Укри. Бойова проза [Богдан Жолдак] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (56) »
Богдан Жолдак Укри. Бойова проза.
Георгію Тороповському
1
Ще в автобусі лейтенант ловив на собі стримані погляди публіки, неначе в нього була розстібнута матня, він навіть її перевірив, затулившись рюкзаком; друга несподіванка — на пропускній військової частини не було нікого, творилося чортзна-шо, такого лейтенант не міг пригадати за все життя: кружляли по кутках кульки, файлики, папери, деякі попалені, а деякі — ні. У казармі знайшов лиш одного днювального, той сидів біля порожнього казана, шкрябав у ньому ложкою і на подив лейтенанта не прореагував. Отак воно їздити відпочивати в рідні місця, а тоді вертатися до рідної частини й бачити, що світ перекинувся. — Чому розхристаний? — єдине, що він запитав. Салага повівся наче дембель — одмахнувся неуважним жестом ложки. — Де полковник? — Це я вас хотів би спитать, — шморгнув і знову схилився до казана. — Перепилась офіцерня, чи що? — ворухнулася слабка надія. — З чого б це? Зарплату ж не давали. Лейтенант кволо втупився в безлюдний плац, за яким бовванів старезний радіолокатор. Вони вдвох попленталися в апаратну й стали як укопані — прилади були розкидані й побиті. — А локатор цілий, — тицьнув салага туди ложкою, — можна ворон збивать. — Що?.. — Ну, отако направиш на пернатих, даси напряженія — вони й беркиць! Не видержують частоти, — засяяв усмішкою салага. — Ворони, дак їх той, їсти можна. — Ворон? — тетерів далі лейтенант. — Да, ворон, лише патрать довго, ну, виварить, тоді обжарить — вони годяться. — А ти чого остався? Ворон патрати? — А куди їхать? Я дітдомовський. Лейтенант теж відчув себе сиротою; не можна сказати, що любив службу, однак відсутність її приголомшила. Поморочившись з розбитим розподільником, повставлявши роз’єми, вдалося пустити струм до локатора, блоки радісно засвітилися контрольними вогниками. — Ти диви, не доламали, — по-дитячому радів салата. — Хто? — Хто, хто... приказ був, хто. — Шо? — недочув лейтенант. — Когті нада рвать, що, тіко куди? Справді, когті, бо лейтенант спершу недочув, як туркоче мотор, — з моря обережненько сунув чималий катер без аніяких розпізнавальних знаків. — Може, це учебна проверка? — надією зблиснув днювальний. — Ну, провіряють боеготовность, ці голубі берети. Чи малинові. Звідси не розбереш — на катері всі були в зеленій уніформі. — Збігай на пірс, запитай, чого їм треба. Молодий неохоче сунув ложку за халяву й неквапом подався униз сходами, не добіг, як на катері розвернули кулемет й дали чергу — хлопець змахнув руками, наче каскадер, і покотився східцями. — Що це за ученія, твою мать? — ще не вірив очам лейтенант. У відповідь вікно бризнуло скалками, наступна черга прошила раму, лейтенант одскочив до приладів і ввімкнув їх на всю катушку — вони потроху заурчали, повільно набираючи потужність. — Ну, ну, суки, — пробурчав крізь зуби. Гості чинно висаджувалися на берег, кожен ніс пласку валізку — що це за вояки такі? Але не було коли думати — лейтенант трапом вискочив на майданчик і заховався за локатор, краєм ока визираючи. А іржавий шкворінь посеред «тарілки» ожив, зашкварчав розрядами, лейтенант щосили штовхнув її — іржавий звук вмить привернув увагу кулеметника, і той почав розвертатися, однак помалу став ватяним, руки обвисли й він тихо посунувся на палубу. На стежині, зачувши скрип, вмить стали, потяглися до автоматів, лиця їхні нашорошені враз розгладилися, полагіднішали й, німо втупившись в іржаву «тарілку», яка сипала іскри, вони повипускали валізи, бо деяку мить шукали опори, й кволо посідали. На палубу катера вискочило двоє, на великий подив — у цивільному, чорні костюми були такі недоречні отут, на морі, однак зневага, якою вони окинули кулеметника, що завис на турелі, показала, що вони тут головні; особливо другий з них, бо відчув раніше, аніж локатор зі скреготом почав навертатися на катера, і встиг затулитися долонею од неоковирної «тарілки», яка на кліп ока видалася йому сліпучим сонцем, щоб миттю й згаснути в очах. Лейтенант знесилено зійшов до апаратної. Вирубав струм. Начепив рюкзак, а виходячи з апаратної, змусив себе не глянути під скелю, звідкіля ніхто не ворушився. То чого туди й дивитися? Неквапом рушив до прохідної, женучи з очей картинку, як невідомі гості сповзають додолу, безладні, наче які ворони.2
Розкішне «альфа ромео» пливло трасою, тікаючи від далекого гуркоту, коли раптом і само покинуло муркотіти, пихнуло кілька разів і стало. — Какого хєра? — округлив і без того круглі очі лисуватий. — Бєнзін кончився, — глянув на прилади блондин. — Задовбав, — огризнувся кучерявий, — ти шо, вже про бєнзін подумать не міг? Ми ж опоздаем. — Дак мой воділа сбєжал,- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (56) »
Последние комментарии
25 минут 21 секунд назад
29 минут 11 секунд назад
28 минут 39 секунд назад
38 минут 28 секунд назад
41 минут 1 секунда назад
51 минут 13 секунд назад