Буллет-парк [Джон Чівер] (fb2) читать постранично, страница - 2

суспільства коктейлі й звані обіди такі ж необхідні, як і передвиборні засідання кожної політичної партії, шкільні комітети, муніципальні служби. Ці жертви світських обрядів у громаді, що нараховує таку малу кількість вівтарів (у Буллет-Парку лише чотири церкви),— і жодного серед них жертовного,— створили свій урочистий вівтар, на який повністю приносять (і навіть не в переносному розумінні!) своє живе тіло, який скроплюють своєю кров'ю. Вони завжди падають зі сходів, постійно натикаються на гострі ріжки меблів і заїздять своїми машинами в канави. Коли ж з'являються на званому вечорі, то обоє прекрасно зодягнені, але її рука чомусь перев'язана, а він у темних окулярах і спирається на палицю з золотою ручкою. Це тому, що місіс Віквайр вивихнула руку восени, а її чоловік ще взимку зламав собі ногу; темні ж окуляри прикривають величезний синяк, що так і міниться червоними й пурпуровими відтінками, наче той зимовий місяць, що визирає з-за хмар, дратуючи закоханого юнака. Ці рани аж ніяк не применшують їхньої гордині, забинтована рука чи нога, пластир на обличчі — це для Віквайрів цілком звичні речі.

До своїх світських обов'язків вони ставляться дуже серйозно, виконують їх урочисто та щиро. Досить поглянути на них якогось понеділка рано-вранці після того, як вони три дні обідали або вечеряли в гостях, щоб оцінити всю серйозність виконання тих обов'язків. Вони ще сплять; аж ось задзвонив будильник; містер Віквайр, думаючи, що це телефон, хапає трубку: а раптом захворів або потрапив у біду хтось із дітей, що вчаться в сусідньому місті! Але, зрозумівши свою помилку, містер Віквайр спускає ноги на підлогу. Стогне. Лається. Встає. Він почуває себе так, немов усередині в нього зовсім порожньо, бо ще не забув того, як почуває себе людина, в якої всередині все нормально. Місіс Віквайр, прокинувшись, скімлить і заривається обличчям у подушку. Містер Віквайр, відчуваючи гнітючу порожнечу всередині, йде по коридору до ванної. Побачивши себе в дзеркалі, він аж скрикує від жаху й огиди: червоні від запалення очі, обличчя помережане зморшками, волосся немов погано пофарбоване. На якусь мить він немовби побачив себе очима іншого. Потім, змочивши водою щоки, поголився. Це так його стомило, що він повертається до спальні, шепоче собі, що поїде на роботу пізніше і, щоб не бачити ранкового світла, вкривається ковдрою з головою. Місіс Віквайр тихо плаче і, схлипуючи, встає з постелі: нічна сорочка її ззаду підскочила й оголила тіло. Вона йде до ванної. Проходячи повз дзеркало, заплющує очі. Повертається до своєї постелі й лягає, сховавши обличчя в подушку. Обоє лежать поруч і якийсь час голосно стогнуть. Потім він перелазить на її половину і двадцять хвилин з великою пристрастю вони віддаються звичайній справі, після чого в обох болять, аж тріскаються голови. Він уже спізнився на поїзд і на восьму одинадцять, і на восьму тридцять. «Каву»,— шепоче він і, вставши з постелі, спускається сходами на кухню. На порозі знову скрикує: на полиці біля умивальника, немов якісь боги в пантеоні, стоять порожні пляшки.

Вони викликають у нього бажання впасти навколішки і, піднявши руки, молитися: «Пляшки, о пляшки, порожні пляшки! Пробачте мені мої гріхи і пожалійте мене заради ваших творців — фірми „Джек Данієль і Сігрем!“» Незворушні в своїй порожнечі, вони мають вигляд монументальний і суворий. Написи «Віскі», «Джін», «Бурбон» підкреслюють жорстокість цих китайських демонів, і він певен, що, хоч як буде їх молити й просити, вони його не пожаліють. Він скидає їх у корзину для сміття, та й після цього відчуває себе у їхній владі. Ставить чайника, і тримаючись за стіну, наче сліпий, повертається до спальні, звідки чути стогін дружини.

— Я не хочу жити! — вигукує вона.— Не хочу жити!

— Що ти, люба?— хрипким голосом умовляє її чоловік.— Заспокойся!

Він бере з вішалки вичищений костюм, дістає сорочку, краватку й черевики і... лягає в постіль, укрившись ковдрою з головою. Уже й дев'ята, надворі зовсім розвиднилось. Он і шкільний автобус сигналить на розі, щоб виходив їхній сусід, синок Марсденів.

На кухні заторохтів чайник. Містер Віквайр утретє встає, йде до кухні й заварює каву. Приносить її в ліжко для себе й для дружини, що встала, так-сяк умилася і... повернулася в ліжко. Містер Віквайр одягає білизну і теж лягає. Наступної години вони то встають, то лягають, то виходять із спальні, то знову до неї повертаються, весь час боячись почати трудовий день: нарешті містер Віквайр одягнувся і з головним болем, сумом, нудотою, раз у раз відчуваючи статеве збудження, сходить на Голгофу, тобто — ранковий поїзд о десятій сорок вісім.

Отже, ніякого лицемірства в понеділок у Віквайрів не було, що б там не говорили.

Приїжджих людей немало дивує, що в цьому містечку так тихо; їм здається, що це заповідник, де не чути справжнього життя: ні крику чайок, ні гудків паровозів, ні вигуків болю чи кохання, ні стукоту молотків, рушничної стрілянини ба навіть, щоб якась дитина десь