Обычно я стараюсь никогда не «копировать» одних впечатлений сразу о нескольких томах, однако в отношении части четвертой (и пятой) это похоже единственно правильное решение))
По сути — что четвертая, что пятая часть, это некий «финал пьесы», в котором слелись как многочисленные дворцовые интриги (тайны, заговоры, перевороты и пр), так и вся «геополитика» в целом...
В остальном же — единственная возможная претензия (субъективная
подробнее ...
оценка) состоит в том, что автор настолько ушел в тему «голой А.И», что постепенно поставил окончательный крест на изначальной «фишке» (а именно тов.Софьи).
Нет — она конечно в меру присутствует здесь (отдает приказы, молится, мстит и пр.), но уже играет (по сути) «актера второстепенного плана» (просто озвучивающего «партию сезона»)). Так что (да простит меня автор), после первоначальных восторгов — пришла эра «глухих непоняток» (в стиле концовки «Игры престолов»)) И ты в очередной раз «получаешь» совсем не то что ты хотел))
Плюс — конкретно в этой части тов.Софья возвращается «на исходный предпенсионный рубеж» (поскольку эта часть уже повествует о ее преклонных годах))
В остальном же — финал книги, это просто некий подведенный итог (всей деятельности И.О государыни) и очередной вариант новой страны «которая могла быть, если...»
p.s кстати название книги "Крылья Руси" сразу же напомнили (никак не связанный с книгой) телевизионный сериал "Крылья России"... Правда там получилось совсем не так радужно, как в книге))
По аннотации сложилось впечатление, что это очередная писанина про аристократа, написанная рукой дегенерата.
cit anno: "...офигевшая в край родня [...] не будь я барон Буровин!".
Барон. "Офигевшая" родня. Не охамевшая, не обнаглевшая, не осмелевшая, не распустившаяся... Они же там, поди, имения, фабрики и миллионы делят, а не полторашку "Жигулёвского" на кухне "хрущёвки". Но хочется, хочется глянуть внутрь, вдруг всё не так плохо.
Итак: главный
подробнее ...
герой до попадания в мир аристократов - пятидесятилетний бывший военный РФ. Чёрт побери, ещё один звоночек, сейчас будет какая-то ебанина... А как автор его показывает? Ага, тот видит, как незнакомую ему девушку незнакомый парень хлещет по щекам и, ничего не спрашивая, нокаутирует того до госпитализации. Дальше его "прикрывает" от ответственности друг-мент, бьёт, "чтобы получить хоть какое-то удовольствие", а на прощание говорит о том, что тот тридцать пять лет назад так и не трахнул одноклассницу. Kurwa pierdolona. С героем всё ясно, на очереди мир аристократов.
Персонажа убивают, и на этом мог бы быть хэппи-энд, но нет, он переносится в раненое молодое тело в магической Российской империи. Которое исцеляет практикантка "Первой магической медицинской академии". Сукаблять. Не императорской, не Петербургской, не имени прошлого императора. "Первой". Почему? Да потому что выросший в постсовке автор не представляет мир без Первого МГМУ им.Сеченова, он это созданное большевиками учреждение и в магической Российской империи организует. Дегенерат? Дегенерат. Единица.
Автор просто восхитительная гнида. Даже слушая перлы Валерии Ильиничны Новодворской я такой мерзости и представить не мог. И дело, естественно, не в том, как автор определяет Путина, это личное мнение автора, на которое он, безусловно, имеет право. Дело в том, какие миазмы автор выдаёт о своей родине, то есть стране, где он родился, вырос, получил образование и благополучно прожил всё своё сытое, но, как вдруг выясняется, абсолютно
Я сиджу в швидкому потязі і мчу назустріч данському літові. Це один із тих сірих, імлистих днів, коди сонце ховається десь і ллє на землю сріблясте світло. Скрізь тихо, все мерехтить у притьмареному сяєві. Краєвид, що повільно розстеляється перед очима, теж тремтить у теплій поволоці.
Такого дня, коли вологе повітря леліє над лісами й полями, немов зеленавий серпанок, а вода міниться полиском олива й срібла, саме такого дня треба дивитися на Данію. В інших країнах обриси чітко вимальовуються проти далекого неба, що світиться глибокою блакиттю. Тут же немає такої прірви між кебом і землею, небесний простір огортає землю, злагіднює її риси і сам стає до неї подібний. Кожна барва краєвиду облита ним, немовби росою, кожна лінія — немовби легенький слід тих небесних пестощів. Такого дня хочеться взяти всіх своїх земляків і рушити в мандри по Данії, а надто ж тих, хто рідко її бачить або й не бачить ніколи.
Пасажирів у потязі мало; в довгому вагоні, де я сиджу, їх усього десятків зо два, хоч умістилося б сотні з півтори. Тим більше впадають в око вільні місця.
Мого єдиного сусіду вони нітрохи не бентежать. Тільки-но потяг рушив, він зачинив двері купе й запнув завісу на вікні.
— Може, так ніхто більше не зайде, — заявив він.
— А чому, власне, ви не хочете, щоб усі місця засіли пасажири? — питаю. — Як на мене, то приємніше їхати в повному купе, ніж у порожньому!
— Аякже, приємніше! Ані поворухнешся, ані дихнути не маєш чим! Ні, я волію якнайменше сусідів, а найкраще взагалі їхати самому.
З цими словами він відхилився в куток біля вікна й зажмурив очі. А за хвилю вже спав, згорнувши руки на животі.
А все ж таки приємніше, коли в купе ніде повернутися, навіть якщо й буває затісно. Адже найвеселіший повіз — то зовсім не велика ресорна карета з самітним їздцем, що розлігся на м’яких подушках, а переповнений шарабан. Вільні місця випромінюють прокльони, поблизу них згасають хоч які веселощі. А однак такі вільні місця зустрічаємо повсюдно, в кожній царині життя. Огрядна постать мого сусіда поки що панує в купе — певне ж, йому треба чималенько місця, щоб простягтися як слід!
Для більшості пасажирів вільні місця — це тільки змога вигідно простягти ноги, але для декого вони ніби живі живіші навіть, як засядені: вони відслоняють світ людських прагнень і людських утрат. Над вільними місцями завше літає рій стомлених життям людських душ.
Я заплющую очі, зморений миготінням ланів за вікном, а може, й порожнечею, що, немов оскарження, зяє на мене з вільних місць у купе. Хропіння мого супутника теж додає свого, мене змагає сон.
Коли я знову розплющую очі, купе моє повне пасажирів. Коло мене сидить стара бабуся, я вже наче десь її бачив. Вона жовта й зморщена, але всміхається. Скромно сидить, випроставшись, на самому краєчку лавки й підстрибує від кожного поштовху; в своїй накрохмаленій сукні вона скидається на школярку, що їде на вакації, або на птаху, що випадково залетіла сюди й ладна знятися на кожен, бодай найменший, переполох. Інші теж замість зручно вмоститися на лавці, сидять як на голках, рівно й насторожено. То ціла родина: чоловік, жінка й трос дітей. Очевидно, досі вони дуже бідували: щоки їм запали, шкіра посиніла, а під очима залягли глибокі тіні, немов то не очі, а порожні ями. Вони ніби не з цього світу: одяг висить на них негнучкими згортками, як покрівець на мертвому.
Хвилю я міркую, як вони опинилися тут, коли потяг за розкладом ще ніде не спинявся. Але скоро забуваю свої сумніви, так мене зацікавлює їхній незвичайний вигляд.
Бабуся коло мене згортає на колінах зашкарублі руки й дивиться перед себе таким захопленим поглядом, як дитина, що вперше побачила світ. Немає нічого прекраснішого за стомлено згорнені руки старої жінки. Я не втримуюсь і торкаюся тієї знівеченої ревматизмом руки з синіми вузлами жил. Вона холодна, як крига.
— Ви, певне, давно не бували в селі, бабусю? — питаюся я.
Вона киває головою й каже:
— Яке ж бо чудове нині літо!
— А давно ви з села? — знову питаюся я.
Бабуся кліпає очима, тоді каже невиразно:
— Часом не буваєш у селі відтоді, як вісімнадцятирічною дівкою попадеш до столиці. Але ж колись таки поїдеш… неодмінно.
— Либонь, тягне вас на батьківщину?
Бабуся таємниче всміхається:
— Господарі мали б мене відвезти додому, але я сама взяла собі відпустку. Бо вісімдесят два роки дбаєш про інших, а про себе зовсім забуваєш. А в селі на цвинтарі, в західному кутку, є горбик, звідки видно і як сонце заходить, і все навколо. Там би я хотіла спочити…
Тепер я впізнав стару: вона з північного кварталу. І почав розуміти її.
— Вона їде вмирати, — втрутилася молодша жінка, і голос їй уривався на кожному слові. — Вона вже он яка стара. А от ми їдемо, бо хочемо жити. Еге ж, вибачте, що я розмовляю так нерозбірливо: це тому, що вони продали мою штучну щелепу на важливіші потреби…
Жінка закашлялась, і аж тепер я завважив,
Последние комментарии
45 минут 58 секунд назад
49 минут 35 секунд назад
1 час 1 минута назад
1 час 3 минут назад
1 час 17 минут назад
1 час 33 минут назад