Поезія [Володимир Іванович Самійленко] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Володимир Самійленко Поезія

На печі (Українська патріотична дума)

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завше я був патріотом,—
За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялось клопотом.
Бо та піч — не чужа, українська то піч,
І думки надиха мені рідні;
То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ,
Тільки в форми прибралась вигідні.
Наші предки колись задля краю свого
Труд важкий підіймали на плечі;
Я ж умію тепер боронити його
І служити, не злазячи з печі.
Еволюція значна зайшла від часів,
Як батьки боронились війною,—
Замість куль і шабель, у нових діячів
Стало слово гаряче за зброю.
Може, зброя така оборонить наш край,
Але й з нею прекепська робота:
Ще підслухає слово якесь поліцай
І в холодну завдасть патріота
Та мене почуття обов'язків своїх
Потягає служити народу;
Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,
Я знайшов собі добру методу.
Так нехай же працюють словами й пером
Ті, що мають дві шкури в запасі…
І, розваживши так, я віддався цілком
Праці тій, що єдине на часі.
На таємних думках та на мріях палких
Я роботу народну обмежу;
Та зате ж для добра земляків дорогих
Я без мрій і хвилини не влежу.
І у мріях скликаю численні полки
З тих, що стати за край свій охочі,
Слово ж маю на те, щоб ховати думки,
Якщо зраджують їх мої очі.
До письменства я кличу, — звичайно, в думках,—
Щоб світило над нашою ніччю,
Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках
Я признав небезпечною річчю.
О країно моя! я зв'язав свій язик,
Щоб кохати безпечно ідею;
Але в грудях не можу я здержати крик
У годину твого ювілею.
«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».
Слава ж нам! бо коли б дух народу погас,
Не стерпівши свого лихоліття,
То по йому хоч по два примірники з нас
Дочекають нового століття.
Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись,
Її слід буде легко шукати:
А щоб краще навік ті сліди збереглись,
Буде зроблено з нас препарати.
28 жовтня 1898 р.

Заспівав би я

Заспівав би я про зиму,
Що в пречисті білі шати
Одягла наш край повсюди…
Шкода праці, шкода риму,
Бо не можна ж не згадати,
Що зимою мерзнуть люди.
Заспівав би я про літо
З колосистими житами
І з гаями голосними…
Ох, те жито — панське жито,
А гаї шумлять над нами
Лозанами дошкульними!
Може б, міг я розповісти
Про красу чужого краю,
Гори, моря синю воду?
Там кричать про їх туристи,
Я ж їх слів недочуваю
Крізь всесвітній плач народу.
26 падолиста 1902 р.

Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого

I
І ще один сьогодні рік минув,
Кобзарю любий наш, від того часу,
Як голос твій замовк для України,
Навік замовкла пісня голосна.
Ще раз нам світить день сумного свята,
Той день, що нам нагадує ще більш
Того, хто нас покинув…
                                            Та не тільки
В цей день ми згадуєм тебе. Кобзарю,
Тебе, наш батьку, віщий наш пророче!
Чи зможе той, у кого є хоч трохи
Любові в серці до свого народу,
Хоч день один про тебе не згадати!
Народу син, та син його найкращий,
Ти був його борцем за людську долю.
В часи неволі, злиднів і темноти
Твій дух світив йому промінням сонця.
Як він терпів, корився мовчки долі,—
Твій голос був його болючим криком.
Як він забутий був у цілім світі,—
Ти розповів його колишню славу.
І в час, як ним, мов крамом, торгували,
Ти показав його високу душу.
Ти в серці ніс тягар його великий,
Святий тягар народної скорботи,
І, переливши в слово голосне,
У образах живих живеє горе
Усім очам незрячим показав,
І поки житиме народ твій рідний,
Твоя душа не вмре в його душі.
Твій рідний край не раз оплаче гірко
Того, хто так його оплакав долю.
Ні, не забудемо тебе, Кобзарю,
Довіку.
II
Будем, будем пам'ятати
Нашу втрату, нашу згубу:
Не прибудеш ти співати
Пісню смутку, пісню любу.
Не розкажеш нам про славу
Та про давнії події,
Щоб ізнову в душу мляву
Влити втіхи та надії.
За хвилиною хвилина,
Рік за роком проминає.
І сумує все Вкраїна,
Що тебе між нас немає.
III
«Тебе нема!» — вже довгий час
         Ми кажемо з журбою,
А хто ж зуміє з-проміж нас
        Співати за тобою?
Багато нас тепер, співців,
       Та в нашім хорі чути
Гучніше інших голосів
       Твій голос незабутий.
Багато ми складали слів,
       Чимало в їх і змісту,
Та тільки в нас, твоїх синів,
       Твого немає хисту.
І ми, так саме як і ти,
       Кохаєм Україну,
Готові їй допомогти
       Й служити до загину.
Ні, в нас, хоч любимо її,
      Немає в серці сили,
Бо ми з душі скарби свої
      Потроху розгубили.
IV
В твоїх піснях високий творчий геній
      Дивує нас.
Як сталось те, що в боротьбі щоденній
      Він не погас,
Що не могли йому підбити крила
      Неволя й гніт?
А доля їх на тебе наложила
      З дитячих літ.
Твоє життя, коли його згадати,
      Наводить сум,
Та не могло від тебе одібрати
      Високих дум.
І в час, як ти в неволі нудив світом
      На чужині,
В твоїй душі все квітли пишним цвітом
      Твої пісні.
V
В піснях, що ти покинув нам,
Ти образ дав душі святої:
Вона була величний храм
Любові до сім'ї людської.
Гарячим серцем ти кохав
Усіх, забувши власні рани,
І в слові тільки тих карав,
Хто на людей кує кайдани.
Самотня над Дніпром стоїть
Тепер могила над тобою,
Але над нами тут горить
Твій дух зорею провідною.

На смерть Лесі Українки

Світила зірка та й за гору скрилась,
Пишалась гарна квітка та й пожовкла,
Співала пташка та й навіки змовкла,
       І в серці туга залишилась.
І серцеві не можна не боліти,
Дарма, що інші в небі зорі сяють,
Що інші ще в гаю пташки співають
      І процвітають інші квіти.
І будуть інші ще… Та серце знає,
Що вже тебе, душе висока, чиста,
Хороший квіте, зоре промениста,
       Найкраща пташко, більш немає.
І довго ще, як серце піднесеться
На крилах образів твоїх високо,
Не раз блисне сльозою наше око
      І болю крик з грудей озветься.
За що недоля наша невблаганно
Кепкує так! За віщо постать мила
Тієї, що життя й красу творила,
      У небуття пішла так рано!
1913 р.

"Як ми ждали її, віковічні раби…"

Як ми ждали її, віковічні раби,
Як бажали, знесилені в час боротьби,
Щоб хоч промінь один серед темної ночі
          Засвітив нам у змучені очі.
О прийди, — ми казали, — богине ясна!
І нехай уже край наш недолі не зна;
Хай заквітне життя на замерлому полі,—
       Поведи нас до кращої долі.
О прийди ж, і тебе ми посадим на трон;
Твоя воля нам буде найвищий закон;
Ми тебе приберем у препишнії шати
      Й будем гімни подячні співати.
І прийшла ти… А як ми тебе прийняли?
Замість трону на смітник тебе зволікли,
Замість шат дорогих оплюванням покрили
      І твій дух у крові потопили.
О свободо! в ім'я найсвятіше твоє
В серці вбили ми все, що найкращого є,
І в нестямі звертаєм до тебе, богине,
      Тільки дике рикання звірине.

Російська серенада (ВИКОНУЄТЬСЯ 3 АКОМПАНЕМЕНТОМ БАЛАЛАЙКИ)

Нащо здалась нам культура,
       Нащо новії думки?
Є в нас широка російська натура,
       Є в нас міцні канчуки.
Нащо здалась нам просвіта,
       Нащо ідеї нові?
Тисячу років без них пережито,
      Ми ж іще й досі живі.
Нащо нам дбать, щоб признали
       Скрізь у Європі нам честь?
Є в нас міністри, князі, генерали,
       Батюшка цар у нас єсть.
Ми не рвемось на свободу
      Й другим її не дамо,
Бо ще Крилов написав, що народу
       Воля — найгірше ярмо.
Що нам Європи змагання,
      Що нам у мудрих книжках?
Наше велике народне призвання —
       Б л а г о н а м е р е н н ы й   с т р а х.

Апетит

Від дорожнечі й без харчів
Зміцнивсь я в апетиті.
Чого б я тільки не поїв!
Усе — що є на світі.
Коли б Дунай, Дніпро й Десна
Несли саму сметанку,
Я вранці б випив їх до дна,
Неначе кави шклянку.
Коли б з хребтів Карпат усіх
Поребрина настала,
Я разом би упорав їх,
Замість шматочка сала.
А Чорне море тут як стій
Щоб з рибою зварилось,—
Пішло б за юшку в шлунок мій,
Ніде б не зачепилось.
Якби з партійних хлопчаків
Зробилися курчата,
То всіх, усіх би я поїв,
І навіть без салата.
Коли б же стали пиріжки
З шрапнелі в та набоїв,
Я за хвилину б залюбки
Європу обеззброїв.
І то найбільше б придалась
Мені остання страва,
Бо через неї б піднеслась
Угору людська справа.
Та й сам я слави б заробив
Перед широким світом,
Бо всі б народи замирив
Великим апетитом.

Чому люде лихі

Я довго-довго міркував,
Чого-то в світі стало,
Що так багато є людей,
А добрих з них так мало.
Що вже не жди від їх добра,
А всякої напасти,
 Що на 'дного, що вміє дать,
Є сто, що вміють красти.
Чого ми бачим скрізь війну,
А не братерську спілку,
Чого ми любим пити кров
Ще більше, ніж горілку.
Я зрозумів усе, як став
Святе письмо читати,
Щоб зрозуміти й ви могли,
Ось точні вам цитати.
«Створивши світ, подумав бог
Про створення людини,
І от узяв та накопав
Пудів з чотири глини,
І, замісивши з кізяком,
Як для обмазки хати,
Зліпив Адама й під тинок
Поставив просихати.
А як здалось, що він просох,
Дмухнув у нього душу,
Тоді в садок едемський свій
Пустив його під грушу».
Як можна бачить вам із цих
Подробиць історичних,
У справі цій не обійшлось
Без помилок технічних.
Найперше: нащо вжив творець
Звичайну жовту глину,
Коли він легко міг найти
Багато каоліну;
По-друге, глину з кізяком
Який гончар замісить?
Якби якийсь таке зробив,
Його б могли повісить.
Нарешті, необачно й те:
Вдихати дух у форму,
Не пропаливши на огні
Її як треба, в норму.
Адам розсохся вже, як ждав
Фабричної ще марки,
Тоді ж із його дух святий
Геть вилетів крізь шпарки.
Лишились глина та кізяк
Основою людини,
Тому-то люди по цей час
Не ліпші від скотини,
І через те душа людська,
Від першої минути,
Не божеством, а кізяком
Довіку буде тхнути.

Новий заєць на вловах

Я хочу нагадати вам, панове,
Криловську баєчку про зайця русака:
Звірячий гурт, зібравшися на лови,
Піймав ведмедика-большовика,—
Бо всі ведмеді щирі комуністи,
Коли чужого хочуть попоїсти.
Отож, піймавши ворога того
Та вбивши, почали ділить його.
Коли це заєць плиг із-за ліщини,
Та в атамана звірів із-під лап
Він за ведмеже вушко: хап!
«А ти з якої наших військ частини?—
Кричать йому. — Хіба ж ти воював?»
«Я вам, панове, помагав,—
Він каже, — це ж вам я нагнав ведмедя з лісу».
«Ну й спритний же який ти до брехні!
Таких немає в нашій стороні!
На ж, ось тобі шматок і геть ік бісу!
Ха, ха, ха, ха! От русачок,
Дотепний землячок!
Ну й насмішив же нас, псяюха!»
І заєць за брехню дістав пів-уха.
Це так було в Московщині колись.
Тепер зайці вже інші повелись.
 І як такий русак приходить на Вкраїну,
Тоді як ворога вона побила вкрай,
То вже не просить з здобичі частину,
А тягне все, як свій законний пай.
Мовляв, на те й здались чуже завзяття й праця,
 Щоб мав я що ковтнуть і чим повеличаться.
Та. дяка богові, й ловці тепер не так.
Як перше, дивляться на тих зайців-сіпак
І тим, хто краде плід чужої перемоги,
Покажуть ще, як правлять козам роги.

Дещо про свободу

«Самовизначення для всіх
Народів світу — наше гасло»,—
Антанта каже, і мені
Та мова, як по серцю масло.
І ще б пак: бо чи ж я не син
Свободолюбного народу?
Спасибі ж тіточці, вона
Готує, певно, й нам свободу.
Ми всіх, — так тьотя прорекла,—
Озброїм проти большовизму,
Щоб од народів одвести
Страшну всесвітню катаклізму.
І от озброїла ляхів,
А ті, не знавши, видно, броду,
Пішли на мирний наш народ…
Це нам дають таку свободу.
Імпер'ялісти москалі
Від неї теж дістали зброю
І от воюють проти нас,
Що так бажаємо спокою.
А бандам спільних ворогів
Найкращу тим дають нагоду
Сміліше нищити наш край.
Це нам дають таку свободу.
В краю Вольтера і Руссо
Свободою щось дивне зветься,
А бандами там звуть народ,
Що за права людини б'ється.
І от нас віддають катам,
Щоб кров точили з нас, як воду.
Невже ж не вдячні ми за те,
Що нам дають таку свободу?

Шляхи

Я більш люблю шляхи земні,
Аніж шляхи космічні.
На те я маю сто причин,
І всі вони логічні.
Візьмім залізну колію:
Ви їдете до Львова
Або до Відня (про Москву
Я не скажу ні слова).
Взяли білет, у торбу хліб
Поклали на дорогу,
До того ще, як гроші є,
Півлітри на підмогу,
На лавку сіли та й — марш-марш!
Вози загуркотіли,
І ви поїхали, як пан,
Туди, куди хотіли.
Спокійно й чемно, а як хтось
Украде ваш пакунок,
Моральну втіху вам подасть
Найближчий постерунок.
Ви в кожнім разі, ручусь вам,
Доїдете до міста,
Якщо катастрофа якась
Із вас не зробить тіста.
В дорозі ж — то-то вам добро!—
Повз вас іде картина
Гаїв, ланів, руїн і міст,
Неначе фільма з кіна.
І з світом зовнішнім зв'язок
Ви маєте на диво:
На кожній станції буфет,
Де є горілка й пиво.
Але небеснії шляхи—
Щось зовсім невигідне.
Візьмім такий-от паротяг,
Як наше сонце рідне.
(Бо ще багато є й чужих,
Сказати в дужках треба).
Куди веде свої вози
Та «колісниця Феба»?
Іде, точніш сказать, летить
Кудись до Геркулеса,
А не подбали колію
Їй дати під колеса.
І вісім тих возів-планет,
Прив'язані на шнурі,
Летять із нею, крутячись,
Немов їм тісно в шкурі;
Бо нічийого багажу
В них напхано без міри,
І тільки що сферичний дах
Обсіли пасажири.
Ногами в одну точку всі
І врозтіч головами:
Не розбереш, хто з їх сидить
Не догори ногами.
Довіку їдуть. А куди? —
Маршрут їм невідомий,
І перед ними краєвид
Однаковий до втоми.
Вагони добрі, що й казать,
Але я маю гадку,
Що краще б дать для злуки їх
Якийсь місток чи кладку,
Щоб доживотний пасажир
Мав право по закону
І змогу завше перейти
До іншого вагону,
Коли в своєму вже нема
Спокійної минути,
Коли сусіди — вороги,
Що не дають дихнути.
Нещасний наш вагон — земля!
Я присягтись готовий,
Що це товарячий вагон,
А вже ж не особовий.
Розгляньте пасажирів склад,
Такий, який він нині:
Тут домінує всякий звір
Або звичайні свині.
А люди, що між ними є,
Найбільше людожери.
Ах, дайте, дайте нам місток
До Марса, до Венери!
Не нищать, може, там людей,
Не продають на ринку;
Там, може, втомлена душа
Зазнала б відпочинку,
І десь там я зложити б міг
Хвалу природі-неньці,
Бо, може ж, там нема Чека
І всяких конференцій.
18 травня 1922.


Джерело: Володимир Самійленко, Твори

Київ, "Дніпро", 1990.


Оглавление

  • Володимир Самійленко Поезія
  •   На печі (Українська патріотична дума)
  •   Заспівав би я
  •   Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого
  •   На смерть Лесі Українки
  •   "Як ми ждали її, віковічні раби…"
  •   Російська серенада (ВИКОНУЄТЬСЯ 3 АКОМПАНЕМЕНТОМ БАЛАЛАЙКИ)
  •   Апетит
  •   Чому люде лихі
  •   Новий заєць на вловах
  •   Дещо про свободу
  •   Шляхи