Королівська дорога [Андре Мальро] (fb2) читать постранично, страница - 2

рік, а потім повернувся в Париж і відновив заняття літературою.

У новому творі Мальро подає листування молодого француза і молодого китайця. Це давало можливість авторові зіставляти форми мислення, властиві Сходові і Заходові, і стало сюжетною основою його книги «Спокуса Заходу» (La Tentation de l'Occident, 1926).

Після цього був написаний роман «Завойовники» (1928) і вже потім повість «Королівська дорога» (1930), яка стала певною віхою у творчості молодого письменника.

Дія повісті «Королівська дорога» відбувається в Південно-Східній Азії (на території Таїланду, Південного В’єтнаму і Камбоджі) через кілька років після першої світової війни. Молодий француз Клод Ваннек їде в Сіам (так називався Таїланд до 1939 р. — Ю. П.) на пошуки стародавніх кхмерських барельєфів. У Європі виник попит на азіатські раритети, і Клод сподівається розбагатіти. На кораблі він знайомиться з Перкеном — цей німець або датчанин належить до тих європейців, які готові поставити на карту життя задля слави і влади. У Перкена великий досвід спілкування з тубільцями — існували чутки, що він зумів навіть упокорити одне з місцевих племен.

Клода дуже приваблює Перкен, він бачить, що значно старший друг дуже на нього схожий, бо вони обоє прагнуть наповнити змістом своє існування. Сенс життя, як це доводить письменник, однак, виявляється не в результаті дії, а в процесі самої дії. Просто діяти — це і є сенс життя.

Клод відкриває Перкену свій план: пройти по колишній Королівській дорозі, що колись з'єднувала Ангкор (велетенська система храмів і палаців, споруджених у IX–XIII ст. — Ю. П.) з дельтою ріки Мінам і Бангкоком. Там лишилися мертві міста і напівзруйновані, давно розграбовані храми. Але історичні археологічні пам'ятки лишилися.

Перкен погоджується брати участь в експедиції.

У Бангкоку представник французької колоніальної адміністрації радить Клоду не зв’язуватися з таким небезпечним типом, як Перкен. Перкен пояснює Клодові, що його заповітна мета — відгородити дружні йому місцеві племена від навали європейців. Ступивши на Королівську дорогу, Клод і Перкен опиняються перед лицем вічності. Вони потрапляють в різні пригоди, знаходять у стародавньому храмі цікаві барельєфи. Але їх зраджують і лишають напризволяще у джунглях наймані помічники з тубільців. Стає очевидним, що барельєфи доведеться кинути. Треба якось діставатися до цивілізації. Перкен пропонує добиратися до Бангкока через землі нескорених племен — маючи два термоси зі спиртним і намисто, можна ризикнути. У маленькому гірському селі мандрівники знаходять нового провідника. Тубілець запевняє, начебто серед них живе білий, і Перкен не сумнівається, що мова йде про його приятеля Грабо, людину рідкісної відваги, що посідає своєрідну примітивну велич. Джунглі виглядають усе більш ворожими і небезпечними. На шляху до головного місцевого села мандрівники починають тривожитися: провідник не завжди нагадує їм про отруєні бойові стріли і колючки — тільки досвід Перкена дозволяє їм уникнути пасток. Жахлива правда відкривається тільки на місці: тубільці, осліпивши й оскопивши Грабо, перетворили його на жалюгідного раба — майже тварину. Перкенові і Клодові загрожує така сама доля.

Молодий археолог готовий вже пустити собі кулю в лоба, але Перкен відкидає цей легкодухий вихід і йде на переговори, прекрасно усвідомлюючи, що його чекає у випадку провалу. Перечепившись за щось, втомлений від напруги, Перкен потрапляє коліном на ввіткнуту в землю бойову стрілу. Однак йому вдається зробити неможливе: тубільці погоджуються випустити їх із села за певних умов. Лише після цього Перкен змазує йодом своє розпухле коліно. У нього починається найсильніший жар.

За п'ять днів мандрівники дістаються сіамського селища. Заїжджий лікар-англієць не залишає Перкену жодних надій: із гнійним артритом поранений проживе не більше двох тижнів.

Влада негайно висилає каральний загін проти тих, хто скалічив Грабо. Перкен з Клодом вирушають туди. Перкена везуть на возі — пересуватися самостійно він уже не здатний. Клод їде з ним, немов би зачарований подихом смерті.

Дарма Перкен закликає своїх тубільних друзів боротися з цивілізацією, що впритул підступила до них. Бо якщо горці пропустять військову колону, слідом за нею тут простягнеться залізниця.

Але Перкена не чують, він вже для них чужий і хворий, безсилий, його відштовхують, і він вмирає.

Клод, переповнений почуттями, намагається передати другові хоч дещицю братерського співчуття, але коли він обіймає Перкена, той дивиться на нього вже як на істоту з іншого світу.

— Я ніколи не боявся смерті… Старості — так. Особливо, якщо ти відчужений од інших. Виродження. Мене гнітить — як би це пояснити — моя людська поведінка… Хай я старішаю, а це жахливо. Час роз’їдає мене, мов рак… Час — володар життя, — говорить Перкен.

І десь у цих словах і полягає головна тема повісті «Королівська дорога».

Що таке життя? Що таке смерть? Чи варто скніти, доживаючи