КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 423208 томов
Объем библиотеки - 574 Гб.
Всего авторов - 201653
Пользователей - 96060

Впечатления

кирилл789 про Вонсович: Плата за наивность (Фэнтези)

потрясающе. вещь эта продолжение "платы за одиночество", и начинается она с того, что после трагедии, когда ггня не смогла сказать "нет" к пристававшему к ней мужику в прошлой вещи, спровоцировав два убийства и много-много "нервных" потрясений, в этом опусе она тоже не говорит "нет"! кстати, главпреступник там сбежал. (ну, видать, тут обратно прибежит).
здесь к ней привязывается на улице курсант, прошло 1,5 года после трагедии и ей уже почти 20, и она ОПЯТЬ! не может отделаться! посреди людной улицы в центре города. СТРАЖУ ПОЗОВИ!!!
но дур жизнь ничему не учит. нечитаемо, афтарша.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Любопытная про Сладкая: Четвертая жена синей бороды (Любовная фантастика)


Насторожила фамилия аффторши или псевдоним, в принципе и так было понятно , что ничего хорошего в этом чтиве ждать не нужно. Но любопытство победило.
Аффторша, похоже, любитель секса, раз с таким наслаждение описывает соблазнение 25-летней девственницы, которая перед этим умело занимается оральным сексом. Так что ей легко и нетрудно было согласится на анальный секс, лишь бы не лишится девственной крови , нужной ей для ритуала избавления от проклятия фараона…А потом – любофф. О как! Это если кратенько.
Посмотрела на остальные книги, названия говорят сами за себя- Пленница, родить от дракона, Обитель порока, Два мужа для ведьмы. Трофей драконицы.. .И все заблокированно и можно только купить .И за эту чушь платить деньги??? Ну уж , увольте..
В топку и аффторшу и сие «произведение».

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Любопытная про Чернованова: Замуж за колдуна, или Любовь не предлагать (Любовная фантастика)


Автора не очень люблю, скучно у нее все и нудновато и со штампами. Но попалась книга под руку , прочитала и неожиданно не пожалела.
Хороший язык и слог, Посмеялась в некоторых главах от души. В то же время есть интрига и злодеи.
Скоротать вечер нормально!

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
кирилл789 про Вонсович: Плата за одиночество (Фэнтези)

что безумно раздражает в вонсович, так это неспособность её ггнь сказать "нет". вот клеится к тебе мужик, достаёт так, что даже у меня, с другой стороны экрана, скрипят зубы. он тебе не нужен. он тебе не нравится. он следит за тобой. выслеживает до квартиры. да просто: тебе подозрительно - что ему от тебя надо??? ты - нищая из приюта, а он - вполне обеспечен, обвешан дорогими магическими цацками. и что ты делаешь? соглашаешься идти с ним на ужин? ты - дура, ггня?
все остальные твои проблемы - только собственная твоя заслуга. нет, мне не жалко таких. в 18 лет, даже после монастырского приюта (а особенно после монастырского, уж там точно не учили - под первого встречного), вести себя так? либо ты - дура, либо - дура. вариантов нет.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Танари: Приручить время, или Шанс на любовь (Фэнтези)

"Закатила глаза: куда я влипла?", на начале 4-й главы читать бросил. тебе запретили проводить испытания (не-пойми-чего), но ты решила, что умнее всех и пошла проводить опыт. то, что не разнесло полгорода и не убило тысячи - не твоя заслуга. тебя и пошедшую в разнос установку прикрыл щитом ассистент.
потом ты очухиваешься в его доме, результат "эксперимента": вы не можете отдаляться друг от друга, вас скручивает от смертельной боли, тебя ищет безопасность, уже напечатано в прессе, что ты - великая преступница, убийца и воровка. твой ассистент делает всё, чтобы спасти ваши шкуры. и ты ему хамишь. не только словами и поступками, даже - в описываемых мыслях.
и, пока он пытается, ты думаешь: "куда я влипла?". ты, безмозглая дура, влипла, когда пошла на запрещённый эксперимент. в лаборатории, в центре густонаселённого города. потому что - дура. потому что в запрете прямо было указано: возможность катастрофы.
а когда тебя из дерьма, в которое ты влипла потому, что - безмозгла, пытаются вытащить, ты дерьмом, из которого, видимо, состоишь полностью, спасителя поливаешь. чтобы тупо осложнить и спасение и жизнь, не только свою, кретинка.
сюжет "прекрасен", нечитаемо.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Данилова: Сезон ветров. Академия магии (Любовная фантастика)

читаема или нечитаема вещь, как правило, понятно уже просто с первых строг. проглядывая пролог - вот это уже можно было бросить. но я попробовал почитать, печально. в академии, вузе: не факультеты, не группы, и студенты, а - ученики, классы и парты. читать бросил. это так глупо, что даже неинтересно расписывать причины нечитаемости.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
каркуша про Литвин: Развод (Любовные детективы)

Аннотация соответствует началу книги. Дальше тоже самое ассорти из ситуаций и героев. Раньше думала, что тот файл про "не маму" просто испорченный был, а теперь начала подозревать, что у автора фишка такая...Короче, я столько не выпью, так что дальнейшее знакомство с автором считаю безперспективным

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).

Матінка Макрина (fb2)

- Матінка Макрина (пер. Андрій Бондар) 1.25 Мб (скачать fb2) - Яцек Денель

Настройки текста:



Яцек Денель Матінка Макрина





Передмова до українського видання

З великим задоволенням спостерігаю за публікацією моїх чергових книжок в Україні. Після «Сатурна» та «Лялі» я віддаю у ваші руки «Матінку Макрину». Ще два роки тому в мене не було жодної книжки українською, а тепер саме цією мовою перекладено найбільше моїх романів, у чому велика заслуга моїх перекладачів та видавців і за що я принагідно хочу їм щиро подякувати.

Мені надзвичайно прикро, що я не знаю української, а тому не матиму змоги побачити, як Андрій Бондар упорався з головною перекладацькою проблемою цього роману — зміщенням у часі та просторі. Оскільки мова «Матінки Макрини» для сучасного польського читача чужа — по-перше тому, що глибоко занурена в конструкції та лексику середини XIX століття (в тому числі у специфічну релігійну літературу), по-друге тому, що мова героїв походить із колишніх Кресів, зокрема з Віленщини, і насичена сходом. Насправді вона не є ані польською, ні російською, ні литовською, вона, як тоді казали, місцева. Це захопливе завдання, і — як перекладач — я Андрієві не заздрю, однак вірю, що він упорався з ним вдало.

Над «Матінкою Макриною» я працював довше, ніж над будь-якою іншою своєю книжкою, упродовж п’яти довгих років продираючись крізь наукові монографії, мемуари, діалектні словники, листи, поезію та прозу польського романтизму. Частина матеріалів була доступна майже в кожній бібліотеці, до деяких я отримав ексклюзивний доступ у римському архіві ордену змартвихвстанців, а до інших — наприклад, до листування Макрини з Ледуховським, яким ще в 1930-х роках користувалися науковці, — я доступу не мав (проте, за дивною примхою долі, уже після видання книжки придбав на аукціоні автентичний рукопис героїні — відомий мені з наукових монографій коротенький лист, який вона надіслала Міцкевичу в Римі).

Такі старання заради повернення пам’яті про якусь черницю середини XIX століття, яка настільки явно випала з нашого розуміння тієї епохи, що перед прем’єрою книжки не мала навіть своєї статті в польській «Вікіпедії», — на позір цілковите гаяння часу. Однак я переконаний, що Макрина важлива не лише для історії Польщі, а й усієї Центрально-Східної Європи, зокрема й України.


Той, хто сподівається легкої для використання казочки про погану Росію та бідну польську черницю, буде сильно розчарований — у цій історії коріння зла розпорошене, а встановити та зважити провини складно, вони проходять через усі нації та суспільні групи. Однак те, що є кошмаром нашої частини світу — тобто зростання запиту на насильство, зневага до слабшого й фальшивість нарацій, — також сутність історії Макрини Мечиславської. Можна і, я вважаю, слід робити висновки з цієї історії, навіть якщо їх утілення в життя виглядає важким, щоб не сказати — неможливим.

Однак мені здається, що іншого шляху немає.


Барбарі Мислік

De torrente in via bibet, propterea exaltabit caput.

Буде пити з струмка на дорозі, тому то підійме Він голову!

Псалом 109

По смерті матінки Макрини черниці спалили всі її папери.

о. Александер Єловицький

Розділ I

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь. Ледве з’явилась я в Познані в архієпископа Прилуцького[1], ледве до ніг його припала, підняла на нього заплакані очі й промовила:


Історіямакринимечиславськоїігуменівасиліянокмінських-проїхнєсемирічнепереслідуваннязавіру. Казав мені Семашко[2], як сьогодні пам’ятаю, бачила його так, як ці торочки на вашому кріслі, як ці помпони на портьєрі, як він стояв на відстані витягнутої руки від мене і казав: Заждіть, я скоро канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте. Саме так казав і не інакше, з катюгами своїми стоячи в монастирі, як із тими катюгами, що Господа нашого Ісуса Христа в Гетсиманському саду схопили, хоч ті прийшли холодної ночі весняної, березневої, квітневої, перед Великоднем, а до нас — у середині літа й на світанку. Отак до нас промовляв Семашко, а я стояла в шатах своїх ігумені монастиря василіянок, із перснем, патерицею, і сестрички мої навколо: Кристина Гувалдівна, Непомуцена Ґротковська і, врешті, Евзебія Вавжецька — та, що потім зі мною втекла з московської неволі, пута розкувавши, і тільки я її й бачила, бо ми розлетілися в різні боки, аби з Божою поміччю втекти від погоні, як Святе Сімейство, Іродовими солдатами переслідуване. Отже, стоїть Семашко, а стояв він черевиками на дверях, солдатами, єгерями московськими висадженими, аж усі залізні скоби й завіси, як тонкі трісочки, поломилися, і насолоджувався тою силою, потугою сатанинською, мовби був самим Господом нашим Ісусом Христом у брамі пекельній, але ж навпаки він чинив, бо на Святу Церкву руку підняв і з нас, служниць Божих, знущався, нам погрожував; літо вже було вповні, і в цивільного губернатора Ушакова, бо весь виряджений був, по пиці червоній, вгодованій стікали грубі краплі поту, але Семашко сухий, сухий, як сам диявол, висушений пекельним вихором пустельним, і нам, служницям Господнім, кричить, мені кричить: Ти, пся крев польська, ти пся крев варшавська, — бо ж знав, що я роду високого й часто в молодості у древній нашій, Мєшковій, Мечиславовій польській столиці бувала — отже, пся крев варшавська, — кричить він, — я тобі язика з горла вирву, видеру, смикну так, що від самого смикання кров порсне, і собакам жирним кину, аж у нього суха, гірка піна в кутиках вуст виступила, так я її зблизька бачила, бо він наді мною схилився, і з кожним словом немовби на мене гіркий вітер віяв. Еге, — подумала я, — Мечислав був Хоробрий, а з Мечиславської — камінь з Давидової пращі; хай спробує, хай б’є, хай бореться з жінкою.

Якраз світало, ми саме йшли на хори, з молитви нас, наче з материнського лона, видерли. Пробила п’ята, я впросила губернатора дозволити нам увійти на поріг церкви, де довгі роки ми служили Господу, а в Семашка, здавалося, аж іскри з очей сипалися, і я лиш дивилася, коли вже віровідступницька сутана загориться на ньому сірчаним вогнем; а коли я звеліла сестричкам добрим і любим — Ірені Помарнацькій і Лібераті Кормінівні — дістати зі скарбниці хрест наш срібний, каменями коштовними оздоблений, з реліквіями самого святого Василія, тоді руки блюзнірські в нас його видерли, аж у сестри Ліберати кров з руки потекла, мовби на знак того, що її колись на смерть роздеруть, а вона лише тихо зойкнула й віддала себе під опіку Провидіння. На щастя, москаль до золота й каміння ненатлий, тому й багатств, а не хреста зажадав — злупив там, зрештою, зі скарбниці, з коштовних шат і олтарів чимало, разом із усім моїм скарбом, — польськими злотими двічі по сто тисяч, — з яким я прийшла в монастир і який я цілком обернула на його славу. Пусте — багатства, розграбовані попами й солдатами; важливіше — душі. Нам дозволили забрати простий дерев’яний хрест, бо під тим знаком хотіли ми йти на мучеництво. Бо те, що це мало бути мучеництво, об’явилося нам уже тоді, а тому я схопила твердий, кутастий хрест, поклала його на ліве плече, а сестра Помарнацька, як Симон Киринейський, мені в допомозі послужила, а іноді й інші сестри, яких, коли вони мені допомогти хотіли, щомиті якийсь єгер то плазом бив палашем, то колов багнетом.

Отак-от і почалася наша Голгофа, а коли ми тільки монастир полишили, виходячи через браму, яку я так часто оглядала з вікна моєї келії, я шукала поглядом якісь вози, якими нас заберуть на заслання; однак я швидко збагнула, що, оточені зграєю озброєних, ми підемо пішки. Отоді-то ми й почули дитячі крики. Бо весь наш монастир стояв не тільки для того, аби ми мали де Господа славити, а й щоби служити людям. І щодня сходилося до нього стільки вбогих, жебраків, із ранами гнійними, без ніг, без рук: цьому на війні руку відірвало картеччю або москаль відтяв палашем, тому кінь ноги потоптав, той від народження кульгав або весь рот мав перекривлений, що аж дивитися було боляче, цю підточував якийсь черв страшний, та мала на всьому своєму тілі виразки текучі; всі як один пранцюваті, пархаті, завошивлені, з ковтунами завдовжки з лікоть, два лікті — усі вони до нас, як до криниці пречистої, у якій ми їх і обмиємо, і нагодуємо, і напоїмо. І, наче цього ще мало було на наші слабкі плечі, — діточки-сирітки, яких у нас шістдесятеро було на вихованні. Як на іконах Іродів солдат на дитину піднімає важку залізну рукавицю, так і єгері розбіглися з багнетами й заходилися грозити безневинним. А діточки у крик-плач, із вікон визирають, так що ще донині це бачу: квадратне віконце, поділене навхрест, і в кожній шибці дитяча голівка — перелякана й заплакана, молодші внизу, нагорі старші; одні відчиняють ті віконця, рученятка маленькі простягають і кричать: Наших мамусь забрали, наших мамусь забрали!, інші збігають сходами, ніжками маленькими тупотять, біжать до нас, за омети[3] ряс чіпляються, а їх єгері московські кольбами[4] відштовхують, і немовби все їхнє життя від цього залежить, знай дивляться, поки єгер в інший бік погляне, і вже знову припадають до нас. Найстарші з них, наймудріші, як неодноразово до саду по кислі яблука приходили, так і тепер продерлися крізь мур, бо москалі брами охороняли, і далі по всьому місту розбіглися, у двері гупають і кричать на все горло: Наших мамусь забрали, наших мамусь забрали! Від цього крику все місто прокинулося, зірвалися люди з постелі, цей в одній сорочці з дому вибігає, тому дружина на плечі каптан накидає, ще інший якогось дрючка хапає, всі біжать до нас, але наздогнали лише біля корчми, званої «Щастячком», за чверть милі від міста, а тому ніхто не бачив, як нас через монастирські брами востаннє провели посіпаки московські. Я — з хрестом попереду, як Господь Ісус Христос, із сестрою Помарнацькою, наче з Симоном Киринейським, при боці — думаю лише про муку Господа нашого, на власне плече позираючи: мав він, либонь, таку саму рану на плечі, на якому хрест ніс, три кістки з неї стирчали оголені, і ці роздуми не про власну муку, а Христову допомагали мені в нашому марші; інші ж, особливо старші та здоров’ям слабші, падали на землю, і там їх солдати кольбами лупили-катували, не зважаючи на кров, що періщила з вуст, носа й ніг. Раптом біля корчми «Щастячко», яка називалася так на посміховище, бо ми спізнали біля неї найбільше нещастя, Семашко наш хід зупинив.

О, три дні минуло від його попереднього візиту, і не їздив він уже, незахищений від туману куряви, бричкою, що на кожному камені підстрибувала; відтоді раз гарним лакованим новеньким берлином[5], купленим за імператорські рублики, іншим разом — якщо з якимось почесним гостем — зручною каретою, на подушках розлігшись; відтоді він погладшав, розжирів на московських харчах, почервонів, увесь рум’яний, задоволений. Адже найохочіший був, аби до Петербурга поїхати, у придворній царській церкві перейти в розкольницьку віру з титулом архієрея, а потім подати проект із насильницького навернення всіх уніатів і проти нас замах учинити. Першого дня нашого мучеництва, коли він напав на нас спільно з губернатором Ушаковим, приїхав каретою. Наказав зупинити екіпаж, став на кареті, як на амвоні, й, мабуть, хотів промовити до нас, але подивився тільки, махнув рукою, кивнув якомусь єгерю та щось йому шепнув на вухо. Одразу зчинилася метушня, біжать катюги до господи, де раніше стояли скрині, тягнуть одну за другою на дорогу, піднімають віка, а всередині — кайдани. І закували нас у ті кайдани, сковуючи одну з другою, по дві. Ми клали на пеньок то ноги, то руки, гриміли молоти, кров текла розбитими обличчями, побитими руками і всякала в землю. Діти плакали: Заковують наших мамусь, заковують наших мамусь!, народ плакав разом із ними, і щоразу виходили з юрби якась жінка, що від нас добра зазнала, якийсь старий жебрак або побожний міщанин і благали про благословення — кожен від тої сестри, яку знав і яка йому була наймилішою, але солдатня безжально кольбами й багнетами люд і дітей відганяла. Врешті останній молот замовк, останню пару сестер у кайдани закували, заплаканих розігнали на всі чотири боки — і ми рушили, швидким бігом гнані то грудками, то болотом, мало не босі, аж до Вітебська.


*


Я звичайна жінка: лихі люди мене кривдами не змінили, а якби навіть мене хтось із ніг до голови позолотив, теж ніяк би я не змінилась: ось, одне тіло й у ньому одна душа. Я гарно не співаю, не вмію гаптувати, як сестра Юстина Шлеґелівна, що вже нічого не вигаптує, бо їй викололи очі, не малюю, як сестра Розалія Медонецька, якій муром покалічило і руки, і ноги, і голову, що вона одразу сконала, але одне я завжди мала — нюх. Нюх, як у хорта. Не до запаху сіна і лілій, ладану і гною, не до ароматів і пахощів, а до людей, що кожного за двісті кроків винюхувала. А від Семашка мені давно сіркою відгонило, давно я дивилася на нього й ніби бачила єпископа, якому повинна зберігати послух, а за коміром у нього чорта винюхала. Тож коли він вдерся до монастиря, хвіртку виламав, привів солдат, перелякані сестри прибігли до мене, нічого не розуміючи. Але я розуміла аж надто добре. Бо теж не вперше цей віровідступник, схизматик на наш монастир нападав, тривожив сестричок, довбешкою чорною, кудлатою, як у чорта, лякав, не вперше, як вовк поміж овечок, як хитрий лис поміж курочок біленьких, ступав, то запобігав, то ікла шкірив, немовби в ньому увесь цей звіринець клекотів, бо був у ньому ще слизький змій, і жорстокий лев, і смердючий, зашкарублий кнур… Він приїхав одного разу й одразу ж здався мені якимось переміненим. Ще раніше весь ранок між молитвами я думки позбирати не могла, ходила з кутка в куток, якийсь неспокій у собі маючи, який ні в землю не закопаєш, ні у воді не втопиш, ні в стіну не ввіб’єш, і коли раптом побачила крізь віконце, крізь маленьке віконце, вирізане в грубому стародавньому монастирському мурі, жовтий туман, що від його брички курився й висів над усією вулицею, бо він ще тоді однокінною непоказною бричкою їздив, то я раптом відчула, мовби в серці моїм голос якийсь промовив: Оце, оце тебе тривожить, донько, донечко моя, від цього всі твої дрожі й сумніви твої; зло бричкою їздить, зло у браму постукає, зло повз сестру-ключницю Мар’янцеллу Семнішківну у двір заїде, також коли мене мої сестрички викликали, то я одразу знала, куди я сходжу зі своєї келії. А той мені до ніг припадає, матінкою превелебною називає, править, що важливі новини везе, яких однак при сторонніх повідомляти не можна, тож краще піти в якийсь тихий закуток, до моєї келії, а там він мені все викладе. Він перестрибував через сходинку, а то й через дві, що я не могла за ним вгнатися, тож я й кричу йому в спину, мовляв, відчинено, хай до келії заходить — а до якої, то ж йому відомо. Відчинено, бо я ніколи не мала ні перед Господом, ні перед моїми сестрами, ні перед іншими людьми чого приховувати. Ледве я, засапана, дочалапала до дверей, за клямку вхопилася, сперлася на неї, три-чотири рази глибоко дихнула й погляд на нього піднімаю. А він там такий неспокійний, увесь тремтить, нібито стоїть, але не стоїть, увесь усередині рухається, дрижить. Падьмо ниць, — кажу, — і найперше помолімось разом. Але ні, він не хоче. Мовляв, це може й зачекати, каже, що його привів поспіх в іншій, важливішій справі. Важливішій за молитву, — запитала я з недовірою, але він нічого не відповів. Тільки хрест йому, наче орден, великий і червоний, на грудях блищить. Тоді він хапає мене за руку і встромляє папір, шукає чорнил на столику моєму вбогому. Я читаю — і аж мною захитало. Я одразу листа носом відчула, одразу знала, що мій нюх собачий винюхав, коли я побачила з віконця, як бричка засохлою вуличною грязюкою, камінням гуркотіла. Я очима питаю, що в нього на меті, і намагаюся помітити, яка в ньому кістка дрижить, а яка тримається. Він бачить, що я зблідла, тягне мене до дзиґлика, щоб сіла, а я стою. Я вже в цій келії насиділася. Тридцять років. Тридцять років, день за днем, ніч за ніччю, славила Господа, лежачи ницьма, хоч келія, келійка маленька — так що на витягнуту руку, кінчиками пальців до одної й другої стіни торкалась. А в ній тільки найскромніше: абияке ліжко, нари з таким прим’ятим сінником, що він як волосяниця плаский був, маленький столик для писання листів і читання духовних книжок, найубогіший дзиґлик, який я з кухні принесла, кращого стільця по колишній ігумені віддавши старшій сестрі, яка при вогні вдвоє зігнута працювала, страждаючи від незручності… отже: ліжко із сінником, маленький столик, дзиґлик, шматок дошки із вбитим зі споду цвяхом, що свічником служив, і ще хрестик із двох зв’язаних деревинок, на два камінчики спертий, що його мені матуся подарувала, коли я йшла шати чернечі вбирати… отож: ліжко із сінником, маленький столик, дзиґлик, свічник із дошки, хрестик — оце й було все моє господарство, все багатство моє. Жодної скрині для одягу, бо все, що я на себе одягала, належало ордену й лежало в чернечих шафах, жодного посуду, ложок, дзбанів, бо це в трапезній і кухні було, а мені, як і нам усім, лише позичалося, та й то не так, як у багатших монастирях, срібне й порцелянове, а найпростіше — глиняне, дерев’яне, надщерблене, надбите… жодної книжки у власності, жодного аркуша, всі приносилися з бібліотеки, читалися і клалися з найвищою повагою на порожнє місце, у заглибину між двома книжками на дубовій, лискучій від років полиці. І саме в цій келії стояла я тоді в задумі, перелякана, але весь свій страх віддаючи Марії та Ісусові, уся з ніг до голови, від пальців ніг до кінчика волосинки на маківці залишена на їхню опіку, і слухала, що мені цей лис, цей вовк, цей змій, цей чорт у вухо ллє. Я стою, а він уже на дзиґлику сидить. Я мовчу, а він плазує, крокодилячими слізьми заливається, що істину пізнав єдину з Божої намови, що видіння йому було, він на сіннику лежав, ангел Господній йому повідомив, нібито святий Василій, отець наш, податель статуту, був відступником, зведеним на манівці сатаною. І що не слово — то шкура зміїна шелестить, і що не речення — то як скритний, сліпий кріт, що в смердючій труні сидить. Він вустами до руки припадає, все обличчя мокре, потом і слізьми зрошене, холодне, як мертва риба. Матінко, — каже він, — матінко, як до власної родительки до тебе звертаюся, як власну родительку би захищав і від вічної смерті намагався спасти, так і тебе спасти прагну, — і холодним обличчям по руці мені совгає, мерзотник, падлюка, — повернись у лоно святої віри стародавньої православної, бо ми поза нею всі, як діти в матері вкрадені, квилимо… підпиши папір, який я приніс… Тут він мене слізьми загидив, а від нього трунком відгонило й тухлятиною, тож я лиш ззаду руки склала, так що пальці однієї долоні з пальцями другої сполучились, і молюся пристрасно до святого Василія, аби сил мені додав, і раптом, немовби чужим голосом, промовляю: Я розумію, що колись ти, будучи василіянином, віру зрадив, тому є лише дві можливості. Або святий Василій, пізнавши між добрим зерном полову, геть її відкинув, або ти, визнавши себе негідним залишатися серед дітей його, як віроломець і відступник, сам нас полишив. І як не зірветься на рівні ноги той, що біля ніг моїх плакав, на низькому дзиґлику сидячи й матінкою мене називаючи; в одну мить, немовби його гарячий подих пекла охопив, він цілком висох, обличчя сухе, хоч і червоне, наче всередині вогонь палахкотів, а з цього обличчя червоного, що кров у нього вдарила, висолопив він білі очі, як розпечене залізо, іклами великими з рота блискав, як вовк їх вишкірив і одразу слова свої змінив. Ооо, матимеш ти тут клопіт, о, ти відьмо пекельна! — верещить він, хоч якби сам себе побачив, то злякався б, що Вельзевул на вічні муки осудженого з котла зі смолою випустив і вільно дозволяє йому ходити по землі. Називай мене не відьмою пекельною, а відьмою істини, — відрекла я йому одразу й потай руку об рясу витерла. І я пам’ятаю це в найменших подробицях, як на іконі намальоване, бо у вікні келії якраз побачила, як сойка пролітала, і тінь від листя на стіні бачила, тож пам’ятаю в найменших подробицях, що далі мною чужий голос промовляв. Він мені: Хто тебе осмілює на такі слова? А я йому з повним спокоєм: Господь Бог. Він: Хто тебе їх навчив? Я: Святий Дух. Він: Чи знаєш ти, хто я такий? Я: Знаю, ренегат, віровідступник. І так кожним ударом своїм на моє вістря натрапляючи, кожним словом відбиваючись від муру твердого, кричить він, урешті, надутий, як риб’ячий міхур, тільки червоний: Я був пастирем вашим, а тепер ще більше… І тут я відчула, немовби по голові моїй поповз маленький вогник, як по головах святих апостолів Христових, коли Святий Дух зійшов на них, бо я відповіла йому: Ти був пастирем, а тепер ти скердзь[6]. На це він, обурений і не знаючи, що сказати, схопив поли ряси руками, так що в нього аж кулаки побіліли, і з келії моєї вибіг, двері залишивши відчиненими навстіж, а відчиняючи їх, так гупнув деревиною старою об мур келії, що аж луна пішла по всьому монастирському саду й сестри зі своїх келій голови повистромлювали. Я кивнула їм, щоб вони зберігали спокій у серцях і повернулися до молитов, сама ж, ошелешена й отуманена, сіла на сінник — бо на дзиґлика я ще довго сідати не хотіла, немовби сам диявол там сидів і залишив запах сірки, — і намагалася збагнути, що я сама сказала. Скердзь? Я не знала, що означало це слово — скердзь — і не чула його ніколи. Вже потім прибігла до мене сестричка й каже, що схизматик Семашко як трутень навіжений коридорами монастиря торохкоче, а найбільше мені цього скердзя вибачити не може. А я, трохи соромлячись, бо ж це моє власне слово, що з вуст моїх несвідомо вилетіло, питаю її: Сестро, сестричко, — а була це Онуфрія Селяв’янка, великої доброти й великої побожності жінка, — сестро моя, поясни мені, будь ласка, що цей скердзь означає і якою мовою? А вона мені й відповідає, що в простій мові скердзь означає свинопас. І отак пастир став свинопасом, що мені Дух Святий безпомильно підказав, але всі ми, маленька паства мінського монастиря, не були свинями, а далі залишалися тими самими чистими овечками, що й раніше, і жоден скердзь прав на нас не мав і мати не міг, хоч і в єпископських шатах, а хоч би й наступник апостолів.

А він тим часом то сюди зазирне, то туди, від однієї сестрички до другої, і одну просьбою, іншу грозьбою, цю ласкавим словом, ту вагою своєї посади, ще інших, напевно, гіпнозом, бо очі його були незвичні, як випуклі скельця — порожні та блискучі, він усіх намагався на свій розкольницький бік перетягти, але вони, але ми, як один муж, як одна жона, немовби ми у штормі страшному трималися за руки, і хоч одна хвиля на другу наповзала, хоч намагалися нас повалити, ми всі разом, то кожна зокрема, то ми, незворушні, стояли там, де нас віра і статут святого Василія утвердили. Врешті-решт, скликав він нас усіх до трапезної, і не так скликав, як загнав, наче пес гавкучий на смиренних овечок, вказав на мене тремтячим витягнутим пальцем і каже: Вступись і будь тим, чим була. Я знав тебе як ангела, а тепер ти стаєш для мене дияволом. Аж раптом одна із сестер, дещо старша від решти, сильніше за всіх зблідла й вимовила майже безголосо: Ісусе, в тобі опіка наша. Але я не в тім’я бита, і якщо він на мене, то і я на нього, і теж пальцем на нього вказую, промовляю: Коли був ти ангелом, я й ставилася до тебе по-ангельському. А тепер, коли ти став дияволом, я поводжуся з тобою як із дияволом. На це він язика в роті прикусив. Він лише скорчився, дістав якісь папери, що нам приніс на підпис, і сказав, що залишає нам три місяці на роздуми з огляду на милосердя Найяснішого Пана. Але всі ми знали прецінь, про якого «найяснішого» йому йдеться, не про Ісуса Христа, що ясніє на небі, а Люцифера, що в крижаному палаці сидить і до Сибіру посилає кибитку за кибиткою. Отже, ні ласками, ні багатствами він нас не спокусив, ні гнівом царським не налякав — ми хором відказали йому: З найгіршого ми найгірше вибираємо, а віри не зречемося. Коли ж він, розгніваний, переступив монастирську браму й сів у бричку, як дощова хмара в сутані, зо троє сестер зомліло, дві інші остовпіли, а всі решта впали ниць і почали молитися. А потім я взяла ті труп’ячі, бліді папери, що мені їх Семашко в голову кинув, і зламала печаті з такою тривогою, мовби ламала Найсвятішу Заповідь, а там — суцільна лють, що гладенькою казенною мовою була писана, але між рядками погрожувала нам усім найгіршим — Сибіром, тюрмою і, врешті, смертю; згодом, коли ми муки пізнали сповна, все здавалося легшим. Холод? Нехай буде холод. Дитинка в яслах мерзла, безневинному жебракові під парканом мороз голі ноги палив. Голод? Ось солдат-каліка, що руку простягає для милостині, ніхто його, крім заблудлого пса, не стереже — чим я від нього краща? Але в ту годину, не знаючи, чого нам сподіватися, ми боялися найбільше. О, така непевність — одна з пекельних мук! Одна за другою, друга за третьою, четверта за першою — літаємо ми, як тії ластівки. Та підказує якнайшвидше папір у руки брати й писати до Риму, до Святого Отця, до кардиналів, радитися, питати, у мудріших мудрості почерпнути. Інша, сестра Вавжецька, завжди вельми бойова, велика, але не дилда якась цибата, а міцна — о, а вона вже як генерал, як завзята рицарка. Під кожним олтарем, — каже вона, — бочку з порохом сховати, пороху й до пивниці насипати, і біля того пороху варту облаштувати, як у військовому таборі, зі свічами, які кожної миті можна до пороху прикласти й загинути під руїнами церкви, щоб її схизмою не спаплюжили.

Не минуло й години, а ми вже розіслали грамоти по навколишніх монастирях, аби дізнатися, чи Семашко й туди зловорожі листи приніс, чи й там погрожував биттям і неволею, чи й там імператорським милосердям спокушав — і справді, не лише уніатські, а й латинські монастирі він намагався перетворити на схизматські. Проте всюди отримував однакову відповідь.

Тож коли в липні, о п’ятій ранку, цей ґвалтівник вдерся разом із губернатором Ушаковим до монастиря, хоч минуло лише три дні, а не три місяці, ми вже чудово знали, що над мундирами єгерів летять у вихорі великому ангели з оберемками мученицьких пальм, немовби вийнятих з олтарів давніших мучениць, і над нашою вуличкою, над нашим монастирем ті пальми скидають — одну за другою, одну за другою, просто нам у руки.


*


Я йшла до Вітебська із сестричками моїми грудками, болотом, ішла до Вітебська, несучи хрест, як Господь Ісус Христос, а сестра Ірена Помарнацька, що згодом разом зі мною втекла з неволі й, можливо, вже до Риму дісталася, як Симон Киринейський, мені в допомозі послужила, а рана на моєму плечі аж до кістки відкрилася, і рану я цю віддала Господу в інтенції[7] моїх гонителів, за очищення їх від провин. Ох, коли мені вперше по шиї з’їздили й зуби бридотно клацнули, я напнулась уся, як струна, — мене, польку, вперше вдарили, мене, польку, на ринку бито! І думка, думка про помсту бридотна, жагучий гнів, що проліз жилами до найдальших закамарків тіла… Але потім я піднеслася душею й відтоді лише за переслідувачів молилася, а добрий Господь Бог дарував мені від кулаків і шмагань якусь золоту, невидиму зброю: нібито солдат кулаком замахувався, нібито на шию мені опускав, а я немовби нічого й не відчувала.

Я йшла до Вітебська й у душі собі говорила: три місяці Семашко — скердзь, не єпископ! — давав нам на роздуми, а лише через три дні він прийшов із єгерями, палашами, як слуги первосвященика до Гетсиманського саду. Ми якраз ішли смиренно на вранішні медитації до хору, п’ята година, ледве світає, солдатня розбіглася, кожній сестрі заступила шлях до келій, а всі перед лицем небезпеки збіглися навколо мене й тулились, як курчатка до крил квочки. Далі він заступає мені дорогу, як Юда, мене торкається, ордени на ньому царські на грудях вилискують, як луска на драконі, прохромленому святим Юрієм, і запитує: Куди це ви йдете? Коли ми відповіли йому дружним хором, мовляв, славити Господа, він тоді уїдливо: На медитації, на медитації! Ми знали, про які медитації йдеться — про нічні ридання в казематах, про тяжкі, наче смертні гріхи, кайдани. Він зупинився, пробігся поглядом по єгерях, руки склав, немовби був самодержцем цілого монастиря, і каже: За наказом Найяснішого Пана, я дав вам три місяці на роздуми, але приходжу на третій день, бо зло, яке у вас сидить, могло би стати гіршим. І починає вже надити, вже навпереміну то погрожує, то підлещується, мовляв, щедрий імператор ласками нас обсипле, а якщо ні, то на Сибір, на каторгу нас зашле. Жодна з моїх сестричок не здригнулася ані на півдюйма. Усі стояли як єдине ціле, як стіна, мурована сердечним розчином самого Господа Бога, бо з двох речей вибираючи, краще тяжкі роботи й хоч би сто сибірів, ніж відступити від Ісуса Христа і Його Намісника. Що я йому, зрештою, спокійним голосом, дивлячись просто в очі, і сказала. А він погляду мого не годен витримати, глипнув убік і заволав: Я канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте. Тоді всі знову хором — за мною й за сестрою Евзебією Вавжецькою, що потім зі мною з неволі втекла і, сподіваюсь, я з нею в Римі зустрінусь, — крикнули: Та не тільки шкіру, а й м’ясо наше посічи на капусту, а ми Христа й Намісника Його не зречемося. Тоді він на мене визвірився! Ти польська, варшавська пся крев, я тобі язика через потилицю вирву! Вирвати язика через потилицю — такі слова злетіли з язика єпископа, такі слова із серця його випливли і язиком спустились, як драбиною, що я втратила надію хоч щось у нього виклопотати; тому я його обминула й падаю до ніг губернаторові Ушакову, аби він дозволив нам попрощатися з Господом Ісусом у Найсвятішому Причасті; підбігає Семашко, форкає, біситься, але Ушаков, маючи, вочевидь, у собі під московською шкірою якесь вразливе й бодай трішечки християнське місце, сказав: Нехай ідуть. Тож ми й пішли. Впали ми на долівку плазом, наче нас вітром звалило, вітром і великим стражданням, і кожна закричала: Господи, ми хочемо того, чого Ти хочеш, будь із нами та навчи нас муки Твоєї, аби й ми заради Тебе для мучеництва готові та сміливі були; і не встигли це промовити наші губи, вже нас виганяють, уже кулаком, грубим словом, уже копняками змушують нас встати. Але одна не встала, як чорний хрест простяглася ницьма на долівці, тридцять п’ять нас ницьма лягло, тридцять чотири встали. Розалія Ляушецька, тридцять років у монастирі провівши, віку п’ятдесяти семи років, першою пальму мучеництва прийняла, коли серце її розірвалося від любові й болісті заразом.

Я йшла до Вітебська із сестричками моїми, і ми згадували її щиросердо, нашу Розалію Ляушецьку, добру черницю голубиної душі, яка з неї на монастирській долівці вилетіла, і подзвонювали кайданами, а я казала в серці своєму, що так, як тяжко кайдани на мені висять, так легко Розалія в небо злетіла, і від того я солодкість відчула, і менше голод мені докучав. Бо нам нібито теж дали гроші, коли заковували в кайдани, по п’ять асигнаційних рублів на черницю, але офіцер одразу ті п’ять рублів у кожної забрав і мав годувати за них. Одного разу на постої він не дав нічого, другого — знову нічого, врешті змилостивився та купив нам хліба, молока й вина, мабуть тільки для видимості, оскільки потім ми не бачили ні страв, ні рублів, а лише кулаки й кольби, які спадали на наші виснажені тіла. Ті п’ять рублів мали бути нашою місячною платнею, але за сім років нам більше нічого не дали; певно, офіцер, який нами володів як цар-самодержець, більше не дбав про видимість перед своїм начальством і відразу ж рублі в кишеню ховав, а за нас не було кому заступитися.

Я йшла до Вітебська, і хоч ми йшли швидко, — першого дня пробігли вісім чи дев’ять миль, — то тут, то там нас наздоганяв якийсь добрий, ревний чоловік із народу: цей хотів підтримати милостинею і грошик, бодай найменший, найдрібніший в руку встромляв, той — зробити нам якусь полегкість, але відразу ж підбігав єгер і бив навідліг кольбою, бувало, що цього милосердного, бувало, що сестру, а найчастіше — обох. Так ішли з нами люди з Мінська ще кілька днів, поки їх остаточно єгері не розігнали. Спати нас клали по селянських хатах, по дві, по чотири, кинувши в куток сніп брудної соломи, а іноді й цього не дозволяли, забороняючи нам давати варене, якщо господарі хотіли нас погодувати. Чимало з них лаяли нас за незручності, на які ми їх не з власного бажання наражали, або мали нас за гулящих сестер, бо солдати поширювали про нас найгидотніші плітки, мовляв, нас ведуть із монастиря відступників, де священик спав разом із сестрами, потім з ними магічною мікстурою витягав плід і славив у олтарі Вельзевула, образ якого був схований в іконостасі під іконою Діви Марії. Авжеж, розповідали вони, під кожною іконою був інший диявол під іншим іменем — Вельзевул, Люцифер, Левіафан, Веліал, — і достатньо було повернути важіль, як усі святі в одну мить зникали, відкриваючи сатанинський іконостас, біля якого ми начебто відправляли чорні меси й усілякі брудоти витворяли не лише з цим священиком, а й прибулими на шабаш чортами. Навіть якщо такі брехні наказували солдатам розповідати, деякі селяни свій розум мали, головою кивали, вдавали, що вірять кожному слову, а коли сторожі-єгері, яких було в кожній хаті вдвічі більше за нас, засинали. то потайки, крадькома встромляли нам у руку то окраєць хліба, то яблуко, то цибулину. А ми їли, пильнуючи, щоб зубами занадто не стукати, і кожна, як мишка, потихеньку гризла. І отак то читаючи молитви, то трохи дрімаючи, ми цілу ніч пробували аж до світанку, а потому нас знову цілий день гнали й увечері знову по хатах розкидали, на гнилу солому в куток заганяли. Мені одній за найніжнішу постіль правив хрест Господа Ісуса Христа, що нас усю дорогу вів: день і ніч він безперервно лежав на моїх плечах, а голова моя на ногах розіп’ятого Господа Ісуса Христа. Наречений біля Нареченої. Ох, і як солодко було!

Я йшла до Вітебська із сестричками своїми безперестанку, аж шкіра нам з ніг сходила, але мала в собі якусь міць від Бога, а може, лише гарт, і таким чином після семи днів постійного ходу ми зайшли у Вітебськ.

Розділ II

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь. Те, що має статися — станеться, що має прийти — прийде, час плинний — вічність незмінна. Я сповідаюся Господу Всемогутньому, який і так усе знає віддавна, і вам, сестрички мої, і всі брати во Христі, що я сильно согрішила, що я всім мани в очі напустила, що брехала, як диявольське насіння.

Я лежала. Я лежала навзнак із розплющеними очима й не знала, куди їх подіти. Наді мною — низька, темна і брудна повала[8], навколо моя клітка, кімнатка, як келія, а в ній — усе найскромніше: твердий сінник, вим’ятий, як кінська попона, найубогіший дзиґлик, який я з кухні принесла, бо останній кращий стілець поламав на моєму хребті Вінч, чоловік мій перед Богом пошлюблений, але дияволом даний, а ще шматок дошки із вбитим зі споду цвяхом, що свічником служив, і ще хрестик із двох зв’язаних деревинок, на два камінчики спертий, який я колись давно від одного панотця отримала. Ото й усе моє хазяйство було, весь скарб мій. Жодної скрині для одежі, бо все, що я на себе одягала, то проти сну знімала, останню шафу Вінч продав барахольнику та на горілку спустив, нічого з мого посагу злиденного не зосталося: ні статків, ні ложок, ні перин, ні простирадл — усе прахом пішло. Залишилося тільки те, чого найзадрипаніший лахманник[9] не взяв, найпростіше — глиняне, дерев’яне, надщерблене, надбите, надірване… Жодної книжки, бо всі, до єдиної сторінки, Вінч або в пічці спалив, або подер на самокрутки. То ж панище був, офіцер на службі Найяснішого Пана, у срібних рублях він міг би купатись і дружину купати, але волів усе на горілку, на карти спустити по лупанарах[10], а мене кулаками обкладати з криком: Я б’ю, б’ю, а добити це хробацтво не можу… Ти не їси, не п’єш, а яка груба, як ти здоров’ям світишся. Можна подумати, що ти калачами вигодувана! — Я постійно бачила його розлючену пику, по якій скрапували краплі поту, як із запаленої свічі. — Видно, ти диявола маєш у собі, і цей диявол за тебе страждає! І хап мене за волосся, і голову мою до цебра, яке я йому для купелі нагріла, що тільки дух великими бульбашками крізь воду тікає, як і я би хотіла втекти, але він важчий від подиху стократ, я не випурхну з тіла срібними кульками. Мить, аби кашляючи хапнути повітря, як життя. Ах, такий-то він диявол польський, варшавський, такого диявола у воді топити треба і вогнем випалювати! — і знов у цебро. І знову, і знову.

Аби ж хоч раз за мною сльозинку проронив, коли тверезість до нього поверталась, а перед платнею таке траплялося; щоби хоч раз змилувався над синцями. Легше б мені було. Але ні, ніколи. Тільки одного разу я бачила, як він плакав: коли, п’яний, кинув у мене стільцем і влучив у песика, який іноді за ним додому причалапував і якого виганяти забороняв; пам’ятаю, він кинувся тоді, спотикаючись об розбиті рештки, підняв клаптик шерсті та крові — і так за псом побивався, ох, як він за ним побивався, немовби хотів мені довести, що все-таки має у грудях серце, а не холодний, чорний камінь.

Я навзнак лежала, залита кров’ю, над собою маючи лише ту низьку й темну повалу, а вище — тільки Бога єдиного, і казала собі: Господи Боже єдиний, саменький на небі, як я саменька на землі, змилуйся наді мною, візьми мене вже цього разу, вже забери, нехай би мені цього разу голова від удару луснула врешті, нехай би мені цього разу з кров’ю і мозок витік, а з ними — вся пам’ять моя і відчай мій, і все життя моє, згаяне з цим негідником. Але не послухав мене Господь Небесних Сил, не прислухався, бо інші мав плани.

Я лежала та відчувала, як кров витікає з-поміж склеєного волосся і всякає в сінник, і чорнить брудну солому, і я казала собі: Лежи, лежи собі тихенько, як мишка, все це минеться — і кров, і сінник, і це життя собаче. І всю ніч думала, як би хотіла лежати в домовині, якби він мене тоді поліном убив: я б мала чорний очіпок із довгими стрічками, що були б гарно складені вздовж плечей і доходили аж до сплетених рук, а в руках тримала б мій хрестик на двох камінчиках — найпростіший, найубогіший, і сукню гладку, і черевички, гарненько до труни начищені, і всі б тоді казали: Тепер ця Вінчева має вигляд справжньої офіцерської дружини, ото вже натерпілася, ото вже настраждалася, але принаймні в домовині має достойний вигляд. І Лизавета, штабс-капітанська дружина, великої доброти жінка, прийшла б і пожаліла. І навколо тільки стояли б свічі, миготіли вогники, а я би була майже всміхнена, якби не ті синці на обличчі. Але ніч минула, а життя залишилося. І коли я встала на світанку, то немовби з домовини встала, новонароджена.

Я лише казала собі: Ти в домовині лежала, як сам Господь Ісус Христос, тільки не на третій день ти воскресла, а на другий, бо до пекла тобі недалеко ходити було, пекло ти мала довкола — у хаті й у кухні, біля вогнища, безперестанку, від сінника до столика, від дверей до порожнього місця від шафи. Відтоді скільки б він мене не бив, виганяв з дому, кулаками погрожував, двері за мною затраскував[11], хоч би мене на сніг, на болото кидав, чи то взимку, чи то в мокву весняну, чи то у вільгу осінню, хоч би на ніч залишав мене у брамі, у ямі, у підвалі між зігнилим горохвинням, я лягала вже по-іншому — немовби на те саме місце лягала, тої самої ночі, що тоді, коли лягла вмирати й уранці воскресла до життя.


*


І хотілося тобі заміж піти, дурепо, — казала я собі, — замість Господу Ісусу Христу залишитися вірною, то й маєш собі, — але нікому іншому, крім самої себе, таких речей я говорити не могла, ото б мені тоді кісточки перемили, одній Лизаветі, штабс-капітанській дружині, я, може, і сказала б, але якось не склалося.

Позаяк нас, офіцерських дружин, було у Вільні хоч греблю гати, то вона одна до мене приходила, вже з порога хитала головою над моїми злиднями, переконувалася, чи Вінч спить або десь по місті ходить, сідала в кухні й сиділа отак годину, дві, три. Іноді щось говорила, іноді щось говорила я, а найчастіше бувало, що ми обидві сиділи мовчки, бо й про що тут поговориш, якщо все відомо: всі двері зачинені, всі вікна чорні й ніде інше життя не проглядається.

Лизавета надивуватися не могла, що мій Вінч — капітан, а в таких брудотах обертається. Якби ж то якийсь підпрапорщик, ну, лейтенант! А цей — як найгірший єгер — зовсім не зважає на мундир. Карти? Нехай грає в карти. Шампанським по салонах упивається — нехай упивається, це його капітанське право, але щоби по найзадрипаніших корчмах очі заливати, щоби як найгірший заливаха під стіл падати, щоби мундирові штани закаляти? Ні, такого, наскільки пам’ятаю, в імператорській армії не було! — казала Лизавета, аж їй до щічок, як до малих, натертих ганчіркою яблучок, приливала кров. У мене в родині капітан, у мене перший майор навіть, і скільки живу, не чула, щоб у капітана були такі звички. У казармах, з офіцерами, у ще інших місцях, про які через пристойність промовчу — інша річ. Але хто таке бачив, щоб між цивільними, у цивільному єврейському шинку з цивільного столу під цивільну лавку падати? Сором, сором, — вона затуляла обличчя руками, — сором на цілий полк. І отак ми собі іноді просиджували вечорами, коли наші кудись завіювалися: Лизаветин — зі своєю компанією, Вінч — зі своєю. Лизаветин — у заклади, куди він соромився дружину брати, бо по щоках і по руках, немовби сокирою зроблених, видно було, що він із родини, може, в армії і знаної, але красою і породою невдатної; натомість Вінч — на пиятику із селянами й шевцями: або в «Під Знаком Хреста», або біля броварні Зайковського в колишньому палаці Слушків, особливо влітку, бо тоді приємний холодок ішов від Вілії[12].

Лизаветин як нижчий рангом меншу платню отримував, окрім того, не скупився на шампанське, але з решти й дружині іноді нова сукня перепадала, чи очіпок, чи хоча б стрічка, помешкання вони мали гарне і, врешті, кухарку для роботи, що й підлогу помиє, й обід приготує, і павутиння раз на тиждень по кутках замете. Вінч вічно без грошей. Мовби в його кишені дракон поселився, що лише срібними рублями харчується.


*


Й отак ми собі разом сиділи одного дня перед самим смерканням — раннім, осіннім… На щастя, Вінча не було, бо він би вже верещав, що вітер тягне з вікон і що я належним чином не нагріла дім… Лизавета незрозуміла, якась дивна, ляклива, що я аж подумала, може, і її чоловік почав бити. То я надумала розвеселити її і кажу: Ти подумай тільки, якби Вінч сюди зненацька зайшов, то нам би якоюсь коцюбою кості полічив, що ми отак ледачо сидимо та в печі не палимо. А якби напалено було… — я хотіла сказати, що тоді він теж би нам кості полічив, бо дарма палимо. А вона раптом у плач, рум’яними щічками сльози в неї навіть не течуть, а вистрибують з очей і потім на обличчя падають. Ах, не кажи таке, не кажи, Іринко, бо страшний гріх на душу береш. Ну, думаю, оце так раптом Вінчем перейнялася! Зараз ще на його честь акафіст заспіває. Гірше, вона до ніг мені падає з плачем, за руку хапає і слізьми її заливає, як із лійки. Нема, нема Вінча й не буде, не зайде він зненацька, не полічить тобі, Іринко, кості й нічого тобі вже ніколи не скаже!.. Не зчуєшся, — бурмоче вона, а я силкуюся зрозуміти, слова зі спазмів виловити, — як тобі Вінча принесуть. Похорон, кумо, час готуватися до похорону.

Я оніміла. Лише тепер я збагнула, чому Лизавета, відколи ввійшла, була не своя, від самісінького порогу вона уникала мого погляду. Він у колишньому Слушковому палаці пив, біля броварні, і його зненацька розбив апоплексичний удар! Прийшли до мене вранці двоє підпоручиків, з якими він пив, бо шукали людину, яка тобі цю новину принесе, і вивідали, що я в тебе буваю. Казали, що він ще дихає, але лікар жодної надії не дає, крім надії на вічне спасіння… І щоб я до тебе прийшла й усе повідомила

Я встала, струсила її з руки, руку об фартух витерла й питаю: Де він лежить? Поки він живий, я хочу його побачити, сказати йому щось на вухо. Але ні, було запізно. Лизавета у ще голосніший плач і на мигах мені показує, мовляв, нічого я йому на вухо не скажу, бо він уже на тому світі разом зі своїм слухом, зором, смаком, дотиком і нюхом. І від того її плачу якось і мені гірко стало, тому я знову вмостилася на дзиґлик. А міна в мене, мабуть, якась жаліслива була, бо раптом Лизавета кладе мені руку на плече й каже: Поплач собі, кумо, поплач, поплачеш — і легше стане, поплачеш — і плечі розправиш, і душу обмиєш. Але за чим мені було плакати, за чим? За тим, що він мені, як собаці, окраєць хліба кидав, бо мав зуби гнилі й він йому затвердий був? За поліном я мала плакати, за коцюбою, за паском, за розбиванням тарілок і глиняних глечиків об голову я мала плакати, за ударами шаблею, за биттям навідліг кулаком і за ляпасами? За прізвиськами, за найогиднішими криками, за його непристойністю, як напівголий, виквацьований, клейкий від горілки, липкий від блювоти він хапав мене за волосся, у ширінці своїй колупався й задирав мені спідницю? Не досить, що стільки крові з мене зцідив, то ще й сліз йому? Струсила я Лизаветину руку, а вона мені каже, що добра дружина і вдовою будучи про чоловіка піклується. Ти розпитувала людей, чи він із шинку вийшов, чи десь у канаві не лежить, чи не задубів на камінь, із плащем за ним бігала, а тепер не дбаєш, чи в пеклі його диявол не коле вогняними вилами? А хай би й поколов, здоровіший буде. А та далі мені про блаженну Ксенію Петербурзьку розповідає. Ксенія була високого роду, пішла за військового, як я за Вінча, Андрєєм його звали, полковник Андрєй Фьодоровіч Пєтров, і в Андріївському соборі співав. Вельми любилися Ксенія з Андрюшею, але він чи від чуми, чи від іншої хвороби помер, як-не-як не від пияцтва, це точно, — і осиротив він бідолашну, як Вінч мене, от тільки я за Вінчем не плакала, а Ксенія мало не виплакала очі, мало серце від муки не виїла, стала юродивою. «Все, що вони в помешканні мали, а помешкання було багате й велике, — вона роздала біднішим за себе; все майно й увесь одяг свій, і скриню з посагом на чотири вітри роздарувала. Залишила лишень Андрюшин мундир. І в цьому мундирі — сніг чи спека, вітер чи дощ — сорок п’ять років тому ходила Петербургом, вислуховуючи кпини і лайку, і кожному казала»: «Якби ж то, вельможний пане, я не Ксенія, Ксенія померла, бідолашна, не витримало в неї серце, я — Андрєй, Андрєй Фьодоровіч Пєтров, полковник кавалерійського полку, я іноді співаю в Андріївському соборі, приходьте, приходьте, гарні будуть співи». «Вночі виходила вона з міста в поля і там молилася, а вдень блукала містом у подертій шинелі — то в цвинтарі посидить, то у брамі зашиється. Як хтось їй встромляв у руку рубля, вона одразу ж бігла все бідним роздати». «Коли вона померла, її на Смоленському цвинтарі поховали, в бідній могилці, а коли котрийсь хворий приходив, молився палко про одужання, поклони на могилці бив, то одужував. Люди в усьому Петербурзі тільки про це й говорили, на Смоленський цілі юрби прочан сходились — від жебрачок до бояринь, шинель Андрєя Фьодоровіча, на шматочки порізана, за найціннішу реліквію правила, у великих княгинь шматочки цієї брудної шинелі в золоті брошки були оправлені, і в перли, і в діаманти». Ой, Лизавето, Лизавето, взяла б ти краще Вінчеву шинель і заспокоїлась, замість мені про Ксенію Петербурзьку розповідати, юродиву схизматичку, взяла б ти краще його сорочки з обірваними комірцями і штани з плямами, які не відпереш, за що він мене охоче прав, можеш віддати бояриням, якби їм захотілося це в діамантові брошки оправити, ох, краще б ти все взяла й обкурила мою малу хатинку й кухоньку мою малу, і стіни побілила, і підлоги вимела, аби після нього жодного сліду не залишилось — ні речей, ні бруду, ні найменшого сміттячка. А я сидітиму задоволена, що його нарешті нема.

Так я могла би сказати. Але не сказала. Помолімось, — буркнула я лише, — помолімося за Вінча, бо грішний він був, як усі ми. Вона притакнула, встала і впала навколішки. Вона — перед Вінчевою іконою, що в кутку висіла, я — перед маленьким хрестиком із двох деревинок на двох камінчиках, що його берегла в невеличкому сховку. Вона по-своєму, а я по-своєму. От тільки не могла я молитися за нього надто пристрасно. Господи Ісусе Христе, найвелебніший, якщо доведеться тобі віддати його на муки, а, мабуть, доведеться, не муч його, прошу Тебе, набагато сильніше, ніж він мене мучив. А потім тричі «Царство Небесне», десять разів «Отче наш» і щось іще, поки Лизавета не підвелася з колін.

І я поставила хрестика на стіл, бо вже ніхто мені його не розіб’є.


*


Принесли мені Вінча на попоні — четверо їх було, кожен тримав за свій край, на обличчях усі червоні від напруження, хоч він зовсім не такий уже й великий чи важкий. Вони занесли його й зупинились, роззираючись по хаті, і поглядом питають, де класти, — а що я їм скажу, що жодного столу пристойного роками не було, бо стіл від гарнітуру шлюбних меблів він програв у фараона, не минуло і кварталу з дня шлюбу? Що останній стіл, на якому він би міг ще лежати й не звисати головою з одного краю й обцасами — з другого, Вінч сам зламав у шалі, ганяючись за мною з мотузкою в руці, а потім порубав і спалив у пічці, коли однієї ночі вигнав мене з дому й сам мусив палити? Брати бачили, що на столику, котрий якимось дивом уцілів, він не вмістився б навіть навскіс. Я б запропонувала на ліжко, але на яке ліжко? Він мав свій пияцький барліг, клубок ганчір’я, просмерджений блювотою, я — такий вим’ятий сінник, що плаский, як власяниця. Кладіть, — сказала, показуючи на підлогу. Вони перезирнулися ніяково, але поклали.

Лизавета крутилася, свічі принесла, пробувала якось їх порозставляти навколо попони, на якій Вінч лежав, раптом такий малий, менший, ніж за життя, скорчений і вихудлий. Щелепа в нього була не підв’язана і видно було, як тільки два чи три ікла стирчать з чорної діри, з боків щоки стягнуті, сині, порослі короткою сивою щетиною, десь два дні неголеною, а може, і три. Труп невеличкий, а дух ще менший, — подумала я.

Носії й далі перезиралися, мабуть, чекали на якісь гроші, але жодних грошей я не мала, все завжди у Вінча, а Вінч їх пропив. Він уже вам, мабуть, пляшками і склянками заплатив, — сказала я, але Лизавета відсунула мене, полізла до кишені й вийняла якісь дрібні монети. Вона встромила їх по черзі кожному в руку, усім чотирьом подякувала, і кожен тихо відповів: Спасибі, — і тільки ми їх бачили. Вони вийшли, безперестанку кланяючись: менше нам, більше решткам, більше самій величі смерті, а мабуть, і особисто своєму друзяці, з яким не одну ніч провели, тринькаючи своє життя й рублики.

Тож лежав він із роззявленим ротом, освітлений свічами, на підлозі, немовби дивувався, що це вже кінець, немовби тіло було здивоване, що душа змінила плани й розважається вже деінде, як слід не повідомивши йому.

Дай, Лизавето, шматок якоїсь ганчірки, — сказала я, — треба йому щелепу підв’язати.


*


По-перше, вдова. По-друге, бідна. По-третє, стара. По-четверте, баба. По-п’яте… менше з тим. По-шосте, негарна. Зі старими шрамами на обличчі, а кількома ще зовсім свіжими, зморщена, згорблена, зі спухлими ногами, із задишкою, коли сходами піднімаюся. Не зостається нічого — тільки вдягнути вдовиний балахон, очіпок зі стрічками, лягти в домовину, руки навколо свічки сплести й чекати смерті. Першими у процесії йдуть Папа й імператор, потім король і кардинал, за ними єпископ і князі, далі шляхтич і панотець, а за ними наступний, і кожного з одного й другого боку тримають за руки зігнилі скелети, і жоден із них не бадьорий, як вони: один гомілкою трясе, другий головою гойдає, третій щелепою обвислою клацає… І так від трьом коронам не пробачиш, вже у танці мене бачиш, мушу здатись, хоч немилі мені твої фіґлі-міґлі й аж до хтивий турку, бридкий жиде, як же вами смерть не бридить, не зважає на смороди і на дикії народи[13], і вже там — за турком, за жидом, за блазнем і дитям — іду я: Юлька, дурна Юлька, і у спітнілій долоні відчуваю, як мені та долоня гримотить, пальчики сухі, порослі мохом, як мені в такт притупцює та нога, від якої відходить кусень хробачливого тіла. І гарно нам грають трупи-музиканти, смичок без волоса колишеться над спорохнявілою басетлею[14], дме іржава сурма, гупають потріскані палиці об запліснявілий барабан — танцю, танцю!

Приємно помріяти про смерть, гірше чекати на неї; приємно думати, що ти перетворишся на купку тліні, що як грушка-падалиця у траві зсередини зігниєш, — гірше відчувати, як у твоїх кишках музика грає. Яким був Вінч лайдаком і пияцюрою — таким був, скільки тринькав платні капітанської — стільки й тринькав; однак завжди із самих копійок, які йому зі штанів сипалися, коли він падав на барліг, завжди із забутої по кишенях решти виходило щось наскладати. А тепер — що я могла? У Лизавети на шиї висіти, суп мовчки хлебтати? Мої батьки померли, єдиний брат люблений ще раніше, а від решти нічого доброго я чекати не могла, вони в’язку соломи мені би під крижі не кинули, місця у стодолі для спання не дали, тільки б висміяли ще на доріжку. На службу повернутися? Та де ж би мене таку хтось захотів у панські хороми, з канави витягнуту, заквацяну з усіх боків? Може, на якісь прості, найгірші роботи, але на це я сили не мала, ноги спухлі, як два барильця, а ниє часом так, що аж іскри з очей сиплються. А живіт треба чимось наповнити.

Ходила я по хаті раз, другий, третій. Усі речі Вінчеві перетрясла, у кожну кишеньку зазирнула, а як порвана, то ще й підкладку вздовж швів обмацала сумлінно… Шинель мені по ньому зосталася, я хотіла його в ній поховати, але потім поміркувала та з тіла зняла, бо тепла, а йому вона вже ні на що не знадобиться, у землі вогко так чи інак. Тож я й шинель майже вивернула, але навіть копієчки не знайшла. Всі кутки ще раз вимела, до шпар у підлозі придивлялася якнайуважніше, а потім все ще раз: чи не проґавила чогось. Нічого. Що вдалося, я продала лахмітникам, і за це два дні харчувалася, на третій повернулася до голоду, на четвертий знову була готова жувати старий ремінь, замазку з вікон, тиньк зі стін. Раз до Лизавети пішла, наїлася, а ще мені добра душа цілий мішок гороху дала, але це сталося один раз — та й усе. Врешті-решт, я сказала собі: Залишилася ти на старість жебрачкою, нема чого набивати собі ціну й корчити із себе неабищо, на паперті опинишся, там твоє місце. І вже збиралась я з жебрацькою торбою сісти під Святим Михайлом, якби не запах їжі, що мені крізь маленьке заґратоване віконце руку виставив — довгу, непомірно довгу, звивисту руку, — а пальцем на самому кінці цієї руки манив мене і казав: ходи, ходи. То я й пішла — і добре, що пішла, бо вже збиралася на сходах біля притвору сідати, збиралася моститись, а я ж ніколи на паперті не сиділа; і не тому, що соромно навіть, я занадто голодна була для сорому, але я не знала, просто не знала, як капітанській дружині для милостині сідати, як руку за милостинею простягати, куди одну ногу покласти, а куди другу, як погляд підняти, хустку на плечі накинути чи, може, повище зав’язати; всього цього я мала навчитись, іншими жебраками й жебрачками гнана — про що я ще не знала, але дізналася згодом — костурами й камінням. Але мене врятувало заґратоване віконце та запах пшоняної каші, на яку я, наче євреї на манну, накинулася.

Дивлюсь я у вікно, а там — такі, як я, як я нова, жебраки, з гнійними ранами, без ніг, без рук, що пришкандибали до харчевні для хворих і вбогих, яку влаштували святомихайлівські сестри-бернардинки: той собі, дроворуб, власну ногу відтяв, тому возом стопу переїхало, тому в око кулею московською поцілили, той від народження пархатий, той із сухою рукою, наче розсоха, той у лишаях; ще інша з найдовшим із них усіх ковтуном; і між ними — я, до цього хороводу приєднуюся я, знову в самому кінці, найостанніша, найупослідженіша, і дивлюся, як вони їдять, як ложками до беззубих ротів підносять пшоняну кашу з підливою, як хлібом заїдають, як видирають одне в одного, як жеруть, плямкають, слиняться, як жеруть, жеруть, жеруть. Стала і я з прохацькою міною, дістала і я пшоняної каші — хоч уже й без підливи, бо її не вистачило, і їла між ними і я, капітанська вдова.

Відтоді туди ходила; я не мусила вчитися, як сісти на паперть, але мусила навчитись, як не приглядатися до ран і каліцтв, як не дивитися в очі, як дістатися до казана, кому поступатися дорогою, а кому заступити дорогу, як сестрі-економці подякувати: і Спасибіг, і буду за тебе, сестро, молитись, і хай Господь тебе, сестро, і всіх інших сестер благословить. А коли я вже вміла першою стати в черзі й першою віддати дерев’яну миску, одна із сестер-економок чомусь не з’явилась і все відбувалось удвічі повільніше; коли ж я вже швидко з’їла, то знизала плечима й запитала другу економку, чи їй, бува, поміч не потрібна. Потрібна. Тоді я засукала рукави, схопила великий черпак і заходилася наливати. Другого дня також, третього я довідалася, що та сестра віддала Богові Всемогутньому душу. Я лиш кивнула головою, а наступного дня сама, без жодних питань, без жодного слова, стала біля другої сестри-економки, яка тим часом стала першою.

Наближався листопад, коли мене прийняли на постійну роботу як світську економку, а я подумала тоді, що зловила Господа Бога не за п’яти, а за коліна. Я йшла тоді, пам’ятаю, з моєї нори, із Заріччя, з-під Бернардинського цвинтаря, і була вже за Віленкою, на вулиці Святої Анни, аж раптом як не зірвуться з високих тамтешніх дерев ворони та круки, як не линуть у небо — так що мало все не затулили, я аж гучним сміхом вибухнула, бо це ж усі мої печалі вгору пішли, до Господа, і Господь забере їх до себе. І були великі дерева, і були старі костельні вежі, і мала я дві сильні руки й голову на плечах, можливо, рубцювату, але все ще живу, і йшла я собі вулицею Святої Анни, промовляючи: Агов, Юлько, Юлько, те, що ти пережила, те твоє, що він крові твоєї зцідив, те твоє, що настраждалася по найзадрипаніших дірах світу цього, те твоє, але ти жива, а він землю гризе, а що більше він її гризе, то йому глибше в уста, гортань і легені вона сиплеться. Ти ж ходиш вільна вулицею Святої Анни, а як захочеш, то й у Бернардинський провулок повернеш, а як не захочеш, то до Великої не дійдеш, і ніхто вже тебе більше не триматиме за карк, ніхто не пригинатиме до землі й не робитиме з твоїм тілом те, чого воно не забажає. Вулицею навпроти йшли два московські єгері й гризли грушки, а сік тік їм по бороді, йшла якась огрядна служниця з повішеним через плече кошиком, наповненим яйцями, прикритими соломою, а над нами всіма — хмари і хмари сполоханих ворон.

Але «світська економка» — це лише слова, а слова легко з рота вилітають і означають небагато. Сестри знали, що я вбогіша навіть за найбіднішу конверску[15]: у монастирі було два хори, але я належала до третього, якого не існувало, до одноосібного хору, хору жебрачки, яку в останню мить підняли з паперті. Тому мене завантажували будь-якою роботою: треба було чистити моркву — і я чистила, підлоги шкрябати — і я шкрябала, воду з криниці тягати — і я самовіддано тягала, у спеку чи у сніг; а між тим то тут цибулину одну з’їла, то там яблуко, а тому, прийшовши ввечері додому, вже не мусила весь час знову і знову думати про їжу, їжу, їжу.

Одного разу, коли я шурувала великий казан після супу, викликала мене брамниця до келії матінки-ігумені. Я зупинилася на порозі, поклонилася, а матінка мені ні словом не відповіла, ні жестом. Вона сиділа на стільці з темного дерева мала й згорблена, якусь книгу тримаючи в сухих, як кажанячі лапки, руках; вона не припинила читання, не підняла очей, а тільки дуже повільно, схопивши книжку однією долонею, відповідно, міцніше, другою її випустила і, витягнувши руку, показала пальцем на підлогу. А там дві плями. Від чого — не знаю, але на дубовому паркеті плями чорні, як від дьогтю, як від пекельної смоли. Я знову вклонилася похапливо й побігла по якусь щітку, відро з водою, по щось іще. Повертаюся, вона не припиняє мовчки читати. Тож я падаю навколішки й починаю шурувати. Так, сяк і по-іншому. Плями липнуть, але не зникають, а лише розмазуються по деревині. Я ще вище закасала рукави, закусила губу й шурую далі. Марно. Я трохи випросталася, спершись на дві напружені руки, дивлюся на ці плями й кажу: Або ви, або я. Я полізла в кишеню, витягла звідти невеличкого ножика й дуже ретельно почала їх зішкрябувати. І що більше зішкрябую, то сильніше відчуваю погляд на собі — я піднімаю очі, а там матінка-ігуменя вже не читає, а дивиться на мене, немовби побачила посеред своєї келії велике щуряче гівенце. Дубову підлогу? — кинула вона, високо піднявши брови. — Ножем? Кого мені сюди прислали — жінку чи мавпу? — І, розлючена, лиш загриміла вервицею по поруччю стільця. — Геть! Геть і не насмілюйся більше сюди приходити. Зараз же. Після чого підняла відкладену на коліна книжку, розгорнула й повернулася до читання. Мене ж брамниця, дізнавшись про це, облаяла найгіршими словами, а наприкінці, витираючи руки об рясу, крикнула: Дай такій щось робити, то вона або зіпсує, або згубить, або єврею-лахмітникові продасть. Дубову підлогу ножем калічити! Та хто про таке чув!

Тому я робила те, що мені наказували, а наприкінці дня втомленою поверталася до заріцької буди, яку я тепер винаймала в єврейського рукавичника: стіни там були чорними від бруду й вологи, у віконницях діра мовби кулаком навиліт вибита, сінник, ще з мого попереднього помешкання приволочений, плаский, наче власяниця. І там, щойно повернувшись із монастиря, я падала як убита.


*


Однак через кілька тижнів невідомо чому мені дозволили їсти не з бідними, а з рештою сестер: можливо, їм здавалося, що якщо економка сідає між жебраками, то всіх інших сестер принагідно опрощає? Тож почали мене допускати до трапезної, де я сиділа насправді в кінці столу, аж за сестрами з другого хору, окремо, але була така щаслива, така щаслива, що іноді мені кусок у горлі ставав і кінець, не можу проковтнути, настільки я щастям сита, що нічого більше у стравоході не вміщується, хоч ти коліном і черпаком заштовхуй. Із сестрами сидіти за одним столом! Оце була втіха. Навіть якщо в тиші, бо, по-перше, за столом слухалися повчання, а по-друге, мені особливо відкривати рот не годилося.

Заходжу я колись втомлена до трапезної, наклавши двічі по сто порцій нашим бідолахам і бідолашкам, шукаю поглядом своє місце — і не бачу. Весь стіл зайнятий — від одного кінця до другого, і мені на доставленому окремо столі тарілка приготовлена. Я нічого не кажу, тільки зиркаю, і справді: шестеро сестер цілком нових, в інших рясах: видно, з візитом прибули. Повчання, як усі інші, вони слухають побожно, у мовчанці, а я собі з-за тарілки, з-за гречаної каші знову зиркаю — і бачу обличчя, зорані зморшками, землисті, посірілі. Бачу, що прийшла на них печаль, печаль їх сюди пригнала. Але нічого не кажу, ніби повчання слухаю, а слова в одне вухо влітають, а через друге вилітають, я ж дивлюся лишень на ці сумні обличчя, як на цілий ряд старих сливок.

Не того дня й не наступного, але врешті-решт я довідалася від котроїсь із них, що вони за одні, що це за приблуди нещасні — василіянки з Мінська, які мали там монастир на Троїцькій горі. Коли ж через тиждень одна з них, сестра Аполонія, великої доброти жінка, попросила, аби сестри-бенедиктинки дозволили їй прислужувати бідним з мого боку, ми прислужували втрьох: ми дві разом, а перша економка, заздрісна й ревнива, — окремо. І саме від Аполонії я довідалася всі історії: про те, як зрадили схизмати-єпископи, як усю уніатську церкву силоміць загнали до православної, немовби хтось овечок до лев’ячої печери загнав, як сестричок у Мінську переслідували й вислали до Мяделя[16]. Тепер, закінчивши свою роботу, я не йшла одразу додому, а чекала, чи сестра Аполонія не знайде для мене кілька хвилин розповісти про тих мучениць, що були майже як мучениці в часи жорстоких римських імператорів, яких кидали в цирку диким звірам на поталу. Я намагалася навіть запам’ятати їхні імена та прізвища, але не могла, не могла: від ударів по голові вся пам’ять мені зіпсувалася, мозок, вочевидь, зогнив, зовсім я без пам’яті стала. Тільки уламки залишились. У Мяделі, куди їх перевели, був чудесний святий Юстин. І відома ікона Богородиці, чудесами славна. Спочатку був один капелан добрий, але його вигнали і те місце зайняв негідник Михалевич, що казав: Я буду шельмою, а не Михалевичем, якщо вас усіх не примушу до переходу! Одного разу три дні їм їсти не давав. Три дні. Одна православна монашка потайки їх годувала. Він наказав їх із кухні проганяти, забороняв воду та світло й навіть у криптах зачиняв поміж сухими тілами давно померлих черниць. Ми сиділи там потемки, — розповідала сестра Аполонія, — тільки як хтось двері відчиняв, то черепи по кутках очницями чорніли. Як сестрі одній, дуже престарілій сестрі, він сказав: Я тебе, мерзотнице, до Камчатки зашлю, де ти сидітимеш з одним лише вікном угорі, а та йому відрекла: Я волію жити з одним вікном угорі, ніж з тобою, негідником. То він утік, підібгавши свого чорного хвоста. Єпископ Зубко[17] ходив, спираючись на патерицю, — не старий, але дуже хворобливий, — і казав ігумені, мовляв, варто б її було цією патерицею побити. А потім ще лякав, що якщо сестрички православ’я не приймуть, то він накаже викопати яму, кинути їх до ями, соломою засипати й підпалити. Але це були лише балачки, а Михалевича сам Зубко після скарг звідти забрав; прийшов інший, Корніковський чи Коморовський, пройдисвіт, який з прикрашеної коштовностями Богородиці обдер діаманти й інші камені. Ах, а на Троїцькій горі, — заламувала руки сестра Аполонія, — який був монастир! І приміщення зручне, за попередньої ігумені Макрини гарно побілене, і фруктовий сад, і город такі, що можна ходити й ходити, насолоджуватися прохолодою у спекотний день, пташками милуватися, квітами. Ах, і дині були, і кавуни, і грушки, і яблука, і черешні дорідні. Це був справжній монастир! А я кивала головою й витирала їй слізки, що котилися з очей, як круглі горошинки зі стручків. Бувало, що вона сиділа довше мовчки, та раптом у ній проривалася якась гребля й виливалися слова: Жировиці[18], Жировиці в нас забрали, а там Богородиця, що на дереві явилася, стародавній монастир, все схизматикам віддано на поталу — і келії, і церкву, і святу подобизну, і гарний сад, а скільки ж разів співалося: «Жировиці ласк криниці на весь світ пролили та Марію, як лелію, на грушці явили!».

Так вона розповідала, а я слухала. І була би більше вислухала, і була б сама більше сліз пролила, якби не людська підлість і злість, якби мене, Ірену Вінчеву, капітанську вдову, не обмовили як найгіршу, що я виносила з кухні моркву й пастернак, якби не та перша економка, яка завжди мене зневажала, яка, селянська дочка, завжди вважала себе кращою за мене, капітанську вдову, яка завжди, з першого ж дня, використовувала кожну нагоду, аби кинути мені грубе слово, штовхнути, ляснути, і яка не могла тепер витримати, що дві інші економки — Ірена й Аполонія — дружно подають бідним і хворим їхній хліб насущний!

Промовляв до мене, безпосередньо до мене, як до всіх і кожного зокрема, Господь Бог Небесний у своїх десяти заповідях: По-сьоме — не вкради. Я стільки молодих років провела, ходячи багатими хоромами в палаці, й ані піщинки цукру, ані горстки солі, ані клаптика тканини, ані смолівки соснової не вкрала, бо завжди бачила над собою великого архангела з вогняним мечем у витягнутій руці, який, навіть не розтуляючи вуст, промовляв до мене: Не чіпай. По-сьоме — не вкради. Не чіпай. Я знала, хто що з хоромів виносив; дурних через захланність їхню ловили на гарячому, коли раз їм щастило, вони крали одразу ж другий і третій рази, поки не помічав хтось із панства, яке загалом не знало, що щось невеличке пропало. Тому вони розкладали пастки, позначали щось крапкою, ховали дріт, прикріплений до дзвінка — і, бувало, того ж таки дня виганяли покоївку, якій до пальців прилипали цукерки, або форейтора[19], який намагався з буфета поцупити срібну ложку. Розумні збирали цілими роками, крадучи помірковано, у спосіб, який нікому не впадав у очі, я б навіть сказала, скромно. Це було мистецтво, яким я ніколи не володіла й володіти не прагнула, але іноді зачудовано спостерігала, як камердинер пана цілий будинок побудував з того, що з княжого столу виніс. Інші пани, можливо, і не помітили б, не знаю; однак за кожен дріб’язок, який від пана отримував, — комплект ґудзиків до лівреї, кілька монет, ущент протерті штани, — він дякував так зворушено, так самовіддано, що пани вважали себе його великими добродіями; і насправді ними були — однак не тим, що йому милосердною рукою іноді встромляли в руку, а тим, що він сам собі забирав; тож дякуючи їм запобігливо, він, можливо, і дякував щиро, але не за те, що вони самі йому жертвували. Чимало було таких, що мітили на посаду камердинера, чимало намагалися копати яму під нього, звинувачувати у крадіжці, підлаштовувати пастки — і все марно; коли він ішов у відставку, то отримав від пана в подяку срібний годинник й оселився у великому будинку біля ринку, купленому за винесені з палацу речі, а князівська родина начебто ще багато років згадувала його з розчуленням.

Я би так не зуміла, наді мною стояв архангел з вогняним мечем, я не змогла би поглянути в очі обкраденому, безперестанку дрижала б, цілу ніч провалялася б на сіннику, і наступну ніч, і ще одну, і не відчувала би спокою, мені би палило кишеню крадене, і хоч би я сховала це на дні скрині, під рухомою дошкою підлоги, на крокві, хоч би глибоко закопала, я відчувала б кожної миті, як моє тіло живим вогнем пропікає.

Коли мене Вінч голодом морив, коли виганяв мене закривавлену надвір, я ходила іноді ночами, щоби не змерзнути або ще гіршого лиха собі не напитати, далеко, під місто, вздовж садових парканів, від вечірніх годин, через усю зорю, світанок — і аж до пізнього ранку, коли я була впевнена, що Вінч уже п’яний, як свиня, лежить у барлогу або вже прокинувся і п’є у броварні Зайковського, колишньому палаці Слушків. Восени я проходила під гілками, з яких звисали золоті грушки й рум’яні яблука, під мої ноги посеред ночі — ляп — падали обважнілі від соку сливи. Жодної з них я ніколи не підняла. Двічі хтось дав мені яблуко, тоді я прийняла і з’їла з удячністю, але щоби вкрасти — ніколи.

Це я розповіла матінці ігумені. Все, ціле моє життя, не випускаючи подробиць. Дарма. Економка нібито бачила, як увечері, роззираючись на всі боки і тривожно зиркаючи через плече, я винесла з монастирської кухні цілий кошик моркви й пастернаку. Я вкрала в монастиря, вкрала в сестер, вкрала в бідних, які живуть надголодь, а тому і в Господа Ісуса Христа моркву й пастернак украла, бо що я одному з Його братів найменших учинила — те і Йому вчинила. І не буде милосердя до крадійки-економки, бо Христос виганяв торговців із храму, а злодій гірший за торговця — чесну людину, що заробляє в поті чола гроші, яких злодій хоче його позбавити. Матінка ігуменя насправді ціпи зі мною не в’язала[20], але, прочитавши мені це теологічне повчання, наказала вийти зі своєї келії та вже ніколи не повертатись; а коли я тільки переступила поріг, побачила московського жандарма, який чекав на мене. Він був великий і здавався ще більшим через грубу шинель — дебелий, зі шрамом після якоїсь колишньої бійки, а може, навіть і битви, який ішов від лівої брови через щоку й аж до рота. «Іді», — промовив він. І я пішла.

Я могла і йому розповісти про панського камердинера, про архангела з витягнутим мечем, про заповідь, яку Господь дав нам усім, а отже, і мені особисто її повідомив: По-сьоме — не вкради. Я могла йому розповісти все, все моє життя від колиски, але я знала, що це аж ніяк не допоможе. Якщо жандарма прислали, якщо справа офіційна, то відбрехатись я могла би тільки хабарем — а що я мала для хабара, крім того балахона на спині? Хрестика на двох камінцях? Шрам на голові? Чим мав спокуситися цей жандарм? Що покласти до кишені, а потім з любов’ю гладити? Відчай? Злидні? Клубок лахміття, жменю пилюки?

Інші речі любив жандарм зі шрамом, що йшов від брови й аж до рота. Інші.

Розділ III

Сама не знаю, звідки в мене така непокірність — мабуть, тільки з вірою прищеплена, бо ж не від жорсткої колиски, адже на м’яких мене виховували перинах, — що в неволі я була як камінь тверда. Казати лише правду, правду доконечну, тож я мушу сказати найщирішу правду, звідки я взялася на цьому Божому світі, хоч і не про пишноту тут мова, не про земні блага; ті, хто мене знав і в московській недолі, і ще раніше, у монастирі, відають, що я ніколи про кров свою не розповідала, не хвалилася нею, бо перед очима Господа всі ми рівні. Той, хто народився, вже мертвий і в Бога на небі, а всі князівські й королівські, папські та царські корони, патериці, кардинальські шапочки, жезли, всі грамоти й дарування земель, і замки, і палаци, і золочені меблі, і оббиті матерією стіни — це лише харч для хробацтва; по них смерть тупцяє і як замахнеться косою, то кусні зігнилого м’яса на ті почорнілі герби та корони падають. Я не дбаю про це і не дбала ніколи, так мене матінка моя виховувала, нехай їй земля пером буде, і татусь мій найлюбіший, син воєводи Мечиславський, земський підчаший. Однак той, хто в старих книгах нишпорить, хто вистежує, чий син із чиєю дочкою брав шлюб і в якому костелі, скільки разів дзвони били і хто на хрестинах дитину тримав, рожевого, крикливого опецька, той знатиме з найбільшою переконаністю про стародавній литовський рід Мечиславських, що походить від Мечислава, першого князя Польщі. Але теж до мінського монастиря будь-який жебрак, будь-який вихрест єврейський, будь-яка жебрачка на постриг не приходили, все це були панни з найзнаменитіших литовських родів: Наталія Нарбутівна, що від канчуків сконала, — з лідських Нарбутів, споріднених з отцем ректором Риллою, що в Римі мої свідчення записував спільно з отцем Єловицьким[21] і отцем Ляйтнером, Єлизавета Тизенгаузівна, живцем у глині похована, — з лівонських Тизенгаузів, дуже знаної родини, Аполонія Домейківна, якій очі викололи, — з Домейків, що всюди між Ковном, Гродном і Вільном розпорошені; наша генеральна ігуменя — Евфрозина Гедимінівна, княжна — від самого князя Гедиміна, великих князів литовських — померла на шляху до Сибіру, вельми побожна й милосердна особа, яка великі багатства вклала в наш орден і ще утримувала за власний кошт щоденний стіл для сорока бідняків, і сама їм прислужувала, адже що вищий рід котроїсь із нас, то смиренніше своїм сестрам та іншим вона служила. Ми й насправді в монастирі рук на роботі не берегли, але також не терпіли жодних знущань, не зазнавали ударів по крижах сучкуватим ціпком, не отримували ніколи ляпасів. Декотрі особливо ніжні послушниці з віком твердішали — не в серці, а на поверхні, коли працювали у пральні, швацькій майстерні чи із сирітками, але інші до смерті залишалися найвразливішими, бо в дитинстві виховувалися тільки для того, аби красою тішити очі та швидко вийти заміж за чоловіка, який їх буде розпещувати. Як ігуменя наша генеральна від Гедиміна, так і я походжу мечем від Мечиславських, а Мечиславські від Мечислава, князя, а по жіночій лінії від Ягайла, бо матір моя Анна з Ягайлів. І хоч народилася у вельми стародавньому замку, який із незапам’ятних часів стоїть у Стоклішках, хоч у колисці лежала накрита злототканим покривалом, хоч на кожний рух моєї руки приходила служниця, я все-таки півжиття провела в маленькій келії, з одним дзиґликом, таким прим’ятим сінником, що швидше кінську попону нагадував, одним столиком, свічником із цвяхом у дошці, жодних багатств не маючи, оскільки всіх зреклася — так, як людина, яка свою душу під час бурі до безпечного порту хоче доставити й викидає за борт у морську безодню золото, що їй раптом непотрібне стало, ба навіть раптом осоружне. Однак і про татуся, і про любу матусю я мушу сказати, що саме вони з перших днів прищепили мені християнську віру та Христову любов. І коли я, будучи панною на виданні, відмовила багатому претенденту, що, благаючи мене про шлюб, не так навколішки падав, як мало по землі не валявся, вже матуся моя в мудрості серця свого знала, що річ не в цьому хлопці, що не через нього я кручу носом, а що інший Наречений мені судився, той Наречений, якого я його потім, прибитого до хреста, на власному плечі несла з Мінська й аж до Вітебська, з яким щоночі лягала разом, усім тілом своїм змученим відчуваючи все Його тіло змучене. І добре, — сказала мені матінка, — добре, вже деінде твій посаг помандрує, інше ти матимеш весілля, іншу шлюбну сукню вбереш. Я ще цього не знала, а вона вже серцем відгадала — можливо, не лише постриг мій, а й майбутню мою історію, яку я тут розповідаю, бо, промовивши ці слова, сильно посумнішала, як це часто відбувається з провидцями, коли перед очима в них з’являється те, що має відбутися через багато днів, місяців чи навіть років.

Отже, отримавши від батька посаг, а від обох батьків благословення, я вступила до монастиря того року, коли французький імператор проголосив Варшавське Князівство, і там провела понад тридцять років, аж до того світанку, коли о п’ятій ранку, як ми йшли на вранішні молитви, відступник Семашко з російським губернатором Ушаковим і єгерями вдерлися на наш двір і вигнали нас із дому.

Ми йшли до Вітебська, не знаючи дороги, туди, куди нас спрямовували удари кольб і грубі слова, і так нарешті й дійшли до Вітебська. А солдати, як пастухи, що заганяють баранів до різника, що стоїть на порозі ятки в закривавленому шкіряному фартуху та спокійно й розмірено гострить ножа, пригнали нас і віддали в руки протопопа Іванова, що саме так і стояв у брамі монастиря. Позаяк був там монастир вітебських василіянок, що, як усі монастирі василіянок у Литві, названо на честь Святої Трійці й відібрано в них силоміць за єдиний злочин — незгоду зрадити статут святого Василія та перейти у віру схизматиків. Їхні келії разом із каплицею, садом і рештою маєтку віддали монашкам, привезеним із Дону та московського Ярославля, а протопоп, до якого нас привели як баранів на бойню, був зверхником над тими монашками.

Ми ввійшли з боку челядних хат і відразу ж побачили наших сестер по ордену, що виявилися також сестрами по неволі та були зайняті найважчою роботою: рубали дрова, носили воду, доглядали за худобою і працювали на кухні, тоді як простачки-московки мостилися в їхніх келіях, немов боярині. І як два селянина на базарі продають одне одному худобинку, так офіцер, який нас досі упосліджував, підійшов до протопопа та почав встромляти йому в руку гроші, вочевидь, решту з отих асигнаційних рублів, що російською владою чи, точніше, безвладдям були призначені нам на життя; але протопоп йому їх залишив зі словами: Бог дає тобі їх за твою вправність, що довів цих невільниць цілими. Почувши це, я в душі здивувалася: не тому, що він назвав нас невільницями, а що сказав цілими, хоч одна з нас до Вітебська не дійшла, бо сконала ще на долівці наймилішого серцю монастиря… Однак невдовзі мені довелося щонайболісніше переконатися, що для них убити одну з нас — це раз плюнути.

Приступили до нас солдати і, не зважаючи на рани, які нам кайдани вижерли в ті стражденні дні, розкули нас одна від другої, залишивши однак кайдани на ногах, які нам судилося постійно носити наступні сім років ув’язнення й муки. Потім, луплячи кийками, погнали нас до челядної хати, до василіянок, які вже там були. І сьогодні я бачу їх, немовби перед очима вони стоять, як ті перші християнки, які неподалік звідси, у казематах Чиркомасімо[22], зносили ув’язнення й переслідування, які так близько й так далеко в часі чекали на страту та сестрам своїм по вірі, щойно до льоху загнаним, розповідали, що їх чекає, водночас у вірі Христовій утверджуючи. З вісімнадцяти цих василіянок п’ятеро перед нашим прибуттям сконали, зокрема їхня ігуменя Евзебія Тимінська, похилого віку та дуже живих почуттів, у якої від видовищ страждання діточок розірвалося серце у власному монастирі, з царської волі перетвореному на каторжну тюрму, — і саме вони нам повідомили, у яку пекельну печеру ми потрапили.

Іноді, вийшовши вранці до саду, знайдеш у траві під яблунею кругле, рум’яне яблуко, на око їстівне, але досить за ним схилитись і взяти в руку — як уже показує своє друге обличчя — потворне, запліснявіле і смердюче, потрачене хробацтвом; так було і з монастирем вітебських василіянок, на який монашки налетіли, як сарана, позбавляючи законних мешканок усього, виганяючи їх на челядний двір і перетворюючи на останніх слуг. Ці жінки всі до одної були простолюдинками, щонайбільше солдатськими вдовами по козаках, які від своїх чоловіків почерпнули манери й побожність, гідну казарм і борделів. а не святого місця. І як оте зіпсуте яблуко, так і монастир почав від них смердіти — куди не поткнешся, всюди сопух солдатський, сморід лою, ременів, найдешевшої горілки, а під тим усім — зігнилого горохвиння, немовби все зі споду, із землі, ображеної цим святотатством, псувалося, немовби тліло під негідними стопами.

А тому був монастир на поверхні святим і шанованим, як інші василіянські монастирі, а всередині — темний і пияцький: московки отримували від влади не лише вкрадені в наших сестер житло, світло і дрова, а й по сім срібних рублів на життя щомісяця, раз на рік ще тридцять срібних рубликів на одяг, а що могли, то спускали на горілку. Увесь їхній обов’язок на Божому світі зводився до того, щоби прокинутися з пияцького сну, глипнути оком, прокашлятися, сплюнути й помолитися за царську родину, бо всю роботу виконували за цих ледацюр невільниці. Скільки ж то разів ми бачили з ями, яку нам дали для проживання, з тої смердючої нори, де ми спали на розтрушеній соломі, або зі стайні, або з хліва, як коло полудня нарешті злізали монашки зі своїх пухових перин, з постель м’якусіньких, зігріті, рум’яні від тепла та вчорашньої горілки, і вешталися монастирем безцільно, співаючи сороміцьких пісень. Або як кидалися одна на одну, бо небагато їм треба було для суперечки, ба навіть для бійки, і як вони тягали одна одну за довге волосся, як билися аж до крові, нігтями мордяки собі роздряпували — після таких битв ковпаки стирчали на грядках, як на полі бою: одна з розбитим носом кляне на всі заставки, друга, яка щойно била, вже з високо задертою рясою лежить обличчям навзнак і знову спить мертвим сном горілчаним, немилосердно хропучи. А десь після трьох молитов випадає з монастиря їхня ігуменя, яку називають «мать-настоятєльніца» — велика, дебела баба, вдова по одному офіцеру, якого начебто вона власноруч убила, і трясе великим києм або коцюбою, неначе патерицею. У неї один лише спосіб розв’язання справ: вона наказує бити поклони, а потім скидатися на горілку. Піднімає котрийсь із ковпаків зі стоптаної грядки квасолі чи буряка, а як жоден не лежить, то києм скидає сестрі з голови, обертає сподом униз і наказує скидати монети. Отже, збір грошей на примирення та найогиднішу пиятику. Коли ми в поті чола рубаємо дрова або носимо воду, — яку вони з великою радістю виливають, підбивши дно котла тільки для того, щоби додаткової роботи нам завдати, — вони бенкетують у трапезній, здійнявши крик і вереск на честь Ніколая в найдивніший спосіб.

Тож нічого дивного, що, коли ми переступили поріг челядної хати, тутешні василіянки, яких монашки обступили, як перших християнок дикі звірі, впали нам — а особливо мені, ігумені — до ніг, і в плач: Ми матінку втратили, ми сироти, прийми нас, матінко, за дітей своїх — і спільно славімо Бога! І хоч солдатня била їх немилосердно й розкидала, вони тулилися до нас, і разом ми плакали так рясно, що по наших виплаканих сльозах можна було човна запускати.

Хоч ми й змучені були, нас погнали працювати і лише після смерку пустили до курної челядної хати — нори, у якій нам вказали на брудні барлоги: на трьох одна в’язка соломи. Там не було жодного інвентарю, взимку — жодних дров, аж кінцівки обмерзали, а рани гноїлись, але прикрасою цього нашого помешкання була солодкість наших сердець, сила нашої душі, тобто Ісус Христос розіп’ятий, якого я всі ці милі на власному плечі несла. Ми не мали монастиря, мури якого залишилися за нашими спинами в Мінську, але мали наріжний камінь і його суть — образ Живого Бога. Це він служив нам цілим монастирем, нашим олтарем, найніжнішим Опікуном і всім на світі. Лише тоді, посеред ночі, притуляючись у холоді до фігури Найвелебнішого, я мала час поміркувати про нашу недолю, лише тоді я могла в найглибшій серця таїні придивитися до Бога й до себе, що не покину своїх сестричок: ні тих, яких знала багато років, ні тих, що, наснажені Духом Святим, разом до ніг моїх упали, благаючи взяти їх під опіку. А після безсонної ночі, проведеної у молитві й роздумах, встала вранці з підстилки та мовила до сестер. І відтоді щоранку, всі сім років, жодного дня не оминувши, я промовляла своїм сестрам, коли ми йшли на каторжну працю, ті самі слова: Чого Бог хоче, того й ми хочемо, хай діється воля Його. Не досаждаймо одна одній у праці та стражданнях і не плекаймо злості на тих, хто нас кривдить, бо вони лише знаряддя в руках Господа, який такий милосердний до нас, що стократ захотів нас випробувати. Заради Бога ми будемо працювати, заради Бога будемо страждати. І чи у вас від биття м’ясо від кісток відходить, чи карбункули й інші прищі на голові гноєм стікають, чи рана навколо кайданів не зарубцюється — все це жертвуйте Господу Богу, бо то він вас так гартує, як злото у вогняному тиглі.


*


Небагато над нами встиг познущатися протопоп Іванов — лише тиждень суворий Аман[23] піддавав нас тортурам, щоби потім передати нас другому, ще гіршому. Це був неборак, який чи від страху перед канчуками, чи із жадібності до срібних рублів та імператорської ласки вчинив те, чого ми не вчинили, тобто перейшов на бік схизматиків. Отець-василіянин Іґнацій Михалевич сім років був духовним Батьком усього нашого ордена й останнім, про кого я сказала б, що він зречеться святого Василія, Ісуса Христа і всієї святої Церкви, тілом і духом віддавшись нашим переслідувачам. Адже я пам’ятаю, як ми сиділи разом у нашому монастирі, ще в Мінську, коли до нас прийшли жахливі новини про перехід на московський бік аж трьох уніатських єпископів — саме він, отець Іґнацій, найпристрасніше утверджував нас у вірі та проти жорстоких переслідувань. Ото ми за ним назітхалися, ото сліз за ним пролили — дарма, дарма! Оце сидимо в смердючому склепі, як у труні, аж раптом постать його нам з’являється — у першому поруху серця радість, у другому — страх, бо ми бачимо, що в нього борода, що він московську бороду запустив, а з-під цієї бороди губи видніються великі, бо він був дуже варґатий[24], і з цих вуст ми чуємо слова так само московські, як і його борода. Якого ж болю ми зазнали! Ти нашим батьком був, — закричали ми в один голос, — ти наші душі спасав, а тепер хочеш залишити їх на поталу! А він відказує, мовляв, щойно прозрів, що сліпий був і дурний, а Господь Бог його просвітив і він тепер буде нашим апостолом. Апостатом[25]! — Апостолом! — Апостатом! І отак ми перемовлялися майже цілий день, потім другий — і так щодня.

Став він відтоді нашим найгіршим катом, який за всіма нашими роботами доглядав, ударів при цьому не жаліючи, — лупив нас навідліг чим попало: кривим ціпком, витягнутим звідкись кийком, старою поламаною голоблею, але все це меншою для нас було болістю, ніж картина ганебного відступництва. Він погрожував, що з нас шкуру здере, а ми відповідали непокірно: Здирай, здирай шкуру, ми з радістю святого Варфоломія, апостола, будемо наслідувати, а апостата Іґнація — ніколи!

Нас віддали монашкам як найгірших служниць, будили вдосвіта, до чого ми звикли, згідно зі статутом, але завжди болісними стусанами; зразу треба було до шостої ранку дров наносити, пічки хмизом розтопити, води натягати й порозносити, всі хати поприбирати, а монашки-гультяйки всю ніч гуляли, пляшки собі об голови розбивали, плювали, розводили бруд, немовби від якогось диявольського нашіптування там більше плюгавства бралося, ніж деінде, немовби із самих їхніх тіл виходила якась масна, багниста гидота. Потім зганяли на важкі роботи, розбивати камінні брили молотами, тягати їх і возити тачками, до яких нас приковували, а за кілька днів наші ряси перетворювалися на найгірше подерте лахміття. Лише через два роки нам дали по дві сорочки з мішковини й по дві спідниці, а на голові хтось старий убір носив, а інші для покриття голови вживали лікоть полотна, розрізаного навскіс, у який піт цілий Божий день всякав від ранку аж до ночі, крім годинки відпочинку. І подвір’ям цілісінький день знай линули — свист канчука зміїний, ляпання поцілунків у катівські руки і скімлення тих, кому перепадали удари відступника Іґнація Михалевича чи якогось іншого негідника. Тільки-но смеркалося, нас гнали на кухню, прислужувати, до худоби, до котлів, чистити дьогтем черевики, бо чернечий одяг, від якого їхня назва походить, точнісінько такий самий, як у попів-монахів: вони носять схожі широкі шати, зв’язані поясом, на голові ковпаки з довгим хвостом по спині, з-під якого брудне розпущене волосся на плечі спадає, і в чоботях завжди ходять, у високих твердих чоботях, які примушують чистити. І ще води натягати та дров наносити. А чи вранці, чи вночі, як котрась сестричка несе з надсадою котел з водою, як котрась дрова в поті чола тягне, одразу ж перед нею злостива москальська монашка з’являється і для жарту їй котел штовхає та воду виливає, вже палицею якоюсь по литках б’є, що аж та дрова з рук випускає, а всі монашки сміхом порскають, із вікон визирають, пальцями показують і знущаються, а ковпаки їм від сміху на головах трясуться.

Дні в муках, ночі на оберемку брудної соломи та колючого бадилиння минали, бо така була в нас постіль; ми вмощувалися навколо хреста, що його я з Мінська на власному хребті притягла, і відправляли всі духовні вправи, приписані статутом святого Ордена, яких неможливо було виконати вдень, із кайданами біля тачок; а першою нашою молитвою завжди була молитва про навернення імператора Ніколая, бо від нього ця чорна мука на нас випромінювалася його черговими, щоразу нижчими слугами.


*


Небагато часу спливло, може, зо два місяці, як прийшла від відступника Семашка бомага з печатками, щоб нам за вірність серця двічі на рік прописати канчуки, по три десятки за раз, а старанний Михалевич, бувало, ще два десятки додавав до цього. Тіла наші схудли несамовито, бо жодної їжі нам не давали, тому їсти ми могли тільки те, що кидали коровам і свиням, а ще били, примовляючи: Ви негідні харчу наших свиней, варшавська пся крев! Вбогі жебрачки із жалю приносили нам хліб. Улітку Господь Бог давав нам пастися на свіжій траві, як своїм овечкам, взимку ми могли тільки по коритах і яслах порпатися. Худе тіло від канчуків ще більше болить, але це ми жертвували нашому Господу, який сам був страшніше римлянами батожений.

Усе обставлялося як церемонія: нас заводили до відкритої на всі боки повітки, під невеличкий дашок, навколо стояли задоволені монашки і кілька дяків, що співали московські гімни, а ми, одна за другою, я найперша, падаємо на землю ницьма. Що не удар — бита закусує губи, а в усіх сестер стоять сльози в очах, як котрась від утоми непритомніє, то її кийками отямлюють. Зате монашки немовби в раю опинились — усі щасливі, плескають у долоні, співають сороміцьких пісеньок, знущаються з тої, що з неї кров струмками стікає, а найбільше радіють, як побачать шмат віддертої шкіри або м’ясо, що від кістки відстає.

А через те, що звідти нас гнали просто на каторгу, часто сестри мліли. Волочусь я одного разу, прикута до тачок, напівпритомна, із зусиллям видобуваючи з опухлих вуст наступні слова Те Deum laudamus, бо ми завжди після канчуків Те Deum співали, і бачу, як сестру нашу — Колюмбу Ґурську — ноги не тримають; одразу ж бородатий Іґнацій до неї підлітає, кийком лупцює, то вона ще отямилась, ще прибрела до своєї тачки, ще її камінням навантажила, підняла — і впала. Ого, — подумала я, — їй уже клямка; і справді, вона Богові душу віддала, побожна неборака. Так само теж Зузанна Рипінська та Колетта Селяв’янка сконали після батоження, другу ще домучила одна з монашок, яка помітила, як сестра Колетта схилилася по окрайчик хліба, перекинутий через паркан якоюсь жалісливою душею; вискочила за нею монашка, видобула складаного кия, які вони завжди із собою носили, посікла їй обличчя, здерла каптур і щосили швиргонула об корито, так що їй ребро зламала, після чого пішла до себе пити горілку й веселитися з іншими, а бідна Селяв’янка упокоїлась у Бозі на моїх колінах. Потім Баптисту Довнарівну, якій монашка наказала добре напалити у великій хлібній печі, заради глуму, заради дурного жарту кілька монашок штовхнули в розпалену піч, як святих немовлят, але її ангел від вогню не врятував і вона живцем згоріла. Непомуцену Ґротковську викликала настоятельниця, щоби та очистила їй келію від дьогтю, бо та настоятельниця не монашка, а справжній капрал, у чоботах, від дьогтю чорних, ходила й вічно бруднила підлогу келії; не годна відчистити одну пляму, вона відшкрябала ножем, і коли це побачила настоятельниця, то схопила поліно і страшним ударом розбила їй голову, що й спричинило смерть.

І отак день за днем щоразу менше нас ставало, а Михалевич, якому Семашко дорікав, що він нам потурає, відписав, що ми вже як пончики зм’якли, як добре збите м’ясо податливі й уже близько наше віровідступництво, на яке він його щиро запрошує. А сам, боягуз, вирішив нас зламати та, поділивши на чотири групи, кинув до окремих льохів; мене з вісьмома сестрами — до покинутої овочевої ями, де нас страшенно обсіло хробацтво, що лізло і в рот, і в очі, але півбіди, що в цій ямі, бо по кутках збереглося трохи недогнилків, яких навіть хробацтво торкатися не хотіло й недоїло, — то там, повзаючи рачки, вибирали ми якусь стару брукву чи моркву, на іншу їжу не маючи надії. А цей Михалевич цілий день вештався від однієї темниці до другої і казав: Підпишіть апостасію[26], бо ті вже підписали, каву пахучу п’ють, чорну, з вершками, підпишіть і ви, то й ви каву питимете замість личинки висмоктувати й кайданами бряжчати. Одного разу з намови Божої, з якогось вищого, горішнього голосу я схопила цей папір, немовби з бажанням його підписати, розгорнула, а там порожньо, повна білизна, наче снігом у січневу ніч завіяло, засипало. Ти брехло, Юдо, сатанинський відступнику, — крикнула я Михалевичу, — повертайся до свого пана та в одному казані зі смолою кипи з ним доволі! Тоді він схопив мене за волосся, а другого дяка собі на допомогу покликав, той мене за ніс схопив, мало не задушив, і ледь я рот відкрила, він напхав мені туди гною і хробацтва, але відійшов — засоромлений і скулений.

Після дев’яти днів життя майже на самій глині він випустив нас, а всі сестри вельми раділи, що жодна бомаги московської не підписала. Ох, яка ж це була мить, яка мить прекрасна: видобуті з льоху, наче Йона з китового живота, як він кислою жовчю потвори, так і ми смерділи гнилизною та пліснявою, але протираємо очі, майже нічого ще не бачачи, і падаємо одна одній в обійми. Раптом огорнуті сонцем, ми дивилися на поблідлі обличчя одна одній, немовби обмиті трояндовою водою, і всі відчували те саме: Дух Святий напоїв нас, немовби вином. Чи ти теж із нами? — питаємо ми одна одну. А ти з нами? Не підписала? Я не підписала! І так котиться подвір’ям цей голос, сповнений надії: І ти з нами? — і радісна відповідь: З вами, з нами всіма, я не підписала! А я відповідаю: З Богом! І всі вони після моїх слів падають на коліна, як дозрілі грушки у траву — дякувати Господу Богу за витримку, бо ж якби не він, бодай одна б із нас зламалась, як Петро зрікся і як Юда зрадив, а тут — жодна. Ми відчули себе сильнішими за найсвятіших апостолів. Ми заспівали, з колін не підводячись, Те Deum, а потім я жваво й радісно заплескала в долоні: Ми відпочили, діточки мої, а тепер — до роботи! Стільки від того радості було, що одна до тачки, друга за вила, третя до котла для води кинулися охоче, немовби весь шарварок цього світу не мав на нас впливу, якщо ми від віровідступництва вбереглися.

Пам’ятаю, зиркнула я тоді вгору, бо на те все сонце зійшло, як веселка після потопу, і побачила у вікні двох монашок, що, геть п’яні й ледве тримаючись підвіконня, показували нас одна одній і вельми дивувалися, що в неволі можна почерпнути стільки щастя.


*


Небагато часу спливло, а вже сатана нам нове колінце викидає. Ми, ще сповнені тої радості, сидимо собі на камінні та дійниці для молока шуруємо, а щоб шурування зробити легшим, співаємо пісню, яку склали в тюрмі. Одна сестра, Єлизавета Тизенгаузівна, потім живцем у глині похована, заспівує: Боже наш, за твоїм покликанням ми терпимо пута неволі, прийми наші терзання, поможи нам у цій недолі… А решта, кожна зі своєю щіткою та над своєю дійницею мозолячись, відповідає: Вигнані з Твого дому, де мали ми добру роботу, кому ж пожалітися, кому, за зрадників Твоїх підлоту. І одразу ж наступна, а була це Йоахіма Воєвудзька, та, що потім її, нещасну, втопили, співає солодким голосом, бо, мабуть, найсолодший голос мала в усьому нашому згромадженні: Боже, Боже доброчинний, оберни печаль у розкоші, від схизми відверни країну, лиш про це Тебе я прошу… І знову ми всі разом в один голос: Терпімо, Божі невільниці, аби охота не пропала, лиш наші осуши зіниці та зроби, щоб Віра повстала… І не встигли куплет доспівати, а наступна сестра, Непомуцена Лауданська, цебром забита, але тоді ще жива та з голосом сильним і впевненим, уже повітря набрала, щоб останній куплет заспівати, аж раптом від хвіртки біжить що було сили в ногах, задерши поли ряси, сестра Кулешанка, Ґеновефа Кулешанка, муром розчавлена, коли ми пізніше працювали на будівництві палацу… отже, біжить сестра Кулешанка, мчить від хвіртки і кричить: Семашко, підлий віровідступник, їде, вже на подвір’я заїхав, а карета в нього велика, багата і золотом сяє! І справді, ми чуємо биття дзвонів, немов у велике свято — от тільки не знаю, якої церкви свято, вочевидь, сатанинської. Я зітхнула, схопила знову щітку і промовляю: Що має бути, того не минути. На Бога надія. І почала останній куплет: І скинемо з себе пута, зламаємо загорожі, лиш до Раю шлях здобути хай нам Бог поможе. І шурувала я цю дійницю, немовби мала вона блищати, як найкоштовніша порцеляна. Отак ці дві мелодії сплелися: наша жебрацька пісня та бучне биття дзвонів на честь єпископа-віровідступника, бронзове та потужне, наче московські полки. Хоч нашу пісню з-під того бронзового гримотіння було чутно, бо вона була чиста.

Назустріч Семашкові висипали з монастиря монашки; мало яка з них була твереза, але всі в поклонах. Спотикаються, падають, від горілки їм ноги заплітаються; ця без ковпака, та на ходу рясу вдягає, настоятельниця з обличчям червоним, як кусень м’яса, і викладаються на всю, і до ніг падають. Зате нас заганяють до в’язниці, і там Семашко з Михалевичем, що теж смиренно згинається перед ним, нас відвідали. З обличчям лагідним, усміхнений, дивиться то на нас, то на свій почет, бо з власними слугами приїхав, і каже: Я дуже радий вас бачити. А я, відчуваючи якісь штучки, відповідаю спокійно, мовляв, і ми раді, якщо він прибув до нас як справжній єпископ і пастир, бо якщо як віровідступник, то краще йому покинути якнайшвидше наші низькі пороги.

Змінився на лиці Семашко, немовби не зрозумів моїх слів, але одразу ж знову всміхнувся, бороду смолисту гладить і, позираючи на свою челядь, каже, що вельми його втішила наша просьба з виразом готовності прийняти православну віру. Він кивнув якомусь дякові, який, вийшовши з тіні, — бо в наших в’язничних келіях темно було, як у печерах, — ніс у руці велику патерицю. Ось, — промовляє Семашко, показуючи на дяка, — знак твоєї, матінко Макрино, гідності та достоїнства, позаяк оголошую тебе генеральною ігуменею. А тепер уже його слів ні я не зрозуміла, ні жодна з сестричок, і страх нас усіх пронизав, чи котрась не зрадила. Ми поглядаємо то одна на другу, то на патерицю, але найбільше всі на мене. А він далі своєї: До того ж на знак своєї імператорської ласки Найясніший Пан дарує тобі зірку. З темряви другий дяк виростає, із такою самою послужливою та гидотною пикою, як і в першого, і на подушці з пурпурового оксамиту підносить зірку, оздоблену діамантами, яка навіть у темряві іскрилася вогнем і мало не освітила цим вогнем усю нашу темницю. Він збожеволів, — думаю я, але нічого не кажу, — точно збожеволів, із глузду з’їхав, від схизми до безумства шлях короткий, як від печі до піддувала. А може, він тільки так мене спокушає, так усіх нас спокушає? Лотре[27], — закричала я, — що ти говориш, хто тебе просив, щоб ти ще приходив нас спокушати? Явно збентежений Михалевич перебиває мене: Ти сама! Але ж я знаю, що це несосвітенна брехня, та сестрички навколо мене не знають, тому заходяться плачем і лементом. Однак, коли відбувається щось погане, Господь Бог нам завжди щось полегшить; кажуть, що як тобі перед носом зачинять двері, то вікно відчиниться. Щось мене підштовхнуло чи, може, пронизало, і я схопила папір із нашою уявною просьбою; розгортаю, а там, звичайно, підпис, та все-таки не мій і не котроїсь із сестер, а підпис Михалевича. Великими писаними буквами: Игнат Михалевич. Обидва дяки, побачивши це, притьмом від сорому сховалися в тінь, Семашко над папером схилився, брови наморщив, очі змружив, то на букви дивиться, то на Михалевича, що тим часом червоний зробився і тільки пальці заламує, і рясу монашу в руках мне — і я кидаю папір Михалевичу в очі й так йому як рубону, слово за словом: То ти, лотре, обманув свого пана сатану! А той як замахнеться, як мені кине: Ви, польська пся крев, ноги мені лизали, на колінах просили мене і, плачучи, благали про цю ласку. Я збутися вас не міг, як п’явок, як псів, які… Я перебиваю його, і коли він голосно, я не голосніше, але більш рішуче — так що його голос м’якне і в'яне: Лотре, лотре, лотре, тричі лотре. Поглянь туди, вище небо, на небі Господь, а ти Господа не боїшся так брехати? Знаєте і ти, і твій пан віровідступник, що від мучеництва ми не відмовляємося, навпаки, кожна його приймає та жертвує як дар Господу Нашому Ісусу Христу — і ми мали просити, щоби ти привів отого, який тільки для тебе архієрей, а для нас — рівний тобі, бо хто схизматик, той сам себе поставив поруч із поганами, а цей зрадив віру — віровідступник! У Семашка тим часом, здається, язик задерев’янів, обличчя його певний час було наче в якогось бовдура, що говорить не до ладу й безперестанку слиниться, однак він усе-таки отямився, але жодних кривд нам того дня не чинив, навпаки, гнів не показував, навіть коли я напружила зір і в темряві нашої темниці вгледіла того дяка з діамантовим хрестом на подушці, потім показала на нього й кажу Семашкові: Повісь хрест, який ти мені приніс, до хрестів, якими ти обвішав собі груди. Колись лотрів вішали на хрестах, а нині — хрести на лотрі. Не спокушай слуг Господніх. Шилом патоки вхопивши, він рвучко розвернувся, мало на землю не гепнувся, вибіг східцями і зник у монашок, а за ним — увесь його пекельний почет. А потім велика радість запанувала, велика й невимовна, плач неприхованої радості постав між нами, сестрички кинулися на мене з великою пристрастю, особливо сестра, яку потім до смерті роздерли, Схоластика Реутівна, великої побожності, але й тіла чималого, яким вона мене мало на землю від того щастя не повалила.

Увечері, коли Семашко бенкетував із монашками, не жаліючи для себе — як розповіли сестрички, що прислуговували за столом, — ні їжі, ні, зокрема, питва, він знайшов ще час наслати на нас московського попа Андріанова, щоб від нас правду вивідав. Це був невеличкий сухий чоловічок, який спочатку ставив нам запитання, після чого, довідавшись про нашу вірність, похитав головою, знітився і пішов, пригрозивши лише на прощання муками та шибеницею, за що, зрештою, ми подякували йому від щирого серця, а від цього він ще більше присоромився.

А наступного дня Семашко, виспавшись на монастирських перинах, наказав нас вивести на двір і там збатожити, а сам стояв у вікні й насолоджувався цим видовищем. Отак приїхав по перемогу над нами, сподіваючись, що ми полагіднішаємо від канчуків і голоду, а тепер єдиною платою взяв нашу кров. Він поїхав, вишпетивши Михалевича, який гнувся перед ним у поклонах, немовби Найяснішого Пана в цьому віровідступнику побачив. Але не встигла єпископська карета зникнути за поворотом, Михалевич зняв з обличчя гидотну маску люб’язності й заходився над нами знущатися ще більше, ніж колись, і то не тільки кийком б’ючи, як досі, а й кидаючи в нас камінням. І, бувало, він так забувався в цьому киданні, так розігрівала його кров, яка текла по головах, рясах і обличчях сестричок моїх любих, що весь червонів і ледве хапав повітря — це його, зрештою, і привело, гадаю, до огидної смерті.

Розділ IV

Це після жандарма в мене хворі ноги і шрами; після кайданів, у які він мене закував і тримав прикутою, скільки йому хотілося. Я думала, що у в’язниці, у казематах закінчу — він повів мене, тримаючи за руку, через частину міста, а я роздивлялася навсібіч з-під повік, сором’язливо опущених: до якої в’язниці він мене тягне, де чекає на мене келія та сінник! Але ми йшли далі, через місток, на передмістя, вздовж зігнилих стін і спорохнявілих парканів, ковзаючи підталою кригою, поки не дійшли до маленького будинку жандарма, де в єдиній кімнаті помирала старенька мати, а сестра-кретинка, яку ганяли з місця на місце, ховалася по кутках і накривалася шматком витертої ковдри. Він потягнув мене далі — сестра скулилася ще сильніше, а мати навіть очей не розплющила — через скрипучу хвіртку до садка, бо там, у маленькому, як носова хустинка, садку, мав жандарм повітку. І в цій повітці він прикував мене до стовпа. Оце — твоя покута, — через той шрам, що йшов аж до рота, він говорив нерозбірливо, — це твій щоденний піт, так ти спокутуєш свої злочини, якими ти образила Господа Ісуса Христа, вже я тобі прищеплю засади. І прищеплював — день у день. Потім і тиждень, і місяць, другий, п’ятий. Спочатку — якщо я не спала, то уважно прислухалася — скрип садової хвіртки, потім кроки по м’якій землі, відмикання колодки, брязкіт скобля. Я знаю це напам’ять, дотепер, одне за другим, як слова вироку. І його карк я пам’ятаю, складки на карку; і твердість кулаків, і ваготу, якою він нависав на мене, прибиваючи тілищем до долівки раз по раз, і силу. Це він мені зуба вибив, а я той зуб, лежачи обличчям навзнак, прим’ята, узріла на брудній долівці, такий закривавлений, я трохи простягла руку, схопила — і так тримала, і так затискала, поки жандарм не кінчив, застібнув ширінку на штанях, затягнув клямру в ремені й вийшов, брязнувши скоблем. Наступного дня він сказав: Я мусив тобі вибити зуба, бо ти противилася справедливості. І далі справедливість чинив. Скрип дверей, кроки по землі, колодка, скобель.

І от одного разу нібито той самий скрип, але кроки повільніші, несміливі. І довга метушня з колодкою та скоблем — і ця фігура на порозі, яку я спочатку сприйняла за привид: довгі шати до землі, покручене тіло, голова, схована під каптуром. Чернець, привид? Але це була сестра, загорнута в ковдру сестра-кретинка, яка, мабуть, викрала в жандарма ключ і прийшла мене звільнити — саме тоді в одну мить я під тією шматиною, у тому побитому, потворному обличчі побачила ангела, який до мене зійшов; який, може, багато років страждав у цьому страшному тілі, щоби тепер мене звільнити; тихцем, на мигах я показувала, що слід з кутка принести, і, надсаджуючись, вивільнила врешті-решт ногу з кайданів, покалічивши її, але одним каліцтвом менше, одним більше! Ми пройшли через будинок, у якому вона навмисно залишила прочинені двері, щоб ними занадто не скрипіти, обминули жандарма, який лежав обличчям на столі, з бичачим, складчастим карком, що вилізав із розстебнутого мундира, як тісто з діжки, обминули його нерухому матір — лише коли ми зупинилися біля паркана, я побачила, що вона стоїть. І далі не піде. Вона залишиться, дочекається ранку, прийме удари за те, що мене випустила, і буде там жити аж до самої смерті. Я тягну її за руку, але вона вперлася плечем у дошку і крутить головою під ковдрою. Отоді-то я стала перед нею навколішки й поцілувала краєчок тої ковдри, бо лише тоді зрозуміла її жертву. І я пішла.


*


Отак я стояла одна перед усім світом із його містами, мурами, з його казематами й арміями, стояла одна перед заповненими складами, з яких мені нічого не перепало, перед великими родинами, жодна з яких мене не пригорнула, перед князями й офіцерами, і єпископами, і настоятельками чернечих орденів, із яких усі відмовили б моїй просьбі. Я вже колись жила одним днем, як миша, що зранку до вечора шукала окрайця, окрушини, горішка, приглушуючи голод тим, що знайшла, а якщо не знайшла — голодувала до ранку наступного дня, коли знову рушала вперед, винюхуючи й виглядаючи. Але тоді я принаймні мала ту нору на Заріччі, під Бернардинським цвинтарем, нору, з якої виходила, у яку поверталася на смерканні, де мала кілька тих неполаманих Вінчем речей, трохи найубогішого дріб’язку; а тепер — зовсім нічого.

І справді, я прокралася на Заріччя, невпевнена, чи жандарм там на мене не чекає, і справді, я дійшла до своєї хатинки — але там не хата, а руйновище, все давно розікрадене, розбите, навіть дошки з даху відірвали й занесли на опалення. Вочевидь, єврейський рукавичник, що мені цю халупу орендував і який віддавна кашляв і харкав кров’ю, помер, поки я сиділа в жандарма в неволі. Під клубком ганчір’я, яке колись було моєю сукнею, знайшла хрестика на двох камінчиках — і ту єдину річ з усього свого життя, з тих довгих років я забрала, загорнула в хустку і сховала за пазуху. Від землі тягнуло вологою, я загорнулася в лахміття, присіла навкарачки у провалині зруйнованої стіни.

Тепер я впевнена, що тієї ночі, ще перед світанком, зовсім про це не знаючи, я мала об’явлення, що тоді ангел мене наснажив, що поклав мені на вуста розжарену вуглину й наказав говорити, говорити, говорити; але не у славі мені він об’явився, не у хмарах дощових, не у веселках променистих і не у трояндовому ароматі; він непомітно пройшов поруч; чи в сірих домотканих одежах, чи у вибляклому халаті, чи в каптанчику дірявому — не знаю. Знаю лише, що він доторкнувся до вуст вугіллям, так що я заходилася говорити — не пам’ятаю коли й не згадаю чому. Адже на світанку після цієї ночі, коли я прокралася до своєї покинутої нори, побачила мене, заховану в провалині стіни, одна з бабусь, що приходили до сестер-бернардинок: Ти — сестра, чого тобі спати на камінні, чого тобі в багні бруднитися? До монастиря вертайся! Я кивнула головою: Так, я василіянка — Йову було дано й забрано в нього, мені теж було дано й також забрано. Не мій монастир, я не маю куди повернутися.

І вже відтоді, коли мене хтось запитував, твердо відповідала: Я — василіянка. І кожен вірив, бо по цілій Литві уніатів мучили, а василіяни та василіянки блукали від міста до міста, з монастиря до монастиря, в інших орденах по кутках спали… Я василіянка, — і вже мандрував гріш до кишені, вже простягалася рука з їжею, а бувало, що і сльоза в оці блищала.

Я в Молодечні або у Сморгонях так гостювала, що цілий тиждень із місця не рушала; залягла собі в хатинці з вервицею, а кому цікаво було, той сідав слухати різноманітні історії, які я колись, будучи економкою, почула від сестри Аполонії. І про те, що нам, василіянкам, один священик-схизматик відмовляв у причасті, то мені й іншим сестричкам його надавав інший священик, нібито за чаєм, і за чаєм сповідав. Або за обідом: нібито ми сиділи над кашею з підливою, а приймали таїнства. І про те, що матінку-ігуменю зняли з посади та прогнали геть, що вона в родичів у маєтку мусила оселитися десь аж під Вітебськом. І про те, що нам одна добра жінка крадькома їжу носила, бо ми надголодь там жили, — після цієї історії майже завжди розм’якало якесь християнське серце, а християнська рука розпихала мені по кишенях, у руки мені клала як не калачика чи дзбанок смальцю, то бодай грушку. Але вже в Молодечні чи, може, Сморгонях, не пам’ятаю, вже там, де мені було як у святого Онуфрія Пустельника за пазухою, як в архангела Михаїла під щитом, тепло й безпечно, вже там я помітила, що історії оплачуються і за кожну платять іншою монетою; коли я розповідала про інших сестричок — хитали головою; в очах бриніли сльози лише тоді, коли розповідала про себе, і що більше болю, що більше страждання, то й вони більше плакали, якщо ж плакали, то й дарували гроші чи харчі. Найбільше зворушувалися ті, що надавали мені нічліг, авжеж, ці не лише вислуховували по кілька разів усі історії, а й кликали кумів, щоб і вони довідалися, як із василіянок збиткуються. А про знущання можу розповідати цілими годинами, я знаю знущання як власну кишеню, як другу шкіру, в мене воно написане шрамами на дубленій києм шкірі — від пучки пальця до маківки.

Я була б сиділа там довше, але хтось при мені розповів, що за п’ятдесят верст звідси, у Мяделі, у монастирі також василіянки страждають. Мядель, — подумала я, — це туди зіслали мою любу сестричку Аполонію, з якою я у Вільні стільки сліз пролила! П’ятдесят верст — не півсвіту, треба йти і про благословення попросити. Я благословила всіх, подякувала, до землі вклонилася господарям, а вони мені — і пішла.


*


Містечко вбоге і злиденне; озеро розлоге, темне й замулене, на острові кілька руїн замку, як чорні пеньки в роті старої баби; костел, забраний москалями й наглухо забитий, із куполом, наче здутий міхур. Невеличкі єврейські будинки, на брудних вулицях верещать замурзані дітлахи. Граються грудками болота. Я питаю у крамниці, де тут монастир. Монастир? Тюрма, а не монастир, бо старі черниці померли, а нові тут кару відбувають. Але показали рукою де — за гарбарнею[28], куди треба було йти низькими лугами, землею, просяклою болотяною водою.

Хто ти, — запитала перша сестра, яку я зустріла під муром, коли вона мотикою копала овочі, — і звідки йдеш? А я з усмішкою: Шлю молитви і привітання від сестри Аполонії, з якою я у Вільні розмовляла. Зраділа вона, відкинула мотику геть, підскочила до мене і просить їй розповісти, тож я й розповідаю: Я василіянка, мешкаю у Вільні в сестер-бенедиктинок, які пригорнули і мене, і ваших сестер, а між іншими й Аполонію. Веде вона мене одразу ж до інших сестер, до матінки-наставниці Лоскутовської — імені вже не пам’ятаю, прізвище запам’ятала через її сестру Макрину — а вона зовсім як оті черниці, яких я бачила у Вільні: вся посіріла, смутком поточена, що й не скажеш, скільки їй років — п’ятдесят чи, може, сто. Ми сиділи довго. Вони розповідали, як їх Михалевич і єпископ Зубко мучили, що я вже від Аполонії чула, я їм — про те, що й мене з монастиря вигнали, з Орші, тож знаю їхні страждання, як власні. Я не знаю, сестри, як мені вам за гостину віддячити, бо в мене нічого немає, крім молитви та щирості. Я розгорнула шати, як Христос перед Томою невірним, і показала рани та шрами по всьому тілу: на ногах, плечах, врешті, діру на потилиці, шкіру, під якою кістка вщент розбита і пальцем до мозку можна доторкнутися. Розплакались усі. Сиділи ми довго, стільки, скільки статут дозволяв, а пломінці свічок сходили дедалі нижче.

Стародавній монастир колись давав притулок багатьом черницям; із часом він підупав, з одного крила було цілковите розвалище, тільки рештки даху з нього звисали над прогнилими підлогами; у тому, що зосталось, місця було аж занадто, чимало келій, незаселених уже багато років, так що сестрички, яких пригнали сюди з Мінська, вибрали тільки кілька приміщень поруч і там проводили час у молитвах, намагаючись бодай трохи прогріти холодні й мокрі мури. Мені вони дали келію збоку, аби випадково Михалевич, який досі там владарював, не знайшов мене й не почав ставити зайвих питань, чого і я, зрештою, боялась. Отак моє прибуття приховали від ката, я ніколи з ним віч-на-віч не стикалася, тільки бачила його здалеку, через вікно. Бо й що б я могла відповісти, якби йому мою долю захотілося дослідити? Я вже достатньо боялася, що одну із сестер, яка колись була в оршанському монастирі, на спогади потягне, що вона почне розпитувати про цю чи ту сестру, про вишивку чи про якусь ікону… Я сиділа в келії і казала собі: Думай, дурепо, думай зараз, бо як запитають, то запізно буде. Стукіт. Входить Макрина Лоскутовська, рідна сестра ігумені, і каже: Зимно в монастирі, на Троїцькій горі в Мінську в нас ніколи такого холоду не було… Але що вдієш, Господь Бог по-різному нас випробовує, цього року холодом. І подає мені довгий китайковий халат на ваті. Вона мені власний халат віддала, щоб я в келії не промерзла до мозку кісток, тому до скону пам’ятатиму її ім’я — Макрина Лоскутовська, милосердна душа, яка стояла переді мною з тим халатом — по верху чорним, на вилогах золотистим, згода, трохи протертим, старим, а все ж таки подарованим від серця, — і коли вона стояла отак, китайковий халат тримаючи в обох простягнутих на всю довжину руках, вона була наче свята Вероніка з хусткою, як свята Франциска Римська, яка бідним віддала весь дорогий одяг, але якимось дивом усім здавалося, що вона ходить у найпрепишніших златоглавах й атласах; так і цей китайковий халат, внизу дещо протертий, із вибляклими полами, здавався мені в її руках ангельськими шатами, божественним стихарем, із якого виходить велике проміння і пронизує кам’яні мури. На очі мені навернулися сльози, і я прийняла цей дар так, немовби мене самі милосердні святі вбрали в дорогі шати на весілля з Нареченим.

Отак уперше у своєму житті я поселилася в монастирі, хоч і у схованій келії, та все-таки відчувала, що мій Наречений поруч, що, коли я до сну відходжу, він мене оберігає, як пастир, що будь-якого звіра прожене: чи то вовка жорстокого, чи цапа смердючого, чи могутнього ведмедя. І я молилася: Якщо ти мене, Господи, крізь браму пропустив, не виганяй, якщо ти мені прийти до Себе дозволив — не відштовхуй, якщо ти до святого згромадження дозволив прослизнути — не викидай копняком. Я вестиму життя найскромнішої сестрички, виконуватиму найважчу роботу й найгірші послуги в монастирському обійсті з усмішкою на обличчі, тільки дозволь мені, дозволь мені, дозволь мені залишитися!

Ще два дні я жила в цьому щасті; ми багато розмовляли, а я про всяк випадок записала всі імена та прізвища сестричок — духовні та світські, у дівоцтві, а крім того, ранги та титули їхніх переслідувачів. Настане час, — так їм пророкувала, — і треба буде виставити рахунок за ваші страждання, а невідомо, чи багато з нас ще залишиться в живих, чи ти, сестро, не ляжеш у могилу, покалічена або отруєна, чи ти, матінко, не опинишся в Сибіру, батогами гнана. Тоді, якщо Бог дасть пережити, я зможу свідчити, як до вас ставилися схизматики. Ми домовилися, що я не з’являтимуся на молитвах, за якими наглядає Михалевич, тоді я всі визначені статутом молитви повинна відчитувати в келії; я сиділа там тихенько, як миша під віником, і перебирала намистинки вервиці, а вони десь там далеко співали, і так солодко мені було, так солодко, бо, ловлячи вухом мелодію, сама з ними в душі підспівувала, і ми — хоч і розділені — були єдиним цілим. І так уже завжди буде, — казала я собі. Але не судилося.

На третій день викликає мене наставниця Лоскутовська, сестра тієї Макрини, що мені китайковий халат подарувала, і премило запитує, на скільки я хочу зостатися, куди далі мандрую і з якою метою. Я щось відказала, щось наплела, очі опустила. А вона й далі запитує: Ти в Орші, сестро, була, звідти до Вільна, а з Вільна знову до нас? Я кажу, що спеціально принесла новини про тих, що в нашому віленському монастирі були, що крім цього нічого мені не треба, хіба, може, невеличкого куточка поруч з іншими василіянками. Вона ж, премило киваючи головою, то з одного боку заходить, то з другого, і так мене обкручує, і сяк морочить, що врешті-решт запитала про василіянський статут — і тоді я зовсім остовпіла. Я щось бурмочу, бубоню, а вона наступні ставить запитання. Який гімн у це свято, який псалом у те, о котрій годині такий антифон чи інший, одне запитання за другим, наче батогом шмагає. У мене в горлі пересохло, а вона: Різні тут ходять волоцюги, різна гадина з трясовини виповзає, треба бути пильними. Хто і навіщо тебе сюди прислав? Семашко? Зубко? Михалевич замислив тебе своєю шпигункою зробити? — вона випросталася за своїм столом, спершись об стільницю кісточками стиснутих кулаків, і заверещала: Ніяка ти не василіянка! А мені дрож пройшов усім тілом. Я василіянка, — почала, — один бернардинець мене, соромно сказати, спокусив і попутав, я… Однак вона не дозволила мені закінчити та на раз-два наказала вшитися з монастиря назад до москалів. Заплакана, я попрощалася лише з її рідною сестрою Макриною і ще з одною милою сестрою, тією, яку в перший день побачила біля брами, коли вона з мотикою в полі працювала, і пішла куди очі ведуть.

Однак недалеко я зайшла, заледве до Кобильника, де, зголодніла та втомлена, присіла перед дерев’яною церковцею, — і вкотре добрий Господь Бог послав мені свого ангела, який просто до мене привів старшого шляхтича. Цей шляхтич на прізвище Галко, побачивши стару жінку в чернечій одежі, запорошеній подорожньою курявою, запитав мене, чи я, бува, не збилася з дороги, — а я одразу ж вибухнула плачем. Дорога? Яка ж це мені дорога писана? Пане, я василіянка, з монастиря в Мяделі втекла з московських рук! А він роззирнувся і просичав: Не тут! І запросив мене до своєї карети.

Цей Галко мав неподалік досить великий маєток, у якому мені судилося провести наступні дні. По дорозі я вже йому і те, і се встигла розповісти, ми наближаємося екіпажем до під’їзду, а він до слуги Миколи каже: Кланяйся в пояс, ми святу мученицю в домі приймаємо. Одразу ж виходить дверима дружина Галкова, а чоловік до неї східцями, сопучи, вибігає, а обличчя його все аж світиться, як калачик, щойно з пічки вийнятий, і каже: Анелю, я мав привезти з Кобильника муар і сукно, а везу тобі мученицю наших часів. На що вона тільки руку до вуст підносить, шаріється й каже: Але як? Але як, Костянтине, що ж ти розказуєш? Ласкаво просимо до покоїв, ласкаво просимо! Обоє невисокі, круглі, як булочки, рушили до передпокою й далі мене потягли за собою, хоч під ту пору я — у що нині важко повірити — була радше валькуватою, ніж круглою.

Моя келія в мядельському монастирі була нічим порівняно з цими зручностями! Для помешкання мені виділили цілий еркер, оббитий смугастою медовою тканиною, а в ньому — ліжко, один комод, два стільці, столик для рукоділля, поруч низьке зручне крісло, а крім того, така переносна стінка, вкрита шовком, яку не пам’ятаю, як називали, стара, трохи скрипуча, але витончена шафа — зрештою, що мені було до тієї шафи класти, якщо я єдину сорочку на власних плечах винесла та згорточок із хрестиком на двох камінцях? Не встигла я вмоститись у кріслі — стукіт. Заходить Галкова дружина, руки заломлює, вже, бачу, на очі сльози накочуються. Крісло, крісло не те! — кричить вона. — Покірно молю про вибачення! У цьому еркері віддавна ніхто не мешкав, крісло мало бути пристойно оббите, але завжди з пам’яті випадає, а тепер — ось воно, простою рогожкою крите, який сором! Миколо! Забігає Микола з шапкою в руці. Галкова одразу ж наказує йому винести рогожкове і принести якесь інше, більш парадне. І так з усім, вони на руках мене носили. І Галко, і Галкова — порядні, бездітні, побожні, вони слухали мене так, немовби до них святий образ промовляв, і що б я не сказала, він чоло морщив і порохкував, як порося, а вона сльози лила. Тож я й розповідала. І про те, як єпископ хотів черниць живцем спалити, і як побив кийком матінку-наставницю, — я розповіла це тільки тому, що дуже сердита була на неї, хотіла якось покарати, вишмагати її, бодай лише в історії, — і ще інші сцени, більш криваві та болісні. Завжди так: він рохкає та морщить чоло, вона очі витирає великою хусткою, гаптованою незабудьками, а що страшніше оповідання, то більш схильні вони були мені зірку з неба зняти. Вони скликали вечорами найнадійніші родини навколишньої шляхти і просили знову описувати, що відбувається за мурами мядельського монастиря, як москаль уніатів переслідує, як визвіряється на безневинних жінок. Галко занурювався у своє крісло, а Галкова, коли не могла цього довше слухати, бо серце розривалося на рівнесенькі шматочки, кликала Ксенію: Давай, принеси щось матінці. І за биття кийком — капусту з бешамелем і телячою грудинкою, за кожне оббріхування Зубка — цілий лосось, варений у раковому соусі, або осетер із припеченим соусом і родзинками, а голодування, яке Галкам здавалося найжорстокішою карою, одразу ж викликало шум і крики, і вже Микола з Ксенією несуть і карасів смажених, і гречані млинці, і пиріжки зі сливовим повидлом, і прозорий англійський суп із телячої голівки, і лимонний десерт із бісквітом, аж я мусила широко роззявляти рота й була близька до того, що лусну.

Через два тижні сідаю я снідати — дивлюся, Галка нема. А пан Костянтин за маєтком пильнує? — питаю я. А Галкова мовчить, ложечкою кістяною для яєць стукає розмірено об блюдечко і їй на очі накочують сльози. Не треба, не треба плакати! — кажу я. А та знову обличчя руками затуляє: Треба, треба, бо я мала все в таємниці тримати, «не розповідай нічого матінці», сказав мені Костянтин, щоб для неї була радісна несподіванка. Але ж неможливо не розповісти, коли матінка, яка стільки витерпіла, запитує! Він до Мяделя поїхав! Зібрав з Кімелішок сусідів, з Годуцішок, Мілаїв, Грибівщизни, разом будуть у монастирі апеляцію подавати, а якщо там нічого не вигорить, то до губернатора, а як треба буде, то й до самого царя. А тепер вона повернулася до свого яйця і смажених рижиків, а мені їсти перехотілося. Галко повернувся ввечері з жандармом — забіг по сходах, Галкова до нього, простягаючи пухкі руки, а він лише: Анелю, не зараз, я пройду під наш спільний дах привів, — каже він. — З ігуменею василіянок ми розмовляли всі, авжеж, щастя великого вони там не мають, але й таких тортур, як вона тут нам розповідала, не зазнають. Я чекала нерухомо, спокійна, зате у Галкової в одну мить в очах потемніло: Ти, ненажеро ненатла, ти, пузо ненаситне, як я могла подумати, що святоблива черниця жерла би стільки, скільки ти! Її руки й обличчя вкрилися червоними плямами, вона вирячила очі, і, якби було щось під рукою, вона би точно мене вдарила, але, по-перше, Галко її стримав, а по-друге, жандарм забрав мене на допит і вона не хотіла йому заважати. Коли за якийсь час він повів мене до келії — зовсім іншої келії — у Мяделі, Галко без слів вручив мені згорток. І я підняла руку та, промовивши, Я пробачаю тобі, сину, що безневинну матінку ти москалям віддаєш у неволю, благословила його. Він зовсім остовпів. І стояв там нерухомо — малий, круглий і поблідлий, коли я зникала в кінці довгої алеї, що провадила від двору до холодного світу, з якого я лише на кілька днів утекла.

Розділ V

Відколи я віровідступнику Семашкові імператорський хрест і оздоблену діамантами зірку мало в горло не всадила, відколи він пішов геть, засоромлений, — вельми наші муки збільшились і поглибилися. А отже, кожна монашка, кожен дяк, що совгає ногами монастирськими подвір’ями, кожен півчий, що, зрештою, частіше при чарці, ніж при олтарі співав, ба навіть кожна дитина церковна могла нас висварити, облаяти й побити. А били раз сукуватим ціпком, іншим разом — ременем з упряжі, ще іншим — лозиною гнучкою по литках шмагали, беручи щоразу приклад зі старших, які не марнували нагоди, аби завдати нам якогось болю. Ходило це все монастирем, задоволене собою, із ціпками за поясом, як із шаблями, всі як один здохляки та голодранці, ледве брали ціпок у руку, вже почувалися гетьманами, сеймовими маршалами, королями з жезлом і далі — по голові, по спині, по обличчю, куди тільки хотіли владу ціпка поширити, туди й поширювали. А коли вже ми витримували своє й посилали нас на роботу, то кожну роботу завжди всіляким дивацтвом обтяжували.

Бувало, що котрась монашка посилала нас по воду на берег Полоти, вузької та багнистої річки, що звивалася, наче вуж у траві, а та вода була потрібна, мабуть, тільки для того, щоб ми їм келії вишурували, бо жодна з них води не пила, гидуючи всім, окрім пива та горілки, і не милася особливо, бо всі вони смерділи лоєм, горілкою та солдатчиною. Однак вода їм була потрібна. І вони наказували носити її в мідяних дзбанах, завжди відставивши руку. Прикладеш дзбан до тіла, — казали вони, — й одразу вода польським духом просмердиться! А до такої смердючої польської води жодна з нас не доторкнеться! Скільки разів я бачила сестер своїх, хоча б Казимиру Баневичівну, згодом муром розчавлену, чи Ліберту Кормінівну, на смерть роздерту, як вони живі ще, ціпками гнані, несли важкі дзбани, як у них ті дзбани хилиталися, коли рука слабла, а тут одна з другою монашки на гірці над берегом річки стоять, ніби з нічого робити, ніби пасталакають лише про пусте, а як тільки рука котроїсь із сестричок моїх найулюбленіших під тягарем опускалась і краю ряси торкалась — уже московки летять, уже мчать, дзбан видирають і виливають їй на голову. Влітку ще так-сяк – бувало, що ми між собою перемовлялися: Така спека, так піт із мене скапував, що я Господу Богу подякувала, як мене монашка водою облила! Одначе взимку, поки ми встигали назад до річки дійти, з вирубаної ополонки дзбан води зачерпнути, наші сукні обмерзали й були неначе ясенова дощечка, як щирий лід холодні. По чотири, по п’ять разів нас монашки до Полоти ганяли заради розваги, а потім, не маючи що з принесеною водою робити, розливали її по келіях, вихилялись у вікно монастиря й образливими словами кликали нас, наказуючи келії від розлитої води очищувати. Тому ми бігли, кидаючи іншу роботу, за що діставали ще кийками, бо через те запізнювалися із загаданою роботою.

Найбільше мстився нам Ігнат Михалевич, а коли не мав чим нам допекти, то мстився й речам, ламаючи нам кожен столик, кожен сінник каблуками розриваючи. Вітебські євреї з жалості до нас давали нам деколи брагу, яку викидали з гуральні, а ми, жодною стравою, навіть найпаскуднішою, найгидотнішою не нехтуючи, підігрівали її собі в залізному котлі — знаючи про це, Михалевич розбив його злісною ногою й обкладаючи найгіршою лайкою — так що багато місяців ми були позбавлені теплої страви. Лише коли один із найбільших наших добродіїв, єврей Янкель, про все довідався з белькотіння якогось п’яного дяка, то крадькома приніс нам новий котел, який ми відтоді ховали від Михалевича. Однак довго Михалевичева влада не протрималася, бо, вічно п’яний, він послизнувся одного дня на подвір’ї, впав у мілку дощову калабаню й захлинувся. Ми якраз були далеко від монастиря, на якійсь важкій роботі під наглядом церковних пахолків[29], — повертаємося під дощем, промоклі, а він лежить на подвір’ї мертвий. Монашки обсіли його, як хробацтво, і лише одна озвалася до нас, погрожуючи кулаком: Ваше щастя, що це горе сталося в білий день, бо якби трапилося вночі, то вас би тут на місці повбивали. А інша додала: І ніхто з нас за вами б не заплакав. Після Михалевича прийшов Іванов – піп, який нас іще більше гнобив, бив і погрожував, покрикуючи: Я не Михалевич!

Так минали дні без жодних змін, якщо не рахувати тих, коли котрусь із нас особливо кривдили й ми проплакували в молитвах цілу ніч. Лише за кілька місяців Семашко знову прибув до монастиря, запобігливий і муркітливий, як угодований кіт, — вже Вітебщиною розійшлося, що це не монастир, а найгірша тюрма, вже різні пані про неї тут і там питали, а губернаторша начебто навіть цікавилася, тож Семашко радий би був віддати всі свої хрести й зірки, оздоблені діамантами, аби тільки отримати бодай найменший доказ того, що ми нашої святої віри зреклися, — одначе дарма. Отже, він приїхав. А коли тільки мене покликав й озвався до мене, я відчула запах спиртного і тухлятини. Я поглянула йому в очі — і бачу, що його вже давно серед живих немає, що він струхлявів до решти й ним, мертвим, лише якась диявольська пружина рухає. І отак я над ним в одну мить змилувалася, що відчула, немовби серце в мені задрижало, як мідний дзвоник.

Однак одразу ж усе зворушення минуло; віровідступник Семашко колишній василіянський костел на церкву перетворив! Отак він став в одному шерегу святотатців із тими, що тут владику Кунцевича[30] в найжорстокіший спосіб замучили, а замучивши, у Двіні втопили. Наказав мальовидла побілити, оргáни порубати і скинути на купу, так що золоченою деревиною бідняки в пічках палили, а безпритульні по болоті органні труби тягали, що начебто аж в Островні та Волосові діти гралися рештками вітебських оргáнів. І нас він намагався до цієї роботи, до паплюження храму змусити, кийками нам погрожуючи, однак усі ми вибрали кийки, бо краще бути раз до непритомності побитою, ніж за такий злочин цілу вічність спокутувати в пеклі.

Коли я його побачила, коли відчула струхлявілість, що йшла від нього, то зрозуміла одразу, з чим він до нас прийшов: намовляти, на освячення нас запрошувати, на свої нечисті проповіді, на свої сповіді та причастя свої. На це спочатку одна із сестер, потім інші почали кричати, щоби нашими душами він не переймався, а про тіла подбав, бо якщо він нам їсти не дасть, то ми всі помремо з голоду; він обвів нас поглядом і немовби осяяний помітив нашу худорлявість і злиденність, але це його тільки ще більше розсердило; а потім пішов до церкви, а нас наказав гнати вперед, як тих овечок, що йдуть під ніж різника. Настоятельниця, кривий ковпак на голові поправивши, на дяків і пахолків церковних крикнула, а їм цього двічі повторювати не треба було, навпаки, вони одразу ж до нас охоче підбігли — один із ломом, другий із коцюбою, третій із оберемком ременів, тож коли ми дійшли під церкву, всі сестри були рясно ранами вкриті, з яких кров текла ручаями; мене один із них так у голову вперіщив, здається, поліном, що я ледве Богові душу не віддала; я мацаю рукою карк і відчуваю, що він увесь теплий і від крові липкий. І відчуваю, як з-під очіпка струмки стікають мені по всьому обличчю і спадають на дорожню куряву важкими краплями.

А ось і мур навколо костелу… І не знаю, чи за допомогою підказки владики Кунцевича, чи з чогось іншого, але також зі святої намови, бо ж я шляхетська дочка і часто промовляли через мене мої старі та горді роди, часто щось у мої вуста вкладало слова так, як у нашому улюбленому монастирі, коли я віровідступника Семашка скердзем назвала! У мене ввійшла негадана сила, попри те що ще мить тому я безвільно волочилася, і пусте, що кров затікає в очі, я кричу: Сестри! Сестрички мої любі, в ім’я Господнє кладімо голови під меч! І негайно в шерегу нашому здіймається метушня, я ж шепочу сестрі Евзебії Вавжецькій, що пережила каторгу разом зі мною і, як Бог дасть, сама прямує до Риму: Візьми цю колоду, — бо ще теслі біля церкви працювали і всюди валялася деревина й інструменти, — візьми це поліно й Семашкові кинь під ноги! Семашко вже на порозі церкви, а від колоди, що гупнулась йому під ноги, відвернувся з острахом, а я підскочила до теслі і кричу: Давай мені сокиру! Але він, либонь, був бовдуром, бо навіть оком не змигнув, а тільки сокиру з рук випустив, а може, і не бовдуром, а Божий перст його торкнув; я схопила в руки сокиру, підскочила до Семашка, він руками затулився, немовби я його збиралася в голову цюкнути, — я ж на коліна. І на колінах будучи, кричу голосом несамовитим: Ти пастирем нашим був, тож будь тепер нашим катом, як батько святої Варвари над власними доньками можеш тепер знущатись! Ось сокира, рубай наші голови і скидай у царські врата — тільки головами до схизматицької церкви потрапимо, але ноги наші цього порога не переступлять! І довго я так говорила, але ані слова більше не пам’ятаю, пам’ятаю лише вогонь Божої присутності, що палав у мені, через що я була неначе суха тріска у вогняній печі. Він мовчав. А я знову: Ось, бери, Іроде, бери, батюшко, сокиру і рубай! І коли він був розгублений, я в ту ж мить як цариця над моїми черничками, як гусочка над гусенятками, а вони, всі мені покірні, виконують усе, що я чиню або накажу їм вчинити. Я кажу: Лягайте на колоду! І гоп, гоп, гоп одна за другою на землю падають, як грушечки, голову кладуть на довгу колоду, лише поглядаючи на мене з безмежною довірою, бо я наче королева над нами була, адже в мені промовляли старі польські роди, вкладаючи у вуста стародавні та шляхетні слова. Моє тіло від них — і від них сила, яку мені позичали, бо ж я боролася за них; за мною сенатори й гетьмани, стольники та воєводи; якби я тоді програла, то й вони би програли. Але перемога була нашою.

Єпископ побагровів, із його очей немовби криваві кажани вилетіли, він схопив сокиру, заніс її — і завмер, завмер, стискаючи руків’я в пальцях щоразу сильніше, немовби на соляний стовп перетворений, так що пальці спочатку білими стали, а потім позеленіли, як у трупа; потім кинув сокиру, яка просвистіла в повітрі якраз біля моїх сідниць — і зрізав шматок ноги. А потім з усієї злості замахнувся й кулаком, зміцненим єпископським перснем, так мені зацідив по обличчю, що аж зуб вилетів. Я відчула його на язику, вийняла його пальцями й кажу: Візьми цей зуб, візьми на пам’ять найпрекраснішого чину, накажи в золото в Москві оправити, нехай його тобі повісять серед орденів, що прикривають твоє кам’яне серце, а він блищатиме сильніше за всі царські зірки й оздоблені хрести, що за них ти душу свою продав! Він зумів ще, вражений словами, вдарити мені по руці, зуб полетів геть у тирсу, але лише на це йому сили вистачило. І тому, що допіру мені дав ляпаса, що тримав сокиру, занесену над шиями моїх сестричок, раптом усі сили покинули його й він упав у руки попів, шепочучи лише задерев’янілим язиком: Розтроюдили мене… розтроюдили… А ми заспівали Те Deum і, повернувшись до нашої в’язниці, ще довго раділи, хоч перев’язування страшних ран небагато радості нам принесло. Ми сиділи разом у підвалі, одна коло другої, і співали подячні гімни, а згори до нас мало не цілу ніч долинав п’яний вереск: це монашки гуляли із Семашком, гучно прославляючи його і Ніколая та співаючи сороміцькі пісні. Минали літургійні години, й отак усі ми відправляли дві літургії, що пересипалися співами: ми — божественну, вони — сатанинську. А хто мав вуха посеред цієї ночі, той почув.

Розділ VI

Нема чого приховувати — правда завжди на яв вийде; і справді, був процес у трибуналі, суддя присудив мені висилку етапом до Любеча[31]. І я йшла туди, як овечка на бійню, бо що ж мене в Любечі чекало? Ненависть родини, зневага, знущання чужих людей. І — не буду приховувати — я втекла з етапу, бо могла, а змогла, бо жандарм дозволив себе підкупити тим, чим дозволяють підкупити себе жандарми — навіть якщо жінка стара, потворна й пошрамлена. Він пішов до сморгонської поліційної управи і сказав їм, що я воліла кинутись у Вілію, ніж сидіти в темниці. Можливо, вони послали туди селян із киями, щоб виловити мій білий, здутий труп, а можливо, махнули рукою, городовий записав що слід у графах, щоби тіло нестривожене пливло далі до Німану й Німаном до моря, щоби з’їли його оселедці та морські хробаки. Не знаю, це не моя справа, я свою частину угоди з жандармом виконала, а те, як він собі потім порадив, уже не моє сумління обтяжує.

Лісами, лісами, харчуючись лише самими підосичниками, рижиками, ягодами чи іноді якимось яблуком, знайденим у траві, я рушила вперед, аби лиш дістатися до більшого міста. І я дійшла до Мінська.

Коли ще у Вільні збиралася сісти на паперті, зупинилася на півкроку, нерішуча: як капітанській дружині руку для милостині простягати? Куди їй подіти погляд, якщо на кінці долоні, що кидає гроші, за передпліччям, плечем, над хутряним коміром вона побачить профіль, знаний їй із того, полкового життя? Але в Мінську я була вже ніким, чужим тілом із чужою головою — і навіть якби хтось із Вільна приїхав, він не впізнав би в клубку посірілої пряжі, який я мала тепер замість обличчя, у цьому бурому клубку між загорнутими шматиною плечима і старою хусткою, що затуляла ковтунуваті патли, не впізнав би мене тієї, колишньої, коли я була ще молодою жінкою, завсідницею салонів. Ірена Вінчева, вдова капітана імператорської армії, зникла, мов у воду канула; хтось тепер, мабуть, казав, що вона подалася на службу до монастиря сестер-бернардинок працювати простою економкою в кухні для хворих і вбогих, хтось інший — що вона там крала і її забрали до буцегарні, але не залишилося по ній ні сліду, ні виду, мабуть, від старості померла. У Мінську, під брамою Святого Духа, я вперше спробувала жебри — вже не я-Ірена Вінчева, а я-Ніхто-і-Нізвідки.

Мабуть, ти думаєш, що в тліні, там, де кожен, як хробак, риється в багні, немає більших і менших, слабших і сильніших. Якби ж то. Там були влади й сили непорушні, успадковані права на першу сходинку, другу сходинку, третю сходинку; були старі заслуги та жебрацькі спілки, братства безнастанного бурлакування, союзи з кількадесятрічною історією, коли цей гидотний дід без ока був молодим і вправним шевцем, а ця каправа нечупара — гарненькою служницею з Прилук; були ненависні війни, що тліють у барлогах, землянках, у напівзруйнованих халупах, переходячи з покоління в покоління… Замолоду пішовши на службу, я знайшла своє місце в палаці — а на східцях паперті вже ні. Можливо, була занадто стара і слабка, можливо, згорблений життям волоцюга був безжальнішим за слугу, який уже обтерся і призвичаївся в хоромах, — не знаю. Я витримала три дні та дві ночі, щоразу втрачаючи все, що мені вдалося вижебрати, поки, врешті-решт, ослаблена голодом, не стала якось на рівні ноги і, спираючись простягнутою рукою об стіни будинків, не рушила вперед.

Чого ти, дурна Юлько, шукала? На що, дурна Юлько, розраховувала в цьому місті зачинених віконниць і замкнених брам? На куток, на ріг муру, на копичку сіна, що впала з воза й лежить тепер на бруківці, м’яка, а ніхто її ще вкрасти не встиг? На сердитого хазяїна, якому печеня не смакувала, тому він її з криком разом із тарілкою викидає у вікно, так що вона падає прямісінько у твої руки? На скупердяя, який, раптово поцілений променем милосердя, усвідомлює своє грішне життя, вибігає з дому й обсипає золотом першу-ліпшу жебрачку, а та жебрачка, дурна Юлько, дурна-дурезна Юлько, це ти? Але була брама, і в ту браму я прослизнула, і йшла вже тепер не вулицею, а бруківкою, якою було викладено подворець палацу; як мене туди пустили, хто мене туди пустив — не пам’ятаю, не знаю й ніколи не дізнаюся; але коли переді мною виріс пахолок, швейцар чи якийсь панотець, що його викликали в покої чи, може, він звідти саме виходив, коли він сказав мені: Куди ти прешся, така-сяка, на єпископський поріг? — то я лиш упала на коліна з плачем: Мені до єпископа треба… до єпископа… це справа життя… і смерті. Щось потім відбувалося, у якомусь передпокої мене посадовили на канапі з волоссям, що вилазило через оббивку, хтось совгав, шепотів, хтось тупотів сходами та коридорами, хтось мене взяв попід руку, підняв, повів, і я постала перед єпископом; якби я мала більше сил, то, може, і здивувалася б, може, боялася б, але мені було байдуже, мені потрібна була лише їжа та куток; я припала йому до колін і заходилася заплутано розповідати: Я василіянка… я сильно согрішила… рятуй, отче… Він стриманим жестом відіслав того, що мене привів, потім посадовив мене у крісло і, гладячи сиву, роздвоєну, наче два язики вогню, бороду, сказав: По черзі, дочко, по черзі… у чому річ? Я поглянула вище від золотого медальйона з Ісусом Христом, вище від сивих пасем і отак, рухаючись поглядом дедалі вище, натрапила на очі — уважні, допитливі, холодні, немовби він на мене відро води вилив. Я, — кажу, — василіянка, сестра, але грішна… Ні, якби ж то, я не казала цього! Тобто казала, але не там, не в кімнаті, я впала на коліна й зайшлася криком: До церкви, отче, ходімо до церкви, ніде, крім церкви, — я лила сльози, як горошини, — ніде, крім церкви, не можна зізнаватись у таких страшних гріхах… Отже, я в церкві йому це казала, неподалік, мабуть, якраз біля єпископського палацу, але як ми туди дійшли, хто мене вів і підтримував — я не пам’ятаю; і в церкві знову: Я — сестра-василіянка, але грішна… був один чернець-бернардинець, який мене непристойно спокусив і ми втекли разом із наших монастирів… Із якого? Я була в Полоцьку… і тепер, на дні смутку, відчула, що означає бути відлученою від мого Нареченого, Ісуса Христа… Дозволь мені, отче, повернутися до мого монастиря, заступися за мене, найгіршу грішницю… Але він, я бачила це, просіював усі мої фрази, як полову, залишаючи лише те, по чому міг розпізнати брехню. Ох, молю про прощення і відпущення гріхів… до Полоцька верст зо сто вісімдесят, а мене отой залишив без останньої копійки, я вдягнулася тільки в те, що мені одна добра жіночка дала… якби не її милосердя, я грішила б далі, світячи своїм голісіньким тілом перед кожним, хто проходить повз… Отче, дозволь повернутися до Христа, переконай сестер, напиши, на колінах тебе благаю, — тут я для більшого ефекту завалилася, але він мене притримав, — напиши до них листа, що тут про життя мова… гріх, авжеж, є гріх, але ж є і спокута? А він поглянув на мене і довше затримав погляд, не промовивши ані слова, тільки одна повіка в нього ледь дрижала. У Полоцьку? — запитав він нарешті. — У василіянок? А хто там матінкою-наставницею? Я ж випалюю: ігуменя Гедимінівна. Повіка завмерла: Кажеш, Гедимінівна. Не чув. Я одразу ж виправилась, мовляв, спочатку була в Орші, довше, і там Гедимінівна, хоч, може, вже змінилася, бо була літня; у Полоцьку, бо звідти якраз я втекла з бернардинцем, ігуменею була Макрина, прізвища не пам’ятаю. Макрина? Ти мені очі замилюєш. Я знову завалююсь, а він знову мене підтримує, я то плачу, то лементую, кричу, непритомнію, але бачу, що це не справляє жодного враження на єпископа; він вийшов із каплиці, де ми розмовляли, і кивнув до попа, який, зрештою, явно стояв поруч і підслуховував, бо з’явився за секунду, увесь червоний як рак. Припильнуй, — сказав він, — нехай у нас переночує, а завтра я справу розгляну. Нехай їй попадя дасть щось поїсти, бо ще до ранку з голоду помре.

До кінця вулиці він тільки мене тягнув, але від самого спогаду, як мене колись вів жандарм, я облилася сімома потами; і ще більшими, коли дізналася, перед ким я щойно принижувалась. Дякуй Богові, — буркнув він, — що єпископ Зубко такий ласкавий і одразу до тебе єгерів не покликав. Це був Зубко, кат Зубко! А я йому в ноги падала! Я тільки крадькома перехрестилася після тих слів і рушила далі.

Будинок попа, хоч і малий був, та чистенький. Я ввійшла, поклонилася, піп щось попаді тихцем буркнув, вона кинула на мене лише невдоволений погляд, але, слухняна, пішла приготувати їсти. А піп повів мене далі, до малої хатинки, заваленої всіляким непотребом: тут поламаний комод, там старі плетені стільці, якийсь вовняний сардак[32] порваний висить на цвяху, вбитому у віконницю, деінде — чотири баняки, давно обплетені дротом. Він показав мені мовчки на сінник, щоб я його собі приготувала. Їжу зараз принесуть. І з рук тієї попаді, тієї жінки з міцно стиснутими губами, важкою рукою й неохочою ласкою я їла. Вперше віддавна їла та була вдячна їй більше, ніж кому-небудь іншому; непрошена й небажана, я не посміла подякувати їй відвертіше, ніж поклоном й опущеними очима. Однак донині молюся за неї щовечора, бо як тільки поїла й повернулася до хатинки, я лягла на сінник, мовчком, перечекала, поки не затихнуть усі шерехи і скрипи, аж урешті-решт відновивши сили, відчинила віконце, злізла на траву та побігла геть — прямо, потім через хвіртку, через сусіднє подвір’я, через садок, на другу вулицю й далі — у місто, у світ.


*


Згодом у Парижі та Римі говорили, що мене від початку вигадали княгині та графині, що за їхньою намовою винайшли мене десь черниці, що скликалася шляхта, що заколотники провадили таємні наради в хаті, оббитій чорним сукном, де висіли тільки герби і стародавня зброя; казали, що вони на Біблії присягали, а на доказ того, що не пустять і пари з вуст, вирізали собі шматок шкіри й капали на це гарячим лаком; казали, що мене всього навчили, що штовхнули, як кулю, як ядро вистрелили; казали, що спеціальними стараннями я отримала паспорт до Паланги[33] для нібито лікування морською водою, а звідти мене таємно перевезли торговельним кораблем до Пруссії, ох, багато говорено! І все це чортівня. Бо в тих французьких песиків, у тих делегатів, придворних дам, генеральш, у тих диванних москалів і москальок, у яких усе життя минає між переходами з-під перини у крісло, з крісла — на диван, з дивана — знову на ліжко, між грою в бакара за одним столиком і в мар’яж за другим, у всіх цих ледацюг не вміщалося в голові, що я сама — Макрина, Ірена, Юлька — без жодної княгині, без графині, без сповідників і шляхетських союзів встала з барлогу, обтріпала сукню та рушила вперед; що ці ноги, скалічені кайданами жандарма, понесли цю голову, пробиту п’яним Вінчем, що ці спухлі литки протягли через стільки верст стільки фунтів падлини! А протягли ж таки.

У своїх краях я не мала чого шукати, розходилися вісті та чутки з містечка до містечка, з церкви до церкви, з монастиря до монастиря; про реальну Вінчеву ніхто не пам’ятав, але про пройду-василіянку язиками плескали. Я обережніше розповідала свою історію, скупо проціджувала слова, вдаючи, що від страху перед москалем волію й пари з вуст не випускати; я також ніде не залишалася довго, виправдовуючись тим, що йду до Риму, до Риму, святим мученикам поклонитися, подякувати за чудесне спасіння з неволі. Як іти та куди — я ніколи не знала, того спитала, сього, один казав правду, інший не те, щоби брехав, а просто не знав; я крутилася тоді стежками, йшла полями так, аби гостинця з очей не згубити, але щоб і не впасти в око якомусь жандарму чи офіцеру, котрий якраз там проїжджав. Грошей, коли їх давали, ніколи не брала забагато, частіше задовольнялася харчами, бо легше донести на того, що поклав руки на монети, ніж на того, що хліба вщипнув. Що ближче я була до кордону, то частіше йшла трясовиною, моквою, дном потоків, крізь хащі, крізь колюче бадилиння, так що сама не знаю, коли пройшла кордон Польського королівства, потім Прусського, а потім Познанського князівства. Спочатку щоразу рідше бачила церкви, їхні потрійні хрести на критих ґонтом вершечках або банях, що виростали з-над дерев, щоразу рідше — синагоги, які розкидалися біля ринків, як укляклі навпочіпки баби, і євреїв щоразу менше: ні мандрівних торговців у вибляклих лапсердаках, ні пейсатих дітлахів, жодної чорної плямки не видно — якщо це не ксьондз або вдова. Замість дерев’яних хат — муровані, велике багатство, будь-яка селянка — як у нас мельникова дружина, мельникова — як аптекарева, аптекарева — як велика пані. Тут про мене — ні про реальну, ні про вигадану — вже ніхто не знав, бо й про василіян, ба більше, про уніатів мало хто знав. Де б це про наші злидні хтось говорив у багатих селах, за цими щедрими столами.

Отут уже мій язик — зв’язаний раніше, сплутаний, коліном у рот запханий, щоб забагато не плів, — розв’язався та міг пуститися берега! І було як на самому початку, були князі, що заламували руки, були заплакані черниці; була одна пані, яка, зрештою, польською говорила не надто, хоч і багато розуміла, — якби мене хтось запитав, то німкеня, але вона наполягала, що полька. Вона так перейнялася моєю долею, що почала мене називати «святою мученицею». Сукні мені дала зовсім нові, старі кинувши у вогонь, бо навіть жебракові, як сказала вона, соромно було їх дати як милостиню; я похапцем притакнула їй, хоч ще зовсім нещодавно, у Мінську, кинулася б у бійку з іншими волоцюгами за таку шматину, хоч пішли б у рух сакви та костури, якби хтось таку шматину кинув біля церковних східців. Але тут було по-іншому, тут такі сукні палили. Справжнє диво, що останньої миті я врятувала видобутий зі складок мій хрестик на двох камінцях… Відгодувавши мене за два дні й відігрівши, на третій день вона ледве відпустила мене в дорогу, а крім того, не тільки дала мені гроші, а й ще рекомендаційні листи до Познані, один — до сестер, два інші — до пань високого роду; і до того ж послала зі мною слугу, який спритно залагодив справу з перевізником, так що я Віслу десь під Торунем перейшла сухими ногами, як Господь Ісус Христос Галілейське море, звідти ж перевізник, заздалегідь належним чином оплачений, провів мене ще через кордон Князівства.

Потім було вже легше; у Познані мені дали помешкання біля Бернардинської площі, у монастирі шариток при костелі Преображення Господнього, де в олтарі стоїть прекрасна статуя Христова, а капеланові шариток Тинлю єпископ наказав записати мої історії. Звідти містом слава моя розійшлась, одні поляки іншим переказували мою історію, мене переносили з місця на місце, огортали опікою, садовили на середині салону, пригощали, годували, поїли. І розпитували, щодня розпитували.

Я думала, що здалека від моїх країв моя історія рясно хляне, як пійло до корита; одному скажу те, другому се. Якби ж то. Вже нагострили вуха, стали допитуватись: А коли матінка йшла з неволі, то через які міста? І я відповідала, мовляв, почасти не пам’ятаю, почасти відчуваю обов’язок щось приховати, аби добрим душам не нашкодити, бо вже кибитки ждуть. А інший одразу кине: У такої-то пані інші були слова, мовляв, не в оршанському монастирі матінка прийняла постриг, а в Білій. Я списувала це на метушню, на гучні розмови в салонах, на погану пам’ять і людську неуважність. Але вночі, коли лягала в ліжко і знову була собою, дурною Юлькою, тільки так до себе у глибині душі промовляла: Дозволь мені не помилитися, Духу Святий, голубонько біла, дай мені пам’ятати не все, що я в житті пережила, а те, що могла пережити. І промовляла до себе, лежачи в чепурній і пахучій кімнатці, імена однієї за другою, як я їх запам’ятала. Калікста Баб’янська — розчавлена муром, Марта Балінська — вчаділа, Казимира Баневичівна — розчавлена муром, Тереса Бенецька — померла божевільною, Саломея Ботвідовна — викололи очі, Аніцетта Брохоцька — померла від каліцтв, Вінцента Брохоцька — померла від каліцтв, Аполонія Домейківна — померла від калі… ні. Аполонії Домейківні — викололи очі, Станіслава Довг’ялівна — сконала від батогів, Баптиста Довнарівна — згоріла в печі, Єфросинія Гедимінівна, генеральна ігуменя — помер… ні. Баптиста Довнарівна — згоріла в печі, Єлизавета Філігаузерівна— померла божевільною, Бонавентура Ґедґофтівна — викололи очі, а тепер: Єфросинія Гедимінівна, генеральна ігуменя — померла на шляху до Сибіру, Онуфрія Ґлембоцька — сконала від канчуків, Колумба Ґурська… і так я засинала, після чого прокинувшись посеред ночі стривожена, на тому ж місці, де список уривався, я починала знову… після канчуків на тачці сконала, Йосафата Ґротковська — розчавлена муром, Непомуцену Ґротковську — настоятельниця поліном убила, Євфимія Ґужинська… і так до ранку мені час спливав, що ще перших променів на небі не було видко, лише посвіт, перший зблиск, рожевенький, наче немовля, а я при цім немовляті приповідала, приповідала, приповідала.

Небагато часу спливло, і постала я перед архієпископом Прилуцьким, до ніг йому припала, підняла на нього заплакані очі та промовила: Казав мені Семашко, як сьогодні пам’ятаю, бачила його так, як ці торочки на вашому кріслі, як ці помпони на портьєрі, як він стояв на відстані простягнутої руки від мене й казав: Почекайте, я скоро канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте.

Розділ VII

Уже два роки страждали ми у Вітебську, аж раптом одного осіннього дня — це я пам’ятаю, бо наші чернечі сукні були тоді вже зовсім обірвані, а вітер був крижаний, що багато наших застудилися й лежали на соломі у страшному жару, а тут ні ромашки, ні липового цвіту не дістати, а лише молитись і молитись, тільки на Господа надію покладати —отже, того осіннього дня, у страсну п’ятницю, з’явилася ціла рота московських єгерів, одразу ж із воза зі страшним гуркотом вони висипали кайдани та почали сковувати нас по дві за руки й ноги і далі гнати нас, як колись. Ні піп Іванов, який нас тепер мучив замість Михалевича, ні настоятельниця монашок, ні штабс-капітан не хотіли сказати нам, куди нас шлях подальший веде. А коли, як раніше, ми захотіли взяти наш найпростіший, найбідніший хрест, то його власноруч настоятельниця видерла, б’ючи коцюбою по пальцях. Ви негідні Христа носити, — волала вона. І в ту п’ятницю, коли Христос ніс хрест на Голгофу, нам відмовили навіть у хресті; великим був наш розпач, ми йшли в сльозах, голодні, жодного їдла в жалю своєму не торкаючись, хоч і те, що нам дали, — гірше як собакам кинули, — важко назвати їдлом. Отак ми стояли, зголоднілі, у Полоцьку, в неділю пополудні, на публічній площі, а тримали нас там, оточених єгерями, аж до вечора. Коли котрась із нас похитувалась, її одразу ж шмагали. Навколо нас — єгері, навколо єгерів — місцевий бідний люд годинами тіснився і, незважаючи на кольби, якими московська солдатня била кожну простягнуту руку, подавав нам то хліб, то цибулю, то бодай кілька капустяних листків.

Лише коли запали сутінки, погнали нас до колишнього монастиря василіян, де для попів і монашок було облаштовано кімнати, а для василіянок — найзадрипаніший льох. Хата була така волога, що брудна вода стікала по стінах. За кілька днів нас перевели на інше місце, коло Лисої гори, під назвою Спас, де колись стояла уніатська, потім єзуїтська і, врешті, православна церква, а біля неї — великий дерев’яний будинок, оточений високим парканом. У тому огородженому садку нас тримали невидимими, а відтак і важче нам було, ніж у василіянському монастирі, приймати милостиню. Однак першої ночі ми спали ще у василіян, точніше, не спали, бо не виходило й очей замружити: застали там, як і раніше у Вітебську, десятьох сестричок. І одного трупа. Всі вони одразу ж перейшли під мою опіку з усім своїм чернечим послухом. Навпереміну то плачучи від спогадів про страждання, то радіючи з нашого товариства, всеньку ніч вони розповідали нам свою історію. З них почали збиткуватись, як із вітебських черниць, за шість місяців перед нами, а тому більше половини з них у муках сконало, зокрема їхня старенька ігуменя Гонората Ружанська, Царство Небесне її душі. З двадцяти п’яти їх залишилося всього десятеро. А серед тих десяти двійко — Тереса Бенецька та Єлизавета Філігаузерівна — від безнастанних знущань стерялися розумом, але їм завдавали таких самих мук, як і нам: тримали закутими в ланцюги, якими на ніч їх зв’язували, а за білого дня приковували до тачок.

Бенецька жила ще шість місяців: коли нас гнали на роботу, тачку приковували їй до ноги; зігнута навпіл, виснажена, як бабуся, хоч їй ще й тридцяти не виповнилося, смиренно возила тачками каміння, але раптово зривалась і била в тачку, наче в бубон. Вона хапалася за хрестик, що висів у неї на шиї, — найпростіший, зі шнурочка і двох деревинок, — піднімала його високо, як бойовий прапор, після чого, вдивляючись просто в обличчя Господа нашого Ісуса Христа, співала для нього справжній рицарський гімн власного авторства. Господарю мій, меснику і царю, Тебе в печалях і гризотах славлю, і у житті ніколи не злукавлю. Пристрасною була її одержимість, а тому всі ми, свої тачки штовхаючи, плакали від жалю, а попи, дяки та монашки її особливо тоді мучили, і що більше вона отримувала ударів, що жорстокіше поводилися з нею, то більше вона, Духом сповнена й піднесена, ще голосніше співала: Пусте — усі кайдани й ланцюги, потоки крові, біль і батоги, і сльози, і страждання навкруги. Хоча, як мене запевняли її сестрички з полоцького монастиря, вона ніколи раніше ні віршів, ні пісень особливо не любила й не знала, ніколи не римувала; однак, стискаючи свій хрестик аж до побілілих пальців, вона посилювала свій голос: Хоч на самій воді живу і хлібі я, мене несе до тебе течія, святиться прісно хай твоє ім’я, і, ухиляючись від гострого каміння, що з оскаженінням кидали в неї, закінчувала такими словами: Де Ти єси і ангелів громада, там також є і моя влада, в Тобі лише надія та розрада. Потім вона завмирала, немовби прокинувшись зі сну, заспокоювалася й опускала руки… і за якусь мить знову поверталася до свого гімну. Врешті одного дня їй наказали залишитись у в’язниці, а коли ми, ледь живі, повернулися ввечері з каторги, то застали її всю в крові, москалями домучену. Друга з них — Єлизавета Філігаузерівна — ще раніше померла, бо від побоїв і знущань її легені геть розірвались. Я часто сиділа на кам’яній долівці та клала її собі на коліна, бо вона настільки була зморена голодом, що здавалася мені легкою, як трясогузка, я ж, гладячи її та співаючи їй, як дитині, колискові, відчувала під пальцями її ребра, полічені так сумлінно, що вони аж рухались. І так вона теж на моїх колінах сконала.

Бував у нас іноді уніатський єпископ Полоцький Василь Лужинський — і він був віровідступником, але не таким, як той, що мені зуба кулаком вибив; він ніколи на нас ні руки, ні голосу не підняв, а на порозі питав: Як ся маєте? після чого вислуховував список наших імен і, виходячи, додавав із таким великим соромом, що його ледь було чути, а в очах його сльози бриніли: Бувайте здорові. Семашко, розгніваний на його християнство, що не хоче до наших мук нових додавати, очорнив його перед імператором як божевільного, і відтоді ми його більше не бачили. Вся влада над нами належала тут протопопу Вєрьовкіну, Івану Вєрьовкіну, якого завжди можна було впізнати з того, що він ходив вічно п’яний, а в руці носив мотузку зі страшними вузлами, якою нас шмагав. Це він наказав нам спочатку перетворити монастир на Спасі на тимчасову резиденцію єпископа-відступника Семашка, а потім зрівняти Лису гору із землею та вимурувати для того самого закам’янілого грішника палац.

Притягнувши тоді з василіянського монастиря на Спас увесь реманент, ми вимели кожну порошинку з колишніх чернечих келій, перетворили їх на почесну резиденцію єпископа-відступника, якому тепер проста і скромна, ледь побілена василіянська келія здавалася негідною його царських багатств. А коли вже занесли в його палати скрині, шафи, золочені меблі, порцеляну і срібне начиння, нас погнали на каторгу. Кажуть, що віра й гори двигає, а ми вірою — бо ж сил у нас зовсім було катма — гору мусили зруйнувати аж до основ. Можливо, від страху, що з кайлами в руках могли би розпочати бунт, нам наказали розбивати суцільний камінь іншим камінням: бувало, що й десять разів треба було у скалу лупнути, поки вона тріскала. У нас уже тоді були не руки, а скривавлені, знесилені, обтягнуті сухою й потрісканою шкірою, страшенно набряклі цурпалки, що вилазили із суглобів. Від напруги на наших головах і шиях з’являлися пухлини та карбункули, але і вночі не вдавалося відпочити, бо для помешкання нам виділили такий малий підвал, що ми не могли там усі лягти, а тільки, впираючись одна в одну скривавленими від ударів плечима, трохи дрімали, і щоразу нас будили крики або п’яних наглядачів, або котроїсь із нас, до якої денні муки повертались уві сні. І щоранку ми тремтіли від того, що, можливо, уже цього вечора не всі до тюрми повернемось, бо теж мерли як мухи. Тіла без жодного пошанівку кидали на тачки, як мішки з піском, і вивозили невідомо куди, можливо, на якийсь смітник, а нас відганяли, збиткуючись: Погляньте, як їх Господь Бог покарав за те, що вони святої віри православної не прийняли! І на вас гнів Господній прийде, і для вас настане час відплати! А тіло нашої любої сестрички, сиве від пилу, синє від мертвоти, хилиталося на тачках.

Упродовж ледь не тижня трійко впали під величезними цебрами з вапном, яке вони мусили затягувати лебідкою, до того ж протопоп Вєрьовкін, зловісно сміючись, спеціально наказав, що тільки одній сестрі дозволено тягнути цебро, а жодна інша не має права бодай кінчиком пальця торкнутися линви — а тому, слабнучи від жахливої напруги, одна за другою вони, врешті-решт, випускали лебідку, а цебра падали їм на голову, як пекельні млини, розбиваючи її, наче яєчну шкаралупу, так що вони зовсім без болю конали. Перша — Розалія Ільґоцька, друга — Ґертруда Сеціцька, третя — Непомуцена Лауданська. Одна мить — і довгі багряні шнури плямили вапняну білизну муру, звиваючись від землі й аж до піддашшя. Ще багато днів ці криваві шрами на єпископському палаці нагадували нам про наших замучених сестричок.

Після цебер прийшла черга глини, бо глину ми копали для цього будівництва, спускаючись щоразу глибше й глибше, аж раптом вона пішла тріщиною над нами — і що гучніше ми попереджали москалів про небезпеку, то сильніше вони нас заганяли в яму з криком: Далі, далі, хай вас поховає, а один навіть зареготав: Такого падла, як ви, свята російська земля не прийме!, але вона прийняла, ох, прийняла, і поховала сестричок наших. А перша, тобто з тими четверта, була Євфимія Ґужинська, друга, тобто з тими п’ята, — Клементина Жебровська, третя, тобто з тими шоста, — Катерина Корицька, четверта, тобто з тими сьома, — Єлизавета Тизенгаузівна, п’ята, тобто з тими восьма, — Ірена Квінтівна.

Після цебер і глини прийшла черга високого муру, бо на нас ті кари наступали, як кари на єгиптян, які тримали євреїв у неволі, але ж ми самі в неволі, тож чому ці катастрофи призначені не для москалів-єгиптян, які служать фараонові Ніколаю, а для нас? Однак такий Божий вирок. Я чую жахливий гуркіт, повертаю очі, куди пішла сестра Розалія Медонецька з княжого роду Медонецьких, що від самого Міндовга походить, а пішла вона на риштування… А якби не Божа воля, я б там загинула, бо хвилинкою раніше сестра Розалія, сильно втомлена просіюванням жорстви, крикнула мені, коли я на риштуванні працювала: Мамо, матінко, мені руки терпнуть, мамо, матінко, просій трохи жорстви, а я помурую. І пішла мурувати, а я пішла сіяти, і не встигли ми помінятися місцями, почувся гуркіт і гук нагорі, немовби ангел у сьому сурму засурмив, — дивлюся, а там верхній мур увесь на риштування завалився і п’ятьох сестер розчавив, першу з них, а з тими дев’яту, Розалію Медонецьку, другу з них, а з тими десяту, Ґеновефу Кулешанку, третю Онуфрію Селяв’янку, четверту Йосафату Ґротковську, Каліксту Баб’янську п’яту, разом з тими трьома, вбитими цебрами, і п’ятьма, похованими під глиною, — тринадцяту. Але високий мур не зупинився на риштуванні — він полетів разом із любими сестричками нижче й розчавив чотирьох наступних, так що жодна з них і не зойкнула. Перша з них — Юзефа Ґужинська, друга — Казимира Баневичівна, третя — Клотильда Тарновська, четверта — Клеофа Кришталевичівна. Четверта, тобто з трьома вбитими цебрами, п’ятьма похованими під глиною і п’ятьма загиблими на риштуванні — сімнадцята. І били мене наглядачі киями, коли я до розчавлених сестер бігла. І збіглися монашки, плескаючи в долоні й уголос глумлячись. Скільки болю за один раз! У мене тоді серце мало не розірвалось, але й нині, коли згадую ці сімнадцять імен і прізвищ, моє серце крається на шматочки, розпорюється, як шов на сукні.

Розділ VIII

З Познані я поїхала до Парижа як королева: з паспортом, який мені у всіляких канцеляріях виробляли, так що я навіть пальцем не мусила ворушити, з рекомендаційними листами, які написали мені генерал Хлаповський та архієпископ Прилуцький, котрий просив одного тамтешнього панотця — Єловицького, щоб мене до Риму відіслав, бо треба ж і Святому Отцю дати звіт із мого мучеництва.

Цей Єловицький, а тоді отець Александр, потім дорогий мій панотчик, турботливий опікун і невтомний тлумач, брат у змартвихвстанців[34]. Раніше я про змартвихвстанців не чула, тепер вони мали бути мені найближчими, бо це до них я отримала листи. Авжеж, не до одного, а до всіх. Я думала, що вони за мене поб’ються. Однак архієпископ назвав конкретного панотчика, бо з них його він знав найкраще. Єловицький свого часу був повстанцем, а потім письменником і друкарем; він любив різні казочки, видавав повістинки й вірші отого Міцкевича, про якого я нічого не знала, але коли тут згадували Єловицького, то одразу ж і Міцкевича, тому я це запам’ятала, бо притьмом відчула, що друкаря мені найлегше буде на свій бік переманити. А решта? Ні ченці, ні миряни — вони йшли за покликанням, шукали свого статуту як сліпі цуценята; всі з Польщі, але один русин, один литвин і один поляк… мали в Парижі свого наставника, який кількома роками раніше подався до Риму й там помер. Я запитала, чи вони прибрали ім’я «змартвихвстанців», бо чекають на воскресіння Польщі, але ті сильно обурилися; одначе на початку достатньо було повторювати слова «Бог» і «Польща», «москалі» та «мучеництво» в різних комбінаціях, а сльози вже бриніли в очах, шморгали носи й пальці самі тягнулися до вервиць.

Для помешкання мені вибрали монастир черниць асумпціоністок[35], вельми перейнятих моїм гостюванням; із поваги до мене ці французки приходили щоранку валкою до моєї келії й декламували польською прописану формулу, яку вони викарбували собі в серці й пам’яті: Люблю ближнього, як самого себе, і тебе, матінко! Я ж їх благословляла, усміхалась, іноді заспівувала якийсь гімн на честь Богородиці, якщо він існував і польською, і французькою, тоді наші голоси дивовижним чином зливалися воєдино й ми співали майже чисто.


*


Париж — не Вільно, Париж — не Мінськ, Париж — не Мядель, і не про бруківку тут мова, не про високі будинки, палаци, багатства, кришталеві дзеркала, шелесткі шовки, а про людську спритність, про море франтів, про швидкість, із якою газети розносять чутки. Що одного дня надрукують у Парижі, у Москві прочитають десь днів за десять, а відповідь пришлють ще за тиждень; тут той, хто одного дня славний, на другий — уже забутий; у вівторок у палацах і салонах говорять тільки про співачку або про якогось промовця, або про знаменитого капелюшника, що винайшов нову форму циліндра, у середу те саме повторюють міщанки, у четвер — біднота, а в п’ятницю навіть жебрак про колишню знаменитість не пам’ятає; співачка, чия вилизана парсуна прикрашала перші сторінки газет, тепер із великим носом і каправим оком[36] лякає на останній сторінці в рубриці карикатури. Тут я не могла дозволити собі помилки, фальшивого руху, тут не було місця для нудних історій; треба постійно хмиз у вогонь підкидати, піти з візитом до тієї дами, до іншої, то до поляків, то до французів, розмовляти з журналістом, заморським послом, княгинею, єпископом із провінції; провести весь вечір, обходячи найшанованіших осіб або, навпаки, сидіти в кутку й невтомно та безпомильно відповідати на запитання, бо вже один за другим чигають дженджики, щоби зробити з помилок жарти, щоб поглумитися навіть із найбільших святинь.

Я ввійшла як твердий, загартований ключ у механізм величезного годинника, де непоступливо обертаються зубчаті шестерні, а потім мусила так усе накрутити, щоб ані пружина не розірвалась, ані шестерні мене не розчавили.

Спочатку було польське товариство, де всі змагалися з усіма: вони неодноразово просиджували до ночі, зводячи дріб’язкові порахунки, хто п’ятнадцять років тому добре ходив у бій, а хто гірше, хто зрадник і ходить на поводу в москалів, хто точно срібні рублики бере в російського посла, а хто — це завжди про себе самого — щирий патріот; одні горлають про свободу для селян, другі — про преображення в ангелів; одні — побожні, другі —ображені. Панує над усім цим князь, якого дехто називає польським королем. Я бачила його зблизька та навіть розмовляла, бо у вересні він влаштував бенкет на мою честь у своєму палаці Отелямберт[37] на острові: я сиділа під розмальованою стелею, наді мною висіли голі п’яти якоїсь поганської богині, а я всім розповідала про Семашка та про білий труп, що плив під моїми ногами в мядельському озері. Князь — худий і кощавий, як шматок сушеного м’яса, вбраний у чорний сурдут — мешкає в цьому стародавньому палаці, до нього ходять хороводами і з вискоками, перед ним плазують, змовляються одне проти одного, немовби тут справжній двір, немовби те, що він скаже, що-небудь означає, немовби він може одним наморщенням брови заслати цього на Сибір, того зробити губернатором, але він не може нічогісінько, тільки влаштовувати прийняття, кілька годин посидіти із суворою міною на стільці з високим бильцем; начебто він приймає французьких депутатів і заморських дипломатів, хоче підписати союз із турецьким султаном проти Росії, а може, ще з китайським імператором й американським королем — досить, що він щось замишляє. Зрештою, тут кожен, один за другим щось замишляє, планує, снує прожекти з воскресіння Польщі. Та все це пусте, все це від нудьги, бо вони сидять тут — змарнілі, виснажені, одні п’ятнадцять років, другі ще більше — є й такі, що від часів імператора й московського походу; майже всі без жінок, бо як може шляхтич оженитися з дочкою французького бондаря або кравця? А жоден багатший не прийме голодранця, хоч і з гербом. Вони навіть французької не вчать, бо це немовби образа Польщі, мовляв, про неї вже забув, не повернешся, закинув і зневажив; є й такі, що мову вивчили, але перед іншими соромляться й розмовляють французькою тільки коли переконані, що жоден земляк їх не чує. Якщо котрийсь врешті пошлюбить дівчину, то вони по кутках шепчуться, мовляв, ганьба, що вдома батьки б його вигнали за таку наречену, що це найгірша партія в цілому Парижі, хоч самі вони останній гріш віддадуть найдешевшим хвойдам; а якщо ще, не дай Боже, на роботу піде, як почне франки заробляти — о, тоді нема для них гіршої образи! Загризуть, зацькують.

Князь був одним диваком. Віршомаз Міцкевич — другим. Кучерявий литвин із лев’ячою гривою — як раз погляне, то всі замовкають. Вірші він читав швидше, ніж я літери складаю, немовби чутки з вулиці приносить, із ким служниця пополудні під віконцем вистоює і чому пекарева дружина часто ходить до аптеки; казали, що вже від самої його балаканини жінки мліли, а чоловіки — навіть старі служаки, що нанюхалися пороху й досі носили в тілі по дві кулі з-під Єни[38], — плакали, як діти. А Єловицький йому ці різні віршики дивні про духів, вампірів, литовські корчми друкував, але він каже: Вкрали Адама, вкрали. Прийшов диявол у тютюновому сурдуті й ніби Міцкевич і далі Парижем ходить, але зовсім викрадений. Бо третім диваком був Тов’янський[39].

Дивак — це м’яко кажучи: одні казали, що він пророк, другі — що диявол, а я скажу, що він диявольський пророк, хоч він і мій земляк, бо в Антошвінцях народився. Я з ним жодного разу не розмовляла, але мені його панотчик одного разу показав, коли він заходив до цукерні. Ми якраз їхали до однієї пані з товариства, коли панотчик постукав у вікно візниці й наказав зупинитися. Матінко, ви бачили? Ви бачили цього таргана в тютюновому сурдуті? Оцього — в ботфортах? Погляньте, матінко, він ген там, біля вікна сидить і цукорки їсть.

Я відсуваю заслінку, зиркаю: сидить. Великий ніс над цукорками звісив, оченятами з-за дротяних окулярів лупає, лисиною світить. Сурдут і справді тютюновий, з баракану[40], тільки біля коміра оксамитом обшитий — він вважав його, як казав панотчик, своїм мундиром, своїми духовними шатами — чи то сутаною, чи то офіцерською курткою, у якій він поведе на батьківщину загін поляків, преображених в ангелів. Ботфортів я не бачила, бо мені затуляв низ вітрини, але я вірю панотчику Єловицькому, що в нього на ногах були не звичайні чоботи, а саме ботфорти, як у справжнього драгуна. Це був отой їхній маестро? Той, що після шлюбу з дружиною-сновидою три ночі на цвинтарі провів і духів із труни викликав, аби в молодої родини все склалося? Той, який ще у Вільні проголошував, що жінки — це спільне добро, слід ними ділитись і робити взаємно доступними, через що його замкнули в божевільні й лікували від нешкідливої манії? Той, який приробивши до ботфортів остроги, вмів приборкати й підкорити собі грізного коня, бо, як він сказав, відкрив у ньому великого покаянного грішника та налаштував на відповідний тон, тобто переконав перед собою скоритися? Той, що повів за собою у прірву єресі стількох чоловіків і жінок, починаючи від Міцкевича й закінчуючи першим-ліпшим вихрестом? Коли він проповідував у Нотр-Дамі, мовляв, незабаром усі до Польщі повернуться, поет Славуцький[41], що вірші про мене складав, притьмом побіг до своєї господині, спакував скриню й відмовився від помешкання, бо він, преображений в ангела, зараз до Польщі, до Польщі поїде. Чи, може, полетить. І цей маестро, пройдисвіт, низенько звішує ніс над цукорками й, облизуючи пальці від цукрової пудри, не припиняє поїдати цукорки? Оце через нього вони всі за барки одне одного беруть і перевернути його не можуть? Я зачинила заслінку, Єловицький стукнув по будці й ми рушили далі.


*


Я йшла тим Парижем, немовби летіла вогняною колісницею, немовби мене огорнув стовп із диму та вогню, у славі — через місто Блудниці Вавилонської в безпечному сховку долоні своєї Господь Ісус Христос мене ніс. Від палацу до палацу, від редакції до редакції я каталась у блискучих каретах, серед поклонів, сідала собі в такий екіпаж, наче квочка на грядці, вмощувалася на тонкій шкурі, заслінку кінчиком пальця відсувала й дивилась у кришталеву шибку на цей світ, де навіть перша-ліпша перекупка бубликів була настільки багатою, що таких злиднів у нашому Любечі ми на брудних вулицях не могли собі дозволити.

Але я також збагнула, що те, що спрацьовувало у глушині під Мяделем, у Парижі не пройшло б. Уже письмакові з «Третього травня» щось неправильно розповіла, вже мене слова понесли, із Семашка я зробила нашого колишнього капелана, та ще й у Ковні, а не в Мінську… бо в деякі дні дірка в мозку особливо докучає і здається, що тоді чужі слова мені через вуста вилітають, а я силкуюся загнати їх назад, язиком у горлі замкнути, але не завжди це вдається… До того ж тут ще один молодий і люб’язний хлопчик записує, другий паночок питання за питанням кидає, обидва настільки зворушені, що аж тремтять усі, адже в такі моменти історія сама росте й де б це дурна Юлька могла її опанувати та приборкати? На щастя, через три дні написали про мене у французькому «Універсі», і там уже я все повкладала як слід.

Я відчувала, що в Парижі не було місця для другого необачного кроку, для другої помилки; я мусила собі їх усі повиставляти — від найбільших до найменших, як шахові фігури: тут князь, там цар, тут французькі чиновники, тут Міцкевич, тут Тов’янський, тут змартвихвстанці, кожен з яких інший і тягне в інший бік. А до кожної фігури прив’язана друга і третя: до Міцкевича — дружина, що непритомніє, а Тов’янський безбожним месмеризмом[42] повертає її до життя, а отже, до Міцкевича та його дружини прикріплений чудотворець Тов’янський, але ще одна єврейська княжна Дейблівна, про яку кажуть, мовляв, її маестро так довго Міцкевичу сватав, що вона дитину повила; а крім них наступні — і послідовники Тов’янського, і його противники, польські та французькі журнали, редактори, журналісти, їхні коханки, їхні товариші по зброї, матері їхніх товаришів по зброї, які сидять десь у маєточку під Гродно та шлють промоклі від сліз листи, — і невідомо, чиї вони тітки або двоюрідні сестри, на кого вони, якщо відповідним чином натиснути, можуть просьбу чи грозьбу наслати…

У цьому найкращим був Єловицький, який знав, кого до чого треба схилити і яким методом; що єпископ Прилуцький собі планував, то панотчик втовкмачував княжні Борґезе, княжна — королеві, а королева мала натиснути на короля. Ото бачиш, матінко, — і король Філіп обложений, — казав він, потираючи руки. — Якщо не вилізе крізь дірку від ключа. І він вів свої війни, як Наполеон, на різноманітних фронтах: як Польщу визволити з московських кайданів, як добитися в Папи[43] згоди на її ювілей, як Міцкевича видерти з лабетів Тов’янського — і жодна поразка його ніколи не відлякувала, навпаки, ще більше загострювала апетит до перемоги. Але він міг грати з високими ставками, бо навіть якби програв, то під Єловицьким знайшли б лише Єловицького. А під Макриною Макрину не знайшли б — ой, ні.

Тому я багато думала. Князь, той уявний польський король, не дбає про мене: якщо я буду йому корисною, то він допоможе, якщо ні, то без жодного жалю мене віддалить і забуде; він тут має свій двір, своїх послів, свої інтриги та плани, сипле грошвою, впливає на журналістів, розсилає листи всією Європою. Я не можу йому нав’язуватися, бо, роздратований, він віджене мене як муху. З Тов’янським домовитися неможливо, я бачила його лисячі очиська за дротяними окулярами, бачила довгий зміїний язик, що ласо прилаштовувався до цукорка; ми були зліплені з однієї глини, він пройдисвіт і я пройда, я плела інтриги і він, ми одне одного не обдурили б, а якби навіть і обдурили, то на обопільну шкоду. Ми пішли б разом на дно, одне одному всі витівки та гріхи згадавши. Тим часом Міцкевич під цілковитою владою Тов’янського, а тому жодна сила його не приборкає, хоча якби він, а не Словінський про мене поему написав, то не тільки б усі поляки сльози, як горошини, лили, а й деякі французи… Мені залишалися змартвихвстанці, яких я вирішила якнайправильніше порозставляти. Однак жодних паперів тримати не могла: те, що я рисувала й писала, щоб їх належним чином зрозуміти, наприкінці завжди кидала в пічку, ще й стежила, щоб кожен шматочок догорів. Але я бачила їх завдяки цьому, як вогники на болотах, що горіли одні більшим, другі меншим язичком, кожен із яких тягнувся в інший бік і майже завжди — на вірну загибель.


*


Змартвихвстанці в Парижі в усіх на вустах, бо вони гарячі голови. Всі аж надміру захоплені душевними поривами, як ті каліки, що не здатні простого кроку ступити, а лише вічно сновигають від стіни до стіни; кожна річ у них або рятівна, або ганебна, або несамовитий захват, або надзвичайна неміч, кожен столик — не просто столик, а знак від Бога або диявольський підступ. Вони кохаються у високих словах.

Дехто вважає їх святими, дехто — революціонерами та бунтарями; майже всі вони брали участь у повстанні, — хоч відтоді встигли вирости, а деякі з них навіть трохи постаріти, — а тому поліція не спускала з них очей і декого переслідувала, садила у в’язницю як зрадників або викликала на допити. Але й кожен із них мав свою історію, а пані в салонах, а панове, глибоко занурившись у крісла, охоче розповідали ці історії, ох, дуже охоче: одні — і цими я не гидувала — щиро й від серця пліткували, не жаліючи грубих слів; інші побожно складали руки й розповідали про свою християнську турботу, про те, що клопочуться про спасіння їхніх душ, і лише потім додавали до цукру отрути. І саме від оцих других я чула численні бридоти та брехні, з їхніх історій мусила найбільше відсіювати і пропускати повз вуха.

їхній засновник Янський[44] уже кілька років як помер — і дуже шкода, бо його можна було легко перетягти на свій бік. Казали, що замолоду він був безбожником, що на руїнах домініканського костелу у Варшаві віддавався найгіршим оргіям, вийняв зі спорохнявілої труни труп’ячий череп і з товаришами піднімав ним тости, все життя до жінок його тягнуло, немовби месмеричною[45] силою, довгі роки він поринав із ними в найгірші стосунки. Він і дружину мав. Розповідали, що закохався в одну панну з доброго дому, Александру, доньку полковника, який командував кавалерією за Наполеона; будучи закоханим, він виношував різні прожекти, але панна за кілька тижнів раптово виїхала з Варшави, а повернувшись, повідомила йому, що заручилася щойно з одним його знайомим. Його від любові аж у дрож кинуло, він питає знайомого про планований шлюб, а той, мовляв, це все жарти. Минає кілька місяців, а Янський, якого тим часом прийняли на навчання в Парижі, зустрічає Александру в Саксонському саду[46]: не встигли привітатися, як та у плач. І, рюмсаючи, вона розповідає, що знайомий намовив її на потаємний шлюб, і повінчав їх не ксьондз, а переодягнений у ксьондза товариш нареченого; місяць чи два вона купалась у щасті, після чого коханець, якого вважала чоловіком, покинув її вагітною; родина зреклася її і тепер бідна Александра блукає Варшавою без гроша за душею. Зрушилося його серце. Отже, отримавши спеціальне звільнення від заручин, вони взяли терміновий шлюб, після чого Янський виїхав до Парижа — і більше не повернувся. Він устрягав у різні ідеї та починання, у яких пиятики були не на останньому місці. Вона писала йому, що з дитиною, яку взяла на виховання одна сестра, він — що він поробляє в Парижі, але листувалися вони дедалі рідше, поки, врешті-решт, хтось не написав Янському з Варшави, що поведінка Александри вельми негідна. Він подумав, що вона стала кокоткою, часом запитував у листах, чи бува хтось про неї чогось не чув, але ніхто її, зрештою, не міг знайти. Аж раптом приходить новина: Александра жива, оселилась у стайнях палацу Паца[47], у лахмітті, обдерта, як жебрачка, живе з виполювання городу, миття підлог і прання. Обидві сестри, будучи показними панями, дуже її соромляться та жадають якихось змін — найкраще, щоб її помістили в монастир. Одні кажуть, що Янський хотів забрати її до Парижа, але вона не захотіла, бо хвора та не пережила би подорожі, зрештою, вона й не думала покидати Польщу й дитину, яку, здається, так і не бачила… Він теж був ледь живий, до того ж збирався до Риму… Інші — що він мав важливіші справи, ніж дружина, і з великою охотою розлучився б, але цей шлюб не був незайманим, тож і розлучення було неможливе. А тому віддав її в монастир — за охочої допомоги її сестер. Потім він навіть начебто склав якийсь заповіт, — бо на його чолі вже давно було написано «цвинтар», і невдовзі помер у тому Римі від сухот, — немовби заповітом міг щось спокутувати. Немовби заповітом міг заплатити за те лахміття, за скніння в розколинах муру у стайнях палацу Паца. Після нього залишилося трохи боргів, чимало паперів і невтілених планів. А також жменя людей, які тепер мали мною опікуватися.

Отець Дунський[48] був улюбленцем основоположника, ба навіть був порятований ним — замолоду він займався політикою і, опинившись у в’язниці, начебто безневинно, був звідти визволений якраз за допомогою Янського, який писав листи та клопотався про його звільнення; але не тільки з російської в’язниці виходять людські примари: Дунський уже раніше мав зачатки небезпечної хвороби на кшталт сухот, що в камері йому поточили кістки та легені, він нидів світом похмурий, плювався кров’ю й постійно думав про смерть. Коли ж треба було щось зробити, виконати завдання, він був перший. Слухняний, можливо, не надто вправний, але беручкий. Янський навіть хотів призначити його очільником паризького дому, але хвороба не дозволила йому приїхати з Риму… При цьому він був простакуватої вдачі й легко дозволяв себе обкрутити, досить сказати, що згодом, коли мене вже в Парижі не було, він, урешті-решт, пристав до послідовників Тов’янського.

Своєю чергою, Янський на смертному ложі на наступника свого запропонував Кайсевича[49], але й Кайсевич очільником не став, бо решта братів, які ще раніше були знайомі й заприсяглися один одному у вірності, завжди вважали його гіршим через те, що він пізніше до них пристав. Жмудин[50], на позір статечний старий солдат із суворою міною, суворішою ще й тому, що шрам від козацької шаблі йшов у нього через череп аж до ока; його було сильно поранено і, впавши у високий сніг, решту повстання він провів у шпиталях. Коли він глипав тим оком, яке йому колись відомий французький лікар оперував, не взявши ані гроша, бо це велика честь — лікувати героя-поляка, то душа в п’яти тікала. Але достатньо було почути його голос, як відчувався пройдисвіт: голосочок у нього був тоненький, медовий, то люб’язний, то суворий — залежно від того, чи хотів він сподобатися, чи когось залякати. Він виховувався разом із самими дівчатками і, можливо, через це любив подобатися, кохався у власному голосі, промовляв найдовші проповіді й найдовше у сповідальні тримав, насолоджуючись кожним промовленим словом. Він сам мені розповідав, що з дитинства хотів бути священиком, а тому видряпувався на копицю сіна і звідти серйозним сестрам промовляв цілі проповіді. Я легко могла собі це уявити, бо в кожній його проповіді найулюбленішим словом було «я»; завжди «я» і «я», він міг говорити про себе багато і завжди з любов’ю, був готовий усе своє життя безперестанку всім розповідати — починаючи від дня свого народження в Ґєлґудишках, коли до двору почали сходитися перемерзлі й виснажені французькі солдати, що поверталися з-під Москви. Служниця спочатку не хотіла їх пускати, щоб вони не завадили пані під час пологів, але сама Кайсевичева наказала запросити їх і прийняти, бо якщо залишити двері зачиненими в ніч пологів, то Господь Бог не благословить дитину. А тому слуги подали їм страви, тепле місце біля печі й усе, що треба, після чого почали відзначати народження першого сина своїх господарів, а коли вже добряче розважилися, то вдосвіта з’ясувалося, що всі французи померли: такі були виснажені. Хтось, почувши цю історію, злостиво кинув, що те саме на проповіді — тільки-но Кайсевич вийде на амвон, як усі засинають мов убиті. Але він, анітрохи не збентежений, продовжував розповідати це та чимало інших речей — а з найбільшою охотою про свій вічний зубний біль. Знай зуби і зуби, тут його свербить, там ріже, там чухається так, що мало не розчахнеться… ах, якби він умів писати поеми, то написав би, мабуть, якусь «Зубіаду».

Учителем Кайсевича колись був Губе[51], поруч із Єловицьким найстарший із братів: під час повстання — підполковник, за посередництва Янського навернувся і склав обітниці, і так добре давав собі раду, що Янський забажав зробити його очільником римського дому. Але решта братів вважали, що «він не мав благословення», — послідовники Тов’янського сказали б, що «він не мав тону», що, зрештою, те саме, — й обрали Семененка[52]; слід сказати, що це був чоловік, можливо, і хоробрий у бою — я не знаю, бо не скакала поруч із ним і не заряджала йому фузію[53], але в щоденному житті боязкий, посередньої уяви, завжди у страху, що хтось скривдить орден.

Урешті-решт, Семененко був бунтівник і якобінець. Батько його, осиротілий, був у Пажеському Корпусі Єкатєріни, а потім російським офіцером, схизматиком; мати ще гірше —єретичкою-кальвіністкою. А те що гниле коріння має, завжди буде паскудним. Вигнаний з університету за якісь повстанчі відозви, він опинився у в’язниці — батько завдяки армійським зв’язкам звідти його витягнув, але молодий одразу ж від нього вислизнув, долучився до загону й сімнадцятилітнім шмаркачем подався до Пруссії, а звідти й до Франції, що його цілковито зіпсувало. Він прибився до масонів або й до карбонаріїв, писав розпусні революційні статті. То проти королів, то щоби селян з панщини визволити, одне слово: усталений порядок речей обернути в ніщо. Крові він випив море. Французька поліція переслідувала його завжди, а він щодуху розважався, втікав з місця на місце і знай посилав у газети найогидніші листи та промовами огидними уславився. Коли французький генерал Лафаєт[54] дозволив полякам у власному домі святкувати річницю повстання, він, вочевидь, не знав, яке зміїне гніздо йому сходами заповзло; люди генерала Дверницького[55] намагались усіх своїх противників заспокоїти, а Лафаєт на це: У моєму домі кожен поляк має право говорити. Старий дід, а такий наївний. Поляків він не знав. Семененко одразу почав плювати на князя та його двір, а ті образилися на нього, вийшли й відтоді окреме святкування влаштовували — Христе Боже, мине кілька років, і двадцять дев’ятого листопада в Парижі не вистачатиме зал, бо кожен поляк деінде святкуватиме річницю, на всіх решту ображений…

Досить сказати про Семененка, що його відтоді називали смердючим Семененком, який гавкає, як скажений пес, а один навіть звинуватив його, що він російський шпигун, і вони мало через те не стрілялися… Врешті, через його гавкіт навіть масонам було несила терпіти й незабаром вони вигнали його зі свого журналу. І хто хлопчакові дав гроші на життя? Янський. Усе починається з дрібничок: сьогодні рублі — завтра гіркі жалі. Семененко висповідався й віддав себе в руки поліції. А офіцер, зрадівши, що хлопчина повернувся до релігії, дав йому охоронного листа, мовляв, у такому разі він звільняє його від усіх обвинувачень. Тієї ж ночі Семененко спить, і раптом грюкіт у двері — хтось гамселить кольбою, влітає поліцейський агент, а хлопець, прокинувшись, показує йому охоронного листа. Розлютився француз, але й засмутився. І сьогодні ти від мене втік! — сикнув він, стукнув підборами й вийшов. Відтоді Семененко з Янським були нерозлучні, він був у числі перших його братів і з тією ж завзятістю, з якою колись по кав’ярнях горлав, тепер змагався за Ісуса Христа і за те, хто його більше любить. Дехто казав, що він цілком змінився, що колись багровів і верещав, а тепер має такий вигляд, наче Святий Іван на іконі, що любов його до самих кісток пронизала, все в ньому — вираз обличчя, голос і жести — змінила. Але я вже відчувала в ньому гарячу кров, вже знала, що в ньому той самий чванько і бунтівник дрімав — лише трохи пісним попелом присипаний.

Особливо не любив його Єловицький, який завжди був на боці князя, королів і шляхти, а тому вони віддавна жили як кіт із собакою. З панотчиком — останнім із найважливіших братів — Янський колись працював, друкуючи Міцкевича, і так їх дружба поєднала, що, врешті-решт, і друкар до згромадження[56] прибився, часто однак залишаючись при окремій думці. Там не всі вони ходили в сутані, Янський навіть мав дружину, а Єловицький усе-таки був справжнісіньким панотцем і не був переконаний, чи хоче він з ними бавитись у цей начебто орден, а начебто й ні, у дім пройдисвітів, схиблених на релігії, цього збіговиська, яке Янський повитягав із тарапат[57]: Дунського з французької в’язниці, Семененка з масонських лап, Кайсевичеві добув переведення з емігрантського притулку до Парижа, Губе навернув у лоно церкви, те саме із Семененком. Навіть якщо Єловицький і не був придворним князя, то завжди тримався разом із ним, знаючи, що біля панського столу багатьох прогодує; коли занепадала друкарня, він випросив у князя грубі гроші та сплатив усі борги, за що віддячив, написавши в щоденнику, що довіряє лише Чарторийському та є його прибічником. Того братчики й посперечалися — тут демократи, там аристократи! Отого ж і були антипатії та чвари, табори, відхід із дому, ліквідація фундації! Князь запланував тоді, що зробить у Парижі «польську канцелярію» і всі емігрантські справи через неї проходитимуть включно з релігійними, а Єловицький стане їхнім «примасом», аби не залишати духовної втіхи в руках «аматорів». Янського вони теж хотіли остаточно схилити на свій бік, але він взяв і мерщій у могилу зійшов. Він залишив своїх братчиків самих, і ті мусили якось давати собі раду.

Я зібрала в собі дух при тілі, як стонога ноги, записала імена на папірчику й думала. З ким вступати в союз, біля кого стати, як до себе прихилити? Те, що познанський єпископ віддав мене під покровительство Єловицького, було Божим перстом — Божий перст вказав на панотчика і мене до Парижа переніс, із кожним іншим мені було би гірше. Губе не вистромив би носа з келії, боявся би, щоби щось дому не завадило: через те що москалів розсердить і вони вишлють ноту, що я сама російська шпигунка, що змартвихвстанців висміють за допомогу якійсь старій приблуді — сама не знаю. Дунський, може, й охочий, але він нічого не зробив би; авжеж, прості речі: він знайшов би мені дах над головою, якусь келію, харч і прання, і я жила б собі в якомусь паризькому монастирі, поміж іншими рясами, серед чужої мови — ні з ким слівцем перемовитись, тільки Діві Марії поспівати тихцем по-польськи в хорі; вони зачинили б за мною ворота раз і назавжди, може, якийсь знуджений журналіст прийшов би до будки — та й по всьому. Зрештою, Дунський уже тоді з послідовниками Тов’янського братався, а тому захотів би й мене до своєї роти затягти, а там я мусила б із Маестро у битві зійтися, бо пара пройдисвітів у одному згромадженні — це забагато. Семененка мої рани не зацікавили б — російські селяни дістають від пана по крижах, то і я діставала, але не про мене б йому йшлося, а про те, аби селянина визволити, бо він наш ближній — трелі-морелі. Кайсевич — і справді, можливо, найближчий до того, що здійснив панотчик, — ще більше, ніж зазвичай, собою впивався б. Тупцяючи єпископськими коридорами, він, можливо, виходив би собі пелерину, але нічого для мене — ні виправи до Риму, ні новин у газетах, ні друкованих портретів, ні проповідей для юрб… Тільки панотчик поєднував у собі добрість сердечну з лисячою хитрістю, тільки йому так гарно вдалося мої слова на французьку перекласти й говорити так, що баби по церквах непритомніли, а водночас то до княжни листа вислати, то до архієпископа, то до кардинала, то до матінки-настоятельки — за ниточки потягнути, франки на подорож зібрати, лестощами примастити, молитви сотворити на поміч і все владнати як слід.

Однак для того, аби взяти його до рук, я мусила дати йому щось від себе, найкраще — побороти Семененка. Усім їм, зрештою, дати те, чого прагнули. А прагнули вони великих слів, пристрасних обіймів, ридань, але найбільше — побороти Тов’янського й видерти Міцкевича, немовби діамант із кігтів дракона. Дунського також, а потім усіх прихильників Тов’янського, але Дунський — ніякий не діамант, а добряче дерев’яне поліно або звичайний польовий камінь. Міцкевич був стравою, від якої в усіх них слинка текла. Через пильність і могутність Тов’янського я не мала наміру оголошувати йому війну — треба було до нього зайти з іншого боку, запхати Міцкевича за пазуху і вшитися.


*


Я швидко скумекала, попри тупу голову, під яку мелодію мені треба танцювати, хто тут грає на скрипці, хто на басетлі, хто на тромбоні та як я мушу до них свій крок прилаштувати. Дурень промовляє в моєму серці: Бога немає. А як же ж Його немає, якщо Він мене виліпив, а зі мною — й історію мою, яку на вухо нашептав? Звідки мені було там — у далекому Вільні, у Любечі, Кобильнику, Мяделі — знати, коли я йшла крізь сльоту в шинелі чоловіка та дірявих чоботях, що тут на мене чекають, що нікого тут так не виглядають, як старої пошрамленої василіянки, яку москалі побили й кожен шрам якої на вагу золота? Що до їхнього пристрою я пасую так, як загублений трибок, що випав у годинникаря з механізму й десь далеко, під конторкою, у смітті лежить? Нічого так їм не було треба, як мучениці: по-перше, полька, по-друге, стражденна, по-третє, жінка, по-четверте, у чернечих шатах — навіть якщо й в уніатських… а може, по-перше, у чернечих шатах, по-друге, стражденна, по-третє, полька? Все одразу й укупі — ідеальна зброя, бич проти москаля із суцільного страждання та святості скручений!

Не було і дня, щоб мене кудись не повезли або щоб до мене когось не прислали, кому я мусила від самого початку пояснювати — кожен удар плазом по ногах, батогом по спині, смерть кожної сестрички описати в найменших деталях. Дзижчало, як у вулику. Спочатку в польських газетах, потім у чужинських і навіть заморських. Вони плутали все — місця, імена та прізвища; крім того, з французьких газет я нічого зрозуміти не могла, якби навіть і вистежила велику літеру, то за жодні скарби не дізналася б, про що мова; польські імена та прізвища оберталися якоюсь ні на що не схожою мішанкою.

Але лихо не спить, а москаль тим паче; десь там далеко — за пінськими болотами та литовськими пущами — дійшли паризькі газети до петербурзьких палаців і московських канцелярій. І не встигли вони потрапити до кав’ярень у Варшаві та Нижньому Новгороді, як у російських чиновників аж волосся дибки стало. Бити — справа звичайна, вся Росія б’є, там кожен від малого до старого дістає на горіхи; дитя від баби, баба від мужика, мужик від економа, економ від пана… дяк від попа, піп від єпископа, якщо єпископ запальний… Б’ють києм, ціпком, канчуком, тобто малахайкою, батурою, тобто нагайкою, рукою б’ють — долонею і кулаком, березовим пруттям, гіллякою, шнурком, намоченим у воді, коцюбою, б’ють різкою та мітлою і всім, що попід руку потрапить. Але крім биття стиха, свійського, домашнього, є також биття офіційне — це дозволяється суддівській і військовій владі, яка може вільно висікти обивателя або єгеря, хоч би він і душу Богові віддав, врешті — шкільній владі, якщо їй лише дітей захочеться бити. Інша справа — духовна влада; авжеж, дозволено попу п’яного дяка висварити, дозволено його й побити кулаками, києм шкуру виправити, але щоб черницям канчуки призначив як суддя? О, це вже для царських чиновників було занадто; міністр Священного Синоду Протасов одразу зайшовся вереском, допитуючись, чи насправді мені Семашко кулаком ніс ламав, чи йому василіянки палац будували і чи рахував він їм удари батогом. Натягли писарі нарукавники, наповнили каламарі чорнилом, приготували паперів стоси та заходилися рапорти писати, обстежувати й допитувати. На щастя, час спливав. У губернській Росії повільно, а в Парижі — швидко-швидесенько.


*


Не було і дня, щоб до мене хтось французькою не заговорив; тут звикли, що всі вельможні польські пани французькою розмовляють як рідною, тож і я, великих домів дочка, що від Ягеллонів і Мечиславів свій рід веде, повинна не лише по-слов’янському, а й по-їхньому балакати. А дзуськи! Я проста жінка, — кажу в таких випадках, — а тому по-простому думаю. Якщо Польща отак між чужими потугами розшарпана, що її майже нема, нехай вона в мові себе збереже. Кожен, хто вірить у Господа, може, як апостоли, розмовляти мовами людей і ангелів, а я, поки Польща знову не зблисне, жодного чужого слова з горла не випущу. Розмовляйте собі французькою чи латиною — я вдам, що ні в зуб не розумію. У вільній вітчизні ви зможете розмовляти зі мною і французькою, і англійською, і німецькою, і ще якою завгодно, але тепер — не смійте. Тепер польські слова нам увірені! А вони дивувалися: я так глибоко пойнята любов’ю до вітчизни, що й справді, від самого прибуття до Парижа жодного разу не показала, що щось в іншій мові розумію, жодного разу моїм обличчям не промайнула гримаса розуміння, коли вухо чуло французьку балачку.

Тільки тому поетові Словіковському, що про мене в Парижі вірші складав, я зізналася у своїй злості на дженджикуватих кавалерів і напахчених дам. Ах, мені до Риму треба, — кажу я йому, — до Риму, тут усі добрі до мене, але навколо самі пустоголовці й легкодухи… ніби приходять до мене як до мучениці, а я куди не вдарю, там не серце дзвонить, а немовби б’єш у товсте пузо або зіпсуті цимбали… приходять якісь, мовби просто з перин повилазили, варені в декокті[58] з кольорових горілок і тютюнового диму, витончені, лише завиті голівки нахилять, глипнуть то на мене, то на чищений нігтем ніготь. Він стривожено оглянув себе, але я поплескала його по плечі й кажу: Я тобі тільки тому це кажу, що одразу серце твоє чисто мені задзвеніло, як срібний дзвіночок. І бачиш, яка з мене простачка, скривавлене тіло, зболена душа… а сюди приходить до мене графиня, справжнє диво, що власними ногами, а не лежачи на подушках, бо якщо вірити словам, то вона більш зболена за мене: тут мігрень, там щось коле, там слабість у легенях і ґуля в горлі, у кожному члені таке, каже вона, страждання, що я аж засоромилася, що мої рани не досить болючі. Очка жовті, примружені, як тонкі смужки, міну робить солодку, як патока з вулика, але так якось брову зморщила, так стала бундючно, звисока глянула, наче мала в перстенику святе причастя. Чекаю, поки вона щось скаже, а вона мені що? Балакає французькою та молодика-сповідника представляє з ледь порослою пушком губою. Каже: «Він чудово сповідує». Засміявся Словіцький, хоч сам на такого молокососа схожий, сам із ледь припорошеною губою, і слухає мовчки, але очі йому й далі хихотять. Смійся, — і я щиро засміялася, — але я волію, аби мене хтось удруге взяв і в ланцюги закував та на каторгу заслав, ніж слухати, як такі графині по-французькому шварґочуть про своїх сповідників.

Не знаю, чому я перед ним відкрилася, адже він сам був з числа франтів; він ніби ввійшов і одразу ж упав переді мною на землю, але я бачила, з якою тривожністю він роззирнувся довкола, чи не замастить холоші чорних шароварів, бо увесь прилизаний, із тонкою талією, як у панянки, у камізельці в золоті плями, з волоссям, завитим, як у молодого, хоч йому пішов четвертий десяток, а від нервів і гарячки обличчя його вкрилося червоними плямами, так що одне з другим — золоте на камізельці й червоне на обличчі —справляло прикре враження. Як ваше прізвище? — запитую я його, бо не знаю, що за один, і знову кажу: Якого роду? Він зашарівся, вії опустив і каже: Без роду я, бо втік, від муки втік. Ах, думаю, цей тип — плачливий. А він усе дивиться на мене своїми очиськами великими та пронизливими й раптом озивається: Скільки ж ви всього пережили, скільки всього пройшли, матінко!

Що він міг знати про те, що я пройшла, що він міг знати про ходіння в цих тоненьких черевичках із халявами з козячої шкурки! Що означає йти, йти і йти дорогою та бездоріжжям і нікуди не доходити, ніде перед собою не бачити ні відчинених дверей, ні запаленої лампи, бо увесь світ замкнений на скоблі й віконниці. І думаю собі: Ех, ти, у Німані тебе не топили, але від мене ти блідіший, мовби тебе в білилах усього викупали, нічого ні про ходіння, ні про труднощі, ні про каторгу ти не знаєш. Але цього я йому не сказала, а лише краще вмостилась у кріслі, глибше вдихнула повітря й кажу: Я йшла, йшла і прийшла. Ми йшли до Вітебська, нас кололи багнетами, били палашами, лупили кольбами бородаті козаки, поки не зайшли на пором, що плив Двіною, — і не знаю, чи через те, що літо тоді було таке гарне, наші буйні луги та ліси над водою пречистою, чи тому, що кілька тих хвилин ми могли стояти на місці й розслабити ноги, закуті в кайдани, достатньо, що я задивилася жадібним і щасливим поглядом на течію річки. Одразу це побачив Семашко, єпископ-відступник, найзапекліший диявольський помічник, глянув мені в очі й крикнув бородатому козакові з палашем: «Дєржи», тобто тримай, «бо ще гівно собаче у воду скочить». Почувши це, козак мене за волосся схопив і притримав, хоч я нікуди скакати наміру не мала. Тоді я відчула, немовби хтось із широкого дзбана вливає мені в серце заспокійливу милість, і промовила до єпископа-відступника: «Скочити? У воду? Думаєш, це рай?», від чого, мабуть, уперше видно було, попри кам’яне серце, що йому соромно. Це в ньому безсмертна душа тривожно калатала, як брудна дівиця в тюремному підвалі, і я на одну мить, зазирнувши йому в очі, і в цю душу зазирнула; якби була чоловіком, то могла б йому відпустити гріхи, так — можна мені було тільки пробачити. І саме так і вчинила.

Язик меле, слова потоком течуть, але я бачу, що цей Славацький глибше за інших слухає. І захопило мене оте його слухання, і очиська з дівочим блиском, — великі та підведені, — і тоді я почала пліткувати на франтів і дам, і говорила йому, ах, говорила без жодного стриму! Не досить мені було сестри, яка ще на долівці монастиря сконала, то я собі другу вигадала: глуху бабусю, розбиту паралічем, що тільки очима на всі боки крутить і нічого не розуміє. А я лише сестер поглядом заклинаю, — кажу я, — аби навіть сльозинки з-під повік не пустити, бо ми нашого бідного пращура цим уб’ємо. Сестра Вавжецька шепоче мені на вухо: «Як нас поженуть, то ми зайдемо кудись по милостиню та залишимо її в добрих людей або в якусь браму заштовхнемо, притулять її бідну, обманять, що ми невдовзі повернемось, а вона тим часом помре зі спокійною душею». Я дивлюся на неї жалісливим поглядом, а вона очима запитує суворо. Падаємо ницьма, співаємо «Ave, stellae…», сльози течуть, зойки навіть глуха почула… схопила за шию двох черниць, киї занесла високо над головою, як архангел, захистити нас хоче, а від чого — сама не знає. Ах, я кинулася до неї, мій любий, до ніг припадаю, за ноги, як тонке бадилля, піднімаю, дивлюся вгору — а вона як папір бліда, руки хрестом розклала, киї з рук випали і на долівку гупнулись, аж урешті вся вона на мене завалилася, як із воску. Віддала Богові… І ще більше всякого було, бо що не слово, то йому сльоза під повікою бринить, то поклони б’є. Такому розповідати — радість одна.

А потім мені й кажуть: Славуський у вірші матінку описав, цілу поему склав! Я подякувала й наказала йому переказати благословення, але стривожилася в душі, що хтось це прочитає і скумекає, що я вигадую. Але, думаю собі, хто ці вірші читає? Якби Міцкевич написав, то, можливо, хтось би й зазирнув, а цей писака більше на блазня схожий, ніж на пророка — що впало в його вірші, те як у воду впало. І рушила я далі — до журналістів, до світських дам, під мальовані стелі та кришталеві люстри.

Я знала, що перед поїздкою до Риму мушу дозволити витиснути себе як лимон, як дресирований ведмідь на ланцюгу протанцювати свою історію раз, другий, третій, п’ятий, сотий, отуманена цим містом і його юрмищами, гуркотом кованих коліс по бруківці, криком перекупок, французьким шварґотінням і польським лементуванням… Це завжди краще, ніж бути отуманеним отрутою, яку Тов’янський цідив сповненим солодкавості голосом, немовби їм отруту на цукрі подавав. А тим часом у канцеляріях і палацах відбувалися конференції та переговори, з чужими послами й бувалими в Римі священиками радилися, як належним чином справу запланувати й розіграти, хтось тулився на плетених стільцях у коридорах і передпокоях, хтось папери складав, Єловицький слав на південь листи до єпископів та архієпископів, узгоджуючи все з князем, за ниточки тягнув. Я увесь цей час сиділа у французьких сестричок, щоранку приймаючи почесті, вивчені польською напам’ять, а потім візити всіх, кого того дня мені присилали.

Важливі речі прокочувалися десь наді мною, як оті богині й ангели в Отелямберті, палаці князя: я — внизу, як скромна грудка землі, а нагорі — сили, нагорі — могуть крилата, а зла чи добра — не збагнеш, бо як? Я скулена й виснажена, а там невтомно хвиля накочується на хвилю, а там стають на прю невідомо які полки, за курявою й туманом заховані. І раптом одного дня: давай, пакуй скриню, взувай черевики на зболені ноги — час в дорогу, в дорогу, до Риму!

Розділ IX

Коли нас отак і цебра, і глина, і верхній мур понищили, на кілька тижнів зупинили мурування, чекаючи на нових мулярів, а нас, прикутих до тачок, знову розбивати скалу скалами погнали й говорили тільки про приїзд Семашка, що колишній василіянський костел наказав переробити на церкву. Так він став в один ряд святотатців із царем Петром, який чимало років тому п’яний удерся до Вітебська, звелів пріорові[59] видати ключі від кивота[60], а оскільки той опирався, власними руками його зарубав, після чого найсвятіші дари на землю висипав, розтоптав, а решту братів або наказав повісити, або за волосся тримав, поки інші їх рапірами кололи й тесаками сікли; зрештою стародавню церкву Премудрості Божої він на пороховий склад перетворив. Минуло лише кілька років, і цей порох вибухнув, чимало будинків у всьому Полоцьку пошкодивши — так що донині тут і там видно сліди від цього, а костел обернувся на руїну. Брати-василіяни відродили його з Божою поміччю з попелу — але, як казали люди, одного разу вчинене блюзнірство живе та землю отруює; може саме тому цар Ніколай зі схизматиками в Полоцьку скликав лжесобор, де під батогом церкву нашу приєднав до православної. Як вогонь огидний спаплюжив святу церкву століття тому з гаком, так тепер Семашко постановив спаплюжити її знову, велике свято із цього влаштовуючи. А тому кожен дяк, кожен піп і кожен служка церковний чекали дня, коли можна буде причепуритись; усю церкву прикрашено, але не помітили, що хтось на стіні напис приліпив: Здєсь нє монастирь — каторжная робота да вторая Сібірь. Хто це зробив, я донині не знаю; чи це якась шляхетна душа, яка над нами змилувалася, чи наш кат, полоцький Ірод, протопоп Вєрьовкін наказав таку бумагу укласти, щоби мати привід нас киями обкласти? Мало того, що нас у цьому звинуватили й жорстоко висікли різками, то зранку, як і ввечері, від цього сконали дві наші сестрички — Онуфрія Ґлембоцька, яка в мене на колінах Богові душу віддала, і Мар’янцелла Семнішківна, наша незабутня ключниця.

Вєрьовкін, бачачи, що ми винищені й перебуваємо в найглибшій безодні відчаю, писав до Семашка, який їздив по країні й костели опечатував, що ми готові прийняти православну віру, а той, неначе хорт за здобиччю, підібгав рясу, задзвенів орденами на грудях і хутко до Полоцька берлином заїхав. І знову ми стояли одне навпроти одного, кожне іншою силою наповнені, він — сатанинською, я — Христовою, і знову ударилися ми як два кремені, він — довгий і худий, я в талії була дещо огрядніша. Хто просив тебе знову нас спокушати? — кинула я йому, аби перебити його міркування про те, що нарешті кара Божа нас чомусь навчила й у своїй впертості ми мусили стільки сестер втратити, поки не помудрішали та не попросили про перехід у московську віру. Тоді Вєрьовкін: Ти! От ти сама і просила! Я стала руки в боки, та не були це мої колишні боки, бо я схудла вже за три роки каторги, але як набрала повітря, то зуміла вигукнути: Хто? Я? А він мені, вже менше в собі впевнений: Як не ти, то твої сестри. Але всі вони лише скрикнули, коли я запитала, котрій із них захотілося приєднатися до схизматиків. Тоді я вийшла вперед, до Семашка, пальцем йому в ґудзик на грудях вцілила й кажу: Ти, апостате, до фарисеїв подібний і нас фарисейськими прийомами скорити хочеш, але не пам’ятаєш, що ми всі за віру присягнулися віддати життя, і що більше нас померло, то більше ми маємо сил від Христа не відступити. Я йому ще кілька схожих слів кинула, а він дедалі сильніше розпалювався і врешті-решт дав мені ляпаса. А я тоді підставляю другу щоку й кажу, мовляв, Христос велів другу підставляти. Бий! — крикнула я. І він ударив, і знову мені зуба вибив. І отак б’ючи мене по обличчю раз по раз, він загалом вибив мені дев’ять зубів, а після останнього удару надзвичайно дивувався, що в мене в роті ще щось залишилося. Він спітнів, побагровів, я бачила, як йому цівка поту стікає почервонілим обличчям і в кучері бороди всякає. Він провів рукою по чолу, поліз до кишені й витягнув звідти зім’ятий, складений увосьмеро царський указ, який встромив мені в руки й наказав прочитати: Читай! Добре читай! Не одним оком, а обома, — тут він збиткувався з мене, бо одне око від різок у мене зовсім спухло та зовсім осліпло, — добре читай, знай, хто такий Семашко!

І я читала: Усе, що б архі-архі-архієрей Семашко не зробив і не зробить для розширення православної віри, я підтримую, схвалюю і святим, святішим і найсвятішим вважаю; і наказую, щоби йому ніякого спротиву не чинили; а в разі опору наказую, аби на бажання архі-архі-архієрея Семашка в будь-який час і для будь-якої потреби приділяти йому війська, і указ цей я власноруч підписую: Ніколай, з Божої ласки імператор і самодержець всеросійський, московський, київський, володимирський, новгородський, цар казанський, цар астраханський, король польський, цар сибірський, цар Херсонесу Таврійського — і так далі, і так далі, і тяглися ті титули, як московські полки, довгі та чорнезні, як стоноги та вужі розповзаються аркушем і нічого ні доброго, ні розумного з них не випливало; я пробіглася по літерах очима та могла б їх прочитати зовсім по-іншому: Ніколай із Диявольської ласки імператор і самодержець всепекельний, слуга Люцифера та Вельзевула, цар архідиявольський і кайданний, канчуковий і кибитковий, цар — тут варто було додати — сибірський, король мерзоти, єресі та жорстокості… — але я змовчала. Тоді Семашко другого листа з кишені витягнув, ще більше зім’ятого й поплямленого, у якому я одразу ж упізнала папір, що ми послали до імператора з просьбою, коли ми тільки до Полоцька заїхали. Вбогі нам купили штампований папір і ми вислали просьбу, аби нам уже нічого не платили, жодних коштів від уряду, які нам, зрештою, і так не перепадали, аби відпустили нас на свободу та дозволили померти в нашій вірі уніатській.

І вдаючи, що мені розгорнутим листом в обличчя легко збирається вдарити, гупнув мене навідліг кулаком, і від того донині в мене шрам по обличчю йде, ось тут, бо тоді він мені хрящ у носі єпископським перснем зламав. Я вас навчу писати до імператора! Кров’ю з носа ви писатимете просьбу, щоб вам дозволили прийняти православ’я! — верещав він. — А тепер читай, що вам Найясніший Пан відповів. Бо він відповів, авжеж, бо великодушний: «Просьба їхня виконана буде, якщо вони змінять віру». Тут він мене, хвору, за барки схопив, на землю штовхнув і почав топтати. Я й імператор — єдине ціле, — кричав він, — я й імператор становимо єдність, що імператор, те і я, що я, те й імператор! І коли я отак лежала на землі, топтана його каблуками, нахиляється до мене сестра Вавжецька, найвища з нас усіх і найсильніша, що ще в нашому монастирі не лише за найважчі роботи бралася, а ще й допомагала слабшим сестрам, бо завжди мала сильні руки, і шепоче: Матінко, дозволь. Дозволь мені, матінко, його на місце поставити. Але я мовчки покрутила голово, мовляв, ні, а вона послухалася мене та руки на нього, руки, як буханка великої і як камінь важкої, не підняла, але так йому рішуче заступила дорогу, що він припинив збиткуватися з мене. Однак почувши від мене, що штампований папір ми дістали від убогих, він категорично заборонив пускати до нас жебраків, бідняків, безхатьків і всіляких євреїв, а відтак нас відрізали від милостині, яку вони нам подавали, — правда полягає в тому, що навколишні мешканці дізналися, які в монастирі панують порядки, тому бувало, що заможні пані переодягались у жебрачок, немовби грошика просячи, зі спухлого живота видобували хліби, сало та цілі дзбани смальцю; одну з них, пані Якубінську, на наших очах викрили, викрали й начебто слід її пропав. Інший мешканець, переодягнений у селянина, з болем спостерігав за нашими покараннями, аж вирвалося в нього: Господи, коли ж ти змилуєшся над нами! Вони одразу ж викрили, що це поляк і шляхтич, схопили його й без суду заслали на Сибір. Слали нам теж деякі заможніші мешканці до монастиря запаси та одяг, усе це потрапляло в руки до москалів, але ті дари, навіть щедро оплачені, ніколи до нас не доходили. Відрізані від бідних, ми би з голоду сконали наступними місяцями, якби не те, що попи завжди бояться євреїв, бо в кредит у них п’ють, а тому дозволяли їм і далі приносити нам брагу.

Наприкінці розгніваний Семашко наказав провести слідство. Я вам, — сикнув старий єпископище крізь ікла, як змія, — я вам імператорськими різками не одну, а три шкури здеру, першу — вашу, а згодом дві імператорські, якщо вони потім виростуть. Так під різками того самого дня чи, точніше, посеред ночі сконала сестричка Базилісса, Базилісса Голинська. Били нас у слідстві з вечора до опівночі, кожну допитуючи без кінця, хто нам папір штампований приніс — одначе марно, жодна з нас не злякалася. Ми лежали у власній крові аж до полудня.

Відтоді нас били різками більше, ніж раніше.

Розділ X

Панотчик закрутився, як дзиґа; я випала з диліжанса, як розтрушена скринька з гниличками, все побите, і думала, що душу віддам на французькій землі, не доїхавши до Риму, а панотчик, немовби новонароджений, заходився залагоджувати всілякі справи. Добре тільки, що вже підготовлена карета архієпископа чекала на нас і повезла до сакрекерок[61], де ми мали поселитися. Під брамою юрмища, крики «віват», десь двоє чи троє поляків, але найбільше побожних французок — завитих, у зморщених сукнях, із молитовниками, що видніються з-під руки в мережаній рукавичці… Однак не встигла я до келії ввійти, не встигла позіхнути, простягнувши ноги на ліжку, бо вони спухли в мене, спухли жахливо, як пеньки, почервоніли… сказати, що шрами нили — це не сказати нічого, вони волали до мене крізь черевики… але, кажу, не встигла я позіхнути, як вже були ми в архієпископа де Волана, французького примаса. Папа якихось два роки тому вручав йому в Римі кардинальського капелюха, начебто гарна була церемонія на Троїцькій горі, — шепнув мені при вході панотчик, який пропонував нам усілякі послуги та видав листа, що ми можемо до кожного костелу й монастиря заходити і з нього виходити, як нам захочеться, зокрема до жіночих і закритих, заради, як він сказав, цілющого впливу. Всі принагідно трохи поплакали. Ввечері зібралися охочі послухати Історію Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру. Чимало облич я впізнала з тих, що кількома годинами раніше зустрічали мене перед монастирською брамою, чимало нових, зокрема панотців, а крім того, всі сестри і ще діти, що виховувались у цьому закладі, а тихо було так, що чути, як комар пролетить. Потрібен був амвон для промови до цієї юрби — ми не хотіли переходити до костелу, врешті, сестри наказали встановити столика, а біля нього табурет, і так зі столу, трохи погойдуючись, панотчик розповів французькою мовою мою історію. І багато було плачу, і вигуків багато, але французькою, а тому я не знаю, що вони кричали. Наступного дня — до наступного дому сакрекерок, за місто, туди, де їхній новіціат[62]. Народу ще більше, і ще довшу проповідь мав панотчик, бо тривала вона не менше як дві години, і що довше він говорив, то більше сліз лилося; наприкінці він нахилився до мене і крикнув так, аби я почула його крізь крики: Благословення… вони просять про благословення, матінко. Хотілося мені цього чи ні, але я встала зі свого табурета, на якому скромно сиділа з вервицею, молячись на своїй грубій книжці, підняла очі, оглянула залу з побожними, стривоженими, в одних сльози, інші — червоні від зворушення, ще інші — бліді як смерть, і сказала сама собі: Господи Боже любий, треба благословити, треба. І я благословила.

Коли всі виходили, — заплакані й осяяні зсередини, — панотчик Єловицький поглянув на мене, я дивлюся, а в його очах теж сльоза бринить. Матінко, — каже він мені, — матінко, ви нічого не говорите, сидите тихенько, наче мишка, а сама лише ваша присутність наповнює цих людей такою вірою… Вони відчувають святість, святість, що з мучеництва випливає та великої віри… Я буркнула, мовляв, не треба, а він далі каже, явно зворушений: Нам із вами, матінко, треба їздити, розмовляти з людьми, свідчити… Не тільки серед усієї нашої еміграції, хоч стан польських душ у закладах вельми жалюгідний і місії там життєво необхідні. Буває, що ми їдемо з проповіддю, а там на п’ятдесят поляків у місті сорок прийде, як Господь благословить, — але буває, що і троє, а між ними один московський шпигун, а ще трапиться якийсь диявол, якась довірена особа «секретаря» світу цього, що протягом усієї проповіді сипле дотепами, а потім намагається розладити людей, що виходять. Не тільки, матінко, їх, не тільки поляків, а ще й Францію ми навернемо, викорчуємо погані звички, повернемо любов до вітчизни, короля і Господа Ісуса Христа. Адже майже нічого не спонукає давати милостиню, а тут як тільки згадую про бідність, то одразу сиплють щедрі й рясні датки[63]… завтра кілька монастирських домів, богослужіння на Фурв’єрі, біля каплиці Діви Марії, а ввечері ще зустріч з усіма ліонськими поляками… Там знову посиплеться. І дивиться запитально. Думаю, чи й на наше згромадження не збирати при нагоді… А я мовчу. Дивлюсь і навіть бровою не поворухну. Чекаю, поки він сам у голові не зважить, що слід сказати. …Але, думаю, що це не сподобалося б Господу Богові — отак кров’ю мучеників спекулювати. А я й далі ані пари з уст. Відкрила рот і закрила. Відкриваю знову і м’яко лиш одне промовляю слово: Мучениць. Хоча, правду кажучи, він старається більше за мене; цілими вечорами працює моїм французьким горлом і французьким язиком, а я лише сиджу, молячись на вервиці, і наприкінці тільки промовляю кілька простих слів польською, найпростіших слів, так, аби навіть немови-французи щось зрозуміли. Я говорю повільно та голосно, іноді однією махнувши рукою, другою, тоді щось до цих довбешок доходило. Але це все — він дві години балакає, заробляє на своє, треба віддати йому належне, що він не лінується, а отже, можливо, варто йому дозволити? Ех, аби лише доїхати до Риму, — думала я, — бо сама би на чужині боялася. Коли пізньої ночі засинаю, то знаю, що він ще до Парижа пише — тут апелює, там звітує, невтомний. А я з ніг падала, так що ледь мала сили перехреститись. Я прокидаюсь і думаю, що тільки на хвильку задрімала, а вже ціла ніч минула й час прокидатися, вельон і рясу одягати.

На ліонській горі Фурв’єр у стародавньому костелику богослужіння за Польщу, літанії, плачі. Спускаємося з гори, заходячи спочатку до каплиці панни Жарікот[64], що засновувала якісь місіонерські служби, Товариство поширення віри; там натовп, проповідь панотчика, що триває близько години, літанія до Діви Марії за Польщу, багато плачу. Діва Жарікот хоче надрукувати моє оповідання й рознести його в газетах по всьому світу — диким народам, китайцям, неграм, невідомо яким сарацинам, а чому б вони мали б це читати — теж невідомо. Але пусте, ми й так у дорозі, панотчик обіцяє подумати — крім того, вже і єзуїти його просили заснувати в Парижі комітет і друкувати, друкувати, продавати, про мучеників розповідати всім навколо, а отже, невідомо, чи в Жарікот для сарацинів, чи в єзуїтів для французів… Пізніше в якомусь багатому домі ми входимо парадними сходами на збори жінок із товариства, а вони всі в поклонах… потім поляки, які зібралися… панотчик сказав: Я мушу десь усамітнитися з требником, а вам, матінко, залишаю цих нещасних, навертайте їх, матінко. Я сідаю, розповідаю, одні стоять, інші сидять на холодній долівці, аби лише поближче до мене; старі служаки та хлопці, видно, тут уже народжені, частина від матерів-французок, бо польською розмовляють смішно, чужі вставляючи слова, і кожен запитує про рідні краї, про пророцтва, про ласку просить. Я розводжу руки і складаю до молитви, раджу. Один шляхтич з-під Сянока допитується, чи можна йому буде повернутися до вільної Польщі, а я відповідаю, що все в руках Діви Марії, Цариці Польської, чи відплатимо ми їй добром за наші гріхи; повні очі сліз, він відходить, а замість нього з’являється другий, з-під Новогрудка, і запитує, чи й він до вільної Польщі повернеться. Нема в мене вже сил із ними. І ще ті жінки, які підбігають, за вельон хапаються, по шматочку відривають, так що іноді здається, відірвали б мені голову. Одна схопила, широку смужку відірвала, перехрестилася, і одразу ж друга і третя до неї підскочили та смужку на дві, на чотири, на шість, на вісім частин ділять, що скоро їм по ниточці залишиться. Інші несуть медальйони, іконки, мережива, щоб я їх поцілувала на пам’ять, і на знак вдячності самі цілують мені руки, щось по-французькому шварґочуть, котрийсь із поляків пробує мені це перекласти, але недоладно, бо чутно, що і його французька кульгає. Штовхаються з правого боку і з лівого. Хтось встромляє мені в руку гаман із грішми, хтось інший гладить. І все це — під лемент; мені в ноги падає якийсь чоловік, обличчя я не бачу, бо він краєчок ряси цілує і кричить: Прошу милості, матінко, милості, ти можеш мене порятувати, — інші піднімають його, а він пручається, — ти мучениця, тобі я можу зізнатись у великому гріху, але тільки тобі одній. І вже, стоячи на полах його сурдута, схиляється наді мною другий зі словами: Матінко, а в Мінську ви не познайомилися, бува, з Аґопсович, Єфросинією Аґопсович, удовою по маршалу шляхти? Вона в Мінську мешкала… Тоді перший зривається, поли з-під чобіт висмикує і знову кричить голосом, захриплим від плачу: Милості, матінко, милості для Юліана Корбута, найницішого грішника! За мною там стояв один дебелий шляхтич, я попросила, щоб він цього Корбута відвів до кімнатки за стіною, мовляв, я зараз туди прийду. Я підвелася, благословила юрбу востаннє, сама рештки вельону зняла й пожертвувала, щоб вони його собі, як їм так хочеться, порізали, прочитала двічі «Богородице Діво» й рушила до мого бідолахи.

Маленька кімнатка: у кінці віконце в мурі, біля однієї стіни лавиця під іконою, біля другої — фарбована шафа, посередині — стіл із двома такими розхитаними стільцями, що як сядеш, то хилитатимешся, як на морі під час шторму. Корбут на одному з них чи то сидить, чи то лежить, спершись ліктями об стільницю, обличчя в долонях ховає, рюмсає, і я бачу, що його аж усього теліпає він цих схлипувань; я мовчки озирнулася на двері, у які зазирали дві допитливі голови, махнула, щоб нас самих залишили. І вони залишили.

Говори від серця, сину, — почала я, — відкрий серце, не переді мною, а перед Богом, який… Він опускає руки, кладе їх на стіл… І лише тоді я бачу, що обличчя в нього сухе, без жодної сльозинки, не червоне й не вологе. Він лише усміхається, але криво так, хитро, не радісно, а розважливо. Якусь мить мені здавалося, що я звідкись його знаю, що він мені вже через життя пролетів, як вистрелена куля, — і зник. Але звідки? А він вмостився впевненіше, глибше, відкинувся назад і засміявся: Гора з горою, як то кажуть, не зійдеться, а людина з людиною… а людина з людиною… Я не знала, що відповісти, тому сіла навпроти й чекаю. Що він збирається сказати, те скаже, навіщо мені забігати наперед? Скільки ж це літ, матінко, минуло, скільки? Але він промовив «матінко» так знущально, злобно й неприязно, що я вже знала: не заради радості зустрічі він сюди прийшов. Коли я знав тебе, то ти була лише донечкою, Юлькою. Я стиснула кулаки під рясою, аж мені в кісточках щось хруснуло. Аж мурашки по спині пробігли. А ти хто? — нарешті запитала я. Ох, раз такий, раз сякий. Тепер, у Ліоні, я Юліан Корбут — лікар, спеціаліст із лікування хвороб тіла та душі, а також чудесного звільнення гаманців від ваги. Раніше — Пашковський, отець-добродій зі Шніпішок. Ти зустрінеш мене за тиждень у Генуї, я буду фон Лаубахом, курляндським бароном і великим польським патріотом. Старим Фрицем. Ким завгодно. Я зітхнула. Сатана, думаю, сатана по мене прийшов, прийшов день розплати за брехню, за напускання туману в очі стільком полякам і французам, Богу духа винним побожним людям; тут він мене перекине, схопить за задники моїх черевиків і звідси, із цієї кімнатки, де лише віконце, ікона, лавиця, фарбована шафа і столик із двома стільцями, потягне за собою просто у вогонь пекельний, що стріляє в небо снопами іскор, вистукуючи головою по сходах і бруківці. Але раптом інша думка виринає: Ой, Юлько, дурна ти. З нього такий сатана, як і з тебе. Ви працюєте в одному цеху, в одному ремеслі зайняті. Він поторгуватися прийшов. А тепер уже він мовчить. Вичікує. Усміхається своїм лисячим гладким обличчям, поголеним, як яйце; на маківці шпичастої головешки волосся в нього вже проріджене, але з боків ще завите, бо, видно, полюбляє хверцювати[65]: сірий редингот[66] із перлистими вилогами, у руці тоненький ціпок із бірюзою, широка, по-модному зв’язана, запхана під мережану камізельку краватка; добре йдуть справи в каналії. Він схилив голову й зиркає на мене, наче якесь пташине опудало, ледь виблякле за довгі роки. Ти вже не пам’ятаєш палацу? — запитує він, урешті-решт. — Буфетної кімнати, кухні? Не пам’ятаєш, як я біг колись із паштетом і слуга панича… як там його звали, той, що з паничем до школи їздив… Єнджейі Не пам’ятаєш, як він сів, широко розкинувши ноги, на самій середині кухні, і я був близький до того, щоб спіткнутись і весь паштет змарнувати… «Бог урятував» — так ти, мабуть, хотіла б мені сказати. Але де там, я й не думала говорити; я силкувалася лише пригадати той день, того Єнджея, ту кухню, щоби знати, з якого флангу атакують і хто атакує. Хлопець з паштетом, третій кухарчук. Не пам’ятаєш. Ніхто не пам’ятає. Та й хто би звернув увагу на третього кухарчука, який хотів би робити в житті щось більше, ніж носити паштети. І крем терти. І сікти моркву. І кролика білувати. Ніхто, ніхто би не звернув і ніхто не звертав уваги. На ту покоївку теж ніхто, крім того жмудина, як же ж його звали… аааа, ти його пам’ятаєш. Форейтор. Потім він начебто втік з однією покоївкою, я думав навіть, що з тобою. Але ні, бо ж ти заміжня була, у тебе був чоловік. Я рукою об стіл грюкнула: Був і немає його. Тобі теж історії хочеться. Стародавньої. Чого тобі треба? Він припинив хилитатися на стільці, широко розклав руки й каже: Ділитися, сестричко, матінко, донечко, — справа християнська? Я поділитися хочу. Я тобі дам трохи своїх злиднів, а ти мені даси своїх золотих франків, які тобі сиплять у фартушок, наче збіжжя. Тож по-християнськи й поділимося, — закінчив він, шморгнувши носом. Ціпком об підлогу постукав. Усі гроші панотчик тримає, — кажу йому я. Він засміявся. Панотчик чи не панотчик, як тримає, то й відпустить, це вже твоя гризота, щось та вигадаєш. Пора мені, завтра повернусь. І пам’ятай, — він схопив мене за рукав, — що як тисячі франків… Я аж скипіла: Тисяча! Скажи краще — мільйон. П’ятсот. Він пустив рукав і змінив тон: Сімсот п’ятдесят. Я: Шістсот. Він вилаявся, але кивнув головою: Шістсот. Бо як не принесеш, то побачиш мене в усіх наступних містах і всюди, Бог мені свідок, — тут він зробив святенницьку міну та по-блюзнірському перехрестився, — під час кожної проповіді, у кожному костелі, на кожній площі я розповім, що ти за василіянка! Він підвівся з-за столу, обернувся ще, щоб обтріпати поли сурдута, після чого буркнув — не знаю лише, більше мені чи собі: Я не грабую, нічого більше мені не потрібно. Була б ти бідна, а мене б золотом обсипали, то я би першим тобі жменю золотих франків кинув у поділ. Даси — і підеш далі вільною, зі свою безпечною таємницею. Він хутко й сухо вклонився та мерщій зник за дверима, де розминувся з панотчиком, що, засапаний, повернувся з читання свого требника.

Він мені навіть слова сказати не дав, — і річ не в тім, що я хотіла йому про Корбута щиро розповісти, — а тільки потягнув мене далі, до монастирських домів. Отже: спочатку до кларисок, де в нього проповідь для численного зібрання, потім додому, короткий сон — і знову: найбільше зібрання в сестер Святого Йосифа при картузіанському монастирі. Якраз був день закінчення ретриту[67] для півтисячі черниць, для шістдесяти — постриг, десь із двадцятеро отців, великий вікарій, самі шиті золотом, найкоштовніші ряси, свічок так багато, що світло як удень, співи, фіміам, що я аж задихалася, люди на всіх галереях, надворі, а я знаю, що заради мене, заради мене вони сюди прийшли, можливо, не всі, але майже всі; святі дари виставлено, на амвоні панотчик; увесь костел повниться схлипуваннями, зітханнями, змішується запах сліз і фіміаму; буває, що після якогось слова — не знаю, що воно значить, — з кількох місць чути зойки, немовби когось убивають, і чути «бабах», бо якась пекарева або матрона так стражданням перейнялася, вразлива душа, що гепнулася на долівку; здіймається шум, уже кидаються її відволодувати, інші цитькають, мовляв, щоб тихо поводилися; знайшовся і якийсь мандрівний торговець, який постійно кпинив, то люди хотіли його вигнати; наприкінці — літанія за Польщу і знову плачі, великі дзвони, а ми під звуки цих дзвонів і крики «віват» переходимо до капітульного будинку черниць-візиток, де Єловицький проповідує другу годину, а звідти далі — до кармеліток, натовп такий, що й голки не встромиш між сукнями й сурдутами, знову проповідь, знову схлипування, знову літанія. Один старий служака аж на вулицю вийшов, захлинаючись від плачу.

З місця на місце ми переїжджаємо каретою, але їхати не важко, навіть коли за каретою біжать і кричать «віват», і кидають квіти, і підкладають медальйони, іконки, пам’ятки мені для поцілунку; гірше сідати й виходити. Єловицький намагається мене охороняти, але я втратила чотири вельони — всі на клаптики порвані. Він спеціально вчора в однієї із сестер Святого Йосифа випросив кілька вельонів — та й щоби були вони не з досить міцного матеріалу, бо так легше видирати реліквії, з одного шматка більше клаптиків відірвеш. Матінко, москалі тебе не замучили, та бачу, що тебе зараз замучать украй найпобожніші душеньки Франції. Я махнула рукою: Усе це я Господу Богові жертвую, на славу Його. Бо ж не покладе мені Господь Бог на шию ярма, якого б я не витримала. А я думала, що інше ярмо мене душило: страх перед Корбутом — якщо його хтось на мене наслав, то це сатана, а не ангели. Амінь, — сказав він. — Великі тут справи діються, матінко, ти маєш рацію. Пані Жарікот наполягає, щоб ви, матінко, черкнули кілька слів до кіл Живої Вервиці, просьбу про молитву за Польщу, бо це найдієвіший спосіб! Ось папір, ось чорнило, може, трясе, але справа термінова… о, так… А я це одразу ж на французьку перекладу, разом факсимільним способом передрукую й підуть сотні тисяч примірників цього запису у світ! Він говорив далі, а я встигла на одну мить заснути під супровід криків «віват», ударів рук і букетів об карету. На одну мить.

Спритний Корбут чекав у візиток: він знав, що зала там не така велика, що, зайшовши, я буду змушена з ним розминутися; я зупинилася біля нього, обійняла його, гучно промовивши: Не печалься, сину, Діва Марія знайде ліки від хвороби твоєї, а принагідно прошепотіла кілька слів на вухо. Потім проповідь, плачі, літанія, розривання вельону; панотчик розповів мені згодом, що пріориса[68] намовляла проголосити збір у всій Франції, а сам Ліон дасть сто тисяч. Але панотчик відмовився, мовляв, це виглядає як продаж крові мучеників. Мучениць, повинна була виправити я, але як це французькою вимовити? А він готовий був лиш одне за неї купити: душі. У пріориси бринять на очах сльози, панотчик додає, мовляв, авжеж, милостиню ми прийняти можемо, але тільки абсолютно стихійну. Сиплються золоті франки, разом сімсот п’ятдесят. Урешті-решт я виходжу, а там Корбут, як йому й казала, біля входу стоїть. То і я стала навпроти нього, піднімаю обидві руки, кладу йому на плечі та, дивлячись просто в очі, голосно кажу — так, аби всі чули: Залиш світ і їдь із нами. Він нібито розгубився, затремтів і навіть уміло сльозу з-під повіки випустив і каже: За рік. То я й запитую його, а тиша навколо вже запала, стільки пар очей за нами стежить: Чому ж за рік? А він каже, що бідний лікар, веде скромну практику, має великі борги, з яких, якщо йому пощастить і Господь допоможе, за рік вилізе. Ти не вилізеш, а ще сильніше загрузнеш у болоті світу цього, — крикнула на повен голос, аж ззаду знову почула якийсь звук падіння та зойки, що зімліла, зімліла, але я далі вела без вагань: Покинь світ, їдь із нами служити Христовим слугою в Польщі. Господь дарував мені милостиню, — кивнула на панотчика, який зробив дуже невиразну міну, — для того, щоби я викупила тебе з дому неволі. Панотчик віддавати милостиню не надто хотів, тому я схопила ті франки, перераховую їх і кажу: Ось тобі шістсот, сплатиш усі борги й до Риму з нами поїдеш! А він, лис, тільки губи облизав, склав їх солоденько та каже: Матінко, ох, матінко, борги я сплачу, але до Риму?.. Як до Риму? Хіба що пішки та спати просто неба, незахищеним від дощу й італійських розбійників… Якщо моя доля служити Христові, то додай ще сто п’ятдесят на подорож, а за два дні я заплачу борги, все залагоджу й ми зустрінемося ще в Марселі, звідки попливемо вже разом! Ох, він притис мене, як журавель жабу, і не крикнеш йому: Шахрай! Шахрай!, і не закинеш йому захланності, не поторгуєшся. Ось тобі милість Божа, — кажу я, — ще сто п’ятдесят. Він, звісно, припадає до ніг і мені, і панотчику, цілує його сутану і край моєї ряси, хтось співає, хтось плаче, хтось молиться, переважно французькі візитки, які нічого не розуміють, але з тону вигуків відчувають, що це справа великої ваги. Натовп штовхає мене далі, Корбут відходить у тінь, пильнуючи франки, а ми їдемо до кармеліток. На порозі я чую за спиною хрипкий крик — про Бога або про Польщу, або про москалів, але слів із нього вухо не розібрало.


*


Я мав їхати до Африки, — каже панотчик, — але яка Африка, якщо я мушу біля могил апостолів, до ніг Пресвятого Отця такий скарб покласти! До роботи пора, до роботи. З Леона до Авіньйона, з Авіньйона до Марселя, з Марселя до Генуї… Мало бути ще Монпельє, але ми поспішали. В Авіньйоні єпископ приходив на наші проповіді — не на одну й не на дві; у п’ятницю одна в сакрекерок, у суботу — у візиток і урсулинок, і ще в сестер Святого Йосифа, госпітальєрок, у неділю — в черниць Святого Карла, потім знову в сакрекерок, але інших, де нам подарували срібний келих і цілий набір для олтаря, ще з чотириста франків і, в останню мить, гаман, де було сто франків золотом, — панотчик сказав: Я мусив прийняти, бо дали на прощання. Ввечері в найбільшому костелі, у кармелітів, де слухало десь п’ять тисяч людей, усі професори семінарії, чимало чоловіків, уся польська громада. А так людей повно, що одне одному лікоть у живіт запихали. І знову чотири вельони мені подерли.

У понеділок сніданок із єпископом, потім проповідь у кармеліток, звідти до Екса. Зі снідання панотчик вийшов увесь задоволений собою, аж руки потирав. Ще один, ще один — авіньйонський! Бо панотчик колекціонує архієпископів. Він хоче, щоб вони Папі нав’язали ювілейний рік за Польщу, — сидить у кареті до Екса й на пальцях рахує, щось записує на клапті паперу, креслить. Авіньйонський нині здався, руанський давно наш, той з Екса піддасться, а з Тура — вже давно в руках воєводи Островського, я знаю отого з Бордо й теж його схилю, ще паризький… а після архієпископів підуть і єпископи… В Ексі перша проповідь у сакрекерок, архієпископ нічого не знав про наш приїзд, дуже шкодував, бо так би він у всіх парафіях наказав дати оголошення та скликати народ до кафедрального собору; принаймні спеціальні молитви за Польщу оголосив. Радісний панотчик прокидається щоранку й очі його сміються: До роботи, до роботи апостольської, знати, що нас рука Божа веде! Хіба це не найвище щастя, що всюди єпископи, архієпископи, духовенство, народ… в усіх матінка нарозхват? Адже щодня принаймні один вельон роздирають на клаптики, а бувало, що і два! А я лиш тихенько додала: Бувало, що й більше. В Ексі чотири проповіді в монастирях, у Сакрекер — ще для вельможного товариства. У Марселі в єпископа кілька священиків допомогли скласти оголошення до газет. Пізніше проповіді — у капуцинок, кармеліток, кларисок і візиток. У кларисок схопив мене за руку Єловицький: Я говорив десь півтори години, лише два слова проковтнув, але спітнів так, що аж сутана пропотіла! Матінко, киньте оком на ці схилені голови, на ці побожні серця… взяти цих сьогоднішніх недоумків, які кажуть, що черниці — нероби, і показати їм, хто цілі народи безнастанно крилами молитви від гніву Божого, гніву праведного охороняє!

І єпископ мене там за руку схопив, до захристії[69] затягнув, сам сідає на один стілець, мене на другий садовить — і йде процесія, народ із похиленими головами, його цілує в перстень, а мене в хрест. Я десь п’ять разів хрест від слини витирала, півтори години вони перед нами проходили, падали навколішки, спочатку його в перстень, потім мене в хрест, і ще один, і ще одна: його в перстень, мене в хрест. Вечеря з двома єпископами, яких панотчик переконав попросити про ювілей, потім ще вечірня проповідь у семінарії, де мені решту порваного вельону роздерли. Воно й на краще, коли ввечері вельон витрачається, щоби на ранок новий одягти. У цьому Марселі панотчик неначе один вузол нервів, бо Корбута немає, бо Корбут мав приїхати, разом із нами плисти, вже й паспорт йому залагодили, він ще понад двісті франків вициганив, бо начебто винайняту квартиру покинути не міг… Якби я могла йому просто в очі сказати, що Корбута не буде, то він би менше страждав, але ж я не могла, а тому він ще в порту стояв на облавку й виглядав, ба навіть коли ми відпливли від берега, він ще вдивлявся в юрбу, що нас до порту проводила: Де Корбут, де той Корбут подівся… Він начебто шкільний друг отця Семененка й отця Кайсевича, оце б уже й зраділи обидва! Де ж цей Корбут… А Корбут, мабуть, десь у Ліоні грав у фараона.


*


З Генуї й аж до Риму ми мандрували узбережжям, зупиняючись у монастирях, а якщо десь монастиря не було, то бувало, що й по гостинних домах, завжди в окремих приміщеннях. Але приходив до мене вечорами панотчик Єловицький, хоч і втомлений, але до розмови завжди охочий, сідав поруч, на відстані простягнутої руки, з поваги до моїх і його святих одеж — і питав, і питав, і питав.

А навіщо він питав, я знаю. А чого шукав — це річ для мене відома. Бо коли я сиділа в костелах з опущеним поглядом, коли перебирала намистини вервиці, то краєм ока могла помітити, як він на амвоні росте, як він росте, а я зменшуюсь; я була лише жінкою — старою, негарною, для французів занадто німою, немовби Семашко або Вінч мені язика з рота видерли, щоб я нічого на них не набрехала, тож сиджу збоку, бо в притворі мене залишити незручно; він — чоловік, а тому міг бути ким завгодно: і солдатом, і друкарем, і священиком, усю свою долю, як флюгер на даху, повертати, якщо на це буде його бажання; і голосом, чітким голосом він ніс мою історію далі, ніж я би могла. Я могла помітити, як його захоплює цей процес, як він моєю історією, моєю сукровицею, моїми ранами, моїми синцями надимається, ще трохи — і пурхне в повітря, як Господні святі. Іноді скаржився мені ввечері: Попри пречудовий час і що маю гарний вигляд, у мене так сіло горло, що не тільки проповідувати мені не можна, а й голосніша та жвавіша промова за кілька хвилин мене виснажить і кашель накличе. А наступного ранку мав ще нездорове горло, був трохи ослаблений кровопусканням, але ніби нічого не було виходив на амвон і дві години говорив. Тому він теж жертви хотів, був спраглий історій. Ой, матінко, матінко, — казав, — розповіла б ти щось про Стоклішки, про ваш палац, про любу матінку Анну з Ягайлів. І запобігав, і благав, що це для більшої слави Господньої, а я йому відповіла: Не треба, не треба. Я найменша з малих, я пил на сандалі, я бур’ян при дорозі, та й навіщо старі історії розповідати, кому це потрібно. Про сестричок моїх розкажи, бо вони якщо не під опікою Господа, жорстоко вбиті, то в неволі страждають, про них нам треба говорити. Але він про сестричок знав усе. Він так само, як і я, міг перелічувати: Калікста Баб’янська, розчавлена муром, Марта Балінська, вчаділа, Казимира Баневичівна, розчавлена муром, Тереса Бенецька, померла божевільною, Саломея Ботвідовна, викололи очі, Аніцетта Брохоцька, померла від каліцтв, Вінцента Брохоцька, померла від каліцтв, і так без кінця, тож до сестричок він збайдужів, йому хотілося історій, хотілося сліз у костелах, хотілося роздирання вельонів, хотілося тисячі очей, які видно з амвону, як тисячі мерехтливих вогників, спрямованих на нього й тільки на нього.

Лише одного разу я поступилася і сказала: Гаразд, для більшої слави Господньої я оповім тобі, панотчику, все своє життя від самої колиски. Я склала руки на подолі, на рясі складку вигладила. Помолилася, аби потягнути час. І кажу: Ох, панотчику, тобі добре, що ти чоловіком народився, що священиком став, ох, велике тебе, панотчику, щастя спіткало. Мали ми одну челядницю на ім’я Марися, добру дівчину й вірну служницю, що одного разу при мені на мою матінку прикрикнула, мовляв, як панотець приїздить, то матуся все кидає. Бо, бач, панотчику, мене матуся вчила, що панотець біля олтаря — це Ісус Христос, і я панотця як Христа шанувала. Ти смієшся. Ах, тепер і я знаю, що Семашко — лотр і віровідступник, що отець Михалевич готував нам найгірші муки, просто від олтаря відійшовши, ще з кров’ю Христовою в горлі, з тілом найсвятішим у стравоході, але коли я тоді почула Марисю, то з мене сльози одразу покотилися, наче горошини, і я кричу: Марисю, Марисю, на коліна, цілуй землю, дитя Боже, вибачся перед Господом Богом за те, що ти його так сильно образила, бо це важкий гріх, важкий! Марися за мною в плач, падає на коліна… ой, добра була дівчина. Коли мені матуся покуту якусь за моїх братів накладала, то одна Марися жаліла мене.

Я бачила, що йому нудно; він звісив носа — ніби слухає, але засинає. Бо ми були втомлені. То я й кажу, мовляв, якось іншим разом закінчу, а він, мовляв, ні, щоб я далі розповідала. Далі, то далі. Матуся казала, що я мученицею стану, бо між двома мучениками народилася — між Телесфором і Юліаном, і від Юліана отримала ім’я — Юлька. Дурна Юлька — тоді дурна, тепер дурна. «Дурною» мене називали діти, бо я не хотіла гратися, а тільки знай читала «Житія Святих» і розмовляла з Батьком і Мамою про святі речі. Або з панотцями. Коли до якогось із них могла крадькома підійти та поцілувати край його ряси, то більшого щастя не знала, бо це немовби Ісуса Христа за край ряси упіймала і

Але він перебив мене; пожвавився і про тих панотців запитав, бо всі вони в одній зграї — старі й молоді… Розпитає, мабуть, про якихось старих, понишпорить по прізвищах. Тому я й подумала знову про якісь рідкісні, несподівані імена. Один ксьондз був Бонавентура Шептицький. Другий ксьондз Нафкрацій. На прізвище Мелешко. Третій Ілля Елеситович. Нафкрацій, чому ви дивуєтеся, панотчику, був такий східний святий у нас. Панкрацій і Нафкрацій, святобливі отці-пустельники.

Але я втратила впевненість, бо послизнулася на цьому Нафкрації. Боніфацій є, Сервацій, Панкрацій є, а от Нафкрація нема — ні пустельника, ні якогось іншого. Одначе треба було говорити… А тому я пригадала одного луб’яного коника, що його дістала від братика. Як я всюди з цим коником ходила, як ховала його, немов найдорожчий скарб, боячись, що хтось його в мене забере, вкраде і знищить. І кажу: Саме тому, вмираючи, моя матуся, Анна з Ягайлів, ніяк майном не розпорядилася, все батькові в управління залишила, але вирізнила тільки мене, залишивши мені книжку святого Франциска Салезького. Ах, що ж це була за радість — ця книжка, яка гарна — ах, я знала її напам’ять цілими абзацами. І вічно дрижала, що в мене її хтось забере, знищить, вкраде, я її як найдорожчий скарб берегла. Де вона, бідна, лише не побувала? У вологому садку — то під пеньком у корінні, то каменем привалена, то я додому з нею, ще не обтріпаною від землі, прокрадалася й на дні шафи клала або й під шафу. І читала, читала, читала. «Шлях до побожного життя» — так вона називалася, я донині пам’ятаю на ній кожен патьок, кожен загин сторінки. І пам’ятаю кожну мить із того дня, як матуся померла, що «Шлях до побожного життя» залишила як дороговказ на все моє життя, як дороговказ до мінського монастиря, до муки в Мяделі, до Парижа й тепер до Риму, ой, я пам’ятаю, як вона помирала. Напередодні Покрови. Ах, панотчику, ви не знаєте Покрови! Покрова — це свято Покрови Богородиці, яка своїм покровом, саваном усіх нас захищає, ціле місто від диких турків захистила, всі вижили, Бога славили, а турки в соромі відійшли — так воно було. А іншим разом кораблі пливли, а Богородиця покров зняла, у воду опустила — і всі кораблі змело великою хвилею. І так воно було. Матуся напередодні Покрови померла, і бабуся, і прабабуся — усі вони, і я теж напередодні Покрови хотіла би померти, про це щодня Господа Бога, що на небесах, прошу. Ох, панотчику, це було би щастя, сам подумай — напередодні Покрови померти! Ах. Усі ми були під особливим Покровом Богородиці, так мені матуся казала: ти народжена донькою Марії, вона тобі загинути не дозволить. І не дозволила, ах, не дозволила. Вона, казала мені матуся, є твоєю Матір’ю, а тому ти ніколи сиротою не будеш. Ти страждатимеш, до великих страждань готуйся. Так вона мені говорила, так пророчила, спершись на високі подушки, біла, як полотно постелі, на якій вона лежала. Казала, велике страждання тебе чекає, але й велике Боже милосердя. Панотчику, ти сам бачиш, що все збулося до останнього слова. Господь дуже добрий, а я дуже погана.

Тільки-но я це сказала, то почула хропіння: Єловицький уже спав на своїй лаві та легенько похропував. О, подумала я, досить уже, на цьому й кінець, заморила я його на забій. Якби ж то! За п’ятнадцять хвилин він сам прокинувся, вибачився, виправдався довгою дорогою та втомою й пішов. Але наступного дня, а ми якраз були в якомусь жіночому монастирі, він знову просить розповісти історію. Гірше, він переписав і допитується, чи нічого не переплутав. Ну, думаю, оце я попалася.

Моя матуся, Анна Ягайлівна, була суворою. Але її суворість була підшита любов’ю, як шорсткий плащ м’яким хутром, вона вічно давала нам приклади опіки над хворими й бідними, завжди мала відкритий гаман для всіх спраглих, як істинна християнка, якою вона, певна річ, була. За власний кошт утримувала в нашому замку в Стоклішках щоденний стіл на сорок убогих, за яким сама прислужувала, бо такою була її любов до Христа, що найбільше щастя вона знаходила в приниженні. Та й для мене не було більшого щастя, ніж ходити з нею поруч, триматися за її рясно гаптовані шати, пребагаті, як у самої Пречистої Матері, ніби карнеолем[70] і золотом оздоблену сукню, і дивитися, як вона накладає на тарілки пархатим, кульгавим, клишоногим, кривим, сліпим, як їм із ніжністю й турботою хліб у срібному кошику подає, воду наливає в келихи шліфованого скла, як годує їх і напуває, нічого не жаліючи. Це була моя найперша в житті наука монастирського життя, одначе я нічого так сильно не прагнула, як стати священиком, стати перед олтарем і вбратися в шати Христові. А брати мої, брати-збиточники, брати-негідники вибивали мені це з голови, кажучи: Та куди ж тобі у ксьондзи, може, ще на солдата чи генерала? І обкидали мене болотом.

Я поглянула на панотчика, він замислився над чимось. Якось охляв, але сонним не був. Зануреним у себе. Він щось усередині себе обертав, щось міркував, немовби крутив шматком патика млинок. Досить уже, — кажу я, — досить уже на сьогодні, панотчику. Але ні, йому хотілося далі, хотілось, аби я й далі говорила, тому я й говорила. Як я ходила до матері, як запитувала її, чи це правда, що я ніколи не зможу стати священиком, а якщо не священиком, то принаймні як черниця стати перед олтарем і відправити літургію, і в Христові шати вбратися. Ні й ні. Я благала, щоби вона мені дозволила обрізати волосся і стати хлопцем, а з хлопця — чоловіком, а з чоловіка — священиком, а зі священика — Христом. А вона відрекла без особливого терпіння, що це фанаберії[71]. Якщо ж не я, то бодай мої брати, брати-збиточники, брати-негідники!

Відтоді моєю найбільшою мрією було якщо не стати священиком, то бодай мати за священика одного з моїх старших братів, про яких мені завжди говорили, що я повинна слухатися їх, бо це саме вони успадкують після батьків палац, герби, прізвище, а я Мечиславська лише тимчасово, до шлюбу. Вони часто бешкетували, а потім спихали на мене, заздалегідь просячи, щоб я не перечила. Вони прокрадалися до мене, тягли в якийсь куток, де курява й павутиння, обнімали й казали: «Ох, ти, Юлько, наша ж ти люба, наша ж ти добра й терпляча, ми тебе так любити будемо», аби лиш я не сказала, аби лиш на себе провину взяла, й одразу ж один за другим раз по раз: «я буду ксьондзом», «і я буду ксьондзом». Я кивала головою, виходила з кутка-закамарка, наче мишка, і все робила, все дозволяла на себе спихнути, аби лише вони священиками стали, якби Бог дав, якби Бог дав. Він не дав, але цього я тоді не знала. І коли мене хтось лаяв, шматою по голові бив, то я лише собі казала: якщо Господь наш Ісус Христос на хресті так терпів за своїх недругів, то хіба мені важко за братів моїх найлюбіших, збиточників і негідників потерпіти? Мене аж захоплювало бажання ще більші страждання брати за них на себе, двічі шматою по голові дістати та двічі бути облаяною. Я лиш одне важко переносила: коли матуся моя не приходила ні з гострим словом, ні з карою, а лише дивилася на мене довго, протяжно і з невимовним сумом. Ой, панотчику, від одного цього спогаду мені донині сльози на очі навертаються! Поглянь-но, я стара, стільки ударів витерпіла, стільки крові, стільки батогів без жодної сльозинки, а від спогаду про цей погляд великі горошини котяться моїми грубими щоками! Ех, панотчику. Нехай сьогодні все на сльозах і закінчиться.

Того дня ми більше не розмовляли. Рим був за два дні шляху від нас. Якщо піти до порту, заплющити очі й напружити серце, то можна було відчути, як віддалік день і ніч пливе морем на золотому фрегаті цар-антихрист, північний імператор, як фрегат розтинає хвилі, а яку розітне, то заморожує, на крижану розчахнуту брилу перетворює. І за золотим фрегатом тягнеться срібний крижаний шлейф, над яким жоден птах не заквилить і під яким жодна риба не пропливе.

Розділ XI

Як я вже розповідала, відколи ми написали на штампованому папері листа до царя-антихриста, ми діставали більше батогів, ніж раніше, а Семашко на прощання Вєрьовкіну сказав так, аби ми всі почули: Гнобити їх. Гнобити якнайсильніше, поки ти цих сварливих сук не приборкаєш. А тому він слав нас на щоразу гірші роботи, вигадував додаткові знущання, морив усе жорстокішим голодом — лише одна добра монашка принесла нам торбу гороху, але коли про це інші монашки дізналися, то забігли, зробили рейвах, кулаками її побили, а торбу на наших головах розірвали, аж посипався сухий горох із гуркотом на всі боки, а потім настав такий голод, що хоч зуби на полицю клади. Влаштували слідство, як ми на неї — яку бачили вперше в житті — натрапили і як перетягли на свій бік, а кожна за горох дістала тридцять різок. Коли це закінчилося, Вєрьовкін, розлючений дужче, ніж раніше, нашою витривалістю, збільшив кількість ударів до п’ятдесяти; ба більше, траплялося навіть, що він і сам керував побиттям. Двічі на тиждень по п’ятдесят ударів. Тварина би такого не витримала, а ми витримали. Хоч і не всі, троє сконали: Серафіна Щербинська, якій було сімдесят два роки, сконала після тридцяти різок, але й решту, вже після смерті, прийняла від катів; Довг’ялівна на ім’я Станіслава сконала на моєму подолі, як раніше Філігаузерівна, але, поки губоньки, такі втомлені, що аж сині, назавжди стулила, встигла прошепотіти ще таке: Не плачте за мною, мої земні страждання ось-ось проминуть, а за собою плачте і над тим, що для вас москаль ще приготував. Отже, дві — Щербинська, Довг’ялівна… і третя — Наталія Нарбутівна, вона теж на моїх колінах Богові душу віддала, а до останньої миті притискала до губів і серця закривавлене розп’яття і кричала: О, мій Господи! Втіш мене, бо я люблю тебе всім серцем. І на слові серце, промовленим усоте чи двохсоте, врешті-решт сконала.

Нас би більше тієї весни тисяча вісімсот сорок другого року померло, якби не царський генерал Маґдєньков, що командував у Полоцьку цілим корпусом, — дійшло до того, що уніатські священики нас катували, а царські генерали рятували від вірної смерті! Цей Маґдєньков був чоловіком стареньким, добрим, а за дружину мав польку — ще кращу; це вона дізналася від пань з товариства, що начебто в монастирі велику кривду проти нас чинять, що це й не монастир, а справжнісінька каторга — і чоловікові до ніг упала, щоб він нас від мучеництва врятував. Тож сідає Маґдєньков у карету, поруч дружину-польку садовить на м’які китайкові подушки й гайда до монастиря. Приїхав він одразу ж перед сьомим батоженням, заставши Вєрьовкіна з вироком Семашка в одній руці й батогом — у другій. Генеральша від слабості знепритомніла, а генерал вискочив з карети з криком: Ти піп чи ти кат? Ти що робиш, чому мучиш безневинних? Той щось бовкнув, мовляв, виконує наказ архієрея, але Маґдєньков вирок у мучителя видер і як не гукне на нього — хоч варто визнати, що був він маленький, сивий, старий і скрючений, і аж дивно, що з такого благенького тільця такий гучний голос виходив: Ех, ти, підлабузнику, як виконаєш наказ цього перекинчика, то я тебе накажу повісити! Імператор не знає, яких ви кривд тут допускаєте, але це пусте; йому донесуть, що я тебе повісив, то він підніме брову і скаже: «Оце розгнівався, мабуть, дідуган», а ти як висів, так і висітимеш. І наказав нас відвести до в’язниці, залишивши на харчі сто рублів, бо з першого погляду помітив з худорлявості нашої, яка просвічувала з-під лахміття, що ми точно голодуємо. Однак гроші Маґдєнькова Вєрьовкін сховав у кишеню і тільки одного разу купив за них черствого хліба і трохи солі, а решту собі, певно, доклав до власних рубликів, так високо свою працю оцінивши.

Ледве дійшли новини про те до вух Семашка, він аж увесь скипів; приїхав стрілою, розлючений, і найпаскуднішими словами Маґдєнькова ображав — хоч я дала би голову й обидві руки на відруб, що в його присутності таким пихатим він би не був; врешті-решт він каже: Старий дурень генерал! Під його опіку перейшли, теж мені ідея! І буде він мені тут розповідати, що Найясніший Пан не знає, що з вами діється! Як це не знає, якщо імператор мені в руки власного листа передав, дозволяючи все, — треба буде, я кожну з вас вішатиму до сто разів на день — на сніданок, обід і вечерю, і щомиті між однією стравою і другою. Ви до церкви підете, бо вона вже цілком облаштована, і я накажу вам співати гімни на її урочистому відкритті. А я йому на те: Не сто, а тисячі разів нас вішати — це краще за пекельні муки. З тілом роби, що хочеш, але ввійти до церкви ти нас не примусиш, хоч усіх нас перевішай.

Він лише відвернувся, пролопотів полами, сплюнув, а сплюнувши, кивнув на Вєрьовкіна і крикнув: Покажи їм, покажи, для чого цей хмиз привезено! Вєрьовкін, багряний на лиці, наче кинутий в окріп рак, стояв неподалік, прибитий до подвір’я, як цвях у дошку, немовби ні на вершок зрушити не міг; він тільки підняв руку — так руку піднімають дерев’яні маріонетки на мотузках — і показав на купи хмизу. Він хотів щось сказати, але слова крізь губи не пробилися, немовби йому горло закоркували. Він опустив руку. Знову підняв: Щоби спалити вас! — видушив нарешті із себе три слова. — Щоби спалити вас, — повторив він.

Раптом пожвавлення сестричок; закипіло, злетіли думки під небесне склепіння: Прекрасно, прекрасно, — заспівала Евзебія Вавжецька, що тепер слідом за мною до Риму прямує, у що я вірю всією своєю душею, хоча досі від неї жодних новин не отримала, — прекрасно за Господа Бога згоріти! Нетерпляча моя душа! І заспівала «Маґніфікат», а всі сестрички разом із нею заспівали, і одна за другою між строфами гімну знай під’юджували Вєрьовкіна: Паліть нас, паліть, на димних крилах ми до раю швидше потрапимо! Однак це були дурні страхи, підступні брехні.

Ми не знали, що, коли розлючений Семашко йшов до церкви, він складав у голові воістину диявольський план — тієї ночі гірше, болісніше мучеництво для нас готували. Настільки гірше, що всю ніч кожна з нас палко молилася серед найпаскудніших страждань, щоб її на вогнище кинули й підпалили, ніж вона мала би бодай на секунду довше витримувати ганьбу.

Того вечора нас привели з роботи раніше; одначе щось діялося в монастирі, бо у власні багаті покої Семашко чернь монастирську не пускав; йому би челядь паркет подряпала, порцеляну побила, по-багатому ткані покривала замастила, а монашки, розпивши кілька пляшок, почали б лупитися французькими канделябрами або кидатися в ікони гусячим полотком[72]. Він вирішив влаштувати бенкет у сестер: настоятельниця наказала прикотити до трапезної бочку вина, принести пляшок горілки більше, ніж бенкетувальників, із монастирських кухонь, хоч була п’ятниця, притягти на тацях стільки шинки, печені, фаршированих каплунів, стільки куріпок і баранячих корейок, що вже за годину то одна, то друга монашка крадькома пролазила до вікна, відчиняла його й через вікно блювала у двір. Ми якраз поверталися з роботи, співаючи духовних пісень, коли такою перед нами постала на тлі нічного неба будівля монастиря: як пекельна корчма, де веселяться грішниці, освітлена сотнями пломінчиків, неначе пекельні зали, і мало не в кожному вікні огидна, паскудна й широко роззявлена мордяка котроїсь монашки, з якої ллється мішанина з горілки, жовчі та соковитого м’яса.

Але справжнє пекло мало початися незабаром.

Не встигли ми пройти крізь браму нашої в’язниці, не встигли голови покласти, як зачулися крики, удари кулаками, лайливі слова, пияцькими голосами викричані: вже тріщать дверні дошки, вже хтось по ключі побіг і, брязкаючи ними, встромляє їх у замок. І впали вони на нас, впали на нас, як хвиля потопу, що заливає місто, як в’язка блискавиць, як зграя голодних псів; оце було пекло, оце була пекельна година, оце був час, якого ніхто не хотів би на власні очі побачити, а коли побачив, то благав би про смерть до кінця днів своїх.

Як розповісти про ті удари, те биття, те кусання, те топтання, як знайти для цього слова? Якою мовою можливо описати таку жорстокість? Мовою якихось дикунів, мовою татар, сарацинів, мовою кривавих мучителів, найогиднішою мовою.

І було так, немовби в цій ночі народилася друга ніч із темної білизни, і було так, немовби в бочці смоли й дьогтю ще щось чорніше й гіркіше розлилося.

І було так, немовби пекло зібрало з усієї історії найгірших катів, тих, що катували Господа нашого Ісуса Христа, що тіло його шмагали бичами, пробивали цвяхами, коронували терням, і тих, що знущалися зі святих мучениць, стинаючи їм голови, топлячи, розпинаючи, підсмажуючи в олії, рубаючи сокирою, і немовби тих катів, усіх до єдиного, послали на роботу до монастиря; а над тим усім — Семашко, що сидів посеред бенкетного столу, між монашками та попами, під’юджуючи церковних служок: Хто найгірше їх принизить, хто найбільший злочин учинить, того одразу ж зроблю протопопом!

І було так, немовби земля хотіла під нами розверзтись, але не могла. І було так, немовби небо над нами зімкнулося, а Бог раптово відвів од нас погляд, бо кожна з нас плакала, скиглила, благала, силкувалася втиснутись у тверду долівку, але все марно, марно, бо не пускала нас земля і небо чудесним чином не впало на наших переслідувачів — і жодного захисту не було; зуби заглиблювались у м’ясо, каблуки — у животи, пальці — в очі, так що восьмеро з нас зовсім осліпли; обличчя, подерті на клапті, єпископською печаткою побиті, опечатані солдатським чоботом, усі пошматовані, звисали з черепів, наче оббивка старих меблів; а що більше крові, що більше плачу, то кати щасливіші, то краще розважаються, то огидніше глумляться. Двох — Ліберату Кормінівну та Юстину Турівну — вони затоптали на смерть, залишивши не тіла, а безформну масу; третя — Схоластика Реутівна — сконала вранці в мене на колінах; вісьмом викололи очі, і кожна з нас мала на тілі страшні рани.

І було так, що, коли останній з мучителів грюкнув воротами й прокрутив ключ у замку, ми, розтоптані, спаплюжені й липкі від крові, почали підніматися з долівки: одні з криком, другі з плачем, треті мовчучи, ніби мертві; одна, спершись на випростану руку, повзла на середину зали, безвладно тягнучи ноги; друга, обмацуючи навколо рукою, поволі розуміла, що вже ніколи на очі не побачить, бо не має очей, що це не темниця, а вічна темрява. То з одного, то з другого кінця зали лунали тихі голоси — ми перегукувались у темряві й розпачі, поки ті, що вижили, не впали разом на коліна й не подякували Богові, що нас живими залишив; потім ми заходилися оплакувати тих, кого Він живими залишити не схотів, і слізьми обмивали рани. Я, переживаючи за своїх сестричок, кульгала то до однієї, то до другої, роздираючи шмати на корпію[73], зупиняючи кров, утішаючи молитвою, а навколо голови, відкриті як листи, що промовляють мозком крізь здерті печаті; у болоті й соломі чиїсь блакитні очі, як незабудьки, світять у червоному м’ясі, по землі валяються скривавлені полотна, наче штандарти; ця сестра вже ні слова не промовить, та від болю качається по землі… Аж раптом котрась із них каже: Матінко, відпочиньте, матінко, хіба ви не бачите, що у вас роздертий бік, — нутрощі мало не вилазили, на самій плівці тримаючись; крім того, я виявила на тілі три страшні укуси, а дрібніших каліцтв було забагато, щоб їх можна було запам’ятати. Це якраз тоді мені голову розбили, що кістку втратила в черепі, де донині мозок у мене однією лише шкіркою прикритий.

Уранці Вєрьовкін, усе ще п’яний, увійшов до нашої в’язниці, — а за ним зацікавлені монашки, які, хилитаючись, встромляли голови крізь двері й показували на нас пальцями, наче на якусь дивовижу, — після чого сказав із таким начебто смішком, чим тільки відразу від власного злочину маскував: Сам Господь вас отак вбиває за вашу дурну впертість, що не хочете ви прийняти нашу святу віру. Але жодної відповіді не почув. Він постояв-постояв, після чого наказав винести трупи й десь таємно їх поховати, а живих, хоч точніше було би сказати напівживих, сестер — погнати на роботу, таку саму важку, як і раніше. Жодних перев’язок він не запропонував, ніхто навіть бодай однієї склянки води нам не приніс, а тому всі наші ліки зводилися до зішкрябаних зі старих полін часток порохна й зібраного під стелею павутиння. А тому ми лікувалися волею Божою та Господньою мукою. Однак щось, урешті-решт, усе-таки пом’якшило серце Вєрьовкіна, бо після кількох днів сорому він дозволив нам приймати невеличку милостиню від милосердних. 73

Після темної ночі врешті-решт на наше страждання відкрилося небо; того самого дня, коли нас, закривавлених, погнали на каторгу, у стодолах монашок померло дев’ять корів, а наступної ночі — четверо коней; декотрих із нас примусили винести падлину, і тоді ми побачили певну особливість: одні тварини здохли на місці, не зрушивши ані на вершок, далі стоячи, прикуті до годівниць, як статуї; інші, страшенно покручені, завмерли в найдивніших позах. І розійшовся лемент усім монастирем, монашки й попи перебігали з місця на місце, налякані та розлючені; жодній не спало на думку приготувати якусь страву, вони як розроєні бджоли дзижчали в коридорах і на подвір’ї, і тільки пили й пили, а від того пиття дзижчали ще сильніше. Вони не могли збагнути, що не ми вбили цих тварин і не отрута, і жодне чорнокнижництво тут ні до чого, а просто на землю зійшов Ангел Помсти й помстився їм: навіть увечері в церкві вони зовсім не молилися, а страшенно проклинали нас між піснеспівами, за коровами та кіньми співали трени.

Розділ XII

Рим — місто людне, столиця світу, тут менше золота, ніж у Парижі, менше модних панків, блискучих карет, менше відгонить ароматами від кокоток, але куди не глянь, усюди церкви; серце радіє. Ми зупинилися посеред ночі, о другій, уранці панотчик Єловицький відправив богослужіння, бо ж це Всіх Святих, день усіх мучеників, тому він мені сказав: Сьогодні ми молимося за всіх сестер, замучених росіянами в монастирі матінки, бо вони вже між римськими мучениками в раю, між тими, що левами та тиграми роздерті, тими, що сарацинами посічені, тими, що всілякими тваринними, поганськими та єретичними бестіями розтерзані, але винагороджені пальмами мучеництва. Мала і я того дня своє мучеництво, бо мусила видряпатися своїми бідними втомленими ногами до монастиря сакрекерок Триніта Деймонті[74], тобто по-нашому Троїцьку гору; сходи, кажуть, іспанські, а по-моєму, якісь татарські, поганські: страшенно високі, стрімкі, незручні, обсиджені хуліганами, волоцюгами, жебраками, брудні, засипані лушпинням каштанів, шкурками підгнилої дині, які торговці кинули біднякам, але передусім, як я вже казала, високі. Я закасала рясу, сопу, то одною ногою ступаю, то другою, панотчик мене підтримує, як скляну фігурку, але вже якийсь мерзотник кикоть[75] виставляє, об який я мало не спіткнулася, вже скаче боком худий, замурзаний, як звірятко, хлопчик, женучись за другим, що видер у нього персика. Ще трохи, і я полетіла би із цих сходів аж у сам низ, як грушка-гниличка. Одначе про інше йшлося, до чого прямувала, по більші я п’ялася речі, дряпаючись цими кам’яними сходами, тож переставляла ногу за ногою, підштовхувана панотчиком до свого майбутнього.

На горі монастир і все як слід: і крики «віват», і почесті, і цілування рук, і припадання до рук, але я, щойно переступивши поріг, попросила панотчика перекласти сестричкам, що хочу привітатися з господарем цього дому, і побігла помолитися перед Святим Причастям. Біжу я, біжу, мене раптом немовби в шестикінний екіпаж посадили й потягли вниз; я пройшла кілька кроків до стіни і питаю, що це за портьєра, а вони відповідають, що вона затуляє святий образ. Я відтягла її вбік і — диво дивнеє — побачила Матір Божу як живу, що сиділа на стільці у скромних шатах з опущеними очима, між квітучою лілією та кошиком із пряжею. Немовби мені по ногах хтось уперіщив, я впала навколішки і крикнула: О, Матінко, Матінко моя пречудова! Я обтріпала коліна й кажу: Ось чудесний образ. Пріориса аж скривилася, коли їй панотчик це переклав, і відповіла лише, що це мальовидло послушниці з Франції, зовсім нове й аж ніяк не чудесне. Цим воно поки що і скінчилося, бо нас чекали інші речі, передусім кардинал, за кардинала ми вчепилися, кардинала ми чекали, бо через кардинала, з кардиналом, завдяки кардиналові — доступ до найвищого трону, вищого за сходи на Троїцьку гору. Кардинал каже, що вже багато днів нас чекає, кардинал каже, що ще того дня мене провідає. А тому сиджу я в монастирі, розповідаю свою історію, панотчик перекладає, сльози ллються потоками, але я ледве пам’ятаю імена моїх сестер, розчавлених муром, моїх сестер, у яких очі викололи, моїх сестер, які від батогів сконали, а тільки кажу собі: якщо кардинал пообіцяв, що ще ввечері мене провідає, то провідає ще ввечері; час спливає, я цілу свою історію розповіла, сльози, що мали з очей покотитися, покотилися, а кардинала не видно й не чути.

Потім я лежала на сіннику й молилася: Мій любий, наймиліший Господи Боже, якщо вже ти мене сюди привів, якщо допомагаєш мені, огортаєш турботою своєю грішницю, Твою мученицю, шрамами вкриту, катовану, принижену, не дай мені зараз пропасти в Римі, висіти біля клямки без жодної надії, сновигати від однієї канцелярії до другої, від одного кардинала до другого, приведи мене туди, де або я вкотре розповім про Макрину Мечиславську, ігуменю мінських василіянок, про їх семирічне переслідування за віру, або мене киями й алебардами швейцарські гвардійці обкладуть. Якщо вже падати, то з високого коня, якщо вже скотитися, то аж із тих стрімких сходів у сам низ, під фонтан. Але нехай бодай щось, щось, щось станеться.

Ледве встала я в Поминальний день, а вже дізналася, що кардинал Ламбрускіні, про якого панотчик каже, що він уже державний секретар і, вочевидь, буде наступним Папою, бо його страшенно масони ненавидять, тож тим більше Святий Дух любить, — кардинал, який обіцяв мені бути вчора й не виконав обіцянки, прийшов, прийшов, прийшов! Він не хотів приходити без запрошення від Святого Отця, а тепер, під час привітання, сказав мені, що я матиму аудієнцію. Я до ніг йому припала, а він підняв мене — гарні це були сцени, дуже гарні. Я благала його тільки, аби мене панотчика не позбавляли, аби панотчик був моїм перекладачем, бо без нього я втрачаю будь-яку сміливість, — не могла ж я йому сказати, що одна голова добре, а дві — краще, де я сплутаю крем з пальцями, де переплутаю сестру Юстину Шлеґелівну із сестрою Мар’янцеллою Семнішківною, там він виправить, бо в нього ця історія, стільки разів розказана, вже в серці викарбувалася. Хто ж інший, зрештою, розмовлятиме зі мною в Римі польською, як не панотчик? Засміявся кардинал, що Церква велика, а дар мов од Духа Святого десь іще папським палацом блукає, якщо кардинал Мецофанті розмовляє сорока мовами, зокрема польською. Ба більше, він навіть вірші складає, та ще й гарні: З книжки цієї голос Ісуса солодкий співає, я за ним бігаю і про цей світ не зовсім дбаю. Книжка — прекрасний сад, як бджола я літаю і спрагло до квітки кожної припадаю. І справді, наступного дня цей Мецофанті дві години вислуховував мене у присутності панотчика та ксьондза Рилли, і ще третього кардинала привів, і язиками вони цокали, і пальці заламували, і бороди погладжували! А я їм розповіла все, як на сповіді. Кардинал Феретті такий був ощасливлений зустріччю, що відвіз нас додому, а коли ми, прощаючись, руку йому цілували, він, сповнений смирення, хотів нам те саме зробити! Усі ми тими днями були сповнені Духа.


*


Як Господь наш Ісус Христос на третій день воскрес, так і мене на третій день викликали за Мідну браму[76]. Ну, можливо, на четвертий. Півночі я спати не могла від тривоги, що розгублюся. Бо ж уся моя історія росла, наче тісто в діжці.

Інша річ — панове в палацах, перед ними я відчувала, що в моїй балаканині все поміститься, що я можу туди, як у пиріг, різного фаршу напхати. Я зиркала звисока на моїх слухачів: у кого від чого очі горять, від чого язик вистромлюють та облизують губи, від чого їм на щоках рум’янець виступає. Якщо під час розповіді про те, як москалі всі рублі на наше утримання клали до своїх кишень, то вже відомо було, що з жадібним розмовляю, і додавала, що з монастирської скарбниці вони винесли двічі по сто тисяч злотих мого посагу в коштовних шатах і чашах, і дароносицях, а потім видирали камені з оздоблених сукенок на святих образах. Якщо око блиснуло, коли я починала розповідати, як падали удари на біленькі спини молодих сестричок, то потім більше було про збиткування з нас солдатнею — спеціально для цієї розпусної душеньки. Якщо траплявся мені ненажера, то я про голод з найбільшою охотою говорила, про те, як у нас слинка текла від вигляду м’ясива, яке несли в день посту на стіл архієрея. Кожному давала те, чого він найпалкіше прагнув, про що він соромився іноді слухати, але з насолодою приймав, виправдовуючись тим, що це історія про мучеництво — чиста-пречиста.

Але тепер, перед самим Святим Отцем? Я знала, що іноді втрачаю міру, і водночас відчувала, немовби сам мій язик слова складає всупереч мені самій, всупереч усьому, що я обміркувала. У Парижі розповідала, що на будівництві палацу одна з нас випустила цебро і, привалена ним, сконала; у Римі аж троє так загинули — одна за другою. Я називала з пам’яті їхні імена та прізвища, і як тільки виходила з кімнат, під усіма тими мальовидлами йдучи, повторювала собі імена нових мучениць кожного разу знову, щоби про них не забути. Єловицькому сказала, що молюся за них у спокої серця, і далі до себе: від цебра Ільґоцька, Сеціцька, Лауданська. Тобто по черзі — Розалія, Ґертруда, Непомуцена. Але якби я мала при собі якусь мотузку, ремінець, кийок, то сама б себе по спині вишмагала за ті два нові цебра. Навіщо тобі це було, Юлько, навіщо? Мало тобі одного цебра? Два гриби в борщ, три цебра в історію?

Зрештою, не лише нові додавалися, а й старих меншало; я забула розказати, як у Парижі, що коли москалі ховали вбитих сестер у непосвяченій землі, десь у бору, під жадібним корінням сосон, то місцевий побожний народ викопував їх крадькома і, як святих, ховав на цвинтарі, вказуючи на хресті вигадані прізвища. Однак забути, проґавити — це річ людська, її легше пояснити, але як поясниш додавання цебер?

До світанку, зачинившись у келії, я лежала, дивилась у побілену стелю й міркувала про гріхи — одначе не гріхи я рахувала, хоч і було їх достатньо, а помилки. Що я говорила в Парижі, що на півдні Франції додала або відняла, що в Римі оминула, а що помножила? Тому наступного дня запитала панотчика Єловицького, чи взяв він із собою з Парижа «Польські записки», де журналісти мою історію подали у друку, — а оскільки він узяв, то я вдала, що хочу щось інше почитати, а насправді, провернувши ключ у замку, кинулася з рум’янцем на «Черниць у Мінську, Вітебську і Полоцьку, їх переслідування та мучеництво» і заходилася перевіряти, що дурна Юлька наплела. Раніше я казала, що настоятельниця моїй сестричці Ґротковській, але Непомуцені, а не Юзефі, швиргонула в око гарячим поліном, а потім — що цим поліном їй голову розполовинила. Ніби схоже, але ж по-іншому, зважаючи на те, що биття поліном в історії мало повторитися згодом. Нелегко все це, нелегко.

Уранці мені дали навіть щось попоїсти, але я відмовилася з бажання постувати, аби Святий Отець, якого я вважала істинним отцем, сприйняв мене як істинну доньку й моєї страшної історії не відкинув зі зверхньою гримасою, не відкинув змахом руки; а коли я отак лежала ницьма на підлозі, на її холодних кам’яних плитах, бо був уже листопад і навіть у Римі холодом від долівки дме, я відчувала, як уся тремчу, від пальця, що в черевику ворушиться, до волосся на маківці голови.

Ай, дурна Юлько, казала я собі, ай, Юлько, що ж ти наробила! Поглянь, як ти вивалялася в куряві, Святий Отець з-під трьох корон[77] щирозлотих глипне й одразу ж соколиним оком шахрайку в тобі побачить і ніякої не матиме до тебе жалості. Щоби він ще сам із високого трону зійшов, підібгав поли шат і кулаком тебе побив та облаяв: Ти — така-сяка, гірша за суку, немита, геть, нечиста, геть звідси, геть з кімнати, — і навідліг бив би, навідліг — то кулаком, то п’ястуком, то патерицею, оздобленою рубінами та діамантами, — краще б тобі було ніколи не народитися, ніж власного отця й Намісника Господа Ісуса Христа оббріхувати в живі очі. Але ні, він навіть сам би з трону не зійшов, а викликав би одного зі швейцарських гвардійців, шепнув би йому на вухо й уже б мене копняками за Мідну браму викинули, й уже б зняли шати як найгіршій шльондрі, обклали канчуками й зо два ікла вибили з тих, що ще після колишніх побиттів у роті зосталися.

Ай, дурна Юлько, чи не краще тобі було там сидіти, у далекій глушині, у забутому Вільні, де ніхто про тебе не пам’ятав, як про хробака в камені на дні безмірного океану, не краще було голову не вистромлювати, смиренно гнути хребет на кухні сестер-бернардинок, терти моркву, гниле горохвиння свиням у корито кидати, каструлі шурувати? Не краще було тобі чекати у спокої серця, поки тебе Господь Ісус Христос до себе не забере, поки не ляжеш ти, капітанська вдово, у домовину з чорними стрічками на очіпку, зі свічкою в білих, вощаних пальцях? То тебе б добра штабс-капітанша Лизавета щиро оплакала, і з дурнішими та меншими грішками тебе опустили б у землю, настільки меншими, що, можливо, за кілька років вони би провалилися крізь кості, крізь дно прогнилої домовини, порозтягувані корінням дерев у спільній могилі для бідняків на Росі[78], можливо, впали би ті провини й грішки в землю та зникли, забуті? Бо цей гріх, гріх великої брехні, як великий камінь, на грудях у тебе лежатиме, і хоч би ти вся дощенту зігнила, хоч би найпростіша й найдешевша домовина давно розпалася б на порох, цей камінь провини, дурна Юлько, з тобою залишиться, Юлько, і на ньому як викарбуване долотом, як живим вогнем випалене буде: СВЯТОМУ ОТЦЮ ТУМАНУ В ОЧІ НАПУСТИЛА.

Тим часом панотчик Єловицький приходить і каже, що йому отець-єзуїт Рилло переказав: він був уже у Святого Отця, який присягнувся йому, що Ніколая, царя сатанинського, він у жодному разі віч-на-віч не прийме, після чого потер руки і крикнув: Сьогодні, сьогодні, сьогодні я її побачу! Її — це мене. Вона — це матінка Макрина, або ж дурна Юлька, це від мого прибуття Папа так радіє, так руки потирає, натомість Ніколая, хазяїна половини світу, що однією ногою стоїть на крижаному Сибіру, а другою на гарячих степах, він триматиме в передпокої, як економа. Тоді я сказала собі: Йди, йди, якщо тебе чекають. І я пішла.


*


Панотчику, — промовила я, коли ми вже до Ватикану потрапили, — панотчику, не годиться йти до Намісника святого Петра, самого святого не відвідавши. Часу було ще багато, бо нічого на світі — ні батогів, ні криків — я так не боялась, як того, що ми спізнимося на цю найважливішу в моєму житті аудієнцію, а тому ми переступили поріг собору святого Петра. І було так, немовби ми ввійшли в Небесний Єрусалим попід руку із самим святим Петром, немовби ширяючи на хмарах і золотому промінні, ввійшли до Найсвятішого та залишили свої грішні, важкі тіла як покутні мішки, як прогнилі торби. Я відчула, мовби втратила всю свою вагу, немовби була сплетена лише з легкості та любові, немовби мене сам Ключник Небесний по голові погладив зі словами: Не бійся, голубонько, не бійся.

Пройти через цей собор — це як пройти пів-Литви, як з-під Вільна на пошрамованих, поранених ногах долізти аж до Познані, такий він довгий; о, але якби я тоді йшла не бездоріжжям, не чорториями, через пороги, ховаючись то у збіжжі, то у придорожніх тернах, то у трясовині, а таким мармуром, то швидше б у Познані опинилась! Усе гладеньке, все золоте, а над гробом апостола балдахін, як над ліжком вельможної пані, але у сто, двісті, тисячу разів потужніший, на кручених колонах, недосяжний, всуціль із золота відлитий, мабуть! Я не вірю, що в небі прекрасніший. Мене хльоснуло, немовби я по ногах вимоченою у воді мотузкою дістала, я впала навколішки й молюся, молюся пристрасно: Святий Петре, святий Петре, ні до кого кращого за тебе я й не могла потрапити, тричі протягом однієї ночі ти зрікся, а я мушу зрікатися щодня чотири рази і п’ять, я мушу оповідати саму себе, перекласти себе на іншу, своє страждання — на чуже страждання, Вінча — на Семененка, хворого братика з простим іменем — на хворого братика Алоїзика, один хрестик — на другий хрестик, одну келію — на другу келію. Я всього мушу зректися, щоби правду висловити, щоби правда вислухана була. Допоможи мені, допоможи мені, допоможи, бо я геть сили втрачаю. І такі й інші слова я в душі промовила, а від страху в мене аж мурашки по спині пробігли, дрижаки від стіп до голови, холодний піт виступив на моєму чолі краплистий. Єловицький аж знітився, став навколішки біля мене, прочитав свої молитви, встав, обійшов зо дві каплиці, до скелетів на папських гробах придивився, повернувся, а я й далі нерухома, крім ворушіння безголосих губ… Він поклав мені руку на плече, потім потрусив. Нам треба йти, йти треба, — промовив, а я зовсім голос втратила і з більшою охотою відчула б на собі московські кайдани й прикувала б себе до цих багатих балюстрад, до цих колон, як золоті небосяжні вири. Але дарма, дарма, я мусила йти на чергове випробування, мусила йти до Зали аудієнцій для жінок, де мене кліщами питань мучитимуть. Але це не костьолик віленських бернардинок, бо, кажу я, пройти через цей храм — як пройти пів-Литви, як з-під Вільна на пошрамованих, поранених ногах долізти аж до Познані, минаючи замість сіл і містечок папські склепи високі, наче палаци, бо хто один раз за життя в палаці поселився, той і по смерті мешкатиме в палаці, у кучерях із мармуру, серед гримких скелетів, але завжди в палаці, в палаці і в палаці.

Сама не знаю, як я пройшла цей безкрай, але пам’ятаю, як постали ми в папських залах, у довгому коридорі, що провадив до Зали аудієнцій для жінок, заповненої каноніками, єпископами, навіть кардиналами, але й звичайними людьми, серед яких були й пані з італійського світу; а був цей коридор обвішаний святими образами більше за найпрекрасніший кафедральний собор. Але навіть у Римі, навіть у папських покоях є безбожники: довжелезний коридор, довжелезний, як Велика та Замкова[79] разом узяті й накриті мальованими стелями, всюди святі образи й нікого навколішки. Авжеж, ходять, схиляються перед святою Катериною, перед Богородицею, перед святим Іваном Хрестителем, але справжньої побожності в цьому немає; стільки священиків навколо, стільки єпископів — хоч би один із них подав приклад, впав ницьма, перехрестився й помолився, але ні, ніхто. Оооо, — думаю я собі, — оооо, Юлько, ти їм покажеш, що значить мати шанобу до Пресвятої Діви, оооо, ти їх засоромиш серцем своїм християнським. І як впала на коліна, то відлуння покотилося коридором, аж один єпископ і два кардинали озирнулися й поглянули на мене невпевнено. А я і руки складаю, і хрещуся, і молюся з великою пристрастю. Бачу, панотчик чомусь соромиться. Дивиться на мене невиразно. Відвернувся й дивився у вікно якийсь час, а потім знову на мене поглядає і знову погляд відвертає, немовби не в смак йому було, що я іншим приклад подаю. Матінко, — врешті промовив він тихо, підійшовши до мене, — це образи не для молитви, а зібрані Святим Отцем як утіха для ока, заради насолоди мистецтвом… ось, погляньте, матінко, — він висунув палець і показує, пояснює як нерозумній дитині, — як гарно художник тут зобразив полиск хутра і гладкість шовку, а тут відтінок щік святого Івана Хрестителя в дитинстві… Але мене переконати було не так легко, безбожники можуть собі нехіть до палких молитов пояснювати по-різному, але я їм життя полегшувати не збираюся; жодної картини в усій цій довгій галереї не пропустила, перед кожною падала ницьма, точніше, маючи хворі ноги, я раз на коліна впала й на колінах пересувалася від однієї картини до другої, якщо ж перед котроюсь уже хтось стояв і обговорював її з товариством, я совгала коліньми все сильніше й сильніше, промовляючи «Богородице Діво» або «Отче наш». Придибала теж ціла групка французьких черниць із Троїцької гори. І я вже збиралася зробити друге коло, якби не те, що вже подали знак двом швейцарцям, які стояли під дверима з боку папських апартаментів, під тими дверима до Зали аудієнцій для жінок, і треба було мені в одну мить рясу обтріпати, підвестися з допомогою панотчика Єловицького на рівні ноги й смиренно помарширувати перед папські очі. Розійшлися охоронці, стукнули каблуками, відчинили двері позолочені — і я думала, що зараз впаду на спину: такий блиск линув з покоїв!

Папа ходить дуже швидко, не встигла я ступити на поріг, а він туп, туп, туп слизьким мармуром і вже біля мене стоїть, сідати наказує; Говори, говори, — так мені переклав його слова панотчик, — якщо я вже натішився, що побачив тебе, то дозволь тебе почути. А я лиш опустила очі й кажу, що для мене це щастя, що він хоче знати, хай питає, розповім, як на сповіді. То він і питав, коли я втекла, як, звідки й куди йшла. Що робити, питав він, і я відповідала. Але серце калатало в мені, наче щур у нагрітій каструлі. Він питає про муки, про муки я й розповідаю. Тільки про найголовніші, — шепнув мені панотчик Єловицький тихцем, а тому я йому про найголовніші розповіла, не буду я Святому Отцю голову морочити кожним пухирцем і синцем. Не було ще такого мучеництва! — вигукнув Мецофанті один раз польською, а другий італійською.

Я не знала, чи це годиться, тож рясу повністю не задирала, шрами на ногах порахувати не дала, а тільки так, боком, краєчком. Сім років, — вигукнув Папа, — сім років мучеництва! Ззаду перебив його польською Мецофанті, мовляв, Світ не бачив таких тортур!, а Папа солодким голосом на це: Щаслива ти, що маєш знаки муки, яку пережила заради того, хто за нас пішов на мучеництво. Я кивнула головою, хоча щастя собі краще уявляла, ніж пошрамовані ноги, ніж дірка в голові, яку Вінч поліном вибив, трохи з цим щастям Господь Ісус Христос переборщив, з більшою охотою я віддала б усе це щастя за ламане байоко[80], але замість віддати — розповіла, що на одне й вийшло. Він вислухав мовчки. Це було дуже цікаво, — всміхнувся він, я бачила з-під повік цю усмішку, — немовби в моєму передпокої зустрілися кат і мучениця. І я одразу ж повірила, що це було б для нього цікаво, бо видно було, що він грається цією думкою, що хотів би нас, одне на друге, нацькувати у своєму передпокої та перевірити, хто кого загризе, як на римській арені: звір християнку чи християнка звіра; у мене аж дрож по спині прокотився, але панотчик одразу ж, зовсім мене не запитавши, сказав, що це можна легко здійснити і я до такої зустрічі готова. Запиши все це, але все — докладно і швидко. Панотчик запитав, чи чудеса також. Чудеса запиши, але одна справа розповідати про них з амвону, а друга — друкувати. Єловицький втрутився, мовляв, у Франції він розповідав у проповідях не про одне чудо й аж увесь костел хвилями пішов. Франція — це одна справа, але якщо в Римі видавати, це б означало потребу в канонічному визнанні. Друкувати не треба. Єловицький сплів пальці, переступає з ноги на ногу. А у Франції можна друкувати? І дивиться, глипає. Тиша. Можна, — махнув рукою Папа, — але тут без проповідей, без історій у костелах… У Римі все ретельніше треба робити, ніж там. Має диявол на світі своїх челядників, але тут працює особисто. Минула година й п’ятнадцять хвилин, черниці встають, а Святий Отець запитує, чи ми вже теж хочемо виходити. Єловицький на це, мовляв, я ще маю приватну просьбу, а Мецофанті на те, мовляв, черниці французки, а тому польської не знають, тож у їхній присутності я можу говорити. Ох, йолопе, — подумала я, — ти знаєш тридцять дев’ять мов, а не знаєш, що Папа по-нашому не розмовляє. Єловицький уголос сказав те саме, але люб’язніше, кардинал засміявся, мовляв, забув, засміявся й Святий Отець, а як Святий Отець, то й черниці на прощання, врешті-решт, і я засміялася. Але ледве зачинилися двері, я впала на землю, припала до ноги Папи — і решту аудієнції провела, притулившись щокою до пантофлі; єдине, що розповідаючи, я трохи піднімала голову з-за оксамиту. Не встану, — ридала я, — не встану, поки Ваша Святість не зробить те, про що я прошу. Не для себе, для себе я нічого не хочу, але церкви в нас спаплюжені, віра переслідується, народ бідний! Ювілей! Святий Отче, признач ювілей за Польщу, щоб вона піднялася з колін! Я відчула, як він трохи відсунув пантофлю. Це ще не на часі, — каже він, — не тепер… О, бачу, що він хитрує, тож і я ще сильніше: Ой, тепер, тепер найкращий час! Це не я кажу, це Святий Дух каже: найкращий час для ювілею за Польщу якраз нині. Літа минають, раз-два й уже не буде що піднімати з колін… Я знову відчула, що він нервово ворухнувся, але голос знову налаштував на солодкий лад: Не турбуйся про країну і про віру, Бог підніме і країну, і свої олтарі без цих людських прийомів з ювілеями. Якби не те, що панотчик просив, що це панотчиковий ювілей, що він уже стільки єпископів й архієпископів у Франції переконав, то, може, я б і відпустила, але я не здалася. Єловицький мене привів до Папи, то й отримає свою відплату — від серця до серця. Але ж я не про людський ювілей прошу, — крикнула, б’ючи чолом об пантофлю, аж відчула, як мені на шкірі відбивається хрест, гаптований на оксамиті, — а про Божий! Він відповів, що цілий світ і так за Польщу молиться, але зі мною не так просто. Іспанія, — я повторюю те, що мені панотчик казав, — стільки крові, як ми, не проливала, а ювілей отримала. Святий Отець невтомно пояснює: Ніхто не знав, що потрібно Іспанії, а про вас знають усі, у кожній газеті прочитати можуть, як хтось за вас не молиться, це означає, що кепська з нього людина. А ювілей міг би ще більше розлютити москалів, а тому переслідування посилилися б. Я не хочу вас підставляти. Оце ж і знайшлося щирозлоте серце, яке нібито про нас журиться. Тоді я знов у плач, сльози всякають в оксамит пантофлі, мені цікаво, коли ж просякнуть і він їх на пальцях відчує, і ще раз кидаюся до стопи, біля якої я й так від початку лежала, тож мусила спершу відсунутися від неї трохи й кинутися знову: Не знаю, що гірше, — схлипую я, — переслідування чи те, що Ваша Святість забули про Польщу… І далі такі хороводи: він одне, а я друге, він запевняє, що пам’ятає, що приймає поляків, що сам молиться, а я, мовляв, результатів не видно, а публічні молитви ефективніші. І докидаю йому наприкінці, мовляв, це не я говорю, а лиш кров мучеників моїми вустами промовляє, з цієї спіненої, булькітливої крові я слова вибираю. Він цього не витримав, а можливо, зрештою, і сльози просякли й почали палити його в стопу, не знаю, достатньо, що він кинувся мене піднімати. Встань, — кричав він, — встань, будь весела, повір: що Христос своєму Намісникові підкаже, те Намісник і зробить. Твердий горішок. Нічого не поробиш, стали ми перед ним навколішки обоє з панотчиком, попросили ще про благословення, і дав він нам на все: на себе, на Польщу, на панотчиковий орден, хто що хотів. Потім він відвернувся. Мецофанті згодом сказав, що він пішов плакати до вікна. А я думаю, що він просто собі пішов.

Розділ XIII

Мої шляхетні, мої мудрі, мої добрі отці! Після тієї страшної ночі, коли нас монастирська челядь у найогидніший спосіб зганьбила, ми жили вже лише Божою милістю; а сестри, побачивши, що під виламаною з голови кісткою мозок пульсує, а з розірваного боку нутрощі ледве тримаються, оточили мене на якийсь час особливою турботою, не дозволяючи мені по змозі ні тягарі носити, ні найважчі послуги виконувати; так само ласкаво вони допомагали тим із нас, які особливо тієї ночі постраждали.

Аж одного ранку — бік мій майже був загоєний, а отже, мабуть, поволі закінчувалася весна року тисяча вісімсот сорок третього — сестра Вавжецька, наймиліша моя захисниця, справжній Самсон у рясі василіянки, вийшла на монастирське подвір’я, нібито радісно плеснула в долоні й крикнула нам: Дорога, дорога нам стелиться! Браслети привезли.

Я визирнула – і справді, під муром купкою лежали кайдани; зо дві години нас заковували, цього разу уважно добираючи, так, аби нас можна було гнати: здорову з калікою, слабку із сильною, ту, якій очі викололи, з тією, якій ногу зламали. Вєрьовкін, що всім цим керував, час від часу хапався за голову та брудно лаявся; насправді з нас, катованих жертв, важко було нормальну колону ув’язнених скласти. Сибір, — шепталися ми тільки між собою, — нас на Сибір женуть. І впівголоса, у такт молотів, що заковували нас у кайдани, співали ми гімн до святого архангела Михаїла, аби він нас вів на жертву безпечним шляхом, аби доброю стежкою нас на місце страти допровадив.

Через Двіну нас переправили поромом; було тепло, але від кайданів і від води тягнуло холодом, а я дивилася на берег, що зникав у нас за спиною, і думала про останні місяці, які спливли, як води Двіни, від ночі нашого приниження. Про те, як монашки глузували з нас, закривавлених, що ледве трималися на ногах, як глумилися з Господа, як одна, свій палець зашкарублий виставивши, встромила його в рану однієї з моїх сестричок, аж та від болю знепритомніла, зі словами, що хоче відчути те, що відчув святий Тома, встромляючи палець у Христовий бік. І про те, як Вєрьовкін, побачивши нас усе ще не наляканими, так розлютився, що аж черевиком копнув об стіну, й одному дякові крикнув: Диви, диви, я добити це хробацтво не можу… Вони не їдять, не п’ють, але поглянь, які вони товсті, як здоров’ям від них пашить. Можна подумати, що вони на калачах вигодувані! Скажу тобі, — він обернувся до дяка, а з розлюченого червоного обличчя спадали краплі поту, як із запаленої свічі, — скажу тобі, що кожна з них диявола має в собі й той диявол за неї страждає!

Але вже минуло чимало часу після ночі нашого приниження, коли нас, здоровіших, постійно на важкі роботи гнали, а тим, кому викололи очі, зануривши у вічну темряву, наказали лише скубати вовну та з тієї вовни робити панчохи. Вечорами, вільні від каторжної роботи, ми сідали з ними, а коли в котроїсь зі зрячих виривався жалісливий плач, наші невидющі заспокоювали її, кажучи, що відколи земного світу в усій його бридоті й мерзенності не бачать, відтоді ясніше бачать світ досконаліший, божественний.

В один із вечорів затуркотіли по дворі колеса карети — ми подумали, що це переслідувач наш, Семашко, але то був найсправжнісінький ксьондз — Котоський, францисканець, колишній капелан молоді в корпусі кадетів, що єдиний залишився в Полоцьку, коли звідти вигнали всіх францисканців і бернардинців; не одна з нас, побачивши цю просту, сувору, брунатну сутану, сльозу зронила, не одна руки до молитви склала: ось у морі єретиків нас, урешті-решт, провідує справжній католицький ксьондз; не одна теж одразу ж побігла з просьбою по причастя, однак він, усміхаючись нам, благословляючи, над нашою нещасною долею побиваючись, небагато говорив про справи душі. Привіз нам, як він сказав, милостиню, тобто шматок сала, цілі буханки пахучого свіжоспеченого хліба, а крім того, ще й рублі. Врешті, залишивши більше їжі, ніж нам, призвичаєним до постування, було потрібно, пообіцяв, що відтепер провідуватиме нас частіше. І дотримав слова — за кілька днів він знову приїхав, що ми не знали навіть, чи він тільки йому відомими способами виборов у Семашка дозвіл на такі візити, чи, може, зовсім крадькома до нас приїздив, користуючись вічним пияцтвом монашок і челяді. Так чи інак він був, був із нами наш пастир із цілими кошиками сала та хліба. Отче, — крикнула одна з моїх сестричок, — отче найлюбіший, це для тіла, а що для душі? Чи несеш ти нам таємну сповідь і причастя? А він, за своїм звичаєм, широко усміхнувся і промовив: є дещо і для душі; підкріпіть тіла свої, а душу ми зараз потішимо. Дуже нетерпляче, з мріями про те, що зараз до Божого столу приступимо, як колись, прибрали ми на раз-два їжу зі столу, сіли навколо ксьондза Котоського й питаємо: Що ж ти нам, отче, привіз? А він дістав з подорожньої торби дві книжки, акуратно поклав їх на стіл, перехрестився і сказав: Спостерігаю за вашим стражданням та приниженням і не можу не вболівати за вашу долю. Але не може також мене печалити й ваша темнота; я маю враження, що це звичайна бабська впертість, і ви самі не знаєте її причин… ще б котрась із вас знала вчені книги, займалася теологією, школу закінчила… Від несподіванки та суму я ні слова не могла із себе видобути, як і інші сестри, ми лише мовчали. А тут одна вишивальниця, друга економка, одна праля, друга замітачка, одна співає, друга за худобою ходить, і ви проти своїх єпископів, які півжиття витратили на теологічні роздуми, над Томою Аквінським посивіли, над Августином Блаженним полисіли, а на Оригені зуби з’їли вщент, тепер будете бунтувати! А чи Святе Причастя в одній формі, чи у двох формах — все одно, і це від Христа, і те від Христа, Унія та православна віра — тим більше все одно. Тут, — він потрусив книжками, які нам приніс, — все розтлумачено так, що навіть найупертіші збагнуть.

Ми мовчали.

Він почитав нам трохи з однієї книжки, трохи з другої. Жодна — ані пари з вуст. Якщо Унія та православна віра — це те саме, треба, врешті-решт, повірити Семашкові: під одним монархом одна віра, це найсвятіша річ. А ви немовби блекоти об’їлися, вперті, як ослиці. Чи ви не бачите, що тут про ваші душі мова? Ви перед Господом грішите. Не лише переді мною, вашим отцем, істинним католиком, який бажає вашого спасіння, не лише перед Семашком, вашим єпископом, а й перед самим Господом!

Після цих безбожних слів, де Боже ім’я він згадував намарне, всіх нас, остовпілих, немовби одним дрожем пронизало; сестри на мене поглянули, а я закричала: Ой, добродію, добродію, хто тебе прислав? Він трохи зрадів, що я йому, врешті-решт, відповіла, усміхнувся навіть люб’язно та солоденьким голосом, солоденьким аж до нудоти, каже: Господь мене послав урятувати ваші душі, які ви тримаєте в пеклі, між смердючими чортами, між паскудствами та язиками вогню.

Я підступила до нього й крикнула йому просто у вухо, аж відчула біль там, де від тріщини в черепі шкіра мені лише мозок вкрила: Аааа, Юдо, якщо ми в пеклі, то вшивайся до свого раю, звідки прийшов!

Тут він підняв на мене святотатську руку, як татарин шаблю на Найсвятішу Діву, як лютеранський солдат на святі образи, але в ту саму мить сестри всі в єдиному пориві до нього кинулись, першою — люба сестра Вавжецька, захисниця моя хоробра; колись я заборонила їй поставити на місце Семашка, а тепер вона вже дозволу не просила, а схопила монаха, потрясла ним за барки й до дверей понесла, як брикливу копичку сіна, разом з нею решта сестричок, кожна з яких хотіла якось прилучитися до вимітання з нашої хати цього диявола: одна долонею, друга ліктем, третя якоюсь гіллякою, піднятою із землі. Коли ж він уже опинився за дверима, гнати далі його я заборонила, лише вихилилась у вікно і слідом за ним послала книжки: я жбурнула їх у болото, а його візник тільки спокійно зробив два кроки, як журавель на лужку, зиркнув зацікавлено, підняв за брудні палітурки і з-під карети на карету поклав. Більше жодна з нас цього зрадника не бачила — і покладаю в Бозі щиру надію, що й не побачить.

Ми думали, що цю справу піддадуть слідству та почнуться нові переслідування, але ні — тиша, немовби камінь у воду шубовснув без жодного плюскоту. А після ксьондза Котоського — хоч я і з огидою його ксьондзом називаю і воліла б його Котоським кликати — залишилося тільки те, що він приніс у наше тюремне життя найкращого: гроші, хліб і сало; правда, монастирські собаки, завжди голодні, могли до нашого сала дістатися, а до грошей — монашки, які вміли винюхати рублики, як хорт звірину, але ми надійно сховали все в комині — так що ні пси, ні монашки не знищили б наших запасів.

Одначе не міг не помститися нам францисканець за цю зневагу, що його слабкі жінки за двері викинули. Начебто зібравши в собі злість і проковтнувши сором, через кілька місяців він пішов до Семашка й за цю скаргу Котоського єпископ запроторив нас у карцер днів на шість і наказав давати нам по половині солоного оселедця на одну щодня. Ані кавальчика хліба, ані наперсточка води — тільки цей оселедець, та ще й солоний. Першого та другого дня нас немовби вогнем напоїли й нагодували лопатою золи з розпаленої пічки: жар у нутрощах, жар труїв наші роти, аж від піднебіння та язика шкіра скибками відходила; одначе хто має віру в Господа Ісуса Христа, той хоч би й води напитися не міг, нап’ється спрагою Ісуса, спрагою спасіння своєї грішної душі; приходив до нас Вєрьовкін із двома попами, до єретичної віри схиляв, показував скляний дзбан зі студеною, холодною водою, щойно зачерпнутою, — і нічого; погрожував страшними муками — і нічого; аж один із попів, видно, трохи порядний, старший, із уже зовсім посивілою бородою, побачивши нашу завзятість, зітхнув глибоко та вийшов; казали, що, коли за його спиною зачинилися двері до нашого карцеру, він закрив обличчя рукою та гірко заплакав, після чого так ніколи й не повернувся. А ми, шукаючи втіхи, не зважали на те, що каже Вєрьовкін; його слова були для нас як кування зозулі в лісі, як стук сокири дроворуба у глибокій пущі; ми розмовляли одна з одною про поневіряння душ у Чистилищі, які значно більше за нас кожної миті страждають. Увесь вогонь у наших устах, — тихо промовила сестра Гувалдівна, та, якій очі викололи в ніч нашого найбільшого приниження, — увесь цей вогонь однією склянкою води можна пригасити… А який має бути той вогонь, у якому смажаться душі в Чистилищі, яка в них спрага, якщо не води земної вони жадають, не води зі струмка або криниці, або ставу, а джерела живої води, Бога, самого Бога… Я кивнула головою й відповіла: Правда, для втамування їхньої спраги потрібен сам Господь. І всі ми впали на землю ницьма, і заходилися знову молитися за ці бідні душеньки, колоті вилами, у розжареній олії смажені, розжареними до червені ланцюгами биті по спинах. Тоді Господь над нами змилувався — і не відчували ми вже ні голоду, ні спраги. Коли ж на сьомий день нас, урешті-решт, з карцеру випустили, зібралася на подвір’ї вся зграйка челяді. Вони стояли руки в боки та реготали — так що виходячи з темниці на світло, мружачи незвиклі до світла очі, ми бачили спочатку їхні черевики, потім спіднє, сорочки, і лише потім зверхні, самовдоволені пики, бо всі вони думали, що після стількох днів спраги ми підібгаємо ряси і стрімголов побіжимо до криниці, що скочимо в неї, аби лише втамувати цей жахливий жар у роті. Та не діждали вони: підтримані молитвами, увесь сьомий день уже з власної волі та сили ми пережили без води — на честь семи терпінь Пресвятої Діви Марії.


*


Це згадувала я, скута із сестричками моїми, коли, гнані російським канчуком, ми пливли поромом через Двіну. Яке це було літо, які поля, які соковиті прирічні луги — що лиш припасти губами до цієї зелені й пити, пити! Бородате козацтво, палаші, багнети, але все якесь оспале, наче мухи в меду. Дивлячись на воду, я згадувала не лише нашу останню каторгу, а й молоді роки. Спокійна Двіна, я спокійна, сестри спокійні, старий перевізник також спокійний, один лише Вєрьовкін із нечистим сумлінням метався по всьому поромі, боячись, що зараз котрась із нас кинеться в річковий вир, бо так прагне звільнитися від земних страждань. Пояснити йому, що істинна християнська душа на власне, дане Богом життя не зазіхне, хоч би з неї й особливо глумилися, було неможливо; а тому бігав Вєрьовкін туди-сюди, крутився, наче дзиґа, кричав: Тримай!, широко розводив руки, аби котрась із нас в одну мить його неуважності не вирвалася з шерегу, не перескочила борт і не кинулася в сиву неспішну хвилю; врешті-решт, побачивши це, сестра Вавжецька кинула на нього жалісливий погляд і так йому сказала: Ех, ти, дурню! Ти думаєш, Двіна — це рай, щоб ми туди стрибали? Зо дві сестрички засміялися, решта покивали головами, а я спробувала це собі уявити: ми отак неначе пливемо на цьому поромі — і ось одна з нас скаче, а через те що з рештою вона скута, то й решту із собою тягне; отже, скочила вона за борт і не шубовснула з плюскотом у воду, тягарем униз затягнута, а в небо полетіла на крилах своїх побожності та мучеництва; а якщо вона вгору, то й решта вгору. І летіли ми так угору, просто у блакить, одна за другою, а кайдани, знаки нашого мучеництва, які на землі обтяжували нас жорстоко, тут не тільки були легкі, наче пір’я, а й сильніше, з кожною миттю наближали нас до хорів ангельських; і ширяли ми над поромом, над широкою Двіною, над ясною зеленню весняних полів і темнішою — лісів, і бачили ми згори полоцький монастир та монашок, які бігають по двору, з дива вийти не можуть і руки заламують, аж ковпаки з їхніх голів падають, і бачили ми пором, а на ньому безсилого Вєрьовкіна, який від люті кусав собі кулак, щоразу меншого й меншого на плямці — поромі, що плив блакитною стрічкою Двіни. Аж раптом пором зарився в прибережний пісок, а мене мої мрії покинули.

Розділ XIV

Ми поверталися через місто, вже осіннє, але все ще тепле — я ловила ніздрями його запах, інший запах, ніж у наших містах, відмінний запах від брудного, паскудного Парижа, де жодними ароматами не приховаєш гнилизни. І було в ньому щось, що запахло мені домом. Дим, дим, який стелився між палацами, між препишними церквами, сивий, як із поля, як від печеної у вогнищі картоплі. Я молилась, але той дим не давав мені спокою, він був надто знайомий — а це на вуличних перехрестях обшарпанці пекли на вугіллі каштани, бо злидні всюди однакові. Вельможні пани в кожній країні були інші, одні в таких тужурках, другі в інших, але бідні — однакові, немовби все їхнє лахміття пошите з однієї шматини, розпростореної від Вільна до Риму, від Парижа до Новогрудка. Я йшла, наче огризок, якого тягли по землі, наче вимучена найгіршою тортурою: весь день напружена всередині, у страху, що перекручу якесь ім’я, що мене на брехні підновлять, що скажуть один кардинал із другим: Ти, така-сяка, хамидло собаче, суко жидівська, повертайся туди, де твоє місце, до своїх, у болото, під батіг! Бувало, що мене панотчик Єловицький в останню мить підтримував, бо я була близька до того, щоб завалитися на землю, і аж ніяк не від страху того, що відбувалось, а того, що статися могло. Ой, — казала я собі, — дурна Юлько, гнилі в тобі багато, а духу мало. І я продовжувала розповідь.

Уже в монастирі панотчик увесь вечір знай тріскотів, розпускав пір’я, впивався, рахував єпископів, які підтримали б ювілей, захоплювався тим, що йому сказав кардинал Ламбрускіні, мовляв, коли до Риму дійдуть три сестри, які зі мною з неволі втекли, то ми отримаємо власний монастир; ех, я мусила йому бодай упівголоса відповісти, мовляв, ні на кого так не чекаю, як на них. А тим часом він був у своїй стихії, носився, нетерпляче планував, відчував, що сидить у самому центрі світу й робить велику політику, приносив листи від кардиналів: Ґіччі просить про новенну[81], Ньюман про аудієнцію, Феретті шле благословення та просьбу про молитву; він тасував ці прохання, немовби грав у карти, і вже бачив себе людиною, що королів та імператорів скидає з трону, пророків з єресі навертає, країни воскрешає. Якщо Господь за допомогою ослиці напучував пророків, то чом би йому не вдатися до послуг віслюка? — запитував мене цей хитрун. А потім зиркав у листи від братів і побивався, якою дріб’язковістю від них відгонить: В отця Петра знову сильний нежить із кашлем, знову трохи крові вийшло, але йому трохи краще, він відвідує всі заняття. Отцеві Ієроніму також краще, але він ще слабкий, потребує поживних харчів, мабуть, йому слід наказати снідати в піст. Отець Кароль потерпає від геморою, але рухається. Я тиждень страждав від шлунка, але після вчорашніх таблеток мені краще. З нетерпінням чекаємо новин про здоров’я римських братів, — читав він, передражнюючи голос старця на смертному ложі. Мабуть, я напишу їм, що ми вже від надміру здоров’я всі померли. Погляньте лише, матінко, що ці мої брати бачать навколо себе, чим обмежується їхній світ. Один просить, чи не міг би я дістати реліквії Святого Хреста та окрему реліквію Польських Святих, кошти за ковчежки він поверне. А тут другий, — він пошукав між сторінками. — Ось, будь ласка: «Я обіцяв двом особам, одній Малґожаті, а другій Йоанні, дістати реліквії їхніх покровительок, решту залишаю на вибір. Я хотів би також мати одну реліквію зі Святого Хреста, але Церква Господня в цьому сумнівається — тоді бодай щось зі знарядь Муки Господньої». Може, цілого святого Петра їм із Ватикану поштою вислати? Є і скромніші: Іполіт просить лише послати одній пані до Відня два примірники «Відміток п’яти ран Христових», які можна придбати у брата-пасіоніста Луки. Він потряс руками на знак того, що до цих дрібниць уже втратив терпіння, і тоді зі столика з-між паперів у нього раптом випали ноти й розсипалися по підлозі від стіни до стіни. Панотчику, ви мелодії пишете? — запитала я. Якби ж то! Це… зараз, зараз, де цей аркуш… Ось, «Прикладаю Ave Maria Контського, який просить його першу релігійну музику донести до ніг Святого Отця. Це можна здійснити за допомогою Терріджі чи когось іншого. Бажано було б, аби Святий Отець зміг дати якусь медаль або щось подібне, бо Контський — добрий хлопець, і особливо на поляків це справило б добре враження». Медаль. Чудово, — каже він, — докладемо їм її до реліквії святого Петра й вишлемо в горіховому лушпинні.

Але коли ми вже засіли за вечерю й поїли, то панотчик на мене погляд кинув і бачить, що я слаба. Розкажи мені, матінко, ще щось про те, як ти була мала, як виховувалась у Стоклішках. Мабуть, він думав, що мене це потішить, ніби я, втомлена тривогами, якраз ні на що не мала більшої охоти, крім як тільки голову собі ламати! Ех, але як треба, то треба. Я вже розповідала, що братчиків-шибеників мала і що вони завжди викручувалися з усього, бо я брала їхні провини на себе? Одного разу батько проходить біля мене, а я знову стою в кутку за якісь не свої витівки. «Ти вже знову в кутку стоїш?» — питає. — «А чому?». Я знизала плечима: «Така воля Божа!». Батько аж заплакав — не знаю, чи від жалощів, чи від гіркоти через те, що в нього така неслухняна дочка. Я щодня стояла в кутку й молилася до Світлості Божої, аби вона просвітила моїх братів, аби вони вже більше не капостили. Я до Світлості завжди мала найбільше покликання, часто в якійсь темній комірчині падала ницьма й палко молилася, щоб вона всіх грішних людей просвітила; я читала в «Житіях» про святу Теклю… — панотчик підняв брови: Про Теклю? — …Так, про святу Теклю, яку після смертельної муки перенесли ангели на гору в Селенції, з тих пір я тікала з дому до лісу, блукала і зверталася молитвами до Світлості, щоби мені показала в темному лісі стежку до тієї Селенції, бо тоді я могла би побігти на гору й там поселитися з ангелами. Зрештою, я не тільки з дому хотіла втекти, а й від мучеництва, яке мені матір моя віщувала і яке після стількох літ мало справдитись, і від людей, бо я завжди воліла товариство Бога й ангелів… Два дні отак блукала, два дні, аж поки якийсь мандрівник у брудних черевиках мене до палацу не привів. І лише там я відчула, наскільки була голодною. А ви думаєте, панотчику, що я тому чоловікові подякувала за спасіння? Якби ж то. Я завжди дурна була, дурна, дурна, бо надумала собі, що якби я третій день у пущі постувала, то би Світлість неминуче зблиснула переді мною й показала мені шлях на гору з ангелами! «Поганий, поганий чоловік!» — кричала я з вікна, коли він виходив через браму палацу із золотою монетою в кишені… За це мене теж у куток поставили. Але найдовше — за козлика. Панотчик Александр, який заповзявся ці слова бодай побіжно записувати, аж підняв голову з-над аркуша, на якому він якимось блідим атраментом писав: Козлика? Нікуди не дінешся, я притакнула. Батьки виїхали каретою на пасіку, а ми самі вдома залишились, я сиджу в кріслі й читаю свою книжку, аж дивлюся, прибігли заплакані брати з криком: «Юлько, люба Юлько, ти добра, ми будемо тебе любити, ми станемо ксьондзами, тільки, коли тебе запитають, не заперечуй, що це ти!». Я відклала книжку й питаю: «Що я, що?». Вони хапають мене за руку й ведуть до великої кімнати, де було дзеркало аж до підлоги; я заходжу, а воно розтовчене на дрібні друзки й розсипане по всій долівці. Не встигли батьки переступити поріг, як ці вже привели в покої гарного білого козла; вже на порозі він уперся копитами, побачив своє відображення й зірвався з місця, розкидав моїх братиків, сприйняв відображення за іншого козла та просто в дзеркало рогами як лупне! Брати в плач, сльози з очей у них сиплються, як скляні уламки з рами, а коли вже вони виплакались, то стали радитися між собою, що робити, поки батьки не повернулися. І тепер благають, щоб я це на свою совість узяла. «А ксьондзами станете?» — запитую. «Станемо, станемо!». Отак усе на мене впало, не тільки кара, а й печаль, що я батьків засмутила, які меншою мірою мене за шкоду покарали, а більше за те, що я така хитра. Я замовкла і чула тільки скрип дешевого пера по паперу. Я подумав, що почну писати пантографічними чорнилами, побачимо, чи будуть відбитки… І що там далі з братиками? Тепер я засмутилась і не знала, що йому далі вигадувати. Ох, одного братика я мала, що дуже хворів. Алоїзика. Він постійно хворів, усе його обличчя було вкрите огидними струпами; матуся офірувала[82] його Матері Божій і молилася за його здоров’я, але я, панотчику, я… я не тільки дурна, я ще й зла була! Мама хухала на нього і дмухала, що він такий хворий, змушувала нас із ним гратися, а ми втікали або казали: «Хай його Господь Бог уже забере для слави своєї, ми через нього тільки страждаємо!». Ми засмучували цим і його, і матусю. Отака я була ница. Після його смерті я дуже за нього молилася, але не жаліла, бо всім нам було краще, що він помер. Єдина втіха, що він уже в раю і, можливо, мені пробачив, не знаю. Пам’ятаю… — мій голос урвався, бо інший тут був хлопець, інший під паперовим Алоїзиком лежав трупик, — пам’ятаю, як матуся одягла його в сутану, як він у цій сутані вмирав, а личко в нього зовсім вигладилось, увесь бруд і паскудство зійшли з чола та щік, і він тільки до нас усміхався. «Ти з чого так смієшся?» — запитала я, навіть зла трохи, бо мені здавалося, що не годиться сміятися на власному смертному ложі. А він, анітрохи не збентежений, простягнув руки й тихо промовив: «А ви не бачите цих дітей? Діти зі мною граються, такі гарненькі, погляньте, діти мене кличуть, щоб я з ними грався». І після цього помер. Панотчик аж сльозу пустив. Я бачила його нещодавно, — кажу. — На святого Алоїза про нього згадала. Я стояла навколішки перед розп’яттям Господа Ісуса Христа і просила, щоб він мені щось про мого Алоїзика розповів, аж раптом чую голос за спиною: «Юлечко, це я, Алоїзик». Я обертаюся, а там насправді — Алоїзик, як живий, гарненький, у сутані, з іншим хлопчиком, ще вродливішим. Я запитала, хто це. «А це мій друг». Друг нічого не сказав, а тільки дивився на мене чорнезними очима. «Чи добре вам там на небі? Чи ти бачив моїх сестричок із Мінська, Полоцька, Мяделя?». Алоїзик підняв руку вгору: «Нам дуже добре. А сестричок я бачив, вони прегарні, сидять біля Господа Ісуса Христа і Матері Божої, кожна у віночку плетеному на голові. Є віночок і для тебе. Але ще не до кінця сплетений». І зник. Покивав головою панотчик, тричі тихо прочитав «Вічную пам’ять», після чого покрутив перо в пальцях і нових історій вимагає, але не для того я таку сумну розповіла, щоби тепер і далі вигадувати. Досить, панотчику, досить на сьогодні. Я Алоїзика згадала, мушу трохи тепер про нього подумати. Печаль Матері Божій офірувати. Добраніч. І пішла до себе.


*


Але часу на роздуми не було, бо вже наступного дня приїхав до нас Мецофанті. Засіли ми з панотчиком утрьох у приймальні — гарній, просторій, оббитій темним деревом, і він розповів, що Святий Отець просить у Святого Духа поради, давати нам ювілей чи не давати. Одначе ми мали все записати в цілковитій тиші, зберігаючи велику завбачливість. Та ще й швидко, бо за місяць Ніколай до Риму приїде, і треба йому ці папери просто в обличчя кинути, як докір сумління. Ох, чий це буде докір?

Отже, зустрічалися ми протягом восьми чи, може, дев’яти днів, завжди по три години, бо стільки мав часу єзуїт Рилло, який писав італійською, Ляйтнер із Пропаганди[83], що писав французькою, панотчик, що писав польською, а якийсь граф це ще англійською перекладав, так що шостого грудня все вже було переписано начисто канцеляристами, лежало в безпечних шухлядах, від краю до краю, аркуш за аркушем: сім років мого страшного мучеництва, п’ятдесят, ні, шістдесят років мого страшного мучеництва.


*


Однак поза диктуванням дні мої були порожніми. Ні на що поскаржитися я не могла, можливо, крім того, що ці сакрекерки з ранку до вечора уважно поглядали на мене, але панотчик заспокоював, мовляв, французький ідеал святості відмінний від типу, який ви представляєте, після чого додавав, що всі вони в захваті, хто з чужих людей мене бачив, той наснажений ходить, а весь дім у спокої, щасті та світлі. Ми спеціально просили ще з Парижа, аби для мене заснували орден, де будуть якісь польки й без москвинок, проте намарно — листи до сакрекерок відчинили нам брами монастиря з французками, серед яких жодних польок не було. Але вони почали вивчати нашу мову та, як і ті паризькі, пробували зі мною польською співати. Гарно, гарно, — хихотів панотчик, спостерігаючи за їхніми зусиллями, після чого серйозним тоном промовляв: Ось польський тріумф через мучеництво! Іноді до мене приводили якусь непокірну інститутку, то я з нею веселилася, а вона одразу як віск м’якла, побачивши, що я не така, як ті, накрохмалені та тверді, як дошки. Мали вони і свою божевільну, панну Марескотті, грім-бабу, начебто буйну, що часто кидалася на свою опікунку, але при мені вона була покірною, як ягнятко, бо я клала їй у руку смакоти, а потім співала старі пісні, колисанки, які запам’ятала ще з дому та яких тут ніхто не розумів, і так напувала спокоєм водночас і її, і своє серце. Приходили до мене сестрички за порадами, хтось перекладав, я говорила абищо, а вони вже кричать, що я істину сказала і вони, всі збуджені, цю істину приймають.

А все-таки… вони були на Троїцькій горі в себе вдома, кожна знала своє місце, кожна у своїй келії, всі плямки на стіні, всі тріщини в дошках підлоги пам’ятала. А я як той ґудзик відірваний, як те яблуко негарне, потовчене, що з кошика випало й покотилося ген-ген у чужий байрак. Я нібито мала і келію, і сінник, а всюди як не своя. Церква велика, багата, з колонами, мальована — люди до неї сходяться юрбами, а мені там завжди, як на найвіддаленішому вигоні, тоскно за домом, немовби я колись якийсь дім мала, але ж не мала, не мала його ніколи, відколи до столу підросла, бо домом не була ні моя хатинка на службових квартирах, ні нора, у якій з Вінчем жила, ні всі ті монастирі та тюремні камери, ні палаци, палаци та церкви, через які я пройшла за останні роки — ніде, ніде, ніде я вдома не була. А отже, і не тут.

І ходила отак увесь день, і сновигала — трохи монастирським садом, але пізньої осені, хоч і римської, там повівав холодний вітер; трохи в церкві душу підживила, трохи в трапезній тіло, коридорами погуляла, хоч ноги у мене жахливо в цьому Римі розболілися, то прийняла гостя, якщо гість приходив. Та й по всьому. Я не могла на місці всидіти. У кожен куток заглядала, кожну шпаринку, наче сіра мишка, обнюхувала; мені здавалося, що немає такого закутка на всій Троїцькій горі, куди б я свого носа не встромила, поки одного пополудня, повертаючись із саду, не зупинилась у коридорі перед гаптованою запоною, яку я стільки разів, ходячи зліва направо і справа наліво, проминала; я простягла руку й відхилила краєчок — і аж відскочила. Бо за тією заслоною сиділа найпрекрасніша й найгарніша Матір Божа, яку коли-небудь намалювала людська рука. Лише тоді я пригадала, що помітила її ще першого дня, коли бігла до Причастя, і про все забула, немовби мені водою зі струмка мозок вимило — ех, хто дірку в голові має, у того й пам’ять дірява.

Відтоді я приходила туди щодня, і коли отак сідала перед моєю Mater Admirabilis[84], то, врешті, була в себе, врешті, бачила цю дівчину, непорочну дівчиноньку, чисту, наче лілії, що одна в неї збоку в горщику росте, а дві інші обабіч рами схиляються до неї відкритими чашечками й закритими бутонами, врешті, могла віч-на-віч посидіти з нею, виплакатися за всі часи, за все моє життя — реальне і вигадане, могла їй сказати: М’якусінькі в тебе ручки, не для прядіння шорсткої пряжі, не для шурування кам’яних підлог, а для гортання золотих сторінок у блакитній книжечці, до чистого співання побожних пісень; уся ти гладка й непорочна, зашнурована, як невинна, плащем від усього зла світу відокремлена, прозора, наче скляна ваза, з якої лілія п’є холодну та кришталеву воду, а якщо ти відклала веретено, то тому, що для прядіння і шурування, і прання, і готування існують інші, інші існують для тріпання сінників, шкрябання паркетів, інші — для носіння важкого, інші — для роздягання п’яних чоловіків і кидання їх на барліг, для відмивання їхньої блювоти — інші, а для Тебе — лише зорі навколо голови та підніжок під стопу, для Тебе — цілий світ, відкритий аж до горизонту, аж до вічної Світової Зорі. Тут був мій передих, тут був мій спочинок: позаяк від болю втомлених ніг я не могла стати навколішки, то сиділа, широко розіклавши коліна, а між ними, у фалдах чернечої ряси, складала руки з вервицею й нібито читала молитви, насправді ж молилася просто від серця до серця, з-під моєї чорної сутани під її рожевий кафтанчик: Коли встанеш, то легкими ніжками побіжиш блискучими підлогами аж до ріки та в ріку пірнеш, хоч і пірнати не мусиш, бо ти чиста навічно єси, а я, хоч би аж до смерті купалася в ріках лугу та вогню, то не відмиюся від усього бруду, який до мене пристав. Але я можу сісти навпроти Тебе і в ті миттєвості, коли вдивляюся у Твої ледь заплющені очі, свого бруду не бачу. Сакрекерки з мене трохи насміхалися, бо їхня матінка-настоятелька вважала, що це бридке мальовидло, а якщо вона так вважала, то всі разом із нею вважали так само з огляду на чернечий послух, окрім однієї-єдиної французки, яка сама мою Mater Admirabilis намалювала.

Тепер марно питати, навіть тихцем, у секреті вони цього не визнають, але коли послушниця закінчила малювати, то матінка-настоятелька притупцяла коридором, спочатку зиркнула побіжно, потім широко відкрила очі і, врешті, обличчя її зовсім скисло. Прикрийте це мені якоюсь запоною, — наказала вона, — кольори дикі, тіло непропорційне, форми криві. І висіла там гаптована запона довший час, і затуляла саме Mater Admirabilis, що, скромна й непорочна, на цей брудний світ і не потикалась. Якби не я, вона й далі б сиділа в цій темній ніші, як свічка під дзбаном.


*


А я мала про що молитись, ой, мала. Під самим боком у мене виріс ворог.

Родини бувають різні — такі, що в них один із другим живуть у злагоді, разом обробляють поле, разом їдять, разом навколішки стають до молитви, разом на світанку встають з ліжка та разом у ліжка лягають тієї самої хвилини, але є й такі, де кожен тягне у свій бік; один із другим, хоч вони й рідні брати, хоч сестри-близнючки, завжди одне одному шкоди завдають, кров псують, колоди кидають під ноги. Так теж буває і в чернечих орденах. Отець Александр казав мені, що треба слухати святого Франциска, який говорив: Господь дав нам братів, а диявол дає нам сестер! Я слухняно кивала, але в душі все-таки своє знала. І бачила на власні очі, як братчики в ордені гризуться, пишучи водночас одне одному: Найдорожчий мій, любий брате, Любий і наймиліший Отче, Твій покірний слуга, Твій найвідданіший брат во Христі, Цілую руки і прошу про молитви… Я вас усіх від самого серця і — скажу польською — страшенно люблю… Син і брат ваш у Господі — нерозбірливо… Цілую Тебе хоч би у праву ручку, тільки прийми пораду від серця до серця… І такі ті листи щирі, часто блідим атраментом писані та готельним пером, аж дзижчали між Парижем, Римом, Мніховим[85], а під солодкою поливою — палюча гірчиця!

Найбільшу образу отець Александр мав на отця Семененка — ой, аж до мозку кісток, задавнену, як отрута, що поволі життя забирає, як рожен, під шкіру загнаний, що сидить у м’ясі й пече, — ще з паризьких часів, бо Семененко горло дер за демократію, народ і повалення одвічного світового ладу, а отець Александр вірив у королівську владу, а отже, сварилися вони завзято. Однак те, чого політика не зіпсувала до решти, довершила жінка.

І слава Богу, що так сталося, слава Богу, бо Семененко перший серед змартвихвстанців почав нишпорити й жорстоко мучити мене, неначе московський жандарм. Як згадаю в розмові якесь прізвище, наприклад, що одна моя сестра була заміжня за шотландцем Сантклером, а друга — за французом Жоміном, то він одразу ж допитується, за язик тягне: За французом? А де вона мешкає? Я одразу ж прибрала понуру гримасу й кажу, вистукуючи одне слово за другим, немовби у віко домовини стукала: На цвинтарі, я молилася на її могилі, будучи в Парижі. Він обличчя по-лисячому запобігливе зробив, висловив співчуття, але вже холод підозрілості глибоко ввійшов у його плоть, і я вже знала, що на цьому він не заспокоїться. І він не заспокоївся. Я сказала, що ми, Мечиславські, споріднені з князями Вітґенштайнами, бо моя родичка Смарська була за Вітґенштайном, а він одразу ж довбає: за яким, де мешкає? Ах, давно вже, десь під Остроленкою, у Каролінові чи якось так, не пам’ятаю, але не благословив Господь Бог діточками, померли, не зоставивши нащадків, вже десь тридцять років тому. Він скривився, незадоволений, що важко йому буде це перевірити. Одного разу я бовкнула, що батько був графом, а він уже графів Мечиславських у гербовниках шукає, але інші отці йому сказали, що зазвичай про жодних графів я не розповідаю й тільки одного разу так помилилась. І додають, що є тут одна пані з околиць Мінська, яка, коли прийшли з Парижа перші вісті про мене, стверджувала, що знає мене та пам’ятає, як я приїздила в дім її батьків з її двоюрідною сестрою, теж мінською василіянкою; щоправда, коли тепер її вдруге спитали, вона, зашарівшись, каже: Правда, але я була така молода… не знаю, чи тепер би її впізнала… І одразу ж другий Семененкові додає, що інша пані, подружка російської княжни, завжди розповідала про побожність мінських василіянок і їхньої ігумені. Що мені один обиватель, що бував на Литві, іспит улаштував по родинах і місцях, які я пам’ятала ще з часів служби, а вийшовши, кивнув головою, мовляв, немає про що говорити, все правда, і намарне ці перевірки. Один раз, другий, третій Семененко мене ловив на словах, аж йому навіть отець Єловицький щось закинув, а я все-таки своє знала: у розмові зі мною він не переможе, я завжди його переговорю, але гірше, коли він почне слати листи з питаннями і, не дай Господь, щось розкопає. Я мусила знайти від нього якийсь порятунок, не тільки для того, аби панотчика Александра потішити, а й щоб власну шкуру зберегти. А отже, і я винюхувала.


*


Немовби й цього було замало, тепер і москалі — яким я наче більмо в оці й вони не пожаліли б і мільйона, аби мене позбутися, — почали переслідувати. Спочатку нотами від «стурбованих громадян», хоча хтозна, чи їх у поті чола якийсь чиновник не майстрував у царських канцеляріях. У франкфуртській газеті лист, потім і в Парижі повторений, написаний офіцером наполеонівської армії, ніби з Варшави присланий, мовляв, у Мінську жодного монастиря василіянок немає. Як так сталося, — запитує він, — що серед поляків на еміграції не знайшлося жодного, хто би шахрайку викрив? Але вказати прізвище, звання, ім’я — то вже ні. Він хотів зірвати з мене маску, а сам під маскою ховається. Одразу ж ляшки у французьких газетах написали, що насправді монастир був, та ще й стародавній; ба навіть один наполеонівський офіцер підтвердив це, вказавши під листом не лише звання, ім’я та прізвище, а ще й титул маркграфа.

Потім із Петербурга прийшла нота, а російський посол Бутєнєв[86] дав її перекласти, видрукувати й носив її по всьому Риму, встромляючи кожному, хто хотів і хто не хотів; чиновники написали, що в Ковні василіянки не мали жодного монастиря, але вони не знали, що тільки журналістам із «Третього травня» я неправильно місто вказала, а вже наступного дня в «Юніверсі» все було так, як слід, а далі вже дрібниці: те, що жоден єпископ не має на службі козаків, що Вітебськ і Полоцьк не належать до Семашкової єпархії, писали, врешті, обуреним тоном, що неможливо, аби в Росії когось морили голодом, били, топили, обливали холодною водою чи комусь виколювали очі… Вони так тим захопилися, що, знаючи про російські порядки, люди з цього всюди жартували, а французький посол Россі сказав навіть, що якщо раніше не до кінця вірив у мої історії, то після ноти Бутєнєва не має ані найменших сумнівів. Ні в Римі, ні в Парижі ніхто не переймався тим, скільки миль з Ковна до Вітебська, як звали настоятельок василіянок, є в Стоклішках замок чи його немає і який його рід утримує або в яких російських губерніях є копальні й чи саме туди засилали чи не засилали тих отців і сестер із прізвищами, яких тут і так ніхто вимовити не здатен; Росія була великою білою плямою десь на краю мапи, так грубо засипана снігом, що й улітку назв міст з-під танучих заметів не видко.

Одразу також поляки дали відпір москалям: хто в повстанні шаблею не воював, той тепер перо до боротьби прилаштував; у Брюсселі начебто якийсь панотець розповідав, як його з двомастами іншими ув’язнили, на голові рани показував, яких йому попи в Мінську завдали; в іншій газеті сестри милосердя писали, що й справді був у Мінську монастир василіянок, хтось розповідав, що мінський монастир зруйновано та навіть назву вулиці змінено, аби слід затерти; сам князь Чарторийський з Отелямберту вирішив поворушити пальцем і чітко написав: росіяни, як завжди, чіпляються до подробиць для окозамилювання публіки, бо серйозніших закидів їм забракло. У Парижі начебто навіть якийсь добрий чоловік публічно переконував, що особисто знав отця Зажицького — я вже не знала, хто це такий, лише потім пригадала, що це один із василіянських абатів, яких заморозили взимку під струменем води: Бєжинського, Жилінського, Жилевича… ну і, власне, четвертого — Зажецького чи Зажицького, якого дяк убив ударом поліна в голову, бо той погано дрова порубав. Я вигадала його, назвала, убила, а тут, за сотні миль, у Парижі, хтось оголошує, що знав цього панотця особисто! Великі людиська мають серця, такі великі, що аж бідну василіянку Макрину врятували!

Іноді я дрижала вся, говорячи собі: Господи Боже мій наймиліший, що на небесах, Ти заслужено мене караєш, заслужено до мене московське залізо прикладаєш, за кожен удар, який я вигадала, крім тих ударів, які впали на мої плечі від руки Вінча й жандарма, я дістаю тепер удар папером, не менш болючий. Доносили, розповідали. Одного разу — що я дружина камердинера, який був на службі у князя, коли той іще в Пулавах мешкав, а не в Парижі, іншим разом одна московка розповіла, що кілька разів бачила мене в готелі, де я пила горілку з якимось чоловіком, але ж усі тут знають, що я майже не покидаю монастир, а якщо й виходжу кудись, то лише в компанії сакрекерок. Один Сушков, мінський губернатор, начебто написав, що я була не василіянкою, а мінською бенедиктинкою — а хто Мінськ знає, тому відомо, що в бенедиктинок була страшенна розбещеність і безлад, кілька черниць народили дітей; врешті-решт, прислали урядову комісію, провели слідство, а в кінці розігнали їх на чотири вітри: менш винних — до інших монастирів, розбещених із числа пострижених черниць перевели в послушниці, а інших, тих, що з байстрюками, — за хвіртку; я також чула, що монастир був у плачевному стані, а тому найняли робітників дірки в даху залатати, стіни побілити, вежу укріпити; а коли вони працювали, то відпав шматок тиньку, вочевидь, нещодавно накладеного, а під ним знайшли рухому стіну — відбили каміння, а за ним виявили цілу купу маленьких дитячих скелетиків. І я, за словами цього Сушкова, нехай його поглине пекло разом з оздобленою діамантами зіркою, яку йому сам імператор пришпилив, нехай він у вогні пропаде, а та зірка нехай ще якийсь час у пломінні обертається й сипле діамантами сип-сип-сип, тож, за словами цього губернатора Сушкова, я начебто була однією з дітовбивць-розпусниць. Інший, Морошкін, писав, що мене обрядив і всьому навчив Чарторийський. Ще інший, прізвища не згадаю, — що я була французькою кокоткою, що мене мій коханець, доктор, поляк, разом зі священиками підкупив, напевно, з панотчиком Єловицьким на чолі, та наказав пускати туман в очі всьому світові. Я кокотка! Французка! Ой, москалю ти москалю, мабуть, на очах у тебе полуда, мабуть, більмо тверде й непроглядне, що таку руїну, як я, ти в кокотки записав. Ніс, як топорище, шкіра, як гончарне коло, биттям видублене, щоки ляпасами обкладені, мерзоти багато, а краси мало, тож яка ще з мене кокотка! Якби мене причепурити в криноліни зі шлярками, розцяцькувати, нарум’янити — пів-Парижа б зі сміху луснуло, що дурна-предурна й потворна-препотворна Юлька кокоткою хоче найнятися! Але вони могли пліткувати й писати: на кожну плітку десять шанованих пань, десятеро порядних поляків гарантували, що знають мене вже багато років, що в Польщі ще дітьми біля моєї сутани грались і жували пряники, спечені в моєму монастирі.

Видно, опікувалася мною Мати Предивна — вона не тільки відбила московські атаки, а й проти ближчого ворога зброю мені дала.

Задовго перед тим, як я втекла з московської неволі, поїхав Семененко до Познані на запрошення архієпископа, де викликав величезне зацікавлення, особливо в дам із кіл вищого світу, що обложили його в сповідальні, наче в укріпленій фортеці. Він не міг у пруського уряду отримати дозвіл залишитись у Князівстві, бо його місцева лютеранська преса страшенно очорнила, немовби додала до друкарської фарби пекельної смоли, мовляв, місцеві єзуїти ще хитрішого єзуїта собі з Риму привезли, який морочить голови, хоча справжніх єзуїтів тоді в Князівстві бути не могло; ну, але для лютеран кожен здібний та оточений увагою ксьондз завжди буде єзуїтом. А отже, мусив він із Познані виїхати, і привіз він із собою до Риму вдовицю, таку собі Юлію Бартошевич, що мала глибоке бажання вступити в монастир. Та Бартошевич у Римі вже колись була, привезла листи до Святого Отця, вступила до сестер-сакрекерок, одразу ж вийшла, поселилась у якихось поляків і там сповідник вбив їй у голову, щоб вона заснувала орден сестер-змартвихвстанок, що й Папа благословив… Вона крутилася, як чорт у кропильниці: з Познані до Риму, з Риму до Варшави, де вона шукала інших, на себе схожих, потім знову до Познані, почувши, що туди приїхав Семененко… вона знайшла другу, графиню Шолдрську, теж удову, але менш жваву, бо хворобливу, хоч і знану своєю сердечною добротою. Іноді, коли хтось хворий, того легко добрим вважають, бо він тільки пальцем кивне, а вже всі зворушені тим, який він добрий, як заради інших кровоточить. Так чи сяк, якраз тоді вони разом із Семененком прибули, підчепили собі третю, дівицю Мошинську, і разом потім у Парижі майстрували невеличкий жіночий орден. Юлія склала їм статутик, спільні заняття, церемонії, то читання, то мовчання, однак у них було стільки невпевненості, стільки капризів, істерики, бабської балаканини, що вони ні на що не могли наважитися; видно, мали недостатньо внутрішнього клею — нам, уніаткам, легше: як котрась хоче в монастир, то тільки до василіянок, та й по всьому. А латинниці мудрують, перебирають, немовби на базарі найсвіжішу рибу вибирають або найдобірнішу редиску: чи до кларисок, чи до домініканок, чи до бенедиктинок, чи до візиток, чи ще до якихось сестричок долучитися; справжні тобі мавпи в буфеті! У день, коли Мошинська мала йти до сакрекерок, а речі вже були складені й треба було тільки дочекатися карети, раптом Юлія, яка її досі заохочувала вступити до сакрекерок, встає, кидається, наказує привести якогось суддю, що на цьому найкраще розуміється, кричить, що не знає, чи з Божої волі чинить чи проти… зловили нунція в Парижі, Мошинську зупинили, речі розкидані, радяться. Нунцій слухає, зважує всі аргументи, всіх вислуховує, править богослужіння в цій інтенції і наприкінці повідомляє, що Мошинська не має покликання. Тоді їм знову захотілося їхати до Риму. Вони влаштували цирк, але так чи сяк Мошинська, врешті-решт, до сакрекерок вступила, але трохи згодом.

Почалося з того, що Семененко ще в Парижі щодня в них бував; вранці зі службою ходив, а по обіді бігцем до сестер — читати й викладати їм Святе Письмо, але швидко багато хто здогадався, що він заходить туди як лис у курник, де багато жирних курей. І доброзичливі брати одразу ж написали Семененку, аби замість бігати до курей, закасав рукави й шукав якихось знедолених, хворих, яким би він міг прислужувати, бо це важче, ніж вчащати на вечері та приємні розмови; отець Ієронім йому навіть погрозив пальцем: Якщо собі око вирвати й руку відтяти треба, що ж поробиш — вирвеш і відітнеш. Легко їм такі речі говорити, якщо вони мають пару очей та обидві руки, але якби комусь захотілося їм око вибрати або руку відтяти, то вони б по-іншому заспівали, сильніше б зіниці, сильніше би п’ять пальців цінували! Це пусте, дешеві слова.

Вони поїхали до Риму, а Семененко незабаром за ними; я пам’ятаю, що під час нашої подорожі з Парижа я сіла колись по обіді з отцем Александром, подумали ми в тиші, позітхали, а йому раптом серце широко відкрилося, і він усе мені виклав, що з тими сестричками-недосестричками за історія була. Вони були сварливими бабами, — розповідав він. — Меланія Шолдрська — вічно стражденна, плаксива, тому й менше мала терпіння до решти. Якісь справи між ними кисли, якісь претензії, а чому — було невідомо, бо як буває з такими образами, то більше їх наростає наступними днями й місяцями, ніж вони насправді варті. Понад те, коли вони приїхали до Риму й зайняли квартиру в сестер делле Адоратрічі Перпетує, а Юлія подружилася і з матір’ю-настоятелькою, і з наставницею послушниць, то Шолдрську одразу ж якісь великі гризоти опосіли. І заходилася вона всіх якимись історіями годувати, мовляв, вона така стражденна, а через те що вона графиня, то вони вуха розвісили й уже всі черниці, особливо старі, увесь дім, ба більше, ціла Італія накинулися на сестру Юлію. Був там один малий чорнявий отець-італійчик, якого вони в ті свої дитинно-бабсько-чернечі балачки пустили, і кожен її рух — до найменших порухів — по-злому тлумачать. Та впросила Семененка, влаштували спільну конференцію, все намарно: наступного дня чорнявий італійчик прочитав проповідь про підлість, у якій постійно звертався до Юлії, а на кожен її рух решта черниць поверталися до неї вельонами. Після цього Шолдрська мала спазми, вибачається перед Юлею, ридає, обіцяє порвати з цим італійчиком, що її разом з італійськими сестрами злому навчив, у блуд завів і в тому блуді й засліпленні тримав… І Юлія, і Шолдрська залишили нещасну панну Людвіку Мошинську, що з тої печалі до сакрекерок пішла, до Вілаланте, і наввипередки з дому адоратричок повтікали, дружно розповідаючи, що там на них пастки порозкладали, але хто, навіщо і для чого мав би ті пастки розкладати, якщо вони самі туди прибігли, не знаю. Отакий-от з ними був шарварок, а іноді й ще гірший.

Він поглянув на мене, і я одразу відчула, що в мені він другу, кращу Юлію бачить, що заснує орден змартвихвстанок. Але я лише солодко всміхнулася і сказала, що свого Нареченого я пізнала у вельоні василіянки й жодного іншого ордена не засную. На що він кивнув головою з розумінням, поліз до кишені, пошукав рукою мішечок з тютюном, якого там не було вже довгі роки, відколи він покинув курити люльку, після чого склав обидві руки на колінах і мовчки дивився вперед. Однак я не знала тоді, що ще до знайомства зі мною ідею заснувати сестринський орден при чоловічому він вважав якнайгіршою. Врешті-решт, він мені каже: Ті нещасні сестри були смертним гріхом нашого згромадження, нашою мукою й нашими жертвами. Вони розривали наш дух. Коли сестра Юлія мешкала в одного доброго поляка, він писав мені: «Рим гарний, навіть із пані Б.». Так, так він і написав, — у нього зблиснуло око, — бо був неабияким жартівником. Найсильніше любила вона стежити, викривати, детально та немилосердно обговорювати чужі вади — аж котрийсь із братів, нині я вже не пам’ятаю, який саме, дивувався, що Семененко вважає Юлію мало не зразком християнської досконалості, хоч вона про кожного має що сказати поганого. Він спочатку думав, що вона через свою скромність намагається видаватися гіршою, ніж є насправді, але потім змінив думку.

Через ті сварки Мошинська опинилась у сакрекерок і жалілася лише, що ніколи не буває сама, що навіть не має часу поплакати, а Шолдрська повернулася до Князівства, заснувала там доброчинну школу самаритянок для сиріт і, врешті, від тої своєї хворобливості померла, а школу та дім відхопили шаритки. Одна Бартошевичева залишилася на полі бою, у Римі, і в кімнаті княжни Волконської вешталася з кутка в куток, неспроможна вирішити — заснувати власний орден при чоловічому чи, можливо, кудись вступити. А з такого ледачого лежання на перинах ніколи нічого здорового не вийде, тож і не вийшло.

Семененко якраз гостював у Сорренто, коли княжна Волконська листа привезла, а я знаю, — звідки, того вже сказати не можу, — що коли він його прочитав, то побагровів, немовби йому ціле відро крові в голову вдарило, немовби зараз від інсульту сконає. Писав ксьондз Губе, вельми гніваючись, що в монастирі безлад і занедбаність, а все тому, що Семененко до сестер постійно ходить і час на них витрачає, пізно додому повертається, спати лягає невідомо в якій годині, потім встає пізно, всім цим сильно засмучуючи братів… І з’ясувалося, що йому заздрісні братчики на Семененка наскаржилися! Що в його кімнаті всюди порозвішані якісь дрібнички Юлії, що від неї мідниця, яку він використовував для миття, що і требник від неї! Ох, і ці ксьондзи, ніби серйозні люди, а цілу війну за мідницю оголосили! Семененко требника зрікся, сказав, аби три томи, що на квартирі стоять, віднесли, а він сам після повернення й четвертий докине. Але він носом відчув, хто під нього яму копає. Хто ж, як не ксьондз Александр! Чекав, чекав стільки років, і так йому за Париж відплатив, за горлання політичне, за демократію, за селян, за зневагу до тронів і коронованих голівок… ех, не знайдеш хитрішого за панотчика! А оскільки на той час деякі брати схилялися до відмови від свого статуту та вступу до місіонерів, а Семененко на будь-які слова про це починав буркотіти, то спір між ними розгорівся з новою силою. І сестра Юлія зі своєю мідницею та требником просто панотчику з неба впала! Спочатку він інших братів підбурив, потім сам узявся до роботи: огорнув усе в солодкі слова, поливою солодкою помастив, мовляв, усе це з любові говорить, не сміє, але говорить, соромиться, але говорить, сумнівається, але говорить, та якщо Господь через ослицю повчав пророків, то, може, і через осла промовить. А що більше він применшував себе, то більше надимався.

Він виграв битву, але мало йому цього було, бо на більшу, довшу війну він пішов! Після требника та мідниці він свіжі плітки підкладав, які під землею, як розлоги бур’яну, розросталися все ширше. Куди отець Губе не піде, там йому носиком крутять, мовляв, у монастирі незадоволення, що Юлія до Семененка віч-на-віч приходить і що вони разом сніданнячка споживають у нього на квартирі за зачиненими дверима, що Семененко до служби тримає дві окремі великі ампулки вина, обидві випиває, а потім над олтарем засинає, а ще що в самій одправі кохається, власним голосом упивається, що розтягує богослужіння й розтягує, трохи від пияцької сонливості, трохи від отієї самозакоханості, — стоїть тільки, очі примружить і бурмоче. Семененко божився, що Юлія в нього була тільки двічі, один раз він її кавою частував у присутності інших людей, а другий раз двері відчинені були й усі могли зайти, і заходили насправді, і що треба мати велику волю до незадоволення, аби ображатися на такі невинні дрібнички. Сатана запустив між нас головешку незгоди і старанно роздмухує її, — відповів він; він далеко шукав пружини всього, далеко, аж у пеклі, але, мабуть, уже знав, що вона в нього під самим носом дрижала, бо він порекомендував Єловицького зі згромадження усунути як непокірну настоятелю особу, що схильна до змовництва. Як згадував колись панотчик Єловицький з великим болем у голосі, великим, але в нього раптом вирвалось: Якщо так, то ми йому чернечу війну влаштували! Хитрі лиси утворили окрему конфедерацію, пригадали Семененкові, що він не тільки занадто мало піклується духовними справами, наставництво своє занедбав, — не тільки з тою незугарною дилдою Бартошевичевою, — був джерелом незадоволення та всупереч іншим наполягав на заснуванні жіночого згромадження, а ще й будинок у Шайо під Парижем для згромадження купив збитковий, який треба було дуже невигідно знову продати, і терміново викликали його до Парижа на перемовини; він зволікав десь місяць, відчував, чим пахне, розіслав прохальні листи — і все намарно. Йому відповіли, що всі його таланти були через погані впливи паралічем вражені, звільнили з настоятельства та ще й проголосили, щоб він ніколи не важився на жодне настоятельство, бо має поклик до пустельництва! До пустельництва — так вони йому просто в очі й рубонули. І не те, щоб зовсім самі, адже я вже була тоді в Римі. І коли мене часто запитували про Семененка, часто просили про молитви, я то те, то се між словами розсипала. Завжди скромно, очей не піднімаючи: хто я така, проста черниця, щоб учених мужів повчати. Як та Валаамова ослиця, проста худобинка.


*


І так почався в Римі занепад Семененка, а я чекала моменту, коли він гепнеться, коли в болото впаде, щоб я не тільки його більше не бачила, а і якби він щось знайшов, щось про мене повідомив, щоб усі сприйняли це за низьку та фальшиву помсту. Я так ксьондзів обробила, що вони скандалили не лише через одну мідницю, а ще й інші справи пригадали! Один каже: Він затягав мене до кімнати пані Бартошевич, яка лежала в ліжку, і там із нею залишав. Я похапливо притакнула й кажу: Сестри-сакрекерки бачили та ще й мені показали, як однієї дощової ночі він одвів її аж на сходи, накривши парасолькою, наче якийсь слуга. А другий брат, щоб не почуватися гіршим, одразу ж щось додає й від себе: А мене він привів до неї неодягненої, з відкритими грудьми, і замість знітитись міряв її очіпки, чи йому до лиця! Кайсевич не знає, де подіти очі, коли чує такі речі про Семененка, і я знала, що він підупадає. Сама пані Бартошевич мені знічев’я зізналася, — сказала я на те, — що в її квартирі він роздягався й одягався в кафтанчик, який я їй дарувала, а ще хвалилася, що перед виїздом він по крамницях із нею ходив, купуючи капелюх. І, — я зробила паузу, — халатик! І одразу другий пригадує: Я на власні вуха чув, що він хотів Юлії одежу справити, бо, він розповідав, пройди заохочують кармеліток дешевизною — і корсет, і пояс п’яти франків не коштують! А перший брат, своєю чергою, знову, мовляв, у чернечому домі всі з незадоволенням пліткували: Семененко пізно від пані Бартошевич повертається, аж дехто через це хотів зробити на нього засідку й побити! А слідом і другий згадує, що був такий італійський шляхтич, який приходив до польського костелу й на богослужіння давав, і що одного разу в захристії нікого не застав, тому пішов аж до лаваторію[87] і там застав Семененка в найнепристойнішій позі. Ні, — зашарівся Кайсевич, — ще чого, я про це ні чути, ні знати не хочу. Неподобство, яке неподобство. Через два дні інший священик, якому я цю історійку підсунула, те саме йому повторив. Мовляв, таку історію він насправді почув не від самого італійця, а від однієї святобливої й бездоганної особи, чиє ім’я він не хоче згадувати, щоб не впливати на судження. Але що італієць начебто готовий це Семененкові в очі та під присягою сказати.

Однак найбільший тріумф сам потрапив мені в руки, ніби якогось ранку, як на церковному образі, ангел з-під хмар виплив, пробив дах, стелю й, обтріпуючи шелесткі шати від трісок і вапна, приніс його мені на золотій таці. І як тут у перст Божий не вірити?

Сиджу я собі спокійно, у вікно на виноград дивлюся, на те, як ще не сміливе сонце по свіжих бруньках, по блискучих маленьких листочках танцює, аж раптом стукіт у двері. Приїхав просто з Парижа молодий змартвихвстанець, медик, який мені потім у Римі різні припарки на рани накладав і якого, зрештою, сам Семененко намовив вступити в орден. Раніше він чув, що Семененко, засоромлений братами, мав уже до Юлії Бартошевич не писати, бо в цих двох «кохання», але невинне було хлоп’я й пустило це повз вуха. Однак коли йому, що збирався до Риму, той переказав листа до своєї вдовички, то, невпевнений, він не віддав листа самій Бартошевичевій, а до панотчика Єловицького прийшов із просьбою про духовну пораду. А той його до мене послав.

Обличчя все заклопотане, був це, зрештою, сухотник і багато б не протягнув, уже тоді він був за кілька кроків до смерті, спітніла долоня, рвучке дихання. Що робити, матінко, що робити? Я беру заклеєний лист, піднімаю очі догори, вже сльоза йому з-під повіки котиться велика, як вишня, губа дрижить і, врешті, як сердечна кров із рани лине: Але ж він урочисто присягнув не писати до неї! — Зажди-но, хлопче, зажди. У нього на віях уже сльози бринять, щоки червоні, як трояндою змащені, — моє зверху. Може, — питає він, — отцеві Кайсевичу передати? Ех, як наївно, як наївно. Передати, — кивнула я головою, — обов’язково передати! Про все треба йому повідомити! Але що тепер робити? Відкрити чи не відкрити? Святий Дух порадить, помолімось! І одразу ж гуп, на землю колінами впала, аж мені потім у суглобах кололо два тижні безперестанку, і вже молитва за молитвою, і що не амінь, то нова сльоза по щоці стікає і схлипування носом. Молодик поруч так само молиться, слабне, знову молиться. Прийди, брате, завтра, — кажу я, врешті-решт. — Тут глибші молитви потрібні, тут впасти ницьма необхідно.

Він з’явився наступного дня, як я наказала, в обід. Святий Дух наказує відкрити… Зрештою, була обітниця, що листів більше не буде, обітницю зламано… Якщо всередині щось добре або не надто погане, то віддамо. Ні, не пані Юлії, а вам, братам, бо він не мусив би вже з нею мати зносин: уже ви за цією бідною душею приглядайте. Якби ж було щось погане або дуже погане, то я порву й ми більше до цього не повернемося, щоби вас не печалити і щоби переконатися, що ніхто цього отцеві Петру не пригадає, а він собі життя не вкоротить. Я бачила, що хлоп’я вагається, але, поки він мовчить, я вже ламаю печать. Святий Духу, допоможи! — я відкриваю листа… О, знамениті акторки в повних театральних залах не грають так, як я грала перед цим одним молокососом! Я відчувала, як через моє обличчя перетікають кольори: спочатку трупна блідість, потім рум’янці гніву і, врешті, синява тривоги… Я плювала, металася, на землю падала: Фффу, паскудство, фе, найгірша бридота, огида! Я то вгору піднімала кулаки, то знову так пальцями стискала папір, що в мене аж кісточки біліли, я лила сльози — навпереміну то холодні, то гарячі: О, бідна душа, о, яке ж нице фарисейство! Врешті, нібито шукаючи поглядом святий образ, нібито в нестямі, вражена безміром цього гріха, я пройшла десь три кроки і трах-бах — кинула папір у вогонь, який ще після ночі звивався на коминку. Братчик увесь цей час не знав, що робити, меншою мірою зайнятий самим листом, а більше мною… І тут заходить панотчик. Матінко, вас зараз грець поб’є, — кричить з порогу він, водномить побачивши, що коїться, — матінко, грець поб’є! Тут життя треба рятувати! Молодик підскочив до своєї скриньки, де лежали всі його інструменти, наказав рукав закасати, пускає кров… Нічого не вдієш, — думаю я, напівлежачи у кріслі та спостерігаючи, як моя крівця стікає в мисочку, — він крові з мене зцідив, а я в Семененка більше зцідила!

Потім усе покотилося вже галопом: панотчик із братчиком, обурені, розповіли все решті римських змартвихвстанців, почалися наради, вони прибігли до мене налякані — я також налякана; а що більше налякані вони, то і я більше, й отак наші крики один від другого запалювалися, як палаючі головешки, аж ціла пожежа з цього утворилася, хоч паперу ніхто з них не бачив. Вони допитувалися навіть, що це за страшна провина, але я писок зашила. Не братиму отця Петра на своє сумління, — кажу я, — навіть якщо він вельми согрішив. Я скажу, а він собі життя вкоротить. Таке мені було одкровення.

А лихо не спить, пані Бартошевич допитується в молодика, чи якогось листа він для неї не має. Не маю, — відповідає він і не бреше, бо вже його не має. А тому посилає вона свого господаря по лист до панотчика, панотчик мило розмовляє з ним, вони обмінюються жартами — досить сказати, що господар повертається до пані Бартошевич і глузує з неї. Пішла вона сама до княгині Борґезе, але та, вже про все повідомлена, її не прийняла і, як перед звичайною жебрачкою, двері в неї перед носом зачинила. А тому шле вона лист до Семененка, а обурений Семененко до Риму пише, мовляв, якщо брати справедливо дорікали йому марнуванням часу з удовицею, він усі контакти обмежив, але ж раз на місяць чи два можна йому листа написати; адже коли б хтось це заборонив, то як би він сказав пані Бартошевич просто в очі, що вона нечесна жінка, як би завдав шкоди її честі, як би вправно зруйнував її славу. Але ж якщо згромадження хотіло на ній будувати жіночий орден, воно повинно взяти її під неабияку опіку — і не для того, аби кинути їй кістку та заткати рота, а з поваги та задля захисту…

Він міг так писати досхочу. Коли повернувся Кайсевич, коли дізнався про все, то одразу ж послав листа до Губе, настоятеля паризького дому, з вимогою усунути Семененка від усіх справ і будь-які контакти із сестрою Юлею йому заборонити. Для поради та молитви ми маємо під боком святу, — втішали вони один одного. Коли ж паризькі брати почали домагатися, аби справу як слід і без поспіху з’ясувати, їм відписали, — не приховую, що за моєю порадою, — що вони повинні з ним розійтись і найкраще пошукати йому інший орден, можливо, бенедиктинський, куди його колись вабило.

А він розійшовся, навідліг мене вдарив — почав Семененко, скажений пес, до французьких газет слати листи, мовляв, до моїх історій він має великі застереження, ба більше, у папського нунція намагався дещо випросити. Марно. Хотів відстояти своє добре ім’я в суді, але брати вибили йому це з голови, бо цим він тільки засмутить мирян.

Я зробила його прокаженим, якого кожен тримає на відстані.

Мені, щоправда, не вдалося аж настільки вплинути на Кайсевича, щоб він його зовсім зі змартвихвстанців вигнав, але не допустила, щоби йому дозволили подорож до Риму. Нехай вас, отче, від цього Господь береже! — гукнула я на вухо Кайсевичу. — Я сама знаю, наскільки італійці заповзялися на отця Петра, вони б одразу почали звинувачувати його перед Святим Отцем. Він сам не виправдається, а вас згубить. А у Святого Отця хтось уже вам ставить дрючки в колеса. Я маю певні докази цього, так що не знаю, куди рушити, як повернутись, тож тримайте його подалі від Риму. Цим я Семененка геть пригнітила; завжди, як і всі вони, хворобливий, він зовсім на здоров’ї підупав: кашляв ночами, пітнів, змарнів, думки йому плутались, якось дивно рухався та мав неприродні емоційні переживання. Братам він постійно закидав, що вони облаштували трапезну над каплицею, хоч він хотів зробити каплицю на другому поверсі; а тому трапезною він пересувався обережно, як по яєчній шкаралупі, ледь наважуючись ступити крок, пам’ятаючи про Святі Дари під підлогою, а під час богослужіння від кожного стукоту він робиться розсіяним. Він влаштовував сцени, дорікав іншим, що вони ніколи не любили Господа Ісуса Христа, якщо так не дбають про тишу в каплиці. Авжеж, він не міг витримати тупотіння, а інші не могли витримати його! Врешті-решт, лікарі рекомендували йому поїхати на південь Франції, а потім, коли йому майже настав кінець, сильно пригніченому страхом смерті, — аж до Африки, на місію. На жаль, мучеником він не став, але не міг уже вкусити ні мене, ні панотчика.

Розділ XV

На іншому березі Двіни вже стояв московський офіцер — молодий, елегантний, з підстриженими вусиками, натягнутий, мов струна, а до його послуг — цілий загін єгерів; саме під його оруду віддав нас Вєрьовкін і сам, шилом патоки вхопивши, повернувся. А нас погнали, як у наших попередніх маршах: кожну пару розділяли пари схрещених багнетів, вістер яких важко було тими довгими днями уникнути, особливо тим сестрам, що під час Полоцької трагедії втратили зір. Отак гнані й покалічені, ми йшли десять чи, може, дванадцять днів, не пам’ятаю, бо від утоми ми зовсім з ліку збились, поки не пригнали нас до Мяделя — містечка в Мінській губернії, яке колись належало Гримніцьким і славилося чудотворною іконою святого Юстина та великими ярмарками, але на той час уже зруйнованого й заселеного лиш одними євреями.

Місце було похмуре, збудоване в повній глушині, точене туманами, що залягали в сосновому лісі, з однією церквою, як упирем; якби не бляшані, крижані бані, можна було би сказати, що це тюрма, а не монастир. Страх бував сильнішим від болю: щоночі розбої, приходили то євреї, то маркітанти[88], бувало, що в шибах темно, у келіях холодно, а тут до утрені, як на пожежу, дзвонять, тільки скляні грудки дзвенять в олові й олов’яні кулі стукають, як полози саней по брилах; залягає тиша й десь далеко, на полях, чути страшні зойки, і до ранку вже думаєш, що там лише скривавлений пограбований труп лежить.

Це були залишки монастиря, відібраного в кармелітів, вигнаних на чотири вітри; туди, де колись жили й молилися святобливі отці, тепер привели монашок, однаково сварливих, ницих і схильних до пияцтва, як і деінде; владу над ними здійснював протопоп Даніла Скрипін, якому відтоді й ми мали підкорятися.

Ледве ми ступили на подвір’я, вибігли монашки з келій і трапезної, а товстун Скрипін котився за ними слідом, ледве встигаючи, — і заходилися висловлювати своє здивування: Здається, їх недостатньо мучили! Вони такі товсті, такі задбані, ця з другим підборіддям, а та яка огрядна, неспростовний доказ, що Вєрьовкін занадто добрий був до вас! Слава Богу, вже є в нас слуги, є в нас слуги! Одна огидніша за другу: та з лишаєм на обличчі, та вся покручена, ще інша горбата; всі з похмурими мінами, немовби все життя в собі тільки злість і заздрість плекали; але, побачивши нас, вони почали аж плескати від радості. Вже є в нас слуги, — повторювали, — вже є в нас слуги! А тому нас одразу ж прибрали до рук, особливо до найбруднішої роботи, якою монашки, всі як одна селянські дочки і простачки, чомусь гордували, тож гнали на неї нас, дівчат із найкращих шляхетських домів усієї Литви! Але коли пліч-о-пліч з нами Христос працював, коли біля мого боку, з якого мені в Полоцьку клапоть м’яса вирвали, був цей святий бік, він яснів, пробитий списом, то й найпаскудніші заняття здавалися нам солодкими.

Мене з трьома сестричками послали до пральні, де я цілими днями стояла над цебрами з окропом і прала білизну, а потім розвішувала її на шнурках, натягнутих у монастирському садку, між черешнями та горіхами, а вже починалося літо, тож на черешнях шпаки та дрозди, і в цьому я зуміла знайти радість. Однак уже на третій день помітила, що, коли в садок не зайду, аби повісити білизну й повернутися по наступне цебро, вже однієї, двох, чотирьох штук бракує. Я добре знала, що це для мене означатиме, що означатиме для нас усіх, посланих на пральню. І справді: не встигли монашки довідатись, уже Скрипіну скаржаться, що їм злодійок привели. А тому нас били. Нас били, щоб ми виказали, що ми зробили з краденою білизною, били, «аби покарати за злочин», били «для прикладу» і, врешті-решт, били заради самого задоволення, поки дві добріші москальки, родом із Петербурга, що приїхали до Мяделя як послушниці, побачивши, як з нами поводяться, почали в сестри Вавжецької, з котрою вони розмовляли французькою, дізнаватися про муки, яким нас піддавали раніше. А почувши лише частину нашої історії, бо лише впівголоса, крадькома, принагідно, коли нас ніхто інший не охороняв, вони так обурилися, що негайно виїхали, сказавши на прощання Скрипіну: Тут не монастир, а каторга сибірська. Ми повертаємося додому, а вас Господь за це варварство покарає. І справді, вони повернулися додому, а нас били не тільки «для прикладу», «для покарання», «для вистеження» і для задоволення, а ще й із помсти, що ті дві добрі душі просто в очі висловили те, що думають. А найбільше били сестру Вавжецьку за те, що вона про наше переслідування звітувала так, як я нині перед Святим Отцем звітую.

Врешті-решт, зовсім випадково з’ясувалося, хто краде білизну з мотузок: там у монастирі, на наше нещастя, мешкало двоє бідних віровідступників, один на прізвище Коморовський, а другий — Василевський, обидва василіяни, які, вочевидь, спраглі доброго життя й боязкі перед канчуками, без особливого спротиву покинули Унію; а через те що раніше я їх не знала, то й тепер не скажу, чи вони як пияки втратили будь-яке відчуття того, що в житті правильне, а що неправильне, тож легко погодилися з московським декретом, чи, можливо, спилися, не годні витримати своєї ганьби — досить, що крали вони що попало й носили до євреїв, де взамін за горілку залишали. А між тим також стягнуті з мотузок простирадла, сорочки, очіпки та що вони ще там встигали вкрасти. Потім стояли перед протопопом Скрипіним, а він їх сварив. Стояли, а я за тим спостерігала, як у театрі, через вікно, бо якраз у садку розвішувала нове прання, а вікна протопопа саме в садок виходили, день був сухий, спекотний. тож і вікна були відчинені навстіж. Вони стояли перед протопопом, похнюпивши голови, і аж шкода мені стало цих двох — Коморовського й Василевського, Василевського й Коморовського; вони стояли з утомленими обличчями, обвислими від пиття та печалі, стояли перед ним майже нерухомо, тільки трохи хитаючись від раніше випитих стаканів, і було враження, немовби замкнулися перед ними небо і земля.


*


Семашко, який знову зник із наших очей, бо, вочевидь, усі його сили поглинали поїздки Литвою та Руссю і гноблення кожного, хто ще перед залізним царським указом не скорився, — о, російські монастирі, живе пекло, скільки ж тут люди вистраждають, поки зійдуть змученими ногами в могилу! — прибув він, нарешті, до Мяделя восени того ж року Божого тисяча вісімсот сорок третього; мабуть, дійшло до його вух, що сестра Вавжецька, моя хоробра захисниця, розповіла про наші муки послушницям з Петербурга, а може, і те, що Вєрьовкіна трясла за барки та за двері його вигнала — досить, що він нас обох покликав до почесної зали, де зібралися монашки та діти, яких у тамтешньому монастирі тримали на вихованні. Він нібито щиро, польською привітався з нами, і взагалі польською нас зваблював, немовби до цього віровідступницького дьогтю хотів додати ложку польського меду — отак він у Мяделі вперше та востаннє до нас польською промовляв і зваблював, і вмовляв, і словом підсолоджував, і гримасами погрожував, і знову запобігав. Жаль, жаль, дуже жаль і дуже сумно, що вас так багато загинуло. Після цього спротиву ви під рукою маєте не тільки імператорське милосердя, а й ще божественну нагороду. А божественну нагороду може й імператорська супроводжувати; існують заможні монастирі, з великими земельними наділами, є оздоблені діамантами зірки, є привілеї. Погляньте, — він обвів поглядом дітей, які сиділи перелякані, вочевидь, відчуваючи невинними серденьками, що перед ними стоїть і говорить не єпископ, а ворог Христовий, — погляньте на цих діточок, на ці голівки біляві й чорняві, всі вони можуть бути вашими, всіх їх я ще сьогодні можу ввірити вашій опіці, тілом і душею — от і нагорода готова. І справді, там, куди він вказав, на столі, лежало щось загорнуте в папір, а що саме, мене не цікавило. Тоді я сухо сказала: Ти вже затямив, що заради Христа ми вміємо страждати. Заради Нього ми живемо й заради Нього, якщо треба, помремо. Якщо ми комусь і служимо, то Йому, а не цим кацапським схизматичкам; мабуть, тільки для того, щоб їх стражданнями навернути в нашу віру. Від цих слів зчинився рейвах між монашками, а найбільше чутно було один злий і писклявий голос: Вони прокляті, вони прокляті! А коли Семашко схилився до різок, щоб нам ними погрозити, сестра Вавжецька зі спокоєм промовила: Оцього ми якраз і прагнемо. Тоді ниций відступник, може, присоромлений, а може, тільки розлючений, випустив з руки оберемок щойно піднятих з долівки різок і звернувся до сестри Евзебії: Мати твоя очі виплакує, слухаючи про твою впертість, батько від гризот помер, — що було, певна річ, брехнею, бо старий Вавжецький залишив доньку сиротою, коли вона ще в колисці лежала, — ти великого сорому своїй родині завдаєш, родині шляхетній, в усій Новогрудській землі знаній; куди не підеш, усюди почуєш, як друзі Вавжецьким співчувають, що в них така донька, а як радіють вороги, що спротив тебе до пекла заведе. А сестра Евзебія — ніби нічого й не було, навіть не розсерджена — каже: Ти кажеш про пекло, бо ти вже там бував, і з пекла приходиш нас спокушати, з бородою ще пломінням сірковим обсмаленою. Деякі діти від цих слів розсміялися, що аж монашки почали їх сварити й лупити кулаками, а Семашко ще більше сторопів: Ти кому кажеш, га? Кому, га? — заскреготів він. Тобі. Хоч я й не знаю, чи можна мені це слово вживати, бо ж «до Тебе» ми промовляємо також у молитві до Господа, кажучи: до Тебе, милосердний і терплячий Господи, ми шлемо подяку, що Ти терпиш такого відступника. Тут монашки аж скипіли: вони заходилися її заглушати, пищати, верещати одна за другою, як зграя розлючених собак, а Семашко вже не польською закричав: Геть, псячі дочки! Геть, суки! І негайно наказав візниці привезти карету, щоби якнайшвидше виїхати з Мяделя й більше нас не бачити.

А монашки, особливо на сестру Вавжецьку й на мене розсерджені, одразу ж прийшли до в’язничного приміщення, куди нас відіслали, і крикнули, що ми мусимо тепер прокляту польську кров змити й випалити, бо нею велику монастирську залу засмерділи. Увесь вечір ми провели тоді, носячи на те місце, де стояли перед Семашком, розпечене каміння, і ним сліди випалювали, потім ще випарювали окропом і відшкрябували ножами, поки монашки, які охороняли нас і яких знущання з нас не розважило, а, навпаки, знудило, дали і нам, і собі спокій.

Одначе ми знали Семашка та добре усвідомлювали, що якщо він і поїде, то не для того, аби зашитись у монастирі, пожертвувати душу Богові, прозріти й повернутися, благаючи нас про вибачення та дякуючи, що нашою терплячістю ми привели його знову на праведну стежку, не для того, аби самому перейняти пальму мучеництва, ніколи! Якщо він від’їздив, то для того, аби вигадати для нас і для інших нещасників і нещасниць, які Москві опираються, нові муки; а що сильніше ми принижували його нашими словами, словами істини, то більше він прагнув нас покарати в якомога жорстокіший спосіб. Уже настала зима, коли прислали наказ, а разом із ним цілий віз мішків чи, може, незграбних сутан із шорсткої мішковини; нам наказали розвантажити віз, а потім з’явитися перед протопопом, який прочитав нам наказ: згідно з ним нас мали топити, топити як чарівниць в озері, над яким розташовано Мядель, бо це найдієвіший спосіб охолодження занадто кипучої польської крові. Те, що ми вважали мішками, виявилося воістину диявольськими смертельними сорочками, оскільки замість двох рукавів у них був тільки один, до того ж зашитий, куди обидві руки вдягалися так, щоб ними неможливо було поворушити; крім того, нам на шиї почепили грубі мотузки та всіх нас, за винятком сліпих, погнали через місто до озера, ще не скутого кригою, але вже такого холодного, що достатньо було занурити руку, а вже кістку ломило.

Нас вели, підганяючи стусанами та уколами кортиків, вуличками, що стрімко спускалися до озера, єврейськими вуличками, тож нічого дивного, що невдовзі до цього сумного ходу приєднався цілий натовп жидів, жидівок і жиденят — спочатку посміятися з такого видовища, а вже незабаром для того, щоби нас пожаліти. Ми спускалися з гори, спотикаючись на нерівній дорозі, ще недавно багнистій, а тепер, коли вже взялися перші приморозки, із затверділими кам’янистими ямами; ми минали низькі халупки з прогнилої деревини, на призьбах — обдерті діти, одягнені в якесь лахміття; іноді у вікні видно було беззубе обличчя діда або сліпої бабки, що нашорошувала вуха, аби збагнути причини всього цього рейваху. Внизу ми бачили як на долоні цю пустку — місце, створене для мучеництва: болотища, берег озера, над ним верби, як упирі, а в затоні колисалися човни, на які перевізники саджали наших катів; а серед них і тих двох нещасних відступників — Василевського й Коморовського, Коморовського й Василевського, п’яних і того дня, бо п’яних вічно.

Скрипін у попівських шатах звернувся до нас зі звичною проповіддю: Прийміть благочестиву віру, бо ми потопимо вас, як цуценят. І ми мали для нього відповідь, що й зазвичай: Ми не зречемося Христа, тому топи нас, дияволе. Тоді кожен кат схопив мотузку, що звисала із шиї кожної з нас, після чого тягнув одну на мотузці до води за човнами, які відштовхували від берега. Коли ми стояли у воді по пояс, а кожна кістка в нашому тілі волала про жалість, Скрипін, легко погойдуючись на одному з човнів, так що я тільки й чекала, коли він гепнеться у воду, як чорна сливка в компот, повторив свою проповідь. Марно, бо ми повторили нашу відповідь. А тому нас тягли ще далі, на більшу глибину, поки вода не підійшла нам до підборіддя; і я відчувала в цій крижаній чорноті, зашита в мішковину, як сука перед топленням, кожен волосок на моєму чолі, кожен клаптик моєї шкіри, кожен хрящ — від кінчика пальця, який ледь торкався дна, аж до маківки голови, що ледве здіймалася над напливаючими хвилями; намокла мотузка душила, тому в усіх нас на шиях з’явилися величезні пухлини… Якби не повага до вас, Святий Отче, і до святого місця, я би розстебнула ґудзики й показала, що й донині ці пухлини до кінця не зійшли. Просякла водою мішковина тягнула вниз, сили нас полишали. Коли котрась із нас слабла, решта намагалися підтримати її, щоб вона не впала, але що довше нас топили, то важче нам було утриматися на кінчиках пальців. Здавалося, що це триває цілу вічність. Врешті нас відтягли на мілкіше місце, а там Скрипін, якого перевізник устиг уже доправити на берег, щоб він на твердому ґрунті відпочив, а потім знову на мілину привезти, виголосив нам свою проповідь утретє, на що ми йому втретє відповіли: Топи нас, дияволе! Тоді й наші кати крикнули страшну команду: Топити як цуценят! — і знову на глибину нас потягли, викликавши сміх попів та оплески монашок, які всі на берег висипали й особливо раділи нашому стражданню.

Плавати добре, плавати річ приємна, але не тоді, коли тебе волочуть линвами, коли вода цілує тебе, як нелюб-нахаба, очі заливає, вдирається до легенів з болісним кашлем, то може й до божевілля довести й до видінь, які, сам не знаєш, чи від сатани, чи від Бога походять… ах, і мені почали являтися Господні ангели! Коли, як ластівка, впіймана на вудку, я чула тільки, як попи раз по раз кричали крізь туман дякам: Пастой! — і одразу ж до нас: Котра з вас переходить?, і знову до дяків: Тяні!, коли в гортані бракувало повітря, я побачила… е, жодних зірок, жодних примарних троянд, сніжно-білих шат зі шлярками, жодних золотистих кучериків… я побачила Господнього посланця, мого охоронця, істинного охоронця, який не бринькає на лютні й не співає латиною, а тільки роботу виконує в людському тілі, простий шляхтич у сірому домотканому сукні, ніби економ. Донині я його бачу, чую його кроки: видно, що він на роботу прийшов, закасавши рукави; він стояв на березі біля єврейського натовпу, але вище, на узбіччі. Він дивився співчутливим поглядом на нас. І мовчки дивився на попів. І за всім цим він спостерігав із серйозністю. А коли я кинула на нього погляд останньої надії, то він відповів таким поглядом, немовби мені ним дорогу показував у темному лісі, немовби вів мене світлом у зіниці, неначе далеким ліхтарем, запаленим для заблудлого мандрівника, немовби промовляв мені цим своїм поглядом: Живи, бо я повернусь. І з кожним топленням повертався.

Позаяк розходився поголос про те, що нас у ставку топлять, з кожною годиною щоразу більші юрби євреїв і єврейок приходили на берег дивитися, як ми — вихолоджені, голодні й зелені, як мідянка, — грузнемо в глинистому намулі та плетиві водоростей. Вони єдині, стоячи трохи збоку, збиті в одну чорну громаду, плакали, коли мотузки напружились і потягли нас — востаннє, як ми думали — на глибину. Ну, вони голодні! Вони замерзнуть, потонуть! — кричали добрі євреї. — Де Господь Бог, ну де громи з неба? Чому не б’ють? А добрі єврейки лементували: Ай! Вей! — і били собі кулаками в живіт, і кликали свого Єгову, так що моє серце аж стрибало під водою, аж гупало у важкій, намоклій мішковині, бо навіть у молитвах чужої віри є якийсь чар, що хапає, наче материнська рука, і стискає серце, і на очі навертаються сльози!

Але ж молитвами й не закінчилося; раз одна єврейка біжить на берег і здалека світить золотими бубликами; вона розриває шерег єгерів, розкидає гвинтівки, складені в козлах, аж із них, порозкиданих, пішов срібний пил, як зі снігового замету; єгері дивляться один на одного, онімілі, а вона вже над водою — і ввижається вона нам, червоно-золота від бубликів, жницею зі свіжоскошеним снопом… якраз близько до берега мене притягли, голод розкошував у мені, з очей мені, вогняний, визирав; порожній шлунок до хребта приростав, у нутрощах звивалися духи, як ті лялечки з кривавими голівками, що під хребтом вилазять із гниючого людського м’яса; я була готова перегризти це мотузяччя, заковтнути його, вдавитись і піти на саме дно, я думала лише, щоби болота наїстися, намулом насититись — і ані сльозинки не зронила, одуріла, вже мені інше небо світило… раптом вона сходить і накриває мене, як снопом, бубликами, які мені на голову кладе, — а я бачу, що це не проста жінка, ніжніша за найніжнішу матір, я в ній бачу Матір Божу — царицю всіх земель польських, я піднімаю з води задубілі, позеленілі руки і кричу: Польщу, мою Польщу рятуй, діво золота! Вона ж, усміхаючись, коронує мене, коронує мене, коронує. А коли після плавби нас, напівживих, урешті-решт кинули на пісок, як зловлену у воді рибу, євреї супроводжували нас під саму монастирську браму, з плачем, кидаючи нам під ноги бублики; але через те, що нам піднімати їх заборонили, ми донесли до нашої в’язниці лише велику вервицю бубликів, яку та єврейка, підбігши, начепила мені на голову, як золоту корону. І не знаю, чи я освятилася під тією короною збіжжя, чи причиною були мученицькі стигмати, криваві рани по всьому тілу — досить, що, коли я на попа поглянула, він утікав від мене, а тікаючи, колов поглядом. А коли ми прибули на місце, від змоклого мішковиння стали слизькими й розм’яклими… але в холодній келії, холоднішій ще тим, що нам не дозволили переодягнутись, а залишили так, як ми вийшли з озера, і ті розмоклі бублики здавалися нам найкращою учтою. У міру того як вода з нас стікала, земля, на якій ми лежали, перетворювалася на болото, а наші кінцівки, страшенно покалічені, гнили від цієї вологи та холоду, спричиняючи найгірші каліцтва.

Перший раз нас топили в суботу, другий у серед… ні, у вівторок, так, другий — у вівторок, третій — знов у суботу… На третій раз двоє наших сестер потонули — Йоахіма Воєвудзька й Авґустина Романовська; ми плакали, як діти, але цьому ніяк неможливо було зарадити, бо ж руки зв’язані, в один рукав зашиті. Тільки очі відкриті для плачу та вуста для молитви відкриті. Отже: перша купіль у суботу, друга у вівторок, третя в суботу, четверта в наступну середу, тоді сестра Гортуляна, Гортуляна Якубовська, непритомніла, але ми зуміли її підтримати, потім знов у суботу нова купіль, і саме тоді сестра Гортуляна попрощалася з життям, потім у неділю сумний, жалобний день спочинку — і остання, шоста купіль у понеділок.

Зима ставала щоразу суворішою, рани, відкриті купелями, мерзли, звідти відкрились у багатьох сестер каліцтва. Може, і мучили б нас так і далі, аж до цілковитого винищення, якби не єврейський лемент і лайка; коли сестра Воєвудзька тонула, поміж євреїв почався судний день, вони посилали на наших катів, здавалося, найгірші прокляття, а сам рабин, поважний сивий старець, якого з боків підтримували двоє молодих євреїв, бурмотів під ніс старозавітні прокляття; і така була в лементі чудова музика, що мені здалося, немовби з води вийшли Святі Дари та зблиснули на небі! Побачивши, що сестра Воєвудзька перший, другий, п’ятий раз зникла під водою, я закричала, сама захлинаючись, до Коморовського, василіянина-віровідступника: Одна дитина, одна маленька дитина в мене пропала! — але він, п’яний, як завжди, розреготався та кинув чи то мені, чи то їй, чи то Скрипіну: Нехай здихає. Ніхто цього навіть не бачив, — донині мені мороз кістки пронизує, коли я про це подумаю, — ніхто не скочив у воду на порятунок, зрештою, ніхто там наших голів не лічив і життя наше не рахував; до нас ставилися гірше, ніж до худоби, гірше, ніж до стада; помремо — то помремо, потонемо — то потонемо. Я одна бачила голівку, що зникала під водою, я одна, оточена олов’яною водою, серед криків попів на дяків, серед писку монашок і покрикувань єврейок, я одна-єдина, сусідньою мотузкою на ошийнику тягнута. І раптом тривога мене охопила, що тут, піді мною, у цій чорній воді — труп, труп такий свіжий, що ще душа з нього не вийшла, може, ще до кінця душа з нього не вийшла, може, ще з останніх сил ворушить пальцем ноги, може, якесь плече в ньому подриґує або остання бульбашка подиху ще не вийшла і, замкнута в легенях, шукає виходу нагору; може, з оченят кров пішла світла, а я тут зараз на неї, бідну, наступлю; я замружую очі, виглядаю цю тінь — і раптом вона мене, ах, зачепила за ногу, холодна, вся як біла воскова свіча, що просвічує наскрізь зелену воду. Тяні! — кричать вони крізь туман. — Тяні! І тягнуть нас далі, і напружують линви, що на воді видно тільки наші каптури, — як зграю бідних качок, які, попри наближення зими, ще не відлетіли на південь. І розірвалася навіть остання ланка: дотик між кінчиком моєї стопи і тими рештками, що неспішно опускаються на мулисте дно.

Коморовський аж до берега тягнув її неживу, так само було і з другою, Авґустиною Романовською, яку, своєю чергою, замучив Василевський. Закопали їх одразу ж на березі, в оточенні попів, які насміхались і глумилися над благословенними рештками, мовляв, видно, уніатки такі огрядні, що на поверхні не втримуються, а від ваготи йдуть на дно; євреї, навпаки, плакали за ними, а ми, відновивши трохи подих, душі сестер наших ввірили Господу Богу. Коли вірні Господа, а може, і добрі євреї відкопали їх поночі й поховали десь із почестями, в освяченій землі, москалі, які раніше приходили до нашої в’язниці насміхатись і вимагати гроші на горілку за те, що вони цих двох добрих жінок поховали замість кинути їх собакам, тепер прийшли знову, розлючені, і глумилися: Диявол їх забрав, диявол з мотикою прийшов і трупи викопав, щоби цілком їх до пекла вкрасти. Врешті, коли на п’ятій і шостій купелі морози вже взялися такі, що від тонких уламків криги в нас були скалічені горла, шиї та щоки, євреї, які щоразу висипали на берег, так лаяли Скрипіна, що він урешті-решт наказав зупинити топлення. Вже не вперше й не востаннє під час нашого мучеництва вони виявилися такими милосердними, тож нехай і Господь проявить до них своє милосердя, наверне їх і спасе!

Розділ XVI

Наступними днями увесь Рим був як накручена пружина. Ще перед приїздом імператора радісний панотчик потирав руки, що начебто жоден римський князь не погоджується винайняти Ніколаю свій палац для помешкання, і він, злий, як оса, мусить зупинитися у власному посольстві. Отець Ієронім, — казав він, — давно вже мав проповіді, що у світі духовна війна точиться з незапам’ятних часів, перший її розділ — війна архангела Михаїла з Люцифером, а остання — Святого Отця із царем! Тож стежмо за цією війною! О четвертій ранку в суботу я прокинулася посеред ночі у своїй келії, немовби дрож пішов по мурах, по кістках, немовби від цього крижаного подиху в усіх дзбанах на всіх умивальнях, у всіх відрах усіх кухонь Риму водночас на воді утворилися тоненькі кружальця льоду; і я знала: Ніколай, сибірський імператор у соболевій шубі, повелитель підданих, що гинуть у вічних снігах, прибув до Вічного міста. Оніміла, лежачи на сіннику, під заплющеними, вкритими морозяним подихом повіками, я бачила цю голову, як вусате яйце над двома жовтками золотих еполетів, викапаний Вінч, я бачила його, вдягненого в гусарський мундир, обвішаного петлицями, як шинка шнурками, чула дзвін орденів на грудях без серця! Я бачила, — потім мені панотчик усе це розповів, а я з люб’язності не перебивала, але ж я бачила це так, немовби там була, — як він іде сходами до Сікстинської капели і що не крок, то цими орденами дзвенить, наче на грудях у нього цілі ряди заморожених язиків, вирваних у сибірських каторжан, а далі одна зала і друга, і третя, всюди мальовидла, святі образи, всюди ангели та святі, і жовті ліхтарі, і кардинальські мантії, а де він не прийде, там дзеркала втрачають свій блиск, а де зупиниться, там мармур кришиться під стопудовим каблуком, але коли він зупинився перед великими дверима, через які вийшов Папа в усій своїй пишноті, то й Ніколай знітився, і йому немовби ангел залізним прутом шию до землі пригнув, він схилився й поцілував у руку Святого Отця. А той поклав йому руки на плечі й дарував йому Христовий поцілунок. Добрі речі, думаю я, перевертаючись на сіннику, Намісник Христа цілує намісника Юди, добрі речі, кінець світу близько! Було два стільці, — розповідав мені панотчик, який чув від когось, а той від когось іншого, а той від котрогось із кардиналів, — один для московського імператора, другий для англійського кардинала, якого Папа хотів мати збоку; Ніколай почав правити різні світські люб’язності, але цим тільки прогнівив Папу, який його раптом перебив і каже: «Досить марнувати час, порозмовляймо про важливі речі. Тільки поволі говори, щоб я все зрозумів. Мені недовго жити зосталось, кожної миті я можу постати перед Ісусом зі звітом про своє життя та пастирство, але й тебе Господь може швидко прикликати. І що тоді? Що? Як ти поясниш переслідування Його Церкви в бідній Польщі, га?». Ніколай, кажуть, заплакав, сльози в нього котяться по щоках великі, як горох, у вуса всякають; він цілує Папі руки, поли сутани і каже: «Ославили мене перед Вашою Святістю!», — ну, тут я вже не перебивала панотчика й не казала, що ніяких планів там не було, москаль тільки крізь зуби просичав, мовляв, усе це порожні плітки; нехай панотчика тішить думка, що імператор плакав, — а тоді Святий Отець каже, що має в матінці свідоцтво непомірних жорстокостей, яких зазнають католики під імператорським скіпетром. І заходився Ніколай звиватися, лаятися, що ошукали його, підняли на сміх, що Семашко лотр і каналія, що з іншими він зловжив його довірою, а Папа чекає. І чекає. Накидав імператор вогню-блискавиць, важко дихає, після чого почув лише таке: «Ось власні справи твої, двадцять шість указів проти католиків, візьми ці папери на Суд Божий». І дають йому рулони зі звірячими московськими законами. Прийняти він їх не захотів, немовби ті папери палили його живим вогнем, немовби йому в руки розпечене вугілля сипали. Коли через годину й п’ятнадцять хвилин двері до папських зал відчинилися, випав з них Ніколай згорблений, втягнувши голову в шию, як розлючений бугай, через усіх гвардійців пролетів, не озираючись, поки не випав на площу Святого Петра, зовсім про свою карету забувши, до якої він мусив повертатися, як стріпаний[89]. Панотчик усміхнувся, присів, складки на сутані вигладив. Поліз за мішечком, якого знову не виявилось у кишені, махнув рукою та каже далі, а з обличчя його радість не сходить, неначе зараз він встане й піде в танок: Ніхто з товариства його не провідав, ніхто не влаштовував жодних приготувань, авжеж, Папа наказав люб’язно його приймати, але нікуди не запрошувати, а тому він у посольстві сидів самотній, як горобець на даху, лаяв власного посла за те, що приготував йому помешкання сумне, як могила. Жоден князь, жоден римський кардинал до нього не прийшов, окрім Ламбрускіні, бо той мусив зі службового обов’язку, — то йому начебто цар плакався, що Папа вважає його поєднанням Калігули та Нерона. Що країна велика, а він про все знати не може, що його ганебно знеславили. А Ламбрускіні глянув на нього хитро та радить: «Ах, але ж тобі досить проголосити в московській державі свободу совісті». Я засміялась і кажу: В усьому Римі з Ніколая жартують, одна пані сказала: «У нашому місті цієї зими цікавинка — полярний ведмідь», а хтось інший додав, мовляв, треба влаштувати полювання, що почули навіть якісь москалі, бо були серед запрошених. Тепер уже була черга панотчика сміятись, і крізь сміх він каже: Сам Святий Отець сказав єзуїтові Рилло, щоб він залишився в місті на час цього візиту, щоби не казали, якщо цареві сподобаються відвідини Пропаганди віри, мовляв, від нього поляка сховали, а коли послали від імператора питання, чи він насправді може відвідати Пропаганду, то він отримав відповідь, мовляв, будівля щодня відкрита для кожного, а отже, і для імператора не буде зачиненою. І так лагідно, матінко, — каже він, — бо як він пішов до вілли Борґезе, то йому відмовили у відкритті палацу. «Кажуть, ключі загублені, ніхто не знає, хто їх носить на поясі». Хоч принцип мав бути такий: «Ні поваги, ні зневаги». Але ж це зневага. А тому я запитала, що ж він робить цілими днями: сидить у посольстві й мерзне? Російський посол, якого Ніколай ганив за те, що надав йому нудне приміщення, влаштував прийняття, де мали бути гарні світські пані, — не прийшла жодна, тільки москвинки та кілька знуджених і негарних англійок, що завжди цікавляться монархами. Та й усе. Він переважно ходить по римських руїнах. Я притакнула, мовляв, дуже добре. Нехай вони йому нагадують, що з усієї земної могуті залишиться лише руїна. А якщо він ще на верхівці хреста помітить, то, можливо, пригадає, що його чекає смерть, а потім суд, нехай йому від цього холодний дрож по спині пройде.


*


Утім не суцільні радості нас чекали. Через два дні приходить до моєї келійки вельми збуджений панотчик із налитим кров’ю лицем і з порогу навіть не вітається, а лише каже: Схилімося перед незбагненними Господніми вироками та поцілуймо хрест Його. Вчора Святий Отець показував одному прелатові, добре нам відомому й до нас прихильному, власною рукою написаний акт, у якому висловлює протест і твердить, що не знав про друк історії матінки Монталамбертом[90] у Парижі. Ба більше, що в жоден спосіб безпосередньо чи опосередковано писати її не рекомендував, а я ж на власні вуха чув, коли він це мені казав! І ходить з кутка в куток, а рука стрибає йому по кишенях у пошуках тютюну. …Нині вони мають вислати це всім нунціям… Здається, ця переміна дивом сталася! Дивом. Папа слова не дозволив сказати — ні кардиналові Ламбрускіні, ні іншим. Ах, передбачити все якомога краще, приготуватись у душі й не занепадати. Ми — сини Воскресіння, ми ще тридення муки не пережили… Господи, змилуйся, стільки душ слабких занепаде. Я кивнула головою й повторюю: Змилуйся, змилуйся, Господи! І дивлюся, як він гарно все обмірковує і планує. До Парижа треба писати, щоби брати кроків проти прихильників Тов’янського не здійснювали, аби вони схвалення не отримали в інших незадоволених. І хай негайно повідомлять Монталамбертові, щоб не робив ніяких виступів. Нікому іншому ані пари з вуст, а в нунція нехай дізнаються, чи він такого листа з Риму не отримав… Якусь мить він пальцями по столі стукотів, потім взяв перо й мовчки пише. Врешті папірцем його осушив і каже: А ми, матінко, мусимо тримати наші серця, хоч і зболені, перед Господом.

Вочевидь, коли друга аудієнція Ніколая послабила папський гнів, треба було Ватикану з Москвою помиритись, а тут наша писанина очі коле. Поки листи з наказом зупинити друк дійшли до Парижа, Монталамберт уже послав мою розповідь у друкарню і у Франції, і, перекладену, в Англії. Коли згодом книжечки до Риму дійшли, Папа кричав, що йому поляки все псують, що не про релігію ми журимося, а завжди про політику, хоча про політику пікся саме він. І, диво дивнеє, в одну мить він забув, що наказував записувати, в одну мить здалося йому, що це сталося всупереч його волі, про що він негайно повідомив нунціям, а нунції — католицьким журналістам.


*


П’ять днів я відчувала холод у кістках, п’ять днів колов мене мороз аж до кісток, а на шостий день минуло. Видно, Ніколай поїхав. Бідний, бо зовсім без успіхів. На другий день панотчик приніс звістку, що Господь звів імператора з двома поляками. Один — Малиновський — був францисканцем у костелі Арачелі: коли прибув імператор, послали по нього, щоб він показав старожитності. Він чекав перед брамою, поки той диявол сходами спинався, бо сходи страшенно високі. Ти поляк? — питає імператор, а він, мовляв, поляк, з Божої ласки, і далі відповідає, мовляв, із Великопольщі. Але чи завжди поляк? — ставить він знову дурне запитання. Авжеж, поляк. І, зрештою, польською тільки з ним розмовляв. А ти не хочеш на Батьківщину повернутися? То Малиновський у душі від такого нахабства аж здригнувся, але каже, що іншої Батьківщини шукає, а повернутися до неї можна через могилу. «Могила» — неприємне слово, навіть для імператора, впало пудовим тягарем і стук-стук-стук по сходах до самого низу. Не клеїться розмова, Ніколай знову питає, чи Малиновському не хотілося б відправити богослужіння в костелі Святого Станіслава, а той каже, що вже має тут один олтар і біля нього відправляє, а на будь-які жертви дякує, бо бідність є його багатством, — і замахав йому перед очима ветхим і протертим плащиком, що тільки на сито надається. Підняв імператор брови, нічого не сказав, вочевидь, здивований, що ксьондз на багатства не поласився. А що це? — питає він. А це тіла святих мучеників, на яких уся Церква стоїть. На олтарі в нас і тіло святої Єлени, що Господній Хрест віднайшла та до Риму принесла. Покивав імператор головою, покивав. А це що? — показав він на закриту каплицю, можливо, підозріливий і неохочий до людей, він боявся, що там якісь таємні зібрання поляків, ціла рота повстанців, — невідомо. Ясла, збудовані на Різдво Христове. Відхилив Ніколай запону й буркнув: Непогано, непогано, дуже непогано! Після чого попрощався, збіг по сходах та тільки його й бачили. А другий поляк? Пйотровський, — каже панотчик, — ви, матінко, знаєте його, Юстин Пйотровський, підофіцер папських драгунів. Він проводжав імператора через дві станції за містом, їдучи біля вікна його карети з оголеним палашем і зарядженою зброєю, — і нічого. Він міг простягнути руку, рубонути або вистрелити — і по всьому, земний шлях всемогутнього царя скінчився б, залишилася би тільки бідна душенька, обтяжена надмірними гріхами. А цей — нічого, як скала, любить ворога свого і навіть не дав йому зрозуміти, що поляк. Я аж у долоні плеснула: Святий чоловік, треба це розголосити.


*


Однак більше, ніж за розмовами, я проводила час за молитвою; сідала в коридорі, відхиляла запону та розмовляла собі з моєю Mater Admirabilis. Настоятелька, іноді проходячи повз мене, тільки кривилася завжди з однаковою гримасою і йшла далі, але ні моєї любої Матері, ані мене це не ображало, бо ж як це нас образити могло, якщо ми перебували зовсім в іншому місці, як дві голубоньки на небесній вежі? То я до Неї всміхалася, то Вона до мене, то я Її про щось запитувала, то Вона мені щось від себе говорила. Одного разу, наприклад, що я повинна називати Її Предивною Матір’ю. І не сама — решта черниць також: Предивною Матір’ю — і баста. Я попросила, щоби він це переклав сакрекеркам, але настоятелька знову тією ж гримасою рот скривила і каже: Ні, ні і ще раз ні. Ні я, ні інші не будемо перед цим мальовидлом молитися, для молитви існує церква, там лавок скільки душа забажає, а коридор не каплиця. Нічого не вдієш. Що ж поробиш, Мати Предивна, — кажу я, — якщо в настоятельки таке кам’яне серце, що слова Христової Матері на неї не справили жодного враження? А вона лише усміхнулася, зітхнула, підняла з кошика книжку й заходилася читати. Якщо Матір Божа не переймається, то чи тобі, дурна Юлько, варто перейматись? — сказала я собі. Тому я одна Її поки що так називала — Мати Предивна. І нам обом, здається, цього було достатньо.

Думаю, що це завдяки Їй усе це папське обурення пішло за вітром; допоміг і Ламбрускіні, бо у ватиканських коридорах він домігся зменшення суворості, і Монталамберт, який усе взяв на себе й виправдався незнанням і добрими намірами… задобрений, Папа все запам’ятав і цього разу насварив тільки за те, що використали неправильну офіційну форму та під назвою вказали за наказом Святого Отця. Таким чином, усі зберегли обличчя: і москалі, і Рим, і змартвихвстанці, і я, хоч моє обличчя, слід сказати, було тільки як латка.


*


Не бувало і дня, аби якийсь поляк не зіп’явся на гору, не постукав у хвіртку і не запитав про святу черницю. Найгірші — поети, від поетів неможливо було відбитися. Ледь перестав ходити до нас один віршомаз, шляхтичок з Волині, як приїхав другий, звідкись із Мазовії, неспокійна душа, що ані секунди на місці не всидить, то сюди піде, то туди, а ледве шість кутів обійде, вже його далі несе; у Римі він уже раніше мешкав, у Парижі також, і в Берліні. Волосся в нього темне, з проділом, бородатий, кучерявий, брови наче вугіллям нарисовані, гострі, і він знай з-під цих брів глипає, білками світить. Ні за що порядне не візьметься, як і всі молоді: то заримує щось і прочитає в салоні паням, то щось для акторів напише, але ніхто того грати не хоче, то фарби принесе і змалює картину, то про політику розводиться, аж слиною порскає. Його водночас цікавить усе й ніщо, тож він стрімголов до мене сходами зіп’явся. А я на городі якраз бур’ян на грядках полола, бо весна вже була в розпалі, така, як у нас літо. Я прийшов мучениці край сутани поцілувати, — каже він, — а мучениця капусту садить. Я засміялася, мовляв, дуже люблю садити капусту, бо це легка робота і можна з Господом Богом поговорити. А коли потрібно, то і з прочанином.

Я сіла під муром саду на низький плетений дзиґлик під великою сосною, або, як тут кажуть, пінією, що схожа на парасольку і справді від сонця у спеку захищає. Я витерла піт із чола, перевела подих, а той молодий Норвіт[91] сів поруч на камінчику, капелюхом від сонця затулився і слухає. А я, навіть не звертаючи особливої уваги, клепаю йому історію: про мінський монастир, про марш до Вітебська, про Полоцьк, про те, як нас у Мяделі топили, слово за словом; клепаю, а думаю про щось зовсім інше. Стежу тільки, аби саму себе занадто не знудити, бо ще, чого доброго, засну й гепнуся з цього плетеного дзиґлика. Я закінчила, а він не йде. То сидить, то навколішки впаде, питання ставить. Візьму я його до Матінки, — думаю собі, — може, Вона мене від Норвіта звільнить. Я взяла, показала, запону відхилила. Той на коліна. Ну, і я теж на коліна, вони трохи скрипнули, заболіли, аж я за лавку вхопилася, а в нього зразу сльози на очах виступили, молиться про навернення, вголос, так щоб я чула. Він зупинився, аби зачерпнути повітря, а тоді я перебила його, мовляв, одного ранку ця мальована Матір Божа підняла на мене опущені повіки й під Її поглядом я відчула, немовби моє серце розтануло, як виставлений на сонце шматок масла. Я його перебила, бо теж хотіла, врешті, зачерпнути повітря, а тоді він повернувся до свого. Видно, кожен має роль у цьому театрику. Десь дві години я з ним змарнувала, поки він, ох ти мій Боженько, рушив у дорогу.

Минуло десь три дні, і знову Норвіт приходить зі шкіряною торбою, стає навколішки і вручає якийсь папірець, мовляв, вірша він для Mater Admirabilis написав і що в цьому її образі є більше мудрості про істину, про Польщу, про нас, ніж у запилюжених книжках. А я нескінченно витонченого смаку особа та велика знавчиня речей найглибшої естетики, хоч і люблю садити капусту. Він прочитав вірш, я головою кивнула: Гарно, гарно. Нам потрібні вірші. Я віддала папірець, але він не прийняв, тому я склала його вчетверо і встромила між сторінок книжечки; він кивнув головою й запитав, чи може мене намалювати. І не встигла я ще відповісти, як він уже витягає з тої торби такі й сякі слоїчки, пензлики, дзбаночки, вже полотно розгортає і просить мене сидіти, наліво голову, направо, підняти руку, немовби я щось тримаю. Він кривиться, оком з-під брови блискає. Врешті повертає полотно до мене й показує.

Він зробив мене такою товстою, що я ніколи в житті такою не була, немовби цілого Семашка з його диявольськими копитами проковтнула, виглядаю у вікно з-за залізних ґрат. Чому він ґрати намалював, хоч ніде ґрат біля мене нема, хоч я сиджу собі спокійно на плетеному дзиґлику та вискубую землю з-під нігтів? Я погрозила йому пальцем, що він бачить одне, а намалював інше. І він знову біля мене сідає, і знову питання ставить. Що з Польщею буде? Чи буде вільна? Чи повернемося ми, як каже Тов’янський, на ангелів обернуті? Ех, Польща, Польща, — кажу я йому, — на твоїх очах Польщу за байоко продадуть. Аж йому сльози в очах забриніли, прикипів він лише палкими губами до моєї, на жаль, брудної руки, бо знову мене відірвав від сапання капусти, і тихо заплакав. Ще десь двічі приходив тоді мучити мене. І він, і багато інших. Один для того, щоб я підписала йому якийсь папірчик, картинку, а він хворому другові надішле, а той нехай на більший клапоть паперу наклеїть, у раму оправить і над ліжком повісить, і я здивувався б, якби хвороба не зникла. Я склала лише руки і сказала: Я за це молитимусь.

Прийшов молодий граф мені руки цілувати, а через два дні повертається й розповідає, що його один московський сенатор викликав до посла Блудова, який має до нього нібито важливу справу. Приходить він, як домовлялися, на дванадцяту — його пускають, Блудов увесь у зірках і орденах, іскриться, як кришталева люстра під стелею, і каже: Я чув тут від людей, що ви маєте тісні стосунки з тими інтриганами, польськими ксьондзами… Ми знайомі вже давно, тож я вважаю за свій обов’язок попередити вас, — каже він, — попередити! — і сяє блисками орденів, — попередити, що уряд уже знає про це і що після повернення на батьківщину вас вважатимуть підозрілим. Молодий граф поклонився, неохоче подякував за цю сумнівну ласку, після чого сказав: Родичів уникати негоже. І потім запитав, чи це великий гріх, що він мене своєю тіткою назвав. Зовсім це ніякий не гріх, — відповіла я, погладивши його по рум’яній щоці. — А якби Святе Сімейство Іродові кати переслідували, ти мав би їм правду говорити чи брехати? Звісно, брехати. А мені такий племінник, як ти, жодної шкоди не завдасть, навпаки — суцільну радість. Він розсміявся: Ах, тоді я всюди розголошу, з вашого дозволу, що в мене така тітка знаменита! Цей принаймні запитав; а був, як мені розказували, і такий, що розповідав, ніби коли я була ігуменею монастиря в Мінську, то присилала йому смачні прянички, і тільки з огляду на отримання посади в Паскевича[92] він заперечував цю покревність і казав, що все це змова вигнанців. Тепер він теж граф, видно, добре йому в Паскевича на посаді. Та що ж удієш: уранці поляки бувають у мене, а ввечері підлизуються до Бутєнєва.

Інший молодий граф, але в сутані, молодий ксьондзик, якого потім Папа послав на допомогу архієпископу Прилуцькому і з яким я потім довгі роки листувалася, прийшов до мене, як тільки опинився в Римі, і ще кілька разів я його бачила. Я питаю, що він збирається робити? Та от думаю, куди би причепитись. А мені тільки це й потрібно, міркую собі, підкину я його змартвихвстанцям. Чого довго думати, — кажу, — є молодий пеньок, у якому небагато смоли, але варто пристати, а Господь Бог дасть більше. Однак він, вочевидь, знав плітки про Бартошевичеву, бо після великого зусилля, весь зашарівшись, відповів: Я вже думав про це, матінко, але… Треба, аби спочатку гнилизна вийшла зі згромадження або принаймні вивітрилася. Тут хтось постукав, він вибачився, бо ще грубіше слово було, ніж «гнилизна». О, думаю я, порядний до мозку кісток. Небагато часу минуло, як знову я з ним зустрілася: мав відправити в нас богослужіння італійський місіонер, а як перекладача привів із собою знову цього молодого графа в сутані, про якого мені пліткували, нібито він блискуче закінчив навчання в Римі, у доктори пішов і вже його серед ватиканських дипломатів бачать. Я відтягла хлопця набік і так йому кажу: З першого погляду я одразу ж зрозуміла, що ти отримаєш кардинальського капелюха. Цить, цить, не ламайся. Отримаєш, але від якого Папи, то я ще не знаю. Я давно тобі хотіла це розкрити, тільки стримувалася від страху, що це диявольська пастка, але ще двічі мені Господь Бог те саме сказав, а коли Господь Бог тричі щось каже, то, видно, так Він і думає. А отже, я маю обов’язок молитися за тебе, — кажу. — А найбільше, якщо вже я тобі про капелюх зізналася, за смирення. Багато він мені не сказав, але зашарівся, як дівчина. Через багато років він сказав мені, що я його від кораблетрощі врятувала, а я кивнула головою, мовляв, авжеж. Капелюха він ще не дочекався, але єпископської митри сподобився, а єпископа мати на своєму боці завжди корисно. Але ще поки до цього дійшло, він прийшов до мене десь через десять років після мого пророцтва й розповідає, захоплений, з рум’янцем на обличчі, немовби побачив таке чудо: Матінко, матінко наймиліша, берег Нової Ґранади ще далеко, а до нас наближалася страшна буря — ти знала? Ти знала, як били блискавки, як хвиля наповзала на хвилю, тут гора, там западина, а весь корабель наш, як шкаралупка? Тоді поглянув я в чорні хмари, у просвітку між ними побачив світлу пляму, а в ній тебе в чорній рясі василіянки, як ти молишся за мене і за корабель, і за всіх його пасажирів — від капітана до юнги, що тягне линви! Звичайно, бачила! Де та Ґранада я не мала поняття, але бачила, як він, увесь зблідлий, викидає з горла все, що туди потрапило, я бачила торби, що літали по каютах, чула, як рвуться мотузки і як стикаються бурхливі хвилі, бачила переляканих жінок, що стискали в пальцях вервиці, й усе це одразу ж йому з голови розповіла, а він упізнавав одну вигадану особу за другою: сивого старця з бакенбардами, англійця в макінтоші, сліпого на одне око моряка. Я переповіла йому ще раз те, що він сам мені говорив, так, немовби я на нього дивилася з-поміж двох чорних хмар — і він вийшов з монастиря легкий, як хмаринка, бурмочучи під ніс: Чудо, чудо, великий Боже!

їх тягнуло до мене не тільки тому, що одні поляки переказували іншим новину про мученицю, нещасну василіянку, що по емігрантських притулках один старий служака другому розповідав, що в кав’ярнях старі молодим правили, а пані — над п’яльцями, а й тому, що досі безперестанку преса про мене писала: і в Римі, і у Франції, і в Англії, і де там ще папір мастять друкарською фарбою. Всюди Макрина й Макрина. Одного пополудня, пам’ятаю, заходить Єловицький і каже: Парафіяльний священик із Хелмна або Пельпліна повідомляє, як мені пишуть, що три сестрички з вашого, матінко, монастиря, врятувались і вже були в нього, власноручні підписи залишили! Начебто вони вже й Відень покинули! Мною аж застрясло! Після чого він одразу дістає з-під пахви англійську газету — позичену в одній кав’ярні тільки для того, щоб мені її показати, — і каже: З портретом! Що ви думаєте, матінко? Я дивлюся — і справді, з портретом. Унизу інша картинка, якась юрба, індійці на слонах їздять, як мені панотчик пояснив, вище солдати марширують через перевал в Африці, а я, тобто ота начебто я, збоку: сиджу, згорблена, зла, з носом, як татарська нога, й очиськами чорними, як у чорта. Це той самий, що його в Парижі у книжці надрукували… Думаю, що я страшна на цьому портреті, — кажу; але щоб він не подумав, що я легковажна кокетка, одразу ж додаю: Але добре, така Божа воля, що я страшна. Бо ж я сюди лякати приїхала, страшні речі розповідати. Це й добре, що вони мене так нарисували, а не як ляльку якусь пещену.

Розділ XVII

Йоахіму Воєвудзьку й Авґустину Романовську втопили під час третьої купелі, Гортуляну Якубовську — під час п’ятої, потім у ту сувору зиму й інших геть покалічили. Дві рідні сестри — Анеля й Вінцента Брохоцькі, надзвичайної лагідності дівчата, далі Дорота Янушевська, Реґіна Садковська, Корнеля Ятовтівна, що славилася випіканням калачів, які аж до Вільна возили на подарунки для щонайвельможніших родин, далі Каєтана Козелівна і, врешті-решт, Кунеґунда, ах, Кунеґунда Гриневичівна — найстарша з тих, що ще на той час були живі. Напередодні самого Різдва одна з нас, Марта Балінська, вчаділа вночі, дві інші сестри захворіли. Зрештою, всю зиму наші низькі, вологі хати були не тільки в’язницею, а й шпиталем для хворих, бо лише четверо з нас були трохи здоровіші та могли решті — калікам, сліпим, замерзлюкам, плаксійкам — у міру спромоги прислужувати. Серед решти восьмеро були зовсім сліпі на обидва ока, відколи їм монастирська челядь виколола їх у Полоцьку: Юстина Шлеґелівна, Александра Печорівна, Саломея Ботвідовна, Аполонія… Аполонія… Аполонія Домейківна, Бонавентура Ґедґофтівна, Норберта Ярцевичівна, Гувалдівна й остання — Пракседа Зайковська. Кристина, о, Кристина Гувалдівна. Цим наказали скубати вовну, робити панчохи — вони навчилися робити це навпомацки й досягли в тому такої майстерності, що ночами ще додаткові панчохи робили для єврейок, які нас годували; ті, у кого були скалічені ноги, працювали руками, цілими днями у в’язниці, де холод і дим, і майже завжди голод. Тих, що могли ходити, випускали під конвоєм до навколишніх лісів по дрова: хворі, з кашлем і гарячкою, змарнілі, ми брели у високих снігах; падали, тягли деревину, знову падали в замети, іноді страшенно ранячись, так що кожен день нам нових каліцтв завдавав. Стефанія Пшеялґовська в одному з таких походів так замерзла, що напівживу ми її дотягли до в’язниці, кинувши дрова, за що зазнали биття окремо; ми хухали та дмухали на неї, плекаючи надію, що вона одужає, але тієї ж ночі вона сконала, потрісканими губами шепочучи Salve Regina.

Однак тоді якась ясність наші кісточки тримала; щось зовсім інше я побачила в сестрах і братах, яких одного ранку пригнали з окремої в’язниці. Ранок, пам’ятаю, був сірий, а я якраз дрова рубала на подвір’ї, коли до мене долинув залізний брязкіт зліва та справа — це розчахнулася монастирська брама, через яку пройшла ця дивна процесія. Між єгерями такі самі, як і ми, чернички, але страшенно обдерті: ряси потріпані, нижче або босоніжки, або черевички потріскані так, що синє тіло просвічувало, або на скривавлених ходьбою по грудках ногах узагалі черевичків не було; від морозу та вітру всі прозорі, обличчя худі, як тріски, а в них очі, як ледь жевріючі свічки на облатках; за черничками п’ятеро страхопудів у лахмітті, п’ятеро сичів, яким крила обірвали, п’ятеро останніх бродяг — це були ще бідніші за нас уніати. Точніше те, що в цих п’яти уніатах залишилося від людей: з ними так довго безчесно поводились, як із худобою, що й обличчя в них стали такими, як у тварин, а шкіра почорніла. Носи розпадалися, вічно голодні щелепи вилізли наперед, немовби хотіли гризти; що не череп, то написана на ньому захланність, справжній дзьоб для їдла, замість очей бездонні скрині. Дивлячись на них, я пригадала, як мій батько, підчаший Мечиславський, латиною читав на людському черепі: Homo… Не минуло й три тижні, а всі вони, ченці та чернички, померли в цьому монастирі, як на дні фортеці; йду я під вечір — нібито з казаном по воду для черниць, але насправді на розвідку, і бачу здалека єпископа між попами, він сукувате поліно в руці гладить, увесь білий, наче папір, вони ходять, як у тумані, зрідка котрийсь гавкне щось по-московському, стікає їм кров по руках, видно, били когось. Я погляду не піднімаю, казана під помпу тягну, вдаю, що не бачу забризканий кров’ю сніг, але доходжу до помпи, а під нею лежать на льоду священики-уніати, бороди від крові злиплися, зовсім голі; ні зойків не чути, ні крику жодного, тільки страшні спазматичні рухи; вода стікає їм на голови й замерзає,так що кожна борода як меч твердне, а поранені голови немов у кришталевих кубках закриті — так, неначе сам Бог викував із золота великі сплямлені синцями трупи, немовби прислав на цей похмурий і темний монастирський двір жахливих ангелів-охоронців… Повернувшись, я нічого черницям не сказала, щоб їм болю не завдавати, бо вже досить вони болю мали, я це світові, світові розповісти хотіла, цілому світові донести ці закривавлені голови у кришталі та кричати: Їжте їх, їжте

Отже, у цей страшний час, коли всі василіяни та василіянки навколо мерли, падали, як покоси, стяті московською косою, серед нас залишилося тільки чотири сестри, які мали в собі достатньо сили, аби допомагати іншим: сестра Евзебія Вавжецька, Клотильда Конарська та Ірена Помарнацька. Ми почали раду радити, що робити, що пробувати, і вирішили, що ми вчотирьох, найздоровіші, підемо в посольство до світу. Запалились у нас вогні, як у древніх польках, ми стали жадібні до руху, сповнені нетерпіння, кожної миті відпочинку крутили мотузки із сорочок і безперестанку говорили: що, де, коли? Звідки сили взяти після цього? Авжеж, тримали нас у голоді, але бувало, що й цілий горщик гороху нам кинуть; зокрема, одна монашка там була, що добре серце мала, крадькома підкликала нас до себе і чи того гороху, чи колосків давала… донині ще, погляньте, цей хрестик на двох камінчиках, піднятих із берега Двіни, від неї я зберігаю, завжди на серці його ношу… вона, мабуть, знала, їй серце точно потай підказало, що набридло вже нам це життя в неволі, що ми ведемо таємні розмови про свободу. Але ж не видала вона нас — і нехай Бог її винагородить. І це, і кожен горщик гороху, який я ділила, а Вавжецька ставила казан і цей горох варила… ой, ні сито, ні солоно ми не їли. Але на цій сухій горохлянці ми дуже поправилися: бувало, що на коридорах мій крок був найголоснішим, а хода попів як шелест зміїний; ой, додала нам сил ця горохлянка без підливи, як ангельському воїнству. І це Господь нам відчинив двері тюрми, давши натхнення для втечі.


*


Тоді вже повертало на весну і все частіше ми чули, — то від наших катів, то від якоїсь монашки, — що прийшов уже до монастирської канцелярії царський наказ: З василіянками більше не церемонитись і невдовзі пішки заслати на Сибір. Колишній маршалок Мінської губернії Ванькович уже там опинився тільки тому, що публічно згадував про наше мучеництво; держатель мядельського ключа Заборовський помер у камері через те, що в листі запитав, чи нас насправді у воді топили. І ми б тепер, мабуть, усі сиділи на Сибіру, якби не те, що в календарі якраз випав день святого Даниїла, а отже, іменини протопопа Даніли Скрипіна. З цієї нагоди не тільки Василевський і Коморовський, а й увесь монастир був повністю п’яний: п’яні попи, п’яні дяки, п’яні охоронці, п’яні монашки; і все це три дні — з криками, бійками на кулаках, блюванням по кутках — пилося до непритомності, безперестанку, так що на третій день пиятики ніхто навіть їсти не готував, бо й ніхто не мав стільки сил, щоб самому в кухні працювати або принаймні нас стусанами до каструль загнати. Якби ж то. Вони пили, а впившись, спали, як скошений вихором ліс, тільки чути було гикавку та хропіння. Отака нам чотирьом трапилася чудова нагода для втечі.

За ці три дні, побачивши, чим пахне, ми розкували, допомагаючи одна одній, наші пута, з кута, з-під полін, ми видобули велику сукувату колоду, яку вже давно там сховали завдяки підказці Святого Духа. І цю сукувату колоду, якою зуміла зіп’ятися навіть я, вельми ослаблена, — хоч, додам, з допомогою могутніх рук сестри Вавжецької, — вже після смеркання третього дня ми затягли аж до муру. Вже було, мабуть, після опівночі, коли нам вдалося підтягти її вгору, прикласти до цегли, вперти в землю і далі, в ім’я Господнє, зіп’ятися нею. Я зайшла першою й лише тоді побачила, з якої висоти дивлюся на монастир з одного боку і на ліс — із другого. Приблизно з висоти четвертого поверху. Стрибати? Я стояла на мурі, нерішуча. Врешті-решт, я перехрестилася, опустилася на коліна й запитала Господа Бога: Господи Боже, яка твоя воля? Стрибати, Господи Боже? Чи не стрибати? Ще раз перехрестившись, я кинулася на землю, де впала боком у високий сніжний замет, насипаний під в’язничним муром вітрами, які в попередній тиждень віяли надзвичайно сильно. За мною по черзі падали Клотильда Конарська й Евзебія Вавжецька, друга — з найгучнішим гуркотом, але й вона встала ціла й неушкоджена. А після неї — тиша. Нічого. Можна було би сказати, що почуєш, як сніжинка на рясу падає. Але за якийсь час чуємо: Слава Ісусу Христу! — слова, які сестра Ірена промовила вже в польоті. Коли, вставши, вона трохи обтріпалась, раптом обернулася, лопочучи полами московського плаща, бо з’ясувалося, що, сп’явшись на мури, вона побачила згори п’яного москаля, що лежав неподалік од дровітні; а тому обережно спустилася, здерла з нього плащ, аби мати чим затулитися від холоду в нашій мандрівці.

Ми обтріпалися тоді всі добряче, як ті пташки перелякані, та й рушили через глибокі сніги на руїни старої каплички: статую звідти винесли і хтозна, чи не порубали й не спалили в якійсь схизматицькій печі, цеглу розтягли, тільки старий кований хрест зі снігу стирчав. Усі четверо ми впали на коліна, відчитали відповідні молитви, по черзі віддали себе під опіку Найсвятішої Діви, ангелам-охоронцям нашим, нашим святим покровителькам і самій Трійці Найсвятішій, і я глибоко вірю, що завдяки саме цьому заступництву після таких довгих поневірянь через пущі, бездоріжжя, через Познань, Париж, Ліон я дісталася аж до Риму, та ще й якраз на Троїцьку гору… А потім, заплакавши разом, ми рушили в дорогу до кордону, до прусського кордону, кожна окремо; якщо за нами рушить погоня, якщо лихі люди донесуть жандармові, якщо хворобою нас скосить у якійсь малій хатинці або навіть посеред лісу, якщо нами поласує зграя вовків, то щоби принаймні одна з нас дійшла до Петрового трону та біля ніг Святого Отця поклала зойк, довгий, хрипкий, протяжний зойк нашого народу, мученого за віру, зойк правовірних священиків, мучених у в’язницях, скутих сибірською кригою, криваво замордованих, зойк храмів, чиї мури зруйновано або — що гірше — спаплюжено, запровадивши в них огидну схизму.

Я не знала навіть, чи попи вже женуться з єгерями за нами слідом, чи це тільки вітер мене переслідує, але я бігла вперед і лише через дві версти зупинилася, ледве переводячи подих. Оце гризота: куди тепер іти? Три дні в лісах, заблудла, я їла тільки іній, сніг злизувала, до кісток замерзла. На замет сіла, оком навколо по лісі скинула: Деревина, деревина, всюди деревина — і жодної дровинки для вогню! Замерзлою я засинала, замерзлою прокидалася, щаслива, що добрий Господь Бог ще один день життя мені дарував, і здивована радісною піснею птахів на світанку. Вони так у лісі радісно день вітають, а я, хоч, може, і дурна жінка, та за пташок набагато розумніша, але така печальна. Мороз був такий, що аж кров од зіниць відступила. Я була б, як друга Лотова дружина, у цій трясовині зосталась, вона навічно на камінь, а я б до весни на бурульку перетворилася, а потім прийшла б тільки відлига і з вашої бідної василіянки залишилася б лише купа розмороженої падлини. Але дивлюся — просіка, там пастухи з незігнаними з пасовищ овечками; людського ока я уникала, хотіла зігріти тіло біля цих овець; лиш раз я тихенько закричала: Базь-базь, а вони вже біжать наввипередки, вже кладуть мені свої теплі кожухи на ноги, як холодне залізо, а відтак мене ці біленькі безневинні духи загріли від пальця лівої ноги до самої маківки голови й оздоровили мене, оздоровили, як найкращі медики.

Мороз — це одне, а голод — друге: вже чимало днів я не мала в роті ні крихти хліба. Більше не могла чекати милості, стукаю в хату, в хаті сидить стара. Прийняла в ім’я Господнє, поцілувала, як матір, у руку. На сиві шати глипає оком: Ви, мабуть, матінко, йдете до міста, на відпуст? Я очі догори, просто в стелю, бо ж над тією стелею Господь Бог на небесах сидить. Я не зуміла. Ні, я не зуміла старій збрехати, я побачила в ту мить усе своє життя, з дитячих років, коли мене моя матінка, Анна з Ягайлів, зразково навчала, що брехня бруднить сумління, як чорнило. Що тут скажеш? — таке питання в молитві пурхає через дах, через крони дерев і далі, у хмари. Я не сміла брехати, але одразу ж пригадала, що до Риму йду. Так, до міста, на відпуст, — відповідаю, а гріх мені із сумління падає стопудовим залізом. Це не близько, — зітхнула вона, а при цьому й назву міста проказала. Це був дар Божий!

Того самого дня молюсь я біля хреста на роздоріжжі, поруч навколішки стає жінка; читаємо ми разом молитви під цим простим хрестом, спочатку голосніше, потім тихіше, аж раптом вона промовляє: Чула, що в Мяделі? І розповідає, що попи налякані, що розсилають по дорогах головорізів, щоби трьох черниць-польок зловити. Я не подала виду, на обличчі в мене жодна кістка не здригнулася. А чи вже котрусь зловили? — запитую я низьким, рівним і спокійним голосом. Козаки цією стороною бігли, то знайшли труп над річкою… десь у такому, як ти, матінко, віці, на обличчя схожа, на зріст також… Стоять козаки перелякані, аж тут над’їздить коляска, з коляски єпископ виходить із червоним обличчям: «Та це сама ігуменя монастиря, Мечиславська, киньте падлину у воду…» Ледве вона це промовила, як зникла між соснами. Я ж розумію, що це Боже попередження, що це ангел у якийсь балахон і бідну хустку вбраний. І що той труп, що лежав посеред місточка над річкою, ніколи на світ не приходив, ніхто його не няньчив, не хрестив, у монастир він не вступав, що його ангели з неба скинули, бо так Господь вирішив сплутати переслідувачам карти.

Я йшла через глибокі сніги, і потім, коли прийшла моква і шляхи перетворилися на болотяні ріки, і ще пізніше, коли червнева спека висушила землю; я блукала, губила з очей дорогу й віднаходила її завдяки Божій опіці; у голоді та спразі, у холоді та спеці, у лихих пригодах, переслідувана, ховалася в кущах, як вистежувана звірина, зловлена в пута, але завжди за допомогою Божого Провидіння врятована та проведена через усі пороги; я казала собі: Так хотів Господь. Господь дав напитися челяді, попам і монашкам, Господь дозволив нам знайти знаряддя, щоб розкувати ланцюги, та силу, щоб це здійснити, Господь нам сукувату колоду приготував, тож Господь і заопікується нашими бідними сестричками, що слабкі, знесилені, сліпі та скалічені не знали нічого про нашу втечу; якби ці бідолашні бодай одне слово скарги висловили, один раз зойкнули зі страхом, що не залишиться нікого їм для прислуги, ми б не зуміли їм у цій просьбі відмовити й залишити їх, якби вони нас захотіли у в’язниці затримати. Але ж треба було втікати, бо так хотів Господь! Потім я почула звідкись, що дві каліки швидко померли в тій самій в’язничній хаті, де я жила з ними, страждала і плакала з ними; решту забрали до шпиталю, але це супроводжувалося довгими торгами із Семашком, який затявся, що до шпиталю пустить, але тільки як вони від попа приймуть святе причастя; а через те що вони воліли залишитись у в’язниці, ніж скоритись, то він, врешті, здався, але тільки за умови, щоб їм ніколи ксьондза не привели. Але чи це правда, що їх усіх до кінця не замучили, не втопили, різками не докатували, я не знаю.

Від прусського кордону через Францію я прибула до Риму, а все, що із семирічних переслідувань могла запам’ятати, розповіла за наказом самого Святого Отця, про одне лише просячи: не вказувати подробиць, які могли б інші душі наразити на переслідування. А тим, що нам допомогли, що жаліли нас, бублики кидали під ноги, тіла замордованих сестер викрадали та ховали в освяченій землі, які захищали нас, приносили з гуральні казанки для приготування браги, лементували на березі озера, всім цим чесним душам я кланяюся до землі, нехай Господь їх за це нагородить, бо ж не через що інше, а тільки з милості Божої змилувалися вони над нами, попри нечувані острах і суворість. За це хай буде славний Господь у Трійці єдиний, якому шана та подяка на віки вічні, амінь, Макрина Мечиславська, ігуменя мінських василіянок. Ми, що підписалися нижче, заявляємо, що нинішню оповість матінки Макрини, записану за нею, ми читали, і свідчимо: вона в усіх подробицях цілком відповідає тому, що матінка нам розповідала. Кс. Максиміліан Рилло, ректор римської Пропаганди, Кс. Александр Єловицький, ректор св. Клавдія в Римі, Кс. Алоїзій Ляйтнер, теолог з римської Пропаганди.

Розділ XVIII

По трьох сестричках, які начебто з Відня вирушили, врешті-решт, не зосталось і сліду; я думала про них іноді у своїй вечірній або ранковій молитві: О, нещасні ви мої, що ж ви пережили, як жахливо вас побили лихі люди, що ви краєчок моєї оповісті схопили… Але потім я про них, як це буває, забула — пройшли вони і зникли в імлі. Кайсевич мені ще раз лише сказав: Я був у Неаполі… ах, купатися не купався, бо по дорозі туди застудився й не одужав, аж тут… — на цьому місці для підтвердження він носа в хустку висякав, — але там познайомився з однією святобливою жінкою, яка перебуває в молитовному зв’язку зі Святим Отцем і його ближніми… Взимку вона молилася після причастя за царя Ніколая, грішника, і почула чудесний голос: «Це бестія! Це бестія!». Вона просила мене переказати вам, матінко, що сестрички з Мінська, які з неволі втекли, живуть у безпеці за монастирською огорожею, але утримуються в таємниці з політичних причин… Більше я про них не чувала, зрештою, у мене важливіші речі відбувалися.

Папа вже віддавна хворів, і всі казали, що він не те що до зими, а й до кінця червня не доживе. Отцю Кайсевичу снилося, що кардинал із Бельгії приїздить на конклав, доктори від Святого Отця не відходили, щоб не було небезпеки, що він помре без останнього причастя, але й так уже останнє миропомазання непритомному давали. Тож і я то одному, то другому натякала, що смерть у папські двері стукає. Якраз того ранку Рилло нагодився, а я його за рукав хапаю й кажу: Мені оце снилося, що знову треба йти на аудієнцію, але я дивуюся, що мушу лізти вузькими, брудними сходами, і сам Святий Отець мені двері відчиняє… ніяких позолочених зал, лише мала хатинка, у ній він, дуже ослаблений, у чорній сутані, і каже: «Я вже не маю часу, мушу йти…» Він пропустив це повз вуха, як усі, але, коли Папа помер, одразу про це собі пригадав і всім про це як про чудо розповідав. Кожен цьому дивувався, навіть ті, кому я розповідала схожі речі тижнем раніше, про що вони зовсім забули. Ах, як вони обожнюють знаки та чудеса! Йдуть кардинали на конклав, дивляться, голубка сидить — і всі збуджені, плітка по всьому Риму розлетілася, мовляв, голубка сиділа, хоч голубів тут, як вошей у Мяделі.

З Риллом узагалі найлегше чудеса робилися — я любила його, хоч знала недовго, бо йому невдовзі прийшов кінець: він поїхав до Африки на місію, і тільки мені після нього хрестика прислали, бо так він на смертному ложі розпорядився… Я тримала в руці той хрестик, задивившись у темне дерево, і пригадала, як прийшов до мене колись Рилло засоромлений: Ах, як мені прикро, матінко, що я забув тебе познайомити з тим високим англійцем! І каже, що племінник кардинала, англійський лорд, якого до мене колись приводили, дуже захворів, а тому просить мене про молитву. Рилло пообіцяв переказати просьбу, але пішов сповідатись і забув. Не біда, — кажу я, — не біда, бо мені вночі привиділося, що він показує на голову й там його болить, але йому вже мусить бути краще. Він служитиме Господу Богові, — додала, бо це ж не означає, що він священиком стане, а навіть якщо і стане, то роки його чекають довгі й завжди можна сподіватися, що лише під кінець життя він священицьку сутану одягне. Коли панотчик поїхав до Франції проповідувати там по монастирях і костелах про моє мучеництво, а потім довго листів не було, бо дипломатичний пакет украли під Чівітавекк’я, а з ним і всю пошту, мене такий сум огорнув, що я і Риллі, і Кайсевичу, і кожному, кому слухати хотілося, розповідала, що Єловицького москалі в море кинули. Після його від’їзду я три ночі перед Mater Admirabilis читала літанію, — кажу, — і тоді образ освітлювався, і я чула, як панотчик відповідає… а потім перестало. Він трохи дивувався, коли листи нарешті прийшли, а я пояснила їм: Видно, моя Предивна Матір його оберігала й москалі в море його не кинули, але кинути хотіли.

Іншим разом прийшов секретар узутих кармелітів із просьбою про молитву. Навідався до них новий Папа[93] об одинадцятій ночі, настоятеля не застав, висварив, поставив на карб; один будинок, мовляв, забирає для бідних. Я похитала головою, похитала, після чого кажу: За це я молитися не буду. І кожен, хто про це дізнавався, казав, що через мене промовляє Святий Дух. Коли ж мені сильніше ноги докучали, — тут дейкали, що в мене водянка і я від цієї водянки, мабуть, помру, — я робила таку міну, що вони вмить розуміли: мене карає диявол за успішність моїх молитов. Колись москаль мене катував, а тепер ночами сам сатана товче. І в цьому вони теж чудо бачать.

Одначе чудеса — це дурничка. Мене перст Господній ніжно торкнувся.

Був якраз день святого Яна Кантія, коли я зірвалася з ліжка на світанку, бо мене щось шарпнуло, щось мені казало: Вставай, Юлько, вставай! Вставай, Ірено, і ти, Макрино, вставай! Від ніг до голови я відчула тривогу, але не неприємну, а сповнену насолоди. У мене свербіла права рука — якийсь гість прийде. Раптом чую голоси на подвір’ї Троїцької гори, у вікно визираю, а там два великі віяла зі страусиними перами, нижче червінь і золото, покрикування, балачки — папський паланкін. В одну мить я перехрестилася, спустилась, у коридорі чатую, а вже наближається Святий Отець, власноруч милостиню бідним роздає, що треба було, благословить, хазяйським оком обводить, молитви читає, стопу дає для поцілунку, одне слово, він робить усе, що Папа під час візиту в римському монастирі робить. Ледве мене помітив, уже щось черницям говорить — це вже і я збагнула: мовляв, ось мучениця. То я гуп йому до ніг, незграбно, як мішок борошна, а він на це подав мені стопу для поцілунку і сказав (панотчик Єловицький усе мені впівголоса перекладав): Так багато в ній життя! Підніміть її, підніміть. Мене підносять сестрички, я тільки двічі зітхнула й повела його до моєї келії. Він поглядом її обвів, благословив, подякував Господу Богу, що прислав мене до Риму як доказ перемоги слабких і малих над сильними світу цього. Молися за вашу бідну Польщу, — промовив він, — я теж молюся, можливо, Господь прибере від неї залізну руку, яка її пригнічує. Але спочатку припиніть самі грішити, зокрема розлучатися[94]. Не знаючи, що сказати, я вхопилася за святого Яна Кантія[95], який Христового Намісника до старої грішниці привів; панотчика Єловицького я представила як свого сповідника та супутника — він також отримав право поцілувати Папу в стопу, через що надзвичайно радів і ще неодноразово згадував, що Святий Отець давав нам цілувати стопу з особливою ніжністю, після чого ми якийсь час поговорили про мої рани та хвороби, але я бачила, що вони обоє вислизають від мене, а тому крикнула: Святий Отче, Святий Отче, ти так мало дав відпусту моїй Mater Admirabilis, тож дозволь я Тебе до неї проведу, я так її люблю, вона такі чудеса творить. Вони обоє перезирнулися, Папа засміявся до мене, як до нерозумної дитини. Якщо ти так її любиш, — каже він, — якщо вона чудеса творить, то веди. Він зі мною вже так довго балакав, що я відчула приплив сміливості й випросила особливу ласку: щоб за молитву перед моєю любою Дівою Марією він дозволив відпущення пекельних мук. Сто днів, — погодився він. Якщо в Mater Admirabilis сто, то дай мені ще, Святий Отче, сто днів відпусту для Господа Ісуса Христа, що на сходах, а Матір у Сина попросить усе що треба. Він засміявся й удруге кивнув головою.

Процесія вже готувалася до виходу, але Папі це було байдуже. Ходімо, — сказав він з усмішкою, — ходімо, матінко, до того твого образу. Я бачила за його плечем пару розлючених очей: то були очі матері-настоятельки, яка вважала це мальовидло потворним і вже давно заборонила сестричкам його хоч якось згадувати, вже не кажучи про його відкриття; але, коли Папа наказав провести себе туди, коли перед запоною зупинився, коли запитав, чи саме за цією запоною моя Mater Admirabilis ховається, коли ступив крок черевичком із червоного сап’яну, вона стриматися не могла. Невдале мальовидло, яким шкода разити очі Вашій Святості, — буркнула вона; але це лише посилило його зацікавлення, тому вона наказала відхилити запону, а Папа тоді привітався з Марією Salve Regina і впав навколішки! Він помолився за всіх, призначив відпусти, в одну мить зі сховку видобув лампаду для вічного просвітлення світу. Воістину, ти, матінко Макрино, мала рацію, ось Mater Admirabilis, — усміхнувся він до матері-настоятельки, а вона зібрала в собі всю силу, яка ще жевріла в її худих і ослаблих членах, і відповіла, що кольори, вочевидь, пом’якшилися з плином часу, вигладилися форми і справді тепер це мальовидло гарне та спонукає до релігійних роздумів. А коли вона це промовляла, то кожен клаптик її тіла напружувався і рвався з-під шкіри, кожен м’яз судомно стискався; і хоч слова, виштовхані силою волі, таки пролізли їй крізь горло, присягаюся головою, що після відходу Папи вона з найбільшою охотою заковтнула їх назад і вже ніколи не випустила б з огорожі своїх зубів. Проходячи коридором, а проходити мала щодня щонайменше двічі, вона відводила погляд і насправді ніколи Марії не бачила, ніколи не сиділа біля неї в тиші та спокої, ніколи не вслухалася в її слова і таким чином сама позбавила себе найбільшого скарбу, який міг її в цьому монастирі спіткати.


*


Кількома днями пізніше панотчик, увесь збуджений, каже мені, що вже знає про причину візиту Папи: московські шпигуни пліткували в Римі, що Святий Отець вважає мене шахрайкою і посадив би мене у в’язницю, якби не похилий вік; це донесли до самого Петрового трону і звідси ідея про папський візит до мене з такою пишнотою. Ба більше! Панотчик пристарав[96] нам аудієнцію в нового Папи на Квіриналі[97].

Ми пройшли крізь ошатні зали, крізь довгі коридори, між охоронцями, довго-предовго, аж до тієї зали, де він приймає; ми обоє одразу ж дістали стопу для поцілунку, Папа показує мені на стільчик, а я все ще на колінах стою й заходжуся плачем. І лементую, і носом схлипую: Ах, я не встану, не встану з колін, поки ти мені, Святий Отче, гріхи не відпустиш! Які? Десяти років образи Господа Бога життям поза монастирем, спочатку сім років неволі та без святих таїнств, а бувало, що огидно ремствувала… ні, не проти Господа, а проти переслідувачів наших. Сім років! Тепер уже другий рік закінчується, як я блукаю по всьому світу, а сама не знаю, черниця я чи не черниця. Адже я постриг прийняла, а не по-чернечому живу, мала служити зачиненою за монастирськими ґратами, співати пісні з ангелами, читати молитви, а тут ні ґрат, ні огорожі, гуляю я світом, як та непосида. Це кара, Божа кара, відвернувся від мене Ісус, а може, і відкинув… Тут я знову розплакалася, Єловицький тихо перекладав. Відпусти мені гріхи, відпусти мені гріхи, Святий Отче, щоб мене Спокуса не взяла у свою сатанинську владу. І я була за одне лише слово до визнання моїх провин, від висловлення вголос, що я — найгірша пройда, грішниця, шахрайка, але він з такою насолодою мені відповів, що старі гріхи вже точно висповідані, а в тому, що я розповіла, нових гріхів він не бачить, з такою насолодою, кажу ж, з такою насолодою, що я не змогла. І не зізналася. Гнилі багато, а духу мало, — сказала лише, — я найниціша грішниця, ображаю Господа тим, що живу поза орденом. Уже й панотчик до моїх благань долучився, мовляв, я невинна, але не знаючи, чи не підпадаю під якусь церковну цензуру, про всяк випадок прошу про відпущення гріхів для заспокоєння розтривоженого серця. Святий Отець використав незвичну формулу, — сказав мені вже в монастирі панотчик, — що всі гріхи одночасно відпускає, але теж сказав, що це незвичайний відпуст. Уже тоді я мусила вмоститися на стільці та, коли мене запитали, чого я ще бажаю, склала обидві руки, як до молитви, після чого мовила так: Що далі робити? Чи мене ще Бог прийме за ґрати? Чи можна було би воскресити в Римі знищений москалями василіянський орден, може, замість втрачених діточок я нових отримаю? Торік я просила про те саме світлої пам’яті Григорія, Христового Намісника, плекаючи надію, що, можливо, до Риму дійдуть ще три мої сестрички, які разом зі мною втекли з московської неволі, а Папа сказав, що якщо вони дійдуть, то заснує він монастир. Тепер я вже знаю, що вся ця трійка вже в Бога, тож, може, Бог мені нових діточок повірить. А якщо ні, то бодай про ґрати для себе прошу, щоби я мала де решту днів своїх провести. Підняв Папа брови, помовчав трохи, прокашлявся, торочками пояса зігнав із сутани муху і врешті-решт промовив, що все гаразд, я можу славити Господа Бога там, де я є, навіть якщо не за ґратами. У Франції чимало осіб тільки й чекає заснування монастиря та піде до матінки з повною довірою, — насмілився панотчик на слова, — але й у Римі вже є кандидатки на послушництво. Наморщив Пій чоло: Кандидатки, може, і є, але монастиря нема. А Єловицький аж у руки плеснув: Як буде дозвіл на монастир, то хоч би й золоті яблука[98] нам до ніг покотилися, і буде за що будувати. Зі стінами легше, ніж зі святими. Отак Папа одне, а він друге, Папа просить мене за світло молитись, а він на це, мовляв, нас сюди світло привело. Це тривало якийсь час, зрештою, наказав нам Святий Отець молитися за те і се, особливо за Польщу, щоб не грішила більше розлученнями. Ювілей! — крикнула я тоді. — Признач, Отче, ювілей для Польщі, щоби на всьому світі праведники молилися за нас і за скасування розлучень. Він здавався добродушним, але був твердим, як граніт: Як настане пора ювілею, то й буде ювілей. Я не знала, як його розкусити, як зламати його оборону, і врешті-решт кажу, що особливо за нього молюся, бо мені його вибір сам Господь Ісус з хреста напророчив. Він здивувався й наказав розповісти. Я стояла навколішки перед Ісусом на хресті, що висить на сходах і що за нього я сто днів відпусту дістала, і молилася, бо від смерті Папи молилася цілими ночами за нового пастиря, а Лукавого це страшенно гнівило, він аж бісився, шарпаючи мною по сходах вгору й униз, кидаючи за мною кораблі та плоди, і що не швиргоне — то я у крик: «Христос перемагає!». Ще раз — то і я: «Христос перемагає!». І отоді-то раптом, о третій ночі, Господь Ісус Христос підняв схилену на плече голову і сказав: Ти молишся, а я вже вам давно пастиря дарував. Ім’я його — Пій IX. Вислухай три богослужіння у Святих Апостолів і попроси для нього про три ласки: розширення віри та свободу Церкви, хоробрість у боротьбі з ворогами душ і дар любові та смирення. Богослужіння я вислухала, про дари попросила. Я думала, що йому цим полещу й уже потім його, влещеного, зламаю, але не зламала. Ювілей він не оголосив. Він лише обговорив із панотчиком справи змартвихвстанців, трохи пошварґотіли, і, врешті, настав час прощання; я полізла за пазуху й подарувала йому ще зігрітий теплом тіла срібний медальйон із Христовим Серцем і польським написом, один із тих, які карбують і продають у Парижі, — нехай це нагадує йому, що за Польщу мусить бути ювілей, подумала я. За це він погодився на відправу богослужіння перед Mater Admirabilis, ба, сказав навіть, що краще було би перенести мальовидло до костелу, де кожен прочанин матиме до нього доступ, але я палко запротестувала. Навіщо її переносити, навіщо красти в мене мою улюбленицю. Тож нехай так буде, — буркнув він, — тільки каплицю перед нею побудуйте. А я в душі вельми зраділа, уявляючи собі погляд матері-настоятельки сакрекерок, коли вона дізнається, що сам Намісник Христовий наказав не тільки образ відкрити, а ще й каплицю перед ним звести. Ото вже радість мене чекала.

Папа перед виходом ще благословив, а на порозі тільки махнув рукою і крикнув: Addio, madre Macrina. Панотчик рукавом сльози витер: Він особливо ласкаво поворухнув рукою! А стопу подав для поцілунку з іще більшою ніжністю, ніж досі. Ми вийшли в коридор, а там папська челядь, охоронці, єпископи, всі люб’язно кланяються нам на прощання, тож думаю і я їх благословити. Одне знамення, друге, третє, п’яте, і так мені благословення сподобалося, що, рисуючи хрести в повітрі та промовляючи формули, я пройшла весь коридор. Усі кланялися мені низько та побожно хрестились. Один лише панотчик криво на мене дивився і, врешті, каже: Ой, матінко, ви ж не у своєму монастирі в Мінську, а в папському палаці, де навіть єпископам благословляти не випадає! І одразу ж мені рука запекла, немовби я встромила її в окріп, а на щоки впав цеглястий рум’янець.


*


Навіть коли брат отця Єловицького знайшов гроші на каплицю, матір-настоятелька ніколи не заходила до неї. Натомість я, навпаки, щодня користувалася цим скарбом, а що глибше в нього занурювалася, то щедрішим він був; відколи Папа проголосив відпусти, я сама себе назвала служницею-провісницею Mater Admirabilis. Вона, хоч і не такі чудеса вміла чинити, є надто скромною, аби промовити вголос до вірних; я інша річ: коли б хтось відомий не приїздив до Риму, я намагалася запросити його і представити Марії. Чудо, — казала, — справжнє чудо, у якому задіяні вищі від нас сили! Адже ніякий не великий художник, ніяка не знаменитість, ніякий не майстер пензля її намалював, а проста дівчина, французка, великої віри, але найпростішого розуму, така, що ледве червону фарбу від блакитної могла відрізнити! Я чудово пам’ятаю, як вона страждала в монастирі, як заламувала руки й казала мені: «Матінко, матінко, як малювати, щоби Найсвятіша Діва красою ясніла? Поглянь, матінко, які ці щоки обвислі, які губи криві, які руки незграбні!». А я її заспокоювала: «Важливо, що ти маєш у серці. Молися, молися, Бог допоможе». І так воно відтоді й було: вона закінчувала роботу, коли їй статут наказував іти на молитви, а коли вона знову приходила, Mater Admirabilis була трохи гарнішою, личко мала лагідніше, голівку похилену з більшою грацією. І знову: помастила тими пензлями, похляпала фарбами, багато тяжкої праці в цьому було, багато щирого серця, але мистецтва небагато. Вона поверталася до роботи, а образ робився дедалі гарнішим. І так цілий місяць вона ставала все прекраснішою, поки не набула сьогоднішньої форми.

Були сльози, були захопливі крики, я витискала з них усе, як із губок, адже сам Папа, вельми вражений, кивав головою, дивлячись на мою Mater Admirabilis. Графиня Ґроховська з Варшави приїхала з донькою, то я розповіла їм, що йшла тихо з вервичкою, раптом бац — хрестик із вервички відірвався й об землю брязнув, а я тоді почула, як моя Мати Божа каже: Тут поклади свій хрест. Але вона не хотіла мене слухати, а просила їй лише рани показувати, а я ран показувати не хотіла. Зараз ви скажете, що вони замалі й відмовите мені в мучеництві. Вона зніяковіла від моїх слів, а донька запитала лише, коли буде Польща. От, дурне дівчисько, нехай спитає Тов’янського, то він їй скаже, що ось-ось. Польща буде з вінцем або з яйцем, на Зелені свята або на Великдень. Тоді її мати нарешті забрала й вони пішли собі, шурхаючи сукнями. Один лише волинський шляхтич, який утік під час останнього повстання, не вірив у мою історію про Mater Admirabilis. Він нашорошив вуха і сказав: Як же ж це матінка могла спостерігати за малюванням, якщо тут точна дата стоїть — тисяча вісімсот сорок чотири, а ви, матінко, тільки наступного року приїхали до Риму! Але Господь Бог захистив і підкинув підказку: Бо їй це йшло дуже важко! Вона невправну рученьку мала, почала малювати, коли я ще в московській неволі сиділа, малювала, коли я звідти втекла, малювала, коли я потрапила до Познані, Парижа й Риму. Дату вона на самому початку зазначила, бо це найлегше намалювати — хто пише, той не лише. Закінчила ж вона на рік або й два роки пізніше. Вона так соромилася цієї бридоти, що попросила матір-настоятельку сховатися за грубою запоною під час роботи над усім мальовидлом, щоб інші сестри не бачили. Ото вже й мука це була для неї, ото вже гризота! Не така, як наша в Полоцьку й Мяделі, погоджуюсь. Але інше, духовне страждання: вона Діву Найсвятішу хоче якнайгарніше намалювати, а з-під її пензля виходить ляпанина, наче блюзнірство якесь. Він криво зиркнув, але більше нічого не сказав. Та й по всьому. Ні, був ще другий такий мудрагель. Тому я сказала: От вам і найкращий доказ! Дівчина навіть не знала, який рік надворі, така розсіяна була, пензлем як бороною вела. А потім — о, диво, диво! Він притакнув, розповів про дядька, який роки плутав, я притакнула, а отже, з того нічого, нічогісінько не вийшло.

Нічого в житті не виходило в мене так, як чудеса. Бо також нічого простішого за чудеса немає, нічого так до рук і до вуст не припадає, як чудеса, вони тягнуться на кульгавих ходулях із другого кінця міста, із села на ношах несуться, голосять, поводять баньками. Досить оцього першого: заволає якась у чорному мереживі, у вельонах, кульгава, напівсліпа й напівглуха, зі свищем, болотною лихоманкою та карбункулом: Чудо! Чудо! Я не бачила, а тепер бачу, не чула, а тепер чую, я мала лихоманку, але вона минулася, свищ затягнувся, карбункул зійшов, рана загоїлась! Їх двісті таких у церкві сидить, двісті на лавках хлюпає носом, покашлює, двісті спотикається об власні ноги, двісті день і ніч ремствує перед своїми доньками, племінницями, служницями, то на вухо нарікають, то на зуб, то на око, аж раптом та одна з них верещить і вже всі, все ще схлипуючи, покашлюючи, спотикаючись, кричатимуть про чудо. Якщо є перше, то будуть і нові, оскільки чудеса, як і нещастя, ходять парами, ба навіть стадами. Одного дня ця краще побачила, другого інша менше кульгає або кульгає так само, але хоче вірити, що перестала. Завтра буде як учора, післязавтра ще гірше, але в її пам’яті залишиться чудо, й це чудо нестиме її до інших, яким вона невтомно розповідатиме, а ті розкажуть ще іншим, а інші — новим. Так що за тиждень на пескерії[99] одна перекупка риб прошепоче другій, що в десятьох безногих жебрачок у чудесний спосіб відросли ноги. Про тих, що завзято молилися, але жодного чуда з ними не сталося, — ані для ока, ані для вуха, ані для печінки, ані для ревматизмів, — ніхто не розповість, про відсутність чудес не пліткують, про відсутність чудес жоден журналіст не напише, жодна перекупка не заїкнеться. З усіх плачливих, спраглих молитви, цілувальників краєчка ряси залишаються тільки ті, які одужали, а ті, яким стало гірше, зникають під бинтами, у кріслах на колесах, у темних кімнатках, куди грубі запони не пускають світло.

Перші чудеса я робила заднім числом; не пам’ятаю вже, де й кому я розповіла про єврея, постачальника алкоголю, який монашкам горілку приносив, що прибіг до нас посеред ночі, мовляв, донька народжує й не може народити вже двадцять чотири години. Ви, що стільки витерпіли, — каже він, — мусите мати ласку в Бога, а тому попросіть його, аби мені доньку врятував. Усі ми після цілого дня найгіршої каторги, якби не обов’язок прочитати молитви, заснули б стоячи, але нас Святий Дух підтримував у молитві. Якщо цей єврей має віру, молімося! — сказала я своїм сестричкам. Ледве почало світати, повертається він до нас, щасливий, що донька народила! Ах, сподобалося це, але не пам’ятаю, де й кому, «Польські записки» подали це друком, ще багато років потім приходили до мене вагітні, щоб я їх благословила… Але потрібні були нові чудеса!

Приходить до мене одного разу Єловицький просто зі званого обіду, весь зарум’янений, і каже, що в мене важливі гості, — і я бачу, що він немовби кланяється, а немовби запитує, чи пускати, але вже його рука свербить, щоби покласти її на клямку, натиснути, впустити; та вже, думаю, нехай впускає, тож я киваю, він натискає, вони заходять один за одним — два єпископи й панотець. Усі місіонери в далеких землях, назви яких вони мені сказали, але я забула. Знаю лише, що один аж до негрів їздив. Помпеє та Лук’є, чи Лукле, — якось так звали цих єпископів, а панотця — Блянкпе. Вони заходилися говорити наввипередки, а Єловицький перекладає. Тобто наввипередки говорять єпископи, а панотець якийсь тихий, тільки кривиться, оченята то підніме, то опустить. І глипає. А то була історія про цього Блянкпе! Він ані пари з уст. Бо історія була про те, як він утратив голос.

Той Блянкпе був духачем, тобто зі згромадження Святого Духа під опікою Непорочного Серця Марії, довга назва, а ще довша, якщо забув язика в роті. Він їздив до негрів на заморські острови нести їм Євангеліє, начебто завжди на голос слабував, але через три місяці його мова зовсім занепала, так що ні бе ні ме, ні французькою, ні латиною, ні по-нашому, ні по-негритянському. Коли в черниці голос відніме, то ніхто й не помітить, а якщо панотцеві, то він ні проповіді не прочитає, ні богослужіння не відправить, ні гріхів не відпустить… Хіба що постукає у стінку сповідальні. Пішов він до лікарів, до одного, до другого, вісім місяців постійного лікування — і ні найменшого полегшення. Врешті-решті, вирішили його назад до Франції відіслати, бо він на морі трохи в меншій спеці побуде, і хтозна, чи завдяки цьому голос йому не повернеться. Він сів на корабель, протеліпався три місяці з гаком, мабуть, усі нутрощі в океані по дорозі залишив, але доплив до рідного краю, а звідти, за порадою чергових коновалів, поїхав до Риму, якраз у сезон найсильнішої спеки. У Римі він одразу ж пішов до лікаря, а той йому: Отакої, братику! Якщо спека на островах тобі на користь не йде й у Римі задуха більше докучає, ніж допомагає, поїдь-но до Франції, на джерела, на піренейські води. На водах йому зовсім не покращало, тож йому й кажуть: Їдь до Риму, піренейська зима сувора та люта й нема чого тобі тут робити. То він і погнав берлином назад до Риму. Його потрясло по дорогах, він сам неодноразово ухекався і змучився неймовірно, але як не говорив, так і не говорить. Тут він раптом пожвавився, поглянув на мене й каже: Гииии. Більше нічого, тільки гииии — на доказ, що він як риба німий. Гаразд, — кажу я, — гаразд. Сподіваюся, що моя добра Найсвятіша Діва його оздоровить. Але Єловицький уже запитує, що робити, як діяти, як йому голос повернути. Якби я це знала, то замість сидіти в сутані в монастирській келії продавала би на ярмарках мікстуру від хрипоти. Дивлюся я на цього Блянкпе, а він щось там, хирляк, хрипить, Єловицький своє велике кошлате вухо до нього прихиляє і, врешті, перекладає слова, які той йому шепоче: Він покине всі докторські ліки та цілком присвятить себе молитвам і порадам матінки. Я сплела руки, ось тобі, бабо, і клопіт. Спочатку нехай він відправить дванадцять богослужінь: п’ять — у Сан-Сальвадоре-ін-Кампо на честь Найсвятішої Крові Христової і для вшанування пам’яті благословенного Дельбуфало, а сім інших — у костелі Святої Трійці на честь семи терпінь Діви Марії. І коли він це зробить, але з горлом не буде ні найменшого покращення, то нехай прийде до мене, ми помолимося разом біля моєї Mater Admirabilis, подивимось у її личенько, на її рученьки заламані, крихкі поспоглядаємо, на пряжу та лілію, і якщо вона нам нічим не допоможе, хто ж нам тоді щось допомогти може?

Я мала в серці надію, що достатньо йому занять визначила на багато днів. Поки він знову з’явиться в мене, я думала, що або Господь його забере до себе, бо хвороба серйозніша, або, навпаки, він вичухається, бо хвороба зовсім незначна, без жодної причини пройде, так, як без жодної причини з’явилась. Якби ж то. Богослужіння він відправляв, пошіптуючи шу-шу, і почав мене непокоїти. Він як хрипів раніше, так і далі хрипів. Минуло дев’ять днів, десять — і нічого. Я дряпалася зі своєї келії, сходила до каплиці, падала навколішки біля нього й ми молилися разом — п’ятнадцять хвилин, півгодини, годину; але я відчувала: що більше днів спливає, то менше він має в мені віри й то більше в глибині серця на мене сердиться. Врешті-решт — а було це сьомого листопада — він хрипить мені щось, а Єловицький перекладає: Що тепер? Що тепер? Я ламаю голову. Підняла очі на поставник із дванадцяти свічок, немовби по пораду до неба, яке було далеко, одразу ж наді мною, над склепінням каплиці й над її скісним дахом, і так, піднімаючи очі, я побачила ікону зі Святим Сімейством, тож я тому Блянкпе й кажу: Пробуди в собі повну віру й довіру та промов уголос «Ісус, Марія, Йосип». Він захрипів, як раніше, але йому здалося, що тепер його чути значно краще. Я поплескала його по плечу і сказала Єловицькому: Він вичухається, певна річ, — і звеліла, щоб він уже йшов, бо страшенно мене мучив і нервував. Нехай він щогодини повторює «Ісус, Марія, Йосип» і прочитає тричі «Богородице Діво». Я позбулася його тільки на один день — повертаюся наступного дня з ранкових молитов, а він уже біля мальовидла Mater Admirabilis чигає, вже Єловицького привів собі як перекладача, весь радісний, як пес на бойні, ледве на лавиці витримує. Ану, скажи: Ісус, Ісус, — кажу я йому через Єловицького. А він каже — тихо, але краще, ніж раніше: Жезу, Жезу. І дуже добре. Ми прочитали спільно кілька молитов і під супровід його поклонів, які він бив мені, як турецький паша султанові, я врешті-решт повернулася до келії, позбувшись цього нестерпного чоловіка.

А вже в березні бачу, що Єловицький якийсь нетерплячий, ніби задоволений, але нічим себе не видав; врешті, одного дня приходить з Парижа «Народний вісник», а Єловицький з ним прилітає, як окрилений, наказує сісти та слухати. То я й сідаю. Він витягає клапоть паперу, морщить брови й читає. Я досі його маю, зберегла для себе і знаю напам’ять: У неділю 7 дня цього місяця після польського богослужіння в костелі Святого Роха на амвон зайшов французький священик-місіонер Блянкпе і розповів, у який спосіб, за допомогою молитов ігумені Мечиславської до Матері Божої, відновив голос, який два роки тому зник під час перебування на місії серед негрів на острові Бурбон. У наступному номері ми оприлюднимо історію отця Блянкпе в повному обсязі. Про це Єловицький уже раніше знав, чекаючи на пошту, поки з Парижа не прийде газета з цілою історією, і вона, врешті-решт, прийшла, ах, він, мабуть, умирав від нетерплячки, і з цією газетою прибіг до мене одразу. У номері 305 «Народного вісника» ми вже згадували про чудесне оздоровлення, — читає він мені, — а сьогодні розповімо словами самого оздоровленого, яким чином воно відбулося. Його опис ґрунтується на його власній розповіді, яку ми слухали 7 лютого на польському богослужінні в костелі Святого Роха, і на листі, написаному ним до настоятеля цього ордену, отця Кармеля, що його копію ми маємо перед очима. Коли о. Блянкпе ще не прибув до Парижа для особистого складання свідчення про Божу ласку, яку він отримав за допомогою молитов нашої мучениці, ми вже чули про його чудесне оздоровлення не тільки з кореспонденції, отриманої з Риму… — ха, засміявся Єловицький, ха! Певна річ, чули, від Єловицького чули! — …а й від одного художника-француза, який цього панотця знав перед тим, бачив його хворобу і спостерігав за його оздоровленням. Згаданий художник, чиє прізвище ми не запам’ятали і який досі не вірив у чудеса, скорився перед очевидністю й сам це визнає. Ось змістовна розповідь отця Блянкпе. І гарно-гарненько їм це розповів, так гарно, що я сама би так гарно не зуміла. А що вже казати про костел і про Святого Роха, де люди взагалі до плачу схильні, немовби їм з очей б’ють джерельця, але навіть у газеті так гарно було написано, що і я мало не розплакалась. А на кінець він ще додав трохи від себе: Я повернувся і, за рекомендаціями ігумені, з невимовною радістю спостерігав, як мій голос повертається до мене щоразу більше. Коли я на другий день прибув до монастиря, ми впали навколішки перед чудесним образом і після палкої молитви матінка Макрина наказала мені якомога голосніше промовити: Ісусе, Ісусе! Я промовив, і мій голос був як перед хворобою — чистий і чіткий: я одужав. Тоді ми впали обличчям навзнак, посилаючи Богові молитви і прославляючи ім’я Марії, я плакав від радості та ревної вдячності. У місцевому костелі зібралися всі черниці та послушниці монастиря, і ми проспівали на знак подяки «Те Deum laudamus».

Ох, ще бракувало того, щоби відривати всіх дівчат від зошитів і всіх сестричок від молитов тільки тому, що в якогось француза минулася хрипота! — думаю я собі. Нічого ми не співали, нікуди не бігали, можливо, він сам проспівав «Те Deum», не знаю, я мала важливіші справи в монастирі. На прощання панотчик Єловицький лише сказав мені, що якщо чудо, то він піде з цим священиком і тими єпископами до Папи з просьбою дозволити відправляти богослужіння перед Предивною Матір’ю. Гарно, гарно, — промовила я, — але чи не варто перед Богородицею цілі ночі проводити? Він махнув рукою: Матінко, для слухняних дітей ця Богородиця творить чудеса, а тому спіть, матінко, вночі спокійно, згідно зі статутом. Це я запам’ятала, але не співи, бо їх не було. І я, і Єловицький — ми обоє знали, що він оце «Те Deum» вигадав. Але ні в нього навіть голос не задрижав, коли він ці слова читав, ні я виду не подала. Що Блянкпе сказав, те сказав, воно з амвону до людей пішло, пішло і в «Народному віснику», шукай тепер вітра в полі, а завжди й так знайдеш те, що з амвону сказане, що надруковано в газеті чорним по білому, маленькими, але завзятими літерами. А хто надав амвони тим, які досі хворіють, хто прислав журналістів до тих, кого я не оздоровила? У якому костелі мала проповідь ота бабера, родом з-під Ліона, що прийшла до мене з просьбою вилікувати їй смердючу кровотечу? А той дідусь, що воював ще під Ваґрамом[100], із задавненою раною, розтрощеною і рваною, що тільки поглянеш, а зсередини, з м’яса кістка вилізе? А та молода дівчина, що прийшла до мене зі смердючими гнійниками… Ну, і які газети надрукували її історію? Я просила, але мені не було дано, я стукала, але мені не відчинили? Що за нудна історія, вона була й залишається хворою, ніяких чудес, навіть кульгавий пес до такої не прискаче. Та де б він туди, той кульгавий пес, той журналіст, пішов у таку бридку околицю, де в канавах смердить кров’ю від м’ясних яток, а на сходах — вареною капустою? Чи прочитають англійці, італійці й навіть росіяни, якщо читати навчаться, про ту, в якої досі у вухах дзвенить? Про того, що блідо-синій, але з червоними як цегла щоками, волаючи до мене про допомогу, досі безуспішно молиться про лікування туберкульозу? Ні, вони прочитають про Блянкпе. Про те, як він співав «Те Deum» у гроні послушниць і черниць, про те, як у нього сльози котилися по обличчю від солодкого розчулення. Або про те, що коли він відновленим голосом промовив, то якраз прибігла до мене зболена мати від смертного ложа свого сина благати про чудо — а тут вона чудо бачить. Це правда. Що я сказала їй: Молися, але з надією, а не розпачем, довірся Предивній Марії, а син одужає, — теж правда. Але він не одужав, це вже вигадка, коли вона повернулася з костелу, він уже був мертвий. Однак для них він житиме, бо так їм у газеті надрукували. І вони самі розчуляться, ще й іншим розкажуть. Вони сидітимуть з тою газетою в якомусь трактирі, з рук у руки її передаватимуть, рибою папір маститимуть, будуть наші про Блянкпе писати додому, до Ейшишок, до Вільна, до Варшави, а інші — до себе додому, до своїх маєтків, до якихось дворів в Іспанії або Баварії, а там це прочитає їхня баварська тітка-нахлібниця або іспанська любителька кави й замовить за мене молитву.


*


І не хто інший, як моя матінка, Mater Admirabilis, власний монастир, урешті-решт, мені купила. Вже кілька місяців завдяки доброчинності княгині Одескалькової[101] я мешкала в окремому будинку в саду сакрекерок, де тимчасово мала збирати й муштрувати василіянок Воскресіння. Були зі мною одна полька і Маріетта, дуже хвора, але така прекрасна, що я про неї завжди говорила: А цю, хоч би вона все життя в ліжку лежала, я до монастиря прийму і сама буду їй прислужувати, бо вона має Божий Дух і Найсвятіша Діва благословила мене тричі, коли я за неї молилась! Однак як збереш послушниць, якщо в будинку недостатньо місця? Ледве Папа дозволив оточити образ каплицею, панотчик кинувся до багатих пань, бо непосида: сюди листа послав, там покірно схилився, деінде руку простягнув — досить сказати, що посипалися пожертви на облаштування каплиці для Предивної Матері й із Риму, й із Парижа. Господь забезпечив коштами! Пішов хтось із братів з облатками по світських панях, узявши із собою скарбонку, заходить до одної, його запрошують у кімнати, а тут якраз франт відносить їй сто п’ятдесят франків, програних у карти. Мені належиться відсоток! — пожартував братчик, одначе пані не відсоток, а все до скарбонки кинула, а почувши від франта, що це на облаштування каплиці буде спрямовано, окремо сто франків дала. Покутниця іншого брата, панна служниця, була великою доброчинницею каплиці; сама хотіла вступити в монастир, святоблива, вона мала накопичені кошти, тож сипонула Mater Admirabilis грошвою, а змартвихвстанці пристарали для неї окремий монастир.

Отоді-то брат панотчика сказав, що оплатить усе з власної каси, — і справді, лавиці, фарбування, свічники — все він. Однак грошей уже було багато, панотчик їх сумлінно реєстрував і врешті-решт переказав княгині Одескальковій, тобто Браницькій, бо знав, що кожні десять золотих скудо, які княгиня отримає на збереження, вона сполучить зі щонайменше дванадцятьма з власного гаманця і все це оберне на добро. І цього разу він не помилився: до того, що наші добрі земляки нашкрябали, княгиня рясно досипала та купила помешкання для мене, Макрини, старої василіянки, та моїх сестричок.

На Есквіліні[102], біля єзуїтського костелу Священномученика Євсевія, дуже стародавнього, біля досить бридких римських руїн, які вічно мають зруйнувати і зрівняти із землею, але чомусь ніхто за це не береться, стоїть маленький костел Святого Юліана і сполучений із ним монастир — перший, у якому кармеліти в Римі оселилися. Кармеліти перепродали його редемптористам, а ті — ще комусь, аж поки цю руїну не купили для василіянок, хоча поселитись у ній — це немовби жити в пустелі: вітер віє, де хоче, крізь діряві дахи дощ протікає струменями, і я не дала б голову на відруб, чи в комині пугач із лисом і дияволом не завелись. Що ж, воля Божа, якщо нам велять у брудній і запліснявілій печері жити, то ми там житимемо, вдень і вночі славлячи співом і молитвою Господа Ісуса Христа. Однак я й далі мешкала в сакрекерок і там ляшків добре приймала.

Проте панотчик не в тім’я битий: він пригадав, що його родичка Собанська, хоч і далека, зате багата, хотіла заснувати монастир під російською окупацією, а тому почав писати до неї листи, мовляв, шкода москалям гроші давати в руки, бо вони монастир притьмом закриють, ченців чи черниць розвіють на всі чотири вітри, а в новесенькому костелі або церкву зроблять, або якийсь склад, або молотками із землею зрівняють, і все розсиплеться в порох. Інша справа — монастир василіянок у Римі: о, до нього ні цар, ні владика, ні генерал із єгерями не дістануться. Він душив бабуську, душив, листа за листом слав, продихнути їй не давав, поки вона не заплатила, поки не сипонула грошвою так рясно, що не тільки всі дахи вдалося залатати, стіни побілити, спорохнявілі сходи замінити на нові, а й навіть встановити олтар і придбати чимало церковного начиння та весь реманент, потрібний сестричкам. Щоб я не була в монастирі сама, як перст, із Сілезії мені прислали десятеро щойно навернених послушниць… ні, із Сілезії дев’ятеро, адже одна була з Берліна… так чи інак, десятеро послушниць. Після жорстокого крововиливу з гнилого пенька виросла нова троянда.

Я звідкись дістала статут святого Василія, здається, мені його сестра Лоскутовська з китайковим халатом у Мяделі дала, не пам’ятаю; тепер вийняла його з якоїсь схованки, дала для перекладу на італійську, аби Папа й церковна влада знали, що всередині написано, після чого наказала надрукувати з таким вступом: Цю книжечку матінка Макрина Мечиславська, остання ігуменя мінських василіянок, чиї переслідування і втеча докладно відомі світові від тисяча вісімсот сорок п’ятого року, носила немов найдорожчу реліквію, зашила на грудях своєї чернечої одежі й тепер передає своїм сестрам, коли орден василіянок, знищений у зародку царем Ніколаєм, буде відроджений з дозволу Святого Отця та під його опікою. У той же час панотчик ще пристарав передачу василіянам невеличкої церкви Святих Сергія та Вакха з гарною іконою Божої Матері на пасовищі, а отже, ми були, врешті-решт, у Римі всією нашою чернечою родиною. А княгині Одескальковій я віддячила, як найкраще вміла, за те, що вона для нас грошей не жаліла, я врятувала її капітали, розміщені в одному віденському банку. Я мала видіння, — кажу їй одного ранку, коли вона прийшла до мене з візитом, — що заглядаєте ви до скриньки, а там замість золота — болото, а в ньому бабраються ропухи. Що це може означати? А вона, немовби на льоту, збагнула: Я вже знаю, добре знаю! Вона швидко закінчила візит, сіла в карету, я лише почула торохкання бруківкою — і вже її не було. А через місяць вона мені розповіла, що тижнями благала князя Одескалька продати у Відні «металіки», тобто австрійські акції. Лише сценами та наполегливістю вона його перемогла; віденський Ротшильд[103] думав, що вона збожеволіла, і другий раз запитував, чи вони впевнені; лише коли йому повторили наказ, він почав продавати, але вже з втратами, бо Австрія банкрутує. Якби не ви, матінко, я втратила б усі капітали — і свої, і чоловіка; і, справді, у нас би трохи болота й залишилось. І, можливо, зо дві ропухи.

Розділ XIX

Нині, коли небо над нами дещо проясніло, настав час трохи віддячити моїм доброчинцям. Змартвихвстанці, які після смерті Янського склали обітниці з лише тимчасовим, п’ятирічним статутиком, уже тривалий час шукали для себе статуту на майбутнє. Вони їздили то туди, то сюди, на Сицилію й до Неаполя навіть їх занесло, де вони радилися з різними святобливими братами та сестрами італійськими, а потім дивувалися чудесам кипучої крові: святого Януарія[104] і превелебного да Понте[105]. Панотчик із цього да Понте особливо щасливий, бо Януарій часто розчиняє кров, а той другий — рідше. Панотчик думав листовно запитати селючку Марину, яку австрійці переслідували за пророцтва і яка щойно приєдналася до звєжинецьких сестер у Кракові. Яка вона? — запитую я. Він покрутив головою: У її щирості я сумніву не маю. Природно дивним чином обмежена, у селі вважалася дурною. Каже, що їй ввижається Діва, подібна до статуї в Бернардинів. Одна побожна бабуся, яка роками нею опікується, каже, що все напророчене нею справдилося, особливо звільнення в’язнів, коли на це не було ані найменшої надії. Її сповідник усе те записав у віршах. Але чи брати до неї, врешті-решт, лист надіслали, я не знаю. Знаю, що вони разом читали різні статути — святого Августина, Лігурія, Ігнатія, пасіоністів, Франциска, Вікентія, а також нишпорили по житіях тих, що засновували ордени: то цистерціанці скніли під двома настоятелями й лише святий Бернард приніс пишноту, то семеро якихось навіжених середньовічних розбійників заклали конгрегацію… про різні речі у старих книгах значилося. Пішли вони питати й до Ватикану, чи можуть вони примирити бенедиктинський статут зі священицьким статусом. Папа знизав плечима, мовляв, без подробиць важко сказати: Якщо ви хочете спертися на статут патріарха всіх ченців Заходу, я нічого проти не маю. Але з плином часу все змінюється, нині потреби інші. Вони кажуть, що переглядали конституції різноманітних бенедиктинських згромаджень, уже Церквою підтверджених, і до цього тільки щось додадуть, але це вже в самотності та спокої послушництва. Нічого ви не зробите, — обурився Святий Отець на позолоченому троні, аж у нього пелеринка затріпотіла, — бо така справа — це робота не багатьох, а одного — людини, яка б мала Дух Божий. Ви про це просіть, інакше буде халепа.

А халепи їм не хотілося, тож і мене вони, певна річ, питали. Отче-добродію, тримайся святих! — сказала я. Бо де мені було знати, який статут їм варто взяти, вони дали мені одного разу прочитати святого Ігнатія і Вікентія, з них двох панотчик Вікентія згадував, тому я так і сказала. Але, бачу, Кайсевич справу сприймає всерйоз, розтовкмачує, на пальцях показує: Бо ми хочемо досконалішої вбогості, як у місіонерів, більш францисканського, одне слово, йдеться про вибір зі статутів святих, який би відповідав нашому розумінню Бога і йшов через Бога… Я перебила його зітханням, бо нема чого мені тут воду лити: Аби тільки зі святих. Бо інші можуть бути і є святобливі, а дасть Бог, і більше будуть, але завжди безпечніше спиратися на святих. Він зрадів, що ще не раз зі мною про це розмовлятиме, тому я тільки погляд опустила: Отче, я дурна, поради тобі не дам, але якщо помолитися, то сідай, як на віслюка, — витримаю. Я вже й так, як умію, прошу, щоб Господь дав вам найбільшого духа та найбільше людей.

Урешті-решт, вони принесли мені попередній документ — покреслений і заляпаний, я поклала на нього руку й мовлю, а для цього використала урочистий, особливий голос, до якого нечасто вдавалася: Вдень і вночі я молилася за Святий Дух для вас. Одної ночі лежу в келії ницьма, чуваю, читаю молитви, аж бачу якийсь надзвичайний блиск… Піднімаю з долівки погляд і бачу, що ціле розп’яття осяялось, і чую з цього розп’яття голос; то сама Богородиця, яка показує мені чорного ченця, що читає книжку, і одразу ж голос Господа Ісуса Христа в постаті Воскреслого: «Скажи їм, що вони не отримають мого благословення, тільки за статутом Бенедикта!», а Богородиця мала час додати перед зникненням: «Якби він за них так не молився, вже б давно по них і сліду не залишилося!». Мій голос у них задзвенів, поглянули вони один на одного смиренно й узяли собі бенедиктинський статут. Ах, сподобалися мені ці пустощі!

Одразу ж після цього вони обирали собі нового настоятеля, вибір упав на Кайсевича. Але куди йому, вічно хворовитому, настоятелем? Авжеж, він скромний, кожен гріш пояснював, убогістю своєю аж захлинався. Я не думав, що переступив убозтво, прийнявши трохи простої білизни, коленкорових сорочок, силоміць мені встромлених, і старий складаний ножик… бо я й не достатньо мав білизни, змушений після кожної проповіді міняти сорочку… Зрештою, я завжди можу віддати нужденному, — виправдовувався він. — Годинника я теж не маю, у дорозі страшенно незручно, коли мені докучали різними датками, я сказав: якщо ви маєте старе калатало, але срібне, бо іншого я не прийму, то дайте мені. Зрештою, я досі нічого про цей годинник не чую. Я не хотіла слухати про його годинник, але що з того, це був тільки початок літанії, і він заходився докладно описувати, у що він убраний: Щодо одежі, то я ношу стару літню сутану, на халатику ззаду латка світиться. Я вже в Тулузі хотів мати суконну з грубого сукна, але як цю вшию по дорозі, то справлю з найпростішої тканини, і свої грубі зношені черевики носитиму. Але не зношеними черевиками згромадження живе, а вмінням підмовити єпископів і кардиналів, князів і графинь, а він завжди у своїх хворобах найбільше кохається та про серйозні справи не пам’ятає. Колись запитую його, чи він мого листа одному кардиналові заніс, а він мені жалібно скиглить: Ах, матінко, я не міг, бо був знесилений, аж жили мені вилазили! П’ять днів трималася лихоманка, — о, бачу, що зле, не досить, що листа не доправив, то ще й буде мені тепер про хвороби розповідати, — я думав, що буде малярія, мені дали порошки Леруа від блювоти… Вони подіяли в подвійному напрямку і, за моїми відчуттями, завадили якійсь небезпечній хворобі. Я виблював купу вже зіпсутої, темно-зеленої жовчі — все закінчилося катаральними виділеннями, і сьогодні вже мені зовсім добре. Отець Александр прочитав проповідь і за мене, і за себе, це воістину Божий чоловік. Але листа не було коли занести! Тож я подумала, що якщо він два легенькі аркуші не здатен донести, то як дасть собі раду з цими посвареними братами? Я кличу їх і кажу — тим самим голосом, яким я зазвичай про одкровення промовляю: Знак Божий, добродії мої, я мала видіння, що отець Кайсевич — високе та сухе дерево, а отець Губе — малий накритий плід, на якому щось написано… Я підійшла до пенька, око напружую, а там тричі на корі викарбувано «Йосип». Я бачила, що Кайсевич зніяковів, спітнілі долоні об сутану витер. А незабаром зізнався, що він радше проповідник, і смиренно поступився Губе. Зрештою, цим він перейнявся менше, ніж своїми тельбухами, сидів у кутку й тихо балакав: Може, другу м’ясну страву по неділях і четвергах я й витримаю, видно буде. Моліться за мене, хирляка, аби осел брикав і завчасу не скопитився.

Усі вони були як курчатка, а я — як квочка, що стежить, аби вони в болото не попадали й не втопилися.


*


Почався холодний лютий і прибув до Риму вкритий інеєм Міцкевич, і зупинився, як великий пан, у «Мінерві». Отут я тебе й застукаю, — сказала я собі, — отут я тебе впіймаю, коліном притисну, розп’яттям і милосердям Божим, Христовим, чистим і світлим так відлупцюю, що всю єресь із тебе виб’ю! І тільки очі до неба підняла, коли мені новину про цей приїзд поляки переказали.

Ледве він проїхав крізь брами, а вже пройшов цілим містом дрож, як грім, уже всіх ляшків розбудив він із летаргійного сну; маестро, маестро приїхав, віршомаз кудлатий. Заходилися до «Мінерви» бігати, мало з ніг не збиваючись, — граф Красінський[106] кинувся на нього, обнімалися вони так, що мало не подушилися. Хай вони всі наобнімаються, якщо треба, — подумала я, — а я своє зроблю, коли для цього настане час. І написала: Для пана Адама Міцкевича, особисто. Слава Ісусу Христу та Богородиці Діві Марії! Пане Міцкевич, маю потребу побачитися з вами. Прошу й чекаю. Матінка Макрина. Терміново!

У змартвихвстанців був цілий шабаш і Христова змова, як видерти Міцкевича з рук Тов’янського, бо якщо його спасемо, то решта до нас піде з неохочим ведмежим буркотінням. Півночі міркували панотчик, Губе та Красінський, — також, зрештою, віршомаз, — як до нього знайти підхід і що він поробляє; уряд справді забрав у нього кафедру, але за ним уже пішли важливі професори Мішле та Кувет; у нього бувало по п’ятсот слухачів, жінки після лекцій його в коридорі перепиняли й навколішки просили про благословення, яке він милостиво давав… Він постарів, дивним чином споганів, бридкий вираз обличчя, а всі прихильники Тов’янського на будь-яку його команду, коли він накаже вийти з богослужіння для поляків перед самою проповіддю, юрбою виходять.

Щось треба було робити — відома річ, а я для цього найкращий інструмент, бо, здається, лиш я здатна вилікувати його вічну сердечну рану. Йому вже про мене в Парижі розповідали. Взяти матінку Макрину до Польщі, — запевняють вони, — і вона весь нарід стримає; вона як Жанна Д’Арк якась, послана Богом для лікування внутрішньо-народного розбрату. Свята! Мучениця! А він лише ніздрі роздув і каже: Це гідний для Церкви виняток, але заждіть, хай-но вона поїде до Риму, то там її одразу сховають у якомусь закамарку, що ніхто про неї й не почує. А тому треба йому показати, що в жоден закамарок мене не запхали, але з цим найменша гризота. А найбільша в тому, що Міцкевич зовсім не хоче визнавати гріхи, він не для цього до Риму прибув, навпаки, він сам прагне Папу перетягти на свій бік, він тут з’явився з місією як апостол Тов’янського; Папа вже погодився його прийняти, але аби бодай один свідок на тій зустрічі був присутній, а той непохитний — умови ставить людині, яка на шапці три корони носить! Віршомаз сказав, що Тов’янський і справді сильний, хоч пекельна ця сила, земна чи лише нерозумна — важко сказати. Досить, що він сильний, і якщо комусь ці кайдани судилося розкути, залізо зламати, то мені одній. Бо сила моя добута в мучеництві — якщо Тов’янський творить чудеса і я творю чудеса, то я його чудеса можу зневажити, бо моя сила з пролитої крові випливає, а його — з гарних слівець, месмеризму та небилиць. Проти його бараканового сурдута — мої шрами, проти його звивистої і таємничої мови — мої найпростіші слова звичайної господарки, найскромнішої черниці. Я можу йому в чудесах відмовити, а він у моїх чудесах відмовити права не має, бо чудо є властивістю людського духа, вивищеного жертвою, — і чимало подібних дурниць він сказав, проте досить, щоб панотчик збагнув укотре, а разом з ним і його брати, що я їм конче потрібна.

Міцкевича мені привели на третій день після тих коверзувань. Я знала, який він на вигляд, мені його одного разу показали на вулиці в Парижі; мене ж він ніколи не бачив, якщо не враховувати портрети в газетах, але там я була схожа то на подільського злодія, то на циганську ворожку, а то на огрядну квочку — і ніколи на себе, хоч обличчя в мене абсолютно звичайне, а тому й художникові не повинна завдати проблем. Він стояв на порозі мого дому й увесь тремтів — я думала, що від холоду, бо взимку в будинку вельми холод допікав, але ні, це нерви в ньому так калатали. Він стояв на порозі, а я в одну мить вийшла на сцену. Я стала, нічого не сказала, ані слова, лише зітхнула. Але яким було це зітхання! За все життя глибшого, сумовитішого зітхання я з себе не видобула. Воно впало на землю пудовим тягарем, впало між нами й там лежало. Я, — почав він незворушно, впевненим голосом, і я відчула, що на цей тон він налаштувався давно, — Адам Міцкевич, вигнанець із Литви. Я поклонилася й відповіла, теж налаштувавшись на певний тон і його зброю в цьому двобої приймаючи: А я черниця, перекинута через увесь світ з Литви на італійську землю.

Ми стояли одне навпроти одного в цій убогій, як два баняки, хатинці: я — груба, вкрита чорною поливою, зовні потворна, але наповнена свяченою водою, а він як той пророк — сивий, вродливий, випростаний, як порцеляновий дзбан, але всередину йому найгірше хробацтво влив Тов’янський. Ще біля нас метушилися, ще якісь слова посвистували, ще якісь підскоки, одна пані дуже оборками шелестіла, але ми всіх їх вислали до другої хати. Ми зачинили за собою двері, я провернула ключ, поглянула й так Міцкевичу кажу: Люблять тебе поляки, люблять. І я тебе люблю — за все, чим ти народові прислужився, — я знала, що кожен, хто вірші пише, до таких ніжностей ласий, а тому цукру не жаліла, поки гіркі ліки не подала. А якщо люблю, то й молилася за тебе, — кажу я, роблю паузу, знову так важко зітхаю, немовби в мене на грудях сиділо вгодоване порося. — Але коли не почну читати молитву, мені язик колом стає, на камінь обертається, вся ніжність духа — у камінь, усе натхнення — у камінь, немовби я щебінь у роті пересипаю.

Він здригнувся, неначе в нього під ногою тріснула дошка, — а під чортом часто дошки тріскають, — і брови наморщив. Тоді я йому про Тов’янського почала висловлювати, не жаліючи ні перцю, ні солі. Він то тут, то там слівце пробував встромити, але я не в тім’я бита; десь тричі він на двері зиркав, ніби дивиться, ніби слухає, а руку до клямки простягає —навіть не доторкнувся, бо згадав: ключ у мене, за пазухою. З мене ж слова витікають цілими струменями, хвилями, власний голос я ледве впізнаю, піднімаюся на них, як на водах потопу, натхненно промовляю, мовби мені Святий Дух кожну літерку дзьобиком золотим на вухо диктує. А коли я, врешті-решт, уже зморилась і хотіла зачерпнути повітря, Міцкевич знову почав: Матінко, існує офіційна церква, а ми творимо живу та войовничу церкву, де буде новий «Отче наш» і нове Євангеліє, де святими і Костюшко, і Наполеон… Я тільки крикнула, але він веде далі: …Так, матінко, Наполеон, він краще розумів християнство, ніж Господь Ісус Христос, бо розумів його дієвий бік, тоді як Христос тільки пасивний, — ой, бачу, що задалеко він забрів. — Авжеж, Наполеон визнавав вищість Христа, бо він діяв лише на ближніх, а Христос діяв здаля, бо має більше електрики. Більше електрики! А потім і про духи, і про тони, і про налаштування відповідного духа на відповідний тон, маестро те, маестро се… Маестро, маестро! — крикнула я. — Ви псуєте польську мову, забули, кого польською «маестро» називають. Ката. Ви ката зробили своїм зверхником, кату служите, тому й добре, що ви катом його називаєте. Він обурився, почервонів, кучерями два чи три рази потряс, як приборканий бик, але слухав далі. Він розпеченими щипцями віру тягне, з Польщі шкуру дере… Я знаю, що він має свою силу, о, знаю, це величезна сила! Ти не шукаєш, не помічаєш, звідки вона береться… — він перебив мене криком: З любові!, але я пропустила це повз вуха, — ти можеш не зважати на це, але знай, що дізнаєшся про це, коли вже жодним чином душу не врятуєш. Я тут сиджу, в Римі, а пучками пальців відчуваю його силу, знаю, що чимало людей він спокусить — панів, дам і навіть князів! І не до Польщі всіх вас приведе, а до пекла, бо це пекельна сила!

Огнівався Міцкевич і відповів, що дияволи з вилами й вогні йому не страшні, коли йому світельце віри присвічує. Пекельні вогні! — форкнула я. — Ти півстоліття на світі живеш, а не знаєш, що існують речі, гірші стократ за вогонь? Поклади руку в полум’я — і попечешся, від болю засичиш, аж іскри з очей посиплються — згода. Але невже ти уявляєш це собі як найсуворішу кару? У пеклі в тисячу разів страшніші кари, у тисячу разів сумніша гіркота. Ти знаєш, бо ти духом спускався в темряву, в розпачі блукав.

Він підняв на мене свої заплакані очі. Так, спускався, — каже він, — спускався й неодноразово блукав. А тепер твоє зітхання, матінко, як ножем мені серце прошило, аж до найболючішого закамарка серця мого. І знову заплакав. А я, вже сівши на цього коника, продовжувала його об’їжджати: Я бачу, як тобі твій «маестро» катівський накапостив, якими щипцями тебе смикає, але не бійся. Я вийшла з московської неволі, з оточеної єгерями тюрми, то й тебе з неволі витягну, з-під ярма видеру.

Три години я виганяла Тов’янського з нього, як чорта, словами шмагаючи, три години сидів Міцкевич, три години я йому шию Євангелієм до підлоги пригинала. Я бачила, що коли він виходив, то був вельми змучений, немовби ми — сильна ігуменя й кудлатий литвин — провели довгий бій: він то червонів, то раптом блід, сльози йому по обличчю текли струмками. Але і я теж немовби на московській каторзі гарувала: ледве він двері за собою зачинив, я впала на сінник, немовби без життя — так я в цій війні за душу Міцкевича сили вичерпала. Уся сорочка в мене була мокрісінька, що можна було балію покласти на підлозі й витиснути, немовби її праля щойно з річки вийняла. Але я її не зняла, бо до моєї кімнатки одразу ж влетів здивований Красінський. Матінко, що ви йому казали? — запитав він. — Адам слів докупи зв’язати не годен, каже тільки собі під ніс упівголоса, напівзігнутий, згорбившись усім тілом: «Страх, страх, яка то черниця — навіть поглянути на неї страшно…» — і в груди лупить кулаком, і плаче, і додає, що всі завжди тільки на нього чигали й переслідували, і жодного доброго слова не замовили, і лише у вас, матінко, він любов знайшов. На ці слова я знизала плечима і промовила, що три години минули непомітно, а як — не пам’ятаю, бо я говорила, окрилена, з великим піднесенням і чужим, а не своїм голосом. Як там було, то було, врешті, він впав із табурета й почав мені плакати в рясу, що виконає все, що я наказую, аби я лиш його душу спасла, бо вона більш пригнічена, ніж це бурлацьке тіло. А коли вже він із табурета впав і мені до ніг стік, я вже не могла його від себе відштовхнути, а лише вклякла поруч, тяжко зітхнувши, бо знову в мене рани на ногах відкрилися, і почала спільно з ним читати молитви. А вже коли він їх прочитав, то я, врешті-решт, наказала зректися Тов’янського раз і назавжди.

Проте одного разу не вистачило, бо я не знала, зрікся він його в серці чи тільки на словах. Я наказала йому прийти знову, потім сам сходами спинався, засапаний, і біля моїх скромних воріт стояв — так я йому до серця припала.

Щоразу він мені спочатку прислужував або тільки богослужіння слухав увесь у сльозах, б’ючи себе кулаком у груди й нікого навколо не помічаючи, іноді в нервових посмикуваннях. Потім ми йшли до кімнатки, і там я йому завжди влаштовувала другу проповідь, точнісінько як з амвону, але про Тов’янського, почекаю, поки він виплачеться та заспокоїться, і знову: Ніякий ти не місіонер тов’янщини, а душа тов’янщиною закаляна, марш сповідатися до панотчика Єловицького! До Єловицького він не хотів, бо колись він був другом, а тепер найбільший ворог, велику він мав до нього відразу, називав його зверхником фарисеїв, який стояв на боці синагоги та мучителів Христа, а не на боці живої Церкви. Неможливо відкрити душу перед людиною, від якої вона закрита. Може, до когось іншого? Але я не поступалась: Якщо з відразою, то ще краща, більша в цьому буде заслуга й важчим духовний чин. Він звивався як в’юн — але в’юн худий і тонкий, а Міцкевич міцний, як дерево, тому було на що подивитись. Як посповідаєшся перед панотчиком, — кажу, — то він уже більше не зможе тебе в єресі звинувачувати, якщо сам відпустить тобі гріхи! Я бачила, що він міркує. Потім ішов на Скалясанте[107], там кілька годин плакав, мучився, молився, клячив і зітхав. У ньому росла чулість. Одного разу перед богослужінням подає він мені якийсь зшиток, мовляв, дарує як земляк землячці — дивлюся, маленька книжечка з колядками, що вміщується в руці, привезена з Ішкалдзі[108]. Ми одразу ж заспівали разом «Серце Ісуса і Серце Марії», це його дуже втішило, він потім падав мені в ноги, а я йому: Ти до кого в ноги падаєш, я — сирота і стара тюхтійка, яка сама собі не може зарадити й усіх лякається та боїться, я — повна нікчема.

Через кілька днів я зламала в ньому диявольську волю, він присягнувся в Єловицького висповідатись, а це тривало два дні. Ох ти ж Боженько! Спочатку дві з половиною години, наступного дня довше, бо в ньому Єловицький ще єресь не добив до кінця, не випалив ущент. А який рик стояв! Такий рик, немовби йому не тов’янщину вирізали, а печінку та легені! Я в сусідній залі з жінками сиділа, смиренно в молитві голову схиливши, — як я «Богородице Діво» закінчую, чую знову за дверима крик Міцкевича. Біля мене графиня Красінська[109], рідна сестра княгині Одескалькової, нашої великої доброчинниці, що не крик, то підстрибує, золотими браслетами побрязкує; зрештою, я знаю, що її якраз цього ранку спеціально прислали шпигувати, бо вона все потім чоловікові, поету розповість, бо тут від поетів не відіб’єшся. Я питаю, чи кудись не піти, може, у садок, а вона, мовляв, ні, тут їй добре, лютий і в Римі — не час для прогулянок. Ти страждаєш, жінко, бо співчуваєш. Видно, Господь Ісус Христос тебе полюбив і дає терпіння для слави твоєї. Однак бачу, що стріла не поцілила, ой, зовсім не поцілила. Я не можу витримати… — перебила вона, зім’яла в руці складку сукні, аж знак залишився, підвелась, підійшла до вікна, повернулась і знову почала: Я не можу витримати, що цей… що цей чинуша Господа Бога до гіганта причепився… Далі говорити вона не насмілилася, побачивши мій погляд. Я могла б її зацитькати, якби вона була першою-ліпшою графинею, а не сестрою нашої добродійки, тож я лиш молилася, рахуючи рики, що долинали з-за грубих дверей.

Урешті-решт, обидва — і сповідник, і покутник — вийшли заплакані, немовби ці дві биті години їм зливою по обличчях сікло. Наступного дня це ще довше тривало — від десятої до другої, але врешті, алілуя, пророк скорився, прийняв відпущення гріхів од Папи, прислане за довіреністю панотчику, і здався на рішення Церкви: якщо вона засудить тов’янщину, то й він засудить.


*


Сповідь прославилася всюди, нібито в Парижі Тов’янський захитався, як вражений громом у годину, коли його Міцкевич зрікся. Добрі ляшкú читали вдячні молитви, хоч і неохочі були. Красінський, як донесли панотчику, страшенно на цю сповідь гнівався — спочатку допомагав, радив, можливо, вважаючи, що нічого з неї не вийде, потім розповідав різним полякам по кав’ярнях, що це немовби статуя архангела Михаїла встала, пройшла через усе місто й сіла біля цирульника, щоб він їй кращої форми надав… Лев, що вмирає під борсучою лапою. Титан у неволі в карлика, як це буває в німецьких казках… Як мізерне серце Єловицького розбухає, як надимається тріумфом! Слово в слово добрі земляки з добрим слухом і ще кращим язиком повторили. Але я на те рукою махнула, та й отець Єловицький до цієї справи не повертався.

Однак поки прийшло рішення з-під купола[110], Міцкевич зайнявся зборами Польського легіону, який мав іти з італійцями на Австрію й там відвоювати зародок вільної Польщі.

З куполом поводились обережно: панотчик пішов з Губе до Папи й продовжував його намовляти: Отче, оголоси над Польщею слово воскресіння… Він нібито доброзичливий, нібито говорить: Я в серці ношу всі народи, але польський як, можливо, найбільш заслужений, але точно найменш щасливий — на першому місці. Я відчуваю, що недалеко той час, коли Божа рука підніме на ноги й Польщу, що спокутує за старі гріхи… Але ж знали вони обидва, що Папа як камінь твердий. По всій Європі рухи повстають, і видно, що Польща з цього буде, — кажуть вони. — Як краще: щоб вона повстала за допомогою революційної Франції, безбожників і внуків якобінців чи Христової іскри з Риму? Не приведи Господи, аби з Франції, від цього постраждав би не лише світовий лад, а й усе християнство в Польщі… вони би реквізували монастирі, секвестрували[111] дзвони, звільнили селян, розігнали ченців… а якби озвалася сама Апостольська Столиця, яка, — вони все-таки відважилися промовити це, — так довго мовчить про права поляків, то ніхто, жодна з партій чи то в роздертій вітчизні, чи то на чужині вже не зможе втекти від вогню цієї любові, і всі вони зіллються в одну, самою Церквою керовані оцими-таки змартвихвстанськими руками… Видно, щось вони посіяли. Кажуть далі, мовляв, колишні гріхи, можливо, і серйозні, але настав час заплатити за те, що ми століттями стояли як твердиня й боронили хрести на церковних вежах; борг, борг заплатити треба! Двісті мільйонів католиків готові до будь-якого помаху папської руки, настав час їх спонукати до відвоювання незалежності католицької Польщі. Це правда, всі народи — солдати святої Церкви, — кивнув він головою, — але лише під спільною корогвою хреста. Отже, бачать вони, що забагато їм захотілось, а тому просять принаймні про дозвіл на Польський легіон у Римі. Легіон? А що Макрина про нього каже? Вона згодна? Ну, як король миру, я не можу дозволити, щоби бойові корогви майоріли в моїй державі. Якщо ви маєте спраглих боротьби, то тут італійці бушують, допоможете добровольцям мого війська, то й мої добровольці, як вам добре поведеться, за Польщу колись повоюють. Журавля в небі він хотів їм замість синиці в руки всучити, але панотчик не в тім’я битий, тому з великою смиренністю питає, наче якийсь хитрий рабин, у Письмі Святому обізнаний: А якби поляки, що в Римі сущі, вийшли звідси на допомогу італійцям, але в окремому з’єднанні, та розгорнули корогву вже за кордоном Папської держави, то чи Папа благословив би корогву на такий похід? На такі талмудичні штучки вони його й упіймали, додали до цього ще просьбу освячення на Квіриналі, серед римського народу, після цього вони, задоволені, почимчикували до інших поляків, зокрема й до Міцкевича, якому ідея Легіону вельми до душі припала. Я це привітала, бо краще, якщо він буде молодь під прапорами збирати, ніж їм якісь нісенітниці розповідатиме на лекціях у поганських французьких університетах. Легіон мусить бути, це зрозуміло, — проказала я йому серйозно. — Я дам святий хрест, якого ще нікому досі не показувала!

Тепер я бачила Міцкевича рідше, бо він молодь скликав, щоб вона сходилася під штандарт, ще не пошитий, примарний, але вже польський. Однак наприкінці березня, це була п’ятниця, напередодні свята Благовіщення Пресвятої Богородиці я запросила до себе різних, щоб зібрати їх в одному місці — й нехай вирішать, кому йти з корогвою до Папи. В обід, після молитви, я пішла до мого будинку серед саду сакрекерок — Міцкевич уже давно там сидів як у себе вдома, бо взагалі вчащав до мене, як до знайомої хатки десь під Новогрудком. Біля нього обидва Єловицькі, далі — інші, радяться. Легіон легіоном, — мовила я з порогу, — а корогва корогвою. Треба її вручити Святому Отцеві для благословення. Я проста василіянка, ваш підкидьок і сирітка, тому залишаю вам полки, збройні роти, залишаю вам чини та патронташі, вибір командування, делегації до Папи… Але знак, знак, видимий на небі, — це найважливіша річ. І тут я не поступлюся. Рада пану не завадить, коли слуга добре радить. Має бути така корогва, — кажу я й уже за стіл сідаю, бо бачу, вони вуха нашорошили, замовкли й чекають, — а пані Кушлівна й інші пані вишиють

Авжеж, я знала, що Тов’янський у Парижі своїм єретикам презентував корогву з Христовим обличчям, знала також, що й сам Міцкевич уже мав свою корогву; гірше, що він вирізав орлика з корпусу годинника, якого зробив йому один швейцарський годинникар і повстанець пан Патек. Корпусу він не пожалів, дозволив випиляти орлика й наказав прибити до древка; але ж і я свого орлика мала, срібного, його мені один шляхтич з-під Грубешова привіз, тож витягаю його та викладаю широким жестом на стіл: Ось вам орел, під цим орлом ви злетите, під ним вас куля мине й шабля не поранить!

Міцкевич скривився, а решта не знала, що сказати. Котрийсь підняв бляшку зі столу й почав її обертати, супити брови, очима в неї вдивлятися, немовби на ній записано всі таємниці та секрети світу. З орликом зрозуміло, але що має бути вишите, — запитує котрийсь. Польські герби, — кажу я, — на червоному тлі, під написом «За віру і свободу», під обличчям Господа Ісуса Христа на хустині святої Вероніки підпис «Христос переможе!» великими літерами, щоб здалеку було видно в полі, а над усім цим нехай виблискують слова: «Пій IX благословляє відродження Польщі». На другому боці… йдеться про те, що слід спасти Польщу від різанини й Польща мусить воскреснути в Ім’я Ісуса Христа і Найсвятішої Богородиці, як колись народилась… на другому боці «Царице Польська, допоможи нам», а там — Пресвята Діва Ченстоховська

Остробрамська, — гукнув Міцкевич. — Остробрамська! Але я затялась: Ченстоховська! І наввипередки обоє: Остробрамська, Ченстоховська, Ченстоховська, Остробрамська… Панотчик хапався за голову, мовляв, це ж одна Богородиця, але такої єресі навіть Тов’янський не припускається, а отже, ніхто його не слухав. Ми сварилися ще довго, а я двічі подумала, що схоплю Міцкевича за сиві патли й виволочу, але стрималася як істинна християнка із серцем, сповненим прощення. Ми трохи втратили голос, захрипли, тоді інші взяли слово, кожен про своє: один про те, скільки легіонерів — п’ятдесят чи шістдесят, скількох Адам зібрав, а скількох інші, ще хтось, менш сміливий, вирішив у загальному перекрикуванні впівголоса злостиво сказати, мовляв, Адам хоче, щоб цей штандарт за ним ішов, ще інший додав, що він хоче під ним видерти для прихильників Тов’янського папське благословення, інші його зашикали… Так минали день за днем, нечасто обходилося без новин про польський Легіон, або корогву, або Міцкевича, бо якщо він сам не приходив, то розмови про нього котились усім Римом, перестрибували від колони до колони, від церкви до церкви, від черепиці до черепиці, від руїни до руїни — і залітали просто в моє вікно!

Влаштував литвин із польською делегацією власну аудієнцію у Ватикані, але справив якнайгірше враження: замість скоритися він прочитав лекцію. Стояв посеред зали й верескливим голосом, який щоразу підвищувався, нібито пророчив таке: Запону роздерто, справу відродження розпочато! Настав час запровадження Євангелія в житті народів, у публічних стосунках, нова наука приходить у католицьку церкву, як Христос прийшов у єврейську церкву. У Тов’янському є десяток Бернардів, Францисків і Домініків, хто знає, ким він є? Решта делегації перезиралася, не відаючи, що сказати, а він Святого Отця сварить у його власному палаці: Церква спить, Папа не виконує повноважень, але тільки в Церкві є істина. Стане великий муж із мечем у руці, який воюватиме за істину, пророки про нього нині віщують. Святі отці й проти пророцтва, і проти нього виступлять, але закінчиться тим, що Папа благословить. Тов’янський чимало знає про душі багатьох князів і пап, що покутують за невиконання обов’язків. І отак він повчав Папу, мовляв, він мусить виконувати свої обов’язки, бо настала нова епоха духу, то про Польщу говорив, то про те, то про се, без ладу і складу, врешті-решт, вчепився йому в руку і кричить: Знай, що Дух Господній живе сьогодні в робах французького народу! Папа руку не висмикнув, але зробив лагідніше обличчя та промовив: Не забувай, сину, з ким розмовляєш. Потім пригадав, що Польща страждає через три речі: розлучення, панщину та пригнічення уніатів, закликав усіх до смирення, але скоротив аудієнцію, хоч йому й кричали клятви вірності. І врешті-решт купол повідомив: сповідь буде дійсна, а Міцкевич — знову в лоні Церкви, якщо публічно погодиться з вироком, що в Індексі будуть записані два його курси в Парижі, де він розповідав тов’янську єресь таким очманілим і кричущим юрбам, що з ними могли нібито зрівнятися наші натовпи в Ліоні та Авіньйоні, які мені з голови видирали вельони для реліквії. Без цього самозаперечення не тільки відпущення гріхів не буде, а й сповіді, сказав йому Єловицький. І скорився Міцкевич, присягнув, що публічно визнає цей запис, слів своїх не зречеться. Якби ж то. Нічого з цієї присяги не вийшло. І немовби цього було замало, він зробив з молодих поляків власний загін, він знайшов їх дванадцятьох, як апостолів, але, мабуть, для образи та глуму з апостолів, бо всіх їх у тов’янській релігії виховує, притчі їм фальшиві у вуха цідить, брехні з Антошвінців[112]. Стільки разів він до мене приходив, стільки разів я йому шию до землі пригинала та змушувала до спокути, до смирення примушувала — і намарно. Єресь у ньому відроджувалася, неначе бур’ян, що глибоко в серці пустив коріння. І хоч ти його видирай, викорчовуй, вогнем випалюй — він завжди від землі відіб’ється й листя випустить велике та шкірясте.

Мені вже навіть отці дозволили каплицю відкрити та щодня там новенни читати в найпобожніших інтенціях, аби Провидіння просвітило Міцкевича, вже сходилися до Mater Admirabilis різні пані з усього Риму, найкращі польки, які всім серцем уболівали, щоб одного литвина з лабетів другого литвина видерти й цим порятувати Польщу, бо за його сивою патлатою довбешкою піде загін за загоном, — і намарно. Вони то штандарт гаптували, то молилися — і намарно. А плачу було, а крику…

Багато ви, матінко, лежите ницьма перед Mater Admirabilis, — каже мені одного разу Єловицький, — боюся, чи, бува, не забагато, холодом від долівки тягне. Не варто здоров’ю шкодити. Я знизала плечима: Я до лежання ницьма звикла. Коли моя матуся померла, я мешкала в тітки, дуже побожної жінки, в Остроленці. Вона мала у звичаї лежати там ницьма перед чудесним образом Богородиці, разом із усім поспільством. Ах, яка ж та Богородиця в Остроленці чудесна! Нічого більше — просто лежати. Але що я там тоді знала, я вперше повернулася з тіткою з костелу, вибігла з карети й лечу просто до дядька, вся заплакана — всі думали, що від побожності, що я так зворушена Богородицею, а я від злості. Від злості, що моя тітка так з простолюдом лигається, що гарна пані, гарно вбрана, лежить поруч із простою селянкою, як будь-хто інший із поспільства. Одному дядькові я зізналась — наказав він мені мовчати, але, вочевидь, шепнув щось тітці, бо наступної неділі тітка і саму себе, і мене особливо гарно вбрала та повезла до костелу, де не лише сама ницьма лежала, а й мене із собою потягла. Я не пам’ятаю цього надто добре, пам’ятаю тільки, що серце в мене билося, відокремлене від холодного каміння лише тонесеньким перкалем, аж раптом залунали литаври та сурми, піднялася запона на образі, а увесь народ вигукнув: «Вітаємо, Діво, ми Твої діти…» І відтоді я лежу ницьма. Я майже все життя пролежала, не зморили мене московські тюрми, то й долівка в теплому Римі не зморить.

Однак моє лежання ницьма не надто впливало на Міцкевичеве серце. Твердий був цей віршомаз, наче кремінь, нібито солодкий на поверхні, чулий, а всередині камінь мав, гартований тов’янщиною. Він просив, аби я дала йому гаптовану жінками корогву з тим орликом, що її Папа освятив: Матінко, але ж цей орлик Святим Отцем власноруч освячений! Ну, добре вже, добре, у мить слабкості я кинула йому, що він самим Папою освячений, аж потім мене допитували змартвихвстанці і я мусила їм заперечити… Але я не дала, бо чудово знала, навіщо йому корогва. Я наказала йому пообіцяти, що він з тими дванадцятьма лапсердаками на Квіринал не піде й не буде Святому Отцю голову морочити. Він пообіцяв. Але наказав уже прожогом шити другий штандарт, цього разу без обличчя Ісуса Христа, все для своїх молодих тов’янців, бо добре знав, що я йому нашої святої корогви не дам. Отже, Легіон мав один штандарт, а лапсердаки — другий, з ним вони мали намір кинутися Папі до ніг під час його процесії Петровим двором. Чого лиш вони не вигадували!


Урешті-решт, трапилась їм нагода: зі Святого Петра було вкрадено коштовну дароносицю з іще коштовнішим скарбом — головою святого Андрія, апостола слов’ян… У всьому Римі здійнявся великий шарварок, три дні відправлялися покутні богослужіння, поляки бовкали, що її викрали тов’янці й на тій голові заснують слов’янську церкву, але зрештою святотатець скорився й зізнався на сповіді, де голову сховав. Її виявили під брамою святого Панкратія, на глибині п’яти стоп, занесли у процесії до костелу Святого Андрія й почалися наступні три дні богослужінь, тепер уже подячних. Урешті, сам Папа переніс голову на її колишнє місце під акомпанемент биття всіх дзвонів — великих і малих, криків черні, радісного очманіння, а з ним ішов увесь римський люд з корогвами та штандартами. Буркітливий, але хитрий литвин скликав своїх легіонерів, молодих хлопців, що здебільшого були мазіями з академії мистецтв, і під своєю корогвою до радісної юрби долучився, отримуючи, як і решта натовпу, спільне благословення з апостольської чаші. Саме тоді якраз дав Міцкевич сигнал рушати в похід, пишаючись тепер, що піде з папським благословенням. Папа, почувши про це, викликав панотчика й наказав йому це пояснити. Якщо цей ваш дурень такої брехні припустився, то куди він зайде? Тоді нагадав йому Єловицький про благословення натовпу, а з ним і Польського легіону… Папа начебто лиш очі вирячив, а потім руку простягнув, голову панотчику обняв і крикнув: Ох, які ж голови ці польські голови! Запала така тиша, що чутно, як муха пролетить, і відповідь була така: Святий Отче, голови головами, але серця, серця люблять тебе так, як жодні інші! Так він до нього підлещувався, але почув на прощання, що похід Міцкевича вже засуджено.

Однак поки до цього дійшло, ми прощалися з ротою. Прийшли на Троїцьку гору легіонери, зіп’ялися сходами на вечірню, відспівали гімни. Після богослужіння я стояла перед костелом, а переді мною весь Рим був як на долоні — куполи, церковні вежі, дахи, вулиці й ті великі сходи, на яких стояли легіонери. Йдіть боротися за Польщу, — промовила я. — Це найважливіша справа. Що ж, може, і не командував ними, як я хотіла, брат Єловицького, для якого таке звання було б заслужене, бо мало того, що він офіцер, то ще й гарно оздобив каплицю моєї Mater Admirabilis, скудів не жаліючи, — однак вони йшли на війну, і я знала, що чимало з них на цій війні загине, будуть затоптані на полі битви та згниють без людської пам’яті, а тому їм треба було дарувати слова підтримки. Інша річ Міцкевич, який увесь надувся, побачивши свій загін. Пиха, пиха, боягуз, ти впадеш, як дохла муха, і не зробиш нічого, — сказала я, нахилившись до нього тихцем. — Ти піднявся як лев, а впадеш як муха, і шию скрутиш. Відтепер тебе чекають суцільні приниження й нічого тобі не вдасться, поки ти до Бога не навернешся. Він затремтів так, що мало зі сходинки не гепнувся, але обійняв мене, м’який і чулий. Я одразу ж нахилилася до панотчика і прошепотіла йому на вухо: Він уже як сухе дерево. І так воно й було, більше я його живим не бачила. Та й мертвим, зрештою, теж. Він поїхав кудись до хтивих турків, і там його смерть прибрала; вони напхали в нього якогось зілля, листя, трави та сіна, і так, як ляльку, набиту тирсою, прислали до Парижа, і там він разом із тим сіном і гниє[113].

Тим часом у каплиці було дедалі гамірніше. За жінками, що гаптували корогву, і молодики тягнулися, потім стикалися гарячі голови перед Богородицею, що я ледве вуха не затикала від цього галасу: щоразу менше молитов, щоразу більше політики, яка, зрештою, того року всюди великою хвилею напливала, всю Європу затоплюючи. Одні горлали, мовляв, Чарторийського на короля, що б вельми панотчика втішило, другі, що, навпаки, когось іншого, а ще треті волали з лавиць, що селян, селян треба визволити, що справедливо вони під Краковом панів ріжуть, усіх їх тепер з-під батога витягти — як Тов’янський марномовив, що поляки на ангелів перетворяться, так і ці говорили, що ми із селян поляків зробимо. Тут Богородиця — чиста, з лілією та кужелем, а ці такі речі виговорюють, від яких у панотчика Єловицького око побіліло б! Цього я вже не витерпіла — та як не вийду з лавиці на середину каплиці, як не гукну, що не для того я їх до Предивної Матері, любої матінки моєї, привела, щоби вони мені тут закони порушували, а щоби лишень молилися гарненько! Так завжди було й буде, і повинно бути, — кажу я, — бо так і Господь хоче, аби пани та шляхта накази роздавали, а селянин працював і слухав. На селянина батіг потрібен, щоб у нього над головою висів, селяни для батога створені! І пішло по всій каплиці обурення, одні пані виходять, якісь молодики свистять, кричать — справжня тобі пожежа на ярмарку!

Аби ж то воно тільки на цьому закінчилось… Але ні, покотилися плітки римськими вулицями й канавами, як кола по воді, відбилися від мурів і повертаються. Ці обурені, ті обурені, лементи, образи… я лише хотіла вкоротити балачки, а тут балачок удвічі, у десять, у тисячу разів більше! Демократи кричать, що це Єловицький мені в голову такі думки втовкмачив, старий шляхтич зі звислими вусами дряпається до монастиря, у руки мене цілує й вихваляє мою сміливість, бо спочатку матінка опиралася жорстокому москалеві, а тепер польським зрадникам, бо вони хочуть селянського монстра звільнити з кайданів і всіх нас у крові втопити, — він аж, бідолашний, засапався від емоцій, — мало кому нині вистачає духу, щоби правду казати, а матінка поміж нас першою несе смолоскип правди, — і вже мені слізьми каплицю вмиває. Однак переважили новомодні бунтівники, які від Есквіліну до Авентину верещали: Нічого не скажеш, гарних речей панотці навчають черниць! І так цим присоромив панотчика, що наступного дня він виголосив з амвону проповідь, зрікаючись мене, як Петро Господа Ісуса Христа, а я ж заради нього, я все заради нього, проти бунтів, проти тих, хто старий лад хотіли повалити, трони перевертати, шляхту на ріллю гнати! Я заради панотчика, який найщирішим серцем вірив у те, що королівська корона завжди мусить бути увінчана хрестом, що немає іншого порятунку для Польщі та світу, крім повернення до одвічних порядків, де кожному приділено його місце від народження… Не встиг і день проминути, як обернувся мій дар у ніщо, у прах, а панотчик з амвону, як Тов’янський, говорить, що кожен селянин має свою гідність і є нашим братом у Христі… дуже ми тоді прогнівались одне на одного, я зачинилась у келії, Єловицького до себе не пускала, взяла собі іншого сповідника, аж поки, врешті-решт, ображений панотчик до Парижа не виїхав… слід сказати, що я багацько йому в очі наговорила, а може, навіть і вдарила, не пам’ятаю, зрештою, нема тут що пам’ятати… а ще я листа передала до отця Ієроніма, щоб він конче нас покинув і власноруч вів справу, бо у згромадженні змартвихвстанців усі відступилися від Божої Справи… і намарно, вони повз вуха все пропустили, жодного нас уже не існувало, тільки вони і я — найзадрипаніша бабера…

Зрештою, навіщо я їм була? Стара, пошрамлена, сліпа настільки, що без грубих окулярів нічого не бачу, в бідному монастирі зачинена… Все, для чого панотчик хотів мене використати, всі плани, де я мала бути трибком та важелем, тим, що шальку терезів переважить, — пішло за вітром… Ніколай покинув Рим, може, й ображений, але не принижений. Папа взагалі про мене не згадував, якщо вірити розповідям тих, що на зустрічі були, а не ватиканським пліткарям і польським панам, яких від гордості розпирало. Ювілейного року я в Папи не випросила, хоч майже всю аудієнцію тулилася до пурпурової пантофлі, аж на мені відпечатався гаптований хрест; Міцкевич нібито в Єловицького висповідався, але Тов’янського до кінця не зрікся та й одразу так у хтивих турків сконав. Узяли мене до Риму чи не взяли, возили Францією чи не возили, захищали в газетах чи ганили — я менше була корисною Єловицькому за листи, які слалися до кардиналів і великих дам, ніж підшепти в канцеляріях і коридорах відомств і палаців. Він повернувся до своїх інтриг, смикання за ниточки та вмовлянь. Та вже хай, напишу, чому я його вдарила: А ви знаєте, матінко, чому з монастирем так легко вдалось? — спитав він у гніві. — Ні? Чому кошти знайшлися? Бо й Святий Отець схилявся до того, аби матінка Макрина мешкала окремо! А чому? З вельми багатьох причин, які вам, матінко, відомі, і нам усім уже відомі, але про це ні мур-мур. Ну, і заслужив.

Відтоді панотчик майже до мене в Римі не навідувався, хоч ми, врешті, й помирилися. Може, тільки одного разу він пожвавився, коли, схопивши мене за руку, розповідав, як йому вдалося змусити до сповіді одного свого знайомого зі старих часів, музиканта й безбожника, який уже лежав на смертному ложі, а диявол до нього кігті простягав. І хоч уже пахнув він землею, хоч кров’ю плював, але сповідатися не хотів, — розповідав він, — урешті-решт, після вмовлянь він наказав прийти наступного дня. Всю ніч я ницьма лежав, аби видерти його з пекельного вогню, над яким він висів на тонкій-тонесенькій ниточці. Мене запрошують у двері, які раніше переді мною були зачинені, він на ліжку — блідий, ніс синій, наче орлиний ніс у білих простирадлах, а я показую йому на хрест і питаю: «Віруєш?». А він відповідає: «Вірую!». Усі гріхи переді мною визнав, а наприкінці, — і тут його голос задрижав, — а наприкінці мій Фридерик[114], завжди такий вишуканий, витончений, елегантний, каже: «Без тебе, мій дорогий, я б здох, як свиня!». Я відчула, що він сильніше мені долоню стискає та від зворушення говорити не може, але за мить, проковтнувши сльози, додав: У цьому я бачу глибину його навернення!

Так я на мить відчула нашу колишню близькість, коли він розповідав мені про цього клавесиніста; однак уже ніколи не було так, як під час нашої чудової подорожі з Франції до Риму, коли цілий світ нам падав до ніг, а люди з карети коней випрягали й самі нас під нову церкву тягли… Я часто бачила це уві сні, посеред ночі, й прокидалася з такими повними сліз очима, що коли розплющувала повіки, то немовби всю голову у воду занурила, як тоді, коли мене у воді топили. Як тоді, коли я розповідала, що мене топили. Як в історіях, що мене топили, які я розповідала, хоч мене й не топили, про що я, стара, щоразу частіше забуваю.


*


Легіонери Міцкевича були лише першим роєм сарани; здригалися підвалини всієї Європи, під Краковом панів різали пилками і шляхетські голови, як капусту, в мішки пакували, всюди хамство святотатською рукою зазіхало на трони й олтарі, аж урешті й сам Рим обложили; через Красінського я благаю Папу, щоби він свою владу не відпускав у митарства й не дозволив двадцятьом століттям упасти із собою. Нехай він визнає права народів, бо все, що б він не зробив, піде за вітром і Церкві ні на що не придасться. Намарно: він утік. Ми, стривожені, сиділи по монастирях і церквах, вервиці в пальцях стискали, зрештою, такий нам дали наказ — доми не покидати, а які в нас інші доми, крім церкви та монастиря? Проте як на одному місці всидіти, коли цілими днями більше нічого — тільки гук гармат і ламання мурів, руйнованих за наказом уряду, бо так, кажуть, треба для оборони міста? Гранати, кулі, картеч падають на місто, як град, спочатку від Трастевере, потім далі, одного дня ядро влучило в мур Святого Андрія, другого — біля Святого Клавдія… Збентежений отець Губе каже мені: є наказ уряду не боятися, тому всі ми слухняно не боїмося, але не відомо, чи решта римлян будуть такими самими слухняними. Я вже хотіла притьмом на Есквілін перейти, та сакрекерки мене силоміць тримали, вірячи, що в разі чого я їх молитвами захищу. У змартвихвстанців ядро через увесь монастирський дім пролетіло — увійшло в одне вікно, а через друге вийшло — у таких випадках виконання наказів уряду замало; тоді й вони в себе, й ми в нашому монастирі спускалися слухняно до костелу хвірткою й там, зі Святими Дарами, як зі щитом, схованим у дароносиці, чекали, коли просвистять усі набої, не відірвавши нам голови. Зрештою, якби й відірвали, на те Божа воля, але нас Господь Ісус Христос власним тілом, залізною облаткою захистив.

Гірше було з грабіжниками та мародерами, зі зграями всіляких лотрів і злодіїв, між якими були й поляки, що по всіх римських церквах винюхували, наполягаючи, аби їм гроші в милостині давали, але хіба це милостиня, якщо дається під багнетом… А поляки, як на лихо, особливо вподобали грабунки польського монастиря, і що більше їм змартвихвстанці дорікали війною з Папою, то з більшою охотою вони приходили. На вуличних перехрестях крикуни підбурювали народ проти священиків, оббріхували їх, звинувачували, що хочуть платити сто скудо кожному, хто покине Польський легіон, — один ляшок так молов язиком, що змартвихвстанців мало не віддали під воєнний суд. Іншим разом бунтівники проникли за священні мури та дві фузії на караул віднесли як свої — начебто отці цими двома фузіями цілий уряд хотіли повалити. Я вже це бачу: один туберкульозник, другий із вічно хворими зубами, третій скручений ревматизмом… оце браве військо.

Треба було зважувати кожне слово — і не перед чужими, італійцями, а перед своїми; приходив до монастиря якийсь у сутані — статечний, серйозний, нібито вранці богослужіння відправляє, а вже в обід вилазить з нього, як лялечка, соціаліст, що частіше говорить про Прудона[115], ніж про Господа Ісуса Христа… задирає сутану й на барикади біжить, на барикадах тих від ранку до вечора, від ранку до вечора, і зарікається, що як Рим захистить, то в Угорщину поїде й не заспокоїться, поки у вільній Польщі не повернеться до духовного стану. Добрі ідеї, нічого дивного, що Папа, врешті, мусив з Риму втікати, якщо таких панотців мав у своїх лавах!

Здригалися підвалини не лише міста, а й усього світу, звідусіль приходили просьби про пророцтва. Красінський через дружину запитував, що з його подругою, пані Потоцькою[116]; про батька він дізнався особисто, що йому волосина з голови не впаде, тож якщо тепер він дружину посилав, то, мабуть, нечисте сумління він мав із тією Потоцькою, але менше з тим. Він уже їй колись листовно доручив підпис із благословенням матінки, — каже наївна графиня. І в очі мені дивиться, і випитує. Вона підпис має, то нічого з нею не станеться, — відповіла я. — Жива-здорова. Вона прийшла із сестрою, Одескальковою, яка теж запитує, за порадою наосліп тягнеться. Кажу їй, що бачу кров, що стікає з колін статуї Христа, на яку я відпусти отримала від Папи. Вона дивиться-придивляється, очі мружить: Воістину, я теж бачу, кров тече! Ми разом падаємо навколішки, вони в шелестких кринолінах, а я у своїй домотканій рясі. Далі питають, що з Польщею, що з Польщею, чи потече кров? Буде Польща, — кажу я своїм спеціальним голосом для пророцтв і з жестами виразними, — де п’ють, там і ллють. Море крові. Море крові. Лише кров’ю випрана, постане Польща білою й навіки. Інші приходять і запитують про Рим. Пій на коні та з хрестом у руці буде серед диму й куль, три королі благатимуть його про допомогу. Вони не повірили, а двома днями пізніше на вулиці зустріли неаполітанського короля, який тут життя своє від бунтівників рятував. Але під свистом набоїв я воліла сидіти сама, ніж приймати гостей.

Я нібито мала свій монастир, нібито могла із сестричками своїми сховатись і вдавати, що світ — це одне, а молитва — друге, але й там поволі все почало валитися. Потроху, по камінчику, непомітно, тут риска, там тріщина, ще невеличкі, але вся будівля тряслась ночами; сестри-садівниці — нероби, а кухарка — нечувана нечупара; ключниця вірна, але дуже посередня. Усю кукурудзу вітром поламало. Злидні були такі, що ми живилися манною небесною, Провидінням, що іноді не було чого в рот покласти, і якби не свята жінка, милосердна душа — княгиня Одескалькова, то ми б, мабуть, від голоду померли; а тому ми слали до неї рахуночки за молоко та сметану, але до неї вся бідота Риму руку простягала, а тому ми не сміли занадто часто стукатися до цього жалісливого серця. Через бунтівників, революціонерів і якобінців біди охопили всю країну — якби не вони, ми б отримували підтримку від побожних душ, які відвідують Рим, і від тих, що мешкають тут у великих кількостях, але нині всюди злидні, навіть захристію обікрали, що не було й чаші для відправи богослужіння — нам її нещодавно Папа подарував. Іноді мені снилося, що я виходжу з монастиря на недовгу прогулянку, бачу, що сходи до нашого костелу якісь потріскані, — я повертаюся негайно, а там замість нашого дому руїни, всюди уламки, поламані балки й усе в павутинні — старе та змиршавіле, немовби давно вже в землі лежить, немовби я цілі роки промандрувала; але і я — без сутани, зовсім гола й незахищена. Мене заливало холодним потом. Для заспокоєння я шукала якоїсь утіхи серцю. Неподалік від Риму, у Ґротафераті, були василіяни[117], я подумала, що дістануся туди, серце заколишу та з болотистого багна себе видеру.

А найбільше заколисала я власний напівтруп, бо дорога з Риму вся в пагорбах, канавах, мені сильно протрусило тельбухи та головешку, але до Ґротаферати я доїхала. Монастир там стародавній — його заснував пустельник, святий Ніл, коли йому Богородиця в лісовій гущавині об’явилась, уся осяйна й сяйлива, — а в монастирі вельми приємні, гостинні й побожні ченці. Про моє мучеництво вони й справді чули і прийняли як мученицю, хоча один запитав, чи дозволено мені заходити за монастирську огорожу, але хіба мені, людині, до якої сам Папа з візитом прийшов, яка з Предивною Богородицею щодня розмовляє, кудись шлях міг бути заборонений? Я з найглибшої глибини, з найтемнішої темряви на світло й височину вийшла, а за братерську василіянську огорожу не пройду? Я кивнула головою, мовляв, дозволено, і що я з пожитком для всіх прийшла, несучи любов Христову та історію про мучеництво.

Сонце якраз було вгорі, задушливо та спекотно, а тому браття запросили мене до трапезної, до спільного столу, нагодували, напоїли, запитували про різні речі, бо світом цікавилися: чи в Росії тепер холодно, чи поляки всі християни, а чи може залишилися серед них погани. О, якби ж то погани, — відповіла я, — це ще невелика біда, поганина легко світлом релігії просвітити, гірше зі схизматиками, бо ці вже бачили осяйне обличчя Господа, але відвертаються від нього та стають у тінь. Вони такі люб’язні, що запитали, чи мені в Римі чогось бракує — ах, зітхнула я, очі піднявши до неба, тобто до стелі трапезної, і кажу, що навіть у Римі, у серці християнства, біля підніжжя Петрового трону мені іноді доводиться плакати, що під орудою єзуїтів я мусила сходами, які тут невідомо чому називають іспанськими, бо ж костел французький, дертися до сповідальні в сакрекерок, на Троїцьку гору. І часто на цих сходах падаю від знесилення, — кажу я, а вони всі схвильовані, — кров’ю з ран на ногах сходячи, немовби в повторному мучеництві, аж поки не збунтувалась і з-під їхнього ярма звільнилася. Бачу, що про щось між собою перешіптуються, що слова мої не впали в порожнечу, видно, і вони до єзуїтів не прихильні, тому я додала ще: Єзуїти всі мої листи хотіли читати та розпечатували їх без слів ще до того, як вони потрапляли в мої руки! Це їх вельми збентежило. Наприкінці вони попросили мене про благословення, а я, прощаючись з ними, кожного окремо й усіх разом благословила. Вони ж із вдячності великої дали мені для нашого монастиря різноманітні запаси — варення, лущеного мигдалю, кілька кілець ковбаси, за що я їм ще спеціальне благословення проголосила: для тих, хто особливо до бідолах чуйний. Повернувшись, я вислала їм таку подяку та запрошення: Найдорожчі Отці Коби Сердешне смирення зберегла черезщо під ключ Ілюбов до Ближнього Хочу як господьбог наказав зберегти. Отош Шлю Добридень з капустом і локшиною Анадобраніч Слоїк варення і Прошу Отця Настоятеля ті які він зможе о півначетверту Зблагословенням Цілую Отців Руки Злиденна і Вбога Грішниця Макрина Стара Василіянка[118].

Мене так це підбадьорило, що сон про напівзруйновану церкву зовсім зник; я лягала спати з вірою і з вірою вставала на молитви. Не можна було братчиків без утіхи залишати, не можна їм було, думала я, відмовляти в самій собі. Я сказала сповіднику, що знову до Ґротаферати їду заради порятунку здоров’я, а він страшенно збентежився, сплів пальці й сидить мовчки. Ну, що ж, що ж, Ґротаферата чимось гірша? Проклята? Тож він почав бубоніти-розповідати, що його кардинал-вікарій викликав на аудієнцію та страшенно висварив. Абат василіян із Ґротаферати, видно, підозріливий чортяка, хоч на позір люб’язний, вирішив однак запитати, чи дозволено мене за монастирську огорожу пускати. Спочатку він отримав від кардинала незлецьку нагінку, потім і мій сповідник. Що та черниця собі думає, — кричав він, — все сама робить, живе без послуху, переходить з місця на місце, засновує монастирі без мого відома та дозволу… Хто з нас тут єпископ — я чи вона, — каже він, — хто тіару й патерицю єпископську носить, кому обітниці в послуху складають — мені чи їй? Вона до чоловічих монастирів ходить без дозволу! Я махнула на це рукою. Якщо ви, панотче, постараєтеся, що мені дозвіл на вихід дістанете. Він схилив голову, ще раз сплів пальці й пообіцяв постаратися.

І справді, повертається він незабаром, кардинал погодився, але до монастиря заходити заборонив. Отче, — засміялась я, — побачите, як тільки я там з’явлюся, справжні чудеса почнуть відбуватися, заборона на вхід за огорожу зникне! Я поїхала. День так само спекотний, трапезна холодна — бачу монастир здалеку, грубими стінами оточений, спирається на масивні вежі, як на чотири слонові ноги, і вже думаю про те, як вода уллється в прості келихи — холодна й студена. А тим часом ченці насправді вийшли з монастиря, але ввійти мені вже не дозволили, навпаки, почали дорікати, що я їх ошукала, а крім того, я, жінка, їх, чоловіків, висвячених панотців, насмілилася благословити. Засмучена, я повернулася до Риму, небагато з того розуміючи. Вони сердилися на мене за все; те, що колись їх захоплювало та спонукало до молитов, до цілування країв моєї ряси, до низьких поклонів, тепер їх лише гнівило. Папа скаржився, що до нього на аудієнцію прийшов один вельможний пан, який просив про благословення, бо вирушає на війну з Ніколаєм. Яку ще війну? — запитав Святий Отець, а він на те: Матінка Макрина одкровення мала й побачила мене в сідлі, як я на чолі великої армії громлю царські полки, а тому я вирішив покинути Рим, зібрати братів-поляків і повалити московський трон. Почувши це, двоє кардиналів засміялись, а Папа додав, що майже в усіх нас хворі голови. Я знаю це від сповідника, якому переказав кардинал-вікарій, а до цього ще й додав, тупнувши черевичком об мармурову підлогу: Досить цього фарсу, пора запровадити в монастирі порядок. Я маю на оці одну сицилійську черницю, яку б я охоче настоятелькою в матінки Макрини зробив — нехай вона її приборкає. А наша свята матиме завдяки цьому спроможність практикувати чесноту послуху.

Відтоді сон про руйнування костелу мені щоночі снився, відтоді насилали на мене різних гордовитих черниць, які порядкували, як їм хотілося, про чесноту послуху своїй матінці цілком забуваючи; відтоді вони почали запроваджувати в моєму монастирі свої порядки, відтоді мій монастир перетворився на нову в’язницю, у якій я страждатиму до кінця днів своїх, на щастя, недалекого. Матінка Макрина не здатна панувати над черницями, — казали вони. — Вона зовсім не здатна керувати монастирем, — казали вони. — Стара, хвороблива, та ще й із головою в неї негаразд, — казали вони. А кожне слово туди-сюди, — чи доброзичливими друзями принесене, чи заздрісними пліткарями, — врешті-решт, потрапляло до мене. Це правда, сказала я одному дурневі, що бачу, як колись на чолі загону ангельських гусар він Польщу визволятиме, а він, замість того аби потай порадіти, замість сховати це видіння в кишені й іноді ласувати ним, почав скрині пакувати. Але чи один дурень — це достатня причина забороняти мені будь-які зустрічі з поляками, ускладнювати розмови? Що далі, то гірше. Черниці звинувачували мене, що я їх іноді б’ю та грубим словом ображаю, — на щастя, я не дозволяю їм мати папір і чорнило. Але, як на зло, один львівський панотець приїхав до нас із візитом, відправив зо три богослужіння, і з цієї нагоди одна сестра, німкеня, навернена протестантка, яка подавала йому келих чи ампулки через коло в захристії, звірилася, що її б’ють. Вона виявляла непослух, а тому бита була, але ж вони всі як мої діти, а хто не любить дітей, той і різок їм жаліє, бо різка ґанджі з дітей вибиває. Якби я їй часом не втовкмачувала так, як би це про мене як про матінку цілого монастиря свідчило, які б страшні кари мене за це після смерті чекали? Якби ти, матінко, різкою дітей сікла, то визволила б душу свою з пекла, але ти, матінко, різки для діточок жалієш, у пеклі для себе смолу готуєш! Цей львівський панотчик-пройдисвіт крадькома приніс їй папір і чорнило, а потім отримав цілу доповідну записку, мовляв, це не монастир, а каторга, ігуменя катує сестер, як найгірші москалі. І ще гірше: з другим своїм супутником-змартвихвстанцем він поніс цього листа до Ватикану, аж до самого Папи. Отак мене сестрички ославили — і де їхня готовність до страждання, де безмежна довіра до мудрості матінки-настоятельки, їхньої дорогої ігумені, котра якщо й б’є, то тільки тому, що любить, що від зла їх хоче спасти, від сатани врятувати? Де смиренне прийняття ударів, де розуміння, що гнів може випливати з найдобрішого серця, що може бути спасінням для ледачої, безбожної, неслухняної душі, яка завдяки йому вчасно навернеться та стане на бік добра й послуху? Ох, не мали ці послушниці смирення в собі, не мали, а знай наввипередки до сповідника бігли зі скаргами на «жорстокості», яких я начебто їм завдавала, а сповідник, своєю чергою, до кардинала, який гнівався ще більше. Ах, що всі вони знали про жорстокості, яке поняття черниці, сповідник і кардинал мали про тортури, про топлення в цебрі, про підняття із землі вибитого зуба? Врешті-решт, мені сказали: Де сидиш, там і сидітимеш, де патерицю держиш, там її до смерті й держатимеш, але від настоятельства тебе усунуто. Вони залишили мене там лише як табличку з іменем славного купця над входом до крамниці, у якій уже торгує хтось інший.

Ех, правду кажучи, змартвихвстанці ще за життя мене поховали, землі лопатами насипали на обличчя, на вельон, кривий хрест над головою увіткнули й навіть на могилку не приходять. Жодних порад у мене не просять, ні про що не запитують, жодної газети з моїм портретом не пришлють, не принесуть, зрештою, і газети про мене не пишуть, жоден задрипаний журналіст до моєї келії не причалапає. Один лише панотчик ще мене зрідка провідував, кілька років тому навіть відправляв у нашому костелику реколекції[119], навіть тоді був холоднішим, ніж колись, — і не від старості цей холод, бо ж і я стара, а від зневаги якоїсь, навіть невимовної. Усі вони без мене обходились і чудово обходяться, їм уже не потрібні ні мої історії, ні пророцтва, ні навіть чудеса; зрештою, відколи закінчилася віра в мою історію, — а навіть якщо мені ніхто цього в очі не скаже, я відчуваю це, як ниття в ногах перед дощем, — відтоді й чудес бракує, вони вичерпалися, як висохла криниця. Спочатку змартвихвстанці вислали до Польщі Юлію Бартошевич, яка на старості літ займається вихованням пань, до чого, можливо, має краще покликання, ніж до чернечої ряси; вона ще намагалася вступити до львівських сакрекерок, але їй відмовили через старість — і добре, бо що ж це за наречена для Нареченого, обличчя, мабуть, як зморщена сливка, тіло обвисле, подих прокислий. Потім мене в Римі закопали, дозволили італійцям віддати під владу чужих жінок, мені, як на глум, залишивши тільки цю патерицю, якою я не пасу своїх сестричок і в кращому разі можу нею мишу вбити або цвях втовкти в стіну. А самі вони в захваті виспівують, цвірінькають, що в жодних родинах так не любляться, як вони любляться в цьому своєму згромадженні. Один другому вибачив, Семененко — панотчику, а панотчик — Семененкові, один другого попід коліна піднімає, розвіялися вітром старі чвари, всі солоденькі, як цукрові півники. Неможливо висповідатися комусь із них у всій гіркоті, а тому я сповідаюся цим сторінкам, які жодного відпущення гріхів не дадуть. Але й проповідей не промовлятимуть.

Розділ XX

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду й нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь.

А якщо ж, урешті-решт, правду, то й від самого початку. Я, Ютка, народилася так, як із зіпсутого м’яса, гидотної падлини народжується лялечка, пробуджена тремтливим сонячним промінням: у смороді, а поруч із однією лялечкою одразу ж зграйка інших, вони товчуться, одна на другу залазить, об боки інших треться, — так і в нашій хатинці в присілку під Любечем було. Ні хата, ні нора, що вічно смерділа старим горохвинням, батько з бородою біблійного старця, що безперестанку наповнював життям мою матір, а отже, і весь світ, як Господь наказав Адамові та Єві, але що це за життя було? Нетривале, абияке, злиденне: це життя вмирало в колисці, а як не в колисці, то поки головою до столу доросло, якщо ж дотягувало до зрілості, то тільки для того, аби друге життя пізнати, у такій самій біді народжене, і нове життя плодити — так само бліде, худе та брудне, як і воно. Усе зігнуте, у вибляклих чорних халатах, у штопаних платтячках, з руками від роботи на морозі червоними наче раки. А ще це повторення, що над вухом безперестанку чулося: Доньку заміж видати — це як пожежа в домі, а п’ятьох дочок — як п’ять пожеж, а тому я знала, що батьки хутко пошлють на якусь роботу, аби лише я вдома зайвим ротом не була, тим більше що мама стара, а з наступним животом ходила; коцюбою в печі ворушила, потім випростовувалася поволі, показуючи велику округлість, і що більшою була та округлість, що більшою в ній була наступна лялечка, то сильніше я відчувала, що повинна звільнити їй місце, усунувшись тихцем.

Нізвідки нема для тебе порятунку, крихітко, закинута під Любеч, — думала я, — роздзьобають тебе роки та хвороби, тільки лушпайка по тобі зостанеться сухотна. Та й та ненадовго. Але ж не знала я, що в нас по костелах заснували Товариство порятунку євреїв і що мене теж порятують, витягнувши всемогутньою рукою з пекельної безодні! Тоді одного ранку, в базарний день, посеред метушні, між торговцями кіньми й продавцями стрічок на розніс, як кущ у пустелі, розквітла переді мною та рум’яна черниця, під підборіддя мене взяла й мовила: Скажи мені, жидівочко, а чи знаєш ти вже щось про Господа Ісуса Христа, знаєш, хто тебе від вічних мук порятувати може? А я ж від самого дитинства в муках, у голоді та муках, то й подумала одразу, що це якийсь багатий пан, який хоче мені лантух з милостинею кинути… Однак я швидко дізналася, про якого Господа їй ішлося. Вона повела до костелу, а там усе біле-біленьке та золоте, і ангели літають над олтарями, і лілії у вазонах пахнуть, і ладан чути було ще після щойно закінченого богослужіння, а я в усьому цьому броджу, як у сяйливому блиску, по кісточки в різнокольоровому світлі, що впадає всередину через вітражі… з того базару, шарварку, з перегуку торговців, раптово приведена до храму черницею, яка сама здалася мені ангелом у світлих шатах, бо ряси чисті, очіпки біленькі, накрохмалені, голоси дівочі, незакаляні. Куди там було до цих пишнот нашій синагозі — приземкуватій, темній і дерев’яній, де крізь малі шибки падало лише стільки світла, щоби показати, як за роки виблякли брудні халати, де нема жодних лілій, а лише сморід немитого тіла й незмінюваних сорочок! О, що за щастя, Ісусе Наймиліший!

Відтоді я тікала з дому та йшла загумінками[120], щоб ніхто мене не побачив, до черниць у Любеч, які мені катехизм[121] у голову вкладали, а поруч зі мною чотирьом іншим дівчаткам, із яких жодна, як і я, читати не вміла, а тому ми повторювали напам’ять істини віри, різні віршовані формули, слухали Євангеліє, кожна в найсуворішій таємниці від своїх батьків, — хоч, правду кажучи, навіть якби я не ховалася з тими виправами, то ніхто з моїх би не помітив, може, тільки хтось інший доніс би батькові або рабину… Я навчалася найшвидше, бо змалечку виховувалася серед поляків, з польськими хлопчиськами пасла гусей, бігала по лугах, на річку, по чагарниках, розуміла все в польській мові, а решта дівчат тільки по-нашому; і вони гарно співали б наші пісні, й гаптували очіпки своїм матерям і бабусям, і витинали б рейзеле[122] на Суккот[123], і мізрахи[124] з деревцем, левами та оленями, і гарно читали б над полум’ям шабатних свічок «Барух ата Адонай»[125], але, коли мали вивчити просту молитву, ховалися десь у гайку по три-чотири й там повторювали цілими годинами, кожна знаючи напам’ять кілька наступних фраз, поки їм усім це в голові не вкладеться. Мені було легше, і тому черниці часто знаходили для мене найщиріше слово. І яка ж це радість була в цей святий дім входити, де одні жінки або дружно одним хором співали солодких пісень, або вчили нас, ніжно говорячи, що вони наші душі з єврейського бруду переносять у християнську чистоту, забирають із пекельного падолу[126] на хмари, до ангелів! І хто б їм не повірив, непорочним, що м’яко ступали заметеною долівкою, немовби не тіла в них, а душі, у ряси облачені.

І думала я: Господи Ісусе любий, Маріє Пречиста, зробіть і мене черницею! Читати я не вмію, посагу не внесу, бо мене батьки проклянуть, коли тільки дізнаються, що я хрещення приймаю, але ж достатньо й любові, щоби бути покликаною, аби до столу Нареченого приступити! І я готувалася, і запам’ятовувала якнайточніше істини віри, церковні заповіді, гімни про святе Причастя і про Начудойони[127] Алілуя, вже бачачи себе освяченою, як наші любі черниці. Але куди мені пхатися на такі високі пороги, тоді люди сказали б, що вихрестка в ордені, диявол убрався в ризи й хвостом на службі Божій дзвонить, жид у ризи вбрався й пейсами на службі Божій дзвонить, жидівка в ризи вбралась і невідомо чим дзвонить, досить, що дзвонить фальшиво.

Сестри на нас інші плани мали: в усіх сусідніх дворах вони бували, збираючи датки на місію, а тому й усюди знали як не пана, то пані чи бодай економа, ключницю, стару тітку-нахлібницю, кожній із нас пристарали посаду, де ми могли б уже хрещеними розпочати нове християнське життя, здаля від отруйних єврейських міазмів, і такими непорочними пройти через усі свої дні, через труну — прямою стежкою до Христового Серця! Мене збиралися послати на службу до Скірмунтів[128], але якраз в однієї княгині померла від сухот молода покоївка, а тому вона захотіла взяти когось на випробування до свого палацу. А через те, що я польською розмовляла найкраще, сестри мене до неї якнайшвидше й виштовхали. Своїм батькам я не зізналася ні в чому, вони думали, що мене волею долі на роботу найняли, але, правду кажучи, про мій відхід сказали чи подумали небагато: забагато ротів було в хаті, щоб і цим ще морочити собі голову.


*


Сама сувора й висока пані княгиня давно вже померла, але її донька, яку я пам’ятала лише крикливим волаючим згортком із шовків і мережив, потім найпокірніше цілувала мою руку в Парижі. Я знала твою матір, — сказала я, — але й тобі, дитинко, слала колись із монастиря пряники. Вона кивнула головою, мовляв, пам’ятає те, чого пам’ятати не могла, і ще раз мене в руку поцілувала, аж я про себе засміялася, пригадавши, як тремтіла всім тілом у перший день у палаці, коли сходила від страху сімома потами перед панами. І навіть перед дитинкою в колисці. Коли прийшла з місії, княгиня покликала мене на оглядини й запитала, чи я вмію читати; я опустила голову, присоромлена, покрутила нею і, врешті, ледве видушила із себе, мовляв, ні, не вмію, — і тоді краєм ока помітила, як стільницею малого позолоченого столика вона рукою пересуває молитовник, точно призначений для мене, якби я тільки читати вміла.

Мої брати бачили книжки, бувало, у читців, обізнаних у священному писанні, що старанно читали найбільші таємниці Того Бога; я була занадто молодою для цього, зрештою, туди дівчину й так ніхто б не допустив, а тому поки сестрички не знайшли мені роботу, я книжку бачила тільки в костелі; з юрби, що стояла або клячила, майже ніхто її в руках не тримав, молитовників не мав навіть найзаможніший у селі селянин, навіть донька найзаможнішого селянина, хіба, може, у Любечі якась стара вдова; кожен співав з голови; я бачила тільки, як лежить на олтарі Євангеліє, як ксьондз із нього читає, коли на Христа перетворюється, весь позолочений, у диму кадильному, як його голос під склепіння злітає, що ні шепоту, ні цмокання, ні покашлювання, ні чхання в усьому костелі не чути, тільки слово за словом, аж гуде, аж крізь плащ — і не там, де діри й латки, а крізь густе сукно, і далі, крізь перкаль, — до самого серця потрапляє. І здавалося мені іноді, що це сама книжка промовляє до мене вустами священика, що не він слова промовляє — він лише якийсь інструмент, цимбали чи басетля, на якому книжка грає й видобуває з нього дивовижні та прекрасні слова. Книжка з келихом, патеною[129], кадильницею, органами й дзвіночками була єдиною святістю, якої звичайний смертний черв не торкався.

І ось на третій день, відколи мене сестри на службу віддали, послали мене з буфету в покої, бо в печі загасло. Я ввійшла, від сорому й слова промовити не могла, по дорозі тільки роззиралася, чи десь на мене в кутку не чигає форейтор-жмудин, але одну лише покоївку зустріла й упевнилася, чи правильно я йду. Туди, — показала мені вона, — до бібліотеки. А я цього слова ще не знала, всі вони були для мене, як заморські країни: бібліотека, жовтий салон, кармазиновий салон, передпокій, передпокій, китайська кімната, кабінет пана, будуар — усе це були недосліджені, небачені й таємничі, осяяні блиском і багаті місця. Куди не ввійдеш, там мармур, порцеляна, позолочені дзеркала аж до стелі, світильники та люстри під стелею, дорогі меблі, забавки, брязкальця, кришталь — і як дізнатись, як воно називається; у домі де хата — там хата, де пічка — там пічка, де комора — там комора, а в палаці нічого не зрозуміло. Але я йду, йду вперед, несучи кошика з полінами й меншими трісочками, аж раптом заходжу крізь прочинені двері туди, куди й мала зайти. А там скільки оком сягнеш — усюди під саму стелю шафи; я думала, що в них покривала якісь смугасті, бо всі шафи знизу догори в коричневі, червоні, золоті смужки, але я прийшла туди не як роззява, а як робітниця, а тому очі опустила, вклонилася панам, що сиділи на диванах, і далі до каміна; раптом усі замовкли, я думала, що прогнівались, але ні, видно, вони розмовляли про щось не для моїх вух, бо потім почали шварґотіти по-своєму, тобто французькою, але тоді я не знала, що французькою, і тільки в цю коротку мить мовчання я поклала кошика біля вогнища, уважно, щоби тріски на килим або паркет не висипались, і мені здалося, що в цій тиші кошик страшенно об підлогу гупнув, аж я вся згорбилась, однак ніхто на мене уваги не звернув. Вони якраз розбалакалися. Я кладу в камін тріски та поліна, розпалюю, а мене розпирає цікавість, бо я вперше потрапила не в челядну чи на подвір’я, а нагору; і тут я ніби докладаю дрова, ніби жар роздмухую, а боком зиркаю, оком кидаю. Дивлюся скоса й бачу, що на кріслах віддалік сидять дві дівчини й читають книжки: не в костелі, не побожні, а просто так, для себе; ба більше, одна з них сміється й другій щось зі своєї книжечки читає французькою і знову сміється; вони сидять якийсь час мовчки, веселі, і вже та друга першій щось читає, і вони не тільки вдвох, а ще й з іншими сміються. І тоді я, збентежена, скумекала, що в усіх шафах зовсім не покривала смугасті висять, що там усюди книжки, книжки, книжки, що ці смужки — книжки, їхні корінці, бо ж ніколи досі я не тільки сотень, а й навіть двох книжок, що стояли би поруч, не бачила, завжди тільки розкладену на олтарі ту одну-єдину; й отак, з поліном, завислим у повітрі, над вогнищем, я сама заклякла, бо відчула, немовби навколо мене чиниться найгірше блюзнірство та глум з богослужіння й тиші в костелі, отого без найменшого шепоту, цмокання, покашлювання, чхання, — і зі священика, а отже, і з самого Ісуса Христа, — і мене з цього непевного стану вивів носок черевика, яким один з панів, не кажучи ані слова, мене штовхнув так, як штовхають носком черевика замріяного пса; тож я якомога швидше нахилилася до пломінчика, трохи роздмухала його, трохи трісочок поклала, уважно всунула поліно та, кивнувши головою, без жодних слів вийшла, забравши із собою порожній кошик.

Відтоді взяло початок моє найсильніше в житті бажання, єдине бажання серед земних речей, яке я коли-небудь мала: бажання книжки та влади, яку дає книжка над словами; те, що несе словá, не відкриваючи рота, таємно, що може служити славі Господа й непристойному сміху. Що жодної книжки з тих, які стояли на полицях у бібліотеці, я не отримаю, знала добре; я зрідка ходила в покої, ледве знаходила в собі сміливість, аби крадькома зиркати вище, ніж на підлогу; чи мала б я знайти сміливість, аби простягнути руку по одну з тих книжок? А може, навіть підняти очі на пані чи панянок і попросити про книжку? Я іноді мріяла про такі речі перед сном, як раніше дитиною, що ледь від землі відросла, мріяла, що ангел спуститься з неба, візьме мене на руки й дозволить з ним літати над нашим селом, перенесе мене через струмок, над млином — і далі, на поля, і до Любеча, а з нього — ще далі… Але я знала, що це були казки для легшого сну, це були вигадки — можливо, навіть і грішні — між молитвою та найглибшим сном.

Отже, минали місяці, а я книжки не мала, хоч промовляла щовечора свої молитви, аби тим чи іншим способом Господь Бог прислав мені її як дар. І він прислав. І це було чудо, в усьому моєму житті перше чудо та на багато років єдине — чудо книжки. А було так: найстаршим паничем, відколи він відірвався від мамчиного, а потім няньчиного фартуха, опікувався слуга Єнджей; кілька років тому, коли панич поїхав на навчання до Вільна, Єнджея вислали разом з ним для опіки та підтримки щоденної чистоти, а через те, що вони зупинилися не у звичайному пансіоні, а в родинній кам’яниці, в окремому приміщенні, панич усі ті роки дозволяв йому панібратство: розмовляв із ним, жартував, а відколи виріс, то бувало навіть, що вони разом курили тютюн, принаймні так Єнджей у челядній хаті вихвалявся, коли вони приїздили разом з Вільна до палацу. Було це якраз напередодні Різдва Христового, у кухнях, комірчинах, підвальних кімнатах велика метушня, всі забігані, у буфеті — чищення срібла, у підвалах — вибирання пляшок і викочування бочок, увесь день під кухонними дверима постачальники зі скринями, у печах — великий вогонь, кухарчуки схиляються червоними обличчями над жаровнями, кухарки стікають потами, чола обсипаними борошном руками витирають, за столами дівулі лускають мигдаль і співають хором: По ягоди до лісу, до лісу по чорниці, ягід не збирала, чорниць я не шукала. І в цьому всьому — у випарах, запахах, поті, ванілі, соусах, димах — з’явився в челя