Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник [Генріх Белль] (fb2) читать онлайн

Генріх Белль Твори в двох томах. Том 2

Груповий портрет з дамою ^{Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)}

Присвячую Лені, Леву й Борисові

І

Головна дійова особа першого розділу цієї книжки — сорокавосьмирічна жінка, німка; зріст — 1 м 71 см, вага — 68,8 кг (у домашньому одязі), отже, тільки десь на 300—400 грамів менша за ідеальну; очі в неї міняться то темно-синім, то чорним; сивуваті, дуже густі, біляві коси рівно спадають донизу, облягаючи голову, як шолом. Звати жінку Лені Пфайфер, дівоче прізвище Груйтен; тридцять два роки, звичайно, з перервами, вона брала участь у тому дивному процесі, що зветься трудовим: п'ять років як помічниця без відповідної освіти в конторі свого батька і двадцять сім як некваліфікована робітниця у квітникарстві. Оскільки своє чимале нерухоме майно — солідний прибутковий будинок у новому районі міста, що сьогодні коштував би добрих чотириста тисяч марок,— вона в роки інфляції легковажно віддала за півдарма, то лишилася майже без засобів до існування, відколи без жодної підстави, ані через хворобу, ані за віком, кинула роботу. А що вона 1941 року три дні була одружена з унтер-офіцером надстрокової служби німецького вермахту, то отримує пенсію як солдатська вдова; до цього згодом має додатися ще й державна пенсія. Можна, мабуть, сказати, що саме тепер Лені — і не тільки з матеріального погляду — доводиться дуже скрутно, особливо відтоді, як її улюбленого сина посадили до в'язниці.

Якби Лені підрізала й трохи підфарбувала коси, щоб вони були ще сивіші, то мала б вигляд сорокарічної жінки, яка добре збереглася, а так невідповідність між її дівочою зачіскою і не дуже молодим обличчям надто велика, і їй дають десь під п'ятдесят, її справжній вік; і все ж вона нехтує таким шансом, хоч напевне знає про нього. Вона справляє враження — цілком хибне — підстаркуватої блондинки, що провадить чи хоче провадити легковажний спосіб життя. Лені належить до тих дуже небагатьох жінок її віку, які могли б носити міні-спідничку: стегна й литки в неї ще досить тугі й на них немає набряклих жил. Проте щодо спідниць Лені дотримується моди приблизно 1942 року, головним чином тому, що доношує свої старі спідниці й віддає перевагу жакеткам і кофтам, бо вважає (не без деяких підстав), що з такими грудьми, як у неї, светри здавалися б надто крикливим убранням. Що ж до пальт і черевиків, то Лені й досі користується з дуже добрих і дуже добре збережених запасів, які вона зробила в молодості, коли її батьки були ще заможними людьми: пальта з грубого букле, сірувато-рожевого, зелено-синього, чорно-білого і блакитного (однотонного); черевики — такі, які можна було купити з 1935 по 1939 рік, маючи добрі гроші,— їх тоді називали «вічними»; а як Лені здається, що треба прикрити чимось голову, вона запинається хусткою.

Оскільки Лені тепер не має чоловічої підтримки й поради, вона не може скласти й правильного уявлення про свою зачіску; винне в цьому дзеркало, старе дзеркало з 1894 року, що, на її лихо, пережило дві світові війни. Лені ніколи не ходить до перукарні, не буває у величезному універмазі, щедро оздобленому люстрами, а купує все потрібне у ще не модернізованій крамниці роздрібної торгівлі; тому Лені цілком здається на своє дзеркало, про яке ще її бабуся Герта Баркель, у дівоцтві Гольм, казала, що воно занадто підлещує тому, хто в нього дивиться; Лені користується тим дзеркалом дуже часто. Її зачіска — одна з причин тих прикростей, що випадають на її долю, хоч сама Лені про це не здогадується. Зате вона дуже добре відчуває, що люди, які її оточують, і в її власному домі, і в сусідніх, ставляться до неї дедалі гірше. За минулі місяці до Лені навідувалось багато чоловіків: кур'єри з кредитних установ, що приносили їй останні й найостанніші попередження, бо на листи вона не реагувала; судові виконавці; посланці адвокатів і, нарешті, кур'єри судових виконавців, що забирали описані речі; а оскільки Лені ще й бере піднаймачів у три мебльовані кімнати, які час від часу звільняються, то, звичайно, приходили й молоді чоловіки напитувати квартиру. Декотрі з цих відвідувачів чіплялися до неї з нахабними пропозиціями — певна річ, без успіху; кожен знає, що саме нахаби, які не мають успіху, хваляться успішними наслідками свого нахабства, тому кожен може собі уявити, як швидко Лені впала в неславу.

Авт. не має жодного уявлення про фізичне, духовне й інтимне життя Лені, але він зробив усе, таки геть усе, щоб одержати про неї так звану об'єктивну інформацію (особи, які давали цю інформацію, у відповідному місці будуть названі навіть поіменно), і те, що тут буде сказано про неї, можна майже напевне вважати не тільки ймовірним, а й правдивим. Лені мовчазна і потайна — а оскільки ми вже назвали дві риси, що свідчать не про її зовнішність, а вдачу, треба додати до них і дві дальші: Лені не озлоблена й ні в чому не кається, навіть не кається, що ніколи не оплакувала смерті свого першого чоловіка. Лені така нездатна до каяття, що всяке «більш» чи «менш» стосовно цієї риси було б недоречне; вона, мабуть, просто не знає, як то каятися; з цього погляду — і не тільки з цього — її релігійне виховання треба визнати за невдале; іншими словами, воно пішло нанівець,— може, й на краще для Лені.

Що ще недвозначно випливає зі свідчень поінформованих осіб: Лені перестала розуміти цей світ, сумнівається, що взагалі будь-коли розуміла його; вона не може збагнути ворожості оточення, не розуміє, чому люди такі люті на неї і так завзято ту лють виявляють; вона нікому, і їм також, не зробила нічого поганого; останнім часом, коли їй доводиться виходити з дому в крамницю, з неї відверто глумляться, кидаються словами, серед яких «паскуда» чи «потіпаха» ще найневинніші. Навіть знов з'явилася лайка, що бере свій початок від події тридцятирічної давності: «комуністична повія», «російська любка». Лені не реагує на образи. Що вслід їй пошепки кидають слово «нечупара», вона чує мало не щодня. Її вважають байдужою чи взагалі нечутливою; все це неправда: за цілком певним свідченням (свідок Марія ван Дорн), вона вдома годинами плаче, її кон'юнктивальні мішки й сльозові залози мають роботи вдосталь. Навіть сусідські діти, з якими Лені досі була в товариських стосунках, наструнчені проти неї, вигукують їй услід слова, що їх ні самі вони, ні Лені до пуття не розуміють. А тим часом з докладних і вичерпних свідчень, узятих геть з усіх, аж до найостанніших, джерел, можна зробити висновок, що Лені майже напевне за ціле своє життя мала інтимні стосунки з чоловіками загалом хіба зо два десятки разів: двічі з Алоїзом Пфайфером, з яким потім одружилася (раз до і раз після шлюбу, бо одружена вона була всього три дні), а решта з чоловіком, за якого вона вийшла б навіть заміж, коли б не стали на заваді обставини. Через кілька хвилин після того, як Лені дозволено буде самій вступити в дію (що станеться не скоро), вона вперше вчинить те, що можна назвати падінням: зглянеться на одного робітника-турка, який навколішки незрозумілою мовою благатиме в неї ласки, і зглянеться тільки тому — тут йому пощастило,— що не зносить, як хтось стоїть перед нею навколішки (зайве навіть казати, що сама вона нездатна стояти навколішки). Може, треба ще додати, що Лені — кругла сирота, що в неї є кілька неприємних родичів по чоловікові, кілька трохи приємніших кревних на селі і син, який має двадцять п'ять років, носить її дівоче прізвище і саме тепер сидить у в'язниці. Мабуть, важлива й ще одна її фізична прикмета, вона теж відіграє не останню роль у тому, що до Лені так чіпляються чоловіки. Лені має майже не торкнуті часом пишні груди: жінок з такими грудьми палко кохають, про них складають вірші. Люди з її оточення раді були б, щоб Лені десь ділася чи згинула; їй навіть кричать услід: «А хай ти западешся!» або: «Щоб ти пропала!» Доведено, що часом дехто вимагає відправити її в газову камеру; що таке бажання є, відомо напевне, а чи є змога його виконати, авт. не знає; він може тільки додати, що висловлювано те бажання дуже рішуче.

Треба назвати ще деякі зі звичок Лені. Вона любить попоїсти, але до міри; основна її їда — сніданок, коли вона споживає свіже, некруто зварене яйце, трохи масла, ложку чи дві мармеладу (точніше: сливового варення, яке в одній чужій країні називають повидлом), міцну каву з гарячим молоком, майже без цукру, і неодмінно дві свіжі, хрумкі булочки; до обіду Лені досить байдужа, з неї вистачає юшки і трохи чогось на десерт; ввечері вона їсть холодну страву: дві-три скибочки хліба, трохи салати, ковбаси чи м'яса, якщо дозволяють кошти. Особливо для неї важливі свіжі булочки; тих булочок їй не приносять на замовлення, а вона їх вибирає власноручно. Це не означає, що Лені мацає булочки руками,— вона визначає їхню якість на колір; найдужче, принаймні з їжі, вона ненавидить глевкі булочки. Через ті булочки й через те, що сніданок — її щоденна святкова учта, вона вранці навіть виходить на люди, наражаючись на лайку, плітки й образи.

Щодо куріння, то треба сказати: Лені курить з сімнадцяти років, звичайно по вісім сигарет на день, ніколи не курить більше, дуже часто менше; у війну вона якийсь час не курила, бо потай віддавала сигарети тому, кого любила (не своєму чоловікові!). Лені належить до тих людей, що часом люблять випити вина, ніколи не більше як півпляшки; залежно від погоди — й чарку горілки, а залежно від настрою та фінансів — і чарочку шеррі. Далі: Лені від 1939 року має шоферські права (одержані зі спеціального дозволу, ще буде сказано, за яких саме обставин), але від 1943 року не має вже машини. Вона любила їздити машиною, це була майже її пристрасть.

Лені й досі живе в тому самому будинку, де народилася. Її район унаслідок якихось нез'ясовних випадковостей обминули чи принаймні майже обминули бомби: його зруйновано тільки на 35 відсотків, отже, доля була до нього ласкава. Нещодавно з Лені трапилась подія, яка навіть зробила її балакучою і про яку вона за першої ж нагоди схвильованим голосом поспішила розповісти своїй найкращій приятельці, основній повірниці, що водночас є основним свідком авт.: учора, коли вона йшла по булочки, на вулиці права її нога потрапила в ту саму невеличку заглибину в бруківці, в яку вона — права нога — востаннє потрапляла сорок років тому, як Лені гралася там з іншими дівчатками в класи; то була невелика щербина в базальтовому камені, що її, мабуть, лишив ще каменяр, коли мостив вулицю, десь року 1894. Нога Лені миттю передала сигнал до мозкового стовбура, той повідомив про це враження всі органи й центри почуттів, а що Лені страшенно чуттєва особа, яка геть усе відразу ж переводить у царину еротики, то вона з захвату й суму, з навали спогадів, з раптового збудження пережила те, що лексикою теологів — хоч, звичайно, це не зовсім те саме — можна визначити як «цілковите чуттєве вдоволення» і що брутальні еротологи й теолого-сексуальні догматики, прикро спрощуючи все, звуть оргазмом.

Щоб не склалося враження, що Лені цілком самітна, треба перерахувати всіх її приятелів: двоє з них перейшли з Лені крізь сито й решето, а всі інші тільки крізь решето. Лені самітна лише через свою мовчазну й потайну вдачу; її навіть можна назвати скупою на слово: справді, вона дуже рідко «виливає душу» не те що комусь далекому, а й своїм найдавнішим приятелькам Маргрет Шлемер, у дівоцтві Цайст, і Лотті Гойзер, у дівоцтві Бернтген, що підтримували її, коли їй було найгірше. Маргрет Такого віку, як і Лені, така сама вдова, як Лені; але ця фраза може викликати непорозуміння. Маргрет мала стосунків з чоловіками більше ніж досить, з яких причин — буде сказано пізніше, але ніколи не з розрахунку, щоправда, часом — як їй особливо долягала скрута,— за плату; і все ж таки найкраще було б її поведінку оцінювати так: еротичний зв'язок з розрахунку вона мала тільки з одним чоловіком — із тим, за якого у вісімнадцять років вийшла заміж, тоді ж вона зробила єдине, яке можна довести, зауваження, що личило б продажній жінці,— сказала Лені (це було 1940 року): «Я собі підхопила одного багатого дивака, який будь-що хоче стати зі мною до вінця». Тепер Маргрет лежить у лікарні, в ізоляторі, з тяжкою венеричною хворобою, мабуть, невиліковною; сама вона каже про себе: «Я вже на ладан дихаю»,— вся її ендокринна система порушена; з нею можна розмовляти лише крізь шибку, і вона вдячна за кожну пачку цигарок і за кожну пляшку горілки, хай то буде й найменша пляшечка, яка тільки є в продажу, найдешевшої горілки. Ендокринна система Маргрет така розладнана, що вона каже: «Я не здивувалася б, коли б раптом у мене з очей замість сліз потекла сеча». Вона вдячна за будь-який знеболювальний засіб, узяла б також опій, морфій, гашиш.

Лікарня розташована за містом, на лоні природи, в невеличких будиночках. Щоб домогтися доступу до Маргрет, авт. мусив удатися до різних негарних способів: до хабарів і шахрування разом з присвоєнням собі чужої посади (він видав себе за доцента, фахівця з соціології і психології повій!).

Перше ніж навести ще якусь інформацію про Маргрет, треба зазначити, що сама собою вона не така чуттєва особа, як Лені;, вона дійшла до загибелі не через свою власну жадобу любовних утіх, а через те, що від неї жадали стільки тих утіх, скільки лиш вона могла дати; про це ще доведеться розповісти докладніше. В кожному разі, страждають обидві: і Лені, і Маргрет.

Страждає не сама собою, а лише тому, що страждає Лені, яку вона справді дуже любить, згадувана вже тут особа на ім'я Марія ван Дорн, сімдесятирічна жінка, колишня хатня робітниця Груйтенів, батьків Лені; вона тепер живе самотою на селі, маючи пенсію за віком, невеликий город, кілька фруктових дерев, з десяток курей і годуючи пополовині з сусідами кабана й теля; усе це забезпечує їй більш-менш спокійну старість. Марія належить до тих, що перейшли з Лені крізь решето; в неї лише з'явилися сумніви, коли дійшло до найгіршого, і то сумніви не морального плану — на цьому треба твердо наголосити,— а, на диво, національного. Марія, мабуть, ще п'ятнадцять чи двадцять років тому мала добре серце, але відтоді з цим перехваленим органом щось сталося, хтозна, чи воно взагалі ще лишилося на своєму місці, але напевне не сховалося в п'яти,— Марія ніколи не була боягузлива; вона просто нажахана тим, що робиться з її Лені, яку вона справді знає дуже добре, безперечно, краще, ніж знав той чоловік, що його прізвище носить Лені. Як-не-як Марія ван Дорн з 1920 по 1960 рік жила в домі Груйтенів, Лені народилася за неї, вона брала близько до серця всі пригоди Лені і взагалі її долю; вона має намір вернутися знов до Лені, але поки що вкладає всю свою енергію (і то неабияку) в інший план: забрати Лені до себе на село. Марія перелякана тим, що діється з Лені і що їй загрожує, і навіть ладна вже повірити в деякі історичні жахи, які вона досі не те щоб вважала за неможливі, а тільки сумнівалася, що їх було аж так багато.

Особливе місце серед осіб, що дають авт. інформацію, посідає музичний критик доктор Гервег Шіртенштайн; він уже сорок років живе в будинку, сусідньому з тим, що колись належав батькам Лені, в задній частині помешкання на першому поверсі, яке вісімдесят років тому можна було б назвати розкішним, але вже після першої світової війни воно було поділене і втратило свій блиск; вікна Шіртенштайна, як і вікна частини помешкання Лені, виходили на те саме подвір'я, тому він мав змогу десятиріччями пильно слідкувати, як Лені вчилася грати на піаніно, досягла в грі певних успіхів і деякі речі почала виконувати просто майстерно, але так ніколи й не довідався, що то була вона; він, щоправда, знає Лені з вигляду, протягом сорока років часом зустрічав її на вулиці (дуже можливо, що навіть спостерігав, як Лені ще гралася в класи, бо його страшенно цікавлять дитячі ігри, він захистив докторську дисертацію на тему «Музика в дитячих іграх»), а що він досить чутливий до жіночих чарів, то напевне за ці роки не раз проводив Лені уважним поглядом, напевне інколи схвально кивав головою, може, в нього навіть зринали хтиві думки, а все ж треба сказати, що по-справжньому він би нею не зацікавився, вважаючи її «ледь вульгарною» — порівняно з усіма тими жінками, з якими він досі мав інтимні стосунки. Якби він знав, що то Лені після кількарічних досить безпорадних вправ опанувала Шуберта — правда, тільки дві його речі для фортепіано — так майстерно, що йому, Шіртенштайнові, десятиліттями не набридало їх слухати, то, може, змінив би свою думку про неї, він, якого навіть Моніка Ас не лише боялася, а й поважала. До Шіртенштайна, що згодом несамохіть у якийсь чи то телепатичний, чи, радше, телечуттєвий спосіб зайшов з Лені в еротичні стосунки, ми ще повернемось. Задля справедливості треба сказати, що Шіртенштайн також ладен був би перейти з Лені крізь решето, тільки доля не дала йому такої можливості.

Ще один свідок, вісімдесятип'ятирічний Отто Гойзер, колишній головний бухгалтер, що вже двадцять років перебуває на пенсії і живе в комфортабельному притулку для старих, у якому поєднано вигоди першорядного готелю з вигодами першорядного санаторію, може розповісти дуже багато про батьків Лені, дуже мало про внутрішнє життя самої Лені і майже нічого про зовнішні обставини її життя. Він майже регулярно відвідує Лені або вона відвідує його.

Точні свідчення дає його невістка Лотта Гойзер, у дів. Бернтген; менше довіри викликають її сини, тридцятип'ятирічний Вернер і тридцятирічний Курт. Лотта Гойзер точна, але так само й зла, хоч її злість ніколи не буває спрямована проти Лені; Лотті п'ятдесят сім років, вона службовець і солдатська вдова, як Лені.

Гостра на язик Лотта Гойзер без жодних застережень, незважаючи на родинні зв'язки, називає свого свекра Отто (див. вище) і меншого сина Курта гангстерами, покладаючи на них майже всю вину за теперішнє бідування Лені; тільки недавно вона довідалась «про дещо таке, що мені язик не повертається сказати про це Лені, я й сама собі ще боюся признатися, що це правда, воно просто в голову не вкладається». Лотта живе в двокімнатній квартирі з кухнею і ванною в центрі міста, за яку платить близько третини свого заробітку. Вона зважує, чи не перебратися їй назад до Лені, з щирої симпатії, але також, як вона (з загадкових поки що причин) грізно додає, «щоб побачити, чи вони справді й мене викинули б з помешкання. Боюся, що викинули б». Лотта служить у якійсь профспілці, «не з переконання (як вона додає, хоч її ніхто не питає про це), а тому, що треба щось їсти і з чогось жити».

Назвемо ще деяких осіб, що дають авт. інформацію, хоч вони й не належать до найважливіших: славіст із науковим званням доктор Шольсдорф, що через складний збіг обставин став причетний до Лені; цей збіг обставин, хоч який він складний, далі буде пояснений. Шольсдорф з дуже непростих Причин, ЩО теж у відповідному місці будуть пояснені, потрапив на службу у вищі фінансові органи; він наміряється скоро покласти край цій кар'єрі: дочасно піти на пенсію.

Ще один славіст із науковим званням, доктор Генгес, відіграє другорядну роль; як постачальник інформації він так чи так сумнівний, хоч і знає про свою сумнівність і навіть наголошує на ній, майже втішається нею. Себе він зве «цілком пропащою людиною»; авт. не може погодитись на таку оцінку якраз тому, що вона походить від самого Генгеса. Хоч ніхто його не просив, Генгес признався, що він, бувши на службі в одного недавно вбитого дипломата графського походження, «вербував» у Радянському Союзі робочу силу для німецької воєнної промисловості і «зрадив свою російську мову, яку так досконало знає». Генгес живе «в непоганих матеріальних умовах» (Г. про Г.) на селі поблизу Бонна, де працює як перекладач для різних часописів та установ, що спеціалізуються на східній політиці.

Ми надто далеко зайшли б, якби вже тут докладно перерахували всіх тих, до кого зверталися по інформацію. Вони будуть названі в належному місці й показані у своєму середовищі. Згадаємо ще тільки одного колишнього букініста, що дає нам інформацію не про саму Лені, а лише про одну особу, що зіграла важливу роль у її житті, черницю католицького монастиря; він воліє, щоб його називали просто ініціалами Б. Г. Т.: вважає, що цього досить.

Слабий, але все ж таки ще живий інший свідок — Генріх Пфайфер, дівер Лені; його свідчення не беруться до уваги як небезсторонні тільки тоді, коли йдеться про нього самого. Йому сорок чотири роки, він одружений з якоюсь Гетті, у дів. Ірмс, і має двох синів, вісімнадцятирічного Вільгельма й чотирнадцятирічного Карла.

У відповідному місці з відповідною до їхнього значення для цієї розповіді докладністю будуть ще представлені: три високі особи чоловічої статі, один — активний діяч у галузі комунального господарства, другий — великий промисловець і третій — службовець військового міністерства, що обіймає там одну з найвищих посад; дві робітниці-пенсіонерки; власниця кількох квіткових крамниць; старий квітникар; не такий старий колишній господар квітникарства, який тепер (його власні слова!) «цілком присвятив себе доглядові за своїм нерухомим майном», і ще дехто. Представляючи важливих свідків, авт. точно вкаже їхній зріст і вагу.

Умеблювання в помешканні Лені, те, що лишилося після багатьох описів майна,— мішане, воно походить з 1885 і 1922—1925 років: до Лені потрапили успадковані її батьками 1920 і 1922 року кілька речей стилю модерн кінця XIX століття — комод, книжкова шафа і два стільці антикварної вартості яких досі, вважаючи їх за «мотлох», не добачили й не описали судові виконавці. Натомість вони описали й забрали вісімнадцять картин місцевих художників з 1918—1935 років, переважно на релігійні теми. Судові виконавці склали їм надто високу ціну, оскільки то були оригінали; Лені за ними нітрохи не шкодує. Стіни її помешкання оздоблені кольоровими знімками: точними зображеннями органів людського тіла; ті знімки Лені постачає її дівер Генріх Пфайфер. Він працює в канцелярії відділу охорони здоров'я, де, між іншим, завідує учбовим та інформаційним матеріалом, і («хоч це трохи суперечить моєму сумлінню» — Г. Пфайфер) приносить Лені використані і зняті з ужитку таблиці; а щоб провести їх, як належить, по бухгалтерських книгах, Пфайфер купує ті списані таблиці, платячи за них якусь дрібницю. Оскільки ж їх замінюють також під його наглядом, то Лені часом щастить придбати через нього й нову таблицю, просто з фірми, яка їх виробляє; тоді вже, звичайно, вона платить зі своєї (досить убогої) кишені. Використані таблиці вона власноручно оновлює: старанно чистить лугом чи бензином, наводить чорним олівцем лінії, потім розфарбовує аквареллю з дешевого набору, який лишився ще з тих часів, коли її син був малий. Улюблена таблиця Лені — по-науковому точне, збільшене зображення людського ока, що висить над її піаніно (щоб урятувати не раз уже описуване піаніно й не дати його в руки судовим виконавцям, Лені йшла на приниження: просила грошей у давніх знайомих своїх покійних батьків, позичала їх у свого дівера Генріха, брала наперед платню з пожильців, а найчастіше ходила до старого Гойзера, хоч і не зносила його нібито родинних ніжностей; як твердять троє найпевніших свідків (Маргрет, Марія, Лотта), вона казала навіть, що заради піаніно «ладна піти, хоч і на вулицю» — для Лені надзвичайно сміливий вислів). Стіни помешкання Лені прикрашають і не такі приємні на вигляд таблиці, наприклад, зображення людських кишок, є навіть збільшені зображення статевих органів з докладним описом усіх функцій,— вони висіли в Лені ще задовго до того, як їх зробила популярними порнотеологія. Свого часу між Лені й Марією виникали гострі суперечки за ці таблиці, які Марія вважала непристойними, проте Лені вперто боронила їх.

Оскільки колись однаково доведеться говорити про ставлення Лені до метафізики, то скажемо з самого початку: метафізика не завдає Лені жодних труднощів. Вона щиро приятелює з дівою Марією, майже щодня бачить її на екрані телевізора й щоразу дивується, що діва Марія також білява й не така вже молода, як хотілося б; ці зустрічі відбуваються мовчки, здебільшого пізно вночі, коли всі сусіди сплять і звичайні телевізійні програми — голландські теж — кінчаються. Лені й діва Марія усміхаються одна одній. Ні більше, ні менше. Лені анітрохи не здивувалася б і не злякалася б, якби одного чудового дня після закінчення телевізійної програми їй показали на екрані сина діви Марії. Чи вона взагалі сподівається на таке, оповідачеві невідомо. Але після всього, що він тим часом довідався, для нього не було б дивиною, якби й сподівалася. Лені знає дві молитви й подеколи мурмотить їх: «Отче наш» і «Богородице, діво, радуйся». Крім того, знає ще окремі уривки з деяких інших молитов. Молитовника в неї немає, до церкви вона не ходить, вірить у те, що в світовому просторі є «розумні істоти» (Лені).

Перше ніж ми відтворимо з більшими чи меншими прогалинами процес навчання Лені, гляньмо ще на її книжкову шафу, в основному заповнену ганебно припорошеними томами з однієї бібліотеки, яку її батько купив колись гамузом. Книжки, що пасували до забраних картин, досі уникли судового опису; серед них є також кілька річних комплектів одного давнього ілюстрованого місячника духовного (католицького) напрямку, які Лені часом гортає на дозвіллі: той місячник — букіністична рідкість — лишився тільки завдяки необізнаності судових виконавців, яких увів в оману його непоказний зовнішній вигляд. Зате від пильного ока судових виконавців не сховалися, на жаль, комплекти за 1916—1940 рр. часопису «Ірландське нагір'я», а також вірші Вільяма Батлера Їтса, що зосталися від матері Лені. Той, хто передивлявся книжки уважніше, як, скажімо, Марія ван Дорн, що здавна витирала на них порох, або Лотта Гойзер, що під час війни довго була другою, після найближчої, повірницею Лені, звичайно, помітили в тій шафі стилю модерн сім чи вісім несподіваних назв: вірші Брехта, Гельдерліна й Тракля, два томики прози Кафки й Клейста, два томи Толстого («Воскресіння» і «Анна Кареніна») —і всі ті сім чи вісім книжок зачитані до дірок, що додавало честі їхнім авторам і, безперечно, сподобалося б їм, такі зачитані, що їх безліч разів латано — не дуже вправно — найрізноманітнішими клеями й липкими стрічками, а деякі просто стягнено гумкою, щоб не розпалися. Пропозиції подарувати їй нові видання тих авторів (на різдво, іменини, день народження і т. д.) Лені відхиляє з майже образливою рішучістю. Тут авт. дозволяє собі одне зауваження, що виходить за межі його компетенції: він твердо переконаний, що в Лені там стояли б і деякі томики прози Беккета, коли б вони в той час, як на неї мав іще вплив її літературний порадник, уже з'явилися друком або були йому відомі.

Крім тих уподобань Лені, про які ми вже сказали,— викурювати щодня вісім цигарок, з'їдати смачний, хоч і помірний сніданок, втішатися двома Шубертовими п'єсами для піаніно, милуватися зображеннями органів людського тіла, серед них і кишок, і віддаватися ніжним думкам про свого сина Лева, що тим часом сидить у в'язниці, Лені ще любить танці. Вона завжди була палкою прихильницею танців (що одного разу стало її лихою долею, бо через танці вона безповоротно зробилася власністю неприємної їй родини Пфайферів). Але куди може йти на танці сорокавосьмирічна самітня жінка, яку середовище ладне відправити в газову камеру? В молодіжні танцювальні зали, де її сприйняли б як секс-бабусю, а може, й згвалтували б? Ще танці бувають на парафіяльних святах, але вони для Лені також заказані, бо вона з чотирнадцяти років не ходить до церкви. Якби Лені знайшла когось із своїх товаришок з часів молодості, крім Маргрет, якій, мабуть, танці будуть заказані довіку, то її, певне, затягли б на якусь вечірку із стриптизом чи з обміном партнерами,— хоч вона й не має партнера,— і Лені вчетверте в житті почервоніла б. Бо вона досі червоніла тричі в житті. Що ж Лені робити? Вона танцює сама, часом тільки легенько вбрана, у своїй кімнаті, а часом навіть гола у ванній, перед брехливим дзеркалом. Інколи її бачать, як вона танцює, навіть заскакують зненацька,— а це аж ніяк не сприяє її добрій славі. Раз вона танцювала з одним добродієм, що винаймав у неї кімнату, дочасно полисілим асесором на ім'я Еріх Кеплер; Лені тоді була б майже почервоніла, коли б він був не дав своїм рукам волі; в кожному разі, їй довелося відмовити йому в помешканні, бо Кеплер — досить недурний і не товстошкірий — угадав незвичайну чуттєвість Лені і після того «ризикованого танчику» (Лені), що не відбувся б, якби він не прийшов платити за помешкання саме тоді, як Лені слухала танцювальну музику, щовечора скиглив під її дверима. Лені не схотіла зглянутися на благання Кеплера, бо не любила його, і відтоді він, винайнявши поблизу помешкання, став одним із найзапекліших наклепників на неї і деколи в секретній розмові з господинею крамниці роздрібної торгівлі, що скоро має злитися з великою торговельною фірмою, оповідає про інтимні подробиці свого уявного роману з Лені, і господиня — особа холодної вроди, чоловік якої вдень не буває вдома (він працює на автозаводі),— так розпалюється, що затягає лисого асесора, що тим часом став уже радником, до задньої кімнати й там хтиво накидається на нього. Ця особа, двадцятивосьмирічна жінка на ім'я Кете Першт, також належить до тих, хто обливає Лені брудом, вводить її в неславу, хоч сама за посередництвом свого чоловіка в ярмаркові дні, коли місто заливає повінь відвідувачів, за добру платню наймається в нічний клуб на виступи в «ярмарковому стриптизі», перед якими масний конферансьє оголошує, що вона готова задовольнити збудження, викликане тими виступами.

Останнім часом Лені інколи має нагоду потанцювати. На підставі певного досвіду вона вже бере на квартиру тільки подружжя і чужоземних робітників, тому й найняла дві кімнати дуже дешево — це в її фінансовій скруті! — милій молодій парі, яку ми задля зручності будемо просто звати Гансом і Гретою, і саме ці Ганс і Грета, слухаючи разом з Лені танцювальну музику, правильно зрозуміли її видимі й невидимі ритмічні порухи; отож Лені тепер інколи влаштовує «пристойний танчик». Ганс і Грета часом навіть пробують обережно витлумачити Лені її ситуацію, радять їй поновити вбрання, змінити зачіску, знайти коханця. «Тільки трохи причепурися, Лені, вдягни шикарну рожеву сукню та надінь шикарні панчохи на свої чудесні ноги і скоро сама побачиш, яка ти ще гарна».

Та Лені хитає головою, її надто образили, вона вже не ходить до крамниці, доручає це Треті, а Ганс, перше ніж іти на роботу (він працює техніком в управлінні шляхового будівництва, а Грета косметичкою і — поки що надаремно — пропонує Лені безкоштовно свої послуги), щоранку притьмом біжить до пекарні й приносить їй неодмінні хрумкі булочки, які для Лені куди важливіші, ніж для інших людей різні там святощі.

Поменшання Лені прикрашають, звичайно, не тільки самі учбові таблиці з анатомії, там висять також фотографії, знімки небіжчиків. Мати Лені, що померла 1943 року, коли їй був сорок один рік, знята незадовго до смерті. Хвороблива на вигляд жінка з рідкими сивими косами й великими очима сидить на лавці, закутана в плед, над Рейном коло Герзеля, поблизу пристані, на якій і написано назву місцевості; ззаду височать мури монастиря. Видно, що мати Лені мерзне; особливо звертає на себе увагу стомлений вираз очей і на диво твердий обрис рота, хоч обличчя справляє враження не дуже енергійного; видно, що їй не хочеться більше жити; якби комусь сторонньому загадали визначити її вік, він би збентежився і не знав, що сказати: чи перед ним тридцятирічна жінка, що дуже рано постарілася через якусь затаєну муку, чи тендітна шістдесятирічна, в рисах якої збереглося щось молодече. Мати Лені на знімку усміхається, не те щоб силувано, але напружено.

Батько Лені, знятий дешевим апаратом у сорок дев'ять років, так само незадовго до своєї смерті 1949 року, теж усміхається, анітрохи не напружено. Він стоїть біля зруйнованого будинку в старанно, але не раз уже латаному мулярському комбінезоні, в лівій руці тримаючи лом із тих, що їх утаємничені звуть «лапою», а в правій молот, відомий утаємниченим як «довбня». Перед ним, обабіч нього, за ним лежать сталеві бруси різного розміру; може, та усмішка звернена до них, як у рибалки до своєї денної здобичі. Справді, то була, як ми далі докладно пояснимо, його денна здобич, він тоді працював на згадуваного вже колишнього господаря квітникарства, який рано вчув, що «брухт пахне грошима» (вислів Лотти Г.). Батько Лені на знімку простоволосий, чуб у нього дуже густий і тільки ледь узявся сивиною. Дуже важко визначити соціальне становище цього високого, стрункого чоловіка, що так природно тримає в руках своє знаряддя праці. На кого він схожий: на пролетаря? Чи на аристократа? На людину, що виконує звичну їй працю, чи ця явно важка робота їй чужа? Авт. схильний думати, що обидва визначення слушні, і щодо праці також. Коментар Лотти Г. до цього знімка підтверджує його думку, вона називає батька Лені на цьому знімку «паном пролетарем». Ні з чого не видно, що батькові Лені набридло жити. На вигляд він ані молодший, ані старший за свій вік; він достоту «чоловік років під п'ятдесят, що добре зберігся». У матримоніальному оголошенні він міг би пообіцяти, що «зробить щасливою життєрадісну супутницю, бажано не старшу за сорок років».

На інших чотирьох знімках — чотири юнаки, всі десь років по двадцять, троє з них загинули, четвертий (син Лені) ще живий. Двоє з юнаків мають на знімках певну ваду, що стосується тільки їхнього одягу: хоч це погрудні знімки, на обох добре видно уніформу німецького вермахту, а на тій уніформі — орла і свастику, ту символічну композицію, що втаємниченим відома як «збанкрутований стерв'ятник». Це її рідний брат Генріх Груйтен і брат у перших Ергард Швайгерт, яких — так само як і третього загиблого — треба зарахувати до жертв другої світової війни. Генріх і Ергард обидва мають «якийсь суто німецький» (авт.) вигляд, «чимось» (авт.) скидаються на геть усе німецьке освічене юнацтво; може, ця думка стане ясніша, коли ми процитуємо тут Лотту Г., для якої обидва вони — «бамберзькі лицарі»: характеристика, як буде з'ясовано згодом, не тільки похвальна. Щоб інформація була повна, треба сказати, що Е. білявий, а Г. шатен; що обидва теж усміхаються, усмішка в Є.—«щира й простодушна» (авт.), надзвичайно мила, а в Г.— не така щира, в куточках його уст помітні сліди того нігілізму, який помилково звуть цинізмом і який на 1939 рік, коли зроблено обидва знімки, можна визначити як досить ранній, майже прогресивний.

Третій з небіжчиків на знімках Лені — радянський громадянин на ім'я Борис Львович Колтовський. Він не усміхається; цей знімок — збільшена аматорська фотокартка паспортного формату, зроблена в Москві 1941 року,— справляє враження вже майже графічної роботи. Б. на ньому — поважний, блідий чоловік з таким високим чолом, що спершу здається, ніби він рано полисів, та потім, роздивившись, яке густе його біляве, кучеряве волосся, починаєш розуміти, що це характерна прикмета Бориса К. Очі в нього темні, досить великі, через окуляри в простій оправі відблиски світла в них можна сприйняти як витончений графічний засіб. Хоч цей чоловік поважний, худий і на диво високочолий, зразу видно, Що на той час, як робився знімок, він був молодий. Він У цивільному, в сорочці з виложистим коміром, без піджака,— видно, що знімався літньої пори.

На шостій фотографії зображено живого, сина Лені. Хоч кін, коли знімався, був такого самого віку, як Е., Г. і Б., проте здається наймолодшим; може, тому, що тоді вже фотоматеріал був кращий, ніж 1939 і 1941 років. На жаль, не можна заперечити, що Лев на цьому знімку 1965 року не тільки усміхається, а просто сміється: кожен, не вагаючись, назвав би його «веселим хлопцем». Подібність між ним, батьком Лені і його батьком Борисом безсумнівна. Він має «груйтенівський чуб» і «баркелівські очі» (мати Лені була в дівоцтві Баркель.— Авт.), що додають йому ще й подібності з Ергардом. Його сміх, його очі недвозначно свідчать про те, що він напевне не успадкував двох материних рис: він ані мовчазний, ані потайний.

Тут треба згадати ще одну річ з одягу, таку саму дорогу для Лені, як знімки, зображення органів людського тіла, піаніно і свіжі булочки: її купальний халат, який вона помилково, але вперто зве пеньюаром. Це витвір із волохатої бавовняної тканини «довоєнної якості» (Лотта Г.), колись, як видно з вивороту і з рубців на кишенях, кольору червоного вина, а за цей час — за тридцять років!— вилинялий до кольору ріденького малинового сиропу. В багатьох місцях він зацерований простими цеглястими нитками, треба сказати, дуже вправно. Лені рідко коли розлучається з цим пеньюаром, майже не скидає його і начебто казала, що хотіла б, «аби її й поховали в ньому» (Ганс і Грета Гельцени, що інформують авт. про все, що стосується хатнього життя Лені).

Мабуть, варто ще коротко згадати про теперішній склад пожильців Лені: дві кімнати вона здає Гансові і Треті Гельценам; дві — португальській родині Пінто, що складається з батька Хоакіма, матері Ани-Марії та трьох дітей — Етельвіни, Мануели й Хосе; одну — трьом робітникам-туркам, уже не дуже молодим; звати їх Кая Тунч, Алі Килич і Мехмет Шахін.

II

Звичайно, Лені не завжди було сорок вісім років, і нам доведеться кинути погляд назад.

На знімках з молодих років Лені без зайвих балачок можна назвати гарною, милою дівчиною; навіть у формі нацистської організації для дівчат — тринадцяти-, чотирнадцяти- і п'ятнадцятирічна — вона має симпатичний вигляд. Жодна особа чоловічої статі не оцінила б її тілесної вроди нижче як «непогана, бісова дівчина». Людський потяг до парування від любові з першого погляду переходить просто в спонтанне бажання мати інтимні стосунки з особою іншої чи тієї самої статі, яке не гасить навіть тривалий зв'язок; воно виливається в усі форми жаги, аж до найглибшої, шаленої, що відбирає спокій душам і тілам. Усі його різновиди, що виявляються так само незаконно, як і незакономірно, Лені могла б викликати і викликала. Коли їй минув сімнадцятий, вона зробила рішучий стрибок від гарної дівчини до красуні, який темноокій блондинці вдається легше, ніж ясноокій. На цій стадії жоден чоловік не оцінював її нижче ніж «чудова».

Треба ще сказати кілька слів про навчання Лені. У шістнадцять років вона пішла працювати в контору свого батька, який помітив той стрибок від гарної дівчини до красуні і, насамперед маючи на оці дію Лені на чоловіків (це все відбувається 1938 року), почав брати її з собою на важливі ділові наради, де вона сиділа з олівцем та записником на колінах і часом занотовувала якусь тезу. Стенографувати вона не вміла й ніколи не навчилася б. Правда, абстрактне і абстракції не були їй зовсім неприступні, але вчити «гачки», як називала вона стенографію, вона не мала ніякого бажання. Її шлях до освіти був устелений стражданнями, швидше стражданнями вчителів, аніж її власними. Вона скінчила — після того як двічі не те щоб лишилася на другий рік, але була «добровільно переведена до молодшого класу» — чотири класи народної школи з пристойним, хоч і добре підправленим атестатом. Один живий ще свідок із педагогічної ради народної школи, шістдесятип'ятирічний пенсіонер Шлокс, колишній директор, якого вдалося відшукати на селі, де він доживав віку, оповів, що Лені час від часу навіть пробували спровадити в школу для відсталих, але її вберегли від цього дві обставини: батькова заможність, що впливала,— як наголошує Шлокс,— не прямо, а опосереднено, і те, що Лені два роки поспіль, в одинадцять і дванадцять років, здобувала звання «найчистокровнішої німецької дівчини школи», яке присуджувала комісія расової приналежності, що їздила від школи до школи. Якось Лені навіть брала участь у конкурсі на звання «найчистокровнішої німецької дівчини міста», але посіла тільки друге місце, поступившись дочці протестантського священика, що мала ясніші очі,— очі Лені тоді вже були не зовсім блакитні. То хіба ж можна було «найчистокровнішу німецьку дівчину школи» послати в школу для відсталих? Дванадцяти років Лені пішла до монастирського ліцею, під Нагляд черниць, але в чотирнадцять її довелося звідти забрати: за цей час вона раз ганебно лишилася на другий рік, а раз її перевели тільки після того, як батьки врочисто пообіцяли, що далі в школі її не залишать. Своєї обіцянки вони дотримали.

Щоб не склалося хибного уявлення про навчання Лені, треба дати об'єктивну інформацію, що пояснить, у які несприятливі умови вона потрапила на освітньому шляху, коли ступила на нього, або ж, краще сказати, коли її на нього штовхнули. Тут не йдеться про вину — ні в народній школі, ні в ліцеї, до якого Лені ходила, в неї не було якихось великих неприємностей, самі лише непорозуміння. Лені була досить здібна, навіть жадібна чи спрагла до науки, і всі зацікавлені особи намагалися вдовольнити цю її жадобу чи спрагу. Але пропоновані їй наїдки й напої не відповідали ані її розумовому розвиткові, ані її нахилам, ані її сприйнятливості. Здебільшого, чи, може, навіть завжди пропонованому матеріалові бракувало того чуттєвого змісту, без якого Лені не здатна була чогось засвоїти. Письмо, наприклад, вона опанувала дуже легко, хоч це такий абстрактний предмет, що можна було сподіватися протилежного; але він був пов'язаний для Лені з оптичними, дотиковими, навіть з нюховими відчуттями (згадаймо запах чорнила, олівців, різних гатунків паперу), тому її не лякали навіть складні вправи і граматичні тонкощі; її письмо — до якого, на жаль, вона вдається надто рідко — було й лишилося чітке і приємне, просто-таки здатне, як авторитетно запевняє пенсіонер Шлокс, колишній директор (джерело інформації з усіх принципових педагогічних питань), «викликати еротичне чи сексуальне збудження». Найбільшу халепу Лені мала з двома спорідненими предметами: релігією і арифметикою, відп., математикою. Якби хоч одному з учителів чи вчительок Лені спало на думку пояснити їй, коли вона ще була шестирічною дитиною, що до зоряного неба, такого їй любого, можна застосувати математичні й фізичні закони, то вона б так не сахалася таблиці множення, що була їй така сама осоружна, як іншим людям павуки. Горіхи, яблука, корови і горох на папері, що ними в якийсь вульгарний спосіб намагаються досягти арифметичного реалізму, були їй нецікаві. Математика з Лені не вийшло б, затехист до природничих наук у неї напевне був, і коли б, крім менделівських квіточок, червоних, білих і рожевих, що рясніли на сторінках підручників і на таблицях, хтось показав їй трохи складніші генетичні процеси, вона, пишно висловлюючись, неодмінно з головою поринула б у таку матерію. Куца програма з біології позбавила її багатьох радощів, які вона пізнала вже аж дорослою, відтворюючи дешевими акварельними фарбами складні органічні процеси. Як запевняє ван Дорн, свідченням якої можна вірити, їй навіки запам'яталася одна подробиця з дошкільного життя Лені, що й досі видається їй такою самою «несвітською», як і таблиці з статевими органами. Ще дитиною Лені дуже цікавилася необхідністю виділення екскрементів і — на жаль! — марно домагалася пояснень цьому явищу, допитуючись: «Тьху, що це таке з мене лізе?» Ні мати, ні Марія ван Дорн не дали їй таких пояснень!

Тільки другому з тих двох чоловіків, з якими Лені мала досі інтимні стосунки, і саме чужинцеві, та ще й радянській людині, судилося відкрити, що вона здатна до гідної подиву чуттєвої і розумової активності. Йому ж таки Лені оповіла те — від кінця 1943 до середини 1945 року вона була далеко не така мовчазна, як тепер,— що згодом від неї почула й Маргрет: що вона вперше спізнала цілковите «чуттєве вдоволення» шістнадцятирічною дівчиною, коли, тільки-но випущена з інтернату, червневого надвечір'я виїхала на велосипеді за місто і, лежачи горілиць у вересі, «розкинувшись і вся віддаючись» (Маргрет зі слів Лені), дивлячись у зоряне небо, де ще палахкотіла вечірня заграва, досягла тієї вершини блаженства, якої тепер надто часто прагнуть; Лені, як вона оповідала Борисові, а потім переповідала Маргрет, лежала простягнена й «відкрита» на теплім вересі і почувала себе так, наче її хто «брав», а вона «віддавалась»; і вона б нітрохи не здивувалася — так Лені пояснювала згодом Маргрет,— якби тоді була завагітніла. Тому їй зовсім не здається незбагненним те, що непорочна діва народила сина.

Ліцей Лені залишила з поганим свідоцтвом: з релігії і математики там стояли незадовільні оцінки. Вона пішла на два з половиною роки до пансіону, де її вчили домоведення, німецької мови, релігії, трохи історії (до Реформації) і музики (піаніно).

Перше ніж звести пам'ятник одній покійній черниці, що відіграла в освіті Лені таку саму вирішальну роль, як і той радянський громадянин, до якого ми ще будемо не раз вертатися, треба згадати трьох живих іще черниць, що виступають як свідки; хоч вони зустрічалися з Лені тридцять чотири і, відп., тридцять два роки тому, але ще добре пам'ятають її, і всі три — авт. з олівцем і записником відшукав їх у трьох різних місцевостях — вигукнули, тільки-но почувши ім'я Лені: «Ага, Груйтен!» Цей вигук, однаковий у всіх трьох, здається авт. дуже важливим, бо він свідчить, яке велике враження справляла на всіх Лені.

Оскільки не лише вигук «Ага, Груйтен!», а й певні фізичні прикмети в усіх трьох черниць однакові, то, щоб не наганяти рядків, деякі подробиці можна узагальнити. В усіх трьох, як то кажуть, пергаментна шкіра: ледь натягнена на вилицях, жовтава, трохи зморшкувата; всі три частували (або веліли почастувати) авт. чаєм. Не через невдячність, а тільки задля об'єктивності, треба зазначити, що чай в усіх трьох був не дуже міцний; усі три почали кашляти, як авт. закурив (не спитавши, хоч це було й нечемно, дозволу, тому що боявся дістати відмову); всі три приймали його в майже такій самій вітальні, оздобленій відбитками з гравюр на релігійні теми, розп'яттям, портретом теперішнього папи і свого кардинала; всі три столи в трьох різних вітальнях були накриті плюшевими скатертями; всі стільці були незручні; всі три черниці одного віку — десь від сімдесяти до сімдесяти двох років.

Перша з них, сестра Колумбанус, була директрисою ліцею, в якому Лені провчилася два роки з такими мізерними успіхами. Це ефірна особа з бляклими, дуже розумними очима; майже весь час, поки тривало інтерв'ю, вона сиділа й хитала головою — дорікала собі, що свого часу не виявила захованих у Лені здібностей: «У ній щось було, навіть щось сильне, а ми його не добачили». Сестра Колумбанус — математик з науковим ступенем, вона ще й тепер читає (з лупою!) фахову літературу. Це чистий тип жадібної до знань жінки з ранньої епохи емансипації; на жаль, у чернечому вбранні таких жінок дуже рідко помічають і ще рідше цінують. Коли авт. почав увічливо розпитувати сестру Колумбанус про її власний життєвий шлях, вона розповіла, що ще 1918 року ходила у спідниці з мішковини і її дужче висміювали, паплюжили і зневажали, ніж багатьох теперішніх хіппі. Дізнавшись від авт. про деякі подробиці з життя Лені, вона сказала, зітхнувши, хоч у голосі її чутно було захват: «Самі крайнощі, авжеж,— таким її життя й мало бути».

Зауваження це спантеличило авт. Прощаючись, він засоромлено глянув на чотири кричуще вульгарні недокурки, що лишилися в керамічній попільничці, зробленій у вигляді виноградного листка; нею, мабуть, користувалися рідко, хіба часом там догасала сигара якогось прелата.

Друга черниця, сестра Пруденція, навчала колись Лені німецької мови й літератури. Вона була трішки не така шляхетна на вигляд, як сестра Колумбанус, мала трішки рожевіші щоки; це не означало, що вона була рожевощока, тільки давній колір її щік був ще помітний, а обличчя сестри Колумбанус безперечно світилося блідістю, набутою ще в молоді роки. Сестра Пруденція (її вигук, коли вона почула ім'я Лені, див. вище!) додала кілька несподіваних деталей. «Я все робила,— сказала вона,— щоб утримати її в школі, але нічого не помогло, хоч я й поставила їй з німецької „чотири“, і вона заслужила таку оцінку: написала чудовий твір про „Маркізу д'О^[1]...“; ця річ, бачите, була не те що не рекомендована, а навіть дуже небажана, через свій, так би мовити, дражливий зміст,— але я вважала і вважаю, що чотирнадцятирічна дівчина може спокійно читати її і мати про неї свою думку; і ось Груйтен написала щось незвичайне, а саме: палкий захист графа Ф., екскурс у царину... ну, сказати б, чисто чоловічих почуттів. Я була вражена... чудова праця, майже на „п'ять“... Але вона мала незадовільну оцінку з релігії, власне, виправлену одиницю, бо ж не хотілося вліпити дівчині одиницю з релігії, а також тверду, напевне зароблену двійку з математики, яку сестрі Колумбанус довелося їй поставити, хоч і з сльозами на очах, але ж вона повинна була оцінити її знання справедливо,— і Груйтен зникла... пішла з ліцею, мусила піти».

Із сестер і вчительок пансіону, в якому Лені навчалася з чотирнадцяти і майже до сімнадцяти років, треба було ще тільки розшукати третю із згаданих тут черниць, сестру Цецілію. Це вона два з половиною роки давала Лені приватні уроки гри на піаніно; сестра Цецілія зразу відчула музикальність Лені, але її жахала, просто доводила до розпачу нездатність дівчини не тільки читати ноти, а навіть пов'язувати з прочитаною нотою певний звук. Перші шість місяців вона тільки те й робила, що програвала Лені платівки, а потім наказувала їй просто відтворити мелодію — ризикований, як каже сестра Цецілія, проте вдалий експеримент; він навіть довів, каже сестра Цецілія, «що Лені спроможна була розпізнати не лише мелодії і ритми, а й побудову музичних творів». Та як — сестра Цецілія довго зітхає — навчити Лені читати ноти, що вкрай необхідно? І тоді їй спала на думку майже геніальна ідея: спробувати кружний шлях, через географію. Щоправда, учениці діставали в ліцеї дуже куці знання з географії — вони в основному повинні були знати напам'ять і показувати на карті всі притоки Рейну, а також височини й округи, що їх ті притоки розмежовують; а все ж Лені навчилася читати карту: страшенно покручену чорну риску між Гунсрюком і Ейфелем вона сприймала не тільки як чорну покручену риску, а як позначку річки Мозель, що існує насправді. І спроба вдалася: Лені опанувала ноти, важко, неохоче, інколи плачучи з люті, проте опанувала. А що сестра Цецілія отримала від батька Лені добрий гонорар, який пішов до каси ордену, то вона відчувала себе зобов'язаною «навчити Лені й музики». Їй і це вдалося, і «що мене в ній здивувало: вона зразу відчула, що Шуберт її межа; спроба піти далі скінчилася так жалюгідно, що навіть я порадила їй залишитися в тих її межах, хоч батько домагався, щоб вона грала Моцарта, Бетховена й таке інше».

Ще одне зауваження про шкіру сестри Цецілії: місцями вона була ще молочного кольору, лагідно-біла, не зовсім суха; авт. щиро признається, що він відчув бажання, може, й не зовсім пристойне, оглянути на більшій площині шкіру цієї милої черниці, що постарілася в безшлюб'ї, хай би навіть його запідозрили в геронтофілії. На жаль, сестра Цецілія, після того як авт. спитав її про одну черницю того самого ордену, яка відіграла в житті Лені дуже важливу роль, стала демонстративно холодна, майже непривітна.

Тут можна тільки окреслити в загальних рисах те, що, будемо сподіватися, в подальшій оповіді пощастить довести: що Лені — невизнаний геній чуттєвості. На жаль, її довгий час вважали просто «дурепою»: це означення таке зручне, що ним залюбки користуються де треба й де не треба. Старий Гойзер признається, що й тепер ще зараховує Лені до цієї категорії.

Може скластися думка, що Лені, яка завжди любила смачно попоїсти, з великим запалом навчалася куховарства, а домоведення було її улюбленим предметом. Анітрохи: хоч куховарства вчили біля плити й кухонного столу, на матеріалі, який можна було побачити, понюхати, покуштувати й відчути на дотик, воно здавалося Лені (якщо авт. вірно зрозумів деякі зауваження сестри Цецілії) абстрактнішим за математику й таким самим платонічним, як уроки релігії. Важко сказати, чи вона мала хист до куховарства, а ще важче з'ясувати, чи не здавались їй приготовані на уроках домоведення страви «ніякими» через метафізичний страх черниць перед будь-якими присмаками. На жаль, із неї безперечно не вийшло доброї куховарки; їй тільки подеколи вдається юшка та ще десерт, крім того, вона — що не така вже й звичайна річ — добре готує каву і дуже любила варити їжу для дітей (свідок М. в. Д.), але так і не навчилась готувати справжній обід.

Як доля підливи може залежати від хибного, випадкового поруху чиєїсь руки з присмакою, так і релігійне виховання Лені через сліпий випадок зазнало цілковитого краху (чи, краще сказати, на щастя, не вдалося). Коли йшлося про земні, матеріальні речі — про хліб чи вино, про те, що когось годилося обняти чи покласти на нього руку,— то вони не завдавали Лені жодних труднощів. Вона й досі вірить, що людину можна вилікувати, натерши її слиною. Але хто кого нині натирає ще слиною? Лені не тільки лікувала слиною радянського юнака і свого сина, а й робила щасливим радянського юнака й заспокоювала свого сина тільки тим, що клала на них руку. Але хто нині ще кладе на когось руку? Що то був за хліб, який їй давали на перше причастя (останній церковний обряд, у якому вона брала участь), і де в біса ділося вино? Чому їй не дали його? Що син святої діви водився з жінками, також і з пропащими,— все те надзвичайно подобалося Лені й могло б її так само вкинути в захват, як вигляд зоряного неба.

Можна собі уявити, що Лені, яка ціле життя так любила вранці їсти свіжі булочки, що через них навіть наражалася на глум сусідів, палко чекала на свято першого причастя. Треба сказати, що Лені в ліцеї не допустили до першого причастя, бо під час підготовчих уроків вона раз у раз втрачала терпець і просто-таки нападала на вчителя релігії, вже й тоді літнього сивого чоловіка, аскетичного на вигляд, а після уроків з дитячим запалом допитувалась: «Ну, коли ж ви дасте мені той хліб життя, га? Чого я маю стільки чекати?» Цей учитель, від якого нам залишилось тільки ім'я — Еріх Брінгс — та кілька публікацій, вважав стихійний вияв чуттєвості Лені «злочинним». Він був наляканий тим нетерпінням, яке він охрестив «чуттєвою жадобою». Звичайно, він рішуче відхилив зухвалі вимоги Лені й відклав її конфірмацію на два роки за «виявлену незрілість і нездатність зрозуміти святі дари». Є два свідки цього випадку; перший свідок — старий Гойзер, який добре пам'ятає про нього й розповідає, що «тоді ледве вдалось уникнути скандалу», та оскільки черниці з огляду на внутрішньо-політичні обставини були в скрутній ситуації (1934 рік!), про що Лені й гадки не мала, то, на жаль, вирішили «цій справі не давати розголосу». Другий свідок — сам старий учитель релігії, який мав свого коника, «теорію часток», що полягала ось у чому: він місяцями чи й роками, беручи до уваги найрізноманітніші казуїстично вигадані обставини, розводився про те, що могло б, чи повинне було, чи мало б, чи мусило б статися з частками облаток за тих обставин. Отож цей добродій, що як фахівець у галузі часток ще й досі має деяку славу, згодом почав періодично публікувати в одному літературно-теологічному часописі «Нариси з мого життя», де, між іншим, розповів і про випадок з Лені; як людина без сорому і фантазії він вивів її під ініціалами: «така собі Л. Г., тоді дванадцятирічна дівчина». Він змальовує «жагучий погляд» Лені, її «чуттєві уста», знаважливо згадує її простацьку вимову, дім її батьків називає «вульгарним, типовою оселею скоробагатьків», а закінчує словами: «На таке матеріалістично-пролетарське жадання святих дарів я, звичайно, мусив відповісти відмовою». Хоч батьки Лені не були надто релігійні й не вельми вчащали до церкви, а все ж, улягаючи поглядам своїх кіл і свого середовища, вважали прикрістю і навіть ганьбою, що Лені «не відбула цього разом з усіма», і послали її «відбути це» в чотирнадцять з половиною років, коли вона вже вчилася в пансіоні. Та оскільки на той час у Лені (за вірогідним свідченням Марії ван Дорн) уже почалося жіноче, церковне свято зійшло нанівець, і світське також. Лені жадібно накинулась на ту крихту хліба, вся вона була готова справді впасти в екстаз,—«і ось мені (так розповідала вона потім шокованій Марії ван Дорн) поклали на язик той безбарвний, тоненький сухий шматочок, що не мав ніякого смаку. Я мало не виплюнула його!» Марія хрестилась і дивувалася, що стільки речей навколо, які промовляли до чуттів Лені,— свічки, ладан, органна й хорова музика,— не допомогли їй здолати розчарування. Навіть святковий обід після повернення з церкви — спаржа, шинка, ванільне морозиво з вершками — не скрасив їй того розчарування. Лені щодня доводить, що вона й сама не байдужа до «часток»: вона визбирує з тарілки всі крихти своїх улюблених булочок і вкидає в рот (Ганс і Грета).

Хоч у цьому звіті ми й намагаємося якомога уникати непристойностей, а проте, щоб картина була повна, треба, мабуть, сказати, що вчитель релігії в пансіоні, який допустив Лені до першого причастя тільки на вимогу директриси, нестарий іще чоловік на ім'я Горн, такий самий аскетичний на вигляд, як і його колега з ліцею, давав своїм ученицям, перед тим як вони кінчали науку — наймолодші в шістнадцять років і найстарші в двадцять один,— відомості про статеве життя. Лагідним голосом, послуговуючись винятково кулінарною символікою й не дозволяючи собі бодай натяку на точні біологічні деталі, він порівнював статевий акт, який називав «необхідним засобом продовження роду», з «суницями в сметані», захоплено вигадував усе нові порівняння, що мали дати уявлення про дозволені й недозволені любощі; в його розповіді не останню, хоч і не зрозумілу дівчатам, роль відігравали «кренделі». Треба відзначити, що під час тієї лекції, коли вчителів лагідний голос із допомогою незбагненної, винятково кулінарної символіки давав їм незбагненні відомості про любощі й статеві стосунки, Лені вперше в житті почервоніла (Маргрет). Оскільки вона нездатна каятись — ця риса дуже полегшувала їй сповідь, яку вона байдуже відбувала як порожню формальність,— то, мабуть, навчальний експеримент учителя зачепив у ній якісь не відомі ще центри почуттів. Щоб склалося більш-менш правильне уявлення про відверту, пролетарську, майже геніальну чуттєвість Лені, мусимо додати: Лені не була безсоромна, а все ж той перший у її житті випадок, коли вона почервоніла, можна вважати сенсацією. Принаймні для самої Лені та раптова, мимовільна реакція була цілком несподіваною, болісною і тяжкою. Зайве тут буде ще раз наголошувати, що в ній таїлося величезної сили еротичне і сексуальне сподівання, і коли вчитель релігії в такий дивний спосіб заходився пояснювати те, що водночас звеличували як причастя і як таїнство, її обурення і збентеження вилилось у незнану їй досі форму: вона почервоніла. Заникуючись з люті, червона як рак, вона просто вийшла з класу, за що дістала нову двійку з релігії у випускному свідоцтві. А ще їй на уроках релігії без кінця втовкмачували в голову, що аж ніяк не викликало в неї захвату, назви трьох гір Європи: Голгофи, Акрополю і Капітолію. А втім, Голгофа в її уявленні була досить симпатична гора, і з Біблії Лена знала, що то, власне, й не гора, а тільки горб і лежить він зовсім не в Європі. Беручи до уваги те, що Лені все ж таки не забула «Отче наш» та «Богородице, діво, радуйся» і часом ще навіть проказує ці молитви, що вона знає кілька уривків з інших молитов і вважає стосунки з дівою Марією за звичайну річ, може, тут буде доречно висловити припущення, що її релігійних здібностей так само недооцінили, як і її чуттєвості, і що з неї, либонь, вийшов би великий містик, якби її хист вчасно виявили й розвинули.

А тепер, нарешті, спробуймо накидати бодай начерк пам'ятника одній особі, яку вже, на жаль, не можна ні викликати, ні вислухати як свідка, бо вона померла наприкінці 1942 року за нез'ясованих досі обставин; її звело в могилу не пряме насильство, а лише загроза прямого насильства і байдужість тих, хто її оточував. Крім Б. Г. Т. і Лені, ніхто, мабуть, не любив тієї особи; навіть після пильних пошуків не вдалося з'ясувати, яке було її світське ім'я, звідки і з якого середовища вона походить. Відоме тільки, і то від кількох свідків — від Лені, Маргрет, Марії і від того Б. Г. Т., колишнього учня букініста, який вважає, що його досить називати ініціалами,— її черниче ім'я: сестра Рахель. А ще прізвисько: Гаруспіка. На той час, коли вона мала стосунки з Лені й одночасно з Б. Г Т. (1937—38 рр.), їй було десь років сорок п'ять. Сестра Рахель була дрібна, жилава (вона розповідала — не Лені, а Б. Г. Т.,— що колись навіть стала чемпіонкою «Німецької молоді» серед жінок з бар'єрного бігу на 80 метрів!); мабуть,—1937—38 рр. вона мала всі підстави не розказувати про своє походження й освіту,— вона була, як тоді казали, «високоосвічена жінка», що їй не завадило свого часу захистити дисертацію і, може, ще й другу (звичайно, під іншим ім'ям). Зріст її, на жаль, можна визначити тільки з пам'яті свідків: приблизно 1 м 60 см; вага десь біля 50 кг; коси чорні з сивиною; очі блакитні; не виключене кельтське походження, так само єврейське. Б. Г. Т., бібліотекар без диплома, що опрацьовує каталоги давніх видань у одній міській бібліотеці середнього обсягу й має деякий вплив на її комплектування, досить змарнілий як на свої літа чоловік, чемний, без особливої ініціативи й темпераменту, був, мабуть, закоханий у ту черницю, хоч різниця у віці між ними сягала щонайменше двадцяти років. Те, що йому пощастило аж до 1944 року уникнути служби у вермахті й таким чином лишитися своєрідною missinq link^[2] між Лені й сестрою Рахеллю (коли його на п'ятому році війни все-таки взяли в армію, Б. Г. Т. мав уже без чогось двадцять шість років і, як він сам запевняє, був здоровий як дуб), свідчить про його впертий, цілеспрямований розум.

У кожному разі, він жвавішає, в очах його світиться майже захват, коли мова заходить про сестру Рахель. Він неодружений, не курить і, як можна зробити висновок із запахів у його двокімнатній квартирі з кухнею і з ванною, вміє чудово куховарити. Він цінує тільки давні книжки і зневажає нові видання: «Нова книжка — це взагалі не книжка» (Б. Г.Т.). Рано полисілий, він, мабуть, харчується добре, але одноманітно; організм його схильний до ожиріння, про що свідчить пористий ніс і підпухлості за вухами, які авт. добре розгледів під час своїх численних відвідин. Хоч з натури Б. Г. Т. не дуже балакучий, його просто годі спинити, коли мова заходить про Рахель-Гаруспіку. Лені він знає з розповідей сестри тільки як «надзвичайно вродливу біляву дівчину, яку в житті чекає багато гарного й не менше прикрого», і має до неї мрійливо-юнацьке почуття; коли б авт. на цьому залежало і коли б він сам не був закоханий у Лені, він би навіть спробував їх звести, бодай і з запізненням на тридцять чотири роки. Хоч які дивацтва (явні й приховані) властиві цьому Б. Г. Т., одне про нього можна сказати напевне: він людина вірна. Може, й самому собі також.

Про цього чоловіка можна було б багато говорити, але не варто, оскільки він майже не має безпосереднього стосунку до Лені і стає нам у деякій пригоді лише тим, що на ньому відбилися події, які нас цікавлять.

Хибно було б думати, що Лені в інтернаті страждала; ні, з нею там сталося диво, а саме — те, що стається з улюбленцями долі: вона потрапила в добрі руки. Все, про що вона дізнавалась на уроках, було не цікаве або не дуже цікаве; тільки приватні лекції спокійної і ласкавої сестри Цецілії мали сенс і дали свої наслідки. Вирішальну роль, принаймні не меншу, ніж радянський юнак, що з'явився на її обрії пізніше, відіграла в житті Лені сестра Рахель; її не допускали до викладання (1936 рік!), і вона виконувала не дуже почесну роботу коридорної сестри, як казали про неї учениці, тобто з соціального погляду перебувала десь на становищі звичайної прибиральниці. Вона повинна була вчасно будити дівчат, стежити за їхнім вранішнім туалетом, пояснювати їм — від чого вчителька біології вперто відмовлялася,— що з ними відбувалося, коли в них раптом починалося місячне, а крім того, мала обов'язок, який решта сестер вважали за бридкий і неможливий і який сама вона виконувала зі щирим захватом: аналіз залишкових продуктів дівчачого організму у твердій і рідкій формі. Ученицям було заборонено спускати воду доти, доки ті залишкові продукти не огляне сестра Рахель. І вона робила це з незворушністю діагностика, так спокійно, що дівчата, які перебували під її наглядом, не Могли вийти з дива. Чи треба тут говорити, що Лені, чию Цікавість до власного травлення досі ніхто не вдовольнив, стала її палкою послідовницею? Здебільшого сестрі Рахелі досить було глянути на екскременти якоїсь учениці, щоб точно визначити її фізичний і психічний стан, навіть передбачити її успіхи в навчанні, тому перед письмовою роботою їй не було проходу від дівчат. Через це ж її з року в рік (починаючи від 1933 р.) прозивали Гаруспікою — це прізвисько сестрі Рахелі дала одна її колишня учениця, що пізніше пробувала свою силу на ниві журналістики, і та сприймала його як цілком заслужений комплімент. Існувала думка (Лені, яка згодом стала повірницею сестри Рахелі, підтвердила її), що черниця вела якнайдокладніший щоденник своїх спостережень. Коли взяти до уваги, що під наглядом сестри Рахелі було дванадцять дівчат, а вона працювала коридорною сестрою (таким собі монастирським черговим унтер-офіцером) п'ять років, і кожен шкільний рік мав по двісті сорок днів, неважко вирахувати, що в своєму щоденнику вона охопила й коротко проаналізувала двадцять вісім тисяч вісімсот наслідків дії нирок і органів травлення,— гідна подиву праця, а як скато- й урологічний документ, мабуть, просто неоціненна. І такий скарб, видно, був бездушно знищений! Дослідження авт., поведінка й вислови самої сестри Рахелі, якими вони постають із прямих свідчень Б. Г. Т., непрямих (отриманих із других рук, через Марію) інформацій Лені і, знову ж таки, прямих свідчень Маргрет, дають підставу припустити, що Рахель мала освіту з трьох галузей науки: медицини, біології і філософії, але над усім тим брав гору теологічний елемент, походження виключно містичного.

Рахель втручалася також у те, за що вона не відповідала, наприклад, у гігієну, вчила дівчат доглядати своє волосся, шкіру, очі, вуха, пильнувати своїх зачісок, білизни, взуття. Якщо зважити, що вона радила чорнявій Маргрет ясно-зелені кольори, а білявій Лені — яскраво-червоні, казала їй узути на вечірку зі студентами, що мешкали в католицькому гуртожитку, червоні черевички, рекомендувала митися настоєм із мигдалевих висівок і не конче крижаною водою, вважаючи таку процедуру тільки відносно корисною,— якщо все це зважити, то можна стисло визначити її натуру так: вона не була засушеною педанткою. Додаймо, що вона не тільки не відраджувала ученицям підмальовувати губи, а навіть радила — звичайно, до міри, зі смаком, залежно від типу обличчя; отже, бачимо, що сестра Рахель набагато випередила свій час і своє середовище. Найдужче вимагала вона від дівчат, щоб ті доглядали свої коси, пильно, терпляче розчісували їх, особливо перед сном.

Її становище в монастирі було незрозуміле. Більшість сестер трактували її як щось середнє між прибиральницею туалетів і просто прибиральницею — досить негарно з їхнього боку, навіть якби Рахель справді була нею. Дехто поважав її, дехто боявся; з директрисою в неї завжди були «шанобливо-напружені стосунки» (Б. Г. Т.). Директриса, сувора, інтелігентна красуня з попелястими косами, що через рік після того, як Лені залишила школу, скинула черничу одежу і вступила до нацистської жіночої організації, ніколи не відкидала косметичних порад Рахелі, хоч вони й суперечили монастирському духові. Коли взяти до уваги те, що директрису прозивали «тигрисею», що її основним фахом була математика, а другим і третім — французька мова й географія, то стане зрозуміло, що в поведінці Гаруспіки вона не вбачала ніякої небезпеки, та «фекальна містика» здавалась їй тільки смішною. Вона вважала, що справжній дамі її гідність не дозволяє навіть глянути на свої екскременти (Б. Г. Т.), в усьому тому було для неї щось «поганське», хоч, мабуть, саме поганський дух (знову ж таки Б. Г. Т.) привів її в нацистську жіночу організацію. Задля справедливості треба відзначити (все за тим самим Б. Г. Т.), що, навіть покинувши монастир, вона не виказала Рахелі. Лені, Маргрет і Б. Г. Т. змальовують її як «горду особу». Хоч за всіма приступними свідченнями директриса була дуже гарна жінка, безперечно «з еротичними імпульсами» (Маргрет), вона й після виходу з монастиря лишилася неодруженою, мабуть, з гордощів: не хотіла показувати своєї слабкості, своїх вразливих місць. Наприкінці війни, маючи заледве п'ятдесят років і високе звання урядової радниці, вона зникла десь між Львовом і Чернівцями під час виконання великої місії в галузі «культурної політики». А шкода. Авт. залюбки «допитав би її в справі».

Рахель в інтернаті не мала важливих педагогічних чи лікарських обов'язків, а проте виконувала і ті, й ті; від неї вимагали відомостей тільки в найпростіших випадках — скажімо, при яскравому виявленому проносі або загрозі якоїсь інфекції, а також при кричущій неохайності під час справляння природних потреб ученицями чи порушенні ними заведених норм моралі. Цього останнього вона ніколи не робила. Вона вважала за дуже потрібне першого ж таки дня прочитати дівчатам невелику лекцію про методи дотримання чистоти після всякого опорожнювання. Наголошуючи на тому, як важливо зберегти еластичність і здатність до виконання своїх функцій усіх м'язів, а особливо в нижній частині живота, і радячи для цього вправи з легкої атлетики й гімнастики, сестра Рахель швидко переходила до своєї улюбленої теми: казала, що здоровій і, головне, інтелігентній людині після спорожнювання можна обійтися навіть без клаптика паперу. Та оскільки це всього лише недосяжний чи майже недосяжний ідеал, вона докладно пояснювала, як треба користуватися папером.

Сестра Рахель — і тут Б. Г. Т. незамінне джерело інформації — багато читала про такі речі, вивчила всю літературу про каторгу і в'язниці, пильно простудіювала спогади в'язнів (і політичних, і кримінальних). На дурні зауваження і хихотіння дівчат під час її лекцій вона не звертала уваги.

Тут треба згадати, оскільки це засвідчують Лені й Маргрет, що, тільки-но глянувши на перше випорожнення Лені, яке сестра Рахель мала дослідити, вона аж засяяла з радощів. І сказала Лені: «Дівчинко, та ти ж улюблениця долі — як і я».

А як Лені через кілька днів ще й досягла статусу «безпапірних», просто тому, що їй це «зусилля м'язів» справляло приємність (слова самої Лені, сказані Марії і засвідчені Маргрет), між нею і сестрою Рахель виникла симпатія, яку вже ніщо не могло порушити і яка стала Лені втіхою і винагородою в учбових невдачах, що чекали на неї в майбутньому.

Прикро було б, якби зі сказаного тут склалося враження, що сестра Рахель виявилась генієм тільки в царині екскрементів. Пройшовши складний шлях у науці, вона стала спершу біологом, потім лікарем, а ще пізніше філософом, прийняла католицтво, вступила в монастир, щоб «виховувати молодь» у біологічно-медично-філософсько-теологічному дусі, але першого ж року її педагогічної діяльності римська курія позбавила її права викладання, запідозривши в біологізмі та в містичному матеріалізмі, і понизила до коридорної сестри; ця кара, власне, мала одну мету: утруднити її життя в монастирі. Орден був готовий «без ганьби» зняти з неї черничу схиму (все з розповідей Рахелі Б. Г. Т.), але вона не тільки не сприйняла це пониження як кару, а й відчувала себе звеличеною, вважала, що праця коридорної сестри відкриває перед нею значно ширші можливості застосовувати свої знання, аніж викладання. Оскільки її непорозуміння з орденом почалися якраз 1933 року, її вирішили не виганяти, і вона пробула ще п'ять років «прибиральницею туалетів» (Рахель про себе — з її розповідей Б. Г. Т.). Хоча б уже для того, щоб забезпечити учениць предметами гігієни, туалетним папером, антисептичними засобами, постільною білизною тощо, їй інколи доводилось їздити на велосипеді до поближнього університетського містечка, і вона просиджувала не одну годину в університетській бібліотеці, а згодом — не один день у тій великій букіністичній книгарні, де в неї почалася платонічна, і все ж таки палка приязнь зі згадуваним тут Б. Г. Т.; він, всупереч приписам, дозволяв їй скільки завгодно порпатися в книжках свого шефа й користуватися каталогом, призначеним тільки для внутрішнього вжитку, частував її кавою з свого термоса або й часом підсовував бутерброд, коли вона надто засиджувалась десь у кутку над книжкою. Найдужче вона цікавилася фармакологічною, містичною та біологічною літературою, а також книжками про лікувальні властивості рослин і за два роки стала фахівцем з дуже делікатної галузі: скатологічних аномалій, наскільки про них можна було довідатися з містичної літератури, якої багато було в букіністичній книгарні.

Хоч зроблено все, буквально все, щоб з'ясувати походження й життєві обставини сестри Рахелі, та більше, ніж розповіли Б. Г. Т., Лені й Маргрет, не пощастило нічого дізнатися; другі й треті відвідини сестри Цецілії не додали нічого нового про її давню знайому з монастиря. Своєю впертістю авт. домігся тільки одного: вона почервоніла. Треба щиро признатися, що не дуже приємно дивитись, як червоніє стара, сімдесятирічна жінка зі шкірою молочного кольору. Четверта спроба,— як бачите, авт. виявив неабияку впертість,— скінчилась невдачею ще біля монастирської брами: його більше не впустили. Чи йому ще вдасться щось довідатися з архіву ордену та з іменної картотеки в Римі, залежатиме від того, чи авт. матиме час і гроші, щоб поїхати туди, а головне — чи його допустять до таємниць ордену. Тепер ми повинні нагадати картину з 1937—38 рр.: маленька, віддана своїй праці черниця, закохана в містику й біологію, запідозрена в скатології, звинувачена в біологізмі й матеріалістичному містицизмі, сидить у темному кутку букіністичної книгарні, і юнак, тоді ще без жодного натяку на майбутню лисину, не затягнений жиром, пригощає її кавою і бутербродами. Ця жанрова сцена, варта того, щоб її увічнив якийсь нідерландський майстер Вермерового рівня, потребує багряного тла, кривавого кольору хмар, щоб відтінити внутрішньо- і зовнішньополітичне становище тих років: згадаймо, що в цей час десь крокували штурмовики, що небезпека війни була 1938 року більша, ніж наступного, коли вона справді вибухнула. І хоч би навіть непогамовна цікавість Рахелі до питань травлення здавалася нам надто містичною, а її дослідження залоз внутрішньої секреції (вона дійшла до того, що палко прагнула визначити точний склад субстанції, відомої під назвою сперми) безглуздим,— в одному їй не можна відмовити: це вона на підставі своїх приватних (недозволених) дослідів з сечею дала молодому букіністові пораду, яка допомогла йому уникнути служби в німецькому вермахті. Пригощаючись його кавою (якою вона навіть часом плямила букіністичні раритети, бо до зовнішнього вигляду книжок була байдужа), вона докладно пояснювала, що йому треба їсти й пити, які настої і таблетки вживати, щоб після аналізу сечі на медичному огляді дістати не тільки тимчасову, а постійну помітку «непридатний до військової служби»; вона стільки знала й стільки начиталася, що змогла скласти «поетапний план» (дослівна цитата з Рахелі, засвідчена Б. Г. Т.), який забезпечував його сечі достатню кількість білка при найрізноманітніших аналізах навіть після одно-, дво- і триденного перебування в госпіталі. Цим повідомленням ми лише хочемо втішити всіх тих, кому в нашому звіті бракує політики. На жаль, Б. Г. Т. був надто боязкий, щоб докладно переповісти той «поетапний план» іншим юнакам, яких мали брати до вермахту. «Як службовець» він боявся неприємностей від свого начальства.

Мабуть, Рахель страшенно зраділа б (припущення авт.), якби їй дозволили бодай хоч тиждень виконувати в інтернаті для хлопців ту саму роботу і провадити ті самі спостереження, які вона провадила в дівчат. Оскільки літератури про різницю в травленні чоловіків і жінок на той час було мало, їй доводилося вдовольнятись здогадами, які зрештою перейшли у тверде переконання: вона майже всіх чоловіків вважала «схильними до затвердіння». Якби її бажання щодо хлоп'ячого інтернату стало відоме в Римі або десь-інде, її, звичайно, миттю відлучили б від церкви і вигнали б з монастиря.

З такою самою палкою цікавістю, як в унітази, заглядала вона вранці підопічним дівчатам в очі, призначала їм промивання, для чого завжди мала напоготові кілька очних ванночок і кухоль джерельної води. Вона миттю помічала кожну, навіть найменшу ознаку запалення чи трахоми і щоразу аж світилася захватом — набагато частіше, ніж під час опису процесів травлення,— коли пояснювала дівчатам, що сітківка десь така завтовшки чи така тонка, як цигарковий папір, а складається з трьох шарів клітин — пігментних, диполярних і ганглійних; і в самому тільки першому шарі, приблизно втричі тоншому, ніж цигарковий папір, є близько шести мільйонів колбочок і ста мільйонів паличок, і вони розподілені не в однаковій кількості, а нерівномірно по всій поверхні сітківки. Їхні очі, повчала вона дівчат,— величезний, незамінний скарб; сітківка, десь один із чотирнадцяти шарів ока, має сама сім чи вісім шарів, і кожен з них знову ж таки відокремлений один від одного; а як вона ще потім починала розповідати про ворсинки, смочки, ганглії і м'язи вій, серед дівчат то тут, то там чулося її друге прізвисько: «Ворсиста черниця» або «Чернича ворса».

Треба нагадати, що Рахель не мала багато часу; хіба зрідка й зовсім недовго могла щось пояснювати дівчатам; розпорядок дня в них був точно визначений, і більшість їх справді вважали Рахель відповідальною хіба що за туалетний папір. Звичайно, вона говорила з ними також про піт, гній, менструаційну кров і досить докладно про слину; мабуть, зайве казати, що Рахель палко заперечувала користь від надто ревного чищення зубів, принаймні вона дозволяла дівчатам робити вранці цю процедуру тільки всупереч своєму переконанню і після найрішучіших протестів батьків. І оглядала вона в дівчат не тільки очі, а й шкіру — на жаль, не на грудях і не на животі, бо батьки кілька разів звинувачували її в безсоромному обмацуванні їхніх дітей,— а лише на руках і на плечах. Пізніше Рахель почала пояснювати дівчатам, що, коли людина вже більш-менш знає свій організм, погляд на екскременти, власне, має тільки підтвердити те, що вона й так відчуває, прокинувшись зі сну,— здорова вона чи ні; маючи певний досвід у цьому, можна вже й не дивитися на них. Оглянути їх треба хіба лише тоді, як ти не впевнена у своєму стані й хочеш перевірити себе (Маргрет і Б. Г. Т.).

Коли Лені пропускала уроки через хворобу, що траплялося дедалі частіше, сестра Рахель навіть дозволяла їй часом викурити у своїй кімнатці сигарету; Рахель пояснювала їй, що викурювати більше як п'ять сигарет на день дівчині її віку недобре. А в дорослому віці радила ніколи не курити більше як сім чи вісім сигарет, принаймні не переходити за десяток. Хто б міг заперечити користь виховання, коли можна довести, що сорокавосьмирічна Лені ще й досі дотримується цього правила і що вона тепер почала на великому, півтора на півтора метра, аркуші рудого обгорткового паперу (на білий папір за теперішнього стану своїх фінансів вона не спромоглася б) здійснювати свою заповітну мрію (досі в неї на це не було часу): докладно відтворювати поперечний розріз одного шару сітківки. Вона справді вирішила намалювати всі шість мільйонів колбочок і сто мільйонів паличок — усе це акварелями з дитячого набору свого сина, до якого час від часу докуповує кілька дешевих плиток. Знаючи, що Лені за день устигає намалювати щонайбільше п'ятсот паличок або колбочок, отже, за рік приблизно двісті тисяч, ми легко вирахуємо, що вона сидітиме над ними ще добрих п'ять років, і тоді, може, зрозуміємо, що своєю роботою в'язальниці квітів вона пожертвувала задля цього малювання. Лені назвала свою картину «Частиною сітківки лівого ока діви Марії на ім'я Рахель».

Навряд чи хто здивується, коли ми скажемо, що Лені, малюючи, співає. Слова, до яких вона, не довго думаючи, допасовує Шуберта й елементи народних пісень упереміш із ритмами й мелодіями, почутими з платівок, «у будинку і в дворі» (Ганс), «не тільки зворушують» Шіртенштайна, а й викликають у нього «зацікавлення й пошану» (Шіртенштайн). Її вокальний репертуар явно багатший за фортепіанний; у авт. є магнітофонна стрічка, яку записала для нього Грета Гельцен; слухаючи її, він не може стриматись, сльози дзюрком течуть у нього по щоках (авт.). Лені співає досить тихо, незворушним, сильним голосом; тихо він звучить тільки через її сором'язливість. Спів її долинає наче з підземелля. Що ж вона співає?

То голос найшляхетнішої річки, народженого вільним Рейну,— та хто ж іще залишиться довіку вільним і сповнить всі бажання свого серця отак, як Рейн,— народжений священним лоном у щедрому, веселому верхів'ї?

Коли ж війна, йому на біду, на другий ступила поріг, побачив солдат: не буде ладу, і смертю героя поліг.

Цей останній вірш Лені співає часто, він записаний на стрічці в чотирьох варіантах, раз навіть у ритмі бітлзів.

Як бачимо, Лені досить вільно поводиться з текстами, які вважають канонічними, вона комбінує собі до вподоби не тільки музику, а й слова:

Отже, ми бачимо, що Лені не лише працює, а навіть працює дуже продуктивно.

Лені щоразу лякалася, коли в неї починалося місячне, і Рахель, не вдаючись у недоречну символіку, пояснила їй з усіма подробицями, як відбуваються статеві стосунки між чоловіком і жінкою, пояснила так, що ні їй, ні Лені не довелося нітрохи червоніти; правда, такі пояснення треба було тримати в таємниці, бо Рахель, звичайно, переступала цим межі своїх повноважень. Може, це й пояснює, чому Лені так спаленіла й так розгнівалась, коли через півтора року їй в офіційному поясненні назвали це «суницями в сметані». Рахель навіть не соромилась, говорячи про форму випорожнення, вживати термін «класична архітектура» (Б. Г. Т.).

Першого ж місяця свого перебування в інтернаті Лені, крім Рахелі, знайшла собі приятельку на ціле життя, оту Маргрет Цайст, що вже встигла виявити себе «шльондрою»: свавільну дочку одного над усяку міру побожного подружжя, що так само «не могло з нею впоратись», як і всі її дотеперішні вчителі. Маргрет, маленька чорнява дівчина, порівняно з Лені просто балакуча, була завжди в якнайкращому гуморі, і всі її вважали за «веселе чортеня». Саме Рахель, оглядаючи через два тижні шкіру Маргрет (плечі й руки), визначила, що вона має стосунки з чоловіками. Оскільки, крім самої Маргрет, немає жодного свідка тієї події, то в цьому випадку треба виявити певну обережність, хоч сам авт. має таке враження, що Маргрет можна цілком вірити. Маргрет вважає, що Рахель визначала це не тільки завдяки своєму «майже непохибному хімічному інстинктові», а й з фізичного стану її шкіри, про яку згодом Рахель у розмові віч-на-віч з Маргрет сказала, що та шкіра «випромінює пестощі, які ти дарувала і які отримувала сама», і тоді — треба віддати Маргрет належне — вона почервоніла, не вперше і ще далеко не востаннє в своєму житті. Вона призналася, що вночі якимось способом — яким саме, вона не хотіла сказати — тікала з монастиря і зустрічалася з сільськими хлопцями, не з чоловіками, чоловіків вона не любила, вважала, що вони смердять, знала це з власного досвіду, бо мала стосунки з одним чоловіком, саме з учителем, який твердив, що не може з нею впоратися. «О! — сказала вона з шорсткою рейнською вимовою.— Він ще й як упорався зі мною». З хлопцями, її ровесниками, приємно мати стосунки, а чоловіки смердять. І як чудово, додала вона весело, коли хлопці радіють, деякі аж кричать з радості, а тоді й вона за ними, адже ж гірше, якхлопці «роблять це самі». Їй, Маргрет, радісно давати їм радість — і тут треба відзначити, що ми вперше бачимо, як Рахель плаче гіркими сльозами. «Вона так плакала, що я аж злякалась, і тільки тепер, лежачи отут у сорок вісім років із сифілісом та ще бозна з якими болячками, тільки тепер я зрозуміла, чому вона так гірко плакала» (Маргрет у лікарні). Коли в Рахелі висохли сльози — як видно зі слів Маргрет, це сталося нескоро,— вона задумливо глянула на неї, зовсім не сердито, і сказала: «Так, ти з тих, що дають хлопцям радість». «Я, звичайно, тоді не зрозуміла її натяку» (Маргрет). Рахель примусила її врочисто заприсягтися, що вона не підіб'є Лені на цю стежку, не покаже, як тікати з пансіону; правда, Лені теж судилося давати людям радість, але не в такий спосіб. Маргрет заприсяглася й не порушила своєї присяги. «Зрештою, Лені ніколи не загрожувала така небезпека, вона сама знала, чого хотіла». А взагалі Рахель угадала, саме її шкіру хлопці ніжно любили і палко жадали, особливо шкіру на грудях, просто важко собі уявити, що вони з нею виробляли. Коли Рахель спитала, з одним чи з багатьма хлопцями вона це робить, Маргрет почервоніла вдруге за тих двадцять хвилин і сказала таким самим рівним голосом, з шорсткою рейнською вимовою: «За один раз тільки з одним». І Рахель знов заплакала, промурмотіла, що Маргрет недобре чинить, дуже недобре, і погано скінчить. Після того Маргрет недовго пробула в пансіоні: в селі дізналися про її походеньки з хлопцями (здебільшого то були хлопці, що ревно прислуговували священикові в церкві), почалися неприємності з батьками хлопців, зі священиком, з батьками дівчини, дійшло до розслідування, під час якого і Маргрет, і всі хлопці вперто мовчали,— і Маргрет наприкінці першого ж таки року довелося покинути пансіон. А в Лені лишилася приятелька на ціле життя, що потім не раз ставала їй у пригоді у важких, навіть у смертельно небезпечних ситуаціях.

Через рік, зовсім не озлившись, тільки нітрохи не вгамувавши своєї цікавості, Лені включилася в трудовий процес: ученицею (офіційне означення фаху — рахівниця) в батьковій конторі. На його ж таки наполегливе прохання вона вступила в ту нацистську організацію для дівчат, форма якої (прости, господи!) на знімку їй навіть личить. Треба сказати, що Лені неохоче брала участь у вечорах своєї організації, але, щоб не склалося хибної думки, мусимо додати, що вона аж ніяк не усвідомлювала політичної суті фашизму; їй просто не подобалася форма, і особливо гидкі їй були штурмовики. Хто хоч трохи зможе уявити собі її скатологічні зацікавлення і її скатологічну освіту, здобуту в сестри Рахелі, той зрозуміє чи принаймні здогадається, чому їй той брунатний колір був такий неприємний. Її байдужість до тих вечорів, яких вона врешті взагалі почала уникати, бо з вересня 1939 року стала в підприємстві свого батька «воєнно важливою» одиницею, мала інші підстави: Лені не подобалась побожна, схожа на монастирську атмосфера, що там панувала. Групу, до якої потрапила Лені, «прибрала до рук» одна молода енергійна католичка, що вирішила підірвати зсередини «ці заходи»; забезпечивши собі — на жаль, лише наполовину — підтримку дванадцяти підлеглих їй дівчат, вона перетворила ті вечори на суцільні співи на честь діви Марії, медитації з пацьорками і т. д. Звичайно, Лені не мала нічого проти співів на честь діви Марії, пацьорок і т. д., але вона — на той час уже сімнадцятирічна дівчина — після двох з половиною років монастирського життя, яке насилу витримала, не вельми цікавилась такими речами і вважала їх нудними — не разючими, а тільки нудними. Певна річ, ті нововведення молодої дами — звали її Гретель Марайке — не лишилися поза увагою начальства, її виказала одна дівчина, якась Паула Шміц, Лені навіть притягли як свідка, але вона, відповідно підготовлена батьком Гретель Марайке, лишилася непохитна — не змигнувши оком, казала, що ніяких співів не було (що, зрештою, робили десятеро з дванадцяти дівчат), і таким чином Гретель Марайке уникла великих неприємностей, та не уникла двох місяців ув'язнення в гестапо й допитів, яких їй «цілком вистачило» — більше Грета про це нічого не казала (висновок авт. з багатьох розмов із Марією ван Дорн).

Отже, маємо літо 1939 року. Для Лені починається пора, коли вона була найбалакучіша у своєму житті,— це триватиме десь три чверті року. Її всі звуть красунею, за спеціальним дозволом вона отримує шоферські права, залюбки їздить на машині, грає в теніс, супроводжує батька на конференції і в ділові подорожі. Лені чекає чоловіка, якого вона покохає, для якого вже придумує сміливі пестощі; вона каже: «я віддамся йому безоглядно», «хочу, щоб він мав радість від мене, а я від нього» (Маргрет). Лені не пропускає жодної нагоди потанцювати, охоче просиджує ввечері годинку на терасі якогось ресторану, п'є каву з морозивом і трішки вдає з себе «елегантну даму». Збереглися дуже цікаві знімки Лені з того часу: вона й досі могла б ще змагатися за звання «найчистокровнішої німецької дівчини міста», навіть цілої округи, а може, й області чи тієї політично-історично-географічної формації, що стала відома під назвою німецького райху. Вона могла б виступати в якійсь містерії в ролі святої (або в ролі Магдалини), могла б рекламувати крем для шкіри, можливо, навіть грати у фільмах; очі в неї зовсім потемніли, зробилися майже чорні, свої густі біляві коси вона зачісує так, як описано на сторінці 5 і навіть невеликий допит у гестапо й те, що згадувана вище Гретель Марайке просиділа два місяці у в'язниці, не дуже позначилися на її загальному настрої.

Оскільки Лені здається, що й Рахель їй надто мало розповіла про біологічну відмінність між чоловіком і жінкою, вона завзято дошукується інформації з цього питання, переглядає, майже надаремне, різні енциклопедії, порпається, так само надаремне, в книжках батька й матері; часом надвечір у неділю вона відвідує Рахель, довго прогулюється з нею у величезному монастирському саду і просить у неї довідок; трохи повагавшись, Рахель власкавлюється і оповідає їй — знову так, що жодній нітрохи не доводиться червоніти,— дальші подробиці, які два ржи тому обминула: те, що стосується будови чоловічих статевих органів, збудливості і збудження з усіма його наслідками, а також почуттів, які його супроводять; Лені прагне оглянути відповідний ілюстративний матеріал, але Рахель відмовляє їй, каже, що такі малюнки дивитися недобре. Тому Лені за порадою одного книгаря, якому вона телефонує зміненим голосом (що було зовсім зайвим), іде в міський Музей здоров'я, де її інформують не про статеве життя, а здебільшого про венеричні хвороби: від звичайного триперу і м'якого шанкра до парафімозу і всіх стадій сифілісу, все натуралістично, на відповідно пофарбованих гіпсових моделях. Так Лені довідалася про цей світ хвороб — і обурилась. Вона ніколи не була манірна, її розлютило те, що в цьому музеї стать і венеричні хвороби трактовано як щось тотожне; цей песимістичний натуралізм обурив її так само, як символіка вчителя релігії. Музей здоров'я видався їй якимось варіантом «суниць у сметані» (свідок Маргрет, яка — знову почервонівши — сказала, що сама вона не давала Лені ніяких пояснень). Тут може скластися враження, що Лені прагнула цілісного, здорового середовища. Анітрохи; її матеріалістичний, чуттєвий конкретизм дійшов до того, що вона почала вже спокійніше ставитись до численних спроб зійтися з нею, якими їй часто набридали, і нарешті зглянулась на палке благання одного молодого, симпатичного їй архітектора з батькової контори і призначила йому побачення. Кінець тижня, літо, розкішний готель над Рейном, увечері танці на терасі, білява дівчина, білявий хлопець, їй сімнадцять, йому двадцять три, обоє здорові — це звучить як happy end^[3] чи принаймні happy niqht^[4]; але з того нічого не вийшло: після другого танцю Лені залишила готель, розрахувалася за невикористаний одинарний номер, де вона тільки на короткий час розіклала була свій пеньюар (купальний халат) і свої туалетні речі, поїхала до Маргрет і розповіла їй, що вже під час першого танцю відчула, «які в того хлопця неделікатні руки», і легенька закоханість миттю розвіялась.

Тут ми вже явно відчуваємо, що читачі, досі більш-менш терплячі, починають втрачати терпець і питають: «Отуди к бісу, то ця Лені сама довершеність?» Відповідь: майже довершеність. Інші читачі — залежно від ідеологічної платформи — поставлять питання інакше: «Отуди к бісу, що за свиня ця Лені?» Відповідь: зовсім не свиня. Вона лише чекає «справжнього», що ніяк не з'являється; до неї і далі чіпляються хлопці, запрошують її на rendez-vous^[5] і week end^[6] за місто, ті запрошення не здаються їй огидними, тільки набридають, навіть найнезграбніші прохання хлопців переспати з ними, часом висловлені досить вульгарно, які вони інколи шепочуть їй на вухо, не обурюють її, вона лише хитає головою. Вона любить гарні сукні, плаває, веслує, грає в теніс, міцно спить, а «дивитися, з яким смаком вона їсть свій сніданок, була справжня втіха, їй-богу, втіха. Як вона їла свої дві свіжі булочки, скибочки чорного хліба, некруто зварене яйце, трішки меду й деколи скибочку шинки... І каву, дуже гарячу, з гарячим молоком, майже без цукру... Ні, це все треба бачити, страх як приємно було дивитися, як тій дівчині все смакує» (Марія ван Дорн).

Крім того, вона залюбки ходить у кіно, «щоб спокійно поплакати в темряві» (цитата з Марії ван Дорн). Наприклад, після фільму «Звільнені руки» її обидві хусточки були такі мокрі, що Марія аж злякалася, чи Лені не дістала в кіно нежиті. Щоправда, такі фільми, як «Распутін, демон жінок», чи «Лойтенський хорал», або «Гаряча кров», нітрохи її не зворушували. «Після таких фільмів (Марія ван Дорн) її хусточки не тільки не були мокрі, а навіть здавалося, ніби вони щойно випрасувані». Зате «Дівчина з Фане» викликала в неї сльози, хоч і не стільки, як «Звільнені руки».

На цей час Лені знайомиться ближче зі своїм братом, якого досі бачила дуже рідко; він був на два роки старший за неї, і його ще восьмирічним віддали до інтернату, де він пробув одинадцять років. Здебільшого навіть канікул він не марнував; його возили до Італії, Франції, Англії, Австрії чи до Іспанії, бо батькам дуже хотілося зробити з сина те, що з нього й зробили — «по-справжньому освіченого юнака». Знову ж таки за М. в. Д., мати молодого Генріха Груйтена вважала «своє середовище надто вульгарним»; сама вихована й навчена черницями у Франції, вона все життя зберегла «певну вразливість, часом трохи перебільшену» і хотіла, видно, прищепити цю рису й синові. Наскільки ми змогли з'ясувати, їй це вдалося. Тепер нам доведеться ненадовго звернути свою увагу на цього Генріха Груйтена, що цілих дванадцять років існував далеко від сім'ї, мов якийсь дух, майже бог, такий собі гібрид молодого Гете й молодого Вінкельмана з домішкою Новаліса, і лише зрідка — за одинадцять років десь чотири рази — з'являвся вдома. Лені досі знала тільки, що він «такий милий, такий страшенно милий і такий добрий». Як бачимо, відомості дуже скупі й непевні, все одно що про святе причастя; навіть М. в. Д. може про нього сказати не набагато більше («дуже освічений, дуже витончений, але не гордий, анітрохи не гордий»). Отже, через небалакучість Лені й необізнаність М. в. Д. єдиним свідком не духовного звання залишається Маргрет, що бачила Генріха тільки двічі легально, обидва рази 1939 року — її запрошували на каву до Груйтенів,— і один раз, 1940 року, нелегально: досить холодного квітневого вечора, перед тим як Генріха, вже танкіста, послали завойовувати Данію для згадуваного вище німецького райху. Авт. признається, що почуває себе збентеженим, змальовуючи обставини, за яких він дещо дізнався про Генріха від цієї майже п'ятдесятирічної, хворої на сифіліс жінки. Всі слова Маргрет передруковано точно з магнітофонної стрічки, а не наведено з пам'яті. Отже, насамперед така обставина: Маргрет пойняв екстаз, на її обличчі (вже досить спотвореному) з'явився по-дитячому зворушений вираз, коли вона зразу ж сказала: «Так, я кохала його. Кохала». На запитання, чи він її також кохав, Маргрет похитала головою, не заперечно, а скоріше з сумнівом, і вже напевне без ображеної міни — авт. ладен потвердити це під присягою. «У нього, щоб ви знали, було м'яке волосся і ясні очі, і він був... ну, як би його сказати... був шляхетний, саме так, шляхетний. Він навіть не здогадувався, скільки в ньому чару, задля нього я буквально пішла б на панель, їй-богу, пішла б, щоб він міг читати свої книжки і... не знаю, що він ще робив... оглядати церкви, розучувати хорали, слухати музику... вчити латинську, грецьку чи архітектуру... Авжеж, чисто Лені, тільки темніший, і я його кохала. Двічі мене запрошували до них на каву, і я там бачила його — це було в серпні тридцять дев'ятого, а сьомого квітня сорокового він мені зателефонував... Я була вже одружена, якраз тоді підхопила собі одного багатого типа... Він зателефонував, і я миттю помчала до нього у Фленсбург, а як приїхала, то виявилося, що відпустки заборонено. А надворі холодно — я приїхала туди восьмого. Їх уже запхали в якусь школу, і вночі вони мали йти далі — а може, летіти літаком чи плисти пароплавом, я вже не знаю. Головне, що відпустки заборонено. Ніхто не знав і досі не знає, що я була там. Ні Лені, ні їхні батьки, ніхто. Він махнув рукою на всі заборони і таки вийшов до мене. Спустився по стіні з дівчачого клозету на шкільне подвір'я. Номера в готелі не знайшлося, кімнати десь у людей також. Тільки якийсь бар був відчинений, ми зайшли туди, і одна дівчина запропонувала нам свою кімнату. Ми віддали їй усе, що мали: я двісті марок і перстень з рубіном, а він сто двадцять і золотий портсигар. Він мене кохав, я кохала його — і нам було начхати, що кругом справжнісінький бордель. Так, мені начхати, сто разів начхати. (Авт. двічі уважно прослухав стрічку, аби переконатися, що Маргрет справді двічі вжила теперішній час: „Мені начхати, сто разів начхати“. Об'єктивний висновок: теперішній час). Ну от, а незабаром після того він загинув. Яке божевільне, безглузде марнотратство». На питання, чому вона вжила таке дивне в цій ситуації слово — «марнотратство», Маргрет відповіла буквально ось що (передрук з магнітофонної стрічки): «Ну, ви самі подумайте: вся його освіта, вся його врода, його чоловіча снага... йому ж було двадцять років, скільки ми ще любилися б, могли б любитися, і не в такому борделі, а на природі, коли потеплішало б... І все це так безглуздо пропало, по-моєму, це марнотратство».

Маргрет, Лені і М. в Д. просто молилися на Генріха Г., тому авт. і в цьому випадку довелося шукати об'єктивнішої інформації; він її одержав тільки від двох священиків-єзуїтів з пергаментною шкірою. Обом їм за сімдесят років, обидва в однакових редакційних кімнатах, аж сизих від диму з їхніх люльок, вичитували рукописи, хоч і для двох різних часописів, але на ту саму тему («Де вихід — зліва чи справа?»), один француз, другий німець (а можливо, й швейцарець), перший посивілий блондин, другий посивілий брюнет; обидва мудрі, доброзичливі, хитрі, людяні; обидва на запитання авт. вигукнули: «А, Груйтен, Генріх!» (буквально те саме, ті самі слова, так само складені в речення, навіть паузи між словами ті самі, бо француз також розмовляв німецькою мовою), обидва відклали свої люльки, відхилились на спинки стільців, відсунули рукописи, похитали головами, тоді покивали, ніби щось згадуючи, глибоко зітхнули й почали розповідати; тут кінчається цілковита й починається тільки часткова тотожність. Оскільки авт. одного добродія розшукав у Римі, а другого поблизу Фрайбурга, довелося телефоном з чималої відстані домовлятися про термін зустрічі і не обійшлося без чималих видатків, про які треба сказати, що, врешті, вони не виправдали себе, коли не брати до уваги «чисто людської цінності» таких зустрічей, але її, либонь, можна було осягнути й дешевшим коштом. Бо обидва добродії тільки додавали ореола покійному Генріхові Г. Один добродій, француз, сказав: «То був щирий німець, справжній німець і такий шляхетний». Другий мовив: «Він був такий шляхетний, дуже шляхетний і справжній німець». Щоб спростити звіт, називатимемо цих добродіїв, поки вони ще будуть нам потрібні, ініціалами Є. (єзуїт) І і Є. II. Є. І: «Такого розумного й обдарованого учня в нас більше не було за цілих двадцять п'ять років». Є ІI «За цілих двадцять вісім років у нас більше не було такого обдарованого й розумного вихованця». Є. І: «То був другий Клейст». Є. II: «То був другий Гельдерлін». Є. І:«Ми ніколи навіть не пробували намовляти його до духовного сану». Є. II: «Спроб намовити його вступити в орден ніколи не було». Є. І: «Це було б просто марнотратство». Є. II: «Навіть капітул ордену був проти цього». Коли авт. спитав про оцінки Генріха Груйтена, Є. І сказав: «Суцільні п'ятірки, навіть із фізкультури, і то не якісь там вимучені. Але всі його вчителі боялися тієї хвилини, коли йому довелося б вибирати собі фах». Є. II: «Звичайно, свідоцтво було дуже добре, згори донизу самі п'ятірки. Але що з нього вийшло б? Ми всі боялися за нього!» Є. І: «Чи дипломат, чи міністр, чи архітектор, чи вчений-юрист, але в усіх випадках він був би поетом». Є. II: «Великий учений, великий митець, великий... ну, а поетом він став би в усіх випадках». Є. І: «Тільки для одного він напевне не годився: для служби в армії. Шкода було б марнувати для цього такий талант». Є. II: «Тільки не солдат, це було не для нього». Є. І: «А він став солдатом». Є.II: «А вони зробили з нього солдата».

З'ясовано, що цей Генріх, діставши довідку про освіту, яку величають атестатом зрілості, за період з квітня 1939 до кінця серпня того ж таки року мав дуже небагато можливостей застосувати свої знання, а може, й не хотів їх застосовувати. Разом зі своїм двоюрідним братом він відбував службу, відому під скромною назвою «імперська трудова повинність», і від травня 1939 року йому часом давали відпустку з 13.00 у суботу до 24.00 у неділю; з тих дарованих йому тридцяти п'яти годин на тиждень він вісім годин загалом проводив у поїзді, а решту — двадцять сім — використовував на те, щоб піти з сестрою і двоюрідним братом на танці, трохи пограти в теніс, кілька разів попоїсти в родинному колі, десь чотири чи п'ять годин поспати і години зо дві чи зо три посперечатися з батьком, що ладен був зробити для сина все, буквально все — і зробив би,— щоб урятувати його від того випробування, відомого в Німеччині під назвою «військової повинності», яке на нього чекало,— та Генріх не захотів. Є свідки, що за щільно зачиненими дверима їдальні, під якими тихо скиглила пані Груйтен, між ними відбувалися бурхливі сцени; Лені туди не допускали, і єдина М. в. Д. засвідчує, що одного разу добре вчула Генріхів вигук: «Я теж хочу бути лайном, лайном і ще раз лайном, більше нічим». Оскільки Маргрет певна, що вона двічі пила з Генріхом каву в серпні, і оскільки нам сказали (цього разу, як виняток, Лені), що першу відпустку він дістав тільки наприкінці травня, можна з певністю вирахувати, що Генріх загалом побував дома сім разів, отже, приблизно сто вісімдесят дев'ять годин, з яких двадцять чотири згаяв на сон і десь годин чотирнадцять — на сварки з батьком. Ми полишаємо читачеві самому вирішити, чи можна вважати Г. улюбленцем долі. Все-таки він двічі пив каву з Маргрет. А через кілька місяців провів із нею цілу ніч. Шкода, що, крім цього «Я теж хочу бути лайном, лайном і ще раз лайном, більше нічим», не засвідчено точно жодного його висловлювання. Чи цей юнак, що так само чудово знав латинську і грецьку, риторику й історію мистецтва, писав листи? Писав. Авт. так упадав коло М. в. Д., напував її кавою, підкуповував пачками віргінських сигарет без фільтра (вона почала курити в шістдесят вісім років і вважає, що це «прегарна штука»), що вона врешті викрала в Лені на якийсь час із шухляди в родинному комоді, яку та рідко відчиняє, три листи, і авт. швиденько зняв із них фотокопії.

Перший лист писаний 10.Х 1939 року, через два дні після закінчення війни в Польщі, і не має ані звертання, ані узвичаєних вітальних слів. Письмо чітке, рівне, на диво симпатичне й інтелігентне, варте якогось кращого вжитку. Ось цей лист:

«Основне правило: ворогові не слід завдавати більше кривди, ніж потрібно для досягнення воєнної мети.

Заборонено:

1. Застосовувати отруйні речовини і отруєну зброю.

2. Убивати ворога підступом.

3. Убивати полонених і завдавати їм ран.

4. Відмовляти ворогові, коли він просить дарувати йому життя.

5. Уживати зброю, що може спричинити зайві страждання, напр., розривні кулі.

6. Зловживати білими прапорами (а також національними прапорами), військовими відзнаками, формою ворога (але самим треба остерігатись хитрощів ворога!).

7. Самовільно знищувати або забирати вороже майно.

8. Примушувати громадян ворожої держави воювати проти своєї власної країни (напр., німців у французькому Іноземному легіоні»).

Другий лист, від 13.ХІІ 1939 року.

«Добрий солдат повинен поводитися зі своїм начальником невимушено, бути слухняним, послужливим і уважним до його наказів. Невимушеність виявляється в природності поведінки, в тому, що він радо і спритно виконує свої обов'язки. Запам'ятати приклади слухняності, послужливості й уважності: начальник заходить у приміщення й питає про когось такого, що його саме тієї хвилини там немає. Добрий солдат не тільки каже, що його немає, а й іде шукати відсутнього. Якщо начальник упустить якусь річ, добрий солдат підніме її (вийшовши зі строю, але тільки тоді, як його викличуть). Коли підлеглий бачить, що начальник хоче запалити сигару, він подає йому запалений сірник. Коли начальник хоче вийти з приміщення, підлеглий відчиняє йому двері й тихо зачиняє за ним. Коли начальник надягає шинелю чи портупею, сідає в машину чи на коня, висідає з машини чи злазить з коня, послужливий і уважний солдат допомагає йому. Перебільшена послужливість і перебільшена уважність не гідні солдата (підлабузництво); солдат не повинен справляти враження підлабузника. Солдатові не годиться також давати начальникові подарунки або запрошувати його в гості».

Третій лист, від 14 січня 1940 року.

«Миючись, треба роздягатися до пояса. Солдат миється холодною водою. Вживання мила — мірило чистоти. Щоденно треба мити: руки (не раз!), обличчя, шию, вуха, груди і під пахвами. Нігті чистити пилочкою (не ножем). Чуб стригти якомога коротше. Розчісувати на проділ. Кучма на голові не личить солдатові (див. також малюнок). (Малюнок не додано до листа.— Прим. авт.). Коли є потреба, солдат повинен щодня голитися. Він повинен з'являтися поголений: на варту, на огляд, для рапорту начальникові, а також в особливих випадках.

Помившись, треба зразу витертися (розтирати шкіру, аж поки вона почервоніє), щоб не застудитись і щоб на холодному повітрі не потріскалася шкіра. Рушники до обличчя й до рук тримати окремо».

Лені рідко згадує про свого брата; вона так мало знала його, що не може й ніколи не могла сказати про нього щось путнє, хіба тільки що «боялась його, такий він був страшенно освічений», а потім «була просто вражена, який він неймовірно, безмежно ласкавий» (засвідчено М. в. Д.).

М. в. Д. признається, що й сама побоювалась його, хоч він і до неї був «страшенно ласкавий». Він навіть допомагав їй носити з льоху вугілля й картоплю, не соромився мити з нею посуд тощо, а «проте... в ньому було щось таке, знаєте... щось таке... ну як би його сказати... щось дуже шляхетне... до того ж він був навіть схожий на Лені». Це «навіть» потребує докладного коментаря, від якого авт. утримується.

«Шляхетний», «справжній німець», «неймовірно, безмежно ласкавий», «страшенно ласкавий» — чи це нам щось каже? Доводиться відповісти: нічого не каже. Це тільки начерк, а не картина, і якби не ніч з Маргрет у комірчині на горищі якогось фленсбурзького бару, не єдина засвідчена цитата («Я теж хочу бути лайном» і т. д.), якби не листи і, врешті, не той кінець — він, коли йому тільки-но минув двадцять перший рік, разом зі своїм двоюрідним братом був звинувачений у дезертирстві, в зраді батьківщини (зв'язки з датчанами) і в «спробі продати армійську бойову техніку» (протитанкову гармату),— якби не це, то нам лишилися б хіба що спогади двох старих єзуїтів з люльками і з жовтою пергаментною шкірою, «квітка, квітка, що й досі ще цвіте в серці» Маргрет, та страшні, трагічні 1940—41 роки. Тож хай Маргрет і скаже про нього вирішальне слово (магнітофонна стрічка): «Я вмовляла його, щоб він утік, просто втік зі мною... Ми вже якось дали б собі раду, хоч би мені навіть довелося піти на панель...Але він не хотів лишити свого двоюрідного брата, той би пропав без нього, та й куди б ми втекли? І те паскудство навколо, справжній бордель — мерзенні червоні ліхтарі, плюш і якесь рожеве ганчір'я, бридкі фотографії і таке інше... все-таки там було гидко. І він не плакав... Як це сталося? Ох! Це кохання й досі цвіте в мені, цвіте... І якби він навіть дожив до сімдесяти років, до вісімдесяти, я б і тоді його ніжно кохала, а вони йому завдали на плечі казна-що: цілу Європу. Він і помер із тим каменем на плечах — з Голгофою, Акрополем, Капітолієм (божевільний сміх), та ще й з бамберзьким вершником на додачу. Виходить, що такий чудовий хлопець жив задля дурниці. Задля такої дурниці!»

Коли Лені питають про її брата, побачивши його знімок на стіні,вона суворішає, стає на вигляд майже як поважна дама й відповідає дуже дивно: «Ось уже тридцять років, як він спочиває в датській землі».

Звичайно, ми не зрадили таємниці Маргрет, про неї так ніхто й не довідався: ні єзуїти, ні Лені, ні М. в. Д; авт. лише хоче намовити Маргрет, щоб вона сама при нагоді розповіла її Лені: може, Лені хоч трохи втішилась би, якби знала, що її брат перед смертю провів ніч з вісімнадцятирічною Маргрет. Мабуть, Лені усміхнулася б, а усмішка їй не завадила б.

У авт. немає жодних доказів поетичного хисту Генріха, крім наведених вище листів, які, либонь, можна вважати першими зразками «конкретної поезії».

III

Щоб нарешті перед нашими очима постав і задній план картини, нам треба познайомитися ближче з однією дійовою особою, до якої авт. приглядається дуже нерішуче, бо хоч збереглося багато її фотографій, хоч є багато свідків, що знали її, більше, ніж тих, що знають Лені, образ її вимальовується невиразно, незважаючи на стількох свідків, а може, саме через них. Ідеться про батька Лені, Губерта Груйтена, що помер 1949 року, маючи сорок дев'ять років. Крім людей, що були безпосередньо зв'язані з ним — як М. в. Д., Гойзер, Лотта Гойзер, Лені, свекри Лені, її дівер,— пощастило знайти двадцять три особи, що знали Груйтена в різні пори його життя, здебільшого працювали з ним: одному він був підлеглий, решта всі підлеглі йому; це вісімнадцять будівельників, четверо службовців — архітектори і юристи, й один колишній адміністратор в'язниці, тепер пенсіонер. Оскільки всі ці особи, крім однієї, працювали з ним як підлеглі — техніками, креслярами, механіками, плановиками (це люди різного віку, тепер наймолодшому з них сорок п'ять і найстаршому вісімдесят), то, мабуть, найкраще буде спершу вислухати їх, після того як ми ознайомимося з сухими анкетними даними Груйтена. Ось вони: Губерт Груйтен народився 1899 року, вивчився на муляра, один рік брав участь у першій світовій війні («мляво й неохоче» — вислів Гойзера-старшого), після війни короткий час був десятником на будівництві, а 1919 року одружився («простягнув ніжку не по своєму ліжку») з матір'ю Лені, дочкою архітектора, що займав досить високу посаду (директор будівництва). Гелена Баркель принесла йому в посаг паку знецінених акцій турецької залізниці, а головне — солідний багатоквартирний будинок у гарному районі міста, саме той, в якому згодом народилася Лені; крім того, це вона відкрила, «що в ньому закладено» (Гойзер-старший). Вона взяла собі за мету зробити з Груйтена інженера-будівельника. На навчання пішло три роки, які в родині, хоч сам Груйтен і був невдоволений цим, називали «студентськими»; пані Груйтен любила казати, що то були «суворі, але чудові студентські часи». Самому Груйтенові ці слова не подобались: видно, він не вважав себе за студента Після закінчення навчання він з 1924 по 1929 рік був добрим виконробом; його навіть брали на великі об'єкти (не без допомоги тестя). 1929 року він заснував будівельне підприємство і до 1933 якось викручувався на межі банкрутства. 1933 року почався розквіт його підприємства й досяг своєї вершини на початку 1943 року, після чого Груйтен пробув два роки, до закінчення війни, у в'язниці й, відпов., на примусових роботах, звідки вернувся додому 1945 року, вільний від будь-якого шанолюбства, і задовольнився тим, що організував невелику бригаду штукатурів, з якою аж до своєї смерті 1949 року «непогано давав собі раду» (Лені). Крім того, він став «збирачем брухту» (Лені).

Коли авт. питає свідків, які не перебувають у родинних стосунках з Груйтеном, про можливі мотиви його підприємницького шанолюбства, частина з них зовсім заперечує, що він був шанолюбний, а частина вважає, що шанолюбство було «головною рисою його вдачі»: дванадцятеро заперечують і десятеро обстоюють «головну рису». Всі, навіть такий старий чоловік, як Гойзер, твердять, що Груйтен не мав ані найменшого хисту до архітектури, не визнають за ним бодай хоч здібностей «будівельника взагалі». Зате ніхто не заперечує, що він був, видно, добрий організатор, координатор, який навіть тоді, коли в нього на підприємстві працювало десять тисяч чоловік, «ніколи нічого не залишав поза увагою» (Гойзер). Цікаво, що з двадцяти двох свідків, які не перебувають у родинних стосунках з Груйтеном, п'ятеро (двоє з тих, що заперечують шанолюбство, і троє, що вважають його «головною рисою») незалежно один від одного назвали Груйтена «задуманим»; коли авт. спитав їх, що вони мають на увазі, даючи йому таку дивну характеристику, троє просто відповіли: «А те, що він справді був задуманий. Ну, любив думати, що ж іще. На питання, про що ж він міг думати, тільки двоє згодилися дати ще якісь пояснення. Колишній старший керівник будівельних робіт, тепер пенсіонер Гайнкен, що живе на селі, вирощує квіти, має пасіку (і якось дивно рекламує свою ненависть до курей — до кожного другого речення додає: „Я ненавиджу курей“), вважає, що в Груйтена то були „явні роздуми над людською екзистенцією — коли хочете знати, він був мислитель-екзистенціаліст, що вічно заходив у конфлікт з якою-небудь мораллю, яка стояла йому поперек дороги“. Другий свідок, колишній механік Керн, що тим часом став службовцем у федеральному уряді, ще досить жвавий п'ятдесятирічний чоловік, висловився так: „Бачите, ми всі вважали його за діяльну людину,— мабуть, він такий і був, а оскільки в самого мене вдача цілком бездіяльна (добровільне, може, й зайве, але слушне визнання — авт.), то я, звичайно, шанував його і захоплювався ним, особливо мені подобалось, як він умів поводитися з високими особами, ну, як рівний з рівним, хоч сам був простого походження, як вільно почувався в їхньому колі. Але часто, дуже часто, коли я заходив до нього,— а мені раз по раз доводилося заходити до нього,— він сидів коло столу й задумано дивився перед себе, не інакше, як задумано, і думав він не про свої щоденні справи; для мене це завжди був ще один привід поміркувати про те, що ми, бездіяльні люди, буваємо несправедливі до діяльних“.»

І, нарешті, старий Гойзер, коли автор завів з ним мову про Груйтенову «задуманість», вражено глянув на нього й сказав: «Мені б таке ніколи не сяйнуло в голову, але тепер, почувши це слово, мушу визнати: воно не тільки має сенс, а навіть дуже пасує Губертові. Зрештою, він починав свою кар'єру в мене на очах — ми ж бо з ним були двоюрідні брати; зразу після війни (мається на увазі перша світова війна — авт.) я йому трохи допомагав, а потім він мені набагато більше; коли він заснував підприємство, то зразу взяв мене на роботу, хоч мені вже добігав четвертий десяток. Я був у нього головним бухгалтером, повірником, а потім компаньйоном. Сміявся він рідко, це правда, і не тому, що був понурий; у його вдачі щось було від гравця. І як потім сталася катастрофа, я не міг зрозуміти, нащо він це вчинив, може, ця „задума“ справді щось пояснює. Тільки те, що він пізніше вчинив з нашою Лоттою (сердитий сміх), навряд чи було „задумою“.»

Жоден із двадцяти двох колишніх співробітників Г., які пережили його, не заперечує, що він був великодушний, «приємний чоловік, практичний, але приємний».

Доведена одна фраза (її підтвердили, незалежно один від одного, двоє з опитаних свідків), яку Г. сказав 1932 року, коли був на межі банкрутства, мабуть, через кілька тижнів після падіння Брюнінга^[7]. М. в. Д. наводить цю фразу так: «Тепер запахло бетоном, хлопці й дівчата, мільярдами тонн цементу, бункерами й казармами», а Гойзер переказує її в такій формі: «Тепер запахло бункерами й казармами, хлопці й дівчата, казармами принаймні на два мільйони солдатів. Як ми ще проживемо півроку, то побачимо все це на власні очі».

Оскільки про старшого Г. є дуже багато відомостей, ми не можемо тут назвати кожного свідка зокрема. Але ми доклали всіх зусиль, щоб зібрати більш-менш об'єктивну інформацію і про цю особу, важливу тільки як фігура на задньому плані нашої картини.

До свідчень Марії ван Дорн про старшого Г. треба ставитися з певною обережністю; оскільки вона була (чи є) майже одного віку з ним і походила з того самого села, то ймовірно, що вона кохала його, принаймні накидала на нього оком і може бути необ'єктивна. В кожному разі, вона дев'ятнадцяти років найнялася хатньою робітницею до Груйтена, який тоді саме одружився; півроку перед тим батько Гелени Баркель запросив його на бал архітекторів, а там сімнадцятирічна Гелена палко закохалася в нього. Чи й сам він так палко закохався в неї, не вдалося докладно з'ясувати. Навряд чи годилося такому молодому подружжю брати в дім дев'ятнадцятирічну сільську дівчину, про яку кожен міг би сказати, що вона сповнена незломленої і незламної життєвої снаги. Певне одне, що Марія про матір Лені майже завжди говорить неприхильно, зате образ батька Лені постає з її слів тільки в найкращому світлі, майже як образ Ісуса Христа чи святого Йосифа в світлі незагасної лампадки, воскової чи електричної свічки або неонової лампи. З деяких висловлювань ван Дорн навіть можна зробити висновок, що за певних обставин вона ладна була стати коханкою Губерта Груйтена. Наприклад, коли вона каже, що 1927 року подружжя Груйтенів «мало не розпалося», а вона готова була віддати Губертові все, що йому не могла вже чи не хотіла дати дружина, то не важко зрозуміти, на що вона натякає. А як вона ще й пошепки додає, правда, ніяково: «Врешті, я ж тоді була ще не стара»,— то вже, мабуть, ясніше про це й не скажеш. Коли авт. прямо запитує, чи не виходить з її слів, що між Груйтенами скінчилися ті інтимні стосунки, які є основою подружнього життя, ван Дорн з властивою їй дивовижною відвертістю відповідає: «Саме так». У її ще виразних карих очах світиться щось недомовлене — авт. має підозру, що вона зробила цей висновок не тільки зі спостережень над їхнім родинним життям, а й над їхньою постільною білизною, яку їй доводилося міняти. На дальше питання, чи не вважає Марія, що Груйтен «шукав собі втіхи десь-інде», вона твердо, рішуче заперечує і додає (авт. майже певний, що в голосі її чути стримувані сльози): «Він жив, як схимник, просто як схимник, а йому треба було не такого життя».

Якщо глянемо на фотографії покійного Губерта Груйтена дитячих знімків ми не брали до уваги, першу пильно роздивилися групову фотографію випускників школи,— то побачимо, що 1913 року це був високий, стрункий хлопець, білявий, темноокий, довгоносий, у ньому видно щось «рішуче», і стоїть він не в такій неприродній позі, як його шкільні товариші, що скидаються на солдатів-новобранців; зразу спадає на думку одностайне пророцтво вчителя, священика й родичів, що дійшло до нас тільки в усній формі, вже майже як легенда: «З нього щось вийде». Що? На дальшій фотографії, 1917 року, бачимо його вісімнадцятирічним, щойно спеченим муляром. З цього знімка вже можна зробити висновок, що дане йому пізніше означення «задуманий» має своє психологічне підтвердження. Зразу видно, що Г.— поважний хлопець; легко помітити, що він лагідної вдачі, але ще дужче впадає в око рішучість і сила волі — риси, які лише на перший погляд суперечать його лагідності. Оскільки він усюди сфотографований анфас — аж до останнього знімка, який 1949 року зробив поганеньким апаратом дівер Лені, вже згадуваний Генріх Пфайфер,— то за тими фотографіями не можна визначити співвідношення між довжиною його носа й решти обличчя; навіть славнозвісний портретист, що 1941 року намалював із нього натуралістичний портрет (олійний, на полотні, досить непоганий, хоч трохи й плаский,— авт. знайшов його в одній приватній колекції дуже несимпатичних людей і зміг оглянути тільки поверхово), не скористався нагодою показати Груйтена хоч би впівоберта; напрошується одне припущення: Груйтен, мабуть,— якщо скинути з нього новомодне ганчір'я,— мав такий вигляд, наче зійшов з якоїсь картини Єроніма Босха.

Якщо на постільні таємниці Марія тільки натякає, то про кухонні говорить відверто. «Вона не любила гострих присмак, а він, навпаки, їв усе гостре,— це вже клопіт, бо мені майже все доводилось готувати в двох одмінах: для неї без присмак, а для нього з присмаками. Дійшло до того, що він пізніше сам за столом додавав собі солі, перцю тощо; ще як він був малий, у селі всі знали, що для нього більші ласощі квашений огірок, ніж шматок торта».

Наступна варта уваги фотографія — з шлюбної подорожі до Люцерна. Можна твердо сказати: пані Груйтен, у дів. Баркель,— чарівна жінка: ніжна, тендітна, лагідна й елегантна; відчувається (ніхто з людей, що знали її, навіть Марія, не можуть цього заперечити), що вона вчилася грати Шумана й Шопена, вільно розмовляє французькою мовою, вміє плести, вишивати і т. д. І — треба додати — відчувається ще одне: з неї, либонь, вийшла б інтелектуалка; звичайно, пані Груйтен, як її й навчено, ніколи навіть не «торкалася» Золя, і можна собі уявити, як вона, мабуть, вжахнулась, коли через вісім років її дочка Лені спитала в неї про своє травлення. Певне, для неї «Золя» й «нечистоти» були майже тотожними поняттями. Лікарки з неї, мабуть, не вийшло б, але їй напевне не важко було б захистити дисертацію з історії мистецтва. Треба бути справедливим: якби їй створили відповідні умови, дали не таку елегійну, а більше аналітичну освіту, вклали в неї менше сентиментальності, а більше душі (коли вже без цього не можна обійтися), й не прищепили тієї церемонності, яку вона винесла з пансіону, то, може, з неї все-таки вийшла б добра лікарка. Певне одне — якби навіть їй потрапили до рук такі фривольні автори, як Пруст і Джойс, вона швидше б стала шанувальницею першого, ніж другого; все ж таки вона читала Енріку фон Гандель-Мацетті^[8], Марію фон Ебнер-Ешенбах^[9], зачитувалася тим католицьким ілюстрованим тижневиком, який за цей час став букіністичною рідкістю, а тоді був наймодернішим серед модерних видань цього типу, а надто в порівнянні з «Громадським голосом» за 1914—20 роки, який вона також читала. А як ще додати, що на свій шістнадцятий день народження вона дістала від батьків у подарунок передплату на часопис «Ірландське нагір'я», то буде видно, що їй не бракувало не тільки прогресивної, а навіть найпрогресивнішої літератури. Можливо, через те «Ірландське нагір'я» вона була дуже добре обізнана з минулим і сучасним Ірландії, знала такі імена, як Пірс^[10], Коннелі^[11], навіть такі, як Честертон; її сестра, сімдесятип'ятирічна Ірена Швайгерт, у дів. Баркель, яка в привілейованому притулку для старих у товаристві ніжноголосих папуг «спокійно чекає смерті» (її власні слова), засвідчує, що мати Лені молодою дівчиною «належала до перших, якщо не найперших читачок німецьких перекладів Вільяма Батлера Їтса — я знаю це, бо сама подарувала їй том прози Їтса, що з'явився друком 1912 року, і, звичайно, Честертона». Ми аж ніяк не наміряємося ставити комусь у заслугу його літературну освіту чи дорікати комусь браком такої освіти,— ми тільки хочемо висвітлити тло картини, на якому 1927 року вже з'явилися трагічні тіні. Одне в нас не викличе сумніву, коли ми глянемо на цю фотографію з шлюбної подорожі 1919 року: не знаємо, що б могло вийти з матері Лені, але напевне на куртизанка; вона справляє враження жінки, для якої почуття не мають великої ваги, і вже аж ніяк не має ваги секс, зате для нього секс важить багато; дуже ймовірно, що ця пара — в тому, що вони кохали одне одного, не доводиться сумніватися,— вступила в подружні стосунки без будь-якого еротичного досвіду, і можливо, що перші ночі Груйтен був не те що брутальний, але трохи нетерплячий.

Що ж до його знайомства з книжками, то авт. ніяк не може покластися на твердження одного живого ще його конкурента, якого звуть «велетнем будівельної промисловості»; він сказав буквально таке: «Груйтен і книжки? Гросбух — ото, мабуть, була єдина книжка, якою він цікавився». Ні, можна довести, що Губерт Груйтен читав книжки, але справді мало: тільки фахову літературу, коли вчився на інженера, та ще популярну біографію Наполеона, а крім того, як кажуть майже тими самими словами Марія і Гойзер, «йому вистачало газети, а пізніше радіо».

Після того, як пощастило розшукати стару пані Швайгерт, з'ясувався один досі нез'ясований і нез'ясовний, не прив'язаний до жодної географічної місцевості вислів Марії, який так довго залишався у записнику авт. незакреслений, що мало не став жертвою його нетерплячості: Марія сказала про пані Груйтен, що та «зовсім схибнулася на своїх фіннах». Оскільки йшлося не про фіни, личинки стьожкових глистів (Марія: «Ні, жодних глистів у неї зроду не було»), і не знайшлося бодай найменшого доказу, що цей вислів був якось пов'язаний з Фінляндією, то, мабуть, Марія, мала на думці «феніїв^[12]»,бо любов пані Груйтен до Ірландії з часом набрала романтичних, трохи навіть сентиментальних форм. Принаймні Їтс лишився її улюбленим поетом.

Оскільки в нас немає листів Груйтена до дружини чи дружини до нього, а свідчення ван Дорн у цьому випадку навряд чи слід вважати за об'єктивні, ми можемо у своїх висновках спиратися хіба що на поверховий аналіз фотографії з шлюбної подорожі, де вони зняті під час прогулянки над Люцернським озером, і висновки ті будуть негативні: не схоже, щоб між ними панувала цілковита гармонія, коли йдеться про еротику чи взагалі про секс. Мабуть, таки ні.Вже на цій ранній фотографії добре видно те, що численні пізніші знімки тільки підтверджують: Лені більше схожа на батька, а Генріх на матір; що ж до їжі (нехіть до присмак і любов до булочок), то Лені більше вдалася в матір, а вже свої поетичні й музичні уподобання напевне успадкувала від матері. На гіпотетичне питання, які діти могли б народитися від шлюбу Марії з Груйтеном, тут легше відповісти негативно, ніж позитивно: безперечно не такі, щоб черниці і єзуїти з пергаментною шкірою ще й через десятиріччя зразу могли їх пригадати.

Хоч би які непорозуміння виникали між Груйтенами, близькі їм люди, ті, що найкраще знали їхнє родинне життя, навіть ревнива ван Дорн, засвідчують: він ніколи не був неввічливий, нешляхетний чи бодай нечемний, а що вона його «обожнювала», здається, вже доведено.

Стара Швайгерт, у дівоцтві Баркель, яка нітрохи не скидається на шанувальницю Їтса або Честертона, щиро призналася, що вона «не дуже прагнула товариства» своїх зятя й сестри після їхнього весілля: їй було б куди приємніше, якби сестра одружилася з поетом, художником, скульптором або принаймні архітектором. Вона не сказала просто, що Груйтен був для неї надто вульгарний, а вжила делікатніше означення: «не досить вишуканий». Коли авт. спитав її про Лені, вона обмежилася тільки двома коротенькими словами: «Ну знаєте», і хоч як він домагався ширшої інформації, далі від цього «ну знаєте» не пішла. Зате Генріха вона зразу почала вихваляти як нащадка Баркелів; навіть те, що Генріх, «властиво, мав на своєму сумлінні» її сина Ергарда, бо «той сам ніколи б такого не зробив», не могло пригасити її симпатії до Генріха; вона вважала його за «людину крайнощів, але здібну, майже геніальну». В авт. склалося суперечливе враження, що вона не дуже оплакує ранню смерть свого сина, воліє вдаватися до таких слів, як «великі фатальні часи», не побоялася навіть, коли зайшла мова про її сина й про Генріха, кинути фразу, що потребує багатьох застережень та історичних корективів. Вона сказала буквально ось що: «Вони обидва мали такий вигляд, наче загинули під Лангемарком^[13]». Якщо взяти до уваги всю проблематику Лангемарка, проблематику легенди про Лангемарк, різницю між 1914 і 1940 роками і щез чотири десятки складних невідповідностей, які тут немає потреби пояснювати, то, мабуть, стане зрозуміло, що авт. попрощався з пані Швайгерт ввічливо, але холодно, хоч і не остаточно; а коли він згодом довідався від свідка Гойзера, що чоловік пані Швайгерт, який досі лишався для нього загадкою, був тяжко поранений під Лангемарком, «просто геть пошматований» (Гойзер), що він 1919 року одружився з Іреною Барк ель, яка на громадських засадах працювала сестрою-жалібницею в госпіталі й доглядала його, що від того шлюбу народився син Ергард, але сам пан Швайгерт, «докінчений морфініст, такий схудлий, що насилу знаходив на собі ще якесь місце, куди можна було б загнати шприц» (Гойзер), 1923 року помер двадцятисемирічним невдахою з означенням «студент» у графі, де вписують фах,— то авт. подумалося, що ця поважна, церемонна пані Швайгерт у душі воліла б, аби її чоловіка краще були вбили під Лангемарком.

На прожиток собі пані Швайгерт заробляла тим, що перепродувала земельні ділянки.

Від 1933 року справи Груйтена пішли вгору, спершу повільно, з 1935 року жвавіше, а з 1937 — неймовірно швидко; за свідченням його колишніх співробітників і деяких експертів, він заробляв на «валу Зігфріда» «скажені гроші», але, як запевняє Гойзер, ще з 1935 року «за добру платню купував собі найкращих фахівців з будівництва укріплень та бункерів», задовго перед тим як міг їх «кудись приткнути». «Ми весь час мали такі кредити, що мені й досі голова йде обертом, як згадаю про них». Груйтен просто робив ставку на те, що він називав «комплексом Мажіно» всіх державних діячів: «Навіть коли міф про Мажіно давно розвіявся, він діє далі (цитата з Груйтена за Гойзером) і завжди діятиме, тільки росіяни не мають цього комплексу, в них надто довгі кордони, щоб побудувати такий вал,— чи на своє щастя, чи на лихо, ми ще побачимо. Принаймні Гітлер має його, і хай він хоч як пропагує і здійснює на практиці маневрену війну, в нього цей комплекс бункерів і укріплень і, ось побачиш» (початок 1940 року, сказано напередодні загарбання Франції і Данії).

У кожному разі, вже 1938 року фірма Груйтена розрослася в шість разів проти 1936 року, коли вона, в свою чергу, була в шість разів більша порівняно з 1932 роком; 1940 вона вдвічі розширилась проти 1938, а «на 1943 рік (Гойзер) уже годі було визначити якісь пропорції».

Одну рису старшого Груйтена підтверджують усі свідки, хоч і визначають її різними словами: одні звуть його «мужнім», інші «безстрашним», а невеличка меншість, двоє чи троє, запевняє, що в нього «була манія величності». Спеціалісти ще й тепер засвідчують, що Груйтен завчасу наймав і переманював до себе найкращих фахівців з будівництва бункерів, а згодом сміливо використовував французьких інженерів і техніків, які перед тим будували «лінію Мажіно», і що він (свідок — один колишній високопоставлений службовець військового міністерства, якого ми теж не можемо назвати) «точно знав: безглуздо ощадити на платні в часи інфляції». Груйтен платив добре.

Йому на той час ішов сорок другий рік. Костюми, пошиті на замовлення з «доброї, але не кричуще дорогої тканини» (Лотта Гойзер) зробили з «показного чоловіка показного пана»; він нітрохи не соромився свого швидко набутого багатства, навіть казав одному своєму співробітникові (Вернерові фон Гофгау, архітекторові з давнього роду): «Всяке багатство має свій початок, і вашого також колись не було». Груйтен не захотів будувати собі віллу (він до самої смерті вперто казав «хату») в тому районі, де будували всі заможні на той час люди.

Було б безвідповідально вважати Груйтена за простого, примітивного скоробагатька; він мав, крім усього іншого, хист, якого не можна ні навчитися, ні успадкувати: дуже добре розумівся на людях; усі його співробітники — архітектори, техніки, торговці — захоплювались ним і майже всі шанували його. Він уважно планував освіту й виховання свого сина, пильно стежив, як і чого його вчать, часто відвідував хлопця, але рідко брав додому, бо — дивовижне, засвідчене Гойзером пояснення — не хотів, щоб той бруднив себе справами фірми. «Він мріяв зробити з Генріха вченого, не професора, а такого, як той, що ми колись будували для нього віллу» (Гойзер — з його слів виходить, що йшлося про одного досить відомого філолога, фахівця з романських мов та літератур, чия бібліотека, освіченість, «відвертість і щирість у поведінці з людьми», мабуть, справили на Груйтена велике враження). Коли синові минуло п'ятнадцять, Груйтен нетерпляче заявив, що той «ще не так добре знає іспанську, як він сподівався».

Можна сказати напевне: старший Груйтен ніколи не вважав Лені «дурепою». Її обурення церемонією з першим причастям анітрохи не розгнівало його, він тільки засміявся (що з ним бувало дуже рідко, як уже сказано вище) й прокоментував вчинок дочки так: «Вона добре знає, чого хоче» (Лотта Г.).

Його дружина дедалі марніла, ставала плаксива й навіть потроху впадала в святенництво, а він тим часом переживав «розквіт сил». Одного в нього ніколи не було, до самої смерті: комплексу неповноцінності. Він, мабуть, плекав якісь мрії: напевне — щодо сина, і вже цілком безперечно — щодо його знання іспанської мови. Ще й через тринадцять років після того (за Марією ван Дорн), як між ним і його дружиною скінчились подружні стосунки, він її не зраджував. Він мав дивовижну відразу до непристойностей, яку відверто й виявляв, коли йому мимохіть доводилось брати участь у «чоловічих вечірках» і коли десь годині о другій чи о третій хтось із добродіїв починав вимагати «палкої черкески». Через ту нехіть до непристойностей і черкесок з Груйтена не раз глузували, та це його нітрохи не зачіпало (Вернер фон Гофгау, що протягом року бував із ним на таких вечірках).

Читачеві, певне, вже зовсім уривається терпець, і він, мабуть, питає: що ж це за чоловік, який живе, можна сказати, схимником, який заробляє на готуванні до війни і на самій війні, оборот якого з мільйона на рік у 1935 піднявся до мільйона на місяць у 1943 році і який 1939, коли його оборот уже сягав мільйона на квартал, робив усе, щоб тримати сина віддалік від тих подій, на яких сам багатів?

У стосунках між батьком і сином 1939 і 1940 року почало прориватися роздратування, навіть злість. Генріх тим часом на настійливе бажання батька, який заплатив за це одному іспанському єзуїтові добрий гонорар, устиг настільки опанувати іспанську мову, що міг читати в оригіналі Сервантеса, а тепер спустився з трьох гір Європи і осушував болота десь за чотири години їзди залізницею від дому. Між червнем і вереснем він побував удома разів із сім, а з вересня 1939 по квітень 1940 року разів із п'ять і не захотів скористатися батьковою «протекцією», яку той відверто йому запропонував. Старший Груйтен мав «довгу руку», і йому «досить було б пальцем кивнути» (усі цитати з Гойзера-старшого й Лотти), щоб відіслати сина «в безпечне місце» чи й зовсім домогтися для нього як «воєнно важливої одиниці» звільнення від військової повинності. Що ж то за син, який на питання вдома за столом, чи добре йому служиться в армії, витягає з кишені книжку якогось Райберта «Посібник для солдата. Видання для обслуги протитанкової зброї, перероблене й доповнене майором Альмендігером»,— і читає з неї те, що ще не встиг написати в листах: довге, майже на п'ять сторінок правило під заголовком «Як віддавати військову честь», де докладно перелічено всі види військового вітання — на ходу, лежачи, стоячи, на коні і в машині — і сказано, хто кого і як має вітати? Чи треба нагадувати, що це не той батько, який може вічно сидіти вдома й чекати на синів приїзд? Це батько, обтяжений важливими, дуже важливими і найважливішими справами, батько, який має до своїх послуг урядовий літак (Лені страшенно любить літати!) і на превелику силу інколи уриває годину, відкладаючи термінові наради, зустрічі з міністрами (!), часто вигадуючи дуже непереконливі причини (зубний лікар і т. д.), щоб не пропустити приїзду улюбленого сина,— а той улюблений син, якого батько найдужче хотів би бачити директором археологічного інституту чи принаймні академії мистецтв у Римі або у Флоренції, читає йому з цього Райберта, переробленого й доповненого Альмендігером, як віддавати військову честь!

Тут треба ще пояснити, що ці «зустрічі за чашкою кави», ці сніданки й обіди «були для тих, хто сидів за столом, не тільки незатишні, а завдавали всім дедалі більшої прикрості, нервували їх і врешті стали просто нестерпні» (Лотта Гойзер). Двадцятишестирічна тоді Лотта Гойзер, у дівоцтві Бернтген, невістка багато разів цитованого тут повірника й головного бухгалтера Отто Гойзера, була тоді секретаркою в Груйтена; він часом давав якусь креслярську роботу і її чоловікові Вільгельму Гойзерові. Оскільки Лотта вже працювала в Груйтена у вирішальні місяці 1939 року й часом бувала на «зустрічах за чашкою кави» з його сином, що приїздив у відпустку, то, мабуть, треба при цій нагоді навести характеристику, яку вона дала самому Груйтенові: Лотта вважала його «просто чарівним, хоч, кінець кінцем, він тоді був уже злочинцем». Старий Гойзер любить поговорити про «забарвлені еротикою, але, звичайно, платонічні стосунки» з Груйтеном своєї невістки, «яка цілком перебувала у сфері його еротичного впливу, хоч була майже на чотирнадцять років молодша за нього». З'явилася навіть теорія (хоч як це дивно, створила її Лені, але авт. довідався про неї не безпосередньо від Лені, а через третю особу — ненадійного свідка Генріха Пфайфера), що Лотта «вже тоді, певне, була для батька постійною спокусою — я не кажу спокусницею». Принаймні Лотта називає ті родинні зустрічі за чашкою кави, на які старший Груйтен часом прилітав з Берліна чи Мюнхена або навіть, як запевняють, з Варшави, «жахливими», «просто нестерпними». М. в. Д. каже, що вони були «страшні, просто страшні», а Лені обмежується коментарем: «тяжкі, дуже тяжкі».

Відомо, навіть від такого упередженого свідка, як М. в. Д., що ці відпустки «просто вбивали» пані Груйтен, «вона не здатна була боротися з тим, що діялося в її родині». Лотта Гойзер недвозначно називає це «інтелектуальною формою батьковбивства» і твердить, що вбивчий політичний сенс цитат із названого вище Райберта «саме тому так тяжко вражав Груйтена, що він перебував у самому центрі політичного життя, знав найважливіші політичні таємниці: скажімо, про будівництво казарм у Рейнській області, задовго перед тим, як вони могли знадобитися, чи про намір споруджувати велетенські бомбосховища — і якраз тому вдома не хотів навіть чути про політику».

Лені переживала ті гнітючі дев'ять місяців не так тяжко чи, може, не так напружено, як інші, хто стежив за подіями в їхній родині. Вона в цей час — приблизно в липні 1939 року — зглянулась на благання одного юнака, вірніше, зглянулася б, якби він був звернувся до неї з благаннями; щоправда, Лені не знала, чи це справді той, кого вона так палко чекала, знала тільки, що зрозуміє це аж тоді, як зглянеться на його благання. То був її двоюрідний брат Ергард Швайгерт, син лангемаркської жертви і дами, яка про нього казала, що він мав такий вигляд, наче загинув під Лангемарком. Ергард, «через свою природжену нервовість і незвичайну вразливість» (його мати), не зміг подолати такого важкого освітнього бар'єра, як екзамен на атестат зрілості, навіть така безжальна інституція, як «Імперський трудовий фронт», тимчасово відіслала його додому; після того він вирішив здобути «огидний» (означення самого Ергарда, засвідчене М. в. Д.) фах шкільного вчителя і навіть почав готуватися до «іспиту на здібність»^[14], аж раптом опинився в іншій безжальній інституції, де зустрівся зі своїм двоюрідним братом Генріхом, який узяв його під свою опіку і, буваючи вдома під час відпусток, досить відверто пробував звести зі своєю сестрою Лені. Він купував їм квитки й «посилав їх у кіно» (М. в. Д.), домовлявся зустрітися з ними після сеансу, «а сам не приходив» (див. вище). Таким чином Ергард не те що більшу частину своєї відпустки, а всю відпустку проводив у Груйтенів, матір же відвідував тільки вряди-годи й гостював у неї так недовго, що та й досі не може з цим змиритися; вона категорично заперечує, що між її сином і Лені існував роман, який міг би скінчитися «чимось серйозним». «Ні, ні і ще раз ні... з тією, з дозволу сказати, дівчиною... ніколи». Але якщо й можна казати щось напевне, то лише те, що Ергард, починаючи від своєї першої відпустки — десь у травні 1939 ржу,— просто-таки обожнював Лені; тут є надійні й авторитетні свідки, особливо Лотта Гойзер, яка відверто заявляє: «Ергард був би безперечно кращий за тих, що траплялися потім, принаймні за того, що з'явився сорок першого року. Але, може, не кращий за того, якого Лені знайшла собі сорок третього». Вона сама признається, що не раз пробувала заманити Лені й Ергарда у своє помешкання й лишити їх там самих, «щоб у них, нарешті, щось вийшло, хай їм чорт. Якого біса ще чекати? Хлопець здоровий, надзвичайно милий. Йому минуло двадцять два роки, а Лені було сімнадцять з гаком. І їй, щиро вам кажу, був саме час любити. Дівчина вже стала жінкою, прекрасною жінкою. Але ви собі навіть не уявляєте, який той Ергард був несміливий».

Тут нам треба, щоб не вийшло ще якихось непорозумінь, охарактеризувати Лотту Гойзер. Рік народження — 1913, зріст — 1 м 64 см, вага — 60 кг, сивувата шатенка, запальна, як порох, з діалектичним мисленням, хоч її й не вчили діалектики, людина, можна сказати, дивовижної відвертості, ще відвертіша за Маргрет. Оскільки в часи Ергарда Лотта мала досить тісні контакти з Груйтенами, вона здається нам куди надійнішим свідком, ніж ван Дорн, що, коли мова заходить про Лені, ладна зробити з неї мало не святу. На запитання про її стосунки зі старшим Груйтеном, про які авт. чув стільки суперечливих думок, Лотта Гойзер також відповіла з властивою їй відвертістю: «Ну що ж, я визнаю, у нас із ним ще тоді могло б щось вийти, і він міг би вже стати таким, як став сорок п'ятого; я не схвалювала майже нічого з того, що він робив, але розуміла його, коли вам ясно, що я маю на думці. Його дружина була надто боязка, надто залякана всією тією кухнею з воєнними замовленнями, вони жахали її, паралізували її волю. Якби вона була активнішої, не такої мрійливої вдачі, то сховала б сина де-небудь в Іспанії чи я знаю де... в якомусь монастирі або в тих своїх феніїв — могла б туди поїхати і все роздивитися. І, звичайно, мого чоловіка й Ергарда також можна було витягти з-під коліс німецької історії. Щоб не було непорозумінь, скажу: Гелена Груйтен була не тільки мила, а й розумна, добра жінка, але вона — не знаю, чи вам ясно, що я маю на думці,— вона не мала сили змагатися з історією, ані з політикою, ані з воєнними замовленнями свого чоловіка, ані зі страхітливим самознищенням, на яке свідомо йшов той хлопець. То вам правду хтось сказав (авт. не назвав Маргрет), що йому впхали в горло цілу Європу — і що ж вийшло з того? Купка лайна, якщо хочете знати, і він опинився віч-на-віч із тією гидотою. Надто багато в ньому було від бамберзького вершника й надто мало від героя Селянської війни. Я ще чотирнадцятирічним дівчиськом, двадцять сьомого року, прослухала в школі курс лекцій про соціально-політичні причини Селянської війни і старанно все законспектувала... Звичайно, я знаю, що бамберзький вершник не має нічого спільного з Селянською війною... Та візьміть-но обстрижіть йому кучері й поголіть його. Що з нього вийде? Що лишиться? Досить-таки дешевенький, примітивний Йосиф Прекрасний. Одне слово, у хлопцеві було надто багато від бамберзького вершника, а в матері — від тепличної троянди, вирощеної на рідкому добриві: вона колись давала мені книжку про такі квітки. То була справді гарна жінка, просто чудова, що там казати, їй тільки треба було дати кілька ін'єкцій гормонів. А хлопець, Генріх? У нього не можна було не закохатися, жодна жінка не лишалася байдужа, коли бачила його, в кожної на обличчі з'являлася чудна усмішка; лише жінки та декотрі розумні гомосексуалісти пізнають на відстані поета. Звичайно, те, що він зробив, було чистим самовбивством, тут навіть нема про що говорити, я тільки питаю себе: нащо він втягнув у ту історію Ергарда? А може, той і сам хотів бути втягненим, хтозна. Два бамберзькі вершники, що надумали разом померти, і вони свого домоглися: їх поставили до муру, і знаєте, що Генріх крикнув перед смертю? „С... я хотів на Німеччину!“ Така освіта, таке виховання, мабуть, по-своєму неповторне, і такий кінець. Та як він уже однаково опинився в тому смердючому вермахті, то, може, й краще, що так сталося. Адже з квітня сорокового по травень сорок п'ятого не бракувало можливостей загинути. Старший Груйтен мав великі зв'язки й добув синову справу через якогось генерала, але ні разу навіть не заглянув у неї, тільки попросив мене розповісти йому основне. Хлопці просто запропонували датчанам гармату з усім начинням: хотіли продати її за фіктивну ціну, як брухт, десь за п'ять марок, чи що. І знаєте, що сказав цей тихий, несміливий Ергард на засіданні військового трибуналу? „Ми помираємо на славу почесному фахові — торгівлі зброєю“.»

Авт. вважав за необхідне ще раз відвідати пана Вернера фон Гофгау, п'ятдесятип'ятирічного добродія, який «після тимчасової праці в бундесвері, де був потрібен мій досвід будівельника») відкрив у флігелі невеличкого замку своїх предків, оточеному ровом з водою, скромне архітектурне бюро, «що проектувало тільки мирні об'єкти, а саме: дачі». Цей Г. (сам він не називає себе бездіяльним, хоч міг би назвати) — приємний сивий чоловік, неодружений; архітектурне бюро для нього, на скромну думку авт.— тільки зручна заслона, щоб можна було годинами милуватися лебедями на ставку, дивитись на працю орендарів у межах і за межами маєтку й гуляти в полі (засіяному буряками), сердито поглядаючи на небо кожного разу, коли в ньому з'являється військовий літак. Г. уникає зустрічей з братом, що живе в замку «через одну операцію, яку він залагодив у відділі, де я тоді був керівником, без мого відома, але скориставшись моїм ім'ям»). На обличчі Г., тонкому, проте вже трохи брезклому, проступає вираз гіркоти — йому прикро не за себе, а швидше за весь людський рід; авт. здалося, що він приглушує це абстрактно-моральне почуття напоєм, який, коли його вживати надміру, може бути дуже небезпечним: вистояним хересом. Принаймні авт. побачив силу-силенну порожніх пляшок з-під хересу на смітнику і багато повних у його шафі «з креслярським приладдям». Довелося кілька разів сходити в сільську пивничку, щоб хоч у вигляді чуток добути ту інформацію, яку фон Г. відмовився дати: сказав, що він «німий як могила».

Ось що довідався авт. з розмов, які він провадив під час трьох відвідин пивнички приблизно з десятьма мешканцями Гофгаузена.

Симпатії всіх мешканців села безумовно були на боці бездіяльного Вернера, зате їхня пошана, така велика, що в них аж голос тремтів на саму згадку про нього,— явно на боці його дуже діяльного брата Арнольда. За свідченням мешканців села, Арнольд, працюючи в штабі планування аеродромів бундесверу, яким керував брат, заручився допомогою депутатів Християнсько-демократичного союзу, банкірів, «штовхачів» різних угруповань комітету оборони, натиснув навіть на самого міністра оборони й домігся, щоб «славетний гофгаузенський ліс» і багато прилеглих до нього полів вибрали під будівництво аеродрому НАТО. Ця угода дала «п'ятдесят чи сорок, ну вже щонайменше тридцять мільйонів прибутку» і була залагоджена «в його штабі, але проти його волі, зате за згодою комітету оборони» (мешканець Гофгаузена Бернгард Гекер, фермер).

Гофгау («навіки вдячний Груйтенові за те, що той урятував мене, тоді ще молоду людину, від німецького вермахту, зробивши своїм особистим референтом,— правда, я потім віддячив, коли йому довелося кепсько») ще трохи повагався, а тоді поінформував авт. про загадкову історію Генріха — Ергарда. «Оскільки ви, бачу, так близько берете це до серця, я вам скажу, що там було. Пані Гойзер не знала всіх документів та й усієї проблеми також. Вона одержала тільки протоколи засідань трибуналу, і то не всі, та ще звіт лейтенанта команди, що виконувала вирок. Насправді ж ця справа була така складна, що мені нелегко буде докладно її відтворити. Отже, син Груйтена не хотів скористатися з батькової протекції. Але Груйтен протегував синові всупереч його волі, зокрема подбав — для нього це була ніяка не проблема — щоб хлопця і його двоюрідного брата за два дні після окупації Данії перевели у фінансову частину до Любека. Але він — я маю на увазі старшого Груйтена — не врахував синової впертості: той, правда, поїхав разом із братом до Любека, проте швидко роздивився, куди він попав, і вернувся в Данію, без наказу і без дозволу — при доброзичливому ставленні цей вчинок можна було б вважати за самовільну відсутність, а при недоброзичливому — за дезертирство; проте цю історію ще якось можна було затерти. А те, що вони, зробили потім, уже ніхто не міг затерти: хлопці спробували продати одному датчанинові протитанкову гармату, і хоч датчанин не захотів її купити — то було б справжнє самогубство, та ще й безглузде,— однаково та спроба була тяжким злочином, тут уже ніяка протекція не могла б допомогти... І не допомогла, сталося те, що й мало статися. Буду говорити з вами щиро і признаюся, що хоч ми провадили тоді в Данії велике будівництво і були знайомі майже з усім генералітетом, мені, особистому референтові Груйтена, насилу вдалося роздобути справу його сина, а коли я прочитав її, то вирішив... ну, скажімо... підчистити її, інтерполювати чи... якщо хочете... відредагувати і аж тоді віддати пані Гойзер, що була секретаркою в Груйтена; надто багато там мовилося про „брудні заробітки на війні“,— а я не хотів завдавати йому зайвих прикрощів».

Лотта Г. тяжко зітхає: їй скоро доведеться лишити своє маленьке гарне помешкання в центрі міста з квітником на даху; і так само тяжко зітхає, оповідаючи мені «про ту історію»; вона курить сигарету за сигаретою, раз по раз швидко пригладжує рукою свої рівні, коротко обстрижені сиві коси і ковтає з чашки трохи кави. «Атож, вони загинули, і тут уже нічого не вдієш, чи за дезертирство, чи за те, що хотіли продати гармату, а загинули. І я не знаю, чи вони справді хотіли цього. Мені завжди здавалося, що в їхньому вчинку було дуже багато книжної романтики, і думаю, що вони були здивовані й перелякані, коли їх поставили до муру і пролунала команда: „Вогонь!“ Усе ж таки в Ергарда була Лені, а в Генріха... ну, в того могла бути кожна. Чисто німецька романтика — таке вчинити, і саме там, у Данії, де ми тоді розгорнули величезне будівництво. Ну добре, хай це буде символіч-ч-чно, з трьома „ч“, хай. Коли через кілька днів після того послали на смерть мого чоловіка під Ам'єном, то там було все простіше: він хотів жити, не тільки символічно, і не хотів помирати, навіть символічно, він боявся, та й годі, в ньому було багато гарного, але його зломили в монастирському інтернаті, де він навчався до шістнадцяти років. Хотів стати священиком, а тоді побачив, що то казна-що, та було вже пізно. І в нього лишився той клятий комплекс — відраза до атестата зрілості. Це все, що він виніс з інтернату. Ми тоді познайомилися в організації „Вільна німецька молодь“, співали: „Браття, до сонця, до волі“ й таке інше, знали навіть останню строфу: „Браття, берімось до зброї! На вирішальні бої! За комунізм у двобої сили віддаймо свої“. Тільки, звичайно, нам ніхто не пояснив, що комунізм 1897 року був не той, що двадцять сьомого — двадцять восьмого. І мій Вільгельм був не той, хто міг би взятися до якоїсь зброї, де там. А потім йому довелося-таки взятися до зброї для тих ідіотів, і вони послали його на смерть заради такої дурниці... У фірмі навіть дехто запевняв, що власний батько Вільгельма за згодою Груйтена викреслив його зі списку незамінних працівників, про мене вже пліткували як про жінку Урія, але я такого не робила і не зробила б... Не можна зраджувати такого вірного чоловіка, як Вільгельм, ще й після його смерті я зразу не могла цього робити. А тепер про старшого Груйтена. В нас уже й тоді могло б щось вийти. Найдужче мене чарувала його незвичайна особистість: з високого, кістлявого селянського хлопця з простацьким обличчям вийшов високий, кістлявий пан, великий пан, не будівельник, не архітектор... стратег, коли хочете знати. Саме це мене й чарувало в тому високому, худому, кістлявому чоловікові: його стратегічний хист. Він з таким самим успіхом міг би стати банкіром, анітрохи не розуміючись „на грошах“, коли вам ясно, що я маю на увазі. Він повісив на стіні у своїй конторі карту Європи, понастромлював у неї шпильок та подекуди прапорців, і йому досить було одного погляду на ту карту — дрібниці його не цікавили. Ну й, звичайно, він знав один дуже добрий трюк, який перейняв у Наполеон а,— по-моєму, він читав лише одну книжку: досить примітивну біографію Наполеон а,— дуже простий трюк, а може, то був і не трюк, може, в тому всьому була навіть крихта щирого почуття. Він починав двадцять дев'ятого року з таким, знаєте, розгоном, з сорока робітниками, десятниками і так далі — і йому, незважаючи на кризу, пощастило всіх їх утримати на роботі, він жодного не звільнив, пускався задля цього на ризиковані банкові операції, підписував векселі, брав кредити на шалені проценти — і таким чином року тридцять третього в нього було десь сорок чоловік, що стояли за нього стіною, серед них навіть комуністи, і він також стояв за них стіною, помагав їм геть у всьому, аж до тих випадків, де пахло політикою. І можете собі уявити, що протягом найближчих років усі вони зробили дуже гарну кар'єру, як Наполеонові сержанти. Він доручав їм проекти, знав кожного з них на ім'я, знав, як звати їхніх жінок і дітей, розпитував про них... Йому, наприклад, зразу ставало відомо, коли чиясь дитина в школі лишалася на другий рік абощо. А як він приходив на будову й бачив, що хтось десь не встигає, то брав лопату чи кайло або сідав за кермо вантажної машини і їхав, куди було треба. Завжди з'являвся там, де справді був потрібний. Наслідки ви самі можете уявити. І ще одна таємниця: він був байдужий до грошей. Звичайно, йому потрібні були кошти на прожиток — на одяг, на машини, на різні там хатні речі, ну, часом прийняти гостей абощо. Але великі гроші, прибутки, він зразу вкладав у підприємство, ще й позичав на це. „Бути в боргах, Лотто, по вуха в боргах,— сказав він мені якось,— єдина правильна позиція“. Ну, а його дружина... так, це вона помітила, „що в ньому закладено“... Та як виявилося, що в ньому справді закладено, вона перелякалася: Гелена Баркель хотіла бачити його великою людиною, хотіла бути господинею великого дому і таке інше, але не хотіла бути дружиною начальника генерального штабу. Я скажу вам смішну річ, якщо тільки ви мене зрозумієте: він ширяв у хмарах, а вона була реалісткою, хоч, здавалося б, мало бути навпаки. Господи, мені все те, що він робив, здавалося злочином: усі ті бункери, аеродроми, штаб-квартири. І коли я, бувало, їздила в Голландію чи в Данію і бачила десь на пляжі ті бункери, мені аж гидко ставало. І все ж то була доба сили, доба влади, а він — людина влади, хоч сам він був байдужий до влади, як і до грошей. Його вабила гра, так, він був гравець... але мав одне вразливе місце: сина, який не хотів, щоб його тримали осторонь від того бруду».

Авт. спробував вернути Лотту до другої важливої теми свого інтерв'ю: стосунків Лені з тим Ергардом, але поки що надаремне. Знову сигарета й нетерплячий помах руки. «Ще до цього дійдемо, дайте мені спершу вибалакатися. Скажу тільки, щоб вам було все ясно: ми вже тоді пасували одне до одного, він навіть часом виявляв свою ніжність — чи назвіть це як хочете — досить зворушливо, якщо зважити, що йому було сорок, а мені двадцять сім. Звичайно, він дарував мені квітки, двічі поцілував у руку нижче ліктя, а раз — диво дивне! — навіть до пізньої ночі протанцював зі мною в одному готелі в Гамбурзі, що йому зовсім не личило. Ви ніколи не звертали уваги на те, що всі „великі люди“ погано танцюють? Ну, а я була з усіма чоловіками, крім свого власного, досить церемонна і мала одну препогану рису, якої ще довго не могла збутися: була вірна. Кара божа, та й годі. Ніяка це не цнота, а швидше ганьба — ви собі уявляєте, яке в мене було життя після того, коли мого Вільгельма під Ам'єном послали на смерть в ім'я тієї дурниці? Діти сплять, а я вночі лежу сама в ліжку, завжди сама, до сорок п'ятого я не давала жодному чоловікові навіть пальцем себе торкнути — і це всупереч своїм переконанням, бо мені на всяку там цнотливість і таке інше начхати. Так минуло цілих п'ять років, а сорок п'ятого ми з ним зійшлися. Ну, а тепер уже, як хочете, перейдемо до Лені з Ергардом. Я вже вам, здається, казала, що той Ергард був несміливий понад усяку міру... та, врешті, й Лені не краща за нього, щоб ви знали. Він її почав обожнювати з першої ж миті, для нього вона, мабуть, була якоюсь легендарною красунею, що дивом постала з небуття, абощо, і навіть тверда рейнська вимова Лені, її манера висловлюватись так сухо, що вже далі нікуди, не могла привести його до тями. Він не зважав на те, що Лені була, як на нього, цілком неосвічена, і її трохи містичне ставлення до органів внутрішньої секреції, на яких вона й досі схибнута, теж не вельми йому сподобалося б, коли б вона завела мову на цю тему. Ми — себто я, Генріх і Маргрет — робили все, щоб у них до чогось дійшло. Не забувайте, що часу вони мали обмаль: від травня тридцять дев'ятого до квітня сорокового він побував у Груйтенів, може, разів вісім. Звичайно, ми з Генріхом мовчали, тільки підморгували одне одному, бо й так видно було, які Лені з Ергардом закохані. На них було любо дивитися, авжеж, любо дивитися, і, може, саме тому не так уже й шкода, що вони не переспали разом. Я їм купувала квитки в кіно, на такий г... фільм, як „Товариші на морі“, чи на такий ідіотський, як „Увага, ворог підслухує“, і навіть посилала їх на „Бісмарка“, думала собі: „Сеанс, хай йому біс, триває добрих три години, в кінотеатрі темно й тепло, як у материній утробі, то вони напевне візьмуться за руки чи, може, й зважаться (гіркий сміх! — прим, авт.) поцілуватись, а вже від поцілунку недалеко й до чогось іншого“,— та де там, марні були мої сподівання. Він ходив із Лені в музей і пояснював їй, як відрізняють приписувані Босхові картини від справжнього Босха, пробував учити її музики, хотів, щоб вона перейшла від свого Шуберта до Моцарта, давав їй читати вірші, здається, Рільке, я вже добре не пам'ятаю, а тоді почав робити щось хоч трохи розумніше, де вже був якийсь натяк: писати вірші й посилати їх Лені. Лені була така мила, така чарівна,— вона й тепер чарівна, коли хочете знати,— що я й сама в неї трішки закохалася. Якби ви, наприклад, бачили, як вона танцювала з тим Ергардом, коли ми якось гуртом вибралися на прогулянку — мій чоловік, я, Генріх, Маргрет і вони... Аж думалось: якби їм оце тут раптом хто поставив ліжко, хай би натішились одне одним... отже, він почав писати їй вірші, і — що мене найбільше дивувало — вона показувала їх мені, хоч вони були досить... мушу сказати, досить сміливі. Він, скажімо, відверто оспівував її груди, називав їх „великими білими квітками таїни“ і намірявся „розгорнути їхні пелюстки“, а якось написав справді гарний вірш про ревнощі, який, мабуть, можна було б надрукувати: „Я ревную тебе до кави, яку ти п'єш, ревную до масла, яким ти мастиш свій хліб, ревную до щітки й до ліжка, в якому ти спиш“. По-моєму, досить недвозначні натяки, але ж то все на папері, на папері...»

На запитання, чи не могли Лені й Ергард дійти до інтимних стосунків, які для неї, Генріха та інших так і лишилися таємницею, Лотта несподівано почервоніла (авт. признається, що йому дуже приємно було дивитись, як Лотта червоніє,— то була для нього велика винагорода за стомливі, часом просто виснажливі опитування) і сказала: «Ні, я це знаю напевне, бо як у неї через рік із гаком сталося таке з тим Алоїзом Пфайфером, за якого вона потім з дурного розуму вийшла заміж, той відверто хвалився своєму братові Генріхові, який наївно все переказував мені, що він „був у Лені перший“.»

У Лотти довго не сходив з лиця рум'янець. Коли авт. спитав її, чи той Алоїз Пфайфер не міг збрехати братові, так би мовити, похвалитися трофеєм, якого він не здобув, вона вперше завагалась і сказала: «Він таки був хвалько, це правда... Я вже думаю собі... Але ні,— вона похитала головою,— ні, не могло такого бути, хоч вони й мали не раз нагоду... ні.— Вона знов почервоніла, вже зовсім здивувавши авт.— Коли Ергард загинув, Лені поводилась не як вдова, якщо ви розумієте, що я хочу сказати... Вона поводилася, коли хочете знати, як платонічна вдова». Авт. цей вислів здався досить прозорим, Лоттина відвертість приємно вразила його, але не переконала остаточно, хоч він і шкодував, що так пізно відкрив Лотту Гойзер, у дівоцтві Бернтген, як свідка. Його тільки дивувало, що Лені в ту пору свого життя була така товариська, майже балакуча. Лотта Гойзер — вона тепер притихла, споважніла, дивилася на авт. майже замислено і була вже не така впевнена, як досі,— пояснила це так: «Видно було, що вона кохала Ергарда, кохала нетерпляче, коли ви розумієте, що це означає. Часом я відчувала, що вона ладна зробити перший крок. Я вам розповім ось що. Одного разу я бачила, як Лені чистила забитий унітаз, і вона тоді мене просто вразила. Це було влітку сорокового року. Якось у неділю ми прийшли ввечері до Маргрет, щось випили, трохи потанцювали — мій Вільгельм також був з нами,— і раптом виявилося, що забився унітаз. Неприємна річ, скажу я вам. Хтось укинув туди велике гниле яблуко, як потім з'ясувалося, і воно там просто застрягло. Халепа, та й годі. Ну от, чоловіки взялися до роботи. Спершу Генріх довго штурхав кочергою, та все марно, тоді Ергард — той діяв мудріше, взяв гумову кишку від пральної машини, без зайвих церемоній встромив її одним кінцем у ту огидну кашу й почав щосили дмухати в неї, але теж нічого не домігся. Вільгельм, мій чоловік, хоч був і монтером, і техніком, поки став креслярем, виявився надто гидливим, а нам із Маргрет аж нудота підступала до горла... І знаєте, хто розв'язав проблему? Лені. Вона просто засунула туди руку — в мене ще й досі стоїть перед очима її гарна біла рука, закаляна по самий лікоть,— дістала яблуко й викинула у відро. Все, що набралося в унітазі, загурчавши, миттю стекло, Лені старанно, кілька разів вимила руки, витерла їх аж до плечей одеколоном і сказала одну фразу, що дуже мене вразила, я її оце після ваших слів знов згадала: „Наші поети так відважно чистили клозети“. Отож я думаю: якщо вона могла так рішуче впоратися з унітазом, то, може, була така сама рішуча й з Ергардом; він напевне не був би проти. До речі, мені аж тепер спало на думку, що ніхто з нас ніколи не бачив чоловіка тієї Маргрет».

Оскільки свідчення Лотти Гойзер і Маргрет не цілком збігаються, довелося ще раз звернутись до цієї останньої. Чи правда, що ті, кого називала Лотта, кілька разів бували в її поменшанні, навіть танцювали? Може, вона мала з Генріхом інтимні стосунки задовго до випадку, який можна назвати «фленсбурзькою подією»? Маргрет, щоб додати собі настрою, добре хильнула віскі й лагідним, трохи меланхолійним голосом сказала: «Цього останнього, звичайно, не було. Хто це знає краще за мене, і чого б я мала відбріхуватись? Я, бачите, зробила тоді дурницю, познайомила Генріха зі своїм чоловіком. Шлемер рідко бував дома, я так до пуття й не довідалась, чи він був торговець зброєю, чи шпиг, принаймні грошей мав удосталь. І від мене вимагав тільки одного, щоб я була „до його послуг“, коли він попереджав мене телеграмою. Він був старший за мене — на той час мав років тридцять п'ять,— досить пристойний, елегантний і таке інше, як кажуть, світська людина,— і вони навіть добре порозумілися між собою. З Генріха був би чудовий коханець, але не коханець одруженої жінки — він тоді ще мав пошану до подружньої вірності. Мені завжди було начхати на подружню вірність, а йому ще ні. І відколи він познайомився з моїм чоловіком, то став несміливий. Тому в нас ні до чого ще не могло дійти. А все інше правда — вам тільки Лотта могла розповісти, що я його бачила більше, ніж два рази, навіть танцювала з ним, і що вони всі були в моїй квартирі. Але загалом я його бачила хіба чотири рази».

Коли авт. спитав Маргрет про Ергарда й Лені, вона посміхнулась і сказала: «Я не хочу та й ніколи не хотіла до всього цього доскіпуватись. Нащо воно мені? В кожному разі, подробиці мене не цікавили. Ну, а якби я знала, що вони цілувалися, обіймались чи й переспали разом,— або тут, у моїй квартирі, або в Лоттиній, або в Груйтенів,— то тільки рада була б, мені подобалося бачити їх разом. Ну, а з тими віршами, що Ергард писав і посилав Лені, то Лені не могла з ними критися, вона за тих кілька місяців уперше стала трохи балакучіша, а потім цілком замкнулася в собі. Хіба не однаково, чи в неї Ергард був перший чи той пришелепуватий Алоїз? Яке це має значення? Не треба про це говорити. Вона кохала його, ніжно й палко, і якщо доти в них нічого не сталося, то сталося б під час другої його відпустки, запевняю вас. Але ви ж самі знаєте, який був кінець, у Данії, коло цвинтарного муру. Годі. Питайте Лені».

Питайте Лені! Добре їй казати. Лені не хоче слухати ніяких запитань, а як і слухає, то не відповідає на них. Старий Гойзер каже про історію з Ергардом, що то була «зворушлива, але чисто романтична пригода з дуже сумним кінцем, і більше нічого». Рахелі немає живої, а Б. Г. Т., звичайно, нічого не знає про Ергарда. Оскільки доведено, що Лені часто їздила в монастир, то Рахелі напевне щось було відомо. Пфайфери ввійшли в життя Лені пізніше, і їм вона безперечно не розповідала б того, що їй було «дороге». М. в. Д., до якої авт., зітхаючи, вдався по допомогу, називає «дорогим» те, що в Лені було з Ергардом.

Авт. мусить спростувати деякі свої надто сквапливі оцінки ван Дорн, зроблені на підставі її свідчень про пані Груйтен. Коли йдеться не про пані Груйтен та її чоловіка, Марія здатна на влучні, психологічно тонкі спостереження. Вона порається в своєму господарстві — то вирве якусь бур'янину між айстрами, калачиками і бегоніями, то кине їсти голубам, то погладить собаку, старого нечистокровного пуделя,— і каже: «Ох, не чіпайте тієї чудової пори в житті Лені. То було як казка! А вони були як принц і принцеса з казки. Вони навіть не приховували, які вони закохані і які близькі одне одному. Я кілька разів бачила, як вони сиділи разом у кімнаті,— це та кімната, до якої Лені тепер пустила жити португальців: Лені дістала з шафи найкращу порцеляну і п'є з ним чай, вона ніколи не любила чаю, але з ним п'є, і він не те що скаржиться на військову службу, а відверто виявляє свою огиду й нехіть до неї, і Лені, щоб потішити хлопця, кладе йому руку на плече, і бачили б ви, як уже самий той дотик збурює його почуття чи його чутливість, назвіть як хочете. Не раз випадала така хвилина, коли він міг би взяти її, вона була готова, хотіла віддатись йому... Якщо вже про це зайшла мова, Лені була тільки трохи нетерпляча, так, нетерпляча... і тіло її було нетерпляче. Вона не була роздратована, зла на нього, ні... Якби вони могли побути разом хоч два чи три дні, то, може, все вийшло б інакше. Я лишилася старою дівкою й не можу послатися на власний досвід, але на чуже життя добре надивилася і спитаю вас: що то за становище, коли хлопець приходить до дівчини з квитком у кишені, коли в нього весь час на думці розклад поїздів, ворота казарми, в які він мусить зайти до певної години, або командний пункт? Я вам скажу, я, стара дівка: відпустка — страшна річ для чоловіка й для жінки. Я бачила це в першу світову війну, ще молодою дівчиною, і в другу, коли була вже дозрілою, спостережливою жінкою. Адже кожен знає, що вони роблять, як чоловік приїздить у відпустку... Це щоразу майже шлюбна ніч, виставлена на загальний огляд... А люди, принаймні в нас на селі, але й у місті також, не дуже делікатні й роблять різні натяки... Так було у Лотти з Вільгельмом, він завжди аж паленів із сорому, дуже вразливий був чоловік. Думаєте, я, може, не знала, що було, коли мій батько під час війни діставав відпустку?.. Ергардові треба було трохи часу, щоб завоювати Лені... А де ж він мав той час, коли завжди поспішав? А йти навпростець він не міг. Його вірші були досить прозорі, вже майже відверті. „Ти та ріка, з якою я зіллюся“ — чи треба ясніше? Йому тільки бракувало часу, це єдине, чого він не мав. Уявіть собі, що він був наодинці з Лені в цілому десь, може, годин з дванадцять... і не мав нахабства. Лені не ображалася за це на нього, їй тільки було сумно, вона ж була готова, авжеж. Навіть мати її знала про це й хотіла цього, повірте мені. Я ж бачила, як вона пильнувала, щоб Лені одягла свою найкращу сукню — шафраново-жовту, з круглимвирізом, щоб почепила на вуха сережки з червоними, мов свіжі вишні, коралами, щоб узула елегантні черевички й напахалась найкращими парфумами... вбирала її, мов наречену; навіть вона знала про це й хотіла цього... Та бракувало часу, тільки часу... Аби ще був хоч один-однісінький день, і вона б стала його дружиною, а не... та що там казати. То була її біда».

Довелося ще раз відвідати пані Швайгерт; консьєржка подзвонила їй, і вона сказала: «Хай зайде». Стара дама саме пила чай, проте авт. не пригостила; не те щоб дуже непривітно, тільки нетерпляче, вона згодилася «вислухати ще кілька запитань, коли вже її силують до цього». Так, її син якось приводив до неї ту «з дозволу сказати, дівчину»,— пані Швайгерт чітко розмежовувала слова «знайомив» і «приводив». Власне, знайомити й не треба було, вона й так давно вже знала дівчину, навіть її невдачі в школі не були для пані Швайгерт таємницею; звичайно, там була «якась закоханість», але пані Швайгерт знов наголошує, що перейти в тривалий зв'язок, подружній, такий, як зв'язок її сестри з батьком тієї дівчини, те почуття не могло. Одного разу, правда, несподівано призналася пані Швайгерт, дівчина приходила до неї і сама, поводилась — треба бути справедливою — надзвичайно чемно, попила чаю і завела розмову на дуже дивну тему... Так, важко навіть повірити: вона цікавилася вересом, спитала, коли він цвіте, чи не тепер? «Це, бачите, було наприкінці березня, тому я мала таке враження, ніби розмовляю з якоюсь недоумкуватою». Чи наприкінці березня — і це воєнного, 1940 року — у Шлезвіг-Гольштейні цвіте верес? Дівчина не мала ніякого уявлення про різницю між звичайними та гірськими луками і про те, що вони лежать не на однаковій висоті над рівнем моря. «Та, врешті,— сказала пані Швайгерт,— все ж минулося гаразд»,— видно, їй синова смерть під кулями карної команди німецького вермахту здається кращим кінцем, аніж його можливе одруження з Лені.

Треба визнати, що пані Швайгерт з властивою їй безжальною чіткістю пролила світло на чимало другорядних деталей: напр., з'ясувала чи принаймні допомогла з'ясувати заплутане питання з «фіннами»,— а тепер, знаючи, що Лені наприкінці березня сорокового року зважилась відвідати Ергардову матір, щоб поговорити про верес у Шлезвіг-Гольштейні, взявши до уваги, що вона, за свідченням ван Дорн, була готова зійтися з Ергардом, а на думку Лотти Гойзер навіть зробити перший крок, і пам'ятаючи про її переживання у вересі під зоряним небом одного літнього вечора, цілком логічно можна дійти висновку, що вона плекала намір поїхати до Ергарда й серед вересу віддатись йому. Навіть коли дивитися на ботанічні й кліматичні умови як на неминучу перешкоду і вважати, що такий намір був заздалегідь приречений на невдачу через холод і вологу, все ж таки можна довести, принаймні авт. знає це з свого досвіду, що в Шлезвіг-Гольштейні в березні деякі місця на вересових луках протряхають і прогріваються, щоправда, тільки на короткий час.

Авт. так напосідався на Маргрет, що врешті вона розповіла те, чого досі не хотіла казати: виявляється, Лені питала в неї поради, що і як треба зробити, коли хочеш зійтися з якимось чоловіком. Маргрет натякнула їй на велике, з семи кімнат, помешкання її батьків, часом майже порожнє, причому почервоніла не Лені, а сама Маргрет,— Лені похитала головою; тоді Маргрет нагадала їй, що вона ж має свою власну кімнату в тому помешканні, яку може замкнути й нікого не впустити,— Лені знов похитала головою; а коли Маргрет, уже втративши терпець, просто сказала їй, що, врешті, є ще й готелі, Лені нагадала їй про свою невдачу з молодим архітектором (що сталася не так давно) і висловила одну свою думку, яку Маргрет довго не хотіла зраджувати авт. як «найінтимніше досі освідчення Лені»: та вважала, що «це» повинне і може статися не «в ліжку», а на природі. «На природі, тільки на природі. Та постільна ідилія не для мене». Лені згодилася, що в подружньому житті без ліжка часом годі обійтися. Тільки з Ергардом вона не хотіла з першого ж таки разу йти в ліжко. Вона твердо вирішила поїхати у Фленсбург, але потім відклала поїздку на травень — отже, її побачення з Ергардом лишилось утопією, якій стала на заваді війна. Чи, може, воно таки здійснилося? Ніхто не знає.

Пора від квітня сорокового до червня сорок першого року, за словами всіх свідків, членів і не членів родини Груйтенів, заслуговує тільки одного означення: похмура. Лені весь час була в поганому настрої, знов замкнулася в собі й навіть утратила апетит. Її перестала тішити їзда в машині, подорожі літаком (вона тричі літала з батьком і Лоттою Гойзер у Берлін). Лише раз на тиждень вона сідала за кермо і їхала за кілька кілометрів до сестри Рахелі. Часом вона лишалася там досить довго; про її розмови з Рахеллю не вдалося нічого довідатись, навіть від Б. Г. Т.: з травня 1941 року Рахель більше не приходила до букіністичної книгарні, а йому — мабуть, через інертність чи брак уяви — не спало на думку хоч раз навідати її самому.

Величезний монастирський сад улітку, восени і взимку сорокового й сорок першого року. Молода, вісімнадцятирічна дівчина, що й досі ходить тільки в чорному. Єдиним виявом діяльності її органів зовнішньої секреції є складний продукт: сльози. А що за кілька тижнів прийшло також повідомлення про смерть Вільгельма Гойзера, Лоттиного чоловіка, тих, що плакали, стало ще більше — долучився старий Гойзер, його дружина (тоді ще жива), Лотта і її п'ятирічний син Вернер; чи менший син Курт, який перебував ще в материній утробі, теж плакав, ми так і не з'ясували.

Авт. не може подавати тут свої міркування про сльози і вважає себе за некомпетентного в цій справі, тому по інформацію про утворення сліз, про їхній хімічний і фізичний склад нам краще буде звернутися до якогось довідника. Семитомний енциклопедичний словник одного не дуже солідного видавництва, 1966 року видання, дає про сльози таку довідку:

«Сльози (латин, lacrimae) — рідина, яку виділяють сльозові залози; змочує кон'юнктивальний мішок ока, оберігає його (мабуть, око.— Прим, авт.) від висихання і змиває з нього невеликі сторонні тіла; стікає у внутрішній куточок ока і звідти через сльозово-носовий канал. Від подразнення (запалення, сторонні тіла) чи від психічного збудження виділення сльозової рідини збільшується (плач)». Про плач читаємо в тому самому словнику таке: «Плач, як і сміх (див. сміх) — форма вияву кризи, тобто суму, зворушення, гніву чи втіхи; психологічно (наголошення не авт.) — спроба душевного відпруження. Супроводжується виділенням сліз, схлипуванням і конвульсивним здриганням; пов'язаний з діяльністю вегетативної нервової системи і стовбура мозку. Мимовільний П. і безпричинні потуги на П. спостерігаємо при депресивному стані, маніакально-депресивних захворюваннях і розсіяному склерозі».

Часом би в тих, хто, можливо, зацікавиться цим викладом сухих фактів, з'явився рефлекс, до якого відсилає нас текст, і вони захотіли б знайти пояснення цьому рефлексові, то, щоб їм не довелося купувати словника чи принаймні зайвий раз гортати його, наведемо тут відповідну статтю:

«Сміх з погляду антропологічного (всі, й подальші також, наголошення — не авт.) — вияв фізичного резонансу на психічні зрушення у кризових ситуаціях (див. плач). З погляду філософського — вияв переконаності у високій цінності свого існування: сміх мудреця, усмішка Будди, Мони Лізи. З погляду психологічного — мімічний вияв радості, реакція на жарт і на гумор. Як дитячий, зверхній, іронічний, щирий, полегшений, розпачливий, сердитий, кокетливий, сміх віддає всі відтінки настрою і вдачі. З погляду патологічного — форма захворювань нервових шляхів: неконтрольований, мимовільний сміх при психозах, сардонічний сміх з гримасами на обличчі, істеричний сміх конвульсивного характеру. З соціального погляду сміх діє заразливо (підсвідоме перетворення сприйнятого образу в порух)».

Оскільки нам тепер доведеться вступити в більш-менш емоційну і неминуче трагічну фазу, мабуть, краще буде мати напоготові ширше коло таких визначень. На жаль, ми не виявили в словнику статті щастя, зате натрапили на слово блаженство, про яке там сказано, що це «найвищий вияв цілковитого і тривалого задоволення життєвих бажань; те, в чому людина шукає такого задоволення і до чого, природно, весь час прагне, залежить від її вибору, який, у свою чергу, випливає з її способу життя; за християнським ученням справжнім блаженством є тільки вічне блаженство. Вічне блаженство — стан, коли людина, позбувшись усіх прикрощів і провин, відчуває, що досягла ідеального щастя, яке триватиме завжди; всі релігії вважають цей стан за чуттєву мету світової історії. В католицькому вченні — спершу Б. Бога в безмежному обширі його сутності, а потім блаженство людини (і ангелів) у єднанні з Богом через даровану їй як милість участь у його радісному бутті, що починається вже в земному житті як любов до Господа (побожність) і закінчується у вічному блаженстві як воскресіння з мертвих і есхатологічне повстання з небуття всього реального світу. За протестантськими уявленнями — цілковита єдність із божою волею, яка і є справжнім призначенням людини, її благом і спасінням».

Оскільки Лені і всі приналежні до неї знали не лише блаженство, а й страждання, то ми неминуче станемо ще й перед таким психологічно-біологічним виявом людських емоцій, а тому, щоб бути у всеозброєнні, швиденько заглянемо у словник на це слово. Немає потреби цитувати всю статтю, наведемо з неї тільки найголовніше: «Ступінь відчуття страждання в кожної людини інший, насамперед тому, що, крім фізичного страждання, є ще й психічне. Виступаючи разом, ці дві форми утворюють суб'єктивне страждання. Людина страждає тим дужче, чим більші життєві блага вона втрачає і чим вразливіша її натура».

Тепер ми маємо напоготові докладні пояснення сліз, плачу, сміху, блаженства і страждання, і в подальшій розповіді нам не доведеться довго описувати всі зміни настрою дійових осіб; коли виникне така потреба, досить буде послатися на визначення зі словника, задля зручності й ощадності скориставшись відповідним скороченням. А що «Сльози», «Сміх» і «Страждання» починаються з тієї самої літери, ми змушені будемо й скорочення цих трьох назв якось урізноманітнити, отже, сльози позначатимемо як С. І, сміх як С. II і страждання як С. III.

Оскільки С. I, С. II і С. III бувають тільки в кризових ситуаціях, то, може, доречно буде поздоровити тут усіх тих, хто пройшов життя без жодних криз і кризових ситуацій, хто ніколи не проливав С. І, не знав, що таке С. III, ні за ким не тужив і розважно утримувався від будь-якого С. II. Добре тому, в кого кон'юнктивальний мішок ніколи не виконував своєї функції, очі сухими поминули всі життєві небезпеки і сльозовий канал лишився невживаний. Добре й тому, хто твердо контролює стовбур свого мозку, ніколи не втрачає певності у своєму високому покликанні і сміється чи усміхається тільки з свідомості своєї мудрості! Слава Будді й Моні Лізі, непохитно переконаним у високій цінності свого існування!

Одне можемо сказати твердо: усі Груйтени й Гойзери, а з ними й Марія ван Дорн, що стояла близько до обох родин, утратили, якщо вірити словникові, досить великі блага. З Лені діялося щось страшне: вона схудла, плакала так, що навіть чужі люди називали її ревою, її пишні коси не те щоб порідшали, але зблякли, і навіть дивовижний Маріїн куховарський хист, її багатющий вибір юшок, які вона, правда, готувала щоразу з С. І на очах, і найсвіжіші булочки не могли вернути Лені апетиту. На знімках із тих часів — їх зробив так, щоб Лені не помітила, один службовець із фірми її батька й потім віддав Марії — бачимо Лені змарнілою, блідою від С. III, геть знесиленою від С. III й С. І, анітрохи не схильною до С. II. Може, Лотта Гойзер не зовсім має рацію, запевняючи, що Лені поводилась не так, як справжня вдова? Може, вона все-таки була вдовою в якомусь глибшому, невідомому Лотті розумінні, і вдовою не тільки платонічною? В кожному разі, суб'єктивне С. III Лені було дуже велике. Не менше було воно і в інших. Її батько вже не тільки впадав у задуму, а став сумний, похмурий і (за свідченням тих, хто мав із ним справу) «до всього збайдужів». Старий Гойзер так само був зломлений, і Лотта (за її власними словами) теж «давно стала не та, що колись». Пані Груйтен уже цілими днями не виходила зі своєї спальні, «лише час від часу з'їдала кілька ложок юшки та півскибки підсушеного хліба» (М. в. Д.) і поволі хилилась до смерті. Але фірма не тільки процвітала, а навіть ще й розширилася; більш-менш імовірне пояснення цьому дає старий Гойзер: «Підприємство було так добре організоване й налагоджене, а інспектори, плановики й будівельники, які працювали в Губерта, були такі віддані, що все робилося мовби само собою, за інерцією, принаймні того року, коли Губерт зовсім розладнався, і я також. А головне, то була пора ветеранів — їх тим часом набралося вже кілька сотень, і вони взяли підприємство у свої руки!»

Було б надто неделікатно брати інформацію саме в Лотти Гойзер про один невисвітлений період у житті старшого Груйтена; на жаль, довелося відмовитись від її влучних і на диво точних свідчень.

Якщо говорити по-сучасному, то після цих подій вона добрий рік, з квітня сорокового десь по червень сорок першого, була його «постійною супутницею». Можливо, він також був її постійним супутником, бо обоє вони потребували розради, якої, врешті, так і не знайшли.

Вони подорожували разом, вагітна вдова і пригнічений горем батько, що навіть не прочитав паперів про лихо, яке спіткало його сина й небожа, тільки попросив Лотту й Гофгау коротко переказати зміст тих паперів; він їздив від будови до будови, від готелю до готелю, начебто в справах, але ніде навіть не заглядав у креслення, в бухгалтерські книги, в документи чи на будівельні майданчики, лише час від часу мурмотів про себе: «С... я хотів на Німеччину». Він їздив поїздом або машиною, часто літав літаком, розпещував з горя п'ятирічного Вернера Гойзера,— тепер це тридцятип'ятирічний добродій, що живе в шикарному помешканні з модерними меблями, захоплюється Енді Ворголом і ладен «лікті собі кусати», що надто пізно почав купувати його, аматор поп-арту й сексу і власник лотерейної контори; він добре пам'ятає довгі прогулянки на пляжах Схефенінга, Мерле-Бена й Булоні; пам'ятає, що «дідусь Груйтен» тиснув комусь руки, а Лотта плакала; пам'ятає будівельні майданчики, вантажників, робітників у «чудному вбранні» (мабуть, в'язнів.— Авт.). Часом Груйтен, що нікуди вже не відпускав від себе Лотту, лишався на кілька тижнів удома і змінював Лені — сідав на ліжко до дружини й у відчаї пробував робити те, що й Лені: вголос читати щось про Ірландію,— казки, легенди, пісні,— але так само даремно, як і Лені; пані Груйтен усміхалася і стомлено хитала головою. Старий Гойзер, що, видно, найшвидше переборов своє С. III і від вересня вже не проливав С. І, знов «узявся до роботи» і час від часу вислухував від Груйтена дивне запитання: «Що, й досі контора пише?» Пише. Навіть добре пише: ветерани тримаються, стоять, мов стіна.

Невже Груйтен, хоч йому ще тільки сорок один рік, зовсім пропаща людина? Невже він не може змиритися зі смертю свого сина, коли навкруги тисячами вмирають чужі сини і горе не зломлює їхніх батьків? Чи він, бува, не почав читати книжки? Почав. Одну книжку. Знайшов молитовник 1913 року видання, подарований йому на перше причастя, й заходився «шукати розради в релігії» («до якої він завжди був байдужий» — Гойзер-старший). Наслідок того читання один: Груйтен роздає гроші, «пригорщами», як одностайно запевняють Гойзер і його невістка Лотта, а також ван Дорн, що каже не «пригорщами», а «жменями» («Мені теж давав гроші жменями, і я тоді відкупила собі садибу своїх батьків і клаптик городу»). Він пробує ходити до церкви, але ніколи «не витримує там більше, як дві-три хвилини.» (Лотта). Йому «можна дати всі сімдесят, а його жінці, якій саме минув тридцять дев'ятий, тільки шістдесят, не більше» (ван Дорн). Він цілує дружину, часом Лені, але ніколи не цілує Лотту.

Може, в ньому почало згасати життя? Його колишній лікар, вісімдесятирічний доктор Віндлен, що давно вже не рахується з такою умовністю, як лікарська таємниця, і картає захоплення модними ліками як ідолопоклонство, запевняє авт.— розмова відбувається у Віндленовому помешканні, в старому будинку, де ще лишилося трохи меблів з часів його лікарської практики: білі шафи, білі стільці,— що Груйтен був «цілком здоровий, буквально здоровий як дуб — усе, геть усе в нього було бездоганне: печінка, серце, нирки, кров, сеча... До того ж він майже не курив, хіба одну сигарету на день, і випивав не більше як пляшку вина за тиждень. Щоб Груйтен був хворий? Та де там... Той чоловік, скажу вам, знав, хто він такий і чого він хоче. А те, що він часом мав вигляд сімдесятирічного, нічого ще не означає — певна річ, психічно й морально він був зломлений, але організм мав здоровісінький. З Біблії він запам'ятав одне: „Здобувайте собі приятелів нечистою мамоною“, і робив це „обома руками“.»

Чи Лені й далі приділяє стільки уваги кінцевим продуктам свого травлення? Мабуть, ні. Вона частіше відвідує Рахель, навіть розповідає про ті відвідини. «Розповідає дивні речі», як засвідчує Маргрет. «Я спершу не вірила, а тоді поїхала з нею й побачила, що то правда. Гаруспіка вже не виконувала ніяких обов'язків, навіть не була „туалетною доглядачкою“. І в церкву мала право ходити тільки тоді, коли там не співав хор і не було служби. Її навіть виселили з давньої келії, і вона тепер тулилася на горищі в малесенькій комірчині, де раніше лежали віники, мітли, сода, мило й ганчірки. І знаєте, чого вона в нас попросила? Сигарет! Я тоді не курила, а Лені мала кілька сигарет, і Рахель миттю закурила одну й глибоко затяглася. Потім вибрала тютюн з недокурка... Я вже не раз бачила, як розпатрують недокурки, але так обережно, вправно, як вона, мабуть, ніхто цього не вмів робити... Так трусяться над недокурками хіба у в'язниці або десь у лікарні, сховавшись у туалеті. Вона обережно зрізала ножицями попіл, переворушила його, чи, бува, не лишилась там якась крихта тютюну, а решту висипала в порожню коробку з-під сірників. І все мурмотіла: „Господь близько, господь близько, я чую його ходу“. Не те щоб нестямно, не іронічно, а цілком поважно... Вона не була божевільна, тільки якась занедбана, наче на ній ощадили мило. Я більше не була в неї, боялася, щиро вам признаюсь... У мене вже й так нерви були розладнані після смерті Генріха і його брата в перших. Коли Шлемера не було вдома, я з горя тинялася по солдатських їдальнях і десь ішла з котримось... Я вже була пропаща, хоч мала тільки дев'ятнадцять років... І не могла дивитися на ту черницю. Вона була наче миша, яку замкнули в клітці, щоб здохла... Видно було, яка доля її чекає. Вона ще дужче зморщилася, жадібно їла хліб, який їй принесла Лені, і все просила мене: „Маргрет, кинь, кажу тобі, кинь“.— „Що кинути? — спитала я. „Те, що ти робиш“. Я більше не мала відваги навідати її, просто не могла, в мене вже нерви були нікудишні... А Лені ще цілий рік ходила до неї. Рахель казала щось чудне: „Нащо вони мене ховають, краще просто вбили б“. А Лені вона весь час переконувала: „Ти повинна жити, повинна, чуєш? Затям собі!“ Лені плакала. Вона любила Рахель. Ну, потім з'ясувалося, що там було („Що?“). Рахель була єврейка, а орден не виказав її, черниці вдали, ніби вона зникла під час якогось переміщення, а насправді сховали її, тільки дуже мало давали їсти, бо на неї не було продуктової картки. А вони ж не бідували — мали великий сад, годували свиней. Ні, мої нерви не могли того витримати. Вона сиділа в комірчині, як стара, висхла миша... Лені тільки тому до неї пускали, що вона була така наполеглива, а ще знали, яка вона наївна. Вона думала, що сестра лише покарана. Лені взагалі не знала до пуття, що таке єврей чи єврейка. А якби навіть знала і якби знала, як це небезпечно, то тільки сказала б: „Ну, то й що?“ —і ходила б далі, присягаюся вам. Лені була хоробра... вона й тепер хоробра. Важко було слухати, як Рахель казала: „Господь близько, господь близько“ — і поглядала на двері, наче він ось-ось мав зайти... Я боялась, а Лені... Вона теж дивилася на двері, але не злякано, а так, наче сподівалася, що господь справді зараз зайде. Це було на початку сорок першого, я вже тоді працювала в госпіталі, і Рахель знов глянула на мене й сказала: „Мало того, що ти поводишся погано, ти ще й ту погань уживаєш. Відколи ти її вживаєш?“ І я відповіла: „Вже два тижні“. А вона: „То ще не пізно кинути“. А я: „Ні, я вже ніколи не перестану його вживати“. Морфій, звичайно,— хіба ви не знали чи хоча б не здогадувалися?“»

Єдина пані Шваргерт, здається, не потребувала розради. В ту пору вона почала частіше з'являтися в Груйтенів: навідувала свою безнадійно хвору сестру, намагалася їй пояснити, що «доля не може зломити людину, лише загартовує її», а те, що її чоловік, Груйтен, «так зломився», свідчить тільки про його расову неповноцінність. Пані Швайгерт навіть кинула докір своїй ледь живій сестрі: «Згадай про гордих феніїв». Вона завела мову про Лангемарк, образилася, смертельно образилася, коли на питання, чого Лені така зажурена, ван Дорн (свідок усіх тих розмов) відповіла, що Лені, видно, оплакує її сина Ергарда. Її обурило, що та «схибнута на вересі» (інший варіант вислову «з дозволу сказати, дівчина» — авт.) «посміла» тужити за її сином, коли навіть вона сама за ним не тужить. Почувши цю «обурливу заяву», пані Швайгерт сказала: «Ну, це вже занадто... Гірше за всякий верес»,— і більше до Груйтенів не приходила.

Звичайно, того року також ішли фільми, і Лені часом бувала в кіно. Вона знов подивилася «Товариші на морі» й «Це була шалена ніч», ще раз сходила на «Бісмарка».

Автор сумнівається, що хоч один із цих фільмів бодай на годину розважив її чи допоміг забути горе.

А може, тодішні бойовики «Мужня солдатка» або «Ми наступаємо на Англію» дали їй розраду? Мабуть, теж навряд.

Інколи всі троє Груйтенів, батько, мати й дочка, днями або й тижнями не вставали з ліжок, не виходили зі своїх затемнених кімнат навіть під час повітряної тривоги і «тупо дивилися в стелю» (ван Дорн).

Тим часом Гойзери всією родиною переселилися до Груйтенів: Отто, його дружина, Лотта і її син Вернер. І ось одного дня сталася подія, яку всі очікували, навіть докладно вирахували, коли вона буде, і все ж таки вона здалася чудом і принесла полегкість: уночі з двадцять першого на двадцять друге грудня сорокового року, під час повітряного нальоту, в Лотти народилася дитина. То був хлопець, що важив три кілограми з чвертю. Пологи почалися трохи раніше, ніж сподівалися, не попереджена акушерка «десь поїхала» (приймала в когось дівчинку, як з'ясувалося потім), а діяльна Лотта виявилась на диво слабкою і безпорадною, і ван Дорн також. І тоді сталося ще одне чудо: пані Груйтен підвелася з ліжка і владним, хоч і лагідним голосом почала давати Лені докладні вказівки, що і як треба зробити; поки Лотта корчилася в останніх переймах, Лені вже встигла наготувати окріп, стерилізувати ножиці, підігріти пелюшки й ковдри, змолоти каву й принести коньяк. Була холодна, темна ніч, найтемніша за весь рік, тріумфальна ніч для пані Груйтен. Худа, виснажена, «сама душа в тілі» (ван Дорн), вона ходила в блакитному халаті по спальні і всім порядкувала: перевірила, чи є напоготові потрібні інструменти, тримала під час переймів породіллю за руки й натирала їй одеколоном чоло, безцеремонно розвела їй ноги і вмостила її так, щоб вона напівсиділа, спокійно прийняла дитину, вимила матір водою з оцтом, перерізала пуповину й поклала немовля в плетений кошик, що його тим часом вистелила й приготувала Лені. Пані Груйтен ніби й не чула, що десь поблизу вибухали фугасні бомби, а коли черговий протиповітряної оборони, якийсь Тостер, прийшов з вимогою, щоб вони негайно погасили світло і всі спустилися в підвал, вона його спровадила, як одностайно, незалежно один від одного, запевняють усі свідки цього випадку (Лотта, Марія ван Дорн, старий Гойзер), «достоту, мов жандарм».

Може, все-таки в ній змарнувався хист лікарки? Принаймні вона доглянула, «щоб материнське лоно очистилось» (слова пані Груйтен, наведені Гойзером-старшим), простежила за виходом плаценти, потім випила з Лені й Лоттою кави й коньяку. Хоч як дивно, а вдатна на все ван Дорн «виявилася в цьому випадку нікчемною» (Лотта) і, вигадуючи якісь непереконливі приводи, воліла сидіти на кухні, де напувала кавою Груйтена й Гойзера; проте в розмові з ними вона весь час уживала займенник «ми» («Ми вже якось упораємося, ми дамо собі раду, ми ще й не таке робили, ну, ми...» і т. д.— з обережною критикою на адресу пані Груйтен: «Сподіваюся, в неї витримають нерви. Господи, хоч би це її не доконало»). В Лоттиній спальні вона з'явилася аж тоді, коли все найгірше скінчилося. Пані Груйтен якраз озиралася навколо, наче сама не вірила в те, що зробила, коли Марія зайшла до спальні з малим Вернером і шепнула йому: «Хочеш глянути на свого маленького братика, га?» А Груйтен сказав Гойзерові, так, ніби відкидав чиїсь сумніви: «Я ж завжди знав і завжди казав, що вона чудова жінка».

Деякі непорозуміння почалися через кілька днів — Лотта наполегливо просила пані Груйтен бути хрещеною матір'ю хлопцеві, якого вирішила назвати Куртом («Так хотів Віллі, як буде хлопець... А як дівчина, то Геленою»), але відмовилась хрестити його. Вона твердо виступала проти церкви, «особливо цієї» (вислів, який до кінця годі з'ясувати, але можна сказати майже напевне, що вона мала на увазі римсько-католицьку церкву, бо інших добре не знала.— Авт.). Пані Груйтен це не розгнівало, тільки «дуже, дуже засмутило»; вона згодилась бути хрещеною матір'ю і вирішила неодмінно дати хлопцеві у крижмо щось порядне, добротне й довговічне. Вона подарувала йому незабудовану ділянку землі на околиці міста, яку успадкувала від своїх батьків після їхньої смерті, і оформила свій подарунок юридично, в нотаря. А Груйтен пообіцяв те, що напевне зробив би, але не встиг зробити: «А я... я збудую йому там дім».

Пора глибокої туги, здається, минула. Досі пасивно-апатична зажура старшого Груйтена стала активною: «з тріумфом, майже зі зловтіхою» (Гойзер-старший) сприйняв він звістку про те, що рано-вранці 16 лютого 1941 року в адміністративний корпус його підприємства влучило дві фугасні бомби. Бомби були не запалювальні, навіть від вибуху не виникло пожежі, тож його надія, «що весь той мотлох згорів до біса», не справдилася: після тижневого прибирання, в якому Лені брала участь без великого запалу, з'ясувалося, що не пропав жоден документ, а ще за чотири тижні адміністративний корпус знову став до ладу. Груйтен більше ні разу не заходив туди; на подив усім, хто його знав, у нього з'явилась риса, якої досі, «навіть замолоду, ніколи не було — він став товариський» (Лотта Гойзер). Лотта Гойзер ще додає: «Просто дивно було, який він став уважний. Наполягав, щоб кожного дня між четвертою і п'ятою всі збиралися вдома й пили разом каву,— моя свекруха, діти, всі. Лені також наказував, щоб вона в цей час нікуди не йшла. А після п'ятої лишався наодинці з моїм свекром, і той докладно ознайомлював його, що відбувається „в конторі“ — скільки грошей на рахунку, скільки в обігу, в якому стані проекти, що робиться на будовах. Він хотів мати повне уявлення про фінансове становище підприємства і просиджував багато годин з адвокатами, зі своїми юристами, радився з ними, як перетворити фірму — досі вона вся була на його плечах — у компанію. Складено „список ветеранів“. Він добре знав, ще б пак, що в сорок два роки, з таким залізним здоров'ям, його ще можуть узяти в армію, і хотів забезпечити для себе посаду консультанта на рівні директора. За порадою своїх замовників — то були великі цяці, навіть кілька генералів, і всі начебто хотіли йому добра,— він перейменував себе в начальника планового відділу, я стала завідувачкою управління кадрів, мій свекор — уповноважений фінансів, тільки Лені, якій тоді було вісімнадцять з половиною років, не вдалося зробити завідувачкою: вона не захотіла. Він подумав про все, лише одне забув: забезпечити Лені матеріально. Згодом, коли вибухнув скандал, ми, звичайно, всі знали, нащо він це затіяв,— але його дружина й Лені опинились на мілині. Ну от, він був уважний, ласкавий, і що найдивовижніше — почав говорити про сина; майже рік він сам не згадував його ім'я й не дозволяв нікому згадувати. А тепер раптом завів про нього мову; він був не такий дурний, щоб нарікати на долю чи торочити ще якісь нісенітниці; ні, він казав інше: добре, мовляв, що Генріх помер не „пасивно“, а „активно“. Я його не зовсім зрозуміла, бо мені через рік та датська пригода почала вже здаватись не вельми мудрою, навіть досить безглуздою... або скажемо інакше: я б вважала її безглуздою, якби хлопці за це не померли; тепер мені здається, що справа не стає ані кращою, ані гіршою, навіть коли за неї хтось помре. То все дурниці, їй-богу. Отож нарешті Груйтен зробив „реорганізацію“ фірми і в червні, до дванадцятиріччя з дня її заснування, влаштував бенкет, на якому й хотів усе це оголосити. Це було п'ятнадцятого, якраз між двома повітряними нальотами,— наче він передчував щось. А ми... ми нічого не передчували. Нічого».

Лені знов почала свої вправи на піаніно, завзято, з якимось «новим, упертим виразом на обличчі» (Гойзер-старший), і згадуваний уже Шіртенштайн, що, задумливо стоячи біля вікна, слухав її «не те щоб зовсім байдуже, але не вельми зацікавлено» (все за його власними словами), раптом стрепенувся: «такої дивовижної інтерпретації я ще зроду не чув. Зненацька в тій грі з'явилася міць, уже майже холодна міць, щось цілком невідоме для мене. З вашого дозволу я, старий чоловік, що критикував на своєму віку стількох музикантів, скажу одну річ, яка, може, навіть здивує вас: я слухав Шуберта по-новому, ніби вперше, і той, хто його грав — я б не міг вам сказати, чи то був чоловік, чи жінка,— не тільки чогось навчився, але й щось збагнув; а дуже рідко буває, щоб нефахівець щось збагнув. То була не проста гра, там... там творили музику, і відтоді я почав ловити себе на тому, що стою біля вікна й чекаю на неї, здебільшого ввечері між шостою і восьмою. Та скоро мене взяли в армію, і я довго не був удома, довго... А як вернувся п'ятдесят другого року, в моєму помешканні жили інші люди... Так, одинадцять років мене не було... Полон у росіян... Хоч мені було непогано... Я бренькав на піаніно, звичайно, далеко не те, що міг би грати... Танцювальну музику, модні пісеньки... всякий непотріб. Уявляєте собі, що це означає, коли „грізний музичний критик“ десь шість разів на день грає „Лілі Марлен“?.. Аж через чотири роки після свого повернення, вже п'ятдесят шостого, я нарешті знову вселився в своє давнє помешкання — люблю ці дерева на подвір'ї і ці високі стелі... І знаєте, що я почув і зразу впізнав після п'ятнадцятирічної перерви? Модерато з сонати ля мінор і алегретто з сонати соль мажор. Я враз насторожився: такого прозорого, сильного і глибокого виконання цих речей мені ще ніколи не доводилось чути, навіть сорок першого року. То був просто світовий рівень».

IV

Над тим, що піде далі, можна б поставити заголовок: «Лені вчинила дурницю», «Лені збочила зі стежки чесноти» — або: «Що це скоїлося з Лені?»

На банкет, улаштований фірмою в середині червня 1941 року, Груйтен запросив і «всіх призваних до армії працівників фірми, що перебувають у відпустці на батьківщині». Ніхто й подумати не міг, та, власне, цього і з запрошення ніяк не можна було вичитати (Гойзер-старший), «що комусь спаде на думку, ніби колишні працівники фірми теж можуть уважати себе запрошеними: а вже його то й „колишнім працівником“ важко було назвати, бо він працював у нас як доброволець лише півтора місяця, ще в тридцять шостому році; ні, за учня стати він не бажав, де ж пак, така назва здавалась йому занадто „примітивною“, йому треба було зразу називатися „добровольцем“, а вчитись він не хотів, він тільки нас хотів навчити, як слід будувати,— от ми його й витурили, а незабаром його призвали до армії; він, власне, був хлопець непоганий, тільки схиблений трохи, не по-доброму схиблений, як отой Ергард, скажімо, а по-лихому — з нахилом до гігантизму, і нам те зовсім не подобалося; він носився з ідеєю відмовитись від бетону й „наново відкрити велич каменю“ — правда, якоюсь мірою він, може, й мав слушність, але сам він не міг нам ні на що придатись, насамперед тому, що не хотів і не вмів узяти камінь у руку. Та я, хай йому чорт, трохи не шістдесят років прослужив на будівництві, навіть на той час майже сорок, то вже трохи тямив, що воно таке — „велич каменю“; я перебачив сотні мулярів і мулярських учнів, як вони з каменем справуються — варт би й вам коли подивитись, як справжній муляр береться за камінь! А в нього не було ніякого хисту до каменю, просто руки не туди стояли, він був хвалько, та й годі. Не лихий, ні, тільки заносився дуже високо, і ми навіть знали, звідки це в нього».

Ще одна непередбачена й прикра деталь: Лені не хотіла й слухати про той банкет. У неї пропала вся охота до танців, вона зробилась «дуже поважною, дуже тихою дівчиною, здружилася з матір'ю, навчилась від неї французької мови і трохи англійської й просто-таки не відходила від піаніно» (ван Дорн). А крім того, вона «знала як облуплених усіх службовців фірми в нашому місті, і серед них не було жодного, хто міг би знов розбудити в ній охоту до танців» (Лотта Г.). Отож Лені тільки з обов'язку, на батькове й материне прохання взяла участь у тому банкеті.

Хоч Алоїз Пфайфер, якому Гойзер дав таку нищівну характеристику, грає в нашій історії лиш епізодичну роль, тут, на жаль, доведеться сказати кілька слів про нього та про його рідню, його оточення. Батько А., Вільгельм Пфайфер, був «шкільний і фронтовий товариш» старшого Груйтена, вони народились і виросли в одному селі й до Груйтенового одруження трохи приятелювали, але те приятельство урвалось, коли Вільгельм Пф. «так уже остобісів Губертові, що той не міг більше його бачити» (Гойзер). Річ у тому, що вони обидва під час першої світової війни брали участь в одному бою (на річці Ліс, як з'ясовано), і після повернення з війни Пфайфер, тоді двадцятирічний, «з доброго дива почав (Гойзер, і все подальше теж) волочити праву ногу, немов паралізовану. Власне, я не маю нічого проти, коли хто циганить пенсію, але ж він міри не знав, говорив не більш і не менш як про „невеличкий осколочок гранати, з мачинку завбільшки“, що нібито влучив його „у вирішальне місце“; і вперта ж тварюка була, три роки підряд тягав свою ногу від лікаря до лікаря, з інстанції до інстанції, аж поки врешті дали йому пенсію, та ще й учитись послали — на вчителя. Ну що ж, хай і так. Кому це хочеться дурно клепати на людину; може, він і справді був... ой, що це я кажу... може, він і справді каліка, але ж того осколочка в його нозі так ніхто й не знайшов. Звісно, це ще не доводить, що його не існувало, та й могло бути, що річ зовсім не в осколочку, і пенсію йому кінець кінцем дали, і на вчителя він вивчився й так далі, але ось що чудне: Губерта за печінки брало, щойно покажеться Пфайфер, тягнучи ту свою ногу, а йому буцім ставало дедалі гірше, часом він закидав і про ампутацію, і справді нога в нього, либонь, потім трохи здерев'яніла,— але того осколочка „з мачинку завбільшки“ так ніхто й ніколи не знайшов, не побачив навіть під найдосконалішим рентгеном, ніхто й ніколи. А тому Губерт якось і спитав його: „А звідки ти, власне, знаєш, що той осколочок завбільшки з мачинку, коли його ще ніхто ні разу не бачив?“ Аргумент був, мушу сказати, убивчий — і Пфайфер тоді страшенно образився. Потім він із тієї мачинки зробив цілу життєву філософію, і школярі в Лісеміху тільки й чули, що про осколочок та про „річку Ліс“, і так тривало десять, п'ятнадцять, двадцять років, а тоді Губерт знову сказав дуже дотепну річ — адже до нас доходили вісті про нього, бо ми всі з одного села й маємо там чимало родичів... отож Губерт і сказав: „Навіть як у нього справді там є осколочок, однаково я такої хитрющої ноги ще зроду не бачив: тягає та й тягає її, а тим часом ні про який бій і говорити не варт, я ж бо там був і знаю — ми йшли в третьому чи в четвертому ешелоні й навіть не дійшли до самого бою; з гармат, звісно, там стріляли, і все інше, одначе... що війна — паскудство, це ми всі знаємо, але щоб аж так страшно було там, як він розписує, то таки ні, та й тривало все те для нас тільки півтори доби, і хіба годиться коштом цього цілий вік жити?“ Отож (тут Гойзер зітхнув), отож Вільгельмів син, Алоїз, і приперся на той банкет».

Авт. довелося двічі їздити до Лісеміха, щоб добути деяку фактичну інформацію про Алоїза. Розпитано двох рестораторів приблизно Алоїзового віку та їхніх дружин, які ще пам'ятали його; візит до священика виявився безрезультатний: той знав Пфайферів тільки з метричних книг, де вони «уперше згадуються 1756 року», а що Вільгельм Пфайфер кінець кінцем, хоча й аж у 1940 році, таки вибрався з села «не так завдяки своїй політичній діяльності, досить мізерній, як просто через те, що ми вже не хотіли терпіти його» (лісеміхський ресторатор Цімерман, 54 роки, статечний чоловік, якому можна вірити), пфайферівські сліди там майже затерлись; усі наявні свідки, на жаль, більш або менш небезсторонні: Марія ван Дорн, усі Гойзери, Лені (Маргрет не знає про Пфайферів нічого); свідчення обох зацікавлених партій розходяться не в фактичних даних, а тільки в їхній інтерпретації. Всі свідки з антиалоїзівської партії відзначають, що Алоїз — у цьому його біографія подібна до біографії Лені — чотирнадцяти років мусив покинути гімназію; Пфайфери запевняють, ніби він «став жертвою» чиїхсь там «інтриг». Безперечне одне, хоча й цю його якість згадують під різними іронічними кутами зору: що він був «мальований красень». У Лені в кімнаті не висить жодної його фотографії, зате у Пфайферів — з десяток, і треба сказати: якщо вислів «мальований красень» має взагалі якийсь сенс, то до Алоїза він пасує. У нього були ясно-блакитні очі й темний, майже чорний чуб; у зв'язку з деякими вельми вульгарними расовими теоріями про Алоїзового чорного чуба дуже багато говорилося. Батько його був білявий, так само й мати, і решта предків (усі дальші відомості походять від батька й матері А.), про яких збереглася бодай якась згадка; оскільки всі відомі предки Пфайферів і Тольцемів (так звалася в дівоцтві Пфайфер) побачили світ у географічному трикутнику Лісеміх — Верпен — Тольцем (периметр двадцять сім кілометрів), то далеко їздити по довідки не було потреби. Дві рано померлі Алоїзові сестри, Берта й Кете, мали — як і його досі живий брат Генріх — світле, аж золотаве волосся. Певне, безглузді теревені про білявість та чорнявість були у Пфайферів з ранку й до вечора темою номер один; вони навіть ладні були вдатися до такої гидоти, як підозра на власних предків, щоб пояснити колір чуба А., і порпалися в парафіяльних метричних книгах у межах вищезгаданого географічного трикутника (що завдяки його обмеженим розмірам не вимагало великих видатків) та в книгах реєстрації громадянського стану (в окружному місті Верпені), щоб вишукати предків жіночої статі, яким би можна поставити на карб занесення — шляхом стрибка в гречку — темної масті в рід.

«Я пригадую,— каже про свою родину Генріх Пфайфер, і то без ніякої іронії,— що 1936 року в метричній книзі в Тольцемі нарешті таки викопали одну жінку, від якої мій брат міг успадкувати свого навдивовижу чорного чуба: таку собі Марію, записану лише на ім'я, без прізвища, бо її батько й мати були зазначені в книзі як „волоцюги“.»

Генріх Пф. живе зі своєю дружиною Гетті, в дів. Ірмс, у одноквартирному будиночку, в селищі фірми, де він служить, у переважно католицькому оточенні. Він має двох синів, Вільгельма й Карла, і збирається купити малолітражку. Одну ногу у Г. Пф. ампутовано по коліно; він чоловік досить приязний, хоча й трохи дратливий, що він пояснює «клопотами з купівлею».

Власне, в цьому географічному трикутнику темноволосі люди — зовсім не рідкість, побіжне зорове враження таке, що вони навіть переважають, у чому авт. мав змогу пересвідчитись на власні очі. Але у Пфайферів була ніби родинна легенда, фамільні гордощі, славлені на всю околицю як «знамените пфайферівське волосся»; жінку, що мала «пфайферівські коси», вважали ніби за сподоблену великої ласки чи благословення, і вже в кожному разі за вродливу. А що під час розвідин у трикутнику Тольцем — Верпен — Лісеміх, як повідомляє Генріх Пфайфер, відкрито численні родинні зв'язки з Груйтенами (але не з Баркелями, бо ті вже кілька поколінь жили в місті), то авт. не здається неможливим, що й Лені якимсь чином могла дістати в спадок ті пфайферівські коси. І треба бути справедливими: чуб у А. був об'єктивно — так би мовити, з перукарського погляду — з біса гарний; густий, темний, хвилястий від природи. Цей останній факт знов-таки давав привід до всіляких гіпотез, бо типово пфайферівське волосся — як у Лені! — рівне-рівнісіньке і т. д. і т. ін.

Можна вважати за доведене фактами, що з цим Алоїзом із перших днів його життя забагато носилися. В цілковитій згоді з пфайферівськими звичаями, з вади вмить зробили чесноту й стали називати його «нашим циганчуком» — щоправда, тільки до 1933 р., а відтоді вважали його за «класично західний тип»; одначе автор хотів би підкреслити, що А. зовсім не належав до кельтського типу — для такого хибного висновку справді дає підставу те, що в кельтів іноді трапляються світлі очі в поєднанні з темним волоссям, проте А. бракувало — як виявиться незабаром — характерної кельтської чутливості й багатої уяви; коли вже визначати його расову приналежність, то він заслуговує хіба що назви «невдалий германець». Його всім показували, ним вихвалялися, цілі місяці, а то й роки називали «янголяточком», вигадували для нього, ще перше ніж він навчився як слід говорити, всілякі кар'єри, насамперед мистецькі, вже пишалися ним, як майбутнім великим скульптором, художником, архітектором (письменництво з'явилось у родинних планах аж згодом.— Авт.). Усе, що він робив, підносили трохи не до неба. А що з нього, звичайно, був «гарненький, як янголятко» служка в церкві (зазначити релігійну приналежність, либонь, нема потреби: за неї промовляє його ім'я), то всі тітки, кузини тощо вже бачили його в ролі «ченця-художника» чи навіть «абата-художника». Встановлено (з допомогою нині шістдесятидвохрічної дружини лісеміхського ресторатора Номера, а також її свекрухи, вісімдесятиоднорічної бабусі Комерихи, яка славиться чудовою пам'яттю на ціле село), що поки А. був у Лісеміху церковним служкою, цебто з 1926 по 1933 рік, люди там ходили до церкви що рік, то більше. «Господи, та ми не то що в неділю, а часом і в будень на вручення ходили (який релігійний обряд малося на увазі під словом „вручення“, поки щоз'ясувати не пощастило.— Авт.), так то вже було втішно на те хлоп'ятко дивитись» (бабуся Комериха). Авторові довелося провести не одне інтерв'ю з паном Пфайфером та його дружиною Маріанною, в дів. Тольцем. Про них самих досить буде сказати, що їхнє суспільне становище «на один щабель вище», ніж у їхнього сина Генріха: трохи більший стандартний будиночок, і автомобіль уже куплений. Пфайфер-старший уже не працює в школі, одержує вчительську пенсію, але ногу тягає й досі. Оскільки Пф-и — люди охочі поговорити, добути від них відомості про А. не становило труднощів. Усе, що коли вийшло з-під його рук, зберігається як святощі в скляній шафці; серед чотирнадцяти наявних там малюнків є два чи три вельми непоганих — виконані олівцем і підфарбовані аквареллю краєвиди околиць Лісеміха. Та надзвичайно пласка місцевість, де неминучі навіть на рівнинах нерівності рельєфу — скажімо, долини струмків — від шести до восьми метрів уже вважаються за дивину, здається, знов і знов надихала А. на малювання; а що там небо завжди неначе лежить на землі, дуже родючій землі, то А. свідомо чи несвідомо, це, звичайно, вже годі з'ясувати — намагався розгадати таємницю світлових ефектів давньої нідерландської школи і в двох чи трьох малюнках спромігся підійти до неї досить близько, вельми своєрідно використавши як джерело освітлення Тольцемську цукроварню — перемістив її ближче до Лісеміха і в клубах білої пари над нею сховав сонце. Запевнення Пф-ів, ніби таких малюнків були цілі сотні, перевірити немає змоги, і їх узято до уваги більш-менш скептично. Кілька речей, змайстрованих руками А.— поличка для кактусів, шкатулочка, підставка для батькових люльок і здоровезна лампа (ажурне випилювання) справляють, м'яко кажучи, жалюгідне враження; крім того, там ще можна побачити з півдесятка досить почесних спортивних дипломів — усе легка атлетика й плавання — і грамоту лісеміхського футбольного клубу. Навчання на муляра, що А. почав був у Вернені, та через півтора місяця мусив уже й кинути, пані Пф. назвала «практикою», яка не вдалася через «неймовірну брутальнісь хазяїна, що не хотів зрозуміти його передової ініціативи». Одне слово, цілком очевидно; і вся родина, й сам А. мріяли про те, що з нього «будуть люди».

В шафці у Пф-ів лежить і кілька десятків Алоїзових віршів, але про них авт. воліє не говорити; жоден вірш, жоден рядок і близько не досягають виразності й сили відомих нам віршів Єргарда Швайгерта. Після залишеної будівельної практики А. «віддався з невтримним завзяттям» (Пфайфер-старший) новому покликанню, що, можливо, виявилось фатальним для його й так не дуже сильної натури: він забажав стати актором. Від кількох успішних виступів у аматорських виставах, де він грав головну роль у «Левові Фландрії», в шафці у Пф-ів залишились три газетні вирізки, в яких його визнано гідним «усілякої похвали»; що всі три рецензії писав той самий критик, тільки для трьох різних місцевих газеток і під різними ініціалами, цього Пф-ри не помітили й до сьогодні, і текстуально всі три дописи майже збігаються, за винятком кількох незначних відмін (замість «усілякої» в одному стоїть «безперечної», а в другому «беззастережної»). Підписано одну рецензію «Б. Г. Б.», другу «Б. Б. Г.» і третю «Г. Б. Б.». Звичайно, зі сценічної кар'єри теж нічого не вийшло, бо люди не розуміли «артистичної інтуїції А. і заздрили його вроді» (пані Пф.).

До найпишніших реліквій родини Пф-ів належить кілька зразків надрукованої прози такого типу, яка звичайно друкується в ілюстрованих журналах воєнного часу. В золотій рамці, трохи пожовклі, вони прикрашають собою горішню полицю шафки; пані Пф. показала їх авт. з такими словами; «Бачте, надруковано — це ж справжній талант, та й заробіток міг бути непоганий». (Така суміш найвищого ідеалізму з відвертим матеріалізмом характерна для Пф-ів.— Авт.).

1. МИ ВИСТУПАЄМО!

Уже вісім місяців іде війна, а ми ще ні разу не вистрелили. Довгу й холодну зиму використано для муштри. Та ось настала війна, і ми вже кілька тижнів чекаємо наказу фюрера.

В Польщі йшли бої, а ми мусили стояти сторожею на Рейні; Норвегію й Данію зайняли, а нас туди не послали; дехто казав уже, що ми просидимо всю війну в Німеччині.

Ми стоїмо в невеличкому айфельському сільці. І ось 9 травня о 16.30 надходить наказ — виступати на захід. Тривога! Бігають вістовці, запрягають коней, усі пакують ранці, ми прощаємось із хазяями квартир, дякуємо їм, у малих дівчаток червоні заплакані очі — Німеччина виступає на захід, услід за сонцем, і стережися, Франціє!

Наш батальйон вирушає ввечері. Перед нами рухається військо, зразу за нами — теж, а зліва нас без кінця випереджають моторизовані колони. Ми маршируємо крізь ніч.

Ще тільки-тільки замрів світанок, коли повітря затремтіло від гуду моторів німецьких літаків, що летіли над нами, несучи західному сусідові ранковий привіт. А моторизовані частини все випереджають нас... «Німецьке військо на світанку перейшло кордони Голландії, Бельгії та Люксембургу й просувається далі на захід». Хтось прокричав це екстрене повідомлення, проїздячи повз нашу колону. Спалахує ентузіазм, ми махаємо руками нашим хоробрим пілотам, що летять і летять над нами.

2. МААС, 1940

Маас — це не річка. Це суцільна лавина вогню. Пагорби на обох берегах — наче вулкани, що вивергають вогонь.

Усі прикордонні прикриття на цій ідеальній для оборони місцевості використано. Де підвела природа, там допомогла техніка. Скрізь кулеметні гнізда: перед скелями, в розпадинах скель, у глибині їх. Невеличкі нори, видовбані, обмуровані, бетоновані, а дахом над ними громадяться п'ятдесят метрів тисячолітнього суцільного каменю.

3. ЕН, 1940

Сто двадцять пікірувальників співають свою залізну пісню! Сто двадцять пікірувальників летять через Ен!

Та жоден не знаходить своєї цілі.

Природа захистила лінію Вейгана густим туманом.

Вставай, невідомий піхотинцю, сьогодні ти повинен сам показати, що пройшов кращу, суворішу школу. Твій порив до перемоги повинен зломити найупертіший опір.

Коли спускатимешся з висот Шмен-де-Дам, думай про кров, що лилася тут.

Думай про те, що цим шляхом уже пройшли перед тобою тисячі. Ти — солдат 1940 року — повинен дійти ним до кінця.

Ти читав на пам'ятному камені: «Тут стояло село Елет, його зруйнували варвари». Які злочинні думки засліплюють твоїх ворогів, що й сьогодні вбачають варвара в тобі, людині, що б'ється за право на життя!

Рано-вранці 9 червня наша дивізія вже готова до наступу. Хлопці з іншого полку підуть в атаку на нашій ділянці. Ми приділені до дивізійного резерву.

Бойова тривога! Виходь!

Четверта година ранку. Ще очманілі від сну, вилазимо один за одним з намету. Починається діловита метушня.

4. ГЕРОЙ

Історія цього героя — приклад безстрашної відваги й самовідданості німецького офіцера. Нам казали, що офіцер повинен мати відвагу вмерти поперед своїх солдатів. Але ж кожен солдат у ту саму мить, коли ступає на бойовище й хапає ворога за горлянку, братається зі смертю. Він викидає страх геть із серця, його чуття враз загострюються до краю, а сили напружуються, як тятива лука, він падає в обійми примхливого щастя і, сам того не усвідомлюючи, відчуває, що тільки з відважним ідуть у спілку щастя й божа ласка. Нерішучих захоплює приклад відважних, а образ того єдиного, для кого безстрашність — основа життя, запалює вогонь хоробрості в серцях солдатів навколо нього. Такий був полковник Гюнтер!

5

Ворог б'ється затято, підступно, а в оточенні відбивається до останку. Він майже ніколи не здається. Це сенегальці, вони тут у своїй стихії — майстри війни в чагарях. Мистецьки маскуючись за стовбурами дерев, за штучними чи природними стінами з листя, вони завжди окопуються там, де стежка чи галявина в лісі приваблює учасників атаки. Стріляють зовсім зблизька, майже кожен постріл влучний, майже кожна рана смертельна. Стрільці, що ховаються на деревах, теж здебільшого невидимі. Часто вони пропускають наших вояків повз себе, щоб потім убити ззаду. Їх ніяк позбутися, вони допікають резервним підрозділам, зв'язківцям, штабам, артилеристам. Давно в оточенні, напівживі з голоду, вони вбивали поодиноких солдатів ще й через кілька днів після відступу своїх. Вони лежать, стоять або сидять, тулячись до стовбура, здебільшого ще й прикриті маскувальною сіткою, і чигають на здобич. А коли котрого викриють, то дикун здебільшого зразу помічає це, падає, мов лантух, згори і блискавично зникає в хащах.

6

Далі, далі, не можна затримуватись, особливо тут. Батальйон без прикриття крокує долиною. Хто зна, чи на висотах обабіч не засів ворог — далі, далі! Це ніби чудо: ніхто не перешкоджає нашому наступові. Французи, відступаючи, розграбували й поруйнували села.

«Он там нагорі видно Шмен-де-Дам,— тихо промовляє мій сусід — його батько поліг на світовій війні.— Це, напевне, долина Елети, тут його було поранено, коли він підносив їжу».

Широка автострада веде через долину Елети до широкого кряжа біля Шмен-де-Дам, що панує над нею. Обабіч дороги навряд чи знайдеться клаптик землі, не переораний снарядами в світову війну. Ніде не видно жодного великого дерева зі справжнім стовбуром. У 1917 році тут зовсім не було дерев — усі погинули під обстрілом. Відтоді з коріння пішов поріст, і з кожного пенька став кущ.

7

Ми раз у раз поглядаємо на годинники. Ще раз усе вивіряється й виміряється. Останні нагадування, і ось тишу розтинає постріл. Атака! З узліссів, із-за чагарів стріляють німецькі гармати. Вогняний вал повільно котиться вгору схилом другого берега Ени. Вся долина вкрита хмарою диму, бувають хвилини, коли ми майже нічого не бачимо. Під сильним вогнем сапери підносять надувні плотики й переправляють піхоту. Починається тяжкий бій за форсування Ени й каналу. До дванадцятої години ми займаємо висоти другого берега, хоч ворог затято відбивається. Ми вже не бачимо нічого зі свого спостережного пункту. Висунутий уперед спостерігач і обидва радисти ще зранку пішли з піхотою. Пополудні надходить і для спостережного пункту та вогневої позиції наказ переміститись. Пече сонце. Ось ми вже й біля переправи. На висоті 163 обладнаємо новий спостережний пункт.

Авт., занадто небезсторонній в усьому, що стосується писання прози, воліє утриматись від коментування.

Підсумувавши всі об'єктивні відомості про А. й звівши всі суб'єктивні до якогось ядра, що більш-менш відповідало б об'єктивним, дійдемо висновку, що з нього напевне вийшов би досить добрий учитель фізкультури, який за сумісництвом міг би викладати й малювання. Але читачі вже давно знають, де приземлився він після кількох невдалих спроб знайти своє покликання в армії.

Але ж і там, як відомо, не дають попуску нікому, а надто тому, хто мусить починати військову кар'єру з самого низу й спершу вислужуватись на унтер-офіцера — єдиний службовий шлях, доступний для А., що «мусив з четвертого класу гімназії вернутись у народну школу» (Гойзер-старший). І тут треба задля справедливості сказати, що сімнадцятирічному А., який спершу подався добровольцем до трудової армії, а вже звідти в справжню казарму, почало трохи світати в голові. В листах додому (всі вони лежать у шафці, напоказ кожному) він пише: «Я хочу домогтися свого всупереч усім перешкодам, і навіть якщо не знаходжу в людях зичливості, не буду весь час тільки нарікати на них, тату й мамо, а прошу вас: коли я ступив на новий життєвий шлях, не сподівайтеся зразу побачити мене на його вершині». Сказано зовсім непогано, з приводу одного зауваження пані Пф., яка, вперше побачивши А. в формі, відразу уявила його «військовим аташе в Італії абощо».

Кінець кінцем, якщо приділити А. крихту поблажливості — а це завжди бажана річ — і бодай мінімум того, що можна б назвати справедливістю, та зважити на те, яке вкрай погане виховання дістав він, то вийде, що він був не така й нікчемна людина; і що далі від своєї рідні він опинявся, то кращий робився, бо на чужині ніхто не вбачав у ньому майбутнього кардин- чи адмірала. Все ж таки в армії він за півтора року став кандидатом на унтер-офіцерський чин; навіть якщо врахувати, що наближалась війна і це сприяло швидшому просуванню по службі, однаково це не так мало; а під час французької кампанії його підвищено на унтер-офіцера, і ось у цьому чині, «свіжоспечений», він з'явився на банкеті в Груйтеновій фірмі.

Надійних свідчень про те, як у Лені того вечора ожила любов до танців, немає — самі чутки та плітки, і ті й другі суперечливого характеру: зичливі, уїдливі, ревниві, поблажливі; якщо припустити, що з восьмої години вечора до четвертої ранку йшли до танцю десь від двадцяти чотирьох до тридцяти разів, а Лені покинула залу вдвох із А. зразу після півночі, та звести всі чутки й плітки до якогось вірогідного середнього числа, то виходить, що Лені протанцювала дванадцять танців. І треба сказати правду, що з цих, як ми припускаємо, дванадцяти танців вона танцювала з Алоїзом не більшість і не майже всі, а таки всі. Вона не вшанувала почесним туром ні свого батька, ані старого Гойзера,— вона танцювала тільки з Алоїзом.

На фотографіях, що їх можна побачити в шафці у Пф-ів поруч згодним орденом і значком за участь у бою, тогочасний А. постає перед нами як взірець ідеального юнака, цілком придатного на те, щоб за воєнного часу не тільки прикрашати своїм зображенням обкладинки ілюстрованих журналів, а й друкуватися в таких журналах; і навіть не лише за воєнного часу. Згідно з усім, що знали про нього Лотта, Маргрет і Марія (як самі, так і зі скупих зізнань Лені), та ще додавши Гойзерові висловлювання, можна уявити його як бравого хлопця, що після тридцятикілометрового маршу, свіжий як огірочок, з поставленим на бойовий звід автоматом на грудях, у розхристаному кітелі, на якому теліпається перший орден, на чолі свого загону вступає у французьке село, твердо переконаний, що це він завоював його. Тут-таки пересвідчившися з допомогою своїх солдатів, що в селі нема ні партизанів, ні відьом, він старанно обмивається, перемінює білизну та шкарпетки, а тоді залюбки тюпає ще дванадцять кілометрів крізь ніч (не мавши досить розуму, щоб як слід пошукати в селі, чи не знайдеться де покинутого велосипеда — а може, просто наляканий лицемірними плакатами: «За мародерство — смертна кара!»); сам-один, невтомний, вирушає в ту дорогу лише тому, що чув, нібито в містечку за дванадцять кілометрів є дівчата. Виявляється, що то кілька підстаркуватих повій, жертв першої хвилі німецького сексу, яка прокотилась у 1940 році, п'яних і втомлених напруженою «працею», і коли черговий санітар відкриває нашому епізодичному героєві деякі статистичні дані та дає змогу кинути «холодний погляд» на жалюгідних, зів'ялих «дівчат», він тюпає назад, так і не вгамувавши свого голоду, дванадцять кілометрів (причому аж тепер йому спадає на думку, що таки варто було не полінуватись і як слід пошукати в селі, чи нема де схованого велосипеда), скрушно згадує своє знаменне ім'я^[15] і після загалом п'ятдесятичотирьохкілометрового походу вмить поринає в короткий, глибокий сон, а прокинувшись удосвіта, можливо, посидить іще трохи над «літературними вправами» і вирушить далі в похід, завойовувати нові французькі села.

Отож із ним Лені протанцювала, орієнтовно, дванадцять разів («Цього в нього не відбереш: танцюрист із нього був знаменитий!» — Лотта Г.), а тоді, десь перед першою годиною ночі, дозволила відвести себе до недалекого парку, розпланованого на місці колишнього фортечного рову.

Звичайно, про цю подію дуже багато філософували, теоретизували, полемізували, а також аналізували її. Це ж був скандал, ціла сенсація, що Лені, яку вважали «неприступною», далась на підмову «саме отому» (Лотта Г.). Якщо й тут удатись до того способу, яким ми визначили кількість протанцьованих танців, тобто вивести з різних думок і висловлювань пересічний підсумок, то виходить такий результат: понад 80% утаємничених і причетних осіб приписують А. корисливі мотиви у звабленні Лені. Більшість убачає тут навіть якийсь зв'язок із планами А. щодо офіцерської кар'єри; він, мовляв, вирішив підчепити Лені, щоб мати підтримку грошового туза (Лотта Г.). Увесь рід Пфайферів (включно з кількома тітками, однак за винятком Генріха) додержується думки, що Лені сама звабила Алоїза. Можливо, і те і те припущення неслушне. Хай уже який там був А., однак до розважливих матеріалістів він не належав, чим дуже вигідно відрізнявся від усієї своєї родини. Можна припустити, що він утьопався в розквітлу, як повна троянда, Лені; що йому надокучили втомливі й не надто втішні пригоди по французьких борделях, і «свіжість» (авт.) Лені немовби сп'янила його.

Що ж до Лені, то її, мабуть, можна виправдати тим, що вона просто «забулась» (авт.); її запрошено прогулятись колишнім фортечним ровом, а літня ніч була погожа, тепла, і як узяти до уваги, що А. напевне повівся з Лені ласкаво, а може, й настирливо, то, в найгіршому разі, дійдемо до висновку, що хибний крок Лені мав не моральну, а скоріше чисто фізіологічну природу.

Оскільки парк на місці фортечного рову й досі існує і огляд місця події великих труднощів не становив, такий огляд проведено; там тепер створено щось на зразок ботанічного саду, і є клапоть десь із півсотні квадратних метрів, засаджений вересом (атлантичним). Проте міській управі паркового господарства «плану парку в 1941 році розшукати не пощастило».

Єдиний коментар самої Лені щодо трьох дальших днів, який дійшов до нас,—«невимовно гидко»; це — і тільки це — враження виклала вона цілком однаковими словами Маргрет, Лотті й Марії. Відомості, добуті з інших джерел, наводять на думку, що А. виявився не дуже делікатним і, в кожному разі, зовсім не винахідливим коханцем. Рано-вранці він потяг Лені до однієї своєї тітки, Фернанди Пфайфер, досить непевної особи, що завдячує своє ім'я батьковим франкофільським і сепаратистським нахилам, які вся рідня, звичайно, заперечує; вона мешкала в однокімнатній квартирці у старому, поставленому ще 1895 року будинку, не тільки без ванни, а й без водопроводу — принаймні в самій квартирі, бо кран є тільки на сходах. Ця Фернанда Пфайфер, що й досі чи, краще сказати, вже знову, бо тим часом їй велось непогано — мешкає в одній кімнатці в старому будинку (на цей раз — поставленому 1902 року), пам'ятає, «звичайно, дуже добре, як ті двоє приперлися до мене: щоб ви знали, були вони схожі не на парочку голуб'яток, а скорше на побитих цуценят. Таж йому годилося бодай відвести її до якогось готелю, коли вже вони так побавились на лоні природи до пристойного готелю, де б вона могла помитись, перевдягтись і взагалі трохи опорядитися. Той дурний хлопчисько зовсім не знав, що таке культура». Сама пані (чи то панна) Фернанда Пфайфер, як здалось авт., свого часу добре знала, що таке «культура». У неї теж славнозвісні пфайферівські коси, і хоч вона вже не молода, далеко за п'ятдесят, і живе тепер не дуже заможно, проте у неї знайшлася пляшка найдорожчого сухого хересу. Той факт, що всі Пф-и, включно з Генріхом, не хочуть і знати Фернанди, «бо вона кілька разів — та ще й без успіху — пробувала держати пивничку», анітрохи не робить її в авторових очах менш вірогідним джерелом. Останні її слова були такі: «Ну, подумайте самі, як то було дівчині сидіти й нудитись у моїй одній кімнатці? І що мала робити я — чи зійти з дому, щоб вони могли собі далі... гм... ну, бавитись, чи, скажімо, грішити... а чи сидіти з ними? Адже тут їй було гірше, ніж у найдешевших номерах, де все ж таки знайдеться вмивальник та рушник і де можна замкнутися». Кінець кінцем надвечір Алоїз вирішив, що треба «рука в руку», з високо піднятими головами, не оглядаючись на гнилу буржуазну мораль, стати перед очі батьків (Ф. Пфайфер); ця фраза теж, певно, не сподобалась Лені, судячи якщо й не з її слів, то зі «зневажливої міни». Тепер важко встановити об'єктивно, чи А. просто трохи туману напускав у манері, засвоєній колись із «Лева Фландрії», чи в нього під впливом «великої й чистої події» (такими прикро нескромними словами, при Лені, назвав він перед тіткою те, що сталося) прорвалась справжня ідеалістична риса натури. Так чи так, а він виявив яскраво виражену схильність до пишних слів, та ще й шаблонних, і зовсім неважко уявити, як Лені з її земною, матеріалістичною, чужою всякій надхмарності та нещирості вдачею насупилася, слухаючи ту балаканину. Вірте чи не вірте непевній тітці, але вона повідомила, що їй здалося, ніби Лені була дуже мало зацікавлена в тому, щоб перебути з А. ще одну ніч у ліжку чи у вересі, і коли А. на хвильку вийшов, вона витягла з кишені мундира відпускну посвідку й розчаровано наморщила носика, побачивши, що відпустка скінчиться ще не скоро. Одне в цьому повідомленні безумовно не відповідає дійсності: у Лені не носик, а таки справжній, повноцінний, бездоганної форми ніс.

Оскільки А. ніяк не виявляв наміру тікати з викраденою дівчиною кудись далі, то пізно ввечері, після того як вони «просиділи цілий день мовчки й випили всю мою каву», їм не лишалося нічого іншого, як справді стати перед очі своїх родин. На велику для Лені прикрість, спершу подалися до Пфайферів, що жили в далекому передмісті, відколи старого Пф. «переведено на службу до міста». Старий Пф., насилу приховуючи тріумф, видушив із себе докір: «Ну як ти міг так учинити з дочкою мого давнього приятеля?»; пані Пф. обмежилася досить млявим: «Ну хіба ж так годиться...» Генріх Пфайфер, якому тоді було п'ятнадцять років, нібито добре пам'ятає, що всі тоді просиділи цілу ніч за кавою з коньяком (коментар пані Пф.: «Задля такої нагоди не шкода...»), укладаючи детальні шлюбні плани; Лені мовчала, бо її й не питано. Врешті вона заснула, а Пф-и далі укладали свої плани, обговорюючи все аж до таких подробиць, як розмір помешкання для молодих та його вмеблювання («Не може ж він оселити дочку менш як у п'ятьох кімнатах — адже це його святий обов'язок перед нею», «Червоне дерево — ніяк не дешевше», «Може, він таки нарешті поставить дім для себе чи принаймні для дочки»). А вже над ранок (усе дальше зі слів Генріха Пф.) Лені «спробувала повестися навмисне зухвало, удаючи з себе шльондру. Викурила підряд дві сигарети, затягуючись глибоко й пускаючи дим носом, і наквацювала губи помадою». Телефоном від сусідів викликали таксі — цього разу пан Пф.: «Задля такої нагоди не шкода...» (Чого? — Авт.) — і поїхали до Груйтенів, куди прибули,— відтепер ми маємо спиратись на свідчення ван Дорн, бо сама Лені, як і раніше, вперто мовчить,— «безбожно рано, тобто десь о пів на восьму». Пані Груйтен після майже безсонної ночі (повітряна тривога і перша застуда малого Курта, її хрещеника) ще була в ліжку й саме снідала «кава, грінки й помаранчевий джем — гадаєте, легко було в сорок першому році помаранчевий джем діставати? Але для неї він усе на світі зробив би»).

«Отак Лені й з'явилась удома, неначе „воскресла на третій день“ — такою вона мені здалася,— підбігла до матері, обняла її, тоді сховалась до своєї кімнати, попросила мене принести їй туди сніданок і — що б ви думали? — сіла за піаніно. Пані Груйтен так, знаєте, спокійно підвелася, прибралася, накинула мантилью — прегарну старовинну річ, вона в роду Баркелів завжди діставалась у спадщину наймолодшій дочці, — вийшла до вітальні, де чекали Пфайфери, й питає приязно: „Чого панство бажає?“ Ну, спершу трохи посперечалися за те „панство“ „Господи, Гелено, чого це ми для тебе раптом „панством“ стали?“,— а пані Груйтен їм: „Я щось не пам'ятаю, щоб ми з вами коли на „ти“ були“,— і тоді стара Пфайфериха сказала: „Ми просимо руки вашої дочки для нашого сина“. Моя пані на те тільки гмукнула: „Гм...“ — і більш нічого; відійшла до телефону й дзвонить у контору, щоб негайно розшукали її чоловіка та прислали додому».

Потім, очевидно, з півтори години розігрували гнітючу мішанку з комедії й трагедії, таку характерну для міщанського сватання. Шістдесят разів прозвучало слово «честь» (ван Дорн запевняє, ніби може це точно довести, бо рахувала й робила рисочки на дверях). «Якби це не про Лені йшлося, мені б смішно було, бо як вони помітили, що пані Груйтен дуже мало зацікавлена в тому, щоб рятувати честь своєї дочки шлюбом з їхнім Алоїзом, то зразу відступили й стали вдаряти на честь свого сина — виставляти його як зваблену дівчину й запевняти, ніби честь їхнього сина як кандидата на офіцерський чин — хоча він і близько не був до того кандидатства — можна врятувати тільки шлюбом. А як почали вихваляти його породу, мов на кінському торгу — гарний чуб, та метр вісімдесят п'ять зросту, та м'язи — це вже було не до сміху».

На щастя, незабаром прибув очікуваний зі страхом старий Груйтен, що повівся («хоча в душі він, либонь, лютував, як несамовитий») «дуже лагідно, спокійно, майже приязно, на превелику полегкість Пфайферам, бо вони всі, звісна річ, потерпали перед ним». Він зразу припинив балачки про честь («І в нас же своя честь є, чи як...» — це старий Пф. і його дружина в унісон, однаковими словами), подивився на А. дуже, дуже задумливо, з усмішкою поцілував дружину в чоло, спитав А., в якій дивізії й полку він служить, «замислився ще дужче», тоді покликав Лені з її кімнати, «ані словом їй не дорікнув», тільки сухо спитав: «А ти як, дочко: брати шлюб чи ні?» Лені, «мабуть, уперше як слід придивилась до А., теж задумливо і якось співчутливо, немовби в неї знов було передчуття (а хіба в неї вже коли було якесь передчуття?— Авт.), і як-не-як, а все ж таки вона втекла з ним з дому, і то з власної волі, от вона й сказала: „Брати“.»

Тоді Груйтен ще раз глянув на А., «навіть із якимсь теплом у голосі» (ван Дорн) промовив: «Ну, гаразд,— і додав: — Ваша дивізія стоїть уже не в Ам'єні, а в Шнайдемюлі».

Він навіть запропонував А. допомогу в клопотанні про дозвіл на одруження, бо ж «часу обмаль». Звичайно, й тепер було дуже просто з'ясувати, що старий Гр. знав про великі переміщення збройних сил ще з кінця сорокового року, а ввечері напередодні весілля в розмові з давніми приятелями довідався, що ось-ось має відбутись напад на Радянський Союз; на своїй новій посаді як «начальник планового відділу він про багато що дізнавався» (Гойзер-старший). Від усіх заперечень проти цього шлюбу, які пізніше, вдень, висунули Лотта й Отто Гойзери, він відмахнувся, сказавши: «Ет, нехай... нехай...»

Лишається відзначити, що А. разом з телеграфованим дозволом на одруження дістав наказ «негайно, до 19.VI.41 повернутися з відпустки до своєї дивізії в Шнайдемюль».

Цивільна реєстрація шлюбу, вінчання: чи варто їх описувати? Можливо, якусь вагу мають такі обставини: Лені відмовилася надягти білу сукню; А. насилу досидів до кінця весільного обіду, страшенно нервуючись. Лені, очевидно, нітрохи не засмучена тим, що офіційної шлюбної ночі не буде, все ж таки провела його на вокзал і там дозволила себе поцілувати. Як Лені згодом — під час одного особливо страшного бомбардування в 1944 році — призналась Маргрет у бомбосховищі її дому, А. за годину перед від'їздом, у тодішній гардеробній кімнаті квартири Гр-ів, настійливо нагадавши їй про подружній обов'язок, змусив її ще раз, тепер уже «чесно й законно», віддатись йому; і відтоді А. «для мене вмер ще за життя» (Лені, зі слів Маргрет).

А вже ввечері 24 червня 1941 року надійшло повідомлення, що А. під час здобуття Гродно «поліг смертю героя».

У цьому зв'язку важливо відзначити, що Лені відмовилась носити жалобу й виказувати горе; згідно з обов'язком, вона повісила фото А. поруч з портретами Ергарда й Генріха, проте вже наприкінці 1942 року зняла його зі стіни.

Далі йдуть два з половиною спокійні роки; Лені минає дев'ятнадцять, двадцять і нарешті двадцять один рік. Вона більш не ходить на танці, ані разу, хоча Маргрет і Лотта час від часу дають їй таку нагоду. Вряди-годи буває в кіно, дивиться (згідно зі словами Лотти, що, як і раніше, купувала їй квитки) такі фільми, як «Хлопці», «В бій за Німеччину», «В цілім світі над усе». Бачила вона також «Дядечка Крюгера» й «Небесних псів» — і жоден з усіх цих фільмів не викликав у неї навіть сльозинки. Вона грає на піаніно, зворушливо доглядає матір, що знов тяжко нездужає, і часто ганяє за містом на автомобілі. Вона чимраз частіше відвідує Рахель, возить їй каву в термосі, бутерброди в бляшанці для сніданків, сигарети. Оскільки воєнна економіка стає дедалі суворіша, а робота Лені в фірмі дедалі фіктивніша, на початку сорок другого року, після проведеної в фірмі пильної перевірки, їй загрожує реквізиція машини. І тоді від Лені вперше почули прохання: вона попросила батька, щоб їй «залишили цю забавку» (тобто автомашину «адлер»), а коли батько відповів, що тепер це залежить уже не тільки від нього, вона все ж не вгамувалась і просила доти, поки він «натиснув на всі пружини й таки виклопотав для неї пільгу ще на півроку» (Лотта Г.).

Тут авт. дозволить собі досить серйозне втручання і спробує сконструювати ніби гіпотетичну долю своєї героїні за інших умов, поміркувати про те, що могло, що мало, мусило б вийти з Лені, якби...

По-перше: якби з трьох юнаків, що досі мали якусь вагу в житті Лені, єдиний Алоїз не загинув на війні.

В такому разі, мабуть, А., оскільки військова служба, очевидно, була його справжнім покликанням, дійшов би з боями до Москви, став би лейтенантом, капітаном, а може — радянський полон ми в нашій гіпотезі обминаємо,— до кінця війни й майором, набрав повні груди орденів; якось перебув би американський, англійський чи французький полон; устиг би під тиском обставин утратити свою часткову наївність, або ж був би позбавлений її, може, й силоміць; відпущений додому, два роки — а якби його відпущено в числі останніх, то один рік — працював би чорноробом, можливо, разом зі старим Груйтеном, якому принижений А., безперечно, був би любіший, ніж А. переможний; напевне, дуже рано повернувся б до армії, тобто до теперішнього бундесверу, і тепер, у п'ятдесят два роки, напевне був би вже генералом. Чи міг би він знову стати партнером Лені в подружніх чи навіть любовних стосунках? Авт. заявляє: ні. Звичайно, той факт, що Лені — об'єкт дуже мало придатний для гіпотез, утруднює наші міркування. Чи зважилась би Лені на ту любовну пригоду вельми інтенсивного характеру, яку ми ще маємо описати, якби... Авт. заявляє: вона зважилась би на ту пригоду, навіть якби...

Нема сумніву, що А., який і в п'ятдесят два роки, застрахований від лисини своїм пфайферівським чубом, лишався б іще красенем, у разі крайньої потреби зміг би заступити служку, скажімо, в Боннському або ж у Кельнському соборі; але до чого нам вродливі генерали, що вправно помахують требником і смиренно підносять обмивальницю та чашу з вином? До чого вони нам? Припустімо навіть, що Лені, хоча й невірна йому, все ж «не порвала з ним» і час від часу виконувала б свій подружній обов'язок. Чи могла б вона в такому разі, з трьома або чотирма дітками-«янголятами» й самим А. в ролі генерала-служки, бути присутньою на тій першій (але не останній) військовій месі бундесверу, що її 10 жовтня 1956 року відправив у кельнській церкві св. Гереона кардинал Фрінгс? Авт. заявляє: ні. Він не бачить там Лені. А. він там бачить, навіть і діток-«янголяток», але тільки не Лені. Де він іще бачить Алоїза, то це на обкладинках ілюстрованих журналів. Він — тобто авт.— бачить А. також військовим аташе у Вашінгтоні чи навіть у Мадріді, але ніде він не бачить Лені, а в товаристві славних панів Наннена та Вайдемана й поготів. Може, авт. просто бракує зорової уяви, що він бачить А. скрізь, а Лені — ніде; й навіть її дітей бачить, а саму її — ні? Звичайно, зорова уява авт. розвинена дуже погано, але чому ж тоді він так виразно бачить А. й не бачить тільки Лені? Оскільки десь у космосі напевне літає ще не відкрите, невідомо ким збудоване штучне небесне тіло, на якому встановлено велетенську — може, з цілу Баварію завбільшки — електронну обчислювальну машину, яка за одну мить може скласти вам будь-чию гіпотетичну біографію, то доведеться, мабуть, зачекати, поки те небесне тіло відкриють. Цілком очевидно, що Лені, якби вона схотіла сама чи хто інший примусив би її стати супутницею життя А., з великої нудьги погладшала б і важила б тепер не на триста грамів менше, а на десять кілограмів більше за ідеальну як на її зріст вагу. Але ж це знов потрібна велетенська ЕОМ, завбільшки з Північний Рейн — Вестфалію, спеціалізована на дослідженнях секретної діяльності організму, щоб установити, через які внутрішні й зовнішні процеси людина типу Лені може стати огрядною. І чи можна побачити, як Лені, в ролі дружини військового аташе в Сайгоні, Вашінгтоні чи Мадріді, танцює або грає в теніс? Огрядна Лені — можливо; та, що ми знаємо,— ні.

Шкода, що небесних приладів, які можуть перерахувати в надлишок чи дефіцит ваги кожну невиплакану С. І, усе Б., увесь П., увесь С. II і все С. III, ще не відкрито. Бо приписувати Лені щось уявне, гіпотетичне — це неймовірно важке діло; але якщо, згадані ЕОМ усе ж таки існують, то чому наука (на відміну від енциклопедій) не хоче нам допомогти?

Отже, якщо гіпотетичний життєвий шлях А. вимальовується в авт. уяві надзвичайно чітко і ясно, то Лені він не бачить ніде; зокрема — відверто кажучи — під час виконання будь-яких подружніх обов'язків.

Шкода, дуже шкода, що нам ще не приступні небесні прилади, які могли б відповісти на сакраментальне питання: «Скажи мені, який у тебе надлишок чи брак ваги, і я скажу тобі, який надлишок чи брак С. І, П., С. II, Б. і С. III, впливаючи на твій шлунок, кишки, спинний мозок, печінку, нирки, підшлункову залозу, обертає твої хаотичні вчинки й почуття на той надлишок чи брак ваги?» Хто відповість нам на питання, скільки б важила Лені, якби:

по-друге — з війни вернувся живий тільки Ергард;

по-третє — Ергард і Генріх;

по-четверте — Ергард, Генріх і А.;

по-п'яте — Ергард і А.;

по-шосте — Генріх і А.?

Безперечне одне: якби Ергард лишився живий, той ще не відкритий небесний прилад дуже тішився б із ваги Лені (ЕОМ теж уміють тішитись), із фантастичної секреторної рівноваги її організму. А тепер — найголовніше питання: чи попала б Лені у випадках 1—6 до Пельцерового квітникарства, а якби виникли внутрішні конфлікти, як би вона поборола їх?

В кожному разі, є підстави гіпотетичне співжиття Лені з А. оцінювати скептично, зате зустріч у шлезвіг-гольштейнському вересі, що її, очевидно, планувала Лені, напевне була б цілком успішна. Нема сумніву також, що заміжжя аж ніяк не спинило б Лені, якби на її обрії з'явився хтось «справжній». Згідно з усім, що ми знаємо про Ергарда, досить легко уявити її дружиною викладача гімназії (основний предмет — німецька мова), дружиною (чи просто супутницею життя) редактора нічних радіопрограм, дружиною видавця авангардистського часопису (і треба тут відзначити, що Ергард також познайомив би її з віршами того німецькомовного поета, з яким її згодом познайомив інший,— Георга Тракля). Можна бути певним, що Ергард і досі кохав би її, а от чи вона його — це навряд чи можна гарантувати більш як на двадцять років; але так само безперечно, що Ергард ніколи в світі не домагався б від неї кохання, посилаючись на якесь право, і це забезпечило б йому на все життя якщо й не конче безумовну вірність Лені, то принаймні її щиру приязнь. Кого ще авт. (несподівано для себе самого) не бачить, то це Генріха; і не бачить його так-таки ніде, ні на якій гіпотетичній роботі чи службі, так само як не бачили його й усі єзуїти.

Тут слід — у зв'язку з певними лексичними довідками — поставити ще питання: а що ж таке найвищі життєві блага? Хто скаже нам, для кого яке життєве благо вище, а яке нижче? Щодо цього в енциклопедичних словниках, навіть авторитетних, є дуже прикрі прогалини. Доведено, що є люди, для яких 2 марки 50 пфенігів являють куди вище життєве благо, ніж будь-чиє людське життя, крім їхнього власного, а є навіть людці, що задля шматка кров'яної ковбаси, який їм подано чи не подано, ладні не вагаючись пожертвувати такими життєвими благами їхніх дружин і дітей, як мир і спокій у родині та споглядання батькового обличчя, хоч раз нарешті веселого й радісного. А як стоїть справа з тим життєвим благом, що його нам вихваляють під назвою «блаженство» (скорочено Б.)? Адже ж, хай йому біс, дехто буває досить близько до Б., коли нарешті назбирає три-чотири недокурки, з яких можна скрутити цілу цигарку, або зможе вицідити півковтка вермуту з викинутої кимсь пляшки, а декому, щоб — принаймні за типово західним звичаєм експрес-кохання — побути щасливому яких десять хвилин, а точніше кажучи, щоб похапцем злягтися з жаданою для нього (неї) в даний час особою, потрібен приватний реактивний літак, яким можна непомітно для особи, що згідно з церковними й цивільними законами має забезпечити йому (їй) Б., за час між сніданком і полуденною кавою хутенько злітати до Рима, до Стокгольма чи навіть (правда, для цього потрібен уже час аж до наступного сніданку) до Акапулько.

Треба тут остаточно констатувати, що досі багато НЛО (нерозпізнаних літаючих об'єктів) з багатьма ЕОМ ще не відкрито.

Приміром, де реєструється відчуття душевного Б., а де фізичного; де відображається графічно, як на кардіограмі, функція наших кон'юктивальних залоз; хто рахує наші С. І, коли ми нищечком плачемо вночі? І хто, нарешті, дбає про решту наших С.— С. II та С. III? Та хай йому чорт, невже автори повинні самотужки розв'язувати всі ці проблеми? Навіщо ж тоді вся наша наука, коли вони пускають оті безбожно дорогі ракети, аби привезти з Місяця трохи пороху чи простого каміння, а тим часом ніхто не може бодай знайти на небі той НЛО, де б можна добути інформацію про відносність життєвих благ? Чому, наприклад, деяким жінкам за право зовсім недовгий час поспати з ними платять дві вілли, шість автомобілів і півтора мільйона марок готівкою, і в той же час — як доводять статистичні дані — у одному старовинному славному місті, де за традицією дуже поширена проституція, тоді, коли Лені було сім-вісім років, молоді дівчата віддавались чоловікам і навіть задовольняли бажання тих клієнтів, які вимагали додаткових любовних утіх, за чашку кави вартістю в вісімнадцять пфенігів (разом з чайовими офіціантові двадцять, а точніше сказати дев'ятнадцять і вісім десятих, але який монетний двір буде карбувати монети вартістю 0,1 чи 0,2 пфеніга, що їх на один нещасний пфеніг мусить іти аж десять чи відповідно п'ять) та за сигарету вартістю два з половиною пфеніги, отже, загалом за 22,5 пфеніга?

Можна гадати, що стрілки вимірювальних приладів життєвої ЕОМ бігають по циферблатах як шалені, мусячи відзначати такі величезні коливання в ціні тієї самої послуги — від 22,5 пфеніга до приблизно двох мільйонів марок.

І якої чутливості прилади потрібні, щоб зареєструвати, скажімо, таке життєве благо, як сірник, ба навіть не цілий, і не півсірника, а четвертинку сірника, що нею в'язень увечері припалює свою цигарку, в той час як інші люди — зовсім не курці до того ж! — держать у себе на письмовому столі, хтозна й на що, газові запальнички з два кулаки завбільшки?

Що це за порядки? І де ж правда на світі?

А втім, ми тільки побіжно зазначаємо, що багато питань лишаються відкритими.

Про візити Лені до Рахелі відомо дуже мало, бо черниці того монастиря у зв'язку з певними своїми планами, на які натякала Маргрет, але які ще треба буде розкривати, не дуже охочі виставляти на світло дружні взаємини Лені з Рахеллю. І в цьому випадку доводилося зважати на інтереси одного свідка, що виявив перед авт. надмірну відвертість і вже дорого заплатив за те; йдеться про садівника Альфреда Шойкенса, що в 1941 році, як інвалід війни, без руки й ноги (йому тоді не минуло ще й двадцяти п'яти років) був посланий до монастиря за садівника й помічника сторожа і, як видно, досить добре знав про відвідини Лені. Його пощастило розпитати тільки двічі, бо після другої розмови з авт. його переведено до іншого монастиря, на Нижній Рейн, а коли авт. розшукав Шойкенса й там, того перевели кудись іще далі, а авт. одна вельми енергійна черниця, сестра Сапієнція, досить недвозначно натякнула, що ніхто не зобов'язаний давати йому довідки про кадрову політику ордену. А що зникнення Шойкенса майже збігається в часі з відмовою сестри Цецілії прийняти автора для четвертої розмови, цього разу виключно про Рахель, то автор підозрює якісь махінації чи інтриги і вже навіть знає, в чому річ: орден пробує пустити в світ щось на зразок культу Рахелі, а може, навіть домогтися її беатифікації чи канонізації, і з цього погляду «шпиги» (так названо його самого) для черниць небажані, а Лені ще більше. Все ж таки, поки Шойкенс говорив і йому того не боронили (бо не здогадувалися, про що він говорить), він посвідчив, що до середини сорок другого року щотижня двічі, а то й тричі потай пускав Лені до Рахелі — власне, впускав її через свою сторожку в монастирське подвір'я, «а там вона вже й сама знала, де що». Лотта, що ніколи не почувала великої пошани до цієї «таємничої містичної черниці», не може повідомити про неї нічого, а Маргрет, здається, Лені розповіла тільки про смерть Рахелі. «Зниділа вона там,— сказала вона мені,— зсохла з голоду, хоч я останнім часом щоразу приносила їй попоїсти, а як вона померла, то її просто закопали в саду, без надгробка й без нічого. Я коли прийшла востаннє, відчула, що її вже нема, а Шойкенс мені сказав: „Шкода праці вже, панночко, шкода праці — чи, може, з землі вигребете?“ Я тоді пішла до ігумені й стала допитуватися, де Рахель, але мені сказали, що вона виїхала, а коли я спитала, куди, ігуменя наче злякалась і відповіла так: „Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися?“ А я й досі рада,— провадила Маргрет,— що більш не пішла туди з нею і що мені пощастило відрадити Лені заявляти до поліції, бо це могло б вилізти боком — і самій Лені, й монастиреві, й усім. З мене вистачило отого „Господь близько“ — і як я уявляю, ніби він справді вступає в двері...» (Тут навіть Маргрет перехрестилася).

«Я, звісно, питав себе (Шойкенс під час останніх авт. відвідин, коли йому ще не замкнули рота), що це за молодичка, завжди така шикарна й у такій шикарній машині; дружина чи коханка якогось туза, думав я — бо хто ж тоді ще міг у власній машині кататись: тільки наці або промисловці.

Звісно, цього нікому не слід було знати, і я впускав її в сад нишком, через свою сторожку, й випускав так само; і все-таки воно виявилося, бо в тієї сестри нагорі знайшли недокурки сигарет і тютюновий дим чули, а раз вийшла велика морока з відповідальним за протиповітряну оборону,— він запевняв, що бачив світло в одному вікні, і то могли бути тільки сірники, коли вони там удвох сиділи та курили: адже коли все навкруги затемнено, то й сірника за кілометр видно. Був гвалт, і малу запхали в підвал. (Малу?) Еге, маленьку літню сестру, я її тільки раз і бачив, як її туди переводили;в неї був стільчик для молитви та ліжко, а розп'яття вона не схотіла з собою взяти. „Це не він,— каже,— це не він“. Мені аж моторошно стало. Але та шикарна блондиночка й далі приїздила, вперта була, скажу я вам, навіть пробувала мене вмовити, щоб я їй допоміг викрасти черничку. Просто хотіла забрати її з собою. Ну, я здуру дав себе підкупити — сигаретами, маслом та кавою — і впускав її й далі, вже до підвалу. Там хоч не видно було, коли вони курили, бо вікно нижче рівня землі. Ну, а тоді одного дня вона померла, і ми поховали її на малому цвинтарі в саду. (В труні, з хрестом і з священиком?) У труні, але без священика й без хреста. Я тільки й почув, як ігуменя сказала: „Ну, тепер хоч не буде нам голову морочити тією клятою тютюновою карткою“.»

Оце й усе від Шойкенса. Він справляв не дуже приємне враження, але його балакучість пробудила якусь надію; а втім, та надія так і не справдилась: повідомлення балакунів мають якусь вартість тільки в цілому своєму обсязі, коли відкриєш, де саме вони щось «вибовкали», а Шойкенс таки справді почав був дещо вибовкувати — та якраз тоді його силоміць розлучено з авт., і навіть симпатична сестра Цецілія, від якої у авт. лишилося враження, що симпатія у них взаємна, відпала як джерело відомостей.

Цілком напевно встановлено, що Лені взимку сорок другого — сорок третього року досягла апогею мовчазності й замкнутості. Пфайферам вона відверто виявляє свою зневагу, відразу виходячи з кімнати, щойно вони з'являться. Навіть така кмітлива жінка, як ван Дорн, лише за півтора місяця здогадалася, що їх цікавить не лише поведінка молодої вдови, а головно шанси на онука. Тільки за півтора місяця після смерті А., коли «горда туга» старого Пфайфера дійшла до такого ступеня, «що він уже ладен був із гордості й туги по-дурисвітському волочити й другу ногу — котра у нього здорова була, права чи ліва, цього вже не пам'ятаю... але, кінець кінцем, він же мусив мати одну ногу здорову, щоб волочити другу, так чи ні? Отож вони все приходили й приходили зі своїм гидким, глизявим домашнім печивом, а що ніхто за них не дбав, ні пані Груйтен, ні Лені, ані старий, а вже й поготів Лотта, бо вона не зносила й духу всього їхнього кодла, то вони стовбичили у мене на кухні, і мушу вам сказати правду, їхні розпити, чи не „змінилося“ чого в Лені, я довго розуміла так, що їх, мовляв, цікавить, як вона вдовину честь береже, чи не завела коханця абощо; аж тоді мені свінуло в голові, як я помітила, що вони б охоче заглянули в білизну Лені. Ось що вони хотіли знати, і як я збагнула це, то ще поводила їх трохи за ніс, сказала, що Лені дуже змінилась, а коли вони тоді вчепились у мене мов реп'ях, допитуючись, як саме змінилась, я спокійнісінько відповіла, що вона змінилася душевно; вони зразу й відчепилися. А ще за півмісяця дійшло до того, що Тольцемиха — ви ж, мабуть, уже знаєте, що ми на „ти“ одне з одним, бо всі з одного села родом — отож, кажу, Тольцемиха вже ладна була справді полізти до Лені в білизну; у мене терпець урвався, я й бовкнула: „Ні, ні, це я й сама можу вам напевне сказати, на онука не сподівайтесь“. Ще б пак, вони б радісінькі були підкинути в гніздо маленьке Пфайференятко — кумедно тільки було, що й Губерт теж цікавився, не так незграбно, скорше трошки смутно. Йому хотілось мати онука, нехай навіть від отого — ну що ж, кінець кінцем діждався він онука, ще й на його прізвище записали».

Далі авт. не знає, що діяти: він хотів би дістати в енциклопедичному словнику довідку про одну якість, на його думку, властиву Лені: якість, що її звичайно називають душевною невинністю. Слово «винність» у енциклопедичному словнику є, і ще багато слів на «вин», від «вина» аж до «виняток», причому автор слово «винагорода» спершу хибно прочитав як «вина-города», вина якогось города, зате «винайдення» зрозумів правильно відразу. Чимало є там про вино, причому між ці слова нащось упхався «виноходець»; трапилась авторові й аж непристойно довга стаття про «винищувач», утричі довша, ніж усі довідки про С. I, С. II, С. III, П. і Б., узяті разом. Але жодного слова про невинність — її навіть не згадано. Ну, скажіть самі, куди це годиться? Невже справді німцям винищувачі важливіші за сміх і плач, страждання й блаженство, разом узяті? Це дуже прикро, що в словнику немає невинності; без словника до цього поняття нелегко підступитися. Невже-таки наука не хоче нам допомогти? Чи, може, досить буде сказати, що всі вчинки Лені пояснюються її невинністю, душевною простотою, і не підкріплювати цього ніякою цитатою? Вдачі Лені, до якої автор почуває щиру прихильність, ніяк не можна зрозуміти без цього поняття.

І річ тут не в тому, що вона, мовляв, не мала нагоди позбутись тієї невинності — таких нагод не бракувало, як виявиться незабаром, десь за рік, коли Лені піде двадцять другий.

Що це за молода дівчина, «шикарна блондинка», що в самому розпалі війни ганяє всюди на шикарній машині та підмогоричує балакучих садівників (які, можливо, в темному монастирському саду робляться навіть нахабні), щоб возити каву, бутерброди й сигарети видимо приреченій на повільну смерть, зневажаній черниці, й анітрохи не лякається, коли та черниця, втупивши очі в двері, промовляє: «Господь близько, господь близько»,— і навіть тоді, як вона, глянувши на розп'яття, каже: «Це не він»? Ця дівчина танцює, коли інші гинуть смертю героїв, ходить у кіно, коли падають бомби, дається на підмову, лагідно кажучи, не дуже симпатичному молодикові, одружується з ним, ходить у контору, грає на піаніно, не приймає підвищення на посаду завідувачки, і хоч на фронті гине чимраз більше її співвітчизників, ходить собі далі в кіно, на такі фільми, як «Великий король» та «Небесні пси». До нас дійшло одно чи двоє автентичних її висловлень із тих двох воєнних років. Звичайно, дещо можна дізнатись від інших, але наскільки надійні ці відомості? Кажуть, наприклад, що не раз бачили, як вона сиділа у себе в кімнаті, втупивши очі в свою особисту посвідку, з фотокарткою, де її записано як Гелену-Марію Пфайфер, у дів. Груйтен, нар. 17.VIII.1922 р., і хитала головою. Марія ван Дорн, крім того, відзначає, що коси в Лені тоді знов стали пишні й блискучі, і що Лені (між іншим, звичайно) ненавиділа війну, а ще дужче — неділі, бо в неділю не було свіжих булочок.

Невже вона не помічала незвичайної веселості батька, що, «чарівний, як ніколи» (Лотта Г.), з ранку й до вечора перебував у своїй конторі, «на нарадах», як «начальник планового відділу», вже не власник і навіть не акціонер, а тільки на досить високій «твердій платні плюс поточні видатки».

Нібито без жодного слова, самою тільки зневажливою гримасою зустріла Лені звістку про те, що її свекор за участь у бою, від якого минуло вже двадцять три роки, претендує не тільки на «Почесний хрест фронтовика», а навіть на залізний хрест другого ступеня, і що він «усі вуха протуркав» своєму приятелю Груйтенові — адже той, звісно, у себе в конторі частенько зустрічався й з генералами,— щоб поміг добути цю жадану відзнаку. А тим часом і досі ще жоден лікар не знайшов того осколочна гранати «з мачинку завбільшки», через який Пф. постійно волочив свою «пропащу ногу». Невже вона не помічає й того, що Пфайфери хочуть її обплутати, бо це вони самі подали заяву про вдовину пенсію для неї — не помічає, що підписала ту заяву і що на її рахунок у банку щомісяця надходить шістдесят шість райхс-марок, і навіть за минулі місяці, з 1 липня 1941 року, пенсію теж нараховано? Може, Пфайфери зробили це лиш для того, щоб потім, аж через тридцять років, жорстоко на ній помститися, коли їхній взагалі цілком порядний син Генріх, що не волочить ноги, а таки справді втратив її, якось дорікнув Лені, що вона, мовляв, заробила на прізвищі Пфайферів мінімум сорок, а то й п'ятдесят тисяч марок, майже тридцять років одержуючи кілька разів підвищувану за цей час удовину пенсію, хоч часом, залежно від її власного заробітку, й неповну; а потім — зі злості на самого себе, що до такого докотився, а може (це думка авт., не підтверджена жодним свідком), і з ревнощів, бо ж він потай уклепався в Лені з першого дня — ще й крикнув при свідках (Гансі й Треті Гельценах) їй в обличчя: «А ти що за них зробила, за ті п'ятдесят тисяч марок? Один раз полежала з ним у кущах, а другий раз — це ж увесь світ знає — він уже мусив тебе благати, сердега, а за тиждень загинув і зоставив тобі чисте, бездоганне ім'я, а ти... а ти... а ти...» — та Лені так на нього глянула, що йому заціпило.

Чи Лені здається сама собі потіпахою після того, як їй кинуто в вічі, ніби вона, двічі віддавшись чоловікові, загребла за те близько п'ятдесяти тисяч марок... а вона... а вона?..

Лені не тільки частенько робить прогули, вона взагалі майже не показується в конторі й признається Лотті Г., що її аж млість бере, коли гляне «на оті купи новеньких грошей». Вона захищає свою машину від нової реквізиції й користується нею лише для того, щоб «поїздити за містом», однак тепер чимраз частіше бере з собою матір, і вони «цілими годинами сидять у гарних кав'ярнях та ресторанах, де-небудь над Рейном, усміхаючись одна до одної, дивляться на судна, курять сигарети». Що характерне в той час для усіх Груйтенів, то це ота «незбагненна веселість, від якої просто збожеволіти можна було» (Лотта Г.). Пані Гр. нарешті поставлено остаточний діагноз, майже без надії на одужання: розсіяний склероз, що швидко прогресує. Лені вже на руках виносить її до машини й з машини; вона вже не читає, навіть свого улюбленого Їтса, тільки часом «перебирає пацьорки» (ван Дорн), але не просить «церковного напуття».

Цей період у житті Груйтенів — від початку сорок другого до початку сорок третього — всі близькі до них люди в один голос називають «найрозкішнішим». «Ніякого впину, ніякого сорому, ну нічого для себе не жаліли, брали все, що лиш міг дати чорний ринок цілої Європи, і зараз, як я вам це сказала, ви, може, краще зрозумієте, чого я тепер із Лені не так щоб круто, але не дуже й ласкаво поводжусь... А тоді розкрилось оте страшне діло, що про нього я й досі не знаю, навіщо Губерт його затіяв. Адже ж воно йому непотрібне було. Непотрібне, і квит» (М. в. Д.).

«Діло» розкрилося тільки через одну безглузду випадковість чисто літературного характеру. Груйтен потім називав його «чисто блокнотною справою» — це означало, що всі матеріали він носив завжди при собі, в гаманці й блокноті; поштовою адресою в цьому ділі була його міська контора, і він не звірявся з ним нікому, не втяг у справу нікого, навіть свого приятеля й головного бухгалтера Гойзера. То було дуже ризиковане діло, гра на високі ставки, в якій Груйтена, безперечно, цікавили не так ставки, як сам процес гри, і, можливо, аж дотепер тільки Лені його «розуміє» так, як «розуміла» його дружина та ще — правда, лише до певної міри — Лотта Г.: вона розуміла майже все, тільки не «оту самовбивчу жилку — це ж було самогубство, чистісіньке самогубство... І що він робив з тими грішми? Роздавав пачками, оберемками, купами! Таке все це було безглузде, таке нігілістичне — без мети, без сенсу, якесь божевілля».

Задля цього «діла» Груйтен заснував у одному містечку кілометрів за шістдесят фірму, яку назвав «Шлем і син». Він добував фальшиві посвідчення, фальшиві замовлення з фальшивими підписами («Адже до бланків він мав завжди вільний доступ, а підписи ніколи не були для нього проблемою, під час кризи двадцять дев'ятого — тридцять третього років він часом навіть жінчині підписи на векселях підробляв і казав: „Вона мене зрозуміє, а навіщо її тепер цим хвилювати?“» — Гойзер-старший).

Отож та гра, та справа тривала цілих вісім чи дев'ять місяців і лишилась у пам'яті всіх будівельників як «скандал з мертвими душами». Суть цього грандіозного скандалу полягала в «абстрактній блокнотній грі» (Лотта Г.); в ній фігурували цілі гори оплаченого, одержаного й перепроданого на чорному ринку цементу, цілі загони «чужоземних робітників», що хоча й одержували платню, однак не існували, архітектори, виконроби, десятники, навіть їдальні й куховарки, що існували тільки в Груйтеновому блокноті. Не бракувало й протоколів прийняття об'єктів, і справжніх підписів під протоколами; банкові рахунки, виписки з рахунків — це була «цілком законна й чиста, принаймні на вигляд, справа» (д-р Шольсдорф згодом на суді).

Цього Шольсдорфа, хоч йому був тільки тридцять один рік і хоч він не вдавався ні до якої симуляції («Я б і симуляцією не погребував, але мені це було непотрібне»), всі, навіть найсуворіші військово-медичні комісії визнавали непридатним до військової служби, дарма що не знаходили в нього ніяких фізичних вад чи хвороб: просто він був такий тендітний, нервовий і вразливий, що його не наважувались послати на військову службу — а це таки неабищо, як згадати що й у 1965 році члени медкомісій, німецькі лікарі, всім не зовсім хирлявим молодим німцям «найохочіше приписували б курс лікування Сталінградом». Щоб надійно «застрахуватися», один Шольсдорфів університетський товариш, який «сидів» на впливовій посаді, послав його за трудовою повинністю на службу до фінансової управи того містечка; і Шольсдорф там навдивовижу швидко і так добре освоївся з чужою для нього цариною, що вже за рік «зробився не те що необхідним, а просто-таки незамінним» (відставний фінансовий директор д-р Крайпф, Шольсдорфів начальник, якого пощастило ще розшукати на курорті, де лікують хвороби простати). І далі слова Крайпфа: «Дарма що філолог за фахом, він не тільки вмів рахувати, а й міг осягнути до найменших деталей найскладніші фінансові та бухгалтерські процеси й розпізнавати сумнівні операції — і все це всупереч своєму справжньому покликанню». Цим «справжнім покликанням» була славістика, якій Ш. щиро відданий і досі, а вужче — російська література XIX сторіччя, і «хоч я діставав пропозиції щодо роботи перекладачем, однак волів залишатись у фінансовій управі, бо що це за діло — перекладати унтер-офіцерську чи хай там навіть генеральську німецьку мову на російську? Невже я мав заплямувати цю святу для мене справу, обернувшись на підручний словник для допитів? Та нізащо!»

Під час звичайної чергової перевірки Шольсдорфові попали до рук матеріали фірми «Шлем і син»; він не знайшов там нічого, анічогісінько непевного, та коли просто знічев'я почав переглядати списки на платню, то раптом «сторопів, та де там — обурився, бо натрапив у тих списках на прізвища, не тільки знайомі мені — прізвища, які й досі лишалися для мене святими». Задля справедливості треба додати, що в Ш., можливо, жевріли і якісь думки про помсту — не над Груйтеном, а взагалі над будівельниками, бо спочатку, ще перед фінансовою управою, його впливовий приятель упхав Ш. до однієї будівельної фірми рахівником у відділ платні, але там, щойно відкрили його надзвичайний рахівничий хист, відразу почали, вихваляючи, випихати його геть — кудись, мовляв, на кращу посаду. Адже жодна будівельна фірма, властиво, не зацікавлена в тому, щоб хтось заглядав їй У рахунки з проникливістю, що її ніхто й не сподівався від якогось там філолога. А Шольсдорф, людина майже неймовірно наївна, гадав, ніби фірмам потрібне те, чого вони насправді скорше бояться: точне й повне уявлення про всі їхні махінації. Отже, взяли на службу безпорадного, як дитина, напівбожевільного філолога, просто «з жалю, аби дати йому шматок хліба та врятувати від фронту» (пан Флакс, власник однойменної будівельної фірми, що й нині процвітає) — і раптом «дістали собі на шию типа, прискіпливішого за будь-якого фінансового інспектора. Це було для нас надто небезпечно».

І ось Шольсдорф, що міг би точно сказати, скільки квадратних метрів мала студентська комірчина Раскольникова і скількома сходинками мусив Раскольников спускатись на подвір'я, наштовхнувся на якогось робітника Раскольникова, що десь у Данії мішав бетон для фірми «Шлем і син» і харчувався в їдальні цієї фірми. Потім, ще без підозри, проте вже «дуже схвильований», він натрапив на Свидригайлова, на Разумихіна, відкрив Чичикова, Собакевича — а далі, під номером двадцять третім, побачив Гончарова й зблід, тоді аж затремтів від обурення, коли знайшов у списку ще Пушкіна, Гоголя й Лєрмонтова в ролі рабів війни, на нужденній платні. Навіть перед ім'ям Толстого не спинився невідомий осквернитель. Задля ясності треба відзначити: цього д-ра Шольсдорфа анітрохи не хвилювала «бездоганність німецької воєнної економіки», чи що, на всі такі речі йому було «сім разів начхати», і його скрупульозність у фінансових справах (це думка авт., що багато разів і подовгу, навіть зовсім недавно, розмовляв з Ш. і, мабуть, ще багато розмовлятиме) була тільки варіацією тієї скрупульозності, що з нею він вивчав, знав, любив усіх персонажів російської літератури XIX сторіччя. «Я виявив, наприклад, що в тому списку не було Чехова й жодного з його персонажів, а також Тургенєва, і міг би вже тоді сказати вам, хто склав цей список: більш ніхто, як мій колишній однокурсник, доктор Генгес, п'яниця, пропаща людина, але завзятий тургенєвіст і палкий шанувальник Чехова, хоч ці автори, на мою думку, мають дуже мало спільного і хоч я мушу визнати по щирості, що студентом недооцінював Чехова, прикро недооцінював». Ш., як доведено, ні разу не доповідав начальству про викриті зловживання; не доповів він і в цьому випадку. «Це здавалось мені надто небезпечним, і хоч я ненавиджу неакуратність і зневажаю шахраїв, я ні разу нікого не виказав, а тільки викликав тих людей до себе, давав їм доброї натруски й примушував виправляти податкові декларації та доплачувати зашахроване — а що я в своєму відділі збирав найбільше таких доплат, то Крайпф дуже цінував мене. Але щоб виказувати... я ж бо знав, у яку юридичну машину вкинув би людей, і не хотів такого заподіяти навіть шахраям та недбальцям. Як подумаєш, що людей за кілька вкрадених светрів карали смертю, то ні, ні, вибачайте,— але цього разу мене таки дійняло. Просто до серця допекло: Лєрмонтов — раб німецької будівельної фірми в Данії! Пушкін, Толстой, Разумихін і Чичиков мішають бетон і сьорбають баланду. Гончаров разом зі своїм Обломовим — з лопатами в руках!»

Ш., який незабаром має піти на пенсію в чині старшого урядового радника і живе й досі заглиблений у російську літературу, зокрема сучасну, навіть мав іще нагоду перепросити старого Груйтена й щедро відшкодувати заподіяне, навчивши його онука Лева, сина Лені, бездоганної російської мови: і якщо Лені й тепер часом має в кімнаті букет квітів (вона їх і досі любить, дарма що майже двадцять сім років мала з ними діло, як інші люди з картоплею), то букет той прислав не хто інший, як д-р Шольсдорф! Тепер Ш. з головою поринув у вірші Ахмадуліної. «Звичайно, рапорта я однаково не подав, тільки спершу послав листа такого змісту: „Змушений просити Вас негайно з'явитися до мене у вкрай пильній справі“. Потім послав другий, третій виклик, спробував розшукати Генгеса, все марно —„а що й мене час від часу перевіряли, то знайшли у мене копії викликів і зразу почали слідство в справі фірми „Шлем і син““. А потім... а потім розкрутилося страшне колесо».

Ш. був головним свідком обвинувачення на процесі, що тривав лише два дні, бо старий Груйтен визнав себе винним беззастережно; він поводився спокійно й незворушно і збентежився лише тоді, коли його спитали про «постачальника прізвищ» (Ш.: «Тільки уявіть собі: „постачальник прізвищ!“»), якого Ш. не виказав, хоча напевне знав його. Години зо три другого дня судового процесу забрала перевірка Груйтенового освітнього рівня, для чого було викликано з Берліна експерта-славіста, бо Гр. заявив, що він узяв прізвища з книжок — однак йому довели, що він зроду не прочитав жодної російської книжки, «а може, й жодної німецької, навіть „Майн кампф“» (Ш.), і аж тоді «дійшла черга до Генгеса». Тобто Груйтен його так і не виказав, але його розшукав тим часом Шольсдорф. «Він і справді був при армії, зондерфюрером, і пробував витягати з радянських полонених військові таємниці. І це чоловік, що як знавець Чехова мав шанси здобути європейську славу».

Генгес, що зголосився до суду сам, прийшов на процес у зондерфюрерському мундирі, що «не дуже гарно лежав на ньому, бо ж він його носив ще тільки місяць» (Ш.). Він визнав, що справді склав список російських прізвищ на Груйтенове прохання, однак змовчав про те, що за кожне прізвище одержав десять марок гонорару. Він спершу порадився в цьому питанні з Груйтеновим оборонцем і пояснив йому: «Я тепер просто не маю таких грошей — розумієте?» Тоді й Груйтен з оборонцем змовчали про цю прикру подробицю, однак Шольсдорфові Генгес у цьому признався, коли вони в одній пивничці неподалік суду продовжили свою суперечку. Річ у тому, що на суді між ними сталась сутичка — Шольсдорф обурено гукнув Генгесові: «Всіх ти продав, усіх, тільки своїх Тургенєва та Чехова ні!» Але прокурор відразу припинив ці «русофільські балачки».

Мораль цього уступу дуже проста: будівельним підрядчикам, що подають до фінансових органів фальшиві списки робітників, годиться знати літературу, а фінансові інспектори з літературною освітою можуть виявитись корисними для держави.

На цьому процесі був тільки один обвинувачений: Груйтен. Він признався в усьому й обтяжив власне становище тим, що не визнав за мотив свого вчинку жадобу наживи; коли від нього зажадали, щоб він сам назвав той мотив,— відмовився дати відповідь, а на питання, чи він мав на меті саботаж, відповів заперечно. Лені, коли її згодом іноді питали, які ж мотиви були у її батька, мимрила щось про «помсту» (помсту за що? — Авт.). Груйтен насилу уникнув смертної кари — тільки завдяки рішучому втручанню «дуже, дуже впливових знайомих, що нагадали про його безперечні заслуги перед німецькою воєнною економікою» (за Гойзером-старшим): його засуджено на довічне ув'язнення, а все майно конфісковано. Лені двічі викликали до суду, однак виправдали, не знайшовши за нею ніякої провини; так само й Гойзера, Лотту і всіх знайомих та службовців фірми. Єдине, що уникло конфіскації,— це прибутковий будинок, у якому народилася Лені, і завдячувала вона те «загалом дуже суворому прокуророві», який згадав перед судом її «тяжку долю солдатської вдови, її доведену безвинність», ще раз, дуже довго й неприємно розводячись, «витяг на світ» (Лотта Г.) Алоїзові геройські подвиги, і навіть членство Лені в нацистській дівочій організації зарахував їй в актив її морального балансу. «Було б несправедливо, панове судді, позбавляти цю смертельно хвору матір (тобто пані Гр.), що вже втратила сина й зятя, і цю мужню молоду жінку — німецьку жінку! — було б несправедливо позбавляти їх майна, до речі, набутого не обвинуваченим, а принесеного в посаг його дружиною».

Пані Груйтен не пережила скандалу. Оскільки вона була нетранспортабельна, її кілька разів допитали в ліжку, і «цього з неї вистачило» (ван Дорн); «вона не дуже й журилася, що покидає цей світ... гарна була людина, порядна й мужня. Вона була б рада востаннє попрощатися з Губертом, але що ж, як не можна... Так ми її й поховали, скромно й тихо. Зі священиком, звісно».

Лені минув двадцять перший рік; звичайно, автомобіля вона вже не має і службу в фірмі визнала за краще покинути, а батько її поки що зник без сліду. Вразило її все це чи не дуже? Що зробилося з шикарної блондинки в шикарному автомобілі, яка на третьому році війни, здавалось, не мала іншого діла, як потроху грати на піаніно, читати хворій матері ірландські казки та відвідувати приречену на смерть черницю; шикарної блондинки, яка, так би мовити, вдруге повдовіла, не виказуючи з цього приводу ніякої туги, а тепер ще втратила й матір,— а батька поглинула в'язниця? Відомо дуже мало безпосередніх її висловлювань з того періоду. Враження, яке вона тоді справляла на всіх близьких до неї людей, несподіване. Лотта каже, що їй здавалось, ніби Лені «відчуває якусь полегкість», ван Дорн — що «їй наче камінь із серця спав», а старий Гойзер формулює свою думку так: «Вона ніби зітхнула якось вільніше». Звісно, оте «якусь, якось» у двох наведених висловлюваннях звучить досить безпорадно, проте воно й відкриває уяві шпаринку в замкнений внутрішній світ Лені. Маргрет висловила своє враження так: «Пригніченою вона не здавалась, я б радше сказала, що вона, навпаки, ожила чи підбадьорилась. Таємниче зникнення сестри Рахелі було для неї куди тяжче, ніж скандал із батьком і смерть матері». З фактичних подій слід відзначити, Що Лені підпала під дію трудової повинності й завдяки таємній протекції одного доброзичливця, що «мав деякі пружини в руках» і не хоче, щоб його ім'я розкривали, однак авторові відомий, пішла працювати до майстерні похоронних вінків.

V

Ті, хто народився пізніше, можуть спитати, яким це чином у 1942/43 роках вінки могли вважатись воєнно важливою продукцією. Відповідь така: похорони й під час війни мусили відбуватися з якнайбільшою гідністю. І хоч вінки тоді й не були такою великою цінністю, як сигарети, все ж вони являли дефіцитний товар, щодо цього немає сумніву, і були потрібні, а для війни ще й психологічно важливі. Потреба самих лише державних установ у вінках була величезна — для жертв бомбардувань, для солдатів, померлих у госпіталях, а що, крім того, звичайно, «час від часу дехто помирав і своєю смертю» (Вальтер Пельцер, колишній власник квітникарства й тодішній роботодавець Лені, що тепер живе на ренту з нерухомого майна), та ще «досить часто усяким високопоставленим діячам влаштовувалися урочисті офіційні похорони різного класу», то всякі вінки, «від найскромніших, зовсім скупо оздоблених і до здоровезних обручів, проплетених трояндами» (Вальтер Пельцер), були воєнно важливі. Тут не зовсім доречно віддавати належну шану державі в ролі організатора похоронів, однак можна вважати науково доведеним, історичним фактом, що похоронів відбувалось багато, вінки були потрібні як державним установам, так і приватним особам, а отже, Пельцерові пощастило забезпечити своїй майстерні вінків статус воєнно важливого підприємства. І що далі прогресувала війна, тобто що довше вона тривала (ми особливо підкреслюємо зв'язок між прогресуванням і тривалістю), то дефіцитніші, зрозуміло, робилися вінки.

Якщо комусь, може, здається, ніби виготовлення вінків це не бозна-яке велике мистецтво, то ми повинні — хоч би заради Лені — рішуче заперечити йому. Завважте, що є різні типи конструкції основи й різні типи остаточного оздоблення вінка, і що між конструкцією та оздобленням конче треба дотримувати єдності, і що існують різні способи та техніки виготовлення основи вінка, і що дуже важливо знати, яку зелень треба взяти на даний тип основи і яку на оздоблення; що існує дев'ять різних видів зелені, яка йде на основу, двадцять чотири види — на покриття основи, сорок два на китички й розетки (що разом називаються вставки) й двадцять дев'ять — на перев'язі у вінках римського взірця, а загалом це становить сто чотири види зелені, і якщо навіть деякі з цих видів збігаються, тобто можуть іти й на основу, й на покриття, й на вставки (що знов-таки поділяються на китички й розетки), і на римські перев'язі, то все ж лишається п'ять різних категорій уживання й складна система зразків переплетення, а отже, й тут панує принцип: знати де і знати як. А кому з тих, хто дивиться на плетіння вінків згорда, як на другорядне діло, відомо, коли ялинове гілля вживають на основу, а коли на оздоблення, і коли та де слід використовувати тую, ісландський мох, мишачий терен, магонію чи тсугу? Хто з них знає, що зелень завжди повинна лежати щільно і що для всіх плетільних операцій потрібна неабияка вправність? Отож не можна не визнати, що Лені, яка досі знала тільки легку й несистематичну канцелярську роботу, тепер ступила зовсім не на гладеньку стежку, взялась за ремесло, яке не так легко опанувати, і потрапила трохи не в мистецьке ательє.

Можливо, нема потреби нагадувати, що «римський вінок» на якийсь час став непопулярним тоді, коли на передній план випихалось усе германське, однак заперечення проти нього враз припинились, коли виникла «вісь» і Муссоліні досить різко виступив проти знеславлення римського вінка; після цього прикметник «римський» можна було цілком вільно повторювати на всі лади аж до середини липня сорок третього року, коли, внаслідок зради Італії, його викорінено остаточно (коментар одного досить впливового діяча нацистської партії: «У нас у Німеччині більше не буде нічого римського, навіть похоронних вінків»). Кожен уважний читач відразу зрозуміє, що в критичних із політичного погляду ситуаціях навіть плетення вінків не може бути цілком безпечним ділом. А що римський вінок, крім усього, був наслідуванням кам'яних вінків на фасадах давньоримських будівель, то знайшлося й ідеологічне обгрунтування його суворої заборони. Він, мовляв, «мертвий», а всі інші види вінків — «живі». Вальтер Пельцер, дуже важливий свідок того періоду життя Лені, хоч сам людина не зовсім чистої репутації, зміг більш-менш переконливо довести, що наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року до ремісничої палати надходили на нього заяви «від заздрісників та конкурентів», і на його особистій справі з'явилася «смертельно небезпечна» (Пельцер) позначка: «Й досі робить римські вінки». «Сто чортів, у ті часи за це можна було головою заплатити!» (П.) Звичайно, після 1945 року, коли постало питання про його не бездоганне минуле, Пельцер спробував довести («і не тільки цим»), що він належав до людей «переслідуваних з політичних мотивів», і ті спроби були не безуспішні — на жаль, як доводиться відзначити, завдяки сприянню Лені. «Бо ж ті вінки справді вона, Лені — тобто Пфайфер — вигадала: тугі, гладенькі вінки з вересу, наче полаковані, і публіка, можу вас запевнити, просто хапала їх. Звісно, з римськими вінками вони не мали нічого спільного — то був винахід Пфайфер. Але я за них трохи-трохи не заплатив головою, бо в них побачили варіант римського взірця».

І тепер, після двадцяти шести років, на обличчі в уже сімдесятирічного Пельцера, що живе на ренту з нерухомого майна, з'явився досить правдоподібний вираз переляку, і він мусив відкласти сигару, бо його видимо почав душити кашель. «І взагалі,— те, що я для неї зробив, усе, що я там покривав... було справді смертельно небезпечне, куди страшніше, ніж підозра, що ти виготовляєш римські вінки».

З десятьох осіб, із якими Лені довгий час працювала в майстерні разом, день у день, у тісному колективі, авторові пощастило розшукати аж п'ятьох — включно з самим Пельцером та його квітникарем Грунчем. Якщо Пельцера й Грунча, властиво, слід уважати за начальників Лені, то з тих вісьмох, із котрими вона працювала як більш-менш рівна, лишається ще троє.

Пельцер живе на околиці міста, в архітектурній споруді, яку він сам скромно називає «бунгало», однак її сміливо можна назвати розкішною віллою,— це чималенький-таки дім з жовтої цегли, тільки на вигляд одноповерховий, бо в просторому підвалі міститься шикарний бар, колекційна кімната, де Пельцер улаштував щось на зразок музею вінків, приміщення для гостей і чудово обладнаний винний погріб; після жовтого (цегла) на другому місці стоїть чорний колір: залізна огорожа, двері, брама гаражу, віконні рами — все чорне. Виникає небезпідставна асоціація з гробницею. Пельцер живе в тому домі з дружиною досить меланхолійної зовнішності, Євою, у дів. Прумтель; їй років шістдесят п'ять, і обличчя її, колись вродливе, псує вираз гіркоти.

Альберт Грунч, уже вісімдесятирічний, живе, «забившись у свою нору, фактично на кладовищі» (Г. сам про себе), в мурованій (цегляній) коморі, розгородженій на дві кімнатки й кухоньку; звідти є хід до обох його теплиць. Грунч не нажився на розширенні кладовища, як Пельцер (та й не хотів наживатися, треба сказати), і завзято держиться за «ті чверть гектара теплиць, що я йому здуру колись подарував» (Пельцер). «Виходить практично так, що адміністрація парку й кладовища зітхне полегшено, коли він уріже... коли він випустить... ну, скажімо, коли він відійде в кращий світ».

Посеред кладовища, що давно поглинуло не лише кілька гектарів Пельцерового квітникарства, а й інші теплиці та каменярські майстерні, Грунч живе майже автономним життям: одержуючи по старості пенсію («Я ж таки подбав за нього».— П.), не платить за помешкання, сам вирощує для себе тютюн та всю городину і, будучи вегетаріанцем, майже не має клопоту з харчами; з одежею також — він-бо й досі носить пошиті ще 1937 року штани старого Груйтена, які йому в 1944 році подарувала Лені. В квітникарстві Грунч (за власними словами) цілком перейшов на «сезонні квіти у вазонах» (гортензії до проводів, цикламени та незабудки до Дня матері, а на різдво маленькі ялинки у вазонах, оздоблені стрічками та свічками, для могилок — «чого лишень вони не тягнуть на ті свої могилки!»).

У авт. склалося враження, що парковій управі, якщо вона справді розраховує на Г-ву смерть, доведеться ще довгенько чекати. Бо Г., хоча робітники міських парків і кажуть про нього, ніби він «носа не показує з хати та з теплиць», насправді використовує величезне кладовище («щойно продзвонить дзвін і браму замкнуть — а це буває здебільшого досить рано») як свій приватний парк. «Я багато гуляю, а втомлюсь, то посиджу там чи там на лавці, викурю люлечку, а коли охота нападе, то часом поправлю котру занедбану чи зовсім забуту могилку, обмощу мохом чи ялиною, а то й квітку посаджу, і, повірте мені, крім кількох злодіїв, що приходили красти мідяні оздоби, нікого ніколи не зустрічав; звісно, бувають ще такі навіжені, що ніяк не можуть повірити, коли хто вмре — перелазять через огорожу, щоб і вночі плакати, клясти, молитися, чекати на могилці, але таке мені за п'ятдесят років траплялося лише двічі-тричі, і тоді я, звісно, потихеньку відходив... А то ще, може, раз на десять років поткнеться сюди яка небоязка й не забобонна парочка, збагнувши, що нема на світі місця спокійнішого, і тоді я, звісно, теж відходжу потихеньку, а, опріч того... що діється по далеких кінцях кладовища, я, звісно, не знаю, але тут, я вам скажу, й узимку так гарно, коли сніг іде, а я вдягнуся тепло, взую валянці й вийду з люлечкою погуляти,— така тиша, і всі небіжчики лежать так мирно, мирно... Мороку я мав тільки з жінками, як захочу, бувало, привести котру на ніч до хати: ну нічого не вдієш, я вам скажу, і що більша сучка, то дужче опинається, і гроші навіть не помагали».

Коли було згадано Лені, він аж зніяковів. «А, Пфайфер... Ще б пак не пам'ятав! Ніби я міг її забути! Лені... звісно, всі чоловіки за нею пропадали, так-таки всі, навіть сам хитрун Вальтерчик (цебто нині вже сімдесятирічний Пельцер.— Авт.), але по-справжньому зачепити її не зважився жоден. Вона була неприступна — хоча й не манірна, мушу визнати, і я як найстаріший там — мені вже було за п'ятдесят — відразу побачив, що й потикатися не варт, а з решти хіба тільки Кремп, що його ми прозивали „зануда Геріберт“, був спробував, то вона його відшила так рішуче, що й він махнув рукою. Як там до неї мостився Вальтерчик, я не знаю, тільки певен, що й він у неї не підлатався, а більше в нас чоловіків не було, самі жінки, вже воєнного часу найняті, звісно, а жінки поділилися більш-менш порівну за і проти — не проти неї, а проти того росіянина, що був обранцем її серця, як потім виявилось. Ви лишень подумайте, майже півтора року тривала вся та історія, а ніхто з нас, жодна душа не помітила нічого серйозного, такі вони були спритні й обережні. Правда, й на карті ж стояло чимало: дві голови, чи принаймні півтори. Матері його чорт, мені ще й досі мороз поза шкурою йде, як подумаю, на що та дівчина важилась. Робітниця? Яка з неї робітниця була? Що ж... я, може, не зовсім безсторонній, бо я її любив, таки справді любив, ніби рідну дочку, що її зроду не мав, або, скажімо... я ж таки на тридцять три роки старший за неї... ніби кохану, про яку знаєш, що вона ніколи не буде твоя. Але вона була справжній самородок — розумієте? Нас тут було тільки двоє фахівців-квітникарів; як із Вальтерчиком, то троє, але той знав тільки свою касу та рахункові книги, отже, по-справжньому тільки двоє: Гельтоне — ну, то така, знаєте, прогресивна інтелігентна квітникарка, вона ліцей скінчила, й студенткою була, а тоді завела квітникарство, така романтична особа, розумієте — земля, фізична праця тощо... але що вміла, то таки вміла,— та ще я. Решта всі були зовсім невчені — й Кремп, і жінки: Гойтер, Шельф, Кремер, Ванфт і Цефен, усі вже не ягідки, принаймні жодної такої, щоб захотілось покласти її на спину де-небудь у кутку між торфом та зеленню. Коли ця Лені Пфайфер прийшла працювати до нас, то я вже на третій день побачив, що їй ніколи не доведеться виготовляти основи для вінків. Це робота проста й досить важка, у нас на ній стояла трійка Гойтер — Шельф — Кремп: їм давали список, кілька оберемків зелені — останнім часом майже саме дубове, букове та соснове гілля — та ще розміри; для більшості звичайний, середній, але для урочистих похоронів у нас була така система скорочень: Т-1, Т-2 й Т-3, що означало „туз першого, другого, третього класу“, а як згодом виявилося, що у внутрішньому обліку ми вживаємо ще й скорочення Г-1, Г-2, Г-З — для героїв першого, другого й третього класу, то наш зануда Кремп зняв гвалт, бо вбачив у цьому щось образливе, навіть особисто для себе, бо ж він був герой тільки другого класу без однієї ноги і з двома чи трьома орденами та значками. Отож Лені в ту групу не підходила, я це зразу побачив і приткнув її в групу оздоблення, де вона й працювала з Ільзою Кремер та з Ванфт,— і я вам кажу, в тому ділі вона була геній, самородок, зірка, коли хочете. Побачили б ви, як вона вправно поводилася з лавровишневим листям, з рододендроновою зеленню! Їй можна було дати в руки найдорожчий матеріал, ніщо в неї не пропаде, нічого вона не знівечить — і відразу вона збагнула те, чого іншому довіку не втлумачиш: що вихідна точка, центр ваги оздоблення має бути в лівій горішній частині вінка, тоді створюється ефект такого радісного, навіть, можна сказати, оптимістичного руху вгору; а коли центр ваги оздоблення лежить праворуч, то виникає песимістичне враження, ніби око сповзає вниз. І ніколи б їй не спало на думку змішувати в оздобленні геометричні форми з природними, рослинними — ніколи, я вам кажу. В неї, розумієте, така натура: „або — або“, і це видно було навіть з того, як вона оздоблює вінок. Правда, від одного мені довелось її відучувати, і то вельми рішуче: вона мала якусь особливу пристрасть до чисто геометричних форм — ромбів, трикутників — і якось раз, та ще й на вінку типу Т-1, не навмисне, звичайно, а так собі, граючись у геометрію, виворожила зі стокроток Давидову зірку, просто сама їй з-під рук вискочила; вона, либонь, і досі не знає, чого я тоді так рознервувався й аж нагримав на неї — а уявіть собі, що ніхто не помітив і той вінок поклали б на катафалк... І взагалі, людям дужче подобаються вільні рослинні форми, а Лені ще вміла прегарно імпровізувати: виплітати маленькі кошички, навіть пташок — хоча це, правда, вже не рослинні, та однаково природні,— а коли на вінок класу Т-1 належались троянди та Вальтерчик розщедриться на них, а то ще й на найдорожчі сорти, напіврозквітлі пуп'янки, тоді вже Лені показувала себе справжньою художницею: цілі жанрові картини виходили з-під її рук, аж брав жаль, що вони такі недовговічні,— там вам і мініатюрний парк, і ставочок, і лебеді на ньому... Та я вам кажу, якби за це давали призи, вона б їх усі позабирала, і що найголовніше, принаймні для Вальтерчика,— невеликою кількістю матеріалу вона досягала куди більшого ефекту, ніж хто великою. Крім усього іншого, вона була ще й ощадлива. А потім готові вінки проходили через контрольну групу, що складалася з Гельтоне й Цефен — і кінець кінцем жоден вінок не виходив з майстерні, минувши мої руки. Гельтоне мала перевіряти якість основи й оздоблення, в разі потреби підправляти, а Цефен була, як ми казали, стрічков'язка: вона нав'язувала на вінки стрічки, що їх ми одержували з міста, і, звісно, мусила пильно стежити, щоб нічого не переплутати. Бо коли хтось, замовивши вінок з написом „Останній привіт Гансові від Генрієтти“, одержав би вінок з стрічкою „Від Емілії — моєму незабутньому Отто“ чи там навпаки, з цього б міг вийти скандал. Ну, і ще в нас був автомобільчик, нужденна чортопхайка на трьох колесах, нею ми підвозили вінки до каплиць, госпіталів, військових та урядових установ, похоронних закладів — це вже Вальтерчик завжди брав на себе, щоб прокататися, грошики одержати, ну, і побайдикувати часинку».

Оскільки Лені ніколи не нарікала на свою роботу ні Лотті, ні Марії ван Дорн чи Маргрет, ні старому Гойзерові чи Генріхові Пфайферу, слід припустити, що робота їй подобалася. Дошкуляло їй, здається, лише те, що вона мала завжди поколоті й подряпані руки: зуживши запас материних та батькових рукавичок, вона почала випрошувати старі рукавички у всієї рідні.

Можливо, вона в той час думала про покійну матір, про батька, часто згадувала Ергарда й Генріха, а може, навіть загиблого Алоїза. Кажуть, що того року вона була «дуже лагідна й тиха».

Навіть Пельцер так характеризує її: «Мовчазна була така, що господи! Коли-не-коли рота розтулить. Але втішна була, втішна й приязна, і найкраща моя робітниця в ті роки — звичайно, після старого Грунча, але ж той уже був уїжджена шкапа, та ще Гельтоне — правда, в тієї була якась така педантична манера підправляти на академічний лад гарні знахідки в оздобленні. Пфайфер до того ж мала не тільки композиційний, а й ботанічний хист, вона інстинктивно знала, що за цикламени треба братися зовсім не так, як за троянду з цупким стебельцем або за півонію, а я можу вас запевнити, що це для мене щоразу означало велику фінансову жертву, коли доводилось витрачати червоні троянди на вінки — адже тоді існував досить солідний чорний ринок для кавалерів, що вважали троянди за єдино можливий амурний подарунок, і можна було добрі гроші загрібати, надто в готелях, куди молоді офіцери приводили своїх дамочок. Скільки тоді телефонували до мене готельні швейцари й пропонували за букет довгостеблих троянд не тільки гроші, а часом і добрий товар. Каву, сигарети, масло, навіть матеріали — вовняні тканини тобто — давали мені, і це ж була просто ганьба, що трохи не все йшло на мертвих, а живим не лишалось майже нічого...»

Тим часом, поки Пельцер мав клопіт із трояндами, Лені Ледве-ледве не стала жертвою заходів щодо перерозподілу житла: у відповідних органах вирішили, що сімох пожильців (пан Гойзер-старший, пані Гойзер-старша, Лотта з Куртом і Вернером, Лені та Марія ван Дорн) замало на семикімнатну квартиру. Все ж таки місто доти вже пережило понад п'ятсот п'ятдесят повітряних тривог і зазнало ста тридцяти бомбардувань; і тому цілій родині Гойзерів приділили три — щоправда великі — кімнати, а Лені й Марії, «вдавшися до всіх можливих протекцій, пощастило залишити собі по одній кімнаті» (Марія ван Д.). Можна припустити, що й тут відіграла якусь роль та високопоставлена особа з комунального господарства, щоволіє лишитися в тіні,— а втім, вона скромно заперечує «будь-яку свою причетність». Та однаково дві кімнати для «розподілу» ще лишились, «і ті осоружні Пфайфери — бо їх тим часом вигнала з їхнього хлівця фугасна бомба» (Лотта Г.) — почали натискати на всі пружини, щоб «оселитись під одним дахом з нашою любою невісточкою». Старий Пфайфер використовував те, що він постраждав від бомбардування, так само, як свою кульгаву ногу, й не соромився казати: «Тепер я віддав у жертву батьківщині й свою набуту чесною працею скромну власність» (Лотта Г.). Звісно, нас аж страх узяв, та потім Маргрет довідалась через свого туза (?? — Авт.), що старого Пфайфера незабаром евакуюють зі школою «на село, й не стали опиратись; і справді, вони докучали нам тільки три тижні, а тоді йому довелось їхати зі школою, й шкутильгання не помогло, то він уже й свою паскудну стару з собою забрав, і зостався з нами тільки їхній Генріх, пристойний хлопець — він уже записався добровольцем і чекав призову, це було зразу після Сталінграда» (Лотта Г.).

Авторові не зразу пощастило дізнатися щось певне про головного супротивника Лені в квітникарстві; звернутись до бюро догляду за могилами полеглих воїнів йому спало на думку лише після того, як він марно переворушив цілі гори списків мешканців, полкових реєстрів тощо. Бюро догляду за могилами дало довідку, що Геріберт Кремп, 25 років, поліг на початку березня поблизу Рейну і похований над шосе Франкфурт — Кельн; а за адресою Кремпової могили розшукати адресу його батьків було неважко. Однак розмова з ними вийшла вкрай неприємна; вони потвердили, що він працював у Пельцеровому квітникарстві, там «як завжди й скрізь, боровся за порядок і чистоту, а потім, коли батьківщина опинилась у такій тяжкій скруті, його не можна було втримати, він, хоч уже втратив ногу вище коліна, в середині березня зголосився добровільно до фольксштурму й знайшов найпрекраснішу смерть, якої лишень міг бажати собі». Кремлеві батько й мати, здається, вважають смерть сина за цілком нормальну річ і сподівались від автора того, чого він для них не мав: кількох співчутливих слів,— а що він і на показане йому фото реагував не дуже зворушено, то йому здалося за доречніше квапливо — як і з пані Швайгерт — попрощатися; на фото зображений досить несимпатичний (авторові) молодик з великим ротом, низьким лобом, білявим, кучерявим, наче зваляним чубом і очима, як гудзики.

Щоб добути адреси трьох ще живих свідків-жінок, які працювали з Лені в квітникарстві у роки війни, досить було звернутись до міського адресного столу; після сплати належної невеликої суми авт. видали потрібні довідки. Першій, пані Ліані Гельтоне, що керувала в майстерні вінків контрольною групою, вже сімдесят років; вона власниця фірми, що складається з чотирьох квіткових крамниць. Живе вона в прегарному маленькому будиночку з чотирьох кімнат, кухні, передпокою і двох ванних, у передмісті, що не втратило ще сільського вигляду; будиночок опоряджено з бездоганним смаком, кольори гармонують з архітектурою, а що, крім того, в кімнатах повно книжок, то оформлення інтер'єрів не становило великої проблеми. Господиня — срібноволоса, дуже чепурна — поводилася стримано, однак не непривітно; на груповій фотографії, зробленій на вечірці в квітникарстві у 1944 році — її показав авт. Пельцер — навряд чи хто впізнав би в низенькій, натоптаній жінці з суворим обличчям і з хусткою на голові оцю тендітну, ще по-старечому вродливу даму, що гідно й трохи церемонно прийняла авт. В неї напрочуд жваві, ще нітрохи не вицвілі карі очі, у вухах сережки в формі кошиків зі срібної філіграні, в які вкладено по червоній кораловій кульці, й через ті сережки на неї трохи стомливо дивитись: сережки тремтять, корали в сережках тремтять, очі жваво бігають, і всі ці рухи занадто подразнюють зір спостерігача. По обличчю, по ледь зморшкуватій шкірі на шиї й руках видно, що пані Г. не цурається косметики і взагалі приділяє багато уваги своїй зовнішності, однак зовсім не для того, щоб приховати літа. На столі був чай, тістечка, сигарети в срібному портсигарі (їх там ледве поміщалось вісім), засвічена воскова свічка, сірники в порцеляновому футлярчику, розмальованому вручну — зодіак тільки з одинадцяти блакитних малюнків, а посередині вирізнений рожевим кольором дванадцятий — стилізований Стрілець, який наводив на думку, що пані Г. народилася під знаком Стрільця. Завіси блякло-рожеві, меблі досить світлі, горіхового дерева, доріжки білі, на стінах, де є вільні від книжкових полиць місця, гравюри з рейнськими краєвидами, ледь підфарбовані аквареллю,— шість чи сім (за цілковиту точність авт. поручитись не може), розміром щонайбільше чотири на шість сантиметрів, навдивовижу тонкі й виразні: краєвид на Бонн з Боєля, Кельн з Дойца, Цонс із правого берега Рейну між Урденбахом і Баумбергом, Обервінтер, Бопард, Реес; а оскільки авт., крім того, пригадує, що бачив там Ксантен, присунений художником трохи ближче до Рейну, ніж дозволяє географічна точність, то виходить, що гравюр усе ж було сім. «Так, так,— сказала пані Гельтоне й піднесла авт. срібний портсигар — як йому здалося, трохи чи не з такою міною, наче сподівалася, що він не візьме сигарети (авт. змушений був розчарувати її в цьому й помітив, як її чоло ледь-ледь захмарилося).— Ви не помиляєтесь, тільки краєвиди лівого берега. (Треба сказати, що вона випередила авт., який сам ще не встиг помітити, усвідомити й витлумачити цей факт!). Я була й лишаюсь сепаратисткою, і не тільки в душі: п'ятнадцятого листопада двадцять третього року мене поранено під Егідієнбергом, не на переможному, а на безславному боці, хоча для мене він лишається славним. Ніхто ніколи не переконає мене, ніби цей край належить до Пруссії; він ніколи до неї не належав, а отже, й до так званого райху, заснованого Пруссією. Я й досі сепаратистка й стою за незалежну Рейнську область — не французьку, а німецьку. Кордон з Німеччиною по Рейну, Ельзас і Лотарінгія теж, певна річ, наші, а як сусід — нешовіністична Франція, республіканська, звісно. Отож у двадцять третьому я втекла до Франції, там загоїла рану й мусила вже тоді, двадцять четвертого року, вертатись до Німеччини під чужим ім'ям, з фальшивими документами. Та й згодом, у тридцять третьому, краще було зватись Гельтоне, а не Еллі Маркс, а знов на чужину, знов у еміграцію я не хотіла, знаєте чому? Бо я люблю цей край і людей, що живуть тут; вони тільки попали не в ту, що треба, історію, і можете мені скільки завгодно доводити своїм Гегелем (авт. зовсім не збирався щось доводити їй Гегелем! — Авт.), ніби попасти не в ту історію неможливо. Я мала ательє паркової архітектури, досить прибуткове, але після тридцять третього вирішила його спекатись — просто збанкрутувати, бо то був найпростіший і найнепомітніший спосіб, хоч і це було не так легко зробити, бо моє ательє мало успіх у замовників. Ну, потім був клопіт з арійським родоводом, слизьке, небезпечне діло, але я ще мала друзів у Франції й виписала його звідти. Розумієте, ця Ліана Гельтоне двадцять четвертого року вмерла в одному паризькому борделі, і поховали її під ім'ям Еллі Маркс із Саарлуї. Я й виписала собі її родовід через одного паризького адвоката, що мав знайомих у посольстві, та хоч як таємно все це робилось, але одного дня надійшов лист із якогось села біля Оснабрюка, і в тому листі такий собі Едуард Гельтоне писав своїй Ліані, що він їй усе пробачить, „тільки вертайся додому, я тебе на руках носитиму“. Довелось нам зачекати, доки зберуть усі дані й виготовлять родовідну посвідку, а потім поховати в Парижі й ту Ліану Гельтоне, хоч вона тим часом працювала в Німеччині квітникаркою. Все вийшло гаразд. Кінці було сховано, й досить певно, але не так, щоб абсолютно певно, тому я вирішила, що найкраще приліпитись до наці, до Пельцера».

У пані Гельтоне був чудовий чай, втричі міцніший, ніж у черниць, і дуже смачні тістечка, от тільки занадто часто — вже втретє — простягав авт. руку до срібного портсигара, хоча попільничка завбільшки з горіхову шкаралупку навряд чи могла вмістити попіл і недокурок третьої сигарети. Безперечно, пані Гельтоне жінка розумна й стримана; а що авт. не суперечив її сепаратистським поглядам і навіть охоти не мав суперечити, то, незважаючи на його нестриманість у курінні й питті чаю, її прихильність до нього, здається, не згасала.

«Можете собі уявити, як я тремтіла весь час, хоч насправді зовсім даремно, бо родичі тієї Ліани Гельтоне так ніколи й не з'явились на обрії; але ж у Пельцера могли провести сувору перевірку персоналу, та й, крім того, там ще були отой клятий наці Кремп, і Ванфт, і шовіністка Цефен — із нею я працювала за одним столом. Сам Пельцер має і завжди мав геніальний нюх; він, видно, відчув, що я не цілком твердо стою на ногах, бо як він почав занадто відверто й зухвало оту крутню з вінками, а я злякалася, що не через себе, а через нього вклепаюсь у халепу, та сказала йому, що хочу звільнитись, то він глянув на мене так чудно й перепитав: „Ви хочете звільнитись? А ви можете дозволити собі це?“ Я певна, що він не міг знати нічого, тільки нюхом відчув, але тоді я сполошилась і взяла свою заяву назад, а він, звісно, помітив, що я справді сполошилась, а отже, мала на те причину, і потім при кожній нагоді наголошував моє прізвище так, ніби фальшиве; а про Ільзу Кремер він, звичайно, знав, що її чоловіка як комуніста замордували в концтаборі, та й у Пфайфер він щось відчув і тут уже своїм нюхом натрапив на серйозніший слід, ніж міг сподіватися він сам і всі ми. Що Лені Пфайфер і той Борис Львович симпатизують одне одному, було досить помітно — і само собою дуже небезпечно, але щоб таке — стільки відваги я від неї не сподівалася. І ще одним Пельцер показав свій добрий нюх: у сорок п'ятому він зразу дізнався, що квіти називаються flowers, тільки з вінками трохи схибив — називав їх circles^[16], і американці спершу думали, він говорить про якісь таємні гуртки».

Пауза. Недовга. Кілька запитань авт., що під час тієї паузи сяк-так умостив у срібну шкаралупку третього недокурка і, розглядаючи книжкові полиці на всю стіну, бездоганно акуратні, з симпатією відзначив, що томики Пруста, Стендаля, Толстого й Кафки дуже потерті — не брудні, не заяложені, а саме потерті, зношені, як улюблена одежина, без кінця прана й лагоджена.

«Так, я люблю читати, особливо перечитувати вже не раз читані книжки — Пруста я вперше прочитала ще двадцять дев'ятого року, в перекладі Беньяміна... то що ж вам сказати про Лені? Золото, а не дівчина — так, я кажу „дівчина“, хоч їй уже під п'ятдесят,— тільки дуже близько зійтися з нею не можна було ні у війну, ні потім; не те щоб вона була відлюдкувата, ні, просто тиха й дуже мовчазна... приязна, але мовчазна й трохи з норовом. Мене там були прозвали „дамою“, а потім, як прийшла до нас на роботу Лені, стали з нас „дві дами“, але за якихось півроку від неї прізвисько відпало, й знов лишилась тільки одна „дама“ — я. Дивна річ — я лиш багато пізніше здогадалася, що робило Лені такою незвичайною, майже незбагненною: в неї була пролетарська натура, так, так, у всьому, в ставленні до грошей, до часу саме пролетарська; вона могла б досягти багато чого, тільки не хотіла. Це не від браку почуття відповідальності й не від нездатності взяти на себе відповідальність за щось, ні, а що вона вміє бути розважною й передбачливою, це вона, мабуть-таки довела: майже півтора року тривав той її роман, з Борисом Львовичем, і ніхто з нас, ані однісінька душа б не повірила в те, ані разу їх не застукали вдвох, а я можу вас запевнити, що й Ванфт, і Шельф, і той плюгавець Кремп пильнували їх невсипуще, аж мене іноді страх брав, і я думала: якщо між ними справді що є, то змилуйся над ними, боже! Найнебезпечніш було спочатку, коли між ними — навіть із практичних причин — ще й не могло бути нічого, і в мене, звичайно, часом виникав сумнів: а чи вона, власне... розуміє, що робить? Бо вона була досить наївна. І, як я вже сказала, її нітрохи не надили гроші, власність. Ми всі заробляли, з надбавками, понаднормовими тощо, від двадцяти п'яти до сорока марок на тиждень, а потім Пельцер ще почав нам платити, як він казав, акордну премію за кожен вінок — по двадцять пфенігів, і ті гроші ділились на всіх, тож набігало ще по кілька марок, однак Лені потребувала на саму каву принаймні дві тижневі платні щотижня, і це не могло для неї скінчитися добром, хоча вона мала ще якісь прибутки від свого будинку. Я часом думала, та й досі думаю: вона справжнє диво. Дуже важко сказати, глибока в неї душа чи мілка, і хоч це, може, звучить парадоксально, але я гадаю, що і те, й те: і дуже глибока, і дуже мілка воднораз, тільки одним вона не була ніколи: вітрогонкою. Що ні, то ні.

В сорок п'ятому році я не одержала ніякого відшкодування, бо ніяк було з'ясувати, чому я ховалась від переслідування: як сепаратистка чи як єврейка. Сепаратистам, звичайно, відшкодування взагалі не виплачувалось, а як єврейці — спробуйте-но, доведіть, що ви збанкрутували навмисне, аби відвернути від себе увагу. Чого я добилась, та й то лише через одного знайомого у французькій армії, то це ліцензії на квітникарство й квіткову крамницю, і тоді, наприкінці сорок п'ятого, я взяла Лені до себе на роботу, коли їй скрутно доводилося з дитиною; і вона пробула в мене двадцять чотири роки, аж до сімдесятого. Не десять, не двадцять, ні, більш як тридцять разів пропонувала я їй завідування філією, навіть пай у фірмі, і вона могла б стояти за прилавком, у гарненькій сукні, обслуговувати покупців, так ні, вона воліла стовбичити в холодному задньому приміщенні, в халаті, плести вінки та в'язати букети. Ніякого честолюбства, ніякого прагнення вибитись вище. Я часом думаю, що вона просто мрійниця. Трошечки схиблена, але дуже мила мрійниця. І, звичайно, і в цьому я вбачаю щось пролетарське й водночас розпещене: ви знаєте, що вона, сама бувши робітницею, з платнею щонайбільше п'ятдесят марок на тиждень, усю війну держала їхню давню служницю — і знаєте, що та їй пекла власноручно щоранку? Свіжі булочки, свіжісінькі, аж мені часом слини повен рот набігав, і я, хоч недарма звали мене „дамою“, іноді ладна була сказати: „Серденько, дай раз укусити, ну дай раз укусити, будь ласка!“ І вона б дала, будьте певні — якби ж тільки я попросила; і сама вона тепер, коли їй так припекло, могла б у мене грошей попросити — але знаєте, яка вона ще, крім того? Горда. Така горда, як бувають тільки королівни в казках. Ну, а щодо її художнього хисту в плетінні вінків, то тут її перехвалюють: звичайно, вона була вправна й здібна, але як на мій смак, її робота занадто філігранна, занадто тонка, наче гаптування, а не гарне грубе плетиво; з неї вийшов би добрий ювелір, але з квітами — вас, мабуть, здивує — часом треба поводитись рішуче й безцеремонно, а вона не вміла цього: в її роботі була впевненість, однак без сміливості. А втім, як зважити, що вона ніде не вчилась, то й це було просто чудово — так швидко пристосуватися».

Оскільки господиня більш не піднімала чайника, не розкривала й не підносила срібного портсигарчика, у авт. виникло враження (майже слушне, як виявилося), що розмову слід кінчати. Він вирішив, що пані Гельтоне доповнила портрет Лені вельми істотними рисами. Пані Г. ще на хвильку завела автора в свою невеличку майстерню, де вона останнім часом знов почала працювати над парковою архітектурою. Вона проектує для майбутніх міст «висячі сади» і назвала свій проект «Семіраміда» — як здалось авторові, не надто оригінальна ідея для такої палкої шанувальниці Пруста. Попрощався автор з враженням, що цей візит закінчено остаточно, але дальших не виключено, бо обличчя в пані Г. було дуже приязне, хоч і стомлене.

Характеристики пані Марги Ванфт і пані Ільзи Кремер можна частково уніфікувати: обидві живуть на пенсію по старості, одній сімдесят, другій шістдесят дев'ять років, обидві сивоголові, обидві живуть в однокімнатних державних помешканнях, з пічним опаленням і меблями початку п'ятдесятих років, обидві справляють враження вбогості й старечої немочі, але — тут починаються відмінності — одна (Ванфт) держить папугу-німфу, друга (Кремер) — хвилястого папугу. Ванфт тут уже відмінності значні,— сувора, майже неприступна, з маленькими, дудочкою, губами, наче вона весь час, і то насилу-силу, через малі розміри рота, випльовує вишневі кісточки,— не мала охоти «багато говорити про те стерво. Я ж знала, я ж здогадувалась і ще й нині ладна ляпасів собі надавати, що не вивела її на чисту воду. Я б її дуже рада була побачити з обстриженою головою, та й під різками пробігтись би їй не завадило. Злигатися з росіянином, коли наші хлопці були на фронті, а її власний чоловік поліг у бою, а батько першорядний шахрай — і ото їй за три місяці вже доручили групу оздоблення, а в мене відібрали! Ні, ні. Шльондра й більш нічого — ані крихітки сорому, тільки б хизуватися своєю пишною фігурою — всіх чоловіків з розуму позводила; старий Грунч крутився коло неї, як кіт коло сала, Пельцер дивився на неї, як на сороміцьку картинку, нерви собі лоскотав, і навіть Кремпові, доброму, сумлінному робітникові, вона так закрутила голову, що він зробився зовсім нестерпний. Ще й корчила з себе вельможну даму, а була ж тільки дочка прогорілого скоробагатька. Ні, ні. Як злагоджено працювалось там у нас, поки вона не з'явилася! А відтак почалось — весь час якась напруженість, мов перед бурею, хоч до бурі так і не дійшло; а шкода — відчухрати б як слід, ото й уся буря. Ну, й ще оті дешеві викрутаси з квітами, в дусі пансіонерки — ними вона всіх купила. Ні, я була там ізольована, просто-таки ізольована, відколи вона прийшла, а отим частуванням, отією кавою мене не купиш, це для клаповухих; одно слово, сучка, добра шльондра, а вітрогонка то вже напевне». Усе це пані Ванфт висловила не так швидко, як тут написано, а уривками, немов кісточку за кісточкою випльовувала з рота і далі говорити не хотіла, та все ж говорила: «старого Грунча схарактеризувала як „бридкого фавна, чи Пана, чи як там воно“, а Пельцера — як „найпослідущого паскуду й опортуніста“, а я ще захищала його, ручилася за нього. Мене ж весь час питали, бо я була довірена особа в партії (В гестапо? — Авт.). А після війни що? Коли мені не дали пенсії, бо мій чоловік загинув не на війні, а у вуличних боях тридцять другого — тридцять третього року! Пан Вальтер Пельцер і слівцем не озвався, хоча був з моїм чоловіком у одному штурмовому загоні. Ані слівцем. Сам, бач, викрутився з допомогою цієї сучки та отієї єврейської „дами“, а я як була, так і зосталась. Ні, не нагадуйте мені за них усіх. Нема на цьому світі ні вдячності, ні справедливості, а той світ — чи він є?»

Пані Кремер, яку авт. устиг відвідати ще того самого дня, про Лені говорила зовсім мало, такими словами: «бідолашечка, таке любе дівчатко, сердешна, безневинна бідолашечка. А той росіянин... сказати правду, він мені й тоді дуже непевним здавався, й тепер я так думаю. Чи не був то гестапівський шпиг. Так добре говорив по-німецькому, й такий чемний був, і чого це раптом він попав на роботу в квітникарство, а не до команди смертників, що прибирала звалища та лагодила трамвайні колії? Правда, він був симпатичний хлопець, та однаково багато розмовляти з ним я не важилась, лише в разі крайньої потреби».

Щодо зовнішності пані Кремер: колишня блондинка, зовсім вицвіла, і очі її, колись, напевне, блакитні, тепер майже безбарвні. Риси м'які, навіть невиразні, обличчя не сердите, лиш трохи похмуре, ніби стурбоване, але не згорьоване; частує кавою, але сама не пила; рот у неї великий, і говорить вона плавно, трохи мляво, наче без ком і крапок. Авт. був не лише здивований, а просто-таки вражений несподіваною, небаченою вправністю, з якою вона крутить руками цигарки: з вогкуватого медово-жовтого тютюну, бездоганно рівненькі, навіть не треба обрізати ножицями кінчиків. «Авжеж, цього я дуже рано навчилась — може, це була моя найперша наука: спочатку для батька, як його в шістнадцятому посадили, потім для чоловіка, теж в'язня, а далі й сама півроку відсиділа: ну, звичайно, під час безробіття, і у війну також — не було коли розучитись,— пані Кремер прикурила щойно скручену цигарку, і якось ураз стало видно, що молодою вона була дуже гарненька. Звісно, вона й авт. почастувала, без жодних церемоній — скрутила другу, посунула її через стіл і кивнула головою, припрошуючи.— Ні, ні, я більше не хочу, не хочу. Я й у двадцять дев'ятому вже не хотіла, багато сили я ніколи не мала, а тепер її й зовсім не лишилось; у війну я кріпилась тільки задля сина, задля Еріха, все надіялася, що він не доросте до призовного віку, поки війна скінчиться, а він таки доріс, і його забрали, навіть не встиг довчитися на слюсаря — тихий, мовчазний, поважний хлопець був, і як прощалися, я востаннє в житті сказала щось політичне, небезпечне: „Перебіжи,— сказала йому,— зразу перебіжи!“ „Перебігти?“ — спитав він і лоба наморщив, така звичка була в нього, а я тоді пояснила йому, як це перебігти. Він глянув на мене якось чудно, і я злякалася, щоб він часом десь про те не бовкнув, але вже не встиг, хоч би й захотів. У грудні сорок четвертого погнали його на бельгійський кордон окопи копати, й тільки під кінець сорок п'ятого я дізналася, що його вбито. В сімнадцять років. Він весь час був такий поважний та невеселий, синочок мій. Бачте, нешлюбна дитина, батько комуніст, мати також. Скільки то йому довелося наслухатись усього в школі й на вулиці! Батька в сорок другому замордовано, дід і бабуся самі в злиднях. Еге ж... Із Пельцером я познайомилася ще в двадцять третьому. Вгадаєте, де? Нізащо. В компартії. Він подивився фашистський агітфільм, що мав відстрашувати людей від нас, але його той фільм навпаки — принадив. Там революцію зображували, як суцільний грабунок, а Вальтерові того й давай, але тут він попав пальцем у небо, з Бойової спілки його вигнали, він і подавсь у добровольчий корпус, а вже двадцять дев'ятого року опинивсь у штурмовиках. І сутенером один час був. То такий, що все вмів. І квітникарем він був, звичайно, і спекулянтом, і чим хочете. І до жінок ласий був. А поміркуйте, кого держав у майстерні вінків: троє запеклих фашистів — Кремп, Ванфт і Шельф, двоє нейтральних — Фріда Цефен і Гельга Гойтер; я — знешкоджена комуністка; „дама“ — республіканка і єврейка; Лені — політично ні сюди ні туди, але все ж таки заплямована скандалом із батьком, а з другого боку — солдатська вдова; ну, і росіянин,— перед тим він мало не запобігав; то що йому могло статись після війни? Нічого. І таки нічого й не сталось. До тридцять третього він був зі мною на „ти“, і як коли зустрінемось, то все питав: „Ну, Ільзо, хто перший до фінішу добіжить, ви чи ми?“; від тридцять третього до сорок п'ятого він на мене викав, а ще американці не пробули тут і п'яти днів, як він уже дістав ліцензію, прийшов до мене додому, знов називає Ільзою й натякає, що я тепер мушу сидіти в міській управі. Ні, ні, я надто довго чекала, мені слід було крапку поставити ще тоді, як сина забрали. Я більш нічого не хотіла, давно вже не хотіла. Лені якось наприкінці сорок четвертого прийшла до мене, посиділа трохи, закурила сигарету і все якось так несміливо усміхалась, наче хотіла щось сказати, і я навіть більш-менш здогадувалася, що саме, але не хотіла знати. Що менше знаєш, то краще. Не хотіла я знати нічого, а вона сиділа й сиділа мовчки, несміливо всміхаючись, і я таки сказала їй: „Видно, видно, що ти вагітна, а що це означає — одинокою матір'ю бути,— я сама скуштувала“. Ні, ні, а потім, після війни, увесь отой гармидер з рухом Опору, з пенсіями, відшкодуванням, і нова компартія, куди понапихалися різні люди — ті самі, що мого Віллі занапастили. Знаєте, як я їх називала? Церковні служки. І ото між них попала Лені, сердешне, наївне дівча, обморочили вони її, як „невтішну подругу відважного бійця Червоної Армії“, й зробили з неї таку собі рекламну блондинку для виборчої кампанії. І хлопчика свого назвала Лев Борисович Груйтен — звісно, вся рідня, всі знайомі відраджували, але вона поставила на своє, а потім натерпілась через те ще більше, ніж у війну. Ще й через багато років її називали „ота білява російська сучка“, бідолашечку. Ні, їй нелегко жилось, і тепер Нелегко живеться».

VI

Час уже, щоб уникнути неслушних припущень і розвіяти можливі хибні надії, відрекомендувати читачам виконавця головної чоловічої ролі першого акту. Не тільки пані Ільза Кремер, а й ще дехто задумувався — і поки що безрезультатно,— яким чином цьому чоловікові, полоненому радянському солдатові на ймення Борис Львович Колтовський, пощастило в 1943 році попасти на роботу до майстерні похоронних вінків. Хоч Лені не буває дуже балакуча навіть тоді, коли йдеться про Бориса, все ж іноді вона стає трохи відвертіша, і таким чином, за три роки авт., через посередництво Лотти, Маргрет і Марії, таки вивідав від неї прізвища двох осіб, що могли дати деякі відомості про Бориса Львовича. Перший з тих двох людей був зовсім мало знайомий з Борисом, однак активно втручався в його життя. Це він зробив того таким щасливцем, послідовно, успішно, часом не без ризику опікуючись ним. Цей дуже високопоставлений добродій з промислових кіл нізащо, ні за яку ціну не погоджується, щоб тут було названо його прізвище. І авт. не може дозволити собі найменшої нескромності, бо вона дорого б йому коштувала, а що він і Лені пообіцяв (словесно, певна річ) мовчати, то воліє бути джентльменом і дотримати обіцянки. На жаль, згаданий добродій сам дуже пізно, занадто пізно натрапив на слід Лені — аж у 1952 році, коли дізнався, що Борис був щасливцем подвійно: не тільки мав привілей працювати в Пельцеровій майстерні вінків, а ще й виявився тим єдиним, на кого, очевидно, чекала Лені. На Бориса падали всілякі можливі підозри: і що він нібито шпиг, підкинутий гестапо стежити за Пельцером та його мішаним персоналом, і, звичайно, що він радянський шпигун. Цікаво, з яким завданням: вивідувати військові таємниці німецької майстерні похоронних вінків чи повідомляти про несталу мораль німецьких робітників? Правда лише те, що він був щасливець. Решта — пусте. Наприкінці 1943 року, коли він уперше вийшов на сцену, він був — тут нам доведеться обмежитись більш-менш приблизними даними худий, білявий молодик, на зріст від 1 м 76 см до 1 м 78 см важив майже напевне не більш як 54 кг, носив окуляри в нікельованій оправі. Коли він увійшов у життя Лені, йому було двадцять три роки; по-німецькому говорив вільно, однак з прибалтійським акцентом, по-російському — як росіянин. Він побував у Німеччині в сорок першому році, ще за мирного часу, і повернувся до цієї дивовижної (а для декого таємничої й моторошної) країни через півтора року як радянський військовополонений. Він був син російського робітника, висуненого на посаду службовця радянського торговельного представництва в Берліні, знав напам'ять чимало віршів Тракля й навіть Гельдерліна — німецькою мовою, звичайно,— і, як інженер-шляховик за освітою, був лейтенантом саперних військ.

Тут авт. хочеться наперед відповісти на можливі закиди, що він поставив свого героя в занадто вигідне становище. І батько в нього, бачте, дипломат, і чомусь ним опікується високопоставлена особа з воєнної промисловості. І чого це раптом головний герой — не німець? Не Ергард, не Генріх, не Алоїз, не старий Груйтен, і не старий Гойзер, і не молодий Гойзер, і навіть не Пельцер — усе ж таки досить цікава людина,— і не надзвичайно привабливий Шольсдорф, який до самої смерті мучитиметься тим, що хтось попав у в'язницю й трохи не наклав головою лише через те, що він, Шольсдорф, був такий фанатичний славіст і не міг стерпіти, коли побачив фіктивного Лєрмонтова в списку фіктивних робітників, які будували десь у Данії фіктивні бліндажі? Невже, питає себе Шольсдорф, було конче потрібно, щоб трохи не загинула людина — хай навіть лише одна,— та ще така симпатична людина, як старий Груйтен, тільки через те, що фіктивний Раскольников тягав фіктивні мішки з цементом і сьорбав у фіктивній їдальні фіктивну баланду?

Однак це не авт. провина. Винна тут Лені. Це вона захотіла, щоб героєм нашого роману був не німецький герой. Цю обставину, як і багато що в житті Лені, доводиться просто прийняти як факт. А втім, цей Борис був цілком порядний хлопець, навіть з досить пристойною освітою, здобутою в справжній школі. Все ж таки він мав диплом інженера-шляховика, і хоч ніколи не вивчав латині, але принаймні двоє латинських слів — «De profundis» — знав дуже добре, бо любив і знав вірші Тракля. І хоча ту школу, що він закінчив, годі й порівнювати з такою перлиною, як наша гімназія, задля об'єктивності слід сказати, що це могла бути майже гімназія. А як узяти до уваги той незаперечний факт, що він іще юнаком читав у оригіналі навіть Гегеля (він прийшов не від Гегеля до Гельдерліна, а від Гельдерліна до Гегеля), то, можливо, навіть дуже вимогливі щодо освіти читачі погодяться, що розумово він стояв не набагато нижче за Лені; принаймні як коханець він був гідний її і — як ще виявиться згодом — вартий її.

Як нам стало відомо з цілком вірогідних слів його колишнього товариша по табору Петра Петровича Богакова, Борис до останньої хвилини не знав, що й думати про те, чого це йому так щастить. Богаков, якому минуло шістдесят шість років, хворий на ревматизм, із так жахливо покрученими пальцями, що його здебільшого доводиться годувати з ложки й навіть підносити йому до губів сигарету, коли він на неї розживеться, після війни вирішив не повертатися до Радянського Союзу. Він відверто признається, що «тисячу разів потім каявся й тисячу разів шкодував, що каявся». Його налякали чутки про долю колишніх полонених на батьківщині, й він найнявся до американців за охоронника, потім став жертвою маккартизму, однак знайшов притулок у англійців, де знов же, надягши перефарбовану в синій колір англійську солдатську форму, служив охоронником. Він так і лишився без підданства, хоч кілька разів подавав заяви про натуралізацію у ФРН. Тепер він живе в інвалідному притулку релігійно-доброчинного характеру, в одній кімнаті з вусатим і бородатим велетнем-українцем на прізвище Біленко, колишнім учителем початкової школи, що не дуже давно поховав дружину й ніяк не може заспокоїтись, раз у раз хлипає й цілі дні просиджує в церкві чи на кладовищі, а решту часу витрачає на розшуки одного харчового продукту, що його, проживши в Німеччині вже двадцять років, мріє хоч раз нарешті побачити «як дешеву простонародну їжу, а не як делікатес»,— солоних огірків. Другий сусід Богакова по кімнаті — такий собі Кіткін, ленінградець, зовсім недолугий і, за його власними словами, хворий на «тугу за батьківщиною»: худорлявий мовчазний чоловік, якому, знов же за його власними словами, «життя немиле в цій чужині». Час від часу між цими трьома спалахують давні незгоди, і тоді Біленко лає Богакова «безбожником», а той його «фашистом», а Кіткін узиває обох «базіками»,— на що Біленко кричить йому «слинявий ліберал», а Богаков —«реакціонер!» Біленко оселився з Богаковим і Кіткіним лише півроку тому, після смерті дружини, і через те його ще називають «новенький». Богаков не хотів говорити про Бориса та життя в таборі при своїх сусідах, тому доводилось дожидатися, поки Біленко вирушить на кладовище, до церкви або «пошукати огірків», а Кіткін — погуляти і, звичайно, «роздобути сигарет». Богаков розмовляє по-німецькому вільно й більш-менш правильно, тільки слово «годящий» уживає надто часто й не завжди до речі. Оскільки руки в нього справді геть покорчені «від отого проклятого нічного вартування, десятки років, у сльоту й мороз, та ще й з гвинтівкою на плечі», авт. разом з Б. довелося трохи поміркувати, чи не можна якось полегшити йому процес куріння. «Що я мушу просити когось прикурити цигарку, це ще, може, й годяще, але щоб за кожною затяжкою... це вже ні, а я таки люблю покурити разів п'ять-шість на день, а коли є що, то й десять». Нарешті авт. (тут він, як виняток, мусить виступити на передній план) спало на думку попросити в коридорної сестри штатив для підвішування пляшок з ін'єкційними розчинами, і з того штатива, шматка дроту та двох прищіпок для білизни, за допомогою сестри (чарівної дівчини, до речі) було споруджено пристрій, що його зраділий Богаков назвав «годящою шибеничкою»: двома прищіпками до штатива прикріпили зігнуту петлею дротину, а третю причепили на рівні Богакового рота, і в неї затисли мундштук. Тепер Богаков міг сам діставати його губами й затягатись, коли «отой фашист-огіркоїд або знудьгований за батьківщиною скиглій із пикою гепеушника» йому припалять сигарету та встромлять у мундштук. Авт. не збирається заперечувати того, що спорудженням «годящої шибенички» він певною мірою здобув прихильність Б. і розв'язав йому язика, а так само й того, що носив йому сигарети (Б. одержує лише скромні кишенькові гроші, 25 марок на місяць), і може урочисто запевнити, що робив так не тільки з егоїстичних міркувань. Але час перейти до богаковського свідчення, записаного тут підряд, без перерв, у протокольній формі, хоч насправді воно час від часу переривалось нападами ядухи та курінням.

«Щоб наше життя там було зовсім годяще, то, звичайно, ні! Але більш-менш, звичайно, годяще. Ну, а щодо Бориса Колтовського, то йому було зовсім, ну так-таки зовсім невтямки, в чому річ, і він мав це за якусь фантастичну щасливу випадковість, що взагалі попав до нашого табору. Якісь здогади, що за всім цим хтось стоїть, у нього, напевне, були, та хто саме, про це він дізнався лише згодом; ну, а здогадуватися, звичайно, він міг. Тоді як ми вважалися гідними лише того, щоб під якнайсуворішою охороною розвалювати чи гасити підпалені бомбами будинки, замощувати вирви на вулицях та лагодити пошкоджені трамвайні колії — а хто зважиться взяти й сховати на собі хоч би цвях, звичайнісінький цвях, бо для в'язня й цвях може бути справжньою цінністю, той, коли попадеться,— а таки бувало, що й попадалися,— міг відразу прощатися з білим світом,— тим часом цього хлопця, що й гадки не мав, у чому річ, щоранку забирав добродушний німець-конвоїр і відводив до того вельми годящого квітникарства. Там він лишався цілий день, а згодом, бувало, й до півночі, робив легку роботу і навіть — про це знав тільки я й, відколи дізнався, так тремтів за цього годящого хлопця, наче за рідного сина,— навіть мав дівчину, любку! Це в нас будило як не підозри, то заздрість — звичайна річ серед полонених, хоч воно й не дуже годяще. Пригадую, ще коли я ходив до школи у Вітебську, зразу після революції, то в нашому класі був один хлопець, його до школи кіньми привозили — таксі, та й годі. Отаким і Борис нам здавався. Згодом, як він став приносити нам хліб, навіть масло, іноді газети і весь час новини про війну, а то й одежу, такі шикарні речі, що тільки капіталістові могли належати, до нього ставитись почали трохи краще, але все-таки Віктор Генріхович, що присвоїв собі звання нашого комісара, не хотів повірити, ніби все оте щастя припало Борисові випадково: у випадок, мовляв, вірить тільки буржуазія, такі погляди суперечать законам історичного розвитку. Найстрашніше було те, що він не помилявся і, кінець кінцем, вивідав усе. Як вивідав, цього, либонь, сам бог не знає. Але, в кожному разі, через сім місяців він уже знав: Борис іще в сорок першому році, бувши у батька в Берліні, познайомився з батьковим приятелем, паном (тут Богаков назвав прізвище, яке авт. зобов'язався не розголошувати). Ну, а коли почалась війна, Борисів батько, переведений на службу в розвідку, як зв'язківець із радянськими шпигунами в Німеччині, скористався якимись таємними каналами, переказавши тому панові, що син його попав у полон і чи не можна якось його порятувати. Тоді це означало, що він зловжив своїм службовим становищем, увійшов у зрадницький контакт із ворогом, німецьким капіталістом найгіршого гатунку, аби забезпечити своєму синочкові якісь пільги. Тільки не питайте мене, як Віктор Генріхович усе це розвідав! Мабуть, у них, чортяк, уже тоді були супутники зв'язку. І ще одне з'ясувалося, хоча Борис про це так ніколи й не дізнався: його батька за те арештовано й поставлено до муру. То мав Віктор Генріхович рацію чи ні, коли запевняв, ніби існують тільки закони історичного розвитку, а не якийсь там буржуазний випадок, що його мій побожний приятель і огіркоїд Біленко, звичайно, назвав би „долею“? Отже, для Борисового батька справа скінчилась зовсім негодяще, але для Бориса — ні, бо далі Віктор Генріхович своїм нюхом зачув навіть більше, ніж було насправді: мовляв, невже оті розкішні речі, ота буржуйська одежа походила безпосередньо від того добродія, про якого навіть було відомо, що він виступав проти війни з Радянським Союзом, за вічний нерозривний пакт між Гітлером і Сталіним, і навіть міг собі дозволити провести Бориса, його батька й матір та сестру Лідію на вокзал у Берліні, де щиро обняв їх на прощання, а Борисовому батькові запропонував перейти на „ти“? Невже Борис мав безпосередні контакти з цим чоловіком, коли ходив у те дурне квітникарство робити вінки та вигадувати написи на стрічки для фашистів? Ні, ні, не міг він мати ніяких контактів з ним, а тільки з робітниками й робітницями, і щоб мати щось годяще із тих клятих Борисових пільг, Віктор Генріхович через нього розвідував, який настрій серед них панує. І який же виявився той настрій? Троє були, видимо, за Гітлера, двоє — нейтральні, а ще двоє, можливо, проти, хоча й не могли висловлювати цього відверто. А це суперечило відомостям Віктора Генріховича, за якими німецькі робітники в 1944 році мали ось-ось повстати. Хай йому чорт, у складне становище потрапив хлопець і мав дорого заплатити за все своє щастя. Бо він опинився геть за межами законів історичного розвитку, і якби виявилося, що в нього там іще й кохана завелась і що йому згодом пощастило, та й не раз, зірвати всі квітки насолоди в тієї чарівної дівчини, то, господи, помилуй нас грішних. Отож він уперто твердив, що всі подарунки — а вони згодом стали досить-таки щедрі: одежа, кава, чай, сигарети, масло — він забирає з купи торфу, де їх ховає для нього невідомо хто, а новини, мовляв, йому нашіптує сам хазяїн, той торговець квітами та вінками. Добре, що наш Віктор Генріхович, хоч і невиправний, не був зовсім непідкупний: він дістав кашемірову камізельку, і від сигарет не відмовлявся, а потім — це вже був зовсім надзвичайний подарунок — Борис приніс малесеньку карту Європи, вирвану з кишенькового календаря й кілька разів згорнену, до розмірів пласкої таблетки. То був для нас справжній дар божий: ми нарешті дізналися точно, де ми, і більш-менш — на що можна сподіватись. Віктор надягав камізельку під спідню сорочку, геть подерту, і сіра камізелька крізь дірки здавалась просто брудною ганчіркою. Бо інакше на неї міг би позаздрити навіть якийсь німець-конвоїр — вона й справді була цілком годяща для будь-кого. А ще згодом Борис почав приносити певні відомості про становище на фронтах, про наступ радянських і союзницьких військ, і відтоді став просто фаворитом Віктора Генріховича, бо той дуже потребував таких відомостей, щоб підносити наш моральний дух,— ну, а ставши таким фаворитом, звичайно, втратив довіру інших: за діалектикою полону це зрозуміла річ».

Щоб добути від Петра Петровича Богакова всю цю інформацію, довелось відвідати його не менш як п'ять разів; крім того, автор мусив придбати шибеничку для ін'єкційних розчинів, бо позичену в сестри часто забирали для використання за прямим призначенням, а також витрачатись на квитки в кіно, щоб сплавити Біленка та Кіткіна на кольорові екранізації «Анни Кареніної», «Війни і миру» чи «Доктора Живаго» і навіть до філармонії, щоб вони не прогавили гастролей віолончеліста Мстислава Ростроповича.

Потім авт. визнав за потрібне потурбувати того високопоставленого добродія; тут можна тільки додати, що йдеться про ім'я, перед яким у кожен історичний період від 1900 до 1970 року став би струнко не один німець, та й будь-який російський чи радянський чиновник, і перед яким ще й сьогодні широко розчинились би будь-які двері в Кремлі, а може, й скромні двері до кабінету Мао, коли вони ще не розчинились. Авт. пообіцяв Лені те, що обіцяла вона сама: нікому, нізащо в світі не відкривати цього імені, навіть під тортурами.

Щоб здобути прихильність цього добродія, а також попросити (хоча й не запобігливо, але з належною скромністю) його ласкавої згоди на дальші розмови з інформаційною метою, якщо виникне така потреба, авт. довелося проїхати хвилин із сорок п'ять поїздом у північно-північно-східному напрямі — принаймні це, мабуть, можна відкрити — і витратитись на букет для господині та оправлене в шкіру видання «Євгенія Онєгіна» для самого господаря; потім він випив кілька чашок доброго чаю (кращого, ніж у черниць, але гіршого, ніж у пані Гельтоне), поговорив про погоду, літературу, згадав і грошову скруту, в якій опинилася Лені (підозріливе господинине запитання: «А хто це?» і невдоволена відповідь господаря: «Та ти ж знаєш, та, що у війну зустрічалась з Борисом Львовичем» — навіяли авторові враження, що господиня — особа ревнива). Врешті неминуче настала хвилина, коли всі ці теми — погода, література й Лені — вичерпались, і господар сказав прямо, ба навіть досить гостро: «Кицюнько, а тепер залиш нас, будь ласка, самих»,— і тоді «кицюнька», вже твердо переконана, що автор з'явився як postilion d'amour^[17], вийшла з кімнати, не приховуючи образи.

Чи треба описувати господаря? Йому років шістдесят, він сивий, шляхетної зовнішності, не суворий, але поважний; авт. прийняли у великій вітальні — половина шкільного актового залу, якщо взяти за масштаб школу на шістсот учнів, з вікнами в парк: англійські газони, німецькі дерева, наймолодше з них приблизно стошістдесятирічного віку, куртини чайних троянд... і на всьому, на всьому, на обличчі господаря, на Пікассо, на Шагалі, на Ворголі й Раушенбергові, на Вальдмюллері, Пехштайні, Пурмані — на всьому, на всьому відбиток якоїсь — автор зважиться сказати — туги. Отже, й тут С. І, П. і С. III і ні сліду С. II?

«То вас цікавить, чи правда те, що розповів цей пан Богаков — до речі, треба буде щось для нього зробити, не забудьте сказати моєму секретареві, хай запише його прізвище й адресу. Ну що ж, я можу сказати — загалом правда. Як той комісар у таборі міг про все знати, звідки він міг про все дізнатись... (господар знизав плечима)— але те, що повідомляє пан Богаков,— правда. Я познайомився з Борисовим батьком у Берліні в період між тридцять третім і сорок першим роком і щиро з ним заприязнився. Це було не зовсім безпечно — як для нього, так і для мене. З загальноісторичного, глобального погляду я й досі стою за спілку між Німеччиною й Радянським Союзом і додержуюсь погляду, що така спілка, щира, сердечна, заснована на взаємній довірі, змела б із географічної карти назву „НДР“, бо це в нас, у нас зацікавлений Радянський Союз! Ну, до такого ще далеко... Отже, я тоді мав у Берліні славу „червоного“ — та, власне, й був такий, і досі лишаюсь, і східнуполітику нашого уряду я критикую тільки за те, що вона надто млява, надто нерішуча. Так щодо пана Богакова... справді, одного дня я одержав у своїй берлінській конторі конверт із записочкою такого змісту: „Лев переказує Вам, що Б. в нім. полоні“. Хто приніс ту записку, я з'ясувати не зміг, бо конверт просто віддали внизу швейцарові — та це, власне, й непотрібно було. Можете собі уявити, як я схвилювався. Я почував глибоку симпатію до цього розумного, задумливого, тихого юнака, що з ним я разів, може, з десять зустрічався вдома у його батька. Я подарував йому вірші Георга Тракля, повну збірку творів Гельдерліна, познайомив його з Кафкою — можу похвалитися, що я був одним з найперших, якщо взагалі не найпершим читачем „Сільського лікаря“, бо цю книжку я ще чотирнадцятирічним гімназистиком випросив у матері як подарунок на різдво тисяча дев'ятсот двадцятого року. І ось я дізнався, що цей юнак, який завжди здавався мені задумливим, непрактичним мрійником, опинився в Німеччині як радянський військовополонений. Невже ви гадаєте (господар, хоч авт. ніяк не суперечив йому, враз перейшов на войовничий, навіть агресивний тон), невже ви гадаєте, ніби я не знав, що робилося в наших таборах? Невже ви гадаєте, що я був сліпий і глухий? (Авт. і на думці не мав твердити чогось такого). Чи, може, ви думаєте (господар говорив майже вороже!), що я схвалював усе це? І ось (голос спустився до піано чи аж до піаніссімо) мені нарешті трапилась нагода щось зробити. Але ж де його шукати, цього хлопця? Скільки мільйонів чи сот тисяч радянських полонених було в нас тоді? А може, його, коли брали в полон, пристрелили або поранили? Спробуйте-но розшукати такого собі Бориса Львовича Колтовського серед отієї маси! (Голос господаря знову піднісся до агресивного тону). І я його розшукав, щоб ви знали (погрозливий рух рукою в бік абсолютно безневинного авт.), розшукав з допомогою своїх знайомих у ГКСВ і ГКЗС (головнокомандування сухопутних військ, головнокомандування збройних сил.— Авт.), таки розшукав. Але де? Як робітника в каменярні, хоча й не в концтаборі, але майже в концтабірних умовах. Ви знаєте, що це означало — каменярня? (Оскільки авт. справді колись три тижні працював у каменярні, він сприйняв висловлене в питальній формі твердження, ніби він не знає, що означає каменярня, м'яко кажучи, як несправедливе, тим більше, що йому навіть не дали змоги відповісти). Це означало смертний вирок. І чи пробували ви коли-небудь визволити когось із нацистського табору для радянських військовополонених? (Докір у голосі цілком незаслужений, бо хоч авт. ніколи не пробував, та й не мав змоги когось звідкись визволяти, зате він не раз мав нагоду не брати людей у полон або ж дати втекти вже взятим, що він і робив). Отож навіть мені потрібно було чотири місяці, щоб таки зробити щось для хлопця. З жахливого табору, де норма смертності була 1:1, його спершу перевели до трохи менш жахливого, з нормою смертності 1:1,5, з менш жахливого він потрапив до ще досить страшного, з нормою 1:2,5, зі страшного в менш страшний, з нормою 1:3,5, і хоча то вже був табір зі смертністю значно нижчою за пересічну, але й звідти його перевели вже до більш-менш пристойного. Норма смертності цілком стерпна — 1:5,8, і я зміг переправити його туди, бо один з найкращих моїх друзів, мій колишній однокласник Еріх фон Нам, утративши під Сталінградом ногу, руку й око, в чині майора був призначений комендантом БТ (що таке БТ? Базовий табір.— Авт.), в системі якого перебував Борис; і ви, може, думаєте, що фон Нам міг сам усе це вирішити? (Авт. нічого не думав, він тільки хотів дістати фактичну інформацію). Де там! Довелось підключити ще кількох партійних тузів, одному з них дати хабара — газову плиту для його коханки, талони на п'ятсот літрів бензину й три сотні французьких сигарет, коли хочете знати точно (саме цього — знати точно — й хотів авт.), і нарешті той туз мусив знайти ще одного благонадійного жевжика, отого Пельцера, якому можна було більш-менш відверто натякнути, що Бориса треба жаліти — а далі, знов же, ніяк не можна було обійти начальника гарнізону, що мав дати дозвіл на щоденний конвой для Бориса, а той, тобто начальник гарнізону, такий собі полковник Губерті, людина старої школи, консервативний і гуманний, але обережний, бо СС уже кілька разів пробувало підкопатися під нього, спіймати на „недоречній м'якосердості“, отож той полковник Губерті мусив одержати папірця, що Борисова робота в квітникарстві має воєнне значення або „велику інформаційну вагу“, і тоді нам прийшов на допомогу випадок, чи щастя, чи провидіння, коли хочете (авт. нічого не хотів.— Авт.). Той Пельцер колись був у компартії, а тепер держав на роботі одну колишню комуністку, чоловік якої — чи, здається, полюбовник, вільне кохання, як то кажуть,— утік до Франції з дуже цінними документами; і ось Бориса офіційно — хоч ні він сам, ні Пельцер, ані та комуністка нічого про це не знали — „підсаджено“ — за їхнім жаргоном — до тієї жінки, а письмове потвердження того добув я через одного знайомого з відділу „Чужоземні армії сходу“; і найголовніше те, що все це я мусив робити якнайтаємніше, бо інакше досяг би якраз протилежного: СС зацікавилось би Борисом. То як ви думаєте (знов же авт. не думав ніяк.— Авт.), легко було зробити для такої людини щось справді істотне? А після двадцятого липня стало ще важче, мій туз вимагав нових хабарів — усе висіло на волосинці. Кого там могла ще турбувати доля радянського лейтенанта-сапера Бориса Львовича Колтовського?»

Діставши більш-менш виразне уявлення про те, як важко було навіть високопоставленому добродієві зробити щось для радянського військовополоненого, авт. знову вирушив до Богакова, озброївшись солоними огірками та двома квитками на кольоровий фільм «Раянова дочка». Богаков, якому тим часом принесено гнучку трубку від кальяна й приладнано до мундштука, щоб «годящіше» було курити, бо трубку він може держати навіть у покорченій руці («так я не мушу раз у раз ловити випнутими губами мундштук»), зробився навдивовижу балакучий та відвертий і, оповідаючи про Бориса, не спинявся й перед подробицями інтимного, ба навіть якнайінтимнішого характеру.

«Власне,— сказав він,— не треба було навіть суворого Віктора Генріховича, щоб звернути увагу на історичну недоречність такого винятково годящого становища. Найбільше бентежила хлопця ота виразно відчутна невидима рука, що перекидала його з табору до табору й нарешті приземлила в тій годящій майстерні, де, окрім інших переваг, була ще одна: там топилося, а це взимку сорок третього — сорок четвертого року було знаєте яке годяще діло! І як я нарешті шепнув йому, хто це ним опікується, гадаєте, він заспокоївся? Був час, коли він навіть про свою дівчину думав з недовірою: чи не підіслав її, за гроші, той добродій? Взагалі він був просто неймовірно вразливий, і йому прикро дошкуляло ще одне: постійна стрілянина поблизу того вельми годящого квітникарства. Ви не подумайте, ніби хлопець був невдячний, ні, боронь боже, він був щасливісінький, та що вдієш, стрілянина його страшенно нервувала».

Тут слід з'ясувати читачам, що поховання німецьких мерців усіх категорій узимку 1943—1944 року вимагало нових і нових рекордів не тільки від цвинтарних сторожів, плетільників вінків, священиків, промовців-бургомістрів, місцевих діячів нацистської партії, командирів військових частин, учителів, товаришів, керівників підприємств,— виділеним для салюту солдатам гарнізонної охорони теж доводилося без перепочинку давати залпи в повітря. На головному кладовищі з 7-ї години ранку до 6-ї вечора не вщухала густіша або рідша, залежно від числа покійників, причини смерті, рангу та посади, стрілянина. Ось дослівна цитата зі свідчення Грунча: «Здебільшого видавалось, наче то не кладовище, а військовий полігон чи принаймні тир. Звичайно, салют повинен лунати, наче один постріл — я ж сам у сімнадцятому році як фельдфебель ландштурму не раз командував салютами,— але цього ідеалу майже ніколи не досягалося, і виходило щось наче перебіжний вогонь або випробування нового кулемета. Ну, а до того ще падали час від часу бомби, ухали зенітки, отож чутливим до шуму людям нелегко доводилось, а як часом відчиниш вікно та вистромиш носа, то й пороховим димом тягло, хай навіть лише з холостих набоїв».

З ласки читачів, авт. тут дозволить собі, як виняток, ще одне зауваження: цілком можливо, що салютувати час від часу посилали ще не призвичаєних до стрільби молодих солдатів; їм, певне, здавалося дуже чудно стріляти над головами священиків, зажуреної рідні покійників, офіцерів та нацистських тузів, і вони, можливо, теж нервувались, за що їх, треба сподіватися, ніхто не осудить. Звичайно, там пролито не одну С. І, видно було багато П. й відчувалося глибоке С. III, і навряд чи хто з рідні покійників міг лишатися цілком незворушний, а помітне на багатьох обличчях С. III, як і перспектива самому колись бути похованому під рушничний салют, напевне, аж ніяк не могла впливати на солдатів заспокійливо. Горда жалоба не завжди бувала така вже горда, отож на кладовищі щодня функціонувало кілька сот, якщо не тисяч сльозових залоз і втрачався контроль над мозковими стовбурами, бо не одне почувало там, що завдано удару по його найвищому життєвому благу.

Богаков: «Звісно, та недовіра до дівчини тривала недовго, день чи два, а після того, як вона доторкнулась до нього і з ним таке сталося (??)... ну, ви ж самі знаєте, що буває з чоловіком, коли він давно не мав жінки... авжеж, із ним те сталося, коли дівчина поклала руку йому на руку, на столі, куди вона приносила свої вінки. Так воно й було. Він сам мені розповів: і хоча з ним, звичайно, це діло вже бувало, але ж тільки вві сні, а наяву ще ніколи, то він і збентежився, і воднораз його сповнило таке страшенно годяще почуття. Ви знаєте, він, сердега, був зовсім наївний, вихований у пуританському дусі, і в тому, що називають „статеве життя“, нічогісінько не тямив. І тоді виявилось те, про що я можу вам сказати, тільки коли ви заприсягнетеся всім святим (авт. так і зробив! — Авт.), що ніколи не скажете про це тій дівчині (авт. цілком певен, що Лені можна б відверто все сказати, вона б нітрохи не засоромилась, а може, ще й зраділа б, дізнавшися про таку річ) — Борис іще ні разу в житті не гостював у жінки. (Автор здивовано звів брови, і Богаков мусив пояснити). Еге ж, я завжди так називаю це діло: „гостювати в жінки“. Не те щоб він хотів знати, як воно робиться, ні, він усе ж таки тямив бодай стільки, щоб розуміти, що там уже сама природа підкаже, як і що, коли ти любиш жінку й хочеш у гості до неї. Це він сам знав, тільки... була там ще одна заковика... стонадцять чортів, я ж так любив хлопця, коли хочете знати (авт. хотів це знати.— Авт.), він мені життя врятував, без нього я б загинув, здох з голоду, пропав як муха... і без його довіри. З ким же ще він міг там поговорити, в бісової матері! Я був для нього все — батько, брат, товариш,— і коли в нього почався той роман, я, бувало, цілими ночами лежав і плакав зі страху. Я його остерігав, казав йому: „Ну гаразд, своєю головою ти можеш важити, коли вже так шалено її любиш,— але як же з нею? Подумай лишень, чим вона ризикує: адже вона не зможе навіть звернути на те, що ти, мовляв, присилував її чи згвалтував, бо ніхто однаково не повірить за таких обставин. Май же розум!“ А він мені: „Еге, розум! Якби ти її побачив, то не говорив би про розум, і як я їй скажу про розум, то вона тільки посміється з мене. Вона знає, чим я ризикую, і знає, що я знаю, чим вона ризикує,— але ні про який розум не хоче й слухати. І загинути вона теж не хоче, вона хоче жити — і заразом хоче, щоб ми не прогавили жодної нагоди погостювати одне в одного“,— це слівце він у мене запозичив. І як я потім її побачив та познайомився з нею ближче, то переконався, що про якийсь „розум“ тут справді шкода було говорити. Але ж там була ще одна заковика, що страшенно мучила хлопця. Ще під час громадянської війни, як було йому два чи три роки, мати лишила його перебути в одному галицькому селі, в давньої приятельки, а та приятелька мала бабусю єврейку, і коли саму її розстріляли, то хлопчика взяла до себе та бабуся. Ну, от він і бігав два роки в селі серед єврейських дітлахів, а потім бабуся померла, і хлопчик попав до ще одної бабусі, а чий він, ніхто й не пам'ятав до пуття. І ось та бабуся помітила, що малий Боря ще не обрізаний; вона, звісно, подумала, що це покійна бабуся не подбала, тож треба виправити помилку. І ось тепер він обрізаний. Я як почув, думав — здурію. Я його спитав: „Борисе, ти ж знаєш, що я чоловік без упереджень, то признайся, ти єврей чи ні?“ Він каже: „Ні, якби був євреєм, я б тобі сказав“. Правда, й акценту єврейського у нього не було й сліду... але новина була лиха, бо в нашому таборі вистачало антисемітів, що знущались би з нього або й німцям могли виказати. Я спитав його: „А як же ти викручувався на обшуках тощо?“ Він мені пояснив, що мав друга, студента-медика з Москви, і той, розуміючи, яке це небезпечне діло, акуратненько полагодив йому там, що треба, хірургічною ниткою, коли його призвали до армії. Але тепер там знов розійшлося, бо в нього ж так часто збудження буває. І ось він хоче знати, чи жінки... ну, і так далі. А мені знов причина плавати ночами та потерпати зі страху — не через жінку, я ж не знаю, чи жінки щось таке помічають, ні, просто Віктор Генріхович був страшенний антисеміт, та було й таких декілька, що з само! заздрості та недовіри виказали б Бориса німцям, а тоді... тоді його б ніяка високопоставлена персона не врятувала. Тоді все пропало б».

Високопоставлений добродій: «Мушу вам сказати відверто: я неабияк розсердився на нього, коли вже потім дізнався про той його роман. Так, розсердився. Адже це ні в які ворота не лізло. Він же не міг не знати, як це небезпечно, і повинен був розуміти, в яке прикре становище потрапили б усі ми, хто опікувався ним,— а він же знав, що ним хтось опікується. Застукавши його, розмотали б за цю ниточку весь клубок. А ви самі знаєте, що в таких випадках нікому не було пощади. Правда, все обійшлось, я тільки потім страху набрався і зовсім не приховував перед тією панною... чи то пані Пфайфер, як уразила мене ця невдячність. Так, я вважаю, що це невдячність. Господи, задля якоїсь амурної пригоди так ризикувати! Я, звичайно, весь час цікавився через своїх посередників, чи все в нього гаразд, і не раз відчував спокусу поїхати туди нібито в якихось справах і глянути на нього, але так і не піддався тій спокусі. Я й так мав через нього чимало клопоту, бо він кілька разів явно підбурював людей у трамваї, умисне чи невмисне, цього я не знаю, але на нього й на конвоїрів надходили заяви, і фон Кам мусив на них реагувати. Знаєте, що він робив? Співав, їдучи вранці в трамваї,— здебільшого тільки мугикав собі під ніс, але часом і виразно, так, що слова можна було розібрати, і знаєте, які? Другу строфу з „Браття, до сонця, до волі“: „Гляньте, як лави мільйонні З ночі пливуть і пливуть, Їхнє могутнє жадання Нашу осяяло путь“,— як, по-вашому, розумно це було — співати таке змореним, невиспаним німецьким робітникам і робітницям уранці, в переповненому трамваї, за рік після Сталінграда — і взагалі співати в такий грізний час? Уявіть-но собі, що він — а я певен, що він це робив без ніякої задньої думки,— що він проспівав би третю строфу: „Вічне ярмо поламайте, Скиньте ненависний гніт, Стяг наш багряний розмайте, Працею світ оновіть“? От бачте, мені недарма приклеїли епітет „червоний“. Яка це халепа була! Конвоїра покарали, фон Кам, як виняток, подзвонив мені — звичайно ми спілкувались через посланців — і спитав: „Що це за провокатора, ти мені підсунув?..“ Ну, якось уладнали, але скільки було мороки! Знов хабарі, знов посилання на відділ „Чужоземні армії сходу“... а потім сталося ще страшніше: один робітник звернувся до Бориса в трамваї, шепнув йому: „Держись, товаришу, скоро перемога!“ Конвоїр почув, і його насилу умовили, щоб забрав свій рапорт,— адже той робітник міг за це життям заплатити. Ні, справді, дяки я за це не мав. Самі прикрощі».

Виникла потреба ще раз відвідати того добродія, що за своїми масштабами цілком міг витіснити Бориса з ролі головного героя: Вальтера Пельцера, сімдесяти років, власника жовто-чорного бунгало на узліссі. Одну стіну тої будівлі прикрашують густо позолочені металеві сарни, другу — густо позолочені металеві коні. Господар має верхового коня, стайню для нього, автомобіль (досить високого класу), другий автомобіль для дружини (середнього класу), і коли авт. відвідав його вдруге (проте не востаннє), то застав його в глибоко меланхолійному настрої, ображеного на весь світ. «От і вчи дітей, посилай до вищих шкіл: син у мене лікар, дочка — археолог, тепер десь у експедиції в Туреччині, а що мені з того? Гордують батьком. Мовляв, скоробагатько, колишній наці, нажився на війні, опортуніст — чого лиш я не наслухався! Дочка навіть говорить зі мною про якийсь „третій світ“, а як ви гадаєте: багато вона знає про перший? Про той світ, із якого вона родом? Я тепер маю досить часу, багато читаю й думаю теж чимало. Подивіться-но на Лені: вона тоді комизилась, не хотіла продати мені свого будинку, бо я їй непевний здавався,— а потім продала Гойзерові, і що ж той тепер робить у спілці зі своїм пронозою онуком? Без ніякого сорому надіслав їй наказ звільнити помешкання, бо вона пускає піднаймачів — робітників-чужоземців — і давно вже платить за квартиру неакуратно чи й зовсім не має чим платити. Невже б мені коли-небудь спало на думку виганяти Лені з квартири? Та нізащо в світі, ні за якого політичного ладу. Я, звісно, не приховую, що втьопався в неї відразу, тільки-но вона прийшла до мене на роботу, і що дуже вірний своїй дружині я ніколи не був. Хіба я це приховую? Ні. А хіба я приховую, що був і наці, й комуністом, і що я користався з тих економічних можливостей, які давала мені війна? Ні. Я — вибачте за таке вульгарне слово гріб до себе, де тільки міг. Я ж визнаю. Але чи я після тридцять третього року хоч кого-небудь покривдив — чи зі своїх працівників, чи взагалі? Ні. До тридцять третього — всяке бувало, я ж не криюся. Але після тридцять третього? Пальцем нікого не зачепив. Чи може хто з тих, що працювали у мене або зі мною, поскаржитись на мене? Ні. Єдиний, хто, може, міг би поскаржитись, це Кремп, але його нема на світі. Йому я справді часом допікав, це я визнаю — отому докучливому фанатикові, що ладен був усе в майстерні догори дном перевернути і геть зіпсувати взаємини між робітниками. Адже той ідіот відразу, з першого дня, коли росіянина привели на роботу, захотів повернути на те, щоб до нього ставились як до „нижчої раси“. Почалося з чашки кави — Лені налила її росіянинові, як сіли снідати після дев'ятої години. День був дуже холодний — кінець грудня сорок третього чи початок січня сорок четвертого року,— а в нас так склалося, що каву для всіх заварювала Ільза Кремер. Бо їй з усіх найбільше можна було довіряти, хоч ви, може, й спитаєте мене, а той йолоп Кремп і поготів мусив би спитати, як це так, що колишня комуністка виявилася найбільш гідна довіри. Засипку для кави у нас кожне приносило свою, в папірці, і вже в самій засипці була велика спокуса. Бо дехто пив чисту сурогатну, дехто десяти- чи дванадцятипроцентну, у Лені завжди бувала на чверть натуральна, а я часом дозволяв собі розкіш пів-на-пів, а зрідка навіть чисту натуральну; тобто — десять різних папірців із засипкою, десять кавничків, і як згадати тодішнє становище з кавою, то Ільзі справді було виявлено дуже велику довіру, бо хто б там помітив, якби вона яку ложечку чиєїсь кращої кави собі надсипала? Але на неї б ніхто й не подумав, ніколи в світі. Це в комуністів називалося „солідарність“, і от із неї любісінько користались нацисти Кремп, Ванфт і Шельф. Нікому б і на думку не спадало доручити заварювання Ванфт, або Шельф, або отому кретинові Кремпові, бо вони б напевне підмінювали одне одному каву. Правда, у Кремпа здебільшого не було чого підмінювати, він був занадто дурний і чесний, отож пив чисту сурогатну каву... Ну, а як сядемо снідати о чверть на десяту, та кожне собі наллє, та підуть пахощі по майстерні, то зразу чути було, в чиїй каві є хоч трохи натуральної — і з кавника Лені завжди пахло найкраще. Уявляєте собі, скільки там бувало заздрості, злості, ревнощів, навіть ненависті й думок про помсту? І як ви гадаєте, чи на початку сорок четвертого року поліція й наці мали ще змогу карати кожен окремий випадок — як же це тоді називалось...—„порушення воєнної економіки“? Та вони ще й раді були, що люди самі якось примудряються добути ту дрібку кави, байдуже звідки. То знаєте, що зробила наша Лені першого дня, коли привели до нас росіянина? Налила йому чашку своєї кави на чверть натуральної, завважте, а тим часом Кремп мусив сьорбати сурогатну бурду! — налила в свою чашку й принесла йому до столу, де він перші дні працював із Кремпом, в'язав основи для вінків. Для Лені це була природнісінька річ — почастувати того, хто не має ні своєї кави, ні своєї чашки, але, думаєте, вона розуміла, яку політичну вагу мав такий вчинок? Я помітив, що навіть Ільза Кремер зблідла — та-бо знала, скільки тут політики: налити росіянинові чашку на чверть натуральної кави, що своїми пахощами геть забивала всі їхні нужденні бовтанки. І що ж на те Кремп? Він звичайно, сідаючи до роботи, відчіпляв свого протеза, бо йому ще муляло з незвички, й вішав на цвях,— як ви гадаєте, приємна то була картина, весь час бачити на стіні відчеплену ногу? І ось він мовчки знімає того протеза з цвяха й вибиває спантеличеному росіянинові чашку з руки. Що ж далі? Запала мертва мовчанка — здається, так це називають у літературі, в книжках, я ж тепер частенько їх читаю,— але й та мертва мовчанка мала різні відтінки: у Шельф і Ванфт вона була схвальна, у Гойтер і Цефен — нейтральна, у Гельтоне й Ільзи — осудлива. Злякались-то ми всі, можу вас запевнити, крім хіба старого Грунча,— той стояв поруч мене в дверях контори, спершись на одвірок, і тільки зареготав. Добре йому було реготати: він не мав чого боятись, бо його вважали за пришелепуватого, хоч то просто хитрюща лисиця. А що ж я зробив? Я, стоячи в дверях, зопалу плюнув у майстерню — і, якщо можна так сказати, тобто якщо ви розумієте, що я маю на увазі, то був чисто іронічний плювок, і впав він куди ближче до Кремпа, ніж до Лені. Господи, ну як вам з'ясувати таку політично важливу подробицю — що мій плювок упав ближче до Кремпа, ніж до Лені, і як мені довести, що плювок той був іронічний? Мертва мовчанка тривала, ми стояли, як то кажуть, застигши з ляку й затамувавши дух,— а що ж Лені? Що вона зробила? Підняла чашку, що впала на розсипаний торф і не розбилась,— підняла її, відійшла до крана, виполоскала старанно — так старанно, аж наче демонстративно, з викликом, і взагалі мені здається, що далі вона все робила з умисним викликом. Господи, скільки вам треба полоскати ту чашку, хай навіть дуже чисто; але вона її так виполіскувала, мовби то була чаша для святого причастя, а потім, хоч те вже було зовсім зайве, ще й витерла її, акуратно витерла чистим рушником, підійшла до свого кавника, знов налила кави — всю вилила, бо кавничок був такий, знаєте, маленький, на дві чашки — і спокійнісінько піднесла її росіянинові, навіть не глянувши на Кремпа. І не мовчки. Ні, вона ще й сказала: „Прошу“. Тоді настала росіянинова черга. Він, либонь, розумів, яка політична вся ця історія — нервовий, вразливий хлопчина, делікатності у нього б на трьох вистачило, блідий, в кумедних нікельованих окулярах, з білявеньким, трохи кучерявим чубом, чимось просто-таки на янгола схожий — і що ж він зробив? Ще стояла та мертва мовчанка, і всі відчували, що зараз станеться щось вирішальне. Лені своє зробила — що ж зробить він? А він бере чашку, відказує голосно, чистою німецькою мовою: „Дякую, пані“,— й починає пити каву. На лобі в нього піт краплинками, і ви ж, певне, розумієте, що він, мабуть, уже рік чи два й не нюхав натуральної кави або чаю, то на нього вона вплинула так, мов щось йому впорснули у виснажений організм. Та, на щастя, хоч мертва мовчанка урвалась; Гельтоне полегшено зітхнула, Кремп буркнув: „Більшовикові... вдова солдата... каву більшовикові...“, Грунч удруге зареготав, я вдруге плюнув, та ще так необережно, що трохи не влучив у Кремлів протез — а то ж було б справжнє блюзнірство. Шельф і Ванфт засопіли обурено, решта — полегшено. Але ж тепер Лені лишилась без кави — і що ж робить моя Ільза, Кремер тобто? Наливає своєї кави, подає Лені, ще й каже голосно: „Не давитись же тобі сухим хлібом!“ — а в Ільзи кава теж була незгірша. Бо вона мала брата — таки справжнісінького наці, що був велике цабе десь у Антверпені й весь час привозив їй каву в зернятах... Ось як воно було. Отак Лені виграла свій генеральний бій».

Цей вирішальний виступ Лені наприкінці сорок третього чи на початку сорок четвертого року видався авт. таким важливим, що він захотів зібрати про нього якомога повніші відомості й ще раз відвідав усіх досі живих свідків тієї сцени. Передусім йому здалося, що Пельцер перебільшив тривалість «мертвої мовчанки». Авт. гадає, що тут трохи прикрашено дійсність, а отже, потрібна перевірка, бо, на його думку і згідно з його досвідом, так звана «мертва мовчанка» не може тривати довше, ніж тридцять-сорок секунд. Ільза Кремер — до речі, вона зовсім не заперечує, що мала брата-наці, який постачав їй каву! — оцінює тривалість мертвої мовчанки так: «від трьох до п'яти хвилин»; коментар Ванфт: «Ту сцену я пам'ятаю дуже добре і досі не можу собі пробачити, що ми так облишили це діло, а отже, ніби дали згоду на те, що вийшло далі... Мертва мовчанка? Зневажлива мовчанка, сказала б я... Чи довго вона тривала? Ну, коли це для вас так важливо, я б сказала, що хвилину-дві. Але ми не повинні були мовчати, не мали права мовчати. Наші хлопці були на чужині, мерзли, гнали більшовиків (історична поправка авт.: власне, в сорок четвертому році вже було якраз навпаки — більшовики „гнали наших хлопців“), а він тут сидить у теплі, і та сучка ще й на чверть натуральною кавою його частує». Гельтоне: «Ой, мені аж мороз пішов поза спиною, так і затрусило всю, можете повірити, і я себе спитала, як не раз іще питала згодом: чи ця Лені розуміє, що вона робить? Вона мене захоплювала своєю відвагою, такою природною, і диявольським спокоєм, із яким вона під час тієї мертвої мовчанки виполіскувала й витирала чашку тощо; в цьому була якась, я б сказала, спокійна щирість і людяність, їй же богу... Ну, а чи довго тривала мовчанка?.. По-моєму, цілу вічність — байдуже, чи то три, чи п'ять, чи півтори хвилини. Цілу вічність — і вперше я відчула ніби симпатію до Пельцера, бо він був цілком очевидно на боці Лені й проти Кремпа,— і хоч його плювки здались мені досить вульгарними, але в ту хвилину вони були єдино можливим способом виразити свою думку, і цілком ясно було, що він ними виразив: найрадніше він би плюнув Кремпові в обличчя, але ж цього він не міг зробити».

Грунч: «Я трохи не закричав з радості: вона ще й смілива, ця дівчина! Хай йому чорт, вона зразу, з самого початку виграла вирішальний бій — мабуть, сама того не знаючи,— а втім, напевне, вона якось те відчула: вона ж тоді лише години півтори як побачила хлопця, і весь той час він мулявся біля столу, де в'язали основи, отже, ніхто, навіть ота нишпорка Ванфт, не міг би їй закинути, ніби в неї з ним щось є. Коли хочете знати мою думку й дозволите висловити її по-військовому, то Лені здобула собі широчезне поле обстрілу, ще поки й стрілянина не почалася. Те, що вона зробила, ніхто не зміг би витлумачити інакше, як наївну, чисту людяність, і хоч така людяність до „нижчої раси“ була заборонена, та все ж, що не кажіть, а навіть такий тип, як Кремп, мусив бачити, що Борис — людина, бо має ніс між очима, і дві ноги, й навіть окуляри на носі; і розумніший він був за все те кодло, разом узяте. Той сміливий вчинок Лені просто зробив Бориса людиною, оголосив його людиною, і так уже й лишилось, хоч би які там паскудства мали ще робитися потім. Чи довго воно тривало? Ох, мені здалося, що не менш як п'ять хвилин».

Авт. визнав за свій обов'язок перевірити можливу тривалість мертвої мовчанки експериментально. Оскільки приміщення майстерні — тепер власність Грунча — ще існує, проведено вимірювання: від стола Лені до Борисового — чотири метри, від Борисового стола до крана — три метри, від крана до стола Лені (де стояв кавник)— два метри, потім ще раз чотири метри до Борисового стола; разом тринадцять метрів, що їх Лені, хоч зовні й спокійна, все ж таки напевне пройшла квапливо. На жаль, вибивання чашки з руки пощастило імітувати тільки приблизно, бо авт. не мав до своїх послуг ні безногої людини, ні протеза; зате виполіскування та витирання чашки й наливання кави можна було не лише імітувати. Авт. провів експеримент тричі, задля цілковитої певності, й вивів пересічне число. Результати: першої спроби — 45 сек., другої — 58 сек., третьої — 42 сек. Пересічно — 48 секунд.

Тут авт. хочеться ще раз, як виняток, безпосередньо втрутитись у розповідь і схарактеризувати цю подію як головну, чи то вузлову в житті Лені, як її духовне народження чи відродження. Весь досі зібраний матеріал про Лені дає підстави, в найкращому разі, для такої характеристики: досить обмежена, вдача — суміш романтичності, чуттєвості й матеріалізму, трохи читала Клейста, трохи грала на піаніно, по-дилетантському, хоча й досить глибоко і твердо обізнана з деякими фізіологічними процесами; і якщо навіть згадати її не справджене (через Ергардову смерть) кохання, і випадкове заміжжя та вдівство, і те, що вона була на три чверті сирота (мати померла, батька ув'язнено), і якщо вважати її за досить (чи навіть зовсім) нерозвинену розумово,— жодна з названих рис і обставин, ані їх сукупність ще не пояснює такої природної й рішучої поведінки в ту мить, яку ми умовимось називати «хвилиною чашки кави». Звичайно, вона щиро й зворушливо піклувалася про Рахель, аж поки ту закопали в монастирському саду: але ж Рахель була її повірниця, після Єргарда й Генріха поки що найрідніша в її житті, а чого це раптом частувати кавою таку людину, як Борис Львович, що його вона навіть поставила тим вчинком у непевне й небезпечне становище, бо ви ж самі розумієте, що міг накликати на себе радянський військовополонений, якому наївна німецька дівчина піднесла чашку кави, коли прийняв те частування як належне, так само (принаймні на вигляд) наївно. І чи вона знала, що таке комуніст, коли, на думку Маргрет, їй навряд чи було відомо, що таке єврейка?

Ван Дорн, що, як і Маргрет та Лотта, нічого не знала про «хвилину чашки кави» (Лені, очевидно, не вважала цю подію настільки важливою, щоб про неї розповідати), пропонує досить просте пояснення: «Ви знаєте, у Груйтенів це була найзвичайнісінька річ: кожного, хто прийде до них, напоїти кавою. Чи жебрак, чи прохач, чи волоцюга, чи хто в якій справі, чи жаданий гість, чи неприємний — про це ніхто не думав, каву подавали кожному. Навіть Пфайферам, а це вже щось та значить. І треба сказати правду, в такому ділі не було б пощади якраз їй, а не йому. Я завжди думала, що це в них робиться так само, як біля монастирських брам: там наллють черпак юшки кожному, не питаючи, якої він віри, й не вимагаючи, щоб проказав молитву. Ні, вона б налила кави кожному, чи то комуністові, чи ні... я гадаю, що й найклятішому наці теж налила б. Вона просто не могла інакше, і край... ну, і все ж таки, хай хоч які там у неї були вади, у неї широка натура, от і все. Щира, людяна... ото тільки з одного боку — ви розумієте, що я хочу сказати — не пасувала вона йому».

Авт. хотів би тут якнайкатегоричніше підкреслити: не слід думати, ніби в Пельцеровій майстерні вінків наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року панували чи принаймні були можливі якесь русофільство або прорадянські настрої. Рішучість Лені, хоч з особистого погляду й безперечну, з історичного погляду можна оцінити лише як відносну. Коли згадати, що інші німці (нечисленні) за куди незначніші вияви прихильності до радянських людей ризикували попасти (і попадали) до в'язниці, в концтабори й на шибеницю, то доведеться визнати, що тут ішлося не про свідому демонстрацію людяності, а про об'єктивно й суб'єктивно відносну, і розглядати її можна тільки в зв'язку з усім життям Лені та конкретними обставинами. Якби Лені була не така наївна (а свою наївність вона довела ще в історії з Рахеллю), то, напевне, вчинила б так само — принаймні дальші події дозволяють таке припустити. І якби вона не мала змоги виявити свої природні почуття в матеріальній формі чашкою кави,— то вони б, напевне, вилились у кілька розгублених чи навіть недоладних співчутливих слів, які могли б викликати куди прикрішу реакцію, ніж подана, мов святе причастя, кава. Слід припустити, що їй просто фізично приємно було старанно виполіскувати та витирати чашку; в цьому ще не було нічого демонстративного. Оскільки досі Лені про всі події свого життя (Алоїз, Ергард, Генріх, сестра Рахель, батько, мати, війна) задумувалась лише згодом, багато пізніше, то й тут вона, треба гадати, лише згодом усвідомила, що це вона зробила: не просто дала радянському полоненому чашку кави, а піднесла її, вшанувала цього радянського полоненого, а німця, інваліда війни, принизила. Таким чином, Лені духовно народилась чи відродилась не за ті орієнтовно 50 секунд мертвої мовчанки; її народження чи відродження було не закінченою подією, а тривалим процесом. Коротше кажучи, Лені тільки тоді знала, що вона зробила, коли вже зробить. Вона мусила все матеріалізувати. Не слід забувати, що їй тоді був рівно двадцять один з половиною рік. Нагадаємо, що вона мала натуру дуже залежну від гормональної рівноваги, а отже, й від травлення і абсолютно не схильну до високих матерій. У ній дрімала здатність до прямоти, якої Алоїз не спромігся ні розпізнати, ні розбудити, а Ергард не мав до того нагоди чи не зумів з неї скористатися. Ті хвилини найвищої втіхи — орієнтовно від вісімнадцяти до двадцяти п'яти хвилин,— що їх вона, можливо, пережила з Алоїзом, не мобілізували всього її єства, бо сам Алоїз був нездатний усвідомити парадокс: Лені натура чуттєва якраз тому, що вона не наскрізь чуттєва.

Про наступну вирішальну подію — коли Лені доторкнулась до Бориса — маємо свідчення тільки двох осіб: Богакова, що вже описав саму подію та її фізіологічні наслідки, і Пельцера, єдиного очевидця: більше про неї не знає ніхто.

Пельцер: «Відтоді вона, звичайно, щодня поїла росіянина кавою, і я можу заприсягтися, що другого дня, принісши йому ту каву,— тільки він уже був не в Кремповій групі, де робили основи, а в контрольній, у Гельтоне,— можу заприсягтися, що вона те зробила вже не наївно чи там несвідомо, як собі хочете, бо спершу уважно огляділась, чи ніхто не бачить,— отож, принісши каву, вона простісінько поклала ліву руку на його праву, і хоч те тривало одну мить, але його, видно, наче електричним струмом пронизало. Він аж підскочив на стільці, мов його якась сила піднесла. Я сам усе бачив і можу заприсягтися, хоча вона того не знала, що я все бачу, бо я стояв у темній конторі й стежив за ними крізь скло — пильно стежив, бо мені цікаво було, що ж далі вийде з тієї кави. Знаєте, що я подумав? Може, воно трохи й вульгарно, я знаю, але ми, квітникарі, зовсім не такі делікатні, як дехто гадає; так отож я подумав: ого, ця не гає часу, навпростець іде, видно, їй припікає — і така мене взяла заздрість та ревнощі! Бачте, Лені людина в любовних справах прогресивна, їй було начхати, що за традицією чоловік перший повинен виявити ініціативу; вона сама її виявила, взявши його за руку. Звісно, вона добре знала, що він у своєму становищі ніяк не може виявляти ту ініціативу, та однаково, і з любовного, і з політичного погляду то була велика сміливість, майже зухвальство».

Про обох (про Лені — від Маргрет, про Бориса — від Богакова) я почув дослівно, що вони обоє «зразу спалахнули» і з Борисом, як ми знаємо від Богакова, сталося те, «що буває з чоловіком», а Лені, як повідомила Маргрет, відчула щось «куди прекрасніше, ніж отоді, у вересі, я тобі розповідала».

Пельцер про Борисову роботу: «Я людей знаю, можете мені повірити, і я з першого дня побачив, що Борис, той росіянин, дуже розумний чоловік з великими організаторськими здібностями. Неофіційно він уже на третій день зробився заступником Грунча на остаточному контролі й з Гельтоне та з Цефен ладнав добре: вони фактично були йому підлеглі, але, звісно, не повинні були того помічати. Він був на свій лад митець і досить скоро зрозумів, що тут головне: економія матеріалу. І ніяких емоцій перед написами на стрічках, що напевне мусили бути гидкі йому: „За фюрера, народ і батьківщину“, або „Штурмовий загін № 112“, і цілий день самі свастики та орли, але це його нітрохи не бентежило. Якось я спитав його цілком інтимно, в своїй конторі, де він згодом сам почав порядкувати в шафі зі стрічками та реєструвати їх у книзі: „Борисе, скажіть-но мені відверто, як вам на серці від усіх цих свастик та орлів?“ Він мені відповів, ні на мить не завагавшись: „Пане Пельцер,— каже,— коли вже ви так відверто питаєте, то, сподіваюсь, не уразитесь, якщо я відповім: у цьому є навіть якась утіха — не тільки здогадуватись і знати, а й на власні очі бачити, що члени штурмових загонів теж смертні... ну, а щодо свастик та орлів, то я цілком свідомий свого становища“. Вони обоє з Лені стали для мене майже незамінні, я це підкреслюю, і коли я його не тільки не кривдив, а ще й деякі пільги давав, так само як і їй, то це тому, що мені так було вигідніше. Я ж ніколи не казав і не кажу, ніби я некорисливий ідеаліст... Він був страшенно акуратний хлопець і мав великий організаторський хист. І з людьми вмів дуже добре ладнати: навіть Ванфт і Шельф часом удостоювали його доброго слова. Я вас запевняю, в умовах вільної ініціативи з нього б вийшов неабиякий діяч! Звісно, він був інженер і математику, певно, знав, але ж я вже десять років хазяйнував у майстерні, а Грунч там працював трохи не сорок, а от ні ми обидва, ні навіть великомудра Гельтоне не помітили, що в „основі“ — цебто в тій групі, що робила основи для вінків,— мало людей порівняно з групою оздоблення, а він як почав працювати з Гельтоне в приймальній групі, то зразу помітив. Отже — реорганізація. Цефен перекинули в групу основ, вона трохи побурчала, але я її вгамував, збільшивши платню, а результат — продукція зросла на дванадцять-п'ятнадцять відсотків. Чого ж тут дивуватися, що я сам був зацікавлений, щоб з ним нічого не сталося? Правда, дехто з колег по партії давав мені втямки — часом натяками, а часом і прямо,— щоб я про те дбав, бо він має сильних захисників. Треба сказати, не так воно легко було — і отой зануда Кремп, що всюди свого носа стромляв, і істеричка Ванфт могли нам напаскудити хіба ж так. І жодна душа, навіть Лені і Грунч, не знала, що я виділив йому в своїй приватній тепличці шість квадратних метрів якнайкраще угноєної землі під тютюн, огірки та помідори».

Авт. мусить визнати, що, опитуючи ще живих свідків з майстерні вінків, додержувався лінії найменшого опору: найчастіше відвідував найприступніших. Маргу Ванфт, яка під час другого візиту показала йому спину ще демонстративніше, він виключив зовсім. А що Пельцер, Грунч, Кремер і Гельтоне однаково приступні й в однаковій мірі балакучі — за винятком Кремер, у якої ця остання риса виражена трохи менше,— то робити вибір було нелегко; до Гельтоне принаджували неповторний чай, витончено, з великим смаком обставлений дім, її добре збережена й старанно плекана врода, а також відверто виказуваний нахил до сепаратистських ідей, не тільки в минулому, а й тепер; і єдине, що було йому у Гельтоне трохи не до вподоби,— це малесенька попільничка та видима неприязнь господині до надто завзятих курців.

«Звичайно, наш край (тобто федеральний край Північний Рейн — Вестфалія.— Авт.) має найбільші надходження податків і підтримує фінансово бідніші федеральні краї, але чи спадало кому на думку запросити сюди людей із тих бідніших країв — Шлезвіг-Гольштейну чи Баварії, скажімо,— щоб вони не тільки тягли з нас грошики, а й хоч трохи подихали нашим отруєним повітрям, бо це повітря — одна з причин того, що в нас так багато наживають грошей,— та попили нашої гидкої, смердючої води?.. А що якби ті баварці від своїх кришталевих озер чи гольштейнці від морських берегів приїхали до нашого Рейну скупатись та вилізли з нього, наче вмазані в дьоготь, а може, навіть укачані в пір'я? А погляньте на отого Штрауса, вся кар'єра якого складається з самих таємничих історій, та не тільки таємничих, а просто-таки темних,— як він паплюжить наш край (Північний Рейн — Вестфалію.— Авт.), а за що? Та за те, що у нас трохи прогресивніші порядки. Примусити б його пожити років зо три з дружиною й дітьми в Дуйсбургу, або в Дормагені, або у Весселінгу, нехай би знав, звідки беруться гроші і як їх наживають — ті гроші, що він гребе, а тоді ще нас і паплюжить, бо у нас тут крайовий уряд, хоч і не бозна-який чудовий, але все ж таки не з ХДС, а вже й поготів не тхне ХСС — розумієте, що я хочу сказати? І звідки в мене має взятись оте „почуття єдності?“ Чи я засновувала той їхній райх, чи я виступала коли за його заснування? Ні. І яке нам діло до всіх отих на півночі, сході й півдні? Згадайте-но, як ми попали в цю компанію! Тільки через тих клятих пруссаків — а що в нас із ними спільного? Хто нас запродав у тисяча вісімсот п'ятнадцятому році? Може, ми самі запродались? Чи ми хотіли цього, чи було хоч якесь голосування? Та нічого подібного! Нехай би Штраус скупався в Рейні та подихав дуйсбурзьким повітрям — так де там, сидить у своїй курортній Баварії, та ще й душиться зі злості, як почне щось патякати про „Рейн і Рур“. Яке нам діло до цих темних провінційних елементів? Чи з нас мало своєї темноти? Подумайте-но про це! (Що авт. і пообіцяв). Ні, я була й лишаюсь сепаратисткою! Ну, нехай ще там Вестфалію причеплять до нас, коли вже інакше не можна, але що вона нам дасть? Клерикалізм, святенництво та ще хіба картоплю — я, власне, не знаю, що вони там вирощують, і не цікавлюся, а лісів їхніх і полів ми ж до себе не перенесемо, вони так у них і залишаться, та дарма вже, нехай і Вестфалія. Але більш нікого. Вони й так весь час ображені, мовляв, затирають їх — усе бурчать та скиглять про „малий час на радіопередачі“ та ще про всякі дурниці. Тільки морока з ними. Оце ж бо мені найдужче подобається в Лені, що вона така типова рейнландка. І ще одне я вам скажу, хоч ви, може, й здивуєтесь: у Борисові я вбачала більше рейнського, ніж у всіх інших, крім самого Пельцера, бо в тому якраз така суміш злочинності й людяності, як буває тільки тут, у нас. Це правда, що він нікого не кривдив, хіба лише Кремпа, тому він допікав, де тільки міг, а що Кремп був наці, то можна подумати, ніби Пельцер усе-таки не опортуніст, але це була б помилка: в тому-бо й річ, що він був опортуністом щодо більшості, а сікався тільки до Кремпа, бо того ніхто не любив, навіть обидві нацистки, просто він був неприємний тип, такий гидкий бабій. А все ж таки і його треба судити по справедливості: молодий хлопець, ще в тисячадев'ятсот сороковому, у двадцять років, утратив ногу — а кому було б легко усвідомити, що та втрата, кінець кінцем, марна? І про те треба пам'ятати, що таких хлопців у перші місяці вітали як героїв, а жінки просто самі чіплялись їм на шию. Та що довше тривала війна, то звичайнішою, банальнішою річчю ставала відтята нога, і згодом чоловіки з обома ногами вже мали більше шансів на успіх у жінок, ніж одноногі чи безногі. Я жінка освічена, сучасна і саме так пояснюю його сексуальний і еротичний статус та психологічне становище. Господи, ну що таке являв собою на початку сорок четвертого року одноногий інвалід війни? Злидень з мізерною пенсією... а спробуйте уявити собі, яке це справляє враження, коли чоловік у найпікантнішу хвилину раптом відстібає ногу! Огидно — і для нього, і для жінки, нехай навіть то повія. (Ох, який-бо в неї добрий чай; і чи має авт. сприймати як вияв прихильності те, що під час третього візиту йому поставлено вже іншу попільничку, завбільшки з невеличке блюдечко?— Авт.). Ну, а потім ще отой здоровий як бугай Пельцер — класичний приклад mens sana in corpore sano^[18], що буває тільки у злочинців, тобто я хочу сказати — у людей, які зовсім не мають сумління. Менше сумління — більше здоров'я, це я вам кажу. Той ніде свого не прогавив, ніде. З конвоїрами, що вранці приводили, а ввечері відводили Бориса, він теж робив гендель на коньяку, каві, сигарах — бо ті конвоїри щотижня супроводили ешелони до Франції чи Бельгії й привозили звідти цілими ящиками коньяк, каву, сигари, а то й тканини; у них можна було навіть замовляти товари, як у магазині. Один, Кольб на прізвище, уже літній, досить брудний тип, якось привіз мені з Антверпена оксамиту на сукню; другий, Больдіг, був молодший, із тих, знаєте, веселих нігілістів, які з початку сорок четвертого року фабрикувались масово. Меткий хлопець, нічого не скажеш: мав одне око скляне, протез замість руки й усі груди в орденах і цинічно використовував усе те — й скляне око, й протез, і срібло на грудях,— як козирі в життєвій грі. Йому було начхати на „фюрера, народ і батьківщину“ навіть ще більше, ніж мені, бо коли без фюрера я, звісно, обійшлась би радісінько, то наша рейнська батьківщина, наш рейнський народ не байдужі мені. Той міг, не довго думавши, потягти Шельф, що після Лені була серед нас найсоковитіша, в теплицю, щоб там із нею, як він казав, „мишку піймати“ або „синичку послухати“ — у нього багато було таких висловів,— нібито для того, щоб вона, з Пельцерового дозволу, зрізала йому кілька квіток. Я б не сказала, що він був зовсім несимпатичний — тільки цинік і нігіліст такий, що аж моторошно. Він і Кремпа часом пробував підбадьорити: то кілька сигарет йому тицьне, то лясне по плечу й скаже: „Втішайся війною, друзяко, бо мир буде жахливий!“ Це тоді була така приповідка. Той другий, Кольб, гидкий був тип, усе з руками ліз, лапати. Ну, а щодо Пельцера... по-теперішньому кажучи, з огляду на становище в похоронному господарстві тоді, звичайно, виник чорний ринок на все: вінки, стрічки, квіти, труни,— а на вінки для тузів, героїв та жертв бомбардувань він, звичайно, діставав дотацію. Кому це приємно ховати своїх рідних без вінка? А що й військових, і цивільних умирало дедалі більше, то труни стали використовувати по кілька разів, а потім і взагалі як бутафорію: голий чи майже голий труп, зашитий у парусину, а згодом навіть у мішковину, а ще згодом тільки загорнений, крізь відкидне дно випадав на землю, бутафорську труну лишали ще часинку постояти, навіть прикидали трохи землею про людське око, але щойно відійдуть небіжчикові родичі, салютна команда, бургомістр та інше начальство — „неодмінний жалобний почет“, як казав Пельцер,— щойно вони трохи відійдуть, з очей сховаються, труну зразу витягали, підфарбовували, а могилу квапливо засипали — так квапливо, як на єврейському похороні. Можна було казати: „Прошу, хто на черзі“,— як у перукаря, Пельцера, звичайно, завидки брали, що похоронні бюро стільки деруть за позичені труни та інше причандалля, і він незабаром додумався, що й вінки можна використовувати не раз, а двічі, тричі й навіть п'ять разів. Але, щоб це робити, треба було домовитись із цвинтарними сторожами, підмогоричувати їх. Скільки разів можна вжити один вінок — це, звичайно, залежало від тривкості матеріалу; до того ж це давало нагоду вивідати виробничі секрети конкурентів, щоб запозичити їхні халтурницькі методи. Певна річ, цю справу треба було як слід організувати, дібрати таких спільників, щоб уміли мовчати,— а для цієї ролі годилися тільки Грунч, Лені, Кремер і я. І сказати по правді — ми не відмовлялися. Траплялись нам часом і вінки з сільських квітникарств — зразки справжньої довоєнної якості. А щоб ніхто не помітив, ми діяли як „ревізійна група“. Кінець кінцем, дійшло й до стрічок. Пельцер почав спритно навертати замовників так, щоб вони замовляли написи якнайзагальнішого змісту, а отже, зростали шанси на те, що стрічку можна використати вдруге. Такі написи, як „Від тата й мами“, під час війни потрібні досить часто, і навіть більш індивідуальні, як „Твій Конрад“ або „Твоя Інгрід“, теж мали певні шанси, якщо стрічку випрасувати, трохи підмалювати й сховати в шафу до того дня, поки знову якомусь там Конрадові чи якійсь Інгрід доведеться когось оплакувати. Пельцерова улюблена приповідка в той час — а втім, і завжди — була: „Всяка дрібниця на щось згодиться“. І нарешті Борис подав ідею, що виявилась досить прибутковою — а взяти її він міг тільки з дешевої німецької белетристики,— знов запровадити допотопний напис: „Рідному, оплаканому й незабутньому“. Вийшло те, що нині називають „бестселером“, такою стрічкою можна було користуватись, поки вона не зноситься. І навіть зовсім рідкісні імена, як наприклад „Твоя Гудула“, Пельцер теж зберігав».

Ільза Кремер із цього приводу: «Так, це правда, і я теж допомагала. Влаштовували вечірню зміну, щоб не так було помітно. Він казав, що ніякого блюзнірства тут нема, бо вінки не з могил, а зі смітника. Мені, власне, було однаково. Адже приробіток добрий, та й, кінець кінцем, що в цьому такого поганого? Яка з того користь і кому це поможе, коли вінок зотліє на смітнику? Та врешті хтось таки поскаржився на нього за наругу над могилами й пограбування мерців, бо ж люди приходили другого чи третього дня на кладовище й бачили, що вінка вже немає,— але тут, ніде правди діти, він повівся дуже порядно, нікого з нас не вплутав, навіть Грунча, сам пішов на суд, усе взяв на себе, і мені потім розказував один знайомий, що він дуже спритно боронився, звертаючи все на те національне страшило, що тоді називали „злиденний похорон“. Визнав, що справді припускався деяких порушень, пожертвував тисячу марок на госпіталь і сказав, як мені розповідав той мій знайомий,—„Панове, колеги, друзі по партії! (Адже його справу розглядав не справжній суд, а тільки цеховий комітет та ще потім суд честі нацистської партії). Я борюсь на фронті, незнайомому більшості з вас; але на тих фронтах, що їх ви знаєте краще за мене, хіба вже не дивляться на деякі речі крізь пальці?“ Звісно, на якийсь час він ті фіглі з вінками облишив зовсім, але з кінця сорок четвертого року вже такий розгардіяш почався, що хто там міг іще дбати про таку дрібницю, як вінки та стрічки!»

VII

Оскільки старий Грунч завжди щиро вітав у себе авт. й запрошував приходити ще, той відвідував його кілька разів підряд і разом з ним утішався справді райською тишею, що панує на замкненому кладовищі теплими передосінніми вечорами; дослівно цитовані далі Грунчеві свідчення це зведені докупи результати чотирьох розмов, що всі почались і закінчились у цілковитій згоді між їх учасниками. Під час цих розмов, із яких перша відбулась на лавці під бузиновим кущем, друга — на лавці під олеандровим, третя — під жасминовим і четверта — під рокитниковим кущем (старий Грунч любить переміну і заявляє, що в нього є ще й інші улюблені лавки під іншими кущами), співрозмовники курили, пили пиво, а часом прислухалися до далекого вуличного шуму, майже приємного на такій відстані.

Резюме першого візиту (під бузиновим кущем): «О, це мені подобається, коли наш Вальтерчик говорить про економічні можливості. Він таки справді завжди з них користався, ще дев'ятнадцятирічним, під час першої світової війни, коли служив у польовій господарській роті. Польова господарська рота? Це ті, що прибирають бойовище після бою,— адже там багато лишається того, що може ще придатись армії: каски, рушниці, кулемети, набої, навіть гармати, і кожну фляжку підбирають, кожного загубленого кашкета, ремінь тощо — ну, і, звичайно, там валяються вбиті, а у них здебільшого щось буває в кишенях: фотографії, листи, гаманці, а в гаманцях і гроші; то про Вальтерчика мені один хлопець розказував, що той не гребував і золотими зубами, однаково чиїх солдатів — їхніх чи наших. А саме тоді на європейському фронті вперше з'явились американці, і Вальтерчик на трупах уперше показав те, що він називає діловим хистом. Звісно, такі речі суворо заборонялися, але ж люди — про вас я не кажу — здебільшого помиляються, коли думають, ніби того, що заборонено, й справді не роблять. Ось у цьому якраз Вальтерчикова сила: він не зважає на закони та приписи, а дбає тільки про те, щоб не попастись. Отож він уже з першої світової війни, у дев'ятнадцять років, вернувся з кругленьким капітальцем — чималий жмуток доларів, фунтів та французьких і бельгійських франків, ще й гарненька торбиночка золота. А діловий хист він довів, виявивши дивовижний нюх на нерухоме майно — земельні ділянки з будівлями й без, переважно без, але не минав і з будівлями. В той час долари й фунти були дуже дорогі, а земля, надто на околиці, дуже дешева — там морген, тут морген, по змозі ближче до магістрального шосе, ну, і кілька будиночків збанкрутілих ремісників та крамарів у центрі міста. Потім наш Вальтерчик подавсь на заробітки — так би мовити, в мародери мирного часу: викопував похованих американських солдатів і пакував у цинкові труни для перевозу до Америки; там знов же було на чому руки погріти, і законно, і незаконно, бо ж гидливі американці платили за таку роботу дуже щедро, та й у викопаних часом бували золоті зуби, отже, до нашого приятеля знову пливли долари, і законні, й незаконні, саме коли на них дефіцит був,— а за долари знов діляночки, невеличкі, зате в самому центрі, де прогоряли дрібні бакалійники та ремісники».

Резюме розмови під олеандровим кущем: «Вальтерові було чотири роки, як мене в чотирнадцять віддали до старого Пельцера в науку, і всі ми, як і його батько та мати, називали його Вальтерчик, то вже так воно до нього й прилипло. Гарні то були люди — вона трошки надміру побожна, мало не щодня в церкві, він свідомий безбожник... ну, звісно, зразка дев'ятсот четвертого року. Ніцше читав, певна річ, і Стефана Георге, і не те щоб схиблений був, але трошки химерний; нажива його не дуже цікавила, більше саме квітникарство, досліди, все ганявся за якоюсь мрією, „блакитною квіткою“, одне слово, чи то „новою квіткою“. З самого початку брав участь у молодіжному русі, й мене теж залучив: я й досі ще можу проспівати „Робітничі маси“ від початку до кінця (Грунч заспівав): „Хто злото добуває? Хто оре і кує? Хто тче шовки і сукна? Хто хліб усім дає? Хто всіх збагачувати звик, а сам у злиднях цілий вік? То робітничі маси, то пролетаріат! Хто з ранку і до ночі працює, як воли, щоб інші у розкошах і в лінощах жили? Хто рух всьому на світі дав, а сам не має жодних прав? То робітничі маси, то пролетаріат“.

Отож я чотирнадцятирічним підлітком з найубогішого ейфельського села, яке лишень ви можете уявити, попав у науку до Гайнца Пельцера. Він опорядив мені комірчинку в теплиці, з ліжком, столом і стільцем, якраз біля печі, і харчувався я в нього, і грошей трохи одержував — він і сам харчувався не краще й грошей для себе мав не набагато більше. У нас були комуністичні звичаї, хоч ми не знали цього слова й не тямили, що це таке. Від Пельцерової дружини я одержував посилочки, коли мене до армії забрали тисяча дев'ятсот восьмого року — службу відбувати мене завезли аж на той кінець, у непривітний край, до Бромберга; і куди, ви думаєте, я у відпустку приїздив? Не додому на село, в ту діру, де порядкували чорні сутани, а до Пельцерів. Вальтерчик усе, було, крутиться біля нас і на грядках, і в теплиці — гарненьке хлоп'я, тихе таке, не ласкаве й не понуре, і як добре подумаю, то знаєте, що його зробило не таким, як батько? Страх. У них завжди був клопіт із судами, з простроченими позичками, часом і нам, кільком робітникам, доводилось віддавати свої мізерні заощадження, щоб відвернути катастрофу. Квітникарство тоді ще не було золотим дном, то вже згодом уся Європа схибнулась на квітах. А Гайнц Пельцер до того ж весь час виводив свої „нові квіти“. Він казав, що для нових часів потрібна нова квітка, і йому ввижалося щось зовсім фантастичне, але так він його й не знайшов, хоча цілі роки чаклував над грядками та вазонами, мов той алхімік, змішував, угноював, схрещував... Та виходили в нього тільки дегенеративні тюльпани й звироднілі троянди, якісь бридкі покручі. А у Вальтерчика, як він у шість років пішов до школи, тільки одне слово було в голові: „канавець“ — це він так судових виконавців називав. „Мамо, а сьогодні ще прийде канавець? Тату, а сьогодні більше не прийде канавець?“ Страх, я вам кажу, страх його зробив таким, як він є. Звісно, з гімназією нічого не вийшло, з четвертого класу мусив покинути, став за учня в квітникарстві, начепив зеленого фартуха, й каюк, якраз у чотирнадцятому році, а коли хочете мою думку знати, то в чотирнадцятому році не тільки Вальтеровій гімназичній науці, а всьому, всьому каюк настав. Мені тоді було вже двадцять чотири роки, то я знаю, що кажу: тоді настав каюк усьому соціалістичному в Німеччині. Ох, йолопи клаповухі, як їх обкрутив той смердючий кайзер! І Гайнц, Вальтерів батько, теж це збагнув і покинув нарешті свої дилетантські досліди. Йому, як і мені, довелося натягти мундир, і ми обидва — зі злості, з туги, з розпачу — стали фельдфебелями. Як я їх ненавидів, отих телят-новобранців, отих бравих хлопців, слухняних, вірнопідданих, безмозких! Ненавидів і муштрував без жалю. Так я став „котолупом“ і цілими отарами, цілими батальйонами вимуштровував та випихав їх на фронт із Гакертоєрських казарм, таких самісіньких, як казарми в Бромбергу — в ротну канцелярію третьої роти я б і сонний утрапив. А в кишені, в гаманці, я весь час носив невеличку фотографію Рози Люксембург. Мов ту іконку носив, аж поки й потерлася геть, як іконка. Ну, а в солдатській раді я не був, ні: для мене історія Німеччини скінчилася в чотирнадцятому році... а потім, як відомо, панове соціал-демократи замордували Розу Люксембург, дозволили замордувати... а врешті ще й наш Вальтерчик на війну пішов, і, може, це було найрозумніше — золоті зуби та долари складати. Мати його, Адельгейда, була гарна жінка, колись навіть на вроду незгірша, тільки дуже рано зів'яла, скисла, ніс зробився гострий та червоний, а біля рота гіркі зморшки, те, чого я не терплю, бо бачив їх і в своєї бабусі, й у матері — і на їхніх гарних обличчях видно було тільки страждання, тільки кислий вираз, і вони теж тільки сутанників слухали, і щоранку до утрені, й по обіді молитви, й після вечері знов молитви... правда, нам самим частенько доводилось до церкви чи до цвинтарної каплиці, бо ми позичали коновки на вербну неділю і всяке таке начиння, і тоді нам дуже до речі були Адельгейдині церковні знайомства, і на всяких святах спілок, цехових тощо... але сам я ладен був плюнути на вівтар, лише ради Адельгейди не робив того. А потім Гайнц іще пиячити почав... отож я розумію, що Вальтерчикові не сиділося вдома: подався мертвих американців викопувати, тоді в добровольчий корпус на півроку, до Сілезії, здається, а після того якийсь час побув у місті, пробував виступати на рингу, як професіонал, тільки недовго, трохи й сутенерством підробляв — спершу у зовсім дешевих повій, що за чашку кави продаються, далі в шикарніших... Потім став комуністом, до їхньої партії вступив, тільки знов ненадовго. Говорити багато він не любив, і що його земельні ділянки не дають прибутку, це його не бентежило: квітникарством гребував, це ж бо така робота — руки брудні, земля в шкіру в'їдається, а наш Вальтерчик завжди був чепурунчик і про здоров'я дуже дбав: щоранку гімнастика, й пробіжиться, і під душ, гарячий і холодний, а сніданок удома — кава з цикорію та повидло — був для нього надто вбогий, він мерщій ушивався до своєї сучої кав'ярні, а там яєчка, натуральна кава, коньячок — однаково платили за те все бахурі. І, звісно, при першій змозі автомобіль, хай навіть дешевенький».

Резюме розмови під жасминовим кущем: «З батьком та матір'ю він завжди був ласкавий, я навіть ладен повірити, що він їх справді любив. Матері ніколи гострого слова не скаже, а вона, Адельгейда, ставала дедалі сумніша, вона й умерла, напевне, від того смутку, така понура, кисла... а шкода, колись була гарненька й квітуча — дев'ятсот четвертого, як я став у них працювати, вона завжди була весела й чепурна. Ну, згодом, як Вальтерчик, бувало, повезе з нами коновки до церкви, то побачили б ви, як він умів стати на коліно перед вівтарем, та руку в кропильницю... наче вродився для того. А тридцять другого подався в штурмовики, на початку тридцять третього брав участь у „акціях“ проти політичних діячів — правда, не вколошкав нікого, тільки грабував, забирав гроші та коштовності й давав змогу втекти. Видно, вигідне було діло, бо зразу нову автомашину купив, нові костюми, а потім ще була нагода дешевої єврейської земельки підкупити: там крамничка, там ділянка під забудову... про це він сам каже: „всяке бувало“. А тоді раптом з нього зробився такий пристойний, чепурний добродій, з манікюром на руках, і оженився в тридцять четвертому, з добрим посагом, звісно, узяв Прумтелеву дочку Єву, таку, знаєте, панянку з витонченими нахилами, не те щоб норовисту, тільки трохи істеричну. Батько її мав кредитну касу, а потім ще й ломбардик... ну, а дочка читала Рільке і грала на флейті. За нею він теж узяв трохи земельки й добру купу грошей. Після тридцять четвертого він став почесним командиром штурмовиків, однак від усяких гидких справ, від звірства ухилявся, цього йому ніхто не закине, що він був звірюкою, тільки на землю загребущий. Найчудніше було те, що він, чим дужче багатів, тим робився людяніший, навіть у „кришталеву ніч“^[19] нічим не поживився. Він уже ходив тільки в ресторани, на концерти, в оперу — за абонементом, звісно,— і двійко діточок у нього народилось, утішні дітки, він їх просто обожнював: Вальтер і маленька Єва, а в тридцять шостому дістав у спадщину квітникарство, бо Гайнц потроху чи то висох з туги, чи згорів від пияцтва, а я став у Вальтерчика за управителя, ми відкрили майстерню та почали робити вінки на замовлення влади, він подарував мені частину господарства, що оце й досі моя, розщедрився, нічого не скажу, і ніколи я від нього не чув лихого слова чи якого докору. Справа там пішла на лад, як Гайнц і сердешна Адельгейда вже в домовину лягли».

Резюме розмови під рокитниковим кущем: «Дехто каже, що це була б образа навіть для наці — назвати Вальтера нацистом. Зовсім змінився він у сорок четвертому році, як уже в Лені оте закрутилося з росіянином. Йому ж про них обох нагадували — і телефоном, і так,— щоб з ними, боронь боже, нічого не сталось. А зміна була в тому, що він став замислений. Він же сам розумів, що війну програно і що після війни йому нітрохи не зашкодить, коли він тепер добре ставитиметься до полоненого росіянина та до Груйтенової дочки, але ж... як довго ще триватиме війна? От від яких думок тоді у всіх нас голови пухли: як пережити останні місяці, коли весь час когось розстрілювали або вішали, коли ніхто не був у безпеці — ні нацисти, ні ненацисти — і хай йому чорт, як же довго це тривало, поки американці допхалися нарешті від Ахена до Рейну, трохи не цілих півроку. По-моєму, Вальтерчик, урівноважений, здоровий чоловік, що без тями любив своїх дітей, тоді вперше пізнав те, про що доти й гадки не мав: внутрішній конфлікт. Він жив собі за містом у своїй віллі, мав двох випещених псів, гарненьких діточок, автомобіль, земельку. Старі свої ділянки він продавав під будинки й казарми — не за гроші, ні, на гроші він ніколи не був дуже ласий, він волів щось певніше — удвічі, втричі більшу площу, тільки далі від центру, за містом. Бо він був оптиміст. Про здоров'я дуже дбав: щоранку побігає парком, тоді душ і добрий сніданок, тепер уже вдома, а як коли в церкву доведеться, вмів саме вчасно стати на коліно чи хутенько перехреститись. І ось звідкись узялися на його голову ця Лені й цей Борис — він і симпатизував їм, вони були найкращі робітники в нього, і хтось їх захищав, хтось невідомий йому, але дуже сильний — однак була ж іще й інша сила, що могла будь-кого вмить повісити, розстріляти або кинути в концтабір. Ви тільки не подумайте, ніби Вальтерчик раптом відкрив у собі той сторонній предмет, що його дехто знає під назвою „сумління“, або ж ніби він, тремтячи від страху чи цікавості, раптом збагнув доти зовсім не зрозуміле йому чужоземне слово, наблизився до не знаного йому чужого краю, що його часом називають „моральність“. Ні, ні. Ніщо його не тривожило, поки він багатів — тобто всередині не тривожило, бо зовні таке іноді бувало (адже й у наці, й у штурмовиків не обходилось без гризні). Він навіть частенько мав труднощі, і тоді ще, як у польовій господарській роті був, і в тридцять третьому, як за гроші давав утекти політичним діячам. Він і перед судом стояв, звичайним і „партійним судом честі“ — тоді, як занадто вже знахабнів зі старими вінками та стрічками. Труднощів досить, але він їх не боявся, переборював, спокійно відкидав з дороги, посилаючись на ідейну й економічну вагу своєї діяльності як невтомного борця проти того ворога нації, що тоді називався „злиденний похорон“. Труднощі бували, але в конфлікт із самим собою за те, що йому було корисне, він ніколи не потрапляв. Йому було байдужісінько й до євреїв, і до росіян, і до комуністів, і до соціал-демократів, і до всіх на світі,— але як повестись тепер, коли нагорі одна сила стоїть проти другої, а крім того, Борис і Лені симпатичні йому особисто і навіть — оце-то збіг обставин — вигідні? Він чхав на те, що війну програно, політикою він не цікавився так само, як і „боротьбою, в якій вирішується доля німецького народу“,— але, стонадцять чортів, хто міг йому сказати, яка вічність лишалася ще до кінця війни в липні сорок четвертого року? Він був певен, що треба переключатись на програну війну, але ж як знати, коли можна й слід буде це зробити?»

Тут до речі буде підбити підсумки й поставити кілька питань, на які читач повинен відповісти сам. Насамперед — статистичні дані й деякі зовнішні подробиці. Хто уявляє собі Пельцера слизьким типом, із сигарою в зубах, той помиляється. Він дуже чепурний чоловік, у костюмі від доброго кравця, завжди носив і носить модні краватки, що личать йому навіть у сімдесят років. Він курить сигарети, на вигляд був і є справжній джентльмен, і хоч раніше ми описували, як він плювався, треба додати, що плюється він дуже рідко, а в згаданому тут випадку його плювок відігравав роль історичного розділового знаку, а можливо, був у ньому й натяк, на чиєму він боці. Він мешкає у віллі, яку не називає віллою. Зріст його 1 м 83 см, вага — за свідченням його сина-лікаря, що лікує і його,—78 кг, чуб дуже густий, колись темний, тепер тільки ледь-ледь сивуватий. Чи справді його слід розглядати як класичний приклад «mens sana in corpore sano»? Чи знав він колись С. І, С. III, і П.? Хоч йому, здається, властива майже непохитна самопевність, до його С. II не пристав би жоден із наведених у підрозділі про С. II прикметників, і коли йому часом трапляється всміхатись, його усмішка схожа скорше на усмішку Мони Лізи, ніж на усмішку Будди. Якщо вбачати в ньому людину, що не боїться зовнішніх конфліктів і не знає внутрішніх, що дожила без жодного внутрішнього конфлікту до липня 1944 року, тобто до сорокачотирьохрічного віку, розширила вп'ятеро батькове підприємство і не гребує «всякою дрібницею», то треба все ж пам'ятати, що він уже в досить поважних літах, у сорок чотири роки, вперше був збитий з позицій непохитної самопевності й з острахом ступив на не знаний йому грунт.

Якщо взяти до уваги ще одну з його прикметних рис — майже непристойно сильну чуттєвість (його звички в тому, що стосується сніданку, цілком збігаються зі звичками Лені), то, можливо, легко буде зрозуміти, в який прикрий внутрішній конфлікт потрапив він з середини сорок четвертого року. А якщо згадати й другу прикметну рису — майже непристойно сильну життєву снагу, то неважко уявити, в який ще прикріший конфлікт потрапив він після липня сорок четвертого року. Авт. пощастило добути дуже важливі дані, що характеризують Пельцерову поведінку під самий кінець війни. 1 березня 1945 року, за кілька днів перед вступом американців до міста, він подав письмову заяву про вихід із нацистської партії й штурмового загону, відмежувався від усіх злочинів, чинених цими організаціями, і оголосив себе (далі цитується його заява, завірену копію якої можна побачити у авт.) «чесним німцем, одуреним і зведеним з пуття». Очевидно, він напередодні вступу американців зумів розшукати ще не зачинену німецьку пошту чи принаймні поштового службовця. Є й квитанція,— звичайно, згиджена печаткою із «збанкрутілим стерв'ятником». Отже, коли американці вступили в місто, Пельцер мав повне право запевняти, що він не член нацистської організації. Він дістав дозвіл держати квітникарство і майстерню вінків: адже, хоч кількість похоронів значно зменшилася, зовсім вони не припинились. Пельцерів коментар про непохитність його ремесла: «Люди вмирали, вмирають і вмиратимуть».

Та перше він мусив якось пережити майже цілий рік війни в дедалі тяжчих умовах, і потроху в нього склалася звичка, коли хтось про щось просив (відпустити з роботи у якійсь справі, або виплатити аванс чи збільшити платню, або видати для роботи ще квітів), відповідати: «Я ж не нелюд». Усі ще живі свідки, що працювали тоді в майстерні, підтверджують, що цей вислів не сходив у нього з язика. «Він ці слова бубонів, мов якусь молитву (Гельтоне), чи то заклинання, ніби сам себе хотів переконати, що він справді не нелюд, і часом вимовляв їх зовсім не до речі — наприклад, якось я його спитала, чи всі здорові у нього вдома, і він відповів: „Я ж не нелюд“,— а то ще, коли хтось — не пам'ятаю вже, хто — спитав, який сьогодні день, понеділок чи вівторок, він теж сказав: „Я ж не нелюд“. Його навіть перекривляли,— Борис, зокрема,— звичайно, з належною стриманістю. Наприклад, одного разу, коли я передала Борисові вінок, прив'язати стрічку, він сказав: „Я ж не нелюд“. Це навіть із психологічного погляду цікаво, що тоді робилося з Вальтером Пельцером».

Свідчення Ільзи Кремер цілком збігається з вищенаведеним: «Авжеж, він так часто це казав, що ми вже й уваги не звертали, наче не чули, воно в нього виходило так, наче „з нами бог“ або „господи, помилуй“ у церкві, а згодом він почав варіювати оте „Я ж не нелюд“ і казати ще: „Хіба ж я нелюд?“»

Грунч (під час одного пізнішого, недовгого візиту, коли, на жаль, не пощастило спокійно посидіти під бузиновим та іншими кущами): «Так, це правда. Це правда. „Я ж не нелюд“ —„Хіба ж я нелюд?“ — це він, бувало, мурмотів навіть на самоті, собі під ніс. Я часто це чув і вже пускав повз вуха, бо воно в нього стало таке природне, майже як дихання. Що ж (Г. злісно засміявся), може, його трохи муляли й золоті зуби, і крадені вінки, стрічки та квіти, і ділянки, що їх він і під час війни скуповував. До речі, подумайте-но при нагоді, як дві-три чи там чотири жмені золотих зубів різної національності обертаються в земельну ділянку, спершу начебто нічим не принадну, а тепер, через п'ятдесят років, там розмістився великий бундесверівський штаб і платить Вальтерчикові добрі гроші за оренду...»

Авт. пощастило навіть натрапити на слід того визначного політичного діяча Веймарської республіки, і слід той привів до Швейцарії, де, щоправда, знайшлася вже тільки його вдова — літня, вже зовсім похила пані, що мешкає в одному базельському готелі й дуже добре пам'ятає той епізод. «Звичайно, найголовніше те, що ми завдячуємо йому своє життя. Це правда. Він урятував нас від загибелі, але не забувайте, як високо піднестись — чи то як низько скотитися — треба було тоді, щоб мати змогу подарувати комусь життя. Про цей бік справи чомусь завжди забувають; коли Герінг потім запевняв, що він урятував життя кільком євреям, то згадайте: а хто в ті часи мав змогу когось урятувати? І що це за такі деспотичні порядки, коли людське життя залежить від чиєїсь ласки? Справді, вони вистежили нас у лютому тридцять третього року на віллі одних наших знайомих у Бад-Годесберзі, і цей чоловік — Пельцер?.. може, й так, я ніколи не знала його прізвища,— безжально, як грабіжник, забрав усі наші гроші, всі мої коштовності, ще й зажадав, щоб ми йому чек виписали не як хабар, ні, знаєте, як він це висловив? „Я продаю вам свій мотоцикл, ви його знайдете біля садової хвіртки, і даю добру пораду: їдьте через Ейфель, не до Бельгії чи Люксембургу, а на південь, за Саарбрюкеном виїдете до кордону, а там самі пошукайте таких, щоб помогли вам перебратись на той бік. Я не нелюд,— сказав він, а втім, це ваше діло, чи вартий для вас такої суми мій мотоцикл і чи вмієте ви на ньому їздити. Він марки „цюндап“. На щастя, мій чоловік змолоду був завзятим мотоциклістом, але ж відтоді... від тої молодості минуло вже двадцять років, і не питайте мене, як ми добулись через Альтенар і Прюм до Тріра — я на задньому сідлі,— а в Трірі, на щастя, знайшлися товариші з нашої партії й переправили нас — не самі, а через своїх людей — у Саарську область. Так, ми завдячуємо йому своє життя — але ж він так само міг і відібрати його. Ні, не нагадуйте мені, будь ласка, про все це і йдіть собі. Ні, прізвища того чоловіка я не хочу знати“.»

Сам Пельцер майже нічого з вищенаведеного не заперечує, тільки інтерпретує його трохи не так, як усі інші. Оскільки він взагалі людина надзвичайно балакуча і відчуває потребу виговоритись, авт. може будь-коли телефонувати йому, відвідувати його, розмовляти з ним скільки завгодно. Треба ще раз нагадати: Пельцер аж ніяк не здається темним, слизьким, підозрілим типом. Він цілком пристойна людина й, безперечно, був би на своєму місці як директор банку, як голова ради нагляду, а якщо уявити його відставним міністром, то можна б дивуватися, чого це він так рано пішов на пенсію, бо він має вигляд не сімдесятирічного чоловіка, а скорше шістдесятичотирьохрічного, який уміє здаватися шістдесятиоднорічним.

Коли авт. спитав про його службу в польовій господарській роті, він не намагався ухилитись од відповіді й нічого не заперечував, хоча й не стверджував, а тільки дав таке майже філософське пояснення: «Розумієте, якщо я колись щось ненавидів і ненавиджу досі, то це безглузда марнотратність, я підкреслюю — безглузда, бо сама собою марнотратність добра річ, коли в неї є якийсь сенс і мета: можна часом труснути гаманцем, піднести розкішний подарунок абощо, але безглузда марнотратність бере мене за печінки, а те, що робили зі своїми мертвяками американці, для мене якраз підходило під назву „безглузда марнотратність“. Скільки витрачалося грошей, роботи, матеріалів, щоб у двадцять другому чи двадцять третьому році перевезти останки якого-небудь Джіммі, приміром, з Бернкастеля, де він дев'ятнадцятого року помер у госпіталі, до Вісконсіну! Навіщо це? І невже доконче було треба, щоб і кожен золотий зуб, кожна обручка, кожен золотий медальйончик на ланцюжку, який знайдеться при останках, теж їхав до Америки? І невже ви гадаєте, ніби все, що ми кілька років перед тим забирали з гаманців після бою на Ліс або під Камбре,— невже ви гадаєте, що ті долари, якби ми їх не взяли собі, пішли б далі ротної чи батальйонної канцелярії? А щодо вартості мотоцикла, то її визначає історична ситуація й гаманець того, хто в цій історичній ситуації потребує мотоцикла.

Господи, невже я не довів, що теж умію бути щедрим? І можу піти проти власних інтересів, коли йдеться про людську долю? Чи ви взагалі можете збагнути, яке ризиковане було моє становище з середини сорок четвертого року? Я свідомо, умисне знехтував своїм громадянським обов'язком, щоб ті двоє молодят могли пізнати оте коротке щастя. Я ж бачив, як вона тоді поклала руку йому на руку, і примічав, як згодом вони час від часу на дві, три, чотири хвилини удвох зникали в теплиці, де у мене лежав торф, солома, верес та всі матеріали на вінки,— і гадаєте, я не помічав того, чого решта, очевидно, справді не помічала,— що під час повітряних тривог ті двоє часом зникали на годину й на дві? Я не тільки порушив свій обов'язок як громадянин, я чинив проти власних інтересів як чоловік, бо визнаю відверто — я ж ніколи не приховував своїх захоплень,— що сам накидав оком на Лені — навіть обома очима. Я й досі — можете спокійно сказати їй це,— я й досі не байдужий до неї. Ми, фронтовики й квітникарі, часом буваємо досить вульгарні, і те, що нині описують так делікатно, мудровано та витончено, називали просто „поборюкатись“ — це я вертаюсь до тодішньої своєї манери висловлюватися, щоб показати, який я тепер щирий з вами. То з Лені я б вельми радий був „поборюкатися“. Отже, я приносив жертву не тільки як громадянин, не тільки як хазяїн, не тільки як член нацистської партії, а ще й як чоловік. Правда, я принципово проти всяких романів, чи інтрижок, чи „борюкання“, коли хочете, між хазяїном і робітницями, але як зачепить мене самого, то я відкидав усі принципи, слухався тільки свого серця і, ні хвилини не вагаючись, не одну „поклав на спину“ — ми ще й так це діло називали. Кілька разів була в мене морока з дівчатами, і з курдупочками, й зі здоровулями, надто зі здоровулями, як-от з Адель Кретен — вона мене кохала, дитину від мене привела й неодмінно хотіла побратися зі мною, вимагала, щоб я розлучився з дружиною. Але я, знов же, принциповий ворог розлучення, вважаю його хибним розв'язанням складної проблеми, отож я спорядив для Аделі квіткову крамничку на Гогенцоллернському проспекті, подбав і за дитину: Альберт уже в реальній гімназії вчиться, ого майбутнє забезпечене, і сама Адель — статечна й заможна жінка. З мрійниці Аделі — вона була така собі квітникарка-філософ, як у наших колах кажуть, захоплювалася природою і таке інше — вийшла розумна чесна й ділова комерсантка. А за Бориса й за Лені я з початку сорок четвертого року стільки натрусився зі страху, стільки холодного поту пролив... пошукайте-но, знайдіть-но хоч одну людину, що зможе вам довести, ніби я був нелюд».

Справді, ніхто з причетних до цієї історії людей не міг би з цілковитим переконанням сказати про Пельцера, що він був нелюд. Треба тільки зазначити тут як незаперечний факт, що зі своїм холодним потом Пельцер поводився не дуже економно. Він почав проливати його на півроку раніше, ніж слід, і хай самі читачі вирішують, вірити йому чи ні. Засклена будка Пельцерової контори (вона ще й досі ціла. Грунч використовує її як склад готової продукції, ставлячи там призначені на продаж вазони з квітами та різдвяні намогильні ялинки) містилась у центрі підприємства: теплиці прилягали до неї, якщо вже додержуватись топографічної точності, з півдня, півночі й сходу; в тій конторі Пельцер якнайпедантичніше реєстрував усі вирощені в теплицях квіти (згодом він доручив цю справу Борисові), перше ніж передати частину їх до майстерні вінків, частину Грунчеві, на якому лежав обов'язок прикрашати могилки за досить нечисленними в той час абонементами, а решту — пустити в більш чи менш вільний продаж. З заходу до бюро й до всіх теплиць прилягала майстерня вінків, що мала безпосередні виходи до двох крайніх теплиць, і Пельцер, звичайно, мав змогу стежити за всім, що там робилося. Він справді міг примічати, що Лені й Борис іноді майже зразу одне за одним виходили до вбиральні (вона в нас була одна, і для чоловіків, і для жінок) або до котроїсь із теплиць по матеріали На вінки. З погляду вимог протиповітряної оборони становище на Пельцеровому підприємстві було, як неодноразово заявляв тодішній уповноважений ППО фон ден Дріш, «злочинне», бо найближче бомбосховище, що хоч трохи відповідало вимогам інструкції, містилося метрів за двісті, в будинку міської цвинтарної управи, і, знов же за інструкцією, до того сховища не мали права заходити євреї, радянські громадяни та поляки. Неважко здогадатися, що на дотриманні цього припису особливо енергійно наполягали Кремп, Ванфт і Шельф; але що ж діяти з радянським полоненим, коли падають англійські чи американські бомби, хоча й не призначені для нього, однак цілком спроможні його вбити? Власне, те, що він міг загинути, не становило проблеми. Кремп висловився про це так: «На одного менше — велике діло!» (Свідок Кремер). Проте виникало ще одне ускладнення: а хто ж стерегтиме радянського полоненого, поки німці рятуватимуть (нехай тільки формально) своє життя в бомбосховищі? Невже залишити його самого, без сторожі, щоб він дістав змогу досягти стану, хоча й не кожному знайомого практично, але теоретично відомого кожному під назвою «воля»? Пельцер розрубав цей гордіїв вузол: він просто відмовився користуватись бомбосховищем, заявивши, що «воно однаково ні від чого не захищає. Це ж домовина, а не сховище»,— думка, яку неофіційно поділяли й органи міської влади. Отже, під час бомбардувань він залишався в конторі, поручившись, що радянський полонений не зможе «так легко» вирватися на волю. «Кінець кінцем, я сам був солдатом і свій обов'язок знаю». А Лені, що зроду ні разу не ступила до бомбосховища чи до підвалу (і в цьому ми знов же вбачаємо подібність між нею й Пельцером), сказала, що вона «просто виходитиме на кладовище й чекатиме кінця тривоги там». А згодом зійшло на те, що «всі просто розбігалися хто куди, і протести того йолопа фон ден Дріша не допомагали, а письмові його рапорти Вальтерчик перехоплював через одного знайомого» (Грунч). «Адже то було безглуздя — ховатись у цвинтарній управі, то було не бомбосховище, а душильня, та й годі, бутафорія, звичайнісінький погріб, перекритий ще кількома сантиметрами бетону,— його б і запалювальна бомба пробила». Як наслідок, під час повітряних тривог наставала анархія, бо працювати не дозволялось, радянського полоненого не можна було спускати з ока, а решта всі розбігалися «хто куди». Пельцер залишався в своїй конторі, стеріг Бориса, поглядав раз у раз на годинника й нарікав на змарнований робочий час, який він мусив оплачувати, не маючи з нього прибутку. А що фон ден Дріш весь час присікувався до Пельцера за погане затемнення вікон, то згодом він «почав вимикати світло — й пітьма витала над водами» (Грунч).

Що ж робилося в тій пітьмі?

Чи вже з самого початку 1944 року, коли Пельцер почав труситися зі страху та обливатись холодним потом, Борис із Лені іноді «борюкалися»?

Зі слів єдиного свідка, перед яким Лені розкривала своє інтимне життя,— Маргрет Шлемер — можна досить точно реконструювати такий розвиток любовних стосунків між Борисом і Лені. Після того першого «накладення руки» Лені часто бувала у Маргрет вечорами, а врешті стала й ночувати в неї і зробилась «напрочуд балакуча» — так само, як Борис перед Богаковим зробився «навдивовижу балакучий». Правда, Борис не розповідав Богакову про свої любовні взаємини так докладно, як Лені розповідала Маргрет, і все ж, коли трохи узагальнити деталі, хронологічна схема в обох розповідях збігається. В усякому разі, Пельцера, очевидно, зрадило безперечно властиве йому почуття реальності, якщо він почав «труситися зі страху» вже на самому початку сорок четвертого року. Бо вирішальне слово було вимовлене аж у лютому, за цілих півтора місяця після «накладення руки»! Лені спромоглась перед убиральнею хутенько шепнути Борисові: «Я тебе люблю», а він шепнув у відповідь: «І я». Мабуть, йому можна пробачити таке граматично неправильне скорочення. Звичайно, йому слід було шепнути «І я тебе», але, мабуть, йому здалося, що це звучатиме, наче «і ти мене». Та хай там як, а Лені зрозуміла, хоча «саме в ту мить ота клята стрілянина розлящалась аж страх» (Лені — за свідченням Маргрет). А перший поцілунок, що вкинув обох у екстаз, стався десь у середині лютого. А перше «поєднання» (вислів Лені, засвідчений Маргрет), чи то «гостювання» (вислів Богакова), відбулось, як доведено, аж 18 березня, під час повітряної тривоги, що тривала від 14.02 до 15.18, хоч було скинуто лише одну бомбу.

Тут треба зняти з Лені одну можливу й досить природну, та все ж цілком безпідставну підозру — підозру в схильності до платонічного кохання. Їй властива незрівнянна прямодушність рейнських дівчат (так, вона справжня рейнландка, її навіть пані Гельтоне так «атестувала», а це чогось таки варте), які, полюбивши когось чи відчувши, що це той, справжній, відразу стають готові на все, навіть на найсміливіші пестощі, й не чекають офіційного дозволу церкви чи держави. А наші двоє були не просто закохані, а «палали коханням» (Богаков), і Борис відчував невтримну жагучість Лені,— про це він так сказав Богакову: «Вона готова, готова на все — просто неймовірно, як вона тягнеться до мене». Можна вважати за певне, що обоє прагнули «поєднатися», чи то «погостювати» одне в одного, якомога скоріше, от тільки обставини вимагали такої обережності, якої мусили б дотримуватися, скажімо, двоє закоханих, що біжать назустріч одне одному через заміноване поле з кілометр завширшки, аби на трьох-чотирьох вільних від мін квадратних метрах полежати разом, «повалятися», чи то «поборюкатися».

Пані Гельтоне сформулювала своє враження так: «Ці двоє молодят просто рвалися одне до одного, притягувалися, мов потужним магнітом, і від необачних учинків їх оберігав тільки інстинкт самозбереження, а ще більше — страх за життя другого. Я в принципі не схвалюю так званих „амурних зв'язків“. Але за тодішніх історичних і політичних умов я визнала б, що їхнє становище виняткове, і, всупереч моїм моральним принципам, нічого не мала б проти, якби вони могли разом піти в готель, чи принаймні в парк, чи хай навіть у під'їзд будинку... адже у війну навіть не дуже пристойні місця для побачень доводиться використовувати. Правда, мушу додати, що це тоді я негативно ставилася до любовних зв'язків, а тепер я стала куди прогресивніша».

А ось слова Маргрет: «Лені сказала мені: „Ти знаєш, я скрізь, скрізь бачу табличку: „Увага! Небезпечно для життя“.“ А крім того, ви ж самі можете уявити, як важко за тих умов їм було порозумітися. Це просто диво, як швидко Лені збагнула, що на якийсь час повинна взяти ініціативу в свої руки, всупереч усім умовностям, що їх я ще й тоді додержувалась. Я ж нізащо в світі не зачепила б чоловіка перша. А їм же треба було не тільки воркотіти ласкаві слова, вони жхотіли щось знати одне про одного. І як же важко було навіть на півхвилини лишитись удвох! Згодом Лені додумалась улаштувати таку ширму між убиральнею та стосами торфу — просто почепила мішковину й забила цвях, щоб можна було завісити, й виходила така ніби кабінка, де вони іноді могли сходитись на мить і хоч по щоці одне одного погладити, поцілуватись хапцем, а як їй пощастить шепнути йому: „Любий мій“, то це вже бозна-яке щастя було. А скільки вони мали сказати одне одному! І про свої родини, і про те, що на душі, й про умови в таборі, про політику, про війну, про їжу. Звісно, вона й під час роботи з ним стикалася, бо здавала йому оздоблені вінки, і те забирало, може, з півхвилини, а з них якихось десять секунд можна було пошепотітися. А іноді вони, навіть не зумисне, сходились у Пельцеровій конторі — Лені диктувала, а він записував, скільки взято квітів, або ж він мусив розшукати щось для неї в шафі зі стрічками. От і знов викроювали яку хвилину. Щоб більше сказати, доводилось розмовляти скороченнями, та спершу треба ж було домовитися про самі скорочення. Коли Борис казав: „Двоє“,— Лені розуміла, що того дня в таборі двоє померло. Ну, звичайно, вони ще гаяли багато часу на нібито зайві, але в коханців неминучі слова, як-от „Ти мене ще любиш?“ тощо, отож і це доводилося скорочувати. Наприклад, коли Борис питав: „І досі як я?“, то Лені знала, що це означає: „Так, так, так“,— на це ж багато часу не треба. І того наці з протезом — не пам'ятаю вже, як його звали, вона мусила задобрювати, хоч коли-не-коли сигарету йому запропонувати, і то дуже обережно, щоб він не зрозумів цього хибно: не подумав, ніби вона до нього залицяється або хоче його підкупити, щоб це було так просто, по-товариському, як годиться на спільній роботі; а коли разів чотири чи п'ять — це за місяць — дати тому наці закурити, то можна було й Борисові прилюдно простягти сигарету, і Пельцер тоді, бувало, казав: „Вийдіть, дітки, надвір, передихніть та покуріть на свіжому повітрі“, то вже й Борис міг вийти закурити надворі, не ховаючись, і вони могли хвилину чи дві перемовлятися прилюдно — звичайно, так, щоб слів ніхто не зрозумів. Ну, і захворіти ж тому наці траплялось, і тій в'їдливій бабезі теж, а то й обом водночас; бували й такі щасливі випадки, коли захворіє троє чи четверо відразу, та ще й Пельцер кудись піде, а що половину обліку провадив Борис, а другу половину Лені, то їм можна було хвилин двадцять чи хоч би десять посидіти разом у конторі цілком легально і вже по-справжньому щось розказати одне одному: про своїх батьків, про все життя, Лені йому про Алоїза — між іншим, вона хтозна-скільки, здається, ще довго після того, як вони „поєдналися“ — це її слово — не знала навіть Борисового прізвища. „А навіщо мені було знати його відразу,— пояснила вона мені,— адже ми стільки мали розповісти важливіших речей, а йому я сказала, що моє справжнє прізвище Груйтен, а не Пфайфер“. А як Лені стала війною цікавитися, щоб сповіщати його про становище на фронтах! Відзначала на карті все, що ми чули з англійських радіопередач, і будьте певні, й уві сні пам'ятала, що на початку січня сорок четвертого року фронт проходив біля Кривого Рога, а наприкінці березня росіяни розгромили оточені під Кам'янцем-Подільським частини і в середині квітня вже стояли під Львовом, і знала, що американці після боїв під Авраншем, Сен-Ло і Каном наступають на схід, а в листопаді, коли давно вже була вагітна, як вона кляла їх, що, мовляв, „топчуться на місці“ й не можуть за стільки часу дійти від Моншау до Рейну! „Адже це всього вісімдесят — дев'яносто кілометрів,— казала,— чого ж воно так довго тягнеться?“ І правда, ми всі сподівалися, що нас визволять найпізніше у грудні чи січні, а воно все відтягувалось і відтягувалось, і Лені не могла того зрозуміти. А яким жахливим ударом був для нас арденнський контрнаступ і бої в Гюртгенському лісі. Я пояснювала, чи то пробувала їй пояснити, в чому річ. Що наші тепер зовсім ошаліли, бо американці вступили на німецьку землю, і що люта зима, звичайно, перешкоджає наступові. Ми про це стільки переговорили, що те й досі мені в голові сидить. Ну, і ви ж самі розумієте, що Лені була вагітна і ми мусили знайти чоловіка, щоб на нього можна було покластися і записати його батьком дитини. На запис „батько невідомий“ вона ладна була погодитися тільки в крайньому разі. А потім ще Борис додав нам зайвої мороки — я це й досі кажу, що зайвої, бо ми мали до біса іншого клопоту. Він одного дня шепнув Лені таке ім'я: „Георг Тракль“. Ми обидві розгубились, не могли втямити, що це означає: чи Борис підказує, на кого записати дитину, а коли так, то хто він і де живе? Лені не розчула як слід, чи то Тракль, чи то Тракель, а що вона трохи знала по-англійському, то гадала — може, й Трекл або Трокл. Я й досі не знаю, що той Борис собі думав. Це ж був вересень сорок четвертого року, тоді ми всі ніби на вулкані жили. Я цілий вечір біля телефону просиділа, бо Лені не терпілося відразу дізнатись. Та ніхто з моїх знайомих нічого до ладу не сказав. Урешті вона зовсім пізно поїхала додому й збаламутила всіх Гойзерів. Але й ті не знали. І довелось, на превеликий жаль, другого дня марнувати безцінні секунди, питати в Бориса, хто це такий. Він сказав: „Поет, австрійський, уже помер“. Тоді Лені, не довго думавши, пішла до найближчої бібліотеки й написала на квиточку-замовленні: „Тракель, Георг“. Літня бібліотекарка сердито насупилась, навіть вичитала їй, та все ж видала невелику книжечку віршів. Лені дуже зраділа й ще в трамваї почала її читати. Я кілька віршів і досі пам'ятаю, бо вона їх мені читала вголос щовечора. „Могильний мармур в сивині“ — це мені дуже подобалося, просто страшенно, а оце ще дужче: „Біля брам стоять дівчата, у життя зорять барвисте, в них серця несмілі й чисті, і чекають там дівчата“. Я тоді просто ревла, слухаючи ці вірші, та й тепер реву, бо вони мені нагадують — і що старіша роблюсь, то дужче — про моє дитинство, про юність, про те, яка я тоді була весела й сповнена надій... яка весела й сповнена надій... а ще в одному вірші просто наче йшлося про Лені, і ми обидві скоро напам'ять його знали: „Часто їх біля криниці у вечірню видно пору, як стоять біля криниці й ходять відра вниз та вгору“. Вона всі ці вірші з тієї книжечки вивчила напам'ять, сама добрала до них мелодію. Мугикала потихеньку в майстерні, щоб його потішити, і справді він тішився, але не обійшлось і без мороки — з тим наці, бо він якось присікався до неї, що це, мовляв, означає, а вона відповіла, що це просто вірші одного німецького поета, і Борис теж устряв здуру, сказав, що знає цього поета, що він з Остмарку^[20] — так і сказав: з Остмарку! — звали його Георг Тракль і таке інше. А наці знову сказився — де ж пак, якийсь більшовик краще за нього знає німецьку поезію, і побіг питати партійне начальство чи ще кого, що це за Тракль, чи не більшовик, але там йому, либонь, сказали, що з Траклем усе гаразд. Він тоді спитав, чи це гаразд, що радянський росіянин, комуніст, „нижча раса“ так добре знає того Тракля, і на це йому, либонь, відповіли, що священне надбання німецької культури, звичайно, не для „нижчої раси“. Але й на цьому не скінчилось, була ще морока, бо Лені — вона тоді зробилась досить зухвала й самовпевнена, а вродою розцвіла, просто диво, бо ж її кохали так, як мене ніхто, навіть мій Шлемер, не кохав,— отож Лені якраз того самого дня проспівала вірш про Соню: „Вечорами в сад вертає Соні втіха, синя тиша“ — там чотири рази згадується Соню. Той наці знов розкричався: це, мовляв, зрадницька пісня, бо Соня — російське ім'я. Лені не розгубилась, відрубала йому, що й Соня Гені теж зветься Соня, а крім того, вона лише торік бачила один фільм, „Поштмейстер“, то там самі росіяни й дівчина-росіянка. Цій суперечці врешті поклав край Пельцер, він сказав, що все це бридня і що Лені, звичайно, може співати під час роботи, це нікому не вадить, аби тільки не заборонені пісні. Він запропонував проголосувати, а в Лені було хоч і не сильне, проте досить приємне контральто, і всім подобалося, що хоч вона трохи нудьгу розганяла своїм співом, бо більш ніхто не мав охоти співати, отож усі проголосували проти того наці — і Лені вже ніхто не боронив мугикати свої імпровізовані пісеньки на слова Тракля».

Гельтоне, Кремер, Грунч, хоча й не в однаковій формі, потверджують, що спів Лені був для них приємний. Гельтоне: «Боже мій, у той смутний час це ж була така втіха, коли вона своїм приємним низьким голоском щось заспіває, сама, з власної охоти, і зразу було помітно, як добре вона знає Шуберта і як вправно добирає мелодії до тих прегарних, зворушливих віршів». Кремер: «Ой, це ж було так, наче сонечко засвітить, коли Лені часом заспіває. Тоді навіть Ванфт і Шельф не мали нічого проти; хіба сліпий би не помітив, що вона кохає і її кохають, але хто той щасливець, про це ніхто з нас і не здогадувався, бо росіянин весь час був такий тихий, працює собі та й працює».

Грунч: «Я сміявся до знемоги, і в душі, й уголос, із того зануди Кремпа, що він так казиться. Як його розлютила ота Соня! Немовби сотні й тисячі жінок не звалися Сонями. Та й Лені добре йому дала відкоша, згадавши про Соню Гені. Ох, ви знаєте, коли вона співала, це так було, наче раптом серед зими на полі між сухим цурпаллям виріс і розцвів соняшник. Просто чудесно було, і всі, всі відчували, що вона закохана й щаслива — так розквітла тоді вона сама. Але, звісно, крім Вальтерчика, ніхто не здогадувався, хто її обранець».

Пельцер: «Звичайно, мене тішив її спів, бо я доти й не знав, що в неї таке приємне тихеньке контральто,— але якби ви знали, яку халепу я мав через той спів! Без кінця телефонні дзвінки та допитування, чи справді то були російські пісні, і чи росіянин якось причетний до цього, і таке інше. Правда, зрештою все вгамувалось, однак мороки я мав чимало, і не таке це діло було безпечне. Я ж вам казав, що тоді все було небезпечне».

Авт. не хотів би, щоб у читачів виникло хибне враження, ніби Лені й Борис жили в постійній тривозі або ж ніби Борис будь-що намагався перевірити чи поповнити знання Лені в царині німецької поезії та прози. Як він тоді розповідав Богакову, робота йому подобалася і настрій він мав непоганий, бо знав напевне одне, що побачиться з Лені, та ще й міг, залежно від подій на фронтах, бомбардувань і загального становища, мати надію, що «погостює» в Лені. Йому добряче перепало за те, що співав у трамваї, і відтоді він остерігався, придушуючи мимовільне бажання заспівати. Він знав чимало німецьких народних та дитячих пісень і вмів виконувати їх журливим голосом, та через це він мав халепу вже в таборі, бо ж ні у Віктора Генріховича, ні в решти полонених не дуже лежало серце (з цілком зрозумілих причин.— Авт.) до німецьких пісень. Кінець кінцем погодились ось на чому: оскільки «Лілі Марлен» подобалась усім, і навіть дуже, та й голос Борисів теж, то коли він виконає «Лілі Марлен» (пісню, якої він, за словами Богакова, не любив.— Авт.), йому дозволяли проспівати ще одну німецьку пісню. Його улюблені пісні, за словами Богакова, були «Криниця біля брами», «Шипшина» і «На луках на зелених». Мабуть, рано-вранці в трамваї, серед понурих, безнадійних облич, Борис найохочіше завів би таку пісню, як «Гей, а що до нас іде?». Після тієї першої спроби заспівати, так вороже сприйнятої і так брутально урваної, йому все ж лишилась одна втіха: той німець-робітник, що був шепнув йому кілька слів розради, майже щоранку їздив на роботу в тому самому трамваї, що й Борис. Розмовляти вони, звичайно, не могли, тільки інколи дивилися глибоко й щиро один одному в очі, а лиш той, хто сам бував у такому становищі, знає, як багато може сказати глибокий і щирий погляд. А перше ніж зважитись заспівати на роботі, він (як каже Богаков) досить хитро вбезпечив себе. Оскільки майже всім у майстерні — навіть Кремпові й Ванфт — неминуче доводилось подеколи говорити з ним, нехай тільки «На», або «Ось», або «Йди сюди», а сам Пельцер часом мусив вести з ним і довші розмови про облік стрічок, вінків та квітів або про зміни в розпорядку роботи, одного дня Борис звернувся до Пельцера з проханням: чи не можна йому хоч коли-не-коли «проспівати пісню».

Пельцер: «Я отетерів. Просто отетерів. У такий час йому ще хочеться співати! А ще ж була ота з біса слизька історія в трамваї — на щастя, тоді тільки завважили, що він співав, а що саме співав — не добрали. Коли я запитав, чого це йому так припекло співати, і пояснив, що при такому становищі на фронтах співи російського військовополоненого можуть сприйняти як провокацію — адже, самі знаєте, був уже червень сорок четвертого, Рим у руках американців, і Севастополь росіяни відбили назад,— то він мені відповів: „Це для мене така велика втіха“... Мушу вам сказати, я був зворушений, глибоко зворушений: співати німецькі пісні для нього велика втіха! Я йому відповів: „Слухайте-но, Борисе, ви ж знаєте, що я не нелюд, і як про мене, то виспівуйте собі, мов Шаляпін, скільки влізе,— але ж ви чули, який гвалт був, коли заспівала пані Пфайфер (при ньому я ніколи не називав її Лені), то уявіть собі, що буде, коли ви...“ Та врешті я таки наважився й сам виступив у майстерні з такою передмовою: „Слухайте-но, друзі! Ось наш Борис уже півроку працює з нами. Ми всі знаємо, що він добрий робітник і скромна людина. Він дуже любить співати, зокрема німецькі пісні, й просить, щоб йому дозволили вряди-годи під час роботи виконати яку-небудь німецьку пісню. Проголосуймо: хто „за“, хай підніме руку“,— і сам перший підняв, а за мною й усі, тільки Кремп не підняв руки, але все ж таки щось буркнув собі під ніс. Я тоді далі: „Це ж усе культурне надбання німецького народу, ті пісні, що їх Борис хоче перед нами виконати, і я не бачу ніякої небезпеки в тому, що й радянську людину так тягне до німецької культури“. Борисові, правда, вистачило розуму не заспівати зразу, а почекати ще два-три дні, але потім він так співав нам арії Карла Марії фон Вебера, що я, далебі, й в опері не чув кращого виконання. І „Аделаїду“ Бетховена він теж співав — бездоганно правильно й з бездоганною вимовою. Ще він співав багато любовних пісень, як на мене, аж забагато, а тоді нарешті: „Гайда в Махагоні, там добре буде нам, там є дівчата й коні, і п'ють, і грають там“. Цю він співав часто, і я лише згодом довідався, що її написав отой Брехт, і признаюся по правді, що мені й тепер мороз поза спиною йде — тобто пісня мені подобається, я потім пластинку собі купив, і нині частенько її слухаю, тільки мороз мене всипає, як подумаю, що цього Брехта співав російський військовополонений восени сорок четвертого року, коли англійці були вже біля Арнгайма, росіяни в передмістях Варшави, а американці трохи не під Болоньєю... та ж від цього й тепер, через стільки років, можна посивіти. Але хто там тоді знав того Брехта, навіть Ільза Кремер його не знала — щодо цього він міг бути певен, що ні Брехта, ні Тракля ніхто не знає. А я сам лише потім збагнув: адже ті пісні були справжньою любовною розмовою між ним і Лені! Справжнісінькою любовною розмовою!»

Маргрет: «Вони обоє чимраз сміливішали, а я тремтіла від страху. Лені кожного дня щось йому носила: сигарети, хліб, цукор, масло, чай, каву, газети, складені малесеньким квадратиком, леза для бритви, одежу — адже надходила зима. Можете бути певні, що з середини березня сорок четвертого не було такого дня, щоб вона нічого йому не принесла. Вона видовбала під стосом торфу таку печерку — від стіни, звичайно,— і затикала її великою грудкою торфу, а він потім забирав звідти покладене, і, звичайно, доводилося й конвоїрів задобрювати, щоб не обшукували його, і це треба було робити дуже обережно, а один із них, отой нахабний хлопець, дуже веселий, тільки занадто нахабний, усе запрошував Лені на танці й так далі, закидав, що хоче з нею „увійти в клінч“, як він казав, такий молодий нахаба, і, мабуть, йому більше було відомо, ніж він показував. То він усе в'язнув до Лені, щоб вона пішла з ним погуляти, і врешті вже не стало як відмагатись, вона мене й попросила, щоб я з ними пішла. Ну, ми разів кілька сходили в оті солдатські кав'ярні з танцями, мені знайомі дуже добре, а їй зовсім не знайомі, і той нахаба сказав відверто, що я йому більше до смаку, ніж Лені,— вона, мовляв, занадто „делікатна“, а я „хвацькіша“. Ну, і вийшло з цього те, що мусило вийти, бо Лені страшенно боялася, що той тип — його звали Больдіг — щось винюхає і накоїть лиха. Я... ну, як би це сказати... ну, не те щоб пожертвувала собою, а просто забрала його в неї, чи то взяла на себе, так, мабуть, краще сказати — великою жертвою це не було; на одного більше, на одного менше, під кінець сорок четвертого це вже для мене небагато важило. Жив він досить розкішно, той молодий нахаба: коли захоче зі мною „прокрутити пластинку“, як він іще казав, то вів до найдорожчого готелю, і шампанське замовляв, і все таке, а найголовніше — виявилося, що він не тільки нахаба, а й хвалько: трохи підпивши, вибовкував, що слід і не слід. Він спекулював усім, чим можна: горілкою й сигаретами, певна річ, і кавою, і м'ясом, але найбільше грошей він мав з посвідчень на ордени, довідок про поранення, солдатських книжок — він нагріб їх десь під час відступу, і будьте певні, коли я почула про солдатські книжки, то зразу вуха наставила, згадавши Бориса й Лені. Спершу я дала йому набалакатись, а тоді почала з нього глузувати, нібито не вірю, аж поки він мені все показав — справді, у нього була ціла папка — завбільшки з том енциклопедії — незаповнених бланків з печатками й підписами: там і відпускні посвідки були, й літери на проїзд. Гаразд, думаю. Тепер ти в нас на гачку, а сам про нас ще нічого до пуття не знаєш. Тоді я дуже обережно почала випитувати його про полонених росіян, і він сказав, що то бідолахи і він їм часом яку сигаретку підкидає, а недокурки то й завжди віддає, і взагалі, нащо йому зайвих ворогів наживати. Той Больдіг брав за залізний хрест першого класу три тисячі марок і казав, що це „задурно“, а за солдатську книжку п'ять тисяч — адже вона „часом може й життя людині врятувати“,— а довідки про поранення він збув усі під час відступу з Франції, коли по руїнах ховалось повно дезертирів і вони стріляли один одному з належної відстані, звичайно,— в ногу чи в руку, а потім, маючи посвідку, цілком законно їхали додому. Я тоді вже третій рік працювала в госпіталі, то добре знала, яка доля чекала „самострілів“.»

Пельцер: «Якраз тоді в майстерні поменшало роботи. На щастя, Кремпові довелось місяців на два лягти в госпіталь,— так важко було йому звикати до свого протеза. Я б міг і ще дві чи три душі звільнити... Річ не в тому, що менше людей умирати стало, просто влада взялась ретельніше за евакуацію міста. І поранених із фронту везли теж не до нас, а здебільшого відразу за Рейн. Добре, що Шельф і Цефен самі захотіли евакуюватись до Саксонії, й кінець кінцем ми тут лишились, можна сказати, „в дружньому колі“, якщо хочете, але й тим, що зосталися, роботи не вистачало. Врешті я перекинув декого до теплиць, та однаково справи йшли кепсько, ледве покривались видатки. В сорок третьому році ми по дві зміни працювали, а як коли, то й третю влаштовували, потім настав застій, а тоді раптом знов пожвавлення, бо почастішали бомбардування й знов було кого ховати, і я перевів людей з теплиць назад до майстерні, запровадив знову подвійну зміну, а ще якраз у той час Лені зробила свій, можна сказати, винахід, і посипались замовлення. Їй трапились на очі кілька розбитих вазонів з вересом, і вона придумала робити з них вінки без основи, такі невеликі, туго сплетені, трохи схожі на римські, й це знов могло бути підозріло, але хто там восени сорок четвертого ще міг думати про такі дурниці,— а Лені згодом так набила руку, що диво; ті вінки були невеликі, зграбні, аж лискучі, наче з металу, а потім ми їх ще й лаком стали покривати, і Лені виплітала на них ініціали небіжчика чи того, від кого вінок, а часом і повні імена, не дуже довгі —„Гайнц“ іще вміщалось, і „Марія“, і такий гарний контраст кольорів виходив, зелене на пурпуровому. І ні разу, ні разу не порушила вона того закону, що центр оздоблення має бути у верхній лівій третині вінка. Мені подобалось, клієнти були в захваті, а тоді ще було вільно й більш-менш безпечно їздити на той бік Рейну, то вересу можна було навозити скільки завгодно. Вона часом перевершувала сама себе, коли виплітала всякі релігійні символи, якорі, серця, хрести».

Маргрет: «Звичайно, у Лені були свої міркування, коли вона почала плести вінки з вересу. Вона сама їх так висловила: її шлюбне ложе мусить бути з вересу, а що їм не можна вийти з кладовища, то нема іншого способу, як пристосувати для зустрічей котрийсь із фамільних склепів. Вона вибрала велику родинну каплицю Бошанів, тоді вже досить занедбану; там були лавки і маленький вівтар, за ним можна було намостити вересу так, що й не видно, а з самого вівтаря неважко було вийняти камінь і влаштувати там схованку для сигарет, вина, хліба та цукерок. Лені тим часом стала хитріша, вона вже не щодня наливала Борисові чашку кави, а хіба раз на чотири-п'ять днів. Вона й готові вінки вже часом не йому здавала, і взагалі майже не стикалася з ним У майстерні, й не перешіптувалась, і схованку в стосі торфу перенесла до каплиці Бошанів. Двадцять восьмого травня У в у неї щасливий день: дві повітряні тривоги майже підряд, Удень, від першої години до пів на п'яту — бомб скинуто небагато, але якраз досить, щоб це вважалося за бомбардування. Одно слово, вона прийшла додому рада-радісінька й сказала мені: „Сьогодні у нас було весілля, бо вісімнадцятого березня то тільки заручини“, і знаєш, що Борис мені сказав? „Слухай англійців, ті не брешуть“. А потім настав тяжкий час, більш як два місяці жодного нальоту вдень, тільки вночі, кілька разів ще перед північчю, і ми, було, лежимо вдвох у ліжку, й Лені нарікає: „Ну чого вони вдень не прилітають, коли вже вони вдень прилетять, і чого ті американці не наступають, чого вони топчуться, це ж так недалеко!“ Тоді вона вже давно була вагітна, і ми сушили собі голову, де знайти батька для дитини. Потім нарешті на вшестя знов прилетіли вдень, великий наліт був, дві з половиною години, здається, і бомб скинуто досить, навіть на кладовищі падали, і в каплицю крізь вікна кілька осколків влетіло, коли вони обоє там були. А потім настав час, що його Лені назвала розкішним, „місяць розкоші“ — від другого до двадцять восьмого жовтня дев'ять великих нальотів удень. Лені тоді сказала: „Це я маю дякувати Рахелі й матері божій, вони обидві не забули, як я їх шаную“.»

Тут треба коротко нагадати, чи то зрезюмувати кілька фактів: Лені було двадцять два роки, і коли з погляду суспільного становища протягом трьох місяців від різдва 1943 до першої «гостини» 18.III 1944 р. її можна б назвати зарученою, то від дня вшестя 1944 р. її й Бориса слід уважати молодим подружжям, уся доля якого залежала від маршала авіації Гарріса, тоді ще не відомого їм. Непохибна статистика послужить нам тут краще, ніж свідчення Пельцера й Маргрет. Від 12.IX до 31.XI 1944 р. відбулося сімнадцять денних нальотів, під час яких скинуто близько 150 повітряних мін, понад 14 000 фугасних бомб і приблизно 350 000 запалювальних; слід мати на увазі, що неминучий хаос був вигідний для нашої пари, бо ніхто вже не стежив дуже пильно, хто де ховається і хто з ким звідки вилазить після тривоги — хоч би навіть із чийогось фамільного склепу. Занадто церемонні коханці в такий час не дуже натішаться, але ні Борис, ні Лені, очевидно, не були занадто церемонні. Звичайно, вони тепер мали досить часу, щоб розповісти про своїх рідних, батьківщину, виховання, навчання, про становище на фронтах. На підставі статистики бомбардувань можна з майже науковою точністю встановити, що від вересня до грудня 1944 року Борис і Лені пробули разом майже двадцять чотири години, а 17 жовтня аж три години підряд. Отже, якщо комусь спаде на думку жаліти їх обох, то це почуття дуже швидко минеться, коли подумати, як мало коханців, таємних чи навіть цілком легальних, полонених чи вільних, мали тоді змогу пробути стільки часу в такій інтимній близькості, а отже, і з цього погляду їх треба вважати за щасливців — щасливців, які безсоромно жадали денних нальотів англійської авіації, щоб зустрітися в той час у каплиці Бошанів.

Про одне Борис не здогадувався й не дізнався ніколи: Лені заплуталась у серйозних фінансових труднощах. Коли згадати, що її місячної платні ледве вистачало на півфунта кави, а прибутків від будинку — на сотню сигарет, в той час як вона зуживала щомісяця до двох фунтів кави й три-чотири сотні сигарет (разом з тими, які йшли на «підмазування»), то кожному стане очевидно, що тут мав неминуче вступити в дію з катастрофічною швидкістю один з найелементарніших економічних законів: великі видатки при малих прибутках. Коли обчислити видатки точно чи принаймні з близькою до абсолютної точності ймовірністю, то Лені потребувала на каву, цукор, вино, сигарети й хліб — за ринковим курсом сорок четвертого року — від чотирьох до п'яти тисяч марок. А заробіток і прибутки від будинку становили разом близько тисячі марок. Наслідки очевидні — борги. Якщо ж урахувати ще й те, що в квітні 1944 року вона довідалась, де її батько, і намагалася складними кружними шляхами «підкинути» щось і йому, то виходить, що з червня того року видатки її становили до шести тисяч марок на місяць, а прибутки — та сама тисяча. Заощаджень у неї не було ніколи, і навіть її витрати на саму себе, ще поки Борис і батько не обтяжували її бюджету, набагато перевищували прибутки. Коротше кажучи, можна довести, що у вересні 1944 р. вона вже мала двадцять тисяч марок боргу, і кредитори почали її турбувати. Саме в той час марнотратство її різко зросло: вона почала купувати такі предмети розкоші, як леза для бритви, мило, шоколад — і вино, знов і знов вино.

Лотта Г.: «У мене вона ніколи не позичала, бо знала, що мені самій сутужно з двома дітьми. Навпаки — вона, бувало, ще й підсуне мені чого-небудь: талонів на хліб, цукру, тютюну чи й пачку-другу сигарет. Ні, ні. Вона знала, що можна й чого не можна. З квітня й до жовтня вона майже не бувала вдома, і по ній видно було, що у неї є хтось, що вона закохана й щаслива. Ми, звичайно, не знали, хто він такий, і думали, що вона бачиться з ним у Маргрет. Я тоді вже з рік як не служила в фірмі, перейшла спершу на біржу праці, а потім у відділ забезпечення бездомних і заробляла якраз стільки, щоб заплатити за те, що давали на картки. Фірму реорганізували, в червні сорок третього поставили за начальника зовсім нову людину, одного типа з міністерства, і він зразу повівся досить круто. Ми його називали „свіжий вітер“, бо прізвище його було Віттер, і він весь час говорив про те, що треба „провітрити як слід це кубло, вигнати геть хатній затишок і весь давній гнилий дух!“ „Давній гнилий дух“ — це стосувалося й мого свекра та мене. Він сказав мені цілком відверто: „Ви обоє надто довго тут засиділись, надто довго... і я не хотів би морочити собі голову з вами, коли почнемо фортифікаційні роботи на західному кордоні. Там буде не з медом, там працюватимуть росіяни й росіянки, українці та німецькі солдати-штрафники. Це діло не для вас. Краще звільніться самі“. Він був такий, знаєте, класичний тип бравого служаки, цинік, проте не дуже лихий — таких можна часто побачити. Ви, каже, ще всі смердите Груйтеном. Отож ми звільнились — я перейшла на біржу праці, свекор на залізницю бухгалтером. І ось тоді старий Гойзер показав свою справжню натуру, а може, то обставини так на нього вплинули — не знаю, але він зробився страшенно ниций і зостався й досі такий. Пекло — це ще дуже скромна назва для того, що робилося тоді в нас удома. Бачте, зразу після того, як Груйтена посадили, ми жили й харчувались однією сім'єю, і навіть Генріха Пфайфера до неї прийняли — він тоді саме чекав призову. Спочатку Марія і моя свекруха ходили купувати харчі, доглядали дітей, Марія вряди-годи й на село їздила, до Тольцема або Лісеміха, привозила бодай картоплі та всякої городини, а інколи і яєчко. І все йшло дуже добре, поки свекор не почав ту юшку, що видавали залізничникам додатково, без карток, приносити додому, ввечері підігрівати й спокійнісінько сьорбати в нас перед очима — звісно, спершу повечерявши разом з нами. А потім свекруха „схибнулась на грамах“, як Марія казала, й почала все переважувати; далі всі стали замикати свої харчі в шафку, на великий висячий замок, і, звісно, підозрювати одне одного в крадіжці. Свекруха важила маргарин, замикаючи шафку, а виймаючи його, знов переважувала і щоразу, щоразу казала, що трохи вкрадено. А я викрила, що вона не соромиться навіть молоко в онуків надливати, щоб спекти запіканку для себе або для свого старого. Я тоді перебралась до Марії купівлю та куховарство доручила їй і не прогадала, бо ні Марія, ні Лені не були ніколи дріб'язкові — зате старі Гойзери почали шпигувати, винюхувати, коли у нас що вариться чи на столі стоїть, і мали ми нову розвагу — завидки. Я просто хтозна-як заздрила Лені, що вона має змогу піти з дому та притулитися зі своїм коханцем у Маргрет. А тим часом старий Гойзер, перейшовши на залізницю, почав налагоджувати зв'язки, як він казав. Він нараховував платню паровозним машиністам, а ті ж у сорок третьому ще їздили трохи не в усі кінці Європи і возили всякі дефіцитні товари туди і звідти. З України за мішок солі привозили цілу свинячу тушу, з виголоднілої вкрай Голландії чи Бельгії за лантух білого борошна — сигари, а з Франції, звичайно, всілякі вина, шампанське, коньяк. Одно слово, Гойзер попав на тепле місце, а як згодом йому доручили ще й координацію руху товарних поїздів, то він зробився гуртовим комерсантом: вивчив докладно, де в Європі чого бракує, і відповідно спрямовував перевезення товарів: голландські сигари ішли за масло до Нормандії — звісно, це ще перед „другим фронтом“,— а за те масло в Антверпені, чи де там, вимінювали сигар удвічі більше ніж віддали за нього в Нормандії, і так далі. Ну, а що він-таки й розподіляв рейси, то всі машиністи й кочегари були у нього в руках, і він, звичайно, в найвигідніші рейси посилав тих, хто найкраще з ним ладнав. Та й на внутрішньому ринку, в Німеччині, різні товари в різних місцях коштували не однаково. В великих містах усе добре йшло — харчі й усяка бакалія,— а в селах, звичайно, кава була дефіцитніша, ніж масло чи там що, і, міняючи одне на друге, можна було, як він казав, подвоїти капітал. І само собою вийшло так, що Лені він визискував найбільше: для годиться він і остерігав її, але як просила грошей, то позичав. Урешті вона й продукти стала в нього купувати, і знов же він на тому вигадував — щоразу трошки обдурював її, бо хіба ж вона помітить? Вона тільки підписувала розписки. Не хто як Гойзер, кінець кінцем, довідався, куди попав старий Груйтен — спершу до Франції, на будівництво Атлантичного валу, як робітник коло бетономішалки в штрафній команді, а згодом він був у Берліні, розбирав руйновища після бомбардувань,— і ми таки знайшли змогу час від часу підкидати йому пакуночок та одержувати від нього звістку. Здебільшого він повідомляв коротко: „Не турбуйтеся. Скоро вернусь додому“. Отже, знов треба було грошей. І вийшло те, що мусило вийти: до серпня сорок четвертого року Лені заборгувала Гойзерові двадцять тисяч марок, і знаєте, що він зробив? Почав вимагати свої гроші. Каже, як не повернеш боргу, то вся моя комерція захрясне,— і знаєте, чим усе скінчилося? Лені заставила будинок за тридцять тисяч марок, віддала старому двадцять, а десять іще лишилося їй. Я її відраджувала, казала, що це божевілля — під час інфляції заставляти нерухоме майно, але вона тільки сміялась. Дала мені дещо для дітей і пачечку сигарет, а тоді якраз Генріх зазирнув до нас у кімнату, чи не підживиться чим, то вона і йому щось дала перекусити, а тоді вхопила й закрутила в танці — хлопець збентежився так, що страх. Вона тоді так розквітла, така стала безтурботна й весела, просто неймовірно, і я заздрила не тільки їй, а й тому хлопцеві, що з ним вона десь зустрічалася. Невдовзі Марія на якийсь час перебралась на село, Генріха призвали, а я зосталася сама зі свекром та свекрухою, та ще й дітей мусила їм доручати. З Лені сталось те, що мало статися: знов позичка під заставу, а потім... соромно сказати: потім він відкупив у неї будинок, майже цілий будинок, у такому районі, наприкінці сорок четвертого року, коли вже взагалі важко було щось дістати за гроші,— дав їй ще двадцять тисяч, погасив заставні листи, однаково виписані на нього, і став тим, до чого, видно, прагнув весь час: домовласником, та й досі володіє цим будинком, що тепер вартий трохи не півмільйона. А я аж тоді збагнула, що він за людина, коли він зразу, з першого січня сорок п'ятого року, почав збирати квартирну плату. Це, напевне, була його мрія — першого числа кожного місяця обходити квартири й збирати плату, тільки що в січні сорок п'ятого небагато можна було зібрати, бо більшість пожильців евакуювалася, два горішні поверхи вигоріли; але сміх брав, що він і мене до списку пожильців записав, і Пфайферів теж, хоч вони повернулися тільки в п'ятдесят другому,— і аж тоді, коли він здер з мене першу плату, тридцять дві марки шістдесят пфенігів за дві порожні кімнати, я вперше подумала, що в Лені ми стільки жили задарма. Я часом остерігала Лені, вважаючи, що вона поводилась дуже нерозумно, але тепер гадаю, що вона дуже мудро робила, коли на все чхала зі своїм любчиком,— адже й після війни вона не пропала з голоду».

Маргрет: «І ось Лені провела те, що вона сама назвала своїм другим оглядом війська. Перший, як вона мені розповідала, відбувся тоді, коли в неї почалося з Борисом: вона перебрала всіх родичів і знайомих, навіть кілька разів спускалась удома в бомбосховище, аби й там свої випробування провадити; вивірила й Гойзерів, і Марію, і Генріха, і всіх V себе на роботі, й хто ж під час того огляду виявився єдиним надійним солдатом? Я. З неї б вийшов великий стратег: я уявляю, як вона перебирала всіх по одному, і в Лотті, звісно, вбачала можливу спільницю, але відкинула через „ревнощі“, а старого Гойзера та його жінку як „старомодних і русофобів“, а Генріха Пфайфера як занадто „небезстороннього“, і як вона була певна, що Ільза Кремер годиться на роль спільниці, навіть сходила до неї, поговорила про се, про те, але побачила, що Ільза „просто боїться, боїться і надто втомлена; вона вже не хоче ні в що встрявати, і я її розумію“. І про пані Гельтоне вона теж думала, проте відхилила і її, „тільки через її старомодну мораль“, ну, а крім того, „треба ж зважити й на те, хто має досить сили, щоб знати таке і витримувати“. Бачте, вона твердо постановила виграти бій, і для неї це була найприродніша в світі річ, що для війни потрібні гроші й опорні пункти, і ось єдиний опорний пункт, що вона знайшла під час першого огляду війська та оцінки становища, була я — дуже велика честь для мене, але й тягар не малий. Отже, я мала досить сили. В бомбосховищі, вдома, з Гойзерами, з Марією — весь час вона послідовно вивіряла, хто чим дише, відкинувши звичайну свою мовчазність і розповідаючи різні історії: спершу про німецьку дівчину, що мала роман із полоненим англійцем; і хоч результати були безнадійні — більшість стояла за те, щоб розстріляти, стерилізувати, затаврувати ганьбою і т. ін.,— вона ще закинула й про француза. Той, правда, „як людина“ був сприйнятий прихильніше, як можливий коханець (певно, через те, що французи мають славу донжуанів.— Авт.) викликав усмішечки, проте був відхилений категорично, як „ворог“. Однак вона мусила продемонструвати, чи то кинути на поталу, ще й поляка та росіянина, і тоді вже не почула жодного м'якшого вироку, ніж „голову відрубати“. В тіснішому родинному колі, включно з Гойзерами та Марією, звичайно, висловлювалися думки відвертіші, щиріші, не такі офіційні. Марія, навдивовижу, навіть захищала поляків, бо вбачала в них „браних Офіцерів“; французів вона вважала „зіпсутими“, англійців „либонь, нікудишніми коханцями“, росіяни були для неї „темні люди“. Лотта думала, як і я,— що все це гидь. Це в неї, як і в мене, улюблене слівце. „Чоловік — це чоловік“,— пояснила вона й відзначила, що Марія та старі Гойзери хоча не вільні від націоналістичних упереджень, зате цілком вільні від політичних. Французів визнали за жагучих, але кровопивців, поляків за чарівних і темпераментних, але зрадливих, росіян за вірних, дуже вірних коханців,— одначе в даній ситуації всі без винятку, і Лотта теж, вважали, що зв'язуватися з західним європейцем небезпечно, а зі східним — смертельно небезпечно».

Лотта Г.: «Одного разу, коли Лені вернулась була від Маргрет додому, щоб залагодити з моїм свекром якісь грошові справи, я застала її у ванній кімнаті, як вона стояла перед дзеркалом гола й обмацувала себе, чи туге в неї тіло. Я підступила ззаду й накинула на неї простирадло. Вона вмить зашарілась, мов рожа,— я доти ніколи не бачила, щоб вона червоніла,— а я поклала їй руку на плече й сказала: „Будь рада, що можеш іще кохати, а того недотепу, якщо ти його коли кохала, забудь. Ось я свого Віллі не можу забути. Не бійся нічого, хай навіть він англієць“. Я ж не така наївна, щоб не здогадатися ще тоді, в лютому сорок четвертого, що в неї хтось є, і то напевне з чужоземців, коли вона почала оповідати оті наївні історії. Скажу відверто, якби я думала, що то росіянин, поляк чи єврей, то відраджувала б її як могла, бо за таке платили головою, і я й досі рада, що вона не призналась мені. Багато знати тоді було небезпечно».

Маргрет: «Навіть Пельцер як можливий спільник відпав під час „першого огляду“. Грунч? Ні, він занадто язикатий. І ось настав „другий огляд“ — цей раз ішлося про вагітність Лені та її наслідки,— і знов єдиною надійною людиною виявилась я. А втім, Пельцера ми вирішили держати в стратегічному резерві; того літнього ландштурміста, що здебільшого приводив Бориса до майстерні, викреслили, бо він був брудний тип і теж базіка, а хвацького Больдіга лишили в запасі: я з ним ще часом зустрічалась, і комерція його процвітала. Щоправда, недовго, бо він занадто знахабнів і в листопаді сорок четвертого попався на гарячому з усією своєю паперовою крамничкою — його застукали за вокзалом, як він щось комусь продавав, і розстріляли на місці. Отже, відпав і він, і надія на його солдатські книжки».

Тут авт. хоче зробити кілька істотних з морального погляду зауважень, що виправдовують поведінку Лені й Маргрет. По суті, Лені навіть не була вдовою: вона лишалась нареченою покійного Ергарда, з яким іноді навіть порівнювала Бориса. «Обидва поети, коли хочеш знати, обидва». Для двадцятидвохрічної жінки, що втратила матір, коханого, брата й чоловіка, що пережила близько двохсот повітряних тривог і понад сотню бомбардувань, що не тільки зустрічалася з коханцем у фамільному склепі, а ще й мусила щоранку вставати о пів на шосту, закутавшись у хустку, поспішати до трамвая і їхати на роботу затемненими вулицями,— для цієї молодої жінки бундючні фрази вояки Алоїза, що, можливо, ще глухо бриніли в вухах у неї, повинні були здаватися дедалі тихішим відлунням модної сентиментальної пісеньки, під мелодію якої вона колись, бозна-як давно, протанцювала ніч. Лені була, як на той час, недоречно, навіть зухвало весела. Всі довкола неї були пригнічені, понурі, сердиті, а ще як згадати, що вона, замість продавати шикарний, дорогий батьків одяг з великим зиском на чорному ринку, роздаровувала його змученим голодом і холодом підданим ворожої держави (кашемірову жилетку її батька носив навіть комісар Червоної Армії!),— то навіть найскептичніший читач буде змушений визначити, що до неї пристає ще й епітет «щедра».

Тепер кілька слів про Маргрет. Назвати її повією було б несправедливо. Адже за гроші вона тільки вийшла заміж. З сорок другого року мобілізована на роботу в величезному тиловому госпіталі, вона мала куди тяжчий робочий день і тяжчі ночі, ніж Лені, що все ж таки плела собі спокійно вінки, весь час так близько від коханого, під захистом Пельцерової доброзичливості. З цього погляду Лені навряд чи можна назвати героїнею, бо вона лише в сорок вісім років уперше зласкавилась над чоловіком (тим турком на ймення Мехмет, якого прихильний читач, можливо, ще пам'ятає), а Маргрет ніколи нічого іншого не робила і під час служби в госпіталі медсестрою, в денну зміну, могла «зласкавитись над кожним, хто мав більш-менш симпатичне обличчя й сумний погляд», і навіть таким нахабним циніком, як ландштурміст Больдіг, не погидувала, аби, відвернувши його увагу від Лені, захистити її подружнє щастя на ложі з вересу в каплиці Бошанів. Отож, ради справедливості, відзначмо те, що відзначила сама Маргрет після довгого життя, повного милосердя й ласки! «Мене любило багато, але я любила тільки одного. Сама я тільки раз відчула ту несамовиту радість, що так часто бачила на обличчях у інших». Ні, Маргрет аж ніяк не можна назвати щасливицею — їй не пощастило в житті куди більше, ніж Лені, і сердешній Лотті так само і все ж ми не завважили в жодної з них заздрості до Лені.

VIII

Авт., що вже цілком увійшов у роль слідчого (весь час наражаючись на небезпеку, що його вважатимуть за шпига, хоча він має на меті лише одне: правильно висвітлити життя Лені Пфайфер, цієї мовчазної, потайливої, гордої жінки, такої рельєфної, навіть монументальної постаті!), доклав чимало зусиль, щоб з'ясувати, чи то дослідити по змозі об'єктивно становище всіх причетних до справи осіб під кінець війни.

Як видно, всі більш-менш детально опитані особи були одностайні тільки в тому, що вони не хотіли виїздити з міста. Адже наближались американці (Лені до Маргрет: «Нарешті, нарешті! Як же довго вони повзли сюди...») і гарантували принаймні одну зміну, якої жадали всі, хоча й не могли в неї повірити: кінець війни. Одна проблема розв'язалась сама з 1.1 1945 р.: Борисове, як ми вже звикли називати, «гостювання» у Лені. Бо вона була на сьомому місяці — хоча ще «бравенька» (Марія ван Д.), та все ж мусила зважати на свій стан.

Але де і як можна було пережити ті дні? Воно начебто й легко сказати, коли не думати, хто мусив тоді ховатись і від кого. Маргрет, наприклад, мала евакуюватися з госпіталем на схід, за Рейн — адже вона підлягала наказам і розпорядженням, як солдат. Вона нікуди не поїхала, але не могла залишитись і в себе вдома, бо звідти б її забрали силоміць. З Лоттю Г. було те саме — вона служила в установі, що також евакуювалась на схід. Куди ж мала дітись вона? З огляду на те, що вже в січні 1945 року людей евакуювали майже до самої Сілезії, тобто назустріч Червоній Армії, треба зробити одне невеличке уточнення географічного характеру: згадуваний тут уже не раз німецький райх у середині березня 1945 року простягався ще на 800—900 кілометрів ушир і не набагато більше удовж. Отже, питання «куди?» було дуже актуальне для всіх груп населення. Куди подіти нацистів, а куди солдатів, куди полонених, куди рабів? Звичайно, існували випробувані рецепти: розстріляти і т. ін. Але й це була справа не така проста, бо й самі розстрілювані не всідержались однієї думки: декотрі з них раді були трошки пограти якраз протилежну роль — рятівників. Багато принципових розстрілювачів раптом перетворилися на нерозстрілювачів; але як мали повестися, приміром, розстрілювані, тобто люди, що підлягали розстрілові? Все це не такі прості речі. Здебільшого люди уявляють, що враз настав кінець війни, такого й такого числа й місяця. А в той час хто міг знати кому він попадеться в руки — наверненому розстрілювачеві чи ненаверненому, чи, може, представникові нововиниклої групи людей, яких можна б назвати, «якраз тепер розстрілюваними», хоч доти дехто з них належав скорше до групи нерозстрілювачів. Були навіть такі органи СС, що відмагалися від своєї слави розстрілювачів! Між СС і славною німецькою армією провадилось листування, в якому кожна сторона намагалася зіпхнути на другу мертвяків, немов гнилу картоплю! В тих листах «усунення» й «ліквідацію» приписувалося шановним особам та організаціям, що прагнули — як і їхні партнери по листуванню — хоч із більш-менш чистими руками вступити в той час, що його можна б назвати мирним, але правильніша буде назва «повоєнний».

Ось, наприклад, авт. читає таке: «Коменданти концентраційних таборів скаржаться, що від 5 до 10 % призначених для ліквідації радянських громадян прибувають до таборів уже мертвими чи напівмертвими. Виникає враження, ніби базові табори в такий спосіб намагаються позбутися цих в'язнів.

Зокрема встановлено, що особливо під час піших переходів, наприклад із залізничної станції до табору, досить значна кількість полонених падає від знесилення мертвими чи непритомними.

Такі випадки помічає німецьке населення, і запобігти цьому неможливо.

І хоч звичайно транспортування в'язнів зі станцій до концтаборів — функція армійських частин, населення однаково пов'язує згадані випадки з СС.

З метою відвернення таких інцидентів у майбутньому, наказую негайно вжити заходів, щоб відібраних для ліквідації в концтаборах радянських полонених, які перебувають у видимо безнадійному стані (напр. голодний тиф) і тому неспроможні витримати навіть короткого пішого переходу, надалі ні в якому разі не включати до етапів.

(За) Підпис: Мюллер».

Лишаємо читачеві самому поміркувати над висловом «досить значна кількість» там, де йдеться про кандидатів на смерть. Отже, такі речі становили проблему вже в 1941 році, коли німецький райх був ще досить великий. Але за чотири роки той німецький райх прикро поменшав, та й усувати, чи то ліквідувати, доводилося вже не тільки радянських полонених, євреїв і т. ін., а й досить численних німців — дезертирів, саботажників, зрадників, а крім того, звільняти концтабори від в'язнів, а міста від жінок, дітей і старих людей, бо ж ворогові можна було віддавати тільки руйновища.

Звичайно, виникали й моральні та гігієнічні проблеми. Наприклад, такі:

«Несумлінні, продажні старости сіл нерідко наказують забирати робітників-фахівців, що підлягають мобілізації, просто серед ночі, й держати під замком до тієї хвилини, коли їх мають відправляти. А що робітникам і робітницям не дають часу навіть зібратися в дорогу, багато їх прибуває до збірних таборів без належного спорядження (взуття, переміна одежі, миска, ложка, кухоль, ковдра тощо). В найприкріших випадках доводиться відсилати щойно прибулих назад по необхідні речі. З більшості сіл повідомляють, що сільська поліція, як правило, виганяє робітників у дорогу погрозами й побоями. Подеколи жінок били так, що вони після того не могли йти з колоною. Про один особливо прикрий інцидент (у селі Соцолинків, округа Дергачі) я подав рапорт комендантові місцевої поліції, панові полковникові Замеку, зажадавши, щоб винуватців суворо покарали. Зловживання владою з боку старост та поліцаїв ще поглиблює той факт, що на своє виправдання вони заявляють, ніби все це робиться в ім'я німецької армії... Ілюструючи сказане вище, можна додати, що якось одну жінку пригнано в самій сорочці».

«З приводу рапортів про такі випадки звертаємо увагу на те, що держати робітників замкненими у вагонах багато годин підряд і навіть не давати їм змоги справити природну потребу — це безвідповідальність. Очевидна річ, що транспортованих треба час від часу випускати з вагонів набрати води, помитися чи до вбиральні. Нам демонстровано вагони, що їх попроламували замкнені в них люди, аби випорожнитися. Звичайно, на великих станціях випускати людей за природною потребою слід по змозі за межами території станції».

«Відомо, що на пунктах санобробки траплялися неподобства, коли, по-перше, чоловіча обслуга або й інші чоловіки перебували серед жінок та дівчат у приміщеннях лазень (чи навіть милили їм спину!) або ж навпаки — жінки серед чоловіків, а по-друге, чоловіки робили фотознімки в приміщеннях жіночих лазень. Оскільки українське сільське населення, що його переважно транспортують останнім часом, у своїй жіночій частині відзначається здоровою й міцною вкоріненою моральністю, таке ставлення неминуче мусить сприйматись як зневага до нації. Скільки нам відомо, останнім часом коменданти ешелонів не допускають вищезгаданих неподобств. Про фотографування рапорт надійшов із Галле, про решту — з Киверців».

Невже теперішня «хвиля сексу» почалася ще тоді, і деякі фотографії, що їх нам накидають сьогодні, «клацнуто», можливо, в пунктах санобробки для східноєвропейських рабів?

Важливо зрозуміти, що завоювання цілих континентів чи світів — це не така проста справа і що навіть ті люди мали свої труднощі й намагалися владнувати їх суто по-німецькому ретельно та реєструвати суто по-німецькому акуратно. Щоб без жодних імпровізацій! Природна потреба — це природна потреба; та й людей, призначених для страти, не годиться приставляти на місце вже мертвими! Це свинство, за такі речі треба карати; і так само не годиться, щоб під час санобробки чоловіки намилювали жінок, а жінки чоловіків, а тим паче щоб їх фотографували. Так не можна, і край. Бо так ні руки, ні рушник не зостануться чисті. Невже до справи, «по суті» цілком пристойної, примазалися розпусники й злочинці?

Оскільки для сучасної неядерної війни такі речі, як суперечки за трупи — цілі чи пошматовані,— зробились уже типовими, а розпусники й злочинці — та ще й у мундирах — не криючись, безчестять жінок і навіть фотографуються при тому, то, мабуть, не варто більше набридати читачеві такими подробицями. А все ж таки: як і де мали перебути той час вагітна Лені, й надміру вразливий Борис, і енергійна Лотта, і надміру милосердна Маргрет, і Грунч, цей земляний хробак, і Пельцер, що ніколи не був нелюдом? І що сталося в березні 1945 року з Марією, з Богаковим і Віктором Генріховичем, і зі старим Груйтеном, і з багатьма іншими?

Насамперед, десь близько нового, 1945 року, Борис іще раз завдав своїй коханій цілком зайвого клопоту, про який Лені не розповідає нічого, Маргрет — усе, а Лотта й Марія навіть не знали. Маргрет, над якою тим часом установлено дуже пильний нагляд, щоб авт. не міг нишком тицьнути їй якогось гостинця (лікар авт.: «Розумієте, їй тепер треба з місяць поголодувати, поки ми трохи налагодимо її внутрішню й зовнішню секрецію: вона в неї так розладнана, що з грудей можуть текти сльози, а з носа — сеча. Отже — розмовляйте скільки завгодно, але не приносьте нічого»),— Маргрет, уже звикнувши до такого аскетизму й навіть сподіваючись від нього зцілення, сказала так: «Але сигаретку можете мені дати (що авт. і зробив!) ...Авжеж, я тоді була злюща на Бориса, як чортяка... аж згодом, коли ми всі зібрались разом та я з ним познайомилась, то побачила, який він розумний і делікатний, але тоді, наприкінці сорок четвертого десь на різдво чи то зразу після нового, сорок п'ятого року, перед Водохрещами, ніяк не пізніше, Лені знов одного вечора прийшла додому з другим прізвищем у голові — правда, тепер вона принаймні знала, що це письменник, і вже померлий, отож не довелось телефонувати в усі кінці. Йшлося знову про книжку, автор звався Франц Кафка, а назва книжки — „У виправній колонії“. Я потім питала Бориса, чи він справді не розумів, чого міг накоїти, коли радив Лені наприкінці сорок четвертого року (!) читати письменника-єврея. І він мені відповів: „Тоді в мене стільки всяких думок у голові роїлося, що про це я забув“. Отож Лені знов пішла до бібліотеки — в місті знайшлася ще одна відчинена,— та, на щастя, трапила там на більш-менш розумну літню жінку. Та порвала квиточок із замовленням, відвела Лені вбік і сказала їй те самісіньке, що колись ігуменя в монастирі, як вона стала допитуватися про Рахель: „Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися? Хто це вас прислав по таку книжку?“ Та від Лені, як вона чогось хоче, не так легко відкараскатись. І та літня бібліотекарка, видно, збагнула, що це не провокація, й знов відвела Лені вбік і пояснила їй, що цей Кафка був єврей і що всі його книжки заборонено, спалено і так далі. Ну, а Лені, напевне, знов її спантеличила своїм наївним „Ну й що?“ — і тоді, мабуть, та жінка хоча й пізно, зате вже все розтлумачила їй про євреїв і наці, й „Штюрмера“ показала — таке добро в бібліотеці, звичайно, було; одно слово, Лені вернулась до мене зовсім приголомшена. Нарешті вона щось розшолопала. Однак не здалася — будь-що хотіла добути того Кафку й прочитати, і таки добула! Поїхала аж у Бонн, почала там шукати якихось професорів — для них її батько колись щось будував, і вона знала, що у них є великі бібліотеки,— і справді знайшла одного сімдесятип'ятирічного дідуся, пенсіонера, що сидів, зарившись у свої книжки. І знаєте, що він їй сказав? Достоту отаке: „Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися? Чого вам захотілося саме Кафки? Чом тоді не Гейне?“ А взагалі, видно, прийняв її дуже ласкаво, бо ще пам'ятав її саму і її батька, але книжки в нього не було, тож довелось йому йти до якогось колеги, потім до другого, третього, аж поки знайшов такого, що мав книжку. То було не таке легке діло, воно забрало цілий день, і Лені вернулась додому аж серед ночі, але з книжкою в сумочці — я ж кажу, це виявилося не таке просте діло, бо вони мусили не тільки знайти когось такого, щоб професор міг йому довіряти і щоб він професорові довіряв,— треба було, щоб та людина ще й Лені повірила і не лише мала книжку, а й не побоялась її дати! Бо спершу вони натрапили на такого, що мав книжку, але не схотів дати їм. Це ж чисте божевілля, чим ото вони з Борисом голову сушили, коли треба було думати, як живому зостатись. Як на лихо, саме тоді принесло звідкись і мого чоловіченька Шлемера — ми ж у його віллочці жили,— прийшов тільки що живий та теплий, увесь полиск і елегантність із нього мов водою дмило, вдягнений чомусь у солдатську форму, але без жодних документів — десь у Франції партизани трохи його не розстріляли, насилу втік. Сама не знаю, але щось мене в ньому вабило — як-не-як, а він завжди був зі мною ласкавий, і щедрий, і по-своєму любив мене, чи навіть кохав. А тоді прийшов такий мізерний, бідний, нещасний і каже: „Маргрет, я робив таке, що мені тепер скрізь, куди не подамся, шибениця світить: і у французів, і у німців — тих, що за, й тих, що проти,— і в англійців, і в голландців, і в американців, і в бельгійців, а як попадуся в руки росіянам та вони розкусять, хто я такий, то пропав я, мов муха в окропі,— і так само, як попадуся німцям, тим, що тепер іще при владі. Поможи мені, Маргрет“. Знали б ви його раніше, як він і в трамваї ніколи не їздив, усе в таксі або службовою машиною, тричі на рік приїздив у відпустку й привозив повні валізи всякого добра, і завжди був такий хвацький, веселий, а тепер прибіг, мов нещасне мокре кошеня, і труситься зі страху й перед гестапо, й перед американцями, перед усіма на світі. І тоді я вперше подумала про те, до чого давно вже могла б додуматися. Адже в госпіталі вмирало багато людей, і їхні солдатські книжки, звичайно, забирали, реєстрували й розсилали по військових частинах, чи що; в кожному разі, я знала, де вони лежать, і знала, що декотрі солдати й не здавали їх зовсім, а в котрого тяжко пораненого то й не знайшли її, як викидали його порвані закривавлені лахи. Отже, що я зробила? Тієї ж таки ночі поцупила три книжки — їх там лежало доволі, і по фотокартках я вибрала таких, щоб і виглядом, і віком були більш-менш підхожі: двох білявих, як Борис, у окулярах, років на двадцять чотири — двадцять п'ять, і одного чорнявого, як Шлемер, без окулярів, з тонкими рисами, років під сорок. Дала йому ту книжку, і всі гроші віддала, скільки мала, і хліба, й масла, й сигарет у пакуночок поклала та й вирядила його в дорогу під новим ім'ям — Ернст Вільгельм Кайпер. Навіть записала те ім'я й адресу з книжки, бо все ж таки хотіла знати, що з ним станеться. Як-не-як, а ми з ним шість років були одружені, хоч бачилися й не часто. Я йому сказала, що найбезпечніше для нього буде піти до армії, на фронтовий розподільний пункт абощо, коли вже так усі на нього чигають. Він так і зробив. Аж заплакав, коли йшов, а як ви не знали його до сорок четвертого року, то й не збагнете, що це за картина, коли Шлемер плаче, просить, дякує й руку мені цілує. Він скиглив, як побите цуценя. Пішов — і більш я його не бачила. Згодом я з цікавості якось їздила до дружини того Кайпера, в Коленпот, під Бюром, бо таки хотіла знати... розумієте? Вона вдруге одружилася, а я сказала їй, що доглядала її чоловіка в госпіталі і він, помираючи, просив мене відвідати її. Там така гостроязика тітуся, що куди. Спитала мене: „А котрого це з моїх чоловіків? Ернста Вільгельма? То він аж двічі вмер: раз у госпіталі, а вдруге — вбитий десь там у вас під якимсь Вюрзеленом“. Отже, Шлемера не було вже на світі, і я не приховую, що мені зразу полегшало на серці. І для нього так, мабуть, краще було, ніж якби наці або партизани повісили його чи розстріляли. Він таки був справжній воєнний злочинець — набирав у Франції, Бельгії та Голландії людей на примусову роботу, ще з тридцять дев'ятого року, адже він за фахом комерсант. Мене потім не раз допитували через нього, та й будинок конфіскували з усім, що там було, тільки свої лахи дозволили взяти. Видно, Шлемер гарбав обома руками й хабарі брав... Отак я з сорок дев'ятого року опинилась на вулиці, та так і зосталась на вулиці, можна сказати. Правда, і Лені, й інші пробували мені помогти, щоб я знайшла якесь місце в житті. Я й жила в Лені півроку, але довше не змогла, бо ж чоловіків до себе водила, а в неї хлоп'я підростало та й спитало мене якось: „А чого він так душить тебе в ліжку?“» (Маргрет знову почервоніла.— Авт.).

Де пережив кінець війни Шіртенштайн, нам уже відомо: він бринькав на піаніно «Лілі Марлен» для радянських офіцерів десь між Ленінградом і Вітебськом — це чоловік, якого поважала сама Моніка Ас! «Мною володіло одне жахливе, невідчепне бажання (Ш. авторові): я хотів жерти й лишитися живим. І я б ладен був грати „Лілі Марлен“ навіть на губній гармонії».

Доктор Шольсдорф перебув кінець війни так, що його можна назвати трохи не героєм: він вибрався з міста «в одне сільце на правому березі Рейну й дочекався кінця війни там, зі справжніми документами, нічим не заплямований політично, не боячись ні нацистів, ні американців. Задля повнішого маскування я став командиром загону з десятка фольксштурмістів — серед них трьом було більше сімдесяти років, двом менше сімнадцяти, у двох було відрізано ногу вище коліна, в одного нижче, один був без руки, а десятий — недоумок, типовий сільський дурник; озброєння наше складалося з кількох залізяк, а головно — з розірваних начетверо білих простирадл. Крім того, нам дали кілька ручних гранат, щоб підірвати міст. Ми виступили всім загоном назустріч ворогові, несучи в руках палиці з поприв'язуваними шматками простирадл, моста й не подумали чіпати — і здали село американцям цілісіньке. Відтоді мене вважали в селі (йдеться про бергішське сільце Ауслермюле.— Авт.) своєю людиною, весь час запрошували на всі свята, але останні два роки помічаю, що почали ставитись не так, часом навіть чую слово „капітулянт“ — це через двадцять п'ять років, та ще й після того, як я врятував їм дзвіницю, своїм життям поручившись американському лейтенантові Ерлу Вітні, що на ній нема солдатів і що вона не воєнний об'єкт. Поправішали, це точно. В кожному разі, я вже не так радо їду туди».

Ганс і Грета Гельцени майже не потребують алібі: Ганс народився тільки в червні 1945 року, і чи виявляв він у материнському лоні схильність стати «вервольфом», авт. невідомо. А Грета і взагалі народилась аж у 1946 році.

Генріх Пфайфер, якому тоді минув двадцять один рік, саме лежав після ампутації лівої ноги (вище коліна) в старовинному монастирі поблизу Бамберга, перетвореному на госпіталь. Він — за його власними словами —«щойно прокинувся після наркозу, і мене нудило, просто страх, коли раптом прийшли американці,— на щастя, мені вони дали спокій».

Старий Пфайфер, що, за його словами, «в день нашої неслави» перебував з дружиною «неподалік Дрездена», на той час уже двадцять сьомий рік (а як на сьогодні, то навіть п'ятдесят другий) тягав свою паралізовану ногу — ту саму ногу, що про неї батько Лені в 1943 році, перед своїм арештом, сказав: «я такої хитрющої ноги ще зроду не бачив».

Ван Дорн: «Я тоді гадала, що я розумніша за всіх, і вже в листопаді сорок четвертого перебралась до Тольцема, де відкупила батьківську садибу, та ще й клапоть земельки придбала — за ті гроші, що колись Губерт цілими жменями роздавав. Я весь час товкла Лені, щоб і вона їхала зі мною та народила свою дитину — від кого вона, ми так усе й не знали — спокійненько, на селі, й доводила їй, що до нас американці напевне прийдуть на два-три тижні раніше, а що ж вийшло насправді? Велике щастя, що Лені була не там. Тольцем, як то кажуть, зрівняли з землею — дали нам півгодини, щоб зібратись і вийти з села, тоді автомашинами вивезли за Рейн і вернутись ніяк не можна було, бо ж по цей бік уже стояли американці, а там, де ми,— ще німецька влада. Ні, це велике щастя, що Лені не послухалась мене. Мовляв, село, спокій, квіточки, повітря... аж воно он як: натомість ми побачили тільки величезну хмару пилюки, ось що стало з Тольцема — тепер його, звісно, відбудували, але тоді, я вам кажу, тільки велика хмара пилюки знялася!»

Кремер: «Коли забрали хлопця, я стала думати: куди ж тепер, на схід, на захід чи зоставатися тут? Вирішила зостатись: на захід нікого не пускали, тільки солдатів та тих, що мали копати окопи, а на схід? Хіба я знала — може, вони гратимуться в ту війну ще кілька місяців, а то й рік. Отож я й зосталась — у своєму помешканні, аж до другого. (Ідеться про 2 березня 1945 р., яке в певних колах, що лишилися в місті, називають просто „друге“ — Авт.). А тоді був наліт, що від нього багато людей збожеволіло чи трохи не збожеволіло; я була тоді в підвалі броварні навпроти й думала: „Світ валиться, світ валиться“, й скажу відверто: я, що з дванадцяти років, з тисяча дев'ятсот чотирнадцятого, не ходила до церкви й не дбала про попівські брехні, й навіть тоді, коли наці були нібито (підкреслення не авт.) проти попів, навіть тоді я не була за, бо все ж таки набралася досить діалектики й матеріалістичних поглядів на історію, хоча більшість товаришів у партії мали мене за гарненьку дурепу,— то я вам скажу: я тоді молилась... і більш нічого. Знов із мене полізло: „Отче наш“, „Радуйся, діво“ і навіть „Господи, помилуй нас“. Тільки молилась. То був найгірший, найстрашніший з усіх нальотів, яких ми зазнали, і тривав він рівно шість годин сорок чотири хвилини, а стеля в підвалі броварні часом аж двигтіла. Двигтіла й здригалася, майже як намет під вітром,— і все це сипалось на місто, вже майже безлюдне, сипалось і сипалось: нас у підвалі було всього шестеро — дві жінки я й ще одна, молодша, з трирічним хлопчиком, то вона тільки цокотіла зубами,— отоді я вперше побачила, як це воно буває, хоч пишуть таке часто: ті зуби самі собою цокотіли, вона нічого не могла вдіяти, навіть не помічала, а врешті прокусила губи до крові, й довелось нам запхати їй між зуби скіпочку, якийсь уламок обструганої дощечки, клепки чи що — там їх багато валялось; я думала, що вона збожеволіє, та й сама теж. Гуркотіло не дуже, тільки двигтіло а стеля прогиналась, як ото гумовий м'яч, коли в ньому дірка і його надавлювати; а хлопчик спав, бо просто втомився — спав і всміхався вві сні. Було там ще четверо чоловіків — один старий складський робітник у штурмовицькій формі — це другого! — так той наклав повні штани й трусивсь, мов на морозі. В штани намочив і вибіг геть, просто надвір — щось закричав і вибіг. З нього, певне, й гудзика не знайшли, кажу вам. Потім були ще двоє молодших, у цивільному, німці, по-моєму,— дезертири, що ховались у руїнах, а під час нальоту злякались; вони були такі тихі, бліді, і раптом — коли старий вибіг, вони... звісно, мені вже шістдесят вісім, і напевне огидно слухати, коли я вам усе по правді розказую, тоді мені було сорок три, а та молода жінка... я їх більш ніколи, ніколи не бачила, всіх чотирьох, ні хлопців, ні дитини, нікого... тій молодій жінці було, може, під тридцять... так отож, хлопці, щонайбільше років по двадцять два — двадцять три, раптом... ну як би вам сказати... запалилися, хіттю, чи знахабніли... та ні, все воно не так, і я ж, відколи мого чоловіка в концтаборі замучили, три роки й не глянула ні на кого... так отож ті двоє не те щоб накинулись на нас, цього не можна сказати, та й ми не опирались, вони не згвалтували нас — одне слово, один підійшов до мене, вхопив за груди і стяг з мене трико, а другий — до молодої жінки, вийняв скіпку в неї з зубів, поцілував її, і ми там полягали, а між нами спав хлопчик, і вам, напевне, жахливо слухати, але ви не можете собі уявити, як воно, коли шість з половиною годин підряд летять і летять літаки, падають бомби, повітряні міни, понад шість тисяч фугасок... ми просто зійшлися там усі четверо, і хлопчик між нами, і я й досі відчуваю, що в того хлопця, котрий обрав мене, в роті було повно піску, коли він мене цілував, і відчуваю пісок у своєму роті — воно ж сипалось зі стелі, бо її трясло,— і відчуваю, яка я тоді рада була, як заспокоїлась, почала знов молитись і бачу, як та молода жінка теж раптом стала спокійна, й відкинула волосся з лоба хлопцеві, що лежав на ній, і всміхнулась до нього, а тоді ми поправили на собі одежу й далі сиділи тихо; не домовляючись, повиймали все з сумок, сигарети, хліб, а молода жінка мала в сумці баночки з маринованими огірками та полуничним джемом, і ми все те з'їли мовчки, разом, наче домовились не питати, як кого звуть,— жодного слова, тільки пісок рипить на зубах, у мене пісок із рота того хлопця, а в нього, певне, мій... а тоді все скінчилось, десь о пів на п'яту. Стало тихо. Не зовсім. Десь щось падало, десь щось валилося, десь щось вибухало — адже близько шести тисяч бомб. Я кажу „тихо“, бо літаки вже не гули, і ми всі вийшли, кожне само по собі, ні слова на прощання; опинилися всі ми у велетенській, аж до неба, хмарі пилюки, диму, вогню. Я впала, зомліла й отямилась аж через кілька днів у лікарні, та все молилась, але вже востаннє. Щастя, що мене тоді не загребли попросту,— як ви гадаєте, хіба мало людей тоді попросту загребли? А як ви гадаєте, що сталося з підвалом броварні? Він завалився через два дні після того, як ми вийшли,— мабуть, стеля й далі отак вигиналась та вгиналась, мов гумовий м'яч, а тоді обвалилась. Я подалась туди, бо хотіла все ж таки глянути на своє помешкання, а там нічого, нічогісінько, навіть порядної купи грузу нема, а як виписалася з лікарні, другого дня вже прийшли й американці».

Ми вже знаємо, що Ванфт евакуювалась. Очевидно, вона набралась там лиха (оскільки вона про це мовчить, авт. не зміг установити, якого саме лиха: об'єктивного чи тільки суб'єктивного). Вона сказала тільки одне слово: «Шнайдемюль». Про Кремпа нам відомо, що він загинув біля шосе і захищаючи шосе — можливо, зі словом «Німеччина» на устах.

Доктор Генгес «подався» (Г. про Г.) «з графом, своїм начальником, у одне село, де ми могли бути певні, що селяни нас не викажуть. Перебрані під лісорубів, ми жили в простій рубленій хатці, проте з панськими розкошами; все ми мали, і навіть жінки були — самі набивалися, такі віддані графському родові. Правда, признаюся вам щиро, баварські любощі здавались мені занадто грубими, і мені весь час бракувало рейнської витонченості — не тільки в цьому питанні. Дуже тяжкої провини на мені не було, і я вже в п'ятдесят першому зміг вернутись додому, ну, а граф мусив зачекати до п'ятдесят третього, тоді добровільно з'явився до суду, але вже в такий час, коли переслідування воєнних злочинців почали потихеньку згортати. Три місяці він посидів у Верлі, та незабаром після того вже зміг піти на дипломатичну службу. А я вирішив більше в політику не пхатися, тільки служити відповідним установам своїми точними філологічними знаннями».

Гойзер-старший: «Я не міг покинути своїх будинків — адже я придбав не тільки Груйтенів, у січні й у лютому сорок п'ятого року мені пощастило купити ще два, у людей, що опинилися в дуже непевному політичному становищі. Можете, якщо хочете, назвати це „антиарізацією“ чи „ре-антиарізацією“,— ті будинки колись належали євреям, а мені їх продали двоє старих нацистів, цілком законно, у нотаря і з оплатою через банк. Цілком легальна й законна передача майна — будинків же не було заборонено продавати й купувати, адже так? Другого числа мені не довелось пережити, бо я тоді саме був на селі,— але хмару пилюки я бачив, за цілих сорок кілометрів,— величезну хмару,— а як вернувся другого дня, то знайшов собі квартиру, як лялечку, на західному кінці міста, й мусив з неї вибратись аж тоді, як прийшли англійці. Бо вони навмисне не бомбардували того району, де збиралися розміститись самі. А ті... Лені, й Лотта, і решта — кинули мене напризволяще, не сказали й слова про той свій маленький радянський рай, що вони там улаштували під землею, в склепах. Авжеж, нащо я їм був здався, такий старий — мені ж тоді вже шістдесят минуло.

Лотта взагалі показала себе досить паскудною людиною — після того, як моя дружина в жовтні померла. Почала волочитися з дітьми по місту — спершу до своїх родичів, потім до тієї повії Маргрет, а далі до знайомих, аби тільки не евакуюватись. А чому? Бо знала добре, де військові склади містяться, й не хотіла прогавити, коли їх грабуватимуть. Дідуся, звичайно, не покликали, коли грабували склад біля колишнього монастиря кармеліток. Де там! Звідти носили мішками, возили візками, й на старих велосипедах, і на покинутих, згорілих автомашинах, якщо тільки їх хоч руками можна було котити, все тягли звідти — яйця й масло, сало й сигарети, каву й одіж, і так розперезалися, що просто на вулиці смажили собі яєшню в покришках від протигазів, і горілка там лилась, і що хочете, справдешня оргія, як у французьку революцію, і жінки теж, а наша Лотта, мов фурія, поперед усіх! І справжні бої там точились — адже в місті ще були наші солдати. Я про все це дізнався аж згодом і радий був, Що завчасу вибрався з тієї квартири, бо там незабаром справжній бордель завівся, коли вони вже покинули той свій підземний рай та вернувся Губерт і почав жити з Лоттою. Ви б тоді Лотти не впізнали: то весь час була така сувора, холодна жінка, в'їдлива й гостроязика, а тоді наче змінилася враз. Під час війни ми терпіли її соціалістичний буркіт, хоч воно часом і небезпечне для нас було, те, що вона тоді інколи патякала, і що вона нашого сина Вільгельма втягла в ті червоні авантюри, нам теж не подобалося, але ми їй пробачили, бо вона все ж таки була порядна, свідома свого обов'язку жінка й мати, а потім вона, мабуть, відразу, п'ятого березня, вирішила, що вже настав соціалізм і все будуть ділити — рухоме й нерухоме майно, все на світі. Вона й справді якийсь час керувала житловою управою, спершу сама захопила ту посаду, бо решта службовців була евакуйована, а потім її й офіційно затвердили, бо ж вона таки була не фашистка, але цього, бачте, ще замало, що ти не фашист. Та один рік вона все ж таки порядкувала там і, не довго думавши, вселяла людей у покинуті вілли, таких людей, що не знали до ладу, як і воду спускати в убиральні, а у ваннах прали білизну, розводили коропів та бурякову гичку квасили. Справді, там потім знаходили по півванни гички. На щастя, соціалізм із демократією плутали недовго, і вона стала знову тим, чим була раніше: дрібною службовкою. Але тоді, в ті дні великого грабунку, вона ж сиділа разом з іншими, і з дітьми, в тому їхньому підземному раю, і хоч знала, де я живу, чудово знала, але й слівця мені не переказала. Ні, ні, про якусь дяку годі й казати, а як подумати добре, то вона ж нам навіть своє життя завдячує. Досить було нам хоч словом прохопитися, що вона ото плескала про війну та мету цієї війни, хоч одне оте її слівце „бридня“, і вона б уклепалась по вуха, у в'язницю пішла б, у концтабір, а то й на шибеницю,— і от маєте».

Можливо, комусь іще цікаво дізнатися, що Б. Г. Т. не провалився на своїх маніпуляціях із сечею, підказаних Рахеллю, вони були успішні до останку, тільки... вже не допомагали: його наприкінці вересня 44 року взяли до «шлункового батальйону», не зваживши на те, що виразка шлунка потребує не такої дієти, як діабет, і Б. Г. Т. ще взяв участь у боях — наступ у Арденнах, під Гуртенським лісом, де поблизу селища Вюрзелена попав у полон до американців, і не виключено, що він «боровся пліч-о-пліч» із перетвореним у Кайпера Шлемером. Хай там як, а Б. Г. Т. пережив кінець війни в американському таборі для полонених поблизу Реймса, в «товаристві близько 200 000 німецьких вояків усіх рангів, і я можу вам сказати, що приємного там було мало — як товариство, так і харчі, а насамперед, коли дозволите так висловитись брак можливості спілкування з жінками... одне слово, кепсько». (Зауваження, що здивувало авт. Він не вважав Б. Г. Т. за сексуально заклопотаного).

Питати Марію ван Д. про долю Груйтена, щоправда, здавалось авторові трохи нетактовним, і все ж, задля повноти інформації, він зважився на дві чи три обережні спроби, внаслідок яких почув лайку на адресу Лотти, бо та, очевидно, свого часу збудила в Марії ван Д. ревнощі. «Я просто ще не приїхала тоді з села, коли він вернувся, а то, я певна, він би шукав тієї втіхи не в неї, а в мене, і таки знайшов би, хоч я й старша за неї на тринадцять років. Але ж я попала за Рейн — навіть, можна сказати, за Вуппер — і сиділа в тій вестфальській норі, де вони нас, рейнландців, не дуже ласкаво вітали, бо вважали за розбещених, розпещених, зіпсутих ласунів — а американці до нас туди прийшли аж у середині квітня, і, думаєте, легко було тоді добутися на захід, за Рейн? Просто неможливо! Отож я мусила лишатись там до середини травня, а Губерт вернувся додому вже на початку травня і, певне, зразу заліз у ліжко до Лотти. І коли я приїхала, вже нічого не можна було вдіяти. Було вже запізно».

Лотта: «Мені вже все перемішалось у голові, що робилось у лютому й березні сорок п'ятого і потім, аж до початку травня. Так багато всього сталося, що годі охопити оком, навіть тоді, коли ми в самій гущі були. Звичайно, я нагарбала, чого могла, коли грабували склад у Шнюрергасе, тому завулку біля колишнього монастиря кармеліток, і вже тоді воліла вдатись по допомогу до Пельцера, а не до мого вельмишановного свекра. Скільки всяких проблем довелось нам тоді розв'язувати! Я мусила подаватися кудись із квартири, зоставатись там могла сама тільки Лені, але ж їй лишилося кілька днів до пологів, і ми не могли покинути її саму, отож і перебрались усі до того „підземного радянського раю“, як він каже. Тоді вже виявилося, що батько дитини росіянин, але так по-дурному склалося, що записати її довелось на іншого, бо Лені ще з вересня чи жовтня сорок четвертого одержувала материнську картку — це Маргрет напоумила, просто підказала їй прізвище одного солдата, що вмер у госпіталі, якийсь Єндріцкі. Вони занадто поквапилися з цим ділом, навіть не з'ясували спершу, чи не був той небіжчик Єндріцкі жонатий,— і міг би з цього вийти великий скандал із його дружиною, ще й дуже гидкий скандал, як на мене, бо як собі хочете, а не годиться накидати покійникові таке. Ну, це діло я змогла залагодити, коли мене військова адміністрація з середини березня поставила завідувати житловою управою. Тоді я мала й бланки, й печатки, й доступ до всіх інших установ і змогла вернути дитині справжнього батька — Бориса Львовича Колтовського: адже всі міські установи тулились тоді в трьох кімнатах, і ви самі розумієте, що це було неважке діло — забрати батьківство в того сердешного Єндріцкі й уладнати все як слід. Та все це робилося вже після другого, коли наші німецькі ідіоти нарешті всі забралися геть — вони ще й шостого числа вішали в місті дезертирів, перше ніж відступили й висадили за собою міст. Аж тоді прийшли американські війська, і ми нарешті змогли вернутися додому з того „підземного радянського раю“, але й американці не могли нічого добрати в розгардіяші, вони, мабуть, і самі перелякались, побачивши зруйноване місто — декотрі навіть плакали, надто кілька жінок, перед готелем, що біля собору. А скільки тоді всякого люду висипало зі схованок: німці-дезертири, і росіяни, і югослави, поляки, робітниці з Радянського Союзу, втікачі з концтаборів, навіть кілька євреїв — добери там, хто з них був проти фашизму, а хто за, і кого в який табір укинути. Ті американці, певне, уявляли, що їм буде дуже просто з'ясувати, хто був нацист, а хто ні, але насправді не так воно було просто, як вони по-дитячому наївно гадали. Все треба було розібрати, розсортувати,— та коли нарешті прийшов Губерт, десь так на початку травня, то вже більш-менш видно було, що і як,— більш-менш, кажу я, і не приховую, що тоді я багатьом досить щедро помагала довідками та печатками, бо інакше навіщо ж ті печатки та довідки? Губерт, наприклад, прийшов у італійській солдатській формі, йому добули її в Берліні товариші, що з ними він копав окопи та розчищав тунелі метрополітену,— вони правильно вирішили, що йти на захід німцеві з ув'язнення надто небезпечно, адже між Берліном і Рейном ще чимало було нацистських гнізд, де б його враз повісили, а щоб іти в цивільній одежі, він був занадто молодий, і в свої сорок п'ять років він би неодмінно попав до когось у полон — до росіян, англійців чи американців. Отож він вирушив як італієць, хоча й це, звісно, не бозна-яку безпеку гарантувало, та все ж досить мудро придумано: італійців наці тоді зневажали, та й годі, не хапались відразу вішати їх, а про це ж бо й ішлося, щоб не попасти зразу на шибеницю чи до стінки, це ж бо й була вся проблема, і таки справді йому пощастило добитись додому В тій італійській формі та зі своїм „не розумій німецьки“ — хоча, звісно, знов же невелика радість була б, якби його через ту італійську форму поперли до Італії, а там викрили! Це теж могло йому голови коштувати. Ну, якось-таки він пробився, прийшов додому, веселий, бадьорий, бадьорішого чоловіка годі було й уявити, повірте мені. Він так і казав нам: „Дітки, я твердо наважився дожити свій вік з усмішкою на устах“. Обняв нас усіх, Лені й Бориса, онукові зрадів просто до нестями, і Маргрет обняв, і моїх дітей, і мене, звичайно, а мені сказав: „Лотто, ти ж знаєш, що ти мені до вподоби, та й я тобі, здається, подобаюсь. Чом би нам не жити разом?“ Отож ми зайняли три кімнати, Лені з Борисом та дитиною теж три, Маргрет одну, а кухня була спільна, і ніяких проблем у нас не виникало, ми ж таки були розважні люди й мали все, що треба, всю спадщину славного німецького райху зі Шнюрергасе, а Маргрет зі свого госпіталю ще й медикаментів натягала; ми вирішили, що Губертові краще й далі ходити в тій італійській формі, тільки, на жаль, я не змогла добути йому італійського посвідчення особи, що він сам узяв собі у військовій адміністрації довідку на італійське прізвище, яке вже йому Борис підказав,— Мандзоні, єдине італійське прізвище, відоме йому: напевне, він читав якусь книжку цього Мандзоні. Об'явитись Губертові як відпущеному в'язневі не випадало, бо він же, власне, вважався не політичним, а карним, а американці в таких речах були досить прискіпливі. Вони теж не хотіли, щоб справжні карні злочинці бігали на волі, а як ти їм утлумачиш, що він, по суті, все-таки був політичний! Отже, ми й вирішили: нехай краще він буде Луїджі Мандзоні, італієць, що пристав до мене в прийми. О, тоді доводилося з біса пильно стерегтися, щоб не попасти до якогось табору, нехай навіть для репатріантів. Бо ніхто не знав, куди, кінець кінцем, вивозили людей з тих таборів. Ну, і якось ми перекрутились до початку сорок шостого, а далі американці вже не так намагалися засадити кожного німця в якийсь табір, а незабаром прийшли англійці, та й, власне, я і з тими, й з тими вміла поладнати. Звичайно, багато хто дивувався, чом ми з Губертом не одружилися — адже я була вдова й він удівець, і дехто казав, ніби я через пенсію не хотіла, та це неправда. Просто... як би це вам пояснити... просто ми побоювались назавжди зав'язати світ одне одному, як воно буває в шлюбі. Тепер я шкодую, бо потім діти мої зовсім підпали під свекрів вплив. А от Лені була б радісінька одружитися з Борисом, та й він з нею, але ж Гм не можна було, бо він не мав ніяких документів, а об'являтись як росіянин зразу не хотів, бо хоч дехто з них зразу влаштувався непогано, але більшість, не питаючи згоди й не кажучи, що їх там чекає, загребли й повезли додому, до рідного Сталіна. У нього, правда, була німецька солдатська книжка, добута Маргрет, на ім'я Альфреда Бульгорста, але знаєте, що чекало тоді молодого, двадцятичотирьохрічного здорового німця, хоча й трохи дистрофічного? Зінціг або Вікрат — а такого ми нізащо не хотіли. Бо там, самі розумієте, життя теж не гарантувалося. Тому він здебільшого сидів удома, і побачили б ви їх обох із їхнім синочком: чисте тобі святе сімейство. Він був певен, що жінки за три місяці після пологів ще не можна чіпати й за шість місяців так само, отож вони півроку жили, як Марія з Йосифом, хіба, звичайно, поцілуються коли-не-коли, а то тільки й знали, що на дитя милуватися! Вже так його пестили та панькали, і пісеньок йому обоє співали: а тоді почали трохи зарано, ще в червні сорок п'ятого, вечорами виходити на Рейн гуляти — до комендантської години, звичайно. Ми всі їх остерігали, і Губерт, і я, і Маргрет, але вони не хотіли й слухати: щовечора на Рейн. Та й справді там гарно було, і ми з Губертом теж часто ходили з ними, сиділи всі над річкою й тішилися тим, чого, власне, не знали вже дванадцять років: миром. На Рейні жодного судна не побачиш, тільки затоплені, мости зруйновані, лиш кілька перевозів та американський військовий міст — знаєте, іноді думається, що краще було б ніяких мостів і не будувати, а лишити наш зарейнський край відокремленим від Німеччини. Та не вийшло так... і з Борисом не вийшло нічого: одного вечора в червні його схопив американський патруль, а він, як на лихо, мав у кишені ту свою солдатську книжку, і вже не можна було нічого зробити: не помогли ні мої знайомі американські офіцери, ні американські приятелі Маргрет, не помогло навіть те, що я пішла до військового коменданта міста й розказала йому все про Бориса, всю ту заплутану історію; Бориса не відпустили. Спершу здавалося, що воно не так і страшно: мовляв, вернеться з американського полону як Альфред Бульгорст, коли вже не хоче додому, до Радянського Союзу. Звичайно, в американському таборі не рай був... Але ми не знали ще одного: що американці влітку почали передавати полонених німців французам — чи, може, краще буде сказати „продавати“, бо вони брали компенсацію в доларах за утримання в таборі,— і що Борис таким чином попав на роботу до шахти, в Лотарінгію, а він же ще був досить кволий: хоча завдяки Лені чи то завдяки її заставленому будинкові й не зовсім охлялий, але ж іще не дуже міцний... і побачили б ви тоді Лені! Сіла на старий велосипед і подалася його шукати. Через усі кордони між зонами й навіть країнами перебиралася, й у французькій зоні побувала, і в Саарській області, і в Бельгії, звідти знов до Саарської області, далі до Лотарінгії, все їздила від табору до табору, питала в комендантів про свого Альфреда Бульгорста і благала за нього, мужньо, вперто, немовби не знала чи не хотіла знати, що в Європі військовополонених німців було, може, п'ятнадцять чи двадцять мільйонів: аж до листопада все їздила велосипедом, вернеться додому по харчі й знов їде. Я досі не знаю, як вона примудрялась переходити всі ті кордони й вертатись назад зі своїм німецьким посвідченням, бо вона нам нічого не розповідала. Тільки співала нам іноді — синочкові своєму вона весь час співала: „Святий вечір, боже, нині, а в малій нашій хатині і убозтво, й холодище, та й надворі хуга свище, зійди до нас, боже, з неба, бо нам тебе справді треба“,— і всяких таких пісень, аж сльози, було, навернуться, коли слухаєш. Вона разів кілька отак переїхала через увесь Ейфель, і на той бік, в Арденни, і знов назад, від Зінціга до Намюра, від Намюра до Реймса, звідти до Меца, тоді до Саарбрюкена, й ще раз до Саарбрюкена. Це було теж не таке вже й безпечне діло з німецьким посвідченням вештатися в тому куточку Європи... І що ж ви думаєте? Знайшла вона свого Бориса, свого Єндріцкі, чи Полтавського, чи Бульгорста — вибирайте яке хочете прізвище. Знайшла його, на кладовищі знайшла,— задавило його в залізному руднику десь у Лотарінгії, між Мецом і Саарбрюкеном. Отак вона в двадцять три роки, по суті кажучи, втретє повдовіла. Відтоді вона мов закам'яніла, наче статуя зробилась, і нас то жаром, то холодом усипало, коли вона, бувало, ввечері заспіває над синочком ті слова, що так любив його батько:

А тоді раптом таким хвацьким голосом: „Гайда в Махагоні, там добре буде нам, там є дівчата й коні, і п'ють, і грають там, махагонський місяцю зелений, ясно нам світи, певне, знаєш ти, що у нас сьогодні є чим заплатить...“ — а потім нараз так урочисто, що аж моторошно ставало, піднесеним голосом: „Ще як хлопцем я був, часто мене рятував якийсь бог від людського крику та різки, і я грався спокійно й щасливо з квітками в гаю, і легіт небесний пестив мене, і як тішиш ти серце рослин, що здіймають до тебе тонкі свої руки, так тішив ти серце моє“. Я всі ці рядки й за п'ятдесят років пам'ятатиму, так часто, трохи не щовечора, чули ми їх, і уявіть собі, що коли Лені їх співала, то переходила на сувору літературну мову, хоч звичайно вона говорить нашою прегарною, чіткою рейнською говіркою. Просто в душу запало, просто в душу, і хлопцеві воно теж западало, і всім нам, навіть Маргрет, та й дехто з її англійських чи американських приятелів не міг надивитись і наслухатись, коли Лені декламувала чи співала, а надто як вона проказувала своєму малому синкові вірш про Рейн... та що там, чудова дівчина була, і тепер з неї чудова жінка, а по-моєму, й мати чудова, а що зхлопцем така халепа вийшла, то це не вона винна, а оте шахрайське кодло, що до нього я мушу залічити й своїх невдалих синів, одно слово, „об'єднані Гойзери“ — які ж бо вони кровопивці, надто старий, мій свекор... Губерт його до нестями доводив, коли Гойзер приходив по квартирну плату, по свої сорок шість марок п'ятнадцять пфенігів за наші три кімнати — Губерт тоді сміявся щоразу, реготав, як чортяка, і врешті Гойзер перестав носа до нас потикати, тільки нагадування присилав, бо вигадав якісь дурні докази, що квартирну плату повинен приносити наймач — ну що ж, Губерт почав кожного першого числа відносити йому гроші до його вілли на західному кінці міста, але й там реготав йому в вічі, мов диявол, аж поки старий Гойзер не зміг більше терпіти й став вимагати, щоб гроші йому присилали поштою. Тоді Губерт звернувся до суду: чи, мовляв, квартирну плату слід збирати, чи приносити, чи надсилати — адже не можна з нього вимагати, щоб він витрачав десять або навіть двадцять пфенігів на поштовий переказ, бо він тільки підсобний робітник і заробляє небагато — і це була правда. Вони й справді стали обидва перед судом, і Губерт виграв справу — отже, Гойзер мусив вибирати, де він має слухати диявольський сміх: у нас чи в себе дома. І він слухав той сміх сорок місяців, кожного першого числа, аж поки нарешті додумався найняти управителя,— але я вас запевняю, Гойзер того диявольського реготу ще й досі не забув, і тепер мусить розплачуватись Лені: він їй допікає, чим тільки може, і вижене її з помешкання, якщо ми чого не придумаємо. (Зітхання, кава, сигарети — див. раніше,— тоді рух рукою по коротко підстриженій сивуватій зачісці). То були щасливі часи для нас — до сорок восьмого року, поки не сталось те жахливе нещастя з Губертом. Таке страшне безглуздя, і я відтоді не можу бачити отого Пельцера, не хочу й чути про нього, не хочу... яке це було страхіття, а незабаром і дітей у мене відібрали, старий як заповзявся, то вже не спинявся ні перед чим, чіпляв мені в полюбовники кожного чоловіка, що в нас жив чи бодай заходив до нас, аби тільки відняти в мене дітей, спершу здати під державну опіку, а потім забрати до себе. Навіть сердешного Генріха Пфайфера він мені закидав, того бідолаху, що тоді ще шкутильгав без протеза й ночував у нас, коли, бувало, приїде до лікаря чи до відділу соціального забезпечення. Адже ми мусили брати пожильців, мусили, бо він весь час підвищував квартирну плату, мов той кліщ уп'явся,— ну, й інспекторка з опіки декілька разів... та де там декілька, вона часто приходила, і щоразу несподівано, і хай йому чорт, думайте що хочете, але, хай йому чорт, таки тричі застукала мене з одним чоловіком: двічі, як вона висловилась, у „недвозначно двозначній ситуації“, тобто я, просто кажучи, лежала в ліжку з отим Богаковим, Борисовим товаришем, він тоді часом навідував нас. А втретє вона застала мене в двозначній ситуації, коли Богаков стояв у спідній сорочці біля вікна й голився перед моїм кишеньковим дзеркальцем, поставивши миску з водою на підвіконня. „Згадані ситуації,— написала вона в своєму рапорті,— змушують зробити висновок, що моральні умови в родині несприятливі для виховання дітей такого віку“. Звісно, Куртові було дев'ять, а Вернерові чотирнадцять, і воно, мабуть, справді не годилося, тим більше, що я того Богакова й не любила зовсім, він мені навіть не дуже подобався, просто життя нас докупи зіпхнуло; і дітей, звичайно, допитували, а потім таки відняли їх у мене, зовсім відняли. Спершу вони плакали за мною, коли їх відводили, але потім, як уже дід забрав їх від черниць до себе, то й чути про мене не хотіли — адже я була не тільки повія, а ще й комуністка і таке інше; але одне треба визнати, ніде правди діти, старий вивчив їх, до вищої школи віддав, і ділянкою тією, що пані Груйтен Куртові Гойзеру подарувала, він дуже добре розпорядився — тепер, через тридцять років, на ній стоїть чотири будинки з магазинами в підвальному поверсі, і вона варта добрих три мільйони, а за прибуток з неї ми всі, й Лені теж, могли б у достатку жити, а тоді її Куртові подаровано просто так, мов чашку з позолотою... звісно, це інша річ, ніж нидіти зі старою, підтоптаною матір'ю, що мусить день у день на службу ходити за тисячу сто дванадцять марок — та ще податки відрахують. І треба сказати правду, що я б ніколи в світі не зуміла так розпорядитись нею. А тим часом оте, що з Богаковим,— то була дурниця, просто дурниця,— я була така втомлена й сумна, бо Губерт загинув так жахливо, а сердега Богаков уже тоді весь час скиглив і не знав, вертатись йому до „матушки Росії“ чи ні, й усе співав сумних пісень, як Борис, отож ми й злізлись докупи раз чи двічі. Згодом я ще довідалася, що то більш ніхто як старий Гойзер капнув на нас німецькій допоміжній поліції, нібито у нас спекулянтський склад. Він ніяк не міг забути того, що йому нічого не перепало в Шнюрергасе, і ось одного дня, на початку сорок шостого, приперлися до нас ті зануди, ті нишпорки і, звичайно, знайшли наші запаси в підвалі: засолене масло, копчене сало, сигарети, каву, цілі купи шкарпеток та білизни — все, все конфіскували, а нам би його ще років на два — на три вистачило, і не поглядай. От тільки довести, що ми спекулянти, вони ніяк не змогли, бо ми ні грама нічого не продали, хіба що міняли і навіть роздавали чимало — особливо Лені з її натурою. Всі наші англо-американські зв'язки нам тоді не помогли, бо то була цілком парафія тих німецьких нишпорок: вони навіть квартиру обшукали і знайшли у Лені отой ідіотський диплом найчистокровнішої німецької дівчини в школі. І один з тих лобурів хотів на неї заявити, ніби вона нацистка, за той смердючий диплом, що вона одержала в десять чи дванадцять років, та, на щастя, я пригадала, що колись бачила його в формі штурмовика, й сказала йому про те, він і припнув язика, а то могла б вийти неабияка халепа для Лені: спробуйте-но, втовкмачте англійцеві чи американцеві, що такий диплом — то дурниця. А Пельцер тоді вчинив справді по-людському: він свою пайку зі Шнюрергасе заховав добре, і ніхто його не виказав, то як він почув, що в нас усе конфісковано, зразу сам з нами поділився, без грошей, без ніякої плати — певне, щоб підлеститись до Лені. Все ж таки цей гангстер виявився порядніший за Гойзера. Але про те, що нас виказав мій власний свекор, я аж пізніше дізналася, набагато пізніше, здається, аж у п'ятдесят четвертому: мені один з тих поліцаїв розповів».

Гельтоне, з якою авт. цього разу домовився зустрітись у дуже фешенебельній, дорогій кав'яреньці — не тільки щоб показати себе джентльменом, а й щоб курити скільки завгодно, без ніяких обмежень внутрішнього чи зовнішнього характеру,— перебула кінець війни якраз у тому колишньому монастирі кармеліток, у підвалі колишньої монастирської церкви, «в такому підземеллі, де, мабуть, колись був карцер для провинних черниць. Про те, що склади грабують, я й не знала, а другого чула тільки далекий жахливий, невпинний глухий грім — страшний, звичайно, але дуже далекий,— і нізащо не хотіла вийти з того підземелля, поки не дізналась напевне, що в місті вже американці. Я боялася. Тоді стількох людей вішали й розстрілювали, і хоч я мала цілком справні, законні документи, та однаково боялася, що який-небудь патруль може щось запідозрити й розстріляти мене. Отож я й сиділа там, під кінець уже зовсім сама, поки нагорі всі грабували склад та бенкетували. Аж коли почула, що справді вже прийшли американці, тоді вийшла й заплакала з радості й з жалю: з радості, що прийшло визволення, й з жалю за безглуздо знівеченим, зруйнованим містом,— а тоді знов з радості, коли побачила, що всі мости, всі до одного розбито: нарешті Рейн знову став кордоном Німеччини, нарешті! То була така нагода, що гріх не скористатися: просто не будувати більше мостів, нехай кілька поромів ходить через річку, під суворим контролем. Ну, я негайно пішла до американського командування, там зателефонували туди-сюди й розшукали мені мого знайомого французького полковника, я виклопотала собі перепустку до англійської та французької зон і мала щастя двічі чи тричі визволяти Лені Груйтен із скрутного становища, коли вона ото їздила так по-дитячому, розшукуючи свого Бориса. А вже в листопаді одержала дозвіл на квітникарство, заорендувала ділянку, якось зліпила теплиці, відкрила крамничку й відразу взяла Лені до себе. То була для мене дуже важлива хвилина, коли я одержала дозвіл і нове посвідчення особи: стати мені знов Еллі Маркс із Саарлуї а чи залишитись Ліаною Гельтоне? Я вирішила лишитися Ліаною Гельтоне. У паспорті моєму тепер записано: „Еллі Маркс, прозвана Гельтоне“. Ну, а чай у мене ви пили кращий, ніж у цьому нібито шикарному закладі. (Що авт. гречно й цілком щиро потвердив). Але що тут справді добре, так це печиво — треба запам'ятати. Що ж до того „радянського підземного раю“, як вам сказав дехто, то мене й Грунча теж туди запрошували, але ми побоялися — не мертвяків, ні, а живих, та ще того, що кладовище лежало якраз у фокусі бомбардувань, посередині між старим містом і передмістями. Мертвяки в тому раю мені б нітрохи не вадили: адже люди споконвіку сходились у катакомбах і навіть справляли там свята. Підвал під церквою в монастирі кармеліток здався мені надійніший — нехай навіть туди зайшов би патруль і перевірив мої документи, а на кладовищі, та ще в склепах,— це місце підозріле, та й, кінець кінцем, тоді сам чорт не добрав би, ким безпечніше бути: замаскованою єврейкою чи замаскованою сепаратисткою, солдатом-не-дезертиром чи солдатом-дезертиром, в'язнем чи втікачем, а дезертирів у місті аж кишіло, і біля них було не дуже затишно, бо стрілянина там не вщухала. Того ж таки побоявся й Грунч, хоч він, так би мовити, не залишав кладовища вже років сорок чи п'ятдесят, а тоді, десь у середині лютого сорок п'ятого року, він таки втік тимчасово на село, навіть зголосився до фольксштурму, і то правильно: тоді будь-яка форма легальності була найкращим захистом. Мій тодішній девіз — ніяких витівок! Десь принишкнути з більш-менш справними документами, втягти голову в плечі й чекати. Я цілком свідомо — хоча й через силу, повірте, бо там були речі, про які ми не сміли й мріяти,— цілком свідомо, кажу, не пішла грабувати склад, бо то, звичайно, річ незаконна, за це карали смертю, адже в місті тоді офіційно ще панували німці. Я хотіла жити, жити — мені був тільки сорок один рік, я любила життя й не хотіла ризикувати ним у ті останні дні. Отож я принишкла, мов миша, і навіть за три дні перед приходом американців не наважилась хоч би писнути, що війні кінець або що її програно. Адже з самого жовтня скрізь плакати й листівки кричали, що весь німецький народ жадає невблаганної суворої кари панікерам, поразникам, скигліям і ворожим полигачам — а кара та мала тільки одну назву: смерть. Ті кати шаленіли чимраз дужче: вони десь розстріляли одну жінку тільки за те, що вона повісила випрані простирадла сушитися. Вирішили, ніби то вона вивішує білий прапор,— і вбили її на місці, просто у вікно з кулемета. Ні, краще трохи поголодувати й перечекати, таке було моє гасло, а той дикий грабунок після нальоту другого числа видався мені занадто небезпечним, і таки справді смертельно небезпечно було тягти здобич іще й на кладовище, бо ж місто ще лишалося в руках німців і його мали обороняти. Та коли німці нарешті забралися геть, я не вагалася більше ні хвилини. Зразу до американців, розшукала своїх французьких знайомих, виклопотала собі невеличке гарненьке помешкання і дозвіл на квітникарство. Поки не вернувся старий Грунч, я користувалась його теплицею й акуратно переказувала орендну плату на його рахунок, а як він у сорок шостому вернувся, зразу передала йому все господарство в найкращому вигляді й відкрила своє власне, а коли ще в серпні сорок п'ятого приїхав наш добряга Пельцер та йому, хоч як хитро він свої справи влаштовував, усе ж треба було „вибілитись“, як тоді казали, то хто його „вибілив“? Хто посвідчив на його користь перед комісією? Лені та я. Так, ми його порятували, і я зробила це, по-перше, всупереч власному сумлінню, бо, незважаючи ні на що, мала його за негідника, а по-друге — всупереч власним діловим інтересам, бо ж він, природна річ, став моїм конкурентом і лишався ним до середини п'ятдесятих років». Свідок Ліана Гельтоне раптом здалась авт. дуже старою, і шкіра на обличчі в неї, доти гладенька, враз наче вкрилася зморшками, і рука, що крутила ложечку, затрусилась, і голос затремтів по-старечому. «Я й донині ще не певна, чи це правильно було — вибілювати його, виправдовувати перед комісією, але я, розумієте, з дев'ятнадцяти й до сорока двох років зазнавала переслідувань чи ховалась від них — від того бою під Егідієнбергом і аж до вступу американців, двадцять два роки я належала до переслідуваних, чи то з расових, чи то з політичних причин, як хочете,— і сама, свідомо вибрала собі того Пельцера, бо думала, що в нациста мені буде найбезпечніше, а в нациста-злодюги й поготів. Я знала все, що про нього балакали, і Грунч мені чимало розповідав про нього, і ось він раптом став переді мною, зі страху білий, мов стіна, підступив до мене з дружиною, справді неповинною жінкою,— вона ж і не знала нічого про те, що він робив до тридцять третього,— і двома втішними дітками, хлопчиком і дівчинкою, років так одному з десять, другому з дванадцять, чарівні діти... і жінки, блідої, трохи істеричної, ні в чому не винної, мені було шкода... і він тоді спитав мене, чи за ті десять років, що я в нього прослужила, він хоч раз, один-єдиний раз повівся не по-людському зі мною або з ким іншим, на роботі або й деінде — чи знаю я за ним щось таке, чи можу його звинуватити? І хіба, мовляв, не повинен настати такий час, коли людині можна вже пробачити юнацькі гріхи, забути про них? Так і сказав: „юнацькі гріхи“. Він мав досить розуму, щоб не пробувати мене підкупити, тільки тиснув на мене злегенька, нагадуючи про те, що взяв мене в майстерню до „ревізійної групи“, тобто зробив своєю довіреною — і цим, звичайно, натякав ще й на те, що й сама я не така вже чистенька, бо ж таки справді не дуже гарно було підновлювати крадені вінки й навіть використовувати стрічки по кілька разів... ну, і я, кінець кінцем, поступилась, вибілила його, а поручниками за себе назвала своїх французьких знайомих і так далі. Того самого він домігся і від Лені, що тоді політично котирувалась досить високо, як і її приятелька Лотта,— вони обидві могли б зробити кар'єру, але так уже в Лені завжди виходить, що вона ні з чого не вміє скористатись. Пельцер їй пропонував пай у своєму квітникарстві — так само, як я пізніше,— але вона не захотіла; потім її батькові теж пай пропонував — і той не схотів, він зовсім перекинувся на пролетаря, ні про які справи не хотів і слухати, тільки сміявся, а Лені порадив „вибілити“ Пельцера, посвідчити на його користь, і вона так і зробила — задарма, звичайно. Це вже було після смерті Бориса, коли вона зробилася мов кам'яна статуя. Отже, ми обидві, вона і я, посвідчили за нього — і він був урятований, бо ми тоді щось таки важили. А якщо ви мене спитаєте, чи я шкодую, що так зробила, то я вам не скажу ні „так“, ані „ні“, ані „сама не знаю“, скажу тільки, що мене й тепер аж млість бере, коли я подумаю, що ми держали його в руках,— розумієте, держали в руках, могли вирішити його долю — аркушиком паперу, авторучкою, кількома телефонними розмовами з Баден-Баденом і Майнцом, і це ж саме в той навісний час Лені причетна була до компартії, а в комісії, звичайно, теж сидів один комуніст і так далі. Ну, одно слово, ми його вибілили, вирятували,— і мушу вам сказати: хоч який він був зажера й спекулянт, хоч на які викрути пускався зі своїм хижацьким інстинктом у справах, але фашистом він не був, не був більше ніколи, навіть тоді, коли вже... коли вже знов стало досить вигідно мати змогу похвалитися й цим. Ні, ні. Що ні, то ні. Це треба визнати, цього йому не відбереш, і нечесним конкурентом для мене він не був, і для Грунча також ні — це треба визнати. Та однаково, мені аж млосно робиться, коли я подумаю, що ми держали його в руках. Але, врешті, навіть Ільза Кремер зробила так само, як ми,— і до неї він зумів підлізти, а вона ж була переслідувана за нацизму, це всі знали, і її голос важив не менше, ніж голос Лені чи мій, і хоча з нього вистачило б і наших двох свідчень, але він хотів мати ще свідчення й від неї, і таки домігся його. І вона, Ільза Кремер, так само не зуміла ні з чого скористатися, ні з Пельцерових пропозицій, ні з моїх, ні з того, що тоді виринули наверх її давні товариші з компартії. Вона вже тоді лише одне мала в голові: „Я більше не хочу, я більше не хочу...“ А до давніх колег по партії вона й поготів не хотіла вертатись — вона їх називала „тельманівцями“; вони ж, мовляв, у Франції віддали її чоловіка на поталу нацистам, бо він із самого початку виступав проти пакту між Гітлером і Сталіним. І що ж із неї вийшло, з Ільзи Кремер? Знов підсобна робітниця, спершу в Грунча, потім таки знов у Пельцера, аж поки я забрала її до себе, і у мене вона разом а Лені робила те саме, що ми всі під час війни: плела вінки, оздоблювала, нав'язувала стрічки, в'язала букети, поки дістала інвалідну пенсію. І я чомусь, хоч вони ніколи нічого такого не думали, не казали й навіть не натякали, сприймала їх обох як живий докір: нічого вони не виграли, нічого не досягли, і знов усе було достоту як під час війни — Кремер уранці заварювала для всіх каву, і та кава ще довго-довго була навіть нужденніша, ніж тоді. І так само, як тоді, приходили вони щодня на роботу, закутані в хустки, з бутербродами, з меленою кавою в папірці. Кремер до шістдесят шостого, Лені до шістдесят дев'ятого, на щастя, вона понад тридцять років платила внески, але одного вона не знає і не повинна знати: я взяла її пенсійну справу в свої руки й потихеньку приплачувала за неї, щоб вона хоч тепер щось таки одержувала. Вона, звісно, здоровісінька... але як справді пощастить із тією пенсією, чи багато вона матиме? Заледве чотириста марок, ну, може, трохи більше чи менше. Тепер ви розумієте, чому я — хоч це й пусте — сприймаю її як живий докір? Звичайно, вона мені й словом ніколи не дорікнула, тільки час від часу приходить і так несміливо пробує позичити грошей, коли судові виконавці хочуть щось забрати з дорогих їй речей. Я жінка ділова, вмію організувати справу, навіть удосконалювати її, і мене тішить життя, мені подобається міцно держати в руках свою фірму та розширювати її... і все ж дещо в житті дуже смутить мене. Так, так. Зокрема те, що я не змогла помогти Борисові, врятувати його від такої безглуздої долі, бо це таки безглуздя, що його схопили на вулиці як німецького солдата, і чому неодмінно саме він мусив загинути в тій копальні? Чому? І чому я не змогла зарадити? Адже ж я мала серед французів таких добрих знайомих, що вони б для мене визволили звідти не те що Бориса, а й справжнього німецького наці, якби я їх попросила, та коли нарешті з'ясувалося, що він уже не в американців, а у французів, було запізно, він уже не жив на світі; і навіть його фіктивного німецького прізвища вони як слід не знали: чи він Бельгорст, чи Больгорст, чи Бульгорст, чи Бальгорст, ні сама Лені, ні Маргрет, ні Лотта до ладу не пам'ятали. Для неї він був Борис, і тієї солдатської книжки вона, звичайно, не роздивлялась як слід, а щоб прізвище записати, їй це й на думку не спадало».

Щоб добути точні вірогідні відомості про «радянський підземний рай», довелося провести кілька розмов і досить детальні дослідження. Принаймні тривалість того періоду пощастило встановити цілком точно: від 20 лютого до 7 березня 1945 року Лені, Борис, Лотта, Маргрет, Пельцер і Лоттині сини — Курт (тоді п'ятирічний) і Вернер (тоді десятирічний)— жили, ніби в катакомбах, у цілій «системі склепів» (Пельцер) на центральному кладовищі. Борис і Лені почали «гостювати» одне в одного ще на поверхні, в каплиці Бошанів, але тепер довелося «сховатись під землю» (Лотта). Ідея належала Пельцерові, й виникла вона в нього, так би мовити, на психологічній основі. Він ще раз, так само гостинно, прийняв авт. в своєму музеї вінків, біля вбудованого в стіну буфета з відкидним столиком, на якому налив віскі у високі келихи й поставив для авт. здоровезну попільничку, завбільшки з середніх розмірів лавровий вінок. Меланхолійний настрій у людини, що зуміла так щасливо пережити кілька надзвичайно складних історичних періодів, украй здивував авт. Адже цей сімдесятирічний чоловік, нітрохи не боячись інфаркту, двічі на тиждень грає в теніс і щоранку, таки щоранку, трохи бігає по лісі і «вже в п'ятдесят п'ять років» (П. сам про себе) навчився їздити верхи, і, «між нами, чоловіками, кажучи» (П. авторові), про неприємності з потенцією чув тільки від інших; а тим часом, як здавалося авт., його меланхолія від візиту до візиту все зростає, і — якщо авт. дозволять такий психологічний висновок — у Пельцера справді є причина для цієї меланхолії, і причина зовсім несподівана: закоханість. Він ще й досі палко жадає Лені, радий був би «неба їй прихилити, а вона, бач, воліє лигатися з якимись невмиваними турками, аніж би мене хоч разочок приголубити, і все через те давнє діло, що в ньому я абсолютно не винен. Що ж я їй зробив? Я ж, коли добре подумати, врятував життя її Борисові. Дуже помогла б йому та німецька форма й солдатська книжка, якби він не мав де сховатись! А хто ж, скажіть, хто, коли не я, знав, як бояться американці мерців, кладовищ і всього пов'язаного зі смертю? Адже я в цих справах маю досвід, я його набрався ще під час першої світової війни та інфляції, коли відкопував для них трупи, і добре знав, що вони шукатимуть де завгодно, тільки не в склепах, та й наші жандарми і вся ота банда теж не дуже полізли б шукати когось під землю на кладовищі. Та й Лені не можна було самій зоставатися, бо вона ось-ось мала розродитись, а Лотта й ота Маргрет теж мусили десь ховатись то як же їй було лишатись у себе вдома, самій? І що ж я зробив тоді? я ж був єдиний працездатний чоловік серед усіх нас, а свою родину давно відіслав до Баварії,— і самому мені нітрохи не хотілось ні до фольксштурму, ні в полон до американців. Що ж я зробив? Я з'єднав склепи Герігерів та Бошанів і велику родову гробницю фон дер Цеке підземними ходами, просто як у шахті: прокопаю трохи й закріплю, ще прокопаю і закріплю. Там були чотири сухісінькі, добротно обмуровані комірчини, не дуже великі, але все ж два на два з половиною — справжня тобі чотирикімнатна квартира. Потім я провів електрику зі своїх теплиць,— це ж недалечко, метрів п'ятдесят-шістдесят. І пічку добув, заради дітей та вагітної Лені, і ще — чом я маю це замовчувати?— там були вже вимурувані, але ще порожні ніші для трун, так би мовити, абоновані місця для ще живих Бошанів, Герігерів і фон дер Цеке. Це ж були готовісінькі погреби для припасів. Наносив соломи, матраців, про всяк випадок ще одну маленьку залізну пічку; топити, звісно, можна було тільки вночі, а вдень її розпалити — це тільки ота Маргрет якось раз додумалась: вона, певне, зроду не чула про маскування. Звісно, в тій кротячій роботі мені ще Грунч допомагав — адже всі ті фамільні склепи ми з ним обслуговували за абонементами,— але ховатись там він не хотів нізащо, його ще в першу світову війну було привалило землею, і відтоді він панічно боїться таких місць, де людину може засипати, він ніколи в світі не зайде ні до погреба, ні навіть до підвальної пивнички, тому я міг тільки подавати йому кошики з землею, а в склеп він би нізащо не спустився, не те що оселитися там з нами. Нагорі, на землі його ніякі мертвяки не лякали, але під землею він боявся власної смерті. Отож, як запахло смаленим, він подався додому, в своє рідне село на заході, десь між Моншау й Кроненбургом, і це в січні сорок п'ятого року! Не диво, що він ускочив у пастку, мусив стати фольксштурмістом і ще — в такому віці! — скуштував американського полону. Докінчив я ту чотирикімнатну підземну квартиру в середині лютого, а лютий був спокійний місяць — лише один наліт, на яких півгодини, кілька бомб скинули, майже й не чутно було. Тоді вночі перебрався туди з отією Лоттою та її дітьми, а потім прийшла й Маргрет, і як вам хто розкаже, ніби я силував її до гріха, то я на це відповім: і так, і ні. Ми з нею розмістилися у двох комірчинах склепу фон дер Цеке, Лотта з дітьми поряд, у Герігерів, а для Лені з Борисом ми лишили їхнє давнє кубельце, у Бошанів, з матрацами, соломою, електричним каміном; і хліб, і вода, й молоко в порошку, і трохи курива, і сухий спирт, й пиво — ніби в бліндажі. Часом у нас було вже чутно канонаду з фронту на Ерфті — полонених ще повезли туди копати окопи, і Борис поїхав з німецькою формою в торбині, з усіма орденами й відзнаками, що мали в нього бути згідно з тією чортячою солдатською книжкою... отож полонені ще копали там окопи для піхоти та артилерійські позиції, жили в клунях, стерегли їх не дуже пильно, і одного дня Лені привезла його перед собою на рамі свого краденого велосипеда; німецька форма личила йому, а фальшива перев'язка й ще краще. І навіть довідку про поранення він мав, усе як слід, за підписом і печаткою — це їх рятувало від жандармських патрулів, і двадцятого лютого вони вселилися в свою новеньку квартирку на кладовищі, і я таки вгадав: жоден патруль, ні німецький, ні американський, не поткнувся в склепи, і ми багато днів там прожили мов у ідилії: нічого не чули, нічого не бачили, я для годиться вдень працював у майстерні, бо ж люди не переставали вмирати, і треба було їх ховати, хоча вже й не так урочисто, без салютів і без справжніх вінків, але бодай з ялиновою гілочкою чи квіткою... здуріти можна було. Ввечері я спершу йшов додому чи то їхав тим краденим велосипедом Лені, а трохи пізніше вертався на кладовище. Звичайно, ми мали мороку з тими клятими гойзеренятами — такі були шибеники, що ви не повірите, пронозливі, безсоромні; єдине, чим їх можна було вгамувати, це навчання, а чого вони хотіли навчитися, зрозуміло: як загрібати гроші. Бони чіплялися до мене, як п'явки, щоб навчив їх рахунків, бухгалтерії тощо. Бони просто на голові ходили, ніякого послуху, і якби ми тоді знали таку гру, як оцей новітній „монополь“, то хіба нею могли б утихомирити тих урвиголів на весь час. Що не можна надвір потикатися й дуже галасувати, це вони, звичайно, розуміли, бо в примусову евакуацію їхати і їм не хотілось, на це в них розуму вистачало, але що вони витівали в склепах! По-моєму, все ж таки повинні бути якісь межі, якась пошана до покійників, це всі визнають, навіть я — але ті шибеники думали тільки про скарби, заховані в могилах, і часом ладні були повідгвинчувати плити на нішах з домовинами й обнишпорити їх, чи нема там скарбу. Коли про мене кажуть, що я розбагатів на золотих зубах мертвяків, то я про них скажу, що вони б і в живих людей золоті зуби з рота видирали. А якщо Лотта тепер каже, що дітей забрали їй з рук, то я скажу, що вона їх ніколи й не держала в руках. Їхня небіжчиця бабуся та ще й досі живий дідусь утовкмачували їм тільки одне: ніде не прогавити свого, будь-що розбагатіти. Я ніколи в житті не робив однієї речі, хоч усі інші те робили — і Маргрет, і Лені, й Лотта, і навіть Борис,— я ніколи не збирав власних недокурків, а чужих і поготів — я просто гидував. Я завжди любив порядок і охайність, і кожен вам потвердить, що я й тоді ночами, в лютневий холод, виходив надвір, розбивав кригу на великому басейні, що з нього поливали могили — тобто квіти на могилах,— і обмивався весь, із голови до ніг, а коли можна, то й пробігався ранком, чи точніше вночі, а збирати недокурки — це ж гидота. Та наприкінці лютого, перед тим як ми змогли закинути неводи в Шнюрергасе, нам у тому підземному радянському раю стало сутужно з припасами: ми прорахувалися, бо гадали, що американці прийдуть на добрий тиждень раніше, і в нас уже не стало сухарів, і масла, й навіть сурогатної кави, не кажучи вже про куриво. І ось ті шибеники принесли мені гарненьких рівненьких сигареток, скрутили материною машинкою, а паперу випросили у добросердої Маргрет, та й продали мені, як згодом виявилося, мої ж таки недокурки як нові сигарети! І здерли з мене по десять марок за штуку. Жінки тоді всі реготали й хвалили хлопців за практичність, але мені аж мороз поза спиною йшов, поки я торгувався з тими гарненькими чортенятами. Мені не грошей було шкода, грошей я мав досить і заплатив би й по п'ятдесят марок за сигарету — але самий принцип! Самий принцип хибний: сміятися, коли малі діти вже такі зажерливі! Я не бачу тут нічого смішного. Тільки Борис тоді хитав головою, а згодом і Лені, коли хлопці вже після другого березня почали створювати власний запас і називали його своїм капіталом: то бляшанку смальцю, то пачку сигарет — а ми тоді були занадто стурбовані, щоб по-справжньому звернути на те увагу. Адже у Лені другого ввечері почались пологи, і вона нізащо не хотіла — та й я її добре розумію,— щоб її дитина з'явилась на світ у могильному склепі, і її „святий Йосиф“ теж цього не хотів.

Отож вони через розбомблене кладовище перейшли до теплиць — у Лені вже й перейми почалися,— Маргрет прихопила аптечку, а в теплиці намостили торфу, старих попон, солом'яних мат, і Лені народила свою дитину, мабуть, там саме, де й завагітніла. Хлопчик був цілком нормальний, важив сім фунтів, і якщо народився він другого березня, то за всіма правилами арифметики виходить, що зачато його десь близько другого червня, а в той час не було жодного нальоту вдень, жоднісінького! І нічної зміни тоді в майстерні не було ні разу, це можна встановити точно, у мене зберігається весь облік, а Борис то й взагалі не міг там бути вночі; отже, вони якось і серед білого дня знайшли нагоду й скористалися нею. Ну, дарма вже, все це минулось — але що там балакати про „радянський рай“! Побачили б ви кладовище після другого! Янголи та святі з повідбиваними головами, розвернені могили, з трунами й без, як вам завгодно, і ми, геть знеможені, бо цілий день, ризикуючи життям, тягали свою здобич із Шнюрергасе,— а ввечері ще й ті пологи,— щоправда, пройшли вони швидко й легко. Який там рай! А ви знаєте, хто тоді навчив нас молитись — бо ми самі вже все позабували? Отой росіянин! Так, так. Він нагадав нам, як молитись. Золотий хлопець був, я вам кажу, і якби послухався мене, то жив би й досі. Бо це ж таки було божевілля — відразу, сьомого числа, перебратися з жінками й дітьми в місто, без ніяких документів, тільки з отією зас...ною солдатською книжкою в кишені. Йому слід було сидіти тут у склепах ще кілька місяців — читав би свого Клейста, й Гельдерліна, й кого схотів, я б йому навіть Пушкіна дістав,— поки ми добудемо йому справжню чи й фальшиву посвідку про звільнення з полону. Адже селян американці вже влітку відпускали, і йому тільки й треба було доброї англійської чи американської посвідки про звільнення. Але жінота про це й не подумала, вони всі мов очманіли, сп'яніли від радості, що мир настав, а на це ще не час був, трохи зарано. А надто ще день у день сидіти над Рейном вечорами й навіть у пообідню пору, з дитиною, з отими гойзеренятами та весь час усміхненим щасливим дідусем — Груйтеном. А міг би ж хлопець ще й тепер сидіти над Рейном чи над Волгою, аби тільки схотів. Ось я, перше ніж на початку червня легально об'явитись на люди, роздобув собі довідку про звільнення, на своє-таки прізвище, все як годиться, з особовим номером і з печаткою табору — адже наше ремесло теж, власне, належить до сільського господарства, отже, все зроблено чисто й законно, та й роботи для нас було справді чимало, хоч би навіть і не вмирав більш ніхто, бо й так повмирало доволі, треба ж було якось усіх поховати. А от ні Лотта, ні Маргрет із їхніми зв'язками й не подумали про те, щоб добути Борисові таку довідку — адже для цього Маргрет досить було один раз крутнути задом, а Лотті лише згадати — з усіма її бланками, печатками та знайомствами. Це ж була жахлива легковажність — не легалізувати Бориса в червні чи липні, хоч би навіть для цього він мусив назватися Фрідріхом Круппом. Я б і сам труснув капшуком, бо я не просто симпатизував хлопцеві, я його любив, хоч ви, може, й сміятиметеся з цих слів: це ж він, він показав мені, що „нижча раса“, „недолюдки“ тощо — то все бридня. Недолюдки сиділи якраз у нас».

Чи Пельцерові сльози справді були щирі? Він ще й віскі свого не допив, коли вони виступили на очах у нього, і він соромливо змахнув їх рукою. «І хіба це я винен, що батько Лені вбився? Хіба це моя вина? І треба мене за це уникати, мов зачумленого? Що ж я, кінець кінцем, зробив такого? Дав йому змогу добре заробляти. Адже ж не те що фахівець, а й мала дитина бачила, що тинькар з нього нікудишній, він навіть з найкращим матеріалом нічого путнього не вмів зробити, і його бригаду наймали тільки через те, що інших не було, а потім у всіх квартирах, де він працював, стелі й стіни пообсипалися — він же ніколи й не вчився тинькувати, не вмів ні кельми у руках держати, ні розчин на стіну кидати, а що не хотів більше стати підприємцем, навмисне пролетаря з себе корчив, то це йому у в'язниці чи таборі щось у голову шибнуло або ж комуністи натуркали, що сиділи там разом з ним. Я вам кажу, аж мені соромно було, що цей великий чоловік із таким гучним скандалом за плечима виявився нікчемним партачем, незугарним навіть цеглини як слід покласти. І що він раптом почав ходити від будинку до будинку зі старим візком, двома цинковими цебрами, лопатою, кельмою й затирачкою та пропонувати свої послуги як тинькар, за картоплю, хліб та часом за сигару,— це ж був на свій лад снобізм. Або ото сидіти вечорами над Рейном із дочкою, онуком та зятем, співати пісеньок та дивитись на судна — ну що це за діло для чоловіка з таким величезним організаторським хистом і енергією! Я кілька разів робив йому дуже вигідні пропозиції, казав: „Слухайте, Груйтене, я маю триста-чотириста тисяч марок зайвих і не можу вкласти їх ні в які хоч більш-менш певні цінності. Візьміть у мене ці гроші, розпочніть якесь діло, а коли минеться інфляція — вернете їх мені, не марку за марку й навіть не марку за дві, ні, марку за три й без відсотків. Ви ж не дурний, ви добре знаєте, що теперішня сигаретна валюта — це іграшки, це годиться тільки для отих нігілістів з полону, зголоднілих за куривом, для малих дітей та знавіснілих під бомбами істеричок чи солдатських удів, що не можуть жити без нікотину. Ви ж знаєте незгірше за мене, що колись сигарети знову коштуватимуть п'ять пфенігів чи нехай десять, і якщо ви сьогодні платите за одну сигарету п'ять п'ятдесят, а на другому розі перепродуєте її за шість п'ятдесят, то це дитячі іграшки, а коли захочете зберегти ті сигарети, поки гроші стануть надійні, то я вам кажу, що ви за свої п'ять п'ятдесят одержите десять пфенігів, якщо тільки ваші сигарети доти не зіпріють“. Він лише засміявся — вирішив, що я пропоную йому почати торгівлю сигаретами, а я ж тільки для прикладу про них згадав. Я, звичайно, мав на думці, щоб він відкрив будівельну контору, і якби він був тропіки хитріший, то міг би виставляти себе за жертву нацистського режиму. Так де там, він не хотів. Однак мені ж таки треба було кудись укласти свої гроші, а землі продажної тоді не густо було. Якби Лені свого часу продала мені будинок за півмільйона, я б офіційно, письмовою угодою забезпечив їй безплатну квартиру довіку. А що дав їй Гойзер? Тільки в чотири рази проти державної оцінки, шістдесят тисяч як льоду, і це в грудні сорок четвертого року — просто в голові не вкладається! А я не знав, куди подіти свої гроші. Скуповував, що міг: меблі, картини, килими, навіть книжки купував, і все ж лишалось у мене тисяч триста-чотириста, готівкою, вдома, і я не знав, куди їх приткнути. І тоді в мене виникла та ідея, що з неї всі тоді сміялися: „Ну, нарешті й Пельцер показав себе людиною: вперше в житті встряв у безглузде діло“. Що ж я надумав? Я заходився скуповувати залізний брухт, не якийсь там, а балки найвищої якості, цілком законно, спершу забезпечивши собі, де тільки міг, право на розбирання звалищ — більшість власників ще й раді були, що я так хоч трохи приберу їхні ділянки. Складати балки у мене було де, їсти вони не просять, ось я й розпочав те діло. Знаєте, скільки тоді заробляла за годину квітникарка, як Лені чи Ільза Кремер? Щонайбільше п'ятдесят пфенігів. А підсобний робітник на будівництві заробляв одну марку, ну, марку двадцять; правда, там була одна вигода — додаткові картки за важку фізичну працю; на них давали хліб, жир, цукор тощо, і щоб мої робітники одержували такі картки, мені довелось заснувати фірму, я назвав її „Акційне товариство „Демонтаж““, і все місто з мене сміялось, коли я почав збирати залізні балки, адже їх цілі кілометри валялись, а за підбитий танк вам би ніхто не дав і двох пачок сигарет. Та я собі думав: смійтеся, смійтеся! Залізо — це залізо. Найняв чотири бригади робітників, забезпечив інструментами, дістав дозвіл на розбирання зруйнованих будівель і заходився звозити балки. В ті часи старі військові судна, танки, літаки задурно віддавали, тільки заберіть, звільніть місце. Я й це робив: забирав та звозив до себе танки; землі, щоб складати те залізо, у мене було досить, тоді ще не забудованої. В такий спосіб я встиг за три роки, до сорок восьмого, примістити весь свій капітал і мав сто тисяч метрів залізних балок найкращої якості, акуратно складених. Робітникам я з самого початку платив не погодинно й не примушував людей працювати робочий день за вісім чи десять марок. Ні, я призначив добру відрядну платню, три марки за погонний метр, і бувало, що люди, як недалеко везти, виганяли за день до ста п'ятдесяти марок, чи й більше, та ще й одержували продовольчі картки за найважчу фізичну працю. Це знов же додаткова вигода була. Почавши з околиці, ми просувалися до центру міста, де були великі будинки, магазини та контори фірм. Там уже стало важче — на балках багато налиплого бетону, й арматура попереплутувана, її доводилося зрізати автогеном. У таких випадках я, звичайно, платив дорожче, п'ять і шість, а часом і десять марок за метр балки, адже треба людям компенсувати витрачену силу, он і в шахтах теж неоднаково платять за тонну вугілля — залежно від умов видобутку. Батько Лені був у мене бригадиром однієї бригади, і своїх рук, звичайно, не гребував докласти, і щовечора, коли здавали мені звезені за день балки, я платив готівкою, в руки; то дехто ніс додому й по триста марок — ну, звичайно, бувало й по вісімнадцять, але щоб менше, то ні. І це в ті часи, коли в теплицях у мене люди заробляли ледве шістдесят марок на тиждень. А місто все сміялося з колекції балок, що іржавіла на моїх ділянках по Шенштетерштрасе, в такий час, коли скрізь демонтували домни! Але я стояв на своєму, хоч би навіть з упертості. Робота, звичайно, була не зовсім безпечна, я не заперечую, але ж я нікого не силував: хочете — працюйте, не хочете — не треба, все по-чесному й по-доброму, і те, що вони там іще в руйновшцах знаходили, мене не цікавило: меблі, одежа, книжки, хатнє начиння і таке інше. То вже був їхній приробіток. А люди сміялись, аж боки рвали, і щоразу, проходячи повз мої ділянки, казали: „Он іржавіють Пельцерові гроші“. І серед моїх товаришів у карнавальній спілці „Вічнозелений букет“ були такі дотепники, будівельні техніки тощо — вони вираховували, скільки грошей там справді з'їдає іржа, за формулами для мостобудування, і, щиро кажучи, я сам уже не був зовсім певен, чи таки добре примістив ті гроші. А потім, у тисяча дев'ятсот п'ятдесят третьому році, коли те залізо вже пролежало від п'яти до восьми років і мені треба було його позбутися, щоб забудувати ділянки,— адже в місті було сутужно з житлом,— і я загріб за нього півтора мільйона марок, усі почали кричати, що я негідник, спекулянт, нажився на війні, й ще бозна-що. Ну, сміх, та й годі! Тоді раптом набрали ціни й старі танки, й автомобілі, і все, що я так, між іншим, постягав до себе — цілком законно, певна річ,— бо тоді обидві мої великі ділянки лежали порожні і гроші в мене зайві валялися. І ось якраз тоді сталося те страшне нещастя — те, чого жінки й досі не хочуть мені пробачити. Батько Лені вбився на смерть, коли розбирали руїни колишньої санітарної управи. Я ніколи не заперечував, що робота ця може бути небезпечна, часом навіть смертельно небезпечна, зате ж я доплачував за небезпечність; і не раз остерігав старого Груйтена, коли він сам почав працювати з автогенним різаком. І як, я вас питаю, могло мені спасти на думку, що йому настільки забракне глузду й обережності і він сам з-під себе виріже опору й полетить униз у руїни з восьмиметрової височини? Господи, таж він мав диплом інженера-будівельника, і через його фірму перейшло в десять разів більше залізних балок, ніж я скупив на брухт за ті три роки — звідки ж я мав знати, що він сам себе, так би мовити, зріже автогеном у прірву? Чи міг я те передбачити, чи то моя провина? Хіба не було відомо кожному, що це ризиковане діло — вирізати залізні балки зі зруйнованих бетонних ящиків у розбомбленому місті, і хіба я не платив добрі гроші за ризик? Та відверто кажучи, навіть на тій роботі, на виколупуванні балок із руйновищ, великий, майже легендарний будівельник Груйтен не показав себе дуже тямущим чи хоч би теоретично підкованим у техніці — я йому весь час трохи приплачував заради Лені, бо дуже близько брав до серця її та Борисову долю».

Пельцерові сльози лилися вже так рясно, що брати під сумнів їхню фізичну непідробність було б блюзнірством, ну, а судити про щирість його емоцій — виходить за межі авторової компетенції. Зовсім тихим голосом, стискаючи високий келих з віскі, оглядаючись довкола себе так, немов і кімната, й буфет, і музей вінків раптом видались йому якоюсь марою, він провадив далі: «Це був жах! Він просто-таки наштрикнувся на кінці покаліченої арматури, що стирчали з бетонної плити, й був простромлений, не роздертий, а саме простромлений, у чотирьох місцях: крізь шию, груди, живіт і праву руку, а на обличчі — і це було найжахливіше — застигла усмішка. Уявіть собі — він ще усміхався, мов юродивий, розіп'ятий на хресті. Божевілля, та й годі. І оце я винен? А різак... (Пельцер трохи затнувся, в очах у нього засвітилась мука, руки йому затремтіли.— Авт.) ...а автогенний різак іще висів угорі, на кінці балки, що Груйтен перерізав, і сичав, і чмихав, і клекотів. Так безглуздо вийшло, просто жах, за якийсь місяць перед грошовою реформою, коли я вже збирався заокруглити свою колекцію балок — бо й старі гроші майже витратив. Звичайно, після того нещастя я згорнув усю справу, і якщо ті жінки кажуть, ніби я однаково збирався кінчати, це диявольська несправедливість: запевняю вас, що я б і в сорок шостому те саме зробив, якби щось таке сталось. Але спробуй-но доведи: „Якби... зробив би...“ — спробуй тепер доведи. А фактично вийшло воно за місяць перед грошовою реформою, і заробив я собі ненависть тих жінок та глум у вічі через мою гору старого заліза, що мало ще п'ять років іржавіти. Старий Груйтен не був застрахований, бо я не наймав його на постійну роботу, він був скорше компаньйоном чи контрагентом, то я вже сам, своєю охотою запропонував виплачувати Лені й Лотті невеличку пенсію, але вони нічого не схотіли, вигнали мене, а Лотта аж плюнула мені вслід. „Кровопивця! — кричала.— Катюга!“ — і ще гірші речі. А я ж їй колись життя врятував у тому „підземному радянському раю“,я власними руками рота їй затулив, коли вона під час грабунку в Шнюрергасе раптом почала, мов шалена, вигукувати соціалістичні гасла. І з її двома шибениками голову собі морочив, купував у тих малих проноз сигарети, зроблені з моїх власних недокурків, коли ми наприкінці лютого в своїх склепах без припасів зостались — а другого ми ж усі трохи не сім годин поспіль сиділи купкою, тулячись одне до одного та цокочучи зубами, і я вам кажу, навіть безвірниця Лотта мурмотіла „отче наш“ услід за Борисом, що проказував ту молитву, і навіть малі гойзерівські пройдисвіти притихли, зробились боязкі й сумирні, а Маргрет плакала, і ми всі сиділи обнявшись, мов брати й сестри, перед видимою смертю. Адже тоді таке діялось, наче кінець світу настав. Тоді вже було начхати, що хтось там нацист, а хтось комуніст, а ще хтось радянський солдат, а Маргрет — занадто жаліслива сестра-жалібниця. Тоді пам'яталося тільки одне: життя й смерть. Хоча ми й не дуже вчащали до церкви, та все ж таки іноді там бували, і якось нам життя без церкви й не уявлялося, а тоді раптом, за один день, церкви обернулись на порох, і той порох ще цілі дні рипів у нас на зубах, липнув у роті. А після нальоту ми негайно, всі разом, разом, кажу, побігли ділити спадщину по славній німецькій армії — і того ж таки дня, щойно почало смеркати, помогли синові Бориса та Лені народитись на світ божий». З Пельцерових очей усе лилися сльози, а голос його ще полагіднішав: «Єдиний, хто мене розумів, хто мене любив, кого б я прийняв, як рідного сина, в своє серце, в свою родину, в свою фірму й куди хочете, хто був мені ближчий, ніж дружина, ближчий навіть, ніж тепер мої діти — знаєте, хто це був? Борис Львович! Я його любив, хоча він перехопив у мене дівчину, що до неї моє серце прикуте й досі — і, може, тільки він мене по-справжньому знав і розумів. Він навіть наполіг, щоб я охрестив йому сина. Так. Оцими ось руками і ви знаєте, мене самого на мить немов смертельний страх пройняв, коли я згадав, що виробляли колись ці руки з живими й мертвими, з вінками й стрічками,— а тепер я саме оцими руками мав хрестити його синочка. Тоді навіть Лотта припнула язика: хоч вона вже ладна була бовкнути оте своє „гидь!“, але їй заціпило, коли Борис сказав мені: „Вальтере,— адже після другого ми всі якось самі собою перейшли на „ти“,— Вальтере,— сказав,— прошу тебе, охрести нашого сина про всяк випадок“. І я вволив його волю: вийшов до конторки, відкрутив кран, почекав, поки стече іржава вода, тоді виполоскав свою склянку, набрав води й охрестив хлоп'я, бо ж я, бувши служкою, не раз бачив, як воно робиться,— а що я не міг бути одночасно й хрещеним батьком — це мені було відомо,— то держали його малий Вернер і Лотта, а я його охрестив зі словами: „В ім'я отця, і сина, і святого духа нарікаю тебе Лев“,— і в ту хвилину навіть малий проноза Курт заплакав, та й в усіх, і в гостроязикої Лотти, і в Бориса, й у Маргрет, в усіх сльози потекли, тільки Лені не плакала, вона лежала з розплющеними очима, аж червоними від пилюки, і сяяла зі щастя — тоді зразу дала синові грудь. Еге ж, отак воно було... а тепер, будь ласка, лишіть мене самого — я занадто розхвилювався».

Авт. щиро признається, що і його все це дуже розхвилювало і він насилу стримав дві-три сльозини, коли сідав за кермо свого автомобіля. Щоб не розчулитись надміру, він поїхав простісінько до Богакова й застав його досить бадьорого: росіянин сидів на веранді зі скляним дахом, у кріслі-колясці, вкутаний у пледи, й замислено дивився через ціле селище дачок на перехрестя двох залізничних колій, між які втиснулись піщаний кар'єр, теплиці й склад брухту. А поміж тим усім — зовсім несподівано тенісний корт; на блякло-червонястій землі ще не просохлі калюжі, і «старфайтери» в небі, й гудіння автомобілів з об'їзного шосе, і дітлахи, що ганяють порожні молочні бляшанки на доріжках між дачними садочками. Богаков, теж у сентиментальному настрої, без своєї курильної «шибенички», сам-один на веранді, відмовився від запропонованої сигарети й ухопив авт. за руку, ніби хотів помацати йому, авт., пульс.

«У мене ж там залишилися дружина й син, тепер йому стільки років, як вам, якщо він досі живий, а не наклав десь головою, що дуже й дуже можливо. Моєму Лаврикові в сорок четвертому році було вже дев'ятнадцять, і його, напевне, взяли до армії, а може, й ще куди... Мені часом хочеться вернутись додому й умерти там — байдуже де... Чи жива ж то ще моя Лариса? Я її зраджував з іншими жінками, де тільки траплялась нагода, вже з лютого сорок п'ятого року, коли ото нас повезли на Ерфт копати окопи. Тоді я вперше за чотири роки допався до жінки — потемки, в якійсь клуні, де ми всі лежали впереміш: росіяни й німці, солдати, полонені, жінки — і я навіть не знаю, молода вона була чи стара... вона й не опиралась мені, тільки потім трохи поплакала, бо ми, либонь, обоє не звикли зраджувати, якщо це можна назвати зрадою — в тій темряві, в тому божевільному безладі, коли вже ніхто не знав, де він, хто він і чий він... ми лежали на соломі й на буряках у клуні, в такому багатому, куркульському селі, Гросбюлесгайм називалося, і обоє плакали, їй-богу, я теж. Адже ми просто знехоча обіймались в тій темряві, страху та грязюці, і вона, мабуть, вважала мене за німця або американця, бо між нами валялось і кілька напівзамерзлих молодих американців, поранених — їх мали допровадити до якогось госпіталю чи збірного пункту, але їхній конвоїр дезертирував, і вони лежали собі в клуні та одно лаялися: „fucking war“ та „fucking generals“, та „shit on the fucking Hürtgen forest“^[21]. To була не „зустріч на Ельбі“, а зустріч на Ерфті, на мізерній річечці, її ж переплюнути можна, і ото на ній хотіли влаштувати проміжну оборонну лінію між західним кордоном і Рейном, а її б і десятирічний хлопчик перепісяв. Я й тепер часто думаю про ту жінку, що допустила мене до себе,— я погладив її по щоці й по косах, вони в неї були такі густі, гладенькі. Не знаю, була вона чорнява, чи білява, чи шатенка, і скільки мала років — тридцять чи п'ятдесят, і як її звали — теж не знаю. Нас привезли туди поночі й забрали звідти теж поночі — я бачив тільки великі садиби, розпалені багаття — на них варили їсти,— солдатів та тих замерзлих американців, і ми поміж ними, і Борис іще з нами був, а Лені їздила за ним, як та дівчина, що зносила сім пар залізних черевиків і сім костурів — ви ж, мабуть, знаєте цю казку? Темрява, глина на ногах, буряки, і щока тієї жінки, і її коси, і сльози... ну, і її... тіло. Марія, чи Паула, чи Катаріна... сподіваюся, що їй ніколи й на думку не спало розповісти про те, що між нами було, чоловікові чи, скажімо, священикові на сповіді. Підсуньтеся ближче, синку, дайте мені вашу руку — так гарно відчувати, як б'ється пульс у людини! Наш огіркоїд зі скорботним ленінградцем пішли вдвох у кіно. На радянський фільм про Курську дугу. Нехай подивляться. Я, синку, попав у полон ще в серпні сорок першого, в одному препаскудному оточенні, під Кіровоградом. Принаймні тоді місто ще називалося так, бог його знає, як воно тепер називається, коли вже стало відомо, що вони зробили з тим Кіровим,— о, то був золотий чоловік, та що ж, нема вже його. Не дуже годяще діло це було, синку,— ваш німецький полон. Три дні, чотири дні гнали нас через села, через поля, і ми божеволіли від спраги — коли де побачимо криницю чи потічок, то тільки губи сухі облизували, а про їжу вже й не думали... тоді загнали нас п'ять тисяч у якусь колгоспну обору, просто неба, а пити все не дають. І коли мирне населення, наші люди, хотіли щось піднести нам їсти або пити, їх не підпускали, стріляли, і з нас коли хто побіжить назустріч тим людям, теж тр-р-р з кулемета, синку, й капець. Одна жінка підіслала до нас маленьку доньку, років п'яти, з глечиком молока й хлібом, таке втішне дівчатко — певне, думала, що такій малій дитині, з глечиком та хлібиною в руках, нічого не зроблять, а вони тр-р-р з кулемета, і дівчинка впала, і хліб, і глечик додолу покотились, і молоко з кров'ю змішалося. Так нас гнали з Тернівки до Умані, з Умані до Івангорода, з Івангорода до Гайсина, звідти прийшли до Вінниці, потім на шостий день до Жмеринки, й далі до Раковця, це під Проскуровом, і тільки двічі на день баланда: просто поставлять казани серед стовпища в двадцять чи й тридцять тисяч душ, і всі кидаємося до казанів, черпаємо з них жменями й хлепчемо, як собаки, коли перепаде що,— а інколи напівсирі буряки, капуста чи картопля, і як з'їси, то зразу за живіт ухопить, і падали люди при дорозі й здихали. Там нас держали аж до березня сорок другого року, і вмирало часом по вісімсот-дев'ятсот душ на день, і глум, і побої, побої й глум, а то просто почнуть стріляти просто в натовп... Ну, не мали вони чим нас годувати, то чом не підпускали мирних жителів, коли щось нам приносили? Потім я працював у Кенігсберзі в Круппа, на заводі, де робили гусениці для танків,— денна зміна дванадцять годин, нічна одинадцять, а спали в убиральнях, і той мав велике щастя, хто знайшов для себе собачу будку, бо в ній хоч і тісно, зате ти сам. Найгірше було, коли захворієш або заробиш наліпку ледаря, бо ледарів передавали есесівцям, а хто захворіє та не може працювати, того відсилали до центрального госпіталю, а ті центральні госпіталі були просто замасковані під лікарню табори смерті, страшенно переповнені, брудні, і пайка там була двісті п'ятдесят грамів ерзац-хліба на день та два літри баланди; той ерзац-хліб був спечений майже з самого ерзац-борошна, а ерзац-борошно — то просто солом'яна січка, не дуже дрібна, та ще деревна маса. Полова, остюки, січка тільки ятрили кишки, і то було не харчування, а систематичне голодування, а до того ж весь час побої та глум, весь час кийок над головою. Згодом, видно, шкода стало й січки, почали сипати в хліб тирсу, до двох третин, а баланду варили з гнилої картоплі та всяких кухонних покидьків, а за присмаку щурячий послід,— і там до сотні душ за день помирало. Вирватися звідти було майже неможливо, це треба було великого щастя, і я, мабуть, виявився таким щасливцем: я просто вирішив не їсти тієї погані, хоч буду голодний, але принаймні не хворий — і відразу помітив, що то не їжа, а отрута: краще вже дванадцять годин на день складати у пана Круппа гусениці. Тепер ти розумієш, яке то було щастя — попасти в команду, що прибирає трупи та руйновища в місті, і чому Борис нам здавався казковим принцем, що має кінець кінцем посісти трон. Адже він дістав змогу плести вінки у квітникарстві, хоч ніколи не вчився тієї роботи, і його щоранку забирав, а ввечері приводив окремий конвоїр, його не лупцювали, а часом йому й шматок який перепадав, і до всього він — хоча того, крім мене, не знав ніхто — мав кохану! Чом не принц? Ну, й ми були хоч і не зовсім принци, та все ж таки щасливці. Хоч нас і не вважали гідними братись руками за німецькі трупи та відносити їх, але вантажити лопатами биту цеглу на автомашини, лагодити залізничні колії тощо нам дозволялося, а коли ми розбирали руїни, то часом неминуче траплялося, що російська рука чи то лопата в російській руці наткнеться на труп, і тоді неодмінно бувала передишка, незаслужене щастя,— поки віднесуть той труп, що для нього Борис десь там плів вінок та вибирав стрічку з написом. А інколи знаходили в руїнах розбиті кухонні шафки чи буфети, де зоставалося щось годяще, і бували такі щасливі випадки, що варта не бачить, як ти щось їстівне знайдеш, і навіть дні вже зовсім триповерхового щастя: і знайдеш щось, і варта не побачить, і не обшукають. Бо коли хто на тому попадався, то було погане діло: знайдене в руїнах не дозволялося брати навіть німцям, а вже коли росіянин щось візьме, то йому було те, що Гаврилові Йосиповичу та Олексієві Івановичу: їх передали есесівцям, а там тр-р-р — і каюк. Найкраще було, коли що знайдеш, зжерти його відразу, але знов же доводилось жувати обережно, бо хоч їсти на роботі й не забороняли — власне, й забороняти не було чого,— але де ж міг наш братчик взагалі добути їжу? Якщо жує, значить украв, не інакше. Нам іще дуже пощастило з майором, комендантом базового табору: як йому подавали рапорт на котрого з нас, то він тільки в карцер, садовив, а есесівцям передавав лиш тоді, коли фельдфебель наполягав на тому, і завжди той майор чесно домагався, щоб ми свою пайку одержували всю. Я одного разу сам, поки мене обшукували на воротях, чув, як він по телефону сперечався з якимсь начальством, чи нашу роботу можна назвати важливою: бо на важливій роботі ми одержували по триста двадцять грамів хліба, двадцять два грами м'яса, вісімнадцять з половиною грамів жиру і тридцять два грами цукру на день, а на неважливій — тільки двісті двадцять п'ять грамів хліба, по п'ятнадцять грамів м'яса та жиру і двадцять один грам цукру,— то він хіба ж так сперечався з кимсь там у Берліні чи Дюссельдорфі, щоб нашу роботу визнали важливою; а це, любий мій, усе ж таки означало майже на сто грамів хліба, три з половиною грами жиру, сім грамів м'яса й одинадцять грамів цукру більше. О, завзятий він був чоловік, той майор, хоч мав на одну руку, одну ногу й одне око менше, ніж людині належиться за повним комплектом. Я стою, мене обшукують, а він кричить, а він кричить у телефон! А згодом він навіть життя нам урятував — тим дванадцятьом, що зостались у таборі. Тридцятеро вже втекли — під час великих нальотів, поховались у руйновищах або вирушили на захід, назустріч американцям, під проводом нашого невтомного Віктора Генріховича, і більше ми про них не чули. А ми, в тому числі й Борис, що й далі день у день бадьоро ходив собі під конвоєм у своє квітникарство, одного ранку прокинулись і виявили, що вся наша варта одностайно, зімкнутими лавами дезертирувала: жодного вартового, вартівня навстіж, ворота навстіж, тільки колючий дріт ще на своєму місці — а краєвид там у нас був точнісінько як оце з веранди: залізничні колії, садочки, дачки, піщаний кар'єр, склад брухту. Отак опинились ми на волі й відчули себе, скажу тобі по правді, ні в сих ні в тих. Що нам робити з тією волею й куди нам податись на тій волі? Просто розбігтись по околиці для нас, як радянських військовополонених, що вирвались на волю, було не дуже безпечно — адже те, що зробила наша варта, було ще тільки приватним, а не офіційним кінцем війни, і цілком можливо, що з них самих, наших вартових тобто, декого спіймали й повісили чи до стінки поставили. Отож ми порадились, порадились і вирішили, що найкраще буде повідомити базовий табір: якщо тільки й той майор не дезертирував, то він нам допоможе позбутися нашої невчасної, в ту мить недоречної й смертельно небезпечної волі — бо ж просто розбігтися й десь наскочити на перший-ліпший жандармський патруль було б безглуздо — адже існує дуже простий спосіб спекатися людей, коли занадто клопітно стерегти їх чи судити: їх розстрілюють, і край, а нам цього, як ти, мабуть, сам розумієш, не дуже хотілося. Ми, правда, часом уже чули далекий гарматний грім, і це вже трохи пахло справжньою волею, але отак просто звільнитись — це нам здавалось занадто ризикованим. Віктор Генріхович свій відхід добре підготував, і карти у них були, й харчів трохи, і кілька адрес — їх він добув через своїх спільників чи зв'язкових; вирушали вони маленькими групками, домовившись зібратись аж під Гайнсбергом, на голландському кордоні, а звідти вже разом рушати далі до Арнема. А ми дванадцятеро зовсім розгубились від цієї несподіваної волі, що вночі звалилася нам на голову. П'ятеро наважилися скористатись із неї, розшукати сяку-таку одежу, перевдягнися й рушили залізничною колією з кайлами та лопатами, ніби бригада ремонтників — непогана думка. А ми, решта семеро, побоялись, ну, а Борис, звичайно, ще й свою Лені не хотів покинути. Але ж і йти на роботу, до квітникарства, без своєї няньки Кольба він, звичайно, теж не міг, тому він зразу кинувся до телефону, спромігся якось додзвонитись до майстерні, зняв тривогу, й за півгодини дівчина вже стояла з велосипедом трохи віддалік табору, на розі Негератштрасе й Вільдерсдорфського шосе, і чекала. Тоді Борис зателефонував до базового табору, повідомив, що ми лишились без варти, і не минуло й півгодини, як над'їхав автомашиною той наш однорукий, одноногий і одноокий майор. Він зразу мовчки пройшов через увесь барак — у нього був такий гарний, знаменито припасований протез, що хоч на велосипеді їздити, а тоді зайшов до вартівні, знову вийшов, покликав Бориса, подякував йому за всіма правилами й руку потиснув, твердо, по-чоловічому дивлячись в очі. Чисто по-німецькому, і не так воно смішно було, як, може, здається. Хай йому біс, адже це було за цілих два тижні перед тим, як прийшли американці, і що ж він зробив, той майор? Послав нас їм назустріч! До фронту, на Ерфт, де вони вже стояли. Борисові він сказав: „На жаль, Полтавський, до квітникарства я вас більше не можу посилати“. Але я бачив, як дівчина розмовляла з майоровим шофером, то вона, напевне, довідалась, куди нас повезуть, і по ній видно було, що вона вагітна, що вже ось-ось розродитися має: я тільки головою похитав. Ну, за двадцять хвилин нас уже й повезли, вантажною машиною, спершу на Гросбюлесгайм, тоді на Гросферніх, потім уночі на Балькгаузен, і коли доїхали до Фрехена, теж уночі, там нас із сімох зосталось тільки двоє: решта, зрозумівши майорів натяк, уночі бурячищами переповзли до американців; ну, а нашого принца його принцеса перевдягла в німецьку форму, перев'язала його бинтами, трохи замазала їх курячою кров'ю й повезла до себе на кладовище. А я... я неначе здурів: вернувся в місто, сам-один, уночі, наприкінці лютого, вернувся в знівечене, зруйноване місто, де я цілий рік прибирав руїни та відкопував трупи, де мене лаяли, де з мене глумились, і все ж таки часом якийсь перехожий кидав мені недокурка чи й цілу сигарету, а часом і яблуко або шматок хліба, коли вартовий не дивився в мій бік чи умисне відвертався,— прокрався назад до міста, сховався в зруйнованій віллі, забився в напівзавалений підвал і в тій схованці дочекався кінця війни. У мене були хліб і яйця — вкрав дорогою в одному селі, а воду пив дощову, з калюжі на підлозі пральні; вдень збирав дрова — дощечки з паркету, вони так гарно горять, і порпався в усякому мотлоху, аж поки знайшов куриво: шість товстих аристократичних сигар у справжньому буржуйському портсигарі, шкіряному, зверху витиснено: „Люцерн, 1919“. Він у мене й досі є, можу показати, коли хочеш, а шість товстих, великих буржуйських сигар — це, як бути ощадливому тридцять шість досить пристойних цигарок, а ще як є в тебе сірники, то це ж ціле багатство, та й не тільки сірники, а й папір — такий молитовник, на тоненькому папері надрукований, із Гросферніха, п'ятсот сторінок, а спереду ім'я написано: „Катаріна Вермельскірхен, перше причастя 1878 р.“ — і я, звичайно, перше ніж скрутити цигарку, прочитав, що там було на видертій сторінці: „В цю хвилину перевір своє сумління: в чому ти завинив перед богом словом, ділом і помислом. Согрішив я, отче небесний, тяжко согрішив перед тобою, збився з істинного шляху, мов заблудла овечка, і не гідний зватися твоїм дитям“. Цю останню шану я повинен був віддати бідному паперові, перше ніж спалити його. В тому підвалі я сидів, укутавшись у все, що там валялось подерте й не подерте: завіси, уривки скатерок, жіночі сорочки, клапті килимів, і палив ночами маленьке багаттячко з паркетних планок — там я пережив друге число, той небесний грім, те пекло, той страшний суд. А зараз я вам скажу те, чого ще нікому не казав, навіть собі самому: я полюбив те місто, ту пилюку, що мені в рот набивалась, і землю, що двигтіла піді мною, і дзвіниці, що валились додолу, і жінок, що до них потім залазив під бік у холодні люті зими, коли віщо тебе не може зігріти, хіба перша-ліпша жінка, до якої залізеш у постіль. Я вже не покинув цього міста, і хай простять мені мій Лаврик і моя Лариса, і хай вона простить мені й те, що я вичитав далі в тому молитовнику: „Чи додержував ти як належить святого шлюбного обов'язку? Чи не грішив ти проти нього словом, ділом і помислом? Чи не жадав ти, чи не збирався ти — хоча й не вчинив того насправді — вчинити перелюбство з чужою дружиною або неодруженою людиною?“ Всі ці запитання звернені були до Катаріни Вермельскірхен, і вона, треба сподіватися, могла відповісти на них „ні“, але я — я мусив відповісти на них „так“, і, можливо, це найкращий спосіб навчитися молитви, коли пускаєш молитовник на цигарки й відчуваєш у душі, що повинен перечитати сторінку, перше ніж скрутити з неї цигарку. А тепер помовчімо трохи. Ні, ні, не забирай руки». (Вкрай збентежений авт. послухався; він і в Богакова побачив С. І. та П., що з майже стопроцентною імовірністю свідчили про С. III.)

Як скромне доповнення чи ілюстрацію до фактичних даних, що містяться в цьому свідченні Богакова, авт. дозволить собі навести тут декілька документально засвідчених висловлювань різних високопоставлених осіб — цитат із їхніх доповідей або протоколів нарад.

Розенберг: «їм, між іншим, гадається, ніби шлях до Німеччини — це щось таке, як шлях до Сибіру.

Я розумію, що, коли до країни привезено три з половиною мільйони людей, їх неможливо влаштувати з усіма вигодами. Що тисячі цих людей живуть у поганих умовах чи що їх погано годують — це само собою зрозуміло, і турбуватися тут нема чим... Але постає чисто ділове питання, і я припускаю, що гауляйтер Заукель уже говорив про нього чи ще говоритиме: цих людей зі сходу везуть до Німеччини, щоб вони тут працювали, і то по змозі продуктивніше. Це справа цілком природна. А щоб вони працювали продуктивно, їх, звичайно, не слід привозити на три чверті замерзлими й держати в строю по 10 годин; і треба давати їм стільки їсти, щоб у них лишалась якась сила...»

«Кожному керівникові господарства надано право карати сільськогосподарських робітників-поляків... Про такі випадки керівники підприємств не повинні звітувати ні перед якими органами влади.

Сільськогосподарських робітників-поляків слід по змозі ізолювати від німецького населення і розміщувати їх не в будинках, а в стайнях тощо. Ніяких сумнівів морального характеру тут не повинно бути».

Шпеєр: «У сучасному конвейєрному виробництві робочі години мають бути ті самі щодня протягом місяця. Внаслідок повітряних нальотів трапляються перебої в постачанні деталями та матеріалами. Тому на заводах тривалість робочого дня коливалась від восьми до дванадцяти годин на день. За нашими даними, робочий тиждень становив від 60 до 64 годин».

Д-р Флекснер: «А який робочий день був у робітників із концтаборів?»

Шпеєр: «Такий самий, як і в усіх інших. Бо робітники з концтаборів, як правило, становили тільки частину всіх робітників, і ця частина працювала не довше за решту».

Д-р Флекснер: «А чому так?»

Шпеєр: «СС вимагали, щоб робітники з концтаборів були зосереджені в одному цеху. Наглядали за роботою німецькі майстри та бригадири. Робочий день з виробничих міркувань мав бути такий, як на всьому підприємстві, бо виробництво, як відомо, мусить бути ритмічним».

Д-р Флекснер: «З двох документів, які я представлю вам у іншому зв'язку, неоднозначно випливає, що робітники з концтаборів як у збройовій та суднобудівній, так і в авіаційній промисловості працювали пересічно 60 годин на тиждень.

А чому, пане Шпеєр, біля заводів улаштовано спецтабори, так звані робочі табори?»

Шпеєр: «Ці табори влаштовано, щоб не ганяти робітників здалеку, щоб вони мали силу й охоту до праці». (Підкреслення авт.).

«Більшовизм — смертельний ворог націонал-соціалістичної Німеччини... Тому більшовицький солдат не має ніякого права на військову честь і на те, щоб до нього ставилися згідно з Женевською конвенцією... Треба, щоб почуття гордості й власної переваги німецького солдата, приставленого на варту до радянських військовополонених, повсякчас відчувала й широка громадськість... Тому наказую без вагання вживати найрішучіших заходів при найменших ознаках непокори, особливо щодо більшовицьких підбурювачів... Навіть з чисто дисциплінарних міркувань у поводженні з радянськими військовополоненими слід рішуче вдаватися до зброї».

«Армія повинна послідовно позбуватися всіх тих елементів серед військовополонених, яких є підстави вважати більшовицькими підбурювачами. Особливе становище в нашому поході на Схід вимагає і особливих заходів, які слід провадити рішуче, беручи відповідальність на себе й не ускладнюючи справи бюрократично-адміністративною тяганиною».

«Розстріл радянських військовополонених (служб, інстр.).

Випадки розстрілу радянських в/п чи їхньої наглої смерті з інших причин надалі не вважати надзвичайними; негайно повідомляти про них телефоном начальника варти нема потреби».

«Військовополонені, що виконують повноцінну роботу протягом цілого робочого дня, одержують таку платню:

нерадянські в/п —70 пф. на день

радянські в/п —35 пф. на день».

«Мінімальний розмір платні становить:

для нерадянських в/п —20 пф.

на день для радянських в/п —10 пф. на день».

Оскільки ми вже заходилися цитувати, то наведемо тут додатково ще один документ, що його невтомна Марія ван Дорн, яку дуже легко не те що підкупити, а власкавити чи то придобритись до неї за допомогою сигарет марки «Кемел» (без фільтра!), відшукала, розбираючи одну скриню Лені в зв'язку зі своїми намірами забрати Лені до себе в село. Йдеться про невідомий лист покійного Генріха Груйтена — лист, якого авт. не побоїться назвати ще одним зразком «конкретної поезії» з творчої спадщини цього дочасно загиблого юнака.

«Звітний розподіл — завдання чисто бухгалтерське. Його мета — з'ясувати, скільки приміщень, а насамперед, які з наявних житлових приміщень безумовно потрібні для розселення особового складу при суворо економічному використанні житлової площі (графа „номінальна місткість“ плану експлуатації казарм). Як військова частина насправді використовуватиме житлові приміщення, надані їй у межах, визначених планом експлуатації,— це її справа. Крім належних за планом окремих службових приміщень, слід послідовно додавати кімнату за кімнатою, починаючи з найбільшої, поки не буде досягнуто сумарної площі, потрібної для розміщення всього особового складу. Кімнати, що виявилися зайвими при розміщенні особового складу за номінальною місткістю, тобто згідно з планом експлуатації, в звітному розподілі враховувати не слід. Кандидатські кімнати при офіцерських квартирах і призначені для унтер-офіцерів та солдатів приміщення при офіцерських клубах утримуються за рахунок внутрішнього бюджету частини, тому їх завжди слід показувати в обліку як зайняті.

В тому разі, коли належної за планом житлової площі бракує, а отже, казарми перенаселені, при визначенні коштів, потрібних на утримання казарм та придбання й амортизацію дрібного устаткування, слід ураховувати всі наявні приміщення. Таким чином, звітний розподіл площі провадиться тоді не за номінальною місткістю, зазначеною в плані експлуатації казарм, а за фактичною наявністю.

З кожною зміною чисельності особового складу розподіл площі слід перераховувати наново.

Виділення, утримання й використання казенних будівель та приміщень для культових потреб військових релігійних громад (гарнізонні церкви та церкви при учб. таборах), а також гарнізонних кладовищ належить до компетенції гарнізонних адміністративно-господарських відділів. У великих госпіталях слід обладнувати молитовні зали.

На будівництво нових гарнізонних церков і влаштування нових гарнізонних кладовищ з усіма потрібними спорудами, на обладнання окремих приміщень культового призначення й на реконструкцію вже наявних об'єктів цього типу потрібен дозвіл ГКСВ^[22] чи ГКВМС^[23]. Клопотання має бути підтримане військовим єпископом. Якщо в гарнізоні немає придатних для культової мети казенних приміщень, слід офіційно забезпечити право на користування цивільними церквами. В таких випадках треба домагатись також права на вживання наявного в цивільній церкві культового приладдя. Якщо такої змоги нема, то командування гарнізону мусить придбати таке приладдя згідно з § II—113-а. Угода, яку укладає гарнізонний адм.-госп. відділ, має бути завізована військовим (військово-морським) священиком гарнізону і старшим військовим (військово-морським) священиком корпусної (військово-морської) округи й затверджена адм.-госп. управою корп. округи чи військ.-морськ. інтендантством. (Див. статутну інстр. № 370 (АБ розд. 29).

Для навчання конфірмантів виділяються відповідні приміщення в церквах чи інших будівлях. У разі потреби гарнізонний адм.-госп. відділ може їх орендувати за згодою окружної адм.-госп. управи чи в/м інтендантства. Залежно від обставин, наймання таких приміщень можна доручати самим священикам. В такому випадку окр. а/г управа чи в/м інтендантство призначає їм відповідну грошову компенсацію.

Видатки на утримання гарнізонних церков, окремих культових приміщень за п. 150 та гарнізонних кладовищ з усім належним до них господарством, придбання й поповнення всього потрібного інвентаря (в т. ч. й культового — див. § II—113-а), а також витрати на опалення, освітлення й прибирання церков та цвинтарних каплиць і на лагодження та прання церковних уборів покриваються з відповідних бюджетних статей розділу „Побутові видатки“.

У військових частинах, що мають власне господарство, чистий прибуток з реалізації кінського гною на добриво (повний прибуток мінус податок з обороту, див. § 62 (2) закону про державний бюджет) ділиться на дві рівні половини: одну заприбутковує бухгалтерія частини під статтею „Різні прибутки“, а друга лишається господарському підрозділові й згідно з п. 244 вписується до господарсько-розрахункової книги в окрему графу „Прибутки з гною“.

За ці гроші господарські підрозділи повинні:

1) Систематично очищати гноїща (див. § II—908-д).

2) Мати власні транспортні засоби для фуражування.

3) Поліпшувати обладнання стаєнь, манежів, учбових майданчиків, дистанцій з бар'єрами тощо додатково до передбаченого статутом (§ 179-д і 246).

4) Поліпшувати фуражування й догляд за кіньми.

Витрачати гроші, одержані від реалізації гною, на інші потреби не дозволяється. Господарські підрозділи зобов'язані, за домовленістю з адм.-госп. відділом гарнізону, реалізувати гній по змозі дорожче. Адм.-госп. відділи повинні знаходити найвигідніші можливості продажу. Коли гній обмінюється на фураж, цей обмін слід проводити по книгах як купівлю-продаж, хоча самий факт обміну оформлювати так не обов'язково. Грошову вартість гною й фуражу слід заносити до книг у дебет і кредит і половину цієї суми проводити як прибуток з реалізованого гною по статті „Різні прибутки“. З неї покривається й вартість добрив, які частина використовує для власних потреб, напр. для угноєння пасовиськ.

Право реалізації гною належить господарській одиниці (кавалерійський полк, батальйон і т. ін.). Його можна надавати й окремим ескадронам, батареям та ротам. Облік провадиться по господарсько-розрахунковій книзі згідно з п. 244 і 261.

Суми, одержані з реалізації гною й занесені до госп.-розр. книги під графою „Прибутки з гною“, залишаються в бюджеті військової частини й тоді, коли її переводять до іншої казарми чи іншого гарнізону. Для окремих підрозділів у разі їх переведення до іншої частини можна перераховувати на бюджет цієї нової частини відповідну суму. В разі розформування військової частини одержані з реалізації гною суми, які залишаться після покриття останніх видатків, слід проводити по статті „Різні прибутки“. В цьому випадку все майно, придбане за вищезазначені суми, передається без оплати адм.-госп. відділові під розписку й заноситься до інвентарних книг».

Авт. довелося, щоб уточнити, доповнити й перевірити деякі добуті відомості, ще раз потурбувати високопоставленого добродія; той, дізнавшись від секретаря, що авт. йому телефонує, сам узяв трубку й не вагаючись дав згоду на цю, «а в разі потреби й дальші зустрічі». Голос його звучав цього разу приязно, майже протекторально, і авт. вирушив у тридцятишестихвилинну подорож залізницею вже без остраху. Він не поскупився на таксі — й через те розминувся з «бентлі» високопоставленого добродія: той сам послав шофера з машиною на вокзал, щоб підвезти його. Та оскільки авт. не сподівався на таку увагу й не був попереджений, це йому коштувало 17 марок 80 пфенігів, а разом з чайовими 19 м. 50 пф., бо високопоставлений добродій живе досить далеко за містом. Авт., звичайно, дуже шкодує, що цим завдав податковій управі збитку на суму від 1 м, 75 пф. до 2 м. 20 пф. Йому здалося, що і цей раз доречно буде привезти подарунки, і вибір його спинився на гравюрці з рейнським краєвидом, подібним до тих, що так сподобались йому у пані Гельтоне своєю ювелірною чіткістю. Асигновано на неї 42 марки, з рамкою 51 м. 80 пф., і господиня, що її далі називатимемо просто Кицюнькою, була — й не тільки на словах —«у захваті від такого знаку уваги». Для самого господаря авт. привіз перше видання «Комуністичного маніфесту» — щоправда, лише в факсимільному перевиданні (а власне, навіть у трохи підретушованій фотокопії, та однаково господар теж радісно всміхнувся).

Цього разу настрій був вільніший. Кицюнька — в ній уже не відчувалось підозріливості — сказала подати чай, приблизно такої якості, як той, що пані Гельтоне в кав'ярні назвала не дуже добрим; подано також сухе печиво, сухе вино, сигарети, і на обличчях вразливого подружжя можна було помітити легку меланхолію — певна річ, не сльози, але принаймні вогкі очі. Розмова вийшла досить приємна, без прихованої войовничості, хоч і не позбавлена войовничості відвертої. Сад ми вже змальовували, кімнату також, терасу ще ні: вона має вигадливі, в стилі барокко, обриси, по боках прикрашена увитими зеленню галереями, серединою виступає далеко в сад; на газоні приладдя для крокету. На кущах перші квіти (форзиції).

Кицюнька — чорнява, їй п'ятдесят шість, але можна дати цілком щиро сорок шість, довгонога, з маленьким ротиком і нормальних розмірів бюстом, у червоно-рудій сукні-джерсі, обличчя вибілене косметикою, що їй личить. «Це все дуже милі речі, що ви нам розповіли про ту дівчину, як вона їздила від табору до табору на велосипеді й шукала свого коханого, а врешті знайшла його на кладовищі; тобто не те миле, що він лежав на кладовищі й що вона його там знайшла, а що молода жінка об'їздила на велосипеді весь Ейфель і Арденни, до Намюра, і їй пощастило добратись аж до Реймса, тоді назад до Меца, й знов додому, й знов через увесь Ейфель, через усі кордони зон і країн. Я ж із нею знайома, і якби того разу знала, що це ви про неї говорите, то я б... то я б... ну, не знаю, що саме, але спробувала б зробити їй якусь приємність, хоч вона людина досить замкнута. Адже ми в п'ятдесят другому році, коли мій чоловік нарешті вийшов з ув'язнення, зразу поїхали до неї, розшукавши того квітникаря й дізнавшись від нього, де вона живе. Справді, вона вродлива надзвичайно, і як це має впливати на чоловіків, розумію навіть я, жінка. (??— Авт.). І синочок прегарний — з довгим білявим, рівним волоссячком. Мій чоловік аж розчулився — хлоп'я нагадало йому молодого Бориса, хоча той був худорлявий і в окулярах, та однаково воно було схоже на нього, правда? (Господар кивнув головою.— Авт.). Але виховувала вона його, звичайно, зовсім неправильно. Чому вона відмовилась віддати його до школи? Адже хлопчикові було вже сім з половиною років, а вона з ним усе в якусь романтику гралася. Пісень йому співала, казки розповідала, і ота безсистемна мішанина з Гельдерліна, Тракля та Брехта, і... я не певна, що „Виправна колонія“ Кафки — це підходяща література для несповна восьмирічної дитини, й так само не певна, чи постійне споглядання натуралістичних зображень усіх-усіх, розумієте,— органів людського тіла не виховує занадто матеріалістичних поглядів на життя. І все ж таки в ній було щось надзвичайно привабливе, хоч і панувала там цілковита анархія. Мушу сказати, оті зображення статевих органів людини, та ще й збільшені... не знаю, чи не зарано це — правда, сьогодні це знов же було б запізно. (Обоє засміялись.— Авт.). Але хлоп'ятко було чарівне, чарівне, і таке щире, і вся доля цієї молодої жінки — їй тоді було, мабуть, якраз тридцять років, а вона вже втратила, можна сказати, трьох чоловіків, брата, батька й матір і така незалежна, така горда! Я більше не зважилась відвідати її, така горда була вона. Кілька разів ми їй писали — коли мій чоловік п'ятдесят п'ятого року їздив з Аденауером до Москви, він розшукав там у міністерстві закордонних справ одного знайомого ще з берлінських часів і нишком запитав його про Колтовських. Але безрезультатно: дідуся й бабусі цього чарівного хлоп'яти вже не було на світі, а його тітка Лідія — невідомо де».

Господар: «Це не перебільшення, коли я скажу: в тому, що Бориса нема на світі, винні західні союзники. Я маю на увазі не оту нещасливу й безглузду пригоду з солдатською книжкою і не той факт, що він загинув під час катастрофи в шахті. Ні, я зовсім не про те. Вина союзників полягає в тому, що вони заарештували мене й сім років інтернували та держали у в'язниці, хоча, правду сказати, замки в тій в'язниці були не дуже міцні й не завжди замкнені. Адже я був домовився з Еріхом фон Камом, що він мене сповістить, коли Борисові загрожуватиме небезпека, та коли варта дезертирувала, Нам розгубився, хоч, власне, в тій ситуації він зробив єдине, що міг: послав Бориса на Ерфт до фронту, де він міг би при першій нагоді без ніяких труднощів перебігти до союзників. А домовлялись ми про інше: Кам повинен був дістати Борисові англійську чи американську форму й ніби помилково перевести його до табору для військовополонених англійців та американців, а поки „помилку“ виявили б, то війна б уже скінчилася. І то, звичайно, було божевілля — діставати йому німецьку солдатську книжку, перевдягати в німецьку форму, та ще й чіпляти фальшиву перев'язку. Справжнє божевілля. Звичайно, ні Нам, ні я й гадки не мали, що тут замішана амурна пригода! Та ще й дитина! Під час бомбардування! Такі дурощі! Від тієї дівчини я тоді небагато довідався, вона мені подякувала, коли дізналася, що це я влаштував Бориса до квітникарства, але як подякувала... ну, так, приміром, як більш-менш пристойно виховане дівча дякує за плитку шоколаду. Хіба вона знала, як я тоді ризикував і як допомогло б мені Борисове свідчення в Нюрнберзі! Якої ганьби набрався я й перед судом, і перед своїми товаришами на лаві підсудних, коли заявив, що врятував життя такому собі Борисові Львовичу Колтовському, стількох і стількох років. Радянський обвинувач сказав: „Ну, гаразд, спробуємо розшукати цього Бориса Львовича Колтовського — адже ви навіть номер базового табору знаєте“. Але його так і не знайшли, хоч шукали цілий рік. Я думав, що це просто викрути. Борис справді міг би мені допомогти, якби він був живий та якби йому дозволили. Мені там приписували жахливі, огидні висловлювання,— і справді на нарадах, що в них я брав участь, лунали такі слова, але ж не з моїх уст! Невже ви повірите, що я міг сказати отаке (господар добув з кишені блокнот і почав читати): „У ставленні навіть до найпокірливішого і найпрацьовитішого радянського військовополоненого будь-яка поблажливість недоречна, бо він сприйме її як ознаку слабкості й поводитиметься відповідно“. Крім того, на одній нараді, що відбувалась у вересні сорок першого року в головного інспектора воєнної промисловості, я нібито запропонував споруджувати в стандартних бараках ІТП (імперської трудової повинності.— Авт.), розрахованих на розміщення ста п'ятдесяти полонених, багатоповерхові нари й таким чином оселяти в бараку на сто п'ятдесят душ вісімсот сорок полонених. А на одному з моїх заводів росіян нібито виганяли на роботу без сніданку й без спецодягу, і вони канючили хліба в робітників-німців, і нібито там були для них карцери. А тим часом хто, як не я, в березні сорок другого року скаржився владі на те, що виділені нам робітники-росіяни зовсім виснажені постійним голодуванням і їм бракує сили, наприклад, як слід закріпити різець у супорті верстата. Я сам, особисто, на нараді у генерала Райнеке, відповідального за всіх військовополонених, протестував проти встановленої пропорції інгредієнтів так званого „російського хліба“, що до його складу входило п'ятдесят відсотків житньої дерті, двадцять відсотків бурякового жому, двадцять відсотків целюлозного борошна і десять відсотків розмеленої соломи та листя. І домігся, щоб вміст житньої дерті підвищили до п'ятдесяти п'яти відсотків, а жому до двадцяти п'яти і відповідно знизили вміст отого жахливого целюлозного, солом'яного та листяного борошна — принаймні на наших підприємствах, і то нашим коштом. Як швидко забулося, що такі питання нелегко було навіть порушити. Я сам заявив Баке, заступникові міністра продовольства, і міністерському директорові Моріцу, що робота у воєнній промисловості не повинна бути рівнозначна смертному вирокові і що для цієї роботи потрібні дужі люди. І, кінець кінцем, це ж я добився запровадження так званих „днів додаткової юшки“, що згодом набули такої слави. Я посварився з гауляйтером Заукелем, він погрожував мені в'язницею і трохи не буквально тикав мені в обличчя всі постанови й розпорядження ГКСВ, ГКЗС та ІСБ (головне командування сухопутних військ, головне командування збройних сил, імперська служба безпеки.— Авт.). А що таке нелюдське ставлення до полонених всіляко намагалися приховати від широкої німецької громадськості, то я нишком, ніби ненароком, передав відомості про це до Швеції, наражаючи себе на велику небезпеку, аби привернути увагу світової громадськості, і яка ж була за те дяка? Два роки інтернування й п'ять років ув'язнення за кенігсберзькі заводи, хоч то тільки наша філія і я ніяк не міг відповідати за неї. Ну, гаразд уже, мені не слід нарікати, багатьох спіткала тяжча доля, дехто й загинув, а я все ж таки живий, здоровий і навіть не зазнав великої шкоди (в чому? — Авт.). Краще забудьмо все це, забудьмо й оте крутійство на суді, коли мені тицяли під ніс документи і приписували висловлювання, що зовсім не належали мені. Я так бажав уберегти хлопця від смерті — але мені не пощастило... І не пощастило розшукати його батька, матір та сестру, і якось вплинути на виховання його сина теж не пощастило. А хіба не очевидно, що мій моральний вплив на Бориса був не такий і поганий? Через кого він познайомився з Траклем, з Кафкою, та, кінець кінцем, і з Гельдерліном? І хіба ця жінка, що не хоче нічого розуміти, не завдяки мені змогла заповнити прикрі прогалини в своїй освіті, познайомившись із творчістю цих письменників? І чи справді то були нескромні претензії, коли я відчував, що мій обов'язок — узяти під свою, так би мовити, вищу опіку цього, скільки нам відомо, єдиного нащадка Колтовських? Я певен, що сам Борис не відхилив би моєї пропозиції, і чи справді требабуло відштовхувати мене так різко? Надто ота нахабна жінка, що там жила,— забув, як її прізвище,— зі своїми примітивно-соціалістичними уявленнями: вона ж мене просто вилаяла найвульгарнішими словами і, власне кажучи, вигнала, а тим часом вона сама, як згодом я довідався, не вміла дати ради власним дітям і весь час балансувала на грані асоціальності, якщо не проституції. А хіба пан Груйтен, батько цієї дивовижно мовчазної жінки, а згодом і коханець тієї нахабної напівповії з червоним душком, був під час війни таким уже невинним ягнятком? Я хочу цим сказати, що вони не мали ніякого права так гордовито відштовхувати мене і брати на віру вирок суду, про сумнівність якого тепер уже говорить цілий СВІТ. Ні, ні, вдячності я не діждався, що ні, то ні».

Все це було сказано тихим голосом, скорше ображено, ніж войовниче, і Кицюнька час від часу, коли в чоловіка набрякали жили на лобі, заспокійливо брала його за руку. «Поштові перекази всі верталися, на листи я не одержував відповіді, порад моїх не хотіли слухати, і врешті та зухвала жінка, тобто ота друга, написала мені: „Невже ви не розумієте, що Лені не хоче мати з вами ніякого діла?“ Ну що ж, я не став більше набиватись, але, звичайно, потай цікавився ними — головне, хлопцем. І що з нього вийшло? Я не хочу сказати „злочинець“, бо я не такий дурень, щоб беззастережно брати на віру всі правові уявлення. Я сам свого часу був, можна сказати, злочинцем: адже те, що я з власної ініціативи підвищив на п'ять відсотків вміст дерті та жому в „російському хлібі“ й відповідно знизив вміст целюлози та листя, щоб зробити той хліб їстівнішим, за тодішніми законами було злочином і могло привести мене до концтабору. А згодом мене визнано злочинцем тільки за те, що я внаслідок складного переплетення родинних та економічних обставин опинився в числі великих капіталістів, суспільній групі, в якій насамперед упадають в око загальні риси й дуже важко розрізняти особисті відтінки. Отже, я сам у різні часи був „злочинним елементом“ і тому ніяк не схильний плямувати хлопця такими слівцями, але цілком очевидно, що з нього вийшов невдаха. Безглузде виховання привело його до безглуздих вчинків, бо хіба це не безглуздя — в двадцять три роки пробувати за допомогою фальшивих векселів і чеків повернути собі право власності на майно, що його теперішні власники набули в цілком законний спосіб, хоча, можливо, й завдяки своїй... ну, скажімо, діловій спритності, нехай навіть підступній, нехай навіть жорстокій, але таки цілком законно? Що втрачено, те втрачено, і що продано, те продано. З психоаналітичного погляду у хлопця ненормальна прив'язаність до матері й душевна травма через батька. Хіба вона розуміла, чого може накоїти своїм Кафкою і що такі протилежні духом автори, як Кафка й Брехт, коли їх так інтенсивно читати, просто осядуть у голові поруч не перетравлені — а до того ще й безмежний пафос Гельдерліна та гіпнотична декадентська лірика Тракля; ну, і ще отой анатомо-фізіологічний матеріалізм з елементами містицизму. Я сам ворог усяких табу, але чи варто так глибоко вдаватись у цей біологізм, у це звеличення всіх органів людського тіла та їхніх функцій — адже ми за своєю природою недосконалі й слабкі створіння. Ох, як гірко, коли тобі не дозволяють помогти, як боляче, коли тебе відштовхують!»

Авт. і тут несподівано побачив те, що вважав за неможливе: С. І як наслідок П., що знов-таки був наслідком прихованого С. III — але в цю мить через розкішний газон надбігли собаки, прегарні афганські хорти; вони хутенько принюхались до авт., визнали його, очевидно, занадто вульгарним і кинулися злизувати господареві сльози. Хай йому чорт, чого це раптом усі зробились такі сентиментальні: Пельцер, Богаков, високопоставлений добродій? І хіба навіть Лоттині очі не блищали підозріло, хіба й Марія ван Дорн не плакала відверто, а Маргрет не напустила цілої калюжі сліз? І тільки Лені дозволяла своїм очам виділяти рівно таку кількість вологи, скільки потрібно, щоб вони були відкриті й ясні.

Високопоставлений добродій і Кицюнька попрощалися з авт. дуже ласкаво, і в голосах їхніх ще відчувався смуток, коли вони просили авт. по змозі сприяти примиренню, бо вони, як завжди, готові допомогти Борисовому синові, саме тому, що він син Бориса й онук Лева Колтовського, «знову твердо стати на ноги».

Нез'ясоване і майже неясне лишилось тільки Грунчеве фізичне, психічне, географічне й політичне становище наприкінці війни. Відвідати його було неважко: зателефонувати, домовитись, і Грунч уже чекав автора ввечері, після закриття цвинтарної брами, біля іржавої залізної хвіртки, яку відчиняють тільки тоді, коли треба вивезти рештки вінків та квітів, що через своє пластмасове походження не можуть бути використані на компост. Грунч, як завжди привітний, радий гостеві, взяв авт. під руку, щоб провести його «по найслизькіших місцях». За цей час умови його життя на кладовищі відчутно покращали. Недавно він добув ключа від душової для цвинтарної обслуги, придбав транзисторний радіоприймач, телевізор і тішився наперед (оскільки наближався Великдень.— Авт.) майбутнім гортензієвим бумом, якого сподівався на проводи. Березневий вечір був надто холодний, щоб сидіти на лавках, зате можна було мирно прогулятися кладовищем — цього разу головною алеєю, яку Грунч називав головною вулицею. «Наш найшикарніший район,— захихотів він,— найдорожчі ділянки, і якщо ви, може, не вірите Вальтерчикові, то я можу показати вам речі, що потвердять його слова. Він таки ніколи не бреше, так само як і нелюдом ніколи не був». (Знову тихенький сміх). І Грунч справді показав авт. залишки електричної лінії, що її він допомагав Пельцерові прокласти в лютому 1945 року: рештки дешевенького дроту в темній ізоляції, протягненого від теплиць до обвитого плющем дуба, далі до бузинового куща (на якому ще видно було, хоч і зовсім проіржавілі, залізні закріпки), потім крізь живопліт із вовчих ягід до родового склепу фон дер Цеке. На мурованій стіні цієї шляхетної гробниці знов закріпки й залишки дешевенького дроту в темній ізоляції — а тоді авт. став (не без легенького дрожу, треба визнати) перед пишними бронзовими дверима, що свого часу були входом до «підземного радянського раю», але цього свіжого березневого вечора, на жаль, замкненими. «Оце сюдою входили,— сказав Грунч,— а звідси далі до Герігерів, а звідти знов далі до Бошанів». Перші два склепи, фон дер Цеке й Герігерів, були доглянуті дуже добре, оздоблені мохом, братками й трояндами. Грунч пояснив: «Так, Вальтерчик передав мені обидва абонементи, а проходи він після війни знову замурував і затинькував — правда, не дуже вміло, старого Груйтена робота, але як згодом з'явились розколини й тиньк почав осипатися, він сказав, що то від бомбардувань, і це навіть не була неправда: другого числа тут, напевне, хіба ж так усе двигтіло. Он там ззаду ще видно одного янгола, у нього так і стримить осколок у голові, немов бойова сокира. (Хоча вже смеркало, авт. справді побачив того янгола й засвідчує правдивість Грунчевих слів). І назарейську мазанину^[24] трохи пооббивало в Герігерів і в фон дер Цеке, як бачите. Герігери в себе поновили, фон дер Цеке модернізували, а Бошанів, чи то Бошанова, зовсім занедбана. Той шмаркач... правда, тепер йому вже шістдесят п'ять, але я пам'ятаю, як він на початку двадцятих років прибігав сюди плакати та молитись у матроському костюмчику і мав досить кумедний вигляд, бо для матроського костюмчика був уже занадто великий, але скидати його не хотів нізащо — може, він і досі в ньому ходить десь там у санаторії під Мерано. Правда, його повірник час від часу кидає якийсь гріш, аби хоч бур'ян тут виполоти, і обстоює право на поховання для того кумедного дідка в матроському костюмчику, що живе на прибутки з фабрики цигаркового паперу. А то міська влада вже б давно зламала цю каплицю. Просто-таки судяться за те місце для поховання (Грунч знову захихотів.— Авт.), немовби не можна його поховати там, у Тіролі. Оце вже й каплиця, двері впали, коли хочете, можете зайти й подивитись, чи не зосталось там ще трохи вересу після Лені та Бориса».

Авт. справді зайшов до зовсім ветхої каплички, засмучено оглянув напівобсипані фрески назарейського стилю в прегарних півкупольних нішах. Усередині було брудно, холодно й вогко, і авт. не пошкодував кількох сірників (чи запише він ті сірники до податкової декларації, ще не вирішено, бо він, як завзятий курець, так чи так витрачає багато сірників, а тому високоплатні державні й приватні фахівці ще мусили б з'ясувати, чи справді ті тринадцять-шістнадцять сірників можна вважати виробничими витратами), щоб обдивитись вівтар, з якого давно здерто бронзові оздоби: за вівтарем авт. відкрив шар якоїсь дивної фіалково-червонястої потерті рослинного походження, що цілком могли бути рештками зотлілого вересу; походження предмета жіночого туалету, що його жінки звичайно носять на верхній половині тіла під сукнею або светром, пояснив йому, коли він уже збентежено вийшов із каплиці, Грунч, який чадів люлькою мов паровоз: «Еге ж... напевне, заходять сюди парочки, що час від часу забиваються на кладовище, бо не мають де приткнутись, навіть у під'їзді, ані грошей на найдешевший готельчик, і не бояться мертвяків».

Прогулянка вийшла довга й гарна, а свіжий вечір був наче створений для того, щоб закінчити його чарчиною кіршу в Грунчевій оселі.

«Так, так,— визнав Грунч,— я тоді впоров дурницю, як почув, що в нас удома такі тяжкі бої, й вирішив податись туди, щоб іще побачити матір, а може, й помогти їй чим. Їй було вже під вісімдесят, я до неї не їздив двадцять п'ять років, і нехай навіть вона весь вік бігала за сутанами, то це ж вина не її, а певних (Грунч захихотів) суспільних умов. То було справжнє божевілля туди йти, але я поклався на те, що добре знаю місцевість. Я ж там іще хлопчаком пас корови, бувало, забивався лісовими стежками та узліссями бозна-як далеко. Але зразу за Дюреном мене спинили оті ідіоти, тицьнули гвинтівку в руки, на рукав почепили пов'язку й послали в ліс із загоном шмаркачів, майже підлітків. Ну, я вдав, ніби йду в розвідку — цей фокус я ще з тієї війни знав, — і кількох хлопців узяв із собою... та не помогло мені моє знання місцевості, бо там уже й місцевості тієї не лишилось, самі вирви, пеньки та міни, і якби нас не злапали майже зразу американці, то ми б там підірвалися на мінах,— а вони, бач, знали проходи між мінними полями. На щастя, хоч ті хлопці, що зі мною були, врятувались, та й я теж — правда, відпустили мене не зразу, чотири місяці гибів голодний у наметі, в грязюці, в холоді, еге ж, не з медом було в тих американців, ревматизм нажив хіба ж такий, а матері так уже й не побачив. Її пристрелило якесь німецьке стерво, бо вона вивісила білий прапор — адже село якийсь час лежало між позиціями, то американці, то німці вступлять, а вибиратися старенька не хотіла. Тож свої й прошили майже вісімдесятирічну бабу чергою з автомата — мабуть, ті самі тварюки, що їм ото вже знов пам'ятники ставлять. А сутанники як тоді, так і тепер мовчать, не протестують проти цих смердючих пам'ятників. Знаєте, я вже ледь не доходив, коли американці нарешті в червні відпустили мене разом із селянами. Не так воно просто було, хоч я, власне, теж належу до цієї парафії. Кольпінгові сини пронюхали, що селян пускатимуть, але в таборі нікому не казали, тільки своїм. Ну, а я примазався до старого Кольпінга, вдав із себе дуже богомільного, то вони й мене з собою витягли — вже в червні. Тепличку свою тут я застав у якнайліпшому, просто казковому порядку, і Гельтоне зразу передала її мені, й оренду за всі місяці чесно заплатила. Цього я їй не забув, ще й тепер постачаю їй квіти за собівартістю. Мене Вальтерчик не просив, щоб я його вибілив — бо я б з нього ще місяців зо два — зо три поварив воду: де ж пак, он які тяжкі часи перебув без жодної подряпинки. Звісно, так, для форми трохи помучив би, йому ж на користь. А втім, він зі мною повівся дуже гарно, заокруглив мій пай і надав кредит, щоб і я міг нарешті власне діло завести. Ми поділили абонентів, і він щедро поміг мені ще й насінням, але однаково йому б нітрохи не завадило з півроку посидіти за гратами».

Авт. ще якийсь час (години з півтори) просидів у Грунча, Що не виявив ані найменших ознак плаксивості і далі вже поринув у мовчанку, дуже приємну авт. В його «халупі» було досить затишно, на столі стояло пиво й кірш, і авт. міг робити те, чого йому на кладовищі Грунч не дозволяв — курити сигарети («адже сигаретку видно за кілометр»). А провівши авт. повз слизькі покидьки за хвіртку, він ще сказав якщо й не здушеним від сліз, то все ж дуже зворушеним голосом: «Треба зробити все, що тільки можна, аби визволити з халепи того Лева, сина Лені. Що там він зробив! Дурниця, та й годі. Він тільки хотів трохи поквитатися з тими плюгавцями Гойзерами за матір. То ж золото, не хлопець, як і мати його, й батько, і народився він, як-не-як, тут-таки, де я тепер живу, і три роки працював у мене, поки перейшов спершу до цвинтарної управи, а потім до відділу прибирання вулиць. Золотий хлопець і зовсім не такий мовчазний, як мати. Для нього треба щось зробити. Він же грався тут іще зовсім маленьким, коли Лені приходила ще до Пельцера, а потім до мене помагати в гарячий сезон. Якби було треба, я б його сховав тут, на тому самому кладовищі, де ховався його батько. Тут би його ніхто в світі не знайшов, а склепів та підвалів він же не боїться так, як я їх боюсь».

Авт. дуже щиро попрощався й пообіцяв — і збирається тієї обіцянки дотримати — приходити ще. Крім того, він пообіцяв, що «справить на кладовище» (Грунчів вислів) молодого Груйтена, коли тому пощастить утекти з ув'язнення. «І скажіть йому,— гукнув Грунч навздогін авт.,— що в мене він будь-коли знайде чашку кави, миску юшки й сигарету. Будь-коли!»

Зведімо тут нарешті докупи всі нечисленні безпосередні висловлювання Лені:

«ладна піти хоч і на вулицю» (аби врятувати від судових виконавців своє піаніно);

є «розумні істоти» (у світовому просторі);

«ризикований танчик» (з Г. Г.);

«аби її й поховали в ньому» (в халаті);

«розкинувшись і вся віддаючись», «відкрита», «брав», «віддавалась» (те, що сталось у вересі);

«Ну, коли ж ви дасте мені той хліб життя, га? Чого я маю стільки чекати?» (Висловлювання, за які її не допущено до першого причастя);

«І ось мені поклали на язик той безбарвний, тоненький, сухий шматочок, що не мав ніякого смаку,— і мені захотілось виплюнути його» (про перше причастя, коли її таки допущено);

«якого я любитиму, якому віддамся безоглядно», «хочу, щоб він мав радість від мене, а я від нього» (про її «судженого»);

Які «в того хлопця неделікатні руки» (перше побачення);

«щоб спокійно поплакати в темряві» (в кіно);

«такий милий, такий страшенно милий і такий добрий» (брат Генріх);

«боялась його, такий він страшенно освічений» (брат Генріх);

«просто вражена, який він неймовірно, безмежно ласкавий» (брат Генріх);

«непогано давав собі раду»; «збирач брухту» (батько після 1945 року);

«Вже тоді була для батька постійною спокусою — я не кажу спокусницею» (про Лотту Г.);

«тяжкі, дуже тяжкі» (про родинні зустрічі за чашкою кави з братом Генріхом);

«Наші поети так відважно чистили клозети» (після того як сама прочистила каналізацію у Маргрет, про Г. та Е.);

«Це» (повинно і може статись) «не в ліжку». «На природі, тільки на природі. Та постільна ідилія не для мене» (міркування в присутності Маргрет про акт, що його звичайно називають зляганням);

«для мене вмер ще за життя» (про свого чоловіка А. Пф., після того як він змусив її до названого вище акту);

«Зниділа вона там, зсохла з голоду, хоч я останнім часом щоразу приносила їй попоїсти, а як вона померла, то її просто закопали в саду, без нагробка й без нічого; я, коли прийшла востаннє, відчула, що її вже нема, а Шойкенс мені сказав: „Шкода праці вже, панночко, шкода праці — чи, може, з землі вигребете?“ Я тоді пішла до ігумені й стала допитуватися, де Рахель, але мені сказано, що вона виїхала, а як я спитала, куди, ігуменя наче злякалась і відповіла так: „Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися?“» (Про смерть Рахелі);

«невимовно гидко» (про пригоду з А.);

(аж млість бере, коли гляне) «на оті купи новеньких грошей» (про свою службу в батьківській фірмі під час війни);

«помста» (гадка Лені про мотиви батькових махінацій з «мертвими душами»);

«саме в ту мить ота клята стрілянина розлящалась, аж страх» (хвилина Борисового освідчення);

«поєднання» (Лені до Маргрет про акт, що його звичайно називають не так делікатно);

«Ти знаєш, я скрізь, скрізь бачу табличку: „Увага! Небезпечно для життя!“» (Про своє становище після першого поєднання);

«А навіщо мені було знати його (Борисове прізвище.— Авт.) відразу, адже ми стільки мали розповісти важливіших речей, а йому я сказала, що моє справжнє прізвище не Пфайфер, а Груйтен» (Лені до Маргрет про розмову з Борисом) ;

«топчуться на місці» (про американців);

«Адже це всього вісімдесят-дев'яносто кілометрів, чого ж воно так довго тягнеться?» (Див. вище);

«Ну чого вони вдень не прилітають, коли вони вже вдень прилетять, і чого ті американці не наступають, чого вони топчуться, це ж так недалеко!» (Про бомбардування та наступ американців, занадто повільний для Лені);

«місяць розкоші» (про жовтень 1944 року, коли було багато денних нальотів, що давали Лені змогу поєднатися з Борисом);

«Це я маю дякувати Рахелі й матері божій, вони обидві не забули, як я їх шаную» (про місяць розкоші);

«Обидва поети, коли хочеш знати, обидва поети» (про Бориса й Єргарда);

«Нарешті, нарешті! Як же довго вони повзли сюди!» (Знову про наступ американців);

«Про це (тобто поєднання) годі було й думати» (Лені завагітніла).

IX

 Авт. залюбки поминув би один епізод у житті Лені, про який йому вже натякали деякі свідки: її короткочасну політичну діяльність після сорок п'ятого року. Не те щоб йому забракло уяви: він тільки не дуже вірить у це. Чи, може, все ж таки треба вірити, коли є вірогідні свідчення? То поминути той епізод чи не поминути? Як бачимо, перед авт. дуже гостро постала тема вибору, така популярна серед фахівців і профанів. Що Лені цікавиться політикою, засвідчують Ганс і Грета Гельцени, які не одну годину просиділи з нею біля телевізора, і засвідчують у такий спосіб, що ні юрист, ані репортер не мали б ніякої підстави висловити їм недовіру. Лені найдужче любить (Гельцени, що майже два роки разом з нею дивляться передачі по її чорно-білому телевізору, рішуче підтверджують це) «спостерігати обличчя тих, що розводяться про політику» (одна з дуже небагатьох прямих цитат із Лені!). Її висловлювань на адресу Барцеля, Кізінгера, Штрауса авт. не може навести — це йому надто дорого коштувало б. З цими особами становище таке саме, як із високопоставленим добродієм. Він — авт.— міг би, звичайно, послатися тут на свій репортерський обов'язок і процитувати слова Лені, але тоді їй довелося б стати перед судом, узяти на себе тягар доказів, і хоч він певний, що Лені не підвела б ані його, ані Гельценів, та все ж воліє не цитувати її, а обмежитись тільки натяками. Причина проста: йому не хотілося б бачити Лені перед судом. Він уважає, що Лені й без того має досить клопоту: її єдиний, улюблений син сидить у в'язниці; останнім часом з'явилася небезпека, що в неї заберуть навіть піаніно; її мучить непевність, страх, чи вона, бува, «не завагітніла від турка» (Ганс Г. зі слів Лені), з чого випливає одна біологічна деталь: у неї ще й досі не припинилося місячне; їй погрожують газовою камерою, хоч ніхто не знає, чи цю погрозу можна здійснити,— її висловив один колишній службовець, а тепер пенсіонер, що живе у сусідстві й що робив кілька марних спроб зійтися з Лені (брутальне чіпляння в темному під'їзді, обмацування в булочній, ексгібіціоністський акт у тому ж таки темному під'їзді), які можна довести; вона опинилася в непрохідних джунглях, де на неї з усіх боків чигають описувачі майна, нещадні й трохи поблажливіші,— з тих джунглів вона «не видобулася б і з допомогою мачете» (Лотта Г.). То невже їй треба виголошувати ще й перед судом свої вбивчі, на диво точні, чудові (з літературного погляду) характеристики Барцеля, Кізінгера і Штрауса? На це питання може бути тільки одна відповідь: ні, ні і ще раз ні.

Ну, а тепер скажемо навпростець: так, Лені «брала участь у заходах» Комуністичної партії Німеччини (Лотта Г., Маргрет, Гойзер-старший, М. в. Д. і один колишній діяч цієї партії — всі тими самими словами!). Відомо, що на афішах часто пишуть: «за участю...» — здебільшого в таких випадках називають авторитети, здатні привабити публіку, які насправді ніколи не виступають; у них, як правило, навіть не питають згоди. Невже Лені вважали за авторитетну постать, здатну привабити публіку? Мабуть, вважали, хоч і помилково. Той колишній партійний діяч, симпатичний — принаймні на думку авт.— чоловік років п'ятдесяти п'яти, що успішно торгує у газетному кіоску в дуже вигідному місці, в діловому кварталі, справляє враження розчарованого, щоб не сказати озлобленого. Сам себе він зве «людиною шістдесят восьмого». На прохання авт. пояснити, що означає це слово, він коротко відповів: «Ну, від шістдесят восьмого я вже не в партії. З мене годі». Наведене далі в цілому вигляді свідчення цього очевидця — він воліє лишитися анонімом, так само, як і високопоставлений добродій,— одержано уривками, бо весь час перебивали покупці. Таким чином авт. мав нагоду познайомитися з безкомпромісною торговельною політикою цього чоловіка: за якихось півгодини в нього щонайменше чотирнадцять або п'ятнадцять разів питали порнографічні видання, і щоразу він владно, хоч і не сердито, відповідав: «Тут таким не торгують». Навіть відносно невинну пресу — бульварні часописи, поважні й неповажні щоденні газети, а також ілюстровані тижневики напівсумнівного чи більш-менш сумнівного характеру — він, як здалося авт., вручав покупцям неохоче. На обережне зауваження авт., що через таку його перебірливість кіоск може виявитися нерентабельним, свідок рішуче заявив: «Як тільки я отримаю нарешті пенсію за старістю, то однаково закрию цю буду. Поки що я маю тільки невеличку пенсію як потерпілий від фашизму. І то, коли вони призначили її мені, то натякнули, що воліли б, аби я взагалі не вижив. Дешевше їм коштував би. Ні, порнографії, цього буржуазного дурману, імперіалістичної погані, в моєму кіоску не буде, хоч мене й пробують присилувати, щоб я продавав його. Мовляв, „кіоск на такому людному місці повинен мати для своїх потенційних покупців усю дозволену пресу“ (цитата з заяви одного депутата ХДС). Ні, зі мною так не вийде. Хай продають те лайно там, де йому й місце: під церквами, разом зі своїми пустопорожніми клерикальними газетками й лицемірною святенницькою халтурою. Тільки не в мене. Хай собі всякі там Наннени й Паннени, Кіндлери й Шіндлери скільки завгодно підозрюють і бойкотують мене, а я й далі здійснюватиму свою власну цензуру. Хоч би навіть мені довелося здохнути з голоду, а цього буржуазного дурману я не продаватиму». Може, варто ще додати портрет цього свідка: він завзятий курець, носить окуляри з великими діоптріями, має густий сивий чуб, колір обличчя й очі хворого на печінку, руки його тремтять, а на виду написана така глибока зневага, що авт., хоч як він силкувався, не пощастило домогтися ілюзії, що на нього та зневага не поширюється. «Я ж міг би здогадатися про все ще тоді, коли ті фашисти з Віші забрали з французького табору Вернера, чоловіка Ільзи Кремер, і передали нацистам, як я потім довідався. Ніхто не може навіть уявити собі, як у нас було на душі тих півтора року, поки діяв пакт Сталіна з Гітлером! Ну, і нацисти розстріляли Вернера, а серед нас пустили чутку, що він був фашистський зрадник, а щоб знищити фашистських зрадників, можна з чистим сумлінням користуватися послугами фашистів. І я вірив у такі дурниці аж до шістдесят восьмого. „Викорінюйте фашистів зі своїх рядів, виказуючи їх фашистам як шпигів“. Тоді руки пролетаріату-гегемона принаймні будуть чисті від цього. Дуже гарно. Але з мене цього досить. Досить. Мені треба було ще в сорок п'ятому послухатись Ільзи. А я не послухався, я двадцять три роки працював у партії, легально й нелегально, наражаючись на доноси, на арешти, на шпигів і на глум. Тепер, коли я закрию цю буду, то поїду до Італії, може, хоч там ще знайдеться жменька людей, не таких лакуз, як ми. Ох, а з тією Пфайфер, чи Груйтен, вийшла така історія, що навіть мене мучив сором, хоч я тоді був ще таким догматиком, як весь римський капітул разом. Ми тоді саме довідалися, що вона за смертельно небезпечних обставин мала роман з одним солдатом Червоної Армії, постачала йому харч, карти, газети, переказувала звістки про становище на фронті, навіть народила від нього дитину й дала їй російське ім'я. Ми хотіли зробити з неї героїню Опору. І знаєте, чого той солдат Червоної Армії навчив її? Молитися! Здуріти можна І Але вона була гарна молодичка, просто краля, і ставала нам у пригоді, коли ми влаштовували свої жалюгідні демонстрації, де мали ж якось підняти голос проти того божевілля, яке творила в Східній Прусії, та й не тільки в ній, так звана соціалістична армія. Якби я був послухався Ільзи! Вона казала мені: „Фріце, ти ж сам бачиш, усе це вже не те, що було, не те, чого ми хотіли двадцять восьмого, коли ще, може, повинні були підтримувати Тедді Тельмана з тактичних міркувань. Сам бачиш, що Гінденбург переміг, і сорок п'ятого теж переміг. Дай їй спокій, вона гарна дівчина, але вам нічим не поможе, тільки їй буде клопіт“. Так, але ж то була робітниця, справжня робітниця, хоч і з гнилої буржуазії. Ну, і ми кілька разів таки домоглися, що вона, з червоним прапором у руках, пройшла з нами по місту, хоч для цього її довелося мало не впоїти, бо вона була хворобливо несмілива. І кілька разів сиділа на трибуні, коли я виступав. Дуже гарна була з неї декорація. Мені ще й досі соромно, як згадаю про це. (Фріцове обличчя, й так не біле, ще дужче потемніло — невже він почервонів? Треба буде ще спитати його. Між іншим, „Фріц“ — вигадане ім'я: авт. відомо, як його звати насправді). Вона мала таку щиро пролетарську натуру, що буржуазна зажерливість чи взагалі корисливість просто не могла до неї прищепитися. Проте Ільза правду казала: ми їй тільки зашкодили, а самі не мали з неї ніякої користі. Бо коли репортери обсіли її з запитаннями про Бориса і про те, чого вона „в підпіллі“ від нього навчилася, вона спромоглася лише раз чи двічі на відповідь і сказала одне-єдине слово: „Молитися“. Звичайно, це була знахідка для реакційної преси, яка не втрималась, щоб не дати під знімком одного з наших виступів такий підпис: „Учіться молитися в КПН. Блондинка в стилі Делакруа виявилась троянським конем“. Вона справді колись хтозна й чого вступила в партію, а потім забула вийти з неї. А коли нас заборонили, до неї зразу ж з'явилася поліція. Тоді вона вперлася і вже „зумисне“, як вона казала, не схотіла виходити з партії. Коли я спитав її якось, чого вона, власне, прилучилася до нас, вона відповіла: „Тому що з Радянського Союзу виходили такі люди, як Борис“. Здуріти можна, як подумаєш, що вона, хоча це дуже важко пояснити, справді була з нами, але ми не були з нею... так, подумаєш про це, і аж голова йде обертом, бо на прикладі цієї жінки бачиш, чому міжнародний пролетарський рух у Західній Європі зазнав краху. Ох, що про це говорити. Я їду в Італію, і мені дуже прикро чути, що вона опинилася в такій скруті. Їй про мене навряд чи буде приємно згадувати, а то б я попросив вас передати їй вітання. Мені треба було б послухатись Ільзи і старого Груйтена, батька дівчини,— він тільки сміявся й хитав головою, коли його Лені йшла з червоним прапором».

Може, треба додати, що під час цієї розмови Фріц і авт пригощали один одного сигаретами й що Фріц майже з веселою погордою продавав буржуазні газети, які він так зневажав. Жести в нього були такі, що чутливий покупець сприйняв би їх як образу. Фріців коментар: «Бачите, беруть і читають цю брехню, цю феодальну базгранину — якби ви переглянули її, то побачили б, що навіть самі автори статей не вельми шанують своїх читачів. А ті ковтають секс і гашиш, як колись ковтали церковну каламуть, і носять міні й максі так слухняно, як колись носили скромне черниче вбрання. Я даю вам добру пораду: голосуйте за Барцеля й Кеплера, тоді принаймні отримуватимете це ліберальне пійло з перших рук. А я... я вивчаю мову справжніх людей, італійську, й поширюю гасло: „Гашиш — опіум для народу“.»

Авт. наче камінь з душі скинув, коли хоч більш-менш з'ясував цю прикру подію в житті Лені. Проте в інших потенційних свідків він зазнавав цілковитої невдачі вже перед дверима до будинку чи, відлов., перед дверима до помешкання, де його зустрічали питанням: «Ви за чи проти шістдесят восьмого?» Оскільки авт., якого долали найсуперечливіші почуття, хитався між протилежними мотиваціями й не зразу, принаймні не першої миті, втямлював, чому треба бути неодмінно за або проти цілого року двадцятого сторіччя, то він надто довго розмірковував про цей рік і врешті, як він щиро признається, з майже непереможної потреби казати й робити навпаки, відповідав: «Проти»,—і тоді двері зачинялися для нього остаточно. Але йому все-таки пощастило добути в архіві ту газету, яку Фріц цитував у розмові про Лені. То був орган ХДС, число за 1946 рік; фріцову цитату треба визнати за «дослівну» (авт.). Цікаві, а через те, може, й варті, щоб про них згадати, дві речі: самий зміст статті і фотографія трибуни з прапорами та емблемами КПН, на якій можна розгледіти Фріца в завченій ораторській позі — на диво молодого, десь двадцяти п'яти — тридцяти років, ще без окулярів. Ззаду видно Лені, що тримає навскіс над Фріцовою головою прапорець з радянськими емблемами,— той прапорець дуже нагадує авт. церковні хоругви, які належить схиляти в певних, найурочистіших місцях святкової літургії. Лені на цій фотографії справила на авт. подвійне враження: вона симпатична, але не на своєму місці, щоб не сказати більше (що так і проситься на язик) — у фальшивому становищі. Авт. радий був би зосередити всю свою гіпнотичну силу і спрямувати її через не винайдену ще лінзу на ту фотографію, щоб випалити з неї Лені. На щастя, фотографія віддрукована погано, і впізнати на ній Лені можна тільки втаємниченим, а навряд щоб у якомусь архіві зберігся ще й негатив знімка. Статтю тут треба, мабуть, навести дослівно. За цитованим уже підписом під фотографією іде текст: «Молода жінка, що отримала християнське виховання, навчилася молитись від червоних орд. Щось майже незбагненне, а проте це не вигадка: молода жінка — не знаю, як її правильніше назвати, панна Г. чи пані П.— запевняє, що її наново навчив молитися солдат Червоної Армії. Ця жінка — мати позашлюбної дитини, батьком якої вона гордо називає того радянського солдата, що з ним мала нелегальні й незаконні любовні стосунки через два роки після того, як її законний чоловік поліг на батьківщині коханця. Вона безсоромно пропагує Сталіна. Наших читачів не треба застерігати від такого божевілля, але напрошується запитання: чи деякі форми псевдонаївності не слід зараховувати до категорії політичного злочину? Ми знаємо, де нас самих учили молитися: на уроках релігії і в церкві. І знаємо, за що ми молимося: за християнський Захід. А може, котрийсь із наших читачів, задумавшись, часом прокаже тиху молитву й за панну Г., чи пані П.? Вона цього потребує. В кожному разі, для нас переконливіша молитва обер-бургомістра доктора Аденауера, ніж цієї збитої з пантелику або й психічно хворої жінки, яка начебто походить з доброї, але з усіх поглядів занепалої родини».

Авт. має тверду надію, що Лені тоді так само рідко читала газети, як і тепер. Бо йому — авт.— дуже неприємно уявляти її відданою на поталу цьому християнському стилеві.

Тим часом пощастило перевірити ще одну важливу деталь: Грета Гельцен виявила на дверях рисочки, які свого часу робила Марія ван Дорн, коли Пфайфери сватали Лені за Алоїза; справді, тоді шістдесят разів прозвучало слово «честь». Цим доведено дві речі: що М. в. Д.— надійний свідок і що двері в Лені тридцять років не фарбовано.

Після деяких заходів (треба визнати — марних) вдалося також з'ясувати чудне слово «вручення». Авт. кілька разів (також марно) звертався по допомогу до молодих кліриків, бо хоч це слово більше скидається на якийсь поштовий термін, бабуся Комериха, особа, варта якнайбільшої довіри, вжила його в дуже побожній розмові. Наслідки: жодних. Авт. кілька разів телефонував до різних церковних установ (працівники яких — цілком безпідставно! — вважали, що з них глузують), нерішуче, страшенно обережно пояснював їм, у якому зв'язку вжито слово, та вони не виявляли ніякого зацікавлення контекстом і врешті просто вішали або клали трубку. Авт. тільки дарма морочився і гаяв час, аж поки нарешті йому спала ідея, яка могла б спасти й раніше, оскільки це слово було сказане в географічному трикутнику Верпен — Тольцем — Лісеміх: він звернувся до М. в. Д., і та, ні на мить не завагавшись, пояснила, що так, по-їхньому, називають «віровчення», лекції на релігійні теми, «задумані, власне, як поширені уроки закону божого для дітей, але й ми, дорослі, часом ходили на них, щоб пригадати те, що забулося; вони звичайно відбувалися в той час, коли ми вдома після доброго обіду лягаємо поспати: о третій годині в неділю» (М. в. Д.). Мабуть, ідеться, про якийсь католицький варіант євангелістської недільної школи.

Авт. (він уже й так відклав свої пошуки через боксерський матч Клей-Фрейзер) опосіли тяжкі сумніви щодо фінансування його заходів і пов'язаних із цим витрат фінансового управління: чи має він право зважитись на подорож до Рима, щоб пошукати якихось матеріалів про Гаруспіку в центральному архіві її ордену? Зустрічі з двома єзуїтами, у Фрейбурзі і в Римі, хоч по-людському й дуже цікаві, не виправдали себе; разом із витратами на телефон, на телеграми й на дорогу їх, безперечно, слід розцінити як марнування коштів; ці зустрічі дали авт. хіба що образок святого. Натомість Маргрет з розладнаною до кінця екзокринною та ендокринною системами, відвідини якої коштували йому кількох квіток, невеличкої пляшечки джину та ще часом пачки сигарет,— не доводилося навіть витрачатись на таксі, бо авт., хоча б задля моціону, здебільшого ходив до неї пішки,— повідомила йому чимало прецікавих, дивовижних подробиць про Генріха Груйтена. Крім того, в авт. були сумніви не тільки З погляду податкової політики, а й чисто людського плану: чи не завдасть він клопоту ласкавій сестрі Цецілії, не збентежить сестри Сапієнції і не викличе нового переміщення на службі Альфреда Шойкенса, хоч той і не вельми симпатичний чоловік?

Щоб спокійно обміркувати всі ці проблеми, авт. поки що сів у поїзд без ресторану, навіть без буфету з напоями, та ще й у вагон другого класу, і вирушив у пониззя Рейну: поминув прочанський центр Кевелар, потім батьківщину Зігфріда, невдовзі після того прибув до міста, де Лоенгрін утратив самовладання, а звідти проїхав ще кілометрів п'ять на таксі, повз батьківщину Йозефа Бойса, до села, на вигляд чисто вже голландського. Стомлений незручною, мало не тригодинною їздою, майже роздратований, авт. вирішив найперше трохи підкріпитися, що він і зробив у невеличкій омлетній, де приємна білява жінка якнайласкавіше подала йому омлет, майонез і котлети (теплі), а напитися кави порадила в заїзді навпроти: Стояв густий туман, наче пара в пральні, і авт. зрозумів, що Зігфрід свого часу, простуючи до Вормса, не тільки проїхав через Ніфельгайм, а й походив із нього. В заїзді було тепло й тихо. Сонний господар частував двох сонних гостей горілкою і авт. також підсунув велику чарку, сказавши: «В таку погоду це найкращий напій, зразу зігріє; та й корисний після омлету з майонезом». І спокійно заговорив знову з гістьми горловим, тріскучим, чисто батавським Діалектом. Хоч авт. їхав сюди якихось сотню кілометрів, а почував себе тут, наче прибулець з далекого півдня. Йому приємно було, що сонні гості й сонний господар, який уже підсовував йому другу чарку горілки, не дуже цікавились ним. Розмова в основному точилася навколо церкви — і в конкретному, структурному й організаційному розумінні, і в абстрактному, майже метафізичному. Вони хитали головами, щось мурмотіли, потім завели мову про якихось Паапенів,— це зовсім не означало, що вони мали на увазі недоброї слави канцлера: певне, тим шановним людям він би здався взагалі не вартим згадки. Чи хто з цих чоловіків, що — аж дивно! — не говорили про війну, як звичайно німці за чаркою, міг знати Альфреда Бульгорста? Мабуть, знали всі троє. Можливо, чи майже напевне, сиділи з ним разом на шкільній лаві, ходили в суботу, вимиті й гладенько зачесані, до сповіді, а в неділю — зранку на службу божу, а після обіду на ті лекції, що трохи далі на південь звалися «врученням», ковзалися в дерев'яних черевиках на кризі, час від часу ходили на прощу до Кевелара й діставали контрабандою з Голландії сигарети. Вони були якраз такого віку, що могли знати того, хто наприкінці 1944 року помер у госпіталі Маргрет після ампутації обох ніг і чия солдатська книжка — принаймні тимчасово — стала посвідкою радянському солдатові. Від третьої чарки горілки авт. відмовився й попросив кави, бо його посіла така приємна дрімота, що він боявся заснути. Чи не такого самого туманного дня Лоенгрін тут, у Ніфельгаймі, втратив самовладання, коли почув Ельзине запитання? І чи не тут десь він знявся на лебеді, який нащадкам придавсь хіба на те, щоб назвати ним марку маргарину? Кава була дуже добра, її подала якась жінка — авт. побачив тільки її тугі, рожевуваті руки. Господар щедро насипав на блюдечко цукру й подав до кави в традиційному кухлику не молоко, а вершки. Церква й Паапен, легеньке невдоволення в приглушених голосах. Чому, чому Альфред Бульгорст не народився за три кілометри далі на захід? А якби він народився там, то чию солдатську книжку Маргрет змогла б поцупити для Бориса того дня?

Сяк-так підкріпившись, авт. найперше подався до церкви, де проглянув таблицю з іменами полеглих, як адресну книгу; там було чотири Бульгорсти, але тільки один Альфред, і проти його прізвища значилося, що він загинув, маючи двадцять два роки, не 1944, а 1945 року. То було щось незрозуміле. Може, з Бульгорстом вийшло те саме, що з Кайпером, за якого вдруге загинув Шлемер, і родичам аж двічі послали повідомлення про його смерть? Допоміг авт. паламар, що, безцеремонно попахкуючи люлькою, саме вийшов з ризниці щось готувати до літургії,— які були ті обруси, що їх десь там стелили: зелені, червоні чи темно-сині? Оскільки авт. зовсім нездатний брехати чи щось вигадувати (мабуть, усі вже помітили його прикру відданість фактам), то, вкрай збентежений, почав щось невиразно мурмотіти про Альфреда Бульгорста, якого начебто зустрічав колись на війні, на що паламар, не те щоб недовірливо, але досить скептично зразу ж розповів, що «їхній» Альфред загинув у полоні під час нещасного випадку на французькій шахті й похований у Лотарінгії; що квітникарство в Сант-Аво має угоду на догляд за його могилою, що його наречена —«гарна, ніжна дівчина, білява, мила й розумна» — пішла в монастир, що Альфредові батьки й досі ще побиваються за ним, бо вони втратили його якраз тоді, коли війна вже скінчилася. Так, він працював робітником на маргариновій фабриці і був порядним, тихим хлопцем, не любив солдатчини. А де саме авт. зустрічав його? В голосі лисого паламаря й досі не було недовіри, тільки цікавість. Він так пильно глянув на авт., що той поспіхом приклякнув на одне коліно і якнайшвидше попрощався. Йому не хотілося спростовувати дату Альфредової смерті, не хотілося розповідати його батькам, що квітникарство доглядає могилу, де лежать кістки й тлін радянського солдата,— не тому, що він, авт., скривдив би той тлін, ні; але ж якось легше на серці, коли знаєш, що в могилі лежить той, про кого й думаєш, а тут, видно, сталося інакше; і найбільше турбує в цій історії одне: невже тут німецька похоронна бюрократія виявила свою цілковиту неспроможність? Ця думка сіяла в душі надто велике збентеження. А паламар, мабуть, і так уже був досить збентежений.

Авт. не розповідатиме про своє подальше перебування в Клеве, про те, як важко було знайти таксі, не змальовуватиме своєї майже тригодинної їзди назад у вкрай незручному поїзді, знов через Ксантен і Кевелар.

Маргрет, до якої авт. пішов того ж таки вечора, клялася й божилася, що Альфред Бульгорст помер у неї на руках: білявий, сумний, без обох ніг. І все просив покликати священика. Але вона не зразу повідомила про його смерть, а швиденько побігла до канцелярії, де вже нікого не було, ключем чергової відімкнула шафу, забрала його солдатську книжку, сховала в торбинку і аж тоді сказала, що Альфред помер. Так, він розповідав їй про свою наречену, гарну, тиху, біляву дівчину, згадував про своє село — саме те, яке авт. в ім'я правди з такими труднощами відвідав.

Але можливо, що начальство в поспіху — госпіталь саме перевозили в інше місце — забуло виконати «формальність»: Маргрет мала на увазі не похорон, а офіційне повідомлення родичів про смерть.

Лишилося поставити тільки одне питання: якщо німецька бюрократія справді виявила свою неспроможність, то чи не повинен був авт. піти до старих Бульгорстів, відкрити їм правду, розповісти, чию могилу квітникарство в день усіх святих обсаджує вересом і братками, і спитати їх, чи їм ніколи не впадало в око, що часом там лежить великий букет яскраво-червоних троянд, який кладуть під час випадкових відвідин Лені та її син Лев? Може, авт. знайшов би в старих Бульгорстів той червоний друкований формуляр, який Борис заповнював, повідомляючи ним, що він здоровий, попав у американський полон? Доведеться ці питання лишити без відповіді. Не можна всього з'ясувати. Авт. щиро признається, що під пильним, недовірливим поглядом нижньорейнського, вже майже голландського паламаря він недалеко від Неймегена так само, як Ельза Брабантська чи Лоенгрін, утратив самовладання.

Несподівано пощастило з'ясувати, хоч і не до кінця, дещо про Гару епіку: не обставини її смерті, але бодай частину її минулого; не її власні плани на майбутнє, а те, що інші планували зробити з нею в майбутньому. Подорож до Рима, на яку авт. все ж таки зважився, дала напрочуд добрі наслідки. Що стосується Рима як міста, то авт. відсилає своїх читачів до відповідних проспектів і путівників, до французьких, англійських, італійських, американських та німецьких фільмів, а також до багатої німецької літератури про Італію, до якої він нічого не збирається додавати; він тільки може признатися, що — навіть у Римі — розумів Фріцове бажання; що він мав змогу побачити відмінність між єзуїтським і звичайним монастирями; що його прийняла надзвичайно гарна черниця, яка малащонайбільше сорок один рік і на обличчі в якої заграла не зверхня, а справді добра й розумна усмішка, коли вона почула від авт. теплі слова про сестер Колумбанус, Пруденцію, Цецілію і Сапієнцію. Згадали навіть про Лені, і виявилося, що про неї знають у центральному управлінні ордену, чудове приміщення якого міститься на пагорбі в північно-західній частині Рима. Уявіть собі: там знають про Лені! Під пініями й пальмами, серед мармуру і бронзи, в прохолодній, досить елегантній кімнаті чарівної вроди черниця, яка захистила дисертацію про Фонтане і має ось-ось захищати другу, правда, не в університеті, а у вищій школі ордену, про Готфріда Бенна (!!), вельми освічена германістка в скромному черничому вбранні (що надзвичайно личить їй), яка навіть добре знає Гайсенбютеля, черниця, що сидить у чорному шкіряному моррісівському кріслі і не вдавано, не з доброго серця, а справді не помічає, що склянка з чаєм, якому авт. віддає належне, стоїть на столі, а на краю блюдця чадить сигарета,— вона знає про Лені!

Уявіть собі: Рим! Затінок піній. Цикади, вентилятори, чай, мигдалеве печиво, сигарети, приблизно шоста година вечора, знадлива, гарна й розумна водночас жінка, що нітрохи не збентежилась, коли авт. згадав про «Маркізу д'О...», а як він закурив другу сигарету, після того як першу, не довго думаючи, погасив об блюдце (підробка під мейсенську порцеляну, але підробка добра), раптом прошепотіла захриплим голосом: «А хай йому біс, дайте й мені одну, цей віргінський тютюн... не можу встояти перед його запахом» — і затяглася так смачно, що ту затяжку можна назвати тільки словом «гріховна», а тоді знов по-змовницькому прошепотіла: «Якщо зайде сестра Софія, скажете, що це ваша». І ця особа, тут, у центрі світу, в самому серці католицизму, знала Лені, навіть як Пфайфер, не тільки як Груйтен. І вона, ця неземна жінка, по-вченому діловито розгорнула зелену теку німецького промислового стандарту А-4, сантиметрів з десять завтовшки, і, побіжно переглядаючи папери, окремі і зшиті по кілька разом, щоб дещо поновити в пам'яті, почала оповідати: «Сестра Рахель Марія Гінцбург з Прибалтики, народилася 1891 року поблизу Риги, школу скінчила 1908 року в Кенігсберзі, навчалася в Берліні, Геттінгені, Гейдельберзі. Там же захистила дисертацію з біології 1914 року. Під час першої світової війни її кілька разів арештовували як пацифістку і соціалістку єврейського походження. 1918 року написала ще одну дисертацію про початки ендокринології в Клода Бернара, яку важко було класифікувати, оскільки в ній порушувались медичні, теологічні, філософські й моральні проблеми, аж поки нарешті один терапевт визнав її за медичну працю. Працювала лікаркою в робітничих кварталах Рурської області. Прийняла католицтво 1922 року. Виступала з лекціями в молодіжних організаціях. До монастиря прийнята з великими труднощами, не так через своє псевдо-матеріалістичне вчення, як з огляду на вік. Все ж таки тридцять другого року їй минув сорок один рік, і вона, делікатно кажучи, провадила не зовсім платонічне життя. Клопотання через одного кардинала. Вступ до монастиря. Через півроку — позбавлення права викладання. Ну,— тут сестра Клементина безцеремонно взяла з авт. пачки ще одну сигарету і „встромила в рот“ (авт.) — а що було далі, ви й самі трохи знаєте. Тільки не подумайте, що її тероризували в Герзеленському монастирі. Навпаки: її переховували. Заявили, що вона „втекла“, і милосердні, можливо, й трохи гомоеротичні почуття панни Груйтен, чи пані Пфайфер, її турботи були справді смертельно небезпечні для сестри Гінцбург, для монастиря і для самої панни Груйтен. І садівник Шойкенс також легковажив понад міру, впускаючи до монастиря пані Пфайфер. Ну гаразд, усе це минулося, пережилося, хоч і не легко, досить прикро для всіх. А що ви напевне маєте хоч якесь уявлення про діалектичну мотивацію всякого вчинку, то мені не треба вам пояснювати, чому людину, щоб урятувати її від концентраційного табору, доводилося переховувати в умовах, мабуть, не кращих, ніж у концентраційному таборі. Це було жорстоко, але хіба не було б ще жорстокіше виказати її? В монастирі її не вельми полюбляли, і не обходилось без якоїсь зачіпки, ущипливого слова,— з обох боків, бо вона була вперта особа. Але це ще не все, далі починається найстрашніше. Чи повірите мені, коли я скажу, що орден не мав ані найменшого бажання робити з неї блаженну або святу, але на підставі певних... ну, скажімо, феноменів, які він найрадше приховав би, він був майже змушений піти шляхом далеко не популярним? Повірите?» Форма майбутнього часу від дієслова «вірити» в устах германістки такого класу, черниці, яка «гріховно» затягалася віргінською сигаретою, яка, дивлячись у дзеркало, напевне з задоволенням відзначає класичну лінію своїх тоненьких, виразних чорних брів, елегантну форму свого черничого каптура, надзвичайно звабливий обрис вольових, відверто-чуттєвих губ, яка добре знає, що її надзвичайно гарні руки нікого не залишать байдужим, і в якої, хоч і під скромним черничим убранням, можна було вгадати груди бездоганної форми, в цих устах уживання майбутньої форми від дієслова «вірити» видалось авт. дуже нечесним засобом! Якесь інше просте запитання в майбутньому часі, скажімо: «Чи ви підете зі мною прогулятися?» або «Чи ви візьмете мене під руку»? було б у такій ситуації цілком припустиме, але питати, чи хтось повірить тому, чого він ще й не чув! Авт. був досить легкодухий і ствердно кивнув головою; навіть більше: під пильним, наполегливим поглядом співрозмовниці, який вимагав від нього ще й усного потвердження, він тихенько вимовив «так», як вимовляють тільки перед вівтарем. А що йому авт.— лишалось робити? Тієї миті вже годі було сумніватися, що подорож до Рима виявилась недаремною, бо це вимушене, ледь чутно вимовлене «так» відкрило перед авт. високі якості витонченої целібатно-платонічної еротики, про яку сестра Цецілія змогла йому дати тільки невиразне уявлення.

Навіть сестра Клементина, видно, відчула, що зайшла трохи задалеко; вона враз пригасила променистий чар своїх очей, кисло скривила свої — треба визнати — вишневі уста, і те, що вона далі сказала, авт. сприйняв як зумисний психологічний душ. Не скажемо, що й оком не змигнувши — навпаки, її на диво прозаїчні, короткі, на вигляд майже цупкі, як щітка, вії дуже затремтіли,— вона промовила: «А втім, якби ми тепер обговорювали проблематику „Маркізи д'О...“, учениці нам холодно відповіли б: „Хай би ковтнула таблетку, дарма що вдова“ — і після цього навіть поезія такого майстра, як Клейст, була б зведена до рівня дешевих ілюстрованих журнальчиків. Але я не ухиляюся від теми. Найгірше у випадку з сестрою Гінцбург не те, що їй приписують чудо, як ви собі, мабуть, уявляєте! Навпаки: ми не можемо того чуда спекатись! Не можемо спекатись троянд, що ростуть узимку на тому місці, де поховано сестру Рахель! Не заперечую, ми не підпускали вас до сестри Цецілії і Шойкенса — між іншим, він дуже добре забезпечений, можете про нього не турбуватися,— але не тому, що ми порядкуємо чудом, а що чудо порядкує нами. Ми не підпускаємо до себе газетярів не тому, що хочемо влаштувати канонізацію праведниці, а тому, що не хочемо цього! Тепер ви вірите мені, як обіцяли?» Цього разу авт., перше ніж відповісти, глянув на неї задумливо й «допитливо»: сестра Клементина раптом ніби змарніла — інакше ніяк не скажеш,— нервово зсунула з голови каптур, через що її темно-руде — на жаль, це теж правда — волосся стало видно у всій його пишноті, знову взяла з пачки сигарету, цього разу стомленим рухом звиклої до куріння студентки, яка о четвертій годині ранку, охоплена розпачем, бачить, що її реферат про Кафку, який вона має виголосити через шість годин, нікуди не годиться. Вона налила чаю, додала молока й цукру якраз стільки, як авт. любить, навіть поколотила ложечкою, підсунула чашку і благально — так, саме благально — глянула на нього. Ще раз уявімо собі ситуацію: сонячне весняне надвечір'я. Рим. Пахощі піній. Помалу затихає сюрчання цикад. Церковні дзвони, мармур, моррісівське шкіряне крісло, в дерев'яній діжечці розцвітають півонії, все навколо просто випромінює католицтво, про яке часом так захоплено мріють протестанти; Клементина, ще кілька хвилин тому така квітучо-вродлива, а тепер стомлена й змарніла, її тверезе зауваження про «Маркізу д'О...» Вона, зітхаючи, дістає з ясно-зеленої теки стосики паперів, скріплені канцелярськими скріпками або гумками; п'ять, шість, десять, вісімнадцять — разом двадцять шість. «Щороку звіт і завжди те саме: троянди, що в грудні раптом проростають із землі. Троянди, що відцвітають аж тоді, коли звичайні троянди ще тільки розцвітають! Ми вдавалися до найвідчайдушніших заходів, що, може, здадуться вам моторошними,— викопали її... ну, те, що залишилося від неї після стількох років, і перенесли на інший монастирський цвинтар, а як і там почали рости ті жахливі троянди, знову відкопали й перенесли назад, потім ще раз, зробили кремацію, а урну поставили в каплиці, де вже справді не було поблизу ані жмені землі: однаково троянди! Вони погналися з урни, розрослися на всю каплицю. Ми закопали її попіл у землю — і знов троянди. Я певна, що якби ми навіть скинули ту урну з літака, то й в океані, в пустелі забуяли б троянди! Ось який у нас клопіт. Ми прагнемо не розголошувати, а приховати все це. І тому, саме тому ми змушені були не пускати вас до сестри Цецілії, а Шойкенса влаштувати управителем у монастирському маєтку під Вюрцбургом; тому нас хвилює і пані Пфайфер. Ми не боїмося, що вона заперечуватиме це... ну, скажімо, цей феномен, навпаки: з того, що я про неї знаю, а тепер ще й почула від вас, можна припустити одне — вона, мабуть, вважатиме за звичайну річ, що з попелу її Гаруспіки щороку десь серед грудня виростають троянди, густий, колючий трояндовий живопліт, наче в казці. Ось що нас лякає. Якби це все було в Італії, то ми б нікого не боялися, навіть комуністів, але в Німеччині! Це ж було б повернення хтозна в яке сторіччя. Що тоді сталося б з реформою літургії і з фізико-біологічним поясненням так званих чудес! А крім того: хто може гарантувати, що троянди й далі ростимуть, коли справа набуде розголосу? І в якому ми опинимося становищі, коли вони раптом перестануть рости? Навіть досить реакційні римські кола ввічливо радять нам зам'яти справу. Ми попросили ботаніків, біологів і теологів поглянути на той феномен з умовою, що вони триматимуть усе в цілковитій таємниці. І знаєте, хто був схвильований, хто добачив у цьому надприродне? Ботаніки й біологи, а не теологи. А подумайте про політичний бік події: з попелу єврейки, яка прийняла католицтво, пішла в монастир, відразу ж після того була усунена від викладання, а потім — скажемо відверто — за досить сумних обставин померла, з її попелу від 1943 року виростають троянди! Просто якесь чаклунство. Магія. Містика. І мені, якраз мені, що критично висловлювалась про біологізм Бенна, мені передали цю справу! Знаєте, що вчора, хихочучи, сказав мені по телефону один високий прелат? „Святий Павло явив нам досить чудес, не являйте їх ще й ви. Нам вистачає little flowers^[25], тож ми квітками вже забезпечені“. Ви нікому про це не скажете?» Тут уже авт. похитав не тільки головою, а й усім тілом, та ще й підкріпив свою обіцянку чітким «ні». Тоді Клементина стомлено всміхнулася, порожньою пачкою з-під сигарет згорнула недокурки зі свого блюдця в блюдце авт., потім, так само стомлено всміхаючись, висипала їх у блакитний пластмасовий кошик на сміття і більше не сіла, тим самим натякаючи, що пора прощатися. Авт. дивився на її усмішку й не знав, чи не творять тут усе-таки чуда, заперечуючи його.

Невимушено розмовляючи з авт. про літературу, Клементина провела його до брами. Йти було далеченько, метрів чотириста розлогим парком. Звичайно ж, кипариси, пінії, олеандри. Біля виходу на вулицю, де відкривався краєвид на жовтаво-червонясте вічне місто, авт. простяг Клементині другу, не почату ще пачку сигарет, і вона, всміхаючись, засунула її в широкий, туго стягнений гумкою рукав чернечої ряси, куди можна було б сховати не тільки сигарети. Тут, чекаючи на автобус, що їхав у бік Ватікану, авт. вирішив, що цілком доречно буде розвіяти платонічні чари,— він затяг Клементину між два молоді кипариси і безцеремонно поцілував спершу в чоло, далі в праву щоку, а потім у губи. Вона не тільки не пручалася, а навіть сказала, зітхнувши: «Ох, так»,— тоді хвилинку помовчала, усміхаючись, і сама поцілувала авт. в щоку, а коли вже надходив автобус, мовила: «Приходьте ще, тільки прошу вас, без троянд».

Легко зрозуміти, що цю подорож авт. уже не вважав даремною, і так само неважко збагнути, що він не хотів баритися з від'їздом, щоб не створити надто швидко конфліктної ситуації для декого. А що він не визнає приказки: «пішов навпростець — не скоро прийде», то вибрав літак. Душу його краяли — та й досі крають — сумніви, пов'язані з оплатою подорожі: чи в ній до службової мети не домішалася ще й приватна зацікавленість, а якщо домішалася, то наскільки? А ще його мучило, хоч набагато менше, питання, такою ж мірою службове, як і приватне: чи Клементина хитро домагалась publicity для герзеленського чуда з трояндами, чи так само хитро хотіла перешкодити йому? І якщо йому пощастить прочитати на губах К., тепер своєї коханої, її бажання, то як він має повестися: безсторонньо, як велить йому обов'язок, чи виходячи зі своїх уподобань і з прагнення догодити їй?

Обтяжений цією чотириповерховою проблемою, знервований, навіть роздратований, він попав із римської весни у вітчизняну зиму: сніг у Ніфельгаймі, слизькі вулиці, сердитий шофер таксі, що весь час хотів послати когось до газової камери, розстріляти, вбити чи принаймні набити, і — гірке розчарування! — невдача біля монастирської брами в Герзелені, де літня сестра, насуплена й неговірка, зустріла його незрозумілою відмовою: «Ми вже маємо журналістів по саму зав'язку!» А все-таки він знайшов якусь розраду: пройшовся стежкою навколо монастирського муру (загальна довжина близько півкілометра), помилувався краєвидом на Рейн, на сільську церкву (це в ній колись прислужували священикові ті хлопці, що так захоплювалися шкірою Маргрет). Тут жила Лені, тут поховано Гаруспіку, викопано, знов поховано, ще раз викопано, піддано кремації — і ніде, ніде жодної дірки в мурі! Лишилося тільки податися до сільського заїзду. Виявилося, що він зовсім не такий мирний, сонний і тихий, як на батьківщині Альфреда Бульгорста. Ні, тут стояв гамір, авт. зустріли недовірливими поглядами, в заїзді було повно нетутешніх типів, фах яких можна визначити з першого погляду: справді журналісти, що відповіли авт. глузливим хором, коли він біля прилавка спитав у господаря, чи є вільна кімната. «Кімната в Герзелені, та ще й сьогодні!—І ще глузливіше: — Може, навіть кімната з вікнами у монастирський сад, га?» І коли авт. наївно кивнув головою, знявся несамовитий регіт. Коли ж він знову впіймався на їхню удавану люб'язність і сказав, що неодмінно хоче дивитися в засніжений монастирський сад, модно вбране товариство, остаточно зарахувавши його до категорії дурнів, поласкавішало і — поки господар наливав і брав гроші, брав гроші й наливав — пояснило, в чім річ. Невже він не знає того, про що гуде весь світ? У монастирському саду відкрито гаряче джерело, біля якого взимку розквітає старий трояндовий кущ; сестри, посилаючись на те, що це їхня територія, власноручно обгородили місце з трояндами щитовим парканом; доступ до церковної дзвіниці закрито; до сусіднього університетського містечка (саме до того, де Б. Г. Т. віч-на-віч зустрічався з Гаруспікою! — Авт.) послано гінців з дорученням позичити у фірми, яка зносить старі будівлі, розсувну двадцятип'ятиметрову драбину, щоб можна було «заглянути в чернечу кухню». Тепер усі ті журналісти оточили авт., що й сам уже не знав, чи він справді наївний, а якщо наївний, то до якої міри,— кореспонденти «Юнайтед-прес інтернейшнл», «Дойче прессеагентур», агентства «Франс Прес», підійшов навіть представник АПН, що разом із представником Чеського агентства новин твердо намірився «зірвати машкару з обличчя клерикального фашизму і викрити виборчі махінації ХДС». «Знаєте,— частуючи авт. пивом, говорив представник АПН, загалом досить люб'язний чоловік,— в Італії, коли наближаються вибори, плачуть мадонни, а тепер у ФРН у монастирських садах течуть теплі джерела й ростуть троянди на тому місці, де поховані черниці, згвалтовані під час захоплення Східної Прусії, як нам намагаються втовкмачити. В кожному разі, запевняють, що все це мав якийсь зв'язок із комуністами, а що ж комуністи ще роблять з черницями, як не гвалтують їх?» Авт., поінформований краще, ніж більшість присутніх,— він лише п'ять годин тому на тлі римського краєвиду цілував черницю, що була яка завгодно, тільки не з пергаментною шкірою,— вирішив капітулювати й дочекатися газетних повідомлень. Тут не було ніякої надії дошукатися правди. Невже Лені дійсно якимось химерним способом приплутали до цієї story^[26]? І невже Гаруспіка перетворилася в тепло? Виходячи з заїзду, авт. ще встиг почути, як один із журналістів глузливо завів пісню: «Троянда лист пустила...»

Другого ж таки дня у ранковому випуску тієї газети, яку авт. раз уже цитував, він знайшов «кінцеве повідомлення»: «Виявилося, що те дивне явище, яке тільки в східній пресі глузливо називали „Герзеленським термо-трояндовим чудом“, можна пояснити природними причинами. Як уже свідчить сама назва місцевості, в основі якої лежить давньогерманське слово „гейзір“, себто „гаряче джерело“ („Гейзіренгайм“, себто „Дім гарячих джерел“, міг пізніше обернутися на „Герзелен“, у Герзелені вже в четвертому сторіччі нашої ери були теплі джерела, через що у восьмому сторіччі там побудовано невеличкий королівський палац, який стояв, аж поки джерела не висохли. Сестри наголошують, як повідомила нас у спеціальному інтерв'ю ігуменя, сестра Сапієнція, що вони ніколи не вірили в чудо й не розпускали таких чуток. Це слово кинула, мабуть, одна колишня учениця, що мала досить далеке відношення до ліцею, який віддавна існував у Герзелені, а потім близько стояла до КПН, і вже згодом воно потрапило в газети. Насправді ж, як підтвердили й фахівці, сталося несподіване відродження теплих джерел, через що дійсно зацвіло кілька трояндових кущів. Немає ніякої, аніякісінької причини вбачати в цьому явищі дію надприродних сил, заявила тверезо, як і годиться сучасній, освіченій, не замкненій у своїх теологічних уявленнях черниці, сестра Сапієнція».

Авт., нітрохи не вагаючись, розповів Маргрет про термо-трояндове чудо та його підгрунтя (вона аж засяяла, в усе повірила й наполегливо радила йому не забувати про Клементину), навіть не побоявся дошкульних клинів Лотти Гойзер, яка, звичайно, заявила, що то все брехня, а самого авт. зарахувала до неприємної категорії «черничих лизунів» («і в буквальному, і в переносному розумінні цього слова» — Лотта), але не зважився повідомити Лені про дивні події в Герзеленському монастирі і бодай натякнути їй про наслідки своїх пошуків у Римі. Б. Г. Т., оскільки він, безперечно, шанував Рахель, теж мав право — так здавалося авт.— довідатись, яку дію ще й через двадцять сім років приписують її попелові. Тим часом відомі геологи, яких підтримали декілька їхніх колег з нафтової компанії, що безцеремонно використала випадок з трояндами для своєї реклами, авторитетними відгуками підтвердили «виключно природні причини» події в монастирі, і тільки частина східноєвропейської преси вперто дотримувалася версії про «виборчі махінації герзеленських реакційних сил», що «зазнали краху тільки завдяки невтомному тискові соціалістичних сил і тепер шукають підтримки в псевдонаукових кіл, які ревно служать капіталізмові. Цим самим буржуазна наука ще раз довела своє вміння маніпулювати фактами».

Цілком можливо, що авт. виявився в цьому випадку надто легкодухим; мабуть, йому треба було втрутитись, перелізти через мур, у крайньому разі, попросити лисого Б. Г. Т., щоб той його підсадив, треба було мобілізувати Лені чи хоча б зірвати для неї кілька троянд і віддати їй під дверима; либонь, то була б дуже гарна й доречна прикраса до її широко задуманої картини «Частина сітківки лівого ока діви Марії, на ім'я Рахель». Але саме тепер навалилося стільки подій і таких переплутаних, що в авт. не лишилося часу віддаватися своїй приватній тузі, яка тягла його до Рима. Його кликав обов'язок в особі Гервега Шіртенштайна, що заснував своєрідний комітет: «Лені в скруті — рятуйте Лені» і хотів зібрати по тривозі всіх людей, що могли б морально й фінансово підтримати Лені з огляду на дедалі більший гніт Гойзерів, а можливо, навіть удатися до якихось політичних заходів. Шіртенштайн сам подзвонив авт. Він був схвильований, але рішучий. Його трохи хрипкий голос, що раніше бринів у трубці тоненько, як фанера, набрав тепер металевого відтінку. Він попросив адреси всіх, «хто не байдужий до цієї незвичайної особи», дістав ті адреси і призначив на вечір засідання комітету, тож у авт. лишилося ще якраз стільки часу, щоб нарешті в ім'я об'єктивності і справедливості, в ім'я істини, а також щоб якомога уникнути чисто емоційного погляду на справу, а ще в ім'я свого кореспондентського обов'язку добутися у штаб-квартиру супротивника. Гойзери, бажаючи висловити й свій погляд на цю злощасну історію, а також, мабуть, побоюючись запланованих дій, зразу ж погодилися «відкласти навіть найтерміновіші справи». Нелегко було домовитись тільки про місце зустрічі. Вибір був такий: апартаменти старого Гойзера в змальованому раніше розкішному притулку для старих готельно-санаторного типу; канцелярія або квартира власника бюро спортивних парі Вернера; канцелярія або квартира «менеджера будівельного управління» (його власне визначення своєї посади.— Авт.) Курта Гойзера, а ще конференц-зала гойзерівського ТЗОВ ЗНД (Товариства з обмеженою відповідальністю, заснованою на довір'ї), де «ми спільно представлятимемо наші різні інтереси і вклади» (всі цитати з телефонних висловлювань Курта Гойзера).

Авт., не без задньої думки, вибрав конференц-залу Гойзерівського ТЗОВ ЗНД, що була на дванадцятому поверсі висотного будинку над Рейном, звідки, як знали всі втаємничені, відкривався казковий краєвид на місто й на передмістя; авт. хотів сам переконатися в цьому. Серце в нього схвильовано калатало, коли він їхав на місце зустрічі, бо його дрібнобуржуазна натура завжди сприймає з острахом усе імпозантне; через своє вкрай простацьке походження він почуває себе там хоч і добре, але не на своєму місці. В нього серце було в п'ятах, коли він заходив до lobby^[27] цього виняткового будинку з модними помешканнями, схожими на penthouse^[28]. Портьє (він не мав ні уніформи, ні лівреї, а все ж здавалося, що він і в уніформі, і в лівреї) зміряв його не те щоб зневажливим, але допитливим поглядом, і авт. відчув, що його взуття не витримало цієї перевірки. Звичайно ж, безшумний ліфт. У ліфті мідна табличка з написом: «Покажчик поверхів». Глянувши на неї — придивитись краще не було часу, бо ліфт підіймався хоч і нечутно, але навдивовижу швидко,— авт. пересвідчився, що в цьому будинку працюють самі творчі сили: архітектори, редакції, агентства мод; один напис особливо впав йому в око, бо був найдовший: «Ервін Кельф, контакти з людьми творчої праці».

Усе ще міркуючи, про які тут контакти йдеться — психічні, духовні чи, може, тільки товариські, що ні до чого не зобов'язують, чи навіть про замаскований клуб з call-men або call-girls^[29],— авт. помітив, що опинився вже на дванадцятому поверсі. Двері нечутно розчинилися, і його зустрів симпатичний чоловік, що просто сказав: «Я Курт Гойзер». Не виявляючи ніякої запопадливості, зверхності чи зневаги, з якоюсь приємно нейтральною привітністю, що зовсім не виключала щирості, швидше навіть мала її на увазі, Курт Гойзер провів авт. до конференц-зали, яка дуже нагадувала те приміщення, де він два дні тому сидів з Клементиною: мармур, металеві двері й віконні рами, моррісівські шкіряні крісла і краєвид — щоправда, не на жовтаво-червонястий Рим, а лише на Рейн та на кілька селищ на його берегах, саме на той географічний пункт, у якому ця річка, все ще велична, переходить у свою найбруднішу фазу, приблизно за сімдесят чи вісімдесят кілометрів за течією від того місця, де вона виносить усі німецькі нечистоти, зібрані докупи, до невинних голландських міст Арнема й Неймегена.

Приміщення мало форму сектора великого круга і все, аж до меблів включно, справляло надвзичайно гарне враження. Тут було лише кілька столів і вже згадувані моррісівські крісла, близькі родичі тих, що стояли в управлінні єзуїтського ордену в Римі. Мабуть, кожен зрозуміє, що туга авт. дістала тут нову поживу, і він аж спинився на мить, такий був схвильований. Йому запропонували найкраще місце: звідти було видно Рейн десь із п'ятьма мостами. На примхливо заокругленому столі, що дуже пасував до вигнутої форми вікна, стояли різні алкогольні напої, фруктові соки, чай у термосі і лежали сигари й сигарети, не цілою горою, як у скоробагатьків, ні — всього до міри і в розумному виборі. Сказати б, усе пильно продумане — це слово буде тут якраз на місці. І старий Гойзер, і його онук Вернер справляли враження людей набагато симпатичніших, ніж авт. здавалося раніше, тому він поспішив відкинути всякі упередження й до Курта Гойзера, якого вперше бачив і, попри всю його лиху славу, намагався сприймати як приємного, спокійного, скромного чоловіка. Куртів загалом вишуканий костюм мав легенький відтінок неохайності, що пасував до його рівного баритону. Сам Курт був страшенно схожий на свою матір Лотту: та сама лінія чола, ті самі круглі очі. Невже це той Курт, який народився за таких драматичних обставин у тій кімнаті, де тепер живе португальське подружжя з трьома дітьми, і якого мати не захотіла охрестити? Невже він справді разом з тридцятип'ятирічним тепер Вернером, що здається куди суворішим за нього, продавав колись Пельцерові, який і досі не може їм цього пробачити, його власні недокурки, зробивши з них нові цигарки?

На мить виникло непорозуміння, бо авт. явно сприйняли як своєрідного парламентера, і йому довелося пояснити, чого він прийшов: щоб дістати інформацію, об'єктивну інформацію. Йдеться, сказав авт. у своєму короткому вступному слові, не про симпатії, наміри, пропозиції, контрпропозиції. Тут треба тільки з'ясувати ситуацію, а не ідеологічні суперечності; він — авт.— нікого не боронить, ні на що не уповноважений і не хоче ніяких повноважень; його ще навіть жодного разу не звели з особою, навколо якої точиться суперечка, він лише двічі або тричі бачив її на вулиці й не перемовився з нею жодним словом; він намагається хоча б фрагментарно, але якомога повніше, дослідити її життя; цього завдання йому — авт.— ніхто не накидав, ні якась земна, ні потойбічна інстанція, воно випливає з реальності. Досі Гойзери на превелику силу, тільки з увічливості, слухали його промову, і аж тепер на їхніх обличчях з'явилось сяке-таке зацікавлення, бо, видно, тільки в слові «реальність» вони добачили бодай якийсь матеріальний зміст. Тому авт. змушений був викласти всі аспекти реальності. Коли Курт Гойзер спитав його, чи він, бува, не ідеаліст, авт. жваво заперечив; на запитання, хто ж він тоді: матеріаліст, реаліст — він заперечив так само жваво; несподівано авт. влаштували своєрідний допит: старий Гойзер, Курт і Вернер почали один поперед одного закидати його запитаннями, чи він має університетську освіту, чи походить з-над Рейну, чи він католик, протестант, соціаліст, марксист, ліберал, чи він за чи проти хвилі сексу, пігулок, папи, Барцеля, вільного ринку, планового господарства; авт., як той пеленгатор, не встигав повертати голову від одного Гойзера до другого, що обсідали його з запитаннями, але непохитно й твердо відповідав на всі ті запитання одним словом: «ні». Нарешті з дверей, яких він досі не помічав, несподівано з'явилася секретарка, налила йому чаю, підсунула печиво з сиру, відкрила пачку сигарет, натиснула кнопку, і в рівній, без жодної щілини стіні відчинилися дверцята шафи. Секретарка — білява, бездушно-вродлива особа з середнього розміру грудьми, що нагадала авт. спокійну діловитість, з якою в певних фільмах обслуговують у борделях чоловіків,— дістала звідти три папки, записник, папір і люльку, поклала все те перед Куртом Гойзером і зникла. Перший узяв слово старий Гойзер. Він легенько постукав об папку ковінькою, яку поклав на столі й час від часу відбивав нею паузу між словами. «На цьому,— сказав він, і в голосі його навіть забринів сум,— на цьому мої стосунки з Груйтенами кінчаються. Сімдесят п'ять років я був тісно зв'язаний з ними, а тепер край. Як вам відомо, я в п'ятнадцять років став хрещеним батьком Губерта Груйтена — а тепер, разом зі своїми онуками, рву всі нитки, що єднали мене з цією родиною». Тут доведеться скористатися тільки дечим із промови старого Гойзера, бо він сягнув задалеко — почав іще з яблук, які шестирічним хлопцем — десь 1890 року — рвав у садку батька Губерта Груйтена, досить докладно змалював дві світові війни, наголошуючи на своїй демократичній позиції, перелічив різні помилки й хибні вчинки Лені (політичні, моральні й економічні), розповів життєписи майже всіх названих уже в цій книжці осіб,— одне слово, виголосив цілу доповідь на півтори години, що досить стомила авт., бо він мало не про все це, хоч і в інший спосіб, був уже поінформований. Мати Лені, батько Лені, молодий архітектор, з яким вона колись їздила в кінці тижня за місто, її брат, двоюрідний брат, мертві душі,— все, геть усе, і авт. здалося, що онуки також слухали його не дуже; уважно. Розповів він і про «одну цілком легальну операцію», не зовсім агресивно, а швидше наполовину обороняючись, майже в стилі високопоставленого добродія,— про земельну ділянку, що її Куртові подарували замість крижма. Це вже зацікавило авт., і він почав слухати уважніше. «Колись,— сказав Гойзер,— як дід пані Груйтен купив її 1870 року в одного селянина, що виселявся звідти, ця земля коштувала десять пфенігів за квадратний метр, і це ще було по-божому, він міг би дістати її і за чотири пфеніги, але вони завжди вдавали з себе великодушних, а дід пані Груйтен був ще й схибнутий, тому заокруглив ціну й замість п'яти тисяч марок виклав дві тисячі талярів, тож земля йому обійшлася по дванадцять пфенігів за квадратний метр. Це наша заслуга, що сьогодні кожен квадратний метр коштує триста п'ятдесят марок, а коли взяти до уваги певні, як я вважаю, скороминущі інфляційні тенденції, то навіть п'ятсот, і це без вартості будівель, які напевне коштують не менше, ніж сама ділянка. І я вам скажу, що навіть якби завтра ви прислали до мене покупця, який виклав би на стіл п'ять мільйонів, я... ми відмовилися б. А тепер Гляньте у вікно». Тут він скористався своєю ковінькою як гаком, зачепив нею авт. за полу куртки — гудзики на ній і так ледь трималися, і авт. давно за них побоювався,— безцеремонно підтягнув його до себе (задля справедливості треба відзначити, що онуки скрушно похитали головами), і авт. хоч-не-хоч мусив подивитися на шести- семи- і восьмиповерхові будинки, розташовані навколо цього дванадцятиповерхового. «Знаєте,— спитав старий грізно притишеним голосом,— знаєте, як зветься цей район міста?» Авт., що не дуже пильно стежив за топографічними змінами в місті, похитав головою. «Цей район зветься Гойзерінген, і він виріс на тій ділянці, яку сімдесят років тому кинули перелогом, аж поки з ласки не подарували цьому молодому добродієві (помах ковінькою в бік Курта, голос уже глузливий). Це я, я подбав, щоб вона не лежала пусткою, зробив те, що заповідали ще наші батьки: „Скоряйте землю, хай вам служить“.»

Тепер стало видно, який він уже все-таки старий і здитинілий. Сам відверто агресивний, вія сприйняв як агресію авт. спробу звільнитися від його ковіньки, хоч авт., дбаючи про свої гудзики, відчіплявся дуже обережно й делікатно. Гойзер-старший раптом почервонів як рак, справді відірвав гудзика, а з ним і чималий клапоть благенького сукна, й замахнувся ковінькою на авт. Хоч авт. завжди готовий підставити ще й ліву щоку, як його вдарять у праву, але тут йому здалося, що треба боронитися. Він пригнув голову, відхилився й насилу зумів гідно вийти з прикрої ситуації. Курт і Вернер втрутилися, почали заспокоювати старого і, мабуть, натиснули на невидиму кнопку, бо в дію вступила жива машина з середнього розміру грудьми, білява, невимовно холодна, і незворушно вивела старого з зали, щось нашіптуючи йому на вухо. Онуки хором прокоментували цю подію: «О, Трудо, ви наша найкраща секретарка, майстер на всі руки». Перше ніж вийти з приміщення (авт. не зважується вжити слова «кімната», щоб його не звинуватили в намірі образити Гойзерів), старий ще вигукнув: «Твій сміх, Губерте, тобі дорого коштуватиме, і сміється той, хто сміється останній!»

Ця сцена, здавалося, справила враження на Вернера й Курта Гойзерів тільки з погляду відшкодування потерпілому. Почалася неприємна розмова про подерту куртку. Стихійне бажання Вернера негайно заплатити за куртку більше, ніж вона коштувала, було, так би мовити, задушене в зародку Куртовим поглядом; усе-таки Вернер недвозначно сягнув рукою до гаманця, але потім здивовано відвів її назад. Авт. довелося вислухати такі слова як: «Звичайно, ми сплатимо вартість нової куртки, хоч не зобов'язані до цього», «Грошове відшкодування за заподіяну моральну шкоду», «Доплата за нервовий шок», а також назви страхових фірм, номери їхніх полісів; нарешті викликано зловісну Труду, яка попросила в авт. його візитну картку; коли ж виявилося, що такої картки в нього немає, вона занотувала його адресу в записнику з такою гидливою міною, наче хтось примусив її торкнутися чогось страшенно смердючого.

Тепер авт. хотів би сказати дещо й про себе: йому не треба нової куртки, хай навіть і вдвічі дорожчої, він воліє носити свою стару куртку; може, це звучатиме майже плаксиво, а він справді любить її, тому й наполягав на тому, щоб йому лише залатали дірку. Обидва Гойзери заходилися відмовляти його, посилаючись на кравецькі фабрики, яким, мовляв, нічого буде робити. У відповідь авт. послався на свою церувальницю, що не раз уже успішно лагодила йому куртку. Є люди, які, хоч їм ніхто не забороняє чи не заборонив би говорити, раптом кажуть: «Я хотів би щось сказати» або «Можна мені щось сказати»,— в такому становищі опинився й авт., що в цій стадії переговорів насилу зберіг свою об'єктивність. Він утримався, не сказав про те, яка стара його куртка, скільки він у ній відбув подорожей, скільки ховав у її кишенях і витягав звідти всяких записок, не згадав про дрібні гроші, що провалювалися за підкладку, про крихти хліба, про вистріпані нитки. А хіба він міг признатися, що рівно сорок вісім годин тому до правої вилоги цієї куртки, хай і на коротку мить, торкнулася щокою Клементина? Щоб його запідозрили в сентиментальності, коли йшлося тільки про чисто європейське бажання, яке Вергілій визначив словами: «lacrimae rerum^[30]»!

Настрій давно вже був не такий гармонійний, як спершу, не такий, як міг би бути, коли б Гойзери хоч трохи розуміли, що комусь стара річ миліша за нову й що не на все в цьому світі можна дивитися з погляду його матеріальної вартості. «Якби хтось вам розтовк ваш старий „фольксваген“,— сказав нарешті Вернер Гойзер,— а потім, хоч мав би вернути тільки його ціну, запропонував вам нову машину, а ви б відмовилися, то я б назвав такий вчинок просто ненормальним, не інакше». Вже згадка про те, що авт. їздить старим «фольксвагеном», була образою, хай навіть несвідомою, натяком на його майновий стан і смак, натяком, який принижував авт., хоч, правда, тільки суб'єктивно, а не об'єктивно. То хіба він — авт.— вчинив такий великий гріх, коли забув про всяку коректність і сердито сказав, що він с... хотів на старі й нові «фольксвагени», бо йому тільки треба полагодити куртку, яку порвав старий крутій? Звичайно, така розмова ні до чого доброго не могла довести. Як їм пояснити, що хтось просто любить стару куртку і навіть не може її скинути, а від нього вимагали саме цього, щоб визначити, якої їй справді завдали шкоди, бо сталося ж так раз у житті, хай йому чорт, що сорочка під курткою теж була драна, чи пак розпорота, її зачепив вудкою в автобусі якийсь римський хлопчак, а крім того, й не дуже чиста — де вона й біса буде чиста, коли чоловікові в ім'я правди доводиться весь час бути в дорозі, весь час щось записувати олівцем чи ручкою, а додому він вертається такий стомлений, що падає ввечері на ліжко, навіть не роздягнувшись? Хіба так важко зрозуміти просте слово «полагодити»? Може, людей, чиїм ім'ям називають міські квартали, побудовані ними на своїх ділянках, охоплює якесь майже метафізичне роздратування, коли їм випадає пересвідчитись, що є речі, навіть куртки, які власникові не можна відшкодувати грошима? Хай навіть це буде прикрий виклик — але хто досі вважав авт. сувору об'єктивність більш-менш вартою довіри, той повірить і в те, що здається майже неймовірним: у цій суперечці він був об'єктивний, спокійний, ввічливий і, звичайно, непохитний, а Гойзери необ'єктивні, в їхніх голосах бриніла роздратованість, знервування, образа, їхні — наприкінці цієї неприємної сцени навіть Куртові — руки весь час смикалися до кишень, де, видно, лежали їхні гаманці, наче могли витягти звідти куртку, стару куртку, яку авт. устиг полюбити за дванадцять років, яка стала йому дорожча за власну шкіру і навіть незамінніша, бо шкіру можна пересадити, а куртку ні; куртку, яку авт. любить без сентиментальності, а тільки тому, що, кінець кінцем, він європеєць і йому втовкмачили в голову lacrimae rerum.

Як виклик було сприйняте й те, що авт. опустився на паркет і почав лазити по ньому, шукаючи клаптик сукна, що був вирваний разом з гудзиком; та латочка була б йому потрібна, якби він звернувся до церувальниці. Коли ж він нарешті відмовився від усякого відшкодування, сказав, що залатає куртку своїм коштом, натякнувши, що, може, йому якось пощастить дорахувати ці гроші до службових видатків, бо, врешті, він же прийшов сюди не з власної примхи,— це також сприйнято як зневагу: вони, мовляв, не дозволять так ображати себе і т. д. О, скільки непорозумінь! Хіба не можна повірити людині, що вона хоче тільки лишитися у своїй куртці і більше нічого? Невже треба зразу робити висновок, що вона сентиментальна й фетишизує речі? Адже існує якась вища економія, що забороняє викидати полатану, художньо зацеровану, цілком іще придатну, дорогу власникові куртку, викидати тільки тому, що в когось повно грошей і він не хоче ні з чим морочитись?

Врешті, після цієї прикрої інтермедії, що дуже порушила початкову гармонію, учасники зустрічі перейшли до чогось конкретного: до трьох папок, у яких, мабуть, зберігалася справа Лені. Тут знов треба підсумувати все те, що було сказане про «недбальство» тітки Лені, про її нехтування реальних обставин, про її помилки у вихованні сина, про її товариство. «Не подумайте, що ми якісь старомодні святенники й чіпляємося за давню мораль, нам байдуже до її коханців, навіть до турків, італійців чи греків: ідеться тільки про те, що та земельна ділянка десь на шістдесят п'ять відсотків нерентабельна. Навіть якби ми продали її, то мали б, розумно вклавши гроші, від сорока до п'ятдесяти тисяч марок річного прибутку, може, навіть більше, але ми чесно називаємо найменшу цифру. А що нам тепер дає будинок? Відкинь-мо кошти на його утримання і збитки через декласовані елементи, що заселяють перший поверх, де живе тітка Лені, і просто відстрашують порядних квартирантів, призводячи цим до падіння квартирної платні,— що ж лишається? Навіть не п'ятнадцять тисяч, а якихось тринадцять або чотирнадцять». Так сказав Вернер Гойзер.

Далі повів Курт Гойзер. (Наводимо стислий виклад його промови, який можна звірити з нотатками авт.). Вони не проти чужоземних робітників, у них немає расових упереджень, тільки треба бути послідовним, і якби тітка Лені погодилася брати з пожильців таку платню, як беруть усі, то можна було б подумати, чи не винайняти весь будинок чужоземним робітникам, окремими кімнатами й ліжками, а тітку Лені поставити управителькою і навіть дати їй дармову квартиру й щомісячну платню; але ж вона бере з них — це вже справжнє божевілля, що суперечить навіть засадам економічного вчення соціалістів,— бере з них рівно стільки, як платить сама; лише через неї платня не підіймається вище ніж дві з половиною марки за квадратний метр, і ніхто на цьому не заробляє: родина португальців платить за п'ятдесят квадратних метрів сто двадцять п'ять марок та ще тринадцять за користування ванною і кухнею; троє турків («з яких один тепер майже завжди спить із нею, отже, в кімнаті, власне, живуть тільки двоє») за тридцять п'ять квадратних метрів — вісімдесят сім з половиною марок; Гельцени за п'ятдесят метрів — так само сто двадцять п'ять і тринадцять марок, «а крім того, вона, навіжена, сама за кухню й за ванну платить подвійно, бо тримає вільну кімнату для Лева, який тим часом і так має безкоштовне приміщення». Але й це ще не найгірше: вона пускає піднаймачів до вмебльованих кімнат за таку ціну, як до порожніх; це вже не якийсь там невинний анархістсько-комуністичний експеримент, а замах на вільний ринок; у такому помешканні за кожну кімнату з користуванням ванною і кухнею не великий гріх було б узяти від трьохсот до чотирьохсот марок. І т. д., і т. д. Навіть Куртові Гойзерові, здавалося, незручно було переходити до дальшого питання, якого він «задля об'єктивності мусив торкнутися», а саме: з десяти ліжок у помешканні Лені насправді їй належить тільки сім; одне з них — власність їхнього діда, друге — дуже скривдженого Генріха Пфайфера, а третє — старих Пфайферів, «яким аж волосся на голові сторч стає, коли вони починають думати, що на тих ліжках, мабуть, робиться». Отже, Лені не тільки порушує економічні закони й право користування житлом, а й майнове право, і Пфайфери, що тим часом просто не мають змоги безпосередньо спілкуватися з нею, доручили захищати своє право власності на ліжка гойзерівському ТЗОВ ЗНД; таким чином, Гойзери боронять не тільки свої інтереси, а й інтереси інших осіб, які довірилися їм, через що справа набуває ще й додаткової ваги, о йдеться про принцип. Щоправда, Генріхові Пфайферу те ліжко під час війни, «коли він чекав там призову до війська», подарувала мати тітки Лені, але подарунок є подарунок, з погляду закону всі права на нього переходять до того, кому його подаровано. І — авт. може скористатися цим повідомленням на свій розсуд — не слід заплющувати очі й на те, що всі пожильці того помешкання та їхні піднаймачі працюють сміттярами. Тут авт. зважився заперечити, сказав, що Гельцени працюють не сміттярами, пан Гельцен — службовець середнього рівня, паніГельцен має почесний фах косметички, а португалка Ана Марія Пінто працює в ресторані самообслуговування при великому універмазі; він сам уже брав там битки, сирники та каву й розраховувався з нею, і все відбувалося дуже чемно. Курт Гойзер, вислухавши це, кивнув головою, але додав, що тітка Лені ще в одному питанні зневажила засади економіки: вона цілком здорова й ще років із сімнадцять могла б працювати, проте послухалася дурних порад свого непутящого сина й кинула роботу, щоб глядіти дітей тих португальців. Вона співає їм, навчає їх німецької мови, «мазюкає» разом із ними картини, надто часто відриваючи їх — це доведено документально — від виконання шкільних обов'язків, як колись свого сина. Отже, маємо цілу «низку» помилок і хибних вчинків — завжди буває, що, коли людина вступає в конфлікт із законом, усі навколо ставляться до неї з підозрою, крім того, фах сміттярів не вельми почесний, через що падає соціальний престиж будинку, а водночас і платня за помешкання.

Усе це мовилося спокійним тоном, розважно обгрунтовувалось, тому звучало переконливо. Непорозуміння з курткою давно забуто, тільки авт. усе ще вертався до неї думкою, мимоволі обмацуючи куртку і натикаючись пальцями на чималу дірку. Крім того, він відчував, що сорочка там, де її зачепив гачком з вудки італійський хлопчак, ще дужче розпоролася. А проте чай був добрий, печиво й сигарети також, за вікном відкривався чудовий краєвид. А ще заколисував Вернерів супровід до братових слів, суміш психологічного і джазового ефектів — він увесь час ритмічно кивав головою, майже точно попадаючи на кожну крапку, кому, крапку з комою і риску.

Тут треба віддати належне чутливості Вернера Гойзера; він, мабуть, угадав, що авт., зв'язаний таким дрібноміщанським забобоном як такт, залюбки порушив би тему, що, так би мовити, крутилася йому на язиці: тему Лотти Гойзер, як-не-як матері цих молодих добродіїв, так надійно озброєних принципами й засадами. Це він, Вернер, сміливо завів мову про їхнє «прикре і, на жаль, остаточне відчуження»; нічого прикидатися, сказав він, треба об'єктивно проаналізувати факти, зробити, хай навіть болючу, психічну операцію, оскільки він знає, що авт. і його мати спілкуються одне з одним, може, навіть відчувають взаємну симпатію, тим часом як між ним, його братом, дідом і авт. до такого почуття навряд чи вже дійде через «прикру, хоч, врешті, незначну подію». Він вважає за потрібне підкреслити, що не здатен зрозуміти, як може людина вибрати стару куртку з третьорядної крамниці, скажімо відверто, доношену до краю, замість новісінької куртки з першорядної крамниці. Але він вихований на засадах толерантності, тому ладен і з цим погодитись — як кажуть, свого розуму нікому не позичиш; не може він також зрозуміти відвертої антипатії авт. до такої популярної, такої улюбленої всіма машини, як «фольксваген»; сам він купив уже другу таку машину — дружині, а як його син Отто, тепер дванадцятирічний, через шість чи сім років складе іспит на атестат зрілості й піде вчитись до вищої школи або відбувати службу в армії, то він йому теж купить «фольксваген». Ну, та це між іншим, тепер вернімося до його матері. Основна її провина ось яка: вона не те щоб сфальшувала портрет батька, загиблого на війні, але спаплюжила історичне тло, на якому батька спіткала смерть, заявивши, що то все бридня. «Ми, безперечно, були практичні хлопці, та навіть нам одного разу захотілося взнати, який був наш батько». І мати не відмовилася змалювати їм батьків портрет — рисочка по рисочці перед ними постав образ доброї, вразливої людини, хоч і невдахи в особистому житті, принаймні у виборі фаху. Правда, вони ніколи не мали підстави брати під сумнів її любов до батька. Проте вона систематично, хоч, може, й не зумисне, затьмарювала батьків образ словом «бридня», яке вживала за кожної нагоди, хоч би про яку історичну подію йшла мова. А ще гірше, що вона мала коханців. Із Груйтеном ще півбіди, хоч той зв'язок був і незаконний, і їм, хлопцям, через те довелося вислухати чимало образ. Та потім вона спала «навіть» з росіянами і часом з американцями, «яких спроваджувала та жахлива Маргрет». А по-третє: страшні наслідки мали її антирелігійні й антицерковні вибрики, що не одне й те саме, як авт., мабуть, знає; в неї ці два відтінки «в небезпечний спосіб злилися в одне»; вона збивала синів на довгі, важкі манівці в життєвій школі, ставала чимдалі понуріша й роздратованіша після нещасного випадку з «дідусем Груйтеном»; йому, Вернерові, треба було якоїсь противаги, і він знайшов її — противагу — в тітці Лені, він визнає це й досі ставить тітці Лені у велику заслугу. Вона завжди була привітна, ласкава, великодушна, співала пісні, розказувала казки й ніколи не плямила образу свого померлого... ну так, мабуть, тут можна вжити це слово — чоловіка, хоч то й був солдат Червоної Армії, і не приєднувалася до матері, коли та тлумачила все на світі, всю нашу історію як брехню й дурницю. Роками, буквально роками, просиджувала вона з ними та з Левом над Рейном, куди водила їх вечорами після роботи. Руки в неї були геть поколоті колючками троянд. Лев, до речі, був хрещений, а Курт ні, його охрестили черниці аж через сім років, коли дідові Отто, «хвалити бога», пощастило забрати їх із «того середовища»; хвалити бога, бо тітка Лені для малих дітей була чудовою вихователькою, а більших псувала; вона забагато співала, а говорила замало, хоч на дітей дуже добре впливало те, що тітка Лені «ніколи не мала любовних стосунків з чоловіками, не те що наша мати, яка, правда, не виставляла цього напоказ, або та страхітлива Маргрет, що жила, як у борделі». Вернер Гойзер похвалив також Марію ван Дорн, навіть знайшов тепле слово для Богакова, «хоч той часом теж трохи забагато співав». Ну, а потім вони з братом потрапили нарешті в справжнє, християнське середовище, і їм прищепили прагнення до успіху, почуття відповідальності; вони пішли до вищої школи, він — вивчати право, Курт — економіку, «а тим часом дід провадив свою, треба сказати, геніальну політику збагачення, що дала нам змогу зразу ж застосувати свої знання на власних підприємствах».

Може, його бюро спортивних парі, яке він тримає між іншим, здається несолідним підприємством, але насправді це його забаганка, його любов до гри, поставлена на фінансові й ділові рейки. Та все ж треба кінець кінцем визнати, що тітка Лені небезпечніша за його матір, яку він вважає «тільки збитою з пантелику псевдосоціалісткою», що не може заподіяти ніякого лиха. Тітку ж Лені, навпаки, він вважає реакціонеркою в найглибшому розумінні цього слова; просто негуманно, чи, по-нашому сказати б, нелюдяно отак інстинктивно, вперто, мовчазно, але послідовно заперечувати будь-які вияви прагнення до зиску, навіть не заперечувати, бо на це треба було б якихось слів, а просто відкидати. Вона — розсадник спустошення й самоспустошення, це в ній, мабуть, груйтенівський елемент, що відчутний був і в її братові, а ще більше в її батькові. Він не якийсь нелюд, сказав про себе наприкінці розмови Вернер Гойзер, він людина широких поглядів, крайній ліберал, аж до тих меж, які йому підказує виховання, відвертий прихильник протизаплідних пігулок, хвилі сексу, і все-таки вважає себе християнином; він, якщо хочете, «фанатик провітрювання», а тітку Лені якраз не завадило б добре провітрити. Не він, а вона справжній нелюд, бо людям властиве здорове прагнення до зиску, до володіння майном, це доводить теологія і дедалі частіше стверджують навіть філософи-марксисти. Врешті — і цього він ніяк уже не може їй пробачити — Лені має на своєму сумлінні людину, яку вона не тільки любила, а й досі любить: Лева Борисовича Груйтена, його хрещеника, «якого мені довірено за таких драматичних обставин, доручено, я вважаю, дбати про нього, хоч, може, поки що я ставився до цього доручення трохи цинічно, але все-таки я його хрещений батько, і це не тільки метафізичний, не тільки суспільно-релігійний, а й правовий статус, якого я маю намір дотримуватись». Кажуть, нібито вони з ненависті подали на Лева в суд «за деякі з погляду закону безперечно ненормальні вчинки» і посадили до в'язниці, але насправді це був вияв любові, вони хотіли, щоб Лев там узявся за розум і позбувся «найгіршого з усіх гріхів: своєї гордості, своєї пихи». Він, Вернер, дуже добре пам'ятає Левового батька, лагідного, тихого чоловіка з дуже тонким смаком, і певен, що той теж аж ніяк не захотів би, щоб із його сина вийшло те, чим він нарешті став після кількох спроб піти іншими шляхами: сміттярем. Він, Вернер, зовсім не збирається заперечувати, що вивезення сміття має велике, першорядне суспільне значення, тільки Лев безперечно «мав покликання до чогось вищого». (Лапки розставив авт., який з інтонації Вернера Гойзера не міг розрізнити, де його власні слова, а де він наводить чужі, а тому хтозна, чи ті лапки всі на місці. Їх належить розглядати тільки як припущення авт.).

Треба зазначити, що зустріч тривала майже три години, з четвертої до сьомої. За цей час стільки всього сталося, стільки сказано слів. Універсальна секретарка більше не з'являлася, чай у термосі згірк, бо був дуже міцний, печиво засохло, бо в будинку було аж занадто тепло, і хоч Вернер Гойзер назвав себе «фанатиком провітрювання», він не збирався впустити свіжого повітря до приміщення, наповненого густим тютюновим димом усіх гатунків (з люльки Вернера Гойзера, з сигар Курта Гойзера і сигарет авт.); коли ж авт. спробував сам відчинити середній прогін вигнутого вікна, що, як видно з його рами й ручки, мав би відчинятися, Курт Гойзер, усміхаючись, лагідно спинив його, нагадавши про складні кондиціонери, що дозволяють «індивідуальне провітрювання» тільки тоді, коли засвітиться сигнальна лампочка, яка регулює мікроклімат у цілому будинку; оскільки тепер, привітним голосом повів далі Курт Гойзер, настала та критична година, коли зачиняються контори й редакції, то треба бути готовим до того, що вічко у вікні засвітиться аж через півтори години; кондиціонери такі перевантажені, що не можуть подати вдосталь свіжого повітря. «Це ж цілий будівельний комплекс, що складається з сорока восьми — дванадцять на чотири — окремих блоків, і в кожному в цей час диктують листи й телеграми, провадять останні телефонні розмови й важливі наради, всюди велике перевантаження. Візьмімо кожен із сорока восьми блоків за чотири кімнати, а в кожній кімнаті пересічно по два з половиною курці — ми беремо середнього статистичного курця, бо один із них може бути завзятим курцем сигарет, що на чверть переважить середнього курця, другий куритиме люльку й становитиме лише половину середнього курця, а третій куритиме сигари, отже, дорівнюватиме приблизно трьом чвертям середнього курця,— тож на цей час у всьому будинку перебуває пересічно чотириста сімдесят п'ять курців... але я перебив братові, і мені здається, що взагалі треба вже кінчати, бо вам, певне, теж ніколи».

Так, тепер знов узяв слово Вернер Гойзер (його промова віддана дуже стисло). Йдеться не про гроші, так може подумати тільки поверховий спостерігач, за якого він авт. не вважає. Вони запропонували тітці Лені безплатне помешкання в кращому місці, цілком задарма, і навіть пообіцяли, що дадуть змогу Левові, якого скоро мають випустити з в'язниці, скінчити вечірню школу і вчитися далі, але вона від усього відмовилась, бо декотрим людям добре в товаристві сміттярів, вони не хочуть ані на йоту міняти свого життя, їх не приваблює ніякий комфорт, вони люблять свою старомодну плиту, свою грубу, тримаються своїх звичок — отже, видно, хто тут реакціонер, а хто ні. Йдеться про поступ — він наголошує на цьому слові як християнин, що перебуває в християнському середовищі, і як толерантний економіст і юрист, знайомий із засадами правової держави,— а «той, хто простує вперед, мусить через багато що переступати. Тут немає місця романтичному „Ми крокуємо пліч-о-пліч“, як співала до безтями наша мати. Ми навіть не можемо, не маємо права, як ви самі бачите, відчинити у власному будинку вікно, коли нам хочеться». Звичайно, вони не можуть надати тітці Лені в котрійсь із гойзерівських новобудов двісті одинадцять метрів житла — так вони втратили б майже дві тисячі марок квартирної платні,— і не можуть забезпечити її грубою і вікнами, «які відчиняєш, коли тобі хочеться». І, а річ довелося б «трішечки скоротити» число її винаймачів піднаймачів та коханців. «Але, хай йому чорт,— тут Вернер Гойзер уперше, хоч, правда, тільки на коротку мить, показав свою агресивність,— я теж хотів би колись пожити так безтурботно, як тітка Лені». З цієї і з інших причин, а насамперед із вищих міркувань, тепер доводиться пустити в рух машину, що видається такою безжальною.

У цьому місці авт. закортіло вставити своє скромне, примирливе слово, він був уже ладен визнати, що його клопіт із курткою мізерний порівняно зі складними проблемами, що стоять перед цими замученими людьми, які не мають права навіть відчинити вікно у своєму власному домі; врешті, його біда справді була не така страшна, як спершу здалося. Втримав його від цього скромного, може, й не примирливого — бо ж він не сварився зі співрозмовниками,— а, швидше, співчутливого слова Курт Гойзер. Це він виголосив своєрідну заключну промову, загородивши авт., не погрозливо, а швидше благально, дорогу, коли той, з плащем і кепкою в руках, коротко попрощавшись, рушив до дверей.

Що стосується Курта Гойзера, то авт. довелося переглянути чимало своїх оцінок, складених наперед; після всього, що він чув про нього, Курт уявлявся йому чимось середнім між гієною і вовком, безоглядним трубадуром економіки; а придивившись ближче, авт. побачив, що очі в нього просто лагідні, вони тільки формою схожі на материні; безперечно, в цих круглих, карих, сміливо скажемо: ніжних, як у лані, очах Лоттина глузлива суворість і майже розпачлива гіркота були набагато пом'якшені, що могло походити тільки від його батька Вільгельма, з його роду, але не від діда. Зважаючи на те, що всі успадковані риси багатьох пов'язаних з Лені осіб походять з географічного трикутника Верпен — Тольцем — Лісеміх, годилося б, мабуть, скласти тиху хвалу його буряковим полям, дарма, що вони породили й Пфайферів. Безперечно, Курт Гойзер був чуйний чоловік, і хоч час квапив, треба було дати йому змогу висловити ту чуйність. Він не побоявся покласти авт. руки на плечі, і в цьому жесті знов не було ні запопадливості, ні зверхності, тільки вияв своєрідного братерства, який жорстоко було б лишити без відповіді. «Послухайте,— тихо сказав він,— ми не хочемо, щоб ви пішли від нас під враженням, ніби тітку Лені захопила жорстока соціально-історична машина, невблаганний процес, який руйнує застарілі звичаї і якому підлягаємо й ми; певне, так і було б, якби ми здійснювали це примусове виселення несвідомо, нерозважно й бездушно. Але це не так. Ми здійснюємо його свідомо і не бездушно, принаймні радимося зі своїм сумлінням. Я не заперечую, що на нас тиснуть власники сусідніх земельних ділянок і будинків. Але ми досить сильні, щоб опертися їм і відповідно домогтися відтягнення терміну. Так само я не буду заперечувати, що в нашого діда запальна, нестримна вдача, але ми могли б його знов утихомирити і надалі покривати квартирну платню тітки Лені з власної кишені, як це триває вже роками, коли не десятиріччями. І знов настав би мир і спокій. Зрештою, ми її любимо, багато що завдячуємо їй, і її дивацтва здаються нам швидше милими, ніж неприємними. Я обіцяю вам і уповноважую вас далі передати мою обіцянку: якщо завтра вранці її виселять і приміщення звільниться, ми з братом негайно сплатимо рахунок і виконаємо всі свої зобов'язання — для неї вже готове гарне поменшання в одному з наших житлових комплексів, щоправда, не таке, щоб у нього можна було підселяти десять піднаймачів. Ні, не таке. Але достатнє для її сина і, можливо, для коханця — ми їх не збираємося розлучати. Йдеться про щось інше, я не посоромлюся назвати це виховними заходами, дбайливою опікою, яку, на жаль, доводиться здійснювати досить брутальними засобами державних виконавчих органів. Адже немає приватних виконавчих органів. Операція буде коротка й болісна, але опівдні все вже скінчиться; і якщо тітка Лені не сприйме всього цього з перебільшеною вразливістю — на жаль, від неї такого можна сподіватися,— то надвечір буде вже в приготовленому для неї помешканні. Ми вже домовилися також, що зразу ж, як тільки вона переселиться, викупимо чи відкупимо її улюблені старі меблі. Все це ми робимо з прихильності до тітки Лені, більше з виховною метою, аніж з принципу. Ви, мабуть, недооцінюєте соціологічної гострозорості власників рухомого й нерухомого майна, але я признаюся вам: вони вже давно добачили, що саме в таких великих помешканнях старих будинків, відносно дешевих, зручних і т. д., утворюються ті осередки, що оголошують війну нашому суспільству, побудованому на домаганні успіху. Великі заробітки чужоземних робітників можна з погляду економіки виправдати тільки в тому разі, коли частину їх забирає квартирна платня і таким чином ті гроші, як завжди, залишаються в країні. Троє турків заробляють разом дві тисячі з гаком марок — це просто злочин, що вони з тих своїх заробітків віддають за кімнату, разом із доплатою за користування кухнею та ванною, всього сто марок. Це тільки п'ять відсотків, а тим часом звичайному робітникові доводиться платити від двадцяти до сорока відсотків Гельцени заробляють разом десь дві тисячі марок, а платять сто сорок за мебльоване поменшання. З португальцями те саме. Тут просто умови вільної конкуренції перекручено в такий спосіб, що якби він набув поширення, то справді підірвав би, зруйнував, позбавив змісту одну з основних засад нашого суспільства, побудованого на домаганні успіху, засад незалежно-демократичної правової держави. Тут порушено принцип однакових можливостей, розумієте? Одночасно з цим економічним антипроцесом відбувається й моральний, а це ще небезпечніше. Такі стосунки, які панують у помешканні тітки Лені, породжують комунальні, щоб не сказати комуністичні, ілюзії, мрії про якусь ідилію. Вони стають страшною заразою, сіють... ну, може, й не проміскуїтет, але проміскуїтивізм, що повільно, проте невпинно підточує мораль та доброзвичайність і виставляє на сміх індивідуалізм. Я міг би вам навести й ще кілька, може, навіть з півдесятка доказів, і всі переконливі. Одне слово, це не якісь там особисті заходи проти тітки Лені, не вияв гніву чи помсти, а навпаки, симпатії і, щиро сказати, якогось теплого почуття до цього милого анархізму. Так, признаюся, навіть заздрості... Але вирішальне значення має інше міркування: такі помешкання — цей висновок грунтується на докладному аналізі, зробленому нашим товариством,— стають розсадниками... скажімо без зайвих емоцій, комунальної філософії, яка сіє потім утопічні ідилії і мрії про побутовий рай. Дякую, що ви терпляче вислухали нас, і якщо колись матимете скруту з помешканням, то ми будемо раді — не послуга за послугу, а тільки з прихильності — стати вам у пригоді».

X

У помешканні Шіртенштайна панувала така атмосфера, як, мабуть, у жовтні сімнадцятого року в деяких бічних покоях Смольного в Санкт-Петербурзі. В різних кімнатах засідали різні комітети. Пані Гельтоне, Лотта Гойзер і доктор Шольсдорф утворювали так званий фінансовий комітет, Що підраховував заборгованість Лені, вивчав протоколи опису майна, позови про виселення і т. д. З допомогою Гельценів, турка Мехмета й португальця Пінто пощастило добути листи й іншу пошту, яку Лені зі злочинною легковажністю нерозпечатану складала в шухляду нічного столика, а як там не стало місця, то й на нижню поличку. Пельцер був немовби начальником генерального штабу цього комітету. Шіртенштайн разом з Гансом Гельценом, Грунчем і Богаковим, якого Лотта привезла на таксі, обмірковував питання «громадського резонансу». М. в. Д. взяла на себе постачання: приготувала бутерброди, картопляний салат, зварила яйця і наставила самовар. Як то буває з людьми, що тільки чули про самовар, але ніколи його не бачили, вона думала, що чай заварюють просто в самоварі. Богакову довелося пояснити їй, як ним користуватися. То був величезний самовар господаря. Шіртенштайн розповів, що хтось невідомий прислав йому той самовар додому з надрукованою на машинці запискою: «За тисячі разів зіграну „Лілі Марлен“. Людина, яку ви знаєте». Як усіх хатніх господарок її віку, не звиклих до чаю, М. в. Д. довелося мало не силувати, щоб вона насипала його в чайничок принаймні в чотири рази більше, ніж намірялася. А взагалі М. в. Д. виявилась просто-таки незамінною. Впоравшись трохи на кухні, вона взяла куртку авт., довго шукала голку й нитку, нарешті з допомогою Лотти Гойзер знайшла все те в комоді і, навіть без окулярів, почала надзвичайно вправно, справді художньо, дарма що не мала диплома, церувати її зверху і зсередини. Авт. подався до ванної кімнати Шіртенштайна, де його просто вразили і її розміри, і величезна ванна, і багаті запаси всякої пахучої парфюмерії. Оскільки Лотта помітила дірку на його сорочці, хоч авт. і ховав її, Шіртенштайн дав йому навіть свою сорочку, дуже гарну, щоправда, у плечах і в комірі не того розміру. Помешкання Шіртенштайна з усіх поглядів можна було назвати ідеальним: старий будинок, три кімнати з вікнами на подвір'я, в одній — піаніно, книжкові шафи й письмовий стіл, у другій, можна сказати, майже велетенській (сім на шість, щоправда, виміряно кроками, а не метром), стояло Шіртенштайнове ліжко, шафа на одежу, два комоди, і всюди лежали папки з його критичними статтями. Третя була кухня, не надто велика, але пристойна, і ще та ванна кімната, де авт. купався,— порівняно з ванними в новобудовах за своїм розміром і обладнанням вона здавалася розкішною, просто королівською. Вікна стояли відчинені, крізь них було видно дерева, щонайменше вісімдесятирічні, і зарослу плющем стіну. Поки авт. тішився купіллю, в сусідній кімнаті Шіртенштайн раптом гукнув гостям: «Тихіше! Тихіше!» — і там запала тиша. Тоді сталося те, що на якийсь час відвернуло авт. від думок про Клементину чи, сказати б, болісно поглибило ті думки. Сталося щось дивовижне: заспівала якась жінка. Це могла бути тальки Лені. Той, хто ніколи не намагався скласти собі  якесь уявлення по чарівну юну фею Ліло, хай, мабуть, краще пропустить кілька наступних рядків, але тому, хто присвятив їй бодай крихту своєї уяви, ми скажемо: тільки так могла співати прекрасна фея Ліло. Це був людський, жіночий голос, а звучав, немов якийсь музичний інструмент. І що ж за пісня долинула до нас через подвір'я, з одного відчиненого вікна в друге?

І така велика була дія голосу, що лився на подвір'я, як, мабуть, ніким не почутий і не оцінений, лився вже понад сорок років, що авт. насилу стримував С. І. Нарешті він спитав себе: навіщо завжди стримуватися? І С. І полилися струмком. Так, авт. заплакав, хоч то був і солодкий плач, а що йому дуже важко було не подумати й про літературну основу цього співу, то його раптом посіли сумніви: чи правду йому казали про книжкову полицю Лені? Чи всюди там шукали як слід? Чи заглядали в скрині, шухляди, шафи? Може, все ж таки не помітили кількох книжок, ще з тих, що належали матері Лені, не назвали якогось автора, побоявшись, що не так вимовлять його ім'я? Безперечно, серед книжок Лені можна ще знайти справжні скарби, коштовні речі, які її мати знала вже 1914, щонайпізніше 1916 року, молодою дівчиною.

Фінансовий комітет іще не встиг остаточно всього з'ясувати, як комітет громадського резонансу вже довідався, що ганебна операція запланована на 7.30 ранку наступного дня і саме на той час, коли всі контори, що, може, якось затримали б виселення, тільки починають роботу. Вжити якихось рятівних заходів протягом ночі також було неможливо — Шіртенштайн марно телефонував різним приватним і навіть державним адвокатам, питаючись поради. Таким чином постала проблема, якої майже не можна було розв'язати: як виграти час і відтягти примусове виселення хоча б до пів на десяту? Пельцер, що теж на якийсь час надав свої знання і зв'язки до послуг комітету громадського резонансу, поговорив по телефону з кількома експедиторами, службовцями виконавчих органів, яких він знав зі свого карнавального товариства «Вічнозелений букет». Виявилося також, що він співає у чоловічому хорі, «де аж кишить юристів». Та всюди йому сказали, що легально затримати виселення майже неможливо. Знов розмова по телефону, з якимось Юпом. Пельцер натякнув йому на можливість автомобільної аварії на вулиці, яку він — Пельцер — ладен був «узяти на свій кошт», проте Юп — мабуть, експедитор, якому було доручене виселення,— не погодився на таке. Пельцер гірко прокоментував його відмову: «Він і досі ставиться до мене з підозрою, не вірить у мої чисто людяні мотиви». Та коли Богаков почув слова «автомобільна аварія», у нього з'явилася майже геніальна ідея. Хіба Лев Борисович не був водієм сміттєвоза і турок Кая Тунч та португалець так само? І хіба водії сміттєвозів не солідарні зі своїм товаришем, запротореним до в'язниці, та з його матір'ю? А чого ж вони — це озвався Пінто, селянського вигляду чолов'яга, так само як і Тунч: оскільки їхні послуги начебто не потрібні були ні фінансовому комітетові, ні комітетові громадського резонансу, він чистив на кухні зварену в лушпинні картоплю, а Тунч роздмухував самовар і допомагав готувати чай,— чого ж вони — це вже обидва хором — досягнуть самою солідарністю? Чи, може, вони повинні — це вже ображено і зневажливо — демонструвати буржуазною балаканиною (вони висловились інакше: «словами, словами, самими буржуазними словами») свою солідарність, коли нібито законно викидають на вулицю десятьох людей, і серед них трьох дітей? У відповідь Богаков похитав головою і, болісно скривившись, з величезним зусиллям підняв руку, прохаючи тиші. А коли всі замовкли, розповів, що колись у Мінську, ще школярем, бачив, як саме в такий спосіб реакціонерам не дали вивезти в'язнів. За півгодини до того, як їх мали вивозити, влаштували зумисну пожежну тривогу, звичайно, подбавши про те, щоб за кермом пожежних машин сиділи надійні товариші. Перед школою, в якій замкнули в'язнів, машини зіткнулися так, що загородили навіть тротуар, не тільки вулицю, одне слово, вдали справжню дорожню аварію. А поки там з'ясовували, хто на кого наїхав, і розводили машини, в'язнів — то були солдати й офіцери, яких звинувачували в дезертирстві та в збройному повстанні і яким загрожувала сувора кара,— визволили зі школи через чорний хід. Пінто й Тунч, а також Шіртенштайн і Шольсдорф, що теж приєднався до них, усе ще нічого не розуміли, тому Богаков заходився пояснювати свій план. «Сміттєвози,— сказав він,— великі, не дуже годящі машини. Вони скрізь гальмують вуличний рух, а якби два, а ще краще три сміттєвози зіткнулися тут на перехресті, то в цілому районі щонайменше на п'ять годин усе захрясло б, і той Юп зі своєю машиною не під'їхав би до будинку навіть на півкілометра. А що йому двічі довелося б їхати вулицею з однобічним рухом, бо іншої дороги немає, то, наскільки я знаю німців, він ще був би хтозна й де, коли ми вже мали б на руках ухвалу виконавчих органів відкласти виселення. А на випадок, якби він справді дістав проїзну картку, тобто дозвіл у зв'язку з нагальною справою проїхати вулицями з однобічним рухом, треба влаштувати аварію двох сміттєвозів ще на одному перехресті». Шіртенштайн нагадав, що як таку аварію вчинять водії-чужоземці, це може мати для них прикрі наслідки, тож треба подумати, чи не краще попросити допомоги в німців. З цією метою Салазара забезпечили грошима на дорогу й вирядили в місто. Шольсдорф дав Богакову олівець та клаптик паперу, і той заходився креслити план міста, позначаючи на ньому з допомогою Гельцена всі вулиці з однобічним рухом. Вирішили, що досить буде зіткнути два сміттєвози, щоб викликати цілковитий хаос, у якому Юпова машина безнадійно застрягла б десь за кілометр від будинку. Оскільки Гельцен був трохи знайомий зі статистикою вуличного руху, а також як службовець управління шляхового будівництва добре знав габарити і тоннаж сміттєвозів, він, опрацьовуючи разом із Богаковим стратегічний план, дійшов висновку, що, «мабуть, досить було б і одного сміттєвоза, якби він увігнався в стовп або в дерево». Але все ж таки краще влаштувати й другу аварію. «З поліцією і всіма формальностями це затягнеться на чотири або й на п'ять годин». Шіртенштайн на радощах обняв Богакова і спитав, чим він може йому віддячити. Богаков відповів, що його найбільше і чи не останнє вже (бо він себе дуже кепсько почуває) бажання — ще раз послухати «Лілі Марлен». Досі він не знав Шіртенштайна, отже, це була не шпилька, а, мабуть, просто російська наївність. Шіртенштайн зблід, але повівся як джентльмен: відразу ж підійшов до піаніно й зіграв «Лілі Марлен» — чи не вперше за останні п'ятнадцять років. Зіграв дуже добре. Богаков був зворушений до сліз. Пісня сподобалася також Тунчеві, Пельцерові і Грунчеві. Лотта й пані Гельтоне затулили вуха, а М. в. Д., глузливо всміхаючись, вийшла з кухні.

Тунч знову перейшов до справи, заявивши, що береться влаштувати аварію — він уже вісім років водить машину без жодних порушень, і міський автопарк дуже ним задоволений. Тому він може дозволити собі одну дорожню пригоду, але йому доведеться змінити маршрут, що треба наперед погодити. Зробити це буде важко, але можна.

Тим часом фінансовий комітет остаточно з'ясував становище. «Та радіти нема чого,— сказала пані Гельтоне,— становище страшне. Гойзери згребли все у свої руки, навіть відкупили заборгованості Лені іншим підприємствам: за газ, за воду. Разом це становить — не лякайтеся! — величезну суму: шість тисяч сімдесят вісім марок і тридцять пфенігів». До речі, майже стільки, як заробив би за цей час Лев, коли б не сидів у в'язниці, отже, це доводить, що Лені цілком спроможна вкластися у свій бюджет. Таким чином, тут потрібна не безповоротна дотація, а тільки позика. Пані Гельтоне витягла свою чекову книжку, поклала на стіл, виписала чек і сказала: «Тисячу двісті для початку. Зараз я не можу дати більше. Я переплатила за італійські троянди, ви знаєте, Пельцере, як це буває». Пельцер не міг утриматись, щоб не прочитати моралі, перше ніж труснути гаманцем. «Якби вона була продала будинок мені, то її б тепер не спіткала така біда, але я даю тисячу п'ятсот. І сподіваюся,— погляд у бік Лотти,— що надалі мене матимуть за людину не тільки тоді, як потрібні гроші». Лотта, не звертаючи уваги на Пельцерів натяк, заявила, що вона банкрут. Шіртенштайн щиро признався, що хоч би як хотів, а більше сотні марок не нашкрябає. Гельцен і Шольсдорф дали один триста, а другий п'ятсот, крім того, Гельцен пообіцяв, що відтепер більше платитиме за помешкання й цим допомагатиме Лені віддавати борг. Шольсдорф почервонів і сказав, що почувається зобов'язаним решту взяти на себе, бо фінансова скрута пані Пфайфер якоюсь мірою, а властиво, всією своєю вагою лежить на його сумлінні. Він тільки має одну ваду, що завжди обмежує його фінансову спроможність,— збирає русистику, особливо автографи, і якраз останніми днями придбав кілька дуже цінних для нього листів Толстого. Але він готовий завтра вранці зробити деякі офіційні кроки, і то якнайшвидше; йому напевне пощастить, використавши свої зв'язки, відтягти виселення, особливо ж як він, тільки-но відчиниться каса, візьме позику під заклад своєї колекції і, маючи готівкою всю цю суму, звернеться до відповідної установи. Взагалі ж на перший раз цілком вистачило б навіть половини, якби він пообіцяв до обіду принести решту. Адже він усе-таки державний службовець, відомий своєю сумлінністю. До речі, після війни він не раз пропонував батькові Лені приватне відшкодування, але той відмовлявся, а тепер йому випала нагода спокутувати свої філологічні гріхи, про політичні наслідки яких він довідався так пізно. Треба було бачити Шольсдорфа: вчений від голови до п'ят, трохи схожий на Шопенгауера, в голосі бринять С. І. «Мені треба тільки одного, пані й панове,— принаймні дві години часу. Я не схвалюю операцію зі сміттєвозами, але згоджуюсь на неї як на крайній захід і мовчатиму, хоч як державний службовець не мав би права цього робити. Запевняю вас, що я теж маю друзів і користуюся деяким впливом. За тридцять років бездоганної служби, до якої в мене хоч і не було потягу, але все-таки був хист, я придбав собі друзів у високих колах, і вони допоможуть мені затримати виселення. Тільки дайте мені час».

Богаков, що тим часом вивчав із Тунчем план міста, не бачив іншого рятунку, як спрямувати рух транспорту кружним шляхом, улаштувавши аварію на тихій бічній вулиці чи хоча б на якийсь час припинивши на ній рух. Принаймні Шольсдорфові пообіцяли, що він матиме потрібний йому час. Шіртенштайн саме хотів щось сказати, але відразу урвав сам себе, схвильовано загукавши: «Тихіше! Тихіше!» — Лені заспівала знов:

Запала майже врочиста тиша, яку порушувало тільки Лоттине глузливе хихотіння. Врешті почувся коментар Пельцера: «То вона таки справді вагітна від нього!» Цим можна довести, що навіть висока поезія може бути дійовим засобом інформації.

Покидаю чи святково настроєне товариство, авт. уперше порушив свій нейтралітет, зробивши й собі скромний внесок У фонд Лені.

Другого дня вже о пів на одинадцяту Шольсдорф повідомив авт., що виселення пощастило відкласти, а ще через день авт. прочитав у місцевій газеті під заголовком «Знов чужоземці?» таку інформацію: «Вчора вранці, незадовго перед сьомою, на перехресті Ольденбургштрасе і Біцератштрасе зіткнулися два сміттєвози: один, де за кермом сидів португалець, у цей час мав виконувати свою роботу за три кілометри на захід, на Брукнерштрасе, а другий, де водієм був турок,— за п'ять кілометрів на схід, на Крекманштрасе. Що це: саботаж, випадок чи знов якась сумнівна незлагодженість у службі вивозу сміття? І як сталося, що третій сміттєвоз, яким уже керував німець, не зваживши на дорожній знак однобічного руху, теж заїхав на Біцератштрасе і ввігнався у стовп? Підприємці, що користуються великою пошаною в нашому місті і мають перед ним неабиякі заслуги, дали редакції відомості, з яких виходить, що це була запланована операція. Бо ж хіба не дивно: обидва водії, і турок, і португалець, живуть у тому самому будинку на Біцератштрасе, що має в місті погану славу; якраз учора, за згодою відділу соціальної охорони і поліції нагляду за моральністю, з нього мали виселяти пожильців. „Оборонці“ однієї дами, яка, за чутками, провадить веселий спосіб життя, дивовижно високою „позичкою“ перешкодили виселенню, яке спершу вдалося відтягти, створивши неймовірний вуличний хаос (див. фото). Може, слід пильніше придивитись до тих водіїв-чужоземців? Відомо, що посольства їхніх країн охарактеризували їх як політично ненадійних. Останнім часом ми дедалі частіше довідуємося, що чужоземці вдаються до сутенерства; і ми ще раз спитаємо — як ceterum censeo^[31] — чому знов чужоземці? Цей відверто скандальний випадок потребує дальшого розслідування. Є підозра, що ініціатором його був якийсь невідомий, що під сумнівним приводом, як „об'єктивний спостерігач“, проліз до згаданих вище підприємців і, вкравшись до них у довіру, добув певну інформацію. Матеріальні збитки за попередніми підрахунками становлять приблизно шість тисяч марок. А чого коштує кількагодинний простій, викликаний вуличним хаосом, навряд чи можна підрахувати».

Авт.— не тому що злякався, а тому, що знемагав від туги,— полетів... ні, не до Рима, а до Франкфурта, а звідти поїздом поїхав до Вюрцбурга, куди перевели Клементину, запідозривши і її в розголошенні таємниць, пов'язаних зі справою Рахелі Гінцбург. Вона — Клементина — за цей час не тільки встигла все обміркувати, а й твердо вирішила зняти з себе чернечий каптур і показати світові свої вогнисті коси.

Мабуть, тут доречно висловити одну чудову банальність: авт., хоч він і намагався, як той відомий лікар, долати свій заплутаний шлях «у земній кареті неземними кіньми», теж тільки звичайний смертний; він начитався з певних літературних творів про зітхання «з Еффі на Балтійському морі», а оскільки в нього не було ніякої Еффі^[32], щоб їхати з нею на Балтійське море, то він із чистим сумлінням просто поїхав з Клементиною... скажімо, до Фейтсгехгайма, щоб спокійно обміркувати там різні життєво важливі питання. Авт. не зважується назвати Клементину «своєю», бо вона не зважується нею стати; над нею явно ще тяжіє чернечий комплекс, бо вона майже вісімнадцять років проносила каптур, але більше не захотіла носити, вважає обітницю честі за нечесну; між іншим, вії в неї довші й не такі цупкі, як здалося авт. в Римі. Змушена протягом десятиріч рано вставати, вона тепер досхочу втішається ранковим сном, сніданком у ліжку, довгими прогулянками, післяобіднім відпочинком і виголошує цілі лекції (які, мабуть, можна назвати також роздумами або монологами) про те, чому вона боїться переступити разом з авт. Майнську лінію в північному напрямку. Про своє дотеперішнє життя вона не хоче говорити. «Припустімо, що я була б розлучена або вдова — я тоді теж не захотіла б жодним словом розповідати про своє подружнє життя». Їй справді минув сорок один рік, і її справжнє ім'я Карола, та вона не заперечує, щоб авт. і далі звав її Клементиною. Ближче придивившись до неї, кілька разів поговоривши з нею, авт. виявив, що вона жінка розпещена: звикла жити на всьому готовому, ніколи не знала турбот про помешкання, про одежу, про книжки чи про харч; звідси — страх перед життям. Навіть розрахунок за звичайнісіньку післяобідню каву — скажімо, десь у Швецінгені чи Німфенбурзі — лякає її, а побачивши гаманець, вона аж здригається з жаху. Довгі, але необхідні телефонні розмови з «Нордмайнією» — так вона зве цю округу — нервують її, бо вона вважає вигадкою все, що чує про Лені. Не саму Лені, про яку знає з паперів ордену; вона, правда, не змогла добути й прочитати стільки разів уже згадуваний твір Лені про «Маркізу д'О...», але дістала від сестри Пруденції листовний опис його форми й змісту. Її нервує кожна згадка про Рахель Гінцбург, і коли авт. запросив її поїхати з ним у Герзелен і нарвати там троянд, вона по-котячому тріпнула лівою рукою і сказала, що не хоче «знати ні про які чуда». Може, тут доречно буде зазначити, що вона — несвідомо — ставить знак рівності між словами «вірити» і «знати». Стало відомо, що в Герзелені наміряються побудувати бальнеологічний курорт; вода в його джерелі має температуру, яку вважають за ідеальну: 38—39 градусів за Цельсієм. Крім того, відомо — авт. довідався про це по телефону,— що Шольсдорф надзвичайно енергійно взявся до справи (за Шіртенштайном), що цитованій вище газеті пред'явлено через суд вимогу спростувати такі вислови, як «будинок, що має погану славу» і «жінка, яка провадить веселий спосіб життя»; найважче виявилося переконати суд, що «милий вираз „жінка, яка провадить веселий спосіб життя“» можна вважати образою. І ще: Лотта тимчасово переселяється до кімнати Лева, а турки Тунч і Килич, мабуть, перейдуть до її помешкання (коли згодиться власник будинку, що, як кажуть, ненавидить усіх азіатів), бо Лені й Мехмет вирішили одружитися, хоч назвати їхній зв'язок одруженням поки що навряд чи можна, оскільки Мехмет уже одружений, проте як магометанин за законами своєї країни, а не тієї, яка дала йому притулок, має право взяти й другу жінку; це було б справжнє подружжя, якби Лені стала магометанкою, що зовсім не виключено,— адже Коран теж визнає матір божу. Тим часом розв'язано й іншу проблему: найстарша дівчинка португальців, восьмирічна Мануела, взялася купувати Лені булочки. На Гельцена в його управлінні «почали натискати, поки що легенько» (все за Шіртенштайном). За цей час Лені звели з комітетом «Рятуйте Лені» — вона почервоніла «з радості і з сорому» (мабуть, учетверте в своєму житті — авт.). Гінеколог підтвердив, що Лені вагітна, і тепер вона багато часу проводить у лікарів, хоче, щоб її обстежили «з верху до низу, вздовж і впоперек» (слова самої Лені за Ш.). Висновки терапевта, зубного лікаря, ортопеда й уролога на сто відсотків добрі; тільки психіатр зробив деякі застереження, виявив цілком безпідставне почуття приниженості й підвищену вразливість до оточення, але він вважає, що все це минеться, як тільки Лева випустять із в'язниці. Тоді їй треба —«і він це рекомендує як ліки» (психіатр за Ш.) — якомога частіше виходити на люди руч об руч з Мехметом Шахіном і Левом. Не зрозумілі психіатрові, так само як і Шіртенштайнові, кошмари, що мучать Лені: навіть засинаючи в обіймах Мехмета, вона бачить уві сні борону, дошку, кресляра й офіцера. Він називає це — надто спрощено й цілком помилково, як авт. може довести,— «вдовиним комплексом», посилаючись — так само помилково — на обставини, за яких Лені зачала й народила Лева. Ці кошмари, про що знає й Клементина, не мають ніякого стосунку до підземель, бомбардувань і обіймів під час тих бомбардувань.

Повільно, полегшуючи перехід добре продуманим багатоетапним планом, зробивши зупинку спершу в Майнці, потім у Кобленці, а втрете в Андернаху, авт. спромігся нарешті заманити Клементину до «Нордмайнії». Він обережно додавав нові враження й нові знайомства; спершу пані Гельтоне, її бібліотека, культивована, майже чернича атмосфера її середовища; освічені люди теж мають право на тактовне ставлення. Дуже приємна зустріч, на закінчення якої пані Гельтоне хрипко прошепотіла: «Вітаю вас!» (з чим? — Авт.) Далі Б. Г. Т., що приголомшив Клементину казковою цибулиною юшкою, чудовим італійським салатом та підсмаженим антрекотом і жадібно поглинав кожне слово про Рахель Гінцбург, Герзелен і т. д.; він зневажав газети, а тому нічого не знав про скандал, який тим часом напевне встигли вже залагодити. На прощання він прошепотів: «Щасливий!» Грунч, Шольсдорф і Шіртенштайн мали колосальний успіх: перший — через свою «природну поведінку», а ще, мабуть, тому, що ніхто не може лишитися байдужий до знадливого смутку старих кладовищ; Шольсдорф тому, що він був сама симпатія,— хто б перед ним устояв? Він немов на світ народився, відколи знайшов реальну можливість служити Лені, а крім того, як філолог він був колегою Клементини, і за чаєм з мигдалевим печивом вони вдалися в палку суперечку про той період в історії російськоїрадянської культури, який К. називала формалізмом, а Шольсдорф структуралізмом. Зате Шіртенштайн трохи поступався йому: він надто багато нарікав на інтриги й вагнеріанство деяких псевдомодерних композиторів, а також надто відверто скаржився, тужно поглядаючи на К. і ще тужніше на подвір'я, що він не втримався коло жодної жінки й жодної жінки не втримав коло себе; він проклинав піаніно й музику, в нападі мазохізму підійшов до піаніно й майже з люттю на самого себе відтарабанив на ньому «Лілі Марлен», тоді вибачився і, схлипуючи без сліз, попросив лишити його «самого зі своїм горем». Що то за горе, вони побачили в Пельцера, якого теж вирішили відвідати; за цей час — за якихось п'ять фейтсгехгаймських, швецінгенських чи німфенбурзьких днів — він так змарнів, що на нього страшно було дивитися. Його дружина Єва, що здавалась якоюсь несправжньою у своєму заляпаному фарбами халаті, з ледь відчутною, але симпатичною меланхолією подала каву й печиво, зробила кілька загальних песимістичних зауважень, тоді елегійним тоном почала розмову про Бойса та Артмана, про «сповнене глузду безглуздя мистецтва», щедро цитуючи одну солідну щоденну газету, і нарешті вернулася до свого мольберта: «Я просто мушу, пробачте мені!» Пельцер уважно придивився до Клементини, немов оцінював її, як «горобця в жмені», а коли вона з поважних і зрозумілих причин (вона від третьої до шостої години випила у Шольсдорфа чотири, в Шіртенштайна три чашки чаю, а в Пельцера вже дві чашки кави) на хвилину вийшла, прошепотів: «Спершу вважали, що це діабет, проте в мене відсоток цукру в крові цілком нормальний і все інше також. Можете сміятися, але повірте мені: я вперше відчув, що маю душу і що та душа страждає, вперше переконався, що не будь-яка, а тільки одна жінка може мене вилікувати. Я б задушив того турка... І що вона тільки знайшла в тому неотесаному селюкові, який смердить баранами й часником і взагалі на десять років молодший за неї? Він має жінку й чотирьох дітей, а тепер ще й їй зробив дитину... Я... поможіть же мені!» Авт., який останнім часом дедалі більше симпатизував Пельцерові, зауважив, що, як підказує досвід, у такій біді втручання третьої особи не дає добрих наслідків, навіть шкодить; у цій справі кожен сам собі мусить давати раду. «А я ж,— це знов Пельцер,— щодня ставлю мадонні десяток свічок, я — признаюся вам як чоловік чоловікові — шукаю розради в інших жінок і не знаходжу, я п'ю, ходжу в казино... але можу одне тільки сказати — rien ne va plus^[33]. Хоч сядь та й плач». Якщо ми скажемо, що Пельцер справляв зворушливе враження, то в цих словах не буде й сліду іронії, тим більше, що він сам влучно прокоментував свій стан: «Я ніколи в житті не був закоханий, ніколи, я волочився, вчащав до продажних жінок... А свою дружину... ну, до дружини я завжди дуже добре ставився і тепер добре ставлюся, вона не знатиме ніякої кривди, поки я житиму,— але я ніколи не був у неї закоханий. Лені ж... ну, я жадав її від того дня, як уперше побачив, і завжди на дорозі мені ставав якийсь чужинець. Я не був у неї закоханий, аж тепер закохався, як знов побачив її тиждень тому. Я... я ж зовсім не винен у смерті її батька, я... кохаю її... я ще про жодну жінку не казав цього». Тієї миті вернулася Клементина й непомітно, але рішуче дала знати авт., що пора йти. Її коментар був досить зневажливий, щонайменше холодний і прозаїчний: «Називай це як хочеш — пельцерівською чи шіртенштайнівською хворобою».

Прогулянкою до Тольцема — Лісеміха авт. убив двох зайців. Клементина, яка завжди називала себе баваркою та переконаною горянкою і тільки знехотя визнавала, що й на північ від Майна живуть симпатичні люди, змогла сама переконатись, якої краси, навіть чарів сповнена рівнина, яку авт. показував їй, може, трохи й з надмірним захопленням; вона визнала, що ніколи ще не бачила такої великої і такої пласкої рівнини, яка б їй нагадувала Росію, «якби я не знала, що тут рівнина тягнеться тільки на триста-чотириста кілометрів, а там на тисячі. Але погодься, що вона справді нагадує Росію». Зауваження авт. про те, що ця рівнина, може, й нагадувала б Росію, якби не огорожі, Клементина не захотіла взяти до уваги і взагалі назвала його розлогі міркування про огорожі, живоплоти й межові знаки «надто літературними», а коли він нагадав, що межові знаки вперше запровадили стародавні кельти, звинуватила його в «расизмі», але врешті, хай і неохоче, все ж таки визнала, що тут «людину вабить до себе горизонт, як у нас її вабить прямовисна вершина; тут завжди почуваєш себе так, наче ти пливеш,— навіть у машині і, мабуть, у поїзді також,— аж страх бере, що ти ніколи не досягнеш берега. А може, тут узагалі немає берега?» Вказівка авт. на те, що далеко на обрії видно узгір'я Ейфеля, викликало в Клементини тільки глузливий сміх.

Зате Марія ван Дорн мала цілковитий успіх. Пиріг зі сливами і збитими вершками (коментар: «Ви тут з усім їсте вершки»), кава, що її М. в. Д., «як і годиться», тут-таки підсмажила й змолола,— та кава остаточно скорила Клементину: «надзвичайна, перша справжня кава в моєму житті, аж тепер я знаю, що таке кава» і т. д., і т. д. А ще: «Ви тут, мабуть, усі гурмани». М. в. Д. на прощання також висловила свої враження: «Пізнувато, але нічого, хай вас бог благословить.— Тоді пошепки: — Вона вам дечого додасть.— М. в. Д. почервоніла і так само пошепки пояснила: — Ну, якогось ладу і таке інше.— Потім крізь сльози: — А я вже так і вікуватиму старою дівкою».

У притулку сказали, що Богаков «зник», і, що вже зовсім дивно, «зник невідомо куди». Лишив тільки записку: «Не шукайте, поки що дякую, дам звістку», та вже чотири дні ніякої звістки не давав. Біленко вважав, що Богаков знов «десь жирує», а Кіткін вирішив, що він, мабуть, «червоний шпигун», тому й утік. Привітна сестра відверто призналася, що Богаков десь дівся, але не дуже турбувалась — мовляв, таке з ним буває майже щовесни. «Тоді він мусить десь вискочити, але такі прогулянки для нього стають дедалі важчі, бо йому потрібні уколи. Добре, якщо він там у теплі».

Хоч К. знала вже стільки найрізноманітніших думок про Лені, стільки відгуків, серед них і гострих, частково прямих, а частково й посередніх (відгук Б. Г. Т., який усе ж таки міг підтвердити існування Лені), вона тепер захотіла неодмінно побачити її саму, «на власні очі, живу, з плоті і крові». Не без остраху й тремтіння авт. через Ганса Гельцена влаштував зустріч з Лені, що давно вже була на часі. Домовилися, що на цю зустріч будуть допущені тільки Лотта, Мехмет і ще одна особа — «ви здивуєтесь, як побачите, хто»,— бо Лені дуже «знервована».

«Вона,— сказав Ганс Гельцен,— після перших прогулянок з Мехметом така збуджена, що не витримала б присутності більш як п'яти чоловік. Тому нас із дружиною також не буде. Що її особливо нервує, то це закоханість і еротична жага, яку аж наче випромінюють Пельцер і Шіртенштайн і яка помітна навіть у Шольсдорфа».

Оскільки К. ревниво сприйняла її знервованість, авт. пояснив, що хоч він про Лені знає все, а про неї — К.— майже нічого, хоч унаслідок довгих, наполегливих пошуків він утаємничений у найінтимніші почуття Лені й через це часом почуває себе шпигуном, а часом її спільником, усе ж таки вона — К.— йому близька, а Лені — тільки симпатична, але чужа.

Треба щиро признатися: для авт. присутність К., її філологічна і соціологічна цікавість були порятунком; без К.— врешті, він би й не мав її, якби не Лені й не Гаруспіка — авт. напевне наразився б на небезпеку, що теж захворіє невиліковною шіртенштайнівською чи пельцерівською хворобою.

На щастя, його хвилювання й напружене очікування пригасила одна несподіванка: кого ж він побачив у Лені? Хто там сидів на канапі біля мило зарум'янілої Лотти Гойзер, відверто тримаючи її за руку і з ніяковості широко всміхаючись? Хто ж, як не Богаков! Одне можна сказати напевне: привітній сестрі В притулку, з якого він утік, нема чого турбуватися — він у теплі! А якби хто мав сумнів, що Лотта Гойзер здатна випромінювати тепло, хай би сам глянув на них. Був тут і Мехмет, на подив і майже розчарування авт. не схожий на жителя Близького Сходу; простакуватий, у вимушеній позі, але не збентежений, у блакитному костюмі, накрохмаленій сорочці, в скромній (ясно-брунатній) краватці, він сидів поряд із Лені, тримаючи її за руку,— в такій позі десь року 1889 сиділи перед величезною камерою фотографа, що саме заклав пластинку і, перше ніж натиснути на гумову грушу, сказав не ворушитись. Лені... ну, авт. добре натремтівся, поки зважився звести на неї очі: адже протягом своїх невтомних пошуків він лише двічі мимохідь бачив її на вулиці, обидва рази збоку, не в лице, відзначив тільки її горду ходу, але тепер уже він мусив глянути їй просто в вічі. І тут авт. дозволить собі understatement^[34], у якому більше недооцінки, ніж переоцінки: було на що подивитися! Дуже добре, що з ним була К., а то авт. справді відчув би ревність до Мехмета; його й так щось кольнуло в серце, легенька заздрість, що не в його обіймах Лені сниться борона, кресляр і офіцер. Бона підрізала коси і трохи підфарбувала їх під сивий колір; тепер їй можна було дати тридцять вісім. У її темних, блискучих очах ледь прозирав смуток, і хоч доведено, що зріст її —1 м 71 см, здавалося, що вона має не менш як 1 м 85 см. Та водночас її довгі ноги свідчили, що вона ще краща, коли стоїть або ходить. Бона почала граційно наливати каву, Лотта накладала на тарілки печиво, а Мехмет, хто скільки бажав,—«Ложечку? Дві? Три?» — додавав збитих вершків. Видно було, що Лені не те що не балакуча й потайна, а просто скупа на слова й дуже несмілива, через що з обличчя в неї майже не сходила «боязка усмішка». На К. вона дивилась прихильно й ласкаво, що сповнило авт. гордістю й радістю. А коли К. спитала її про Гаруспіку, вона показала на велику, півтора на півтора метра, картину над канапою, справді імпозантну, хоч ще й не докінчену, не строкату, а барвисту; від неї віяло космічною силою і ніжністю. Лені задумала в тому не довершеному ще творі змалювати не всю сітківку ока, а тільки вісім її шарів, як можна було порахувати; за цей час із шести мільйонів колбочок вона встигла намалювати тисяч із тридцять, а зі ста мільйонів паличок тисяч вісімдесят. Від свого попереднього задуму — змалювати поперечний розтин ока — вона відмовилася, вдавшись натомість до площинного зображення, що мало вигляд безмежної рівнини, якою можна йти аж до невидимого обрію. Лені: «Оце вона — може, тисячна частина її сітківки, якщо я докінчу картину». Вона стала майже балакуча, бо додала: «Моя велика вчителька й велика приятелька». Більше вона нічого не сказала за тих п'ятдесят три хвилини, що авт. з К. сиділи в неї. Мехмет, здавалося, не мав почуття гумору; навіть подаючи вершки, він не відпускав Лені, і їй доводилось наливати каву однією рукою, бо другу тримав Мехмет. Це тримання за руки було таке заразливе, що врешті й К. взяла авт. за руку, ніби все міряла йому пульс. Безперечно, К. була захоплена. Від її академічної пихи не лишилося й сліду, видно було з усього, що хоч вона й знала про Лені, та не вірила в неї; хоч Лені й фігурувала в паперах ордену, але К. вразило, що вона існує насправді, цілком реально. К. важко дихала, і навіть авт. передалося її хвилювання.

Чи нетерплячий читач помітив, що ми тут маємо суцільний happy end? Герої тримаються за руки, одружуються, давні друзі — як Лотта й Богаков — знову сходяться, а інші — Пельцер, Шіртенштайн і, може, Шольсдорф,— спраглі й голодні, лишаються ні з чим? Що турок, схожий на селянина з Рену або з центрального Ейфелю, дістає наречену — турок, що має вже вдома жінку й четверо дітей, але, на підставі полігамних законів, про які він знав, та якими досі не міг скористатися, не відчуває ані найменших докорів сумління, може, навіть здатен був би щиро поділитися новиною з якоюсь там своєю Зулейкою; турок, що порівняно з Богаковим і авт. здається прикро чистим, просто вишаруваним: у старанно випрасуваних штанях, у краватці, в накрохмаленій сорочці, яка дає йому величезну втіху, бо поглиблює урочистість події; турок, що й досі сидить так, ніби уявний фотограф, невдатний маляр у неодмінній фесці й хустці на шиї, десь у Анкарі чи в Стамбулі приблизно року 1889, все ще тримає пальці на гумовій груші; сміттяр, що з гуркотом підіймає і спорожняє контейнери зі сміттям, що кохається з жінкою, яка оплакує трьох чоловіків, яка читала Кафку, знає напам'ять Гельдерліна, співає, грає на піаніно, малює, яка була коханкою і мала дитину і яка знов буде матір'ю, з жінкою, через яку в колишньої черниці, що ціле життя мордувалася над проблемою зображення дійсності в літературних творах, починає так калатати серце?

Навіть говірка Лотта стала мовчазнішою, наче теж була зворушена, схвильована, вражена; повільно, з паузами, вона розповіла, що Лева скоро випустять і перед ними постає житлова проблема, бо власник її будинку не захотів пустити до себе «турків-сміттярів», а Гельценів не можна ущільнити, бо Грета вечорами трохи «приробляє» в одній кімнаті, приймає там клієнток; «португальців також п'ятьох в одну кімнату не запхнеш», вони ж з Богаковим, якого Лотта безцеремонно звала «моїм Петром», хотіли, навіть мусили бути біля Лені, щоб «кулаками боронитися» від її, Лоттиних, синів і свекра. «Це тільки перепочинок, але не кінець». Вона має намір одружитися з Богаковим, хоч той ані офіційний удівець, ані розлучений.

Нарешті Лені все ж таки додала ще кілька слів до розмови, промурмотіла: «Маргрет, Маргрет, бідолашна Маргрет» — і очі в неї зволожились, а тоді й зовсім зайшли слізьми. Та ось Мехмет зробив якийсь неозначений порух і ще дужче випростався на стільці, недвозначно даючи цим зрозуміти, що, на його думку, аудієнцію пора кінчати.

Прощання — «сподіваємось, не назавжди»,— мовила К. до Лені, що мило всміхнулася у відповідь,— як то звичайно буває, затяглося: сказано ще чимало гарних слів про фотографії на стінах, про піаніно і про вмеблювання квартири в цілому, а про картину — не просто гарних, а навіть захоплених; ще трохи постояли в передпокої, де Лені знов промурмотіла: «Будемо й далі якось їхати в земній кареті неземними кіньми». Цього натяку не зрозуміла навіть К., що, видно, мала прогалини в освіті.

А вже на вулиці, на досить-таки банальній Біцератштрасе, непоправна К. вдалася раптом у свою літературну патетику. Сказала: «Так, вона є, і все ж таки її немає. Її немає, а все ж таки вона є». Сумнівної вартості патетика, як здається авт., куди нижча за спроможності К.

Потім вона додала: «Лені колись іще втішить усіх чоловіків, що страждають через неї, всіх їх вилікує».

А невдовзі знов додала: «Цікаво, чи Мехмет теж так любить європейські танці, як Лені».

XI

Авт. з полегкістю констатує, що може закінчити свій звіт майже самими цитатами: навести психологічну експертизу, лист одного літнього санітара й поліційний протокол. Як до нього потрапили ці документи, хай лишиться професійною таємницею. Авт. визнає, що використовував не самі лише цілком легальні шляхи й не завжди дотримувався правил етики, коли йшлося про чужі таємниці, але в цьому випадку незначні порушення легальності й етики служать високій меті: об'єктивності. Бо ж хіба це такий великий злочин,— сама собою та психологічна експертиза нікого не дискримінує,— що секретарка Гойзерів (не універсальна дама!) швиденько заклала в копіювальну машину кілька сторінок машинопису? Це завдало Гойзерам збитків (згадайте, що авт. один гудзик коштував п'ять мільйонів) приблизно на дві з половиною марки, щоправда, не рахуючи неминучих експлуатаційних витрат. Хіба їх не відшкодовано коробкою шоколадних цукерок на чотири з половиною марки? Лист санітара, оригінал, але досить довгий, авт. дістала невтомна М. в. Д., і він власноручно зробив з нього в автоматі універмагу ксерокопію по півмарки за сторінку. Вся ця операція (рахуючи й сигарети для М. в. Д.) коштувала приблизно вісім марок. Поліційний протокол авт. отримав безкоштовно. Оскільки той протокол не має в собі ні поліційних, ні політичних таємниць, а виявився, незалежно від волі тих, що його складали, тільки своєрідним соціологічним дослідженням, дуже вдалим і повчальним, у молодого поліційного службовця, в якого він лежав, виникли сумніви тільки теоретичного, а не практичного характеру. Авт. легко розвіяв їх кількома кухлями пива, за які, до речі, той поліційний службовець захотів розрахуватися сам; це бажання було зрозуміле авт. і викликало в нього повагу, тому він, щоб не образити службовця, відмовився від свого наміру подарувати якусь красиву іграшку для його півторарічного сина («гарненького», як, глянувши на фотокартку, цілком щиро зміг сказати авт.) чи букет квіток для його дружини (фотокартку дружини поліційний службовець не показав йому! Та авт. і не зважився б сказати «гарненька» про чужу дружину в присутності її чоловіка).

Отже, спершу виробничо-психологічна експертиза. Освіта, погляди, вік і т. д. експерта лишились авт. невідомі, шановна дама сказала тільки, що його однаково цінують і діячі з об'єднання німецьких профспілок, і трудові арбітри.

«Експерт (далі він зватиметься скорочено Е.) вперше познайомився з Левом Борисовичем Груйтеном (далі зватиметься Л. Б. Г.) під час розмови, що відбулася за чотири місяці перед його ув'язненням з ініціативи начальника відділу кадрів міського управління очищення вулиць. Темою розмови було можливе висунення Л. Б. Г. в апарат управління, а також призначення його за сумісництвом з половинним робочим днем повірником численних чужоземних робітників, що працюють в управлінні, і координатором їхньої роботи. Е. рекомендував Л. Б. Г. на обидві ці посади, проте Л. Б. Г. відмовився. Картину психологічного розвитку Л. Б. Г. можна тоді було накреслити тільки поверхово, за небагатьма моментами, але за цей час, оскільки в'язнична адміністрація ласкаво пішла Е. назустріч і влаштувала йому ще чотири розмови — кожна тривала годину — з Л. Б. Г., її вивчено набагато краще, хоч ще й не так детально, як належало б, щоб дати наукову характеристику особі такої складної психологічної конституції. Безперечно, Л. Б. Г. був би вартий докладного, глибокого наукового дослідження. Е., викладач психології в одній із спеціальних вищих шкіл, зважує, чи не порекомендувати Л. Б. Г. як тему дипломної роботи котромусь зі своїх учнів.

Отже, подану тут спробу психограми Л. Б. Г., хоч вона й дає відносно правдивий його образ, з погляду наукової цінності треба прийняти з певними застереженнями. Вона може хіба тільки трохи полегшити спілкування з Л. Б. Г. у подальшій роботі і, зі згадуваними вже застереженнями, прислужитися з'ясуванню мотивів його „кримінальних“ вчинків.

Л. Б. Г. формувався у надзвичайно несприятливих, що стосується зовнішнього оточення, і надзвичайно сприятливих, що стосується його родинного оточення, умовах. Врешті, слово „сприятливих“ теж вимагає певних застережень: можна було б сказати, що його вдома занадто пестили, і саме наслідки того „пещення“ ще й досі утруднюють двадцятип'ятирічному Л. Б. Г. спілкування зі світом, хоч загалом його можна вважати корисним, навіть приємним членом нашого суспільства.

Вкрай несприятливою для Л. Б. Г. була та обставина, що він, виростаючи позашлюбною дитиною, без батька, не міг претендувати на важливе для психічного формування характеру становище сироти або сина загиблого на війні. Для позашлюбної дитини загиблий батько не може бути ніяким виправданням. До того ж Л. Б. Г. дражнили на вулиці і в школі „російським байстрюком“, а його матір часом прозивали „російською любкою“, і те, що вона не була згвалтована, а сама віддалася росіянинові, набувало відтінку чогось особливо брудного й принизливого, ставало ніби звинуваченням хлопцеві. Його зачато за обставин, що могли б накликати на його батька й матір сувору, якщо не смертну кару. З цього погляду він також був до певної міри „злочинною дитиною“. Інші діти, навіть позашлюбні, мали психологічну можливість почувати себе як „діти загиблих“ вищими, привілейованішими за нього. Ще глибших ран, висловлюючись популярно, завдала Л. Б. Г. одна суспільна інстанція: його дедалі дужче цькували в тому сумнівному (як Е. відверто писав уже в багатьох своїх публікаціях) закладі, який звуть конфесіональною школою^[35]. Хоч він був хрещений, навіть за католицьким обрядом, що підтверджує і власник квітникарства Пельцер, у якого згодом Л. Б. Г. певний час був учнем, і інші особи, церковна влада не визнавала того „хрещення нашвидкуруч“ і вимагала, щоб його охрестили ще раз. Внаслідок пильних, педантичних, важких пошуків виявлено, що в зв'язку з цією обставиною Л. Б. Г. давали й інші, можна сказати, моторошні прізвиська. Його прозивали „цвинтарним“ і „могильним байстрюком“, казали, що його „зачато й народжено між трупами“. Одне слово, мати відмовилася ще раз охрестити його, бо їй був дорогий спогад про хрестини, в яких брав участь батько Л. Б. Г., вона не хотіла, щоб той спогад стерли „якісь там формальності“, але так само не хотіла посилати сина до „вільної школи“, кілометрів за п'ятнадцять від дому, а тим паче до „протестантів“ (крім того, не з'ясовано, чи вони також не почали б вимагати повторного хрещення); таким чином, на Л. Б. Г. впала остання, найганебніша пляма: хто він був — протестант, католик чи ні той, ні той?

З огляду на всі ці обставини слово „пестили“ стає надто відносним, майже втрачає свій зміст. До того ж Л. Б. Г. мав ще й чимало „тіток“: тітку Маргрет, тітку Лотту, тітку Ліану, тітку Марію, отже, його „пестили“ самі жінки; були в нього також „дядьки“ і „брати в перших“, що заміняли йому рідних батька й братів,— дядько Отто і дядько Петро, брати в перших Вернер і Курт; пам'ятав він і свого рідного діда, з яким „роками сидів над Рейном“. Як винятково здорову, інстинктивну реакцію можна розглядати й те, що мати за кожної нагоди, часом під дуже сумнівним приводом, не пускала його до школи. Хоч Л. Б. Г. виявляв незвичайну психічну силу, коли добровільно залишав територію, де його „пестили“, і йшов гратися на вулицю, де наражався на бійку і образи навряд чи він витримав би щоденний шкільний гніт. Якби Л. Б. Г.— це тільки гіпотеза — мав від народження хоч трохи викривлену чи хворобливу психіку, він довше як до чотирнадцяти років не витримав би того масованого, різнобічного натиску оточення: наслідком були б самогубство, невиліковна депресія або агресивна злочинність. Л. Б. Г. справді багато чого витримав і подолав. Він тільки не міг витримати й подолати того, що „дядько“ Отто, досі такий ласкавий до нього, врешті позбавив його товариства „братів у перших“ Вернера й Курта, на десять і на п'ять років старших за нього, які були йому єдиними оборонцями, не вигаданими, а справжніми. Соціальна прірва, що тим часом виникла між ним і його „братами“, помста і впертість безперечно спричинилися до його „злочину“ — незграбного фальшування двох векселів; після п'яти розмов із Л. Б. Г. Е. так і не з'ясував, чи не слід витлумачити незграбність цього вчинку як свідомий або несвідомий виклик „дядькові“ і „братам“. Оскільки це фальшування повторювалося (всього чотири рази: тричі справу заминали, і аж за четвертим разом передали до суду) і всі чотири рази зроблено ту саму помилку (неправильно заповнено графу: „словами“), напрошується здогад, що то був свідомий виклик, і причину його треба шукати в тому, що Л. Б. Г. за цей час довідався, які зміни в майновому стані Груйтенів і Гойзерів відбулися під час війни.

Як же Л. Б. Г. компенсував дитиною і підлітком свою беззахисність перед оточенням? Він, мабуть, інстинктивно відчув, що домашньої компенсації, яку ми тут визначили словом „пестощі“, йому не досить, що він мусить розвивати і свою власну ініціативу, що на матір і на численних тіток, особливо після від'їзду „братів“, він не може покладатися. Крім того, бачивши материну безпорадність і беззахисність, він дуже рано зрозумів, що кінець кінцем йому доведеться стати „головою родини“.

Тут Е. змушений ввести в ужиток поняття „відмова від успіху“ (далі позначатиметься скорочено — ВВУ). Спершу ВВУ в школі, де Л. Б. Г. часом загрожувало переведення до школи для розумово відсталих дітей. Всупереч своїм безперечним здібностям і розвиненому інтелектові, він поводився так, як у нашому суспільстві з його механічним підходом до людини й чекають від хлопця, обтяженого стількома антигромадськими прикметами. Він був набагато гіршим учнем, ніж мав бути, навіть якоюсь мірою симулював недоумство. Він не залишався на другий рік тільки тому, що не хотів потрапити до школи для відсталих, а до тієї школи не хотів потрапити тільки тому, що до неї було важко добиратись і мати за нього боялася. Він признався Е., що „залюбки пішов би до школи для відсталих“, але на той час вона була в далекому передмісті, а мати працювала, і йому рано довелося взяти на себе хатню роботу, тож йому не вистачало б часу на довгу дорогу.

Поряд із ВВУ для Л. Б. Г. у школі характерне було вперте домагання успіху (далі позначатиметься скорочено — ДУ) там, де це йому ніякої користі не давало. Якийсь знайомий його матері і його діда ласкаво погодився тричі на тиждень давати хлопцеві уроки російської мови, і тринадцяти років той уже вільно читав і писав цією мовою. Зауважмо: мовою свого батька! Він дивував своїх учителів, але — з огляду на психологічну настанову тодішнього середнього шкільного педагога — треба, на жаль, сказати — й сердив їх, цитуючи напам'ять російську лірику від Пушкіна до Блока й водночас німецьку граматику знаючи на рівні школи для відсталих. І вже не тільки як зухвальство, а як виклик сприймали вони те, що Л. Б. Г.— який у тринадцять років дотягнув тільки до п'ятого класу! — ще й закидав їх — і то не питаний! — Кафкою, Траклем, Гельдерліном, Клейстом, Брехтом і віршами якогось не визначеного досі англомовного поета, мабуть, ірландського походження.

Та досить прикладів. Е. констатує в Л. Б. Г. крайню поляризацію у ставленні до суспільства: там, де успіх міг би йому „щось дати“, в школі, маємо ВВУ, а там, де успіх нічого „не давав“, поза школою, помічаємо ДУ.

Ця крайня поляризація лишилася характерною для Л. Б. Г. й надалі. Оскільки він, підрісши, з здорового хлоп'ячого почуття протесту звільнився від домашнього „пещення“, ця поляризація перетворилася в джерело енергії, що живило його опір і витривалість. До чотирнадцятого року життя характер його переживань не зазнає вже великих змін. У цьому віці, незадовго перед закінченням школи, Л. Б. Г. уперше зробив „злочин“, з причин, які Е. може тільки коротко переказати, а не точно проаналізувати, бо не має ніякого доступу до матеріалів, що стосуються цієї події, а крім того, такий аналіз треба було б починати з глибоких релегійно-психологічних та історичних студій. Отже, наведемо лише короткі відомості про той перший „злочин“. Л. Б. Г., що тільки зрідка відвідував уроки релігії, бо здебільшого вони, крім прикрощів, ні йому, ні вчителям нічого не давали, „не допустили — наводимо його власні слова — до святої сповіді й причастя, вже не стільки через моє невдале хрещення, як через те, що вважали мене неслухняним, зарозумілим, чванькуватим, принаймні не досить покірним. А крім того, я потроху читав релігійну літературу, звичайно, по-дилетантському, але справді з жадібною цікавістю. Це дратувало вчителів тобто священиків, що навчали нас релігії, бо „причаститися до святих дарів“ можна було тільки „в покорі“. Та Л. Б. Г., тепер уже — як він признався — з принципових і містичних міркувань наполягав на тому, щоб його допустили до причастя. Врешті він „учинив блюзнірство, правильніше сказати, споганив олтар“ — украв святу облатку і з'їв. Знявся скандал, Л. Б. Г. вже тоді потрапив би до виправної колонії, якби за нього не заступився один освічений священик, добрий психолог. „Відтоді,— сказав Л. Б. Г. у розмові з Е. — причащаюся тільки з матір'ю за сніданком“.“

На чотирнадцятому році з'явилася ще одна ознака ДУ, вже майже фатальна: дедалі більша любов до порядку, потяг до прибирання, пов'язаний із процесом змужніння. Л. Б. Г. не тільки замітав вулицю перед будинком, подвір'я, квартиру, а навіть, гуляючи, підіймав із землі то листок, то папірець. Навіть улюбленими іграшками в нього від восьми до тринадцяти років були різноманітні мітли, хоч оточення, здебільшого жіноче, вважало, що це „дівчача риса“. Найкраще психологічне пояснення цьому феноменові можна дати таке: Л. Б. Г. демонстративно протиставляв чистоту навколишньому світові, що закидав його брудом і лайкою,— так само з допомогою поляризації.

Виключений із шостого класу, Л. Б. Г. зі своїм далеко не блискучим свідоцтвом не мав шансів дістати нормальне місце. Він почав працювати помічником — знов переважно з мітлою! — у квітникарстві згадуваного вже Пельцера, потім у іншого квітникаря, Грунча, на такій самій роботі; далі його взяла до себе адміністрація кладовища, а звідти він перейшов до міського управління очищення вулиць, коштом якого здобув собі згодом шоферські права. Там він працює вже шість років і, незважаючи на помічену за ним схильність до продовження вихідних і відпусток, його теперішній роботодавець дуже ним задоволений, хоч і виявляє цілком зрозумілу неприязнь до його явної і відвертої ВВУ. Зате ДУ протягом останніх шести років у Л. Б. Г. помітно було тільки в ставленні до матері, якій він порадив кинути роботу, хоч вона ще відносно молода й могла б працювати. Він поприводив квартирантів — робітників-чужинців з родинами. І коли один із тих робітників став її коханцем, Л. Б. Г., чия палка любов до матері не викликає ніякого сумніву, сприйняв це підозріло спокійно. Навіть почувши, що мати завагітніла від чужинця східного походження, він радісно, Е. сказав би, підозріло радісно, вигукнув: „Хвалити бога, то я ще матиму братика або сестричку!“ — хоч у тому вигукові (щоправда, як добре прислухатись) можна було вчути певну силуваність.

Помилково було б шукати причини тієї силуваності тільки в едиповому комплексі. Тут був і цілком зрозумілий страх перед новими сутичками з оточенням, які Л. Б. Г. безперечно пов'язував з народженням дитини: на підставі власного досвіду він знав, що ці сутички неминучі.

Певна річ, не виключено, що тут були й ревнощі, проте вірогідність їх можна звести до мінімуму. Опит ровесників і товаришів по роботі Л. Б. Г. показав, що він не тільки має успіх серед жінок і дівчат, але й не відмовляється заживати плодів того успіху.

Тут треба наперед сказати, що сміттярі часом виконують додаткову працю на прохання громадян, яким ніде дівати харчові залишки, і заходять з ними в непередбачені контакти — забирають ті залишки понад визначену норму, здебільшого за чайові. Управління очищення вулиць дивиться на такі „порушення“ крізь пальці, бо не має достатньої кількості контейнерів на сміття.

Хоч яким відносно гармонійним може здатися накреслений тут портрет Л. Б. Г., а все ж він має безперечні суспільні вади, що саме як такі й повинні розглядатися, хоч вони викликані потребою поляризації як засобу оборони.

Навіть психолог-дилетант помітив би в Л. Б. Г. 1) комплекс солідарності, який можна пояснити постійним прагненням до ототожнення себе з батьком і з матір'ю і який у дорослому віці Л. Б. Г. переніс на чужинців, а під час тримісячного ув'язнення — і на в'язнів. Якщо вважати в'язнів також за „чужинців у суспільстві“, то комплекс солідарності переходить у споріднену з ним 2) ксенофілію, тобто любов до всього чужоземного, яка в свою чергу виявляється у 3) ксенофілології, бажанні вивчати мову чужинців (Л. Б. Г. уже кілька місяців проходить курс турецької мови). Така особа (Е., хоч і має чимало сумнівів, волів би сказати — особистість), як Л. Б. Г., завдяки своїй високо розвиненій чутливості й інтелектові завжди стоїть перед вибором: вона або має пристосовуватись до оточення і тим самим „зраджувати“ себе і свій нахил до ототожнення, або весь час відштовхуватись від оточення і тим самим утверджувати себе і своє право на ототожнення,— звідси постійний конфлікт між тим, чого вона може досягти в суспільстві, і її здібностями. Отже, такій особі (особистості?) потрібні все нові, згодом навіть штучні перепони, щоб довести собі й світові свою спроможність до самоствердження. Л. Б. Г. можна назвати також 4) симулянтом — коли не брати до уваги звичайної для кожного передумови, що людина, яку називають цим словом, має зі своєї симуляції якусь вигоду (довше, ніж треба, перебуває в лікарні, домагається пенсії чи неоплаченої відпустки і т. д.); Л. Б. Г. симулює — ми навмисне трохи перебільшуємо — не задля вигоди, а собі на шкоду, щоб цим задовольнити свій комплекс солідарності й нахил до ксенофілії. З цього погляду і фальшування векселів можна зрозуміти як „симуляцію“, а не як справжній „злочин“. Те, що Л. Б. Г. від багатьох своїх симуляцій врешті таки має вигоду (хоча б довір'я чужоземних робітників, що межує з обожнюванням), не суперечить діалектиці такого життєвого експерименту і тільки ще дужче „вияскравлює“ суспільну модель, чи, як сказали б мої марксистські колеги, суспільний принцип.

Треба ще пояснити, як Л. Б. Г. виявляє свою ВВУ. Призначений бригадиром („На вищу посаду я не піду!“), він виявив гідні подиву організаційні здібності. Ставши відповідальним за вивезення сміття в районі, він урахував усі особливості вуличного руху й зумів так спланувати роботу, що без великого поспіху закінчував її на дві або й на три години раніше, ніж звичайно. Скоро помітили, що Л. Б. Г. і його бригада дозволяють собі надто довгі перепочинки, які нітрохи не позначаються на продуктивності праці. На вимогу передати свій організаційний досвід у відділ планування, Л. Б. Г. відповів відмовою і знов почав виконувати свою роботу за інструкцією, бо від населення надходили сердиті заяви, що сміттярі, особливо ж чужинці, надто багато відпочивають, і ті заяви підхопила навіть преса. Цей випадок уперше звів Е. з Л. Б. Г., бо його справу мали передати в трудовий арбітраж, але потім, за порадою Е., відмовилися від цього наміру. (Е. посилається на справу службовця адміністративної установи Г. М., до якої він був причетний як Е. і під час розгляду якої він уперше ввів у літературу з трудового права термін ВВУ. Г. М., що виконував визначену йому на вісім годин роботу за дві з половиною години, потім опрацював — на противагу Л. Б. Г.— відповідну модель для своїх співробітників, але, зацькований ними, тяжко захворів на психічну хворобу. Одужавши і влаштувавшись на роботу в іншу установу, він змушений був „гайнувати“ шість з половиною години і почав просити, щоб ті „змарновані шість з половиною годин щоденно“ йому дозволили витрачати як він сам хоче. Отримавши відмову, Г. М. захворів ще тяжче. Та оскільки його справа привернула до себе увагу громадськості, Г. М. узяли на роботу в одну промислову фірму, де він, цілком одужавши, неабияк прислужився її успіхові. У випадку з Г. М., який Е. також вивчав, закид у ВВУ стосується тільки відмови Г. М. відсиджувати належні години робочого дня. Але взагалі ВВУ стає дедалі поширенішим явищем, яке поставить перед нашим суспільством, заснованим на найвищій продуктивності праці, багато важких проблем).

У випадку з Л. В. Г. ця ВВУ полягає в тому, що він, хоч і виконує належну працю за належний час, не хоче віддавати до послуг роботодавців — навіть за багато вищу платню — весь свій організаційний хист і свій інтелект. Суспільство може визначити з допомогою комп'ютерів найменшу, найбільшу й середню норму для кожної праці, але не для праці сміттярів, бо тут треба враховувати всі несподіванки вуличного руху й топографічні особливості вулиць, а це може зробити тільки досвідчений, здатний до абстрактного мислення фахівець, як Л. Б. Г. А коли зважити, що так можна було б значно вдосконалити методи вивезення сміття не лише в місцевих, а й у регіональних масштабах і навіть у масштабах цілої країни, то важко навіть вирахувати, якої шкоди завдав нашій економіці Л. Б. Г. Як бачимо, в цьому випадку маємо справу з небуденною ВВУ.

Для Е. важливо було мати повне уявлення про психічний стан Л. Б. Г., тому він попросив в'язничного лікаря перевірити діяльність усіх органів його тіла, а також виміряти зріст і вагу. Висновок: усе в нормі. Вживання алкоголю й нікотину теж нормальне, принаймні ніякої шкоди від них здоров'ю не помічено. В цілому організмі не виявлено жодних хворобливих явищ, крім хіба мінімальної, на півдіоптрії, короткозорості в правому оці. Оскільки Л. Б. Г. зазнавав досить прикрих сутичок з суспільством і відповідав на них безперечно хибними вчинками, то майже кожна така сутичка мала б лишити тяжкий слід і на його ендокринній системі, тож Е. пояснює це нормальне функціонування організму тією постійною поляризацією, яка тут витворила рівновагу. Звичайно, коли б не ця складна рівновага, якої можна було досягти тільки щоденним внутрішнім напруженням, то Л. Б. Г. за короткий час дістав би тяжкий діабет, гостре запалення печінки або й кольку в нирках. Тому Е. відрадив достроково випускати Л. Б. Г. з в'язниці, бо він там має грунт для цієї поляризації, а крім того, може задовольнити свій комплекс солідарності й свою ксенофілію. Можливо навіть — принаймні не виключено,— що він шукав незвичайних в'язничних умов, щоб підтримати напруженість у стосунках із суспільством, яка на волі починала вже спадати. До того ж за цей час, як стало відомо Е., дуже зросла солідарність середовища з матір'ю Л. Б. Г., що, треба визнати, зменшило для нього можливість поляризації, отже, йому лише корисно відбути повний термін ув'язнення, тим паче, що тоді не буде перерваний досить уже помітний процес героїзації Л. Б. Г. серед товаришів по роботі.

Е. не зважується взяти на озброєння нову теорію, яку висунув проф. Гункс, і застосувати її до Л. Б. Г. Ідеться про досі заперечуваний стан „удаваної нормальності“, що його проф. Гункс, як він вважає, виявив, переглянувши їхні відповіді на тести, в осіб, які маскують свій сильний потаємний гомосексуальний потяг перебільшеною гетеросексуальною активністю на тлі „істерично регульованої рівноваги“ (Гункс). На основі нового, науково докладного аналізу давніх протоколів інквізиції Гункс пояснює „вроду“ відьом, їхню „фізичну красу й знадливість“, їхні „любовні чари“, засновані на чудовому знанні діяльності залоз внутрішньої секреції, що безперечно випереджало свій час, тією „істерично регульованою рівновагою, яка приховувала їхню „справжню природу“.“

Е. не може сказати, що Л. Б. Г. властива „удавана нормальність“, це швидше відмова від нормальності при нормальних нахилах. Навіть вибір сміттярського фаху метою свого життя свідчить про інстинктивні пошуки необхідної для нього поляризації: цей фах служить чистоті і водночас вважається брудним».

XII

Лист п'ятдесятирічного (приблизно) санітара Б. Е., адресований Лені.

«Шановна пані Пфайфер, прибираючи, як того вимагає мій службовий обов'язок, стіл професора Кернліха, даючи лад його нотаткам, необхідним йому для складання медичних висновків, які він звичайно диктує, я випадково натрапив на Вашого листа. Відповідаючи на нього, я зловживаю довір'ям свого начальства, і це мені дорого коштувало б, якби Ви хоч слово сказали професорові Кернліху, моїм співробітникам і співробітницям або черницям, що чергують у нас. Отже, сподіваюся, що Ви мовчатимете. Я дуже неохоче йду на цей крок, розголошую професійну таємницю, хоч дотримування таких таємниць стало за дванадцять з гаком років праці в дерматологічній клініці моєю другою натурою. Я пишу Вам не тільки тому, що прочитав Вашого гіркого, схвильованого листа й бачив на похороні пані Шлемер, як глибоко, щиро Ви сумували за нею,— ні, не тільки тому. Відповідаючи Вам, я ніби виконую доручення чи заповіт небіжки, яка дуже страждала від того, що останні два тижні її життя до неї не пускали відвідувачів, змушені були не пускати — на цьому треба наголосити — з огляду на її стан. Ви напевне пам'ятаєте мене: я мав нагоду двічі або й тричі проводити Вас до небіжки, коли відвідини були ще дозволені. А втім, як санітара, може, й забули, бо я вже понад рік майже постійно працюю в кабінеті пана професора, допомагаю йому збирати матеріал для медичних висновків, лікарняних звітів і т. д., але, мабуть, пригадуєте літнього, огрядного, лисого чоловіка в темно-рудому волохатому пальті, що на похороні пані Шлемер стояв осторонь і ревно, аж непристойно як на чужу людину, плакав,— Ви, може, навіть подумали, що то якийсь невідомий Вам коханець небіжки. Ні, я не був її коханцем. І якщо я не додаю „на жаль“, то не думайте, що хочу цим образити дорогу небіжку чи показати себе святим та божим,— я міг би сказати ці слова цілком переконано, від щирого серця. Насправді мені не судилося знайти собі супутницю на ціле життя, і хоч я кілька разів з найчеснішими намірами заходив у стосунки з жінками, мої спроби щоразу кінчалися невдачею не тільки — не буду криводушити перед Вами — через ницість тих жінок, а й через мій фах (я мимоволі мусив постійно спілкуватися з венерично хворими) і через те, що я дуже часто добровільно брав нічні чергування.

Пан професор не відповість на Вашого листа, бо Ви не родичка небіжки, але якби Ви навіть були її родичкою, це не зобов'язувало б його повідомляти Вам „подробиці“ смерті пані Шлемер, про що Ви прохаєте його у своєму листі. Цього не дозволяє лікарська етика, якої санітар також має дотримуватись, і я не хочу її порушувати. Розповідаючи дещо про те, як прожила свій останній тиждень Ваша покійна приятелька, я й так уже розголошую лікарську таємницю, хоч тільки частково, і саме тому прошу Вас нікому не казати про мого листа. Звичайно, причина смерті, вказана в офіційній довідці про смерть, відповідає дійсності: гостра серцева недостатність, цілковите порушення кровообігу, але я хочу пояснити Вам, як кінець кінцем до цього дійшло, незважаючи на те, що пані Шлемер почала вже одужувати від своєї основної хвороби. Насамперед зазначмо: тяжку інфекційну хворобу, що привела Вашу приятельку до нашого закладу, вона схопила, за вірогідними джерелами, від одного чужоземного політичного діяча. Мабуть, Ви краще за мене знаєте, що Ваша приятелька вже два роки як відмовилася від того легковажного способу життя, який вона провадила досить довго, що вона, отримавши спадок від своїх батьків, переїхала в село, щоб там у спогляданні й смутку гідно закінчити своє життя. За своєю вдачею, як Ви напевне знаєте краще за мене, вона не була повією чи навіть розпусною жінкою, а швидше жертвою певних чоловічих забаганок. Вона просто не здатна була сказати „ні“, коли знала, що може дати втіху іншому. Я відчуваю, що маю право так пояснити її вчинки, бо пані Шлемер уночі напередодні своєї смерті розповіла мені майже все своє життя, всі подробиці свого „падіння“. Після дванадцяти років праці в дерматологічній університетській клініці, знаючи всі ті випадки, про які ще буде мова далі, я зовсімне збираюся ідеалізувати, а надто романтизувати фах повії, бо знаю, що більшість тих жінок помирають у злиднях і в бруді, в муках, із блюзнірськими прокльонами на устах, з'їдені хворобою; жоден із теперішніх веселих порнографічних журнальчиків не зважився б дати портрет такої жінки в себе на обкладинці. Їхня смерть — найстрашніша з усіх, які собі можна уявити: бідні, всіма покинуті, живцем зогнилі, вони не мають бодай крихти якоїсь розради. Ось чому я йду на похорон майже кожної такої бідолахи, яких в останню дорогу проводять тільки диспансерна сестра і священик, що саме того дня має служити панахиду.

Не знаю, як його тепер, не заходячи знову здалека, перейти до дражливої теми, яку мені вкрай неприємно зачіпати, хоч я й уявляю собі Вас сучасною, вільною від моральних забобонів жінкою; що була одружена, а тому більш-менш ознайомлена з речами, яких мені доведеться торкатися тут. Скажу Вам, що я також був колись студентом-медиком, хоч і не став лікарем. Я лишився на санітарній службі через обставини, що склалися внаслідок війни, але не тільки через них, а ще й через непереборний страх перед іспитами, а власне, перед іспитом з початкової фізики. Але я набув таких великих знань і досвіду в німецьких і російських госпіталях, що коли 1950 року звільнився тридцятип'ятирічним з російського полону, то почав легковажно вдавати з себе дипломованого лікаря і як такий досить успішно практикував, але 1955 року був засуджений за шахрайство і так далі й провів кілька років у в'язниці, аж поки завдяки втручанню професора Кернліха, з яким я працював іще студентом, 1937 року, не був дочасно звільнений. Професор Кернліх заопікувався мною і взяв до себе на роботу. Це було 1958 року. Отже, мені відомо, як живеться людям із заплямованою репутацією. До речі, протягом своєї все ж таки п'ятирічної „лікарської“ практики я не допустився жодної помилки, яку можна було б довести. Тепер Ви знаєте, з ким маєте справу,— принаймні це я Вам розповів. Але як мені розповісти інше? Та спробую, візьму бика за роги! Ваша приятелька Маргрет настільки одужала, що ми вже думали через півтора-два місяці взагалі виписати її з лікарні. Кожні відвідини додавали їй життєвого тонусу, серед інших і відвідини одного дивного, але симпатичного добродія, що останнім часом бував у неї найчастіше (!!! — окличники авт.); спершу ми думали, що то її колишній коханець, потім — що то звідник, а пізніше — що то якийсь дипломат, той, що познайомив її з чужоземним державним діячем, зв'язок із яким виявився для неї фатальним; пані Шлемер, як вона сама казала, заповзялася була довести того державного діяча до такого стану, щоб він захотів оформити їхні стосунки шлюбною угодою, і довела, хоч доти ніяким іншим жінкам не вдавалося домогтися цього.

І ось незадовго перед тим, як її мали виписати, сталося щось дуже дивне, якийсь парадокс. Навіть мені, що навчався на медичному факультеті, мав довгу „лікарську“ практику й за тридцять п'ять загалом років наслухався цинічного жаргону „лицарів загратованих замків“ і звик до нього, важко писати це такій дамі, як Ви, а ще важче було б розповісти усно. Отже, шановна пані Пфайфер, ідеться про орган, здатний на таку складну з фізичного, біохімічного й психічного погляду реакцію і дію, орган, який звичайно звуть чоловічим членом (ох, мені аж полегшало, що слово нарешті назване). Вас не повинне вразити те, що жінки, які звичайно потрапляють до нашої клініки, наділяють цей чоловічий атрибут не дуже делікатними назвами. Особливо полюбляють вони, та й завжди полюбляли різні чоловічі імена. Треба сказати, що явно вульгарні означення, хоч які вони неприємні на слух, усе-таки відповідають середовищу й мають немовби діловий, майже клінічний характер, тому навіть вони не здаються такими гидкими, як ті „невинні“ назви. І от, як на зло, саме в той час, коли Ваша приятелька почала одужувати, в нашій клініці запанувала просто-таки дурна мода називати згадуваний мною атрибут чоловічими іменами. А мушу Вам сказати, шановна пані Пфайфер, що в клініці, і не тільки в нашій, ця дурна мода накочується хвилями — таке ще буває хіба що в інтернатах для дівчат. А крім того, ці хвилі захоплюють і середній та нижчий медичний персонал За три роки перебування в ув'язненні я переконався, що такі „діалектичні перехлюпування“ трапляються і між в'язнями та їхніми наглядачами. Черниці, що чергують у лікарнях, взагалі люблять часом встругнути якусь дурницю, а вже в дерматологічних клініках, як наша, то їм тільки дай цього. І це не ознака їхньої зіпсованості, а лише своєрідна самооборона. Взагалі наші сестри-черниці напрочуд добре ставилися до Вашої приятельки, дуже часто дивилися крізь пальці на відвідувачів та на їхні подарунки, алкоголь і сигарети, та оскільки частина тих сестер уже років тридцять або й сорок спілкується з венеричними хворими, то в багатьох випадках переймає від них — самооборона! — їхній жаргон, а часом буває, що ще й розширює його. А тепер я повинен сказати Вам про один дивовижний факт, який вразить Вас або, може, тільки підтвердить Ваші власні спостереження: пані Шлемер була надзвичайно соромлива. Спочатку її дражнили тим, що називали у згаданому вже контексті імена „Густав Адольф“, „Егон“, „Фрідріх“ і т. д. й реготали, коли пані Шлемер не розуміла, про що йдеться. Хворі день і ніч мордували її цими жартами, і сестри також підпрягалися до них. Спершу в цій жорстокій грі користувалися тільки типово протестантськими іменами: „До тебе надто часто навідувався Густав Адольф“ або „Ти надто любила Егона“ і т. д., і т. д. Оскільки пані Шлемер і далі нічого не розуміла, її мучительки вдалися до ще прозоріших натяків, „щоб розхитати її прокляту невинність“ (пацієнтка К. Г., професійна звідниця, шістдесят з гаком років). Коли ж вона нарешті збагнула, з чим пов'язані в устах хворих чоловічі імена, то почала просто-таки паленіти з сорому щоразу, як чула їх. А паленіти їй доводилося дуже часто. Хворі сприйняли це як манірність і лицемірство, тому жарти їхні стали ще безжальніші, перейшли у відвертий садизм. У своїй жорстокості вони дійшли до того, що почали у відповідному контексті вживати й жіночі імена. А особливо полюбляли поєднання типово протестантських імен з типово католицькими, яке вони звали „мішанкою“. Наприклад, Алоїз і Луїза й т. д. Врешті скінчилося тим, що пані Шлемер, по-простому кажучи, тільки те й робила, що червоніла, навіть тоді, як у коридорі без ніякої задньої думки вимовляли ім'я відвідувача чи кликали сестру або санітарку. Ставши на шлях жорстоких знущань, щиро обурені її вразливістю, яку вони не хотіли їй пробачити, мучительки пані Шлемер уже не могли зупинитися й дійшли у своїх лихих жартах до справжнього блюзнірства — відтепер мовилося тільки про святого Алоїза, що як-не-як був заступником невинних, про святу Агату і т. д. Навіть не бувши психологічно вразливою, людина страждала б від цього, а пані Шлемер не лише червоніла, але й з душевної муки щоразу зойкала, як згадували „Генріха“ або „святого Генріха“.

А коли ми, шановна пані Пфайфер, кажемо про людину, що вона почервоніла, то для цього її стану є свої, доведені медициною, причини. Відбувається це звичайно тому, що судини й капіляри в шкірі обличчя завдяки сигналам вегетативної нервової системи раптом починають посилено наповнюватися кров'ю,— під час радісного хвилювання чи збентеження (як у випадку з пані Шлемер). Про інші причини цього явища ми тут не будемо згадувати. У пані Шлемер пермеабельність (проникність) капілярів і так була вища за нормальну, тому в неї скоро почали утворюватися так звані гематоми (відомі в народі під назвою „синців“) і пурпури, які по-простому можна назвати червоними плямами. Від цього, шановна пані Пфайфер, Ваша приятелька й померла. Врешті все її тіло — що потім підтвердив також розтин — покрилося, як і слід було сподіватися, гематомами й пурпурами, її вегетативна нервова система від перенапруження перестала виконувати свої функції, кровообіг порушився і серце відмовило. А оскільки ця її постійна реакція обернулася в гострий невроз, пані Шлемер увечері напередодні своєї смерті почервоніла навіть від того, що почула спів черниць у каплиці, де відправляли молебень. Я знаю, що ніколи не зміг би довести свою теорію і, відп., свій діагноз, а все ж таки, вважаю, повинен написати Вам: Ваша приятелька Маргрет Шлемер померла від того, що надто часто червоніла.

Коли вона вже так ослабла, що не могла зв'язати слів, то тільки шепотіла: „Генріх, Генріх, Лені, Рахель, Лені, Генріх“. І хоч годилося б причастити її на смертній постелі, я врешті відмовився від цієї думки: надто причастя змучило б її, бо хворі у своєму блюзнірстві дійшли до того, що почали вживати в згадуваному вище контексті й такі слова, як: „спаситель“, „син божий“, „мадонна“, „діва Марія“, „пресвята богородиця“, з усіма епітетами, навіть з епітетами, взятими з лавретанської літанії^[36], такими, як „таємнича троянда“ і т.д. Тому літургійний текст, промовлений біля постелі пані Шлемер, напевне вже не втішив би її, а тільки болісно вразив би.

Вважаю за свій обов'язок додати, що пані Шлемер, крім того що раз по раз вимовляла імена „Генріх“, „Лені“ й „Рахель“, ще й тепло, майже ніжно згадувала „про того чоловіка, що часом приходив сюди“. Мабуть, вона мала на увазі не якийсь містичний образ, а невідомого нам відвідувача.

Не буду кінчати цього листа узвичаєним „із щирою пошаною“, але не подумайте, будь ласка, що я цим хочу знехтувати загальновживану форму ввічливості. Слово „сердечно“ я не зважуюсь ужити, щоб це не скидалося на якесь панібратство. Тому, з Вашого дозволу, напишу просто: з дружнім привітом

Ваш Бернгард Ельвайн».

XIII

Після довгих роздумів К., яка тепер почала енергійно втручатися в роботу авт., вирішила, що краще буде не наводити дослівно поліційного протоколу, а переказати його. Звичайно, через це дуже міняється стиль і випадає багато яскравих деталей (наприклад, дама з бігуді на голові, що з'являється в товаристві добродія в самій спідній сорочці, зарослі груди якого названо «кудлатими»; «собака, що жалібно скавучав», збирач внесків за продане на виплат,— усі вони стали жертвами боротьби за новий стиль, якої авт. аж ніяк не схвалює, власне, жертвами його податливості). Питання про те, чи авт. властива ВВУ, чи тільки ВВО (відмова від опору), хай лишається відкритим. К. викреслила все, що їй здавалося зайвим, не пожаліла свого улюбленого червоного олівця, лишила тільки «істотне» (К.).

1) Кілька днів тому якась Кете Цвіфелер звернулася до вахмістра Дітера Вільфена, який поставив свою патрульну машину біля південного кладовища, з проханням відчинити помешкання Ільзи Кремер по Нурггаймерштрасе, 5. На питання, чому вона вважає це за потрібне, пані Ц. пояснила, що вона після дуже довгих пошуків, які тривали двадцять п'ять (!) років,— правда, як вона призналася, ці двадцять п'ять років вона провела не тільки в пошуках,— взнала адресу пані Кремер і вирішила відвідати її, бо хотіла повідомити їй щось важливе. З пані Ц. був її син, двадцятип'ятирічний Генріх Цвіфелер, хлібороб, як і його мати. Вони хотіли повідомити Ільзу Кремер, що її загиблий наприкінці 1944 року син Еріх намірявся перебігти до американців в одному селі між Комершайдтом і Зімератом. Його почали обстрілювати і американці, й німці, і він спробував сховатися в хаті Цвіфелерів. Пані Ц. впустила його, кілька днів переховувала, і між нею, тоді дев'ятнадцятирічною, і сімнадцятирічним Еріхом К. дійшло до інтимних любовних стосунків. Вони «заручилися», «заприсяглися бути довіку вірними одне одному» й вирішили не виходити з хати, навіть як там стало небезпечно лишатися через стрілянину: хата стояла «між лініями вогню». Коли американці почали наближатися, Еріх К. спробував вивісити над дверима білу кухонну ганчірку (правда, в червону смужку) як ознаку капітуляції, і його вбив снайпер німецького вермахту, влучивши просто в серце. Вона, пані Ц., навіть бачила того снайпера, він сидів на дереві «між лініями вогню» і стріляв не в американців, а в село, де після випадку з Еріхом К. («в селі лишилося якихось п'ять чоловік») ніхто більше не зважувався вивісити білий прапор. Пані Ц. сказала, що вона затягла мертвого Еріха К. до хати, поклала в коморі, дуже за ним побивалася, а згодом, коли американці захопили село, власноручно поховала на «освяченій землі». Незабаром вона помітила, що завагітніла, і «в належний час», двадцятого вересня сорок п'ятого року, народила сина, охрестивши його Генріхом. Її батьки — наприкінці сорок четвертого року вона жила сама в хаті — не вернулися з евакуації, і вона нічого про них не дізналася, вони пропали без вісті, мабуть, загинули під час якогось бомбардування. Їй, матері нешлюбної дитини, самій на невеликій садибі, яку вона знов привела до ладу, довелось нелегко, але «час загоює рани», вона виростила сина, що успішно закінчив школу і став хліборобом. Усе-таки багато хлопців не мали й того, що він,— батькової могили поблизу. Вона, пані Ц., «вже» (!!) 1948 року пробувала знайти Ільзу Кремер, потім 1952—(!!) року ще раз, але марно, так само, як і третього разу, 1960 (!!) року. Звичайно, вона тоді ще не знала, що Еріх К. теж був нешлюбний син, не знала також, як звати його матір і де вона працює. І аж півроку тому з допомогою одного продавця мінеральних добрив, що ласкаво погодився взяти справу у свої руки, дістала адресу пані Кремер, але ще не зважувалась їхати до неї, бо ж не знала, як та «її зустріне». Нарешті хлопець наполіг, і вони поїхали в місто, знайшли помешкання пані Кремер, та хоч скільки стукали, їм ніхто не відчинив. Вони звернулися до сусідів (саме тут чималу роль відіграла дама з бігуді, собака, що жалібно скавучав, і т. д.— все це стало жертвою нещадної боротьби за новий стиль, незгіршої за реформу літургії!!), і вони сказали, що пані Кремер не могла нікуди поїхати й ніколи не їздила. Одне слово, вона, пані Ц., «має підозру, що сталося якесь лихо».

2) Вільфен не знав, що йому робити. Може, це та ситуація, коли «гаятися небезпечно», єдина легальна можливість відчинити помешкання пані Кремер? Врешті він разом з пані Ц. та її сином приїхав на Нурггаймерштрасе, 5 і дізнався, що вже цілий тиждень ніхто з сусідів не бачив пані Кремер. Один сусіда (не той з «кудлатими грудьми, а п'яниця-пенсіонер викреслений! — який розмовляв нижньорейнським діалектом) сказав, що начебто чув, як три дні підряд „жалібно пищала її пташка“. Вільфен вирішив таки відчинити помешкання — не тому, що ситуація здалася йому такою, коли можна було застосувати термін „гаятися небезпечно“, а більше з жалю до птаха. На щастя, в сусідстві знайшовся один молодик (цим блідим словом означено дуже цікаву особу, яку вже чотири чи п'ять разів судили за бійку з тілесними ушкодженнями, сутенерство і квартирні крадіжки, яку всі мешканці величали „Крекесом-Ломиголовою“ і яку навіть вахмістр Дітер Вільфен змалював як „добре відомого типа з довгим, густим, кошлатим, брудним каштановим чубом“), що з підозрілою спритністю відімкнув двері, значуще мовивши: „Цього разу я виламую двері для поліції“.»

3) Пані Кремер знайшли мертву. Вона отруїлася снодійними таблетками і, цілком одягнена, лежала в кухні на лаві. Тіло ще не почало розкладатися. Вона тільки (!!! — Авт.) написала на старому дзеркалі над зливальницею недоїденою томатною підливою, в яку, певне, вмочала палець, одне речення в трьох різних формах: «Я більше не хочу. Я більше не хотіла. Я давно вже не хо...» Тут, мабуть, підливи не стало. Здохлого птаха, хвилястого папугу, знайшли в спальні під комодом.

4) Дітер Вільфен признався, що пані Кремер перебувала на обліці в поліції. Через агента К-14 відомо, що вона була комуністкою, але від 1932 року відійшла від політичної діяльності, хоч до неї — це також відомо поліції — багато разів приходили, особливо після заборони КПН, намагаючись залучити і і до партійної роботи. (Тут К. вписала справжнє ім'я «Фріца», яке цього разу вже стало жертвою червоного олівця авт.).

5) Пані Ц. і її син заявили свої претензії на спадщину. Дітер В. знайшов гаманець, де було 15 марок 80 пфенігів, і ощадну книжку на 67 марок 50 пфенігів. Єдиною справді  цінною річчю був іще майже новий чорно-білий телевізор, на який пані Кремер наліпила записочку: «Цілком оплачений». На одній фотографії, що висіла в рамці над лавою в кухні, пані Ц. упізнала Еріха К., батька свого сина. На другій фотографії був, «мабуть, його батько. Бо страшенно схожий». У помальованій квітками бляшанці з-під кави, на якій лишилася марка відомої фірми, знайдено: «Майже нічого не вартий, але справний чоловічий ручний годинник. Потертий золотий перстень із штучним рубіном, так само майже нічого не вартий. Десятимаркову асигнацію 1944 року. Значок спілки „Ротфронт“, вартість якого той, хто підписав протокол, не зміг визначити. Ломбардну квитанцію на закладений 1936 року за дві з половиною марки золотий перстень і другу на закладений 1937 року за дві імперські марки бобровий комір. Дбайливо ведену розрахункову книжку за квартиру». Якихось цінних харчових запасів не знайдено, лише півпляшки оцту, банку олії, майже повну (невелику), засохлий дієтичний хліб (п'ять скибок), почату банку молока, какао в бляшанці — десь 65—80 грамів, півсклянки розчинної кави, трохи солі, цукру, рису, картоплі, пакуночок їжі для птаха, непочатий. Крім того, дві книжечки цигаркового паперу і почату пачку дрібно нарізаного тютюну марки «Турецький». Шість романів якогось Еміля Золя, кишенькове видання, зачитані, не брудні. Мабуть, не великої вартості. Книжку під заголовком: «Робітничі пісні». Цікаві сусіди, що тим часом набилися до помешкання, зневажливо оцінили меблі як «самий мотлох», і їм у відповідь порадили заглядати краще у свої власні шафи. Після того як приїхав поліційний лікар, помешкання, згідно з інструкцією, опечатали. Пані Ц. з її претензіями на спадщину відіслано до судових органів.

6) Пані Ц. запропонували зв'язатися з добродієм («Фріцом»), який, можливо, розповів би їй цікаві подробиці з життя померлої Ільзи Кремер і батька загиблого Еріха К. Вона відмовилася. Сказала, що з комуністами не хоче мати нічого спільного.

XIV

Коли К. не хапається за червоний олівець, то вона просто незамінна. Незаперечна чутливість германістки, що зраджує її тільки тоді, коли в ній прокидаються стилістичні або редакторські амбіції, досить тривалі вправи в спіритуалістичній діяльності, застосовані у світському житті, дають досить добрі наслідки; саме тому, що К. до певної міри емансипована вона з запалом, вельми корисним для авт., береться до куховарської праці, ладна день і ніч мити посуд, пильно, наморщивши лоба, вивчає ціни на м'ясо, витрати на помешкання, але не шкодує грошей на таксі й часто червоніє, коли бачить купи порнографічних видань; що стосується творчих питань, то вона стала, так би мовити, самостійною: накидається з червоним олівцем уже не на чужі тексти, а тільки на свої власні. Смерть Ільзи Кремер, як К. сама признається, «глибоко вразила» її, вона плакала (і досі плаче) над її долею, хоче написати коротку біографію цієї робітниці, «що після п'ятдесяти років праці лишила по собі щойно оплачений телевізор, півпляшки оцту, купку цигаркового паперу та ще розрахункову книжку за помешкання. Я ніяк не можу цього забути, просто не можу». Дуже похвальні слова і наміри.

Взагалі ж К. робила авт. неоціненні послуги як... ну, не зовсім шпиг, але як спостерігач. Тим часом як авт. усе ще було далеко до стану цілковитої ВВУ, якого він так палко прагнув, К. майже досягла своєї мети: робила те, що їй подобалось. А подобалось їй відвідувати Шіртенштайна й Шольсдорфа, де вона переконувалася, що їм набагато полегшало; причину того полегшення вона виявила аж згодом — Шіртенштайн із Лені «сиділи рядком у Блюхерівському парку». Що ж до Шольсдорфа, то вона двічі бачила на власні очі, як Лені в кав'ярні клала руку на його руку; а якось зустріла вдома в Лені чоловіка, що, за її описом, міг бути тільки Куртом Гойзером. Оскільки ж К. майже певна, що Лені в теперішньому своєму стані відмовляє в інтимних стосунках навіть Мехметові, то вважає, що з Пельцером вона зайшла надто далеко: «поцілувала його в темряві, в машині, близько від свого дому». Відвідати Пельцера К. не зважується, каже, що він «не дуже делікатний чоловік, може навіть дати волю рукам, зажадати якихось сурогатів еротики».

За Лева Груйтена К. нітрохи не хвилюється. «Адже він скоро виходить на волю». Активна з натури, К. навіть узяла участь у демонстрації сміттярів перед судом, писала для них транспаранти, як-от: «Хіба солідарність — злочин?», «Хіба можна карати за вірність товаришеві?» і ще грізніший: «Коли наших товаришів засудять, місто потоне в смітті!» Місцева бульварна газетка нагородила її за це заголовком: «Руда екс-черниця — підбурювачка сміттярів!» І взагалі вона всюди провадить корисну діяльність: дає дітям португальців у помешканні Лені уроки німецької мови, обговорює з Встановим сучасне становище Радянського Союзу, «розпещується косметикою» у Грети Гельцен, допомагає різним туркам та італійцям заповнювати формуляри на повернення переплаченого раніше прибуткового податку, розмовляє по телефону з адвокатами (з приводу незакінченого ще процесу водіїв, що влаштували аварію сміттєвозів), змальовує (так само по телефону) службовцеві, що веде цю справу, який зчинився б хаос, якби сміттярі застрайкували. І т. д., і т. д. І, звичайно, часом пускає сльозу над «Маркізою д'О...», а читаючи «Сільського лікаря» та «У виправній колонії»^[37], навіть не одну, але, незважаючи на ті сльози, й далі не може збагнути, що означає «в земній кареті неземними кіньми». Дуже вже вона відійшла від усього неземного, може, аж занадто. Та вже не вона, а Лені захотіла поїхати до Герзелена і її потягла з собою, коли довідалася, що там справді мають відкрити бальнеологічний курорт. Чи варто нагадувати, кого планують на «директора курорту» і «завідувача реклами»? Кого ж, як не Шойкенса! Він там уже бігає з креслярськими синьками під пахвою, владним голосом домовляється по телефону з майстрами й архітекторами і навіть знайшов надійний спосіб, «якщо треба, то й силою здолати ту трояндову напасть». У радіусі п'ятдесяти метрів навколо «вічного джерела» він повикопував канави, які наповнив розчином отруйних хімікатів, і троянди справді повсихали. Жменька тліну, що колись була Рахеллю Гінцбург, звичайно, не змогла змагатися з тими хімікатами. А проте Богаков з задоволенням пересвідчився, що джерело «годяще» на його «проклятий артрит». Відколи йому вдалося намовити Лотту до ВВУ, вони часто гуляють там у парку.

Звичайно, К., єдина з усіх згадуваних досі осіб, включно з Мехметом,— вперта й витривала, як усі колишні й неколишні черниці разом, вона годинами мовчки спостерігала, як Лені малює, варила їй каву, мила пензлі, не жаліла компліментів,— сподобилася зустрічі з мадонною по телевізору. Її коментар такий банальний, що його, мабуть, не витримає ніякий папір: «Це Лені, вона сама внаслідок якихось нез'ясованих іще віддзеркалень з'являється на екрані». Все-таки лишається темне тло — «нез'ясовані ще віддзеркалення» і чорні хмари, що не віщують нічого доброго: Мехметові ревнощі та його тим часом підтверджена нехіть до європейських танців.

Втрачена честь Катаріни Блум^{[38] або як виникає насильство і до чого воно може призвести Переклав Петро Соколовський}

Персонажі і сюжети цієї повісті вигадані. Якщо ж в описах певних журналістських засобів і виявиться схожість із засобами газети «Більд», то ця схожість ні навмисна, ані випадкова — вона просто неминуча.

1

Складаючи нижченаведений звіт, ми послуговувались кількома другорядними й трьома головними джерелами, які буде названо тільки напочатку, і ніде більше далі. Головні джерела: протоколи поліційних допитів, адвокат д-р Губерт Блорна і товариш його шкільних та студентських років, прокурор Петер Гах, який — певна річ, конфіденційно — доповнив протоколи допиту, розтлумачив певні заходи слідчого відділу та повідомив результати розслідувань, не зазначені в протоколах; зробив він це, як треба конче додати, не для офіційного, а лише для приватного вжитку, бо ж узяв дуже близько до серця прикрий клопіт свого друга Блорни, який не міг до ладу пояснити собі усього цього й однак вважав, що «коли добре подумати, то тут нічого нез'ясовного й немає, ба навіть є якась логіка». Оскільки справа Катаріни Блум, з огляду на поведінку обвинуваченої та дуже скрутне становище її оборонця д-ра Блорни, однаково залишиться до певної міри домисленою, то, либонь, деякі дрібні, дуже людські похибки, що їх припустився Гах, не тільки зрозумілі, а й вибачні. Другорядні джерела — як більш, так і менш важливі — немає потреби й згадувати, бо їх заплутаність, переплутаність, причетність, упередженість, сумнівність і переконливість випливають із самого звіту.

2

Якщо звіт — адже в ньому так багато мовиться про джерела — час від часу ніби «розтікається», то тут уже даруйте: не було іншої ради. А що до слів «джерела» та «розтікання» не пасує слово «композиція», то, мабуть, потрібно замінити його поняттям «зведення» (натомість пропонується іншомовне слово «кондукція»), і це поняття повинне бути зрозумілим кожному, хто в дитинстві (а то й у дорослому віці) грався по калюжах або коло них, з'єднував їх різними рукавами та каналами, випорожнював, відвертав, завертав, аж поки врешті зводив весь наявний водний запас калюж в один великий збірний канал, щоб врешті скерувати його на нижчий рівень, можливо, як і слід було або як сам вважав за найдоцільніше, просто в спеціально передбачений стічний жолоб або рів. Отже, робиться не що інше, як такий собі дренаж або осушення. Звичайнісінький процес наведення порядку! Отож якщо подекуди наша розповідь починає розтікатися — через перепади рівнів,— то прохання до читача бути вибачливим, бо ж, зрештою, трапляються застої, перепони, намули, невдалі зведення рукавів та джерел, що їх «неможливо звести докупи», а крім того, підземні течії і т. д. і т. ін.

З

Факти, що їх слід, мабуть, подати насамперед, страшні: в середу 20.02.1974 р., напередодні карнавалу перед великим постом, в одному місті молода жінка двадцяти семи років виходить десь о 18.45 з квартири й вирушає на приватну танцювальну вечірку.

За чотири дні, після — треба висловитись саме так (указуючи цим на необхідні для течії перепади рівнів) — драматичного розвитку подій, увечері в неділю майже о тій самій годині — а точніше, о 19.04 — вона дзвонить у двері помешкання старшого комісара кримінальної поліції Вальтера Медінга який саме, зі службових, а не з приватних міркувань, перебирається за шейха, і просить приголомшеного Медінга запротоколювати таке: опівдні, десь о 12.15 вона у своїй квартирі застрелила журналіста Вернера Тетгеса, тож хай він дасть розпорядження зламати двері її квартири й забрати звідти тіло; сама ж вона, мовляв, між 12.15 і 19.00 никала по місту, щоб відчути каяття, але не відчула; до того ж вона просить заарештувати її, бо хоче бути там, де тепер перебуває її «любий Людвіг».

Медінг, який уже знає молоду особу після різних допитів і почуває до неї певну прихильність, анітрохи не сумнівається в її свідченнях; він привозить її своєю власною машиною до поліційного управління, доповідає своєму начальникові, головному комісарові кримінальної поліції Байцменне, наказує відвести молоду жінку до камери, за чверть години зустрічається з Байцменне перед дверима її квартири, де спеціально навчена група зламує двері й переконується в правдивості свідчень молодої жінки.

Ми не станемо надто розводитись про кров, бо потрібні тільки мінімальні перепади між рівнями, тим-то охочих до таких речей можна відіслати до телевізорів та кінотеатрів, хай там смакують стрічки жахів та відповідну музику; якщо ж тут щось і тектиме, то тільки не кров. Треба було б, мабуть, тільки вказати на певні ефекти кольорів: застрелений Тетгес був убраний в імпровізований костюм шейха, зшитий із старенького простирадла, а кожен знає, як ефектно виглядає червона кров на білому тлі; отак у разі необхідності пістолет може стати майже пульверизатором, а що за матеріал на костюм править полотно, то тут доречніший сучасний живопис та декорація, аніж дренаж. Отакі факти.

4

Чи не став жертвою Катаріни Блум і фотокореспондент Адольф Шеннер, якого лише в середу першого тижня великого посту знайдено так само застреленого у гайку на захід від веселого містечка? Ця версія вважалась якийсь час досить імовірною, однак згодом, коли все проаналізували в хронологічній послідовності, було «доведено, що вона не відповідає дійсності». Один таксист сказав пізніше, що він відвіз також перебраного за шейха Шеннера з молодою особою, перебраною за андалуску, саме до того гайка. Проте Тетгеса застрелено опівдні в неділю, а Шеннера аж опівдні у вівторок. Хоча невдовзі й було встановлено, що зброя, знайдена біля Тетгеса, аж ніяк не могла бути зброєю, якою вбито Шеннера, проте кілька годин підозра падала на Блум — і саме через мотиви вбивства. Якщо в неї були підстави відомстити Тетгесові, то вона мала не менші підстави відплатити й Шеннерові. Однак те, що Блум могла мати аж два пістолети, видавалося слідчим дуже неправдоподібним. Блум пішла на свій кривавий злочин з холодною головою. Коли її згодом спитали, чи вона, бува, не застрелила й Шеннера, то вона дала ухильну відповідь у формі запитання: «Атож, а чому б і не його?» Але невдовзі її перестали запідозрювати у вбивстві Шеннера, тим паче що наявні докази її алібі майже беззаперечно знімали з неї таке звинувачення. Жоден, хто знав Катаріну Блум або вивчив її вдачу в перебігу слідства, не сумнівався в тому, що вона дала б недвозначну ствердну відповідь, якби була вбила Шеннера. А таксист, що відвозив парочку до гайка («Я б назвав цю місцину швидше дикими чагарями»,— зауважив він), не впізнав Блум на жодній фотографії. «Боже мій,— мовив він,— таж оці гарненькі стрункі жіночки з каштановим волоссям, метр шістдесят три — шістдесят вісім на зріст від двадцяти чотирьох до двадцяти семи літ, сновигають тут під час карнавалу сотнями тисяч».

У помешканні Шеннера не знайдено жодного сліду Блум, жодного натяку на андалуску. Колеги та знайомі Шеннера знали тільки, що він у вівторок під обід «ушився кудись» із пивнички, де звичайно збиралися журналісти, «з якоюсь цокотухою».

5

Один високий розпорядник карнавалу, торговець вином і представник фірми шампанських вин, який міг пишатися своїм почуттям гумору, полегшено зітхнув, дізнавшися, що про обидва злочини стало відомо тільки в понеділок і в середу. «Почути таке на початку свят — прощавай веселий настрій і торгівля. Коли стане відомо, що маскарадними вбраннями вже користуються для кримінальних злочинів, то настрій вмить пропаде і торгівлі капець. Адже ж це чисте блюзнірство. Бурхлива веселість і радісний настрій потребують довіри, основи всьому».

6

По тому, як стало відомо про вбивство двох її кореспондентів ГАЗЕТА повелася досить-таки дивно. Божевільне хвилювання! Величезні заголовки. Титульні шпальти. Спеціальні випуски. Повідомлення про смерть велетенським шрифтом. Неначе в світі, де стріляють, смерть журналіста щось зовсім особливе, важливіше, скажімо, за смерть директора, службовця або й грабіжника банку.

Така надмірна уважність преси заслуговує нашої уваги, бо ж не тільки ГАЗЕТА, але й інші часописи виставили вбивство журналіста як щось особливо жахливе, страшне, майже фатальне, трохи не як ритуальне вбивство. Подейкували навіть про «жертву фаху», і, звісно, ГАЗЕТА вперто трималася версії, буцімто й Шеннер став жертвою Блум, і якщо доводиться погодитися з тим, що Тетгеса напевно не забили б, якби він не був журналістом (а, скажімо, чоботарем або пекарем), то слід би спробувати з'ясувати, чи не краще говорити про смерть, зумовлену фахом, адже неодмінно дізнаватимуться, чому така розумна й стримана особа, як оця Блум, не тільки задумала, а й вчинила вбивство і у вирішальну, вибрану нею самою мить не лише вихопила пістолет, але й натисла на спуск.

7

Піднесімося відразу з цього надто вже низького рівня у вищі сфери. Годі про кров. Пустімо в непам'ять ажіотаж преси. Помешкання Катаріни Блум прибрано, непридатні для вжитку килими викинуто на смітник, меблі витерто й розставлено належним чином — за розпорядженням і за рахунок д-ра Блорни, який дістав на все це повноваження від свого приятеля Гаха, дарма що досі ще невідомо, чи стане Блорна розпорядником майна.

Що не кажіть, а ця Катаріна Блум за п'ять років уклала у власну квартиру загальною вартістю в сто тисяч марок шістдесят тисяч готівкою,— тож, як висловився її брат, що саме відсиджує коротенький термін ув'язнення, «тут можна погріти руки». Тільки хто ж тоді сплатить відсотки й решту боргу оті сорок тисяч, якщо до того врахувати досить відчутне подорожчання квартир? Тож залишається не тільки актив, але й пасив.

А тим часом Тетгеса давно вже поховано (надто пишно, на думку багатьох). Дивно, але смерть і похорон Шеннера не були оточені такою пишністю й сенсаційністю і не привернули до себе стільки уваги. А чому? Може, тому, що він став не «жертвою фаху», а, найімовірніше, жертвою ревнощів? Костюм шейха зберігається на складі речових доказів, так само як і пістолет (нуль вісім),— про те, звідки він, відомо тільки Блорні,— поліція й прокуратура досі не спромоглися це з'ясувати.

8

Розслідування поведінки Блум протягом отих неясних чотирьох днів напочатку посувалося добре, та коли взялися за неділю, темпи сповільнилися.

В середу після обіду Блорна особисто видав Катаріні Блум платню за два повних тижні — по 280 марок за кожен, за поточний і за наступний, бо в середу в другій половині дня він мав їхати з дружиною на зимовий відпочинок. Катаріна не просто обіцяла Блорнам, вона навіть присяглася, що врешті візьме відпустку і розважиться на карнавалі, замість найнятись, як усі останні роки, на сезонну працю. Вона радісно повідомила Блорнів, що ввечері запрошена на маленький домашній бал до своєї тітки — хрещеної, приятельки, повірниці Ельзи Вольтерсгайм, з чого дуже рада, бо ж давно не мала нагоди потанцювати. На це пані Блорна їй відповіла: «Зачекай, Катрінхен, коли ми повернемось, то також улаштуємо вечірку, і ти знову зможеш потанцювати». Катаріна, відколи живе в місті — ось уже п'ять чи шість років,— скаржилась, що не має можливості «просто десь піти потанцювати». Як вона говорила Блорнам, тут скрізь самі тільки халабуди, де якісь жалюгідні студенти шукають собі безкоштовних повій, та ще всякі богемні заклади, в яких панує та сама розпуста, а релігійні танцювальні заходи їй і зовсім осоружні.

Як легко встановлено, в середу після обіду Катаріна ще дві години попрацювала у подружжя Гіперців, яким вона на їхнє прохання час від часу допомагала. А що Гіперці на дні карнавалу так само від'їжджали з міста до дочки в Лемго, то Катаріна своїм «фольксвагеном» відвезла літнє подружжя на вокзал. Дарма що важко було десь поставити машину, вона, наполігши на своєму, провела їх на перон, ще й піднесла багаж. («Не за гроші, ні, за такі люб'язності не можна навіть пропонувати їй щось: це глибоко образило б її»,— пояснила пані Гіперц). Поїзд, як установлено, відійшов о 17.30. Якщо дати Катаріні 5—10 хвилин, щоб знайти свою машину в першій карнавальній товкотнечі, ще 20 або й усі 25 хвилин, щоб доїхати до своєї квартири, яка розташована за містом зеленій зоні і в яку вона, отже, змогла зайти тільки між 18 00 і 18.15, то не залишається жодної нез'ясованої хвилини; а ще ж їй треба дати якийсь час на те, щоб помитися, перевдягтися й попоїсти, бо вже близько 19.25 вона появилась на вечірці в пані Вольтерсгайм і їхала туди не машиною, а трамваєм та й перебрана була не за бедуїнку і не андалуску, а просто прийшла з червоною гвоздикою у косах, у червоних панчохах і туфлях, у закритій чесучевій блузці медового кольору і в звичайній твідовій спідниці того ж кольору. Начебто й не слід надавати тому ваги, їхала Катаріна на вечірку своєю машиною а чи трамваєм, однак тут про це сказати конче необхідно, бо при розслідуванні ця обставина мала неабияке значення.

9

Від тієї хвилі, як Катаріна зайшла до вольтерсгаймівського помешкання, розслідувати справу стало легше, бо від 19.25 вона, сама того не запідозрюючи, перебувала під поліційним наглядом. Цілий вечір, від 19.30 до 22.00, вона танцювала, як згодом показала в своїх свідченнях, винятково й самозабутньо з таким собі Людвігом Геттеном, з яким вона й пішла звідти.

10

Не забудьмо сказати спасибі прокуророві Петеру Гаху, бо самому тільки йому ми завдячуємо повідомлення, близьке до розголошення юридичної таємниці, про те, що відколи Блум разом з Геттеном залишили помешкання Вольтерсгаймів, комісар кримінальної поліції Ервін Байцменне загадав прослуховувати телефони Вольтерсгаймів і Блум. Це було зроблено в спосіб, гідний, мабуть, самого повідомлення. У таких випадках Байцменне телефонував відповідному начальникові й казав: «Мені знов потрібні мої язички. Цього разу — два».

11

Очевидно, Геттен з Катаріниної квартири не телефонував. У всякому разі, Гах нічого не знав про це. Точно відомо, що її квартира перебувала під суворим наглядом, і коли в четвер уранці Геттен звідти не зателефонував і не вийшов до 10.30, Байцменне забракло терпцю й витримки, і він та ще вісім озброєних до зубів поліцейських вдерлися до помешкання, буквально взяли його штурмом і, якнайсуворіше дотримуючись застережних заходів, обшукали, але знайшли не Геттена, а тільки «вкрай розслаблену й майже щасливу» Катаріну, яка стояла біля кухонного серванта й пила з великого кухля каву, заїдаючи білим хлібом, намащеним маслом та медом. Вона викликала підозру лише тим, що здавалась не приголомшеною, а спокійною, «трохи не переможною на вигляд». Мала на собі купальний халат із зеленої бавовняної тканини з вишитими маргаритками, накинутий просто на голе тіло, і коли комісар Байцменне спитав («досить грубо», як вона розповідала потім), куди подівся Геттен, вона відповіла, що не знає, коли саме Людвіг залишив помешкання. Мовляв, вона прокинулась о 9.30, і він уже пішов. «Не попрощавшись?» —«Так».

12

Саме в цьому місці слід дещо сказати про те вкрай спірне запитання Байцменне, що його Гах якось процитував з пам'яті, спростував, знов процитував і ще раз спростував. Блорна вважає це запитання важливим, бо міркує собі, що коли його й справді було поставлено, то саме воно, й ніщо інше, стало причиною затятості, сорому й люті Катаріни. А що Блорна і його дружина характеризують Катаріну Блум стосовно сексуальних питань вкрай цнотливою, майже неприступною, то треба ще подумати, чи міг Байцменне, розлютившись через зникнення Геттена, якого він вважав уже в своїх руках, поставити оте спірне запитання. Байцменне буцімто спитав Катаріну, що визивно спокійно прихилилася до свого серванта: «То він тебе, виходить, відмахав?» — на що Катаріна, зашарівшись, однак з гордим і переможним виглядом нібито відмовила: «Ні, я б так не сказала».

Можна з певністю припустити, що якби Байцменне був поставив таке запитання, то відтоді між ним і Катаріною не могло б виникнути жодної довіри. Але той факт, що довіра між ними так і не виникла — хоча Байцменне, якого вважають «начебто не таким уже й поганим», за ймовірними даними, прагнув до цього,— аж ніяк не слід розглядати остаточним доказом того, що він і справді поставив оте сумнівне запитання. Хоч хай там як, а Гах, який був присутній при обшуку, на думку друзів і знайомих «сексуально заклопотаний», тож цілком можливо, що і йому самому прийшла до голови така груба думка, коли він побачив надзвичайно привабливу Блум, недбало прихилену до серванта, і що він залюбки поставив би їй це запитання або й залюбки розпочав би з нею так вульгарно пойменовану діяльність.

13

Після чого поменшання було ретельно обшукано, деякі речі конфісковано, насамперед папери. Катаріні Блум дозволено одягтися у ванній у присутності службовки поліції Плецер. Тільки двері ванної наказано залишити прохиленими: їх пильно охороняли два озброєних поліцаї. Катаріні дозволили взяти з собою торбинку і — оскільки можливий був арешт — речі нічного туалету, косметичку та дещо для читання. Її бібліотека складалася з чотирьох романів про кохання, трьох детективів, а також біографії Наполеона та життєпису королеви Крістіни Шведської. Усі книжки взято з одного книжкового клубу. А що вона безперестану питала: «Але як же це, як це так, чим я завинила?» — то службовка кримінальної поліції Плецер врешті в чемній формі повідомила її, що Людвіг Геттен — давно розшукуваний бандит, майже викритий грабіжник банку, запідозрюваний у вбивстві та інших злочинах.

14

Коли нарешті близько 11.00 Катаріну Блум виводили з її помешкання на допит, то наручників на неї все ж не надягли. Щоправда, Байцменне був схильний наполягти щодо наручників, та після короткого діалогу між службовкою Плецер та його помічником Медінгом відмовився від свого наміру. А що цього першого дня карнавалу численні мешканці будинку не пішли на роботу і ще не вирядились на щорічні, подібні до староримських сатурналій процесії, святкування і таке інше, то в вестибюлі десятиповерхового багатоквартирного будинку товклося десятків зо три мешканців у плащах, піжамах та купальних халатах, а за кілька кроків від ліфта стояв фоторепортер Шеннер; саме в цей час Катаріна Блум у супроводі озброєних поліцаїв та з Байцменне і Медінгом пообабіч вийшла з ліфта. Її сфотографували багато разів — спереду, ззаду, збоку, і наостанку, коли вона, палаючи від сорому та геть розгублена, силкувалася прикрити обличчя руками, зайнятими сумочкою, косметичкою, поліетиленовим пакунком з двома книжками та письмовим приладдям; коси в неї були скуйовджені, а на обличчі дуже сердитий вираз.

15

Через півгодини, по тому як їй з'ясовано її права й надано змогу трохи причепуритися, у присутності Байцменне, Медінга, пані Плецер, а також прокурорів д-ра Кортена і Гаха почався допит, записаний у протокол: «Моє ім'я Катаріна Бреттло, дівоче прізвище Блум. Я народилася 2 березня 1947 року в Геммельсбройху, округа Куїр. Батько мій, Петер Блум працював гірником. Помер, коли мені було шість років, у віці тридцяти семи років внаслідок поранення легенів, яке дістав на війні. Після війни знову влаштувався на сланцевому кар'єрі, і в нього запідозрювали пневмоконіоз. Після батькової смертімати мала труднощі з пенсією, бо відділ соціального забезпечення та спілка гірників не могли дійти згоди. Мені довелося брати участь у веденні домашнього господарства з дуже ранніх літ, бо батько часто хворів і заробляв нерегулярно, а мати служила прибиральницею в кількох місцях. В школі мені наука давалася легко, хоча й у шкільні роки мені доводилося виконувати чимало хатньої роботи не тільки вдома, а й у сусідів та інших мешканців нашого села — я підсобляла пекти, варити, консервувати, різати птицю. Я багато поралась удома й допомагала збирати врожай. При допомозі моєї хрещеної, пані Ельзи Вольтерсгайм з Куїра, я, закінчивши школу, 1961 року дістала місце помічниці в м'ясній крамниці Герберса в Куїрі, а при нагоді стояла й за прилавком. З 1962-го до 1965 року я вчилася в школі домоведення в Куїрі — дякуючи допомозі та фінансовій підтримці моєї хрещеної, пані Вольтерсгайм, яка працювала там майстром-вихователем; школу я закінчила на „відмінно“. З 1966-го до 1967 року я працювала економкою в дитячому садку з подовженим днем фірми Кешлер у сусідньому містечку Офтерсбройх, потім дістала місце домашньої робітниці У лікаря, д-ра Клутена, там само в Офтерсбройху, де пробула тільки рік, бо пан доктор робився все настирливішим а пані докторша не хотіла терпіти цього. Мені така настирливість також не подобалась. Вона була мені огидна. 1968 року, коли я кілька тижнів не мала постійного місця й допомагала матері в господарстві, а принагідно — на зборах та вечірках корпорації барабанщиків у Геммельсбройху, мій старший брат Курт Блум познайомив мене з робітником-текстильником Вільгельмом Бреттло, за якого я через кілька місяців пішла заміж. Ми жили в Геммельсбройху, де у вихідні дні при великому напливі відпочивальників я, бувало, допомагала на кухні в готелі Клоог, подеколи навіть як офіціантка. Вже десь через півроку я стала почувати непоборну відразу до свого чоловіка. Я б не хотіла докладніше розповідати про це. Я залишила чоловіка й перебралася до міста. На шлюборозлучному процесі я була визнана винною, як така, що зловмисно кинула чоловіка, і знову взяла собі своє дівоче прізвище. Спочатку я меншала у пані Вольтерсгайм, а за кілька тижнів знайшла собі місце економки й домашньої робітниці в будинку податкового інспектора д-ра Фенерна, де я й мешкала. Пан д-р Фенерн надав мені змогу відвідувати вечірні курси підвищення кваліфікації й скласти екзамени на дипломовану економку. Він був дуже хороший, дуже великодушний, і я залишилась у нього й після того, як склала екзамени. Наприкінці 1969 року пана д-ра Фенерна заарештували в зв'язку з прихованням майна від оподаткування, виявленим у великих фірм, на які він працював. Перш ніж його забрали, він дав мені конверта з тримісячною платнею, попросивши мене й далі наглядати за будинком: він, мовляв, скоро повернеться. Я пробула там іще місяць, обслуговувала службовців, які працювали в його конторі під наглядом податкових інспекторів, тримала в охайності будинок, дбала про сад, піклувалась і про білизну. Я завжди приносила в тюрму для підслідних арештантів чисту білизну панові д-ру Фенерну, а також їжу, особливо арденський паштет, що його навчилася готувати у м'ясника Герберса в Куїрі. Незабаром контору закрили, будинок конфіскували, і мені довелося звільнити кімнату. Мабуть, пана д-ра Фенерна звинуватили також у присвоєнні грошей та підробці документів, і він потрапив уже до справжньої в'язниці, проте я й далі навідувала його. Я хотіла була повернути платню за два місяці, яку я йому зоставалась винна. Але він категорично відмовився брати від мене гроші. Невдовзі я знайшла місце в будинку д-ра Блорни, з яким познайомилась через пана Фенерна.

Блорни мають особняк у парковій зоні на південній околиці міста. Хоч вони мені пропонували в себе помешкання, я відмовилась: я хотіла бути незалежною й працювати за своїм фахом, по найму. Блорни були дуже добрі до мене. Пані д-р Блорна допомогла мені — вона працює у великому архітектурному бюро — купити власну квартиру в місті-супутнику на півдні, розрекламовану в проспектах під назвою „Елегантна оселя над річкою“. Пан д-р Блорна, як адвокат-консультант промислових фірм, а пані д-р Блорна, як архітектор, були знайомі з проектом. Разом із паном д-ром Блорною ми вирахували вартість, відсотки та розміри поступового погашення боргу за двокімнатну квартиру з кухнею і ванною на восьмому поверсі; а що в мене було 7 тисяч марок заощаджень, а на 30 тисяч марок кредиту подружжя Блорнів дало мені поручництво, то вже на початку 1970 року я перебралася до власного помешкання. Мій мінімальний місячний внесок становив напочатку 1100 марок, та оскільки Блорни не брали а мене грошей за харчі — навіть більше: пані Блорна щодня совала мені пакунок з продуктами додому,— то я жила дуже ощадно й сплачувала свій кредит навіть швидше, ніж ми спершу розраховували. Уже чотири роки я веду у них господарство, мій робочий день починається о сьомій годині ранку й закінчується близько 16.30, коли я впоруюсь із хатньою роботою, прибиранням, закупами та приготуванням вечері. Я піклуюсь також про всю білизну. Між 16.30 і 17.30 я займаюсь власними домашніми справами, а потім ще звичайно півтори-дві години працюю у пенсіонерів Гіперців. За роботу в суботу та неділю я в обох будинках одержую додаткову платню. У вільний час я коли-не-коли працюю у ресторатора Клофта або допомагаю на прийомах, вечірках, весіллях, званих обідах, балах найчастіше як найнята на вільних засадах економка з оплатою всієї праці в цілому, самостійно ведучи розрахунки іноді за дорученням фірми Клофт. Я займаюся калькуляцією, організацією, принагідно час від часу також працюю куховаркою або офіціанткою. Мої доходи становлять пересічно 1800—2300 марок на місяць. У фінансовому управлінні мене вважають людиною вільної професії. Податки й страхування я сплачую сама. А всі оті папери — як-от податкові декларації і т. ін.— мені складають безкоштовно в конторі Блорни. З весни 1972 року я маю „фольксвагена“ випуску 1968 року, що його мені недорого продав кухар фірми Клофт, Вернер Клормер. Мені стало важко добиратися громадським транспортом до різних, до того ж щоразу інших місць праці. Придбавши машину, я дістала змогу працювати на прийомах і святах по віддалених готелях».

16

Ця частина допиту тривала від 11.30 до 12.30 і після годинної перерви — від 13.30 до 17.45. В обідню перерву Блум відмовилась від кави та бутербродів із сиром за рахунок поліційного управління, настійні вмовляння видимо прихильних до неї пані Плецер і помічника Медінга теж не мали успіху. Як казав Гах, вона, видно, не могла розглядати нарізно службове й особисте, зрозуміти необхідність допиту. Коли Байцменне, з розстебнутим комірцем і послабленим вузлом краватки, зі смаком поглинаючи каву та бутерброди, схожий на доброго тата, справді повівся у відношенні до Блум по-батьківськи, вона наполягла на тому, щоб її відвели до камери. Обидва поліцаї, поставлені охороняти Блум, також намагались, як було встановлено, запропонувати їй каву та хліб, але вона вперто хитала головою, сидячи на нарах, курила сигарету і, морщачи носа, гримасами всіляко виказувала огиду до забльованого унітаза в камері. Згодом вона здалася на умовляння пані Плецер та обох молодих поліцаїв і дала помацати собі пульс, який виявився нормальним, зволила дати дозвіл принести їй з сусідньої кав'ярні пісочне тістечко і чашку чаю, наполігши на тому, що сама за все заплатить, хоча один з молодих поліцаїв, який уранці охороняв двері її ванної, поки вона вдягалася, висловив готовність «почастувати» її. Думка обох поліцаїв і пані Плецер про Катаріну Блум після цього епізоду: не має почуття гумору.

17

Далі допит провадився від 13.30 аж до 17.45; Байцменне охоче скоротив би його, але Блум наполягала на докладному висвітленні справи, що визнали слушним і обидва прокурори, тож зрештою Байцменне спершу неохоче, але потім, ознайомившись із розкритою причиною, яка видалась йому важливою, також висловив свою згоду.

Десь о 17.45 постало питання: продовжувати чи урвати допит, відпустити Блум чи відвести до камери. Щоправда, близько 17.00 вона знову ласкаво погодилась випити чашечку чаю й з їсти бутерброд (із шинкою), виказавши цим свою згоду на подальший допит, оскільки Байцменне обіцяв по його закінченні відпустити її додому. Тепер мова зайшла про її стосунки з пані Вольтерсгайм. Це, сказала Катаріна Блум, її хрещена, далека кузина її матері; тітка завжди піклувалася про неї, і, перебравшись до міста, Катаріна відразу поновила з нею зв'язок.

«20 лютого мене запросили на отой домашній бал, призначений, власне, на 21 лютого, на карнавальну ніч, але потім перенесений на день раніше, бо в карнавальну ніч пані Вольтерсгайм мала бути зайнята службовими справами. За чотири роки це був мій перший танцювальний вечір. Тут я мушу відразу поправити своє свідчення: кілька разів, можливо двічі, тричі, а то й усі чотири рази я трошки танцювала у Блорнів, коли допомагала приймати гостей. Пізньої години, упоравшись із прибиранням та миттям посуду, я розносила каву, а баром відав д-р Блорна; отоді мене кликали до салону, де я танцювала з паном д-ром Блорною, а також із іншими панами з академічних, економічних і політичних кіл. Згодом я приймала ці запрошення дуже неохоче, вагаючись, а далі й зовсім перестала приймати, бо гості, часто підпилі, також робились настирливими. Точніше кажучи, відколи в мене з'явилася машина, я від цих запрошень відмовилась. Доти я залежала від цих панів: хтось із них підвозив мене додому. І з отим паном,— показала вона на Гаха, який при цьому зашарівся,— я також подеколи танцювала». Чи й Гах бував настирливим? — таке запитання не ставилось.

18

Тривалість допиту пояснюється тим, що Катаріна Блум з разючою педантичністю перевіряла кожнісіньке формулювання, просила зачитувати кожну протокольну фразу. Наприклад, згадану в останньому розділі настирливість спершу записано як «пестощі», тобто в першій редакції було сказано «панове робились пестливими» — і це викликало обурення та енергійний протест Катаріни Блум. Щодо цих визначень дійшло до справжньої суперечки між нею і прокурорами, між нею й Байцменне, бо Катаріна твердила, що пестощі — дія взаємна, а настирливість — однобічна, і саме останнє завжди мало місце. Коли панове заявили, ніби це не так і важливо і вона сама винна, що допит надміру затягся, вона відрізала, що не підпише жодного протоколу, де замість «настирливості» стоятиме слово «пестощі». Різниця має для неї вирішальне значення: одна з причин її розлучення з чоловіком була саме та, що він ніколи не бував пестливим, а завжди тільки настирливим.

Такі самі дискусії розгорілись і навколо слова «добрий» стосовно подружжя Блорнів. У протоколі було записано: «були люб'язні зі мною», та Блум відстоювала слово «добрі», а коли їй натомість запропонували слово «доброзичливі», бо «добрі», мовляв, звучить так старомодно, вона обурилась і заявила, що люб'язність і доброзичливість не мають нічого спільного з добротою, а саме її вона й відчувала у ставленні до неї Блорнів.

19

Тим часом було допитано й мешканців будинку, більшість яких не могли дати жодних свідчень про Катаріну Блум узагалі або ж сказали дуже мало: мовляв, часом зустрічалися з нею в ліфті, віталися, знають, що це її червоний «фольксваген»; одні вважали її секретаркою якогось шефа, інші — завідуючою відділом універмагу; вона завжди охайна, привітна, хоча й стримана. Тільки двоє з мешканців п'яти квартир на восьмому поверсі, Катаріниних сусідів, дали докладніші відомості. Одна — власниця перукарні, пані Шміль, другий — пенсіонер, колишній службовець електростанції на прізвище Рувідель, причому вражало те, що в обох свідченнях твердилось, ніби Катаріна час від часу приймала або приводила з собою чоловіка. Пані Шміль твердила, що відвідувач приходив регулярно, десь раз у два-три тижні; на вигляд дуже вишуканий пан років сорока, «явно з вищих кіл»; проте пан Рувідель описував відвідувача як досить молодого хлюста; кілька разів той приходив сам, а кілька разів — разом з панною Блум. За останні два роки він бував разів вісім або дев'ять, і «це тільки ті відвідини, які я бачив, бо про ті, яких не бачив, я, звичайно, нічого сказати не можу».

Коли в кінці дня Катаріну ознайомили з цими свідченнями й попросили дати якісь пояснення, то саме Гах, перш ніж сформулювати запитання, спробував піти їй назустріч, спитавши, чи то, бува, не ті панове, які вряди-годи підвозили її додому. Почервонівши до вух з сорому й злості, Катаріна у відповідь гостро запитала, а хіба, мовляв, заборонено приймати до себе в гості чоловіків, і, оскільки вона не забажала ступити на зичливо збудований Гахом місточок, а чи, можливо, й не визнала його за місточок, Гах також зробився гострішим і сказав: вона повинна з'ясувати собі, що розслідується дуже серйозна справа, а саме широко розгалужена справа Людвіга Геттена, якою вже понад рік заклопотані поліція та прокуратура, тож він питає її, коли вже вона, очевидячки, не спростовує згаданих відвідин, то чи тут ідеться про одного й того самого чоловіка. Але тут грубо втрутився Байцменне: «То, виходить, ви знаєте Геттена уже два роки».

Ця заява так ошелешила Катаріну, аж вона не знайшла, що відповісти, і тільки дивилась, похитуючи головою, на Байцменне, а коли по тому на подив лагідно пробелькотіла: «Та ні ж бо, ні, я тільки вчора познайомилася з ним»,— її слова прозвучали не дуже переконливо. На вимогу назвати ім'я відвідувача вона «майже перелякано» захитала головою й відмовилась від свідчення. Тоді Байцменне знов заговорив по-батьківськи й заходився вмовляти її, сказавши, що в тому немає нічого поганого, коли вона має приятеля, який — і тут він допустився непоправної психологічної помилки — поводився з нею не настирливо, а, можливо, пестливо; адже вона розлучена і не зобов'язана зберігати вірність, і це навіть не осудливо, якщо — третя непоправна помилка! — ненастирливі пестощі оберталися певними матеріальними благами. І тоді Катаріна Блум остаточно затялась. Вона відмовилася свідчити далі й поставила вимогу, щоб її відпровадили до камери або додому. На подив усіх присутніх Байцменне лагідно й стомлено — досі було вже 20.40— заявив, що накаже службовцеві відвезти її додому. Але коли вона підвелася, похапцем зібрала торбинку, косметичку і поліетиленовий пакунок, він несподівано й гостро спитав: «А в який спосіб він уночі вислизнув з будинку, ваш пестливий Людвіг? Усі входи й виходи охоронялись... Ви, ви напевно знаєте якусь лазівку і показали йому, але я докопаюся до правди. До побачення».

20

Медінг, помічник Байцменне, який відвозив Катаріну додому, казав потім, що він дуже стурбований станом молодої жінки і боїться, коли б вона собі чогось не заподіяла; вона геть розбита, пригнічена, але, на подив, саме в цьому стані у неї виявилось або щойно розвинулось почуття гумору. Ідучи з нею містом, він жартома спитав її, чи не чудово було б десь просто так, без задньої думки перехилити по чарчині й потанцювати, вона кивнула й відповіла, що це було б незле, можливо, навіть справді чудово, а коли він біля під'їзду запропонував провести її нагору до дверей помешкання, вона саркастично відказала: «Ой ні, краще не треба, ви знаєте,— у мене досить панів-відвідувачів... Та все одно — дякую».

Цілісінький вечір і аж до півночі Медінг пробував переконати Байцменне, що Катаріну треба заарештувати — задля її ж захисту; Байцменне навіть спитав, чи той, бува, не закоханий, але той відповів: ні, вона лише подобається йому і вона його ровесниця, і він не вірить у теорію Байцменне про велику змову, в яку буцімто заплутана Катаріна.

Про що він не розповів і що однак стало відомо Блорні від пані Вольтерсгайм,— це про дві поради, які він дав Катаріні, все ж проводячи її через вестибюль до ліфта; ці досить делікатні й до того ж смертельно небезпечні для нього самого і його колег поради могли б дорого коштувати йому; отож уже біля ліфта він сказав Катаріні таке: «Не торкайтесь телефону й не розгортайте завтра газети»,— і було неясно, чи він мав на увазі ГАЗЕТУ, а чи газети взагалі.

21

Було близько 15.30 того самого дня (четвер, 21 лютого 74 р.), коли Блорна вже на місці відпочинку вперше надяг лижі й налагодився вирушити в довгу прогулянку. Від цієї хвилі його відпустка, яку він так довго смакував заздалегідь, полетіла шкереберть. Така ж бо чудова була довга прогулянка з Трудою звечора, невдовзі після приїзду — оті дві години через глибокий сніг, тоді пляшка вина біля жаркого каміна й міцний сон при розчиненому вікні; перший сніданок на відпочинку, неквапний, довгий; потім кілька проведених на терасі годин, сидячи, тепло закутавшись, у лозяному кріслі, і ось саме в ту хвилю, коли він уже став на лижі, невідь звідки вигулькнув отой молодик із ГАЗЕТИ і без будь-якого вступу завів мову про Катаріну. Чи вважає він її здатною на злочин? «Як це? — спитав Блорна.— Я адвокат і знаю, хто справді здатний на злочин. А тут — який іще злочин? Катаріна? Ну знаєте,— звідки ви таке взяли? Що вам відомо?» Дізнавшися врешті, що давно розшукуваний бандит, як доведено, переночував у Катаріни і її десь від 11 години ранку суворо допитували, він був намірився летіти назад і заступитися за неї, але молодик із ГАЗЕТИ — чи справді той був такий мерзотник на вигляд, а чи то йому тільки потім уявлялося? — сказав, що так кепсько справа все ж не стоїть і чи не назве він кілька характерних рис Катаріни. А коли він ухилився і молодик зауважив, що це нехороший знак, який можуть криво розтлумачити, бо мовчання з приводу її вдачі в такому випадку — адже йдеться про «front-page story^[39]» — недвозначно свідчить про вдачу погану,— Блорна розлютився й роздратовано відрубав: «Катаріна дуже розумна й стримана особа», але розізлився на себе, бо це теж було не те й нітрохи не висловлювало того, що він хотів і міг би сказати.

Він ще ніколи не мав діла з газетами, тим паче з ГАЗЕТОЮ, і, коли молодик поїхав геть на своєму «порше», Блорна відстебнув лижі й зрозумів, що відпустці кінець. Він піднявся на балкон до Труди, яка, загорнувшись у ковдри, вигрівалась у напівдрімоті проти сонця. Він їй усе розповів. «То зателефонуй»,— сказала Труда, і він намагався зателефонувати — три, чотири, п'ять разів, але весь час чув одне й те саме: «Абонент не відповідає». Увечері годині об одинадцятій він ще раз намагався зателефонувати, але знов ніхто не відповів. Він багато пив і погано спав.

22

Коли в п'ятницю вранці десь о пів на десяту він, похмурий, сів снідати, Труда простягла йому ГАЗЕТУ. На першій шпальті була Катаріна. Величезна фотографія, велетенські літери.

«БАНДИТОВА КОХАНКА КАТАРІНА БЛУМ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ДАВАТИ СВІДЧЕННЯ ПРО ПАНІВ ВІДВІДУВАЧІВ.

Розшукуваного вже півтора року бандита й убивцю Людвіга Геттена можна було вчора заарештувати, якби його кохана, домашня робітниця Катаріна Блум, не замела його слідів і не прикрила його втечі. Поліція припускає, що Блум уже тривалий час замішана в змову. (Продовження див. на звороті під заголовком „Панове відвідувачі“)».

На звороті він побачив, що його слова «Катаріна розумна й стримана» ГАЗЕТА перетворила в «холодна й розважлива», а його загальне зауваження про злочинність — у конкретне: «вона цілком здатна на злочин».

Священик із Геммельсбройха сказав: «Від такої можна всього сподіватися. Батько був потаємним комуністом, а мати, яку я з милосердя якийсь час тримав прибиральницею, крамі церковне вино й справляла в ризниці оргії зі своїми коханцями».

«Останні два роки Блум регулярно приймала чоловіків. Чи не було її помешкання конспіративним центром, бандитською явкою, перевалочним пунктом для транспортувння зброї? Яким чином двадцятисемирічна домашня робітниця могла стати власницею окремого помешкання вартістю приблизно в 110 000 марок? Чи брала вона участь у розподілі здобичі від пограбувань банків? Поліція провадить розслідування далі. Прокуратура працює на всю потужність. Завтра повідомимо більше. ГАЗЕТА, ЯК ЗАВЖДИ, ТРИМАЄ РУКУ НА ПУЛЬСІ! Всі інформації про залаштунковий бік справи читайте в завтрашньому недільному випуску».

В другій половині дня на аеродромі Блорна реконструював у пам'яті подальший перебіг подій.

10.25. Дзвінок дуже схвильованого Людінга, який благав мене негайно повернутися й зв'язатися з також дуже схвильованим Алоїсом. Алоїс, нібито украй розгублений, яким я його ніколи не бачив і уявити собі не міг, нині перебуває в Бад-Беделігу на конференції Християнських підприємців, де має виступати з головною доповіддю та керувати дискусією.

10.40. Дзвінок Катаріни, яка спитала, чи справді я сказав те, що надруковано в ГАЗЕТІ. Зрадівши нагоді дати пояснення, я розповів, як стояла справа, і вона сказала (записано з пам'яті) приблизно таке: «Я вам вірю, вірю, тепер я знаю, як працює ця наволоч. Сьогодні вранці вони добралися навіть до моєї тяжко хворої матері, до Бреттло та ще декого». На моє запитання, звідки вона телефонує, Катаріна відповіла: «Від Ельзи, а зараз я маю знов іти на допит».

11.00. Дзвінок Алоїса, який — я відчув це вперше, а ми знайомі двадцять років — був схвильований і наляканий. Він сказав, що я повинен негайно вернутися, аби виступити його поручником в одній дуже дражливій справі. Він має зараз виголосити доповідь, потім обідати з підприємцями, далі вести дискусію, а ввечері брати участь в одній дружній зустрічі, але між 7.30 і 9.30 він може приїхати до нас додому, звідки вже й подасться на оту дружню зустріч.

11.30. Труда так само вважає, що ми повинні негайно виїхати й заступитися за Катаріну. З її іронічної усмішки бачу, що у неї вже готова (як, зрештою, й завжди) відповідна теорія про Алоїсові ускладнення.

12.15. Замовив квитки, склав речі, сплатив за рахунком. Після неповних сорока годин відпустки беремо таксі до І. Там від 14.00 до 15.00 перечікували на аеродромі туман. Довга розмова з Трудою про Катаріну, до якої — Труда це знає — я дуже прив'язаний. Згадували й про те, як ми підбадьорювали Катаріну, щоб вона не була такою скутою, щоб забула про своє нещасливе дитинство та невдалий шлюб. Про те, як ми старались побороти її гордість, коли заходила мова про гроші, та надати їй з нашого рахунку дешевшу позику, ніж у банку. Навіть наше пояснення, що, коли вона замість 14 %, які бере банк, дасть нам 9 %,— а це зовсім не принесе нам збитку, зате вона заощадить чимало грошей,— її не переконало. Ми ж бо так зобов'язані їй: відколи вона, завжди спокійна й привітна, дуже ощадно веде наше господарство, не тільки значно поменшали наші видатки,— вона надала нам обом змогу цілком присвятити себе роботі, що навряд чи можна перевести на гроші. Вона звільнила нас від п'ятирічного безладу, що так обтяжував наш шлюб і нашу роботу.

А що туман не рідшав, ми близько 16.30 вирішуємо їхати поїздом. За Трудиною порадою я не телефонував Алоїсові Штройбледеру. Дістаємося на таксі до вокзалу, де встигаємо на поїзд о 17.45 на Франкфурт. Поїздка препоганюща — нудота, нервозність. Навіть Труда поважна й схвильована. Вона передчуває велику біду. Геть виснажені, робимо пересадку в Мюнхені, де беремо місця в спальному вагоні. Ми обоє завбачаємо прикрощі з Катаріною й, через неї, неприємності з Людвігом та Штройбледером.

23

У суботу вранці, геть виснажені й змордовані, вони вже на вокзалі, місто все ще по-карнавальному веселе, і відразу на пероні — ГАЗЕТА: знов на першій шпальті Катаріна, цього разу вона спускається в супроводі службовця кримінальної поліції в цивільному сходами поліційного управління.

«НАРЕЧЕНА ВБИВЦІ ВСЕ ЩЕ ВПИРАЄТЬСЯ! ЖОДНИХ ВІДОМОСТЕЙ ПРО МІСЦЕПЕРЕБУВАННЯ ГЕТТЕНА! ПОЛІЦІЯ В ПАНІЦІ».

Труда купила один примірник, і вони мовчки поїхали в таксі додому, а коли він, поки Труда відмикала двері, розраховувався, таксист, тицьнувши пальцем на ГАЗЕТУ, мовив: «Там і про вас написано, я вас одразу впізнав. Адже ви адвокат і роботодавець цієї хвойдочки». Він дав забагато чайових, і водій, чия усмішка була зовсім не така зловтішна, як голос, відніс валізи, сумку та лижі до передпокою, привітно мовивши на розстання: «Бувайте!»

Увімкнувши кавоварку, Труда милась у ванній. ГАЗЕТА лежала на столі у вітальні, і там же — дві телеграми: одна від Людінга, друга від Штройбледера. Від Людінга: «М'яко кажучи, розчаровані відсутністю контакту. Людінг». Від Штройбледера: «Не можу повірити, щоб ти мене підвів. Негайно чекаю дзвінка. Алоїс.»

Була саме восьма година п'ятнадцять хвилин — майже точно той час, коли Катаріна подавала сніданок: завжди гарно накритий стіл, квіти, свіжа скатертина й серветки, хліб, булочки, мед, яйця і кава, а для Труди — грінки та апельсиновий джем.

Навіть Труда, принісши кавоварку, тарілочку сухих хлібців, мед і масло, стала майже сентиментальною. «Ніколи більше так не буде,— мовила вона,— ніколи. Доконають дівчинку. Якщо не поліція, то ГАЗЕТА, а коли ГАЗЕТА втратить до неї інтерес, за неї візьмуться люди. Іди сюди, спершу прочитай ось це, а далі вже телефонуй панам відвідувачам». Він прочитав:

«ГАЗЕТІ, яка завжди старається якнайдокладніше інформувати вас, пощастило зібрати нові дані про вдачу Блум та її туманне минуле. Репортерам ГАЗЕТИ вдалося розшукати тяжко хвору матір Катаріни Блум. Спершу вона поскаржилась, що дочка давно не навідувала її. Потім, ознайомлена з неспростовними фактами, сказала: „Так і мало статися, цим і повинно було скінчитися“. Її колишній чоловік, простодушний робітник-текстильник, з яким Блум розлучена, бо зловмисне кинула його, з іще більшою готовністю поінформував ГАЗЕТУ. „Тепер,— сказав він, ледве стримуючи сльози,— я врешті знаю, чому вона втекла від мене. Чому кинула мене. Ось що вона виробляла. Тепер мені все зрозуміло. Їй було не досить нашого скромного щастя. Їй кортіло здертися вище, а де ж чесному, скромному робітникові взяти „порше“? Може (мудро додав він), ви перекажете читачам ГАЗЕТИ мою пораду: ось тут і кінчаються хибні уявлення про соціалізм. Я питаю вас і ваших читачів: яким чином служниці дістаються такі багатства? Адже чесно їх не заробиш. Тепер я знаю, чому завжди боявся її радикальності й ворожого ставлення до церкви, і я благословляю рішення Всевишнього не дарувати нам дітей. А коли я до того ж дізнаюся, що пестощі вбивці й грабіжника були їй любіші за мою нехитру відданість, то з'ясовується і цей бік справи. І все ж я хочу закликати її: моя маленька Катаріно, краще б ти залишилася зі мною. За якісь роки ми б також розжилися на статки і невелику машину; я, звичайно, ніколи не зміг би запропонувати тобі „порше“; а тільки скромне щастя, що його може дати чесний трудівник, який не довіряє профспілкам. Ох, Катаріно...“»

На останній сторінці під заголовком «Подружжя пенсіонерів вражене, але не здивоване» Блорна побачив відкреслену червоною рискою шпальту:

«Пенсіонер, штудієндиректор д-р Бертольд Гіперц і пані Ерна Гіперц вражені діяльністю Блум, але „не особливо здивовані“. Співробітниця ГАЗЕТИ розшукала їх в Лемго у заміжньої дочки, яка керує там санаторієм; філолог-античник і історик Гіперц, у якого Блум працює три роки, сказав: „Радикальна у всіх відношеннях особа, яка нас хитро обдурила“.»

(Гіперц, якому потім зателефонував Блорна, присягався, що сказав таке: «Якщо Катаріна радикальна, то вона радикально послужлива, хазяйновита й розумна,— чи, може, я дуже вже помиляюсь, але ж у мене сорокарічний досвід педагога, і я рідко помилявся»).

Продовження першої шпальти:

«Геть приголомшений, колишній чоловік Блум, якого ГАЗЕТА навідала в зв'язку з репетицією барабанщиків і дудариків, відвернувся, щоб приховати сльози. Інші члени корпорації також повідвертались, як висловився селянин-старожил Меффельс, із жахом від Катаріни, яка завжди вирізнялася дивацтвами й прикидалася недоторкою. У кожному разі, нехитрі карнавальні радощі чесного робітника зіпсовано».

На довершення вміщено фотографію пана Блорни і Труди в садку біля плавального басейну. Підпис: «Яку роль грає жінка, відома раніше як „червона Труда“, і її чоловік, що принагідно називає себе „лівим“. Високооплачуваний адвокат-консультант промислових фірм д-р Блорна з дружиною Трудою біля плавального басейну шикарної вілли».

24

Тут належить, послуговуючись гідротехнічним терміном, зробити таке собі «протилежне підпертя», щось на взірець того що в кіно й літературі зветься ретроспективою: від суботнього ранку, коли подружжя Блорнів, украй пригнічене й розстроєне, повернулося з відпустки, до ранку в п'ятницю, коли Катаріну знову привезено на допит до поліційного управління; цього разу її везли пані Плецер та зовсім легко озброєний літній службовець, і то не з її помешкання, а від пані Вольтерсгайм, до якої Катаріна приїхала десь о п'ятій годині ранку власною машиною. Пані Плецер і не приховувала, що їй відомо, де вони знайдуть Катаріну: не вдома, а у Вольтерсгаймів. (В ім'я справедливості треба ще раз згадати жертви й злигодні подружжя Блорнів: перервану відпустку, поїздку на таксі до аеродрому в І., затримку через туман. Таксі до вокзалу. Поїзд до Франкфурта, пересадку в Мюнхені. Тряску в спальному вагоні,— і рано-вранці, ледве дісталися додому — ГАЗЕТА! Згодом — звичайно, надто пізно — Блорна жалкував, що замість Катаріни — адже він добре знав від молодика з ГАЗЕТИ, що вона на допиті,— не зателефонував Гахові).

Всім, хто в п'ятницю брав участь у другому допиті Катаріни — Медінгові, пані Плецер, прокурорам д-ру Кортену й Гахові, протоколістці Анні Локстер, роздратованій чутливістю Блум до слів,— «викобенюється!» такий був її присуд,— всім упав у око просто-таки райдужний настрій Байцменне. Він зайшов до зали засідань, потираючи руки, з Катаріною обходився запобігливо, вибачився за «деякі грубощі», винна, мовляв, не його посада, а вдача, такий він, бачте, невихований, і насамперед узявся за складений список конфіскованих речей. В останньому фігурували:

1. Невеличкий потертий зелений записник малого формату, який містив самі тільки телефонні номери — їх досі було перевірено й нічого підозрілого не виявлено. Як видно, Катаріна користувалася цим записничком уже близько десяти років. Експерт-графолог, який шукав письмові сліди Геттена (Геттен, крім усього іншого, дезертирував з бундесверу й працював у одній конторі, отже, залишив чимало письмових слідів), назвав розвиток її почерку зразковим. В шістнадцять років дівчина занотувала номер телефону м'ясника Герберса, в сімнадцять — лікаря д-ра Клютена, в двадцять — д-ра Фенерна, ще пізніше — номери та адреси кулінарів, ресторанів.

2. Виписки з рахунку в ощадкасі, з проставленими на берегах — як це точно встановлено — рукою Блум переведеннями й списаннями. Надходження, списання — все вірно, жодна сума не викликала підозри. Те саме можна сказати й про всякі бухгалтерські викладки, позначки та сповіщення в невеличкому швидкозшивачі, де вона збирала свої зобов'язання й розрахунки з фірмою «Гафтекс», від якої придбала свою «Елегантну оселю над річкою». Якнайретельніше було перевірено її податкові декларації, податкові повідомлення, податкові платежі,— фінансовий експерт, який потім переглянув їх, ніде не виявив бодай якоїсь «прихованої значної суми». Особливе значення Байцменне надавав перевірці її фінансових операцій за останні два роки, що їх він жартома називав «періодом чоловічих відвідин». Анічогісінько. Виявилось тільки, що Катаріна щомісяця переказувала матері 150 марок та доручила за абонементом фірми Кольтер в Куїрі догляд за могилою батька в Геммельсбройху. Купівля меблів, хатнього начиння, одягу, білизни, рахунки за бензин — геть усе перевірено, і ніяк до чогось прискіпатись. Повертаючи Байцменне папери, фінансовий експерт сказав: «Слухай-но, друзяко, коли вона вийде на волю й шукатиме роботи, дай мені знати. Таку людину завжди шукаєш і не знаходиш». І в телефонних рахунках Блум не знайдено нічого підозрілого. А міжміські переговори вона, як видно, навряд чи вела.

Зауважено також, що час від часу Катаріна Блум переказувала на дрібні видатки невеликі суми — від 15 до 30 марок — своєму братові Курту, який саме відбував строк за крадіжку із зломом.

Церковних податків Блум не платила. Згідно з її фінансовими документами, вона ще дев'ятнадцятилітньою, у 1966 році вийшла з католицької церкви.

3. Ще один маленький записничок із різними нотатками, переважно всякими обчисленнями, мав чотири графи: перша — для домашнього господарства Блорни із занотованими видатками та підрахунками на закупи продуктів, засобів для чистки та миття, на хімчистку та пральню. При цьому встановлено, що білизну Катаріна прасувала сама.

В другу графу заносились відповідні видатки та підрахунки по домашньому господарству Гіперців.

Третя графа велась по домашньому господарству самої Блум, де видатки були дуже скромні, траплялись місяці, коли на харч витрачалось усього 30—50 марок. Щоправда, вона часто ходила в кіно — не маючи телевізора — й подеколи купувала собі шоколад, навіть цукерки.

Четверта графа містила прибутки й видатки, пов'язані з одноразовими роботами Блум, купівлею та чисткою професійного одягу та пайові внески за «фолькеваген». Коли дійшли до рахунків за бензин, то втрутився Байцменне й на загальний подив люб'язно спитав, чому такі порівняно великі видатки на бензин, які, до речі, відповідають надто великим цифрам на спідометрі. Адже встановлено, що відстань до Блорни й назад складає десь 6 кілометрів, до Гіперца і назад — близько 8, до пані Вольтерсгайм — якісь 4 км, тож якщо пересічно, за найщедрішими розрахунками, виходити з однієї разової роботи на тиждень і додати сюди, так само за дуже щедрими розрахунками, ще 20 км та поділити їх на всі дні тижня, що дасть іще по 3 км, то вийде десь 21—22 км денно. Напевно, вона не щодня навідувала пані Вольтерсгайм, але на це заплющмо очі. Отже, виходить до 8000 км річно; як свідчить письмова угода з кухарем Клормером, вона, Катаріна Блум, придбала «фолькеваген» два роки тому, і спідометр показував 56 000 км. Якщо сюди додати 2X8000, то нині на спідометрі має бути близько 72 000 км, насправді ж він показує майже 102 000 км. Щоправда, відомо, що час від часу вона навідувала матір у Геммельсбройху, а згодом — у санаторії в Куїр-Гохзакелі, либонь, подеколи й свого брата у в'язниці, однак відстань до Геммельсбройха або Куїр-Гохзакеля й назад дорівнює приблизно 50 км, а до її брата — десь із 60 км, і якщо виходити з однієї та — при щедрих розрахунках — двох поїздок місячно, а її брат сидить лише півтора року,— доти він жив у матері в Геммельсбройху,— то, помноживши на все ті самі два роки, матимемо ще 4000—5000 км, а решта 25 000 км так і не з'ясовані, так і не пояснені. Куди ж це вона їздила так часто? Можливо, вона, він, повірте, не хоче знову робити грубі натяки, але ж вона повинна зрозуміти його запитання,— чи вона де-небудь (де саме?) зустрічалася з кимось — з одним чи з кількома?

Не лише Катаріна, а й усі присутні слухали, мов зачаровані, але й воднораз ошелешені, оці розрахунки, що їх Байцменне викладав їм лагідним голосом, і здавалось, ніби Блум сприймала пред'явлені їй викладки не роздратовано, а тільки напружено і теж трохи ошелешено та зачаровано, бо поки він говорив, вона не думала, як пояснити оці 25 000 км, а хотіла просто собі самій з'ясувати, куди, коли й чому вона їздила. Іще тоді, коли Катаріна сідала на допит, вона не була більше неприступною, скорше «лагідною», наче навіть боязкою, випила чай, не наполягала на тому, щоб самій за нього заплатити. А тепер, коли Байцменне скінчив свої запитання та розрахунки, залягла — як засвідчив багато хто, майже всі присутні — мертва тиша, начебто вони відчули, що, виходячи тільки з одного факту, якого — коли б не оці рахунки на бензин — можна було б і не помітити, хтось отут дійсно проник у інтимну таємницю Блум, чиє життя досі поставало таким незатьмареним.

«Так,— мовила Катаріна Блум, і від цієї хвилі її свідчення стали записувати в протокол, в якому вигляді й далі існують,— справді, я щойно подумки підрахувала, що отак виходить понад 30 кілометрів денно. Досі я ніколи над цим не замислювалась, ніколи не прикидала й видатки, а їздила просто так, навмання, без жодної мети, тобто мета виникала якось сама по собі, тобто я їхала в будь-якому напрямку, який визначався сам собою, на південь — у бік Кобленца, або на захід — у бік Ахена, або вниз — до Нижнього Рейну. Не щодня. Я не можу сказати, як часто і на які відстані. Здебільше тоді, коли йшов дощ, і в мене був вільний вечір, і я була одна. Ой ні, вношу поправку в своє свідчення: я їздила тільки тоді, коли йшов дощ,— достоту й не знаю чому. Мушу сказати, що часом, коли мені не треба було їхати до Гіперців і не траплялося разової роботи, я вже о п'ятій годині була вдома і мені не було чого робити. Мені не хотілося часто їздити до Ельзи, надто відколи вона так заприятелювала з Конрадом, а незаміжній жінці йти самій у кіно досить ризиковано. Іноді я заходила до церкви, але не з релігійних міркувань, а тому що там можна посидіти спокійно, проте останнім часом чіпляються і в церквах — і не лише парафіяни. Звичайно, в мене є друзі: той же Вернер Клормер, у якого я купила „фольксваген“, і його дружина, та ще інші службовці Клофта, але воно досить важко і найчастіше неприємно приходити самій, надто коли не обов'язково, а ліпше мовити — не беззастережно сприймаєш поважно чи то шукаєш знайомства. Тож краще вже сісти в машину, ввімкнути радіо та й податись, куди очі світять, тільки завжди путівцями, завжди в дощ; найбільше мені подобалися сільські дороги, обсаджені деревами, інколи я втрапляла до Голландії або Бельгії, випивала там кави або пива й повертала додому. Атож. Я це зрозуміла тільки тепер, як ви спитали мене. А якщо ви ще й спитаєте, як часто, то відповім: двічі або тричі на місяць, часом рідше, а іноді й частіше, і звичайно поїздка тривала кілька годин, поки о дев'ятій або десятій, а то й під одинадцяту годину я поверталася до смерті стомлена додому. Можливо, давався взнаки й страх: я знаю багатьох незаміжніх жінок, які, дивлячись увечері на самоті телевізор, напиваються.

По лагідній усмішці, з якою Байцменне без зауважень вислухав її пояснення, неможливо було вгадати його думки. ВІН лише кивнув, і якщо й знову потер руки, то, мабуть, тільки тому, ЩО повідомлення Катаріни Блум потвердило одну з його теорій. Якийсь час панувала тиша, начебто присутні були вражені або почувались ніяково; здавалось, ніби Блум уперше ледь відкрила деякі свої таємниці з інтимної сфери. Обговорення решти конфіскованих речей забрало небагато часу.

4. Фотоальбом з фотографіями людей, яких легко впізнати. Батько Катаріни Блум справляє враження хворобливої й озлобленої людини й видається куди старішим за свій тодішній вік. Її мати, що, як виявилося, хвора на рак і помирає. Її брат. Вона сама, Катаріна, в чотири роки, в шість років, у десять — під час першого причастя, наречена — в двадцять, її чоловік, священик з Геммельсбройха, сусіди, родичі, різні фотографії Ельзи Вольтерсгайм, потім один, спершу невстановлений, літній чоловік, дуже бадьорий на вигляд,— виявилось, що це д-р Фенерн, податковий інспектор, який порушив закон. Жодних фотографій особи, яку можна було припасувати до теорій Байцменне.

5. Закордонний паспорт на ім'я Катаріни Бреттло, дівоче прізвище Блум. У зв'язку з паспортом виникли питання про поїздки, й виявилось, що Катаріна ще жодного разу „не виїжджала по-справжньому“ і,— якщо відкинути ті кілька днів, коли хворіла,— завжди працювала. Щоправда, Фенерни і Блорни платили їй відпусткові, але вона або продовжувала працювати в них, або ж наймалася на тимчасові роботи.

6. Стара коробка з-під шоколадних цукерок. Всередині: кілька листів, майже десяток, від матері, брата, чоловіка, пані Вольтерсгайм. У жодному листі нічого пов'язаного з тим, у чому її запідозрювано. А ще в коробці було кілька любительських фотографій її батька — єфрейтора вермахту, її чоловіка в уніформі барабанщика, кілька листків відривного календаря з приказками, досить велике зібрання власних, писаних рукою рецептів і брошура „Користуйтеся шеррі при готуванні соусів“.

7. Папка зі свідоцтвами, дипломами, посвідченнями, всіма документами про розлучення, нотаріальними паперами квартировласника.

8. Три в'язки ключів, досі перевірених: від ТІ власної квартири та шаф, від квартир Блорни та Гіперца.

Встановлено й записано до протоколу, що у вищеназваних речах не виявлено нічого підозрілого; пояснення Катаріни Блум про витрачений бензин та наїжджені кілометри прийнято без зауважень.

І тільки в цю хвилю Байцменне дістав із кишені оздоблену діамантами рубінову каблучку, яка, мабуть, лежала там просто так, бо перш ніж подати каблучку Катаріні, він потер її об рукав.

— Вам знайома ця каблучка?

— Так,— відповіла вона без вагань і ніяковості.

— Це ваша каблучка?

— Так.

— Ви знаєте, скільки вона коштує?

— Точно не знаю. Але щось недорого.

— То слухайте,— приязно мовив Байцменне,— ми її оцінили, до того ж задля певності не тільки у нашого експерта в управлінні, але й додатково,— щоб у жодному разі не поставитись до вас несправедливо,— у ювеліра в місті. Каблучка коштує від восьми до десяти тисяч марок. Ви не знали цього? Я навіть вірю вам, але ви повинні пояснити мені, як вона до вас потрапила. Коли провадиться слідство в справі звинуваченого в грабунку й серйозно запідозрюваного у вбивстві злочинця, така каблучка не дрібниця і не особиста інтимна обставина, як сотні зайвих кілометрів, багатогодинні автомобільні поїздки під дощем. Від кого ви дістали каблучку — від Геттена чи якогось відвідувача, чи, може, Геттен — не той відвідувач, і якщо ні, то куди ви як відвідувачка,— дозвольте вже мені цей жартливий епітет,— їздили в дощ за тисячі кілометрів? Нам не важко встановити, у якого ювеліра куплено або вкрадено каблучку, але я хочу надати вам нагоду, бо вважаю вас не безпосередньою злочинницею, а лише простодушною і трохи романтичною жінкою. Як ви поясните мені, тобто нам, що ви — ви, відома як недоторка чи навіть неприступна особа, прозвана знайомими та друзями „черницею“, яка обминає дискотеки, бо там поводяться безпутно, яка розлучилася з чоловіком, бо він зробився „настирливим“,— як ви нам поясните, що, познайомившися з оцим Геттеном буцімто тільки позавчора, ви того ж таки дня, можна сказати, не присівши, приводите його до себе додому і там дуже швидко вступаєте з ним — висловімось хоча б так — в інтимні стосунки. Як ви це називаєте? Коханням з першого погляду? Закоханістю? Ніжністю? Визнайте — тут якась непогодженість, і вона аж ніяк неможе зняти підозру. Та ще одно...— Він стромив руку до кишені піджака й видобув звідти великого білого конверта, з якого витяг досить екстравагантний, фіолетовий, з підкладкою кремового кольору конверт звичайного формату.— Цього пустого конверта ми знайшли разом з каблучкою в шухляді вашого нічного столика. Його проштемпельовано 12.02.74 р. о 18.00 у вокзальному поштовому відділенні Дюссельдорфа і адресовано вам. Боже,— мовив наприкінці Байцменне,— якщо ви мали друга і він час від часу навідував вас, а іноді ви до нього їздили самі, і він писав вам листи й часом дарував щось, то скажіть нам щиро, адже це не злочин. Звинувачення проти вас буде висунуто тільки в тому разі, якщо тут ідеться про Геттена.

Усі присутні розуміли, що Катаріна впізнала каблучку, але вартість прикраси була їй невідома; що знову виникла дражлива тема чоловічих відвідин. Чи відчувала вона сором, що її репутація під загрозою, а чи, може, злякалась, що загроза нависла над кимсь, кого вона не хотіла наражати на небезпеку? Цього разу вона тільки трохи почервоніла. Чи не тому вона не призналася, що дістала каблучку від Геттена, бо знала, що виставляти Геттена кавалером такого розряду безглуздо? Вона зоставалася спокійною, майже сумирною, розповідаючи для протоколу: „Це правда, що на домашньому балу у пані Вольтерсгайм я танцювала без пам'яті і тільки з Людвігом Геттеном, якого я бачила вперше в житті й чиє прізвище почула тільки під час поліційного допиту в четвер уранці. Я відчула до нього велику ніжність, і він до мене так само. Годині о десятій я залишила помешкання пані Вольтерсгайм і поїхала з Людвігом Геттеном до себе додому. Про те, звідки в мене ця коштовність, я не можу — ні, вношу поправку: не хочу нічого казати. Оскільки вона з'явилась у мене не незаконним шляхом, я не вважаю себе зобов'язаною пояснювати, звідки вона. Відправника показаного мені конверта я не знаю. Либонь, то якийсь рекламний проспект. У професійних гастрономічних колах мене вже трохи знають. Але пояснити, чому рекламного проспекта послано без назви відправника в досить дорогому конверті з вигадливою підкладкою, я не можу. Хотілося б тільки зауважити, що деякі гастрономічні фірми полюбляють створювати враження вишуканості“.

На запитання, чому вона, за її словами, так охоче їздячи автомобілем, того дня поїхала до пані Вольтерсгайм трамваєм, Катаріна Блум відповіла, що не знала, багато чи мало вип'є, й визнала за надійніше обійтися без машини. На запитання, чи багато вона п'є та чи буває п'яною, Катаріна відповіла: ні, вона п'є мало, п'яною ніколи не була, крім одного разу, коли в присутності й за ініціативою чоловіка на вечірці корпорації барабанщиків її напоїли якимсь ганусовим настоєм, що смаком нагадував лимонад. Згодом їй сказали, що ця досить дорога річ — певний засіб напоїти людину. Коли їй заявили, що пояснення, буцімто вона боялася, щоб не випити забагато, непереконливе, адже вона ніколи багато не п'є, і чи, бува, не в тім річ, що вона з Геттеном просто домовилася заздалегідь, тобто знала, що їм машина не буде потрібна, бо вони поїдуть назад його машиною, вона, похитавши головою, відказала, що все було саме так, як вона посвідчила. Вона якраз мала настрій напитися, однак усе ж не напилася.

Залишалося з'ясувати ще один пункт до обідньої перерви: чому вона не має ощадної або чекової книжки? Чи в неї все ж немає десь особистого рахунку? Ні, іншого рахунку вона не має — тільки в ощадній касі. Всяку, навіть найменшу, що надходила, суму вона відразу використовувала, щоб сплатити кредит, одержаний під великі відсотки; часом відсотки за кредит бувають майже вдвічі більші, ніж відсотки за внесок, а поточний рахунок майже не дає відсотків. Крім того, чекові операції видаються їй надто складними й дорогими. Щоденні видатки, домашнє господарство та машину вона оплачує готівкою.

25

Певні затори, що їх можна назвати і прихованими завадами, неминучі, бо ж не всі джерела можна вкупі й одним рухом відвести й перевести в інше річище в такий спосіб, щоб відразу перед очима постав осушений простір. Проте непотрібних прихованих завад треба уникати, тож тут належить пояснити, чому в цю п'ятницю вранці і Байцменне, і Катаріна були такими лагідними, майже сумирними, а Катаріна навіть лякливою або заляканою. Щоправда, ГАЗЕТА, яку одна доброзичлива сусідка підсунула під двері пані Вольтерсгайм, викликала у обох жінок гнів і обурення, сором і страх, але телефонна розмова з Блорною трохи заспокоїла їх, а що невдовзі по тому, як обидві нажахані жінки переглянули ГАЗЕТУ і Катаріна поговорила з Блорною по телефону, появилася пані Плецер і відверто призналася, що Катарінине помешкання, звичайно, перебуває під наглядом, тому вона й знала, де шукати Катаріну, і що тепер їм треба, на жаль,— на жаль, разом із пані Вольтерсгайм,— іти на допит, то відверте й приязне поводження пані Плецер відсунуло на другий план викликаний ГАЗЕТОЮ жах і в Катаріні ожила радість від нічної події: їй зателефонував Людвіг, зателефонував звідти! Він був такий милий, що вона нічого не розповіла йому про свою лиху пригоду, щоб у нього не з'явилося почуття, ніби він став причиною якихось нещасть. Вони й цього разу не говорили про кохання, саме це вона йому — ще коли вони їхали машиною до неї додому — категорично заборонила. Ні, ні, у неї все гаразд, певна річ, вона б воліла бути в нього, з ним, назавжди або ж принаймні надовго, певна річ, краще навіть вічно, вона за карнавал відпочине і ніколи більше не стане танцювати з іншим чоловіком, крім нього, і ніколи інакше, як по південно-американському, і тільки з ним, хоч хай там що. Він дуже добре влаштований і забезпечений, а що вона заборонила йому говорити про кохання, він усе ж хоче сказати, що вона йому дуже-дуже-дуже подобається, і коли-небудь — а коли, він поки що не знає, можливо, за кілька місяців, а може, й за рік, або навіть за два,— він забере її, куди — і сам поки що не знає. І далі все ось так — як звичайно розмовляють по телефону люди, відчуваючи одне до одного глибоку ніжність. І жодного слова про інтимні справи, тим паче про ту подію, яку Байцменне (або, що видається чимдалі ймовірнішим, Гах) так вульгарно пойменував. І далі отак. Те, що кажуть одне одному люди, перейняті ніжністю. Досить довго. Цілісіньких десять хвилин. Або, може, й довше, сказала Ельзі Катаріна. Що ж до конкретного словникового запасу обох ніжних співрозмовників, то можна назвати відомі сучасні кінофільми, де подовгу і явно беззмістовно патякається по телефону частенько через далеку відстань.

Ця телефонна розмова, яку Катаріна вела з Людвігом, стала причиною розслаблення Байцменне, його приязні та лагідності, і якщо він здогадувався, чому Катаріна облишила свою пихату впертість, то сама Катаріна, звичайно, не могла здогадатися, що він веселий через те саме, хоча й з інших міркувань. (Тож хай цей знаменно-визначний факт стане приводом для того, щоб телефонувати частіше, в крайньому разі без ніжного перешепту, адже ж ніколи не знаєш, кому насправді принесеш радість отакою телефонною розмовою). Але Байцменне була відома причина Катаріниної боязкості, бо ж він знав про наступний анонімний дзвінок.

Прохання до читачів не шукати джерел довірчих даних, наведених у цьому розділі: йдеться лише про прорив у загаті бічної калюжі; по-дилетантському насипану греблю вода прорве й витече раніше, ніж зруйнується слабка гатка й спаде вся напруга.

26

Щоб не виникло жодних непорозумінь, треба сказати, що і Ельза Вольтерсгайм і Блорни, природно, знали, що Катаріна справді порушила закон тим, що допомогла Геттену зникнути непомітно з її квартири; сприяючи його втечі, вона робилась співучасницею певних злочинів, хоч навіть і не знала в даному випадку, яких саме! Ельза Вольтерсгайм твердила їй про це незадовго перед тим, як пані Плецер забрала обох на допит. Блорна скористався з першої ж нагоди, щоб розтлумачити Катаріні карність її дій. Ні перед ким не слід приховувати й те, що Катаріна сказала пані Вольтерсгайм про Геттена: „Боже мій, він саме той, кого я мала зустріти; я б пішла за нього й народила йому купу дітей — хай би навіть довелося чекати роки, доки він вийде з буцегарні“.

27

Допит Катаріни Блум можна було вважати закінченим, вона тільки має бути готова до зіставлення свідчень решти учасників танцювальної вечірки у Вольтерсгайм. Необхідно було з'ясувати одне питання, вельми істотне в зв'язку з теорією Байцменне про наявність домовленості та змови, бо ж яким чином Людвіг Геттен опинився на домашньому балу у пані Вольтерсгайм?

Катаріні Блум надано вибір: податися додому або ж чекати в якомусь прийнятному для неї місці, але вона відмовилась іти додому, бо, мовляв, помешкання викликає в неї огиду, вона воліє чекати в камері, поки допитуватимуть пані Вольтерсгайм, а потім разом піти до тієї додому. І тільки в цю хвилю Катаріна дістала з торбинки обидва випуски ГАЗЕТИ й спитала, чи не може держава — так вона висловилася — зробити щось, аби захистити її від цього бруду й повернути їй утрачену честь. Вона тепер дуже добре знає, що її допит був цілком обгрунтованим, хоча й не розуміє, для чого оце порпання в найменших подробицях її життя, а ще вона ніяк не може збагнути, яким чином подробиці допиту,— скажімо, відвідини одного пана могли стати надбанням ГАЗЕТИ, та й усі ці брехливі й обманним шляхом роздобуті свідчення. Тут втрутився прокурор Гах, сказавши, що в зв'язку з величезним громадським зацікавленням справою Геттена належало, звичайно, дати повідомлення в пресу; прес-конференції поки що не було, та її, мабуть, не уникнути через хвилювання та страх, викликаний втечею Геттена — втечею, якій вона, Катаріна, сприяла. А втім, завдяки своєму знайомству з Геттеном, вона стала тепер „історичною особою“, а отже, об'єктом зрозумілої громадської цікавості. Образливі й, можливо, наклепницькі деталі вона може оскаржити в порядку приватного звинувачення, і як виявиться, що із слідчих органів „просочується інформація“, то вона може бути певна, що вони заявлять протест з приводу порушення закону й допоможуть їй добитися свого права. По тому Катаріну Блум відведено до камери. Від пильної варти відмовились і приставили до неї лише молоду неозброєну співробітницю поліції, Ренату Цюндах, яка згодом розповіла, що Катаріна Блум увесь цей час, тобто години зо дві з половиною знай читала й перечитувала обидва випуски ГАЗЕТИ. Вона відмовилась від чаю, хліба, від усього, причому не агресивно, а „майже приязно, тільки з якоюсь апатією“. Всякі розмови про моду, фільми, танці, що їх вона, Рената Цюндах, заводила, аби відвернути Катаріну, не були підтримані.

Тоді, щоб допомогти оцій Блум, яка просто-таки розлючено вчепилася в ГАЗЕТУ, вона на якийсь час передала варту колезі Гюфтенові і принесла з архіву повідомлення інших газет, де цілком об'єктивно розповідалося про обставини справи, допит Блум та про її можливу роль. А на третій і четвертій сторінках подивувались коротенькі повідомлення, де навіть прізвище Блум наводилось не цілком, а мовилося тільки про таку собі Катаріну Б., домашню робітницю. Наприклад, „Огляд“ дав інформацію всього в десять рядків і, зрозуміло, без фотографії, де йшлося про нещасливий збіг обставин у однієї геть незаплямованої особи. Усе це — а їй принесли аж п'ятнадцять газетних вирізок — її не заспокоїло, і вона лише сказала: „Та хто ж їх читає? Всі, кого я знаю, читають ГАЗЕТУ!“

28

Щоб з'ясувати, яким чином Геттен зумів пройти на домашній бал пані Вольтерсгайм, спершу допитано саму пані Вольтерсгайм, і відразу стало очевидно, що пані Вольтерсгайм настроєна до всієї, що провадила допит, колегії коли й не відверто вороже, то, в кожному разі, ворожіше, ніж Блум. Вона посвідчила, що народилася в 1930 році, тобто їй 44 роки, незаміжня, за фахом економка, без диплома. Перш ніж дати свідчення у справі, вона „байдужним, сухим, мов порох, голосом, що виказало її обурення дужче, ніж якби вона лаялась або кричала“, висловила свою думку про обходження ГАЗЕТИ з Блум, а також про те, що отакій пресі передаються подробиці допиту. Вона розуміє, що необхідно з'ясувати роль Катаріни, але ж, скажіть, чи можна „руйнувати молоде життя“. Вона знає Катаріну від дня її народження і бачить, як від учорашнього дня оце руйнування та розгубленість приносять свої плоди. Вона не психолог, але те, що Катаріна втратила всякий інтерес до свого помешкання, яке так любила й задля якого стільки працювала, неабияк її тривожить.

Спинити обвинувальний потік слів пані Вольтерсгайм було неможливо, навіть Байцменне не мав успіху, тільки один раз йому вдалося урвати її докором, що вона приймала в себе Геттена, а вона відповіла на це, що не знала навіть його прізвища, а сам він не відрекомендувався і не був відрекомендований їй іншими. Вона тільки знає, що в ту саму середу він появився десь о 19.30 у супроводі Гетти Шоймель разом з її подругою Клаудією Штерм, а її, в свою чергу, супроводив якийсь чоловік, перебраний за шейха, про якого вона знає тільки те, що його називали Карлом, і який поводився потім досить дивно. Про домовленість Катаріни з цим Геттеном не може бути й мови, і пані Вольтерсгайм ніколи доти не чула його імені, а Катарінине життя відоме їй до найменших подробиць. Щоправда, їй довелося признатися, що вона нічого не знає про „дивні автомобільні поїздки“ Катаріни, чиї відповідні свідчення їй показали, що завдало вирішального удару по її твердженню, буцімто всі подробиці Катаріниного життя їй відомі. Запитання про відвідувача збентежило її, однак вона відповіла: якщо Катаріна нічого не сказала про це, то й вона відмовляється говорити. Вона може зауважити тільки те, що то „досить непристойна справа“, і „коли я кажу „непристойність“, то маю на увазі не Катаріну, а відвідувача“. Уповноважить її Катаріна,— вона скаже геть усе, що знає; вона відкидає ту можливість, що Катарінині подорожі мають стосунок до цього пана. Та згадуваний пан є, але якщо вона не бажає говорити про нього, то лише тому, що не хоче виставити його на глум. Хоч би там як, а роль Катаріни в обох випадках — і Геттена, і відвідувача — поза всяким сумнівом, шляхетна. Катаріна завжди була працьовита чесна й трошки боязка, точніше сказати: залякана, а в дитинстві навіть побожна і благочестива. Але згодом її матір, церковну прибиральницю в Геммельсбройху, неодноразово звинувачували в нечесності, а якось раз навіть спіймали на гарячому: вкупі зі служкою вона пила в ризниці церковне вино. З цього зробили „оргію“ й зчинили скандал, а пастор став погано обходитися з Катаріною в школі. Атож, пані Блум, Катарінина мати, була дуже нестійка людина, час від часу запивала, але ж уявіть собі цього вічно буркотливого, хирлявого чоловіка — Катаріниного батька, котрий повернувся з війни цілковитою руїною, а ще озлоблену матір і, можна сказати, злощасного брата. Їй відома також історія невдалого Катаріниного шлюбу. Вона відраювала ту з самого початку, а Бреттло — хай їй дарують на слові — типовий слимак, що плазує на череві перед усякою світською і церковною владою, та ще й бридкий хвалько. Катарінин шлюб став утечею з моторошної домашньої атмосфери, і щойно вона спекалася цієї атмосфери й нерозсудно взятого шлюбу, як, усім це відомо, зробилась чудовою людиною. Її фахові здібності понад усякі сумніви, що саме вона, Вольстергайм, може не тільки усно, але й у разі такої потреби, письмово потвердити: вона член екзаменаційної комісії ремісничої палати. В час теперішнього розвитку нових форм приватної та офіційної гостинності, яка чимраз дужче схиляється до так званого „організованого буфета“, шанси такої жінки, як Катаріна Блум, котра має прекрасну організаторську, калькуляторську та естетичну підготовку й досвід, зростають.

Проте якщо тепер ГАЗЕТА не виправить становища, то одночасно з утратою зацікавлення до своєї квартири Катаріна, звичайно, втратить зацікавленість і своїм фахом. З цього пункту пані Вольтерсгайм розтлумачили, що на поліцію чи то прокуратуру не покладається „здійснювати кримінально-правове переслідування певних безперечно порочних методів журналістики“. Не можна легковажно зазіхати на свободу друку, але вона може бути певна, що окреме звинувачення буде розглянуто за всіма правилами і буде висловлено протест про правопорушення, пов'язане з використанням незаконних джерел інформації. З полум'яною, можна сказати, промовою на захист свободи преси й таємниці інформації виступив молодий прокурор д-р Кортен, який поряд з цим особливо наголосив, що коли людина не вчащає до поганого товариства або не заводиться з ним, то вона не дає жодного приводу пресі для кривого тлумачення.

А ось такі факти, як, для прикладу, поява Геттена і горезвісного Карла, перебраного за шейха, уможливлюють висновок про дивну безпечність при спілкуванні з людьми. Тут йому ще не все ясно, і він сподівається, допитавши обох, що потрапили до будинку або й злапаних там, молодих дам, дістати принаймні пояснення. А їй, пані Вольтерсгайм, не можна не закинути, що вона не надто вибаглива, вибираючи своїх гостей. Пані Вольтерсгайм не могла дозволити собі вислуховувати повчання від людини, значно молодшої за себе, й пояснила, що вона запросила обох молодих дам, запропонувавши тим прийти зі своїми друзями, і далека від думки питати у друзів своїх гостей посвідчення особи та довідки з поліції про благонадійність. Їй довелося вислухати зауваження й узяти собі до відома, що вік тут нічого не важить, а важить тільки становище прокурора д-ра Кортена. Хоч би там як, а тут розслідується серйозний, тяжкий, якщо не найтяжчий кримінальний злочин, до якого причетний Геттен. І вона повинна залишити на розсуд представника держави, які деталі і які повчання вважати суттєвими. Відповідаючи на повторне запитання, чи не можуть Геттен і відвідувач бути однією особою, Вольтерсгайм відказала: ні, таке геть відкидається. А що на запитання, чи знає вона відвідувача особисто, чи бачила його, чи будь-коли зустрічалася з ним, їй довелося відповісти заперечно, та оскільки їй не було відомо і про таку подробицю, як дивні автомобільні поїздки, то присутні лишилися невдоволені допитом, і її поки що нелюб'язно відпущено. Видимо роздратована, вона, перш ніж залишити приміщення, зажадала, аби було занесено до протоколу, що перебраний за шейха Карл видався їй принаймні таким же підозрілим, як і Геттен. У всякому разі, він у вбиральні весь час виголошував монологи й зник, не попрощавшись.

29

Оскільки було встановлено, що Геттена привела на вечір сімнадцятирічна продавщиця Герта Шоймель, то наступну допитано її. Вона була очевидячки налякана, зауважила, що ніколи не мала справи з поліцією, але все ж дала досить прийнятне пояснення свого знайомства з Геттеном. Ось її свідчення: „Я меншаю разом з моєю подругою Клаудією Штерм робітницею шоколадної фабрики, в однокімнатній квартирі з кухнею та душем. Обидві ми з Куїр-Офтерсбройха й обидві доводимося далекими родичками і пані Вольтерсгайм, і Катаріні Блум (хоча Шоймель намірилась була пояснити докладніше, які саме вони далекі родички, й уже заходилася називати дідусів та бабусь, які доводилися братами й сестрами в перших і в других іншим дідусям та бабусям, їй запропонували не уточняти коліна споріднення, визнавши вислів „далекі родички“ за достатній). Ми називаємо пані Вольтерсгайм тіткою і вважаємо Катаріну сестрою в перших. Того вечора, в середу, 20 лютого 1974 року, обидві ми, Клаудіа і я, перебували в деякій скруті. Ми обіцяли тітці Ельзі привести до неї на невеличке свято наших друзів, бо інакше бракуватиме партнерів. Однак мого друга, що нині служить у бундесвері, точніше — в саперних військах, несподівано було знов призначено в наряд, і, дарма що я радила йому просто втекти, мені не пощастило умовити його: він уже не раз тікав, тож боявся великої дисциплінарної покари. Клаудіїн друг під той час уже стільки хильнув, що ми змушені були вкласти його в постіль. Тоді ми вирішили піти до кав'ярні Полкт і підчепити там яких-небудь симпатичних хлопців, бо ж не хотіли осоромитись перед тіткою Ельзою. На карнавал у кав'ярні Полкт завжди весело. Там зустрічаються до і після вечірок, до і після засідань, і можна бути певною, що завжди застанеш багато молоді. Надвечір настрій у кав'ярні Полкт був уже піднесений. Оцей молодик, що його, як я оце тільки дізналась, звуть Людвіг Геттен і якого розшукують як небезпечного злочинця, двічі запросив мене до танцю, і, танцюючи з ним удруге, я спитала, чи не бажає він піти зі мною на вечірку. Він одразу радісно погодився. Сказав, що він тут проїздом, ніде не зупинився і навіть не знає, де провести вечір, тож охоче піде зі мною. Саме коли я, можна сказати, домовилась із цим Геттеном, Клаудіа танцювала поряд зі мною з якимсь чоловіком у костюмі шейха, і вони, певно, чули нашу розмову, бо шейх, якого, як я довідалася згодом, звуть Карлом, відразу жартівливо-боязким тоном спитав у Клаудії, чи не знайдеться на цій вечірці містечка й для нього: він так само самотній і не знає до пуття, куди приткнути себе. Отже, ми, вважайте, досягли своєї мети і невдовзі по тому поїхали до тітки Ельзи в Людвіговій — вибачте, я маю на увазі пана Геттена — машині. Це був „порше“, не вельми зручний для чотирьох пасажирів, але ж і їхати було недалеко. На запитання, чи Катаріна Блум знала, що ми підемо до кав'ярні Полкт підчепити когось, я відповідаю: так. Вранці я зателефонувала Катаріні на квартиру адвоката Блорни, де вона працювала, і розповіла, що нам з Клаудією доведеться прийти самим, якщо нікого не знайдемо. Я також сказала, що ми підемо до кав'ярні Полкт. Вона була проти й сказала, що ми надто довірливі й легковажні. Адже Катаріна дуже старосвітська щодо таких справ. Тож тим паче мене здивувало, що вона майже відразу цілком заволоділа Геттеном і танцювала з ним цілісінький вечір, начебто вони були знайомі хтозна відколи“.

30

Свідчення Герти Шоймель майже слово в слово потвердила її подруга Клаудіа Штерм. Розбіжність у них виникла тільки в єдиному незначному пункті. А саме: вона танцювала з шейхом Карлом не двічі, а тричі, бо Карл запросив її раніше, ніж Геттен Герту. І її, Клаудію Штерм, так само здивувало, як швидко Катаріна Блум, відома своєю неприступністю, познайомилась, майже подружилася з Геттеном.

31

Довелося допитати ще трьох учасників домашнього балу: текстильного комерсанта Конрада Байтерса, віком 56 років, друга пані Вольтерсгайм, та подружжя Плоттенів, Гедвігу й Георга, віком 36 і 42 років,— за фахом службовців адміністративних закладів. Усі троє однаково описали перебіг вечора — появу Катаріни Блум, появу Герти Шоймель у супроводі Людвіга Геттена і Клаудії Штерм у супроводі перебраного за шейха Карла. А взагалі, вечір був приємний: танцювали, базікали, причім Карл показав себе неабияким дотепником. За словами Георга Плоттена, трохи заважало — якщо можна так сказати, бо ж самі вони напевне цього так не сприймали — „тотальне захоплення Катаріни Блум Людвігом Геттеном“. Це надало вечорові якоїсь поважності, майже урочистості, не зовсім підхожої до звичайних карнавальних розваг. Пані Гедвіга Плоттен потвердила, що коли вона після відходу Катаріни й Людвіга пішла на кухню по морозиво, то, здається, теж чула, ніби відрекомендований як Карл шейх проказував монологи в убиральні. До речі, цей Карл невдовзі пішов, по-людськи не попрощавшись.

32

Знову приставлена на допит Катаріна Блум потвердила телефонну розмову з Тертою Шоймель, але, як і раніше, заперечувала, що мала якусь домовленість із Геттеном. І зовсім не Байцменне, а молодший з прокурорів, д-р Кортен, настійно радив їй признатися, що після телефонної розмови з Тертою Шоймель їй зателефонував Геттен і вона винахідливо послала його до кав'ярні Полкт, наказавши заговорити з Шоймель, аби потім ніби випадково зустрітися у Вольтерсгайм. Здійснити такий план було дуже легко, бо Шоймель ексцентрично вбрана шикарна блондинка. Майже геть збайдужівши до всього, Катаріна Блум тільки похитала головою, як і перше стискаючи в правій руці обидва випуски ГАЗЕТИ. Після цього її відпущено, і вона разом з пані Вольтерсгайм та її другом Конрадом Байтерсом залишила поліційне управління.

33

Обмірковуючи підписані протоколи допитів ще раз, аби перевірити, чи немає якихсь недоглядів, д-р Кортен запитав, а чи не варто було б упритул зайнятися отим шейхом на ймення Карл і розслідувати його вкрай підозрілу роль у цій справі. Його дуже дивує, що й досі не вжито заходів для розшуку „Карла“. Адже, зрештою, той Карл появився в кав'ярні Полкт водночас, а то й разом з Геттеном, так само затесався на вечір, тож його роль видається йому, Кортенові, досить загадковою, якщо не підозрілою.

Тут усі присутні вибухнули сміхом, навіть стримана службовка кримінальної поліції Плецер дозволила собі усміхнутися. Протоколістка, пані Анна Локстер, сміялася так вульгарно, аж Байцменне мусив закликати її до порядку. А що Кортен досі не міг уторопати, в чім річ, колега Гax урешті пояснив йому. Невже Кортенові незрозуміло, не впало в очі, що комісар Байцменне навмисне залишив збоку, не згадав шейха? Таж ясно, що він один із „наших“, і його буцімто монологи у вбиральні не що інше, як — щоправда, незграбно обставлене — інформування колег через міні-передавач, щоб вони починали стежити за Геттеном і Блум, чия адреса на той час стала, природно, відома. „І ви, звичайно, також розумієте, пане колего, що в карнавал убрання шейха — найкраще маскування, бо ж через само собою зрозумілі причини шейхи нині популярніші від ковбоїв“. „Природно,— докинув Байцменне,— нам від самого початку було ясно, що карнавал допоможе бандитам сховатися й ускладнить нам наше завдання іти гарячими слідами, адже ми тридцять шість годин наступали Геттенові на п'яти. Геттен, який, до речі, не перевдягся в маскарадний костюм, ночував в автобусі марки „фольксваген“ на стоянці, звідки потім украв „порше“; він поснідав у кав'ярні, там же, у вбиральні, поголився і перевдягся. Ми ані на хвилину не губили його з очей, за кожним його кроком стежив цілий десяток наших людей, перебраних за шейхів, ковбоїв та іспанців, споряджених міні-передавачами, що прикидалися підпилими учасниками карнавалу; вони негайно повідомляли про всі його спроби встановити контакт. Ми схопили й перевірили всіх, з ким Геттен стикався, перш ніж переступив поріг кав'ярні Полкт, ось вони:

кельнер пивниці, біля чийого шинкваса він пив пиво;

дві дівчини, з якими він танцював у ресторанчику старого міста;

робітник бензоколонки поблизу Гольцмаркту; де він заправив украдений „порше“;

чоловік біля газетного кіоска на Маттіасштрасе;

продавець тютюнової крамнички;

службовець банку, де він поміняв сімсот американських доларів, роздобутих, очевидно, під час пограбування якогось банку.

Встановлено, що все це були випадкові, а не призначені контакти, і жодне слово, яким він обмінявся з кожним із цих людей, не схоже на код. Але я не повірю, що Блум — також випадковий контакт. Її телефонна розмова з Шоймель, пунктуальність, з якою вона появилась у Вольтерсгаймів, і кляте самозабуття та ніжність, з якими вони танцювали від першої секунди,— та як хутко вони потім разом ушились! — усе це говорить про те, що випадковості не було. Та насамперед про це свідчить той факт, що вона буцімто дозволила йому піти геть не попрощавшись, тож цілком очевидно, що вона показала йому, як вийти із житлового кварталу, уникнувши нашого контролю. А ми ж ані на хвилю не випускали з поля зору житловий квартал, вірніше, будинок у цьому кварталі, де вона мешкає. Певна річ, ми неспроможні встановити тотальний контроль над територією майже в півтора квадратних кілометра. Вона, мабуть, знає запасний вихід і показала його, до того ж я певен, що вона слугує йому як квартир'єр, а можливо, й іншим, і точно знає, де він перебуває. Будинки її роботодавців уже в облозі, ми зробили розвідку в її рідному селі, ще раз грунтовно обшукали квартиру пані Вольтерсгайм, поки її тут допитувано. Анічогісінько. На мою думку, найкраще дозволити їй вільно гуляти, щоб вона допустилася помилки, і, ймовірно, шлях до його лігва лежить через горезвісного відвідувача; я певен, що запасний вихід з житлового кварталу зв'язаний з пані Блорна, яка, як ми тепер знаємо, і є „червона Труда“, а вона брала участь у плануванні кварталу“.

34

Тут слід зауважити, що перше „протилежне підпертя“ майже закінчено, від п'ятниці знов перейшли до суботи. Все зроблено для того, щоб уникнути нових заторів, у тім числі й зайвих накопичень напруженості. Уникнути їх зовсім, очевидно, неможливо.

Варте уваги, що в п'ятницю пополудні, після заключного допиту, Катаріна Блум попросила Ельзу Вольтерсгайм і Конрада Байтерса спершу відвезти її додому і—„прошу, прошу“ — піднятися разом з нею до помешкання. Вона призналася, що боїться, бо в той четвер, невдовзі після телефонної розмови з Геттеном (виходячи з того, що вона, хай і не на допиті, відкрито говорила про свої телефонні контакти з Геттеном, будь-яка безстороння людина може судити про її невинність!), сталося щось украй жахливе. Невдовзі після розмови з Геттеном, щойно вона поклала слухавку, телефон задзвонив знову, і „в божевільній надії“, що це знову Геттен, вона відразу зняла слухавку, але на дроті був не Геттен,— „моторошно тихий“ чоловічий голос „майже пошепки“ наговорив їй усякої „бридоти“, самі тільки мерзенні речі, та наймерзенніше те, що негідник видавав себе за мешканця будинку й сказав, що коли їй уже так до вподоби пестощі, то нащо далеко ходити: він готовий і спроможний запропонувати їй будь-які, тобто які завгодно пестощі. Атож, оця розмова й змусила її приїхати вночі до Ельзи. Вона боїться, боїться навіть телефону, а що Геттен знає її номер, а вона його номера не знає, то вона сподівається, що він зателефонує, але водночас і боїться телефону.

Не варто приховувати, що Катаріну Блум чекали й інші жахи. Взяти, скажімо, поштову скриньку: досі та мало важила в її житті, вона заглядала в неї головним чином тільки тому, що „так уже заведено“, але марно. Цієї ж п'ятниці вранці скринька була напхом напхана й аж ніяк не на радість Катаріні. І дарма що Ельза В. і Байтерс усіляко намагались перехопити листи та друковані видання, вона не відступалася й переглянула — напевно, сподіваючись отримати звістку від свого любого Людвіга,— всі поштові відправлення, всього штук двадцять, але, очевидно, нічого не знайшовши від Людвіга, позапихала отой мотлох до своєї торбинки. Навіть поїздка в ліфті була болісною, оскільки з ними підіймалося й двоє сусідів. Один з них (звучить неймовірно, але доводиться сказати) — перебраний за шейха пан, який, явно намагаючись відмежуватися від їхнього товариства, забився в куток, але, на щастя, висів уже на четвертому поверсі, і пані (здуріти можна, але ніде правди діти), перебрана за андалуску, в масці,— ця не відсахнулася від Катаріни, навпаки, стала дуже близько й з безцеремонною цікавістю розглядала її „зухвалими, осудливими карими очима“. І поїхала за восьмий поверх.

Мусимо попередити: далі буде ще гірше. Тільки-но вони опинилися в помешканні, де Катаріна, ступивши досередини, просто-таки вчепилась у Байтерса і Ельзу В., задзвонив телефон, і цього разу пані В. виявилася меткішою за Катаріну, метнувшись, вона схопила слухавку, вжахнулася, зблідла, промимрила „клята свиня, клята боягузлива свиня“ і розважливо поклала слухавку не на важіль, а поряд з апаратом.

Марно пані В. і Байтерс силкувались відібрати пошту від Катаріни: вона чіпко затисла в руках усю паку листів та друкованих видань разом з обома випусками ГАЗЕТИ, які так само дістала з торбинки, і наполягла на тому, щоб розпакувати всю кореспонденцію. Ну що тут вдієш? Вона все прочитала!

Не всі послання були анонімні. Один — найбільший — не-анонімний лист прийшов від підприємства, яке відрекомендувалось як „Будинок пересилання речей інтимного вжитку“ й пропонувало найрізноманітніше причандалля для статевого життя. Це вже зовсім доконало Катаріну, та й ще хтось рукою дописав: „Осьде справжні пестощі“.

Коротко, або ще краще — статистично кажучи, серед решти вісімнадцяти кореспонденцій було:

сім анонімних, написаних рукою листівок з „ницими“ пропозиціями сексуальних послуг, і в кожній по-своєму офірувалися слова „комуністична свиня“;

чотири анонімних листівки з політичними образами — від „червоної нориці“ до „кремлівської тітки“ — без сексуальних пропозицій;

п'ять листів з вирізками з ГАЗЕТИ, де — в трьох або чотирьох із них — зроблено червоним чорнилом на берегах коментарі, серед іншого, скажімо, такого змісту; „Що не вдалося Сталіну, те не вдасться й тобі“;

два листи з релігійними напученнями — в тому й другому на доданих трактатах написано: „Навчися знову молитись, бідолашна, заблудла дитино“ та „Вклякни навколішки й сподівайся. Бог іще не покинув тебе“.

Тільки тепер Ельза В. помітила підсунуту під двері цидулку, яку вона, на щастя, справді спромоглася приховати від Катаріни:

„Чому б тобі не скористатися з мого каталога пестощів? Невже я повинен силувати тебе до твого щастя? Твій сусід, якого ти так зневажливо відринула. Я попереджую тебе“. Написано друкованими літерами, що виказували, на думку Ельзи В., вищу, якщо не медичну освіту.

35

Дивно, що ні пані В., ні Конрад Б. не здивувались і навіть не здумали втрутитися, коли Катаріна підступила до невеликого домашнього бара у вітальні, подіставала пляшки з шеррі, віскі, червоним вином і почату пляшку вишневого сиропу і без особливого хвилювання почала жбурляти їх в бездоганно чисті стіни, об які вони розбивались, залишаючи патьоки.

Так само вона повелася в невеличкій кухні, де використала з цією метою кетчуп, салатну підливу, оцет, підливу для приправи. Чи ж треба додавати, що те саме вона вчинила й у ванній з тюбиками й флаконами крему, з пудрою, всякими порошками, солями для ванни, а в спальні — з флаконом одеколону?

При цьому вона діяла розважливо й аж ніяк не схвильовано, так переконано й так переконливо, що Ельза В. і Конрад Б. нічого не робили, щоб спинити її.

36

Є, звичайно, чимало теорій, за допомогою яких намагались визначити ту мить, коли Катаріна вперше намірилась убити або ж відпрацювала план убивства й постановила здійснити його. Одні думають, що вистачило вже першої статті в ГАЗЕТІ за четвер, інші вважають вирішальним днем п'ятницю, бо в цей день ГАЗЕТА все ще не заспокоїлася й виявилось, що добросусідські стосунки й квартира, до якої Блум була так прив'язана, сплюндровані (в кожному разі, суб'єктивно); анонімний абонент, анонімна пошта, потім ще й суботня ГАЗЕТА, а на довершення (тут ми забігаємо вперед!) — НЕДІЛЬНА ГАЗЕТА. Але ж хіба не зайві такі абстрактні міркування: вона задумала вбивство й учинила його — та й годі! Можна з певністю твердити: в ній щось „збурилося“, висловлювання колишнього чоловіка особливо роздратували її, і з цілковитою певністю можна твердити, що все згодом надруковане в НЕДІЛЬНІЙ ГАЗЕТІ коли й не стало причиною, то, в усякому разі, подіяло аж ніяк не заспокійливо.

37

Перш ніж закінчити із „протилежним підпертям“ і знов зосередитись на суботі, належить повідомити ще й те, як минули вечір у п'ятницю та ніч із п'ятниці на суботу у пані Вольтерсгайм. Загальний підсумок: несподівано спокійно. Щоправда, вигадливі маневри Конрада Байтерса, який поставив танцювальну музику, навіть південноамериканську, й спробував був розворушити Катаріну танцем, зазнали невдачі, зазнала невдачі й спроба розлучити Катаріну з ГАЗЕТОЮ та анонімною поштою; так само зазнала невдачі спроба показати все минущим і не таким уже страшенно важливим. Хіба не довелось їй пережити набагато жахливіші речі: нужденне дитинство, шлюб з оцим паскудним Бреттло, запої, „м'яко висловлюючись, занепалої матері, яка в кінцевому підсумку винна в тому, що Курт збився на манівці“? Хіба Геттен, що найголовніше, зараз не в безпеці і його обіцянка забрати її дана несерйозно? Хіба нині не карнавал і хіба вона не забезпечена матеріально? Хіба немає на світі таких страшенно ласкавих людей, як Блорни, як Гіперці і навіть оцей „марнославний кривляка“,— назвати відвідувача на ймення все ще не наважувались,— хіба ж не є він, по суті, потішним і аж ніяк не гнітючим явищем? Тут Катаріна заперечила й нагадала про „ідіотську каблучку та витребенькуватий конверт“, які поставили їх у тяжке становище й могли навіть кинути підозру на Людвіга. Чи ж могла вона знати, що цей шалапут віддасть усе, аби тільки вдовольнити своє марнославство? Ні, ні, потішним він їй зовсім не видається. Ні. А коли почали обговорювати практичні справи,— наприклад, чи не слід їй пошукати нову квартиру і не подумати вже зараз — де, Катаріна ухилилась од відповіді, сказавши: єдина практична справа, за яку вона збирається взятись, — це виготовити карнавальний костюм, і вона просить Ельзу позичити їй велике простирадло, бо вона хоче, беручи до уваги моду на шейхів, у суботу або неділю „вирядитися в дорогу“ бедуїнкою. Що, власне, сталося погане? Якщо гарненько поміркувати, то майже нічого або, краще сказати: майже саме тільки хороше, бо все ж Катаріна справді зустріла того, „кого мала зустріти“, провела з ним „ніч кохання“; ну що ж, хай її питали чи пак допитували, і, судячи з усього, Людвіг насправді „не сонечко“. Далі пішов отой звичайний бруд у ГАЗЕТІ, кілька свиней анонімно зателефонували, інші анонімно написали. Хіба життя не йде далі? І хіба Людвіг не влаштований — вона, сама тільки вона знає, як просто-таки комфортабельно він влаштований. А тепер пошиймо карнавальний костюм, в якому Катаріна виглядатиме чарівно, білий жіночий бурнус; у ньому вона чудово „вирядиться в дорогу“.

Зрештою, природа вимагає своїх прав, і ось вона вже й дрімає, засинає, пробуджується, дрімає знову. А чи не хильнути нам по скляночці? Чом би й ні? Мирнісінька картина: молода жінка задрімала над шитвом, літня жінка й літній чоловік обережно обходять її, щоб природа „вступила в свої права“. І природа так владно вступила в свої права, що Катаріну не розбудив навіть телефонний дзвінок о пів на третю ночі. Чому ж це затремтіли руки у тверезої пані Вольтерсгайм, коли вона схопила слухавку? Чи не чекає вона анонімних пестощів, як оті, що вона почула кілька годин тому? Певна річ, пів на третю ночі — трохи моторошний час для телефонного дзвінка, але вона хапає слухавку, яку від неї відразу забирає Байтерс, і щойно він каже: „Слухаю“, як на тім кінці дроту кладуть слухавку. І знову дзвінок, і знову — тільки-но він бере слухавку, ще не встигнувши мовити „Слухаю“,— там відбій. Звісно, знаходяться охочі помотати людині нерви, коли вони довідалися з ГАЗЕТИ її прізвище та адресу, тож краще не класти більше слухавку на апарат.

Було ухвалено оберегти Катаріну бодай від суботнього випуску ГАЗЕТИ, але вона скористалася з кількох хвилин, коли Ельза В. заснула, а Конрад Б. голився у ванній, вислизнула на вулицю, де в ранкових сутінках смикнула дверцята першого автомата з ГАЗЕТОЮ, і вчинила, коли хочете, блюзнірство, обманувши ДОВІРУ ГАЗЕТИ, адже витягла ГАЗЕТУ, не заплативши за неї! Вважаймо, що з „протилежним підпертям“ поки що покінчено, бо саме в цей час, саме в цю суботу, Блорни, пригнічені, роздратовані й смутні, висіли з нічного поїзда й придбали той самий випуск ГАЗЕТИ, який вони згодом вивчатимуть удома.

38

Незатишно було у Блорнів у суботу вранці, аж надто незатишно, не тільки через майже безсонну, з тряскою та хитавицею, ніч у поїзді, не тільки через ГАЗЕТУ, про яку пані Блорна сказала, що ця зараза хапає людину скрізь і від неї ніде сховатися; незатишно не тільки через повні докорів телеграми від впливових друзів та клієнтів, але також через Гаха, якому рано, занадто рано (і разом з тим пізно, коли врахувати, що краще було б зробити це ще в четвер) зателефонували вдень. Він був не вельми приязний, сказав, що допит Катаріни закінчено, він не може сказати, чи буде порушено справу проти неї, але тепер їй, звичайно, потрібен адвокат, хоча ще не судовий оборонець. Хіба вони забули, що нині карнавал і прокурори так само мають право відпочити, а інколи й посвяткувати? Та хоч би там як, а знайомі вони вже двадцять чотири роки, разом учились, разом зубрили, співали пісні, навіть мандрували в туристських походах, тим-то й не звертаєш уваги на перші хвилини поганого настрою, бо й там почуваєшся вкрай незатишно, аж тут раптом прохання — і то від прокурора! — усе подальше краще обговорити не через телефон, а зустрівшись. Так, звинувачення проти неї висунуто, багато що надто заплутане, але годі, може, потім, післяобід, при зустрічі. Де? В місті. Найкраще на ходу. В фойє музею. О пів на п'яту. І жодного телефонного зв'язку з квартирою Катаріни, з пані Вольтерсгайм, з подружжям Гіперців.

Незатишно ще й тому, що так швидко далася взнаки відсутність упорядницької Катаріниної руки. Навіть незрозуміло, як це за якісь півгодини запанував безлад, хоча всього тільки заварили каву, дістали з шафки сухі хлібці, масло та мед і поставили в передпокої багаж; зрештою навіть Труда роздатувалася, бо ж він раз у раз питав, який зв'язок вона вбачає між справою Катаріни та Алоїсом Штройбледером, тим паче Людінгом, і вона нітрохи не пробувала заспокоїти його, а тільки у своїй награній простодушно-іронічній манері, яка звичайно так подобалась йому, але цього ранку була йому не до душі, усе відсилала його до обох випусків ГАЗЕТИ, а потім спитала, чи звернув він увагу на одне слово, але на яке саме, не стала говорити, саркастично зауваживши, що хоче перевірити його кмітливість, і він знов і знов читав „цю мерзоту, цю трикляту мерзоту, яка всюди хапає людину“, читав і перечитував, неспроможний зосередитись, бо кожного разу дратувався із своїх сфальшованих висловлень та слів „червона Труда“, аж доки врешті капітулював і смиренно попросив Труду допомогти йому; він, мовляв, у такій нестямі, аж утрачає кмітливість, до того ж він уже багато років практикує, як адвокат в промислових, а не в кримінальних справах, на що вона відказала: „На жаль“, але потім усе ж змилосердилась і мовила: „Хіба ти не помітив слів „панове відвідувачі“, не помітив, що я співвіднесла їх з телеграмами? Подивись-но уважніше на фотографію цього Геттінга... ні, Геттена, хіба говоритиме хто-небудь про нього, як про пана відвідувача, хоч би там як він убраний? Ні, в жодному разі, мовою добровільних шпигунів з обивателів такого завжди назвуть чоловіком, а не паном, і я провіщаю тобі, що не пізніше як за годину, нам також зробить візит пан, а ще я тобі провіщаю неприємності, конфлікти і, можливо, кінець однієї старої дружби, неприємності й з твоєю „червоною Трудою“ і щось куди серйозніше, ніж просто неприємності з Катаріною, якій притаманні дві дуже небезпечні риси: вірність і гордість,— вона ніколи, нізащо не признається, щопоказала цьому юнакові запасний вихід, який ми обидві, вона і я, вивчали удвох. Спокійно, любий, спокійно: нічого не виявиться, але, по суті, то моя провина, що цей Геттінг, ні — Геттен, зміг зникнути непомітно з її квартири. Ти напевно вже не пам'ятаєш, що в моїй спальні висів план всієї системи опалення, вентиляції, каналізації та проводок „елегантної оселі над річкою“. Шахти опалення позначені там червоним кольором, вентиляції — синім, кабельні лінії — зеленим, каналізація — жовтим. Цей план так приваблював до себе Катаріну — адже вона сама така акуратна жінка, геть усе планує, до того ж майже геніально планує,— що вона довго простоювала перед ним і все питала про значення ліній на цій „абстрактній картині“, як вона його називала, і я вже ладна була роздобути й подарувати їй копію. Хвалити бога, я цього не зробила. Уяви собі, що було б, якби у неї знайшли копію плану — гарненьку основу було б підведено під теорію змови, перевалочного пункту, під сполучення „червона Труда і бандити — Катаріна й відвідувачі“. Такий план був би, звичайно, ідеальним посібником для всіляких охотників незримо поживитися чужим добром або чужим теплом. Я сама пояснила їй, якої висоти різні переходи; там у проміжках серед труб і проводок можна пересуватись де випроставшись, де зігнувшись, а де і поповзом. Так і тільки так цей приємний молодий джентльмен, про чиї пестощі їй тепер залишається тільки мріяти, міг вислизнути від поліції, і якщо він дійсно грабіжник банків, то розгадав систему. Можливо, й пан відвідувач заходив і виходив тудою ж. Ці сучасні житлові квартали потребують зовсім інших методів нагляду, ніж старомодні прибуткові будинки. Підкажи це принагідно поліції або прокуратурі. Вони чатують при головних входах, ну, може, в холі та біля ліфта, але ж є ще й вантажні ліфти, що спускаються просто в підвал, а там досить проплазувати кількасот метрів, підняти десь ляду люка — і шукай вітра в полі! Повір мені, тепер зостається тільки молитись, великі заголовки в ГАЗЕТІ з того чи з того приводу йому непотрібні, йому нині потрібні точне й упевнене розслідування та інформація про нього в пресі, та ще дужче, ніж великих заголовків, він боїться злого й невдоволеного обличчя такої собі Мауд, його законної, від бога даної дружини, з якою в нього, до всього, четверо дітей. Невже ти не зауважив, як він жваво, по-хлоп'ячому весело“, мушу сказати,— справді гарно кілька разів станцював з Катаріною, як просто-таки набивався проводжати її додому та як по-хлоп'ячому виявляв досаду, коли вона придбала собі машину? Йому потрібне таке винятково любе створіння, як Катаріна, не легковажне і все ж — як ви це називаєте — чутливе до ласки, серйозне і все ж молоде і таке чарівне, що вона й сама цього не відає,— ось чого прагне його серце. А хіба вона не тішила трошки й твоє серце?

Так, було й таке, вона тішила його чоловіче серце, він признався в цьому, а ще він признався, що вона йому не просто до вподоби — це щось більше, куди більше, адже вона, Труда, знає, що на будь-кого, не тільки на чоловіків, часом щось находить, хочеться обійняти когось та й, можливо, не лише обійняти, тільки ж Катаріну — ні: тут було щось таке, що ніколи, нізащо не дозволило б йому стати „відвідувачем“, і коли щось заважало, навіть виключало всяку можливість зробитись „відвідувачем“, або ж краще сказати — спробувати це зробити, то не повага до неї, Труди, не оглядка на неї адже вона розуміє, що він має на увазі,— а повага до Катаріни, так, повага, майже схиляння, навіть більше; ніжне схиляння перед її, так, так, дідько його бери, невинністю, яка навіть щось більше, більше, ніж невинність — він не знає підхожого вислову. Можливо, річ тут в оцій її незвичайній сердечній стриманості, дарма що він на п'ятнадцять років старший від Катаріни і, бог тому свідок, досяг дечого в житті,— оте, як вона взялася за своє занапащене життя, виправила, організувала його, саме оте стало б йому на заваді, якби в нього взагалі зродилися такі думки, бо він побоявся б зруйнувати її життя, швидше її саму, адже вона така вразлива, така з біса вразлива, і якби виявилось, що Алоїс і справді той „відвідувач“, то він, просто кажучи, „дав би йому помордаса“; атож, Катаріні треба допомогти, допомогти: їй не до снаги всі оці пастки, допити, опитування, тепер уже запізно, але протягом дня йому необхідно розшукати Катаріну...— в цьому місці його повчальні міркування урвала Труда, заявивши з властивою їй незрівнянною сухістю: „Щойно під'їхав відвідувач“.

39

Тут слід відразу ж зауважити, що Блорна не дав помордаса Штройбледерові, який справді підкотив у шикарній машині, взятій напрокат. Хай тут не тільки тече якмога менше крові, але й зображення фізичного насильства, якщо без нього ніяк обійтися, зведеться до того мінімуму, до якого зобов'язує наш звіт. Це аж ніяк не говорить про те, що атмосфера у Блорнів трохи розрядилась — навпаки, зробилося ще незатишніше, бо Труда Блорна, і далі помішуючи каву в чашці, не змогла утриматись і зустріла давнього друга словами: „Привіт, відвідувачу“.—„Гадаю, Труда знову мовила влучно“,— зніяковіло озвався Блорна. „Еге ж,— сказав Штройбледер, тільки дозвольте запитати, чи завжди це доречно?“

Тут можна зауважити, що стосунки між пані Блорна та Алоїсом Штройбледером якось дійшли до нестерпного напруження, коли той був спробував якщо й не спокусити її, то бодай серйозно пофліртувати з нею, і вона в своїй сухій манері дала йому зрозуміти, що хоча він і вважає себе невідпорним, однак він зовсім не такий, у всякому разі, для неї. Беручи до уваги такі обставини, можна зрозуміти, чому Блорна відразу завів Штройбледера до свого кабінету, попросивши дружину залишити їх самих і в цьому проміжку („Між чим?“ —спитала пані Блорна) зробити все, все, щоб розшукати Катаріну...

40

Чому власний кабінет може видатись таким огидним, захаращеним і брудним, дарма що ніде ані порошинки і все на належному місці? Чому червоні шкіряні крісла, в яких залагоджено стільки справ і проведено стільки довірчих розмов, у яких справді зручно сидіти й слухати музику, нараз робляться такими осоружними, книжкові полиці — бридкими і навіть Шагал на стіні з власноручним написом — підозрілим, начебто виготовлена самим художником підробка? Попільниця, запальничка, штоф для віскі — що можна мати проти цих сумирних, хоча й дорогих речей? Що робить такий тяжкий день після такої тяжкої ночі настільки нестерпним і напруження між тобою й твоїм давнім другом настільки сильним, аж ніби іскри летять? Що можна мати проти ніжно-жовтих стін, оздоблених модерною, сучасною графікою?

— Так, так,— мовив Алоїс Штройбледер,— я прийшов, власне, сказати, що в цій справі мені твоя допомога уже й не потрібна. У тебе знову здали нерви, там, на аеродромі, під час туману. Годину по тому, як ви втратили самовладання чи то терпець, туман розвіявся, і ви ще могли б бути тут десь на 18.30. Ви могли б навіть, якби були спокійно поміркували, зателефонувати ще з Мюнхена на аеродром і дізнатись, що літаки вже літають. Та забудьмо про це. Кидаймо грати міченими картами: якби навіть ніякого туману не було і літак вилетів за розкладом, ти б однаково прибув запізно, бо вирішальну частину допиту було давно закінчено і вже годі було чомусь завадити.

— Я однаково не можу воювати з ГАЗЕТОЮ,— сказав Блорна.

— ГАЗЕТА,— відповів Штройбледер,— не становить жодної небезпеки, вона в руках Людінга, але ж є й інші газети, і я можу примиритися з будь-якими заголовками, тільки не з тими де я фігурую заодно з бандитами. Романтична історія з жінкою принесла б мені щонайбільше родинні неприємності але не громадські. Навіть фотографія з такою привабливою особою, як Катаріна Блум, не зашкодила б; взагалі теорію про чоловічі відвідини не візьмуть до уваги, а прикрасу або лист... Атож, я подарував їй досить коштовну каблучку яку знайшли, і написав кілька листів, від яких знайшли всього один конверт,— усе це не ускладнить справи. Кепсько те що оцей Тетгес пише для ілюстрованих газет під псевдонімом речі, яких йому не можна надрукувати в ГАЗЕТІ, і що — атож — Катаріна обіцяла йому інтерв'ю. Я дізнався про це кілька хвилин тому від Людінга, який теж за те, щоб дати Тетгесові інтерв'ю, бо ж на ГАЗЕТУ можна вплинути, тільки не на інші журналістські дії Тетгеса, що їх він здійснює через підставну особу. То ти що — не в курсі справи?

— Не маю ні про що уявлення,— відказав Блорна.

— Дивний стан у адвоката, чиїм мандантом я все ж виступаю. Ось що буває, коли безглуздо гається час по тряских розгойданих поїздах, замість вчасно зателефонувати до метеослужби, де б вас повідомили, що туман невдовзі розвіється. Ти, мабуть, і досі не зв'язався з нею.

— Ні, а ти?

— Ні, з нею самою — ні. Знаю тільки, що десь із годину тому вона телефонувала до ГАЗЕТИ й домовилася з Тетгесом про спеціальне інтерв'ю на завтра після обід. Він погодився. Та є ще одна заковика, яка завдає мені більше, куди більше прикрощів, викликає справжній біль у шлунку (тут обличчя Штройбледера хворобливо скривилося, а голос затремтів),— можеш лаяти мене від завтра скільки хоч, бо я справді зловжив вашою довірою, та з другого боку, ми дійсно живемо у вільній країні, де дозволене й вільне кохання, тож, повір мені, я зроблю все, щоб допомогти їй, навіть поставлю на карту свою репутацію, бо — смійся, як хочеш — я люблю цю жінку, та ба: їй уже не допоможеш, мені — ще можна, а вона просто не дозволяє допомагати собі...

Ну а щодо ГАЗЕТИ ти теж не можеш допомогти їй, оборонити від цих свиней?

— Боже мій, не бери ти так близько до душі ГАЗЕТУ, хоча вона й вас уже взяла на зуби. Не час нині сперечатися про бульварну журналістику та свободу преси. Одно слово, я хотів би, щоб ти був присутній на цім інтерв'ю як мій та її адвокат. Річ у тім, що найделікатніше досі не випливло ні при допитах, ані в пресі, а саме: півроку тому я ледве не силою нав'язав їй ключа від нашого будиночка на двох у Кольфорстенгаймі. Ні при обшуку помешкання, ні при особистому обшуку ключа не знайдено, та вона має його або ж, у кожному разі, мала, якщо просто не викинула. Хай це була сентиментальність, називай, як хочеш, але я хотів би, щоб вона мала ключа від будиночка, я не хотів відмовлятися від надії, що вона колись навідає мене там. Повір мені, я б допоміг їй, заступився за неї, навіть пішов би туди й признався: дивіться, я і є той відвідувач,— тільки ж я знаю: вона відмовиться від мене, а від свого Людвіга — ніколи.

Щось геть нове, несподіване проступило на обличчі Штройбледера, викликавши у Блорни майже співчуття, щонайменше цікавість; якась ледве не покора,— а може, й ревнощі?

— Що це там було з прикрасами, листами, а тепер з оцим ключем?

— Дідько б його взяв, Губерте, невже ти й досі не збагнув? Про це я не можу сказати ні Людінгу, ні Гахові, ані поліції: я певен, що вона дала ключа своєму Людвігові, і цей тип сидить там уже два дні. Я просто боюся — за Катаріну, за службовців поліції, та й за того дурного хлопчака, який, можливо, зачаївся в моєму будинку в Кольфорстенгаймі. Я б хотів, щоб він ушився звідти, перш ніж його виявлять, і водночас я б хотів, щоб його злапали, аби тільки все скінчилося. Тепер ти розумієш? То що ти мені порадиш?

— Ти можеш зателефонувати туди, я маю на увазі — в Кольфорстенгайм.

— Гадаєш, якщо він там, то підійде до телефону?

— В такому разі ти повинен зателефонувати до поліції — іншого виходу немає. Принаймні, щоб відвернути лихо. В крайньому випадку зателефонуй анонімно. Якщо є бодай якась імовірність, що Геттен у твоєму будинку, ти повинен негайно повідомити поліцію. Інакше це зроблю я.

— Аби мій будинок і моє ім'я все ж фігурували разом із цим бандитом у заголовках? Я подумав про інше... Я подумав, чи не з'їздив би ти зі мною туди, тобто — до Кольфорстенгайма, скажімо, як мій адвокат — подивитися, чи все в порядку?

— В такий час? У карнавальну суботу, коли ГАЗЕТА вже знає, що я терміново урвав відпустку — і, як виходить, лише для того, щоб подивитися, чи все гаразд на твоїй дачі? Чи не зіпсувався часом холодильник, еге? Чи відрегульовано термостат нафтового опалення, чи не побиті шибки, чи повний бар і чи не відволожилася постільна білизна? Задля цього й прибув поспішно з відпустки високошанований промисловий адвокат господар люксової вілли з плавальним басейном, чоловік „червоної Труди“? То ти справді вважаєш гарною таку ідею, до того ж коли панове репортери ГАЗЕТИ напевно стежать за кожним моїм кроком,— щойно, так би мовити, висівши зі спального вагона, я мчу до тебе на віллу подивитися чи скоро повитикаються крокуси і чи посходили вже проліски? Ти насправді вважаєш таку ідею гарною, не кажучи вже про те, що цей милий Людвіг довів, що вміє незле стріляти?

— Дідько б його взяв, до чого зараз твоя іронія та жарти?

Я прошу тебе, як свого адвоката й друга, зробити мені послугу, і то не так особистого, як громадянського характеру, а ти починаєш розводитись про якісь проліски. Від учора справу тримають під таким секретом, що сьогодні ми не дістаємо звідти жодної інформації. Все, що ми знаємо, відомо нам тільки з ГАЗЕТИ, де у Людінга, на щастя, є гарні зв'язки. Прокуратура й поліція не телефонують навіть до міністерства внутрішніх справ, де в Людінга так само є зв'язки. Йдеться про життя і смерть, Губерте.

Тут зайшла, не постукавши, Труда з транзисторним приймачем у руці й спокійно мовила:

— Про смерть уже не йдеться, а тільки про життя, хвалити бога. Цього хлопця схопили, він з дурної голови стріляв, у нього також стріляли й поранили, але не смертельно. В твоєму саду, Алоїсе, в Кольфорстенгаймі, між плавальним басейном і альтанкою. Говорять про пишну віллу вартістю в півмільйона, одного з Людінгових компаньйонів. До речі, джентльмени справді ще не перевелись: перше, що сказав наш славний Людвіг,— це те, що Катаріна взагалі не причетна до справи,— це чисто особиста, любовна історія, анічим не пов'язана зі злочинами, в яких його звинувачують і які він однак і далі заперечує. Тобі, видно, доведеться вставити кілька шибок, Алоїсе,— там була добряча стрілянина. Твого імені поки що не згадувано, але тобі, мабуть, усе ж слід зателефонувати Мауд, яка напевно хвилюється й потребуй утіхи. До речі, водночас із Геттеном по інших місцях половили ще трьох його гаданих співучасників. Усе це, взяте в цілому, вважається тріумфальним успіхом комісара поліції на прізвище Байцменне. А тепер, любий Алоїсе, мотай звідси й зроби, для різноманітності, візит своїй славній дружині.

Тієі хвилі в кабінеті Блорни справа могла дійти трохи не до фізичної розправи, яка аж ніяк не відповідала призначенню приміщення й меблів у ньому. Штройбледер нібито — нібито спробував був учепитись Труді Блорна в горло та втрутився її чоловік: невже той підніме руку на даму? Штройбледер нібито — нібито — відповів на це, що він не певен, чи слово „дама“ пасує до такої злоязичниці, й що є слова, які за певних обставин, надто коли повідомляється про трагічні події, не можна вживати в іронічному розумінні, і якщо він іще бодай раз, один-єдиний раз зачує це осоружне слово, тоді — так, що тоді? — тоді всьому буде кінець. Щойно він вийшов з будинку і Блорна ще не встиг сказати Труді, що вона все ж, мабуть, далеко зайшла, як вона буквально урвала його, мовивши:

— Вночі померла Катарінина мати. Я її розшукала в Куїр-Гохзакелі.

41

Перш ніж заходитися востаннє ви-, від-, переводити потік, потрібно висловити одне побіжне зауваження, так би мовити, технічного характеру. У нашій історії відбувається забагато чого. Надлишок дії, з яким важко впоратись,— їй на шкоду. Зрозуміло, вельми шкода, коли служниця — людина вільної професії — вбиває журналіста, тож такий випадок треба дослідити або ж бодай якось пояснити. Але як бути з уславленими адвокатами, які задля служниці уривають зароблений тяжкою працею відпочинок у лижний сезон? З промисловцями (за сумісництвом професорами та партійними верховодами), які в нападі перезрілої сентиментальності трохи не силою нав'язують саме цій служниці ключі від будиночків на двох (з самим собою на додачу); як відомо, те й те — намарне; які, з одного боку, прагнуть publicity^[40], але, з другого боку, publicity тільки певного гатунку; все це речі й люди, які просто не синхронізуються й тільки заважають течії (інакше кажучи, плавному розгортанню дії), бо ж вони, так би мовити, недоторканні. Як бути зі службовцями кримінальної поліції, які щоразу вимагають „язичків“ і дістають їх? Одно слово: просочується забагато й разом з цим У вирішальну для автора звіту мить просочується недостатньо, бо ж, хоча дещо і можна довідатись (скажімо, від Гаха або декотрих поліційних службовців і службовок), проте нічого, просто-таки нічогісінько, з того, що вони кажуть, не має навіть найменших доказів, бо суд не дістав підтвердження, перед судом не давались свідчення. Це не має сили показань свідків! Ані найменшого громадського значення. Наприклад, я оця оборудка з „язичками“. Підключення до телефонного кабелю, певна річ, допомагає розслідувати справу, та оскільки підключення здійснюється не слідчими органами, то при відкритій судовій справі не лише заборонено використовувати результати — про них і згадувати не можна. Насамперед: яка психологія людини, що підслуховує телефонні розмови? Про що думає бездоганний службовець, який виконує лише свій обов'язок, свою, так би мовити, роботу (можливо, навіть неприємну для нього), якщо й не через доконечну потребу з наказу, то напевно з корисливих міркувань,— про що він думає, слухаючи телефонну розмову того незнайомого мешканця будинку, якого ми задля стислості назвемо обіцяльником пестощів, з такою винятково гарною, привабливою, майже бездоганною жіночкою, як Катаріна Блум? Охоплює його моральне обурення чи статеве збудження, а чи те й те? Чи він обурюється, співчуває, дістає своєрідне вдоволення, коли людину на прізвисько „черниця“ глибоко ображають огидними пропозиціями, погрозливо мовленими з хрипким стогоном? Ой, чимало чого відбувається у всіх на очах, та ще більше — поза очима. Про що думає сумирний підслухувач, тяжкою працею заробляючи хліб свій щоденний, коли, скажімо, якийсь, згадуваний тут, Людінг телефонує до головної редакції ГАЗЕТИ й каже щось отаке: „Негайно вийняти Ш. цілком, а Б. вставити цілком“. Звісно, Людінга підслуховують не тому, що за ним провадиться стеження, а тому що існує небезпека, як би йому не зателефонували — скажімо, шантажисти, політичні гангстери тощо. Звідки бездоганному підслуховувачеві теє знати, що Ш. означає Штройбледер, а Б.— Блорна та що в НЕДІЛЬНІЙ ГАЗЕТІ нічого не писатиметься про Ш., зате багато про Б. І все ж,— хто може це знати чи бодай підозрювати,— Блорна високо цінований Людінгом адвокат, який безліч разів довів свій хист як у національних, так і в інтернаціональних масштабах. Що мається на увазі, коли в іншій розмові згадуються джерела, які „не можуть зустрітися“, наче ті королівські діти, що для них гадана черниця не поставила свічки,— і хтось там поринає досить глибоко й тоне. А тут ще пані Людінг загадує своїй куховарці зателефонувати чоловіковій секретарці, аби дізнатися, чого б Людінг хотів у неділю на десерт: млинців з маком, полуниць з морозивом та збитими вершками, чи тільки з морозивом, чи тільки із збитими вершками? — на що секретарка, не бажаючи набридати своєму начальникові, але знаючи його смак і, можливо, схильна дати привід до роздратування або неприємностей, досить уїдливо відповідає куховарці вона, мовляв, цілком упевнена, що пан Людінг волів би цієї неділі карамельний пудінг з мигдалевою підливою; куховарка, певна річ, так само знаючи смак Людінга, заперечує й каже, що це для неї новина і чи секретарка, бува, не сплутала власний смак із смаком Людінга, тож хай вона переключить телефон і надасть їй змогу особисто із самим паном Людінгом обговорити його побажання щодо десерту. На що секретарка, яка принагідно супроводжує пана Людінга в поїздках на конференції й харчується з ним по всяких ПАЛАС-готелях та інтер-базах, заявляє, що, коли вона з ним їздить, він завжди їсть карамельний пудинг з мигдалевою підливою; куховарка: але ж у неділю він не їздитиме з нею, секретаркою, то хіба таке неможливе, що Людінгові побажання щодо десерту залежать від товариства, в якому він пробуває. І т. д. І т. д. По тому триває ще довга суперечка про млинці з маком і вся ця розмова пишеться на магнітофонну стрічку за рахунок платників податків! А той, хто прослухує запис і, зрозуміла річ, зобов'язаний стежити, чи тут, бува, не послуговуються кодом анархістів і не означають млинці, скажімо, ручні гранати, а морозиво з полуницями — бомби, можливо, подумає: ну та й турботи в людей; або ж: мені б такі турботи, бо, можливо, в нього щойно втекла дочка, або син робиться наркоманом, або знов підвищено квартирну плату,— усе це, всі ці записи на плівку заведено лише через те, що якось Людінгові пригрозили бомбою; в такий спосіб який-небудь невинний чиновник або службовець врешті довідається, що таке млинці з маком, неборака, кому вони — навіть один такий млинець — були б цілим обідом.

Надто багато чого відбувається на авансцені, і ми нічого не знаємо про те, що відбувається за лаштунками. Ото якби можна було прослухати магнітофонні стрічки! Щоб зрештою дізнатися про щось — хоча б, скажімо, про те, наскільки інтимний, якщо такий взагалі існує, зв'язок Ельзи Вольтерсгайм з Конрадом Байтерсом. Що значить слово „друг“, коли йдеться про взаємини цих двох? Чи називає вона його золотком, миленьким, а чи просто каже на нього Конрад або Конні; якими саме пестливими висловами вони обмінюються, якщо обмінюються взагалі? Може, він співає їй по телефону пісні — адже відомо, що в нього гарний, майже концертний» принаймні придатний для хору баритон? Які саме? Серенади? Шлягери? Арії? А може, вони обговорюють лайливими словами минулі або задумані інтимні справи? Так-бо кортить знати про це, а що більшість людей надійними телепатичними здатностями не обдаровані, вони вдаються до телефону як до надійнішого засобу. Чи ж керівні інстанції усвідомлюють, які психічні навантаження накладають вони на своїх чиновників та службовців? Припустімо таке: тимчасово запідозрювана людина вульгарної вдачі, взята на «язичок», телефонує своєму теперішньому, так само вульгарному партнерові в любовних утіхах. Оскільки ми живемо у вільній країні й можемо вільно й відкрито розмовляти один з одним, так само й телефоном — що тільки не злетить зі стрічки й не залетить у вухо скромній, а то й статечної поведінки людині, байдуже якої статі! Хіба ж таке припустимо? Хіба це гарантує психологічну безпеку? Що каже з цього приводу профспілка громадських служб, транспорту та руху? Підприємцями, анархістами, банківськими директорами, грабіжниками та службовцями всіляко опікуються, а хто ж потурбується про наші національні магнітофонно-стрічкові збройні сили? Невже церква не може нічого висловити з цього приводу? Невже неспроможна вжити жодних заходів конференція єпископів у Фульді чи центральний комітет німецьких католиків? Чому мовчить папа римський? Невже ж ніхто не здогадується, що тільки випадає вислуховувати невинним вухам — від обговорення карамельного пудингу до найогиднішого порно? Молодих людей закликають на чиновницьку ниву — а в чиї руки їх віддають? Телефонних порушників моралі. Ось та сфера, де церква й профспілки могли б нарешті співпрацювати. Можна було б, у крайньому разі, виробити своєрідну програму освіти для підслуховувачів. Стрічки з лекціями по історії. Коштує недорого.

42

Тільки-но повернувшися з каяттям до подій у всіх на очах, знову взявшись до неуникної праці на каналах, доводиться відразу ж почати з заяви! Тут було обіцяно, що кров більше не тектиме, причім важливо звернути увагу на те, що смерть пані Клум, Катаріниної матері, цієї обіцянки прямо не порушує. Адже йдеться не про кривавий злочин, хоча й не про зовсім нормальний смертний випадок. Смерть пані Блум було спричинено в насильницький спосіб, хоча й ненавмисне насильницький. В кожному разі — і це треба наголосити,— винуватець смерті не мав наміру ні позбавляти життя, ні вбивати, ані навіть завдавати тілесних ушкоджень. Ідеться, як це не лише встановлено, а й потверджено ним особисто, про того Тетгеса, який також знайшов собі — щоправда, кривавий, умисно насильницький — кінець. Ще в четвер Тетгес розшукував у Геммельсбройху адресу пані Блум, знайшов, але марно намагався пробратися до неї в лікарню. Швейцар, медсестра відділення Едельгард і головний лікар д-р Гайнен попереджували його, що пані Блум потрібен цілковитий спокій після важкої, хоча й успішної операції по видаленню ракової пухлини, що будь-яке хвилювання може згубно вплинути на її одужання, тож про будь-яке інтерв'ю не може бути й мови. На натяк про те, що завдяки зв'язку дочки з Геттеном пані Блум також стає «дійовою особою сучасної історії», головний лікар відказав, що й дійові особи сучасної історії для нього насамперед пацієнти. Але під час цієї розмови Тетгес зауважив собі, що в приміщенні працюють маляри, і потім вихвалявся перед колегами, що за допомогою «найпростішого з усіх викрутів, а саме — викруту майстрового» він спромігся, діставши халат, цеберко з фарбою та квача, у п'ятницю вранці пройти до пані Блум, адже ніщо так не збагачує відомостями, як матері, так само й хворі. Він виклав пані Блум факти, хоча й не був певен, що вона все зрозуміла, бо, видимо, ім'я Геттена було для неї порожнім звуком, і вона тільки спитала: «Чому мало так скінчитися, чому мало так статися?» — що він у ГАЗЕТІ подав ось як: «Так і мало статися, так і мало скінчитися». Цю свою невеличку поправку висловлення пані Блум він пояснив тим, що як репортер зобов'язаний і звик «допомагати простим людям висловлювати свої думки».

43

Важко встановити напевне, чи дійсно Тетгес пробрався до пані Блум чи, може, він просто збрехав, вигадав історію про відвідини лікарні, щоб виставити процитовані в ГАЗЕТІ слова Катаріниної матері як інтерв'ю і довести свою журналістську кмітливість чи спритність та похвалитися. Д-р Гайнен, сестра Едельгард, медсестра-іспанка на ймення Уельфа, прибиральниця-португалка на ймення Пуельно — усі вони вважають неможливим щоб «цей молодик і справді виявив таке нахабство» (д-р Гайнен). Безперечно, що ці, можливо, й вигадані, але ймовірні відвідини Катаріниної матері мали вирішальне значення, проте відразу, природно, постає запитання, чи не заперечує персонал лікарні те, чого не мав права дозволити, чи, може, Тетгес вигадав ці відвідини, щоб вагомо підтвердити слова Катаріниної матері. До цього треба підійти з цілковитою справедливістю. Вважається доведеним, що Катаріна пошила собі вбрання, аби піти до тієї пивнички, саме з якої нещасливий Шеннер «ушився з якоюсь цокотухою», і провести власне розслідування, по тому як домовилась про інтерв'ю з Тетгесом і по тому як НЕДІЛЬНА ГАЗЕТА надрукувала нову Тетгесову кореспонденцію. Тож треба зачекати. Встановлено й доведено, що д-р Гайнен був приголомшений смертю своєї пацієнтки Марії Блум і що він «не відкидає, хоча й не може довести, непередбачених впливів». У всякому разі, невинні маляри до цього геть непричетні. Не можна ганьбувати честь німецького ремесла: ні сестра Едельгард, ні іноземки Уельфа і Пуелько не можуть ручитися за те, що всі маляри — четверо від фірми Меркенс із Куїра — справді були маляри, а що кожен працював в окремому місці, то ніхто, природно, не може знати, чи не прокрався хто сторонній у халаті, з цеберкою із фарбою та квачем. Встановлено: Тетгес заявляє (про підтвердження не може бути й мови, бо його відвідини ніяк довести), що був у Марії Блум та взяв у неї інтерв'ю, і ця його заява дійшла до Катаріни. Пан Меркенс так само потвердив, що, певна річ, не всі четверо малярів були на роботі водночас і що, якби комусь заманулося прокрастися, йому б таке легко вдалося. Далі д-р Гайнен сказав, що заявить протест у зв'язку з опублікуванням в ГАЗЕТІ слів Катаріниної матері і вчинить скандал, бо ж якщо таке правда, то це нечувана підлість,— проте він не здійснив своєї погрози, так само як і Блорна своєї — «дати помордаса» Штройбледерові.

44

Десь ополудні в ту суботу, 23 лютого 1974 року, в Куїрі, у кав'ярні Клоог (ідеться про небожа того господаря пивнички, у якого Катаріна час від часу працювала на кухні та офіціанткою), зібралися врешті Блорни, пані Вольтерсгайм, Конрад Байтерс і Катаріна. Обійми, сльози — навіть у пані Блорна. Звичайно, і в кав'ярні Клоог панував карнавальний настрій, однак господар, Ервін Клоог, який знав, цінував Катаріну і звертався до неї на «ти», надав товариству свою особисту кімнату. Звідти Блорна зателефонував спершу Гахові відмінив зустріч у вестибюлі музею. Він повідомив Гаха, що Катарінина мати нагло померла,— видно, після відвідин Тетгеса, співробітника ГАЗЕТИ. Гах був лагіднішим, ніж уранці, і попросив переказати Катаріні, яка напевно не сердиться на нього та й не має для цього підстави, його особисте співчуття. До речі, він завжди до її послуг. Щоправда, він заклопотаний допитами Геттена, але скоро звільниться; до речі, з допитів Геттена ніякого криміналу проти Катаріни не виявлено. Він говорив про неї й стосовно неї дуже прихильно й коректно. У всякому разі, дозволу на побачення нема чого сподіватися: вона йому не рідня, а слово «наречена», либонь, надто непевне й не є для цього вагомою підставою.

Звістка про материну смерть начебто не дуже вразила Катаріну. Здається навіть, що вона відчула полегшення. Звичайно, Катаріна пов'язала д-ра Гайнена з номером газети, де згадувалось Тетгесове інтерв'ю й було наведено слова її матері, проте вона ніяк не поділяла обурення д-ра Гайнена з приводу інтерв'ю: на її думку, ці люди — вбивці й наклепники, вона, звісно, зневажає їх, та, видно, оце й є прямий обов'язок всяких таких газетників — відбирати в невинних людей честь, добре ім'я та здоров'я. Д-р Гайнен, помилково гадаючи, що вона марксистка (мабуть, прочитав у ГАЗЕТІ натяки Бреттло, колишнього Катаріниного чоловіка), був трохи збентежений її стриманістю й спитав, чи не вважає вона цю ГАЗЕТНУ жуйку — виплодом системи. Катаріна не втямила, що він має на увазі, й похитала головою. Потім сестра Едельгард провела її до моргу, куди вона зайшла разом із пані Вольтерсгайм. Катаріна сама стягла саван з обличчя матері, мовила «так», поцілувала її в чоло, а на пропозицію сестри Едельгард проказати коротку молитву похитала головою й відповіла «ні». Далі знов натягла саван на материне обличчя, подякувала черниці і, лише вийшовши з моргу, заплакала, спершу тихо, потім дужче й урешті нестримно. Може, вона згадала й свого померлого батька, якого шестирічною дитиною побачила востаннє так само в лікарняному морзі. Пані Вольтерсгайм подумала, певніше, їй раптом спало на думку, що вона ще ніколи не бачила, щоб Катаріна плакала, навіть дитиною у школі, коли довелося стільки вистраждати. Дуже чемно, майже люб'язно Катаріна наполягала, щоб подякувати і обом іноземним дамам, Уельфі й Пуелько, за все, що вони зробили для її матері. Вона залишила лікарню, цілком опанувавши себе й не забувши попросити адміністрацію лікарні повідомити телеграмою брата Курта в тюрмі.

Такою вона зоставалась до кінця дня та ввечері, тобто цілком володіла собою. Хоча вона раз у раз виймала обидва номери ГАЗЕТИ, викладаючи Блорнам, Ельзі Вольтерсгайм та Конрадові Байтерсу всі подробиці й своє тлумачення цих подробиць, її ставлення до ГАЗЕТИ також змінилося. Висловлюючись по-сучасному, воно стало не таким емоційним, зате більш аналітичним. У цьому близькому, приязному колі, в кімнаті Ервіна Клоога, вона відверто говорила й про своє ставлення до Штройбледера: якось раз після вечірки у Блорнів він підвіз її додому, провів аж до дверей квартири, потім, дарма що вона категорично, трохи не з огидою заборонила це, зайшов, просто вставивши ногу між дверима й одвірком, досередини. Він, звичайно, спробував був виявити настирливість і, мабуть, почувся ображеним, що вона зовсім не визнала його невідпорним, і зрештою — вже після півночі — пішов геть. Від того дня він просто переслідував її, все приходив, надсилав квіти, писав листи, кілька разів зумів проникнути до її поменшання, а одного разу просто накинув їй каблучку. Ото й усе. Через те вона й не призналася про його відвідини й не назвала його прізвища, бо вважала за неможливе пояснити чиновникам на допиті, що нічого, анічогісінько, навіть жодного поцілунку між ними не було. Тільки ж хто повірить, що вона не піддалася такому чоловікові, як Штройбледер, який не лише заможний, а й у політичних, економічних та наукових колах просто-таки знаменитий своєю невідпорною чарівністю, майже як кіноактор, то хто ж повірить домашній робітниці, що вона не поступилася перед кіноактором, причому з міркувань не моралі, а смаку? Він, мовляв, її зовсім не хвилює, і всю цю історію з відвідувачем вона вважає найогиднішим вторгненням у сферу, яку вона не хоче назвати інтимною не тому, що це можна зрозуміти хибно — адже між нею і Штройбледером навіть натяку на інтимність не було,— а тому, що він поставив її в таке становище, яке вона нікому, а тим більше цілій бригаді допитувачів, не змогла б пояснити. Та кінець кінцем — і вона розсміялася — вона все-таки почувала до нього якусь вдячність, бо ключ від його будинку добре прислужився Людвігові або ж принаймні його адреса, тому що — вона знову розсміялась — Людвіг напевне й без ключа забрався б туди, та ключ, звичайно, полегшив справу, а вона знала, що в карнавальні дні вілла буде порожнювати, оскільки саме за два дні перед тим Штройбледер так само жахливо набридав їй, просто переслідував, і запропонував провести там кінець карнавального тижня, перш ніж він погодився взяти участь у конференції в Бад-Б. Так, Людвіг сказав їй, що поліція розшукує його, тільки він сказав, що дезертирував із бундесверу, надумав тікати за кордон, і — вона розсміялася втретє — їй завдало втіхи завести його до опалювальної шахти й показати запасний вихід, який у кінці «Елегантної оселі над річкою» на розі Гохкеппельштрасе виводить на світ божий. Ні, вона аж ніяк не думала, що поліція стежить за нею та Геттеном, вона дивилась на це як на своєрідну розбійницько-жандармську романтику, і тільки вранці — Людвіг справді пішов геть о шостій — їй дали відчути, як усе це серйозно. Вона, видно, відчувала полегшення, що Геттена заарештовано,— тепер, зауважила вона, він більше не зможе наробити дурниць. Її увесь час брав страх: у цьому Байцменне є щось зловісне.

45

Тут треба зазначити й запам'ятати, що пообіддя та вечір суботнього дня минали досить гарно, так гарно, що всі — Блорни, Ельза Вольтерсгайм та напрочуд тихий Конрад Байтерс — майже заспокоїлись. Зрештою дійшли висновку — навіть сама Катаріна,— що «становище розрядилося». Геттена заарештовано, допитам Катаріни кінець, Катарінина мати, хоча й дочасно, позбулася тяжких страждань, пов'язані з похороном формальності йдуть своїм трибом, один куїрський службовець адміністративної управи люб'язно погодився виписати всі необхідні документи в понеділок, дарма що то останній святковий день. Деяке заспокоєння внесли й слова хазяїна кав'ярні Ервіна Клоога, який навідріз відмовився брати будь-яку плату за наїдки та питво (малися на увазі кава, лікери, картопляний салат, сосиски та тістечка),— він мовив на прощання: «Вище голову, Катрінхен, не всі тут думають про тебе погано». Заспокоєння, що крилося в цих словах, можна було вважати й відносним,— бо ж що таке, власне, «не всі»? — та хоч би як, а все ж «не всі». Вирішили поїхати до Блорнів і провести там решту вечора. Катаріні було якнайсуворіше заборонено прикладати до будь-чого свої невтомні руки: вона у відпустці й повинна перепочити. Пані Вольтерсгайм готувала на кухні бутерброди, а Блорна і Байтерс стали поратись біля каміна. Катаріна й справді дозволила «побалувати себе». Вечір вийшов хоч куди, і якби не було однієї смерті та арешту однієї дуже дорогої людини, то напевне пізніше наважились би й потанцювати, бо ж що не кажіть — карнавал!

Блорні не пощастило вговорити Катаріну відмовитися від призначеного інтерв'ю з Тетгесом. Вона була спокійна й дуже приязна і згодом, по тому як інтерв'ю виявилось «інтерв'ю» Блорну морозом обсипало, коли він згадував, з якою винятковою холоднокровністю наполягала Катаріна на цьому інтерв'ю та як рішуче відкидала його допомогу. І все ж він потім не був певен, що саме того вечора Катаріна задумала вбивство. Йому видавалось набагато ймовірнішим, що вирішальну роль відіграла НЕДІЛЬНА ГАЗЕТА. Послухавши і серйозну, і легку музику, розповіді Катаріни й Ельзи Вольтерсгайм про життя в Геммельсбройху та Куїрі, всі тихо-мирно попрощалися, знов обіймалися, тільки вже без сліз. Було ще пів на одинадцяту вечора, коли Катаріна, пані Вольтерсгайм і Байтерс із взаємними запевненнями у великій дружбі й прихильності попрощалися з Блорнами, щасливими тим, що своєчасно — своєчасно для Катаріни — повернулися з відпустки. Перед загасаючим каміном вони за пляшкою вина обмірковували нові відпускні плани та ще вдачу свого друга Штройбледера і його дружини Мауд. Коли Блорна попросив дружину при майбутніх відвідинах Штройбледера не вживати слова «відвідувач»,— адже вона сама зауважила, яку хворобливу реакцію воно викликає, Труда Блорна сказала: «Тепер ми побачимо його не скоро».

46

Цілком певно, що решту вечора Катаріна провела спокійно. Вона ще раз приміряла балахон бедуїнки, зміцнила шви й вирішила замінити паранджу білим носовиком. Тоді послухали гуртом радіо, поїли печива й пішли на спочинок: Байтерс, уперше не криючись, подався разом із Вольтерсгайм до її спальні, Катаріна зручно вмостилась на тахті.

47

Коли Ельза Вольтерсгайм і Конрад Байтерс у неділю вранці встали, то стіл до сніданку було вже чепурненько накрито, каву проціджено й залито в термос, а Катаріна, з видимим апетитом снідаючи за столом, читала НЕДІЛЬНУ ГАЗЕТУ. Далі ми не стільки розповідатимемо, скільки цитуватимемо. Щоправда, Катарінина «історія» разом з фотографією вже не містилася на першій шпальті. Цього разу першу шпальту займав Людвіг Геттен з написом: «Ніжного коханця Катаріни Блум взято на віллі промисловця». «Історію» ж подано ширше, ніж досі, на сьомій — дев'ятій шпальтах з численними фотографіями: Катаріна після першого причастя, її батько — єфрейтор, що повернувся з фронту, церква в Геммельсбройху, знову вілла Блорнів, Катарінина мати десь років у сорок, досить понура, змарніла, перед маленьким будиночком у Геммельсбройху, де вони мешкали, нарешті фотографія лікарні, де Катарінина мати померла в ніч із п'ятниці на суботу. Текст:

«Першою доказовою жертвою незбагненної — і все ще на волі — Катаріни Блум можна тепер назвати її рідну матір, яка не пережила удару, спричиненого діяльністю своєї дочки. Якщо вже само по собі досить дивно те, що дочка, сповнена ніжності, самозабутньо танцювала на балу з грабіжником і вбивцею, саме коли помирала мати, то вже із крайнім збоченням межує те, що по її смерті вона не зронила ні сльозинки. Чиж справді ця жінка тільки „холодна й розважлива“? Дружина одного з її попередніх роботодавців, шанованого сільського лікаря, описує її так: „У неї звички справжньої шльондри. Я була змушена звільнити її — задля моїх синів-підлітків, наших пацієнтів, а також заради репутації мого чоловіка“. Може, Катаріна Блум брала участь і в оборудках горезвісного д-ра Фенерна? (ГАЗЕТА в свій час повідомляла про цю справу). А чи не був її батько симулянтом? Чому її брат став кримінальним злочинцем? Досі ще не з'ясовані її швидка кар'єра та її високі прибутки. Нині остаточно встановлено: Катаріна Блум допомогла втекти заплямованому кров'ю Геттенові, вона безсоромно зловживала дружньою довірою й стихійною готовністю допомогти одного високошановного вченого й промисловця. Тим часом до ГАЗЕТИ надійшли повідомлення, які досить переконливо доводять: не вона приймала відвідувача, а сама виступала в ролі непрошеної відвідувачки, щоб винюхувати все на віллі. Таємничі автомобільні поїздки Блум тепер не такі вже й таємничі. Вона без усякого сорому поставила на карту репутацію шанованого чоловіка, його родинне щастя, його політичну кар'єру (про неї ГАЗЕТА вже неодноразово інформувала читачів), байдужа до почуттів відданої дружини та чотирьох діток. Цілком очевидно, що Блум за завданням однієї лівої групи мала занапастити кар'єру Ш.

Невже поліція, невже прокуратура й справді повірять вкритому ганьбою Геттенові, який вигороджує Блум? ГАЗЕТА ось уже вкотре порушує питання: чи не надто лагідні наші методи допиту? Чи треба по-людськи ставитись до нелюдів?»

Під фотографіями пана Блорни, пані Блорна та вілли:

«У цьому  будинку Блум самостійно, без жодного нагляду, користаючи з цілковитої довіри д-ра Блорни і пані д-р Блорна працювала від сьомої години ранку до пів на п'яту вечора. Що могло тут коїтися в той час, коли Блорни без жодної підозри займалися своєю професією? Чи, може, вони так уже нічого й не запідозрювали? Їхні стосунки з Блум називають дуже близькими, майже довірчими. Як розповідали газетним репортерам сусіди, можна говорити ледве не про дружні стосунки. Ми випускаємо тут певні натяки, бо вони не стосуються справи. Чи все ж стосуються? Яку роль грала пані д-р Гертруда Блорна, яка в анналах одного шановного вищого технічного навчального закладу ще й досі відома як „червона Труда“? Як Геттен умудрився вислизнути з помешкання Блум, дарма що поліція наступала йому на п'яти? Хто знав до найменших подробиць плани комунікацій обладнаного всіма вигодами будинку „Елегантна оселя над річкою“? Пані Блорна. Продавець Герта Ш. і робітниця Клаудіа Шт. одностайно заявили ГАЗЕТІ: „Ой, таж вони танцювали вдвох (тобто Блум та бандит Геттен) так, ніби були знайомі хтозна відколи. То не була випадкова зустріч, а тільки домовлене побачення“.»

48

Коли потім при зачинених дверях Байцменне вичитували за те, що він, знаючи про перебування Геттена на Штройбледеровій віллі ще від 23.30 вечора в четвер, майже дві доби залишав його без нагляду й через це ризикував, що той знов утече, він засміявся й сказав, що від півночі на п'ятницю Геттен уже був неспроможний утекти. Будинок стоїть у лісі, але ідеально оточений мисливськими вишками, «мов сторожовими баштами», міністр внутрішніх справ цілком поінформований і схвалив усі заходи; вертольотом, що приземлився, певна річ, поза зоною чутності, на мисливські вишки відразу направлено спеціальну групу, а наступного ранку місцеву поліційну службу якнайсекретніше посилили двома дюжинами співробітників. Важило встановити, з ким контактуватиме Геттен, і ризик виправдав себе. Зафіксовано п'ять контактів. Та перш, ніж арештувати Геттена, требабуло, звісно, встановити особи цих п'ятьох, затримати їх та зробити трус у помешканнях. За Геттена взялись тільки тоді, коли знешкодили тих, з ким він контактував, сам же він чи то з легковажності, чи то з нахабства повівся так безпечно, що за ним зовсім легко було стежити іззовні. До речі, за деякі подробиці ми дякуємо репортерам ГАЗЕТИ, приналежному до неї видавництву й зв'язаним із цим концерном відомствам, які вдаються до досить вільних і не завжди прийнятних методів добування подробиць, недоступних для офіційних слідчих. Так, наприклад, з'ясувалося, що у пані Вольтерсгайм не менше вад, ніж у пані Блорна. Вольтерсгайм — позашлюбне дитя однієї робітниці, яке народилося 1930 року в Куїрі. Мати ще жива, тільки ж де вона живе! В НДР, причому аж ніяк не вимушено, а добровільно; їй не раз,— уперше в 1945 році, вдруге в 1952-му, а потім іще раз, у 1961-му, невдовзі перед будівництвом стіни,— пропонували повернутися на батьківщину, до Куїра, де вона має будиночок та один морген землі. Але вона відмовилась, аж тричі, й щоразу вельми категорично. А ще цікавіший батько Вольтерсгайм, такий собі Лумм, теж робітник, до того ж член тогочасної КПН; у 1932 році він емігрував до Радянського Союзу і там нібито пропав без вісті. Він, Байцменне, вважає, що в списках вермахту отакі пропалі без вісті не фігурують.

49

Оскільки не можна бути певним, що деякі відносно ясні вказівки на взаємозв'язки вчинків та дій не буде втрачено або розтлумачено криво, а то сприйнято просто як натяки, то, з вашого дозволу, звернімо тут увагу на ще одну обставину: ГАЗЕТА, спричинивши через свого репортера Тетгеса, безперечно, дочасну смерть Катаріниної матері, тепер у НЕДІЛЬНІЙ ГАЗЕТІ виставила винуватицею материної смерті Катаріну і, крім того, звинуватила її — більш або менш відкрито — у викраденні в Штройбледера ключа від його другої вілли! Це необхідно підкреслити ще раз, бо цілковитої впевненості в цьому немає. Як і в тому, що буде вірно розтлумачено всі наклепницькі, брехливі, сфальшовані твердження ГАЗЕТИ.

Варто, бодай на прикладі Блорни, показати, як ГАЗЕТА може вплинути навіть на порівняно розумну людину. В аристократичному передмісті, де мешкають Блорни, НЕДІЛЬНА ГАЗЕТА, певна річ, не продається. Там бульварщину не читають. І сталося так, що Блорна, який вирішив, що все вже минуло, і лише з деяким побоюванням чекав розмови Катаріни з Тетгесом, довідався про статтю в НЕДІЛЬНІЙ ГАЗЕТІ тільки згодом, коли зателефонував пані Вольтерсгайм. А пані Вольтерсгайм вважала само собою зрозумілим, що Блорна вже прочитав НЕДІЛЬНУ ГАЗЕТУ. Блорна — як це, сподіваємось, уже зрозумів читач — був добросердим, щиро турботливим до Катаріни, але й тверезим чоловіком. Коли пані Вольтерсгайм прочитала йому по телефону відповідні місця з НЕДІЛЬНОЇ ГАЗЕТИ, то він, так би мовити, не повірив своїм вухам, попросив прочитати ще раз, був змушений повірити, і отоді — здається, це так називається — вибухнув. Він кричав, горлав, бігав по кухні, шукаючи порожньої пляшки, а знайшовши, кинувся з нею в гараж, де його, на щастя, перехопила дружина й не дала виготовити запалювальну суміш, якою він спершу хотів був підпалити редакцію ГАЗЕТИ, а потім — «першу віллу» Штройбледера. Потрібно наочно уявити собі: сорокадвохлітня людина з вищою освітою, протягом семи років шанована Людінгом, поважана Штройбледером за своє тверезе й чітке ведення переговорів — у міжнародному масштабі: в Бразілії, в Саудівській Аравії чи то в Північній Ірландії,— тобто йдеться аж ніяк не про провінційну, а справді світську людину, і ось така людина й хоче виготовити запалювальну суміш!

Пані Блорна тут же назвала це стихійно-дрібнобуржуазно-романтичним анархізмом, почала докладно обговорювати становище, як ото обговорюють хвору або хворобливу частину тіла, сама сіла за телефон, попросила пані Вольтерсгайм прочитати їй відповідні місця і, треба сказати, зблідла, навіть вона зблідла, й вчинила, можливо, навіть гірше, ніж те, до чого могла б спричинитися запалювальна суміш: подзвонила Людінгові (який саме сидів, наминаючи свої полуниці із збитими вершками та ванільним морозивом) і без манівців сказала йому: «Ви свиня, ви просто нікчемне порося». Щоправда, вона не назвала себе, але можна припустити, що всі знайомі Блорни знали голос його дружини, яку не вельми полюбляли за її влучні та гострі зауваження. На думку її чоловіка, це вже було занадто: він вирішив, що вона телефонувала Штройбледерові. Чимало було скандалів: між самими Блорнами, між Блорнами та іншими, але оскільки при цьому нікого не забито, то обійдімо це, з вашого дозволу. Оці несуттєві, хоча й закономірні наслідки публікації НЕДІЛЬНОЇ ГАЗЕТИ згадуються лише для того, щоб знали, що навіть освічені й солідно влаштовані в житті люди були обурені й обмірковували якнайжахливіші насильницькі заходи.

Як з'ясувалося, в цей час — близько дванадцятої години — Катаріна, пробувши невпізнаною півтори години в журналістській пивничці «У золотої качки», щоб, очевидно, зібрати там дані про Тетгеса, вирушила до себе додому чекати Тетгеса, який з'явився туди десь за чверть години. Про «інтерв'ю», мабуть, говорити не варто. Відомо, чим воно скінчилося (див. с. 333).

50

Щоб перевірити правдивість приголомшливого — приголомшливого для всіх учасників цієї історії — повідомлення священика з Геммельсбройха, нібито Катарінин батько був таємним комуністом, Блорна поїхав на один день до села. Спершу священик потвердив своє повідомлення, визнав, що ГАЗЕТА процитувала його слово в слово і точно, доказів для свого твердження він подати не може та й не бажає, навіть заявив, що вони йому і не потрібні, бо він може покластися на свій нюх, а він просто-таки носом чує, що Блум комуніст. Однак пояснити, що то в нього за нюх, він не захотів, а у відповідь на прохання Блорни, коли він уже не хоче пояснити, що то за нюх, все ж сказати, який запах у комуніста, так би мовити, чим пахне комуніст, священик не виявив готовності відгукнутися і — доводиться, на жаль, відзначити — зробився досить нечемним, спитав у Блорни, чи той католик, і, діставши ствердну відповідь, нагадав йому про обов'язок покори, чого Блорна не зрозумів. Від цієї хвилі в нього, певна річ, виникли труднощі в пошуках даних про Блумів, судячи з усього, не вельми тут улюблених; він переслухав чимало поганого про Катарінину покійну матір, яка одного разу випила в ризниці разом із звільненим потім служником одну пляшку церковного вина, чув чимало поганого про Катаріниного брата, який взагалі був справдешньою покарою; проте єдиним потвердженням заяви про комунізм Катаріниного батька була сказана ним 1949 року перед селянином Шоймелем в одній із семи пивничок села буцімто така фраза: «Соціалізм — це ще не найгірша річ». Нічого більше вивідати не пощастило. Єдиний наслідок невдалих пошуків у селі полягав у тому, що під кінець самого Блорну не те щоб вилаяно, але, у всякому разі, названо комуністом, причому — і це його особливо боляче зачепило — таке сказала жінка, яка досі певною мірою допомагала йому, ба навіть майже симпатизувала — пенсіонерка-вчителька Ельма Цубрінгер; на прощання вона насмішкувато всміхнулася, навіть підморгнула йому й мовила: «Чому ви не признаєтесь, що самі один із них, а ваша дружина й поготів?»

51

На жаль, не можна замовчати деякі насильства, що мали місце у той відтинок часу, коли Блорна готувався до процесу проти Катаріни. Та найбільшої помилки він допустився, коли погодився на Катарінине прохання стати оборонцем і Геттена і будь-що намагався добитися для обох дозволу на побачення, наполягаючи на тому, що вони заручені. Нібито заручини відбулися того самого горезвісного вечора двадцятого лютого та наступної ночі. І т. д., і т. д. Можна тільки уявляти собі, що понаписувала ГАЗЕТА про нього, про Геттена, про Катаріну та про пані Блорна. Тут немає рації згадувати чи то цитувати все це. Деякі порушення або зміну рівня треба розпочинати лише тоді, коли це конче необхідно, а в даному разі такої необхідності немає, бо тим часом стало добре відомо, що таке оця ГАЗЕТА. Поширено чутку, ніби Блорна збирається розлучатися з дружиною, чутку, яка нічого, геть нічого спільного з правдою не мала, але все ж вона стала причиною певної недовіри між подружжям. Твердилось, ніби його фінансові справи кепські, що було погано, бо відповідало дійсності. Він і справді чимало взяв на себе, бо ж, опріч іншого, перебрав на себе своєрідну опіку над Катаріниною квартирою, яку було важко винайняти або продати, бо вона вважалася «заплямованою кров'ю». У всякому разі, її ціна впала, і Блорні довелося заразом заплатити й повний черговий внесок, відсотки і т. д. З'явились навіть перші ознаки того, що фірма «Гафтекс», яка відала житловим комплексом «Елегантна оселя над річкою», зважувала, чи не подати на Катаріну Блум скаргу з вимогою компенсувати збитки в зв'язку з завданням шкоди наймальній, торговельній та громадській вартості комплексу. Як бачимо, неприємності, самі тільки неприємності. Щоправда, спробу звільнити пані Блорна з архітектурної фірми за обман довіри, а саме, за ознайомлення Катаріни з субструктурою житлового комплексу, було відхилено в першій інстанцї, але ніхто не знає, що вирішать друга й третя інстанції. І ще: двомісну машину вже продано, а нещодавно ГАЗЕТА вмістила фото й справді досить елегантної «супертарадайки» Блорни з підписом: «Коли ж це червоному адвокатові доведеться пересісти до авто маленької людини?»

52

Звичайно, стосунки Блорни з «Люштрою» (Людінг — Штройбледер — Компанія) також порушились, якщо не урвалися зовсім. Тепер ідеться тільки про «завершення справ». Щоправда, недавно Штройбледер зателефонував: «Умерти голодом ми вам не дамо». Блорну здивувало, що замість «тобі» Штройбледер сказав «вам». Він іще, певна річ, працює на «Люштру» та «Гафтекс», але не в інтернаціональній сфері, навіть не в національній, а тільки зрідка в регіональній, найчастіше в локальній, а це говорить про те, що йому доводиться воювати з жалюгідними порушниками угод та кляузниками, які подають позови, скажімо, за те, що їм обіцяно облицювання з мармуру, а зроблено із золнгофенського сланцю; або субчиками, котрі, якщо їм обіцяно три шари шліфувального лаку на дверях ванної, ножем відшкрябують фарбу, наймають експертів, які встановлюють, що зафарбовано лише в два шари; нещільні крани ванн, попсовані сміттєпроводи, використовувані як привід не платити гроші за угодою,— ось які справи тепер доручають йому вести, а досі ж він, якщо не постійно, то все-таки частенько мотався між Буенос-Айресом і Персеполісом, беручи участь в обговоренні великих проектів. На військовій службі таке називається розжалуванням, пов'язаним найчастіше з наміром принизити людину. Наслідок: виразки шлунка ще немає, але шлунок Блорни вже дається взнаки. Як на те лихо, він іще розпочав у Кольфорстенгаймі розшуки за власною ініціативою, щоб дізнатись у місцевого поліцмейстера, чи ключ стримів ззовні чи зсередини, коли брали Геттена, а чи, може, виявлено ознаки того, що Геттен вломився. Для чого все це, коли дізнання закінчено? Слід відзначити, що це аж ніяк не лікує виразки шлунка, хоча поліцмейстер Германс був дуже люб'язний, зовсім не запідозрив його в комунізмі, але настійливо порадив йому відійти від цієї справи. Єдине заспокоєння Блорни: дружина робиться чимраз лагідніша, щоправда, гострий язичок вона зберегла, але повертає його вже не проти чоловіка, а тільки проти інших, хоча й не проти всіх. Її задум продати віллу, викупити Катарінину квартиру й перебратися туди ще не здійснився через розміри квартири, тобто зовсім маленькі, бо Блорна хоче відмовитись від своєї міської контори й завершувати справи вдома; він, уважавшись лібералом із нахилами бонвівана, приємний, життєрадісний колега, чиї вечірки охоче відвідувались, став виявляти риси аскета, нехтувати одягом, якому завше надавав великої ваги, а що він нехтував ним справді, а не по-модному, то декотрі колеги твердять, що він навіть кинув дотримуватись бодай мінімального догляду за тілом і від нього пахтить. Отож на нову кар'єру сподіванки майже немає, бо ж насправді — саме тут нічого, анічогісінько не повинно приховуватись — запах його тіла уже не той, що був раніше: це не запах людини, що вранці бадьоро підстрибує під душем, щедро користується милом, дезодорантами та туалетною водою. Одно слово, з ним відбувається грунтовна зміна. Його друзі — а в нього їх лишилось іще кількоро, серед них Гах, з яким йому, до речі, доводиться мати справу в зв'язку з Людвігом Геттеном та Катаріною Блум,— отож його друзі занепокоєні, тим більше, що його лють — скажімо, проти ГАЗЕТИ, яка раз у раз обдаровує його невеличкими кореспонденціями,— уже не прохоплюється назовні, а, очевидячки, мовчки проковтується. Неспокій його друзів доходить до того, аж вони просили Труду Блорна непомітно перевірити, чи Блорна, бува, не придбав зброї або не виготовляє вибуховий механізм, бо застрелений Тетгес знайшов собі спадкоємця й продовжувача на ймення Егінхард Темплер; цьому Темплерові вдалося сфотографувати Блорну в дверях приватного ломбарду, після чого, зробивши знімок, очевидно, через вітрину, дати читачам ГАЗЕТИ уявлення про переговори між Блорною та власником ломбарду: обговорювалась заставна вартість якоїсь каблучки, що її хазяїн ломбарду розглядав через збільшувальне скло. Під знімком запитується: «Чи справді пересохли червоні джерела, а чи, може, тут інсценується бідність?»

53

Найбільший клопіт Блорни — це умовити Катаріну сказати на суді, що рішення відомстити Тетгесові — причім аж ніяк не з наміром убити, а тільки налякати — з'явилось у неї лише в неділю вранці. Щоправда, в суботу, запрошуючи Тетгеса на інтерв'ю, вона намірилась недвозначно висловити йому свою думку й звернути його увагу на те, що він учинив з нею та з її матір'ю, але вбивати вона не збиралась і в неділю, навіть прочитавши статтю в НЕДІЛЬНІЙ ГАЗЕТІ. Треба було усунути враження, нібито Катаріна цілоденно планувала вбивство й здійснила його за планом. Він намагається втовкти Катаріні,— яка твердить, ніби, ще прочитавши першу статтю, вона подумала про вбивство,— що у багатьох, а так само й у нього, часом зроджуються думки про вбивство, та, мовляв, є різниця між думками про вбивство й запланованим убивством. А ще його непокоїть те, що Катаріна досі не відчуває каяття, а тому не зможе виявити його й на суді. Вона зовсім не пригнічена, а певною мірою навіть щаслива, що живе «в таких самих умовах, як і любий Людвіг». Вона вважається зразковою ув'язненою, працює на кухні, і якщо початок судового розслідування буде відкладено, її переведуть до господарчого (економічного) відділу; але там, як пощастило довідатись, її чекають не з захватом, а з побоюванням — як в апараті управління, так само й у середовищі в'язнів,— через її репутацію чесної людини, і чутка про те, що весь термін свого ув'язнення — гадають, що прокурор вимагатиме п'ятнадцяти років, а дістане вона років вісім-десять,— Катаріна пропрацює по господарчому відомству, поширилась по всіх тюрмах, немов страшна звістка. Отак і виходить: чесність, поєднана з хистом планувати не бажана ніде, навіть по тюрмах, і навіть в управлінні.

54

Як довірчо повідомив Блорну Гах, звинувачення Геттена у вбивстві, очевидно, неможливо буде довести, тому воно й не висуватиметься. Проте вважається доведеним, що він не тільки дезертирував із бундесверу, але й завдав значної шкоди (так само й матеріальної, а не тільки моральної) цій благословенній установі. Банк він не грабував, а тільки випорожнив сейф, де тримали платню для особового складу двох полків і ще значні суми грошей; до того ж він підробив балансну відомість і вкрав зброю. Треба думати, він також дістане від восьми до десяти років. Отже, він вийде на волю десь у свої тридцять чотири роки, Катаріна — років у тридцять п'ять, і вона справді складає плани на майбутнє: розраховує, що на час звільнення її капітал дасть значні відсотки, і тоді вона зможе «десь, звичайно, не тут» відкрити «ресторан з кулінарією». Питання, чи можна вважати її нареченою Геттена, очевидно, вирішуватиметься не на вищому, а на найвищому рівні. Відповідні клопотання складено, й вони здійснюють свій довгий шлях через інстанції. До речі, телефонні контакти, що їх Геттен встановив із Штройбледерової вілли, ведуть тільки до службовців бундесверу, серед них є офіцери та офіцерські жінки. Скандал, видно, буде середній.

55

Поки Катаріна майже спокійно, обмежена лише в свободі, вдивляється в своє майбутнє, Ельза Вольтерсгайм впадає в чимраз запекліші озлоблення. Її дуже образило, що кинуто тінь на її матір та покійного батька, якого вважали жертвою сталінізму. У Ельзи Вольтерсгайм виявляються посилені громадсько-ворожі настрої, які не щастить пом'якшити навіть Конрадові Байтерсу. А що Ельза спеціалізувалася переважно на холодних закусках — як у сфері калькуляції, так і приготування та контролю,— то її агресивність скерована головним чином проти гостей проханих вечорів, байдуже чи то іноземні, чи вітчизняні журналісти, промисловці, профспілкові діячі, банкіри чи високопоставлені чиновники. «Часом,— сказала вона оце якось Блорні,— мені доводиться силою стримувати себе, щоб не жбурнути якому-небудь типові на фрак миску з картопляним салатом або вивернути якійсь шльондрі блюдо зі шматочками семги просто в декольте — хай вони врешті звідають, що таке страх. Якби вони уявили собі, як виглядають збоку, з нашого боку: як вони стовбичать, пороззявлявши роти, вірніше, пащі, і як відразу юрбою накидаються, звісно, на бутерброди з ікрою, а то ще трапляються й такі — навіть мільйонери або мільйонерші,— які напихають собі кишені сигаретами, сірниками та тістечками. А подеколи прихоплюють із собою якісь пластмасові слоїки, в яких виносять каву,— і все оце, геть усе якось, так або інакше, компенсується з наших податків. Є такі, котрі заощаджують на сніданку або обіді і, мов шуліки, налітають на закуски,— тільки я, звичайно, не хотіла б образити шулік».

56

Із явних актів насильства став поки що відомим лише один, та він привернув до себе, на жаль, досить велику увагу громадськості. В зв'язку з відкриттям виставки художника Фредеріка Ле Боша, чиїм меценатом вважався Блорна, він уперше знов зустрівся особисто з Штройбледером, який кинувся до нього з променистим обличчям, а коли Блорна не подав йому руки, Штройбледер сам буквально зграбастав руку Блорни й зашепотів йому: «Боже, та не бери ти всього цього так близько до серця, ми не дамо вам пропасти, ось тільки ти, на жаль, пропадаєш». На жаль, задля правди треба повідомити, що в ту мить Блорна справді дав Штройбледерові помордаса. Скажемо відразу, щоб відразу й забути: полилась кров, кров із Штройбледерового носа, за різними підрахунками — від чотирьох до семи крапель, та, що іще гірше: Штройбледер відсахнувся, проте зараз же промовив: «Я прощаю тобі, прощаю все — з огляду на твій збуджений стан». А що ця заувага чомусь викликала крайнє роздратування Блорни, сталося дещо таке, що очевидці назвали «сутичкою врукопаш», і, як це завше буває, коли люди штройбледерівського або блорнинського типу появляються привселюдно, сюди нагодився й фоторепортер ГАЗЕТИ, такий собі Котензель, спадкоємець застреленого Шеннера, і, мабуть, не варто ображатися на ГАЗЕТУ, до того ж досі знаючи її вдачу, за те, що вона відразу подала фото цієї «сутички врукопаш» із підписом «Напад лівого адвоката на консервативного політика». Зрозуміло, тільки наступного ранку. Під час виставки мала місце ще одна зустріч — між Мауд Штройбледер і Трудою Блорна. Мауд Штройбледер сказала Труді Блорна: «Можеш бути певна мого співчуття, люба Трудо»,— на що Труда Б. відповіла Мауд Ш.: «Запхай тихенько своє співчуття назад у холодильник, де зберігаються всі твої почування». Та коли Мауд Ш. знову запропонувала їй прощення, добросердя, співчуття, ба ледве не любов, завершивши словами: «Ніщо, анічогісінько не спроможне послабити мою симпатію, навіть твої злі випади»,— Труда Б. відповіла словами, що їх навести тут просто немає змоги, про них можна повідомити лише в реферативній формі, бо аж ніяк не жіночими були слова, якими Труда Б. натякала на численні спроби Штройбледера до зближення і, між іншим,— як порушення правила про нерозголошення довірених таємниць, котре поширюється й на адвокатову дружину,— згадала каблучку, листи та ключ, що його «оцей постійно гнаний у три шиї залицяльник залишив у певній квартирі». Але саме тут жінок розвів Фредерік Ле Бош, який, не занепадаючи духом, відразу ж скористався з нагоди зібрати Штройбледерову кров вимочкою й перетворити її — за його словами — на «One minute piece of art^[41]», назвав це «Кінцем багаторічної чоловічої дружби» і, підписавши, подарував не Штройбледерові, а Блорні зі словами: «Можеш загнати, щоб трохи поповнити свою касу». Цей згаданий напослідку факт, а так само описані напочатку акти насильства говорять про те, що мистецтво все ж іще виконує соціальну функцію.

57

Звісно, вкрай прикро, що під кінець повідомляється так мало гармонійного і так мало залишається надії на гармонію. Вийшла не інтеграція, а конфронтація. Звичайно, можна дозволити собі запитання: як же це так або чому, власне? Молода жінка в доброму, майже веселому настрої вирушає на мирну танцювальну вечірку, а за чотири дні — оскільки тут повинне бути не засудження, а тільки повідомлення, то й повідомляти треба самі лише факти,— вона стає вбивцею,— власне кажучи, якщо подумати, тільки через газетні повідомлення. Виникає роздратування, напруження, а далі й бійка навкулачки між двома дуже-дуже давніми друзями. В'їдливі репліки їхніх дружин. Відкинуте співчуття, ба навіть відкинута любов. Вкрай нерадісні явища. Веселий, товариський чоловік, який любить життя, мандрівки, комфорт, настільки нехтує собою, аж починає пахтіти! Чути навіть запах із рота. Він пропонує свою віллу на продаж, звертається навіть у ломбард. Його дружина роззирається довкола «в пошуках іще чогось», бо впевнена, що друга інстанція позбавить її місця; вона навіть готова, ця обдарована жінка готова знову піти працювати на велику меблеву фірму продавцем вищого розряду, з титулом «консультант щодо інтер'єру», але там їй кажуть, що «кола, які звичайно в нас купують,— це ті кола, ласкава пані, з якими ви пересварилися». Одно слово, кепські справи. Прокурор Гах уже довірчо шепнув друзям те, чого досі особисто Блорні сказати не наважується: напевне, його як оборонця відхилять — з огляду на його явну упередженість. Що буде далі, чим усе це скінчиться? Що станеться з Блорною, якщо він не матиме змоги навідувати Катаріну і — не варто більше приховувати! триматися за руку. Безсумнівно: він кохає її, а вона його — ні, у нього немає ані найменшої надії, бо все, все віддано її «милому Людвігові»! І слід додати, що «триматися за руку» означає тут односторонню дію, вона полягає тільки в тому, що коли Катаріна передає йому документи, або записи, або документальні записи, він затримує її руку трохи довше — можливо, на три, чотири, щонайбільше п'ять десятих секунди,— ніж заведено. Дідько б його взяв, як же тут створити гармонію, якщо навіть його палке ставлення до Катаріни не може змусити його — скажімо вже це нарешті — трохи частіше митись. Його не втішає навіть те, що він, самотужки, встановив походження зброї вчиненого злочину,— чого не вдалось ні Байцменне, ні Медінгові, ані їхнім помічникам. Ну «встановив», мабуть, і не зовсім точне слово, бо мається на увазі добровільне признання Конрада Байтерса, котрий якось раз зауважив, що він старий нацист і, можливо, тільки завдяки цьому на нього досі не звертали уваги. У свій час він був політичним керівником в Куїрі й зміг тоді дещо зробити для матері Ельзи Вольтерсгайм, а пістолет — це старий службовий пістолет, що його він приховав, але одного разу через дурість показав Ельзі й Катаріні; якось вони втрьох навіть вирушили до лісу й влаштували там стрільбище; Катаріна виявилась дуже влучним стрільцем, вона пояснила, що ще молодою дівчиною прислужувала за столом у гуртку стрільців і їй часом дозволяли смалити з рушниці. А в ту суботу ввечері вона попросила в нього ключа від квартири, сказавши, що хоче побути на самоті, а її квартира — він повинен її зрозуміти — для неї мертва, мертва... проте в суботу вона все ж залишилась у Ельзи і, напевно, взяла пістолет в його квартирі в неділю, коли, поснідавши й почитавши НЕДІЛЬНУ ГАЗЕТУ, поїхала, перебравшися за бедуїнку, до цього проклятущого журналістського шинку.

58

Наприкінці залишається повідомити все ж дещо до певної міри підбадьорливе: Катаріна розповіла Блорні, як розгортались події, розповіла також, як вона провела ті сім чи шість з половиною годин між убивством та її появою у Медінга. А що Катаріна виклала все письмово і передала це Блорні для використання на процесі, випадає щаслива нагода процитувати цей документ слово в слово.

«До журналістської пивнички я пішла, лише щоб подивитися на нього. Хотілося знати, як отакий чоловік виглядає, які в нього звички, як він говорить, п'є, танцює,— ось цей чоловік, який зруйнував мені життя. Так, спершу я зайшла до Конрадової квартири і взяла пістолет, навіть сама зарядила його. Коли ми стріляли якось раз у лісі, я попросила показати, як це робиться. В пивничці я зачекала півтори або й дві години, але він не прийшов. Я постановила собі: якщо він виявиться надто вже огидним, давати йому інтерв'ю не піду, і якби я спершу побачила його, то й не пішла б. Але він до пивнички не прийшов. Щоб до мене не чіплялися, я попросила хазяїна — його звуть Петер Крафлун, ми часом працювали вдвох, найнявшися на одноразову роботу; він був старшим офіціантом,— я попросила його дозволити мені попрацювати за баром. Петер, звичайно, знав, що про мене писала ГАЗЕТА, він обіцяв подати мені знак, якщо появиться Тетгес. Мене кілька разів запрошували танцювати, адже був карнавал, але Тетгес не показувався, і я занервувала, бо не хотіла зустрітися з ним непідготовленою. А о дванадцятій я поїхала додому, мені з душі вернуло, така спаскуджена й забруднена була квартира. Але чекати довелось усього кілька хвилин, доки подзвонили в двері,— якраз вистачило часу, щоб зняти пістолет із запобіжника й покласти його напоготові в сумочку. І тут подзвонили, я відчинила, він стояв уже в дверях, а я подумала була, що то він подзвонив знизу і я матиму ще кілька хвилин, але він піднявся ліфтом, і ось він стояв переді мною — і я злякалася. Я відразу побачила, що він свиня, справжня свиня. А до того ж красень. Таких звичайно називають красенями. Таж ви бачили фотографії. Він сказав: „Ну ж бо, Квіточко^[42], що ж ми зараз удвох придумаємо?“ Я не мовила ні слова, відступила до кімнати, він зайшов слідом і сказав: „Що ж ти дивишся так розгублено, Квіточко моя, я пропоную спершу трохи розважитись“. Тим часом я вже взяла сумочку, а він підступав, тягнучись до моєї сукні, і я подумала: „Розважитись, що ж, прошу“,— витягла пістолет і відразу вистрелила в нього. Вдруге, втретє, вчетверте. Достоту й не знаю, скільки разів. Про це ви можете прочитати в поліційному звіті. Не подумайте, що для мене новина, коли чоловік хапається за мою сукню: якщо з чотирнадцяти років або й раніше, працюєш служницею, то дечого набачишся. Але цей молодик із своїм „розважитись“...— тож я й подумала: гаразд, зараз я тебе розважу. Він, звичайно, такого не чекав і десь із півсекунди так здивовано дивився на мене, геть як у кіно, коли в когось несподівано стріляють. Потім він упав — гадаю, він був уже мертвий. Я кинула біля нього пістолет і вийшла, з'їхала ліфтом донизу й повернулась до пивнички,— Петер здивувався: адже я не була відсутня й півгодини. Я знову стала за стойку, більше не танцювала безперестань думала: „Але ж це неправда“, однак знала, що це правда. Петер часом підходив до мене й казав: „Сьогодні він не прийде, оцей твій приятель“, а я відповідала: „Схоже на те“. І прибирала байдужного вигляду. До четвертої години я наливала горілку, цідила пиво, відкорковувала шампанське та подавала мариновані оселедці. А потім пішла, не попрощавшися з Петером, спершу зайшла до якоїсь церкви, посиділа там з півгодини, думала про матір, про кляте, жалюгідне життя, що судилося їй, та про батька, який вічно, вічно бурчав, бурчав на державу й церкву, на владу й чиновників, на офіцерів і всіх лаяв, але коли доводилось мати справу з ким-небудь із них, то гнувся, ледве не повискуючи з раболіпства. І про мого чоловіка, Бреттло, про ті огидні мерзоти, що їх він розповів Тетгесові, і, звичайно, про мого брата, який завжди, завжди зроджувався тут, тільки-но я зароблю кілька марок, і видурював їх у мене на якусь дурницю, на одежу, мотоцикл або гральні салони; і, звичайно, про священика, який завжди називав мене в школі „наша червонувата Катрінхен“, а я й уявлення не мала, що він хотів цим сказати, і весь клас реготав, бо я й справді відразу червоніла. Атож. І, звісно, про Людвіга. Потім я вийшла з церкви й зайшла до першого по дорозі кінотеатру, але не зосталась там і знов повернулась до церкви, бо в карнавальну неділю це було єдине місце, де можна було посидіти спокійно. Я думала, певна річ, і про застреленого там у моїй квартирі. Без каяття, без жалю. Він-бо хотів розважитись, і я його розважила, еге ж? У мене промайнула думка, чи не той це молодик, який телефонував мені серед ночі й набридав також бідній Ельзі. Я подумала: таж це той самий голос, треба було дати йому змогу потеревенити ще трохи, щоб пересвідчитися, тільки ж що б це мені дало? Далі мені захотілося міцної кави, і я подалася до кав'ярні Бекерінга, не до зали, а на кухню, бо я знаю Кете Бекерінг, хазяїнову дружину, ще з школи домоведення. Кете була дуже люб'язна зі мною, хоч її дожидало багато справ. Вона дала мені чашку власної кави, яку заварюють правильно, геть як у старовину, заливаючи розмелені зерна окропом. Але потім вона повела зі мною мову про всі оті нісенітниці з ГАЗЕТИ, приязно, але так, ніби все ж трошки вірить їм, та й звідки людям знати, що то все брехня. Я була спробувала пояснити їй це, але вона не зрозуміла, а лише підморгнула й сказала: „А ти, виходить, і справді любиш цього хлопця“,— і я сказала „так“. Потім я подякувала за каву, а на вулиці взяла таксі та й поїхала до цього Медінга, який тоді так гарно обійшовся зі мною».

Дбайлива облога ^{Переклав Олекса Логвиненко}

Дійові особи, обставини, колізії, проблеми та конфлікти в романі вигадано. Якщо вони часом і відповідають — хай навіть у загальних рисах — так званій дійсності, то вини автора в цьому, як завжди, немає.

Моїм синам Раймундові, Рене та Вінсенту — з вдячністю.

1

Незадовго до закінчення конференції, перед виборами, ще на останньому, вирішальному засіданні, страх раптом минув. Його заступила цікавість. Неминучі в таких випадках інтерв'ю він давав уже в піднесеному настрої, дивуючись тим, як швидко збагачується його лексикон: розвиток, інтенсивність, компроміс, автономна тарифна система, гармонійне узгодження інтересів, ретроспективний погляд, перспектива, врахування спільних рис стартового періоду... Зумів він згадати, ніби мимохідь, і про дещо суто автобіографічне: про свою роль у створенні демократичної преси, згадав про переваги концентрації капіталу та небезпеки, до яких вона може призвести, про неоціненну роль робітництва, не забув і про профспілки; одне слово, боротися не один проти одного, а один опліч одного. Дещо з того, про що він казав, навіть для нього самого лунало досить правдоподібно, хоча безжально, точні Рольфові дослідження й похмурі прогнози Корчеде, незважаючи на цілковиту відмінність у поглядах цих двох, завжди здавалися йому вірогіднішими. Приємно було докинути й дещо з історії, навіть з історії мистецтв,— собори, Менцель, Бісмарк, Ван Гог, чия соціальна, а може, навіть за своєю суттю соціалістична енергія, чий місіонерський запал зрештою вливався в мистецтво. Бісмарк і Ван Гог як сучасники... Коротенькі медитації додавали колориту висловлюванням із суто економічних та політико-економічних питань — висловлюванням, що їх від нього чекали. Він знову вдався до тієї лиш на позір імпровізованої вишуканості, яка так допомагала йому понад сорок років тому на Вищому семінарі в Труклера; згодом він користався з своєї вишуканості на численних редакційних нарадах, але перед великою публікою досі це було зовсім не те.

Все, що він казав, імпровізував, виходило в нього майже само собою, ділилося на розділи, давало змогу подумати про інше, з'ясувати, коли ж раптом минув той страх. Це сталося, скоріше всього, тієї миті, як він усвідомив, що може бути певним у своєму обранні і що воно піднесе його на таку височінь, де страх стане ще глибшим, і тоді (так він міркував, даючи ще одне,— котре вже? — інтерв'ю) він інстинктивно збагнув, що краще вже позбутися страху взагалі, аніж боятися ще дужче. Жодного страху, сама цікавість. Так, той гнітючий страх, якого він не міг позбутися місяцями, страх за власне життя, за життя Кете, за життя Сабіни й Кіт щез. Звичайно, колись вони до нього таки дістануться і, певно, навіть уколошкають його, отож страшенно кортить тільки знати, хто це зробить і як, а щодо Сабіни, то тепер у його душі замість страху поселилася турбота. Він має підстави турбуватися за долю дитини.

За минулі місяці страх майже цілком перекочував на бік, сказати б, технічний — на заходи безпеки, витіснивши турботу на задній план. Тепер це був страх уже не перед чимсь, а за когось: за Сабіну, за Герберта, за вибрики Кете — щоправда, за них — найменше, і (це навіть викликало в нього подив) — за Рольфа. Глибока Сабінина набожність завжди його непокоїла, аж будила в ньому заздрість, а той Фішер, їхній зятьок, чиє хлопчаче завзяття так їх усіх підкупило (всіх, крім нього, це визнала й Кете: крім нього), Сабіні не пара. Ота спритність, з якою Фішер продав Сабіну й дитину, відкрила очі, либонь, усім. А от Кете, коли йдеться про гроші, просто не завадило б узяти під опіку, бо вона роздає їх усім підряд, не шкодуючи й на себе, і колись — він потерпає, що це станеться дуже скоро,— вскочить-таки у страшну халепу.

Такі думки роїлись у нього в голові, поки йому тицяли, немов ручні гранати, до рота мікрофони, а довкола на повну потужність світили юпітери. Амплангер ретельно спланував і розписав за графіком інтерв'ю, подбав про мінеральну воду та каву, тримав напохваті одеколон. Діялося все це ніби у двох площинах, і йому не завдавали клопоту жодним делікатним запитанням про родину. Й далі видобуваючи «зісподу думок» з-за «технічного» страху свої турботи, «на поверхні» він міркував про те, чи не можна щось сказати про «тривожну безтурботність», тоді як його безцеремонно розпитували Про Рольфа, Вероніку, Гольгера й навіть про Генріха Беверло (невже вони не знають, що тим часом у нього з'явився ще один онук на ім'я Гольгер?). Вдав, ніби щиро й прикро засмучений з приводу шляху, на який ступила Вероніка, втримався перед спокусою відмежуватися від Рольфа, хоч усі йому це просто-таки, сказати б, в уста вкладали, погодився, що той помилявся, наголосив, що Рольф свою покару відбув, і визнав, що глибоко стривожений за Гольгера (за Гольгера-старшого, бо про Гольгера-молодшого вони ще вочевидь нічого не знають).

Ця двоплощинність, яку, мабуть, можна назвати і спричиненою середовищем шизофренією, починала йому вже аж подобатись: можна хоч і раз по раз щось монотонно бубоніти у відповідь навіть на делікатні запитання, а тим часом думати про Сабіну, яку явно хтось — либонь, Кольшредер, хто ж іще! — довів до шокового стану і яка тепер ще ревніше, ще самовідданіше молиться матері божій. Він говорив у мікрофон своїм нібито імпровізованим, пересипаним вишуканими стаккато голосом і з сумом прощався з мрією, яку плекав здавна і яка оживала в ньому знов і знов: бачити Кіт, уже дівчиною чи молодою жінкою, у «замочку» — ось вона в парку, ось на прогулянці, ось годує качок, ось в оранжереї... Він усе не важився остаточно урвати цю кінострічку — цю мрію, цю гру, що в неї, за вбивчими пророцтвами Корчеде, він уже ніколи не гратиметься. Ніколи вже Кіт... Навіть десятирічною дівчинкою... не ходитиме по «замочку», не житиме в ньому... Ніколи.

У глибині зали учасники конференції вже починали розходитись, допивали останні чарочки з горілкою, водії виносили у двір валізи, члени правління посьорбували прохололу каву й стримано плескали в долоні, коли він саме успішно закінчив давати особливо важливе, на їхню думку, інтерв'ю, а тоді Пліфгер, його попередник, не проминув нагоди між двома Інтерв'ю хутенько, зі звичайною своєю поблажливістю (це була поблажливість, яку виявляє сталь перед тиском, поблажливість не людини, а тільки представника галузі) і так зненацька, що це було аж кривдно, немовби вони все ж мали його за старого недоумка, підійти до нього, якнайщиріше потиснути йому руку й сказати: «У вас це виходить надзвичайно добре, любий мій Тольме, просто-таки грандіозно! Ми можемо ще раз привітати себе з вашим обранням!» А Кліма, людину Цумерлінга, якось наче аж збило з пантелику його справді мало не образливе красномовство.

Цікаво, що то було на обличчі в Бляйбля — невже таки заздрість? У всякім разі, Бляйбля приголомшило те, як легко йому даються нові обов'язки, вразив цей несподіваний його веселий настрій, адже він, Бляйбль, сподівався, безперечно, побачити його пригніченим, переляканим, не здатним двох слів зв'язати,— і то після того, як йому пощастило «витягти» — так він називав це відверто — його саме туди, куди й хотів: на місце, де чигають найбільші загрози, на найнебезпечніший пост, хоч ніхто й не припускав, що цей пост йому до душі, на роль, про яку ніхто й не думав, що він гратиме її так добре,— він, Фріц Тольм, який швидко старіє, ідеологічно не вельми стійкий, «флюгер на вітрі», улюбленець долі, пестун, некерований член правління, незбагненним чином «якось» зв'язаний по-панібратському з «отими»... І водночас людина, відкрита для нападків і незахищена.

Сумніву нема: Бляйбль приголомшений і, мабуть, мізкує тепер про те, чи слушно все ж таки було висувати його кандидатуру, підкидати його ім'я вкрай перевтомленим тригодинними дебатами учасникам засідання — після того, як вони вже відхилили стількох претендентів, що їх не повинні були б відхилити. Саме його, Тольма!

До виходу все під'їздили й під'їздили машини, водії все виносили й виносили валізи, бігали туди-сюди, довкола ставали на пости люди зі служби безпеки, спаковували своє причандалля теле- й радіооператори, бряжчав посуд, офіціанти збирали до ящиків порожні пляшки, і в цю хвилину, коли преса вже дістала свою поживу, саме тепер йому спало на думку, що ніколи ще він не почував себе на прес-конференції так невимушено, майже легковажно, ніколи не висловлювався так вільно, обидві оті площини ще не стелилися побіч так гладенько, не сходилися... Але тепер він мусив ризикнути й закурив сигарету — з насолодою, мало не жадібно; хвилину-дві він почував себе молодим, як тоді, коли ще був студентом і після одного особливо нудного семінару взяв у рот, мов юний офіцер після вдалого відступу, сигарету. І ту ж мить поруч вигулькнув молоденький фоторепортер-зух, що затримався в залі, й заходився фіксувати на плівку, як він дістав з кишені вже пом'яту коробку, знайшов у ній сигарету й припалив — власноручно, ніхто до нього не підбіг, щоб дати вогню; і він збагнув: все ж таки в журналістиці він розуміється чимало, все ж таки цього він навчився, незважаючи на те, що багато хто, та, власне, майже всі раз у раз йому й закидають, нібито він «хоч і з головою в ділі й держить його в руках, але сам ані людина діла, ані щось ньому тямить...» Він збагнув, що ці репортажні знімки матимуть успіх: сивочубий, шанований, відомий своєю привітністю новий голова правління, цей трохи легкодумний на вигляд старий пан, якому, щоб бути поважним по-справжньому, бракує зовсім небагато, чоловік із ледь скуйовдженим волоссям, одягнений строго й водночас, здавалося, недбало, розслаблений, хоч його чекають жахливі небезпеки, стоїть собі з сигаретою в роті, не зовсім відповідаючи своїй гідності й зовсім не відповідаючи своєму новому становищу, з пом'ятою коробкою від сигарет і досить пошарпаною коробкою сірників у руці; переможець — і переможений Бляйблем.

Нарешті Бляйбль свого діждався: тепер він, Тольм, там, де Бляйбль і хотів його бачити,— на самісінькому вершечку, де ні спокою, ні спочинку, ні розслаблення, ні особистого життя він уже не матиме; тут його повинні до смерті зацькувати, до смерті заохороняти, тут на нього чигатимуть страшні небезпеки... І все ж таки щойно йому відкрилася двоплощинність, він саме за ці дві години віднайшов особисте життя — своїх дітей, і внуків, і Кете — й уже не боїться промов, з якими доведеться виступати, прес-конференцій, які доведеться провадити, інтерв'ю, які доведеться давати. У ньому, виявляється, нагромаджено всього набагато більше, ніж він і сам сподівався: думок, яких ніколи не висловлював, поглядів, від яких мусив відмовлятися, цілих серій заздалегідь наготованих висловлювань. Тепер нехай запитують про що завгодно, ці агресивні, й лицемірні, й агресивно-лицемірні журналісти, і хай він і не людина діла й ніколи по-справжньому таким не був, але журналістів — о, цих він, мабуть, усе ж таки знає і завжди надавав перевагу агресивним перед лицемірними: як-не-як, він ось уже тридцять два роки власник «Блетхена» й не раз бачив, як вони з'являлися й зникали, бачив їхні злети і їхні падіння, легко знаходив з ними спільну мову, хоч ніколи до пуття й не розумів, що таке журналістика, і нехай навіть на конференціях вони щоразу й утовкмачують йому, що Jour означає «день» — на день, на цей день, на один день... Мило розводитись, залишаючись на поверхні свідомості, перед мікрофонами, об'єктивами телекамер та гостро підструганими олівцями — цього він навчився саме тепер, в останні хвилини, коли страх за власне життя так несподівано минув.

Сьогодні знов, як завжди знов, коли Корчеде — цього разу на конференцію він не прибув — назвали серед кандидатів, мова знов досить відверто зайшла про його «уподобання», через які він виявляється для такої посади непридатним — «зовсім непридатним, хоч у його здібностях ніхто й не сумнівається».

Ні, уникнути цього не пощастило — Бляйбль до нього все ж таки підійшов, тоді як Амплангер тримався осторонь; той самий Бляйбль, у якого грубе обличчя — не обличчя, а справжнісінька «пика»,— і грубі манери. Він уже постарів, одначе й досі скидається на здорового, як бугай, молодика й хоч і не бабій, а проте романів з жінками мавчимало. Дивно було вперше за тридцять п'ять років бачити Бляйбля майже розгубленим, власне, приголомшеним. Він шанобливо кивнув головою, а тоді, як грім з ясного неба, пустив оту шпильку:

— То що, Фішери ждуть поповнення? І про це доводиться дізнаватись або зі спортивного відділу однієї газети, або зі світської хроніки іншої! А нам ти ані словечка! Навіть Кете аж рота роззявила, коли я їй розповів.

Бляйбль замовк і відразу, певна річ, зметикував, що й він, Тольм, також іще нічого не знає. Сабіна вагітна? Про це він ще не чув, до того ж... Хіба в цьому є щось непристойне, щось таке, про що люди повинні перешіптуватись? Жодному репортерові про це ще не відомо, жоден іще його не спитав: «З яким почуттям ви чекаєте ще одного внука чи внучки з родини Фішерів?» Душа чує: за цією звісткою, за цим Бляйблевим запитанням щось криється — щось таке, про що йому й невтямки.

— Вітаю! Вітаю і з тим, і з тим: і з твоїм справді блискучим виступом тут,— мені, видко, доведеться більше читати в газетах літературні додатки, щоб досягти колись твого рівня,— і з онуком! Отже, через чотири місяці. Хай щастить!

Всьому настав край раніше, ніж можна було сподіватися, Кете ще й не повернулась від Сабіни. Коли починаються засідання чи й конференції, вона щоразу їде з дому, тільки пополудні ще виконує якийсь час обов'язки господині, подаючи каву та чай і пригощаючи домашньою випічкою — кругленькими коржиками та тістечками. Кете взагалі полюбляє дрібну здобу, пече її в своїй чепурній кухні сама і приймає гостей дуже мило й привітно — для неї це, як видно, не тільки обов'язок; вона перемовляється з чоловіками, дбає про секретарок, які вочевидь по-справжньому її люблять, беруть у неї кулінарні рецепти й питаються порад, «Подумати лишень!.. І як це воно у вас завше виходить?..» Коли затвірники допускають у своє товариство на годину-дві дружин, Кете запрошує їх нагору — випити чаю, погомоніти, посмакувати лікером іноді навіть показує свої вбрання, терпляче вислуховує всі оті «охи» та «ахи», розповідає про дітей та онуків, про те, хто куди зібрався їхати, приймає також, не розбираючись, подруг декотрих чоловіків (на відміну від нього, вона безцеремонно називає їх «куртизаночками»); в Кете це виходить дуже мило, і дівчата відразу проникаються до неї довірою, вона навіть їх підбадьорує, коли вони, колишні стюардеси, секретарки та продавщиці, не звиклі до «вищого світу», почувають себе, буває, ні в сих ні в тих. Кете стоїть на варті родинної честі й не терпить шпильок, які можуть кинути тінь на Рольфа, Катаріну, Вероніку чи Гольгера Першого, вдає, ніби не чує злих зауважень на адресу свого вже семирічного онука (де він тепер — цього ніхто не знає). «А ота жіночка, нинішня подруга вашого сина, Катаріна, вона ж бо комуністка, еге?» І Кете відповідає: «Може, й так, тільки, як на мене, то спитайте про це краще в неї самої. Я, знаєте, страшенно не люблю чіпляти людям політичні ярлики». Навіть про амурні пригоди свого зятя Ервіна вона слухає незворушно. Натяки на те, як живе Сабіна... Ні, ніщо не може порушити рівновагу в Кете, поки у вестибюлі, на балконі, в просторих коморах її стережуть люди з охорони.

А тепер Кете йому бракує. Якщо через чотири місяці в Сабіни має знайтися дитина, то, виходить, скоро вона буде вже на шостому місяці. І нікому нічого не сказала... Щодо ущипливих зауважень Бляйбля, хоч би кого вони стосувалися — Рольфа, Катаріни, Герберта чи Гольгера Першого,— незаперечно принаймні одне: вони завжди слушні. Коли вже він каже: «Через чотири місяці»,— то це буде таки через чотири місяці, навіть якщо Сабіна не знає цього з такою певністю й сама. Все це йде від людей Цумерлінга, а ті тримають руку не лише на пульсі часу, а й на лонах відомих жінок і знають краще, ніж котрась із них сама, коли в неї не буде місячного. О, то справжні детективи в галузі жіночих лон, фахівці особливого штибу! Вони, певно, опитують служниць, аптекарів, обнишпорюють, мабуть, бачки зі сміттям, тицяють свого носа й до лікарських карток, підслуховують телефонні розмови... І все задля інтересів громадськості! А Кете йому про це сказала б, якби сама знала; от тільки, чому їм нічого не розповіла Сабіна? Коли Бляйбль вичитав таке у спортивних новинах, то це, видно, якось пов'язано з верховою їздою. Не можна ж одразу, тут-таки робити те, що він зробив би залюбки: податися до телефону й подзвонити. Але найдужче його пориває піднятися зараз до Кете й випити з нею чашечку чаю. Він певен, вона не стала б іронізувати з приводу його обрання, якщо вона — про це він, мабуть, ніколи не довідається — взагалі здатна іронізувати. Кете, звісно, почує про це вдома по радіо або коли сидітиме в Сабіни перед телевізором, і в голові в неї зрине скоріше переляк, ніж бажання іронізувати,— вона ж бо знає, що Бляйбль прагне не тільки застрахати його, а й знищити.

Нарешті стукіт і брязкіт у залі стих, усі теле-, радіооператори та журналісти порозходились, і він дістав змогу хвилинку посидіти, не бачачи наведених на себе об'єктивів. Він відчував, як обличчя його береться, немов павутинням, утомою, просто-таки виразно відчував, як по шкірі розповзаються зморшки, як після химерної і напруженої гри з двома площинами на нього налягає виснаження. А викурити ще одну сигарету він уже не має права. Його дратує ця пересварка з Гребнітцером, його лікарем, а Амплангер, це вже запевно, тому донесе: три під час засідання, одну — після обіду і п'яту — після інтерв'ю. Амплангера знов обрали секретарем — без ніякого тривалого обговорення, без жодного голосу проти, і хоч той вийшов також із його «конюшні» — вибився ж бо в люди в «Блетхені», при батькові, в «Блетхені» й на «Блетхені» зробив собі також кар'єру,— він, Тольм, ніколи напевно до пуття не знав, кому Амплангер служить — Бляйблеві чи, може, й самому Цумерлінгу. Люб'язний, освічений, спритний, жорстокість свою виявляє не часто, але найвиразніше тоді, коли посміхається: жорстокішої посмішки, коли, як то кажуть, аж чути, що в людини скрегочуть зуби, йому ще не випадало бачити зроду. В Амплангера посміхаються всі — він сам, його дружина, четверо дітей, і декотрі лихі, але дотепні язики запевняють, нібито скоро в нього посміхатиметься вже й собака, кіт і папуги. Амплангерова посмішка має недобру славу й навіює на людей страх; як начальника відділу кадрів у «Блетхені» його бояться. В редакції ще працює кілька чоловік із тих, хто прийшов у газету на самому початку і з якими він може розмовляти відверто; вони й розповіли йому, що серед співробітників ходить вислів: «Якщо Амплангер посміхається, тобі гаплик».

Але тепер Амплангер, як видно, також стомився. Невже ж так стомився, що й не посміхнеться?

Коли Амплангер підсів до нього й сидів, задивившись на парк то вигляд він мав майже порядної людини, навіть досить пригніченої, а як зважити на комірець його білої сорочки то він наче трохи аж упрів, та й чуб у нього був зачесаний сяк-так; одне слово, Амплангер справляв враження мало не «вельми порядної» людини, коли оце щойно промовив:

— Викуріть іще одну, докторе, я нікому не скажу.

Але він тільки похитав головою і спитав:

— Що там з моєю дочкою? В газеті справді написано, що вона при надії?

— Ваша Сабіна кинула, мабуть, готуватися до чемпіонату, звідси й інсинуації. Я накажу, щоб у цьому як слід розібрались. Але мене вразила й поінформованість пана Бляйбля. Однак тепер я, з вашого дозволу, порадив би вам трохи полежати. День був таки божевільний, я й сам ледве на ногах стою і як тільки переконаюся, що ви вже в себе нагорі й у безпеці, то зразу ж піду додому. Але з пресою, якщо дозволите, ви впоралися чудово. Просто чудово!

— Я повинен уже завтра приступити до роботи? Я маю на увазі — бути вже в конторі?

— Ні. Аж післязавтра нам доведеться влаштувати невеличке свято, такий собі прийом для службовців та робітників. Адже більшість завідувачів відділами ви знаєте. Ні, завтра ще не треба.

— Я ще трохи посиджу. Ідіть собі спокійненько додому й вітайте дружину та дітей.

— Гадаю, немає потреби докладно вам пояснювати, що всі застережні заходи, які досі стосувалися пана Пліфгера, тепер переходять на вас. Якщо маєте бажання, пан Гольцпуке розповість про деталі. Він залюбки зробить це сам, хоч і я, певна річ, готовий до цього теж. Але не хочу його ображати. Отож коли дозволите висловити припущення, що за таких обставин ви дістанетесь додому без моєї допомоги, яка вам, можливо, була б обтяжлива, то я хотів би попрощатися.

— Дякую, і — до побачення! Отже, післязавтра.

З великою охотою він пішов би звідси відразу — пішки, через двір, потім через Замковий міст, алеєю до села, тоді поволеньки від хати до хати й так аж до церкви, там би сів, може, навіть помолився б, далі постукав би до Кольшредера, запросив би сам себе на каву й погомонів про світ — не про господа бога, ні, розмовляти з Кольшредером про Всевишнього він якраз не дуже й любить і, мабуть, саме через те, що Кольшредер — пастор. Там став би перед батьківським будинком, отим наново обшитим азбестовими листами півтораповерховим «куренем», у якому й досі мешкає вчитель, молодий хлопець, що має автомашину й дружину в джинсах і прибудував собі гараж, а город обернув на моріжок з густою, завжди рівненько скошеною травичкою, де валяються різнобарвні пластмасові іграшки двох його малюків. Досі він утримувався від того, від чого мав намір утримуватися й далі: попросити дозволу подивитись будинок усередині — обидві кімнати з похилими стінами на горищі, внизу вітальня, кухня та комірчина для реманенту, у підвалі — пральня й комора на продукти. Тепер вони, мабуть, зробили все по-сучасному, і йому просто цікаво, де в них стоїть ванна — внизу чи нагорі. Він пригадав би батька, матір, брата Ганса... Всі вони вже повмирали, батько з матір'ю поховані тут, а брат десь далеко, дуже далеко — коли там узагалі було що ховати. Ганс попав просто під снаряд. «Сталінський орган^[43]». Колись треба буде відвідати ще раз і могилки. Кете робить це частенько, а потім, повертаючись додому, заїздить іще до Ной-Іфенгофена на перенесені туди могили своїх батька й матері — бере з собою квіти, купляє закриті мідні лампадки, замовляє молодим скульпторам надгробки; він бачив тільки ескізи для них: символічна композиція з троянд і хреста, все з мармуру, і для її та його батька й матері майже те саме, відмінності ледве помітні. Однак бувати на кладовищі він не любить, ходить туди дуже неохоче, навіть на похорони, хоч декому такі відвідини просто дають утіху.

Згадав би він тоді й про молочний суп... Такого на смак супу йому не доводилося їсти вже ніколи — ні у війну, ні по війні, і навіть Кете — а супи вона варить неперевершені — саме таким супом не почастувала його жодного разу. І хоч він сто разів їй пояснював, який був той суп — посередині такий собі острівець із яєчного білка, легенький (у неї він виходив надто міцний) присмак ванілі й цілком певна, явно неповторна густина; а в Кете суп щораз або надто густий, або надто рідкий. Рецепта він, звісно, не знає, у пам'яті лишився тільки смак, а його, саме його відтворити й не вдається — так само, як ото запах, що його, бува, відчуєш одного особливого вечора, скажімо, запах осіннього листя в Дрездені, запах, що долинав знадвору, коли вони з Кете лежали в готелі сумнівної репутації.

А найглибше в пам'ять запали суботи: після сповіді — купання у цинковій балії в пральні, потім — суп, хліб із маргарином, а іноді, як пощастить, то й какао. Та навіть згадка про сповідь не потьмарила спогаду про смак супу. І він підійшов би до садиби Пютців, а тоді — Кельців, подумав би про те, — хоча й розумів, що ніколи цього не зробить,— чи не зайти й привітатися з Анною Пютц (щоправда, тепер, як він знає, її прізвище Комерц) або з Бертою Кельц (яке прізвище в неї тепер, він не знає); просто б зайти, сказати: «Добридень!» — і подивитися в обличчя тим старим жінкам. Вони, звісно, збентежилися б — адже він живе тепер у «замочку» і став таким впливовим! Він пошукав би на їхніх обличчях риси тих дівчат, у яких понад п'ятдесят років тому — у Берту тринадцятирічним, а в Анну — чотирнадцятирічним — був закоханий так безтямно, що від свого почуття аж знемагав. Перша — білява, друга — чорнява. Дівочі коси, очі, груди, ноги... Він ходив за ними назирці, вистежував їх, намагався поцілувати, схопити за груди, погладити по нозі... І жодна на нього не ображалася, він просто їм надокучав, дівчата, мабуть, знали про таке від інших хлопців і, може, навіть до цього звикли, але в них ще не прокинулося досить цікавості, щоб поквапитись на нього, як це незабаром зробила Герлінда Тольмсгофен... І він ніколи не знав, що казати у сповідальні на дивне запитання: «Сам чи з кимось?» Пасторові Нуперцу, здавалося, від хлопця його літ конче треба було почути ту чи ту відповідь. Може, то називалося «з кимось», коли він підглядав за дівчатами й пробував їх мацнути або коли хотів тільки подивитись (а таке вони інколи йому дозволяли, і обидві були якось чудовно, майже романтично вражені) їм в очі — довго й глибоко, але волі рукам (це він урочисто їм обіцяв) не давав? Чи то називалося «з кимось», коли він зазирав дівчині в очі й шукав там... Що? І знаходив там... Що? А оте нестерпне Нуперцове допитування, чи він, як залазить у суботу в балію, не «обмацує» сам себе, й оті поради купатися в не дуже теплій воді, а ще ліпше — в трусах. Саме це наштовхнуло його на думки, які доти йому й у голові не з'являлися. І він так уже ніколи себе й не здолав, на сповіді більше не ходив, і спогади про всі подальші суботи не потьмарювало вже ніщо (він аж здригнувся від страшної думки, що добра душа Сабіна недавно приїздила сюди заради того, щоб висповідатися в Кольшредера — саме в Кольшредера!); тільки купання та молочний суп, розпашіле материне обличчя над плитою, Галс, що підсовував йому своє какао, потім він здебільшого йшов кудись із дому й діставав там, певне, щось краще, ніж какао! — батько (на щастя, вдома його найчастіше не було — він шукав на велосипеді й з рюкзаком на плечах дешевої земельки, бо мав хворобливий потяг до власності, своєї пайки на цьому світі, хай це навіть були заболочені, порослі очеретом луки зубожілих селян)... Батько хотів мати землю і ні з ким не церемонився; то був суворий, ненависний учитель, до того ж — вегетаріанець; він їздив із рюкзаком на велосипеді по селах, вишукував земельку, наживав земельку, призбирував морги й метри, збив кілька гектарів негодящих грунтів, копався в своїх паперах, складав витяги з поземельної книги й земельні листи, все засвідчене в нотаріуса... Сухоти, смерть. (Але ті кілька гектарів навколо Іфенгофена, Блюкгофена та Гетціграта після війни все ж таки трохи полегшили матері життя: земельну власність вона міняла на харчі — морг за моргом на молоко, масло й картоплю. Пізніше, коли там почали все копати й перекопувати, селяни вже продавали ту землю в сто разів дорожче. А діти в селі радо перехрестилися, коли батько помер, так само й Анна Пютц та Берта Кельц, а ще радніше — хлопці, які й досі, вже постававши дідами, розповідають своїм онукам про отого бузувіра вчителя Тольма — люди навіть не знали, чи він «бодай католик», «справжній» католик; бо до церкви батько, мабуть, таки ходив і про порядок Дбав, але щоб він сповідався чи причащався, ніколи ніхто не бачив і не тільки в своєму селі, а й у сусідніх селах, де він часом бував у неділю і спокушав селян своїм велосипедом, рюкзаком та сякою-такою готівкою в кишені, пропонував уранці за кухлем пива завдаток, посміювався, коли після обідні били при свідках по руках, підтверджуючи попередні угоди, бо сам же нічого, нічого не пив, хіба іноді склянку води чи кухоль молока, отой довготелесий, кістлявий, худющий чоловік, що не знав ні радощів, ні друзів. Зате в матері були, певно, свої радощі — діти, город, кухня, церква; активістка Спілки матерів, ревна прочанка, вона завжди була врівноважена, і їй навіть щастило — рідко, ох рідко — викликати на батьковому обличчі усмішку, коли вона нагадувала йому про молоді літа в Блюкгофені, про своїх батька й матір і про його, що сиділи тоді на бурому вугіллі.

Все ж таки треба було б якось поїхати на могилки, подивитись на отой справжній квітник, що його там розвела Кете, на мармуровий надгробок з хрестом і трояндами, незгасну свічку в мідному світильничку... Зайшов би він, либонь, до церкви, та й до Кольшредера, хоч як гірко не хочеться цього робити; з Кольшредером принаймні можна було б побалакати про архітектуру, живопис, та й про музику; зайшов би, може й до колишньої садиби Комерців, де тепер живуть Шретери, Катарінині батько й мати,— нинішні Рольфові, так би мовити, тесть і теща. Хоч і досі ще, через п'ятдесят років, його бентежить одна думка: адже траплялося, що він робив тоді з Петером Комерцом та Конрадом Бергеном те, що називав «сам із кимось». Коли він одного разу поцікавився в тих двох, що мав на увазі старий Нуперц, питаючи його про якесь «обмацування», хлопці відкрили йому таємницю. І все ж він з нетерпінням чекав снів і досить рано, ще як їздив до міста в школу, спізнав Герлінду. Він тоді помагав їй у математиці, тут, у замку; вона була графиня, і він не важився погладити їй ноги чи мацнути її за груди, але в очі зазирав глибоко-глибоко і їй, а вона — йому, і одного дня Герлінда сама не стала «тягти сірка за хвіст», а по-панібратському, як вона взагалі розмовляла, сказала: «Згляньмося одне над одним»,— і додала: «Тільки без комплексів, любий Фріцику,— ти в мене не перший і, мабуть, не останній, а я знаю, що буду в тебе перша...» І дівчина, яку люди називали «нахабною, розбещеною шльондрою», зробилась податливою і враз принишкла, затамувала дух; а оту шалену втіху на її обличчі, оте щастя, яке так і хочеться назвати раюванням, він не забув, не забував ніколи, як і її усмішку, коли вона побачила його втіху. З почуттям тріумфу, а не каяття пішов він іще раз до сповіді, щоб позбутись отого «з кимось» і щоб остаточно розпрощатися зі сповідями, а може, і з церквою, яка намагалася присилувати його щотижня покаянно сушити собі голову тим, що він знов робитиме через годину без каяття. Довіку не забути йому отого роздратованого, більш ніж нетактовного вигуку Нуперца, отого вульгарного запитання, що його пастор видихнув лютим, здушеним голосом: «З ким же?!» Це запитання вже не мало нічого спільного з таємницею сповіді, а крім того, священик і сам усе знав, знало мало не ціле село, всі ж вони знали, що це спливе на поверхню, і воно таки спливло. Сталося те, що стається завжди й неминуче мало статися: Герлінду спровадили до інтернату з суворим наглядом, а йому, на превеликий подив усіх, не заборонили приходити до замку. Подейкували навіть, нібито стара графиня не тільки передбачала таке, а й хотіла цього: те, що вона його любила, всіляко йому сприяла, було аж надто очевидно, і тепер він допомагав уже Герліндиному братові Гольгеру, й так само в математиці. Це було вигідно, бо він міг іноді й матері щось дати, й собі щось купити. До того ж існували, як-не-як, велосипеди, а тримати всі двері замкненими не могли навіть кельнські черниці. Герлінда наполягла на «освяченому й гарантованому церквою праві» вибрати собі замість надто обізнаного домашнього священика іншого духівника. Існували, зрештою, не тільки велосипеди, а й парки, будинки батьків у Герліндиних подруг... А особливо один — той, що неподалік від Південного вокзалу, на Мозельштрасе, де вони відчиняли вікно й слухали, як гуркочуть поїзди, і Герлінда щоразу сміялася, коли він зазирав їй в очі; він знав, знала й вона; він знаходив там зовсім не те, що шукав у Бертиних і Анниних очах. І все ж він любив дивитися Герлінді в очі; у них було прощання зі сповідальнею і молочним супом.

Він міг би навіть тріумфувати, коли часом сидів у церкві й споглядав оту незмінно неоготичну сповідальню; це був би тріумф із приводу того, що вони, нащадки Нуперца, самі попалися — коли й не всі, то принаймні багато з них — у сексуальну пастку, яку століттями наставляли іншим. Де ж вони висповідуються про оте «з кимось» чи й про оте «сам», де ж, як і яку дістають покуту? Що коїться в їхніх доглянутих багатокімнатних помешканнях, в отих модно й розкішно вмебльованих «халабудах», яким Рольф дає такі влучні й нищівні характеристики? Що коїться з їхніми дружинами, економками, далекими родичками і бозна ще з ким? І ніколи не думають вони про те, щоб колись пояснити кому-небудь, чому воно так у світі ведеться, що чоловіча снага, втіха, жага, навіть хтивість сягає розквіту тоді, коли ще не маєш ні змоги, ні права одружитися, коли на це катма грошей і тебе тягне до повій чи до «жінок легкої поведінки», якою була й Герлінда, підштовхує до отого невтішного «сам», що ніколи йому не подобалось. Де ж тепер оті «хтось», чому не трапляється жодної Герлінди, жодного щасливого випадку, жодного щастя? Чому ж вони, зрештою, не зараховують цих Герлінд до сонму святих? Знов і знов, відколи він востаннє ступив тоді після Герлінди до сповідальні, ще й тепер зринає в ньому отой, хай і досить стримуваний, тріумф, коли він запросив сам себе до Кольшредера на каву,— оте змішане почуття тріумфу, відрази й смутку, хоча знов і знов ставало очевидно, що Кольшредер живе з Гертою, своєю економкою, з усіма фізіологічними й психічними наслідками. Про це знали ж бо всі, ніхто навіть не мав сумніву, люди це не тільки відчували, а й бачили, коли Кольшредер, проходячи повз неї, торкався рукою її пофарбованих у рудий колір кіс; або коли Герта наливала йому каву; чи коли давала йому припалити, їхні руки торкались і в цьому доторку було більше ласки й порозуміння, ніж якби їх застали вдвох у ліжку згода в поглядах і жестах, така сама нестерпна, як і зворушлива, фамільярність; повногруда, квітуча сорокарічна молодиця у джинсовій спідниці й вільного крою блузці, крізь яку навіть дещо прозирало,— тут чари закоханості вже розвіювались і проступало скоріше щось непристойно-двозначне, повійницьке; а в його пам'яті це полишило шок. Усе воно було б не так і погано, якби діялося відверто, якби вони раз по раз не ганьбили за розпусту інших людей, не захищали свій обгиджений целібат та не вергали громів — принаймні Кольшредер — на «розбещену» молодь і всіх на світі. Цей вишуканий моральний розклад, цей зі смаком і модно обставлений безлад крає йому душу, до того ж, чорти б їх ухопили, як вони так роблять, що в них немає дітей, адже щось же та роблять — щось таке, що забороняють решті? Прокляття, хто тут, перед ким і за що сповідається і хто, кому та за що відпускає гріхи? І все ж він ніколи, жодної миті не мріяв стати священиком, ніколи не давав обітниці цноти й ніколи не жадав чужої жінки; навіть Едіт і та не була заміжня. Ця вишукана зіпсутість, ця розпуста, і то в лоні самої церкви... Але одне, хоч би там що, вона вміє: готувати каву, ця Герта, надзвичайно мила на вигляд особа, покірна, з приємним голосом і пофарбованими в рудий колір косами. І водночас є в ній щось розпусне, що викликає в нього суперечливі почуття, бо ж вона живе, власне, не в будинку розпусти. А проте іноді він усе ж таки туди заходить, запрошує сам себе, але тріумфу вже не відчуває; лишився тільки смуток та відраза. А щось же, як-не-як, та було, і для багатьох воно багато чого означало — принаймні для Сабіни й Кете дуже багато. Навіть для нього воно й досі, знов і знов означає куди більше, ніж гадають ці люди, що так граційно й легко виступають на тій самій площині, на якій дають посковзнутись мільйонам, якщо не мільярдам, «самим чи з кимось». За гарно пофарбованими, зі смаком оздобленими фасадами кругом розпуста, моральний розклад.

З Кете він не може про це розмовляти. Кете по-своєму простодушна, легковірна, і руйнувати цю її рису йому не хочеться. До того ж тут нема за що й ламати списи. А Герберт щоразу тільки сміється, для нього церква — взагалі не тема, може, іншої думки Рольф, той розуміє, що церква усе ж мала на нього якийсь вплив. І Катаріна, й Сабіна... За кабіну він потерпає дужче, ніж за Кете. Сабіна... У нього вже не раз виникало бажання, щоб вона завела собі коханця такого милого, щирого хлопця, і коли вже це має статися, то нехай він буде з клубу верхової їзди... Він майже певен, що з Ервіном Фішером у неї нічого доброго не вийшло, навіть того, що називають «з кимось». Він ніколи не висловить цієї думки вголос, ніколи не стане нічого доводити, ніколи не зможе про це з кимось заговорити, і все ж таки: Сабіна заслуговує на те, щоб мати собі чоловіка, який любив би її по-справжньому, а не отого шолудивого пса, якого він, коли вони залишаються з Кете самі, називає «замаскованим опудалом».

Кете збиралася повернутись від Сабіни аж о шостій. Тепер ще тільки пів на п'яту; машини роз'їхались, усі прощання позаду. Він устиг би ще дійти до села й пішки, але зараз про це шкода й думати — він уже не може просто взяти й піти собі, не може зробити цього навіть на свій страх і ризик. Бляйбль про це слушно сказав у своєму глумливо-щирому привітанні: «Тепер ти належиш самому собі ще менше, ніж належав досі, і сім'ї ти належиш менше, ніж належав колись». Та навіть коли б він і ризикнув... Зрештою, не триматимуть же вони його за полу! Чи все ж таки?.. Навряд, щоб ці невтомні молоді службовці на таке зважились. Навіть якби винним виявився він, усе списали б на них, і цей промах поставили б на карб їм. А крім того, він твердо пообіцяв Гольцпуке не викидати ніяких коників самому й не дозволяти їх Кете, а коли вона щось і намислить, то дати йому, Гольцпуке, про це знати. Кете вже кілька разів щастило вислизнути через парк із дому, дійти лісосмугою аж до Гетціграта, а звідти дістатися без охорони на таксі в місто, і хоч невдовзі її й розшукували,— там-бо в неї тільки дві давні подруги, чиї адреси, звичайно ж, відомі, та ще кав'ярні «Гетцлозер» і «Каінт», взуттєва крамниця «Цвірнер», салони мод «Гольдкрамп» і «Бреслітцер», а також чотири церкви, до яких вона любить заходити,— отож хоч невдовзі її й перехоплювали (один раз навіть уже в таксі дорогою до міста — Гольцпуке, видно, подомовлявся з усіма довколишніми таксомоторними підприємствами), але все це завдає прикрощів та клопоту, вимагає зайвих витрат, і тепер Кете вже й сама визнала себе «наверненою» і «змирилася з тольмсгофенською в'язницею».

У нього й на мить не зринає сумнів у тому, що всі ці заходи, хай навіть вони здаються безглуздими й зайвими, все ж таки виправдані. Він хоче й повинен остерігатись, у нього й так часом викликають тривогу людські нерви, і його не зовсім заспокоює запевнення Гольцпуке в тому, нібито щодо психології за ними постійно наглядає прекрасний фахівець, такий собі Кірнтер. Він добре розуміє, що є багато речей, про які Гребнітцерові, своєму лікарю, він ніколи не розповість. Він ще жодного разу не обмовився про смертельну нудьгу величезного кабінету в «Блетхені». І ходити з супроводом до села йому теж не до душі. Що подумає, скажімо, молодий Гендлер, коли він зайде до церкви, посидить, тоді навідає пастора, про якого всі знають — а Гольцпуке й поготів,— що він виробляє зі своєю Гертою, і який, крім того (оскільки Вероніці недавно прийшла на розум дотепна ідея подзвонити Кете туди, саме туди), мабуть, і сам про це не здогадуючись, виявився втягненим в усю систему безпеки? Коли він уявляє собі, що може подумати охорона, в ньому згасають всякі поривання. Гольцпуке відрекомендував йому всіх трьох: Гендлер, Цурмак і Люлер — «група людей, які добре розуміють і чудово доповнюють один одного і які у вашої дочки, зятя та внучки зарекомендували себе якнайкраще». Певна річ, він поцікавився про них у Сабіни — подзвонив їй, хоч і знав, що телефон прослуховується, мусить прослуховуватись, і вона дуже хвалила всіх трьох, а надто цього молодого Гендлера, назвавши його чоловіком «дуже серйозним, уважним і чемним».

Знов і знов на гадку йому спадає Сабіна. Тепер вона все частіше звертається до Кете — телефонує, запрошує її до себе, приїздить сама. То все, мабуть, через отого Фішера, який, вдаючись до своїх еротичних та сексуальних вибриків, просто не може обійтися без ілюстрованих журналів.

Устати отак і вирушити в село він не може не тільки через охоронців, а й через власні ноги; вони не хочуть служити тепер так, як служили колись, він уже й не сказав би, що йому заважає більше — невідчепна охорона чи ноги. Цей веселий настрій, оця досі незнана безтурботність, які з'явилися в нього замість страху, до ніг іще не дійшли, і вони до самісіньких п'ят і досі важкі, задерев'янілі, холодні. Попідруки з Кете він, може, й пішов би, а сам не зважиться, ні,— гляди ще виб'ється з сили й муситиме спертись на того ж таки, скажімо, молодого Гендлера, і тоді чоловікові буде вже не до пильності. А просити Блюртмеля, щоб той пішов із ним, теж не хочеться. Що вони, зокрема й Блюртмель, подумають, коли він раптом зупиниться біля садиби Пютців чи Кельців? А те, що вони собі думали чи уявляли завжди. Це вб'є його спогади, і перед ним уже не постануть ті двоє дівочих облич. А коли він сяде в порожній церкві й задивиться на сповідальню, на вікна в неоготичному стилі, з сумом і відразою міркуючи про те, чого й досі не здолав у собі остаточно,— отої огидної Нуперцової балаканини, яка зводила нанівець усю, геть усю романтику, всю красу й печальну втіху отого «сам»?.. Намагання уявити собі, що вони подумають, убивало, пригнічувало його власні думки, вбивало спогади, спогади про ту колись таку милу, таку розважливу дівчину, про сварливого, нетактовного Нуперца, про оте «з кимось»... Ні, до місць, з якими пов'язані спогади, краще, мабуть, не повертатись. Його й на мить не полишають не вони, охоронці, а їхні можливі думки  він допомагав  думки, що їх вони, певне, зовсім і не мають.

Він рушив нагору сходами; не хотілося заходити до ліфта й бачити ще й там, знов і знов бачити обличчя тих, що можуть підсісти дорогою,— Потзікера, Гербтолера й усіх інших, на яких він уже стільки дивився-передивився за ці чотири дні затвірницького життя: на Бляйбля, що, мабуть, ще десь тут крутиться, на друзів, ворогів, офіціантів... Щораз ота напруженість у ліфті: вимучені усмішки, скрутне становище, коли люди не знають, що робити з попелом від сигари чи сигарети (Кульгреве весь час забуває розпорядитися, щоб у ліфті нарешті поставили попільничку; треба буде дати доручення Амплангерові й домогтися його виконання; а оті скупі, іронічні зауваження про Тольмсгофен, замок, і місце, де відбувалася конференція (Тольмсгофен називають «його ностальгічним замком»)! Декого раз у раз так і поривав глузливо «обізвати його Фрідріхом фон Тольмом із Тольма», хоч він просто Фріц Тольм і походить із села, назву якому дав замок та графський рід. А тим часом усі, зокрема й Бляйбль, хоч-не-хоч визнали, що справа з придбанням замку обернулася просто ідеально. Перебудова й модернізація теж виявилися вигідними, навіть із погляду фінансового; тепер до двох аеропортів можна дістатися машиною за тридцять, до третього — за сорок хвилин, а в разі потреби можна навіть дістати дозвіл і зробити посадку на британській військовій авіабазі — машиною до неї якихось хвилин двадцять. Все ж таки добре, що відпала потреба винаймати на кілька днів чи тижнів готель. Спершу він спробував був схилити до купівлі замку концерн, але з цього нічого не вийшло, і тоді він купив його сам, купив у графа Гольгера Тольма, останнього нащадка цього роду; Гольгер Тольм уже давно розважається десь на півдні Іспанії — жінки, рулетка, марно намагаючись потрапити до відомого в усьому світі товариства багатих юних гульвіс,— живий зразок прикрого занепаду, який йому, з його щирою душею, все ж імпонує більше, ніж занепад церковної братії за добре опорядженими фасадами. А в Гольгера не зосталося вже навіть ні зубів, ні волосся, тепер це просто трохи плаксивий пришелепко. Той самий Гольгер, на якого він ніколи не міг ні розгніватись, ні тим більше розлютитися — ще від часів їхнього дитинства та юності, коли Гольгер покривав його походеньки з Герліндою, допомагав їм зустрічатись і сам розплачувався за їхнє алібі; Гольгер, якому війна приготувала нещасливу кар'єру пілота, а потім кинула його в пиятику; хисту він мав не багато — дженджик для казино, maitre de plaisir^[44]; отирався при штабах, влаштовував обіди, діставав ікру, шампанське та жінок, зрештою дослужився все ж таки до майора, а насамкінець у нього, як він нібито признавався сам собі, вже стали підтинатися коліна. І хоч Гольгер уже починав надокучати, хоч він помалу робився справді бридким, просто-таки, як казав про себе й сам, непогамовним, хоч утратив повагу майже в усіх товариствах, ця їхня народжена в молоді літа прихильність не згасне повік. І він, повільно, дуже повільно підіймаючись тепер сходами, він усе ще думав про того милого хлопця, що нібито з ним їздив на велосипеді до Кельна — оглядати церкви та музеї або купувати матеріали для іграшкової електричної залізниці чи й «просто так», тоді як його десь — здебільшого на Мозельштрасе — вже чекала Герлінда, усміхнена і, як сказали б тепер, «вище пояса без нічого».

Він не стримався й усміхнувсь: кінець кінцем за Тольмсгофен він навіть переплатив: заради Гольгера, а також Герлінди, яка раптом наче з-під землі вродилась; на диво порядна, вже розміняла шостий десяток, дружина звичайного городянина — Фотгера, доктора юриспруденції, службовця міністерства закордонних справ; досить гладка, Герлінда всміхнулась, навіть зашарілася, чого колись із нею ніколи не траплялось, і сказала: «Гроші нам потрібні, адже наші діти повинні вчитися тут, поки ми катаємося по світу. А я все-таки рада, що замок дістався тобі. Часом мені спадає на думку, що я мала б тебе спинити чи бодай спробувати це зробити... Гарно було з тобою, ти був таким дитям...» На щастя, вона не стала викидати ніяких коників, хоч це їй однаково не допомогло б,— не поклала на його руку своєї ручки, не заходилася зітхати та лупати очима, ні, нічого такого (це згодом, коли вони, повернувшись від нотаріуса, сиділи в кав'ярні «Гетцлозер», де Фотгер — а він, безперечно, соціал-демократ почав виступати на захист східної політики). Вродливою Герлінда, власне, ніколи й не була. Привабливою — так, але не вродливою, а легковажною перестала бути вочевидь уже давно. Згадав він і стару графиню, яка завжди прагнула його підтримати. Вона палко наполягала на тому, щоб він учився й дістав учений ступінь, а особливо прихильно ставилася до Кете... І ось він повернувся до Тольмсгофена вже господарем замку й запропонував концерну провадити конференції завжди тут. Телетайп, телефон, ліфт. Прекрасна, цілком надійна обслуга. Сауна, дуже популярний просторий салон, де можна пограти в покер чи, коли буде охота, і в щось азартніше. Зрештою, Кульгреве неабиякий зух (хоч весь час і забуває про попільничку в ліфті) — уважний, енергійний, тактовний. Вирішального значення набула, а не мала його доти, та обставина, що Тольмсгофен ідеальний з погляду безпеки: широка, залита водою канава, французький сад, що добре проглядається (хай навіть його зловтішно називають «Версалем сімнадцятої руки»; хай зловтішно посміюються собі оті, що сидять у своїх дорогих, неоковирних, переобтяжених міддю та шифером віллах!); до самого лісу все непогано видно, й узагалі Тольмсгофен охороняти легко. Як виявилося, в цей «замочок» навіть вигідно вкладати гроші; маючи таке обладнання на кухні й решту служб, його не важко було б продати як готель найвищого класу, коли б... коли б... І він згадав про дітей, які Тольмсгофена ніколи не любили. Згадав про внуків. Коли б... коли б не оте похмуре пророцтво Корчеде, що зводить нанівець усі плани, всі мрії. Зрештою, «замочок» має навіть неабияку історико-мистецьку й музейну цінність; основна будівля дванадцятого сторіччя, добудови і перебудови майже з усіх наступних сторіч — так би мовити, ціла архітектурна енциклопедія. І нічого з цього не залишиться. Нічого, анічогісінько... Все ближче підступають шахти, електростанції насичують обрій своїми випарами й газами. Бляйбль називає це «розрівнювати й копати», і тишко Корчеде підтвердив йому те саме. «Вирішено те, що взагалі ще не може бути вирішено... Ось побачиш, усі вони дадуть згоду — профспілка, концерн, держава, церква (згадуючи про церкву, Корчеде щоразу дивно хихотить, так ніби говорить про якусь кумедну, самозакохану стару дівку в богадільні). Рішення вже ухвалено, Фріце, і це станеться ще за твого життя. Вони нічого тут не залишать, каменя на камені... Щоб це тільки не було для тебе великою несподіванкою. Немає нічого небезпечнішого, ніж коли профспілки і концерн доходять згоди. Енергія, робочі місця...»

Четверо сходів, щораз одинадцять східців, і кожнісінький він добре знає, знає все-все, навіть найменший горбочок та заглибнику чи де трохи відійшло кріплення килимної доріжки і треба ступати обережніше, щоб не спіткнутись. Він завзято, майже з «незбагненним запалом», як казали архітектори, опирався тому, щоб вирівнювати сходи й стелити нові доріжки, і вони казали правду: він незбагненний і сентиментальний, але про останнє вони й не здогадуються, вони не знають, як часто хлопцем він підіймався й прослизав цими сходами нагору, щоб потрапити до Герліндиної кімнати, де тепер живе Бляйбль.

Він був стомлений і то відчував свої літа в крижах, то вони давалися взнаки нижче, аж у ступнях. Цієї хвилини в ньому прокинувся новий страх — страх, що доведеться звідси вибиратися, переїздити. Але куди? Куди? В цілому селі не зостанеться каменя на камені, не залишиться живого кущика трави, жодного самшиту на кладовищі, і він питав себе, чи заберуть вони з собою до Ной-Тольмсгофена сповідальню в неоготичному стилі, чи візьме з собою Кольшредер свою Герту до ще розкішнішого поменшання, де поруч із Шагалом висітиме Вархол, і все доведеться перевозити — старих дівок, старих жінок, Анну й Берту, селян, кладовище,— так, як це було в Айкельгофі й Іфенгофені. Родина йому цього так і не пробачила, Рольф теж, Кете й поготів, а вони ж усе-таки мали б знати, що в нього нема ні сили, ні влади, він узагалі не борець і зроду ним не був; вони мали б знати, що його приваблюють і гроші, дедалі більша власність, оте незабутнє убозтво дитинства в душі... А може, це батькова жадоба до землі?! Прокляття, чому саме тут, де вони народилися, жили, господарювали, чому тут знайшлося так багато бурого вугілля?

Він усе ще не хоче зважити на умовляння Гребнітцера й узяти в руку ціпка, все ще прикидає в думці, що смішніше — триматись отак за поручні, спиратися на ціпок чи кликати на поміч Блюртмеля, який, певна річ, щомиті ладен підхопити його попідруки. Кінець кінцем йому таки не залишиться іншої ради, як користуватися ціпком або ліфтом чи, може, і тим, і тим заразом, а тоді й кріслом на коліщатах, у якому Бляйбль був би щасливий побачити його вже й тепер. Президент у кріслі на коліщатах: сивоголовий, добродушний, освічений... Преса дістала б, звісно, ще одну поживу, і йому вже навіть вчувається коментар, що напрошується сам собою. Коментар, власне, вже майже готовий, у ньому самого його порівнюють із Рузвельтом, а його ліберальні політико-економічні погляди — з «Новим курсом». Алегорій, газетних штампів не бракує, вони всякчас напохваті — цілі серії низькопробних дурниць. От уже знімуть галас засоби масової інформації, коли вони — хто? як? — застануть його в кріслі на коліщатах. Поблизу, мабуть, виявляться й телекамери, і ось він, заюшений кров'ю, вивалюється з того крісла, і воно котиться, підскакуючи, сходами вниз (тут неминуче порівняння з кінофільмом «Броненосець „Потьомкін“»). Сходи, дитячий візок... Сходи, крісло на коліщатах... А оператор, звичайно, ще й вилається і скаже: «Трясця його матері, і чого тут тільки одинадцять східців?!. Цей take^[45] закороткий!» І, щоб подовжити отой свій take, штовхне, мабуть, заляпане кров'ю крісло котитися сходами до самісінького низу.

Він аж здригнувся, коли Блюртмель відчинив йому зсередини двері — саме в ту мить, коли він узявся з коридора за ручку. І додумалось: «Отак воно, певно, й станеться. Це буде людина, яку я знаю, якій довіряю, яка пройшла всі перевірки. Чорт, невже ж Блюртмель бачить крізь дерев'яні двері? А може, йому надійшло звідкільсь повідомлення: „Ось він підступив до дверей, уже береться за ручку...“» Таке ймовірно, як-не-як, вони стоять, принаймні хтось один із них, зі своїми раціями й тут нагорі, в коридорі, хоч і сховавшись десь у ніші, за скринею чи за виступом старезної стіни. Блюртмель теж ходить із рацією, і котрийсь із них — просто з пильності чи щоб зробити йому приємність — міг дати сигнал про те, що він підходить до дверей. Погано тільки, що він, уже переступивши поріг, спіткнувся, мало не дав сторчака, і Блюртмель змушений був його ловити,— прикрий, зовсім непотрібний доказ фізичної немочі, яку припишуть, звісно, станові його здоров'я, а не просто тій обставині, що двері раптом самі подалися вперед. Адже йому, либонь, іще до снаги самому відчинити двері й переступити без чужої допомоги поріг власної кімнати!

В цих та інших виявах уваги й ввічливості він уже давно вбачає ознаки своєї чимдалі жорстокішої неволі, в якій усе, навіть найшанобливіший жест, обертається на пильність і небезпеку водночас. Усі вони й досі не можуть оговтатися від шоку, що його спричинив Корчеде, скрикнувши раптом, мов божевільний, і заметавшись круг столу засідань, коли один офіціант з власної іцініативи підніс йому, Тольмові, до сигарети вогонь; офіціант нечутно ступив крок уперед, м'яко клацнула запальничка — той звук цілком можна було прийняти за постріл із пістолета з глушником,— і нерви в Корчеде не витримали, ота нечутна ввічливість вивела його з рівноваги. Він усе кричав і кричав, бігав навколо столу, потім кинувся до дверей — вони виявилися замкненими,— вернувся, не в змозі вгамуватися, назад, і ніхто не міг його стримати, аж поки Амплангер нарешті розпростер руки й, по суті, згріб бідолаху в обійми; проте Корчеде випручався (з приводу цього Бляйбль — він узагалі частенько натякає на гомосексуальні нахили Корчеде — згодом цинічно зауважив: «Як Йосиф від Потіфарової жінки»), покинувши піджак у руках в Амплангера, і не залишалось нічого іншого, як просто впіймати його за допомогою поліцейських. Ті знають відповідні прийоми й ревно заходилися їх застосовувати; картина вийшла досить жорстока, але іншої ради, певно, й не було. Отож поліцейські схопили Корчеде й затисли йому рота; нарешті прибув Гребнітцер і зробив йому заспокійливу ін'єкцію; після цього бідолаха, жадібно хапаючи ротом повітря, вгамувавсь і вже не випручувався. Корчеде віднесли до його кімнати й залишили під наглядом медичної сестри, а згодом його забрали родичі.

Блюртмель — він здавався трохи зніченим — підвів його до крісла біля вікна, приніс мінеральної води, хлюпнув у неї краплю віскі й промовив:

— Ваша дружина повернеться близько шостої, через годину. Просила переказати. На той час у мене буде готовий чай і грінки. А поки що зроблю вам ванну.

Нелегко було відучити Блюртмеля від отого «ваша вельмишановна дружина» та «ласкава пані». Сам він цих висловів не любив, а Кете й поготів, і все ж попервах складалосявраження, наче Блюртмеля позбавляють якогось законного права, коли йому забороняли так звертатись. Зрештою вони вдалися до жартів і таки домоглися свого. Щоразу, коли Блюртмель уживав — коли в нього, як він казав, знову «вихоплювалося» котресь із тих звертань, йому доводилося жертвувати одну сигарету й класти її до гарненької малахітової скриньки, яку Тольмові подарував хтось із Радянського Союзу.

Недавно у трольшайдському санаторію, де він навідував Корчеде й де вони пили в дощ на критій терасі чай, той признався йому в своїх гомосексуальних нахилах; вони виявилися такі глибокі, що він, Тольм, був просто вражений, а надто його вразила залежність Корчеде від такого собі Горста, залежність, яку Корчеде й сам називає вже «кріпацтвом». Горст відомий як кримінальний злочинець, і за ним треба назирати постійно, навіть уночі, коли він у ліжку з Корчеде. Горст був головною постаттю в одній історії, пов'язаній із шантажем та пограбуванням; історія скінчилася вбивством, і тепер мікрофони чигають, що Горст вибовкає якісь подробиці, а може, навіть признається. «Я мусив дати на це згоду, щоб хлопцеві дозволили до мене приходити. Ти не повіриш, але він мене любить. А я його зраджую... Тепер можеш собі уявити, в якому стані мої нерви. Іноді, коли в будинку десь рипнуть двері або коли ти, даруй, різко поставиш на блюдечко чашку, мені хочеться заволати...» Він, Корчеде, вважає, що Тольмсгофену залишилося ще чотири, щонайбільше п'ять років, і Кете він, Тольм, про це, звичайно, нічого не каже. Навіщо ятрити їй душу вже тепер, навіщо? Страшно навіть подумати, що тут нічого, анічогісінько вже не буде — тільки величезний котлован, екскаватори, транспортери й помпи. Та ще вітер, що зринає з цих порожнеч, і ще одна електростанція, яка викидає хмаровища диму. А «замочок» вигідно продано — цю перлину давнини, що її на самому початку якийсь Тольм дістав у винагороду за виграну битву (на боці Іспанії чи проти неї — цього ніхто напевно не знає), і тодішню графиню, що була за Іспанію чи проти неї, примусили вийти за Тольм а заміж. І все це вони зрівняють з землею — і церкву, й замок, і садиби Кельців, Пютців та Комерців. І оту чарівну альтанку в глибині пасторського саду, де влітку можна часом посидіти, посмакувати винцем... Ставок, місточок, качки, сови (цікаво, куди полетить та сова?)... «Все вже вирішено, Тольме, вирішено ще до обговорення, до того, як вони дадуть громадськості погаласувати. Це дільце облагодили ще швидше, ніж його можна облагодити. Тут лежать мільярди тонн вугілля, і ніщо, ніяка сила не стримає їх від того, щоб ці мільярди добути. І далеко за Гетціграт не зостанеться жодного будиночка, жодного деревця, жоден равлик не всидить у своїй мушлі, жоден кріт — у своїй норі, а вони посуватимуться й посуватимуться, аж до голландського кордону, і одного дня уговтають і голландців, якщо виявиться, що вугілля є й у них... Тут не поможе нічого, Тольме, анічогісінько, і якщо ти, любий Фріце, маєш намір і далі вкладати в Тольмсгофен гроші, то їх тобі, щоб ти знав, відшкодують, звісно, з лишком, але вся твоя робота, нерви, клопоти, без яких не можна перебудувати нічого, будуть марні. Повір мені: плани готові, люди вже складають кошториси. Повір мені». Там, у Трольшайді, в дощ, за чаєм на терасі Корчеде просто не міг більше жити без свого Горста, без заспокійливих уколів. Усміхнувшись, він додав: «І ти, звісно, знаєш чи принаймні здогадуєшся про те, що „Блетхен“ потрапить до рук Цумерлінгові. І мені. Як і про те, що Тольмсгофен упаде жертвою екскаваторів. Ти мав би трохи глибше цікавитися процесами, які відбуваються в економіці,— читати в газеті більше економічний відділ, ніж літературний додаток. Я раджу тобі одне: нічого не роби супроти Фішера. Ти ж бо знаєш, його фотознімки часів Опору, що їх має Цумерлінг, не поб'єш нічим. Невинний текстиль проти ліберальної газети... Це недобре пахне. Та ще твої сімейні обставини — Рольф, Вероніка, Катаріна... Пильнуй! І будь обережний».

Після того випадку з Корчеде з їхніх зауважень про нагляд з метою безпеки зникли останні рештки іронії; тільки Бляйбль ще дозволяє собі час від часу якусь неприємну шпильку. Змінилось і їхнє ставлення до охоронців; після нападу, що стався в Корчеде, їм уже не до принагідно-товариських, милих розмов, а після історії з тортом на день народження Пліфгера вже не почуєш і жарту... Тепер вистачає роботи психологові Кірнтеру; тривалі переговори з Гольцпуке, що відповідає за заходи безпеки й просить взаєморозуміння — охоронці, мовляв, тільки виконують свій обов'язок, а самі вони, вони ж бо теж хочуть бути за своє життя спокійними і тому мусять миритися з речами, на перший погляд, ніби й дріб'язковими,— коли, скажімо, котрийсь із охоронців огляне туалет, перше ніж туди ввійде хтось із господарів, чи коли вони пильніше придивлятимуться до «відвідувачок»... Слід також забути про всілякі вибрики, що їх полюбляє Кете... А вони ж мали б, одначе, знати, що про безпеку не може бути й мови — ні про внутрішню, ні про зовнішню. Він розуміє, що всіх цих заходів не уникнути, і все ж таки вони нічого не допоможуть.

Це й досі не лише дає насолоду, а й заспокоює,— дивитись отак через терасу й канаву з водою в парк, помріяти про те, що колись, може, знов пощастить улаштувати там з усіма дітьми й онуками свято, просто неба, літнього вечора, з ліхтарями і, як їх раніше називала малеча, лампіонами, з невеличким фейєрверком для онуків, морозивом, печенею на рожнах та коктейлями,— одне слово, з усім, що вони завжди любили. Гірко усвідомлювати, але поки що — а може, й навік про це годі й думати, бо тепер ти став небезпечним для власних синів, а твій зять не хоче «сидіти за одним столом із тим, хто в листопаді сімдесят четвертого назвав ще одного хлопця Гольгером...» Ще чотири-п'ять років він може спокійно гамувати в собі страх перед переїздом, хоч і знає, що цей страх і далі вовтузитиметься в голові, точитиме душу. «Жоден равлик не всидить у своїй мушлі, жоден кріт у своїй норі...»

О, вони вже подбають про те, щоб радісних свят більш не було. І одна з тих, хто докладе до цього рук,— колишня його невістка; тепер вона з ними заодно, хоч поки що це тільки й припущення. Та ще отой другий, який вивчав його коштом банківську справу й так часто приїздив до нього в Айкельгоф у гості.

На щастя, з роками Блюртмель перейнявся його вразливістю і, певно, й досі ще соромиться того, що на дверях нема гальмівних пристроїв. Щойно він вийшов, отож просити, щоб залишив його на якийсь час у кімнаті самого, не довелося. Блюртмель навіть підсунув до нього малахітову скриньку — так близько, що досить тільки простягти руку, хоча Гребнітцер суворо й наказав Блюртмелеві ніколи сигарет у кімнаті не кидати. Але він усе ж дістав з кишені свою зім'яту коробку, де мала бути ще одна сигарета. Вона там і була — роздушена, майже переламана, однак її ще вдалося розгладити й вирівняти. Він припалив і затягся. Потім уважно оглянув коробку, знайшов ще одну сигарету, і хоч вона виявилася переламаною надвоє, йому й тепер було важко викинути коробку з двома половинками сигарети. Це вкарбувалося в пам'ять глибше, ніж голод; спогад про той час, коли не було чого курити, запав аж на дно пам'яті, як і спогад про сповідальню та оте Герліндине «Згляньмося одне над одним», як і запах осіннього листя в Дрездені; спогад про принизливі допитування, майже допити, коли якийсь дженджик, потягнувши всього кілька разів сигарету з запашного віргінського тютюну, викидає її через плече... Як же важко було йому потім відмовитися від запропонованої сигарети! Але він розумів: та сигарета мала спокусити його признатися в тому, чого він ніколи не робив. Ні, він же навіть не здогадувався, що його хрещений батько Фрідріх, якого він майже не знав, який тільки вряди-годи з'являвся до нього на день народження й приносив подарунок, він же навіть не здогадувався, що той заповів йому газету «Бевеніхер тагблат», а з його рідних ніхто, ніхто ж не брав участі в будь-якому акті арізації^[46]. У січні 1945 року він був причетний до якогось «руху відступу» на баварсько-чеському кордоні, оце й усе. Так, докторську дисертацію він захищав на тему «Садиба рейнських селян у XIX сторіччі». Вже там, у таборі, на одному з допитів він довідався, що став власником газети «Бевеніхер тагблат». Ті сигарети, ті недопалки, ледве надкурені «віргінійки», які вони викидали... Про це він міг розмовляти лише з Кете, більш ні з ким, а з Бляйблем і поготів, із Бляйблем, з яким познайомився в таборі для інтернованих осіб. Адже той справді був нацистом (причетний до текстилю, з самого малечку) і завжди «за всяких обставин», як він сам висловлювався, «забезпечений усім якнайкраще» — у війну і в мирний час, у таборах і в наметах, у хатах і в палацах; завжди «забезпечений усім якнайкраще». З непомильним чуттям вибрав він у таборі найпродажнішого з-поміж офіцерів і запропонував йому взятися за махінації, в яких він, Бляйбль, буде посередником. Земельні ділянки з будівлями цілими й зруйнованими, незабудовані ділянки, і скільки доларів треба дати тому чи тому... Адже він тримав у голові всю поземельну книгу Доберахського округу, знав — бо ж сам був один із них,— де причаїлися найзапекліші нацисти, як у їхніх родин або й у них-таки самих, що боягузливо ховалися в своїх підвалах, за давні надійні долари можна відкупити в дусі «анти-арізації» (його власний вислів) їхні будинки чи земельні ділянки — через посередників, звісно ж; а вони, маючи долари, могли потім ушитися бозна й куди. І Бляйбль одним пострілом убивав двох зайців: нацистам помагав роздобути долари й утекти, а тому продажному офіцерові — нажити власність; і заразом мав підстави, певна річ, сподіватися з обох боків на комісійні — у доларах, звісно ж,— а також нагоду придбати ту чи ту земельну ділянку й собі — через посередників, звичайно, бо нацист такого калібру, як Бляйбль, не міг, ясна річ, купувати собі земельних ділянок, сидячи в таборі для інтернованих. Ходили суперечливі чутки про те, нібито Бляйбль із невеличким загоном американських солдатів «порядкував» у підвалах зруйнованих банків, вимітаючи сейфи та сховища з готівкою: спокійнісінько під'їздили собі на розвідувальних бронемашинах (так розповідали люди) й вимітали все дощенту («вигрібали гроші й коштовності просто-таки лопатами»); і все це — у веремії понівеченого міста. Згодом Бляйбль дістав змогу бувати в комендантському бараку, користуватися телефоном, йому дозволили виходити за межі табору, його брали з собою — мабуть, і в бордель, бо тоді вже всі, всі аж слинку ковтали, коли бодай здалеку бачили хоч якусь жінку. А він діймав їх тим, що розписував численні свої «ерекції», приносив цілі блоки сигарет і кожному давав понюхати, доводячи всіх до нестями. З генія текстилю Бляйбль став генієм нерухомого майна. Не важко було уявити собі, як він «порядкує» у склепінчастих підвалах банків. А незабаром Бляйбль зробився... Як же це тоді казали?.. Здається, «уповноваженим з питань текстилю» адміністративного округу.

Так, Бляйбль надто добре знає про його вразливе місце і сьогодні знов ошкірився, коли він усе ж таки закурив, і навіть багатозначно промугикав собі під ніс: «Віргінія, о Віргінія!..» Бляйбля хтось підтримує — хтось такий, хто сидить або дуже високо, або дуже глибоко, може, навіть по той і по цей бік океану, голими руками його не вхопиш. Усі вони, звісно, знають про його вразливе місце, не знають тільки, звідки воно в нього. Про це знає лині Кете, їй він усе розповів. Однак і вона не знає, що з сигаретами вийшло так само, як з молочним супом: відчути смак, запах, отой віргінійський аромат йому вже не вдається — не вдається, хоч він весь час цього прагне; та й курить він, зрештою, тільки для того, щоб відчути той аромат. А не відчуває, і край.

За лісом уже спадають сутінки, на тлі рожевуватої заграви бовваніють сірі крони старих дерев, цих прадавніх, чудовних дерев, до яких скоро прилетить сова; дерева він любить навіть дужче, ніж замок, і часом питає себе, чи не заради них усе це й купив, та заради того, щоб мати заміну деревам, утраченим в Айкельгофі. Сова підлетіла нечутно й спокійно; може, це та сама, що в Айкельгофі літала щовечора від вежки до узлісся,— вони спостерігали її вдвох із Кете. І коли та сова відділялася від вежки й зникала вдалині, Кете щоразу щулилася від страху, горнулася до нього й шепотіла: «Краще ходімо звідси! Ходімо звідси!..» Двадцять років минуло, перше ніж вони справді змушені були піти звідти. Кете боїться також, коли кричать сичі, а коли перед грозою над землею раптом знімається й летить геть гайвороння та шпаки, вона так само щулиться й горнеться до нього.

Перед очима тихо стоїть парк, не чути вже ні ліфта, ні як від'їздять машини, ні розкотистого сміху Бляйбля, такого гучного, що заглушує навіть хурчання ліфта, й отого його переможного, безапеляційного голосу, яким він просторікував про те, нібито нарешті йому пощастило домогтися обрання «одного з найстаріших членів нашого об'єднання, одного з найдостойніших з-поміж нас»,— і це за обставин, коли відхилити кандидатуру він просто не міг, хоч би й гопки став. Адже готових штампів достатньо, і сам він, Тольм, даючи інтерв'ю, часто до них вдавався: «В годину надзвичайної небезпеки... В годину, коли всі ми мусимо довести... Стійкість...» І їм довелося обрати, певна річ, його — найслабкішого, найвразливішого, який відрізняється від них навіть своїми родинними зв'язками; вони обрали його в таку годину, коли кожен усвідомлює, що родинні зв'язки ту небезпеку тільки поглиблюють, а він же не відмежувався від Рольфа й досі — ні десь у приватній розмові, ні в своїй душі, ні тим більше публічно. Це було те запитання, публічної відповіді на яке його вороги й друзі боялися найбільше, а він — найменше; перед телекамерами й мікрофонами він відповідав завжди стереотипно однаково: «Рольф мій син, він порушив закон, відбув покарання й відтоді живе, не порушуючи законів». І щоразу його так і поривало впасти в біблійний тон і сказати: «Рольф мій улюблений син, і в ньому — вся моя втіха...» Він навіть не боявся, що його спитають про Вероніку. «Вероніка була моєю невісткою, на неї впала підозра в тяжких злочинах, і вона зникла. Після розлучення, що стало наслідком гаданого злочину, мого внука відсудили їй, і він зник разом із нею. У нього наше прізвище — прізвище його батька, мого сина». Ні, слово «невдахи» до них, на його думку, не підходить; часом у нього виникає враження, що вони, певно, справжні приблуди з далеких планет, жителі супутників, для яких люди ще не придумали ні назв, ні мірок. Божевільні? Це означення надто земне. Так, він і з Беверло був знайомий, той приходив до нього в гості, досить частенько, і здавався йому милим чоловіком. Милим? Атож. Поняття «милий», «люб'язний» не кажуть нічого, анічогісінько про те, на що здатна людина. Не треба лишень отим «милим» так довіряти. Зрештою, злочинність — теж не велика новина, а вбивство від часів Авеля — взагалі не новина.

Вони до нього таки дістануться. Хто? Як? Ні, страх уже не повертається, його цілком заступила цікавість, а з-за неї знову прозирає страх, що їх виженуть із Тольмсгофена. Можливо навіть, Бляйбль відвів йому роль качки-приманки, зумисне підставив його під відстріл — старого, стомленого, геть негодящого. Одне слово, роль жертви — це єдине, що йому ще залишилось; його застрелять у кріслі на коліщатах десь угорі на сходах. «Броненосець „Потьомкін“»... Застрелять його, доброго, освіченого, сивоголового, милого... Не те що якийсь там тупоголовий підприємець! Його, увінчаного мученицьким вінцем... Він цього вінця не прагнув, він хотів тільки попивати чайок та спостерігати, як літають птахи,— широченні, вишукані, гордовиті змахи крил величезних хижаків, а також поквапливе лопотіння крилець пернатої дрібноти, що пожирає комах та личинок (з-поміж неї йому найбільше до душі ластівки). Десь далі, у глибині сцени — Кете з плетінням у руках або, хоч грає вона й абияк, за піаніно; і троє онуків, двох з яких звуть Гольгерами; один, семирічний, десь на Сході, в Іраку чи в Лівані, другий, трирічний,— за кілометрів двадцять від Тольмсгофена, в Губрайхені (таке жваве хлопченя, про яке він навіть гаразд не знає, чи в нього батькове прізвище). Йому й досі не пощастило довідатись, чи Рольф живе з Катаріною просто так, чи одружився з нею, а розпитувати або просити з'ясувати це Гольцпуке, який відповідає за заходи безпеки, теж не хочеться. Про це могла б довідатися Кете, вона взагалі могла б зробити те, на що не зважиться він: звернутися з таким запитанням до самого Рольфа чи до Катаріни. Він навіть знає, яка буде відповідь: «Коли тебе справді цікавить така досить несуттєва річ, коли ти надаєш бодай найменшої ваги такій дрібниці, то можемо тобі сказати: „Ми одружені (або неодружені). Непотрібне закреслити!“» Можливо, це питання з погляду тактичного й набуло для них значення — тимчасово, звісно, через якісь там папери, але щоб воно було дуже цікаве чи хоча б варте згадки, то ні, аж ніяк. Скоріше всього, вони живуть неодружені, бо Катаріна ж, мабуть, одержує якусь допомогу; але питання з одруженням, «як таке» в них не постає, не існує взагалі. Щодо побуту — існує, а заразом і щодо політики, одначе в усьому іншому — ні. Те саме й щодо церкви та релігії. Вони, певна річ, існують, сумніву нема, та щойно він каже: «Як картопля, що, зрештою, теж росте»,— його повчають: картопля, мовляв, має справді важливе первісне право на існування, а також певне призначення, вагоме призначення — годувати людей; а церква й релігія такого призначення не мають, хоча й, безперечно, існують; однак вони не вбачають у цьому жодної проблеми. Про це не варто й розмовляти, не те що заводити полеміку, як і про те, що губрайхенський пастор Роїклер ставиться до них дуже мило — подбав їм про дах над головою, щиро прийняв їх, узяв під захист від чимдалі відчутніших нападків у селі, віддав їм за сміховинно мізерну плату картоплею, яйцями та яблуками свій величезний пасторський сад... У тому, що Роїклер такий милий, заслуга, на їхню думку, не його релігії і тим більше не церкви; річ у тім, що він, попри церкву й релігію, все ж залишився чи став людиною, причім вони наголошують, що коли б Роїклер не виявився таким милим, то вони сприйняли б це як явище типовіше. Обоє визнають навіть, що вдячні йому і вважають його чоловіком «по-справжньому милим, людяним», але ж милі та людяні є й капіталісти, є навіть милі радянські комуністи, милі ліберали, та й самі вони теж по-своєму милі.

Для нього це й досі загадка: як же воно так сталося, що всі вони, геть усі — Рольф, Катаріна, Вероніка, навіть Беверло — ще десять років тому по-справжньому вірили в бога, були майже богомільні, тільки оте «сам чи з кимось» пригнічувало їх не так, як його, вже й давніше. Він би ще зрозумів, якби вони були люті на церкву чи якби висловлювалися про релігію з ненавистю, доходили в своїй полеміці до скандалів, жорстоко ображали почуття, які в Кете й Сабіни ще такі живі і які й досі зберігає і його пам'ять... Але їм уже не завдають болю навіть спогади, отож і вони поставали для нього «дітьми супутників», заблудами з іншої планети, з іншого світу. А проте йому не став чужим чай, який він у них пив, хліб, який він у них їв, яблука, які вони клали йому в машину; адже вони — його діти, і хліб, чай, суп, яблука — все це земне. Одначе його лякає ота неземна відчуженість у їхніх думках і вчинках. Ні, то не холод — то відчуженість, з якої хтось може раптом послати кулю чи кинути гранату. І все ж тепер і вони перекочовують з його страху в його цікавість; Рольф, його рідний син, що вирощує помідори, доглядає яблуні, держить курей, садить картоплю й китайську капусту — все в тому чудовому, старому пасторському саду, обнесеному високим кам'яним муром... І живуть вони в отій чарівній — інакше й не скажеш — хижці по сусідству; чарівно її розфарбували, на вікнах поставили герань, вечорами ходять з червоним емалевим бідончиком до селянина Гермеса по молоко, вряди-годи заглядають навіть до одного з двох сільських шинків, п'ють, пиво, беруть з собою Гольгера й пригощають його лимонадом. Одне слово, справжня, найсправжнісінька ідилія, в якій не відчувається ніякого озлоблення. Вони давно вже облишили спроби пояснити селянам і робітникам свій, атож, «свій» соціалізм, не піддаються більш на провокації п'яних невігласів, вже давно не заводять балачок про сільськогосподарську політику, страйки та шляхове будівництво, не ставляться так бундючно й глузливо до розпатякування мотоциклістів, усміхаються, попивають пиво, розмовляють про погоду... І все ж за всім цим (де? За отим ідилічним фасадом, що його навіть не можна назвати оманливим, за побіленими стінами, зеленими віконницями, рожевою геранню?), за всім цим має критися те, що породжує страх: лиховісний спокій. Упевненість, вичікування... Вичікування чого? На роботу Катаріна, правда, й досі не влаштувалась, але кілька жінок у селі віддають їй глядіти своїх дітей, вона ходить з ними на прогулянки, виводить їх до лісу, в поле, розповідає їм усілякі історії, а в дощову погоду робить із ними гімнастичні вправи, вчить танцювати й співати. За це вона, певна річ, бере плату. І коли він замислюється про Катарінин та Рольфів спокій, отой лиховісний спокій, то вслід за страхом у нього зринає не лише цікавість, а й заздрість. За ними наглядають, але їх не охороняють, і часом він питає себе, чому б віддав перевагу — першому чи другому, адже після того, як Вероніка почала надзвонювати по телефону, за ним, Кете й Сабіною не тільки наглядають — їх і охороняють. А Рольф зовсім непогано там улаштувався, він, як видно, трохи розуміється навіть на двигунах, у нього просять допомоги, коли в когось закомизиться трактор чи «хонда^[47]»,  він дає лад також пасторовій машині, і той милий пастор справді запрошує їх на каву, на чарку горілки, всіляко уникаючи розмов про релігію.

Просто важко собі уявити, що обоє вони — і Рольф, і Катаріна — ще при Кольшредерові, років дванадцять чи, може, й десять тому, ходили до церкви — милі, молоді хлопець і дівчина, з молитовником під пахвою, і це за часів, коли Кольшредер ще гостріше, ніж нині, нападав на моральний занепад. Їм байдужісінько до того, що тепер Кольшредер став жертвою цього морального занепаду й сам. Те, що він спить із тією Тертою, вони вважають цілком закономірним явищем, але закономірним із зовсім інших причин, ніж вважають селяни, які все це приписують природному потягу. І коли молоді дівчатка, просячи щось у Кольшредер а — парафіяльну залу для танців, кінофільму чи, може, й для дискусії,— йдуть до нього й без усяких церемоній «дають (хто — трохи більше, хто — менше) на себе подивитись», дещо йому, сказати б, «пропонують», часом навіть на очах у тої ж таки Терти, Рольф із Катаріною не вбачають у цьому нічого ганебного, для них це просто питання смаку. Ні в нього, ні  в неї такі явища не викликають відрази, хоч вони й не вважають, що то щось природне. Ці явища, на їхню думку,— породження системи, вони відповідають створеному нею типу людини й не мають нічого спільного з «природою». Це, заявляють вони, цілком своєрідна форма пригноблення, ознака занепаду, загнивання й аж радіють, що занепад виявляється в таких феноменах. Навіть більше, вони передрікають таке й своєму милому пасторові Роїклеру, тільки він, мовляв, не віддаватиметься цій міщанській розбещеності на службі божій, а покине її. Роїклер, мовляв, також жертва системи, і йому буде важко, це й по ньому видно, особливо коли він має справу з жінками та дівчатами,— засмучений, скривджений, знічений, принишклий. Роїклер їм, певна річ, подобається, і вони залюбки допомогли б йому, навіть знайшли б для нього милу дівчину чи молодичку, з якою він, зрештою, міг би й ушитись. Вони теж вважають, що назвати Кольшредера «людяним» не можна, навпаки, він, на їхню думку, представляє і реалізує за класичним зразком необмежену жорстокість системи. Ця жорстокість виявляється в тому, що людину позбавляють певних прав, і то в правовій державі, що має власне судочинство, у демократичній (ха-ха!) країні. Як-не-як, Кольшредер склав обітницю целібату, але потім йому попустили оту Герту, попустили оті дивні грища з дівчатками, терпіли все це, двічі, навіть безліч разів принижуючи його, адже проти нього будь-коли можна мобілізувати подвійне право — церковне і, в разі потреби, світське; бо якщо ті дівчатка справді йому щось «пропонували», то це всякчас можна кваліфікувати як «розпусні дії щодо залежних осіб», і так учинили б із будь-яким «лівим» учителем, що йому котрась з учениць показала пилку.

І все ж у них зосталось іще побоювання, зосталася ще втіха, породжена цим побоюванням: перед Сабіною і Кете про Кольшредера мова ніколи не заходить; не заходить вона й про Роїклера, до якого вони ставляться страшенно приязно — Рольф дає лад його машині, приводить до сучасного вигляду його помешкання, тобто пасторський будинок, усі дванадцять кімнат, вісім з яких завжди стоять порожні (вони це називають «хабарем у вигляді вільної житлової площі, коли врахувати, яка квартирна плата в околиці»). Вразливу людину а Роїклер, на противагу Кольшредерові, саме такий це мало б довести до божевілля: вісім порожніх кімнат у домі, тоді як довкола, хоч інформація про це в нього досить поверхова, люди платять за житло такі гроші! Ті порожні, повністю вмебльовані кімнати (серед них одна єпископська, за минулі шістнадцять років у ній один раз тільки перевдягався, навіть не ночував, котрийсь із єпископів), ті кімнати-пустки, що їх Роїклер не має права здати в найми, ба навіть не може пустити когось пожити в них безплатно, вони називають «шантажуванням через стандартизований канон, який виражається в цілком безглуздому марнотратстві». Роїклер-бо залюбки відвів би їм кілька кімнат, однак не має на це права; він має право тільки віддати їм оту халабуду на три з половиною кімнати, всього п'яту частину тих квадратних метрів, що в нього гуляють. «Такого нігілізму,— каже Рольф,— не дозволить собі жоден нігіліст».

Одне слово, з Роїклером у них прекрасні взаємини, вони ставляться до нього у свій лиховісно-спокійний спосіб мило, вкрай тверезо й по-діловому, з приголомшливо помітною щирістю. Одначе все це, либонь, тільки камуфляж. Вони, певно, поклали собі пожити отак у Губрайхені, в отій побіленій хижці з зеленими віконницями й геранню на вікнах років три-чотири й домогтися серед людей пошани. З Рольфом у селі вже радяться, як вирощувати овочі, а з Катаріною — як виховувати дітей (обоє ж бо такі розважливі, роботящі, правильні!), і настане ще, мабуть, день, коли вони з того невидимого плацдарму, де нагромаджують свій спокій, завдадуть удару... Ні, від Рольфа з Катаріною він не відмежується, але й поруки за них теж не даватиме.

Невже-таки Рольф чи Катаріна можуть стати отим «Хто?» А чом би й ні? До того ж Рольф, певно, ще скоріше, ніж Катаріна, бо вона все ж не позбавлена тепла — того тепла, яке він тільки глибоко в душі (вголос він не скаже про це ніколи — ніколи, навіть як думки його розбіжаться в отих двох площинах) називає «комуністичним». Це тепло нагадує йому про комуністів його дитинства та юності, про однокурсницю Гельгу Цімерляйн, приміром, що померла у в'язниці, про старого Лера, єдиного в селі виборця, який голосував за Тельмана і який умів так славно поводитися з дітьми, що зажив слави «спокусника». Так, то саме воно, комуністичне тепло, вабило його в студентські роки до «червоних» шинків.

Авжеж, Рольф таки скоріше, ніж Катаріна. В його очах застиг якийсь непроглядний, затінений дивною скорботою вимір, і цей вимір залишається непроникним, робиться ще щільнішим, коли Рольф починає бавитися зі своїм синочком Гольгером, садить його собі на коліна чи витрушує з торбинки кубики й заходжується разом із малим складати на підлозі будиночок. У такі хвилини він міцно обіймає хлопчика або задивляється на нього поглядом, сповненим чужої, холодної ніжності й скорботи. Той погляд, повитий ніжністю й скорботою чомусь викликає в нього лиховісне передчуття, навіть як Рольф зводить очі на Катаріну. Ота недбала ніжність, коли він проходить повз неї і торкається її плеча або коли торкається її руки, даючи припалити чи беручи в неї чашку... Це зовсім не ті непристойні жести, що їх робить у таких випадках Кольшредер. У Рольфових жестах є щось невимовне й глибоке, як у зневіреної людини, котра знає, що на неї щось чигає... Що?

Певна річ, те, що він вивчав банківську справу разом з отим Беверло, обернулося згубними наслідками. Але ж саме це й була його заповітна мрія! Згодом Рольф навіть працював в одній із Бляйблевих філій — працював нишком і старанно, а тоді почав жбурляти каміння й перекидати та підпалювати автомашини. За тою роботою він і познайомився з Веронікою. Про свого старшого сина Рольф ніколи не згадує, як і про Вероніку та Беверло, тільки й досі ретельно вивчає банкові та біржові бюлетені і має звичку за чашкою кави, чаю чи склянкою молока так тихенько, сухо й лиховісно прошепотіти: «Сьогодні я читав економічний додаток і знайшов між рядками сто одинадцять покійників. А може, їх там було всього лиш дев'яносто дев'ять чи навіть і всі сто двадцять...»

Ці його слова лупають виважено, холодно й жорстоко, мов повідомлення з бойовища після наступу чи відступу. Та навіть Рольф не зумів пояснити йому суті «економічних процесів», як висловлюється Корчеде,— хоча б тих, що відбуваються в «Блетхені» та навколо газети; він і пробував до них докопатись, але щоразу спинявся на півдорозі. Через лінощі чи байдужість — з приводу цього він не може дійти згоди навіть з самим собою. Де заритий собака, йому відкрив спершу старий, а потім і молодий Амплангер: «Полиште це діло на нас».

На щастя, Блюртмель, допомагаючи йому у ванній, вдягаючи його, подаючи на стіл, сидячи за кермом чи роблячи масаж, виявляє у своїх коротких і влучних зауваженнях неабиякий гумор. Це гумор досвідченого масажиста, котрий досить скоро відчуває психологію пацієнта, знає, до якої межі можна зайти в балачках, а також що він намацав потрібний нерв, коли, наприклад, ніби між іншим, каже: «Дозволю собі все ж таки висловити думку, що в пана генерального директора Бляйбля справи ніколи не йшли так кепсько, як у вас. І ніколи так кепсько не йтимуть». Блюртмель виявляє вже майже непомітні сліди травм, завданих йому в дитинстві, в юності, у війну, в повоєнний час, у полоні, виявляє забуті захворювання кишечника й шлунка, сліди тифу й малярії, рубці від дрібних ушкоджень, говорить про те, що «таке в'їдається глибоко, аж у шкіру, в самісіньке тіло... Ні, ні, пане докторе, ви людина не товстошкіра...» (Це був камінець, звісно, знов у Бляйблів город). Блюртмель згадує навіть про «тягар відповідальності, що його скидають тільки на вас, хоч підставляти плечі мають зовсім інші люди», і натякає, либонь, на суть тієї проблеми, від якої все його тіло наливається свинцем: пересичення «Блетхеном», смертельна нудьга, коли він випадково опиняється за своїм величезним письмовим столом, за яким уже нічого, анічогісінько не вирішується... Він випустив «Блетхена» з рук, дав, щоб «Блетхена» в нього забрали, тепер він «Блетхен» лише формально, а насправді старший Амплангер уже давно представляє там інтереси Бляйбля. Він перестав бути самим собою, обернувся на образ самого себе, зробився незамінним тільки як образ; він допустив, щоб його ошукали постійним зростанням прибутків, нагромадженням багатства... А в Блюртмелевих руках є, видно, щось незбагненне, коли під ними доходиш таких глибоких висновків; адже Гребнітцер жодного разу, навіть унаслідок тривалих розпитувань так і не підступив до суті цієї проблеми. Зрештою, чогось органічного тут годі й шукати, у нього ж бо ще не було жодного інфаркту, навіть аналіз крові чудовий. І все ж оцей свинець, крижаний холод у всьому тілі... Іноді його просто жахає оце повне оціпеніння, коли він безвладно сидить за столом у «центрі влади», «в серці капіталізму», тоді як його багатство зростає і нагромаджується, а він зі страхом думає про те, щоб у нього тільки «не пропала» жодна сигарета...

І ось цей пост, на якому можливості щось вирішувати в нього тепер іще менші, навіть якби він і був здатний щось вирішувати. Вони дали йому зрозуміти це досить виразно, і не лише Бляйбль, Потзікер та Клім; найбільше доклав зусиль Амплангер — той зіграв свою роль просто чудово. Отим «літературним додатком» Бляйбль цілком недвозначно й грубо натякнув на його випадкові статті у «Блетхені», в яких він писав про Боша й Далі. Це завдяки йому в концерні нарешті з'явився літературний додаток, чтиво для жінок.

Блюртмель постукав, почув неголосне «прошу!», ввійшов і доповів:

— Ванна готова.

Блюртмелеві вочевидь соромно, тепер він, безперечно, вже не відчинятиме дверей так, щоб складалося враження, ніби його господар падає разом із ними в кімнату. Ні, ніколи! Після цього першого за сім років нетактовного вчинку вигляд у Блюртмеля явно збентежений. Але тієї хвилини його діями керував по рації, очевидно, сам Гольцпуке: «Доктор Тольм, пан президент, дуже стомлений, на останньому подиху підіймається сходами. Він уже в коридорі, ось береться за дверну ручку... Ну ж бо!» І він мало не впав Блюртмелеві в руки. Оце ж так скрупульозно готують і політичні вбивства. І ось уже оте «хто?» прибирає образу в запитанні: «Може, це буде Блюртмель? А чом би й ні?» Він усміхається до Блюртмеля, поволі підводиться. Блюртмелева біографія відома, звичайно, до найменших подробиць, відомі і його звички, відомо, хто в нього подруга, відомі і її біографія та звички. А от що в Блюртмеля в голові — цього, певно, не відомо нікому. Хто визначить і передбачить, наскільки вразливим може виявитися цей чутливий, нестійкий у своїй сприйнятливості чоловік? Певна річ, анатомію він знає досить добре, щоб у ванній схопити його за горло і, не залишивши слідів, задушити, а тоді подати таку смерть як наслідок очевидної його крихкотілості. Цей випадок з дверима викликав у нього підозру, адже досі Блюртмель сумлінно стежив за тим, щоб він дещо робив усе ж таки сам — відчиняв двері, припалював сигарету, а також виконував деякі неминучі маніпуляції в туалеті. А Корчеде, цього наділеного тонкими рисами й тонким смаком чоловіка, що спокійно, врочисто володіє банками, акціями, сталлю, нерухомим майном і все ж допускає, щоб хтось підслуховував шепотіння його коханця Горста, він знає теж уже понад двадцять років.

— Так-так, іду! — мовив він, усміхнувся й подумав: «Ні, ще не сьогодні. Сумніву нема, ще не сьогодні».

2

Кінець кінцем вона таки відпустила Блюм із Кіт по молоко, хоч і знає, що молоко їй уже не потрібне і з собою вона його теж не візьме. Але Кіт наполягла на цьому ритуалі, наполягла й на тому, щоб самій нести бідончик,— однаково він порожній, повний буде, коли вони повертатимуться. Чотири кілограми для неї все ж таки забагато. Вона любить корів, любить, як пахне в корівнику, а для Блюм це ще одна нагода поправити теревені з Бееретцами — вони ж бо однолітки, всім десь під шістдесят, до того ж якісь там родичі й завжди знайдуть про що побалакати: про минуле, про нинішній день і прийдешній, про Блор через років Десять-дванадцять, якщо з будівництвом дач та шляхів триватиме так і далі. Вони й досі сушать собі голову тим, хто ж (їх було семеро) із тридцяти чотирьох односельців, котрі мають право голосу, таки підтримав СДПН^[48]. І щоразу мова знов і знов заходить тільки про отих приїжджих, що взяли в оренду й полагодили старий пасторський будинок,— милих, однак незбагненних людей, які справляють враження лібералів, а голосують, звичайно ж, не за лібералів. Отже, Блемери: він — архітектор, вона — адвокат, діти вже дорослі, чотири машини, і їхній брат, що явно нічого не робить, тільки порається в домі та в садку й курить люльку, і якщо врахувати їхніх дітей, що мають право голосу, то виходить рівно сім душ. Головне, є про що побалакати, і по молоко вони ходитимуть щонайменше з півгодини чи, може, й довше. А їй хочеться побути самій, поки приїде Кете, мама, хочеться попрощатися з Блором, і вона піймала себе на тому, що думки її крутяться навколо молока: чи питиме його Ервін, чи Блюм приготує йому на молоці щось солодке, чи поставить їх скисати, ці останні з багатьох літрів молока, яке вона брала в Бееретців... Цілих п'ять років по два літра щодня — це ж, мабуть, тисячі літрів... Тепер вона надто знервована, щоб порахувати, до того ж знов з'явився страх; цього разу він підіймається знизу догори, зринає, здається, десь біля самісіньких п'ят, б'є жаром у литки, стискає сечовий міхур і нирки, важкою гарячою хмарою підступає через груди до голови. Іноді він зароджується в голові й опускається, наче сповзає згори донизу, і Гребнітцер, якому батько й досі сліпо вірить, все ще гадає, що це — наслідок вагітності. Певна річ, страх пов'язаний з вагітністю, одначе він — не її наслідок. Це вже не той щоденний, незмінний і звичний страх, що вони вкрадуть Кіт і її, або ж тільки її саму, або Ервіна, чи просто всіх трьох уб'ють (вона уявила собі, як хтось із них потім поперекреслює їхні фотокартки й понаписує внизу: «Знищено»). Це вже не той невловимий і все ж реальний страх, про який вона ні з ким не може поговорити. Для двох таких великих страхів у ній місця не стане, отож той, що вловимий, витіснив того, що невловимий. Це сталося три місяці тому, коли вона остаточно впевнилася, що вагітна і то не від Ервіна, бо він ще чотири місяці перед тим навіть не торкався її так, щоб від того можна було понести.

А часом на гадку їй все ж таки спадає самогубство: випити чогось, і край. Стримує її від цього кроку не гріховність, що так глибоко вразила серце, а думка про Кіт, про Губерта, про батька, матір і брата, навіть про Катаріну та небожів. І насамкінець — правда, найменше, щодо цього сумніву в неї нема — думка про Ервіна, її чоловіка. Піти від нього не важко, тепер вона твердо вирішила так і зробити, тільки ні з ким іще про це не розмовляла. Просто послала Блюм і Кіт по молоко, так ніби нічого й не змінилося. Ні, тепер усе, геть усе змінилося. Цього разу охороняти обох пішов Кюблер, і він, як і ті, що були до нього, зокрема й Губерт, теж відмовиться зайти в дім і випити чарку горілки. Він стоятиме посеред двору, пильний, неприступний, і не зводитиме погляду з обох входів до садиби, тоді як тут, біля неї, чатуватиме Ронер, тримаючи невсипуще око на вразливих місцях їхнього бунгало: на терасі, звідки вона оце дивиться на Блор, та на задніх дверях гаража, що виходять у сад. Найдужче всі вони бояться сутінків, отож тепер, пізньої осені, по молоко було вирішено виходити раніше, хоч вона й сподівається, що Блюм не промине нагоди потеревенити якнайдовше. Але вона не має права затримуватися до сутінків, бо знов буде морока з Гольцпуке; той не те що гнівається, а просто не приховує свого роздратування, коли вони не зважають на поради чи не виконують вказівок, і раз у раз нагадує — і справедливо, як їй сказав Губерт,— про те, що нерви в його людей украй напружені, бо якщо... то всю вину потім складуть на них. Зрештою, пригода з тортом на день народження Пліфгера обернулася з біса серйозною історією, а батько, якому й так уже сняться літаючі тарілки, що нібито спускаються на нього й Кете, останнім часом, відколи ставсь отой випадок із качкою, лякається вже навіть птахів, та й у старого Корчеде, коли клацнула запальничка, нерви теж не витримали. Та ще ота жахлива історія з Плотеті й коробкою сигарет...

Боїться вона не за себе — за Губерта; з Ервіном і всією отою ватагою, зі скандалом і гавкотнею, що її зніме Цумерлінгова зграя, вона вже якось упорається. Вона рада дитині, що так жваво вовтузиться у неї в лоні, й боїться тільки за її батька за Губерта, з яким ось уже півтора місяця не має змоги перемовитися жодним словечечком. Відколи він став особистим охоронцем у батька й Кете, вона бачить його лише зрідка й мигцем — десь у коридорі в «замочку», але поговорити з ним, написати йому листа чи подзвонити по телефону вона не може. Адже через Вероніку її не тільки охороняють, за нею й наглядають, і, на щастя, ні Рольф, батько чи Кете й досі не прохопилися, що колись і сама вона приятелювала з отим Беверло; як-не-як, він був батьків протеже і Рольфів товариш, а Вероніка була колись Рольфовою дружиною.

Боїться й за Гельгу, Губертову дружину, якої вона, власне, зовсім не знає; їй відомо тільки, що та білява, що звати її Гельгою і що вона дуже славна жінка. Є ще славний хлопчик, його звуть Бернгард, і скоро він має піти до першого причастя. Знає вона й адресу, але поїхати туди, звісно, не може; Кюблер із Ронером, нові охоронці, не спускають із неї очей, а прийти в супроводі й під наглядом Кюблера чи Ронера до Губерта додому, стати під вікнами й чекати, поки вийде Гельга чи Бернгард, вона все ж таки не може. Про те, щоб Губерт розлучився, шкода й думати, а щодо Ервіна, то цей і досі гордо, самовпевнено вірить, нібито вона вагітна від нього й на третьому місяці, тим часом як пішов уже шостий.

Чотири місяці Ервін віявся по світу — Сінгапур, Панама, Джакарта, Гонконг, провадив від «Вулика» складні переговори, створював цілі виробничі лінії, організовував посередницькі фірми, обладнував машинні парки, вербував довірених людей. Він успішно завершив усі ці операції і, сяючи від щастя, повернувся додому. Їй довелося самій поговорити й з Ервіном, поки він не побачився десь із Гребнітцером і той не привітав його з дитиною, яка з'явиться на світ через чотири місяці, хоч Ервін жде її через шість. Здорова дитина від здорової матері й здорового батька. «У нападах млості, від яких іноді страждає ваша дружина, немає нічого незвичайного, це досить нормальне явище». І Ервін уже великодушно заявив: «А якщо знов знайдеться дівчинка, то це буде справжнє свято!» Певна річ, він залучить пресу, ілюстровані журнали. «Молода поросль у „Вулику“! Поповнення у „Фішеровій хижі“!»,— як називають їхнє розкішне бунгало. «Потомство в однієї з наших великонадійних амазонок! Сабіна Фішер із роду Тольмів — одна з жінок, яким найбільше загрожують небезпеки!..» Тепер усьому цьому край. Не вистрелить шампанське, не спалахнуть різнобарвні ліхтарики, коли вона десь — де? — приведе на світ дитину від поліцейського... Де ж? Не тут, у Блорі, і, певно, не в Тольмсгофені. Мабуть, у Рольфа, коли там є вільна кімнатка. Можна було б спитати в Катаріни чи й у самого Рольфа, але спершу треба побалакати з Губертом, не годиться, поминувши його, втаємничувати в це сторонніх людей. Не слід робити цього й без Гельги та Бернгарда, бо поки вони про щось здогадаються, підуть гуляти всілякі чутки. До того ж є ще один бік цієї справи, і для Губерта він не менш поважний, ніж для Гольцпуке: службова провина.

Якби ж тільки Губерт не був такий серйозний... І все ж вона кохає його такого серйозного, який він є, сумує за ним, аж тужить, і коли б не Гельга та Бернгард, то не побоялася б навіть скандалу — просто підійшла б до нього, обняла й поцілувала. Але ні, краще цього не робити, не хочеться завдавати болю жінці,якої вона зовсім не знає, яка нічого поганого їй не вчинила і, звичайно ж, не вчинить. А може, взяти й поїхати-таки до неї, поговорити?.. Однак Губерт має про це знати.

Це добре, що мама, Кете, приїхала; тепер вона вирушить з нею у Тольмсгофен і залишиться в них. Там вона буде ближче до Губерта й, може, знайде нагоду з ним побалакати.

Ще задовго до того, як Ервін поїхав ставити оті свої «виробничі лінії», чи як вони там називаються, «на надійну основу», він лягав до неї не часто й щоразу насторожено, а то й роздратовано перепитував: «А пілюлю ти вже ковтнула?» — хоч і знав, що тієї погані вона не любить, боїться її, до того ж над нею тяжіють релігійні забобони. Але пілюлю вона ковтала й аж коли у відповідь на його запитання кивала головою, він присувався ближче. Та настрій у неї не підносився, і так траплялось усе частіше, з'являлася коли й не антипатія чи ненависть, то принаймні щось таке, що настрою теж не додавало: співчуття до цього загартованого спортом чоловіка, що його знали як чудового вершника, танцівника, тенісиста, навіть яхтсмена, а віднедавна ще й як серфінгжиста й пілота аеростата і що не може дати собі ради в ліжку (їй навіть не хочеться згадувати отих вульгарних висловів, які вона читала під порнографічними сценками в ілюстрованих журналах і чула на бучних вечірках та від колишньої своєї сусідки Ерни Бройєр). Це було співчуття до чоловіка, який докладає так багато зусиль, щоб зазнати свого щастя; проте іноді в нього нічого не виходило, і тоді всю вину він звертав на неї. Вона вже давно не дуже йому вірила, як він, повернувшись із Лондона чи з Банкока, признавався їй на вухо: «Ти навіть уявити собі не можеш, на що здатний часом самотній чоловік, коли його солодка дружинонька так далеко...» їй не хотілося в це вірити, гидко було його слухати, байдуже — правду він казав чи брехав, а від отієї «солодкої дружиноньки» її аж нудило, і вона питала себе, чи він бодай здогадується, на що здатна самотня жінка, причому мала на увазі зовсім не те, для чого Ерна Бройєр, сусідка, відверто послуговувалась одним вульгарним слівцем. Останнім часом цього слівця не завжди уникають уже й на вечірках, декотрі жінки з досить, сказати б, респектабельних кіл заводять балачки про свої принади, а власних чоловіків називають «клієнтами». Іноді ті жінки виїздять із чоловіками десь до Азії, де на західноєвропейські любовні звичаї ніхто не зважає. Ні, їй ніколи й на гадку не спадало проклинати своє виховання чи ненавидіти черниць, вона була тільки нажахана, глибоко скривджена, мало не смертельно ображена, коли спробувала знайти полегкість у Кольшредера. А той почав наполягати, щоб вона розповіла про подробиці, поки в неї зрештою закралася похмура підозра; їй аж страшно зробилося, коли Кольшредер заходився її допитувати — навіть про те, що вона з Губертом робила та як. Тоді вона підхопилася й вибігла. Повік, повік ноги її в сповідальні не буде! Повік! Краще вже побазікати з Ерною Бройєр. А у Фішерів, Ервінових батька й матері, інколи можна застати елегантних, досить невимушених священиків, котрі запевне тільки посміялися б, якби вона сказала їм на сповіді: «Я зрадила свого чоловіка». Такі типи здатні на що завгодно: вони вам хоч коли і «стрептиз з облаченням» покажуть, і похваляться своїми «надійними» любовними зв'язками, а то ще й поприводять з собою коханок. Кругом безлад, занепад... І страх. Ні, не за життя, не перед скандалом. Страх за Гельгу й Губерта, адже для нього це так само серйозно, як і для неї, та інакше, ніж серйозно, і бути не може, хоч на сповіді йому вочевидь поталанило більше, ніж їй.

Це й страх утратити сусідів, оте чимдалі глибше роздратування у Блорі, який через них обернувся на «кубло лягавих». Після пригоди з тортом на Пліфгеровому дні народження нагляд повсюди став іще суворіший. Внаслідок цього вигулькнули любовні зв'язки сусідки Ерни Бройєр із шофером її чоловіка. Ерна Бройєр — це мила, привітна, вродлива жіночка, не дуже вже молода — десь так років під сорок, з нею можна було погомоніти через паркан про квітки, вбрання й кулінарні рецепти, її можна було запросити на каву, а раніше, коли контроль не був іще такий суворий, вона наглядала за Кіт, часом передавала через паркан пучок салату чи цвітну капусту, цілком нормальна жінка, що якось мелодраматично страждає від бездітності, нарікає на своє «безплідне лоно», «бо мій чоловік у цьому не винен, він дітей має — від першого шлюбу, то все я»; ця мила Ерна Бройер родом із Губрайхена, дочка селянина Гермеса (Рольф бере в нього молоко), чорнява молодичка з трохи розкоханим тілом, яка, крім того, все нарікає, що «мій ніколи зі мною не танцює», і на одній з вечірок у садку, на танцювальному майданчику біля плавального басейну — різнобарвні ліхтарики, пунш, шампанське, веселі вихиляси Ерну кілька разів запросили до танцю, Ервін також добряче її попокрутив, і розпашіла, трохи аж засапана Ерна Бройєр була щаслива-щасливісінька, а її чоловік, теж не зовсім уже молоденький — певно, розміняв уже п'ятий десяток,— був так само щасливий і аж сяяв від того, що його дружину так гарненько покружляли. Вечір видався на славу, запрошені були й інші сусіди — власник транспортної фірми Клобер із дружиною та дочкою, сімнадцятирічною дівчиною, яка обстоює оте «вище пояса без нічого» і саме так і вдягається; Гельмсфельд, редактор «Блетхена», що глибокодумно, аж надто глибокодумно як для більшості гостей, висловлювався про тероризм. Прийшли навіть Блюми, а Бееретци прислали старшого сина, і він частенько запрошував Ерну до танцю. Того вечора Ерна Бройєр була щаслива, і її чоловік з добродушною усмішкою вдавав ніби не бачить, як вона десь у кутку дозволяла Гельмсфельдові цілувати себе; згодом, коли гості вже порозходились, той зостався ще на каву й аж надто поблажливо, як їй здалося, хвалив «вульгарну еротику» пані Бройєр.

Але потім Цурмакові й Люлеру впало в око, що біля воріт Бройєрів надто часто й здебільшого зранку, між десятою і дванадцятою годиною, зупиняється сірий «мерседес» і з нього виходить вельми юний на вигляд — десь років під двадцять — хлопець, одягнений зовсім не так, як цього слід сподіватися від звичайного гостя Бройєрів,— довготелесий, трохи вайлуватий, не в джинсах, а у вельветових штанях, але патли його не зовсім відповідали тим, які в ілюстрованих журналах і в поліції на той час вважалися шикарними й дозволеними; ні, нечепурою хлопця не можна було назвати, хіба що його чуб не відповідав тодішній моді, до того ж той невідомий мав, за словами Цурмака, «підозріло-недбалу манеру» повертатись і переставляти ноги — він, Цурмак, бачив таких, мовляв, лише на демонстраціях та заворушеннях у кінофільмах, які їм показують з метою вивчення «певних типів». На «голубого» чи на одного з тих, що кубляться в дискотеках, хлопець теж не скидався; одне слово, описати це досить важко, але він не тільки якось по-юному недбало повертався — в його рухах Цурмак укмітив щось «політичне». Цей гість приїздив щонайменше двічі на тиждень, і хоч за номером машини не важко було з'ясувати, що вона належить Бройєровому підприємству, але ж хлопець виконував усілякі доручення самого господаря — в банках, установах, фірмах, в окремих клієнтів (підприємство Бройєра виготовляло годинники та ювелірні вироби, про це стало відомо згодом, незадовго до його банкрутства; просто він надто багато вклав грошей, а виробництво годинників уже й так переживало глибоку, тяжку кризу). Обережно, дуже обережно про того хлопця розвідали все; звали його Петер Шублер, він покинув факультет соціології, брав участь у демонстраціях і одного разу, коли жбурляв помідори, потрапив на фотоплівку. А Бройєрів будинок стоїть дуже близько від «Фішерової хижі» — іноді жінки навіть махали рукою одна одній з кухні, і з Бройєрової тераси можна без перешкод і будь-яких церемоній заглядати до Фішерового плавального басейну. Це вже давало достатню підставу замислитись про те, чи цей Шублер тут чогось не винюхує. І ось одного разу, коли сірий «мерседес» знову зупинився біля воріт Бройєрів, Цурмак хвилин через п'ять рушив услід за хлопцем, подзвонив у двері, чемно зачекав, зачекав іще і знов подзвонив. І раптом зчинився такий крик, такий гвалт, бо після третього дзвінка Шублер нарешті відчинив — не зовсім, правда, «бездоганно» вдягнений, як потім стримано висловлювалися люди, а Ерна випурхнула в халатику і влаштувала Цурмакові сцену; одне слово, там вийшло саме те, що колись давно назвали б «делікатною ситуацією». «Цей хлопець,— безцеремонно заявила Ерна,— мій коханець, а таке законом не заборонено! І мені доведеться зажадати від вас, щоб мій чоловік про це нічого не довідався». Але «коханець» — то могло бути всього-на-всього й прикриття. Вони ж бо на все здатні, а вдавати з себе при такій вродливій жіночці коханця — це роль, грати яку не дуже важко, мабуть, жодному з них.

Та історія набула, звісно, розголосу, Бройєр нічого «милого» в ній уже не бачив, потім йому це й зовсім не сподобалось, і він Ерну покинув — звичайнісінький собі скандал, що скінчився страшними наслідками й ненавистю до Фішерів, бо «якби ми не жили тут, де вдень і вночі аж кишить отих лягавих, то на поверхню це ніколи не спливло б». Тепер оця «повсякчасна, без просвітку метушня з безпекою» почала діяти на нерви уже й дальшим сусідам. Кому ж воно буде до вподоби, коли на вулиці що божого дня й що божої ночі стовбичать із фотокамерами, а в усій околиці вештаються з раціями поліцейські! А Блор, цей куточок із дванадцятьма селянськими садибами, чотирма бунгало, ветхою капличкою та старим пасторським будинком і так не дуже великий, і в ньому видно все як на долоні. А в кого —«У кого,— заявив Гельмсфельд,— немає, зрештою, своїх таємниць чи якихось знайомих, чиї рухи можна витлумачити не як модні, а як політичні? Ось у нього, приміром, є подруга, Еріка Пелер, їй років тридцять, то її вже кілька разів коли й не допитували, то принаймні випитували, бо вона, бачте, частенько їздить до Блора, та ще й машиною, що їх звичайно називають „студентськими“, а Еріка, хоч і „лівачка“, й сама соціолог, але ні в теорії, ні бодай трохи на практиці до жодних форм насильства, мовляв, не схильна.

Коли любовні зв'язки Ерни Бройєр зазнали краху, занервував і власник транспортної фірми Клобер. До нього досить частенько — переважно зранку, між десятою і дванадцятою годиною,— приїздять у солідних машинах люди — партнери, клієнти, і Клобер, як їй згодом пояснив Губерт, „замішаний, очевидно, в усіляких темних оборудках, а може, й у контрабанді, принаймні в приховуванні майна від оподаткування або в чомусь іще гіршому, і така пильна перевірка його гостей та причин їхніх відвідин повинна, звісно, нервувати чоловіка“.

Між ними-бо й Клоберами теж тільки чотири гаражі, і з вікна ванної кімнати добре видно, як вісімнадцятирічна Фрідель Клобер демонструє на терасі оте своє „вище пояса без нічого“. А якось вона, Сабіна, застала Ервіна, коли він, стоячи у ванні, розглядав дівчину в бінокль і не опустив його навіть тоді, коли вона раптом відчинила двері; він тільки зауважив; „Сто чортів, а цій можна сидіти й отак-о!..“

Так, тепер з сусідами стало незатишно; Гельмсфельд, коли в Бройєрів дійшло до скандалу, почав скиглити, а Клобери ставляться до неї з неприхованим холодком. А селяни? Хіба не вітаються холоднувато, майже насторожено, вже й вони? Хіба ж не відчуває вона, йдучи з Кіт по молоко, цю настороженість, а то й просто ворожість і чи не тому посилає останнім часом по молоко Блюм? Тільки Блемери, здається, ще спокійні чи принаймні не виказують ніякої тривоги і збираються, щойно буде готовий їхній будинок, влаштувати входини. Тепер Блор уже не назвеш тихим, ідилічним куточком. Таким він знову стане, мабуть, тоді, коли її тут не буде. Потім вона, може, приїде сюди в гості — на чай до Гельмсфельда або на каву до Блюмів чи до Бееретців — і знов застане Блор таким, яким він був колись, і пора вже забути про самогубство: адже в неї є Кіт і майбутня дитина, є Губерт і бажання жити десь — де? — без охорони. Виїхати й жити десь — так, щоб ніхто тебе не впізнав і ніхто тебе не знав,— з Кіт і майбутньою дитиною, десь коло моря, за кордоном, одержуючи ренту від Ервіна й допомогу від батька та ще, може, роблячи якусь роботу — переклад чи плетиво або те й те... Всі завжди казали, що вона непогано знає французьку, а плести вона справді навчилася добре — кращої вчительки плетіння, ніж Кете, мама, взагалі годі й знайти. Отже, виїхати, плести, перекладати. Про те, щоб вона мала замовлення, подбає батько. Геть із Блора, геть із Німеччини!

Ронер пройшов між гаражами та входом до будинку й попрохав її — тихенько і надзвичайно чемно — залишити терасу, зайти, якщо можна, всередину й замкнути двері на терасу. Вона кивнула головою, пішла в будинок і замкнула за собою двері. Спадали сутінки. Вона знала, що їй ще сьогодні доведеться поїхати з Блора, від усвідомлення цього в неї боляче стислося серце, і вона просто заплакала. Сліз не втирала, тільки зашторила вікно. Вона любить це село, любить будинок, що здається їй трохи замодним, надто відкритим — у ньому забагато скла. Блорські дерева, ці старі дуби, буки й каштани, селянські подвір'я, прогулянки з донькою, походи по молоко, випікання хліба — все це майже замінило їй Айкельгоф. Вивести вранці зі стайні в Германів коня, осідлати його й помчати через поля, через ліс...

Ервін таки не втримався й повідомив про те, що вона вагітна, пресі, адже їй довелося на якийсь час відмовитись від верхової їзди, і вона, безперечно, не зможе готуватися до участі в чемпіонаті. До того ж щоразу, коли вона сідає верхи, її мав би хтось супроводжувати, котрийсь із поліцейських, що розуміється на конях. Яка вже там була б утіха! Іноді вона, не довго думаючи, вирушала ввечері на концерт (особливо як тут виступав отой молодий росіянин, що так чудово грав Бетховена) чи десь на виставку (вона бачила колись репродукції картин одного молодого художника, який тепер саме виставляється)... Та відколи їй доводиться на все це щоразу „робити заявки“, вимагаючи, сказати б, у такий спосіб забезпечити свою безпеку, ні концерти, ні виставки її вже не тішать.

А як подумають про неї селяни, коли стане відомо, що завагітніла вона зовсім не від Ервіна, а від поліцейського, наймолодшого і найсуворішого з охоронців попередньої групи від того, якого всі трохи недолюблювали? Бо він дуже серйозний і дуже серйозно ставиться до своїх обов'язків; селянин Германс назвав його „чоловіком без гумору“, адже Губерт не давав його синові гратися старою зброєю — не з міркувань безпеки, а просто на підставі поліційних приписів. Хлопець блукає по лісах, чагарниках та полях і збирає всілякий брухт, що залишився після другої світової війни. Те залізяччя досить небезпечне, багато ж бо людей, дітей і дорослих, уже покалічились на тих старих гранатах, декого взагалі порозривало, і вона в тій справі вперто — може, надто вперто?— захищала Губерта. Так, Губерт чоловік серйозний, як і вона, він не може дивитися на все це спокійно. А Блор... Блор уже втратив свою привабливість; на прогулянку — з охороною, по молоко — з охороною, з охороною до каплиці, куди вона так любить приносити квіти матері божій; проказувати „Аве Марія“ — під охороною, погомоніти з селянами про господа бога, про світ, худобу, дітей, погоду, церкву й державу — все під охороною. Поодверталися сусіди. Знівечена доля Ерни Бройєр — теж наслідок її охорони, безперечно; тепер Ерна сидить із тим Шублером в його однокімнатній квартирці з кухнею, шукає роботу й нічого не може знайти, і Шублер шукає роботу й нічого не може знайти. З Бройєром Ерна ніяк не розлучиться, він геть збанкрутував, будинок по сусідству гуляє, його продають, а після того, як він спорожнів, охорону тут посилили ще дужче, тепер перевіряють уже й тих, хто виявляє бажання придбати будинок, невдоволений маклер навіть натякнув, що подасть позов про відшкодування збитків, роздзвонив на весь світ, нібито ціна на будинок упала, звісно ж, через те, що Блор обернувся на „поліційне кубло“, вже навіть поповзли чутки про створення Товариства захисту інтересів осіб, котрі зазнали збитків унаслідок охоронно-запобіжних заходів, і до цього товариства буцімто вступили й Клобери; в селі подейкують про якусь „надрегіональну“ організацію, оскільки в такий спосіб уже постраждало, мовляв, багато людей.

А вона тужить за Губертом і жде Кете, маму, що забере її з собою до Тольмсгофена, де тепер служить Губерт. Вона вже якось знайде нагоду, докладе зусиль, у крайньому разі вмовить Кете влаштувати для всіх охоронців та їхніх родин вечірку в отій великій залі внизу, де звичайно проходять конференції концерну... Так, це ідея: скласти нарешті подяку всім отим людям та їхнім родинам, можна навіть запросити оркестр, а для дітей — ляльковий театр, і коли потім їй пощастить поговорити з Губертом, познайомитися з Гельгою та Бернгардом, тоді вона спробує спитати ради в когось такого, кому можна довіритися більше, ніж отому монстрові Кольшредеру. Не завадило б, мабуть, побалакати і з Рольфом, братом, хоч пуття з такої розмови буде й небагато: Ервін так і не пробачив Рольфові, що той назвав свого хлопця Гольгером. („Назвати Гольгером першого сина, того, котрий від Вероніки... Ну гаразд, то було сім років тому. Але й другого, котрий від Катаріни... Називати ще одного сина Гольгером після листопада сімдесят четвертого року... Ні, ці твої родичі для мене не існують. І взагалі, підпалювати машини, жбурляти камінням!..“) Рольф поведеться по-діловому, надто по-діловому, незважаючи ні на що; безвідносно, загалом Рольф, певно, зрозуміє, що подружня зрада її пригнічує, але те, що її пригнічує, і то багато глибше, вчинена нею зрада щодо Гельги, а не щодо Фішера, викличе в нього аналітичні міркування. Про все це він, звісно, ще пам'ятає, але поспівчувати не може. Другий її брат, Герберт, від щирого серця посміявся б, звичайно, але допомоги годі чекати й від нього; так, він би пореготав, дав би волю своїм радощам („У тобі ж бо визріває нове життя, сестричко. Це ж радість — нове життя!“) і порадив би їй просто піти від Фішера й почати десь (де? де?) все спочатку — піти, як то кажуть, у тому, в чому є. Та найкраще буде, мабуть, побалакати з Катаріною. Як-не-як, вони з нею майже однолітки, не мають одна від одної таємниць, ніколи не сварилися... Її навіть непомалу вразило, коли Катаріна раптом вкинулась у політику й захопилася системним аналізом, який часом навіть чимось приваблює. Але їй ніякий системний аналіз не зарадить... А може, все ж таки зарадить? Вона була й лишається католичкою, шанує церкву, і навіть десяток хтивих Кольшредерів не зіб'ють її з праведного шляху. Губерт також щирий католик, і в них це серйозно, дуже серйозно, не якісь там „міщанські фіглі-міглі“; Катаріна повинна її зрозуміти, адже вона так запекло виступає проти порнографії і проміскуїтету. Катаріна, мабуть, приведе якогось психотерапевта, і той... і той, певно, заборонить їй і згадувати слова „подружня зрада“. Зрештою, може статися так, що Ервін, прагнучи уникнути ганьби й скандалу,— ганьба, до речі, для нього гірша, ніж скандал,— усиновить чи удочерить дитину, дасть їй своє прізвище і запропонує роз'їхатися чи розлучитися вже потім. Але на це вона не погодиться. Вона жодного дня не може більше жити з Фішером. Ця туга за Губертом, за його руками, його вустами, голосом, за його серйозним поглядом...

Поговорити з батьком? Ні, батькові їй не сила сповідатися. Він правда, не святенник, крутив же роман зі своєю Едіт, а в селі ще й досі подейкують про історію з молодою графинею хоч відтоді минуло вже майже п'ятдесят років. Може, батько навіть „не в тім'я битий“, проте людина він нерішуча, як, зрештою, і сама вона. Ервіна батько ніколи не любив і буде радий, що „ми його кінець кінцем спекаємося“. Він, батько, мило всміхнеться й запропонує їй перебратися з Кіт і дитиною, яку вона чекає, до „замочка“. Подбав би він і про Губерта, був би привітний... Та їй допомогти він не може. А потім Ервін почне боротися за Кіт — „без бандажів“. Це він уміє: боротися без бандажів. З ним і мало статися те, чого ніколи не станеться з батьком: що це виявився не котрийсь із „його людей“, а поліцейський. Ервін схоче, звісно, одружитися вдруге, це йому потрібно задля суспільного становища, потрібно й задля „Вулика“: приваблива, до того ж спортивна й хазяйновита жіночка. Вона майже відповідала такому образові. І котрась із тих грудастих вертихвісток його таки підхопить, нічого й сумніватися. Не важко собі уявити — а уяву вона має, це їй підтвердили й черниці, тут вони навіть одної думки з Рольфом,— що понаписують газети, можливо, й той-таки „Блетхен“. Усе це вона стерпить, просто „схилить голову“, як зробив Рольф. „Знаєш, враження таке, наче вибухає старий нужник: лайно розлітається на всі боки, перепадає трохи й тобі, але ж є, зрештою, тепла водичка!“

Так, вона вже якось схилить голову, і все минеться. Але жити далі з Фішером їй не сила, жодного дня. Вітатися з ним, коли він, почуваючи себе батьком майбутньої дитини, повертається радісний додому, сідати з ним до столу... Коли вона приймає ванну, він наполягає, щоб двері лишались прочинені, заявляючи, що це — його подружнє право („Ти ж бо теж, коли „вище пояса без нічого“, маєш що показати!“). Вона вже майже не годна й шматка хліба проковтнути і потай, як Кіт засинає, плаче, а іноді плаче й з самого ранку, і добра людина Блюм щоразу каже: „Та побалакайте ж нарешті з кимось, вам-бо щось ятрить душу, і це не через дитину, яку ви ждете, ні... Йдеться й не про охорону, не тільки про неї, хоч і від неї можна збожеволіти“. То, може, поговорити з самою Блюм? З цією старомодною, щиросердою незаміжньою сестрою селянина Блюма, яка допомагає їй поратися в домі й на кухні, наполягає, щоб кухонне начиння чистили тільки лужним милом і зневажає „всі оті новомодні чистильні дурниці“ — для гігієни, мовляв, досить і нашатирю та оцту; з товстушкою Блюм, яка тепер іноді залишається ночувати тут, у них, в якої коси заплетені у вузол, а спідниці пошиті за модою 1931 року і якій уже добігає шостий десяток. Коли вона закурює за роботою сигарету, це щоразу викликає прикре враження, приголомшує, мало не шокує; в зубах — хвацько затиснутий недопалок, і — затяжка за затяжкою. „Курити, люба пані Фішер, ми вчились у війну, коли падали бомби й стріляли гармати, до речі, й тут, у Блорі. Мені подобалося курити тоді, подобається й тепер. Бувало, вкраду в брата якийсь літр молока чи кілограм картоплі й проміняю на сигарети. І досі не можу відвикнути“. Ця жінка, яка „втратила на фронті коханого“ і яку „не тягло до жодного іншого“, яка „так і не вибрала собі іншого“, бо „просто не могла, до того ж чекала від мого Конрада дитину, а траплялися ж чоловіки, що, коли прийшла похоронка, навіть хотіли взяти мене заміж, хоч я й ходила при надії. Дніпропетровськ... Цю назву я не забуду, либонь, повік, я візьму її з собою в потойбічне життя й поспитаю там, яке нам, яке моєму Конрадові було до всього того діло... Дитинку я скинула, а мені ж так хотілося її народити, хай і без чоловіка...“ Може, вона про щось здогадується, ця Блюм, чи навіть щось знає, коли раз у раз проказує: „...і це не через дитину, яку ви ждете, ні...“ Але ж це — саме через дитину! Невже вони поводилися не досить обережно, коли Блюм у супроводі Цурмака або Люлера вирушала з Кіт по молоко чи просто йшла прогулятися селом, не звертаючи уваги на автомат, з яким простував позад неї Цурмак? Невже їй щось упало в око — погляд, жест чи як вони, проходячи одне повз одного, квапливо торкались одне одного рукою? А може, Блюм щось почула, коли вона, Сабіна, лежала влітку біля басейну або коли Губерт притьмом — ох, весь час отой поспіх, той неминучий поспіх! — обіймав її в сінях, цілував або коли вона, забувши про все на світі, похапцем йому віддавалась? Певна річ, Блюм уже давно зметикувала, що між нею і Ервіном нема нічого, крім нещирості й роздратування. Чи знає вона, що тут замішані не тільки „інші жінки“, а й „інший чоловік“? Так, із Блюм треба було б поговорити» одначе порадити щось, допомогти їй ця жінка, як і батько, навряд чи й здатна. Блюм мужньо знесла свою ганьбу а нешлюбною дитиною; але це була, власне, й не ганьба — всі ж бо знали, що її Конрад збирався у відпустку з нею одружитись, вона вже навіть відкладала талони на масло і яйця для пирога, домовилася вже й з колієм, який мав потай зарізати їй порося; і на небесах, ставши перед Всевишнім, вона все ж поскаржиться: «Дніпропетровськ... Що нам було потрібно в тому Дніпропетровську?»

Аби лишень поїхати звідси — відразу ж, як тільки з'явиться Кете, поїхати з Кіт, ще сьогодні ж таки, поки його немає вдома; щоб не довелося знову відмикати кімнату для гостей, де вона ночує вже багато днів; щоб не довелося знов терпіти, як він торгає двері, домагаючись «свого права». Того права він, мабуть, не домагався б, якби знав, що вона не на третьому місяці, а на шостому.

А в Тольмсгофені поблизу буде Губерт, вона матиме змогу з ним побалакати, і він, мабуть, її поцілує, а може, навіть... Хоч вона й вагітна... «Похапцем»... Вони ж бо до такого звикли. Тільки один раз він залишився в неї на кілька годин уночі — вона впустила його, коли він стояв на терасі. Це було того дня, як Кіт заснула в батька й матері й зосталася в них на ніч. А від неї сон тікав, і спершу вона стояла біля вікна й дивилася з-за штори в долину, де на обрії мерехтіли, немов фасади цирків, електростанції — самі освітлені, але довкола нічого не освітлюючи; колись їй пояснив це старий Корчеде: електростанції мають бути освітлені задля безпеки — щоб, коли десь прорве вентиль, можна було відразу знайти несправність,— а заразом і для краси («чари технічного краєвиду»); а от освітлювати вони не повинні довкола нічого, «щоб не видно було кіптюги, чаду та смердючих газів, що їх електростанції потай випускають уночі...» Вони проглядали з-за дерев у виярку, оті «фасади цирків». І раптом її серце закалатало, як... Як що? Чи калатало воно так коли-небудь доти? Вона знала, що о десятій він мав змінити Цурмака, а було вже пів на одинадцяту, і небо на заході від освітлених електростанцій ще по-літньому ясніло... Він ще не закінчив обхід, і в неї навіть не склалося враження, що вона чинить як розпусниця, коли відімкнула двері на терасу, потерпаючи, чи ж добре все буде, адже доти вони завжди тільки «похапцем»... І він рушив до неї — сповнений, як їй здалося, рішучості, впевнено (та його впевненість була, з усмішкою подумала вона, трохи аж хлоп'яча) — повз невеличкий, зарослий лататтям ставочок, піднявся невисоким схилом (як з'ясувалося потім, розтоптав кілька троянд), узявся за дверну ручку й опинився в кімнаті, хоч розгледів її і не відразу. В двері попала штора, і він її вивільнив. «Я вас не бачив, скаже він згодом.— Я стояв зачарований, але відчував вас нюхом. Атож, відчував нюхом. Мабуть, я мав би сказати, що відчував, як ви стоїте десь поруч... і ждете». Але тоді вони не промовили одне до одного жодного слова. Мовчки, як щось само собою зрозуміле — це її аж злякало,— він увімкнув світло, позапинав штори й звів на неї погляд. Вона стояла перед ним гола — така, якою «похапцем» він ніколи її не бачив. Тоді знову вимкнув світло й ліг до неї, поклавши пістолет на нічний столик, а рацію на підлогу. Заговорили вони вже потім, коли він знов заступив «на пост»; вона приготувала каву, він стояв на терасі, вона — в кімнаті, біля відчиненого вікна; на підвіконні — кавник, чашки і рація. Вони розмовляли довго, аж поки стемніло, і на «ти» не переходили. Про кохання він не говорив, сказав тільки, що жага до неї в нього прокинулася одразу, ще того першого дня, коли його перевели служити сюди; розповів і про те, як йому остогидла була школа, як хотілося щось робити, робити власними руками, як він працював на будівництві, стояв біля конвейєра, «поки в тій роботі для мене, повірте, вже не зосталося жодної романтики»; і він пішов служити в поліцію, атож, бо «любить порядок», а батько його зневажає, називає себе «юристом» і все торочить про «суспільний занепад»; потім Губерт детально, з подробицями пояснював їй походження свого прізвища Гендлер, просто-таки розкладав його на літери; так, для нього важила кожна літерка, хоч вона не бачила нічого особливого в тому, з чого його прізвище складається і як воно пишеться; він навіть пустився в етимологічне дослідження слова «Гендлер»... Ні, вона не нудьгувала, слухаючи його; стояти з ним біля відчиненого вікна, пити каву й дивитись, як сходить вранішня зоря, було так солодко... І все ж її стривожило те, як серйозно він досліджував походження свого прізвища. Потім вона розповіла йому про своє дитинство та юність в Айкельгофі. Тепер він дістався в спадщину «Блетхену» — така старомодна вілла вісімдесятих років, яку в ті часи міг дозволити собі хоч і не дуже багатий, та все ж, мабуть, досить заможний власник друкарні й провінційної газетки. Ту віллу разом із друкарнею та газеткою успадкував її батько, що був тоді злидень злиднем,— розкішний будинок, просторі кімнати внизу, світлиця, їдальня, величезна кухня і навіть роздягальня, або гардероб; кожна з тих кімнат була більша за будь-яке з приміщень у нинішньому «замочку», крім, хіба, конференц-зали, яку недавно обладнали на першому поверсі. Тенісний майданчик... Все було, звісно, трохи занедбане, але ту лагідно-солодку занедбаність Кете так любовно плекала... Сад, з приводу якого вони частенько сперечалися — жартома, звичайно,— чи не можна його все ж таки назвати парком... Фруктові дерева, галявинки, і жодного тобі отого кретинського газону, яких вона просто терпіти не може. Вечірки в саду, різнобарвні ліхтарики, поміст для танців — батько наказав спорудити його на свіжому повітрі спеціально заради неї; сльози й ота болісна закоханість у хлопця, що його звали Генріх Беверло... «Так, так, у того самого Беверло, через якого, очевидно, ви й стоїте тепер отут, якому ми, мабуть, повинні завдячувати те, що стоїмо тепер поруч, а щойно поруч лежали, що вже стільки разів „похапцем“... Атож, усе через нього, і саме йому ми маємо це завдячувати...» (Він аж злякано стрепенувся, коли вона сказала «завдячувати»). А вона вже розповідала про хлопця, меткого на розум, із замріяними очима; вигляд у того хлопця був не дуже спортивний, танцювати він не хотів, і всі з нього глузували. Але танцювати вони його все ж таки навчили. А як вони того літа кружляли!.. Погожими вечорами — в саду, а як дощило — в будинку...

Про все це вона розповідала тої літньої ночі, але жодним словом про Фішера, жодним словом про Гельгу, жодним про Кіт, жодним про Бернгарда не згадала й не сказала йому тоді, що вже, мабуть, завагітніла від нього, а другого вечора обоє вони мало не збожеволіли, бо в нього знов випало нічне чергування, але Кіт залишилася спати з нею, а Фішер — він саме повернувся з поїздки — ночував у сусідній кімнаті. Вона була дуже засмучена, і водночас їй відлягло від серця, а на другий день його перевели до Тольмсгофена. Розповіла йому й про Бляйблеву третю, Елізабет, з якою вона була заприязнилась і яка невдовзі, однак, знову зникла десь у Югославії. «Як тільки котрась із них виявиться милою, то невдовзі зникає. Тепер Елізабет держить там готель і весь час запрошує мене в гості. Але ж не поїду я туди в супроводі охоронців!» Розказала Губертові й про свою віллу під Малагою, де панує сама нудьга. Бона розповідала багато, майже все... Зроду ще вона нікому стільки не розповідала. Звичайно, вона віддалася йому не зразу, не з першого погляду; цей молодий поліцейський припав їй до вподоби відразу, припав до вподоби дужче, ніж решта його колег, до того ж він її одноліток, а може, навіть на рік-два молодший... Бона й досі не знає, скільки років Бернгардові, але ж тепер діти йдуть до першого причастя дуже рано; чи, може, Губертові вже всі тридцять, він на Два роки старший від неї, і саме з ним у неї сталося те, у що вона не повірила б ніколи й нізащо, навіть якби довелося тисячу разів заприсягти: що вона спатиме з чужим чоловіком, як із своїм,— із чоловіком, котрий ніколи, ніколи в світі не спитає: «А пілюлю ви вже ковтнули?» Нагоди в неї траплялися не раз, вона приятелювала з чоловіками, їй мало не робили пропозиції,— скажімо, в клубі верхової їзди, в тенісному клубі, на вечірках; і декотрі з тих чоловіків, як, приміром, молодий Цумерлінг, були навіть привабливі, милі, вони не сприймали все так серйозно й щоразу жартували з неї: «Ну навіщо ж так серйозно, люба Сабіно?.. У вас завжди все так серйозно?..» А от Губерт... Вона вже навіть добре не пригадує, як воно й сталося: чи то до того йшлося, чи то просто так збіглися обставини, чи цього можна було уникнути, чи не можна; чи то вона зробила перший крок, чи він... Це був збіг обставин, а чи можна було його уникнути, чи ні — нехай вирішують боги. Він стояв тут, походжав довкола, вдень і вночі, з тижня на тиждень, майже два місяці. Але щодо одного сумніву нема: з двома іншими його колегами, Цурмаком і Люлером, про це б не могло бути й мови, хоч вони теж досить милі хлопці — знають-бо кожнісінький кущик, деревце, горбочок, кожнісінький куточок у домі, в саду й у сусідстві, тримають у голові детальний план будинку, в тім числі й гардероб, комірчину, прасувальну, гаражі й сарай для всілякого причандалля, ворота й терасу перед кухнею, де погожої днини Блюм перебирає овочі й чистить картоплю, а поруч примощується Кіт, бо її дуже цікавить така робота. І, звісно ж, кімнату «для хоббі» (колись Фішер захопився був столярством, хоч ось уже цілий рік не переступає порогу тієї кімнати)... Крім того, сауну в підвалі, обидві ванні... Одне слово, вони знають будинок, і сад, і сусідні садиби до останнього куточка. І всім трьом не до вподоби, що тут такі великі вікна. Ускладнення настали після того, як їй порадили не посилати більше Кіт до дитячого садка й відколи стало нецікаво ходити до крамниць. Забезпечити цілком гарантовану охорону блюкгофенського дитячого садка технічно, попри все бажання, неможливо, туди раз у раз приводять дітей, забирають їх, привозять харчі, там сила-силенна входів і виходів, поруч у парку розкидані одноповерхові літні будиночки, кущі, квітник, дитячі майданчики... Садок-бо спеціально спланували й заклали на відкритому місці, між школою і плавальним басейном жодної огорожі, туди весь час під'їздять якісь автомашини, і перевірити їх усіх справді немає змоги. А після пригоди з Пліфгеровим тортом доводиться оглядати навіть термоси з обідом. Кінець кінцем дійшло вже до невеличкого бунту серед батьків, адже їхнім дітям, вважають вони, нічого не загрожує (хоч насправді це зовсім не так, бо «вони,— сказав Губерт,— здатні викрасти чию завгодно дитину, навіть мою»), і постійний нагляд та охорона призводить, мовляв, тільки до нервових розладів, завдає душевних травм, і все це, зрештою, марна праця, бо коли що, то вони завдадуть удару зовсім в іншому місці.

Отож тепер їй доводиться залишати Кіт удома; вона вже не може відводити її й до Гребелів, де мала завжди так залюбки й подовгу гралася з Руді та Монікою. Гребелі недвозначно дали зрозуміти, що коли біля дому весь час крутиться поліцейський чи поліцейські, то це, мовляв, добром не скінчиться. Тож вона й мусить зоставляти Кіт удома, сама її доглядає, грається з нею, малює, розповідає казки чи кидає її хазяйнувати на кухні з Блюм. Улітку клопоту не було — плавальний басейн, поруч пісочок, гойдалка, гірка, а віднедавна (це була її ідея, вона згадала про Айкельгоф, де таке їм влаштовувала Кете) — віднедавна ще й яма з рідким місивом із глини, піску та води; тепер Кіт могла в тій «кашці-манашці» просто-таки товктися, ліпити, щось будувати, скільки завгодно вимазуватись — голяка, коли погода стояла тепла, й у штанцях, коли ставало прохолодніше, і потім досить було лише посадити її до ванни чи облити зі шланга водою. А згодом їй, знову ж таки, не те що заборонили, одначе почали настійно її відраджувати не ходити до Блюкгофена на базар. А вона ж так любила там бувати, і Кіт також... З дитячим візком, із кошиком, у хустці — і щоразу туди, де якнайбільша штовханина, якомога ближче до селян; їй подобалося, коли її торкались люди, подобався навіть їхній запах, отой гамір і метушня, подобалося, коли юрба підхоплювала її, несла з собою, і вона зовсім не боялась... Але Кіт, як її вперто переконували, загрожувала небезпека — малу, мовляв, можуть викрасти, і вона перестала ходити на базар. Там надто багато вуличок, а також п'ятачків між ятками та кіосками, і ті вулички й п'ятачки не проглядаються; чимало там і припаркованих у заборонених місцях легкових машин, а також вантажних, що привозять матраци, яйця, курей та овочі, одне слово, не встигнеш і (жом змигнути, як таку малу дитину схоплять, і тоді шукай вітра в полі, ніхто нічого й не помітить. А за всіма тими ятками, кіосками, автомашинами, вуличками та п'ятачками й справді не встежиш і не вгледиш, навіть з метою профілактичною. Отож краще їй, мабуть, замовляти все потрібне додому, а якщо вже вона мусить конче вибратися до міста, то залишає Кіт у бунгало. Проте все, що привозять у дім, треба, звісно, перевіряти — кожну булочку й кожен пучечок салату; це саме стосується, звичайно, й речей інтимніших, що їх вона в разі потреби замовляє в аптеці чи в галантерейній крамниці. Це правда, вона старомодна й щодо цього і щоразу червоніє, коли поліцейські переглядають пакунки з аптеки. В такі хвилини виникає загальне напруження, нервозність, мовчазна згода, яка нізащо не повинна перерости у фамільярність і все ж переростає. Бо нелегко щоразу вдавати, ніби все це так і має бути й під будинком повинні постійно вартувати двоє-троє чи щонайменше один охоронець. Доводиться на всі боки озиратись, коли, буває, вискочиш легко вдягнена в передпокій чи в коридор, ідеш до ванної чи з неї або в туалет... І жоден на службі нічого не їсть, хіба котрийсь вип'є вряди-годи чашечку кави, а коли чергування кінчається, вони швидко зникають, просто таки непристойно швидко, наче тікають із проклятого місця, а їй так кортить часом погомоніти з котримсь із них — про дружину, дітей, просування на службі, житло... Однак далі ввічливої усмішки та сигарети, яку вони пропонують одне одному, справа не йде. А їй же хочеться довідатись, як вони живуть, про що думають, чи не посідає їх нудьга, розчарування, чи витримують у них усе це нерви...

В Ервіна вдавана привітність до цих людей часом межує зі спробою втертися в довіру й нагадує манери офіцерів-резервістів. Він заводить із ними балачки про футбол, пиво й жінок, яких треба «затискати», і просто недооцінює їхню вразливість — не тільки в Губерта, а й у Цурмака та Люлера, заради яких він щопонеділка вчить напам'ять результати футбольних матчів. Цурмака й Люлера ця тема зовсім не цікавить, зате в Губерта, хоч як це дивно, вона викликає інтерес — правда, не в такій, як у Ервіна, формі, інтерес не роблено-панібратський, з використанням стадіонного жаргону, з подробицями про футбольні досягнення й натяками на пов'язану з ними потенцію. Ервін не дає нікому слова сказати, він усе, бачте, знає краще, на повен голос, мов на заводській вечірці, розводиться з нею перед ними про «отих лягавих», а цього — чого-чого, а саме цього — вони дуже не люблять, бо наслухалися від інших, і такі розмови викликають у них глибоку гіркоту, й хоч Ервін говорить про це ніби й жартома, сказати б, «у лапках» («То як там ведеться сьогодні нашим друзякам „лягавим“?»), але вони цього не люблять, навіть «у лапках». І коли потім Ервін починає пригощати їх сигаретами, то вони тримаються насторожено, а як візьме котрогось за рукав чи тільки поплескає по плечу, то чоловік аж здригнеться.

Отож важко за таких обставин перейматись одне до одного довірою й водночас уникати фамільярності, і в Ервінових натяках вона не вбачає нічого «брудного», а сприймає їх як щось досить природне. Може, вона й сама, лежачи біля басейну, розпалює в них «брудну уяву». «Навіть як ти лежиш перед ними гола, це їх анітрохи не має обходити, вони повинні залишатись байдужими». Губерт признався, що спалахнув жагою до неї вже першого дня, що вона завжди його хвилювала (про кохання він не говорить, він говорить про жагу), а кругом же походжали, тинялися й стояли також без діла чоловіки, і так минали місяці, довгі місяці, а господар дому все не з'являвся й не з'являвся, ні вдень, ні ввечері, і так спливали теплі вечори, спливали ночі, й до самого ранку нічого не ставалося, тільки нудьга та тиша, як у могилі, і навіть добрий, щирий Цурмак, якому справді вже майже сорок і який, звичайно ж, чоловік статечний, одного дня сказав їй: «Чому ви ніколи не підете ні на вечірку, ні в гості?.. Ми ж бо за дитиною наглянемо». Після цього вона принаймні зважилася піти до Цвірнера купити нові туфлі й вибрати та приміряти в Гольдкампа і Бреслітцера дещо з одежі. Кіт вона залишила тоді на Цурмака та Блюм, а сама поїхала з Люлером до міста. У Бреслітцера Люлер стовбичив просто в салоні, мов той домашній детектив, і коли вона входила до кабіни, роздягалась та перевдягалась у тому салоні, де повно всіляких рюшиків, плюшу та інших дрібничок найрізноманітніших рожевих відтінків, у цьому було все-таки щось хтиво-еротичне, якась відчутна на запах тілесна фамільярність, що її вона виносила з собою з кабіни. Там було щось таке... щось від атмосфери в найкращих, за її уявленнями, борделях, щось непристойне, спокусливе, наче якась пропозиція, обіцянка, котру не виконують... І повертаючись додому, вона ледве втрималася, щоб не покласти втішливо руку на плече бідоласі Люлерові, який, вона це знає, живе сам і чоловік досить тямкий; однак вчасно збагнула: такий жест може виявитись фатальним. Уперше вона зрозуміла, що мала на увазі її сусідка, ота щиросерда й вульгарна Ерна Бройєр, коли при нагоді казала, нібито для неї нічого не важить ні кохання, ні жага — головне, мовляв, щоб із нею іноді хтось переспав; та й самим чоловікам, мовляв, часом потрібно тільки це, не більше й не менше. А Люлер, мабуть, укмітив, які гроші вона заплатила за дві сукні — майже дві тисячі вісімсот марок, і, на його думку, це було, звісно, дуже дорого.

І ось цієї весни вона стала Губертовою — ополудні, коли Блюм поралася на кухні, а Кіт переможно верещала в ямі з «кашкою-манашкою», бо їй нарешті пощастило підманути Губерта після того, як уже вкотре — а того теплого дня, певно, вже всоте — намагалася підкликати його до себе. Кінець кінцем Губерт її послухався, і дівчинка обляпала його «кашкою-манашкою», а тоді він ще й послизнувся, впав і змушений був зайти до будинку й довго чиститись, і згодом, коли вона вже давно була від нього вагітна, та, зрештою, й тепер вона все питає себе, чому тоді за ним пішла, адже він сам добре знав, де в них ванні кімнати, і навіть рушника знайшов би й без неї. Одначе таки пішла з ним, провела до ванної, навіть відчинила йому двері, дістала з полиці кілька ганчірок та рушників, і раптом вони припали одне до одного. Вона, мабуть, торкнулася мокрим плечем його щоки... Цього вона не хотіла, ніколи про таке й не думала і все ж не опиралася жодної миті, коли він обхопив її, стяг бікіні — вгорі набік, а внизу геть... І поки він це робив — на перший погляд, як досвідчений чоловік,— вона зрозуміла,що ніякий він не досвідчений. Губерт зі стогоном віддався їй, а вона — йому, вона радо стала його, і поки він цілував її, відчула, що знає його всього-всього: знає, як він пахне, як поголений, знає його зуби і серйозні світлі очі, знає, як у нього спадає на чоло чуб, і не тільки не стала опинатись, а й кивнула на знак згоди головою, хоч його губи були міцно притиснені до її губів; вона згодилася зробити це похапцем, ще й причинила лівою ногою двері, бо залишалась іще вузенька щілина... Блюм перебирала на терасі салат, Кіт гралась у своїй «кашці-манашці» в саду, було це ополудні, сонячного травневого дня, за чверть години до обіду, і вона аж здивувалась, що потім майже без страху, з великою радістю, спокійно, немов так і треба, підтягла на місце бікіні, у передпокої оглянула себе в дзеркалі, трохи поправила зачіску, тоді як Губерт нарешті заходився у ванній чиститись та змивати з куртки й штанів глину. Згодом він просушив на сонці мокрий одяг, посварився пальцем на Кіт і відійшов до гаража, не сказавши їй того дня більше жодного слова. Тоді він узагалі відверто розмовляв із нею дуже рідко, як, зрештою, і пізніше, він просто ставав позад її гамака чи в кущах за басейном і шепотів: «Пані Фішер... О, пані Фішер!..» Вони завжди розмовляли на «ви», хоч зустрічалися тепер і частіше, зустрічалися знов і знов... Їм було ясно, що в них це не випадковість, не «одноразовий» роман, що став наслідком випадкового збігу обставин, не те, що просто стається, а потім забувається. Їхні почуття були глибокі й що далі, то глибшали, збагнути їх було вже не сила, вони пускали коріння в численних дрібницях, які вона назвала б колись сороміцькими. Ота відчайдушність, з якою вони й далі віддавались одне одному в гардеробі між плащами та пальтами на плічках, де він міг, коли що, вдати, ніби повертається з туалету, а вона могла сховатися між ті плащі та пальта глибше — в разі чого, на дві-три секунди, потрібні для того, щоб вийти із скрутного становища... Чи в садку, коли він проходив поруч і, ніби випадково, затримувався, розповідав їй про те, як учився на поліцейського, а вона йому — про Айкельгоф, що його стерли, перемололи бульдозерами; вона розповідала йому більше, ніж могла чи мала право розповідати про це будь-коли й будь-кому. З братами вона вже не може розмовляти на цю тему взагалі, Ервін також каже, що «проливати сльози за торішнім снігом — це просто сентиментальність». Батько не хоче про це й слухати і часом аж лютує — видно, сумління в нього все ж нечисте. А Кете мовчить. Кому-кому, а їй, певно, було особливо гірко втрачати Айкельгоф та Іфенгофен, де вона народилась і де минули її дитячі роки, бачити, як усе там зрівнюють з землею і перекопують... Сунули величезні екскаватори, ковшуваті звірі добродушно-невинно й безжально-невблаганно пожирали ліс, ковтали грунт, знову випльовували його далеко вбік, вигрібали з-під землі покійників — шанобливо, о, вельми шанобливо! — змітали церкви, села та замки, і Кете аж здригалась, коли їхала через Ной-Іфенгофен, де поназводили нових будинків та церков.

А здригатися — це непогано. Здригатися, коли думаєш про Кіт, що тепер стоїть на молочній кухні у Бееретщв, така рожевенька й чарівлива; коли шукаєш отої невимушеності, з якою віддалася Губертові, шукаєш слушної нагоди в кутках і закутках, у ванній і в гардеробі; здригатися, коли згадуєш про Гельгу й про ту дивну обставину, що зовсім не почуваєш себе винною в подружній зраді, не почуваєш себе винною ні перед Фішером, ні перед Губертом, а тільки перед Гельгою; здригатися, коли згадуєш про те, як спокійно виходиш десь із кутка чи закутка або з ванної, підмалювавши з усмішкою губи й поправивши зачіску, так ніби нічого й не сталося, тоді як Блюм сидить десь у будинку, а Кіт у себе в кімнаті; здригатися, коли згадуєш про те, як хутко, зі спритністю птаха окидав її поглядом Губерт (чи не лишилося слідів і на ньому?), і коли замислюєшся над тим, звідки це все, чому в людей воно виходить так просто, чому після всього незворушно вдаєш, наче й не сталося того, що завжди називалося й називатиметься подружньою зрадою... Звідки вона про все це знає? Адже їй ніхто нічого не пояснював, досвіду в неї нема, у неї, «нашої любої, нашої доброї, вірної і надійної джмілки. В нашої голубки, нашого золотка»... Звідки в неї раптом ця досвідченість, що дала себе знати вже щонайпершого разу, коли вони вийшли з ванної, а Блюм перебирала на терасі салат? Адже те, що сталося, було, бачить бог, щось небуденне, для неї ні, і все ж вона всміхнулася, кивнула Блюм головою і вийшла в сад, де безтурботно гралася Кіт.

Може, Гельга її зрозуміє й іноді пускатиме Губерта до неї... І вона, живучи в Італії чи в Іспанії, матиме змогу іноді кохати його, показувати йому дитину... Губерт такий чоловік, що ставиться до своїх службових обов'язків серйозно й ревно, навіть любить їх. «Безпека й порядок для всіх». Щоправда, він трохи педантичний, адже міг би, мабуть, запобігти біді, що сталася з Ерною та Петером. Хоч як це дивно, але вона не хоче його втратити, вона хоче бути біля нього, спати з ним, навіть... Жити з ним? Це, певно, добром не скінчиться, як не скінчилося добром, судячи з усього, і в Ерни з Петером. Ті ж бо спершу хотіли тільки... тільки переспати одне з одним, а тоді так закохалися одне в одного, закохалися по-справжньому, і то Петер в Ерну ще дужче, ніж вона в нього. Адже Ерна відверто призналася, що спочатку хотіла, аби він, саме він лиш один раз її покрив. Атож, вона так і висловилась, по-своєму вульгарно, зате щиро. І тепер Петер уже просто не може її забути, а вона не може забути його, і вони не зважають ні на скандал, ні на оскаженілого Бройєра, ні на всілякі розпитування та допитування. Петер хоче мати Ерну собі, у власному домі, хоче навіть з нею одружитись; це вже коханець, що майже втратив голову... Але вона... Ерна... Ерна все ж почуває себе в тій малесенькій квартирці надто вбого, надто нікчемно. Звичайно, Бройєрове бунгало й Петер у ролі коханця — так могло б тривати вічно. Могло б, якби не оцей клятий нагляд та охорона. І Ерна відверто клене по телефону все на світі, забувши, що вони з нею перейшли на «ти», вже давно не називає її «любою моєю джмілкою» замість «бджілкою», а грубо, з ненавистю цідить: «Вельмишановна пані Фішер, послухайте-но, що я вам скажу...» І вона слухає, а думки в самої далеко-далеко... Все їй тепер байдуже, все осоружне — Ерна, Ервін, Петер, Кюблер, Ронер, Клобери... І що божого дня, тілько-но вигляне сонечко, на терасі з'являється зі своєю пронизливою музикою ота напівгола німфа...

А все ж таки Ерни їй бракує. Адже та — досить мила жіночка: така розкута, така щира, навіть коли безцеремонно розповідає про своє подружнє життя, цілком відверто признаючись, з якою охотою це робить — оте, з чоловіками. «Ви ж розумієте, що я маю на увазі...» А потім: «Мене так розпалює, просто доводить до сказу ота порнографійка, яку мій старенький Бройєр приносить додому. А він і любить мене розпалити, от тільки погасити не здатний... Тож я й узяла собі того хлопця, який щоразу так жагуче, з такою тугою пас мене очима... Атож, а тоді в нас дійшло до кохання, до справжнього кохання, і про всю оту порнографійку я зі своїм хлопчиком забула. Якби ж то знаття... І треба ж таке! Ці розтриклятущі лягаві все мені зіпсували, у нас було б так іще не один рік, але ж вони тут винюхують, винюхують... То через вашу сімеєчку, через вас саму, через ваші паскудні мільйони! Яке мені до всього цього діло? І коли я часом уранці впущу до себе Петера, то яке вам до нас діло? Аніякісінького! А тепер морочся з Бройєром через кушетки, крісла, валізи, ганчір'я... Не хоче зоставити мені навіть кольорового телевізора. Та не схлипуйте там, не схлипуйте, вам я цього не бажаю, люба моя джмілко, ні. Та з вами такого ніколи й не станеться, у вас такого просто в крові немає...»

Але ж ні, сталось і з нею — точнісінько те саме, що й з Ерною; своєму Петерові та віддавалася, звісно, теж «хутенько й раденько», як і вона своєму Губертові.

Колись — коли? — вона розкаже йому ще багато чого про свій дім у Айкельгофі, про те, як там жила, як жила в пансіоні з черницями, може, навіть іще дещо про отого Беверло, що тоді — це ж було цілих одинадцять чи дванадцять років тому! — належав до молоді, «на яку покладали надії і робили ставку», якою опікувалися партії, всілякі спілки та об'єднання, яку осипали стипендіями, і всі сподівалися, що він вивчатиме германістику чи театрознавство, принаймні вийде на сцену культури й представлятиме там «наші» (чиї?) погляди. Його називали консерватором (якби ж тільки їй хтось пояснив був, що воно таке), навіть реакціонером (якби ж тільки їй, знову ж таки, хтось розтлумачив був, що це, власне, означає), називали католиком, навіть богомільним... А вона такою й зосталась, за таку себе й має, незважаючи на Кольшредера та Губерта. А проте й сама не знає до пуття, що воно означає. Однак Беверло пішов тоді вивчати банківську справу, спершу тут, потім в Америці, вкупі з Рольфом, захистив навіть докторську дисертацію на якусь південно-американську тему, повернувся додому й танцювати вмів уже краще... Навколо губів у нього вже залягла якась цинічна, аж вульгарна зморшка, тепер він хотів її не тільки цілувати, він хотів чогось іще, а вона його більш не любила, і тоді він так само замріяно промовив: «Такою станеш і ти — вульгарною і цинічною. Або безмірно дурною, якщо роками матимеш справу тільки з грішми... А я ставати дурнем не бажаю. Якщо матимеш справу з грішми, що в обігу, а не з тими, які можуть лежати у тебе в кишені...» Вона побачила його ще раз на весіллі в Рольфа, коли той одружувався з Веронікою; Беверло виголосив дотепну промову й згадав у ній, навіть не образивши батька, про «Блетхен». Батько... Його вони всі люблять. А Кете!.. І було ж то ще зовсім недавно... Якщо ці чутки та розмови бодай наполовину правдиві, тоді вина за все лягає на нього, Генріха Беверло,— за нагляд і охорону, за нещастя Ерни Бройєр, за їхню поламану дружбу, за лють Клоберів, за холод з боку сусідів, за оту пригоду з тортом на Пліфгерів день народження... І за дитину, яку вона понесла від Губерта.

Тепер Беверло став чимось таким самим примарним, як і айкельгофський дім, що його швидко, дуже швидко підім'яли під себе бульдозери. «Розрівнювати й копати — отоді вугілля й скаже своє слово!» Це Бляйблеве гасло, і «старий Айкельгоф» зрештою дав такі гроші, що їх майже вистачило батькові на «замочок». Рольф розрахував тоді всі прогресії і регресії, починаючи з 1880 року, і комп'ютер видав можливий виграш; це мали бути кілька тисячних відсотка, принаймні, за одностайною думкою всіх, «шалені гроші як на такий занепалий фільварок»; кінець кінцем ішлося не тільки про величезний прибуток, ішлося й про приклад, що його мав подати батько, коли після безкінечних розмов та переговорів, а також численних протестів цілий Іфенгофен розрівняли й почали перекопувати. Іноді, коли вона, проїжджаючи там, зупиняється на путівцю між Гетцігратом та Гурбельгаймом і зазирає до глибочезного котловани, їй кортить визначити місце, де колись стояв Айкельгоф і Іфенгофен. Був час, коли туди пустили трохи потішитись археологів з їхніми римськими, франкськими і навіть, якщо це правда, дофранкськими — якимись кельтськими горщиками, черепками й усіляким причандаллям, що його кладуть у могилу разом із покійниками (у краєзнавчому музеї тепер можна переконатись, як потішились ті археологи: докторські дисертації, дисертації на здобуття доцентури в університеті так і посипались). Кістяки, кухлі, камінці, черепки, гори черепків... Є в музеї і ціла вітрина з написом: «Знайдено в Іфенгофені»,— а також менша: «Знайдено на фільварку Айкельгоф, тепер буровугільний басейн».

Батько, певна річ, не міг сказати «ні», а правління, певна річ правило своєї: «Якщо впираєтесь ви, Тольме, якщо впираєшся ти, Тольме, то чи ж випадає нам сподіватися на здоровий глузд у вирішенні невідкладних економіко- й енерго-політичних проблем від людей простіших?» І вони ламали, трощили, зрівнювали все з землею і перекопували — церкву й пасторський будинок, село, кладовище й убогий маєток графів фон Гетцігратів, валили й корчували фруктові дерева, каштани й дуби, живоплоти й паркани, і жодного живого місця там, звичайно ж, не зосталося: їм-бо треба було доп'ястися до вугілля! Вигнання з Іфенгофена й Айкельгофа, вигнання з Блора, а незабаром — Ервін час від часу нашіптує їй про це під секретом — незабаром дійде черга й до Тольмсгофена... Невже й справді минуло тільки вісім років, відколи вона танцювала на весіллі Рольфа й Вероніки, знов танцювала з Беверло, який просто-таки не давав їй тоді проходу? Ні, закохана в нього вона вже не була, на той час вона його вже боялась, особливо коли згодом, після отої милої, зверненої до батька промови Беверло вже не дуже мило заходився сперечатися з ним про свободу,— обидва напідпитку, батько, як завжди, розморений, а Беверло різко розтлумачує йому з приводу майбутнього виїзду з Айкельгофа про те, як мало свободи залишається в умовах вільної економіки навіть найвільнішим із вільних. Батько ж бо розумів, що в його дружини, в Кете, через той виїзд просто-таки крається серце, що діти відчувають себе вигнанцями, та й сам він у тій руїні душі не чув, а гроші, вони ж йому однаково були не потрібні — адже «Блетхен» розростався з дня на день. Свобода, примус, необхідність — це ж бо не що інше, як трохи м'якша форма експропріації. Минуло лише сім років, відколи батько з Кете переїхали до «замочка», спершу перебудувавши його й надавши там усьому сучасного вигляду. А скоро й «замочок» зрівняють із землею і перекопають, і ціни знов підскочать разів у двадцять. «Коли йдеться про економіку, твій старий прикидається простачком, а тим часом хитрішого за нього в цьому ділі не знайдеш. Свою вигоду він не прогавить, у нього все відплачує сторицею».

Своя вигода є, звісно, і в тому, що Ервін крутиться в «світовій історії», укладає угоди, ставить скрізь машини, створює виробничі лінії, глузує з профспілок («А вони мені ще й помагають!»), корчить із себе такого собі гульвісу, хоча, коли намагається виконати свій подружній обов'язок, то щоразу мусить докладати неабияких зусиль. А втім, може, то справді її вина, може, все через те, що вона думає тільки про Губерта, а надто після тієї ночі, яку він пробув у неї, після тої прекрасної ночі без слів, коли він хотів бачити її, а вона — його, коли вони пили на підвіконні каву, й уже займалося на світання, а вдалині виднілись «циркові фасади» електростанцій, що в них згорів і Іфенгофен, і фільварок Айкельгоф... Губертові, звісно, ніколи й на думку не спало б спитати в неї перед тим: «А пілюлю ви вже ковтнули?» Не спало б йому на думку, звичайно ж, і остерігатися самому чи зробити це «набік» або запропонувати їй те, чого б вона нізащо й повік не зробила б, і коли вона сказала йому, що завагітніла, то він був водночас і радий, і зляканий, і дав їй зрозуміти, що загалом це засмутить Гельгу, проте одному та, без сумніву, буде рада: дитині. Цю серйозну звістку Губерт сприйняв надзвичайно серйозно; то було тоді, коли Ервін, щасливий і лагідний, як ніколи, повернувся з... Хіба ж вона знає звідки! Мабуть, із Сінгапура — з квітами, коштовностями й усілякими екзотичними подарунками для неї й Кіт, а також для Блюм і весь аж сяяв отим хлоп'ячим завзяттям, що колись її так причарувало. Він просто-таки на руках переніс її через гардеробну (там висіли пальта й плащі, серед яких вона кілька разів ховалася з Губертом), далі — через коридор, передпокій, вніс до кімнати, поклав у ліжко, і вона віддалася йому, однак не стала його, хоч він так палко шепотів: «Я тебе кохаю... Ти про це ще не забула? Як на мене, то годі вже нашій маленькій Кіт бути самій. Знаєш, ти поки що кинь пити свої пілюлі». Потім Ервін ще не проминув нагоди вкинути — без цього він просто не може — один зі своїх дотепів: «Ну, повний вперед! Сьогодні всі обмежувальні знаки на швидкість скасовано!..»

А Кіт на той час уже цілих два місяці була не сама, і щораз отой дотеп, оті нібито імпровізовані й усе ж заздалегідь наготовані жартики, коли вона виконувала свій подружній обов'язок, і оті вечірки в його батька та матері, власне, досить вульгарні, такі, якою буває Ерна Бройєр... А сварка з Ерною боляче її вразила, сварка, в якій не винен ніхто, крім оцих клятих обставин, спричинених, якщо вірити батькові, Рольфу й Катаріні, саме Генріхом Беверло, а також колишньою її невісткою Веронікою Тольм, уродженою Цельгер, дочкою гетцігратського лікаря. Вероніка вже двічі їй телефонувала, і першого разу в неї, Сабіни, від переляку аж трубка з рук випала; то був справді добре знайомий, дзвінкий і чистий голосок — оте «янгольське» (так його називали черниці) сопрано, яке надавало хору такого повнозвуччя і яке іноді згори, з органної галереї, виводило соло: «О Вероніко, господи помилуй, о Вероніко, ягня боже!..» А оті щасливі години, коли ще тривали травневі молебені й Вероніка співала на хорах, уславлюючи діву Марію... Хіба ж то, власне, не Веронічин голос зробив із неї таку палку шанувальницю діви Марії? А вона була й залишилась саме такою, і ще сьогодні ж піде до блорської каплиці, понесе квіти, прокаже «Аве Марія», поставить свічечки й, мабуть, зронить сльозу за Губертом, за дитинкою в своєму лоні, за Гельгою, Бернгардом і Кіт, зронить сльозу й за Веронікою, що отак просто — звідки ж? Звідки? Звідки? — подзвонила й запитала: «То як живеш-поживаєш?..» І засміялась, коли вона, Сабіна, схвильовано дихаючи в трубку, на друге запитання: «То як живеш-поживаєш, люба джмілко?» — відповіла: «Під наглядом і охороною, сама ж, мабуть, знаєш. Знаєш і те, що тут майже як у в'язниці». А Вероніка: «Це не моя вина!». Тоді вона: «А Генріх?» — «Генріх усе вираховує, вираховує й вираховує. Перекажи Рольфові, що в Гольгера все гаразд...» І зникла. А через кілька місяців подзвонила вдруге і тільки й промовила: «Ох, люба джмілко, люба джмілко... Мені так шкода за все, так боляче... А ти коли-небудь згадуєш про наших черничок? Хочеш, я тобі щось заспіваю?» І завела «Марію, весни королеву». А тоді знову зникла...

Вона не могла не розповісти про це Губертові, але той тільки засміявся, кивнув головою і сказав: «Та ми знаємо. Принаймні мій шеф знає. Не бійтеся, все записують. Може, нам таки пощастить засікти, звідки вона дзвонить, і ми її схопимо. Для неї це було б найкраще. Не думайте, всі ваші телефонні розмови теж записуються. Тож нікому не дзвоніть, люба Сабіно. Нікому! Й нікому не пишіть. Я теж, певна річ, не можу вам ні подзвонити, ні написати... Ніколи. А мене ж тут скоро змінять...»

Коли Блюм і Кіт повернулися від Бееретца, вже майже смеркло; Блюм додержується всіх, як тут висловлюються, правил безпеки, хоч ніколи не сприймає їх серйозно й завжди каже, нібито однаково не вірить у безпеку, «а тим більше в безпеку проти отих, що спустяться, коли їм заманеться — а це може бути і вдень і вночі,— з небес». Кіт пишалася: всю дорогу додому вона вперше несла чотири літра молока сама і тільки тричі мусила поставити бідончик на землю. Її пригостили горіхами й капітанами, і їй кортіло якомога скоріше посмажити їх на багатті в саду —«як приїде тато». Це її, Сабіну, боляче вразило, і вона вперше подумала про те, що Кіт же так любить свого батька... що й малій буде боляче, нестерпно боляче, і вона сказала:

— Зараз ми поїдемо з бабусею Кете, і каштани ти посмажиш у дідусевому каміні. Дідусь буде радий.

— І зостанемося там на ніч?

— Авжеж.

— Тоді я залишу тут трохи горіхів і каштанів для тата. А молоко?

— Молоко поставимо в холодильник, не скисне.

— То мені збиратись?

— Візьми тільки ляльки. Дещо з одежі я прихоплю сама.

— До речі,— озвалася Блюм, коли Кіт пішла,— вам нічого боятись, сусіди до вас як ставились, так і ставляться. Кому це сподобається — вже кілька місяців у селі висне поліція! Але на вас люди не сердяться, на вас ні, а ось на отих... Ви там зостанетесь, либонь, довше, ніж на одну ніч, еге?

— Так... Але чому ви про це питаєте, Маріє? Ви щось знаєте? Скажіть мені!..

— Нічого я не знаю, пані Сабіно. Їй-богу, нічого не знаю. Я тільки бачу, я відчуваю, що на душі у вас не тільки дитина, яку ви ждете... Якийсь камінь... Що вам принести — чаю чи кави?

— З хвилини на хвилину має приїхати мама, пити чай чи каву вже, мабуть, ніколи. А ви гадаєте, мені слід зостатись?

— Ні, їдьте, так буде краще. Либонь, краще... У мене ніколи не було людини, до якої я могла б піти, якби мені раптом набридла сім'я. Хіба що могла б поїхати до сестри в місто. Але там довго не погостюєш — так, до вечора. У квартирі тіснота... І коли вони посходяться всі з роботи — діти, чоловік... А в монастир мені теж не хочеться, хоч там мене, мабуть, і прийняли б. Хай навіть дитина... Радійте, що маєте до кого прихилити голову. І їдьте...

— А ви б зі мною поїхали, якби... Не плачте, люба Маріо, не плачте... Я ж іще вернуся.

— Не вернетесь. Хіба, може, до Блора, навідати нас. А в цей дім ви вже ніколи не вернетесь... Я з вами й поїхала б, якби... Я знаю тільки одне й від вас цього не потаю. Я мушу вам це сказати, ви ж бо завше були до мене такі добрі... Дитя не од вашого чоловіка, а до того, чиє воно, ви піти не можете...

— Ви знаєте, хто він?

— Не знаю.

— Справді не знаєте?

— Ні Присягаюся вам. Я лише вмію полічити, а п'ять місяців тому...— Вона ледь помітно всміхнулась.— І як тільки ви це... той... улаштували? Тут же так наглядають, так охороняють, а ніхто в світі нічого й не укмітив. Це просто... Просто диво дивне. Мені аж лячно стає. Хто б міг про вас таке подумати?..

— Лячно кого — мене?

— Ні, просто так. Лячно, що люди бувають такі хитрі... А ось і ваша пані матуся! Не забувайте мене. Коли я вам потрібна, то й ви мені потрібні. А може, все ж таки чайку?..

— Ні, дякую. Я хочу поїхати, доки не повернувся додому чоловік.

Від вхідних дверей вона побачила, як із машини вийшов шофер (то був не Блюртмель), відчинив Кете дверцята, а потім став біля Кюблера. Це був і не Губерт — що, звісно, теж могло б трапитись,— а зовсім чужий чоловік, котрийсь із новеньких, і своїм виглядом він скидався скоріше на когось із концерну, ніж на поліцейського. Бачити Кете завжди дуже приємно — їй уже, певно, десь під шістдесят, а з вигляду ніколи такого не скажеш. Кете належить до того типу людей, якому важко й назву придумати (вони всякчас здаються спокійними, хоч насправді постійно нервують), і вона не завжди вміє дійти згоди зі своїми перукарками. Однак цього разу зачіска в неї вдалася на славу: вузол сивих кіс, переплетений чимось білим, їй дуже личив. Кете й сьогодні була вочевидь збуджена; вона привезла з собою торбинку з печивом — хотіла, видно, випити чаю,— поцілувала Кіт, потім її, Сабіну, й промовила чи, скоріше, вигукнула:

— Ти вже чула?

— Ні. А що?

— Вони зробили його головою правління! Фріца, твого батька. Таки обрали. Я щойно почула по радіо, в машині. Доведеться мені одразу вертатись назад — не можу ж я покинути його самого. Тепер нам гаплик — жодної хвилинки не матимемо спокою, ні на мить не зостанемося самі. Бляйбль свого таки домігся!

— О господи, хто б міг подумати!.. А батько ж уже не молоденький... І хворий.

— Але ж він їм так підходить, сама знаєш,— сивий як голуб, добрий, освічений, і коли Пліфгер більш не схотів... Такий лагідний... І голос, як давав інтерв'ю, був куди приємніший, ніж колись,— я щойно чула по радіо. Він, звісно, поводиться так, ніби це для нього велика честь. Довіра, відповідальність і таке інше... А ти, доцю... Ми ж бо й не туди, що ти при надії і вже на шостому місяці.

— Гребнітцер усе ж таки роздзвонив?

— Ні, нам розповів Бляйбль — як на те, саме Бляйбль. Вичитав десь у спортивному додатку. А Гребнітцер потім сказав тільки, на якому місяці. Що ж тут поганого? Ми теж маємо знати. Чи ти не хотіла дитини?

— Чого ж, хотіла...

Просто безглуздя — говорити отак, коли йдеться про дитину!

— То в чому ж річ? Щось із Ервіном?

Вона кивнула головою. І це — стоячи в передпокої, при відчинених вхідних дверях. Тим звичним кивком голови було сказано багато й заразом нічого, надто багато — й нічого... Хіба поясниш Кете, як гидко в неї на душі після того, коли вона виконає свій подружній обов'язок, саме після того, навіть не так під час того й перед тим, як після того, коли він не може стулити рота, жодної хвилини не може спокійно полежати й помовчати. А перед тим — оті банальні, оті завчені ніжності, в яких немає нічого, анічогісінько щирого, оте бундючне кривляння, оті манірності бувалого коханця, тоді як Губерт... Атож, у такі хвилини на думку їй спадає саме Губерт, і серце в неї заходиться. Авжеж, це, мабуть, досить легковажно, і все, певно, через неї, але Губерт після того лише погладжує їй брови, або відгорне з чола пасмо волосся, або, може, ще доторкнеться збентежено пальцем до кінчика її носа, а перед тим він такий милий, такий принишклий і ніжний, хоч після того такий серйозний, спокійний... А з Ервіном не переслухаєш отих його розтриклятущих примітивних дотепів, які він усі — ну звісно, всі до одного, часом тільки, на перший погляд, трохи змінивши, підхоплює з радіопередач про дорожні пригоди («О, а ми знов його не пропускаємо! Га-га-га!» Або: «Оце швидкість! Сьогодні ми зробили віраж, не скидаючи газу!..»).

Хіба поясниш це Кете? Хіба поясниш комусь — скажімо, судді на шлюборозлучному процесі,— якої глибокої образи завдає отакий заяложений дотеп, коли кінець кінцем примусиш себе виконувати отой дивний обов'язок?.. А Ервін, як видно, так уже любить свої дотепи, що просто не може без них жити. Перед тим: «Ну, дорога вільна, рушаймо! Жодних обмежень швидкості! Жодної пробки!» А після того: «Ну ось і приїхали. Й ніде не загрузли! Га-га-га!»

— Погиркалася з Ервіном? — спитала Кете.— І це на шостому місяці... Тут щось не те, доню, Воно, може, й серйозно, але ж не так, щоб зовсім, еге?

— Ох, мамо, не можу я більше з ним жити, не можу його більше терпіти... Я зараз же, отак, як є, поїду з тобою в Тольмсгофен — із Кіт, звичайно ж, і...— Вона гірко посміхнулась.— З плетивом.

— Тобто як? Не можеш більше з ним жити, не можеш його терпіти?.. З вагітними таке буває. Тоді вони перебираються на кілька тижнів до матері!

— Саме це я й хочу зробити. Почекай тільки, зараз Кіт візьме своїх ляльок.

— То ти навіть не хочеш посидіти чверть годинки з мамою, випити чайку, погомоніти?

— Ні, чаю я не хочу, а погомоніти встигнемо й дорогою та вдома. Послухай, мамо, невже ти й досі не навчилася лічити? Якщо вже я на шостому місяці, то коли я, по-твоєму... ну, скажімо відверто: коли я, по-твоєму, завагітніла?

— Гадаю, п'ять місяців тому.

Вигляд вона мала спантеличений, ця мила літня жінка, що з роками ставала привабливіша, прибирала все більшої гідності й була єдина з усіх дружин членів правління («правлінських дружин», називав їх Ервін, і в цьому його думка не розбігалася, хоч як дивно, з думкою Рольфа) — була, отже, єдина жінка, яка справді вирізнялася виглядом, мала смак і гідність. Не завжди, правда, бо коли взяти її зачіску, то замолоду Кете, певно, мріяла про кучері й тепер іноді робила собі завивку. Та загалом, щодо одягу, жестів, манери розмовляти й рухатись... А вона ж усього лиш дочка іфенгофенського садівника, який усе чаклував біля своїх тюльпанів та троянд, але не вмів лічити і зрештою начепив торби. Лічити, до речі, не навчилась і його дочка Кете, хоч їй це було з біса потрібно. І вже геть вона не вміла лічити в таких делікатних справах, як жіночі; вона ніколи не могла збагнути, чому люди посміюються, коли дитина народжується через п'ять чи шість місяців після весілля, ніколи не могла збагнути, що вона, Сабіна... одне слово, ще до одруження... А сама ж Кете (і щодо цього годі сумніватись, якщо тільки Рольф — не один із отих славнозвісних семимісячних) теж іще до одруження... Чорт, їй усе ж таки годилося б знати, що дев'ять місяців це дев'ять місяців, а п'ять — це п'ять, і що вона, кали вже на шостому місяці, то аж ніяк не може бути вагітна від Ервіна. А ось Блюм про це, певна річ, здогадалась... Кете сама ж улітку не раз посміювалась, що Ервін так часто й так надовго їде з дому.

— Ні, переберуся сьогодні ж таки, зараз же, а дротики й нитки ти мені позичиш... Невже ти забула, де Ервін був п'ять місяців тому?

Вона сказала це, як для Кете, надто різко, надто відверто. Кете розтулила рота, сполотніла, торбинка з печивом випала у неї з рук і саме на тому місці, де вона, Сабіна, востаннє, прощаючись із Губертом, віддалася йому — між гардеробним дзеркалом і дверима до туалету; поруч на стіні там висить ота бридка реклама «Вулика», родинної фірми Фішера (на рекламі у вулик входить гола жінка, а з другого боку вулика вона виходить одягнена). «Вулик» одягає Єву! І в цю мить, коли вона стояла отак перед матір'ю, їй спало на думку, що на тому плакаті є логічна помилка: хто ж так радо поспішатиме до вулика, де, як відомо, не одягаються люди, а кусаються бджоли!.. Та зрештою Кете все збагнула, обличчя в неї знов порожевіло, вона скинула окуляри, підняла торбинку з печивом і промовила:

— Ні, доню, щоб ти — і... Ні, тільки не ти!

На щастя, Кете не поставила запитання, якого можна було сподіватись і яке напрошувалося само собою: «Хто ж він?»

— Чого ж,— відказала вона.— Я. Може, колись, при нагоді, я вам із татом і поясню. Але зараз я хочу тільки поїхати звідси, люба матусю. Кіт уже зібрала ляльок...— Цієї миті їй над усе хотілося кинути в оце невинно-перелякане обличчя «мами Кете» кілька слівець з арсеналу Ерни Бройєр. Вони все ж подобалися їй більше, ніж вислови Ервіна й лексикон старих Фішерів. Крім того, її квапила ще одна обставина: у Тольмсгофені був тепер Губерт, і вона хотіла терміново поговорити з ним. Але його ім'я вона ніколи, певна річ, не назве, вже хоча б заради Гельги та Бернгарда. Ніколи!

І не назве навіть не через те, що може зашкодити («Чом би не подумати й про це?» — промайнуло в неї) його кар'єрі. Губерта ж, мабуть, не виженуть з поліції зовсім, одначе ускладнення, якщо це спливе на поверхню, в нього, певно, все ж будуть. Вони там, очевидно, не люблять, коли таке стається на службі.

— Ну гаразд,— мовила Кете.— Ходімо, пора їхати. Я теж хочу як можна скоріше бути коло Тольма. Він, мабуть, зморений, його треба підтримати... Ось тепер ми, либонь,— раптом прошепотіла вона,— неодмінно перейдемо в першу категорію!.. Вона більш не дзвонила?

— Ні.

—  А мені дзвонила. Застала в Кольшредера. І знаєш, що сказала? «Не ходи до Бляйблів на чай». Ось що вона сказала, більш нічого, а коли я промовила: «Вертайся назад, доню, вертайся»,— вона відповіла: «Не можу. Хочу, але... Не можу». І все.

Кіт дали печива, й дівчинка вгамувалась; вона вже уявляла собі, як піде з дідусем на прогулянку, як смажитиме на багатті каштани... А Блюм аж заплакала — не сумно, а просто так, Кете навіть вражено звела на неї очі. І тоді Блюм усе ж запитала:

— А що робити з молоком?

— Спитаєте в мого чоловіка,— може, він питиме чи схоче, аби йому щось на ньому зварили. А ні, то віднесете панові Гермсфельдові або поставите котам у порожньому будинку Бройєрів. Не плачте.

Вона попросила шофера зупинитись на кілька хвилин біля каплиці, ввійшла до неї, втерла очі й відчула на душі спокій, майже байдужість. Якщо Губерт згодиться, вона відпустить його зовсім... Так буде краще для Гельги, для Бернгарда, для його майбутнього першого причастя. Квітів у богоматері стояло досить — про це Бееретци, Блюм і Германові жінки дбають від самого червня, іноді навіть влаштовують тут без пастора відправи, і вона часом приходила на них також.

— Гаразд,— мовила вона, знову сівши в машину.— В дідуся буде дуже добре. Знов ходитимете годувати качок...

І хоча шофер — чужий чоловік, якого вона ще не знала,— міг їх почути, Кете сказала:

— Ох, доню, доню!..— А тоді похитала головою і прошепотіла: — До весілля... Господи, коли двоє люблять одне одного й збираються побратись... Але щоб уже в шлюбі... з чужим!..

3

Блюртмель усе приготував, довів воду до потрібної, за інструкцією, температури, змішав екстракти, допоміг йому роздягтись і насамперед порозв'язував на черевиках шнурки. Коли він нахиляється, його поймає страх, і Гребнітцер порадив не нахилятися взагалі. Піджак, штани, спідня білизна — з цим він іще може впоратися сам і навіть відмовляється від допомоги, а от щодо черевиків та шкарпеток, то їх має скидати той-таки Блюртмель, як і помагати йому лягти до ванни. Блюртмель майже бере його на руки й бурмоче: «Знову схудли! Знову стали трохи легші. Мені й зважувати вас не треба, і так відчуваю. Грамів на шістсот, а може, й на всі сімсот...» І щойно він торкається ногами та сідницею води, як одразу ж, звісно, починає хотітися помочитись (щораз оті марні потуги справити малу нужду перед купанням!); отож він мусить загортатись у волохатий рушник і поспішати до туалету поруч, а Блюртмель тим часом контролює лівою рукою температуру води, відкручуючи правою кран із гарячою водою і доливаючи трохи ванного екстракту.

Він наказав низенько врізати вікно й поставити ванну так, щоб бачити принаймні крони дерев і небо (воно ніколи не буває чисто голубе). Сьогодні вітер віє, здається, з південного заходу; дим і випари з електростанцій пропливають, збившись у хмари, високо вгорі і справляють природне враження ідилії, як на полотнах декотрих голландських майстрів, скажімо, ранніх Гейнсборо та Констебла. А ще дванадцять кілометрів на захід це лиш неоковирні стовпи диму, що не становлять, як піднесено й свято запевняє його Корчеде, жодної небезпеки; то всього-на-всього водяна пара, з якої утворюються хмари, впливаючи на погоду; аж коли вітер повертається з півночі чи з північного заходу (а це трапляється дуже рідко), небо робиться ясним і стоїть безхмарне, хоч завжди й сіре; і тільки коли-не-коли — таких днів він просто не лічить, хоч не раз уже й збиравсь узятися за це,— воно справді голубе.

Блюртмель сидить на табуреті біля ванни, знаючи, що він не може терпіти, коли хтось чи щось стоїть або сидить у нього за спиною; знає Блюртмель і те, що цей панічний страх у нього лишився ще з війни, після кількох нагальних відступів, які можна було назвати й утечами. Коли в тебе стріляють ззаду, це куди неприємніше, ніж коли стріляють спереду. А може — цю дуже мудру теорію висунув Блюртмель,— то в нього навіть якийсь спартанський комплекс, який йому прищепили ще в школі і якого він так і не позбувся: страх перед ганьбою. Якщо так, то це сидить у ньому дуже глибоко, хоч і не настільки, як молочний суп, сповіді й оте «сам чи з кимось». Ганьби він не зазнав у житті ніколи, зате страх перед нею відчував завжди. Принаймні один раз вони до нього таки дісталися, і це пішло йому ж на добро — він потрапив до госпіталю в Дрездені й зустрів там Кете. До того ж поранення виявилось таке, про яке тільки мріють, — просто, сказати б, акуратненьке, мов на замовлення; одне слово, нічого серйозного, навіть боліло не дуже; наче й не таке легке, щоб застряти десь у прифронтовому госпіталі. У Дрездені він боявся тільки, аби не стало відомо, він командир батареї, виказав постійний пароль: «Щойно вони з'являться, як тільки їх помітите — вшиватись, негайно вшиватись!» І все ж таки він залишався, як капітан на судні, до самого кінця й прихопив із собою тільки сигарети пістолет та карту; небачена навала танків і не «обшарпані росіяни», а вдягнена в чистеньку уніформу піхота викликала в нього жах. Його вочевидь не зрадив ніхто, навіть лейтенант Плон, що весь час торочив про остаточну перемогу, але вірити в неї вже явно не вірив. Дрезден, Кете...

А сьогодні, в останній день конференції, перше ніж спуститися «у лабіринт», як казала Кете, «до Мінотавра», сьогодні за сніданком він знов зауважив, які схожі в Кете й Рольфа очі. Тільки в неї ясніші, трішечки-трішечки ясніші; і все ж у її очах так само прозирає незглибимий романтичний смуток, пойнятий легковажністю, за якою ховається відчай. Тоді вона радила йому відразу продати «Блетхен», зоставити собі Айкельгоф і стати директором музею або очолити земельне міністерство у справах культів чи принаймні його відділ культури. Шанси, мовляв, ти маєш, англійці тебе прийняли, а партію собі теж знайдеш. Після того, як він вийшов з табору для інтернованих, куди попав помилково, і все те страхіття лишилося позаду, довіра до нього навіть зросла. А нацистом він справді ніколи й не був. Випадково? Цього він і сам до пуття не знає. Певна річ, наці викликали в нього просто огиду, годі й сумніватися; з року в рік він, дістаючи від графині підтримку, пнувся вгору, вибивався в люди, працював у замках та архівах домашнім учителем і хранителем, складав каталоги приватних зібрань, час від часу навіть дещо друкував в одному журналі, поки почалась війна і він опинився в артилерії. А страх навідував його й раніше, ще в ті роки, коли він, бувало, зважувався відлучитись із бібліотеки, архіву або домашньої класної кімнати — хоча б для того, щоб знайти собі дівчину чи жінку; коли згадував про архіви в замках, про єпископських бібліотекарів, про отих «придурків» у церковних закладах, що були йому наймиліші; коли згадував також про вчительок та кельнерок, що «зглядалися» над ним, а він, певно, над ними, про меланхолійну тугу в очах декотрих баронес — в очах, які, хоч він колись і мав нагоду «зглянутися» над однією графинею, викликали в нього страх; зрештою, Герлінда була ж незаміжня. Відвертого натиску він ніколи не відчував і досі не знає, чи витримав би його, а якщо ні, то наскільки перед ним поступився б. Не знав він цього й тоді, коли прийняв «Блетхен». Його бездоганне політичне минуле здавалося йому лиховісним, а англійцям — незбагненним, і вони мусили з цим минулим просто змиритись. Іноді, на якусь хвилину-дві, він дозволяв собі помріяти про оті можливі кар'єри — директора музею, міністра з резиденцією в Айкельгофі... Й жили б вони тоді теж «у мирі та злагоді», а дещо... Ох, дещо... Дещо було б, либонь, навіть по-іншому, і Рольф, певно, не опинився б у в'язниці, Сабіна не зустріла б отого Фішера, а Герберт дивився б на життя, мабуть, трохи тверезіше; може, Вероніка з Генріхом навіть... Що ж, видно, всі вони — він сам, Кете, діти й друзі— перебрали міру й зробили «Блетхен» трохи засмішним. А посада директора музею — це було б саме те, що треба; крісло міністра — то вже занадто, тоді він потрапив би в самісіньке партійне багно.

І раптом йому спало на думку, що Вероніка дзвонить щоразу тільки до Кете, а до нього — ні. Він аж усміхнувся: невже в ньому прокинулися ревнощі через те, що Вероніка ніколи не дзвонить йому, а тільки Сабіні й Кете? Навіть Рольфові не дзвонить — видно, боїться його. І Ервінові Фішеру теж не дзвонить, хоча, звісно, й не через легковажність. А Фішерові, до речі, тільки один раз — коли було конче потрібно, зателефонував і він сам, попросивши дати Рольфові якусь, бодай невеличку можливість заробити у «Вулику» трохи грошей, хай навіть тому довелося б щось пакувати чи підмітати двір. Але ж ні, Фішер рішуче відмовив — через ім'я Гольгер, яким вони назвали, ще після того, хлопчика; Фішер відверто заявив, що не хоче, аби «отакий-о приніс його робітникам заразу». А все ж був колись Гольгер Данске, таке ім'я і в одного прем'єр-міністра та, зрештою, і в графа Тольма, що намагається (здебільшого, як кажуть люди, марно) спокушати десь між Малагою і Кадісом туристок — переважно англійок та шведок, у крайньому разі й німкень. Що ж, може, називати й другого сина Гольгером і справді була непотрібна впертість...

То чому ж усе-таки Вероніка жодного разу не подзвонила йому? Адже він нічого поганого їй не заподіяв, вона завжди була мила з ним, а він — із нею; правда, ніколи не робив він і того, що робили, мабуть, Кете й Герберт: не давав їй грошей. Щодо грошей, то тут Кете навдивовиж самостійна, вона й щедріша за нього, і це навряд чи можна поясняти умовами, в яких обоє вони виростали, адже його батько у невситимій жадобі до власності принципово тратив половину своєї мізерної платні на нерухому маєтність — оту пісну землю. Але ж батько Кете, садівник, також був усього лиш вічний банкрут, а мати вечорами мила потай у крамницях підлоги — атож, потай, щоб сусіди не довідалися про те, що знали всі: що вона ходить мити підлоги. Отож сім'я Кете жила вельми скромно, ще скромніше, ніж його, і все ж Кете не знала ніяких стримів, не мала комплексів, не відчувала ні сорому, ні тріумфу, коли іноді залишала кругленьку суму в кравчині чи під'їздила до кав'ярні «Гетцлозер» на таксі.

Сабіна, безперечно, грошей Вероніці не давала, про це Фішер уже, либонь, подбав — він узагалі не попускає дружині віжок. Фішер щось робить і щось дає тільки тоді, коли це підносить у людських очах його авторитет і вагу,— коні, вбрання, з якими й у якому фотографують Сабіну (часом із Кіт, а часом і без неї, улюбленої його внучечки, що її він бачить так рідко)... То з ласки Фішера малу обрали «найчарівнішим дитям травня» — Кіт була вже в амазонці, а їй же ледве сповнилося чотири рочки... Оте «найчарівніше дитя місяця» Фішер-таки й вигадав; про це трублять ілюстровані журнали, бульварні газети, навіть «Блетхену» й тому не завжди щастить цього уникнути; повсюди з'являються оті солоденькі, зворушливі створіннячка, щоразу в одязі з «Вулика», а «Вулик» — о, про це ж знають майже всі! — це те саме, що Фішер. Вигляд у тих створіннячок то якийсь ностальгійний, мовби вони щойно посходили з картин Ренуара чи Рубенса, то зухвалий, ніби їх уже тепер привчають до стриптизу, то знудьгований і байдужий, а то вони скидаються на якихось іноземців — сіцілійців, андалузців, а перед однією з олімпіад — навіть на росіян... «Найчарівніше дитя місяця» завжди одягнене з «Вулика»; потім із дванадцятьох таких дітей вибирають найчарівніше дитя року, і саме від Бляйбля — а той вичитав про це в газеті — довелося почути, що Сабіна знов при надії. Це стало відомо у зв'язку з якоюсь історією про кінний спорт. Амплангер надіслав йому газетну вирізку: «Сабіна Фішер, одна з тих, на кого ми покладаємо найбільші надії, участі у змаганнях, на жаль, не братиме — вона готується стати матір'ю». Отак він довідався, що в родині чекають поповнення, і вже уявляє собі, як Рольф, читаючи про це, «відчує огиду» й водночас на радощах з приводу такого ганебного викриття системи аж заскрегоче зубами («Проституційні складники системи нестримно зростають»).

Блюртмель випустив з ванни трохи води, долив теплої, а тоді попросив його поворушити ногами; у воді робити це справді приємно, ноги стають легенькі, прудкі і, мабуть, такими й залишалися б, якби в усьому тілі не сидів свинцем «Блетхен»... Прудконогий директор музею, прудконогий... Ні, не міністр, та, може, бодай заступник міністра. Птахи на тлі сірого неба з оманливо білими хмарами, цими ідилічними образами, що їх вони завдячують електростанціям... Все це пливе, пропливає, наче творіння самого Всевишнього,— біле, спокійне, мінливе, а насправді ж суне воно із Гетціграта і народжується, либонь, з вугілля, що залягало під Айкельгофом, створене теж самим Всевишнім, щоб потім із нього постали хмари господні... День іще досить гарний, а його вже так романтично огортаютьсутінки. Сьогодні навіть пощастило загледіти ластівок; з горобиних ластівки йому особливо до вподоби, а ще дужче — чорні щурики, ці спритні й гарні птахи, вмілі й кмітливі. Одначе його улюбленці —«планеристи»: кані, соколи, яструби. Він любить тих соколів, що й досі живуть на вежі. Куди ж вони полетять, якщо справдиться пророцтво Корчеде? Ледь помітний змах крильми — і вони вже ширяють, пливуть у високості... Та знов і знов думки його повертаються до сови, що злетіла, як почало смеркати, з вежі й, нечутно, плавно змахуючи крильми, полинула до узлісся. Іноді на очі йому трапляються й голуби з Комерцового голубника. Дивно, але голубів він не любить; не любить їхнього воркотіння й туркоту, коли вони висиджують яйця у нішах мурів, не любить спостерігати, як вони літають, і він, задивляючись у сірий, заснований білими пасмами чотирикутник неба, що видніється з вікна ванної (Блюртмель час від часу мацає йому пульс і киває головою, що має означати: «Хвилюватися нема чого»), питає себе: «Чому я віддаю перевагу хижакам?»

Він би до решти днів своїх спостерігав, як літають птахи, пив чай, дививсь, як дружина плете, слухав, як вона по-своєму, навдивовиж по-дилетантськи і «сповнено», за її ж виразом, грає Бетховена... А тепер у нього не тільки отой величезний, безглуздий кабінет у «Блетхені», а й ще один, також величезний, безглуздо величезний, і обидва треба «заповнити своєю особистістю», а він навіть не знав, що дочка чекає дитину, і мусив почути цю новину саме від Бляйбля, який вичитав її в спортивному розділі. Отже, буде нащадок, хоч і не юний Тольм, а всього лиш Фішер. Принаймні в одному сумніву нема: юний Тольм уже є, звуть його Гольгер, і цей факт раз у раз наводить його на дивні розмірковування з приводу спадщини. Якщо Рольфа вони порішать як відступника, а самого його — як новообраного голову правління, то тому семирічному хлопцеві, прямому Рольфовому спадкоємцеві, дістанеться ласий шматочок — тому самому хлопцеві, якого він уже гри роки не бачив, з яким, коли той ще тільки ходив пішки під стіл, годував у парку, як тепер із Кіт, качок. Годував качок... І ось йому вже не радять навіть качок годувати. Таке рішення ухвалили після того, як недавно з виводка, що так чарівливо мережив темну водяну гладінь, якось досить чудно випливла качка, рушила до берега, а з кущів вискочив отой молодий охоронець Гендлер, закричав: «Ховайтеся! Ховайтеся!» — пхнув його з Кіт на траву, сам упав поруч, тоді як качка — вона була, як з'ясувалося потім, дерев'яна — завершила свій чудний шлях біля купини під берегом і ще чудніше закрутилася на місці. Гендлер подумав, що то плавуча міна, замаскована під качку чи схована в качку. Добре, що це було не так, але охоронець все ж провів детальне розслідування, внаслідок якого дівчина з кухні, обливаючись слізьми, розказала всю правду. Ту дерев'яну качку вона випадково знайшла в підвалі, помила її й «пустила поплавати» — просто так, мовляв, задля жарту. І він, Тольм, ледве вмовив їх, щоб дівчину не виганяли й не давали повідомлення в пресу — адже тою ідеєю, тою вигадкою хтось може, як-не-як, скористатися. Відтоді качки вже не викликають у нього довіри, а тепер починають навіювати підозру вже й птахи, якими він милувався б і милувався. Адже не секрет, що можна наробити механічних птахів із дистанційним управлінням, начинити їх потужною вибухівкою, підняти з тією бідою в залізних черевах у повітря і спрямувати у відчинене вікно. Про ластівок щодо цього не варто, мабуть, і говорити, про горобців та ворон також, а от голуби — це справа інша. Лелеки, дикі гуси... Цілі зграї птахів, і всі до одного механічні, всі начинені бідою, тож він дав себе вмовити й саме перед Бляйблем заявив: «Тепер уже не можна довіряти навіть птахам небесним». На що Бляйбль відповів: «Як і тортам, що їх присилає тобі додому пекар». Так, після пригоди з тортом на Пліфгерів день народження вони замовляють собі торти тільки вдома, і їх печуть коли й не під наглядом, то принаймні з дотриманням суворих застережних заходів.

На прикладі тої пригоди з тортом надзвичайно яскраво виявились чиїсь продумані до найменших подробиць підступні плани. Хтось, певно, знав пекаря, детально описав дорогу, якою мала вирушити машина з тортом, назвав час, коли опускається шлагбаум, синій «форд» попереду чомусь уповільнив рух, пекарева машина змушена була їхати повільніше й зупинилася саме в ту мить, коли шлагбаум опустився. Синій «форд» узагалі весь час сунув поперед пекаревої машини — там, де вона не могла його обминути, а біля шлагбаума справжній, пекарів, торт замінили на інший, з «начинкою» — згодом той справжній знайшли в бачку на сміття поблизу шлагбаума, і якби хтось не зателефонував був і не попередив Пліфгера... Він, Тольм, весь час сподівається, що це зробила Вероніка, вона ж бо любить дзвонити. Годі й гадати: за цим стояв, мабуть, Беверло, недарма ж про нього тільки й розмов, що він «усе вираховує, вираховує й вираховує». Скопіювали вони й торт «нашому славному шефові на шістдесятиріччя». І нічого — ні допит пекаря, ні його сім'ї, ні учнів та помічників, ні сусідів, ані перевірка телефонного зв'язку — анічогісінько не допомогло, нікого підозрілого не виявили. Секретарки з Пліфгерової канцелярії, котрі замовляли торт і давали текст та зразок візерунка — білі незабудки з глазурі,— ридали ридма, аж коси на собі рвали. А той другий торт був точнісінько такий самий, навіть важив стільки ж, і коли б Пліфгер, як і передбачалося, його розрізав... Чоловіка просто розірвало б на шматки. Атож, Пліфгера, його попередника. «Тепер довіри вже не викликає навіть хліб, що його кладуть на стіл, навіть сигарети, які розпечатуєш...» Після отого випадку з Плотеті...

Грошей — може, навіть від самої Кете — в них, певно, вистачить, щоб «висидіти» таких птахів. І фантазії вистачить, особливо у Вероніки. Вони замовлять, либонь, цілу зграю, десятків зо три таких «диких гусей» (о, в нічному небі вже щось лопоче!). Спрямовані на замок, ті гуси спричинять до наслідків не менш жахливих, ніж найновіший «сталінський орган». А чом би й ні? Є ж оті надрозумні, оті мініатюрні електронні мозки, що з їхньою допомогою Бляйбль, крім усього іншого, заробляє свої гроші. Але розмовляти про це йому, Тольму, ні з ким, звісно, не слід, навіть із Кете, а тим більше з Бляйблем,— адже той може доручити одному зі своїх висококваліфікованих фізиків чи інженерів узятися до тієї ідеї пильніше, хай навіть для того, щоб зробити в галузі озброєння ще один фурор чи хоча б «внести пожвавлення в дискусію з питань балістики».

А Гольцпуке, мабуть, одразу спало б на думку запнути все небо над замком та його околицями залізною сіткою, і тоді прощавайте пташки, прощавайте хмари, хай навіть вони й не справжні, а з самої лише гетцігратської пари. А йому ж хочеться й далі милуватися парком та небом, хочеться й далі самому, власними руками тримати сигарету й сірники, якими її припалює, самому, власним ротом втягувати й випускати дим, і далі годувати, стоячи з Кіт на терасі, качок... Звідти, з тераси, хлібні крихти можна кидати куди завгодно, можна заманювати ними виводки, мережити воду... А вночі — сови, сичі, кажани (як вони літають, він не знає). Йому сняться орли, шуліки, вони розпростують свої широченні крила й рішуче, стрімко шугають просто на нього, б'ються грудьми в його груди й вибухають; кругом вогонь, дим, розлягається гуркіт і не вщухає у вухах ще й тоді, коли він, уже давно прокинувшись, хапає Кете за руку й, відчувши її тепло та рівний пульс, заспокоюється. Або ж нишком устає, викликає дзвінком Блюртмеля і просить намазати маззю й розтерти закоцюблі ноги, а потім, уже серед білого дня, його, бува, аж дрож пройме, коли він угледить, як у бік замку пурхне голуб чи ластівка, а часом і горобець, і доводиться брати себе в руки, щоб не закричати, як ото Корчеде...

— Не треба так довго, пане докторе,— нагадав Блюртмель.

Блюртмель допоміг йому вилізти з ванни, насухо витер, тактовно затуливши грішне тіло, загорнув його у великий волохатий рушник і вклав на стіл, щоб утирати цілющі мазі. Потім ще попросив посукати ногами — так, ніби він іде. Блюртмель називає це «ходьба в повітрі»... Певна річ, уникнути відмінності між літаком-снарядом і птахом не легко, та ще й до такої міри, щоб ніхто нічого не помітив, навряд чи можна домогтися, щоб цей апарат летів із такою самою природною грацією, як справжній птах, адже для вибухівки там необхідний свій механізм, а його треба ж якось розмістити, сховати, і він же має ще й функціонувати. А з другого боку, механічні птахи вже були, і йому пригадується одна розмова з Веронікою на терасі — на терасі в Айкельгофі, коли Вероніка запевняла, нібито штучні птахи літають «природніше, ніж природні», так само, як іграшкові птахи з накрученою пружиною бігають «природніше, ніж справжні...»

Блюртмель м'яко поклав руки йому на ноги, припинивши так «ходьбу в повітрі», й заходився втирати в підошви мазь. Він попросив казати про кожен, бодай найменший біль і невдовзі задоволено відзначив, що його тіло, хоч як дивно, розслабилось — певно, страх нарешті попустив, поступившися місцем цікавості й уяві. Від мазі та Блюртмелевих рук У всьому тілі розлилася приємна млість, і тепер він, підвівши трохи голову, навіть виглянув на терасу й канаву з водою. «А може, це буде все-таки Блюртмель?» — промайнуло в нього. Хіба ж нема якихось там таємних тонюсіньких дротиків, що їх уживлюють людині в мозок?.. Кінець кінцем, чому б до цього не додуматись і самому Блюртмелеві? Може, в нього десь у глибині душі вже й зароджується щось таке, що потім примусить чоловіка схопити його за горло. А в анатомії він розуміється добре (недарма ж ходив стільки на курси вдосконалення фаху!), і те, що настане потім, зуміє подати як нещасливий випадок під час купання у ванні. Авжеж, саме Блюртмель з його довгими й кістлявими руками і з оцим лагідно-сумовитим поглядом, що буває інколи в масажистів та проповідників. Зрештою, що означають оті «цілком певні відомості»? Народився 1940 року в Катовіце, справжнє прізвище Блютвіцкі чи якось так, «розчарувавшись у повоєнному розвитку Польщі», покинув одну закриту католицьку школу, відмовився від польського громадянства й узяв собі оце дивне прізвище Блюртмель, походження якого йому й досі ніхто не зміг пояснити, навіть сам Блюртмель. На Заході іспити на свідоцтво про середню освіту складати не став, знехтував будь-яку підтримку, пішов учитися доглядати хворих, хоч, на думку всіх, хто його знав, і так мав до цього просто вроджений хист; не закінчив середньої школи, щоб вивчати медицину, й згодом зостався з черницями десь на півдні, здається, в Алгої, придбав навдивовиж важкого й дорогого мотоцикла, на дозвіллі ганяв на ньому знічев'я (тільки про людське око знічев'я чи й справді так — цього з певністю з'ясувати так і не пощастило) в околицях, від Мюнхена до Гамбурга й аж у Берлін (жодних контактів зі Східним Берліном виявити не вдалося), зрештою найнявся масажистом та шофером до одного єпископа і прослужив у нього десять років, а тоді вже той єпископ порекомендував Блюртмеля йому, Тольмові. Єпископ його, власне, майже подарував, адже Блюртмель «незамінний, просто незамінний, але тобі я ним поступлюся — за умови, звісно, що він погодиться. Тобі він потрібніший, ніж мені,— в твоєму становищі!..» А єпископа він, Тольм, знав іще тоді, коли працював домашнім учителем, а також коли вивчав історію мистецтв,— той захищав докторську дисертацію про Боша; пізніше він десь зустрів його вже фельдфебелем-артилеристом. А взагалі, коли до них часом з'являлися своїм відлюдкуватим гуртком єпископи — сказати б, з візитом, вони ж бо прагнули «підтримувати зв'язки з усіма суспільними групами»,— ситуація складалася досить прикра і прикра щоразу, бо в таких випадках доходило мало не до панібратства й догідливості. Оте поплескування по плечу... «Адже всі ми в одному човні...» Чому це, «в одному»? І в якому? Чи не в одному човні з нещасними повіями? А втім, той єпископ був справді милий чоловік, мав звичайне собі ім'я Ганс і ще звичайніше прізвище, цікавився Бошем і справді хотів зробити йому послугу. Зрештою, Блюртмель дав згоду, перейшов 1971 року до нього і завдяки своїм здібностям виявився справді незамінним — як шофер, слуга, масажист. Цей стрункий, симпатичний і мовчазний чоловік надзвичайно стриманий і скидається швидше на невдаху-ченця, ніж на слугу (чи це речі зовсім не протилежні?), в якого нібито немає ніякого особистого життя. Але в Блюртмеля воно таки є: він має матір, якій допомагає, і сестру, до якої час від часу навідується в гості; обидві залишилися на своєму польському прізвищі, живуть неподалік від Вюрцбурга й підозри не викликають: одне слово, цілком сумирні люди. Його зять навіть служить у поліції. Та це ще не все: у Блюртмеля — то була справжня несподіванка, адже він, власне, завжди вважав, що Блюртмель у цьому ділі платонік або й узагалі ні се ні те,— є приятелька, тридцятирічна Єва Кленш, в якої він без церемоній проводить вільні дні і ночі, з якою ходить на прогулянки, в кіно, до театру чи десь пообідати. Він зустрічається з нею вже років десять — ще відколи служив у єпископа. Єва Кленш держить у Франкфурті крамницю модних товарів (ізраїльське, турецьке, арабсько-палестинське шмаття), часто, на думку декотрих експертів з питань безпеки (як доповів Гольцпуке, надто часто), виїздить на Ближній Схід і в одному з таборів для палестинських біженців навіть організувала цілу артіль жінок-надомниць. Підозри Єва Кленш, звичайно ж, не викликає, проте й означення «жодної» теж не дістала, а через неї і тільки через неї цим означенням без будь-яких застережень і досі не вшанували й Блюртмеля. Адже ніхто не знає, про що вони там шепочуться, що міняють і вимінюють, коли Єва скуповує товари десь у темних закутках Бейрута та його околиць, у Наблусі, під Дамаском чи в Аммані. І хоч ту молодичку не важко перевірити і обшукати на митниці — адже в цьому випадку може йтися якщо й не про політику, то принаймні про гашиш або героїн,—  одначе в неї, навіть після прискіпливого й законного митного огляду не пощастило виявити нічого, анічогісінько підозрілого. Це приваблива, самовпевнена й ділова молода жінка, яка спритно й цілком законно користується з несталого курсу долара. І навіть коли їй влаштували звичайнісіньку законну ревізію сплати податків, то нічого підозрілого теж не знайшли, за винятком хіба кількох спірних підтверджень про накладні витрати, що їх, зрештою, виявляє будь-яка така ревізія. Єва захоплюється стрільбою з лука і має успіхи й тут: вона чемпіонка чи то округу, чи то району й повсякчас возить з собою в машині лук, мішені та стріли. Певна річ, дослідили і її біографію. Незадовго до того, як у Берліні поставили стіну, тринадцятирічною дівчинкою вона переїхала на Захід з батьком, електрозварником, матір'ю, намотувальницею якорів, та десятирічним братом, який за ці роки став уже кадровим військовослужбовцем бундесверу. В Дортмунді Єва швидко й успішно закінчила реальне училище і стала спершу продавщицею, а невдовзі й закупницею в одному універмазі; у двадцять один рік відкрила власну крамницю модних товарів, узявши досить сміливий, як на свої статки, кредит, а згодом завела навіть філію — десь під Офенбахом. І ось ця приваблива жінка (подробиця, з погляду слідчої практики, досить дивна, хоч особливої тривоги й не викликає) два роки тому, цілком очевидно під впливом Блюртмеля, який (ще одна несподіванка) десять років тому познайомився з нею на вечорі, організованому СДПН, прийняла католицьку віру. Оці дві подробиці разом — СДПН і католицька віра — його й непокоять. Ні, він нічого не має ні проти тої, ні проти тої... Просто він не бачить між ними якогось певного зв'язку, до того ж його дивує те, що минуло вже стільки років, а Блюртмель з тією Кленш не одружується. Тут щось не те або — що, либонь, вірогідніше — щось не те з Блюртмелем. Уже щось не те. Так чи так, а лук стріляє нечутно... Блюртмель уже розтирав йому потилицю, посуваючись помалу до плечей, де, на його думку, засів «добрячий ревматизм», і Тольм не став уявляти собі, на що здатні в своїх пестощах ці двоє — Блюртмель і Єва. Все ж таки Блюртмель, і це підтвердилось, відверто симпатизує СДПН і симпатизував ще тоді, коли служив у єпископа, а його Єва ставиться до СДПН, певно, так само. Якось він, Тольм, спіймав себе на тому, що його вже кілька місяців пече звичайнісінька цікавість — побачити Євину фотографію (не міг же він зажадати від Гольцпуке, щоб той при нагоді показав йому один із знімків!), і після цього Блюртмель сам, не чекаючи, поки його попросять, приніс її фотографію ще й ніжно додав: «Ось вона, моя Єва!» І оте «ось вона» підтвердило його здогад, що Блюртмель уміє, мабуть, читати думки. На фотографії Єва виявилася надзвичайно гарненькою чорнявкою — впевнена в собі, веселі оченята, привабливі груди, інтелігентні губки, досить невеличка на зріст і в чобітках. На той час він уже знав, що Єва, на відміну від нього (він до церкви вже давно й дорогу забув), ходить на утрені — іноді з Блюртмелем, але здебільшого сама, а Блюртмель зостається тоді вдома й готує сніданок. Отже, цей колишній єпископський масажист, що не довчився в закритій католицькій школі, й затятий мотоцикліст привів ту молодичку зі світських верств у лоно церкви.

Невже це будуть гнучкі й, безперечно, міцні Євині руки, з яких Блюртмель дістане «оте», надіслане незбагненно-складним конспіративним шляхом палестинцями, передане чи переказане пошепки десь у похмурому таборі або на явці в Бейруті, зашифроване й розшифроване, «оте», що його уживлять Блюртмелеві в мозок, де воно ростиме й набиратиме сили... А тоді, коли він, Тольм, лежатиме на масажному столі чи у ванні, навколо його шиї кінець кінцем легенько стиснуться пальці й занурять голову під воду... Зрештою, Гребнітцер теж скептично ставиться до його частих купань; виходить, забувати про нещасливий випадок у ванні не слід, адже в палестинців є своя таємна служба, і, може, його ж таки онук розмовляє вже їхньою мовою... А грошей у них досить. («То гроші — як одного разу тверезо знов зауважив Рольф — ваші власні, і вони не лежать, вони пливуть, повертаються небезпечними шляхами через Лівію, Сірію чи Саудівську Аравію до вас. Це щоб ти знав, що можуть накоїти гроші»).

Лишається тільки запитання, у відповіді на яке є своя втіха: навіщо їм усувати його, якщо це не набуде хоча б широкого розголосу? Ні бомб, ні автоматів, ні тортів з «начинкою»... Всього лиш нещасливий випадок у ванні... Яка їм з цього вигода? Що їм із того, коли вони, хоч і доведуть свою силу, а не зможуть нею публічно похизуватися?

Якийсь капіталіст утопивсь у ванні? То й що? Те, чим Кете його принагідно втішає — його відверта, майже офіційно засвідчена людяність,— якраз і може виявитись фатальною. А після нього прийде, мабуть, Амплангер, чоловік нового типу: суворий, динамічний, життєрадісний і здоровий. Цей як усміхнеться, то в людини аж на душі холоне, і, може, саме такий їм зараз і потрібен, щоб спровадити його, Тольма, на той світ зі скандалом; отож того чоловіка можна було б тишком-нишком усунути з дороги. Амплангер — це біржа, олімпійська стрілецька команда, тенніс, Цумерлінг і тверда, до посиніння, рука. Вони, певно, хотіли пришвидшити обрання Амплангера, а він... він випромінював надто багато людинолюбних думок, сумнівався в собі, висловлював, як і будь-який капіталіст, жаль... Дідько його матері, тоді чого ж вони не зграбастали собі Бляйбля, найтвердішого серед твердих, у якого й на мить не защемить серце, не зрине й крихти співчуття, коли в Болівії чи в Родезії знов загинуть кілька сотень людей? А от йому самому все ж западає в душу жаль, споконвічний жаль, і він стає ще щемкіший через оті Рольфові «оперативні зведення з місця подій» та Катарінині дослідження й повідомлення. А Бляйбль, безперечно, збагнув, яку ціну має такий непідробний жаль для телеекрана, й поквапився — яка підлість! — виштовхнути його нагору. Та вони, певно, розуміють, що він, попри свою слабість, як-не-як, не найгірший. А втім, саме в цьому, мабуть, і є його лиха доля — в тому, що він не найгірший... Цікаво, що ж усе-таки означають оті слова, які Вероніка прошепотіла в трубку: «Не ходіть до Бляйбля на чай»?

— Блюртмеле,— раптом промовив він, ніби прокинувшися з роздумів,— ви вірите в бога, в отого... Ісуса Христа?

— Звичайно, пане докторе. А ви?

З погляду суто офіційного це його зустрічне запитання просто зухвале й для слуги аж ніяк не припустиме, одначе відповідає, певно, традиціям СДПН; так чи так, а ставити його — це вже трохи занадто, тут хоч-не-хоч злякаєшся, адже досі Блюртмель собі такого не дозволяв. А проте він відповів:

— Я теж, Блюртмеле. Я теж. Хоч добре й не знаю, хто він і де... Але дозвольте мені все ж таки запитати вас... Даруйте вже за настирливість... Що в цьому дивовижному світі вражає вас найдужче?

— Найдужче,— сказав Блюртмель так, наче йому й не треба було замислюватись, наче відповідь на таке несподіване запитання всякчас мав напохваті,— найдужче мене вражає те, скільки терпіння в бідних людей.

Ці слова глибоко запали йому в душу, і він надовго замовк. То була вкрай приголомшлива відповідь, що не мала, либонь, нічого спільного з СДПН. Відповідь була давніша, сягала глибше, вона визріла, певно, в самому Блюртмелеві, і він висловив її навіть без жалю. «Скільки терпіння в бідних людей...» Щирі слова, які промовляє масажист і які діймають до самого серця. Він залюбки поставив би іще одне запитання, одначе стримався, бо ж питати: «А ви вважаєте себе теж бідним?» — було б надто нетактовно, вкрай безглуздо. До того ж він іще й боявся ставити таке запитання, не бувши певним тоді у відповіді,— адже це могло бути, звісно ж, тільки «ні». А що, якби Блюртмель сказав «так»? Яка філософська суперечка про бідність спалахнула б тоді? І йому довелося б,— чого він страшенно не любить і ніколи не робить (Кете, до речі, також) навіть перед власними дітьми,— корчити з себе такого собі ветерана злиднів. Постійне недоїдання в студентські роки, а як приїздив на неділю додому, то молочного супу вже не було, була тільки картопля, картопля в якому завгодно вигляді, а найчастіше, оскільки це найдешевше, у вигляді салату, бо до вареної треба було мати якусь підливу, а щоб посмажити — бодай ложку маргарину; а батько вже втрачав усякий глузд і щоразу відривав від платні все більше грошей на оту свою розтриклятущу землю, скуплячись на паливо й світло... Ох, оті п'ятнадцятиватні лампочки на кухні й у підвалі, а коли справи в них повернули на краще, то двадцятип'ятиватні, та й то лише у вітальні...

— Бідна людина,— промовив Блюртмель, хоч він, Тольм, не озвався до нього й словом,— це та, котра не має на цій землі й латки. А я...— Він якось наче аж поблажливо всміхнувся.— А я таки маю половину тієї ділянки, де моя приятелька держить крамницю.— Він заходився швидко робити в нього на спині завершальні рухи, ще раз провів долонями вздовж хребта, тоді поплескав по сідницях та по плечах і, тепер уже справді засмучено, сказав: — Я робив би масаж далі, але відчуваю, що у вас є проти мене якийсь опір. А може, це недовіра.

— Ні, ні,— заперечив він, поки Блюртмель подавав йому спідню білизну та сорочку.— Ні, це ані опір, ані недовіра. Я тільки міркую про те, хто до мене дістанеться, хто і як, і в думці я перебираю всіх, навіть рідних синів, дружину, невістку... Всіх друзів, ворогів... І вас, звісно, теж. Може, саме на цій думці ви мене й спіймали.

— Та кому треба зводити вас зі світу? Немає ж за що.

— От-от. Саме через це. Чи, може, ви бачите якусь причину або й мотив, пов'язаний з певними особами? Адже милішого шефа й батька родини, ніж пан Пліфгер, годі собі й уявити... Таке спрямовано не проти когось конкретно. Вони, звісно, технократи, робота для них одне, почуття — зовсім інше... Але почуття в них іще, безперечно, лишились... Може, вони навіть такі самі милі люди, як і ми...

Штани він ще натяг сам, а от шкарпеток та черевиків не подужав і дозволив Блюртмелеві, щоб той узув його й зав'язав шнурки. Стоячи перед ним навколішки, Блюртмель на мить звів угору очі й сказав:

— Це правда, гарантій немає. Але ж повинна все ж бути система безпеки!.. До речі, в кінці тижня я, з вашого дозволу, відрекомендую вам свою приятельку, пані Кленш. Ваша дружина гостинно запропонувала їй кімнату.

— О, я буду дуже радий! Сподіваюся, вона вже в замку?

— Ваша дружина й пан Кульгреве люб'язно відвели їй кімнату для гостей.

Потім Блюртмель приніс тацю з чаєм, грінками, маслом, лимоном та ікрою. Вслід за ним до кімнати ввійшла Кете; вигляд вона мала стомлений, блідий, що траплялося з нею не часто. Він рідко бачив її блідою — востаннє це було того дня, коли вони одержали повідомлення про арешт Рольфа, а перед тим — коли стало відомо про те, що зникла Вероніка. І така стомлена, майже стара Кете бувала теж рідко. Він поцілував її і хотів уже запитати: «Щось сталося?» — але вона поклала руку йому на плече й сказала:

— Не бери цього так близько до серця. Ти ж бо ніколи не вмієш відмовитись... А зробити вони тобі нічого не зроблять. Тобі не зроблять... Ти такий людяний, і вони це знають...

— Саме через це мені й можна щось зробити... Саме через це. Повір мені.

Відколи їм порадили не виходити на терасу (вона нібито надто «виступає вперед», надто «відкрита», надто легко проглядається від узлісся, з високих дерев,—«Наче мішень у тиру»,— сказав Гольцпуке; а він же недавно звелів поставити опалення й пристрої, що автоматично відчиняють і зачиняють вікна, бо саме восени й узимку так любить сидіти там і виглядати сову), й оскільки він не хоче, щоб навколо лісу та парку поставили огорожу, адже вільний доступ — це споконвічне право, і цього права їх не позбавляв навіть найскупіший і найтупіший із графів Тольм, й оскільки не можна, звичайно, перевірити і обшукати кожного, хто там гуляє, а туди приходить багато людей, навіть із сусідніх сіл, особливо в неділю,— отож вони мусять сидіти вдвох у кімнаті, пити чай і споглядати парк та узлісся. «Як у кіно чи в театрі»,— каже Кете.

Вона налила чаю, намазала йому маслом та ікрою грінку. Такі бутерброди йому й досі ще до вподоби, і він не міг стриматись, щоб не зазирнути Кете в очі — глибоко й пильно. І побачив там страх. Вона рідко відчувала страх — і у війну, й у мирний час. Вона боялася тільки штурмовиків, коли ті летіли над самісінькою землею, та ще «нацистів і протестантів» у Дрездені. Невдоволення, гнів — це вона відчувала. Особливо коли вони втратили Айкельгоф. Жаль — коли стерли з лиця землі Іфенгофен, де були поховані її предки аж по шосте коліно. А от страх — рідко; не боялася навіть тоді, коли Рольф викидав свої коники. Дехто вважає Кете людиною спокійною, трохи аж інертною, і так вона, либонь, і тримається, коли допомагає робити щось офіційне. Тільки береться за це не часто, лише задля нього й не любить гаяти час на ті нудні, як на неї, клопоти. У такі хвилини вона справді, мабуть, спокійна і не те що інертна, а, як він сказав би, байдужа. Розмовляє Кете тоді мало — світська дама, та й годі, на міністрів, президентів та інших можновладців майже не звертає уваги, шах, на її думку, «нудний, аж нецікавий», а Банцер, отой кровопивець, «такий банальний, що господи прости»; щирою вона буває лише з кельнерами та кухарками зайде до них, похвалить страви, візьме собі рецепти й розпитає, як треба те чи те готувати, посміється з гардеробницями, побалакає з прибиральницями в туалеті, а коли мусить вислуховувати балачки за столом чи тости на свою честь, то в її очах з'являється якийсь зневажливий блиск; ні, чемності їй, звичайно, не бракує, і все ж із сильними світу цього — а приходять же з біса, як Кете сама каже, «великі звірі» — вона тримається досить поблажливо, майже зверхньо, принаймні холодно й байдуже. З кількома дружинами «правлінців» Кете навіть знайшла спільну мову, але за цей час багато хто розлучився, і перші, другі та й треті дружини вже поз никали з очей; а Кете завжди шкодує, що так багато людей розлучаються. («Тільки-но встигнеш познайомитися з якоюсь милою жіночкою, посидіти з нею за чаєм і погомоніти, пройтися по крамницях — аж вона вже розлучена й зникає десь у Гарміш-Партенкірхені чи на Лазуровому березі, а замість неї вигулькує якась новенька, така собі білявочка з кругленькими сідничками й телячими очима або чорнявка з телячими очима, кругленькими сідничками і з грудьми чи й без — і не багато старша за його дочку. Господи, скільки ж ви, чоловіки, мабуть, прогавили в своєму житті через оті груди, сідниці й телячі очі! Скажімо, Бляйблева четверта — це досить дурна, просто небезпечно дурна погань, тоді як перша в нього була наймиліша та, власне, і найвродливіша з-поміж усіх; справді славна, просто чарівна жіночка була і його третя, ота Елізабет. А з парними числами йому, певно, просто не щастить: друга в нього була теж нівроку, та, зрештою, все ж таки дурепа. І чого вони всі?.. Невже ти віриш, нібито в них щоразу справді таке глибоке, таке непогамовне кохання? Я вже жду не діждуся, яка ж буде в Бляйбля п'ята. Невже знов така сама дурноверха сексуалочка?.. Як оця четверта. І нам доведеться ходити до неї на чай? Та вона ж уранці, одразу після сніданку, прикладається до джину з тоніком, а тоді шукає собі жертву — когось такого, кого можна звести своїми цицьками з розуму. Видко, Бляйбль дає їй часом духу»).

Коли Кете заводить таку балачку, він щоразу трохи червоніє. Здебільшого це буває в машині, просто перед Блюртмелем, який тоді закашлюється і вдає, ніби нічого не чує,— скажімо, коли вони повертаються десь із вечірки чи з прийому, куди він ходить, навіть начепивши орден — післявоєнний орден, решту він не бере, ні, цього він не робить, а то йому було б соромно перед Кете, до того ж вона настрахала його розлученням: «Якщо ти зробиш ще й оце (господи, що він такого вже зробив?), якщо зробиш ще й оце, то я подам на розлучення». Не дуже приємно йому носити й оті нові ордени, але що вдієш — мусиш («Мусиш? — питає Рольф.— Хіба ми живемо не у вільній країні?»), мусиш задля «Блетхена», задля концерну, де ордени, зокрема й нові, нагадують йому про аромат сигарет «Віргінія»: адже власний орден, якого йому пощастило сховати під час обшуку й пронести, він згодом проміняв на дванадцять сигарет... Але про це нічого не знає навіть Кете, жодна душа в світі не знає, що при кожній святковій нагоді, коли сходяться справжні можновладці й володарі, генерали й шахи з унизаними орденами грудьми, що й тоді він щоразу думає про сигарети, котрими, певно, пожертвують, як припече, ті люди. Так, він мусить... Як мусив продати Айкельгоф. А про глибокий, зроблений отим гемонським Беверло вбивчий аналіз його «так званої свободи» він не забував ніколи, ні. Атож, він мусить, як муситиме продати й Тольмсгофен, щоб було що кидати в пащу іще одній електростанції, над якою здійматимуться білі хмари...

Дивлячись на Кете, зокрема й уранці, коли він прокидається, чи вночі, коли хапає її за руку, він щоразу згадує про той вечір, коли зустрів її у дрезденському госпіталі. У передпокої, серед отої відразливо-сірої метушні, він хутко, щоб уникнути небажаних супутників, які щомиті могли набитися в компанію, одягся й рушив до виходу. Ота безглузда, затята впевненість у перемозі, оте базікання в палаті про остаточну перемогу, серед якого його мовчання викликало недовіру, оте обмацування очима чужого обличчя («Чи ж можна йому довіряти?»)... А як же легко тоді було вскочити в халепу! Він виписався завчасу, зробив так, що в паперах йому поставили «придатний до стройової служби», дістав у такий спосіб відпустку й, перше ніж їхати додому, уже з відпускним свідоцтвом у кишені, твердо вирішив на ніч у госпіталі не залишатись. І раптом у передпокої повз нього пройшла й зупинилась вона — в очах радість, узяла його за руку, зашарілася й промовила: «Ой, даруйте, це ви, пане Тольме?» А він глянув згори на неї, на цю білявку з щирим обличчям, трохи пухкенькими щічками й сірими імлистими очима, ніби чужими на тому щирому обличчі, очима, в які пірнув і з яких йому так і не захотілося — та й не судилося вже — випірнути, і дивився на неї так палко, що вона знов зашарілась, а він подумав: «Боже ж мій, звідки ти її знаєш? Звідки ти можеш знати її, як її звуть?..» В усякім разі, вона здалася йому знайомою. І він усміхнувся, вирішивши провести ніч із нею —«де-небудь». А вона сказала: «Я Кете Шмітц, з Іфенгофена. Мій брат Генріх товаришував із вашим братом Гансом, а батьки наші колись навіть судилися один з одним». Так-так, було... Отой садок з городом в Іфенгофені, куди часом навідувався Ганс... І коли один чоловік там збанкрутував, батько знов поквапивсь і запалився бажанням придбати надто дешево й не зовсім чесно клапоть землі. Атож, та тяганина в судах із Шмітцом... А Ганс скаржився, що через оті суди в нього розпадеться дружба з Генріхом. Атож, Кете Шмітц із Іфенгофена... Здається... здається, це обличчя йому знайоме — мабуть, він час від часу бачив її в церкві (куди тоді, саме тоді іноді заходив зумисне, незважаючи на Нуперца) або, може, в якійсь процесії чи на танцях у залі пасторського будинку. Там-таки, у передпокої в Дрездені, він запитав її, чи не хоче вона з ним погуляти — просто вийти кудись із цього величезного й затхлого госпіталю, і вона ступила до нього, знов узяла його за руку й сказала: «Залюбки! Адже від цих нацистів та протестантів тут можна задихнутися! — А тоді перелякано випустила його руку.— Господи, може ж, і ви такий?..» А він тільки похитав головою, тепер уже сам узяв її за руку й промовив: «Якби ви звільнилися, я був би дуже радий». І зітхнув; він знав, до чого це призведе і чим скінчиться; йому подобалися в неї не тільки очі. «Гаразд,— відповіла вона.— Я вирішила, як доведеться, то навіть утечу звідси. Почекайте мене в приймальні». Він дві години чекав її в залі внизу. Стрекотали друкарські машинки, під'їздили й від'їздили санітарні машини, прибували поранені, хворі, когось приносили на ношах, крики, жалюгідні постаті... О ні, то не переможці судомно стискали в руках тарілки й казанки, покірливо називали свої анкетні дані, показували папери... Двічі вибігала Кете; вона пояснила, що шукає собі заміну в лабораторії, де працює. Нарешті вийшла така прибрана, гарненька — у квітчастій блузці, твідовій спідниці, хутряному капелюшку й блякло-голубому пальті, яке зовсім не пасувало до решти одягу, і була вона така відверто щаслива, що за неї просто душа раділа. Вона хотіла нарешті знов показатися на люди, знов піти на танці, і щоб їй ніхто не надокучав, не хапав за руки, не чіплявся... Вони зайшли до однієї з тих величезних солдатських забігайлівок, де пахло пивом, потом і занепадом; до отого брудного, цинічного збіговиська, де відчувався кінець війни й моральний розклад. Згодом він признався їй, що твердо надумав був перебути з нею ніч, а вона призналася йому, що, певно, хотіла тоді того самого, тільки не мала мужності признатися в цьому собі. Вона трохи побоювалась його через історію з молодою графинею та скандал у сповідальні, а ще ота поголоска про «серцеїда», яка все ще ходила в селах... Господи, боялася його?!. Він аж зареготав, і йому захотілося піти з нею, байдуже куди, захотілося з нею зостатись, дивитися їй в очі й не тільки в очі, захотілося мати її, лишити собі назавжди, і коли їм набридли пивні випари, дешева музика й дух занепаду, він сказав їй про своє бажання. Отой солдатський сморід, вихиляння повій... Там навіть продавалися дівчата — одружуйся на такій і матимеш відпустку; тільки дай їй кілька сот марок і залиш шлюбний пайок — цукор та маргарин на весільний торт із кремом, а тоді вже хоч і бери з цією незаймано-винною розлучення. Кете все це так само остогидло; за фахом вона була палітурниця, закінчила курси лаборанток, і її забрали відбувати трудову повинність медичною сестрою — аналіз крові, сечі, на венеричні захворювання... І вона потрапила сюди, де «самі нацисти та протестанти». Тисяч сто хворих та поранених, і ні Ельба, ні Цвінгер^[49], ні саме місто з його барокко не давали розради проти цілої армії болячок... І коли обоє вони нарешті опинилися за дверима, на вулиці, то в них лишилося нез'ясованим тільки одне запитання: «Але куди?.. Ох, я ж хочу з вами піти, хочу... Байдуже, за кого ви мене маєте. Я хочу...» О, як вона ненавиділа, коли хтось пробував грубо притиснути її чи помацати десь у коридорі, в кутку, у вбиральні чи в передпокої, навіть в операційній залі; тоді краще вже в якомусь готельчику сумнівної репутації, вона була не проти, аби тільки побути з ним, удвох, а він хотів побути з нею, серед безпросвітного сум'яття останніх місяців війни, а такі «халабуди», через які проходили сотні, тисячі солдатів, звісно ж, існували, і знайти ту «халабуду» було не так важко, як він, охоплений панічним страхом, собі гадав. Були й закликальники, що брали за це якийсь там процент,— ті, кому відрізали ногу чи руку, ветерани, сухотники; вгледівши таку пару, вони шепотіли: «Може, ви шукаєте притулочок для кохання?» Так, вони шукали притулочок для кохання, і ті притулочки коштували, звичайно, по-різному — залежно від вигод у них і часу, на який їх наймали. «На годинку, дві чи й до самого ранку?» Атож, до самого ранку. Вони знайшли притулочок з оленячими рогами, репродукцією Дефрегера й портретом Катаріни фон Бори; «халабуда» була зовсім непогана, навіть не брудна і з умивальником... О, притулочок для кохання!.. Які це були гарні слова в тому осоружному воєнному сум'ятті! Він сподівався, що будуть сльози, але їх не було; сльози з'явилися пізніше, коли вона почала розповідати про свого покійного брата Генріха, а він — про свого брата Ганса, теж уже покійного. Так, сльози з'явилися пізніше, а спершу в неї був тільки страх, бо вона ж, мовляв, «геть недосвідчена» й покладалася цілком на його «досвід», хоч потім і з'ясувалося, що він зовсім не такий досвідчений, як про це розказували в селах. А яке щастя було бачити її голою й самому бути голим перед нею!.. Виявилося, що вона навіть досвідченіша за нього, а він на радощах не міг дати собі ради, і вони з цього приводу довго сміялись і навіть поговорили про те, як чоловіки заживають слави баламутів, хоч насправді зовсім не такі. Вони сміялися, коли заводили мову про майбутнє й коли вона з подивом довідалась, що він має докторський ступінь... Ох, оті кляті двадцятип'ятиватні лампочки... Дивитися в її очі, а над головою — оленячі роги, Дефрегер і Катаріна фон Бора, а крізь прочинене вікно з двору долинає запах осіннього листя...

Другого ранку він, підписавши обхідний лист, забрав її з собою — просто додому, якомога далі від отих «нацистів та протестантів», і привіз Кете до її батька, якому все ж таки пощастило зберегти оранжерею і дві комірчини. Грубка, брикетне вугілля, канапа... Старий аж засміявся: вона ж бо вернулася «саме з Тольмом», атож, ще й заявила, що заручена. Старий сміявся повним пеньків ротом, не виймаючи з нього люльки, а тоді спокійно, так само весело посміюючись, узяв привезений ними тютюн. У таких випадках допомагала стара графиня; вона мала телефон, знала людей, і їй конче потрібна була служниця,— бо мусила вже ходити на милицях, а її господарство через деревину, овочі й картоплю, що росли в саду, мало «воєнне значення». Графиня домоглася, щоб Кете звільнили, найняла її до себе й сказала: «Фріце, досі я сподівалася, що ти вдержишся коло Герлінди... А ти знайшов собі кращу. Вона дівка добра, гарна й розумна. І така весела — в мене з нею просто душа радіє!» А вже в листопаді вони зареєстрували в Блюкгофені свій шлюб.

А незадовго до закінчення війни, коли він іще раз прийшов у відпустку, вона шепнула йому на вухо, що «там уже щось ворушиться»...

— Тобі, Тольме, саме тобі вони нічого не зроблять.— І поклала йому ще одну грінку з ікрою.— Це вже взагалі була б ганьба.

— Ганьба?— озвався він.— Та вони й слова такого не знають! Для них немає ні ганьби, ні будь-яких обмежень. А втім, чи є ганьба для нас? Чи відчуваю бодай якусь ганьбу я — тепер, коли наш «Блетхен» проковтнув уже й «Гербсдорфер ботен»? Ми все ростемо, розростаємось, поглинаємо газету за газетою... А мені ось смакує чай, смакує ікра, я милуюся парком, тішусь, коли знов бачу тебе, тоді як Блюме, що не вдержав у руках «Гербсдорфер ботен», може, думає вже про зашморг на шию. Це таке, що росте, росте, і його вже годі стримати... Амплангер ще чотири роки тому попереджував Блюме, що комп'ютер непохибно передбачив занепад їхньої родини. А Блюме вже сто п'ять років є власниками видавництва й друкарні. Ліберальні традиції, заслуги перед демократичною, навіть перед республіканською думкою... І ось — розчиняється в «Блетхені», а заради нього сваритися нам, гадаю, не варто...

— Ні, нам не варто сваритися заради «Блетхена», заради цього ненажерливого, невситимого динозавра, що поглинає навіть не людей, а газети — одна за одною... Ота невеличка «Бевеніхер тагеблат», яку в сорок п'ятому тобі залишив у спадок дядько... Залишив з усім гамузом... А як же ми тоді перелякалися! Навіть хотіли були її продати, і то задешево... Й зоставити собі тільки будинок в Айкельгофі. А ти...

— Авжеж, краще б я справді став директором музею. Така робота була б мені до душі. Але ж продати газету я не міг, аж ніяк, бо ліцензія була оформлена на мене, а термін її ще не скінчився... А ми ж навіть не знали, що нам належала й «Бевеніхер нахріхтен» — дядько відкупив її в Берта Розенталя. І не здогадувались. А тоді з'явився отой милий англійський офіцер і приніс нам звістку, що мене повністю реабілітовано. Повністю. І ліцензію приніс, оту найпершу. Він і про папір подбав. Навіть журналістів привів, отих милих емігрантів, серед яких наймиліший був комуніст Шретер, Катарінин дядько,— потім він пішов од нас і зник. На Сході. Він тут не довго витримав, а там його, видко, посадили за грати й спровадили на той світ. А він же був чоловік тямущий і мав би про це знати.

— Невже тепер для Блюме не можна нічого зробити?

— То мені що — запросити його на каву, висловити співчуття, сказати, як дуже я шкодую, що він упросив нас проковтнути його, перше ніж це зробить хтось інший? Наприклад, Цумерлінг. А Блюме, до речі, хоче, щоб його проковтнули саме ми. Грошей йому не бракуватиме, за ним навіть залишиться старий родинний будинок... От тільки його робота, ліберальні традиції... Їх я не можу йому пообіцяти, і ніхто не може пообіцяти. Повір, ми того «Ботена» зовсім не хотіли, ми не хотіли так розростатись, але ж він просився, щоб ми взяли його до себе — як-не-як, йому краще вже «Блетхен», ніж Цумерлінг із його зграєю. Ганьба... Так, це, звісно, ганьба, але спитай обох Амплангерів, чи відчувають ганьбу вони. Молодий тобі скаже: «Хіба це ганьба, коли курка склює кинуту їй зернину?». До речі, тут ще немає ніякої вигоди, вона з'явиться багато пізніше. Поки що це всього лиш захоплення ринку. Відкупити, доки цього не зробив хтось інший. Це ніби купляєш час, зовсім іще не знаючи, що з ним робитимеш. Спершу «Ботен» стане головною газетою, тобто його видаватимуть для різних місцевостей під різними заголовками. Ще один доброхіть кладе голову на плаху... Нам, звісно, треба буде поставитись доБлюме мило і не тільки запросити їх до себе, а якось зайти й до них... Він до мене дуже прихилився, хтозна й чому... І чого б то він?.. Я ж нічого не зробив, щоб зберегти йому голову. Та, до речі, й не міг нічого зробити. Це розвивається за власними законами, такі процеси ми не в змозі ні передбачити, ні проконтролювати. А настане день, коли й моя голова полетить у кошик до Цумерлінга. Того ж він дивиться на моє, на наше розростання досить спокійно. Ми ж бо тепер приєднуємо газети, по суті, для нього, і потім його вже ніхто в цьому не звинуватить. Навпаки, він зможе навіть стати на певний час ліберальнішим, ніж «Ботен» буде під крилом у «Блетхена»... Графиня правду казала: я був і лишився розумним хлопцем, мені бракує тільки активності. І зібрати навколо себе активні сили я теж полінувався...

— А я оце теж згадала про графиню. Ми з нею, бувало, сиділи тут, нагорі. Вона приводила мене сюди, розв'язувала торбинку з зеленими кавовими зернами, підсмажувала жменю у фаянсовій каструльці, я молола ті свіжопідсмажені зерна, вона заварювала каву, і ми розкошували пахощами Аравії, поглядали на парк, на грядки, на картопляне поле, на просмолену покрівлю оранжереї, де ми з моєї ініціативи розводили шампіньйони, і розмовляли про вас... Вона досить зневажливо висловлювалася про сина, не приховувала своєї думки й про Герлінду, яка тоді волочилася десь у Голландії, і раз у раз казала мені: «Ви з ним, либонь, колись тут таки житимете...» Звідки вона знала, як їй узагалі спало таке на думку — тоді, коли ти був усього лиш обірваний обер-лейтенант артилерії, що не мав за душею ламаного шеляга... І я, щось середнє між палітурницею, секретаркою, служницею, економкою, коханкою... Це правда, графиня нас любила. Але звідки вона знала?..

— Вона цього хотіла, прагнула, може, навіть це відчувала й думала, мабуть, що ми візьмемо замок в оренду й доглядатимемо його. Але що станеться саме так, графиня не знала... У мою старанність вона ніколи особливо не вірила. А втім, і слушно робила. Старанністю я ніколи й не міг похвалитись... У голові у мене було зовсім інше: оленячі роги, Дефрегер, Катаріна фон Бора...

— Так,— мовила Кете,— я теж дуже часто згадую про це й завжди з радістю. Атож, не тільки тому, що ти витяг мене з тієї страшної веремії, не тільки... Ти розвіяв мій страх перед... Ох, я була така щаслива! Після всього, чого надивишся й наслухаєшся в госпіталі... Ніхто не знає, чим воно почнеться і чим скінчиться. А ти ж мав у цьому ділі таку погану славу... Гарно було.

— Що?

— Гарно, тільки не варто освідчуватися тут одне одному в коханні... Не бійся, я цього не жду... А про Гольгера графиня майже нічого не знала. Вона мала його за дурника, хоч він ніколи таким не був... Ні, дурником він не був, ніколи. А от про Герлінду вона знала більше, ніж я будь-коли знала про Сабіну. Хоч усі гадають, ніби Сабіна завжди звіряє мені Душу.

— Сабіна? — Він насторожився: цей страх у її голосі, в очах... Страху Кете не відчувала навіть тоді, коли Рольф викидав оті свої коники.

— Атож, Сабіна,— відповіла вона.— Дитина, яку вона жде, не од Фішера. Вона на шостому місяці, а п'ять місяців тому Фішера тут і духу не було.

Він відсунув чашку, поклав грінку й узяв малахітову скриньку.

— Мені не варто, мабуть, тебе переконувати — мовляв, ні, ні, з Сабіною такого бути не може... Ні, з Сабіною такого не може бути. І коли я тобі й признаюся, що хотів, аби вона завела собі коханця, то аж тепер мені стало зрозуміло, яке легковажне було це моє бажання. Адже вона завжди була й лишилась таким серйозним, таким набожним дитям...

— Але ж ти сам знаєш: набожність — це ще аж ніяк не гарантія від чогось такого. Кольшредер, певно, теж іще набожний.

— А від кого? З ким?..

— Я її не питала, бо знаю: вона мені однаково не скаже... Сподіваймося, що він не одружений. Я привезла її з собою, вона з Кіт у кімнаті для гостей. Каже, що не хоче й не може більше жити з Фішером... Дивиться телевізор. А коли вона дивиться телевізор, то це поганий знак. Там саме показують якісь дурниці...

— Вона що — хоче до того другого? Хоче...

— Не знаю, і вона не знає. Ясно тільки одне, і це серйозно: з Ервіном вона вже не житиме. До речі, мені довелося оту Єву Кленш переселити — Сабіні ж справді потрібна кімната. Адже Блюртмель не такий, щоб узяти її спати до себе. Кульгреве перевів її на другий поверх — здається, до Бляйблевої комірчини. До речі, треба буде ще попередити й Бляйблів, сам знаєш. Мені взагалі треба з тобою побалакати і не тільки про Бляйбля.

— Чого ти шепочеш? Розмовляй голосніше. Тут усе підслуховують, і так воно й має бути. Адже ми можемо знати якусь таємницю, що наведе на слід... Якщо вони справді мають намір нас захистити, то повинні чути й аналізувати кожнісіньку деталь. Згадай про Корчеде, про отого його рокера, що нашіптує йому вночі: «Я належу до ядра, я горішок твердий, такого ще навряд чи й знайдеш...» І вони дозволили йому вислизнути — Корчеде ж дав за нього поруку... А той паскуда справді ватажок якоїсь злочинної банди — другу таку годі собі й уявити... Вони там схопили ціле їхнє об'єднання. Нам доведеться просто заплющити очі на те, гомик він чи ні. Така конференція для вузького кола осіб зачіпає, щоб ти знала, найделікатніші питання. Приміром, жінки. Колись дівчат дехто просто викликав чи й приводив з собою, і то не тільки повій і не завжди тільки перекладачок, а й тих, кого називають приятельками. Зрідка й дружин. А особливо Бляйбль. Цей без жінки, здається, й ночі не перебуде. Ну гаразд, він удовольнявся вертихвістками, яких потім упихав розхристаних у таксі і спроваджував додому. Зате проблема чоловічої проституції — а саме ця проблема для Корчеде стала фатальною — у нас ніколи ще не виникала. Може, досі вони проводили їх як своїх секретарів, шоферів, помічників. Але я про це нічого не знав, навіть не здогадувався, в тім числі й про Корчеде. Адже він і Бляйбль — це ж як небо й земля: тактовний, вишуканий, скромний, розважливий, хоча заправляє ще більшою імперією, ніж Бляйбль. Але тепер, коли запровадили ці застережні заходи, і з тим, і з тим, певна річ, покінчено — адже не перевіриш і не дослідиш до шостого коліна кожну випадкову дівчину й кожного випадкового хлопця, перше ніж упускати її чи його до замку. Трапляються серед них і вихідці з НДР, навіть високоосвічені, емансиповані повії, а це — неабияка небезпека — вони ж бо стільки чують, бачать, узнають, аналізують... Одне слово, настають, як каже Бляйбль, «пісні ночі»; тепер вечорами доведеться сидіти своїм гуртом, нудитися, дивитись телевізор... Може, часом хтось ризикне в щось пограти, послухати музику чи якусь лекцію — з магнітофона, звісно... А дехто вже починає горлати пісні — солдатські, земляцькі, нацистські, поки Бляйбль зрештою не витримує і вирушає до якогось «кубельця». Й охоронці мусять пхатися з ним до того «кубельця». Хотілося б мені знати, що вони собі думають? Принаймні ніяких таємниць уже немає. Все відкрито, кругом очі та вуха. А ми ж, тобто члени концерну, зрештою, не гірші бабії, ніж решта.

— І Фішери? Обидва — і старий і молодий?

— Е ні, люба, тут плести пліток не варто... Про старого Фішера я тобі нічого не скажу, анічогісінько. Поглянь тільки на його обличчя, губи, на його руки й сама все зрозумієш. А щодо Ервіна, то за його любовними походеньками можеш простежити в ілюстрованих журналах, хоч я й припускаю, що насправді ті походеньки лиш наполовину такі бурхливі, як їх там розмальовують. До його чар нібито не доросли навіть росіянки, а сам Ервін відверто заявляє перед людьми про своєрідні еротичні чесноти ендеерівок, що виробляють у його «вулику» більш як половину товарів. І оце Сабіні забандюрилося неодмінно його, саме його, бо він, бач, крім усього іншого, що в нього там є, ще й католик. Тепер і має його. Зате він її — вже ні.

— Ти кажеш це так, наче тобі відлягло від серця. А бідна дитина тяжко переживає...

— І все ж мені відлягло від серця... Він же подав до поліції письмову заяву, щоб вони одразу ж брали на облік як підозрілих усіх, хто після листопада сімдесят четвертого року називає синів Гольгерами. Там уже й найлютіші пси кажуть, що це таки занадто. Кінець кінцем Гольгер — дуже давнє й почесне ім'я, чи то шведське, чи то ісландське, і означає воно приблизно «острів'янин із списом».

— О, а ти все знаєш!

— У мене, зрештою, звуть так двох онуків. І якщо в Сабіни знайдеться хлопчик... Що ж, Гольгер — ім'я гарне.

— Ох, Фріце, тут не до сміху! Поглянь на свою дочку — в неї ж це так серйозно, що вона тане, мов свічечка. Я певна, Сабіні немає життя без того... без того, від кого вона жде дитину...

— Атож, я знаю, і не збираюся з цього приводу жартувати. Є ж іще одна проблема — Кіт. Фішер мобілізує цілу армію адвокатів... А Цумерлінг безплатно постачатиме його крикливими заголовками. В усякім разі, «найчарівнішим дитям року» тепер її, либонь, не оберуть...

— О господи, знову цей Цумерлінг! Невже ви там не можете думати ні про що інше? Як на мене, то Цумерлінг чоловік дуже милий, я двічі сиділа поруч із ним за столом, і він був просто чарівний... Та й Бляйбль не такий уже поганий, чарів у нього навіть більше, ніж він гадає. До того ж не забуває про своїх милих синів, яких ми, на жаль, майже не бачимо.

— Атож, Цумерлінг теж просто чудо. А проте він, і оком не змигнувши, одною-однісінькою мертвою хваткою прибере до своїх рук усі мої газети й газетки гамузом... Настали часи милих недолюдів, Кете, до яких належимо й ми. Всі вони милі. І Вероніка мила, й Беверло. Той узагалі був такий милий, що далі вже нікуди...

— Ще трохи, і Сабіна вийшла б за нього заміж... У мене аж мороз по шкірі йде, як згадаю про це. Подумати тільки: така вірна жінка, як вона, і подалася б за ним...

— Ну, страх якою вірною її, здається, теж не назвеш.

— А я тобі кажу, вона вірна! І Вероніка вірна. Оце ж У них і найгірше, воно ж і заводить усіх їх у таку біду. Вони не можуть покинути, не можуть зректися... І якби Сабіна зрадила тільки Фішера, то не так би страждала. Вона сприйняла б це як випадкову помилку, призналася б — і край. Зрештою, вона вірна й сама собі... Сабіна не може стати іншою, а тепер вона вірна ще комусь. Вона з тих жінок, яким од вірності серце крається. Коли б я знала, хто він... Вона каже, що хоче піти на роботу, жити десь, не називаючи себе, працювати...

— Не називаючи себе — про таке поки що можна тільки мріяти. Фішер про це вже подбав, він же позакидав усі оті задрипані газетки, всі каталоги «Вулика», «Спорту і суспільства» її знімками. Її можна побачити навіть в економічному додатку... І так триватиме, певно, з рік, не менше. А вже потім вона, мабуть, може спробувати не називати себе.

— А може, ти прилаштував би її десь у «Блетхені»? Вона робитиме те, чого ніколи не хотіли робити твої сини,— працюватиме у «Блетхені» на «Блетхен».

— Непогана ідея. Я міг би послати її помічницею до Шнайдерпліна в Париж. Адже вона добре знає французьку... Втяглася б у роботу, стала б кореспонденткою... Але ж із двома маленькими дітьми... Нам довелося б наймати для неї служницю.

— Про Фішера вона каже, що не вернеться до нього ніколи, повік. А про того другого поки й словом не згадує... Хотіла б я все ж таки довідатись... Та що тут думати-гадати, хіба це поможе...

— Я теж хотів би, але знаю тільки одне: він не з Фішерової компанії, у них же тепер тільки й розваг, що порно, поп та гоп. Здається мені, вона знайшла собі якогось серйозного старомодного коханця, з ним по-старомодному й порушила подружню вірність. Може, затужила за добрими давніми гріхами... Як ото люди, бува, тужать за добрими давніми часами...

— За якими ми з тобою ніколи не тужили.

— Це правда, не тужили. Добрі давні часи — то для неї Айкельгоф. А для мене це ніколи не був ні Айкельгоф, ні Тольмсгофен, ні батьківський дім, ні твій дім... Мене, Кете, тішили добрі нові часи, які, зрештою, вже теж минули... Добрі нові часи й будуть отими давніми часами, за якими ми тужитимемо... А ті, що оце настають, будуть іще новішими, зовсім новими часами, за якими потім уже ніхто не тужитиме.

— Рольфові часи?

— Ні, не Рольфові... Рольфові настануть, мабуть, після отих зовсім нових. І не Гербертові, не Сабінині й не Корчеде... Це будуть часи Беверло й Амплангера. Іноді мені здається, наче Беверло сидить отут поруч і все вираховує, вираховує, вираховує... Вираховує, наприклад, коли опуститься шлагбаум, коли виїде пекарева машина, як і на скільки хвилин треба її затримати, щоб вона неодмінно зупинилась перед шлагбаумом, а справжній торт тим часом підмінили на інший, з «начинкою»... Так наче сидить отут і вираховує... І все посміхається собі, посміхається, погладжує мимохідь по голові Гольгера й по-дружньому цілує Вероніку... А посміхається він, як Амплангер. І все моє тіло щоразу проймає такий холод, ніби мене скинули з літака над північним морем... Так, добрі нові часи, Кете, непомітно перейшли в давні, і тепер це часи тих, зокрема й Бляйбля, хто до певної міри від них не залежить... А Сабіні буде важко, скрутно їй доведеться, якщо той чоловік має сім'ю. Оте кляте сповідання, без якого вона жити не може, ще не занапастило її совість... І вона, звісно, одразу заводить дитину, хоч навіть попи й ті роблять це так, щоб дітей не було. Якби вони мали розум, то заснували б монастир, де подружжя зовсім по-старомодному зраджували б одне одного, де жінка могла б знайти собі коханця... Як-не-як, позашлюбні діти — теж діти... А тепер, люба Кете, я хочу вшитися звідси й трохи погуляти. Але якщо мене підуть супроводжувати...

— Сьогодні вже не буде нарад, засідань?

— До свого великого кабінету я маю перебратися аж післязавтра... Потім ще треба буде показатись у «Блетхені» — доведеться сидіти, коли вони вирішуватимуть, що робити з «Гербсдорфер ботен».

— Боїшся цього?

— Цього боюсь. Мені вже не сила охопити поглядом усю армію газет і газеток, чий я нібито командувач і господар. Я боюсь отого вісімдесятиметрового кабінету, де нічого не вирішується, де я час від часу тільки щось підписую та попиваю чайок. Боюся старого Амплангера. Не через те, що він мене ошукає, ні,— йому це зовсім не потрібно. Він звелів почепити на чільній стіні в моєму кабінеті цілу колекцію збільшених газетних заголовків — усе, що ми захопили від сорок п'ятого року. Амплангер називає мене «ліцензійним Наполеоном без армії». А завтра там висітиме уже й заголовок «Гербсдорфер ботен» — ще одна завойована провінція, графство чи місто...

— Ось чого може натворити один англійський майорчик! І чим — якимсь клаптем паперу, що його потім назвуть ліцензією!.. Ти ніколи не цікавився, що з ним сталося?

— Загинув на Кіпрі за два місяці до того, як мав вийти на пенсію. Задля пенсії для вдови йому посмертно дали звання підполковника. Прізвище його було Веллер. Чоловік він був дуже нудний, але роботящий. Часом я, коли сиджу у великому своєму кабінеті й не маю іншої роботи, як схвалювати Амплангерову політику,— що я й роблю,— згадую про того майора... Не можу я стримати цей поступ, це розростання. Мені судилася роль мисливця за заголовками. Завдяки одній ліцензії... цілі імперії народжуються і зростають самі собою... Ліцензія, папір, кілька гарних працівників... Бракує тільки принца-наступника, і колекцію заголовків можна й далі розширювати.

— Принц наступник вирішив за краще жбурлятися камінням та палити автомашини... Іноді я питаю себе, чи він справді зібрався повік сидіти в отій глухомані, вирощувати помідори й обривати яблука? Недавно Бляйбль мені сказав: «Він став би одним із найкращих наших банкірів, якби не...» У нього, каже, є досвід, він уміє організувати, вміє осягнути суть явищ — політичних, економічних... Бляйбль говорив так, наче він заздрить. Хвалив Рольфа за його розважливість, далекоглядний розум...

— Що ж, може, воно й так. Своїх синів Бляйбль любить, це правда, але про Рольфа він завжди відгукувався з захватом. Він зробив би Беверло своїм помічником, якби не... якби не той несподіваний поворот. І якби він був познайомився з ним трохи раніше. Якби та якби... Все це не так... Я був би щасливий, якби міг улаштувати Рольфа, свого рідного сина, у «Блетхені» нічним сторожем чи двірником. А йому ж, фахівцеві з питань реального прибутку, місце, певна річ, в економічній редакції. Якось він мені вирахував, що одна акція Німецького банку за період від сорок дев'ятого по шістдесят дев'ятий рік дала п'ятнадцять тисяч відсотків прибутку. П'ятнадцять тисяч відсотків! За двадцять років. Це мусило б таки зацікавити людей, що мають особисті рахунки...

— Але ж воно їх не цікавить... П'ятнадцять тисяч відсотків?!

— Так. А їх це не цікавить. Майже все, що Рольф вираховує, так і є. Коли б ти спробувала прикинути, скільки коштував «Блетхен», коли ми його прийняли... і скільки він коштує, коштував би тепер... То в тебе вийшли б, очевидно, такі самі відсотки...

— Атож, пригадую, як Рольф обрахував Айкельгоф. А Тольмсгофен... Цікаво, скільки він дасть?

— Чого це ти забалакала про Тольмсгофен?

— Я ж бачу вже нагорі екскаватори і знаю: спину цьому вже не буде. Ти сам кажеш, що це розростання не можна стримати. Я чую, як перешіптуються, жартують люди, чую, як мій зять на щось натякає... І бачу Тольмсгофен — не село, ні, а тільки замок, неначе острів у величезному котловані. До материка літають вертольоти... Навколо нас транспортери, гуркіт, помпи, екскаватори, канави з застояною водою, кругом калюжі, болото, чахнуть качки... І твої онуки — прилетіли повітряним мостом, щоб погодувати качок... Ось тоді єдине, що нам буде гарантовано, Фріце, що буде в нас справжнє, це — безпека. Якщо тільки котромусь з інженерів чи робітників, що працюватимуть тут унизу, навколо нас — на екскаваторі, коло помпи чи транспортера,— не спаде на думку якась божевільна ідея. Тільки ж як він сюди, нагору, до нас дістанеться, як перелізе через триста-чотиристаметровий мур? Ні, ми будемо тут у безпеці, коли не впаде вертоліт, яким вечорами літатимемо в гості... до синів, дочки, внуків. Будемо в безпеці... Та чи витримає фундамент? Я маю на увазі фундамент замку. Цей хисткий шар із гравію, глини та піску... Нам підведуть величезну бетонну подушку. І через п'ятдесят, через сто років, коли тут усе вже виберуть, Тольмсгофен опиниться серед романтичного озера... І твої онуки вудитимуть рибу просто з вікна... Чи ж так воно буде, Тольме?

— Ні, Кете, не так. Тут усе знесуть і перекопають. А ми житимемо десь-інде, якщо взагалі переживемо.

— Переживемо. Може, ми, незважаючи на потребу в енергії, все ж помремо тут... У безпеці й від безпеки. Хто його знає як... Тобі не слід мене жаліти, Фріце. Краще нехай я почую це від тебе, аніж довідаюся з отого перешіптування чи дурних жартів. Але чи не ліпше було б вибратися звідси вже тепер? Переїхати кудись із Сабіною, Кіт і немовлям, а може, і з Рольфом, Катаріною, з Гольгером... І з Гербертом, якби пощастило його вмовити. Та закури вже, закури одненьку. Я не скажу нікому...

Вона посунула до нього малахітову скриньку, і він узяв у рот сигарету.

— Сабіна...— промовив.— Вона не йде мені з думок цілий день, і навіть не знаю чому... Блора їй бракуватиме, Кіт тут ніде погратися. На щастя, завтра Фішер знов кудись надовго їде. Мені сказав про це за обідом Потзікер. Туніс, Румунія, якийсь далекосхідний табір для біженців, де вони ставлять плетільні машини... Принаймні тижнів на два ми його здихаємось. І спокійно все обміркуємо. А вона, може, на той час навіть повернеться до Блора...

— Не повернеться, це вже напевно. Зараз я покличу її сюди — побалакай із нею, а я тим часом побуду з Кіт...

Він вийшов їй назустріч, став у відчинених дверях і кивнув головою молодому Гендлерові, що снував туди-сюди між їхньою вітальнею та кімнатою для гостей. Було тихо, тільки від Блюртмеля незвично долинали голоси — видно, та Кленш уже приїхала. Його думки були заклопотані видінням Кете — отим замком-островом у котловані: з материка й на материк курсують вертольоти, заболочена канава з водою... Кругом не зосталося ні осель, ні церкви, ні вже, либонь, і дерев та птахів — хіба кілька ворон... У мурах тріщини...

Сабіна пригорнулася до його грудей — не покаянна грішниця, а скоріше безпорадна молода жінка,— похитала головою, коли він хотів завести її до кімнати, й звела на нього сухі очі.

— Ох, тату,— зітхнула,— я така щаслива, що пішла звідти! Просто вже не сила було... Поки що я переберуся до Рольфа, не турбуйся. Там сад, довкола високий мур, Кіт із Гольгером дружить... Я вже розмовляла з Рольфом...

— Там дуже тісно, не знаю...

— Катаріна напитає мені десь у сусідстві кімнату. А вдень буду в них. Помагатиму Катаріні, з дітьми в мене непогано виходить...

— А Гольцпуке ти сповістила? Я маю на увазі... Він повинен знати.

— Гольцпуке трохи побурчав — мовляв, у Блорі вже все так добре налагоджено, а Губрайхен... Одне слово, він знає, що там і як... Не гнівайся, що я так одразу їду. Я й з Ервіном розмовляла — він знов кудись збирається. Потім поговоримо серйозно... Потім. Пан Гендлер відвезе мене до Губрайхена й залишиться сьогодні там... Я попросила про це в Гольцпуке. Ти знаєш, Кіт його любить найдужче. А мені вже багато краще, багато легше. Про те, наскільки це серйозно, я ще не думала. Ервіна не буде три тижні...

Вона схожа на Кете й на його матір. І на нього. На кого ж іще такого, кого він не знає? Очі в неї не сумні, тільки серйозні, а тепер у них з'явилася радість, і це змушує його з симпатією думати про чоловіка, що від нього Сабіна чекає дитину. Він ставиться до неї, мабуть, дуже добре. На згадку йому спав Беверло, в якого вона була так безтямно закохана, і Фішер, що так по-хлоп'ячому ввірвався в усі її «умоглядні просторікування» й узяв її, сказати б, штурмом. Він чоловік енергійний, католик, підприємець... Як треба, то й за словом до кишені не полізе. Але жодного разу за ці п'ять років він, батько, не бачив Сабіниного обличчя таким серйозним і радісним водночас, а правильні риси, що робили його навіть гарним, тепер ніби ожили. І заразом її обличчя прибрало рішучості.

— Тільки не дивися більше телевізор, не сиди перед отою коробкою. Ну гаразд...

— Ні, просто я була розгубилась...

— А все інше?

— Що?

— Оте... Я маю на увазі релігію, церкву... Світогляд... Я хочу сказати, може, тебе пригнічує почуття вини... Ти не хочеш про це поговорити? Може, сьогодні ввечері, в Рольфа, коли ми приїдемо?

— Атож, приїздіть. Це було б непогано... Приїздіть. Ні, облиш, пан Гендлер має право чути все, але...— Вона обернулася, глянула в коридор і всміхнулась.— Здається, відійшов... Він чоловік тактовний. Вину я почуваю, але не перед Фішером, навіть не перед вами з мамою, а тільки перед його дружиною... Ми про це ще побалакаємо. А ти? Що ти тепер робитимеш — після цих виборів, на такому високому посту?..

— Виступатиму з промовами й даватиму інтерв'ю. Сам я вже не боюся, лише за вас... Увечері ми приїдемо.

Кіт вочевидь раділа більше переїздові до Губрайхена, ніж до Тольмсгофена, і від цього трохи щеміло серце. Там вона смажитиме на багатті в саду свої каштани й гратиметься з Гольгером, ходитиме також з дорослими по молоко й помагатиме перебирати яблука, що їх продає Рольф... Він ніколи не міг збагнути, як можна було називати дівчинку Кіт, правда, це ім'я — один із варіантів «Кете», але ж воно має, якщо він не помиляється, ще одне значення, не таке приємне. Тримаючи попід руку Кете, він дивився вслід тим трьом, що спускалися сходами вниз: Кіт із торбинкою, повною горіхів та каштанів, Сабіна з валізкою і молодий охоронець, який ніс дві зв'язані ляльки Кіт,— він тримав їх за ноги, сукенки позакочувались їм на голівки, і видно було білизну...

— Коли я щойно ввійшла до неї, вона була зовсім інша,— промовила Кете.— Щось її геть змінило, зробило наче аж щасливою. Принаймні тепер вона вся якась сповнена рішучості...

— Він напевне симпатичний чоловік — той, від кого в неї буде дитина. Може, вона дзвонила йому по телефону... В усякім разі, вона носить його в собі...

— Дивне ти щось говориш. Ще й смієшся легковажно...

— Я за неї радий. Тільки ж він одружений... Вона сама мені сказала. А в такого чоловіка, либонь, мила й жінка. Це ускладнить справу. І коли повернеться Фішер, все буде досить серйозно.

— Не знаю, може, краще залишити її сьогодні з Рольфом та Катаріною саму? Я спробую додзвонитися до Герберта. До речі, слід сподіватися, вона з ним не... хоч би хто він був... не розмовляє по телефону. Бо тоді Гольцпуке знає те, чого не знаємо ми. А може, Гольцпуке й так відомо, хто він. Якщо про це знає хоч одна людина, то знає, мабуть, і служба безпеки... З такою охороною, як у неї... Адже бачилася ж вона десь із ним! І, певна річ, не один раз. Ось про що я думаю.

— Твоя правда, Гольцпуке має знати... Вона ж, либонь, зустрічалася з тим чоловіком, домовлялася з ним, і взагалі...

— Може, спитаємо в нього?

— Ні, він нам однаково не скаже. Не має права. Він не має права ділитися інформацією інтимного характеру. Єдине, що він повинен зробити,— це перевірити того чоловіка з погляду безпеки. Сподіватимемось, той чоловік розуміє, до якого силового поля потрапив... Якщо її охорона справді бездоганна,— а я гадаю, що це так,— то тільки органи безпеки можуть знати, хто батько майбутнього нашого внука чи внучки. Якщо охорона працює по-справжньому, тоді магнітофон розкаже, хто батько нашого внука.

— То дзвонити Губертові?

— Чи не приїхав би він сюди? Як виняток? Бо якщо ми надумаємо вибратися до Губерта в той його висотний будинок, то я муситиму завчасу повідомити про це Гольцпуке. А для такого діла їм потрібна майже рота охорони. І це логічно, що вона їм потрібна. Там товчуться всілякі типи, цілі ватаги, і не тільки студенти та комуністи, а й студенти-комуністи, навіть анархісти і маоїсти. Одне слово, хто завгодно. Тоді доведеться перекривати всі входи й виходи, виникне, мабуть, потреба й у вертольотах... А ми сидітимемо в нашого синочка, який ні за що, хоч убий, не бажає звідти виїхати, бо той висотний будинок, бачте,— власність Тольмової компанії, і наш синочок постійно, день при дні хоче мені доводити, до яких антигуманних махінацій із житлом я причетний. І вони стоятимуть з автоматами під дверима, на балконах, займуть вестибюль... Якщо треба буде. Ні, краще поїхати до Рольфа, це обійдеться куди дешевше. Поставлять коло пасторського будинку одного-двох чоловік, та й по всьому. Одначе людям у Губрайхені такі заходи не дуже до вподоби, так само, як і в Блорі й у Губертовому висотному будинку... Це муляє їм очі, викликає в них тривогу, невдоволення; доходить до нервових зривів не тільки в таких людей, як, скажімо, Корчеде, а й в охоронців. Адже вони місяцями перебувають у напруженні, в напруженні й у нудьзі. В напруженні, хоч нічого й не стається чи тому, що нічого не стається. І ось, уяви собі, коли десь у ліщині шелесне собака або коли якийсь хлопчак перелізе через мур і клацне іграшковим пістолетиком, котрийсь з охоронців хапається за автомат і смалить куди очі світять... Ні, найкраще нам змиритися з думкою, що ми бранці... і що отак у безпеці, а може, й від безпеки і пропадемо.

— Виходить, або сидіти вдома, або їздити в гості лише до тих людей, котрих охороняють так само пильно, як і нас... До тих-таки старих Фішерів, де мені щоразу з душі верне... Вони тільки й знають, що проклинати «червону загрозу» — хворобливо і з хворобливою занудливістю, а коли грошовий оборот сягає в них не тридцяти п'яти, а тільки двадцяти дев'яти мільйонів, то вони вже, бачте, на порозі голодної смерті! Захищають середні суспільні верстви, хоч самі до них і не належать, від соціалістичної загрози, і водночас знають, що являють собою зі своєю концентрацією капіталу найбільшу загрозу для тих середніх верств. Я ж сама читала, що банки — це для середніх верств іще більша загроза... Якщо бодай в одному місті муніципальним радником стане комуніст, тоді все, Німеччині одразу кінець. А коли пощастить, то в гості ще придибає якийсь єпископ, такий собі мовчазний чоловік, що на все тільки киває головою — киває й киває... І вони чепуряться там, пиндючаться, й у кожного усмішечка, як в Амплангера, а сам же він якраз і скидається на тих, як я їх собі уявляю, від кого нас охороняють... І якщо ти гадаєш, нібито Рольф був трохи не директором банку, а Беверло ним, без сумніву, став би... З таким гарненьким дипломатиком, тенісними ракетками, а може, і з цуценям під пахвою... Атож, вони там знов почули п'ятеро слів по радіо і троє по телевізору... І вже репетують про голод і бачать на порозі революцію!.. Ох, Фріце, любий мій Тольме, ну чого вони всі такі нудні?

— Не всі... Корчеде, Потзікер, навіть старий Амплангер... Є й іще дехто... Та й Бляйбль не нудний. Ні, нудним його не назвеш.

— А все ж таки й кортіло б навідати рідних дітей, а от не можеш, бо мусиш хоч-не-хоч зважати на безпеку, в яку, по суті, й не віриш... Яку терпиш, власне, тільки з чемності...

— А вони, незважаючи на всі застережні заходи, знайдуть інший шлях. Замаскують бомбу під птаха — скажімо, добряче «начинять» сову... Пролопотять крильми серед ночі дикі гуси... Або підішлють до мене Гольгера, рідного внука,— добре натренованого, загартованого альпінізмом та іншим спортом, і той дванадцяти- чи п'ятнадцятирічний хлопець з'явиться без жодної зброї, промине всі пости... Іде ж до діда в гості! А тоді, цілком можливо, візьме й задушить мене — такий і без ножа своє діло зробить. А якщо на той час вони вже дійдуть до того, що зв'язуватимуть беззбройним гостям руки, навіть онукові, тоді він скористається власною головою. Натренований, як ватажок отари, він буцне головою мені в серце, а тоді ще раз і ще, і так гупатиме й гупатиме в ослаблене кількома інфарктами серце...

— Якщо Гольгера пошлють до тебе аж у дванадцять чи в п'ятнадцять років, навчивши його, як вожака отари, битися головою, то ти маєш іще п'ять або й вісім років...

Він засміявсь і знов потягся до скриньки з сигаретами.

— Так довго це не протриває... Принаймні головою правління я пробуду два роки, а марних сподівань на безпеку, внутрішню та зовнішню, я вже давно не плекаю. Зокрема й на безпеку у себе в душі.

— То я тепер уже не заставатиму тебе вранці у ванній перед дзеркалом, коли ти сам до себе шепочеш: «Я більш не хочу...»? Чи ще хочеш?

— Так, хочу. Хочу з тобою... І все ж вони вже тепер, певно, вчаться душити за горло, гіпнотизувати, готують пілюлі... Ті пілюлі вони можуть укинути в склянку котромусь з охоронців, можуть переманити його на свій бік, і він «візьметься за мене»... Це буде такий собі милий, добре натренований, здоровий — кров з молоком — і сотні разів перевірений молодий поліцейський. Він раптом кинеться в мій бік, нібито щоб захистити мене, але в тому його стрибку чаїтиметься смерть... Яка там безпека!.. Комп'ютери, ракети, механічні птахи, ракетоподібні птахи, психічна обробка, телепатичний терор... Що ж, доведеться таки змиритися з самотністю цього виняткового, надзвичайно розкішного полону. Ти пам'ятаєш мою таку ж безглузду, як і сміховинну спробу згадати про своє давнє захоплення й прокататись на велосипеді? Дві поліційні машини попереду, одна позаду, а в небі наді мною — вертоліт. Такої комедії я вже не міг витримати. А коли ми востаннє збиралися всією родиною на обід, на який кожне готувало щось своє: ти — суп і салат, я — м'ясо, Рольф — картоплю, Катаріна — підливи, Герберт із Сабіною — солодке? А потім я ще заварював каву... Ми разом мили посуд, і на кухні та в їдальні було так затишно, так гарно... В таких випадках Ервін Фішер поводився навіть як милий чоловік і, на подив усім, готував на десерт просто-таки фантастичний яєчний пиріг — він підсмажував його на спиртному... Аж поки народився отой хлопчик, якого назвали Гольгером. Доти Фішер ще міг узяти себе в руки й сісти за один стіл із таким «автопалієм», як Рольф, і такою комуністкою, як Катаріна. Але другого Гольгера в сім'ї Фішер уже не міг стерпіти, і це зайшло так далеко, що Катаріна, Рольф і Сабіна почали зустрічатися вже тільки таємно, без Кіт, звісно, бо дівчинка могла б проговоритися. Мало отого нагляду та охорони, вони вже почали й шпигувати одне за одним, і все тільки через те, що хтось назвав сина Гольгером! А що, як ми справді змиримося з усім і нікуди не поїдемо? Запросимо на вечерю Блюртмеля з його Євою, якщо вони нікуди не збираються... Блюртмель дістане змогу забути про те, що він слуга, й спокійно посидить, поки йому прислуговуватимуть інші. Гадаю, краще нам залишити Катаріну, Сабіну й Рольфа самих. Влаштуємо затишний вечір тут...

— Треба буде якось запросити нарешті й Катаріниних батька та матір.

— Атож, вони ж бо, сказати б, Рольфові тесть і теща. І Луїзу. Адже я знав її ще дівчинкою. На щастя, мій батько тоді її вже не вчив, отож мені не доведеться розмовляти з нею про це... А ти не хочеш побалакати з Блюртмелем? Мені кортить подивитись, яка вона, ота Єва...

— Мені теж. У мене не склалося враження, що вони кудись збираються... А тепер я мушу покинути тебе на кілька хвилин самого — треба подзвонити по телефону й поглянути, що в мене є на вечерю.

Іноді він несподівано, без попереджень вирушає до Рольфа в Губрайхен, тільки просить Гольцпуке, щоб той не посилав із ним великої охорони; він наказує Блюртмелеві зупинити машину на порожньому шкільному подвір'ї, а сам проходить пішки якусь сотню кроків до пасторського будинку й завертає до саду, де у маленькому будиночку, що його чомусь називають «флігелем», живуть діти. Там він пускається йти якомога швидше,— хочеться ж випередити спритного Герауне, тоді як охоронці, що прикривають його ззаду, ще спритніше, ніж він, займають пости попід пасторським будинком у самому саду. Під ліщиновим кущем він спиняється, зазирає у вікно того флігеля й починає спостерігати, як його син Рольф грається з Гольгером: дерев'яні та кам'яні кубики, дерев'яні машинки, виготовлені власноручно («саморобними» він не зважується назвати їх навіть подумки — це слово Рольфа й Катаріну ображає, вони наполягають, щоб він казав «виготовлені власноручно»). Рольф сидить навпочіпки з малим на долівці — щасливий молодий батько, розслаблений, у руці сигарета; він трохи помагає хлопчикові гратися, підбадьорює його й розважає — це видно з того, як Рольф ворушить губами й розмахує руками,— ще й вочевидь щось мугикає собі під ніс. Розмальовані камінці, обклеєні різнобарвним папером дерев'яні кубики... А якось Рольф, поки Гольгер спокійно дивився, що робить батько, видовбав ножиком із ріпи світильника, повирізав на ньому очі, рот, ніс та бороду, а тоді ще й підставку для свічки. І весь час обидва були спокійні, розслаблені, задоволені. А потім — як завжди, спогади про Айкельгоф, куди він інколи утікав від «Блетхена» і грався з дітьми. А одного разу, коли він іще не встиг ступити до дверей і нарешті постукати, його застала Катаріна, що саме поверталася з крамниці. «Господи, тату! — вигукнула вона (атож, назвала його татом!).— Чого ви тут стоїте, наче сирота бездомний?! Заходьте, ви ж не заважаєте, ви ніколи нікому не заважаєте...» І в нього мало сльози на очах не виступили, така вона була мила,— назвала його татом, узяла за руку й повела того похмурого, туманного вечора в листопаді до дверей. А Рольф так тепло його привітав, що він аж здивувався. На ослоні, якого знадвору йому не було видно, він уздрів цілу виставку повидовбуваних ріп, а також іще кілька схожих на кольорові ліхтарики світильників у чорних картонних рамочках і обклеєних барвистим папером. Усе це Рольф зробив для домашнього дитячого садка. Він довідався, що односельці вибрали Рольфа на святого Мартіна, він мав проїхати верхи по селу в супроводі загону із смолоскипами — римський легіонер у срібному панцері, з мечем й в пурпуровому плащі. Потім його пригостили чаєм та медяником, дозволили викурити сигарету, посидіти коло груби й попідкладати дрова — ті самі, що їх Рольф власноручно — і, певна річ, з дозволу — збирає в сусідньому лісі, ріже, коле, а до них — цілі мішки ялинових шишок, цілі кошики трісок. Рольф ходить і по дворах, підбирає всілякий дерев'яний непотріб, будівельний лісоматеріал, що його внаслідок швидкої (на Рольфову думку, надто швидкої) модернізації люди викидають просто під ноги, підбирає крокви, дошки, а також старі меблі, розбирає їх, рубає на дрова або й лагодить та продає десь у крамниці для студентів. Того вечора Рольф пожалів його й не став аналізувати біржових бюлетенів, тільки пояснив на прикладах принцип того, як щось викидають і як воно стає викинутим. Уперше Рольф із болем у голосі назвав викинутим і Айкельгоф, а здобуту внаслідок такого викидання енергію — так само викинутою.

Невже за рідними дітьми треба підглядати, заставати їх зненацька, щоб відчути їхнє тепло, довідатись, чим вони живуть? А іншого разу він, вийшовши з-за рогу й рушивши до пасторського будинку, побачив, як Катаріна з Гольгером за руку поверталися з крамниці; вона віталася з перехожими і з нею вітались, нахилялася праворуч до Гольгера, який однією рукою тягнув за собою на мотузочку якусь іграшку, а в другій руці тримав льодяника на паличці. В лівій руці Катаріна несла, певно, дуже важку сумку з покупками — молода жінка, як і багато інших, високі червоні гольфи, волосся розпущене, і коли вона побачила його, на обличчі в неї раптом спалахнула усмішка — така невимушена, що в нього знов мало не виступили сльози. Він поспішив їй назустріч, узяв у неї сумку, Катаріна його поцілувала, він поцілував Гольгера, а потім, коли вони ввійшли до хати, задививсь, як вона розпаковує сумку, розкладає куплене по шафках та саморобних полицях, а хлопчик кружляє із своєю дерев'яною таксою на підлозі. Його пригостили чаєм, бутербродом, і коли він хотів був закурити, Катаріна, похитавши головою, забрала в нього коробку з сигаретами, але згодом стенула плечима й повернула йому їх. Вона його таки любить. Ота раптова усмішка на її обличчі — тоді, на вулиці, бутерброд із ліверною ковбасою, чай, намагання стримати його від куріння... Молода жінка, що була б чарівна, якби не була така прісна. Йому не важко уявити її черницею... І все ж її розважливість, чуйність, ерудованість обмежені тим селом. Щоразу, коли він бачить Катаріну, на гадку йому спадає її дядько, Ганс Шретер, тямущий комуніст, що його майор Веллер колись прислав до нього у «Блетхен»; з-поміж усіх, кого він там знав, Шретер подобався йому найбільше. Був час, коли він навіть запропонував Шретерові перейти на «ти», але той якось напрочуд холодно й воднораз чемно відмовився від цієї пропозиції, і жодному з журналістів, що брали сьогодні вранці в нього інтерв'ю, не спало на думку запитати: «Ви були з комуністами на „ти“?»

А от застати отак зненацька Сабіну йому не щастить ніколи, бо часом її охороняють чи не пильніше, ніж його самого, зокрема й через Кіт. Отож він просто їде з Блюртмелем за кермом оті шістнадцять кілометрів до Блора (який — на щастя, про це ніхто не знає, навіть Кете,— відіграв у його дисертації певну роль), з відразою дивлячись на оті бунгало, набудовані на околиці глушини, що колись мала славу райського куточка, зарослого каштанами та буками. І щоразу він, переслідуваний власною охороною, попадається іншій охороні, й щоразу його прикро вражає Фішерів смак — оте замилування міддю та мармуром. А Сабіну він завжди застає знервованою і зацькованою. Звичайно, вони йому раді. Кіт сяє, кличе його на прогулянку, любить мандрувати з ним за руку по дворах, заходити до селян, які пам'ятають його ще студентом, коли він їздив там на велосипеді, щось шукав, креслив, фотографував, вимірював, з'ясовував, коли що будувалось і перебудовувалось. Особливо охочий побалакати про ті давні часи старий Германс. «А от колись...» Але тепер усі ці розмови якісь убивчо неприродні — саме через охоронців, що день і ніч ходять за ними назирці, тиняються, ніби випадково, довкола; вони явно мають завдання повсякчас стерегти їх цілими юрбами. А Сабіна починає іноді плакати, просто ридає ридма й не каже чому; або запрошує на чай сусідку — таку чорняву, повненьку, трохи вульгарну, однак гарненьку молодичку, чиї банальні балачки слухати досить приємно. Мовчазна, серйозна Сабіна, улюблена його донька (цікаво, чи вона знає, що він так її любить і не може про це сказати?) здригається навіть тоді, коли надворі хряскають дверцята машини або коли Кіт щось упускає на підлогу. А може, легше жити, як Рольф,— щоб тебе не охороняли, а тільки за тобою наглядали? Чи не надто дорогу ціну доводиться платити за цю безпеку, яка, по суті, ніяка й не безпека?.. Адже Сабіна вже давно не їздить верхи, а після отої пригоди з Пліфгеровим тортом воно, може, й справді краще, що дали розпорядження перевіряти щупом усі страви й пакунки, які привозять для вечірок і взагалі на господарство. Бо все ж уже траплялось, усе, а віднедавна доводиться навіть заздалегідь розпечатувати коробки з сигаретами — після того, як в Італії одна коробка вибухнула просто у Плотеті в руках (він її саме відкривав) і добряче його покалічила: понівечила руку, спотворила обличчя... Раз у раз завдають клопоту і геть обліплені етикетками пляшки з шеррі: адже не роздивишся, що там усередині, і треба ті етикетки відмочувати... Там може виявитись «молотовський коктейль^[50]»...

Ні, того спокою, що його ще можна знайти у Рольфа та Катаріни, Сабіна не має, вона ж, як-не-як, невістка «Вулика», до того ж його, Тольмова, дочка... А вілла під Малагою — теж не вихід, не заспокоюють її й лижі; така завжди жвава, охоча покататися верхи й потанцювати, Сабіна до всього збайдужіла. А він, мабуть, викликав у неї ще більше роздратування, бо посилив охорону навколо її будинку.

От чого він не любить, то це їздити до Губерта, хоч сам на сам розмовляв би з ним довго й залюбки. Губерт знов позаводив собі зовсім нових приятелів та приятельок, і вони сидять у нього вдома цілими десятками, а то й ще більшими компаніями. І хто знає чому, але Губертові приятелі щиріші, ніж Рольфові та Катарінині, щиріші навіть, ніж Сабінині приятелі та знайомі. Вони, Гербертові приятелі, так само переконані противники системи: майже всі патлаті, дівчата повбирані досить легковажно і з джутовими торбами, самі печуть собі хліб, з'їдають цілі гори салату й овочів, а при нагоді ще й заходять — «із солідарності», як самі кажуть,— до отих «отруїлівок» — так вони називають дешеві кав'яреньки. Коли він з'являється, вони ніколи не бентежаться, тільки сміються з приводу непомірних витрат, потрібних на охорону отої висотної божевільні; ні, сміються вони не з охоронців, а з усієї безглуздої «комедії з охороною», й іноді запрошують того чи того поліцейського поїсти з ними, поговорити, уникаючи слова «дискусія», заводять із ним мову про «безпеку, якої зовсім не існує», про «смерть, яка хоч і настає, але якої теж не існує», грають, співають, спокійнісінько розбалакують про Ісуса Христа, і не лише не соромляться його, Тольма, а й заявляють йому, щоб не забрав ненароком собі в голову, нібито він дуже їм подобається зі своїм «замочком», «Блетхеном», величезним кабінетом, що його інколи можна побачити на знімках у газетах, із «щупальцями отоголобі, присосками матеріалізму»; ні, все це їм, мовляв, не до вподоби, річ у тім, що вони просто мають його за того, кого «мило надламано», надламано нестримним злетом «Блетхена» й отими щупальцями, присосками, які чимдалі довшають і вже засмоктали і його самого. Все це, мовляв, мало б його лякати, в тім числі й «Блетхен» — тож, либонь, звичайнісіньке марнування паперу, особливо як відпала потреба в тому, що давало колись газетам до певної міри право на існування: подерти їх чи порізати, почепити в туалеті на цвях і використати так, як це роблять майже серед усіх верств населення; ото, мовляв, уже була б рециркуляція справжня. Підрахували йому також, скільки гектарів лісу й скільки дерев тепер треба винищити на те й на те — на туалетний папір і на газети, цей постійний і непослабний натиск гігієнічного терору, і якби він спробував собі уявити, скільки цілком непотрібних, просто-таки явно безглуздих і зайвих, навіть ніким не читаних речей друкується в урядових, окружних, земельних, федеральних, а також у радіо-, теле- й партійних газетах і журналах, та коли ще додати до цього всі оті анітрохи, ну геть непотрібні рекламні брошурки, отой мотлох, що просто з друкарень майже відразу перекочовує на смітники... Скільки ж гектарів дерев, мовляв, «падають від сокири», скільки індіанців могли б жити в лісах, які щодня, авжеж, що божого дня стають отак марними жертвами!.. (їм і невтямки, як лякає його насправді те й те, вони про це не здогадуються, хоч і здаються йому в таких випадках усе ж трохи зарозумілими й чванькуватими). Ну звісно, певна річ, вони проти атомної енергії, проти «смертовбивчого» шляхового будівництва, але аж ніяк не проти прогресу, вони навіть не радикали в розумінні отого ідіотського закону; і все ж вони анітрохи йому не симпатизують, навіть не співчувають, хоч він, мовляв, і попав у цю пекельну круговерть примусових заходів,— вони мають на увазі не заходи безпеки, які — просто сміх, та й годі! — вважають зайвими (наче хтось здатний, мовляв, затримати визначену йому наперед годину смерті! Це ж безглуздя!). Смішно. Ні, вони мають на увазі потрібну для зростання поживу, найстрашніший із раків, жертвою якого — і він це добре знає — кінець кінцем впаде й друга чи третя, одне слово, теперішня його батьківщина, «замочок», і він уже вдруге — чи вкотре?— стане вигнанцем... Невже ж він так ніколи й не збагне, що небезпеку слід чекати від системи, що її, небезпеку, породжує саме система?

Гербертові приятелі йому чомусь не такі симпатичні, як Рольфові. Вони майже позбавлені почуття гумору, а сарказм прохоплюється в їхніх аргументах тільки несвідомо й мимохіть. Ставляться вони до нього все ж таки трохи нешанобливо і навіть гадки не мають про те, що «Блетхен», як-не-як, відіграв та й тепер відіграє роль важливого чинника в процесі побудови чи зародження демократичної системи й такого устрою, який після заперечення всього сущого нацизмом виявився необхідним.

Гербертові приятелі не такі абстрактно розважливі, як Рольфові, що їх він вряди-годи застає в Губрайхені. Ставляться Рольфові приятелі до нього і не вороже, й не нешанобливо, а просто як до цілком чужої людини; не показують вони ні пихи, ні збентеження, дивляться на нього так, ніби він з'явився на землю зовсім з іншої планети, і їх, певно, приголомшує те, що він п'є чай і їсть хліб. Хоча він їх як цілком чужих людей не сприймає. Адже вони з ним — громадяни однієї країни, розмовляють тією самою мовою, і коли він якось зважився запитати їх: «А хто ж ви за фахом?» — то почув відповіді: «Вчитель із забороною на професію».— «Робітник-металіст. Потрапив до „чорного списку“, в тім числі й у профспілці».— «Службовець системи соціального забезпечення, не такий уже й „лівак“» (І що воно означає: «Не такий уже й „лівак“?»), теж попав до «чорного списку». А дехто казав: «До того, як вийшов оцей проклятий закон, я мав роботу...» Вони ніколи не мали нічого проти окремих осіб, а завжди тільки проти системи, навіть не ображаються на домовласників, коли ті підвищують квартирну плату. Адже на це їх, мовляв, штовхає система, вдаючись, у разі необхідності, навіть до терору. Вони розповідали йому, як шантажують і тероризують домовласників, як б'ють їм камінням шибки, паскудять у коридорах, розливають помиї, і все тільки через те, що домовласники не підвищують квартирної плати. Признаються вони й у тому, що «ведеться їм не так уже й погано», адже вони — і вони також, у цьому годі й сумніватися,— мають від системи й вигоду, від цієї самої системи, що «десь» — оте «десь» дуже, дуже далеко — дає такі високі прибутки, і за це її можна захищати; вони, мовляв, розуміють, що разом із системою і самі дістають прибутки, однак живуть під гнітом системи; це система, яка щодня пускає в світ усе більше хворих і залежних — як тут, так і там (кажучи «там», вони мають на увазі Радянський Союз). Вони ніколи не виявляють ні агресивності, ні пихи, тільки завжди дуже тверезі й засмучені. Атож, від них віє тверезим смутком, хоча... Та й не тільки хоча, а саме через те, що вони загрожують окремим особам, викрадають їх і вбивають, і тому «оті» —«злочинні елементи» й не лише з погляду моралі, не лише з погляду політики, а й, коли вже на те пішло, навіть із погляду філософсько-теоретично-теологічного, бо вони постачають системі те, що її зміцнює, чого їй треба «надавати» якомога менше: жертв, мучеників... Вони постачають це, користуючись численними засобами масової інформації, проти яких ті, що сидять отам, і смокчуть сигарети, й попивають дешевеньке червоне вино, просто немічні. Ні, змагатися з такою навалою засобів масової інформації їм не до снаги, ніколи, проти неї вони зі своїми листівками та транспарантами не те що зовсім, одначе майже безсилі... А жертви та мученики зміцнюють владу засобів масової інформації все більше й більше. Це вже магія, ірраціоналізм, що геть паралізує людину. Щодо цього Рольфові приятелі не такі немилосердні, як Гербертові, й зовсім не згадують про «Блетхен», що, як-не-як, також засіб масової інформації. Та ще й який!.. Їм, звісно, теж хочеться жити зі своїми дружинами, дітьми й коханками, влаштовувати свята, танцювати, смажити ковбаски й співати пісень... Гашиш і щось іще міцніше, порнографія і щось іще гірше — цього ні для Гербертових, ні для Рольфових приятелів не існує. Бо гашиш і щось іще міцніше, порнографія і щось іще гірше, а також пиятика і таке інше — це вже система, яку вони не те що ненавидять, а просто до певної міри зневажають, хоч йому ця міра видається небезпечнішою, ніж сама система. Система — це ніщо, «узаконена мізерія», з покидьками якої можна й треба жити... І йому спадають на думку хлопці й дівчата, яких він іноді бачить чи, правильніше сказати, бачив у Сабіни, бо, з огляду на суворі застережні заходи, тепер її двері зачинені вже й перед гостями. Але там тими речами при нагоді бавилися — гашишем і ще чимось міцнішим, порнографією взагалі без церемоній... І все так добропристойно, тактовно, особливо в отих паскуд старих Фішерів, які відверто підтримують своєрідний чи то порно-католицизм, чи то католико-порнографізм. У них там не так уже й рідко можна побачити, як шофери просто-таки на руках виносять до машин п'яних у дим досить високопоставлених «осіб». А на вустах у кожного весь час крутиться слівце «барокко». «Ми люди барокко»,— раз у раз любить казати старий Фішер, що був колись скромненьким собі крамарем, здатним тільки засвідчити Бляйблеву непричетність до нацизму. Ні, нацистом Бляйбль справді ніколи не був, навіть допомагав проповідникам переховуватись від переслідування, давав їм притулок і тепер щоразу витягує на білий світ ці історії, що «витримали всі іспити», змальовує їх з подробицями — як носив у схованки суп та хліб, як примудрявся в холод ті схованки опалювати, як «разом із священиками перебирав там чотки»... Є в нього навіть фотознімки, нібито справжні, не змонтовані: виснажена черниця в тісному підвалі, перед нею — горня з супом, поруч із горням — Фішер, обоє тримають у руках чотки. Є на тих знімках і Ервін: сховані в підвалі священики благословляють його в чотири роки, у п'ять... Тут нічого не вдієш. Зв'язок між Бляйблем і Фішером, який вони прилюдно ніколи не афішують і про який усі знають,— це неприступна фортеця, тим більше що Цумерлінг придбав на ті знімки право і будь-якого дня може їх опублікувати.

І все ж таки є десь — але де? Де? Де? — ще одна, четверта група «отих»... Назвати їх злочинцями, на його думку,— мало, просто недоречно; це світ поплічників, що з нього іноді надзвонює Вероніка. І до цього світу, як і до Рольфового, слово «комуністи» не пасує, воно не пасує навіть до Катаріни, яку й досі до нього залічують, але яка чемно, однак рішуче це заперечує: «Звичайно, я к. і нею й залишусь. Та чи багато в мене спільного з рештою к.? А стільки ж, скільки в католицького священика-партизана з папою римським чи з княгинею Монако — адже вона теж католичка. Проте якщо ти перенесеш мене в ті часи, коли мені було двадцять, то моя відповідь виявиться хибною, оманливою і надто романтичною. Я вже не та й не належу до к., що їх ти знав. Не належу й до таких, як дядько Ганс,— одне слово, не до таких, про які ти мрієш і від яких іноді просто в захваті. Згадай про зміни, що сталися в інших догматичних сферах. Мені ще немає тридцяти, і ще не минуло й дванадцяти років, відколи я ще не мала й вісімнадцяти чи вже мала вісімнадцять,— одне слово, тоді я ще думала, що накличу на себе навік-віків прокляття, якщо порушу заповідь і піду на причастя не натщесерце. Забудь про к., яких ти знав; забудь про мене таку, якою я була в двадцять років. І повір мені: „тих“ я розумію так само мало, як і ти, а може, й ще менше. А Втім, у цьому ми з тобою, може, навіть однакові: ми їх не розуміємо і знаємо тільки одне: на них тиснуть обставини, як і на всіх нас».

Привід достатній, щоб замислитися про тиск, якого він стільки вже зазнав і від якого страждає що далі, то більше... Він не стримавсь, і з тугою згадав про минуле... Про те минуле, коли він був уже досить могутній — а відтоді не минуло й шести років, і міг іще спокійнісінько вшитися з кабінету, купити в кіоску якусь газету, піти в кав'ярню «Гетцлозер», замовити сніданок, непомітно, не відчуваючи на собі чужих поглядів, поснідати... І обслуговували його привітно, навіть щиро, а потім він дзвонив із телефонної будки до Кете... Чи просто заходив до квіткової крамниці, купляв букетик для Кете, Сабіни, Едіт або й для Вероніки... Зазирав він і до ювелірних магазинів... А тепер ювеліри мусять приїздити під посиленою охороною до нього в кабінет, додому чи в готель... І він уже давно не має змоги понишпорити в антикварів, де колись шукав гравюри з зображенням міст на Рейні, берегів Рейну, краєвидів над Рейном, шукав не щось певне, а просто так, що трапиться,— гравюри, а також картини часів туристського освоєння Рейну. Як, скажімо, ота його улюблена гравюра з боннським краєвидом — не більша за коробку від сигарет, кришталево-чисто виконана невідомим художником і в міру розфарбована: берег Рейну, дерева, крило замку, річкою пливе баржа... І бастіон — давня митниця... А також — тепер таке вже неможливо, не стільки неможливо, скільки боляче, що він ніколи вже цього не зробить,— роман з Едіт, яка була навіть не молоденька, мала всі тридцять п'ять, працювала на складі в одному універсальному магазині, незаміжня сестра покійного його податкового інспектора Шойблера. Він приїхав тоді, щоб висловити їй співчуття... А потім трохи не дійшло до скандалу. І він не може збагнути, як люди скачуть у гречку, коли їх пильно охороняють, адже охоронці можуть хтозна й що подумати і все зіпсувати...

4

Страх знов і знов нагадує про себе, наростає — страх за нього, а потім і перед ним, і коли він «зморений, знесилений, виснажений» приходить додому й похмуро, нерідко просто-таки буркотливо, майже грубо, чого з ним ніколи, ніколи досі не було, кидає зауваження про дім та порядок у ньому, ті страхи міняються місцями, переходять один в один. Він нарікає, що в будиночку тіснота, а садок малий, ремствує, висмикуючи бур'янинку за бур'янинкою, прискіпливо, з ледве помітним, а все ж із невдоволенням оглядає її зачіску, яка, звісно ж, не завжди вишукана, коли вона саме порається в садку, у підвалі чи на кухні або грається з Бернгардом та собакою в садку. А трапляється, на чолі в неї виступить краплина поту або змокріє перенісся, до Бернгардових черевиків прилипне в садку земля, у воротях чи на зацементованих доріжках валяються травинки... І він уже колупається — чого досі ніколи, ніколи не робив — ложкою в тарілці, суп йому надто гарячий або не досить гарячий, салат — надто кислий або не досить кислий, хоч вона кладе в нього саме те, що він любить, і по стільки ж, як і завжди; в гуляші йому забагато хрящів, хоч він і знає, які ціни на м'ясо, і розуміє, що вона мусить відкласти щось на свято першого причастя. І взагалі, вони знов перебрали міру — нова машина, виплата кредиту за будинок, надто швидко оформлена і так швидко видана позика, що виявилась дорожчою, ніж їм обіцяли, а відколи він перейшов на цю нову службу, то не скидає костюма, мундира вже давно не носить, а на одежу, незважаючи на доплату, йде багато грошей — він-бо такий вимогливий... На Бернгарда хоч і не гримає, а все ж бурчить, хлопець, мовляв,— і треба ж таке придумати! — не досить «граційний», а коли малий крутиться на велосипедикові перед будинком чи на доріжках у садку, то здається йому «незграбним»; іноді він заводить розмову про уроки гімнастики для хлопців, а як переглядає Бернгардові зошити, то тільки з убивчою безнадією похитує головою...

Такий він ніколи не був — такий серйозний, часом навіть суворий, надто, на її думку, суворий, як тоді, коли пошматував хлопцеві журнальчик, назвавши його «гидотною порномурою», хоч проти того, що діти бачать у кожнісінькому кіоску, ті картинки в журнальчику зовсім безневинні. А в кіосках виставляють гірше, ніж оці розпашілі, з високим начосом блондинки, в яких тільки й видно, що оголені зверху груди. Що ж тут зрозуміє восьмирічний хлопчик, який на звичайному пляжі бачить ще й не таке?! А втім, йому й на пляж не треба ходити, досить лише підійти в садку до паркана й подивитись, як сусідка Ільза Мітелькамп приймає сонячні ванни чи косить траву; о, там він бачить більше, ніж на пляжі, більше, ніж у тому паскудному журнальчику з блондиночками у високих корсетах, блондиночками, про яких і не скажеш, скільки їм років — сім, сімнадцять чи двадцять сім. Звичайнісінькі собі вульгарні малолітки, і не втямиш — дитина то чи повія; ще й так підступно посміхається: губенята то наївні, мов у дівчинки, а то цинічні, як у повії. «Хвойди широкого вжитку», «вампіри широкого вжитку». Це правда, у голові в таких вітер гуляє, їм аби тільки кататися на машині, танцювати, пити шампанське та слухати музику. «Німфи з плавальних басейнів» — це так, але ж не пустить вона у світ хлопця з зав'язаними очима! Просто жах. Кругом безлад, занепад, і серед усього цього треба готувати хлопця до першого в житті святого причастя — цнотливість, се, те, тоді як, коли бодай трохи вірити чуткам, навіть духівництво навряд чи ще так живе, а сам хлопець, певно, і не здогадується, що таке розпуста. Бо в Бернгарда — принаймні вона цього певна, хоч Губерт і сумнівається, і в них через це спалахують страшенно неприємні суперечки — секс іще не викликає ніякого інтересу. Губерт навіть побалакав із Кірнтером, психіатром із поліційного управління, дістав брошуру про статевий потяг у ранньому віці, і йому досить було тільки глянути хлопцеві в очі: там був лише страх і нерозуміння того, чому батько такий лютий,— страх не через те діло, хоч би яке воно було. А щомісячні видатки залишаються, звичайно ж, дуже великі, доводиться ощадити, а сорочки він, Губерт, купляє собі, звичайно ж, дуже дорогі, просто надто дорогі, і носить тепер, як каже Моніка, «чистісіньку бавовну». А проте не може бути, щоб його так «зморювала, знесилювала, виснажувала» служба — стоїш собі десь під розкішною віллою чи никаєш навколо «замочка», не зводячи очей з входів та виходів... Весь час насторожі, насторожі... Він ставиться до служби, звісно, дуже серйозно. Вкрай серйозно, навіть надто серйозно. Та й відповідальність, певна річ, велика, вона ж розуміє. І все-таки їй здається, що він якийсь роздратований, непривітний до неї, і це важко пояснити.

Про службу Губерт нічого не розповідає й ніколи цього не робив, навіть не ділився враженнями про навчання в школі та на перепідготовчих курсах. Вона знає, що всі вони регулярно проходять психологічну перевірку, навіть тестування, і це вимагає, звичайно, неабиякого напруження. І все ж у цьому затятому прагненні до чистоти й ладу, яке він виявляє останнім часом, вона вбачає щось хворобливе; це вже не звичайна дріб'язковість, ні, це справжня хвороба, коли іноді він майже цілу годину простоює під душем, прискіпується до щойно випрасуваних штанів і, що просто-таки образливо, принюхується до шкарпеток, перше ніж надіти їх, а коли помічає на дорогій бавовняній сорочці бодай складочку, то робить таку міну, ніби його смертельно скривдили.

Ще не дуже давно вона раділа, коли він повертався додому і вони сідали разом вечеряти, пили каву, разом перевіряли Бернгардові зошити, допомагали хлопцеві, а іноді й випивали на терасі по скляночці пива, заводили в садку біля паркана розмову з сусідами про нікудишнє будівництво, фінансові труднощі, дитяче виховання й узагалі про нинішні часи. Іноді сусіди питали в нього якоїсь поради — здебільшого щось про машини, про заборону їх паркувати, зупинятися, про обмеження швидкості, і їх із Губертом навіть запрошували в гості — Гельстери, що живуть від них праворуч, і Мітелькампи, що живуть ліворуч; та й самі вони вже якось запрошували до себе гостей — на пиво з «чимось гостреньким» та каву з «чимось солоденьким». А тепер усе кругом стало якесь холодне — не те що вороже, а саме холодне, бо непристойностей, що їх нишком, але досить підленько вміє вкинути пані Гельстер, Губерт уже просто не може терпіти. А якось вони забули, де він служить, і хтось бовкнув слівце «лягавий»; вони й не помітили своєї помилки і майже відразу потому заходилися розпитувати, що він робить на своїй службі,— щоразу, мовляв, сідає ошатно вбраний у машину і кудись їде. Але Губерт сидів, як скам'янілий.

А Мітелькампи ще грубіші, відвертіші й аж ніяк не приємніші; коли Губерт тимчасово служив у поліції моральності, їм кортіло все знати, як вони казали, про «панель та волоцюг». «Ваша нова робота, мабуть, надзвичайно цікава! Група забезпечення, еге?» На таке запитання не можна було відповісти ні «так», ні «ні», а мовчання для них — однаково, певно, що позитивна відповідь. Мітелькампи обоє молоді — їм років десь по тридцять, а то й по двадцять п'ять; він — завідувач на складі, вона — касирка у великому універсамі, дітей не мають, з грішми, видно, ніякого клопоту. Гельстери старші, обом уже, мабуть, під п'ятдесят, він працює у податковому управлінні, а вона, коли дочка закінчила школу, знов пішла «в контору», але не надовго, скоро залишилася без роботи і якось шепнула їй через паркан: «Вона до мене так причепилась... ота порнографія, що я вже просто не можу її позбутись... Ви, Гельго, не гнівайтесь, коли мені щось злетить з язика...» І ота їхня дочка, про яку спершу нібито ніхто не знав, що воно за одна,— років їй десь двадцять п'ять, одягнена завжди розкішно, їздить у шикарних машинах, казкова зачіска, сама завжди привітна... А от постійної, як у людей, роботи вочевидь не має. Інколи можна почути, як вона цілими годинами клацає на машинці, потім знов надовго зникає, часом досить допізна спить і ситно снідає на балконі, а о тій порі, коли решта людей звичайно працюють, її бачать у садку — сидить собі й читає. Кінець кінцем, коли Мітелькамп спитав її навпростець, вона відповіла, що працює «виїзною секретаркою», передруковує вдома начисто записані на магнітофонну плівку, продиктовані або застенографовані матеріали конференцій та переговорів, отож робота в неї, мовляв, постійна, тільки не звичайна.

Клавдія мила дівчина, і материні непристойності їй, судячи з усього, зовсім не до душі, а коли Губерт якось обізвав її «виїзною шльондрою», їй, Гельзі, здалося, що це вже занадто і несправедливо. А до того він обізвав шльондрою і Клавдіїну сестру Моніку, й то саме тоді, коли мав на те якісь підстави; але Моніка — дівчині хотілося, щоб її називали Монкою, бо це ім'я стало дуже модним,— на той час уже почала нове життя; власне, шльондрою вона ніколи й не була, тільки трохи покрутилася в певному середовищі, і сказати, що вона зовсім не заслужила того прізвиська, теж не можна було. Тепер Монка працює на одну з крамниць, а часом і в самій крамниці модних товарів — шиє, плете, придумує фасони; живе вона з Карлом, він ще вчиться і як тільки може заробляє гроші. Карл завжди міркує і розмовляє досить відверто, але не легковажно, як це й досі трапляється з Монкою. І взагалі, що воно за сімейне життя: наче й разом, а не одружені? А пані Гельстер і Мітелькампи... Вона, Гельга, здається собі такою чужою, хоч їй тільки двадцять дев'ять років, і саме ота нібито наукова чи, може, й справді наукова манера, з якою вони розводяться про секс (ті балачки іноді їй огидніші, ніж грубощі Мітелькампа, що одного разу, коли його дружина була на роботі, а Бернгард у школі, досить безцеремонно запропонував їй «трохи побавитись». Губертові вона про це нічого не сказала — той міг би зробити що завгодно, навіть убити Мітелькампа)... Коли вони заводять мову про певні процеси, що їх вона й досі називає «сповненням», і вживають відповідні наукові слова... Або коли Губерт якось спробував навіть з'ясувати в неї, чи бувають уже в Бернгарда, в їхнього любого хлопчика ерекції... Господи, яке жахливе слово!

Бувають дні, коли їй хочеться кинути все на світі й поїхати до матері, що нарешті має в Гетціграті свою хатину й садок і марить Сілезією, якої вже нема, якщо вона взагалі колись була; матір як послухаєш, то виходить, ніби життя — це самі яблука, мед, лляна білизна, католицька віра, ладан та матір божа. Ні ускладнень тобі, ні клопотів. І ніякої війни, тільки вічний мир... А втеча — це, звісно, щось жахливе, втеча від яблук, меду, ладану й матері божої. І винні у втечі, звичайно ж, не хто інший, як «оті». Казка, та й годі, і вона цю сілезьку казку якийсь час залюбки терпіла б і далі, якби не Бернгардова школа. Тепер у нього цей милий, енергійний учитель Плоцкер, якого Карл знає ще відтоді, коли вони разом навчались, і який так приязно ставиться до їхнього хлопця; ні, тепер вона не може ризикувати й міняти школу.

А з Губертом дедалі тяжче й тяжче; є і ще одна річ, вже на саму згадку про яку вона паленіє, і про це їй не сила поговорити ні з ким, із жодною людиною, навіть із Монкою,— вона боїться, що та з неї сміятиметься. Висповідатись вона теж не може — адже в цьому нема ніякої вини, а чутки про священиків тільки підтверджують її сумнів у тому, що вони в такому ділі взагалі дадуть якусь пораду. Може, їй слід було б побалакати про це з Карлом, але ж він — чоловік, хоча, правда, і тактовний, тямущий; та від нього однаково нічого не почуєш, хіба що оті наукові словечка. А сповнення — не обов'язку, ні — їй бракує; адже вона жінка і цього не соромиться, має від того втіху і мала втіху від Губерта, а він, як вона знає,— від неї. Губерт завжди був такий привітний, по-своєму милий, хоч і мовчазний та серйозний, ніколи не казав грубощів, а часом ота його глибока суворість навіть десь дівалась, і він робився майже веселий. Ні, грубий Губерт не бував, ні до одруження, ні після, вона любила, коли він «сповнював» її, любила «сповнювати» його й тепер так за цим тужить, що вже почала аж соромитись. Вона впіймала себе на тому, що вишукує й читає в ілюстрованих журналах відповідні сторінки та статті, і їй соромно за те, на що мусить тепер пускатись, вона здається сама собі просто легковажною жінкою, коли роздягається перед ним чи, як Бернгард уже спить, стає під душ, не причинивши за собою двері. Ні, вона цих жіночих хитрощів не любить і все ж вдається до них: накидає на себе щось легеньке й, трохи надушившись парфумами, з «визивним» чи якимсь таким поглядом... І він іноді таки поцілує її в плече, може, навіть у щоку, але ніколи не торкається губів та грудей, а часом починає в неї на плечі схлипувати... Якийсь час він, правда, перестав був бурчати й чіплятися до них і навіть виду не показав, коли Бернгард перекинув біля воріт приготовану для пофарбування паркана бляшанку з карболіном.

Герберт став небалакучий, вечеряє перед телевізором, дивиться всілякі дурниці, цілими годинами, просто казна-що (колись він називав це «солодкі теревені видатних осіб»). Ота штучна дотепність, пересварка «мавп із блазнями», спорт... Він дивиться все, геть усе, дивиться — й нічого не бачить. Іноді вона, попоравшись на кухні, сідає біля нього й спостерігає, Як він обхоплює руками голову, затуляє долонями обличчя і не підводить на екран очей навіть тоді, коли йде якась цікава, здавалося б, для нього передача: про поліційне розслідування, з питань безпеки, репортаж із місця захоплення злочинців чи з місця бойових дій, про вертольоти військової поліції, про колег... Може, й сам він десь промайнув би на екрані... Губерт навіть не підводить очей. Не ходить більше ні на репетиції церковного хору, ні до шинку, де збираються за одним столом його колеги, і її вже не раз поривало подзвонити Кірнтерові, їхньому психіатрові, або Гольцпуке, Люлєрові чи Цурмаку, з якими він весь час разом. Та хоч би там що, а цей тихий період влаштовує її більше, ніж отой перший, коли Губерт ні з сього ні з того скаженів, робився просто нестерпним.

Вона боїться. Боїться вже не його — за нього. Щось його пригнічує, і це може бути що завгодно, крім одного: жінки. Ні, тільки не це, не в нього. Певно, щось трапилося на службі, щось пов'язане зі службою, і вона згадала про той вечір, коли вони сиділи востаннє за їхнім постійним столиком у шинку (це ж було, мабуть, уже добрий місяць тому!). Цурмак добряче набрався, Губерт не встиг його спинити, і той щось ляпнув про молоду пані Бляйбль, з якою нібито... «Вона в нього вже четверта, ми собі не можемо стількох дозволити, аж ніяк...» Цурмак мусив супроводжувати її до взуттєвої крамниці. «їх треба розуміти... Сидить собі сам-самісінький у величезному кабінеті, і їздити доводиться самому, й тільки секретарка, більш ніхто, знає, який камінь у нього на душі, від чого він не має життя. Отак воно й стається... А вона, видко, теж була в нього секретаркою, і наступна буде секретаркою, їх же треба розуміти...» І поки вона сиділа в крамниці і їй приносили, а вона приміряла вже сорокову, ба ні, п'ятдесяту чи й шістдесяту пару, час від часу покурюючи сигаретку й гортаючи ілюстрований журнальчик (подали їй і каву), Цурмак мусив перевіряти кожнісіньку коробку, перше ніж її відкриють. Ті коробки лежали в підвалі чи на складах, численні входи до яких вели з заднього двору, отож «начинити» таку «коробочку» було зовсім не важко — так, як це зробили з тортом для отого Пліфгера. Підозрілих входів та виходів там багато, крізь них вони можуть дуже легко проникнути всередину й присилувати котрусь із дівчат зробити те, що їм треба, чи навіть підмінити її. Отож Цурмак мусив не тільки стерегти кімнату, де пані Бляйбль приміряла туфлі, а й відкривати та перевіряти кожну коробку, і надивився там на «такі туфлі, що їх ти бачив тільки в кіно — справжнісінькі секс-лодочки, яких завгодно кольорів і моделей. Але ж і ціни, скажу тобі!..» Він розповідав, навіть детально змальовував, як продавщиці аж пополотніли від люті, коли та «стара коза», прокрутившись та продибцявши кілька годин перед дзеркалом (були там і «золотисті черевички, й лілові, й охи та ахи, і черевички, других яких і на світі немає...»), пішла, не купивши жодної пари. Розказав Цурмак і про те, як ходив з нею до салону мод «Греслітцер». І зітханнячка, й шепотіннячко, «й похітливе хихотіння в кабінках...» Тут щось пришпилюють, там складочку підіймають... «Але щоб вона була дуже принадна, то ні. Про красу вже й не кажу...» А потім дівчата із взуттєвої крамниці й «Греслітцера» ще й прочуханки дістали за те, що нічого не продали чи не «втелющили отій старій козі». Після цього розв'язав язика й Люлер і розповів, що було з ним на «отих вечірках», розказав про таких, «котрі, як заступаєш на чергування, виходять тобі назустріч вище пояса майже без нічого, але начувайся, якщо даси бодай зрозуміти, ніби ти — нормальний чоловік і вмієш оцінити пропозицію...» Люлер саме почав розповідати про якусь одну, котру мав постійно охороняти п'яну в барі, але його перебив Губерт і заборонив узагалі розмовляти про службові таємниці.

Господи, таж вона теж здатна уявити собі, як це буває,— цілими тижнями виконуєш службові обов'язки біля плавального басейну чи на вечірках, де доводиться стояти коло дверей — знадвору і всередині... І все бачиш, усе чуєш, хоч на тебе ніхто не зважає, так наче ти електричний стовп чи з воску зліплений, і мусиш бути насторожі, не маєш права ні на мить утратити тільність, а банкети там, звісно ж, іноді таки бучні, і наїдків тих, і напоїв, і танці, й жінок хапають за що попало, та, либонь, і ще гірше... Десь у цьому, саме в цьому й полягає причина того, що Губерт так перемінився. Декому — зокрема й матері, Монці та, мабуть, і Карлові — він завжди здавався надто серйозним, надто суворим, і вони щоразу були просто вражені, коли Губерт показував, який він люб'язний, дотепний і чарівний; він-бо так славно танцював із Монкою — не те що загравав із нею, а все ж таки мило її розважав, і всі аж дивувалися, що він може бути й таким; лихим його ніколи не бачили, сердитим — так, зрідка бував, проте тільки тоді, коли мав зустрітися зі своїм батьком, матір'ю та братом Гайнцом, які так і не змирилися з тим, що він став «усього-на-всього поліцаєм». Атож, батько в Губерта «юрист» (як згодом з'ясувалося, він займає в судовому слідстві посаду звичайного службовця), а брат викладає десь у вищому учбовому закладі філософію, і вони дають йому це зрозуміти; тоді він і починає сердитися й досить різко пояснює батькові, як пов'язані між собою правосуддя та поліція, а братові — які невиразні й туманні в того погляди. А найгірше, як десь, колись, байдуже в зв'язку з чим зринає слово «лягавий». Одного разу хтось обізвав Бернгарда «синочком лягавого», і хлопчик у сльозах прибіг додому, а іншим разом хтось із компанії в Мітелькампів, що зібралася літнього вечора в саду, гукнув через паркан: «Агов, ви, лягавий і лягава, ходіть до нас танцювати!» Губерт від люті пополотнів і мало не дав волі кулакам. Вразливий він, дуже вразливий. І заразом буває такий милий, люб'язний. А тепер такий тихий, сумний, стомлений, байдужий, утелющить очі в отой ящик, а насправді його не цікавить навіть спорт та поліційні новини. Не нарікає вже й на тих, що в усьому цьому винні, що до всього цього довели. Нема вже того захвату — часом, як їй здавалося, навіть трохи показного,— з яким він колись ходив до церкви... Нема й отого врочистого, навіть піднесеного потягу до літургійних форм, що їх він називав «своїм правом», отих гордощів за церкву, з якими він часом сприймав жарти з боку колег та сусідів; його навіть називали «молитволюбом», а якось у пшику один з їхньої компанії сказав: «Господи, Губерте, таж попів ніхто вже не слухає!.. Чого ти носишся з тою церквою, як із писаною торбою?!» А Губерт заходився ревно, хоч і марно, доводити, що з його кар'єрою це не має анічогісінько спільного — просто йдеться, мовляв, про «глибоке внутрішнє переконання». І Губерт не лукавить, кар'єрі він значення ніколи не надавав, а вже пристосуванцем його аж ніяк не назвеш. Адже служити в поліцію він пішов не через скрутне становище і всі ці напружені підготовки та перепідготовки взяв на свої плечі тому, що цінує порядок і хоче його захищати. Губерт хоче бути охоронцем порядку — серйозним, але, в жодному разі, не безжальним, адже він, як вона знає, декого навіть відпускав — дрібних злодіїв та злодійок, мав через це велику халепу й пояснював їй, що ті люди просто не встояли перед спокусою. А коли служив у поліції моральності, то навіть не дуже суворо поводився з повіями. Це правда, Губерт чоловік серйозний, але не суворий; він і з нею ніколи не був суворий, якщо не брати до уваги отого першого періоду, коли переміни в ньому щойно почались і він тільки те й робив, що бурчав.

Та найкраще буде, мабуть, подзвонити якось Кірнтерові чи й самому Гольцпуке, а може, тільки Цурмакові,— той, як-не-як, старший і чоловік милий. Оте наглядання у взуттєвій крамниці та в салоні мод не йде їй з голови, оте вештання коло плавального басейну, де вони, майже роздягнені і з шикарними напоями в руках, блазнюють... У них там, певно, як у кіно, одначе шила в мішку не сховаєш, тож і просочуються чутки про те, що іноді їм — не часто, звісно, але доводиться-таки супроводжувати когось з отих до дому розпусти й ставати там на чати всередині приміщення або надворі. А чом би й ні? Сама вона, звичайно, проти такого закладу, то місце погане, і він, Губерт, як служив у поліції моральності, подробиць їй, певна річ, не розповідав, але загалом про те, що там діється, казав. Та коли туди вчащають інші чоловіки, то чому б не піти й котромусь із тих, кого вони охороняють? І вони щоразу їх супроводжують і мусять стояти завмерши, хоч насправді живі ж люди. Безперечно, грошима там сиплють — ікра, шампанське й таке інше, і коли на тебе тиснуть закладні проценти, амортизаційні витрати, коли мусиш виплачувати такий високий, просто лихварський кредит і за нову автомашину, тоді, мабуть, починаєш усе ж таки рахувати й сушити собі голову всілякими думками. А Губерт сушив собі голову думками завжди, думками глибокими, зокрема й набожними. А на «сповненні» він, до речі, наполягав ще до весілля — задля неї, задля себе, і відмови не зустрів; одне слово, як він їй сказав, «не пожадай жони ближнього свого», а він же пожадав жону не ближнього свого, а свою власну. Це діло — жадати жону ближнього свого — Губерт, певна річ, засуджує. Він, як-не-як, чоловік розважливий.

Добре, що він знову став привітніший до Бернгарда, з нього вже не пре ота вбивча зверхність, він уже не заводить розмов про оту жахливу «грацію», тільки приходить додому невеселий, принишклий, часом погладить хлопця по голові — так сумно, аж у неї серце вривається. Той його жест здається мало не прощальним. Невже поліційний психіатр ні про що не здогадується? Може, краще було б перевестися служити десь у село? Там усі правопорушення як на долоні — п'яні за кермом, крадіжки, порушення правил дорожнього руху, бійки, невчасне закриття розважальних закладів... Немає нічого загрозливого, непевного, що може статися де завгодно й коли завгодно і все ж таки стається дуже рідко — так рідко, що наче камінь з душі спадає, коли вони когось хапають, як отого Шублера — вона читала про нього в газеті; адже в Шублера справді знайшли потім удома пістолет, і йому нічого не варто було застрелити з нього пані Фішер — з сусіднього будинку, де він чинив перелюб з отою явно досить легковажною жінкою. А підозру з нього не зняли, хто ж повірить у його чисте кохання, скоріше вже повірять у її наївність. Жінці було нестерпно боляче, але кілька місяців чекання все ж увінчав успіх. Від Губерта вона не почула про це ні слова, ні півслова. І коли несміливо спробувала щось розпитати про ту скандальну історію, він тільки по-своєму спокійно відмахнувся. А вона ж добре знає, що він чергує у Блорі, в тих Фішерів, і подробиці мають бути йому відомі. На допиті той Шублер потім усе ж таки заплутався й признавсь, що був колись «ліваком», якщо не залишився ним і досі.

Та хоч Губерт про це ніколи й не говорить, а вона знає: він ту молоду жінку з дівчинкою — оту Фішер-Тольм — охороняє і супроводжує. Вона справжня красуня, волосся в неї такого теплого медового кольору, як у її матері, що й досі має непоганий вигляд, хоч у її зав'язані вузлом коси вкинулося вже чималенько сивини. До того ж та Фішер... Так, тут не обійтися без слова «граційна» — саме граційна, однак ні в якому разі не тоненька. Вона не просто елегантна, це взагалі щось більше, ніж здатні зробити з жінки кравчині; то — спокійна, вроджена краса. Сама постать, вуста, очі, брови... І наче тінь не те що нервозності, а якогось пориву, що робить її, мабуть, в очах чоловіків жаданою... Подумавши про це, вона зашарілась і здалася собі неприродною — вона, жінка, сприйняла жіночу красу як щось жадане, і то безпосередньо сама, навіть не уявивши себе чоловіком! Це та жінка, яку можна кохати і в яку можна закохуватись; і Фішер не тільки красуня — вона й враження справляє приємне. Її досить частенько показують по телевізору, і в ілюстрованих журналах можна побачити — верхи на коні, на прогулянці, навіть у церкві, де вона стоїть навколішки зі своєю гарнюсінькою донечкою перед образом богоматері. І чоловік її, Фішер із «Вулика», теж досить часто буває на людях; гарний, звісно, чоловік, нічого не скажеш. І все ж, коли вона бачить його самого чи, приміром, по телевізору десь на великому прийомі зі склянкою апельсинового соку в руці, він її не приваблює... І знов вона почервоніла і побоялася навіть глянути в дзеркало; будь-яке порівняння з тою Фішер її просто вбиває. Ні, вона, либонь, теж уміє себе показати, річ не в цьому, причини здаватися собі кривенькою качечкою нема, вона жінка без вад — і обличчя нівроку, й коси (їм, правда, трохи бракує лиску), і груди, й ноги, й хода... Вона це знає, здогадується з того, як часом на неї поглядають чоловіки. І все ж ота Фішер-Тольм — зовсім іншого поля ягода, це таких, певно, називають «породою». Але ж звідки ця «порода» взялася? З однієї досить убогої сім'ї шкільного вчителя та, по суті, ще вбогішої сім'ї садівника; про це ілюстровані журнали знають також, як і про сина-«невдаху» та про другого сина, «трошки з-за рогу мішком прибитого», причім той перший, «невдаха», не тільки подобається їй більше, а й узагалі подобається дуже. Про невістку та внука теж усе відомо. І про «замочок» у Тольмсгофені, й про бунгало у Блорі — про все-все. Може, тепер комусь власний звичайний будиночок із ста двадцятьма квадратними метрами садка та ста двома квадратними метрами житлової площі (разом із коридором) видається, звісно, затісним, а рідна дружина вже не такою пещеною; може, звісно, він у неї вклепався, воно й не дивно — така жінка, такий блиск... І все ж не віриться, не вкладається в голові, що в нього з нею «щось є». Вже багато тижнів, а може, й місяців — напевно вона цього не знає — він поруч із нею, день при дні, а на останніх сторінках газет усе частіше й частіше трапляються плітки про те, нібито в неї з Фішером щось уже не гаразд. Стільки поїздок, стільки амурних пригод у тих поїздках... Та й на знімках його можна побачити з досить вульгарними жінками — то вони там танцюють, то біля плавального басейну десь у тропіках... І раз у раз люди балакають про те, нібито вона чи то вже переїхала, чи то ось-ось переїде до свого батька й матері, хоч і «має народити другу дитину, і то дуже скоро». Сказати щиро, приємним того Фішера не назвеш, незважаючи на те, що він завжди намагається справити таке враження, завжди всміхається... Карл про такі усмішечки каже: «В акул зблискують у роті тільки зуби, а в цих — цілі ножі». Сама вона на того Фішера не поквапилася б повік, а от Губерт на його дружину... Таке може статись, і вона це зрозуміла б. Ох, утьопався він у цю жінку, утьопався, либонь, і в ту розкіш, у пахощі, в хусточки, тканини, в просторі кімнати, і якщо вона тепер (правда, ця чутка, як писали газети, не підтвердилась) перебралася до батька й матері, в «замочок», куди він, Губерт, уже кілька тижнів їздить на службу... Виходить, тепер він знов поруч із нею. Пані Фішер-Тольм із поліцейським... Та ні, таке, мабуть, навіть важко собі уявити. Дивно, але ревнощів вона не відчуває, тільки страх — адже тепер йому, якщо це правда, певно, дуже тяжко... Не такий він легковажний, щоб закохуватись і жити, ніби нічого й не сталось; і боятися за нього, боятися все більше й більше їй є чого. Може, саме в цьому причина його неспроможності (її ще називають якимсь відразливо-науковим чужомовним слівцем) «сповнити» її й себе? І коли вже й вона відчуває, якою нервовою стала через брак цього «сповнення», то що вже казати про нього — адже він знов бачить оту Фішер щодня... Ох, як він схлипує у неї на плечі...

Ревнощі все не прокидаються, а страх не минає. Страх, а також співчуття й бажання, яке її дуже вразило: щоб вона, ота Фішер, вислухала його (правда, те, що він їй освідчиться, важко, просто неможливо собі уявити) й ощасливила «сповненням»... Ця думка, мабуть, двічі безглузда — адже вона, його рідна дружина, бажає йому «сповнення» з іншою жінкою, а та інша — справжня принцеса. Зринуло й ще одне міркування, від якого її знов залила краска: а якщо й справді, то де, як? Адже він завжди на службі, навіть тепер у «замочку»... А може, вона хибує на збочення? Чи, може, погрузла, сама того не помітивши, в порнографії?

Кінець кінцем вона поїхала-таки до Монки — просто на думку їй не спав більш ніхто, з ким би вона могла порадитись. Якщо Монка її й висміє, то однаково держатиме язика на припоні і навіть нічого не перекаже Карлові. Зрештою, поки не з'явився Карл, вони з Монкою були щирі подруги, і та розповідала їй геть усе, навіть найінтимніше, таке, від чого вона червоніла (Монка того, на щастя, в темній спальні не бачила). Вона теж нікому нічого не переказувала, навіть Губертові, хоч те, про що розповідала Монка,— про лесбіянок на курсах, гомосексуалістів у школі, про пригоди з хлопцями, пригоди з чоловіками — нерідко звалювалося на неї важкою брилою. Адже Монка, як вона сама казала, «добряче викупалась» у першій порнографічній хвилі, а був час, коли навіть «пірнула в неї з головою», поки Карл витяг її на берег — рішуче, вдаючись до аргументів, що їх Монка називала «лівими» («тоді як консервативні аргументи інших рятувальників мене ніколи не переконували»). Монці — вона висловлювалася так сама —«лишався один крок до стриптизу», але то було вже пізніше, чотири чи п'ять років тому, коли Карл уже «схопив її за коси». Тепер вона розважлива молода жінка, трішечки відчайдушна й зухвала («якби тільки наш сілезький соловейко, наша матуся, довідалася, крізь що я пройшла!»); їй двадцять сім років, вона придумує й шиє шикарні блузки, чоловічі сорочки, штанці, нічні сорочки та спідниці, трохи забагато курить, п'є, певно, теж більше, ніж треба, і на вигляд старіша, ніж є насправді,— їй можна дати десь так років тридцять три чи й усі тридцять п'ять. Монка любить свого Карла, байдуже, що в нього трохи хворобливий вигляд. Насправді цей невеличкий чоловік в окулярах і з курячими грудьми — іноді він справляє таке враження, як каже Губерт, «наче чорнила напився»,— зовсім не хворий ще й непоганий спортсмен, бігає на довгі дистанції. Спершу з ними обома доводилося важко, майже неможливо. Ота «лівацька балаканина» Губертові була не до шмиги («Господи, ви ж бачите, до чого це призводить!»), і він просто відмахувався від надто складних аргументів, вдаючись до яких, Карл намагався йому пояснити, «до чого призведе оте інше».Зрештою вони почали грати на пару в бадмінтон, їздити вдвох на велосипедах, беручи по черзі на багажник Бернгарда, й уже майже не сперечаються, хоч і досі, бува, об щось «спотикаються», і Губерт узиває Карла «фантазером-ліваком», а Карл Губерта —«фантазером-середняком». Одне слово, кінчилося тим, що вони, про когось там сперечаючись, дійшли згоди в аргументах, яких вона дуже побоювалась; ті аргументи стосувалися молодого Тольма, що його газети охрестили «автопалієм»; Карл, як видно, був із ним раніш знайомий і признався, що й сам «колись мало не пішов палити автомашини, але був багато молодший від Тольма і ще надто боязкий». Він пояснив Губертові, що цей Тольм усе ж таки свідомо відмовився від привілеїв, сидів у в'язниці і чим-чим, але принаймні одним він, без сумніву, не був: пристосуванцем. У всіх їхніх розмовах жодного разу не прохопилося слівце «лягавий», і якось Губерт сказав їй, що, на його тверде переконання, Карлові це слівце й на гадку не спадає; навпаки, мовляв, він, Карл, також за порядок, навіть за поліцію, до того ж, як-не-як, «витяг із болота Монку»; на думку Карла, окремих людей охороняти треба, зате банки — ні в якому разі. («Невже ти хочеш, щоб тебе випадково вколошкали? І за що? За гроші, всього лиш за гроші! Ризикувати життям за оті голі, самотньо звалені в сейфи гроші?..»)

Вони навіть чимось схожі один на одного. Не зовнішнім виглядом, ні. Адже Губерт — високий, білявий, серйозний і гордий. А Карл — чорнявий, на погляд хворобливий, з чималою лисиною, і як добре поміркувати, то Губерта — навіть коли заплющити очі на все особисте, на те, що він — її чоловік, і подивитися на цю справу, сказати б, ізбоку, об'єктивно,— Губерта вона не проміняла б на отого Фішера ніколи, повік. Адже Фішер — і це ж цілком очевидно — байдужий, безцеремонний базіка, й вона вже бачить, що тій сім'ї загрожує катастрофа. І якщо припустити, що Губерт справді закохався в ту Фішер, тоді, хоч як це боляче, стає навіть зрозумілим, чому катастрофа загрожує і її власній сім'ї. Карл милий, дуже милий чоловік, з ним можна часом і потанцювати, не відчуваючи дрожу, як із Мітелькампом чи з отим цапом Гельстером. А от Монку дрож ніколи не проймає, навіть із Мітелькампом та отим старим цапом Гельстером; просто вона навіть не допускає до того, що може викликати в неї дрож, якщо вона взагалі здатна дрижати. V крайньому разі (з нею принаймні таке траплялося двічі — один раз із Гельстером, а вдруге у Монки вдома на вечірці з її колегами) вона дає ляпаса —«щоб трохи отямився». Монка, певно, всього набачилась, вона жінка бувала, а Карл у таких випадках регоче й гукає: «Отак йому, дівчинко, не давай цьому старому жеребцеві спуску!»

Монка держала б язика на припоні, не сказала б нічого навіть Карлові, хоч його таке, здається, зовсім не цікавить. А Бернгард, коли вони збираються до Монки, завжди тішиться: там тістечка, какао, лимонад, кругом манекени, ножиці, тканини, голки, нитки, і все без отого «жахливого ладу»; а в сусідній кімнаті — Карлові моделі, і малому щоразу щось дарують — гроші, квиток у кіно чи до зоопарку... Тільки від одного він відмовився: щоб Монка пошила йому до причастя костюм. Бона обіцяла придумати для нього щось незвичайне, шикарне. «Якщо хочеш, зробимо тобі такий маленький фрак або ковбойський костюмчик. Ти знаєш, він припаде маленькому Ісусикові до вподоби більше, ніж отой грубезний синій костюм». Але Бернгард наполягав саме на синьому костюмі,— він хотів мати такий самий вигляд, як і решта хлопців,— а Монка, трохи ображена,— шити синій не схотіла.

Коли вона прийшла, Монка щиро, неприховано зраділа, й уже це її втішило, дуже втішило, і досить було тільки моргнути Карлові, як він зрозумів, що треба взяти Бернгарда з собою,— заварити какао, принести з кіоска через вулицю морозива, погортати журнальчики... А в Карловій кімнаті малому є що подивитись, а може, й самому зробити: малюнки й моделі будинків, цілих міських кварталів, плани, всілякі планочки й дощечки, клей, гіпс, фарби, шпателі — і здоровенний стіл, на якому Карл виготовляє для архітектурного бюро свої моделі; побувати там Бернгардові навіть корисно для навчання — то вони з Карлом трохи полічать, шукаючи співвідношення, то обрахують масштаби... Отож принаймні на якийсь час вони позбулися малого, і вона дістала змогу за кавою та тістечками відкрити Монці душу. Говорила вона плутано, затинаючись, не знаходила потрібних слів, згадувати про «сповнення» соромилась, почала розповідати натяками й нарешті сказала: «Ти ж розумієш, про що я».

Монка кивнула головою, закурила й не переставала працювати, навіть як їла тістечко. Коли Монка не хоче чогось казати чи коли хоче щось сказати, то завжди кидає: «Уявляю собі!» Вона жодного разу не всміхнулась, і їй не треба було приховувати усмішку. Тільки один раз дозволила собі перепитати: «І відколи це вже?» А як почула, що минуло тільки п'ять місяців, то наче аж із полегкістю зітхнула. А насамкінець покивала, тоді похитала головою і, так само без усмішки, промовила:

— Господи, дівчинко, сестричко моя! Щодо сексу, то ти наче з Сілезії приїхала. Я, звісно, не хочу сказати, нібито сілезців обминули сексуальні клопоти людства. Ти ж бо знаєш, що я маю на увазі: це сексуальний сон, який нагадує мені материні сни про Сілезію.— І замовкла — така серйозна-серйозна, тільки головою похитує. А тоді: — Слухай, а ти спробуй побалакати з самим Губертом!

— Не можу... Не можу ж я сказати...

— Чого це не можеш? Взяла б і, приміром, спитала: «Невже після дев'яти років подружнього життя я вже геть перестала тобі подобатись?» Тільки не викидай отих коників, що в ілюстрованих журналах. Таке не личить ні тобі, ні йому. Таке взагалі не для вас. У мене аж душа болить, як подумаю... Ох, Гельго, облиш ти це. Таке не личило б навіть мені. Ще, може, якби трохи раніше... Облиш. Ви ж такі славні, серйозні люди... Ні, в мене аж душа болить.

— Болить душа?

— Атож, дуже болить. А що ж ти думаєш?! Гадаєш, я така бездушна, якою завше прикидаюсь чи мушу прикидатись? Чорт, якими ж сілезькими ідиліями ви живете! А думаєш, у такому, як у нас там, кублі солодко? Кругом лесбіянки, злючки, а до текстильних верховод хтозна-як і підступити, він тебе, не питаючи, одразу за спідницю, бо гадає, що йому чи тобі все можна! Тут гав не лови, будь готова теж дати здачі, а як стає вже зовсім нестерпно і сама я не впораюсь, тоді раптом з'являється Карл — вони аж дивуються і поблажливо називають його «Карликом». А він уже знає, за кого взятись. Бо там усі капустяні голови, хвиля котиться — й вони за нею... Може, й твого бідолашного Губерта накрила та хвиля чи принаймні підхопила й понесла з собою... Або просто облила його, і коли ти вдаватимеш, ніби й сама на тій хвилі, то це нічого не поможе... З твоїми зворушливими хитрощами... Облиш це, прошу тебе. Ох, виходить, дісталися й до Губерта... Але хто? Як? Ти справді гадаєш, що це ота Фішер? Просто в голові не вкладається...

— А хто ж іще? Інших жінок він ніде не бачить. А там пробув ціле літечко...

— А вона ж саме пішла від свого законного. Ні, я в це не вірю, просто не можу собі уявити, хоч і припускаю, що чоловік... Я, звісно, розумію... Але ж вона така тихенька, навіть несмілива, і їй, здається, зовсім не байдуже те середовище, до якого вона, зрештою, належить...

— Ти її знаєш?

— Я все читаю про неї, та й саму знаю. А її мати в нас час від часу щось купляє, іноді щось замовляє — для онуків, для себе, дочки, невістки. А самій Фішер я шила якось купальники. І ти знаєш, як подивишся на неї отак майже без нічого — богиня! Але то не вона, ні, це дуже серйозна молода жінка. Привітна, але серйозна, ніякого такого жирування, ніяких витребеньок не любить. Чого нема, того нема. Правда...

— Що?

— Я оце подумала про її чоловіка... Повір, немає, мабуть, нічого гіршого, ніж чоловік, який на людях має бути гарним і мужнім. Коли він аж сяє... А як сміється, то це гірше, ніж ото, буває, хтось лускає зубами горіхи. Я знаю цей тріскучий сміх — ще відтоді, як була в «Колібрі». Потім такий одразу падає тобі на груди й заходиться слізьми. Звісно, є серед них і по-справжньому чарівні, по-справжньому милі хлопці — скажімо, той-таки молодий Цумерлінг. Коли він сміється, тобі принаймні не страшно, а просто хочеться посміятися разом із ним..Гультяй гультяєм, тільки й знає, що розважатись. Є й такі... Але прилюдні скализуби, оті, що в них, як каже Карл, у роті зблискують цілі ножі... Їхні жінки часом до такого доходять... Я надивилась. Не хочу тут нічого розказувати, бо це ж була професійна таємниця, як у поліції. Службова таємниця! Але повір мені: їхні жінки часом до такого доходять...

— Ти і його знаєш? Я кажу про Фішера.

— Ні, тільки бачила в ілюстрованому журналі й по телевізору. А якби ти знала, яку він платить платню у східних, та й у соцкраїнах... Повір, у «Вулику» теж не з медом... Він роз'їжджає собі по світу, шкірить зуби з цицькатими молодицями, а твій Губерт мусить пильнувати його жіночку й доцю — і це серед літа, коло басейну... О господи, мені аж страшно стає, коли уявляю собі, нібито я чоловік і бачу її сяк-так прикрите тіло — як ото вона стояла в мене на примірці. Може, винен зовсім і не Губерт, а вона, адже її чоловіченько півжиття літає по світу та вишукує країни, де можна обійтися меншою платнею, а тоді з отими тай-, пхай-чи хайваньськими дівчатками... Ох, Гельго, боюся, діло кепське, принаймні дуже серйозне, сумніву немає. І не допоможуть тут ніякі поліційні психіатри... Поможе тут тільки одне: ждати й молитись.

— Що-що? Монко, люба, ти хоч не смійся!

— А я зовсім і не сміюсь. Атож, молитись. Думаєш, мені це один раз помагало?

— Тобі? З Карлом?

— Із Карлом. Чи ти гадаєш, його ніщо не проймає? Проймає. Він чоловік вірний, але жива людина. У нього, як він сам каже, «загострене відчуття краси». Справжній естет, легко захоплюється... Я ж кажу, чоловік вірний, але жива людина. Та я й узагалі іноді молюся їй, цариці небесній. У мене ж за плечима грішне життя... Ох, про все я не розказую навіть тобі, всього й Карл не знає... А часом як обляже душу... Тоді я в сльози й молюся, молюся... Тільки не подумай, що я так жахливо страждаю через Карла. Він чоловік милий, я його люблю, кохаю і хочу завжди бути з ним, а він хоче завжди бути зі мною. Але й те сказати: я без цього просто не можу. З Ісусом Христом у мене щось не дуже виходить, та й раніше я не знаходила з ним спільної мови, просто ніколи не могла його зрозуміти. А от вона... Вона помагає. А гляди, поможе й тобі?.. Тільки прошу тебе, Гельго: забудь про ті хитрощі, не роби з себе повійниці. Терпіти цього не можу. Я тебе розумію, але облиш. Я що хочу сказати: пильнуй, щоб завше була чистенька, доглянута, не занедбуй себе, і взагалі. Але ж ти робиш це й так. А зі старою Тольм, її матір'ю, я б могла, звісно, побалакати, вона прийшла б, якби я їй подзвонила...

— Боронь боже! Це ж мені так тільки здається. А то ненароком іще гірше зробимо... Обіцяй мені: нікому про це ні слова. Ні слова! Обіцяй!

— Обіцяю, і ти знаєш, що я свого слова додержу. Але побалакати про це таки треба — Губертові з тобою, тобі з Губертом, тобі з тою Фішер, їй з тобою. До речі, вона при надії, про це всі газети пишуть...

— При надії і йде від чоловіка?!

— Таке буває. У вагітних трапляються кризи, принаймні я про таке читала. Пишуть іще, нібито вона на шостому місяці... Ти ж не думаєш?..

— Я не можу в це повірити... не можу... і не вірю. І все-таки, що ж воно діється?.. Невже я стала йому така осоружна?.. Ні, цього не може бути, я відчуваю... Прошу тебе, Монко, не розмовляй про це ні з ким, прошу тебе...

— Я ж пообіцяла. А де він тепер? І досі коло неї?

— Ні, тепер, здається, в «замочку».

— Там, де й вона,— перебралася ж до татуся й матусі. А той знов подався шукати країни, де можна обійтися меншою платнею. «Вулик», щоб ти знала, і мене хіба ж так оббирає! І, може, саме в цю хвилину якась китаєчка шиє сорочки за моїм фасоном... Усяк буває. Я по радіо чула, що він поїхав...

Що вже тепер казати... Коли вона уявила собі, що могло статися, їй аж дух перехопило. Не тому, що так могло б статися, і не тому, що він міг би здійснити, так би мовити, статевий злочин проти неї і проти отої Фішер. Ні, але наслідки... Те, у що не вірилося, тепер стає ймовірним... На шостому місяці! Отже, це було рівно п'ять місяців тому. Губерт із отою Тольм-Фішер... Оця вагітність... Тепер тут уже не зарадить, та, мабуть, і не може зарадити навіть матір божа.

Не зарадить ні матір божа, ні порнохвиля, ані вільний секс, держава чи церква; хто ставиться до цього серйозно, той уже пропаща людина. І лишається тільки одне: чекати. А може, все ж поговорити з ним, забалакати про це першою, розпитати, розважити йому серце, погладити по голові і, як колись, зазирнути глибоко в очі, не озлобитись, а тільки поцікавитись — може, навіть трохи сумним голосом...

— Гадаєш,— озвалась вона до Монки,— ти зможеш довідатись, де він — я кажу про Фішера — був п'ять місяців тому? Бо якщо вона справді на шостому...

— Гельго!.. Я про це довідаюсь. А ти така хитра... Я тобі аж дивуюсь!

І коли вона взяла Мончину руку, щоб подякувати, то не витримала й заплакала. Після цієї щиро-сміливої, нібито невимушеної розмови на серці їй стало легше. Вона була вдячна Монці, бо та не засміялася з неї ані відверто, ані в душі. А втім, нащо впадати у відчай — сльози теж річ непогана. Виходить, якщо ці здогади підтвердяться, то він із нею таки щось мав і вона від нього понесла, а якщо це справді так, то дитина — зовсім не біда, це тільки для нього погано, бо сталося ж воно, либонь, на службі. Певна річ, досі ще ніхто нічого не завважив. Ніхто нічого не знає, це тільки припущення. Не більш. Отже, Губерт — не хворий чи як там воно називається отим чужомовним слівцем... Він просто збитий з пантелику. Що ж, лишається тільки втерти сльози, взяти за руку сина й вирушити автобусом додому.

В автобусі вона думала про ту жінку. Їй, мабуть, теж не легко. Така серйозна, кажуть, тиха, і дочка від іншого, оте дівчатко — таке гарнюсіньке, в амазонці... А їй, мабуть, не легко, вона жінка не легковажна. В них обох просто запаморочилося в голові, а тоді вони вчасно не похопилися, пірнули в ту круговерть глибше, ніж сподівались, і вже не змогли виборсатись, і тепер про цю історію розповідають скрізь як про щось несуттєве, скороминуще. («Господи, що ж тут такого?.. Ви ж бо знаєте...») А в неї втягнуто, вплутано шестеро людей, а скоро буде й семеро, сьоме ж уже, певно, на шостому місяці...

5

Він уже висповідавсь, ще з самого початку — приїхав у суботу до якоїсь церкви в передмісті й застав у сповідальні молодого священика, що пахнув лавандовим милом і аж здригнувся, мов ужалений, коли він, Губерт, одразу, без зайвих балачок, перейшов до суті справи — справи, що її сприймав як гріх, як зраду, як порушення подружньої вірності, і на душі в нього полегшало, коли священик поставився до цього нібито серйозно. То все, мабуть, через його, Губертів, голос, який не припускав і думки про легковажність. Треба було розповісти про обставини, і він розповів, згадав про Гельгу й Сабіну, про те, що для обох це серйозно чи, мабуть, серйозно. Згодом він аж здивувався, що Фішер йому навіть на гадку не спав. Іншої ради нема: треба проситися, щоб його перевели, і то не таячись. Так, стоячи там навколішках, а потім сидячи, він каявся, хоч і знав: просити, щоб його перевели, він не стане. Відколи з'ясувалося, що Сабіна завагітніла, минуло чимало часу — це було тоді, як його ще мучили докори сумління через «надзвичайну байдужість до дружини й сина». І коли він довідався, що Сабіна чекає дитину, то не міг збагнути, чому відразу подобрішав до Гельги й хлопця. А як настає субота і щастить вигадати годину чи дві, він знов і знов їде до церкви, переступає поріг, хоч у сповідальню вже й не заходить. Та церква йому не подобається, вона, на його думку, негарна. Повоєнна, зліплена з чого попало будівля за двадцять п'ять років перекосилася, облупилась і тепер стоїть убога й похмура; непогасної лампади майже не видно, і коли він приїздить вдало, то перед образом богородиці горить одна свічка, а коли підводиться з колін, то й дві; вже й сліду не лишилося від тих натовпів у церкві за часів, як йому було п'ятнадцять-шістнадцять років: черги до сповідальні, дух ладану після відправи, дивна насолода від майже відчутного каяття, коли люди вклякають перед лавами; вимолюючи покуту. Натовп... І ось, через дванадцять-тринадцять років від нього нічого не зосталось. Часом він бачить самотню жінку чи невеликий гурт дітей, по яких зразу видно, що на сповідь їх привели силоміць, і вони нишком пирхають сміхом. Але його однаково тягне до цієї вбогої церкви з її сяк-так підфарбованим святим Йосифом у ніші, що має вигляд святого заступника, тягне, бо він, як-не-як, зустрів тут священика, який ще здатний серйозно сприймати людський клопіт... Монка розповідала йому про сповіді та священиків, що не хочуть уже й чути слова «гріх», отож його й пригнічує вже те, що Бернгарда треба готувати до першого причастя. А Гельга мовчить. Йому боляче думати про неї, серце стискається так само, як тоді, коли він згадує про Сабіну (вона призналася йому, що тепер уже ніколи, повік не переступить порога сповідальні)...

Кругом безлад, занепад... І сам він загруз у всьому цьому й не з чиєїсь там вини, а передусім... І цю небезпечну думку зачепила й висловила Сабіна: передусім з «їхньої» вини. Оте її «це ми завдячуємо їм» не йде йому з голови. Але в одному сумніву нема: він повинен поговорити з Гельгою і все їй розповісти, повинен зробити це й задля Сабіни, адже його мовчання зв'язує руки і їй. Вона ж бо теж повинна з кимось поговорити — з чоловіком, із батьком та матір'ю...

В шинку навпроти церкви справи, судячи з усього, на лад не йдуть: за останні п'ять місяців тут уже втретє змінився господар. У залі сидять кілька пенсіонерів і кілька робітників-іноземців; у биточків та холодних котлет, що лежать за скляною вітриною, такий вигляд, наче їм по тисячі років. Зате пиво в шинку непогане, до того ж тут не гупає тобі годинами по голові музика — автомат поламався, молоді він ще не бачив у залі жодного разу, а буркотун господар якийсь такий визивно нудний, що вже після другого кухля починаєш позіхати.

Домогтися, щоб його перевели кудись в інше місце, було б не важко: нерви, перевтома, одноманітність... Кірнтер, безперечно, його підтримав би, і можна було б перевести й усю команду — щоб їх не розформовувати, адже вони добре притерлися один до одного, «обізнані з обставинами», служили разом ще в Бляйблів, чергували на вечірках і на великих прийомах... Щоб перевестися до якогось іншого міста, він міг би навіть піти із цієї служби. Тепер до всіляких криз, надмірних роздратувань, навіть антипатій ставляться вже з порозумінням, говорять про це відверто. Відколи Цурмак заявив: «Ніколи більше ноги моєї там не буде! Щоб знов до отої?.. Та краще вже сидіти десь у глушині й пильнувати, щоб ніхто не порушував правил паркування та не перевищував швидкості!» — до Бляйблів їх уже однаково не пошлють. Кірнтер називає це «певною непристойністю, що збиває вас із пантелику». Кінець кінцем ідеться ж не про сигарети, а про людське життя, про те, щоб не псувати собі нервів. Мова заходить і про речі досить делікатні, хлопці говорять про все так, як воно є, а Люлер раз у раз згадує про «отих шляхетних шльондр, які тільки кров нам розпалюють і до яких нам зась». Та одного разу до цього таки дійшло — в освітленому різнобарвними ліхтариками парку на вечірці в досить великого туза, де не можна було нічого розгледіти й де кожен ледве стримував свої нерви. Коли близько третьої години про добропристойність там уже почали забувати й того великого туза, п'яного як ніч, у них на очах просто таки запхали в машину, Люлер і став жертвою тієї, про яку кажуть, нібито вона ладна показати стриптиз і приватно. Люлер («вона ж бо мені сама підставлялась, тільки хапай») дістав по руках, а на додачу його ще й обізвали «лягавим». «Заберіть від мене цього нахабу „лягавого“! Негайно!» Прокляття, вони, звісно, були всі на боці Люлера, але обговорили й цей випадок, і можливі інші такі випадки, що їх Кірнтер та Гольцпуке зараховують до категорії «потенційного зіткнення інтересів». Це сталось один раз, і якби Люлера, замість покарати, перевели десь-інде чи й узагалі покарали, то вони б усі накивали п'ятами. Але на вечірки, де п'яних у дим великих тузів тягають, наче мокрі лантухи, до машин, а дехто з жінок доходить до істерики, Люлера просто більш не посилають. А Цурмака, звичайно ж, уже ніколи не пошлють супроводжувати когось до взуттєвої крамниці.

Та Кірнтер просить, щоб вони мали співчуття «й до другої сторони»: «Ви повинні усвідомити, що за такої пильної охорони приватне життя в цих людей обертається на пекло. У них хоч-не-хоч сплохують нерви, а от у нас немає на це права». Від такого він застрахований, його не цікавлять жінки, що нав'язуються самі; адже вони, на його думку, гірші за повій, бо в тих це, може, й сумнівна, а все ж професія. Згадав Кірнтер і про «ледь помітний перехід від проміскуїтету до проституції». Тільки в одне ніхто з них, певно, не вірить: у те, що все це може обернутися серйозно і що котрась із них, коли вона все ж не повія, не стане кричати на гвалт, обзиватися «лягавим» і бити по руках — котрась така, для якої це буде дуже серйозно і яка здаватиметься «отим» — тисячу разів проклятим — ще й мало не вдячною за таке щастя. А потім вона ще й завагітніє і не думатиме ні про пілюлі, ні про аборт. А таке між чоловіками й жінками трапляється, трапляється в мільйонерів із продавщицями та секретарками і, ніде правди діти, в дружин мільйонерів із поліцейськими.

І він не став нікуди переводитись, не став ні з ким про це розмовляти, зокрема і з Кірнтером, що, певна річ, зберіг би таємницю такої сповіді й причину його переведення обгрунтував би якось інакше. З глибокою тугою, поживу якій дає — і йому це очевидно — самообман, мріє він про місце поліцейського десь у селі: бійки на свята, п'яні за кермом, дрібні крадіжки, пов'язані, як він чув, із гашишем та героїном, з безнадійним вистежуванням та підгляданням за юрбами учнів, що їздять автобусами в школу до сусідніх містечок і знудьговано тиняються по вокзалах та кав'ярнях... Безлад, занепад... Він не хоче опинитися в цьому багні, яке його, однак, уже засмоктує, не хоче робити нікого нещасним — ні Гельгу, ні хлопця; йому радісно, що Сабіна, здається, зовсім не почуває себе нещасною — тільки, як і він, у ті хвилини, коли згадує про Гельгу та Бернгарда. А її дочка? А дитина, яку вона жде? А чоловік? Адже Сабіна — його дружина, часом у газетах та журналах ще й досі з'являються їхні весільні знімки (адже то було не дуже й давно): ота з біса дорога «простота» їхніх убрань — блискуча і воднораз саме з біса по-дорогому «скромна». Він не просить, щоб його кудись перевели, не ходить уже й на сповідь, а тільки стане іноді в отій убогій церковці чи сяде в отому задрипаному шинку навпроти й міркує про те, що суботи тепер уже зовсім не такі, згадує про того серйозного священика і його єдино слушну пораду: перевестися. І щоразу на думку спадають Сабінині слова: «Ми завдячуємо це „отим“»,— а також Беверло, з яким вона так витанцьовувала. Ревнощі? Так, ревнощі, але знов не до Фішера. Він не може послухатися тої поради, не хоче іти від Сабіни, не хоче йти від Гельги та Бернгарда й водночас розуміє: в трьох, у шістьох чи в сімох — із цього нічого не вийде, такого ніколи не буде.

І ось він стоїть у «замочку», походжає навколо «замочка», не маючи змоги написати їй чи подзвонити по телефону, тільки все думає й думає: невже вона ніколи не приїде до батька й матері в гості? Вона приїздить рідко, і він намагається уявити собі, про що вона розмовляє з батьком та матір'ю,— може, про майбутню дитину? Про його дитину... «Мою» просто не йде йому до голови; він не міг звикнутися з такою думкою навіть тоді, коли Гельга ходила з Бернгардом. Мою, твою, його... Все поставало на свої місця аж тоді, як Бернгард народився: це була його дитина...

Він не має права замислюватися про те, що буде, коли це «випливе на поверхню», перше ніж він устигне розповісти всю правду Гельзі. Нехай це навіть назвуть скандалом — поліцейський і жінка, яку він охороняв... Загалом нема нічого скандального в тому, що чоловік із жінкою... І в обох є свої сім'ї. Світ це якось переживе, він уже переживав таке не раз, і тлін находить на тлін, могили і трави, і йому й на гадку не спадає, що Сабіна тепер «пропаща»,— ні, вона зовсім не «пропаща». Його тільки не покидає думка про те, чого «оті» наробили, скільки коліщат примусили крутитися, скільки сплели хитромудрих павутин — від коробок із туфлями, що їх мав відкривати Цурмак, і лютої ненависті продавщиць до тієї жінки, від Люлерової шляхетної шльондри й аж до Сабіни; а ота проклята історія з Сабіниною сусідкою та її коханцем (ось ті двоє — люди, здається, справді пропащі і, як це подано громадськості, «не без підстав»). Ні, про «підстави» тоді не писали, писали «не без підстав», бо в того Шублера справді таки знайшли пістолет і якусь підозрілу писанину, хоч підтвердження, бодай найменшого, на якісь зв'язки чи навіть плани й не виявили; «писанина» була досить стара, майже дев'ятирічної давності, а пістолет примітивний: допотопний револьвер із тих, що їх діти ховають серед свого скарбу як атрибут романтики; правда, в Шублера він був з набоями.

І те, що історія з Бройєр та Шублером чомусь здалася йому тоді гидкою, ганебною і вульгарною, тепер мучить його, не дає спокою, гризе душу. А те, що він робить із Сабіною, бачиться йому чимось високим і благородним. Це і «щось інше», і водночас те саме. Сидячи в цьому занедбаному шинку, стоячи в іще занедбанішій церкві, він намагається викорчувати зі своєї свідомості оте «а все ж це не те саме», тоді як сам анітрохи не кращий, хоч і почувається поки що краще. Коли він служив тимчасово в поліції моральності, йому доводилось бачити, як оте «похапцем» робили десь у коридорі, в кущах, за рогом, під деревом чи бозна й де, і в нього зринало почуття гидливості й відрази... А тепер він робить це й сам, він, порядний, дисциплінований поліцейський, і вона, Сабіна, що, як раптом виявилось, уміє приховувати все так спритно, аж його самого острах бере: може, в своєму іншому житті, давно минулому й давно забутому, вона також робила це «похапцем» і так само потай?..

Тепер він чатує під «замочком», навколо «замочка», в коридорах, на сходах, намагається побачити її образ в обличчі її матері й батька і знаходить його в обох, привітно, кількома словами перемовляється з ними й відкриває для себе спільні риси: кутики рота, чоло... І його жахає страшна думка про те, що від Сабіни доведеться відмовитись. А ще частіше, ніж про неї, згадує він про Гельгу й про ту нестерпну обставину, що він примушує Гельгу спокушати його, і цим вона завдає йому ще більших мук. Мабуть, перше ніж розмовляти з Гельгою, треба поговорити з кимось іншим — не з Кірнтером, ні. Може, з Карлом? Адже завдяки коханню, здоровому глузду, терпінню і — це теж треба визнати — завдяки системному аналізу він справді витяг Монку, певно, з багна. Кругом безлад, моральний занепад, і ця круговерть захопила і його. З ким-ким, а з батьком та матір'ю розмовляти він не може. Його професія, вважають вони, так ганьбить їхню станову честь, що слово «поліцейський» обоє вимовляють зневажливіше, ніж дехто слово «лягавий». Вони вперто не хочуть збагнути, що й він може легко дослужитися до посади, не менш гідної, ніж у службовця судового слідства, й наполягають, щоб батька називали тільки «юристом», хоч у цьому є щось авантюрне. Гідність... Якщо вони коли-небудь узнають чи бодай здогадаються, що Сабіна належить йому з більшим правом, ніж Гельга, ця, по суті, всього лиш дочка сілезького біженця, який, хоч і запевняв, нібито був майстром на заводі й мав власного будиночка, але фотознімок того будиночка так ніколи й не зміг показати... Не може він поговорити і з Гайнцом, братом, який щоразу з тією самою скрупульозністю, гугнявим голосом наводить наукові аргументи й пояснює все з суспільно-історичних позицій; для нього взагалі немає нічого, анічогісінько такого, чого не можна пояснити, хоча кругом стільки всього незбагненного. Усю вину Гайнц одразу відчайдушно-бездушно склав би на невдалу моногамну культуру. І в цьому, мабуть, щось навіть є... Він уже розмірковує про те, чому йому хочеться й Сабіну мати, й Гельгу не кидати, і що вони з Гельгою зв'язані в такий спосіб, який він ніколи не може пояснити, а з Сабіною — в інший спосіб, який він так само не може пояснити, одне слово, так з обома зв'язаний, що аж душа болить, і водночас усе це досить банальне: про таке газети щодня пишуть у багатьох варіаціях, і тут не зарадить ні сповідальня, ні лавандові пахощі, ні каяття, як не зарадило б і переведення... Він шукав в обличчях Сабіниного батька й матері її образ і все ж таки злякався, коли вона раптом з'явилася в «замочку».

Вона приїхала з матір'ю, дочкою та сякими-такими речами, а проте назовсім. Це було зразу видно, це відчувалося. Він саме обійшов парк, оглянув оранжерею і, повертаючись назад, став у внутрішньому дворику в кутку, щоб не опинитися їм просто на дорозі, однак вони проходили зовсім неподалік, і він дозволив собі стримано привітатися. Дівчинка у відповідь помахала йому рукою і гукнула:

— Кашка-манашка!

А по Сабіниних плечах, руках, по її обличчю він зрозумів, що перебралася вона назовсім, і подумав про Фішера. «Що ж там сталося?» Це трохи нагадувало німу сцену в кіно, в якій відчувається щось тривожне — не провина, а сама доля, трагедія, і страх був уже не страх за Сабіну, не страх перед ускладненнями на службі чи перед Фішером. Це був тільки страх за Гельгу та хлопця, який усього цього ще не розуміє. Страх перед хомутом на власній шиї. Кому, кому він це пояснить?

6

Щовечора — той самий ритуал, на якому наполягає Гольгер: до Гермесів по молоко. І між сьомою та пів на восьму, в будь-яку погоду він мусить вирушати в дорогу — в лівій руці бідончик, за праву тримається Гольгер. А Катаріна тим часом готує вечерю: здебільшого суп, хліб, щось на солодке, а пізніше, як настає пора вкладати малого спати,— чай, просто біля плити. Теплими вечорами вони їдять надворі — в саду, між пасторським будинком та муром, і щоразу розкладають вогнище — на цьому теж наполягає Гольгер, запевняючи: «Вогнище вміє так гарно розповідати!..» Іноді до них виходить і пастор Роїклер, молодий і якийсь поважний, зосереджений, сповнений тривоги; він усе не може всидіти на місці, завжди натякає на якісь проблеми, однак мови про них не заводить, тільки курить сигару, всміхається, ніколи й словом не прохопиться, що це наглядання його обтяжує; а як чогось вип'є, то сидить нишком, і коли зведе очі на Катаріну чи на котрусь із дружин приятелів, то погляд у нього стає навдивовиж сумний. Часом пастор приводить з собою свою економку, вже літню жінку — видно, то його тітка,— і вона недовірливо, недовірливо й знічено поглядає на всіх, бо ж нікого тут не знає, а коли іноді приїздить батько чи мати й навколо саду стають на чати охоронці з раціями, то жінка сидить уже й геть спантеличена. Вона «вже не розуміє цього світу» і, певно, слушно міркує. Бо хто його розуміє, хто його взагалі коли-небудь розумів? І ось старий Тольм сидить і покірно бере чай та печиво з рук жінки, що навіть не стала по-справжньому його невісткою. З цією жінкою, з цими жінками можна поговорити про узори для плетіння, про те, як консервувати фрукти чи варити супи. А вони ж... А втім, хто вони? Що комуністи, то це запевне, коли не щось іще гірше, коли, «як слід гадати», взагалі не хтозна й що. І марно пробувати пояснити їй різницю між охороною та наглядом, не варто заводити з нею розмову про системний аналіз. Вона, мабуть, і так дивом дивується і при нагоді натякає людям, що «в них там усе добропристойно», маючи, певно, на увазі, що ні секс-оргій, ні сороміцьких балачок тут немає. Ця жінка заздалегідь дає йому знати, коли в селі котрийсь із господарів знов заходжується в себе вдома щось «модернізувати» — виймає старі віконні й дверні рами, міняє опалубку чи навіть зриває всередині давню дерев'яну обшивку, викидає стінні шафи і радий, як хтось той мотлох у нього забере. Тоді досить тільки повантажити все це на хуру, перевезти, порізати, поколоти, а дещо можна й по-хазяйському скласти в повітці, полагодити й продати. Принаймні дров не бракує, є на чому навіть пекти хліб, і хоч прибутку це й не дає, але й у збитки не заводить, так можна щось заощадити, особливо коли хліб постійно беруть друзі та й дехто з односельців купить свіжий буханець, а пастор іншого хліба, здається, взагалі їсти не хоче. З отої невеликої духовки, яку він зняв у Клюверів і поставив у себе в повітці, є вже й зиск. Під час тих розмов про фрукти йому пригадалося, як дуже давно — це було років десять тому, не менше, ще в Айкельгофі,— Генріх підрахував матері, що коли закручувати фрукти в банках самому, то це, хоч газети й кричать протилежне, обійдеться дешевше, ніж купляти їх консервованими; ту хвилю банок і бляшанок із фруктами та стравами, що їх досить лише розігріти, він ще тоді називав «псевдопролетаризацією» і розхвалював чесноти дрібного міщанства: припасена в підвалі картопля й овочі, закручені в банках фрукти, повидло, варення... А його поради щодо того, як купляти взуття!.. Зрештою, пекти самому хліб не тільки приємно, домашній хліб просто смачніший, а Катаріна вже подумує про те, чи не пристати на пропозиції селян і не брати в них на переробку м'ясо домашньої худоби та птиці,— завести такий собі «власний ковбасний заводик», «бо нам треба влаштовуватись тут, мабуть, надовго».

Слово «надовго» його тривожить. У нього таке враження, ніби в пасторових очах він читає, що отому «надовго» поруки нема, і тепер оці ритуали в їхньому житті вже заспокоюють його не так. Щоранку він порається в повітці, працює в саду, збирає овочі та фрукти, дає їм лад, переробляє чи готує на продаж, тоді як Катаріна йде з дітьми гуляти чи розважає їх у невеличкій залі старого пасторського будинку; час від часу він допомагає людям щось полагодити чи зібрати врожай, і йому щедро платять за це натурою. Назбирати дров, нарізати їх, поколоти... Роботи доволі. Своє бажання мати як можна більше дров він витлумачує як прагнення до безпеки, тепла і спокою, бо в мир він — і не тільки в душі — не вірить. Ні, з харчами, житлом та одежею клопоту він не має, і лише зрідка, надзвичайно рідко щось нагадає чи просто він сам згадає про те, як важко й тривожно було того першого року, коли вони сюди щойно переїхали,— коли ще були такі люди, які не тільки ставилися до них вороже й паплюжили їх, а й усіляко силкувалися вижити їх звідси. Це викликало огиду, дратувало, і тільки те, що Катаріна ніколи не пускалася в сльози, а відчайдушно намагалася «влізти в шкуру тих людей» і знаходила оті свої мудрі, проникливі аргументи, давало їм спокій і рятувало.

Оцей останній за день ритуал, вечірній похід по молоко,— у нього найстійкіший і є, як не брати до уваги випадкових підробітків, єдиним певним зв'язком із селянами. Коли він входить із Гольгером на молочну кухню до Гермесів і ставить бідончик, біля нього клопочеться здебільшого стара баба; у неї ясні очі й кошлаті брови, вона вже зігнулася аж до землі й така сама небалакуча, як і він. Кілька місяців вони обоє сприймали небалакучість одне одного як непривітність; він мовчки ставив бідончик, вона мовчки наливала півтора літра молока, він мовчки простягав заздалегідь наготовані гроші й аж удома виявляв, що в бідончику не півтора літра молока, а всі два, навіть трохи більше, бо стара щоразу давала «доливок», як його називали селяни, і за ці роки він, узявши в руку бідончик, уже навчився визначати, скільки в ньому молока, а позаяк у бідончик входило тільки два з половиною літра, то час від часу, коли вони збиралися вдома щось пекти чи варити молочний суп, просив у старої саме два з половиною літра, отож налити з лишком вона не могла, а про отой неодмінний «доливок» уже годі було й думати. Одне слово, постала потреба придбати більший бідончик, три- або чотирилітровий, бо той «лишок», а «доливок» і поготів — адже його, казала Катаріна, як-не-як, вистачало на каву — означав, певна річ, неабияку економію — саме те, що їм і треба було. До того ж Катаріна, хоч вона й не селянська дочка, виросла все-таки на сільському обійсті, у свого дядька Комерца, і просто не розуміла, чому вони мають відмовлятися від того «лишку» й «доливку». Аж пізніше він помітив в очах старої Гермесихи цікавість — насмішкувату цікавість, яку йому пояснила знову ж таки Катаріна: «Господи, та невже ж тобі не зрозуміло, що для людей ти дуже своєрідний чоловік?! Палити машини, сидіти у в'язниці — і це при батькові, якого всі вони знають і вважають своїм земляком...» А потім стара одного разу сказала щось про погоду, він їй відповів, і оті безкінечні нарікання на погоду, до яких обоє вони стали навперемінку вдаватися, почали його навіть тішити. Згодом вона показала їм із Гольгером автоматичний доїльний апарат, холодильники, тицьнула потай Гольгерові яблуко, розповіла йому про те, що вивчають і як учаться її внуки. Багато пізніше, вже майже через рік, Гермесиха вперше несміливо спитала про свою дочку, «пані Бройєр, вона ж бо живе в сусідстві з вашою сестрою», і він мусив признатися, що жодного разу, справді жодного разу у своєї сестри ще не був і пані Бройєр не знає, а тоді додав: «Розумієте, ми з зятем не миримось». Його й донині дивує те, що в селі не люблять пліток; часом котресь кине щось ущипливе, це правда, але пліток одне одному не переказують, ніколи. І Катаріна вміє пояснити й це: між собою вони, певно, розповідають одне про одного плітки, але комусь чужому, хто села й людей не знає,— нізащо! І хоч як дивно, але чоловіки тут балакучіші, навіть охочіші до пліток, аніж жінки,— переказують один одному чутки, шепочуться навіть про пастора, «який досить частенько, а може, й аж надто частенько навідується до Кельна», і Катаріна знов мусила йому пояснювати (вона знає про це ще з Тольмсгофена), що «навідуватись до Кельна» — це, мовляв, такий двозначний чи, може, й багатозначний вираз, і означає він тільки одне: піти на сповідь або в дім розпусти; у жінок це, звичайно ж, крамниці або сповідь, та, оскільки пастори по крамницях не ходять, а щодо нього, Роїклера, то про дім розпусти ніхто, мабуть, і не подумає (адже він іще молодий і «показний»), отож ідеться, як видно, лише про одне з двох: або жінка, або сповідь. Або те й те разом. Колись іще можна було, певно, припустити, що пастор час від часу ходить у кіно, та відтоді, як з'явилося телебачення, потреба ходити в кіно відпала.

А для молодого Гермеса, селянина, це досить однозначно смішне явище й водночас невичерпне джерело інформації; про свою сестру він тільки один раз і спитав, зате цілком відверто заводить із ним мову про його «колишню діяльність», цікавиться В'єтнамом, з подивом слухає про те, що там такі самі, як і він, селяни... Спустошена земля, випалені ліси, дохла худоба... Він іще пригадує, які були поля й ліси після другої світової війни. Війна — це завжди війна проти селян. Молодий Гермес дає молоко так само з «лишком» і з «доливком». А найменше того й того перепадає від молодої Гермесової дружини, жінки нервової та ще й, видно, боязкої, яка іноді навіть розливає молоко; вона вочевидь його боїться, а Гольгерові співчуває і гладить його по голівці — так, наче хоче сказати: «Це нещасне хлоп'я ні в чому ж не винне...» А Катаріну вона вважає трохи не жертвою спокуси й щоразу щось передає для неї — то яйце, то кілька горіхів. Однак, хоч у її очах і жевріє страх, з нею можна погомоніти про сад, дістати від неї пораду й самому їй щось порадити — щодо висадки та розведення, наприклад, столових буряків чи китайської капусти, яку він, сказати б, завіз у село перший. Та вже саме оте означення «китайська» викликає в людей сумніви, і коли він із Катаріною іноді, не часто, вибирається ввечері до шинку, то й досі боїться більше, ніж дружина. А часом мир у власному домі аж набридає — «присипляє», як висловлюється Катаріна; все ж таки вона говорить їхньою мовою, і вже це викликає в людей довіру, приваблює їх, і коли потім хтось із чоловіків сідає поруч неї за столом чи біля шинкваса, то про політику, навіть якщо в нього й на думці немає провокувати Катаріну, той чоловік не забалакує. І Катаріна, й він розмовляють тільки, коли до них звертаються,— про гроші, процентні ставки, поступову сплату боргів, грошовий обіг і навіть зважуються пояснити, що процент від вкладу майже завжди відповідає процентові приросту інфляції. Сплата боргів, податкова економія, капіталовкладення... Люди слухають його залюбки й розуміють, що він у цьому ділі дещо тямить, а він розповідає так, щоб не розпалювати полеміки, розповідає спокійно, впевнений, що система розкриється їм сама собою, зсередини, і розтлумачує, як знижують проценти, щоб виманити в людей гроші. Вони не можуть збагнути, що політикани хочуть відбити їм охоту до заощаджень у вкладах, і він намагається пояснити їм, чому політикани так роблять і навіть змушені так робити; він намагається пояснити їм більше, ніж приховано в отому заяложеному «а ми на це с... хотіли з високої дзвіниці», і в їхніх очах проступає страх утрати гарантії, які вони вибороли ціною таких зусиль: будинок, клапоть землі та напхані одежею шафи, а також банківський рахунок, від якого їм відбивають охоту тим, що так підло, так безцеремонно знижують проценти. Боятися вони не мають підстав, жодних, і все ж вони бояться, і він уже починає їх розуміти — за допомогою Катаріни, якій і це дається легше, адже вона говорить їхньою мовою, а кожному ж відомо, що вона комуністка, й ніхто щодо цього анітрохи не сумнівається, вони ж знають її батька, а колись знали й дядька, знають і матір, «набожну Луїзу», і схвально відгукуються про його батька та матір («Господи, ми так пишаємося Тольмами, пишаємося Кете Шмітц!»), і питають у нього, чи правда, що одного дня й Губрайхен... і проводять ребром долоні по горлу, а він хитає головою — йому про це нічого не відомо, і все ж, коли вони з Катаріною повертаються додому, його знов поймає страх. Та це вже не той відвертий страх, який поймав його в перші дні,— що вони поб'ють у їхній «халабуді» вікна, пустять червоного півня, виженуть їх із села, незважаючи на пасторове заступництво. Це страх перед тишею і чистотою. Оці чистенькі вулиці, на яких навіть у жнива не побачиш жодної соломинки, жодного віхтя сіна, жодної гичечки... Ніде не видно й коров'ячого кізяку. Щодо чистоти, то тут нічого не скажеш — це діло все ж непогане, приємне. Так само й щодо квітників перед будинками, гарно пофарбованих старих коліс, розмальованих квітами візків... Але від тиші й чистоти поміж мурами садиб віє якимсь могильним спокоєм. Все кругом таке доглянуте, ніби могили на невеличкому кладовищі. Так, то спокій могильний, і серед того могильного спокою несподівано повісився в сараї Шмергенів син — повісився без будь-якої видимої причини. Ніхто не міг нічого збагнути: ні дівчини, ні жінки, ні ускладнень з військовою службою...Приязний, мовчазний юнак, хвацький танцюрист, усі його любили... Ніяких клопотів ніколи не мав, ніколи про щось таке навіть не натякав, і тепер просто не залишалося іншої ради, як шукати мотив самогубства. От узяв і повісився в сараї за хатою — в неділю пополудні, коли в селі найтихіше, повісився серед отого могильного спокою і мов грім із ясного неба. А тут, на тобі, Гальстер раптом укоротив віку своїй жінці — велет, а не чоловік, і господарство в нього міцне, економічно цілком здорове й добре налагоджене, а в кінці довжелезного муру, де завжди стоять живі квіти й горить лампада,— стовпчик із образом богородиці. Заможний, шанований, мовчазний чоловік, і вдома в нього була така злагода, що про це навіть легенди ходили. Вони, Гальстери, живуть на тому дворищі вже цілих триста років, і тепер уже й не полічити, скільки пасторів, юристів, учителів та службовців вийшло з їхнього роду в широкий світ — від Кельна й аж до Австралії, і не було війни, в якій не загинуло б кілька Гальстерів, у тім числі й з Наполеоном, і ще в давніші війни. Дуже давній рід, ціла династія. І вона — показна жінка, майже красуня, темнокоса, люди називали її «розважливою». І ось Гальстер узяв та й застрелив її,— перед обідом, після першого кухля пива. В селі, звісно, пішов поголос, нібито вона «стала розпутною», але подробиць ніхто не знав, і люди шепотілися тільки про її безплідність. Але на численні «чому» відповіді не було. Трагедія, сенсація, переляк. А Гальстер, перше ніж про це стало відомо в селі, поїхав до Блюкгофена й заявив на себе в поліцію. З цього тихого, чистенького села, де на вулиці не побачиш і соломинки... Гарне село, тут парафіяни як парафіяни, тут чоловіки ще до обіду забігають у шинок, щоб перехилити по чарчині, тут є своє свято стрільців і ярмарок, а ввечері Гермеси дають півлітра молока на «лишок» ще й на додачу «доливок»... Тривожна зринає думка: а що буде через п'ять чи десять років? Страх перед утратою отого «надовго» і страх перед отим «надовго»... Садок, морква, цибуля, знов і знов дрова, і так з дня на день, з дня на день... Роки, може, десятки років... Тобі сорок, тобі п'ятдесят, і все Губрайхен...

Сьогодні Гольгер змерз і сховав спершу ліву, а потім і праву руку до кишені батькової куртки.

— Скоро доведеться діставати з шухляди рукавиці.

Тепер він мусив брати й бідончика поперемінно то в праву руку, то в ліву. Він пообіцяв малому насмажити каштанів — ними гріти руки найкраще, напекти, звісно, яблук із ванільною підливою, а ввечері погратися — поскладати будиночки. Чому діти так люблять складати будиночки, чому вони так люблять сидіти з батьком або матір'ю коло теплої плити й слухати казку чи пісеньку? Сьогодні молоко давав молодий Гермес; він був дуже привітний, усе розпитував, розпитував і бурхнув такий «доливок» — майже як мати. Потім почав говорити про своїх дітей, жодне з яких не хоче переймати господарство. Рольф його втішив:

— Поки ваші діти підростуть і зможуть вирішувати це самі, все переміниться, все буде не так. Вони ще полаються за це обійстя.

Молодий Гермес усміхнувся:

— Ваші б слова та до бога!

— Ось побачите.

— Якби знаття, що доти ви не поїдете звідси, то я побився б з вами об заклад. Три місяці давав би молоко без грошей, коли б ваші слова збулися.

— Через п'ять років вашому Конрадові сповниться вісімнадцять. Мене тут тоді, мабуть, уже не буде...

— Ви повинні лишитися тут!

Ці слова Гермес сказав так щиро, що обидва вони аж знітились. А Гольгер міцно стис його руку, так наче й він хотів сказати: «Атож, треба лишитись».

— Це залежить не тільки від мене,— промовив Рольф.

— А від кого — від нас? Тобто від села?

— Я маю професію,— відповів Рольф.— Дипломований фахівець із банківської справи. Навіть працював. Але тутешньої філії мені, гадаю, не довірять.

Обидва знов засміялись, а Гермес сказав:

— Моя сестра... Може, господарство перейме вона... Сестра...

Рольф подякував, узяв молоко, потис молодому Гермесові руку й пішов. Чорт, невже він помалу стає таким собі «ліваком»-анархістом, а то й опортуністом? Звичайно, і в тутешніх селян є сини й дочки, що десь учаться, а на вихідні часом приїздять модно вбрані своїми студентськими автомашинами у село; до церкви на відправу вони йти не хочуть, поводяться як «ліваки» — сексуальна свобода й таке інше. Іноді вони навіть приходили до них додому, висловлювали обурення, розводилися про Мао і ставились до нього, Рольфа, вельми шанобливо — адже він побував за гратами. Але йому не до вподоби, коли хтось намагається втертися до нього в довіру, своїм перебуванням за гратами він ані пишається, ані тішиться, а як на сентиментальну Катарінину душу комуністки, то ці молоді люди розмовляли аж надто відверто, про сексуальні проблеми висловлювалися скоріше непристойно, ніж із знанням справи, нахабно втиралися в довіру, а тоді раптом десь зникли — видно, злякалися з ними водитись, адже в останній рік чи два це стало вже недоцільно, і зостався тільки один хлопець, Шмергенів син, якого братове самогубство спершу приголомшило, а тоді примусило замислитись. Він приходив, розмовляв про Кубу, мріяв вивчати іспанську, і вони знайшли йому одну чілійку, Долорес, яка й допомогла хлопцеві здійснити його мрію. Він навідується ще й досі, Генріх Шмерген,— сяде біля плити, скрутить цигарку, всміхається і не йде навіть тоді, коли до них приходять їхні давні друзі — надійні, озлоблені друзі, безробітні, бо закон заборонив їм працювати за фахом; вони сперечаються про різницю між охороною та наглядом, і в їхніх окремих, ледве вловимих нотках він, Рольф, з прикрістю вчуває, що вони залічують його, попри в'язницю та нагляд, все ж таки до верств привілейованих. І це завдає йому особливого болю, це ще гірше, ніж якби їм повибивали камінням шибки. Кінець кінцем, ідеться ж не тільки про його походження, а й про походження Вероніки та Беверло, яких — хоч їх і цілком засуджують, ненавидять — чомусь зараховують до аристократії. Зрештою, з нею він був колись одружений, а з ним товаришував. А в розмовах часом прохоплюється — довести цього не можна, це можна тільки відчути,— що вони сприймають його не зовсім. Щось подібне він відчуває і в Гольцпуке, який «відповідає за заходи»,— той узагалі намагається побачити в ньому, Рольфі, більше, ніж він будь-коли міг дати. Похитуючи головою, Гольцпуке все дошукується мотивів, однак не знаходить жодного, розпитує про можливі мотиви і в нього, знов і знов копається в психології, але й це нічого, анічогісінько йому не дає. Ніхто ніколи Генріха Беверло не «ображав», ніхто не робив і не бажав йому нічого поганого, його підтримували, хвалили, з ним панькалися — аякже, «такий розум вийшов із самісінької гущі народу», не зовсім, правда, з гущі, та все ж його батько був майже робітник — адже спершу він працював на пошті підсобником з низькою платнею, а це те саме, що просто робітник,— штовхав поперед себе від хати до хати візок із посилками та бандеролями, завдяки своїм зусиллям та старанню вибився у службовці і на пенсію вийшов уже урядовцем. А проте тоді не треба було дуже кривити душею, щоб видати Генріха за сина робітника — вельми здібного, позначеного майже геніальними рисами хлопця, що мав навіть почуття гумору, симпатичного, вихованого в християнському дусі й освіченого, з гуманними поглядами; і все це трималося, певно, на одній волосинці — судячи з усього, на Сабіниній дитячій мрії вийти заміж незайманою. І він став би його зятем. І замість Вероніки з ним десь — де? — сиділа б тепер Сабіна, вірна й віддана до самої смерті, до отакого божевілля, до цієї вбивчої, примарної логіки, що її він знов і знов силкується пояснити в бесідах Гольцпуке й самому собі. Пригадуючи нью-йоркські часи, нью-йоркські розмови, той дурман, отой жахливий дурман, що охопив Генріха, коли він відкрив «міжнародний материк — Гроші», оте море, що його ніхто не перетне, оті гори, що на них ніхто не зійде... Оту неосяжність... Тоді йому іноді здавалося, ніби настала мить, коли Беверло вирішив позбутися свого розуму й своєї поміркованості. То була не заздрість, ні, так само, як не з заздрощів святий Георгій чи святий Зігфрід убив змія. Так, можливо, роздуми про нібелунгів допомогли б збагнути мотиви швидше, ніж філософія заздрощів і ненависті чи й узагалі таке безглуздя, як зачаєна ворожість. Працюючи в банку чи на біржі, Генріх заробляв би грошей більше, ніж йому було б потрібно, і саме про це йому, певно, і йшлося — про оцю неосяжність, яка зростає й розростається, якою ніхто не може скористатися, з якої ніхто не має вигоди, яка плодить тільки сама себе, парується тільки сама з собою і запліднює тільки саму себе в соромітному кровозмішенні, і він спробував би постинати цій багатоголовій гідрі всі її голови, і не пошкодував би, звісно, й батька, нехай лише не спускають із нього очей, а словом «капіталізм» тепер цього не покриєш, це щось більше, щось примарне... Тут не зарадять спогади про пережите в юності, вдячність, прогулянки, танці, суперечки, ігри й веселі карнавали. І якщо він, Гольцпуке, хоче, мовляв, знати, то не менша небезпека, ніж батькові, загрожує і Сабіні Фішер, його сестрі. Це незаймана діва, яку він хоче вирвати з пазурів отого змія Беверло. Самому Фішерові, на його думку, ніяка небезпека не загрожує, аніякісінька,— вони явно мають його усього лиш за «марнославного хлопчака», і дістати цеглиною по голові чи бути викраденим — це для нього, як вони, певно, вважають, завелика честь. Але дівчинку, Кіт, вони, звичайно, викрадуть — тільки для того, щоб не завдавати болю Сабіні.

— Так, ви розчули правильно: щоб не завдавати їй болю. Річ у тім, що вони її люблять — він і Вероніка, колишня моя дружина. Я, звісно, не можу давати вам поради, як не можу й гарантувати, що мої поради й передбачення виявляться слушними... Я просто намагаюся збагнути мотиви... Оце й усе. Крім того, я майже певен, що вам немає рації наглядати за моїми друзями.

— А за вами?

— Якщо дивитися на речі реально... Оскільки в нас є телефон і ми маємо змогу дзвонити... то треба наглядати й далі, принаймні за мною. Але не за Катаріною, моєю дружиною. Вона нізащо туди не поїде. Нізащо.

— А ви?

— Очевидно, скоріше всього, майже напевно — нізащо. Але зважте: я сказав «майже напевно». Залишається, мабуть, якась можливість... Невелика, зовсім-зовсім незначна можливість, яка й стримує мене від того, щоб давати за себе поруку.

Гольцпуке зітхнув і промовив:

— Шкода, що вас не пощастить зманити на службу в поліцію! — Він засміявся.— Та вас, мабуть, і не візьмуть. А може, все ж таки?..

— Якщо оце ваше «все ж таки» стосується того, чи пощастить мене зманити, то відповідь буде «ні». А чи візьмуть мене, то не мені судити. Мабуть, таки ні. Поліція охороняє багато чого такого, що варто охороняти. Але ж вона охороняє і змія, якого я намагався вам змалювати. Наглядайте за мною, мені так краще, але, якщо можна, пожалійте мою дружину.

— Ми змушені наглядати за вашою дружиною чи, скоріше, охороняти її, адже з нею — і ви це, гадаю, розумієте — хтось може вступити в контакт. І синочка вашого змушені охороняти. Цікаво, що ви кажете «гроші», а не «капіталізм».

— Чого ж, я кажу капіталізм, то вони... вони завжди кажуть «гроші».

— А ваша перша дружина?

— Вона соціалістка. Їй, мабуть, краще було б облишити це діло сьогодні, а не завтра. Одначе в неї є одна жахлива риса — та сама, що й у моєї сестри: вона вірна.

— Вірна до самої смерті?

— Може, й так.

— До смерті інших?

Він не знав, що на це відповісти, й збентежено сказав:

— У неї дитина, і загроза висітиме над нею ціле життя.

— І ще одне: вам конче треба було називати Гольгером і другого свого сина?

— Це гарне, шляхетне, давнє нордійське ім'я. Першого мого сина звати Гольгер Тольм, другого — Гольгер Шретер. Хіба це протизаконно — називати двох синів Гольгерами?

— Ні. Тільки ваше посилання на походження цього справді гарного ім'я, як на мене... ну, не зовсім гідне нашої розмови. Ні, називати двох синів Гольгерами не протизаконно, якщо в них різні прізвища. Мені з вами розмовляти цікаво, ви помалу відкриваєте мені очі на цю кляту справу, що її, як я знаю, ви проклинаєте й самі. Хотілося б тільки знати... Я не ловитиму вас на слові... Чи дасте ви поруку й за своїх приятелів, за їхніх дружин, подруг? Я маю на увазі тих, до яких ходите ви і які часом приходять до вас.

— Я даю поруку за те, що жодне з ваших теоретичних висловлювань, жодна з ваших практичних дій ні на йоту не наближає вас до тих, кого ви шукаєте і переслідуєте. Я даю поруку за те, що жоден із них, навіть у душі, ніколи не назвав поліцейського «лягавим». Кажете, дати поруку? А за кого ви самі дали б цілковиту поруку? Чи дали б ви її за будь-кого зі своїх підлеглих? Поруку в тому, що він не втратить глузд, що в нього не сплохують нерви. Що, зрештою, можна було б зрозуміти. До того ж не забувайте: мої друзі, їхні дружини й подруги, так само, як і я та моя дружина,— всі ми залюбки працювали б. Учителями, слюсарями. Сам я непогано розуміюся в банківському ділі, справді непогано. А наша подруга Клара — одна з найкращих учительок, яких я тільки знаю...

— Я не представник ні управління з питань охорони конституції, ні міністерства у справах культів...

— Я знаю. І ви знаєте, що я ніяких закидів вам не роблю. Але подумайте тільки, що буде з людьми, які не мають права працювати за фахом. Не вирощуватимемо ж ми повік помідори!

— Може, ви маєте прохання, яке я міг би для вас виконати?

— Мій син, Гольгер-старший... Ви про нього щось знаєте?

— Я знаю про нього тільки те, що колишня ваша дружина іноді розповідає по телефону вашій сестрі...

— А якби ви знали більше?

— Я не маю права й не став би вам нічого розказувати. І ви самі знаєте, я й права не маю, і не стану розказувати... Заради вашого сина й заради вас самого, а не лише через такі завбачливі поліційні приписи. Ми покладаємо надію на телефон — як і ви. Дозвольте поставити вам іще одне запитання — абстрактне, теоретичне, а може, й логічне: яким транспортом ви — як один із «тих», а також людина, котра трохи знайома з логістикою,— яким би транспортом ви скористалися, коли б надумали дістатися сюди, до наших країв?

— Про літак, автомашину, поїзд не може бути, як на мене, й мови. Залишається тільки один транспорт, і він здається мені найзручнішим, може, навіть найлогічнішим: велосипед.

— Велосипедом швидко не поїдеш. А чом би не мотоцикл?

— Це досить клопітно. Кажете, швидко не поїдеш? Це не грає ролі. Все залежить від того, як сплануєш і підготуєш справу — одне слово, коли виберешся в дорогу. Ви, може, подумаєте: тоді чого б уже зразу не пішки? Я міркую собі так: пішки — це впадає в очі; від того, хто йде пішки, люди завжди сподіваються, що він спинятиме попутні машини, а це небезпечно, тоді як їхати на велосипеді — просто шик. До того ж на велосипеді ні від кого не залежиш. Одне слово, я ставлю ставку на велосипед. І дозвольте мені висловити ще одне міркування. Обчислювати Беверло вчився як банківський службовець, а балістику вивчав у бундесвері — він служив в артилерії.

— Ви, до речі, теж.

— Так, ми з ним були разом. І в бундесвері також. Відмовився тільки Герберт, мій брат.

Іноді він наїздить і до Цельгерів, щоб допомогти в саду Веронічиній матері. Поле бур'ян, підстригає живопліт, рве яблука, груші, сливи, смородину й ожину, копає картоплю, і коли вони пораються вдвох десь у глибині саду чи, скажімо, палять картоплиння, вона підступає до нього близенько й шепоче: «Ти про неї щось чув?» І він розповідає їй, що чув від матері, Сабіни чи Герберта,— про Марію царицю небесну й таке інше. І про те, що Гольгер нівроку... Пані Цельгер, яку він усе ще називає мамою, постаріла, зробилася мовчазна, дуже нерішуча й не на літа ляклива. Років їй, мабуть, п'ятдесят п'ять, не більше, і з дітей у неї тільки одна Вероніка. Кілька разів її обдурили репортери з газет і телебачення, і вона заходилася розповідати їм про те, які злочини чинять банки, яка легкодуха церква... Відтоді жінка майже нікого в дім не пускає. А Цельгер лікарську практику покинув — колись вони побили камінцями емальовану табличку з його ім'ям, і чіпляти нову він не зважився. Як-не-як, а він був тут, у Гетціграті, понад тридцять років лікарем, і вони повинні були знати його, а не розбивати таблички й не мазюкати на стінах казна-що.

Він пришкандибав до саду — в руці ковінька, в зубах люлька — й пробурчав:

— Хто ж усе це варення їстиме, Пауло? Хто їстиме всю цю картоплю? Адже біженців, яких ти годувала, вже немає. Ти знаєш, Рольфе, якби вона знала, де Вероніка, то послала б їй ожинове варення.

— Атож, послала б. І хлопчикові послала б. І навіть йому, Генріхові. Адже ж і у в'язниці годують, і варення дають. Навіть убивцям дають варення. Я б так і зробила — послала б їм усім варення.

Потім вони пили каву, їли тістечка, а коли він брав з собою Гольгера, то старі давали малому гроші на морозиво. Цельгер курив люльку, щось бурмотів собі під ніс і нічого не хотів слухати про те, що «часи неприязні минули» і зла на нього в Гетціграті ніхто вже не має. Він знай бурчав:

— О, тепер зло зачаїв я і чаїтиму його до останньої своєї години. Чхати я хотів на їхнє співчуття, їхню злість, їхню довіру й недовіру! Не було такої ночі, щоб я не схоплювався на ноги й не біг до них, біг через кожнісіньку дрібницю, без мене не обходилися жодні пологи, я ніколи не відмовлявся допомогти... Тридцять років! І в тяжкі повоєнні часи, коли вночі небезпечно було навіть на вулицю виходити... А тоді на тобі — починають раптом бити вікна, трощать табличку, вимазують стіни... І ніхто, жодна-жоднісінька душа не прийшла тоді до нас, не вибачилась, навіть слова доброго не сказала. Жодна душа! А пан пастор, що живе тут стільки ж, як і я, одного разу, зустрівши мене на вулиці, замість привітатися, тільки знічено одвернувся... Просто крутнувся й пішов у інший бік, боягузливий кабан! Авжеж. Ти мені, Пауло, не жахайся, що я обзиваю священика боягузливим кабаном, бо він такий і є. Ні, дорогенькі мої, ні, а чого? Бо моя дочка, бач, раптом крутнула хвостом і ступила на слизьку дорогу. А в них же, в отому їхньому паскудному, нікчемному кублищі католиків, і своїх злочинців хоч греблю гати — злодії, вбивці, гвалтівники... А кровозмішення, а аборти, а шахрайство!.. Скільки тих кабанів поквапилися на своїх дочок та невісток, а скількох батьків я, бувши медичним експертом, урятував від в'язниці, а дітей — від виправних будинків! Скількох, питаю? Часом, Рольфе, в мене вже й у самого зринають терористичні думки, особливо щодо цього боягузливого попа. Ти ба, уже зі мною і не здоровкається! А він же мав би прийти до нас перший...

Цельгер дістав фотоальбом і показав знімок Вероніки, зроблений того дня, коли вона ходила до першого причастя,— славне дівча в біленькій сукенці, зі свічечкою в руці й букетиком у волоссі. Поруч неї за столом сидів пастор, він пив каву й саме простягав руку по збиті вершки.

— Ось бачиш — шкірить зуби й тьопає ложкою твої вершки! І що воно за люди? Може, в нас укинулася чума? Та навіть якби й укинулась. Ні, тепер нехай у нього хоч сліпа кишка через пуп випадає, я йому й пілюлі не дам! А ти знаєш, Рольфе, ми, либонь, поклали б зуби на полицю, якби не твоя мати! Я ж ніколи нічого не залишав на чорний день, у мене за душею тільки й того, що будинок та купа заставних квитанцій на нього. Ні, коли б моя змога, я послав би їй не ожинове варення, а щось зовсім інше... Ми що, недоторканні, коли наша дочка стала на слизьку стежку? Та вже ж, звісно! А скільком із них тоді, після війни, я видаляв скальпелем есесівський знак на шкірі? Якби не твоя мати... Це в мене все від неї... Від батька я б теж не проти...

І сталося так, що потім він заїхав ще до старого Беверло. Той зустрів його на порозі підозріливо, навіть нічого не буркнув, мовчки провів у мансарду невеликого свого будиночка й показав Генріхову спальню та робочу кімнату. Вони називали її «комірчиною» — дев'ять квадратних метрів, стіни похилі, двоє дахових вікон. Старий зловтішно показав на книжки, які там іще стоять: Фома Аквінський, Томас Мор, Томас Манн «і взагалі всі Томаси, які тільки є», лінійки, течки, письмове причандалля,— все складено до ладу на відкидному письмовому столі, прикрученому до ліжка в ногах; там і досі ще лежить вогнегасник, а в прозорій стругачці для олівців видно рештки від олівця. Почата коробка сигарет, купка недопалків у попільничці, на стіні — взятий у рамку докторський диплом, розп'яття, Рафаелева мадонна... Моторошні реліквії, серед яких не бракує і обер-лейтенантських погонів.

— В артилерії Генріх усе ж таки дечого досяг — він був найкращим балістом, його навіть хотіли взяти в генеральний штаб...

І коли цей старий буркотун рушив сходами вниз, то навіть не відмовився від допомоги. А вже біля дверей додав:

— Він завжди казав: «Світ про мене ще почує...» І ось почув-таки...

Оскільки це майже по дорозі — треба тільки зробити невеликий гак,— то він щоразу користується нагодою і їде далі на Тольмсгофен. Вони проминули з малим охоронців і пішли до діда й баби. Ті безтямно зраділи, мало не розплакались, а старий узяв одразу хлопця за руку й повів через будинок показувати балкони; йому, старому, дуже до вподоби тримати дітей за руку. Рольф пригадав долоні свого батька, що в них лежала його дитяча ручка, коли вони гуляли в полі за Іфенгофеном. Батько завжди вів за руки двох дітей; він був щасливий і брав їх за руки по черзі: спершу його з Гербертом, потім Герберта й Сабіну, а тоді й Вероніку. Він уже й не пригадує, коли в їхній сім'ї з'явився Генріх Беверло — чи в тому віці, коли його ще можна було брати за руку. Крім тих прогулянок з дітьми за руку та історії мистецтв, батькові більш нічого й не треба було — ні «Блетхена», ні, тим паче, замка. А тепер це мало б аж надто претензійний, надто врочистий вигляд, він уже не може отак просто взяти за руку дитину й, забувши про оту задрипану газетку, піти собі в поле або в ліс... Тепер Кете вже рідко коли вдається зварити самій обід, а вже про те, щоб закрутити в банках фрукти, шкода й думати, вона взагалі не має змоги робити все так, як у Айкельгофі було б цілком природно. Тепер старого мучать дитячі мрії і дитячі травми.

Зворушливо бачити, як тішаться батько й мати, коли він, бува, з'явиться до них, як Кете відразу заходжується клопотатись на своїй крихітній кухоньці, чаклувати над одним зі своїх неперевершених супів, а малому пече млинці... І щоразу оте трохи напружене суперництво з великою кухнею внизу, яку вони називають «конференц-кухнею». Поруч — радісний батько, він раз у раз дістає з кишені коробку сигарет і ховає її знов; щастя, що він ніколи не розповідає про війну, і не заводить про це розмови, навіть у зв'язку з очевидною його «сигаретною травмою». Ніколи не згадує батько й про «давні часи», про злиденну молодість, злиденні студентські роки, тільки весь час боязко допитується, чи не могли б вони якось запросити до себе в гості Катаріниних батька й матір, адже ті живуть усе-таки в селі... Вони дуже нерішучі, батько й Кете, і почувають себе, як каже Кете, «зовсім не по-замковому», хоч і живуть у замку. А батько знав Луїзу Комерц, Катарінину матір, ще дитиною, маленькою дівчинкою,— вони ганяли на подвір'ї в Комерців м'яча. Дитячі рученята й таке інше...

А Гольгер любить ходити до замку, там іще залишилися давні-предавні підвали з усілякою зброєю та обладунками, залишилася вежа з зубчастим муром, у саду — порцелянові статуї богів, повсюди валяються кам'яні кулі, рештки старовинних гармат.

А останнім часом, коли вони прощаються,— щоразу сльози, принаймні в батька очі на мокрому місці; а до Губрайхена ж усього-на-всього вісімнадцять кілометрів, до Кельна, де Герберт,— двадцять, а до Блора, де Сабіна,— сімнадцять. Кете останнім часом теж, здається, ось-ось зронить сльозу.

І коли вже він приїхав до Тольмсгофена, то мусить, певна річ, навідати й Катаріниних батька й матір, бо селом відразу летить чутка про «Рольфа, що був такий славний, такий тихий хлопчик», і сам, мовляв, без татусевої допомоги трохи не став директором банку — якби ж не пішов був палити, атож, якби не пішов був палити машини та жбурляти каміння. І ось уже з дворів та сараїв виходять колишні друзяки, з якими він грав у футбол і прислуговував на відправах у церкві, поплескують його по плечу, обмацують, як ото роблять поліцейські на обшуку, і зчудовано питають: «Слухай, а де ж твій динаміт? Де твої гранати?» А Гольгер стоїть і дивується; він тут то «викапаний Шретер», то «викапаний Тольм», його пригощають цукерками, а якісь милі молоді жінки, похитуючи головою, переказують ним матері вітання — колись вони співали разом із Катаріною пісень про діву Марію... А потім хлопець проситься, звісно, покидати в Гелербах камінці. Собаки на ланцюгах у дворищі Комерців аж надриваються, і Гольгер іти повз них не хоче. І знову «Агов!», і сльози ще до прощання, і знову кава, і з бляшанок вишкрібають крихке печиво, а Гольгерові кортить, звичайно, зазирнути до дідової майстерні, де той поназварював стільки всілякої чудасії. А старий Шретер сидить і паплюжить однаково й комуністів, що вкоротили віку його братові, і ще гостріше — Аденауера, який усе, ну геть-чисто все зрадив — «зрадив і продав. Ти ось візьми сочевичне вариво, хлопче. Воно тобі до смаку? Чи не здається тобі, що загалом ти б не?.. Ох-ох-ох, минулось, та не забулось...» Він показує Гольгерові все — втулки, патрубки, де яка різьба, щось мудрує над старою гільзою від снаряда, і його трохи аж моторошно слухати, коли він знов і знов повторює про те, що зі своєї майстерні бачить «чітко-чітко, наче отак перед собою, вікно другого твого діда — чітко-чітко, кажу тобі, немов у візир, особливо вікно у ванній». У Шретерів незатишно; Луїза дуже набожна жінка, просто-таки святенниця, а старий Шретер тільки й знає, що ціле життя марить своїм «лівим центром».

Та коли він зрештою закінчує з усіма цими обов'язками, на нього щоразу находить справжня туга за Губрайхеном, за пасторським садом з високим муром, за червоним емальованим бідончиком на молоко, за садком і деревами в ньому, за плитою і дитячими іграми, за Катаріною, що, мабуть, уміє пояснити, чому вдома незатишно, тільки не може цього заперечити. «Ти ж повинен зрозуміти — оце озлоблення лівих чорних проти наступу, переможного руху правих чорних... Таж вони завжди плентались у хвості, припадали на обидві ноги, озлоблені, ошукані, ніколи не знали, що таке радість, бо їм просто не було чого радіти... А тепер поглянь ось на сочевичне вариво...»

Ця туга за Губрайхеном його лякає — туга за будиночком і садком, за їхньою з Катаріною та хлопцем самотністю, за отим захистком поруч із високим стосом дров, який він усе вивершує й вивершує... І отой щоденний ритуал з вечірнім походом по молоко та щедрим «доливком» від старої пані Гермес... Лякає оця туга за захистком, яку ще можна було б зрозуміти, коли він тільки вийшов із в'язниці і його цькувала Цумерлінгова зграя, намагаючись до того ж нацькувати на нього та на священика ще й людей у селі... Але тепер, через чотири роки, коли й Гольгерові вже виповнилося три.. Тепер йому мало б, мусило б хотітися поїхати з Губрайхена... А йому не хочеться. Невже він має, хоче доживати віку в Губрайхені, звівши всі свої плани та мрії до садка, дров, збирання овочів та фруктів, дитячих ігор?.. А може, стати в селі таким собі неофіційним і неоплачуваним порадником, якому люди приносять то шматок свіжини, то кошик яєць?..

Його жахає рутина, до якої призвело оце ходіння по молоко: відчиняєш двері, ставиш на полицю бідончик, цілуєш у щоку Катаріну, скидаєш із хлопця курточку, грієш коло плити руки, заглядаєш у горщик, з якого сьогодні йде навіть м'ясний дух — овочеве рагу з грибами, дивишся, чи вистачить на вечір відкоркованої пляшки вина чи доведеться відкорковувати нову, причиняєш віконниці, береш їх зсередини на защіпки, перевіряєш, чи не пересохла земля у вазонах з геранню... Надворі туман, вогко, в таку погоду не треба, слава богу, йти на прогулянку. Він з полегкістю вислухав по телефону Долорес,— вона повідомила, що не прийде на урок іспанської, бо організовує якусь демонстрацію на підтримку чи то Чілі, чи то Болівії; проте вона висловила своє задоволення їхніми успіхами в іспанській (і знов розмовляла з ними, як робить тепер завжди, принципово тільки по-іспанському), а на прощання кинула: «Venceremos^[51]!». Де? Хто?

І коли потім у двері хтось усе-таки постукав, обоє, наполохані, аж здригнулись — вони ж бо вже тішили себе думкою, що розмовлятимуть цілий вечір по-іспанському, трохи послухають музику, і були здивовані, коли на порозі з'явилася Сабіна — з Кіт і молодим охоронцем, якого останнім часом іноді можна побачити в «замочку» — в коридорах та холах, у парку й у дворі. Сабіна з речами? Такого ще не траплялося. Валіза, сумка, торбинка з плетінням, у Кіт під пахвою дві ляльки та старий, пошарпаний лев, з яким вона не розлучається ніколи. Благально, майже знічено Сабіна промовила:

— Я розумію, я не вчасно... Але я повинна була прийти до вас, побалакати, і взагалі... Ми з Кіт можемо спати в комірчині...

Це була непогана нагода ще раз помилуватися непохитною, винятковою сердечністю Катаріни; на її обличчі навіть не промайнув подив чи збентеження.

— Та заходьте ж! Заходьте й сідайте з нами вечеряти. У нас є щось смачненьке. Це дуже добре, що Гольгер хоч раз пограється не з нами, а з Кіт. Та заходьте, кажу ж! От тільки... Щодо твоєї безпеки... І ти ж знаєш, я не іронізую...

— Мене охороняють,— мовила, всміхнувшись, Сабіна.— Пан Гендлер — ви ж його знаєте — виявив люб'язність і згодився поїхати зі мною. На материній машині... Я свою таратайку залишила Ервінові... А пан Гендлер з наказу пана Гольцпуке взяв на себе обов'язки охороняти мене...

Молодий охоронець тільки кивнув головою і сказав:

— Зараз я піду на пост. Треба оглянути все й доповісти начальникові про обстановку. Він, мабуть, пришле підкріплення. Відповідальність... Пасторський будинок здоровенний... І сад величезний...

— Надворі досить прохолодно,— озвався Рольф.— І щось схоже на дощ. Принаймні такий густий туман... Ходімо, я покажу вам зручненьке місце...— І враз похопився: — На мій погляд, зручненьке. Треба й священикові сказати...— Він провів Гендлера стежкою через сад до піддашка, зробленого з бляхи та армованого скла, біля льоху.— Гадаю, звідси вам буде добре видно й сад, і мур, і нашу хатину. А якщо ви... Адже можна принести вам щось поїсти чи?..

— Дякую,— мовив Гендлер, тоді став під стіною і прикинув, як і що звідси видно.— Дякую, все буде гаразд. А потім надійде мій напарник. От тільки... А у вас знадвору біля хатини немає лампочки?

— Є. А що?

— Може, ви її ввімкнете?

— А чого ж.

— Дякую. Даруйте, але я хотів би попросити... Не приносьте нічого їсти... Я б, звісно, залюбки...

Цієї миті в церкві спалахнуло світло, впало з високих вікон у сад, і Рольф — причину цього він ніколи не зміг би пояснити і так ніколи й не пояснив — злякавсь. Він кинувся притьма до ризниці, поторгав двері, тоді подався назад через сад, вибіг у вузеньку хвіртку на вулицю й уздрів перед церквою Роїклерову машину з відкритим багажником (кришка була піднята вгору); а з дверей саме виходила з двома валізами молода жінка, якої він досі ніколи не бачив; на кожному плечі в неї погойдувалося по сумці. Жінка кивнула йому головою, поминула його, і він озирнувся на неї: бліде, суворе обличчя, довгі, розпущені каштанові коси... Вона поставила до багажника валізи і, перше ніж покласти сумки, трохи повернула голову й усміхнулась. Він рушив до неї і хотів був відрекомендуватися, але вона похитала головою і сказала:

— Я знаю, хто ви. А я — Анна Плаук. Ідіть до нього, він уже сюди не повернеться. Хотів нишком поїхати й написати вам. Він боїться тільки одного: що вас звідси виженуть, коли його тут не буде. Ідіть, він у церкві...

Він уже давно не був у церкві взагалі, хоч і живе зовсім поруч із церквою і, можна сказати, навіть приятелює з пастором. І коли ввійшов до вестибюля, відчув протяг і ступив у прохолоду неоготичного нефа, то аж злякався. Він машинально пошукав поглядом чашу зі свяченою водою і вмочив вказівний і середній пальці. Минуло ще зовсім небагато часу, це було всього лиш десять років тому — десять із тридцяти... Він навіть перехрестився і вжахнувсь, побачивши біля вівтаря Роїклера в облаченні; він злякався чогось безглуздо-блюзнірського і здивувався, коли Роїклер зняв із вівтаря покривало, ретельно його згорнув, потім узяв із дарохоронильниці чашу, став навколішки, погасив свічки і спокійно пішов до ризниці, з якої невдовзі потому з'явився вже у звичайному костюмі. Рольф усе ще нерухомо стояв на місці, коли Роїклер торкнув його за плече й промовив:

— Я не хотів поїхати просто так, я хотів спершу дати всьому лад. Тепер чаша в сейфі, покривала в шафі. А ключ від сейфа перешлю єпископові. Та я їду не через те, що мене діймає моя стать, а через те, що кохаю жінку, Анну, й не хочу і її покинути самотньою, й себе зробити самотнім. Я не хочу, любий Тольме, не хочу більше чинити потай те, що забороняю іншим людям, що мушу приписувати їм як гріх. Для села це буде втрата невелика, скоро сюди, сподіваюся, пришлють нового пастора... Ходімо, я маю залагодити з вами ще одну справу.

— Як же ви тепер?..— запитав Рольф.— Що ж ви тепер робитимете, з чого будете жити?

— Спершу поживу в Анни, на її утриманні. Може, мій брат дасть мені якусь роботу... В нього електропідприємство. А читати й писати я вмію, навіть рахувати навчився. Не дивіться на мене так сумно. Я їду звідси дуже неохоче — через вас, через вашу дружину й вашого батька та матір, через людей у селі... Може, якось увечері мені пощастить потай приїхати сюди, посидіти коло багаття й викурити сигару... Вам страшно?

— Так,— мовив Рольф,— мені страшно. Всупереч своєму здоровому глузду, всупереч своєму системному аналізу. Я завжди гадав, ми гадали... Катаріна...

— Ви гадали, що я доброзвичайний священик, і так воно навіть і є. Я був непоганим священиком, тільки далі так тривати не може, і я хочу попрощатися зі своєю церквою як належить... Ходімо.

Вони майже одночасно перехрестилися, і Роїклер усміхнувсь, а Рольф ні. Роїклер, очевидно, навіть не взяв своїх книжок; полиці ще були заповнені, в кімнаті ще стояв дух від сигари.

— Я тут підготував один папір, але не знаю, чи він дійсний, чи визнають його дійсним. Згідно з ним підписана такого й такого числа — дату вам доведеться вписати самому — угода про винайм вами помешкання продовжується на п'ять років. Сьогоднішнє число, пастор Фердінанд Роїклер. Адже я ще пастор, я ще маю цей консисторський статус. А ось тут поставите свій підпис ви: доктор Рольф Тольм. Церковна рада не завдаватиме чи, краще сказати, мабуть, не завдаватиме вам клопоту, люди тут вас люблять, та й Гермес чоловік надійний... Правда, я не знаю, чи не натиснуть згори, не знаю й того, які в них там, угорі, повноваження. Очевидно, такі питання вирішують так і так. Може, навіть дійти до суду, але так просто вас звідси не викинуть. Я неодмінно хотів пояснити це вам... І досі сумуєте, Рольфе? Так чи так, а ми ще побачимось — або тут, або в Кельні, коли приїдете до нас із Анною в гості. До речі, я залишу вам ключ від будинку. Єпископська кімната буде вам для гостей — на той випадок, якщо ваш батько й мати захочуть колись тут переночувати... Ви ж знаєте, де стоїть стереопрогравач, де платівки... І де вино... І я буду вельми радий, коли в єпископській ванні, де ніхто досі не купався, спершу поніжиться не єпископ, а хтось інший. Не сумуйте, любий мій, вітайте від мене Катаріну й малого. А тітку я про всяк випадок послав у відпустку, вона це вже якось переживе...

Нарешті Рольф почав, затинаючись, дякувати й бурмотіти щось про той чудовий час, який вони тут прожили разом.

— Не знаю, що б із нами було, де б ми знайшли прихисток... А без вас тутешні люди, я певен, не ставилися б... до нас так приязно... Не знаю...

Анна Плаук уже сиділа за кермом; вона всміхнулася й кивнула їм головою. А тоді вони все ж обнялися, зронили по сльозині, а як машина рушила, то помахали один одному рукою.

Потім він, Рольф, ще раз зайшов до церкви, подивився на спорожнілий вівтар і аж тоді помітив, що й непогасна лампада вже не горить. Страх перед цією переміною, страх перед новим пастором, страх перед страхом, що його навіювало можливе вигнання... Він замкнув пасторський будинок і сховав до кишені ключа.

Коли він повернувся, Кіт уже гралася з Гольгером; вона показувала йому, де треба посадити лева, а де поставити дерев'яну таксу, яку хлопчик так любить,— оту новомодну потворну таксу в стилі а-ля Дісней. Сабіна сиділа на лежанці біля плити й курила, що останнім часом він помічав за нею рідко. Цікаво, від чого це вона так розпашілась — від плити чи від збентеження? Зрештою, в ній завжди було щось дитинне. Ні, Сабіна не простодушна, а саме якась дитинна, і він ніколи не міг збагнути, чому вона вибрала саме Фішера. Серед такого типу чоловіків є не тільки привабливіші, а й по-справжньому привабливі. Скажімо, той-таки Пліфгерів онук, з яким він познайомився в батька, або ж — нічого бога гнівити, треба бути справедливим — молодий Цумерлінг. Той хоч і не справляє враження страх якого розумного, зате чоловік надзвичайно уважний і дбайливий — певно, саме таких і називають «люблячими». І Сабіна могла б, звичайно, піти за нього, адже він першокласний вершник, і це було б ще й яке подружжя — «Блетхен» і Цумерлінг. А чом би, власне, й ні? Адже, зрештою, й так байдуже, що люди читають — те чи те, а в нього й самого щемить серце, коли він, лагідно поглядаючи на Сабіну, бажає їй більшого щастя, ніж вона, судячи з усього, має з отим Фішером. Але ж спочатку Фішер теж був не дуже й поганий, він таким став потім. Звісно, погляди в нього завжди були реакційні, в голові — самі прибутки... Ну гаразд, такі вони, певно, всі, принаймні мають такими бути. Проте колись Фішер був лагідніший, не такий черствий; його «чарів» стало не надовго, а часом у його погляді промайне навіть якась туга... Одначе найприємніший з усіх, безперечно, молодий Цумерлінг.

— Чому ти всміхаєшся? — спитала його Сабіна; сигарета в неї погасла, і вона роздушила її в попільничці.

— Чому всміхаюсь? Бо в мене є для тебе куди краще житло, ніж комірчина. В мене є справжня єпископська кімната з єпископською ванною! — Він дістав з кишені ключа й покрутив його на пальці.— Несподівано виїхав пастор. Мусив терміново виїхати. Він переказував тобі вітання, Катаріно, й Гольгерові теж. Пастор залишив на мене свій будинок — на той випадок, якщо приїдуть гості... А загалом я радий тебе бачити. Вигляд у тебе прекрасний, майже як у закоханої. Тобі навіть вагітність до лиця. Уже ж добре видно...

Сабіна почервоніла. Його відповідь була, мабуть, усе ж таки надто фамільярна.

— Не ображайся. Ти ж у нас трохи побудеш?

— Кілька днів, не менше. Катаріні я вже пояснила. Ервін знов поїхав у свої великі мандри, а мені не охота сидіти весь час у великому будинку самій... Тому, якщо ви не проти, не треба мені ні єпископської кімнати, ні єпископської ванни. Тоді краще вже я зостанусь у тому величезному будинку з поліцією довкруг... Прошу вас, якщо можна, не треба єпископської кімнати...— Сабіна якось дивно, збентежено всміхнулась, а тоді заходилася допомагати Катаріні накривати на стіл. Вона ще не забула навіть, де стоять тарілки та паперові серветки.

А він тим часом повирізував у яблуках серединки, понакладав туди джему й поставив яблука в духовку. Потім іще раз перемішав у мисці молоко, яйця, цукор та ваніль на підливу.

— Скуштуєш і згадаєш про Айкельгоф,— сказав він.

— Ти теж часто згадуєш про Айкельгоф? А я думала, ти вже й чути про нього не хочеш...

— Чого ж, я про нього згадую. Правда, не часто. Але я знаю, що ти згадуєш про нього часто, і хочу, щоб ти почувала себе як удома... Може, тут оце — часточка Айкельгофа, хай і в тридцять разів менша. Ану, діти, ходіть сюди!..

— Так, тут мені спливає на пам'ять Айкельгоф. Це, мабуть, через мур. І через вашу сердечність.

Поки вони всі вечеряли — рагу, тушковані з грибами овочі, салат,— Сабіна тільки втішено зітхала. Потім сама, без нагадування, поставила на плиту чайник, раз у раз торкаючи за руку Катаріну, всміхаючись і мало не схлипуючи,— принаймні очі в неї були вологі. І хоч він і сказав їй, що охоронець їсти відмовився, вона рішуче наполягла на тому, щоб понести надвір «горнятко» і тому чоловікові.

— А потім і яблуко, коли спечуться. Від мене він візьме, ми ж бо з ним знайомі вже давно.

Дощ тим часом припустив дужче; Сабіна накинула на себе Рольфову штормовку з каптуром, сховала під полу горня — брати парасольку вона відмовилась — і обережно причинила за собою двері.

Він хотів був щось сказати, але Катаріна похитала головою. Збираючись про щось поговорити, вони ніколи не зважувались вислати Гольгера за двері. Тож він тільки промовив:

— Пастора Роїклера не буде довго... Дуже довго.— І поклав перед нею угоду про винайм — власне, додаток до угоди.

Обоє були вражені, побачивши, з якою щасливою усмішкою повернулася Сабіна до хати, скинула мокру штормовку, струснула її і знов сіла біля плити. Потім були яблука в улюблених Гольгерових горнятках — у брунатних з червонуватими вінцями, була ванільна підлива, і всім стало так затишно, так радісно, немовби над хатиною, садком і цілим селом витала свята Варвара разом із святим Миколаєм. Хоч надворі ще осінь, а вже відчувається подих зими, і йому знову стало тоскно через те, що в них так затишно. Катаріна простягла Сабіні горнятко з яблуком у підливі для охоронця, але та тільки похитала головою.

— Ні,— мовила вона,— не хоче. Не може порушувати інструкції... Я мушу вам щось сказати... Вони притягнуть із Блора фургон, у якому останнім часом жила охорона, й поставлять його тут... Я порушила ваш спокій...

— Житимеш у нас стільки, скільки схочеш. Скільки тобі подобатиметься...

— І не треба буде перебиратися до єпископської кімнати?

— Ні.

Сабіна наполягла, щоб діти помились і вклалися спати. Любо було дивитись, як малі пригорнулись одне до одного, тримаючи одне свого пошарпаного лева, а друге — свою діснеївську таксу. «Просто-таки чарівно...»

— А тепер,— сказала Сабіна,— я можу вам дещо сказати: я пішла од Фішера. Назовсім. А дитину я жду не від нього, не від Фішера. Ви, звісно, здивовані, не ймете віри — так само, як і батько з Кете. Одначе це правда...

Випити за дитину запропонувала Катаріна. Вона завжди подає такі гарні ідеї. Після другої чарки на Сабіниному обличчі проступило щось схоже на «примарне щастя», і вона, всміхнувшись, промовила:

— Якщо буде хлопчик, я назву його Гольгером. Хоча б для того, щоб подратувати Фішера. «Повний вперед!..»

— Дитину не можна називати так чи так тільки для того, щоб когось подратувати,—заявила Катаріна.— Для дитини це недобре. До того ж, може, в тебе буде дівчинка.

— Тоді я назву її Катаріною. Не Веронікою, хоч це ім'я теж дуже гарне. Батько мені допоможе, а Кете вже бачить мене знаменитою журналісткою. А з пастором сталося щось таке, чого ти не хотів казати при дітях?..

— Так, він поїхав назовсім. Сюди вже не повернеться, принаймні пастором. Поїхав до одної жінки, своєї дружини. Я й тобі не хотів про це казати...

— Не хотів? А чому? Думаєш, я не знаю, що сталося з Кольшредером? І взагалі, це ж підтверджує ваші, ваші передбачення!..

— Коли такі передбачення збуваються, на душі не завжди весело. До речі, три Гольгери в одній сім'ї — це було б уже забагато.

7

І знову він мусить переступати межу, де не знаєш, що законно, а що вже протизаконно, де стикаються такт і безпека й те чи те може призвести до вибуху. Якби йому хтось був сказав, що колись він з'ясовуватиме — з метою безпеки,— на якому місяці жінка й від кого вона завагітніла, то він, мабуть, тільки посміявся б. Та коли добре поміркувати, то ця обставина може виявитись надзвичайно важливою, а саме: знати, з ким та жінка мала інтимні стосунки, наслідком яких і був той стан, що його називають вагітністю. Й оскільки на нього, Цурмака, поклади обов'язок подбати про безпеку молодої пані Фішер, а заразом — із цілком очевидних причин — навіть про безпеку її брата, який і сам являє собою загрозу для безпеки, то він повинен, певно, братися за цю справу ближче, адже «заплідник» (поки що він називає того чоловіка так) може ховатися за такою привабливою, суспільно-бездоганною личиною, що про нього нічого й не подумаєш — не з погляду моральності, а з погляду заходів безпеки. Взяти, скажімо, хоча б отого дивакуватого молодого Шублера; адже він хоч і не запліднив — принаймні поки що про це нічого не відомо — сусідку пані Фішер, проте інтимні стосунки з нею мав.

А справа з пані Фішер виявилася досить делікатною. Викривати чи доводити подружні зради не його діло, він відповідає тільки за її безпеку, а вона належить до того кола жінок, яким небезпека загрожує найбільше, і те, що вона завагітніла не від свого чоловіка, безперечно, можна довести. Той репортер із газети, що дзвонить завжди опівдні, ще жодного разу його не обманув. Цей чоловік звернув його увагу й на те, що старий Шретер чаклує у себе в майстерні над якимись дивними речами, а звідти ж, як-не-як, замок — мов на долоні, тільки прицілься; вказав він також на те, що старий Беверло лютує, а колишній лікар Цельгер глибоко ображений; то все переважно літні люди, за якими досі з його наказу наглядали тільки для годиться, як за другорядними, не дуже важливими постатями — лиш як за особами, з якими хтось може вступити в контакт, і за потенційних злочинців їх ніколи не мали. Одначе в тому їхньому гніві, люті чи образі цілком може ховатися жадоба насилля.

Зрештою, ця Фішер — уроджена Тольм, їй загрожує подвійна небезпека, а всі ті люди мають якесь відношення до Тольмів, яких досить важко привчити до дисципліни; обоє вони нерозважливі, часом просто недбалі, а особливо стара пані, в чиїй люб'язності й щирості він ніколи не сумнівався, їхній син Рольф не викликає в нього жодної підозри, хоч він і... Але ж то було давно, до того ж під час їхньої розмови Рольф глибоко проаналізував обставини, що склалися. А от другому синові Тольмів, Гербертові, він довіряє не зовсім: оті ААА (антиавтомобільні акції) — все це може обернутися гірше, ніж хлопець собі гадає. І ось у нього в руках цілком певна інформація про те, що Сабіна Фішер, уроджена Тольм, вагітна не на третьому місяці, а на шостому. Але ж п'ять місяців тому її чоловіка Ервіна Фішера протягом майже трьох місяців не було вдома! Клопоту з ним завжди чимало, адже він полюбляє вчащати до сумнівних нічних клубів, і оті його манери багатого гульвіси, звичка похизуватися... Те й те — хизування й безпека — важко поєднати одне з одним, і охорона тільки марно псує собі нерви. Зрештою, існує служба юридичної допомоги, а деталі його не обходять. Певна річ, тепер доведеться розслідувати всі любовні романи й тимчасові захоплення; не можна випускати з уваги нічого, і при цьому слід додержувати цілковитої секретності! Найбільше роботи й мороки в нього з Бляйблями, з отим її безголовим виставлянням голих грудей та іншими фокусами, які доводять його людей до безтями. А її походеньки по крамницях, поїздки, вечірки... Ще й Бляйбль зі своїми повіями, що їх теж не всіх як слід і перевіриш. А тим часом і в цих обставинах відчувається такий собі «лівий вітрець», що повіває від емансипаток. Колись майже всі повії додержувалися відверто реакційних поглядів, а тепер інша крайність — оці емансипатки; за ними тільки пильнуй. Завдає клопоту й милий старий Корчеде, що безнадійно й навік уклепався — це, видно, вже останнє старече кохання — в отого проклятого вилупка, який хоч і не викликає підозри, однак тип загалом досить злочинний і здатний на все; то хлопець страшенно жорстокий.

І, нарешті, сама Фішер, що своєю вагітністю просто завдає йому образи,— адже вона ставить під сумнів всю їхню бездоганну охорону; виходить, когось вони таки прогледіли. Десь же вона з ним та зустрічалась, якось та спілкувалась. Але ж цю жінку на кожному кроці охороняють, задля її ж добра; не могла вона домовитися з ним — із ким? — і по телефону, бо чий-чий, а її телефон вони перекрили цілком і повністю, і його й треба було перекрити — через оту бісову жінку, яку вони називають «Марією царицею небесною»; колись її, певно, однаково схоплять, і пані Фішер знає це й хоче, щоб її телефон прослуховували. А крім того, вона розчарувала його, сказати б, з морального погляду: ця мила, серйозна молода жінка, яку всі вважають такою набожною, такою святобливою — лагідна врода, майже мадонна, оте її пустотливе золоте дівчатко... І раптом виявляється такою досвідченою паскудою — адже без неї її бахур від них не втік би. І нема ніякої ради, хоч він знов і знов перечитує всі, геть усі протоколи й донесення про те, хто приходив у гості до них і до кого ходили в гості вони. А про те, що полюбовник прослизнув до неї вночі, шкода й думати. Навряд чи котрийсь інший будинок вони охороняють так, як її, не може вона там, чорти б її вхопили, приймати когось і кохатися з ним! Хоч при такому чоловікові (між нами кажучи, не чоловік, а мартопляс) воно й не дивно; вона ж мала б йому, Гольцпуке, довіряти, могла б про все розповідати, адже він розмовляє з нею досить частенько. Та, видко, гіркий досвід отієї сусідки — вони всі називають її «самочка Ерна» — посіяв у ній острах. Бо те, що призвело до виправданого з погляду безпеки розслідування амурних пригод Ерни, обернулося в її подружньому житті катастрофою. Розкопувати подружні зради й руйнувати шлюби — не його діло, він-бо, трясця його матері, не детектив. І все ж є перехідні зони, ризиковані конфлікти, обходити яких не можна. Дивно, як-не-як, що її рідний чоловік явно розучився виконувати найпростіші арифметичні дії. Чи, може, вона так забила йому баки своєю «баєчкою про третій місяць»? Незрозумілою виявилась і роль лікаря Гребнітцера. Довелося звернутися до вищих — доволі високих — інстанцій, щоб розтлумачити йому, що в такому, як цей, випадку він мусить порушити заборону про нерозголошення лікарської таємниці. Цей простодушний, надзвичайно милий старий лікар, ще з тих, що сідають зі стетоскопом на шиї край ліжка (він цю пані Фішер, сказати б, привів на світ), був просто мов громом уражений, коли йому полічили, мусили полічити, що тій людській істоті, яка розвивається в її лоні (і розвивається вочевидь «на славу»), не міг дати життя сам Фішер. «Тільки не Сабіна! Тільки не Сабіна!..» І хоч йому кінець кінцем і довелося підтвердити, що вона на шостому місяці, а також визнати, що в той сумнівний час, про який ідеться, Фішера довго не було вдома, він знай правив своєї: «Сабіна? Тільки не вона!» — та все бурмотів: «Підрахунки ще нічого не означають...»

А що ж потрібно, як не підрахунки, коли слід з'ясувати, хто батько дитини? Якщо молодій жінці під найсуворішою охороною пощастило непомітно скочити в гречку, тоді Люлер, Цурмак і Гендлер — адже вона завагітніла за їхнього чергування — чогось, виходить, не догледіли. Може, вона зустріла того «запліднила» тоді, як ходила по молоко, і десь у Бееретцовому корівнику чи в клуні... Коли йдеться про пані Фішер, сказати якесь вульгарне слівце просто не повертається язик. «Віддалася»?! Вона з тих, у кого це можна назвати «віддаватися». Тоді в Бееретців у неї має бути хтось такий, хто про це знає. Однак навряд, адже коли вона ходила по молоко, всі підступи до двору Бееретців були надійно перекриті, а клуню й корівник перед тим обшукували. Її взагалі не залишали без охорони — ні коли виїздила кататися верхи, ні коли йшла по крамницях чи до салону мод, ні навіть у душовій тенісного клубу. Все, про що пані Фішер домовляється по телефону, має бути неодмінно зареєстровано, бо саме за її телефоном — вона про це знає і не заперечує — треба пильнувати якнайсуворіше: вони все ж і досі сподіваються, що з'ясують, звідки дзвонить «Марія цариця небесна», і схоплять її. І все ж вона, як видно, десь таки здійснила потай акт, необхідний для того, щоб завагітніти. І знов гортаєш протоколи, списки платіжних доручень... Марна праця. Цей Бройєр, цей Клобер, Шублер, Гельмсфельд, блорські селяни... Малоймовірно, хоч зовсім відкидати таку можливість не варто. Молодий Бееретц цілком приємний на вигляд, гарної статури, досить освічений селянин... А вона ж таки жива людина, жіночна, досить часто й надовго лишається сама, і їй аж ніяк не позаздриш, бог свідок, що ні. А жінки, котрі часом приходять до неї на чай, бавляться, можливо, й лесбіянством, тільки ж, певна річ, не з нею, та й від цього, як відомо, не вагітніють. А взагалі в той час, про який ідеться, вона майже не виходила з дому, хіба вряди-годи кудись на вечірку, до того ж щодо одного в нього сумніву немає: вона не з тих жінок, що роблять це похапцем. Ні, вона спокійна, розважлива молода жінка, про її набожність навіть у газетах пишуть. І хоча набожність, на його думку, не гарантує від хибних кроків, однак він гадає, що для неї, коли вже на те пішло, головне душевність, аж ніяк не оті легковажні порно-розваги, які завдають іноді стільки клопоту декому з його людей.

Цей клятий вододіл між необхідністю безпеки й секретністю, ці нетрі переплетених рішень... Тут можна не тільки самому спіткнутись, а й занапастити ще один шлюб, такий, про який газети кричатимуть величезними заголовками. Це йому підказав той чоловік із газети. «Шлюб Фішерів, що його всі газети називають просто ідеальним, таким ідеальним, аж далі вже нікуди, зразковий шлюб між „Блетхеном“ і „Вуликом“, шлюб, де, як про це раз у раз нагадують, „панує світоглядна злагода“, цей шлюб не розпадеться на друзки тишком-нишком...» Адже де гарантія, що цьому вкрай самовпевненому Фішерові, який досі вочевидь ні про що не здогадується, так і не спаде на думку вирахувати її вагітність по місяцях? Або що він раптом не висуне версію про таємне побачення з дружиною — скажімо, на Багамських островах або ще десь. Правда, таку версію можна будь-коли спростувати.

До цього діла треба братися надзвичайно обережно. Той чоловік із газети знає, звичайно, дуже багато. Це ж він звернув його увагу й на схильність Корчеде до гомосексуалізму, і в такий спосіб вони напали на слід Петера Шлюма, який здатний на що завгодно (їм іще випала нагода й клопіт підслухати, як Корчеде ніжно називав його своїм «зайчиком»). Той Шлюм являв собою досить велику, а не якусь там «можливу» загрозу для безпеки, адже його майже спіймали на шантажі й спробі вчинити вбивство, і це крім сутенерства, гашишу та героїну; а йому ж ледве сповнилося двадцять років — такий собі гарненький, нівроку, як намальований, хлопчик з білявими кучерями і справжнім ангельським личком. Тепер жди «проколів», і «проколів» куди серйозніших, аніж оця несподівана вагітність у пані Фішер. Певно, доведеться все ж поговорити з нею ще раз, пояснити, яких висновків він дійшов унаслідок своїх роздумів, і просто попросити — задля безпеки її ж таки та її дитини — розкрити таємницю. Він пообіцяє держати все в цілковитій таємниці, а також повідомити її про наслідки перевірки «запліднила» й не чинити її коханню жодних перешкод. Зрештою, він же не якийсь там шпиг, що посилає своїх людей нишпорити по чужих ліжках та шафах! А якщо вона не зважиться відкрити своєї таємниці, тоді йому, перше ніж дати розпорядження приступати до рішучих розшуків «запліднила», доведеться поговорити з Дольмером, а Дольмерові, мабуть,— із Штабскі.

Ні, допускати «проколів» він не має права, і коли шлюб у них розпадається, то винна в цьому буде не поліція. Як-не-як, у Цумерлінга там сидить один Фішер, і коли одна з Фішерових невісток спіткнеться, то це відразу стане «проколом» поліції, хоча про сімейну кризу декотрі газети натякали вже й давніше.

На жаль, до телефону в Блорі підійшла хатня робітниця; вона сказала, що пані Фішер кілька хвилин тому кудись поїхала з матір'ю та дочкою; на жаль, Кюблер доповів про це лише через п'ять хвилин, після їхнього від'їзду, додавши, нібито Фішер «прихопила з собою дещо з речей» і все це скидалося на «невеличкий переїзд»; невдовзі з Тольмсгофена Гендлер майже тими самими словами — аж дивно — повідомив про приїзд тих двох жінок із дівчинкою і додав, що все це «нагадує невеличкий переїзд». А Ромер, який їхав позад жінок, запитав, що йому робити далі — повертатися до Блора чи залишатися в Тольмсгофені. Але потім Кюблер доповів із Блора, що незабаром після від'їзду звідти пані Фішер там з'явився сам Ервін Фішер; він узяв кілька паперів, покидав у машину досить багатенько валіз і знов кудись поїхав. Ще й так зневажливо, як він це вміє, сказав йому, Кюблерові, що кілька тижнів його вдома не буде. А оскільки й Блюм, як повідомив Кюблер, кудись поїхала, а наглядати час від часу, принаймні не постійно, за домом доручено тільки їй, то тепер, мабуть, уже нема потреби охороняти об'єкт так пильно, отож чи не можна, мовляв, йому, Кюблерові, піти додому... Це викликало в Гольцпуке роздратування, і він несподівано різко сказав Кюблерові зробити ласку й зачекати подальших розпоряджень. Він мав причину гніватись; адже досі Фішер була дуже розважлива, завжди йому про все повідомляла, попереджала про зміни в своїх планах, і він мав змогу спокійно перерозподілити своїх людей. Усе це, оця «безглузда втеча» з матір'ю й дочкою з Блора, свідчить про якусь напружену ситуацію, а може, й паніку. А від'їзд Фішера — то, певно, всього лиш випадковий збіг. Одначе потім, коли Ромер доповів із Тольмсгофена, що Фішер, побувши трохи в «замочку», подалася з дівчинкою до брата в Губрайхен і він, Ромер, змушений сам терміново приймати рішення, послав охороняти її Гендлера, почалося чортибатьказна-що; він, Ромер, нібито взяв на себе, поки все владнається, Гендлерові обов'язки в Тольмсгофені, де після конференції стало досить спокійно, і чекатиме тільки, доки його змінить Люлер, а тоді, якщо не буде інших вказівок, повернеться до Блора. Він, Гольцпуке схвалив Ромерові розпорядження, а тоді викликав по радіо Кюблера, вибачивсь, що повівся з ним трохи різкувато, і з жалем подумав про втрачену нагоду посидіти з Сабіною Фішер за чаєм і поговорити по щирості. Адже йому час від часу доводилося з нею розмовляти, дещо пояснювати, дещо в неї з'ясовувати, і бесідувати з тою молодою жінкою завжди дуже приємно. Вона вміє якось навдивовиж по-дитячому з чогось посміятися, з нею забуваєш про її кляте «становище», вона щоразу сама готує чай, іноді навіть вибачається за клопіт, що його завдає... І він забрав собі в голову, ніби вона цілком йому довірилась, вирішив завести з нею розмову й про цю делікатну справу, пояснити їй, що навіть у відданого коханця чи серед його оточення може бути щось таке, що потребує перевірки. Він уже навіть знав, з якими словами до неї звернеться, наприклад: «Внаслідок своїх міркувань я дійшов висновку, що дитина, яку ви чекаєте... На таку думку мене навели інтереси безпеки, а не моральності... Одне слово, що цій дитині дав життя, мабуть, любовний, зв'язок (тут треба ще помізкувати: „любовний зв'язок“ — не дуже вдало) не з вашим чоловіком, а з кимось іншим. А оскільки я відповідаю за вашу безпеку, то ви вже мені даруйте...» Вона, мабуть, почервоніла б, заходилася б доливати чай, може, й усміхнулася б чи розгнівалась, була б обурена, ображена, може, навіть прогнала б його, і йому перепало б від начальства... Ну й нехай! А тепер, коли вона сидить у брата в Губрайхені, в отій халабуді, по щирості з нею вже не побалакаєш, а про таке й поготів.

Чим довше він сушить собі голову, тим очевидніше стає, що любовний роман за межами Блора неможливий. Якби вона хотіла зустрітися з «заплідником» десь за Блором, то їй довелося б принаймні на годину-дві звідти поїхати, а це залишило б свій слід у протоколах — хай би лиш у вигляді знака запитання, але ж той знак потім розшифрували б, як тоді, коли вона частенько навідувалася з дочкою до Гребеля в Гетціграт, або тоді, коли раптом поміняла перукаря й поїхала вже не у Блюкгофен до Шиманскі, а в Гурбельгайм до Пікзене. Але ж у протоколах уже не зосталося жодного знака запитання. Зрештою, тепер вона взагалі перестала вчащати до перукарів і сама миє голову та дає лад своєму волоссю — отому прекрасному золотистому волоссю, милуючись яким він так любить попивати чай і провадити з нею задушевні розмови... Щодо сусідів, то насамперед на думку йому спадають Блемери, ця трохи фривольна сімейка, яка при нагоді влаштовує такі собі досить невимушені вечірки. Невимушені, але обтяжливі, бо декотрих підозрілих гостей доводиться перевіряти. Особливо Блемерового свояка Сульца, чоловіка явно багатого (звідки в нього те багатство, ще не з'ясовано, кажуть, він пописує під псевдонімом популярні порнографічні романчики). Обидва — і Блемер, і його свояк — чоловіки, певно, не в її стилі, вони надто несерйозні, надто фривольні і, звісно ж, не «для душі», а крім того,— він це щойно пригадав,— про Блемерів нема чого й голову собі сушити: адже вони живуть там усього два з половиною місяці, а вона вже на шостому і доти, як з'ясовано, жодних стосунків із Блемерами не мала. Отже, залишаються: молодий Бееретц, старий Германс, Клобер, Гельмсфельд, а в той час іще й Бройєр. Навряд, чи ймовірно, що тут замішаний котрийсь із них. Проте, коли йдеться про любовні справи, то він, Гольцпуке, уже відвик вважати за певні величини ймовірність або несхильність до отих «стилів». Скажімо, Корчеде, цей не лише привабливий, а й наділений тонким смаком літній чоловік — як-не-як, сім'янин, батько дорослих дітей, він і на клавесині грає, а коли вже припустити, що скаче в гречку, то йому можна приписати як «його стиль» хіба якусь освічену, пещену, десь так тридцятивосьмирічну актрису чи співачку — одне слово, Корчеде спокусився на найдешевший «стиль» продажного чоловіка, отого просто-таки вульгарного, брутального Шлюма. А Бляйбль? Його «стиль», як здавалося б — розпашілі від чардашу чи принаймні від фламінко танцівниці, а він узяв собі за третю дружину спокійну, привітну прибиральницю з Югославії, таку вже лагідну, мов ангел, і вона витримала з ним, певна річ, тільки два роки. І тепер, коли йому, Гольцпуке, зрештою ясно, що Сабіна справді вчинила те, що й сама назвала б подружньою зрадою, то зі списку підозрілих чоловіків він не може викреслити нікого — ні пристаркуватого Гельмсфельд а, в якого на таке діло, певно, не стало б ні снаги, ні, тим більше, бажання, ні отого кривоногого Клобера. У протоколах ці двоє фігурують як гості: Гельмсфельд заходив, здається, на «літературні» чаювання, а Клобер забігав (звичайно не надовго), щоб віддати овочі «власного виробництва» — салат, цвітну капусту («нічого не обприскувалося, люба пані доктор Фішер, гарантую»), вперто називав її «пані доктор», брав сигару, випивав чарочку коньяку, однак почував себе ні в сих ні в тих, майже завжди залишав у попільниці тільки надкурену сигару і жодного разу не затримувався довше, ніж на сімнадцять-вісімнадцять хвилин; отож із Клобера підозру можна спокійно зняти.

І, нарешті, залишаються — а кожну справу треба ж додумувати до кінця — його власні люди. Найбільшу підозру в нього викликає Цурмак — особливо, як подивитися на це діло очима самого Цурмака. В амурних справах йому, хоч він чоловік і одружений, сміливості не позичати, цей свого не прогавить; принаймні один раз, і то в ситуації вельми делікатній, що могла б погано скінчитися, він, не довго думаючи, на службі, в службовий час, закрутив роман із матір'ю одного юного правопорушника. Цурмак заарештував того хлопця за торгівлю гашишем, потім іще раз пішов до нього додому, щоб добряче перетрусити те «кубло», і, як згодом признався сам, «злігся» з хлопцевою матір'ю.

«Атож, я мав із нею це діло. Славна була жінка. Її звали Еллі, а прізвища вже й не пригадую. Ні, вона була не повія. Отож, а потім у службовий час іноді забігав до неї — не міг, знаєте, утриматись. Та ще й тепер, як проходжу повз той будинок, мене так і тягне туди,— я ж бо знаю, її чоловік і син — обидва за гратами. Подобається вона мені, можна навіть сказати, я її люблю, і в неї серце, як прийду, зразу розтане, я знаю. А Лісбет, моя жінка, ніколи про це не знала й навіть нічого не помічала. Та потім у душу мені все ж закрався острах: а що, думаю, як Еллі почне мене шантажувати? Однак вона так ніколи й не спробувала, навіть ні на що таке й не натякнула. Еллі... Добра була жінка, славна...»

І все ж таки Цурмака він відкинув. Відкинув через те, що дивився на це діло очима не Цурмака, а її, Сабіни Фішер. Про Цурмака він і подумати такого не може, принаймні ще менше, ніж про Клобера, хоч той — кривоногий пристаркуватий спекулянт, а Цурмак — показний, ставний поліцейський ще трохи отого давнього жандармського типу, чоловік на вигляд спортивний, відвертий і в очах жінок, мабуть, не позбавлений привабливості. Люлер (він розглядає їх за ступенем імовірності) теоретично готовий завжди й до всього, цей пригод не боїться і чимало їх має; він неодружений, проте для нього ця «бджілка» — з причин не амурних, а соціальних — на кільканадцять розмірів «завелика», «зависока». І надто небезпечна. Принаймні попасти з нею до газет — раз плюнути. Тут можна ускочити в халепу, а Люлер цього не любить. Ні, то не Люлер. І все ж, якщо це хтось із його хлопців... Чорт, вони ж бо всі люди та ще й чоловіки!.. Але ж ризикувати безпекою теж ніхто не стане... Залишається ще Губерт Гендлер. Цього чоловіка він так до краю і не збагнув; Гендлер йому до вподоби, це один із найнадійніших його людей, навіть теоретично підкований, чесний, знається на юриспруденції і жодного разу, зокрема й коли служив у поліції моральності, жодного разу не припустивсь ні найменшої некоректності. За нього, за його міцну сім'ю, за його погляди Кірнтер дає поруку, а те, що Гендлер часом буває знервований, а то й роздратований, психіатр пояснює його фінансовим становищем: чоловік явно перевитратився з будівництвом, з машиною та всілякими покупками. Однак у Гендлера є, як висловлюється Кірнтер, «неоціненний стабілізатор»: його дружина Гельга — розважлива, ніжна, спокійна жінка. І «майже красуня». Правда, серед родичів у них є два не таких «стабільних» елементи — Гельжина сестра Моніка та її приятель Карл Цурмайєн, теж такий собі надломлений соціолог, за яким, однак, не помічено нічого, анічогісінько підозрілого, хоч за часів, що могли б кинути на нього підозру, він був у Берліні. Тільки одне вказує на Гендлера як на можливого «запліднила»: з усіх згаданих тільки він коли не цілком, то принаймні в загальних рисах, безперечно, «в її стилі». Хлопець серйозний, набожний, як і вона, не позбавлений почуття гумору, хоч іноді справляє й протилежне враження, і по-чоловічому спокійний, що, звісно, їй імпонує; Гендлер досить фанатично ставиться до релігії (чого про Сабіну Фішер не скажеш) і з біса «праведний». Не правильний, а саме праведний, і навіть усупереч інструкціям заплющує на дещо очі. З-поміж решти охоронців Гендлер наче трохи аж чужий — не любить масних анекдотів, не дозволяє говорити при собі нічого непристойного, іноді дає колегам зайвий раз поглузувати з себе, і водночас навіть найбільші циніки ставляться до нього з повагою, а то й симпатією. Та чи Гендлер (сумління не дозволяє йому назвати Гендлера «заплідником», і він, розмірковуючи далі, вдається до слова «коханець»)... чи справді Гендлер її коханець або був ним? При слові «коханець» неймовірність стає меншою, а можливість, навпаки, ймовірнішою.

Один з його охорони? Щодо цього готових газетних заголовків хоч греблю гати, тим писакам тільки подай, отож краще буде, мабуть, залишити цю справу так, як є, і не квапитись підпрягати до неї ні Дольмера, ні Штабскі, а тому чоловікові з газети доведеться пояснити, щоб поки що не втручався в інтимне життя пані Фішер, оскільки безпеці, мовляв, тут ніщо не загрожує. А їй справді не загрожує ніщо. І все ж це може бути тільки або котрийсь із сусідів, або хтось із його людей. Одначе жоден із них загрози безпеці не становить, хіба лиш моральності, а те, що загрожує моральності,— не його діло. Гендлер? Цей теж із отих «задушевних». Але ж не слід забувати, як-не-як, про чарівну Гельгу, славну, щиру молоду жінку, з якою йому, до речі, вже не раз випадало танцювати. Отже: тепер Сабіна Фішер у свого брата в Губрайхені, і Гендлер її там охороняє. Обнесений високим муром пасторський будинок, ота романтична хатина, високі дерева, ліщинові кущі... Якщо вони крутять любов, то кращого місця й не придумаєш. Певна річ, її брат Рольф — не якийсь там «прогресивний» відчайдух, у чиїй голові сама порнографія, та і його сестричка-капіталісточка теж не така; Рольф належить скоріше до категорії високоморальних соціалістів, але коли він застане любу свою ультракапіталістичну сестричку десь у затишному куточку з кимось удвох, то, звісно, не стане їй ані докоряти, ані заважати. Отже, справа це, як не крути, делікатна, навіть дуже тонка, і найкраще буде, мабуть, для початку послати всіх трьох — Цурмака, Люлера й Гендлера — на курси до Штрюдербекена. Там і луг, і ліс, і буфет непоганий. Побігають по лісі, пограють у футбол, трохи постріляють, повчать теорію — воно їм не завадить. Вони це заслужили. А після курсів він висуне їх нарешті на підвищення, вони це теж заслужили, особливо Цурмак — через ту Бляйблиху він так попсував собі тоді кров, що потім категорично відмовився «ходити по крамницях з жінками взагалі, і на курорти щоб мене не посилали, де мусиш дивитись, як вони обпиваються в барах та виставляють напоказ цицьки, а тобі до них — зась! Ні-і, красненько дякую!» Отже, курси, а тоді відпустка й переміщення. Так воно всім буде краще; він це називає звичайною поліційною службою. Звісно, виникнуть кадрові проблеми. Четверта Бляйблева дружина збирається їхати на один з островів у Північному морі, і Бляйбль просить ужити «відповідних заходів». Виходить, треба терміново побалакати з Дольмером, а може, навіть дійти до самого Штабскі й зажадати підсилення. Але жодного слова про те, що Фішер вагітна — то справа її, справа її чоловіка, справа її коханця, якщо той узагалі про це знає. Він, Гольцпуке, уже не має сумніву, що вона не заговорить про це ніколи в світі. А якщо люди Цумерлінга потім і накриють її мокрим рядном, то попадеться вона, але не він. Треба тільки негайно подзвонити тому з газети й розтлумачити, що вагітність пані Фішер на безпеку жодною мірою не впливає; можна буде пояснити йому, що більш ніякої такої інформації від нього не вимагають.

8

Кінець кінцем, може, їй навіть пощастить довести, що Бройєр знав про її стосунки з Петером і ставився до них терпляче. Якщо він таки подасть на суд, йому треба буде тільки показати путівки, які він, звісно ж, ретельно вивчив, проаналізував і з яких недвозначно випливають — один-два рази на тиждень — оті двадцять три кілометри (їх можна легко переміряти), а потім стоянка, що тривала одну, дві, а часом і три години. Хіба ж він не казав Петерові, підморгуючи: «Ви там когось навідуєте?» Хіба ж Петер не кивав головою і не заявляв з готовністю, що ці сорок шість кілометрів в обидва кінці записує «своїм коштом»? Хіба ж Бройєр не знав, що від підприємства додому рівно двадцять три кілометри? Хіба вони вдвох їх не переміряли — вже хоча б через податок — хтозна й скільки разів? Зрештою, є свідки, залишається тільки сподіватись, що вони скажуть правду. Наприклад, бухгалтер Пляйн; адже йому, в разі чого, досить буде тільки подати фінансові звіти. А що, що ж собі думав тоді Бройєр? Як він пояснить це на суді: двадцять три кілометри «своїм коштом», дві години простою «своїм коштом» — де ж? Звичайно, вдома вони про це ніколи не розмовляли, і все ж таки... Бухгалтер, путівки... І це тривало, як-не-як, два місяці, навіть більше, й тривало б і далі, якби не оця клята історія з безпекою, якби в Петерових паперах не виявилося кілька дурниць і якби не отой ідіотський пістолет, такий старомодний і безглуздий, що навряд чи й на іграшку придатний. Одне слово, револьвер зразка десь тисяча дев'ятсот дванадцятого року. Правда, з патронами.

Цілком можливо, сказав їй адвокат, що Бройєр заявить, нібито нічого не знав або ж, хоч це й малоймовірно, визнає, що знав і покривав їх, а може, запевнятиме, що довго терпів, однак потім терпець йому урвався, особливо коли з'явилися документальні підтвердження, а з огляду на закони про пресу, завдяки яким Ерна, бувши сусідкою тієї Фішер, стала героїнею дня й опинилась у центрі уваги громадськості, варто посперечатися, бо все це досить «спірно й неоднозначно». Як її чоловік Бройєр, може, й «страждав і терпів» (щоб дуже, то він і не страждав, хай йому абищо; скоріш за все для нього, з його збоченнями, це була навіть своєрідна втіха!), але якщо він не подасть на розлучення, то нашкодить своїй репутації, надто репутації ділової людини. Історія справді стала надбанням громадськості, і про це слід посперечатися, бо питання таки спірне, і, звичайно ж, винна тут не вона, й не Петер, а Бройєр, що не може втримати язика на припоні й прагне списати своє банкрутство на якесь «шкідництво». На її думку, цілком можливо, що він сам подзвонив комусь із газети, у нього на це розуму вистачить, і коли вже найшла коса на камінь, то вона не мовчатиме, вона викладе їм увесь той бруд просто на стіл. А якщо Бройєр справді візьме гору, тоді вона — про це їй натякнув адвокат — заявить, що «стала жертвою безпеки», і тоді з'являться, як пояснив адвокат і підтвердив Бройєрів маклер, зовсім нові свідчення, і їх у крайньому разі доведеться заслуховувати на показовому процесі. Одне слово, так: якщо він неодмінно схоче взяти розлучення, гаразд; але з'ясовувати, хто винен,— про це не може бути й мови. А платить нехай він, вона ж знає, скільки в нього на рахунку.

Підпряжеться, певна річ, і Клобер; у нього через оті перевірки клієнтів спливли на поверхню прикрі речі — контрабанда і щось там іще з рідким пальним, вона в цьому ділі не тямить, але головне те — і це довело Коблера до шаленства,— що декотрих клієнтів, з якими він колись прокручував, сказати б, не зовсім законні оборудки (мав їх і Бройєр з якимись дивними італійськими торговцями годинниками!), отож цих клієнтів він утратив, бо кому ж охота самому лізти в «наставлену „лягавими“ пастку». Одне слово, оборудки, що доти зв'язували тих людей з Клобером, вони могли робити й з кимось іншим; і Клобер досить прозоро — не те що напрямки, а все ж ясно — натякнув, що тепер зі страхом жде податкової ревізії. В усякім разі, Клобер теж «жертва безпеки», сумніву нема, і створено вже цілу адвокатську групу, що збирає по всій країні «жертв безпеки», навіть якщо вони просто зазнали неминучої моральної шкоди від постійної присутності поліції на міських вулицях і в селах. Є вже один засвідчений відповідними паперами випадок із молодою дівчиною, батько й мати якої живуть у сусідстві з якимсь великим «тузом»; до певного часу та дівчина мала в школі непогані успіхи, всі це підтверджують, а тоді нерви в неї сплохували, провалилась на іспиті й наклала на себе руки. І що через цю безпеку впали ціни на земельні ділянки, так само засвідчують відповідні папери. Якщо те, що вона почула, правда — нібито історії з податками, а може, й отими сумнівними оборудками, а також «статевими зносинами» (хай навіть усе це виявилося й унаслідок перевірок з метою безпеки) самій безпеці не загрожують,— і якщо охоронці не повинні були нічого розголошувати, а навпаки, мали тримати все в таємниці, однак через їхні недогляди та помилки воно спливло на поверхню, то хто тепер відшкодує їй збитки?

Щодо цього адвокат переконав її цілком. Він наполегливо, вже вкотре застерігав її, щоб вона ні в якому разі, жодним словом, навіть натяком не прохопилася про те, що колись, мабуть, однаково втекла б із Шублером; це, каже адвокат, сплутає всі карти, зіб'є судочинство на хибний шлях, зокрема й щодо «жертв безпеки».

З бунгало у Блорі та в Петерову квартирку — це, звісно, був справжній шок із непогамовними зітханнями й морем сліз. З восьми кімнат, двох ванних, саду й плавального басейну та в ці тридцять вісім квадратних метрів, де є тільки душ, тоді як вона так любить поніжитись у ванні, любить з басейну — в ванну, з ванни — в басейн... І взагалі... Грошей чортма, тіснота, а щойно вийдеш на вулицю, одразу натрапляєш і на пристойних, і на непристойних з вигляду чоловіків, і вони безцеремонно пропонують їй за кілька марок «потасуватись» (дивне якесь і зовсім не симпатичне їй слівце), а як подумаєш, що грошей чортма... Ні, на цю стежку їй не хочеться ступати. Колись, ще до того, як вийшла заміж за Бройєра, вона іноді була близька до цього! Вона працювала тоді в Бройєра продавщицею, багаті іноземці купляли коштовне каміння й прикраси, і той чи той запрошував її на чарочку до себе в готель. Ні, цього вона ніколи не робила, за гроші — ніколи. До того ж Петер одразу ж помітить і нізащо такого не потерпить, хоч сам за ті ж таки кілька марок мусить хекати цілісінький божий день — щось переносити, складати... Це підробітки незареєстровані, звісно. Влаштуватися на постійну роботу важко, отож вимагати пристойної платні Петерові й не випадає. Це так, наче тобі помалу затягують на шиї мотузку. І хоч Петер ніколи й не бурчить, вона однаково відчуває, що все це його дратує; адже в Бройєра він уже майже «вибився був у люди», став хай, правда, й не комерційним директором або чимось таким, а все ж закупником чи розпорядником,— як-не-як, він учився на економіста. Ні, ні, вона повинна шануватися, повинна триматись, він-бо справді її любить, намагається зробити її щасливою, ніколи не свариться, не скиглить, тільки часом сидить такий мовчазний, серйозний і трохи забагато читає. А до телевізора його й на вірьовці не затягнеш, хіба вряди-годи піде в кіно, а після сеансу вони десь зайдуть випити по чарочці; на танці Петер ходить теж дуже рідко — каже, що для «танцюльок» уже застарий. Добре, що хоч оті розпитування вже минули й газети дали їм спокій.

Лишилося тільки одне і, мабуть, найгірше: оцей гамір надворі, проти якого не допомагає вже й снодійне. «Оті розтриклятущі свині» — хто? — провели до міста автостраду, в самісінький центр, а до неї — під'їзну дорогу, і все це шурхотить, шурхотить, шурхотить день і ніч, а коли часом на хвилини дві-три, не більше, і змовкне, то вона однаково знає, що це шурхотіння ось-ось повернеться, накотиться новою хвилею, а тоді знов відкотиться, і вона встає, виходить у халатику на сміховинно манюсінький балкончик, закурює і думає про втечу. Куди?.. А як чудово було у Блорі... І коли б не ота ідіотська безпека, то Бройєр, може, кінець кінцем пристав би на якийсь варіант «утрьох»... Це шурхотіння іноді переходить у гуркіт... Ні, зачинені вікна нічого не дають, а протишумові шибки такі дорогі, та й дихати потім не буде чим... Спати при зачинених вікнах? Та ні, вона ж задихнеться! Не допомагає ніщо, ніщо не допомагає — ні протести, ні виступи громадськості, ні збори в пивній на розі, де вони мусять вислуховувати єлейну балаканину відповідальних осіб; допоможе тут тільки одне: виїхати, переїхати, поїхати, втекти. Бувають ночі, коли вона, накурившись і добряче випивши, годинами стоїть на балконі, мерзне і б'є себе кулаками в скроні, ладна махнути на все рукою і піти геть — просто піти геть, куди очі світять. Не допомагають ніякі затички у вухах, і навіть коли на кілька хвилин западає тиша, у голові в неї так само гуркоче; гуркоче, коли вона їде автобусом до Блора, заходить у гості до давніх знайомих, що хоч і шкірять зуби, а все ж розмовляють із нею мило,— скажімо, ті ж таки Бееретци, яких вона благає здати їй у найми кімнатку, хай то буде навіть темна комірчина, просто закуток, де вона зможе перебути ніч, поспати, виспатись. Але потім починається: можна було б, мовляв, прибрати, обставити одну з кімнат у мансарді й, «незважаючи ні про що» — на що? — дати їй спокійно там пожити — коли й не за спасибі, то принаймні за платню дуже невелику... На що вони тільки не згодні, то це щоб вона, боронь боже, не «привела туди чоловіка»; ні, цього, мовляв, робити не можна, а то... А саме це її і не влаштовує, йти туди без Петера вона не хоче. Він працює, як каторжний, не цурається найбруднішої роботи, вже й так наймається тільки разом із турками, навіть з італійцями дуже рідко, і дійшло до того, що місце на сміттєвозі для нього було б як підвищення на службі, посування по суспільній драбині. І оце він не має права в неї спати? Ні, тоді краще не треба.

А йти до Сабіни Фішер їй не хочеться. Вона вже шкодує, що облаяла ту по телефону; Сабіна ж бо така мила жіночка, славна сусідка і, зрештою, ні в чому не винна. Мабуть, у неї можна провести вихідні, коли вдома нема її чоловіка (до речі, а той, як танцював із нею, виявився таким джигунчиком!). А втім, не треба. Що ж до Клоберів, то ці годяться хіба лише в союзники, загалом вони їй не до вподоби — при першій нагоді лізуть у душу — розказуй їм подробиці розлучення, ще й пускають шпильки з приводу їхньої з Петером різниці в роках. А як же гірко дивитися, хоча б і здалеку, на бунгало, в якому й досі ніхто не живе! Видно, Бройєр і сад занедбав, і в басейні в нього болото, і салат пішов у стрілку, а в перестиглій квасолі кишать жучки... Все справді «занепадає», і вона, повертаючись додому, знову з жахом думає про ніч, про шурхотіння, гуркіт, про те пекло, яке вдень здається їй ще стерпним; а вже буває й так, що вона лежить у сльозах поруч із сонним Шублером, тоді встає, ще раз прикладається до пляшки, потім усе ж засинає і прокидається аж уранці, коли Петер іде під душ. Тоді вона рушає, заточуючись, до ніші, де стоїть плита, й готує сніданок; не прокидається вона зовсім навіть після кави, і ще добре, що він, прощаючись, щоразу пригортає її, цілує й шепоче: «Я зроблю все, що зможу, аби лиш нам вибратися звідси. Ти тільки не зволікай з розлученням, і ми одружимось. Я так тебе кохаю!..»

Гарні слова промовляють небалакучі Петерові вуста. Але ж він, мабуть, не сліпий і має бачити, як у неї марніє шкіра, яке сіре й зморшкувате буває іноді вранці обличчя, і їй уже не вдається душем, масажем і всіма оцими мазями та кремами домогтися отої «молочної чарівливості», що колись викликала в нього такі захоплені, хоч і не багатослівні, дифирамби. Вона старіє; кожна безсонна ніч робить її, мабуть, на місяць чи й більше старішою, не повертає їй свіжості й спиртне, і сірість на шкірі залишається, хоч скільки вона втирає мазі та креми, масажує себе і обливається водою, а їй же не хочеться, щоб Петер у ній розчарувався... Він її кохає, і це так гарно промовляють раз у раз терпкі студентські вуста, і вона його любить, і ось уже збулося те, на що вона якось натякала адвокатові: що колись вона однаково з ним утекла б, тільки ж не в цю квартирку й не в цей квартал, де від гуркоту помалу втрачаєш глузд. Ще рік, а може, й півроку, і вона витягла б із Бройєра достатньо, відкрила б крамницю — десь у тихій місцині, щось на взірець «Крамнички тітоньки Еми», таке їй до душі, а може, й салон мод. А Петер довчився б таки, і вона взяла б із дитячого будинку хлопчика чи дівчинку. Адже вона цілком нормальна жінка, зокрема й щодо сексу, зрештою, її стосунки з Петером якраз і довели, що вона нормальна. Шкода тільки, що їй бракує внутрішнього спокою для якоїсь гри — скажімо, в шахи чи в інші, не такі складні ігри, які він так любить, бо для мюле чи гальми^[52] треба бути спокійнішою. У перші тижні через телевізор трохи не дійшло до катастрофи; вона ж бо звикла дивитись о сьомій новини, тоді повечеряти, погортати програму й вибрати собі щось на вечір. А в Петера тільки оцей невеличкий портативний телевізор, чорно-білий, та ще й не зовсім справний — екран майже завжди миготить, звук іноді пропадає. А вночі — гуркіт, шурхотіння, і навіть нема телефону; а вона ж бо день при дні сидить сама-самісінька і могла б подзвонити тому чи тому, давнім подругам, Елізабет, що тепер держить пивницю, чи Герті, яка таки відкрила свій салон мод. А колишнім приятелям краще не дзвонити: дехто з них стає по телефону таким настирним, аж неприємно, і тоді напливають спогади про оті кляті дурниці... Не хочеться ж завдавати Петерові болю. А надзвонювати людям з кабіни телефону-автомата — це вже не те. Хтось завжди стовбичить під дверима та ще й стукає. А от вмоститися біля телефону, спокійно, не поспішаючи погомоніти, закурити сигаретку — це ж зовсім інша річ!

Гроші теж помалу кінчаються. У неї, звісно, є в банку свої заощадження, ще з давніх часів — іноді вигадувала дещо з грошей на господарство, адже Бройєр дріб'язковий не був, дріб'язковим він став уже потім, і коли двічі-тричі на день їй доводиться сідати в автобус чи в електричку, то вона вже починає замислюватись. Ще добре, що тепер у неї більше клопоту, ніж у Блорі,— адже Бройєр наполягав, щоб вона нічого не робила; дати в домі лад, прибрати зі столу, сходити до крамниці, зварити обід... Найбільше вона любить поратися коло плити, адже Петерові її страви явно подобаються — після стількох років парубоцького життя на яєчні та сосисках, а коли справи йшли краще, то й на розігрітих консервах. Куховарить вона залюбки, це відвертає її увагу від отого шурхотіння та гуркоту, а також від думок про наступну, ще одну безсонну ніч. Їй приємно накривати по-святковому для нього на стіл (як-не-як, вона мала ж право прихопити з собою власне придане), дивитись, як він їсть... Його спокій і ласки діють на неї просто цілюще. Петер такий милий хлопець, не вельми балакучий, на жаль, противник телевізора, і хоч раз у раз і просить її, щоб вона будила його, коли не може заснути, вона на це не зважується, тільки дивиться, як він лежить і спокійно спить, звиклий до цього гуркоту. Обличчя його у сні лагідніше, і вона, звісно, розуміє: вічно отак із ним не триватиме, ні, й вона стає перед дзеркалом і вже вкотре починає придивлятися до своєї шкіри; ні, вічно так не триватиме, це взагалі триватиме вже не довго, потім навряд чи комусь уже й на думку спаде запропонувати їй «потасуватись». Потім вона, мабуть, повернеться додому, до Губрайхена, вже не ЕрноюБройєр і все ще не Ерною Шублер, а знов Ерною Гермес, повернеться, ще не забувши, як треба поратися біля доїльних апаратів, подавати хворому батькові в ліжко їсти, прибирати за ним, доглядати його... З Бройєром її там ніколи не зустрічали дуже радо; він був для її рідні надто «вітряний», а брат називав його «якимсь слизьким». А з Петером... Їхати туди з Петером вона не зважується. Хоча, зрештою, там у неї є своя кімнатка, і вона завжди стоїть вільна: ліжко горіхового дерева з високими бильцями, умивальник з мискою, нічний горщик («Кімната всякчас тебе жде, але тільки тебе». І ще: «Як приїдеш, не починай тільки знову викидати своїх коників»).

Хто ж їх викидає, ті коники? Юпп Гальстер, що якось у неділю вранці ні сіло ні впало взяв та й застрелив свою жінку, чи молодий Шмерген, що теж ні сіло ні впало якось у неділю пополудні взяв та й повісився. Це правда, з одним одруженим чоловіком, Гансом Польктом, у неї «дещо було», але Ганс не став же розлучатись, і вона переїхала до міста. Що було, то було. А отому Тольмовому сину, Сабіниному братові, в якого рильце в пушку ще більше, ніж у Петера, вони дали спокій, і він так собі там і живе, хоч із тією жіночкою, комуністкою, теж не одружений і вона має від нього дитину.

Оце надзвонювання з телефонної будки її аж дратує. Коли Фішер не взяла трубки й за третім разом, вона набрала номер Блюм, почула, що Сабіна поїхала до Тольмсгофена, зателефонувала туди й почула, що давати довідки вони не мають права, атож, по телефону не мають права, однак вона не вгамувалась, поки не додзвонилася до Сабіниної матері; кінець кінцем стара повинна її пам'ятати, адже вони бачилися іноді за чаєм — першокласна, до речі, жінка; але та спершу теж вагалась, потім таки пригадала її і після довгих умовлянь та зволікань («Я ж не маю права, їй-богу, не маю права, люба пані Бройєр... Мені вже стільки разів за це перепадало...») сказала, що її дочка «переїхала» — саме «переїхала», висловилась вона, а не поїхала — в Губрайхен, до її сина й дала навіть номер його телефону. Але вона туди не дзвонитиме, ні, вона туди сама поїде — мабуть, на велосипеді, ще й, може, візьме з собою Петера. А в тої Фішер, певно, можна буде й грошей попросити. Адже гроші в неї є.

Перед телефонною будкою стояло, побрязкуючи дрібняками троє хлопчаків; вони багатозначно посвистували, а один із них процвірінькав:

— А я й не знав, що тепер дівчатка видзвонюють клієнтів самі!

Невже в неї справді такий — уже такий — вигляд? Якийсь багатообіцяючий? Ох, пора, пора забиратися звідси геть! Може, їй ще пощастить улаштуватися економкою в осиротілому Гальстергофі. Працювати вона ще не забула, і її шкірі це не зашкодить, а Петер... Петер там навіть зможе, мабуть, застосувати свої знання з економіки, до того ж він, здається, вже не цурається ніякої роботи, навіть найбруднішої, треба тільки, щоб кожне з них мало свою спальню, тоді все буде гаразд,— це ж зовсім не означає, що вони мають нарізно спати. От молодому панові Тольму окрема спальня не потрібна, той має право ночувати разом зі своєю комуністочкою, навіть у тіні пасторського будинку, а тим часом і сам не далеко відбіг від отих «підозрілих». Принаймні був чи міг би стати гіршим за її Петера.

Услід їй усе ще посвистували ті юні кретини.

9

Сабіна не виходить йому з голови. І це не тільки оте розчарування, не тільки думка про сварку з Фішером і «дружню увагу», яку тепер знов виявлять до них люди Цумерлінга; це й сама дитина, стурбованість за те, що з нею буде. Якби Фішер усе ж таки вирішив, незважаючи ні на що, усиновити чи удочерити дитину, то Сабіна, мабуть, однаково на це не пішла б, і виникли б правові проблеми, розв'язати які не просто. Думка про те, що з Тольмсгофена доведеться поїхати, міцно засіла в голові, глибоко пустила коріння й набирає сили. Крім того, він стомився, дуже стомився і вже шкодує, що запросив Блюртмеля з його Свою на вечерю. Ті прийняли запрошення навдивовиж одразу — певно, тут доклала зусиль сама Кленш, яка виявилася вродливішою, ніж на фотографії, до того ж, видно, допитливою і не байдужою до авторитетів. А коли він спробував її уявити, то вона здалася йому навіть екзальтованою, схожою чимсь на осу й хоч і не надокучливою, але й не дуже несміливою чи, тим більш, затурканою. Блюртмелеві все це було, мабуть, досить прикро, однак він, незважаючи ні на що, поводився тактовно, стримано, вмів майже з упевненістю канатохідця влазити то в шкуру слуги, то в шкуру гостя, виявляв готовність допомогти, водночас нічим не виказуючи свого залежного становища. Поки Кете з Євою справляли на кухні хихоньки, Блюртмель навіть узявся накривати на стіл, і ця його старанність нагадувала готовність допомогти скоріше уважного гостя, ніж запрошеного слуги. В цій його здатності до перемін, у цих майже непоясненних і все-таки відчутних нюансах було щось навіть заспокійливе. Це була гра, майже вистава, і він, Тольм, добре розумів, що на домашніх вечірках Блюртмель міг би виконувати які завгодно ролі: господаря, слуги, швейцара, щомиті ладного допомогти гостю, дивлячись на якого, забуваєш, що він, власне, слуга. Блюртмель приготував йому коктейль, після якого він справді забув про втому, про Сабіну, конференцію, інтерв'ю, Бляйбля і про те, що Тольмсгофен мають знести. Потім Блюртмель поставив касету,— полилася тиха музика, Шопен,— весело, навіть збуджено нарізав на кухні цибулю і анітрохи не збентежився, так ніби це його й не обходило, коли Кете, оскільки Сабіна не залишилась, а поїхала далі, все ж запропонувала його Єві кімнату для гостей, сказавши: «Там вас хоч не розділятимуть цілі поверхи!». Він чув на кухні сміх — там якнайретельніше збивали яйця на омлет, відкривали заради такої нагоди бляшанки з супами, відкорковували пляшки. Блюртмель признався, що, хоч і дуже любить ікру, однак іще ніколи не важився купляти її собі, і навіть ці слова, що недвозначно засвідчували соціальну відмінність між ними, не порушили гармонію в домі.

А коли прийшли ще й Шретери — нарешті Кете «таки пощастило» їх запросити,— то для нього це було вже трохи аж зайве. Та все ж таки вони живуть в одному селі, доводяться одні одним, хоч і не офіційно, родичами, у них, як-не-як, є онук... Особливо делікатним питанням було те, як їм одне одного називати, і вони так ні на чому й не стали навіть після того, як разів три чи чотири бачилися в Рольфа. Звертатися до нього на «ти» Шретер просто не насмілювався. Найбільше, чого від Шретера можна було добитися,— це «Тольм» і «ви»; Луїза, його дружина, зупинилась на «Фріц Тольм» і «ви»; зате Кете просто-таки заборонила обом казати на неї «пані Тольм» чи «пані Кете» й просила називати її лише «Кете» і «ви». Але зустрічалися вони дуже рідко, щоразу плутались у звертаннях, отож кінець кінцем усе зводилося знов до «пана» та «пані». Кете в таких випадках починала згадувати про давноминулі часи: «Уявляєте, ми ж могли б познайомитися ще тоді, коли я жила у своєї свекрухи в учительському будинку й ходила з Рольфом на руках селом або коли жила в графині, чи й іще раніше, коли була в Іфенгофені ще Кете Шмітц... Може, познайомилися б десь на карнавалі чи на храмовому святі — пішли б разом танцювати, і я сказала б: „Називайте мене Кете!“»

— Але ж цього не сталося,— відповідав Шретер зі своєю лагідною і водночас гіркою усмішкою.— Цього не сталося. «Тольм» і «ви» — це я розумію, але «Кете» і теж «ви» — цього я вже не розумію. А просто «ви» — це, як на мене, надто нешанобливо, надто безглуздо, до того ж я не можу казати й на вас «Тольм» і «ви». Всі ці вигадки з іменами мені однаково здаються надто американськими. Ні, цього я не розумію.

— Коли він ще ходив у селі до школи, та й пізніше,— казала Луїза Шретер,— я була надто мала, щоб на нього «тикати», а то тепер мені, либонь, легше було б перейти на «Фріц» і «ти». Атож, шампанське я люблю... А що ми, власне, святкуємо? А-а, ну звісно! Пардон, звичайно! Ну, тоді щиро вітаємо! Щастячка вам!

Шретер не схотів пити нічого, крім пива, закурив люльку й, коли стіл уже накрили і Єва Кленш принесла суп, промовив:

— Ну, отепер я поласую! Тільки ні слова про політику.

— Згода,— сказав Тольм.— Я — ні слова, обіцяю.

Як посадити за столом гостей, придумала Кете: Кленш — поруч із Шретером, сама вона — біля Блюртмеля, а він, Тольм,— коло Луїзи Шретер. Отож усі матимуть про що поговорити. Він дістав змогу тактовно поцікавитися про Анну Пютц та Берту Кельц і довідався, що перша лежить паралізована, а другої вже й на світі немає; дізнався також, що Кольшредер уже довго не протримається, бо ж він, як-не-як... Тут люба Луїза, що була в пастора однією з головних помічниць, зашарілася. Одне слово, у нього нібито щось було з дівчатками — школярками й іншими такими ж юними; вони, як хотіли там щось улаштувати, чи то самі «оголялися» перед ним, чи то мусили «оголятись». Луїза тільки зауважила: «Але він зайшов таки надто далеко».

Щоб додати Блюртмелеві впевненості в тому, що він тут гість, а не слуга, він, Тольм, час від часу вставав, доливав вина, відкривав пляшки з мінеральною водою, брав із буфета келихи, потім розповів Луїзі Шретер про переваги ікри, показав їй, скільки треба чекати, щоб грінка трохи — не зовсім — прохолола і була ще й хрумка, й не гаряча — саме така, щоб масло на ній одразу розпливалося і на нього можна було класти ікру («акуратненько-акуратненько, Луїзо, і набирайте повну ложку!»). Балачки за столом він слухав краєм вуха, дивувавсь, що Шретер так жваво розмовляє з Євою Кленш, і все ж сам почав про політику — соціалізм, католицизм, історія християнської профспілки, арешти за часів нацизму, зрада Аденауера, про ХДС не може бути й мови, СДПН ослаблена... Він чув, як Єва розважливо й водночас затято захищала свою СДПН, а заразом і католицьку церкву, і йому було шкода, що Кете посадила його не біля Єви, він залюбки подивився б цій на диво чарівній особі ближче в очі; а втім, якби він зайняв був місце поруч неї, то Луїзі довелося б сідати коло свого Шретера.

Він допоміг також прибрати після закуски посуд, поналивав червоного вина і мимохідь відчув, як у нього трохи запаморочилось у голові: як на один день, то цього було вже, мабуть, забагато — вибори, інтерв'ю, нестримні думки про ширяння птахів, все оце з Сабіною... Він вибачився перед Луїзою за свою небалакучість і заходився з подробицями розповідати їй про графа Гольгера Тольма — одне слово, плітки, які вона слухала залюбки й вочевидь з цікавістю.

— Шкода,— коротко мовила вона.— Він був, видно, не такий уже й поганий хлопець.

А Блюртмель його просто вражав; він позбувся вже сором'язливості — але не почуття власної гідності,— і тримався на певній відстані, водночас не відмежовуючись, з Кете розмовляв щиро, хоч і не робив ні найменшої спроби втертися в довіру; і все ж таки в його манерах було щось від професіоналізму, який завтра дасть йому, слузі, змогу знов невимушено приготувати ванну, зробити масаж і не розводити, поки його не спитають, зайвих балачок. Навіть те, як Блюртмель з суворою люб'язністю заборонив йому допомагати далі коло столу, поклавши край цьому, як Тольм і сам відчував, трохи аж демонстративному демократизму, з яким він хотів подавати омлет і розставляти салатні тарілочки, ця, сказати б, неавторитетна, а проте вельми розважлива впевненість, що з нею Блюртмель мовчки урвав Євині теревені зі старим Шретером і послав її на кухню, де вона відразу ж почала хихотіти з Кете,— в усьому цьому було щось таке, що він міг назвати тільки ознаками особистості. Це була зважливість, рішучість, якої самому йому бракувало; Блюртмель, безперечно, міг би бути прекрасним головою правління концерну. Вперше в Блюртмелевій манері поводитись йому щось упало в око, вперше спало на думку для означення цієї манери слово, характеристика, якої він так довго шукав: молодецтво. У Сілезії таке збереглося б, либонь, довше. Може, саме це й примусило його згадати — помилково — про eros paidikos^[53].

Їхня вечеря обернулася на те, що звичайно називають вдалою вечіркою. Всі їли всмак, жваво підтримували за столом розмову, Блюртмель навіть зважився розповісти кілька інтернатських анекдотів, прихильно відгукнувся про єпископа, а Луїза Шретер сиділа така розкута, що невимушено заговорила навіть про те, як сутужно з грішми, як її брат («Ви ж бо знаєте — він був завжди хлопець суворий») підвищує квартирну плату, наживається навіть на грошах за воду, яка нікчемна в Шретера пенсія... Він, Тольм, уже ладен був запропонувати їй гроші — в позичку, звісно, дарованого вони ніколи нічого не візьмуть,— але від цього кроку його стримала колишня його й теперішня сором'язливість. Гроші — це справа делікатна завжди і в усіх: одні квапляться їх узяти і то як можна більше, а інше, коли він пропонує їм гроші сам, стають холодні, як лід; ні, це діло має взяти в свої руки Кете. Луїза навіть простодушно поцікавилася, скільки коштує ікра, а тоді почервоніла, і йому довелося заспокійливо покласти їй на плече руку й пояснити, що ціни він не знає, бо ікру йому — нехай вона, мовляв, тільки не дивується — дарують. Хто? Звичайно ж, росіяни, з якими він хоч і не має безпосередніх ділових зв'язків («Вони ж не хочуть купувати мою „Блетхен“ і продавати її в Радянському Союзі!»), однак бачиться на прийомах та конференціях. Він розповів їй також, як нехтують вони своїми ж таки товаришами і, коли часом трохи підіп'ють, висловлюються про них досить недбало, майже зневажливо, немов ото... немов ото, мабуть, єпископи про причетників або кардинали про звичайних прелатів. А щодо ікри, то те саме і з кубинськими сигарами: їх йому теж дають росіяни, сам би він їх ніколи не купляв, як і ікру; і він признався Луїзі, що повік, повік не оговтається, певно, від деяких ран та упереджень, бо глибоко в душі у нього сидить голодний син бідного тольмсгофенського вчителя, і він ніколи не викине, хоч і давно вже має таку змогу, шість чи сім марок за одну сигару чи —«хіба ж я знаю!» — сорок марок за кілька ложок ікри. Він усе ж таки хотів обережно підвести її знов до розмови про гроші, нехай вона, крий боже, не думає, що він скупердяга, він не такий, ні, годі й сумніватися,— машина, навіть замок... Одначе сигари, ікра... Ні, цього порогу він не переступить повік. Треба тільки, щоб вона знала, якими манівцями потрапляють до рук західнонімецьких капіталістів сигари Фіделя Кастро. Як і ікра з випатраних осетрів...

Пити каву вони перейшли до салону, що його Кете, відколи їх відрадили від тераси, називає ще «наша чайна»; Єва Кленш наполягла на тому, щоб готувати каву самій.

— По-турецькому, якщо можна.

Чого ж, можна й по-турецькому. У буфеті в Кете знайшлися й невеличкі мідяні джезвочки. По-турецькому? Чи не в Лівані вона цього навчилася? А може, в Туреччині або в Сірії? А вона здогадується, що йому відомо про неї все-все? Що він мало не з подробицями поінформований про її ходіння до церкви, про недільні сніданки, про її біографію, торговельні справи, захоплення стрільбою з лука? Йому стало раптом так прикро, що він аж почервонів. Ця мила молода жінка, яка вочевидь утішалася цим вечором і виявилась трохи сміливішою, ніж він собі думав, побачивши її на знімку, ця роботяща, привітна маленька особа... На неї заведено ціле досьє, і він до нього зазирав — усупереч приписам, бо ж йому так кортіло довідатися більше про Блюртмеля, що, як-не-як, крутиться щодня коло нього ближче, ніж будь-хто інший. Нащо йому здалися ті Блюртмелеві мотоцикли, його друзі, коханка? Йому було прикро, і все ж він спокусився й зазирнув до того досьє.

У салоні вони нарешті посідали по-іншому: Кете поруч з Луїзою, Шретер — із Блюртмелем, а сам він — біля Єви Кленш, яка, до речі, не набагато старша від Сабіни. Кава вийшла непогана, може, правда, заміцна, але він її випив, з усмішкою вибачився, ще раз устав і пригостив усіх сигарами та сигаретами, а Кете поставила на стіл коньяк та лікер, щоб кожне наливало собі саме. Шретер заходився ретельно обнюхувати сигару, а тоді заявив, що це —«грандіозна штука, шкода навіть курити!» Єва взяла сигарету, тоді чарочку лікеру, поцікавилася в нього про внуків і відразу зашарілася Й закусила губу, проте він її заспокоїв.

— Так,— мовив він,— один із моїх онуків, найстарший, десь аж у південній півкулі, либонь, у Північній Африці. Чом би про це й не побалакати? А тепер ось уже четвертого ждемо... У Сабіни, дочки.— Він ледве стримався, щоб не запитати, чи не хоче Єва дітей; стримав у собі те, що крутилося на язику й лежало тягарем на серці: Сабінину біду й біду, яку сам мав тепер із Сабіною. Отож спитав тільки, ким Єва працює, поцікавився, як ідуть справи, висловив захоплення її сміливістю, діловитістю, але зазирнути їй в очі, глибоко в очі, побоявся. А вона розповіла йому про моди, про те, як швидко вони міняються і як доводиться ризикувати («Це немов овочі, що скоро в'януть»), про конкуренцію і боротьбу за клієнтів, про розрахунки й витрати, і він дійшов висновку, що та її позірна зухвалість — усього лиш другий бік скромності; говорила Єва й про Алоїса — («Він мені по-справжньому вірний і любий друг»), а також про те, як тужить за Берліном.

— Господи, оце місто!

Кете з Луїзою випили вже, судячи з усього, трохи забагато і тепер не розмовляли, а тільки шепотілися, і з того їхнього шепотіння вихоплювалися назви сіл, знов і знов прізвище Кольшредера... Але потім Шретер нагадав, що пора збиратися, нагадав рішуче — він просто встав, хоч на ногах тримався й не зовсім твердо, і в його руці застигла недонесена до рота напіввикурена сигара. Ні, запропонувати старому Шретерові ще одну сигару, на дорогу, він не міг, адже це вже скидалося б на подачку, на благодійний жест; одна сигара — це ще нехай, але дві — ні. Та якщо діяти обережно, то можна буде, мабуть, надіслати йому цілу коробку сигар; за таке хвилюватися не варто, це буде вже не подачка, а подарунок. А в Кете й Луїзи справа явно наладилась, вони вже, як видно, перейшли на «ти», бо на прощання Кете запитала:

— Може, запропонувати тобі ще щось, Луїзо?

А та відказала:

— Я б залюбки покаталась у твоїй машині!

— Сьогодні ж таки?

— А чого ж. Якщо можна.

Влаштувати це було не важко, тільки ж до Комерцової садиби зовсім близько. Тож вони вирішили поїхати кружним шляхом, і Блюртмель виявив готовність повезти їх. Єва Кленш заявила, що прибиратиме на кухні, й нікому не дозволила їй допомагати. Він, звісно, охочіше пішов би до спальні, але мусив їхати з усіма, до того ж треба було повідомити про їхній намір охоронця. Їхню «гладку машину» Луїза безцеремонно назвала «справжнісінькою муркотухою. Тут навіть не відчуваєш, що сидиш у машині!» Під час цієї недовгої поїздки вона просто розкошувала. Блюртмель кілька разів проїхав тим самим кружним шляхом, назвавши його «колом пошани». Луїза уважно слухала розповідь Кете про всілякі зручності й вигоди в машині: шибки опускаються й підіймаються автоматично, є невеличкий бар, навіть телефон. Луїза попросила дозволу скористатися ним і набрала Катарінин номер; спершу вона побалакала з Рольфом, потім з дочкою («Вітаю вас, а також любу пані Фішер з борту килима-самольота!.. Тільки не сприймайте цього так серйозно... Що? Політика!» А Блюртмель, якого простодушна Луїзина радість явно смішила, ще й увімкнув стереоустановку, поставив касету з Бахом, і в Луїзи аж сльози виступили. «Дивіться — то жених. Немов ягня, стоїть, притих...» Потім Луїза дозволила Шретерові втерти їй сльози. Тому, як видно, все це було трохи неприємно, однак він мирно пробурмотів:

— Ох, душко, не бери так близько до серця!

А вона відповіла:

— Ага, я ще ж зроду отак не слухала, хоч сама стільки разів підспівувала...

Біля Комерцової садиби вони зупинилися, Кете попросила Блюртмеля перемотати плівку, і Луїза радо взяла касету.

— Господи, я ще зроду не слухала Баха з такою насолодою,— сказала Кете.— На, візьми собі...

— А я й не знала,— промовила Луїза,— що таке записано й на плівки. Візьму залюбки!

Позаду зупинилася супровідна машина, і з неї вискочило двоє охоронців; загавкали собаки, всі відчули себе незручно, і Луїза на прощання сказала:

— Але тепер ви повинні якось і до нас завітати — ми ж таки родичі! Вони, звісно, не одружені, але ж це наші діти, і живуть у злагоді.

Ці кілька сот метрів до замку він охоче пройшов би попід руку з Кете пішки, але сів у машину — думка про ускладнення, що їх може викликати така нічна прогулянка, наперед псувала будь-яку втіху від прогулянки. Тольмсгофен з усіх чотирьох боків відкритий; групи дерев, кущі, верби над Гелербахом... Все непроглядне, вулиця погано освітлена... І коли він допоміг сісти в машину Кете, а тоді, повагавшись, сів за допомогою Блюртмеля й сам, то відчув, що охоронці нервують, хоч і намагаються триматись чемно. Ні, про ці сім, ці вісім хвилин нічної прогулянки селом шкода й думати.

А Блюртмель уже знову ставав іншою людиною; це був іще не зовсім слуга й шофер, але вже й не зовсім гість; принаймні в його дбайливих, майже співчутливих рухах і доторках дедалі більше відчувався професіоналізм. «Це людина,— подумалось Тольмові,— глибину й різнобічність якої я ще тільки пізнаю. А він же завжди здавався мені байдужим...»

Всього дві хвилини — і вони вже на яскраво освітленому подвір'ї замку; знову виходиш із машини, знову відчуваєш Блюртмелеві руки, його плече, а Кете знову бліда і якась серйозна, і коли в ліфті він хотів був заговорити, вона тільки похитала головою й показала на стелю, де вмонтовано мікрофон; губи її стомлено обвисли — певно, вона випила таки трохи забагато. Блюртмель уже вибіг сходами нагору й стурбовано чекав їх біля ліфта; він лагідно запропонував свою допомогу — зробити кілька вправ, трохи розтерти водою,— і коли вони люб'язно відмовились, нагадав, щоб вони «в разі чого» подзвонили йому.

Єва Кленш уже пішла до себе; в кухні, салоні, їдальні — скрізь було прибрано. Кете ступила до ванної, відчинила вікно, потім вистромила з дверей голову.

— Мені оце спало на думку,— сказала вона,— що від Шретерів сюди добре видно, хоч у вікно видивляйся. Ось поглянь, у них там унизу світиться. Луїза саме сидить у Катаріниній кімнаті й слухає на дешевенькому магнітофоні Баха. Ти бував у колишній Катаріниній кімнаті?

— НІ.

— Там як у невеличкому музеї. На стіні — фотокартка: Катаріна в день першого причастя, поруч — репродукція Лохнерової мадонни... Мао Цзедун, Че Гевара, Маркс і якийсь італієць — не пригадую тільки, яке в нього ім'я. А на нічному столику — її старенький магнітофон, чи як там ті штуки називаються. Коло нього вона тепер і сидить, наша добра Луїза, сидить із заплаканими очима й слухає Матвієві страсті. Я подарую їй кращий апарат, новенький, гарний і з добрим звуком. Я дуже стомилася, Фріце. Дуже стомилась. А ти після отої вранішньої веремії, либонь, уже ледве живий. Після отих інтерв'ю... Вони вийшли в тебе непогано...

Він підійшов до неї, поклав їй на плече руку й подивився туди, де в Шретерів ще горіло світло.

— А знаєш, коли я давав інтерв'ю, мені спала на думку ідея: можна було б наготувати цих інтерв'ю для радіо й телебачення про запас — сказати б, «наконсервувати». З приводу питання про об'єднання, про заробітну плату, з питань культури, внутрішньої та зовнішньої політики, безпеки... Можна навіть робити незначні варіації, це створюватиме враження злободенності. Розводячись перед мікрофонами й телекамерами, я думав про зовсім інше й ні разу майже не відповідав на прямі запитання прямо, хіба тільки, коли мова заходила про дітей. Треба буде порадитися з Амплангером — чи не можна сісти якось і з півдня «поконсервувати» отакі інтерв'ю? Мені тоді доведеться, звісно, кілька разів перевдягатись — одежа відіграє важливішу роль, ніж слова, вона чіткіше підкреслює різні ситуації. Тло теж має бути різне, і зробити це не важко: то книжки на задньому плані, то картини, то сучасні меблі, то античні. Так ми уникнемо надмірних витрат і зайвого клопоту. А в інтерв'ю для радіо я міг би щоразу трохи змінювати голос — то трішечки хрипкуватим, то чистішим, то бадьорим, а то стомленим... У такий спосіб за сім-вісім годин можна записати на плівку інтерв'ю на кілька років наперед. Я міг би наговорити на плівку й надгробні слова — на Корчеде, Потзікера, Пліфгера. А може, й на Бляйбля. На кардиналів і президентів. Як ти гадаєш?.. Певна річ, у цьому має взяти участь хтось із профспілки.

— Ті на таке не підуть. Адже вони хочуть, щоб завжди був... Як це воно зветься?.. Живий ефір!

— Вони це називають live^[54]. Але ж буває, що запис на плівку справляє враження живого ефіру краще, ніж сам отой live. Вероніка колись мені пояснювала, нібито штучні птахи — ті, що їх накручують,— бігають природніше, ніж живі. Тож я собі й подумав, що магнітофонний чи відеозапис може справити враження куди природніше, ніж прямий ефір. Те, що вони називають «живим», насправді мертвіше від мертвого. Таке мертве, як «Блетхен», що вмерла у мене в руках. А тепер буйно розростається...

— Знову страх?

— Страх перед нудьгою, Кете,— це та хвороба, якої Гребнітцер іще не виявив. Страх перед зростанням, яке нагадує пожарище. Наступний, хто кинеться мені в ноги чи на груди, буде Кюстер. Комп'ютер з невблаганною закономірністю провіщає падіння Кюстера; Амплангер у таких речах досі ще не помилявся. Одне слово, після Блюме ми проковтнемо Кюстера, потім Боберінга, і все стане таким сіреньким, огидним місивом у стилі а-ля «Блетхен», і в те місиво кинуть кілька дрібок ліберальності... Це я занапастив «Блетхен», я довів його до могили...

— А якщо ти вийдеш... назовсім?

— Я трохи був цього не зробив, але тепер... Бляйбль про щось, мабуть, здогадався, а може, й дізнався — від Амплангера. Того ж він і схопив мене в останню мить, сказати б, за комір. І чого воно так виходить, що в Рольфа й Катаріни мені не нудно, навіть у Герберта не нудно — в нього мене хіба лиш злість бере. Але в Бляйблів... Ні, в Корчеде, Потзікера й у Пліфгера теж не нудно. А от у Фішерів... І з тобою, звісно ж, не нудно. Якби ж ми тільки частіше мали змогу ходити вдвох на прогулянки... Я б розказав тобі щось таке, чого мені все ж не хотілося б увічнювати на плівці.

— І я б тобі розказала... Гадаєш, що тут?.. Ні, не думаю, ми ж розмовляємо майже до вікна... Рольф мені пояснював, що як вистромити голову з вікна і розмовляти та слухати нам, надворі...

— Може, й так... А що, спробуймо!

В тумані нічого не було видно; потім знявся вітер, повз вікна попливли сизі пасма, й за ними сховалися навіть дерева; густий туман перейшов у мряку. Світло від Шретерів уже не проглядало.

— Виходить, як хочеш виказати рідній дружині якусь таємницю, то мусиш вистромляти голову під дощ, і дружина мусить вистромляти голову під дощ, щоб ту таємницю почути. Ні, від нудьги все ж таки найкраще рятуєш ти. Діти, внуки... Ти просто не уявляєш собі, який я радий, що Сабіна пішла од Фішера. Часом мені було нудно і з нею, рідною дочкою. Я не люблю тих будинків, які вони собі ставлять, не люблю їхніх смаків, а Фішерового й поготів. І прекрасні картини, що в них висять, картини, які мені навіть до вподоби, здаються фальшивими, хоча й доведено, що то оригінали. А може, саме через це. У тих людей є щось таке, що вбиває мистецтво. Навіть музику... Я радий, що наша дитина пішла звідти. Нехай трохи побуде в Рольфа... Ходімо, а то ще застудимося. Чуєш, сич кричить? Не бійся.

Він причинив вікно; дощ пустився рясніший, залопотів по шибках, і Кете відійшла в куток кімнати й увімкнула електрообігрівач.

— Може, скоро тобі пощастить піти у відставку? Не конче завтра, звісно, але десь так за три-чотири місяці... У зв'язку з хворобою чи щось таке. Тоді вони зможуть нарешті вибрати Амплангера. І нащо ото було тебе?..

— Ти ж бо знаєш, моєму авторитетові ціни немає. І водночас у мене є вразливі місця — Рольф, Вероніка, Гольгер Перший... Нікого кращого й не знайти, сама розумієш... Я навіть удачливий...

— Ти? Удачливий?

— Ось послухай... Успадкував невеличку газету, дістав ліцензію, папір, навіть журналістів на додачу... І виріс! Придбав «замочок», став головою правління... І не лише удачливий — я й діло своє знаю...

— Ти знаєш своє діло?

— Але ж Кете...

— Айкельгоф ти віддав, і пальцем не кивнувши. На Тольмсгофен уже махнув рукою. Ти не можеш навіть жодного зі своїх синів улаштувати бодай на найнижчу посаду в «Блетхені». Дочка в тебе нещаслива...

— Нещаслива? Та я вже давно не бачив її такою щасливою! Правда, я не кажу, що вона щаслива завдяки мені...

— Тремтиш перед Бляйблем, боїшся Цумерлінга... Ох, Тольме, любий мій Фріце! Нам треба звідси вибратися... Вибратися й виїхати.

Вже в нічній сорочці, Кете заходилася допомагати йому роззуватися — порозв'язувала шнурки, стягла черевики, потім шкарпетки. Далі він роздягався вже сам, навіть почепив на вішалку піджак, сорочку й штани; тоді кинув на стілець білизну й надів піжаму...

Він ліг біля Кете, узяв її руку, хоч і знав, що вона молиться, й лежав мовчки, прислухаючись до дощу; нарешті дочекався, поки Кете перехрестилася й завершила свою молитву глибоким зітханням.

— Сумно, старий?

— Ага. Через ноги. Вже не можу нахилятись. Але вечір усе ж таки вдався. Я радий, що ми посиділи зі Шретерами, треба буде якось і до них зайти. Мені сумно не через дітей. Сабіна тепер на правильному шляху, принаймні їй я зможу допомогти. За Рольфа в мене голова не болить, про Катаріну вже й не кажу, а Герберт... Герберт для мене багато в чому лишається загадкою. Не варто було посилати його в той інтернат, хоч він і просився... Може, нам треба було б переїхати до нього, в той висотний будинок, адже він, що не кажи,— наша власність...

— Він жахливий!

— Жахливий... Може, треба було б зайняти там цілий поверх, відвести Блюртмелеві невеличку квартиру... Але ж тоді над тим белебнем день і ніч кружлятиме вертоліт, а на балконах, на сходах, у ліфті розставлять із півроти, не менше, поліцейських. Люди почнуть вибиратися, переїздити... Це непогана ідея, Кете,— виїхати самим, поки не доведеться зробити це хоч-не-хоч. Підшукай маклера. Будинок має бути і не малий, і не надто великий...

— Кажуть, трапляються гарні старі пасторські будинки, їх можна трохи переобладнати, осучаснити. Вони всі ставлять собі нові будинки, щось на зразок бунгало... Я така стомлена, Тольме. Не забувай — Дрезден, діти, а скоро в тебе буде вже й четвертий онук...

Вона заснула, і її рука вивільнилася з його. Він ще полежав, наслухаючи дощ, згодом устав, прочинив трохи вікно, прикрутив електрообігрівач, став біля вікна й закурив іще одну сигарету. Він поговорить із Гольцпуке... Виїхати — це непогана ідея. А Тольмсгофен... Із «замочком» він уже попрощався, і в нього навіть не щемить серце... Можна навіть оселитися в готелі — кілька кімнат у неї, одна невеличка в Блюртмеля... Правда, готелі важко охороняти...

10

Дощ усе лив і лив, ще дужче, ніж ізвечора, і в сірих сутінках він бачив з вікна калюжі в саду — там, де вони стояли щораз, як ішов дощ,— а також охоронця, що походжав туди-сюди під скляним дашком між ризницею та пасторським будинком. Але це був уже не той охоронець, що стояв там учора ввечері, а інший — молодший, з рацією та автоматом, і на плечах у нього була накидка.

Він, Рольф, сидів навпочіпки, тримав у правій руці біля вуха трубку й вислуховував церемонні вибачення; потім, не міняючи пози, згріб докупи тріски на розпал, забгав до вихололої за ніч плити зіжмаканий папір, наклав на нього трісок і, поставивши на підлогу під чавунною плитою коробку з сірниками, спробував черкнути лівою рукою сірника. Це йому вдалося, папір спалахнув, і сухе дерево відразу затріскотіло; він заходився підкладати дрова, залишаючи більші поліна напохваті, тоді підвівся, поправив на ногах пантофлі, щільніше запнув халат і прислухався ліворуч, де спала Сабіна з дітьми, а потім праворуч, де спала Катаріна. На щастя, телефон він почув одразу, і від дзвінка ніхто, крім нього, не прокинувся. Година була рання — десь пів на сьому, не більше, і він раз у раз казав у трубку:

— Так.— А тоді: — Ну, звісно.— Потім: — Авжеж, приїздіть.

Ця надзвичайна знервованість чи, власне, збудження і ввічливість водночас, з якими Гольцпуке вже вкотре пояснював свій ранній дзвінок і просив дозволу зустрітися й поговорити,— все це було не нове. Нова була тільки ледь уловима непевність у голосі Гольцпуке, коли він раз у раз перепитував, чи не побудив так рано дітей та жінок і, здавалось, не міг угамуватися навіть після того, як почув заспокійливе:

— Ні, ні, їй-богу, ні.

— То я, мабуть, приїду до вас, так буде простіше. Але де ми зможемо спокійно поговорити?

— Пасторський будинок від учорашнього вечора стоїть порожній. Я маю ключа, й мені дозволено туди заходити.— Потім він не втримався й додав: — Можна в єпископській кімнаті.

— Де?

— Я вам тоді поясню. Приїздіть.

Він підклав іще дров, зняв коцюбкою конфорку, поставив на вогонь казанок, а потім обережно прочинив двері до спальні, взяв зі стільця свій одяг, кинув його на лежанку і помацав ногою під ліжком, шукаючи черевики й шкарпетки. Катаріна ніби ще спала. Він укрив дружину ковдрою, бо, встаючи, відкинув її, і плечі в Катаріни оголилися, й тихенько причинив вікно.

В хаті було холодно, він змерз, не втримавсь і ще раз поправив ковдру — підтяг її трохи вище. Йому скортіло навіть поцілувати Катаріну в шию — туди, де з-під довгих кіс виглядала латочка засмаглої шкіри. Та потім він передумав — побоявсь, що дружина прокинеться.

Аж тепер, коли він уже вдягся, в око йому впав другий охоронець у саду біля хвіртки: рація, автомат, поверх цивільного костюма — поліційна накидка; правда, цей був уже не такий молодий. З фургоном вони тут матимуть клопіт, адже воріт у саду нема, є тільки хвіртка. Він зауважив також, що пора обтрусити горіхи чи хоча б зібрати ті, що попадали на землю,— їх там було чимало; діти зроблять це за виграшки.

Він став готувати сніданок: дістав із холодильника молоко, яйця та масло, із хлібниці — хліб, з буфета — мелену каву, знайшов у комоді ключа від пасторського будинку і згадав про тих небагатьох парафіян, що ходять до утрені. Їх там буває душ вісім-дев'ять, інколи й більше; стара пані Гермес приходить майже щодня. Хто тепер розповість їм перед замкненими церковними дверима, що Роїклер виїхав? А може, пастор устиг сказати про це бодай паламареві? Невже ж — уперше за кілька сотень років! — у Губрайхені не пролунає за чверть до сьомої церковний дзвін? Але чому це він, зрештою, сушить собі голову тим, що його не обходить?.. Він залив окропом каву, поставив на плиту молоко для дітей, відрізав собі хліба, поглянув на годинник: за кілька хвилин має вдарити дзвін.

Ще напередодні ввечері, коли він дивився в церкві на Роїклера, його, Рольфа, огорнув якийсь незбагненний смуток — щось таке, через що він завжди посміювався з батька, коли той іноді починав про це мову: вони позбавляють людей чогось, анічогісінько не даючи їм навзамін. Згадав він і про Кете й Сабіну, яким буде гірко почути це. Кава осіла, він налив собі повну чашку й узяв до рота сигарету, а коли побачив, як у хвіртку ввійшов Гольцпуке, кивнув головою й рушив йому назустріч — у руці чашка, в роті сигарета; але потім приклав до губів пальця, знов повернувся до плити, підклав дров, налив другу чашку кави й легко взяв однією рукою обидві чашки за вушка — цього він навчився, коли йому часом доводилося підробляти кельнером і розносити кухлі з пивом.

Надворі він простяг Гольцпуке чашку й сказав, щоб той ступав обережно й не послизнувся на встеленій мокрим листям доріжці. Гольцпуке всміхнувся.

— Це дуже мило з вашого боку,— мовив він.— Бо я, власне, не встиг поснідати.

Перед церковними дверима справді стояла стара пані Гермес і один блідий юнак, якого в селі глузливо називали «преподобником»; як його звуть, Рольф не знав.

— Що сталося, пане Тольме? Церква на замку, ніхто не дзвонить... Утрені не буде?

— Пан Роїклер, пастор, поїхав. Учора. Терміново. А я не знаю, чи паламар...

— Паламар у відпустці, а коли він у відпустці, дзвонить сам пастор...

— Не знаю,— мовив Рольф.— Не знаю. Мабуть, ідіть краще додому. Якось воно втрясеться...

Йому було не тільки шкода старої жінки, а й боляче дивитись, як вона стоїть під дверима — в пальті й капелюшку, з молитовником у руках, змерзла й гірко розчарована.

— А знаєте,— звернувся він до Гольцпуке,— ходімо краще до нашої халупи. Бо якщо ви зараз підете зі мною до пасторського будинку, то потім ми не обберемося клопоту. Люди ще подумають, ніби поліція тут щось шукає, поповзуть чутки, і ми їх уже не спинимо. Вас-бо тут знають.

Від сусідніх будинків до церкви почали надходити ще люди, і він був радий, коли за ним і Гольцпуке зачинилася хвіртка.

— Як ваша сестра? — тихо поспитав Гольцпуке, гріючи над плитою руки й сьорбаючи каву.

— Непогано, дякую. Тут, правда, трохи тіснувато, власне, досить-таки тісно... А коли сюди згодом приїдуть шукати пристанища ще й мої батько та мати, а може, й брат, тоді на цих сорока метрах ми всі і об'єднаємось. А в Блорі гулятимуть триста квадратних метрів, у Тольмсгофені — чотириста, в Кельні — сто десять. У пасторському будинку якихось сто вісімдесят чи двісті метрів. Обставини досить дивні, якщо зважити на те, що прибутки «Блетхена» весь час зростають, а прибутки «Вулика» зростають іще стрімкіше...

— А у вас затишно,— прошепотів Гольцпуке.— Тепер я розумію, чому люди шукають тут пристанища... Але чого я так рано вас потурбував... Мусив потурбувати. Стався дивний, дуже дивний випадок. Він не дає нам спокою, і я не знаю жодної, крім вас, людини, яка могла б мені допомогти...

Гольцпуке глянув на одні й на другі зачинені двері до спалень, але він, Рольф, заспокійливо похитав головою:

— Півгодинки ми ще, гадаю, маємо. Дружина встає аж о восьмій, а сестра... Я не знаю, до котрої вона звикла спати...

— Та-ак,— мовив Гольцпуке, тоді сів, знов устав і взяв чашку з кавою.— Вероніка, ваша перша дружина, дзвонила знов — вашій сестрі, матері й тольмсгофенському пасторові. Але жоден із цих трьох номерів не відповів. У нас, певна річ, немає доказів, що всі три рази телефонувала саме вона. Зрештою, на плівку записано тільки дзвінки... Але потім — четвертий раз, знов до вашої сестри, і знов жодної відповіді. І ось несподіванка. Вероніка, певна річ, знає, що всі телефони ми прослуховуємо, і все ж подала голос. Вона сказала: «Приїдемо на колесах. Приїдемо на колесах. Приїдемо на колесах». Тричі. Це зашифроване повідомлення, і воно явно адресоване нам. Дивно, чого вона ніколи не дзвонить вам?

— Вероніка знає, що я відповім їй не дуже люб'язно. А вона не терпить, коли з нею розмовляють нелюб'язно.

— Не терпить, коли з нею розмовляють нелюб'язно...— Гольцпуке тихенько захихотів.

— Атож, саме так. Я б на неї накричав, просто-таки накричав. І не тільки через оту безглузду історію, в яку вона вплуталась, а й через хлопця,— адже вона вже цілих три роки тягає його за собою по світу. А вона й справді не терпить, щоб із нею поводилися нелюб'язно, нечемно. Спитайте в кого завгодно — в моєї матері, в сестри, у батька, в брата. Або в її батька. А тепер ви, звісно, хочете знати, що таке оті «колеса»?

— «Колесами» можна назвати будь-який транспорт. Але це слово вживають і в переносному значенні. Однак, мені здається, вона мала на увазі щось цілком конкретне.

— «Колеса» ми казали на велосипеди. Машин, якщо вони в нас і були, ми так не називали. Виходить...

— ...Беверло приїде на велосипеді. Чи, може, він уже й у дорозі. Це випливає з вашої теорії...

— Це наслідок того, що я пройнявся його думками. Зрештою, я ж його знаю. Та чи впізнаю тепер — не певен. Я кажу не про зовнішній вигляд Беверло, а про загальний напрямок його міркувань...

— Велосипед...— проказав Гольцпуке.— Всього велосипедів, здається, більш як двадцять п'ять мільйонів... Я повинен доповісти про це Дольмерові, а може, й самому Штабскі. Місцевість навколо Тольмсгофена дуже зручна для того, щоб їздити на велосипеді. Майже як у Голландії. До того ж...

Гольцпуке затну вся. З Сабіниної кімнати почувся шурхіт. Рольф підкинув у плиту дров і заспокійливо махнув рукою:

— Спершу вони йдуть усі до ванної, в туалет... Це між спальнями, сюди не треба й виходити.— Він кивнув головою на плиту, долив Гольцпуке, що стояв біля самих дверей, кави, поставив ближче до вогню каструлю з молоком.— Високі поліційні чини можуть тут і погрітися, й випити кави, а дружини деяких наших видатних, багатих співвітчизників можуть, зазнавши в житті невдачі, знайти тут пристанище... Це теж потрапить до мого досьє?..

— Мене непокоїть не те, що потрапить до вашого досьє, а те, що може бути про вас у їхньому досьє. Відтоді, як ви відбули покарання, на кас немає жодного негативного матеріалу. Та ось у ваш дім починають підозріло часто навідуватись високопоставлені «лягаві», ви пригощаєте їх кавою, даєте їм відомості... Чи сподобається це вашому приятелеві Генріху Шмергену? Та й решті приятелів...

— Генріх вивчає іспанську. А я викладаю йому основи економіки й насамперед — фінансової справи... А щодо решти моїх приятелів та приятельок... Не турбуйтеся, я розкажу їм навіть про цю історію з «колесами», і вони мене зрозуміють.

— Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами. Вашій дружині теж не варто...

— Цього я обіцяти не можу. Я не приховую такого ні від друзів, ні від дружини...— Він зітхнув, з його обличчя зникли рештки люб'язності, і він майже пошепки промовив:— Щодо «колес», то я скажу вам іще одну важливу, дуже важливу річ. Але спершу послухайте ось про що. Нас, принаймні моїх приятелів і приятельок, хоч і не переслідують, проте оголосили поза законом. У нас ніяких таємниць немає, ми навіть не приховуємо своїх поглядів. Ми не думаємо ні про яке насилля, не думаємо вже й про насилля проти речей, і кожен має змогу довідатися, з ким зустрічаюсь я і з ким зустрічаються мої друзі. Ми — це велика група людей, ми навіть не знаємо всіх, хто з нами. Ми тільки сповнені рішучості не зрадити наших поглядів. Почуття ненависті чи бодай відрази нам чуже. Ми відчуваємо тільки зневагу до тих, хто знов і знов заводить, наче молитву, порожню балаканину. Ми зневажаємо також тих, хто через провокаторів, шпигів, шляхом заборон на професію примушує людей розпатякувати про нас казна-що. Небезпеку являють собою наші гордощі, почуття власної гідності. І коли я вам трохи й допоможу, любий, дорогий, вельмишановний пане Гольцпуке, то лиш тому, що маю надію, хоч і зовсім невелику, захистити життя — нехай це буде й життя самого пана доктора, почесного доктора Бляйбля. Чи навіть недоторканність — я маю на увазі недоторканність фізичну, а не моральну — не таких уже й бездоганних грудей четвертої Бляйблевої дружини, грудей, якими я міг би милуватися у кожному третьому ілюстрованому журналі, коли б вони,певна річ, були, на мою думку, гідні замилування. Але ж їх, ці груди, захистять, слід сподіватися, автомати ваших людей. А тепер нам пора йти, моя дружина вже встала, та й діти попрокидались. До пасторського будинку можна потрапити через чорний хід — це між ризницею і церквою. Я не хочу проходити повз схвильовану, покинуту своїм пастором юрбу парафіян. Іще кави?

— Дякую, ні.

— Тоді я зараз проведу вас до єпископської кімнати.

Він накинув на плечі штормовку, відчинив двері й рушив поперед Гольцпуке до чорного ходу в пасторському будинку. Охоронець, повз якого вони проходили, вже хотів був заступити йому, Рольфові, дорогу, але потім — певне, Гольцпуке зробив йому знак — відійшов убік.

У коридорах було прохолодно, за вікнами стояла тиша, і коли вони вже зібралися рушити сходами нагору, в кабінеті задзвонив телефон. Рольф зупинився, а Гольцпуке пройшов повз нього до кабінету, пробурмотівши:

— А може, це?..— Потім узяв трубку й сказав: — Алло! — Хвилину він мовчки слухав, а тоді промовив: — Пан пастор надовго поїхав, раджу вам звернутися до сусідньої парафії. Як мене звуть? Це не має значення.— Він поклав трубку.— Там когось треба соборувати.— І відразу пішов услід за Рольфом нагору.

Єпископська кімната була обставлена просто, однак дуже затишно: білі меблі, золотисто-жовтий килим, на стіні — репродукція з картини Шагала, в одній із ніш — невеличкий, але вишуканий образок богоматері, перед ним лампада; в кутку — два бамбукові крісла і круглий столик; телефон, попільнички ніде не видно. Гольцпуке зітхнув і сів.

— Я вислухав од вас цілу промову, пане Тольме!

— Добре було б, якби ви переказали її якомога докладніше панові Дольмеру, а при нагоді — й панові Штабскі. Я ладен і сам виголосити її перед тими панами, пояснити їм, у чому різниця між зарозумілістю й динамітом, розтлумачити, скільки тисяч, а може, й сотень тисяч людей стають у нас, по суті, вигнанцями. Це робиться, певно, спеціально для того, щоб мати запас і кидати його потім на поживу цумерлінгівській пресі. Та ще банкам. Але спершу про динаміт, бо він має відношення до отих «коліс». Пригадую, Беверло — це було багато років тому, коли ми з ним іще товаришували й готували разом демонстрації та інші такі акції,— виношував ідею велосипеда з «начинкою». Він підрахував, скільки можна закласти вибухівки в раму й у решту трубок, де треба сховати детонатори й таке інше. На думку Беверло, так слід начинити — тоді це було розроблено лише теоретично — п'ятдесят чи, може, й сто велосипедів і просто поставити їх там, де треба влаштувати вибух. Ми всі виступили проти цього. Всі. Далі теорії діло не пішло. Але ж може бути, що тим часом Беверло втілив теорію в практику і «колеса», на яких він приїде, виявляться начинені вибухівкою. Їх навіть можна буде — теорія Беверло передбачала й такий варіант — легко розібрати й переробити на якусь вогнепальну зброю — катапульту абощо. І коли Вероніка так нетерпеливилась повідомити вас про «колеса»... Не знаю...— Він перевів погляд на чільну стіну.— Тут не підслуховують?..

— Ні. Телефон — так, звичайно, але загалом ні.

— І все ж я проситиму вас не згадувати в паперах, що цю інформацію ви дістали від мене.

— Обіцяю,— сказав Гольцпуке.— Це дуже важлива інформація. Цінна. Страшна. Перевіряти не тільки велосипедистів, а й самі велосипеди — навколо Тольмсгофена, Горнаукена, Трольшайдта, Бретергайдена...

— І навколо Губрайхена, якщо моя сестра тут іще затримається...

— А вона затримається надовго? Вона щось про це казала?

— Ще ні. Але їй тут подобається. І вона, звісно, може залишатися тут стільки, скільки схоче. І скільки зможемо ми тут залишатися. У мене таке враження, що життя в неї тепер дуже зміниться. Після того, як пастор Роїклер поїхав звідси назовсім, ми вже не знаємо, що вчинять із нами церковні власті. А ви, до речі, знали, що Роїклер?..

— Так, нам відомо про його... Про його зв'язок із тією пані Плаук. Ми знаємо також... і знали, що вчора він... Одне слово, втік. До речі, гідний поваги чоловік.

— Виходить, ви маєте в селі інформаторів?

— Звичайно. Невже це вас дивує?.. Я просив би вас зробити мені послугу й дістати десь попільничку. Єпископи, судячи з усього, не курять...

Рольф знайшов у сусідній ванній кімнаті керамічну мильницю, вийняв її з гнізда, поставив на стіл, узяв у Гольцпуке сигарету, припалив і, не сідаючи, затягся.

— Ця штука, правда, трохи хитається, але користуватися нею можна. Мені не хотілося б заходити до інших кімнат... Я тільки внизу добре орієнтуюсь. А ви не бажаєте поговорити і з моєю сестрою?

— Ні. Але з вами у мене ще є розмова. Про ваших приятелів. Те, що ви тут казали,— оця гордість, непоступливість, оте вигнання чи, краще сказати, відчуття, ніби вони у вигнанні, а також досвід, міркування... Як ви гадаєте, ця група, яку ви так схарактеризували, вона велика?

— Це ви можете дуже легко підрахувати по своїх досьє, а також по досьє служб, близьких до вашої. Адже ми всі стоїмо на обліку. Це не означає, що ми самі стали на облік. Скільки нас точно, ми не знаємо, це маєте знати ви. Погляньте на цю армію — на армію духовних воїнів, придивіться до неї, нехай ці сотні тисяч молодих жінок і чоловіків разом зі своїми дітьми пройдуть перед вами чи бодай перед вашим внутрішнім зором, і запитайте самі в себе навіщо їм освіта, можливо, навіть здібності, сила й краса — невже тільки для того, щоб ви все це охороняли? Нація і її представники, що живуть з випадкових підробітків, обтрушують горіхи, рвуть яблука... Ну, коли у вас більш немає запитань... Щоб я почував себе тут затишно, то ні, і все ж єпископська кімната принаймні один раз за своє існування та знадобилась. То тепер усі заходи безпеки переходять з Блора сюди?

— Несподіване рішення вашої сестри поставило мене в скрутне становище. У Блорі є три кордони: зовнішній, внутрішній і, сказати б, безпосередній,— це ті охоронці, яких бачать люди. Цього переїзду ми не сподівались, і такі неврівноважені вчинки, що їх навіть можна назвати втечами... Скажу вам щиро: тепер мені доводиться імпровізувати й покладатися на мури пасторського саду... Якщо ваша сестра...

— Можна їй хоч по молоко ходити?

— Краще не треба. Якби ви змогли стати їй у цьому на заваді... Та й усілякі прогулянки теж не бажані. Як на біду, про це вже відомо пресі, пішли чутки про сімейну кризу...

— Виходить, я повинен тримати рідну сестру ніби під арештом?

— Якщо ви хочете назвати це так... Дівчинку теж, звичайно... Ця історія з велосипедами не йде мені з голови. Хоча вашій сестрі він, за вашою теорією, нічого й не зробить...

— На це ви не покладайтесь.

— Дозвольте запитати: що б ви сказали про одяг?

— Одяг звичайний. Не такий уже, як у молодого директора банку, але й не такий, як у волоцюги. Одне слово, як у звичайних милих молодих людей, що їздять на велосипедах.

Рольф відніс мильницю назад до ванної, витрусив і поставив на місце. Потім поправив крісла, розгладив скатерку на столі й рушив услід за Гольцпуке вниз. Дощ не перестав. Вартовий наче не кивнув головою, а скоріше невдоволено похитав. Фрукти падали з дерев і лежали на траві. Коли вони ввійшли до натопленої вітальні, годинник пробив восьму. Гаряча плита, діти з замурзаними какао губами, обидві усміхнені жінки з сигаретами за кавою... Ідилія!

— Сьогодні нам доведеться сидіти в малій залі,— сказала Катаріна.— Сабіна мені допоможе, вона так гарно співає! І малює,— додала вона.— Почнемо вже готуватися до дня святого Мартіна.

Сабіна, побачивши Гольцпуке, зашарілася, потім кивнула йому головою і промовила:

— Мені шкода, але цього разу довелося поспішати... У вас є до мене претензії, побажання?

— Так,— відповів Гольцпуке.— Є. Ви ж знаєте, заборонити я вам нічого не можу, я можу тільки порадити. Не виходьте з дому, принаймні з саду — ні в якому разі. Крім того, я хотів би знати,— власне, я мушу знати, задля вас-таки, чи довго ви тут пробудете. Мої заходи... Ви ж розумієте... Я вас прошу, адже досі ми з вами працювали дуже добре.

— Не знаю,— відповіла Сабіна.— Їй-богу, не знаю.— Вона зітхнула.— Я знаю тільки одне: до Блора я не повернусь, і там — що стосується мене й дочки — вам уже не треба планувати ніяких заходів. Чоловік мій поїхав і, мабуть, надовго. А в батька й матері... Малій краще тут. Та чи довго?.. А мені справді не можна піти з Катаріною до дитячого садка?

— Чого ж, можна. Тільки тоді мені доведеться поки що зняти тут обох охоронців і поставити їх там...

— А якщо Кіт піде сама?

— В такому разі я був би змушений, поки не прибуло підкріплення, одного охоронця залишити тут, а другого послати туди.

— Тоді я зостануся тут. Наглядатиму за плитою, варитиму обід і мріятиму про нашу дванадцятикімнатну віллу під Малагою, яка завжди стоїть порожня... Там цілий місяць, бува, проганяєш нудьгу, що тим часом зібралась, а вона все збирається й збирається... Ви можете це зрозуміти?

Гольцпуке збентежено звів на неї очі, дістав сигарету, прикурив від вогню, якого йому дав Рольф, і подякував.

— Нудьга...— проказала Сабіна.— Так, вона справді збирається — густа, туга, я б навіть сказала, відчутна на дотик... Її можна тільки вичерпати пригорщами і то через силу. Пригорща за пригорщею, пригорща за пригорщею... Кімната за кімнатою... А під дверима — іспанські поліцейські у формі, німецькі — в цивільному... Шумить море, пальми... Пальми, мабуть, похитуються... Ні, я зостануся тут. Сидітиму коло плити й смажитиму каштани...

— Мені пора,— сказала Катаріна.— Діти ждуть, матерям треба йти на роботу. Мене, мабуть, багато розпитуватимуть — про Роїклера. Вину за його від'їзд припишуть, звісно, нам, ось побачиш, так воно й буде. Ти з нами, Рольфе?

— Так, я вас підвезу. Потім мені треба буде їхати в Гальстергоф. У ньому все переробляють, модернізують. Я там помагаю і одержую подвійну платню — мені дозволяють забирати всю биту цеглу. Бувай здорова, сестричко, ополудні ми всі повернемось! Ти ж знаєш, де книжки, де іграшки... А телефон ось — подзвони матері чи й братові.

Кіт заплакала, сердито поглядаючи на Гольцпуке, який усе ще не йшов. Добре, що дівчинка тільки тихенько схлипувала, а не розревілась. Гольцпуке прокашлявся й хрипко сказав:

— Я маю поговорити ще про одне діло. З вами самою...

— Я знаю,— відказала Сабіна, не встаючи й погладжуючи по голівці доньку, що сиділа в неї на колінах.— Знаю. Вам не дають спокою ті три місяці, а може, вони й тривожать вас.

— Так,— мовив Гольцпуке.— Адже йдеться, мабуть, про те, що в наших заходах безпеки є якась вада.

— Ні, вади немає. Я нікого вам не назву — ні вам, ні взагалі будь-кому. Це не вада в заходах безпеки... Я хочу сказати, вада була у моїй внутрішній безпеці, а тепер і її усунуто. Це залишилося між нами двома — між ним і мною. Вам нема чого собі дорікати, аж ніяк. Ви свій обов'язок виконали, і виконували ви його чемно, тактовно й так обережно, як це взагалі було можливо... У мене до вас лиш одне прохання: моя сусідка, пані Бройєр...

— Їй нічого не буде... Більш нічого не буде. Так само, як і її... Її приятелеві. Вона, мабуть, скоро знов стане вашою сусідкою — тут, якщо ви, звісно, зостанетесь тут. Може, невдовзі ви зустрінете її, як підете по молоко. Вона Гермесова дочка... Хіба ви про це не знали? Вона ж звідси, з Губрайхена, і, певно, повернеться сюди знов... Я не міг перешкодити всьому цьому з паном Шублером... Нам довелося провести розслідування. Так само, як і з'ясувати дещо про тутешнього пастора.

— І про пана Роїклера?

— В сучасній теології є дивні течії. А симпатії пана Роїклера до вашого брата, ота впертість, з якою він тут захищав вашого брата, підтримував — усе це треба було перевірити. Одначе можу вас запевнити: він був і залишається цілком поза підозрою.— Гольцпуке ступив до дівчинки, скуйовдив рукою їй волоссячко на голові й тихо промовив: — Ну, Кіт, і досі на мене гніваєшся?

Але Кіт нічого не відповіла, тільки тупнула на нього ніжкою. Гольцпуке поволі рушив до дверей, ще раз кивнув головою Сабіні й вийшов у сад. «„Колеса“...— стомлено міркував він.— Як же мені перевірити ще й тисячі велосипедів та велосипедистів?.. Зважувати! — раптом спало йому на думку.— Їх можна зважувати, а коли знаєш вагу, то легко з'ясувати, начинені вони вибухівкою чи ні...»

11

Іноді я ледве стримуюся, щоб не подзвонити Тольмам, просто поговорити з ними, поїхати до них чи запросити обох до себе, може, навіть пригостити їх чаєм або й налити по чарці. Треба було б нарешті зламати взаємні упередження, що виникли (з обох боків, звичайно) ще тридцять три роки тому, висловити свої думки — суворі, зате цілющі. Тольмові пора вже відмовитись від «Блетхена», старого слід позбавити останніх ілюзій. Він повинен кінець кінцем попустити віжки, зокрема й собі самому, адже «Блетхен» став для нього вже справжніми джунглями; він усе ще «здогадується», але нічого, анічогісінько не знає й нічого не бачить. Краще присвятив би себе якомусь хобі з історії мистецтва — скажімо, колекціонуванню образів богоматері чи картин голландських художників. Неоціненний, просто-таки чарівний голова правління, який ще й забрав собі в голову, нібито його хочуть знищити! Та нікому ж таке й на думку не спаде, навпаки, хай собі на здоров'я живе, хай його бережуть, охороняють і хай нарешті звільнять від отого тягаря —«Блетхена». І якби він узявся колекціонувати образи чи картини, то це не тільки замінило б йому оті наївні його «здогади» щодо «Блетхена» та загального економічного становища, а й давало б, мабуть, утіху, бо голова правління, який щось тямить в образах богоматері й картинах голландців і навіть може зв'язати про це кілька слів — о, такий голова правління був би справді незамінний, неоціненний, і тоді з нього, певна річ, таки довелося б зняти тягар цієї високої посади. Представляти концерн — нехай, виголошувати промови — нехай, але не більше, щоб тільки не брався ухвалювати рішення. Тут нічого не вдіє ні Амплангер, ні нинішній штат референтів; треба взяти принаймні двох нових людей, які б розвантажили Тольма, розчистили йому дорогу. Можна було б подумати про Кольцгайма та Грольцера, однак це надто ризиковано. Треба ще поміркувати. На превеликий жаль, Тольмів син ступив на хибну — інакше й не скажеш — стежку, і тепер його з тієї стежки вже, мабуть, не зведеш. А з хлопця міг би вийти ще один Амплангер, він би навіть перевершив Амплангера, адже натура в нього тонша, почуття гумору розвинене краще, та й посмішка не така колюча (про Амплангера та його посмішку навіть ходять злі жарти, як-от: «Запроси Амплангера, і він тобі поріже й поколе всіх без ножа!») Молодий Тольм не був би й такий до смішного up to date^[55], як Амплангер, що знає вже не тільки нові та новіші, а й найновіші танці й любить покружляти á la mode^[56] все ще охочих повихилятись дружин чоловіків, уже не таких охочих до цього діла. В Амплангера досить таки жахлива манера: із вправними варіаціями видавати те, що він прочитав із свіжої передової у «Франкфуртер альгемайн цайтунг» чи в «Більд», за власні думки. О, це чоловік спритний і по-своєму незамінний. І все ж йому бракує чогось такого, що має Рольф Тольм: особистості, неповторності. Отого клятого «чогось такого», отого чортового «трохи», що його, певна річ, повік не набудеш і не здобудеш, отого майже містичного, паскудного, недосяжного є багато в його матері й чимало — в батька: це — чарівливість. До того ж Рольф знає те, чого його батько не збагне ніколи: гаслом може бути боротьба, а не примирення. А цю чарівливість він мав уже тоді, як підпалював автомашини й шпурляв каміння. Мав і не втратив. Він, звичайно, давно вже переріс, і лише «здогадується», як і його батько, що на світі є тільки одна країна, в якій він, може, робив би щось більше, ніж просто рвати яблука та лагодити селянам будинки; ця країна — Куба. І все ж таки, і все ж таки... Ця бісова Куба, це велетенське заокеанське більмо на оці... Так, про це йому шепнув на вухо Гольцпуке: тепер Рольф вчить з якимись чілійцями іспанську, цікавиться фаховою лексикою, студіює кубинську економіку й навіть має учня, отого сільського хлопця з Губрайхена. А втім, ним довелося пожертвувати, хлопець уже ніколи, повік не повернеться, і якби теоретично він і знайшов дорогу назад, то повернутись він однаково не повернеться. Навіть якщо з Рольфових планів щодо Куби нічого не вийде, він волітиме й далі збирати горіхи, садити картоплю і плодити зі своєю любою комуністкою дітей — уже з самих гордощів, із крижаної зневаги до Цумерлінга, хоч його машин він тепер і не палить. Рольф уже ніколи не піднесе до облитої бензином машини сірника, не візьме в руки камінця, а сидітиме у своєму закутні, рахуватиме груші й ремонтуватиме трактори; він додержуватиме — як і сотні, тисячі таких самих — законів і стійко витримуватиме холодну зневагу з боку системи. Шкода, що з цього принца-наступника нічого не вийшло; як-не-як, він міг би перевершити Амплангера. Міг би. Загублений інтелект, здатність до аналітичного, абстрактного, глибоко теоретичного мислення, замішана на досить багатій — хоч і не надто багатій — уяві. Справді немало як на таких батька й матір, на їхнє походження і становлення. І все ж є в цьому ніби якийсь стиль: у них ніколи, зокрема й у «замочку», не було нічого кар'єристського. Ніколи. І це досить дивно, адже йому, людині, можна сказати, такого самого походження, властиві інші риси. Взяти, приміром, оце грубе обличчя, в якому люди вбачають приховану жорстокість. І хоч спочатку в нього тієї жорстокості зовсім не було, згодом, коли її почали йому раз у раз приписувати, вона таки розвинулась. Хто тепер повірить, що загалом він чоловік боязкий? Самотній і боязкий. А Гільда в це не тільки вірила — вона про це й знала... І саме з нею, Гільдою, він розлучився, поклавши початок цілій низці невдалих шлюбів. Кете Тольм знов має рацію: його четверта, Едельгард, просто «дурна погань»; навіть тіло в неї хтозна й чому, але якесь дурне, а ті кілька трюків, що їх вона навчилася — де? — чи тільки перейняла, через тижнів три вже віджили свій вік. Ота неприродна хтивість, хрипке шепотіння, почуте в дешевих фільмах, не дає насолоди не тільки йому, а й їй самій. А останнім часом оця пиятика з самого рання, ця вдавана меланхолія, в якій нічого, анічогісінько справжнього немає, оці манери нещасливої жінки, через які з нею ніхто не хоче приятелювати, ця вульгарність, аж надто справжня, щоб справляти враження модної... Дурна погань чи, може, бідолашна погань, в якої навіть руки дурні й понівечені,— Едельгард, певно, ще як їздила до сусіднього містечка в школу, приохотилася на вокзалах та в дешевеньких кав'ярнях до гашишу й усіляких таких модних витребеньок, пустилася берега, а крім того, вона належить до покоління, що просто жити не може без музики, коли то взагалі музика; від рання до смеркання, а то й уночі, коли Едельгард не може заснути,— все музика, музика, музика. Саме це, мабуть, і доведеться назвати як справжню причину розлучення: скрізь, де тільки можна, навіть у туалеті, в неї стоять оті розтриклятущі магнітофони або гучномовці й автоматично вмикаються, щойно вона торкнеться дверної ручки; є вони, певна річ, і у ванній, і в спальні, й у всіх салонах, і навіть у підвалі — ще відтоді, як Едельгард удавала з себе господиню й дбала про білизну та харчі. Повсюди гримить музика, повсюди валяються касети. На щастя, тепер вона хоч поїхала на якийсь острів — чи то на Нордернай, чи то на Кампен, він добре й не знає; певно, підняла на ноги всю групу охорони — це вона любить. Едельгард уже й так заздрить Тольмам — аякже, у них-бо ще більше отої «метушні з безпекою». Це в неї нове захоплення: контролювати витрати на безпеку і звідси виводити свій «ранг»: на якому, мовляв, вона місці за числом охоронців — на другому, третьому чи четвертому?

Скоро він має з нею розлучитись і сподівається тільки, що вона не викидатиме багато коників. Шкода йому старих Келерів, її батька й матері, цих простих, милих, скромних людей, що всупереч усім економічним законам і здоровому глузду й далі спокійнісінько торгують собі в крамниці, гнуть спину по вісімнадцять годин на день, заробляють за годину, мабуть, десь по марці вісімдесят чи щонайбільше по дві марки, і коли все це полічити, врахувати економію на квартирній платі у власному будинку — орендна плата до уваги, звичайно, не береться,— а також економію завдяки споживанню дешевших харчів, тоді вони, може, таки виходять (це якщо кожне з них працює не менш як по сто годин на тиждень та ще й зі страхом пильнує за тим, щоб не минув термін реалізації молока й інших продуктів) на дві з половиною чи, може, три тисячі марок на місяць, хоч і думають, нібито заробляють силу грошей, тоді як насправді дістають куди, куди менше за першого-ліпшого приїжджого турка, а сам він, Бляйбль, має понад три тисячі щодня. Казати тим милим, скромним людям про ці підрахунки і збивати їх з пантелику, звісно, не варто. Келери сидять собі у своєму гніздечку, ходять до церкви, співають у хорі, вони шановані й навіть по-своєму культурні. Має їхнє життя і свій стиль. Коли вони запрошують когось на обід, по-святковому накривають стіл і старий помагає на кухні, а стара щоразу, подавши нову страву, скидає фартуха й вішає його на спинку стільця,— в усьому цьому є свій стиль. І вино в них чудове, й кава прекрасна, а домашні еклери — їх пече, видно, старий, адже він, здається, вчився на пекаря — заслуговують найвищої похвали. Келери люди досить стримані, однак не полохливі й анітрохи не почувають себе ніяково перед могутнім, багатим, відомим у пресі зятем, що своїм супроводом здіймає в селі цілий переполох,— повсюди вартові, охоронці, так ніби приїхав якийсь державний діяч. Обстановка в них нагадує йому про рідний дім, але там усе було ще скромніше, і його батько й мати були не католики, а євангелісти. Скромніше... Та для того, щоб порівнювати, треба знати, як жили Келери сорок, п'ятдесят років тому,— до того, як померли дід та баба й вони успадкували крамничку. Милі люди, що в злет своєї зіпсутої доньки не дуже й вірять — і слушно, до речі, роблять — і щоразу, коли подадуть каву та лікер, припрошують її пограти на піаніно, і вона грає, знудьговано й байдуже, намагаючись показати свою зневагу до такої ось музики; спотворить Шуберта, позбавить решток привабливості Шопена, а тоді ще й заходиться по-дурному хихотіти з приводу цього «музичного десерту». Кете Тольм правду сказала; його четверта — просто «дурна погань»; про це йому шепнув під секретом Амплангер, а той уміє підслухати — зокрема, певно, й по телефону — щось цікавеньке.

Нехай собі й далі світить від нудьги своїми цицьками на Нордернаї. А він подзвонить якось Тольмам, поїде до них на чай або запросить їх на чай до себе, а може, навіть вип'є з ними по чарці. Тут треба дещо з'ясувати. Певна річ, це він «підсадив» Тольма на таку висоту, але ж не для того, щоб його знищити, навпаки: старого треба розвантажити й остаточно звільнити від «Блетхена». Адже то «Блетхен» сидить у нього «в кістках», у ногах; Тольм сам винен, що газета все більше й більше вислизає йому з рук. Отож його треба визволити, щоб він нарешті розігнув спину; треба надати йому, крім Амплангера та звичайного штабу референтів, ще двох помічників; Тольм повинен оклигати й жити. А тут дають про себе знати давні — їм уже понад тридцять років — упередження, що беруть свій початок ще в таборі для інтернованих. Звичайно, повівся він, Бляйбль, тоді не дуже «люб'язно», але ж люб'язним він, зрештою, ніколи й не прикидався, він узагалі ніколи не носився з тією люб'язністю, як із писаною торбою; просто дехто плутає суворість із жорстокістю і пускає поголос, нібито йому, Бляйблеві, дісталося все готовеньке.

Оте «все готовеньке» — жалюгідна крамничка в Добераху, де мати взимку продавала закоцюблими пальцями всілякий дріб'язок — галантерейні вироби, білизну, а потім, коли справи пішли краще, то часом і клубочок гумової тасьми, щоб було за що вже вкотре залатати собі трико, а батькові — підштаники. А купляли ж тоді що? Одну — просто-таки одну штопальну голку, дуже рідко — пару шкарпеток. А ота жорстока закулісна боротьба, коли наближався день конфірмації І Ціни, дідько б їх узяв, доводилося раз у раз збивати. І він, певна річ, рано пристав (а що ж іще було робити?) до штурмовиків — вже хоча б задля того, щоб одержувати для тата замовлення, які згодом забезпечили їм сякий-такий добробут, бо тато домігся такої собі монополії на чоловічі сорочки, блузи, штани та краватки, а пізніше навіть на чоботи, а отой клопіт із шевцями, взуттєвими крамницями, кашкетниками, кашкетними крамницями, оскільки тато дістав ще й монополію на чоботи й кашкети, а хто, хто ж тоді думав про якісь убивства? Хто? Навіть пастор Штерміш, добрий старий чоловік, що конфірмував його, і той ускочив у халепу — жебонів щось про національні інтереси, робив антисемітські випади, а коли суд розглядав питання арізації, недвозначно радив татові «не перебирати міри а людяністю». Штерміш допоміг йому, Бляйблеві, піти вчитися, а для того, щоб він дістав потім ступінь доктора наук, тато нашкріб уже й власних грошей. І коли згодом таки почалася друга світова війна, тема його дисертації «Розвиток текстильної економіки за умов недостатнього забезпечення сировиною» з урахуванням досвіду першої світової війни виявилася просто ідеальною. Без нього й доти, й потім не могли вже, звісно, обійтися, він дістав якнайширші можливості застосовувати свою теорію, поглиблювати її, удосконалювати, розвивати, і йому не треба було ні паскудити собі руки, ні брати хабарі, і він зовсім не здивувався, коли янкі посадили його за колючий дріт. Це була просто висока честь, адже американці визнали його за людину важливішу, ніж він здавався сам собі. А про те, щоб він не надто гнув кирпу, дбала Гільда, його дружина, яку люди майже благоговійно називали «Бляйблева перша». На «дурну погань» вона була зовсім не схожа, в жодному відношенні, зокрема й у ділових стосунках; Гільда була жінка ощадлива, хоча й не скупа, і цілком законно, як усі люди, скуповувала земельні ділянки. І коли отой потік просякнутих кров'ю, подірявлених і постріляних текстильних виробів — цивільних і захисного кольору — згодом почав псувати йому нерви (адже там був і дитячий одяг), дружина навіть утішала його. Згідно з наказом навіть одежу повішених та розстріляних у в'язницях, а також ту, що підбирали на учбових військових полігонах, належало збирати й використовувати знов, не кажучи вже про «ворожий текстиль», під яким мався на увазі не тільки трофейний та дитячий одяг... А в нього ж, Бляйбля, теж були діти — Мартін та Роберт... Так, доводилося тримати себе в руках, а часом, може, навіть виявляти жорстокість. А Гільда була жінка славна, розумна і ділова, хоча, правда, теж не байдужа до музики... Вона так гарно грала на піаніно ще й співала під свій супровід. Доброю була йому дружиною — вміла варити, господарювати. І взагалі.

Але після війни, коли він прийшов з табору й на вимогу Бангорса знову став уповноваженим з питань текстилю (їм не пощастило звинуватити його ні в чому, навіть у тому, що він пролив бодай одну-однісіньку краплю крові!), отож після того він уже не зміг, просто не зміг спати з Гільдою і не знав, як до неї підійти й підступити. От із повіями, до яких його брав з собою Бангорс, він міг, міг навіть після того, як сталося оте в банку — ота жахлива пригода, про яку він і досі не зважується говорити ні з ким, із жодною живою душею, навіть із Бангорсом, що був свідком того, німим свідком. Це трапилося в райхсбанку, вночі. Коли вони старанно позапихали до мішків готівку й те, що було в сейфах, звідкись раптом вигулькнула молода жінка, закутана в ковдри,— видно, вона десь там ночувала. Тоді він, Бляйбль, вихопив у Бангорса автомат і поклав її на місці. Він стріляв уперше й востаннє в житті, і ті гроші через мертву жінку стали воістину кривавими. Вони залишили і жінку, і гроші, повитрушували з мішків на труп усю свою здобич, покидали зверху ковдри, вибігли надвір, сіли в машину, приїхали до табірного казино й пили, пили, не згадуючи про те, що сталося, жодним словом. Жоднісіньким! І ніколи. Потім він ретельно переглядав газети, шукаючи повідомлення про те, що в підвалі райхсбанку знайдено труп чи — згодом — кістяк. Нічого такого він не вичитав. Ніколи. А може, то був просто кошмарний сон, мана? Те видовище не давало йому спокою, воно поставало перед ним щоразу, коли він хотів обійняти Гільду чи коли Мартін і Роберт, ідучи спати, цілували його. Суворі, сповнені страждань роки, коли він створював свою імперію: текстильне виробництво за участю цілком благонадійного Фішера, торгівля нерухомим майном за допомогою Гільди, згодом — виробництво паперу разом із Корчеде й друкування разом із Цумерлінгом. Поки старі вовки знов повилазили зі своїх кліток, пустирище було вже зоране. Ні, дарувати йому ніхто нічого не дарував, на тарілочці теж нічого не підносили, а батькове підприємство виявилося пропащим ділом, клоакою, де по війні дотлівало кілька сотень сорочок штурмовиків, що їх не так легко й перефарбувати.

Але потім йому довелося-таки розлучитися з Гільдою. Він добре про неї подбав, вона й досі бере участь в управлінні його підприємством. Мартін тим часом став вельми люб'язним, порядним шкільним учителем, а Роберт — просто-таки зворушливим пастором. Сини живуть досить далеко від нього, і коли він іноді приїздить до них, то обидва, як і їхні дружини, чомусь бентежаться. Це все образи з іншого життя, кадри з фільму, що його знімали без нього. А вони ж, як-не-як, його діти, його сини, хоч і цілком непридатні до того, до чого був би придатний Рольф Тольм. Певна річ, навідується він і до Гільди, що сидить у своїх горах (після всього вона пішла вчитись і стала податковим інспектором). Спогади, яких уже не оживити, застиглі, немовби під склом,— вони й тут, і водночас — десь далеко-далеко... Ота мить тепла, коли він стискає Гільдині руки, а вона знов і знов, раз у раз запитує самим поглядом: «Чому?» Але він не може про це розмовляти, йому все ще не дає спокою оте видовище, що гнало його в казино й борделі, примушувало марити про нові шлюби, які потім однаково зазнавали краху.

Ні, «Бляйблевої п'ятої» не буде! У шістдесят п'ять на женіння пора вже, мабуть, махнути рукою. Але ж чому, трясця його матері, такі видовища вочевидь не пригнічують Тольма, цього слизького, як вугор, естета, цього тишка, що просто до ніг тобі стелиться, а сам же командував цілою батареєю, з усіх стволів смалив по росіянах і, певно ж, доклав рук, щоб порозносило на шматки багатьох, у тім числі й дітей та жінок, коли віддавав накази стріляти по вбогих селах, а під час відступів — просто гатити куди попало?! Та й узагалі, ці панове військові, що такої високої — куди твоє діло! — думки про свою зас... честь! У кого ж на совісті ота закривавлена, постріляна й подірявлена одежа? Ні, вони на війні, звісно, не «збагачувались». А хто ж збагачувався — він? Кому потрібні були оті гроші, які валялися в підвалах просто під ногами, хоч нібито лежали на рахунках, оті незліченні мільярди, мотлох, що його всі вважали нічого не вартим? Чом би не прикупити було на ті гроші будинків, земельних ділянок — законним шляхом, як годиться,— чом би не віддати було гроші тим, хто потребував їх аж-аж-аж? Тільки ж не за риночними і не за оптовими цінами, ні в якому разі. Кому ж від того стало гірше? Тольм — то, власне, мілька, обер-лейтенант артилерії. Про Тольмові злочини просто ніхто нічого не довідався, тож його, звісно, хутенько випустили на волю, вже через вісім місяців, і йому ще й дістався дармовий «Блетхен», з якого він так нічого, анічогісінько й не зробив. То хіба ж Тольм не нажився на війні?

І ось Бангорс вигулькнув знов: уже на пенсії, чуб, звісно, білий як молоко, вигляд шляхетний,— ще б пак, дослужився ж до генерала (Корея, В'єтнам і таке інше). Довелося повечеряти з ним і з Едельгард (без неї ж вода не освятиться!) в «Ексцельсіорі». Вечір вийшов, як тепер кажуть, дуже милий, з ними була й досить мила Бангорсова дружина, яка навіть щось там нашіптувала Едельгард на вушко. «Атож,— сказав Бангорс,— це Мері, все ще моя перша». Спортивного вигляду сива жінка, зовсім не така жердина, якою завжди хотіла стати й бути Едельгард; цій, до речі, й досі не втямки, що від пиятики люди гладшають, як і від отих огидних солодощів,— вона смокче їх, тиняючись по кімнатах і вмикаючи скрізь, ну просто-таки на кожному кроці свою розтриклятущу музику. Ці Бангорси — милі люди, вона, правда, миліша від нього, зате він — справжній джентльмен, таким його можна було б навіть намалювати. А він же тоді, в банківському підвалі, ногами згрібав на ту мертву жінку гроші, як ото пригортають у лісі сухим листям стерво, а потім ще й ошкірився, понюхав цівку автомата й наказав усім негайно вшиватися геть. І ніхто ніколи не зронив про це жодного словечка, навіть не натякнув; ні він, Бляйбль, ні Бангорс і оком не моргнув з цього приводу й за вечерею в «Ексцельсіорі», та й згодом, у барі, де вони пили каву з коньяком, а жінки розмовляли собі. І все ж таки, і все ж таки... Те видовище стоїть у нього перед очима, жах не минає, не минає ніщо, і коли Корчеде якось сказав йому: «Подумай добре, Бляйбле, помізкуй гарненько, бо вони перериють у твоєму житті-бутті всі мишачі нори... Отож чи не залишив ти в підвалі ще якогось трупа?» — йому стало все в горлі клубком. Корчеде говорив так, звичайно, не в прямому розумінні, хоч він, Бляйбль, міг би відповісти й у прямому: «Атож, я залишив одного трупа в підвалі доберахського райхсбанку». І коли він вочевидь став блідий, як смерть, Корчеде поклав йому на плече руку й промовив: «Заспокойся. Я не маю на увазі нічого такого, що відомо з твоїх денацифікаційних паперів чи, може, від часів юності, перебування в партії тощо. Одне слово, не те, що вони можуть рознюхати». Але ж труп у підвалі він таки залишив. Правда, з цього приводу ніхто ніколи не порушував судового розслідування, свідків більш немає, а єдиний свідок тим часом перебачив чи, може, й сам наробив стільки тих трупів, що той один уже просто стерся в його пам'яті. Кава з коньяком, жінки за розмовою, і навіть у барі «Ексцельсіора» ота розтриклятуща музика. Щоправда, там хоч танцювали.

З Маргрет, другою своєю дружиною, він теж не зміг би про це поговорити; вона була не те що «дурна погань», але все ж доволі безголова. Маргрет працювала в нього секретаркою і була справді мила дівчина, однак трьох років виявилося задосить. Маргрет підвищувала свій культурний рівень у досить своєрідний спосіб: Флоренція, Венеція, Джотто^[57], Майтенья^[58]  і таке інше, а тоді ще й перейшла («Господи, Ассізі, що ж їй іще робити в Ассізі?!») до католицької віри, оточила себе дотепними ченцями, взяла участь у заснуванні якогось журналу (що ж, нехай) і захотіла неодмінно мати квартиру на П'яцца Навона (що ж, нехай, це краще, ніж ота «музична жердина», його четверта). Але Маргрет зайшла надто далеко — далі, ніж він міг дозволити собі й попустити їй,— не на жарт закрутила роман з одним модним італійцем, «лівим» художнім критиком, що був справжній красень, їхні взаємини спливли на поверхню, набули широкого розголосу, а де вже казна-що, і поки люди плескали язиками, він іще терпів, та коли з'явилися фотознімки, де вона сиділа голяка на залитому сонцем пляжі з отим високоінтелектуальним пройдисвітом, терпець йому, Бляйблеві, урвався. Маргрет і сама була жіночка гарненька, і смак мала непоганий (Флоренція, Венеція, Джотто, Мантенья, Ассізі), але далі так тривати не могло, і навіть його друзі, а найпереконливіше Цумерлінг,— той самий Цумерлінг, що перший опублікував ті знімки,— радили йому розлучитись. І хоч уся вина падала на Маргрет, він, Бляйбль, повівся великодушно: віддав їй і будинок у Фіезоле, й машину, і ще дещо — нехай, мовляв, виходить, коли хоче, за того хлопця заміж; може, то справді кохання — а чом би й ні? — якого сам він так ніколи й не спізнав. Він же й вінчався з нею в церкві, законно, як і належиться, і Маргрет іноді навіть надсилає йому листівки з чудними словами: «Я тобі все пробачила, все-все». Сміх, та й годі: під отим «все-все» Маргрет може мати на увазі лише ляпаса, якого він дав їй одного разу за сніданком; вона тоді заходилася просто-таки на все горло голосити, бо якийсь божевільний, бачте, подряпав десь картину Рембрандта! Ця «культурологічна метушня» сиділа вже йому в печінках, тож він і ляснув Маргрет по обличчю. То ось що, виходить, вона йому пробачила! Що ж, нехай.

А третя виявилась не для нього: він просто не доріс до тієї селянської дівчини з обличчям, як на картинах Модільяні, і скотився до упереджень, що не відповідали дійсності,— принаймні щодо неї, Елізабет. Річ не в тім, що вона була прибиральниця (якось, коли він затримався після роботи в кабінеті, вона справді ввійшла до нього з відром, віником та совком). Ні, тепер багато жінок заробляють собі на прожиття прибиранням, хоч насправді вони зовсім не прибиральниці,— є ж усілякі біженці, безробітні тощо. Але Елізабет була прибиральниця справжня — селянська дівчина з Істрії. Вона стала його тільки після того, як він із нею одружився. Та потім у нього настали тяжкі часи, часи глузувань і насмішок — адже йому було вже під шістдесят, а їй десь років двадцять чотири. «Уявляєте, Бляйбль закохався! По-справжньому!» Це викликало в людей іронію, і не насміхалися з нього, мабуть, тільки Кете та Фріц Тольми — хіба, може, лише трохи дивувалися, що в нього це так серйозно. Ілюстровані журнали старанно жували й пережовували новину, а він ще й підкидав їм поживу: позував із тестем, тещею та своєю Елізабет перед убогою селянською хатою, на сільському весіллі, де танцюють стільки, що йому це, попри його бажання, просто не до снаги; та ще оті ускладнення — адже він, як-не-як, розлучений, а Елізабет католичка; безкінечне туркотіння батька й матері, гірка відмова од вінчання в церкві, що завдало болю й самій Елізабет. Отой третій шлюб не довго й протривав; він узагалі виявився найкоротшим з усіх і зазнав краху не так через оте видовище, якого він не міг позбутись, як через рішучість і почуття власної гідності в Елізабет. О боже, прибиральниця! Серед його знайомих було дуже мало людей, з якими вона зналась, а найменше з Фішерами, хоч він, Бляйбль, через текстиль та «Вулик» підтримує з ними тісні взаємини. Не помогли й запевнення, що Фішери — справдешні католики, це можна довести та й, власне, уже доведено, навіть засвідчено поважними духовними особами. Не помагало ніщо. До Фішерів Елізабет не можна було заманити й бубликом; до Тольмів — ще сяк-так, але ті не дуже прихильні до нього, Бляйбля. Хоч як дивно, але їй припав до вподоби Корчеде, ба навіть Пліфгер. Зате решту Елізабет називала «поганою, дуже поганою компанією», а про багатьох казала, нібито «вони смердять, ти цього тільки вже не чуєш». І щойно він звів її з Сабіною Фішер, і жінки вже ніби заприятелювали, як шлюб розпався, Елізабет повернулася до Югославії, а під кінець навіть почала називати високих, а то й дуже високих «урядових Фріців» смердюхами. «Вони всі смердять, ви цього тільки вже не чуєте». Зрештою Елізабет навіть призналася йому, що й він смердить — «не завжди, але здебільшого». Вона казала про це навіть у найінтимніші хвилини, коли звільняла його від отого страшного видовища і він забував навіть про повій; казала, але пояснити, що воно за сморід, відмовлялася. Особливих прикрощів Елізабет завдавала йому, коли починала принюхуватись до людей, морщити носа й коротко кидати: «Смердить!» Або: «Не смердить». І вона мала на увазі не тільки моральну чистоту, аж ніяк; Елізабет уже відверто висловлювалася про «смердючу німецьку охайність». Отож він мусив поставити її на місце, відіслати назад на Істрію й дати гроші на розкішний готельчик, у якому їй, слід сподіватися, вже не доводиться приймати ніяких смердючих німців. І тепер він з тугою згадує про Гільду, про своїх милих, славних синів і з жахом думає про те, що мусить, зі свого боку, запросити до ресторану й Бангорса. Хіба ж не зблискували в того очі, як у змовника! Але ж проти нього нічого не вдієш, не наражаючи на небезпеку й себе. Той труп у підвалі, зрештою, не тільки його, Бляйблів. Очевидно, після них тоді хтось поцупив ті криваві гроші, а трупа прибрав.

Скараскатися Едельгард буде нелегко. Вона жінка вперта й скажено любить розкоші, до яких, на її думку, відноситься й охорона. А охорону в неї тепер якщо й не знімуть зовсім, то, безперечно, дуже скоротять. Оскільки до інших, таких омріяних, розкошів їй зась, то вона сидить собі у найдорожчих готелях, читає ілюстровані журнали, слухає свою трикляту музику, пускає бісики, розпікає до краю поліцейських і тішиться їхнім «протокольним рангом» та зваблює чоловіків; а проте ніхто її не хоче, жоден не попадається на вудку, і її, здається, це не дуже й бентежить. Едельгард гірша за хвойду, вона рано зіпсувалася в дешевих забігайлівках та на залізничних вокзалах. А тоді підхопила його, вдавши, ніби не може без нього жити, ще й улаштувала комедію з честю й невинністю, залучивши до цього хрестового походу за честь і своїх бідолашних батька та матір, хоч насправді позбулася невинності, певно, ще в дванадцять чи, щонайпізніш, у тринадцять років. Вона вибрала слушний час: Елізабет саме кудись поїхала, повіями він був ситий донесхочу й вечорами, зморений, допізна залишався у себе в кабінеті. А тоді — банальна гра із свіжо звареною кавою, її ручками на плечах і великодушним дозволом поглянути на оті її дурні груди... Честь, гвалт, цнотливість, батько й мати, і знов одруження — вже вчетверте. Так, важко буде її позбутись, і дорого все це йому обійдеться. Але п'ятої вже не буде! Хто йому потрібен, то це супутниця життя, така, як, скажімо, Кете Тольм; у неї чарівні навіть дурниці. Гольцпуке йому натякнув, що вона та її підозрілий синок Герберт — тип досить темний — давали, мабуть, отій Вероніці гроші. Навіть у набожності Кете немає нічого облудного; золото, а не жінка, так само, як і її дочка — наїзниця, щира католичка, мати, танцівниця й господиня, одне слово, такій просто ціни немає. Треба буде якось просто-таки вичитати Фішерові, щоб він не дуже перевантажував свою молоду дружину — і вдома, й на людях, а може, навіть у ліжку (адже Ервін теж захопився отими порногрищами). Сабіна ж просто перлина — невеличка і ще тендітніша, ніж здається. Її не можна хапати дуже грубо, як це, певно, робить Фішер зі своїми мавп'ячими манерами зальотника; допустити, щоб крихітка Тольм утратила терпець і подалася кудись із дому, не можна. Вона не повинна опускати рук, адже в неї така гарнюсінька пустотлива донечка. І старого треба підтримати. Залишається ще отой Герберт, якого негоден до пуття збагнути ніхто, навіть поліція. Він вивчає філософію, а це вже небезпечно. Треба буде якось поговорити про все з Дольмером, а може, і з самим Штабскі; такі проблеми виходять далеко за коло інтересів концерну — вони стосуються всієї держави.

Спершу слід з'ясувати, чи набралисявже розуму Кольцгайм і Грольцер; вони таки зламалися, не схотіли бездумно, як отченаш, повторювати чужих слів, не витримали отих Амплангерових «ножів у посмішці» й запили, злигалися з жінками, які до добра нікого не доводять; ці хтиві бестії аж трусяться, щоб запопасти квартиру, хутряне пальто й купатися, як то кажуть, у шампанському. А потім ті двоє з переситу й безпросвітної нудьги пустилися ще й у модні нині статеві збочення — по троє, по четверо, а то й по десятеро. Дійшло й до перевищення повноважень — певна річ, каса, накладні витрати... Одне слово, це називається «відчуження витрат». Тепер такого не пробачають, і хлопцям знов довелося повертатися «на фронт» — туди, де найважче, найгарячіше. Вони постали перед вибором: або суд, або випробування «фронтом» — і не десь «при штабі», а «на позиційній війні». Три-чотири роки в'язниці або втрата всього, що вони мали. Кольцгайм і Грольцер вибрали друге й опинилися в одному великому провінційному універсамі — одне слово, в глушині; там їм довелося збільшувати товарооборот, виконувати брудну роботу, набридати дівчатам, обдурювати покупців, продавати несвіжий салат, вигадувати всілякі «розпродажі», хвилина в хвилину з'являтися в біленьких, трохи забруднених халатах на роботу, дозоляти прибиральницям і дбати про те, щоб із касою було все гаразд. Коли вони мали бажання, то вступали в тій глушині до туристських спілок, кружляли молодиць на сільських гулянках та святах стрільців, мандрували, відповідно вбравшись — червоні шкарпетки, в руках ціпочок,—«через ліси та доли» й доводили дівчатам на містечкових вечірках свою чоловічу снагу. Це ж минуло вже, мабуть, років три-чотири, відколи їх послали «на фронт». Пора вже поцікавитись, як ті двоє показали себе в ділі, чи дослужилися вони за міркою «фронтових» випробувань до чого-небудь без підтримки. З них були непогані помічники — освічені, в обох докторський ступінь, хвацькі соціологи, що володіють «лівим» лексиконом, але робити висновки вміють і з «правих» позицій. Шкода буде, якщо серед того несвіжого салату та інтрижок із продавщицями й касирками вони пустяться берега. Треба попросити в Амплангера звіт, а також подзвонити нарешті Тольмові — тепер, після того, як обидва вони тридцять три роки протягали з собою, немов налиплу до чобіт землю, оті упередження,— й поговорити з ним. Може, зателефонувати й Гільді — попросити, щоб вона стала йому коли й не супутницею життя, то бодай економкою в домі? Обрид уже йому цей розтриклятущий образ «лягавого», та й немає більш у ньому потреби; шкода тільки, що не буде вже жінок, і повій теж. А насамперед він мусить пояснити Тольмові, що ніхто не збирається його знищувати. Навпаки, люди хочуть його берегти й зберегти, до того ж він, Тольм, повинен зрештою мати час для своїх образів, картин та розп'ять, повинен видужати й жити якомога довше, і якщо Кольцгайм та Грольцер виправилися, по-новому загартувались, то кращих помічників йому годі й знайти: елегантні молоді пси, наділені почуттям гумору й аж ніяк не розбещені трьома-чотирма роками випробувань. А Кете Тольм, певно,— єдина людина, з якою він, Бляйбль, може побалакати про отой залишений ним труп у підвалі й про свою самотність.

12

А після сніданку прийшла все ж таки делегація від «Блетхена» — з квітами і збільшеною, наклеєною на картон першою сторінкою денного випуску, присвяченого його обранню. Це було дуже мило, і він аж розчулився, хоч вони прислали тільки трьох. Це — старий Теніс, що формально усе ще був головним редактором, один зі старої емігрантської гвардії, яку йому, Тольмові, прислав тоді майор Веллер (адже папір та ліцензія справи ще не вирішували); саме Теніс і комуніст Шретер, що потім пропав безвісти, дали йому, Тольмові, бодай якесь уявлення про журналістику. Вони знов і знов утовкмачували йому: «Jour, jour, jour» — на день, на один день. Збагнути це він збагнув, але позбутися своєї академічної скрупульозності, грунтовності, коли часом пописував щось і сам, так ніколи й не зміг. Прислали вони й Блерля, одного зі старих друкарів, а також його, Тольмову, секретарку Біргіт Цаттер, жінку вже теж не молоденьку; все це була стара гвардія, що ставилася прихильно до нього, а він — до неї, і вони про це знали. Теніс навіть десь відкопав його докторську дисертацію «Селянська садиба на Рейні в дев'ятнадцятому сторіччі». Ота убога, неприваблива, холодна архітектура, обнесені мурами з клінкерної цегли франконські подвір'я з халупами, розташованими сяким-таким прямокутником... Йому залишалося тільки сподіватись, що цю мало приємну, напхану порівняннями з північно- й південнонімецькою сільською архітектурою ніхто не читав. Ті жалюгідні фасади завжди чомусь нагадували йому про сповідальню, а від сповідальні враження в нього не найкращі.

Його фотознімки: ось він ще хлопцем стоїть із велосипедом перед замком; ось уже студент; ось саме повернувся з табору... Не забули вони й про Кете. Ось вона ще молода жінка з Рольфом на руках; ось сидить поруч Цумерлінга за столом... А ось він, Тольм, при своїх повоєнних орденах, в оточенні усміхнених міністрів. «Життя, сповнене сміливих поривань і успіхів». Коли він почаркувався з Тенісом, Блерлем, Цатгер і Кете, у нього аж скотилося по щоках кілька сльозинок; Кете, правда, не заплакала, але очі в неї були теж вологі. Шампанське, сигари, обіцянки заїхати й прийняти вітання від усього колективу, для якого це також велика честь, вислухати найкращі побажання, і в раптовому пориві він запропонував Тенісові перейти на «ти» — після того, як вони знали один одного вже тридцять три роки. Потім почав натужно пригадувати Тенісове ім'я і відчув, що вихопився з цим «тиканням» запізно й не слушної хвилини. Теніс збентежився, так і не спромігся назвати його Фріцом, а він, Тольм, надто пізно згадав, що Теніса звуть Генріхом. І весь час він думав про Сабіну, її майбутнє, прогнози Корчеде щодо нового, неминучого вигнання. Куди ж? Куди?

З «замочком» він уже попрощався, і йому спало на думку, що діти ніколи не приїздили сюди охоче, навіть Сабіна. «Замочок» так і залишився для них чимось чужим, вони не могли забути Айкельгофа як утраченого раю, хоч то був і не рай,— досить ветха, волога величезна халабуда, що її, як виявилося, вже не можна було й полагодити. А всі його намагання оживити в «замочку» айкельгофські традиції та звичаї зазнали невдачі. Час від часу в нього зринає ідея найняти в одному з кельнських готелів номери — цілий поверх — і зустрічатися там із дітьми, але Кете цю ідею відхиляє, заявляючи, що це «вже аж занадто неприродно». Принаймні так було б простіше, ніж ото тягати за собою в кожен приїзд усю охорону; або можна було б, мабуть, купити в тому ж таки Кельні частину готелю. Навряд, щоб вони стали перекопувати місто. Хоча воно стоїть, певна річ, також на «бурому золоті», і є, звісно ж, техніка, що знесе кафедральний собор і поставить його десь-інде...

Коли Кете, ще блідіша, ніж учора, і явно перелякана, покликала його до телефону, він подумав спершу про Рольфа, а тоді про Цумерлінга. Бо коли приходили заарештовувати Рольфа, Кете подала йому трубку теж така сама бліда й перелякана; потім — коли зникла Вероніка з Беверло й Гольгером; і обидва рази дзвонив Цумерлінг. Він не тільки повідомляв йому, Тольмові, ту чи ту звістку, але й, раз у раз вибачаючись, пояснював, що приховати цю звістку від громадськості не зможе. Отож він, Тольм, зовсім не здивувався, що й цього разу дзвонив також Цумерлінг: адже в того найкраща інформаційна служба, він скрізь має своїх людей, у Тольма відразу майнула думка: певно, щось сталося з Губертом, адже в хлопця не тільки повна голова дурниць — він здатний котрусь із них і втнути.

Перше ніж узяти трубку, він ще здогадався помахати рукою у відповідь Тенісові, якому Блюртмель саме допомагав одягти пальто. Кете зняла паралельну трубку.

— На цей раз, любий мій Тольме...— почав Цумерлінг своїм приємним, лагідним голосом.— Ви там тільки не лякайтеся, на цей раз ідеться не про вашу родину. І все ж це досить жахливо: Корчеде наклав на себе руки. У своїй машині, в лісі під Трольшайдом. Ви мене слухаєте, Тольме?

— Так-так, слухаю... Я... я тільки не можу збагнути...

— Обличчя страшенно спотворене. У кишені в нього знайшли листа на ваше ім'я. Його вам передасть Гольцпуке, а може, й сам Дольмер. Це моторошний, просто-таки моторошний лист, і громадськість не повинна дізнатися про нього ніколи... Ви мене слухаєте?

— Лист на моє ім'я... Я ще не читав його, а ви вже вочевидь знаєте, що в ньому? Вам це не здається дивним?.. Корчеде був один із небагатьох моїх справжніх друзів.

— На конверті, що його знайшли у Корчеде в кишені, не стояло ніякої адреси. Тож його довелося розпечатати. Із звертання «Любий Фріце» й самого змісту листа ми зрозуміли, що його адресовано вам. Конверт вам, певна річ, передадуть також. Листа ми мусили розпечатати ще й ось чому: у ньому могла бути вказівка на те, хто винен у смерті Корчеде чи хто вчинив її безпосередньо. До речі, лист, хоч як це прикро, і справді вказав на того хлопця, що його Корчеде називав Петерле. А загалом лист у значній мірі пройнятий самообманом. Я звертаюся до вас не тільки як до нашого новообраного голови правління, а й як до власника «Блетхена» з усіма його філіями... Тольме, любий, ви мене слухаєте?

— Так-так, звичайно... Ви ж, певно, розумієте, що я хотів би спершу прочитати самого листа, а вже тоді слухати ваші тлумачення... і що потім, коли я вже прочитаю його, ми, можливо, поміркуємо разом, як бути з моїм листом? До того ж мені не зовсім ясно, чому про лист мене повідомляє не Гольцпуке чи Дольмер, а... даруйте, ви — людина, що, як я знаю, ніяких таких службових повноважень не має...

Цумерлінг засміявся:

— Це Дольмер попросив мене подзвонити вам. Він ще розмовлятиме з вами сам. Можливо, й листа передасть...

— Можливо? Листа, якого адресовано мені?!

— Це справа така делікатна й вибухонебезпечна, що... Я тут не можу нічого вдіяти. Дольмер спершу зателефонував мені. Може, доведеться навіть звернутися до самого Штабскі. За обставин, коли вас і так ждуть сімейні прикрощі, любий Тольме, ви не повинні ображатися... Ви ще біля телефону?..

— Так, я ще слухаю. Ваші фахівці з питань вагітності та запліднення все ж таки щось пронюхали?

— О боже, Тольме... Провина вашої дочки, якщо вона й була, здається мені скоріше потішною... Річ лише в тому, що ваш зять підіймає бучу. І зовсім не через те, що його дружина скочила в гречку — він, мабуть, ще й думки такої не припускає,— а через оте середовище, в якому перебуває тепер його донька...

— Один день.

— Атож, один день. Але вона зостанеться там, певно, ще на кілька днів, якщо не надовше. Ваша дочка, судячи а усього, почувається там досить непогано. А ваш зять явно побоюється, що непогано, навіть дуже непогано там почуватиметься і його донька... Він, мабуть, подасть у суд, тільки ще радиться зі своїми адвокатами, як краще оформити позов. Нашому представникові у Ванкувері він...

— Де?

— У Ванкувері, в Канаді. Фішер заявив нашому представникові дослівно таке: він не змириться з цим становищем і подасть позов про свої батьківські права. Але повернімося до Корчеде... Ізоляція, оте постійне підслуховування, психоз, розлука з хлопцем, якому припаяли п'ять років... Певна річ, вам, як приятелеві й колезі Корчеде, доведеться вже в новій якості виступити над могилою з прощальним словом. Не забувайте, чиєю жертвою він став. А щодо вашої дочки, то ми над нею, звісно, зглянемось. Наш чоловік у Ванкувері...

Цієї миті в розмову втрутилася Кете:

— Корчеде був його друг, щирий друг, і він виступить на його могилі з прощальним словом. Крім того, ми з нетерпінням чекатимемо листа, якого колись, може, нам усе ж таки пощастить прочитати, хоч він і адресований тільки Фріцові. А щодо нашої родини, то я вашим обіцянкам не вірю. Я на ваші послуги не сподіваюся, ні, цього мені не треба. До речі, у нас існує свобода преси чи не існує? То дайте ж пресі нарешті піднести голосі.. А ти не плач, Тольме,— спокійно промовила вона, кивнувши головою Тенісові, що наполохано рушив разом із Блерлем та Цатгер до дверей.— Ходімо на хвилинку на терасу.

— Там же дощ.

— Не розмокнемо — є ж бо парасольки. До того ж колись я чула — мені пояснював це Рольф,— нібито парасольки мають іще одне призначення: вони захищають від...— Вона коротко засміялася.— Від підслуховування.— Вона пішла до спальні, повернулася з великим, глибоким жовтим парасолем від сонця, відчинила двері й потягла його, Тольма, на терасу.

Він зіщулився від холоду, став упиратись, але Кете міцно взяла його за лікоть і розкрила парасоль.

— Треба було б відпиляти або відломити стержень,— прошепотіла вона.— Але не хочу ризикувати, бо тоді парасоль згортатиметься сам. Рольф мені казав, що під таким глибоким парасолем їм дуже важко запеленгувати людину, незважаючи на залізні спиці й стержень. Послухай, а ти знав про того Петерле, чи як там його?

— Так, я знав про це вже давно, Корчеде мені сам признався. Він розповів мені під секретом іще багато чого такого, про що я не можу говорити. То все невеселі речі про його сім'ю... Так, я знав, що він такий, Корчеде розказав мені про того хлопця і про те, що він, Корчеде, згодився, аби вони підслуховували його телефонні розмови, бо той хлопець — кримінальний злочинець. Та можна, як видно, любити й кримінальних злочинців. Адже ними бувають і сини, еге ж?

— А невісток?

— Ні, Вероніку я не люблю. Я ставився до неї прихильно, це правда. Але мені робиться аж моторошно, як подумаю, що Бляйбль тепер справді хоче запросити нас на чай. Звідки вони про це знають, звідки могли довідатись?.. Він подзвонив сьогодні вранці, і голос у нього був такий лагідний...

— Може, Бляйблева четверта ляпає в барах своїм язиком, а хтось усе чує — вони ж бо теж мають скрізь свої вуха?..

— Видко, йому хочеться вилити комусь душу. Я кажу про Бляйбля. Такого за ним досі ще не водилося. Не знаю, чи він коли-небудь випив бодай чашку чаю... А вона... Вона теж не схожа на таку, що любить чай.

— Бляйбль сказав, що її не буде. Вона вже з самого рання дудлить джин із тоніком або чисте віскі. До того ж схибнута на туфлях. Вона що — працювала колись продавщицею у взуттєвій крамниці?.. Ти змерз? Може, принести плед?

— Не треба. А це прекрасна ідея: стояти під парасолем на власній терасі й шепотітися з власною дружиною, сподіваючись, що так вони не запеленгують. А чого б Гм і не послухати нас?.. Ні, у взуттєвій крамниці вона не працювала.

— Коли мова заходить про туфлі, я згадую Беверло...

— Про туфлі?

— Атож. Він розумівся на жіночих ніжках...

— Що?

— Кажу, розумівся на жіночих ніжках. А чому б убивці, небезпечному злочинцеві та не розумітися на жіночих ніжках? В Айкельгофі він щоразу помагав мені вибирати туфлі. Ти ж знаєш, я завжди купувала їх лише в Кучгебера — із сентиментальності. А може, з вдячності — раніше, коли я ще не мала грошей, він продавав мені туфлі на виплат. Боже мій, всього лиш один раз на рік, найбільше — двічі... Тепер я купляю туфлі частіше, дорожчі й плачу готівкою. Але я зосталася вірна Кучгреберові. Коли ми жили ще в Айкельгофі, я замовляла, щоб мені приносили туфлі додому,— адже через дітей та гостей у мене майже не було вільного часу. Але тоді я мала доброго порадника — Беверло. Так, на жіночих ніжках він дещо тямив. Він добре знав, де можна пожертвувати елегантністю, де — зручністю, а де не можна жертвувати ні тим, ні тим. Мою схильність до надто зручних туфлів він ніколи не схвалював. До речі, Беверло вже тоді завжди давав поради й Вероніці. Хто знає, чи дає ще він їй поради... Ти тоді рідко бував удома й усього цього, либонь, не помічав. Беверло казав, що в мене надто гарні ноги, щоб узувати їх у «шкарбани». Серед десятка пар туфлів він вибирав мені саме ту одну, яка була й елегантна, й зручна. А коли помирити елегантність і зручність було аж надто важко, він завжди віддавав перевагу елегантності. Трохи розумівся він, до речі, й на варенні та повидлі. Його варення з ожини було просто-таки неперевершене. Ти їв його частенько. Він злочинець, я знаю, і злочинець небезпечний, але ж такий симпатичний, розумний, і натура в нього надзвичайно тонка...

— Милий хлопець, еге?

— Атож, милий. Але не це в нього головне. Милий він був так, крім усього іншого. І зіпсутий. Зіпсутий до самої кості. Атож, не дивись так на мене, він був зіпсутий. Надто вже довго він мав справу з грішми — тільки з грішми та грішми. Як, зрештою, й Рольф, який зсунувся з глузду саме на своєму банківському ділі. Але Рольф попався, а Беверло ні. Цей усе вираховує, вираховує, вираховує — і не для того, щоб вирахувати собі фінансову вигоду, ні. Він рахує, сказати б, «просто так», і «же це може довести людину до божевілля. Принести плед, Тольме? Тут досить приємно гомоніти...

Він похитав головою, всміхнувся, поцілував їй руку, в якій вона тримала парасоль, перевів погляд на парк і пошкодував, що не видно птахів...

— Що ж, нехай повправляються в заголовках, Кете, а Фішер нехай подає на суд. Мене це вже не обходить, я тепер думаю про те, що скажу над могилою. Треба буде, мабуть, згадати про любов... А чом би й ні? А ще мені не йде з голови той чоловік, з яким Сабіна... від якого вона... Він, либонь, теж щось тямить у жіночих ніжках...

— Фішер не тямить у жіночих ніжках нічого.

— А я?

— Ти б у них щось тямив, звісно. Міг би тямити. Ти міг би навіть щось тямити в газетах, але ж ти ніколи ними не цікавився. А старий Амплангер спритно користався з твоїх лінощів та байдужості й завжди погрожував Цумерлінгом, хоча він, а може, й через те, що він — людина Цумерлінга. Потім ви скуповували й погрожували, погрожували й скуповували, поки ти кінець кінцем уже почав соромитися брати власну газету в руки. Але найбільше ти любив читати все ж таки „Гербсдорфер ботен“. Чи не так?

— Так. Але тепер, коли й ця газета належить мені, я вже її не читатиму. Тепер усе потоне в спорті й пустопорожньому просторікуванні. Буде ще трохи „місцевого болота“, розваг... А в моїх синів „Блетхен“, певно, просто викликає відразу — адже в ньому майже немає інформації. І хлопці мають рацію. Думаю я і про свою дочку, яка раптом — чи, може, зовсім і не раптом — ну, сказати б... знюхується з чужим чоловіком...

— Людина народжується не для того, щоб згодом порушувати подружню вірність, і не для того її зачинають. Про виховання не хочу нічого й казати, просто воно мало що дає, власне, майже нічого не дає. Мабуть, у шлюб починаєш вірити лиш тоді, коли трапляється нагода його розірвати. Ти тільки не червоній, старенький, тебе теж зачинали не для того, ти й хотів порушити подружню вірність, але в тебе нічого не вийшло... Забудь про це, годі тобі соромитись, годі все червоніти та червоніти... Як-не-як, ти довів, що маєш смак і такт, а тепер годі, забудь, це не ганьба. Мене зачинали теж не для цього... І спокуси, навіть із нудьги, я теж ніколи не відчувала. Хай там як було з Айкельгофом, „Блетхеном“ і взагалі, а нудьгувати я ніколи не нудьгувала... Жіночі ніжки... Кучгебер навіть пропонував хлопцеві очолити в нього відділ жіночого взуття. А хист він мав багато до чого. Аж дивно — при такому батькові... Ні, не тому, що той був низькооплачуваним поштовим службовцем. Але щоб син такого зануди батька та, зрештою, і такої самої матері... Далі свого Блюкгофена та жінка нічого не бачила. Отож старий, як ти знаєш, нас і ненавидить, аякже, ми ж бо, мовляв, у всьому винні — наше легке заможне життя, навчання, яке ти оплатив своєму синові, потім — його перебування в Америці... А йому хотілось би бачити твого сина листоношею в Гетціграті, і щоб він завершив свою кар'єру, мабуть, поштовим інспектором у Блюкгофені. Може, він і має рацію... Не пускає мене до себе додому, проклинає, а щойно переступлю поріг, плює мені під ноги. Що ж, принаймні він не був нацистом, я цього певна. Мій батько добре його знав...

— Ти теж... теж ходиш до нього? Ти колись його знала?

— Ну, звісно. Людвіг Беверло. Я з його сестрою на „ти“ ще від шкільних часів. Гертруда працює в комунальному управлінні. Їй доводиться нелегко — вона ж бо незаміжня і має за собою славу... Гертруда частенько навідувалася в Айкельгоф, ти що, забув? Правда, ти там не бував.

— Я те одоробло ніколи не любив — суміш новомодного барокко з новомодним ренесансом... Усе розвалене, занедбане, кругом волога, пліснява... А братися за перебудову теж не хотілося. Мені ясно одне: твій знавець жіночих ніжок порішив би мене на місці, якби міг.

— Але ж він цього не може, навряд чи хоче й чи хотів би. Цього не хоче Вероніка... Може, зайдемо всередину?

— Ні, краще трішечки померзнути отак удвох під парасолем на листопадовому дощику, повиглядати птахів і усвідомити, що рідні сини та їхні приятелі ненавидять мою газету лютою ненавистю і що вони дуже неохоче приїздять до нас у замок. Ти, звісно, маєш рацію: газета мене ніколи не цікавила, мене цікавила тільки ти, діти, їхні приятелі, образи богоматері, архітектура, дерева й птахи. Хоча ні, ти була, власне, чимось надто природним, щоб до тебе можна було прикласти слово „цікавитися“. Я завжди думав про замок, Айкельгофа ніколи не любив, а „Блетхен“ — це все ж таки газета, яку разом з усіма її місцевими виданнями читають чи принаймні передплачують мільйони людей. Але вона існує не для них і не для їхніх друзів. Те, що повідомляє система, її інформаційний механізм їх не цікавить, він не цікавить, певне, навіть Сабіну. Все це цікавить тільки Фішера, та й то лиш тоді, коли там ідеться про нього та про його справи. А Герберта таке цікавить ще менше, ніж Рольфа. Кожен заголовок у „Блетхені“ викликає в нього якусь навдивовиж радісну усмішку — не злісну, не цинічну, а саме радісну. Так сміється дитина, коли в неї на очах лопають мильні пузирі. І вони таки сміятимуться — не зі смерті Корчеде, бо Корчеде вони любили, не з його спотвореного обличчя й не з заляпаної кров'ю машини. Сміятимуться вони з пишного, дуже пишного похорону, на який приїдуть, певна річ, і Дольмер та Штабскі. Це буде такий собі державний похорон із помпою й галасом; туди приженуть цілий полк охорони, не менше, над горнаукенським лісом кружлятимуть вертольоти... А я виступатиму з прощальним словом. Перша моя публічна офіційна акція. Ти ж бо також поїдеш зі мною?

— Ну, звісно, поїду. Але тільки в тому разі, якщо ти прочитаєш доти отой підписаний на твоє ім'я лист. Тобі не здається, що це була б підстава подати у відставку — те, що тебе незаконно позбавляють листа, адресованого безпосередньо на твоє ім'я? Не бійся, я поїду з тобою і поводитимуся пристойно: потисну пані Корчеде руку, засвідчу своє співчуття... Мені й справді дуже шкода... Я ж йому симпатизувала... Все ж таки є милі люди — той-таки Пліфгер, Потзікер, а може, й Бляйбль... Як ти гадаєш, чи не посидіти нам із ним за чаєм — у нас або в нього? У Бляйбля явно якийсь камінь на серці, якщо воно в нього є.

— Серце у Бляйбля, звичайно, є. Адже він був дуже великодушний з усіма своїми дружинами. Мені здається, тепер у нього вже все і з четвертою, Едельгард. Мабуть, через те ж він і ганяється за спідницями, що не має дружини. Запроси його. Може, стане нам у пригоді, якщо Фішер справді замислив якусь капость. Дівчинка в Рольфа всього лиш один день, а він уже боїться, щоб вона не заразилась. Невже вони так мало вірять у нашу систему, що тремтять за неї? Тоді нехай захищають нашу систему, наші погляди, наші плани від чужих впливів! Адже Рольф і його приятелі змушені посилати своїх дітей до капіталістичних шкіл, вибору ж у них немає. І все ж вони не потерпають, вони почувають за собою неабияку силу. Ти пригадуєш оту велику зустріч, що її якось улаштував був Корчеде — ще до того, як його дочка наклала на себе руки? Він запросив дочку, її друзів, Рольфа з його приятелями, нас, Фішерів і їхніх друзів. Корчеде прагнув великого примирення, йому гірко було дивитись, як тут стоять один проти одного два чи три світи. Танці, різнобарвні ліхтарики, холодні закуски, пунш, а поруч витанцьовують комуністи з доньками мільйонерів і мільйонери з анархістками... Це було ще до епохи великих заходів безпеки. У мене ще й досі перед очима картина: Сабіна з одним із Гербертових приятелів, а Фішер — з одною із Катаріниних приятельок. Що-що, а танцювали вони одне з одним добре. Та щойно заводили розмову, слухати їх було нестерпно: реальність проти теорії, докази проти наслідків... Оті три погорди, що стикалися одна з одною,— погорда Гербертових приятелів, погорда Рольфових приятелів і глумлива погорда Фішерових приятелів, які не мали жодного козиру, крім своїх прибутків... Та ще діловитість, навіть мужність! То була жахлива вечірка. Яке там примирення! Сама конфронтація, а насамкінець трохи не дійшло до бійки.

— Торговці сировиною проти країн, що ту сировину переробляють. Куба» проти Америки. Я гадаю також, що кава й чай у нас надто дешеві, а банани просто дармові. І здивувало мене тоді ось що: Фішеровим приятелям знайти спільну мову з Гербертовими приятелями було важче, ніж із Гольфовими. Три світи...

— Четвертий світ, якого ми не знаємо,— це світ байдужих, а п'ятий — світ наркоманів.

— Є й ще один, що на очах загниває. Як граф Гольгер Тольм.

— І Єва Кленш. То світ у собі. Я ось питаю себе: до чого він належить? Ми не могли й не змогли б узяти участь у тій розмові, бо були й залишаємося до неї непідготовлені, всі нас уже переросли... А їхні мандри до Індії, як ото в дочки Корчеде?.. Той студент узяв та й покинув її, а вона наклала на себе руки в якомусь готелі в Індії, і Корчеде мусив сам їхати туди й забирати труну з нею. А кладовище в Горнаукені дуже гарне — серед лісу, і кожен другий, хто там похований,— Корчеде. Вони там усіх рангів і будь-якої ваги: наймити, селяни, торговці, дрібні крамарі... І знамениті Корчеде, яким поталанило з папером, вугіллям та сталлю,— оця велетенська родина тихих, сором'язливих блондинів з сумними очима. Пастор говорив про «нашого господа бога, який усім нам оп-пора й під-дтримка»... Одне слово, я там виступатиму, а кругом стоятимуть охоронці, в лісі — кінна поліція, на дорогах — танки, в повітрі — вертольоти... А пастор, звісно, знов заведе своєї: «Моя оп-пора, моя під-дтримка»...

— А тобі вистачить мужності прочитати отого листа від Корчеде? Сумніву немає, то своєрідний заповіт.

— Ні, Кете, мужності в мене не вистачить. Я знаю, хоч того листа ще й в очі не бачив. Я ніколи не мав мужності, ані найменшої, щоб не дати перетворити «Блетхен», свій інструмент, на таку собі паскудну газетку. Я не мав мужності стати на заваді старому Амплангерові й позбутися молодого Амплангера. Я мовчки дивився або намагався не помічати, як вони розгонили мою стару гвардію. І щоразу в них знаходився якийсь аргумент: то громадськість, то читачі, які нібито повідвертаються від нас... Якщо ми, мовляв, знехтуємо тенденцію розвитку... Мене, звісно, приваблювали гроші, я не міг не визнати успіхів Амплангера та його компанії. І щоразу йшов назустріч. Кому? Та самому собі. Поки став таким, як і всі читачі «Блетхена». Що мені було втрачати? А нічого. На життя, на забезпечене життя, завжди вистачило б, і може, було б навіть краще зробити так, щоб Цумерлінг проковтнув мене ще на початку. Просто взяти й домовитися з ним, замість самому ковтати інших — тих, яким «Блетхен» здається трохи ліберальнішим і яким я більш до вподоби. А тепер я передам свій «Блетхен», залишуся на чолі «тольмівського правління», і Цумерлінгові вже не треба буде мене й ковтати — адже він має в правлінні Амплангера. Сини мої правду кажуть: мені не пощастило ошукати систему, система ошукала мене.

— Передаси «Блетхен»? Це для мене новина.

— Немає більше сенсу торгувати своїм ім'ям, а заразом і видимістю лібералізму. Слід сподіватися, їм усе ж таки пощастило запеленгувати нас. У такому разі я, може, справді одержу призначеного мені листа. Ходімо всередину. Вип'ємо кави, зігріємось і поїдемо до Кельна — там знов улаштували виставку образів богоматері. Я хочу її оглянути. А чи не запросити нам із собою і Кленш? Може, з нею мені пощастить заповнити кілька прогалин у моїх знаннях, як отоді з другою Бляйблевою дружиною? Ми могли б запросити на вечерю Герберта, тільки не в отой жахливий висотний будинок, що належить нам. У Герберта, певно, є що розказати нам під парасолем.— Він зашепотів так тихо, що їй довелося наставити вухо до його губів.— Ти часом не вплуталась, тобто не вклала в ту «анти автомобільну акцію» гроші?

Кете поцілувала його у вухо й прошепотіла:

— Мені пощастило відрадити їх від цього. А решту грошей вони повернули. План був простий і страшний: у різних, часом далеких одне від одного містах вони понаймали потужні тягачі — це такі штуковини по метрів, здається, п'ятнадцять, а може, й усі двадцять чи тридцять завдовжки. Тими тягачами вони хотіли за добре розрахованим графіком (його, до речі, склав твій синок Герберт) перекрити в містах усі мости, виїзні дороги й великі перехрестя — поставити штуковини впоперек чи якось так. За чверть години місто мало стати таким собі автомобільним пеклом. Вони збиралися повиймати з замків у тягачах ключі й розбігтися. А я їм пояснила, скільки людей тоді знепритомніє, у скількох не витримають нерви, скільки буде інфарктів, скільки мертвих... А машини «невідкладної допомоги» стоятимуть заблоковані... Ну, й таке інше. Адже не можна ціною життя одних людей влаштовувати демонстрації за життя інших людей. Отож я їх і розраяла. Завдаток і відшкодування заплатити фірмам, звісно, довелося, але решту грошей я задля певності забрала назад. І все ж, коли подзвонив Цумерлінг...

— Гадаєш, вони на це таки пішли б? І Герберт опинився б у центрі найновішого скандалу?

— Звичайно. Їм дав би гроші хтось інший, це для них не великий клопіт. Я аж затремтіла, як почула ту звістку. Скандалу я не боюся, ні — я злякалася самої акції. А замислив її отой Вільгельм Поль, що схожий на ангела.

— Отакий і Петерле — той, що з ним Корчеде... Справжнісінький ангел! Корчеде показував мені його фотокартку...

— Отож, а особливо мені навертається така думка, коли ти починаєш показувати свої образи богоматері. Там личко в кожної теж, мовби в ангела. Одне слово, Тольме, я переконливо їм довела, чим може скінчитись, якщо центр міста раптово й надовго заблокувати: будуть мертві, будуть шоки з тривалим нервовим розладом, будуть бійки. Ні, найгірше не скандал, а сліпа участь в акціях, наслідки яких ніхто не може передбачити. А тих, кого все це має зачепити, воно, власне, й не зачепить, бо в них там у кожного десь у дворі чи на даху стоїть напоготові вертоліт. Зрештою, Рольф тільки підпалив кілька машин, в яких нікого не було. А це непогана ідея — повечеряти з Губертом і ще раз упевнитись, що все гаразд. Як-не-як, вони повелися порядно: чека не захотіли, тільки готівку. Отож я запрошу Бляйбля на чай і замовлю сьогодні стіл на п'ятьох — у задній кімнаті в Гецлозера, він подасть нам щось смачненьке. Блюртмеля доведеться запросити також. Бідолашні богоматері з ангельськими личками... Сподіваюся, вони не корчитимуть гримас, уздрівши всі оті автоматні дула... Ти справді хочеш у музей, саме сьогодні, на другий день після виборів? Щоб викликати переполох?

— Не скажу ж я, щоб усі сто двадцять образів принесли мені сюди! А побачити їх кортить... Повідом про це й Гольцпуке. Ти знаєш, а приємно було посидіти з тобою під парасолем! Наче таємне побачення...

— Так воно й є.

13

Невдовзі після посадки у франкфуртському аеропорту малого передав поліції (її заздалегідь попередив по радіо командир літака) один турецький інженер, що прилетів із Стамбула. Семирічне хлопченя, якого легко можна було прийняти за турка: темночубе, худе, смагляве, у джинсах, на ногах — щось схоже на сандалі, на плечах — щось подібне до пончо, а на голові — круглий солом'яний брилик. Стиль, правда, дотримано не зовсім, однак вигляд досить своєрідний. Хлопчик поводився спокійно, навіть усміхнувся, коли турецький інженер, передаючи його поліції, сказав:

— У мене таке враження, ніби цей малюк ось-ось вибухне. Мене попросили взяти його з собою на мій паспорт — я маю восьмирічного сина, але він залишився в Туреччині. Одна жінка — можна навіть сказати «одна дама» — підвела до мене в Стамбулі хлопчика, дала квиток на літак, п'ятсот марок і оцього листа. Вона ще сказала, що лист дуже важливий — для вас, для поліції. Ось вам лист, а ось ті п'ятсот марок — за таку дрібну послугу плата мені не потрібна. Дозволю собі ще додати, що та дама дуже плакала...

— То моя мама,— озвався хлопчик.

Більше він нічого не сказав, навіть коли в поліційному відділенні,— турок тим часом, залишивши свою адресу, пішов,— усі раптом забігали й заметушилися. Поліцейські в цивільному, чоловіки (теж у цивільному), що зовсім не схожі були на поліцейських, хапали телефонні трубки, кудись дзвонили... Нарешті хлопчик узяв із рук однієї милої жінки склянку молока та шматок торта, хоч і мав у своїй дорожній торбинці бутерброди й пляшку апельсинового соку.

— Господи, хлопчику,— шепотіла жінка,— ти вмієш розмовляти по-арабському?

Але він тільки чемно всміхнувся й похитав головою, не зводячи погляду з дверей. Вероніка йому наказувала: «Якщо з'являться фоторепортери, одразу ховайся або, в крайньому разі, затуляйся торбинкою». Однак фоторепортери не з'являлися, у відділенні тепер було більше людей у цивільному, ніж у формі. Потім один із тих, що були у формі, підвів малого до телефону, і він сказав:

— Алло!

— Гольгере, це Рольф, ти мене ще пам'ятаєш? Ти впізнаєш мій голос, хлопче? Пригадуєш, Берлін, Франкфурт?.. Гольгере!

— Пам'ятаю, Рольфе. І діда пам'ятаю. Качки на ставку біля замку, бабуся Паула, варення... Бабуся Кете, її кругленьке печиво... Берлін... Так... Як ти там?

— Добре, дуже добре. Я такий радий, що ти приїхав!.. Вероніка... Ні, нічого не кажи...

— Я нічого й не кажу. Ти по мене приїдеш?

— Звичайно. Тільки ніхто не повинен знати, що ти повернувся. Розумієш?

— Розумію.

— Скоро тебе переправлять вертольотом до діда. У парку ви сядете, і це нікому не впаде в око — там часто приземляються вертольоти. Звідти я тебе й заберу, десь так через півтори години. Гольгере! Я дуже радий!.. Ми з тобою розкладемо таке багаття!.. А Катаріна... Ти знаєш Катаріну?

— Ні... А я думав, що в мене брат. Братик...

— Ну звісно, його звуть теж Гольгер. Нам ще треба щось придумати, щоб не зводити вас разом. Ну, спершу приїзди. Підеш сюди з охоронцями. У тебе все гаразд? Не мовчи!

— Так, я піду з ними. У мене все гаразд. А до школи мені доведеться йти відразу?

— Ні, з цим можна почекати. Спершу приїжджай.

— До побачення, Рольфе!

Згодом поліцейські дійшли висновку, що малий поводився не тільки спокійно, а й просто-таки холоднокровно. Згідно із вказівкою вони розмовляли з ним лише про звичайнісінькі речі, показували йому згори, з вертольота, автостраду, Рейн, гирло Мозеля та Лана. Складалося враження, що все це його дуже цікавить. Хлопчик був уважний, навіть кмітливий; йому хотілося знати, як називається кожен міст. А тим часом він їв свої бутерброди (до речі, приготовані явно по-східному: схожі на оладки, але з ковбасою — судячи з усього, салямі). Летіти на вертольоті йому було цікавіше, ніж «отам ген-ген за хмарами, бо звідси видно більше, майже все, навіть як бігають кури». Ні, у пляшці з апельсиновим соком не було нічого особливого — нічого вартого уваги чи такого, що викликало б підозру. Малий навіть запропонував пілотові покуштувати сік, і пілот зробив кілька ковтків. Ні, то був не свіжовидушений апельсиновий сік, а звичайний консервований, що продається в будь-якому супермаркеті, а супермаркети є ж, певно, і в Стамбулі, як, зрештою, і транснаціональні апельсинові концерни. Ні, в сокові теж не було нічого вартого уваги. І все ж хлопчик наполіг, щоб пляшку й дорожню торбинку йому дозволили взяти з собою. А що в тій пляшці шукати? Адже відомо, хто його вирядив у дорогу, вони ж усі читали того коротенького листа: «Ви гірко пошкодуєте, якщо повідомите пресу про Гольгера і його повернення, а також якщо спробуєте в нього щось випитати. Передайте хлопця батькові. Номер тел. додаю. І щоб без комедій! Бев.» Лист був навіть не надрукований, а написаний від руки на аркуші фірмового паперу авіапошти. Такий папір можна взяти в будь-якому готелі, останнім часом навіть у дешевенькому.

Досить милий хлопчик, анітрохи не агресивний, хоч і не дуже товариський; допитливий, усім цікавився, але сам нічого не розповідав; звертав увагу на всілякі пам'ятки, замки, мости. Просив, щоб йому розказували про невеличкі притоки, як, наприклад, Від та Ар, однак сам не схотів відповісти навіть на невинне запитання: «А там, звідки ти прилетів, дуже спекотно?» Тільки якось багатозначно всміхнувся й сказав: «О, я так пітнів!.. Але там і сніг ішов, і дощ...»

Щодо його одягу — принаймні як судити з поверхового огляду, бо на більше вони, власне, не мали права,— то теж нічого певного не скажеш: джинси (такі штани носять мільйони людей), кукурудзяно-жовтого кольору сорочка європейського фасону (правда, тепер такі сорочки шиють уже й на Сході), сандалі (теж нічого примітного), шкарпетки (досить простенькі, такі плетуть удома мами). Дивне було тільки пончо та брилик. Пончо не справжнє, не з Латинської Америки, але з бавовни — їм пощастило висмикнути з нього кілька ниток. Проте й цього добра тепер повно скрізь — у салонах мод, навіть в універмагах. Залишається брилик, однак і в ньому не було анічогісінько арабського; на вигляд він досить недорогий, як і всі оті недоладні капелюшки, що їх продають туристам. Того брилика могли купити будь-де і у Вальпорцгаймі, й на острові Кріт. І, нарешті, сам хлопчик. Все ж він тримався скоріше холоднокровно, ніж спокійно; цілком очевидно, що його навчили, а може, навіть натренували розмовляти так, щоб він нічого не вибовкав. Поводився хлопчик чемно і — що правда, то правда — якось замкнуто; а сказав лише одне: що пітнів. Але ж на південь від Афін та Сіракуз пітніють скрізь. У кишенях у нього не було нічого, крім кількох пожмаканих паперових носовичків. Коли вони оглядали згори Кельнський собор, Гольгер висловив свої почуття так: «Зразу видно, який він великий і який він малий». А коли вертоліт поволі підлетів до «замочка», хлопчик засміявся й вигукнув: «Качки! Он вони, он!» А коли батько обійняв малого, він заплакав. Оце й усе. Випитати в нього нічого не вдалося, але плакав він, як і його батько, щиро. Згідно з розпорядженням вони приземлились якомога ближче до оранжереї; хлопчик непомітно вийшов із вертольота, біля входу до оранжереї його передали татусеві, потім провели через оранжерею до замку, з двору — в Рольфову машину й повезли. Обом старим Тольмам завбачливо нічого не сказали — дали їм змогу спокійно порозглядати оті образи богоматері. Це було розумне рішення, а то вони, певна річ, улаштували б цілу комедію.

14

Знімків взуття Вероніки Тольм було сім — загалом чотири різних пари туфель, що мали одну спільну рису: всі дорогі — аж надто дорогі, як для такої норовистої жінки, всі елегантні й заразом солідні. Одне слово, фірмові. Знімки були зроблені протягом п'яти років і давали підставу дійти висновку, що Вероніка залишалася вірна своїй фірмі; досить було одного-однісінького дзвінка, щоб довідатися, де в Стамбулі можна придбати туфлі цієї фірми. Виявляється, в п'ятьох крамницях, тільки не на базарі, ні в якому разі, бо ніколи ж не знаєш, що потрапляє на ті базари без відома фірми. Отож, а тридцять восьмий розмір користується широким попитом, і ласкава пані знайде, звичайно ж, в одній із п'яти крамничок те, що шукає.

Літак, на якому прилетів хлопчик, приземлився о десятій тридцять п'ять. У турецького інженера вистачило кебети не покладатися на паспортний контроль, і незадовго до посадки він поговорив з командиром літака, а той зв'язався з поліцією, і в такий спосіб десь о десятій п'ятдесят вони вже знали про «тендітний вантаж» із Стамбула, про лист і попередження. Все інше було як завжди, і він, Гольцпуке, знічев'я насвистував цілий день модну пісеньку, що лунала у нього в голові ще від двадцятих років: «Темного вечора під парасолькою». Оскільки він не співав, а лише насвистував, то подумки міг підставляти під цю мелодію й такі слова: «Рано-ранесенько під парасолькою». Міг і всміхнутися: мабуть, простодушна вона жінка, ця Кете Тольм,— так наче він сам не знав про підготовку тієї анти автомобільної акції! Так наче ціла група може непомітно найняти стільки тягачів! Вони, коли що, відразу зробили б усе, що треба, і її синочок неодмінно опинився б за гратами... Добре, що вона сама все поламала; йому так само, як і їй, скандали не потрібні. Але старому вона тоді так і не призналася, звісно, що оплачувала колись чималу частину «молотовських коктейлів», які летіли на машини і в машини. Гроші невеликі, а все ж таки... Тепер доводиться за нею наглядати — заради її ж таки безпеки; надто вона щедра і, треба сказати, не лише тоді, коли йдеться про щось протизаконне. Вона підтримує багато кого — наприклад, старих Цельгерів; намагалася навіть підкинути щось старому Беверло, та марно. І навряд чи то Рольф висунув ідею з парасолькою; той у таке, власне, й не повірить. Рольф сказав, певно, зовсім інше: ніколи не говорити під парасолькою нічого такого, чого не повинне почути чуже вухо. А стара хибно його зрозуміла! Пощастило також довідатися, що й старий почав бунтувати — пізненько, правда, але тепер тільки пильнуй! На Лісовому кладовищі в Горнаукені Тольм може набалакати чортзна-чого. А якби він іще прочитав отого листа!.. Однак віддати його, мабуть, таки доведеться: адже то — прощальний лист одного з найближчих його друзів. Та з цим можна ще кілька днів почекати. «Рано-ранесенько під парасолькою» нашіптували одне одному двоє стареньких, немов закохані, всяку всячину. Після телефонної розмови Цумерлінга з Тольмом — очевидно, з приводу листа від Корчеде — Дольмер звелів підняти всіх на ноги. Одне слово, оголосили тривогу: старий повстав! Хлопця відіслали сюди, а це означає, що вони там зібралися в дорогу. Отже, його любій матусі перед тим знадобляться, мабуть, туфлі. Сумніву нема: вони дуже довго, певно, кілька років сиділи в країні, де придбати взуття цієї фірми не так легко.

Десь о пів на дванадцяту він зв'язався зі своїм чоловіком у Стамбулі; той знає місто, як свої п'ять пальців, бо вже багато років морочиться там із гашишем та всілякими хіпі; у нього ціла група досвідчених людей, зокрема й жінок, яким, можливо, час від часу так само доводиться шукати дорогі туфлі певної фірми, і вони знають, де їх можна знайти. Відомі їм і всі кишла та кубла — від найрозкішніших, найдорожчих готелів до найубогіших халуп; мають вони й відповідні фотознімки та папери, на будь-який випадок, хоча поки що питання з Туреччиною так однозначно й не поставало. Нелегко було розтлумачити тому в Стамбулі, що там хтось«тямить на жіночих ніжках». Справа здалася йому досить клопітною, наглядати за п'ятьма взуттєвими крамницями він спершу не збирався, але перспектива впіймати чималу «рибку», а може, навіть справжнього «кита» його таки спокусила. І все ж кінець кінцем довелося того чоловіка ще й пристрахати Дольмером, ба навіть подзвонити Дольмерові й розворушити його кволу уяву. Зрештою Дольмер таки здався — та й то лише після того, як почув про велику «рибину»,— натис на того в Стамбулі й виділив допомогу. А втім, не дуже це й велика робота — обійти п'ять взуттєвих крамниць у Стамбулі, а потім, може, ще в Анкарі чи в Іскендеруні, де, здається, також цінують туфлі цієї європейської фірми. Те, що хлопця повернули — справді тривожний сигнал. І знову ж таки робота! Тут не залишається нічого іншого, як посміятися. Зрештою, кілька місяців напружених зусиль не дали їм нічого, крім отого Шублера, коханця Ерни Бройєр,— вони схопили його з пістолетом зразка 1912 року. Певна річ, у цій справі потрібна й офіційна допомога: адже взуттєві крамниці не зобов'язані давати будь-кому довідки; до того ж тепер вони вже, може, і не в Стамбулі, куди ведуть сліди через хлопчика.

Турецький інженер не впізнав із певністю на фотографії Вероніку. Хлопчик, правда, заявив: «Це моя мама!» — але ж ці слова йому могли й утовкмачити в голову, а сльози він міг із себе видушити. Можливо, вони послали з Лівану через кордон якусь спільницю. А брати малого в роботу — на такий ризик іти йому не хочеться. Видно, хлопець і справді досить холоднокровний.

А в Губрайхені тепер буде, мабуть, тіснувато; сховати малого навряд чи пощастить, та й хто він — у таємниці теж не втримаєш: вони ж із Рольфом схожі, як дві краплі води, і люди в селі почнуть роздумувати, припускатися всіляких здогадок, чекати, що щось з'ясується. І триватиме це недовго — поки за того стриманого хлопчика візьметься преса. Отже, висновок такий: ідилії в Губрайхені має настати край, вона скоро розвіється, тим більше, що тепер і з боку Фішера слід сподіватися капості — адже він потерпає, що «середовищу буде завдано шкоди», й уже подав позов про свої «батьківські права».

Тільки відверта погроза звернутися до людей Цумерлінга примусила Дольмера у справі з туфлями рішучіше зажадати офіційної підтримки. Роботи виявилось і не багато: потрібно було розпитати загалом у чотирнадцяти крамницях трьох міст про жінок, що носять взуття тридцять восьмого розміру, постежити за тими крамницями, показати продавщицям фотографії. Турецька поліція завжди виявляла готовність до співробітництва, а стан турецько-німецьких відносин дав змогу просити невеличкої послуги, тим більше, що в цьому випадку можна сподіватися й на славу.

А на «фронті образів богоматері», як він називає його сам для себе, панує затишшя; тут усе гаразд, усе спокійно, в усіх залах, і Єву Кленш охорона, здається, аж тішить, тоді як її наречений читає в кафетерії газету, а добра старенька Кете, що так вірує в парасольку, вислуховує пояснення свого Фріца; на цього просто-таки зійшло натхнення — може, через Єву, яка віддано прислухається до його слів і, здається, заглядає йому не тільки в рот, а й у душу — ще одна деталь (про неї з подробицями доповів Гробмелер зі своєю командою, що спеціалізується на музеях, галереях, концертах, вернісажах і т. ін.), яка неабияк розважає добру стару пані Тольм. Бони там, очевидно, мають гарненьку Єву Кленш за Тольмову дочку чи невістку, оточують її «цілими гронами» (так висловлюється Гробмелер) і сунуть за нею, ніби група екскурсантів. У всякому разі «вишневоуста»,— так вони назвали Єву,— поводиться «пристойно». Отже, на «фронті образів богоматері» без змін, а «кабінет» — задня кімната в Гецлозеровій кав'ярні — то вже справа буденна, там, як завжди, досить чотирьох чоловік: двоє на кухні, один при вході й один — у невеличкому дворику.

А в Губрайхені неспокійно, хоч поки що особливої тривоги ніщо й не викликає. Молодий татусь Тольм — той, що Рольф,— поговорив по телефону з синочком, відпросився з роботи й нишком одержав того синочка в Тольмсгофені; дивно, але обидва пустили сльозу, сплакнули й Катаріна Шретер та Сабіна Фішер, які марно намагалися розпитати в хлопця про Вероніку:

— Ти ж повинен знати, де твоя мама, як їй живеться, яка вона тепер! І де дістає собі в тих краях туфлі. Вона й досі в тій пустелі? А там що — піски чи голе каміння? Адже там так швидко зношуються туфлі...

Хлопчик — із жінками він, правда, поводився привітніше, ніж із поліцейськими,— стримано відповів:

— У неї все гаразд, і туфлі вона ще має... Принаймні босу я її не бачив. Бев ставиться до неї дуже люб'язно.

— Хто-хто?

— Бев.

Про того «Бева» у малого більш нічого не питали — видно, він був дуже настраханий. А з доброї волі хлопчик теж не хотів розмовляти. Навіть за обідом. Суп, гуляш, салат і хліб. Коли його питали, чи відрізняється ця їжа від тієї, що там, він озивався, але казав тільки, нібито ніколи не був голодний. На запитання, чи завжди йому та їжа смакувала, відповідав заперечливо, однак відразу-таки додавав, що й тут йому не завжди все смакувало. На запитання, у що він грався і з ким, хлопчик відповідав ухильно, як і на решту запитань, аж поки його батько не те що люто, але все ж роздратовано кинув:

— Та дайте йому нарешті спокій! Це жне дрібниця — така переміна!..

Розмовляли за столом і про майбутню зустріч із дідами й бабами — із Цельгерами та з Тольмами, а також про те, як цю зустріч влаштувати. Він, Гольцпуке, втручатися в це не хоче — то їхня сімейна справа. Поселили малого поки що на кухні — пускати його в єпископську кімнату вони не наважились. Але потім юний Тольм сам зласкавився оглянути й зайняти ту кімнату — тимчасово, «поки все з'ясується», як заявив його батько (десь о пів на четверту дня він знов спокійно поїхав собі на роботу в Гальстергоф). Залишилося сподіватися, що хлопчик розбалакається з жінками та з дітьми. До пів на шосту вечора нічого такого помічено не було, ніхто більше не згадав і про «Бева»; потім зателефонували дідам та бабам у Гетціграт і Тольмсгофен. Усі четверо були в захваті, але, не почувши майже нічого про Вероніку, засмутилися. Авжеж, качки на ставку біля замку й гетцігратське ожинове варення... І, певна річ, сова. Так, так, він ще не забув і дуже радий... Атож, у них усе гаразд. Катаріна з Сабіною заходилися просити, щоб відкласти поїздку на завтра — для хлопчика, мовляв, на один день цього забагато. А от старому Беверло вони подзвонити, звичайно, не зможуть — у того нема й ніколи не було телефону. Тихо. Тепер там, судячи з усього, щось плетуть, граються на підлозі, потім пробують співати чи, скоріше, мугикати під ніс, бо слів зрозуміти не можна, але мелодія ніби церковна...

Вечеря в Гетцлозера минала спокійно. Розмова точилася про християнство (католицький варіант), причому чути було тільки Єву Кленш та молодого Герберта Тольма; вони весь час сперечалися й доходили згоди тільки щодо винятковості отого Ісуса Христа; все інше «вишневоуста» захищала, а Герберт ставив від сумнів: таїнства, богослужіння, целібат, жертовництво як таке... Зате ні слова про злочинний світ, жодного натяку на скасовану антиавтомобільну акцію.

Цікава виходить спілка: оця люб'язна «вишневоуста», що перейшла до іншої віри, її наречений (отой тишко, про якого, однак, відомо, що він полюбляє народні танці, а також пісні, які співає під гітару,— народні пісні, не сучасні) і цей Герберт, власне, досить милий хлопець, хоч, правда, надто любить пофілософствувати, вірить в Ісуса Христа, але не вірить у людей, що вірять в Ісуса Христа. Послухати аргументи, які він наводив у суперечці з Кленш, було цікаво, але з боку криміналістики нічого цікавого там не виявилось.

Аналіз поштового паперу, на якому написано лист, нічого нового не дав. Певна річ, залишати відбитки пальців — це було з боку Беверло справжнє зухвальство. Правда, відбитки нікого й не здивували — адже почерк Беверло не важко впізнати й так. Одначе сам папір нічого не підказав — папір як папір, такий можна взяти в кожному готелі чи купити в будь-якій спеціалізованій крамниці в Туреччині, на Ближньому, Середньому й Далекому Сході...

Щоб поставити кордон безпосередньо навколо могили в Горнаукені, він найохочіше взяв би Гробмелера та його «культкоманду»: це добре навчені триматися в тіні хлопці, які ще не виказали себе на жодному вернісажі; зрештою, похорон теж можна віднести до культурних заходів. Умови в Горнаукені складні: лісові стежки, водовідвідні канали, доріжки для велосипедистів, майданчики для наметів, ігор, багать — одне слово, улюблені місця для прогулянок сусідів-голландців. Ще два-три дні, і «колеса» вже будуть, певно, в дорозі. На щастя, поблизу там є відлюдний заїзд «Не для маминих очей» — дичина, затишні кімнатки... Розставивши по карті (її деталі ще слід уточнити на місцевості) пости й віддавши необхідні розпорядження, в тому заїзді він зможе, мабуть, кілька годин, а то й цілих півдня спокійно відпочити. Знаменитостей там, певне, не бракуватиме. На щастя, Корчеде був протестант, то не поз'їжджається бодай католицьке духівництво. Але хто знає, може, й майбутні кардинали задля своєї кар'єри повинні робити якісь протокольні вилазки. Ті раденькі скористатися з будь-якої нагоди, знехтувати будь-який ризик — іноді навіть здається, що вони аж трусяться за тою популярністю та небезпекою. Шкода тільки, що доведеться відмовитися від Цурмака, Люлера та Гендлера. Він би їх, звісно, не посилав на курси, якби знав, що його чекає. Але не пускати тепер тих трьох на курси було б, мабуть, безглуздо — вони вже, певно, навіть спакували свої манатки. До того ж Горнаукен належить до компетенції властей іншої федеральної землі.

Ерна Бройєр, безперечно, крутиться тепер зі своїм коханцем десь у Губрайхені — шукає житло, роботу... А загалом там спокійно. Повернувся, судячи з усього, й пастор, що був виїхав; він збирається з'явитись на засідання пасторської ради і взагалі прийти до своєї пастви. Це добре, це відверне увагу людей від отого холоднокровного хлопчика, що явно змирився з необхідністю далі хатини й садка не рипатись; малий, певно, до такого звик.

Коли він, Гольцпуке, подзвонив Дольмерові й повідомив, що виїздить до Горнаукена, то відчув у начальниковому голосі вдавану люб'язність, що не могла його не насторожити. Дольмер розмовляв дуже мило, навіть засміявся й сказав:

— Операція «Турецький мед» триває!

Потім Дольмер задоволено вислухав повідомлення про те, що на «фронті образів богоматері» спокійно, ще раз настійно застеріг його, Гольцпуке, щоб він не брав хлопця в роботу, а коли мова зайшла про метушню, якої слід сподіватися в Губрайхені, заявив:

— Кінець кінцем нам доведеться пошукати для тої компанії монастир. Тоді й Фішер уже не матиме підстав подавати позов про «завдану середовищу шкоду». Одне слово, щасливої дороги! І спробуйте, якщо пощастить, трохи відпочити.

А з Блора — жодних новин. Там мертва тиша.

15

Цього дня хлопчик справляв на неї чимдалі лиховісніше враження, так наче в ньому накрутили якусь пружину, наче його чимось нашпигували — і за столом, і коли вони гуляли в парку, й на балконі, й у коридорах, і надворі. Вона називала його «охололим онуком»; він нічого не розповідав, у нього нічого не можна було довідатись. Де він два з половиною роки жив? Як? Ані словечка. Він став іще чарівніший, а його сіро-голубі й холодні очі наводили на думку про потухлий вулкан («Очі в нього твої»,— сказав Тольм). Качки викликали в малого усмішку, і він назвав їх «фаршированими». Та коли вона запитала, чи доводилося йому коли-небудь їсти фаршировану качку, він тільки засміявся й заговорив про варення бабусі Паули і про політ у вертольоті: перелічив притоки Рейну, пам'ятники, церкви, собори, мости... Холодна, немовби замерзла географічна карта. А тоді знайшов собі забавку: заходився буцати головою Тольма в живіт. Ні, не туди, де серце, поки що не туди. І все ж хлопець нагадував здоровенького баранця. І весь час оті кляті телефонні дзвінки: Дольмера явно не можна було впізнати, Штабскі заявив, ніби сном-духом нічого не знає, Дольмерів заступник сказав, що це справа не його компетенції, Гольцпуке нібито поїхав вживати заходів безпеки на похороні Корчеде, і Кульгреве з Амплангером щоразу відповідали, що нікуди — як завжди, «на жаль»,— не можна додзвонитися. Тольм спершу втратив терпець, потім розгнівався й гримнув на Амплангера:

— Я хочу одержати свого листа! Я хочу листа!

Такого розгніваного вона не бачила свого чоловіка ще ніколи, навіть у його тридцять п'ять років. Тольм був страшенно розлючений, просто-таки скажений. Такого з ним ніколи не траплялося. Він пропустив ванну, не схотів телефонувати Гребнітцеру, закурив сигарету і зробив Блюртмелеві знак, щоб той наглядав за хлопцем; Тольм видно, теж боїться свого онука, за яким так скучав. Це чуже дитя холоднокровно й жадібно похапало еклери, від чаю відмовилося, зажадало, щоб йому принесли лимонад, потім подалося гасати по коридорах і дражнило охоронців, вдаючи, ніби наставляє на них автомат, і навдивовиж вдало імітуючи його татакання. Тепер охоронців уже вісім: три в коридорі, два на сходах і три на подвір'ї. А знає вона тільки одного з них — вранці він був із ними в музеї; врівноважений чоловік, що, спостерігаючи холоднокровно-неспокійного Гольгера Першого, ледве не втратив самовладання. Похитуючи головою, той чоловік спостерігав, як Кленш дістала з багажника своєї машини лук, стріли та мішені й запропонувала повчити хлопчика в оранжереї стріляти. Вона, мовляв, відвідує клуб лучників, завжди возить з собою в машині все необхідне і вправляється, як пощастить, навіть у дорозі. Від усіх «звичайних ігор» хлопець відмовився, а от нагоді постріляти з лука зрадів. Один із підлеглих Гольцпуке перевірив лук — йому здалося, що він надміру тугий,— оглянув залізні наконечники стріл, неабияк здивувався тому, що Кленш «прослизнула» з усім цим повз контроль, заявив, нібито повинен дістати від свого начальства дозвіл на цю гру й, забравши всю горстку стріл, відійшов убік, щоб по рації залагодити справу. З ким він там розмовляв? Невже Гольцпуке десь неподалік? Невже вони щось задумали? Що? Всі охоронці такі серйозні, такі насторожені, а Кленш, ця весела й здорова молодичка, що люб'язно зголосилася допомагати їй, Кете, збивати вершки й пекти еклери,— якась збентежена чи навіть ображена. Господи, промайнуло в Кете, та ця ж стрільба не здіймає ніякого гуркоту, стріла майже нечутно прохурчить у повітрі, а тоді як затремтить у мішені — просто любо дивитися. Стрільба з лука — то «пожива для душі». І коли охоронець заявив, що повинен, на жаль, «тимчасово конфіскувати все причандалля, адже ніхто не знає, чого можуть натворити ним діти,— зрештою, це таки зброя», вона ледве не втратила самовладання. А Кленш, хоч і не явно глузливо, проте досить холодно, зажадала від охоронця, щоб він уживав термін «спортивний снаряд», а не «причандалля». Охоронець згодився, додавши, однак, що декотрі спортивні снаряди, а саме: списи, метальні молоти, хокейні ключки, навіть тверді м'ячі,— це та сама зброя або ж ними можна скористатись, як зброєю.

— Цю місцевість з погляду безпеки вважають найбільш непевною. Мені шкода, звісно... Але коли ви від'їжджатимете, то, звичайно...

Кленш майже без іронії, тільки дуже напруженим голосом поцікавилась, чи не повинна вона назвати свою дату народження, адресу, а також місце роботи. Тоді охоронець спокійно відповів:

— Немає потреби, це й так відомо, зокрема й мені.

Якусь мить Кленш мала такий вигляд, ніби ось-ось вибухне гнівом, але потім кинулася в сльозах на груди Кете і, схлипуючи, промовила:

— Ох, що ж це за життя?! Та краще вже крізь землю провалитися!..

Блюртмель за весь цей час не виказав своїх почуттів жодним порухом; він і тепер стояв спокійно, навіть усміхнувся, а тоді заявив:

— То найкраще буде, певно, якщо я відвезу юного пана Тольма назад до Губрайхена. Тим більше, що ви, дозволю собі нагадати, чекаєте гостей.

Так, тепер вона пригадала, для кого пекла ті еклери — для Бляйбля; вона сама спитала його, які тістечка йому до вподоби, і він відповів:

— До чаю — еклери. Я б залюбки...

Коли Блюртмель рушив із хлопчиком до машини, вона, Кете, затримала Єву й сказала:

— Зостаньтеся в нас. День видався такий поганий, а вечір буде ще гірший.

Тольм стояв біля вікна — мабуть, виглядав своїх птахів, особливо сову, але вона так рано не прилітає; сову не введе в оману ні оце похмуре небо, ні темінь над парком; вона вилітає аж тоді, коли настають справжні сутінки, а це має бути десь за годину чи й дві. Може, з'являться й кілька ворон. А ластівки вже відлетіли... Вигляд у Тольма був досить сумний, майже невдоволений, він навіть не обернувся, тільки трохи повернув голову й промовив:

— Я його таки впіймав, Дольмера. Листа я не дістану. Його не дістане ніхто, каже він, бо то, мовляв,— динаміт.

— Виходить, ніякого похорону, ніяких промов?..

— Так. Ніяких промов, ніякого похорону в Горнаукені не буде. Буде зовсім інший похорон — у Гетціграті... Атож, Кете.— Нарешті він обернувся, обняв її, поклав їй на плече голову, всміхнувся до Кленш і додав: — Вони його таки схопили — купляв у Стамбулі туфлі. Тепер він мертвий — кажуть, наклав на себе руки. А Вероніку не впіймали. Вона зникла, пішла в підпілля. Її з ним не було...

— Туфлі...— промовила Кете.— Тоді... під парасолем... Знаєш, Тольме, я не скажу тепер жодного слова. Я вже не можу навіть плакати. Єво, прошу вас, приготуйте чай. І якомога міцніший.

— Колись ми й тут робитимемо так, як робили у готелі в Москві: писатимемо цидулки й змиватимемо їх у туалеті водою. Але ж вони однаково придумають якісь сіточки, виловлюватимуть ними клапті паперу, змиватимуть із них лайно і склеюватимуть їх докупи. Стривай, я хочу тобі щось повідомити.— Він відійшов від неї, ступив до столу, відірвав край «Блетхена», написав щось на ньому й подав їй.

Вона прочитала: «Я тебе люблю й завжди любив. І дітей теж. Навіть його любив. Тільки нічого не кажи».

Вона поцілувала його, порвала записку, пішла до ванної кімнати, вкинула клаптики в унітаз і змила їх водою.

— То його ховатимуть тут?

— Так. Я заплачу, щоб перевезли тіло. Це я наполіг, щоб його поховали тут. А батька їм доведеться звідси забрати. Дольмер ставить умову: жодного слова про лист. Треба мовчати, Кете. Доведеться знов звикати писати. До речі, а пасторський будинок у Губрайхені стоїть порожній і, певно, стоятиме так завжди. Там вистачило б місця нам усім, навіть Гербертові та Блюртмелю. Мабуть, не треба нічого й перебудовувати, тільки поставити добру охорону... І дерева там гарні...

— І сови на дзвіниці... Сичі на високих повітках... У мене від них, Тольме, аж мороз по шкірі йде.

— А тут ні?

— Тут теж. І в Губрайхені мені йтиме по шкірі мороз. Скрізь. Я...— Вона взяла в нього з жилетної кишеньки олівця, підійшла до столу, відірвала верхній край «Блетхена» й написала на березі: «Тепер я вже ніколи не зможу купити собі туфлі. Повік. Добре, що в Сабіни такий самий розмір, як у мене. Але мені вже не треба багато туфлів».

Бляйбль приїхав хвилина в хвилину; він привіз чудовий букет — білий бузок і червоні троянди, відтінені — чи то затінені, як їй здалося,— жовтими мімозами. Бляйбль уніс квіти сам, розгорнув на них папір, і її аж приголомшив серйозний, навіть задумливий вираз його обличчя. Як і Тольм та хлопчик, Бляйбль змінився. Це був день великих перемін — день «охололого» онука, роздратованого Тольма, задумливого Бляйбля, який навіть допоміг їй — що було не зовсім comme il faut^[59]— поставити квіти у велику вазу. Її приголомшили і його руки, яких досі вона не помічала: тонкі й міцні, вони зовсім не пасували до оцього грубого обличчя, горбувато-хрящуватого носа та геть лисої, негарної голови. Бляйбль не приховував своєї симпатії до Єви Кленш, що саме принесла чай і таріль із свіжими еклерами.

— Залюбки вип'ю чаю,— промовив Бляйбль, потім кивнув Кете й Тольмові головою і додав: — Я все чув. Навіть те, що кладовище буде інше. Але ж це коштуватиме тобі голови...

— Так,— відповів Тольм,— знаю. І радий, що нарешті позбудуся цієї голови...

— Штабскі попросив мене побалакати з тобою ще раз. Але ж я знаю: це марне діло. Чи все ж таки?..

— Марне діло, Бляйбле. Не завдавай собі клопоту.

— Дивно, але я чомусь був певен, що ти впрешся. Хоча з тих, кого я знаю, ти — найменш упертий. А сьогодні я — вже хтозна й чому — зрозумів: ти стоятимеш до кінця. Я радий за тебе. Не за нас, ні, не за нас. І не через те, що ти так мало побув на цій посаді. Голова правління на один день... Це дуже прикро, і навіть не тому... Ти був саме той чоловік, що нам потрібен, і я ніколи, ніколи не мав наміру тебе знищити. Я тільки завжди хотів примусити тебе стати впертим, атож, зробити з тебе...

— Нарешті ти свого домігся... Не напихай повен рот еклерів, вони прослизають, як масло... Може, налити віскі?

— Ні, потім. Я хочу побалакати з вами на тверезу голову.— Бляйбль, не приховуючись, провів хтивим поглядом Єву Кленш, що принесла молоко, лимон та цукор.— Господи,— зітхнув він,— хто ця жінка?

— Забудь про неї. Це Блюртмелева приятелька.

— Я б одружився з нею хоч зараз, не довго роздумуючи.

— Але ж ти...— Кете налила чаю й зашарілася.

— Ти хотіла сказати, надто часто одружувався, не довго роздумуючи, так?

— Приблизно... Не зовсім так. Але я прошу тебе, Бляйбле, цю не чіпай. Прошу тебе!..

— Я ще ні в кого не відбивав жінок. Ні в кого. Ви це розумієте? У мене, може, й відбивали... Скажімо, отой проклятий «лівий» естет, шанувальник Боттічеллі...

— Ти й досі не можеш забути Маргрет?

— Ні, у мене про неї вже й згадки не лишилось. Ви можете сміятись, але я завжди з повагою ставився до всіляких зв'язків між людьми. Одне слово, не бійтеся, ця чудо-квітка зостанеться вашому масажистові.

Бачити, як Бляйбль плаче, було дивно й моторошно. І раптом він просто заридав. Його досі грубе на вигляд обличчя розслабилося, з-під важкої верхньої губи показалася напрочуд тоненька спідня, і все обличчя нервово здригнулось.

— Ох, Корчеде, Корчеде...— пробурмотів він.— А тепер ще й оцей бісів хлопець! Якби ви тільки знали, що в мене в підвалі... У мене в підвалі таке...

І коли Тольм простяг руку з пляшкою і запитально звів брови, а Бляйбль, обливаючись слізьми, закивав головою, це було вже зовсім не смішно.

— Прокляття! Ви знаєте, як той пройдисвіт, отой геніальний рахувальник укоротив собі віку? Не знаєте? Таких секретів вам не розказують, еге ж? А Дольмер тій штуковині вже й назву придумав: «нагрудний самостріл». Ніяк нічого не втямите, еге? Беверло змайстрував собі спеціальний жилет, який спрацював, коли він підняв руки вгору! Одна половина — всередину, друга, ліва,— назовні. Такий собі «сталінський мініорган», що його одягають на себе, як рятувальний жилет, тільки не такий грубий. Вони ту штуковину ще хочуть розібрати. Одного турецького поліцейського вбив, одного німця дуже покалічив і себе... Можете собі уявити, який тепер у нього вигляд... Просто божевілля! В усякім разі, Дольмер тепер неабияк боїться казати «руки вгору!» Та ще отой лист Корчеде — теж, видно, не подаруночок...

— А ти знаєш про що він?

— Ні, цього не знає ніхто, крім Дольмера, Штабскі, Гольцпуке та двох поліцейських, які знайшли Корчеде. Кругом глуха стіна. До речі, Цумерлінг теж не знає, що в листі.

— І він адресований мені?

— Так. І починається, здається, словами: «Любий мій Фріце...» А далі йдуть, звичайно ж, похмурі прогнози про навколишній світ, атомну енергію, загальний розвиток, про банки, промисловість... Лист невеселий, годі й сумніватися. Він адресований тобі, і ти маєш право його одержати. Сам уже вирішуй, як скористатися своїм законним правом. І глядіть, щоб вас жодна душа не підслухала й не довідалася про похорон у Гетціграті! А виступати з прощальним словом у Горнаукені доведеться, мабуть, мені. Ти не проти, якщо ми оголосимо, ніби ти — хворий, тяжко хворий? Родичів у нього, вже, певно, немає? А на батька вони просто змушені будуть вдягти гамівну сорочку.

— У нього є ще тітка. Вона повинна...

— Нічого вона не повинна...— Бляйбль розмовляв тихо-тихо, а в очах у нього знов стояли сльози.— Тримайтеся збоку, нікого з собою не беріть! І дітям своїм нічого не кажіть... І прошу вас, я вас прошу: щоб ніякого натовпу, ніяких заворушень. А то Сабіна...— Він долив собі чаю, взяв еклер.

— Це правда,— озвався Тольм.— Сабіна могла б із нами поїхати.

— Фішер через Корчеде перервав свою подорож і повертається додому. Отож до Гарнаукена вона, мабуть, не поїде. Але Ервін завдасть вам клопоту, особливо після похорону, і аргументи в нього будуть вагомі... Цей дядько, ота дядькова приятелька... А тепер ще й дід та баба!.. Ох, це ж просто ганьба — те, що Сабіна покинула Фішера! Господи, який же він кретин — така жінка... А він їде, залишає її саму! Я б таку жінку нізащо не залишив саму. Я й Гільду ніколи не кидав саму. Я не міг узяти її з собою тільки в отой підвал. До того підвалу я ходив без нікого, сам-один, і ніхто цього не помічав. Мене поймав страх, а ніхто цього не помічав... Аж дивно, але коли я розмовляв із Дольмером і коли потім мені подзвонив Штабскі, коли я про все це довідався — як той страшний чоловік, обвішаний коробками з туфлями, підняв руки вгору, і спрацював його «сталінський орган»... А то ж були все жіночі туфлі тридцять восьмого розміру, які він замовляв для вибору в готель... Вже й не знаю, як ноги раптом понесли мене з того підвалу... Я так гірко плакав... Я проплакав цілий ранок і був радий, що тої дівчини — вашої Вероніки — в номері не застали... Я був радий всупереч власному переконанню і тепер сподіваюся, що вона ще десь вигулькне жива, сподіваюсь усупереч власному переконанню і всупереч усім своїм засадам... Після цього похорону ви будете дуже самотні, дуже самотні... Ви це розумієте?

— Так,— відповіла вона.— Ми, власне, завжди були самотні, тільки цього не розуміли, не хотіли й думки такої припускати.— Вона налила Бляйблеві віскі, але він не тільки похитав головою, а й захитав усім тілом, тоді безцеремонно втер хустинкою з очей сльози, взяв чашку, поставив її знов, навіть не доторкнувшись до чаю, і перевів погляд на двері, за якими зникла Єва. Господи, яка ж глибока туга сповнювала його серце! Але що то, власне, за підвал, у якому він сидів сам-один, а тепер із нього вийшов? І чому він, не довго роздумуючи, одружувався з усіма тими жінками й від жодної не мав дітей, крім Гільди, своєї першої, яка була з них наймиліша, миліша навіть за третю? Щоправда, сільська бундючність в отої третьої часом діяла їй, Кете, на нерви. Та сувора красуня дивилася на все й на всіх, крім самої себе, спогорда і зрештою продала себе досить дорого.

Тольм поглядав насторожено, майже холодно. Йому було вочевидь прикро бачити в Бляйбля сльози. Такого рішучого вигляду Тольм не мав іще ніколи.

— Гаразд,— спокійно мовив він.— Отже, оголошуйте мене хворим, решту придумуйте теж самі. А ми його тітку витримаємо? Тільки ми вдвох і гробарі?

— І без священика?

— Авжеж. Беверло не захотів би, щоб був священик, і це, гадаю, слід поважати. Уявляєте: гетцігратський пастор на похороні Беверло! — Бляйбль засміявся.— Та він же з переляку дуба б урізав! Ні. Але Кете може проказати молитву — Беверло проти цього не заперечував би. А може, з'явиться ще або подзвонить Вероніка... Я певен, Корчеде зрозумів би мене.

Тридцять три роки, думала вона. І хоч би слово розумне сказали один одному... Жодного! Тільки весь час оці кепкування, спроби позалицятись та ще — як же це в них називається? — ага, компроміси! А долар знов девальвував, а ціни на золото підскочили, бо десь, бачте, стався переворот. Вона навіть не знає, хто кого скинув, просто мимохідь прочитала про це в економічному відділі «Блетхена». Долар, написано там, девальвує, а ціна на золото впаде тоді, коли хтось знову влаштує переворот і когось скине — байдуже кого.

— Залишайся на вечерю,— сказала вона.— А як хочеш, то можеш у нас, звичайно, й заночувати. Твоя кімната вже вільна. Кульгреве розпорядився, щоб там дали лад.

— Ні-ні,— відповів Бляйбль.— Дякую, не треба. Вам же навіть невтямки, що ви цим закрутили таку веремію і сплутали всі карти! Тепер добра сотня поліцейських зостанеться без відпустки й без вихідних, Штабскі й Дольмер — без Сну, а Гольцпуке проклинатиме все на світі — в Горнаукені у нього тепер роботи та й роботи. Це божевілля, Тольме. Те, що ти задумав,— цілковите божевілля. Я не можу тебе переконати. І тебе, Кете. А ти його?

— Ні. Ти приїхав саме для цього чи через те, що... що нарешті вибрався зі свого підвалу?

— Я приїхав, щоб побачити вас і поговорити з вами. Ми ж про це домовлялися ще до того, як... Ти ж бо сама знаєш. Але Штабскі з Дольмером дуже просили мене скористатися з нагоди... Ти просто не уявляєш собі... Це божевілля, Тольме! Навіть якщо адміністрація кладовища триматиме язика на припоні і гробарі теж... Сто поліцейських язика на припоні не втримають!..

— Ти мене не так зрозумів. Я не маю наміру ані робити з цього таємницю, ані зумисне це розголошувати. Я просто піду собі на похорон. Я хочу, щоб хлопець повернувся в землю, з якої він вийшов. З якої, зрештою, вийшов і я. Оце й усе. Ніяких особливих намірів. Ні того, ні того. Я знаю, Корчеде написав листа, щоб я його прочитав і, може, скористався ним. Я шаную пам'ять про нього і його волю, хоч до Горнаукена й не поїду. Хоч би там що, а ми знали Генріха, ще коли він був хлопчиком, а потім і юнаком... Ні, ти не переконаєш мене. А тебе, Кете?

— Ні. Якби можна було, я б сказала так: мене тим більше. Я пішла б на похорон і без тебе. Але краще з тобою.

— Люди тебе не зрозуміють. Аж ніяк. Хотітимуть вони цього чи ні. Через три дні після обрання... А якби ти все ж таки дістав того листа, це тебе переконало б?

— Може, він у тебе в кишені?

— Не будь таким злюкою! Ні, листа в мене немає, я його й не бачив. Я тільки намагаюся знайти раду. Ти — в Горнаукен, Кете — в Гетціграт... Задля вас, повірте, тільки задля вас. Пишні похорони мені не потрібні, так само, як і вам.

— Пізно вже, Бляйбле, надто пізно. Лист однаково належить мені, і навіть якщо я його одержу... Я вже все вирішив...

— Але ж прийти на похорон у Горнаукені — це твій обов'язок...

— Я до своїх обов'язків ставлюся недбало і тому ризикую, як ти сказав, своєю головою... Облишмо це, Бляйбле, давай разом повечеряємо, вип'ємо. Відсвяткуємо наш з тобою вихід із підвалу. Я знаю, мене оголосять ні на що не спроможним старцем. Ну й нехай. Я сам допоможу вам спровадити мене на пенсію. Пустіть уже нарешті в це крісло Амплангера! Я радий, що ти приїхав, побудь іще трохи. Може, в щось пограємо? Я б не проти...

— Ні, дякую, мені пора йти. Треба ще побалакати з Гільдою. Я маю до неї прохання. Кете, ти не замовиш їй про мене добре словечко?

— Я могла б замовити, але не замовлю. Тобі це не допоможе, а Гільді тільки завдасть болю. Кінець кінцем ти повинен зрозуміти: вона має вирішувати це сама. І ти теж сам. Потім, коли ви дійдете згоди,— замовлю, а поки що ні. Ти до нас іще приїдеш? Я маю на увазі, після похорону.

— Як ти можеш у цьому сумніватись?! Невже ти справді сумніваєшся?

— Тепер уже ні. Не сумніваюсь. Тільки не треба нас більше переконувати.

— Мені дуже хотілося...

На прощання вона поцілувала Бляйбля, і вони обоє провели його сходами вниз у двір. Там він сів у машину й помахав їм іще раз. Вона аж здивувалася, коли Тольм спритно рушив сходами нагору — майже не беручись за поручні.

— А тепер дзвони своєму єпископові,— сказала вона й, коли Тольм запитливо звів на неї очі, пояснила: — З приводу пасторського будинку в Губрайхені. Ми не можемо зоставатися тут.

16

Через годину після того, як вони почули по радіо повідомлення про смерть Бева, почалася навала; пости були посилені, з'явилися журналісти. Попід муром тепер походжали вартові — по три з кожного боку,— і він, Рольф, одразу покликав дітей із саду, де вони збирали горіхи та яблука, до хати. Охорона пильнувала, звичайно, за хлопчиком; вона сподівалася, що вигулькне Вероніка, й чекала. Чого вона чекала? Незадовго перед цим приїхала ота Ерна Бройєр зі своїм коханцем. Він, Рольф, упізнав її одразу, бо вона дуже схожа на свою матір та брата,— розгублена жінка, що все скаржиться на шум, і гам, і тарарам у місті; потім вона зачинилася з Сабіною та своїм приятелем у спальні, звідки ще довго долинало шепотіння та зітхання. Він порадив їй перечекати — у крайньому разі, в пасторському будинку — й не виходити на вулицю, а то її з приятелем одразу сфотографують, пригадають її власну історію, і вона виявиться вплутаною в таку халепу, до якої не має відношення і з якої вже ніколи не виплутається. Після кількох марних спроб Рольф нарешті додзвонився до Роїклера, і той дозволив йому «в разі потреби розмістити в пасторському будинку кількох гостей. А краще я вийду й зустріну їх сам... Атож, Ерну Гермес я, певна річ, знаю, нехай поживе в мене, навіть зі своїм приятелем. Я прийду. Не хвилюйтеся. Вам краще посидіти всім удома. Ні, Анна побуде тут».

Катаріна запропонувала подзвонити Гермесам і попросити, щоб молоко приніс котрийсь із хлопців. Але він, Рольф, цю пропозицію відхилив і сказав, що піде сам, навіть коли вони «зафотографують його до смерті». Він піде вже заради того, щоб почути, що кажуть у селі люди, а може, як трапиться нагода, то й показати отим язика чи посваритися кулаком і крикнути: «Соціалізм переможе!» З чотирилітровим бідончиком у руці.

Повідомлення про смерть Бева хлопчик спершу не зрозумів, а тоді поставив дивне запитання:

— Сам?

І коли він, Рольф, кивнув головою, хлопчик гірко заридав, а тоді почав розпитувати про матір і вигукнув:

— Рольфе, Рольфе, ти ж мій тато!

— Так, я твій тато. Ти будеш зі мною, а я — з тобою. Вероніка жива. Скоро ти з нею поговориш... А Бев сам хотів того, що сталося. Повір мені, він цього хотів. Тепер можеш піти з паном Шублером у сарай і нарубати дров, бо нам доведеться цілу ніч топити грубу.

Знов і знов телефонні розмови... З батьком, матір'ю, Гербертом... Він їх заспокоював і просив не виходити з дому.

— Ні, Герберте, прошу тебе, не треба. А то ще попадеш під обстріл фоторепортерських бліців!

Заспокоїтись? Легко так казати, особливо, коли на додачу до всього подзвонив ще й Фішер і натрапив на Катаріну. І він, Рольф, почув, як Катаріна тихенько промовила:

— Так, Ервіне, вона тут. Зараз я тобі її покличу.

І з виразу її обличчя він зрозумів, що Фішер бовкнув якусь дурницю.

— У такому разі, пане Фішере, якщо ви не дуже любите розмовляти з комуністами на «ти» і ще менше любите, щоб комуністи вас називали на «ти», то я, пане Фішере, зараз вам її покличу...

Але Сабіна тільки зробила заперечливий жест, похитала головою, і Катаріна промовила в трубку:

— Але ваша пані дружина не хоче з вами розмовляти. Атож, я їй так і перекажу. Батьківські права.

Нарешті Рольф попросив пекти млинці, готувати каву й звелів усім не виходити з дому, а сам узяв бідончика й, не показавши нікому язика, не посварившись кулаком, а тільки підставивши під прицільний вогонь репортерських бліців червоного емальованого бідончика, вирушив до Гермесів. Надворі було холодно, темно, сіялася мжичка; штормовку він забув, і довелося поспішати. Сьогодні він прийшов до Гермесів пізніше, ніж звичайно, і мусив заглянути на кухню й покликати когось. Він став на порозі, збентежено всміхаючись, і погойдав у руці бідончиком. Перебивати людям вечерю було неприємно, вони ж бо так весело сиділи коло заставленого мисками й тарілками столу, і він, Рольф, не міг угадати, що виражали їхні обличчя — недовіру, цікавість чи подив. Та коли молодий Гермес підвівся, кивнув головою і рушив з ним до молочної кухні, Рольфу полегшало на душі.

— Ви б трохи погрілися,— сказав Гермес на подвір'ї.

— Треба швидше бігти додому, вони ж там сидять усі поперелякувані й ждуть.

— Скажіть моїй сестрі, що вона може переїхати сюди хоч сьогодні. У вас же там, либонь, таки тісно.

— Не хочеться, щоб її сфотографували за цих обставин. Таких знімків потім уже важко позбутись. Нехай пережде, поки звідти забереться та зграя. Може, завтра, післязавтра... Пастор нам допоможе.

— Хіба він повертається?

— Так, пастор хоче з усіма вами зустрітись. Він вертається й заради нас.

— А отой... Він... Він з вами дружив?

— Дружив. До того, як сім років тому... Ми з ним разом ходили до школи, служили в армії — обидва в артилерії, потім — в університеті... Так, я добре його знав.

— А його дружину?

— Тоді вона була моєю дружиною. Ми розлучилися.

Він був радий, що Гермес розпитував його так відверто, і не став заперечувати, коли той відмовився взяти гроші за молоко, сказавши:

— Сьогодні не треба... Перекажіть моїй сестрі, що це для неї... і для її приятеля. А ця колотнеча минеться. День-два, і вони поїдуть. Ви ж бо їх уже добре знаєте.

— Знаю. Я вже двічі потрапляв у таку халепу. Боюся тільки, щоб вашу сестру, пана Шублера й малого не схопили. Вони там стоять з таким виглядом, наче ось-ось кинуться штурмувати хвіртку чи валити мур. І все через малого. Дякую вам від себе й від вашої сестри. Вона аж занедужала від того шуму, гаму й тарараму. Це вона сама так каже...

— Якщо стане ще скрутніше, я пришлю молоко з котримсь із своїх хлопців...

Попавши під прицільний вогонь бліців удруге, Рольф уже не затулявся бідончиком. Хвилю він стояв засліплений і бачив тільки тіні, руки та спалахи, а тоді відчинив хвіртку.

Шублер і Гольгер Перший складали в кутку біля плити дрова, Ерна Бройєр пекла млинці. Цікаво, вона й справді така щаслива, як на вигляд, чи просто розпашілася коло плити? Сабіна й Катаріна щось плели, Кіт і Гольгер Другий бавилися дерев'яними кубиками та звірятами; кава стояла на столі. Ніхто тут, здавалося, не замислювався над тим, що прогодувати стільки ротів не так легко: спершу п'ять душ замість трьох, потім — шість, а тепер уже вісім, а брати гроші в Кете й батька він досі відмовлявся. У Сабіни грошей, звичайно ж, нема, вона з тих, хто готівки ніколи в кишені не тримає, і він, Рольф, певен: від Фішера вона нічого не дістане, хіба лиш аліменти на дитину, якщо той узагалі не відсудить батьківського права. Сабіна, мабуть, надто простодушна й легковірна. Є сотні прийомів і способів, щоб зганьбити її перед людьми й законом, до того ж Гольгер Перший — справді син терористів. Він, Рольф, ніяк не може зрозуміти хлопця — його, очевидно, добряче підготували, не обійшлося, мабуть, і без погроз, і Вероніка, певна річ, доклала всіх зусиль, щоб його визволити. І тепер з малого не витягнеш ні слова, ні півслова, він поводиться чемно, навіть стримано, раз у раз каже «дякую» та «прошу», навіть гордо показав, що вміє вже писати по-німецькому. Тільки один раз, коли Рольф раптом заговорив із ним про Бева, Гольгер промовив: «Він був зі мною добрий і...» Й одразу замовк. Власне, хлопець мав би вже щось і розповісти — адже через ті туфлі однаково все провалилося. Дивно, що Гольцпуке й досі не з'являється й не дзвонить. Зрештою, тепер ідеться й про хлопцеву безпеку, яку він, Рольф, гарантувати не може. Певна річ, навколо Бева та Вероніки крутиться там ще й ватага навіжених, які були проти того, щоб відсилати Гольгера додому. А «колеса» вже, безперечно, в дорозі, і Гольцпуке, мабуть, глибоко помиляється, гадаючи, ніби вони не зважаться на таку поїздку. Як на те, горнаукенське кладовище розташоване в зоні відпочинку, велосипедистів там аж кишить, а до голландського кордону палицею кинути. Велосипедисти приїздять і в листопаді, навіть у дощову погоду; там стоять будиночки, навіси для наметів, є де розкласти багаття, і це вже стало своєрідним спортом — подорожувати на велосипеді в дощову погоду. Рольф бачив таких туристів, коли ховали Верену Корчеде,— він познайомився з нею в Берліні й кілька разів пив із Веронікою в неї чай. Верена вскочила в халепу з одним легковажним «ліваком» і наклала на себе руки — як виявилось, він поквапився тільки на її гроші. А коли з'ясувалося, що в тієї тихої, сумовитої і блідої дівчини грошей не так уже й багато, той жалюгідний тип, нікчемний лакиза просто покинув її в Індії. Верена написала губною помадою на дзеркалі в готелі: «І все ж соціалізм переможе!» — й випила отруту.

Сабіна, почувши про смерть Бева, не заплакала, навіть не сказала жодного слова, тільки пригорнула до себе Гольгера Першого й промовила:

— Вероніка жива. Вона жива. І ще повернеться.

Шублер із Гольгером, здається, знайшли спільну мову і все носили й носили дрова; жінки мовчки сиділи біля нього, Рольфа, а діти — на підлозі. Потім Ерна гукнула від плити:

— Вже є штук дванадцять, можна сідати. Кожному по півтора, з сиропом.

У домі знову стало затишно. Він допоміг Ерні поділити млинці й розкласти їх на тарілки, потім переказав їй вітання від брата, розповів, що той не захотів брати гроші за молоко і що вдома її ждуть.

— І Петер теж? — спитала Ерна.

— Молоко передавали й від його імені.

— А він теж казав, що жде мене? Правда ж, не казав? До речі, він знає вас по Берліну — шпурляв тоді камінці...

— Я читав про це в газеті. Тим-то, поки тут клацають фотоапаратами, ні йому, ні вам не варто виходити за поріг. Бо фотоапаратами тут клацають не тільки журналісти.

— Де ж нам дітися?

— Краще вже пересидіти ніч на стільці тут, ніж побачити себе вранці в газеті. Давайте посідаємо на ліжко. Тарілок вистачить, а от стільців — ні.

Сабіна звільнила на кухті місце для Шублера, сіла поруч із Ерною Бройєр і тихо спитала:

— То це таки правда? Ви певні?

— Авжеж, я через те так довго й чекала, що хотіла переконатися. Аж учора пішла до лікаря, і тепер сумніву немає: вже на четвертому. Виходить, Бройєр обдурив мене й у цьому. То все не через мене, а через нього. Хотілося б мені тільки знати: звідки взялися діти в його першої? Мабуть, коли він був з нею, то заплющував очі на такі речі... Тим-то наш шлюб із ним тепер, мабуть, недійсний. І мої батько й мати, певно, полагіднішають. Я залюбки зосталася б у селі, мені неохота вертатися в ту квартиру. Ох, просто не сила більше цього терпіти!..

— Куток ви собі знайдете. І роботу знайдете. А я... Мабуть, усе ж поїду в Париж. Мені так шкода, так боляче, що з вами це сталося...

— А я тепер іншої думки. Так воно, певно, й мало статися. Це було, звісно, неприємно, особливо для Петера. Але й у нього трохи відкрились очі, й він, як і я, цьому радий. Дивно, що я не можу признатися про це вголос, але кінець кінцем ми з Петером повинні дякувати за все отим ненормальним, отим божевільним злочинцям. Коли я починаю думати про це, у голові в мене все переплутується. А протедякувати ми повинні, гадаю, саме поліції. Сміх, та й годі!.. Ох, коли б тільки минула ця облога...

Раптом забемкали дзвони, у церкві яскраво спалахнуло світло, в усіх кімнатах пасторського будинку загорілися лампочки, сад засяяв. Усі повідставляли тарілки, чашки й рушили до дверей. Шублер відчинив їх. Тепер дощ було не тільки чути, а й видно; побачили вони й вартових між ризницею та пасторським будинком.

— Не виходьте! Ніхто не виходьте! — різко гукнув Рольф і потяг Шублера з порога назад.— Вони сидять на мурі — тільки й ждуть, щоб хтось виткнувся. Якщо вже комусь і треба буде вийти, то це зроблю я. Вони однаково мають мене на прикметі. Повернувся Роїклер, він чи то виголошуватиме промову, чи то казатиме проповідь. А ви,— звернувся він до Ерни,— спатимете собі в гарному широкому ліжку. Не турбуйтеся. І щоб усі сиділи тихо й спокійно!

Ерна висловила бажання пограти гуртом у якусь гру, і він, Рольф, запропонував монополію. Ерна з подивом звела на нього очі, зніяковіла й запитала:

— Ви?.. В монополію?.. У вас?..

Катаріна — вона вже зняла з полиці коробку й розкладала гру на столі — всміхнулася й промовила:

— Саме ми й повинні знати монополію і грати в неї. І грати нещадно! Це найкращий урок про страхіття капіталізму, який можна дати дітям. А про страхіття соціалізму їм розповідатимуть у школі.

Шублер, який досі сидів серйозний, усміхнувся й сказав, що постежить за грою або підрубає ще дров. А Гольгер Перший заявив:

— Тоді йди сам, я хочу пограти. Ми в монополію частенько грали у...— Він затнувся, почервонів і, коли всі звели на нього запитливі погляди, додав: — Ну, там, де я був...

Сабіні конче закортіло «подихати свіжим повітрям», і хоч Рольф застережливо похитав головою, вона все ж таки пішла надвір. І коли він відслонив завіску, а тоді прочинив віконницю, вони побачили, як на мурі почали спалахувати бліци. Сабіна нерішуче постояла, потім рушила в бік ризниці, тоді повернула ближче до муру й показала їм язика. Добре ще, промайнуло в Рольфа, що вона не посварилася кулаком, а то виникли б, деякі — хоч, правда, й незначні — непорозуміння. Її ім'я однаково... так чи так потрапить у заголовки. І сад, яскраво освітлена церква на задньому плані, перед нею — вартовий... Гарний, мабуть, вийде знімок.

Катаріна взяла в руку кісточку:

— Нумо, діти, починаймо!

17

Він не вдовольнився тим, що поінструктував командирів постів по карті, а порозводив усіх на місця сам, і вони прискіпливо оглянули позиції, перевірили, чи добре довкола видно, обійшли всі перехрестя, а також майданчики, де туристи зупиняються на відпочинок і ставлять намети. Такий дощ відіб'є бажання подорожувати багатьом велосипедистам, проте не всім, декотрі з них уже в дорозі. Потім він розставив контрольні пости. Його пропозицію закрити до кінця похорону всю зону відпочинку, на жаль, не схвалили. Дольмер посміявся з його теорії щодо «коліс» і після розмови з Штабскі сказав, що коли вони закриють зону, то це викличе ускладнення з Голландією,— мовляв, преса почне писати про «божевільних німців» і таке інше. Визначив він, Гольцпуке, й де поставити обидва танки: один — за кладовищенською каплицею в лісі, другий — там, де путівець перетинають кілька велосипедних доріг. Гробмелер прибуде аж завтра, в день похорону, й подбає зі своїми людьми про безпеку каплиці всередині, дороги до ями та самої ями. Крім того, як висловився Дольмер, «знов не обійдеться без ложки дьогтю»: на похорон усе ж таки має приїхати якийсь католицький функціонер, можливо, єпископ, і теж, певно, не промине нагоди сказати кілька прощальних слів. Тепер з'явиться, безперечно, й телебачення. Певна річ, єпископ (він, Гольцпуке, чув про таке вже не раз), нічого не підозрюючи, закликатиме «стражденних єднатися»... Про Петерле йому, звичайно, ніхто нічого не сказав, як, зрештою, і про постріляне обличчя; а про цей жахливий лист, що став тим часом своєрідною державною таємницею,— вже й поготів. Усіх, хто знає про Петерле, постріляне обличчя й лист, хоч ніхто й не здогадується про його зміст (правда, він, Гольцпуке, певен, що обидва поліцейські вже десь проговорились, принаймні перед колегами),— отож, усіх, хто щось знає, знов чекає розчарування. Жертовне життя, жертовна смерть... Таке моральний дух у його людей аж ніяк не підносить, а навпаки — справляє надто гнітюче враження й викликає у них цинізм.

Гольцпуке розлючено вилаявся. Щойно він довідавсь (і від кого — від господині заїзду!), що Беверло застукали справді у Стамбулі, і треба терміново подзвонити Дольмерові, який, втім, уже провів прес-конференцію — і звичайно ж, без нього, Гольцпуке. Господиня слухала прес-конференцію по радіо і згадала щось про «придбання певних товарів, вийти на які нам допоміг власний досвід».

Трясця його матері, є ж бо рація, є вертольоти, однак Дольмер, судячи з усього, не забажав поділитися цим ласим шматком ні з ким і тільки посміявся, коли він, Гольцпуке, прийшов до нього з ідеєю щодо купівлі туфлів. А коли потім Дольмер ще розповів йому про отой безглуздий план старих Тольмів, він, Гольцпуке, заходився лаятись уже відверто й на всі заставки. В цьому жалюгідному закутні з бурим вугіллям сходяться інтереси чоловік п'ятдесяти, не менше. Так уся ця історія може спливти на поверхню, і тоді там завариться така каша!.. А коли потім виткнуться ще й Тольми, то це... це переросте в скандал і зрештою занапастить обох тих милих стареньких.

— Цьому треба завадити, пане Дольмере,— заявив він.— У крайньому разі, навіть вдавшись до сили. Можна перекрити вулицю, інсценувавши невеличку дорожню аварію. Якось же та треба цьому перешкодити! Якщо ви ще не втратили здорового глузду.

— То я повинен наказати, щоб його заарештували?! — закричав Дольмер.

— Навіщо ж. Я пропоную перекрити вулицю. Накажіть загородити в кількох місцях побитими тарадайками проїзд...

— А він піде пішки!

— Але прийде надто пізно, коли похорон уже скінчиться. Я й так змушений відкласти всім виїзд на курси, багатьох відкликати з відпустки, а про те, що поліцію чекають неабиякі труднощі, вже й не думаю — ми до них звикли. Я думаю про політичні наслідки...

— Як-не-як, ви знали Беверло змалечку. Він був вам майже як син, принаймні багато років. Вас знову зраджує пам'ять, любий мій Гольцпуке... Послухайте, що я вам скажу. Забудьте про лист. Що з погляду політики гірше: коли він одержить листа і опублікує його чи, скажімо, коли з дурної голови попхається на фальшивий похорон? Лист, якщо старий його опублікує,— а він це таки зробить,— зачепить нас усіх — усіх до одного. А фальшивий похорон — це справа його особиста. Штабскі підтримує мою думку цілком, ми з ним міркували вже так і сяк. Як тільки стане відомо, що лист існує взагалі, тоді він дуже скоро стане надбанням громадськості. Ну, то що ви на це скажете?..

— І все ж я дав би вказівку, щоб на кожній під'їзній вулиці поставили по кілька тарадайок, які вже відслужили своє. Певна річ, на них треба почіпляти номерні знаки. А курси я про всяк випадок відкладу. Ну, а що ви скажете про туфлі тридцять восьмого розміру?

— Грандіозно, просто геніально! Це позитивно позначиться на вашій кар'єрі. Але про одне ми, гадаю, можемо тепер забути: поїздки на «колесах» не буде.

— Я цього не дуже певен. Зрештою, їй пощастило зникнути. До того ж вони там не самі...

Він намірявся подзвонити до «замочка» вже кілька разів: спершу зітхав, тоді знімав трубку, знову клав її, нарешті набрав усі цифри й аж злякався, коли почув її голос:

— Слухаю!

Він хвилю помовчав, поки вона сказала:

— Слухаю вас, говоріть! Хто дзвонить?

Він нерішуче назвав своє прізвище й додав:

— Не хвилюйтеся. Ви ж здогадуєтеся, чому я дзвоню...

— Так, здогадуюсь. Але ми не піддамося навіть на ваші чари. Ні, любий Гольцпуке, ви стали для нас просто непоганим спільником. Мене цікавить тільки одне: чи одержу я кінець кінцем винагороду? Ви ж бо знаєте — завдяки туфлям, які, зрештою... Все це досить дивно, я шкодую, що сталася ця смерть, але самого його мені не шкода. Зрозумійте це. А от туфлі, винагорода... То я її одержу?

Прокляття, подумав він, тільки б не заплакати! До горла йому підкотився клубок — адже він чув усе, про що шепотілися, мов закохані, ті двоє стареньких людей: про те, чи була зрада, чи її не було, і про образи богоматері, і про дітей...

І всі, геть усі аргументи, навіть ті, що їх називають чи можуть назвати гуманними, на його боці. Він теж повік не забув би про туфлі тридцять восьмого розміру, а цих двох стареньких він просто любить — і його ще дужче, ніж її, і коли він, Гольцпуке, починає міркувати, забувши про політику та службові поліційні справи, то їхній намір піти на похорон викликає в нього справжній захват. Він уже шкодує, що підказав Дольмерові цю хитру ідею з перекриттям вулиць. Той таки зважився здійснити її, щоб видати згодом перед Штабскі та іншими за власну. Правда, всі вони усвідомлюють, що їм однаково нічого не поможе, бо старий тоді зажадає листа, а це означатиме коли й не остаточний кінець, то принаймні початок кінця,— все оте про атомні електростанції, всілякі лобі, хабарництво, прогнози на майбутнє, загальний розвиток... До того ж у старого є ще «Блетхен». А це — півтора десятка газет, що виходять з тим самим змістом під різними назвами в усій країні,— газет, які можуть надрукувати навіть щось геть недоречне. Всяк може бути.

— Ви ще слухаєте мене? Чи, може, вам дуже соромно?

— Мені дуже соромно, люба пані Тольм. І тепер я не хочу приїздити до вас із тим, з чим міг би приїхати,— з тим, що треба зробити. Ні. Мені соромно тільки через винагороду. Винагороди люди дістають тоді, коли повідомляють про щось добровільно, а не мимовільно...

— Ми побачимо вас тут завтра?

— Ні, я не можу звідси відлучитися. Але післязавтра побачимось. Ви вже даруйте, але уникати я вас не стану...

— Ви не зробите мені однієї послуги?

— Звичайно, зроблю.

— Подзвоніть до Губрайхена. Нехай там ніхто не виходить з дому. Навіть їхні гості. Цумерлінг цього тільки й жде.

18

У кав'ярні він допоміг Гельзі скинути пальто, вона міцно стисла його руку й сказала:

— Це добре, що ми на три тижні розлучимось. Курси в Штрюдербекені підуть тобі на користь. Та й мені теж. Я вже все спакувала.

— Доведеться тобі, люба Гельго, все розпаковувати. З курсами нічого не вийде. Ти ж бо чула останні новини?

Він замовив чай та каву і попросив, щоб принесли меню. Потім узяв у Гельги з руки запальничку, підніс їй вогонь, а тоді дістав з її коробки сигарету й собі.

— Видно, кепські в тебе справи, коли ти вже почав курити. А новини я чула. Застукали отого Беверло, він загинув, а дівчина зникла. Цікаво, де може бути хлопчик?

— Хлопчика вони відіслали назад, а дівчина скоро вигулькне знов. Все це свідчить про те, що слід чекати операції. Там же Гельго, не тільки ті двоє — там ціла розгалужена мережа. Це наче споруда з численними бічними ходами й таємними переходами... Я тільки сподіваюся, що в Штрюдербекені скоро вдарять відбій і більш не витягатимуть нас серед ночі з ліжок.

Він замовк — кельнерка саме принесла чай та каву.

— Це правда — побігати трохи в лісі, пограти у футбол, постріляти й послухати теорію мені не завадило б. Мабуть, не завадило б. Але цієї пори року в Штрюдербекені не дуже затишно — ліс мокрий, холодний і голий. Мені краще було б узяти справжню відпустку — щоб нікуди не їхати, а посидіти вдома. Поспати, побалакати нарешті по-справжньому з хлопцем, може, піти в кіно, посперечатися з Карлом... Поговорити з тобою. А що ти маєш на увазі, коли кажеш, нібито мої курси підуть на користь і тобі?

— Нам з тобою треба побути в розлуці по-справжньому. Не так, як досі: ти ніби й поруч і водночас десь далеко-далеко — далі, ніж якби був у Африці. Щоб не треба було вже говорити, говорити... Просто ти сам себе обманюєш: адже вона в тобі, а ти — в ній, і коли я про це кажу, то маю на увазі не дитину, яку вона жде, і якби не хлопець, якби не Бернгард, то хіба ти не пішов би вже давно з нею? І забув би про мене, забув би дуже скоро. Ні, краще вже нехай твої речі стоять спаковані... Може, вони тобі ще знадобляться, коли надумаєш усе ж таки піти з нею.

Він роздушив у попільничці недокурену сигарету, і Гельга всміхнулася... Він подав їй меню.

— Може, щось з'їси?

— Ні, дякую. А ти?

— Ні.— Він забрав у неї меню й поклав його на стіл.

— Кажеш, розлучитися?

— Так. Може, тобі слід якийсь час пожити з нею, щоб зрозуміти, що з нею ти жити не зможеш. Адже ти мрієш про те, щоб бути з нею.

— Так,— мовив він. І згадав про мокрі Сабінині коси, коли вона якось винесла йому вночі поїсти й поцілувала його, а тоді поцілувала ще раз, ще і ще — вже після того, як він поставив їй на підвіконня порожні горнята, бо його мали змінити.— Так. І можеш сміятись, але в мене краятиметься серце, коли я думатиму про тебе... Не тільки тоді, коли думатиму про Бернгарда... А як доведеться піти зі служби...

— Я не сміятимусь — я ж тебе, мабуть, трохи знаю. Я певна тільки, що ти підеш із нею або поїдеш услід за нею.

— Може, ти знаєш також, чи я повернуся?

— Ні, цього я не знаю. Я, звісно, на це сподіваюсь. Так, я сподіваюсь. А ти, певно, боїшся зробити це?

— Так, боюсь. Але зроблю. Мене тільки непокоять наші борги. А що я робитиму, коли доведеться піти зі служби? Коли доведеться піти з поліції?

— Ну, в одному принаймні сумніву немає. І не гнівайся на мене, коли я скажу, що платити аліменти тобі, мабуть, не доведеться. Дивно, але зла в душі я на ту жінку не тримаю. В неї такий приємний голос, вона така щаслива зі своїм дитям... А я піду працювати. Спершу поживу в Монки,— вона весь час на роботі, і Бернгардові там буде добре. А ти... З поліції краще не йди. Я побалакаю з Гольцпуке, з Дольмером, а як треба буде, то і з Штабскі. Зрештою... Вам доводиться стільки вистоювати коло тих плавальних басейнів, на вечірках та у взуттєвих салонах... У цьому винен не тільки ти, якщо ти взагалі винен. Ні. Кінець кінцем, я виходила заміж за поліцейського, і якщо цей поліцейський повернеться до мене, якщо він повернеться, то нехай і лишається поліцейським. Нехай запроторять тебе у відділ «акул», якщо такий існує,— це щоб винищувати отих грошових «акул», які луплять шкуру і з нас. Ох, Губерте, йди вже скоріше!

— Гаразд,— мовив він.— Сьогодні ж таки. Просто поїду туди, заберу її і — геть. Я ж і досі її охоронець. А машину покину в Губрайхені, потім забереш.

Він зупинив машину у воротях, допоміг Гельзі зібрати покупки. Назустріч вийшов Бернгард і простяг записку:

— Тату, подзвони по цьому телефону.

Він повів хлопця з собою до телефону, поклав йому на плече руку й почав набирати номер.

Номер телефону був Люлерів, Герберт його впізнав, хоч із самим Люлером мав справи рідко і мати їх частіше не бажав.

— Ти вже, певна річ, знаєш,— сказав Люлер.

— Здогадуюся,— відповів він.— Курсів не буде.

— Ага. Буде кладовище. І не горнаукенське, а гетцігратське. Ми повинні перекрити всю оту глухомань. Надзвичайно таємний похорон із надзвичайно таємними учасниками, в тім числі й покійником. Як виняток — уніформа. О сьомій тридцять на виїзді з міста в бік Тольмсгофена. Гольцпуке переказує вітання. У Гетціграті операцією керуватиме сам Дольмер — певна річ, таємно. Мабуть, з ратуші або з вертольота. Покійник — досить відома особа та ще й має погану славу. Не тепер, а як був іще живий. Одне слово, до завтра! Курси не скасували зовсім, а тільки відклали.

— Мене не буде... Я буду вже далеко... Я...

— Що? Ти часом не хворий?

— Ні... Просто я від'їжджаю...

— З Гельгою і хлопцем?

— Ні.

— Сам?

— Ні... Перекажи Гольцпуке, щоб знайшов мені заміну.

Гельга вже винесла валізу та сумку до машини й відкрила багажника.

— Уніформа теж тут,— сказала вона.— Я не хотіла діставати її знов.— Вона всміхнулася.— Може, ще знадобиться тобі — ніколи ж нічого не знаєш наперед... А тепер ти вже хочеш зостатися тут, еге?

— Так. Але я поїду.

— Тільки не прощайся надто врочисто й серйозно з Бернгардом. Я скажу йому, що в тебе особливе завдання,— мовляв, це велика таємниця.

— Поки про це довідаються газети й стане відомо, що воно за особливе завдання. Ні, прошу тебе, не кажи йому так.

Він звів на дружину очі й не впізнав її голосу, в якому бриніла гіркота з нотками цинізму.

— Не забувай,— промовила Гельга,— усе це не так просто, не так легко і для неї.

Він помахав рукою хлопцеві, що саме вийшов з будинку. Ну ж бо, не гайся! Губерт швидко сів у машину, запустив двигун і рушив.

19

Вона побачила в газеті знімок, але не заплакала. Спершу в око впали коробки з туфлями — вони лежали безладною купою, декотрі прострелені, а на одній вона навіть розгледіла надруковане число «38». Якийсь чоловік — вочевидь німець — стояв за купою коробок, над чимось схилившись — певно, над Бевом. Вона ще з самого початку вирішила була якнайретельніше виконувати всі його вказівки, крім однієї, останньої, і спитала себе, чи порядно буде тепер, коли мета вже так близько, капітулювати. Чи не повинна вона віддати Бевові останню шану, востаннє довести свою вірність і, коли він уже в домовині, показати йому — так би мовити, навздогін,— що його план детально здійснено, що вся ота метушня з безпекою однаково їм не допомогла б, не допомогло б ніщо, якби вона з самого початку не вирішила була не виконувати останньої вказівки: поставити бомбу — начинений велосипед — перед їхніми дверима, а вже тоді вдарити відбій.

На східній околиці Енсхеде по пластиковому дашку перед павільйоном лопотів дощ. Вона замовила ще одну порцію крокетів, попросила хліба, взяла гірчицю, потім ще одну пляшку кока-коли. До Горнаукена лишилося десять кілометрів, і в її голові роїлися дивні думки. Якого поліцейського вона має ощасливити, здавшись йому сама або дозволивши арештувати себе,— німецького чи голландського? Їй доводилося читати про випадки, коли удача оберталася для того чи того поліцейського вельми сумно, а декотрим слава так паморочила голову, що у них просто не витримували нерви і в особистому житті кінчалося скандалами, порнографією, розлученням з дружиною. Не певна вона й того, чи зможе пояснити голландцеві, яку небезпеку становить велосипед. Її, очевидно, приймуть за божевільну, а на велосипед не звернуть серйозної уваги, тоді як представники німецької служби безпеки вже, мабуть, одержали попередження про «колеса» і знатимуть, що й до чого.

Досі все йшло за планом: велосипед із небесно-блакитною стрічкою на сідлі справді стояв перед головним поштовим відділенням в Енсхеде, і моторошно навіть було уявити собі, скільки ж у нього таємних помічників і що з усіма ними він зв'язаний. Бев запевняв її, що велосипед начинили не голландці, а німці. «Це на той випадок, якщо тебе схоплять і розв'яжуть тобі язика. Отож не забудь: німці! Щоб вони не надумали там експортувати свій страх». Її паспорт не викликав ані найменшої підозри, і в своїй небесно-блакитній шапочці з навушниками, в окулярах із круглими скельцями та в жовтій штормовці вона, справді мала вигляд, певно, голландської вчительки або студентки. Ця гра захоплювала її так само, як і пильне дотримання його плану, хоч Бев і не подбав про те, щоб тоді вчасно забрали коробки з туфлями. У Горнаукені вона повинна, не гаючись, піти на кладовище й зажадати, щоб її пропустили. Зрештою, в неї паспорт на ім'я Кордули Корчеде, голландської родички, і вона приїхала для того, щоб побувати на бабусиній могилі. І тепер ось має з'ясуватися, чи вони й справді такі жорстокі й заборонять глибоко засмученій онуці відвідати бабусину могилу; і якщо це підтвердиться, тоді вона з чистим сумлінням влаштує скандал і доможеться, щоб її силою вивели з кладовища. Головне, щоб пощастило штовхнути велосипед у кущі між ворітьми та каплицею і там його й залишити. А особливо важливо устигнути познімати на обох ручках запобіжники й повернути ручки всередину: ліву — праворуч, а праву — ліворуч. Він запевнив її, що нічого, анічогісінько не станеться, поки вона не скине запобіжників і не поверне ручки всередину, але навіть після того мине ще цілих сорок п'ять хвилин.

Важливо також — байдуже, пропустять її на кладовище чи ні,— щоб у метушні, яка має зчинитися, ніхто не звернув уваги на велосипед. Вона вже переконалася, що запобіжники на ручках закріплені надійно, а скидати їх вона, звичайно ж, не має наміру. Ніколи! Їй, правда, кортить таки дістатися аж до кладовища, а вже там зажадати, щоб її провели до начальника охорони; кортить також підійти до могили Верени Корчеде, але зробити це, безперечно, не пощастить: дівчина лежить у родинному склепі, де сьогодні ховають і її батька. Вероніка згадала про похорон, на який вони їздили тоді всі-всі, зокрема й Бев, і Рольф, і Катаріна... День видався сонячний, і він, Бев, так добре запам'ятав відтоді кладовище, що навіть зміг їй пояснити, де могила її вигаданої бабусі Генрієтти Корчеде: «У правому кутку, ближче до лісу, в передостанньому ряду. Впевнено дійдеш до могили, а тоді втечеш у ліс».

А ще більшою спокусою була телефонна будка поруч із павільйоном. Вона, Вероніка, мала конче поговорити з Рольфом чи з Катаріною, пояснити їм, що хлопчик, Гольгер Перший,— це бомба; він став їй чужим, ще чужішим, ніж сама вона, певно, була чужа рідному батькові й матері та свекрові й свекрусі. Слово «відчуженість» набуло в Гольгерові і з Гольгером зовсім нового значення. В його особі «вони» (Хто ж? Хто? Може, й сам Бев...) викохали щось таке, що являє собою більшу небезпеку, ніж те, з чого роблять бомби. Гольгера треба... до нього треба братися негайно. Хто і як це має робити — нехай Рольф подумає сам чи порадиться з Катаріною. Слова «бомба у свідомості» сказано. І тепер не потрібен уже ні динаміт, ні детонатор. А хлопець вочевидь має в свідомості бомбу, і її треба — але як? Як? Як? — знешкодити. Так, до малого треба братись. І братися саме руками, а не словами, тільки так, мабуть, його можна вилікувати.

Але на такій відстані, певно, нічого не варто з'ясувати, звідки вона дзвонить, а їй не хочеться, щоб її схопили, вона воліє прийти до поліції сама й довести їм, як легко дістатися сюди на «колесах» і як легко можна проникнути на кладовище. Мабуть, краще взагалі не починати останнього туру цієї гри, відмовитися від останнього удару,— так можна виграти ще кілька годин чи й кілька днів. А ще краще, певно, здатися на німецькому боці відразу, щойно перетнувши кордон. Але ж їй хочеться ще раз поглянути на могилу Верени Корчеде! Аж сльози навертаються, коли згадаєш, як той підлий псевдолівак прибрав її до рук, а тоді покинув, бо довідався, що грошей у неї зовсім небагато. Ох, щораз отой ріденький чайок у Верени Корчеде в Берліні — так, ріденький, хоч батько її був нібито одним із найбільших торговців чаєм. Оті розпатякування про соціалізм... З Вереною не панькалися з самого малечку, однак її батько й мати були скупі, власне, не через скупість, а з принципу; тим-то такий вигляд мав і її батько, якого оце ховають сьогодні по той бік кордону. А Тольм, певно, виголосить чудову промову... Ні, вона таки припинить цю гру перед останнім туром.

Вона приєдналася до чотирьох велосипедистів, що їхали в бік кордону. Для них цей дощ, здавалося, був просто-таки насолодою, і кожне з них, натискуючи на педалі, щось співало собі під ніс. На кордоні з голландського боку її разом з велосипедистами хутенько пропустили, зате з німецького боку все суворо перевіряли — паспорт, речі, навіть колеса. Тут стояли не тільки прикордонники, а й поліція та мотоциклісти. Й у всіх — рації. Вона відійшла від своєї групи й рушила до одного з поліцейських, що, тримаючи в руках захисного мотоциклетного шолома, спостерігав збоку за перевіркою. Вона скинула відлогу, зняла окуляри та шапочку й сказала:

— Я та, кого ви шукаєте. Справа серйозна й невідкладна. Подзвоніть своєму начальству й скажіть: «„Колеса“ прибули. Вероніка Тольм прикотила їх до кордону».

— Не жартуйте,— відповів поліцейський.

— Я не жартую. Зверніть увагу на мій велосипед — він начинений по саме нікуди. Прошу вас, подзвоніть...

Поліцейський усе ще вагався, і вона тихенько додала:

— Ну ж бо, не бійтеся, ви не ославитесь. Це справді я.

Нарешті поліцейський підніс до рота рацію і промовив:

— «Вернер» восьмий. Терміново прошу «Орхідею» першу.

Тим часом голландські велосипедисти поїхали далі, і прикордонники та поліцейські обступили її. «Восьмий» сказав:

— Тут якась молода жінка запевняє, нібито вона — Вероніка Тольм, і просить переказати вам, що «колеса» прибули, вона прикотила їх до кордону.

Відповіді вона не почула, але потім поліцейський простяг ДО неї рацію і кинув:

— Говоріть.

— Алло! — пролунало з рації.— Моє прізвище Гольцпуке, ви ще матимете зі мною справу не раз. Що з велосипедом?

— Він начинений. Не знаю, як саме, знаю тільки, що треба зробити, щоб зняти запобіжники. Накажіть, щоб його десь поставили і щоб ніхто там нічого не крутив.

— Я буду через кілька хвилин. Гадаю, вам дуже хотілося б подзвонити. Я впізнав ваш голос.

— Так, мені хотілося б подзвонити... Якщо ви дозволите.

— Звичайно. Дайте мені поліцейського.

Вона повернула рацію, і з неї невиразно долинули якісь слова. Потім поліцейський узяв її за плече й промовив:

— Ходімо. Я проведу вас до телефону... А тоді...

20

Коли вона повернула ключ, витягла його з дверей і кинула в сумочку, її вразила тиша. Охоронців не було, пішли вже, очевидно, й фоторепортери та журналісти; Гольгера-старшого теж ніде не видно й не чути. Так само й Сабіни, Ерни Бройєр та її приятеля. Нікого. Рольф пішов з Гольгером-меншим до лікарні, потім мав залагодити ще деякі справи, і до першої години він не повернеться. Дощ не вщухав, хоч був уже й не такий рясний. Вона хвилю постояла й прислухалась. Ніде ані шелесь. Навіть не падали з дерев на цементовані доріжки яблука й горіхи. Здавалося, все це далеко, безкінечно далеко... Долинули голоси близнюків Польктів — їх щойно забрала мати, і тепер вони галасували дорогою додому. Про всяк випадок вона ще раз перевірила, чи замкнула двері «залки», і раптом відчула, що їй страшно пройти ці сто двадцять кроків садом. Поки вона обережно, так ніби ступає по ламкому склу, йшла доріжкою навскоси через сад, мозок її почав машинально вибудовувати логічний ряд: коли охоронців немає, то немає і Сабіни, а коли немає фоторепортерів, то немає і Гольгера-старшого, а коли... Від переляку вона аж здригнулася: з флігеля назустріч їй вийшов Роїклер. На думку їй спало: «Провісник біди!» Вони ступили одне до одного ближче, і Роїклер узяв її за лікоть. Усмішка в пастора й справді була якась вимушена, вигляд він мав зморений; від нього пахло сигарою.

— Так,— мовив він.— Спокійно. Сталося багато подій.— І заходився розповідати про те, як пішов з Ерною Бройєр до її батька й матері, а також про те, що «блудним дочкам доводиться тяжче, ніж блудним синам». Він говорив так тихо, що голос його майже пропадав. Вероніка, виявляється, сама дала про себе знати — подзвонила по телефону і настійно порадила не спускати з очей Гольгера-старшого. Та було вже пізно, бо вранці, невдовзі після того, як пішов із дому Рольф, хлопець утік, умовив одного з фоторепортерів,— їй-богу, це просто-таки божевілля! — щоб той одвіз його до Тольмсгофена, і поки пан та пані Тольм ховали в Гетціграті Беверло, підпалив замок.— Сталося багато подій,— повторив Роїклер.— І ніхто не постраждав.

І на завершення її зовицю з дочкою, провадив пастор, забрав якийсь поліцейський у формі: він щиро, як із колегами, привітався з охоронцями, і ті навіть не поцікавились, хто йому дав таке завдання. А тоді виявилося, що то хоч і не викрадення й закон за таке не карає, проте вчинок «сумнівний, і ще треба з'ясувати, якої адміністративної покари заслуговує той поліцейський». І Роїклер повторив утретє:

— Сталося багато подій, і ніхто не постраждав. Одначе вас тут жде один хлопець. До всього, що сталося, він не має ніякого відношення, але трохи постраждав. Це ваш приятель Генріх Шмерген. А головне, ваша зовиця Сабіна залюбки б вам, звісно, подякувала й попрощалася б із вами... Але обставини не дали зробити їй цього. Вона мусила поспішати. Вона...— Він знов усміхнувся.— Сабіна попросила мене, щоб я зачекав вас, пояснив усе й переказав, що вона з нетерпінням ждатиме зустрічі з вами. До речі, якщо ви ще не здогадалися... Її коханець — поліцейський. То він батько дитини, яку вона чекає. Це вже, либонь, занадто...

— Атож,— мовила вона.— Таки занадто.

Поки вони йшли до хатини, пастор міцно тримав її за лікоть і переповідав свою довгу розмову з одним високим поліційним чином, що назвав «того пана Гендлера» дуже надійним співробітником, чия набожність стала причиною як глузувань, так і поваги з боку його колег. Потім Роїклер ще трохи порозмірковував уголос з приводу того, що четверо з вигляду чи й насправді близьких духом людей «у цьому дивовижному ансамблі — ваші батько й мати, зовиця й отой поліцейський — надумали вирватися на волю... Але тепер мені пора йти до дружини. А ви повинні подбати про хлопця — він жде вас у хаті».

Генріх Шмерген сидів перед повною недокурків попільничкою та чашкою кави й, затинаючись, розповідав про те, як їхав автобусом з Кельна до Губрайхена й читав книжку під назвою «Шлях Фіделя Кастро». Він захопився книжкою і не помітив, що люди довкола читали в газетах повідомлення про смерть Беверло. І раптом — десь уже перед самим Губрайхеном — його, Шмергена, вжахнула мертва тиша. Він підвів голову й побачив, що в автобусі всі мовчки й вороже дивляться на нього й на книжку в його руках — холодними, крижаними поглядами, «так наче зараз накинуться на мене й задушать». І Шмергена охопив страх, атож, справжній страх; від того страху він мало не наклав у штани, зійшов з автобуса ще в Гурбельгаймі, а решту шляху йшов пішки, і тепер він, мовляв, хоче поїхати звідси — просто поїхати, байдуже куди.

— Будь-куди, аби лиш там можна було читати книжки, зокрема і в автобусі, і щоб тебе не поймав отакий страх. Можна ж посперечатися, а то й посваритись один з одним, можна... Вже й не знаю, що можна,— скажімо, навіть навести докази... Але оті німі вбивчі погляди... О господи! — зітхнув Шмерген.— Катаріно, мені здається, ви помиляєтесь, ми всі помиляємось... Я їду звідси, я тільки хотів з вами попрощатись, подякувати й попросити, щоб ви, може, дали мені трохи грошей... Я пошукаю країну, де можна спокійно читати в автобусі що завгодно.

— Куба? — спитала вона й прикусила губу; це запитання здалося їй підлим.

— Ні,— відповів Генріх.— Скоріше, мабуть, Іспанія. І то негайно. Я хочу поїхати негайно. Ще сьогодні ж таки, зараз. Я навіть не прощатимусь удома. Вітайте Долорес та Рольфа і дайте мені трохи грошей, тільки на перші дні. Спочатку я поїду в Голландію. Я ладен довіку робити найбруднішу роботу, навіть носити лайно, про мене. А гроші я вам пришлю...

Вона взяла з сумочки гаманець, поклала його поруч із Генріховою чашкою, відкрила й сказала:

— Бери половину.

А коли він зніяковів і завагався, вона вже рішучіше додала:

— Бери, бери, не ламайся.

Потім сама дістала купюри, витрусила на стіл дрібняки й почала розсовувати самими пучками рівноцінні купюри й монети на дві купки. П'ятдесятимаркову купюру вона розміняла, штовхнувши її ліворуч і пересунувши зліва направо двадцять п'ять марок. Нарешті нарахувала по «шістдесят вісім марок кожному», відгребла йому всі десятипфенігові монети — всього тринадцять штук — і сказала:

— Бери й це. На них можна випити чашечку кави або купити майже фунт хліба чи десяток сигарет — я не знаю, почім вони там, у Голландії. Або накупити сірників, багато сірників... Бери.— І, оскільки збентежений Шмерген усе ще вагався, запхала йому гроші до кишені куртки, додавши: — Хто просить гроші, той повинен їх і брати. Тобі ще доведеться цього навчитись... І ще дечого. Шкода, ти припав нам до душі. Та, може, ти ще повернешся.

Вона дивилась, як Шмерген іде під дощем через сад до хвіртки,— кашкет пожмаканий, комір куртки високо зведений,— і плакала. Книжку «Шлях Фіделя Кастро» він забув, і вона лежала на столі біля чашки.

Сабіна, однак, перше ніж піти, устигла ще помити овочі й начистити картоплі; залишилося тільки поставити все це на плиту й дістати з холодильника сардельки. Коли Рольф із малим підійшли до дверей, вона, Катаріна, ще плакала.

21

Гетціграт справляв таке враження, наче всіх його жителів евакуювали й тепер уже безлюдне село якнайпильніше охороняють: на кожному розі — поліцейські у формі й у цивільному, неподалік від кладовища — кінна поліція. На шкільному подвір'ї між церквою та кладовищем теж не видно було жодної душі,— певно, дітей цього дня розпустили по домівках. Жодного обличчя за вікном, жодного голосу. На базарному майдані та деяких перехрестях охорона стояла з мегафонами. Тиша. Судячи з усього, тут сподівалися навали — патлатих хлопців, жінок у довгих плащах, так званого «оточення»,— але навали усе не було й не було. Він сидів цілком спокійний; Кете, поклавши вінок на коліна, нервувала. Блюртмель теж був не такий, як завжди: на всіх перехрестях він тривожно повертав голову то в один бік, то в другий, так ніби очікував щось таке, що все не наставало й не наставало. За великою вітриною м'ясної крамниці він побачив самого господаря, Брайліга,— свого шкільного товариша; поруч із Брайлігом стояла жінка-покупець.

— Тобі не завадило б усе ж таки вдягти пальто,— озвалася Кете.— Надворі холодно й вогко.

— На пальті не можна носити орденів, а я подумав, що сьогодні якраз нагода начепити їх.

Блюртмель, чоловік у протокольних питаннях тямущий, заявив, що взагалі ордени на похорон чіпляти можна, та от чи варто робити це саме на такий похорон, він не певен. Принаймні брати орденські стрічки ні в якому разі, мовляв, не треба. Кете також відраджувала його від стрічок, а проте рішення поїхати при орденах схвалила.

— Я просто дивуюся, Тольме, скільки гарних ідей тобі спало на думку за ці два дні,— сказала Кете.— Добре, що хоч від покійницької до могили Беверло не дуже далеко — метрів тридцять, щонайбільше п'ятдесят. Там поруч лежать мої батько й мати, і дід та баба, і прадід із прабабою... І Беверло там поховано стільки ж, як і Шмітців. Це одна з найстародавніших родин у наших краях. А на самому початку вони обробляли землю.

Коли Блюртмель почав допомагати їм виходити з машини, вгорі над ними закружляв, а тоді майже завис на місці вертоліт. Оздоблені золотом та пурпуром ордени були таки чималенькі, а один іноземний — строкатий, завбільшки майже як блюдечко — впадав у вічі особливо. Усупереч приписам він, Тольм, не скористався застібками, а повідчіплював ордени від стрічок, і Блюртмель поприколював їх англійськими шпильками.

Кете не дала йому нести вінка — жовті троянди, бузок і жодної стрічечки,— але дозволила одному з гробарів почепити його на простенькі, без прикрас, мари. Далі все пішло так швидко, що вона ледве встигала перебирати ногами, і за хвилину гробарі вже поставили труну на заздалегідь приготовані вірьовки й опустили її в яму. Вертоліт висів у них просто над головами. Тольм прошепотів до дружини:

— Прокажи молитву, Кете.

І вона забурмотіла до ями отченаш, потім ще «Аве Марія», кинула невеличкою лопаткою трохи землі на труну, передала лопатку Тольмові й звела очі на надгробок. Більшість імен там були присипані вийнятою з ями землею, тільки у верхньому ряду Кете прочитала: «Ульріх Беверло, селянин. Айкельгоф, 1801—1869».

— Ходімо,— сказала вона.

Але Тольм не поворухнувся. Він подивився в яму, звів очі на небо, потім обернувся і глянув на Блюртмеля, що стиха перемовлявся під каплицею з поліцейським.

— Кете,— озвався Тольм,— я мушу тобі щось сказати.

— Кажи.

— Ти ж знаєш, я завжди тебе любив. І ще одне ти повинна знати.

— Що саме?

— Що колись таки настане, таки переможе якийсь соціалізм...

Коли вони рушили назад до воріт, вертоліт полетів. Блюртмель уже відійшов від поліцейського, в якому він, Тольм, тепер упізнав отого молодого Люлера — його колись відрекомендував йому Гольцпуке. Але досі він бачив Люлера тільки в цивільному; у формі цей чоловік мав іще молодший вигляд.

— Ти забув дати гробарям гроші,— сказала Кете.

Він вернувся, дістав з кишені гаманця, простяг одному з чоловіків стомаркову купюру й сказав:

— Це вам на двох.

Тепер йому впало в око, що вертоліт приземлився на шкільному подвір'ї. Коли Тольм обернувся, з каплиці виходив молодий хлопчина, отой зух фоторепортер. Певно, він ховався там зі згоди Гольцпуке чи й самого Дольмера. Це був той-таки фоторепортер, який недавно, зразу після виборів, застукав його з сигаретою в роті. І ось сьогодні хлопець застав його, Тольма, у святковому вбранні: в руках — циліндр, на грудях — ордени, а позаду — гробарі й надгробок із прізвищем Беверло. Хлопець не вишкірив зубів, не всміхнувся, а заходився спокійнісінько робити знімки й навіть сфотографував іще раз його з Кете — незадовго до того, як вони мали сісти в машину. Хлопець усе клацав і клацав...

— Цей кар'єру зробить,— мовив Тольм до Кете й Блюртмеля.— Цей свого доб'ється.

Коли він угледів коло машини Дольмера — той стояв поруч із Блюртмелем, який уже взявся за ручку дверцят,— то спершу аж злякався. Вигляд у Дольмера був змучений, просто-таки змучений. Якусь мить Дольмер вагався, роздумуючи, до кого підійти спочатку — до нього, Тольма, чи до Кете,— тоді ступив до Кете й сказав:

— Сьогодні день поганих вістей, шановна пані Тольм. Мало того, що ваша дочка... ну, можна сказати, дала чосу з одним із наших людей. Ваш онук... Замок горить... Видно, хлопець якось вислизнув з-під охорони в Губрайхені.

— А ніхто не покалічився? Нікому не загрожує небезпека? — спитала Кете.

— Ні.

— Тоді ця звістка ще не найгірша,— промовила Кете перед тим, як сісти в машину.— І звістка про нашу дочку теж, як на мене, не така вже й погана.

І все ж її здивувало те, що Тольм засміявся.

Ірландський щоденник ^{Переклав  Володимир Шелест}

Така Ірландія є; а коли хтось, поїхавши туди, не побачить її, нехай не вимагає від автора відшкодування збитків.

Присвячую цю невеличку книжечку тому, хто надихнув мене написати її — Карлові Корну.

Г. Б.

1 Приїзд. І

Зійшовши на палубу пароплава, я побачив, почув і вловив нюхом, що переступив межу; досі я бачив, мабуть, найпривабливішу Англію — майже буколічний Кент, мимохідь промайнуло топографічне диво — Лондон, і ось перед моїми очима постала похмура Англія — Ліверпуль; і водночас тут, на пароплаві, Англія закінчувалась: тут уже пахло торфом, між середньою палубою і баром лунала гортанна кельтська мова, а європейський суспільний лад набував уже інших форм — бідність тут хоч і «не ганьба», але й не чеснота, вона,— як момент суспільної самосвідомості,— так само не береться до уваги, як і багатство; випрасувані складки одягу втрачали свою прямоту, а шпилька, ця прадавня фібула кельтів і германців, знову набувала своїх прав; замість гудзика-крапки, поставленої кравцем, її причеплено у вигляді коми; як знак імпровізації, шпилька-кома утверджує брижі, тоді як гудзик не міг цього зробити. Я бачив її також у вигляді гачечка для цінника, як гапличок на шлейках до штанів або як запонку на манжеті й нарешті як зброю, що нею маленький хлопчик штрикнув у зад якогось чоловіка — хлопчина спочатку здивувався, а потім злякався, бо чоловік зовсім не зреагував на це; тоді хлопчик обережно торкнув того чоловіка вказівним пальцем, щоб переконатися, чи він живий,— той був живий і, сміючись, поплескав хлопця по плечі.

Черга біля віконця, де за невелику ціну щедро наливали західноєвропейський нектар,— чай,— дедалі довшала, немов ірландці прагнули неодмінно втримати й цей світовий рекорд, не набагато випередивши Англію — за рік в Ірландії на душу населення споживають майже десять фунтів чаю, тож у кожну ірландську горлянку щороку вливається невеличкий плавальний басейн цього напою.

Поволі просуваючись у черзі, я мав досить часу, щоб пригадати й інші світові рекорди ірландців: ця маленька країна посідає перше місце не тільки щодо споживання чаю, а й щодо підготовки священнослужителів (кельнській єпархії довелося б висвячувати щорічно майже тисячу нових священиків, щоб витримати конкуренцію з невеличкою ірландською єпархією); третій світовий рекорд належить Ірландії у відвідуванні кіно (і знову — скільки подібного при всіх відмінностях! — трохи попереду Англії); і, нарешті, четвертий, найвизначніший, про який не наважуюсь сказати, що між ним і трьома попередніми рекордами існує причинний зв'язок: в Ірландії найменше самогубців, ніж будь-де в усьому світі. Не визначено рекордсменів, хто найбільше випиває віскі або викурює сигарет, але й тут Ірландія далеко попереду — невеличка країна, завбільшки з Баварію, хоч населення в ній менше, ніж проживає між Ессеном і Дортмундом.

Чашка чаю десь опівночі, коли стоїш, зіщулившись від холодного західного вітру, а пароплав потихеньку суне у відкритому морі, а потім — чарочка віскі нагорі в барі, де ще й досі лунає гортанна кельтська мова, хоча тепер уже лише з однісінького горла; в холі перед баром вмощуються на ніч черниці, неначе великі птахи,— в довгих вбраннях, під каптурами їм тепло, вони втягують у рукава свої довгі чотки, як кораблі — линви перед відплиттям. Молодому чоловікові, що стояв біля стойки бару з немовлям на руках, щойно відмовлено у п'ятому кухлі пива; і в його дружини, що стоїть біля нього з дворічною дівчинкою, офіціант так само забрав кухоль, не наливши його; бар потроху безлюдніє, вже не чути гортанної кельтської мови, голови черниць тихо похитуються уві сні; одна з них забула заховати чотки в рукав, і товсті намистини перекочуються з боку в бік у такт погойдування судна; ті двоє, що їм не дали випити, пройшли, хитаючись, із дітьми на руках, повз мене і подалися в куток, де збудували собі з коробок і валіз укріплення,— там уже спало двоє дітей, притулившись з одного і другого боку до бабусі, її велика чорна хустка, здавалося, надійно захищала від холоду всіх трьох; немовля та його дворічну сестричку поклали вбілизняну корзину, вкрили, а самі батько й мати примостилися за валізами, притулившись одне до одного; біла вузька чоловікова рука напнула над ними плащ, немов намет. Тиша, тільки замки валіз тихо порипують у такт погойдування корабля.

Я забув заздалегідь підшукати собі притулок на ніч, і тепер переступав через ноги, ящики, валізи; в темряві спалахували сигарети, до мене долинали окремі слова з розмов, що велися пошепки: «У Коннемарі... нема надії... офіціантка в Лондоні...» Мені пощастило притулитися поміж рятувальними шлюпками й корковими поясами, але західний вітер був різкий і вологий, тож довелося встати й тинятися по кораблю, що схожий був на судно, яке вивозить біженців, а не везе тих, що повертаються додому; ноги, вогники сигарет, уривки розмов пошепки, аж поки мене схопив за полу пальта священик і запропонував сісти поруч нього; я відхилився назад, щоб заснути, але праворуч від священика з-під сіро-зеленої смугастої ковдри почувся чистий ніжний голос:

— Ні, отче, ні, ні... гірко думати про Ірландію. Раз на рік я мушу туди їздити, щоб провідати батька й матір, та й бабуся ще жива. Вам знайоме графство Голуей?

— Ні,— тихо відповів священик.

— А Коннемара?

— Ні.

— Побувайте там і не забудьте, повертаючись, звернути увагу в порту, що експортують з Ірландії — дітей і священиків, черниць і печиво, віскі й коней, пиво й собак...

— Дитино,— тихо промовив священик,— вам не слід вимовляти все це за одним подихом.

Під ковдрою спалахнув сірник, на мить освітивши суворий профіль.

— Я не вірю в бога,— пролунав чистий, ніжний голос,— ні, не вірую в нього, то чому ж не можу називати поруч священиків і віскі, черниць і печиво? Не вірю я й у Kathleen ni Houlihan ^[60], у цю казкову країну... Два роки я була офіціанткою в Лондоні, бачила, скільки дівчат легкої вдачі...

— Дитино,— тихо промовив священик.

— ...скільки дівчат легкої вдачі поставила до Лондона Kathleen пі Houlihan — Острів святих!

— Дитино!

— Так само казав мені священик удома: дитино... Він приїздив велосипедом здалеку, щоб відправити для нас у неділю службу божу, але й він нічого не міг вдіяти проти того, щоб Kathleen пі Houlihan не експортувала найдорожчого — своїх дітей. Поїдьте до Коннемари, отче,— там стільки гарних краєвидів і так мало людей, ви, певно, ще ніколи такого не бачили; може, ви відправите в нас службу божу, тоді побачите й мене, як побожно стою я навколішках.

— Але ж ви не віруєте в бога.

— Невже ви вважаєте, що я можу дозволити собі так поставитись до своїх батьків, щоб не піти до церкви? «Наша люба дівчинка така ж побожна, як і досі; гарна дитина». А бабуся поцілує мене, коли я від'їжджатиму, благословить і скаже: «Будь такою ж побожною, як ти є, моє любе дитя». ...Знаєте, скільки онуків у моєї бабусі?

— Дитино, дитино,— тихо промовив священик.

Сигарета спалахнула, знов освітивши суворий профіль.

— Тридцять шість онуків має моя бабуся, тридцять шість; мала тридцять вісім: одного підстрелили в бою за Англію, другого потоплено в англійському підводному човні — а тридцять шість іще живуть: двадцять у Ірландії, решта...

— Є країни, що експортують гігієну й думки про самогубство, атомну зброю, автомати, машини...

— О, я знаю,— відповів чистий, ніжний дівочий голос,— це все знаю: в мене в самої брат священик, ще й два двоюрідні — тільки вони з усіх родичів і мають авто.

— Дитино...

— Спробую трохи поспати. На добраніч, отче, на добраніч.

Вогник сигарети перелетів через поручні, сіро-зелена ковдра тісніше обгорнула вузенькі плечі, голова священика захиталася, ніби осуджуючи такі слова, з боку в бік; може, це був ритм руху судна, в такт якого вона хиталася.

— Дитино,— тихо промовив він іще раз, але, не почувши відповіді, зітхнув, відхилився назад і підняв комір пальта; чотири шпильки погойдувалися на п'ятій, зашпиленій про всяк випадок у відлогу пальта, погойдувалися на всі боки під легкими струсами пароплава, що плив у сірий морок в напрямку Острова святих.

2 Приїзд. II

Чашку чаю я одержав десь перед сходом сонця, коли щулився від холоду під західним вітром, а Острів святих ховався тим часом від сонця у вранішніх сутінках; на цьому острові живе єдиний у Європі народ, який ніколи не вів загарбницьких воєн, хоч його самого поневолювали кілька разів — датчани, норманни, англійці,— а він посилав тільки священиків, ченців, місіонерів, які, дивно обминаючи Ірландію, несли дух фіванського аскетизму в Європу; понад тисячу років тому тут, так далеко від центру материка, немов якийсь ексцентрик, що вимчав далеко в Атлантику, розташовувалось палаюче серце Європи...

Чимало сіро-зелених ковдр вкутували вузенькі плечі, чимало суворих профілів бачив я, а на декількох піднятих комірах священиків — зашпилену про всяк випадок шпильку, і на ній тихенько погойдувалися дві, три, чотири шпильки... вузькі обличчя, заспані очі, в білизняній корзині немовля, що ссе свою пляшечку з соскою, а батько тим часом даремно добивається біля чайного прилавку пива. Вранішнє сонце вихопило з імли білі будинки, назустріч судну біло-червоно блимав маяк, пароплав, повільно відсапуючись, заходив у порт Дан-Лере. Чайки вітали його, з'явився сірий силует Дубліна, знову зник — церкви, пам'ятники, газгольдери; з деяких коминів повільно піднімалися вгору струмені диму; час снідати, але не для всіх — Ірландія ще спала, носії біля причалу продирали очі від сну, шоферів таксі проймав холодом вранішній вітер. Сльозами ірландці вітали батьківщину і тих, хто повертався на неї. Наче м'ячики, злітали в повітря то тут, то там імена.

Зморений доплентавсь я з корабля до поїзда, проїхавши трохи, вийшов, хитаючись, на темному великому вокзалі Вестланд Pay, а потім на вулицю; саме в цю мить у чорному будинку навпроти якась молода жінка забирала з підвіконня в кімнату оранжевий глечик з молоком і посміхнулася до мене, а я посміхнувся їй у відповідь.

Якби моя наївність була така ж непохитна, як у того німецького підмайстра, що вивчав у Амстердамі життя і смерть, бідність і багатство пана Каннітферштана^[61] то я міг би вивчати в Дубліні життя і смерть, бідність, славу й багатство пана Соррі^[62], бо хоч би кого про що не спитав, чув у відповідь коротке: «Sorry». Хоч я й не знав напевне, проте зрозумів, що між сьомою і десятою годинами ранку ірландці схильні до лаконічності, тож вирішив поки не застосовувати своїх обмежених мовних знань, а з сумом погодитися, що Моя наївність не така непохитна, як у того достойного заздрощів тутлінського підмайстра, що потрапив до Амстердама. А як приємно було б спитати: «Чиї то величезні кораблі в порту?» —«Sorry».— «Чиї ото обдерті, босоногі дітлахи?» — «Sorry».—«А хто ж ото стоїть самотньо на вранішньому холоді високо вгорі на колоні?» —«Sorry».— «Хто цей юнак, що, їдучи в тамбурі автобуса, напрочуд схоже імітує у вранішній імлі стрілянину з автомата „тах-тах-тах-тах?“» —«Sorry».— «А хто так рано мчить верхи в сірому циліндрі, з паличкою в руках крізь вітер і млу?» —«Sorry».

Я вирішив більше довіряти своїм очам, аніж своєму язику та чужим вухам, і розпочати вивчення вивісок крамниць, і ось вони рушили мені назустріч — бухгалтери, шинкарі, торговці овочами: Джойси та Їтси, Маккарті та Моллої, О'Ніли та О'Коннори, здається, навіть сліди Джекі Кугана вели сюди, і я змушений був визнати, що чоловіка, угорі на колоні, який ще й досі самотньо стояв під пронизливим вранішнім вітром, звуть не Соррі, а Нельсон.

Я купив собі журнал під назвою «Айріш дайджест» і спокусився на вивіску, яка обіцяла «Bed and breakfast resonable» — «Пристойний нічліг і пристойний сніданок» — переклав я собі цю обіцянку і зважився спочатку на сніданок.

Якщо чай на континенті своїм забарвленням нагадує пожовклий бланк поштового переказу, то тут на цих островах, західніше Остенде, він схожий на темні барви російських образів, крізь які просвічує золото, поки молоко не надасть йому відтінку, подібного до кольору шкіри гладкого немовляти; на континенті чай подають ріденький, зате у коштовній порцеляні, а тут із погнутих бляшаних чайників на радість чужинцеві байдуже наливають у товсті фаянсові чашки божественний напій, та ще й за безцінь.

Сніданок був смачний, чай гідний своєї слави, а на додаток зовсім безкоштовно ще й усмішка молоденької ірландки, яка подавала його.

Гортаючи журнал, я щонайперше натрапив на читацького листа, де вимагалося скинути Нельсона з колони й замінити його скульптурою Богородиці. Потім ще один лист, де вимагалося зіпхнути Нельсона, ще один...

Настала восьма година, ірландці стали балакучіші, заговорили й до мене, засипаючи словами, з яких я зрозумів одне-єдине: «Germany^[63]». Тоді я вирішив застосувати зброю цієї країни і вдарити у відповідь, але з дружньою метою, отим Sorry, щоб іще насолодитися безкоштовною усмішкою нечепурної богині чаю, аж раптом мене сполохав схожий на грім гуркіт. Невже на цьому дивовижному острові такий жвавий залізничний рух? Грім тривав, виразнішав, рвучкий вступ до «Tantum ergo», починаючи від слів «Sakramentum — veneremur cernui», почувся зовсім чітко й чисто, виспівувався аж до останнього складу і долинав, перелітаючи Вестланд Pay, з церкви Святого Андрія, що навпроти вокзалу. І таким самим приємним, як і перші чашки чаю (незгірші багатьох інших, випитих мною у покинутих, бідних сільцях, готелях і біля полум'я камінів), залишилося враження разючої побожності, яка незабаром після «Tantum ergo» заполонила Вестланд Pay — стільки людей, що виходять із церкви, у нас можна було б побачити хіба що після великодньої служби або на різдво; але я ще не забув сповіді тієї невіруючої з суворим профілем.

Була тільки восьма година ранку, неділя — дуже рано, щоб будити хазяїв; проте чай захолов, у кафе пахло холодним баранячим лоєм, відвідувачі забирали свої коробки та валізи й прямували до автобусів. Я знехотя гортав «Айріш дайджест», заникуючись, сам собі перекладав початок деяких статей та нарисів, поки мені не впав у око афоризм на двадцять третій сторінці; я зрозумів цей мудрий вислів, ще навіть не переклавши його; неперекладений, не сформульований німецькою мовою і все ж зрозумілий, він звучав навіть краще, ніж німецькою; там було написано: «На цвинтарях лежать переважно люди, без яких світ не міг існувати».

Мені здалося, що ця мудрість заслуговувала на мою подорож до Дубліна, і я вирішив сховати її глибоко в серці на той випадок, коли здаватимусь собі аж надто значним (згодом вона стала для мене немов ключем до цього дивного сплаву пристрасті й байдужості, до тієї дикої втоми, до поєднаного з фанатизмом украй байдужого ставлення, з якими я ще часто стикатимусь).

Великі вілли ховалися в затінку рододендронів, пальм, кущів олеандру, коли я, незважаючи на таку по-варварському ранню пору, вирішив розбудити господаря. На обрії вимальовувалися гори, довгі смуги дерев.

Вісім годин по тому мій земляк-німець безапеляційно пояснював мені: «Тут усе брудне, все дороге, і ви ніде не знайдете справжнього карбонаду».

А я вже захищав Ірландію, хоч прибув до цієї країни всього десять годин тому, з них п'ять проспав, одну купався у ванні, одну просидів у церкві, одну годину просперечався із земляком, котрий міг протиставити моїм десяти годинам свої півроку. Захищав Ірландію пристрасно, виводив на бій чай, «Tantum ergo», Джойса і Їтса проти карбонаду, який був для мене тим небезпечніший, що я зовсім не знав, що воно таке (лише пізніше, повернувшись додому, я мусив зазирнути в «Дуден^[64]», щоб довідатись: «Засмажена корейка»); і, борючись проти нього, тільки ледь виразно уявляв собі, що це має бути якась м'ясна страва. Проте боротьба моя була марна; хто їде за кордон, той прагне залишити вдома вади своєї країни,— ох, ця скажена гонка вдома! — але захопити з собою її карбонади. Певне, нікому не вдасться безкарно випити в Римі чаю, так само як в Ірландії безкарно випити кави — хіба що в якогось італійця. Я покинув боротьбу, повернувся автобусом назад і почав втішатися виглядом черг перед кінотеатрами, яких було чимало: вранці, думав я, вони товпляться в церквах і біля них, а ввечері — в кіно і перед ними; біля зеленого газетного кіоску мене знову поцілила в серце усмішка ірландки, я купив газети, сигарети, шоколад, аж тут мій погляд натрапив на книжку, що загубилася поміж брошур; її біла назва, окреслена червоним, була вже замацана; комісійну книжку можна було придбати за шилінг, і я взяв її. Це був «Обломов» Гончарова в англійському перекладі. Хоч мені й було відомо, що батьківщина Обломова десь понад чотири тисячі кілометрів звідси на схід, але я відчував, що він непогано пасує до цієї країни, де ненавидять рано вставати.

З Помолися за душу Майкла О'Ніла

На Свіфтовій могилі в мене похололо серце — так чисто було в соборі святого Патріка, так безлюдно й так повно патріотичних мармурових статуй, так глибоко під холодним каменем лежав зневірений Дін, а поруч нього — Стелла; дві квадратні латунні таблички, такі блискучі, немовби їх начистили руки німецької домогосподарки,— більша у Свіфта, менша у Стелли; мені хотілося мати в руках грубі, довгі, цупкі будяки, кілька стебелець конюшини і ще кілька ніжних неколючих квіток, жасміну або ж жимолості; це було б гідне їх обох привітання, але в руках у мене було так само, як у соборі,— порожньо, вони були такі ж холодні та чисті. Напівопущені полкові прапори рядочком звисали один за одним; чи й справді вони пахли порохом? Судячи з їхнього вигляду, так воно й мало бути, але насправді пахло тліном, як і у всіх церквах, де вже протягом кількох століть не кадять ладаном; у мене з'явилося відчуття, ніби по мені стріляють крижаними голками, і я кинувся навтьоки, аж біля дверей помітивши, що був у соборі не сам: прибиральниця мила лугом підлогу, вичищала, хоча все й так блищало.

Перед собором я вперше побачив ірландського жебрака; такі жебраки бувають тільки в південних країнах, але ж на півдні світить сонце, а тут, північніше п'ятдесят третьої широти, дірки та лахміття означають зовсім не те, що південніше тридцятої паралелі; бідолаху поливає дощ, і навіть найзапекліший естет не зміг би назвати цей бруд мальовничим; злидні туляться тут навколо собору святого Патріка, по тих самих закутках і халупах, які бачив Свіфт 1743 року.

По боках у жебрака звисали порожні рукави — брудні оболонки відсутніх кінцівок; епілептичне посіпування грозою перебігало по його обличчю, і однаково це темне, худорляве обличчя було гарне, таким і змалюють його в іншому, не в моєму записнику; я припалив йому сигарету і встромив її йому в рота, а гроші вкинув у кишеню; в мене було таке враження, ніби я даю гроші мерцеві. Дублін оповила темрява; усі відтінки сірого — від чорного аж до білого,— відбивалися у хмаринках, небо нібито було вкрите безліччю сірих пір'їн; ані шматочка, ані клаптика ірландської зелені. Повільно, тремтячи всім тілом під цим небом, жебрак побрів з парку святого Патріка у нетрища.

Подекуди багнюка поналипала там до шибок чорними грудками, немов її навмисно кидали у вікна, понабиравши в каналах і коминах; проте тут ніщо не відбувається ані навмисно, ані просто так; тут упиваються, кохаються, моляться й сваряться, нестямно люблять бога і не менш нестямно ненавидять його.

На темних задвірках, що впали в око ще Свіфтові, десятиліттями й століттями нашаровувався цей бруд — гнітючі відклади часу. У вітринах крамничок виставлено найбезглуздіші непотрібні дрібниці. Аж ось, нарешті, я натрапив на одну мету своєї подорожі — кабіну для п'яниць-самітників зі шкіряною запоною; у ній п'яниця замикається, як кінь у станку, щоб залишитися на самоті з віскі та власним болем, зі своєю вірою і зневір'ям, занурюється в кесоні пасивності нижче рівня часу, аж поки вистачить грошей, поки не буде змушений знову виринути на поверхню часу, щоб узяти хоч якусь участь у стомленому веслуванні — безглуздих і безпорадних рухах, адже течія неминуче несе кожен човен до темних вод Стікса. Тож не диво, що жінкам, цим трудівницям на грішній землі, в таких пивничках не місце: тут чоловік залишається на самоті з віскі, віддалившись від усіх справ, у які він устряв, справ, що мають назву сім'я, робота, честь, суспільство; віскі гірке, приємне, а десь на заході, чотири тисячі кілометрів водою, і десь на сході, за двома морями, є ще такі, що вірять у рух і поступ. Так, вони ще є; а віскі таке гірке, приємне; здоровенний, як бугай, шинкар, подає в кабіну наступну чарку. У нього тверезі сині очі — він вірить у те, у що ці, за чий рахунок він збагачується, не вірять. Все дерево у цій пивничці — обшивка стін, перегородки кабін — просякнуте жартами й прокльонами, надіями й молитвами людей; скільки ж їх тут?

Вже відчувається, як кесон — кабіна п'яниці-самітника — все глибше спускається на темне дно часу, повз затонулі уламки кораблів і риб, але й тут на дні немає спокою відтоді, як водолази-глибоководники попридумували свої прилади. Отже, треба виринати, хапнути повітря і знову впрягатись у справи, що мають назву честь, робота, сім'я, суспільство, поки водолази не просвердлять кесона.

— Скільки?

Монети, чимало їх, пожбурено у безжальні очі шинкаря.

Небо, як і досі, було вкрите сірими пір'їнами всіх відтінків, без жодного натяку на багатющу ірландську зелень, коли я вирушив до іншої церкви. Минуло зовсім небагато часу — біля входу до церкви стояв жебрак, і сигарету, яку я встромив йому в рота, саме вийняли школярі, обережно відірвали тліючий кінчик, щоб не розсипати й крихти тютюну, і обережно вкинули «бичка» йому в кишеню; обережно зняли з нього шапку — бо хто ж, навіть і без обох рук, заходить у дім божий у шапці? — обережно притримали двері, і порожні рукави важко хльоснули по одвірках, бо були мокрі й брудні, але ж у церкві бруд нікого не обходить.

Собор святого Патріка був такий безлюдний, такий чистий і такий гарний; ця церква була повна людей, повна несмаку — і не сказати б, щоб брудна, але занедбана — в багатодітних сім'ях такий вигляд мають вітальні. Дехто,— я чув, що один з них був німець, який розповсюджував у Ірландії «блага німецької культури»,— заробив тут чимало грошей на гіпсових скульптурах, але гнів, що викликали ці творці несмаку, менший порівняно з гнівом, який викликають ті, що моляться перед такими витворами,— що яскравіше — то краще, що бездарніше — то краще, по можливості, щоб усе було «як живе» (увага, молільники — життя не таке, «як живе»).

Темнокоса красуня із обличчям затятого скривдженого ангела молиться перед статуєю святої Магдалини; блідість її обличчя має зеленкуватий відтінок, а її думки та молитви буде записано до невідомої мені книги. Школярі з ключками для гри в хелінг^[65] під пахвою моляться перед розп'яттям; лампадки горять у темних закутках перед Ісусовим серцем, перед святими Антонієм і Франціском — тут релігією упиваються до останньої краплини; жебрак сидить на останній лаві, повертаючи своє обличчя, що епілептично посіпується, в той бік, де ще висять хмарки ладану.

Новими й помітними досягненнями індустрії культових предметів слід назвати неонове сяйво навколо голови діви Марії та фосфоричний хрест у купелі, що рожево світився в сутінках церкви. Невже в тій книзі буде занотовано окремо тих, хто молиться тут перед цим несмаком, і тих, хто в Італії, молячись, схилявся перед фресками фра Анжеліко?

Чорнокоса красуня з блідо-зеленавим обличчям ще й досі молиться перед Магдалиною, ще й досі посіпується обличчя в жебрака, дрож колотить усе його тіло, і в кишені в нього тихо подзенькують гроші; здається, хлопчаки з ключками знають жебрака, розуміють посіпування його обличчя та його бурмотіння — один з них залазить рукою жебраку до кишені і на брудній хлопчаковій долоні з'являються чотири монетки — два пенні, шестипенсова монетка і трипенсова. Один пенні та три пенси залишаються на долоні, дві інші монети задзвеніли в карнавці; тут проходить межа математики, психології та народного господарства, межа кожної більш-менш точної науки чітко простежується в посіпуванні епілептичного обличчя жебрака — занадто хисткої основи, щоб можна було на неї покластися. Але холод Свіфтової могили ще й досі не полишає мого серця — чистота, порожнеча, мармурові статуї, полкові прапори і жінка, яка миє те, що й так уже чисте; собор святого Патріка — гарний, ця церква бридка, але сюди ходять, і на її лавах я натрапив на те, що потім іще часто бачитиму на ірландських церковних лавах — маленькі емальовані таблички, які закликають до молитви: «Помолись за душу Майкла О'Ніла, померлого на шістдесятому році життя 17.1 1933». «Помолись за душу Мері Кіген, яка померла 9 травня 1945 року вісімнадцятилітньою». Який побожний і вмілий шантаж — померлі ніби оживають, день їхньої смерті пов'язується в уяві того, хто читає табличку, з його згадкою про той день, місяць і рік. Гітлер з перекошеним обличчям чекав, щоб захопити владу, а тут помирав шістдесятилітній Майкл О'Ніл; коли капітулювала Німеччина, померла вісімнадцятирічна Мері Кіген. «Помолись,— прочитав я,— за Кевіна Кессіді, який помер тринадцятирічним 20.ХІІ 1930»,— і мене немов ударило електричним струмом, бо в грудні 1930 року мені самому було тринадцять років, я сидів з табелем за доріздвяну чверть у руках у великій, темній квартирі кельнського південного кварталу, в досить розкішному, «панському», як казали ще 1907 року, будинку; почалися канікули, і я визирав крізь протерту в одному місці коричневу штору на зимову вулицю.

Я бачив вулицю у червонястому світлі, ніби заплямовану несправжньою, театральною кров'ю,— червоні кучугури, червоне небо над містом, навіть виск трамваїв на кільці кінцевої зупинки — і той здавався мені червоним. А коли ж я вистромив обличчя у проріз між шторами, то побачив усе як було насправді: коричнюваті краї снігових кучугур, чорний асфальт, трамвай, схожий кольором на погано доглянуті зуби, а от виск, коли вагон повертав на круг, той виск почувся мені світло-зеленим і ядучо бризкав на лискуче гілля дерев.

Отже, того дня в Дубліні помер Кевін Кессіді, якому було тринадцять років, так само, як і мені тоді, і ось тут поставили ноші, згори, з хорів, долинав спів «Dies irae, dies ilia^[66]». Перелякані Кевінові товариші посідали на лавах; запах ладану, жар від полум'я свічок, срібні китиці на чорному покрові, а я в цю мить складаю свій табель, дістаю з шафки санчата, щоб іти кататися. Мені поставили «добре» з латини, а Кевіна в труні опустили в могилу.

Згодом, коли я вийшов із церкви й попростував вулицями, Кевін Кессіді всюди йшов поруч,— я бачив його живого, мого ж віку, а себе я на мить уявив тридцяти семирічним Кевіном,— він батько трьох дітей, живе у якомусь закутку біля собору святого Патріка; віскі гірке, холодне й дороге, від Свіфтової могили по ньому стріляють крижаними голками, обличчя його темнокосої дружини зеленувато-бліде, в нього чимало боргів і будиночок, яких безліч у Лондоні, тисячі в Дубліні — скромні, бідні, двоповерхові; найзапекліший естет назвав би їх міщанськими, затхлими й сумними (але обережно, естете,— в одному з цих будиночків народився Джеймс Джойс, а в іншому — Шон О'Кейсі).

Тінь Кевіна була так близько, що я, повернувшись до кабіни п'яниці-самітника, замовив дві чарки віскі, але тінь не піднесла чарки до рота, тож я випив за Кевіна Кессіді, що помер тринадцятирічним 20.XII 1930,— і замість нього.

4 Mayo — god help us! ^[67]

У центрі Ірландії, в Атлоні, за дві з половиною години швидким поїздом від Дубліна, поїзд розділяють на дві половини — краща, та, де залишається вагон-ресторан, іде на Голуей, а скривджена, в якій залишаємось ми, йде на Уестпорт. Прощання з вагоном-рестораном, де саме подавали другий сніданок, було б іще болючіше, коли б у нас були гроші,— англійські або ірландські,— щоб заплатити за сніданок чи обід. А так ми мали хоч і легкі, проте непотрібні тут папірці, що виходять з-під пресів німецького банку, бо між прибуттям судна й відходом поїзда лишалось всього півгодини, обмінні пункти в Дубліні відчинялися о пів на десяту — а Фуггерів^[68] портрет не має обігу в центральній Ірландії.

Я ще не забув того страху, якого зазнав у Дубліні,— вирушивши на пошуки, де б поміняти гроші, я вийшов з вокзалу і мало не попав під колеса яскраво-червоного грузовика, єдиною прикрасою якого була дуже помітна свастика. Це хтось продав сюди машину, що розвозила «Фелькішер беобахтер^[69]», чи «Фелькішер беобахтер» ще й досі має тут свою філію? Точнісінько такий вигляд мали машини, що добре запали мені в пам'ять; але шофер, люб'язно запропонувавши мені йти далі своїм шляхом, перехрестився, а я, уважніше придивившись до машини, все зрозумів. Це була «Swastika Laundry» — пральня білизни «Свастика», а під чорним хрестом виразно вимальовувався рік її заснування —1912. Але самої думки про те, що це могла бути одна ще з тих машин, було досить, щоб мені перехопило подих.

Я не знайшов жодного відчиненого банку і, засмучений, повернувся на вокзал, вирішивши пропустити поїзд на Уестпорт, бо ми не могли оплатити квитків. Ми мусили вибрати одне з двох — або зняти номер у готелі, щоб зачекати наступного дня й наступного поїзда (бо післяобідній поїзд прибуде після відходу потрібного нам автобуса), або якимсь чином сісти в поїзд на Уестпорт без квитків; і це «якимсь чином» вийшло — ми поїхали в кредит; начальник станції в Дубліні, розчулений виглядом трьох заспаних дітей, двох зневірених жінок і одного розгубленого чоловіка (котрий щойно, дві хвилини тому, вислизнув з-під коліс грузовика зі свастикою!), підрахував, що ночівля в готелі коштуватиме стільки ж, скільки й уся подорож до Уестпорта. Він записав моє прізвище, «кількість осіб, перевезених у кредит», заспокійливо потиснув мені руку й подав сигнал відправки поїзда.

Отже, ми дістали змогу скористатися на цьому дивовижному острові таким видом кредиту, якого ще ніколи не мали й не матимемо,— кредитом залізничної компанії.

Тільки, на жаль, у вагоні-ресторані сніданку в кредит не давали; спроба одержати його не мала успіху, Фуггерова фізіономія, хоч і на бездоганному грошовому папері, не змогла переконати офіціанта. Зітхнувши, ми розміняли останній фунт стерлінгів і замовили повний термос чаю та пакунок з бутербродами. Провідникам випав важкий обов'язок занотовувати у своїх записниках чудні прізвища. Відбувалось це раз, вдруге, втретє, і перед нами постало боязке запитання — чи не доведеться нам і раз, і вдруге, і втретє сплачувати один і той самий борг?

Новий провідник, який сів у Атлоні, був рудий, беручкий і молодий; коли я сказав, що ми не маємо квитків, обличчя його проясніло: він упізнав нас. Певне, його сповістили про нас,— мабуть, зі станції на станцію було телеграфовано наші прізвища, кредит і «кількість осіб, перевезених у кредит».

Ще протягом чотирьох годин плентався наш поїзд, що, віддаляючись від Атлона до все менших станцій на захід, перетворився з швидкого на пасажирський. Найвизначнішими пунктами його зупинок були міста, розташовані поміж Атлоном (дев'ять тисяч жителів) і узбережжям — Роскоммон та Клерморріс, що налічують стільки ж жителів, скільки три міські густонаселені будинки для бідняків, Карлсбар, столиця провінції Мейо, з чотирма тисячами та Уестпорт з трьома тисячами жителів; на відстані, що приблизно дорівнює відрізку Кельн — Франкфурт, густота населення дедалі зменшується, потім починається Атлантика, а за нею розкинувся Нью-Йорк, що має втричі більше населення, ніж уся Незалежна Держава Ірландія, і набагато більше ірландців, ніж проживають у трьох провінціях за Атлоном.

Станції маленькі, вокзали пофарбовано світло-зеленою, паркани — білою фарбою, а на пероні стоїть здебільшого один-єдиний хлопчик, який з материної таці й шкіряного паска зробив собі лоток, виклавши на ньому три плитки шоколаду, два яблука, кілька м'ятних таблеток, жувальну гумку та один комікс; одному з таких хлопчаків ми хотіли довірити свій останній срібний шилінг, але вибір дався нам нелегко. Жінки наполягали на яблуках і м'ятних таблетках, діти виступали за гумку і комікс. Ми вирішили піти на компроміс і купили комікс та плитку шоколаду. Журнал мав багатообіцяючу назву «Bat Man^[70]», а на титульній сторінці був намальований чоловік у чорній масці, що дерся вгору по фасадах будинків.

На невеличкому вокзалі серед боліт залишився самотній усміхнений хлопчик. Цвів колючий дрік, на живоплоті з фуксій розпукувалися бруньки, навколо — дикі зелені пагорби, купи торфу. Так, Ірландія справді зелена, дуже зелена, але тутешня зелень — це не тільки барва луків, а й моху, особливо тут, за Роскоммоном, у бік Мейо, а мох — рослина зречення, покинутості. Країна ця покинута, населення її зменшується повільно, але неухильно, і нам, хоч жоден із нас і не бував у цій частині Ірландії, не бачив ніколи будинку, що його ми найняли десь на заході,— нам стало трохи лячно: даремно жінки шукали очима праворуч і ліворуч від залізниці картопляні поля, грядки овочів, свіжу, не таку песимістичну зелень салати, трохи темнішу — гороху. Ми поділили плитку шоколаду й спробували розважитися «Bat Маn»'ом, але він виявився насправді надто bad^[71]. Він не тільки видряпувався на фасади будинків, як обіцяно на титульній сторінці, найголовнішою втіхою для нього було, певно, лякати жінок уві сні; крім того, розкинувши поли пальта, він міг літати, відбирати мільйони доларів, а про його вчинки розповідалося такою англійською, що її не вивчають ні в школах на материку, ні в Англії чи в Ірландії; Bat Man був дужий і страшенно справедливий, але надто суворий, а до несправедливих міг бути й жорстоким — адже іноді він навіть вибивав комусь зуби, і ця подія описувалась гарним буквосполученням: Хрусь! «Bat Man» не втішив нас.

Нам залишилося втішатися іншим: наш рудий провідник з'явився й, усміхаючись, записав нас уп'яте. Цей таємничий процес частого записування можна було пояснити. Ми знову перетнули кордон ще однієї провінції і прибули до графства Мейо. Ірландці мають дивну звичку: коли вимовляється назва провінції Мейо (незалежно від того, чи хвалять, чи гудять, чи просто так), щойно пролунає слово «Мейо», як ірландці додають: «God help us!» Це звучить наче відповідь у єктенії: «Господи, помилуй!»

Провідник зник, урочисто запевнивши, що більше вже не записуватиме нас, і ми зупинилися на невеличкій станції. Тут вивантажували те саме, що й на інших станціях: самі сигарети. Ми вже навчилися за розміром картонних ящиків, що виставлялися з вагона, визначати розміри прилеглої території, а кинутий на карту погляд підтверджував, що наші розрахунки були точними. Я пройшов крізь увесь поїзд до багажного вагона, щоб подивитися, скільки залишилося там іще ящиків з сигаретами. Там стояли один великий і один маленький ящики, і я зрозумів, скільки станцій нам треба ще проїхати. Поїзд небезпечно збезлюднів. Я налічив вісімнадцять пасажирів, з них шестеро — то ми самі; тоді нам здалося, що ми їдемо повз гори торфу цілу вічність, а й досі не видно ясної зелені салати, темнішої — гороху, і зовсім темної — картоплі. «Мейо» — шепотіли ми, «God help us!»

... Ми зупинилися, великий ящик з сигаретами вивантажили, а крізь білосніжні грати перону визирали смагляві обличчя в насунутих на очі бандитських кепочках — здавалося, ніби ці люди охороняють колону автомашин; на інших вокзалах вони мені теж впали у вічі — машини й чоловіки, що хтозна-чого очікували; тільки тепер мені пригадалось, як часто я зустрічав їх досі. Мені вони видалися такими ж знайомими, як ящики з сигаретами, як наш провідник та невеличкі ірландські товарні вагони, майже наполовину менші від англійських і континентальних. Я знову пішов до багажного вагона, де на останньому ящику з сигаретами сидів наш рудий приятель; обережно користуючись англійськими словами, як жонглери-початківці порцеляновими тарілками, я запитав його, яку роль відіграють тут ці засмаглі чоловіки в бандитських кепочках, для чого призначені їхні автомобілі? Я чекав чогось фольклорного, перенесеного в сучасність — викрадення людей, збройний напад,— але проста провідникова відповідь приголомшила мене.

— Це таксі,— сказав він, і я полегшено зітхнув. Отже, таксі є будь-що, так само й сигарети. Провідник, здається, зрозумів мій біль, запропонувавши мені сигарету, і я з радістю узяв її. Він припалив мені й, усміхнувшись, промовив:

— За десять хвилин ми вже будемо на місці.

Рівно через десять хвилин, точно за розкладом, ми прибули до Уестпорта. Нам улаштували урочистий прийом. Начальник станції власною особою, високий і статечний пан, зупинився, люб'язно посміхаючись, біля нашого купе й відсалютував нам своїм великим різьбленим латунним жезлом, символом своєї влади, доторкнувшись ним до свого картуза. Він допоміг зійти дамам, допоміг дітям, помахом руки підкликав носія, непомітно, але цілеспрямовано увіпхнув мене до свого кабінету, записав моє прізвище, мою ірландську адресу і по-батьківському порадив не тішити себе надією на те, що в Уестпорті мені пощастить поміняти гроші. Посміхнувшись іще лагідніше, коли я показав йому свої портрети Фуггера, він промовив, тицьнувши в нього пальцем:

— A nice man, a very nice man^[72],— і заспокоїв мене: — Час ще є, справді, час є, ви ще заплатите. Не хвилюйтеся.

Я ще раз назвав йому курс обміну марок, але статечний чоловік, легенько похитавши з боку в бік жезлом, зауважив:

— Я б не хвилювався так («І shouldn't worry»).

(Хоча плакати закликають нас саме хвилюватися: «Подумайте про ваше майбутнє! Безпека понад усе! Забезпечте своїх дітей!») Але я хвилювався. Досі вистачило кредиту, але чи вистачить його далі, на дві години перебування в Уестпорті, дві з половиною години дороги до кінцевої мети нашої поїздки через Мейо — God help us!

Мені поталанило видзвонити директора тутешнього банку з його власної квартири; його брови поповзли на лоба, адже ж ця половина дня у нього вихідна; мені вдалося переконати його — і брови в нього стали на місце — у складності моєї ситуації: гроші то маю, але — жодного пенні в кишені! Проте переконати директора у платоспроможності моєї Фуггерової колекції мені не вдалося. Він начебто щось чув про східні та західні марки, про різницю в цих валютах, і коли я показав йому в правому кутку під Фуггером напис «Франкфурт», він відповів (певно, мав у школі з географії оцінку «відмінно»):

— Франкфурт є і в іншій частині Німеччини.

Мені нічого не лишалося,— хоч і без усякого бажання,— як протиставляти Майн Одеру, але іспит з географії він склав явно без оцінки «summa cum laude^[73]», а такі тонкощі в назвах були для нього, навіть і при офіційному курсі обміну, занадто хисткою підставою для більшого кредиту.

— Я змушений буду відіслати ці гроші в Дублін,— сказав він.

— Гроші? — перепитав я.— Ось так, як є?

— Звичайно,— відповів він,— а що мені тут з ними робити?

Я похнюпився — справді, що він з ними робитиме?

— А протягом якого часу ви одержите відповідь з Дубліна?

— За чотири дні,— відповів він.

— Чотири дні! — сказав я.— God help us!

Принаймні це я вивчив. А чи не міг би він дати мені в рахунок цієї пачки грошей кредит, хоча б маленький? Він задумливо подивився на Фуггера, на Франкфурт, на мене, відкрив шухляду касового апарату й дав мені дві фунтові банкноти.

Я мовчки підписав квитанцію, одержав від нього один примірник і вийшов з банку. Звичайно ж, ішов дощ, і мій «people^[74]» чекав на мене на зупинці автобуса. Голод промовляв з їхніх геть змучених очей, вони чекали надійної чоловічої, батьківської допомоги, і я вирішив зробити те, на чому грунтується міф про мужність,— вирішив обманути. Я широким жестом запросив усіх на чай, на шинку з яйцями, салату,— і де вона взялася? — на печиво й морозиво, і був щасливий, що після того, як я заплатив за бенкет, в мене ще лишилося півкрони здачі. Їх вистачило якраз на десять сигарет, сірники, ще й у резерві лишився срібний шилінг.

Я ще не знав того, що знатиму через чотири години,— що навіть чайові можна давати в кредит, і коли ми досягли своєї мети, в найвіддаленішому кінці провінції Мейо, майже біля самісінького мису Акілл-Гед, звідки аж до Нью-Йорка нема нічого, крім води, ось там і розквітнув наш кредит по-справжньому. Будинок пофарбовано у білосніжний колір, одвірок — морської блакиті, в каміні горить вогонь. Під час урочистої трапези на нашу честь нам подали свіжого лосося. Море було світло-зелене там, де воно накочувалось на узбережжя, і темно-синє — ближче до середини бухти, а там, де воно розбивалось об острів Клер, видно було вузьку смужку надзвичайно білої піни.

Увечері ми ще одержали кредитну книжку власника крамниці, що було рівнозначне готівці. Книжка товста, майже на вісімдесят сторінок, солідно оправлена в червону шкіру, зроблена на віки.

Ми були біля своєї мети, у Мейо — God help us?

5 Кістяк одного селища

Несподівано, видершись на вершечок гори, ми побачили на сусідньому пагорбі скелет покинутого селища. Ніхто не розповідав нам про нього, ніхто не попереджав; в Ірландії є такі селища. Нам показали церкву, найкоротший шлях до пляжу й крамницю, де продавалися чай, хліб, масло й сигарети, а також газетне агентство, пошту й невеличку гавань, де в мулі під час відпливу долічерева лежать загарпунені акули, немов перекинуті догори кілем шлюпки, якщо їх раптом не перекине припливною хвилею білим черевом догори, з якого вирізано печінку — це все було варте згадки, тільки не покинуте селище. Сірі одноманітні кам'яні фронтони, що їх ми побачили не об'ємними, в перспективі, а неначе по-дилетантському встановлені декорації для фільму жахів; затамувавши подих, ми пробували полічити їх, але вже на сороковому покинули лічбу, а було їх не менше як сотня. Наступний поворот шляху відкрив нам іншу точку зору: ми побачили тепер селище з іншого боку — голі будівлі, які немов чекали на теслю, сірі кам'яні мури, темні отвори вікон, жодного шматочка дерева, жодного клаптика тканини, нічого барвистого, ніби тіло без волосся, без очей, м'яса й крові — скелет селища, аж жорстокий у своїй простоті. Там — головна вулиця, на повороті, де видно невеличкий майдан, певно, був шинок. Провулок, іще один. Все, що не було каменем, з'їдено дощем, сонцем і вітром, і часом, який, хоч би що, терпляче капає собі: двадцять чотири краплини часу за добу — кислота, що непомітно роз'їдає все, як розпач...

Якби хтось спробував змалювати цей кістяк людського селища, де сто років тому жило п'ятсот чоловік, йому б довелося виводити на сіро-зеленому схилі гори самі трикутники та квадрати, тоді ще додати дівчину в червоному светрі, яка йде головною вулицею, несучи на плечах козуб із торфом — червона пляма светра й темно-брунатна — торфу, світло-коричнева — обличчя дівчини; і ще білі вівці, що заховалися поміж руїн неначе воші. Цього художника вважали б справді божевільним — така абстрактна тут дійсність. Все, що не камінь, з'їдено вітром, сонцем, дощем і часом; гарно розкладений на похмурому схилі, немов для лекції з анатомії, кістяк селища; он — «дивись, точно, як хребет!» — головна вулиця, трохи викривлена, наче хребет чорнороба; всі хребці на місці, руки й ноги — провулки — також, і трохи набік голова — церква, чималий сірий трикутник. Ліва нога — вулиця, що піднімається схилом на схід, права — інша вулиця, що веде в долину, ця трохи коротша. Кістяк трохи кульгавої людини. Такий міг бути на вигляд чоловік, чий кістяк розкопають через триста років; чотири охлялі корови женуть його повз нас на пашу, удаючи, що то він їх жене; його права нога коротша внаслідок нещасного випадку, хребет викривився від напруження, бо чоловік щодня вирізав торф, і коли його опускатимуть у могилу, зморена голова схилиться набік. Він вже випередив нас, пробурмотівши своє «nice day!^[75]», перш ніж ми надумалися відповісти йому або розпитати про це селище.

Такого вигляду не мало жодне розбомблене місто, жодне обстріляне артилерією селище; бомби й гранати — це всього лишень подовжені томагавки, бойові сокири й келепи, якими рубають, розбивають, але ж тут не видно жодного сліду насильства — час і сили природи поточили все, крім каменю, а з землі ростуть зелені подушки,— мох і трава,— на яких ніби реліквії спочивають ці кістяки.

Нікому тут навіть і не заманеться повалити мур або виламати з покинутого будинку деревину (дуже цінну в цих місцях); у нас це називається «випатрати» — а тут ніхто не патрає, навіть діти, що женуть увечері череду з пасовища за покинутим селищем; їм і на думку не спадає завалити стіну чи розламувати дверний отвір. А от наші діти, щойно ми опинились посеред селища, спробували це зробити — зрівняти все з землею. А тут ніхто нічого з землею не зрівнює, а залишає м'які частини покинутих домівок на поталу вітру, дощу, сонцю і часу, і через шістдесят, сімдесят чи сто років знову залишаться голі будівлі, на які вже жоден майстер, вивершивши стіни, не почепить вінка,— ось такий вигляд має людське поселення, облишене після смерті у спокої.

Усе ще пригнічені, йшли ми поміж оголених фронтонів головною вулицею, завертали в провулки, і наша пригніченість помалу стала розвіюватись — на вулицях росла трава, мох стелився по мурах і картоплищах, дерся на будинки, а відмиті дощами від мулярного розчину камені фронтонів виявились не цеглою чи бутом, а валунами, що їх знесли з гори струмки, перемички одвірків чи віконниць — кам'яними плитами, два широкі, схожі на плечі кам'яні виступи випинаються зі стіни в тому місці, де колись був камін — на них чіплявся ланцюг для чавунного казанка, бліді картоплини варилися в темно-бурій воді.

Ми як лоточники ходили від будинку до будинку, і щоразу, коли наша коротка тінь прошмигувала на порозі повз нас, зверху на нас звалювався синій квадрат неба — він був більший у тих будинках, де колись жили заможніше, менший — де бідніше; тільки розміри синього квадрату неба вирізняли будинки один від одного. В деяких світлицях все вже поросло мохом, деякі пороги вже під коричневатою водою; у наріжних стінах де-не-де ще стирчали кілочки,— стегнові волячі кістки,— до яких кріпився ланцюг, що ним прив'язували худобу.

«Тут стояла піч».— «А там ліжко».—«Тут над каміном висіло розп'яття».—«А там — мисник»; дві вертикальні й закріплені на них клинцями дві горизонтальні плити; і в цьому миснику один з дітлахів знайшов залізний клинець, який, коли його витягли, розсипався у долоніна порох, лишився тільки твердіший, завтовшки з цвяшок стрижень — за порадою дітей я поклав його до кишені плаща, на згадку.

П'ять годин пробули ми в цьому селищі, час промайнув швидко, бо нічого не діялося — ми тільки сполохали кілька пташок та ще вівця чкурнула від нас у віконний отвір і помчала угору схилом; на задерев'янілих живоплотах з фуксій висіли криваво-червоні квіти, відцвілі кущі дроку обсипано пелюстками квітів ніби брудними мідяками, блискучий кварц, наче білі кістки, виглядав з моху; на вулицях — ніякого сміття, у струмках — ніякого бруду, нізвідки — жодного звуку. Ми нібито чекали на дівчину в червоному светрі, з козубом коричневого торфу, але дівчина не з'являлася.

Коли, повертаючись додому, я засунув руку до кишені, щоб поглянути на клинець, то натрапив там тільки на червонувато-буру потерть — клинець був того ж кольору, що й болото обабіч шляху, і я витрусив кишеню туди ж.

Ніхто не міг точно сказати, коли й чому було покинуте селище — в Ірландії так багато покинутих будинків, що під час будь-якої двогодинної прогулянки можна перелічити — оцей покинуто десять, а той — двадцять, отой — п'ятдесят чи вісімдесят років тому, а є будинки, де цвяхи, якими поприбивано дошки на вікнах і дверях, не встигли ще навіть заіржавіти, дощ і вітер ще не завдали їм шкоди.

Бабуся, що мешкала в будинку поруч, не могла нам сказати, коли люди покинули селище — вже 1880 року, коли вона була ще дівчинкою, тут усе стояло пусткою. З шістьох її дітей в Ірландії залишилося двоє; двоє живуть і працюють у Манчестері, двоє — в Сполучених Штатах, одна дочка вийшла заміж тут у селі (в неї шестеро дітей, з них двоє, мабуть, поїдуть до Англії, а двоє — до США), і найстарший син залишився з нею. Здалеку, коли він вертається з чередою з пасовища, то на вигляд здається шістнадцятирічним хлопцем, коли заверне за ріг будинку на сільській вулиці — тридцятирічним, а коли проходить повз наш будинок і несміло зазирає у вікно, тоді видно, що йому п'ятдесят.

— Він не хоче женитися,— говорить мати,— хіба ж це не ганьба?

Так, ганьба. Він такий старанний, охайний, ворота і кам'яні виступи стін пофарбував червоним, а яскраво-синім — віконниці під зеленою покрівлею з моху; в його очах іскриться дотепність, і він спокійно поплескує по спині свого віслюка.

Увечері, забираючи молоко, ми розпитуємо його про покинуте селище. Але він не може нічого розповісти, нічогісінько; він туди навіть не заходив — їхнє пасовище не там, і їхні торфові розробки в іншому місці, на південь, неподалік від пам'ятника ірландському патріотові, страченому в 1799 році.

— Ви вже бачили його?

Так, ми його вже бачили, і Тоні йде від нас — спочатку п'ятдесятилітній, на розі перетворюючись у тридцятилітнього, вгорі, на схилі, мимохідь почухуючи віслюка, стає шістнадцятилітнім, а зовсім нагорі, спинившись на хвилину біля живоплоту з фуксій, перш ніж зникнути за ним, здається маленьким хлопчиком, яким був колись.

6 Мандрівний політичний дантист

— Скажи щиро,— промовив до мене Педрейк після п'ятого кухля пива,— чи не вважаєш ти, що всі ірландці напівбожевільні?

— Ні, я вважаю тільки половину всіх ірландців напівбожевільними,— відповів йому я.

— Тобі треба було б іти в дипломати,— зауважив Педрейк і замовив шостий кухоль пива,— але скажи мені тепер зовсім щиро,— ти вважаєш нас щасливим народом?

— Думаю,— відповів я, що ви щасливіші, ніж вам здається. А якби ви достеменно знали, які ви щасливі, то знайшли б причину, щоб бути нещасними. У вас є чимало причин, щоб вважати себе нещасними, але ви, до того ж, ще й поетизуєте нещастя — будьмо!

Ми випили, і тільки після шостого кухля пива Педрейк зважився запитати мене про те, що йому давно кортіло.

— Скажи-но,— тихо почав він,— Гітлер, здається мені, був не така вже погана людина, тільки, здається мені, надто далеко зайшов.

Дружина кивнула мені, шепнувши по-німецьки:

— Давай, не зупиняйся, вирви йому цього зуба.

— Я ж не зубний лікар,— тихо відповів я дружині,— і мені не хочеться ходити ввечері до бару: щоразу я мушу рвати зуби, завжди ті самі, мені набридло.

— Але це варто зробити,— доводила дружина.

— Послухай, Педрейку,— привітно розпочав я,— ми точно знаємо, куди зайшов Гітлер, він ішов по трупах мільйонів євреїв, дітей...

Обличчя Педрейка болісно сіпнулося. Він замовив собі сьомий кухоль пива і сумно сказав:

— Шкода, що й тобі забила памороки англійська пропаганда, шкода.

Я не доторкнувся до свого пива.

— Слухай,— запропонував я,— давай вирвемо тобі цього зуба; може, буде трохи боляче, але так треба. Потім ти будеш справді приємним чолов'ягою. Трохи виправимо тобі щелепу, бо однаково я сам собі здаюся мандрівним політичним дантистом. Гітлер був...— і я розповів йому все, що знав, бо вже мав досвід і став вправним зубним лікарем, а коли лікар симпатизує пацієнтові, то діє ще обережніше, ніж просто за звичкою, керуючись почуттям відповідальності.

— Гітлер був... Гітлер зробив... Гітлер сказав...— Обличчя в Педа сіпалось дедалі болісніше, але я замовив віскі, випив за нього, він теж ковтнув, трохи прополоскавши горло.

— Дуже боляче? — співчутливо запитав я.

— Так,— відповів він,— боляче, й мине кілька днів, поки витече гній.

— Не забувай полоскати, а якщо болітиме — заходь, ти знаєш, де я живу.

— Знаю,— сказав Пед,— і неодмінно прийду, бо мені будь-що болітиме.

— Все одно,— зауважив я,— добре, що ми витягли його.

Педрейк промовчав.

— Вип'ємо ще по одній? — сумно спитав він згодом.

— Вип'ємо,— відповів я.— Гітлер був...

— Годі,— попросив Педрейк,— прошу тебе, годі, нерв зовсім оголений...

— Добре,— сказав я,— тоді він скоро відімре; давай вип'ємо ще по одній.

— Тобі не буває сумно, коли вирвали зуба? — втомлено спитав Педрейк.

— Тільки з самого початку,— промовив я,— але потім радію, що більш не нагноюється.

— Це так безглуздо,— зауважив Педрейк,— бо тепер навіть не знаю, чого ради я так люблю німців.

— Треба любити їх не ради, а незважаючи на Гітлера. Нема болючішого, коли чиясь симпатія живиться неприйнятними для людини джерелами. Якби твій дід був злодієм, а ти з кимсь познайомився, і твій знайомий вважав би тебе дуже симпатичним заради того, що твій дід був злодієм — то це так неприємно. А іншим ти здаєшся симпатичним, бо ти сам не злодій. А самому тобі хочеться бути симпатичним, навіть коли ти й злодій.

Принесли восьмий кухоль пива — на замовлення Генрі, англійця, який щороку приїздив сюди під час своєї відпустки.

Він підсів до нас і розпачливо похитав головою:

— Не знаю, чому я щороку їду до Ірландії. Не знаю, скільки разів казав вам уже про це, але я ніколи не любив ні Пемброка, ні Кромвеля, бо я ж не їхній родич, а простий лондонський службовець, що має чотирнадцять днів відпустки й хоче поїхати до моря. Не розумію, чому я щороку вирушаю в таку далеку дорогу з Лондона, щоб почути, який я хороший, але які погані англійці. Це страшенно втомлює. А щодо Гітлера...

— Прошу,— промовив Педрейк,— не говори про нього, я не можу чути цього імені. Принаймні тепер. Може, колись згодом знову зможу...

— Добре,— сказав Генрі,— ти попрацював як слід.

— Це вже справа честі,— скромно відповів йому я,— а крім того, я вже звик щовечора виривати комусь якогось зуба — навіть знаю, де він сидить. З часом я набув чималих знань у політичній дентології, тож роблю все грунтовно й без наркозу.

— Їй-богу,— зауважив Педрейк,— хіба ж ми, незважаючи ні на що, не милі люди?

— Ви милі,— в один голос відповіли ми втрьох — моя дружина, Генрі та я,— ви справді милі, але ви й самі про це добре знаєте.

— Вип'ємо ще по одній,— запропонував Педрейк,— щоб краще спалося!

— І по одній на дорогу!

— І по одній коту під хвіст!

— І по одній — собаці!

Ми пили, а стрілки годинника стояли на місці, як і весь час протягом останніх трьох тижнів,— на пів на одинадцяту. І стоятимуть на пів на одинадцяту ще чотири місяці. Пів на одинадцяту — поліційна година для сільських шинків улітку, але туристи, приїжджі лібералізують закостенілий час. Коли настає літо, шинкарі дістають свої викрутки, кілька гвинтиків і фіксують обидві стрілки годинника. Дехто з них купує також іграшкові годинники з дерев'яними стрілками, які можна прибити цвяхами до корпусу. Таким чином, час зупиняється, ріки пива течуть протягом цілого літа, вдень і вночі, а полісмени тим часом сплять сном праведників.

7 Портрет ірландського міста Лімерік уранці

Лімеріками називають певні вірші, схожі на зашифровані жарти, тож місто Лімерік, що дало цьому типу віршів своє ім'я, малювалось в моїй уяві як веселе місто — жартівливі скоромовки, усміхнені дівчата, скрізь музика волинки, веселощі, що дзвенять на всіх вулицях. Чимало веселого зустрілось нам на ірландських путівцях між Лімеріком і Дубліном — старші й молодші школярі весело чимчикували, дехто навіть босий, під осіннім дощем. Вони виходили з провулків, їх здалеку було видно з-за живоплоту, коли вони переходили замулену дорогу. Їх була сила-силенна, вони збігалися докупи, як краплі збігаються в потічок, потічки — в струмки, струмки — в річки. Іноді машина проїжджала повз них, мов крізь річку, яка радо розступалася перед нею. Кілька хвилин, коли машина тільки-но минула більший населений пункт, путівець був безлюдний, а потім краплини — ірландські діти — знову починали збиратися, штовхаючись і доганяючи одне одного. Часто вони були незвичайно вдягнені — строкато, в будь-що, а проте, хоч і не веселились, то принаймні почували себе впевнено. Отак вони й мчали під дощем, іноді кілька миль в один бік, потім — у другий, з ключками для гри в хелінг у руках, зі зв'язаними паском книжками. Сто вісімдесят кілометрів проїхала наша машина крізь потік ірландських школярів, і хоч ішов дощ, багато хто з них був босоніж, більшість — бідно вдягнені,— зате майже всі здавалися веселими.

Коли хтось у Німеччині сказав мені одного разу: дорога належить двигуну, я відчув, що це блюзнірство.

В Ірландії мені часто хотілося сказати — дорога належить коровам, та й справді, корів відправляють на пашу так само без нагляду, як дітей до школи. Їхні череди окупують дорогу, вони озираються на гудки автомобілів, а водії мають змогу довести, що володіють почуттям гумору, вміють зберігати рівновагу й випробувати свою вправність, під'їхавши до череди впритул, з острахом проштовхнутися у вузенький прохід та, наздогнавши першу корову, об'їхати її, натиснути на газ і подякувати долі, що вдалося уникнути небезпеки. А що може бути більш хвилюючим, краще стимулювати людську вдячність, ніж подолана небезпека? Тож ірландський шофер — це людина, якій завжди притаманне почуття вдячності. Йому доводиться постійно боротися за своє життя, своє право і свій темп — проти корів і школярів Йому ніколи не спаде на думку, сформулювати снобістський лозунг: «Дорога належить двигуну». Кому належить дорога в Ірландії — ще невідомо, а які ж вони гарні, ці дороги,— мури, мури, дерева, знову мури й живоплоти. Каміння ірландських мурів вистачило б, щоб збудувати вавілонську вежу, але ірландські руїни доводять, що розпочинати цю роботу безглуздо. Принаймні, двигунові ці гарні дороги не належать, а лише тому, хто ними користується саме в цю хвилину, а той, в свою чергу, надає бажаючому проїхати можливість довести свою спритність. Деякі дороги належать віслюкам — їх у Ірландії море, вони об'їдають живопліт, меланхолійно розглядаючи пейзажі й повернувшись задом до авто, що саме проїздить повз них. В усякому разі, двигунові дорога не належить.

Чимало безтурботного, чимало смішного траплялося нам серед ірландських корів, віслюків та школярів по дорозі від Дубліна до Лімеріка, пригадувались лімеріки, отже, хто, наближаючись до самого Лімеріка, міг би не думати про це веселе місто? Щойно дорогами володіли веселі школярі, впевнені в собі корови й задумливі віслюки, аж ураз — спорожніли, неначе діти вже поприходили до школи, корови — на пашу, а віслюків закликано до порядку. З боку Атлантики насувалися темні хмари — і вулиці Лімеріка потемнішали й збезлюдніли; тільки біліли ще дужче пляшки з молоком попід дверима та чайки, що розтинали сіре небо, хмари жирних білих чайок, друзки білого, що на якусь мить знову стулялося в одну велику білу пляму. Зеленів мох на прадавніх мурах восьмого, дев'ятого й усіх інших сторіч, і мури двадцятого сторіччя майже не відрізнялись від мурів восьмого — такі ж замшілі, такі ж зруйновані. В м'ясних крамницях маячіли біло-рожеві половинки волових туш, і лімерікські діти демонстрували там свою оригінальність — ухопившись,— хто за свинячі, хто — за волові хвости, гойдалися на тушах, усміхаючись блідими обличчями. Гарні витівки в ірландських дітей, але хіба тільки діти населяють це місто?

Ми залишили машину біля собору й не поспішаючи попростували похмурими вулицями; попід старезними мостами котив сиві хвилі Шаннон — занадто велика й занадто широка, занадто бурхлива як для цього міста ріка; нас обступила самотність, печаль, покинутість — серед моху, давніх мурів і безлічі до болю в очах білих пляшок з молоком, що призначалися, здавалося, для давно померлих. Діти, які гойдалися в неосвітлених м'ясних крамницях на волячих та свинячих тушах, теж здавалися привидами. Існує тільки один засіб проти самотності, що несподівано охоплює людину в чужому місті,— щось купити, хоча б листівку з краєвидами міста, жувальну гумку, олівець або сигарети. Треба щось узяти в руки, підключитися до життя цього міста, купивши що-небудь,— але хіба ж тут, у Лімеріку, можна купити щось у четвер, о пів на одинадцяту ранку? Чи не прокинемося ми раптом і не опинимося під дощем десь на путівці поруч із машиною, а Лімерік зникне, як Fata Morgana, Fata Morgana дощу? Пляшки з молоком білі, аж очам боляче, проте не такі білі, як галасливі чайки.

Старий Лімерік серед нового, це наче острів Сіте^[76] серед решти Парижа, причому старий Лімерік утричі менший од Сіте, а новий Лімерік менший від нового Парижа, мабуть, у двісті разів; цей гарний і водночас похмурий острів посеред Шаннону завойовували датчани, норманни і тільки згодом — ірландці; сірі мости з'єднують його з берегами, Шаннон котить свої сиві хвилі, а попереду, там, де міст упирається в берег, поставлено на камені пам'ятник, або навпаки — на постаменті поставлено камінь. Біля цього каменя ірландцям обіцяно свободу віровизнання, підписано угоду, розірвану згодом англійським парламентом. І тому Лімерік має ще одну назву — Місто розірваної угоди.

У Дубліні нам хтось сказав:

— Лімерік — найпобожніше місто в світі.

Треба було тільки зазирнути в календар, щоб зрозуміти, чому вулиці такі безлюдні, молочні пляшки — нерозпечатані, крамниці — покинуті: увесь Лімерік був у церкві, у четвер уранці, близько одинадцятої години. Раптом,— ми ще це дійшли до центру нового Лімеріка, як відчинилися церковні двері, на вулиці ринув люд, з порогів почали зникати пляшки з молоком. Це схоже було на завоювання — жителі Лімеріка брали приступом своє місто. Навіть відчинився поштамт і банк розчахнув віконця кас. Усе здавалося нам таким нормальним, таким близьким і людяним, хоч п'ять хвилин тому здавалося, ніби ми гуляємо покинутим середньовічним містом, що аж не по собі було.

Щоб переконатися в реальності існування цього міста, ми накупили усякої всячини: сигарет, мила, листівок з краєвидами міста, гру-головоломку. Курили сигарети, нюхали мило, понадписували листівки, запакували головоломку й радісно вирушили до поштамту. Тут, як звичайно, сталося невелике непорозуміння — найстарша поштова службовка ще не повернулася з церкви, а її підлегла не могла з'ясувати те, що потрібно: скільки коштує пересилка до Німеччини бандеролі з друкованою продукцією (гра-головоломка) вагою двісті п'ятдесят грамів? У пошуках підтримки дівчина звернула свій погляд до образу матері божої, перед яким горіла свічка; але діва Марія мовчала й тільки всміхалась, як усміхається вона вже протягом багатьох сот років, і усмішка її означала: терпи. Ми терпіли. Та й хто посилає гру-головоломку як друковану продукцію з Лімеріка до Germany, та ще й у жовтні? Хто не знає, що свято Богородиці неробочий (принаймні, неповний робочий) день? Трохи пізніше, коли гра-головоломка давно вже лежала в поштовій скриньці, ми побачили скептицизм, що спалахнув у сумних і суворих очах; похмурість, що світилась у синіх очах; в зіницях циганки, яка продавала на вулиці образи, і в очах адміністраторші в готелі та шофера таксі — колючки навколо троянди, стріли в серці найпобожнішого міста в світі.

Лімерік увечері

Колись незаймані, а тепер позбавлені своєї цноти — кришечок з печаткою — стояли молочні пляшки,— сірі, порожні, брудні,— стояли перед дверима, на підвіконні, сумно чекаючи ранку, коли на заміну їм поставлять їхніх свіжих, сяючих сестер; чайки теж не були вже такі білі, щоб замінити сяйво незайманих пляшок з молоком. Чайки шугали уздовж затиснутого мурами Шаннону, який прискорював тут свій біг до двохсот метрів на хвилину; сумні сіро-зелені водорості вкривали мури. Був саме відплив, і складалося враження, що старе місто безсоромно заголилося, підібгавши плаття й виставивши напоказ частини тіла, звичайно прикриті водою. Бруд чекав на те, щоб його змив приплив. Тьмяне світло горіло у вікнах тоталізатора, де можна було зробити ставки на коней, що брали участь у перегонах; п'яниці переходили, хитаючись, через стічні канави, а діти, що вранці гойдалися у м'ясних крамницях на волячих і свинячих тушах, тепер доводили, що існує ще й такий рівень бідності, при якому навіть шпилька — нечувана розкіш. Мотузка дешевша, а тримає не гірше. Те, що вісім років тому було хоч і дешевим, але новим піджаком, правило тепер водночас за пальто, спідницю, штани й сорочку. Рукава дорослого піджака закочені, живіт підперезано мотузкою, а на долоні невинно, як молоко, ясніє та манна, що є в кожному найвіддаленішому закутку Ірландії, завжди свіжа й дешева,— морозиво. Крем'яхи котяться по тротуару, треба ще мимохідь зазирнути до тоталізатора, де батько саме ставить частину допомоги, що видають безробітним, на Пурпурову Хмарину[77]. Все ближче насувається благодійна пітьма, а крем'яхи стукають об вичовгані сходи, що ведуть до тоталізатора. Чи піде батько ще до одного тоталізатора, щоб там закластися на Нічного Метелика[77], до третього, щоб закластися на Іннішфрі^[77]? Тут, у старому Лімеріку, таких тоталізаторів вистачає. Крем'яхи котяться, стукаючи об східці, білосніжні краплини морозива падають у стічну канаву, якусь мить вони нагадують зірочки на тлі багна, але тільки мить, а потім їхня непорочна білість розчиняється в ньому.

Ні, батько не йде до іншого тоталізатора, зате йде до шинку. Крем'яхи стукають так само лунко й об вичовганий ганок шинку. Чи дасть батько грошей ще на одне морозиво? Дає. І для Джонні дає, і для Педді, для Шейли та Мойри, для мами й тьоті, може, ще й для бабусі? Звісно, він дає на всіх, поки вистачить грошей. Хіба Пурпурова Хмарина не виграє? Неодмінно! Вона повинна перемогти, під три чорти, а коли не переможе...

— Обережно, Джоне, не стукай так чаркою об стойку. Налити тобі ще?

— Налий. Пурпурова Хмарина повинна виграти!

Коли вже й мотузки немає, виручають пальці, худі, брудні, закоцюрблі від холоду дитячі пальці на лівій руці, поки права пересовує, котить або кидає крем'яхи.

— Гей, Неде, дай-но мені хоч раз лизнути.

І раптом у вечірніх сутінках лунає дзвінкий дівочий голос:

— Сьогодні ввечері служба божа, хіба ви не йдете?

Усмішки, вагання, кивок голови у відповідь.

— Так, ми йдемо.

— А я ні.

— Ходімо.

— Ні.

— Та ну, ходім.

— Ні.

Крем'яхи стукають по вичовганій сходинці шинку.

Мій супутник тремтить, бо має найприкріше й найдурніше з усіх упереджень, а саме — він вважає, що погано вдягнуті люди небезпечні, принаймні, небезпечніші, ніж гарно вбрані. Йому слід було б тремтіти в барі дублінського готелю «Шелбурн» не менше, ніж тут за замком короля Джона в Лімеріку. Ех, якби вони були небезпечніші од тих, що мають такий безпечний вигляд у барі готелю «Шелбурн»! З їдальні слідом за хлопчиком вискакує хазяйка, бо малий, купивши усього на двадцять пенні смаженої соломкою картоплі, линув, на думку хазяйки, забагато оцту з пляшки, що стояла на столі.

— Ах собача, хочеш мене з торбами по світу пустити?

Чи жбурне він їй ту картоплю в обличчя? Ні, він не знаходить слів для відповіді, з дитячих грудей тільки вихоплюється у відповідь хрип і свист — хлопчик задихається, легені в нього ще занадто слабкі. Хіба не двісті років тому, ще в 1729 році, Свіфт написав свою найгострішу сатиру, «Скромну пропозицію, як запобігти тому, щоб діти бідних ірландців не обтяжували своїх батьків і країну», де він пропонував урядові щороку віддавати багатим англійцям приблизно сто двадцять тисяч новонароджених... на м'ясо? Точний, жорстокий опис проекту, який мав послужити багатьом цілям водночас, зокрема зменшенню кількості прихильників папи римського.

Суперечка з приводу шести крапель оцту тривала, рука хазяйки їдальні погрозливо піднялася, хрипкий свист досі вихоплювався з хлоп'ячих грудей. Байдужі минають їх, хитаються повз них п'яниці, мчать діти з молитовниками під пахвами, щоб вчасно встигнути на вечірню. Але вже наближається рятівник — великий, товстий, брезклий, з носа в нього, видно, недавно йшла кров, темні плями на обличчі, напевно, мають означати рот і ніс. І він поміняв шпильку на шнурок, а на черевики його не вистачило, тож вони й теліпалися на ногах. Він підійшов до хазяйки їдальні, вклонився їй, навіть хотів був поцілувати їй руку, потім витяг з кишені десятишилінгового папірця і передав його жінці (вона з переляку взяла гроші), промовивши:

— Дозвольте попросити вас, шановна добродійко, прийняти ці десять шилінгів як плату за шість крапель оцту.

У темряві за замком короля Джона запала тиша, тоді цей заплямований кров'ю чоловік несподівано дуже тихо додав:

— Крім того, дозвольте мені звернути вашу увагу на те, що настав час вечірньої молитви. Перекажіть, будь ласка, моє найщиріше вітання патерові.

Він почвалав далі, переляканий хлопчина дременув геть, а хазяйка залишилась сама. Раптом по її обличчю покотилися сльози, і вона, голосячи, побігла назад у будинок; її ридання долинали ще й тоді, як двері за нею зачинилися.

Океан ще не підняв своїх благодійних вод, мури були ще голі й брудні, а чайки вже не такі білі. Замок короля Джона понуро маячив у темряві — гідна уваги пам'ятка старовини, яку затуляли збудовані на початку двадцятих років багатоповерхові будинки для бідняків, і ці густонаселені будинки двадцятого сторіччя були занедбаніші, як замок тринадцятого. Світло слабеньких електричних ліхтарів не могло розвіяти масивну тінь замку, і пітьма затопила все навкруг.

Десять шилінгів за шість крапель оцту! Хто не пише поезію, а живе нею, той платить тисячократну ціну. Де він подівся, той темний, заюшений кров'ю п'яничка, якому вистачило шнурка, щоб підперезатися, але не вистачило, щоб зашнурувати черевики? Чи він кинувся у Шаннон, у сірий, бурхливий, стиснутий берегами потік поміж двох мостів, що ним чайки користуються немов безкоштовною ковзанкою? Вони ще кружляли в темряві, сідали на воду, потік проносив їх від мосту до мосту, вони злітали в повітря, щоб знову розпочати цю гру — безупинно й невситимо.

З церков долинав спів, голоси читців; таксі підвозили пасажирів з аеропорту «Шаннон», зелені автобуси погойдувались у сірих сутінках, чорне, гірке пиво лилося за занавішеними вікнами пивниць, Пурпурова Хмарина повинна перемогти.

Пурпуром світилося Ісусове серце в церкві, де вже закінчилася відправа; горіли свічки, молилися припізнілі богомільці, приміщення сповнене запаху ладану й жару від полум'я свічок, тиші, в якій лунає човгання ніг причетника,— він прикриває запони сповідалень, витрушує гроші з карнавок. Пурпуром світиться Ісусове серце.

Скільки коштує проїзд протягом п'ятдесяти, шістдесяти, сімдесяти років від доку під назвою «Народження», до того місця посеред океану, де нас очікує корабельна аварія?

Ошатні парки, охайні пам'ятники, чорні, суворі, коректні вулиці; десь тут народилася Лола Монтес. Руїни часів повстання, що ще не зовсім розвалилися, забиті дошками будинки, всередині яких за вікнами вовтузяться щури, розбиті склади, що їх покинуто на поталу часу, сіро-зелене багно на оголених стінах, а чорне пиво ллється за здоров'я Пурпурової Хмарини, яка не переможе. Вулиці на кілька хвилин затоплені тими, хто повертається з вечірні, вулиці, де, здається, все меншає будинків; тюремні мури, монастирські мури, церковні, мури казарм. Якийсь лейтенант, повертаючись додому зі служби, ставить велосипед перед дверима свого малесенького будиночка і спотикаєтья на порозі об власних дітей.

Знову ладан, жар від полум'я свічок; молільникам, які не можуть розпрощатися з пурпуровим Ісусовим серцем, причетник нагадує, що пора йти додому. Похитування головою.

— Але ж...— пошепки сипле аргументами причетник.

Знову хитають головою. Коліна приклеїлися до лави. Хто перелічить молитви, а хто — прокльони, хто має такі лічильники Гейгера, щоб зареєструвати всі сподівання, покладені сьогодні ввечері на Пурпурову Хмарину? На чотирьох струнких кінських ногах тримається заклад, якого вже ніколи не пощастить виграти. А якщо Пурпурова Хмарина не переможе в перегонах, то горе треба буде залити такою ж кількістю чорного пива, скільки потрібно для того, щоб живити надію. Крем'яхи ще й досі стукотять по вичовганих східцях пивниці, церков і тоталізаторів.

Аж надто пізно помітив я останню незайману пляшку молока, таку ж цнотливу, як і ранок. Вона стояла перед дверима малесенького будиночка із зачиненими віконницями. Поруч у дверях сусіднього будинку з'явилася літня жінка, сива, неохайна — білою була тільки сигарета в її зубах. Я зупинився.

— Де ж це він?

— Хто?

— Той, чиє це молоко. Ще спить?

— Ні),— відповіла жінка,— сьогодні подався звідси геть.

— І залишив молоко?

— Так.

— І світло покинув?

— Хіба воно ще горить?

— А ви не бачите?

Нахилившись уперед, я зазирнув крізь жовту шпаринку всередину й побачив у малесенькій прихожій рушник на дверях, капелюх на вішалці та брудну тарілку з рештками картоплі, що стояла на підлозі.

— Справді, він покинув невимкнуте світло, але не біда — вони ж не пошлють йому рахунок в Австралію.

— В Австралію?

— Авжеж.

— А за молоко?

— Він теж не заплатив.

Біла пляма сигарети все меншала, наближаючись до темних уст, жінка почовгала назад до своєї оселі.

— А все ж,— промовила вона,— світло можна було б вимкнути.

Лімерік засинав під тисячу молитов, під прокльони, плив у потоці чорного пива. Під охороною єдиної білосніжної пляшки молока місто бачило сон про Пурпурову Хмарину і про пурпурове Ісусове серце.

8 Коли Бог створював час...

Зрозуміло, що богослужіння може початися тільки тоді, коли прийде священик; але щоб кіно починалося тільки тоді, коли посходяться геть усі тутешні й приїжджі священики — несподіванка для чужинця, що звик до континентальних правил. Він втішає себе надією, що священик та його колеги незабаром закінчать свою вечерю й застільну бесіду, що вони не надто поринуть у спогади, бо шкала розмов на зразок «А пам'ятаєш?» — невичерпна, а тут треба згадати вчителів латини, математики та ще й історії!

Початок фільму призначено на двадцять першу годину, проте, коли й буває щось необов'язкове, то саме ця година.

Коли ми домовляємось, не уточнюючи, зустрітися «десь близько дев'ятої», то це вже найбільша точність, адже о пів на десяту наше «близько дев'ятої» вже закінчується, а починається «десь близько десятої»; а тут ця точність — двадцять перша година, як написано на афіші, — справжнісіньке шахрайство.

Досить дивно, що досі ніхто не сердиться через затримку, анітрішечки. «Коли бог створював час,— кажуть ірландці,— то він створив його достатньо». Безперечно, що цей вислів такий самий вдалий, як і гідний міркування,— якщо уявити час у вигляді матерії, наданої в наше розпорядження, щоб залагодити свої справи на грішній землі, то ми, звісно, маємо досить часу, «час є». Хто не має часу, той страховисько, виродок, він десь краде час і приховує його. (Скільки часу втрачено, скільки вкрадено, щоб незаслужено уславлена військова пунктуальність стала загальновідомою — мільярди вкрадених годин, така ціна цього марнотратного виду точності. А якщо згадати теперішніх виродків, що не мають часу! Мені вони здаються людьми, позбавленими шкіри...)

Часу на роздуми лишається досить, бо вже давно пів на десяту, можливо, що священики згадали тільки вчителя біології, а це, що не кажи, тільки другорядна дисципліна, і це додало нам надії. Але навіть про тих, хто не користався затримкою, щоб поміркувати, теж подбали — тут щедро крутили платівки, пропонували купити шоколад, морозиво, сигарети, бо тут (яке благо!) в кіно дозволено курити. Якби це заборонили, могло б вибухнути повстання, бо пристрасть ірландців ходити в кіно пов'язана з пристрастю до куріння.

Червонясті мушлі на стінах світять досить тьмяно, і в сутінках залу панує пожвавлення немов на ярмарку: перемовляються через чотири ряди, анекдоти вигукують — через вісім. У передніх рядах на дешевих місцях діти здіймають веселий галас, добре знайомий нам з шкільних перерв; тут пригощають одне одного цукерками, обмінюються сигаретами різних марок, десь у темряві лунає багатообіцяючий виск корка, що його витягають із пляшки віскі. Тут освіжають макіяж, розбризкують парфуми, хтось починає співати, а тим, що не хочуть усі ці звуки, порухи, дії вважати вартими того, щоб витрачати на них свій час, тим лишається час на роздуми. Коли бог створював час, він створив його достатньо. Безперечно, у використанні часу панує як марнотратство, так і заощадження, але, як не парадоксально, марнотратники водночас заощаджують час, бо він є у них завжди, коли стає комусь потрібен — щоб завезти когось швиденько на вокзал або до лікарні; так само, як у марнотратців завжди можна позичити гроші, так і в розтринькувачів часу бог зберігає його в запасі на той випадок, що колись цей час знадобиться комусь із тих квапливих, хто його змарнував.

Все ж таки ми прийшли в кіно, щоб подивитися на Енн Бліс, а не розмірковувати, хоч міркувати тут надзвичайно легко й приємно — на цьому ярмарку безтурботності й безжурності, де збирачі моху, копачі торфу та рибалки пригощають дам, що у темряві багатообіцяюче усміхаються, а вдень роз'їжджають шикарними лімузинами, сигаретами, а ті дають їм навзамін шоколад, де полковники у відставці розмовляють з листоношами про переваги й вади індійців. Безкласове суспільство стає тут реальністю. Тільки шкода, що повітря таке зіпсуте — парфуми, губна помада, сигаретний дим, гіркий запах торфу від одягу, здається, пахне навіть музика з платівок: від неї так і тхне грубою еротикою тридцятих років, пахнуть і крісла, розкішно оббиті червоним оксамитом — якщо пощастить, то дістанеться таке, в котрому ще не поламані пружини,— ці крісла, що, певне, розхвалювалися 1880 року в Дубліні як шикарні (вони, безперечно, бачили опери й спектаклі Саллівена, може, також Їтса, Шона О'Кейсі та молодого Шоу), пахнуть старим оксамитом, який опирається грубим діям пилососу й жорсткої щітки. А кінозал ще не добудований, без вентиляції.

Ну, здається, балакучі священики й капелани не дійшли ще до вчителя біології, не почали розмови про двірника (невичерпна тема) чи про першу, потайки викурену сигарету. Для кого повітря надто зіпсуте, той може вийти надвір і притулитись на кілька хвилин до стіни кінозалу — надворі погожий, теплий вечір; світла маяка на острові Клер, що за вісімнадцять кілометрів звідси, ще не видно, погляд лине спокійним простором моря вдалину — за сорок-п'ятдесят кілометрів, проминувши затоку Клу аж до гір Коннемари і Голуея, а хто подивиться праворуч, на захід, той побачить мис Акілл-Гед — останні два кілометри Європи, що пролягли поміж нею та Америкою, дикі, неначе створені для відьомського шабашу, вкриті мохом і вересом, де височить Крогхайн, найостанніша з усіх європейських гір на заході, що крутою сімсотметровою скелею виступає в море. Біля її підніжжя в темній зелені моху виділяється світлий прямокутник обробленого грунту з великим сірим будинком — тут жив капітан Бойкот, від чийого імені населення придумало поняття «бойкотувати», подарувавши світові нове слово. Кількасот метрів вище цього будинку видно рештки розбитого літака — американські льотчики на якусь мить раніше уявили собі, що під ними вже розкинувся океан, гладенька поверхня, яка простяглася поміж ними та їхньою батьківщиною. Остання скеля Європи стала їхньою згубою — останній зубець тієї частини суші, яку Фолкнер у своїй «Легенді» назвав «тим малесеньким гнійничком, ім'я якому — Європа...»

Понад морем різними шарами розлягається синява різних відтінків, у цю синяву загортаються острови — зелені, схожі на великі замшілі лисини, чорні, зубчасті, що стирчать з моря наче дуплаві пеньки зубів.

Нарешті (чи на жаль — хто знає?) священики покінчили зі своїми шкільними спогадами або припинили їх, щоб прийти помилуватися на ту красу, що її обіцяла афіша — на Енн Бліс. Гаснуть червонясті мушлі, ущухає галас шкільної перерви на дешевих місцях, усе це безкласове суспільство поринає в мовчазне очікування, а тим часом починається фільм — солоденький, кольоровий і широкоформатний. Час від часу котресь із три- або чотирирічних дітей починає ревти — це коли пістолети починають стріляти надто правдоподібно, а кров, аж надто схожа на справжню, цебенить з лоба героя або темно-червоними краплями зрошує шию красуні: «О, невже цю ніжну шию неодмінно треба було прохромлювати ножем?»

Її не зовсім прохромлюють, не бійся. Дитині, що здіймає галас, швидко пхають у рота шматок шоколаду — біль і шоколад тануть у темряві. Наприкінці фільму з'являється знайоме ще змалку відчуття — неначе переїв шоколаду, солодощів. Ох, ця болісно-приємна печія від забороненої насолоди! Після такої кількості екранних солодощів інтригуючий анонс, тепер уже чорно-білий — гральний дім, худі брутальні жінки, огидні, але сміливі герої, знову неминучі пістолетні постріли, знову запихається шоколад у рота трирічній дитині. Програма тут складена дуже щедро, триває аж три години, а коли знову спалахують червонясті мушлі світильників, відчиняються двері, тут, як звичайно після закінчення сеансу, на обличчях глядачів з'являється приховане під усмішкою збентеження — люди соромляться почуттів, які вони мимохіть виявили в кіно. Красуня з журналу мод сідає у свій шикарний лімузин, величезні червоні стоп-сигнали жевріють, немов шматки торфу, й віддаляються у бік готелю, а копачі торфу стомлено чимчикують до своїх халуп. Дорослі мовчать, а діти, щебечучи та сміючись, розчиняються в нічній пітьмі й ще раз переповідають одне одному зміст фільму.

Повернуло за північ, уже давно долинає сюди світло маяка з острова Клер, сині силуети гір стають густо-чорними, десь ген-ген, серед боліт, світяться поодинокі жовті вогні — там чекають бабусі, матері, чоловіки чи жінки, аби почути, що побачать вони найближчими днями, і посиденьки біля каміну триватимуть до другої або до третьої години ранку, бо: «коли бог створював час, він створив його достатньо».

Теплої літньої ночі тут ревуть віслюки, передаючи свій абстрактний спів один одному, і цей шалений, схожий на рипіння погано змащених дверних завісів або ручок іржавих колонок, звук,— незрозумілі сигнали, надто величні й нежиттєві, щоб їм можна було вірити, висловлюють нестерпний біль і водночас — незворушність. Велосипедисти на своїх роверах без фар шастають майже беззвучно, наче кажани, поки ніч зрештою не сповнюється самим тільки спокійним, мирним тупотом пішоходів.

9 Роздуми про ірландський дощ

Дощ тут небачений, розкішний і страхітливий. Назвати цей дощ негодою так само неприпустимо, як палюче сонце — гарною погодою.

Можна, звичайно, назвати цей дощ негодою, але це не те. Він сам по собі погода, а погода і є негода. Дощ невідступно наголошує, що він складається з води — води, яка падає з неба. А вода тверда. На війні я був свідком, як підбитий палаючий літак падав на узбережжі Атлантики; пілот посадив машину на пісок і відбіг від неї якомога далі, бо вона мала от-от вибухнути. Пізніше я спитав у нього, чого він не посадив літак на воду, і почув у відповідь: «Бо вода твердіша за пісок». Тоді я не повірив йому, а тут зрозумів — вода справді тверда.

А скільки води збирається над чотирьохтисячокілометровим океаном, води, яка радіє, що досягла людей, будинків, суші, бо так довго падала лише на воду, лише в саму себе. А хіба може сподобатись дощу падати тільки у воду?

Коли гасне електричне освітлення, коли попід дверима пролазять перші шупальця калюжі, гладенькі, лискучі й безшумні, у відсвіті полум'я каміна, коли, як завжди, покинуті дітьми іграшки, корки й шматки деревини раптом спливають і підштовхуються цими щупальцями вперед, а діти злякано спускаються зі сходів і присідають біля вогню навпочіпки (більше здивовані, ніж перелякані, бо й вони відчувають, з яким жаданням зустрічаються дощ із вітром і що цей рев надворі — крик радості), тоді тільки розумієш, що ти не гідний ковчега, якого був удостоєний Ной...

Глупство країн, віддалених від моря — відчиняти двері, щоб побачити, що діється надворі. А діється багато чого — черепиця, ринви, навіть мурування стін не викликають особливої довіри (бо тут усе будується тимчасово, а живуть, якщо не виїжджають до іншої країни, в цих будівлях усе життя; а в нас будується на віки, але ніхто не знає, чи матиме з такої надійності яку користь хоч наступне покоління).

Завжди добре мати в хаті свічки, Біблію та трохи віскі, як мають їх моряки, будь-коли готові до шторму; крім того, треба мати колоду карт, тютюн, спиці та вовну для жінок, бо буря має достатньо запалу, дощ — води, а ніч довга. Коли від вікна проривається ще один щупалець, об'єднуючись із першим, коли іграшки підпливають вузеньким потічком до вікна, тоді не завадить почитати в Біблії, чи й справді було обіцяно, що потопу більше не буде. Таке обіцяно — отже, можна запалити другу свічку, закурити сигарету, перетасувати карти, налити віскі, віддатися лопотінню дощу, завиванню вітру, дзенькоту спиць для плетіння. Маємо обіцянку.

Стукіт у двері ми почули дуже пізно — спочатку він здався нам калатанням розхитаного засува, потім — гуркотом бурі, і лише згодом ми зрозуміли, що то гупають кулаки. Наскільки безглуздий континентальний характер, можна зробити висновок хоча б з того, що я висловив припущення, буцімто прийшов електрик. Таке ж безглузде, як чекати у відкритому морі судового виконавця.

Двері швидко відчиняють, промоклого сучасника затягують до приміщення, зачиняють двері, і перед нами постає незнайомець: з розмоклою картонною валізою, вода збігає з рукавів, капелюха, тече з черевиків, здається, що навіть з очей — такий вигляд мають учасники рятування на воді, коли вони вдягнені пірнають у воду. Проте цьому чоловікові чуже подібне честолюбство — просто він пройшов п'ятдесят кроків від автобусної зупинки, наш будинок видався йому готелем, а сам він писар адвокатської контори в Дубліні.

— Автобус ходить за такої погоди?

— Так,— відповів новоприбулий,— ходить, тільки з невеликим запізненням. Але це скоріше плавба, аніж їзда... То тут і справді не готель?

— Ні, але...

Як з'ясувалося, Дермот — так звали прибулого,— трохи обсохнувши, виявився непоганим оповідачем історій і вельми охочим до віскі; до того ж, він показав нам, як швидко закип'ятити в каміні на триніжку воду, як можна засмажити на тому ж таки прадавньому триніжку баранячу відбивну, як присмажити грінки на довгих виделках, про призначення яких ми досі ще не здогадалися, а рано-вранці нарешті признався, що трохи розмовляє німецькою — був у Німеччині в полоні; і він розповів нашим дітям, про що їм ніколи не можна забувати і що вони ніколи не забудуть; як він ховав маленьких циганчат, які повмирали під час евакуації концтабору Штутгоф. Вони були ось такі,— він показав долонями,— і йому довелося видовбувати в мерзлому грунті могилки, щоб поховати їх.

— Але чому ж вони померли? — спитав хтось із дітей.

— Бо вони цигани.

— Але ж це не причина для того, щоб умирати.

— Ні,— мовив Дермот,— це не причина.

Ми підвелися. Розвиднілось, і в ту ж хвилину надворі стихло. Вітер і дощ ущухли, сонце з'явилось над небокраєм і велика веселка повисла над морем, так близько, що нам здалося, ніби ми бачимо речовину, з якої вона складається,— тонюсіньку плівку, наче в мильної бульбашки.

Корки й шматочки деревини все ще колихалися на поверхні калюжі, коли ми, обминувши її, ішли сходами до спальні.

10 Найгарніші в усьому світі ніжки

Щоб заспокоїтись, молода лікарева дружина почала плести, проте дуже скоро пожбурила клубок і спиці в куток канапи; тоді вона розгорнула книжку, прочитала кілька рядків і одразу ж згорнула її; налила собі чарочку віскі, задумливо випила її маленькими ковточками, розгорнула іншу книжку, теж згорнула, глибоко зітхнула, потяглася до телефонної трубки, поклала її — кому дзвонити?

Тоді хтось із дітей щось пробурмотів уві сні, жінка тихенько через передпокій пройшла до спальні, ще раз укрила дітей, розрівнявши на чотирьох дитячих ліжечках ковдри та простирадла. У передпокої вона зупинилась перед великою географічною картою, пожовклою від старості, вкритою таємничими знаками й схожу на збільшену карту острова скарбів; навкруги море, темно-коричневі, кольору червоного дерева, гори, світло-коричневим позначено долини, чорним дороги та стежки, зеленим — оброблені поля навколо малесеньких сіл, і всюди море синіми язиками бухт врізається глибоко в острів; дрібненькі хрестики — церкви, каплиці, цвинтарі; невеликі порти, маяки, скелі — жіночий вказівний палець з пофарбованим сріблястим лаком нігтем просувається вздовж дороги, якою дві години тому проїхав її чоловік: село, дві милі болота, знову село, три милі болота, церква — жінка хреститься, наче й справді минає церкву,— п'ять миль болота, село, дві милі болота, церква — треба перехреститись,—бензоколонка, бар Тедді О'Меллея, крамниця Беккета, три милі болота. Пофарбований сріблястим лаком ніготь, ніби блискуча модель автомобіля, повільно просувається картою, поки не досягає протоки, де жирна лінія путівця перескакує через міст на материк, а стежка, котрою має добиратися її чоловік, у вигляді тоненького чорного штриха круто обгинає контур острова, в деяких місцях збігаючись із ним. Карта тут темно-коричнева, лінія узбережжя зубчаста й нерівна, як кардіограма дуже неспокійного серця, а на морській синяві хтось написав кульковою ручкою: 200 футів, 380 футів, 300 футів, і кожне з цих чисел супроводжується стрілкою, котра уточнює, що це дані не про глибину моря, а про висоту берегових скель, де вони збігаються зі стежкою. Знову й знову спиняється сріблястий ніготь, бо жінка добре знає кожен крок на цій стежці, вона не раз ходила зі своїм чоловіком, коли той вирушав на виклик до хворого з того єдиного на весь шестимильний відрізок берегової лінії будинку. Туристи втішаються цією дорогою в сонячні дні, та й то здригаються, коли, виглянувши у вікно своєї машини, бачать багато кілометрів навкруги тільки спінене море; невеличка неуважність — і машина розіб'ється на друзки внизу на скелях, де розбився вже не один корабель. Дорога мокра, вся всипана мокрими, слизькими камінчиками й овечими бібками в місцях, де її перетинають давні овечі стежки. Раптом ніготь вказівного пальця завмирає — дорога тут круто спадає у невеличку бухту, знову піднімається вгору — море реве у схожій на каньйон ущелині; цій злості вже мільйони років, вона глибоко підточила скелю. Вказівний палець завмирає знову — тут було невеличке кладовище для нехрещених дітей, тепер видніється тільки одна-єдина могилка, облямована шматками кварцу — інші могили забрало море; старим мостом, що вже не має парапету, машина обережно просувається вперед, повертає, і в світлі фар видно жінок, що махають руками. В цьому найвіддаленішому закутку живе Ідей Макнамара, і його дружина має народити цієї ночі дитину.

Молода лікарева дружина змерзла, похитуючи головою, вона повертається до вітальні, підсипає в камін торфу й ворушить жар, поки спалахують язики полум'я; жінка береться за клубок, знову кидає його на канапу, встає, підходить до дзеркала, півхвилини задумливо стоїть перед ним, схиливши голову, потім несподівано відхиляє її назад і дивиться на своє обличчя. Її дитяче обличчя, дуже підмальоване, здається ще більш дитячим, майже ляльковим, але ця лялька сама має четверо дітей. Дублін так далеко — Грефтон-стріт, міст О'Коннелла, причали, кіно й бали, Театр Абатства, об одинадцятій годині щодня служба божа в церкві ствятої Терези,— туди треба було приходити завчасу, щоб мати місце, де сісти. Зітхнувши, молода жінка повертається до каміна. Невже дружина їдена Макнамари має народжувати дітей саме вночі й тільки у вересні? Але Ідей Макнамара з березня до грудня працює в Англії, тільки перед різдвом приїздить на три місяці додому, щоб накопати торфу, пофарбувати будинок, підлатати дах, потайки наловити лосося на цьому порізаному ущелинами узбережжі, підібрати прибитий хвилями до берега товар і зробити чергову дитину; тому всі діти їдена Макнамари й народжуються завжди у вересні, десь числа двадцять третього, через дев'ять місяців після різдва, коли починаються великі шторми й море кілька миль навсібіч вкрите білосніжним сердитим шумовинням. Ідей, мабуть, сидить десь у Бірмінгемі біля пивної стойки, схвильований, як і всі майбутні батьки, і лає свою вперту дружину, котру він не може витягти з цієї пустки, свою норовисту темнокосу красуню, яка народжує всіх дітей тільки у вересні. З усіх занедбаних будинків цього села вона живе лише в одному, ще не покинутому, розташованому в такому аж до болю гарному місці узбережжя, звідки в сонячні дні можна осягнути зором тридцять-сорок кілометрів, не помітивши жодного людського помешкання, а тільки блакить неба, якісь ніби несправжні острови та море. За будинком круто вгору здіймається гола скеля, чотириста футів заввишки, а за триста кроків від будинку берег обривається трьохсотфутовою кручею; голе чорне каміння, ущелини, печери, пробиті в глиб скель на п'ятдесят, сімдесят метрів — у штормові дні з них погрозливо піднімається піна, нагадуючи білий вказівний палець, чиї фаланги поодинці відламує вітер.

Нуала Макнамара поїхала звідси до Нью-Йорка, щоб продавати шовкові панчохи в магазині Вулворта, Джон став учителем у Дубліні, Томмі — єзуїтом у Римі, Бріджід одружилася в Лондоні, але Мері міцно тримається за цю самотню, безнадійну місцину, де вона ось уже четвертий рік щовересня народжує по дитині.

— Приїдьте двадцять четвертого, докторе, близько одинадцятої, і клянусь вам, що приїдете недаремно.

Вже через десять днів після пологів вона йтиме понад крутим берегом зі старим сукуватим ціпком свого батька, щоб наглянути за своїми вівцями та тим добром, що заміняє жителям узбережжя виграш у лотерею (в яку вони теж грають). Гострим зором місцевої жительки оглядатиме вона прибиті морем до берега речі, ухопиться за бінокль, якщо обриси й колір предмета викажуть досвідченому оку, що то не камінь. Хіба ж вона не знає тут кожну скелю, кожен валун на цьому шестимильному березі, кожен стрімчак під час відпливу чи припливу? Три паки каучуку знайшла вона тільки у жовтні минулого року після великих штормів, заховала їх у печері вище смуги припливу, де ще сотні років тому її предки ховали від очей жандармів тикове дерево, мідь, бочки з горілкою та цілі корабельні обладунки.

Молода жінка з пофарбованими сріблястим лаком нігтями посміхається, випивши другу чарочку віскі, тепер уже більшу, яка нарешті вгамовує її неспокій, треба тільки поволі спостерігати й розмірковувати над кожним ковточком. Ця вогняна вода діє не тільки вглиб, а й вшир. Хіба ж вона сама не народила четверо дітей і хіба ж її чоловік не повертався вже тричі після такої поїздки крізь вересневу ніч? Жінка посміхається: про що розмовлятиме з нею при зустрічі Мері Макнамара? Про те, що зветься радар — вона сподівається купити легкий переносний радарний пристрій, що за його допомогою зможе знаходити в численних бухточках і поміж скель мідь і цинк, залізо й срібло.

Жінка знову йде до передпокою, крізь прочинені двері ще раз дослухається до спокійного дихання дітей, посміхається і знову доторкується пофарбованим сріблястим лаком нігтем вказівного пальця до старої карти, пересуває його, підраховуючи, вперед: півгодини слизькою дорогою до протоки, три чверті години до будинку їдена Макнамари; якщо дитина з'явиться на світ тоді, коли й сподівалися, то обидві жінки з сусіднього села досі вже там; дві години на пологи, ще півгодини, щоб випити «а cup of tea^[78]», хоч це може бути що завгодно — від чашки чаю аж до пишної вечері; ще три чверті та півгодини на зворотний шлях — разом п'ять годин. Тед поїхав о дев'ятій, отже, близько другої світло фар його автомобіля з'явиться з того боку, де дорога перевалює через вершину гори. Жінка позирає на свій наручний годинник — повернуло за пів на першу. Ще раз повзе сріблястий ніготь по карті — болото, село, церква, болото, село, підірвана казарма, болото, село, болото.

Жінка повертається до каміна, підкидає у вогонь торфу, ворушить жар, замислюється, бере газету. На титульній сторінці розміщено приватні оголошення: народження, повідомлення про смерть, заручини й окрема шпальта під назвою «In Memoriam^[79]». Там сповіщалося про роковини, сороковини або просто про день смерті. «На спомин про улюблену Мойру Макдермот, що померла рік тому в Тіпперері. Ісусе милосердний, спаси її душу. І ви, хто поминає її сьогодні, зверніть свою молитву до господа.» Сорок разів підряд молиться жінка з нафарбованими сріблястим лаком нігтями:

— Господи Ісусе милосердний, спаси їхні душі!

Спаси всіх Джойсів і Маккарті, Моллоїв і Гелагерів.

Потім сповіщається про срібні весілля, загублені персні, знайдені гаманці, офіційні повідомлення.

Сім черниць, що від'їжджають до Австралії, шість, що вирушають до Північної Америки, посміхаються газетному фоторепортерові. Двадцять сім щойно висвячених священиків посміхаються фоторепортерові. Те саме роблять п'ятнадцять єпископів, що обговорювали проблеми еміграції. На третій сторінці — бугай, чиє фото продовжує серію фотографій бугаїв-рекордистів; потім ідуть Маленков, Булганін і Сєров — гортаємо далі; вівця-рекордистка, вінок із квітів висить на рогах. Дівчина, яка виборола перше місце у змаганнях зі співів, демонструвала фоторепортерові гарне обличчя й погані зуби. Тридцять випускниць якоїсь школи-інтернату зустрілися через п'ятнадцять років після закінчення — дехто з них поширшав, дехто випинався з групового знімку вгору; навіть на газетній фотографії дуже помітно густий грим — уста, ніби намальовані тушшю, брови наче два тоненькі чіткі мазки пензля. Усі тридцятеро зібралися на службу божу, на чай з печивом і на вечірню молитву.

Далі йдуть щоденні продовження трьох коміксів: «Ріп Кірбі», «Хопалонг Кессіді», «Серце Джульєтти Джойс». Серце з перцем має Джульєтта Джойс!

Мимохідь, вже майже перевівши погляд на рекламу кіно, жінка читає репортаж із Західної Німеччини: «Як користуються свободою віровизнання у Західній Німеччині». «Вперше в німецькій історії,— читає жінка,— у Західній Німеччині з'явилась цілковита свобода віровизнання». «Бідолашна Німеччина»,— думає молода жінка і додає:

— Господи Ісусе милосердний, помилуй їх!

Давно вже прогляну то кінорекламу, погляд уже жадібно зупинився на шпальті під назвою «Wedding Bells^[80]» — довга шпальта. Отже, Дермот О'Хара одружився з Шиван О'Шонессі; тут якнайточніше вказується становище й адреси обох пар батьків, сватів, свідків.

Потай сподіваючись, що минула вже година, жінка зітхає і позирає на годинник, але минуло тільки півгодини, і вона знову схиляється над газетою. Оголошуються подорожі — до Риму, Лурда, Лізьйо, до Парижа на вулицю Барки, до могили Катаріни Лябуре; а там за кілька шилінгів можна записатися до Золотої книги молитов. Відчинено новий будинок місії — засновники сяють усмішками перед об'єктивом фотоапарату. В якомусь закутку провінції Мейо з населенням чотириста п'ятдесят чоловік завдяки активності місцевого фестивального комітету відбувся справжній фестиваль — перегони на віслюках, змагання з бігу в мішках, стрибків у довжину та якнайповільнішої їзди на велосипедах. Переможець у змаганні з найповільнішої їзди, посміхаючись від вуха до вуха, підставив своє юнацьке обличчя фотографові, адже він, цей миршавий підмайстер харчової промисловості, зумів найкраще тиснути на гальма.

Надворі знялася буря, ревіння прибою долинає сюди, нагору, і жінка відкладає газету вбік, встає, підходить до вікна й виглядає в бухту — чорні, немов чорнило, скелі, хоча мідяк яскравого повного місяця висить над бухтою; у глиб моря це яскраве, холодне світло не проникає; воно тримається тільки на поверхні, як вода тримається на склі, надає узбережжю м'якого іржавого кольору — немов пліснява лежить на болоті. Внизу в гавані блимає вогник, колихаються чорні човни...

Звісно, не завадить проказати кілька молитов і за Мері Макнамару: «Господи Ісусе милосердний, помилуй її»,— бо піт зросив зараз це бліде, горде обличчя — дивовижне поєднання суворості й доброти — обличчя пастушки, обличчя рибачки; можливо, таке лице було в Жанни д'Арк...

Молода жінка відвертається від холодного місячного проміння, закурює сигарету, утримується від третьої чарки віскі, знову бере газету, проглядає її, проказуючи подумки: «Ісусе милосердний, помилуй її»; гортаючи спортивний розділ, торговий бюлетень, відомості про прибуття та відплиття кораблів, вона думала про Мері Макнамару — у цю хвилину в розкішному казані над торфовим жаром нагріто воду, в тому золотисто-червоному, завбільшки з невеличку дитячу ванночку казані, що його прихопив хтось із предків Мері ще на розбитому кораблі Непереможної Армади: може, іспанські моряки варили в ньому пиво або юшку. Лампадки та свічки горять у цей час перед усіма образами, а ноги Мері, шукаючи опори, впираються в бильця ліжка, ковзають, і тепер можна побачити її ступні — білі, тендітні, міцні, найгарніші ноги, які будь-коли бачила лікарева дружина, а вона бачила чимало ніг — в ортопедичній клініці в Дубліні, в одній з тих крамниць для інвалідів, де заробляла гроші під час канікул,— нещасні, страшні ступні тих, хто вже не може як слід користуватися ними. Жінка бачила гарні ноги на багатьох пляжах — у Дубліні, в Кілінії, в Росбі, у Сендімаунті, в Малахайді, в Бреї, а влітку й тут, коли прибували курортники. Але ніколи ще не бачила вона таких гарних ніг, як у Мері Макнамари. «Треба складати балади,— думає, зітхаючи, молода жінка,— щоб оспівати ступні Мері, її ноги, що видираються на скелі, через каміння, бредуть болотами, проходять милі дорогами,— ноги, що зараз саме впираються в бильця ліжка, щоб виштовхнути з черева дитину. Ноги, яких я не бачила в жодної кіноактриси, безперечно, найгарніші ноги в усьому світі — білі, тендітні, міцні, вправні, майже мов руки, ноги Афіни та Жанни д'Арк».

Молода жінка знову потроху поринає в читання оголошень: продаються будинки; вона налічує сімдесят. Це означає сімдесят переселенців, сімдесят підстав, щоб помолитися милосердному господові. Купують будинки — двоє; о, Kathleen пі Houlihan, що робиш ти зі своїми дітьми! Продаються селянські обійстя — дев'ять; жодного не купують. Юнаки, що почувають покликання до чернечого життя, молоді дівчата, що почувають себе покликаними стати черницями... Англійські лікарні шукають nurses^[81]. Вигідні умови, оплачувана відпустка і раз на рік — безкоштовний проїзд додому.

Ще раз зазирнула у дзеркало — обережно підмалювала собі губи, розчесала щіточкою брови, а на нігті вказівного пальця правої руки поновила сріблястий лак, що обдерся під час подорожі по географічній карті. Вона знову виходить до передпокою і вказівний палець із свіжопофарбованим нігтем ще раз подорожує до того місця, де живе жінка, що має найгарніші в світі ноги,— там палець довго відпочиває, і в пам'яті спливає та місцина — шість миль крутого берега, а в сонячні дні погляд лине у безмежну синь, де в далечині зринають острови, немов породжені уявою, острови, навколо яких завжди люто кипить біла піна моря, острови, що не можуть бути справжніми,— зелені, чорні: Fata Morgana, така болюча, бо вона — не привид, обман тут зовсім виключено, бо Ідей Макнамара змушений працювати в Бірмінгемі, щоб його сім'я могла жити тут. Хіба всі ірландці з західного узбережжя не схожі на курортників, адже змушені заробляти гроші на прожиття деінде? Сувора синява далечини, наче вирубані з базальту острови, і тільки зрідка замаячить невеличкий чорний човен і люди в ньому.

Ревіння прибою лякає молоду жінку — іноді восени, взимку, коли шторми тривають тижнями, тижнями реве прибій, іде дощ — її огортає туга за темними мурами міста. Вона ще раз кидає погляд на годинник: майже пів на другу; йде до вікна, дивиться на голий мідяк місяця, що помандрував уже на західний край бухти. Раптом жмутки світла від фар чоловікового автомобіля — безпомічні, як руки, що не мають опори,— вовтузяться у хмарах і опускаються (отже, машина подолала підйом), а потім падають з гори й перебігають по покрівлях будинків, опускаються на дорогу — ще дві милі болота, село — і враз гудки — три, потім ще три — щоб усі в селі знали: Мері Макнамара народила хлопчика, в ніч з двадцять четвертого на двадцять п'яте вересня. Скочить з ліжка поштмейстер, щоб відбити телеграми до Бірмінгема, Рима, Нью-Йорка й Лондона; знову гудки, тричі — для жителів Горішнього села: Мері Макнамара народила хлопчика.

Тепер уже чути гуркіт мотору, ближче, гучніше, гостріше, світло фар відкидає тіні віялових пальм на білі стіни будинку, поринає в зарості олеандрових кущів і зупиняється, а в світлі, що падає з вікна, молода жінка бачить величезний мідний казан, що зберігся, мабуть, від часів Непереможної Армади. Чоловік, сміючись, підставляє його під світло фар.

— Королівська платня,— тихо каже він, а дружина зачиняє вікно, ще раз дивиться у дзеркало й наливає дві повні чарки віскі — за найгарніші в усьому світі ніжки!

11 Мертвий індіанець на Дюк-стріт

Ірландському полісменові, щоб зупинити машину, досить лише повільно піднести свою руку. Може, він нащадок короля або внук поета чи троюрідний небіж якогось святого, а може, він, той, хто начебто повинен захищати закон, має вдома, під подушкою, інший, незаконний пістолет борця за волю. Але про те, що він тут робить, ніколи не складалося тих незліченних пісень, що їх співала біля його колиски мати — а саме, він повинен звірити номер у правах водія з номерами машини, бліду фотографію власника — з його живим обличчям. Яке безглузде, майже принизливе заняття для нащадка короля, внука поета, троюрідного небожа святого, для того, кому незаконний пістоль любіший, ніж законний, що теліпається в нього при боці.

Повагавшись, він зупиняє машину, його співвітчизник опускає шибку в дверцятах, полісмен усміхається, земляк усміхається, тепер уже можна й розпочинати офіційну розмову.

— Зовсім гарний сьогодні день,— промовляє полісмен, а як ваші справи?

— О, дуже добре, а ваші?

— Могло б бути й краще. Але хіба ж не гарна днина?

— Справді, чудова,— а вам не здається, що піде дощ?

Полісмен урочисто зводить погляд на схід, потім — на північ, захід і південь — і в цій урочистості, з якою він, принюхуючись, повертає голову, ховається жаль, що існує тільки чотири кінці світу; як було б гарно, коли б можна було урочисто і вдоволено поглянути в шістнадцять кінців світу,— потім він замислено повертається до співвітчизника:

— Цілком можливо, що йтиме дощ. Знаєте, того дня, коли моя найстарша народила найменшого сина,— гарнесенький малий розбишака — темночубий і з такими очима, такими очима, скажу я вам! — того дня три роки тому, о такій же порі року, ми теж були певні, що буде погожа днина, але після обіду якраз і почалося.

— Так,— відповів з машини співвітчизник,— коли моя невістка, дружина мого середульшого сина, народила першу дитину — таку солоденьку дівчинку із справжнім русявим волоссям і ясно-голубими очима,— чарівна дитина, скажу я вам! — тоді погода була майже така, як сьогодні.

— Той день, коли моїй дружині вирвали кутнього зуба, теж був такий — уранці дощ, опівдні сонце, увечері знов дощ, точно так само, як тоді, коли Кеті Куфлан зарізала священика з церкви Богородиці...

— А хоч з'ясували, чому вона це зробила?

— Зарізала, бо він не хотів дати їй розгрішення. На суді вона, виправдовуючись, увесь час торочила: «А я що, мала так і вмерти без розгрішення?» Тож саме того дня у третьої дитини моєї середульшої доньки з'явився перший зуб, а ми ж святкуємо кожен зубчик, отже, саме того дня я мусив під зливою гасати по Дубліну, розшукуючи Кеті.

— Ви її знайшли?

— Ні, вона вже дві години сиділа в поліційній дільниці й чекала на нас, проте там нікого не було, бо ми всі в цей час розшукували її.

— Вона розкаялась?

— Ніскілечки. Сказала: «Гадаю, що він одразу ж потрапив на небо — що йому ще потрібно?» Поганий був день, коли Том Даффі приніс у зоопарк ведмедям украденого у Вулворта великого шоколадного негра. У ньому було цілих сорок фунтів чистого шоколаду, і всі звірі в зоопарку оскаженіли, бо їх дратував рев ведмедів. Того дня сонце світило так гарно аж до вечора — і я хотів поїхати зі старшою донькою моєї найстаршої до моря, але змушений був забирати Тома — він лежав дома в ліжку, і знаєте, що він сказав, коли я розбудив його? Знаєте?

— Не пригадую.

— «Прокляття,— сказав він,— чому цей чудовий шоколадний негр мав належати Вулвортові? Не дасте людині навіть поспати». О безглуздий, нерозумний світе, де потрібні речі належать непотрібним людям! Чудовий день, а я мав заарештовувати цього придуркуватого Тома.

— Так,— почав співвітчизник, сидячи у своєму автомобілі,— і той день, коли мій найменший син провалився на іспиті, теж був такий чудовий...

Якщо число родичів помножити на їхній вік, а потім цю цифру на триста шістдесят п'ять, тоді можна одержати приблизну кількість варіантів розмови про погоду. Ніхто не знає, що важливіше — злочин Кеті Куфлан чи погода, яка стояла того дня. Хто кому правив за алібі, з'ясувати неможливо: Кеті для дощу чи дощ для Кеті — це так і залишиться нез'ясованим. Викрадений шоколадний негр, вирваний кутній зуб, нескладений іспит — ці події не просто так відбуваються в світі, а мають бути зіставлені, навіть підпорядковані історії погоди, бо належать вони до таємничої, безконечно складної системи координат.

— А ще погано було тоді,— провадив полісмен,— того самого дня, коли одна черниця знайшла на Дюк-стріт мертвого індіанця. Ревла буря і дощ періщив нас по обличчях, коли ми несли бідолаху до дільниці. Черниця увесь час ішла поруч і молилася за упокій його грішної душі — в черевиках у неї було повно води, а буря була така сильна, що задерла на ній мокре важке вбрання, і я на якусь мить побачив її темно-коричневі, заштопані рожевою ниткою панталони...

— Його вбили?

— Індіанця? Ні, ми так і не дізналися, звідки він узявся, чий він, не виявили в нього всередині ні отрути, ні будь-якої іншої ознаки насильної смерті. В руках у нього був томагавк, сам він — розмальований як для війни, у бойовому уборі, а оскільки його ім'я залишалось нам невідоме,— так ніхто й не довідався, як його звали насправді,— то ми назвали його Нашим Дорогим Червоним Братом з повітря. «Він ангел,— плакала черниця, не відходячи від нього ані на крок,— він має бути ангелом — ось подивіться на його обличчя...»

Очі в полісмена заблищали, трохи брезкле від віскі обличчя урочисто розгладилося від зморщок, і він став раптом такий молодий!

— Справді, я й сьогодні вірю, що він ангел — звідки ж бо йому було взятися?

— Дивно,— прошепотів співвітчизник до мене,— я ніколи не чув про цього індіанця.

І в мене виникла підозра, що полісмен не тільки поетів онук, а й сам був поет.

— Ми поховали його аж через тиждень, бо шукали хоч когось, хто б знав його, але його ніхто не знав. Найдавніше те, що й черниця раптом теж зникла. А я, коли буря задерла на ній вбрання, помітив, що її панталони заштопані рожевою вовняною ниткою. Отож коли поліція вирішила перевірити панталони всіх ірландських черниць, стався скандал.

— Ну, й вони їх вам показали?

— Ні,— відповів полісмен,— не показали, але я певен, що черниця теж була ангелом. Знаєте, що мене непокоїть,— чи на небі теж ходять у заштопаних панталонах?

— Спитайте про це архієпископа,— відповів співвітчизник, опустив ще нижче шибку в дверцятах і простягнув пачку сигарет. Полісмен узяв сигарету.

Це звичне частування, здавалося, нагадало йому про його справжнє, таке набридливе земне життя — обличчя його раптом знову постаріло, зробилося брезклим і зажуреним, коли він запитав:

— До речі, а чи не можна мені подивитися на ваші документи?

Співвітчизник навіть і не спробував удати, ніби щось шукає; ніякої удаваної нервозності, з якою ми щось шукаємо, наперед знаючи, що його немає. Він просто відповів:

— О, я їх забув.

Полісмен аніскілечки не розгубився.

— О,— промовив він,— ваше обличчя таки ж справді належить вам.

Чи належить справді йому машина — начебто й не так уже важливо, подумав я, коли ми вирушили далі. Ми їхали гарними алеями, повз чудові руїни, але я не дуже помічав усе те — я думав про індіанця, якого в бурю, під проливним дощем знайшла мертвим на Дюк-стріт черниця. Я виразно бачив обох, цю пару ангелів — один у бойовому уборі, другий — у коричневих панталонах, заштопаних рожевими вовняними нитками, бачив набагато виразніше, ніж те, що міг побачити насправді — гарні алеї та чудові руїни...

12 Дивлячись у вогонь

Прислів'я «Сокира в домі заміняє теслю» — повсюдно поширена помилка. А проте приємно мати власну торфорозробку. Містер О'Донован у Дубліні має свою власну, так само, як і багато О'Нілів, Меллоїв, Дейлів у тому ж таки Дубліні. Містеру О'Доновану треба тільки сісти вільного дня (а вільних днів у нього досить) із своїм заступом у автобус номер сімнадцять або сорок сім і доїхати до своєї торфорозробки; дорога коштує йому шість пенсів, кілька сандвічів і термос із чаєм у нього в торбинці, і він може надовбати торфу в своїй копальні; грузовик або запряжений віслюком візок привезе йому торф до міста. Його землякові в інших графствах легше — торфу там повно просто під будинком, тож на голих, чорно-зелених смугастих пагорбах у сонячні дні панує пожвавлення, як у жнива,— тут збирають те, що століття вологи вирощували поміж голих скель, озер і зелених пасовищ,— торф,— єдине природне багатство країни, вже багато століть тому позбавленої лісу, що не завжди мала й має свій насущний хліб, але майже щодня — свій насущний дощ, хоч би й навіть краплину — малесенька хмаринка, що пливе небом сонячного дня, і та заради жарту витискує з себе вологу, наче губка.

Позаду кожного будинку у великих конусах сохнуть шматки цього брунатного пирога, часто штабель торфу виростає вище даху, і таким чином завжди забезпечений вогонь у каміні, червонясте полум'я, що облизує темні шматочки, полишає світлий попіл — легкий, майже без запаху, майже як сигаретний,— біле мереживо на чорній бразільській сигарі.

Вогонь у каміні робить зайвим один з найменш привабливих (і водночас найбільш необхідних) предметів цивілізованого спілкування — попільничку. Коли гість залишає після себе час, котрий він пробув у домі, у вигляді кількох недокурків, то господиня, звільняючи ці смердючі посудини, помічає в них ще густий, липкий сіро-чорний бруд. Досить дивно, що кожен психолог не вивчав іще основ психології і не відкрив її побічної галузі — «бичкології», тоді б кожна господиня, збираючи подрібнений на недокурки час, щоб викинути його, могла б звернутися по допомогу до недокурків і трохи повправлятися в психології — ось вони лежать, напіввикурені, брутально пожмакані недокурки того, хто ніколи не мав часу й даремно бореться своїми сигаретами проти плину часу за той-таки час; ось Ерот залишив темно-червону смужку на фільтрі; той, хто курив люльку, покинув після себе попіл своєї статечності — чорний, крупчастий, сухий; онде лежать економні рештки, що полишив заядлий курець, бо він докурює сигарету мало не до самих губів, поки запалить наступну. Легко можна було б вивчити основи психології, зібравши кілька грубих доказів у вигляді таких побічних продуктів цивілізованого спілкування. Який гарний вогонь у каміні, що поглинає геть усі сліди; лишаються тільки чайні чашки, кілька горілчаних чарочок і червоний жар у каміні, який господар час від часу обкладає новими шматками торфу.

Так само і найбезглуздіші проспекти про холодильники, подорожі до Рима, «Золоту бібліотеку гумору», автомобілі та повідомлення про одруження — увесь цей потік, який що день, то дедалі зростає завдяки обгортковому паперу, газетам, запрошенням, конвертам, можна одразу ж перетворити тут у вогонь, додавши кілька трісок, підібраних під час прогулянки берегом — уламок від ящика з-під коньяку, клин, змитий хвилею з корабля, сухий, білий і такий чистий; тільки піднеси сірника до вогнища і вже спалахують язики полум'я, і час поміж п'ятою годиною вечора й північчю так швидко поглинається вогнем. Розмовляють неголосно, хто тут кричатиме, того вважатимуть або хворим, або блазнем. Біля каміна можна знехтувати європейськими звичками; о тій порі, коли в Москві вже протягом чотирьох годин, у Берліні протягом двох, навіть у Дубліні протягом півгодини панує темрява, тут понад морем розливається сяйво, і Атлантичний океан наполегливо відгризає брилу за брилою від західного укріплення Європи; рінь сиплеться в море, болотні струмки беззвучно виносять темну європейську землю в Атлантику, лагідно похлюпуючи, вони протягом десятків років по крупиночці змивають цілі поля у відкрите море.

Ті, що нехтують європейськими звичками, пригнічено підкидають до жару свіжий торф — старанно складені шматки, що мають присвічувати під час опівнічної гри в доміно; стрілка повільно ковзає по шкалі радіоприймача, щоб упіймати сигнали точного часу, але виловлює тільки уривки національних гімнів: «єще Польська не згінела...» —«...Бог оберіга королеву...» —«...Маас і Мемель, Еч і Бельт ще й досі є Німеччини кордоном...» (це не вимовляється і не співається, але ці слова закарбовані в цій невигадливій мелодії, наче на валу шарманки) —«...сини Вітчизни вішають аристократів на стовпах...» Повільно гасне зелене вічко радіоприймача, а полум'я ще раз облизує торф: там іще лежить у купці година часу — чотири шматки торфу навколо розжареного осердя. Щоденний дощ починається сьогодні пізно і, немов посміхаючись, тихо сіється на болото, в море.

Гудіння автомобільних моторів — гості роз'їжджаються по домівках,— віддаляється у бік розсипаних по болотах, по пагорбах вогників, де давно вже лежить глибока тінь, а тим часом на березі та понад морем іще видно. Хоча склепіння темряви без жодної шпаринки повільно насувається на небокрай, та однаково ще не зовсім темно, а на Уралі вже знову світає — Європа завширшки всього в одну коротку літню ніч.

13 Якщо Шемесові захочеться випити...

Якщо Шемесові захочеться випити, йому треба добре обміркувати, на який час призначити свою спрагу: поки в селі є приїжджі (а вони бувають не всюди), то можна дати своїй спразі певну свободу, бо чужинцям дозволяється пити, коли заманеться, тож і тутешній може затесатися поміж них і стати біля шинкваса, до того ж, він є фольклорним елементом, що сприяє туризмові. Але після першого вересня Шемесові доводиться регулювати свою спрагу. Поліційна година в будень починається о двадцять другій, а це вже досить прикро, бо теплими, сухими вересневими днями Шемес часто працює до пів на десяту, а іноді ще й довше. А по неділях треба силувати себе, щоб спрага з'являлася або до другої години дня, або — між шостою і восьмою годинами вечора. Якщо обід затягнувся і спрага з'явилася лише після другої години, то Шемес застане шинок, до якого він завжди ходить, замкненим, а шинкар, навіть якщо спраглому, добре грюкнувши в двері, і вдасться його видобути з квартири, перепрошуватиме і не погодиться заради кухля пива або чарочки віскі ризикувати п'ятьма фунтами стерлінгів штрафу, поїздкою до провінційного центру та згаяним робочим днем. У неділю між другою і шостою годинами дня шинки мають бути зачинені, а в місцевому полісменові ніхто не може бути певен — є люди, в яких у неділю після доброго обіду трапляються напади бездоганності, й вони упиваються своєю відданістю законам. Але ж і Шемес добряче пообідав, і потяг до кухля пива аж надто зрозумілий, тож зовсім не такий гріховний.

Тому п'ять хвилин на третю Шемес стоїть посеред сільського майдану й розмірковує. Заборонене пиво смакує в уяві його спраглої горлянки звичайно набагато краще, ніж могло б смакувати легкодоступне пиво. Шемес роздумує: вихід є, можна було б узяти в хліву велосипед, прокрутити педалі шість миль до сусіднього села, бо шинкар у сусідньому селі має дати йому те, в чому відмовляє шинкар у рідному, а саме — пиво. Цей заплутаний закон про випивку має додаткову умову, що мандрівникові, який відійшов щонайменше на три милі від рідного села, не можна відмовляти в цьому прохолодному напої. Шемес усе ще вагається — географічні обставини йому невигідні, але, на жаль, вибирати свого місця народження не можна — тож Шемесові не пощастило, бо найближча пивничка розташована не за три, а за шість миль — надзвичайна невдача для ірландця, бо таке, щоб на відстані шести миль не трапилося жодного шинку, буває рідко. Шість миль туди, шість назад — дванадцяті миль, більш як вісімнадцять кілометрів заради кухля пива, та ще й шмат дороги на гору. Шемес не п'яниця, інакше він не вагався б так довго, а вже давно сидів би на велосипеді та весело бряжчав би шплінтовими монетками в кишені. Йому хочеться випити тільки кухоль пива — шинка була щедро просолена, капуста дуже наперчена, а хіба ж личить чоловікові тамувати спрагу водою з криниці або сколотинами? Шемес роздивляється рекламний плакат, що висить над шинком — величезний, натуралістично змальований кухоль пива, золотисто-брунатний і такий прохолодний гіркуватий напій, а над ним біла, білосніжна піна, яку облизує спраглий тюлень. «А lovely day for a Guiness!^[82]» О Тантале^[83]! Скільки солі було в шинці, скільки перцю в капусті!

Лаючись, Шемес іде додому, виводить з хліва велосипед і сердито натискає на педалі. О Тантале! — А який вплив умілої реклами! Припікає, дуже гаряче, гора крута. Шемес змушений зіскочити з велосипеда й вести його, тримаючи руками за кермо, він упріває й лається, проте його лайка не послуговується сексуальною сферою, як у народів, що п'ють вино, це лайка людини, що віддає перевагу міцним спиртним напоям, куди блюзнірніша й одухотвореніша, ніж сексуальна бо spiritus — це дух! Шемес лає уряд, певне, лає священиків, що вперто підтримують цей незрозумілий закон (бо коли в Ірландії дають дозвіл на утримання шинку, влаштування танцювальних вечорів, встановлюють поліційну годину,— вирішальне слово так само мають вони). І це той самий спітнілий Шемес, котрий кілька годин тому так віддано й вочевидь побожно стояв у церкві та слухав євангеліє.

Нарешті він видерся на гору, і тут розігрується скетч, який я залюбки опишу, бо тут Шемес зустрічає свого двоюрідного брата Дермота з сусіднього села. Дермот теж їв присолену шинку й наперчену тушковану капусту. Дермот теж не п'яниця, йому хочеться тільки випити кухоль пива, щоб втамувати спрагу. Він теж стояв у своєму селі перед рекламним плакатом з натуралістично зображеним кухлем пива й тюленем, що ласував напоєм, він теж вагався, потім все-таки викотив з хліва велосипед, теж вів його на гору, впрівав і лаявся — і от зустрів Шемеса. Їхній діалог короткий, але блюзнірський, потім Шемес мчить з гори до Дермотової пивнички, а Дермот — до Шемесової, і кожен з них зробить те, чого не збирався робити — нап'ється до нестями, бо було б безглуздо вирушати в таку дорогу заради одного кухля пива та однієї чарки віскі. Коли згодом, того ж дня, вони, похитуючись і виспівуючи, знову тягтимуть свої велосипеди нагору і з карколомною швидкістю мчатимуть униз, вони, що аж ніяк не п'яниці (а може, таки п'яниці?), стануть ними ще до того, як звечоріє.

Може статися й таке, що спраглий Шемес, стоячи після другої години на сільському майдані та спостерігаючи, як ласує пивом тюлень, вирішить почекати й не виводити з хліва велосипед; може, він вирішить,— яке приниження для справжнього чоловіка! — втамувати спрагу сколотинами або водою та завалиться на ліжко з недільною газетою. Нестерпна післяполуднева спека й тиша присплять його, і коли він раптом прокинеться, зиркне на годинник, то з переляку, наче за ним женеться нечистий, помчить до шинку навпроти, бо вже за чверть восьма і його спразі лишилося всього п'ятнадцять хвилин. Шинкар уже почав вигукувати своє звичне: «Ready now, please! Ready now, please^[84]!» Квапливо й сердито, весь час позираючи на годинник, Шемес видудлить три, чотири, п'ять кухлів пива, перехилить кілька чарок віскі, бо стрілка годинника вже наближається до восьмої, і той, кого поставили біля дверей на чати, повідомляє, що сільський полісмен поволі чвалає до шинку — є люди, котрим у неділю ввечері дошкуляють напади поганого настрою та вірності законам!

Зайшовши в неділю ввечері до шинку незадовго до того, як шинкар почне гукати «Закінчуйте вже, будь ласка!», можна побачити, як до шинку вриваються всі ті, кого не мають за п'яниць, а кому просто спало на думку, що шинок скоро зачиниться, а вони так і не зробили того, до чого «навіть і не прагнули» (якби не оця безглузда постанова!) — тобто ще й досі не впилися. За п'ять хвилин до восьмої наплив люду величезний: кожен п'є, щоб втамувати спрагу, яка може ще з'явитися о десятій або об одинадцятій, а може й узагалі не з'явитися. Крім того, кожен почувається зобов'язаним пригостити інших — тоді шинкар кличе на поміч свою дружину, небог, онуків, бабусю, прабабу й тітку, бо за три хвилини має ще поналивати сім разів по кругу — шістдесят півлітрових кухлів пива, стільки ж чарок віскі, але їх треба не тільки налити, а й щоб відвідувачі встигли випити. Той запал, з яким тут п'ють і пригощають інших, має в собі щось дитяче — щось на зразок того, як хлопчаки курять потайки, а по тому так само потайки блюють — а закінчується все це, тільки-но полісмен рівно о восьмій з'являється на порозі, вже справжнім варварством: розлючені, бліді сімнадцятирічні хлопці, заховавшись десь у хліві, дудлять пиво й віскі, на догоду безглуздим правилам чоловічої солідарності, а шинкар лічить — купи фунтових папірців, дзвінке срібло, все гроші, гроші. І закону додержано.

Проте неділя ще не скінчилася, ще тільки восьма — рано, і той скетч, що розігрався о другій годині між Шемесом і Дермотом, тепер може бути розіграний з будь-якою кількістю дійових осіб. Увечері, чверть на дев'яту, на вершечку гори зустрічаються дві групи пияків. Щоб додержатись закону про тримильну відстань, вони обмінюються селами й шинками. Чимало лайок підноситься до неба по неділях у цій побожній країні, хоча й католицькій, та ніколи не топтаній ногами римських легіонерів — шмат католицької Європи поза межами Римської імперії.

14 Дев'ята дитина місіс Д.

Дев'яту дитину місіс Д. звуть Джеймс Патрік Пій. Того дня, коли він народився, Шиван, найстаршій дочці місіс Д., виповнилось сімнадцять років. Що робитиме Шиван, вже вирішено — вона працюватиме на пошті: обслуговуватиме комутатор, прийматиме й замовлятиме телефонні розмови з Глазго, Лондоном, Ліверпулем, продаватиме поштові марки, виписуватиме поштові квитанції на рекомендовані листи й виплачуватиме грошей вдесятеро більше, ніж прийматиме: з Англії — фунти стерлінгів, з Америки вона обмінюватиме долари, видаватиме допомогу на багатодітність, премії тим, хто розмовляє гельською мовою^[85], пенсії. Щодня десь близько дванадцятої години, коли прибуває поштова машина, вона розтоплюватиме над свічкою сургуч і відтискуватиме штемпель з ірландською арфою^[86] на великому конверті з найважливішою кореспонденцією. Вона не буде, як її батько, щообіду пити з шофером поштової машини пиво й провадити з ним недовгу статечну розмову, що нагадуватиме скоріше літургію, аніж невимушену бесіду двох чоловіків за пивом. Шиван робитиме ось що: зранку від восьмої до другої сидітиме разом зі своєю помічницею на пошті, а ввечері, з шостої до десятої, працюватиме на комутаторі. Їй ще вистачить часу, щоб почитати газету, романи й подивитися в бінокль на море, наближувати сині острови, що лежать за двадцять кілометрів, до двох з половиною, а відпочиваючих на пляжі з відстані п'ятсот метрів до шістдесяти: шикарних сучасних дублінок і старомодних, у купальниках-бікіні й у прабабусиних — з рюшами й фартушками. Але довше, набагато довше, ніж короткий пляжний сезон, тягтиметься інший — мертвий, спокійний: вітер, дощ, знову вітер, зрідка зайде якийсь приїжджий, купить п'ятипенсову поштову марку, щоб відправити лист на материк, або ще хтось посилатиме рекомендовані листи вагою три, чотири унції^[87] в міста, що називаються Мюнхен, Кельн або Франкфурт, і примусить її розгорнути товсту тарифну книжку й робити складні підрахунки, або ж має друзів, що змусять її розшифровувати за телеграфним кодом тексти телеграм: «Еіlе geboten. Stop. Antwortet baldmöglichst^[88]». Чи зрозуміє коли Шиван, що означає «baldmöglichst», німецьке слово, яке вона старанно виписує своїм дівочим почерком на телеграфному бланку?

Хоч би там що, майбутнє Шиван, здається, забезпечене, наскільки його можна забезпечити на цій землі. Ще певніше, що вона вийде заміж,— очі в неї, як у Вів'єн Лі, а вечорами на бар'єрчику сидітиме, дригаючи ногами, юнак, і відбуватиметься одне з тих скромних, майже безмовних залицянь, які можливі лише при палкому коханні та майже хворобливій сором'язливості.

— Гарна погода, еге ж?

— Так.

Мовчання, короткий погляд, усмішка, тривале мовчання. Шиван радіє, що загудів комутатор.

— Ви ще розмовляєте? Ви ще розмовляєте?

Вийняла штекер, усміхнулася, поглянула, замовкла, замовкла надовго.

— Чудова погода, правда?

— Чудова.

Мовчання, усмішка, комутатор врятовує знову:

— Here Dukinella, Dukinella here — yes^[89].

Вставила штекер. Мовчання. Усміхнулась очима Вів'єн Лі, і юнак знову запитує, цього разу майже заїкаючись:

— Казкова погода, правда?

— Так, казкова.

Шиван вийде заміж, але й далі обслуговуватиме комутатор, продаватиме поштові марки, виплачуватиме гроші й відтискуватиме на м'якому сургучі штемпель з ірландською арфою.

Може статися, що на неї раптом нападе шал — коли тижнями дутиме вітер, коли люди йтимуть, нахилившись уперед, назустріч бурі, коли дощ ітиме тижнями й у бінокль не побачиш блакитних островів зблизька, і туман притисне до землі торф'яний дим, гіркий і густий. Хоч би там що, а вона зможе залишитися тут, а це неймовірний шанс — з восьми братів і сестер тільки двоє зможуть залишитися тут. Один утримуватиме невеличкий пансіон, а другий, якщо не одружиться, допомагатиме йому. Двох сімей пансіон не прогодує. Решті дітей доведеться виїздити звідси за кордон або шукати роботу деінде. Але де вони її знайдуть, скільки зароблятимуть? Ті кількоро чоловіків, що мають постійну роботу в порту, на риболовецьких суднах і торфових копальнях або на узбережжі, просіюючи рінь і навантажуючи пісок, заробляють за тиждень від п'яти до семи фунтів (1 фунт — 11 марок 60 пфенігів); якщо мати до того ж іще власний торф'яник, корову, курей, хатину й дітей, що допомагають по господарству, тоді якось іще можна жити. А в Англії один робітник з понадурочними заробляє від двадцяти до двадцяти п'яти фунтів за тиждень, а без понадурочних щонайменше — дванадцять-п'ятнадцять. Отже, молодий хлопець може, навіть витрачаючи на себе десять фунтів за тиждень, висилати додому від двох до п'ятнадцяти, а тут є бабусі, які живуть на ті два фунти, що надсилає син або внук, і родини, що харчуються на ті одержані від батька п'ять фунтів.

Певно, що з дев'яти дітей місіс Д. п'ятеро або шестеро будуть змушені виїхати за кордон. Чи не стоятиме малий Пій, котрогозараз терпляче заколисує старший брат, поки мати смажить для постояльців свого пансіону яєчню, накладає в малесенькі горщики повидла, крає білий і чорний хліб, заварює чай, пече на торф'яному вогні хлібини, накладаючи тісто в бляшані форми й обгортаючи їх жаром (до речі, так швидше й дешевше, ніж пекти в електричній печі)— чи цей малий Пій через чотирнадцять років, у 1970-му, теж першого жовтня або першого квітня, коли йому виповниться чотирнадцять, так саме не стоятиме на автобусній зупинці, обвішаний різними значками, тримаючи в руках картонну валізу й пакет особливо добре намащених бутербродів? Мати, ридаючи, обніматиме його, а він вирушатиме у далеку подорож до Клівленда, Огайо, Манчестера, Ліверпуля, Лондона чи Сіднея, до дядька, двоюрідного або рідного брата, котрий запевнив, що піклувитиметься і щось таки зробить для хлопця.

Ці прощання на ірландських вокзалах, автобусних зупинках просто серед боліт, коли сльози змішуються з краплинами дощу і дме вітер з Атлантики! Дідусь стоїть поруч, він знає ущелини Манхеттена і нью-йоркське узбережжя, протягом тридцяти років відчував він «кулак на спині», і тепер швиденько підсовує фунтову банкноту хлопцеві, ще шмаркатому, остриженому наголо, якого оплакують так, як Яків оплакував Йосифа. Водій автобуса сигналить обережно, потихеньку, але він відвіз до поїзда вже сотні, може, навіть тисячі таких, які виросли в нього на очах, і знає, що поїзд не чекатиме і що закінчене прощання пережити легше, ніж те, що ще попереду. Помах руки у бік цієї пустелі, в бік маленького будиночка на болоті, сльози, змішані зі шмарками, автобус їде повз крамницю, повз шинок, де батько випивав щовечора свій кухоль пива, повз школу, повз церкву,— хлопець хреститься, шофер автобуса теж,— автобус зупиняється знову, нові сльози, нове прощання. Ой, Майкл теж від'їжджає, і Шейла теж! Сльози, сльози — ірландські, польські, вірменські...

Вісім годин їхати звідси автобусом і поїздом до Дубліна, і все, що зібрано в переповнених поїздах, все, що стоїть у коридорах і тамбурах з картонними коробками, потертими валізами або полотняними мішками — дівчата, які понамотували чотки собі на долоні, хлопчаки, в чиїх кишенях ще клацають круглі крем'яхи — цей вантаж є тільки незначною частиною, тільки кількома сотнями з тих сорока тисяч, що кожного року залишають цю країну: робітники й лікарі, медсестри, хатні робітниці та вчительки; ірландські сльози, що в Лондоні, Манхеттені, Клівленді, Ліверпулі або Сіднеї змішаються з польськими й італійськими слізьми.

З вісімдесяти дітей, які в неділю приходять у церкву на службу божу, через сорок років тут житимуть тільки сорок п'ять. Але ці сорок п'ять матимуть стільки дітей, що в церкві знову стоятимуть навколішках вісімдесят.

З дев'яти дітей місіс Д. принаймні п'ятеро або шестеро змушені будуть емігрувати. Пія ще колише старший брат, поки мати вкидає у великий казан над вогнем омарів для постояльців, поки на сковорідці смажиться цибуля, а на викладеному глазурованими плитками столі поступово остигають, паруючи, духмяні хлібини; поки шумить море, а Шиван з очима Вів'єн Лі дивиться у бінокль на блакитні острови, де в гарну погоду видно ще маленькі села — будиночки, хліви, церкву з обваленою дзвіницею. Там уже не живе жодної людини, жодної. Птахи в'ють гнізда у світлицях, тюлені зрідка вилежуються на невеликій пристані, галасливі чайки, мов прокляті душі, кричать на покинутих вулицях. Це справжній рай для птахів, кажуть ті, кому доводиться інколи перевозити туди якогось англійця-професора, дослідника птахів.

— Тепер я бачу її,— каже Шиван.

— Кого? — питає мати.

— Церкву. Вона вся біла, на ній повно чайок.

— Візьми-но Пія,— каже брат,— я піду доїти.

Шиван відкладає вбік бінокль, бере малого і, колишучи його, ходить з кутка в куток. А може, це вона поїде до Америки, стане там офіціанткою чи кінозіркою, а Пій продаватиме тут поштові марки, обслуговуватиме комутатор і через двадцять років дивитиметься на покинуті острови, щоб довідатися, чи церква вже зовсім завалилася?

Для родини Д. майбутнє — прощання і сльози — ще не починалося. Поки що нікому з дітей не довелось іще пакувати картонної валізи й випробовувати терпіння водія автобуса, аби хоча б трохи ще протривало прощання, і ніхто ще не думав про це, бо сьогодення важить тут поки що більше, ніж майбутнє; але цю перевагу, за якої імпровізація підміняє планування, ще переважать сльози.

15 Невеликий додаток до західної міфології

Поки човен повільно заходив до невеличкої гавані, ми впізнали старого, що сидів на кам'яній лаві перед якоюсь руїною. Старий міг би так само сидіти там і триста років тому. Те, що він курив люльку, нічого тут не важило — не напружуючи уяви, люльку, запальничку й кепку фірми Вулворт можна перенести в сімнадцяте сторіччя, вони монтувалися разом із старим так само як і кінокамера, яку Джордж старанно заховав на носі човна. Може, сотні років тому тут у гавані так само, як і ми, причалювали мандрівні співці й ченці-проповідники. Старий зняв кепку — волосся в нього було біле, пухнасте й густе,— і прив'язав нашого човна. Ми зіскочили на берег і, посміхаючись, промовили одне одному «lovely day!», «nice day!», «wonderful day^[90]!» — дуже складна простота вітань у країнах, де погода завжди перебуває під загрозою богів дощу. Тільки-но ми ступили на землю цього маленького острова, як нам здалося, що час ніби вир затягує нас у глибину. Яка яскрава зелень дерев і луків — не можна й описати; вони кидають зелені тіні в Шаннон, їхнє зеленаве світло начебто сягає неба, де хмари, немов укриті мохом купини, скупчилися навколо сонця. Саме тут могла б відбуватися дія казки про зоряні талери. Зелень склепінням напинається над островом, і сонце плямує золотими талерами луки й дерева і лежить на них, виблискуючи, як щире золото, а іноді такий талер впаде на спину дикого кролика й знову скочується на траву.

Старому вісімдесят вісім років, він ровесник Сунь Ятсена й Бузоні й народився тоді, коли Румунія ще й не була тим, чим вона давно вже перестала бути — королівством. Йому було чотири роки, коли помер Діккенс, він на рік старший від динаміту — цього досить, щоб упіймати старого рідкою сіткою часу. Руїна, перед якою він сидів, на початку нашого сторіччя була хлівом, а за п'ятдесят кроків від неї стоять руїни шостого сторіччя — тут тисячу чотириста років тому святий Кьяран Клонмакнойський побудував церкву. Той, хто не має гострого, досвідченого зору археолога, той не зможе відрізнити мури двадцятого сторіччя від мурів шостого — і ті, й ті виблискують зеленим і вкриті золотими сонячними зайчиками.

Саме тут Джордж захотів випробувати нову техніку кольорової зйомки, і старого,— на рік старшого від динаміту,— було обрано на роль статиста. Його мали знімати на березі Шаннону, де він стояв би у призахідному сонці, попихкуючи люлькою, а через кілька днів його побачать на американських екранах, і в усіх ірландців у США від туги за домівкою забринять на очах сльози, а потім вони заспівають. В зеленавому присмерку, рожевий від призахідного сонця (а дим люльки синій, дуже синій)— ось такий вигляд мав бути у мільйони разів репродукованого старого.

Проте спочатку треба було випити чаю, багато чаю і багато розповісти — свою данину гості мали сплатити новинами, бо, незважаючи на радіо та газети, новина набуває справжньої ваги, коли почуєш її з уст того, з ким ти привітався й випив чаю. Ми пили чай в кімнаті з каміном у колишньому (тепер уже занедбаному) панському будинку. Постійна темно-зелена тінь дерев, здається, забарвила в зелене стіни, зеленою патиною вкрила меблі Діккенсових часів. Англійський полковник у відставці, що привіз нас сюди своїм човном,— через своє лисичо-руде волосся і гостру руду борідку він був схожий водночас на Робінзона Крузо й на Мефістофеля,— взяв розмову в свої руки, але, на жаль, я погано розумів його вимову, хоча він люб'язно намагався розмовляти slowly, дуже slowly^[91].

Спочатку з усієї розмови я зрозумів тільки три слова: «Rommel», «war» і «fair^[92]», а ще раніше я довідався, що порядність Роммеля у війні була однією з улюблених тем полковника; потім мене відволікали діти, внуки, правнуки старого, що заглядали до кімнати або заносили чай, воду, хліб і пироги (п'ятирічна дівчинка зайшла з половинкою печива й поклала його нам на стіл як знак своєї гостинності),— й у всіх у них,— дітей, онуків, правнуків,— були загострені, трикутно-лукаві, серцеподібні обличчя, схожі на маски, що прикрашають ринви на вежах французьких соборів і позирають згори на заклопотану землю...

Джордж сидів із кінокамерою напоготові й чекав заходу сонця, але воно, як мені здалося, вагалось, чи заходити йому того дня, чи ні, довго вагалось, а полковник перейшов від своєї улюбленої теми на іншу: він розповідав про якогось Генрі, котрий начебто став героєм, воюючи в Росії. Старий запитливо поглядав на мене блакитними очима, і я кивав головою — чого я мав відмовляти незнайомому мені Генрі в геройстві, коли Робінзон-Мефістофель того хоче?

Нарешті, як того вимагав сценарій, сонце було готове сідати, воно скотилося до небокраю і до заядлих телеглядачів у Сполучених Штатах Америки, тож ми повільно пішли до берега Шаннона. Сонце сідало швидко, і старий квапливо набив свою люльку, проте викурив її занадто швидко і коли сонце торкнулося своїм нижнім краєм обрію, вона вже не диміла. Але кисет старого був уже порожній, а сонце невпинно сідало. Люлька, яка не димить у зубах селянина, здається мертвою, хоч він і стоїть на тлі призахідного сонця — фольклорний силует, срібне волосся в зеленому сяєві, рожеве у сонячних відсвітах чоло. Джордж швидко пошматував кілька сигарет, напхав у люльку тютюну, блакитний дим заклубочився вгору, а сонце саме наполовину сховалося за сірим обрієм і значно втратило у своїй красі. Люлька диміла, камера скрекотіла, а срібне волосся виблискувало — нова форма кольорових листівок, привіт з далекої батьківщини заплаканим очам ірландців у Сполучених Штатах.

— Як супровід ми дамо якусь гарну мелодію на волинці,— промовив Джордж.

З фольклором так, як із наївністю: коли думаєш, що вона ось, то її вже немає. А коли сонце зайшло, старий стояв трохи засмучений. Сіро-блакитні сутінки випили зеленаве сяйво. Ми підійшли до старого, розшматували ще кілька сигарет і натоптали його люльку. Раптом похолоднішало, звідусіль насунулася вологість, і острів, це малесеньке королівство, населенням якого протягом кількох сторіч були предки старого, здався мені великою зеленою, наполовину зануреною у воду губкою, що всотує в себе знизу вологу.

Вогонь у каміні згас, темний перегорілий торф лежав на червоних жаринах, і, коли ми поволі вирушили до невеличкої гавані, старий підійшов до мене й дивно поглянув — його погляд був мені неприємний, бо здавалося, що в ньому причаїлась глибока повага, а я не був її гідний. Щиро, сором'язливо й запально потиснув він мені руку перед тим, як я сів у човен.

— Роммель,— повільно й тихо промовив він, і в його голосі чулась вагомість міфу, й додав: — Генрі!

Раптом усе, чого я не зрозумів досі, все, що було сказано про того Генрі, з'явилося переді мною, як водяний знак на папері, видимий тільки на світлі. Я зрозумів, що під «Генрі» мався на увазі я. Джордж ускочив до човна — він іще зняв у сутінках церкву святого Кьярана. Джордж усміхнувся, побачивши вираз мого обличчя.

Я набрався духу, щоб спростувати цей міф — і по відношенню до Роммеля, і до Генрі, і до історії було б несправедливо залишити все так, як сталося — та човен уже відв'язаний, Робінзон-Мефістофель запустив двигун, а я закричав у бік острова:

— Роммель не був порядний, а Генрі — не герой, їй-богу!

Але старий зрозумів, певно, тільки три слова: «Роммель», «Генрі» та «герой», і я голосно гукнув одне-єдине слово:

— Ні, ні, ні!..

На цьому невеличкому острові посеред Шаннону, куди дуже рідко потрапляють чужинці, мабуть і через п'ятдесят-сто років, сидячи біля камінів з пригаслим жаром, розповідатимуть про Роммеля, про війну та про Генрі. Ось так проникає те, що ми називаємо історією, у найвіддаленіші закутки світу — не Сталінград, не мільйони загиблих, вбитих, не скалічені європейські міста — війну тут уявлятимуть як Роммеля й порядність, як Генрі, котрий брав у ній участь і гукав із синьої імли, з човна, що вже відпливав: «Ні, ні, ні!» — незрозуміле й тому дуже підхоже для створення міфу слово.

Джордж, сміючись, стояв поруч мене, він сфотографував своєю камерою міф — церкву святого Кьярана в сутінках і сивоголового, розважливого старого. Ми ще й досі бачили його густе білосніжне волосся, що виділялося на тлі муру невеличкої гавані — срібляста цятка в чорнилі сутінок. Невеличкий острів, королівство з усіма своїми помилками й правдами, поринало в Шаннон, а Робінзон-Мефістофель тримав у руках кермо і лагідно усміхався.

— Роммель,— сказав він, і це пролунало як заклинання.

16 І жодного лебедя...

Рудокоса жінка в купе тихо розмовляла з молодим священиком, котрий на мить підводив очі від свого молитовника, опускав їх, бурмочучи далі молитви, тоді знову підводив очі, нарешті згорнув молитовник і поринув у розмову.

— Ви з Сан-Франціско? — запитав він.

— Так,— відповіла рудокоса жінка,— мій чоловік прислав нас сюди. І тепер я їду до свекрів, уперше зустрінуся з ними. В Баллімоті мені виходити.

— Маєте ще досить часу,— тихо промовив священик,— ще дуже багато часу.

— Справді? — тихо спитала молода жінка. Вона була висока, товста й бліда, а дитячий вираз обличчя робив її схожою на велику ляльку. Тим часом її трирічна донька взяла священиків молитовник і напрочуд схоже почала копіювати його бурмотіння. Жінка вже підняла руку, щоб покарати дитину, та священик стримав її.

— Облиште,— тихо сказав він.

Ішов дощ, вода стікала по шибках, селяни плавали човнами по затоплених водою луках і виловлювали своє сіно; на живоплотах висіла покинута на поталу дощу білизна, мокрі пси гавкали на поїзд, вівці тікали навсібіч, а маленька дівчинка у вагоні нібито читала молитовник, зрідка вплітаючи в своє бурмотіння імена, знайомі їй з вечірньої молитви — «Ісус», «діва Марія», а також не забувала і про грішні душі померлих.

Поїзд зупинився, наскрізь промоклий залізничний службовець передав у багажний вагон повні кошики печериць, забрав картонні коробки з сигаретами, пакунок з вечірніми газетами, допоміг схвильованій жінці розкрити парасольку...

Начальник станції сумно дивився услід поїзду, що повільно відходив від вокзалу — начальник інколи питатиме себе, чи він часом не сторож на цвинтарі: адже тут проходять чотири поїзди у день, два в один, два в інший бік, та ще зрідка вантажний, що зажурено плуганиться далі, наче їде на похорон такого ж вантажного поїзда. В Ірландії залізничні шлагбауми захищають не машини від поїздів, а поїзди від машин, і розташовані не паралельно колії, а перетинають рейки впоперек, перекриваючи залізницю. Гарно пофарбовані вокзали трохи нагадують невеличкі будинки відпочинку або санаторії, начальники станцій схожі скорше на санітарів, аніж на своїх войовничих колег у інших країнах, які завжди стоять у диму паровозів, у гуркоті вагонів і віддають честь вантажним поїздам, що пролітають повз них. Навколо невеличких ірландських вокзалів ростуть квіти — на акуратних, доглянутих клумбах, дерева, акуратно підстрижені, і начальник станції посміхається у вікно вагона, що відходить від вокзалу, ніби хоче сказати: «Ні-ні, тобі не сниться, це справді так і є, зараз саме шістнадцять годин сорок дев'ять хвилин, як і показує станційний годинник там угорі». Бо подорожній певен, що поїзд запізнюється, але це не так, поїзд іде точно за розкладом, проте ця точність схожа на шахрайство. Шістнадцять годин сорок дев'ять хвилин — занадто точний час, щоб бути, правдою на цих станціях. Помиляється не годинник, а час, що покладається на хвилинну стрілку.

Вівці кидаються врозтіч, корови здивовано дивляться на поїзд, собаки гавкають, а селяни плавають човнами по луках і виловлюють сітками скошене сіно.

Ритмічний речитатив повільно спливає з уст дівчинки, артикулюється у слова «Ісус», «діва Марія», через рівномірні проміжки вклинюється згадка про грішні душі. Рудокоса жінка дедалі більше хвилюється.

— Та не хвилюйтеся,— тихо каже священик,— до Баллімота ще дві станції.

— У Каліфорнії,— зауважує жінка,— тепло й сонячно. Ірландія мені вже чужа. П'ятнадцять років, як я виїхала звідси. Все лічу в доларах, не можу звикнути до фунтів, шилінгів, пенсів, і, знаєте, отче, Ірландія стала сумніша.

— Це все через дощ,— зітхнувши, відповів священик.

— Я ніколи не їздила цією дорогою,— промовила жінка,— а тільки іншою, ще до того, як емігрувала з Ірландії. З Атлона до Голуея їздила часто, але тепер, здається, там живе менше люду, ніж тоді. Тепер там так тихо, що серце зупиняється. Мені страшно.

Священик зітхнув і промовчав.

— Мені страшно,— ще раз сказала тихо жінка.— З Баллімота мені добиратися ще двадцять миль, спочатку автобусом, потім пішки, через болото — я боюся води. Дощ і озера, річки й струмки, знову озера — таке враження, отче, що Ірландія продірявлена. Білизна на цих живоплотах ніколи не висохне, сіно упливе — вам хіба не страшно, отче?

— Всьому виною дощ,— відповів священик,— заспокойтеся. Мені це відомо. Іноді мені теж буває страшно. Протягом двох років я мав невеличку парафію між Кроссмоліною і Ньюпортом, а дощ ішов інколи тижнями, бушувала буря, навколо самі тільки високі гори, темно-зелені та чорні. Ви знаєте Нефін Бег?

— Ні.

— Це там неподалік. Дощ, вода, болото, а коли хтось підвозив мене до Ньюпорта або Фоксфорда, то й там всюди вода — озера або ж море.

Дівчинка згорнула молитовник, вистрибнула на сидіння, обняла матір за шию і тихо запитала:

— Ми й справді потонемо?

— Ні, ні,— відповіла мати, але сама вона була не дуже в тому певна. Знадвору дощ хлюпав по шибках, поїзд важко просувався в пітьму, наче пробивався крізь хмари води. Дівчинка знехотя з'їла бутерброд, жінка закурила, а священик знову взявся до свого молитовника. Тепер уже він, мабуть, не помічаючи того, почав копіювати дівчинку, чітко вимовляючи посеред бурмотіння окремі слова: «Ісус Христос», «святий дух», «діва Марія»,— а потім згорнув книжку.

— Каліфорнія і справді така гарна? — запитав він.

— Чудова,— відповіла жінка і, щулячись від холоду, здвигнула плечима.

— Ірландія теж гарна.

— Чудова,— мовила жінка,— справді, а чи не пора мені виходити?

— Так, на наступній станції.

Коли поїзд прибув до Слайго, дощ іще не вщухав. Попід парасольками цілувалися, під парасольками плакали. Шофер таксі спав, поклавши голову на руки, схрещені на кермі. Я розбудив його,— він належав до того типу людей, що прокидаються з усмішкою.

— Куди? — спитав він.

— До Драмкліф Черч'ярд.

— Але ж там ніхто не живе.

— То й що,— відповів я,— але мені туди дуже хочеться.

— І назад?

— Так.

— Гаразд.

Ми їхали безлюдними вулицями по калюжах. З машини я бачив у сутінках рояль у відчиненому вікні, ноти мали такий вигляд, наче пилюка лежала на них шаром завтовшки з палець. Перукар стояв, нудячись, у дверях свого салону й клацав ножицями, ніби хотів пообрізати нитки дощу. Перед входом до кінотеатру якась дівчина підмальовувала помадою губи, діти, тримаючи попід пахвою молитовники, бігли під дощем, якась стара гукала через вулицю якомусь старому: «Haua je, Paddy^[93]?», а він відповідав їй: «I'm allright — with the help of God and his most blessed Mother^[94]».

— Ви певні, що вам неодмінно хочеться до Драмкліф Черч'ярд? — перепитав мене тихо шофер.

— Цілком певен — відповів я.

На пагорбах лежала жухла папороть, немов мокре шпакувате волосся колись рудокосої жінки, дві похмурі скелі охороняли вхід до невеличкої бухти.

— Бенбалбен і Нокнері,— промовив шофер, ніби знайомив мене з двома далекими, байдужими йому родичами.

— Онде,— додав він і показав уперед, де з туману виринула церковна дзвіниця; над нею кружляло гайвороння, хмари гайвороння, схожі здалеку на чорні сніжинки.— Ви, певно, шукаєте поле давньої битви?

— Ні,— відповів я,— про битву мені нічого не відомо.

— П'ятсот шістдесят першого року,— почав шофер лагідним тоном екскурсовода,— тут відбулася єдина в світі битва за авторське право.

Я поглянув на нього, недовірливо хитаючи головою.

— Це правда,— запевнив він.— Прихильники святого Колумба переписали псалтир, що належав святому Фініану, і почалася битва між прихильниками святого Фініана й святого Колумба. Полягло три тисячі, але король поклав край суперечці, сказавши: «Так само, як кожна корова повинна мати теля, так і кожна книжка повинна мати копію». Отже, ви не хочете побачити поле битви?

— Ні,— відповів я,— я шукаю могилу.

— Авжеж,— промовив він,— могилу Їтса, а потім ви схочете поїхати до Іннішфрі.

— Ще не знаю. Зачекайте, будь ласка.

Гайвороння злітало зі старих надгробків, каркало, літаючи навколо старої церковної дзвіниці. Їтсова могила була мокра, камінь — холодний, і напис, що його Їтс звелів вибити на своїй могилі, теж холодний, як і ті крижані голочки, що діткнули мене зі Свіфтової могили: «Вершнику, кинь холодний погляд на життя й на смерть — та й рушай далі».

Я поглянув угору — чи не зачаровано лебедів у гайвороння? Але воно зневажливо каркало на мене, кружляючи понад дзвіницею. Розплескане, розчавлене дощами лежало навкруги на пагорбах іржаво-червоне листя папороті. Мені стало холодно.

— Їдьмо,— сказав я шоферові.

— Отже, таки до Іннішфрі?

— Ні,— відповів я,— назад, до вокзалу.

Скелі в тумані, самотня церква, оточена чорним гайворонням, і чотири тисячі кілометрів води по той бік від могили Їтса. І жодного лебедя.

17 Приповідки

Якщо в Німеччині з кимось щось сталося,— чи він запізнився на поїзд, чи зламав ногу, чи збанкрутував,— тоді кажуть: «Гірше не буває». Все, що сталося тільки-що, завжди найгірше. У ірландців майже навпаки — якщо тут хтось зламає ногу, запізниться на поїзд, збанкрутує, то він каже: «It could be worse» — «Могло б бути й гірше». Замість ноги можна було б зламати карк, замість поїзда можна було прогавити царство небесне, а замість банкрутства можна було втратити свій душевний спокій, а банкрутство як таке не може бути для цього причиною. Те, що вже сталося, не буває найгіршим, найгірше ще може статися. Якщо в когось і померла улюблена, глибоко шанована бабуся, але ж міг померти ще й улюблений, глибокошанований дідусь; згорів двір, а курей врятовано — а могли ж і кури згоріти, та й навіть як і вони згоріли, це ще не найгірше — можна ж було й самому загинути, а цього ж не сталося. Та навіть якщо і вмираєш, то позбавляєшся одразу ж від усіх клопотів, а грішникові, що розкаявся, відкрите царство небесне — кінцева мета тривалої земної мандрівки після поламаних ніг, пропущених поїздів та пережитих різного гатунку банкрутств. Нам, на мою думку, коли щось сталося, зраджують гумор і фантазія, в Ірландії вони в таких випадках саме набирають сили. Для того, хто зламав ногу, корчиться від болю або шкутильгає з гіпсом на нозі, думка, що могло бути й гірше,— не просто втіха, а й заняття, що пробуджує в ньому ще й певне поетичне обдаровання, не позбавлене дещиці садизму: досить змалювати муки людини, що зламала собі карк або показати, який вигляд має вивихнуте передпліччя чи розтрощений череп, і потерпілий з поламаною ногою вже втішно шкутильгає собі геть, називаючи себе щасливчиком через таку незначну халепу.

Отже, доля дає необмежений кредит, а проценти в таких випадках виплачуються охоче й безвідмовно. Якщо діти лежать з коклюшем, потребуючи уважного дот ляд у, то можеш назвати себе щасливим, бо ж сам тримаєшся на ногах і можеш докласти до них рук. Фантазія в таких випадках не має меж. «It could be worse» ще й тому одна з найпоширеніших приповідок, що погане трапляється так часто, що порівняно з ним тільки найгірше може бути втіхою.

Близнюком приповідки «Могло б бути й гірше» є ще одна, що вживається так само часто: «І shouldn't worry» — «Нема чого журитися». І це в народу, в якого досить причин, щоб жодної хвилини ні вдень ні вночі не позбуватися клопотів. Сто років тому стався через неврожаї протягом кількох літ великий голод — ця величезна національна катастрофа, що не лише викосила людей, а й у вигляді шоку успадковувалась із покоління в покоління. Сто років тому в Ірландії налічувалось близько семи мільйонів населення. Так мало населення могло бути тоді хіба що в Польщі, але тепер Польща має понад двадцять мільйонів жителів, а Ірландія — ледь чотири; до Польщі — бог свідок! — і справді не були ласкаві її великі сусіди, але цей величезний спад з семи мільйонів до чотирьох у народу, що має щороку новонароджених більше, ніж небіжчиків, означає безперервні потоки емігрантів.

Батько й мати, дивлячись, як підростають їхні шестеро дітей (часто буває восьмеро або десятеро), мали б досить причин, щоб журитися вдень і вночі, й вони, безперечно, так і роблять, проте водночас повторюють, віддано усміхаючись, приповідку: «Нема чого журитися». Вони ще не знають, та й ніколи достеменно не знатимуть, скільки їхніх дітей населятимуть квартали бідноти в Ліверпулі, в Лондоні, в Нью-Йорку або в Сіднеї, а скільком усміхнеться доля. Принаймні колись настане година прощання для двох з шести, для трьох з восьми — Шейла або Шон з картонною валізою в руках вирушать до автобусної зупинки, автобус відвезе їх до поїзда, поїзд — до пароплава: потоки сліз на автобусних зупинках, вокзалах, на причалах у Дубліні та в Корку дощовими, безутішними осінніми днями. Діти їдуть болотами повз покинуті будинки, і ніхто з тих, що зі слізьми на очах залишаються, не знає напевне, чи зустрінеться ще коли із Шейлою або Шоном — шлях від Сіднея до Дубліна далекий, не менший і від Нью-Йорка, та дехто не повертається навіть і з Лондона: чи він матиме сім'ю, дітей, чи посилатиме гроші додому — ніхто того не знає.

Тим часом, як в усіх європейських країнах побоюються браку робочої сили, дехто вже відчуває його на собі, тут двоє з шести, троє з восьми братів і сестер знають, що муситимуть емігрувати,— так глибоко засів у них шок голоду. З покоління в покоління жахає людей цей привид. Іноді хочеться вірити, що еміграція — це щось схоже на звичку, на зразок природного обов'язку, який просто треба виконувати — і економічні умови справді змушують до цього. В 1923 році, ставши незалежною державою, Ірландія змушена була надолужувати майже столітню відсталість промислового розвитку, змушена була наздоганяти інших у всьому, що можна вважати розвитком, бо в ній майже відсутні міста, ледь розвинута індустрія, немає ринку для продажу риби. Ні, Шону та Шейлі таки доведеться поїхати звідси.

18 Прощання

Прощання видалось важке, і саме тому, що все свідчило про його необхідність: гроші витрачено, нам пообіцяли, що надішлють іще, але їх поки що не було; похолоднішало, а в пансіоні (найдешевшому, який ми тільки могли розшукати за оголошенням у вечірній газеті) підлога була така перекошена, що нам здавалося, ніби ми пірнаємо з головою у безодню. Цією похилою площиною ми прослизнули крізь нейтральну смугу між сном і спогадами, проминули Дублін, і навколо ліжка, що стояло посеред кімнати і об яке прибоєм розбивалася галас і неонове світло Дорсет-стріт, розверзлося провалля; нам доводилося триматися одне за одне, а зітхання дітей у їхніх ліжках попід стінами долинали до нас, немов крики про порятунок з протилежного, недосяжного берега.

Всі експонати Національного музею, куди ми ходили щоразу після негативної відповіді касира, поставали на цій нейтральній смузі поміж сновидіннями та спогадами надзвичайно чітко й непорушно, немов реквізит паноптикуму. Ніби промчавши зачарованим шляхом через казковий ліс, ми сторч головою падали на цю смугу: черевик святої Бригіди ніжно світився в пітьмі сріблястим сяйвом, великі кам'яні чорні хрести втішали й погрожували, борці за незалежність у зворушливих зелених мундирах, обмотках на ногах і в червонястих беретах показували нам свої стріляні рани, дитячими голосами читали нам слова прощання: «Моя люба Мері, свобода Ірландії...» Казан тринадцятого сторіччя пропливав повз нас і каное з прадавніх часів; усміхалися золоті прикраси, кельтські фібули — золоті, срібні, мідні, наче численні коми, підвішені на невидимому білизняному мотузку. Ми в'їжджали брамою до Трініті-коледжу, але ця величезна сіра будівля була безлюдна, тільки на сходах бібліотеки сиділа, плачучи, бліда дівчина з ядучо-зеленим капелюхом у руках — може, чекала на свого милого, а може, сумувала за ним. Галас і неонове світло, що долинало з Дорсет-стріт, пролітали повз нас, ніби час, що на мить ставав історією: сунули повз нас пам'ятники чи ми сунули повз них — бронзові чоловіки, суворі, з мечами, гусячими перами, паперовими сувоями, вуздечками або циркулями в руках, гострогруді жінки торкалися струн арфи, солодко-печальним поглядом озираючись у глибину сторіч. Щільними шпалерами стояли обабіч шляху вбрані в темно-синє дівчатка з ключками для гри в хелінг у руках, мовчазні й суворі — ми боялися, що вони піднімуть свої ключки над нами, наче булави. Обнявшись, ми прослизали повз них. Усе, на що дивилися ми, дивилося тепер на нас — леви рикали, гібони перетинали нам шлях, ми то видиралися нагору, то спускалися вниз довгою жирафиною шиєю, а ігуана з мертвими очима хизувалася перед нами своєю бридотою. Темні води Ліффі, зелені й брудні, клекотали повз нас, кричали гладкі чайки, грудка масла —«йому двісті років, знайдене воно в болоті в провінції Мейо» — пропливла у повітрі наче кавалок золота, яким знехтував щасливий Ганс-дурень; полісмен показував нам свою rainfall-book^[95], де протягом сорока днів проставлено самі нулі — ціла вервечка яєць, а бліда дівчина із зеленим капелюхом у руках ще й досі плакала на бібліотечних сходах.

Води Ліффі почорніли, понесли до моря історію — грамоти, на яких наче тягарці звисали донизу печатки, угоди в кучерявих заголовних літерах, обтяжені сургучем документи, дерев'яні мечі, картонні гармати, ліри й стільці, ліжка й шафи, каламарі, мумії з розмотаними темними бинтами, що коливалися у воді, ніби пальмове листя. Кондуктор витяг з квиткової каси довге закручене паперове пасмо, а на сходах, що вели до Ірландського банку, сиділа літня жінка й лічила доларові папірці; вдруге, втретє, вчетверте підходив до віконця касир головного поштамту і співчутливо промовляв з-за своїх граток: «Sorry».

Безліч свічок горіло перед статуєю рудокосої грішниці Магдалини, повз нас, подібний до смугастого аеродромного вітрового конуса, проплив акулячий хребет, він колихався, і хрящі ламалися, а хребці, немов кільця для серветок, котилися по одному в ніч і зникали в ній. Сімсот О'Меллеїв промарширували повз нас — шатени, біляві, руді,— співаючи пісню на честь свого клану.

Ми пошепки втішали одне одного, трималися міцно одне за одне і мчали парками й алеями, урвищами Коннемари, горами Керрі, болотами Мейо, що простяглися на двадцять-тридцять миль, і боялися зустрітися з динозавром, натомість зустрічали кінотеатр, розташований саме в центрі Коннемари, Мейо, Керрі: бетонні будівлі, вікна, замазані густою зеленою фарбою, а всередині приміщення наче розлючений дикий звір у клітці рикав кіноапарат, виносячи на екран Монро, Лоллобріджіду або Тресі. Зеленими смугами тіней, все ще боячись динозавра, їхали ми поміж безконечних мурів, страшенно далеко від наших поснулих дітей, повернулись до передмістя Дубліна, промчали повз пальми, олеандри, крізь ліси рододендронів — і все сторч головою. Будинки більшали, дерева вищали, провалля між нами й дітьми дедалі ширшало, палісадники виростали, аж поки не досягли таких розмірів, що за ними вже не стало видно будинків, і ми ще швидше помчали у ніжну зелень безмежних луків...

Прощатися було важко, хоча хрипкий голос господині під дзенькіт денного світла змітав уранці, немов непотріб, докупи клапті наших снів, і хоча гуркіт — так-так-так,— автобуса, що проїхав повз наш будинок, налякав нас, бо був страх який схожий на автоматні черги та на сигнал до революції. Але Дублін думав не про революцію, а про сніданок, змагання кіннотників, молитви й освітлену целулоїдну стрічку з різними зображеннями. Хрипкий голос покликав нас до сніданку, нам налили чудового чаю. Господиня в халаті, сидячи з нами, курила й розповідала про голоси, що мучили її вночі — голос брата-утопленика, що кличе її щоночі, голос покійної матері, який нагадував їй про обітницю першого причастя, голос небіжчика-чоловіка, що застерігав її від віскі — тріо голосів, почуте в темній задній кімнаті, де вона цілими днями сидить на самоті з пляшкою, тугою і в халаті.

— Психіатр,— несподівано тихо мовила вона,— запевняє, що ці голоси виникають із пляшки, та я сказала йому, щоб мовчав про мої голоси, бо він сам живе завдяки їм. А ви,— несподівано спитала вона вже іншим голосом,— ви б не купили в мене будинок? Дешево віддам.

— НІ,— відповів я.

— Шкода.— Похитуючи головою, вона пішла до своєї віддаленої темної кімнати — з пляшкою, тугою і халатом.

Вбиті черговим «Sorry» касира на пошті, ми повернулись до Національного музею, звідки пішли до картинної галереї, ще раз спустилися в темне підземелля до мумій, що їх якийсь місцевий відвідувач порівняв із копченими оселедцями. Останні пенні ми витратили на свічки, що швидко згоріли перед барвистими образами, потім піднялися до Стівен-Грін, годували качок, сиділи на сонечку, слухали, чи має шанси на перемогу Пурпурова Хмарина — вона мала гарні шанси. Опівдні багато дублінців повиходили після служби з церков, розбрелися по Грефтон-стріт. Наша надія на касирове «Yes^[96]» не справдилася. Його «Sorry» ставало дедалі сумніше, він був ладен (як нам здалося) запустити руки в касу й видати нам позику міністра пошти, його руки, принаймні, ворухнулися в бік шухляди, але він, зітхнувши, поклав їх на мармурову стільницю.

На щастя, дівчина в зеленому капелюсі запросила нас на чай, пригостила дітей цукерками, поставила нові свічки, де було слід — перед образом святого Антонія, і коли ми знову вирушили до поштамту, касирова усмішка сяяла нам назустріч через усю залу. Він радісно послинив пучки і став урочисто відраховувати й класти банкноти на мармурову стільницю — один, два, багато... Гроші він видавав найдрібнішими купюрами, бо йому було так приємно рахувати; срібно дзенькнули на мармурі монети. Дівчина в зеленому капелюсі посміхалася: хіба ж не вона поставила свічки тому святому, якому було потрібно?

Прощатися було важко. Шпалери вбраних у темно-синє дівчат з ключками втратили свою войовничість; леви вже не рикали, тільки ігуана зі своїми мертвими очима все ще хизувалася перед нами своєю прадавньою бридотою.

Музичні автомати гриміли, кондуктори викручували з кас довжелезні пасма квитків, пароплави гули, з моря віяв легенький вітерець, безліч бочок пива завантажувалось у темні нутрощі суден, навіть пам'ятники усміхалися — темрява сновидінь була поборота гусячим пером, вуздечкою, арфою й мечем, і тільки давні газети пливли водами Ліффі до моря.

У свіжій вечірній газеті було видрукувано три читацьких листи, що вимагали скинути Нельсона; тридцять сім оголошень про продаж будинків, одне — про купівлю, а в якомусь селищі у провінції Керрі завдяки активності місцевого фестивального комітету відбувся справжній фестиваль: проводилися змагання з бігу в мішках, перегони на віслюках, змагання з греблі і та з повільної їзди на велосипедах. Переможниця з бігу в мішку посміхалася фоторепортерові, обернувшись до об'єктиву гарненьким обличчям і показуючи погані зуби.

Останню годину ми провели на перекошеній підлозі нашої кімнати в пансіоні, грали в карти як на даху, бо стільців та столу в кімнаті не було. Сидячи поміж свого багажу, з відчиненим вікном, тут таки, на підлозі — чашки з чаєм,— ми проганяли чирвового валета й пікового туза крізь дві довгі шпалери їхніх родичів, серед галасу Дорсет-стріт, і поки господиня сиділа на самоті з пляшкою, з тугою та халатом у віддаленій кімнаті, покоївка дивилась, усміхаючись, на нашу гру.

— От який красень,— промовив шофер таксі, що відвозив нас до вокзалу,— молодчина!

— Хто? — запитав я.

— Сьогоднішній день,— відповів шофер,— хіба ж не молодчина?

Я підтакнув йому. Розраховуючись, поглянув угору, вздовж чорного фасаду будинку — молода жінка саме виставляла на підвіконня оранжевий глечик з молоком. Вона усміхнулася мені, і я теж усміхнувся.

Примітки

1

«Маркіза д'О...» — новела німецького письменника Г. фон Клейста (1777—1811).

(обратно)

2

Необхідною ланкою (англ.).

(обратно)

3

Щасливий кінець (англ.).

(обратно)

4

Щаслива ніч (англ.).

(обратно)

5

Побачення (фр.).

(обратно)

6

Суботній вечір (англ.).

(обратно)

7

Брюнінг Генріх (1885—1970) — німецький політичний діяч, 1930—32 рр.— канцлер; своєю нерішучістю полегшив Гітлерові прихід до влади.

(обратно)

8

Гандель-Мацетті Енріка фон (1871—1955) — австрійська письменниця. Головна тема її численних історичних романів та оповідань — протиставлення католицизму протестантствові.

(обратно)

9

Ебнер-Ешенбах Марія фон (1830—1916) — австрійська письменниця.

(обратно)

10

Пірс Патрік (1879—1916) — ірландський поет, розстріляний англійцями за участь в Ірландському повстанні 1916 р.

(обратно)

11

Коннелі Джеймс (1868—1916) — ірландський революціонер, один із керівників Ірландського повстання 1916 р. Розстріляний англійцями.

(обратно)

12

Фенії — члени «Ірландського революційного братства» (50—60-і роки XIX сторіччя), що боролися за незалежність Ірландії.

(обратно)

13

Лангемарк — бельгійське село в західній Фландрії, біля якого під час першої світової війни відбувалися тяжкі бої між німецькими і бельгійськими військами.

(обратно)

14

«Іспит на здібність» — іспит, що дає право вступу до вищих навчальних закладів без атестата зрілості.

(обратно)

15

Ім'я Алоїз походить від давньонімецького «вельми мудрий».

(обратно)

16

Коло; круг; гурток (англ.).

(обратно)

17

Посланець кохання (фр.).

(обратно)

18

Здоровий дух в здоровому тілі (латин.).

(обратно)

19

Ніч єврейського погрому в гітлерівській Німеччині, 1938 року.

(обратно)

20

Так у гітлерівській Німеччині після окупації в 1938 році називали Австрію.

(обратно)

21

Англійська лайка: «сяка-перетака війна», «сякі-перетакі генерали», «сякий-перетакий Гюртгенський ліс, щоб він запався».

(обратно)

22

Головне командування сухопутних військ.

(обратно)

23

Головне командування військово-морських сил.

(обратно)

24

Назарейці — романтична течія в німецькому малярстві початку XIX сторіччя.

(обратно)

25

Квіточок (англ.). «Квіточки» або «Діти-квітки» — групи молоді, часто з заможних родин, що відкидали офіційну мораль буржуазного суспільства. Проповідували вільну, братерську любов. Були поширені в Європі наприкінці 60-х рр. XX ст.

(обратно)

26

Історії (англ.).

(обратно)

27

Вестибюля (англ.).

(обратно)

28

Помешкання у вигляді вілли на даху висотного будинку (англ.).

(обратно)

29

Хлопцями або дівчатами на виклик (англ.).

(обратно)

30

«Сльози речей» (латин.).

(обратно)

31

А крім того, я вважаю (латин.) — початок фрази давньоримського державного діяча Катона Старшого (234—184 до н. е.) з вимогою зруйнувати Карфаген, якою він закінчував кожен свій виступ.

(обратно)

32

Героїня роману «Еффі Бріст» німецького письменника Т. Фонтане (1819—1898).

(обратно)

33

Нічого не допомагає (фр.).

(обратно)

34

Стримане зауваження (англ.).

(обратно)

35

Школа у ФРН, де вчаться діти одного віровизнання.

(обратно)

36

Лавретанська літанія — католицька молитва до богородиці, складена з її шанобливих епітетів. Назва походить від каплиці в італійському місті Лорето.

(обратно) name="n_37">

37

«Сільський лікар», «У виправній колонії» — оповідання австрійського письменника Ф. Кафки (1883—1924).

(обратно)

38

© 1974 Verlag Kiepenheur und Witsch, Köln — Berlin.

(обратно)

39

Матеріал на першу сторінку (англ.).

(обратно)

40

Реклама (англ.).

(обратно)

41

Експромт (англ.).

(обратно)

42

Прізвище Блум співзвучне німецькому слову Blume — квітка.

(обратно)

43

Радянська артилерійська установка часів другої світової війни, т. зв. «катюша» (тут і далі прим, перекладача).

(обратно)

44

Організатор вечірок, свят (фр.).

(обратно)

45

Кадр, епізод (англ.).

(обратно)

46

Передача у фашистській Німеччині майна, що належало євреям, у власність арійцям.

(обратно)

47

Марка японських автомашин та мотоциклів.

(обратно)

48

Соціал-демократична партія Німеччини.

(обратно)

49

Палацовий ансамбль у Дрездені.

(обратно)

50

Запалювальна суміш (жарг. часів другої світової війни).

(обратно)

51

«Ми переможемо!» (ісп.).

(обратно)

52

Мюле, гальма — настільні ігри.

(обратно)

53

Юнацьку пристрасть (грецьк.).

(обратно)

54

Прямий ефір, репортаж (англ.).

(обратно)

55

Сучасний, той, що стежить за модою (англ.).

(обратно)

56

По-модному (фр.).

(обратно)

57

Джотто ді Бондоне (1266-1337) — італійський художник і скульптор.

(обратно)

58

Мантенья, Андреа (1431—1506) — італійський художник і гравер.

(обратно)

59

Як треба, як належить (фр.).

(обратно)

60

Кетлін, дочка Улігена — символічний образ Ірландії.

(обратно)

61

Буквально: «Не розумію» (мається на увазі оповідання німецького письменника Й. П. Гебеля «Каннітферштан», де голландці на будь-яке запитання чужоземця, як от: кому належать цей пишний будинок, кораблі в порту, чий це велелюдний похорон, відповідають: «Каннітферштан»).

(обратно)

62

Перепрошую, вибачте (англ.).

(обратно)

63

Німеччина (англ.).

(обратно)

64

Тлумачний і орфографічний словник німецької мови, названий на честь автора.

(обратно)

65

Ірландський різновид хокею.

(обратно)

66

«День гніву...» (латин.) — початок католицького гімну.

(обратно)

67

«Мейо — боже, поможи!» (англ.).

(обратно)

68

Фуггер — німецький банкір, представник найбільшого торговельно-лихварського дому XV — XVII ст. На паперових грошах у ФРН зображено його портрет.

(обратно)

69

Газета фашистської партії в Німеччині.

(обратно)

70

Людина-кажан (англ.).

(обратно)

71

Поганий (англ.).

(обратно)

72

Приємна людина, дуже приємна людина (англ.).

(обратно)

73

Найвища оцінка при здачі академічних іспитів, «з похвалою» (латин.).

(обратно)

74

Люд, народ (англ.).

(обратно)

75

Добрий день (англ.).

(обратно)

76

Острів посеред річки Сени, де знаходиться собор Паризької богоматері, в середньовіччі — центр Парижа.

(обратно)

77

Клички коней.

(обратно)

78

Чашку чаю (англ.).

(обратно)

79

На спомин (латин.).

(обратно)

80

Весільні дзвони (англ.).

(обратно)

81

Нянь (англ.).

(обратно)

82

«Чудовий день — саме для кухля Гінессового пива»! (англ.).

(обратно)

83

Герой давньогрецького міфа, приречений терпіти страшні муки голоду й спраги, маючи поряд їжу й питво.

(обратно)

84

Закінчуйте вже, будь ласка! (англ.).

(обратно)

85

Одна з кельтських мов, найпоширеніша в Ірландії до завоювання її англійцями.

(обратно)

86

Арфа — герб Ірландії.

(обратно)

87

Унція — одиниця ваги близько 30 грамів.

(обратно)

88

«Поспішайте. Крапка. Відповідайте якомога швидше» (нім.).

(обратно)

89

Це — Дюкінелла, це — Дюкінелла, так (англ.).

(обратно)

90

«Доброго дня!», «Чудового дня!», «Гарного дня!» (англ.).

(обратно)

91

Повільно (англ.).

(обратно)

92

Роммель (гітлерівський фельдмаршал, командував танковою армією у другій світовій війні), війна, порядний (англ.).

(обратно)

93

«Як справи, Педді?» (розмови. англ.).

(обратно)

94

«Добре, дякувати богові та його пречистій матері» (англ.).

(обратно)

95

Книжку опадів (англ.).

(обратно)

96

«Так» (англ.).

(обратно)

Оглавление

Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)

  І

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

Втрачена честь Катаріни Блум[38] або як виникає насильство і до чого воно може призвести Переклав Петро Соколовський

Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест

  1 Приїзд. І

  2 Приїзд. II

  З Помолися за душу Майкла О'Ніла

  4 Mayo — god help us! [67]

  5 Кістяк одного селища

  6 Мандрівний політичний дантист

  7 Портрет ірландського міста Лімерік уранці

  8 Коли Бог створював час...

  9 Роздуми про ірландський дощ

  10 Найгарніші в усьому світі ніжки

  11 Мертвий індіанець на Дюк-стріт

  12 Дивлячись у вогонь

  13 Якщо Шемесові захочеться випити...

  14 Дев'ята дитина місіс Д.

  15 Невеликий додаток до західної міфології

  16 І жодного лебедя...

  17 Приповідки

  18 Прощання

*** Примечания ***