини, і Майкл натиснув на педалі, тим більше, що ні сірників, ні ліхтарика він не мав.

20.

Ероут аж сичав з люті, коли гепнувся за кермо джипа і вуркнув на вироблену плантацію. Усе йде добре, тільки б швидше забратися звідси від цих клятих мутанюг-аборигенів і не звертати на них уваги. Та хіба втримається, щоб не послати прокльони на їхні безтолкові голови?

Після того, як заховав дівчисько у льоху і поставив машину на місце, все ж прочинив двері до комірчини, в якій спав Тіт, але нікого там не побачив. Хоча, згідно підрахунків, той давно мусив би давати хропака. Ероут навіть тихенько покликав Тіта, але відповіді не почув. Можливо, в клозеті сидить і витрясує з штанів переляк, — майнула думка.

Не полінувався, вийшов з хатини, за якою одним боком до глухої стіни примостився зліплений абияк виходок. Шарпнув благенькі дверцята і крім двох пацюків, які кинулися під дірку у збитій з грубих дощок підлозі, нікого не побачив. Виходило щось не так, як планував Ероут, і якщо він не знайде зараз пляшки під циновкою в комірчині Тіта, то, можливо, усе й обійшлося. А якщо ні…

Побрів назад. Навіть став навколішки і обмацав циновку, — пляшка виявилася на місці!

Забрав пляшку, повернувся до своєї кімнати і надпив просто з горла. Хай там що, а головне зроблено — дівчисько в його руках. З тим і заснув.

Однак крізь сон у мозок заповзала думка, що він можливо не дасть ради з дівчиськом і ота затята українка нічого не скаже, зрештою, як не обмовився жодним словом її землячок Доулд. Той усе життя трясся, щоб хтось не посягнув на скарб. Убивав і мовчав. Тед Ероут теж позбудеться українки, тим більше, що її давно уже викреслили з числа живих. Тільки спочатку вичавить, вимордує з неї кілька потрібних слів…

Коли прокинувся, відразу подався у комірчину Тіта, — ним там і не пахло. Це ще більше розлютило Ероута. Спересердя плюнув на циновку і послав Тіта під три чорти.

Повільно сходив час. Осточортіло нидіти у кімнатині, але терпів. Без потреби не висовуйся, — полюбляв говорити йому батечко і сам ніколи не бехкався сідницями на гарячу плиту. Замість нього це робили такі, як Доулд, чи як там його звати по-українськи. Шкодував, що позбувся надійного смертоносного багажу, яким був екіпірований в Амстердамі. То — його зброя, надійна, невидима, безвідмовна. А ніж… Ероут фізично відчув на долонях роздерту плоть Хаббіда, теплу і липку. Ні, ножем він більше не буде користуватися. Навіщо відчувати на собі інстинкт чайки, котра роздирає рибину чорним лезом дзьоба, випускаючи нутрощі: кві-і-і-к…

Здалеку до нього долинуло квиління, Ероут аж підскочив на ліжку: невже поруч причаїлася чайка і ось-ось шугоне по кімнаті у пошуках живої плоті? Але то голосила Тітова сестра.

— …заги-и-и-нув… — ледве розібрав протяжний лемент Ероут.

Скотився сходами до кухні.

— Паночку, Тіта Аллах забрав до себе… Рибалки повернулися з Суматри і таке мені страшне сказали про Тіта, прости, Аллах! Вибухнув його катер, по якійсь дощечці з цифрами тільки й встановили, чия то моторка… Тітова… — без сліз голосила жінка.

Ероут аж зубами скреготнув і подався нагору, — здається, настала його черга заплакати.

Тіт, паскуда, підклав таки добру свиню. І тепер Ероут мусить сам якось вибиратися відціля, чим швидше, тим краще. Тож без Сема ніяк не обійтися.

Саме тоді він підняв жалюзі і довго витирав хустиною спітніле обличчя, розчервонілу коротку шию. Не квапився бігти донизу, хоча машина вже стояла біля хати, — нехай самі розберуться, що сталося з Тітом. А Ероут там ні до чого, стороння людина, навіть не втне, чого це Тіт подався в океан серед ночі.

За чверть години до кімнати нечутно зайшов Сем. Мовчки сперся об стіну, пошукав щось на стелі і тільки тоді видушив з себе:

— Я можу замінити Тіта… Проблеми ж не закінчилися?

Ероута підкинуло від почутого. Невже те базікало встигло всім розтрубити, що він мав намір викрасти дівку? Сем якимось диявольським способом вивудив, що вони зробили, і тепер уся бутафорія із спаленням катера обернулася лихом не тільки для Тіта. Якщо на острові знають, що українка тут, то це не перешкодить нишпоркам Даві уже завтра про все знати. І тоді, Теодоре, стережися східного незагнузданого темпераменту невдоволеного самця!

— Про це ми з тобою поміркуємо, — обережно озвався Ероут. Він навіть зупинився, погойдався з п’ятки на носок, а тоді видобув з гаманця п’ять баксів і простягнув Семові:

— Позич свою машину. Прогуляюся. Голова йде обертом від усіх цих подій. До речі, ти часом не знаєш, чого Тіта понесло в океан серед ночі?

Сем на те тільки хмикнув. Переступив з ноги на ногу і набундючився.

— Тепер за п'ятірку не дам! — відрубав і для більшої переконливості примружив око, схилив голову на плече, од чого став схожим на чайку, яка байдуже зиркала на Ероута, щоб за хвилину повернутися на корму із здобиччю.

— А за скільки ж? — сторопів Ероут.

— Двадцять! — кинув Сем, наче ось-ось націлила чайка гострим дзьобом пронизати ще трепетну плоть. І якби Ероут не дав згоди, то, очевидно, почув би: кві-і-і-ік… Сем попросту б розтрощив плани Ероута.

— Гаразд, гаразд, матимеш, — поплескав хлопця по плечі.

Той відхилився, звів докупи брови і продовжив:

— І за те, що мовчатиму про дівчину, ще… сто!

Кві-і-і-ік… — Це квікнуло усередині Ероута від такого зухвальства.

Сотню доларів віддати цьому індонезійському аборигену, яких мало товк його батько? Але хіба він може відмовити?

(Гострі пазурі чайки цвяхами прибили до корми, готові сталевим лезом дзьобнути й випустити кишки…)

— Добре, добре, згода! — змінив зверхній тон Ероут. — Матимеш, коли сьогодні полюбовно порозуміюся з дівчиськом.

— Ні, зараз, — керував Сем.

Ероута розпирала злість на цього сушеного хробака. Невже й справді доведеться віддавати таку грошву?

Шкода, що Тіта немає під рукою. З ним було легше і, головне, набагато дешевше домовитися, — вперше пожалів покійного Ероут.

Але іншого варіанту не існувало, тож миттю гроші зникли у кишені Семових парусинових шортів. Лише тоді хлопець недбало кинув ключі від машини на ліжко і не сказавши жодного слова, вийшов.

Було ще трохи видно, коли Ероут зупинив джип біля сарайчика на виробленій плантації і відчинив ляду. На одній з п’яти збитих докупи дощок, майже по центру, вгледів запечений слід крові. Ероут увімкнув ліхтар і направив його униз.

Там, на купі напівзгнилої трави, лежала Марта. Дівчина не рухалась. Ероут вилаявся і поліз униз. Пхнув тіло ногою, але вона навіть не зреагувала. Натомість ліхтар освітив закривавлену голову.

І Ероут злякався. Він хотів помацати пульс, але руки у Марти були стягнуті за спиною кайданками. Довелося підвестися, щоб видобути з кишені ключ і відкрити їх, але добряче луснувся головою об стелю і черговий раз вилаявся.

Хотіла висадити ляду головою, — відразу зрозумів Ероут. — Диви, яке воно затяте…

Ключ легко повернувся, випускаючи з полону холодні руки. На правій — браслет, до якого Ероут тепер міг спокійно доторкнутись і навіть зняти. О, якби він його зняв, наскільки б легше було розмовляти з дівчиськом!

Під браслетом зміг намацати ледь вловиме биття пульсу. Вистачить церемонності, не довго їй лишилося! — промимрив Ероут і з силою рвонув браслет раз, вдруге, але даремно, — браслет міцно тримав руку у своєму полоні. Тоді Тед почав крутити ним, шукаючи місце, де повинна бути защіпка. Висвічував сантиметр за сантиметром, однак жодного сліду так і не знайшов. Знову рвонув до себе. Від сильного болю Марта застогнала, — Ероут навіть не зреагував, він смикав і смикав, поки, нарешті, не побачив, що рука дівчини набрякла і браслет взагалі перестав рухатися.

— Що, що тобі сказав Доулд? Говори, говори!

Марта знову застогнала, приходячи до тями од важких ляпасів, якими щедро обсипав її обличчя оскаженілий Ероут. З розбитого носа заюшилася кров. Нарешті дівчина розплющила очі, невидячим зором глянула на свого мучителя, відвела голову і її знудило.

Ероут відкинув від себе легке дівоче тіло, зіскочив на ноги, знову луснувшись головою в ляду. Перед очима засвітилися жовтогарячі браслети, їх було так багато, що Ероут замахав руками, розганяючи золоту навалу.

Марта тим часом зіп'ялася на руки. Ні, рук вона не відчувала, спиралася на них інстинктивно, знаючи, що хоч так втримається і не захлинеться. І тоді Ероут вдарив Марту, як здоровенний дикий кінь лягнув під груди. Глухий звук вирвався з дівочих грудей і вона знову втратила свідомість.

Ероут видерся з льоху, розлючений настільки, що ним аж теліпало. Виходило на те, що йому не вдасться сьогодні поговорити з тією сучкою, яка розбила голову і щойно обблювала йому холоші. Але ж він МУСИТЬ зняти браслет і МУСИТЬ видушити з неї усе, що сказав Доулд. І то негайно! Але, як? — носилося у навіженому мозку.

Метався по сарайчику, шукаючи невідомо що, копирсався ногами у розкиданій по підлозі сухій траві, але нічого, крім порожньої бляшанки з-під пива, не знайшов. Осатанілий від безсилля, лупнув кулаком в дерев'яну стіну і вона… дзеленькнула у відповідь. Прислухався, вдаривши ще раз. Сумнівів більше не мав, десь поруч біля стіни приперте скло. Ероут зі спритністю, яка завжди з’являлася у нього у хвилини особливого нервового збудження, пірнув у льох за ліхтарем, бо сутінки швидко обступили все навколо, і коли освітив підлогу, то у дальньому куті сарайчика побачив приставлене до стіни віконне скло. Колись, очевидно, збиралися засклити єдине віконечко, але руки не дійшли, забули.

Тепер скло ставало надійною зброєю в руках Ероута. Е, ні, поки що воно було звичайнісінькою шибкою, і лише коли Теодор брязнув нею об підлогу і побачив перед собою гострокутні осколки, лише тоді сприйняв висновок про те, що у нього з’явилося в руках гостре лезо.

Кві-і-і-к… Ніж розпанахував живу плоть Хаббіда…

Ероут присів і вибрав з-поміж осколків великий скляний клинок. Це ж так просто — надрізати шкіру на зап’ясті і так пропхати браслет. А якщо не пройде, тоді таким клинком, важким і гострим, можна перерізати сухожилля, відділяючи долонь. Скільки там тої роботи…

Про всяк випадок вибрав ще один, тільки на цей раз широкий шматок скла. Засміявся, схлипуючи, від власної винахідливості. Задер назад голову і майже як чайка у передчутті насолоди від смакування свіжиною, пропихаючи відпанаханий шматок, вібрував кадиком:

— Кві-і-і-к…

Майкл знайшов джип біля сарайчика не відразу. Спочатку він загубив сліди машини, бо дорога піднялася вгору, де червонисту і вологу поверхню змінив тугий піщаний грунт, густо зарослий щетинистою травою. Тут було роздоріжжя. Все ще проглядалася дорога, що вела ліворуч, на робочі плантації, а там завжди товклися люди. Довелося повернутися. Навприсядки розглядав зім’яту і щільно притиснуту до землі траву старої дороги, — по ній зовсім недавно проїжджала машина.

Навколо ставало дедалі темніше, треба було добре дивитися під колесо велосипеда, аби не загубити ледь помітної смужки зарослої грунтової дороги.

Тепер Майкл спускався вниз. Велосипед швидко мчав, залишаючи по обидва боки темносірі стовбури дерев. І лише смоляниста пляма, що промайнула праворуч, захована за стовбурами, випадала з одноманітного силуету нічного лісу. Майкл загальмував. Далі йшов пішки, ступав нечутно, цупко вчепившись поглядом у смоляну пляму, котра з кожним кроком набувала виразних рис якоїсь халабуди. Підійшов ближче і опинився біля ветхого сарайчика, за два кроки від якого стояв джип із залишеними ключами. Майкл витягнув їх і заховав до кишені. Тільки тоді обережно зазирнув до відчинених навстіж дверей халабуди.

Спочатку видалося, що тут нікого немає, але ледь помітна ниточка світла все ж пробивалася з-під землі. Ще кілька обережних кроків, і Майкл опинився біля відкинутої ляди — знизу піднімався жовтуватий морок.

Те, що побачив, змусило здригнутися так сильно, що він, не роздумуючи, з усією силою схопившись обома руками за протилежний одвірок льоху, дужим поштовхом послав тіло туди, де над бездиханною Мартою з блискучим клинком у руці бовванів Ероут. Скляне лезо снувало по тоненькому дівочому зап'ясті.

Голландець встиг лише підвести голову, вловивши шум вгорі та обриси людини (щось знайоме!). Але сильний удар відкинув його до стіни. Ероуту забило подих і здоровань обм’як, безпорадно розкинувши руки.

Майкл схилився над Мартою. Тьмяне світло кишенькового ліхтарика біля непритомного Ероута освітлювало обличчя дівчини, по якому поснувалася кривава павутина. Зап’ястя правої руки, придушеної браслетом, кровило. Марта дихала надривно і після кожного вдиху стогнала. Та попри все, вона була жива!

Враз в очі різонуло світло потужного ліхтаря.

— Майкле, це я, Ліан! — донеслося згори.

Майкл підняв дівчину на руки і обережно поніс на повітря. Марта стогнала, але очей не розплющувала.

— Той нелюд, уявляєш, — кинув Майкл в сторону льоху, в якому лишився лежати Ероут, — хотів їй руку склом відтяти.

Примостили дівчину на задньому сидінні машини, її голова лежала на колінах Майкла.

— Давай, друже, жени до Мааса, — простягнув ключі Ліанові.

Коли ніжно торкнувся білявого волосся дівчини, притримуючи її на численних вибоїнах, здалося, що майже поруч почув знайомий голос, який належав його матері:

Привіт, Майкле! Я так за тобою скучила…

…бігти проти вітру стало легко…

Невже він відчув зміст потрібних у цю мить слів?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1.

Ніж з плескатим держаком у формі Гаруди з вирізьбленою замість ока дірою акуратно лежав, запакований в поліетиленовому мішку, на столі, і Даві при бажанні міг дивитися на нього скільки заманеться. А випалений на правій стороні напис «Тіт з Ентанго» вказував, кому належить знаряддя вбивства.

Як тільки Даві доповіли, що сталося, він чи не вперше в житті сполотнів і не тямив, що робити, бо спокою (а це він знав достеменно) позбувся відтоді, як вперше на березі побачив ту дівчину. До грудей потягло холодом і серце озвалося болючим щемом — він втратив Марту, бо інакше ніщо б не вивело з рівноваги, перш ніж вислухає рапорт.

Самур, начальник охорони, добре знав вдачу свого господаря. Тому, коли зайшов до кабінету і побачив його опущені плечі, не став голосно по-військовому доповідати, тупцяв з ноги на ногу.

Легкий шовк фіранки війнув у відчинене вікно, наче й справді вона теж збиралася чкурнути услід за бентежним вранішнім вітерцем. А той, перш ніж забрати за собою білий шовк, прокрався до мозку і щедро обсипав крижинами: кохання… вкрали…

Даві обхопив голову руками і застогнав. Самур виструнчився, наляканий побаченим. Досі гадав, що його господар знає у житті тільки два кольори — білий та чорний, лише два рішення — так і ні, дві сентенції — є або немає. Це була філософія військового служаки, своєрідний дальтонізм задовольняв його амбіції і позбавляв зайвих непорозумінь. Якщо перемога, білий колір спрацьовував, і Самур, як годиться начальнику охорони, чітко, автоматичною чергою вистрілював свої рапорти. А коли траплялися неприємності або невдачі, Самур віддавав перевагу чорному кольору. Тоді доповідав притишено, наче діставав контузію і змушений прислухатися до сказаного. Але як би там не було, ніколи ще начальник охорони не доповідав, не бачивши обличчя Ель Даві. Це вже інша справа, чи фортунило розгледіти на ньому бодай щось.

А тут таке…

Так буває, докумекав нарешті Самур, коли спіткало людину велике горе, і воно, з усього видно, звалилося на господаря.

— Вийди, — прохрипів Даві.

І Самур зовсім не по-військовому подибав за двері.

Даві знову обхопив руками голову, скрипів зубами, але стогін зривався помимо волі. Такого ще ніколи з ним не було…

Смерть батька додала йому зрілості і твердості. Її сприйняв мужньо і спокійно, бо знав, що від тієї хвилини возноситься на найвищий ступінь нафтової ієрархії, завдяки якій і він, і його країна процвітає. До гіркоти втрати була підмішана домінуюча порція солодкої, цілком королівської влади.

Потім він вчився в Гарварді і здобував усе, чого прагнув, ні в чому ніколи не знаючи відкоша. Гроші робили гроші, вони визначали стан в душі Даві, і ніхто ніколи не міг порушити життєвого спокою нафтового короля. Крізь пальці дивився, як за його кошт коханки розцяцьковували тіла золотом-сріблом, і лише презирливо кривив вуста. Жоден нерв не напружувався, не озивалася душа.

Тепер його єство падало ниць перед справжнім коханням. Даві покохав жінку з незнаного світу. У ній жили інші виміри, інші цінності, до яких не звик, яких не знав. Навіть гадки не мав, що жагучий секс може поступитися місцем перед спокусою бачити темнофіалкові очі Марти, відчувати її дихання, чути її сміх і раювати від одної присутності поруч незбагненної українки. Це п’янило до нестями.

Заплющує очі до появи мінливих вогнів, щоб хоч якось збагнути суть. Дарма! Як тільки розплющить — бачить Марту коло себе. Це — найхвилююче видіння, здається, він навіть вловлює аромат її парфумів, відчуває дихання.

На якусь мить примусив себе прийти до тями і покликав Самура, що нидів за дверима.

— Що нового довідалися? — і знову втупився на запакований ніж. Гострий, довгий, він пронизував смертоносним лезом думки, утверджував безпорадність перед тим, що сталося.

Зрадник Хаббід, що прислужився викрадачам Марти, поніс заслужену кару. До нього Даві байдуже. Галасу знімати не варто. Але, найголовніше, він не може офіційно претендувати на розслідування викрадення Марти. Ні! Але нехай чує Аллах, він зробить усе, щоб повернути цю жінку!

— Прибув Елтон Камінскі, — ковтнув слину Самур. — Треба передусім ідентифікувати відбитки пальців на ножі.

— Навіщо? — перепитав Даві, занурений у власні думки. Це він розпорядився викликати з Катару приватного детектива, про якого ходила чутка у колах столичної верхівки як про найкращого авторитета своєї справи. Але йому зовсім не хотілося, щоб детектив почаврозслідування загибелі якогось служки. Не для цього він платитиме щедрий гонорар.

— Ще які новини?

— Мої хлопці побували на Ентанго і довідались, що у хатині, яка належить родині Тіта, мешкає… пан Ероут, котрий гостював у вас.

Самур замовк, розраховуючи почути бодай якусь реакцію на досить цінну інформацію. Однак Даві мовчав.

— …вдома його не застали, — уже не знав, як далі доповідати. — Ероут поїхав на прогулянку до лісу, так сказав хлопець по імені Сем. А от Тіт загинув. Його катер вибухнув, коли йшов на Суматру.

— Ну, а Марта, Марта де? — заскреготав зубами Даві. — Де вона?

Самур знову не зміг збагнути, як далі доповідати. Даві сидів і начальник охорони бачив, як нервово сіпаються у нього руки. Самура знову повело до висновку про велике горе, що спіткало господаря. Але, щоб Даві так сумував за жінкою? Незворушний, розбещений, всемогутній бос?

Коли, нарешті, Самур збагнув, що Даві цікавиться лише тамтою дівчиною, він почувся впевненішим і його понесло…

— Марту викрав голландець Ероут і десь заховав. Тільки де, ніхто не знає. Хіба що той Сем… Але він відмовчується і якось дурнувато поводиться. Прибацаний, чи що…

— Самуре, — вперше звернувся Даві по імені до начальника охорони. — Розшукай того Сема і привези сюди. Я сам з ним перебалакаю.

Самур виструнчився, клацнув закаблуками і подався виконувати наказ.

Відтепер знав, що надалі двома кольорами у цій справі не обійтися. Тут потрібні півтони, — дійшов логічного висновку. І це ще більше бентежило. Розв’язувати любовні трагедії ніколи не доводилося. Та й хіба бувають непокірні жінки?

Так міркував, поки потужний катер роздирав водяну поверхню, прямуючи до Ентанго за тим дивакуватим Семом.

Для солідності Самур взяв з собою ще двох охоронців і вони, при повному параді, викликали неабияке занепокоєння серед місцевого населення.

Сем справді поводився досить дивно. Намагався приховати занепокоєння, але це в нього виходило так незграбно, що під пильним поглядом Самура врешті-решт знітився і мовчки побрів до катера. Ніхто так і не допетрав, що Семові плювати на Самура з його вояками, головне — аби ніхто не довідався, що в кишені лежать отримані від Ероута гроші. Тому так сторожко поглядав з-під лоба й місив під ногами пилюку.

…Даві з нетерпінням чекав появи того, хто бодай щось знає про українку. Якби він залишив острів хоча на два дні раніше, — все вийшло б не так… Особистий літак чекає на летовищі Танджунау, у найближчому містечку Суматри, і варто було лише для формальності пред’явити паспорти — і Даві за кілька годин льоту разом з Мартою були б в Катарі.

Відчинив нижню шуфляду стола і витяг звідти два паспорти. Перший — його, другий — на ім’я Селіли. Це вже детектив Камінскі нехай подбає, щоб вклеїти туди фото Марти.

2.

Бентежний крик нічного птаха хрипів зовсім поруч. Просто над головою лопотіли крила і Ероут жахнувся: невже ця ненажерлива чайка, що моргала до нього чорним скляним оком на кормі катера, зараз складе крила, стрілою шугоне вниз і дзьобом, схожим на лезо Тітового кріса, прониже його маківку? А тоді, зачерпнувши рожевий шматок мозку, вібруватиме горлом, вдоволено запихаючи його у шлунок: кві-і-і-ік…

Ероут з переляку втягнув голову в плечі і навіть затулився руками. Завмер. Може, минеться?

Масивний чорний птах-носорог, що примостився на ветхому дашку сарайчика, перестав вовтузитися. Він теж вдивлявся та вслухався у бентежну темінь джунглів. Це його жовтий кістяний наріст на верхній половині величезного дзьоба служить резонатором, од чого крик носорога наводить переляк на всіх і вся. Ще раз тріпнув довгим хвостом, послав у ніч страшний каркаючий клич і завмер.

Все ще не оговтавшись, Ероут віддавав належне власній надмірній емоційності, з якою він перейнявся клопотами чайки, що полювала за здобиччю. Отой природний інстинкт боротьби за життя витав навіть під землею, у цьому занюханому льохові.

Перед очима все ще стояло примружене око чайки і її вдоволене кві-і-і-ік після проковтнутого шматка. Сильніший вбиває слабшого і тільки так виживає. Там, на кормі, цупко тримаючи кігтями здобич, чайка і його запрошувала чинити так само.

Це ж так просто, — лупнуло чорне скельце ока, — кві-і-і-ік, і ти вдоволений. Дивись, як вібрує моя горлянка, як наводить страх чорне лезо мого дзьоба…

— Киш звідси! — осмілів Ероут, відганяючи невидимого нічного птаха. Він належить до сильних світу цього і йому нічого боятись. Хіба не зробив він з Хаббідом те ж саме, що робить щоразу ота хитромудра чайка?

…кві-і-і-ік…

Ледве жевріюче від спрацьованих батарейок ліхтаря світло трималося на скривавленому скляному клинку. Ероут тупо вп’ялився в нього. Їв, пожирав поглядом, навіть сподівався, що от-от почує кві-і-і-ік од того, що клинок розпанахує руку, добирається до сухожилля зап’ястя. Ще раз! Ще!

Тріскають сухожилля і браслет…

Ероут підніс голову догори. Горло його вібрувало, Тед сміявся. Сміх злякав нічного птаха і той, швидко залопотівши крилами, полетів геть, подалі від місця, звідки чувся нелюдський сміх.

А Ероут захлинався від сміху. Він майже тримав браслет у руці і чув, що те дівчисько промимрило, ошаліле від болю.

Вона простогнала…

Але навіть якби промукала, чи просичала, ледве відкриваючи рота, Тед усе одно почув би те, що ТАК ХОТІВ ПОЧУТИ!

…Тусуклаїнг… Бойд банк… браслет-ключ…

І якби не удар у груди, що відірвав Ероута від Марти та вибив скляний клинок, вже б тримав браслет ОБОМА руками. Лишилося ж небагато! Рука тоненька, скільки там тої роботи…

— Чорт забирай! — вилаявся крізь сміх Ероут і спересердя брязнув п’ятернею по склу. З десяток маленьких скалок, розтрощених сильною рукою, вп’ялися в долонь. Ероут заскавучав, обриваючи сміх на високій ноті. Обережно, аби притишити наростаючу хвилю болю, підніс руку до обличчя і відразу притулив до грудей, навіть нахилився, прикриваючи рану плечима.

А що, як кров живої плоті побачить чайка і повернеться?

Знову сам на себе нагримав. Він знає, що до чайки нема чого прискіпуватися, вона ж набагато менша за Ероута і слабша. В разі чого — лівою рукою скрутить їй голову з отими хитрими-прехитрими чорними гудзиками очей. Підніс до пораненої руки ліхтар і ще вгледів кілька скляних шпичок, що стирчали з червоної долоні. Витягав скалки, які залишали по собі розлізлі криваві набундючені плями. Зате біль остаточно виключив із свідомості залишки запаморочення. Сяк-так перев’язавши долоню носовиком, посунув драбиною нагору.

На щастя, ляда виявилася незачиненою на клямку і йому не довелося товкти головою, як тій навіженій українці. Тому Ероут без особливих клопотів перевалив кендюх на підлогу. У грудях боліло, і коли він спробував із зажерливістю напхати туди побільше прохолодного повітря, до горла підступила нудота. Але то все бабські витребеньки, — випустив відро блювотини Ероут і лише тоді знову дрібно загиготів. То все дурниці порівняно з тим, про що він усе ж таки довідався…

Джипа біля сарайчика не знайшов, але не став цим перейматися. Драндулет, на якому забралася відціля Марта зі своїм визволителем, все одно знайдеться, і той доходяга Сем ще довго товктиметься на ньому висохлими сідницями. На Бога, як тут не розсміятись! І яке йому тепер діло до Сема, чи до тої українки з її визволителем? Наплювати. Те дівчисько промимрило, де заховано скарб тоба-батаків, і це було найголовнішим!

Тихо, ш-ш-ша!..

Ероут сів біля відчинених дверей сарайчика. Пертися назад одному джунглями серед ночі — вибачте, він не самогубець. Краще дочекатися ранку і тоді податись у селище. І Ероут, хекаючи на поранену руку, продовжив розмірковувати…

Марту від нього забрали і більше немає чого розраховувати на порозуміння з нею. Та клята дівка вже, мабуть, ридає в обіймах свого захисника, і Тед міг заприсягтися здоров’ям батечка, що обов’язково розпатякає про таємницю браслета тамтому задрипаному донжуану.

— Та плювати на вас! Сам собі дам раду! — І його думки потекли у чітко визначеному напрямку.

Йому конче треба знайти Тусуклаїнг. Тоба-батаки жили на півночі Суматри, значить, заховати свої скарби, скажімо, на Яві або Калімантані було б просто безглуздо. Та й далеко віднести золото не змогли б — побоялися з таким вантажем перетнути кордони чужих володінь. Виходить, шлях його лежить на північ Суматри.

Ну що, Теодоре, хлопчику, хіба ти не молодець? Зараз у тебе найголовніше завдання — випередити Марту, — уже чув, як ці слова скаже батечко, як тільки він зателефонує додому і так, між іншим, назве три слова, навіть два, і батько зрозуміє, про що йдеться. Але поки що — тихо, ш-ш-ша!

Ероут міг би навіть не звертати уваги на біль у грудях і поранену руку, якби не гризло: звідки отой донжуан довідався, що Марта жива? Усі ж газети написали, що українка загинула. Невже покійний Тіт бовкнув комусь?…

У голові знову озвалися телефонні гудки, батько зняв слухавку і продовжував наставляти Теда:

Поквапся, хлопчику, ти мусиш першим увійти у «Бойд банк» і знайти спільну мову з його управителем.

Так, так, — погоджувався молодий Ероут.

Раз по раз у виснаженому промені, біля самої землі, він бачив хмарку метеликів, крилатих мурашок, котрих розганяла галаслива пара гекко — ящірок сіро-палевого кольору. Як навіжені, гасали вони навколо Ероута, гекали щось по-своєму, наслідуючи почутий людський сміх. У тропіках цих ящірок ніхто не боїться. Про це Ероут знав з розповіді покійного Тіта, і почувався у безпеці, бо гекко надійно охороняли від усякого отруйного плазуна чи комахи. Тому намагався не вовтузитися, боявся відлякати противних первісних створінь, котрі йому так віддано слугували. Але помалу сон взяв своє і він заснув.

3.

Сем гонорово розправляв плечі, стоячи на кормі швидкохідного моторного катера, і уявляв себе схожим на туго напнуте вітрило, яке мчить за вітром щасливих перемін. Тепер немає чого пригинати спину під тягарем злиднів. Минулося! Він міцно стає на ноги!

Міріади краплин обліплювали патики довгих ніг, але Сем не рухався, вростав у дно катера, наче вгрузав невидимим, але цупким корінням гевеї, — так бубнявіла в нім сила грошовитої людини. Ніякий шторм не збив би тепер Сема з ніг, не змусив пригинатися і поштиво задкувати під поглядами можновладців, випрошуючи зайву рупію за бочівок латексу. О, яке ж це солодке відчуття оранкайя^[15], який фетиш!

І Сем вирішив на пальцях порахувати, що треба буде зробити відразу, як тільки-но охоронці Даві доставлять його додому.

Сухі кістяки, щедро просочені латексом, ніколи швидко не згиналися. Та зараз, коли Сем вираховував хосен, вони скручувались і в’їдались у долоню надщербленими, брудними нігтями, обведеними брунатними смужками засохлого соку гевеї.

Грошей, щедро запропонованих Даві, вистачить на купівлю порядного катера для перевезення на Суматру латексу. Це по-перше. Сем навіть очі заплющив, приміряючись, скільки металевих бочівок стане на катері, на якому він зараз такий щасливий повертається додому, — виходило самий раз.

Вказівний палець аж свербів, чекаючи, поки Сем дасть команду і він скорчиться, притиснувшись до першого. По-друге, Сем з милості Даві стане володарем великої каучуконосної ділянки. Він добряче розчистить її і засадить молодими саджанцями гевеї. По-третє, купить усю необхідну техніку разом з тими оприскувачами, які колись бачив у Танджунау. По-четверте, йому потрібні будуть різні добрива. Їх, розцяцькованих у пластикових мішках, Сем теж бачив, коли був якось на Суматрі.

І, по-п’яте, він ожениться. Як зараз Сем хотів, щоб його побачили місцеві красуні, — такого впевненого в собі, гордого і зверхнього. Але ще добре придивиться до тих вертихвосток.

Усередині наростало збудження. П’ятірня стиснулася в кулак, який зібрав у тугий вузол усі плани Сема. Навіть не хотілося розводити сильно стиснуті пальці. Кулак — неабияка сила.

Ель Даві бовванів за величезним столом, могутній та недосяжний. Сем відразу впав ниць, але все ж таки встиг помітити у руках володаря Флор ніж Тіта, запакований у поліетиленовому мішку.

Такі ножі, або кріси, — свята приналежність кожного правовірного суматранина. Вони безапеляційно з давніх-давен уособлюють чоловічу сутність настільки, що при одруженні багатого хлопця на бідній дівчині його взагалі могло не бути на власному весіллі. Замість оранкайя біля нареченої клали кріс, пишно оздоблена рукоять якого і гостре, дзеркальне лезо говорили, що її бере справжній заможний чоловік, а не така наволоч, як Тіт з його дерев’яною рукояткою на крісі. Кожен беріг свого ножа. Ним робили обрізання, з ним одружували, його клали з померлим у землю.

Від того і оторопів Сем, в паху запекло і до сліз закортіло помочитися.

Лезо Тітового кріса було щедро поплямоване засохлою кров’ю і це ні про що добре не могло говорити, бо зло, вчинене цим ножем, оберталося погибеллю усій їхній родині. Сем пам’ятав неписаний закон предків і тому з переляку голосно ковтнув слину.

— Цим ножем вбито людину, — не дивлячись на Сема, промовив Даві. — Тіт таємно прокрався на Флор і позбавив мого слугу життя…

Сем голосно випустив носом повітря — ще мить, ще одне слово приречення — і він впаде ниць з фатальним тавром. Його родину прокленуть, і якщо не заб’ють палицями через триклятого Тіта, то виженуть з Ентанго, а хату спалять.

— …але я не подам до суду цей доказ провини Тіта, — рік далі Даві по кількасекундній паузі, — коли ти мені скажеш усе про дівчину, яку заховав Ероут.

У Сема відлягло від серця. П’ятки не відчували мертвої холоднечі мармурової підлоги, навпаки, тепла хвиля полегшення знімала страшний вирок і піднімалася хмільною рідиною по тілу знизу вверх. Сем навіть боязко глянув на свої шорти, чи це не сеча раптом, але заспокоївся і навіть перестав тупцювати.

Це ж яку дурничку треба йому сказати, щоб заховати справу про вбивство!

— Я її не бачив, але… — почав шморгати носом.

— Але, що? — пострілом пролунало поруч.

Даві підвівся з-за столу. І хоча Сем ніколи не вважав себе низьким, але так близько біля сильного світу цього почувався майже пігмеєм.

— …коли той голландець Ероут повернувся з джунглів, в машині стояв запах.

Сем не знав, як сказати про те, що зранку, сівши за кермо джипа, вловив приємний запах. Він навіть голову повернув, зіп’явся на ноги, обнюхав спинку заднього сидіння і шморгнув носом, втягуючи чудовий аромат. Це був запах якихось парфумів, що здивувало Сема, бо досі нічого подібного не траплялося. Правда, Тіт якось бовкнув, що Ероут по вуха закоханий і Сем відразу подумав, що так пахне краля голландця.

— Я ніколи такого запаху не нюхав, — тягнув Сем. — Я його відразу почув, як сів в машину, щоб їхати на роботу.

— А де ти працюєш? — змінив тему Даві, хоча з усього було видно, що відповідь його не цікавила.

— На каучуковій плантації.

— Вона твоя?

— Ні.

— Почекай мене тут, — наказав Даві і зник за дверима.

За кілька хвилин він уже рвучко відчиняв двері до кімнат, в яких жила українка.

— Де парфуми, якими користувалася моя гостя? — запитав Даві служницю, що завмерла у шанобливому поклоні. І поки немилосердно довго тяглася церемонія вітання Мануси зі своїм господарем, Даві фізично відчував пахощі незмінних Мартиних парфумів, навіть очей не розплющував від хвилі дивного сп’яніння. Чи впізнає той аромат Сем?

Мануса позадкувала до столика, на якому уже стояла запакована невеличка валіза. Відкрила її і серед інших пляшечок видобула і простягла Даві плескатий флакон, верхню частину якого зроблено з чорного скла. На ній Даві прочитав по-французьки «MAGIE NOIRE»^[16]. Не варто навіть відчиняти пахучий флакон, щоб пересвідчитися, що то саме Мартині парфуми. Це була справжня духмяна магія, якою можна звести з розуму. Від такої іронії Ель Даві лише сумно зітхнув.

— Дай-но мені ще кілька флаконів.

— Яких?

— Немає значення.

Мануса простягла «Шанель», «Фіджі» та «Лу-Лу».

— Вистачить?

Але Даві уже виходив з кімнати. Не треба бути знавцем парфумів, щоб розрізнити ці аромати. І якщо Сем пам’ятає запах «MAGIE NOIRE», то знайде його і зараз.

— Якщо ти згадаєш, як пахло тоді в машині, я куплю тобі найбільшу плантацію на Ентанго. — Даві поставив перед розгубленим Семом чотири флакони і знову сів за стіл. — А якщо допоможеш відшукати ту дівчину, то назви першу-ліпшу суму, яка тобі потрібна.

У Сема тремтіли руки. Той запах він добре запам’ятав, бо нічого кращого в житті не нюхав. Турбувало друге, — скільки просити грошей, щоб знайти дівчину. Він її знайде, справа нескладна, нікуди з Ентанго вона наразі не подалася. Але, скільки просити? Скільки?

Сем поволі брав один за одним флакони і підносив до носа. Здавалося, не реагував на паморочливі аромати, вперто думав про своє. І лише коли нюхнув з плескатого флакона, одна частина якого зроблена з чорного скла, відчув, що розмірковуванням про необхідну суму грошей прийшов кінець, — він упізнав знайомий запах. Простягнув флакон Даві:

— Ось! Це точно.

— Завтра матимеш усі необхідні документи на володіння найбільшою плантацією Ентанго.

Даві клацнув пучками пальців, наказуючи начальнику охорони підійти до столу, і щось тихо йому проказав.

Від Сема не сховалося збудження Даві. На додаток, він з особливим трепетом поклав до шуфляди флакон, який упізнав Сем, а решту байдуже підсунув до хлопця.

— Бери, це твоїй дівчині.

Семові, звичайно, краще було б, якби Даві заговорив про гроші, але і від таких дорогих цяцьок він теж не відмовиться. Хлопець навіть рота роззявив, щоб ще раз запевнити, що обов’язково знайде ту дівчину і завтра ж принесе про неї звістку. Однак випередив Даві.

— То скільки тобі треба грошей, щоб ти знайшов викрадену мою гостю?

Очі у Сема швидко-швидко забігали, замиготіли сталевими тілами гекко. Через ті дурні пахучі витребеньки йому забило памороки і він так і не подумав про конкретну суму. З язика мало не зірвалося одне: багато, багато, БАГАТО! Але це було б по-дурному, і Сем спробував відтягти найбільш хвилюючу мить, набиваючи собі ціну:

— А якщо я завтра повідомлю, де знаходиться дівчина?

— Завтра і отримаєш! Скільки?

— Дес…двадцять…п’ять, — видобувалося з глибин обшарпаного злиднями тіла.

— Отримаєш тридцять тисяч, як скажеш, де моя гостя. Гроші і документи на плантацію тобі завтра привезе Самур.

Сказав і вийшов.

Вперше Сем зрозумів, що не продешевив.

А справу з розшуками дівчиська, яке так потрібне Даві, не збирається відкладати, — роздумував, уже стоячи на кормі швидкохідного катера, яким повертався додому. Зараз же візьме джипа і поїде у джунглі. Здається, кралечку Ероут заховав у закинутому сарайчику.

Іншого варіанту не було.

До Ентанго причалили, орієнтуючись на ліхтарі, в самий раз запалені Фатухелом. Старий ліхтарник ще сидів на лавці в оточенні бездомних собак і димів цигаркою.

З появою Сема, котрого кожен пес мав за свого і завжди зустрічали щедрим попискуванням, на цей раз попіднімали морди і почали гарчати.

— Чого б це вони? — здивувався Фатухелу. — Ти, може, Семе, чогось несвіжого з’їв, га?

Але Сем лише рукою відмахнувся. Що він скаже старому диваку, котрий за чадом смердючої цигарки не почув благородних ароматів, які йшли від кишень, напханих флаконами.

Жоден пес не подався за Семом, хоча тутешні дворняги знали, що цей чоловік ніколи не пхнув ні одного з них ногою, як це робили інші, та тішились, коли чули різке ячання. Вони знали, що Сем любив поночі, по роботі, виносити надвір мищину із залишками вечері, ставити перед собою і дивитися, сидячи навприсядки, як хапають вічно голодні собаки ласий шматок. Вони товклися біля миски, виривали один перед другим просто з пащі ще не проковтнутий шматок, хрумали вареними риб’ячими головами просто біля Семових колін, пускаючи довгі цівки слини. Їм було байдуже до думок людини, вони завжди зайняті одним — боротьбою за шматок зі столу господаря.

Сем любив спостерігати за собачим вовтузінням. Він не ходив до школи, де б міг толком навчитися читати і писати, не мав учителів, котрі б розповіли про природу людської моралі. Батьки настільки запаморочені щоденною роботою, що від них годі чекати на якесь умозаключення.

У років десять його відвезли на Суматру до Бінгасара і навіть віддали до справжньої школи. Сем зубрив на незрозумілій арабській мові священні книги і отримував удари палками за невивчене домашнє завдання. А він і не збирався нидіти над уроками, бо весь час займався поза школою сілатом — системою прийомів самозахисту. Це видалося куди більше цікавим, ніж нікому непотрібне зубріння. І він тікав зі школи щодня. Про це швидко довідалися, Сема добряче побили палками і забрали назад на Ентанго. Навіть батько допетрав, що тамта арабська наука не принесе Семові користі. Робота — ось головна школа, — сказав єдине більше-менш мудре синові, що і запам’ятав Сем. Відтоді рідко коли виїздив з Ентанго, з малих літ примудрився носити за плечима бідон, навчився знімати з стовбура гевеї зроблену з половини кокосового горіха чашечку, куди збігав дорогоцінний сік, і не дивлячись, влучно, через плече виливати латекс в бідон.

Сем пізнавав світ самотужки. Дивився, як боряться за шматок з помий дворняги і вибудовував власне сприйняття світу, свою життєву філософію. Іноді, коли менший брат намагався поцупити зі столу рисовий буцик, Сем корчив таку гримасу, як це робили собаки у момент зустрічі з ворогом, що малий з острахом забирав руку і тікав з-за столу. Коли Сем, звівши докупи й без того глибоко посаджені очі, кидав на якусь річ — то моє, всі знали — краще не сперечатися, хлопчисько свого не віддасть і не відступиться.

…Джип стояв на подвір’ї. Поруч — нікого, тільки картатий півень, наслідивши на сидінні, спав на кермі.

— А киш-ш-ш! — спробував тихо прогнати півня Сем, щоб не сполохати нарваним когутячим криком Ероута. На щастя, на тлум піднялися собаки, і ремствування півня потануло у гавканні голодної зграї. Листям шовковиці сяк-так стер з сидіння послід і вмостився за кермо. Флакони запхав у бардачок. Довелося сильно вдарити дверцятами, бо вони ніяк не хотіли зачинятись і в будь-який момент пляшечки могли повипадати. Добре гримнувши ще раз, почув відлуння брязкоту ключів. Навіть не помітив, що ключі стирчали на приладі запалювання. Очевидно, Ероут забув повісити їх на цвях біля дверей. Але воно й до кращого: не доведеться заходити до хати і пояснювати голландцеві, куди збирається просто зараз податися. Відтепер Сем сам собі господар, та ще й який!

Обіцяна винагорода вимагала швидкого реагування і Сем вуркнув у джунглі, не зважаючи на численні вибоїни. Стрибаюче світло фар раз по раз сполохувало нічне птаство, іноді під колеса потрапляли дрібні лісові гризуни, а на підйомі, за яким тяглася дорога на закинуту плантацію, по траві проповзла метрова стрічка змії. Джунглі не любили пізніх гостей, котрі порушували закони нічного полювання, і через це Семові довелося зменшити швидкість і бути обережнішим, не таким хвацьким — мало яка звірина могла податися за світлом фар.

Обабіч дороги на вироблену ділянку доживали віку спрацьовані, старезні гевеї. Сюди б вкласти добрий гріш, закласти нову плантацію, змусити землю заново відродитись — і рахуй, матимеш такий хосен, що ой-йо-йой.

Світло фар ковзнуло крізь виснажені гевеї і відбилося довгими пригніченими тінями стовбурів на тлі закинутого сарайчика. Щось підказувало хлопцеві, — дівчину Ероут заховав таки саме тут.

Крутнув вліво і світло фар чітко зафіксувало сидячого на землі Ероута. Він спав, прихилившися до дверей. Сем викарячив очі від здивування, бо був переконаний, що голландець давним-давно дає хропака у ліжку.

Ероут заворушився, прикриваючись рукою од світла, безпомічно зайорзав ногами:

— Хто, хто тут?

— Я, Сем. — Хлопець повагом вийшов з машини. Якусь хвильку постояв над розлізлою постаттю голландця, пхнув ногою у товсту сідницю:

— Де дівку дів?

— Вкрали, — безпомічно промимрив Ероут.

— Хто? — охолов Сем.

— Летів з нами один такий…

— Ясно. Сідай в машину, коханець ти, видно, нікудишній, раз з такого сховища дівку забрали.

Ероут мовчав. Заціпило й Семові. А якщо Марту уже вивезли з Ентанго, тоді тю-тю, шукай мавпу в джунглях. Невже йому так і не бачити багатства ніколи?

За такими сумними думками не звертав уваги, як машину добряче кидає на вибоїнах. Та враз почув за собою півнячий окрик:

— Чого у тебе в машині французькими парфумами чути?

Ероуту не сиділося на місці, він йорзався, принюхувався довкола.

— О, господи, це ж «Лу-Лу», парфуми моєї Бе… Бе… Берти.

— Чого ти розбекався? — гримнув дверцятами бардачка Сем, бо вони таки відчинилися на вибоїнах і, мабуть, якийсь флакон випав. Помацавши довкола ногою, Сем і справді наступив на круглу пляшечку. Підняв її і пожбурив геть. Однак аромат розхлюпаних парфумів стійко втримував Ероута у дивному занепокоєнні. Він метався по салону і продовжував белькотіти:

— Бе…Бе…Берта…

Сем і собі добряче потягнув носом. Ніжний, солодкуватий аромат приємно збуджував, навівав думки про звабливі любовні утіхи. І Сем уже пошкодував, що викинув флакон. Про всяк випадок ще раз гримнув кулаком по дверцятах бардачка, щоб не подумали знову відчинитися.

— Це не той запах парфумів, що мала твоя Марта, — зненацька бовкнув.

Він ніколи ще не хвалився ні чим ні перед ким. Виявляється, це так тішить власне самолюбство, коли можеш щось порядне сказати. Сем вже хотів запитати, як називаються парфуми тієї Бе… Берти, але враз відчув, як сильно стиснули горлянку вогкі ручища Ероута.

— То ти злигався з Даві? — шкварчало на потилиці. — Ти думаєш, мене так легко провести навколо пальця? Я пришив Хаббіда, чуєш, ти, цуценя, я! І мені нічого зараз не коштує скрутити твою тонку шию. Але я ще встигну зробити це. Спочатку послухаю, що ти мені розповіси, за що ж це тебе Даві обдарував бабськими парфумами.

— Кві-і-і, — почув Сем, як засміявся голландець.

— Він хоче знати, де знаходиться його гостя, — прошепотів Сем, хапаючи ротом повітря.

— Отакої! Давай-но, вези додому, там і поміркуємо над цим, цуценя, — ослабив удавку і поблажливо поплескав Сема по плечах.

Сем ще хапав повітря, але в мозку уже оселилась думка про те, що він уб’є Ероута. І хлопець знав достеменно, вона народилася в голові, як тільки голландець назвав його цуценям. І нехай тепер Ероут хизується, що пришив слугу Ель Даві, використавши кріс Тіта, але його більше не проведе. Сем як справжній пес вичекає слушного моменту і тоді порішить Ероута так, що комар носа не підточить.

А поки що доведеться служити. Сем люто крутив кермом. Загроза над багатством нависла чорною стіною торнадо. Од цього несамовито хотілося підвести голову до неба і протяжно заскавучати…

4.

…дай мені, Господи, дійти до суті та зрозуміти, що далі треба робити. Навчи, як боронитися від зла і захланності, як розрізняти добро від підлості… Як відкрити людям душу? Кому вірити?..

Вона пробує щось відповідати, але від настирливих думок, котрі не можуть поділити між собою чітку грань ворожості, упередженості з щирістю і милосердям, відразу паморочиться голова. Відтак знову лишається насамоті.

…невже, Господи, бажання володіти золотом таке сильне, що перелицьовує одних, так як це зробило з Доулдом-Делковичем, або робить з другого (при згадці про Ероута Марта здригнулася) справжнісінького звіра? Золото у них відібрало розум… А інші? Невже бувають інші, коли йдеться про золото… А я сама, сама хіба не кинулася за браслетом тоді, коли з’явився Стефан з Майклом…

У лікарні, куди привіз вночі Майкл та Ліан напівживу, скривавлену дівчину, світилося, — Хенрик Маас ще працював у лабораторії. Лікар над усе полюбляв чаклувати над створенням нових медичних препаратів, основою яких служила багата місцева флора. Просиджував ночі, вивчаючи кожну рослину. А тоді, висушену, товк у ступці, додавав у мазь, формував пігулки або домішував желатин і розкачував капсулки для внутрішнього використання. Вважав фітотерапію мало не панацеєю від усіх хворіб, з якими доводилося мати справу.

Навіть Маас, котрий бачив-перебачив на своєму віку рани різані, стріляні, пошматовані зубами акули, обпечені океанськими спрутами, жахнувся:

— Склом відтяти руку? Цей Ероут божевільний!

Від їдкого запаху нашатирю Марта стрепенулась і розплющила очі. Поруч — обличчя незнайомих людей. Крик прошелестів благально:

— …Майкле!

Намагалася вчепитися в хлопця обома руками, кидала перелякані погляди в усі боки і навіть думки боялася, що Майкл піде від неї, а вона залишиться наодинці з незнайомими їй людьми.

— Хто вони? Що їм треба? — ховалася за плечима Майкла. — Мені страшно, я, я… боюся!

Останні слова прокричала, але вони озвалися сухим шелестом. Голова відкинулася на подушку і лиш скривавлена, покалічена рука, з якої стікала кров, паралізовано стискала долонь Майкла.

— Марто, це наші друзі — лікар Маас, Ліан.

— А де Стефан? Де Стефан? Де? Він же був з тобою тоді на острові Даві. Був! Де він… — впилася в обличчя Майкла. У цю хвилину усе, крім нього, видавалося величезною миготливою плямою, а тому небезпечною і страшною.

Говорила швидко, закінчення слів зникали під наростаючою лавиною нервового схлипування. На очі наверталися побачені на березі криваві стрічки. Нарешті перевела важкі зіниці туди, де стояв лікар і Ліан. Читала по занімілих обличчях, що сталося з Стефаном щось страшне…

— Господи, невже його вбито?

Схилені голови, мовчання на її безкінечні запитання таврували лише одну відповідь, яку ще тоді відразу злизала ненажерлива хвиля.

— Ні! Ні! Ні! — дико заметалася на ліжку. Знайшла обличчя Майкла. Одними очима благала: скажи, скажи…

— Убили тоді Стефана…

Знову їдкий запах нашатирю змусив різко крутнути головою.

— Мені страшно! — цокоче зубами. — Майкле, що коїться? Чому, чому Стефана вбито? За що?

— Я попрошу зняти браслет, — почула голос лікаря. Аж підскочила на ліжку: невже і йому потрібен браслет?

— Зніміть, будь ласка, — знову попросив лікар. — Ви втрачаєте багато крові. У вас сильно порізана рука.

Марта зиркнула з-під лоба на Мааса, відвернулася до стіни, аби ніхто не бачив, що буде робити, швидко відкрила невидимий замок і миттєво начепила браслет на другу руку. Щось скреготнуло і заплямована кров’ю кайданка із знаком лева міцно стиснула непошкоджене зап’ястя.

Зневажливо здригнулися плечі Майкла. Втім, їй це байдуже, хоча метушливі очі вловили той рух. Її єство ощетинилося і стало насторожі: браслет разом з таємницею приріс до неї, став частиною її самої. І нехай про це знає Майкл.

…ізбав мене від вини крові…

Чи зрозуміє він її, якщо розповість, якщо збереться з духом і відшматує добрий кавалок про те, що отримала у спадок браслет, мічений злом, від свого земляка, а тому невільно причетна до колись заподіяного лиха?

Подумки молилася. Фізичний біль під дією ліків відступав, затихав, зате нагальніше оголювалася її дума. Іноді Марта перехоплювала погляд, кинутий Майклом на браслет. Він дивився на нього вороже, і відразу між ними вимуровувався мур відчудження.

…допоможи, Господи, розрізнити оману від праведності…

Тоді Марта ставала білішою за стіну. Відверталася — удавала, що спить. Однак, як тільки Майкл намагався вийти з палати, відразу розплющувала очі, підводилася на ліжку і благально дивилася повними сліз очима.

Не залишай…

Іноді замість Харріса сідав коло неї лікар Маас і намагався розповісти щось цікаве. Однак Марта не сприймала сказане, відмовчувалася. Внутрішнє напруження не відпускало. Коли прикладав до покаліченого зап'ястя усілякі мазі, рука тріпотіла, на очі наверталися сльози і дівчина починала схлипувати. Після декількох перших сльозинок очі відмовлялися торувати вологу путь, та вона все одно плакала без сліз, схлипування були сухими, як наждачний папір.

— Ви щось тримаєте в собі, — говорив лікар Маас.

Од цього до фізичного болю додається ще й душевний. І не знати, що дужче болить.

— Суцільний нервовий розлад та безсоння вас до добра не доведуть.

— Де Майкл? — піднімала широко розплющені, стривожені очі. — Коли він прийде?

— Я тут. Був у Ліана.

Раділа його голосу, мов дитина. Уявити не могла, що сталося б, якби не почула, не побачила його за хвилину-другу. А те, що Майкл теж піддавався смертельному ризику заради неї, стало мозковою клітиною її думи. Усією душею прагнула, і розум холодно виважив, що Майкл Харріс повинен знати усе про браслет із знаком лева.

— Хіба ж можна таку дівчину покинути! — жартував Маас. — Ось зараз я зніму з голови бинти і ми усі милуватимемося вашим чудовим волоссям.

— І мені можна буде трохи пройтися?

— Навіть треба. — Маас простягнув Марті пігулку. — Випийте, а потім разом із Харрісом можете трохи пройтися.

Сильні Майклові руки допомогли підвестися. Марта із задоволенням сперлася на таку надійну опору. Без неї просто-напросто підкосяться ноги і заб’є памороки запах землі… той… там, зараз це — без різниці.

— Куди підемо? — запитав, хоча уже ступив на вузеньку стежку, що вела до кладовища.

— До Стефана, — зупинилася Марта.

— Ми вже йдемо…

Йшли, не квапилися. Сторонньому видалося б, що то — подружжя, яке прожило разом казна-скільки років, винесло на своїх плечах чимало життєвих негараздів, але здолало усі труднощі по простій причині, що завжди у радощах і в печалі були єдині.

— Майкле, розкажи мені про Стефана…

— Це він мені сказав, що ти жива і тебе залишив Даві на своєму острові…

Слухала мовчки, тільки мимовільне сухе схлипування зринало з вуст.

— Марто, заспокойся. — Хлопець підтримував дівчину, обіймаючи за плечі. — Тримайся…

Враз рішення визріло в ній остаточно, безповоротно, воно так просилося назовні, що Марта мало не захлинулася від бажання поділитися з Майклом таємницею браслета.

— …я, я теж хочу тобі розповісти все, Майкле!

Клацнула невидимим замком і браслет миттю розпростався на долоні.

— Ти мене зрозумієш, коли довідаєшся, який спадок я отримала від того старого пасажира, що сидів в літаку біля мене і помер. Пам’ятаєш? Ось, тримай, цей браслет — ключ від скарбу.

І вона простягла хлопцеві виструнчене холодне тіло браслета, схожого на древко скіпетра. Вишкірена пащека лева завмерла у німій пересторозі, готова проковтнути кожного, хто насмілиться посягти на його таємницю.

Майкл вперше тримав у руках предмет, до якого мав недобре упередження. Крутив ним на всі сторони, відверто дивувався майстерності, з якою зроблено нещасливу прикрасу, і вслухався у розповідь дівчини.

Нічого не приховуючи, розповіла про зло, що стоїть за браслетом, про Даві, про бідолашну Омо, вбиту змією, про спроби Ероута заволодіти ключем від скарбу.

— …тому повинна, чуєш, Майкле, повинна повернути скарб тоба-батакам!

Стояла перед Майклом мужня у своїх судженнях, тендітна і беззахисна перед лавиною намірів. Її погляд проникав у саму душу і нагально вимагав правдивої оцінки її планів.

Що, Майкле, ти ще не зустрічав людини, яка добровільно розлучається із золотом? Смішно і наївно? Такого не буває? Давай разом посміємося… ха-ха-ха… Чому ти не складаєш мені компанію? Майкле, про що ти думаєш?…

Невидиме світло браслета захоплює у полон, горить так сильно, що Майкл скоріше випік думку, ніж збагнув суть сказаного:

— МИ повинні повернути скарб тоба-батакам. Ти правльно вирішила. Вибач, я тебе попервах не зрозумів…

Вишкірена пащека лева зло блимнула до нього.

Майкле, ти погоджуєшся з цим дівчиськом, з цією нарваною українкою з колишнього Совєтського Союзу? Невже ти не бачиш, що з неї так і пре комуністичне єство усіх зрівняти у статках! Навіщо? Адже ти з цього нічого, крім клопотів, не будеш мати. Золото, тю-тю, дістанеться корінному народові цієї землі. А тобі, що? ЩО?…

— Ти мусиш носити браслет до кінця, — простягнув дівчині берло і відразу позбувся його зловісних чар, підступних нашіптувань.

— Ти сказав, ми повинні, МИ?

Темнофіалкові очі дивилися на нього затишно і рідно, проникали глибоко, обгортали трепетним серпанком. Не хочеться навіть видихати повітря, щоб вимовити бодай якесь слово. Навіщо руйнувати диханням те, що читається в очах?

…я сказав МИ, бо хочу бути поруч з цією дівчиною, хочу чути, відчувати її, допомагати, захищати. Інакше просто не мислю свого життя. Я… я кохаю її…

5.

Ероут не боявся Даві. На даний момент. Те, що катарський магнат не стане галасувати через вбивство свого слуги, було відразу ясно, як божий день. А якщо спробує зачепити Ероута, то отримає такого відкоша, що не сиділося б спокійно на дорогоцінних сідницях. Варто тільки сказати, де слід, що вірнопідданий королеви Нідерландів визволяв громадянку України з лап ненажерливого сексуального азіата, і його виправдають усі суди світу.

Після офіційного повідомлення по радіо, у пресі про те, що українська дівчина Марта Квитко знайшлася, Даві змушений буде діяти обережніше. Ймовірно, винайме дороговартісного шалапута, котрий корчитиме з себе казна-якого детектива і помикатиме, перш за все, Семом, як йому заманеться. А що знає Сем? Фактично, нічого. Його не важко буде (при потребі, звичайно) переконати, що він, Ероут, хотів звільнити дівчину з лап Даві. Напрошувалося підходяще слівце — того сексуального маніяка, — та прикусив язика. Епітети тут ні до чого. Але його, розважливого Теодора Ероута, може заціпити, якщо отримає скромний сувенір за свою мовчанку — браслет із знаком лева. Тож нехай Сем рознюхає, де ділося дівчисько, і якнайшвидше доповість про це катарському тузу.

Марту знайдуть і без його допомоги. Він просто тишком-нишком через Сема слідкуватиме за усім. Але тоді, як Марта потрапить в обійми Даві, він запросить ціну за своє мовчання…

Про це розмірковував Теодор Ероут, поки переляканий Сем крутив кермом по давно неїждженій лісовій дорозі. Врешті-решт голландець розвалився на все сидіння і навіть із насолодою потягував носом збуджуючий аромат «Лу-Лу». Од цього усередині наростав клубок бажання зірвати шовкову білизну з Берти, пожбурити оголену і звабливу на пухнастий килим і заволодіти п’янким її тілом. О, зараз він відчував у собі силу неабияку…

Нарешті джип востаннє вуркнув біля хати і зупинився. Гальма різко завищали, Теда кинуло вперед і він боляче гепнувся грудьми. Від злості вчепився п’ятірнею в чуб Сема — було на кому зірвати злість:

— А зараз швиденько повернеш мої гроші. Я чекатиму нагорі, зрозумів?

Сем щось пробелькотів, бо різко відкинута назад голова не давала можливості говорити членороздільно. Та Ероуту байдуже, що говоритиме цей вишкребок, головне, побільше страху на нього нагнати.

Виліз з машини і з удаваною люб’язністю поплескав хлопця по плечі:

— Чекаю, цуценя!

У кімнаті Тед не став запалювати лампу, навіщо привертати увагу до нічного світла, він і так може поговорити з Семом.

За хвилину у двері тихо зашкребло, наче якийсь пес пробував потрапити на кухню, де лежить мозкова кістка.

— Сміливіше! — відверто знущався Ероут. І коли у дверях став похнюплений Сем, продовжив:

— А тепер візьми ось цей кейс і швидше поклади туди мої гроші та перерахуй спочатку. Давай, швидше рухайся, а я буду дивитися.

Сем не клав, а відривав од себе шматки, один, другий, третій. Щось схоже на скавуління зірвалося з губ, коли поклав останню банкноту і закрив кейс.

— Молодець! — похвалив Ероут. — І що ж ми далі будемо робити, говори!

— Я завтра повинен сказати людям Даві, де Марта.

— І де ж по-твоєму?

— Є припущення. Але треба перевірити.

— Перевір, цуценятку. Тільки не забудь і мені про все розповісти.

Ероут вже вмощувався на ліжку, але згадавши немаловажну деталь, зіп’явся на лікоть:

— Затям, я теж спокусився на білявку, але не збираюся про це тобі багато теревенити. Втім, домовитися полюбовно з Даві згоден, та за парфуми не продамся, — і він дрібно із писком засміявся.

Сем хитнув головою і нечутно вийшов з кімнати. Спустився у свою комірчину, скрутився калачем на циновці та заснути не зміг, хоча ніколи на сон не скаржився. Руки ще берегли форму доларових банкнот, котрі довелося повернути. Лежав з розплющеними очима, принюхуючись, прислухаючись до навколишньої тиші. Але враз мов пес, що зачув невідомий шурхіт чи запах, скочив на ноги і нечутно вислизнув надвір. Біля ніг відразу залащилося кілька псів. Сем погладив їх цупку щетину і подався вулицею, що вела до лікарні. Йшов швидким, майже нечутним кроком, і жоден пес, що зустрічався по дорозі, не загавкав. Лише їхнє попискування у нічній темряві надавало Семові впевненості, — він був серед своїх.

Вікна лікарні світилися, єдині на все селище, якщо не рахувати п’ять ліхтарів Фатухелу. Сем без зайвих клопотів прокрався поближче до вікна, прикритого лише жалюзі. Бачив і чув усе, що відбувалося усередині.

— Не залишай мене одну, Майкле, я так боюся… Е-е-е-роута, — квилила на ліжку білявка. Кривава рука її стискала долонь молодого чоловіка. Дівчина не зважала на рясні краплі крові, що скочувалися на підлогу з-під товстого металевого браслета. Голова була забинтована, у величезних очах за пеленою марева відбивався страх.

Сем і сам заскавучав, бо зримо побачив, до якого стану довів голландець дівчину, і що може зробити з ним, якщо буде ловити гав.

Назад біг підтюпцем, — день на острові приходив на зміну ночі раптово, без напівтонів. Вочевидь, на обличчі Сема зберігся переляк, і тому йому зовсім не хотілося, щоб хтось ще це побачив. Добре захеканий, впав на циновку. Потер обличчя руками, але побачене у лікарні не стиралося, навпаки, перед очима розтікалося брунатними колами.

Е, ні. Зовсім не закоханий голландець, нехай не бреше. Тоді чому він так покалічив дівчину? ЧОМУ? І Сем затрясся ще сильніше. Йому доводилося чути, що є такі психопати, яким катування приносить насолоду. Виходить, Ероут з таких, і тому будь-якої хвилини може спуститися зі своєї кімнати, просяклої алкогольним смородом, і замордувати Сема або когось з його родини.

Я пришив того слугу Даві, чуєш ти, цуценя, я! І мені нічого не вартує зараз скрутити твою тонку шию. Але я ще встигну зробити це…

Від найменшого шурхоту Сем підводив голову і прислухався. Тієї ночі він так і не заснув…

Перед роботою встиг непомітно забрати з машини флакони, заховав їх у порожній бляшанці з-під фарби і відразу поїхав з батьком та братом наплантацію.

День як день. Вирубували, викорчовували старі пеньки, згрібали густу посновану павутину трави, таку чіпку та наїжачену, що нагадувала колючий дріт. Ніхто Сема не чіпав, усі дбали про свою роботу, за яку перед заходом сонця отримають по кілька рупій.

Сем лютував у роботі, здирав благу одіж з червонястої землі, виколупував цупкі корені, — мав страшну силу в руках. Думки, як посноване коріння струхлявілого дерева, металися безладно, не піддавалися жодній логіці (бо, звідки?), але врешті-решт знаходили вихід на кшталт інстинкту звірини.

Так, він нюхом відчув, де знаходиться білявка, і тому за цю інформацію отримає гроші і заховає їх якнайдалі від чужого ока. Горло перегризе кожному, лиш помітить найменшу спробу посягання на його статки. Від Ероута отримав добру науку і переконався, що поведінка, почерпнута із спостережень за зграями бездомних псів, куди принадніша, ніж європейський вишкіл голландця. Той все спідтиха робить, як лютий хижак. Вочевидь, порішив слугу Ель Даві так же підступно, як обвів навколо пальця і Тіта, і його. Дарма розслабився…

Але врешті-решт Сем осягнув ще одну догму власної життєвої філософії, сам збагнув те, що хотів зрозуміти: з білими людьми треба завжди триматися насторожі. І подумки додав: так, як це роблять собаки, — у них вічно вуха настовбурчені. Спробуй, підійди…

Розщеплений змієвидний корінь гевеї люто шарпнув на себе і вкотре відчув ниючий біль у нирках. За тим навальними справами з Ероутом забув випити пігулки, які приготував лікар Маас. Хоч він теж європеєць, але тут усі мають його за свого. Хенрик Маас приймав пологи у Семової матері і першим сповіщав батька, що народжувались один за одним сини. До такої людини у сім’ї, котра продовжувала своє марга, — довічна шана. А коли півроку тому Семові скрутило поперек і ніхто й гадки не мав, що у людини є нирки і від них Сем дістане болячку, Маас знайшов її. Примусив хлопця ходити червоною сечею у слоїк і весь час по тому робив аналізи. І лише коли Сем, як сказав головний Хенрик Маас, виродив мацюпінький камінчик, лікар заспокоївся. Тримав той камінчик, наче він із золота, відколупував пилинки і роздивлявся під мікроскопом. Потім занурював у якісь рідини, калатав ними, підігрівав, охолоджував, і нічого того Сем до толку не міг збагнути. Тільки з часом лікар виготовив для нього жовті пігулки з таким гидким смаком, що Сем завжди намагався проковтнути їх, набравши до рота побільше води.

Добре наляканий тими «пологами», Сем увесь час носив пляшечку з ліками при собі, навіть виробилася звичка мацати праву кишеню шортів, у яких побрязкували чудодійні пігулки.

А ось зараз, аби не бігти по воду, довелося зібрати побільше слини в роті та проковтнути гидотний, але такий помічний лік.

Добрячий кавалок впорали за день. Погляд, колючий, непривітний, зиркав на зроблене. Вдоволення не було — покручені корені гевеї ще стирчали з землі, і стирчатимуть вічно. Плюнув спересердя і поплентався за заробленими рупіями, які відразу забрав батько. Лихий і лютий, хлопець гепнувся за кермо джипа та помчав додому. Біль у нирці поступово зникав, і Сем навіть забув переключитися на щоденні прокльони своєї залежності від батька, який виглубував з долоні усі сени до останнього, не залишаючи синам нічого, — де вже там пригостити котрусь з дівчат склянкою лимонаду.

Тепер Сем думав про те, якби на цей раз його знову не ошукали. Холодний клубок хвилювання у передчутті неповторної миті, коли він нарешті стане багатим, як Сітархурт, підступав до горла. Е, віднедавна він помудрішав. Спочатку попросить показати купчу на плантацію і обіцяні тридцять тисяч. Лише тоді почне розмову. Буде обачним, особливо з Ероутом…

Самур з двома охоронцями уже вешталися біля хати. Серце Сема підстрибувало, кров шугоніла у скронях, очі ні на що не реагували, нічого не помічали, — вони відкривали кейс, який тримав Самур, і вже зримо копирсались у скаженому багатстві. Його, Сема.

Щоб не видати збудження, заклав руки за спину та глипнув з-під лоба на вікно другого поверху, з-за жалюзі якого, очевидячки, спостерігав голландець. Але Сем міг забожитися, що нікого там не вгледів, тому повільно перевів погляд на закляклого у військовому однострої та лискучого від поту Самура.

Начальник охорони над усе цінував свою військову форму. Він би не замінив її ніколи на найдорожчий цивільний смокінг, бо боявся, як боїться позбавитися власного панциря черепаха, що стане беззахисним і безпорадним.

Самур витирав рясний піт з-під кашкета. Те, що діється з його босом, викликало неабияке хвилювання у чесного служаки. Крім того, Самур мусив виголосити надзвичайно довгу, як на нього, конфіденційну промову перед Семом, і тут без військового мундира аж ніяк не обійтися. Бездоганно підігнана форма якнайкраще підстьобувала його пам’ять. Ну, і як вам оте словечко кон-фі-ден-цій-но, яке запам’ятав Самур із напутньої промови Даві і хотів тепер хвацько козирнути ним. Але хіба той поц Сем знається на таких словах? Тож краще не пнутися із шкіри надурняк.

Даві велів наказати хлопцеві, щоб пильно слідкував за білявкою (якщо Сем її знайшов, звичайно) і всю інформацію передавав приватному детективу Елтону Камінскі, котрий і буде виходити на прямий зв’язок із босом.

— Ну? — тільки й видушив з себе Самур.

Сем звів докупи брови:

— Обіцяне… де? — прогугнявив, все ще зиркаючи на вікно.

— Ось! — клацнув Самур замком кейса і Сем відчув, як пігулки від болю в нирках зробили своє діло і зараз сеча потече від такого всеохоплюючого фетишу, на якому він гойдається, немов на велетенській океанській хвилі.

Кейс був напханий пачками грошви: одна, дві, три…, двадцять п’ять, двадцять вісім… Сем очима рахував пачки, на яких зверху лежав документ на володіння найбільшою плантацією гевеї Ентанго. Ворушив губами, рахуючи і читаючи одночасно. Вів власну повільну лічбу… і переминався з ноги на ногу. Тягнув по буквах власне ім’я, складав докупи склади, вписані на місці власника, і коли врешті-решт впорався і вимовив вголос прочитане і воно співпало з тим, як звучить його повне прізвище, відчув, як од такої радості навіть сечовий міхур став розслаблятися.

— Зараз повернуся! — крутнувся Сем і зник за хатою. Сльози, як круглі печатки, що рясніли на дарчому документі, стояли в очах, коли звільняв сечовий міхур. Вони котилися по щоках і Сем від задоволення злизував їх довгим рожевим язиком.

Назад не квапився, бо ще не визначив, де б заховати кейс подалі від свого найлютішого ворога і руйнівника Ероута. Якщо залишить в хаті, голландець причепиться з ножем до горла і доведеться… Ні, ні, ні! Усередині хижо завурчало, бо навіть найменше припущення того, що доведеться комусь віддати ВЛАСНІ ГРОШІ, відразу наштрикалося на смертельний відпір. Нарешті з’явилася думка заховати кейс у закинутому сарайчику, з якого він вивіз того вар’ята, який, вочевидь, таки додибав до вікна і зараз наскрізь просверлює Сема очима, заховавшись за жалюзі. А зась йому! (Хлопець зігнув у лікті ліву руку і ляснув у місці згину правою).

Це ще більше додало гонору і він вертався повагом, калатаючи у кишені пляшечкою з пігулками. Враз упіймав безхвосте цуценя, що крутилося під ногами, взяв на руки і так став перед Самуром.

— Відкрий кейс ще раз!

Самур відчинив, сам глипнув на шалені гроші і не витримав:

— Доповідай!

Цуценя заскавучало і вистрибнуло з рук. Сем хотів знову упіймати його, але Самур клацнув перед самісіньким носом замком, звідти війнуло запахом нових банкнот і хлопець відразу забув про цуценя.

— Ну?!

— Білявка зараз у лікарні Мааса, — простріляв хлопець так швидко з єдиною метою, аби Самур не ховав взад себе кейс. Не треба так далеко тримати його від Семових очей, не треба…

— Що з нею?

— Бачив з перебинтованою рукою і головою. Але вона скоро стане на ноги, у нас такий лікар, що й мої нирки…

Сем говорив би й говорив, лише б не ховали його! — його! — його! кейс.

— Мене це не цікавить! — відрубав Самур. — Велено передати, щоб ти й надалі очей з неї не спускав. Про все доповідати Елтону Камінскі. Це спеціальний детектив, з європейців. До речі, він зараз у Сітархурта.

Сем більше терпіти не міг — вирвав з рук начальника охорони кейс і притиснув до грудей. Вчепився у шкіряну оправу намертво, — від напруги чітко окреслилися жовтаві кістяки пальців.

Самурові здалося, що він навіть почув тихе вурчання…

Охоронці Даві залишили Ентанго, коли Фатухелу запалив перші три ліхтарі і за звичкою сів випалити цигарку.

Поглядом проводжав їхній катер, за яким слід на воді снувався чорними пасмами тривоги, бо вітер доніс до ліхтарника уривки розмови про дівчину. Тому насупив брови старий: минули часи, коли таємно перевозили на невеликих суденцях наложниць для розбещених та грошовитих можновладців. Не раз капітани, що ходили навіть до берегів Африки та Аравії, тішилися дорогоцінним вантажем, бо вигідно поповнювали гареми чорношкірим та жовтошкірим товаром.

Фатухелу сплюнув, досмоктавши недопалок. Уже зранку в селищі знали, що білявку з затонулого літака знайдено і її зараз лікує головний Маас. А от що збираються зробити… Треба таки перебалакати з Харрісом про неї, подумував ліхтарник. Не годиться, щоб її віддали хтивому Даві.

Зовсім близько вуркнув мотор джипа, і Сем, блимаючи задніми фарами авто, подався у джунглі.

— Е-хе-хе, — прокректав Фатухелу. — І що то з людьми роблять гроші…

Але Сем ліхтарнику ніколи не подобався, від хлопця йшло якесь незручне відчуття. І ніколи Фатухелу не хотілося довго розмовляти з цим молодим чоловіком, котрий весь час виглядає схожим на побитого собаку. Ось і зараз помчав мов навіжений. За ним кинулася зграя псів, але скоро відстали, вмостившись просто серед дороги і чекаючи повернення свого улюбленця.

Сем вперто вигарцьовував машиною на битій дорозі. Як кенгуру підстрибував на вибоїнах, бо кейс поклав під себе на сидіння. І якби не потреба якнайшвидше заховати гроші у надійне місце, обов’язково б збавив газ, тим паче, що продирався на закинуту плантацію у суцільній темряві.

Серце калаталося і озивалося полохливою луною, коли Сем зупинився біля сарайчика і спрямував світло фар так, щоб воно освітлювало вхід. Вистрибнув з машини, міцно притискаючи кейс до грудей. Крутився на одному місці, озирався довкола, бігав туди-сюди, але дорогоцінну ношу не відпускав ні на дюйм. Врешті-решт зметикував витягти гаєчний ключ та підважити ним дощину ветхої підлоги. Іржавий цвях скавучав по-собачому жалібно і протяжно, але в унісон з Семовою тугою, коли той, нарешті, зважився відірватись од кейса. До того всього хлопець ще й принюхався: чи не чути запаху грошей. Однак під ногами нічим, крім пересушеної трави, не пахло. Та й кому на гадку спаде копирсатися під трухлявими дошками? Кому це потрібно? Кому?! Хіба що…

Але якщо і примусить навіжений голландець показати, де заховано гроші, бо тому заввиграшки приставити ножа до горла і наказати — їдь, то кращого місця для того, щоб порішити Ероута, не знайти. Якщо треба буде, він потім скине тіло у льох, і поки за три-п’ять років хтось надумає відродити стару плантацію, з Ероута лишиться один кістяк.

Сем лишився вдоволеним таким умозаключенням і вже спокійніше поїхав назад додому. Навіть не чекав, коли покличе Ероут, сам піднявся до нього і без стуку відчинив двері.

Голландець лежав на ліжку.

— Ну що, заховав зароблене? — байдуже поцікавився.

— Заховав! — ощетинився Сем.

— І правильно зробив. Що твоє — то твоє, мені до чужого діла немає. А ось, що ти маєш далі робити — це вже, любе цуценя, мене ой як турбує. Ну?

Останнє слово Ероут вистрілив і рвучко підвівся з ліжка. Сем навіть не міг припустити, що в такому одоробалі стільки спритності. Від несподіванки з острахом відскочив до вікна.

— …про все, що стосується українки, доповідати детективу.

— О, це вже цікаво. А далі що?

— А далі — не моя турбота. На те й найняли детектива, — огризнувся Сем.

Злість готова була вихлюпнутися назовні, бо знову Ероут несподівано заскочив його. Ледве стримувався, щоб самому не вп’ястися в горлянку ненависного товстуна.

— Моя справа — дивитися і доповідати, що бачив і чув.

— Як звати детектива?

— Елтон Камінскі.

— Європеєць?

— Угу.

— А про мене ти теж доповідатимеш тому задрипаному Шерлоку Холмсу?

— Ко-му-му-му?! — витягнув шию Сем.

Ероут зайшовся дрібним сміхом. Кві-і-і-ік — різало по нервах Сема. Він боявся цього вар’ятського сміху і про всяк випадок притулився до стіни, ближче до вікна.

— Це не на твої звилини, цуценя. Казанку твоєму ніколи не дізнатися, хто такий Шерлок Холмс. А втім, і потреби в цьому немає. Тож кажи, аборигене, чи збираєшся і про мене дзявкати детективу?

— Ні-ні-ні! — мало не скавучав Сем.

— Ото пам’ятай мою науку, — вдоволено тер руки Ероут.

Але по блукаючому погляду голландця, по швидко бігаючих його зіницях Сем збагнув, що Ероут складає якусь комбінацію, в якій йому, Семові, немає місця. І це — кінець.

Готуйся, Семе, той вар'ят спочатку дасть тобі доброго копняка, а потім забере усе, до останньої рупії…

— Йди, дивися, слухай і доповідай мені. Чуєш, цуценя? Спочатку мені, а потім хоч самому Всевишньому! — процідив Ероут, виштовхуючи Сема з кімнати.

Хлопець скотився зі сходів. До нього все ще доносилося таке ненависне кві-і-і-ік, бо Ероут сміявся і крізь сміх добивав Сема:

— …наче я не здогадуюсь, де тамте вошиве цуценя заховало гроші-і-і-ік…

6.

Марта прокинулася першою. Лежала з розплющеними очима і дивилася на Майкла, котрий спав на сусідньому ліжку. Вдивлялася в його обличчя і ловила себе на думці, що весь час боїться одного — втратити цього хлопця. Та усередині бентежно зринало цілком прагматичне питаннячко, і що ж вона буде робити, коли Майкл Харріс забереться звідси і поїде додому. Що їй лишиться? Не знаходила відповіді. Вважала, що її взагалі не існує, бо, інакше, мозкові клітини дали б знати. А здоровий глузд все ж таки нашіптував, що цей молодий чоловік з попелястим волоссям, яке зараз неслухняно спадає на чоло, має власне життя. Вочевидь, там, у Мельбурні, у нього є дівчина, котра чекає його повернення і мріє зімліти в його жагучих обіймах. Ця нарвана сентенція робить своє, і Марта просто-напросто ревнує. А він замість того, щоб швидше забратися звідси, вовтузиться тут з якоюсь попутницею. При такому розвитку чуттєвих висновків їй робиться легше і вона попри все відчуває свою жіночу звитягу.

Браслет з його скарбом став лише приводом, це вона відчувала. А, може, уже бачила за цим щось значиміше у житті? І те, що Майкл залишився з нею, наповнює дівчину теплою хвилею ніжності. Хвиля росте, шаленіє, проноситься по кожній судині молодого жіночого тіла. От, якби тамта хвиля, розбурхана, нестримна, дійшла і до Майкла і теж огорнула його таким же щемом…

Майкл спав горілиць. Він навіть не роздягався, бо вночі Марта все ще стогнала і металася по ліжку. Кидалася з криком, та Майкл обіймав дівчину, тулив до себе і тільки тоді вона знову засинала. Його обійми мали магічну силу заспокоювати, боронити від жахів, що снилися ночами. Чи пам’ятала про це, прокидаючись зранку?…

До болю захотілося підійти до Майкла і прибрати з чола неслухняне волосся. А, може, їй просто знову запрагло відчути близькість здорового чоловічого тіла, притулитися до нього, потрапити в ауру сильних і ніжних рук? Те, що клітинно множилося усередині, підступало судомами до горла і засмоктувало усю у вир нестримного бажання. Тільки тепер те почуття проросло з біди, з її мук, від яких він врятував її, ставши ангелом-хоронителем. І було воно первозданним, незвіданим досі, — тому святим і чистим.

Господи, невже я кохаю його?

Навіть не збиралася гнати геть цю думку, котра кожну жилочку, кожну клітину переповнила нестримним бажанням, пінистим шквалом розбивала береги стриманості, змивала перестороги, виписуючи на чистих берегах серця свою сентенцію.

…я кохаю його…

Доля звела їх у драматичний для обох момент. І не мали спільних хвилин, коли можна було б досхочу наговоритися, відкрити один одному душу, звідати кожен її закапелочок. Бо виходило так, що Майкл здебільшого бачив її зсудомлене болем обличчя, очі, переповнені жахом. Але ж вона так жадає, щоб Майкл прокинувся і побачив її посмішку. А відразу за посмішкою (Марта вже посміхається) життя вливається в неї одухотвореним бажанням подобатися Майклові, ловити на собі його погляди, од яких повітряні кульки проникають аж до кінчиків пальців, чути, як бубнявіють груди, частіше здіймаються у передчутті дотику його рук, як вигинається напнуте тонке тіло, йде назустріч його близькому обпікаючому диханню.

Виснажений від безсоння молодий чоловік навіть не ворушився. Марта все ж таки підвелася з ліжка, підійшла до Майкла, відвела неслухняне пасмо з очей, легенько притулилася вустами до неголеної щоки.

— Марто… — не розтуляючи очей прошепотів Майкл.

— Я тут, — обціловувала обличчя.

Майкл розплющив очі. Якусь секунду вдивлявся в усміхнене обличчя. Величезна хвиля, народжена в дівочому тілі, огортала і його.

— А ти мені снилася.

Його руки стали неспокійними, неслухняними. Приємно відчувалося їх тепло, наче він все ще утримував у руках вуздечки солодкого сну, за яким уже йшла, керована дужими чоловічими руками. Навіщо слова? Мовою стали жадібні вуста, млосне зітхання, що тонуло у нестримному потоці любові. Він взяв її з такою силою чоловічого бажання, що Марта закричала, розіп’ята коханням, заметалася під лавиною пристрасті. Майкл затулив вуста поцілунком і довго випивав блаженні крики із жадобою спраглого…

…дитячий лемент на подвір’ї змусив розімкнути обійми. У лікаря Мааса починався ранковий прийом. Однак на хвильку він все ж таки зазирнув до палати.

— Я бачу, у вас обох хороший настрій. Це… справді чудово, — не знаходив потрібних слів. — Якщо є бажання, можете прогулятися. У нас тут чудові місця, Марто. Гадаю, Майкл усе вам покаже.

— Ми підемо до Ліана, — втрутився Майкл. — Марто, а ти каву любиш?

— А яка львів’янка не любить кави! — защебетала Марта. — До речі, у нашому місті, між іншим, було відкрито першу в Європі кав’ярню.

Маас посміхнувся і причинив за собою двері. Нехай до його лікарської перемоги над недугом Марти ще далеко, але те, що зробила молодість, змушує його скидати перед нею капелюха.

Цього разу йшли швидше, але це не завадило Марті засипати Майкла купою запитань. Їй було все цікаве: від розлогої шовковиці до породи курей, які гонорово вешталися під ногами.

Кожної хвилі Майкл ловив себе на думці, що мимохіть співставляє Марту з кожною з своїх мельбурнських подруг, з якими зустрічався, спав і навіть гадав, що закохувався. Однак Марта не була схожою на жодну. Відчувалося, що вона має надзвичайно сильну ауру. У ній не знаходив кокетства, фальшу, зарозумілості, а розсудливість поєднувалася з майже дитячою безпосередністю. Так поволі він відкривав світ українки і збагнувши лиш маленьку його часточку, ставав щасливим, умиротвореним.

— Майкле, зірви хоча б одну гілочку на двох! — з-під шовковиці кликала його Марта. Вона встигла зібрати біля себе купу дітлахів і тепер підстрибувала разом з ними під шовковицею, просячи, щоб їй зірвали хоча б маленьку галузку. І коли гілка з майже чорними, напоєними медом ягодами опинилася в її руках, тут же поділила її:

— Оце, Майкле, твоя частина гілки, а це — моя. Смачного! — і відщіпнула ягоду з його сторони.

— Чого це ти зазіхаєш на мою територію?

— По-перше, — Марта знову відщіпнула шовковицю зі сторони Майкла, — з твого боку смачніше. По-друге (знову духмяне диво опинилося в її роті) — я взяла до пари. А по-третє (вона обвила руками шию Майкла), я вже наїлася.

Останні слова промовила, притулившись вустами до його вуст. Поцілунок п’янив ароматом шовковиці і Майклові навіть здалося, що він п’є солодкий її сік з вуст дівчини і ніяк не може напитися…

У кав’ярні Даке було небагато відвідувачів. Кілька старших жінок сиділи за столиками і стиха вели свої безкінечні розмови. Як тільки Майкл з Мартою з’явилися на порозі, Даке нишком змела сльозу з обличчя, закривши обшарпаний зошит, в якому вела бухгалтерію.

— Я вас пригощу кавою за старим малайським звичаєм. Скуштуєте?

— Спочатку пригости Марту, а я з Майклом маю дещо полагодити, — визирнув з кухні Ліан.

Даке запросила гостю до столу і почала втаємничувати:

— Кава готується окремо у вигляді густої есенції. Ось вона, у цьому графинчику. А це — окріп. Тепер наливаємо його трохи в горнятко і додаємо каву, хто скільки хоче, до потрібної міцності.

Вона швидко приготувала напій і простягла філіжанку Марті.

— Якщо хочеш, можеш додати вершків, прошу.

Марта надпила. Кава манила чудовим ароматом і навіть маленький ковток важкувато перекочувався на язиці.

— А як у вас готують каву? — перепитала Даке. Вона з усіх сил намагалася приховати свої негаразди.

— Даке, люба моя Даке, я бачу, у тебе якісь проблеми? — дивлячись просто у вічі дівчини, промовила Марта. — Я б так хотіла тобі допомогти!

Даке нервово кусала губи, стираючи з обличчя зрадливі сльози.

— Я хочу попросити Майкла, щоб порахував мою бухгалтерію. Не знаю, як будемо далі жити. Брат старається, але цього не вистачає. А борг треба повертати.

— Стривай! Цьому лихові можна зарадити. На, візьми, — і Марта зняла з вух золоті сережки з справжніми, хоча й невеличкими, діамантами. Вона про них навіть і забула, бо носила не знімаючи років з десять. Це була єдина коштовна річ, яку колись купила їй мати не без допомоги вуйкових посилок.

— Ні, ні, ні! — Даке різко захитала головою.

— Даке, послухай, вони мені не допомогли, коли я сиділа у льоху і Ероут знущався наді мною. А тобі допоможуть. Продай їх і поверни борги. Я буду рада, якщо вони порятують вас із скрути. Зрештою, ви ж ризикували заради мене своїм життям. Ну, посміхнися, подружко!

Вона обняла Даке.

— А про твій рецепт приготування кави я обов’язково розповім нашим, як повернуся додому. Це і справді неповторний смак.

Розмову перебив Майкл.

— Я готовий розібратися з твоєю бухгалтерією, Даке. Де твої розрахунки?

— Тоді я піду на кухню до Ліана і не буду вам заважати, — підвелася з-за столу Марта.

— Я збираюся рибу готувати, — хвалився вранішнім уловом Ліан. — Тунець сьогодні йшов, скажу я вам, чудовий. Так і проситься на пательню, і я знаю, як його найсмачніше приготувати!

— То ви справжня ходяча енциклопедія: і рибальська, і куховарська, — вихваляла дівчина Ліана.

Хлопець повагом попростував до кухні, хоча толком не тямив, що то значить ен-цик-ло-пе-ді-я, ще й не одна, а відразу дві. Про всяк випадок намагався запам’ятати це слово і при нагоді попросити Майкла витлумачити його значення.

Сума боргу, який повинна сплатити Даке з урахуванням банківської кредитної ставки, просто-напросто розоряла їх. І як Майкл не перевіряв цифри, борг від цього не зменшувався.

— Мені Марта дала ось це, — розтулила кулачок Даке і поклала перед Майклом сережки. — Казала, якщо їх продати, то можна буде сплатити борг.

Майкл взяв одну сережку. Ще вранці бачив їх блиск, коли цілував обличчя коханої. У грудях болісно защеміло і він дав собі слово, що подарує Марті ще кращі, як тільки вони доберуться до Мельбурна. Ні, не так. Він поведе Марту до найкращого ювеліра і там вона вибере собі, що їй до вподоби. Аби знову бачити закличний блиск, коли цілуватиме… Але зараз це був єдиний можливий шлях фінансового порятунку.

— Справді коштовна річ. З цим треба їхати на Суматру і там продати ювеліру.

— А скільки за них можна взяти?

— Гадаю, вистачить для погашення боргу.

— Марто! Марто! — радісно загукала Даке. Вона вже хотіла побігти на кухню і ще раз подякувати за такий дарунок, але почула голос подруги:

— Просимо не турбувати! — намагаючись надати голосу офіційного забарвлення, відказала Марта.

Дівчина крутилася біля Ліана, задавала йому силу-силенну питань, нюхала усі страви, що він готував, сьорбала, відщіпувала, злизувала, надкушувала, випробовуючи кожен продукт на смак. Ліан все ще чаклував над рибою, а Марта допомагала: чистила, кришила, сікла, терла. При цьому вони весь час розмовляли і до Майкла долітали їхні голоси. Марта діставала Ліана: що це таке, як воно називається, як вживається, а можна я скуштую, як вимовляється назва цієї приправи, не скупись — я скраєчку спробую.

Нарешті Даке заходилася разом з Мартою накривати на стіл. Ліан вносив і ставив страви. Марта відразу коментувала.

— Майкле, ти знаєш, що це приніс Ліан?

— Щось дуже смачне, якщо судити по запаху.

— Так от, треба знати, що це колак — банани, зварені у кокосовому молоці з червоним цукром з соку арекової пальми. Чудо! А це, став сюди, Ліане, гадо-гадо — такий салат з овочів та фруктів, які я сама кришила, з кокосовим соусом і різними спеціями. Шкода, назв їх так і не запам’ятала, хоч як не втовкмачував мені Ліан. А де ж наша риба? Ось, дивися, Ліан несе насі — рис з рибою, овочами та яйцями, приправленими дуже гострими соусами. А ти знаєш, що на Суматрі, як і на Яві, та й на усіх Зондських островах, можна вибрати будь-яку страву, і вона обов’язково буде з кокосовим горіхом і перцем? Це так, як у нас в Україні люблять страви з цибулею та часником.

— Ти стала теж справжньою ходячою енциклопедією, — засміявся Майкл.

Ліан почухав потилицю, до нього нарешті дійшов зміст цього складного слова, і йому стало надзвичайно приємно, бо і сам причетний до такого визнання.

— У мене й справді хороший учитель, — Марта вдячно глянула на Ліана. — І взагалі, як це прекрасно відчувати себе у безпеці, серед друзів!

На якусь мить вона замовкла, проковтнула нервовий клубок, що підкочувався до горла, а тоді прошепотіла рідною мовою:

— Дякую вам, люди добрі, що врятували мене…

Голова уже наливалася свинцем, але їй не хотілося вірити, що то знову повертається біль. Стрепенулась, обвела усіх веселими очима і знову здивувала Майкла:

— Ліане, налий-но мені чендонь.

— Що? — перепитав Майкл.

— Ченьдонь — це напій із соку різних фруктів, змішаних з кокосовим молоком і цукром.

Тепер сміялись усі. Марта знову випитувала у Ліана переписи приготування соусів, але Майкл бачив, як звужуються зіниці її очей і вона уникає його погляду. Марта трималася з усіх сил, хоча Майкл знав, що вона знову терпить дикий головний біль. Першим підвівся з-за столу.

— Нам треба повертатися.

Марту похитувало, чоло вкрив рясний піт, дихання стало хаотичним. Однак все ще посміхалася до друзів. І тільки коли домівка брата й сестри загубилася за розлогими шовковицями, з уст зірвався стогін. Вона вже не бачила перед собою Майкла, і від усвідомлення цього втратила силу боронитися від підступного земляного мороку запаморочення.

— Майкле, де ти? Не залишай мене…

7.

Фатухелу запалював ліхтарі. Троє уже блимали кожен своїм жовтогарячим оком. Почвалав до четвертого, волочив за собою бідон, що уже невдоволено скрипів порожніми боками, і нагадував старому його самого.

Третій день ліхтарник ходить лихий, вряди-годи скрегоче словами, наче перемелює величезні кам’яні брили. Мовчав би й далі, бо ніколи не пхав носа у чужі справи, тому, як йому здавалось, і ворогів не нажив, слава Аллаху.

Поправив гніт, хлюпнув трохи керосину, чиркнув сірником. Ще одне око блимнуло, — тепер можна і цигарку запалити.

Останні три ліхтарі віддалені від основного місця швартування суден, якщо можна так сказати про те, що залишилося з колишнього причалу, де стояло, бувало, з добрий десяток легких дерев’яних парусників. Світло ліхтарів, а їх тоді стояло куди більше, служило для капітанів орієнтиром.

Що то за часи були, — похитав головою старий і зайшовся довгим, надривним кашлем.

Чи зміг би він сьогодні відрізнити індійські суденця котіа від оманських баггала, або ж навіть від червономорських самбук? Навряд, бо зараз всі називають їх просто дхоу. Тоді спілкувалися між собою на суміші арабської мови, суахілі, хіндустані, домішували малайські діалекти. Тепер — в основному шваргочуть по-англійськи навіть з рідким торговцем, що забреде на Ентанго. У Фатухелу завжди не було особливого бажання теревенити з ними. Наскрізь бачив, що під японськими телевізорами вони неспроста понаставляли фінікових кошелів. Знає давню хитрість любителів гри з законом, бо ті добре кумекають, що не народився ще митний чиновник, котрий став би на спекотному сонці бабратися і переривати кошелі з липкими фініками. Ох, і козирна ж схованка для гашишу…

Фатухелу сплюнув. Заради таких синдбадів, що бавляться з наркотою, не варто й ліхтарі запалювати. Ще трохи посидить і подибає далі, — невже пропала надія, що його ліхтарі стануть надійним орієнтиром добрим людям?

У грудях озвалася першопричина невдоволення — знову й знову думає про ту дівчину, котру збирається привласнити Ель Даві. Отого й лихий Фатухелу, що його душа, настояна на звичках синдбадів, тепер мусить поступитися своїм принципам. Не може він мовчати. Таки вирішив усе почуте від охоронця Даві переповісти Майклові. От тільки запалить решту ліхтарів…

— Агов, Фатухелу! Знаю, то ти тут сидиш і смалиш цигарку, — почув голос Майкла. — Про що думаєш на цей раз, га, філософе?

Фатухелу зрадів, цигарка аж зашкварчала, — так міцно затягнувся. І тут же замолов жорнами, застрипів пісок неговіркого чолов’яги:

— Про тебе, юристе, думав. Про тебе та оту дівчину з літака, що знайшлася. Вона з Ук-ра-ї-ни, Мартою звати. Не знаю анічогісінько про тамту країну, а от ім’я дівчини справді гарне.

— І вона варта свого імені, — погодився Майкл.

— Ось вона, зі мною.

З мороку, густого, як кокосове молоко, підступила до них дівчина. Мала величезні очі, в яких Фатухелу побачив відблиск запалених ліхтарів, довге, висохлого рисового стебла волосся. Вона нагадала Фатухелу порцелянову діву Марію, котру колись йому показував синдбад, що забрів у їхні води з далекої далечини, з холодних північних морів. Чого він шукав у теплих водах, так ніхто й не знав, тільки хоронила його від штормів та рифів ота діва Марія. Фатухелу хотів навіть вголос сказати пр оце, але язик не вмів молоти такі слова.

— Марто, познайомся, це Фатухелу, ліхтарник Ентанго. Он, бачиш, він уже запалив три ліхтарі, — відрекомендовував Майкл.

— По-моєму, це прекрасно — відкривати вночі очі на землі, щоб усім було видно, — тут живуть добрі люди…

Фатухелу пошкріб потилицю: а гарно таки сказала дівчина. І мудро. Але як не припасовував слова одне до одного, не виходило так, як у цієї білявки.

— А ти теж юрист? — поцікавився, бо ніхто ще з ним таким стилем не спілкувався, крім Майкла. У рибалок та синдбадів яка мова? Одні окрики та брутальні історійки. Навіть очі заплющив і справді уявив, як то Ентанго дивиться в небо очима, які запалює він, ліхтарник острова. Тому й прийшов до висновку, що дівчина, така схожа на діву Марію, теж юрист.

— Ні, я на телебаченні працюю, я репортер, — відповіла Марта.

Фатухелу приском обсипало від такої новини. Колись на Яві він сидів біля ящика, якого всі називали телевізором, і сам бачив, як там співають, танцюють і навіть цілуються такі ж молоді та вродливі дівчата, як Марта. Тоді він був набагато молодшим і ті красуні надовго позбавили його спокою. Тепер, виявляється, біля нього на лавчині сидить одна з них і розмовляє, як з рівним собі, та ще й захоплюється його ліхтарями. Серце перестало шпигати, невеселий настрій зник. Ще б пак! Хіба має він право мовчати і не допомогти вилитій діві Марії, яка до того ж має таку роботу, що ого-го, жодна дівчина Ентанго не зможе з нею зрівнятися?

Майкл і собі присвиснув. Досі вони не мали нагоди поговорити про це. Такі категорії мали значення в іншому світі, а тут, на маленькому острові, далекому від домівки, яке це мало значення? Тут вони просто хлопець і дівчина. Майкл навіть засумнівався, що в іншій ситуації, в іншому місці, виконуючи буденну телевізійну роботу, вбрана у наймодніші сукні, у супроводі режисерів та операторів (а то все хлопці — ого-го!) чи звернула б увагу на нього? Стало ніяково за свої шорти і прану-перепрану футболку. Справжній місцевий рибалка, та й годі. Жалібно і безпорадно озвалася внутрішня педантичність, зараз він вперше це відчув, зиркнувши краєчком ока, як з-під шортів стирчать худі ноги, взуті у легкі шлапаки.

Марта, здається, не звертала на Майкла уваги і хлопець, заглиблений у власні відкриття, нарешті почув, що Фатухелу уже розповідає про кораблі, які колись стояли на рейді тут, на Ентанго. Марта зуміла таки розговорити Фатухелу. Ліхтарник говорив повагом, будував розлогі, нескупі речення. Його й справді було приємно і цікаво слухати.

— …саме на такому кораблі ходив Синдбад-морехід. Ми так називаємо людину, а виявляється, що означає це індійське слово синдхупаті — володар морів. За моєї молодості так називали капітанів і власників суден. Нинішні синдбади в основному іранці, але їх кораблі будуються в Кувейті та Омані.

— А ви б хотіли зараз вийти в океан як справжній синдбад? — поцікавилась Марта.

— Якби мене на березі чекала така діва Марія, як ти, то я б став справжнім володарем усіх морів, — поштиво, з сумними нотками проскрипів старий.

— Скажіть, а мені можна запалити хоча б один ліхтар? — зіскочила з місця Марта. — Будь ласка!

— Бери бідон, сірники, йди й запалюй. Оце і вся премудрість.

Марта миттю вхопила все в руки і подалася до ліхтаря, що чатував за декілька кроків.

— А тобі я ось що скажу, хлопче, — притишив голос Фатухелу. — Не в моїх це правилах, але сказати мушу. Приїздили тут позавчора охоронці Даві до нашого Сема. Ти його не знаєш, але я скажу: недобрий то хлопець. Він з Тітової родини. Чув на власні вуха, як вони про Марту говорили, щоб пильнував її Сем, бо хочуть забрати дівчину до Даві. Ти мусиш про це знати. І ще одне. У Сема мешкає європеєць, він мав якісь справи з покійним Тітом.

— Господи! — обхопив Майкл голову руками. — Я думав, Ероут змився з Ентанго. А тут ще й Даві…

Фатухелу запалив нову цигарку.

— Слухай, Майкле, я знаю таких людей, як Даві. Вони від свого не відступають. І ота зустріч, про яку тобі розповів, це дуже серйозно. Не знаю, що й може статися за хвилину…

Поруч спалахнув ліхтар, і за кілька секунд, проторохкотівши бідоном, біля них з’явилася Марта.

— Ви бачили, це я запалила ліхтар! — була вдоволена і обійнявши Фатухелу, дзвінко поцілувала у щоку. — Дякую, ви такий добрий!

Фатухелу підвівся з лави, розтер недопалок ногою. Зморшки на обличчі зарухалися, випромінюючи тепло.

— Ви йдіть. Вас підганяє час. А я піду, робота чекає. — І подався до дальніх ліхтарів, лунко дзенькаючи бідоном.

— Щасти вам! — крикнула навздогін Марта.

Майкл і собі підвівся з лави. Так, час вимагав рішучих дій, — це був мудрий наказ ліхтарника.

Дорогою до лікарні мовчки обмірковував усе, що мав би зробити негайно. Іноді зупинявся, міцніше стискав дівочу руку і прислухався до навколишньої тиші.

— Майкле, ти щось ховаєш від мене, скажи! — не витерпіла Марта.

— Позавчора на Ентанго приїздили люди від Даві. Доручили якомусь Семові тебе пильнувати. Та й Ероут ще тут сидьма сидить…

— Ось воно що! А я вже стала забувати про них, як про страшний сон! — якимось вимученим, не своїм голосом зронила Марта. Вона тремтіла і відчуваючи підступну навалу головного болю, притулилася (а, може, заховалася?) до Майкла:

— Що ж нам робити?

— Забиратися з острова. І чим швидше, тим краще. Так порадив ліхтарник Фатухелу.

У лікарні відразу натрапили на Мааса. Від лікаря не сховалось, що молоді люди чимось стурбовані.

— Якісь проблеми?

— Нам треба звідси їхати, — відповів Майкл.

— Вам загрожує небезпека? Але ж Ероут… він не посміє. Всі знають, що Марта Квитко жива, ось, візьміть, поліцейський приніс документ, котрий вам, Марто, буде тимчасово заміняти паспорт.

— Та тут приїздили позавчора від Даві. Розмовляли з якимось Семом і просили пильнувати Марту, — продовжив Майкл. — Мені Фатухелу розказав.

— Отакої! Але ж… тоді вам і справді треба негайно їхати звідси! Інакше Даві обов’язково знайде спосіб, як забрати дівчину. У Ероута не вийшло, але то вар’ят. Даві, наскільки мені відомо, досить тверезого глузду. Він не звик програвати. Їдьте на Яву, до Джакарти. А там — літаком до Мельбурна. Документи маєте, гроші, якщо треба, я дам. Ви тут почекайте, я за Ліаном піду. Гадаю, він відвезе вас на Яву…

— Стривайте, — заперечив Майкл. — Нам не на Яву, на Суматру треба, на північ острова, до Медана.

Майкл замовк, тільки глянув на Марту. Чому змінено маршрут, не мав права говорити, нехай сама вирішує, як пояснити Маасу.

— Я думаю, нехай Майкл піде за Ліаном, — зрозуміла погляд дівчина. — А я вам дещо розповім.

Як тільки за Майклом зачинилися двері, Марта запропонувала Маасу присісти. Нервово здригнула плечима і почала:

— Ероут переслідує мене з іншою метою. Ні, він ще не цілковитий вар’ят і руку хотів мені… Його цікавив ось цей браслет…

Коли повернувся Майкл, Марта встигла все розповісти лікарю.

— Друзі! — схвильовано заходив по палаті Маас. — Ви благородні молоді люди. Я живу тут, знаю, що індонезійці працьовитий народ і гріх відбирати у них будь-що. Їм і так дісталося. І якщо вам буде потрібна моя допомога, то я завжди готовий…

— Ви й так нам багато допомогли, — озвався Майкл. — Але треба йти. Катер чекає.

— Секундочку! — заметушився Маас. — Марто, я вам принесу ліки. Обіцяйте, що прийматимете їх тричі на день. І прошу ще хвильку. Я черкну записку моєму приятелеві. Це лікар Сібелюс, він живе і працює в Танджунау. Ось його адреса. У нього пустує бунгало на узбережжі. Прошу вас, це ви мені повинні обіцяти, хоча б два тижні спокійно провести на узбережжі. Там вас ніхто не буде шукати. І тільки потім, зробивши відповідне обстеження у Сібелюса (Маас говорив і одночасно писав), вирушайте далі. Від цього залежить ваше здоров’я, Марто. Не нехтуйте моєю рекомендацією. Обіцяєте?

…темні, непроглядні ночі на цих широтах. Непризвичаєна людина навряд чи помітить, що поруч, за два кроки, за деревом, кущем, кам’яною брилою чатує небезпека. Нічному способу життя віддають перевагу хижаки, полюючи за здобиччю. Чорний морок ховає настовбурчені вуха, невидимий погляд, загострює нюх…

Ніхто й не помітив, як до катера Ліана друзів супроводжувала постать, що чатувала за шовковицями і тяглася за ними, ховаючись за перекинутими на березі дірявими човнами.

Сем бачив і чув усе…

8.

Повідомлення про те, що Марта залишила Ентанго, Ель Даві отримав уранці. На десяту годину мав заплановану зустріч з головними держателями акцій нафтових компаній Персидської затоки. Найзаможніша ієрархія збиралася обговорити і прийняти рішення щодо можливостей поставок нафти у країни колишнього Совєтського Союзу. Цього разу розглядалися потреби і України.

Даві, хоча траплялося, нехтував отією нудотою, бо здебільшого доводилося вислуховувати набридливі прохання про поставки в кредит, а давати у борг він не практикував, тепер виявив неабияке зацікавлення.

Зручно вмостившись у лімузині, обладнаному телефонним зв’язком та кондиціонером, проглядав порядок денний засідання. Під п’ятим пунктом йшла відповідна інформація про Україну. Довго дивився, в’їдався у кожну букву, якою писалася назва цієї країни.

Сьогодні він зустрічатиметься з урядовими чиновниками її країни. Що це за люди? Можливо, познайомившись з ними, запропонувавши конкретні плани для подальшої співпраці (у такому рішенні навіть не сумнівався), зрозуміє їх ментальність, а через спостереження за характерами, звичками, уподобаннями, манерами поведінки збагне хоч щось про сприйняття світу Мартою.

Відтоді, як повернувся в Катар, намагався пожбурити геть з серця образ українки, стерти його з пам’яті, розвіяти і змішати її магію з піском пустелі. Це ж власне, піщинка, дмухни… Але душа боляче реготалася над безсиллям розуму. Його руки брезгливо відкидали легкодоступних блондинок, брехливих і розбещених, продажних і бездушних. То був не той дотик, не ті цілунки, не та чуттєвість…

Обезсилений від двобою душі і тверезого, завжди розважливого глузду, заплющував очі і тільки у такий спосіб (чого не робив досі, бо кожна забаганка відразу здійснювалась) міг відчувати на долонях тихий шелест білявого волосся

…так гойдається у ЇЇ країні на полі достиглий колос…

і чути сміх,

…так розливаються в ЇЇ країні долинами ріки…

і навіть вдихати ЇЇ аромат. Трепетно було у таку мить, ні з чим незрівнянно…

…так хвилюється перед дощем спрагле від спеки дерево…

Дзеленькнув телефон. Даві намагався втримати обволікаючий стан піднесення. Однак логіка вистрелила коротким іспульсом, що по дрібничках ніхто б не наважився турбувати.

Секретар, через якого здійснювались усі конфіденційні розмови, завжди надзвичайно лаконічно, у два-три слова вкладав нагальну інформацію.

— Телефонує Камінскі.

— З’єднайте! — захвилювався Даві.

Цього дзвінка чекав майже два тижні. І ось, нарешті, перше повідомлення. Серце і собі важкими поштовхами пхалося догори, щоб не пропустити жодного слова, жодного натяку з того, що зараз скаже детектив.

Ель Даві лише раз розмовляв з Елтоном Камінскі. Холодна розважливість і зверхність не дозволили бути до кінця відвертим з детективом. Досить того, що він погодився з його п’ятизначними гонорарами і наказав робити усе без жодного галасу. Тільки дозволив собі показати детективу паспорт, куди треба було б вклеїти фото Марти.

— Це розумний хід, — занадто спокійно, як на Даві, зреагував Камінскі.

А вже наступного дня Ель Даві отримав паспорт Селіли з вклеєною фотографією Марти і коротку записку від детектива: «Тримайте при собі. Приготуйте для зустрічі букет орхідей».

Відтоді минуло майже два тижні…

— Слухаю, — Ель Даві намагався говорити спокійно-втомленим тоном.

— Особа, якою ви цікавитеся, на Суматрі, у місті Танджунау.

— Далі що? Коли я зможу зустріти її з букетом орхідей біля трапу мого літака, здається, так ви пообіцяли у своїй записці?

Камінскі вловив зверхні нотки, котрі ніколи йому не подобалися. Вони змушували його бути маленькою, слухняною маріонеткою, таким собі чемним хлопчиком з однією звилиною в мізках та стуленим писком, в якому тримав дорогу цукерку-гонорар.

— Тижнів за два буде потрібен ваш літак.

— Сподіваюсь, мені не доведеться летіти з Аляски, як отримаю екстренне повідомлення?

— Поки що мені відомо, що дехто збирається летіти до Медана, — кинув Елтон на терези так щедро оплачуваної інформованості.

— Дивно, — протягнув Ель Даві. (Терези хитнулись і переважили на користь детектива). —Наскільки мені відомо, кінцевим пунктом призначення мав бути Мельбурн. Ви, часом, нічого не переплутали?

Терези аж підстрибували, але уже не могли заспокоїтись, інформація взяла верх і геть змела зверхність Даві.

— Про час вильоту до Медана повідомлю за добу, — і собі втомлено почав Камінскі, насолоджуючись щойно отриманою перемогою. — Вас це влаштує?

— Т-а-а-к! — кричав у слухавку Даві і не міг збагнути, чому надривним дзенькотом розбивається його крик. На другому кінці уже давно поклали слухавку.

З прилаштованого у салоні міні-бару витягнув пляшку холодної води і довго пив, прислухаючись, як вода хаотично потрапляє усередину, розтікається по грудях і відбивається від серця, бо воно так калатається….

Однак Даві уже знав напевне, що відразу по команді детектива за лічені години прибуде в Індонезію.

Ділові поїздки до цієї країни стали для нього досить частими, особливо це стосувалося розробки нових нафтових родовищ на Суматрі. Там найкраща нафта, відома на світовому ринку під маркою «Мінас». І хоча володіє свердловинами, захованими у джунглях, американський нафтовий гігант «Калтекс», його покійний батько і собі встиг відшматувати добрячий кусень, бо умови для інвестицій іноземного капіталу були і є в Індонезії надзвичайно благодатними. 50 закордонних нафтодобувних компаній, в тому числі і катарська філія Ель Даві, зобов’язані по номінальній ціні продавати певну кількість нафти індонезійській національній корпорації «Пертаміна». Це була незначна плата за користування багатством цієї країни, до того ж Даві мав право поза конкуренцією орендувати для відпочинку будь-який найкращий куточок країни, навіть острів, як зробив цього року.

Даві відкинувся на спинку м’якого сидіння, обтягнутого добротною шкірою.

Що ж, — вдоволено проказав сам до себе, — будемо милостивими до тих українців. Особисто моя компанія піде на довготерміновий кредит з цією державою.

Ловив себе на думці, що таке його рішення сподобається Марті, і що в нього тепер є нагода небавом про це їй розповісти.

…Під’їжджав до урядового палацу, в якому завжди відбувалися подібні зустрічі. За встановленою традицією напередодні офіційних церемоній на флагштоках при вході вивішувалися прапори країн-учасниць засідань економічних рад. Сьогодні поруч з відомими прапорами розвівався жовто-блакитний прапор України.

Не звертав уваги на натовп журналістів, які завжди обсідали мікрофонами, диктофонами, фотоапаратами, відеокамерами. Однак зараз, побачивши у натовпі наставлених мікрофонів один, на квадратній підставці якого прочитав напис англійською UKRAINE, зупинився.

— Я хочу дещо сказати для українського телебачення.

Даві спіймав себе на тому, що його бажання дати інтерв’ю українському тележурналісту, яке миттєво визріло, швидше було спробою хоча б таким чином поспілкуватися з Мартою.

Заметушилися, занервували репортери, пропускаючи наперед зовсім не знаного ніким журналіста. Це тобі не паморочлива блондинка з американської телемережі CNN, акредитована в Катарі, якій не раз давав інтерв’ю Ель Даві, не швидкі, з реакцією кобри репортери столичних мас-медіа. Молодий український репортер, на якого пильно дивився Даві, мав досить приємний вигляд (надзвичайно заімпонувало його світле, як у Марти, волосся) і застарілу відеоапаратуру, хоча досить відомої і авторитетної японської фірми. Журналіст теж (як Марта!) не знітився перед численними титулами, якими представляв Даві його секретар, легким порухом відігнав русяве волосся з чола і поставив розумне і досить інтригуюче, як оцінив Даві, питання:

— Які наміри стосовно нафтових поставок в Україну переслідує така багата і впливова людина, як нафтовий король Катару Ель Даві, і якщо він підпише угоду, то чи не посварить Україну з Росією, теж багату на поклади нафти?

— Я не був в Україні, — почав Даві. — Але сьогодні біля цього палацу побачив ваш жовто-блакитний прапор. Зрозуміло, блакитний колір означає небо, ну, а жовтий, очевидно, для вас — це хліб. Чи не так? — Даві не сказав, що прочитав про це кілька хвилин тому.

— Так! — приємно посміхнувся репортер.

— І тому я впевнений, що така країна ніколи не піде на те, щоб колір її неба став чорним від вибуху війни. Гадаю, це добре знають у Росії, бо бізнес, заради якого ми тут зібралися, працює на процвітання країн, а не на політичні амбіції. Це здорова економічна конкуренція, властива світовій економіці.

— Дякую! — англійською подякував репортер.

— А як це буде українською? — заради цікавості перепитав Даві.

— Дя-ку-ю! — по складах з посмішкою вимовив журналіст.

У залі за величезним круглим столом уже зібралося чимало людей. Секретар Даві шанобливо показував, куди йти, і лише вмостившись у зручному кріслі, перед яким на столі стояла табличка з його прізвищем, Даві озирнувся доокруж. Біля нього пустувало ще кілька місць для нафтових акул Персидської затоки. За них Даві не хвилювався, вони завжди приїздили з особливою помпезністю хвилина в хвилину, але в більшості випадків схилялися до рішень Даві, дії якого завжди вважали безпрограшними.

Делегація України, яку шукав очима Даві, уже сиділа на своїх місцях. Центральне крісло відразу за табличкою «Україна, голова делегації» займав чоловік з типовими єврейськими рисами обличчя. Це неприємно вразило Даві, бо над усе він хотів побачити слов’янський тип. Зрештою, саме такий огрядний чоловік сидів біля голови делегації — міністр закордонних справ. Їм було надзвичайно спекотно, хоча ніхто не видавав цього, ховаючи щедрі патьоки поту під темними, на шовкових підкладках, маринарками. Тільки міністр, який відразу сподобався Даві, бо мав широке, відкрите обличчя, масивний ніс з різьбленими ніздрями та веселі мигдалеві очі під густими з сивиною бровами, дозволив собі налити у склянку води, випити її одним махом і потім з полегшенням зняти і повісити на крісло таку недоречну тут маринарку. Він не супив брови, не оглядав присутніх з-під круглих скелець окулярів з явною недовірою, як це робив їхній керівник. Навпаки, про щось тихо гомонів з колегами, а вряди-годи вибухав густим, щирим сміхом.

Як і розраховував Даві, його пропозицію надати Україні довготерміновий кредит із заниженими відсотками погашення платежів, підтримала більшість.

Перед офіційною церемонією підписання угоди оголосили перерву. До Ель Даві відразу поспішив у супроводі темних маринарок голова української урядової делегації — виконуючий обов’язки прем’єр-міністра республіки, як було представлено.

— Спасіба! — тиснув руку Ель Даві. — Спасіба от всєго українского народа.

Перекладач відразу зацокотів, припідносячи слова з поштивим вишколом.

— Як? — здивувався Даві. — Наскільки мені відомо, по-українськи thank you звучить як дя-ку-ю, чи не так?

В українського урядовця брови злетіли з-під скелець. За його спиною чулося рокотання густого сміху, ледве стримуваного міністром закордонних справ. Та все ж таки сміх вирвався назовні. Даві так і не зрозумів, що викликало таку реакцію.

Тим часом голова української урядової делегації відкланявся, не проронив більше жодного слова, — німа процедурна сцена з етикету намальованих посмішок.

— Дякую, щиро дякую за вияв громадянської підтримки, — проказав спочатку українською мовою, а потім по-англійськи міністр закордонних справ.

— О! — відверто зрадів Даві, почувши, нарешті, відоме йому українське слово. — Я знаю, що по-українськи thank you вимовляється як дя-ку-ю.

— Так, так, — все ще посміювався міністр.

— А тоді ж чому ваш прем’єр-міністр говорить «спа-сі-ба»? Це якийсь український діалект?

Міністр голосно випустив носом повітря, а за якусь мить знову вибухнув реготом і по-змовницьки витлумачив Даві:

— Тому він у нас виконуючий обов’язки прем’єр-міністра, бо не вміє добре українською говорити, знаєте, все життя по-російськи… — Не доказав, махнув рукою.

— О, це просто чудовий закон, коли людина не знає добре державної мови, її називають «виконуючий обов’язки».

Міністр щиро розреготався і додав українською, звертаючись до своїх колег, що стояли поруч:

— Його б та до нашої Верховної Ради з такою пропозицією. Може, й справді більше гідності було.

А для Даві сам же переклав:

— Чи не буде у вас бажання відвідати Україну?

— Дя-ку-ю! — вимовив Даві по-українськи і продовжив англійською:

— Якщо наші справи підуть добре, то, очевидно, варто буде прийняти запрошення.

Ясна річ, він мав на увазі скоріше проблеми, пов’язані з будівництвом одеського терміналу. Тільки збудувавши його і запустивши в дію, можна було б реально налагодити поставки нафти. Цукор, запропонований українською делегацією в обмін на нафту, послужив би гарантом стабільних контактів. Це в ньому говорив природжений бізнесмен. Хоча, знову ж таки, над усе хотів, щоб його плани схвалила Марта.

Уже потім, в лімузині, впіймав себе на тому, що діяв, можливо, занадто радикально, завчасно демонструючи прихильне ставлення до України. Але ж отой вранішній дзвінок…

Ель Даві, охоплений хвилею прохолодної жаги, а так усередині озивалося, коли думав про Марту, блаженно відкинувся на спинку сидіння. Хай там що, а відтепер він стовідсотково впевнений, що незабаром поруч з ним у лімузині сидітиме українка. Може, він їй і розповість про сьогоднішню зустріч…

Детектив Елтон Камінскі користувався у столиці неабияким авторитетом. Про це голосно ніхто не говорив, бо кому хочеться виносити сміття з власного будинку на показ сторонньому оку, однак усі знали, якщо за справу береться справжня червона ірландська перчина — успіх гарантовано.

Треба буде подбати про пишний букет орхідей….

9.

Кузі — так називає Ліан південно-східний вітер, що неухильно дме тут у цій порі. Він не шарпає ветхою моторкою, наскрізь пропахлою рибою, а, дякувати Всевишньому, підганяє човен. Лише зустрічні хвилі обдають пасажирів щедрими жменями бризок і тримають у постійному напруженні.

Ліан каже, що при такому вітрі вони швидше дійдуть до Танджунау — портового міста південної Суматри, де мешкає лікар Сібелюс. Хлопець чудово орієнтується серед суцільного чорного мороку води і неба, сидить біля мотора, а суденце йде вперед по курсу, пронизує темінь, мчить туди, де нарешті сподіваються отримати спокій та позбутися переслідувачів.

Марта примостилася на застеленому циновкою днищі. Тут затишно, бо зверху катер накривається туго напнутою парусиною. Крізь гуркіт мотора не чутно, про що розмовляють Майкл з Ліаном.

Браслет набридливо в’їдається в зап’ястя, і Марта ловить себе на тому, що як тільки зверне на це увагу, відразу отримує важкий і холодний ляпас, од якого весь час думається про одне й те ж: невже Ероут домовився з Даві і тепер удвох її переслідують?..

Протягом останніх днів намагалася не думати про Ероута, правильніше, ліки Мааса допомагали не копирсатись у пережитому, вони ставали непробивним муром, за яким танули усі проблеми. Вона лишалася по той бік неспокою… Тільки отой осоружний браслет не дозволяє відключитись.

…а що сталося? Невже зараз, коли вона з Майклом, нарешті, відірвалися від своїх ворогів, можуть бути якісь неприємності? Хто знає, куди вони помчали серед ночі? Ніхто! Хто знайде їх з Майклом у великому місті? Ніхто!

НІ-ХТО?…

Ошелешив крик птаства. Він продерся крізь сонячну павутину ранку і відразу вирвав зі сну. Рвучко підвелася, але поруч спав Майкл і дівчина заспокоїлася.

Приставила руку човником до очей: крізь поснований живими цяточками серпанок темніли обриси пришвартованих суден. Стріли баштових кранів снували туди-сюди і не могли дзеленьканням перекричати набридливе птаство, що у своїй зухвалості не боялося обсідати і штрикати дзьобами у блискучі нейлонові мішки вантажів. А майже поруч, через декілька таких же суденець, рибалки вивантажували кошиками рибу і на великих візках підвозили до базарних яток.

Ліан розмовляв неподалік з рибалками. Привітно махнув рукою і поспішив до друзів.

— А що, Майкл досі спить? Давай, буди його, нам треба йти.

Марта розбудила Майкла і вони вирушили в місто. Ліан добре орієнтувався в Танджунау і це значно скоротило шлях крізь базарні нетрі, квартали бідноти з відкритою каналізацією, без водопроводу, посновані до того ж брудними крамничками з усіляким хламом.

Далеко внизу лишився порт з нудотним запахом підгнилої риби. Тепер вони вже були у верхній частині міста. Йшли охайними вуличками з невисокими двоповерховими білосніжними котеджами під яскравою, майже червоною дахівкою. Ковані металеві паркани, ажурні і прозорі, схожі скоріше не на надійну огорожу, а легке мереживо, розкішні квітники на випещених газонах перед будинками, ліниві лискучі лімузини мліли на посипаних камінцями доріжках, — усе говорило про те, що вони потрапили у квартал, де живуть заможні люди.

Саме один з таких охайних і затишних будиночків займав лікар Сібелюс. Мідна табличка з його прізвищем виблискувала на сонці.

Майкл натиснув на гудзик дзвінка, а Марта знову озирнулася довкола. Жодної живої душі не видно ні на вулиці, ні біля парканів. Знизала плечима — треба позбутися цієї звички, — вони ж у безпеці.

Ти певна? — казна-звідки турбувало.

Сібелюс виявився однолітком Мааса і близьким його другом. Принаймні перша реакція, що послідувала на записку Мааса, це якнайкраще підтвердила.

— Друзі Мааса — мої друзі! — вигукнув привітно, запросивши гостей до прохолодної вітальні. — Прошу, розкажіть, як там старина Хенрик поживає?

Точилася звичайна, яка буває у подібних випадках, розмова. Марта із задоволенням смакувала холодний сік і не слідкувала за ходом світської розмови. Перед очима стояла пляма. Пуста вулиця. Без людей. А чому б і ні?

Бо — ні, — відразу за холодним ковтком вислизнула льодяна скалка, — від скарбу так просто не відмовляються.

До вітальні зайшла служниця і розмова перервалася. Виринула на поверхню зі своїх думок і Марта.

— До вас, лікарю, пацієнт.

— Шкода, що не маю часу, — заквапився Сібелюс. — Однак протягом двох тижнів, поки ви будете тут, прошу заходити до мене. Ось ключі. Мій шофер вас відвезе.

Утрьох вмостилися у відкритій машині, а ще через двадцять хвилин знову під’їжджали до океану, лише з другої сторони гори.

Тут, на узбережжі, рясніло чимало бунгало. Великі й маленькі, немов декорації до мильних серіалів, вони вервечкою тяглися вздовж пологого берега. Відтепер протягом двох тижнів господинею легкої хатинки з великою терасою, що виходила на піщаний пляж, ставала Марта.

Бунгало Сібелюса стояло осторонь головної автотраси, що вела до Танджунау, і майже ховалося за виступом скелі. Спокій і затишок, що віяв з кожної щілинки бунгало, майже умиротворював. Ну хіба хтось знайде нас тут? — перепитувала Марта саму себе. Крім того, по дорозі вона крадькома кілька разів озиралася і нічого підозрілого не помітила. Повз них мчали авто, обганяли їх і роз’їжджалися праворуч-ліворуч, кому куди треба.

Від серця відлягло і дівчина зайшла в бунгало, де відразу потрапила у неабиякий комфорт. Холодильник, кондиціонер, постійна присутність гарячої і холодної води, телефон — все це не викликало у Майкла жодних емоцій і Марта заздрила йому, що він звик жити серед таких необхідних речей і сприймав їх як нормальні умови існування.

Нічого, якось розповім йому, що то значить жити без вигод, — думала Марта. — Але ж обіцяли вирішити проблему з водою. Може, вже і подається вода безперебійно і дарма казатиму казна-що.

Марта літала по єдиній кімнаті, серед якої стояло величезне ліжко, оглядала відділену барною стійкою затишну кухню. Тут було чимало речей, котрими не вміла навіть користуватися по тій простій причині, що вдома не мала змоги їх придбати та й у них таке причандалля поки що не культивувалося. Особливо сподобалося готувати тости. Раз — скибка сховалася в щілині, а через хвилину — підрум’янена, із легким тріском підстрибує — прошу, готово. Або електрокавоварка, що цілий день тримає гарячою каву без фусів, які, за звичкою на каві у Львові доводиться виштовхувати з рота язиком, або ж тихцем ковтати. Ну, і як тут не розвернутися зі своїми кулінарними здібностями, коли все прилаштовано, припасовано так зручно і привабливо, що руки самі просяться пекти, варити, смажити, тушкувати. І тому, коли Майкл запропонував з’їздити до магазину і купити щось з їжі, Марта залюбки погодилася. Крім того, Ліан збирався оцінити у ювеліра і продати сережки.

Йшли вулицями, побачене довкола викликало у Марти відверте захоплення. Майклові доводилося відтягувати дівчину від розкішних вітрин книгарень, в яких вигравали фейєрверками фарб обкладинки. Тут вона перетворювалася на дитину, не хотіла відходити від альбомів з малюнками Сальвадоре Далі, а у букіністичній крамниці навіть не озивалася, коли її кликав Майкл.

Охолола трохи у ювелірній крамниці. Байдуже розглядала виставлені на продаж коштовні прикраси, поки ювелір розглядав крізь лупу її сережки.

Кілька разів схожий на гвіздок чолов’яга відкладав лупу, заплющував очі і завмирав. Самі лише пучки пальців бігали по камінчиках та їх золотому і платиновому обрамленні.

— А як потрапили до вас ці сережки з далекого Совєтського Союзу? — забігали очі по щойно прибулих клієнтах.

Над усе ювелір боявся вскочити в халепу із краденими коштовностями. Але й спокуса придбати прикрасу високої проби була занадто велика.

— Це мої сережки, — втрутилася Марта.

Ювелір поштиво хитнув головою. О, так, він купить їх, але просить панночку показати свої документи, з фотографією, ясна річ.

— Так, так, розумію, вам потрібні гроші, — повеселішав ювелір, коли ознайомився з посвідченням Марти. І відразу назвав ціну, запопадливо віднявши від справжньої вартості чималий відсоток.

Марта глянула на Ліана. У хлопця від названої суми очі стали зовсім круглими і він навіть голосно ковтнув слину, хитнувши головою в знак згоди.

— Прошу, ось ваші гроші, — метушився вдоволений ювелір. Він ретельно перерахував рупії. Ліан замотав гроші в хустину і засунув її під майку.

На прощання, улесливо проводжаючи таких вигідних клієнтів, ювелір поцікавився:

— А ось цей браслет ви теж привезли із своєї країни?

— Так. Це подарунок, давній, — відразу наїжачилася Марта.

— Дивно, дивно, — пробурмотів ювелір.

— А то чого ж? Це ж звичайна біжутерія, до того ж — підробка, — мало не зірвалася на крик дівчина.

— А чи знаєте ви, що саме у такій манері працювали ювеліри лише одного марга Суматри?

— Марга? А що це таке?

Поруч під руку її взяв Майкл і тепер дівчина шкодувала, що так бурхливо зреагувала на звичайне професійне запитання.

Ювелір вирішив показати іноземці знання етнографії.

— Це значить приналежність до певної родової групи. Ось цей лев з вишкіреною пащею, тіло якого зроблено у типовому східному орнаменті, безсумнівно вказує на приналежність до марга, започаткованого від лева.

— А… хіба таке буває?

— Корінне населення Індонезії принаймні так вважає. Але започаткувати марга міг не лише лев, але голуб чи буйвол.

— А зараз когось можна знайти з того марга? — втрутився у розмову Майкл.

— Колись, маю на увазі, до голландської інтервенції, чимало марга тоба-батаків славилися на всю Суматру золотими виробами і різьбою по дереву. Ви знаєте, що вони були неабиякими майстрами добувати і переробляти золото?

Ювелір заплющив очі і зацокав язиком:

— Які неперевершені майстри! А потім їх вигнали із своєї землі, і якщо вони зараз десь є, то дуже мало і уже не живуть у джунглях, як колись… А втім, на півночі Суматри, в Медані, ще можна знайти кілька старих ювелірів з того марга, — пошкріб потилицю ювелір, — але останні роки я мало бачив їхню роботу. Та й працюють вони вже не з своїм золотом, а це, знаєте, вже не те…

Ювелір розвів руками, раз за разом вклоняючись на прощання.

Вийшли з крамниці.

— Ну що ж, Ліане, будемо прощатися, — простягнув руку другові Майкл. Хлопець тупцявся, зітхав, бо не знав та й не вмів говорити якісь особливі слова у такі зворушливі хвилини. Але врешті-решт спромігся щиро випалити:

— Марто, ти щедра, як пальма. Нехай твоє життя стелиться такою ж рівною, як стовбур вічнозеленої ліани, дорогою.

На Ентанго таке побажання було традиційним, його говорили шанованим людям.

І ще довго стояли Майкл з Мартою, проводжаючи поглядом друга, знайденого на острові Ентанго, — маленькій цяточці на тілі безмежного Індійського океану.

10.

Для Сема дні стали схожими на цілодобове вигулювання собаки. Він навіть перестав соромитися бігати з висолопленим язиком під осатанілим сонцем туди-сюди по Танджунау. Вуха, відчував, ставали сторчма, бо треба було встигнути побачити-почути усе і потім переповісти спочатку детективові Камінскі, а потім те ж саме клятому Ероуту.

— Той абориген нам непотрібний, — почув Сем, доплівшись, нарешті, до дверей кімнати, в якій оселився Ероут.

Цей занюханий готель на околиці Танджунау, що належав Бінгасару, голландець відразу назвав, відмовившись від престижних апартаментів центральної частини міста. Як тільки наступного ранку після раптового нічного від’їзду українки з острова вони удвох з Семом добралися до Танджунау, йдучи услід за Мартою, Ероут відразу кинув «До Бінгасара!» — і Сем розгубився та не зміг запропонувати щось ближче того кварталу, де мав оселитися детектив Камінскі.

Тепер Сема запхнули у комірчину під сходами, де лежала розлізла від часу циновка. Оскільки хлопець цілісінькі дні стежив за Мартою та Майклом, незримо дихав у їхні спини, він уже поночі повертався у комірчину настільки втомленим, що ледве-ледве молов язиком, якщо було про що розповісти Ероуту, бо Камінскі сам задавав питання. Тоді вже Семові було байдуже, якої якості його циновка.

— Той абориген нам непотрібний, — знову донеслося з кімнати Ероута. Говорив голландець і, ясна річ, що аборигеном називали його, Сема. Люто заскреготав зубами, наточував їх, ніби й справді готувався вп’ятися в горлянку товстуна. Однак вирішальна мить не підходила ось уже два тижні і Сем знову благав свого бога, щоб допоміг швидше розправитися з товстим європейцем.

Сьогодні, нарешті, Сем вислідив, як Майкл зранку придбав два квитки на літак до Медана, що відлітав завтра опівдні. Доповів про це Камінскі.

— Ти свою роботу виконав, — поплескав детектив хлопця по плечі. — Завтра отримаєш гонорар.

Од таких слів Семові стало надзвичайно радісно і він навіть пискнув від задоволення.

До Ероута, щоб розповісти цю ж саму новину, чалапав через усе місто. Думки обсіли такі навальні, що Сем ледве-ледве переступав босими ногами по розпеченому камені мощених вулиць.

Час спливав, невблаганно вимагаючи рішучих дій. Камінскі довірливо натякнув Семові, що, очевидно, завтра Марта не полетить до Медана. На летовищі її перехопить детектив разом з охороною Даві. А Ероут залишиться ні з чим…

— І полетить Марта разом з Даві під надійною охороною Самура так далеко, що твоєму Ероуту ніколи її не знайти, — закінчив відкривати карти Камінскі.

І тоді Сема охопив жах. Він навіть не встигне, як це роблять його чотириногі друзі, підтиснути хвоста і чимдуж податися геть, жалібно заскавулівши. Живим Ероут не відпустить… ЯКЩО СЕМ НЕ ЗРОБИТЬ СМЕРТОНОСНИЙ СТРИБОК!

У правильності такого вироку Сема переконав Камінскі, кожного разу при зустрічах нагадуючи, як холоднокровно вбив голландець непокірного слугу Хаббіда й, вочевидь, спричинився до загибелі Тітрадо. А поразки з Мартою аж ніяк не вибачить. Вб’є тебе, це точно, — говорив детектив так спокійно, наче розкладав на столі партію в покер, наперед знаючи, що Сем не вміє грати.

— Як ти гадаєш, Ероут приріже тебе ножем завтра, — навмисне зробив наголос на останньому слові, тим самим визначаючи межу життя малайця, — чи задушить своїми ручищами?

Сем упрівав, крутився дзигою і врешті-решт вискочив з будиночка, де винаймав квартиру приватний детектив, переконаний, що СЬОГОДНІ мусить зробити смертельний стрибок, бо…

— Так-так, той абориген нам зовсім непотрібний, — вкотре тарабанив Ероут.

— Так-так, завт-ра все закінчиться і звичайно, бажано без свідків, — відрубав голос, що належав Камінскі.

Сем прикипів до замкової щілини, ще більшу дірку викручував поглядом вибалушеного ока, яке від люті довго не кліпало, виставляючи замість ключа обведене червоним сніжнобіле очне яблуко з чорною пронизливою зіницею.

Навіть почув, як у мозку вистрілило коротко і чітко: проти нього готується змова. Камінскі все-таки злигався з Ероутом. І поки Сем дибав через усе місто, випаровуючи сморідний піт, детектив спокійно сів у таксі і першим сповістив Ероута про завтрашні події. Вочевидь, вони уже домовилися про все і навіть вирішили його долю.

…той абориген нам непотрібний!..

Як тепер Сем картав себе, що довірився детективові. Він же знав, що білі люди підступні, до того ж, поруч завжди був такий негативний приклад Ероута…

Від хвилювання нирки знову заспазмували, самовільно, без застережень м’язів випускаючи краплинами сечу.

— Потерпи до завтра, — гугнявив п’яним язиком Камінскі.

— Окей! — заскрипів маленький ослінчик, на якому сидів Ероут. — Я знаю, де він ховає гроші від Даві, кві-і-і-ік….

При цьому Ероут засміявся гидким, з самого зловонного тельбуха, белькотним сміхом. Сем чув такий, коли голландець хизувався, як він холоднокровно встромив Тітового кріса в груди Хаббіда. Бо той став йому непотрібний! А тепер надходить черга Сема…

ЗАВТРА…

Сем ще довго тупцювався біля дверей, принюхувався до них, але нічого цікавого більше не почув. І коли в кімнаті засовалися стільці, Сем у два стрибки опинився у комірчині з усіляким господарським мотлохом. Там нарешті випустив рештки сечі у якийсь слоїк, автоматично видобув з правої кишені широких шорт пляшечку і проковтнув одну пігулку, решту заховав назад. Крутив пальцями флакончик у кишені і дивився крізь просверлені у дверях дірочки.

Спочатку до дверей запопадливо підбіг Бінгасар із своїм помічником і під руки вивели з номера п’яного до нестями Камінскі.

— Ще пляшку віскі в номер! — горланив навздогін Ероут.

— Дайте йому спокій! — белькотів Камінскі. — Не турбуйте, нехай проспиться. Завт-ра у нас з ним зустріч.

— Нехай собі хропе, кому він потрібний, — крізь зуби цідив Бінгасар, з усіх сил намагаючись підтримати безвольне тіло детектива.

— Цей вже відрубався, той теж ось-ось звалиться з ослінчика, — догідливо вторив прислужник.

Елтон Камінскі вів себе покірно, як в’ялений тунець, теліпався з опущеною головою між двома чоловіками.

…десь далеко гавкали пси і Сем розумів, що вони не підпускають чужого, бо ЗАХИЩАЮТЬ СВОЄ. Настав час і йому стати насторожі власного фетишу!

…я знаю, де він ховає гроші від Даві…

…Так-так, той абориген нам непотрібний…

Завтра українка потрапить до рук Даві і Сем стане НАРЕШТІ оракайя, якщо…

ЗАРАЗ ЗРОБИТЬ НЕОБХІДНИЙ КРОК!

Сем непомітно прослизнув коридором до кімнати Ероута і зовсім нечутно зайшов усередину. Той сидів на ослінчику біля низенького столика і виціджував у присадкувату склянку залишки віскі. Трусив квадратною пляшкою, повертав її і так, і сяк, але не міг видушити і краплини, — пляшка була порожньою.

Почувши, як скрипнула підлога, Ероут ліниво повернув голову, викарячився на Сема і втупився крізь нього п’яними очима.

— Це я, Сем, — зам’явся малаєць.

— А, це ти, цуценя, — відвернувся Ероут, пожбурив порожню пляшку під стіл і поліз до кишені.

— На, візьми гроші і принеси мені ще пляшку. Чуєш, цуценя!

Сем вишкірив зуби, у нього всередині завурчало.

…я знаю, де він ховає гроші від Даві…

…так-так, той абориген нам непотрібний…

Ероут зашпортався, не попадаючи рукою куди слід, а коли, нарешті, п’ятірня просунулася у напнутий під товстими стегнами проріз внутрішньої кишені та ніяк не хотіла рухатися, бо тепер у ній затиснуто в кулак гроші і вона стала круглою, як довбня, Сем стрибнув…

Так, як це робить скажений пес, кидаючись на приречену жертву, обхопив шию Ероута ззаду і почав з усієї сили стискати. Однак голландець вперся в підлогу і збирався підвестися з ослінчика разом з Семом на спині. І тоді Сем різко підставив праве коліно під ключиці, по центру хребта, та знайшовши точку опори, рвонув з усієї сили підборіддя Ероута до себе. Під руками щось сухо тріснуло. Він чекав цю команду, яка вистрілювала так само у його мозку, закликаючи до дії, а тепер цей сухий тріск сказав: окей, Семе, ти молодчина, більше тобі немає кого боятися, бо ніхто не знає, де ти ховаєш гроші від Даві.

Ероут із зламаним карком відразу обм’як і розлізло сповз на підлогу.

11.

Це була остання ніч у бунгало. Хто знає, що попереду, коли випаде знову побути насамоті і ось так, як зараз, лежати, міцно притулившись один до одного. У такі хвилини Марта чулася дужою, мудрою по одній причині — в ній мілліардами невидимих ниток проростав її Майкл. Вона ще ніколи не відчувала і не мала такого всеохоплюючого раювання. Ніколи такий безмежний веселковий світ не звужувався до розмірів бунгало, в якому щодня, щоночі вибухало стільки сонць!

Десь на орбіті іншої планети, до якої ніхто навіть не збирається податися, бо там незатишно і почуваєшся злодієм, там віють вітри, перегортають попіл, з-під якого ледве-ледве проглядаються Іванові очі. Марта тепер сміливо може дивитися в них і байдуже, навіть зверхньо знизувати плечима: їй краденого не потрібно, у неї Є її щастя, ціле, не надкушене крадькома. Коли, бувало, хотіла милуватися сонцем, що сходило в душі, Іван накидав на нього темну хустку, аби ніхто не побачив окраєць украденого щастя. Чи тьохкало серце, коли думала про це? Тепер згадка про Івана озивалася звичайним електричним дзвінком, що висить на вхідних дверях кожної квартири. І не переймаєшся, що натиснувши гудзик з пронизливим дзвінком, не почуєш за дверима кроків. Там уже ніхто не живе…

Іноді робилося не по собі, коли думала про те, чи познайомилася б з Майклом, якби нормально долетіла до Мельбурна.

— Майкле, — дмухала в його заплющені очі, — скажи-но мені, ти б зі мною познайомився, якби не сталася ота навала і ми нормально долетіли до Мельбурна?

Майкл не розплющував очей. І Марта, навіть не сподіваючись на швидку відповідь, проводила пальцем по густій щетині брів, рівному носу, вустам з по-дитячому припіднятою верхньою губою. Щойно Марта дійшла пальцем до його вуст, як він відразу упіймав її за палець рівними, білими зубами. Майкл не палив, зате полюбляв жуйку із запахом кориці. Він видобував її з кишені і завжди пропонував Марті маленькі червонясті зубочки. Але чомусь Марті вони не смакували, поки що вона дослідила, що це було єдине, на що мали різні смаки.

Майкл поцілував її палець, котрий відразу помандрував далі, до роздвоєного з впадинкою підборіддя.

— Говори!

— Я такий класний контракт підписав, — так і не розплющував очей Майкл, — що шеф відразу б підвищив мені платню. Я тоді тільки про нових наших банківських клієнтів і думав… Правда, звернув увагу на чарівну панну з темнофіалковими очима. Правильніше, я спочатку побачив твої очі. Веселі. Знаєш, Марто, у моєї матері теж були темнофіалкові очі, але сумні.

Колись він розповість Марті про свою матір, але зараз готується сказати інше, і якщо відверто, то трохи побоюється, що може почути на свою пропозицію занадто розсудливу відмову, на яку через залізні докази змушений буде погодитись. А йому так хочеться почути ствердну відповідь! Скільки збирався сказати, а два тижні минули так швидко, що не встиг зробити цього. Для нього час взагалі став відносним поняттям. Конкретність його виміру перестала відігравати бодай яку роль. А був ніч і день, сонце і вітер, злива і спека. Була, є і БУДЕ ЗАВЖДИ ПОРУЧ Марта. Це була його мрія! Про це збирався сказати…

Майкл полюбив їсти те, що готувала Марта. Ніколи, крім дитинства, він не бачив, як поводяться жінки на кухні. Його дівчата не виявляли бажання вовтузитись із приготуванням і віддавали перевагу магазинним харчам, які розігрівалися за лічені секунди в мікрохвильовій пічці і усі мали однаковісінький — ніякий смак.

А Марта, навпаки, не любила півфабрикатів у розцяцькованих упаковках. Вона навіть купила собі великого плетеного кошика, частенько удвох вони ходили на базар і тоді Майкл, несучи за Мартою наповнений кошик, мало не на весь базар вигукував по-українськи: «Забула купити капусту. Невже не зробиш го-луб-ців?»

Марта вчила його розмовляти українською. І два тижні не минули марно. Коли прокидався, вітався з Мартою:

— Доб-ро-го ран-ку! Хочу їсти!

А після сніданку завжди казав:

— Дя-ку-ю! Дуже смачно, кохана!

Вчора зранку Майкл змолов тарілку холодного пісного борщу, не дивлячись на протести Марти (яка залишила борщ на обід, бо раціонально розраховувала кожну витрачену копійку), примружив очі і чітко видав:

— Від твій борщ я маю кайф.

Та Марту від однієї згадки про їжу знову занудило.

— Навчила на свою голову, — подавила нудотний клубок, що підкочувався до горла.

Вчора вони купили квитки на літак до Медана. Ціни на них були такими високими, що Марта аж злякалася і запропонувала йти пішки.

— Ні! — заперечив Майкл. — Завдяки тобі ми трохи зекономили на їжі і тепер у мене вистачить грошей ще й на сюрприз.

— Який?

— Потерпи трохи.

Але Марта вже вистрибувала навколо, шарпала Майкла з усіх боків і випитувала:

— Ну, хоча б одним словом натякни!

Майкл заховав куплені квитки до кишені і знову пожалкував, що десь зник його пояс-гаманець. Але гаманець був порожнім і Майкл змирився з такою втратою.

Біля телеграфного відділення летовища Майкл зупинився і сказав:

— Ось мій сюрприз. Замовляй розмову зі Львовом.

Марта ахнула. На очі набігли сльози і завмерли величезними озерами. Майкл пригорнув до себе дівчину:

— Я хотів купити тобі сукню, але, гадаю, зможу зробити це відразу, як доберемося до Медана. Там на мене чекає грошовий переказ. Давай, пиши номер, — легенько підштовхнув дівчину до телефоністки.

— Тільки не відходь від мене, — витирала сльози Марта.

Як тільки вони оселилися в бунгало, Марта надіслала листа додому. Але знала, що так швидко лист не міг потрапити до Львова. Як зможе тепер розповісти усе матері, коли Майкл замовив три хвилини, а вона така безпорадна з відліком часу і боїться, що й зараз не збереться з думками.

Мама була майже поруч. Чути її було так добре, що Марта заніміла, відчуваючи, як тремтить мамин голос.

— Господи, доню, це ти? Вуйко Степан уже разів зо двадцять телефонував за тобою. Я знаю, що сталося з літаком, і тебе довго не могли знайти. Де ти, з тобою все гаразд?

— Мамо, я така щаслива, — плакала Марта. — Я тут, на Суматрі, разом з Майклом. Я тобі у листі все-все написала.

— Хто такий Майкл? І чому ти аж на Суматрі?

— Я люблю його, мамо. Це мій Майкл. Він тут, поруч.

Майкл бачив, як важко Марті дається кожне слово, як нервове схлипування перериває мову.

— Хелло, мем, — взяв слухавку і заговорив, як міг, по-українськи:

— Я Майкл Харріс, кохаю Марту. Ми будемо завжди разом. У нас все окей. Цілую.

Лічильник вибив останню, третю хвилину, і на цьому їх роз’єднали.

Час, виявляється, має хвилини. Які вони швидкі…

…остання ніч у бунгало зникала, стиралася, забирала з собою таїну кохання, останні слова, сказані Мартою:

— Я кохаю тебе… і кохатиму завжди. Я навіть уявити не могла, що знайду тебе на другому кінці землі. Але, Господи, яка я щаслива, що знайшла тебе, саму себе, тебе в собі і себе в тобі…

— Марто, послухай, я хочу сказати, — сперся на лікоть Майкл.

— …що океан теж пробудився, як ти, і став такий лагідний, чуєш?

Зіскочила з ліжка. Дівоча оголена постать купалася у перших променях сонця.

— Ходімо! — покликала Майкла і відчинила двері.

Передранішнє повітря миттю влетіло до кімнати разом з легким вітерцем. Од цього волосся Марти здійняло золотаву куряву. Уже знадвору ще раз покликала:

— Майкле, поглянь, який спокійний океан…

Він піддався тим чарам, навіть не намагаючись боронитися. Просто перед ним стелилася золота сонячна стежка, по якій йшла у воду Марта. Її тепер можна було впізнати по темнозолотому силуеті.

Наздогнав, торкнувся вустами шовкової засмаглої шкіри. Дівчина повернулася, стала навшпиньки, притулилася гострими грудьми:

— …кохай мене…

Вторив її гнучкому стану, насолоджувався кожним рухом дівочого тіла на своїх бедрах. Шаленіли разом з хвилями, завмирали в обіймах від знемоги…

І лише коли сонце врешті-решт вмостилося над верхівками дерев, розімкнули обійми і неквапливо пішли до бунгало. Там Майкл зберігав слова, а вони чекали, і як тільки переступили поріг, виринули трепетно, несподівано:

— Марто, кохана моя, виходь за мене заміж!

Марта засміялася тихо, і по її сміху, що нагадував лагідну говірку вранішніх хвиль, зрозумів, що вона згідна.

— Ти давно уже став моїм чоловіком, — заховала обличчя на грудях коханого.

— До пана Сібелюса треба зайти за результатами обстеження, — спустився на землю Майкл. — Сподіваюсь, моя дружина уже не має клопотів з медициною?

— Майкле, я цілком здорова і така сильна! — Дівчина обхопила Майкла за шию притиснула до грудей.

Учора вони навідалися до лікаря. Сібелюс оглянув Марту і просив сьогодні зайти за результатами обстеження. Стан здоров’я Марти уже не викликав у нього занепокоєння.

У лікарні Сібелюса йшов прийом. Медсестра-індонезійка на смолянистому волосі мала ретельно накрохмалену шапочку, яку вона носила з такою гордістю, мов то була корона, запропонувала прохолоджуючі напої.

Не встиг Майкл наповнити склянку Марти, як почув розкотистий бас Сібелюса і він із сяючою посмішкою квапливо увійшов до вітальні.

— Не лимонад треба наливати у склянки, молодий чоловіче, — ховав смішинки у кутиках вуст, — а з цієї нагоди ми відкоркуємо пляшку доброго шампанського.

Сібелюс, вдоволено потираючи руки, подався до бару, видобув звідти пляшку шампанського. Сам наповнив келихи і звернувся до нічого не розуміючих молодих людей:

— Пропоную тост. За здоров’я цієї чарівної леді, яка незабаром подарує вам, шановний Майкле, найкращий подарунок — сина або дочку.

Келих у руці Марти тріпнувся. Вона відчувала, що з нею останні дні коється щось не те, але все списувала на залишки струсу мозку, на пережиті страхи і болі.

— Оце так! Марто, рідна моя! — тільки й видихнув Майкл.

— Термін вагітності ще невеликий, але загальний стан не викликає ніяких побоювань. Ви, люба моя леді, цілком здорова майбутня мама. Рекомендую більше плавати, гуляти на повітрі, дихати океаном і, звичайно, побільше фруктів. Бажаю вам, пане Харріс, набратися терпіння і допомогти Марті у такий складний для неї період.

Знову наповнив келихи:

— Мужності і щастя вам обом!

Марта лише пригубила, — боялася захленутися від щастя. Це ж було таким нездійсненним у її минулому житті, коли лікар сказав, що у неї ніколи не буде дітей і вона не звідає найбільшої радості материнства.

Затремтіла уся, тому й поставила келих на столик. Мимохіть в поле зору потрапив браслет, який відразу зіпсував настрій, і подумала про те, що зараз якнайкраще було б розраховувати на спокій у Мельбурні. А так, хто знає? Зітхнула (бо так і не позбулася відчуття неспокою) і глянула на Майкла. Він, здається, думав про те ж саме.

— Ми з тобою сильні, правда? — запитав, знаючи, що Марта розуміє, про що йдеться.

12.

Як тільки детектива увіпхнули в таксі, і невдоволений водій тим, що доведеться везти безтямно п’яного пасажира, котрий в будь-який момент може обблювати салон, спробував все ж таки відкараскатися від нього, Елтон видобув двадцятку і чітко назвав адресу. Це відразу подіяло на водія і він, грюкнувши дверцятами, рвонув з місця.

Камінскі перестав грати вар’ята і удавати надудленого до нестями, як тільки Бінгасарова нічліжка блимнула востаннє облупленим боком. Йому це вже ні до чого. Варто поміркувати над тим, як щойно розклалися карти у його грі. А щоб не збивати з пантелику водія, котрий мусив би потім про всяк випадок пам’ятати, що віз таки п’яного європейця, голосно відригнув.

У колоді сьогодні з’явилася козирна хрестова шістка. Вона повинна зробити фатальний хід і побити такого собі вгодованого чирвового валетика. Властиво, нового нічого в черговій партії в карти детектив не вигадав, просто розрахував усе до дрібниць і сподівався виграти. Він же професіонал.

(Рука з козирною хрестовою шісткою піднялася, щоб знищити чирвове одоробало).

До виконання наміченого приступив відразу після візиту Сема. Захеканий, пропітнілий наскрізь хлопець нагадував йому побитого пса, котрий тільки з переляку служить своєму господареві. Але кілька годин тому він приніс, нарешті, довгоочікувану інформацію про завтрашній виліт до Медана Марти і це спонукало його заграти завершальну партію. Безпрограшну, як і личить профі.

Упіймав таксі і нарешті вирішив показатися на очі своєму конкурентові Теодору Ероуту, котрий казна-чого і собі полював на українку. Чого? З якою метою? Іноді Елтона це цікавило, але коли йшлося про чітке завдання, то він концентрувався на важливіших речах. А втім, не відкидав ймовірності, що єдина запланована зустріч з голландцем все ж дасть відповідь і на це питаннячко. Хоча розпитувати зайвого свідка, якого мав чіткий намір відсікти від своєї справи, було пустопорожньою балаканиною.

— Елтон Камінскі, — сухо відрекомендувався Ероуту. — Приватний детектив, і вам, пане Теодоре, відомо, яку справу я зараз веду, користуючись деякою інформацією, яку і мені, і вам передає небезвідомий вам Сем.

Елтон не давав Ероуту ні на хвилину оговтатись, надійно розставляючи продуману пастку.

— А ви знаєте, що цей абориген, — при цьому Елтон зневажливо скривив обличчя, — збирається САМ передати нашу Марту босу. Без вас. Як ви на це?

Поки Ероут щось белькотів, виправдовуючись і пояснюючи, що в принципі йому українка непотрібна, а потрібна лише одна річ, яку дівчисько собі привласнило, Елтон непомітно зиркнув на годинник.

Аби щось телепнути, запитав:

— І що ж це за річ?

— Старовинна прикраса, браслет із левовою пащею, етнографічна цінність, знаєте, а я дуже полюбляю такі речі…

Камінскі тільки удавав, що слухає Ероута, загалом йому байдужісіньке белькотання голландця. Кому потрібно слухати, як пускає мильні бульбашки уже приречений, непотрібний свідок?

Зараз детектива хвилювало інше, — коли біля кімнати Ероута з’явиться Сем, ця козирна шістка у вміло розкладеній партії.

Чекати доведеться щонайменше годину, — вирахував. Сем немав при собі ні рупії, тому зараз вистрибує на своїх двох по розпашілій від спеки бруківці.

— А що, як нам перехилити по добрій порції віскі? — запропонував детектив, виймаючи з об’ємної внутрішньої кишені маринарки пляшку улюбленого голландцем «Jeam Beam», яку спеціально тримав напоготові, вивчивши пристрасті Ероута. Той аж слину ковтнув від бажання пригубити улюблене пійло. Заметушився, ставлячи на низенький столик дві склянки, і навіть прокричав у відчинені двері запопадливому Бінгасару, щоб принесли відерко з колотим льодом.

Ще добрі півгодини вони можуть потеревенити про що завгодно, навіть про той антикваріат, що так приваблює Ероута. Але коли Камінскі почує кроки за дверима (він вміє тримати вуха локаторами), знову переверне платівку на потрібний бік.

Детектив вмостився у зручний, хоча й добряче витертий фотель, і відразу засипав голландця нічого не значущими запитаннями. (Він грає головну скрипку і не дасть можливості перевести розмову в непотрібне русло).

— Як ви почуваєтесь у цій тропічній дірі?

Знову Ероут відповідав, і за тим ледве встигав смакувати добре віскі. Щось спромігся пробелькотіти про те, що на українку йому начхати.

— Так-так, вас цікавить старовинний браслет, — байдуже повторив Камінскі. — Немає проблем, бо нас етнографія не цікавить. Прошу, вам — браслет, а нам — дівчина.

Ероут мало не зімлів від щастя і надалі просто-напросто вторив за Камінскі в унісон. Зрештою, хіба ж не такий гешефт йому підходив якнайкраще?

З місця детектива добре проглядалася замкова щілина, досить велика, щоб не помітити за нею якийсь рух. Ще коли голландець готував напої і щось шварготів про історичну цінність браслета для місцевих, Елтон устиг непомітно вийняти з щілини ключ і покласти його на тумбу біля дверей. І тепер пильніше придивлявся до шпарки. Щойно помітив, як хтось пройшов коридором. Залишився вдоволеним, пастка розставлена-таки вдало.

— Тут не розуміються на добрих напоях.

Елтон підніс склянку. Цей жест означав манеру добре вихованої людини, яка пропонує випити за здоров’я свого співрозмовника. А сам лише краєчком ока спостерігав, як ковтає голландець віскі, закинувши голову, і пропускає через горлянку рідину з дивним звуком кві-і-ік…

За дверима почулися легкі кроки. До кімнати, за розрахунками, мав підходити Сем.

— То що ж будемо робити з нашим спільним другом? — пішов в атаку детектив.

— Той абориген нам непотрібний, — п’яним голосом молов Ероут.

Камінскі бачив, як прикипіла немигаюча чорна зіниця до шпаринки. Сем, видно, почув, що сказав Ероут, і тепер детективові лишилося тільки злегка підіграти:

— Так, маєте рацію.

— О, так-так, абориген нам непотрібний! — мало не співав Ероут.

Тоді Елтону Камінскі здавалося, що він навіть чує дихання Сема і відчуває, як несамовито стугонить у скронях тої немудрої голови кров з єдиним бажанням — якнайшвидше прибрати зі свого шляху Ероута.

Це він, Камінскі, вів Сема до фатального кроку. Умів професійно обробляти психіку людини, спрямовувати дії піддослідного безхребетного створіння куди слід. А треба було лише одне — прибрати непотрібного свідка під час виконання замовлення Даві, яким став несамовитий любитель старовини Теодор Ероут. Такий затятий, що мало не відрізав українці руку, аби зняти браслет. Фе, як це гидко і примітивно. Відразу видно навіженого аматора, бо детектив напевно знав, що бідолаху Хаббіда пришив таки той же любитель етнографічних аксесуарів.

Усе йшло надзвичайно легко. Сем виявився напівдиким і затятим на одному — аби ніхто не посягнув на отримані від Ель Даві гроші. Камінскі і не збирався відбирати чуже, — у такі забавки він не грається, визнаючи понад усе власний авторитет першокласного профі, котрому платять стільки, скільки він сам бажає і видає бажане за необхідне. А ось у тому, що на Семовий гонорар кинув оком Ероут і що це для хлопця — смертельна небезпека — переконав!

…Таксі рухалося повільно, мало не на кожному перехресті потрапляло у пробки, що завжди бувають у ці години. Камінскі вкотре поглядав на годинник. Відтоді, як він залишив кімнату Ероута у тому занюханому готельчику, минуло півгодини. За цей час Сем повинен був порішити Ероута і затаїтися до ранку в комірчині під сходами. Прийти до такого висновку теж виявилося нескладно, Елтон усе життя вивчав психологію вбивств і поведінку злочинців. А усе сьогодні грало так, як треба. Якщо звичайнісінький непотріб у картярській колоді УЖЕ СТАВ козирною шісткою, то Камінскі лишилося приготувати смертний вирок іншому свідкові. Інший — це Майкл Харріс.

…хар-р-р-іс-с-ссс, — загальмувало таксі за вказаною адресою і Камінскі, похитуючись, загикувато подякував водієві, продовжуючи удавати п’яничку. Той навіть не захотів слухати пусте базікання і чимдуж рвонув з місця.

…р-р-р-іс-с-ссс…

— Переходимо до другої дії нашого плану, — похитуючись з носка на п’ятку, до скрипу у лакованих черевиках, проказав детектив. — Гра у карти закінчилася, сподіваюсь, не на користь любителя антикваріату.

Знову головна скрипка переходила в його руки, хоча він так не любить цей інструмент, надривне скімлення шкребе по живому, від цього Елтон робиться незібраним і трішечки сентиментальним.

Друга дія — Майкл Харріс, найсуттєвіша перешкода у його плані.

Камінскі знав, що хлопець не відпустить від себе дівчину по тій простій причині, що кохає її. І такі почуття, з усього видно, у них взаємні. Але до емоцій Елтону байдуже, це не його справа. І оті п’ятнадцять днів, котрі голландець (перепрошую, нині покійний Ероут) провів у постійній пиятиці і бездіяльності, повністю покладаючись на Сема, Камінскі не просидів задарма. По маковій зернині складав докупи те, що у вирішальний момент могло стати детонатором. Це непогано, що абориген так прислужився йому, позбавивши зайвих клопотів, — він сконцентрувався на найважливішому, розставляючи правильно і логічно усі крапки, аби догодити Ель Даві. І ті дрібнички, які назбирав на узбережжі у затишному гніздечку закоханих, поки Сем слідкував за ними деінде, і які лежать у поліетиленовому мішечку та зберігають відбитки пальців Харріса, тепер тягнуть на багато. Ними Камінскі збирається підписати смертний вирок юристу мельбурнського банку. Детектив зібрав досьє на Харріса і знав, що голими руками його не взяти, хлопець має недурну голову на плечах і ніколи в жодних прецедентах не помічений. Але, здається, йому це вдалося…

З шуфляди приліжкової тумбочки видобув мішечок, в якому лежали два предмети, які і повинні стати прямими речовими доказами. Перший — металевий гудзик з вибитою по колу назвою фірми «EDEN». Його Камінскі відкрутив, не зрізав, що було б набагато швидше, а саме відкрутив так, щоб до ниток причепився шматочок тканини. Він відкрутив останній знизу гудзик, відсутності якого не помічають, так як заправляють сорочку під пасок. Це була дорога біла сорочка, котру випрала українка і повісила сушитися. Сорочка коштувала сімдесят баксів, її куплено у фірмовому магазині Мельбурна з такою ж райською назвою «EDEN». Крім того, Камінскі перевірив, що таких сорочок у Танджунау не продавали навіть у престижних магазинах.

Другим речовим доказом проти Харріса мав стати його пояс-гаманець, куди Камінскі поклав цілком випадково побачену квитанцію поштового переказу на прізвище Харріса, надіслану майже місяць тому до лікарні Ентанго. Зім’ятий бланк на 500 австралійських доларів він витяг з кошика для сміття, коли в бунгало не було нікого. Тоді ж поцупив і пояс, спокусившися назвою фірми «EDEN», бо це так пасувало до гудзика і аж занадто засвідчувало приналежність одній особі. Що більше, це відповідало соціальному становищу респектабельного юриста. Крім того, такий чоловічий аксесуар не експортувався за межі Австралії, бо теж належав до малих партій товару. І хоча у гаманці було порожньо, детектив виміняв кілька австралійських двадцяток і поклав їх до квитанції.

Камінскі хотів прийняти душ, але попри своє бажання змушений відмовитися від такої розкоші: не може дозволити витрачати зайвих десять хвилин. Змінив сорочку на стару футболку, зверху накинув легку маринарку, незмінний атрибут місцевих ловеласів, засукав рукави. Нап’яв перуку із снопом чорного волосся, начепив сонцезахисні окуляри. До внутрішньої кишені поклав поліетиленовий мішок з речовими доказами і пару тонких вовняних рукавичок. Лише тоді вийшов з будинку.

За рогом упіймав таксі і попросив водія зупинитися за квартал до передмістя, в якому нидів готель Бінгасара.

Біля обшарпаної нічліжки у цій порі вже товклося кілька повій з розмальованими під європейський стиль малайськими вилицюватими обличчями, у білявих перуках, од яких несло дешевою туалетною водою. Елтон довго не придивлявся до вуличних хвойд, обняв найогряднішу і промуркотів заманливо:

— Підемо?

— Якщо у тебе є гроші, я твоя, — прохрипіла повія, обдаючи Елтона приторними парфумами, од яких відразу занудило. Камінскі пошарудів під її носом банкнотою і молодиця, збуджено пискнувши, змінила тембр голосу. Тепер вона муркотіла, облизуючи вухо грошовитого клієнта:

— Я цілу ніч твоя…

— Знаєш, — почухав потилицю Елтон, — мене вдома чекає моє відьмисько, від одного вигляду якої навіть баштовий кран із стрілою падає, — зробив непристойний жест, привертаючи увагу інших.

Від масного дотепу напарниці дружно зареготали.

— Так що на цілу ніч не вийде, — продовжував Камінскі. — Хоча я заплачу за все, за твоє прекрасне тіло, — Елтон до того ж провів руками по пишних сідницях повії.

Регіт не вщухав, — усі розуміли нетерплячку розпаленого клієнта.

— От і добре, — погодилася молодиця, — хоч відісплюся, бо стільки бажаючих!

Вона явно набивала собі ціну, але все ж вхопила клієнта попід руки і рвучко потягла до готелю.

— Кинь йому десятку, — наказала, коли опинилися біля адміністратора. — Знаєш, це порядний готель і мені б не хотілося наражати його господаря на неприємності.

Подібний монолог вона торохкотіла так завчено і так багато разів, що навіть не звертала уваги на те, як комісійні зникали у Бінгасара в кишені, а він вичавлював щось схоже на зразок добропорядної посмішки і лише розводив руками.

Елтон хвацько хитнув смоляною шевелюрою, але теж не зронив ні словечка. Вистачить того, що він базікав у номері Ероута і його голос може впізнати Бінгасар.

Повія крутила на пальці ключ від кімнати і йшла сходами попереду Елтона, відверто демонструючи величезні рухливі брили сідниць.

Проминули кімнату Ероута. Камінскі на якусь мить зупинився і зробив вигляд, що зав’язує шнурівку. Замкова щілина немигаюче відбивала порожнечу. За дверима було тихо.

— Навіщо вовтузитись із шнурівками, якщо зараз тобі доведеться скидати черевики? — Повія уже відчиняла двері кімнати трохи поодаль і стояла, спершися рукою на важке бедро.

— Який у тебе сексуальний вигляд, богине, — Камінскі притулився до пишних жіночих грудей, визнаючи, що має рацію жриця кохання і що не варто було нехтувати її недолугими мозковими звилинами. — Я не звик стояти перед такою жагучою жінкою із розшнурованими черевиками.

Це, очевидно, достатньо її переконало і вона зареготала густим басом.

— Давай щось вип’ємо, — ставила на невеличкий низький столик відкорковану пляшку з-під дорогого бренді, наповненої сурагатом, таким їдким на запах, що нудота знову підступила до горла від бажання тут же, навіть не скуштувавши, виблювати.

Поки повія боблялася у ванній кімнаті, Камінскі сипнув до її келиха добрячу порцію снодійного.

Молодиця швидко впоралася з туалетом і стала перед очі Камінскі у прозорому червоному пеньюарі, з-під якого відверто випинали величезні принади. Детектив простягнув повії келих, а другою рукою заховав на неосяжних жіночих персах солідну банкноту, од чого вулкан пристрасті зарокотав у її грудях, обіцяючи виверження добре оплачених любощів.

— Пий, кохана, бо я вмліваю через те, що не зможу провести з тобою усю ніч. Чи вибачиш мені? — підтримував денце келиха, вмістимість якого за два ковтки зникла у яскравочервоній верші.

— О, так, я розумію, — захихикала повія.

Гроші миттю змело в обшарпану торбину. Тоді вона рвучко опустила штори на вікні і скинула прозорий пеньюар.

— Ходи сюди, і то швидше… — Розкинулася на ліжку, сподіваючись свого поквапливого клієнта, на якого вдома чекає справжнісіньке відьмисько.

Елтон роздягався повільно. Коли знімав другий черевик, почув добряче хропіння — молодиця спала непробудним сном.

Знову зашнурував черевики. Потім ретельно вимив келих, з якого пила повія, і хлюпнувши в нього трохи з пляшки, поставив на стіл. Натягнув рукавички і прочинив двері у коридор, — немає нікого. За кілька секунд нечутно прослизнув до кімнати Ероута.

Усе в кімнаті виглядало так, як і півтори години тому. Тільки порожня пляшка з-під віскі лежала біля перекинутого ослінчика. Крім того, біля ліжка побачив абияк кинуту пару світлих легких мештів.

Велике тіло Ероута лежало на підлозі без жодних ознак життя. Принаймні, Елтон, що затамував подих, не почув ні хропіння, ні дихання. Про всяк випадок кілька раз пхнув черевиком у товсті сідниці. Тіло голландця не зреагувало на стусани. Крові начебто ніде не було і це лише підтвердило думку про те, що Сем не користувався ножем.

Камінскі підійшов ближче. Те, що відразу впало у вічі — різко повернуте обличчя голландця з викаряченими очима, тепер остаточно підтвердило припущення, — Сем скрутив карк Ероуту.

Подальшу роботу виконував автоматично, як і личило справжньому профі.

Елтон вийняв з внутрішньої кишені мішечок і першим, трохи поодаль від тіла, враховуючи амплітуду можливого у таких випадках польоту, коли відбувається напад ззаду (а те, що Сем саме так підійшов до Ероута, не викликало жодного сумніву), поклав на підлогу металевий гудзик. Потім витягнув пояс-гаманець, закрив застібки і рвонув урізнобіч з усією силою. Пластмасова защіпка тріснула, язичок, позбавлений опори у вигляді двох зубців, зламався, розкриваючи пасок. Тоді Камінскі обережно припідняв тіло, підкладаючи один кінець паска фірми «EDEN» під нього, а другий вложив у кулак Ероута. Стало схожим на те, що в руках убитого опинився незаперечний доказ, який залишив убивця, тікаючи з місця злочину.

Смертний вирок Харрісу було забезпечено!

За лічені секунди Елтон уже сидів у фотелі біля сплячої повії. Вона хропіла, іноді оскверняючи повітря смородом, від чого Елтон бридливо здригався. Він акуратно зняв і запакував у мішечок рукавички, заховав їх до кишені маринарки і тільки тоді запалив цигарку.

На цьому друга дія його плану завершувалася під супровід хропіння дешевої хвойди. Він знешкодив останню перешкоду, бо хіба можна буде якось вишкребтися з-під таких незаперечних речових доказів? Про це міркував, пускаючи під стелю кільця цигаркового диму.

Сьогодні він ще зателефонує Ель Даві та накаже (він так і скаже з властивим йому притиском на необхідному слові: ви повинні) завтра бути на летовищі.

Камінскі любив ефектно завершувати справи, за які брався. Зараз уже знав кінець третьої і останньої дії…

Майклові Харрісу пред’являть звинувачення у вбивсті першого ступеню громадянина королівства Нідерланди просто перед трапом літака, що має виконувати рейс до Медана. Там же візьмуть у кайданки і кинуть у загратовану поліцейську каталажку. А Ель Даві, ні, це буде Самур, він пред’явить паспорт на ім’я Селіли з вклеєною туди фотографією Марти охороні біля катарського літака. І не встигне Харріс доїхати до поліцейського відділка, як вони будуть високо в небі, навіть за повітряним кордоном Індонезії.

Ель Даві ще ніколи не користувався послугами детектива. І Елтону Камінскі хотілось особливо догодити нафтовому магнату. Знову пустив дим важкими кільцями і чомусь подумав, що на цей раз від його роботи пахне особливо гидко. А, може, на цей раз сам вляпався у багно?

Все ж таки довелося прибрати ні в чому не винних, особливо того симпатичного хлопчину Харріса, — кольнула думка. — Але якщо ти справжній юрист, то давай, хлопче, може, якось і вишкребешся…

Не став залишати недопалок у попільничці. Із зотлілою цигаркою, од якої лишився один тільки фільтр, швидко збіг сходами, посилаючи нудьгуючим повіям повітряні поцілунки. Ті верещали йому навздогін:

— Якщо треба стрілу баштового крана підняти, приходь, ми допоможемо!

А через півгодини Елтон накручував катарський номер Даві і назвавши своє прізвище секретареві, повідомив боса:

— Завтра опівдні ваш літак повинен бути тут. Сподіваюся, ви не забудете прихопити букет орхідей…

13.

Сем прокинувся від добрячих стусанів, хоча нічне сновидіння теж видавалося йому майже реальністю.

Просто перед собою бачив перекошене обличчя Ероута, від якого з переляку видерся на самісінький вершечок кострубатої гевеї, обтиканої колючками, і закляк там. Ховав обличчя від усього світу, такого маленького і чорного, що розлився калюжею відразу під висохлим коренем дерева, котре конче треба викорчувати, бо користі від нього немає жодної, тільки одна — на ньому можна заховатись і не бачити більше спітнілої потилиці голландця.

Стусани щедро обліплювали сідниці гострими колючками гевеї, але Сем не хотів розплющувати очей, бо як тільки зробить це, почує ще й сухий, як постріл, звук зламаного карку.

Хлопець скавучав, під рясними стусанами тісніше скручувався у клубок, ховав обличчя подалі від світла, що пробивалося крізь відчинені дверцята його комірчини та змушували покидати безпечну гевею.

— Фу-у-у, який тут сморід, як у собачій буді! — розібрав нарешті сказане.

Хто ж це говорить? Невже Ероут прийшов сюди, щоб і йому скрутити карк?

Різко закололо в нирках і переляканий сечовий міхур не міг уже боронитися перед голосом з тамтого світу. Тепла цівка сечі потяглася по ногах.

Але ж, невже він не пам’ятає тембр Ероута?

— Ти диви, він мочиться просто під себе, фу-у-у! — знову шкріб голос під самим корінням такої безпечної гевеї.

Але ж, голос Ероута він добре знає! Той завжди сміється, як дасть доброго стусана і робить так гидко горлянкою: кві-і-ік… Ні, це не Ероут. Голландець перетворився в розлізлу купу лайна, він більше ніколи не заговорить і не назве Сема вошивим цуценям, — повертався зі сну втомлений, наче й справді просидів цілу ніч на старій віджившій своє гевеї.

Розплющив очі, над ним бовванів Бінгасар.

— Йди звідси, недоумку, — пхав Сема ногою Бінгасар. — Забирайся геть! Там твої з Ентанго телефонували, за рогом чекають, біля велорікш. Пакунок якийсь забереш. Чи про підгузники потурбувалися? Фу-у-у…

Бінгасар таки присів біля Сема і ще раз потягнув носом повітря. Опустив очі на обведені білими соляними кругами шорти, з під яких визирали мокрі волохаті ноги.

— Це ти йди звідси, — пхнув Бінгасара ногою Сем. — Ти з мене дереш за трухляву циновку так, як за кімнату Ероута. Я ж не кажу, що ти від ненажерливості маєш запори і не збираєшся задармо навіть лайно своє віддавати.

Бінгасар не знайшов, що відповісти, спересердя плюнув, підвівся і добряче лупнувся в одвірок.

— Терпи тут усяку смердючу наволоч!

Новий день увійшов таки в комірчину з потоком різкого болючого світла. Боліло усередині Сема, бо там усе перевертається і складається заново — без Ероута, його наказів, затріщин і паралізуючого страхом сміху. Тепер Семові немає чого трястися за свої статки. Ероут не встиг сказати нікому, де заховано кейс з грошима від Даві. А тепер ще й детектив Камінскі мусить заплатити за роботу. Як тільки забере переданий пакунок з дому, подасться до детектива за гонораром.

За рогом вишикувалося зо п’ять велорікш. Вони нудьгували без роботи і щось між собою гомоніли. Сем потупцювався трохи, коли, нарешті, вгледів на другій стороні вулиці Камінскі. Той махнув рукою, підкликаючи до себе Сема.

— Це я телефонував до тебе, а не твої ентангівці, — говорив сухо і офіційно. — Ти свою роботу зробив, знаєш, на що я натякаю… — І Камінскі різко повернув голову вбік.

Сем заскавучав і закляк на місці.

— Добра робота! — запалив цигарку детектив.

Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі і Сем розслабився, втішений такою похвалою.

— А тепер, слухай і запам’ятовуй як слід, — продовжив Камінскі. — Поліція тебе першого почне тягати і задавати усілякі питання. Затям: увечері ти мимохідь побачив у коридорі, як до кімнати Ероута підходив Майкл Харріс. Бачив його зі спини, запримітив попелясте волосся та білу сорочку. Було це відразу після того, як мене вивели від голландця п’яного, пам’ятаєш?

Сем хотів було запитати, звідки Камінскі знає, що він бачив ту сцену, але у цю хвилину детектив витягнув з кишені скручені гумкою гроші, і більше нічого, крім них, Сем не бачив і не чув…

— Зараз же повертайся до готелю і зайди до кімнати Ероута. Потім з криком лети донизу. Це мусиш зробити обов’язково. І лементуй, що твій господар мертвий. Зрозумів?

Туга трубка грошей миготіла перед носом Сема. Він відчував блаженний запах хрустких банкнотів, який так запаморочував.

— І відразу, як тебе питатимуть, хто б міг це зробити, скажи, що бачив мимохідь Харріса і обов’язково скажи, що він сьогодні відлітає, сам знаєш куди і о котрій годині. Про українку — ні слова. Тільки про Харріса. І попроси Бінгасара, щоб теж підтвердив, що вчора увечері бачив, як якийсь молодий європеєць з попелястим волоссям заходив до готелю. Заплатиш йому, скільки вважаєш за потрібне. Тримай, ось твій гонорар.

І поки збуджений Сем обмацував кістлявими пальцями товщину скрученої трубочки, детектив кликнув велорікшу і вони зникли за рогом вулиці, що вела до центру міста.

Сем ще якусь хвилинку постояв, прикидаючи вагу грошви. До готелю вирішив відразу не йти. Спочатку знайде відлюдну місцину і перерахує гроші. Та й скільки дати Бінгасару? Над цим треба добре помізкувати. Лише тоді повернеться до готелю. Інакше поступити просто не міг.

Винюхував уздовж вулички запустілі закапелки, поки не вгледів закинутий курник. Шмигнув усередину, — це було найбезпечніше місце, куди ніхто не збирався і носа показати. Тут можна обмацати кожну банкноту, обнюхати її…

Тільки через годину, вдоволений, з курячим пір’ям на голові, підходив до готелю з іншого боку. Гонорар Бінгасара поклав окремо. Скручував гроші разів зо п’ять, відбирав, перераховував, докладав, забирав назад, поки врешті-решт не скрутив тоненьку дудочку.

Обшарпаний готельчик Бінгасара стояв більмом на вулиці, кидався в очі своєю занедбаністю і неохайністю. Може б, ніхто й не звертав на це уваги, якби не величезна дорога неонова вивіска на ньому, на яку Бінгасар не пошкодував грошей.

Біля входу стояли дві поліцейські машини. Переляканий Бінгасар метався туди-сюди, рвав на собі волосся і голосив:

— О, Аллах, за що мені така кара!

Сем допетрав, що поліцію уже повідомили про смерть Ероута, поки він перераховував у курнику гроші.

— Що сталося? — про всяк випадок запитав Сем, поки до нього повільно доходило, що він порушив наказ детектива.

…відразу йди до кімнати Ероута…

— Вбили білу людину, голландця Ероута! О, Аллах, тепер ніхто з клієнтів не прийде до мене! — розхитувався у тягучому речитативі нещасний власник готелю.

Сем пискнув з переляку за тим, що так нерозважливо вчинив. Але вирішив все ж таки закінчити те, що наказав детектив. Він обійняв Бінгасара за плечі і поволік подалі від готелю, ніби заспокоюючи, бо біля входу уже збиралося чимало цікавих. Повернувши у перший безлюдний провулок, зупинився.

— На, тримай, — витяг з-за пазухи трубочку з грішми. — Це твоє. Мусиш сказати поліції, що бачив вчора, як до готелю заходив молодий європеєць з попелястим волоссям і у білій сорочці після того, як ви відправили від нього п’яного Ка… відвідувача. Здається, схожий на Майкла Харріса. Вони колись летіли разом з Ероутом у літаку, що розбився, ну, ти ж читав про це. І ще ти чув, що Харріс відлітає сьогодні до Медана. Запам’ятав?

Хлопець додав це речення від себе, бо прийшов до висновку, що за такі гроші, які він щойно відвалив Бінгасару, можна і це завдання перекласти на нього.

Сем замовк. Здається, сказав усе, про що наказав Камінскі. Виходить, йому нема що тут робити.

Бінгасар рахував гроші і не звертав на хлопця жодної уваги. Сем знизав плечима. Йому не хотілося говорити, що трубочкою скручено триста двадцять баксів, ні більше, ні менше, і що він чесно поступив, відірвавши від себе таку купу грошей. За такий гонорар нехай тепер сам віддувається. І Сем почвалав вулицею подалі від готелю. Думав, як краще забратися з Танджунау. Мабуть, подасться-таки на рибний базар, — там ще можна зустріти суденце когось з ентангівців.

Бінгасар віялом пропускав крізь пальці долари уже втретє. Сумніву не було, до рук прийшли добрі гроші за те, що скаже кілька слів про вбивцю Ероута. Ну, бачив зі спини чолов’ягу, схожого на Харріса… Для нього це заввиграшки. А коли все стихне, він обов’язково поїде на Ентанго і видурить з Сема стільки ж за те, що… Він вигадає потім, за що, може, навіть і звинуватить того недоноска Сема у вбивстві. Подивиться…

— О, я здається знаю, хто цей виродок, що вбив таку порядну людину! — голосив перед натовпом цікавих.

Бінгасар тримався навіть бадьоро, але коли побачив серед кімнати розпростерте тіло Ероута з викаряченими скляними очима, осікся. Вітром здуло удаваний оптимізм. Це ж за копійки доведеться таке розхльобувати! Подумки послав навздогін Семові кілька прокльонів і запевнень, що знайде сучого сина на Ентанго та обов’язково примусить відшкодувати такі великі збитки.

— Ви бачили вчора тут когось підозрілого? — добивали металеві удари голосу поліцейського інспектора.

— Я тільки маю припущення, — падав духом Бінгасар, підкошений побаченою картиною злочину.

— Ми чули, як ви на вулиці кричали, що знаєте ім’я того, хто вбив пана Ероута…

Коли служник зранку (на постійне прохання Ероута будити його о дев’ятій) постукав і не почув відповіді, сам легенько прочинив двері і зазирнув до кімнати. Він уже хотів відкрити рота і прогугнявити традиційну фразу ви-про-си-ли-роз-бу-ди-ти, як побачив наставлені на двері величезні сідниці голландця. Служка переступив поріг, але крім «ви…ви…ви…» не міг вимовити нічого, — його до смерті перелякало крейдяне обличчя Ероута і живіт, що розлізся в усі боки, готовий ось-ось випустити вмістимість. Тоді б довелося служці прибирати лайно…

Спочатку, правда, спало на думку, що Ероут після вчорашньої пиятики досі не оговтався. Але коли із тими ж словами, що стали схожими на схлипування «ви…ви…ви» спробував зрушити з місця голландця і навіть смикнув його за руку, то рука виявилася такою холодною і задерев’янілою, що хлопець несамовито закричав. Він вперше в житті доторкнувся до мертвого тіла.

Служка Бінгасара, видно, мав клепку в голові і перш, ніж вибігти геть, закрив двері на ключ, зв’язку яких носив при собі, і лише тоді кинувся сходами вниз і відразу повідомив поліцію про нещастя.

Тепер він вже втретє переповідав те саме і його свідчення ретельно записував поліцейський.

У цей час Бінгасар з дружиною робили на базарі закупки для кухні і торгувалися так шалено, що у Бінгасара розболілася голова і завурчало в животі — він зранку через того дикуна Сема не встиг поснідати. І лише повернувшись до готелю з наповненим пакунками візком, побачив дві поліцейські машини. До кімнати Ероута його відразу не впустили і Бінгасару нічого не лишалося, як лементувати на всю вулицю про страшну кару, що впала на його пристійний і порядний готель.

…Бінгасар стояв біля захололого тіла Ероута, хапав ротом повітря і розумів, у яку халепу вскочив, вигукуючи, що знає ім’я вбивці. Навальні питання інспектора із змученим обличчям і краваткою, котра висіла абияк, не давали можливості ні на хвилину зволікати з відповіддю. Бінгасар, обливаючись потом, лопотів:

— Я тільки припускаю…

— Хто?

— …це той, що летів з Ероутом у літаку… про це писали газети… це… Майкл Харріс!

— Ви знаєте Майкла Харріса? — підсунув поліцейський інспекторові просто перед очі якийсь клаптик паперу, тримаючи його на пінцеті.

— Бачив вчора схожого на нього, зі спини, правда.

— Коли саме?

— Якраз після того, як від Ероута ми з служкою вивели п’янісінького його приятеля і ледве посадили в таксі. Саме після цього і прийшов той, ніби Харріс.

— Він довго був у Ероута?

— Не знаю. Більше я його не бачив, бо відлучався по справах з готелю.

— А що ви ще можете додати про Харріса?

— Здається, нічого суттєвого. Хіба що Сем, мій земляк з Ентанго, а там лікувався Харріс після аварії літака, мені зранку сказав, що нібито Харріс сьогодні опівдні відлітає до Медана….

— Що? — майже закричав інспектор так страшно, що серце у Бінгасара разом з мандражем втекло в п’ятки. Невже він щось не те сказав і тепер матиме ще одну купу неприємностей, — теліпався в’яленою рибиною перед поліцейськими.

Але інспектору було не до Бінгасара. Він рвучко поглянув на годинник і уже на ходу віддавав розпорядження:

— Першу машину — на летовище! Чекайте, я теж їду. У другу — тіло голландця і, прошу вас, сержанте, закінчіть тут усе. Зібрані речові докази судмедексперт нехай опломбує і здасть під охорону. Після летовища всі зустрічаємося у відділку.

На очах Бінгасара папірець, що тримав поліцейський сержант на пінцеті, обережно було покладено в гаманець, прикріплений до паска, і запаковано у пакет, в якому уже лежав металевий гудзик і пляшечка з жовтими пігулками. Лише після того, як запакували мішечок і його опломбували, поліцейський зняв рукавички.

Інспектора у кімнаті вже не було, але це не вивело Бінгасара з нервового розладу. Лише коли останній коп вийшов з готелю, полегшено видихнув повітря. Він таки вибрехав аж забагато, як на три сотки. А якщо їх додати до тієї суми, що довірливо попросив покійний Ероут зберігати у готельному сейфі, то виходила ого-го яка сила грошви. Тільки, хто поцікавиться конфіденційними справами Бінгасара і покійного Ероута?

14.

Неподалік пасажирського літака індонезійської компанії «Мерпаті Нусантара», що готувався виконувати рейс по маршруту Танджунау-Медан, стояв інший лайнер, більший і комфортабельніший за свого сусіда. До нього приставлено легкий трап і в будь-яку хвилину могли відчинитися двері та впустити на борт пасажирів, що під’їжджали у розкішному лімузині. Цей приватний літак належав Катару — іноземній державі. А біля іноземних літаків, за правилами, виставлялася охорона, яка слідкувала за тим, щоб ніхто, крім катарців, що зафрахтували літак, не потрапив до лайнера. Їх імена звіряли із отриманим списком очікуваних пасажирів.

Охорона виструнчилася — до трапу під’їжджав лімузин власника літака. Його вони знали, бо Ель Даві провадив бізнесові справи у Індонезії, а нещодавно відпочивав на Флор. За кермом сидів Самур. Щойно вони повернулися з міста, де Даві сам купив величезний букет орхідей, який тепер прикрашав заднє сидіння авто.

Лімузин зупинився біля трапу і Самур поспішив шанобливо відчинити дверцята перед хазяїном. Ель Даві, навіть не глянувши на охоронців, легко збіг сходами по трапу і зник у салоні. Решту роботи виконував Самур. Повагом простягнув старшому по званню паспорт Ель Даві. Задля годиться, начальник караула звірив прізвище з представленим списком пасажирів катарського літака і повернув паспорт Самуру. Те ж саме проробив і з його документом. Тільки після цього Самур забрав з машини квіти.

— Чекаємо на дружину боса, — довірився індонезійцеві. Потім глянув на годинник і додав: — Крім неї, зараз має прибути ще один пасажир.

Й справді, до літака підкотило таксі і з нього вийшов Камінскі. Самур тут же відкозиряв прибулому, у відповідь на що Елтон ледве припідняв парусинового капелюха і відразу простягнув паспорт індонезійській охороні, роздивляючись доокруж. Падкий на зорові ефекти, прикидав, звідки краще спостерігати, як Самур поведе до літака Марту. І тільки по тому зайшов у літак.

Ель Даві стояв спиною до дверей, що відокремлювали вхід до головного салону. Камінскі навіть довелося тихенько кашлянути, щоб привернути до себе увагу.

— За півгодини приймайте дівчину на борт.

Жоден м’яз не заграв на обличчі Даві. Мовчав, величний і гордий в очікуванні своєї перемоги. Самур поклав на столик орхідеї і споглядання букета, здавалося, цілком захопило Даві.

— Звідси ви зможете усе побачити якнайкраще, — запросив детектив до ілюмінатора Даві, вказавши на м’який шкіряний диван сірого кольору по правому борту.

— Сподіваюсь! — Це було перше слово, яке почув детектив з вуст свого боса.

— Тоді дозвольте мені залишити вас. Я зустрічатиму панночку на трапі. Ви не заперечуєте?

Камінскі вклонився і вийшов.

У протилежній стороні лайнера, де розміщалася кабіна пілотів, було обладнано ще один салон. Умеблювання його не кричало вишуканістю. Шестеро гевалів з охорони Даві ниділо у м’яких кріслах.

— Як ся маєте без роботи? — привітався з ними Камінскі. — Гадаю, обійдеться без вашого втручання, але попри все прошу двох спуститися до Самура і бути біля нього.

Попереджені про те, що повинні виконувати усі розпорядження прибулого детектива, двоє з байдужим виразом обличчя встали і потупцювалися з літака.

Камінскі ще зазирнув до кабіни пілотів і наказав запускати мотори.

— Через п’ятнадцять хвилини усе повинно закінчитися, — невідомо кого проінформував Елтон, коли примостився біля дверей лайнера.

Бентежне виття поліцейської сирени Камінскі спочатку почув, а уже потім побачив мерехтливе синє світло на машині, яка мчала злітною смугою та різко, із скреготом загальмувала біля індонезійського літака, що готувався виконувати рейс Танджунау-Медан. До нього вже підвезли трап і відчинили двері. Метка стюардеса перед трапом готувалася звіряти квитки пасажирів із списком, отриманим з комп’ютера.

Фінал п’єси Елтона Камінскі наближався. Це його вміла рука усе продумала до останнього. Як і розраховував, з поліцейської машини зараз вистрибне знервований інспектор і зробить завершальний акорд.

Отримавши необхідну інформацію від стюардеси, поліцейські відійшли неподалік і тепер стояли, очікуючи прибуття пасажирів.

Довго чекати не довелося. Зграбний відкритий жовтогарячий мікроавтобус під’їжджав до літака. Пасажири виходили неквапливо, вишикувавшись біля трапу чіткою вервечкою.

Серед прибулих детектив уже вгледів Харріса і Марту. Камінскі вдоволено хмикнув, коли розгледів на Харрісі білу сорочку, ту саму, від якої відкрутив гудзик. Їхньому щастю можна було б справді позаздрити, — промайнув окраєць досі не знаної емоційної оцінки…

Майкл витягав із спортивної сумки, яку тримав на плечі, квитки. Марта допомогла йому і рука з квитком знову обняла дівочі плечі. Вони були у своїй аурі, напоєній по вінця любов’ю. Раз за разом Марта ставала навшпиньки і щось шепотіла на вухо Харрісу. У відповідь він схиляв голову до дівочого обличчя і їх поцілунок був довгим і жагучим. Й справді, видавалося, що молодята вирушають на медовий місяць.

Нарешті пара підійшла до стюардеси. Майкл простягнув два квитки, бортпровідниця звірила їх з прізвищами у списку і повернула квиток Марті. Майкл пропустив дівчину перед себе і вона легко збігла по трапу і тепер стояла, чекаючи Майкла.

І тут до Харріса поспішив інспектор, за ним двоє поліцейських. Камінскі добре розгледів, як завернувши руки Харріса за спину, клацнули кайданки і двоє поліцейських потягли хлопця до машини.

Чітко спрацювали, — про себе відзначив детектив. Тепер слід було зазирнути до пілота і попередити про готовність до зльоту. Але його відсторонила сильна рука. У дверях просто на трап ступив Ель Даві. Очі його горіли, руки стискали одна одну, він не звертав жодної уваги на детектива. Тремтячі губи повторювали:

— Марто, моя Марто…

Елтон знав, що фінальна сцена буде не з приємних, але те, що за хвилину викинула українка, викликало захоплення і навіть повагу у детектива. Бо він любив людей з сильною волею, рішучих і готових на самопожертву заради іншого. А жінок з такими якостями практично не зустрічав.

Біля індонезійського літака коїлося щось незвичайне. Марта, розштовхуючи пасажирів, кинулася по трапу вниз. Миттю опинилася перед поліцейською машиною, яка вже розвернулася і збиралась рвонути з місця, розкинула руки і впала на капот.

— Майкле! Майкле! Куди ви його забираєте? Навіщо? Заберіть і мене, чуєте? Прошу, і мене… — Вона не відходила від машини, стукала кулачками по капоту і несамовито кликала Майкла.

Двоє охоронців, за якими ледве встигав Самур, наздогнали дівчину і схопили попід руки. Легко відірвали від землі і понесли до катарського лайнера. Самур на ходу виймав з нагрудної кишені паспорт.

— Ось, це паспорт дружини нашого боса.

Самур тицьнув документ ошелешеному індонезійцеві. Той глипнув на фото. І справді, знімок у паспорті належав тій зварйованій жінці, її прізвище стоїть другим у списку пасажирів приватного катарського літака. Відступив на крок, пропускаючи охоронців з навіженою дружиною самого Ель Даві.

Марта билась у руках здорованів і зірваним голосом кликала Майкла.

— Отак мусимо мордуватися з нею! — гаркнув Самур і навіть для правдоподібності зітхнув, ступаючи на трап.

Майкл кинувся до загратованого вікна, не зводив очей з Марти і бачив, як вона, немов птаха, кинулася навперейми і просто впала на капот. Потім двоє верзил понесли її до літака, що стояв поруч. Майкл лиш на якусь мить встиг побачити (при цьому довелося різко послати тіло назад, до вікна), що у дверях лайнера, відсторонивши якогось чоловіка, став високий чорнявий…

Ель Даві! Його Майкл відразу впізнав по тамтій фотографії з газети «Daіly», яку так шукав для Стефана.

Останнє, що прошепотів, діставши по голові гумовою палицею, були слова:

— Я знайду тебе, Марто…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1.

Елтон Камінскі вважав себе обачним настільки, що навіть у свої сорок шість не наважився одружитися і завести зо трійко дітлахів, як це водиться у справжніх протестантських родинах, з обов’язковим щонедільним ходінням на вранішню месу.

Занадта розважливість, хочеш-не хочеш, а дається взнаки і озивається самотністю та безпорадністю перед старістю, що сунеться навалою. Тепер гостро відчував це, бо звідкіля ж то з’явився незнаний хробачок, що підточує досі нечутні, а тому найболючіші його струни?

До сьогодні все було просто, без проблем. Він розігрував свої, власні, п’єси на замовлення клієнта, і це так пасувало ірландцеві, народженому на одній землі з Джорджем-Бернардом Шоу.

Елтон полював за викраденими векселями, зниклими грошима, навіть цілими спадками, повертав чоловікам дружин, а жінкам називав імена коханок їх благовірних, висліджував коханців, знав тонкощі адюльтерних конфліктів, пускав на дно конкурентів своїх роботодавців, діставав коди банківських комп’ютерних рахунків, збирав вбивчі досьє. На замовлення робив усе, а потім, під шурхіт зароблених грошей, що заміняли оплески вдоволених клієнтів, думав, — розслабляється за кількома ковтками справжнього ірландського бренді, перечитуючи сторінки якоїсь п’єси свого геніального земляка.

Отакий собі закинутий чорт зна куди волею долі добропорядний юрист з університетським вишколом Кембріджа. Кому цікаво знати про це зараз? Самуру, що безперестанно обтирає хустиною чоло? Чи, можливо, отим гевалам, котрі виграють м’язами один перед одним і мають по куцій звилині в мозку, яка реагує лише на гортанні накази начальника охорони? Чи потрібно це Ель Даві, для якого виконав замовлення, як завжди, бездоганно, з бажаним для клієнта результатом?

Це ж треба, Елтон Камінскі, магістр з кембріджійською освітою, порпається у кошику з брудною білизною найбагатших людей Катару, і робить це вже чверть століття. Він називає ціну, бо сам знає, скільки коштує. Така філософія підказана Елтону його знаменитим земляком-драматургом і не позбавлена здорового глузду у Катарі, цьому Вавілоні, що виринув з дна Персидської затоки і зіп’явся на узбережжі на потіху і заздрість усього світу, бо стоїть по вуха у власному багатстві — нафті.

Камінскі встав з крісла і підійшов до столика, на якому стояло кілька пляшок. Мінеральна вода, сік, пиво в бляшанках — небагатий вибір. Його улюбленого ірландського бренді не було, та й не могло бути, бо ніхто не знав його улюбленої марки, та й кого цікавлять уподобання людини, котра працює за гроші.

Елтон потупцював біля столика, з гіркотою ковтаючи пійло зневаги, котру особливо гостро відчував зараз, відразу після того, як опустилася завіса відіграної п’єси. Ель Даві навіть не побажає подякувати авторові, бо прирівнює його талант психолога-детектива з роботою отих здорованів з охорони. Для нього він — річ, знаряддя, яке купується задля своїх цілей. Зрештою, хіба це не правда?

Та про що ж розмірковував хвилину тому… Ах, так, так… про великого ірландця Шоу, для котрого, на відміну від катарського туза, цінність у суспільстві становили освічені кола, а решта відігравала роль постаменту. Камінскі теж фабіанець у душі, зрештою, як Шоу та Уелс. Тільки досі вважав, що стоїть на постаменті.

Перший судовий процес у маленькому північноірландському містечку Нью-Рейкс залишиться на його совісті. Він тоді допустився фатальної помилки, бо був занадто гарячковитий, занадто нашпигований політикою, істеричною стріляниною, підпалами, грабунками. Вибудував химерну надію, що запроторивши до тюрми молодиків із незареєстрованою зброєю, зупинить подальшу стрілянину, вибухи та смерті ні в чому не винних жителів Ольстера. По молодості, через свою наївність, не дійшло, що мав рацію старина Шоу, коли поділив людей не на злих і добрих, а на філістерів і бунтівників. Тепер Камінскі мудрий, бо може слушно додати до такої класифікації ще й реалістів, на зразок Цезаря, Кігена або Жанни д’Арк. Він готовий навіть дискутувати з цього приводу, та кого це хвилює?

Саме після невдалого першого судового процесу став надзвичайно обачним і відразу відчув себе незатишно серед пострілів, нічних галасувань поліцейських сирен, закладених вибухівок у припаркованих машинах. Єдине, що зумів дивом випросити у міністерстві юстиції, це рекомендації на отримання ліцензії приватного детектива.

Отоді-то вже на практиці переконався, що робота детектива швидше схожа на фабрику думки, в якій він, до того ж добрий психолог, видруковує власні п’єси. Остання з неприємних, як називав Шоу свої твори, де йшлося про чисті та безчесні гроші, не втискувалася у визначені рамки.

Цього разу весь час на язиці крутилася фраза одного згероїв Шоу — чолов’яги Тренча, котрий безпорадно запитував: «Ви хочете сказати, що я такий же негідник, як і ви?»^[17]

Ось воно що! Ось що гризе Елтона і не дає спокою. Він просто-напросто переплутав жанри драматургії, маючи усе життя справи неприємного характеру. Стоячи на зведеному власноруч постаменті, дивився на людей зверху вниз, вивчаючи тільки патологію.

Виходить, прагнення догодити Ель Даві добило в ньому щось велике і значуще, котре не звідав сам у житті. Гадав, що осягнув вершини людської психології, а спіткнувся на власних амбіціях і поставив на карту життя ні в чому не винних людей. Одразу двох.

Нарешті збагнув, чого висмоктує з нього досі незнане отой підступний хробачок. Марта Квитко та Майкл Харріс випадають з його неприємних п’єс, це не їх амплуа. І гроші, що отримає за таку постановку, будуть неприємно пахнути.

Окрик Самура обсипав детектива гарячим попелом, — Даві викликав до свого салону.

Зараз, коли Камінскі вперше відчував внутрішнє незадоволення і дискомфорт, до якого не звик, йому зовсім не хотілося потрапляти на очі ні Даві, ні, що найбільше, Марті. Ох, як било в ніздрі лайном, яке відчував на собі, у собі…

Очевидно, дівчина почне розпитувати про Харріса, і Елтону доведеться викручуватися перед порядною людиною, якій він завдав болю. А якщо бовкне щось поза волею Даві, той без жодних вагань втопить детектива у багні. І не вишкребтися тоді Елтону на поверхню.

Про всяк випадок постукав у двері. Почекав хвильку під тремтливе шкварчання попелу. Навіть не знав, що скаже…

Раніше, тріумфально закінчуючи дійство неприємних п’єс, молов з таким пафосом різні бздури, що актори у фінальних сценах падали навколішки, обливалися слізьми, хапали ротом повітря, блідли, синіли і благали про єдине — не розголошувати, нікому не казати, не згадувати і обіцяли одне й теж — це ніколи не повториться, вони зміняться на краще, помиряться, віддадуть вкрадене, повернуться до сімейного вогнища…

…зайшов і відразу наштрикнувся на погляд Мартиних очей. Величезні, наповнені слізьми, вони затоплювали своїм горем усе навкруги. Елтону видавалося, що він таки втопиться у тому смутку, якщо не спробує хоч якось опанувати себе. По перекинутій вазі з пишним букетом орхідей, по потрощених склянках, розкиданих по підлозі, зрештою, по збентеженому вигляду Даві детектив зрозумів, — тут розігралася неабияка драматична сцена. А тепер — його вихід на авансцену.

Краєчком ока вгледів на столику серед численних напоїв пляшку бренді. Відразу, без запрошень, додибав до нього, хлюпнув у склянку. Зуби вибивали кожен ковток, пережовували його, перетравлювали і впорскували у стравохід разом з брехнею, — наелектризована плоть чекала, що з цього вийде.

— Приємного польоту, панночко! — з легким поклоном вимовив, не віддихуючи, бо інакше з рота поповзла б довга цівка брехні. — Якісь проблеми?

Це він звернувся до Даві і про всяк випадок обтер рукою кутики рота. Не дихав, чекав на кавалок брехні, яка повинна тепер виповзти з Даві.

Від Елтона не втекло, що Ель Даві стоїть, коли повинен би сидіти на м’яких диванах. А на обличчі, загримованому елтонівським гримом невідання, пробігає тінь безпорадності, проступає чітко крізь шар омани і вражає автора п’єси. Для Камінскі почуте — Марто, моя Марто — було занадто серйозною реплікою. А слова, сказані небавом, збили з пантелику — Даві вимагав продовження п’єси експромтом! А це вже не той театр, у якому звик працювати детектив.

— Що сталося з Майклом?

Камінскі знизав плечима, смикнув ними кілька разів. Репліка, яку повинен сказати, не входила у кошторис завершеної п’єси. А експромт… він найкращий тоді, коли добре обміркований.

— Не знаю, — спробував вимовити байдуже.

Клубок з брехні проковтнувся і Елтон ні з того, ні з цього додав:

— Але якщо треба довідатися, я спробую.

Камінскі говорив, але внутрішньо уже відчував, що взяв не ту тональність. Він допускається серйозної помилки, бо відразу зреагував на ім’я Харріса. Треба було б ще трохи потрусити плечима і перепитати, а хто це такий.

Так поводяться, коли відчувають свою ПРОВИНУ.

На Бога, хто це сказав, ХТО? — викручувалось у мозку, поки молов експромтом репліку.

Не встиг промимрити до кінця, як Марта зіскочила з дивана, підлетіла до Даві і маленькими кулачками заходилася гамселити його в груди. Елтон оторопів. Невже дівчина намагається відчинити душу Даві і побачити, яку провину він там ховає? А що, як і до нього кинеться?

— Це все ти влаштував, я знаю! — лементувала, нервово схлипуючи. — А тепер покликав свого прислужника, щоб спихнути на нього усю провину. Хіба ти людина? Хіба в тебе є душа? Каміння одне, пісок…

…пісок — відбилося від Даві і обсипало Елтона. Камінскі боязко ступив крок назад. Злякався, що як тільки дівчина і його гримне в груди, то почує, як волає його душа: …я такий же негідник…

Очевидно, Марта щось таки побачила на його обличчі. Зупинилася, вловила, наштрикнула погляд.

— Ось який ти, віднопідданий! — Тягла свій вирок дівчина. — З тебе теж пісок сипеться? А втім, хіба щось в пустелі може прорости? Скільки б не платили…

Камінскі не рухався. А, може, уже перетворився на купку піску?

— Гей, вірнопідданий! Звідки ти взявся такий, де народився?

— В Ірландії.

— Значить, ти — Менген^[18]. Чув про такого?

Камінскі мовчав. А що мав відповісти на те, що українка, котра на диво добре знає п’єси Шоу, знайшла для нього слушний образ такого собі покидька.

— Я навіть не питатиму твого прізвища, для мене ти — Менген. Отож, скажи мені, як в тому будинку Шотовера, в якому не можна брехати, пам’ятаєш, скажи, що ви з Даві зробили з Майклом? Якби Шоу знав про твій талант, він би перевернувся у могилі від таких драматургів!

— Ви можете йти! — перебив дівчину Даві. — Чуєте, Камінскі, забирайтеся!

Елтон не рушив з місця. Виявляється, українка теж стоїть на п’єдесталі, бо ніколи ще ніхто так влучно не давав йому прізвиська. І це дістало Елтона, — хробачок відшматував добрий кусень того, що зветься душею.

— Я скоріше схожий на інший образ Шоу, панночко, — ігнорував наказ Даві. — Пригадуєте, такий собі чолов’яга Тренч з «Дому вдівця» перепитував…

— Геть звідси! — закричав Даві.

Він наступав на Елтона і відтісняв до дверей.

— Я сказав, геть!

— А хіба вас не цікавить, що говорив отой чолов’яга Тренч? — сміливо глянув на Даві детектив. І перейшов на арабську:

— А він запитував: невже я такий же негідник, як і ви?

Даві звів брови докупи, на блідих вилицях грали жовна.

— Ми ще поговоримо про англійську драматургію. А зараз — забирайся геть!

Ніколи в житті Камінскі не почувався так, як у цю мить. Різко повернувся на закаблуках і брязнув дверима. О, як він перестарався, догоджаючи Даві! Не звернув уваги на те, що сприйняв нормальних людей за пішаків, совав ними по своїй сцені, за котру платилися величезні гроші. За власною амбітністю та професійною обачністю прогледів великий і значний пріоритет, що зветься совістю. Думав сягнути вершин ремесла, а, виходить, зіштовхнула його українка з постаменту, кинула до витоків першого судового процесу. Там він був палким обвинувачем, тепер, напханий лайном, мусить сам себе захищати перед ВЛАСНОЮ СОВІСТЮ.

Елтон не відводив очей від ілюмінатора. За бортом блакитний колір змінився на жовтий — летіли над пустелею. І, здається, летять так низько, що ось-ось в очі жбурнуть жменю піску. Так відкараскуються від людини, у якої немає совісті…

Літак йшов на посадку.

2.

Літак ішов на посадку, знижувався над поснованою сріблястими стрічками бетонних автотрас місцевістю. Робили великі круги, і Марта десь далеко, майже за променями сонця, од чого пекло у виплаканих очах, вловила жовте, до самого обрію, піщане пасмо. Це була пустеля, хоча її хвилясті намулення швидше нагадували драглисту поверхню океану, тільки іншого кольору.

Не знала, скільки часу летіли. Час без Майкла зупинився, був і — немає. Неймовірним зусиллям намагалася хоч якось тримати себе в руках і не зірватися, бо знала — знову потрапить у земляну домовину безпам’ятства.

Голос від крику охрип, від випитого ковтка якогось пійла нестерпно пекло горло. Марта підтиснула під підборіддя коліна і завмерла.

Думки випереджали одна одну настільки значимі, що вона хапалася за кожну і марно намагалася зануритися у їх зміст. Життя втратило сенс, бо відповіді на жодне питання не знала, не бачила, не почула…

Господи, куди повезла поліція Майкла? Навіщо?

(сухе нервове схлипування).

…чи втримаю після цього всього в собі його дитину?

(зітхання довге, глибинне).

— Де ми? Куди ти мене везеш? — запитувала Даві, не повертаючись до нього. Пробувала голосом витиснути з себе лихий симптом всеохоплюючого дрожу, за яким (вона уже добре знала) чатувала безодня безпам’ятства.

— В Катар.

— А де твій Катар?

— У Персидській затоці, — не відповідав, а диктував Даві немов учениці, щоб записала у зошит і вивчила напам’ять, де знаходитиметься її клітка.

— Судячи з твоїх дубових манер викрадення жінок, я думала, що Катар знаходиться у непрохідних для нормальної людини джунглях, — байдуже проказала.

Після того поєдинку ерудитів, який влаштувала разом з ірландцем (хто він, цей Камінскі?), перестала емоційно сприймати будь-що. Говорила, не слухаючи відповіді, навіть не повертаючись до Даві. Усі нерви порозвішувала біля себе, витрушувала, висушувала, провітрювала розум, аби стримуватися надалі, бо…

Не доведи, Господи, втратити дитину…

Даві мовчки проковтнув її саркастичне зауваження.

За бортом раптом з’явилися острівці зелених дерев чи кущів з безліччю відтінків. Вони приземлялися на летовищі неподалік величезного білого міста, яке тяглося до обрію. За ним — пустеля, перед ним — океан.

Ель Даві полегшено зітхнув, коли літак нарешті торкнувся землі. Мовчки сиділи до повної зупинки двигунів. І лише коли в салоні почувся голос командира екіпажу і повідомив про прибуття в Катар, Марта не тямлячи себе зіскочила з місця, розпросталася туго напнутою пружиною.

— Я не вийду з літака! Накажи, щоб мене відвезли назад, до Майкла!

— Ні! — відколов шматок льоду Даві. — Ми вийдемо звідси разом. Ти в моїй країні, ти — моя!

— Ніколи! Ніколи! Ніколи! — задихалася від власного голосу Марта. Та Даві не реагував на її слова, взяв під лікоть і повів до виходу.

— Йди геть! — шарпнулася Марта. — Відпусти мене!

Але цупкі пальці міцно тримали дівчину біля себе. Якусь хвилину вона мовчки борсалася у дужих чоловічих руках. І тоді серед тиші, котру особливо гостро відчуваєш після тривалого гудіння двигунів, пролунав лунким пострілом ляпас.

Даві відсахнувся. Однак Марта уже не могла отямитися, била навідмаш, хоча сили раз за разом покидали її. Руки, що піднімалися, наливалися свинцем, їх було так важко змусити підвестися.

— Оце тобі за Майкла, якого ти велів своїм вірнопідданим прибрати, — ледве ворушила сухим наждаком вуст рідною мовою. — За мою розбиту долю, за моє дитя…

Даві не дав договорити. Згріб Марту в оберемок, притиснув до себе і заговорив, віддихуючи просто в обличчя:

— Ніхто не доторкнеться до тебе, крім мене. Ти — моя!

З розбитого носа тоненькою цівкою витікала кров, але Даві не відчував її. Говорив в обличчя жінки, заради якої зніс і ці ляпаси, хоча будь-яку іншу при найменшій спробі піднести руку на нього велів би закатувати на смерть.

— Ніхто не знайде тебе, не відбере від мене. Ти моя, моя, Марто…

Чорні мигдалини очей були зовсім близько, він перейшов на шепіт. Його слова разом з повітрям проникали усередину і там вибухали кулями приреченості. Руйнівна хвиля миттю докотилася до мозку і звідтам озвалася паралізуючим болем.

Замовк, зачарований її близькістю, одурманений ароматом її трепетного тіла. Марта не рухалася. Сльозинки завмерли на заплющених очах і він упіймав їх вустами, не дав скотитися по блідих, холодних щоках. З-під ледве розтулених уст проглядалися рівні білі зціплені зуби. Доторкнувся вустами, Марта лише застогнала, так і не розплющуючи очей. І тоді припав до її рота, з силою проник крізь зціплені зуби.

Пручатися не змогла. Найменший рух викликав у голові нестерпний біль, од нього дерев’яніло тіло, перетворювалося на зів’ялу стеблину. Спробувала ворухнути язиком, але він занадто повільно рухався, хоча його порух Даві сприйняв за вияв зустрічного бажання. Шаленів, обціловуючи обличчя, шию, груди дівчини. Під лавиною цілунків все ж таки спромоглася ворухнути тисячетонним язиком:

— …на повітря…

Марно сподівалася ковтнути свіжої прохолоди, нею хитало і якби Даві не підтримував, скотилася б по трапу.

Її відразу накрив скляний слоїк, підігрітий електричним опалювачем, що переганяє неживу гарячу хімічну сполуку, яка заміняє справжнє повітря.

Гречно відчинилися дверцята білого лімузина і Марта опинилася у розкішному салоні. Тут працював кондиціонер і можна було дихати без побоювань, що в легені потрапляє перетлілий від спеки невидимий жар.

Даві сів поруч. Він відчинив прилаштований у спинці сидіння бар і налив у склянку мінеральної води.

— Випий, — простягнув Марті. Холодна вода була так добре газована, що бульбашки вистрілювали бризками урізнобіч і бентежно осідали на обличчі.

Даві хустиною витирав кров з розбитого носа. Менш за все Марті зараз хотілося дивитися на нього, і вона підсунулася до самого вікна.

Обабіч тяглися ряди білосніжних, витончених у своїх архітектурних рішеннях, котеджів. Вони ніби парували в повітрі, віддаючи землю зітканому з різнокольорових квітів пухнастому килиму. Кожне дерево мало густу яскраво-зелену крону і ефектно дивилося на фоні численних фонтанів, басейнів з блакитною, майже смарагдовою водою.

Проїжджали ділову частину міста, де розміщалися сучасні висотні готелі, супер-маркети, офіси численних фірм, мечеті самих різних конфігурацій — від традиційних до модернових. Все це поєднувалося в одному прекрасному архітектурному ансамблі, органічному і довершеному, як справжній твір мистецтва.

Діловий квартал закінчився, відмежований від житлових зеленим парком з великими, немов ненароком розкиданими басейнами, посеред яких високо в небо злітали сильні струмені фонтанів.

Авто повільно об’їхало величезний квітник і зупинилося перед білосніжним ошатним будинком. Як це схоже на палац, куди потрапила на острові Флор! Невже і тут, у цій багатій клітці, її чекають ті ж самі страхи? А їй доведеться боронитися. Бо тільки одне тримає на поверхні, тому мусить бути сильнішою вдвічі, — за себе і за Майклову дитину…

— …від-по-чи-ти… — вицокотіла зубами.

Даві мовчки хитнув головою. Для цієї жінки він готовий зробити все, лише б вона залишалася поруч.

3.

Дорого коштувала Майклу остання спроба пробитися до загратованого віконця на задніх дверцятах машини. Але йому вдалося послати тіло вперед і навіть плечем відіпхнути поліцейського, котрий вмостився біля дверцят. Все ж таки Майкл устиг упіймати поглядом постать чоловіка, до літака якого тягли Марту. Ель Даві! Пам’ять чіпко тримала обличчя, вперше побачене на фото в «Daіly».

Удари гумової палиці відразу перетворили чітке зображення на негатив. Але ще довго потім серед суцільного мороку спалахувало обличчя нафтового магната. Нічого, крім палаючого погляду, настільки пронизливого, що вогонь проривався з білків очей назовні, і перш ніж згоріти і зникнути у темряві, обдавав Майкла гострим болем.

Іще: крізь в’язку ніч запаморочення Майкл увесь час чув глибоко захований плач дитини. Прислухався, хотів розібратися, звідки він з’явився, чому поруч з немовлям немає нікого, хто б його міг заспокоїти. Врешті-решт, чому плаче дитина?

…хто здатен зрозуміти мову немовляти?

Набирати у груди повітря було боляче, бо його били і по ребрах. Поволі, із глухим болісним стогоном набрав у груди повітря і розплющив очі, бо нарешті збагнув, раптово, миттєво, що то квилить за ним його ненароджена дитина…

Отямився на кам’яній підлозі, брудній і обпльованій, а троє малайців сиділи на напівзотлілих циновках, колись плетених з пандануса, цвіркали слиною у його бік і дрібно реготалися. На влучно пущений пльовок невідомо звідки кидалася зграя довготілих тарганів. Вони казилися від голоду і бурхливо реагували на все, що падало або зміталося на підлогу.

Старший малаєць з вибитими передніми зубами звівся на ноги і не перестаючи реготатися, поплентався у кут і там помочився. Цівки сечі котилися зі стіни і підступно заповзали під циновку, на якій мав би лежати Майкл. То було його місце, його циновка. Але Майкл не наважився б сісти на неї, бо звідтам йшов страшний сморід і весь час виповзали таргани. Щедро оросивши стіну, малаєць розчавив кільканадцять. З сухим вибухом вони зникали під підошвами, коли повертався до своєї циновки.

Біля Майкла зупинився. Побачивши, що хлопець очуняв і дивиться на нього, остовпів і проказав мало не по складах:

— Вбив-ця!

— Хто? — перепитав Майкл і про всяк випадок озирнувся довкола, бо комусь має бути адресоване сказане…

— Егей, начальнички! Ваш клієнт оговтався! — щосили загримав по гратах малаєць.

Майкл підвівся. З-під ніг урізнобіч метнулися таргани, декілька хруснуло під мокасинами. У голові гуло і квилило: чортівня довкола якась, плутанина. Очі цупко тримались на обдертих малайцях, може, збагне, чого це вони кидають у його бік таке слівце... вбив-ця…. Але весела компанія принишкло перекидалася чорними, відполірованими у кубики камінцями із видовбаними замість цифр крапинками. Погляд Майкла, видно, справив на них відповідне враження, бо залишили гру і з-під лоба насторожено глипали, дивилися начебто на нього і крізь нього та над усе уникали зустрічі з його поглядом.

До Майкла дійшло, що оте страшне слівце таки адресоване йому і що обшарпані малайці його бояться, — їх злодійський гонор пасував перед авторитетом у злочинному світі тих, які могли піти на мокру справу.

— Харріс, руки! Ну! — гаркнув наглядач.

Майкл простягнув руки, їх відразу заломили за спину і стиснули кайданками.

— На дізнання!

Логіку останніх подій Майклові важко вибудувати. Одне знав напевно, якщо його кинули за грати, значить, це комусь потрібно. В голові закрутився завчений ще на початковому курсі юриспруденції перший кодекс законів Древнього Риму, так звані «Дванадцять таблиць».

Is fecіt cuі prodest — зробив той, кому це вигідно, — зубрив напам’ять. Тепер ця сентенція крутилася на думці і мала свою логічну довершеність.

Майкл уже не сумнівався в тому, що за грати його кинув Даві, або Ероут, або обидва вкупі. Даві потрібна Марта — він її отримав, своє (браслет із знаком лева) виторгував чи виторгує і Ероут. А він став перешкодою, котрої так майстерно позбулись. Ясна річ, для цього найняли профі. Шукали приводу позбутися і знайшли — влаштували вбивство, яке повісили на нього. Безцеремонність поліцейських теж свідчила про одне: у них є козирі на руках — беззаперечні прямі докази причетності до вбивства нікого іншого, крім Майкла Харріса.

Йшли коридором, стіни якого щедро вкривали чорно-зелені плями вологості, а внизу, на стиках з підлогою, затхло цвіла пліснява.

Ні, не може він зараз сконцентруватися і зібратися з думками як личить справжньому юристові. А втім, послухавши обвинувачення, котре, безперечно, йому зараз зачитають, матиме змогу розібратися в ситуації.

Так, хлопче, зберися, не кисни, і оперуй лише фактами. Підмет (хто?), присудок (що зробив?), обставини (з якою метою?). А на які питання ти знаєш відповідь? Інкримінування: Харріс вбив (бо називають вбивцею), кого — зараз стане відомо, з якою метою — теж скажуть. А як ти доведеш свою єдино правильну версію, що усе підлаштоване, аби забрати від тебе Марту НАЗАВЖДИ. Винуватець Даві стає не перше місце, а Ероут? О, його аж ніяк не слід скидати з терезів… І тепер Марта одна опинилася серед двох ворогів!

Господи, дай їй силу вберегти нашу дитину…

Його впхнули у маленьку кімнату з одним столом і двома намертво пригвинченими до підлоги табуретками.

За столом уже чекала молода малайка, зовсім дівчисько, і Майкл сподівався не помилитися, якби запитав, чи це, часом, не перша її адвокатська справа.

— Я ваш адвокат, Нурен Гадженг.

Майкл спромігся витиснути банальне «привіт». Знав, що за звиклою офіційною церемонією адвокат запросить його присісти на добряче сточений комашнею давно нефарбований табурет, і коли під вагою його тіла заячать розхитані ніжки, сприйме їх музику за увертюру і тільки тоді почне читати обвинувачення.

— Сідайте, — почув тремтливе звертання. Сумно посміхнувся: не помилився, — у адвоката дебют.

Майкл сів, вона ж продовжувала стояти. Натягла на носа величезні окуляри, за якими виразніше стало видно перелякані від напруження очі, і почала читати обвинувачення.

Приамбула, довга і незрозуміла, складена цілком у дусі бюрократичного апломбу судочинства — довго ходити думками навколо суті справи.

Говори швидше, — кричали думки. Майкл чув кожен удар серця, який з новим реченням ставав сильнішим і сильнішим. 

— знайдено труп громадянина королівства Нідерланди Теодора Ероута з ознакою насильницької смерті.

— Що? — зіскочив з місця Майкл. — Вбито Ероута?

Перелякані очі адвоката стали ще більшими. Дівчина шарпнулася назад. У горлі завібрував крик на допомогу, та Майкл сів на місце, низько опустив голову та обхопив її руками. Тільки тоді Нурен Гадженг полегшено зітхнула та продовжила декламувати:

— Прямі речові докази, знайдені на місці злочину, підтверджують причетність до вбивства Майкла Харріса.

— Стривайте, це все спеціально під лаштовано!

— Ви ще скажіть, що не знаєте Теодора Ероута!

— Знаю, але я його не вбивав!

— Тоді поясніть, будь ласка, звідки біля тіла Теодора Ероута взявся ваш пояс-гаманець? У ньому лежить квитанція на отримання грошового переказу. Отримували гроші?

— Так.

— Скільки?

— П’ятсот австралійських доларів.

— Правильно. Кілька австралійських банкнот так і лежать у гаманці. До того ж, пояс розірвано і один кінець був у руці Ероута. Він, очевидно, встиг вас ухопити за нього, але ви вирвалися і втекли, таким чином залишивши беззаперечний доказ у руках покійного.

— Цей пояс зник у мене тиждень тому!

— Ви про це зробили заяву у поліцію?

— Адвокате, це смішно. Це ж дрібничка.

— А що ви скажете про металевий гудзик з вашої сорочки з написом «EDEN», теж знайдений на місці злочину? До речі, я бачу, ви зараз у сорочці з такими ж гудзиками.

Майкл глянув на сорочку, накинуту поверх штанів. Внизу останнього гудзика таки бракувало.

— Траєкторія польоту гудзика співпадає з місцем, де стояв злочинець, — сипала беззаперечними доказами адвокат. — Бо ви підкралися ззаду до Ероута і скрутили йому карк, коли він сидів і не сподівався, що хтось зайде до кімнати. Крім того, вас бачили у готелі, де ви скоїли цей жахливий злочин.

Склавши папери в папку, адвокат нарешті сіла і відклала документи вбік.

— Ну, то як я буду вас захищати? Краще зізнайтеся відразу — така моя порада. Але, згідно законів нашої провінції, ви можете звернутися до свого посольства за допомогою. Тільки судитимуть вас за індонезійськими законами, а до умисного вбивства європейця у нас досить суворо ставляться.

— Is fecіt cuі prodest — глухо вирвалося у Майкла.

— Звідки вам відомі ці слова?

— Я, знаєте, теж юрист.

Дівчині стало незручно, вона зрозуміла, що допустилася помилки, не зібравши досьє на підозрюваного. Але ж справа видавалася такою легкою і зрозумілою під лавиною прямих доказів. Крім того, сподівалася, що підозрюваний відразу відмовиться від її послуг і зажадає адвоката із своєї країни.

— Тим більше, повинні розуміти, — зашарілася, — до суду будуть представлені беззаперечні докази проти вас. Шкода, колего, але вас чекає…

Уникала слова смерть, хоча своїм поглядом в нікуди ще більше підкреслювала фатальну приреченість Харріса.

— І скажіть мені, що ви мали на увазі, сказавши з давньоримського кодексу?

— Тільки те, що сказав. Я не вбивав Ероута, хоча він був першокласним паскудою. А зробив той, кому це вигідно. Додам, зробив найманими руками, не своїми, за гроші… Тут працював профі.

— Боюся, що ми не зможемо це довести, колего.

— Адвокат вийшла з-за столу. — Суд присяжних вважатиме достатніми пред’явлені докази. У нас, знаєте, вироки виносяться швидко…

…Назад повертався з єдиним бажанням вмоститися на циновці і добре поміркувати над висунутим звинуваченням. Йшов до камери і відчував, як плечі вгинаються під вагою беззаперечних доказів, які вже наперед винесли вирок: смерть за смерть.

Його вели до одиночної камери. Так робили з усіма, котрих тримали до суду за вмисне убивство. Пройшли повз темно-зелені плями вологості і плісняву біля підлоги, далі сходами вниз, — занурився у затхле царство плісняви. Звідкись у мозку з’явилася думка, що його уже ховають живцем, поволі, по-маленьку понакладають на груди отих чорно-зелених слизьких і вочевидь мертвих на дотик плям. Через це він врешті-решт перестане дихати…

Повернули праворуч і знову йшли довгим коридором. Іноді вдавалося крізь задушливий сморід зробити вдих, але зібратися з думками ніяк не міг, — вони не пристосовувалися до замкнутого смердючого простору, бридливо відскакували од стін і губились, губились…

Він спробує хоча б зберегти контроль над часом і не позбутися про нього уяви. Йому так потрібно зараз бачити, відчувати ДЕНЬ, з годинами, хвилинами, секундами. Чи встигне все до завтра обміркувати?

Дійшли до кінця коридора. Відразу за поворотом знову кілька сходинок вниз і вже там, крізь відчинені грати камери-одиночки, на підлозі побачив тонке лезо сонячного світла. Воно лежало і чекало, щоб Майкл скористався ним. Це ж зброя! Ні на що більше не звертав уваги. Він зримо відчував отой такий живий ДЕНЬ!

День ішов з маленького загратованого хрест-навхрест віконця під самою стелею, — матеріалізований своєю сутністю, і це для Майкла зараз ставало найважливішим. Ступив на лезо спектрального лиття сонячної нитки і насолоджувався — в його жилах потекла кров, набираючи потрібної для розумових умозаключень швидкості. Боявся ступити кроком вбік, бо там арештанська камера, а він не вміє думати по-тюремному, сидячи у кам’яному затхлому мішку.

Отож, кров уже сигналила в мозок і конкретно розставляла усе по своїх місцях. Що найбільше вразило? Тільки-но подумав, як почув відлуння власних кроків, коли йшов затхлим коридором, схожим на домовину. Воно таке голосне, навіть можна розібрати, що вторила луна за кожним кроком. Гнилим духом відлунювало з тюремного коридора:

Вбив… — один крок, правою.

…ця-Я-Я! — другий, лівою.

З-під ніг вистрілювали чіткі, безапеляційні звинувачення, що віддають мертвеччиною…

Це твій головний факт!

Його відразу знудило. Ледве встиг відвернути від сонця обличчя (не хотів бруднити сонячну нитку) і тому довелося ступити в темряву. Очі не змогли впоратися з такою навальною зміною артеріального тиску, він виблював просто на підлогу.

У кутку розгледів заяложену циновку. Не реагував на те, що з-під неї кинулися таргани до блювотної каші, скрутив один кінець валиком і ліг. Перед очима усе закрутилося і стало так холодно, що його почало дрібно трусити.

Стогнав… Тремтів і стогнав, остаточно позбавлений можливості сконцентруватися. Реальність дня викинула свій фортель, але це був стовідсотковий вирок. Бути розважливим і логічним не виходило, ніяк.

Вбив… — один крок, правою.

…ця-Я-Я! — другий, лівою.

Спав-не спав, не знає, не відчуває і тому не пам’ятає, тільки тримається за сонячну нитку поглядом.

Збирайся, Майкле, думай! — прорвалося з сонячної орбіти. Змусив себе підтягти циновку ближче до світла. І, найважливіше, коктейль у мозку на цей раз випустив таку ж сонячну ниточку думки: усе це безглуздя — отой гудзик і гаманець. Він же не вбивав!

Чия це позиція, така емоційна і бездоказова?

Моя, Майкле…

А де ж судження його, пана Харріса, юриста і знавця кримінального кодексу?

Давай, любий, починай…

…назавтра я повинен мати конкретну пропозицію адвокату. Вибір невеликий. Є можливість зв’язатися з австралійським посольством і запросити його представника. Що це дасть? Гадаю, нічого. Чому? Бо, по-перше, чиновника ознайомлять з прямими доказами і доведеться руками розвести, в кращому випадку йому порадять триматись. І тут постає ще одне запитання. Співчутливий працівник посольства, у кращому випадку австралійський адвокат, може запитати, чому він це зробив.

Чорт забирай ті сфальсифіковані докази, я ж знаю, хто зіграв зі мною такий жарт. Значить, завтра треба все розповісти адвокату. І про Марту, і про браслет… Як прийде адвокат, попрошу її зв’язатися з Маасом. Хенрик обов’язково приїде. Мені дозволять з ним побачення. Він допоможе знайти мого рятівника, мого єдиного свідка… А якщо Марта не знайдеться, тоді я стовідсотково стану трупом.

Сонячна нитка відірвалася від підлоги і врешті-решт зникла за гратами. День повернув на ніч.

Назавтра Нурен Гадженг не прийшла, післязавтра теж. Майкл втратив орієнтацію у часі, день злився з ніччю, час лякав своїм чорно-сірим тлом…

4.

Теодора Ероута ховали у родинному склепі на цвинтарі голландської столиці. Тіло у цинковій труні доставили літаком додому і відчинити запаяну домовину не дозволили. Лишили тільки скляне віконце там, де було обличчя. Але й цього виявилося досить для старого Ероута, щоб колись хвацько розпростані плечі опустилися. Тепер вони нагадували втомлені крила відліталого своє шуліки.

Тиждень тому він востаннє розмовляв з Тедом і ті телефонні натяки закарбували у пам’яті три слова, котрі син вимовив замість вітання відразу, як тільки підніс слухавку.

Тусуклаїнг, «Бойд банк», браслет — ключ…

О, як багато важили ці слова!

Вбивство сина таки добре підточило Джо. Тепер кожної безсонної ночі розмірковував над таким фатальним для сина збігом обставин і переконався, — мусить сам їхати в Індонезію і завершити справу, у якій немає невідомих складових. Тільки тоді стало трохи легше, хоча плечі вже не піднімалися. Та він цього і не помічав…

З пам’яттю теж щось сталося. Раніше на багато речей дивився крізь пальці а то й просто забував. Тепер минуле, його перебування в Індонезії вибухали яскраво, до найдрібніших подробиць.

Старий Джо розклав на весь стіл мапу Індонезії і крізь лупу на величезному тілі Суматри знайшов Тусуклаїнг. Це далося без особливого клопоту, він пам’ятав, де воював…

…Гелікоптер із розпізнавальними знаками нідерландських повітряних сил довго кружляв над вкритим непрохідним тропічним лісом плоскогір’ям Батак, утвореним могутніми вулканічними туфами, які через бурхливі підземні виверження врешті-решт перекрили древні скалисті породи. Гірські ланцюги хребта Барисан, що простяглися з північного заходу на південний схід Суматри, обрамляли проскогір’я, а західні його відроги навісними урвищами бовваніли над берегами. Хіба тут знайдеш місце для посадки гелікоптера?

На воду кидали надувні шлюпки і по канатній драбинці спускались один за одним. Завдання тотального винищення туземців трималося у секреті і мало хто знав, куди з бази відлітав їх загін.

Навколо стояла дивна тиша. Хвилі теж оніміли, підкорялися безмовному застереженню природи, котра відмежовувала усе живе від них за допомогою застиглого виверження вулканічних скель. Сиділи нишком у шлюпках, вишукували найменшу щілину у суцільній стіні прибережної застиглої лави.

Ущелину, вузьку, довгасту, схожу на зблиск кріса, таки вдалося помітити і лише тоді на розвідку висадився десант. Серед шести найманців лейтенант послав і Доулда. Вони довго не барилися. Коли повернулися, горланили на все горло, що знайшли якусь стежку. А оскільки була стежка, значить, вона мала кудись привести.

Моторошною луною повертався регіт з ущелини, кишки від жаху прилипали до хребта, — саме через цю сховану від людського ока тріщину в осадових породах вела невидима нитка у внутрішні райони області батаків.

Ейфорія пройшла, коли загін опинився серед суцільного нагромадження скель. Ніхто ані пискнув, чалапали з автоматами напоготові, спинами витираючи виступи навісних скель. Ступали в темному загазованому тунелі слід у слід, де крок вправо чи вліво від лейтенанта міг коштувати життя. Досі не второпає, по чому йшли; іноді думав, що по лезу вузького хребта, а подеколи — по виступах вулканічного конусного намулення. Хто прокладав невидимі стежі у цих непрохідних землях? Невже сама природа допомагала туземцям, і тільки вони володіли правом виходу до океану?

Найменший порух камінчика, що зривався з-під ніг і падав на дно урвища, змушував пальці прикипати до пускового курка і мертво заклякати. Кров стугоніла у скронях і сама рахувала секунди падіння. Кожного разу їх було не менше десяти.

Каркаючий лемент невидимого птаства наповнював жили льодом, розповіді про місцевих канібалів поставали найжахливішими картинами. До хрусту у шиї зводилися догори голови — а раптом там, над навислою скелею, заховався із отруйною стрілою якийсь туземець. При таких умовах їм не треба було багато сил, щоб поховати увесь загін найманців у тому кам’яному мішку.

Важко дихалося у суцільній вологості, сорочки від поту прилипали до тіла. А вони піднімалися все вище й вище. Навколо стали проглядатися конуси потухлих вулканів.

Невдовзі загін вийшов із кам’яного полону і опинився біля стіни незнаного тропічного лісу. Тут зробили перший привал. Потім — суцільне зелене місиво. І тільки на третій день лейтенант ледве повернув спраглим язиком, звіривши по компасу маршрут.

— Скоро підійдемо до озера Тоба.

Ще й зараз Джо пам’ятає, як на розпашіле спекою обличчя дмухнуло прохолодою — вони нарешті вийшли на берег Тоба, де і розкинулося невелике рибальське селище. Як потім виявилось, його нещодавно покинули, — усі подалися на захід, у непрохідні джунглі. Утекли просто з-під носа.

Неподалік у загорожі квінькала свиня і це викликало пожвавлення у передчутті смачного обіду. Тоді саме Гренд Доулд визвався приготувати свіжину. Лейтенант все ж таки дав йому на допомогу ще одного хлопця, бо льоха виявилася занадто великою, як на одного доходягу Доулда, худого і невисокого. «Дивися, щоб тебе свиня не з’їла», — пожартував лейтенант, натякаючи на найстрашніше тут явище канібалізм, яке постійно було у кожного найманця на вустах. На те Доулд вкрився червоними плямами, але сперечатися із старшим по званню не посмів, закусив губу, тільки потім усі чули, як пролунав один-єдиний постріл і квінькання різко обірвалося.

Джо разом з трьома із загону обійшов благенькі халупки, що тяглися у два ряди вглиб джунглів. Це були каркасні на дерев’яних палях прямокутні хатки. Колоди стирчали з землі на півтора метри, на них стояла масивна платформа, і вже потім йшов каркас. Стіни з дощок або циновок похилені назовні, низькі, не вищі за півтора метри, на третину їх покривав навислий дашок, — крутий, двосхилий, під товстим шаром інджука (пальмового волосся). Дещо вгнутий гребінь сильно подавався вперед, утворюючи щось на зразок навісу. Під ним біля кожної халупки стояли пустотілі колоди, в яких товкли рис.

З фасаду не було видно жодного отвору або вікна. Лише на задніх стінах Джо помітив невеликі прорізи. Деякі хатини мали на стінах і фронтонах різьбу та малюнки. Траплялися стилізовані зображення людей, левів, ящірок, плетених з чорного інджукового шнурка.

Вони прострілювали кожну халупку, від платформи до крутих дахів, — мало хто міг причаїтися за рогом і випустити стрілу з отруйним наконечником. Тоді б навіть не почули зойку. Однак цікавість перемогла, — Джо вирішив зазирнути в уже прострелену хатину.

Під платформою побачив отвір у підлозі, до якого вела плетена драбинка. Піднявся і опинився у незатишному темному приміщенні, стіни і балки якого вкривав товстий шар кіптяви. Суцільної стелі хата не мала, лише в окремих місцях на поперечних балках лежали бамбукові жердини. Кімнати відмежовувалися циновками.

Фотографії надані Посольством Республіки Індонезія в Україні.

На втрамбованій глиною, піском і золою підлозі у різних кутах стояло три кухонні вогнища, в кожному з яких лежало по три камені. Вони і служили підставкою для посуду. На каменях стояли білі, із слабо випаленої глини жбани з плескатим дном, чечевицеподібним тілом та вузькою горловиною. На кожному — багатий глибокий орнамент.

Джо сипнув на долоню з невеличкого жбанка, нюхнув — це виявилися зернятка чорного перцю. А у другому, ще меншому, знайшов корицю. Це були б чудові спеції для свинини, яку вже готував на березі Гренд Доулд. Так, саме про це тоді подумав Джо…

М’ясо смажилося на багатті. А поруч Доулд складав у білу знайдену в якійсь халупці тканину густо посипані сіллю і товченим перцем, що приніс Джо, шматки рожевого сала. Лейтенант вихваляв майстерність Доулда, бо й справді свинна туша була розроблена з неабияким вмінням. Їм, голодним і наляканим, запах смаженини нагадав домівку і усі наввипередки вихваляли розпашілого Гренда. Тоді НІХТО навіть не подумав про те, що плем’я туземців тримало на обійстях свиней, що властиве тільки християнам. Вони були молоді, і їх так мало тоді цікавили конфесійні проблеми.

…Знову петляли непрохідними заростями тропічного лісу, йшли один за одним ледве вловимою серед густого різнотрав’я стежкою.

Ніколи більше Джо Ероут не погоджувався, коли говорили, що джунглі мовчать. Е, ні, це казочка для сопливих. Він переконався на власній шкурі, що у тропічних непрохідних хащах душа і тіло кожного зайди оголяється безмежно. Його більше не захищає ні щит освіти, ні лати самовпевненості, ні шолом зверхності. Все це безжалісно здирається разом з сорочкою, якщо можна сказати так про залишені лахміття, які вдалося зняти з колючок. Жорстокий опір лісу не поширюється тільки на тих, хто тут вдома. А вони були непрошеними…

Важко долався кожен метр. Вологе повітря давило, чіплялося за плечі, відбирало здатність тверезо міркувати. Розпечений мозок хотів одного — аби, до чортової матері, усе це закінчилося, аби швидше вистріляти до останньої кулі. Очі застилав червоний морок, руки аж судомило від бажання випустити автоматну чергу по дикунах, котрих треба ще знайти. Кількагодинний марш-кидок доводив до нестями.

І коли їх загін, нарешті, вперся у земляний вал, вдвічі вищий за зріст людини, і став перед важкою хвірткою, за якою через вузький прохід-коридор можна було трапити до селища туземців, ніхто вже не реагував ні на що. Аби швидше…

Висадили гранатою хвіртку і кинулися поливати вогнем усе, що рухалося, вискакувало з ветхих халупок, обшитих циновками. Навіть крізь вогонь пробивалося шипіння: швидше, ш-ш-вид-ше-ШЕ!

…Старий Джо Ероут відкинувся на спинку крісла так різко, що воно жалібно заскавуліло, тоненько, майже по-дитячому. Правицею потер груди — печуть і чують, що то не крісло скрипить, — так плакали там, у джунглях, діти і жінки.

Джо заплющив очі. Він розповів синові, як побачив тоді у храмі Доулда з браслетом. А тепер чітко, наче не минуло з тих пір майже п’ятдесят років, бачить те, що не розповів, бо не надав цьому значення.

Вони знищили, спалили рід християн-батаків. УБИЛИ ЄДИНОВІРЦІВ!

…Джо ногами, взутими у добротні шкіряні черевики, прокладав дорогу в глибину храму, туди, де стояв спиною до нього Доулд. Доводилося відпихати легкі тіла, пошматовані кулями. Ступав по такій же червоній, як індонезійська земля, підлозі, липкій і слизькій од крові. Тіла розстріляних християн лежали скрізь і заважали Ероуту швидше дістатися Доулда.

Батаки знали — їх прийшли знищити. Тому зібралися у церкві Господній, бо за християнським звичаєм звідти найшвидше можна було вознестися на небо. І з молитвою до Матері Божої зустріли смерть. Душі їхні ще витали під голим, позбавленим усіляких прикрас, склепінням, яке увінчувалося одним потемнілим від часу великим дерев’яним хрестом. Вони лежали і дивилися на хрест відкритими мертвими очима… у вічній молитві…

(Саме тоді Джо задер голову і побачив, куди дивилися засклені очі убитих).

Джо Ероут хапнув повітря — далі він розповів синові усе, як було, до появи великої червоної бульбашки на губах конаючого раджі марга. Тоді ще почув тріск спаленого дерева і встиг припідняти голову — його накрило вогнем палаючого хреста.

…Чи сказав він своєму хлопчикові, що на нього тоді впав палаючий хрест? Не пам’ятає…

Потім, у шпиталі, місцеві перекладачі розповіли, що у тоба-батаків сильно розвинутий тотемізм^[19]. Очевидно, лева із вишкіреною пащекою, що прикрашав скіпетр раджі, вважали родоначальником їхнього марга.

Про значення лева на браслеті старий Ероут збирався розповісти синові, як тільки він потелефонує. Однак замість дзвінка прийшла домовина з тілом Теда.

…Яку годину поспіль сидить старий Джо, згорбатілий, з головою, втягнутою в опущені плечі, і відчуває, як на нього падає вогненний хрест по-о-овіль-но-о-о, пригинаючи пекучим диханням додолу. Підвести голову несила, — лише мертві можуть спокійно дивитися на тамте падіння. І куди б не відсовувався, не відходив Ероут, скрізь його давить ниць, пече вогнем у грудях.

Давно лежить перед ним лист з Танджунау від адвоката Нурен Гадженг. Він прочитав його, але відклав. Не може зв’язати воєдино останні слова сина Тусуклаїнг, «Бойд банк», браслет — ключ… з домаганнями адвоката. Хіба що…

Якщо Господові треба отримати його сповідь у такій формі, як пропонує зробити це адвокат, він нічого не матиме проти. Навпаки, лише тоді зможе все добре обміркувати і навіть отримати чималий зиск на своєму свідченні. Приміром, чітко зорієнтуватися в ситуації навколо браслета.

А хто осудить старого батька, що свідчитиме в суді і наполягатиме на найретельнішому дізнанні вбивці? Навпаки, це звучало б дуже благородно в очах спільноти.

Джо відкинув лупу. Викликав секретарку і продиктував телеграму на прізвище Нурен Гадженг, адвоката захисту з Танджунау, із згодою давати свідчення.

5.

Мануса квоктала навколо Марти, поправляла подушки, підтикала легкі ковдри, — у внутрішніх кімнатах все ж відчувалася прохолода. Архітектори завжди враховували місцеві кліматичні умови і садовили будинки так, що прямі промені сонця практично не потрапляли досередини.

— Хіба таке можебути, Манусо? — ледве повертала язиком Марта. — Навколо спека, а мене всю теліпає.

Служниця повела носом. Її щораз більше дивувала ця чужоземка, котру так палко прагне Ель Даві, а вона, дурне дівчисько, нехтує його щедротами.

— Один Аллах знає, що з тобою коїться! — просопіла Мануса. Вона никала по кімнаті, переставляла щось з одного місця на друге і, було видно, не мала до чого вчепитися.

Марта здебільшого відмовчувалась і не продовжувала розмову. Лишень крутила браслет на руці, перебирала кожен різьблений завиток, подумки через такого посередника спілкувалася з Майклом. Могла так сидіти годинами.

У Мануси терпець увірвався: і як можна мордувати її господаря, таку велику і сильну людину? Щоразу від цієї неприступної українки Даві повертається блідим і знервованим. Спробувала б котрась з їхніх жінок підвищити голос на свого чоловіка — засіче канчуками, а Марта, Аллах свідок, наче й спокійно щось таке скаже, що Ель Даві скаженіє і йде геть.

— Ашик!^[20] — зітхала Мануса і її сопіння осуджувало українку.

— Манусо! — покликала Марта.

— А що тобі?

— Скажи, ти дітей маєш?

— Аякже… — Десь з-під землі видобулось і Мануса зашморгала носом.

Вона виносила і народила трьох дочок, але не дочекалася весілля жодної. Піски забрали її дітей ще малими, хоча як не просила батька Ель Даві позичити хоча б на ліки. Не дав, бо просила для дівчаток. Так і сказав: на хлопців дам, а на дочок — ні, кому вони потрібні? Протягом трьох чорних років усі її донечки пішли в могилу.

Залишилися одні верблюди, котрі дали за нею в посаг. Однак народити більше не змогла і чоловік взяв другу жінку, за неї він отримав ще більше верблюдів.

З тих пір пісок пустелі перетворився для Мануси на попіл. Жінка прокляла пустелю, прокляла власне життя… І тільки тоді батько Ель Даві змилостивився і забрав у служниці, — німу, з випраними очима, із засипаною піском душею. Зараз має непоганий шматок перепічки і досхочу води. Серця лиш не відчуває, заніміло, заховалося під барханами. Зберігся відтоді лише переляк в очах.

— Розкажи, — просить Марта. — Сядь біля мене і розкажи про своїх дітей.

Нехай Мануса не вчена, не вміє читати-писати, зате вона відчуває — щось коїться з дівчиною. І таке непросте оте питання, ох, непросте. Діти просто так молоду жінку не цікавлять, хіба що вона…

Мануса підійшла до ліжка, присіла на краєчок.

— Розкажи, розкажи мені, Манусо, чи важко дати раду з малими дітьми?

Мануса мовчала, випускала повітря через ніс, бо здогадалася, що має на увазі молода жінка.

— Кепські твої справи, дівчино, — захиталася усім тілом. — Ти носиш під серцем дитину…

На очі Марти набігли сльози. Хіба вона може ховатися з цим? Нехай ще місяців два, три. А потім, як?

— Даві забрав мене від батька моєї дитини, забрав, вкрав. — Марта ковтала сльози, нервово схлипуючи. — І я не знаю, що з моїм Майклом. Його чомусь забрала поліція. Господи, скільки зла кругом, брехні, підступності! Боюся, щоб з дитиною щось не сталося. Манусо, чому у мене всередині все болить?

Марта вчепилась у широку Манусину долонь обома руками.

— Благаю тебе, не кажи про це Даві. Він все зробить, щоб забрати мою дитину. Він помститься, бо я не люблю його, не люблю… Навчи, що робити, аби зберегти дитину. Допоможи…

Дівчина поклала голову на Манусині руки, цілувала їх, шепотіла щось незрозумілою мовою. Служниця заклякла на місці, — з-під піску продерлася стебелина її душі і знову заголосила разом з дівчиною… за своїми дітьми. Усе, що пережила, виходить, складалося рубець до рубця і просилося назовні, через великі очі, перелякані, бо дивляться усередину її і бачать, що там, на самому дні жінки зарубцювалося єдиним бажанням і засипалося піском прожитого.

Мануса поклала руку на голову дівчини, поволі провела по білявому волоссю. А Марта притихла, пригорнулася до старої жінки.

— Який у тебе термін?

— Майже місяць…

— Заспокойся, я щось вигадаю. Ти, головне, не нервуйся.

Стеблина проростала усередині і заповнювала усю жінку нерозкритим бажанням. Мануса уже не ниділа над Мартою одиноким недопалком свічки. Тепер це була справжня скеля, з вулканічним клекотом.

Те, що збиралася сказати Марті, видалося б на перший погляд вбивчим. Однак іншого рятунку не бачила. Знала норов батька Даві, тому випустила відразу лавину:

— Ти повинна переспати з Ель Даві!

— Що? Що? Ти божевільна! Відьма! — закричала Марта. — Я до тебе, як до матері, а ти…

Гаряча Манусина долонь затулила їй рота.

— Мовчи і думай. Чим швидше зробиш це, тим краще буде і для тебе, і для твоєї дитини.

Марта перестала пручатися. Дивилася на жінку широко розплющеними очима.

— …я не зможу!

— Зможеш! — відлупала шматок захололої магми Мануса. — А через два тижні сповістимо, що наш володар тебе ощасливив. А інакше — викинеш. Не дарма у тебе все болить усередині, недобрий то знак.

— …не зможу, не зможу, — безтямно повторювала Марта.

— Принесу тобі дещо, — зовсім тихо сопіла Мануса. — Понюхаєш тільки…

Дівчина лишень стебелиною гойдалася зі сторони в сторону.

— Лежи, не вставай. А як прийде Даві, скажи, що хочеш з ним повечеряти. Не прийде — підеш сама!

Жінку мало за що люблять, але на війні віддають перевагу верблюдицям, — кажуть тут. Мануса виросла з такою сентенцією. І якщо вже її виміняли на іншу, за яку дали більше верблюдів, то залишилася ще й друга половина з того, що говорять. Мануса збагнула, що врешті-решт прийшла черга перейти і цю половину.

І це буде її війна…

Ніколи ще хода старшої жінки не була такою легкою, ніколи ще не дивилися очі так прямо, ніколи не йшла так впевнено. Вислизнула з будинку і попрямувала у протилежний від центральної частини міста квартал. Прихопила з собою гаманець і міцно стискала усі свої заощадження під щедрими складками покривала. Тут жінки відкривають обличчя на свято Муссен і лише тоді можуть вийти з гарему. Тільки для Мануси це байка, бо в гаремі вона ніколи не була, як, зрештою, і на війні. Зате вона, як верблюдиця, тягла усе своє паскудне життя, яке так і не визирнуло з-під піску пустелі, не напоїло її душу і серце щастям. Але вона знає таке місце, де можна купити ого-го яку сильну зброю. Це білий порошок, який піднімає настрій, бадьорить, од нього забуваються усі біди. На деякий час, звичайно…

Даві не прийшов. Задля годиться, почекали день-два, а потім Марта почала збиратися. Після того, як через соломинку потягла білий порошок, відчувала у собі прилив надлюдської енергії, такого хорошого настрою, що хотілося обійняти і розцілувати усіх і вся. Фурією літала по кімнаті, жартувала з Манусою, сміялася від кожного її слова.

Мануса неспокійно спостерігала за дівчиною.

— Ти думаєш, Даві дурненький ашик?

— Мені байдуже!

…Даві щось колупав виделкою в тарілці. А, може, це і не Даві. Глянула в дзеркало і наштрикнулася на голки власних звужених зіниць. Але такого не може бути, бо навколо стільки сонця! З неба просто ллється до кімнати блакитна прохолода, під нею так легко дихається…

— Я теж хочу їсти, — підступила ближче. — Що це ти їсиш таке?

Зупинилася біля столу і висмикнула просто з тарілки листок якоїсь зелені.

— Слухай, давай щось вип’ємо, а то мені ота зелень поперек горла стоїть.

— Що тобі налити? — підвівся з-за столу Даві. Запопадливий служка метнувся до бару. Але Даві помахом руки випровадив його геть. — Що ти любиш?

Колючі зіниці підвелися на чорнявого красеня, котрий так нагадує одного знайомого, добрячого негідника. Треба буде сказати, на кого цей гречний молодик схожий. Матко Боска, цо за бон тон! — проспівала невідомо десь-колись почуте.

— Трохи шампанського.

Марта підійшла до вікна і поставила келих на підвіконня.

— Посади мене сюди.

Тут, за величезними незаскленими вікнами шаруділи лапаті пальми. Про що вони гомонять?

Даві легко підняв дівчину і посадовив на підвіконня біля келиха.

— Дозволь і мені спочатку щось налити, — почула вишкіл справжньої інтелігентної людини.

…цо за бон тон, цо за бон тон…

— А що ти п’єш?

— Коньяк.

— Дай, я покуштую, — підвела руку Даві з келишком до рота. — Міцний! Давай тут посидимо і поговоримо, куди нас доля закинула. — А ти знаєш, що таке Катар?

— Якщо тебе це цікавить… — Даві не зводив очей з Марти, відверто милувався нею, вдихав аромат такого близького її тіла.

…очі втупились у пальми. Про те, що вони вміють говорити, вона знає, тільки забула, звідки. А от де той, кого б так хотілося заколоти голками зіниць? Куди він зник? Ах, щось цікаве розповідає її співбесідник…

— …у перекладі з арабської Катар — дощова краплина. Та як сказано в місцевій романтичній легенді, із незліченних краплин дощу, котрі впали в море, декілька обов’язково перетворюються у чудові перлини…

— О, як це цікаво! А знаєш, у нас у Львові так часто йдуть дощі…

— А у нас жартують: можна прожити життя, зістарітись, а під дощем жодного разу і не змокнути.

— І ти ніколи не мокнув під зливою?

— Ні.

— Зараз організуємо! — зіскочила з підвіконня Марта.

Вона допила келих і пожбурила ним туди, де торохкотять ні про що оті дурні пальми. Десь там зник її ворог…

— Пішли!

— Куди?

— До мене!

…так хочеться подобатися цьому милому чоловікові, такому уважному, гречному, спокійному…

— І поскидаємо взуття… будемо бігати швидко-швидко, як у нас, коли немає де заховатися від дощу. О! Ми будемо бігати по калюжах!

Даві на хвилину затримався біля бюро. Марта не бачила, що він узяв звідти і заховав до кишені. Скинула легкі босоніжки, блимнула перед Даві босими п’ятками і понеслась галасуючи: «Іди, іди, дощику…»

Першою влетіла у простору душеву кімнату у відведених їй апартаментах і повернула кран. З-під стелі урізнобіч щедро потяглися пронизуючі струмені. Вода обліплювала дівочий стан, вмить перетворила легку сукню на прозору пелену.

Дівчина танцювала під рясним дощем і запрошувала до танцю…

Хто там стоїть за дощовою завісою? Якийсь високий, спокійний і такий цікавий чоловік. Ах, це її співбесідник. Чого ж не йде до неї? Разом буде так весело!

Даві розгубився, — такого він ще не бачив, не знав і ніколи не мав. Але, як прагнув саме такого, незвіданого, вільного, відвертого і хмільного.

— І ти ніколи не танцював віденський вальс під дощем? — тягла за руку під воду і вже кружляла з ним, наспівуючи мелодію Штрауса.

— Ой! — зупинилася і хитро примружила очі, — Поглянь, по твоєму обличчю котяться перлини! Ось одна (спіймала на кошлатих грудях вустами дощову краплину), ось друга…

…десь уже бачила ці золоті ланцюжки. Скільки їх? Чому вважає, що їх повинно бути більше? Розщіпнула гудзик за гудзиком на сорочці і тихо засміялася. Ось ще один товстий ланцюг з великим, у золотому мереживі рубіном.

…за пеленою львівського дощу промайнуло якесь фото… Яке це зараз має значення? Їм просто чудово удвох, обійми цього чоловіка так збуджують…

— Ти теж увінчана перлами, — прошепотів Даві, обціловуючи дівчину.

— Де, де, де?

— Поглянь, — підвів до дзеркала. — Я ж тобі казав, що краплини дощу можуть перетворюватися на справжні перла… на такому прекрасному тілі.

Не вірила очам своїм. У дзеркалі дивовижне намисто з перлів прикрасило її довгу шию.

— Ось так воно виглядає ще краще! — Даві рвонув і пожбурив геть сукню.

…ця мокра сукенка й справді не дозволяє милуватися красою перлів…

Два разки великих відбірних перлин з’єднувалися чотирма овальними з сапфіровими розсипами вставками. Марта доторкнулася до однієї, що велично розташувалася між високих дівочих грудей. Дві інші прикрашали плечі, четверта слугувала замком. А вродливий чоловік… він цілував плечі і це так доповнювало принадність перлів, вдихало тепло збудженого дихання у їх неквапливі величні рухи.

— Ось так теж буде краще! — Марта потягла урізнобіч поли чоловічої сорочки.

Як приємно засміявся він тихим сміхом, схожим на голубине воркування.

Крізь пелену дощу до неї наближалася оголена струнка і дужа чоловіча постать. Дивно, вона ніяк не може розгледіти його обличчя, хоча пробує розвести руками дощові пасма. А воно вже заховалося на її грудях. Засміялася так само тихо.

— …я ще ніколи не кохалася під дощем…

Раптове пробудження схоже на миттєвий, фатальний рух гільйотинних ножиць. Ейфорія від фантастично блакитного неба, під яким так легко і безтурботно дихалося, всепоглинаюче, безмежне збудження зникли в мить ока, як тільки клацнуло вбивче лезо і заскреготало, відсікаючи мозок з шийних хребців.

…на, маєш свою реальність…

Очі самі по собі розплющилися і відразу побачила того, за кого понесла кару гільйотиною. Поруч з нею спав її ВОРОГ!

Від жаху відкотилася на самісінький краєчок ліжка, обмоталася простирадлом. Воліла б перетворитися на кокон і перечекати. І тому нехай клацають вбивчі ножиці, а вона не рухнеться і не розплющить більше очей, поки не забереться від неї Даві.

Закусила вуста до стогону, боялася навіть дихати.

Даві теж прокинувся. Марта відчула це по дотику його вуст на шиї. Цо-цок-цок заметушилося якесь дивне холодне намисто. Знову застогнала…

Марта видалася Даві неспокійною уві сні, і він не став її будити. Лежав і милувався білявим волоссям, яке стікало крізь пальці духмяними хвилями вчорашнього дощу під звуки віденського вальсу. А спомини такі солодкі, не схожі і не зрівнянні ні з чим. Це не був один тільки секс, усіма девіаціями якого пересичений. Чувся надзвичайно багатим, бо зникли дірки у душі, крізь які видуло справжнє кохання. О, яке то безцінне багатство — кохатися з коханою жінкою! Нехай спить… Він збереже до вечора трепетний щем бажання…

Як тільки за Даві зачинилися двері, Марта дикою кішкою зіскочила з ліжка. Здерла з себе намисто і пожбурила геть холодний клубок.

— Манусо! Манусо! — кликала, хапаючи ротом повітря. — Я не витерплю більше, не можу… Дай мені ще тамтого порошку, благаю!

Мануса вже йшла з глибини кімнати з намистом перлів у руках. Поклала його біля дзеркала і прошепотіла:

— Забудь про це.

— Як? Як! — відсахнулася Марта. — Ти думаєш, я спокійно зможу існувати після того, що сталося?

— Зможеш!

— Ні, ти не смієш так говорити, Манусо, — Марта не знала, як підступити до незворушної жінки. — А, може, ти це спеціально зробила, щоб врешті-решт догодити своєму господареві?

Дзвінкий ляпас зупинив крик відчаю. Марта схопилася за палаючу щоку і німо вп’ялася повними сліз очима в стару жінку.

— Ти врятувала… — видихнула Мануса і перейшла на шепіт, просопіла в ніс, — кокаїну більше не принесу, хоч ріж.

Марта об поли вдарила. Відійшла до вікна і за звичкою стала перебирати металеву різьбу браслета. Це хоч якось приводило до тями, хоча дрож не проходила, і змушувало шукати бодай манісіньку, але тверезу думку…

Погляд блукав по кімнаті. Біля перлів, що так і лежатимуть на столику біля дзеркала до сконання віку, бо не начепить їх ніколи, побачила ручку від маленького люстерка.

Там…там…

Навшпиньки підлетіла до столика, обережно прочинила шуфляду і на дзеркальці побачила трохи білого порошку. Миттю пересипала його в пудреницю і клацнула замочком. Нехай буде він у неї, про всяк випадок. Але настрій поліпшився: тепер два тижні вона протримається…

6.

Межа між днем і ніччю, сном і буттям вислизнула з свідомості. Вдень од того, що мозок відмовлявся виносити напругу нових і нових думок, він засинав.

…а, може, то була ніч?

Прокидався серед ночі, сновигав з кутка в куток по камері та мав переконання, що то темно в його душі, тому і не видно жодного виходу.

…а, може, то був день?

Майкл боблявся у якомусь замкненому просторі, попервах не відчуваючи навіть того, що камера має чотири кути. Якось вхопився за таке нове для себе відкриття і почав обходити камеру по периметру. Іноді це виводило з замкнутого кола і змушувало заново переглядати усе, що знав, бачив, пережив. Саме тоді він вирішив вишкрібувати палички на стіні біля циновки. Ті палички — не просто його забаганка, ні, їх зростаюча кількість означала число сонячних стовпів, що вибудовувалися від загратованого вікна і підпирали двері. Може, через ту силу, з якою сонячний стовп підтримував двері, до нього ніхто не може зайти?

— На, тримай, твоя вечеря, — ставилася мищина на вузьку поличку під дверним віконцем.

Майкл звик до тюремної баланди по простій причині, бо двічі на день мав можливість просто пожувати. Іноді щелепи так старалися, що десь в мозку навіть хрумкотіло і завжди при цьому з’являлася якась нова думка. Це тішило Майкла, бо саме під час процедури тренування щелеп баландою він і відкрив для себе значення чотирьох кутів камери.

В одному куті, тому, що ліворуч від дверей, оселились його спомини про дівчат, з якими колись займався коханням.

Не так, Майкле, там ти переживаєш зносини з жінками, у яких стерлися обличчя. Вони кружляють навколо тебе, заманюють у гарячковиту нервову фантазію. Ти хочеш їх усіх…

Далі, по стіні, у другому куті живуть думки про Марту. Їх він відчуває усім серцем. Там зовсім близько до вікна, іноді вдавалося схопити ковток прохолодного повітря, яке збуджувало мозок, і вистачало здорового глузду відразу дременути назад до другого кута, ближче до думок про Марту та їхню ненароджену дитину.

Неправда, Майкле. Зізнайся, що у тамтому куті, куди завжди квапишся, хапнувши прохолодного повітря, ти живеш разом з Мартою і немовлям. Його Марта тримає на руках і ти чекаєш, коли дитя нарешті перестане квилити і засне, щоб пошепки поговорити про його майбутнє. Ви ж дійшли спільної згоди, що дитину щодня Майкл буде відвозити до школи сам. Майкл навіть знає, до якої. За кілька кварталів від будинку, де він викупив чудову квартиру на дві спальні, є невеличка, надзвичайно охайна приватна школа. Щодня, крім вихідних, рівно о восьмій ранку до неї під’їжджають сяючі машини і випускають таких же сяючих дітей. Так, це буде саме та школа, що потрібно.

І якби Майклові не припекло йти до дверей, праворуч од яких примостились умивальник і мушля, вони б з Мартою погодили б остаточно і це питання.

Однак Майкл знає, що з правого від дверей кута він ніяк не зможе повернутися назад, у його улюблений другий кут. Круглий жовтий стовп змушує ходити по колу, за годинниковою стрілкою, хоча у цьому немає ніякої потреби і жодної перспективи, — час замельдовується тільки маленькими патичками над циновкою.

Тут він змушений щоразу, як прокидається (вночі чи вдень?) хлюпати в обличчя водою. Тільки тоді лишається сам на сам із своїм приреченням смертника.

Це — найстрашніше місце камери. Тут навіть час має власний вимір, бо не реагує на патички, один з яких щойно вишкріб поруч і щоразу перераховує. Сто дев’ятнадцять! Але то все нічогісінько не значить. Тут, біля дверей, час ділиться на вчора і завтра. Вчора — це оті патички. Сто дев’ятнадцять. Завтра — це коли його поведуть на суд і він стане перед суддею та лавою присяжних. Але коли наступить оте завтра, хто зна? Він не знав.

П’ятнадцять разів його викликали на допити. Кожного разу Майкл позначав цю подію хрестиком на стіні. Їх п’ятнадцять. І весь час — одне й те ж. З ним.

Показують запаковані в поліетиленовому мішку пояс-гаманець з квитанцією на його ім’я і гудзик. Питають: це ваше?

Спочатку Харріс намагався щось пояснювати, але діставав удари гумовими палицями до втрати свідомості. Потім він уже нічого не відповідав, лише при черговому допиті просто кивав головою. Тоді його товкли палицею межи плечі і змушували говорити: так, це мої особисті речі. Тягнув тамті слова майже по складах, бо від ударів нудило і мозок відмовлявся щось інше вимовляти, окрім т-а-а-ак, це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-е-чі.

Напівживого, його знову тягли до камери і там кидали відхаркувати над раковиною нудотні удари гумової палиці.

Потім підступно залазило усередину єдине бажання — швидше податись у перший кут і забутися, віддавши своє тіло коханню з отими жінками із стертими обличчями. Вони начебто зализували тілесні рани і тим самим він діставав можливість переповзати у другий, найдальший кут, і думати про найсвятіше і найчистіше для нього — ЙОГО СІМ’Ю.

Майкл сяк-так вмився ніякою водою і, здатний ще розмірковувати, тішився правом вибору — в який кут податися. Однак двері зі стогоном відчинилися, розриваючи сонячний стовп.

— Тебе чекає адвокат, — пробурчав наглядач і пхнув Майкла у затхлий коридор. — Ворушися швидше!

Майкл звик чути під ногами вибухи, що човгають одне й теж: вбив-ця, вбив-ця. Змирився з цим і навіть перестав звертати увагу на човгання. Кожен виклик вселяв надію, що незабаром настане завтра і усе відбудеться надзвичайно просто: замість сонця перед очима постане вічна темрява…

Звиклий до того, що отримає чергову порцію тошнотворних ударів, Майкл сидів зіщулившись. Від найменшого шарудіння пригинався нижче до столу, ховав голову в плечі.

— Завтра, — уловив лише уривки із слів адвоката Нурен Гадженг, бо уже панікував над тим, що почув голосні кроки в коридорі. Завмер — зараз увійдуть сюди з палицями наглядачі, випровадять адвоката і знову почнуть його лупцювати. Хотів уже роззявити рота і почати тягти по складах: т-а-а-ак, це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-чі, як почув інше. (Кроки пройшли повз двері, слава Богу!)

— …зустрінетеся з Маасом. І ще. Я отримала телефонні рахунки Ероута. Він досить часто розмовляв з Амстердамом, із батьком. Я написала старшому Ероуту і висловила міркування про те, що батько, досить часто спілкуючись із сином, повинен мати якісь припущення про мотиви вбивства сина і, можливо, назвав би людей, з якими він спілкувався у Танджунау. Щойно отримала письмову згоду Джо Ероута свідчити на суді. Можливо, він щось проллє на цю справу. Хочете, я зачитаю його лист?

— Ні, — байдуже відповів Майкл, він навіть не глянув на папір. — Я не вірю в це.

Харріс розумів, чого старого свербить швидше довідатися, хто пришив його синочка. Думає, так вийде на слід браслета. Цікаво, чи Ероут розповідав татусеві, що мордував Марту і хотів склом відтяти руку?

— Ні! — голосніше проказав Майкл. — Я не вірю батькові Ероута.

— Але ми повинні спробувати, — заперечила адвокат. — Це у нас єдиний шанс. На жаль.

І ще потім довго у вухах чулося оте жіноче …жаль…

Безликі жінки жалібницями оточили його у камері і почали виводити слізливий хоровод:

Майкл вишкріб патичок і перерахував. Сто двадцять. На хвилину завагався: чи ставити ще один хрестик. Хвилина пройшла, може й більше, а він все ще думав над цією проблемою.

Не хитруй, Майкле, ти ж знаєш, що душевний біль мордує страшніше, ніж фізичний.

Засміявся від такого занадто тверезого і безапеляційного умозаключення і вишкріб біля патичка хрестик.

Хенрик Маас відсахнувся, побачивши Майкла.

По той бік загратованої кімнати, в яку один за одним вводили арештантів, і де стояв страшний лемент, одиноко бовваніла тінь Харріса. Крик, голосний, перенапружений, на грані нервового зриву, вчинений жіночими і чоловічими голосами, збив його з пантелику. За останні місяці Майкл звик чути тільки власний стогін, знав, як відлунює крапля падаючої води в умивальнику і довбить дірку в голові своєю монотонністю, будь-де міг прочеканити, не зважаючи на децибели, завчене на власній шкірі т-а-а-ак-це-мо-ї-осо-бис-ті-ре-чі та почути приречене човгання з-під ніг вбив-ця-я-Я. А тут ніби хтось вилив на нього помиї, і Майкл боявся ступити крок назустріч другові, перед яким не хотілося з’являтися таким брудним. Виявляється, він ще не забув про власну педантичність…

— Майкле! — утримуючи дрож в голосі, підняв руку Маас. — Я тут.

Хенрик протиснувся крізь натовп відвідувачів до стіни і там присів навпочіпки. Це виявилося єдиним можливим способом бачити один одного, хоча перед ними по вузькому коридору, одмежованому по усій довжині густою металевою сіткою, миготів туди-сюди наглядач.

Майкл став навколішки і притиснувся обличчям до сітки. Людський натовп, яскраве світло, стіна різноголосого лементу сповільнювали його реакцію. Вперше за чотири місяці він пірнув у вир людського життя, нехай трагічного, але живого, бурхливого і надзвичай емоційного. Хотів щось сказати, але саме повз них пройшов наглядач, і Майклові стало ще гірше — перед собою бачив лише миготіння холош, од яких йшов різкий запах поту. Однак наглядач подався у протилежний напрямок, звільнивши на кілька хвилин простір.

— Майкле, друже, я розмовляв з твоїм адвокатом, — швидко заговорив Маас. — Вона вірить, що тебе підставили, але не змогла зібрати жодного доказу.

— Це зробили люди Ель Даві, — блукав поглядом по обличчю Мааса та ніби нехотячи вимовляв Майкл. — І зробили це на всі сто відсотків. Мені не виплутатися. Але не про себе хочу просити.

Голос Майкла нарешті набрав живих нот і він навіть заговорив голосніше:

— Її викрав Ель Даві. Я бачив, як Марту потягли до нього в літак. Благаю, Маасе, знайдіть її і допоможіть вирватися від нього. Вона ж вагітна! Без друзів їй буде дуже важко. Прошу, не залишіть її…

Знову повз них замиготіли холоші і Майкл замовк.

— Майкле, ми тут всі приїхали: і Фатухелу, і Ліан. Тільки їх не пропустили, але завтра ми прийдемо на суд.

Лемент у кімнаті посилювався, — закінчувався час, відведений на побачення. Маас і собі змушений був перейти на крик.

— Ми не віримо у звинувачення! Ніхто не вірить! Марту ми не…

Нічого більше Майкл не почув. Мааса відтіснили. Харріс видушив з себе вдячну посмішку — у нього страшенно розболілася голова, його нудило і він бажав одного — якомога швидше дістатися камери і там вишкребти на стіні ще один хрестик. Боляче було дивитися на людський натовп, по якому сонячне світло стікало брудними патьоками і перетворювалось у липкий і гидкий на дотик сурогат.

Його він виблював, як тільки переступив поріг камери. Полегшало, коли вишкріб хрестик, найбільший з-поміж решти. Так, наче він поставив крапку у своєму житті і зробив усе від нього залежне, щоб виконати цю місію.

— А що там говорив Маас про тих, хто не вірить, що він вбив паскуду Ероута? — питав жінок, котрі весь час закривали обличчя довгими косами. Вони разом з ним знизували плечима і бідкалися:

— Йдіть геть! — відганяв оману. Їхнє пустодзвінне квиління йому більше не потрібне, бо завтра наступить ЗАВТРА. Правда, скільки годин чекати, не мав гадки. Але ЗАВТРА буде суд, після якого усе закінчиться. І його більше не будуть гамселити палицями.

Майкл уже знав, як тільки ляже не циновку — засне без сновидінь і холодного внутрішнього тремтіння.

До завтра…

О шостій ранку за ним прийшли. Значить, уже наступило ЗАВТРА, — подумав Майкл і просто запитав, котра година. У часовому вимірі ще існував ранок з годинами.

Потім у тюремній машині його повезли до будинку суду і все довкола Майкл сприймав як екскурсію, не більше. Єдиним, на що зреагував дитячим «ух, ти!», стали холодні та сильні дощові краплини, зовсім не схожі на воду з умивальника його камери. Підвів голову догори: небо затягували грозові хмари, вони готувалися до щедрої зливи.

Так він зустрівся з осінню, бо надходив листопад, самий вологий на цих широтах, хоча мусонний клімат не знижував температуру до +30 градусів по Цельсію.

Майкл не любив осені, бо насувалася пора дощів, яка підстьобувала до роботи кожного, хто влітку бив байдики у відпустках, а тепер витримував осатанілий темп накопиченого та незробленого із запалом професійного бігуна на довгі дистанції. Зголоднілі під час «мертвого» сезону за сенсаційним матеріалом репортери уже обложили телевізійними камерами все довкола, смакуючи і роздмухуючи на свій лад справу Харріса.

Перед початком судового засідання з нього зняли кайданки і відвели на лаву підсудних. Майкл сидів в оточенні озброєної охорони і відчував, що йому буде навіть цікаво послухати, що ж говоритиме про нього сторона-обвинувач. Це ж увесь переповнений зал слухатиме і співчутливо зітхатиме, коли читатимуть обвинувачувальний акт. І ні в кого не залишиться і краплини (отієї, що падала півгодини тому з неба) сумніву в тому, що він — вбивця громадянина королівства Нідерланди. Скільки б не дощило…

Свій вирок він уже прочитав, розгледівши присяжних, що сиділи навпроти. Їхні обличчя видавалися настільки однаковими, що стали схожими на велетенську маску трагіка, котра спочатку викарячила очі на Харріса, а потім, вжившись у образ тих, хто вершить правосуддя, скривила кутики вуст донизу і упокоїлась у правомірності трагізму та приреченості.

Незатишно почувався у залі суду і представник австралійського посольства.

Натовп вирував презирством до Харріса. І лише обличчя Мааса, Фатухелу та Ліана світилися полохливо і насторожено до всього, що мало тут відбутися. Потім безліч разів Майкл повертався до друзів і втішався, що серед суцільної маси таврування бачив співчутливі погляди.

Зачитали обвинувачувальний акт і відразу стало видно, що слухання справи Харріса завершиться швидко, як і попереджала Нурен Гадженг.

Викликáли свідків. Усі знали, що Харріс і Ероут летіли у червні чартерним рейсом до Джакарти і їхній літак зазнав аварії. Банківський працівник дав свідчення, що на ім’я Ероута у Танджунау прийшла з Амстердама значна сума грошей. Це слугувало правдоподібним мотивом ретельно спланованого пограбування, бо й Бінгасар гнув туди ж — його клієнта вбито з метою пограбування. Про банківські справи Ероута говорив запально, переповідав навіть про одяг, який купила голландцеві його дружина, наплів каз-на-що про покійного Тітрадо, який показав йому Майкла Харріса, що лікувався на Ентанго і потім підробляв у Сітархурта.

Нарешті підняли Харріса. Та говорити йому не дали. Суддя замість нього розповів, що сталося в номері готелю Бінгасара, який винаймав Теодор Ероут, мало не через кожне речення позирав з-під окулярів на підсудного і перепитував:

— Так? Правильно? — і вимагав, щоб Харріс відповідав однозначно на запитання.

— …і ви убили Теодора Ероута, скрутивши йому карк!

— Ні, але…

— Прошу відповідати тільки «так» або «ні». У кулаці загиблого знайдено пояс-гаманець з розірваним замком. Він належить вам?

— Так, але…

— Наступного ранку ви відлітали до Медана?

— Так, але…

Йому не дали можливості спростувати висунуті звинувачення, бо як тільки Харріс вимовляв розділовий сполучник але, суддя відразу вигукував:

— Я просив коротко відповідати на запитання!

З кожним таким сплетінням марних спроб пробитися своїм але крізь стіну упередженості, зростало у Майкла майже фізичне відчуття, як усі-усі його тут ненавидять, крім Мааса, Фатухелу та Ліана. Але вони виглядали маленькими мілководними рибинками, бо не мали доказів на користь Харріса, а просто вірили у невинність свого друга і тому від обурення лише хапали ротом повітря.

Од побаченого стало боляче і Майкл почувався дитиною, готового ось-ось заплакати. Шкода стало не себе, такого великого, а отого Майкла, котрий мав замість тіла тільки душу, жив у ньому і так сподівався знайти своє продовження та матеріалізуватись у ненародженій ще дитині великого Майкла. А воно аж ніяк не вийде, бо усі його вивернули навиворіт, примусили розчинитися серед зацькованих поглядів, бо фатальний вирок стирав його з числа живих…

— Чи є якісь запитання у захисника? — питав суддя. Нурен Гаджен повторювала завчено, наче і її били палицями: ні-і-і-ва-ша-че-е-есть.

Принаймні, таке враження сиділо в голові у Майкла.

— А що ж тут говорити! — з місця коментував адвокат-обвинувач. — Усе усім ясно.

Суддя бехнув молотком:

— Оголошується перерва!..

7.

Джо Ероут ступив удруге на індонезійську землю через п’ятдесят років. Вийшов з літака настільки втомленим, що ледве-ледве пересував ногами, ніби й справді тягнув на собі збитого з морених колод, а тому чорного і важкого, хреста. Раз за разом старий навіть зупинявся і прислухався: невже хрест важкий від того, що просочений слізьми та лементом розстріляних? Свят-свят! І приплентається ж таке на думку! Як мокрий пес, крутив головою, намагаючись відігнати бризки пам’яті. Та марно…

До смерті сина ніколи подібних екскурсів не мав. Важливим була тільки таємниця браслета, і нічого більше не хвилювало старину Ероута. Це вже не так важливо зараз, як він вислідив гниду Доулда і зумів зіграти на його нервах потрібну пісеньку.

Втрата сина таки підточила старого і тепер його сталева, як вважав, воля усередині бобляється і не знаходить берега. Крутився у кріслі і не міг втекти від мертвих очей, націлених за спасінням до хреста під склепінням храму, від фотографії десятирічного підлітка, замордованого на гірській фермі неподалік Женеви…

Господь покарав за содіяне, забравши сина, — обливався потом. І тому Джо Ероут зараз ступає такий згорбатілий, бо тягне на плечах кару Господню. Привіз її, щоб перекласти на спину вбивці і думає, що від цього йому стане легше…

Чи розпростаються плечі, коли назвуть ім’я вбивці сина? Так, йому стане легше, бо тільки це напряму виведе на справу, яку не зможе завершити ніхто, крім нього.

На минулому тижні вбито ще двох торговців зброєю, — цей бізнес став вкрай небезпечним і його старина Джо не збирається передавати єдиному онукові. Вистачить Теда. Онук матиме золото батаків і не турбуватиметься нічим, хіба що по неділях приноситиме квіти на цвинтар до родинного склепу.

У Джакарті Ероуту довелося чекати вечірнього рейсу до Танджунау. Дозволив собі перехилити тільки одну порцію віскі. Не став нидіти за стійкою бару, подався в місто, в якому опинився вперше у жовтні 1945-го, і відразу був ошелешений побаченим.

Автобуси носилися вулицями, як на гонках, гальмували на помах руки будь-якого перехожого. Нехай переповнений салон, нехай гронами висять на поруччях дверей люди, кондуктори все-одно кричали: «Косонг!»^[21] і знаходили місце для кількох нових пасажирів.

— Авас!^[22] — почув Джо поруч і вчасно відскочив, — біля нього різко загальмував баджадж — триколісна машинерія з мотоциклетним двигуном.

— Баджадж до ваших послуг! — вигукнув білозубий індонезієць.

Ероуту справді стало спокійніше і безпечніше, коли опинився на зручному сидінні, та ненадовго.

— Куди їхати?

— У старе місто.

Водій поводив себе серед суцільного хаосу так, наче місто належало тільки йому. Зайняв середину вулиці і без жодних попереджувальних сигналів звертав, куди хотів, цілком ігноруючи дорожні знаки.

— Тідак ара!^[23] — повторював кожного разу, як робив чергове грубе порушення.

Однак довго не довелося Ероуту мліти від такого свавілля на дорозі. На розі якоїсь вулиці баджадж зупинився і водій, отримавши платню, махнув рукою вказуючи, куди треба йти далі на своїх двох.

Джо опинився у старій частині міста. Тут не було видно модернових супермаркетів, не пнулися в небо хмародери. Вулицями не мчали японські авто і ті зварйовані переповнені автобуси. Тут починалося царство велорікш-бечаків. Темношкірі, висохлі до кісток чоловіки з дивовижною силою тягли за собою пасажирів куди завгодно. Вони знали назву кожної вулички, кожну крамничку від «Мури»^[24] до найбільшого «Пасарайя»^[25], і були найкращими довідковими інформаторами. Про це теж добре пам’ятав старий Ероут.

Джо зупинився на розі двох вулиць. Нарешті можна перевести дух, — таке місто він пам’ятає, тут мало що змінилося. Поруч, на узбіччі, як і півстоліття тому, прилаштувався на циновці разом із швейною машинкою засушений чолов’яга. Іноді біля нього зупинявся перехожий, знімав легкі штани і сівши навпочіпки поруч, байдуже спостерігав за спритними руками кравця, які на одну латку накладали другу. Ероут усміхнувся, бо прочитав на швейній машинці давню, як світ, назву «Зінгер». Кравець пришив ще одному перехожому гудзик, дзеленькнув бляшанкою з сенами і тепер сидів та байдуже дивився на ноги, що миготіло повз нього.

— Бечак! — покликав Ероут. Миттю біля нього опинився ще зовсім молодий індонезієць.

— Антиквари-китайці, — видав інформацію. Хлопець, вклонившись, помчав Ероута крізь вуличні нетрі, вузькі, брудні, сморідні настільки, що Джо заховався вглибину під тент, подалі од гидотного запаху нечистот.

За торговими рядами потяглися жебрацькі квартали з відкритою каналізацією, без водопроводу та електрики.

— Кампунги^[26], — кинув через плече бечак.

Він знав оті антикварні крамнички торгових рядів, по яких можна ходити з дверей у двері. Там справді повно всякої всячини, яка могла б стати музейними експонатами. Але ще більше в них виставлялося підробок, розрахованих на масових туристів. За унікум позаминулого століття видавали бронзовий чайник, зроблений вчора і позеленілий за ніч в сморідних водах каналу, що протікав за торговими рядами.

Бечак крутнув ліворуч і вони пірнули у вуличку, по обидва боки якої тяглися типові, з гонорово піднесеними краями дахівок, двоповерхові будиночки. Тут вони йшли суцільною стіною, — в’їхали у китайське поселення.

Колорит підсилював дурманливий запах добре розігрітої кунжутної олії, на якій китайці готують страви. Ероут саме проїжджав одну з таких закусочних, двері якої ніколи не зачинялися. Винесені на цементне узбіччя столи майже всі зайняті. Сиділи великими компаніями, сім’ями. Одні — навколо поставленої на товсту круглу дерев’яну тацю величезної чавунної пательні з червоною горою паруючих крабів, перекладених потемнілою і прив’ялою від спеки зеленню. Поруч поїдали зварених у пряному бульйоні молюсків і скидали шкаралупу просто під ноги. За третім столом кожен втупився в чашу з темно-цинамоновою локшиною, котра гостро віддавала тамариндовою пастою.

Усе це Джо бачив. Нічого не змінилося, наче й справді не минуло півстоліття, що відділяло сьогоднішній день від жовтневого, сорок п’ятого. Той же сморід від кампунгів, ті ж самі китайські страви із специфічним стійким запахом, ті ж самі догідливі, підлабузницькі манери косооких китайців, — ніхто не стер з їх облич улесливого кривляння вузьких губів. А, може, вони так і народжуються?

Бо чому ж тоді ніхто, крім китайців, як тільки на індонезійських берегах з’явилися голландці, не будував біля фортець, складів та церков європейців свої квартали? І ніхто ніколи не підносив дарунок генерал-губернатору Нідерландської Індії, крім китайців, котрі першими виготовили і відчеканили золоту медаль з відвертими лестощами на реверсі, припідносячи Жака Спінкса до рангу видатної особистості як захисника китайської еміграції. І це тоді, коли архітектор голландської колоніальної імперії Ян Пітерзоон Кун мав протилежне карбування на дворянському гербі — «Ніколи не піддаватися!». Так він чинив і по відношенню до місцевого населення, не знаючи ні жалю, ні співчуття. Спробував би хтось загикнутися супротив, відразу видавав короткий наказ — знищити всіх. Це він благословив масову різню… Китайців не чіпали, — вони вміли догоджати своїм повелителям без жодних нарікань, кривлячи догідливо вуста.

…як тільки їх висадили у жовтні сорок п’ятого в Батавії, браві вояки розбрелися, хто куди, бо в кишенях добре брязкало. Тоді велорікші возили їх у заховані у кампунгах хибарки, в яких торгували цнотливими дівчатками. Якось під вечір велорікша посадив разом з Джо ще одного. Тоді Ероуту було байдуже, хто вмостився поруч, але тепер він добре пригадує (ніби це було вчора), так-так, це був Гренд Доулд. І тоді Джо здивувався, що той спокусився на русяву полячку, котра Бог знає як опинилася на другому кінці світу у смердючих індонезійських кампунгах. Але тоді молодому і такому сильному Джо було не до симпатій свого напарника, він смакував тоненьким, з розкосими очима, цнотливим дівчатком. Однак потім, скільки б не підморгував йому Гренд і не пропонував місце біля бечака, відмовлявся, — він знайшов іншу пристрасть.

Ерекція поширювалася не тільки на його плоть. Від одного споглядання клацало в голові, усередині усе починало викручуватися з болем мазохістської насолоди від стовідсоткової впевненості у передчутті…

(Навіть з цнотливими дівчатками його прутень не завжди був нависоті і ніякого враження, крім перестороги за потенцію того малого засранця, не залишало.)

…оволодіння! І воно не висотує з тебе сочки, а проникає у ніздрі холодним запахом і наповнює не тільки фізичною потенцією, — наповнює увесь світ ТВОЄЮ значимістю.

Джо сам винаймав бечака і їхав затхлими кампунгами до антикварів, у яких за безцінь купував золоті прикраси.

«Мутіара» — перекладається з індонезійської як перлина. Так називалася крамничка, що своїм неохайним виглядом зовсім не відповідала назві. Швидше була схожа на склад, куди звалили усе абияк і куди попало. Рис і одяг, керосин і книжки, водопровідні труби, консерви і мотоцикл. Усе покрито пилюкою, їлося іржею і майже нікого не цікавило.

За касою нидів старий китаєць в смугастих піжамних штанях і брудній дірявій майці. Біля нього спроквола тупцювало зо п’ять похнюплених чоловіків. Джо притулився до стіни і спостерігав, як стримано, з гідністю вітав кожного власник крамнички, поблажливо розпитував про здоров’я, родину. Потім неквапливо вибирав один з гросбухів і починав мусолити сторінки. Знаходив потрібне прізвище, тицяв в нього тонким кістяком обтягнутого жовтою шкірою пальця і навіть співчутливо зітхав. Так поверталися борги. І поки боржники суєтливо видобували з-за поясів скручені трубочкою і перетягнуті гумкою гроші, догідливо ловив погляди голландського вояки.

Але Ероут не квапився, мовчки потягував носом повітря у передчутті… Ерекція довга, і, що найцінніше, Джо наперед знав, він отримає від неї бажаний оргазм, бо пильно спостерігав, як боржники простягали лихвареві затиснуту в кулаці якусь коштовність. Їй відразу називав ціну китаєць і відкидав презирливим рухом у шухляду, нічого, крім вияву милості до того, хто її приніс, не значущим.

— До ваших послуг! — вклонився кілька разів китаєць, коли, нарешті, останній боржник позадкував з крамнички.

— Мутіара! — випустив через ніздрі добру порцію холодного повітря Джо. Він давно збагнув перевагу завойовника, зрештою, саме такий статус підігрівав його ерекцію, і тому не завдававсобі клопоту розпатякувати про мету візиту до «Мутіари». Тільки одне слово — і китаєць уже тремтів, хоча безперестанку бив поклони і задкував у сусідню кімнату. Там тремтячими руками поставив перед Джо чималу скарбонку, відкрив її ключем, що висів на шиї, і дозволив Ероуту вибирати, що заманеться. Навряд чи розщедрився б китаєць на таке, якби голландець не побачив, чим повертаються борги.

Як тільки Ероут брав до рук смарагд чи рубін, китаєць улесливо називав копійчану ціну і при цьому намагався подавити у собі тремтіння роздертих в улесливій посмішці вуст.

Ероут не дуже манірничав, занурив руки у скриньку і видобув звідтам плитки насиченого темножовтого кольору з багатим східним орнаментом. Складені за допомогою кілець, вони становили пишну нашийну оздобу. А на самому дні намацав щось велике, що мінилося усіма вогнями. Це був кріс! Важке і холодне руків’я жовтогарячого кольору горіло рубінами, бірюзою і перлами, оправленими ажурною різьбою.

Джо зважував у руці казкове багатство. Бажання заволодіти ним було таким нестерпним, що відразу підказало найлегший шлях його здобуття. Ероут уже виважував у руці силу удару, як зустрівся поглядом з розкосими щілинами очей власника «Мутіари». У них промайнув жах, — китаєць розгадав наміри Джо. І це так вразило Ероута, що він відвів очі. Він ще тоді остаточно не розпрощався з совістю…

Китайця спаралізувало з роздертим у посмішці ротом. Тільки крізь колючі щілинки очей виповзав смертельний жах. Він щось забелькотів і миттю біля нього з’явилося двоє молодих китайців.

— Це мої сини, — не змінюючи улесливо роздертого рота, вклонявся старий торговець. — То чи будете щось купувати?

Джо Ероут тоді купив лише рубіни, на кріса не вистачило ні грошей, ні рішучості.

Потім вони отримали наказ винищити вогнем туземців. Там, у джунглях, Ероута уже не допікали муки сумління. Було і нема.

Та після шпиталю він все ж таки взяв бечака і велів їхати до китайців.

Тхнуло кунжутною олією. Китайці смакували молюсками просто на бруківці. Кидали, куди заманеться, раковини і Ероут розчавлював шкаралупу під ногами. Навіть не дивився, куди ступав. Йому було байдуже, що лишалося на землі: тіло вбитого, патьоки людської крові чи ота смердюча шкаралупа. Він став гідним учнем свого земляка і з його девізом «Ніколи не піддаватися!» без жалю і співчуття нищив туземців.

Тоді знову несло до китайця-антиквара. На тих курдуплів йому плювати, — рука не дригне, за секунду випустить автоматну чергу по скривлених губам китайського кодла.

Вивіска «Мутіара» жалібно заскавучала збитою іржавою петлею, прикриваючи вхід до крамнички. Ероут пхнув її ногою і вона зірвалася з другої петлі на бруківку, блимнула перед Джо зворотним боком благенької фанери.

Як тільки Ероут прочинив двері, з-під ніг урізнобіч метнулася пара пацюків. І лише дзвіночок перелякано калатнув вглибині порожньої крамнички, — навіть не заходь, тут нікого немає. Китайці виявилися мудрішими, вони вміли постояти за своє. Усім кагалом забралися геть. І ніхто б не сказав, куди.

Того ж дня (по чотирьох роках колоніальної війни Голландії) Джо дізнався, що голландській королеві Юліані нічого не лишилося, як зробити благородний жест — офіційно передати правління колишньою Нідерландською Індією уряду Республіки Індонезія. Джо Ероут демобілізувався і подався додому.

…Сьогодні Ероут знову їде повз будиночки із хвацько загнутими догори кониками дахівок. На перших поверхах — крамнички. Китайці торгують, виставляючи у вітринах найкращий товар свого хуа-цяо — капіталу. Ніхто не забороняє відкрито торгувати ювелірними прикрасами, виробами із золота та дорогоцінних металів.

Крамнички живуть спокійним, розміреним життям. Сюди приходять лише ті, хто тямить у справжньому антикваріаті. А Ероут вірить, що доторкнувшись до жовтогарячого золота тоба-батаків, відродить силу, щоб відібрати від українки браслет із знаком лева.

Старий Ероут роздивлявся ювелірні вироби і догідливий китаєць аж кипів, рекламуючи товар перед респектабельним іноземцем.

— Ось, прошу поглянути, це рідкісні екземпляри, робота старих майстрів тоба-батаків. У них чимало марга вважалися першокласними ювелірами, їхні вироби по оздобленню не поступалися палембанзьким та мінангкабуським.

Усе це речитативом виспівував китаєць з огидною улесливою посмішкою.

— Батакські прикраси видно відразу, — гнув своє китаєць. — Вони мають яскраво-жовтий колір завдяки кип’ятінню у воді разом з цитриновим соком і порохом. О, це такий давній секрет батакських ювелірів!

Ероут прикипів до підлоги, не відірвати, не зрушити. Обмацував кожну річ, підносив її до очей, нюхав і зважував у руці.

Перед очима блимав кріс, побачений у скарбонці півстоліття тому, обсипане рубінами, бірюзою та перлами його яскраво-жовте руків’я, — золото тоба-батаків. З легким стогоном перемелював, скільки отакого багатства заховано в сейфі «Бойд банку». Аж упрів, бо жадоба уже вигрібала звідти усе до останнього.

…там золото наше…

Його таки зсудомило, викрутило пальці і пригнуло чолом до вітрини. Переляканий китаєць запропонував вийти на повітря. Ероут ледве відірвався від спогадів, що миготіли блискітками яскраво-жовтого золота, осліплювали до нестями. Руки тряслись і Джо напевне знав чому — вони не хотіли відпускати скарби тоба-батаків.

Важко бехнувся на затінене сидіння і велорікша знайомими лише йому манівцями попер розлізле тіло Ероута на летовище.

Крутилися колеса, в голові теж йшла обертом дивна сентенція, невідомо коли почута і ким сказана. А, може, це він її вигадав? Якщо минулого не повернути, то його можна пережити заново. Саме це він зараз і переживав, бо все ще відчуває холодний дотик до золота батаків.

Так, він тут, щоб пережити заново минуле, але повернувся мудрішим на півстоліття, приїхав, щоб забрати золото тоба з собою. Оце ж бо й воно, що додає сил, допомагає розпростувати згорбатілі плечі, гріє і тішить найпотаємніші закапелки душі, обтягнуті павутиною втрати сина.

За навалою споминів, за какофонією минувшини і теперішнього дня навіть забув попоїсти. У животі вже скиглило противно і підступно. Так, як колись, лише одним поплескуванням зупинив велорікшу, бо повз них саме котив індонезієць коляску у формі човника. Яка ж там смакота готувалася! Чолов’яга постукав паличкою по пустотілому поліну бамбука і прокричав: «Сате!» І поки вздовж будинків котилося протяжне «те…е…е…», Ероут молодцювато поспішив до торговця. Миттю індонезієць роздмухав віялом тліюче в мангалі вугілля, обсмажив витриману в спеціальному соусі і порізану тоненькими шматочками курятину, налив у скручений чашкою банановий лист густу пряну приправу, замішану на земляних горіхах, і з посмішкою простягнув сате голодному клієнту.

Джо смакував, вмостившись на маленькому ослінчику, який люб’язно поставив перед ним торговець. Не зважав на те, що під вагою огрядного тіла жалібно поскрипує ослінчик, — він почувався молодим, любив смакувати сате так, як робив це п’ятдесят років тому.

Жував помаленьку, облизував з пальців соус і думав, що дорого заплатив за такий екскурс. Але скарб батаків таки своє вартує…

У літаку компанії «Мерпаті Нусантара», що здійснював рейс Джакарта-Танджунау, Ероут взявся до папки із зібраними вирізками з газет про аварію літака, на якому летів Тед. Перш, ніж ще раз розгорнути її, глянув у ілюмінатор.

Літак тримав курс на Суматру. Під ними простягалися заливні рисові поля-савахи. Вони складалися гігантськими сходами на гірських схилах, а в долинах видавалися схожими на різнокольорові скатертини. Виблискуючий дзеркалом води квадрат залитої землі межував з полем, покритим ніжною світлою зеленню розсади. Темно-зелений густий бархат паростків змінювався золотистою жовтизною налитого колосу. Поруч із достиглим ланом лежали брунатними клаптиками свіжозорані савахи. Найбільше Ероуту подобалися ті клапті, що сяяли мов золото.

Розкрив папку і почав вкотре переглядати репортажі, у яких розповідалося про трагедію з чартерним рейсом у південних водах Суматри. Ось фото останньої знайденої пасажирки Марти Квитко, громадянки України.

Ероут відкинув газету, — непоправно шкода, що його Тед не зміг впоратися з таким вилупкуватим дівчиськом. Взяв ще одну журнальну статейку і перечитав кілька речень про особливості українського характеру. Для себе виділив і підкреслив три моменти української ментальності — патріотизм, сентиментальність і жертовність. Це аж ніяк йому не подобалося.

8.

Усю ніч Майкл виголошував промови перед безликими жінками, ходив по камері і вів з ними, як з присяжними, довірливу бесіду. Врешті-решт грізний головуючий метнув з-під скелець окуляр блискавку:

— Прош-ш-ш… сюди найважливіший доказ — браслет із знаком лева!

На бога, — піднімав руки Майкл, — це ж так просто: знайти Марту і усе витлумачити присяжним. Але… Даві ніколи не признається, що Марта у нього. І це незаперечний факт, ніхто його навіть не спробує опротестувати. Про це він думає щодня, щоночі. І усе даремно. Недоказово.

У дальньому другому куті колихала їхню дитину Марта. Браслет був у неї на руці. Але про це дарма говорити у суді.

Брязнули двері. За ним прийшли.

— Невже шоста година? — перепитав Майкл.

— Шоста, — погодився наглядач і вправно почепив кайданки.

У залі суду висіла нудота. Репортери не клацали фотоапаратами, не розгортали техніку телевізійники. Змушені нудьгувати очікуючи, поки піде оголошення вироку, яке й треба відзняти, щоб показати і розповісти добропорядним глядачам, що суд Танджунау карає мечем Феміди кожного, хто зазіхне на життя другого, незалежно від нації та громадянства.

Але Майклові навіть цікаво послухати, що про нього говорить і прокурор, і що доброго націдить захисник. Прокурор говорив довго, емоційно вимахував руками, в повітрі виписувалися вказівним пальцем застереження — жодної поблажливості тут не може бути. Нурен Гадженг, навпаки, ніяково благала про співчуття, бо хоча й знайдено докази проти Харріса, але скоїти вбивство така інтелігентна і освічена людина, до того ж юрист за фахом, котрий краще за багатьох знає, що з правосуддям грати у піжмурки не варто, не могла.

— Зробив той, кому це вигідно, — процитувала латину Нурен Гадженг. — А мотивів у Харріса не було і не могло бути. Завтра я представлю свідка. Гадаю, його свідчення проллють світло на смерть Теодора Ероута. І можна буде використати перехресний допит.

— Погоджуюсь! — кивнув головуючий. — Чи не назвете ви прізвища свідка?

— Ні. Поки що не варто, — вперше заперечила Нурен.

— Це що, буде дух покійного Ероута? — насмішкувато вигукнув адвокат-обвинувач.

Однак Нурен Гадженг не зреагувала на ці слова. Відійшла від присяжних і ніяково, як школярка, присіла на своє місце.

Відразу за адвокатом викликали судово-медичного експерта. Чолов’яга, продекламувавши про незаперечну приналежність знайдених речових доказів підозрюваному і вважаючи найактуальнішу частину свого виступу вичерпаною, повністю занурився у папери. Читав швидко-швидко, тим самим підкреслюючи другорядність, а то й цілковиту непричетність до судового слухання речей, що теж знайшли у номері загиблого.

— Біля столика лежала порожня пляшка з-під віскі марки «Jeam Beam», на якій ідентифіковано відбитки пальців загиблого. Крім того, під ліжком виявлено: а) чоловічі мокасини, що теж належали Теодору Ероуту; б) флакон з таблетками жовтого кольору. Зроблено аналіз приналежності їх до отруйних речовин та наркотичних препаратів. Результат негативний. Жовті пігулки, що містяться у флаконі, належать до доступних лікарських препаратів. Підтвердити чи заперечити приналежність їх покійному не вдалося. Як засвідчив власник готелю Бінгасар, ліки, очевидно, могли залишитися від попередніх клієнтів, і тому до слідства не мають ніякого відношення. Хіба би, — закінчив свій виступ у гумористичному тоні судмедексперт, — варто обслузі готелю краще дбати про прибирання пилюки у кімнатах.

— Дозвольте! — раптом зірвався з місця Маас. — Як це розуміти — «не мають ніякого відношення»? Хіба так можна говорити про ліки? У кімнаті, де скоєно вбивство, знайдено жовті пігулки…

Хенрик замовк. Невже Фатухелу, котрий першим висловив припущення про вбивцю Ероута, мав рацію?

Телевізійні камери пішли у наступ. Стрекотіли безупинно, смакуючи непередбаченим розвитком подій. І тільки це змусило головуючого поводитися надзвичайно обачно.

— Якщо ви маєте щось сказати високому суду, то підійдіть сюди, відрекомендуйтеся, складіть присягу і розкажіть, яке відношення до справи мають знайдені ліки.

Маас виконав необхідну процедуру і звернувся до судмедексперта.

— Я б хотів знати, де зараз знаходиться пляшечка з ліками?

— Ясно де, разом з іншими речами, знайденими на місці вбивства, у запломбованому пакеті.

— Прошу пляшечку з ліками негайно принести до суду, — наполягав Маас.

— Прийнято! — вдарив молотком суддя. — Оголошується п’ятнадцятихвилинна перерва.

Майкла вивели із зали, він устиг лиш краєчком ока вловити, як Мааса оточили Ліан і Фатухелу.

Невже Хенрик намагається довести конкретну приналежність ліків тому, хто був з Ероутом і, вочевидь, спричинився його смерті?.. А голландця у Танджунау привіз-таки хтось з ентангівців… — хаотично шарпалися думки, вибудовувалися версії.

Маленька кімнатка, в якій він сидів, чекаючи продовження судового засідання, не здавалася Майклові замкнутою порожниною, хоча не мала жодного вікна. Запитував сам себе і боявся відповісти, що над усе сподівається, що Хенрик Маас зможе знайти ключ і допоможе відчинити двері кімнатини…

Ентангівці не залишали Мааса. Він нервував, за звичкою рвучко міряв кроками коридор і бурмотів під ніс:

— Так-так, це повинно врятувати Харріса, повинно! Фатухелу, друже, ви мали рацію! Бо ми знаємо, хто привіз в Танджунау Ероута, тоді для мене елементарно назвати, що то за ліки.

— Введіть мене в курс справи, будь ласка, — пробилася до лікаря Нурен Гадженг.

— Чи можна буде швидко зробити аналіз тих ліків, що є в пляшечці та виявити їх хімічний склад?

— Але ж це вже робили!

— Ні, то робився інший аналіз, а мені потрібно зробити детальну поелементну розкладку.

— Якщо це важливо, тоді спробуємо. Тільки, навіщо це вам?

Але Маас лише рукою махнув, його бентежило інше:

— Ви знаєте, мої свідчення будуть, так би мовити, суто фармацевтичні. Мені треба сконцентруватись, щоб не сплутати жодної пропорції. Добре було б, якби до протоколу заносили кожен елемент і кожну кількість, до мікрона. Потім треба буде відправити когось на Ентанго в мою лабораторію…

Поділитися своїми міркуваннями до кінця лікар не встиг, — слухання справи продовжилося.

Свідчив Хенрик Маас, лікар з острова Ентанго, підданий королівства Нідерланди.

— Якщо я зараз скажу і це підтвердиться кришечкою, якою закрито пляшку з жовтими пігулками, то буде зміст продовжити мої свідчення.

— Приймається! — погодився суддя і звернувся до судмедексперта. — Ви принесли необхідний речовий доказ?

— Так, ваша честь, — шанобливо вклонився медексперт і поклав перед суддею опечатаний пломбами пакунок.

— Прошу показати його присяжним і, перевіривши цілісність пломб, відкрити лише після того, як ми почуємо, що скаже лікар Маас.

Маас витер хустиною чоло, шию. У Майкла від ризикованого і фатального свідчення Мааса заворушилося на голові волосся. Слова, які зараз скаже Маас, або знімуть обвинувачення, або остаточно підпишуть смертний вирок під глум присутніх.

— Пляшечка, у якій лежать пігулки жовтого кольору, взята з-під сухого пеніциліну. Це стандартна упаковка. Але там не пеніцилін. Що там, розповім пізніше.

Маас голосно ковтнув слину, видихнув з грудей нервовий клубок і продовжив:

— Так от. Закривається пляшечка пластиковою грибкової форми пробкою, на якій зверху вибито мою монограму у вигляді букви М. А тепер відкрийте пакунок і погляньте, чи маю я рацію.

Присутні затамували подих. Видихнув зал лише тоді, коли один з присяжних після довгої процедури підтвердження цілісності пломб на пакунку дістав круглу пляшечку, повернув пробкою до себе і проказав повільно, для протоколу:

— На пластиковій поверхні пробки вибита буква М.

І пішов повз засідателів. Кожному ближче підносив пляшечку, і тільки після почутого «Так, підтверджую» йшов далі.

Зал гудів. Суддя майже кричав, а Майклові здавалося, що він починає співати колискову, і таку заспокійливу, що сон ось-ось прийде і він, нарешті, зможе заплющити очі і вирубитись без сновидінь.

— У пляшечці знаходяться зроблені мною пігулки від нефропатії, — впевнено почав Маас.

— Ваша честь, — перебила лікаря збуджена Нурен Гадженг. — Прошу уважно і ретельно заносити до протоколу кожен хімічний елемент, який назве свідок Маас, та його кількість.

— Прийнято! — погодився головуючий.

— Для наших теплих широт нефропатія — досить рідке захворювання, — продовжив Маас. — У даному випадку, до якого має безпосереднє відношення ця пляшечка з моєю монограмою, йдеться про вторинну оксалурію.

— Протестую! — прокричав адвокат обвинувачення. — Нам лекція на медичну тему ні до чого!

— Приймається! — прийняв позов головуючий суддя. — Прошу лікаря не відхилятися від теми і говорити більш популярно.

— Я й так стараюся, — пробурмотів Маас, але далі говорив не так запально, виважував кожне слово:

— До мене півроку, чи навіть місяців сім тому звернувся житель нашого острова, який захворів на цю хворобу. У нього в сечі було чимало крові, хворий відчував різкий біль. Я слідкував за перебігом хвороби, не буду переповідати, як досліджував аналізи. Коли отримав чітку фосфатно-кальцієву кристалурію, спробував виготовити ліки, які б сприяли розрихленню сечового каміння, що містять фосфати кальція і магнія. Взагалі, я захоплююся фармакологією, зокрема, фітотерапією.

— Протестую! — горлав адвокат обвинувачення.

— Погоджуюсь! — визнав рацію суддя. — Попереджую свідка говорити по суті справи.

— Я й так намагаюся бути максимально конкретним, — обурився Маас. — Це дуже важливо. Так от. На нашому острові я знайшов забуту лікарську трав’янисту рослину, так звану марену. Не буду розповідати, як з її кореня готував пігулки, кожна з яких важить 0,25 грама.

Тут Хенрик зробив паузу і підняв палець догори. Далі говорив повільно, даючи можливість стенографу фіксувати кожен названий елемент і відповідну кількість.

— …і містить в собі 0,14 відсотка руберитринової кислоти, антраглікозиди. Вибачте, високий суд, але я назву деякі складники з виготовлених мною пігулок. Галіозин, пурпурин, рубіандин — це найбільш активні фармакологічні ферменти. Прошу занотувати їх кількісний вміст у знайдених ліках.

Майкл не міг відірватися від обличчя Мааса. Кожне слово, кожна цифра чи якийсь фармакологічний елемент сприймалися ним як щось близьке і зрозуміле. Навіть відчував, як діють ті пігулки, бо ж каже Маас:

— Виготовлений мною препарат діє спазмалітично, протизапально, має сечогінні властивості і використовується для профілактики і лікування сечокам’яної хвороби. І як тільки провізор чи медексперт зроблять відповідні аналізи і підтвердять усі складники і цифри, про які я говорив вище і, вибачте, забрав так багато часу, тоді я матиму право назвати ім’я того, кому належать ці ліки. На Ентанго в моїй лабораторії у ящику № 23 ще зберігається кілька таких пляшечок. Ось, візьміть, це ключі від лабораторії.

— До завтрашнього засідання суду судмедексперт зможе зробити відповідні аналізи і ідентифікувати пляшечки з ящика № 23 лабораторії Мааса із наявним речовим доказом? — запитав головуючий.

— Так, ваша честь!

Присутні в залі вчинили справжній рейвах. Репортери засипали запитаннями усіх, хто потрапляв їм під руки.

Звичайна справа, в якій фігурували безапеляційні докази проти Харріса, набували цілком іншого напрямку.

Адвокат протиснулася до Мааса:

— Невже це справді може стати прямим доказом? Невже?

— До речі, — проскрипів Фатухелу. — Я давно здогадувався, хто вбив Ероута, і можу свідчити, що бачив Сема разом з ним не раз.

— А хто ж він такий, той Сем? — відразу вхопилася за інформацію Нурен. — Як його прізвище?

— Семуторангдан Фалі.

Адвокат записала потрібні дані про Сема і попрошалася з ентангівцями. Отак раптово на неї навалилася гора роботи, але це було саме те, чого вона так прагнула, бо йшлося про встановлення істини, до якої так довго довелося йти.

Сьогодні увечері до Танджунау на суд прилітає батько покійного Ероута. Завтра він даватиме свідчення. Головне, вміти побудувати систему захисту і правильно організувати порядок свідчення викликаних свідків. Як тут не помилитися! Це ж перша її справа! Нурен зібрала усі папери. Вона знала, з ким порадиться…

…Майкла вели пліснявими коридорами і чомусь гулкі вибухи під ногами не озивалися смертоносним вироком, а розчавлені, винувато схлипували.

У камері відразу підставив голову під струмінь води і дав слово не йти у той кут, звідки манливо всміхалися безликі жінки. Хотілося швидше залишитися наодинці з Мартою і разом з нею спокійно поміркувати над іскоркою, запаленою Маасом. Він уже хотів спочатку обміркувати наслідки незвичного для себе стану неоманливого спокою, коли у дверях клацнув замок.

— Харріс, до адвоката!

Нурен Гадженг збуджено ходила по кімнаті, однак не виглядала безпомічно і перелякано.

— Нам треба серйозно обдумати хід завтрашнього судового засідання, колего. Це моя перша справа, а тут таке…

Запросила Майкла сісти, однак Харріс відмовився, навіть заперечно замахав руками, бурхливо і нестримано. Все ще боявся, що ось-ось до них влетять оті навіжені курдуплі з палицями і почнуть гамселити його по голові. Притулився до стіни (у скронях ще гупало від пересторги), та на диво відчув, що вона, як і вода, холодна. Невже повернулася здатність реагувати на такі прості вияви фізичного існування?

— Ви знаєте Сема з Ентанго, друга чи служку покійного Ероута? — запитала Нурен. Розмова пішла легко — адвокат не боялася дивитися в очі Харрісу.

— Ні.

— Бачте, тут встановлення приналежності жовтих пігулок одній особі ще не є прямим доказом того, що саме вона вбила Теодора Ероута. От я й думаю, як краще вибудувати черговість свідчень. Давайте разом над цим поміркуємо…

9.

Удень почувалася набагато краще. Марта викликала Самура, котрий став її гідом, і виїжджала з будинку. Тільки це дозволив Даві після того, як довідався про вагітність.

— Що з нею? — запитав служницю, коли раптом Марта зблідла і вибігла геть, затуляючи рота.

Зберігати таємницю щодалі ставало неможливим. Мануса молилася своєму Аллахові і просила опіки. Нарешті минув рубіж, котрий міг відділити неправду від дійсності.

— У вас буде дитина, — прошелестіла Мануса у низькому поклоні. Жінка все ж тремтіла і боялася звести очі на свого господаря, котрому щойно завідома сказала неправду. Та від своєї війни не відмовиться. Нізащо! Аллах великий і могутній, він зрозуміє, не дасть умертвити безневинного в утробі матері. Тому нехай краще буде так, аніж Даві накаже знищити чужий приплід.

Мануса не розгиналася, поки Даві не залишив кімнату, і тому не бачила, як заграли жовна на його обличчі і здивовано злетіли й без того стрімкі, як крила орла, брови.

— І давно вона так…? — Даві заклав руки за спину.

О, як це приємно вразило його! Це ж саме те, чого він хотів, що назавжди приковувало Марту до нього.

…ти кохався коли-небудь під дощем?

Увечері прийшов до неї. Як тільки випровадив служницю за двері, Марта зірвалася з крісла і прокричала:

— Тобі вже все Мануса розповіла. Так от, знай, я не хочу від тебе дитини, чуєш?

Господи, допоможи врятувати Майклову дитину! Даві ж хитрий і мстивий. Якщо довідається правду, уб’є, як холоднокровно умертвив Селілу. Допоможи, Господи, усе це витримати…

Завмерла і напружилась, очікуючи, як зреагує на таке лицедійство Даві. Стало холодно, кров льодяними крижинами колола тіло і торочила одне й теж: ну, як ся маєш без кокаїну, як ся маєш…

Даві рвучко підійшов до Марти, пригорнув і вп’явся довгим цілунком. Випручалася, відскочила подалі.

— Не торкайся більше до мене!

Останній акт брехні закінчився. У Марти немає більше кокаїну, од якого наступало кількагодинне забуття, а потім — гірке опритомнення. Ось вона перед ним, безпорадна і беззахисна…

— Йди геть!

Даві не збирався йти, він переможно посміхався. Різка зміна поведінки Марти, яку він знає такою ніжною, відкритою і палкою, трепетною і лагідною, неповторною кожного разу, як вони кохалися, мала таке реальне пояснення. І віднині його почуття ставали багатшими, бо небавом мало народитися зримо відчуття володаря, яке подарує йому найкраща коханка, пов’язана з ним найтіснішим союзом зачаття. І тому не збирається зважати на слова жінки і відступати від свого бажання.

— Пішов ти… — пручалася Марта і видихала прокльони рідною мовою. — Ненавиджу тебе! Ненавиджу!

Била його навідмаш, емоції захльоснули і звитяжіли, готові виплеснути зовні усю правду.

І що тоді? — тихенько озвалося і принишкло під серцем.

Даві легко опустив її на підлогу. І білий, пухнастий килим, по якому приємно ступати босоніж, перетворився на плаху, на якій розпиналося її тіло.

— Даві, прошу тебе, не треба! — Вуста жалібно тремтіли. В очах застигли сльози, які нагадували готову обрушитися на нього зливу. Але іншу… А вона, безсила, виснажена, ледве прикрила груди пошматованою сукнею.

Підвівся. Слабкість цієї жінки виявилася сильнішою за нього.

— Ти — моя, і ти народиш мою дитину!

Відтоді до неї приставлено ще одну служницю — метку і банькату молодицю на ім’я Джан. Вона слідкувала за кожним кроком Марти, не розмовляла зі своєю господинею, але намагалася догідливістю відтіснити Манусу. Стояла у кутку, закутана у білу чадру, схожа на смерть, що причаїлася і чатує слушного моменту, аби занести над нею безжалісну косу. Терпіти таке було занадто приречено. Тому котрогось ранку Марта сама пішла в кабінет Даві.

— Я б хотіла, щоб Самур показав мені місто. А тут я задихаюсь поруч з твоєю вірнопідданою Джан.

— Я поміркую над цим.

— Кажи вже, — наполягала Марта.

— Я дозволю тобі прогулянки, але… не уникай мене.

— Облиш!

— Я хочу тебе! — зірвався з-за столу. Даві впіймав її погляд і дивився просто у вічі, пронизував наскрізь.

…якщо я зараз відведу очі, він здогадається, здогадається… і тоді кінець моїй дитині, мені, Манусі… Як же я помилялася, коли думала, що закінчилася остання дія моєї брехні… Плати за свою брехню, плати…

Даві легко підняв Марту і посадовив на край столу. Він не приховував своїх намірів. Ця жінка доводила його до нестями.

— …хочу тебе!

Біля себе на інкрустованій квітами поверхні стола Марта побачила настільну лампу. Зараз вона спалахне, як освітлення телестудії, і вона почне лицедійство. Щось на зразок: «Доброго ранку, шановні телеглядачі. Зараз ви побачите, яку ціну треба платити за право на життя»…

Даві одним помахом змів зі столу вишукані з натурального коштовного каміння письмові причандали, що стояли ще кілька секунд незворушні у власній красі, заторохкотіли ручки із золотими перами, за ними довгими зміями потяглися слухавки телефонних апаратів, обрамлені золотими підрамниками календарі, останньою впала настільна лампа, так і не блимнувши рятівним спалахом…

— Можеш керувати Самуром, — випустив з обіймів.

Лише на мить відвернувся, заправляючи одяг, а повернувшись, не побачив її. Зникла зі столу, на якому щойно зводила з розуму тугими стегнами, налитими грудьми, шовковими бедрами, які не мали спокою, а були так збуджуюче непокірні під його сильним проникненням.

Відтоді не захотіла бачити його, говорити з ним. Та й Даві більше не домагався свого. «Спробуй-но підійди до мене ще раз і я порішу з собою!», — прокричала якось, і Даві пішов геть. У такому стані гарячковита українка могла щось заподіяти і собі, і дитині. А цього він зовсім не хотів.

Лише Самур став частенько навідуватися до кабінету Даві і копошитися в книжках, обслинюючи кожну сторінку.

— Навіщо це тобі? — дивувався Даві.

Самур давно знав, що про все стосовно Марти треба розповідати не по-військовому, а без чорно-білих кольорів і скупих слів, тому завжди заплутувався, бо не тямив дати раду словосполученням, якими ще не звик оперувати.

— Ма-ма-марта просила розповісти завтра про одну стару мечеть, яку ми проїжджали. Я нічого про неї не знав, а вона сказала, що то ганебно — не знати історії своєї країни.

Даві щиро розсміявся:

— І вона має цілковиту рацію! Ось, візьми, переглянь ці книжки. А надалі, якщо треба буде, питай, я тобі допоможу переконати українку, що ти справжній патріот Катару.

Самур аж потом зійшов — це ж скільки сторінок треба прочитати і, найгірше, хоч трохи запам’ятати. Але він старався. І чувся щасливим, коли дякувала Марта, віддаючи належне його ерудиції і красномовству. Самур сопів, але про те, що йому допомагав Ель Даві, не обмовився ні словечком.

Наука таки не пройшла даром. Самур взнав стільки цікавого, що став сам себе поважати. Говорив тепер не скупими реченнями, а висловлювався пишними словами, у які подеколи потрапляли цілком тверезі і оригінальні думки. А коли поруч в лімузині сиділа Марта і йому доводилося їй розповідати про місто, то відчував і навіть зримо бачив довкола безліч кольорів і відтінків. Як це було чудово! Яким сильним і мудрим почувався Самур у ті хвилини! Людина з книжкою стала для нього взірцем істинної мудрості і благопристойності, і це виглядало ци-ві-лі-зо-ва-ні-ше, ніж хизування озброєнням до зубів. Крім того, йому приємно супроводжувати українку, таку веселу з ним і завжди сумну і навіть злу (прости, Аллах!) з Даві. Самур не раз розмірковував над цим, але ні до чого не додумався.

Даві заборонив випускати Марту з машини, але вона і так примудрялася розгледіти набагато більше, ніж показувалося.

Одного разу, проїжджаючи повз довгу вервечку базарних рядів, вгледіла глиняного кухлика. Наказала зупинити і попросила Самура купити його. Самур, котрий мав при собі гроші, видані Даві спеціально для покупок усього, що побажає Марта, здивувався. І навіщо їй старе череп'я? Дивна, дивна ця українка. Скільки разів возив її за наказом Даві навколо і повз шикарні ювелірні крамниці, салони з витворами найвідоміших кутюр'є світу — ні перед одним не наказувала зупинитися. Марта їх просто не помічала чи не хотіла помічати. А от кухлика, котрий зараз так уважно оглядає, погладжує руками, запримітила.

— А знаєш, Самуре, я збираю керамічні кухлі. Це моє хоббі. Куди б я не їхала по роботі — звідусіль привожу отакі дива, як це.

Потім Самур тупцював перед Даві та переповідав, що купила і що розповідала Марта.

— То що вона тобі казала? — поцікавився Даві, бо й справді здивувався такою покупкою.

— Казала, що кожен кухоль таїть в собі свою пісню, — знизав плечима Самур, не второпавши змісту сказаного українкою. І тому, аби не виглядати цілковитим туманом, додав:

— Вона купує кухлі, як їде кудись по роботі.

Подібні черепки від таких кухлів Самур побачив намальованими у книжці і прочитав, — по них вивчають історію і мистецтво народу. Значить, недарма Марта купила собі кухлика. Дивись, як розбирається, що й до чого. Виходить, тямуща жінка.

— О, навіть так? А ти часом не запитав її, де ж вона працювала?

— Hі! — клацнув закаблуками Самур. І знову відчув, що допустився помилки, показавши свою солдафонську душу. — А що, довідатися?

— Не варто. Краще, — повернувся Даві до Самура, котрий не розлучався з книжкою і поволі гортав сторінки, — потелефонуй зараз до Марти і запропонуй завтра поїхати послухати Лучано Паваротті.

Самур насупився. Він не вимовить ім’я, так швидко сказаного Ель Даві. Підійшов до столу і попросив:

— Напишіть, як звати того артиста.

— Співака, — поправив Даві, але ім’я та прізвище написав чіткими літерами.

Самур кілька раз перечитав його, ворушив губами, щоб вимовлялося невимушено. І лише тоді набрав потрібний номер. Даві відразу натиснув кнопку і в кімнаті стало чути усе, що говорила Марта.

— Чи не хочете ви поїхати завтра в театр і послухати цього… — підніс ближче до очей папірець Самур і силоміць вимовив — Лучано Паваротті.

Марта ахнула:

— Самуре, це для мене така радість, ти собі не уявляєш, — збуджено лунав її голос у кабінеті.

Міцно притиснув слухавку — не відірвати. Обличчя пашіло від задоволення і він козирився, слухаючи такий мелодійний голосок.

— Чекай мене завтра біля машини. Я обов’язково поїду з радістю, із захопленням. А ти знаєш, — вона змінила тему, — отой кухлик, що ти мені купив, старий-престарий. Мені і Мануса про це сказала. Там на денці щось написано, але ми не розберемо. Ти мені допоможеш?

Самур крекнув від задоволення і хизуючись швидше перед Даві, проказав у слухавку:

— Із задоволенням, тим більше, що саме по таких черепках пізнається історія і мистецтво народу, — переказав прочитане.

— Самуре, — зробила паузу Марта, — а Даві знає, куди ми збираємося?

— Так, — промимрив Самур і відчув, що настрій у нього відразу зіпсувся.

Але Марта не хотіла закінчувати розмову.

— Знаєш, Самуре, я колись так хотіла послухати Паваротті, що навіть твердо вирішила поїхати аж до Києва — до нашої столиці, як почула, що плануються гастролі цього знаменитого тенора.

— Ви ж казали, що той Лучано — співак, а вона каже — тенор, — закрив рукою слухавку Самур.

Даві подушив у собі сміх.

— …потім газети писали, що щось не вийшло. Але мої подруги з музичної редакції дістали відеокасету з його концертом і я навіть вставила фрагмент однієї пісні у свою програму.

Даві підхопився з місця. Вирвав з рук Самура клаптик паперу з прізвищем співака і внизу дописав щось. Тицьнув написане під ніс Самуру.

— А… де ти… працюєш? — видушив по написаному Самур.

Марта зітхнула:

— Поки не зіткнулася з гостинністю твого господаря, працювала на телебаченні репортером.

Ошелешено викарячив очі і Самур. Він навіть слухавку відняв від розпашілого вуха і німо втупився в Ель Даві.

— Самуре, де ти зник? — неслося доокруж. — Поговори хоч ти зі мною. Мануса подалася у своїх справах. А ця Джан, котру приставив до мене твій милостивий господар, стоїть зараз у кутку і викручує на мені дірку своїми риб’ячими очима. Слухай, а давай просто зараз приходь до мене і ми розберемося з кухлем. Гаразд?

Самур благально глянув на Даві, але той заперечливо похитав головою.

— Ні, — якось жалібно проказав у слухавку Самур. — Служба. Мушу йти.

— Шкода, але я тебе розумію. З Даві жарти погані. Тож до завтра!

— Вона поклала слухавку, — наче виправдовуючись і водночас шкодуючи вимовив Самур. Навколо усе стало безбарвним, без жодного відтінку.

— Йди! — наказав Даві. — Займайся справами.

Сам знову сів у крісло і поклав руки на стіл. Навіть провів по ньому долонями, під якими на інкрустованій квітами блискучій поверхні повинно б з’явитися п’янке тіло українки. Застогнав…

…по кабінету все ще неслись короткі телефонні гудки…

Згадалася надзвичайно сексуальна білявка — американська тележурналістка, з котрою якось переспав, подарувавши їй те, що вона потім сама вибрала у ювеліра. Востаннє її зустрів, коли розглядалися нафтові поставки в Україну. Але ж вона (навіть не пам’ятав, як звати американку) була легко доступна, бо в ній, бачив, жило одне — гонитва за добреоплачуваною роботою.

Марта — зовсім інша. Вона не відкривала перед ним свою душу, просто-напросто не впускала туди Даві. Як це ранило його! Чому? Чому? Чому? Він перлину до перлини, зміг перерахувати ті хвилини, коли вона ледь-ледь припіднімала завісу своєї душі і тоді Даві пірнав у щілину, готовий тонути од щастя, бо у поєднанні з фізичною близькістю давала те, до чого прагнув він. У Катарі говорили: «Людина ніжніша квітки і міцніша каменю». Це і про Марту. Але вона зміниться, камінь перетвориться у пісок, у це Даві вірить, — як тільки народиться ЙОГО ДИТИНА. Тоді Марта стане ніжнішою квітки…

Лімузин уже стояв біля парадного під’їзду.

Марта ретельно приготувалася до поїздки на концерт Паваротті. Вибрала щонайкращу сукню. Темнобрунатна парча відливала золотими вогниками і спадала донизу легкими щедрими складками. Браслет із знаком лева — єдина прикраса аж ніяк не збіднював загального враження. Навпаки, у виграші залишалися відкриті оксамитові плечі, тонкі руки та довга шия.

Чекала цього, як визволення, як ковтка чистого повітря, як зустрічі з Майклом. Якщо краса рятує світ, то спів Паваротті додасть сили їй триматися…

Самур завмер біля машини і побачивши Марту, захоплено підніс кошлаті брови. Сходами спускалася струнка жінка, округлий живіт продивлявся крізь щедрі складки і додавав їй величі та гідності.

Марта посміхнулася до Самура. Перед нею запопадливо відчинилися дверцята і жінка нахилилася, щоб сісти, однак відсахнулася — у салоні авто чекав на неї Даві.

Ні! Вона не буде слухати великого тенора, сидячи біля свого заклятого ворога. Вона не хоче, щоб спів озивався в душі скреготом ланцюгів, котрими прикута до нього.

— Я не поїду! — брязнула дверцятами і кинулась вулицею від будинку. Однак відразу поруч дорогу перегородило двоє охоронців.

Марта зупинилась і прокричала до Даві, стиснувши кулаки:

— Це що, замовлено тортури під райський спів?

10.

Немає нуднішого видовища, ніж плантація з висадженими рівними рядами гевеї. Тут ширяє якась задушлива сила. Вона мертвить природу. Серед сірих у жовтуватих лишаях стовбурів гевеї росте хилий, гнилий підлісок. У рідких кронах не гніздяться птахи, сюди не залітають яскраві метелики. Навіть собаки, котрі догідливо бігають за Семом, тримаються більше біля дерев'яного навісу, хіба що Сем шматком рисового буцика заманить котрогось і той спроквола потягнеться за ним, з острахом опустивши морду мало не до землі та пускатиме слину з єдиною надією на додатковий ласий шматок.

Плантацію п’ять разів на день повинен обходити збирач латексу. В основному це робить Сем. Бо це його плантація, на яку він має документ, представлений у поліцейський відділок і податковому інспектору. У чиновників очі полізли з подиву, бо папір виявився справжнім, з усіма необхідними печатками. Не було до чого причепитися, хіба привітати новоспеченого плантатора. Тільки руками розводили: і хто б міг подумати, що на голову тамтому дикуну спаде справжня мана небесна.

Усі знали, що Сем отримав таку щедру винагороду або від Ель Даві, або від того європейця, що жив у них, а от за що — не змогли докумекати, як не пробували винюхувати у Сема. Хлопець відмовчувався. Забрав на плантацію усіх бездомних собак, які ревно стерегли багатство свого покровителя і гарчали на кожного, хто мав намір хоча б наблизитися до Семового господарства. Але таких було небагато, раз, два — і все. Хіба що крайня нужда заробити хоч якусь рупію змушувала чвалати сюди.

Семові помічників не треба, вистачить батька й молодшого брата. Вони переливають латекс з каністри, що приносить Сем, у чани, які стоять під дерев’яним навісом. Тут сік згущується і з сніжно-білого стає кремовим. Поруч — нарубані батьком стоси дров, якими розпалювали складену з каменю піч. Від диму латекс твердне, стає брунатним на колір.

Сем пішов далі — купив і поставив під навісом справжній механічний прес. Через валки пропускав затверділий латекс, з якого формувалися темні листи. Їх зв’язували у паки, готові до відправки на Суматру.

Сем так занурився у своє господарство, що відмовлявся їхати на ніч додому, залишався спати під навісом. Він не боявся джунглів — з ним були найвірніші чотириногі друзі.

Іще одну догму Сем засвоїв на власній шкурі — ніколи собаки його не зрадять, на відміну від підступних людей, на яких затаїв глибоку образу. Не хотів бачити нікого, ні з ким спілкуватися. Став навіть подумувати про те, що коли одружиться, обов’язково закладе свій, Семуторангдана Фалі, тотем, матиме свого покровителя — вірного пса.

Кейс з грошима закопав біля стовпа, що підпирав навіс, і навіть поклав на те місце камінь. Любив сидіти на ньому, недолугими звилинами обсмоктував сутність свого життя і раз за разом збивався, коли перераховував паки з латексом. А їх ставало більше й більше. Сем уже готував відправлення першої партії латексу на Суматру власним катером. Не доведеться перейматися збутом цінної сировини — спекулянти самі бігали і випрошували товар, набавляючи ціну.

Чи думав коли про те, що вбив Ероута? Ні. Принаймні, це не мучило його жахливими сновидіннями тут, на власній плантації. Ставлення до смерті у Сема, як і у решти мусульман Індонезії, спокійне. Велике життя Аллах дає людям для того, щоб у них вистачило часу усвідомити і збагнути свої гріхи. І трагедії у смерті тут не бачать. Їй ідуть назустріч.

Коли загинув Тіт і це підтвердилося по знайдених уламках від його катера, в селищі влаштували поминки-сламетан. Ні сліз, ні ридань. Недопустимо. Піддатися горю і слабості, оголити печаль серця — значить визнати себе безпомічним і слабким. Це тут осуджується.

Сем чекав тисячного дня після смерті Ероута. Це той рубіж, який повністю віддаляє перетвореного на прах мертвого від живого. І якщо досі до нього жодного разу не з’явився лелембут — злий дух, котрий входить в тіло і накликає хвороби або божевілля, значить Сем переміг дух Ероута.

Тут, серед тропічного лісу, Сем почувався вільним господарем, відмежованим від решти підступного світу гавканням собачої зграї. Тут нікому не треба кланятися і виконувати чиїсь накази. Дух Сема — вільний, і навіть лелембут, що вселявся у вбивць, караючи їх, оминув його. Іноді Сем шкірився від такої насолоди: стіна колючої гевеї стала непрохідною для лелембута.

Однак довго на камені не сиділося. В голові здебільшого робилося порожньо і навіть гулко дзеленьчало, як в дірявому, розсохлому коліні бамбука. І тоді Сем хапав важкий тесак-паранг і рушав на плантацію вирубувати підлісок, що заважав гевеї розпускати свої колючки. Може, це і був вияв його сумління?..

На березі селища, неподалік третього ліхтаря, погойдувався і ліниво хизувався прип’ятими ланцюгами з величезним навісним японським замком новий моторний катер, по правому борту якого йшов напис «Сем з Ентанго». Ще трохи, і його господар гонорово повезе першу партію латексових пак на Суматру. Про це загуло все селище.

Мати Сема теж вишивала по базару уновій кебайї^[27] та кайні^[28]. І коли сусіди при зустрічі питали про життя-буття, жінка відповідала по-новому:

— Чочог сенанг!

Для місцевих, котрі здебільшого говорили про свої убогі статки життєвою категорією «тідак сенанг», це викликало загальне зацікавлення. Перешіптувалися: звідкіль взявся мир і спокій на душі жінки, чому ніщо її не турбує? Сенанг, та й годі. Так визначалася тут ця життєва категорія. Мало хто з голоти дозволяв собі розкіш палити цигарку з гвоздикою — сенанг, мати покладистих, роботящих чоловіка та синів — сенанг, сидіти під дахом під час зливи — сенанг. У них здебільшого протилежне — тідак сенанг.

А тут ще таке зухвале — чочог — друга життєва категорія, сповнена філософського змісту відповідності. Бо все у світі, вважали, повинно бути в гармонії, все повинно пасувати, скажімо, як ключ до замка. Якщо чоловік і жінка чочог, то шлюб щасливий, або погода і земля чочог, то чекайте хорошого врожаю. А якщо родина Сема має власну плантацію, на якій працюють усі і сподіваються небавом отримати чималий зиск із зібраного латексу, то чому ж не говорити жінці, що у неї — все чочог, а вона — сенанг.

— Чочог сенанг! — відповідала на привітання мати Сема і дозволяла собі купувати на базарі цибулю, моркву і картоплю, які вряди-годи привозили торговці з гір Суматри. У вологих, постійно жарких долинах ці городні культури ростуть погано, а там дають добрі врожаї.

Тепер родина Семуторангдана Фалі їла м’ясо, в основному бабур-айям, рисову кашу-розмазню із шматочками курятини. Кістки збирали і відвозили на плантацію — там Сем з рук годував ними собак.

Ніхто не бачив, щоб Сем коли зайшов у кнайпу перекинутися кількома словами з поважними людьми Ентанго, котрі теж мали не одну плантацію і знали толк у цій справі. Не бачили його і в крамничках, де можна було б купувати необхідне робоче знаряддя. Ніхто його не бачив, не чув, зате всі тільки про нього й говорили. «Відтоді, як приїздили з Флор до Сема», — починалася майже кожна балачка у прокуреній кнайпі. «Як тільки той європеєць знюхався з Семом», — підхоплювали за шинквасом…

Говорили-балакали, пліткували, вигадували, але достеменно про причини багатства родини Фалі ніхто не знав. А якщо на Ентанго хтось чогось не знає, то за цим криється щось недобре. І тому, коли у поліцейську дільницю Ентанго прийшла депеша із категоричною вимогою з’явитися Семуторангдану Фалі до високого суду Танджунау, усіх заціпило. Видно, в родині Сема не все чочог, як вони хизуються своїм сенангом.

Інспектор поліції, отримавши депешу, впрів, пережовуючи слово за словом. А коли вголос прочитав — «викликається до високого суду», зрозумів, — справа надзвичайно серйозна. То приїжджали з Танджунау якісь поліцейські чини і порпалися по шухлядах Мааса. Правда, що-що, а усі необхідні документи на те йому показали, хоча й нічого толкового не сказали. Тепер вимагається явка на суд Сема.

Місцеве радіо чотири місяці тому цілий тиждень смакувало новиною про вбивство гостя родини Фалі, громадянина королівства Нідерланди. Селище ахнуло, коли назвали ім’я вбивці, — отого австралійця Харріса, що оселився після аварії у них. Інспектор міг би й назвати ще кілька прізвищ пасажирів із затонулого літака, але ліньки перегортати папки з паперами і копіями тимчасових посвідчень, котрі він власноручно видавав потерпілим, Харрісу в тому числі. Та й ніхто не просив його про це.

Поліцейський подався в кнайпу, розраховуючи на роз’яснення отриманої депеші у ентангівців. Може, вони щось більше зрозуміють з того паперу, бо він, очевидно, від задушливої спеки втратив здатність логічного мислення.

— Во! — поклав на заставлений кухлями стіл телеграму. — Сема, тобто Семуторангдана Фалі, кличуть до суду в Танджунау. Хто б пішов і попередив його? — обвів поглядом присутніх. Хлопчаки, які завжди залюбки допомагали у таких простих справах, заховалися за спини старших. Та й ті поопускали голови. До Сема не хотів іти ніхто.

Усе ж таки від кухля пива перед відвідинами плантації Фалі інспектор не відмовився.

Дикий лемент собачої зграї зустрів його, як тільки наблизився до плантації Фалі. Поліцейському навіть не хотілося виходити з джипа і тому він посигналив. Оскаженілі від довгої мовчанки пси не змовкали. Інспектор ще раз натиснув на клаксон.

— Я тут! — розібрав по хвилі крізь собаче гавкання і здивувався, як це Сем зумів вловити секундну передишку у звіриному хорі і вставити своє, протяжне, схоже на скавуління отого бездомного непотрібу, — ту-ту-тут.

Поліцейський озирнувся. Сем стояв по другу сторону джипа майже за ним і мовчав. Було у такому очікуванні щось колюче і задушливе, під стать тим проклятущим гевеям, до яких не варто й наближатися, бо як не оберігаєшся, а все ж пошматуєш сорочку. Тому хотілося одного — швидше звідси забратися.

— На, прочитай і розпишись ось тут, — хутко витягнув з кишені депешу і простягнув її разом з олівцем Семові.

Сем не квапився. Читав і кожне слово озивалося болем у нирках. А він не чув його з тих пір, як став жити на своїй плантації. Занурив руки до кишені шортів, намацуючи флакончик з жовтими пігулками. Ліків у кишені не було.

11.

Майкл нервував. Вперше за довгі місяці ув’язнення у душі зажевріла надія, що зможе виплутатись, якщо, звичайно, передбачення Мааса стануть фактом. Майкл навіть затримував дихання, бо боявся, що воно безпідставно роздмухує іскру, зникнення якої він, мабуть, не витримає. Зрісся з своїм приреченням і цей стрес завдасть муки, страшнішої за смерть, до якої готувався впродовж кожного дня, проведеного за гратами.

Зал завмер, коли судмедексперт зачитав висновки про ідентичність жовтих пігулок, знайдених у кімнаті Ероута, з тими, що вилучили з ящика № 23 лабораторії лікаря Хенрика Мааса. Усі чекали імені того, кому належали знайдені ліки.

У скроні шалено билася кров, Майкл відчував кожен її рух, і несила боронитися від припливу збудження, за яким уже дмухнуло свіжим повітрям від незамкнених дверей.

— Ці ліки постійно повинен був носити при собі хворий на нефропатію житель острова Ентанго Семуторангдан Фалі, — в цілковитій тиші спокійно проказав Хенрик Маас.

— Чи є запитання до Хенрика Мааса? — крізь рясні вигуки цікавих намагався продовжити судове засідання головуючий.

Адвокат обвинувачення засипав Мааса нічого не значущими запитаннями. Маас пояснював про наявність відповідних записів епікризу хвороби Фалі. Нурен сиділа наелектризована і коли, нарешті, суддя дозволив викликати свідків, схопилася з місця, але опанувала себе і навіть голосно та досить впевнено проказала:

— Прошу викликати батька вбитого Теодора Ероута, котрий лише вчора увечері прилетів з Амстердама до Танджунау.

Джо Ероут зайшов до зали високого суду втомленим од своєї невидимої ноші. Приволік тягар на плечах, од чого виглядав зіщуленим, немічним дідуганом. Насуплені брови ховали погляд миготливих, неспокійних очей. Він одразу кольнув гострими зіницями того, хто сидів на лаві підсудних. Сподівався, що отой австралієць американського походження, біля якого на мить зупинився із вбивчим поглядом, відведе очі. Однак нічого, крім відвертого здивування, не розгледів старий Ероут. Чого б це — у свою чергу здивувався Джо, але відразу схаменувся. Його ж син був схожим на батька як дві краплини води. Усі дивувалися цій подобі. Іще, старий міг заприсягтися (звідки взялася така думка, не знає), що Майкл Харріс не вбивав його сина. Бо хіба вбивця може так спокійно дивитися, нічого не ховаючи в очах?

Е, старого Джо не проведеш. Він бачив на своєму віку вдосталь, щоб збагнути, що й до чого. Тут нескладно, — Харріса хтось підставив і зіпхнув усю провину на нього. Ероут навіть хмикнув: нескладна психологічна комбінація, якщо врахувати, що українки домагався катарський туз. Про нього не раз розповідав по телефону Тед. І якщо зараз Ероут своїми свідченнями допоможе хлопцеві виплутатися, то матиме Харріса зобов’язаним до кінця його днів. Та й про маленьку послугу можна буде вести мову…

Ероут не встиг обміркувати, як саме використає Харріса, але те, що буде говорити правду, ясна річ ту, що піде на користь підсудному, вирішив остаточно. Автоматично виконував судові формальності перед початком подачі свідчень.

Адвокат-обвинувач зводив руки до неба і картав свого недосвідченого колегу за те, що викликала вбитого горем батька, котрий анічогісінько не зможе посвідчити по тій простій причині, що знаходився дуже далеко від сина. На його запитання Ероут відповідав з тремтінням у голосі, але суть справи бачив у тому, про що питатиме оте дівчисько-адвокат, яке написало до нього листа.

— Я отримала копії рахунків за телефонні розмови Теодора Ероута з абонентом Амстердама. Це ваш номер? — запитала Нурен Гадженг, називаючи телефон офісу Джо Ероута.

— Так, це телефонний номер мого офісу.

— Чи говорив з вами син про те, з ким приїхав до Танджунау?

— Так. Він називав ім’я якогось Сема з Ентанго, з яким потоваришував. Вони жили в одному готелі і Сем виконував доручення Теда, за гроші, звичайно.

— Дякую! — закінчила задавати запитання адвокат.

Ероут здивувався. Він готувався до розлогих відповідей, численних питань, а тут лише такий дріб’язок. Однак адвокат попросила Ероута сісти попереду, на відведене місце для свідків, які уже давали свідчення.

— Ваша честь, — звернулася адвокат до судді. — Дозвольте запросити другого свідка.

— Ми готові вислухати наступного свідка, запрошуйте.

— Запросіть до зали високого суду Семуторангдана Фалі з острова Ентанго.

Сем зайшов якось боком. Його вирвали із звиклого оточення і він почувався явно не в своїй тарілці. Ніколи не доводилося бачити так багато народу, які втупилися в нього. Чого їм треба? Краще вже стати скраєчку…

— Семуторангдан Фалі, прошу стати перед високим судом присяжних!

…або підійти до того, що сидить попереду… Краще туди, звідти ближче до дверей. Але там уже сидить… ЖИВИЙ Ероут! О, Аллах, ЖИВИЙ Ероут таки сидів на передній лаві і теж дивився на Сема!

Сем з переляку відкрив рота і тоненько заячав, як спійманий гицелями пес. Цівка сечі поволі окреслювала темну пляму на вилинялих шортах. Фалі не міг рухнутися і лише хапав ротом повітря, випускаючи його уже з нелюдським скавулінням.

— Прошу вас сюди, — вказував рукою суддя, куди має підійти свідок, насторожений його дивною поведінкою.

Фалі не реагував. Ним почало трясти і він впав навколішки перед Ероутом.

— Ти ж мертвий, я чув, як тріснув хребет у твоїй скрученій шиї, — викрикував, перемежовуючи слова із скавучанням. — Тебе прислав сюди з могили лелембут? Лелембут! Лелембу-у-у-у…

Сем зірвався на ноги і тягнучи за собою цівку сечі, кинувся до дерев’яної трибуни, за якою сидів суддя. Там скрутився калачиком, закрив голову руками і продовжував ячати:

— Це ти, лелембут, прийшов за мною, надіславши перед себе дух Ероута. Але ж той голландець був паскудою і я скрутив йому в’язи, бо він хотів мене вбити і забрати мої гроші. Але я випередив його-о-о…

Схожість батька з сином відіграла фатальний жарт. І нерви Сема не витримали. Чулося його голосне, надривне ячання, — так виє затравлений пес…

Крізь лемент натовпу, який спочатку завмер, а потім вибухнув тисячоголосо, ледве вловлювалися розпорядження судді. Збитий з пантелику побаченим він немилосердно товк молотком і намагався перекричати усіх:

— …закрите, засідання закрите! Звільніть Харріса! Звільніть!

Та його мало хто чув і слухав.

Майкл притулився до стіни. Неймовірна вага тюремної камери з усіма її кутами і химерними істотами сповзала з нього, висмоктуючи енергію до останнього — ні встати, ні відповісти Маасові та Фатухелу на потиски рук.

— А наш лелембут таки правильно покарав винного, знає, що робить! — збуджено вигукував Ліан.

Двоє поліцейських вхопили Сема попід руки і потягли із зали. Він пручався, гавкав, намагався вкусити кожного, хто насмілювався доторкнутися до нього. Раз за разом закидав голову догори і тоді під склепіння зали злітало страшне, нелюдське виття.

Нурен Гадженг напувала старого Ероута водою. Йому й справді стало кепсько — сидів блідий і хаотично хапав ротом повітря. Одна рука лежала на грудях, ніби стримувала аритмію серця, його шквалисте надривне биття.

На безкровному обличчі Ероута Майклові не хотілося затримуватися. Скупа посмішка промайнула на вустах, коли побачив, як благально хапає суддю за руки Бінгасар. Помічник судді разом з поліцейськими відтіснювали його до тих дверей, з яких виводили Майкла. Нелегко йому буде виплутатися за свою брехню, — провів Бінгасара байдужим поглядом Майкл.

Старий Ероут хлюпнув собі в обличчя води і якось занадто поспішно подибав до Майкла. Його рука все ще лежала на серці.

— Я не знаю, за що Сем вбив мого сина, — ледве ворушив язиком, — але прилетів сюди, бо не міг дозволити, щоб хтось, себто ви, безневинно постраждали.

— Дякую, — байдужість не покидала Майкла. Однак на язиці крутилося ще одне запитання, але зараз він настільки виснажений, що не зможе розібрати відповідь. Майкл знав з інформації Нурен, що покійний Ероут тримав постійний телефонний зв’язок з батьком. Це підтвердив на суді і старий Ероут. Значить, про щось вони говорили? Не про погоду, напевне…

— Можете розраховувати на мене, — плів далі Джо Ероут. — Я втратив сина, але не віру в порядних людей. Може, ми б повечеряли разом?

— Я не можу. Мені негайно потрібно розшукати одну людину.

— Що ж, розумію, — погодився Ероут. — Це, очевидно, якась мила дівчина? Часом, не та українка, як її, забув прізвище, вона теж летіла з вами…

— Вона, — неохоче відповів Майкл.

— Але ж ви були разом!

Ероут перейшов у відкритий наступ. Якщо Майкл зараз вислизне з його рук, то він більше ніколи не матиме нагоди зустрітися з Харрісом у ситуації, де Джо явно лідирує, бо, чорт забирай, прислужився і неабияк юристу. Від напруження старий почав знову уривчасто дихати і щільніше стискати рукою серце.

— Марту забрали від Майкла, — втрутився Ліан.

— Як? — відверто здивувався Ероут. — Тед мені казав, що ви весь час тут у Танджунау були разом. — Говорив і бачив, що Майкл не збирається відповідати, тільки криво поповзли урізнобіч його вуста. Тоді Ероут благально глянув на малайця, що підтримував Майкла.

— Хто, хто цей негідник, скажіть, юначе?

— Є такий нафтовий туз.

— Ви повинні її повернути! Можете розраховувати на мою допомогу. Чим можу зарадити?

— О, ні! — прорвало Майкла. — Ми самі впораємося. — Різко повернувся і уже сам поволік до виходу Ліана. За ним поквапилися Маас та Фатухелу.

Ероут зіщулив очі. Харріс на контакт з ним не пішов. І це остаточний вердикт.

12.

Марта зіткнулася з Елтоном Камінскі майже біля парадних дверей. Ще тоді детектив подумав, що забув про обачність, і було б більш безпечно, якби зайшов з вузької, ледь помітної за розлогим кущем хвіртки, прилаштованої в найдальшій частині металевої огорожі. Звідтам легко прослизнути до будинку непоміченим і так само забратися геть без зайвого ока.

Хвіртка виходила просто на пологий берег морської затоки, але Даві не тримав там своєї яхти, при потребі користувався власним літаком. Тому тамті задвірки, що простяглися вздовж металевої огорожі, завжди пустували і вважалися майже безлюдними. Крім розпеченого піску, од якого здіймалася курява і глибоко грузли ноги, нічого доброго там не було, не росло і не жило. Піски…

Марта й справді чекала Елтона. Не раз прокручувала сутичку з ним у літаку. Коли лавина гніву та відчаю обрушилась на ірландця, вона не отримала на те жодного спротиву. Будь Камінскі просто телепнем, він би пускав мильні бульбашки і мовчав на догоду Даві. Але Елтон не мовчав. Тоді вона кинула, що зватиме вірнопідданого ірландця Менгеном. Він заперечив, і назвав інше ім’я. Їй байдуже до літературних сентиментів та нікому не потрібної інтелектуальної тусовки. З усього лишилися в пам’яті слова Камінскі: «Якщо треба, я довідаюсь». Це він сказав про Майкла. Значить, знає, що сталося з ним…

Можливо, вимолить у Камінскі хоч слово про Майкла?

Правда, ірландець потім лише раз з’явився у Даві. (Марта звикла сидіти біля вікна і бачила усіх, хто заходив у будинок.)

Останні місяці після того, як відмовилася поїхати з Даві на концерт, їй стало особливо важко. Джан повідомила, хапаючи ротом повітря, схожа на витягнуту з калабані оглушену рибину, що їхній господар Ель Даві заборонив викликати машину і їздити по місту. Джан говорила, а її банькаті очі нічого, крім замуленої води, не відбивали.

— Йди і передай своєму повелителю, що маю його… — випихала служницю.

Відтоді Марта не відходила від вікна.

…Побачивши Марту, Камінскі гречно вклонився. Навіть голову схилив, бо не готовий зустрічатися поглядом з цією жінкою. Боявся, що замість нього, такого розсудливого і непохитного, незворушного і непробивного, озветься до нещасної блідої тіні його власна совість.

У молодої жінки сіпалися вуста. Очі проникали усередину, навіть відчував, як зіниці добираються до грудної клітки, де й без того смокче його хробачок.

— Благаю вас, скажіть, що з Майклом. Ви знаєте! Ви мусите знати! Молю, дізнайтеся, що з ним. Я чекатиму, зустріну, як сьогодні…

Марта притулилася до стіни і злилася з її білизною, — ні кровинки на обличчі, тільки тріпочуть вуста. Відкритий, ніким і нічим не захищений нерв. Зникла раптово, як і не було, — наче то стіна озвалася благальною луною…

…допоможіть…

Елтон озирнувся. Щойно Марта стояла тут і просила, навіть благала того, кого справедливо повинна ненавидіти і зневажати, про допомогу. Щось тьохнуло в душі.

…Даві чекав у своєму кабінеті. Очевидно, справа була нагальною і не потребувала особливої конфіденційності, оскільки секретар не попередив, що Камінскі повинен зайти через хвіртку.

Сходами піднімався пружно, навіть збуджено, — від зустрічі з Мартою полегшало. Виходить, вірить українка, що він не цілком пропаща людина. Сама була захекана і збуджена, насторожена і обережна, — боялася, аби ніхто не помітив. Так, вона бігла до нього, бо побачила з вікна його машину. Й досі стоїть перед очима босоніж, без жодних прикрас, тільки зауважив Камінскі той браслет, про який говорив Ероут як про мистецький антикваріат, бо руки тримала нижче тонкого стану. Камінскі аж зупинився, пронизаний здогадкою: так тримають руки лише вагітні жінки, оберігаючи свій плід через те, що довелося бігти. Бігти у її стані? Якщо вдалася до такого кроку, значить, не забула Майкла і не забуває, бо…

Е, друже Елтоне, ти не мав досі такої смердючої справи, але хоча й ти сидиш по вуха в лайні, все ж второпав, що й до чого (хрумнув хробачок). Ти розлучив Марту з батьком її майбутньої дитини. З батьком!..

Даві розмовляв з ним, як завжди, гордовито і холодно. Камінскі майже не слухав. Сидів і дивився в одну пульсуючу цятку, бо чув запитання, на які відповідала його совість.

— …Чи таїна покаяння, що зветься сповіддю, є важна, якщо ти навмисне затаїв тяжкий гріх?

— Така сповідь є неважна, і через те допустився іншого, дуже тяжкого гріха — святотатства. Але ж моя робота… За неї заплачено.

— …за блюзнірство, образу, зневагу?

— А що мені робити, коли не з власної вини забув про вчинений гріх? Про блюзнірство, зневагу, образу?

— Головно в наглім смертельнім випадку повинен користати з досконалого жалю, що змиє провини перед Богом та приверне освячуючу ласку…

— Істинно так…

Хапнув повітря і змусив себе повернутися до того, що говорив Даві.

— Марта вагітна і у мене скоро буде дитина.

Даві явно хизувався перед ним. З притиском вимовив у мене, тим самим красномовно натякаючи на перемогу над дівчиною.

— Вітаю, — промимрив Камінскі, хоча подумав зовсім про інше. Виходить, українка пішла на все, аби зберегти свою таємницю і дати життя дитині від коханого чоловіка. Знала добре, що Даві не потерпів би чужого і зробив би все, щоб знищити плід.

— Я б хотів з вашою допомогою огородити її від небажаних емоцій, пов’язаних з неурівноваженою зараз поведінкою жінки. Було б негуманно заборонити їй гуляти по території мого будинку, яка охороняється людьми Самура. Однак відчуваю, що бракує вашої реакції та інтуїції. Я б хотів, щоб ви стежили, як ви це вмієте, за всім: що відбувається з Мартою і навколо неї. Вам налити щось випити?

— Що? — перепитав Камінскі. Його розсіяність не здивувала Даві, навпаки, він її сприйняв за реакцію на свою перемогу над Мартою.

— Бренді? — виявив знання улюбленого напою детектива Даві.

— Так, з льодом.

— Звичайно, — наповнював склянку Даві.

А Камінскі ніяк не міг збагнути, від чого повинен охороняти Марту.

— Ще одне, я б не хотів, аби Марта зустрічалася з вами і навіть здогадувалася, що хтось, крім мене, про неї піклується. А втім, після того, що вона вам наговорила у літаку, гадаю, у вас теж не виникне бажання знову називатися Менгеном. І не треба цитувати літературних класиків, проблеми совісті турбують лише гуманітаріїв і сентиментальних писарчуків на кшталт вашого землячка Шоу. А ми з вами люди діла, чи не так?

Камінскі зробив великий ковток. Хай йому чорт, але на цей раз він не розуміє, що й до чого. Хіба що Даві хоче морально додушити дівчину чужими руками, а це цілком в його стилі.

— Я зараз закінчую одне дільце, і як звільнюся, дам знати, — встав Камінскі.

— Ну що ж, домовилися. — Даві відвернувся, як завжди, коли закінчував розмову.

Коли Елтон сідав в машину, озирнувся, обпечений чиїмось поглядом. На другому поверсі у вікні стояла і дивилася на нього Марта.

…допоможіть…

13.

Два тижні довелося Майклові товктися в суді Танджунау, залагоджуючи разом з Нурен Гадженг бюрократичні формальності. Йому компенсували матеріальні збитки, як зазначилося у документі, котрий мусив підписати, і відшкодували вартість квитка на літак до Медана. Останнє, що отримав з особистим посвідченням, був виправдальний вирок високого суду присяжних Танджунау.

Знову звернувся до Сібелюса і лікар не відмовив — Майкл оселився у тому ж бунгало, де майже півроку тому провів два тижні разом з Мартою.

Вдень доводилося багато ходити пішки, залагоджуючи справи, а ночами корчився у ліжку від безсилля і думав про Марту. Корчі брали потім, після того, як він переживав миттєвості любові, спомини про які дозволяли давати раду самотності. Майкл пам’ятав, майже фізично відчував у собі насолоду від проникнення, таке ж почуття від любовного злиття читав на обличчі Марти. Але відгомін був недовгим. Приходили оті корчі, і він врешті-решт розумів, — це природне та неминуче, і що він може повернути собі Марту і поверне, як тільки отримає усі необхідні документи. Готовий був вже бігти, але не знав — куди і як.

Як? — вигукував сам до себе і чув, — його крик розбивається об шибку і навіть пускає по собі дощові патьоки.

Грудень — дощовий місяць на цих широтах.

Пообіцяв Маасові, як тільки закінчиться тяганина в суді, відразу приїде на Ентанго і вони разом обміркують, що робити далі. А це значить, думали про одне — як вирвати Марту від Ель Даві.

— Ну що, їдемо? — з такими словами мало не кожного дня у бунгало з'являвся Ліан, привозив смачні рисові буцики, спечені Даке, і ділився останніми новинами.

Нарешті Майкл отримав усі документи, попрощався з Нурен Гадженг і відразу відчув, що хоче добряче попоїсти. Завурчало в животі і захотілося вчепитися зубами у м’якуш запашного білого рогалика, вмоченого у кленовий сироп. Він так і зробив, вперше за шість місяців отримавши немислиму розкіш — вибирати і робити що заманеться. Зайшов у затишне бістро і замовляв уже третього рогалика з кавою та п’ятий раз підряд займав музичний автомат. Ставив одну й туж платівку з піснею, яку колись упіймали в приймачі разом з Мартою, — шлягер американського співака Джоні Кеша.

— …ти розумієш слова цієї пісні?

— Ні, мені важко вловити зміст. Розумію лише окремі слова.

— Тоді слухай, я тобі перекажу, про що співає Джоні Кеш…

Вони лежали, втомлені від любові, умиротворені тим багатством, котре відчувається після злиття з коханою людиною, і котре так швидко відроджується знов.

Спокійне жовтувате око приймача пошепки посилало у нічну темряву одну за одною пісеньки про кохання. Вони ненав’язливо сприймалися, бо мали цілком відповідний ритм і мелодію — не більше. Лише вторгнення в нічний ефір Джоні Кеша з його сповіддю перевернуло усередині усе і то копнуло так глибоко, що Майкла потягло на філософське начало, бо поруч — душа Марти, і тільки з нею хотілося ділити плинність часу та його безповоротність.

— …ти розумієш слова цієї пісні?

— Ні, мені важко вловити зміст. Розумію лише окремі слова.

— Тоді слухай, я тобі перекажу, про що співає Джоні Кеш. Це сумна історія. Один крутий ковбой сидить у тюрмі, його чекає смертна кара. До страти лишилося півгодини. Він чує кроки наглядачів — вони принесли чисту сорочку. Залишилося чверть години — прийшов священик і відпустив гріхи за содіяне. Залишилося п’ять хвилин — хто встигне врятувати його душу?

Марта легенько дмухнула в обличчя Майкла, поцілувала і заховала обличчя на його грудях.

— Це справді сумна історія. Кеш її не проспівав, а начебто проплакала його душа за втраченим життям.

Майкл тоді змовчав. Та звідки Марта дізналася, що він теж так оцінив цю пісню?..

Бістро покидав неохоче. Змушений, бо на нього вже почали кидати неоднозначні погляди, і постав він ще раз ту саму платівку Кеша, обов’язково б викликали полісмена і поскаржилися, що цей молодик навмисне порушує громадський спокій. Йому цього аж ніяк не потрібно.

Неквапливо йшов вулицею до порту. Завтра зранку туди, де на березі виднілися холодильники рибного базару, мав привезти свій улов Ліан. Майкл вирішив почекати його там і переспати просто неба в одному з човнів, які стояли так щільно один біля другого, що здаля видавалися схожими на вервечки висушених на сонці рибин.

Буркотливі пінисті хвилі заколисували мріями, які він обов’язково перетворить у реальність. Бо він не одинокий у цьому світі. У нього є Марта і незабаром з’явиться на світ його дитина. А це його сім’я і заради неї він готовий на все.

Темне шатро ночі накрило міцним сном, він навіть не встиг почути підступного безсилля…

…У тропіках вранішні години, що бережуть прохолоду ночі, — найактивніший час. І коли Майкл прокинувся, поруч на всю катушку кипіла робота.

— Авас! — чув звідусіль. Молоді, кістляві хлопці пхали в холодильники візки з лелехом, сембіланом, тунцем.

Це риби середніх розмірів, тому клопоту з їх доставкою немає. Гірше з акулами, важкими і слизькими. У них вже відрізані плавники, які високо цінуються на китайській кухні, де з них готують знамениті супи і салати.

Йшов жвавий торг рибою. Тут же продавалися з неї розмаїті страви. Троє рибалок сиділи навпочіпки і смакували ікан білісом — маленькою, з дитячий мізинчик, рибкою. Її солять, варять і подають як приправу до рису. Ну, а якщо рису немає, можна пожувати просто так. Бо це — найдешевша риба і найулюбленіша страва бідноти. Поруч з рибалками на дерев’яних перекладинах темно-жовтими ромбами висіли кальмари, лежали перекладені морською травою лобстери, в пластмасових чанах рухалися креветки. Ті, що завдовжки з фалангу пальця, беруть для салатів або до смаженого рису. Більші, з долоню — смажитимуть в тісті. А великих покладуть нечищеними в кип’ячену, з прянощами, олію.

У плетених з бамбука клітках невдоволено блимали чорними намистинами очок живі краби.

Між рядами на коромислах носили гарячі страви, пропонували охолоджуючі напої, питтєву воду і керосин, овочі та фрукти, канцелярські товари і господарський крам.

Майкл пройшовся рядами щедрих прилавків і попрямував ближче до причалу, де юрмилися власники холодильників. Вони і закуповували найкращу рибу. Саме тут Майкл домовився зустрітися з Ліаном.

Тунців, яких привіз Ліан, купили відразу, та й заплатили за них непогано.

— Це тобі не з Сітархуртом мати справу. Той би половину дав. Ех, якби мені суденце з холодильником, — зітхнув хлопець. — Та пішли вже, тебе Маас з Фатухелу давно виглядають. Мають якусь важливу інформацію, знаю тільки, — про Марту.

Пройняла дрож од того, що є якісь новини про Марту. Щойно Майкл розслаблявся, бо за піврічною одноманітністю і однотонністю тюремного ув’язнення нарешті вільно вбирав у себе барвисте миготіння риб, людей, суден, чайок. Враз стало боляче, знову оті кляті корчі безсилля зсудомили тіло. Скільки ще так триватиме? Місяць? Тиждень? День?

Сидів поруч з Ліаном і крізь пелену сірої, неспокійної води знову занурювався у самого себе.

— Тобі важко, судара? — глянув на друга Ліан.

— Знаєш, Ліане, сидіння в одиночці це така непроста штука… ще й коли тебе товчуть палицями по голові… А видно, що я наче причумлений?

— Ага, — протягнув Ліан. — Але ти станеш таким, як був, правда?

— Правда, — погодився Майкл. Він і сам цього прагнув. І якби можна, то пожбурив би далеко в розбурханий океан оту свою оболонку, просяклу духом одиночної камери з її нервовим розладом і постійним маренням.

Думки знову були біля Марти, біля дитини, яка мала незабаром народитися. Коли? Вкотре почав хаотично рахувати, додавати, перераховувати. Це було завжди приємно, це єдине знімало корчі безсилля.

— Ми знайдемо тебе, Марто! — закричав на все горло. — Ми знайдемо її, правда, Ліане?

— Знайдемо!

— Марта на узбережжі Персидської затоки, в Катарі.

Фатухелу назвав місто і додав:

— Я не раз бував там. Але проблема не в тому, як туди дістатися, а навпаки, як живими звідти вибратись. Ель Даві дасть команду і через п’ять хвилин будуть перекриті всі повітряні і морські порти.

— Але ж ми повинні щось придумати! — наполягав Маас.

Майкл знову занурився в оболонку і перераховував, скільки часу треба, щоб дістатися до міста, в якому Ель Даві тримає його Марту. Два місяці? Місяць? Тиждень? А, може, день-два?

Фатухелу димів цигаркою. Йому тільки нещодавно вдалося довідатися, де живе Ель Даві. Розповіли старі друзі-синдбади, котрі прийшли з Персидської затоки і знали останні плітки цілого Аравійського півострова.

Маас спробував послатися на людську добропорядність, але глянувши на відчужене обличчя Майкла, махнув рукою. Слуги нафтового туза, хай там що, вміють працювати, оскільки зуміли розіграти такий фарс, за який Харріс мало не поплатився життям. Лікар відразу вирішив, що поїде разом з Майклом, як тільки довідався про вагітність Марти. І тепер, коли заходила розмова про будь-які варіанти, говорив у множині — ми. Фатухелу й себе зарахував до займенника ми, тим самим теж ствердивши свій намір вирушити на пошуки українки.

— Я ось що думаю, — почав повагом. — Ми маємо один шанс — дістатися на узбережжя власною посудиною, яка б чекала нас там і змогла потім довезти назад, на Ентанго.

— Ні! — підхопився з місця Майкл. — Не на Ентанго, а на північ Суматри, в Тусуклаїнг.

Фатухелу глипнув на лікаря: що говорить цей молодий чоловік? Але Маас підтвердив:

— Так, Фатухелу, друже, нам в Тусуклаїнг конче треба.

— Якщо треба вам, значить, треба і мені, — проскрипів Фатухелу. — До того ж, північ Суматри це набагато ближче, ніж Ентанго.

Ліан запропонував свій катер.

— Не годиться, — заперечив Фатухелу. — Краще ми зробимо ось що. Дамо потужний мотор на дхоу і на ньому підемо до Аравії.

— А де ж ми візьмемо дхоу? — поцікавився Ліан.

— Посудина є, але до неї потрібні руки, щоб залатати дірки. А от парус і кріплення я зберіг. Сам ходив колись.

Фатухелу замовк, пустив пасмо сивого цигаркового диму і заховався за ним, поринув у часи, коли молодим синдбадом мчав до північної Африки з надією, що його шоколадна Фа чекає свого мореплавця. Та не судилося…

— Тоді завтра й почнемо, — погодився Ліан, бо знав, що добре оснащене дхоу зараз, взимку, дасть фору будь-якому іншому судну такого ж класу. Та й хто допетрає, що аж до Аравії приповзла старезна шкапа? Хто зверне увагу на вицвілий парус і просмолені борти, не покриті фарбою? Хіба впаде підозра на таке судно? Фатухелу має цілковиту рацію.

Однак коли вранці Ліан та Майкл у супроводі Фатухелу на далекій піщаній косі побачили те, що колись називалося дхоу, настрій у них геть зіпсувався. Здаля колишнє судно нагадувало об’їджений чайками скелет доісторичного архіоптерикса. Тому чоловіки навіть не уявляли, як можна підступити до купи колод, щоб вони раптом не розсипалися від їхнього дихання.

Та Фатухелу прицмокував:

— Які чудові морені колоди, їм зараз ціни немає, криця, а не дерево.

— Невже на такому дхоу можна дістатися до Аравії? — не мав віри Ліан.

— При хорошому вітрі влітку до Персидської затоки можна дійти за три тижні, — гордо повідомив Фатухелу. — Але тепер мало хто відважиться на таке, тому й матимуть нас за своїх. Воно то ризиковано, бо вітер зустрічний, над Індійським океаном зараз північно-східний мусон. Надія тільки на потужний мотор.

— А скільки часу треба, щоб відбудувати це дхоу?

— Місяць-два, — некваплячись потягував Фатухелу, хоча в очах промайнули бентежні вогники. Не сказав, що за цей час, якщо впораються з відбудовою дхоу, то отримають своєрідний швидкісний рекорд.

Працювати починали з першими променями сонця, а закінчували, коли Фатухелу запалював останній ліхтар.

Майкл поволі приходив до тями. Працював як буйвол, не відчував втоми. Чув тільки шепіт: швидше, швидше… Достеменно знав, кому він належить, бо лише одна Марта могла так ніжно дмухати в обличчя і шепотіти, шепотіти…

Засинав тут же, заколисаний розміреним шурхотом безконечних розповідей Фатухелу. Він повертався на косу, як тільки закінчував щоденний ритуал запалювання вогнів, сідав біля вогнища, смакував запеченим на вугіллі тунцем, і говорив-балакав з особливим піднесенням. Таким говірким не пам’ятає коли був. Фатухелу над усе цінував освічених людей, особливо юристів, котрі знали усі таємниці законів життя, тому намагався і собі говорити про щось мудре.

— Уже в найдревніших книгах, написаних на санскриті, є згадки про надійність дхоу.

Почавши таким чином свою розповідь і надавши їй цілком фундаментального значення, обводив присутніх очима — чи зацікавив слухачів. На обличчі Ліана завжди вловлював неабиякий інтерес. Іноді до них приходила Даке, приносила щось попоїсти і теж заворожено слухала його розповіді. Навіть Маас, котрому теж знаходилася робота, примощувався поруч і слухав. Тільки Майкл мав наліт відчуження на обличчі і, здавалося, був замотаний у товстий сувій шовку. Це вловлював Фатухелу, коли язики полум’я особливо щедрі на жовтогаряче світло.

— Десь є така старовинна книга «Наука про життя рослин». Їй, казали синдбади, три тисячі років. Там описані сорти дерева для різних суден і навіть писалося про те, що залізо не повинно використовуватися в зчепленні та скріпленні дощок, тому що метал піддається впливу магнітних шкал в морі.

— Ти дивись… — захоплено прошепотів Ліан.

— Непоганий багаж знань для тритисячолітньої давнини, — додав Маас.

Навіть Майкл озвався:

— А ми все робимо так, як треба?

Фатухелу, під чиїм керівництвом йшли ремонтні роботи, поважно хитнув головою і трохи помовчавши, додав інформацію, котра знову викликала жвавий резонанс.

— Якось мені розповідали синдбади, що ходили на дхоу аж до західної Африки, досить цікаву річ. У минулому столітті одна англійська мандрівниця на весь світ розтрубила про звичай добувати вогонь у жінок бакеле при допомозі черенка пальмової гілки, який швидко крутили в заглибленні з дерева тієї ж пальми. Виявляється, ще до її повідомлення цим способом користувалися тільки у наших широтах. Ось так. Де західна Африка, а де наш Ентанго…

Майкл засинав і уві сні виголошував довжелезні пишнослівні промови вдячності Фатухелу за його винахідливість. Мудрий, передбачливий старий знав, з ким доведеться мати справу, і тому правильно виважив усі перестороги. Бо й справді, кому спаде на думку переслідувати стару шкаралупину?

Йшли додому Ліан і Даке. З ним повертався й Маас. Тільки Фатухелу нікуди було квапитися. Він сидів, перемішував тліючі вуглини і смоктав цигарку за цигаркою…

Нарешті Маас з Ліаном привезли на косу новий потужний мотор, куплений у Танджунау за гроші лікаря. Даке теж віддала решту, що лишилася від продажу сережок, для влаштування дхоу і на заправку пальним.

— Оце буде швидкість! — збуджено коментував Ліан, коли встановили мотор. — Це ж двісті кінських сил тягтиме наше дхоу. Ну, Фатухелу, ну й голова та ще з двома вухами!

Коли дхоу взяло курс у відкритий океан, Майкл розповів Ліанові та Фатухелу про скарб тоба-батаків і чому Ероут переслідував Марту. Ошелешений Ліан водив круглими очима з Мааса на Фатухелу, і врешті-решт глипнувши на Майкла, протягнув майже урочисто:

— Бхіннека тунггал іка!^[29] — Бо нічого путящого, крім давньояванського вислову, начертаного на стрічці, що її тримає в пазурах міфічний птах Гаруда з індонезійського герба, не йшло до тями.

І усі зрозуміли, що мав на увазі Ліан. Так, він теж буде поруч з друзями до кінця, поки скарб тоба-батаків не повернеться до свого народу. Зрештою, мовлені ним слова хіба не є найважливішою державною заповіддю?

Один Фатухелу мовчав, бухикав довго і надривно. Скарб тоба-батаків його не приваблював, хоча шанобливо схилявся перед волевиявом Марти і Майкла. Він знав життя і його бентежило інше — за багатство і красунь билися на смерть. Впродовж тисячоліть так було, так є і так буде. Тому його філософія не дозволяла захоплено реагувати на почуте. Навпаки, потягло холодком, бо попереду — боротьба на смерть. І якщо так було завжди, то й цього разу так буде… НА СМЕРТЬ? Хто ж мусить загинути? ХТО?..

14.

Камінскі натиснув клавішу комп’ютера і на моніторі замиготіли тексти кримінальної хроніки з англомовної індонезійської преси південної Суматри. Переглядав публікації за останні півроку. Вперто чекав, блукаючи поглядом по друкованому тексту. Іноді робив паузу і запалював цигарку, бо мигтіння перед очима доволі втомлювало. Пускав кільця диму під стелю і думками весь час повертався до Даві.

Камінскі нервував, чуття підказувало, — Ель Даві щось не договорює. А що, — міг знайти тільки у такий спосіб. Поки жодної відомості про вирок суду над Харрісом не знайшов, хоча проглянув половину газет. Це означало одне: слідство тягнеться занадто довго. А якщо довго, то, очевидно, знайдено якісь докази. На користь Харріса, звичайно. Іще — Камінскі хоче саме цього. І не може позбутися свого бажання. Та й не збирається.

Цікаво, цікаво…

Лишив недопалок у попільничці і знову взявся за перегляд. У хроніці за жовтень нічого не друкувалося. І ось, нарешті, у газеті від 6 листопада надибав те, що шукав. Пошукова команда комп’ютера, в яку заклав прізвище юриста, нарешті висвітлила потрібне ім’я. Збільшив текст і занурився у коротке повідомлення.

Вчора знято обвинувачення і звільнено Майкла Харріса, підозрюваного у зловмисному вбивстві громадянина королівства…

З яким задоволенням Камінскі зітхнув, як довго випускав із змучених грудей сперте лайном повітря: у-у-ух…

Замітка кримінальної хроніки була двомісячної давності. Даві, очевидно, давно про це довідався і тільки тому звернувся за допомогою.

Боїться, могутній туз, боїться…

Але ж, стривайте, за цей час Харріс міг давно з'явитися тут. А, може, вже з’явився у місті і шукає, як підступитися до будинку Даві?

Ель Даві був у від’їзді, та Камінскі через секретаря довідався, що пропозиція по охороні українки все ще в силі. Тільки тоді полегшено зітхнув. Значить, він не запізнився і ПОВИНЕН зустріти у місті Харріса. А в тому, що хлопець з’явиться тут, навіть не сумнівався.

Лише б не гарячкував Харріс…

Гірка іронія, але Елтон Камінскі знову вибудовував чергову п’єсу, у якої, сподівався, буде хеппі енд. Тільки на цей раз він сам її замовляв.

Перед тим, як залишити машину на паркуванні, кілька разів об’їхав квартали поблизу будинку та офісу Даві, але нічого незвичного не помітив. Іноді йому здавалося, що у вікні другого поверху бачить постать жінки. І тоді серце тьохкало, бо завжди чув шелест …допоможіть…

Нарешті знайшов вільне місце, залишив машину і попрямував до старого кварталу, де за опуклими дахами мечетей тяглося місто мертвих. Так називали доволі обширне середньовічне кладовище, в кам’яних склепах якого вряди-годи знаходили притулок жебраки, що не мали даху над головою. Сюди не заходили сторонні, у місті мертвих панували свої закони і відносини.

Однак Елтона тут знали і з усього видно, поважали. А як інакше, — він був їхнім роботодавцем. Не часто, зате досить щедро, винаймав потрібних людей і давав нескладні доручення, які в основному зводилися до цілодобового спостереження за будинком чи конкретною людиною. До неписаного закону міста мертвих — тримати рота на замку — Камінскі додав на маргінесі своє уточнення. З практики взаємовідносин знав, що як тільки у широких складках одежі зникали гроші, бедуїни розтуляли рота тільки на кілька слів, потрібних і оплачених, ясна річ.

Цього разу Камінскі покликав п’ятьох бедуїнів, котрих цінував за особливо швидку реакцію і кмітливість. Детально описав зовнішність Харріса і скерував у потрібні квартали міста.

І хоча під особливим контролем був порт, однак на дхоу, що прийшло під парусом, ніхто не звернув уваги.

Скоро тиждень, як Майкл, Маас, Фатухелу та Ліан бродять вуличками міста, не знаючи, як наблизитися до будинку Даві. Одного разу у діловій частині міста над широкими скляними дверима побачили великі мідні літери, що складали назву «DAVI OIL CORPORATION». Майкл навіть побачив здаля, як з лімузина вийшов Даві та повагом подався до свого офісу. Біля нього тінню ступав охоронець. Майкл завмер і стиснув кулаки до хрусту, до болю. Якби не друзі, кинувся б навперейми і добряче натовк пику. Та Маас і Фатухелу міцно тримали хлопця. Майкл заскреготав зубами, шарпнувся раз, вдруге, але Даві уже зайшов у будинок. Тоді друзі не помітили, що за ними невідступно став спостерігати старий бедуїн.

Сьогодні зранку вони знову розділилися на дві групи: Фатухелу з Ліаном вкотре намагалися пробитися крізь стіну замкнутості у місцевих рибалок. Ті ніяк не йшли на довірливі розмови. А Маас з Майклом, можливо тому, що вранці там, на дхоу, їхні думки звелися до одного нульового результату пошуку, пройшли навмання набагато більше.

Вони ходили торговими вулицями з безліччю невеличких крамничок, лотків. Написи у вітринах магазинів були в основному на хінді або урду. Продавці,лоточники з морозивом і мінеральною водою лопочуть по-своєму, нічого не допетраєш, не розпитаєш як слід.

Від Хенрика Мааса не заховалося, що Майкл, хоча й мовчить під тягарем безпорадності, впав в якусь подобу трансу, не озивається до нього, ні на що не дивиться, крім запилених носків своїх мокасинів.

Спека розслабляла. Важко ставало швидко реагувати на численні гудки атомашин, які снували туди-сюди і скреготали гальмами під самісіньким носом неуважного перехожого. Тому й не помітили, коли впритул біля них заскреготали гальма червоного форда. Тільки викид надмірних децибел клаксона нарешті вивів їх із стану апатії.

— Я не зачепив вас? — гукнув водій.

— Ні, усе гаразд. Ми не помітили вас, — виправдовувався Маас, відтягуючи за руку Майкла.

— Е, ні! — наполягав водій. — Це щастя, що так усе закінчилося і ніхто не дістав ушкоджень. Ви тут, я бачу, люди приїжджі, і мені не личить просто так вас залишати. Сідайте, може зможу чимось допомогти, принаймні, завезу, куди вам треба.

Не було часу та й відповідного місця на роздуми. Водій запропонував для початку відзначити благополучне вирішення вуличного інциденту і перехилити холодного пива.

— Усе за мій рахунок, ви тепер мої гості. Дозвольте відрекомендуватися. Елтон Камінскі, юрист. — Посміхнувся кутиками вуст у дзеркало заднього огляду.

Ніхто з його пасажирів не вступив у суперечку і не виправдовувався за те, що так неуважно поводилися на вулиці, крім, ймовірно, єдиної думки, що вони йшли занадто довго і нерозважливо. Що ж, можливо і так. У будь-якому випадку тепер вони не відмовляться від можливості нав’язати бодай найменший контакт.

Елтон Камінскі, юрист. Це звучить принаймні багатообіцяюче.

Крім того, вони таки виснажені двотижневою мандрівкою по океану. Йшли проти вітру, а тому особливо відчувалося гойдання дхоу на важких, нервових хвилях, котрі і тут, у порту, воювали між собою і не давали спокою вночі.

Якби не така висушлива втома, вони б помітили, що хотіли сказати очі водія в дзеркалі заднього огляду.

Привіт, хлопці. Так, це я, та сама твар, що мало не відправила тебе, Майкле, на той світ. Невже ви не чуєте, як від мене тхне лайном?

До зустрічі з Мартою Камінскі ніколи не вискакував із свого високопрофесійного і тому такого непробивного его. Але відтоді став розуміти, в яке пекло перетворюється його життя, якщо він остаточно зануриться у лайно та не усвідомить суті содіяного. Вдень не мав часу принюхуватися до себе, зате вночі знову й знову відкривав гнітючу правду про своє життя. Сама суть її була ще попереду.

Тільки б дійти до тієї суті…

Вдень Камінскі міг переконувати себе, що у нього просто депресія, що його організм виснажений роботою і потребує адреналіну. Роздумуючи про своє життя, завжди вживав слово обачність, хоча при цьому відкидав інше лякливе слово і ховав його в глибинах підсвідомості кожного разу, коли лише натяк на нього з’являвся в думках. Він не погоджувався на зневагу. О, ні! Це занадто страшно. Депресія обманювала самого себе і видавалася явно підходящим означенням. Це хоч якось визначало його ставлення до останніх подій (незавершеної п’єси?).

Тільки хробачок підказував, як дійти до суті (істинно так). І тепер Камінскі не міг і не хотів робити інакше, ніж як підказував той, що жив усередині нього.

Камінскі відвіз гостей до свого помешкання. Запропонував холодного пива.

— Хлопці, ви на туристів мало схожі. Та й втомлено виглядаєте. Я тут живу років з двадцять і допоможу, чим зможу. Ось рушники, гадаю, від душу ви не відмовитеся? Відпочивайте. Поговоримо, як тільки владнаю усі справи, — я ж на роботі.

Він намолов їм усякої всячини: відкрив холодильник і наказав їсти все, що там знайдуть. Брязнув дверцятами бару і поставив посеред столика своє улюблене ірландське бренді.

Вискочив з помешкання і тільки тоді відчув, що може нарешті вільно дискутувати зі своїм внутрішнім упередженням і погоджується, що слово депресія — теж не для нього.

А зневага — ні, не доведи, Господи…

То що залишилося, га?…

Покаяння!

Звідки взялося це слово! Хто знає! Але від нього стало легше. Виходить, його він шукав…

За рогом пригальмував. До нього відразу підійшов старий бедуїн і Камінскі простягнув йому гроші.

— Добра робота, дякую.

Залишилася дрібничка, така солодка і помічна, як пігулка — він зателефонує Даві і скаже, що починає працювати завтра.

…А коли повернувся додому, Харріс і лікар Маас виглядали значно бадьоріше. Вони відпочили і чекали свого гостинного господаря.

— То що привело вас у Катар? — поцікавився Камінскі, наливаючи у склянки бренді, до якого так і не торкнулися гості.

— Нам треба розшукати одну людину, — почав Маас.

— Кого, якщо це не становить державної таємниці?

— Ель Даві, — відразу назвав Майкл. Вимовив ім’я з такою мукою і безсилою люттю, що у Елтона в грудях стиснулося.

— А хто з ділових людей не знає тут Ель Даві, власника однієї з наймогутніших нафтових корпорацій Катару? — встав з фотеля і пройшовся по кімнаті. — Я навіть можу відвезти вас до його офісу.

— Ні, нам потрібно дізнатися, де він мешкає, — заперечив Маас. — Делікатна справа, знаєте…

— А ви часом не збираєтеся відправити його на той світ? — зробив круглі очі Камінскі.

— Здалося б, — ледь чутно прошепотів Майкл. Але відразу його перебив Маас.

— Це довга історія. Гадаю, якщо ми її розповімо, ви краще нас зрозумієте.

Маас почав переповідати історію, яку добре знав Камінскі. Але він слухав, відвернувшись до вікна.

За вікном темряву розбавляли яскраві вогні вуличного освітлення і від цього здавалося, буцімто ніч накрила місто велетенським шатром, під яким пишно розгорнулося життя ресторанів та кав’ярень, що ніколи не зачинялись, лискучих, наче напарфумлених вулиць, рожева бруківка яких нагадує розпашілі щоки вродливої молодиці. І якби хтось зараз у кімнаті включив світла побільше, то побачив би такий самий колір на обличчі Елтона.

— А як вам вдалося вийти з тюрми? — не витерпів Камінскі. Він тепер дивився в очі хлопця і благав: скажи, що тебе засадив за грати такий негідник, твар, що вірнопіддано служила Даві. Однак Майкл сказав це по-іншому, від чого склянка у руках Елтона затремтіла і напій розхлюпався.

— Даві купив когось, щоб втопити мене у справжньому багні. Розраховував, що втовплюся…

Майкл говорив, а Камінскі тихцем потягнув носом: невже ніхто не чує, як від нього чути-чути-чути, а йому так хочеться змити лайно… Не дослухав:

— Я допоможу вам!

— Як? — позіскакували обидва.

— Це буде завтра, — сумно посміхнувся Елтон і впіймавши на собі прогляд, опустив очі додолу. — Зустрінемося завтра. Куди за вами заїхати?

…Залишившись наодинці, не впізнавав свою кімнату. Ходив по ній, не запалюючи світла, і натикався на різні речі, які казна-звідки взялися тут і тепер падали, розбивалися, розсипалися, розкидали…

Дім, який досі мав за місце, де відпочивав після роботи, тому і створив у ньому ауру обволікаючого комфортом спокою, перетворився на вулик з його незліченними голосами. Вони зараз носяться в голові, видзвонюють, вигукують, шепочуть, зітхають і тужать.

Елтон так і не зміг заснути. Нервове збудження висмоктало з нього сили, добралося аж до мозку, зсотало з нього тоненьку стьожечку і підпаливши її, як бітфордів шнур, повертало на своє аутодафе.

Господи, пусти душу на покаяння!

15.

Марта прикипіла до вікна. Вона так сильно стиснула ковані прути виттіватої решітки, що кісточки пальців побіліли, — не розімкнути, не відірвати рук.

Щодня дивиться саме у те вікно, що виходить на вулицю, до парадного під’їзду. По вуркоту машини, яке ледь чутно скреготала гальмами, розрізняла, чиє авто.

На лімузини Даві перестала реагувати. Відтоді, як заборонив виїжджати в місто, остаточно замкнулася у кімнатах, де ніхто її не турбував. Зрідка Даві заходив, сверлив очима і випитував, як школярку про самопочуття. Марта опускала очі додолу і шепотіла:

— Добре…

Останнім часом у Марти підвищився артеріальний тиск і нічого доброго це не віщувало. Лікарі рекомендували одне — спокій, тишу і побільше лежати. Про жодну прогулянку навіть біля будинку не могло бути й мови. Так почався останній місяць її вагітності.

…біля будинку скреготнули гальма. Не так плавно, як у лімузина Даві. Поквапилася до вікна і перш, ніж відчинилися дверцята червоного форда, вдивлялася усім тілом, кожним нервом, клітиною у тих, хто там сидів.

Камінскі неквапливо виходив з машини. Неквапливо…

— Невже Камінскі привіз новину? Манусо, це Камінскі, може щось мені скаже? — лише на мить обернулася до старої жінки, але очі вже не випустили із поля зору того, хто залишився у салоні.

…але добряче гримнув дверцятами.

У машині — до болю знайома постать. Майкл? Це… Майкл! Молодий чоловік недовго блукав поглядом, а побачивши у вікні Марту, завмер. Злилися обидва поглядом, очима, душами, серцями.

Руки у Марти задерев’яніли. Ще трохи — із них почала б просочуватися кров…

…та її Майкл пересів за кермо і завів мотор. Камінскі махнув йому рукою, авто рвонуло з місця і… зникло за рогом.

Марта хотіла повернутися і прокричати Манусі, що за нею приїхав її Майкл, але вчасно опам’яталася — у кімнаті білою смертю дихала Джан.

— Джан, принеси мені щось холодного випити, шампанського, наприклад. І то вже! — крикнула таким суворим голосом, від якого Джан вилетіла з кімнати, догоджаючи свої несамовитій пані.

— Підійди, підійди до мене, Манусо! — не відходила Марта від вікна. Вона бачила, як деякий час Камінскі тупцював на місці, струшував невидимі пилинки з легкої маринарки, і потім ледь помітно кивнув їй.

— Що з тобою, доню? — злякалася Мануса.

— За нами прийшов… Майкл!

Подумки молода жінка уже летіла до Майкла. Розуміла, він від’їхав і чекає її десь поруч, там, де скаже зараз Камінскі.

Не пам’ятає, як зійшла чи сповзла сходами разом з Манусою, як зустрілася з Камінскі. Елтон нервував, оскільки Самур уже подався доповідати Даві про прибуття приватного детектива.

Камінскі різко взяв Марту під руку і стрімко потягнув у ліве крило будинку.

— Через оці двері вийдете на подвір’я. Йдіть до огорожі, там за кущем хвіртка. На вас чекає Харріс. Поспішайте!

Лише на мить притримав гарячу долоню у своїй руці і прошепотів:

— Простіть мене…

Майже пхнув обох жінок у потрібному напрямку і вони побігли, заховавшись за мармуровими колонами.

— Камінскі! Камінскі! — чулося згори. — Де вас чорти носять? — Це був голос Даві.

Елтон у два стрибки опинився біля сходів.

— Що тут коїться? — кричав Даві.

Відчуття небезпеки уже керувало його вчинками. Він відіпхнув Джан, котра з тацею піднімалася сходами догори. Пляшка шампанського вибухнула під ногами і по-зміїному зашипіла.

— Щойно тут була Марта. Куди вона зникла? — наступав Даві. — Говоріть, ви ж бачилися з нею?

— Я прийшов оберегти її від лиха, — знизав плечима Камінскі.

— Що ти верзеш! — лютував Даві. Він не помилився, випадково помітивши з вікна у машині детектива й пасажира. Десь таки він уже бачив того молодого чоловіка, що сів за кермо форда. І отой жадібний погляд… Невже то Харріс? О, Аллах, то він!

Неподалік брязнули двері, що вели до непримітної хвіртки.

Даві щосили відштовхнув Елтона і кинувся туди. Однак Камінскі випередив його і опинився біля дверей першим. Він притулився до них спиною і закрив тілом доступ до клямки.

— Не пущу!

— Що? Що? — скаженів Даві. — Ти допомагаєш зараз жінці, яку сам викрав для мене? О, який же ти справді негідник!

— Та невже? — незворушно перепитав Елтон. — Я, як той Тренч, такий же негідник, як і ти. Але, здається, я уже про це говорив тобі у літаку. Пригадуєш?

Даві відступив крок, поволі витяг з кишені маленький сріблястий пістолет і націлився у груди Камінскі.

— Відійди, а то стрілятиму.

Елтон лише головою похитав — ні. Йому не хотілося більше говорити, краще слухати власний голос, що озивався зсередини.

…Головно в наглім смертельнім випадку повинен користати з досконалого жалю…

— Відійди! — несамовито закричав Даві. — Марта — моя і вона народить мою дитину, чуєш ти, Менгене!

…що змиє провини перед Богом та приверне осяючу ласку…

Далі Елтон не зміг говорити навіть сам до себе. Щось величезне і палаюче проникло усередину і там уже розповзалося всеохоплюючою покутою і спокоєм. Вічним.

…та приверне осяючу ласку…

Камінскі поволі сповзав на підлогу, залишаючи на дверях важкі криваві патьоки.

— За нею прийшов Харріс і ти привіз його сюди? — десь далеко чув шипіння.

…а шампанське розбилося. Коли у фінальній сцені іскриться вино, значить, усі щасливі…

Елтон востаннє підняв затуманені білою пеленою смерті очі та з нічим не зрівнянною насолодою видихнув, випускаючи змучену зневагою душу на покаяння:

— …прийшов справжній батько її дитини.

Істинно так…

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

1.

Крик пронизував ще темний простір гострим лезом, колов його, шматував, розбивав, залишаючи по собі довгу луну тривоги та неспокою. Часто він переходив на протяжний стогін і тоді вже не могли, здавалося, витримати навіть хвилі. Вони накочувалися на борт дхоу із злим, підступним шипінням, бо хто той сміливець, що потурбував їхній недовгий спокій? Вони нишпорили по всіх закапелках довгого човна і залишали по собі щедрі патьоки сліз. Радості чи смутку? — ш-ш-ЩО? Ш-ш-що?

Іноді на якусь мить усе завмирало. І тоді особливо таємничо блимав над головами прибитий до низького неба Південний Хрест. З нього лилося тепле, м’яке, всепроникаюче світло. Воно намагалося хоч якось змити людські тривоги, накопичені навалою останнього дня, очистити, вивільнити дихання, наповнювало неспокійним, але природним очікуванням, дарованим Господом і посланим жінкам муками народження дитини.

У втомленій, знервованій передранішній тиші, попри всі стенання, довкола знову створювався світ, вибудовувався у сліпучо сонячний день, тільки цього разу багатший на ще одну живу душу.

Перші промені сонця бадьоро вистрибнули з-за обрію. До всього їм діло, до всього вони цікаві. Миттєво розгорілись у сліпучу величезну кулю, проковтнули нічну темряву та невизначеність, — і сліду не лишилося.

Слабкий крик немовляти не міг змагатися з силою падаючих хвиль, хоча й звитяжів над ними своєю життєствердною енергією. І витіснив таки тривоги, стер сльози хвиль з втомленого тіла дхоу.

Люди сміялися і раділи, а здивовані хвилі забирали назад свої сльозливі патьоки. До того ж, їх підганяло сонце, промені якого швидко знищували сліди того, що так бентежило у передранішньому заціпенінні. Новий день вицокував свої перші хвилини…

— СИН! У мене народився син!

Цілому світу, що стелився довкола бурхливою прозорою глибінню, прокричав новину Майкл.

Виснажений, втомлений, але безмежно щасливий, врешті-решт без сил притулився розпашілою щокою до прохолодного борту. По щоках котилися сльози.

Коли Майкл почув голос свого сина, здавалося, сам на собі відчув увесь біль народження, бо зв’язувався з ним кожною клітиною, кожним нервом. Боявся навіть поворухнутися. Всмоктував плач немовляти, запам’ятовував і вже приготував у пам’яті найкраще для цього місце — він слухає голос свого сина.

Хвилювання за Марту, безсонна ніч поволі злазили з пліч, вивільняли і тіло, і душу від навального напруження…

Майкл зробив усе так, як просив Елтон Камінскі. Дивна, незбагненна людина, котрій він буде усе життя вдячний. Навряд чи зміг би так швидко зустрітися з Мартою у величезному незнаному місті, зі своїми законами та порядками, котрі відразу важко збагнути чужинцеві з іншого світу, якби не той ірландець.

Чому знову гризе думка, що я вже десь бачив його?..

Машину Елтона він залишив за рогом вулиці. Без перешкод трапив на хвіртку, до якої мала підійти Марта. Господи, як вигиналося тятивою тіло, напиналося стрілами нервів, готових ось-ось зірватися з місця і податися назустріч. Від болю чув, як скрипіли м’язи. Очі відмовлялися бачити будь-що, крім постаті коханої, яка небавом повинна з’явитися тут.

За великим піщаним валуном, що обривався біля води, на них уже чекала з включеним мотором маленька швидкохідна посудина, — таких тут безліч. Бедуїн тримав руку на кермі, зазомбовано бовванів над мотором, відмежований від навколишнього світу наказом свого роботодавця. За кілька хвилин він прийме двох пасажирів і відразу вуркне у порт, до дхоу. Далі — не його справа.

А на дхоу саме завершувалися приготування до відплиття. Маас і Фатухелу завантажували судно необхідними запасами їжі та води, Ліан не відходив від мотора. Про всяк випадок на прізвища Майкла та Марти забронювали два квитки на вечірній авіарейс до Рима.

…У млосному, задушливому од спеки повітрі два постріли видалися вибухами. Майкл жахнувся, рвучко відчинив хвіртку і вже хотів летіти до будинку, коли побачив, як з-за розлогого куща з’явилася Марта у супроводі служниці.

Марта бігти вже не мала сили. Стара арабка ледве тягла за собою бліду вагітну жінку. Вона важко дихала і кожен крок давався з величезним болем. Обіймаючи руками живіт, нічого не бачила перед собою, ступала туди, куди вела Мануса.

Стрепенулася, коли відчула руки Майкла, його вуста, його голос, його запах. Але всеохоплюючий біль розбурханого плоду не дав можливості зронити жодного слова, він уже не знаходив собі місця, просився назовні.

Марта знову обхопила руками живіт і пронизливо закричала. Майкл підхопив її на руки і поніс до човна.

— О, Аллах, у неї почалися перейми!

Бентежний вигук служниці лише підстьобнув Майкла. Не відчував, як глибоко грузли у піску ноги, німо корився жінці, яка тримала його за плечі і показувала, куди йти. Не міг відірвати очей від дорогого обличчя.

— Жінко, ти теж з ними? — грізно став перед човном бедуїн. — Наказано взяти двох. Ти зайва. Йди геть!

— Я свою дитину без догляду не залишу, — відіпхнула Мануса чоловіка. — Відступися, немає часу з тобою сваритися.

— Як ти смієш так зі мною говорити, жінко! — змінився на обличчі бедуїн.

Та Мануса не зважала на гнівну реакцію і першою ступила у човен.

— Сюди поклади її, Майкле. Тут затишніше.

Бедуїн булькнув щось гортанно, але перечити не став. Так ніхто від нього і не почув більше жодного слова.

Коли Даві добіг до хвіртки, погляд вловив лише окраєць моторки, яка неслася до західної частини міста. Там розташовувався міжнародне летовище. Саме це збило Даві з пантелику і направило у подальших пошуках по неправильному шляху, завчасно передбаченому Камінскі. Елтон таки догравав свою останню п’єсу…

Потім Майкл переніс Марту на дхоу.

— На, тримай у роті і шматуй, як знову почнуться перейми. Але не кричи, бо почують нишпорки Даві.

Мануса нахилилася до Марти і простягла їй носову хустину.

Стара жінка спеціально прошепотіла ненависне Марті ім’я, бо знала, що сама згадка про нього змусить молоду жінку мужньо зносити усі муки.

— Дозвольте, дозвольте, — поспішив до Марти лікар Маас.

— Здається, о ні, у вас уже відійшли води!

Марта не могла нічого говорити, лише стогнала і не відпускала Майклової руки, не зводила з нього наповнених слізьми очей. Від болю була на грані безпам’ятства, але страшніше за все буравила думка про те, що раптом зникне її Майкл. Тому вона не закричить. О, ні! Бо зникне її душа, любов, віра, яка дала мужність дочекатися.

Саме на той час летовище було перекрите за особистим наказом Ель Даві. До того ж, надійшла інформація, що увечері рейсом до Рима відлітає Майкл Харріс і Марта Квитко. Це і був фінал останньої п’єси Елтона Камінскі. Детектив прорахував і забезпечив вільний вихід дхоу в океан.

Все-таки, я його десь бачив і раніше, — знову Майкл надибав на неспокійний, ниючий пеньок пам’яті, коли згадав про ірландця.

Тепер молодий чоловік не просто згадував, а подумки переповідав пережите, бо віднині має найдорожчого співрозмовника — сина. Це ж йому щойно розповів, що накопичилося на душі, — і стало легше. На все відтепер дивився, як на чорно-білий фільм, бачив себе зі сторони якогось мудрого чоловіка, у котрого з’явилися нотки напутливого тону і роздратування перед безпомічністю і безпорадністю дитинства.

Відразу не міг збагнути, як то могло статися, що тепер сам спостерігає за собою і може дати поради тим, хто набагато менший і слабший за нього. Овва!

Тільки ж тепер, як би сказати краще, він чув власний напутній тон… І що б то це означало?

Кинь, Майкле, тоді ти просто боявся, що розлючений батько пройдеться по тобі гумовою палицею. Пригадуєш, саме так сталося тоді, коли ти відмовився йти спати у свою кімнату і притулився до матері, шукаючи захисту від здоровенного павука, якого приніс до школи у слоїку з-під майонеза синок окружного прокурора Рейлона і спеціально випустив на твій стіл, щоб прикольнутися на уроці. А ти ненароком, навіть не помітивши кошлату гидоту, торкнувся його і тільки тоді побачив, як чорні лапки павука швидко-швидко побігли під рукав сорочки. Ти ж тоді заверещав на все горло і трусонув рукою так, що павук вилетів звідти і гепнувся просто перед носом синочка прокурора, котрий мало не помочився, так висмикував ногами від сміху. Він таки упіймав чорну набундючену кульку скрученого павука, а ти вхопив слоїк і луснув ним у чоло Рейлона-молодшого.

Слоїк розлетівся на дрібні скалки, а обличчя прокурорського нащадка заюшилося кров’ю. Тепер прийшла його черга заверещати, він увесь почервонів і геть став схожим на пластикове упакування кетчупа, з якого витиснули трохи соусу.

А ти, Майкле, став білим як крейда, котрою вчителька писала на дошці формулу азотної кислоти. Пригадуєш, HN0₃? І тобі здавалося, що її біла пара загортає тебе у тугий жмуток і ховає у пробірку, з якої щойно пішла азотна пара. І ти захлинувся…

Потім каретка швидкої допомоги привезла тебе додому, уже нашпигованого заспокійливим, од чого тебе знудило, бо над усе ти боявся, що коли заснеш, величезний чорний павук заповзе під ковдру, і тому пішов спати до мами.

Рейлонду-молодшому перебинтували голову. Лікар, що потім оглядав його, сказав, що він одержав добру гулю з двома подряпинами і вже завтра може йти до школи з хрестом із білої липкої стрічки на чолі. А тобі ще довго ввижалися волохаті павучі лапи, вони весь час намагалися дотягтися до твого горла. Як ти хотів бути біля мами, але батькова палиця пройшлася по твоїй спині і він, зганяючи тебе з затишного і такого безпечного місця біля мами, ще й викрикував:

— Через твого дорогого синочка я зможу позбутися місця! Окружний прокурор не випадково сьогодні натякнув, що треба у власних дітей з пелюшок виховувати любов до тварин та усякої комашні.

Пригадуєш, Майкле, як ти влетів до своєї кімнати, з головою накрився ковдрою і боявся не стільки чорного павука, скільки ударів важкої гумової палиці.

…ма-мин капе-лю-шок нага-дує квітни-чо-о-ок…

Серце калатнулося на крутому повороті орбіти, на якій затихала дитяча пісенька, і відразу озвалося: хіба ж так з дітьми поводяться, га, батечку? Майкл знав на сто років наперед, що руки на власного сина ніколи не підніме. Тепер він ЗНАВ, який ПОТРІБЕН ЗАХИСТ дитині.

…Мануса неспокійним птахом курликала поруч. Простоволоса, з довгою сивою косою, — такою її ніхто не бачив. Закони Шаріату такого не дозволяють, але ж і не дозволяють вони не бути милосердним.

— Прости, Аллах! — проказала Мануса і рішуче потягла з себе фараджійю^[30], що вкривала її з голови до ніг. З неї війшли непогані пелюшки.

— Скидайте сорочку, немає жодної чистої шматини. Тільки гудзики відірвіть, — трусила Майкла за плечі.

Майкл автоматично повідривав гудзики з вибитою назвою «EDEN». Зібрав їх у жменю, стиснув у кулаці. Кому вони потрібні ці незаперечні донедавна докази чиєїсь класно розіграної вистави?

Десь таки я бачив обличчя Камінскі, бачив…

Кілька секунд перебирав у пам’яті, однак нічого так і не спало на думку, крім одного. Про Елтона варто переговорити з Мартою. Може, вона щось знає про нього? Хоча, малоймовірно…

Майкл байдуже слухав, як підстрибують і дзенькають пустодзвінно у кулаці гудзики, а тоді щосили пожбурив їх за водою.

Поруч стягували з себе футболки Фатухелу та Ліан.

Через кілька хвилин сорочка Майкла і футболки його друзів вигойдувалися на шнурку.

Фатухелу зупинив мотор. Підняли вітрило. А це ні про що інше не свідчило, як про загублених в океані рибалок з недалеких островків, котрих так необачно спокусив у цю пору косяк швидкої макрелі.

Зате усю ніч мчали на моторі. Фатухелу з Ліаном мінялися щогодини. Але тепер, коли виключили і накрили циновками мотор, нікому б і до голови не спало зазирнути на їхнє дхоу — стару неповоротку черепаху. Хто б здогадався, що цілісіньку ніч їх несло двісті кінських сил.

Старий ліхтарник підморгнув Ліанові, — отак, вдалося. Ніхто нас не наздожене.

Нарешті з відгородженого закапелка вийшов Маас, без сорочки, втомлений і водночас задоволений. Він теж притулився до зберігаючого вранішню прохолоду борта і заплющив очі:

— Але пасажира маємо!

— Маємо Стефана, — уточнив Майкл. — Сина звати Стефан. Так ми з Мартою вирішили.

2.

Стало схожим на те, що старина Ероут після смерті сина перетворився на мандрівника, такого собі добропорядного поважного емерита, котрому єдиною втіхою на цьому світі залишилося швендяння вологими тропіками, бо (він не забув військової термінології і усім, хто не питає, меле одне й те ж) вирушив по місцях давніх бойових дій.

А як з перепадами тиску? Серцева аритмія?

— Під три чорти, — буркотів під ніс Ероут, але у Тусуклаїнг відразу не рвонув. І не стільки через отой тиск, що грав з ним вар’ята і злітав догори, немов на легкоатлетичних змаганнях по стрибках у висоту для закритих приміщень (бо часто доводилося Ероуту хапати ротом повітря), скільки через Харріса. Той осідлав стару шкапу, названу тут дхоу, і подався з компанією чортзна куди. Так говорив батько Сема, бо його сучий син уже нічого членороздільного ніколи не скаже. Хіба зрозумієш лопотіння божевільного?

Ероут відразу розкусив, за ким подався Харріс. Тільки його перейми затягнуться надовго, бо українку вивіз не дурень і у надійності тамтої схованки немає чого сумніватися. Це добре, принаймні добрячий кавалок часу він виграв.

Тому Джо не буде квапитися і бронювати місце на літак. Розумно? Навіть заманливо. Ще б пак, адже надійний і такий земний транспортний засіб, як автобус, спокійно завезе добропорядного емерита куди слід, до того ж (а Ероуту єдиним затишком стали щораз довші екскурси у минуле), він матиме можливість усе до найменших деталей обсмоктати, милуючись краєвидами з вікна автобуса.

Хіба минуло вже п’ятдесят років? Такого не може бути!

Дорога до Тусуклаїнга довга, вистачить часу все як слід обміркувати і розставити на полицях розважливою рукою господаря. Головні козирі у нього все ж таки на руках — Тусуклаїнг. «Бойд банк». Браслет із знаком лева — ключ…

Із трьох складових, необхідних для того, щоб відімкнути скарбонку, має дві. А це більшість. І якщо Ероут знає: де, в кого, — то чому б самому не реалізувати третю складову і не відкрити… Серце завмирає, як тільки Джо Ероут бачить перед очима скарбонку старого китайця.

Знову довелося покласти під язик терпкувату пігулку, бо хвилювання зростає попри його волю і серце чалапає абияк, тому змушений роззявляти рота і хапати забраклого повітря. Змагання у закритих приміщеннях стадіону продовжувалося, але, на жаль, з такою мізерною перевагою, що призом ставали остогидлі серцеві ліки.

— Ось ваш квиток, — раз по раз киваючи головою, простягувало йому проїзні документи низеньке дівча, вбране цілком по-європейськи. І якби не розкосі очі та ніс з широкими ніздрями над повними губами, вона б виглядала навіть принадно і не викликала зверхнього ставлення, котре все ще жило у Ероута. Коли він дивився на місцевих, відчував, як під ногами розчавлюється яскраво-червона шкаралупа крабів, викинутих з-за столу просто під ноги перехожих. І ще — відразу в ніс било приторними прянощами. Вони дурманили і витовкували усередині півстолітній вердикт туземцям.

— Скільки часу доведеться волочитися, щоб дістатися ще до однієї тропічної клоаки Тусуклаїнга? — вицідив з себе.

— Гадаю, досить швидко. Рахуйте, всього понад дев’ятсот п’ятдесят кілометрів. Але ви не хвилюйтеся. Передбачені зупинки на відпочинок, заміна водіїв. Комфорт наша компанія гарантує.

Дівчина говорила і у неї легко тріпотіли ніздрі. А, може, вона разом з Ероутом теж відчувала ефірну вібрацію запаху, котрий мав для неї цілком матеріалізоване значення? Принаймні те, що він не сподобався цій модернізованій туземці, зрозумів по інтонації, з якою дівчина продовжувала ввічливу розмову.

— Ви ж самі розумієте, дорога неблизька, — посміхалося дівча. — Все може трапитися: міст десь прорве, обвал перекриє дорогу або злива розмиє. Але не лякайтеся, це я так, про всяк випадок, зима все ж таки.

Джо все ще відчуваючи феміам минулого, наче чолом торохнувся в останні слова дівчиська… обвал перекриє дорогу…

Невже він стає маразматичним телепнем, бо пам’ять знову відродила фрагмент, коли вони дерлися крізь ущелину гостроносих скель у пошуках племені, яке жило на березі Тоба. Все ще боявся, що з-під підошв розповзеться земля і піде в прірву рятівна п’ядь опори. Про всяк випадок навіть почовгав підошвами біля себе.

— Саламат джаланг — щасливої дороги! — востаннє вклонилася дівчина і відійшла від Ероута.

Роззявив рота, щоб послати її разом з професійним апломбом до біса, однак стримався, бо кому потрібні відверті емоції півстолітньої давності?

Дорога далека, треба все виважено обміркувати перш, ніж з’явитися на порозі «Бойд банку». І рейсовий автобус компанії з гучною назвою «Атом» стане для Джо Ероута замкнутою монастирською келією, до котрої він увійшов, щоб залишитися насамоті зі своїми думками.

Не мав гадки, що відразу, пойорзавшися трохи у кріслі, засне. Джо Ероуту взагалі рідко коли снилися сни. Навіть у найскрутніші дні, коли торгівля зброєю досягала апогею, а запах крові конкурентів доходив навіть з Лондона, він щоранку шкріб потилицю і марно намагався згадати, що ж йому снилося. Нічого, ніби він втрачав свідомість і все. І коли прокидався під шурхіт сторінок обслиненого сонника, якого щоранку гортала дружина, при цьому голосно плюючи на пучки пальців, марно шкріб потилицю, — нічого згадати не міг.

Після смерті сина все змінилося. Відтоді він не засинав, а просто впадав у прострацію. Інакше й не скажеш, бо звідки взявся отой хрест, що більмом стоїть перед очима? Він так вимордовує, топить, душить. А ще, тепер частенько Джо прокидався і тер… мокрі очі. Невже він плаче уві сні?

Зате щойно йому снився сон, ну просто вищий клас. Сон розповів йому про все, що він повинен знати і про те, що та як повинен зробити.

Він знову опинився в жовтні 1945-го, коли тільки-но збирався пірнути у таємничі кампунги. Було тепле, не ошаліло спекотне, а навіть ніжне передвечір’я, досить сухе (бо під пахвами не побачив темних півмісяців від поту), щоб прихопити з собою зайвий наплічник. Він зупинився біля «Мутіари» і впевнено зайшов досередини. За стійкою до нього викланювався Гренд Доулд… з розкосими, як у китайців, очима. Тільки він не говорив, а по бігаючих очах Джо Ероут прочитав, що той боїться навіть бульбашку пустити, бо тримає свою таємницю міцно за зубами. Доулд все кланявся, задкував і показував Джо, куди треба йти.

— А браслет де дів? — пустив і собі бульбашки Джо Ероут. Чорт забирай, він добре пам’ятає, що коли запитав про це у Гренда, з рота потяглися бульбашки. Так, наче вони були під водою.

Гренд Доулд, чи як того пройдисвіта звали по-справжньому, тільки руками розвів.

— Українці віддав? — Бульбашки билися просто в чоло Доулда. А він все нижче й нижче кивав головою, поки не розпростерся мертво перед металевою постаттю лева, такою великою, що нагадувала троянського коня, у череві якого, це вже Джо Ероут знав достеменно, було заховане багатство тоба-батаків.

— При сучасній техніці відчинити сейф — не така вже й велика проблема, — пустив бульбашку хтось поруч із Джо. Ероут хотів повернутися на голос, але побачив, що на нього знову крізь товщу води опускається дерев’яний хрест.

О, який ти хитрий і дужий, — снувалися бульбашки.

В ту ж мить Джо легко і без зайвих зусиль спрямував стовбур хреста на черево лева.

Р-а-з…

О-о-о! — потяглися бульбашки разом із суцільним потоком із золотих прикрас, злитків, коштовного каміння з черева лева. Особливо багато витікало яскраво-червоних, як кров, рубінів. Не встиг Джо Ероут випустити останню бульбашку захоплення, як різко прокинувся. За звичкою пошкріб потилицю, але мозок, що найцінніше, цупко тримав у пам’яті цей сон і ошелешений Ероут навіть хотів спробувати його проаналізувати.

Коли почув біля себе приголомшливий вибух, то саме думав про те, чи не зателефонувати додому і не запитати дружину, що б то все значило по її соннику. Але хіба ті курячі мізки збагнуть, що шукати?

Автобус кинуло вліво, потім він різко пішов праворуч, в неглибокий кювет, але відразу зупинився, трохи нахилившись на лівий бік.

— Атом розщепили! — весело вигукнув окатий юнак, що сидів за Ероутом, і щедро виставив напоказ старому білозубу, немов два разки перлів, посмішку. Майже всі пасажири полегшено засміялися, бо виявилося, що то всього-навсього лопнула камера від колеса.

Юрба пасажирів повалила з салону. Ероуту теж не хотілося сидіти наодинці, бо серце таки з переляку гасануло в свій зварйований галоп, і пігулка навряд чи зніме його даремний стрес.

— Тьфу на ваші тубільські голови! — вилаявся Ероут і посунув з автобуса. Все ж варто розім’яти сідниці і поміркувати над тим, що б то усе, що наснилося, означало.

Тепер Ероут розумів Доулда. Якби не нагла смерть, він би сам відкрив скарбонку. А те, що розпатякав про скарб українці, розцінює як…

— Покаятися хотів, довбаний слов’янин, — бурмотів сам до себе, простуючи туди-сюди вздовж дороги. — І якби Доулда шляк не трафив у тому літаку, мій Тедді таки б його дістав…

— Заховайте до кишені годинника і окуляри, — наздогнав Ероута той же веселий молодий чоловік. — У нас тут такі любителі блискучого по деревах шастають, ми їх звемо лотонги, вмить заберуть у вас усі блискучі речі.

Поруч зареготалися. Маленька мавпочка все ж таки примудрилася здерти з голови пасажира обтикану значками панамку і з пронизливим вереском шугонула у непроглядні верхівки, заманюючи за собою таких же ласих до блискучого родичів.

Джо Ероут скривився у посмішці, але відразу змусив м’язи обличчя повернутися назад за непробивну маску відчуження.

Ще б пак, адже тепер він знає, що доведеться поділитися частиною скарбу з власником «Бойд банку». І альтернативи тут немає. Тільки чомусь од такого рішення зробилося холодно усередині і зовсім незатишно.

Ероут важко ступив на сходинку автобуса і більше не зрушив зі свого місця.

3.

Який сьогодні день, день народження їх дитини, яке число?

Зірки підсліпувато блимали, але так і не второпали, на чому залежить зболеній жінці. Поки вона крізь дірку у циновці дивилася на небо всього лише якусь мить по поверненні з болю, наче виринала на поверхню і хапала ротом запраглого повітря, воно щоразу міняло свій колір. Чорний став фіолетовим, потім його (очевидно, це зробили галасливі, навіжені хвилі) випрали та так ретельно, що стерли жовтогарячі плями зірок. Лишилося тло, на якому мало написатися ім’я новонародженого…

…СИН! …СТЕФАН!

Це вона почула! Повернула голову до дірки, у яку зазирало більмо небеззмістовної визначеності неба і, вочевидь, спалахнуло в її очах світло усіх бачених щойно (скільки часу пройшло, не сказала б) зірок, бо більмо одразу увібрало оте світло і розлилося новою благодаттю…

Біля сина зараз його батько…

Марта заснула так, як не спала давним-давно, відтоді, як поліцейська машина повезла кудись її Майкла. А як хотілося поговорити про все, що сталося, та почався полон суцільного болю. Майкл теж перебував в аурі її мук, бо руки його тремтіли, і це вона відчувала.

— Кохана моя, — обезболююче діяв його голос, — благаю, зараз слухай тільки Мааса. У нас усе буде добре, ми ж разом…

Як тільки чергова атака перейм минала, хапала ротом повітря швидко та рвучко, збиралася з силами, щоб вимовити хоч якесь речення, але часу не вистачало. Перейми ставали частішими. Від потуг очі втрачали орбіту, рот розтягувався від вуха до вуха, кожна клітинка роздиралася, але вона робила все, що казав Маас.

Не відпускала від себе Майкла до останньої миті пологів. І лише коли Хенрик Маас прийняв на руки маленький писклявий клубочок, котрого переповняло бажання викричатися, відпустила руку Майкла.

Синові так потрібний батько…

По полудню над ними пролетів літак. Йшов низько, із заходу, берег якого залишили вчора, і нагадував ненажерливу чайку, котра полює за здобиччю. Однак засмаглі чоловічі постаті Фатухелу та Ліана (решта заховалась у закутку, прикритому зверху рибальським мотлохом та старими циновками) їх не зацікавили. Немало таких старих вітрильників швендяє океаном від острова до острова.

У водах Аравійського моря аж до Мальдівських островів ще часто зустрічаються дхоу, на яких виходить на два-три дні порибалити голота…

4.

Колись ошатна кам'яниця «Бойд банку» з роками доволі таки зістарілася. Однак Алістер добував сяку-таку копійчину і регулярно щовесни винаймав робітників підфарбувати на біло облуплену штукатурку. Майстри ретельно замальовували плями, однак невблаганний плин часу робив своє.

Зрештою, особливо райдужних перспектив на рахунок поліпшення своєї банківської справи Алістер Бойд давно вже перестав плекати.

Усе, досить придурюватися!

За квартал від його банку до порту проклали нову дорогу, обліплену модерновими будинками, супермаркетами, офісами контор і банків. І лише їхній куток залишався без змін.

Тепер він вважався старою частиною міста та міг привернути увагу лише якогось зварйованого туриста або етнографа, котрому ще небайдужі елементи перших європейських архітектурних забудов.

Другий поверх, на якому колись палахкотіли червоні ліхтарі, викупила китайська родина і влаштувала там непоганий ресторанчик.

— Чефаль ла ма!^[31] — єхидно перекривляв китайців Алістер, бо вони завжди з незмінно намальованою посмішкою, постійно при цьому кланяючись, віталися так зі своїм гоноровим сусідом. Улесливі, хоча Бойд міг заприсягтися, — у кишені вони тримають дулю.

Правда, дехто жартував, що у їхньому кварталі жодного собаки не стало чути через тих косооких, котрі любили смакувати собачатиною, однак Бойд гризся з сусідами не за їхні смаки.

Дуже рідко, але все ж траплялося, що грошовитий клієнт, пам’ятаючи про надійність Бойдового банку, не тільки орендував у нього металеву шуфлядку сейфа, але й запрошував Алістера перехилити по чарчині на другому поверсі. І тоді Бойд розпливався у добропорядності, демонстрував справжню англійську аристократичність. Він брав клієнта під лікоть і ввічливо підтримував його, піднімаючися сходами на другий поверх. При цьому Алістер голосно розсипався у чеснотах китайських кухарів, бо добре знав, що кожна стіна тут має слонячі вуха, — все чує і миттєво передає по інстанції власнику. Така реклама робила своє і Бойд наступної весни знову замовляв малярів, щоб латали облуплені стіни. Китайці фінансували левину частку ремонту, але про це Бойд нікому нічого не говорив. Йому плювати на приміщення, на цілодобовий сморід тамариндової пасти, котрим просякли усі папери, одяг та стіни банку. Бойд на те не зважав, — він будував плани, в яких ні китайцям, ні індонезійцям місця не було. Ще кілька нензних років і тільки-но годинник бовкне останній дванадцятий раз, відкриваючи двері двохтисячному року, Алістер брязне дверима банку і забереться звідси з тим, що лежить у тельбусі сейфа № 1.

Відтоді, як Рідхусанга влаштувала перед чоловіком справжню полум’яну промову, гідну лаштунків ООН, Алістер не без цікавості переглянув ставлення до неї. Саме з її допомогою перетворився на аматора-етнографа, і навіть хизувався своїм хоббі, скрізь і всюди випинаючи свою другу, етнографічну пристрасть.

А чому б і ні, це ж так благородно — вивчати побут і звички, ремесла та мистецтво тоба-батаків, чи не найбільшої народності, яка осіла в Тусуклаїнгу.

Тільки жіночка його, оте окате індонезійське стерво, стала гоноровою і здебільшого відмовчувалася. Як не підступав Алістер до своєї половини, як не намагався відновити контакти, але усе марно. Іноді йому здавалося, що Ріде кидає на нього погляди і від них Бойду ставало не по собі, — дружина бачила його наскрізь.

Від щоденного обмірковування підходів до дружини мозок і нервова система Алістера виснажились більше, ніж гадалося. Інакше й не витлумачити те, що він утнув минулої ночі. Це все ота ритмічна дурниця в голові закрутилася, коли він позіхнув і натиснув кнопку дистанційного управління, щоб виключити телевізор. Йому набридло дивитися, як нахабно вигарцьовували вперед-назад бедрами учасники якогось фольклорного танцювального гурту, але батарейка сіла і як її не тряс Алістер, хлопці й далі на екрані заклично демонстрували свої наміри.

Бойд вилаявся, але вставати з ліжка таки довелося. Він ступив кілька кроків і, чорт забирай, на весь екран заблимали туго обтягнуті шкіряними штаньми чоловічі бедра. Вони так багатообіцяюче робили еротичне па в такт музики, що Алістер притримав палець на клавіші вимикача. І лише коли знову пішли загальні плани танцю, виключив телевізор. Однак в голові вже крутилася ота ритмічна дурниця і заклично бехкали барабани: спробуй і собі отак вперед-назад, вперед-назад. Раз-два… раз-два…

Алістер крутнув бедрами вперед-назад і саме у ту хвилину відчув… Він не хотів цього, але удари барабанів підстьобували до більш рішучих виявів чоловічої потенції. А думка, яка тут же з’явилася і вистрибнула казна-звідки, ритмічно сіпалася разом з його членом і підспівувала: «І твоя Рі-і-і-де не всто-о-о-їть і ти ві-і-і-зьмеш її у сві-і-і-й по-о-о-лон». Алістер зробив ще кілька таких танцювальних кроків і остаточно переконався у правильності власних намірів.

Перед дверима кімнати Ріде знову зробив раз-два і гонорово натиснув на клямку.

Дружина читала в ліжку, нічний світильник з направленою лампою висвітлював лише книжку та її руки. Більше нічого. Та коли Алістер рвучко (раз-два) зайшов до кімнати, жінкаопустила книжку і в полі світла опинилося одне її обличчя. Здивовані очі. Не перелякані, це точно, хоч як не соромно про це згадувати Алістеру, а просто здивовані, наче якийсь знайомий прийшов повернути десятку, позичену багато років тому і про яку навіть забуто, хоч як не личить таке банкіру.

І Алістер розгубився. Якби він зробив ще раз оте трикляте па, то може б і вийшло щось. Але танцювати перед Ріде — це вже занадто. Бойд стояв перед дружиною безпорадний і занімілий, куди там до ритмічного раз-два.

Спочатку Алістер побачив, як від здивування розширюються її круглі очі. Дружина опустила їх долі і напрям погляду вказував, що вона таки дивилася, як на очах її чоловік втрачав свою статеву гідність. І не треба було Алістеру тієї миті йти у неї на повідку, — безсвідомо, по інерції й собі нахилив голову.

Овва! Його гордість скрутилася калачиком і безнадійно загубилася під піжамними штаньми.

Ріде спочатку пирснула, а по хвилі вибухнула справжнім іскристим сміхом, — вона зрозуміла і розгадала намір свого чоловіка.

— Ти що, гадаєш, я заплачу за твої обійми нашими скарбами? Ніхто, крім тоба-батаків, не має на них права! Затям це собі, і перестань удавати великого знавця етнографії, гравець з тебе, видно, нікудишній.

— У, відьмисько, — прошипів Алістер, крутнувся на одній нозі (раз-два) і подався геть.

Бехнув дверима і зі злості й собі кілька разів зігнувся у поклоні, намалювавши на обличчі дурнувату посмішку:

— Чефаль ла ма… чефаль ла ма…

Нічого не лишалося, як зганяти злість на китайцях.

5.

Чому ніколи не набридає дивитися на хвилі? На величезні, заввишки з бунгало, або на ледь помітні, схожі на тремтіння шкіри, з ненажерливими язиками або з несподіваними розсипами бризок, залежні від пори року, від дня і ночі, навіть від особистого настрою. У них завжди своя магія і свій плин. Тут усе розмірене, таїть природний зміст речей.

Так і думки потребують певного темпу, але скільки води втече, поки розберешся у вирі власних проблем, розкладеш усе по полицях. Добре було б отак відразу повернутися до тями, до здорового глузду. І щоб усі страхи попливли за хвилями, нехай сатаніють там, за бортом. Бо тут вона разом з Майклом, тут її світ, її відлік часу.

Більше вони не зустрічали літака, що низько пролітав над ними. Це втішило. Однак попереду стелилося безмежжя бентежного океану, над яким могли літати тільки реактивні літаки. Попереду — після Мальдівських островів — жодного обжитого острівця аж до Суматри, так казав Фатухелу. Практично, ніякої надії на те, що вони зустрінуть якесь судно.

— У цій порі подібні маневри тільки для божевільних, — додав Ліан і зробив при цьому круглі очі. — Але зі старим синдбадом ми не пропадемо.

Авторитет Фатухелу виріс в очах Ліана майже до божественного, тож хлопець перетворився на тінь старого ліхтарника і як тільки згадував його ім’я, робив круглі очі та пускав їх у небо.

Який день вони йдуть спокійно, тримаючи курс на північ Суматри.

— З нами буде все гаразд. Буде, буде! — повторювала й повторювала Марта щоразу впевненіше, голосніше, намагаючись пересилити власні сумніви…

Очевидно, вона не позбудеться їх до тих пір, поки не візьме Майкл усе в свої руки і не вирве її з примарного світу здогадок і припущень. Чи розсіються вони, як сон в мить пробудження від стуку в двері, коли вона зіскакувала з канапи, на якій непомітно задрімала, і так квапилася відчинити двері, щоб побачити за нею Майкла, а там… Ероут? Даві?

Марта сумно посміхнулася. І як немила думка про те, що їх з'єднав браслет із знаком лева, однак нікуди дітися од цього не могла, хоч як її сентенція про це не обездумлювалася з часом. Гонитва за скарбом он як повивертала душі навиворіт, і якби Майкл теж поклав око на багатство, чи не відчула б цього? Сто тисяч разів сама себе про це запитувала і давала одну й ту ж відповідь. Вони з Майклом, наче пара запряжених в одну упряж коней, тягнуть за собою таємницю браслета, щоб зробити її надбанням тих, у кого силоміць відібраний.

Во, прибацана ментальність!

Вона бідна, як церковна миша, зате гонорова, робить такі щедрі жести ціною власного життя… Хіба хто в таке повірить? Мабуть, ніхто, крім її Майкла, передусім. Він їй вірить і вважає, що вони правильно чинять.

— Вірить, вірить, вірить! — шепоче і підставляє розпашіле обличчя назустріч вітру.

Та насолоджуватися вранішньою прохолодою зовсім нема коли, їй треба готуватися годувати сина. На денці бочівки ще є прісна вода, якою обтирає груди, важкі, набубнявілі, живі.

Майкл підійшов, переступив бочівку. Озирнулася — він так близько, що вже нічого не бачить, крім його очей, у яких по вінця світла. Обняла, — знову під його вустами стільки життя, стільки бажання, стільки влади над її серцем.

— Марто, моя Марто! — його голос звучить глибоко й всепроникно.

Заплющила очі, притулилася розпашілою щокою до його плеча і все ж з-під опущених вій побачила, як у кутиках його очей зібралася сльозинка. Марта побачила її, а в голові важкою луною дзвона бовкнули три слова: я плакатиму теж…

— Напевне, решта не має ніякого значення, правда? — відповіла питанням. — Нічого не змінилося, тільки ми стали багатші. Тепер нас троє…

— О-о-о, — зринуло мимохіть. — У тюрмі ви мене двоє втримували, ти і наш син. Я навіть чув, як він плаче, там, у другому куті…

— Так, ми тужили за тобою.

Узяв її маленьку руку, цілував. Холодне біле сяйво браслета наштовхнуло ще на одну думку:

— Дивно, але ми самі сотворили для себе такий довгий шлях. І йдемо.

Марта не відповіла. Не хотілося казати нічого, бо була в глибинах свого сумніву, більш реального, ніж просто слова, такого зримого, як ота сльозинка.

З браслетом усе закінчиться, тут час мав конкретний вимір, а от у них з Майклом він тільки народився.

…йдемо…

— …уа-уа-уа, — долетіло ясно, солодко і різко обірвало перегони її думок.

Посмішкою зустріла голос, який продовжував їх спільну сутність.

Надійшов час годувати сина.

6.

Джо Ероут зайшов до приміщення «Бойд банку», коли Алістер посилав чергові прокльони на адресу китайської наволочі. Весна не за горами, а він знову сам не потягне ремонт усього будинку.

Нудьгуючий клерк миттю опинився біля респектабельного відвідувача.

— Чим можу допомогти? — розібрав Ероут за другим разом, бо клерк попервах, як і належить, звернувся до нього індонезійською мовою.

— Хотів би орендувати у вас невеличкий сейф, — грав вар’ята Джо, мало не притискаючи до грудей напханий усіляким шматтям чорний шкіряний кейс.

— Момент, — прощебетав адміністратор. — Цим у нас займається пан Алістер Бойд, власник банку.

— Окей! — підстрибнуло усередині Ероута, коли почув потрібне ім'я.

Один пункт його плану можна спокійно викреслити. Відтепер Джо Ероут знає, що матиме справу не з виконавчим директором, а з самим власником.

О-го-го, це набагато полегшувало справу, але жодного емоційного відхилення в межах наміченого, обсмоктаного, виваженого, а тому такого догматичного, не міг собі дозволити. Навіть зайвого зневажливого руху на обличчі, коли спілкувався з індонезійцем. То ж бо й воно, — недарма товкся у цю глухомань автобусом і витовк, висидів, як курка на яйцях, план своїх дій. Клац — один пунктик уже відпав. Один-нуль — на його користь.

— До ваших послуг, — почув біля себе.

Алістер уже встиг обмацати нового клієнта поглядом, навіть, як видалося Ероуту, зробити рентгенівський знімок з його банківського рахунку.

— Алістер Бойд, — гречно вклонився. — Слухаю вас.

— Джо Ероут, голландський бізнесмен.

Джо повагом викладав свої бажання і Бойд, все ще перебуваючи під впливом вранішніх розрахунків про те, що доведеться знову казна-що вигадувати, аби нашкребти на ремонт не за свій кошт, лише робив вигляд, що слухає, навіть задля годиться кілька разів схвально похитав головою. Оренда сейфа — копійчана справа. А апломбу, гонору скільки у цього грошовитого одоробала, — більше ніяких емоцій прибулий європеєць не викликав.

І лише коли незмінний начальник охорони Фантабеан Калі, в обов’язки якого входило супроводжувати клієнта до приватних сейфів і завжди бовваніти за їх спинами, клацнув вимикачем при вході до сховища, Бойд вловив дивний погляд клієнта. Ероут, цей голландський бізнесмен, чи хто він там насправді, не слідкував за жестами Алістера, який проводив його до вільних шухлядок, а нишпорив поглядом відразу скрізь. Очі бігали туди-сюди, не знаходячи потрібного. І тільки натрапивши на сейф № 1, завмерли, перетворилися на перламутрові гудзики.

Бойду здалося, що він навіть почув, як полегшено зітхнув Джо Ероут. Алістер би просто задля реклами продемонстрував лева як гаранта довіри місцевих жителів, але… то було тихе вдоволення… від розшукуваного. І тоді у Бойда засмоктало під серцем… Прийшов той, хто знає таємницю левової скарбонки!

— …ось вільна скринька, прошу, — повільно, на диво флегматично шамотів Бойд, нишком слідкуючи за Ероутом. Він догідливо розчинив дверцята, але Джо відкинув їх одними пальцями.

— Нам, здається, є про що поговорити.

Алістер напнувся струною. Вона, правда, уже вигравала в животі жалібну мелодію, таку зворушливу, що у Бойда мало не покотилася сльоза і йому відразу захотілося заплакати. Притулитися до широчезних грудей голландського бізнесмена Джо Ероута, такого набундюченого, і розповісти, НАРЕШТІ, вперше за стільки років, що йому набридло очікування, і що він не знає, як дати раду тамтій звірюці.

Однак ментальність англійської ділової людини переборола чуттєвість Бойда. Він не став хитрувати, але тепер говорив майже речитативом, у швидкому темпі слідуючи за мелодією, яку вигравала струна небезпеки у його кишках.

І, боронь Боже, ритм ну зовсім не на раз-два.

— Якщо ви впевнені у цьому, то я до ваших послуг!

Джо Ероут нічого не відповів. Натомість підступив ближче до левової скарбонки і заглибився у читання документа про оренду.

— …заплачено до двохтисячного року? — звів кошлаті брові.

— Як бачите, — розвів руками Бойд.

— Але у нас залишилося дуже мало часу, дуже. Тиждень-два, а може, всього лише один день.

— Що? — пустив півня Бойд.

Плечі начальника охорони теж здригнулися. Фантабеан Калі весь час стояв осторонь, опустивши голову. Він ніколи не втручався у розмову Бойда з клієнтами. А от після останньої фрази, сказаної прибульцем, відірвав погляд від підлоги.

Фантабеан Калі пильно дивився на незнайомця і на очі набігали хвилі тривоги, — він розумів зміст усієї розмови. Однак ніхто не звернув уваги на тихого, завжди спокійного чолов’ягу, ревносного блюстителя спокою і безпеки бойдівського банку.

— Відкриють тебе скоро, чудовиську, — поплескав Ероут лева по тельбуху. — І випотрошать.

Алістер зблід. Він уже уявив, як натовп озброєних палицями та стрілами туземців забутого у джунглях марга батаків добрався до його сховища і в один момент забрав з собою скарб. А Бойду лишив дулю, навіть без маку…

— Я тут, знаєте, воював у сорок п’ятому, — чомусь озираючись довкола, з напускною ноткою суму проказав Джо Ероут.

Він і далі продовжував пестити тельбух лева, обмацуючи кожен його м’яз. Навмисне розтягував слова, атакував Бойда з усіх сторін, і міг би на додачу до сказаного навіть вишкіритися, як той лев, що завмер у німій пересторозі.

Але Бойд уже взяв себе в руки.

— Якщо ви прийшли з левом у руці, як написано ось у цьому документі, — довга фаланга вказівного пальця тицьнула без особливих розрахунків і трапила саме у те місце тексту, де було написано…

Ероут ступив крок до стіни і вголос прочитав:

— Відкриє той, хто прийде з левом… Правильно написано.

— …у руці, прошу пана, — єлейно, голосом євнуха вставив Алістер. — А ваш, перепрошую, де?

— Браслет із такою ж пащекою, як у цієї тварюки, і є ключем… — відрубав Ероут.

Бойд хапнув повітря. Зухвалість голландського бізнесмена, його впевненість були непереборними. Кожну спробу взяти верх у розмові він відбивав чітко, аргументовано. Він знав, що робив.

— Дозвольте запросити вас на… — намагаючись не видати нервове скімлення струни, почав Бойд. Відіпхнув подалі Калі, присутність якого не дозволяла як слід зібратися з думками. Та й взагалі, цей чортів мовчун пхався невидимкою навіть у суть розмови, хоч ніколи не роззявляв рота.

— Я зупинився в готелі, — керував Ероут. — Можемо порозмовляти там сьогодні увечері. Чекаю.

Ероут вклонився і подався геть. Начальник охорони ледве встиг випередити його і відчинити важкі, вогнетривкі двері.

Бойд не ворухнувся. Навальна сила зустрічі та розмови, до якої він готував себе так довго, вираховуючи рік за роком межу свого бідування від скарбу марга Гінсутіон, здавила мало не мертвою хваткою, він майже фізично відчував біль скоцюрблених пальців на горлі Ріде. Але ж він дав собі клятву, жив з нею, пестив з жагою однолюба, навіть уві сні повторював те, єдине, до чого йшов усе життя — він не віддасть скарб тоба нікому!

7.

З прісною водою вони таки прорахувалися. Хоч як не економили, а бочівка, остання із запасів, зроблених на одному з Мальдівських островів, катастрофічно порожніла.

— І у найближчі сім-вісім днів води не буде, — проскрипів Фатухелу і почав сам видавати кожному мало не по ковточку води. Усім, крім Марти й Мануси. Їм про це ніхто не посмів сказати. Але стара жінка здебільшого відмовлялася і жодного разу не нарікнула на брак води.

Нікому й на думку не спало запастися ще кількома бочівками спеціально для дитини. Вона вимагала свого і малого треба було купати.

Найбільше картав себе Маас.

— Головний, називається, знав, що Марта має народити, а невибачально прошляпив…

Здебільшого він сидів з заплющеними очима, спершись спиною на борт дхоу. Оживав, коли чув плач немовляти. Тільки це приводило лікаря до тями, а численні запитання молодих батьків, Марти й Майкла, давали можливість забути про свій недогляд.

Поки водна гладінь була більш-менш спокійна, вони йшли на моторі. Однак Фатухелу частіше хмурив брови — погода від самісінького ранку почала різко змінюватися. Вітрило прибрали і усі вдивлялися в небо, поплямоване кошлатими, майже чорними хмарами.

Почалося все з хитавиці і потріскування дхоу. Сила вітру дужчала, поки остаточно не зафарбувала небо на чорно. Темрява робила години довшими, наче затримувала коліщата годинника і уповільнювала плин часу. Ніхто уже не міг достеменно відповісти, котра година або яка пора доби. Шторм стер ці виміри жахливою одноманітністю.

Могутні вали налітали з таким гуркотом, ніби по дхоу щосили гатили величезним молотком або тараном. Корпус кидало, як сірникову коробку, піднімало п’ятнадцятиметровою хвилею догори і жбурляло куди заманеться. Часом видавалося, що дхоу справді розвалюється.

У маленькому закапелку Марта тулила до грудей немовля і благала Майкла не покидати їх. Тільки коли сон зморював остаточно, Майкл йшов на допомогу друзям.

Майже три дні та дві ночі лютувала стихія, а потім настав повний штиль. Раптово обірвався гуркіт хвиль, який лишив у вухах дзвін. Проте хоч вітер і вщух, дхоу продовжувало гойдатися, скрипіло і тремтіло.

— Мертва хвиля, це Лоро Кидул гнівається — присів біля Марти геть виснажений Фатухелу. — Так завжди після шторму. Треба вважати, бо вона така ж небезпечна, як і буря. Під час мертвої хвилі часто ламаються щогли і корабель перекидається — катастрофа, якої синдбади дуже бояться. Я подрімаю біля малого Стефка з годинку, там Ліан за мене справиться.

І відразу сидячи заснув.

Ще добу лихоманило тіло дхоу, але мертва хвиля все ж поступово вщухла і припинилася зовсім. Тільки тоді дхоу пішло тихіше.

Усі полегшено зітхнули, коли Фатухелу запустив мотор і дхоу, наче й не пережила пекла стихії, понеслася далі на схід.

— А хто така Лоро Кидул? — не забула Марта.

Фатухелу запалив цигарку і почав молоти жорнами, із скрипом висипаючи кожне слово.

— Колись так звали молоду і чарівну принцесу, улюблену дочку Силіванги, правителя суданського князівства Паджаджаран. Та послала на неї суперниця порчу, і лик її прекрасний перетворився в зморщене обличчя, гнучкий і стрункий стан розплився і скоцюрбився, очі потухли, а волосся збилося у рідкі, брудні пасма. Батько не зміг витримати такої переміни і вигнав дочку з палацу. Довго блукала нещасна дівчина незнайомими місцями, на її долю випало чимало бід і втрат. Але якось зійшла на високу, навислу над морем скелю. І тут раптом почула голос: «Хочеш повернути собі вроду, — кидайся з урвища у воду. Будеш вічно молодою, прекрасною і коханою. Але назавжди залишишся у морських глибинах. Вибирай!»

Виснажена від фізичних і душевних страждань принцеса вирішила віддати себе на волю долі. Голос не обманув. Вона знову стала прекрасною. А пізніше стала і королевою підводного царства.

До людей ставиться по-різному. Іноді згадує, як її оточували у батьківському палаці любов’ю, добротою і ласкою, і дарує рибалкам рибу. А трапляється, як оце під час шторму, згадає гіркоту вигнання, біди скитань, — у гніві шматує рибальські сіті, перевертає судна, топить людей. У такі хвилини Лоро Кидул перетворюється на чудовисько. Її очі виблискують розпеченим вугіллям, волосся дибиться зміями, руки тягнуться до жертви щупальцями спрута… І важко здогадатись, як і до кого вона ставиться. Чи озветься гнівно громовитим голосом, чи миролюбно подарує щедрий улов… Ось така вона, наша Лоро Кидул…

— А що б ти вибрав? — запитала Марта Майкла, якому теж цікаво було послухати старого ліхтарника.

— Потворному чи каліці й без легенди важко жити. Це — добровільне приречення на самотність.

— Але ж люди бувають різні…

— Так, але коли ти виглядаєш як Квазимодо і не можеш сам до рота піднести чашку, хіба якась душа наважиться до тебе посміхнутися? Це ж вічний тягар, пожиттєве ув'язнення рідним і близьким. Я розумію Лоро Кидул.

Марта знизала плечима. З таким міркуванням вона не погоджувалася. Спробувала висловити свої думки, але Майкл відмахнувся.

— То тільки казки мають хеппі енд, а у житті — зовсім не так.

Сказав швидко, із сталевими нотками в голосі, чим позбавляв найменшої спроби довести протилежне. Таким Марта його не знала. Не хотів, не бажав тлумачити нічого, бо мав за догму іншу сентенцію.

— Краса врятує світ! — майже прокричав.

Та Марті стало боляче од почутого. Колись вона теж так думала, але… не вийшло, бо хіба поруч з ворогом можна насолоджуватися красою? Даві вона ненавиділа і тому біля нього спів Паваротті видавався б для неї богохульством.

Фатухелу й собі почухав потилицю.

— Може, Лоро Кидул і скаженіє від того, що ніхто досі не наважився зазирнути їй у душу?

— А хто спробує, коли побачить поруч Горгону? — відрізав Майкл.

Марта уже набрала побільше повітря, щоб заперечити, але щось підказало, що усі старання будуть даремні.

…Тільки через тиждень рано вранці на обрії вирізьбився стрімкий берег Суматри.

8.

І якого дідька усе виходить не так, як гадалося?

Бойд метався з кутка в куток по кабінету і не міг отямитися від зустрічі з Ероутом. Плюнув би на новоявленого авантюриста, якби не оті словечка про браслет із знаком лева.

Нелегко усе переварювалося. Чорт забирай, ще й як вписувався голландський бізнесмен у рамки логічних комбінацій, бо, як сказав, воював на цій землі. Можливо, й не він, може перехопив у когось таємницю. Можливо, можливо… А це вибивало в Алістера грунт з-під ніг. Іноді він зупинявся, стискав пальці до болісного хрусту, бо знову опинявся у своїх припущеннях на нулях.

Усе це таке непевне, невизначене, — вперші-решт зробив висновок Алістер і втомлено бехнувся у м’яке крісло. Навіть заплющив очі, навпомацки відшуковуючи хоча б кавальчик істини. Та за хвилину знову зірвався на ноги і продовжив снувати туди-сюди. Окраєць чогось більш-менш путнього і логічного нарешті калатнув в перешуганих думах.

Ероут знає про скарб тоба. Знає! Але не має браслета, з допомогою якого відкривається ота потвора. Зате знає того, хто має ключ…

У нас залишилося дуже мало часу, — перекривляв говірку голландця. — Тиждень, два, а може, всього лише день…

Значить, у Тусуклаїнгу з’явиться той, хто має ключ. І буде це, як каже той пройдисвіт, через тиждень-два, а може, й справді, навіть завтра?

У нас лишилося дуже мало часу… — вхопився за шматок фрази.

…у нас…

У НАС?

Виходило одне — Ероут розраховує на співпрацю з Бойдом і до того ж — на вигідних умовах.

Але ж, стривайте, чому Алістер повинен домовлятися з будь-ким, у кого немає ключа від сейфа? Яке він має на це право? До двохтисячного року заплачено оренду, а далі, після останнього бомкання годинника, що почне лічбу першої секунди двохтисячного, СЕЙФ ПЕРЕХОДИТЬ У НЕЗАПЕРЕЧНУ ВЛАСНІСТЬ БОЙДА!

— Ха-ха-ха! — засміявся Алістер і додав з артистичним розшаркуванням, — Чефаль ла ма, чефаль ла ма… на вас усіх.

Нарешті він розставив усе по поличках і може дозволити собі спокійно вмоститися у кріслі. А Ероута пошле під три чорти. Він йому не страшний. Тільки той, хто прийде з ключем…

…у нас залишилося дуже мало часу…

…о-о-о, того Бойд не випустить із своїх пазурів. І немає чого навіть спілкуватися з Ероутом! Невже старенька Європа з глузду з’їхала, чи її підточила комуністична ідея братерства і рівності усіх з усіма?

…ха-ха-ха, продовжував посміюватися Алістер. Тепер він зручно сидів у фотелі, поклав ногу на ногу, до того ж весь час калатав однією, як йому заманеться, навіть на раз-два.

Виходить, Джо Ероут — пройдисвіт і до того ж комуніст, коли прийшов з пропозицією розділити скарб. Прийти сюди, де комуністами свого часу нагодували крокодилів?

Нарешті самоаналіз Бойда, яким займався впродовж усього життя у Тусуклаїнгу, не підвів. І можна тепер вибачити собі миттєву розгубленість перед задрипаним екстрасенсом Ероутом, котрий спробував нагодувати його химерними здогадками.

Фе…

Та що з того, що Ероут воював тут і тлумив тоба? Якби мудрий був, то не дозволив би комусь іншому заволодіти ключем від скарбу. Тепер (Бойд крекнув) вік не той, не поскачеш і не підскочиш, як замолоду, та й сила в руках не та.

Глянув на свої довгі, посновані темними набубнявілими жилами руки з тонкими кістяками довгих пальців. Згинаючись, пальці скрипіли і хрустіли, лише нігті залишалися твердими. Бойд користувався великими кравецькими ножицями, підстригаючи їх.

А зараз дозволить собі лише один келишок — за те, щоб Алістер першим зустрів того, хто прийде до банку з ключем. Він, а не Ероут.

Алістер наповнив склянку та проковтнув пійло одним ковтком. Однак поки великий клубок алкоголю перекочувався у ротовій порожнині, в голові блиснула думка, яка і примусила його аж квінькнути, — бо уся порція одним махом пішла у стравохід, боляче і пекуче, занадто тісно, як на його горлянку.

Ероут, котрий, вочевидь, знає, у кого ключ від сейфа, може спокійнісінько обійтися без послуг Бойда. Цей пройдисвіт просто-напросто домовиться з тим, у кого є ключ. А кому захочеться трубити на весь Тусуклаїнг про скарб тоба? Кому?

Бойд не міг навіть припустити, що може статися по-іншому. І не треба навіть думати про таке.

— Бр-р-р, — затряс головою від навали нових здогадок, які безальтернативно могли викреслити його від тих, хто відкриватиме браслетом із знаком лева сейф № 1. Невже йому доведеться тільки спостерігати за тим, як з левового черева посипляться…

О, ні!

Знову хлюпнув у склянку і заричав, ощетинився до невидимого ворога, якого міг залучити до своєї компанії тлустий голландець.

Від телефонного дзеленчання аж підскочив. Дивився, намагаючись розгледіти, як ріже повітря, сперте випарами алкоголю, телефонний дзвінок, але нічого так і не побачив за п’яною маячнею, тому нехотячи взявся за слухавку.

— Ми домовлялися зустрітися з вами, високоповажний сер Бойд, — вибили дрібненькі молоточки в слухавці.

— Он як! — варіацією музичного вибивання простукотів і собі Алістер.

У слухавці засопіло.

— Вам що, немає діла до того, що сховано в тельбусі тієї звірюки? — закалатали, задзвеніли окрестрові тарілки, відновлюючи перервану музичну тему.

— А вам що до того, високодо-о-остойний пане Ероут? — тішився Бойд, на очах якого зримо постало багатоголосся симфонічного оркестру, яким він так до ладу диригує. — Якщо у вас є ключ, прош-ш-ш-шу, відчиняйте, ніхто вам не боронить.

— Що? — вибухнув Ероут у зовсім іншій тональності. — Ви що, хочете усе-усе передати до рук якомусь задрипанцю на зразок того опудала, що гонорово брязкає ключами від банківського сховища, а в кишені, крім дулі, нічого ніколи не мав?

— Ви часом не перехилили зайвого келишка? — аж підстрибував Бойд од стаккато^[32] разом з кубиками льоду у майже порожній склянці. — Якщо у вас є щось цікаве розповісти, окрім відомої мені давно характеристики Калі, я завтра прийму вас о дев’ятій.

— Зрештою, ні, о дев’ятій мені оте опудало, як ви назвали головного хранителя банківського сховища, розповість, чи не було ще цікавих відвідувачів, які даремно мріють про сейф № 1, не маючи ключа. Тож чекаю о десятій.

Алістер поклав слухавку і сам запишався собою. Він навіть кілька разів погойдався на пальцях з носка на п’ятку і вирішив з такої оказії зробити ще декілька ковтків. Ну, може, просто ковточків.

Бойд таки влив у себе добрячу порцію і не зчувся, як заснув, сидячи у кріслі.

Зранку хороший настрій не залишив його і навіть мугикаючи собі якийсь затяганий шлягер Алістер подався до банку. Але щоб зібратися з думками і остаточно вибудувати поведінку стосовно непрошеного гостя вирішив зробити гак і пройтися через квартал сучасних будинків, серед яких особливо фантастично виглядала нова споруда готелю.

На модернові віяння Бойд завжди реагував озлоблено і тому болісно. Нове дмухало усім, тільки не йому і не до нього. Взяти, приміром, навіть другий поверх його банку з отими китайцями, — злидні в порівнянні з райським куточком, яким став новий готель з штучним водоспадом, джакузі, президентськими люксами. Тут царював дороговартісний спокій.

Однак зараз, наближаючись до готелю, Бойд побачив кілька поліцейських машин з включеними мигалками, які безцеремонно пронизували настоєне на комфорті повітря фіолетовими плямами, схожими на добрячий фінгал під оком пройди, і тому надавали мало не апокаліпсичного стану кожному, хто опинявся поруч. Навіть не вірилося, що якесь лихо могло проникнути у тисячодоларові номери і дозволити собі з кимось так недоречно пожартувати. Але жовті стрічки з вибитими написами «не ходити» таки говорили про одне — в готелі щось сталося серйозне.

Ну, що там? Побачене біля модернового готелю таки нарешті війнуло на Бойда благодатно. От і маєш, дошикувалися, — напинав груди од відчуття внутрішнього комфорту безпечності та абсолютної відмежованості від чужих проблем.

Бойд зупинився поодаль, знаючи, що надмірна цікавість ніколи до добра не призводить, тим більше, коли поруч щось винюхують копи. Зараз вони вешталися біля центрального входу і по радіотелефону перемовлялися між собою, загороджуючи вхід від цікавого натовпу.

За якусь хвилину скляне полотнище дверей розсунулося і двоє копів покотили до поліцейської машини ноші.

Нечутно і обережно, — відзначив Бойд.

Іще він зауважив, що білим простирадлом прикрито чоловіче тіло, бо добре було видно округлі носки легких черевиків з дорогої плетеної пасочками брунатної шкіри, і що покійник (бо тільки у таких випадках тіло накривають з головою) — здоровань. Смерть знайшла в готелі приїжджого. Це ясно, як божий день.

І раптом Бойда прострелила здогадка — такі брунатні мешти з шкіряного плетива він уже бачив у святая-святих свого банку, коли зіткнувся з …Ероутом!

Здогадку до того ж підтвердив малий задрипанець, якому Бойд тицьнув монетку і той миттю розвідав, що й до чого.

— Убили якогось голландця! Кріс у спині стирчав, а на держаку — левова паща, во!

Бойд гикнув голосно і перелякано. Перед очима відразу постала левова пащека скарбонки. Виходить, якась сила не дозволила ділитися скарбом сейфа № 1, не сприйняла комуністичної філософії «кожному порівну» і тільки тому з Ероутом вчинила щось на зразок дій індонезійського президента стосовно комуністів. Але чорний гумор тут не проходив, Бойд не міг обдурити самого себе.

І Алістер кинувся геть від готелю.

Бойд мало не біг до свого банку, насторожено блукаючи по обличчях перехожих.

Чи не слідкує хто за ним? Чи не пронюхала якась нечиста сила про його бажання самому заволодіти скарбом тоба?

9.

Сонце вже встигло здобути чергову перемогу і тепер (а так буває тільки зранку) заповнило все своїм світлом, цнотливо розмалювало свіжими яскравими кольорами і плоский берег бухти, і покриті червоною черепицею дахи портового містечка північної Суматри. Фатухелу знав, куди направити дхоу.

Щойно у передвранішньому просторі на обрії бовваніли чорні обриси скель Суматри, як за три четверті години усе змінилося — суденце входило у невеличкий порт плоскобережної бухти.

— Невже Суматра? — схвильовано перепитав Маас.

Лікар не спав, стояв біля Фатухелу, мовчки слідкуючи за його маневрами.

— Вона, — з явними нотками гордості протягнув Фатухелу. — Рахуйте, майже три тисячі морських миль пройшли.

За чверть години дхоу опустило якір.

— Я до лікарні сходжу, до своїх, — заметушився Маас. — Нам, знаєте, і запаси поповнити треба, і довідатися, що там і як… — І першим зійшов на берег.

Поки молоді люди спали таким сном, що гарматами стріляй, Мануса й собі крутнулася, висмикнула звідкись кошик і, попросивши Фатухелу припильнувати сплячих, подалася на закупи.

— Що ти собі дозволяєш, жінко! — невдоволено проскрипів Фатухелу, бо збирався нарешті відіспатися, і саме затягнувся останньою цигаркою.

— Можна подумати, що ти вибереш щось путяще з їжі, — відрубала Мануса. — Я швидко крутнуся, бачиш, базар онде просто на березі.

Фатухелу тільки засопів. А Мануса ще й пальцем пригрозила:

— Дивись мені, як тільки малий прокинеться, відразу буди Марту. Зрозумів? І нікого стороннього щоб я не бачила на дхоу.

Фатухелу відмахнувся, хоча, хай йому грець, сподобалася посмішка Мануси та її керівництво, особливо, коли жінка таким маленьким пальчиком похитує до нього. Глипнув на свої руки, — куди там брунатним порепаним та просяклим цигарковим димом рукам рівнятися з жіночими. От якби їх зрівняти — долоню в долоню…

Не йшов спати, сперся на борт і роздивлявся доокруж. Щось тепле і забуте ворухнулося в душі. Що ж це було?

Ліхтарник блукав поглядом у пошуках відповіді по людях, що квапилися у своїх справах.

Невеличка бухта все ж вирувала життям, не блимала піщаними плямами запустіння, як на Ентанго.

Стріла баштового крана дзеленькнула неподалік. Фатухелу крекнув — для нього така мила ця музика. Потягнув поглядом туди, де ненажерливі чайки обліпили білого й лискучого мішка. Розвантажували якесь судно, мішки один за одним заповнювали кузов вантажівки, що стояла неподалік.

Погляд вхопив далі по березі двометровий кам’яний бар’єр, через який намірялися перестрибнути молоді хлопці, штовхаючи один одного, і важко зітхнув.

Колись мало знаходилося йому рівних у майстерності стрибуна. Не раз і не два на очах здивованих ентангівців він перестрибував такий бар’єр — символ чоловічої зрілості. Йому теж дівчата прикрашали груди пишними вінками, до яких вплітали й білі лілеї — вияв найвищої симпатії. Тільки так і не довелося йому знайти ту, що додавала у вінки білі королівські квіти.

А зараз? Е ні, тепер це не для нього. Тільки серце кольнуло за незворотним відчуттям, озвалося паморочливим ароматом тих лілей…

Хлопці на березі сміялися. Мало кому вдавалося отримати перемогу над висотою. Але це обов’язково станеться, бо у кожного шість верхніх зубів уже підрізані. Так роблять молодим рибалкам, бо тамта робота лише для відчайдушних сміливців. Тільки освяченим цим ритуалом дозволяють виводити човни на глибоку воду.

Дивно, але океан — основного годувальника та працедавця тут не люблять, відколи оселилися суматряни на цій землі. Ще й досі існує давнє вірування про злих духів, які живуть в океанських глибинах. Тому й підрізають зуби молодим рибалкам, щоб не було схожості з іклами хижаків — злих духів.

…До Тасуклаїнга лишився день ходу. Цю новину разом з бочівком прісної води та кошиком фруктів приніс Маас. Крім того, для малого Стефка передали пакунок памперсів і вже нічого, крім них, Марту та Манусу не цікавило.

Все ж від Майкла не заховалося, що Маас ще хоче щось сказати, але не в присутності жінок. І тільки коли Марта й Мануса після ситного сніданку, приготованого вмілою арабкою, зникли за циновкою закапелка, де спав Стефко, Хенрик видобув з кишені складену вчетверо газету.

— Хтось убив крісом Джо Ероута у Тусуклаїнгу. Погляньте на фото, руків’я знаряддя вбивства має знак лева такий самий, як і на браслеті Марти.

10.

Що найбільше вразило Бойда, він навіть жахнувся, коли купив вечірню газету і побачив не знімок Джо Ероута, вочевидь, сканований з паспорта голландця, — пика жодних емоцій не викликала, а от вміщена поруч фотографія знаряддя вбивства тягнула на багато.

Гаплик, та й годі. Бо хоч Алістер і перехилив одразу тільки одну, ну нехай дві чарчини, але вишкірена пащека на крісі таки була як дві краплини схожа на ту, що стоїть у його сховищі під № 1.

А текст! Ті пройди-репортери таке рознюхали, що Господи ж ти мій! Одне страшніше другого. Спочатку синкові карк скрутили, а за ним — батечка тю-тю. Із усього того Алістер зробив один-єдиний висновок і переварив його з подвійною порцією дрінка.

Той, хто наближається до лева, sorry, дістає по самі яйця. І гірше аж ніяк не може бути по простій як світ причині (але тебе вона вже не бембає), бо ти — труп.

Хто ж наступний у черзі до сейфа? Хто? Бойд навіть озирнувся довкола, але нікого, крім його власної персони в кімнаті не було.

— Sorry, — невідомо перед ким клацнув закаблуками Алістер. — Я не стою у черзі на той світ, я взагалі не з тої черги. До того ж, у мене — пільги. Які? Отак усе на халяву і розкажи.

Бойд веселішав. Його могли теж запросто пришити, так як це зробили з голландцем, але він живий, значить, левова пащека до нього милостива. До того ж, скільки ще часу лишилося до бом-бом-бом, двохтисячного рочку?

Крім того, його розпрекрасна Рідхусанга теж непоганої, і навіть сказав би Бойд, справедливої думки. Хоча газетку про вбивство голландського бізнесмена купила і прочитала, але видушила з себе лише одне речення. Зате як воно додало настрою Алістеру!

— І що ж ваш народ про це думає? — кивнув на газету Алістер, знайшовши її в спальні дружини і кілька разів трусонувши нею перед жінкою:

— Отак з кожним буде, хто зазіхне на мій сейф.

— Маєш рацію, — занадто спокійно відповіла Ріде. — Відкриє тільки той, хто прийде з левом у руці.

— Ти-но спробуй кому дзеленькнути про мій сейф, — знову войовниче нагадав.

Алістер аж вигинався, виструнчувався перед нею з кулаками, в долоні яких до крові врізалися леза нігтів.

Рідхусанга тільки брови докупи звела. Більше про це вона з Бойдом не говорила. Мовчала. Вкотре вмовляла себе не говорити тих слів, що з гіркотою підступали до горла, старалася подавити бажання. Розмовляти про таке з людиною, котра живе спокусою забрати те, що по праву належить її християнському народу, не по-Божому.

У таких випадках Рідхусанга завжди відверталася і притуляла до вуст маленький золотий хрестик, який ніколи не знімала. Наодинці, у своїй кімнаті, чаша терпіння переповнювала вінця і слова складалися у молитву:

— Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого… Скріпи мою волю й допоможи виконати нашу постанову…

Хоча Бойда, між іншим, цілком слушно цікавило ось що: а що буде з тими, що мають прийти, як казав Ероут, за тиждень-два, а, може, й завтра?

Якщо їх не покарає кріс з левовою пащекою, то це обов’язково зробить він. А поки що він не йолоп, щоб патякати комусь про схожість левових морд. Бом-бом-бом. Отакі собі два близнюки, бом-бом-бом…

Один, наразі, — його, а другий — чий?

11.

Тепер їх шлях лежав через Малаккську протоку у провінцію, де адміністративним центром Медан. Колись вони мали квитки на літак з Танджунау до цього міста, бо звідтам всього двадцять п’ять кілометрів відділяло від узбережжя і, ясна річ, від Тусуклаїнга.

Зараз лишилась одна-однісінька ніч ходу.

Йшли водами північної частини Суматри. Скелясті береги, які подекуди змінювалися на мангрові зарості, ховали за собою лісові масиви з нечисленними осередками землеробства — клаптями рисових та кукурудзяних полів.

— Тут найбільші родовища золота, — коментував Ліан.

Хлопчина радів, що врешті-решт повернувся на свою землю. І це збудження та ще плюс скарб тоба, до якого рукою подати, не відпускали хлопця з обіймів ейфорії.

— Та й плантації сизалю тут теж будь здоров. А насіння в Медан возять, там і кунжутну олію з нього роблять, казали, і в медицині сезаль помічний. Я навіть халву їв. Смакота, скажу вам.

По правому борту кілька разів блимали маяки — на пологому узбережжі Малаккської протоки чимало селищ і рибалок, і робітників каучуконосних плантацій.

Марта не зімкнула очей ні на мить. До неї знову повернулася настороженість, хоча, якщо відверто, вона просто причаїлася, поки йшли занімілим океаном. І навіть зійшовши на берег Суматри, боязко озирнулася. Почувалася краще на дхоу. А завтра? Що буде, коли вони, нарешті, зайдуть у «Бойд банк»? Чи не чекають їх там…

Ну, хто, скажіть, на милість?..

Тому й холодила настороженість, бо не знаходила конкретної відповіді.

Подібне коїлося з рештою групи. Майкл тінню бовванів поруч з Мартою, Маас знову влип у борт дхоу і так просидів усю ніч.

Фатухелу взагалі замовк і тільки вогник його цигарки свідчив, — старий ліхтарник й собі не знаходить спокою. На цей раз не було куди дівати власну думу, вона остаточно і смертельно загрозливо насувалася, і ось-ось мала шквально обрушити свою отруйну жовч.

На кого?

Міг би й сказати по-іншому, але все-одно зміст не зміниться, — оця майже місячна екскурсія для когось з них стане дорогою до Всевишнього Господа Бога. І це — правда, яка трясеться холодцем мозку в його черепку.

Керосинові ліхтарі на далекому березі, здавалося, загорілися особливо яскраво. Там теж хтось їх запалював…

— Я б хотіла увесь свій неспокій пожбурити за водою, — Марта пригорнулася до Майкла. — Чому ж не виходить, га?

— Ми це зробимо завтра, коли віддамо ключ його власникам.

— Добре було б, якби завтра усе закінчилося і ми, нарешті, подалися до Мельбурна…

…Першим побачив браслет із знаком лева на руці Марти начальник охорони. Фантабеан Калі, як завжди, живим сфінксом бовванів біля входу до сховища, коли до банку увійшов молодий чоловік з жінкою.

— Ми б хотіли…, — почав розмову з клерком Майкл Харріс.

Найменша заминка у почутій мові клієнта відразу викликала відповідну реакцію у завжди настороженого Калі. Саме тоді він підвів очі і помітив браслет.

Він упізнав його, відчув по важкому і глухому удару, коли білявка поклала руку на високу стійку, за якою люб’язно посміхалося обличчя клерка, байдужого до жіночої прикраси.

— То що ви хотіли? — допитувався клерк.

Але Калі уже був біля жінки, у якої холодно блимав на руці браслет із знаком лева. Шанобливо схилився перед нею:

— До ваших послуг.

І тоді у клерка від подиву відвисла щелепа. Він добре знав гордого і мовчазного Калі, але тепер не міг допетрати, чого той кремінь б’є поклони перед чужоземкою.

— Проведіть нас до сейфа у вигляді лева. Ось ключ, — і молода жінка поквапливо зняла з руки браслет, від чого він розпростався і став схожим на зазублене лезо ножа.

Калі знову шанобливо схилився перед волею власниці браслета.

— Прошу за мною, — протягнув речитативом піднесено й велично, ніби оголошував початок концерту духовної музики.

Цієї священної хвилини він чекав майже п’ятдесят років. Чекав він, як хоронитель багатств марга тоба-батаків, чекали й усі члени великого роду Гінсутіон.

Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитвами нашими в скорботах не погорди, але від біди ізбав нас, єдина чиста і благословенна…

Калі увімкнув світло, виконавши усі формальності при вході до підземної зали. Потім зробив широкий жест рукою у напрямку до сейфа.

— Ось він. Вас залишити тут?

— Ні! — майже прокричала молода жінка. — Не йдіть. Нам, очевидно, буде потрібна ваша допомога.

На ці слова Калі лиш поштиво вклонився. Поведінка незнайомців видавалася дещо дивною і такою несхожою з хижими намірами попереднього відвідувача. Браслет на руці давав їй право верховодити і наказувати, а у Калі склалося враження, що жінка не горить бажанням зазирнути до сейфа у вигляді лева.

Майкл захоплено присвиснув:

— Справжній красень!

Він з цікавості обмацав гладкий левовий тельбух, в якому містилася скарбонка, і поплескав по холодній металевій поверхні.

— Ну, скажу я вам, зроблено справді бездоганно. — І заходився читати текст вміщеного в рамці документа.

— Диви, Марто, що написано. «Відчинить той, хто прийде з левом у руці».

Білявка підступила ближче.

— А ось цей запис хто б нам допоміг перекласти? — звернулася до Калі.— Там на початку значно більше написано.

— Так, високоповажна пані має рацію, — знову поштиво вклонився Калі.

— І ви знаєте, про що там йдеться?

— Кожне слово…

— Перекладіть, будь ласка.

Фантабеан Калі розправив плечі, гордо підніс чоло, звівши очі до неба. Йому не треба зазирати у текст. Його він знав напам’ять.

— …вересень, дня 20-го від 1945 року. Волею Господа нашого ми, християни марга Гінсутіон тоба-батаків, народжені вільним народом. Господь велів нам терпіти і нам воздається. Та лише оголошена війна проти нашої держави змушує відкласти святу місію. Церква матері Господа нашого Богородиці буде стояти на вільній землі тоба-батаків. Ми довіряємо «Бойд банку» стерегти наші скарби. Ключ від скарбонки у вигляді металевого браслета із знаком лева зберігається на моїй руці, руці раджі вільного християнського марга Гінсутіон народу тоба-батаків. По моїй смерті сейф відчинить той, хто прийде з левом у руці.

— Господи! — похитала головою Марта, коли Фантабеан Калі закінчив читати. — Усе це правда…

Була нетерплячою, настороженою, знервованою. Знову почепила браслет на руку.

— Треба знайти когось з марга Гінсутіон. І то негайно! Їм треба віддати цього ключа.

— Треба, —погодився з нею молодий чоловік. Пригорнув її до себе. — Заспокойся, рідна…

— Я вам допоможу, — тихо зронив Калі, знову поштиво вклоняючись. У грудях старого хоронителя радісно калатало серце. Душа читала молитву вдячності…

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою…

12.

Алістер помітно занервував. Йому давно не тридцять і навіть не п’ятдесят, щоб за так переносити подібні стреси. Спочатку історійка з голландцем, од якої запросто можна збожеволіти. Кріс із вишкіреною пащекою лева — теж не цукерка, хоч він таким чином і позбувся конкурента. Та голова пухла щодня.

Рідхусанзі віднедавна Бойд нагадував людину, яка віч-на-віч зіткнулася з аномальним явищем.

Віднедавна? Можна й конкретніше, якщо, приміром, згадати хоча б раптову появу у банку голландця на ім’я Джо Ероут або отой давній випадок, який змінив її життя, хоча ще трішки і ручища Бойда могли його обірвати. Але для жінки тепер це не мало значення.

…ізбав нас від лукавого…

Рід Гінсутіонів й надалі терпеливо чекав того, хто прийде до банку з левом у руці…

Все ж таки Бойд здогадувався, що до таємниці сейфа № 1, крім його дорогоцінної жіночки, причетний ще хтось. І вбивство Ероута — це їхніх рук справа. Тільки, sorry, розмову з покійним голландцем він провадив тет-а-тет. Нікого поруч не було, якщо не рахувати доходягу Калі. А якби він бовкнув словечко, то копи обсіли б його запросто. Вони не дурні, прочитали б: Відчинить той, хто прийде з левом у руці… І тоді клопоту мав би більше, ніж треба.

Поговорити б зі своїм відьмиськом…

Тепер Алістер сам шукав зустрічі з Рідхусангою. Вона стовідсотково знає те, що так цікавило Алістера. Став обідати і вечеряти разом з нею. На смакування і пережовування часу не мав, бо молов, молов язиком…

— Прошу дуже, — розшаркувався Алістер, — давайте ключ та забирайте свого звіра. Отак! А якщо немає ключа, то не морочте голову.

Хай там що, а він не порушить написане у тестаменті! Недарма вчив Алітера батечко, що треба бути доб-ро-по-ряд-ним. Це ого-го як засвоїв, прошу дуж-ж-же…

Очі Алістера бігали туди-сюди, обпікалися на золотому хрестику, але так нічого не могли второпати. Ріде як води в рот набрала. Його інтермедія, останнє, на що був спроможний, і на цей раз потерпіла фіаско.

— Краще б я тебе тоді додушив, — прошипів Алістер і подався до своєї спальні. Це ж саме повторював, крутячись на ліжку. Він прокидався і провалювався в сон, стискав кулаки, хмурив брови і навіть розмірковував…

Пізно! Пізно, — почув сентенцію, коли саме вголос у своїй спальні тягнув про-ш-ш-шу ду-ж-ж-ж… Обірвав, не дотягнув слово, бо… розібрав почуте і проковтнув так сильно, що сентенція перекрила горло від жаху. Ці слова, виявляється, сказав Джо Ероут, коли його розлізле тіло виносили з готелю!

Пізно?..

Алістер скочив на ліжку, торохнув себе у груди і почутий клубок слів відразу потягнувся до шлунка, звідки вуркнув невдоволено і притих.

Уся ця маячня йому наснилася. Але, чорт забирай, нарешті Алістер упіймав істинну суть покарання голландця.

Нічний світильник окреслював неспокійні кола по кімнаті. По них повзали тіні дерев, віти яких нагадували агонізуючі під вітром пальці, од чого Алістеру стало холодно і відразу захотілося помочитися. Він потім у клозеті спустив воду та її шум з удаваними хвилями в мушлі закрутили-завертіли про те, що не сходило з думки.

Пізно, прош-ш-шу ду-ж-ж-же…

Так, Ероут міг би переконати Алістера відкрити сейф. І Бойд пішов би на це, погодившися відшкодувати витрати голландцеві, скажімо, у відсотків тридцять. І відразу чкурнув би з цієї тропічної клоаки.

Що, хіба не так?

А тепер…

…пізно…

13.

Алістер Бойд стрімголов полетів у сховище відразу, як збитий з пантелику клерк доповів, що Калі пішов відчиняти сейф, до якого підходить ключ із левовою пащею на руків’ї.

— Я власник банку, дозвольте відрекомендуватися, — кричав Бойд ще зі сходів і метав погляд з браслета із знаком лева на дівчину, на сейф № 1 та у зворотньому напрямку.

У його сховищі з’явився ще один, фатальний близнюк, до сейфа та кріса додався браслет з такою ж вишкіреною пащекою лева. Ключ! І це було саме те, чого так боявся Бойд. Браслет із знаком лева міг будь-якої миті відкрити сейф і тоді…

О, ні!

— Що вам тут треба, панове? — переходив на вереск.

— Ми шукаємо когось з марга Гінсутіон, — пояснив молодий чоловік.

— А навіщо шукати когось із давно витлумленого марга? — зіщулив очі Бойд.

Молода жінка відійшла від сейфа.

— …бо це не наш скарб!

— То чого ви сюди приперлися? — заверещав Бойд.

— У них є ключ, — тихо зронив Калі.

— Який, де він? — лютував Бойд, відтісняючи фатальну мить.

Він відіпхнув Калі вбік так сильно, що й без того невисокий на зріст індонезієць мало не прилип до сейфа № 1.

— Кого ти, курдуплику низькорослий, пустив до сховища?

— У них є ключ, — стояв на своєму Калі.

— Не хвилюйтеся, ось ключ. — Із цими словами молода жінка зняла з руки браслет, який миттю розпростався і став схожим, як дві краплини води, на кріс із вишкіреною пащекою лева, яким вбито Ероута.

Тільки це не кріс. Бойд втупився на заспокоєне тіло браслета. Сумніву немає, це й справді не кріс, а ключ з характерними зазублинами, а усе решта таке ж — як на тамтому крісі.

— То ви не будете зараз відчиняти сейф? — знітився, зіщулився власник банку.

…там…золото, прикраси, рубіни, смарагди, аметис…ти…

— Ні, — спокійно почепила на руку браслет молода жінка. — Це не наше.

— …там…ти… не хвилюйся! — пішов вабанк Бойд.

Його хвилина прийшла! Очі у Бойда засвітилися і він мало не впав навколішки перед білявою красунею.

— Ви, очевидно, приїхали з якоїсь невідомої мені країни, з іншого світу, — лопотів так щиро, що на очі мимоволі навернулася сльоза. — Ви благородні люди, тож давайте піднімемося до мене і про все спокійно поговоримо.

Бойд навіть поплескав тельбух лева і додав:

— Він давно чекав на своїх господарів.

Калі тримався за уражене плече. Однак жоден звук не злетів з його вуст. Він і далі бовванів німим свідком.

— Ви не поранилися? — звернулася до Калі молода жінка. — Можливо, вам потрібна допомога?

Фантабеан Калі лише вдячно вклонився і заперечливо похитав головою.

— Дякую вам, — продовжувала говорити до нього білява жінка. — Я зауважила, ви відтворили текст документу по пам’яті. Це щось означає для вас, так?

— Не звертайте уваги на цього туземця, — майже силоміць випроваджував із сховища молодих людей Бойд. — Не слухайте його пришелепкуватої мови. Я, я і тільки я зможу вам допомогти. Ви, шановна пані, звідки прибули до нас?

— З України, — відповіла Марта, хоча напористості власника банку не розуміла. Та й Майкл знизав плечима, йому теж не подобалася поведінка господаря.

— Де, де є така країна? — невгавав Алістер. — Це що, десь за Росією?

— Ні, ближче до Голландії, — уже з нотками явного роздратування бовкнула Марта і відразу прикусила язик. Не треба було цього говорити, але манери власника банку їй таки не подобаються і все тут. Тож вирішила змінити тему розмови.

— А що, ми й справді знайдемо нащадків марга Гінсутіон, яким належить скарб?

— О-о-о! — простогнав Бойд. У що-що, а в те, що ці два молоді вар’яти збираються добровільно віддати скарб туземцям, зовсім не вірилося. Та й про Голландію дівчисько бовкнуло неспроста. Швидше, розігрується якийсь фарс і він, Алістер Бойд, його попросту не збагнув поки що тільки тому, що старший за прибулих пуцьвіріньків, і то набагато. А у них — свій підхід до людей, вони ловлять кайф од цієї словесної блювотини, якою пригостили телепня Калі і його заразом. І тільки те, що ця пара жовторотих голуб’ят не спробувала навіть відчинити сейф, жахом викручувало нерви Алістера.

Тому руки у нього тряслися, він весь час повертався до Марти і перепитував:

— Ви, значить, ук-ра-їн-ка. Що, що то за нація така?

Сипав словами і не збирався слухати відповідь, бо розумів, що загроза його майбутньому благополуччю нависла над ним занадто серйозно. На руці ук-ра-їн-ки крісом виблискував браслет із знаком лева і не було як од цього боронитися. А йому негайно, ВЖЕ! треба запропонувати свій EXIT^[33]. Принаймні, це слово неоновими літерами блимнуло перед очима, коли вигукнув:

— Ми зараз же, зараз поїдемо до того марга! Я знаю, де вони живуть. Оце радість для них буде!

Бойд продовжував агонізувати. Збудження уже бубнявіло злоякісною пухлиною, яка от-от мала привести до фатального кінця.

…Алістер знав, куди веде машину. Його розбовтане авто, присадкувате, схоже на стару брунатну жабу, повзло звилистою дорогою у гори.

— Там, біля озера живе марга Гінсутіон! — майже істерично вигукував Бойд за кожним поворотом петлястої дороги, додаючи газу. — Тільки небагато їх лишилося, небагато…

Відкритий лімузин зійшов з траси і тепер, неповороткий і громіздкий на грунтовій дорогі, ледве пер догори.

Шум мотора, здавалося, наростав. Однак коли проминули перелісок з молодих пальм, зрозуміли, що то до гулу автомашини додалося могутнє ревіння водоспаду. Вони потрапили у верхів’я річки Румабана, що тяглася на захід від озера Тоба просто до Індійського океану. Тут на шляху могутньої водної артерії стали скелі, крізь які течія проклала собі русло і вдоволено летіла височезним водоспадом у заспокійливу долину.

Нарешті Бойд зупинив машину на мальовничій галявині.

— Як тут гарно! — проказала над Майкловим вухом Марта і цмокнула його у щоку. Настрою у неї додалося. Ще б пак, адже зараз вони зустрінуть тоба-батаків!

Через галявину із свистом пролетіли стрижі з хвостами-голками, барвистими віялами ширяли величезні метелики, неподалік на дереві вистукував яскраво-червоний дятел з жовтою голівкою, в молодому папоротті копошилися бурі лісові курочки, зграями з куща на кущ перелітали маленькі папуги.

— Так, пані, маєте рацію, це й справді казковий куточок, — виліз з машини Бойд. — Он там, на другому березі річки, по той бік водоспаду і живуть батаки. Погляньте, звідси видно їхнє селище як на долоні. Я завжди, як їду до тоба-батаків, зупиняюся тут.

Бойд хвацько попрямував до краю урвища. Повернувся і знову вказав рукою туди, де живуть тоба.

— Відразу за мостом першими ідуть халупки марга Гінсутіон. Дивіться! Тільки обережно! — остерігав молодих людей, що поспішили до нього.

Він навіть підхопив молодого чоловіка під лікоть. Майкл приставив вільну руку козирком.

Крізь шквал веселкових бризок важко було розгледіти бодай щось на другому боці. Далеко внизу кипіла піна води, із скаженою силою пущена донизу. Навіть до ніг докочувався холодок од її стрімкого падіння.

— Дивіться туди, — все ще гречно підтримуючи Майкла під лікоть, радив Бойд.

На якусь секунду скосив очі. Марта стояла осторонь, за кілька кроків від них, склавши дашком долоні, і теж дивилася…

Цього виявилося досить для Бойда. Злоякісна пухлина прорвала і він із усією силою обома руками пхнув Майкла.

Дівчина почула протяжний, рідний, і чомусь такий далекий голос Майкла. Озирнулася…

А-а-а! — безпомічно озвалася луна. Це вона зі страху відсахнулася, не бажаючи податися туди, де зажерливе простирадло водоспаду розкрило свої обійми перед Майклом.

…і закам’яніла за півкроку до прірви. На її очах розпростерте тіло Майкла зникло у бурхливій піні…

— А ти, благородна українко, віддай мені браслет! — Бойд щосили шарпнув дівчину до себе.

Руку, схоплену браслетом, уже викручували, заламували.

— Таких людей взагалі не існує, чуєш ти, українко! Ніхто ніколи не ділився з багатством. І ти — не виняток. Тож не грайся у добропорядність, немає уже перед ким. І не сміши мене самопожертвою заради отих довбаних туземців… Не вірю! Віддай мені, віддай браслет!

Безвольне тіло дівчини не реагувало на щедрі стусани, хиталося зі сторони в сторону під сильними ударами. Потім руки Бойда обхопили її горло і почали душити. Лишень коли зовсім забракло повітря, Марта нечітко, але все ж розгледіла обличчя мучителя. Вона просто зависла в його руках, і те, що він збирався сказати просто їй в лице, мало бути останніми у житті почутими нею словами. Тому Бойд ще раз струсонув нею і… Вона сперлася на носки, відчувши під ногами землю!

Зіниці Бойда раптом полізли з очей. Тільки вони й рухалися на занімілому тілі.

— …немає таких людей, щоб відмовилися від багатства-а-а, — протягнув востаннє, розмикаючи ослаблені руки. З правого кутика рота тоненькою цівкою потекла кров.

Бойд врешті-решт розчепірив зціплені пальці і напівповернувшись від Марти, впав обличчям у траву. Зі спини стирчало руків’я кріса з вишкіреною левовою пащею. Такою ж, що й на браслеті.

Марта підвела очі, — неподалік стояв охоронець банківського сховища.

Шум водоспаду заглушив вуркіт машини, яка щойно під’їхала. З неї вискакували люди і бігли до Марти, біля ніг якої розпростерлося бездиханне тіло Алістера Бойда.

Марта так і не зрушила з місця, хіба обезкровлене тіло може рухатися? У неї працюють тільки очі, але те, що вони відбивають, — це вже інша розмова. Скажений вир нічого не змінював, не прокручував назад, скільки б не дивитись…

— Ви його вже не повернете, — підійшов до неї Калі і взяв під руку. — Будьте мужньою.

Індонезійці стояли за нею німою стіною, схиливши голови, і розступилися перед молодою жінкою тільки тоді, коли вона зусиллям волі змусила себе зрушити з місця. Сама, хоча в очах застигла сіра піна водоспаду, який забрав її Майкла, і невпевнений, хиткий крок тільки відбив більмо горя.

Однак перш, ніж залишити галявину, усі чоловіки разом з Калі кілька разів вклонилися Марті.

— Від імені нашого християнського марга Гінсутіон висловлюємо вам безмірну відданість і вдячність.

— А-а-а! — прорвалося жіноче голосіння назовні. Та міцні руки Калі підтримали її, не відпустили від себе.

— Пустіть мене до Майкла, пустіть! І заберіть від мене цей браслет, чуєте? А-а-а!

Її наміри зупинив Калі.

— Ми чекали цієї хвилини майже півстоліття. Хвала Господу, що він потрапив до ваших благородних рук. Ви повернете його нам, але не тут. Ми, марга Гінсутіон, просимо передати ключ від нашого скарбу, як личить вам, благородній жінці й матері. Ми не дамо більше нікому вас скривдити.

Марта нічого не відповіла. Її посадили в машину, вона так і не розплющила очей.

Лиш тихий протяжний стогін знову зірвався з виснаженого, спаленого місця, де була душа, а тепер бовванів величезний і такий важкий замок. Немає там нічого, — душа теж подалася за Майклом. Ні за що не хотіла розплющувати очей, бо тільки так перед нею стояло обличчя коханого…

14.

Усе, що відбувалося навколо, було ніби чужим, далеким. Здебільшого Марта не могла зорієнтуватися у суті речей, подій, подальших вчинків, що мали до неї безпосередню дотичність. Яку? Їй так важко збагнути.

Виходило, ніби вона спостерігала сама за собою здаля. Іноді, заглиблена у свої думи, занурена у спомини, винурювала на поверхню і не могла второпати: навіщо до неї йдуть усі ці люди, військові, цивільні, священослужителі, безперестанно вклоняються і уклінно просять щось підписувати.

Час перестав бути просто часом, перетворився на скалки з облич, посмішок, потисків рук, паперів, розмов ні про що. Вона просто тасувала колоду з таких карт і не переймалася тим, з яким рахунком закінчить чергову партію. Навіть згадала вислів про те, що так вбивають час. Тепер зміст згаданого імпонував, він був таким близьким до правди.

Лікар Маас вголос перечитував подані на підпис документи, однак зміст написаного мало її турбував, він просто був за межами її болю, тому недосяжний і незрозумілий. І тільки коли ловила схвальний кивок Мааса, ставила своє прізвище під документами, котрі оформляли передачу скарбонки марга Гінсутіон з відповідним відшкодуванням на її користь.

Хіба хтось може відшкодувати її втрату? Хто є такий сильний і дужий, щоб повернув з водяної прірви Майкла?

Тулила до себе дитину і тисячу разів перепитувала Манусу, чи справді малюк схожий на Майкла.

— Правда, правда? — запалювалася, вибухала іскрою миттєво і так же швидко втрачала усю животворну енергію. Знову бехкав важкий замок, стискало в грудях, сила залишала її. Хоча над усе хотілося вимовляти одне слово, називати одне ім’я, ловити одне зітхання, чути одне дихання…

Простягала уві сні руки, обіймаючи Майкла, і прокидалася, пронизана реальним жахом його втрати.

Трохи оговтавшись, після перепеленання немовляти (а у такі хвилини могла розважливо мислити), все ж постукала до кімнати Мааса.

— Я б хотіла якнайшвидше звідси поїхати, відразу після передачі браслета, — стала білою тінню на порозі. — Допоможіть, будь ласка, зв’язатися з моїм вуйком у Мельбурні.

Вона назвала адресу і тихо причинила за собою двері.

До ранку сиділа над колискою і вдивлялася в обличчя сина, відшуковуючи нові й нові рисочки, які так схожі з Майкловими…

15.

— Лай-й-ян-ги!

Над містом зависли лайянги — паперові змії. Дітлахи наклеювали на легкий бамбуковий каркас тонкий папір із намальованим зображенням лева. Дехто ще й прикріплював до нього хвіст із синтетичної мочалки, інші — з паперових стрічок. І знову захоплено проводжали лайянги в небо:

— …й-й-ян-ги!

Так буває завжди, коли до індонезійців приходить свято. Цього разу розмальовані ромби прикрашали горді леви — тотем марга Гінсутіон — християн з тоба-батаків. Правда, лайянги краще запускати у другій половині дня, коли від нагрітої землі в прохолодну блакить здіймаються стрімкі струмені повітря. Це вони несуть зміїв так далеко і так високо, що відразу не відшукаєш їх темні цяточки у сивих пасмах неба.

Та сьогодні лайянги із левовими пащами висітимуть над Тусуклаїнгом цілий день, і тільки під вечір їх випустять в небо.

Ще вчора до Марти прийшла ціла делегація індонезійців на чолі з Фантабеаном Калі. Біля самих дверей, перехрестившись, вони низько вклонилися Марті.

— Ми, християни марга Гінсутіон, просимо вас очолити процесію урочистого виносу лева із банківського сховища на площу перед міською управою.

Марта в знак згоди тільки головою хитнула. Якби не ледь помітний рух, видавалася б статуєю з білого мармуру.

Більше ні про що її не просили, нечутно, у шанобливому поклоні залишили кімнату…

Широке трав’яне поле, що рівним зеленим килимом розкинулося перед будинком міського управління, або, як його називають місцеві жителі алун-алун, заповнювалося народом. Звідусіль сходилися святково одягнуті люди, в основному з християнської народності тоба-батаків.

Чоловіки, вбрані у двобортних із стоячим комірцем френчах з темного сукна та саронги, мали на головах батикові пов’язки, на ногах — чорні шкіряні мешти без закаблуків.

Жінки — в мережаних блузах, довгих, туго облягаючих бедра, батикових спідницях. У кожної смоляне волосся, зібране у жмуток, скріплене різьбленими гребенями або ж заколками із вкрапленнями з дорогоцінного каміння.

Виносом сейфа № 1 з банку керував Фантабеан Калі. Щойно левова сидяча постать, обвита живими квітами, з'явилася на вулиці і була встановлена на міцні металеві ноші, як гучно вдарили гонги. До них відразу приєдналися протяжні звуки флейти, струнний ребаба, ксилофони. На цих музичних інструментах вигравали молоді чоловіки в білих сорочках та з білими пов’язками на головах.

Святкова процесія рушила вулицею. На ноші звідусіль кидали живі квіти, невеличкі снопики рису, зв’язки овочів та фруктів.

Марта з Стефком на руках, від якої не відходила Мануса, в оточенні мера міста, священика в темній сутані, військового ескорту та старійшин марга Гінсутіон йшли за ношами. За Мартою серед почесних гостей заквітчані вінками з живих квітів ступали Маас, Фатухелу та Ліан. Калі перед собою ніс заповіт марга Гінсутіон, що так довго висів у сховищі над сейфом № 1.

Замикав процесію оркестр-гамелан, в плавній музиці якого чисті дзвони традиційних інструментів перемежовувалися з урочистим звучанням європейських мідних труб.

Посеред площі перед міською управою сейф опустили на траву.

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою… Ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших…

Через потужні динаміки молебен чути було на все місто.

По тому Калі підніс до священика заповіт марга Гінсутіон. Усі затамували подих, коли зачитувався текст мовою девангарі. І тільки тоді перед металевою скарбонкою розстелили червону оксамитову скатертину.

Священик підвів Марту до сейфа і звів руки до неба:

— Преславна Приснодіво, Богородице, прийми молитви наші і донеси їх Синові Твоєму і Богові нашому, щоб спас задля Тебе душі наші… Так нехай збудеться святеє діло! Амінь.

Марта клацнула невидимим замком, і пружний довгастий ключ випорснув з-під рук.

…отвори від зубів — перший ключ, — промайнули майже поруч останні слова Делковича.

Всередині лева відразу клацнуло.

…начепиш на верхні зуби і натиснеш…

Залишилося вставити другу сторону ключа. Він легко тричі повернувся.

Марта ледве встигла зійти зі скатертини, бо вмить розпахнулися дверцята, що формою відповідали череву лева, і звідтам посипався дощ дорогоцінного каміння, жовтогарячих золотих прикрас, коштовно оздоблених крісів. Один за одним, а то й наввипередки падав град з довгих разків сніжнобілих з райдужним відливом перлів і осідав на рубінах, сапфірах, смарагдах. Оздоблені золотою та срібного інкрустацією із дорогоцінним камінням кріси пронизували купу дорогоцінностей. Останніми із скорбонки нехотячи посунулися важкі золоті злитки.

Марта дивилася на те багатство. Коштовності вигравали перед очима барвистими водяними краплинами, такими ж райдужними і безликими, як ті, що огортали там, біля водоспаду…

О, яка вона була багата ще кілька днів тому, а тепер стала такою бідною серед справжнього дощу коштовностей!

Сльози покотилися по щоках. Вона дивилася на людей, котрі захоплено щось вигукували на своєму діалекті.

…але ніяке багатство не поверне їй кохану людину…

…Охороняй завжди сильним Твоїм покровом в усіх небезпеках душі й тіла…

Крізь динамік рознісся голос священика, котрий виголошував молебен на честь Богородиці, ім’ям якої буде названо християнську церкву тут, на землі тоба-батаків.

Хвала тобі, Матір Божа, заступнице роду людського…

16.

— Як ви себе почуваєте? — зайшов до кімнати Маас. — Чи зможете прийняти Фантабеана Калі?

Це запитання довелося лікарю повторити двічі, бо Марта була знову відсторонена від усього, що робилося навколо неї, цілком занурена в особисте, нічого не чула і не помічала.

Фантабеан Калі приніс чек. Величезна сума в перерахунку на долари США не викликала жодних емоцій.

— Подбайте про моїх друзів, — тільки й попросила.

— Ми все зробимо, не хвилюйтесь. А зараз відвеземо вас до літака, — як завжди з шанобливим поклоном говорив Калі. — Візьміть, це квитки до Мельбурна. Сподіваюсь, вас там зустрічатимуть?

— Так, я вже телефонував до її дядечка, — відповів замість Марти Маас.

Калі вклонився і нечутно вийшов. Марта так і не відійшла від вікна, де за стіною тропічної зелені йшла дорога до водоспаду.

— Як ви? — торкнувся Мартиного плеча лікар.

— Болить…

— Що?

— Пам’ять… Так пече в грудях, стоїть усе перед очима… Завезіть мене востаннє туди, — махнула рукою у напрямку гір. — Благаю, завезіть до Майкла…

До відльоту літака лишилося небагато часу, але не виконати бажання Марти було просто неможливо.

Ліан і Фатухелу тупцяли тут же. Після того, як Марта сяде в автомобіль і під опікою марга Гінсутіон поїде на летовище, вони разом з лікарем Маасом на дхоу вирушать додому.

Почувалися ніяково, бо горе не позбавило Марти здатності зробити відповідні розпорядження і через Калі кожен теж отримав чек.

Усі зупинилися над урвищем.

Крізь пелену води важко було побачити бодай що, однак Марта змогла побачити і відчути те, що хотіла.

Сіра прохолода могутньої піни, потрощеної природною силою, огорнула її легкою, прозорою і до болю бажаною матерією відчуття продовження людської сутності у новому її материнському вимірі. Майкл залишив найкращу, найбільшу чоловічу частину любові — свого сина. І тому нерозірваний їх зв’язок, непереможний, він виявився сильнішим за смерть.

Це було саме те, що хотіла знайти її душа.

…коли Марта почула і розібрала приємний жіночий голос, що просив пристебнути паски, до неї дійшло, що оце вона знову опинилася у літаку. Поруч сиділа Мануса і голосно випускаючи носом повітря, не могла дати раду паскам. Перед ними у прикріпленому до стіні легкому ліжечку спав Стефко. Марта допомогла Манусі і тільки коли почула потрібне клацання, відкинулася на спинку крісла.

Друге її життя закінчилося. Починалося воно, правда, теж у літаку. Третє, виходить, також починається з дороги…

ЕПІЛОГ

— Завтра я зберу членів ради директорів і відрекомендую тебе, — говорив вуйко Степан, коли вони зайшли до його кабінету.

Марті ще не доводилося бачити такого величезного кабінету, в якому б працювала одна людина. Це її вуйко — власник головного пакету акцій і голова ради директорів правління австралійської мережі «VICTORY BANK».

Величезний стіл заставлений телефонними апаратами, світяться сині очі двох комп’ютерів. Марта уже знає, що на один поступає остання інформація про котування акцій на світовій біржі, а на другому раз по раз з’являються останні дані про результати торгівлі валютами.

У глибині кабінету — ще один стіл, для засідань. За ним збираються члени правління, фінансові магнати Мельбурна.

Марта обійшла кабінет, вистелений килимовим покриттям, в інтер’єр якого гармонійно вписувалися і пишні букети квітів, і численні вазони, що мостилися у кожному кутку.

— Сідай, сідай! — майже за руку потягнув у крісло племінницю вуйко Степан. — Тепер це твоє робоче місце. Ти керуватимеш, а я відпрацював своє…

Очі у вуйка по-старечому зволожилися. Він щиро радів, що передає увесь капітал у руки єдиної спадкоємниці свого тестаменту. Правда, про це їй ще не говорив, але недовго лишилося, поки особистий адвокат зробить це замість нього.

— А як виросте Стефко, то замінить тебе…

Скільки часу минуло відтоді, як він, приречений невиліковною хворобою, надіслав запрошення племінниці і чекав її приїзду? Скільки пережив усього, поки вона, майже по року мовчання, нарешті опинилася біля нього у Мельбурні…

Зустрів на летовищі сувору, спокійну молоду жінку, біля якої дріботіла служниця з немовлям. Це ж і його онук, рахуйте, не тільки сестрин. Скільки по телефону наговорився з сестрою і переказував, який потішний малий Стефко. Тільки тоді пожалкував, що стоїть на межі відведеного йому Господом життя.

— Завтра я б хотіла звернутися до членів ради директорів з деякими пропозиціями, — спокійно, навіть з холодком розважливості в голосі, заговорила Марта. — Як ви гадаєте, а якщо ми відкриємо філії «VICTORY BANK» у Львові і будемо інвестувати кошти у розвиток місцевої промисловості? Долучимо до цього мою частку капіталу, отриманого від тоба… Зрештою, маючи стільки валюти, можна було б взятися серйозно за відродження бодай однієї галузі економіки області. А чому б і ні? Хоча, можливо, я занадто фантазую…

— Е, ні. Хороша ідея, слушна, — підтримав вуйко Степан. — Нас цікавить серйозний ринок інвестування, а за Україну — я перший.

Марті ставало набагато легше, коли вона говорила про Львів, про ті речі, якими займалася, на яких розумілася і до яких її так тягнуло.

Коли ж це було? У її першому житті. Від другого залишився попіл на закам’янілому серці і єдиний пагінчик, що втримує у третьому житті — Стефко.

Чи віднайшла душевний спокій? — Не раз питала саму себе і завжди мовчки хитала головою. Німе запитання — німа відповідь. Це вона вже бачила, — кольнуло в пам’яті, бо колись ще у Львові прочитала таку відповідь в очах своєї подруги Іренки. Господи, як хочеться з ними побачитися! Ловить себе на тому, що постійно думає про повернення додому. Може, це й буде її зцілення? Буде, буде, — переконує сама себе, бо кожен спогад про Львів озивається таким дужим щемом єдиного бажання — повернення додому.

Як хочеться пірнути униз ліфтом туди, де були склади найбільшого у місті супермаркету. Там працювали її шкільні подруги Валентина та Іренка, хороші товарознавці. Вони будували свою життєву філософію, прагматичну, як на Марту, але попри все, вона мала під собою не такий вже й поганий грунт. Зводилася вона до простого: до тридцяти п’яти кожна людина повинна мати все: чоловіка-жінку, авторитет, добрий зарібок, машину, дачу і… шубу. Носієм її була Іренка, а Валентина з Мартою на те лише мовчки хитали головою. Час від часу один з останніх критеріїв Ірена замінювала на інший. Замість шуби з’являвся двокамерний холодильник, потім морозильна камера, мікрохвильова піч, турпоїздка в Арабські Емірати. І завжди Іренка сміялася від своїх догм. І кому скажеш, що за тими прагматичними блудами вона намагалася заховати саму себе? Якби могла, до тих слів додавала б нові й нові завдання: до тридцяти п’яти треба обов’язково злітати в космос, зустрітися там з інопланетянами і зав’язати з ними бартерну торгівлю. На те подруги лише головами хитали, мовляв, давай, Іренко, торуй тернії, бо знали, душевного спокою вони їй не повернуть.

У Ірени померла донька. Раптово, за два місяці дитини не стало. Білокрів’я. Чорна безодня самотності. А потім — дорожна аварія і довге мовчання. Крізь білосніжний бинт загіпсованого тіла просочувалося тихе благання: хочу вмерти…

Валентина дочекалася, коли Ірену випишуть з лікарні і тоді на правах начальника відділу дала їй новий шмат роботи — організовуй бартер з цілим світом. Ірена об’їздила Європу, укладала угоди, обмінювала, купувала. Летіла б і на другу планету гарна, усміхнена, тільки…

Хочеш душевного спокою? — чує голос подруги. Але відповідь така далека, лише очі Ірени світяться тихим мужнім світлом і Марта розуміє її найголосніший сміх…

Валентина, мабуть, заходить до матері, бо мешкає по-сусідству разом з чоловіком, донечкою та капосним карликовим пуделем, через ганебну поведінку якого у Валентини здебільшого й народжувалися сварки. Тільки пізно увечері, коли засинала донечка, а біля її ліжка вмощувався кудлатий розбишака, Валентина заманювала чоловіка на кухню, ставила на стіл плящину, добру закуску, запалювала цигарку і починала розбір сімейного інциденту, винним у розпалюванні якого завжди виходив альянс чоловіка і пуделя, а Валентина, ясна річ, грала роль такої собі матері Терези.

Скупа посмішка торкнулася вуст Марти, — ой, як їй бракує подруг. Мабуть, Валентина так би й порадила: давай, подруго, торуй свої тернїї…

— А якщо б я зараз переглянула список ваших основних клієнтів, може б на майбутнє ми змогли і їх якимось чином залучити до інвестування в Україну? — чіткіше вимовила Марта.

— Маєш рацію, — погодився вуйко. — Тоді я зараз і викличу нашого юриста. Ти з ним поговори, він чоловік толковий. Шкода тільки, через якийсь прикрий випадок мало не потрапив на той світ, сильно його покалічило і спотворено, але зате добре знає свою роботу.

Вуйко говорив і говорив, але Марта чомусь посміхнулася…

Далеко звідси, там, за тридев’ять земель, живе у підводному царстві Лopa Кидул і ніхто так і не збагнув, яка вона, добра чи зла, красуня чи чудовисько. Але Марта знає, як можна допомогти зачарованій принцесі: її треба кохати, так, як покохала вона Майкла, і все б віддала, якби він опинився поруч, нехай скалічений і спотворений… Хоча Майкл був іншої думки.

Це добровільне приречення на самотність. Так, він сказав саме це.

— Дійсно, краще було б почати цю розмову з юристом, — погодилася, гортаючи списки членів ради директорів. Заглибилася в папери, бо читала цікаву інформацію про сфери їх діяльності.

Вуйко тим часом натиснув клавішу селектора:

— Попросіть до мене Харріса.

— Кого? КОГО? КОГО?

Забило дихання, обсипало приском, вмурувало на місці, — не рухнутися, ні дихнути.

— Юриста мого, Харріса. Мудру голову має хлопчина…

Вуйко говорив і говорив, але Марта не чула його слів. Не бачила нікого і нічого, крім дверей, які глибочіли чорною плямою безодні. Заприсяглася, що обдало спіненими бризками водоспаду…

— Прийшов Харріс, — зайшла секретарка.

— Так, — не звертаючи уваги на завмерлу холодного мармуру постать Марти, проказав вуйко. — Запросіть.

Двері знову зачинилися.

Ну, чому ж так довго?

Чорна пляма все більшає й більшає. І не пляма це, а втомлене, виснажене сонце, вибілене як висохла соломина. Але за дверима так хочеться відчути живе сонячне світло.

Це правда, що воно пробивається і тягнеться до неї звідусіль?

Невже?! О, Господи, невже…

І якщо двері зараз відчиняться, то просто настане сонячний, гарний, новий день, в якому хочеться жити і бути щасливою.

…Майкле, Майкле…

Чи прийде той день?

м. ЛЬВІВ,

1995–1997 р.р.

Примітки

1

Марга (індонез.) — рід.

(обратно)

2

Раджа (індонез.) — вождь.

(обратно)

3

Najpięknejsze są kochankowie, w San-Francisko, Paryżu, Krakowie… (польс.) — Найпрекрасніші коханці, в Сан-Франциско, Парижі, Кракові…

(обратно)

4

I want you, boy, boy, boy…

Oh, yes! (англ.) — Я жадаю тебе, хлопчику…

(обратно)

5

«Echo» (польс.) — луна.

(обратно)

6

Батавія — стара назва Джакарти — столиці Республіки Індонезії до звільнення від голландського панування.

(обратно)

7

Wcale zapomіala coś w torebce! Przepraszam! (польс.) — Забула щось в сумочці. Перепрошую!

(обратно)

8

— Szkoda, żе pan nіe rozumіe po-polsku, jednak to nіe przeszkadza. Lot mamy długі, wreszcіe zrozumіe! (польс.) — Шкода, що пан не розуміє по-польськи, однак то не заважає. Політ довгий, все зрозуміє!

(обратно)

9

Йдеться про фільм «Таto» реж. Мацея Слесіцького.

(обратно)

10

«Moje filmy kaskaderskie i ekstremalne przygody kompensują mi brak penisa (śmiech). Wynikają po prostu z chęci przeżycia czegoś mocnego» (польс.) — Мої фільми каскадерські і екстремальні пригоди компенсують ґандж мого прутня (сміх). З’являються просто з бажання гострих відчуттів.

(обратно)

11

«Eva, Eva, Eva, co to się stało, wzbudziła wszystko — duczę i ciało» (польс.) — Ево, Ево, Ево, що ж то сталося: збудила все — душу і тіло.

(обратно)

12

Кейф (араб.) — безтурботний, приємний відпочинок.

(обратно)

13

Сен — розмінна монета Індонезії.

(обратно)

14

Судара (індонез.) — друг, товариш.

(обратно)

15

Оранкайя (індонез.) — багач.

(обратно)

16

MAGIE NOIRE (франц.) — чорна магія.

(обратно)

17

Йдеться про п’єсу Б. Шоу «Дім вдівця».

(обратно)

18

Менген — персонаж п’єси Б. Шоу «Дім, де розбиваються серця».

(обратно)

19

Тотемізм — одна з первісних форм релігійних вірувань, для якої характерна віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною групою людей (родом) і певним видом тварин, рослин, рідше — якимось предметом або явищем природи.

(обратно)

20

Ашик (араб.) — закоханий.

(обратно)

21

Косонг (індонез.) — Вільно!

(обратно)

22

Авас (індонез.) — Стережись!

(обратно)

23

Тідак ара! (індонез.) — Нічого, як-небудь!

(обратно)

24

Мура (індонез.) — недорого, розпродаж.

(обратно)

25

Пасарайя (індонез.) — універмаг.

(обратно)

26

Кампунги (індонез.) — міські нетрі.

(обратно)

27

Кебайя (індонез.) — національна кофта, гаптована мереживом.

(обратно)

28

Кайн (індонез.) — довга спідниця у жінок.

(обратно)

29

Бхіннека тунггал іка! (індонез.) — Єдність у різноманітності.

(обратно)

30

Фараджійя (араб.) — верхній жіночий одяг.

(обратно)

31

Чефаль ла ма (кит.) — буквально: їли ви чи ні. Перекладається як: Смачного!

(обратно)

32

Стаккато (staccato, італ.) — уривчастий, відокремлений. Вказівка на уривчасте виконання звуків мелодії. Один із способів видобування звуку, протилежний legato.

(обратно)

33

ЕХІТ (англ.) — вихід.

(обратно)

Оглавление

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

ЕПІЛОГ

*** Примечания ***