Чорний Простір [Галина Ліпатова] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Чорний Простір

Автор – Галина Ліпатова


1.

Хмару з пилу та диму було видно здалеку. Вона вкривала Білу Скелю, немов паранджа усамську жінку.

Першою це відкоментила Пріська, якій нема було що робить і вона вилуплялася в оглядовий екран своєї каюти:

― Шо то за нах ваще?! – зойкнула вона й прилипла до оглядовика, накручуючи на ньому різкість.

Той «нах» міг бути чим завгодно – починаючи з простого шахтного викиду й закінчуючи вибухом термоядерного реактора… або падінням великого метеориту. Прісьці так і не вдалося зрозуміти, що то таке, і вона кинулася прожогом в рубку.

В рубці Данило та тьотя Роза з тривогою та подивом розглядати це явище, намагаючись зрозуміти, що ж воно таке. На їх екранах прямо на відображення накладалися характеристики, які виводив бортовий комп’ютер.

― Нема фону… Пил з поверхні та продукти вибуху, - пробурмотів Данило. ― Господи, тільки б не хутір… зв’язку нема…

― Таки не хутір, - авторитетно сказала тьотя Роза, тицьнувши товстим пальцем в екран. – Органіки нема. Шахта рвонула, схоже.

― Шо там могло рвонути, Розо, я тебе просю, ― Пріська, спритно хапаючись за леєри, піднялася до пілотського ложементу. ― Фігдостаніум1 ? Та хріна з два. І бадабумка це не може буть, вона в його здобуванні не використовується. Це метеорит захерачив.

― Закрийся, Прісько, ― крізь зуби проричав Данило. ― Закрийся та мерщій у свій відсік, сідати будемо. Посадковий промінь не працює, вручну доведеться.

Пріська відправилася в машинний, але наостанок огризнулася:

― Не «Пріська», а Прісцилла, скіки можна повторювати, нах!

―А ну зась звідси!!! – гримнула Роза, і Пріська щезла. Роза перемкнула керування кораблем на себе, і на час посадки її накази стали пріоритетними. Данило дублював, хоча досі жодного разу йому не доводилося не те що виправляти дії Рози, а взагалі торкатися сенсорів управління, поки тьотя Роза царювала за пілотським пультом.

Миттю розрахувавши посадку, Роза взялася до справи, і «Мавка» пірнула в загадкову хмару.


То був не хутір, і не була шахта. На цьому гарні новини скінчилися.


2.

Похмуро дивлячись з-під піднятого на лоба візора2 , Данило рішуче підійшов до голови і взяв того за грудки:

― Казали ж тобі, старий дурню – треба рейлган купувати. А ти квохтав: «дорого, дорого…». А ось це все – це як, набагато дешевше, га?

Голова безпорадно озирнувся, але ніхто не поспішав на захист. Всі старанно робили вигляд, ніби дуже зайняті прибиранням розгромленої адміністрації. Голова тяжко зітхнув і мстиво відповів:

― Та хіба ж я був проти… Це громада вирішила, що дорого!!! З вас хіба ж можна витрясти грошей на що хороше…

Довкола почулися покаянні зітхання. Хтось белькотнув гірко:

― Так хто ж знав… начебто ж мир з усамами…

― Еге ж, мир… в дупі я такий мир бачив… ― відгукнувся ще хтось, невидимий за поваленими стелажами. ― Жінок з дівками увезли, видобуток вимели, та ще й касу потягли… курви.

Данило поставив голову на ноги, той ляпнувся у своє потерте крісло. Відразливо скривився, кинувши погляд на спотворену нападниками картину білоскельського художника Тараса Могили «Подвиг Мар’яни Білецької у битві при Альтаїрі-4». З-за стелажів вийшов височенний чолов’яга з буйними кучерями, теж скривився, подивившись на картину. Із сусіднього відсіку вийшли ще двоє. Інші продовжували робити вигляд, ніби нічого не чують.

Данило звернувся до кучерявого:

― Петре, як все сталося?

― Та як… вивалилися ці тварюки з гіперу прямо поряд з Білою Скелею, одразу довбанули метеоритом з рейлгана в посадковий майданчик. Ми зрозуміли, що це дупа як вона є, і всі сховалися у шахту, ледве встигли. А ці… сам бачиш. По хатах пройшлися, що цінного було – свиснули, в конторі все розгромили, що не вкрали – те зламали чи спаскудили, тьху… це ж треба, і не ліньки ж було комусь картину розмальовувати… Добре, що Тараско зараз не дома…  Ну й архів зламали, тому що в них повний список жителів був. І стали за списком вимагати видати всіх жінок, кого назвуть… Ну, ми ж у шахті зачинилися, сказали їм, щоб йшли нахер. Так ці гади пригрозили, що в шахту ядерною торпедою довбануть. Ну, Маруся моя вирішила, що подітись нікуди… або жінки в рабство, або всі відправляться під три чорти. А так хоча б діти вціліють. Ну й вийшли наші жінки… ми їх затримати намагалися, так Маруся – ти ж знаєш мою Марусю – взяла відбійник, пообіцяла першого, хто заважатиме, забити…

Петро витер кулаком сльози. Данило стояв немов кам’яний, не маючи сил зрушити з місця. Голова додав:

― І весь фігдостаніум забрали… весь видобуток за три місяці, ми вже його до відправки підготували, так ці вилупки, курва їх мати, контейнери вантажать та сміються, спеціально нам транслювали… мовляв,