КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 451673 томов
Объем библиотеки - 642 Гб.
Всего авторов - 212339
Пользователей - 99596

Впечатления

каркуша про Коротаева: Невинная для Лютого (Современные любовные романы)

Ознакомительный фрагмент

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
Berturg про Сабатини: Меч Ислама. Псы Господни. (Исторические приключения)

Как скачать этот том том 4 Меч Ислама. Псы Господни? Можете присылать ссылку на облако?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Шелег: Нелюдь. Факультет общей магии (Героическая фантастика)

Живой лед недописан? и Нелюдь тоже?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Шелег: Глава рода (Боевая фантастика)

Нелюдя вроде автор закончил? Или пишет продолжение по обоим темам?

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Stribog73 про Самошин: Ленинск (песня о Байконуре) (Песенная поэзия)

Эта песня стала неофициальным гимном Байконура.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Stribog73 про Калистратов: Мотовоз (песня о байконурцах) (Песенная поэзия)

Ребята, работавшие в военно-космической отрасли, поздравляю Вас с днем Космонавтики! Желаю счастья, а главное, здоровья! Я тоже 19 лет оттрубил в этой сфере.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Stribog73 про Таривердиев: Я спросил у ясеня... (Партитуры)

Обработка простая, доступная для гитариста любого уровня. А песня замечательная. Качайте, уважаемые друзья-гитаристы.

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).

Називай мене Мері... (fb2)

- Називай мене Мері... (и.с. Морок) 666 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) - Андрій Анатолійович Кокотюха

Настройки текста:



Андрій Кокотюха Називай мене Мері...

«Те, для чого тебе можна використати». Так говорив його дід. Все, що тобі треба — це те, для чого тебе можна використати.

Ю Несбьо «Спрага»

Частина перша Називай мене Мері

1

Чекав у машині біля будинку.

Місце для засідки не ідеальне. Важко лишатися непоміченим, коли машина стоїть у дворі, просто навпроти дитячого майданчику. Там, як у роки його юності та юності батьків, за невідомо ким закладеною традицією, збиралися під вечір люди. Парочки, — цілуватися. Невеличкі компанії з пивом або чимось міцнішим. Ось і зараз у сутінках на лавці поруч із низенькою пластмасовою гіркою, які ставлять у дворах новобудов, гуртувалася трійця.

Не мужики.

Дзвінкі жіночі голоси чулися навіть через підняте віконне скло. Він міг визначити вік на слух. Лишень з уривків розмови, що долітали до нього, вирахував: зібралися подруги, плюс-мінус ровесниці його колишньої дружини. Жіночки до сорока. Хто б іще називав одна одну дівчата, нещадно, добіла, перемивав кісточки чоловікам, котрі нічого не роблять по життю й від яких усі давно втомилися, обговорював котрусь четверту, що нарешті пішла від свого, та згадував всує незнайомі йому, але, мабуть, популярні телешоу. Запросто міняли тему, перестрибували на кусючі ціни за комуналку — й так само легко верталися до телевізора.

Компанія, по маківку зайнята собою.

Але для поліції це — свідки.

Свого часу, жуючи глевкий сищицький хліб, найперше шукав таких людей, коли опергрупа виїздила на черговий убій. Сюди, на місце, після всього теж примчить поліція. Нехай телебачення, інтернет і соціальні мережі скільки завгодно розводяться про відтік професіоналів із органів, загальне зниження якісного рівня особового складу та системне нищення карного розшуку як структури. Так, це все має місце. Почалося вже на його пам’яті. Коли спитають — сам може багато розказати про те, що в розшуку справді нема кому працювати, зі злочинністю ніхто не бореться, процент розкриття найнижчий за останніх двадцять років.

Тим не менш, розслаблятися не радив би нікому й ніколи.

Собі — передусім.

Бо оперативники разом із дільничним усе одно зобов’язані закидати найбільшу, найгустішу сітку. Тому будуть вишукувати й детально опитувати всіх можливих та неможливих очевидців пригоди. Не конче бачити. Достатньо чути крики, звуки пострілів чи ударів, шум мотору.

Подібні компанії — завжди знахідка для розшуку.

Так, у березневих сутінках його навряд хтось розгледить, аби потім упізнати.

Проте колективний розум, яким є будь-який розшук, неодмінно складе розрізнені деталі в цілісну картину. Рано чи пізно поліція візьме слід. Професійний рівень тут ні до чого.

Спрацює Система.

Вона лише здається громіздкою та на позір неповороткою, кондовою.

Ще за часів своєї служби в органах встиг переконатися: найкращі злочини планують лише міліціонери. Від того, що їх уже скоро три роки, як переназвали поліцейськими, нічого не міняється. Можливо, Система поповнилася. Та не очистилася.

Цього вечора він збирався зробити в процес очищення посильний внесок.

Той, на кого чатував, затримувався. Хоча його розпорядок дня не був аж таким насиченим. Зранку на службі, потім виходив кудись на обід, міг затриматися для приватної розмови з солідного вигляду чоловіками в дорогих костюмах. Повертався й не виходив з управління раніше сьомої вечора. Далі катався центром, завертаючи тепер уже в невеличкі дорогі ресторани. Сторонні там впадали в око відразу, тож він щораз лишався в машині й чекав, поки об’єкт вийде. Міг лише припускати: у тиші подібних ресторанчиків вирішувалися питання серйозніші, ніж за обідом.

Удома не чекали. Тож вертався близько одинадцятої.

Сьогодні він провів свого підопічного до маленького клубу на Подолі, залишив там і покотив сюди, попід будинок. Все одно приїде, не той, хто міняє звички.

22:30

Він торкнувся бейсбольної біти, що лежала поруч на пасажирському кріслі.

Жіночки, схоже, не збиралися розходитися. Чи їх теж ніхто не чекав удома, чи, скорше за все, подруги давно не бачилися, не ділились наболілим. Роки оперативної роботи навчили читати незнайомців по манері спілкування, інтонаціях, навіть уживаних наголосах. Тож він міг битися об заклад: усі троє працювали десь тут поруч.

Швидше за все, на великому базарі, одному з тих, що дають робочі місця двом третинам мешканців будь-якого київського мікрорайону. Тим більше, спального, тій частині Оболоні, яка межує з метро, названим на честь Героїв Дніпра, й плавно перетікає в одну з міських околиць. Дівчата напевне трудилися до дев’ятої. Потім ще якийсь час прибирали робочі місця, замикали їх. І ось тепер знімали стрес після дванадцяти годин невдячної, ще й малооплачуваної роботи.

Якщо той, кого він зачекався, з’явиться, а вони ще не розійдуться, — доведеться на ходу міняти план.

Там метрів тридцять до майданчика, навряд більше.

Не розгледять, але налякаються.

22:37

Здається, вже все, насиділися.

Полегшено видихнув, проводжаючи поглядом невеличку жіночу компанію, яка нарешті наговорилася й розбрідається. Одна з них зібралася викинути сміття в найближчий контейнер просто з пакетом. Інша зупинила, видерла в подруги кульок, висипала вміст у смітник, а тару акуратно потрусила, згорнула, запхала собі в сумку. Мимоволі зиркнула на його машину, ковзнула поглядом без жодної мети й цікавості, посунула далі, інтимно взявши приятельку під лікоть.

Двір спорожнів.

Він знову лапнув біту.

22:45

Темряву розітнули фари.

Неквапом заїхав знайомий джип.

Зупинився.

Прочинилися дверцята з боку водія.

Час!

У таких випадках краще діяти відразу. Не дати противнику змоги оговтатись, зрозуміти все, бодай якось оцінити ситуацію й відповідно до неї діяти. Ввімкнувши свої фари, він підсунув ближче біту й занадто легко як для людини, котра зібралася переламати руки-ноги давньому знайомому, вийшов з машини назустріч прибулому.

— Здоров, Свистуне!

— Вечір добрий... А...

Дверцята з боку пасажира в цей момент теж відчинилися.

— Оп-паньки! Лилик! — вигукнув Свистун, нарешті розгледівши, хто привітався. — Зай, ти глянь, хто тут! Скільки років! Я думав, тебе на Донбасі вбили!

— Живий.

— Та бачу! Ні, зай, ти глянь на нього! Примара у лаптях!

З машини виходила молода жінка, зовсім ще дівчина. Коротка хутряна шубка, хай не сезон. Під нею — джемпер, спідниця до колін, ботфорти на струнких ногах. Коротка гривка, Свистун завжди любив білявок, навіть фарбованих.

Чорт! Лайко!

Не сам. Такий варіант треба було передбачити.

Свідок, стороння особа, не входила в плани.

Про біту доведеться забути. А іншого плану поки не мав.

— А хто це, Дім? — голос приємний, та неприховано втомлений.

— Старий друг, Олежка Кобзар! Ми його Лиликом називали! Га-га, братан, красунчик! Я зацінив!

Розкривши обійми, Дмитро Свистун посунув на нього.

Олег Кобзар зачинив дверцята свого авто, з сумом ковзнувши поглядом по замашній дерев’яній біті.

Обдало легким запахом — Свистун на його пам’яті частенько сідав за кермо піддатим.

2

Стрижену білявку звали Міленою.

Й вона не дуже зраділа, коли Свистун потягнув Кобзаря до себе.

На її місці Олег так само не надто б тішився, бо це помітно розходилося з її планами. Та в його плани гостини в того, кого планував убити, теж не входили. Проте, поки мляво гарикався, шукаючи правильний вихід, зрозумів: іншого варіанту вже просто нема.

Бо Кобзар не відступиться. Й наступного разу доведеться пояснювати, чому знову отак випадково здибалися. Свистун не пальцем роблений. Знаючи, що довкола відбувається, ситуацію прорахує на раз-два. Тому третьої зустрічі може й не бути.

Думай, думай, думай...

— Я так і не вкурив, за яким хріном ти тут товкся, — спитав Свистун уже в ліфті, ставши між Олегом та Міленою й натискаючи кнопку.

Консьєржки нема.

Кодовий замок на дверях.

Плюс, добре, Олегові подобалося. Ще раніше зауважив цю обставину, коли визначався з місцем для акції. Не мало бути випадкових свідків, і тут ця блонда...

— Так, — відповів непевно. — Справи.

— Конспіратор, ага? — Свистун підморгнув білявці, та закотила очі. — Скажи ще — по роботі. Може, ти в приватний розшук подався.

Він лукавив. Чудово знав, де працює Кобзар після повернення з Донбасу.

— Ми з тобою в курсах, Дімон, який у них хліб. То в книжках усе складно написано. На ділі ще нудніше.

— Не читаю я книжок, Лилику, не читаю. Нема коли, роботи зараз по маківку, — говорячи так, він чомусь чиркнув себе ребром долоні по горлу. — Часу на особисте життя — нуль цілих, нуль десятих. В тебе як, налагодилося?

— Куди. Ще до війни, ти ж знаєш...

— Ой, не треба про війну, я вас благаю! Яка війна, мама рідна! З ким війна! То придумали все, пропаганда. Аби прикриватися, що крадуть. Ну його, ми ж дорослі хлопці з тобою.

Ліфт зупинився на восьмому поверсі. Свистун блазнювато запросив Мілену виходити першою. Вона роздратовано шарпнула Дмитра за рукав, кивком виставляючи з кабіни. Той ступив, але все одно простягнув білявці руку, мовби та була в авто чи старовинній кареті. Кобзар вийшов останнім.

— Так я тебе, брате, прокачав! — вигукнув Свистун, порпаючись у кишені в пошуках ключа. — До когось по холостяцьких справах заїхав. Колися, Лилику, колися!

Вказівний палець націлився йому в груди.

— Вгадав, — Олег розвів руками.

— Теж мені, гадалка. Циганка з картами, — пирхнула Мілена.

— То таке діло. Потрібне.

Підкинувши в’язку ключів у правиці, лівою рукою Свистун легенько ляснув білявку нижче спини, підморгнувши Кобзареві. Він думав, дівчині не сподобається. Та Мілена тримала себе так, ніби нічого не сталося. Лиш зробила крок убік. Свистун влучив ключем у шпарину, і цей жест дав зрозуміти Олегові, наскільки той п’яний.

Відчутно.

Не пару келихів вина чи пива.

Не скляночка віскі з льодом.

Усе серйозніше.

І Кобзаря влаштовувало — новий план склався, щойно зайшли в квартиру.

3

Помешкання двокімнатне.

Нічого особливого, навіть дуже нудно. Планування стандартне для забудов сорокарічної давнини. Господар відразу почав умикати світло по всій квартирі, починаючи з передпокою, у такий спосіб запрошуючи гостей проходити. Вузенький коридор завертав до великої кімнати, двері якої Свистун прочинив легким копняком.

За сучасною модою меблів тут обмаль: стандартний м’який гарнітур, скляний журнальний столик, плаский прямокутник телевізора на стіні. Куток біля вікна відгороджений справжньою барною стійкою. За нею був власне й бар: кілька напівпорожніх пляшок, коньяк та віскі, окремо — круглі низенькі склянки з товстого скла.

— Ласкаво просимо!

Зробивши в бік бару широкий жест, Свистун скинув плащ, жбурнув на кутик дивану, потер руки. Мілена тим часом присіла на краєчок, притиснувшись стегном до столика, й верхній одяг знімати не квапилася. Кобзар скористався нагодою, швиденько став поруч, навіть блазнювато шаркнув ногою.

— Дозвольте?

— Що? — білявка глянула на нього знизу вгору.

— Шубу вашу. Допоможу.

— Давай-давай! — заохотив Свистун. — Я тут трошки той... В таємну кімнату. Всю дорогу терплю. Будь як вдома, Лилику. Бери склянки, наливай, що бачиш. Я зараз.

Господар вийшов, причинивши за собою двері. На коротку мить запала мовчанка, її порушила Мілена:

— Навіть не знаю. Наче відчувала...

— В сенсі?

— Нічого не вийде. У вас тут чоловіча компанія.

— Ви не заважатимете. Я ж випадково нагодився.

— Старим друзям завжди є про що поговорити. Нецікаво.

Мілена підвелася.

Отак просто...

Кобзар зрадів, що все, чого хотів, складається саме собою. А білявка спершу закопилила губи, потім — стисла їх, витягнувши шнурочком, зміряла Олега черговим нищівним поглядом.

— А чого це я раптом? — пальці вже розстібали ґудзики на шубі. — Зрештою, мала плани на вечір. Свої. Через нього, — кивок на зачинені двері, — поміняла. Виглядає, тепер маю міняти плани, вечір пропав? Краще б піти тобі.

Пальці впоралися з ґудзиками.

Тепер Мілена дивилася виклично. І при світлі люстри Кобзар розгледів у її очах ті самі вогники, що у Свистуна. Тільки якщо той п’яний, білявка — ні. Від неї зовсім не відгонило алкоголем. Зате розширені зіниці були красномовніші за будь-які запахи.

— Можу компенсувати, — Олег заговорив білявці в тон.

— Компенсувати?

— Бог трійцю любить.

— До чого...

— До того, — часу вже критично бракло, Кобзар перейшов у наступ, ступив ближче, взяв краї шуби двома руками. — Плани свої поміняла вже двічі. Не страшно, якщо зміниш втретє. Добре. Хороша прикмета.

Мілена далі дивилася на нього невдоволено, з презирством — вже встигла оцінити стару шкірянку, не останнього фасону джинси, дешевенькі туфлі на товстій підошві. Але Кобзар помітив нове: бісик цікавості.

Правиця ковзнула під шубу.

Пройшлася по талії, опустилася на сідниці, ледь стиснула.

— Ти чого?

— Нічого. Або — те саме, — Олег уже не добирав відповідних слів, відпустив, молов перше, що вступало в голову, хай виглядає дурнувато. — Можемо поїхати звідси разом. До мене. Обіцяю, більше твоїх планів на вечір я не порушу. Не загадуй. Ну, як нинішній вечір змінить твої плани на все життя?

— Навіть так?

— Хтозна. Але ж спробувати можна. Таке безумство...

Ось вона — іскорка цікавості.

— Мені подобається. Ти не такий, яким видався з першого погляду.

— Перше враження ніколи не буває правильним. То їдемо звідси?

Поки говорив, двері за спиною прочинилися. Кобзар напружився, та не спішив повертатися. Навпаки, сильніше притис до себе Мілену, вже знайшов її губи своїми. Торкнувся. Вона відповіла, бо бачила Свистуна в отворі та його реакцію.

Їй подобалося.

Завелася.

Е, стоп! Якого... Твою... Вашу мать, Кобзар! Охрініли зовсім обоє!

4

Тепер Олег дозволив собі повернутися.

Неквапом, з виглядом хазяїна становища. Заступив собою Мілену, яка в цей момент облизала губи й для чогось підморгнула Дмитрові. А той, завмерши в проході, ще не міг остаточно оцінити побачене й впоратися з несподіваними емоціями.

— Тут хтось третій. Отже, зайвий, — мовив Кобзар спокійно. — І взагалі, колего, застебни калитку.

Штани Свистуна були застебнуті.

Але він машинально, як зробив би це будь-який чоловік, зиркнув униз, потягнувся до зіпера. Лапнувши себе спереду, пересвідчився: надурили. Мілена дзвінко реготнула. Кобзар розвів руками. Господар дому почервонів.

— Ну-ну. Десь узявся на мою голову. Виліз з-під землі буквально. Сто років тебе не бачив і ще стільки б не бачити, — Свистун стиснув кулаки, посунув на Кобзаря. — Вали звідси сам, козел. Зовсім вали. А з тобою, — глянув на білявку через плече, — у нас ще буде окрема розмова.

— Він має на тебе права? — запитав Олег, не повертаючись.

— Я його взагалі сьогодні бачу вдруге! — вигукнула Мілена. — А тебе — вперше! Дістали вже обидва!

Це не входило в новий план. Ось що значить імпровізація, коли нічого не продумано.

— Ти хочеш бути тут? — говорив до дівчини, не зводячи погляду зі Свистуна.

— Хоче! — гаркнув Дмитро.

— Тебе не спитали! — білявка виступила наперед. — Тепер точно нічого не хочу! Ви — двоє психів! Я не здивуюся, якщо все розіграли наперед! Придурки!

Мілена рішуче пішла на вихід.

— Стоп! — Свистун спробував її зупинити.

— Пусти! — крикнула вона. — Я кричатиму! Сусіди почують!

Кобзар став між ними.

— Брек! Мілено, ти бачила мою машину. Спускайся, чекай на мене там, біля неї. Я прийду зараз.

— Знайшов дурну! — огризнулася білявка. — Або даєте пройти, обоє, або я викликаю поліцію!

— Забула, сучко? Поліція тут! — Свистун ударив себе кулаком у груди.

— Ах, сучка? — Мілена тупнула ногою. — Швидше дурепа, бо повелася з таким! А ти, — кивок у бік Олега, — не кращий. Пустіть, сказала!

— Ніхто не тримає, — процідив Дмитро.

— Я знайду. Їдь спокійно, — сказав Кобзар.

— Загубіться ви обоє!

Білявці ніхто не завадив пройти. Вже в дверях вона повернулася, показала чоловікам середнього пальця, перед тим облизнувши його. А потім висловила все, що думає про них. Не добираючи слів.

— Ого! — вирвалося в Свистуна.

— Нічого собі, — підхопив Олег.

На якусь мить побачене й почуте навіть примирило обох. Та щойно Мілена пішла, траснувши вхідними дверима, вони знову втупилися один в одного, мов бійцівські пси перед сигналом хазяїв.

— Далі що? — глухо мовив Свистун. — Так і будемо стояти?

— Можемо випити. Не сратися ж через якусь телицю, хай і породисту.

Дмитро зробив два кроки назад, тепер уже змірявши Олега чіпким поглядом з ніг до голови.

— А ти ж не за тим прийшов, — він тверезів на очах, до нього поверталися логіка та здоровий глузд. — Я тебе справді ціле життя не бачив.

— Два роки.

— Півтора.

— Тринадцять місяців.

— Без різниці. Ти виліз з-під землі не просто так. Ти ж не випадково тут крутишся, біля мого будинку.

— Випадково.

— Мені не розказуй! — рявкнув Свистун. — Нічого не буває випадкового! Ти чекав! Ти в засідці сидів! Ти ж у нас ветеран війни, все у войнушки граєшся! Що тобі треба?

Він посунув на Кобзаря.

— Плащ, — сказав Олег.

— Який плащ? — Свистун зупинився.

— Твій. Якщо є при тобі ствол — тільки там. Давай сюди.

Дмитро перевів подих, голосно видихнув. Зараз він протверезів остаточно, і Кобзар зосередився: надалі треба уважно стежити, контролюючи кожен його рух. Але Свистун не спішив. Зміряв поглядом відстань між собою й плащем, демонстративно повернувся, ступив за барну стійку.

— Ти правий. Треба поговорити. Все непросто, я вгадав?

— Нічого ти не вгадав.

— Ти не сам мене шукав. Тебе хтось до мене прислав. Ти придумав, як не говорити зі мною при чужих. Тому розіграв усю цю виставу, аби дівиця захотіла піти сама. То як, правильно все?

Свистун узяв почату пляшку віскі.

— Тепер я кажу — ти слухаєш, — вицідив Олег. — Сьогодні твій вечір. Тобі пощастило. Коли б не білявка, лишився б там, на вулиці. Чесне слово, збирався показати, що буде, як ще хоч раз зачепиш дружину й дитину Артема Головка. Особливо дитину.

— До чого тут я?

— Стули пельку! — Олег стиснув кулаки. — Я сказав — ти почув.

Кобзар захопився й ледь не пропустив — ухилився на секунду пізніше.

Пляшка мусила вцілити в голову, та удар прийняло ліве плече.

Свистун уже мчав на нього, спритно вискочивши з-за стійки.

Стрибнувши, Кобзар поточився, упав — і тут же кинув тулуб убік, дивом уникнувши ста кілограмів живої ваги, яка летіла згори.

Вони скочили на ноги одночасно.

Олег пірнув під руку, ударив знизу, діставши щелепу противника. Той встояв, хоч і гойднувся. Вдруге вдарити не встиг, бо координація ще трохи гуляла, не зважаючи на позірну тверезість. Ініціатива все одно була за Кобзарем, він не церемонився — влупив носаком у пах Свистунові. Коли той заволав від болю й зігнувся — довершив справу, зваливши Дмитра на скляний столик.

Тіло зсунулося на підлогу.

А потім Олег знову ледь не стратив: Свистунова рука ковзнула під диван, виринула вже озброєною.

Значить, пістолет не в плащі.

Або у квартирі їх два.

Відступивши, Кобзар приготувався вдарити.

Тим часом противник, у котре показуючи себе спритником, звівся на рівні, тепер тримаючи Олега під дулом. Жоден із них не боявся, що постріл можуть почути. Стрілянина й вибухи на київських — і не лише на київських! — вулицях стали прикметою воєнного часу. Яка вже чотири роки, як нікого не дивує. Лякає, та й то не всіх. А от чого не роблять люди, так це не біжать на постріли, зачувши їх. Тікають чимдалі. Й не поспішають спілкуватися з поліцією.

Кобзар відчайдушно скакнув уперед, на ходу хапаючи й різко вивертаючи Свистунову правицю донизу.

Той скрикнув — усе ж не чекав, що Олег кинеться на пістолет.

Палець натиснув на спуск від больового шоку.

Одного пострілу вистачило.

Відштовхнувши його від себе, Олег мов зачарований дивився на місце, куди влучила куля. Так ще треба вміти: стегно, пробив артерію, тепер кров текла рікою. Навіть досвідчений хірург не встиг би перетягнути рану — смерть від подібної рани була питанням кількох хвилин.

Помирав Дмитро Свистун здивованим.

А Олег Кобзар аж тепер зрозумів: насправді бажав йому смерті.

Тепер єдиному синові його друга Артема більше ніхто й ніщо не загрожувало.

5

Після себе прибрав.

Знайшов вологі серветки у ванній. Обійшов кімнату, намагаючись не ступати в криваву калюжу. Витер усюди, де брався руками. Діяв так, ніби дванадцять років не розкривав убивства, а сам скоював їх. Обдивившись усе навкруг, переконався — не залишив нічого для себе критичного. Є, звісно, одна проблема, та вона вирішиться швидко й безболісно.

Вимкнув світло. Двері зачинив, розібравшись із автоматичним замком. Потягнув на себе, почув — клацнуло, перевірив, сіпнувши за ручку. Протер після себе її також. Світло вимкнене, завтра субота, на службі Свистуна не чекатимуть.

Пощастить — за ним шукатимуть не раніше понеділка.

Сівши за кермо й запустивши мотор, Кобзар з подивом відзначив: у нього не тремтять руки. До війни йому доводилося стріляти в людей п’ять разів, з них два — влучно, на смерть. Обидва випадки начальство викрутило як необхідну самооборону, що, власне, нею й було. І мандраж відчув лише перший раз. Потім якось воно минулося.

Сьогодні він скоїв ненавмисне вбивство.

Самооборона, хоча хто на кого першим напав — питання. Він же збирався скалічити колишнього колегу. Нехай мав на те формальну причину, але жоден суд її не врахує. Зараз Олег мимоволі зауважив: шукає собі виправдання. Тоді як на Донбасі, куди пішов добровольцем, сумління не мучило. За лінією розмежування — ворог, який намірився вбити тебе. Коли так, ти маєш стріляти у відповідь. Бажано — влучно.

Теж, вважай, самооборона.

Убивство ворога заохочується. За це навіть нагороджують, підвищують у званні, просто поважають. Якщо, звісно, ворог знищений у бою — і це сепар, а не мирний житель, котрий опинився під перехресним вогнем і справді ні в чому не винен. Окрім того, що вимушено мешкає в зоні бойових дій.

Коли до війни Кобзареві доводилося стріляти в людей, писав потім ненависні пояснення, переживав безглузді по суті своїй службові розслідування. Тим не менш, щораз, коли ситуація вимагала братися до зброї — брався, не думаючи про наслідки. Війна ж занурила Олега в світ безкарних убивств, коли нікому нічого не треба пояснювати. Навпаки, дехто, явно надивившись свого часу воєнних фільмів, ставив зарубки на прикладах, пишаючись кожним застреленим ворогом. Чомусь не переймаючись тим, що одного разу сам наразиться на кулю. І десь там, по той бік лінії розмежування, ворожий солдат так само поставить свою зарубку.

Не дивувала тепер цілковита відсутність реакції на вбивство. Байдужість до смерті, заподіяній ворогу — своєрідний воєнний трофей.

Нічого іншого, крім хіба що кількох хвилин сумнівної слави, колишній капітан тепер уже колишньої міліції Олег Кобзар з Донбасу не приніс.

Він перетнув двір, роззираючись, мацаючи очима березневу темряву. Нікого не було, навіть вікна багатоповерхівки світилися лиш де-не-де. Зупинився прикурити, прикинув, куди виходять вікна Свистунової квартири. Зрозумів — не сюди, помешкання кутове. Неквапом оминув дім, огинаючи з правого боку. Тут уже вирахував вікна й посміхнувся сам до себе. Поруч були темні прямокутники. Сусіди, що могли почути звук пострілу, або спали, або їх узагалі вдома не було.

На місці сищика засмутився б.

Проте вбивця потішився.

Повернувся у машину, вмостився за кермо. Витяг телефон, вимкнений раніше, ввімкнув. Одразу ж озвалися повідомлення. За час, поки скоював злочин і замітав сліди, прийшло п’ять повідомлень, усі — замовлення. Пробіг очима, жодним не спокусився. Трохи подумавши, набрав номер, збережений лише в пам’яті.

Відповіли після першого ж виклику.

— Ми домовлялися, Кобзарю.

— Ця лінія в тебе захищена.

— Все одно. Твоя ні. Той, кому треба, зафіксує дзвінок.

— Абонента не визначить, Пасічнику.

— Зате при бажанні вирахує місце. І вже напевне — час дзвінка.

— Це якщо шукатимуть мене.

На тому боці Ігор Пасічник зітхнув.

— Лилику, я знаю тебе так давно, як свою дружину. Й точно краще.

— До чого...

— До того! — тон звучав невдоволено. — Коли б усе пройшло рівно, наче діти в школу, ти б мені отак відразу не озивався. Значить, пішло не так. А мені знову, Кобзарю, за тобою підчищати. Отже, якщо не підчистити, є шанс, що ти проколовся й тебе зачеплять неодмінно.

Тепер зітхнув Олег.

— Життя — воно не просте, сам же розумієш.

— Слухаю, — Пасічника попустило, як завжди траплялося в подібних випадках.

— О двадцятій десять наш друг поїхав до клубу «Торнадо», це заклад на Подолі, — він перейшов до манери рапорту. — За тиждень, що я його водив, був там удруге. Схоже, частий відвідувач, та навряд постійний клієнт.

— Це важливо?

— Це мій висновок.

— Отут ти весь, Лилику. Робиш висновки, які ніколи не стосуються основної справи. Але для чогось усе одно сушиш над цим голову.

— Завжди хочу мати повну картину.

— Тільки не завжди вона потрібна, — відрубав Пасічник. — Бач, ми вже витрачаємо на зайві тертя купу часу.

Іншим разом Олег би заперечив. Тут утримався. Роздушив бичок у попільничці, провадив далі.

— Я провів його до «Торнадо». Був сам. Назад, додому, приїхав за дві години й з бабою.

— Не люблю цього слова.

Кобзар уявив, як Пасічник скривився.

— З дівчиною, так влаштує?

— Свідок? — довго пояснювати не довелося, й Олег відчув настороженість.

— Довелося все міняти на ходу. Але в результаті наш приятель... Як би це пояснити... Скажемо так: налетів на кулю з власного пістолета.

На тому боці довго мовчали.

— Як знав. Звівся з тобою, — почув нарешті. — Дівчина, сподіваюсь, того всього не бачила?

— Баба... дівчина забралася геть. Але чула, як наш друг назвав мене на прізвище, ім’я, ще й Лиликом.

На тому боці запала гнітюча мовчанка.

— Кисло, — сказала коротко трубка. — Ідеї є?

— Навалом. Дівчину звуть Міленою. Ім’я не таке вже рідкісне зараз, та однаково їх не так багато, як Марин чи Оксан. Прізвища не знаю, де живе — теж. Проте зуб даю: наш друг знайшов її в «Торнадо». Зовнішність ефектна, ім’я прикметне. Думаю, вона завсідниця.

— Професіоналка?

— Там не клуб із повіями, Ігоре. Не бордель підпільний. Дівчина з категорії шукачок пригод. Могла поїхати сьогодні з нашим другом, бо бачила його там кілька разів. Тому довіряє. Ну, і навряд це в неї перша подібна пригода.

— Що від мене треба?

— Акуратно вирахувати Мілену. Ресурси маєш.

— Ясно. Лягай спати, Лилику. Я тебе сам знайду.

— Ага, спати. Робота ще є.

— Тоді працюй, але не надривайся. Бережи себе.

У трубці замовкло.

— Твоїми молитвами, — гмукнув Кобзар і перемкнувся на повідомлення.

Нове, шосте.

Олег натиснув потрібну кнопку, викликаючи диспетчера.

— Сорок четвертий, я недалеко від «Мінської». На Бабин Яр беру.

Не відмовився, хоч за таким тарифом о цій порі мало хто їздить. Всі вимагають більшого й кінець кінцем отримують своє. Але зараз Олегові кортіло чимшвидше забратися звідси. Тож не комизився.

Пасажири чекають. Будуть неабияк здивовані швидкістю подачі машини.

6

Кобзар прочинив двері й ступив у звичний бардак. Жив в однокімнатній квартирі на четвертому поверсі дев’ятиповерхівки в надрах Святошина. Колись у сусідньому будинку отримав службову, дві кімнати, які потім Пасічник через знайомого юриста допоміг без проблем приватизувати. Після розлучення рівноцінно розміняти не вдалося. А продати не виходило: житло стрімко втрачало ліквідність.

З дружиною розлучалися за два роки до початку війни. Вже тоді агенції з нерухомості падали рясно, ледь не щодня. Їхні власники перекваліфіковувались у приватних візників, Олега самого кілька разів підвозили у справах учорашні брокери. Його нинішня робота в таксі — ідея, підказана часом. Інших варіантів для тих, хто має авто, втратив постійний заробіток, втомився від усього та цінує незалежність, — годі шукати.

На той час Кобзар ще служив у розшуку. Стосунки з колишньою дійшли стану, коли бути під одним дахом, навіть якщо кожен має окрему буду, ставало фізично неможливим. Він ночував або в кабінеті, або — в Головка, чия дружина на той час ще не завагітніла й сторонні в домі не заважали, а іноді — у порожній камері, якщо така знаходилася. Єдину незручність створювала неможливість регулярно митися під душем. Але Кобзар зі школи навчився приймати себе таким, як є, не намагаючись ламати природу й здаватися кращим.

У даному випадку — охайнішим.

Звик зосереджуватись на чомусь одному, переважно на роботі або просто на тому, чим зайнятий в даний момент. Ця звичка виробила рису, яка багатьма сприймалася негативно. Він не дбав про зовнішній вигляд й побутовий комфорт. На відміну від більшості людей, у тому числі — колишньої дружини, Кобзар міг одягнутися й вдягався аби як. Одяг переважно не прасував, тож намагався вдягати те, що не так очевидно мнеться. Міг не мити машину, не чистити взуття чи просто не витирати бруд. Голився через два рази на третій, а як випадала нагода, то заростав щетиною. З зачіскою вирішив просто: стригся коротко чи взагалі під нуль, чим дратував колишню спершу тихо, на рівні побутових жартів, а згодом — серйозно.

Стан робочого столу Кобзаря цілком відповідав характеру й зовнішності хазяїна. Стоси паперів і розсип папірців, у шафі та шухлядах за бажання можна було знайти скарб чи бодай артефакт. При тому, що постійно шукав потрібний документ. Це забирало більше часу, ніж може собі дозволити оперативник. Але знав його зміст, бо мав справді унікальну зорову пам’ять — і не лише зорову. Вести протокол допиту вважав за кару небесну: не любив витрачати час на писанину. Для чого, коли почуте тримає в голові, завжди згадає, хто, коли й про що говорив. Канцелярія доводила до сказу, тож часто після розмови Кобзар давав візаві чисті аркуші й ручку, аби той записував усе щойно сказане, до найменших подробиць. Коли Пасічник як начальник таки вимагав дати справам лад і належним чином оформити, Олег вказівку виконував, але всім своїм виглядом демонстрував надлюдські страждання.

Удома було те саме. Одяг ніколи не вішав та не клав речі на раз і назавжди призначені для них місця. Якщо дружина прибирала, завжди сварився, бо після неї не міг нічого знайти. Зрештою, вона змирилася з кросівками та черевиками у ванній, светрами на кухні, сорочками й футболками під ліжком у спальні, а шкарпетками — біля тумби для телевізора. Коли розлучалися, жодним словом не згадала про бардак круг себе, бо визнавала вголос і не лише в очі, а й заочно: хай би де валялися шкарпетки, — в Олеговій голові завжди був такий порядок, що дай Боже кожному.

Вона змирилася, що чоловік сприймав усе подібне не вартим уваги дріб’язком. Особливо коли мав перед собою мету, до якої треба йти попри все. У його випадку — знайти чергового вбивцю, маньяка чи ґвалтівника. Справді, тут не слід зважати на дрібниці.

Проблеми почалися, коли прийшло усвідомлення: з якогось моменту, що його проґавила, душогуби витіснили з Кобзаревої голови її.

Отак пішов незворотний процес.

Поки Олег вирішував квартирне питання, на побутові незручності не зважав. Та з якогось моменту відчув: псує життя іншим. Уже з міліцейського Главку цікавилися в Пасічника, чому це в Святошинській управі офіцер спить у камері попереднього ув’язнення. Знайшовши візитку одного з колишніх брокерів, який скаржився на проблеми з законом і бандитами водночас, Олег подзвонив, зустрівся і поговорив із людиною душевно. У того лишилася невеличка клієнтська база, яка не втратила актуальності через те, що потенційні покупці однаково не могли дати справжню ціну. Адже посередники включали в неї свій відсоток, це збільшувало вартість. Крім того тиснув борг — надумався на початку кризи позичити, аби втримати контору й працівників, й тепер доводилося смоктати лапу. Капітан міліції, тим більше — з «убивчого» відділу, мав можливості все це залагодити. Натомість отримав кілька контактів людей, готових платити напряму. Поторгувався, трохи скинув, знайомий юрист оформив оборудку майже задурно.

А потім Кобзареві пощастило. Знайшовся дах над головою — однокімнатна шпаківня в рідному районі, недалеко від колишнього помешкання. На неї впритул вистачало половини грошей, отриманих від колишньої. Там мешкав алкоголік, який все з хати продав і нарешті, на тиху радість рідні, помер на брудному матраці. Спекатися спадку у вигляді нерухомості, яка раптом упала на голову, всі хотіли дуже швидко. Олегові лишалося випередити інших бажаючих.

Звісно, тепер тут були старі, куплені через оголошення меблі. Новий власник об лаштував житло в мінімалістському стилі. Зате нічого зайвого. Широкий, доволі зручний та важкий, з натурального дерева диван. Кобзар його розклав раз і спав, часом навіть не застеляючи. Глибоке крісло, теж із цільного дерева, єдиним недоліком якого минулий власник вважав потерту оббивку. Комод, телевізор на ньому — Олег час від часу любив валятися й перемикати канали, виключаючи мозок та стежачи за тим, як блимає й міняється картинка. Єдина нова річ — ноутбук, який не мав окремого місця. Більше свою обитель самітника він нічим не обтяжив. Брудний одяг носив у пральню. Поки не забруднив — кидав на крісло, кухонний ослін чи на підлогу.

Саме так Олег Кобзар уявляв собі затишну оселю.

Повернувся ближче до третьої ночі, взявши після Бабиного Яру ще два замовлення. По дорозі назад звично завернув до цілодобового маркету, прихопив пляшку віскі. Дешевого, навіть, як підозрював, пальонки. Проте від горілки мав печію, а коньяк підробляли частіше й гірше.

Куртку — на вішак у маленькому передпокої.

Джинси й светр — на крісло, до загальної купи шмаття.

Ввімкнув телевізор. Умостився на дивані як був, у самих трусах.

Пив не через те, що тягнуло й вважав себе алкоголіком. Тим більше не з бажання пом’янути Свистуна, не вартого доброго слова й по смерті. Ще до нинішнього дня встиг нажити собі на пекельний казан.

До війни Олег міг спати ночами. Не завжди висипався, спокійний здоровий сон узагалі був рідкістю. До такого режиму звикає кожний сищик.

Повернувшись з Донбасу, просто перестав спати.

Тому й підписувався на нічну роботу частіше, ніж хтось інший.

Алкоголь присипляв, лиш коли в пляшці лишалася третина. Й однаково сон був коротким. Зате — був, і це вже добре. Залишки Кобзар знаходив у собі сили не допивати вранці, а виливати в унітаз.

З екрану підморгнула якась співачка, послала повітряний цілунок.

А потім почув вибухи — вони завжди починалися в голові, коли засинав. Розумів — це схоже на початкову стадію шизофренії. Та інакше, ніж під канонаду, засинати не міг.

Навіть після випитого.

7

— Тягне тебе до таких місць.

— Нормальне місце. А тобі не набридло кожен раз на це нарікати?

— Треба рости, Лилику. Подібні гадючники карму псують.

— Ага. Зате кабаки, в яких звик сидіти ти, карму чистять.

Хоч Ігор Пасічник зараз не виглядав на мільйон доларів, як належить керівникові служби безпеки великої корпорації. На зустріч прийшов у скромних, навіть дещо заяложених джинсах, дешевих черевиках, сірому светрі під горло й синьому пальтечку, родом явно із секонд-хенду. Образ вічного бюджетника довершував не знати на якому горищі відкопаний повстяний картуз.

Щойно чоловіки вмостилися за дальнім столиком, Пасічник зняв його, оголивши овальну лисину.

Вона вже намічалася, коли Кобзар прийшов працювати у відділ з розкриття особливо тяжких злочинів. Перехід збігся в часі з призначенням Пасічника начальником відділу. Він уже тоді нагадував не грізного мисливця на вбивць, а такого собі простуватого дядька, вайлуватого ведмедика. Так опери називали Пасічника позаочі, навіть коли його ще не поставили старшим над ними. Згодом, подавшись на підвищення в Головне управління, прізвисько забрав із собою. Буваючи там час від часу, Кобзар на власні вуха чув у коридорах, як Ведмедика згадували незлим тихим словом.

У свої сорок вісім відставний підполковник Ігор Пасічник виглядав років на десять старшим. Вже намітилися мішки під очима. Ніс-картоплина робив його схожим одразу на кількох акторів-коміків. Регулярні — Кобзар це знав, — походи в спортзал та басейн не допомогли позбутися кругленького пузця, яке той намагався приховати, міцніше затягуючи пасок. Проте зовнішність оманлива. Хто встиг запізнати Ведмедика ближче й краще, — того точно не зіб’є з пантелику цей мирний з вигляду типовий селюк. Пасічник вирізнявся гострим розумом, умінням розробляти стратегії, ризикувати й приймати нестандартні рішення. Починав службу знизу, з патруля. Вже потім, ставши оперативником, вивчив усі нюанси своєї роботи. Очоливши відділ, завжди брав їх до уваги, робив поправки на те, що ідеалу не буває і стандарти завжди можна порушити на користь кінцевого результату. Через те хватку мав залізну, як всякий, хто мислить асиметрично.

Не дивно, що одного разу Пасічнику стало тісно на посаді нібито керівній, досить високій, але яка не давала можливості вирішувати щось самостійно. Водночас він переставав бути зручним для міліцейського керівництва. Випереджаючи неприємні події, Пасічник тихо пішов у відставку через стан здоров’я, хоча тут міг дати фору багатьом. А за короткий час обійняв непомітну посаду у фінансово-промисловій групі «Капітал-Україна», яка мала інтереси в різних сферах — від банківської до виробничої.

Звісно, підполковник домовився про такий хід раніше. Й не лише через втому від кабінетної, здебільш неефективної роботи. Це сталося відразу після скандалу на Миколаївщині, в маленькій провінційній Врадіївці.

Того літа врадіївські міліціонери викрали, побили, зґвалтували й ледь не позбавили життя молоду жінку. Вона врятувалася дивом, ледь живою потрапила до лікарні. А коли оклигала — побачила одного з катів перед собою. Він, ніби так і треба, прийшов брати в потерпілої свідчення. Справу за звичкою зам’яли та згорнули, бо місцеве міліцейське керівництво мало покровителів у Києві, в Головному управлінні. Тамтешнім же людям урвався терпець. Вони згуртувалися й пішли трощити міліцію. Історія прогриміла й досі згадується, зайвий раз засвідчивши: система прогнила. Не хочеш замазатися безповоротно — треба пакувати речі.

Мудрі робили так.

Ігоря Пасічника за дурня не мали навіть вороги.

Виявився ще мудрішим.

Бо того ж року почався Майдан, і кожного, хто тоді служив у міліції, народ прокляв як усно, так і в соціальних мережах. Досить просто носити форму, мати звання й посаду, аби називатися посіпакою злочинного режиму. Після перемоги Майдану та з початком війни хвиля вимила з органів багатьох. Кожен мав тавро, яке намагався витравити, хто як знав та вмів.

Олег Кобзар, наприклад, пішов добровольцем на Схід.

Аби повернутися зі ще більшою ганьбою й остаточно поміняти рід діяльності.

Поки не нагадав про себе колишній начальник Ігор Пасічник...

8

Тут, у «Фільтрі», давні приятелі зустрічалися вдруге.

До того Ведмедик запрошував його в непримітні, дорогі й помпезні, зазвичай порожні ресторани. Навіть увечері вихідного дня в залах не було відвідувачів. Метрдотелі віталися з ним, не виявляючи більше жодних емоцій, офіціанти ні про що не питали. Пасічник, своєю чергою, не просив меню, завжди замовляючи з пам’яті.

Кобзар за родом діяльності ще в розшуку подібні заклади здебільшого обходив десятою дорогою. Його клієнтів частіше можна було знайти в дешевих забігайлівках, а то й в занедбаних квартирах, притонах, підвалах, на квартирах у повій, віддалених околицях. Словом, всюди, куди людина, що вважається пристойною й солідною, зайде лише в піковому для себе випадку.

Наприклад, кафе «Фільтр».

Насправді воно так не називалося.

Над дверима власник причепив скромну табличку «Бістро», й тут гуртувалися довколишні маргінали. Аж таким притоном «Бістро» не виглядало: дерев’яні столи в два ряди з лавками, курити заборонялося, п’яним не давали впасти, — виводили на прохання, а частіше — вимогу Зої чи Каті. Жінки працювали тут почергово, в їхні обов’язки входило розливати алкоголь, варити каву-чай, розігрівати в мікрохвильовці котлети, варену картоплю, млинці з сиром-м’ясом, засмажені курячі стегенця й пиріжки. Буфетниці мовби навмисне пройшли проби й отримали ролі, настільки колоритною виглядала парочка. Зоя — опецькувата, коротко стрижена, повновида й малоусміхнена. Катя, навпаки, довготелеса, худа, ніколи не носила довго одну зачіску, весь час жартувала й могла налити в борг, якщо, звісно, клієнт постійний та перевірений. Що їх єднало? Це були жінки, чий вік неможливо було визначити на око.

Сьогодні була зміна Зої.

Розташування забігайлівки виявилося дуже зручним для тутешніх таксистів. З одного боку — стихійний риночок, з яким не могла впоратись міліція, а нині — поліція. Поруч спальний район, майже весь забудований старими «хрущовками». Трохи далі — кінцева зупинка кількох маршруток. Усе розміщалося довкола невеличкого майданчика, всі шляхи якого вели до «Бістро». Так склалося, що в окрузі не було іншого місця, де з восьмої ранку до одинадцятої вечора можна випити кави. Тож таксисти давно освоїли місцевість, зробивши п’ятачок поруч із кафе своєю базою. Подібні неформальні стоянки називаються фільтрами. Немає нічого дивного в тому, що забігайлівку, куди постійно навідувалися, вони теж почали звати поміж себе так. А з часом назва «Фільтр» поширилася й на весь мікрорайон.

Аби Пасічник з’явився тут, вбраний звично для себе, на нього б неодмінно звернули увагу.

— Олеж, каву свою забери! — гукнула Зоя.

— Момент.

Кобзар сходив за двома паперовими стаканчиками еспресо, поставив одну біля Ведмедика й гмукнув, коли той гидливо скривився.

— Така сама, за яку ти в понтових кабаках платиш тридцять гривень.

— П’ятдесят, — пальці Пасічника обережно, ніби це було крихке скло, стиснули стаканчик з обох боків.

— Тут шість таких вип’єш, ще й здачі дадуть.

Ведмедик зітхнув — так втомлені батьки реагують на неслухняних дітей-упертюхів.

— Чому я постійно мушу за тобою підтирати, не знаю й не знатиму ніколи.

— Не так уже й постійно.

— Еге, — Пасічник кивнув і ледь пригубив каву. — Коли був твоїм начальником, прикривав тебе через два рази на третій. Саме тебе, Лилику. Не Головка, не Нагорного, не Свистуна...

— Ну-ну, згадай увесь відділ поіменно. Може, збереш усіх, вип’ємо, подуріємо. Без Свистуна, ясна річ.

— Знаєш, як кажуть: своєї дурі вистачає, — відмахнувся Пасічник. — Не зістрибуй з теми, Кобзарю. Говоримо по ділу й розбігаємося. Дружина чекає. Вона довго не може сама, забув?

— Не забув. Як Алла?

— Тримається.

— Не краще?

— Зараз краще. Тому й тримається, поки знову не погіршало.

Дружина — ще одна причина відставки Пасічника. Дітей подружжя не мало, чим Ігор досі журився. Проте безплідною виявилася Алла, тепер у неї ще й діагностували рак. Вдарило, коли він уже працював у Главку. Лікування вимагало чималих грошей, і він не приховував: Алла досі не згоріла, бо на новій службі заробляв значно більше. Що дозволяло час від часу класти її в дорогі клініки, а то й відправляти лікуватися за кордон. Хоч усі втаємничені розуміли — онкології не можуть зарадити навіть найкращі західні лікарі. Відхід Алли Пасічник — питання часу. Проте чоловікові зусилля бодай давали можливість той час відтерміновувати.

— Ми не про жінку мою говоримо.

— Ти сам її згадав.

— Кобзарю, ти почув і зрозумів.

Олег зітхнув. Так було завжди, коли хтось вільно чи мимоволі торкався болючої для Пасічника теми.

— Гаразд. Мілена.

— Мілена. Прикметне ім’я. У «Торнадо» мої люди навели довідки. Справді, заходить туди часто. Має клубну карту, прізвище її Кравець.

— Думаю, не так багато в Києві молодих жінок із такими паспортними даними.

— Правильно думаєш, Лилику, я це вже з’ясував, — Пасічник ледь відчутно дратувався. — Є одна Мілена Кравець, зареєстрована на Анни Ахматової, район Позняки.

— Знаю.

— І знаєш, що там новобудова?

— Це має значення?

— У нашому... У твоєму випадку — велике.

— Саме в моєму?

Пасічник знову зітхнув.

— Давай ти дослухаєш.

— Я — велике вухо.

Ігор гмукнув.

— Пояснюю популярно, один раз. Мілена Кравець ніколи ніде не працювала. Тобто, десь подавала каву й роздруковувала папери в офісах. Але не могла на такій службі заробити на квартиру площею п’ятдесят шість квадратів у новому будинку. Я там не був, мені досить адреси й фотографій забудови. Навряд твоя знайома мешкає в хаті, де немає ремонту й меблів. Докинь до вартості стін ще начиння.

— Її утримують! — вирвалося в Кобзаря.

— Не навчився слухати.

— Вибач, але ж очевидно!

— Без тебе знаю, — буркнув Пасічник. — Математика дуже проста, підручник початкових класів. Хату їй купив один татусь, якому треба приблизно раз чи два на місяць безпечно розслаблятися й не платити за це більше, ніж воно коштує. Дешевше утримувати дівку, яка повністю залежить від твоїх грошей.

— Не знаю. Не утримував.

— Бо в тебе бабла не вистачить. А означений татусь їх має. Але, ясно, не хоче й не буде ділитися ні з ким своїм рухомим майном.

— Ти про Мілену?

— Інакше її не назвеш.

— Нехай так, — Олег допив вистиглу каву. — Тоді дозволь я тепер. Нашій Мілені нудно в золотій клітці. Той, кого ти назвав татусем, справді не часто навідується. Проте навряд чи буде задоволений, дізнавшись про її пригоди в «Торнадо». Через те, до речі, дівчина заглядає в клуб на Подолі, хоча розваг і на Позняках вистачає. Не просто інший район — інший берег. Зуб даю, Мілена буває там, коли опікуна нема в Києві, а то й в Україні.

— Кажу ж — простенька задачка, — Пасічник з погано прихованою огидою відсунув пальцем надпитий паперовий стаканчик. — А відповідь така. Мілена Кравець — не свідок для поліції. Нехай вона навіть з якогось дива дізнається, що останньою бачила Свистуна живим. І з ним був чоловік, якого вбитий назвав на ім’я.

— Ще труп треба знайти.

— Знайдуть. Сам же казав — питання часу. Завтра понеділок. Він не з’явиться на службі. Почнуть дзвонити. Потім — шукати. Додому додумаються навідатись не раніш, як глибоко по обіді. Але, Лилику, я не думаю, що та Мілена цікавиться кримінальною хронікою. Взагалі може не знати про вбивство її випадкового кавалера.

— Якщо раптом дізнається, в неї стане клепки додати до двох два й зрозуміти: краще сидіти тихо, — Кобзар машинально зіжмакав стаканчик. — Інакше спливуть її пригоди, чого вона хоче найменше. Хоча...

— Ну? — Пасічник насторожився. — Щось не враховано? Очі в тебе якось не так заблищали.

— Тільки тепер стукнуло...

— Що?

— Працювати почнуть правильно, Ігоре. Поліцейського вбито, хоч як крути. Найперше пропасуть його останній маршрут. Хтось та й вирахує «Торнадо». Там згадають і його, і Мілену, яка пішла з ним разом.

Пасічник кумедним жестом почухав носа.

— Так і не так, — мовив нарешті. — Нехай наші колишні колеги прийдуть у «Торнадо». Але ми знаємо — дівчина шифрується. Навряд дозволила собі вийти з клубу разом із Свистуном. Вони цілком могли поговорити за столиком. Потім він встав і пішов, чекав її в машині за рогом. Варіант?

— Варіант. Навіть дуже ймовірний. Мілена — конспіратор. Тільки ж її вирахували твої люди. Легко вичислить і поліція. Не суть, чи пішли вони з клубу разом. Важливіше, що сиділи разом і розмовляли. Далі — справа техніки.

— І все одно біжиш поперед паровоза, Лилику. На місці ментів ми б з тобою зрозуміли — докази непрямі. Мало хто з ким спілкувався за столиком? Дівчина без нас чудово це прорахує. Й займе глуху оборону. Ніхто не доведе, що Свистун поїхав з клубу саме з нею. Єдине, на чому вона може спалитися, — якщо татусь зараз у Києві. Й поліція прийде до неї, коли він саме буде на місці. Виникне питання: хріна ти робила ввечері в п’ятницю у клубі на Подолі? Мілені хоч як доведеться напружитись.

Кобзар відкинувся на спинку лавки. Тепер тривожний вираз обличчя зник.

— Навряд опікун заборонив їй ходити по клубах. І взагалі, ситуація для неї виграшна. Сиділа, нікого не чіпала, чекала на подружку. Підсів незнайомий тип, почав чіплятися, клеїти. Відшила, він пішов. А потім забралася геть і вона сама, далі від гріха. Отаку лінію гнув би я.

— Вліз у Міленину голову.

— Завжди намагаюся влізти в чужі голови й діяти, як діяли б інші.

— Та знаю твою манеру, — Пасічник знову почухав носа. — Аби ти ще уважнішим про цьому був. Імпровізуєш багато.

— У тебе вчуся.

— Не бреши. Я сто разів подумаю, перш ніж зробити.

— Але ж однаково враховуєш всі зміни в обставинах. І дієш так, як вони того вимагають. Я теж.

— Ага. Тільки обставини чомусь здебільшого проти тебе, — Ігор зиркнув на годинник. — Ну, поговорили. Дай Бог, аби все склалося, як гадалося. На Головка щоб теж нічого не впало.

— Ага. Свистун всім розказав, що робив. Санкцію від начальства на це отримав. Ми обоє розуміємо: саме тут безпечно. Хай би хто був задіяний у тій справі — кожен мовчатиме.

Пасічник покректав, підвівся, спершись обома руками об стіл.

— Бач, як чудово. Всі причетні й втаємничені мовчатимуть. Мілена — найперша. Забудь про неї, питання вирішене. Інших свідків твоєї вчорашньої, гм, зустрічі, немає. Єдина проблема — справа честі.

— Ти про що?

— Вбивство поліцейського. Ми з тобою, Лилику, теж кістьми б лягли, шукаючи. Тільки сам знаєш, найкращі лиходії виходять із колишніх ментів.

— Це ти про себе?

Пасічник промовчав. Кобзар теж підвівся.

— Про всяк випадок — чиста самооборона.

— Ти переді мною зараз виправдовуєшся? Так не треба.

— Вбивств зараз без нас вистачає. Послухай ранкові новини, ледь не щодня когось вбивають на Донбасі.

Пасічник на мить напружився.

— Що означає — без нас... Ми нікого не вбивали, Лилику. Про себе говори.

Кобзар промовчав — пішов першим.

Руки коротко потиснули біля виходу.

9

Чотири роки тому, тієї зими, оперативників масово відряджали на Майдан.

Сищики під виглядом цивільних мали тинятися між повсталих, видивляючись, дослухаючись, фіксуючи розмови, заводячи контакти. Тими днями від міліції ховали десятки, як не сотні активістів, здебільшого поранених у вуличних боях. Лікарні й лікарі здавали не всіх, і завданням оперів було чимбільше виявляти втікачів. Зловлених пакували, розвозили по управах, там клепали справи, оперативно судили й закривали щонайменше на два місяці.

Кобзар був не у захваті від подібних методів, але й ніщо його не дивувало. Він давно звик до деградації, працював за інерцією, бо не бачив себе ніде, крім убивчого відділу. Лиш намагався по можливості триматися подалі від відвертого й неприхованого свавілля. Чого не скажеш про Дмитра Свистуна. З усього відділу йому таке подобалося найбільше. Артему Головку — зовсім ні. Тому терпів до останнього, а щойно запалало на Грушевського — терпець урвався, написав заяву й пішов.

Сам Олег незабаром через знайомих «змайстрував» собі лікарняний, аби відсидітися. Розумів, наскільки малодушно, та вдіяти з собою нічого не міг. Вічно сидіти на фіктивному лікарняному вдома неможливо. Тож Кобзар повернувся на службу й далі виконував накази пресувати причетних до повстання. Робив це, зціпивши зуби й прагнучи розібратися в собі, зрозуміти власне ставлення до подій довкола.

Хлюпнуло через край, коли міцні чоловіки з «Автомайдану» зловили на вулиці трьох гопників, котрі замалим не забили арматурою на смерть студента з синьо-жовтою стрічкою на рукаві. Кобзар тоді особисто прийняв затриманих, навіть почав працювати й за кілька годин розколов ватажка. Той назвав їхнього старшого, заявив — у них є бази, на кожній — озброєні бійці, лиш команди чекають. Але Тимур Нагорний, начальник відділу, який замінив Пасічника, особисто порвав протоколи, наказав відпустити трійцю, а Свистун з опергрупою радісно погнав у лікарню арештовувати напівживого студента. Його стерегли, почалася сутичка, все знімали на телефони, потім злили в інтернет. Ідентифікованого Свистуна соцмережі прокляли миттєво.

Ось чому після того, як усе скінчилося й зазвучали вимоги гнати, а краще ув’язнювати садистів у погонах й чистити міліцейські ряди, його поперли одним із перших.

Сам Кобзар, як і Нагорний, пішов тихо. Нікого не тримали, не вмовляли лишитися. Всі чудово розуміли, що відбувається. Хоча Олег з усім своїм досвідом навіть припустити не міг, що процес зворотний. Бо не минуло й двох років, як Свистун опинився серед тих, кого поновили в органах. Хіба виринув в іншому управлінні та на іншій посаді.

На той час Олег уже повернувся з Донбасу.

Він пішов добровольцем. Послухав Пасічника. Той лишився чистим, але роботу у своїй фірмі не запропонував. Замість того порадив йти на війну, як тоді робив багато хто з учорашніх ментів. Це давало змогу очиститися, отримати своєрідну індульгенцію та, головне, повернутися в органи без особливих проблем.

Адже вчорашній фронтовик вважався героєм.

Проте Кобзар і без того міркував, чи не податися на Схід. За той час справді багато передумав й нарешті домовитися з собою. Він переконався: загалом почалися правильні речі, які він готовий прийняти. Ще й говорив про все з Головком — той повернувся на службу з репутацією одного з небагатьох чесних офіцерів, хто знайшов сили кинути виклик бандитському режиму.

Та бажання легко обнулити гріхи, отримавши статус учасника бойових дій, було. Воно засіло глибоко. Й домішалося до природної потреби захищати свою країну.

До війни, коли ще тільки починав служити в органах і вони ще не деградували остаточно, Кобзар сприймав свою роботу як охорону певного рубежу від ворога. Саме так: ходив на службу, як на фронт. Вважав себе захисником мирних людей від озброєних бандитів, затятих садистів, хворих на голову ґвалтівників. Уголос такого не казав, розуміючи — цинічніші колеги тицятимуть пальцями, маючи його за білу ворону. Мовляв, він лицар без страху й докору, а вони тупо розгрібають бруд і порпаються в чужому лайні. Але щоденне, навіть у вихідні, спілкування з суспільними покидьками робило Кобзаря не менш цинічним. Проте на його очах ті, хто мав би служити й захищати, самі повільно та впевнено перетворювалися на мешканців темної сторони, таких само озброєних, небезпечних — навіть більш небезпечних, бо мали законну владу й право на насильство.

Придумавши собі казку про захисника та його величну місію, Олег Кобзар намагався бодай уникнути мутацій.

Тож добровольцем пішов, маючи той самий намір: служити й захищати. Навіть не відкидав марнославного бажання повернутися з перемогою та лишитися героєм у людських очах.

Випадок поблизу Гранітного все перекреслив.

Потому Кобзар уже не міг вважатися героєм, якого треба поважати. Через те навіть не домагався статусу учасника бойових дій. Тихо проковтнув прикру історію, пересидів тиждень удома, виходячи лиш за спиртним і консервами. Потім відіспався й подався в службу таксі.

Не підтримував контактів ні з ким із колишніх колег.

Аж поки місяць тому Ігор Борисович Пасічник сам не знайшов його.

10

Зустрілися в порожньому залі невеличкого й на перший погляд дорогого ресторану.

Ведмедик перейшов до справи без зайвих передмов: у Головка викрали дружину й п’ятирічного сина. Сталося це посеред білого дня, і кілька годин Артем не міг ані думати, ані до пуття говорити — бракувало сил. Дружина передзвонила сама, мертвим голосом сказала: з ним хочуть поговорити. Потім Головко почув дитину — синок просив тата нікому не казати, що їх забрали дяді, інакше їм із мамою відріжуть голови.

Далі минула вічність.

Аж раптом усе скінчилося.

Дружина знову подзвонила і сказала — вони вдома, цілі та неушкоджені.

Зірвавшись, Головко примчав до них, аби особисто в тому переконатися. Справді, не знайшов на них ані подряпини. Хіба обоє були смертельно перелякані, а син прилипнув до мами, мов дитинча панди. Щойно Артем видихнув, телефон озвався.

Прийшло повідомлення з номера, який не визначається.

Вітання від Свистуна.

Незнайомець мав надію, що вдома все добре. Попередив: наступного разу так не буде. Головкові краще не рипатися, робити своє, не лізти в чужі справи й не заважати іншим жити й працювати. Навіть якби Артем зміг записати розмову, нічого кримінального не прозвучало. Хід цій історії поліцейський дати не міг — просто не мав нічого на руках. Жодних фактів.

Зате вже не перший місяць завзято збирав дані, що дозволили б коли не посадити Свистуна, то принаймні вимити його з органів назавжди. Головко так і не змирився з його поновленням. Тісно співпрацював із активістами, котрі домагалися реального очищення тепер уже нової поліції. Але все впиралося в брак професійних кадрів, а Дмитро Свистун, попри свою падлючість, дійсно був досвідченим сищиком. Молодь, яка приходила в розшук, таки мала чого в нього повчитися.

Кругова порука нікуди не поділася.

І тоді Свистун пішов у наступ: він вирішив зупинити Головка.

— Ти знаєш систему, — підсумував тоді Пасічник. — І Артему не гірш за тебе відомо: нічого не вдієш. Допоможи собі сам. Тому пішов до мене. Хоча друг твій.

— Тобі теж не ворог.

— Лише колишній підлеглий.

— А я?

— З тобою, Лилику, в нас інші стосунки.

— Я теж так думав.

— Що помінялося?

— Нічого, — Кобзареві не хотілося заходити в коло розмов на тему нинішнього життя, яке все поставило з ніг на голову, тож перескочив: — Головко міг би сказати мені сам. Вважайте, я образився.

— Дмися скільки завгодно. На здоров’я. Тільки чим допоможеш йому ти! Охоронятимеш Ніну з малим? Лилику, ми обоє добре знаємо Свистуна. Зробив раз — зробить удруге. Ніхто не доведе його причетність. Ніна, між іншим, вагітна.

— Не знав. От Головко, а кажеш — мені друг...

— Хіба Артем повинен звітувати тобі, що там у них із жінкою в ліжку? Коли бачилися останній раз?

— На Різдво.

— Тоді вони й надумалися. Ніна тиждень, як підтвердила. Тому Артем ледь не збожеволів.

— Чор-рт!

— Та отож, — погодився Пасічник. — Може, не варто таке казати. Але не дуже засмучуся, якщо Свистун одного разу дограється, як колись Геша Пузо. Не забув?

У той момент Кобзар не відразу зрозумів, що колишній начальник не жартує й навіть не міркує вголос. Та погляд Пасічника, а головне — красномовна й тривала пауза промовляли самі за себе.

— Тобто? — перепитав, наперед знаючи відповідь.

— Не роби таких очей, Лилику. Все ж розумієш.

Ще б пак!

Саме згадана історія свого часу, ще в мирні часи, звела чоловіків ближче, ніж личить начальнику й підлеглому...

П’ять років тому такий собі Геннадій Семенович Пузан з логічним прізвиськом Пузо побив, а потім зґвалтував неповнолітню падчерку.

Подібного бруду вистачало й дотепер не бракує, просто у великих містах він проявляється швидше, бо приховати важче. Сусіди Пузана давно скаржилися на нездорову атмосферу: він вийшов із колонії, де відсидів за збут наркотиків, незабаром пригрів у себе тиху жіночку з дівчинкою-підлітком, яких вочевидь спокусив окремим помешканням. Спершу все було тихо, й сусіди вирішили — помилялися в людині, Пузо взявся за розум, навіть почав працювати й дбати про створену ним родину й чужу дитину. Згодом сіра від горя співмешканка розказала: Пузан взявся за старе, заборгував, втратив товар, тікаючи від міліції, й замість грошей вирішив віддати падчерку. Хто напоумив, не мало значення. Страшніше, що матір не дозволила — й тоді він озвірів.

Результат маєте...

Пузана затримали.

Але відпустили дуже скоро.

Пасічник потім пояснив Кобзареві те, про що Олег здогадувався сам: наркоділки витягнули його за допомогою адвокатів та підмазали, де треба, аби Пузо тримав язика за зубами. І заодно потрапив до них у залежність, вважай — у рабство. Адже борг на ньому висів чималий, та й тепер, після звільнення, ще більше винен.

Тільки дурень не матиме з цього зиску.

Жінка із скаліченою донькою повернулася звідки прийшла, де знову змушена була ділити одну кімнату з батьками. А ті бурчали: мовляв, попереджали, тепер догралася й таке інше. Геша Пузо почав погрожувати, вимагаючи забрати заяву й визнати: все було за згодою. То вони так гралися, значить. Жінка несподівано для себе прокинулася, знайшла сили й зайняла оборону. А потім узагалі пообіцяла повернути Пузана в камеру — знайшлися активісти, котрі мали змогу допомогти.

Тоді в наступ перейшов Пузо.

Не було свідків — але жінка, коли прийшла до тями, назвала нападником його.

Якби це не дійшло до Алли Пасічник, не знати, як глибоко занурилися б у пекло мама з донькою. Та хтось із захисників потерпілих був з нею знайомий, переповів. Вона розказала чоловікові, зі сльозами на очах питаючи, чи можна зарадити.

А Ігор Пасічник запросив на розмову Олега Кобзаря.

За кілька днів невідомий перестрів Пуза у власному дворі пізно ввечері, гепнув по черепу бейсбольною бітою, потому переламав ноги й розтовк мошонку. Ведмедик дочекався результатів попереднього слідства і з чистою совістю доповів начальству: громадянин Пузан, раніше судимий, таки справді на шлях виправлення не став. Взявся за старе, заліз у борги, а всім відомо, що роблять із боржниками.

Керівництво охоче проковтнуло страву — ніхто не мав бажання зв’язуватися ще й з таким.

Більше Пузо нікого не чіпав.

Під кінець року взагалі зник з Києва, хоч це й дивно: так зграбно, як колись, вже пересуватися не міг.

Ну, а Пасічник із Кобзарем дотепер той випадок не згадували.

11

— Не допоможе, — мовив тоді Олег після паузи.

— Зупинить, — хитнув головою Пасічник. — У таких, як Свистун, ворогів навалом. Та й мало хіба нині на вулицях довбнів із бітами? На донецьких спишуть в разі чого.

— Ну і?..

— Побуде на лікарняному. Прийде до тями, подумає. Зрозуміє — це отвєтка. Затихне. З Головком поговорю вже я. Він теж мав би прикрутити гучність, хай на певний час. Борці за справедливість не в пошані, зараз важливіше — боротися зі злочинністю.

— Обидві справи марні, — відмахнувся Кобзар.

— Ну, знаєш, з такими настроями жити. Ти ж за щось воював.

— О! — Кобзар багатозначно підніс пальця вгору. — Ти мені пропонуєш щось на зразок диверсійного виходу. Коли війна й ворог кругом, — це нормально. Тільки тут мир.

— Тут тил, Лилику. То є різні речі.

— Мабуть, погоджуся, — він визнав, трохи помовчавши й обдумавши почуте.

— Свистун — загроза. Погодься із цим. Так чи інакше він працює проти всіх нас. Чесно кажучи, аби не Головко, я б і далі багато на що закривав очі. Але Артем не може нічого вдіяти. Я — теж. Жодному зі своїх людей не накажу.

— Наказуєш мені?

— Ти повинен вирішити сам.

— Я не твоя людина?

— Ти не мій підлеглий. Про нашу зустріч ніхто не знає. Формально про тебе скоро рік, як ніхто ніде не згадує. Кому треба, кому цікавий звичайний таксист, який випадково, на рівному місці зашкварився, коли воював, тож нині сидить собі тихо. Та Господи! Головне — заплутати. І Артем із двома дітьми буде в безпеці. Хіба не це важливіше?

Кобзар пожував губами.

Замислено вибив пучками дріб на поверхні стола.

— Ти обіцяв щось Головку?

— Повторюю: він прийшов сам, бо не знав, до кого ще. Просив допомогти.

— Гаразд. Але ж розмова ваша мусила б на чомусь скінчитися.

— Сказав — подумаю, що можна зробити.

— Скажімо, я згоден. Як виняток. Штатним держимордою до тебе не піду.

— Воно мені й не треба. Якщо після всього я звернуся до тебе знов, — матимеш повне право мене послати.

У той момент у Кобзаря крутилося на язику — так-то воно так, право матиме. Проте ніхто не завадить Ведмедику за нагальної потреби притиснути його цією історією. Вчасно стримався, навіть почервонів. Скільки знав Пасічника, нічого подібного за ним не водилося. Міг назвати свого колишнього начальника ким завгодно, бо ніхто не ідеальний. Але підлим — ніколи.

Він дійсно щиро перейнявся історією Головка.

І запропонував чи не єдиний вихід, прийнятний за даних обставин.

Ігор Пасічник правий: у Києві тил, аж ніяк не мир. Люди так само гинуть щодня, і в новинах почали частіше говорити: на Донбасі втрат у рази менше, ніж на решті території країни. Тут народ гине в аваріях, машини збивають жінок та дітей. На руках громадян повно нелегальної зброї, через те будь-які розмови про легалізацію марні — той, хто захотів, уже роздобув пістолет, автомат, гранату, навіть гранатомет. Перші добровольчі батальйони озброювалися так само, свій «калашников» Олег добув у бою, зійшовшись у рукопашній із сепаром і перемігши його. Той був сильнішим, навіть устиг легко поранити в руку — проте на боці Кобзаря була ефективніша мотивація: лють і непереборне бажання вижити.

Прийшовши з фронту, Олег не відчув у тилу миру та спокою.

Тут розгорнулася своя, непомітна й не бажана для людей війна.

Ну, а на війні — як на війні.

Насправді Кобзар, потай дивуючись сам собі, згодився ще в той момент, коли Ведмедик уперше натякнув. Більше того: слухаючи, мимоволі почав комбінувати, так само не бачачи інакшого шляху. І точно знав — аби Головко прийшов до нього сам, рано чи пізно запропонував би подібний крок.

До війни — ні.

Але вона притупила відчуття.

Жодних деталей не обговорювали. Кобзар отримав повну свободу дій.

Біту хоч і не пустив у діло, та про всяк випадок викинув з мосту, зробивши тієї ночі невеличкий гак по дорозі додому.

12

Про вбивство поліцейського Дмитра Свистуна спершу повідомив інтернет.

За інших обставин схожа новина не зачепила б Кобзаря. Кримінальну хроніку не відстежував, хіба чув про чергове вбивство по радіо чи телевізору. Тепер убивали щодня, народ навіть почав звикати, як і до повідомлень про втрати на Донбасі. Але тут зі зрозумілих причин Олег пильнував новини понеділка, й під вечір зловив коротку інформацію. Зниклого офіцера прогнозовано шукали півдня, аби по обіді нарешті знайшли вдома.

Тієї ночі, як повелося, знову присипляв себе віскі, проте зосередився на кримінальних новинах. Його цікавили будь-які згадки про вбивство Свистуна, і в мережі знаходив їх більше, ніж перемикаючи канали. Хоча дотепер не практикував нічних мандрів «павутинням». Не дізнавшись нового, крім кількох далеких від реальності версій про помсту за арешти під час Майдану, пірнув у короткий сон. Ранок не приніс нічого, окрім не менш передбачуваного повідомлення: зброя, з якої застрелили жертву, вже стріляла в Мукачевому під час передноворічних розборок місцевого криміналітету.

Роздобути нелегальний, та ще й брудний ствол для поліцейського з великим досвідом й не меншими можливостями було завиграшки. На місці оперів сам Олег не брав би до уваги, звідки пістолет приплив до Києва й скількох власників поміняв. Бо країна перевантажена нелегальними стволами. Навіть у глухому селі нині реально знайти непоганий арсенальчик, який дозволить тримати оборону щонайменше добу. Коли так є, не має значення, в чиїх руках ту чи іншу одиницю тримали востаннє.

Важливіше — в домі офіцера поліції знайшли брудний пістолет.

Двері помешкання зламаними не були. Тож логічно припустити, що Свистун сам пустив свого вбивцю. А отже, знав його. Тобто, водив особисті знайомства з представниками злочинного світу. У даному випадку — контрабандистами.

Отак все випадково складалося на Кобзареву користь.

Два наступних дні послабили інтерес до пригоди. Нагла смерть поліцейського з поганою репутацією поступово переставала цікавити людей, а відтак журналісти так само охолонули до неї. У четвер прізвище Свистуна зникло навіть із біжучих новинних стрічок. Кобзар завжди підозрював, що вбити й не попастися легко, особливо якщо знаєш звички та звичаї тих, хто шукатиме. І все одно ще трохи дивувався сам собі: гадав, докори сумління гризтимуть сильніше.

Натомість він зовсім не почувався вбивцею. Олег узагалі нічого не відчував. До війни вдалося розкрити кілька замовних убивств. Коли допитував злочинців, бачив спільне між чоловіками, які напевне й не знали один одного.

Байдужість.

Жоден не був професіоналом. Просто в житті кожного наставав момент, коли стиралися всі межі. Їм пропонували гроші, які за визначенням не могли вирішити проблеми кожного з них до кінця життя. Трапився випадок, коли бізнесмен середньої руки замовив смерть своєї вагітної коханки в обмін на послугу — підключив зв’язки, щоб закрили порушену проти найманця справу за зберігання наркотиків. Згадуючи все це останнім часом наодинці з пляшкою та ввімкненим телевізором, Кобзар частіше доходив парадоксального висновку: за неповний рік, проведений на фронті, не бачив стільки бруду, зради, підлоти й просто людських вад, ніж у житті, що помилково вважалося мирним. І війна, як виявилося, була лише питанням часу.

Не хотілося ставити себе в один ряд із типовими найманими вбивцями.

Са-мо-о-бо-ро-на, чистісінька.

Проте порівняння, хоч як, напрошувалося. Олег нічого не міг із цим вдіяти, тож вирішив прийняти ситуацію такою, якою він сам її зробив. Не заганяти себе, тим більше плюнути на рефлексії. Найкраще — відволіктися, занурившись у роботу. Кобзар і без того не морочив себе нічим іншим, окрім брати замовлення. Й кататися з пасажирами байдужим до всіх і кожного, залежно від пори року накритим — ранковим смогом, липкою денною спекою, мрякою чи незатишним дощем, Києвом, усе одно рідним та знайомим, мов тіло жінки, з якою живеш багато років.

Ні, треба щось інше. Знайоме, але не аж таке звичне.

Озираючись назад, Олег зміг пояснити собі, чому легко й швидко піддався на умовляння буфетниці Зої й сів поруч із тією дівчиною.

13

Таксі замовили на дев’ять тридцять вечора.

Не через диспетчера. За годину до того подзвонив якийсь чоловік, сказав — Олег колись підвозив його в аеропорт, дав на прощання візитку, просив у разі чого дзвонити напряму, дешевше вийде. Тепер ось знову треба в Бориспіль. Якщо машина вільна, просив чекати біля «Фільтру» о пів на десяту.

Кобзаря дзвінок зовсім не здивував. Частенько роздавав візитки, навіть не запам’ятовуючи облич, не кажучи вже про імена. Хоча клієнт назвав себе, та хіба мало Сергіїв. Скажімо, Аристарха чи Євлампія навряд чи забув би. Та й у аеропорт возив людей щонайменше раз на тиждень. Не сушачи голову, Олег погодився, швидко розгріб найближчі справи й уже на двадцять першу двадцять чекав на вказаному місці. Про всяк випадок вирішив набрати пасажира — раптом той теж прийшов раніше, стоїть десь неподалік, нервує. Але номер спершу не відповідав. А за третім разом механічний жіночий голос сповістив, що абонент знаходиться поза межами доступу.

Таке теж траплялося не раз і не два.

Чесно докуривши до призначеного часу, Кобзар знову повторив спробу викликати клієнта. Почувши те саме, сплюнув, беззлобно вилаявся. Щось могло помінятися, навіть зірватися. Тільки ж у таких випадках пристойні люди ставлять до відома. Тепер він сидітиме без діла, дарма крутився.

Сприйнявши все з філософським спокоєм бувалого в бувальцях, Олег швидко знайшов позитив: можна трохи перевести подих, поточити ляси з тими приятелями, хто саме товкся біля «Фільтру», випити вже котру за робочий день каву. Поспішати хоч як нема куди, до глупої ночі й традиційної боротьби з безсонням у чотирьох стінах далеко.

Прочинив дверцята, коли від входу в кафе відділилася тінь, ступила через калюжу до машини.

Дівчина.

— Їдемо? — спитав машинально.

— Куримо.

Голос грудний, ледь хрипкуватий, з темряви блимнули великі круглі очі.

— Тобто?

— Цигарка.

— І що з того?

— Пригостіть.

Кобзар зміряв худеньку дівочу постать спершу знизу вгору, потім — назад.

— А ну, як у мене нема?

— Є. Я бачила. Ви сиділи й курили.

— Ти ба.

Крити було нічим. Видобув пачку, простягнув незнайомці. Вона взяла цигарку двома пальцями, глянула запитально. Зрозумівши, чого ще хоче, Олег клацнув запальничкою. Дівчина звично затягнулася як досвідчений курець, ще й жадібно, спрагло, ніби терпіла без дози нікотину щонайменше добу й вуха згорнулися рурочкою. Пустила вбік густий струмінь диму, кивнула, що мало означати подяку. Ступила через калюжку назад.

— Туди не можна з куривом, — зауважив Кобзар.

— Мене вже вигнали, — озвалася дівчина. — Думала там, із кавою. Останню скурила.

— Чекаєш на когось?

— Ще не знаю.

— Ха. Я теж.

— Що — теж?

— Чекаю, не знаючи кого й чого. Може, разом?

— Не може.

Дівчина повернулася спиною. Та враз передумала — розвернулася назад, зосередилася, мовби перед початком важливого й складного процесу. Піднявши гостре підборіддя, випустила один за одним чотири кільця диму.

— О, як ми вміємо, — гмукнув Олег.

— Я вмію. Ви — навряд.

Це починало цікавити, навіть трохи заводити. Вечір раптом почав набувати не знати ще якого, але точно нового значення. Він прийняв виклик.

— Зараз побачимо.

Затиснувши цигарку губами, викресав вогню, викаблучуючись перед незнайомкою. Підніс запальничку, відтворюючи бачений у якомусь американському фільмі про крутих копів жест. Прикурив, затягнувся, розкрив рота, чекаючи, поки вийде перше кільце.

Нічого не сталося.

Олег заплямкав, мов викинута на берег риба. Навіть махнув перед собою, не вірячи, що дівчина переграла його, сорокарічного, з чималим досвідом курця. Ніби шукав біле кільце в повітрі, хотів схопити, показати трофей. Потому скреготнув зубами, зробив нову затяжку, намагаючись повторити.

Той самий результат.

Ще й закашлявся — перестарався.

Дівчина тихенько хіхікнула, двічі плеснула в долоні, показала великого пальця. Швидко докуривши, щиглем послала бичок у перероблений зі старого відра смітник, тепер уже зайшла всередину. Кобзар лишився стояти, так і не зрозумівши, що то було й для чого воно йому треба. Подивився, як тліє вогник на кінчику цигарки. Жбурнув бичок туди ж, спробувавши повторити щигля. Теж не вийшло: недопалок вдарився об край відра, упав поруч.

Ну що за день сьогодні!

Закривши машину, Кобзар переступив поріг «Фільтру».

14

Пізно ввечері всередині гуртувалися лише знайомі довколишні пияки.

Олег не трудився тримати в голові, хто з них є хто. Цікавіше було визначати на око, ким мужики різного віку могли бути по життю. Вони віталися з ним та іншими таксистами, ніколи не користуючись їхніми послугами. Кобзар здогадувався: жоден із них не часто виходив навіть за межі мікрорайону. Звісно, кожен десь мешкав, працював чи вже дістав пенсію, мав родину й щось попоїсти. Але як діти звично збираються на одному майданчику, граючи в лише їм відомі ігри, так і ці дорослі люди відчували себе потрібними лише тут, під дахом задрипаного генделика, вітаючись із буфетницями, обмінюючись затертими фразами й згодовуючи їм бородаті анекдоти.

Зоя, яка ще не допрацювала тиждень своєї зміни, краще знала кожного. Кобзар заради інтересу в розмовах із нею ніби між іншим цікавився постійною публікою. Відповіді буфетниці тішили його самолюбство, бо вираховував переважно правильно. Вгадав у високому, стриженому йоржиком шатенові з прямими плечами, в строгих, завжди випрасуваних штанях та короткій шкірянці відставного майора. Додумався, що сутулий кудлатий дідок в окулярах, старомодному плащі й вічно брудних черевиках — доцент, колишній викладач фізики. А міцно збитий брутальний парубійко з татуюваннями на обох кулаках — професійний вантажник. Чим займалася круглолиця жіночка непевного віку, яка називала його своїм чоловіком, не знала навіть втаємничена в усі справи Зоя, але переконувала: вантажник регулярно витрачає тут саме її гроші. Час від часу до компанії прибивався бородатий, дуже схожий на професійного актора чоловік із металевою палицею, на яку спирався при ході. Його пригощали всі по черзі, називаючи майстром. Якщо вірити Зої, чоловік свого часу налагоджував високоточні прилади.

Але наразі Олега більше цікавила дивна незнайомка.

Зайшовши, покрутив головою й відразу вгледів дівчину в найдальшому кутку. Там, де минулого разу вони сиділи з Пасічником. Вона ніби забилася туди мишею, яка знайшла хай незатишну, проте свою, безпечну нірку. Кобзар зачепив оком паперову тарілку з залишками якоїсь місцевої їжі, поруч — аж три паперових посудини. Дві високих, у таких зазвичай заварювали чайний пакетик. Одна маленька, з-під кави.

Зробив рукою вітальний жест, мов старій знайомій.

Дівчина схрестила руки на грудях, поправила комір куртки, демонстративно подивилася вбік, наче її раптом зацікавив старий плакат із рекламою сухариків до пива. Зате у відповідь махнув вантажник, а майор уже лаштувався до стійки з трьома порожніми пластиковими стаканчиками.

— Копійки економиш, — буркнула Зоя, але, не питаючи більше нічого, поновила порції дешевої горілки.

— Природу бережу, — пояснив майор. — Викинемо три замість шістьох. Уже на міліметр менше забруднимо довкілля.

— Мало щось сьогодні. Замість шістьох... Ви по дванадцять штук за раз користаєте.

— Математика, — сказав майор глибокодумно, дивлячись при цьому на Олега, а наступну коротку фразу адресував уже йому: — Бач.

— Дай людині пройти, — кинула буфетниця.

Майор, тримаючи три пластика за краї однією лівою, відступив, ніби виконав команду на плацу.

— Каву? — не чекаючи відповіді, Зоя потягнулася до меншого стаканчика.

— Дві, — Кобзар кивнув у бік незнайомки. — Не бачив її тут раніше.

— Я так само, — знизала плечами буфетниця. — Вже майже годину сидить.

— Сама?

— Сама. Нічого особливого. Щось замовила, вийшла, зайшла... В неї проблеми, Олеж.

— Які?

— Якісь, — Зоя закінчила робити першу каву. — Хочеш, то розберися.

— Чому я?

— Чому б ні. Чула, на війні був.

— Недовго.

— Без різниці. З дівкою не те щось, Олеж. Забрав би ти її звідси.

Кобзар зовсім перестав будь-що розуміти.

— Я тут до чого?

— Ні до чого, мабуть.

Мабуть?

Точно ні до чого. Але, Олеж, ми ж люди свої. Хіба ні?

— Ми тут усі свої, — він жестом показав на компанію за першим столом.

— Бачиш. А вона чужа. В дівулі проблеми. Товчеться тут, ховається від когось, не інакше. Раптом знайдуть.

— Хто?

Зоя поставила другу каву, лягла грудьми на стійку, давши цим зрозуміти Кобзареві — треба нахилитися ближче.

— Не знаю. Не моє діло. І не хочу, щоб справа стала моєю. Око в мене гостре. З дівкою щось не так. Глядиш, завалиться сюди якесь одоробло. Почнуть розборки, з’ясовувати, хто кому чим завинив. Тікає вона від когось, не бачиш хіба?

— Перекинувся з нею парою слів на вулиці. Наляканою не виглядає. Трохи нарваною — є таке.

— А нарваність — вона від страху! — Зоя перейшла на гучний шепіт. — Голос у неї тремтить. Олеж, я тут працюю скоро десять років. До того — в іншому місці. Але такому самому, як розумієш, про що я. Знаєш, скільки мені років?

— Я не сватаюся.

— У мене чоловік, зять і онуки, — прошипіла вона. — Слухай, я те й роблю, що розливаю горілку людям. Не наливаю, саме розливаю, в ось таку тару, — вона з помітною огидою кивнула на гірку пластика. — Книжок не читаю, в газети хіба щось загорну. Зате ті, хто приходить до мене, як книга відкрита. Нехай вперше бачу того, кому ллю, й ніколи не побачу більше.

— До чого все це? — Кобзар говорив, прикипівши поглядом до дівчини, яка далі старанно робила вигляд, що нікого не помічає і до всього їй байдуже.

— До того. Люди, Олеж, в таких місцях п’ють лише з двох причин: радість чи горе. Навіть вони, — кивок у бік сталого гурту, — ніколи не так просто. У кожного частіше біда, ніж щастя. Вони не можуть сидіти з горем самі, кожен зі своїм. Тому тримаються тут, бо ніхто ні в кого нічого не питає.

— Ти психолог, Зоє. Не знав.

— Знатимеш тепер. Кажу ж: горілку розливаю. В мене оті психологи, з дорогущих больниць, можуть повчитися. Курси відкрию, ще й безкоштовні, — і знову без переходу: — Сталося в дівчини щось.

— Прийшла й горілки замовила?

— Чаю. Погляд, наче її побили. Чи гналися за нею.

— По очах прочитала, що в неї проблеми?

— Це теж. Але про труднощі сама мені натякнула.

— Тобто?

Зоя подалася назад, випросталася.

— Запитала, чи тут стоянка таксі. Я їй: збираються таксисти, правда. Далі вона — чи знаю я когось із таксистів особисто. Я така: всіх знаю. Ну, тоді вона — хто з них надійний, як я думаю.

Тепер дівчина дивилася просто перед собою. Кобзар смикнув головою, відвертаючись і відводячи погляд. Так роблять всі, кого заскочили за чимось непристойним, переважно за підгляданням.

— Що означає надійний?

— Спитала. Її треба вивезти звідси.

— Хай платить — хто завгодно повезе. Й куди завгодно.

— Те саме пояснила. Вона не сяде до того, кому не повірить на сто відсотків. І тут же попросила чаю, картоплі з котлетою. Потім ще чаю, потім кави. Я не вижену, поки замовляють.

— Чого чекає?

— Піди запитай. І слухай, Олеж, — буфетниця знову нахилилася ближче. — Раз ми вже при цьому, прислужися мені. Ми ж всі свої. Забери дівчисько. Чим довше стирчить тут, тим менше все це мене гріє. Ти ж надійний?

— Не знаю, чи такий, як треба.

— Такий, такий. Повір мені.

За дві кави Зоя нічого не взяла.

Хитнула головою, коли Кобзар поліз по гроші.

15

— Можна?

— Ні.

Олег сів навпроти незнайомки спиною до входу. Поставив перед нею стаканчик, вміст якого вже встиг захолонути. Дівчина не торкнулася. Олег ковтком спорожнив свій, поклав на стіл руки, переплівши пальці.

— Мені тьотя Зоя тут дещо розказала.

— Нічого так у тебе тітка.

— Отак, на ти відразу?

— Чому відразу? Знайомі вже.

Кобзар фізично відчув її напругу, в очах прочитав погано прихований переляк. Тут, хай навіть при тьмяному світлі, міг краще роздивитися її й помітити приховане березневою темрявою. Очі колишній опер назвав би особливою прикметою: не лише великі, а й глибокі. Рідкісний зелений колір робив її схожою на кішку, розкуйовджене волосся — на кішку дику, вуличну. Руки з довгими тонкими пальцями теж знали кращі часи, манікюр давній, але був. Зблизька побачив тонкі, трохи завітрені губи, акуратний прямий носик, дешеві сережки у вухах.

Шкірянка.

Довгий плетений светр.

Джинси.

Чобітки на низьких підборах.

І знову цей погляд зацькованої тварини.

— Не зовсім знайомі. Я Олег.

— А по батькові?

— Сама ж тицьнула. Хіба батька згадують тому, з ким отак запанібрата?

— Зважаю на різницю у віці.

— Не гарикай. Не у твоєму становищі.

— Яке воно в мене?

Розплівши пальці, Олег простягнув руку. Дівчина сіпнула правицю, проте не забрала, дозволивши накрити грубою широкою долонею.

— Дивись сюди, — заговорив Кобзар. — Ти шукала, хто забере тебе звідси. Чому саме звідси? Чому тебе треба вивезти? Куди? Ти не хочеш їхати з першим-ліпшим...

— Не можна заходити в ліфт із тим, кого не знаєш. Дівчині небезпечно сідати в чужу машину. Елементарні правила безпеки, в інтернеті найперше виринають при запиті. Або на безкоштовних курсах самозахисту для жінок розкажуть.

— Голову морочити не треба. Я себе назвав. Ти хто?

— Зови Мері, — почув після короткої паузи.

— Прізвисько?

— Чому? Я не блатна. Ти ж хочеш мене якось кликати, Олеже.

— Мері — по паспорту?

Дівчина легенько вивільнила руку.

— Марією батьки назвали. Машкою. Марусею. Скажи, Мері краще звучить.

— Нехай так, — кивнув Кобзар. — Вже трохи розвиднюється. З батьками живеш?

— Це важливо? Я повнолітня, між іншим.

— Бачу.

З вигляду давав їй не більше двадцяти чотирьох. Але при цьому по думки відзначив: життям вже бита. Тож реально Мері могла бути років на п’ять молодшою. І якщо наляканій дівчині менше двадцяти, і вона тиняється київською околицею... Яка ще й неподалік Окружної...

Шукає допомоги в незнайомих.

Цікаво.

На Окружній та довкола неї гуртуються повії.

Вуличні.

Відчайдушні спроби втекти від сутенерів не така вже й рідкість. Кобзар за роки роботи в розшуку досконало вивчив свій район. Часто виїздив на місце, де знаходили понівечене тіло чергової жриці любові, переважно зовсім юної. Так карали за намір вийти з професії, яку обирають, послуговуючись ілюзіями казково-кіношного життя. Постійні клієнти, виїзди на елітні заміські бази, перспектива піти до котрогось «татуся» на утримання. Чарівних казок не виходило, після першого зґвалтування у відповідь на «ні» щодо групового сексу наставало прозріння — разом із безвихіддю.

— Ти на мента схожий, — сказала Мері раптом.

— Багатьох знаєш?

— Чи на бандита, — вона ніби не чула. — Ті ж яйця, тільки в профіль.

— Грубіяниш. Різка надто.

— Помітив? У нас інакше зась. Не вижити, все жорстко.

— У вас — це де, вибачаюсь?

— На Донбасі.

Кобзар повів плечима.

— Так.

Інших слів зараз не знайшов.

— Що — так?

— Нічого. Згадав, де стикався з таким сприйняттям світу раніше. Захищаєшся й нападаєш водночас. Не розбереш, що, коли й до чого.

— Але ти не з наших.

— Був там.

— Де?

Це вже нагадувало допит. Олег незчувся, як почав втрачати ініціативу разом із контролем над ситуацією. Зараз його вело на своїй хвилі дівчисько, яке шукало допомоги й боялося довіритись не тому. Причетності до проституції теж відкидати не слід, та Кобзар уже не був такий впевнений у правильності здогаду.

— Район Гранітного, якщо це тобі говорить про щось.

— А чого ж, говорить. Там війна. Ти воював. Доброволець чи збройні сили?

— Має значення?

Мері похитала головою.

— То Донецька область, Волноваха недалеко. Я з Ровеньків, це вже Луганська. Місто на ровах, якщо чув, — сумно всміхнулася. — Батьки там. Тобто, — прокашлялася й швидко виправилася, — знову там. Утекли звідти, але потім повернулися.

— Ти чому лишилася?

— Що мені там робити? Ми не те, щоб сильно за якусь політику, знаєш... Від війни тікали. Багато таких було, коли все почалося. Потім не прижилися. Нема де жити особливо.

— Ти, значить, знайшла.

— Окрема історія. Не дуже весела. Та хрін з ним! — Мері струснула головою. — Переселенка, біженка, як хочеш. Навіть коли війні кінець, Ровеньки — закрита тема. Не хочу.

— Справа твоя. Хай спершу все скінчиться.

— Ну да.

— Що в тебе сталося? Хтось образив?

— Не має значення. Нащо тобі мої проблеми? Виїхати треба, це правда. Я тут випадково, нікого й нічого не знаю.

— Дурне спитаю, Мері. Раптом... слухай мене... раптом кримінал... Наркотики... Ну, що завгодно. Чому не підеш у поліцію?

— Але ж таки дурне, — дівчина звично різко поміняла тему. — Коли вже на те пішло. Раз познайомилися, все таке. Тим більше, трошки земляки. Ти ж бував у наших краях. — Олегові не здалося, вона пустила бісики. — Коротше, я тобі довіряю. Завезеш? І не питай нічого. Схочу — сама розкажу.

— Не питатиму.

— Грошей немає.

— Розумію. Не заморочуйся. Куди тобі?

— Звідси.

— Десь живеш?

— Туди краще не треба, — тепер її холодна тремка долоня лягла на його руку, ледь стиснула. — Не сьогодні, в усякому разі.

— Куди? На вокзалі ночуватимеш?

Мері промовчала, легка посмішка торкнулася губ.

Кобзар без неї знав відповідь.

Іншої в цій ситуації просто не бачив.

16

— А в тебе тут бардак.

— Це така форма порядку. Бажаючі навести тут лад довго не затримувалися.

— Жінки теж?

— Інтимне питання.

— Швидше особисте.

— Це не схоже на келію монаха.

— Ти був у келії? Справжній? Як ти собі її уявляєш? Як у кіно, отакі склепіння?

Мері зобразила руками півколо над головою, потому скинула куртку. Навіть не шукаючи, де примостити, недбало кинула в куток, на підлогу. Обсмикнула светр, примостилася на дивані скраю. Вперлася руками позад себе, витягнула довгі, як Олег уже встиг роздивитися, ноги. Зухвало гойднула округлим підборіддям.

Ну?

Олег знизав плечами, примостив на комод традиційно куплену пляшку віскі, бовкнув, досі не придумавши, як далі вести розмову й себе загалом.

— Вода на кухні.

— Запивати будемо? О’кей!

Мері посміхнулася. Не розтягнула губи, не скривила кутик рота — саме посміхнулася, широко, щиро, вперше з моменту їхнього знайомства. Тобто, за дві останні години. Цього вечора для Кобзаря багато що відбувалося вперше за тривалий період. Повернувся додому ще до півночі. Поріг барлогу переступила жінка. Нарешті, оцей усміх...

— Так був у келії чи ні?

— От причепилася.

— Чесно, сама уявляла її інакше. Справді бачила тільки в кіно. Все таке старовинне, благочинне, тихе якесь. Сповнене святості.

— Як це?

— Отак, — Мері ледь подалася вперед, розвела руками. — Бабуся була дуже богомольна. Коли згадувалося щось таке, церковне, відразу її кімнатка малювалася, — дівчина засовалася, вмощуючись зручніше. — Ми у своєму будинку жили. Не аж так заможно, але й непогано. Знаєш, спокійно, стабільно. Я завжди знала, що буде наступного дня. За тиждень, місяць... Через рік. Зручно так, розумієш.

— Ну да, — Кобзар теж скинув куртку, трохи подумав, кинув поруч із гостевою. — Впевненість у завтрашньому дні це називається. Або нудьга.

— Краще хай нудно, ніж... — вихопилося в неї, та не договорила, ковтнула замовчане, навіть закашлялася. — Знаєш, до чого я. Баба жила в найменшій, зовсім квадратній. Вікна виходили в сад, і щовесни вона бачила вишневий цвіт. У нас вишні були, яблуні, абрикоси. Треба чути, як воно все пахнуло від травня до вересня. Так, ранньої осені запахи не вивітрювалися. Я дуже любила їх. А в Києві абрикоси не пахнуть.

— Ти ж не фрукти нюхати приїхала, — він завченим жестом скрутив пляшці голівку.

— Приїхала... Втекла, Олеже. Ми тікали. Тільки хтось від бомб, ми — від телека, — тепер її посмішка світилася смутком.

— Зовсім каша якась. Монастирі, абрикоси, телевізор. Чекай, зараз, — Кобзар повернувся, зупинився в дверях. — Чи з одного посуду будемо?

— Ми мало знайомі. Тягни чисту тару. Хіба захочеш, аби я читала твої думки.

На кухні Кобзар на коротку мить завмер біля вікна, невідомо що видивляючись у ночі. Місто не думало гасити вогні, довкола кожна мураха жила своїм життям. Мері мала рацію. Дуже важливо знати, що й для чого ти робиш сьогодні, завтра, за місяць чи рік. Він поки не пояснив собі до пуття, пощо привіз до свого неохайного самітницького лігва дівчину з Донбасу, молодшу за нього років на двадцять.

Мері могла бути його донькою.

Женучи непотрібне геть, Олег пошукав і знайшов чисту склянку. З тією, що лишив на комоді, вона була розпарована. Та — висока, кругла, матова, з половинками яблука по боках. За задумом виробника, такий посуд призначався для соків. А зараз в руці він стискав пузату прозору посудину з товстого скла. Звідки вона взялася, поняття не мав. Але в барах у такі націджують міцний алкоголь, за вимогою клієнтів додаючи туди кубики льоду.

Нова форма цивілізації.

Повернувшись, Кобзар застав Мері вже на підлозі. Вона сповзла, обперлася спиною об диван, саме скидала другий чобіток.

— Курити в тебе тут можна? Ми ж купили куриво.

— На кухні. Тут я сплю.

— І що такого? Провітриш.

Гостя вже по-хазяйськи шукала цигарки. Йому нічого не лишалось, окрім як принести з кухні круглу скляну попільницю. Викресав вогню, нахилився, підніс запальничку. Мері затягнулася так, наче спраглий прочанин, що допався до мілкої калюжі в пустелі після тривалого виснажливого переходу. Кобзар прочинив вікно, пускаючи вогке березневе повітря. Хлюпнув у склянки щедро, теж влаштувався на підлозі навпроти гості.

Пити вона не спішила. Покрутила склянку у пальцях, дивлячись крізь скло на світло.

Олег зробив великий ковток, лиш після того закурив сам.

— Кажеш, каша, — промовила Мері замислено, погойдуючи склянкою й роздивляючись обшарпані шпалери на стіні навпроти. — Справді, таку кашу заварили... В бабусиній кімнаті телевізора не було. Гріх. Ліжко з панцерною сіткою, полуторне, койка, знаєш. Килимок на стіні, килим на підлозі. Стілець. Решта — ікони, ікони, ікони. Вона не збиралася нікуди тікати, їй завжди було добре в тих чотирьох стінах. Мало розумілася на тому, що відбувалося довкола. Зате тато, гірничий інженер, від ящика, — кивок на телевізор, — не відлипав. Як почали показувати, скільки й де стріляють, почалася паніка. Тиха спершу, потім уже розігнав по повній.

— А за кого він... був?

— За мир, — відрізала Мері. — Ровеньки не бомбили. Стріляли десь в окрузі, але в нас кругом стріляли. Та коли на вулицях побачив російські танки, почав пакувати речі. Мама стримувала. Я просила — не спіши, обійдеться все. Він уперся: мене, каже, розіпнуть, бабу застрелять, вас із мамою поґвалтують, дім наш роздовбають прямою наводкою.

— Хто? Кого боявся?

— Війни, — дівчина нарешті пригубила зі своєї склянки. — Я кажу — то росіяни, не наші. А там усе одно, хто в кого стріляє. До лампи, хто кому що винен. Батькові показали війну по телевізору, він її злякався. Як зайшли російські козачки, оголосили свою владу й почали вивозити кудись вугілля вагонами, планка в нього впала отак, — долоня завмерла в сантиметрі від підлоги. — Родичі є в Харкові, під Києвом брат мамин живе. Але ж туди доїхати треба. У нас ні машини, нічого. Тобто, — Мері знову пригубила, — в тата був старий «Жигуль», синій. Все казав, іномарки здохнуть, а зроблене в Союзі всіх переживе. Так віджали.

— Козаки?

— Не питала, хто. Всі в камуфляжі, в папахах, з калашами. Ходили вулицею, від двору до двору. Показували якийсь папірець, типу розпорядження комендатури. Але могли й не показувати. Для чого, в них же автомати. Реквізували на потреби республіки весь транспорт, який був на ходу. Причому кожен власник сам мусив відігнати машину туди, куди скажуть. Й неодмінно взяти розписку. Ми, кажуть, не бандити. Потім, після перемоги, за такою розпискою всім усе повернуть. Чи компенсують грішми. В рублях.

Таких історій Кобзар наслухався на війні.

Не перебивав.

Налив ще собі та Мері.

— Отут раптом баба стала в пригоді, — вела далі дівчина, мовби говорила сама до себе, сповідалася, хоч напевне розказувала комусь не раз і не два. — Не знаю, звідки в неї такі знайомства. Але в якийсь момент прийшов чоловік. З бородою, опецькуватий, мало говорив. Велів збиратися й чекати. Вночі приїхав на джипі, не новому, та яка різниця. Нас чотирьох на борт. Сумки в багажник. Двісті з гаком кілометрів через Луганськ на Святогорськ. Як блокпости проскочили — не скажу, не знаю. Уже там розмістив тимчасово в монастирі. Так я келію й побачила. Нічого особливого. Кімната в гуртожитку.

— Розчарована? — Олег торкнувся краєм своєї склянки її.

— Просто кажу: все не так, як уявляєш.

— Далі що було?

— А нічого особливого! — Мері враз огризнулася, навіть трохи відсунулася вбік. — Пожили трохи там, трохи там. Потім нас обізвали нахлібниками. Якийсь час тинялися по різних точках, де нібито сприяли біженцям.

— А насправді?

— Ні фіга там не гріло насправді, — відмахнулася вона. — Ніби сам не знаєш, яка там допомога. Ставлять десь на облік, виділяють якісь копійки, пропонують кудись іти підлоги мити. Інженерові гірничому, з дипломом, ага. Коротше, вистачило батьків не на довго. Ще ж бабуся, сам розумієш. Так само, тим маршрутом, назад повернулися всі.

— Ти лишилася.

— Як бачиш.

— І зараз ховаєшся від когось. Чи вигадала?

— Не має значення.

— Має.

— Тоді вважай, що я отак чіпляю мужиків. Перших-ліпших. Бо ночувати ніде.

— А це правда?

— Теж не має значення. Я ж тут.

Очі — втопитися можна.

Допила махом.

Кобзар теж.

Справді, не має значення. Він сам хотів, аби Мері поїхала до нього. Не лише тому, що давно не був із жінкою.

Набридло говорити до телевізора.

17

Перестала тремтіти, але лишилася згори.

Тіло давало сигнали, зрозумілі лише коханцям, котрі щойно випили один одного до денця. Мері отак, мовчки, просила Кобзаря лишатися, не виходити з неї. Хоч він уже вичерпався, вивільнився сам, а тим часом мозок жив власним життям. Олег досі не йняв віри: все це сьогодні трапилося з ним, сорокарічним, втомленим і, чого там, не найбажанішим самітником у київських хащах. Звичка крутити в голові все, що трапляється, заганятися, продукувати різні версії стосовно однієї події заважала, як ніколи. Мері подарувала забуття й відчуття повної свободи лише на якихось півгодини — від моменту, коли Кобзар потягнувся до неї, а вона зробила вигляд, що опирається.

Обоє розуміли й приймали цю гру.

— Що? — запитала вона тихо, торкаючись губами вуха.

— Добре, — іншого слова не знайшов.

— Знаю. Побудь так іще.

Мері притиснулася щільніше, мовби намагаючись зростися з ним намертво, назавжди. Олег провів рукою по її тілу, посунувши до живота й затримавшись на шрамі, який відчув раніше, коли роздягав, та роздивитися не мав змоги — вона попросила вимкнути світло. Потім стало не до того, але зараз палець уже водив згори вниз.

— Не треба, — в її голосі з’явилася суміш невдоволення й роздратування.

— Я бачив багато рубців.

— Дуже цікаво.

— У тебе свіжий. Відносно. Шкірка тут, на зашитому місці, ще тонка.

— Відчепися, — Мері прибрала його руку, але лишилася лежати згори.

— Тебе різали. Не так давно. Не вчора, ясно. Навіть не місяць тому. Давніше.

— То й що?

— Ти чогось боїшся. Тобто, когось. І тут шрам внизу живота. Або ти грала від самого початку й справді такою казкою чіпляєш незнайомих чоловіків, або для страхів є причини. Кажи, коли вже ми тут.

— Старший, а дурний, — Мері зітхнула, повільно сповзла, та не відсторонилася, тепер притислася вже під боком, поклала руку йому на груди, провела легенько. — Кесарів розтин. Знаєш, з чим таке їдять?

Кобзар посунувся, аби було зручніше повернути голову. Вікна не запнув. На небі стояв повний місяць. Навіть при такому благенькому світлі побачив, як знову напружились м’язи на її обличчі, а великі очі блимнули на мить небезпечним вогником і кліпнули.

— Так, — Олег сперся на лікоть, дивлячись на Мері згори. — Ти народила.

— Це злочин? — вона відсунулася до стіни, очі блиснули.

— Ні, звичайно. У Пасічника... — він не зрозумів, чому його раптом прорвало й понесло, поспішив зажувати, — ну... тобто... Одного мого давнього товариша... Тобі воно не треба...

— Ой, кажи вже, як почав.

— У мого приятеля нема дітей і не може бути. Хоча він у шлюбі двадцять років. Із жінкою проблеми, й не тільки ці. Коротше кажучи, народити не злочин, а щастя.

— Тобі звідки знати. Не схоже, аби ти був батьком.

— Такі люди, як я, теж бувають, — признався Олег не так Мері, як собі. — Не всі готові до батьківства. Я ніколи не думав про це. Може, якби наважився... — його знову вело не туди. — Але я про тебе зараз. Дитина жива? Вибач, коли що.

— Жива й здорова, — тепер Кобзар почув виклик.

— Радий. Наступне питання: вона ж маленька ще зовсім. Де дитина і з ким?

— Ти не з соціальної служби часом? — Мері відсунулася ще далі.

— Послухай, я хочу розібратися. Все складається не дуже добре. Молода мама маленької дитини не має даху над головою, тиняється бозна-де. Явно чогось боїться. Правда, маєш сказати — кажи. Не дивись на цю хату. В мене є непогані контакти. Допоможуть, якщо треба.

— Не треба, — відрубала Мері сухо. — Сама якось вигребу.

— Поки не вигрібаєш.

— Хочеш, аби встала й пішла?

— Ми підемо разом. Поїдемо. Я відвезу тебе до дитини, хоч би де вона була. І спробую вирішити проблему, хоч би якою вона була.

— Свої вирішуй, ага?

Мері не встала, але ображено відвернулася до стіни, потягнувши на себе жорстку, солдатську ковдру.

Кобзар ліг на спину, поклав руку дівчині на плече. Вона різким рухом скинула її раз, потім, коли спробував ще — вдруге. Олег облизав пересохлі губи. Хотілося пити, та води з кухні так і не приніс, а вставати лінувався. Глянув на млинець місяця за вікном, потім — на стелю.

Отже, дівчині є про що мовчати.

Нічого дивного, від початку запідозрив неладне.

Не хоче ділитися з першим-ліпшим. Гаразд, він чудово все розуміє. Він так само має, що приховувати, хоча його історія відома. Так, минув час, перебилося іншим, ледь не щодня новини підкидають приводи для ненависті разом із черговими об’єктами. Та все одно воно вилазить. Іноді кортить поговорити про все, навіть краще з кимось випадковим. Замість того старанно завертає по дорозі додому в нічний маркет, аби раз-по-раз заглушити прикрі спогади.

Бо повертаються.

Хоч Олег Кобзар не вчинив тоді нічого кримінального.

Застрелити Свистуна під час бійки, хай він триста разів покидьок, — злочин набагато серйозніший.

А тут...

18

Це трапилося на війні, у районі Гранітного, пізньої осені.

Тоді російська та українська армії зупинилися після першого укладеного перемир’я, хай дуже хисткого й непевного. Росіяни святкували перемогу, навіть дражнилися у соцмережах. Українські солдати прагнули кривавої помсти за бійню під Іловайськом, але в Мінську їм чомусь заборонили стріляти у відповідь. Накрило враження: їх кинули, лишили напризволяще, зробили розмінною картою в невідомих, недосяжних, незрозумілих у окопах політичних іграх та договорняках. Кобзар тоді чи не вперше відчув себе заручником чужих інтересів, нікому не потрібним, хіба якщо почнуть торгуватися й робити вояків крайніми, хоч би як розвивалася ситуація далі. Поки високі сторони радилися в білоруській столиці за круглим столом, ходили чутки: ось-ось добровольців та бійців регулярної армії змусять відступити, відсунутися туди, звідки влітку почали впевнений наступ. Доведеться віддати назад Маріуполь, Слов’янськ, інші міста й села, закріпити лінію розмежування по кордонах Донеччини та Луганщини — ще й вибачитися за потовчених сепарів.

Цього не сталося. Не відбулося взагалі нічого. Армії лишилися там, де були, глибоко зарившись у землю. Почалася затяжна позиційна війна, і командири отримали наказ давати здачі, не афішуючи це. У відповідь на снаряди з ворожого боку туди теж насипали, а коли з Генштабу вимагали пояснень — на передовій щиро робили вигляд, що ніхто нічого не розуміє. У штабі так само сиділи не дурні, і сварилися для порядку. Всі морозилися, бо такими виявилися закони нової війни. Тим часом рук ніхто не складав. За лінію фронту з обох боків час від часу просочувалися диверсійні групи, і не завжди могли похвалитися успішними рейдами.

Одного разу бійці з групи Кобзаря не повернулися, і за добу стало відомо: один убитий, решта в полоні. Глянувши карту, командири зрозуміли — трапилася прикра, та, на жаль, банальна й звична на цій війні річ. Група загубилася в ранковому тумані, а тим часом сепарський блокпост перемістився на іншу позицію. І опинився там, де його не мало бути.

Переговори про звільнення в таких випадках приречені. Та менш, ніж за добу Кобзар отримав козир: вдалося захопити ворожих диверсантів. Причому вони виявилися не місцевими, вчорашніми роботягами-шахтарями, котрі не мали іншої роботи, крім як записатися в так зване ополчення. Ні, зловилися російські солдати з лейтенантом на чолі. Документи, яких, звісно, не мали при собі, цілком заміняла характерна для народжених десь на Вологодчині чи Тамбовщині говірка. Імітувати її — все одно, що відтворювати кавказький акцент, розповідаючи етнічні анекдоти.

Після цього сепаратисти швидко пішли на обмін — якщо можна назвати швидкими дводенні перемовини з узгодженням позицій ворогуючих, але зацікавлених сторін. Коли процес нарешті зрушив, Кобзар, як і решта наших, розтумкав, де там собака заритий. Мінялися зранку, щоб кращою вийшла картинка в операторів кількох російських каналів, котрі оперативно налаштували камери й висвітлювали подію. Уже потім, коли сюжети злили в інтернет і всі охочі крутили їх по стонадцять разів, Олег переконався: росіянам показували не звільнення їхніх співгромадян із «бандерівських» лабет, а демонстрували лояльність та людяність борців за свободу й незалежність «республіки». Ніхто словом не обмовився, що українських вояків міняли на російських. Обличчя тих навмисне затонували. Зате чудово, крупним планом показали сепарського польового командира, який взяв собі гордий позивний Торпеда.

До того часу уславився тим, що особисто катував та розстрілював укропів.

Тепер керував обміном з ворожого боку.

З української сторони до нього пішов Олег Кобзар. Який не довго думав, не морочився, нарік себе Лиликом. Так зручніше, менше плутанини.

Коли полонені повернулися кожен до своїх, Торпеда простягнув руку.

Кобзар потиснув її машинально, зовсім не думаючи про наслідки.

Наступного дня соціальні мережі дружно охрестили його зрадником.

Не можна за будь-яких обставин тиснути руку садистові та вбивці.

Спершу Олег не сприймав це серйозно. Кінець кінцем, його бійці бачили на власні очі, що до чого. Прекрасно розуміли розклади. Після обміну слова кривого жоден не сказав, а Кобзар потім особисто доставив звільнених до Дніпра, у госпіталь, щоб хлопці пройшли обстеження. Після повернення в частину відчув на собі зовсім інакші погляди.

Уже два дні потому відомий блогер Чубук по поличках розклав у своєму черговому дописі, чому Кобзар-Лилик може працювати на ворога. Виявляється, такий сюжет про гуманних «ополченців» і персонально Торпеду був запланований у кабінетах ФСБ Росії давно. Для того він, Кобзар, мав послати групу на завдання в той квадрат, де вони точно наскочать на засідку. Потому російські вояки самі, з власної волі, підставилися українцям. Вони, на думку Чубука, нічим не ризикували. Адже питання обміну було вирішене, то лише справа часу. Результат: реальна історія, котра показує сепаратистів у привабливому світлі. Мовляв, не такі вони вже й звірі, якими малює їх укропська пропаганда.

Головний аргумент на користь своєї версії блогер Чубук виклав під фінал допису, який потім передрукували й поширили, як вагому експертну думку й водночас — вирок.

Олег Кобзар до війни й під час Майдану служив у міліції.

Мент.

Управа, в якій він працював, клепала кримінальні справи проти активістів. Тепер Кобзар вирішив відбілитися, тому й пішов добровольцем. Тільки ж горбатого могила виправить. Ось вона, чергова кремлівська консерва...

Кобзаря тимчасово відсторонили від служби, наказавши здати зброю. Дивно, що не заарештували. Почали службову перевірку, й він не мав що ще робити, крім як тинятися в розташуванні, будучи серед людей мов прокажений чи заражений якимось небезпечним вірусом. Щоб не мозолити очі, здебільшого сидів у своєму закапелку й глушив себе горілкою. Благо, спиртне на передку не переводилося.

Вляглося десь за тиждень. Історію зради Лилика витіснила інша, не менш гучна. Службову перевірку тихцем згорнули. Кобзарю повернули зброю й навіть наказали повертатися до виконання обов’язків. Та командиром Олег уже не почувався. Написав заяву, її мовчки підмахнули. Благо, вчорашні добровольці почали вливатися в регулярну армію, та над батальйонами однаково ще не було якогось єдиного, сталого начальства. Кобзар пішов з війни так само непомітно, як прийшов.

На цьому все...

Його історія навряд чи була потрібна й цікава Мері. Чоловіки не люблять про таке говорити. Краще хвалитися перемогами.

Не виходить — ліпше мовчати.

— Водички принести? — почулося під боком.

Олег глянув на дівчину — вона розвернулася, вогники в очах уже не блимали.

— Дивно так.

— Що саме?

— Водички... Стоїть недопитий віскар, а мене після тебе тягне на воду.

— Дуже добре. Звикай до інших напоїв. Так нести?

— Я сам. Лежи.

— Ні, мені приємно.

Перш, ніж Кобзар встиг зробити щось сам, Мері легко відкинула ковдру й підвелася, гола, з вузькими як на його смак стегнами, зате з округлими грудьми, котрі раніше приховував просторий, мішкуватий, напевне на розмір більший светр. Перелізши через нього, дівчина стала босими ногами на підлогу. Покрутила головою, ступила в куток, підняла свою куртку, накинула на голе тіло. Краще б светр, він довший, ліниво майнуло в голові, та яка різниця, могла б взагалі отак, голяка гуляти. Ну, хіба незвично, поки соромиться свого шраму перед чужим ще чоловіком.

Вона ввімкнула на кухні світло й пошаруділа там. Почув, як сама жадібно п’є з залишеної на столі пляшки. Повернулася, простягнула. Хотів випити лежачи, та після першого ковтка закашлявся, трохи залив груди й плечі. Мері реготнула. Кобзар випростався, сів. Тепер уже він хиляв спрагло, спорожнивши без того наполовину випиту пляшку майже до кінця чотирма великими ковтками.

— У тебе хоч чистий рушник є?

— Так висохнеш.

— Смішно. Є чи нема?

— Все в мене є. Пошукай там у ванній.

— Лежи. Я скоро.

— Та будь скільки треба.

Мері знову вийшла. Грюкнули двері, почувся плюскіт пущеної з душу води.

Кобзар ще попив.

Дивно, що не тягнуло до віскі, як і взагалі до іншого пійла.

Чекаючи, поки Мері впорається, заплющив очі й дослухався до звуків із ванної.

19

Не вгавав телефон.

Кобзар думав — йому сниться. Ніхто не може дзвонити йому серед ночі. Потім зрозумів: уже не спить, і це справді не вгаває його трубка. Дзвінок проривався крізь щільний, важкий сон, і Олег ривком змусив себе сісти, ще перебуваючи ніби у тумані.

Кімнату гойднуло.

Нарешті розклепив повіки, роззирнуся й побачив за вікном ранок. Не помітив, як заснув, хоча дотепер так було, коли випивав для прискорення процесу. Коли прокидався, часто бачив перед собою екран не вимкненого з вечора телевізора, кривився й роздратовано клацав пультом, повертаючи собі тишу.

Зараз її вперто, наполегливо розривав дзвінок.

— От же ж мать... — буркнув він, пошукавши й знайшовши трубку. — Кому це там...

Не ясно.

Він спершу відповів, прохрипівши: «Алло!», та на тому боці після короткої паузи відключилися. Знизавши плечами, Кобзар глянув на дисплей, труснув головою, поклацав, знайшов вхідні дзвінки.

Невизначений номер.

Ще не розуміючи нічого до кінця, Олег спробував набрати його. Нічого не вийшло, дзвінок відразу скинули, короткі гудки. Зробивши так ще двічі, Кобзар вилаявся, сплюнув, аж тепер глянув на себе.

Сидів на краю дивана як заснув — голий. Поруч, накрившись уже не ковдрою, а чомусь білим простирадлом, тихо лежала Мері. Схоже, дзвінок її не розбудив, дівчина спала міцніше за нього.

Крекчучи й намагаючись зрозуміти, чому так крутиться голова й сухо в роті, хоч заледве надпита пляшка віскі далі нудьгує на комоді, Кобзар підвівся, знайшов труси, джинси, незграбно натягнув на себе. Потім убрав стару футболку з наполовину витертим написом «ROCK» на тлі двох схрещених блискавок, босяка побрів у ванну. Хлюпнувши холодної води на обличчя, пирхнув, мов песик, поволі приходячи до тями. Витираючись, відчув — рушник ще зберіг запах дівчини.

Повернувся назад.

Зупинився біля ложа, схрестив руки на грудях, придивляючись до сплячої.

Він щось відчув.

До кінця не розуміючи, що відбувається, ступив ближче.

Нахилився.

— Мері, вже ранок.

Вона мовчала.

Її не розбудив телефон, який не вгавав зо п’ять хвилин.

— Мері! Марія! Мері!

Дівчина не відповідала. Навіть не поворухнулася.

Кобзар взяв її за плече, ривком розвернув до себе.

Великі очі дивилися мертво.

Ще нічого не зрозумівши, точніше — не усвідомивши, як так могло статися, Олег ковзнув поглядом нижче. До великих червоних плям спереду на простирадлі. Там, де були груди.

Довкола грудей.

Він смикнув за край. Оголив красиве мертве й понівечене тіло. Прикипів очима там, де мали бути круглі, схожі на стиглі черешні соски.

Дзвінок.

Телефон змусив здригнутися.

Кобзар схопив його, знову побачив — номер невизначений.

— Якого чорта!

Короткі гудки.

А за мить — писк, повідомлення. З того самого невизначеного номера.

Одне слово, чотири літери, мов бітою по голові.

БІЖИ.

Частина друга Називай мене Вірою

1

Пройшла й сіла на диван.

Тіло вже винесли, біля парадного вона пропустила санітарів із ношами. Не стрималася, жестом зупинила їх. На грубе: «Е, ви хто, шановна?!» — тицьнула посвідчення, потім, не знімаючи рукавичок з тонкої шкіри, взялася за краї казенного білого покривала. Підняла рівно настільки, аби побачити обличчя. Мертві очі вже закрили, тож посмертний вираз вивчатиме вже на фото, разом з іншими матеріалами. Чомусь здавалося: нагла смерть мала налякати дівчину, а страх — спотворити. Опущені повіки робили будь-яку смерть схожою на глибокий, спокійний, здоровий сон.

Пірнула й не виринула, пішла вночі.

У квартирі, куди вона піднялася, група вже закінчувала огляд. Усередині не було де особливо розгулятися, а сусіди по сходовому майданчику зовні створювали додаткову атмосферу тисняви. Поліцейські без особливого успіху нагадували раз по раз, що тут немає нічого цікавого, треба розходитися, а оперативники тим часом навпаки закликали свідчити тих, хто може бодай щось розказати. У слідстві вона тягнула п’ятий рік, тож зітхнула, уявивши, з чим незабаром матиме справу. Бо практика переконувала: користі від переважної більшості свідків зовсім небагато. Зате кожен зголошений охоче бесідує з замученим опером, намагаючись, своєю чергою, витягти хоч якісь деталі з сищика.

Людей конче цікавить, що сталося за зачиненими дверима чужого помешкання.

Довго потім пліткуватимуть проміж себе та в окрузі.

Новини, показані по телевізору, так не обсмоктують, як трагедію, що трапилася поруч, поки всі тихо-мирно спали, почуваючись у безпеці.

Переступивши поріг й роззирнувшись, вона вкотре відзначила: чомусь більшість тяжких злочинів, з якими має справу, скоюється ось у таких шпаківнях.

Кіно й серіали, здебільшого американські, запрошували глядачів разом із героями до розкішних пентхаусів, заміських особняків із басейнами, дорогих офісів у висотках зі скла й бетону. Жертва або в діловому костюмі вартістю в тисячі доларів, або — у новій, вперше вбраній сукні для коктейлю. Край неодмінно задертий вище коліна, й крупним планом видно струнку ніжку, взуту в туфлю на тонкому високому підборі. Детективи ж обговорюють все, стоячи перед широкими, на всю стіну, вікнами, з яких відкривається вид на велике місто чи казково завмерлий ліс.

Її реальність була іншою. Старі, стандартно проектовані, погано вмебльовані й часто-густо без ремонту квартири в блочних, цегляних і панельних домах, де щастя людини скінчилося невдовзі після переїзду. Мешканці, хай би скільки їх тут тулилося, раділи дахові над головою й трималися купи не тому, що добре разом, а через те, що в інше місце ніхто з них перебратися й не мріяв. Вони дізнавалися, хто живе за стіною, вгорі чи внизу лиш тоді, коли там з’являлася поліція. А під час розмов мало хто міг згадати ім’я людини чи людей, з якими тривалий час мешкав поруч, навіть ввічливо вітався на сходах.

Підозрювала — по службі з цим стикається не лише вона.

Також припускала: не всіх ситуація отак зачіпає.

Слідом за нею в кімнату з кухні ступив оперативних — високий, кремезний, з поставою борця й навіть перебитим носом. Та всю наочну мужність нівелювало руде, аж помаранчеве волосся й ластовиння. На вид мав років під сорок, молодшим не виглядав, але веснянки на обличчі робили сищика схожим на велику дитину. Схоже, чоловік розумів це й давно звик. Але однаково намагався здаватися небезпечнішим, брижачи лоба й мружачи очі.

Присідаючи, вона перехопила погляд рудого. Мовила, розстібаючи верхній ґудзик на пальті як була, в рукавичках:

— Вам не подобається, що я сіла тут.

— Сідайте, де зручно, — рудий повів плечима.

— Тут більше ніде. Й у квартирі, де живе ваш друг, незручно всюди.

— А-а, — протягнув сищик. — Знаєте вже. Вирахували. Ми ж раніше не зустрічалися.

— Слухайте, Головко, ну не намагайтеся виглядати дурнішим, ніж ви є. Не вмикайте цього. Мені не треба.

— Ви про що?

— Тобто доведеться пояснити. Вважайте, загнали на слизьке, — вона машинально розстебнула ще один верхній ґудзик і лишилася сидіти. — Труп молодої жінки з ознаками насильницької смерті виявили у квартирі такого собі Олега Кобзаря. Кілька років тому він звільнився з органів за власним бажанням. До того служив у відділі особливо тяжких злочинів. Тут, — вона поплескала долонею по коліну, — у Святошині. Жив неподалік свого колишнього управління, що цілком логічно. Не менш логічно й правильно, що близький друг Кобзаря примчить на місце пригоди, щойно дізнається. Навіть якщо не його чергування, але ж то взагалі деталі. Вбивство розкривають усім відділом, колективна праця.

— І ви дізналися про тутешні розклади у себе в Главку отак, за дві години?

— Дві години — багато, капітане. Мені вистачило шістдесяти хвилин. Погодьтеся, ситуація нестандартна. Інформація прийшла сама собою... якщо можна так сказати.

— Ніколи з вами не стикався, Віро Павлівно. Коли почув — сюди чомусь їде сама Холод, навіть трошки, знаєте, затрепетав.

— Не блазнюйте, — вона трохи поміркувала й вирішила не жаліти Головка. — Не кожний рудий має вдавати з себе клоуна.

— Чув — різка ви, — той не образився або, швидше, не проявився. — Донецький стиль, фірмовий.

— Рудий — не лайка, — її обличчя враз скам’яніло. — Чого не скажеш про щойно вжите вами слово. Зараз донецький тут, у Києві, звучить як діагноз. Невиліковна хвороба, носіїв якої треба ізолювати чи навіть нищити.

— Не лише в Києві звучить, — парирував Головко.

— Ви щойно вкотре пояснили мені, чому почалася війна. І я розумію: це мені за рудого. Чоловіка б ви вдарили.

— У жінок із Донецька чоловічі характери. Вас ударити — здачі дасте.

Вона підвелася. Погляди схрестилися.

— Даруйте, — вичавила нарешті. — Не хотіла вас зачепити.

— Хотіли.

— Згода. Хотіла. Бачу — вдалося, — губи склалися в легку посмішку. — Один-нуль на мою користь, капітане Головко. Визнайте. Й відкиньте Павлівну, називайте Вірою. Мені так зручніше. Вважайте, знайомство відбулося. Досить гарикатися.

З передпокою до них зазирнув опецькуватий, схожий у плетеній шапочці на молодого гриба-підосичника опер, кахикнув:

— Тут ніби все, Артеме.

— Зараз, Костю, — сказав Головко, не повертаючись на голос, — коли гриб зник, ступив трохи вбік, прихилився широким плечем до одвірка. — Зватиму вас, як зручно мені. Кажуть, із слідчою Холод треба дружити.

— Не хочете? — брови підскочили догори.

— Ні. Друзі працюють разом. А ви тут, щоб забрати справу до себе й займатися нею без моєї участі.

— Припустімо, на те є причини.

— На що?

— Забрати у вашого відділу й загалом вашої управи цю справу. На місці вашого начальства я б зітхнула з полегшенням. Звичайно, як ви кажете, працюватимуть усі. Та вестиму я. Маю в розпорядженні іншу групу, до якої ви, Головко, не зможете влитися навіть за мого бажання.

— Чому це?

— Знову вмикаєте ідіота чи справді не дійшло? — Віра підвелася. — Ви не зацікавлені розкрити злочин. Ваш інтерес — відбілити друга, якого вже оголосили в розшук, бо інших підозрюваних катма. І взагалі, Головко, вам доведеться ще сьогодні сісти й написати, бажано — в деталях, про свої контакти з Кобзарем хоча б від початку нинішнього року, — вона перевела подих. — Передати справу мені змушує одна вагома обставина. Та якби не вона, вас на крок не підпустило б до розслідування ваше, тутешнє, святошинське начальство. З тих самих причин, Головко. Й змусило б писати те саме, що прошу я. Отак.

Рудий мовчав.

Два — нуль, переможно подумала Віра.

— Можливо, Кобзар не причетний прямо. Та все одно має до вбивства якийсь стосунок. Міг бачити вбивцю, наприклад.

— Де?

— Тут, у цій кімнаті.

— Як?

— Треба з’ясувати. Між ними тут щось відбулося. Бачте, — вона обвела круг себе рукою. — Сліди боротьби. Все розкидане.

Головко не стримався, реготнув.

— Ви чого?

— І це — все? — рудий далі сміявся, що виглядало зовсім недоречним на місці, де знайшли понівечений труп дівчини. — Недалеко ви так зайдете, Віро Павлівно, ох, недалеко. Пильність слідчої Холод перебільшена.

Обличчя знов скам’яніло.

— Здається, я просила вас не блазнювати, Головко. Не всім рудим пасує.

— Хіба я винний, що народився рудим? — він поволі опановував себе. — Сліди боротьби, кажете? Коли Кобзар ще служив, у нього на робочому столі щодня лишалися такі сліди боротьби. Віро Павлівно, у Олежки жодна річ ніколи не знала свого місця ніде. Спосіб життя, розумієте? Ну, отака людина! — він розвів руками. — Не всюди б’ються, де бардак.

Два-один.

Не звикла до неохайних людей, — мовила вже спокійніше.

— Риса характеру не найкраща, — погодився Артем. — Проте зовсім не означає, що чоловік, який розкидає речі по квартирі, неодмінно маньяк.

Тепер Віра почала так само неквапом застібати ґудзики.

— Бачте, як доречно згадали. А збиралася ж пояснити.

— Згадав про що?

— Про кого. Маньяк. Саме хотіла пояснити, чому справу у вас забирають, а ви заговорили-заморочили. Це п’яте вбивство, Головко.

— Як? — настала його черга ловити ротом повітря.

— Слідство неодмінно встановить, до чого тут колишній офіцер міліції Олег Кобзар. Але поза тим від минулого листопада в різних місцях Києва знайшли вже чотири мертвих дівчини. Приблизно одного віку. Всі задушені, з відрізаними сосками. Остання жертва знайдена десять днів тому. Хоч отак, у помешканні — вперше, — обтягнуті шкірою рукавичок пальці впоралися з останнім ґудзиком. — Після третьої жертви справи об’єднали, передали в Головне управління. Веду її я.

— Чому? — бовкнув Головко.

— Чому я? — перепитала Віра. — Мабуть, тому, що про мене кажуть правду. Бо я різка. І в мене фірмовий донецький стиль, — вона простягнула візитку. — Захочете про друга поговорити, ось мої контакти. Думаю, достатньо.

Рудий промовчав.

Три-один.

2

Їй виповнилося вісімнадцять, коли стала «Міс Донецьк».

Віра Холод, у дівоцтві — Юрченко, належала до тих жінок, кого обтяжує власна врода. Красуні, ще й модельної зовнішності, використовували природні дані як високоточну зброю. Їй же власна привабливість лиш ускладнювала життя. Адже обрала для себе професію, котра вважається питомо чоловічою.

Характер.

Так гартувалася сталь.

У Донецьку, як і всюди на Донбасі, не виживали — жили і якщо не досягали мети, то бодай почувалися в відносній безпеці лиш ті, хто обирав жорсткий стиль спілкування. Грубий, як підошва. Шорсткий, наче наждак. Різкий: радше боєць, ніж дипломат. Переговори і взагалі будь-які домовленості — лише з демонстрацією сили, і перемагає сильніший. Слабких тут зігнуть, розчавлять, і передусім це стосувалося жінок. Віра для себе такої долі не хотіла.

Вона була яскравою зовні і мала сталевий стрижень усередині.

Нажила від того проблем.

Поки вчилася на юриста, викладачі-жінки ненавиділи за те, за що любили вчителі-мужчини. Голова йшла обертом від плутанини. Віра ніяк не могла зрозуміти справжній рівень своїх знань та здібностей. Бо жінки відверто, підкреслено валили першу красуню університету, натомість чоловіки відчайдушно фліртували й наввипередки робили поблажки.

Ані те, ані те Вірі не всміхалося. Але без лиха не мала б і добра: її особиста сталь почала гартуватися вже тоді. Навчилася тримати й відбивати удари, довела, що має не лише вродливе личко й порцелянову голову, навчання закінчила з відзнакою. В адвокатуру не пішла. Була нагода влаштуватися юрисконсультом на одне з багатих престижних донецьких підприємств — не схотіла. Застосувала весь шарм, аби опинитися там, куди навіть університетські лузери не рвалися.

Карний розшук.

Щоправда, в поля, до реальної роботи її довго не підпускали. Спершу Віра протестувала. Потім один мудрий ветеран на пальцях пояснив: публіка, з якою доводиться мати справу, не сприймає серйозно слідчу, яку простіше уявити на глянцевій обкладинці напівголою, аніж у казенному кабінеті, вбраною строго й консервативно. Найогидніші типчики, висмикнуті з міських та приміських шалманів, на допиті починали пускати бісики, натякаючи або прямо кажучи — їй тут не місце. Жінки ж, п’яниці та наркоманки, вбивці нагуляних немовлят і остогидлих коханців, перед нею замикалися в непробивний панцир. Дехто ще й письмово вимагав поміняти слідака.

Зрештою Віра змирилася, отримавши більш-менш спокійну, компромісну посаду в міській прокуратурі, де й познайомилася з Іваном Холодом. Майбутній чоловік був адвокатом і впрягався за всякого, у кого відтискали бізнес. Під його впливом Віра навіть переглянула погляди на життя, попрощалася з чинним місцем роботи й пішла в приватну адвокатську контору.

Дітей не заводили. Чоловік дуже хотів, момент відтягувала сама Віра. Щораз уявляла, як доведеться відійти від звичного життя, що перетворилося на щоденну боротьбу. Ту саму бурю, в якій вона вбачала спокій. Не готова була сидіти вдома, спати й прокидатися тільки разом із немовлям, зануритися в звичні, навіть бажані багатьом материнські турботи. Не уявляла, як дзвонитиме Іванові щодня, аби не забув купити підгузки, молочні суміші, ще якісь необхідні речі. Й намагалася не признаватися собі, якомога далі гнала думку про перспективу зіпсувати форму грудей, свою тиху гордість. Боялася — втратять пружність, перетворяться на вуха спанієля, чоловік перестане заводитися від них. Хоч знала: у них з Іваном склалося не через її бюст та взагалі зовнішність, за що любила й поважала його ще більше.

Нарешті, у Донецьку в той час знову починалися локальні збройні змагання, боротьба за черговий розподіл та переділ територій. Міліціонери, котрі принципово не грали на бандитському боці, опинялися в групах ризику. Що далі, то частіше доводилося жити й працювати за формулою: «На війні, як на війні». А це означає втрати, яких не уникнути. Віра не хотіла народжувати дитину, котра ризикує досить скоро стати сиротою.

Коли Івана вбили, вона ще не знала — менш, ніж за рік почнеться справжня війна.

Його підірвали в машині разом із клієнтом біля офісу. Віра в той момент працювала там, і вибухом винесло скло в її кабінеті. Потім писали: вчинено замах на відомого захисника прав, висували версії, кожна з яких, фантастична й надумана на перший погляд, мала право на існування. У довоєнному Донецьку можливим був, здається, навіть озброєний десант інопланетян, котрі мають у регіоні свій інтерес на мільярд доларів. Та готові його відстоювати.

Йти далі Івановим шляхом не випадало. Рідне місто стало для Віри небезпечнішим за зміїне гніздо в період осінньої линьки. Київські приятелі запропонували переїхати, точніше — евакуюватися. Місцеві друзі допомогли швидко й вигідно продати квартиру. А вже в столиці Віра Холод зробила все можливе, аби поміняти рід діяльності.

Тобто — повернутися до того, з чого колись почала.

Карний розшук.

Революція пройшла повз неї. Хоча б тому, що Віра на ставила на перемогу Майдану і взагалі не вірила в Київ, строкате населення якого робило столицю не цілісною, розхристаною, ділило на такі собі спільноти, котрі гуртувалися за інтересами. Так, принаймні, їй здавалося. Дуже скоро події протиставили Донбасу решту регіонів, і Віра сприйняла все боротьбою інших із донецькими. Тут вона не лишала Києву й усім, хто підтягується, жодних шансів. Знала своїх земляків, їхню манеру вести й вирішувати справи. Тому була переконана: монолітний, об’єднаний, чітко мотивований Донбас, на боці якого всі державні ресурси, включно з наділеними владою силовиками, рано чи пізно зігне, зламає, задавить.

Через те тримала нейтралітет. За набутими вдома поняттями цілком могла вважатися зрадницею, аби знайшла можливість підтримувати повстанців. І з тим же успіхом її відторгнуло б київське середовище на спроби терпляче пояснити: там, звідки вона родом, не всі бандити й загалом не треба сприймати нічого однозначно.

Проте війну пустила в себе.

Пояснила собі, чому її рідний край раптом став таким, покликавши чужих.

Прийняти не могла.

Тож лише залізна витримка допомагала спокійно реагувати на закиди щодо донецьких, навіть коли це було напівжартома і на її адресу. Натомість у всьому, що стосувалося роботи, була жорсткою, різкою й послідовною.

Жінка-вовкодав, таке про себе якось почула.

І чудово зрозуміла, чому саме їй керівництво передало — навіть не без урочистих ноток, — справу про ті серійні вбивства.

Мовляв, близьке це вам буде, Віро Павлівно. Особисте, можна сказати.

3

Під кінець минулого листопада біля однієї з пром-зон на Дарниці знайшли труп невідомої.

На вигляд дівчині було не більше двадцяти. Без верхнього одягу, в легкій сукні, під нею — нічого. Ноги босі. Її спершу задушили, потім чимось гострим відкусили соски. Експертиза визначила дату смерті в межах двох діб, проте місцеві охоронці божилися: тіла поруч із їхнім об’єктом дотепер не було. Дівчина перед смертю мала статеві зносини, проте ознак зґвалтування експертиза не виявила.

Встановити особу жертви не вдавалося тривалий час. Причина не у відсутності бодай якихось документів. У подібних випадках поліція найперше шукає портрет серед зниклих безвісти. Та виявляється, дівчину ніхто не шукав. Ані в Києві, ані за межами міста. Відбитки пальців теж нічого не дали — жертва жодного разу не порушувала закон, тож її дані ніде не були зафіксовані.

Могло скластися враження: нещасна виринула нізвідки, з паралельного світу. Ніколи ніде не жила, в неї ніколи не було батьків, друзів, просто близьких людей. Незнаною жила, так само і померла. За інших обставин поліція, ніде правди діти, спустила б справу на гальмах — схожих трупів останнім часом знаходять більше, ніж завжди. Проте спосіб убивства й головне — явні ознаки садизму не давали нікому з відповідальних осіб затерти історію.

Друге тіло знайшли вже за три тижні.

Цього разу на тіло задушеної дівчини з відтятими сосками наткнувся залізничник на Виноградарі. Вбиту примудрилися викласти на шпали неподалік товарної станції, під’їздів до якої було не так багато. Проте зловмиснику вдалося лишитися непоміченим, без перешкод перетягнути труп через переїзд. Опитані тамтешні охоронці визнали: грілися в своїх караулках, чули ззовні звуки різних авто, але ж недалеко військова частина — там постійно хтось їздить туди-сюди.

Знову з одягу — лише сукенка. Нема жодних документів. І статевий контакт перед загибеллю.

Уже коли справу передали Вірі Холод, вона не могла второпати одного: на що вбивця розраховував, коли розвозив Києвом убитих одним способом жертв. Він однозначно хотів, щоб їх побачили. Більше того — навмисне демонстрував винахідливість, аби показати себе невловимим зухвалим спритником, якого ніхто ніколи не зловить. Відтак про приховання злочину, тим більше — про плутання слідів не йшлося.

Надто очевидною була подібність.

Від об’єднання двох справ в одну попервах ніхто нічого не здобув, крім головного болю. Другу дівчину теж ніхто ніде не шукав, і вона поповнила собою список жертв, яких в Америці нарікають Джейн Доу[1]. Але третє, січневе тіло, допомогло слідству просунутися вперед і дало підстави залучити до роботи Віру.

Цього разу дівчину в сукні на голе тіло та понівеченими грудьми викинули на трамвайну колію, яка вела через ліс та з’єднувала Сирець із колись курортною Пущею-Водицею. Саме вдарив мороз, а благенький сніжок раніше встиг станути. Тож на мерзлій землі не відбилися сліди ані протектора, ані черевиків убивці. У кожному з випадків жертву привозили на машині, а потім самотужки тягли трохи далі. Але вбивця щораз примудрявся їхати й ступати там, де сухо чи, як варіант, після нього ще встигнуть наслідити. Вибір місця знову давав зрозуміти: душогуб кидає виклик, грається, дражниться. Мовляв, не шукає легких шляхів, а ви, дурноверхі копи, знайдіть його, якщо зможете. Та все ж захоплення власною безкарністю розбещує й колись позбавить пильності.

Як ось тоді.

У десяти метрах від тіла поліцейські знайшли жіночу сумочку. Довкола серед дерев валялося інше сміття, здебільшого порожній пластик, пляшки з-під горілки й шампанського, роздушені стаканчики, використані презервативи та порожні одноразові шприци. Не було сумніву, чиєю може виявитися сумочка. Згодом експерти встановили: дівчина за життя тримала її в руках, але більше не знайшли жодних відбитків. Убивця, звісно, міг витерти місце, за яке тримався, чи взагалі братися за неї рукавичкою. Напевне так зробив, бо сліди дівчини знайшли всередині, на внутрішній поверхні. Ще там був різний мотлох: дешевенька косметичка, губна помада марки «з базару», початі пачки вологих і паперових серветок, жувальна гумка, простенькі навушники. Звичайно, ані документів, ані телефону.

Проте у застебнутій внутрішній кишеньці — прямокутник візитної картки.

Напевне вона щось означала для дівчини. Інакше не ховала б так дбайливо, окремо, аби не загубити серед інших дрібничок чи не викинути випадково. Криміналіст із чистою совістю прозвітував: на візитці теж лишилися пальці жертви, тож ніхто їй картку навмисне не підкинув, аби збити зі сліду та ще більше заплутати й без того безнадійне слідство.

«Благодійний фонд „ОЛЬВІЯ“»

Контактні дані з картки виявилися цілком реальними. Зазначений фонд справді існував уже майже два роки, маючи офіційну сторінку в інтернеті та офіс у надрах Подолу. Він займав трикімнатну квартиру на першому поверсі одного з житлових будинків на Межигірській, і від поліції там не ховалися. Розпорядниця, повновида жіночка, яку великі окуляри робили схожою на добру Тітоньку Сову, підтвердила написане на сайті.

Тут допомагають біженцям і переселенцям з Донбасу.

Вона не впізнала дівчат, лиш щиро жахнулася, переглядаючи фотографії з мертвими обличчями. Але всіх трьох упізнали інші працівники. Кожна в різний час приходила сюди, лишала контактні дані, тут же їх знімали для бази фонду. Далі ця інформація поширювалася силами «Ольвії» серед потенційних працедавців.

Своєрідне бюро з працевлаштування.

Усі троє, згідно з анкетними даними, виїхали з окупованих донбаських районів із осені дві тисячі чотирнадцятого. Тітонька Сова потім пояснила політику фонду: тут працюють лише з тими, хто втік від окупації. На територіях, які контролює українська влада, люди можуть дати собі раду самі. Хай важко, проте тим, хто все втратив по той бік фронту, важче набагато.

Ось коли в Головному управлінні згадали про Віру Холод.

Хоч слідча виїхала звідти до війни, однаково краще знає той регіон, ніж будь-хто інший. Займатися справою про серію вбивств дівчат із Донбасу їй, на думку високого керівництва, сам Бог велів.

А Віра чудово розуміла: не неї зіпхнули безнадійну справу, скориставшись нагодою. Незручну, різку, чужу слідчу треба чимось зайняти по самі вуха. Надто багато раптом спливло пов’язаного з Донбасом криміналу, від якого принципову Холод слід було тримати подалі.

Аби не заважала розвалювати.

4

Не знала тоді, що буде четверта жертва.

Тобто Віра здогадувалася — вбивця навряд зупиниться, бо все дуже нагадувало збочену, і тим цікаву йому гру. Не уявляла, коли, як скоро і де знайдуть наступну жертву. Практика показувала: на випередження діють лише залюблені у свою роботу копи, та й то в іноземному кіно. Зжившись із думкою, що четвертий труп вирине неодмінно, вирішила, поки цього не сталося, зробити все можливе, аби не допустити вбивства номер п’ять.

Для цього слід розібратися, що об’єднувало трьох дівчат, окрім місця народження.

На окупованій території лишилися певні контакти, не всі звідти втекли, та й інтернет ніхто не блокував. Тож перше, що зробила — зв’язалася з донецьким знайомим із минулого життя, якого вважала нормальним. Чоловік не забув її, пообіцяв допомогти. Не радо, але, принаймні, не відштовхнув, увійшовши в її ситуацію. Після чого Віра перекинула йому анкетні дані всіх трьох разом із фотографіями.

Чекати довелося два дні.

Тим часом особисто поїхала в «Ольвію» та познайомилася з Тітонькою Совою, яку насправді звали Тетяною Данилець.

— Знаєте, що таке Ольвія? — запитала, коли принесли каву.

— Щось пов’язане зі щастям, — кивнула Віра, розламуючи над чашкою довгастий пакетик цукру.

— Можна сказати й так, — собі Тітонька Сова цукру не сипала. — Я не звідти, — гойднула головою в бік вікна. — Очаків, чули?

— Навіть була один раз. У відрядженні.

— Історична Ольвія колись була там. Але не суть, — вона ковзнула поглядом по своїх нігтях, мовби перевіряючи, чи не сталося нічого з манікюром. — Назву фонду придумала я, бо теж колись перебралася в Київ, як то кажуть, за своїм щастям.

— Ви самі все це створили?

— Я не маю стільки грошей, — вона поправила окуляри. — Наколядувала, як кажуть. Ми під дахом такої собі «ТПФ», знайома назва?

— Щось чула. Банк наче?

— Є й банк, — вона зиркнула на нігті тепер уже іншої руки. — Товариство Промисловості й Фінансів, так зветься. Досить велика корпорація, інтереси в різному бізнесі, тут і на Заході. З Росією, до речі, вони стосунки розірвали відразу після Криму.

— Та мені яка різниця...

— Для довідки, — суворо відказала Тітонька Сова. — Ви ж з поліції.

— А не з політики, — підхопила Віра, народивши кострубатий каламбур. — Мене мало обходить, на чому та з ким ця ваша «ТПФ» робить гроші. Мені так чи інак нічого з них не перепаде. Отже, благодійний фонд «Ольвія». Троє дівчат з окупованого Донбасу, які в різний час зверталися до вас по допомогу. В чому вона полягає, до речі?

У голосі хазяйки кабінету почулися ніякові нотки.

— Ну, як то кажуть... — знову уважно роздивилася кінчики нігтів, — Чародіїв не існує, чудес ми тут не робимо. Про нас знають всюди, де є служби по роботі з внутрішніми переселенцями. Звісно, люди йдуть сюди з надією вирішити свої проблеми раз і назавжди. Не лише сюди, ви ж розумієте.

— Ближче до діла, будь ласка, — аж тепер Віра повільно розмішала цукор ложечкою. — Чим допомагаєте?

— Реєструємо кожного. Фотографуємо тут же. До речі, зверніть увагу на якість фото цих дівчат.

— Це має аж таке значення?

— Для нас — так. Їх робить син нашого спонсора, Андрій. Чудовий, оригінальний, своєрідний фотохудожник. Витрачає час на таке, не гребує.

— Мило з його боку. Андрія цікавлять лише молоді відвідувачки?

— Не треба іронії. Хоча... Ваше право, — вона махнула рукою, даючи зрозуміти Вірі її власну безнадійність. — Все заносимо в базу даних, котра є у відкритому доступі. До речі, Верига-молодший не просто фотограф.

— Як це?

— Фотохудожник. Відчуйте різницю. Ну, серед дівчат заразом шукає моделей. Запрошує на сесії, ще й гроші платить. Злочин?

— Ні.

— Дякую. Хоч щось у нас не злочин, — вона стисла губи, перевела на іншу тему. — Людина, яка до нас звертається, отримує одноразову фінансову допомогу незалежно від віку. Й не має значення, робив фото Андрій чи наша офісна працівниця. Власне, тут витрати закриває, як розумієте, наш спонсор.

— Яка сума?

— Три тисячі гривень.

— Не густо.

— Скажіть це матері двох дітей, яка там, — знову кивок за вікно, — залишила все. — Вона заговорила жорсткіше, вже не виправдовувалася, а мовби викладала правила поведінки на своїй території. — Ми не надаємо житла, але даємо адреси, де в принципі готові прийняти бездомних. Умови, як то кажуть, посередні. Зате дах над головою, є куди повернутися з роботи. А роботу ми так само пропонуємо — маємо контакти з різними службами, котрі допомагають з працевлаштуванням. Хто хоче — той працює. Кого не влаштовує — шукайте кращий варіант або чекайте.

— З моря погоди?

— Навіщо ви так? — Тітонька Сова похитала головою. — Всі дані, зібрані тут, розсилаються рекрутерам. Кожен, хто до нас приходить, зазначає в анкеті фах. Або — якої роботи хотів би. Ми моніторимо ринок праці, пропонуємо кандидатів. Час від часу комусь щастить.

Віра допила вистиглу каву одним великим ковтком.

— Непогано ви тут влаштувалися.

— Це ви про що?

— Та ось про все це, — вона обвела рукою перероблений з кімнати кабінет. — Багатий дядя дає зарплату, відкупається прийнятними для себе сумами й гордий із власної рятівної місії. Ви, Тетяно, по суті своїй посередницька контора. Благодійність — оті самі три тисячі в одні руки. Дев’яносто три євро. І під офісом черг нема, за ці гроші не б’ються. Значить, не так уже й широко відомо про «Ольвію». Знати б, що тут кожному біженцю гроші дають, навіть раз, не більше — винесли б двері й вікна і каменя на камені не лишили б, хіба ні? — наразившись на вороже мовчання, щільно стулила губи, тепер теж говорила жорстко: — Не візьму гріх на душу. Не казатиму, що ваша «Ольвія» — чиєсь гарне прикриття.

— І що ж прикриваємо?

— Поки не знаю. Але якщо дізнаюся й зможу довести — сюди прийдуть інші люди. Поки працюйте, як завжди.

— Коли так, вам, мабуть, краще переговорити з Веригою.

— А це хто?

— Голова правління групи «ТПФ». Верига Анатолій Євгенович.

— Ага. Тато вашого позаштатного фотографа-волонтера, Вериги-молодшого.

Тітонька Сова зітхнула й похитала головою.

— Це стосовно незрозуміло якого прикриття. Я зверталася до різних багатих та впливових. Відгукнувся лише він. За вашою поліцейською логікою, міг мати в цьому всьому, — тепер настала її черга обводити кімнату рукою, — свій лихий інтерес. Ми ж, як ви, Віро Павлівно, мудро здогадалися, лише посередницька контора.

Відсунула порожню чашку на середину столу, підвелася.

— Неодмінно знайду час та познайомлюся з паном Веригою. Нагадаю, що лише в Києві десятки подібних благодійних фондів, створених для підтримки тих, хто тікає від війни. І зауважу: лише ті, хто звертається до закладеної ним «Ольвії», зникають, аби знайтися мертвими й скаліченими.

Тітонька Сова не підвелася — рвучко підскочила.

— Не пересмикуйте! Це гра з фактами! Підганяєте задачку під відому тільки вам відповідь!

— Я лише озвучила очевидне, — спокійно сказала Віра.

Й подумала тоді: один-нуль.

5

А потім з’явилися й дані про всіх трьох жертв.

Жодна не збрехала, заповнюючи анкету в «Ольвії».

Номер перший: Наталя Малахова. Двадцять один рік, з Єнакієво. Вдома лишилися батьки. Вчилася у Донецькому університеті, економічний факультет. Не закінчила, після виїзду не пішла в жоден інший навчальний заклад. Забралася геть, бо її місцевий наречений подався в ополченці і його вбили свої ж — сварка на ґрунті мародерства, не так поділили здобич.

Номер другий: Галина Чуднівська, двадцять три, Дебальцеве. Їхній будинок розбомбили взимку дві тисячі п’ятнадцятого. Батьки і старший брат подалися до родичів у Курську область. Дівчина працювала офіціанткою в місцевому кафе, після захоплення міста вирішила триматися там далі, бо її місце роботи дивом уціліло. Чому раптом втекла, чому не до своїх, а в Київ — хто-зна.

Номер третій: Людмила Токмакова, двадцять два, Донецьк. Співала в ресторані, жила в місті й непогано як на нинішні обставини заробляла. Потім виник якийсь конфлікт, його природу не уточнили, та Вірі воно й не треба. Важливіше знати: дівчина тікала, в чому була, рятуючи власне життя. А маму й батька за кілька днів забрали кудись люди в камуфляжі, після чого родичі й сусіди їх не бачили.

Переваривши відомості, Віра знайшла відповідь, чому жодну з трьох дівчат ніхто не шукав. Кожна вказала контактний телефон, та лише Галя Чуднівська додала адресу, за якою мешкала. Вже перевірили, там жила її подружка з бойфрендом, дівчина кантувалася на кухонній підлозі зо два місяці, потому похвалилася — зніматимуть із кимось там квартиру гуртом, забрала скромні пожитки й більше про себе не нагадувала. А подружка мала свого життя по вінця, аби озиватися до Галі. Яка встигла набриднути, бо третя ж зайва.

Кожна жертва виживала сама, по можливості ні за кого не тримаючись і не скиглячи.

Ох, як же Вірі Холод це знайомо.

Донбаські характери, так гартувалася сталь.

Розірвані зв’язки з домом. І нових катма.

Зникни кожна така людина — не помітить ніхто.

Що далі Віра жила з цим, то більше переконувалася: вбивця, хоч би ким він був, кожен свій вибір робив не випадково. Чудово знав — найближчим часом за жодною з дівчат не шукатимуть і напевне не плакатимуть. А це означає: він навмисне обирав дівчат, котрі втекли від війни. Яких носило, мов перекотиполе.

Готових піти до всякого, хто обнадіє допомогою.

Зненавиділа ще сильніше, хоч навряд таке можливо.

Незважаючи на з’ясовані обставини, слідство товклося на місці.

Аж поки у лютому не знайшовся ще один труп.

Усе те саме. А скинули його вже без особливих фантазій: у чагарях біля ставів, поруч із Московським мостом.

Віра думала недовго. Відразу особисто навідалася в «Ольвію», де зустріла неприязну Тітоньку Сову, котра почала з дивної погрози викликати на неї поліцію. Зрозумівши ляп, скоренько виправилася, гукнувши кремезного охоронця в хакі з великим фірмовим шевроном на рукаві та грудях. Холод зауважила варту й у свій перший прихід, та знизала плечами: зараз приватна сторожа стоїть навіть у житлових будинках. Тепер же запам’ятала назву «Яструб», виконану в наближеній до готики манері.

Не скандалила. Забралася геть, аби того ж дня повернутися з групою та ордером. Заразом перевірила «яструбів», раптом відкривши для себе цікавинку. Охоронну фірму за такою назвою без малого два роки тому створив та очолив колишній працівник карного розшуку, більш того — екс-начальник убивчого відділу Святошинської управи Тимур Нагорний. Серед підлеглих, тобто — в штаті, переважно бійці «Беркута», розігнаного після перемоги Майдану. Досвідчені бійці, одні з кращих. Та найбільш озлоблені на все, що відбувалося довкіл.

«Беркутів» зробили крайніми всі. Вони три зимових місяці виконували наказ, охороняючи громадський порядок від тих, хто його порушує. Все просто, як апельсин. Бійці мали право застосовувати зброю, як стражі порядку в усьому світі. Але чомусь у Франції поліція розганяє знахабнілих порушників струменями з водометів і це є нормою, яка не викликає сумнівів у законності. Натомість дії «Беркуту» в Києві засуджують у тій самій Франції, й не лише там. Та менше з тим, порушникам ніколи не подобається застосована проти них сила. Бійці не розуміли, чому за них не заступилися ті, кого вони захищали й чиї накази виконували. Дотепер не ясно, хто наказав їм згорнутися того мокрого лютневого ранку, коли на розтрощених барикадах лишилося від сили півтисячі погано озброєних, нехай і затятих, та все одно — морально пригнічених поразками двох попередніх діб брудних майдаунів.

За це їх розформували, позбавили роботи, навіть не компенсували моральних збитків.

Бійці відчували себе зрадженими, нікому не потрібними, тож радо йшли туди, де за їхні навички породистих сторожових псів добре платили.

Ось вам і «Яструб».

Навіть не треба робити зайвих рухів, аби дізнатися: яструби вартують біля офісу «Ольвії» за розпорядженням Нагорного. А той, своєю чергою, підпорядкований разом із фірмою групі «ТПФ». Ще трохи зусиль — і Віра Холод встановила те, що ніколи не ховалося, завжди лежало на поверхні, було на триста відсотків легальним: «Яструб» — структурний підрозділ цієї групи.

Нагорний створив її.

Мільйонер Верига фінансував.

Жодного криміналу. Не підкопаєшся, навіть коли захочеш.

Але Віра відчувала щось, чому не мала пояснення.

Зв’язок філантропа Вериги з колишніми силовиками, котрі калічили та убивали людей не лише на Майдані та навіть не завжди за наказом згори, сумнівний з моральної точки зору. Та мораль — останнє, чим переймаються за подібних обставин. Тож Віра вирішила за прикладом Скарлетт О’Гари подумати про це завтра. Натомість змусила працівників «Ольвії» відповісти на запитання й дізналася те, на що й мала надію.

Четверта жертва так само була в базі благодійного фонду.

Приходила перед Новим роком.

Інна Жарова, місто Горлівка, двадцять чотири роки.

Тут навіть удалося не стукати знову знайомому в Донецьк. Дівчина лишила два контактних телефони. Один не відповідав, зате інший відгукнувся. З Вірою злим голосом поговорив молодий чоловік, який разом з Інною виїхав спочатку до Харкова, потім — до Дніпра, нарешті — у Київ. Жили разом донедавна, аж раптом розсварилися-розбіглися. Інна пішла від нього два місяці тому. Звісно, ображений та покинутий ніде колишню не шукав. Звідки Інна могла дізнатися про «Ольвію», чому саме цим шляхом вирішила податися — теж не мав поняття.

За два тижні — понівечене тіло у квартирі колишнього оперативника. Який у минулому ще й був підлеглим Тимура Нагорного. Та зник із місця пригоди, що можна зрозуміти. Сидітиме біля трупа, якраз...

Але Віра ще не мала відповіді на два питання.

Перше: чи є нова жертва в базі «Ольвії»?

Друге, значно цікавіше: як поліція дізналася про це вбивство?

6

БІЖИ.

Ні про що не думав більше, інших варіантів не бачив. Натягнув, що першим узяв, мовби на автопілоті запхав до кишені куртки паспорт. Усередині, мов у гаманці, лежало чотири тисячі готівкою. Ще приблизно стільки ж на картці — все багатство. Уже на виході завмер, розвернувся, хапнув ноутбук.

Двері потягнув, зачиняючи автоматично.

Уже в машині, поклавши комп’ютер поруч і запустивши мотор, Кобзар подивився крізь лобове скло й спершу подумав, потім — сказав голосно:

— Ну, і куди?

У голові ще шуміло, світ хитався перед очима, й Олег враз вирішив — гори воно все, ні в чому ж не винен, повернуся й дочекаюся... Миттю нове питання: кого? Хто приїде і, що важливіше, за чиїм викликом. Незнайомець, котрий кинув повідомлення й звелів тікати, напевне знає про жіночий труп у його квартирі. Отже, знає також — Кобзар ні до чого, але загребуть того, хто сидить біля мертвого тіла. Сам зробив би це найперше, аби служив зараз у розшуку. Та й коли працював, не бачив більш ідеальної ситуації, ніж затримання людини на місці скоєння злочину.

Винний-невинний — слідство розбереться, суд вирішить.

А в тюрму не хотілося. Бо не матиме слідство інших версій та інших кандидатів. Так було, так є і ще довго буде.

Але ж вони з Мері були тільки вдвох!

Тепер, бач, є третій.

Який точно знає більше, ніж Кобзар і всі разом узяті, хай би хто виїхав сюди.

Повернув ключ, натиснув педаль газу. Рушив неквапом, не стартуючи, не привертаючи уваги. Як міг спокійно, впевнено відкотив від свого парадного, затим вирулив з двору. Розкрутившись на знайомому п’ятачку між будинками, подався за ріг сусіднього. Там пригальмував, поплескав руками по керму, кусаючи губи й знову дивлячись просто себе.

Вийшов, легенько клацнувши дверцятами.

Зробивши невеличкий гак дворами, Олег перейшов вулицю, опинившись навпроти власного будинку. Зупинився поряд з кіоском із пивом, цигарками, чіпсами та іншими товарами першої необхідності їхнього незаможного району. Важливіше — тут, як майже в кожному такому кіоскові, поставили кавову машину. Купивши порцію еспресо в картонному стаканчику, Кобзар став так, аби кіоск прикривав. Закуривши, потягнув напій.

Чекати довго не довелося.

Ще не допив, як у двір увірвалася поліцейська машина. За нею — ще одна, оперативна. Коли копи й опери вже вийшли, з протилежного боку, ревучи сиреною, нагодилася «швидка».

Ані патрульні у формі, ані менти в цивільному кругом себе не роздивлялися. Хоч Олег трохи зашифрувався, та шанс потрапити в поле їхнього зору залишався. Він же побачив зі свого пункту спостереження Головка — той так само міг уздріти старого друга.

Щойно поліцейські зникли в парадному, Олег позадкував, відступаючи.

Допитий стаканчик і майже докурену цигарку жбурнув у картонну коробку, прилаштовану тут під смітник. Не влучив, знизав плечами, подався назад до машини. Вже коли сідав за кермо, почув сигнал мобільника. Глянув — висвітився телефон Головка. Ну правильно: знайшовши у квартирі труп, треба шукати господаря. Подзвонити найпростіше. Ще краще, аби Кобзар зараз відповів, спокійно поговоривши з Артемом й навіть одумався, вернувся додому, здався йому особисто.

Після третього дзвінка Олег натиснув відбій.

Не чекаючи повтору, вимкнув телефон. Потім розкрив корпус, від’єднав батарею, вийняв картку. Кинув цей мотлох поруч із ноутбуком.

Нарешті рушив, тепер уже газонувши з місця.

Якийсь час кружляв без жодної мети, не маючи плану дій та намагаючись знайти причину памороку. Згадавши — вперше за тривалий час повноцінно заснув без солідної дози спиртного, змусив мозок трохи порипіти, покрутивши потрібні коліщатка. Далі поїхав уже впевненіше, згадавши, де в окрузі найближча аптека. Там купив одноразовий шприц та упаковку активованого вугілля. Побачивши в залі кулер із водою, хотів ковтнути таблетки просто тут, на місці. Глянувши на шприц, стримався, повернувся в машину.

Маючи надію, що до нього нема нікому діла, зняв куртку. Підсмикнув рукав светра вище ліктя. Озброївся шприцом, старанно й не дуже зграбно ввів голку, цілячи у вену. Заболіло, та Кобзар лиш фиркнув, не зважаючи. Старанно набрав повний шприц крові, витягнув, щільно закрив голку пластмасовим ковпачком. Затим загорнув шприц у пакетик, виданий в аптеці.

Тепер можна атакувати токсини.

Висипав у жменю всі десять чорних таблеток, ковтнув, не маючи, чим запити. Насилу проштовхнув, закашлявся, все ж знову вийшов, аби купити маленьку пляшку води й жадібно, трьома ковтками, вихлебтати.

Перевів подих.

Годинника давно не носив, цілком вистачало таймера на телефоні. Але ж не збирати знову трубку, аби дізнатися час. Для цього є ось хоч продавчиня в кіоску. Лише дев’ять п’ятдесят. Дякую.

Машину напевне встигли дати в розшук. Та з власного досвіду Кобзар знав: має щонайменше півдня в запасі. Далі зростуть ризики, що номери десь зафіксують. Проте, якщо уникати місць, де потенційно можуть стояти камери, є шанс протягнути на своїх колесах довше. А якщо просто зараз вирватися з Києва...

Ні.

Саме цей варіант Олега не влаштовував. Хтось уночі зайшов до нього в квартиру, задушив дівчину, якій він пообіцяв захист, понівечив її. Він не може, просто не має права після такого тікати стрімголов, шукати нору й забиватися туди щуром.

Маючи план-мінімум, Кобзар вибрався на Окружну дорогу, тішачи себе тим, що напередодні залив повний бак. Зупинятися на заправках, коли машина в розшуку, дуже ризиковано — саме там пантруватимуть найперше, спостереження працює чітко. Поки є бензин, треба кататися. Далі видно буде, що робити з транспортом. Узяв курс на Чоколівку, до радіоринку.

Дістався туди через затори десь за годину. На місці без жалю викинув старий телефон, купив задешево інший, так само не новий. Вагався, позбуватися картки чи ні, та зрештою вирішив викинути. Справді потрібних номерів у телефонній книзі небагато, гарна пам’ять тримала їх у голові.

Коли трубка ввімкнулася, побачив точний час: одинадцята сорок.

Відчувши нарешті голод, пошукав та знайшов поруч дешеві хот-доги, змусив себе проковтнути один, ще й запив розчинним супом із пакетика. В голові потроху розвиднювалось, вже не хилитало й не морочило. Давши собі ще півгодини, набрав перший номер.

— Слухаю.

— Це я, — Олег говорив так спокійно, як міг, хоч машинально стишив голос.

— Ти де? — почулося після короткої паузи, Головко прийняв гру, теж нічим себе не виказав.

— У Києві.

— Та ясно. Далі що?

— Треба зустрітися.

— Їдь сюди.

— Дуже смішно.

— Без жартів.

— Я теж, Артемоне. Давай так: за годину в парку біля Політеха. Доїдеш?

— Навіть раніше.

— Все одно, старичок, краще дай мені годину. То як, плюс?

— Плюс-плюс[2], — підхопив той. — Кажи точно, де будеш.

7

Приїхав на п’ятнадцять хвилин раніше.

Знайшов місце для машини поруч із хідником біля парку, подався до умовленого місця зустрічі. Але не маячив, став далі, між дерев, закурив і почав уважно, ретельно сканувати поглядом територію. Тут, як зазвичай, прогулювалися нечисленні о цій порі парочки, квапливо йшли алеями у своїх справах перехожі, постійно розмовляючи на ходу по телефону або бубонячи в простір, перед собою, тримаючи у вухах гарнітури. З ними розминалися собачники, мами з дитячими візочками, місцеві алкоголіки — без них ніяк, вони тепер усюди.

Олег ще не забув передвоєнні часи, коли вуличні пияки раптом зникли, мов корова язиком злизала. Звісно, десь вони були, однак ховалися від людських очей. Та останнім часом знову поводилися нахабно, навіть виклично, облаштовуючи лавки під міні-бари серед білого дня й не зважаючи на ймовірну появу поліції.

Повз одну таку парочку саме проходив Артем Головко.

Поки рудий тупцяв на вказаному п’ятачку, нервово позираючи на годинник, Олег не спішив виходити з укриття. Взяв ще трохи часу, аби переконатися, що той нікого з собою не привів. Хоч довіряв друзяці, та в цій ситуації сумлінний Головко цілком міг виправдати себе: затримати Кобзаря або, як варіант, переконати здатися може піти йому на користь. Але все тихо й чисто, тож Олег зробив невеличкий гак, вийшовши в Артема з-за спини.

Заскочити не вийшло — він в останній момент рвучко повернувся.

Чоловіки стояли й їли один одного очима. Нарешті Головко простягнув руку. Кобзар тицьнув правицю, яку велика долоня рудого затиснула в лещата. Наступної миті Артем сіпнув Олега впритул до себе, коротко обійняв, миттю відсторонився.

— Якого лисого, Лилику? Чому в тебе в хаті мертва дівка? Хто вона така?

— Мері, — Кобзар вивільнив руку.

— Яка ще Мері?

— Або Марія. З Донбасу, є таке місто Ровеньки. Більше нічого не знаю.

— От молодець... Де ти її взяв?

— Познайомилися вчора ввечері. І питання дуже цікаве, Артемоне. Бо ось тільки зараз подумав: нас могли познайомити навмисне.

— Хто? Для чого? Слухай, я нічого не розумію. Можеш пояснити до ладу?

— Аби сам щось розумів — сказав би, — Кобзар легенько поплескав Головка по плечу. — Пішли, пройдемося. Відсвічуємо ми тут.

Чоловіки неквапом рушили парковою алеєю.

— Розмова вийде, тільки якщо віриш мені.

— У що маю повірити, Лилику?

— Я не вбивав Мері. Якщо думаєш інакше, краще розійдемося просто зараз.

— Ну, нехай розійдемося. Що далі? Куди потім?

Кобзар зупинився.

— Чекай!

— Ну? — Головко глянув на нього через плече.

— Чекай, — повторив Олег, збираючись із думками. — Артемоне, давай ще раз. Я прокинувся сьогодні вранці в себе вдома і побачив поруч труп дівчини, яку вчора сам привів. Що не так?

— А що так?

Кобзар потер неголене від учора підборіддя.

— Ти правий, Артемоне. Тут усе не так. Тільки ж я все одно її не вбивав. Але нехай! — він почав заводитися. — Добре, я вбивця. Чому ж не подбав, аби сховати мертве тіло? Витягти проти ночі, завезти кудись подалі від себе. Можна взагалі виносити по шматках. У нас були схожі справи, забув?

— Забудеш тут, — рудий сплюнув убік. — Гаразд, я тобі вірю. Не тому, що знаю тебе давно і ти мій друг. Буває, вчорашні друзі таке нагадючать... — він знову сплюнув. — Коротше, Лилику, ти не зовсім за адресою.

— Чому?

— Справу спритно забрали в Главк. Є там така Віра Холод, нарвана трошки. Навіть не трошки. З Донецька, коротше. Перед Майданом перебралася сюди.

— Там різні люди живуть, — Кобзар знов ляснув Головка по плечу, посунули далі. — Хоча є тут щось. У тих, із Донбасу, справді свій стиль. Підхід до всього особливий. Добре, погано — до лампочки. Пруть тараном, мов бугай на ворота. Нічого про цю Холод не чув, але коли так — в мене є надія.

— Не все знаєш, — Головко на ходу закурив. — Там не перший такий труп. Серія в неї. Молоді дівчата, всі задушені й так само спотворені.

— О-о! — Кобзар знову вклякнув. — То я, виходить, маньяк?

— Подробиць у нас не знають. Справа, вважай, під контролем, — Артем кивнув угору. — Витік інформації мінімальний, за цим суворо стежать. Я ось пхнув носа, так дулю понюхав.

Заклавши руки за спину, Олег покрокував далі. Якийсь час ішли мовчки.

— Бач, як воно, — заговорив нарешті рудий. — На маньяка не тягнеш. Про ту серію не мав зеленого поняття. Значить, наслідувати не міг. Нечасто буває, коли двоє різних людей копіюють один в одного манеру вбивати. У тебе сильна позиція, Лилику. Можеш не ховатися.

— До чого ти зараз?

— До твого блага, — відрубав Головко. — Не дарма питав, що далі й куди потім. Ти в розшуку. Скільки протягнеш отак, нелегалом? Можеш здатися мені, я особисто передам тебе пані Холод. Ще є час розібратися й усе виправити.

— Виправити — що? — різонув Кобзар. — Ти розумні речі говориш, Артемоне. Навіть дуже мудрі. На твоєму місці я, мабуть, намагався б те саме пропонувати. Ховатися завжди погано. Але погодься й ти: в камері, на нарах, не за своє — ще гірше.

— Про Віру Холод добре говорять.

— Тільки вона не адвокат. І взагалі нічого не вирішує. Звідти, — тепер він кивнув до неба, — накажуть посадити такого, як я. Ще й згадають кілька прикрих історій. Твоя Віра Холод зможе щось зробити? Відпустить мене під свою відповідальність?

— Густі в тебе фарби.

— Зате в тебе чомусь дуже рожеві! Ніби не знаєш, як у нас усе робиться! Артемоне, з мене запросто зроблять серійного вбивцю й закриють справу!

— Ти надто довго був на війні.

— Краще б там лишився! На Донбасі тебе або вб’ють, або ні! Іноді думаєш — краще б убили, слово честі!

— Що ти мелеш!

— Інакше героєм не стати, січеш? Тут, коли вертаєшся, ти вже не герой, а соціально й суспільно небезпечний елемент! Ось вони, — Кобзар навмання тицьнув у кількох перехожих, — запросто, без напруги повірять: той, хто воював, ніким уже не стане, крім маньяка-убивці. Тільки не кажи мені, що це неможливо!

— Але ж і ховатися ти вічно не зможеш! — парирував Головко. — Ресурсу в тебе нема, Лилику! Ти мені друг, тільки вдома у себе, в шафі, я тебе так чи інак не сховаю.

— У шафах сидять коханці, — буркнув Олег, трохи допускаючись. — Оті, з анекдотів і дурнуватих комедій. Все я розумію. Тому й висмикнув тебе. Про серію — дуже добре. Тобто, — тут-таки виправився, — погано, що якась потвора вбиває й калічить дівчат. Добре, що я не вписуюся в схему. Послухай мене тепер уважно. Допоможеш, вийде, як я хочу, — здамся. Чесне слово. Тобі.

— Кажи.

Кобзар теж закурив.

— Мері справді боялася когось. Не грала, в мене на такі речі нюх. Проте надто швидко поїхала додому до незнайомого мужика, який живе сам. Припустімо, в неї особливо й вибору не було. Але там ще одне: в Мері десь є маленька дитина. Сто разів думати треба в таких випадках, потім їхати біс знає з ким і куди. На професійну повію не тягнула, та віддалася все одно якось швидко. Тепер, після всього, доходить: вона ніби роботу якусь виконувала. Завдання.

— Не пересмикуєш?

Олег витягнув із кишені куртки запакований шприц.

— Відповідь тут, Артемоне.

— Що це?

— Кров з вени. Моя. Придумай, як віддати шприц Ярилу.

Своїм оригінальним прізвищем судмедексперт пишався.

Гліб Ярило був чи не найстарішим працівником їхнього управління й на пенсію не збирався. Зразковому сім’янинові, батькові трьох донечок, чоловікові, який завжди говорив тихо, навіть коли сварився, в правоохоронних органах вистачало всього й завжди. Ярило ніколи не нарікав на платню, а якщо й скаржився, то на технічну відсталість відділу. Начальство намагалося втекти від експерта, щойно він зринав у полі зору. А той мав властивість з’являтися там і тоді, де на нього та його нарікання чекали найменше. Криміналіст дуже любив процедурні поліцейські серіали, де висновки робилися лише після того, як своє слово скаже експерт, і кивав на показане в фільмах обладнання.

Зрештою, керівництво час від часу вибивало десь кошти, аби модернізувати Ярилові робоче місце. Тому до їхнього відділу стукалися з інших, експерт сопів, червонів, бубонів, та не відмовляв майже ніколи. Тож завжди був завалений роботою, і заради якісних висновків усім доводилося займати чергу й набиратися терпіння. А оскільки його прізвище в дохристиянські часи було власним іменем Бога Сонця, криміналіста називали Сонечком в очі й позаочі. На що він не ображався, навпаки — посміхався приязно.

Не кожного за життя визнають Богом.

Хай навіть непрямо.

— Твоя кров? — рудий зиркнув на шприц. — У чому фокус?

— Я не пив учора. Ковток не рахується.

— У квартирі знайшли майже повну пляшку віскі. Не схоже на тебе, згоден.

— Вимкнуло, як випив води. Звичайної водички, Артемоне. Сам купив, а пляшка нудьгувала на кухні. Дівчина спершу спитала, чи не хочу пити. Потім сама встала, сходила й принесла.

— Чимось оглушила, думаєш?

— Не бачу інших варіантів, — Кобзар говорив твердо. — Хай би якою була гидота, — вона ще має лишитися в крові. Наше Сонечко все виявить. І після того буду готовий здатися.

— Поясни.

— Матиму на руках висновки одного з кращих київських криміналістів. Я ж не сам себе накачав. Пляшка води на кухні була?

— Наче там і лишилася. Тільки, Лилику, вона порожня була. Валялася під мийкою.

Олег гмукнув.

— Як ти хотів, старичок. Зуб даю, Мері вилила решту. Але ж для Ярила вистачить і крапель, навіть мікроскопічних залишків на денці. Дуйте до мене, беріть понятих, вилучайте пляшку, пакуйте і алюром до Сонечка. Що далі буде, ти вже знаєш. Складеться цікава картинка, — він докурив, облизнув сухі губи. — Мері з якогось дива напрошується до мене додому. Потім підсипає мені щось у воду. Чому не у віскі — питання, та не першого ряду. Коли мене вимикає, вона впускає до мене з вулиці когось, хто намовив її так вчинити. І цей тип убиває її. Причому, Артемоне, ти сам щойно сказав: спосіб убивства лягає в серію, про яку відомо обмеженій кількості осіб. Тож ризикнемо припустити — Мері для чогось виконувала вказівки або того самого психа-вбивці, або — того, хто знає маньяка та його методи, — він видихнув. — Далі твоя пані Холод хай розбирається сама.

Головко пошкріб потилицю.

— Логічно. Тільки...

— Щось не так?

— Шприц. Як я оформлю його? Як поясню, де і за яких обставин узяв твою кров? До того ж треба буде ще довести, що кров твоя. Мороки багато.

— Слідство — завжди морока.

— Хід думок у тебе правильний, — міркував Артем, пропустивши Кобзареву репліку повз вуха. — Проте діяти слід трошки інакше.

— Як?

Вони саме перейшли парк і наближалися до місця, де Олег лишив свою машину.

— Не така послідовність, — Головко взяв шприц, поклав собі в кишеню, застебнув. — Спершу ти мені здаєшся. Потім я передаю тебе Вірі Холод. Їй ти розказуєш те, що зараз повідав мені. Аж потому вона призначає експертизу. Ярило добре тебе знає, ще краще ставиться, зробить усе поза всякими своїми чергами. До вечора матимеш легальний, законний висновок. У кращому випадку переночуєш у камері, сам. Далі вже проходитимеш у справі свідком, — рудий розвів руками, на обличчі з’явився знайомий Олегові дитячий вираз. — Ну, не бачу іншого виходу, Лилику. Хоч убий.

— Та потрібен ти... — Кобзар тицьнув його кулаком у плече. — Вбивати ще.

Хотів далі говорити, бо Головко не знає про ранкове повідомлення, послане з невизначеного номера.

— Слухай, а як ти дізнався...

Враз завмер.

Через Артемове плече зачепив білу патрульну машину, яка завертала з проспекту й сунула в їхній бік.

— Ти чого? — рудий зиркнув здивовано, перехопив погляд, теж побачив поліцейських.

І раптом день розірвав постріл.

8

Скло поліцейської автівки розлетілося.

Заднє.

Патрульні одночасно вивалилися з салону. Тепер Кобзар побачив — там хлопець і дівчина, обоє молоді, в поліцію зараз іти модно. З дівочої голови злетів формений кашкет, довге волосся закрило лице. Вона відкинула його роздратовано, вихопила з кобури пістолет, зачаїлася під прикриттям машини. Її напарник, височенний, під два метри, не нижче, спритно рачкував до найближчого дерева — лишаючись із боку водія, був гарною мішенню.

Люди довкола все зрозуміли, коли бахнуло вдруге.

Щось нерозбірливо й голосно закричала немолода жінка, що саме збиралася перейти дорогу, для чогось пожбурила вбік темний поліетиленовий пакет. Він брязнув, ударившись об асфальт, і від нього, мов від бомби, відскочив студент із наплічником та в «мартенсах». Пригнувшись, хлопчина зайцем рвонув вздовж алеї, забувши, куди йшов. На ходу ледь не збив бабцю з візком, а та, підхопивши крик та поринувши у загальну паніку, розвернула візок, закриваючи дитину. Довкола враз ожило, заворушилося, а ще ж хвилину тому могло здатися — людей майже немає, лиш машини сновигають проспектом. Виявляється, люди були скрізь, тільки не звертали одне на одного уваги, перейняті своїми, важливими для кожного й нецікавими іншим справами й проблемами.

Але тепер усіх поєднав страх — тут стріляють, можна втрапити під дурну кулю.

Кобзар після другого пострілу не відразу зрозумів, що вразили його машину. Дивився на дірку в задньому склі й навіть нахилив голову, мовби загальмував. Тим часом довготелесий патрульний уже стискав в одній руці пістолет, в іншій — рацію і щось різко в неї говорив. Дівчина-поліцейська обережно висунулася з укриття, зі свого місця подивилася просто на Олега, і той, не розуміючи, для чого, підморгнув, хоч момент явно не підходив для загравання.

Наступної миті він уже пірнав уперед, впавши на витягнуті руки й перекотившись з тротуару на землю.

Третя куля свиснула над головою, причому так, мовби стрілець навмисне взяв вище, аби налякати.

Ще лежав, коли нарешті вступив Головко.

— Назад! Всі назад! Поліція! — загорлав він.

Вихопивши зброю й для переконливості шмальнув у повітря. Хоча нікого цим не заспокоїв, навпаки — посіяв ще більше паніки. Перехожі або тікали, або ховалися, де бачили. Декілька людей присіли за кущами, хтось навіть ліг, накривши руками голову. Головко водив дулом довкола себе, намагаючись зрозуміти, звідки ведеться вогонь. А Кобзар, зігнувшись, приготувався одним стрибком дістатися машини.

— Куди!

Це гримнула поліцейська, враз випроставшись та наводячи пістолет на Олега. У неї виявився на диво гучний, басистий, зовсім не відповідний до ефектної зовнішності голос. До Кобзаря дійшло, що кричить вона йому і саме його намагається зупинити. Головко швидше оговтався, розвернувся до неї, мовби не стояв у епіцентрі стрілянини, посунув уперед, заступаючи Олега, виростаючи між ним і пістолетним дулом.

— Ти! Поліція, сказано! Не чула! Опусти зброю!

— Геть! — горлав уже довготелесий коп, наступаючи на Артема з іншого боку.

— Я сказав...

— Руки вгору! Кидай зброю! На землю!

Поліцейський наступав, і Кобзаря враз осяяло: вони побачили озброєного цивільного й логічно вирішили, що пальбу відкрив він. Не добігши двох кроків до машини, Олег зупинився, покрутив головою, все ще намагаючись зрозуміти, звідки вели вогонь, й не думаючи зараз про те, що стрілець десь ховається й може скористатися загальним хаосом.

— Ти! Теж на землю! Швидко!

Поліцейська трохи відхилилася, аби Олег розумів — вона кричить до нього. Стояв, ще вагаючись й не визначившись остаточно, як діяти. А вона знову гаркнула, так, ніби Кобзар не бачив, хто перед ним:

— Поліція! Це поліція! Обоє на землю!

— Стій же ти, дурепо! — вирвалося в Головка. — Скрути звук! Не бачиш...

Його ліва, неозброєна рука надто сміливо ковзнула в кишеню куртки.

— НАЗАД!

Тепер уже не витримав поліцейський — стрельнув, цілячи рудому під ноги й змусивши Артема відскочити цапом. Збоку виглядало б кумедно, аби десь поруч дійсно не принишкнув стрілець.

— Вогонь припини, козел! — вигукнув Олег. — Трупів тут накладеш!

— Кобзарю, руки на машину!

Оце вже цікаво — довготелесий коп, якого бачив уперше в житті, назвав його на прізвище. Головка це теж помітно напружило. Він навіть почав опускати зброю, ступивши вбік та глянувши на Кобзаря.

— Повторюю! Олег Кобзар, покладіть руки на машину! Вас заарештовано!

Патрульний рухався вперед рішуче. Вже не озирався довкола, бо вирішив: винуватець стрілянини — оцей рудий здоровило з пістолетом у руці. Його голосиста напарниця так само вийшла з-за машини. Тепер вони наступали синхронно, тримаючи під прицілом уже обох, Кобзаря й Головка.

Четвертий постріл.

Розлетілося скло з водійського боку.

Копи зупинилися, дівчина навіть присіла й у такій незграбній позі поволі почала задкувати. Довгань, навпаки, розпрямився на повен зріст, розправив плечі, розвернувся туди, звідки, як йому здалося, стріляли. Головко теж водив дулом перед собою, скануючи парк, наляканих людей у ньому й марно намагаючись вичепити серед них того, хто ніс небезпеку.

Здаля долинули сирени.

Кавалерія. Підмога, покликана довготелесим копом. Ще мить — і тут стане тісно від поліцейських.

Кобзар ще не до кінця розібрався в усьому, що відбувалося. В голові засіло чітке: патрульні не просто так зараз завернули сюди. Їхали по нього. Звідкілясь знали, що втікач, підозрюваний у вбивстві, тут. І не Головко їм це сказав, бо сам раптово потрапив під роздачу.

БІЖИ.

Відступив далі від двічі обстріляної, вже засвіченої, небезпечної тепер машини. Уже не хвилювало, хто й звідки стріляв. Тут усі відкриті, кожен при бажанні міг стати мішенню. Стрілець не аматор, захотів би — влучив. Значить, нікого не збирався вбивати.

Що тоді?

Для чого починати війну в натовпі?

Сирени наближалися.

Трохи зігнувши ноги в колінах, мовби стояв на старті перед забігом на стометрівці, Кобзар набрав у груди повітря й на видиху рвонув уперед, уздовж вулиці, світ за очі. У спину кричали: «Стій!», він чув серед інших голос Головка, та не зважав — мчав, і перехожі сполохано сахалися, даючи дорогу.

Забігши за найближчий ріг, погнав дворами, намагаючись, мов заєць на снігу, заплутати мисливців. Пролетівши кілька дворів, побачив рядок сміттєвих баків, за ними — гаражі, повернув туди. Пірнувши у вузенький прохід між двома, протиснувся, опинившись позад них, на закиданому різним брудом клаптику землі. Далі проходу не було, перед ним — сіра стіна бетонного паркану. Побачивши на стику зігнутий шмат арматури, поставив на нього ногу, підкинув тулуб угору, хапаючись руками за пощерблений верхній край. З першої спроби видертися не вдалося, та відчай додав сили й вправності — таки виліз на паркан, перекинув себе на протилежний бік, упав.

Тут так само стояли гаражі, й Кобзар, коротко перевівши подих, посунув уздовж них, вибравши зручніший, як здалося, прохід. Коли вибирався, був готовий до того, що ось зараз вийде до поліцейських, які вже встигли оточити квартал й тепер ведуть облаву. Натомість опинився в тихому дворі, де о цій порі гуляло лише кілька молодих мам із дітворою. Тільки одна ковзнула поглядом по неохайному чоловікові, котрий щось забув за гаражами — та ясно, чого хотів, шукав там туалету, й не він один: поки Олег ішов, в носі свербіло від стійкого запаху сечі.

Уповільнивши ходу, поправив, як міг, одяг, обсмикнув куртку, навіть пригладив брудними долонями волосся. Перетнув двір навскоси, рухався, мов гуляв, наче не був ось щойно під обстрілом. Не озираючись, вийшов на вулицю, перебіг дорогу, знову пірнув у кам’яні джунглі.

Плану ще не мав, та поки кружляв у цих дворах, склалося. Зрештою, інший варіант не приходив. Альтернатива — вибиратися з Києва просто зараз, поки така можливість, нехай і примарна, ще є. Проте Головко говорив діло, коли питав, що далі. Й Кобзар визнав це. Бо таки доведеться ховатися в лісі й ночувати там, швидко перетворюючись на волоцюгу. Кілька днів такого життя самі врешті-решт змусять його вийти до першого ж патруля з піднятими догори руками.

Півгодини тому вже помалу схилявся прийняти пропозицію рудого й здатися йому.

Стрілець як знав — втрутився.

Може й знав.

Хтось узагалі багато знає і про труп Мері в його квартирі, і про те, де стоїть його машина, і про серію подібних убивств.

Вперше в житті Олег Кобзар відчув себе дичиною, яку обіклали і впевнено женуть туди, куди він найменше хоче. Хтось невідомий змушує його грати за чужими правилами, не лишаючи жодного шансу подумати, оговтатися, прокачати ситуацію й вирішити щось самому.

Так не буде.

На сусідній вулиці зловив таксі, назвав водієві адресу Вампіра.

Поїхали на Совки.

Назустріч вийшов чоловік, якого не назвеш інакше.

Блідий від природи, мовби боявся сонця й намагався без крайньої потреби не виходити під промені. Олег знав — це справді так, у нього порушена пігментація, народився таким, на відкритому сонці шкіра горіла відразу, потім довго боліло й свербіло. Мав червоні, як у кролика-альбіноса, очі, однак сам альбіносом не був — біле лице різко контрастувало з чорною шевелюрою. Любив усе чорне, одяг іншого кольору не носив, і коли Кобзар десять років тому побачив його вперше, безпомильно визначив, кого в компанії називають Вампіром. Картину доповнювали передні ікла, два гострих зуба — показував їх, коли посміхався, а часто — просто так, заради забави, особливо незнайомцям. Імідж треба тримати, дали ж таке прізвисько, ось і перевтілювався.

— Лилику, ти зовсім придурок чи на тебе тимчасово накотило?

— І тобі не хворіти. Я теж радий тебе бачити.

— А я тебе — ні. На таксі він приїхав. Перший-ліпший водило його сюди привіз. Ми не домовлялися так.

— Ми взагалі ніяк не домовлялися.

— Сьогодні.

— Сьогодні, — погодився Кобзар. — Ти мене проганяєш?

— Я тебе прибив би й прикопав.

— Так давай, чого ти.

— Нічого, — буркнув Вампір, повернувся й пішов у гараж.

Іншого прийому Олег не чекав.

Тут напевне вже знають, що він поза законом.

З вигляду — звичайна СТО, станція технічного обслуговування машин. Вулканізація, шиномонтаж, інша швидка й не дуже допомога водіям. Купив її Вампір чотири роки тому, коли вийшов на волю. Звідки гроші в того, хто відсидів за незаконне зберігання зброї, нікого особливо не цікавило. Бо Леонід Донцов на прізвисько Вампір узагалі відсидів не за своє. Хоч судити й саджати його було за що.

Зараз теж є.

9

Йому недавно виповнилося п’ятдесят.

Щонайменше п’ятнадцять останніх років вважається одним із беззаперечних злочинних авторитетів. Коли Кобзар тільки прийшов у розшук, бажання закрити Вампіра надовго постійно зринало в когось із колег. Дарма, що з їхнього управління до Донцова не дотягнутися, бо той жив і крутив свої справи на Лівому березі, заклавши форпост у нетрях старої Дарниці. Хоча місце дислокації не обмежувало впливу, Вампір просто помітив територію, але періодично намагався відкусити й від чужого пирога. Рано чи пізно він чи його люди могли пошукати щось у Святошині, ось тоді орли-сищики й висмикнуть йому ікла.

Кобзар не зафіксував моменту, відколи громадянин Донцов раптом перестав цікавити карний розшук. На момент, коли їх звела доля, Вампір сам уже нічого не робив. Лиш отримував щомісячні надходження від тих, хто крутив бізнес різного ступеню законності під його патронатом та наглядом.

А якось з Дарницького каналу виловили труп Вані Золотого, останнього з могикан ще того, старого київського криміналу.

Убитий давно облизувався на ринок «Юність», де Вампір мав, як сам казав, контрольний пакет акцій. Там завжди був справжній Клондайк, через торговельні точки прокручувалися й відмивалися, без перебільшення, мільйони. Золотого як ветерана давно відтерли на маргінеси, а він не бажав лишатися осторонь. Війна за ринок була для нього справою честі: затявся показати всім молодим, що старі вовки не здаються, кусаються боляче і з ними слід рахуватися. Вампіра не любив, бо вважав вискочкою — надто швидко піднявся над людьми з зеленого голомозого бандюка. Почуття були взаємними.

Тож коли Ваню з проваленою головою витягали з холодної брудної води, не було жодних сумнівів, хто міг докласти до цього руку й кому вигідна його смерть.

На Вампіра тоді кинули оперативну групу, навмисне зібрану з усіх київських управ, окрім Дарницької. Вона не без підстав вважалася вотчиною Донцова, де начальство й навіть середня ланка харчувалися з його руки. Набирали оперів із досвідом, так Кобзар потрапив туди. Розробка забрала три місяці, після чого міліція провела блискучу операцію, затримавши Вампіра й відправивши його відразу «до Лук’яна»[3]. Там йому велося добре, вся «крита» знала, що везуть поважну й шановану людину, на нього чекав максимально можливий за ґратами рівень комфорту.

Але далі справа загрузла.

Ніхто не сподівався, що битий та кручений Донцов отак легко зізнається. Проте історія не трималася купи, бо Вампір мав справжнє алібі. Бажання ізолювати його від суспільства років щонайменше на десять було навіть у тих, хто довший час прикривав його. Серед бажаючих згадувалися не лише відомі в міліцейських колах прізвища, а й імена політиків та бізнесменів, яких всує згадували в пресі та в телевізійних новинах.

На очах відбувався класичний, можна сказати — зразково-показовий злив. Вчорашні партнери здавали Вампіра, як вторсировину, він мав для них саме таке значення. І Кобзареві до цього всього було найменше діла. Аби раптом, перевіряючи інформацію, справді не добув залізні, неопалимі докази, що підтверджували алібі підозрюваного на момент скоєння злочину.

Звісно, такий висновок не знайшов підтримки в керівництва. Олегові нагадали: група свою справу зробила й розформована, а він займається чорт знає чим. Не маючи вже жодних повноважень, Кобзар затявся: йому так само не подобається громадянин Донцов, по ньому давно плаче в’язниця. Проте в даному випадку справжній убивця гуляє на волі й хтозна, як скоро себе проявить. У відповідь почув залізний аргумент: Вампір має статус, який дозволяє не бруднити рук самому. Наказав — і нема Вані Золотого. На що Олег уперто відповідав: громадянин Донцов — професійний злочинець, він конфліктує з законом уже другий десяток років. Тому має клепку. І не велить стріляти в того, з ким має всім відомий затяжний конфлікт.

Тим більше, що Кобзар мав на руках інші висновки.

Від Вані Золотого розбігалися люди, бо в нього вже не ставало пороху зберігати вплив. Не мав жодних шансів перемогти Вампіра та його невеличку, але міцну імперію. Старший злодій не заважав молодшому, хай різниця між ними якихось дванадцять років. Донцов не бачив у ньому серйозного противника, і це було підтверджено багатьма свідками.

Зрештою з’ясувалося: вбили Золотого двоє зовсім відморожених, ще й не місцевих наркоманів. Ваня на свою голову вирішив прогулятися вздовж каналу пізно ввечері, бо останнім часом погано спав. Парочка з пістолетом наразилася на нього як на випадкового, гарно вдягненого перехожого. До того вони вже встигли пограбувати кілька нічних маркетів, тож куражу й власної дурі вистачало. Не могли подумати, що дід полізе битися, навіть намагалися хором подати свої дії як необхідну оборону. Хто спалив їх, чому за обома довелося їхати аж до Харкова — Кобзар не знав. Напевне мала місце класична для карного розшуку ситуація, коли зловлений на гарячому викладав на допитах усе, що десь чув та бачив, торгуючись за пом’якшення. Можливо, інформації про застреленого в Києві старого злодія міліція повірила не відразу, перевіряли багато разів, та все ж зійшлося.

Вампір вийшов на волю.

А за деякий час Олегові подзвонили, переказали вітання від Леоніда Григоровича й ввічливо попросили приділити йому трошки уваги. Вампір був сама елегантність, широко не гуляв, посиділи за пляшкою текіли, потринділи за життя. Так Кобзар дізнався, що може в разі чого запросто звертатися до громадянина Донцова.

— Ти хто завгодно, Лилику, тільки не сука, — сказав Вампір, прощаючись. — Іншому насрать би. Ти тоді затявся.

— Промовчу, — відповів тоді Олег. — Навряд ти мене послухаєш і підеш на пенсію. Не тепер, так пізніше закриють.

— Як закриють — так і випустять. Хоча перехвалив, язицюра в тебе дурний.

Справді, як накаркав.

Уже за пару місяців Вампіра знов затримали. Тут не відкрутився: в машині знайшли пістолет. І хоча не довели, що він взагалі тримав цю зброю у своїх руках, справу змайстрували оперативно. Пізніше Кобзар дізнався: дорогий адвокат, якого найняв Вампір, сам прийшов до клієнта в тюрму й пояснив ледь не на пальцях: краще відсидіти зараз мінімально. Є велика потреба приземлити, й зберігання зброї — не найтяжча стаття. Якщо не вийде й цього разу, хто знає, що приварять потім. Все одно для Вампіра колонія — як курорт.

Чому Леонід Донцов пішов тоді на угоду, Олег не питав.

Лиш мав нагоду поворушити мізками, дещо проаналізувати й зрозуміти: на той час Вампір заважав на волі кільком партнерам, які раптом вирішили піти у владу. Відмежуватися від нього в інший спосіб вони не могли, а так виїхали на хвилі публічного таврування злочинності та окремих злочинців. Кобзар підозрював — Донцов сам розв’язав задачку. Побоювався — вийде й виставить рахунки.

Дарма.

Вампір після звільнення відійшов від справ. Принаймні, дав це зрозуміти, виїхавши на рік із Києва спершу в Одесу, далі — на Закарпаття, де поправляв здоров’я на різних курортах. Коли повернувся, нашаманив собі непримітне СТО біля Совських ставків, де навіть сам брався за інструмент, виявивши неабиякі здібності механіка. Жив там же, в приватному секторі, при будинку звів ще флігель поруч із сауною. На території постійно перебувало п’ятеро-шестеро неговірких міцних чоловіків, за потреби кожен міг виконувати роботу автослюсаря. Та якщо раптом потрапити за паркан, у двір, то відразу впадало в очі: тут фортеця, яка готується тримати облогу, не інакше.

Звичайно, Леонід Донцов й далі тримав руку на київському кримінальному пульсі.

Повз його очі й вуха не проходило нічого, що мало бодай якесь серйозне значення.

Кобзар бував тут кілька разів після повернення з війни. Просто так, без нагальної потреби. Виявилося, що Вампір був одним із небагатьох давніх знайомих, хто не лише поговорить, а й почує, як треба.

І ось тепер лишився єдиним, до кого Олег міг навідатись у своєму невеселому становищі.

10

Вийшли у двір через двері в задній стінці гаража.

Кобзар уже бував тут раніше. Не здивувався й не напружився, побачивши величезного алабая. Пес бігав двором без ланцюга, відчув чужого, завмер на місці, загрозливо рикнув. Заспокоїти пса міг лише Вампір, завжди робив лиш йому одному зрозумілий жест. Та цього разу не поспішав. Ще й засунув руки в кишені комбінезона, з цікавістю стежачи, що ж буде далі.

Сигналу заспокоїтися не було.

Алабай вишкірився, загарчав уже сміливіше.

З прибудови неквапом вийшли один за одним троє бійців. Вампір далі стояв незворушно, і трійця розійшлася двором, ставши бойовим порядком. Вони чекали сигналу, аби разом із собакою-сторожем кинутися на одного, дарма, що беззбройного й з вигляду — змученого, не готового навіть для порядку опиратися.

— Для чого цирк? — спитав Кобзар, не зводячи погляду з алабая.

— А для чого взагалі придумали цирк? — у тон відповів Вампір. — Розвага.

— Ну, народ ходить, аби побачити клоунів. Дресировані звірі якось не гріють. Знаєш, як обов’язковий доважок до блазнів. Тому хай твої руді займуться чимось кориснішим, ніж виходити троє на одного.

Навмисне говорив голосно. Бійці мусили його почути. І почули — зачепив бічним зором, як один, схожий на молоду мавпу, нервово потягнувся туди, де тримав зброю.

— Тест на хамство, га, Лилику?

— Вважай, пройшов успішно. Кажи, які в тебе тут тести. Для чого спускаєш на мене собак?

— Я? — Вампір тицьнув себе пальцем у груди. — Аби хотів, тебе б тут уже рвали на клапті. Мені досить сказати ось Гобі, — кивнув на собаку, — заповітне слово.

— Гобі? Наче така пустеля є...

— Гобі — це Гоблін, — спокійно пояснив Вампір.

— Ти назвав пса Гобліном?

— Глянь, на кого схожий. Придумай інакше.

— Нехай, чорт із ним. Твій песик. Як хочеш, так і кличеш. Зараз ти показав, хто тут хазяїн, — зітхнув Олег. — Ніби я сам не знав. Тепер хай мене справді рвуть. Як ні — поговоримо, для цього приїхав.

— А тебе кликали сюди? — підніс голос Вампір.

— Ти щойно питав.

— А зараз ти скажеш, аби чули люди! Бо інакше я не поясню своїм, що тут робить мужик, якого шукають менти за вбивство якоїсь дівки! В тебе земля під ногами горить, Лилику! І ти хочеш тут усе запалити!

— Мені нема, куди більше йти.

— Так чому ти вирішив, що до мене можна після всього?

Донцов уже ледь перекрикував лютий собачий гавкіт. Пес не кинувся в атаку, бо досі не отримав на те дозволу. З тієї ж причини на своїх місцях лишалися бійці.

— Мені здавалося, в нас усе рівно.

— Мені теж. Зараз ти стратив.

— Значить, я тебе погано зрозумів. Ну, твої слова тоді. Коли казав, аби я заходив у разі чого.

— Я погано пояснив, — вишкірився Вампір, вперше з моменту зустрічі показавши знамениті кутні ікла. — Тут завжди підставлять плече, якщо матимеш проблеми з баблом. Благодійний фонд для тебе відкритий, хоч бочка не бездонна.

— Коли я жебрав?

— Ніхто тебе злиднем не вважає. Але хіба не було кілька разів, що тебе вантажили в машину після посиденьок, а в кишені знаходив пару сотень баксів? Не подачка, на реабілітацію. Брав і мовчав, хіба ні?

— Хотів повернути.

— Ой, Лилику. Критичні дні в нашого брата-мужика трапляються навіть частіше, ніж у бабів.

Або Кобзареві здалося, або Вампір потроху міняв гнів на милість.

Злий та добрий поліцейський у одній особі.

— Що ще мені можна було?

— Та любе. Вирішу все, крім проблем із ментами.

— Прошу пробачення, громадянине Донцов, але ви мали такі самі проблеми. І хтось із присутніх їх розв’язав. Чи ні?

Вампір сховав ікла.

Махнув і кивнув водночас.

Схожий на молоду мавпу спокійно взяв алабая за нашийник, відвів углиб двору, до закапелку між будинком та сауною. Двоє інших, ніби нічого не сталося, повернулися, звідки вийшли. Враз стало тихо, але від того — не спокійно.

— Ходи, — Вампір показав на невеличкий, міцно збитий дерев’яний сарайчик, сам рушив першим.

Усередині, крім широкого, придатного для будь-яких робіт верстата з прикрученими лещатами, були полички з розкладеним інструментом. Біля протилежної стіни примостився старий, радянської моделі диван-«книжка». Його накривав вибитий гуцульський ліжник, з тієї сувенірної продукції, яку продають вздовж головних трас разом із дерев’яними масажерами, качалками й кухонними дошками. Більше тут меблів не було, і Вампір примостився біля верстата, спершись на нього. Кобзар же прикипів поглядом до дивана — аж тепер відчув, як вимотав цей дивний день. Він уже втратив усе, що мав, бо не міг повернутися в барліг, лишив на вулиці машину, в ній — ноутбук. Все майно на ньому, у кишені — паспорт, а гроші — сльози.

Без дозволу сів.

Наче хто штовхнув, притиснув: повалився на спину, розкинув руки, заплющив очі. Голова паморочилася, тіло трусило, мовби від п’ят до маківки пустили струм. Хтось наче ватою вуха заліпив, і Вампірові слова пробивалися крізь заглушки:

— Отак, правильно. Лежи і слухай. Ти, Лилику, не вмикай героя. Не відмазав ти мене від цугундера тоді, зрозумій. Я не вбивав Золотого. Ти зробив свою роботу, довівши це. А толкова робота — не подвиг. До того ж мене все одно закрили, знову не за хрін собачий. Нічого я тобі не винен, нічим не зобов’язаний. Хороше ставлення в наш час це немало, погодься.

Кобзар розклепив повіки. Перед ним уже нічого не стрибало й не хилиталося. Прикрив очі долонею, запитав:

— Цькувати собаками — хороше ставлення?

— Тебе без мене, бачу, зацькували.

— А отут ти правий, — Олег опустив руку. — Навіть не знаєш, наскільки.

Підводився не рвучко, аби втримати світ довкола себе. Сів, навіть вмостився на дивані зручніше. Заговорив, виклав Вампіру все, що трапилося зранку й дотепер. Той не перебивав, та щойно Кобзар завершив і витягнув цигарки, прикрикнув:

— Ховай!

— Ти чого?

— Тут не курять.

— Тут?

— На моїй території.

— Смолив же недавно, мов павук.

— Тепер ні. Ніхто не курить і не п’є, до речі. Хочеш лишитися, сиди, сопи в дві ніздрі, терпи.

Олег гмукнув.

— Раптом почали дбати про здоров’я.

— Давно пора.

— Гаразд. Так розумію, можу все ж у тебе перебути.

— До завтра. Як виняток. Повірю, що дурням щастить і ти не привів нікого на хвості.

— Дай тобі, Боже, здоров’я, — Олег скривив кутик рота, імітуючи посмішку.

— Тепер про твої проблеми, — Вампір знову виставив ікла. — Досі не зрозумів, що тебе ведуть?

— Хто і куди?

— Це ти сам повинен вичислити, Лилику. Але якби мав час спокійно помізкувати й прокачати ситуацію, побачив би ось що, — він облизав ікла язиком, прикрив верхньою губою, схрестив руки на грудях. — Кажеш, тобі спершу брякнули, тут же дали старт тікати. Оте біжи інакше не назвеш. І ти рвонув, у чому був. Хоча якби тебе хотіли підставити, підкинути труп і стриножити невідомо для чого, — ні про що б не попереджали. Згоден?

Замість відповіді Кобзар насупив брови. Зараза, міг би сам розкумекати. Враз з очей впала полуда, стрепенувся.

— Що? — Вампір трохи подався вперед.

— Місце злочину, — вичавив Олег. — Я не мав часу та змоги все оглянути. Навіть якщо когось убили в моїй хаті... Тим більше, в моїй хаті! — кулак стукнув по дивану. — Мені дали час очуняти. Але не лишили часу бодай побіжно все вивчити, роздивитися. Тому, хто вбив дівчину з Донбасу, ту саму Мері, я не потрібен в тюрмі!

— Молодець, — вишкірився Вампір. — Думай далі. Сам кажеш, копи знали, де тебе шукати. Та щойно вийшли на тебе, хтось знову дає тобі сигнал тікати. Навіть шмаляти починає, аби прикрити твій відхід. З того, що я почув, ситуйовина виглядає саме так.

Кобзар пошкріб потилицю.

— Бач, недарма я до тебе завернув. Збоку, свіжим оком, усе воно видніше.

— Це не означає, що той, хто тебе отак жене — друг, — зазначив Вампір філософські. — Воруши мізками, Лилику, ще воруши. Підставили, підклали труп, та не для того, щоб тебе посадити. Дивний хід, погодься.

— Хто б сперечався — я не буду.

— Молодця. Для чого всі ці забави?

— Нічого так забави.

— Ага, — погодився Вампір у тон. — Ти комусь дуже потрібен на волі. Тебе змушують робити речі, яких би за інших обставин ти ніколи не робив би. Й відмовити не можеш.

— Що робити? Кому відмовляти?

Донцов виставив руки долонями вперед.

— Це не до мене. Як ти там казав, раніше ще трьох задушили й цицьки покраяли?

— Чотирьох.

— Нічого не чув про таке. Хоча мав би, подібне свинство повз мене не проходить. Знаєш, як ставлюся до придурків із вавками в головах. Сам ловив би, ментам не здавав.

Тепер Кобзар виставив поперед себе правицю.

— Стоп!

— Ну?

— Не знаю, як пояснити...

— Кажи, розберуся.

— Аби виправдати тебе, знайшли вбивцю Вані Золотого. Щоб виправдати себе, я маю знайти маньяка, який убиває дівчат, — прояснилося так, ніби після перепою добряче нюхнув нашатирю. — Дуже дивно все. Виходить, мене пускають на серійного вбивцю, перед тим об лаштувавши все так, аби Мері стала його жертвою, та ще й у мене в ліжку.

— Хтось казав, що буде легко, Лилику?

— Добре, добре, — звивини шалено рипіли, в скронях стукали дрібні молоточки, Олег стиснув їх пальцями. — Розрулю, вигребу. Бач, мені подумати трохи треба, в спокійній обстановці. Напрямок руху визначити, все таке... І подзвонити.

Він поліз по телефон.

Вампір рухався спритно — Кобзар не встиг витягнути трубку, як він уже підбив долоню знизу. Мобільник упав, Донцов легенько копнув його носаком, підхопив, кинув на верстат.

На Олегових очах розтрощив молотком.

— Отак.

— Ти... — Кобзареві забракло слів.

— Я, — легко погодився Вампір. — Звідси не треба нікуди дзвонити. Хер знає, хто слухає. А те, що тебе ловитимуть по дзвінках, ясно, мов Божий день.

— Трубка чиста... була...

— Жодного разу нікого не набрав?

Кобзар закусив губу. Він-то втік, проте Головко лишився. Не важко припустити: рудого крутитимуть, поки не з’ясують, як і чому він опинився там, де знаходився підозрюваний у вбивстві, до того ж — його друзяка. Серед іншого, перевірять вхідні дзвінки. Зафіксують номер, оператора, візьмуть на контроль.

— О, бач, вчишся мізкувати, — Вампір зрозумів мовчання правильно. — Сиди. Дам трубку, яку не вирахують і не відстежать. Але не назовсім, позичу. Все, більше нічого не можу для тебе зробити. І на твоєму місці, Лилику, я б поспав.

Він вийшов, щільно причинивши двері.

А Кобзар, на свій подив, справді незабаром заснув, скинувши взуття й загорнувшись у теплий кошлатий ліжник.

Другий день засинав без краплі алкоголю.

Забув уже, коли таке було.

11

— Бач, біда з нашим Лиликом. У таке вступити — треба вміти.

Замість відповісти Головко налив сам собі горілки з графинчика, розрахованого на чвертку. Зазвичай не захоплювався, особливо тепер, коли Ніні скоро народжувати. Дружина терпіла запах алкоголю, та не любила, й Артемові доводилося зважати на це. Але після сьогоднішнього дня треба випити, Ніна все зрозуміє. Дзвонила вже кілька разів, сидить же вдома, юзає інтернет, а стрілянина біля Політеху стала чи не головною новиною дня. Згадали всує його прізвище, та важливіше — назвали Кобзаря. Звісно, Ніна не стрималася, смикала його по телефону вже вчетверте.

Дома все пояснить.

Випив махом, запив кавою, тепер сказав:

— Питань по справі багато.

— По кожній справі завжди є питання. Коли чесно, вже й з забув, як воно буває.

Тимур Нагорний потягнувся до карафки.

— Не п’ю, так хоч наллю. Самому себе обслуговувати — алкоголізм, Артемоне.

— А я таким не переймаюся, — знизав плечами Головко. — Забобони.

— Не мені на це з-зважати.

Карафку тримав лівою рукою.

Народжений шульгою, Нагорний знав безліч прикмет про ліву руку.

Найбільше застерігають від того, аби нею щось брати й подавати. Якось дізнався, що ліворуких деякі релігії вважають ледь не посланцями диявола. А той, хто вітається лівою, у правиці тримає зброю, що робить шульгу небезпечним. З віком Тимур перестав заморочуватися, і у свої сорок два лиш сміявся, згадуючи підліткові комплекси. Вони були, адже довкілля не прилаштоване під таких, як він. Тож із дитинства все навкруг здавалося ворожим.

У школі Нагорного вперто намагалися перевчити.

Він чесно старався, але правою не виходило писати гарно. За каракулі вчителі гнівалися, постійно знижували оцінку, навіть якщо все було правильно. Вдома батьки за це карали, чим вганяли хлопця в депресію. Тимур намагався вирватися з зачарованого кола: виправити все міг, лише помінявши власну природу, але це було неможливо за визначенням. Через те зрозумів: краще начхати на шкільну науку. Для чого знання, коли оцінюють не їх, а те, якою рукою тримаєш ручку, крейду чи дерев’яний молоток-киянку на уроках праці.

До всього хлопець заїкався. Не сильно, але часом, коли накручував себе, слова застрягали й доводилося докладати зусиль, аби проштовхнути їх. Так природа зробила Нагорного двічі не таким. Право на інакшість у жорсткому шкільному середовищі доводилося виборювати кулаками. Міг би мати друзів, знайти свою компанію. Але агресія та ворожість прогресували стрімко, і шульга, який затинався у відповідь навіть на легенькі жарти, вирішив триматися одинаком.

Ось чому спершу в армію, а потім у міліцію Нагорний прийшов лихим на все та всіх. У війську через «не можу» навчився стріляти обома руками, хоч прапорщик намучився з ліворуким солдатом, а інші кепкували з незграби. Довго це не тривало. Тимур заткнув кілька ротів, вибивши зуби саме лівим кулаком. Після того, як найдошкульніші вмилися юшкою, його не займали, хоч поважати більше не стали. Нагорний не зближувався ні з ким, а вихід негативові давав на стрільбах. Іншої дороги, ніж у школу міліції, для себе не бачив. Бо вже знав: матиме владу й ніхто не ризикне глянути криво.

Одного не врахував: доросле життя влаштоване так, що до ліворуких нікому немає діла. Коли при вітанні простягав лівицю, трохи вивертаючи при цьому, аби потиснути руку візаві, це дивувало співбесідника кілька секунд. Потім він починав сприймати Тимура трохи поблажливо — або Нагорному щоразу так здавалося. Комплекси нікуди не поділися, він лише загнав їх углиб. А пару випускав на затриманих, підозрюваних чи на тих, з ким має справу кожний оперативник, чий рід занять вимагає постійно контактувати з темною стороною життя.

Його боялися.

Він і не просив себе любити чи бодай поважати. Свою роботу вважав брудною, але потрібною. Треба комусь і таке робити. Начальство ж розгледіло Нагорного в певний момент, коли прийшло розуміння: в їхній системі люди без гальм та надмірних моральних чеснот потрібніші за міцних професіоналів, котрі з останніх сил намагаються зважати на букву закону.

Тому саме Нагорного поставили керувати вбивчим відділом після відставки Пасічника.

А після подій Майдану ніхто з тих, хто знав його, не здивувався, коли він кілька років тому очолив таку собі охоронну фірму «Яструб». Під крило якої зібрав колишніх «беркутів», озлоблених та ображених на весь білий світ. Кожен учорашній беркут вважав себе зрадженим. Із них зробили демонів, хоча вони лише виконували свою роботу — так, принаймні, думали вони. Та Артемові Головку не було б діла до «Яструба» й колишнього начальника. Аби Нагорний раптом не здивував його щиро.

Кілька років не озивався.

Головко не знав, що Нагорний має його телефон. А сьогодні вже по обіді він раптом подзвонив, без передмов, ніби в них є спільні справи, покликав на зустріч. Заморочений подіями дня, Артем погодився машинально, не замислюючись. І ось під вечір вони сиділи в кафе на Солом’янці — тут, на Тимурову думку, їх разом навіть випадково не побачать.

— По тобі т-трактор проїхав.

— Танк.

Нагорний налив, з жалем подивився на вполовинену карафку.

— За кермом. А так би...

— Тобі з чого? Це ж мене відходили. Знаєш, як буває, для чого розказувать.

— І як же тепер буває?

— Як завжди, — тут можна було курити, і Артем затягнувся. — Крутили, як я опинився там, де вже був Кобзар. Довелося розколотися: сам пішов на контакт, здатися хотів. А тут почалася війна, він знову втік.

— Лилик дався з-знати, а ти не доповів, — кивнув Нагорний. — Я б за таке теж вздрючив.

— Є кому без тебе, — Головко збив попіл у білу ребристу попільницю. — Чесно сказати, я б на місці начальства так само себе покарав.

— Ну да. Ти ж правильний. Присуди собі смертну кару або довічне.

Нагорний з перших хвилин почав напружувати Головка. Той помітив, але у своїй звичній манері не намагався згладити кути. Робив усе, аби викликати ще більше неприязні. Артем сидів із ним, бо так і не почув поки, для чого Тимур раптом озвався. Був лише натяк — пов’язано з Кобзарем. Як саме, — не ясно. Нагорний не форсував, ходив колами.

— Що там узагалі відомо? Пробив дещо. У нього в хаті мертву дівку знайшли. А д-далі?

— Таємниця слідства, — відрізав Головко. — Справді вирішив, що звітуватиму? З якої радості?

— Не собачся. Є тема, Артемоне.

— Так кажи свою тему! — пальці розкришили недопалок. — Ходиш колами, крутиш тут...

Нагорний витримав театральну паузу.

— Вона не моя, — мовив нарешті.

— Хто?

— Тема. Сам нічого не розумію. Мені що Кобзар, що мертв’яки в його ліжку, що ти... — він уперто не збирався подобатися й навіть викликати найменшу симпатію. — Ведмедик попросив з тобою зустрітися.

Несподіванку треба запити.

— Пасічник? Наш Ведмедик? — перепитав на видиху.

— Хрін розбере тепер, хто наш, хто не н-наш.

— Він тебе прислав до мене?

— Подзвонив і попросив знайти тебе. Номер дав.

— Чому сам не набрав? Ми контактуємо, між іншим.

— Отут не знаю, вже вибачай. Для чого всі ці манси, х-ходіння городами. Сам запитай. Бо я тут, бач, як передавач.

Головко ще перетравлював почуте, а Нагорний вже тримав свій телефон і викликав абонента. З’єдналися швидко, він кинув у і рубку коротке:

— Даю, — простягнув її через стіл.

— Слухаю, — мовив Артем.

— Здоров.

— Борисовичу, ти як підпільний обком в дії.

— Товариш Ленін учив: конспірація, конспірація і ще раз конспірація.

На тому боці Ігор Пасічник говорив, імітуючи фірмову ленінську картавинку, знайому людям їхнього віку лише з радянських фільмів. Але далі перейшов на серйозний, різкуватий, наказовий тон.

— Так розумію, Нагорний поруч?

— Ось сидить.

— Хай посидить. Відійди далі, треба поговорити без свідків.

Головко підвівся й вийшов з залу в коридор. Тимур сприйняв це, як має бути, покликав офіціантку, попросив ще кави.

Навіть не повернувся, демонструючи цілковиту байдужість до всіх цих таємних ігрищ.

12

Спершу Артем ступив до туалету.

Передумав, вийшов надвір, де сіяв дрібний березневий дощик. Тут було краще чути, випалив:

— Для чого так складно, Борисовичу?

— Бо все й без того непросто, — відрубав Пасічник. — Інший би на моєму місці відразу тупо набрав би тебе, напряму. Але після сьогоднішнього тебе можуть слухати.

— Хіба в тебе на хазяйстві мало захищених номерів?

— Є, — легко погодився той. — Тільки якщо тебе все ж пасуть, буде зафіксований дзвінок з невизначеного номера. І розмова, яку неможливо почути. У світлі останніх подій капітанові Головку такий факт тільки зашкодить. Підтвердить підозру.

— У чому ж мене підозрюють? Я нічого не знаю.

— Артеме, вимкни дитину, — тепер Пасічник дратувався. — Не забувай, ким я був раніше і які можливості та контакти маю тепер. Зранку нічого не знав про вбивство в Кобзаревій квартирі. Зате по обіді почув і побачив, як наш Лилик влипнув у якусь історію зі стріляниною. Він часто в щось влазив, ти ж в курсі. Мені менше півгодини знадобилося і три дзвінки, аби отримати повну картину.

— Я не маю повної картини, — гмукнув Головко. — При тому, що сам виїхав на місце. Справу забрали.

— Це для мене так само вже не новина, — Пасічник зітхнув. — Навіть знаю, хто. Начуваний про ту баришню, та не в ній справа, — знов зітхнув. — Артеме, ти був там, біля парку, коли почалася стрілянина. Маю надію, стало розуму не йти у відмову, а визнати: приїхав зустрітися з Кобзарем.

— Не заперечував.

— Бач, нема гарантії, що Лилик не спробує вийти на тебе знову. Ось чому тебе можуть слухати.

— Іншого зв’язкового, ніж Нагорний, не знайшлося?

— Думай, що хочеш, але я йому довіряю. В цій історії хто-хто, а Тимур точно ні на чиєму боці. Йому на все і всіх плювати.

— Ага. Тільки ж ти щойно втаємничив його.

— Перестань. У мене з ним ділові стосунки. Точніше, у керівництва нашої фірми. «Яструби» охороняють деякі об’єкти. Не приховую, що склав протекцію. Нагорний ніколи не був приємним суб’єктом. Але профі, справу свою знає, ніде правди діти.

— Таке враження, Борисовичу, наче ти виправдовуєшся.

Пасічник знову зітхнув.

— Підполковники, до твого відома, не виправдовуються перед капітанами. Навіть відставні. І все, закриємо Нагорного. Зараз я використовую його втемну.

— Для чого?

— Щоб з тобою поговорити й не ризикувати нічим, — він відчутно втрачав терпець. — А ти мені потрібен, аби вивів на мене Лилика.

— Як я...

— Та не роби з мене ідіота, чорт забирай! — різко перервав його Пасічник. — Він десь на дні, без коліс і напевне без грошей! — він перевів подих, далі повів тихіше. — Кобзар неодмінно вилізе з нори, де б та щілина не була. Йому потрібен контакт із зовнішнім світом. Він загнаний і не розуміє, що й чому відбувається. Попри все Лилик може довіряти лише тобі. Тож знайде спосіб знову поговорити з тобою.

Ага, знайде.

З язика ледь не зірвалася згадка про шприц із зразками крові, які він усе ж передав Ярилові особисто в руки. Кобзареві залежить від висновку експерта, тому він справді шукатиме спосіб вийти на зв’язок. Та в останній момент Головко проковтнув ці слова. Лиш черговий раз здивувався вмінню Пасічника прораховувати наперед будь-яку ситуацію.

Гаразд, майже всяку.

— Не певен, Борисовичу.

— Перестань, кажу. Зараз ти мене ображаєш.

Настала черга Артемові зітхнути.

— Нехай так. Я ж сам хочу, аби ти був правий. Краще хай Олег озветься мені, ніж комусь іншому. Якщо так буде, перекажу, аби вийшов на тебе.

— Я продиктую номер. Запиши. На нього безпечно дзвонити з будь-якого телефона.

— Писати нема чим.

— От же ж опер!

Головко повернуся назад, перетнув зал, ковзнувши поглядом по байдужому Нагорному, попросив у бармена ручку й клаптик паперу.

— Готовий.

Занотувавши, сховав цінний папірчик у задню кишеню джинсів.

— Тоді на зв’язку, Борисовичу?

— Хотів сказати — так.

— Передумав?

— Не твоє, Головко. Чесно. Тримайся далі від Лилика, в тебе скоро двоє діток буде. Коли скінчиться все, зберемося і вріжемо разом за все хороше. Поки роби своє діло. Як треба, я тебе знайду.

— Слухай, це і моє діло!

Бармен глянув на нього, реагуючи на вигук. Артем відійшов, далі заговорив тихіше.

— Кобзар — мій друг. Сам кажеш, помогти йому треба. Зараз ти використовуєш мене, як ось Нагорного. Зв’язковий, передавач. Граєшся в конспірацію, козаки-розбійники, сищики-злодії.

— Ось чому ти маєш сидіти й не рипатися, — жорстко відрізав Пасічник. — Тут не грають, а ти ще цього не зрозумів.

— Та я...

— Все.

Відбій.

Головко подивився на трубку, замислено покрутив. Перевів погляд на Тимура, який помітно нудився, граючись порожньою кавовою чашечкою. Повернувся за столик, простягнув телефон.

— Чітко? — спитав той.

— Нормально.

— А то гляди, — взяв трубку лівою, сховав, з барсетки видобув візитку з зображенням яструба, дзьоб аж занадто вигнутий гачком. — Озивайся, як не то.

Артем поліз по гаманець.

— Сиди, — зупинив Нагорний. — Не збіднію.

— Як хочеш, — знизав той плечима.

— Отак хочу. Допив би, налито.

Плювати, як виглядає. Артем легко допив горілку, зиркнув на залишки в карафці. Вловив хитрий Тимурів погляд, збирався йти. Той, стиснувши горлечко всіма пальцями лівиці, щедро вилив рештки в чарку, наповнивши по вінця.

— Мені чхати на Кобзаря, сам же знаєш. Але він таки вліз у лайно. Схоже, що не в своє. Непорядок. Витягайте. Хай би що там було — за успіх.

Після почутого рука сама потягнулася. Зараз Головко собою не пишався. Та хіба це перший випадок, коли соромишся й робиш. Ковтнув, нічого не відчувши, наче воду. Видихнув, прикривши долонею рота. Підвівся першим.

Попрощалися стримано. Ніколи не дружили, та й зараз зустріч була не в радість. Обоє підкреслювали дистанцію, обох стосунки влаштовували. Картка — ввічливість, вихід із розмови, не більше. Нагорний спитав, чи треба кудись підвезти. Головко відмовився, хоча йому було б зручно. Прикинув, як найкоротше доїхати до вокзалу, найближчої звідси станції метро. Підняв комір, захистивши шию від холодного вітру. Почапав навпростець через сквер.

Зупинив дзвінок.

13

Перша думка — Ніна. Та висвітилося прізвище експерта.

— Ну, є щось? — видихнув у трубку.

— Культурні люди вітаються.

— Ярило, ми вже бачилися сьогодні.

— Н-да, не за адресою я. Це щодо культури спілкування.

— Ти завжди отак починаєш, коли є що сказати.

— Думав, лишуся для світу людиною-загадкою. А бач, увесь на долоні. Ось що значить мати справу з сищиком-практиком.

— Не мороч уже голову!

— Доведеться, — мовив Ярило. — У мене, Головко, не приватний бізнес.

— До чого...

— До того. Ти приніс мені сьогодні чиюсь кров на аналіз. Зразок ніяк не оформлений. Я свою роботу знаю, тож змалював сліди пальчиків із поверхні шприца. І ніби навмисне отримав сьогодні бойове завдання попрацювати з речовими доказами, взятими в хаті Олега Кобзаря. Далі сам розкажеш?

— Промовчу.

— У цьому — твоя оперська мудрість, Головко. Шприц тримав у руках Кобзар, який у розшуку. Доказ не оформлений. Я підпільну експертизу провів, до твого відома.

— Не перебільшуй.

— Так виглядає. Мої висновки нічого не означатимуть, якщо їх не оформити.

— Сонечко, я все зроблю заднім числом за потреби. Ти ж знаєш!

— Про заднє число — дуже добре знаю. Через задницю все робиться, Артемію. І таке ще... Називай мене Сонечком, як усі нормальні люди, позаочі. Є?

— Є.

— Ну, це тобі на майбутнє, — криміналіст заспокоївся. — Тепер до справ. Кров чия? Не крути тільки, скажи це сам.

— Кобзарева.

— Оцінка «п’ять». Тепер трошки прикладної хімії для чайників. Алкоголю там мінімально. Зате є частки гідрохлориду клонідіну.

— А в перекладі?

— Речовина, більше відома як клофелін. Добре розчиняється у воді.

— Він пив воду, — Артем сказав це вголос.

— І що з того? — здивувався Ярило.

— Нічого. Вибач, то я до себе.

— До мене говори, — буркнув криміналіст. — Щоб краще зрозумів, препарату Кобзар ковтнув не аж так багато. Вистачило, щоб вимкнутися швидко, та ненадовго.

— Його не хотіли вирубити. Нейтралізували на певний час.

— Знову сам до себе? Ти де взагалі, Головко?

— Тут.

Випите загострило сприйняття, швидше закрутилися коліщатка в мозкові.

— Чуєш мене? — тепер Ярило озивався, мов з іншої планети.

— Все почув. Щось іще?

— Придумай, як мені подякувати. Пляшок не треба, відразу кажу. Краще зроби, щоб доказ був, як кажуть політики, легітимним. Бо матиму проблеми.

— Неодмінно.

Хотів додати: більших, ніж Кобзар, навряд. Передумав, подякував, попрощався, закурив.

Складалася проста і ясна картина, намальована Олегом ще вдень. Дівчину на ім’я Мері до нього напевне якось підвели. Вона легко лягла з ним, що означало — робила подібне не вперше. Проте навряд чи була професійною повією, інакше б її вбили не в такий складний спосіб. Насильницька смерть проститутки нікого не здивує й не викличе аж такої колотнечі. Значить, міркував далі Головко, комусь припекло, аби саме цю дівчину, вбиту саме у такий спосіб, як чотири попередні жертви, знайшли саме в квартирі Кобзаря.

Лилика навмисне примазали до справи.

Стрілянина біля парку підтверджує висновок.

Олега заганяли, лишаючи дедалі менше простору маневрувати.

Лишається зрозуміти, для чого. Потому стане ясно, де й кого шукати.

Тасуючи думки, Артем дістався додому, вислухав нарікання дружини на те, що випив, хоч домовлялися зараз обережно з цим, треба після викрадення триматися напоготові. Нехай Свистуна вже немає. Справа його, сказала Ніна, може далі жити й перемагати. Заспокоїв дружину, перекусив. Влігся спати, не вимикаючи телефон.

Трубка озвалася на ранок, майже водночас із будильником.

Невизначений номер.

Знайомий голос.

14

Дверцята з правого боку відчинилися, Кобзар ковзнув усередину.

— Здоров.

— От же ж...

Пасічник вирулив зі стоянки біля «МакДональдсу», де Олег призначив зустріч, розкрутився біля автовокзалу, вибрався на проспект Науки. Завернувши в бік Голосіївського лісу, спершу простягнув руку, потиснувши Олегову. Потім гмукнув.

— Ти у всій красі, Лилику.

— В сенсі?

— У прямому. Дуже добре, що в поліції зараз бардак і нові люди, які про тебе мало знають. Аби тебе шукав, наприклад, я, чи хоча б наш колишній колега Нагорний, злапали б ще вчора.

— Тобто?

— Бачу, ще не прокинувся. Хоч кави випив.

— Ігоре, не мороч голову! Без тебе тоскно!

— Ага, а зі мною весело, — Пасічник загальмував на світлофорі. — Хватку ти втратив за роки без діла. Призначаєш мені зустріч біля «Маку» на Деміївці. Вчора по обіді кудись пірнув і заліг. Тепер виринув. Дзвониш мені, називаєш час: за півгодини. Звідки ти за тридцять хвилин дочапаєш сюди? З Совок, не інакше. Хто у нас на Совках? Твій дружбан на прізвисько Вампір. Все просто. Я тебе ще вчора міг вирахувати, аби хотів.

Замість відповіді Кобзар поліз по цигарки.

— Не кури в мене в машині, — блимнуло зеленим, Пасічник рушив далі. — Майже нікого не лишилося, хто знав про твої домовленості з громадянином Донцовим.

— Ні про що я з ним не домовлявся ніколи.

— Тільки зняв підозру в убивстві. Та публіка вміє бути вдячною.

— Ну, як я не у Вампіра був...

— Де взяв телефон, який відстежити проблемно? На базарі купив? Його шукають, пика в усіх новинах, а він запросто по ринках ходить, секретні мобільники підбирає. Вчора твій рудий друг із мене ідіота робив. Тепер ти.

Олег знову не відповів. Якийсь час їхали мовчки.

— Куди ми? — запитав.

— Катаємося. Розкажи, що це таке вчора було.

Дивлячись просто себе, Кобзар неквапом виклав усе, що сталося і до чого дійшов, у тому числі з Головковою допомогою. Пасічник не перебив жодного разу. Коли Олег замовк, процідив:

— Кисла справа. Що думаєш?

— Перевірю одну теорію.

— Яку?

— Нас із Мері хтось звів. Там, у «Фільтрі». Дівчина підійшла не випадково. Вона чекала саме на мене, Ігоре.

— Певен?

— Після висновків експертизи — цілком. Якийсь клієнт замовив машину саме на той час біля кафе. Контакт лишився в старому телефоні, я знищив його сам. Тепер розумію: навіть якби зберіг, усе одно не простежив би. А Мері вже стояла там. Знала, чекала.

— Може бути, — кивнув Пасічник. — Як перевіриш?

— Зоя.

— Хто?

— Буфетниця. Барменка. Називай, як хочеш. Ти її бачив тоді. Кругленька така, сердита. Вона мені потім спеціально сказала про дівчину, яка чогось боїться і треба помогти. Аби Мері сама набивалася, виглядало б підозріло. Чесно скажу, нашорошився б. А так через треті руки. Зою я знаю, довіряю.

— Так теорія твоя яка?

— Опитати її. Витрусити, хто велів навести на мене дівчину.

— Прям отак і велів?

— Може, попросив і заплатив, — Кобзар міркував уголос. — Сам я, звісно, біля «Фільтру» не відсвічуватиму. Артемон погодився з’їздити.

Машина виїхала на кільце до готелю «Мир».

— Тобі взагалі далі куди? — поцікавився Пасічник.

— На білому світі зараз живу. Де викинеш, там і буде. Погуляю, озвуся до Головка. Як дізнається щось, — далі вирішу.

— А як не дізнається?

Кобзар знизав плечами.

— Все одно. Знаєш, поговорив я з ним учора. Послухав його. Артемон діло говорить. Мені зараз бігати містом не в жилу.

— Згоден. Довго нелегалом не протягнеш. Щось мені підказує, Вампір не дуже готовий вписуватися за тебе.

— Зовсім не хоче.

— Розумію його. За тебе, Лилику, навіть я поки вписатися не ризикну.

— І я про це. Хай там як, здамся. Вчора не вийшло, сьогодні все буде.

Пасічник скоса зиркнув на нього, розвернувся, посунув назад у бік Деміївки.

— Смисл?

— Аналіз крові підтвердив — мене «почастували» клофеліном. Сам собі я не міг це зробити. Головко зможе легалізувати висновок Ярила. Ну, і свідчення Зої.

— Рудий не має повноважень допитувати її.

— Вона цього не знає, Ігоре. Так чи інакше, тій слідчій, Вірі Холод, передадуть усі матеріали. Вона переконається: мене підставили, тут якась гра. Побуду в камері якийсь час, не без того. Але повісити на мене вбивство навряд чи вийде.

Пасічник перетравив почуте.

— Припустімо, прогноз оптимістичний. І виправдається. Далі що робитимеш?

— Мері народила недавно. Десь є її дитина.

— Це має якесь відношення до справи?

— Думаю, якесь має. На таку справу, як зі мною, дівчину підписали не просто так. Щось мені підказує, вона не перший-ліпший кандидат. З огляду на чотири попередніх, дуже подібних убивства, Мері хтось вирішив позбутися цілеспрямовано. А до мене підвели, аби підштовхнути до якихось дій.

— Поясни.

— Не тепер. Не хочу грати за чужими правилами, — Олег розвернувся до Пасічника всім корпусом. — Розумієш, навряд чи вбивця, хоча б ким він був, має в планах моє рішення прийти з повинною. Не знаю, чого він хотів домогтися своїм планом у багато ходів. Але збираюся його задум поламати. Спершу здамся. Коли розрулиться, робитиму все, аби стати корисним слідству. Хай убивцю шукають офіційно. Маленька дитина, яку Мері десь переховує, — слід, ще й який.

Пасічник пригальмував перед черговим світлофором.

— Знаєш же, Лилику, як я реагую на все, що пов’язано з дітьми.

— Не хотів тебе засмутити. Чесно.

— Та вірю, вірю. Просто чи не вперше пошкодував, що пішов з поліції. Мав би стимул рити землю носом. Ти послухай, подумай, відчуй, — він повернувся, Олег побачив вологу в кутиках очей, голос зрадницьки здригнувся. — Десь є маленька дитина, яка вчора втратила матір. Хай непутящу, легковажну, не знаю... Ані ти, ані тим більше — я, нічого не знаємо про неї. Крім того, що вона, з її ж слів, біженка з Донбасу. І то... Ти повірив їй? Нині мода називати себе жертвами війни.

— Думав і таке. Але чомусь повірив їй, Ігоре.

— Тим більше. Якщо ти правий, якщо Мері чи як її там змусили обкрутити тебе, натиснувши через дитину, небезпека загрожує вже дитині. Не думав над цим?

— Ні.

— Кажу ж — хватку втрачаєш, — машина знову рушила, голос Пасічника більше не тремтів. — При вашій розмові не був. Та щось підказує: дівчина правду тобі казала. Ну, може десь прибріхала, проте правдива частина була. Дитина, Лилику. Вона боялася не за себе. За дитину. І після вбивства дитині далі щось загрожує.

— То все думки вголос, — відмахнувся Кобзар. — Мене не стосується. Тим більше, якщо напрямок твоїх думок вірний, Вірі Холод усе треба розжувати. Небезпеку для дитини жінка розумітиме гостріше ніж ми, товстошкірі.

— Не чекав від тебе...

— А чого чекав! — Олег не дав договорити. — За яким чортом узагалі мене вичисляв? Чого хочеш?

— Допомогти, — відповів Пасічник стримано.

— Як, чим саме?

— Не раз витягав тебе за вуха з халепи. Останній раз зовсім недавно.

— Дякую. Не забув. Спершу втягнув, потім витягнув.

— Зі Свистуном сам напартачив.

— Проїхали. Тут інша ситуація.

— Складніша. Згоден. Тому й хочу виручити.

— Виручив. Покатав на джипі. Ще раз кажу: зараз, уже другу добу, мене хвилюю тільки я сам. Не хочу бути в розшуку. Не готовий до цього.

— Ясно, — Пасічник повернув на Велику Васильківську. — Бачу, нема нам із тобою про що говорити.

— Поки нема.

— Ти дуже помінявся, Кобзарю.

— Не міняються дурні.

— У гірший бік, — Ігор зупинися недалеко від входу в метро. — Колись тобі до всього було діло. Ліз навіть туди, куди не просили.

— А тепер бунтівник не бачить спокою у бурях, — парирував Олег. — Спокою хочу. Жити, як зараз живу.

— Від життя заховатися.

— Мене все влаштовує. Дякую, що покатав. І взагалі, що не забуваєш.

Махнувши рукою, Кобзар сіпнув ручку дверцят.

— Чекай, — зупинив Пасічник.

Олег повернувся.

— Ну?

— Тобі байдуже. Тобі все це чомусь подобається — мені не дуже. Щось треба — набирай мене відразу.

— Хіба адвоката, — посмішка вийшла сумною.

— Чом би й ні. Вирішимо.

— Розберемося.

Кобзар вийшов назовні.

Відчував на собі погляд Пасічника, спускаючись у метро.

15

Перекусив перепічкою на Хрещатику, запив кавою.

Третій день прокидався на тверезу голову, й дискомфорт від того почав зникати. Раніше спав погано, уривками, бігав час від часу в туалет за малим. Звик і до цього. Не дуже добрий вранішній стан виправляв, завантажуючи себе роботою, відволікало. Та остаточно приходив до тями зазвичай по обіді. Останні події мусили загнати його в глибшу депресію. Натомість виспався, почувався на диво бадьоро.

Хоч боротися не готовий.

На місці Кобзаря інший зараз ходив би, втягнувши голову в плечі й сторожко зиркаючи довкола. Та Олег чудово розумів: якщо когось оголосили в розшук, це не означає, що перехожі на вулицях, продавці перепічок, кави, бармени, таксисти, менеджери в супермаркетах, навіть поліцейські роздивляються на всі боки, аби впізнати його в натовпі. Когось розшукують щодня, люди ковзають байдужими поглядами по фото на моніторах телевізорів та розклеєних на стінах листівках. Поліція знає про те, і поширює інформацію про розшукуваного лише з однією метою: налякати його самого. Хай відчує себе загнаним звіром, уздрівши свій писок на найближчій дошці оголошень.

Ну, цим Кобзаря не взяти.

Повільно простуючи Хрещатиком у бік Майдану, він укотре прокрутив у голові сказане сьогодні Пасічнику. Рішення здатися прийшло не спонтанно. Він знав, що може так ходити містом щодня без жодної для себе шкоди. Мінус — немає, куди повертатися. Йому ніде сховатися, аби переспати чергову ніч. Жебрати не готовий, тож гроші вийдуть, і доведеться грабувати перехожих у темних дворах. Чи банківські відділення. Звісно, це все жарти, та питання, де взяти гроші нелегалові на життя, лишається актуальним. Олег не збирався переховуватися вічно. Сидіти за чуже — також. Тому й шукав страховку, яка б дозволяла вийти з сутінків і довести свою непричетність.

Далі...

Буде видно. Натура вимагала думати й діяти. Він хотів бути в центрі подій, до яких мимоволі виявився причетним. Але все розбивалося об сумний досвід останніх років: не лізь, куди не треба, ще гірше буде. Зараз важливіше викрутитися й повернутися до звичного вже життя: таксувати до глупої ночі, потім пити і спати, скільки спиться.

Поки все йшло, як ішло.

На Майдані випив ще кави. Почовгав на Володимирську гірку, далі неквапом прогулявся парком до Марийського палацу, ловлячи себе на тому, що за інших обставин довго б ще тут не гуляв. Марнував час, це втомлювало більше, ніж цілий день за кермом. Та інакше тепер бути не могло. Мусив дати Головкові час виконати його прохання чи доручення, називай, як хочеш. Артем не мав змоги дзвонити йому, адже номера свого тимчасового телефону Олег сам не знав, тому й не дав рудому. Сам же Головко віддзвонити назад не мав фізичної змоги: абонент не висвітлювався на його дисплеї.

З парку, так само ногами, Кобзар прогулявся назад до найближчого торговельного центру. Зайшов трошки погрітися, березнева мряка незатишна. Спіймав підозрілий погляд охоронця при вході. Перша думка — все, капець, упізнали. Тут же її замінила інша: на місці цього гевала в костюмі й при краватці теж запідозрив би неохайного типа в чомусь лихому. Побачив, що тут на сьомому поверсі є кінотеатр. Поквапився до ліфта, піднявся й вийшов, де треба, вдихаючи по дорозі суміш парфумів пасажирок. Купив квиток на найближчий сеанс і зрадів, дізнавшись: кіно про супергероїв триватиме більше двох годин. Народу в залі о цій порі було мало. Кобзар сів не на своє місце, а чимдалі.

Щойно в кіно почали стріляти — заснув, міцно проспав більше години. А потім, перекусивши в місцевому кафе, знову пішов у кіно, тепер уже на мультик про звірів. Тут нічого не вибухало, поспати не вдалося. Зате затягнула історія про те, як миша та кролик шукали маньяка-вбивцю.

Ним виявилася вівця.

Дуже доречно.

Так спливла майже половина дня. Без охоти вийшовши з затишку, Олег пішов до найближчого метро. Завернув у прохідний двір поруч зі станцією, витягнув трубку, набрав Головка. Той не відповідав, і Кобзар уже хотів скинути дзвінок після шостого гудка, коли раптом на тому боці клацнуло, почув:

— Ти де?

— А ти?

— Зустрітися треба й поговорити.

— Так хто ж проти. Є щось?

— У тому-то й справа, — Артем говорив, наче одночасно рубав дрова. — Слухай, я знайшов твою Зою, з кафешки.

— І?

— Не телефоном. Треба дещо перевірити. Якщо вона не помилилася... Хоча де, на власні очі його бачила.

— Кого?

— Хто з нею про тебе балакав.

— Про мене?

— Коротше, в яблучко. Ти правильно все вирахував, — Головко не називав Кобзаря на ім’я, так і треба. — До тебе дівку підвели, грамотно, красиво.

— Хто?

— Не кричи.

Олег прикусив губу. Покрутив головою, переконавшись, що до нього усім байдуже. Повторив уже тихіше:

— Хто?

— Не тепер. Тобі скажи по телефону, а ти з ланцюга зірвешся, дурні наробиш. Ні, старий, маю все перевірити.

Все?

— Дещо. Всього ще ніхто не знає. То де ти є?

— Гуляю. Місце має значення?

— Зараз ні. Підгрібай під вечір... не знаю... Може, на Нивки. Там парк, ставок, ресторанчики на воді.

— Не працює, не сезон.

— І добре. Треба триматися чимдалі від людей.

Шкірою пробіг давно забутий, неприємний холодок.

— Ти накопав щось серйозне, — не припускав, твердив.

— Серйозніше, ніж думаєш. Тому й кажу, треба ще обережно спитати про деякі речі знаючих людей. Якщо підтвердиться... Знаєш, мені доведеться погодитися з нашим Ведмедиком.

— У чому?

— Ти вмієш вступити туди, куди не кожен втрапить, навіть якщо схоче. Ще ж примудрився...

— Нічого не розумію.

— Я теж. Не ясно, чому саме ти опинився в такому лайні. Давай, до вечора.

— Наберу, як буду висуватися.

— Краще не треба. Будь чітко на сьому, раніше навряд чи треба. Не відсвічуй дурно. Послухай мене хоч раз.

— Тільки тебе й слухаю, старий.

Скинув дзвінок, глянув на годинник. Четверта по обіді, ще три години вештатися. Виходу в інтернет телефон від Вампіра не мав, звичайна собі говорилка, дешева й найпростіша в користуванні. Нема змоги засідати десь у кафе, де є вай-фай. Але чимось зайняти час треба.

Щільніше застебнувши куртку, Олег пройшовся до парку Шевченка. Там укотре за день випив кави, покурив. Тим часом сутінки повільно наближалися. Кобзар розправив плечі: зникає благенька теоретична можливість бути впізнаним, ще й випадково. Вийшовши на бульвар Шевченка, повернувся обличчям в напрямку, куди мав іти.

Завмер.

Не завжди був таким, як тепер. Навіть таким, як до війни, був не все життя. Колись молодість крутила нижче спини, кортіло як не подвигів, то бодай вчинків, названих безумними. Дружина колись любила його, обоє мали, що згадати. Коли сварилися потім, Олег робив помилку, від якої застерігають психологи: нагадував, що між ними таки було щось хороше. Це ознака слабкості, казали вони, та Олег нічого не міг із собою вдіяти. Справді, ставав від того слабшим, бо дружина розуміла: живе чоловік минулим, не днем нинішнім, тим більше не думає про майбутнє. Тих, хто весь час у минулому, триматися не хочеться.

А колись же, як упадав за майбутньою дружиною, вони йшли пішки вночі з Хрещатика до Святошина.

Нічого складного. Бульваром прямо, нікуди не звертаючи. Спершу він, а далі — широкий проспект виведуть, куди треба. Молоді вважали таку прогулянку безумною. Мандрівкою на край світу, до пупа Землі, не інакше. Йшли тоді довше, ніж треба, бо домовилися зупинятися й цілуватися через певні проміжки, які самі для себе визначали.

Що далі рухалися, то частіше зупинялися...

Кобзар засунув руки в кишені куртки, рушив уперед.

Пішки з центру до Нивок по прямій — легко.

Час не засікав. Відміряв шлях кроками, не роззираючись навсібіч. Здавалося, вів за собою вогкий вечір, сутінки що далі, то робилися густіші. За мостом, ближче до Політеху, де вчора стріляли, раптом хтозна чому до темряви домішався туман, місто довкола тепер нагадувало чорну каву з молоком. Діставшись Шулявки, відчув, що втомився. Зціпив зуби, прискорився — пробудилася призабута звичка діяти всупереч. Не присів, не передихнув, курив на ходу. Уже дійшовши до останнього відтинку фінішної прямої, знову відчув, як у спину штрикають невидимі голочки.

Був задоволений собою. Не розучився ворушити мізками. Подумав, дещо прикинув, зробив висновки. Дав Головкові кілька підказок. Бач, вивів на правильний шлях. Зараз дізнається, що він там накопав.

І здасться йому залюбки.

Все скінчиться ще сьогодні.

Як і розраховував, піший перехід зайняв трохи більше двох годин. Від незвички дихання таки збилося, й Олег, слідуючи домовленостям, не квапився пірнати в парк. Кава стояла в горлі, її смак уже викликав печію. Та інших варіантів добити рештки часу не мав. Тож примостився біля найближчого кіоску, де її варили, взяв американо, бо більша порція. Неквапом докурив останню цигарку з пачки.

Пішов.

Асфальтована стежка вела донизу. Від ставка потягнуло, вогкість ранньої весни стала ще менш затишною. Коли попереду блиснула вода, шум проспекту зменшився. Що ближче підходив до місця зустрічі, то тихіше ставало. Дерева поглинали звуки вечірнього Києва. Вийшовши на берег, Кобзар побачив старий річковий пароплав, який білів у сірому тумані. Від берега до його борту тягнувся широкий місток, по обидва боки мляво світили ліхтарі. З травня по вересень на корабельній палубі діяло кафе для невибагливих: бідненьке меню по маківку компенсувала атмосфера їжі на воді. Якщо йти вздовж берега праворуч, можна побачити інші місця алкогольного відпочинку — так само закриті не в сезон.

Головка не видно.

Узагалі — жодної живої душі.

Як завжди в таких випадках, Олег припустив — переплутав місце, прийшов не туди. Але відкинув зрадницьку думку, натомість зиркнув на дисплей. До вказаного часу ще чотири хвилини. Ну, почекаємо ще.

Кобзар неспішно прогулявся берегом, від нудьги рахуючи крок за кроком. Долічивши до сотні, крутнувся через ліве плече, посунув назад, бавлячись тим самим. Тепер годинник показував рівно дев’ятнадцяту, і Олег напружився. Завмер, слухаючи темряву. Ані спереду, ані ззаду, ані довкола між дерев — жодних рухів.

Давши рудому ще п’ять хвилин, Кобзар підніс телефон близько до очей. Придивився, шукаючи потрібний номер і викликаючи абонента. Дзвінок пішов.

І Олег відразу почув його.

Ліворуч, звідкілясь з-за кущів.

Ніхто інший не міг тут бути — лиш той, кому телефонували.

Не скидаючи виклику, Кобзар упевнено рушив на звук. Піднявся трохи вгору, тепер під ногами був слизький ґрунт. Тріснула гілка, змусивши здригнутися. Обійшов кущі, зробив ще кілька кроків уперед. Не стримався, гукнув:

— Артемоне, якого граєшся!

Й тут же побачив Головка.

На землі, незграбного, боком.

Телефон озивався з кишені джинсів, через тканину блимав вогник дисплею.

Кобзареві не хотілося вірити, що Артем мертвий. Але це так.

16

Спершу вимкнув мобільник.

Потім роззирнувся, нікого не вгледів, нічого не почув. Ступив ближче, нахилився, присвічуючи телефонним ліхтариком. Світло блякле, та все ж вистачило, аби побачити застигле обличчя, половину якого заюшила кров.

Стріляли в голову.

Думка запрацювала відразу, так, мовби Кобзар знову був опером, який оглядав жертву на місці злочину. Він знав Головка, себе теж знав дуже добре, як будь-якого іншого досвідченого сискаря. Постріл у голову може означати лише одне: вбивця не міг підійти впритул. Коли його підпускають близько, не відчуваючи небезпеки, він стріляє, куди завгодно, окрім голови. Щоб лупити в череп, треба підняти озброєну руку вище. Це дає жертві, у даному випадку — Головку, кілька секунд фори. Які досвідчений, бувалий в бувальцях поліцейський використає для себе. Щонайменше сіпнеться, забереться з лінії вогню, піде в контратаку.

Слідів боротьби навіть при благенькому світлі Олег не побачив.

Значить, убивця профі, який зміг влучити в ціль у сутінковому тумані, ще й з відстані, не наближаючись, не виказуючи себе.

Згадалася враз учорашня денна стрілянина.

Так само палили з відстані.

Нахилившись, Кобзар торкнув Артема за плече. Нерухоме тіло не відгукнулося, не подало жодних ознак життя. Постріл смертельний, він помер, так нічого й не зрозумівши. Та кров, яку Олег легенько мазнув пальцем, не встигла загуснути. Смерть наздогнала Головка зовсім недавно. Але пострілу Кобзар не чув.

Рука ковзнула нижче, відгорнула край розстебнутої куртки.

Пістолет у кобурі, під лівою пахвою.

Знову не почув звук пострілу — та куля смачно впилася в стовбур осики, під якою лежав труп.

БІЖИ.

Кобзар миттю впав на землю, відкотився, звівся на чотири й порачкував під прикриття найближчих кущів. Навздогін полетіли одна за одною ще три кулі. Стрілець слав їх хаотично, не прицільно, мовби сіяв на всі боки. Останній постріл змусив Олега знову притиснутися до землі, притулитися до неї лицем. До рота втрапило торішнє пріле листя, він сплюнув із огидою, знов відкотився.

Так діяв, коли на Донбасі росіяни прошивали автоматними чергами лісосмугу, посилаючи кулі навмання, а раптом таки зачеплять когось. Доводилося грати в хованки, щоб не виказувати себе, не вступати в прямий контакт, аби потім, після кількох годин паузи, таки пройтися ворожим тилом, зробити свою справу.

Прислухався, вловив нарешті рух за деревами, не дуже далеко, але й не близько. Відповз, міняючи укриття. Завмер, замалим не до крові прокусив губу. Знову сплюнув бруд, уперся в землю руками, розпрямився, мов пружина. Кількома великими стрибками скоротив відстань між собою та мертвим Головком, впав поруч.

Стрілець зреагував на рух — ще два хлопки, кулі пройшли над маківкою.

Пістолет.

Десь глибоко, дуже глибоко всередині Кобзар розумів — не можна торкатися тіла, тим більше — брати Артемову зброю. Хай там як, це доведе його присутність на місці вбивства. Хоч його напевне застрелили саме тут і тепер, бо знали про їхню зустріч. І вбивство так чи інак чіплялося до Олега. Та нічого не міг удіяти з собою. Набридло тікати, остобісіло ховатися й підставляти щоки після кожного удару.

Перевернув тіло, аби краще дістатися до кобури.

Пістолет пішов легко, плавно, наче сам стрибав у руку. Великий палець скинув запобіжник. Ліва рука звично пересмикнула затвор. Кобзар не мав наміру шукати в темряві мішень. Ліг на бік, пальнув на звук, туди, звідки щойно по ньому цілили.

Постріл порушив вогку тишу.

— Вилазь! — вигукнув Олег, знову тиснучи спуск. — Покажися, суко!

У відповідь не стріляли. Кобзар одна за одною випустив ще чотири кулі, спорожнивши обойму. Клав їх віялом, водив дулом перед собою, пістолет тримав двома руками. Коли вилетіла залізка, показуючи — більше воювати нічим, він поклав зброю поруч із тілом. Уже зробив помилку, схопивши її. Не хотілося робити іншу, забираючи собі чужий табельний «Макаров» без набоїв.

Розпрямився й дременув навпростець через парк, не думаючи, що десь між дерев ховається вбивця.

Аби хотів — уцілив би.

Кобзар розумів: повторюється вчорашня ситуація. Його женуть невідомо куди і для чого. Зараз він, хоче того чи ні, кориться чужій волі. Поки не розбереться, що й чого відбувається, перехопити ініціативу навряд чи вдасться.

Хоч давно пора.

Вибрався до огорожі, пішов вздовж неї. Здалеку вже чулися поліцейські сирени, і Олег проліз крізь найближчу дірку в паркані. Знав, що виглядає підозріло, тому відразу не пішов — побіг до підземки, спустився в перехід, штовхаючи перехожих плечима. Рвонув через турнікет, забувши про жетон, і зашпортався, нарвався на обурений погляд контролерки в синьому форменому пальті й круглій червоній шапочці. Зрозумів — уже привернув увагу, позадкував, став у чергу, купив жетон і пройшов уже, як нормальний пасажир. Заскочив у вагон, не думаючи, куди саме поїде. Коли поїзд рушив, почув: наступна станція Святошин. Його везли додому.

БІЖИ.

Вискочив на станції, забіг у протилежний потяг. Коли їхав повз Нивки, напружився, навіть спітнів. Та нікому виявився не потрібен, на нього не звертали уваги. Видихнув, щойно вагон рушив. До «Арсенальної» стояв, тримаючись за поручень і дивлячись просто себе у темне вікно. Там вийшов, піднявся нагору, без певної мети прогулявся до Лаври.

Вже звідти подзвонив Пасічнику.

17

— Ідіот.

— Згоден. Та іншого виходу немає.

Кобзар підсів у машину Пасічника недалеко від Лисої гори, прогулявшись від Лаври пішки. Так велів Ігор, бо Олег мав дати йому час усе осмислити й виїхати з дому. Ведмедик не приховував злості: Аллі раптом погіршало, він вирішував, везти дружину в лікарню чи обходитися дома своїми силами. Дзвінок Кобзаря вибив, змусив повністю перекроїти плани.

— Не розумію взагалі, для чого зірвався.

— Бо ти сам казав смикати тебе.

— Але не тоді, Лилику, коли тебе повно в інтернеті.

— В смислі?

Замість відповіді Пасічник витягнув смартфон, ввійшов у мережу, швидко знайшов потрібне.

— Дивись. Це з’явилося двадцять хвилин тому.

На чорно-білому відео Кобзар упізнав себе. Вийшов на берег ставка, покрутив головою, ступив убік, до кущів. Зник з виду. За якийсь час вискочив, схарапуджений, розгублений. Постояв, потім знову зник із очей.

— Отут, — Пасічник постукав пучкою по центру дисплею, — лежить труп поліцейського. Ти бігаєш поруч. Навряд чи знав, що там, біля ресторану, на ліхтарях почеплені камери.

— Вони всюди зараз, — вставив Олег.

— Тим більше, міг би про них подумати.

— Не до того.

— Та ясно. Але тепер, Лилику, — палець знову тицьнув у центр дисплею, показуючи на кущі, — ти міцно прив’язаний до вбивства Головка.

— Я його не вбивав. Тут і не видно.

— Вірю. Тільки ж я приватна особа. Знаєш, як усе виглядає?

— Ні.

— Подумай, — Пасічник збавив швидкість, повертаючи з широкої дороги на невеличку вуличку. — Вчора Головко зустрічався з тобою біля Політеху. Там сталася стрілянина, ніхто не постраждав. Сьогодні ти приходиш в парк на Нивки, де теж має бути Головко. І що ми бачимо? Труп. А ти бігаєш, мов смалений заєць.

— Ігоре, ти мені віриш?

— Для чого такі питання? Я приїхав, Лилику. Я говорю з тобою.

— Мило з твого боку.

— Не блазнюй. Краще кажи, що думаєш про це і які твої подальші дії.

Кобзар потер неголене підборіддя.

— Артем щось знав. Я просив його поговорити з Зоєю, буфетницею. Вона дала інформацію, від якої Головко охрінів. Мусив її перевірити, так сказав мені. Бач, перевірив.

— Вбивство напряму пов’язане з тим, що рудий почув від буфетниці?

— Не інакше.

— Гаразд, — Пасічник натиснув на гальма, розвернувся до Кобзаря всім корпусом. — Олеже, тобі не можна лишатися в Києві. Вкотре переконався, що ти правий.

— Тобто?

— Ляж на дно. Ніну, тепер уже вдову Головка, я беру на себе. Слідство йтиме, як іде. Вбивство Артема так чи інакше прив’яжуть до трупа у твоїй квартирі. Все заплутано, але тебе шукатимуть активно. Як знайдуть, повісять на тебе все, плюс убивство Кеннеді.

— Дуже смішно.

— Згоден, кумедного мало. Реалії такі.

— Знаю. Тому нікуди не поїду з міста.

Пасічник відкинувся на спинку сидіння.

— В смислі?

— Отак, — Олег навіть не думав, що посміхнеться, та губи розтягнулися. — Ведмедику, ще зранку я тікав би. Тепер не маю права. Головко загинув через мене, хоч як крути. Виконав моє прохання, хоч і не мусив. Я повинен знайти вбивцю, хай би що мені це вартувало. Тут і тепер, Ігоре.

Пасічник відповів не відразу.

— Дякую. Ти сам сказав те, що я хотів від тебе почути.

— Тобто?

— Не знаю, як ти це зробиш, Лилику. Але зроби.

— Що?

— Той, хто вбив сьогодні Головка, напевне причетний до вчорашнього вбивства у твоїй квартирі. Артем знайшов інформацію, яку не встиг передати тобі.

— І?

— Не розумієш? — Пасічник почав заводитися. — Не має значення, що ти там мені казав про якогось серійного вбивцю. Артема вбили, бо він дізнався щось про дівчину з Донбасу. А ту, як її, Мері вбили, бо це якось пов’язано з її дитиною.

— Чому?

— Хіба ти не сам мені це сказав? — Ігор подався вперед. — Лилику, дівчина когось боялася, і це з твоїх слів. Страхи молодої мами пов’язані найперше з дитиною. Одне за одним тягнеться, хіба не ясно?

— Поки не дуже, — Кобзар говорив щиро.

— Знаєш, як я ставлюся до всього, що пов’язано з дітьми, — терпляче пояснив Пасічник. — Поняття не маю, для чого комусь підводити покійну Мері саме до тебе. Це ти з’ясуй уже сам. У тебе вийде. Але, — він підніс пальця вгору, кивнув ним, — так, як ти мені розповів, на дівчину тиснули через дитину. Отже, дитина в цій історії головна. Артем загинув, бо запитав у когось щось про Мері. І її дитину, припускаю теж. Лилику, знайди вбивцю.

— Щойно ти озвучив мою мету, Ведмедику.

— Нічого іншого від тебе почути не збирався, — Пасічник поліз у внутрішню кишеню, дістав білий конверт. — Дві тисячі доларів. Більше нема, але чим можу. Привіз, аби дати тобі на дорогу, на перший час пересидіти. Тепер бач, для іншої мети.

— Взяв би. І зараз візьму, — Кобзар переклав гроші собі в куртку. — Може, ще ствол даси?

— Не дам. Зайвих нема. Сам розумієш, ми структура легальна. Зброя зареєстрована, а ти ж захочеш постріляти. Неприємності мені не потрібні.

— Ну, хоч щось, — Кобзар провів долонею по тугій кишені. — Так розумію, нам поки краще не бачитися?

— Й не чутися. Олеже, я не дарма взяв гроші з дому. Щось підказало — ти справу не облишиш.

— Мудрий ти. Тепер для мене це справа честі. Довезеш кудись?

— Легко. Куди треба?

— Хрещатик.

Кобзар не збирався давати Пасічнику навіть найменший натяк, куди планує рухатися далі. Хай голову сушить, як хоче. З Хрещатика всі дороги ведуть до Риму.

Або не до Риму, але куди завгодно.

18

Гараж зачинений, але не зупинило.

Дочекавшись, поки таксі поїде, Олег поблукав поруч, знайшов зручне місце й здолав паркан. Зістрибнувши на протилежному боці, опинився в кутику між стіною гаража й будинку, який, підозрював, теж належить Вампіру. Пішов прямо, вперся у невеличку хвіртку. Впорався з нею, ввійшов у вже знайомий двір.

Алабай нісся назустріч.

Не гавкав, лиш гарчав, шкірячи ікла. Кобзар закричав, та його чи не почули, чи, швидше за все, зігнорували. Тікати не було куди, хіба назад до хвіртки, але велетенський пес усе одно виявився швидшим. Олег ледве встиг виставити вперед руку, закриваючи доступ до лиця чи горла, як собака збив його з ніг у стрибку. Кобзар тут же перевернувся обличчям униз, тепер уже ховаючи голову обома руками. Алабай міг пошматувати, проте сіпав гострими зубами лиш рукав шкірянки. Гриз, рикав хижо.

— Досить, Гобі! — почув над головою наказ.

Пес не слухав. Йому явно сподобалася гра з живою людиною.

— Я сказав — досить, Гобі! Брек!

Тепер подіяло. Алабай розтиснув щелепи, ще гарчав, проте відступив. Кобзар застогнав, перевернувся на спину, знизу вгору глянув на Вампіра. Трохи позаду трималися бійці, один, як зміг зафіксувати Олег, приготував пістолет. Пес терся об хазяйську ногу.

— Тобі сьогодні чітко пояснили: не вертайся. Погано зрозумів? Приперся, щоб знову пояснили?

— Телефон повернути хочу.

— Що, більше не потрібен зв’язок? — вишкірився Вампір. — Не кажи мені нічого. Не бреши, Лилику. Не крути.

Кобзар повільно підвівся. Двір освітлювало два ліхтарі, він роздивився сліди собачих зубів на рукаві, торкнувся їх пальцем. Обтрусився, обсмикнув одяг.

— Мені знову нема, куди йти, — мовив прямо.

— Коли дурням нема куди йти, — вони йдуть сюди, до мене, — гмукнув Донцов. — Там, ззовні, для нормальних людей написано на табличці: ес-те-о, — він чітко, з наголосом вимовив кожну букву, потім повторив. — Станція. Технічного. Обслуговування. У нас маленький бізнес. Ми машини ремонтуємо, знаєш, не знаєш? І нема при вході таблички, яка б закликала всіх дурнів Києва та області злітатися сюди, мов мухи на мед. У нас тут не пасіка, Лилику. Медом не намазано.

— Слухай, я...

Вампір махнув рукою, мовби втомився переконувати маленьку дитину не пхати пальці в розетку.

— Беріть його, — наказав.

Прозвучало буденно, бійці або не розчули, або вирішили — шеф жартує. Тож довелося повторити, вже різкіше:

— Взяти, чого роти роззявили!

Кобзар не опирався, в цьому зараз не бачив смислу. Дозволив заломити собі руку за спину. Той, хто крутив, перестарався. Хруснуло, різко заболіло, Олег вилаявся. На стогони бранця ніхто не зважав. Поки один тримав, інший спритно обшукав, знайшовши телефон, картку, залишки готівкової гривні й перетягнуті гумкою долари в конверті. Вампір без зацікавлення роздивився трофеї, кивнув. Боєць розпихав усе собі по кишенях, лиш мобільник передав хазяїнові. Той стиснув трубку, трохи погрався нею, показав на знайомий уже Кобзареві сарай.

Зайшов туди першим.

Далі крутячи мобільних, мовби якусь модну цяцьку, що заспокоює нерви, Вампір дочекався, поки бійці затягнуть полоненого всередину й дружно, в три пари рук, піднімуть його, вкладуть спиною на верстат і міцно притиснуть. Кобзар мовчав, далі не чинив опору. Зрозумівши раптом: а може, так навіть краще. За великим рахунком, правильне та логічне завершення ще одного прикрого дня.

— Нічого сказати не хочеш? — Вампір навис над ним.

— Чим я твою величність знову прогнівив — не знаю, — видушив Олег. — Тільки коли вже щось таке задумав, то краще не ріж живого. Що б ти собі про мене не придумав, я не заслужив, аби живцем стругали на клапті.

— Послухати тебе, так тут самі кровопивці. Ображаєш, Лилику.

— Для чого тоді оцей цирк?

— Казав і ще раз повторю, для глухих: цирк влаштовуєш мені ти. Вчора і сьогодні. Нехай вчора в інтернет злили запис, де ти тікаєш від когось. А нині бачимо зовсім інше кіно. Показати?

— Не треба. Здогадуюсь, про що йдеться.

— Тебе зафіксувала камера поруч із убитим поліцейським. Тим самим ментом, який вчора був поруч із тобою в парку, де стріляли. Я не знаю, які висновки зробить ваше слідство. Але земля під тобою вже не горить — палає. Ти тепер у розшуку за трьома підозрами, якщо так можна сказати. Можна?

— Нема різниці.

— Тобто?

— Я просто в розшуку, Вампіре, — засовався, спробував трохи вивільнитися, та руки тримали міцно. — Нема різниці, за одне вбивство чи кілька. І так само, бач, не важливо, що я нікого не вбивав.

— Але якимось дивом опиняєшся біля свіжих трупів. Лилику, єдиний спосіб відвадити тебе ходити сюди, до мене — закопати. І є підозра: ти одного разу вилізеш із могили, як зомбі в американських жахах. Пошкребешся до мене у вікно, що далі робитиму...

Кобзар полегшено видихнув.

— Жартуєш. Значить, все добре.

— Ні, — відрізав той. — Не добре. Пускайте, він усе зрозумів.

Руки забралися. Бійці відступили, ставши півколом за спиною хазяїна. Олег, крекчучи, всівся на верстат, потім сповз ногами на підлогу.

— Я більше не прийду, — пообіцяв. — Одне прохання є. Точніше, кілька, та всі вони... Ну... В рамках того одного.

— Чому ти вирішив, що до мене з таким можна?

Відповідати не спішив, кинув погляд на бійців. Вампір усе зрозумів, жестом звелів вийти. Потім на мить вишкірив знамениті ікла, провів по них язиком, схрестив на грудях руки.

— Все. Слухаю.

— Ти колись був у схожій ситуації.

— Ми вчора до цього прийшли. Не тіш себе тим, що тоді врятував мене. Робив свою роботу. До мене ж прибіг рятуватися. Не моя робота, Лилику, прикривати твій зад від поліції чи хто там ще тобою переймається.

Олег зітхнув.

— Якась потвора душить дівчат, відрізає їм соски. В однієї такої забрали життя в мене вдома. Чому, яким я тут боком — не знаю, хочу розібратися. Але отут, — пучки пальців торкнулися чола, — відчуваю, що тварюка вбила й Артема Головка. У нього лишилося двоє дітей. Причому мій друг не побачить своєї другої дитини. Дай Бог, аби жінка ще народила.

— Не маю до дітей жодного сентименту.

— Чомусь не здивований, — тепер Кобзар говорив упевнено, сам не помітив, як перейшов у контрнаступ. — Та ще скажу про дітей. Дівчина, яку вбили в мене вдома, так само має дитину. Через якусь хижу двоногу потвору за дві доби, далеко від війни, осиротіло троє дітей. Трійко! — він виставив перед собою три пальці. — Нехай сам не батько, так уже склалося. Це нічого не означає. Одному товаришеві ці всі діти дуже болять. Вважай, він заразив мене. Я повинен щось зробити, аби знайти, хто вбиває.

— А я тут ні до чого, — відрізав Вампір.

— Звісно, тобі тут, у маленькій фортеці, дуже добре ведеться, — процідив Олег. — Довкола хай світ стає дибки чи рачки.

— Сказано на десять балів, Лилику. Займаюся своїми справами. В чуже не лізу.

— Відгородився від життя і відстав від нього, — парирував Олег. — Забув певні поліцейські практики. Вони ж тобі знайомі, як нікому.

— Ти про що зараз?

— У Києві два дні стріляють безкарно. Колишній опер у бігах. Іншого вбито. Коли таке робиться, менти шерстять густим гребінцем усіх підозрілих. Навіть непричетних. Тих, кому все до дупи. І завжди, завжди, Вампіре, знаходять, за що відпресувати. Просто так, для звітності. Шукали ймовірного вбивцю поліцейського, а у громадянина Донцова знайшли при цьому зброю, наркотики, не знаю що ще. Непоганий звіт вийде, скажи?

Той знову блиснув гострим іклом.

— Захоче ваш брат вломитися до мене й трошки нагнути — зробить. Нема на те ради. Не важливо, як ми з тобою зараз домовимося, про що домовимося й чи домовимося взагалі.

— І ти сидітимеш із кайданками на руках. Лежатимеш писком у землю. Чекатимеш, коли тобі дадуть спокій. Й думатимеш при цьому: усе ж через якусь там потвору. Мав можливість хоч якось посприяти, аби хижака зловили. Для твоєї ж користі, хоч як крути. Але ні, пиха, пиха й ще раз пиха. Теж мені, бандит-відлюдник. Ну тебе в баню. Пішов я звідси. Чи знову свого Гобліна нацькуєш?

Вампір розплів руки.

— Що треба?

— Поверни хоча б гроші й документи.

— Далі.

— Не виганяй ще одну ніч. Або дізнайся, про що попрошу. Вийде нарити інформацію оперативно — поїду геть ще сьогодні й більше не потурбую. Слово даю.

— Якщо в моїх силах.

— Думаю, в твоїх. Дуло ще треба. Чисте.

— Подумаю. Якщо пообіцяєш зробити все, аби поліція сюди не пхала носа.

— Тут без гарантій. Сам же знаєш, набіги залежать винятково від їхнього бажання.

— Але ти ось зараз сказав: знайдеш убивцю — менти менше сіпатимуть таких, як я.

— Шукатиму. Робитиму, що зможу. Найперше я сам у цьому зацікавлений.

Вампір зітхнув.

— Озброю, куди ж тебе подіти. Є «ТТ».

— Чистий?

— Не в твоїй ситуації харчами перебирати. То як, береш?

— Легко.

— Ти ще говорив про якусь інформацію.

— Адреса потрібна. Домашня. Віра Холод, слідча з поліцейського Главку. Року народження не знаю, по батькові теж. Перед самою війною перебралася в Київ із Донецька. Паспортні столи, реєстрація, інші бюрократичні сліди. У тебе сто відсотків є десь доступи до баз даних.

— Є свої люди, — він ухилився від прямої відповіді. — Лягаву так просто не вирахуєш.

— Навпаки. Вона офіційна особа. Не ховається.

— Все?

— Сказав же — цього досить.

— Сиди тут. Чи полеж, як зручніше.

Кивнув на розкладений диван.

Вийшов, щільно причинивши двері.

19

Неспокійно день минув.

Віра провела його в кабінеті, скидала дзвінки з незнайомих номерів або ті, які вважала неважливими. Відповідала лише тоді, коли бачила в цьому потребу. Навіть обідати не ходила, вдовольнившись розчинною кавою, печивом і двома яблуками.

Не могла зрозуміти, яким боком до справи, яку вела і яка отримала новий епізод, приліпити колишнього оперативника «убивчого» відділу Олега Кобзаря. Склалося стійке враження, що чоловік постійно плутається під ногами — й водночас його ніби навмисне затягують у тенета цієї дивної, заплутаної історії.

Холод не належала до любителів креслити різні схеми на папірцях, з’єднуючи квадратики, прямокутники й кола стрілками. У таких випадках колеги радіють, коли лінії схрещуються, перетинаються. Віра ж підходила до справи простіше. Принаймні, вважала так сама. І станом на дві години пополудні в неї ніби все складалося.

До бази благодійного фонду «Ольвія» потрапляють не лише молоді дівчата-біженки в пошуках роботи. Але тільки їх фотографував Андрій Верига, син головного і єдиного мецената. Порпаючись у мережі, Віра знайшла відомості про нього. Трошки роботи в рекламі, участь у виставках та спільних проектах. Зараз — персональна виставка в галереї «Blowup». А Верига-старший взагалі відомий філантроп, як виявилося. Ось зовсім недавно пожертвував щось на армію.

Все б нічого.

Аби Вірі, наділеній прагматичним розумом, не кинулася в очі одна неочевидна для багатьох обставина: кожна з убитих дівчат позувала Веризі-молодшому.

Вибудувати теорію на цьому заважав ще один, тепер уже очевидний факт: дівчини, яку вбили в квартирі Кобзаря, не було в базі «Ольвії». Вона ніколи не зверталася туди по допомогу. Особу досі не встановили, що неабияк напружувало й бентежило Віру. Вона не любила мати справу з неопізнаними трупами. Відсутність інформації про жертву гальмує розслідування, сповільнює його хід.

Тут в історії вперше — та не востаннє — зринає той-таки Олег Кобзар.

Холод могла зв’язати охоронну фірму «Яструб» із Веригою та «Ольвією». Колишні «беркути», керовані Тимуром Нагорним, екс-міліціонером із сумнівною репутацією, по суті виглядали кишеньковим військом мільйонера, не інакше. Банкір для чогось утримує бійців, більшість з яких лише дивом проскочили повз кримінальні справи. На кожного при бажанні можна й тепер, після чотирьох років, повісити участь у масових убивствах. І в глибині душі Віра була переконана: звинувачення не звучатимуть аж так голослівно й безпідставно. Тож щедрість людини, яка оточила себе колишніми «беркутами», а безпеку довірила такому, як Нагорний, стояла в неї під дуже великим сумнівом.

Практика прикриватися патріотичними гаслами й благочинністю не нова.

Як каже у подібних випадках один її знайомий моряк: плавали, знаємо.

Холод і раніше була готова тягнути за знайдену ниточку, розплутуючи клубок: дівчата-біженки — «Ольвія» — «Яструб» — Верига. Але як розуміти появу в цій історії Кобзаря, — в голові не вкладалося. За всіма формальними ознаками він підозрюваний. Треба знайти й допитати. А він якимось дивом опиняється в епіцентрі стрілянини біля Політеху, неподалік від одного з центральних проспектів. Хто в кого стріляв — незрозуміло. Зате поліцейські в своїх рапортах написали, мовби під копірку: отримали повідомлення, що розшукуваний громадянин Кобзар перебуває зараз у такому-то місці. Відстежити інформатора не вийшло: дзвінок зробили з телефону-автомата аж на площі Космонавтів, далеченько від місця пригоди.

Фокус у тому, що вчора рано з того самого місця невідомий викликав поліцію, повідомляючи про вбивство на квартирі Кобзаря.

Голова гула. Віра нутром відчувала, що без Кобзаря їй не розібратися. І водночас розуміла: до чотирьох попередніх убивств він стосунку не має. Переключитися на його персону означало завести розслідування в зовсім інший бік. Не факт, що такі кроки корисні.

Глибоко по обіді експерт Ярило своїм дзвінком остаточно вибив ґрунт з-під її ніг. Хоча подзвонив дуже щасливий. Переконаний, що його висновки дадуть пані Холод правильну точку опори.

— Віро Павлівно, вибачайте, може, задовго, — казав у трубку, навмисне видаючи шляхетні пасажі, хоч усі знали — в житті криміналіст так не говорить. — Розумію вашу нетерплячку, тільки ж у мене черга, як у мавзолей...

— У мавзолеях нема черг.

— Даруйте, то примовка така.

— Та знаю цю примовку. Можете ближче до діла?

— Та куди вже ближче, Віро Павлівно! Запросив висновки колег по тих чотирьох дівчатах, знаєте. Я ж не всюди працював, то мене зараз притягнули. Самі знаєте, як там склалося.

— А ще коротше?

— Я колегам довіряю. Собі теж. Вони не помилилися, я так само не сліпий.

— Пане Ярило, у вашій компетентності сумнівів не маю.

— Ви самі це сказали, — голос звучав самовдоволено, експерт любив лестощі та навіть підлабузників. — Розбіжності є, Віро Павлівно. Тих чотирьох і тієї, на квартирі Лилика...

Кого?

— А, пардон. Ви ж не перетиналися з Кобзарем раніше. Його тут, в нашій управі, називають так, Лиликом.

— Гаразд, — Віра переклала трубку з правої руки в ліву, витерши спітнілу долоню об спідницю. — Що там, які розбіжності.

— На перший погляд, не аж такі значні. Тільки якщо їх знати й врахувати, вони все міняють.

Більше не розмазуючи манку по тарілці, Ярило вже чітко, без церемоній, по-діловому пояснив, про що йдеться. Віра вислухала, попросила повторити ще раз. Глибоко вдихнула, повільно видихнула, як на заняттях з йоги.

— Імітатор? Сюди ведете?

— Або убивць щораз двоє. Тільки якщо так, один завжди стояв і дивився на товариша. Тепер чомусь сам вирішив вступити в гру.

— Ви ж самі в таке не вірите.

— Не вірю.

— Коли так, вертаємося туди, звідки почали. Імітатор.

— Який знає справжнього вбивцю.

— Хіба чоловік, що задушив ту дівчину, — не справжній убивця?

— Не те хотів сказати.

Вірі таки вдалося загнати криміналіста на слизьке.

— Чудово знаю, що ви мали на увазі. Але від того, що справжніх убивць уже двоє, нехай вони знайомі по життю, мені не легше. Можете організувати для мене копії всіх висновків?

— Вже робиться, Віро Павлівно.

Отак.

Трохи подумавши, перетравивши почуте, вона набрала Артема Головка. Рудий сищик відгукнувся лиш після четвертої спроби, з голосу виглядав заклопотаним, говорив уривчасто й давав зрозуміти: йому заважає весь світ. Неабияк здивувався Віриному запитанню. Швидко відповів, ще й зажадав пояснень. Не вважаючи за потрібне балакати далі саме зараз, Холод сказала — на зв’язку, вийшла з розмови.

Менш, ніж за годину дістала електронною поштою копії висновків від Ярила.

Заглибилася в них, намагаючись зрозуміти, як так вийшло й куди тепер їй рухатися далі.

Зовсім забула про Головка.

Якого ввечері знайшли мертвим у парку на Нивках.

Поруч крутився Олег Кобзар. Його зафіксували відеокамери, розміщені на ліхтарях біля тимчасово недіючого плавучого ресторану. Фрагмент запису розлетівся мережею вже за годину після вбивства, й видалити відео повністю в таких випадках уже не було реальної можливості. Але тут вона тішилася з оперативності юзерів: так би не скоро дізналася, що Кобзар не ясно, яким боком причетний і тут.

Віра швидко провела паралель: Головко був учора під час стрілянини, напевне мав зустріч із другом, що вскочив у халепу. Сьогодні напевне нова зустріч, теж таємна. Знову стріляли, тепер уже влучно.

Ще б хто пояснив, яким тут боком знову Кобзар.

Лилик.

Вбивство поліцейського на Нивках її стосувалося непрямо. У справі фігурує особа, котру й без того розшукують. Вірі Холод нічого було робити поруч із місцем скоєння злочину. Зробила кілька дзвінків, поставила запитання, отримала обтічні відповіді й по дев’ятій нарешті вибралася додому.

Доїхала на початку одинадцятої. У холодильнику чекали лише нежирний сир та молоко з позначкою «еко-продукт». Їсти не хотілося, зробила кілька ковтків просто з пляшки, скинула одяг. Роздягнувшись до білизни, закуталася в халат. Подумала, роблячи вибір між телевізором та інтернетом, обрала друге.

Телефон озвався за десять хвилин до дванадцятої.

Консьєржка.

— Віро Павлівно, вам тут доставка.

— Яка?

— Кур’єр приїхав. Піца. «Вулкано».

Віра зсунула ноутбук з колін вільною рукою.

— Піца «Вулкано». Ясно.

— Чекайте, ви не замовляли? — консьєржка щось комусь сказала, потім знову зацвірінькала в слухавку: — Ось тут чоловік каже, що нічого не знає. В нього така адреса. Наш номер будинку, ваша квартира.

Лівою рукою притискаючи трубку до вуха, правою Віра витягнула з ящика столу службовий пістолет.

— Хай піднімається людина. Розберемося.

Поклавши трубку, глянула на себе в дзеркало. Скидати халат і залазити в штани та светр критично бракувало часу. Озброєна рука додавала впевненості. До того ж свого часу пройшла з покійним чоловіком певний вишкіл у рідному Донецьку.

До чогось подібного завжди була готова.

Підійшла до дверей.

Почула гудіння ліфта.

Пасажир вийшов, рушив до її дверей.

Дзвінок.

— Зараз, — сказала голосно, впоралася з замком, швидко відступила і наставила дуло на вхід.

Нічний гість переступив поріг.

У руках справді тримав картонну коробку.

Піца «Вулкано».

Частина третя Називайте її Еліс

1

Під дулом зайшов на кухню.

— Кладіть коробку на стіл. І все з кишень — туди ж.

Слухняно виконав, без наказу зробив два кроки назад, став спиною до вікна. Руки тримав перед собою, з розкритими долонями. Віра, не опускаючи зброї, взяла його пістолет.

— На запобіжнику.

— Я не збирався стріляти.

— Носите з собою явно незаконний ствол — і не пустите в діло? Кобзарю, не морочте мені голову. Ми дорослі люди.

— У вас я точно стріляти не збирався. З миром прийшов.

— Із піцою. Якої я не їм.

— Але впустили мене.

— Кортіло дізнатися, хто такий нахабний.

— Моє прізвище ви знаєте, Віро Павлівно. Хоч нас не знайомили.

— Ви або дуже втомилися, або вас переоцінили. Чудова зорова пам’ять, системне мислення і прокол за проколом на практиці. Невже не розумієте, що вас можуть тепер впізнати навіть не знайомі особисто.

— Сила інтернету. Чого ж, розумію. Тільки, — Олег скривив кутик рота в посмішці, — випадковий юзер моє лице не зафіксує. Серед перехожих не вирахує. Колеги інакше на те відео дивляться. Під іншим кутом зору. Та й фото мої, Віро Павлівно, знайти не проблема. Півтора десятка років в органах. На Дошці пошани навіть висів.

— Маю надію, для такого знімка хоч трохи привели себе в порядок. І знаєте, я тут перед вами в халаті, в капцях і з пістолетом. На Павлівну мало подібна. Хай буде Віра.

— Тоді — Олег.

— Лилик.

— Ви і це знаєте. Для друзів — так. Хоча, — зараз згадав Вампіра й Свистуна, — для ворогів теж. Тільки я прийшов не як ворог.

— Про це й поговоримо. Сядьте.

Кобзар відсунув стілець, вмостився. Майнув поглядом по коробці, не стримався.

— Можна з’їсти трохи? З обіду ні крихти не мав у роті.

— Смачного. Все одно борошняне для мене заважке.

— Дієта?

— Стежу за тим, що їм.

— А я ні.

Відкрив коробку, потягнувся до шматка піци, раптом завмер, відчувши, а потім — перехопивши Вірин погляд.

— Ви праві.

— Тобто?

— Дозволите — помию руки.

Тепер криво посміхнулася вже вона, кивнула. Кобзар знову підвівся, посунув до мийки. Обійшовши стіл, побачив — на невеличкому просторі кухні між ними утворилася не дуже велика відстань. Маючи бажання й натхнення, можна кинутися вперед, вийшовши з лінії вогню, побороти жінку й обеззброїти. Схоже, Віра вловила хід думок — вперше за час, що він тут, втратила рівновагу, зблідла, подалася назад. За спиною — стіна, йти далі нема куди, тож вона витягнула руку так далеко, як дозволила довжина. Щоб не тремтіти, перехопила руків’я обома.

Паніка.

Ви не знали, хто припхався до вас проти ночі з піцою, якої не замовляли, — сказав спокійно. — Могли викликати поліцію. Донецький гонор не дозволив, плюс природна жіноча цікавість. Навряд з пістолетом, хай на своїй території, зможете контролювати ситуацію. Уже маєте сумнів, так чи ні?

— Надто самовпевнені, Кобзарю, — коротка бентега, потім до лиця знову приплинула кров. — Розрахунок на цікавість, мабуть, вірний. Але якби не впізнала вас, показала б, що таке донецький гонор. Навряд чи вам би сподобалось.

— Я там був. Бачив, знаю.

— Нічого ви не знаєте про Донбас. Я там народилася, виросла, одружилася, воювала з бандитами і втратила чоловіка, — Віра випльовувала кожне слово. — Все, харе заговорювати зуби. Мийте вже мосли.

Вам не пасує такий стиль.

Жінка промовчала. Олег нарешті помив руки, витер об кухонний рушник, повернувся за стіл, тепер узяв піцу, відкусив, жадібно прожував. Тим часом Віра знов опанувала себе, однією рукою щільніше запнула халат, іншу зігнула в лікті.

— Долари, зброя. Ви мовби навмисне запаслися для нелегального життя. Та скоріш за все, хтось вам допоміг. Моєї адреси нема в жодному довіднику.

— Стараюся, — мовив Кобзар із повним ротом.

Почекавши, поки дожує, заговорила, мов на допиті:

— Час про справи. Ви ж для чогось прийшли отак, ризикуючи.

— Мені нема більше до кого йти.

— Здрасьтє. Знайомі хвилин тридцять, не більше.

— Є підозра, що ви мені повірите.

— Тобто?

Олег хотів узяти ще шматок, замість того відсунув коробку.

— Я не маю стосунку до вбивства Артема Головка. І тим більше, не причетний до вбивства Мері.

Правиця з пістолетом сіпнулася. Дуло поволі почало опускатися.

— Мері?

— Так її звали. Тобто... Дівчина сама просила називати себе так. Якщо не бреше, її насправді звуть... звали Марією, — він прикипів поглядом до її озброєної руки. — Віро, щось мені підказує — для вас це новина. Для слідства так само.

Пістолет опустився. Лівиця поправила волосся.

— Нарешті хоч якась користь від вашої нахабної появи, Кобзарю.

— Артемон... Головко міг довести, що Марія вимкнула мене клофеліном. Доза невелика, тому я очуняв раніше, ніж зазвичай у таких випадках. Ви спілкуєтесь із Ярилом, експертом? Він має докази. Щоправда, зібрані неофіційно, без протоколу...

— Чекайте, — Віра відмахнулася. — Аби заспокоїти й розставити всі крапки над «і». Згадали про Ярила. Сьогодні, точніше, — кинула погляд на годинник, — вже вчора дістала від нього докази вашої непричетності. Непрямі, та однак... Хіба я не в курсі, й ви знаєте про чотири подібних убивства.

— Знаю.

Вона враз напружилася.

Знаєте?

Вчора почув. Від Головка. Йому сказали ви, Віро.

— Баки забиваєте, — полегшене зітхання. — Взагалі не маю права розголошувати. Тим більше, що від того вас із розшуку не знімуть. Проте, гадаю, маєте право знати, коли вже самі принесли в дзьобі цінну інфу.

— Таки цінну?

— Вашу жертву... — прикусила губу, — тобто жертву з вашої квартири досі не впізнано. Тепер хоч ім’я знаємо.

— Не лише. Вона жила в Ровеньках, батьки там зараз. І ще... В неї десь дитина лишилася.

Віра поклала пістолет у кишеню халата.

— Бог вас послав... з цією піцою. Маєте право на втішний приз. Кобзарю, якби ви три дні тому бодай щось знали про серію подібних убивств, навіть цінні для слідства відомості вас би не реабілітували, — підійшла до столу, сперлася руками, подалася вперед, до Олега ближче: — Мері чи Марію, дівчину з Донбасу, у вашій квартирі вбив імітатор. Той, хто знає не лише подробиці справи, а й знайомий із тим маньяком. Чому в історію втягнули саме вас, мусимо розібратися.

— Для того й прийшов. Із цією піцою.

2

Зайшла в спальню перевдягнутися.

Лишила незваного гостя без нагляду, не заперечувала, коли знову розтикав по кишенях пістолет і гроші. Розмова обіцяла затягнутися, тепер Віра почувалася в білому махровому халаті й кошлатих капцях на босу ногу не дуже затишно. Ще — не на рівних із Кобзарем. Надягла просторі спортивні штани, футболку, светр під горло, вибрала такий, щоб не обтягував груди. Дражнити незнайомого мужчину не збиралася, хоч на своїй території далі почувалася впевнено. Але розуміла чоловічу природу, як ніхто: хоч би про що говорили, — груди відволікатимуть. Він старанно відводитиме очі, вона помітить це, йому стане незручно й бентежно, думки заплутаються.

Ні. Краще строго, консервативно.

Та все ж перші красуні колишніми не бувають, і Віра затрималася трохи довше, причепуривши волосся й додавши рівно стільки косметики, скільки треба. Коли зайшла у вітальню, куди Олег уже перебрався з кухні, зупинилася у дверях. Нічого особливого не сталося. Кобзар у старому светрі, джинсах і нечищених черевиках, сидів на дивані й спокійно порав черговий шмат піци. Та Віра раптом глянула на своє помешкання так, як не дивилася ніколи досі.

Мовби осяяло: квартира — не для життя.

Тут усе було стандартне. Дві кімнати, ремонт, меблі розставлені так, як на картинках у рекламних каталогах. Навіть кілька абстрактних картин на стінах, подарунки просунутих колег до різних дат, обстановки не пожвавлювали. Бо все одно житло виглядало намальованим, застиглим, ніби викачали звідси повітря. Їй стало трохи задушно, підійшла до вікна, прочинила кватирку.

Після опівночі місто й не думало спати.

— Не цікавило ніколи, що люди роблять проти ночі? — спитала, не повертаючись.

— Безсоння — міська хвороба, Віро.

Вона повернулася. Цей чоловік, — неохайний, кілька днів не голений, грубуватий, — виглядав серед її декорації єдиним живим елементом. Черницею не була, час від часу тут ночували мужчини, не лишаючись довше, ніж на одну ніч. Іноді дозволяла ночувати знову, та частіше — ні. Проте всі кавалери були під стать обстановці й вписувалися в атмосферу. Кобзар вибивався, руйнував звичну картину, міняв усі уявлення про чоловіків та людей загалом, котрих Віра могла пустити у свій приватний простір.

Дожував, провів пучками пальців по штанях.

— Поїхали? Чи там, за вікном, щось важливе?

— З думками збираюся, — вона підсунула до журнального столика крісло, вмостилася навпроти, підняла віко ноутбука, запустила його. — Поки вантажиться, поясню коротко. Маю тут, — торкнулася корпусу, — копії висновків експертизи по чотирьох попередніх трупах. Є нюанси, все зафіксовано, схочете — глянете. Але якщо коротко, кожна незадовго до смерті мала статевий акт, і це не було зґвалтування. Кожен раз убивця надягав презерватив, біологічного матеріалу для аналізу не лишив. Потім душив. Жертва опиралася, її били, сильно, по голові. Забої, гулі, — лишилися в кожної.

Кобзар мовчав. Монітор блимнув, засвітився, моргнув. Віра швидко вбила пароль, при цьому провадила:

— З цього місця починається ваше алібі, Кобзарю...

— Олег, — він посміхнувся. — Чи Лилик.

— О’кей, — вона навела курсор на потрібну іконку. — Ваше алібі і наша спільна проблема. Щораз убивця тримав жертву за горло лівою рукою. А приборкував правою. Потім, коли вже доходило до кульмінації, стискав горло обома руками — та все одно сильніше давив із лівого боку, — пальці правиці торкнулися шиї з лівого боку, від чого Віра несподівано для себе здригнулася. — Той, хто вбивав Мері, теж ударив дівчину. Тільки лівою рукою. Задушив, відповідно, міцніше тиснучи сюди, — тепер пальці торкнулися правої сторони шиї. — Є ще деталі, хоча, як на мене, вони можуть бути лише непрямими доказами.

— Кажіть.

Потрібний документ відкрився.

— Спотворене після смерті тіло, — вона проштовхнула важку грудку в горлі. — Соски. Характер нанесення ран відрізняється. Чотири попередніх жертви мають дуже акуратні, філігранні порізи. Мері потворили поспіхом і... як би це...

— Не дуже старалися, — допоміг Олег.

Намагався говорити спокійно. Хоч ішлося про злочин, скоєний у кількох сантиметрах від нього, сонного. Віра гортала скановані файли.

— Зовсім не старалися, даруйте за цинізм. Пипки не відтяли — замалим не відірвали. І вбивця так само діяв лівою. Знайду зараз висновок, покажу.

— Потім, — Кобзар потер перенісся, підсунувся ближче, щоб мати змогу дивитися на монітор. — Згоден, що вбивць було двоє. Що вони не з однієї серії. Що вбивство Мері намагалися долучити до тих чотирьох. Отже, другий вбивця знайомий із методикою першого. Оскільки подробиці не розголошувалися, робимо висновок: ці двоє знають один одного. Більше того: імітатор підставляє оригінального маньяка. Ну, а я про ту серію не чув, робоча рука в мене — права. Тож навіть якщо припустити, що клофеліном травонув себе сам задля алібі, вбивцею дівчини з Донбасу бути не можу. Але, — клацнув пальцями, — виходити з підпілля мені все одно рано.

— Тобто?

— Віро, ви розслідуєте серію. Навіть якщо маєте докази від Ярила, що п’яту жертву вбив імітатор, найближчим часом в окреме провадження цю справу не перевести. Система не міняється, тут я собаку з’їв. Згодні?

— Мабуть, — нарешті Віра підняла на Олега очі. — До чого ведете?

— Мушу дізнатися сам, хто і для чого підставив мене. Тим більше, Головко дещо нарив. Вбили його саме за це.

— Поясніть.

— З Мері я познайомився... Тобто, вона познайомилася зі мною в одному не дуже гламурному генделику. Хтось точно знав, коли я там буду. Ця сама особа підкрутила буфетницю Зою, аби та сказала мені про проблеми незнайомки й вмовила вислухати та допомогти. Припускаю: Зої навіть трошки заплатили за послугу.

— І?

— Віро, я вранці поділився здогадом із Артемом. Направив його по тому сліду. Він сказав потім — щось надибав, та має перевірити. Все правильно робив, між іншим. Тому зранку вже сам побалакаю з нею. Хочу почути те саме, що Головко.

Віра замислено схилила голову набік.

— Чому це не можу зробити, наприклад, я?

— Бо одного я вже послав на смерть.

— Гаразд. Ту вашу Зою допитають офіційно...

— ...і вона ввімкне дурочку в поліції. Знаю я її, Віро. Затримати жінку нема підстав. Зате той, кому не слід, знатиме, що після вбивства Головка її викликали менти. Так її життя буде в небезпеці. Згодні?

— Логічно.

— Вам краще мати в помічниках партизана. Взагалі, якщо мене після всього й вдасться відбілити, далі займатися своєю справою не зможу.

— Про що ви?

— За ці дні я двічі, — Кобзар показав два пальці, — опинявся під вогнем. В обох випадках мішень із мене була ідеальною. Та чорт забирай, Віро, мене могли вбити там же, на місці, поруч із Мері! Але хтось мене ганяє, мов дресированого хижака.

— Цікаве порівняння.

— Яке є. Один знайомий, не дурний чоловік, пояснив: виглядає, мене хочуть загнати в кут і змусити діяти так, як комусь треба. Використати отаке моє становище, розумієте?

— Не дуже. Ви переховуєтесь, мало що можете.

— Тут помилочка. Колись міг більше, ніж хто інший.

— Коли так, проти вас грає той, хто добре знає Олега Кобзаря.

Він перетравив почуте.

— Не думав аж так. Дякую, корисна деталь. Я б сказав, особлива прикмета. Отже, — він потер руки, — ви не будете мені заважати.

— Це означає — маю сприяти, — гмукнула Віра. — Як саме?

— Вже. У квартиру пустили. Сподіваюсь, не виженете.

Від несподіванки Віра охнула.

— Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що ночувати ніде! Слухайте, ви нахаба!

— Так найкраще, — Кобзар гнув своє, намагався бути переконливим. — Ми повинні бути на постійному зв’язку. Я потрібен вам, ви — мені. Там, де ви чогось не зможете офіційно, в гру включуся я. І навпаки, ви маєте змогу діставати офіційну інформацію там, де вона для мене закрита.

Вона поправила волосся, хоч зачіска не встигла розкошлатися.

— Навіть не знаю...

— Хіба ви боїтеся консьєржки?

— До чого тут...

— Вам принесли піцу проти ночі, і кур’єр сидить уже більше двох годин. Репутація.

— Якраз це мене найменше хвилює. Вахтерів, яким ми, мешканці, платимо гроші, — й поготів не має хвилювати.

— Коли так, домовились. Спатиму навіть на підлозі. Плюс до всього, тут мене ніхто не додумається шукати.

— Стратег, — Віра похитала головою. — Ви завжди отак, не даєте людям вибору? І ще хтось нарікає на так званий донецький стиль.

— Сприймаю це, як згоду. Підемо далі?

Віра зиркнула на годинник.

— Друга ночі.

— Ми лиш почали. Моя черга. Вас же цікавить особа Мері.

— Звісно, — вона пожвавилася. — Кажете, вона з Донбасу.

— Ровеньки.

— Місто на ровах.

— Ага, так вона і сказала. Батьки повернулися туди. Донька лишилася тут, але не в родичів під Києвом. Там біженці мешкали, поки не розійшлися в поглядах остаточно.

Пальці переплелися, Віра поворушила ними.

— Забула, чи казала вам: ті четверо теж із Донбасу.

— Чомусь мене такий збіг не дивує.

— Значить, Ровеньки... — вона примружилася. — Даруйте, зараз дурне спитаю. Прізвища Мері вам не сказала, так?

— Було б інакше, це б спростило справу.

— Отож, — кивнула Віра, — що маємо. Дівчина лишається в Києві після розриву з батьками. Народжує, припустімо, рік тому, їй роблять кесарів... Проста математика. Дев’ять місяців плюс рік... — на мить замовкла, тепер Кобзар мов не сидів поруч, промовляла сама до себе. — Кесарів же, дитина могла народитися раніше. Коли, кажете, Мері зустріла свого благодійника?

— Мислю собі — десь позаторік. Плюс-мінус.

— То дрібниці. Хай історія почалася півтора року тому. Тепер так: вона десь же мусила народжувати. Знати б прізвище, породіллю простіше знайти. Пологових будинків немало, але й не так щоб багато. Прізвище, прізвище...

Вона промовляла, мов мантру, а пальці вже розплелися. Спершу заклацала «миша», потім пучки побігли клавіатурою.

— Є ідея якась, бачу.

— Є, — Віра писала швидко. — У Донецьку лишилися деякі контакти. Мої приятелі, знайомі чоловіка.

— Чекайте, — Кобзар напружився. — Сепари?

— Що таке? — вона різко підняла голову, припинила писати.

— Я все ж таки воював із ними.

— А я від них поїхала ще раніше, — відрізала Віра. — Маєте інший спосіб накопати інформацію звідти — ласкаво просимо. Брататися з ними я вас не прошу.

— Хіба ви, слідча, маєте право збирати звідти офіційну інформацію?

— І хто це в мене питає? Офіційна особа? Чи людина, котра знаходиться в розшуку й вблагала мене, слідчу, заховати його, порушивши купу законів?

Олег вирішив промовчати.

— Отак, — переможно мовила Віра, пальці знову заклацали.

— Той... ну... знайомий ваш... Він там, у сепарів, силовик?

— Вгадали, — відповідь прозвучала сухо.

— Донецьк і Луганськ — різні регіони. Ровеньки — Луганщина.

— Вимкніть наївного, Лилику, — вона вперше назвала його на прізвисько. — Вони там всі чудово скоординовані. Інформацією обмінюються постійно, бо одну справу роблять, з одного корита годуються і з одним ворогом воюють. Донецький контакт має змогу зробити потрібний запит навіть не через луганських товаришів, а просто в Ровеньки. Орієнтир: біженці, що повернулися назад. Там усе фіксують. Прізвище Мері знатиму вже за добу, якщо пощастить.

Листа встигла відправити раніше, зараз просто пояснювала.

Промовчала, як побачила відповідь.

Кобзареві не слід знати, що їй відповіли і якими словами назвали.

Так було минулі рази, коли встановлювала особи тих чотирьох дівчат.

Але під кінець прочитала: це останній раз, Юрченко.

Привіт від однокурсника, він пам’ятав її ще за дівочим прізвищем.

Не відразу зрозуміла — Олег заговорив до неї.

— Що, даруйте? Задумалася.

— Можна подивитися, як виглядали ті, інші дівчата, — терпляче повторив Кобзар. — Якщо, звісно, маєте фото з місць огляду.

— Хочете знайти спільне з Мері?

— Вгадали.

— Довго й гадати не треба.

— Коли вже зайшла мова, розкажіть про них щось. Між ними так само мало бути щось спільне.

— Мало бути. Й було.

Віра закрила поштову скриньку. Знайшла потрібну папку. Відкрила, розвернула ноутбук боком.

І розказала Олегові про «Ольвію».

3

Лишила його, пішла спати.

Так навіть краще. Кобзар не любив, коли дивилися через плече й говорили під руку. Віра знайшла потрібний сайт, копії протоколів відкриті й викладені на робочому столі. Бажання заснути наче рукою зняло, занурився в документи з головою, мовби пішов з оперативної роботи кілька років тому не назавжди, а у відпустку.

Почав із вивчення офіційного сайту благодійного фонду «Ольвія». Найперше глянув дату заснування. Тоді Мері, скоріше за все, мешкала вже у Києві. Хоча... можливо, це не має жодного значення.

Пробігся по базі даних. Здебільшого молоді дівчата й жінки середнього віку. Чоловіків меншість, так, ніби вони сюди не зверталися або, як варіант, мужчинам-переселенцям не потрібна робота. Олег припустив: частина персоналій може бути видалена, але нічим не міг пояснити такий здогад. Пошукав і знайшов розділ, у якому містилися фото щасливців, котрі отримали роботу завдяки «Ольвії». Не полінувався, витратив час, звірив основну базу з цими публікаціями.

Гм-м-м.

Люди зі «щасливого» розділу далі значилися в загальній базі. Їх не викреслювали, просто переміщали фото. Отже, помилочка. Тут нічого не зникало. Навпаки, кожен бажаючий мав змогу переконатися: фонд виконав і далі виконує потрібну роботу. Отже, організація серйозна, варта довіри, стукайте — відкриють, в офісі раді всім знедоленим, допоможуть, чим зможуть. Згадана Вірою сума одноразової допомоги ніде на сайті не зазначена, і це логічно: тільки дурень напише — прийдіть до нас, отримайте сто євро за красиві очі. Вочевидь, це питання було й лишається єдиним, котре узгоджується усно.

Зрозуміти б ще причину атракціону такої небаченої щедрості від пана мільйонера Вериги. Може, в нього донбаське коріння, піклується про земляків, переймається війною. Взяв її близько до свого великодушного серця.

Біографія засновника «Товариства Промисловості й Фінансів» знайшлася швидко. Інтернет з першої спроби видав досьє, де місцем народження Анатолія Вериги значилася Одеська область, місто Ананьїв. Не зовсім Схід, типовий Південь. Так-так, якісь справи в Одеському порту вже з кінця вісімдесятих...

До ворожки не ходити, контрабас.

Далі Кобзареві стало нецікаво. Шлях із дикого бізнеса дев’яностих років минулого століття до більш-менш респектабельного на початку двохтисячних проходили десятки, як не сотні вихідців із прикордонних регіонів. Звідки первинний капітал, зрозуміло. Як відмив, відбілився, перекувався — теж ясно, Олег міг назвати кілька типових схем. Чому Верига раптом ударився в філантропію, поки загадка.

Ну, може й не бозна яка.

Міг згадати купу історій, як багачі раптом з доброго дива починали будувати церкви, складати чималі пожертви на дитячі будинки та включатися в боротьбу зі СНІДом, раком чи церебральним паралічем. Гріхи спокутували, інакше ініціативи акул дикого капіталізму пояснити складно. Тут, імовірно, схожа ситуація.

Подумки викресливши персону Вериги зі списку тих, ким треба цікавитися саме зараз, Кобзар узявся за дівчат.

Як і попереджала Віра, в базі даних фотографії Мері не знайшлося. Сайт «Ольвії» мав пошукову систему. Ввівши ім’я Марія, отримав дев’ятнадцять збігів. Жодного схожого знімка, навіть місто Ровеньки не спливло ніде.

Взявши коротку паузу, скинув нарешті черевики. Затим — шкарпетки не першої свіжості. Віра видала рушник, він зібрався в душ, та не тепер. Задоволено поворушив пальцями, сумнівні шкарпетки запхав у кишеню джинсів. Потягнувся, потер руки.

Скільки там набігло, десять на п’яту ранку?

Поїхали далі.

Знайшов кожну з чотирьох убитих дівчат. Скопіював та зберіг знімки в окрему папку. Пронумерував. Далі перейшов до протоколів з місця виявлення тіл. Бо навряд чи комусь треба пояснювати: жодне з них не є місцем скоєння злочину. Тут дівчата виглядали вже інакше, страшніше, та Олег роздивлявся фото з професійним спокоєм. Зараз у ньому співіснували сищик, який п’ятнадцять років бачив жертв насильницької смерті, та чоловік, який побував на війні.

Ці зображення так само пронумерував.

Фото живої дівчини розмістив поруч із фотографією мертвої.

Картинки склалися в чотири рівних ряди.

Кобзар напружився, відчув, як заболіло у скронях.

Міцно заплющив очі. Розплющив, дочекався, поки зникнуть різнобарвні цяточки.

Бачив перед собою те саме, що мить тому.

Струснув головою.

Спокійно.

Протоколи огляду були перед ним. Заховав зображення, підняв перший, Малахова Наталя. Пробіг очима, шукаючи те, що враз стало для нього головним та надважливим. Знайшов потрібне місце, перечитав, ворушачи губами. На черзі — Галя Чуднівська. Потім — Люда Токмакова. До Інни Жарової навіть не брався. Був певен — все те саме.

Чомусь колеги не звели все до спільного знаменника.

Мають рацію ті, хто скаржиться — розшук розвалюють, професіонали з органів йдуть, лишаються посередні фахівці.

Зафіксувавши потрібні місця, аби при нагоді швидко знайти й проілюструвати власну правоту, Кобзар знову вивів на монітор фото чотирьох жертв. Збільшив, нахилився зовсім близько, сліпаючи і вдивляючись у кожне, аби остаточно переконати себе: все вірно. Затим відсунув ноутбук, сам відкинувся на спинку дивана.

Повіки склепилися.

Коли розліпив, з подивом помітив — сидів отак півгодини.

Вимкнувся.

Організм таки змучився, вимагав свого.

Олег рвучко звівся. Поточився, на мить втратив рівновагу. Утримався, розправив плечі. Не думаючи про наслідки, ступив до дверей спальні, штовхнув, зайшов усередину.

— Назад!

Нічник спалахнув негайно. Віра, в піжамі, сиділа на ліжку, наставивши на незваного гостя пістолет.

— Ви отак зі зброєю спите...

— Якого чорта, Кобзарю! П’ята ранку!

— Ні.

— Що — ні?

— П’ята п’ятнадцять.

Вона опустила пістолет, натягнула ковдру на коліна.

— Вам робити нічого? Ми не домовлялися...

— Вам треба побачити це, Віро, — він не дав договорити.

— Чого я не бачила?

— А цього ніхто не бачив.

— Зірвали з ліжка, дали поспати годину — і морочите голову! Кобзарю, я не граюся.

— Я теж. Дівчата. Наталя, Галя, Люда, Інна. Не ті, які прийшли в «Ольвію» й сфоткалися там. Ті, якими їх знайшли. Це різні люди.

— Вам теж треба поспати. Чи ви спали і вам наснилося? Які — різні? Хочете сказати, вбили не Наталю, Галю, Люду та Інну?

— Ні. Коли позували для бази даних «Ольвії», виглядали інакше. Коли їх убивали, вбивця зробив із них моделей. Не знаю, як краще пояснити...

Фотомоделі!

Віра Холод сама не зрозуміла, не могла пояснити, чому раптом це вирвалося.

4

«Blowup» — написано на візитці.

Разом із яскравим буклетом взяла її зі спеціальної скляної підставки на столику поруч із охороною. Дівчина на рецепції побачила, натягнула ввічливу посмішку. Віра так само посміхнулася у відповідь, потім перевела погляд на напис великими літерами: «BLOWUP» просто перед собою.

Двері товстого матового скла. Три літери на лівій стулці, три — на правій. Штовхати не треба, половинки роз’їжджалися при наближенні, спрацьовували фотоелементи. Всередині побачила велику залу, стіни теж скляні, але різного кольору. Можна бачити перехожих та машини на вулиці, ззовні скло виглядало темним.

А ще Віра побачила те, що шукала.

Хотіла перевірити Кобзареве відкриття й свій раптовий, мов спалах, здогад. Не знала, як заговорити про це. Поки їхала сюди, в галерею Андрія Вериги, прокручувала в голові десятки варіантів початку небезпечної, сумнівної за змістом розмови.

Але все виявилося надто просто.

Щойно побачила це, спершу розгубилася, та потім відразу спалахнула гнівом. Або син мецената Вериги справді нічого не розуміє, в що вірилося слабо, або — зовсім не ховається. Бо певен: ніхто його ні в чому не запідозрить, жодних паралелей не проведе.

— Добрий день, — долинуло, мовби з густого туману, хоча світла в залі було забагато. — Мене теж вражає, скільки робота тут стоїть.

— Робота?

Віра мала велику надію, що в ній не побачать поліцейську. Вранці, махнувши рукою на бажання доспати хоч трохи, пішла в ванну. Зачинилася там. І перед дзеркалом зробила все можливе, аби виглядати гламурною дамою. Власницею свого бізнесу щонайменше. На крайняк, знудженою дружиною по маківку зайнятого бізнесмена, в якого давно вже пригнічена статева функція, бо багато працює і щовечора напивається, називаючи це діловими переговорами.

— Так, це робота, — охоче пояснила коротко стрижена довгонога дівчина в строгому брючному костюмі. — Центральна частина експозиції. Чотири пори року. Автор є тут, до речі. Якщо бажаєте познайомитися, буде щасливим. Любить розповідати.

— Про що?

— Ніхто краще за художника не пояснить його творчості.

— Так, згодна. Це треба пояснити.

Стіни галереї прикрашали фотографії, збільшені до різних розмірів. Чорно-білі зображення межували з кольоровими, а в деяких випадках Віра помітила ретуш. Навіть якби захотіла неквапом обійти зал і роздивитися кожну, те, що містилося вглибині, на великій стіні, відразу привертало увагу й змушувало забути про інші знімки.

Та де — взагалі про все на світі.

На Віру дивилися Наталя Малахова, Галя Чуднівська, Люда Токмакова та Інна Жарова.

— Шокує чи вражає?

Звідки він вийшов, не зрозуміла. Мовби з’явився з паралельного світу, матеріалізувався, або вона бачить перед собою голограму. Привітний молодик у джинсах, потертих на лівому коліні й розірваних над правим, светрі з великим вирізом, аби всі бачили скромний, проте, напевне, дуже коштовний хрестик на ланцюжку. Оправа на окулярах тонка, її не помітно, можна подумати — лише два скельця на носі. Волосся закручене вузликом-дулькою на маківці.

— Андрій, — посмішка відкрита, широка, хоч у когось тут не гумова.

— Віра, — вона ледь потисла простягнуту руку.

— Це наша Яночка, вона менеджер, консультант, як треба — екскурсовод. Справжня хазяйка тут, що б я робив без неї.

— Скажете ж, Андрію Анатолійовичу, — навіть шаріються тут фальшиво-награно, що теж не надто приховують. — Хто б казав, справжній хазяїн ви.

— У цього, — Андрій Верига театральним жестом обвів приміщення, — нема і не може бути якогось одного господаря. Він є, Вірочко, в стін. У всього нього пафосного офісного центру, гори він вогнем.

— Та ну, Андрію, — тут заведено грати, і Віра пішла за правилами. — Хай стоїть собі. Красива сучасна будівля, в Києві пожеж не бракує.

— Вона не стоїть, — відрізав той. — Стирчить. Саме так, по складах — стирчить. Погано вписується в міський ансамбль, як купа інших архітектурних чуд із скла й бетону.

— Наш Андрій Анатолійович — перфомансист, як усі митці, — вставила Яна.

— Просто маю смак. Художній. Принаймні, хочеться в це вірити.

— Будинок збудував ваш тато...

— Яночко, не починай стару пісню. Мій батько сам оцього всього спорудити не міг. Він не будівельник, навіть не архітектор. І потім, я йому в очі постійно кажу — недогледів, тому з землі стирчить отаке одоробло. Мені соромно інколи перед людьми, які приходять сюди, в галерею.

— Місце зручне. Центр.

Віра сказала, аби не мовчати. Згадала — люди з психічними відхиленнями або мовчазні, або, навпаки, аж надто балакучі. Їх несе з будь-якого приводу, як не знаходять слухачів — говорять самі до себе. Причому дуже гладенько, кучеряво, мовби брали уроки ораторської майстерності.

Андрій Верига справді привертав увагу.

Навіть якщо схочеш подумати про нього погано — не зможеш.

Вочевидь, це й називається харизмою.

— Батько дав мені один із поверхів під арт-центр. На вибір. Я кажу — на відкуп, — він гмукнув. — Тільки не повівся на таке, щоб ви розуміли. Вибив оце місце, а за планом тут мусив бути якийсь конференц-зал чи щось подібне. Хто спеціально шукатиме мистецтво на сьомому чи шістнадцятому поверсі? Ви б шукали там, Віро? Скажіть — шукали б?

— Ні. Ліньки.

— О! Яночко, чуєш? Хіба я не казав тобі сто разів: люди — створіння ліниві. Присутні не виняток, я взагалі не люблю зайвих рухів. Але якщо галерея на першому поверсі, якщо ви заходите й відразу бачите її, якщо двері гостинно відкриті для всіх і не треба платити за вхід... Одне слово, самі бачите: тут нема залу для різних там конференцій, нудних засідань тощо. Все просто й вишукано. Згодні?

— Приголомшує, — кивком голови Віра вказала на композицію в глибині зали.

— А! — він теж майнув по ній поглядом. — То вас це шокувало чи вразило?

— Мене спершу шокувало, — знову втрутилася Яна. — Коли автор пояснив, шок минув. Тепер можу дивитися на це спокійно.

— Ну то прошу, пояснюйте й мені.

Вона рушила вперед, пересилюючи себе й наближаючись до фотографій, які бачила раніше тільки в матеріалах справи.

Чотири трупи.

Яна лишилася, бо, вочевидь, слухала пояснення не вперше й навіть не вдесяте. Вмостилася за журнальним столиком біля входу, заглибилася в ноутбук. Андрій Верига ступав за Вірою. Рухався тихо, ніби скрадався, й вона, попри чималу практику роботи з різноманітними лиходіями, відчула мороз поза шкірою, згори вниз по хребту до кібчика.

— Як ви сюди потрапили? — запитав раптом.

Тепер уже Віра справді здригнулася й в останній момент напружилася, аби прикрити страх розгубленістю. Не хотілося вірити, що Верига-молодший отак легко викрив її та її дійсні наміри.

— Через двері, — відповіла. — Легко і просто. Ви щойно сказали — самі хотіли, щоб так було.

— Не зрозуміли мене. Або швидше я нечітко висловився. Кострубато, даруйте. Мається на увазі, ви навмисне прийшли сюди, — знову обвів приміщення, — чи зайшли в центр у своїх справах і зацікавилися раптом написом? Бо наша назва викликала у вас потрібні асоціації.

— Потрібні — це які? Не зовсім розумію.

— Ви схожі на жінку, яка знається на мистецтві.

— Дякую. Хочеться вірити.

— «Блоу ап». Назва. Нічого не нагадує?

— Здається, у перекладі з англійської — збільшення знімку чи щось таке.

— Фотозбільшення. Мій метод, — тепер Андрій кивнув на свій витвір. — А ще — так називається знаменитий фільм Антоніоні.

— Так, звісно, тільки тепер згадалось, — Віра ніколи не бачила цього фільму. — Дійсно, кіно сильне і стильне.

— Фотограф знаходив істину, постійно збільшуючи свій знімок, — добре, що Веригу знов понесло. — Йому відкривається те, чого раніше, навіть озброєним оком, бачити не міг. Взагалі, це моя перша така спроба. Дебют, якщо хочете.

— Ви виставляєте в галереї лише свої роботи?

— Вірочко, творчі люди — нарциси, це факт. Але я з цим борюся. «Blowup» — простір, відкритий для всіх. Будь-які експерименти вітаються. Не повірите, нам три роки, і за цей час я виставляв тут свої скромні роботи лише двічі.

— Читала про цю галерею в інтернеті. Випадково знайшла, пішла за посиланням. Зацікавилася. Виявляється, ще не була тут. А так усюди.

— Яна матиме від мене по задниці, — Верига сказав це з посмішкою. — Вона тут менеджер. І про «Blowup» треба дізнаватися не випадково. Художники — народ вразливий. Я не виняток. Хочеться, аби люди чули, знали, приходили й дивилися. Якщо роботи нікому не показувати, вони довго не житимуть. Чули?

— Прошу?

— Ну, книга живе рівно стільки, скільки людей її читає. Фільм живий, поки його переглядають. Музика — поки слухають. Про інші художні роботи теж можна й треба так говорити.

— Так давайте вже про вашу поговоримо.

Побачене не відпускало.

Час переходити до справ.

5

Після вранішньої розмови з Вірою Холод удалося таки поспати майже три години.

Хотіла лишити його вдома, зачинивши на ключ. Олег відмовився, як не погодився брати і другий комплект ключів. У його становищі нелегала було забагато ризиків, щоб він дозволив собі мати при собі речі й предмети, здатні прямо чи непрямо вказати на особу, котра допомагає. Прийняв душ, хоч так і не розжився чистою білизною, натягнув несвіжі шкарпетки, вийшов раніше й чекав на Віру у скверику за рогом. Коли виїхала, швиденько заскочив у машину, за домовленістю вислизнув біля найближчого метро — Контрактова.

Вже там, у підземному переході, розжився трьома парами шкарпеток. Прикупив також двоє трусів, хоч не знав, де триматиме добро, яким обростав навіть сидячи в глибокому підпіллі. Щоб справді не тягати в кишенях, там же купив дешеву, примітивну з вигляду сумку.

Спакувався.

Потім заскочив у перше-ліпше кафе, і, поки несли замовлені сирники зі сметаною, зачинився в туалеті. Зняв штани, поміняв білизну, запхав у сумку разом із старими шкарпетками. Поснідавши, викинув пакунок на вулиці в найближчий смітник. Ніби нескладна, буденна процедура — а якось полегшало.

Мовби вирішив усі свої проблеми.

Кобзар погодився з Вірою: дівчат міг перефарбувати, вдягнути в сукні різних кольорів і фотографувати вже як моделей син мільйонера-мецената Вериги. Вона миттю перекинула цей місток, згадавши: саме він, фотохудожник, з доброго дива витрачав свій час, старанно знімаючи всіх, хто приходив до «Ольвії» по допомогу. Ініціатива виглядала не так дивиною, як звичайним дивацтвом богемного синка заможного тата. Але тепер, після його відкриття, злочин мав зовсім інакший вигляд.

Спершу Олег помітив різний колір волосся на фото живих та мертвих дівчат.

Далі перечитав висновки експертів і переконався: незадовго до смерті кожна жертва мала статевий акт, причому партнер користувався презервативом із спеціальною змазкою. Проте слідів зґвалтування жодна на тілі не мала. Отже, вирішив Кобзар, дівчата йшли на це за згодою. Не підозрюючи, чим усе завершиться.

Підтверджував такий здогад і їхній зовнішній вигляд. Дівчата приходили до вбивці в різний час. Причому — в певній послідовності, через певну кількість днів. Потім фарбували волосся так, як їм казали — або вже з’являлися кожна у своєму кольорі. Сьогодні будь-яка перукарня без питань перефарбує хоч кілька разів на день. А сукні отримували вже на місці, тут без варіантів.

Таке перевтілення могло бути сексуальною фантазією, і не завжди подібні ідеї приходять у збочені голови. Коли Олег ще працював у розшуку, мав справу з потерпілою парою, обидва — кандидати наук, він фізико-математичних, вона — філософських. Вони практикували перевдягатися в одяг один одного, а коли в процесі слідства факт виплив, не дуже й соромилися. Справді, дорослі солідні люди, шкоди один одному не завдають, оточення від того теж не потерпає.

Тож немає нічого поганого в тому, що дівчата з доброї волі фарбуються, як їм скажуть. Вдягають, що дають. І виконують, може, навіть за гроші, чиюсь забаганку.

Аби після того їх не знаходили мертвими й понівеченими.

Нарешті, якби Кобзар знайшов єдину спільну невідповідність — скажімо, дівчата фарбувалися б в однакові кольори та мали на собі сукні однакового кольору, припустив би, що вбивця — звичайний збоченець із хворобливою уявою. Та варто було поглянути на фото чотирьох жертв разом, у комплексі, картина враз мінялася.

Олег побачив перед собою щось подібне до завершеного твору.

Тому перше, що спало на думку, — моделі.

Віра Холод підхопила й розвинула її. Пошукала й знайшла в інтернеті відомості про фотохудожника Андрія Веригу та галерею з дивною назвою «Blowup», розташовану на першому поверсі офісного центру, котрий належить його батькові. Кобзар був не в захваті від бажання Віри провести розвідку боєм — так вона назвала свій візит туди. Але інших варіантів вони не мали: Олегові потикатися туди категорично не можна.

Небезпечно йти йому й туди, куди простував зараз, — на Святошин, до «Фільтру».

Вчора — а здається, дуже давно! — туди навідався Артем Головко.

Поговорив із Зоєю.

Після чого його застрелили.

Тому варіантів не лишалося. Так, ризиковано. Впізнають, його там багато хто знає. Проте Кобзар конче мусив поговорити з буфетницею сам.

6

— Я назвав це «Пори року. Війна». Саме тому — жіночі образи.

Віра мала дуже велику надію, що Андрій Верига вже остаточно перейнявся власним генієм і не зважає на її специфічний інтерес до витвору його рук.

— Неясно, чому війна.

— Вірочко, ми в цьому живемо й не помічаємо. Приїлося, ми намагаємося не слухати поганих новин, тікаємо від війни, закриваємося. А забувати про неї не слід. Інакше всі збайдужіють остаточно. Буде, як із книжками.

— З якими книжками?

— Та щойно ж казав! Якщо книжку не читають, про неї забувають. Забуте — помирає.

— А. Тоді, за вашою логікою, війна скінчиться відразу, щойно про неї забудуть усі.

— Навпаки. Вона скінчиться швидше, якщо ми пам’ятаємо про неї. І про те, яке горе війна приносить усім. Без винятку, Віро. Навіть якщо ми з вами далеко від війни, все одно чуємо відлуння. Вона впливає на всіх причетних, прямо й опосередковано.

— Філософське питання.

— Рефлексії, Вірочко. Мистецтво — найперше рефлексії, — він поправив окуляри. — Я помітив, все ж таки вас це шокувало. Не страшно, соромитися теж немає чого. Очищення завжди йде через шок і катарсис.

— Очищення — від чого?

— Та хоча б від байдужості, — Верига показав на фото, розміщене в лівому верхньому кутку. — Війна охопила всі чотири пори року. Ось це — зима, її колір білий.

Волосся Наталі Малахової пофарбоване в білий колір.

Сукня, в якій її знайшли, теж біла. Тільки тут, на збільшеному фото, вона не була пожмаканою, подертою з одного краю. Лежала рівно.

Червоні плями там, де груди.

Широке розплющені очі — в них справжній переляк.

Кобзар помітив очевидне. Те, на що до нього ніхто не звернув уваги. Білий колір волосся Наталі Малахової — не рідний, не справжній.

На фото, знайденому в базі даних «Ольвії», дівчина мала каштанове волосся.

— Пори року, крім літа, мають жіночий рід. Ось чому мої образи жіночі, та для літа все теж дуже умовно. Добре лягає в композицію, — Верига говорив, уже остаточно захопившись. — Дивіться далі, — палець перемістився у правий верхній кут. — Ця дівчина — символ весни. Тому зелена.

Галя Чуднівська.

Волосся пофарбоване в салатовий колір.

Насправді вона — білявка.

Сукня теж світло-салатна.

Червоні плями спереду.

— За весною настає літо, — Андрій показав на праве нижнє фото. — Рухаємося за часовою стрілкою, як бачите. Ця пора року свого кольору не має. Погодьтеся, влітку суміш кольорів, іноді як какофонія в музиці.

— Ніколи не думала над цим.

— Тепер будете, — кивнув Верига, — Я вибрав для літа жовтий. Навіть жовтогарячий.

Люду Токмакову, шатенку, пофарбували в ядучо-помаранчевий.

Такого ж кольору сукня.

Саван, це точніше.

— Нарешті, осінь. Конфлікт кольорів із літом. Теж багато жовтого. Але чим завершується будь-яка осінь? Скажете?

— Зимою.

— Дотепно, — очі за скельцями окулярів не посміхалися. — Як листя остаточно спадає з дерев, настає непевна пора. Міжсезоння. Все довкола похмуре. І — чорне.

Інна Жарова.

Натуральна блондинка на першому фото, брюнетка — тут.

Але сукня-саван світло-сіра.

На чорному не видно кривавих плям.

— Отже, ми з вами пройшли всі пори року. Не забуваємо — йде війна. А війна — це кров і смерть. Тому в мене підкреслено: пори року міняються, як призначено природою. Війна ж лишається незмінною. Молодість і смерть.

Останнє промовив з ноткою пафосу.

— Справді, символічно, — Вірі дедалі важче було стримувати себе. — Оце... Кров, я так розумію...

— Несправжня, — відповів спокійно. — Я пояснив моделям свій задум. Ніхто не відмовився від певної театралізації.

— Моделі професійні, я правильно розумію?

— Професіоналки не цікавлять, — Верига наморщив носа, показуючи, наскільки. — Часто запрошую дівчат, як то кажуть, з вулиці.

— Знайомитесь на вулицях?

— Не обов’язково. Дуже буквальне сприйняття. І я, і Яна часто буваємо на різних виставках, прийняттях, інших мистецьких заходах. Сюди теж приходять цікаві. Лишаємо візитки. Бажаючі приходять до мене в студію й охоче позують.

— Я б могла?

У погляді Вериги зблиснуло щось нове.

— Чому ні? Хочете спробувати — ласкаво просимо. Карток при собі не маю, та Яна...

— Ніколи ще не була в ролі моделі.

— Раптом сподобається.

— У вас студія тут?

— Вдома. Я живу за містом. Контраст щодня: з лісу в мегаполіс і назад. Якщо справді забажаєте, я організую, аби вам допомогли приїхати.

— Я на машині.

— Коли так, нема проблем узагалі. Щоправда, в мене така традиція, коли працюю — келих шампанського. Моделі не професійні, їх розслабляє. Після спиртного за кермо не сідають.

— Нічого. Я доросла дівчинка, — Віра сказала це так грайливо, як могла. — Мене не треба штучно розслабляти. Та й з кермом після келиха впораюсь.

— Це якщо келих один.

— О, Андрію, ви вже зібралися мене напоїти? Ми ж не пиячити збираємося.

— Поки що, Вірочко, ми взагалі нічого не збираємося робити.

— Якщо пропозиція серйозна, подумаю. За умови, що не вмовлятимете позувати голою чи фарбуватися в зелений колір.

— Домовились. Може, хочете кави? З вами цікаво, подивитесь інші роботи. Я скажу Яні...

Віра легко взяла руку Андрія Вериги в свою.

— Не треба. Моя цікавість уже погамована. І потім, ця ж робота тут центральна, — вона стояла до витвору спиною, без бажання повертатися й знову дивитися на мертві обличчя. — Побачила те, що ви хотіли. Ви праві.

— У чому?

— Тобто, Яна права. У мене, як і в неї, спершу шок, потім — сильні враження.

— Маю надію, позитивні.

— Ох, Андрію. Звідки бути позитивові, коли йде війна.

Віра вже не знала, як правильно вийти з розмови, аби її завершення не виглядало втечею.

— Добрий день! — почула щебет Яни.

Верига озирнувся на вітання.

— У вас нові відвідувачі, — легко посміхнулася Віра. — Ви популярні. Хтось ще прийшов отримати шок.

— І очиститися, — додав Андрій Верига. — Прошу пробачити, піду до людей. Візитку в Яночки справді візьміть. Пропозиція серйозна.

7

— Ой, — тихо промовила Зоя.

Довгенько бродив, нарізаючи кола й думаючи, як би краще проскочити у «Фільтр» непоміченим. Фіксував знайомих таксистів, хтось їхав, хтось нудився й курив. Час ішов, виграти його хоч як не випадало. Тому Кобзар вирішив не морочити собі голову. Чому на нього повинні звернути увагу...

Натягнув нижче на очі плетену шапочку, куплену по дорозі сюди.

Перекинув сумку через плече, впоперек тулуба.

Зняв із запобіжника пістолет у кишені.

Розрахував точно: на мужика, котрий зранку квапиться в заштатну кафешку на міській околиці, ніхто не зважав. Люди довкола мали свого клопоту, аби стежити, хто там біжить похмелитися, щоб світ довкола перестав обертатися. Такі самі дядьки сиділи всередині, теж перейняті здоров’ям і процесом лікування наслідків учорашнього.

Ставши перед стійкою, шапку не зняв — Зоя й так упізнала.

— Ненормальний, — вичавила. — За тебе вже менти питаються кілька днів.

— Так скажи, де я.

— Не знаю, Олеж, і знати нічого не хочу. Чеши звідси, Їй-Богу. Не маяч.

— Поговорити треба.

— Нічого мені не треба, почув? — буфетниця перейшла на голосний шепіт. — Тут хлопці подейкують: Олежа в розшуку, по телевізору показували. Десь стріляли, когось убили. А він собі спокійно ходить.

— Не спокійно, Зою.

— А щоб я була спокійна, щоб спокій тут взагалі був — давай-давай, паняй. Подалі звідси.

— Як не піду, що робитимеш? Поліцію гукнеш?

— Мужиків з вулиці.

— Егеж. Там усі свої. Чи вже ні? Ви разом мене зв’яжете, поведете до найближчого відділку здавати?

— За язик себе вкуси.

— О, бач, — Кобзар видихнув, нахилився до Зої ближче. — Піду й не прийду більше, осьо тільки ти мені щось розкажеш.

— Нічого я тобі не розкажу!

— Навіть не питаєш, про що?

— Не моє діло. Олеж, говорила завжди: моя робота — наливати людям горілку. Дешеву і багато. Все, що мене обходить, — аби поводились тихо, не курили тут, не блювали, не валялися на підлозі. А ще — хай мені зарплату нещасну дають акуратно, не так, як зараз. Не треба підвищувати, нехай. Аби не затримували. Почув мене, зрозумів?

— Добре почув, гарно зрозумів, — Кобзар лишився на місці.

— Чого тоді хочеш? Олеж, усе інше — не моє діло.

— Чому ж тоді навела мене на ту дівку? Нагадати?

Зоя скам’яніла.

— Ви змовилися.

— З ким?

— Тут учора був один. Високий такий, — вона показала рукою трохи вище Кобзаревої голови. — Рудий. Показав документи, з поліції. Питав про те саме.

— Зою, це я його попросив, — зітхнув Олег.

— О! Так чого воду вариш, голову мені морочиш? Приперся він... Запитай у свого друга, я йому розтовкла все.

Знав — доведеться це сказати. Не хотів, тягнув до останнього. Передбачав реакцію.

— Зою, мій друг учора загинув. Його вбили. Аби він не сказав мені, що почув від тебе.

Вона хитнулася, вчепилася в буфетну стійку зі свого боку.

— Йди, — прошепотіла. — Олежа, пішов у баню. Я не хочу нічого чути, не хочу знати... Точно гукну зараз з вулиці когось.

— Від цього мій друг не воскресне, — процідив Кобзар. — А тобі, Зою, доведеться свідчити вже в поліції. Я ж не мовчатиму, ти маєш цінну інформацію для слідства.

— Нічого не знаю! — прошипіла вона. — Гуляй, іди собі лісом!

Він озирнувся. Пияки в глибині залу не звертали на їхню суперечку уваги.

— Народ, зачиняємося! Санітарна година!

— Ти що...

Кобзар поглядом змусив Зою замовкнути, підніс голос:

— Джентльмени, кому не ясно!

Буфетниця обсмикнула блакитний робочий халат, вийшла з-за стійки.

— Виходимо, дядьки. Тут прибратися трошки треба.

Чоловіки підводилися й залишали затишне, таке рідне для них приміщення не надто охоче. Один, проходячи повз Кобзаря, недобро зиркнув з-під козирка потертої кепки — такі роздають безкоштовно на різних рекламних акціях. Причинивши двері за останнім, Олег повернувся до Зої.

— Кажи.

— Чого командуєш тут! — але вже не така налякана й агресивна.

— Бо збираюся врятувати твоє життя, не дійшло досі?

Буфетниця завмерла з роззявленим ротом. Потім закрила його, провела долонею по обличчю.

— Господи, от де ви всі взялися на мою голову?

Кобзар розстебнув сумку, витягнув із конверта зелену купюру.

— Дивись і слухай. Оце я тобі даю, аби ти повторила, що вчора говорила моєму другові. В мене є підозра, тут на половину твоєї платні. Потім отримаєш іще таку саму. Давно маму не бачила, яка в селі?

— Ще маму мою згадав!

— Візьмеш відпустку за свій рахунок. Чи домовишся з Катькою, вона тебе поміняє.

— Не командуй, — повторила, але сто доларів узяла. — Без тебе знаю, що робити.

— Мій друг навряд сказав ще комусь, крім мене, про розмову з тобою. Інакше, Зою, тебе б так само знайшли й застрелили. Ще можуть знайти. Тому краще їдь з Києва сама, побудь деінде хоча б кілька днів.

Не хотів лякати Зою ще більше. А міг би пояснити: якщо почнуть шукати — знайдуть. Запитають напарницю Катерину. Прийдуть додому з підробленими поліцейськими посвідченнями чи взагалі без нічого, наженуть туману, легко дізнаються, коли й куди подалася. Дістануть і в селі, ще й матір тепер в зоні ризику. Проте інших можливостей хоч якось віддалити важливого свідка Олег поки не бачив.

— Добре, — вичавила жінка. — Коли вже причепився — питай.

— Давно б так.

— Не твоє діло!

— Ох... Гаразд, годі вже гарикатися, — Кобзар зосередився. — Зою, згадай день чи вечір, коли сюди прийшла ота дівчина, на яку ти мене навела.

— Ні на кого я тебе не...

— Цить, — він легенько тупнув. — Спершу я приїхав до «Фільтру» за викликом. Пасажира не було, зате до мене вийшла незнайома дівиця, попросила закурити. Буває. Але потім ти попросила допомогти їй у чомусь. Саме мене, Зою. Дуже наполегливо.

— У неї тоді сталося щось.

— Досі не знаю, що саме. Її теж убили, — подробиці вирішив опустити.

— Та що ж таке! — Зоя поточилася, зробила крок назад. — Коло тебе люди мруть, як мухи!

— Я тут, аби зупинити це. Видно, Артем тобі про смерть дівчини нічого не обмовився.

— Хто?

— Рудий, високий, який приходив сюди вчора. Друг мій. У нього дитина лишилася маленька. Вони з дружиною чекають... чекали на другу. І я знайду, хто вбив його, Зою. Саме тому прийшов і говорю з тобою. І ти вже змучила мене, розумієш? Крутиш, вертиш...

— Замовкни зараз же! — вона навмисне грубіянила. — Приходив чоловік. Сюди, до мене. Десь за пару годин перед дівкою. Вдягається не так, як ви всі тут. Кремом для гоління пахнуло, дорогим.

— Як знаєш, що не дешевий? Отак, унюхала просто?

— Ну, хай не дорогим. Просто кремом. Ні від кого з вас, Олежа, в нашому закладі нічим таким не пахне. Крем, одеколон...

— Ще прикмети?

— Я не придивляюся ні до кого, ти ж в курсі. Не моя робота — витріщатися на тих, кому наливаю. Цей теж горілки попросив. Здивувалася спершу. Ну, не з наших він, не з тутешньої публіки!

— Тихо, тихо, — Кобзар спробував заспокоїти Зою, взявши за плече, та вона рвучко відсторонилася, відступила ще далі. — Замовив горілку. Далі.

— Випив повільно, не відразу. Так, наче смакував. Потому кави сказав зварити, закурити зібрався. Сказала — не можна. Тоді він і спитав, чи знаю такого собі Олега, таксиста. Ти тут наче один Олег, хоч ім’я не таке вже й рідкісне.

— Залік, спостережлива.

Буфетниця пропустила шпильку повз вуха.

— Дав п’ять сотень, одним папірцем.

— За що?

— Каже: коли ти приїдеш, тут уже сидітиме дівчина. Я повинна вас познайомити. Зробити так, аби ти захотів їй помогти.

— П’ятьсот гривень за знайомство з дівчиною. Ти б не скаржилася на життя, Зою.

— Тебе забула спитати, — огризнулася. — Мені не шкода. Бо мене ваші справи мало обходять.

— Ти зовсім не здивувалася?

— Мене давно ніщо не дивує, Олежа. Ага, — вона враз стрепенулася. — Згадала. Другу твоєму, рудому, це сказала, він зацікавився дуже. Той чоловік мені гроші лівою рукою давав. І стаканчик лівою брав, і каву. Нічого особливого, у мене онде зять шульга. Ще заїкався, трошки.

8

Ключі таки треба було взяти.

До вечора знову вимушено тинявся мрячним березневим Києвом. Дивився на себе у вітрини й бачив підозрілого типа, якого сам би зупинив для перевірки документів на місці патруля. Вже звик перебиватися вуличними сосисками, колою і куняти в темних залах кінотеатрів. Набрав Віру, як домовилися раніше, по шостій, а вже після сьомої вечора вона підхопила його на набережній.

— Він, — сказала, щойно рушила.

— Про кого ви зараз і про що?

— Андрій Верига. Не готова твердити — він сам убивав. Але причетний до серії напевне. Яким боком, поки не знаю.

— Бачилися особисто?

— Не планувала, так вийшло, — сипнув дощик, Віра ввімкнула «двірники». — Олег, ви в курсі, що я з Донецька. Там у дев’яності на вулицях стріляли й кидали гранати посеред білого дня. Мов на вулкані жили, реально, там вибухали машини, квартири, бомбу підклали на стадіоні під трибуну. Кінець кінцем, чоловіка мого вбили, саму пресували...

— Уявляю. Для чого зараз заговорили про це?

— Аби зрозуміли — я лякана й перелякана. Поки не поспілкувалася сьогодні з Веригою, думала — всі страхи давно здолала, — вона на мить відволіклася від дороги, глянула на Кобзаря. — Сьогодні мені вперше за багато років стало страшно. Коли він дивився, коли говорив... Ніби нічого особливого, люди поруч, білий день. А мороз поза шкірою від слів, від погляду... Не думайте, я не вразлива, я слідча, трупи бачила, розчленовані навіть...

Олег легко й обережно поклав свою руку на її.

— Не треба пояснювати. Таке трапляється.

— Не можу відчуття передати.

— Не треба. Скажіть краще, не помітили, наш фотограф — правша чи лівша?

— Коли вітався, простягнув праву, — вона зиркнула на його ліву, що накрила її правицю, Кобзар швидко забрав руку. — Це мас якесь значення?

— Поки не розібрався. Теж маю невеличкий врожай: Мері підвів до мене якийсь шульга. Від нього гарно пахнуло чоловічим парфумом.

— Аж дві особливі прикмети, — Віра посміхнулася. — Врожай навіть нівроку. Принаймні можемо точно сказати: її вбивця і той, хто вбивав інших дівчат, — різні люди.

— Буфетниця бачила його. І щось мені підказує: Артем Головко когось запідозрив. Вирішив перевірити, щоб напевне. Десь необережно ступив, проколовся, — Кобзар відкинувся на спинку сидіння. — Забагато щось убивць у нашій історії.

— Тобто?

— Маньяк, котрий робив із жертв фотомоделей, — він загнув один палець. — Шульга, якому Мері відчинила двері моєї скромної комірки, — загнув ще один. — І не забувайте про того, хто стріляв у Головка. Якщо зовсім розгулятися думками, додав би до купи, — показав гри зігнутих пальці, — ще стрільця з парку біля Політеху. Але, Віро, моє серце чує — там і на Нивках працювала одна особа.

— Троє убивць. Забагато, згодна. Свого серця після знайомства з Веригою теж послухалася. Тільки ніхто не дасть затримати фотохудожника лише на тій підставі, що всі його моделі в різний час знайдені вбитими. З відрізаними сосками.

— Було б бажання. Погодьтеся, підстав чимало. Принаймні, хай би дав пояснення, навіть в присутності свого адвоката. В родини Вериг, так собі думаю, їх цілий штат на зарплаті.

— Між іншим, ви праві. Ще раніше цікавилася. Анатолій Верига — дійсно співвласник адвокатської контори «Новиков і партнери».

— О! Всі партнери хором синочка й відмажуть. Тому згоден, Віро. Затримати, влаштувати в тому скляному хмарочосі якісь маски-шоу можна. Хоч як, у камері Верига-молодший не ночуватиме. Діти мільйонерів у слідчих ізоляторах не ночують у жодній з країн світу. І все одно дійство б мало сенс. Просто ще рано.

Холод не відповіла.

Далі їхали мовчки. Біля сусіднього двору Олег вийшов, аби за півгодини вже дзвонити в її квартиру.

Й відчути, як навалилась шалена втома.

Марафон завдовжки в три доби таки вичерпав усі його ресурси.

Навіть на фронті солдати мали змогу відпочити після виходу, хай би скільки він тривав.

— З вашого дозволу.

Скинув куртку, не ліг — упав на диван.

— Перекусимо щось?

— Не тепер. Дякую, але справді...

— Нічого, лежіть.

Віра дуже, аж надто скоро звикла до чужого мужчини у своєму помешканні. Здивувалася, бо не чекала такого від себе. Навіть думки не могла припустити. Вирішивши розібратися в собі, коли буде на те вільний час, скинула туфлі, забрала ноутбук у спальню, зайшла в інтернет.

Лист.

З Донецька.

Спершу глянула на підпис.

Ми більше не знайомі, Юрченко.

Ну, хай так. В глибині душі Віра сама хотіла, аби відпала потреба підтримувати надалі той контакт. Обійдеться. Натомість прочитала короткий лист, неохоче підвелася з ліжка.

— Кобзарю.

— Дуже офіційно, Віро.

— Гаразд, Лилику, — стала в дверях. — Є адреса.

Олег розплющив очі.

— Яка?

— Вашу Мері звуть... звали Марією Запорожець. Повні паспортні дані — Запорожець Марія Петрівна. Проживала в Ровеньках на вулиці... О’кей, вже не важливо, — вона примостилася в кріслі, витягнула ноги, поворушила пальцями, вже зовсім не соромлячись і без бентеги. — Коли виїхали, справді тинялися по родичах. Одні зараз живуть у Бучі. Там Марія лишилася потому, як батьки повернулися назад.

— У родичів?

— Подругу в Бучі завела. Така собі Оля Тимчук. Її адресу батько й назвав.

— Електричка в Бучу ходить, — сказав Кобзар.

9

Обмацав поглядом, а ніби руками торкнувся.

До приймальні Анатолія Вериги пройшла через три рівня охорони. Головний офіс очолюваного ним «Товариства Промисловості та Фінансів» займав останній, п’ятий поверх скромної порівняно з уже баченим Вірою скляним монстром будівлі. Дім ховався у дворах на Печерську й раніше напевне виглядав інакше. Новий власник зробив із занедбаної забудови картинку сторічної давнини. Холод бачила схожі будинки на старих листівках, що їх час від часу публікували в журналах та викладали в інтернет шанувальники старожитностей. Тільки замість брами, яку відчиняли двірники у формених фартухах та кашкетах, отримуючи за це п’ятаки й гривеники, вхід перегороджував білий шлагбаум.

Праворуч — будка охорони.

Й вартові в берцях та сірому камуфляжі, на рукавах — знайомі фірмові емблеми з яструбами.

Віра змушена була зупинитися біля імпровізованого КПП, трохи погратися в гру, суть якої — хто ж до кого підійде першим: вартовий до водія чи навпаки. Виявила більше витримки, опустила скло, показала церберу посвідчення й більше нічого не пояснювала. Той відійшов, коротко переговорив із кимось по рації, час від часу озираючись на стрьомну гостю. Нарешті скомандував своєму напарнику в будці, той натиснув кнопку на пульті, шлагбаум повільно піднявся.

Наступна зустріч із «яструбами» — в холі першого поверху.

Тут уже побачила справжню чергову частину, таку як в поліцейському відділенні. Старший «яструб», дуже схожий на охоронця при в’їзді, напевне отримав інформацію, хто прибув. Проте сухо попросив документи. Віра спершу хотіла звеліти «яструбу» показати свої, пояснити, за яким правом тут стоїть і чинить перешкоди правоохоронним органам. В останню мить прикусила собі язика, стримуючись. Хоч приїхала для розмови, домовившись із Веригою попередньо, все одно її візит мав швидше приватний, а не службовий характер. Привід вигадала на ходу, розмова не під протокол, тож в цій ситуації не слід бикувати.

Тим більше, її не затримали.

Третя партія «яструбів» зустріла біля ліфта. Двоє в костюмах при краватках. Знак фірми побачила на бейджику, який кожен із сторожів мав на лацкані. Жіночим поглядом оцінила: костюми не з дешевих. Цікаво, уніформа — це за рахунок компанії чи працівники мусять дбати про одяг самі?

Ще відзначила: вбрання контрастує з зовнішністю.

На неї уважно дивилися й обмацували очима з голови до п’ят типові силовики. Навіть якби не знала, що в «Яструб» набирають переважно колишніх «беркутівців», визначила б відразу, хто перед нею. «Беркут» написаний у кожного на обличчі, хай би вони вбрали маскарадні костюми.

Їм втретє засвітила документи.

Довели до дверей приймальні, один відчинив, пропускаючи й мовби передаючи з рук у руки. Всередині за столиком сиділа секретарка, яка ламала стереотипи про професію. Жінці далеко за сорок, мінімум косметики, діловита, зосереджена, вся в роботі — ковзнула поглядом крізь строгі окуляри, не перестаючи бігати пальцями по клавіатурі.

— Добрий день. Можете роздягнутися й присісти.

Віра не встигла відповісти — відчинилися двері з табличкою «Президент», з’явився хазяїн.

Син відрізнявся від батька так, ніби вони не були рідними. Андрій високий, пластичний — Анатолій на зріст нижче середнього, наче витесаний зі шматка сирого дерева п’яним теслею, якому швидше кортіло скінчити взяту халтуру. Молодий чоловік дбав про волосся й експериментував із зачіскою — патріарх наче навмисне поголив череп. Чим нагадував Віка Меккі, героя «Щита»[4], Віра колись підсіла на цей поліцейський серіал.

— Прилаштувати пальто можна в мене. Наталю Романівно, нам три кави.

Без «будь ласка».

Не привітався. Жінкам руку простягають через два рази на третій, не наполягала. Але тут жодних намірів, їй не раді, проте існують правила пристойності та репутація солідної компанії!

Зайшовши в кабінет, зрозуміла про третю каву. Біля вікна стояв міцний чоловік у незмінному тут дорогому костюмі, щоправда — без бейджика. Стрижений йоржиком, зачіска ідеально підходила до форми його голови.

Віра бачила його раніше на фото. Впізнала.

— Значить, Віра Павлівна.

Глянула на Веригу, який тим часом повернувся за широкий робочий стіл. Замість утопитися в зручному кріслі з високою спинкою сів на краєчок, обсмикнув піджак. Усім своїм виглядом показував: розмова буде короткою, діловою й завершиться, коли він того забажає.

— Краще просто Віра, — вона простягнула візитку, лишаючись у пальті.

— Та роздягніться вже, тут жарко. Казав, аби менше топили, ми так само за опалення платимо, як всі люди. Не думайте, що в нас тут зайві гроші.

Про що він говорить...

Вона зняла пальто. Стрижений ступив ближче, прийняв у неї одяг.

Узяв лівою.

— Що вам сниться, Віро Павлівно?

10

Питання заскочило зненацька, ніби хтось гавкнув з-за рогу чи вдарив порожнім порохнявим мішком.

— До чого тут мої сни?

— Знаєте, скільки мені років? — посмішка Вериги відкрила ряд ідеально білих зубів. — Та знаєте, знаєте, чого ж. У вас робота така. Так я й не ховаюся, біографія навіть у Вікіпедії є. Коротка, та все одно дати зазначені. Тож скільки мені років?

Віра відчувала, як втрачає ініціативу. Ось де батько й син схожі: вчора в розмові з Андрієм ловила себе на такій само думці.

— Тест на уважність? — треба приймати правила. — Гаразд. Вам п’ятдесят три, Анатолію Євгеновичу.

— Теж краще на ім’я. Але то вже за бажанням. Ви молодша за мене, Віро. Років на п’ятнадцять. Навіть не так: на п’ятнадцять років. Вчилися ще в радянській школі. Тільки навряд вас катували снами Віри Павлівни.

— Не розумію.

— Щаслива ви людина. Ніколи не боялися отримати погану оцінку за незнання творчості Чернишевського. Його іменем досі вулиці названі, до речі. І радянських школярів в обов’язковому порядку змушували читати «Що робити?». Це така книжка була, дуже актуальна для тодішнього державного устрою. Добре, не тиранитиму вас більше. У своїх снах Віра Павлівна бачила світле комуністичне майбутнє. Зараз на словосполучення «сни Віри Павлівни» сказали б — мем.

Ми далі говоритимемо про меми? В нас так багато часу?

— Добре, що ви самі так почали.

Секретарка принесла каву, запала тиша. Коли поставила три чашки на стіл і вийшла, Верига повів далі:

— У мене дуже мало часу. Я зайнята людина, Віро. Якщо слідча з поліції прийшла до мене бесідувати не про свої сни, отже, є інша причина. Прошу пояснити. Або викликати офіційно, повісткою.

— Отак відразу й повісткою. Є за що?

— Пийте каву. Хіба ви любите холодну.

Верига взяв свою чашку. Віра присіла до столу, потягнулася за своєю.

Ліва рука стриженого підхопила третю.

— До речі, я запросив приєднатися вашого колегу, нехай колишнього. Маєте знати одне одного. Ви перевелися з Донецька в Київ, коли Тимур Юрійович ще служив.

— Ми не знайомі.

— Але ви його знаєте.

— Ні.

— Гаразд, про нього.

Віра ковтнула кави, шукаючи правильну відповідь.

— Ви ц-цікавилися охоронною фірмою «Яструб», — нарешті заговорив Тимур Нагорний, вухо вловило легке затинання. — Ви приходили в офіс «Ольвії» у зв’язку з загибеллю дівчат, які зверталися туди по допомогу й з-залишили свої дані. Для чого гратися, пані Холод. Прізвище керівника фірми, яка ох-хороняє приміщення фонду, не таємниця. І ф-фото моє на сайті «Яструба» є. Ми легальна структура.

— І все одно ми особисто не зналися, пане Нагорний. Хоч справді багато чула про вас. Не вельми доброго.

— Про мене пліткують ще гірше, — вставив Верига. — У нас в країні багата людина у свідомості громадян — убивця, ґвалтівник та пожиратель ембріонів ненароджених дітей. Деякі з нас приймають ванни з молока лами, в які домішується кров цнотливих дівчат. У цьому — причина нашого багатства й успішності.

— Блазнюєте.

— Зовсім ні. Пересмикую трошки. Але ж народ швидше повірить у таку маячню, ніж у те, що такі, як я, працюють без вихідних. Наш гріх, гріх кожного з нас, у тому, що не ділимось своїми статками з бідними невдахами на площах усіх без винятку міст, від великих до малих. А гріх Тимура Нагорного і його теперішньої команди полягає в тому, що робили брудну роботу там і тоді, де й коли її робити ніхто інший не міг і не хотів. Ну, такі ось загальні, базові для мене речі. Через те відхрещуєтесь навіть від того, що дещо чули про Нагорного. Хіба ні?

Розмова навмисне, очевидно завертала не туди, куди треба. Віра воліла промовчати, зробила ще ковток — кава справді швидко вистигала.

— Отже, згодні, — кивнув Верига. — Давайте вже до справ.

— Яких?

— Віро, ви ж для чогось прийшли. Зверніть увагу — дізнавшись, хто турбує, відповів відразу. Відсунув важливіші справи, аби зустрітися з вами чимшвидше.

— Зі мною?

— Не з вами, як із Вірою Павлівною Холод, — він постукав пальцем по візитці. — Зустрічі шукав співробітник поліції. Тимур Юрійович має можливості оперативно навести довідки. Ви займаєтесь справою, до якої якимось чином, непрямо виявилася причетною моя дитина.

— Син? — вона не зрозуміла, як вирвалося.

Верига й Нагорний швидко перезирнулися.

— Вибачте, висловився буквально. Мій син тут ні до чого. Хотів сказати — дітище. Не дитина, зрозуміло? Мова про «Ольвію». Я створив цей благодійний фонд, хай це буде мій внесок у шлях до миру чи допомогу знедоленим, як завгодно називайте. Всім не допоможу, всіх не нагодую, не обігрію. Мертвих не воскрешу. Але хоч щось роблю й робитиму, Віро.

— Добре, — вона не знайшла іншої відповіді.

— Не дуже добре, — парирував Верига. — Моє дітище зацікавило поліцію в контексті, який мені неприємний. Сказав би, обурює.

— Тому я прийшла поговорити.

Нагорний кахикнув.

— Що сталося?

— А що сталося?

— Ви, Віро Павлівно, прийшли з цим до «Ольвії» ще місяць тому. Залякали Тетяну Данилець, а вона дуже вразлива жінка.

— Ніхто її не залякував...

— Але вона з-злякалася, — гримнув Нагорний, і тепер ініціатива була в нього. — Будь-хто на її місці запанікує. Ні сіло, ні впало з’являється поліція і з-закидає благодійній організації причетність до серії вбивств.

— Нічого такого не було. Слідство виявило, що всі четверо...

— Ви вже казали це, — пас прийняв Верига. — Чому мецената «Ольвії» удостоїли своєю увагою аж через місяць? Могли б відразу після бесіди з нашою пані Тетяною подзвонити мені. Отак, як сьогодні. Приїхати, висловити сумніви, що виникли. Не знаю, чим допоміг би. Не знаю, чим можу стати в пригоді тепер. Але погодьтеся: якби прийшли тоді, ми б мали іншу ситуацію. Ви стукаєте в двері нині. Значить, щось помінялося. Раніше ви обмежилися візитом до «Ольвії». Тепер прийшли з цим до мене. Припускаю — є якісь нові обставини. Від мене вимагається втручання, так чи ні?

Вірі раптом набридло відбивати атаки двох чоловіків.

— Пане Вериго, нехай ваш помічник, консультант чи в якій тут якості пан Нагорний, пояснить: аби з’явилися серйозні обставини, я б не приїздила до вас сюди. Вас викликали б до мене в кабінет. Ми б говорили під протокол. У присутності адвоката чи без нього. Зараз я тут, бо ваше дітище, благодійний фонд «Ольвія», чомусь фігурує в серйозній кримінальній справі. Смерть однієї дівчини з вашої бази даних — випадковість. Коли одна за одною вбивають чотирьох, перевдягнувши й загримувавши перед тим кожну, — закономірність. Це репутаційні втрати. У наш час верховенства поширеної інформації над правом дивно, погодьтеся, що про серію вбивств та незрозумілий зв’язок із «Ольвією» не пишуть широко. Нагорний, ви згодні?

Їхні погляди схрестилися.

Не хотіла б вона бути з ним сам на сам, у зачиненому кабінеті, в іншому статусі.

— Ми обговоримо це, — процідив.

— Я прийшла з миром. Поки що. Можливо, ви чогось не знаєте. Проведіть внутрішнє розслідування. Матимете, що сказати, — дзвоніть будь-коли.

— Вам краще піти, — Верига встав, знову обсмикнувши піджак. — Тимуре Юрійовичу, подайте дамі одяг.

— Дама візьме сама, — Віра теж підвелася. — Проводжати не треба. Дама знайде дорогу.

11

Від залізничної станції їхав на місцевому таксі, щоб не блукати.

Немолодий дядечко-водій у старомодному сірому плащі й заяложених штанях таксував на «Жигулях» уже двадцять років. Так сказав Кобзареві, щойно рушили, і Олег приречено відкинувся на спинку сидіння. Сам не належав до водіїв, про чию балакучість складають легенди й анекдоти. Навпаки, часом пасажири хотіли почесати язиками, та натикалися на непробивну стіну. Дехто ображався, та загалом шофер, який не базікає, а мовчки крутить бублика, влаштовував, часом навіть викликав симпатію.

Голову забембали ще в електричці. Весь час у дорозі вагоном проходили численні роздрібні торгівці, пропонуючи календарі на цілий рік, набори лейкопластирів, ручок, хімічних олівців, здатних вивести будь-яку пляму. Тітоньки, чий вік неможливо визначити, носили свіжі пиріжки з усім, чим можна напхати тісто, смажене насіння й пиво. Хлопчаки шкільного віку закликали купляти гороскопи, китайські астрологічні прогнози та видруковані на дешевому папері збірники анекдотів і пліток про вагітність чи розлучення співачок і співаків. Навіть закривши вуха ватою, врятуватися від коробейників не випадає. Якщо замовкали вони — тут-таки вступали мандрівні музиканти з гітарами та баянами, вимагаючи пожертв за те, що люди слухають їхній спів. А в рідкісні моменти відсутності всіх збирачів дорожньої данини поруч голосно лаяли владу самі пасажири.

Кобзар міг одним окриком затулити таксистові рота. Але вирішив усе ж дотерпіти, слухав, кивав, погоджувався з усім, що думав дядько про міську й центральну владу, війну, бариг та Росію. Тим часом з’ясувалося — їдуть на околицю. Перетнувши непоказний центр і забудовані новими модними комплексами мікрорайони, заїхали в приватний сектор, який мало, чим відрізнявся від звичайного села, хіба виглядав більш доглянутим. «Жигулі» впевнено кружляли вуличками з розбитим асфальтом, нарешті зупинилися біля потрібного будинку. Заплативши, Олег трохи подумав — і записав телефон водія. Назад звідси сам точно не вибереться.

За високим старим парканом загавкав собака.

Згадавши прийом у Вампіра, повів плечима — глядиш, тут теж нацькують пса. Та здавати назад не вийде, тож Кобзар шарпнув хвіртку. Вона виявилася зачиненою зсередини лише на стару допотопну клямку. Зайшовши, побачив невеличку дворнягу. Собака захлинався, проте до прибульця не рвонув, крутився на одному місці, сіпався вперед, притискаючи гострі вуха до голови.

— Є хто? Добрий день! — гукнув Олег, перекрикуючи пса.

— Тихо, Данко! Цить, кажу, як ти набридла, дурна!

З-за хати вже виходила повнява дівчина з простим, круглим лицем, кирпата, вкрита густим ластовинням. Виглядала старшою за свій вік років на десять, особливо в тумаках, зелених спортивках і теплій плетеній кофті. Голову прикрила квітчастою хусткою, з-під якої вибивалися перепалені кучері.

Порожнє відро в руці.

Собака вмовк, подріботів до хазяйки, потерся об ногу, потому невдоволено обернувся до Кобзаря, знову дзявкнув.

— Не вкусить, — сказала дівчина.

— Ніколи в це не вірив. Псів заводять і тримають, аби кусали.

— Цей приблудний. Тупніть ногою — чкурне, аж гай загуде. Гавкає так, для порядку. Вредний, — і відразу: — Ви хто? До кого?

— До вас. Якщо ви Оля Тимчук.

— Оля, — кивнула ствердно.

— Олег. Поговорити треба. Аби ще ваш Данко замовк...

— Не заткається, навіть якщо нагнати в садок. Заходьте краще в хату.

Поставила відро біля ґанку, стягнула хустку, зайшла першою. Кобзар рушив за нею, на ходу перевірив сказане — тупнув на собаку. Той загавкав голосніше, але при тому дійсно підібгав хвоста й спершу позадкував, далі — чкурнув за хату. Тепер дошкульне гавкання линуло звідти.

Всередині було чисто й без надмірності. Про час теперішній свідчили хіба комп’ютер на старому, накритому зеленою скатертиною письмовому столі, й куплений років п’ятнадцять тому телевізор на облупленому, типово бабусиному комоді. Якщо не зважати на них, життя в помешканні завмерло.

— Так ви хто? — не лише голос і вираз очей, Оля вся виглядала втіленням величезної втоми. — Чаю, може?

— Дякую. Я ненадовго. Хоча... Як піде.

— Що піде?

— Розмова.

— На предмет?

— Марія Запорожець. Вона ще називала себе Мері.

— А... — дівчина опустилася на старий рипучий стілець. — Сідайте.

Кобзар вмостився навпроти. Під ним стілець рипнув сильніше.

— Не почула, хто ви. З поліції?

— Я схожий?

— Там різні працюють.

— Чому відразу подумали про поліцію?

— Бо Машка знайшла проблеми. Я не могла нічого краще порадити, як іти в поліцію. Не знаю, послухала чи ні. Не чула про неї відтоді.

— Відколи?

— Тижнів два як.

Кобзар вибив пальцями дріб на коліні.

— Ми були знайомі з Мері. Коротко. Вона встигла сказати, що має проблеми. Але не пояснила нічого.

— Знаєте, раз ви не з поліції і Машка нічого вам не пояснила, — до побачення. Теж не скажу нічого.

Кобзар зрозумів: далі тягнути не вийде.

— Ольго, послухайте уважно. Чесне слово, збирався відгородити вас від цього. Вам і свого клопоту не бракує. Живете сама, бачу, хазяйство, мусите зводити кінці з кінцями. Батьки...

— Їх давно нема. Ми в гуртожитку жили, при санаторії у Ворзелі. Потім... — вона поворушила губами, добираючи слова, аби не боліло, — ну, після... Ця хата від бабусі в спадок. Її поховала три роки тому. І правду кажете, не живу. Виживаю скорше. Думала, вдвох із Машкою буде легше. Тільки ж вона ніколи в житті не порпалася на городі. А в мене ще кури, трохи кролів, ось порося взяла. Сад, квіти. Все на базар, з роботою не дуже тут. Добре, хоч за дах над головою платить не треба. Що вам ще треба?

— Марії нема більше.

Не збирався лупити отак відразу, межиочі. Вирвалося, бо не міг уже тримати.

12

Ольга зблідла.

Здавалося, побіліло навіть рясне ластовиння. Тихенько зойкнула, взялася за серце. Глибоко вдихнула, і Кобзар подався вперед — хотів підхопити, не дати впасти. Але дівчина втрималася, видихнула, розстебнула кофту вгорі, під нею виявилася чоловіча сорочка. Її комір Ольга теж розстебнула.

— Догралася. Мала де? З ким?

— Яка мала? — Олег знав відповідь.

— Донька. Анна. Їй рочок лише. Машка спершу тут жила, в мене, коли завагітніла. Потім забралася, переїхала на квартиру, — круглі очі зволожились. — Як немає? Вбили?

— Олю, ви багато знаєте. Я бачу. Можете вірити мені, як собі. Я хочу знайти вбивцю. Не має значення, хто я. Розкажіть усе, хоча б заради пам’яті про Мері.

Дівчина поволі приходила до тями.

— Дитина де? З ким?

— Не знаю. Чесне слово.

— Вбивця — то таке. Аню шукайте. То все через малу.

Все?

— Я поясню, — голос уже не тремтів. — Чесно? Давно кортить комусь розказати, поговорити. Не знаю, куди йти, в які двері стукати. Ну, не так, щоб дуже давно, — уточнила, — але третій тиждень пішов, як це мене мучить, крутить, не відпускає. Спати перестала. Машка — то таке, хоча... Вже все, Господи мій милий... Ой!

Зірвалася відразу, змусивши Кобзаря здригнутися. Впала грудьми на стіл, розкинула руки, заридала вголос. Витримка враз покинула її. Олег спершу кинувся до Ольги, взяв за плечі, намагаючись хоч якось заспокоїти. Марно. Пошукав і знайшов воду в початій пляшці, хлюпнув у кухоль, ледь не силою змусив дівчину випити. Після третього великого ковтка вона захлинулася, прокашлялася, дозволила Кобзареві постукати себе долонею по спині між лопаток — і заспокоїлася так само раптово, як впала в істерику. Знов сіла прямо, мов школярка-відмінниця на екзамені. Склала руки на колінах, облизала губи.

— Дайте водички ще.

Олег простягнув пляшку, Ольга випила з горлечка, ігноруючи кухоль.

— Ми зустрілися влітку, понад три роки тому. Тоді війна лиш починалася, ще ніхто нічого до пуття не розумів. Біженці думали — пересидять у родичів. Чомусь вирішили: до першого вересня все стихне, бо, бачте, дітям треба йти до школи. Наче канікули, постріляли, літо провели, — витерла пальцем вологу з лівого ока. — Я філолог за освітою, до речі. Роботи за фахом у Бучі, самі розумієте, нема. Живу з городу, з хазяйства, отримувала якусь дрібну допомогу як безробітна, але зараз і того нема. Продати хату і в Київ? За скільки продам? Лінгвіст у Києві знайде роботу? Прибиральницею чи так само на базарі? Тут хоч жити є де. Це я не скаржуся! — пояснила, трохи засоромившись. — Просто кажу, що тоді, після університету, прийшла сюди в центр зайнятості. Саме почали з’являтися перші біженці. Так із Машею познайомилися.

— Добре, — сказав, аби не сидіти бовваном.

— Не знаю, добре чи ні. Вони, Запорожці, жили в родичів. Батьки теж не могли знайти роботу ніде. Машка часто до мене приходила, скаржилася — рідня нарікає, що самим тісно, це надовго все, якось треба вирішувати. Одного разу почула від неї: знайомі, подруги по нещастю, вирішили заховати сором глибоко в кишені, бо торгувати собою — єдина можливість заробити. Спершу не сприйняла серйозно. Ми разом посміялися з дурнуватих подружок.

— Подружки теж тут оселилися?

— Ой, вони ж, біженці, всі один із одним тримають зв’язок! — відмахнулася Ольга. — Спільне лихо гуртує, знаєте.

— На жаль, знаю.

— Ну ось. Значить, після тієї розмови проходить кілька днів. Маша зникає. Її батьки смикають мене, а я поняття не маю, де вона. Телефон вимкнений. Або з’являється в мережі, набираю, сигнал іде — потім дзвінок скидають і знову абонент недоступний. Звичайно, виникли підозри. Батькам, ясна річ, нічого не кажу. Так минає ще три доби. Аж раптом Машка озивається сама. Ніби нічого не сталося. Подзвонила вранці, під вечір прийшла з сухим винцем, білим, італійським, дуже дорогим. Набилася ночувати, бо батьки мозок виносять. Їх тут же набрала, сказала — лишається в мене. За вином розказала дивну історію, майже казкову.

— Казкову?

— Або кіношну, однаково, — розмова почала захоплювати Ольгу. — Вона таки вирішила плюнути на все, поїхала з якимись подружками блядувати. За гроші, ясно. Не на вулиці стояли, там є якийсь клуб із дівчатками. Сидять вони, вишукують клієнтів. Машка призналася: її тіпало всю, вона пила для хоробрості, як не в себе. Підходить до неї чоловік, строгий такий, як описала. Слово за слово — поїхали. Сіли в джип. І в Маші раптом планка впала! Почала битися об двері, просила випустити, рвалася вистрибнути на ходу. Мужик заблокував дверцята, а їй щось таке рукою зробив, торкнувся шиї, — показала на собі. — Вона вимкнулася. Пам’ятає тільки, що мужик якось не дуже зграбно торкався.

— Тобто?

— Лівою рукою. Вона праворуч від водія сиділа. Правою ближче. А чоловік чомусь лівою потягнувся, — Ольга вмостилася зручніше. — Коли очуняла, була вже в якомусь будинку. Обстановка дорога, але стандартна, ніби не живуть постійно, тільки навідуються. В голові в неї шуміло, не могла мені описати іншого мужчину, який був там із нею. Говорив суворо, наче батько. Проводив, каже, виховну роботу. Мовляв, не можна так, треба себе поважати. Але вів себе дуже пристойно, навіть лагідно. Коротше кажучи, Машка з ним переспала тоді. Кілька разів. Раз він одягав презерватив, потім не схотів, а їй на той момент було вже по цимбалах.

— Заплатив?

— Чекала, що спитаєте. Сама поцікавилася. Машка сказала — ні. Бо вона не повія, зі слів того благодійника. Пішов, залишив саму. Вона переночувала. На ранок приїхав той, лівша. Вона могла їхати, куди хоче, він підвезе. І більше щоб жодних спроб вийти на панель, бо знайде й зробить боляче. Не хоче — може лишитися тут, перевести подих, відпочити, подумати. У квартирі все було, їжі повний холодильник, спиртне. Вона вирішила лишитися, і до ночі себе заливала. Наступний день відходила, відкисала в ванні. Якось виспалася. Так три дні минуло.

Кобзар потер неголену щоку.

— Це повторювалося?

— Ні. Машка сиділа в Бучі, щось намагалася робити, шукати. А за місяць показала мені тест: вагітна.

— Батьки знали?

— Дізналися. На все свій час. Спершу сказала — робитиме аборт, цього не вистачає ще. Але мала телефон того, ліворукого. Набрала його, бо гроші ж треба. Потім їй передзвонив той, інший чоловік...

— Батько дитини.

— Ага. Попросив приїхати в Київ. Її там обстежили з голови до ніг у різних дорогих лікарнях. Машка виявилася здоровою, як ніхто. І той чоловік домовився: аборту не буде, має народити. Все бере на себе, хай не хвилюється. Готовий утримувати її та дитину.

— Справді, наче голлівудське кіно, — визнав Олег.

— Тільки нема хепі-енду, — Ольга сумно посміхнулася. — Батьки Машчині й без того в Бучі не приживалися. Погавкалися з родичами, зібрали манатки, повернулися до себе в Ровеньки. Я їх розумію. Сама така.

— Яка — така?

— Живу, де є дах над головою, — пояснила. — А Маша перебралася до мене. Не буде ж у родичів кантуватися зі своїм животом. Тільки ж ще до Нового року зібралася й переїхала в Київ. Благодійник слова дотримав. Поселив на квартирі, давав якісь гроші. Народила минулого року, але робили кесарів розтин, щось не так пішло.

Знаю — ледь не зірвалося в Кобзаря з язика.

— Більше Машка сюди не приходила. Присилала фотографії малої Аньки. Дзвонила що далі, то рідше. Я теж закрутилася, бачте, своїм справам дати б ладу. Але...

— Але — що?

— Вона з’їхала з тієї хати. В лютому. Вважайте, місяць тому. Нікому нічого не сказала. Мені Алька дзвонила, питала, чи не в мене Маша.

— Хто дзвонив?

— Алька. Аліса. Ім’я таке. Зайцева Аліса, подружка її. Вона себе Еліс просила називати. Теж з Луганщини, здається, навіть із самого Луганська. Минулого року Маша взяла її до себе туди, на квартиру, пожити. Разом веселіше, та й з дитиною самій важкувато. Благодійник давав гроші, крутися, дівко, як можеш.

Нова дівчина з Донбасу в цій історії.

Все розростається, мов снігова куля.

— Так що з Еліс?

— Нічого. Жили-жили, потім раз — Алька на вулиці. Я її, між іншим, в очі не бачила. Маша про неї багато говорила, телефоном спілкувалися, могла взяти трубку замість Машки. Тому набрала мене.

— Нічого не пояснила?

— Ні. Я місця собі не знаходила. Не так за Машку, як за малу переживала. Коли знову Аліса озвалася: все нормально, Мері знайшлася, розрулюють якусь ситуацію. Живе вже в іншому місці.

— Ви намагалися дізнатися, що там сталося?

— Говорила після того з Машею. Один раз. Вона плавно зістрибувала з теми.

Потроху складав у голові цілісну картину.

Інтуїція підказувала: ще чогось бракує, якогось шматочка.

— Ця Аліса... Еліс... Вона жила разом із Мері та дитиною на квартирі, куди Марію як матір своєї дитини поселив той, кого ви назвали благодійником. Так? — Ольга ствердно кивнула. — Не знаєте, за який клям жила сама Еліс? Чи висіла на Марії?

— Та ну! Алька сама не хотіла так. Роботу простіше знайти, якщо маєш, де жити. Еліс не збиралася стирчати там вічно. Маша сама запропонувала на перший час. Обмовилася, що направила подругу в один благодійний фонд, де переселенцям помагають.

Ну, ось і приїхали.

Що за фонд?

— Назву раз почула. Воно мені треба, в голові не тримаю. Називається якось так... Забула... Схоже на моє ім’я, від Олі...

— Ольвія?

— Точно! — вперше за весь час сумної розмови дівчина розпливлася в посмішці.

13

Повернувся в Київ глибоко по обіді.

Той самий шофер довіз до станції швидко, але в розкладі електричок трапилося вікно. Поки шукав потрібну маршрутку, час спливав. Перед відправленням набрав Віру, не встиг нічого сказати, відразу почув вигук:

— Ви де?

— Їду вже назад. Є новини.

— У мене теж. Підберу, де скажете, часу дуже мало.

Відчувши, — замісилося щось серйозне, — Кобзар пошкодував, що не на машині. Плюнув, знайшов таксиста, домовився за вісімсот гривень до Святошина. Знову не розрахував: за Білилами на трасі стали в затор, їх обганяли електрички, Олег скреготав зубами й тихо матюкався.

Нарешті доїхав. Віра чекала з машиною під мостом, як домовилися. Щойно Кобзар зачинив дверцята, мовила:

— Ваш ліворукий — Тимур Нагорний, — додала після паузи коротке: — Він убив Мері.

Олег нервово реготнув.

— Що таке? — спитала з подивом.

— Серед усіх ліворуких Києва про нього чомусь не згадав. Хоча мусив би, знаю давно й добре. Працював спершу в одному кабінеті, потім — під началом. Лох я, Віро. Ціна мені — копійка. Все ж очевидно, на поверхні.

— Ніхто не лох, — спробувала заспокоїти. — Олеже... Лилику... Ліворуких менше, але все одно багато. Не маєте знати кожного. Я — тим більше.

— Але не всякий шульга затинається. Віро, я повинен був здогадатися відразу! — Кобзар стукнув кулаком по коліні.

— Нічого б не дало, — відмахнулася вона. — Днем раніше, днем пізніше.

— Для мене години важать багато, не дні! — гаркнув Олег, зрозумів — перебір, трохи заспокоївся. — Гаразд. Ви звідки знаєте?

— Бачила його сьогодні.

— Кого?

— Нагорного. Говорила з ним і Веригою-старшим.

Кобзар повернувся до Віри всім корпусом.

— Де ви бачилися?

— Та що з вами? В офісі Вериги. Подзвонила, домовилася...

— А він викликав на підмогу Нагорного! Віро, про що ви говорили? Для чого взагалі туди попхалися?

— Прикрутіть звук, — погляд став холодним. — Я веду слідство, не забувайте. В мене був привід завітати до Вериги на розмову. Трошки натягнутий, але тим не менше... Не чекала зустріти там ще й Нагорного. Бачте, все зліпилося.

Кобзар потер підборіддя.

— Ніколи не бачив Анатолія Веригу. Уяви не маю, що за один. Зате чудово знаю, наскільки небезпечним може бути Нагорний. Даремно його на такі розмови не гукають.

— Формально Тимур Нагорний — не лише керівник охоронної фірми «Яструб», а й начальник департаменту безпеки «Товариства Фінансів та Промисловості». Два в одному. Верига фінансує структуру, яка його ж береже.

— І викликає свого головного сторожового пса до себе, домовившись про зустріч із слідчою. Яка шукає серійного вбивцю.

— Знайшла.

— Лише припущення. Але хай так, — погодився Олег. — Ви підозрюєте Андрія Веригу. Думаєте, тато нічого не знає про синові вибрики? Може й ні. Зате нам із вами точно відомо: Марію Запорожець у моїй квартирі вбив той, хто намагається наслідувати серійника. Його виказала ліва рука. Цей же шульга, зі слів буфетниці Зої, підвів Мері до мене. Новина: ліворукий чоловік позаминулого літа з невідомої мені причини не дав цій дівчині пуститися берега. Натомість звів із чоловіком, швидше за все — своїм діловим партнером чи навіть босом. Від нього Мері завагітніла, він же утримував її з дитиною до лютого цього року. Ви вірите, що ми говоримо про двох різних шульг?

Вірин погляд ожив, спалахнув.

— Давайте тепер спочатку й по порядку.

— По дорозі.

— О’кей.

Запустила мотор.

Рушили.

Кобзар зосередився, зібрався з думками.

— Четверо дівчат вбито й спотворено. Всі вони залишали свої дані, включно з фотографіями, в благодійному фонді «Ольвія». Цей фонд заснував позаторік мільйонер Анатолій Верига. Він же утримує команду професійних охоронців, яку зібрав колишній офіцер міліції Тимур Нагорний. Репутація в нього та ще, як і в його підлеглих — колишніх «беркутівців». Є всі підстави вважати: саме Нагорний убив Марію Запорожець. Так само можна припустити з мінімальною похибкою: Нагорний знає, що дівчат убив і вчинив наругу над тілами Андрій Верига, син його шефа. Якого — тепер увага, Віро! — він має охороняти так само, як батька і бізнес батька. Зв’язок очевидний?

— Так, — вона дивилася на дорогу, міцно й впевнено тримаючи кермо.

— Це одна лінія, яка, на перший погляд, безпосередньо не стосується вбивства Мері. Тут своя історія. Не так голлівудське кіно, як індійське. Нагорний знає Марію Запорожець давно. Ще до того, як створилася «Ольвія». Він також в курсі, від кого в неї дитина. Наголошую: Мері жодного разу не зверталася до «Ольвії», її даних у їхній базі немає. Для чого, коли дівчину утримують, бо хтось зацікавлений, аби вона викохала цю дитину. У неї все було на мазі до цього лютого. Раптом щось пішло не так, і Марія зникає з дитиною.

— Стоп, — Віра обійшла на проспекті машину, яка їхала, на її думку, надто повільно. — Не зникла. Нагорний спілкувався з нею. Отже, дівчина не ховалася.

— Гм, — Кобзар пожував нижню губу, раптом осяяло: — Він мусив її чимось купити. Або — вона його. Тобто їх. Справа в дитині. Дівчинка Анна, вочевидь, дорога хазяїнові Нагорного.

— Так-таки хазяїнові?

— Означимо його так. Думаю, суть відповідна, — Кобзар напружився, намагаючись не збитися з плину думок. — Поки не розумію свого місця в цих розкладах. Але напевне Мері пристала на план Нагорного й опинилася у мене вдома в обмін на спокій для дитини. Щоправда, немає смислу її вбивати. Бо ж тепер невідомо, де Анна, — він труснув головою. — В цій точці заплутався.

— Лишимо поки. Все?

— Майже. Зрозумів тепер, чому вбили Головка. Він раніше за нас із вами вирахував Нагорного. Чому відразу не сказав? Бо збирався щось там перевірити. Оця перевірка розшифрувала Артема. Його застрелили, при цьому вкотре підставивши мене. І в обох випадках стріляв професіонал.

— В обох?

— Ось тут перший раз, — Кобзар кивнув за вікно, вони саме минали парк Політехнічного інституту. — Міг думати на Нагорного. Та швидше за все, діяв хтось із «яструбів». Тобто, — кривий усміх, — «беркутів». Професійна підготовка дозволяє.

— Логічно.

— І нате маленьку вишеньку на тортик. Мері одного разу пустила до себе пожити якусь Алісу Зайцеву, товаришку по нещастю. Теж втекла від війни, осіла в Києві під крилом приятельки. Саме Марія Запорожець направила подружку до «Ольвії». За якийсь час почалися ті самі проблеми, що змусили Мері хапати дитину й тікати з теплого забезпеченого кубла.

Віра клацнула язиком.

— Всі шляхи ведуть до «Ольвії», — простягнула Олегові смартфон. — Інтернет працює. Зайдіть на їхній сайт, пошукайте дані Аліси Зайцевої.

— Еліс.

Що?

— Так себе називає.

— Ой, заради Бога!

Поки Кобзар порпався в мережі, їхали мовчки. Тим часом вологі березневі сутінки поволі оповивали місто.

— Є!

Віра скосувала на дисплей.

— Нічого так. Симпатична. Контакти лишила?

— Написано: адреса змінюється. Номер телефону мені Ольга дала. Цей самий.

— Заздрю вашій легендарній пам’яті.

— Не така вже й легендарна. Он як із Нагорним невдало вийшло. Ми зараз куди?

— Додому, — прозвучало буденно, мовби Кобзар теж їхав до себе. — Є інші плани?

— Знайти Еліс. З нею останньою спілкувалася Мері. Має знати щось про Анну. Взагалі, мусила б багато на що пролити світло.

— Наберемо її вже з дому. Сядемо стаціонарно. Далі — по ситуації.

— Приймається, — Олег повернув телефон.

Зробили, як завжди. Кобзар вийшов раніше, почекав трошки, перекурив. Вирішив переконатися про всяк випадок, чи Віра вже на місці. Набрав її — на цей телефон йому ніхто не міг дзвонити, номер не показувався.

— Ви де? — той самий стривожений голос, тільки тепер в ньому чулися ознаки паніки.

— Віро, я...

— Олеже, швидше сюди! — і вже не стримуючись: — Бігом же, ну!

Не схоже на Віру Холод.

Не її характер.

Проминув консьєржку, назвавши номер квартири й прізвище мешканки. Викликав ліфт. Згори зійшов чоловік із собакою. Пропустивши його, Кобзар зайшов. Витягнув пістолет, щойно зачинилися стулки.

Вона чекала на поверсі.

— Там, — мовила тихо, показуючи в бік своєї квартири.

Відсторонив її плечем.

Уже не ховав зброю.

Скрадливо наблизився до дверей.

Прочинені.

14

— Тихо, — сказав сам до себе.

Озирнувся, зиркнув на Віру, повторив тепер уже їй.

— Тихо. Стійте на місці.

Вона кивнула, і Кобзар виставив дуло перед собою. Лівою рукою обережно штовхнув двері. Отвір поширшав, всередині було темно. Затамувавши подих, Олег копнув двері тепер уже носаком. Ступив усередину, тримаючи пістолет перед собою обома руками.

Його зустріла тиша.

— Хто тут? — гукнув неголосно, не почув відповіді, повторив уже гучніше: — Хто тут? Вилазь!

Знову мовчанка.

Пошукав і знайшов вмикач. Натиснув. Жодного результату, світла не було. Постоявши трохи, знову перехопив зброю двома руками, ступив уперед. Нога роздушила тонке скло. Кобзар завмер, нашорошив вуха. Не почувши руху, крок за кроком рушив далі вглиб помешкання.

Перед ним темніла кухня.

Пильнуючи розчахнуті двері в залу, Кобзар пройшов далі, ввімкнув світло й тут.

Марно.

Спробував ще кілька разів, зробив мимоволі ще крок. Під підошвою знову хруснуло.

Той, хто побував у квартирі, викрутив лампочки й розбив їх об підлогу.

Світло лишилося тільки в коридорі.

Олег повернувся назад, зайшов до зали й отримав той самий ефект: світло не засвітилося, бите скло під ногами. Спальню міг не перевіряти, та пройшов і туди. Аналогічно.

І ще.

Тут світило ззовні, уже горів ліхтар на вулиці. Вистачило, аби побачити повний розгром. Одяг та білизну з шафи вивернули на підлогу, постіль на ліжку зібгали. Передчуваючи, що побачить у залі, однаково пройшов і туди. Очі нарешті звикли до темряви. Досить, аби роздивитися потрощений скляний столик.

Ноутбука теж не побачив.

Про всяк випадок зазирнув у ванну й туалет, зафіксувавши розбите дзеркало й по-варварськи зірвану кришку унітаза. Відступив, залишив квартиру. Ковзнув поглядом в бік Віри, спитав:

— Комп’ютер з вами?

— Там...

— Приїхали.

Кобзар присів навпочіпки біля дверей. Поклав пістолет на підлогу, присвітив собі ліхтариком з телефону. Уважно роздивився замок. Не озираючись, простягнув руку.

— Ключі.

Віра підійшла непевними кроками, брязнула ними, передала. Олег вставив ключ у нижній замок, повернув. Ходило легко. Те саме проробив із верхнім, зазирнувши в шпарину перед тим. Вийняв, підважив на долоні.

— Замок не пошкоджений. Майстри працювали, але нічого не зламали. Зачинити можемо, як було.

— Що...

— Нічого хорошого, — Кобзар по черзі зачинив кожен із замків. — Вам... Нам не можна туди. Зараз — так точно.

— Ноут забрали?

— Додатковий бонус, Віро.

— Тобто?

Олег підняв пістолет, поставив на запобіжник, ступив до неї впритул.

— Приходили не за трофеєм. Якби не знайшли, це б нічого не змінило. Не це мета. Вломилися, щоб попередити й налякати. Превентивно. Показують, хто тут здає карти.

— Нагорний?

— Я попереджав. Не знаю, про що ви там говорили. Тільки маєте хід у відповідь. Розвідка боєм, кажете? Ось вам і оголосили війну.

— Викликаю поліцію, — вона полізла по телефон.

— Стоп! — Кобзар зупинив її жестом. — Наші з вами колеги зафіксують розгром у квартирі й приймуть заяву про викрадений ноутбук. Але сліди зламу на замках шукатимуть довго. «Яструби» зайшли сюди не купою, а по одному. Кожен назвав інший номер квартири, зустрілися тут, — він тупнув ногою. — І якщо сліди стороннього втручання в ваші міцні замки ще можна виявити, ви не доведете, що до вас увірвалися підлеглі Тимура Нагорного.

— Поліція все одно потрібна.

— Слід бандитів прохолов, — Олег намагався бути переконливим. — Не має значення вже, гукнете ви копів зараз чи за пару годин. До речі, гарантую вам у квартирі лише ваші, ну, ще й мої відбитки пальців. А колеги працюватимуть дбайливо, бо йдеться про Віру Холод. Спливуть мої сліди. І варіантів рівно два. Перший — до вас вторгся Олег Кобзар, який розшукується за підозрою щонайменше в одному вбивстві. Другий — ви переховуєте в себе небезпечного злочинця.

— Не слід було вас пускати.

— Ви самі з цим не згодні.

— Та й то правда, — Віра вже не намагалася приховати розгубленість і переляк. — Є ідеї?

— Тепер нам кров з носу треба знайти Алісу Зайцеву. Що швидше, то краще. Витрусити з неї все, що вона знає про «Ольвію», й чому Мері так раптово вирішила зникнути. Я особа неофіційна, отже — поганий поліцейський. Ви — слідча, до того ж жінка. Еліс має тягнутися до вас. Разом розколемо дівчину.

— І?

— Маски-шоу в «Ольвії». Поліцейський спецпідрозділ в офісі «Яструба». Докази моєї непричетності до жодного зі злочинів. Як замісимо це тісто, у вашій квартирі приберемося разом.

Кобзар дивувався власній впевненості.

Схоже, вона перейшла на Віру.

— Не на ту вони нарвалися, — процідила. — Лякана-перелякана. Дзвоніть Еліс.

— Слухаюсь, бос.

— Не блазнюйте.

Кобзар набрав номер по пам’яті. Виклик пішов, відгукнулися після п’ятого, коли вже зібрався скидати. Голос грудний, та трохи задиханий, мовби дівчина поспішала:

— Так, — й відразу: — Хто це?

— Еліс?

На тому боці відповіли обережніше:

— Ми знайомі, мабуть. Раз знаєш, як мене називати.

Відразу на ти. Деякі висновки Олег уже міг зробити.

— Ні, Алісо Романівно. Особисто ми не знайомі. Ви ж Зайцева Аліса, правильно?

— Чекайте, — перескочила на ви. — Ви мене знаєте, я вас ні.

— База даних фонду «Ольвія». Там прізвище, ім’я, по батькові, контактний телефон.

— Ми ж наче домовилися. Чи щось помінялося?

Кобзар глянув на Віру, прочитав питання в її очах, хитнув головою.

— У нас із вами, Еліс, спільна знайома є. Тобто, була. Мері, Маша Запорожець.

— До побачення.

— Чекай! — гаркнув Олег, тепер уже сам тикаючи. — Не клади трубку, слухай мене уважно. Лишайся, де сидиш. Кажи адресу. Ми зараз приїдемо по тебе. Так розумію, ти в курсі, що сталося з Мері. Не хочеш повторити її долю — дочекайся нас.

Блефував. Бив навпомацки, намагався водночас намацати больову точку, налякати, зацікавити, знайти правильний підхід, дотиснути, як давно колись діяв на допитах.

— Я вже зібралася, — почув у відповідь. — Нам терміново сказали їхати до офісу.

— До якого?

— Так «Ольвія» ж! Робота за кордоном, документи оформляли, — тепер Еліс пояснювала, мов нетямущій дитині. — Казали, ще тиждень чекати. Тут наче в лісі щось здохло, негайно веліли пакуватися.

— Кому?

— Так нам же, дівчатам! Якщо ви знали Мері, повинні й про це все знати! Я сама захотіла, ясно вам? То Мері дурню впорола, знайшла пригоду на свою жопу! — схоже, на тому боці назрівала істерика. — Не знаю більше нічого й знати не хочу! Поїду звідси нафіг, набридло все, дістало!

— Телефон не вимикай! — вигукнув Олег.

— Ідіть ви всі лісом!

Короткі гудки.

— Що? — швидко спитала Віра.

— Манера розмови, — Кобзар говорив до неї, але думками вже літав деінде. — Зуб даю, вам доводилося по роду служби, як і мені, бесідувати з повіями. Особливий тип, стиль спілкування ні з чим не сплутаєш.

— Згодна. Тепер поясніть.

— Ризикую помилитися, тільки наша незнайомка Еліс — із них, тих самих, — коліщатка в голові крутилися шалено, ніби їх тільки-но щедро змастили. — У базі даних «Ольвії» переважно дівчата привабливої зовнішності. Не більшість, всі вони біженки, переселенки, без роботи й даху над головою. В них ніц немає за душею. Все, що могли, втратили. Яку пропозицію в подібних ситуаціях отримують найчастіше?

— Не може бути, — Віра кліпнула очима. — Навряд усе так просто. «Ольвія» вербує повій?

— Це можна легко перевірити. Групу дівчат мали везти на якусь роботу за кордон трохи пізніше. Раптом дали команду збиратися негайно, в авральному порядку, — Кобзар нервово потер руки. — Зранку ви провели свою розвідку боєм. У відповідь до вас навідалися незвані гості. Надибали ноутбук. Легко зайшли, пароль простий, зламати просто. Глянули, чим ми з вами цікавилися дві останні доби. Забили тривогу.

Вона знову взялася за телефон.

— Що хочете робити?

— Те, що збиралася. Дзвоню в поліцію, ставлю всіх на вуха.

Олег ступив упритул, стиснув Вірі руку.

— Стріляти треба в «десятку». Бажано не холостими. Робіть, що мусите. Тільки я спробую затримати конвой. Інакше вислизнуть, вирвуться далеко. Не знатимемо, кого й де шукати. Віро, дівчат не повинні вивезти далеко. Це свідки.

— Боляче, — наморщилася, він послабив тиск. — Розумієте, як все виглядає? Чоловік, оголошений в розшук, затримує групу людей і заявляє, що їх везуть у сексуальне рабство. А слідча, котра веде справу про серійні вбивства, дізнається про це від нього приватно. Розрив мозку.

— Усе складніше, — Олег пустив її. — Схоже, дівчата знають, куди й для чого їдуть. Еліс ляпнула — на те її добра воля. Складу злочину можна й не знайти отак відразу.

— Тим більше.

— Тим важче, Віро. Поліція не має підстав перешкоджати дівчатам і тим, хто супроводжує їх, мандрувати за кордон. Все оформлено чікі-пікі, даю гарантію.

— Коли так... смисл нашої розмови?

— Кажу ж вам: поліція не має жодних підстав. Я — маю. Хто поза законом, має право на все, — Кобзар не стримався, підморгнув. — Гірше мені не стане. Вліземо, закрутимо, там розберемося. Один хрін мені набридло нелегальне становище. Якщо вже став партизаном, треба ж починати війну у відповідь.

— Це яку?

— Партизанську, Віро Павлівно. Партизанську.

15

Взяв її машину.

Не заперечувала, прийняла стоїчно, як належить. Інших варіантів розв’язатися не бачили, тож Віра помчала на таксі в управління. Підняти на ноги начальство, пояснити на пальцях, що й до чого відбувається, запустити машину — на це потрібен час. Кобзар мусив тримати з нею зв’язок постійно, інформуючи про своє пересування.

Авантюра.

Але справді краще так, ніж далі ховатися.

Час нарешті робити дурниці, бо саме так можна перейняти ініціативу.

Олег рушив на Поділ, до офісу «Ольвії». Похмурий сльотавий березневий вечір уже вступив у свої права. Кобзар мав надію, що вдасться розібратися, за ким треба слідувати. Й вона чудесно виправдалася: вгледів під будинком білий мікроавтобус із помітною навіть у темряві фірмовою емблемою «Яструба».

Поруч товклися самі «яструби», в цивільному. Навряд чи через кордон так запросто пропустять гурт міцних чоловіків у камуфляжних одностроях. Вони не військові, збройні сили не представляють, всі інші виглядатимуть підозріло. На бійцях, котрі стежили за посадкою й розміщенням зграйки дівчат, були костюми й пальта. Виглядала група представницьки солідно. Зі свого місця Кобзар не міг роздивитися, чи були в «яструбів» краватки. Та якби були, це б не здивувало.

Порахував, кого побачив.

Частина дівчат могла вже сидіти всередині. Проте все одно їх навряд було більше, ніж десять. Біля автобуса курили шестеро. Поруч, окремо від їхнього гурту, товклися бійці. Їх налічив четверо, та це без водія. Напевне, в кожного є зброя. Цікаво, як перевезуть її через кордон. Та враз осяяло: хто сказав, що саме ці охоронці супроводжуватимуть дівчат до кінцевого пункту? Передадуть біля кордону з рук ув руки. Пересадять на інший транспорт. Повезуть через Польщу або Словаччину, там чекатимуть місцеві охоронці, теж озброєні.

Тільки тепер почав осягати масштаби проекту.

Тим часом з офісу швидко вийшов чоловік у костюмі, але чомусь без пальта чи куртки. Однією рукою притискав до вуха трубку, другою замахав у повітрі, мовби заганяючи на місце курей. «Яструби» миттю гуртувалися, до Кобзаря долинули короткі й нерозбірливі наказові вигуки. Дівчата дружно покинули палити, заквапилися в автобус. Останніх охоронці підштовхували, потім завантажилися самі. Їхній старший заскочив останнім, хряснув дверцятами. Трохи здавши назад й розвернувшись, бус виїхав з двору.

Пропустивши його, Олег рушив слідом.

Об’єкт прикметний, не загубиться.

Важливіше тепер, аби його не засікли. Та в «яструбів» почалася паніка. Не сильна, але відчутна. Інакше б вони не отримали команду вломитися до Віри Холод й не форсували черговий етап операції, яка мала б реалізуватися пізніше. Врахувавши це, Кобзар припустив: противник надто стурбований, перейнятий собою та власними проблемами. Пильність у подібних випадках зазвичай притупляється.

Тільки б не помилитися у висновках.

Автобус «яструбів» впевнено їхав вечірнім Києвом, не шукаючи коротших шляхів, тримаючись великих транспортних артерій і курсу на Хрещатик. Олега маршрут влаштовував, бо трафік дозволяв загубитися серед собі подібних. З іншого боку, була небезпека застрягнути в заторах, і спроба прорватися вперед могла викрити стеження. Втім, поки все йшло як годиться. Розкрутившись біля Бессарабки, бус вирулив на бульвар Шевченка, дотягнув неквапом до площі Перемоги, далі вже наддав уздовж проспекту.

До цього моменту Кобзар ще міркував, куди «яструби» могли податися. Аж тепер сумніви зникли — прямують на Житомирську трасу. Звідти в західному напрямку відкривається шлях тільки на Польщу. Хоч теоретично вони мали змогу взяти в бік білоруського кордону, таке припущення виглядало чисто географічним.

Отже, транзит таки через польську територію.

Якщо роботу дівчатам взагалі не знайшли у самій Польщі.

Вкотре за останні дні, минаючи парк Політеху, раптом занервував. Спогади про стрілянину ні до чого. До Кобзаря враз дійшло: виїхавши на пряму, рівну, гарну трасу, «яструби» притоплять швидше, переслідувати й триматися непоміченим стане важче, мають всі можливості відірватися далеко і всі розрахунки затримати бус можна спускати в унітаз. Скреготнувши зубами, Олег витяг телефон.

Спершу Віра.

— Що у вас?

— Здобула смертний вирок, — її голос звучав спокійно. — Спосіб страти обіцяли обрати потім, як усе скінчиться. Розстріляють, повісять, чи повісять після розстрілу, чи розстріляють труп. Я нагадала про побиття камінням...

— Віро, не до жартів.

— Так і я не жартую. Навіть якщо ми з вами праві, начальство так чи інак приб’є.

— Переможців не судять.

— Дорослий, а наївний. Судять лише переможців. Закон природи, Лилику.

— А серйозно?

Білий автобус тримався на відстані чотирьох машин.

— Мені потрібно ще трошки часу. Розбори польотів, як ви почули, потім. Де ви є?

— Рулимо по Житомирській. Проїхали ось Дачну.

— Хоч би не вирвалися за межі Київської області.

— Знаю. Зараз придумаю щось. На зв’язку.

Тепер — ще дзвінок.

Виклик пішов. Відповіли не відразу, але нарешті почув обережне:

— Алло.

— Еліс, сиди і слухай, — говорив чітко, короткими фразами. — Сьогодні я не жартував. З тобою можуть зробити те саме, що з Мері. Не тепер, так пізніше. Рано чи пізно вирахують, що ти знаєш більше, ніж треба. Якщо зрозуміла і хочеш жити, придумай щось просто зараз. Ну, наприклад, тобі подружка дзвонить...

— Ксюх, я не вдома, — стримано, тихо, але впевнено, буденно, звично. — Поки зайнята. Пізніше наберу.

— Молодець. Тепер увага.

— Давайте, Ксюх, без мене сьогодні. Тут у мене справи.

— Посидь трохи і скажи, що живіт болить. Не встигла в туалет, захитало, придумай щось. Ви повинні зупинитися біля найближчої заправки. Поруч тут нічого нема, але далі — Стоянка, щось інше буде. Не важливо. Головне — зупинка.

— Ой, ладно. Я тут не сама. Не можу більше говорити. Цьом-цьом!

— Еліс, все дуже серйозно. Зроби, як сказав. Від цього твоє життя залежить.

Блефував. Лякав. Навмисне нагнітав.

Тільки ж інакше — ніяк.

У голові крутилося: злякається, але не на його користь. Принишкне, вимкне телефон, мовчки їхатиме, куди везуть, навіть не писне. Доведеться починати відкриту погоню, і в що вона переросте — не знає ніхто.

Якийсь час Кобзар їхав із цією думкою.

Вже зневірився, вирішив набрати Еліс ще раз, аби переконатися — найгірше виправдалося, вона таки вирубала трубку.

Аж враз білий автобус перестроївся з другого ряду в перший.

Невдовзі попереду замаячили вогні заправки.

Бус узяв праворуч, заїхав на майданчик для парковки.

Олег завернув туди ж, зупинився трошки далі. Побачив, як із білого черева вистрибнув старший «яструб», за ним — ще двоє, і потім — висока дівчина в джинсах, червоній короткій куртці з каптуром. Старший гримнув на неї, вона огризнулася, підтюпцем побігла до будівлі, зникла всередині. За нею подалися ще троє дівчат, решта разом із охоронцями закурила поруч із бусом.

Не зводячи з них очей, Кобзар знову набрав Віру.

— Вони зупинилися.

— Де?

Олег назвав орієнтир. Почув — вона повторила його слова комусь поруч.

— Довго там пробудуть?

— Навряд.

— Команда вже пішла. Висунеться до вас той, хто ближче. Решта кавалерії підтягнеться. Тільки, Лилику...

— Знаю. Часу нема.

— Півгодини, Кобзарю. Хай сорок хвилин, але це максимум.

— Ясно. Протримаюся.

— Що? Не почула.

— Все ви почули, Віро. Триматиму рубіж до останнього.

Відбій.

Останній дзвінок.

— Чого ще треба! — Еліс не приховувала паніки, значить, поруч поки нема чужих вух.

— Ти все правильно зробила, дівчинко. Заспокойся. Хай би що почалося зараз, — нікуди не лізь. Падай на підлогу, де стоїш і лежи. Інші дівчата хай так само чинять.

— Пішов ти...

Не дослухав, куди.

Відбій.

Телефон поклав поруч на сидіння. Витягнув пістолет, перевірив обойму. Вісім патронів проти — вже полічив — п’яти бійців. Кожен з яких не лише має по пістолету з такою ж повною обоймою, а й напевне запасну.

За інших обставин протриматися вдалося б хвилин п’ять максимум.

Це з досвіду оперативника карного розшуку.

Досвід учасника бойових дій, який має за спиною розвідувальні виходи й практику ближнього бою, підказував інше.

Кобзар поклав пістолет поруч із телефоном. Опустив скло, витягнув цигарку, прикурив, затягнувся. Коли зробив другу затяжку, дівчата зграйкою випурхнули назовні. Еліс у червоній куртці йшла останньою, її поведінка кидалася в очі навіть невтаємниченим. Голова втягнута в плечі, сторожко озирається, ще трохи — у паніці дремене в найближчі кущі. Дивно, та на неї досі не зважали. «Яструби» знову загнали пасажирок у нутрощі автобуса, залізли слідом. Старший, як минулий раз, зайшов останнім.

Бус рушив, роблячи півколо й сунучи до виїзду на основну трасу.

Затягнувшись утретє, Олег щиглем пульнув недопалок за вікно.

Запустив мотор.

Рвонув із місця різко, рухаючись по прямій навперейми автобусу.

Вписався філігранно, до міліметра — ще не встигнувши як слід розігнатися, бус раптом уздрів біля себе автівку, яка підставила лівий бік і витримала удар.

Труснуло.

Все.

16

Вискочили одночасно.

Кобзар зі свого боку, стискаючи пістолет в опущеній уздовж тулуба правиці. Назустріч вистрибнув старший «яструб», руки порожні, кулаки стискалися на ходу. Їхній водій тим часом вибирався з протилежної сторони, і Олег оцінив: противників у нього не п’ятеро, а шестеро, з шофером. Вираз його обличчя не приховували сутінки, цей готовий убивати. Напевне, теж служив у «Беркуті».

— Ти куди преш! Голову відірву, гондон!

— Ти на себе дивись, підор! — гаркнув Кобзар.

— Ну, нарвався, сука!

На інцидент уже дивилися заправники в фірмових зелених комбінезонах. З міні-маркету виходили цікаві. Завмерли в очікуванні шоу інші водії, що заїхали сюди раніше.

Погано.

Багато зайвого народу.

Плану дій Олег не мав, просто приготувався до сутички й збирався лиш тягнути, скільки можливо. Та раптом щось сталося. Старший «яструб» обходив його машину, стрімко й люто рухаючись назустріч — і різко зупинився на відстані трьох кроків. Чоловіки могли розгледіти один одного, і лице противника Кобзареві ні про що не говорило. Він бачив цю людину вперше в житті. Але того перекосило, й склалося враження: старший впізнав чи бодай зрозумів, хто перед ним.

Як так — розбереться потім.

Далі гратися в партизан не мало сенсу.

Старший спритно відступив, маневром вийшов з імовірної лінії вогню, в русі витягнув зброю. Діяв справніше за Кобзаря — стрельнув першим, і хоч зблизька, та не прицільно. Куля просвистіла десь у метрі поруч, тепер вистрілив Олег.

Намагався цілитися, знаючи ціну набоям.

Мимо — але зуби показав.

Старший стрибком опинився під прикриттям автобуса. Тепер вечірню тишу збурила вже не стрілянина, а крики — суміш чоловічого мату, жіночих зойків, вереску й вимог гукати поліцію разом із застереженням не стріляти, бо тут бензин.

Локальна зона бойових дій.

Маленька війна далеко від лінії фронту.

Водій уже обходив із правого боку, теж озброївшись на ходу. Розвернувшись до нього всім корпусом, Кобзар виставив руку з пістолетом і натиснув спуск, тримаючи дуло на рівні його широких грудей. Шофер завмер, здивовано витріщившись перед собою, потім уперся боком у край багажника, сповз на землю. Коли падав, розтиснув правицю, і Олег зафіксував зброю, що випала з руки.

Несподівана підмога.

Від дверцят автобуса, тонучи в хорі дівчачих зойків, заклацали постріли. Кобзар пригнувся, сховавшись за машиною, перечекав, полічивши до десяти. Рвучко випростався, перехопив пістолет обома, знайшов опору і двічі пальнув перед собою. Другий постріл теж вийшов влучним: один із «яструбів», що саме вибиралися з буса, заволав від болю і зсунувся вниз.

Аж тепер Олег зрозумів свою раптову перевагу.

Уже знав, що робити.

Посунувшись ще вперед, аби краще бачити перед собою автобус, він пошукав і знайшов дулом найближче до себе колесо, праве переднє. Вистачило б однієї кулі, та не пошкодував двох, напевне пробиваючи його. Повітря вивільнилося зі свистом, бус почав повільно осідати на праву сторону.

А Кобзар тим часом узяв під приціл розчахнуті дверцята.

«Яструби» ще нічого не зрозуміли, роблячи ставку на свою чисельну перевагу. Схоже, не врахували двох виведених з ладу бійців. Ще один пальнув зсередини, без наміру вразити, відлякував. Олег присів і завмер, дочекався, поки постать у костюмі ступить на асфальт, послав кулю. З його позиції можна було відстрілювати по черзі всіх, хто спробує залишити салон.

Знову рух праворуч.

Олег зовсім забув про водійські дверцята. Тепер лізли звідти, і він стрельнув, витрачаючи останній патрон та даючи зрозуміти — контролює всі виходи. У відповідь гримнули, та спробу атакувати поки припинили. Скориставшись паузою, Кобзар пригнувся, порачкував до підстреленого водія, дотягнувся до його пістолета. У того теж виявився ТТ, обойма повна. Олег переможно реготнув, пересмикнув затвор.

Повоюємо ще.

— Чого треба! Чого хочеш! — долинуло з ворожого боку.

— Не стріляйте! — вигукнув хтось з-за колонок, та на ці крики не зважали.

— Кидайте зброю! — гаркнув Кобзар, аби не мовчати й хоч якось тягнути час, вступивши у беззмістовні переговори.

— Придурок, тобі гайки! — голос старшого, його Олег запам’ятав.

— У сраку мене поцілуй! — бадьоро відбив відповідь, не бачачи жодного сенсу ні в чому іншому, ніж ось такому обміні люб’язностями.

На короткий час стріляти перестали. Тиша, в яку раптом занурилося поле битви, лякала більше, ніж бойові дії в небезпечній близькості від тонн бензину — запаси пального могли рвонути будь-якої миті від божевільної кулі. Чи то здалося, чи справді з надр білого автобуса чуються налякані дівчачі скиглі.

А потім почався стрімкий наступ.

Кобзар не врахував заднього виходу з буса. «Яструби», схоже, згадали про нього лиш зараз, впоравшись із першим шоком від раптового нападу й провівши рекогносцировку. З шести Олегові вдалося поцілити у трьох, але точно був певен у тому, що з ладу вийшов тільки водій — цей або вже сконав, або зомлів і валявся поруч непритомний. Решту цілком міг лише поранити, причому легко. Проти нього були колишні «беркути», найбільш вишколені бійці в дореволюційних силових структурах. Просто так вони не дадуться.

Сунули з трьох боків.

Ліворуч відкрили вогонь, не даючи Олегові висунутися й відганяючи далі. Справа рипнули водійські дверцята, він стрельнув туди, почувши, як об них ударилася куля, проте нікого не побачив. Але його вже обходило двоє — старший і ще один «яструб» вибралися ззаду, зробили широке півколо й тепер насувалися з тилу, відрізаючи шлях до відступу й прикриття.

Тепер постріли кусали вже з обох боків буса.

Кобзар бачив тільки один вихід — ближній бій на відкритому просторі. Та навряд йому дадуть можливість: двоє вже встигли розтягнутися широким фронтом, третій підбирався збоку, хтось із поранених вів вогонь, реагуючи на найменший порух.

Олег вистрілив у бік старшого, змусивши його гойднутися.

На секунду випередив його постріл у відповідь. Пірнув, мов під кулак вуличного бійця. Втратив рівновагу, впав, перекотився, стріляючи тепер знизу вгору. А коли старший вже добіг до нього, перевернувся на спину, дригнув ногами, підбиваючи його.

Старший з криком завалився поруч.

Постріл.

Куля біля голови.

Олег не знав, яка сила підкинула його, втримала на ногах, допомогла зустріти іншого «яструба» ударом — пістолетне руків’я розбило голову. Зойкнувши, він поточився, схопився за забите місце. Кобзар носаком збив противника з ніг, повернувся до старшого, який тим часом оговтався й зводився на рівні.

Гримнуло від автобуса, свиснуло біля вуха.

І додався ще один звук.

Різкий, неприємний — але такий жаданий.

Поліцейські сирени.

Старший уже зайцем петляв назад до буса.

Олег не думав, що влучить, та після його пострілу той зашпортався й заорав носом. Лишалося скоротити відстань у кілька стрибків, осідлати, ігноруючи погрози й потоки мату, вивернути руку.

Звуки сирен не завадили почути хруст суглобів.

Ще за мить поле бою оточили поліцейські машини.

Почувши наказ, Кобзар підкорився: кинув зброю, повільно підвівся, підняв руки вгору.

Не опирався, коли заковували в кайданки.

Частина четверта Її назвали Анною

1

Ночував у камері сам.

З Вірою побачитись не дали, подзвонити Пасічнику не дозволили. Незнайомий молоденький слідчий взяв пояснення під протокол, дав розписатися, викликав конвой. Тримали не в рідній колись Святошинській управі, закрили в КПЗ при Главку. Нікого більше не було поруч, хоч за це Кобзар був вдячний.

Дивно, але вдалося заснути. Ранком вивели, доправили в кабінет начальника Головного управління. Віра вже чекала там, і її свіжий вигляд обнадіяв. Далі події розвивалися так, що Кобзар вирішив дещо підкоригувати свої погляди й почав вірити в дива. Хоч нічого чудесного не сталося, лиш наука показала себе в ділі.

Спершу вислухав гнівний монолог не так на свою адресу, як до Віри Холод. Потім почався конструктив. Висновки експерта Ярила ніхто не наважився ставити під сумнів, і навіть не довелося відразу пускати в хід аналіз крові Кобзаря. Спершу визнали: Марію Запорожець убив не Олег — докази, що орудував шульга, вичерпні. Вдалося обійти питання, звідки й коли в експерта опинилися зразки крові Кобзаря. Факт прийняли як доконаний, Ярило напевне виконав обіцянку й придумав, як правильно все оформити. Але це був лише перший акт, важливий, та не головний.

Все вирішила балістична експертиза.

Затриманий Кобзарем на місці стрілянини старший команди «яструбів» дійсно виявився колишнім командиром однієї з рот «Беркута». Звали його Сергієм Тихомировим, і саме зі зброї, вилученої в нього, вбито Артема Головка. Раніше з цього пістолета стріляли в поліцейських та обстріляли машину Олега біля парку Політеха.

Двічі стріляв у нього.

Знав мішень на обличчя.

Тому й упізнав на заправці.

Тихомиров поки не признається. Тертий книш, стріляний горобець. Але вилучена зброя — незаконна, хоч працівник охоронної фірми мав усі потрібні дозволи. Тільки ж у документах значиться зовсім інший пістолет. Тож розколоти його — не проблема. До всього, що відбувалося довкола убивств Мері й Головка, він, Олег Кобзар, прямого стосунку не мав.

Тобто, якимось побитом причетний, бо задушили дівчину чомусь саме в його помешканні.

Проте в цій справі він уже не підозрюваний, а свідок.

З манери поведінки начальника Главку зрозумів: ситуація розгортається так, що Кобзарем і всім довкола нього краще й простіше не перейматися. Вочевидь Вірі на хвилі вчорашніх подій вдалося знайти спосіб забалакати всі сумнівні моменти. Єдине, на що не можна було заплющити очі — пістолет, яким воював Олег.

Він утікач, став ним мимоволі, його непричетність до злочинів доведена кількома експертизами. Проте Кобзар мав при собі зброю, яку зберігав незаконно. Незалежно ні від чого це — порушення закону і стаття кримінального кодексу. Заплющити очі на таку обставину не могли й не мали права навіть ті, хто зараз на боці Кобзаря й симпатизує йому. Від такого не відмаже навіть найспритніший адвокат.

Тут, у зачиненому зсередини кабінеті начальника Главку, троє мимовільних змовників мусили знайти рішення.

Довго шукати не довелося. Олег Кобзар нагадав: учасник бойових дій. Таких в країні десятки тисяч. За бажання в кожного можна знайти незаконну зброю, й не лише пістолет — автомати, гранати, дехто може зберігати навіть гранатомет. Написав заяву, що це трофей, знайдений в зоні АТО на лінії розмежування. Раніше напевне належав російському військовому. Тримав для самооборони, професія таксиста небезпечна, на них часто нападають різні відморозки. Звичайно, збирався здати відповідним органам. Тільки ж бачте, як усе повернулося — довелося застосовувати, аби допомогти поліції затримати організовану злочинну групу.

На цьому зійшлися.

Кобзар дав підписку про невиїзд, пообіцяв не висовуватися, сидіти тихо, з’являтися до слідчого на першу вимогу й надалі усіляко сприяти розслідуванню.

Аж після того дозволили піти.

2

Привела до себе в кабінет, запропонувала кави, буркнула:

— А машину мою ви побили, наче свою.

— Коли такі претензії, переходять на «ти».

— Ти побив мою машину, — вона ввімкнула електрочайник, сіла за стіл. — Їздить, тільки бік подряпаний та зім’ятий.

— Є хороший автосервіс на Совках. Як видряпаю свою колимагу з-під арешту, відбуксую туди. Твою теж прилаштую.

— Хіба безкоштовно. В мене зараз немає зайвих грошей.

— Так і в мене. Розберемося.

Віра насипала в чашку дві ложки заварної кави.

— Ти був правий. Переможців не судять.

— Перемогли?

— Не знаю, — підійшла до вікна, якийсь час помовчала. — Тимур Нагорний у розшуку за вбивство. Мій ноут-бук знайшли в офісі «Яструба», в його кабінеті, коли вчора налетіли туди після тієї стрілянини. Водія ти поранив, не вбив. Сам розумієш, скільки зусиль заряджено, аби тебе ще й за це не тягали. До речі, мені проговорилися — підключився твій друзяка Пасічник на якомусь етапі.

— Звідки дізнався? Хоча... Наш Ведмедик, здається, не в курсі лише, хто вбив Джона Кеннеді. А так у нього всюди, де треба, очі й вуха.

— На твоє щастя.

Чайник закипів. Віра налила окропу до половини, розмішала ложечкою, накрила чашку блюдцем.

— «Яструби» або розлетілися, хто куди, або відморозилися. Поки пред’явити щось можна лиш Тихомирову й тим, хто був із ним в автобусі. Добре, кілька дівчат з переляку виклали все: їх справді перевозили за кордон, де ті мали намір працювати в секс-бізнесі. Тільки не проституція. Принаймні, так кажуть.

— Що тоді?

— Зйомки в порно, — зітхнула Віра. — Ніби в нас таких студій немає.

— Є країни, де це легалізовано.

— Але дівчат продали, Лилику. За згодою, ніхто нікого силою не змушував. У вогких підвалах не тримали, не катували, голодом не морили. Значить, таки нелегально. Думаю, там клубок великий, мотати й мотати. Голова йде обертом. Там уже групу створили, спеціальну, розгрібати все. Тільки я до неї не входжу.

— Чому?

— Ой, слава Богу! — відмахнулася Віра. — На мені ж іще маньяк, справжній, не імітатор. Справу в мене ніхто не забирав. Як бачиш, убивство Мері виділено в окреме провадження. Не стосується діяльності того психа.

— Андрія Вериги?

— Не факт.

Кобзар зиркнув із подивом.

— Як так?

— Ти ж профі. Все розумієш. Тим більше, проговорювали вже все. Гаразд, повторю: мою інтуїцію до справи не пришиєш. Верига-молодший заявить, що знімав моделей, коли вони були ще живі й веселі. Знайшов їх у базі «Ольвії»? Так дівчата для того й давали туди свої дані, аби знайти якусь роботу! А фотограф моделям платив, готівкою.

— На дівчатах були сукні...

— Стоп-стоп! Верига-молодший скаже, що подарував їх. Далі? Статевий контакт перед убивством? Ну, по-перше, нагадаю висновок експертів: ознак зґвалтування не виявлено. Секс у кожному з чотирьох випадків був за згодою. По-друге, навіть геніальний криміналіст не зможе визначити час, який минув від, пардон за медичну термінологію, коїтусу до асфіксії.

— Тобто? Не вловлю ніяк хід думок.

— Ох, — зітхнула Віра, — мабуть, справді треба простіше. Грубо кажучи, навіть якщо Андрій Верига розкрутив кожну з дівчат на секс, складно, майже неможливо довести, що незабаром після акту він їх душив. Це може бути розірвано в часі, Лилику. Теоретично, чисто як версію, можна припустити: кожна дівчина їхала від нього назад, по дорозі її перестрівав маньяк, робив свою справу. Але якщо так, — вона взяла ручку, покрутила в пальцях, аби чимось себе зайняти, — тоді він полював винятково на моделей Вериги. Знав, коли їх повезуть до нього в студію й коли ті їхатимуть назад. Як тобі таке: вбивав той, хто возив дівчат?

Кобзар промовчав, допив каву.

— Ось і я про це, — поклала ручку на стіл, крутнула. — Питань більше, ніж відповідей. До речі, — враз стрепенулася. — Еліс твоя, Аліса Зайцева, відхрестилася від знайомства з Марією Запорожець.

— Тобто?

— А отак! З нею бесідувала особисто, з відомих причин. Визнала, що займалася проституцією під дахом «Яструба», як інші затримані дівчата. Коли спитала про Мері, глянула на мене якось дивно й заявила: такої не знає, її з кимось плутають.

— Так, — Кобзар поставив чашку, хлопнув себе по колінах, підвівся. — Де вона зараз?

— Відпустили, як решту. Чого їх тримати? Взяли підписку, як і з тебе.

— Не заважатиму тобі, Віро Павлівно. Без мене, чую, роботи валом. На зв’язку.

— Дурниць не роби. Щойно ж викрутився.

Це сказала йому вже у спину.

3

Боявся — Еліс вимкне телефон.

Але відповіла, причому тепер уже з’єдналася після другого виклику. Номер впізнала, бо відразу огризнулася в трубку:

— Чого ще треба? Мало накоїв?

— Приймаю навіть таку форму подяки.

— За що тобі дякувати?

— Зустрінемось — поясню на пальцях.

— Обійдешся!

— Не дурій, Алісо. Я чарівне слово знаю, вважай, пароль. Скажу — погодишся.

— Вимкни компостер, не штампуй мені мізки! Пароль у нього!

— Мері, — мовив спокійно. — Маша Запорожець і донька її Анна.

На тому боці зависла пауза.

— Про малу звідки знаєш? — почув нарешті.

— Сорока на хвості принесла. Вчора ти злякалася правильно. Просто не зрозуміла до кінця, чому. Де ти є? Підскочу, розтлумачу на пальцях, популярно.

Знову тиша.

— Сюди не можна, — озвалася. — Не сама тут.

— Мужчини?

— Пішов ти! Пішли ви всі, мужчини! Дівки сидять по кутках і трусяться!

— Правильно. Не треба, аби нас зараз бачили разом. Кажи, де тебе чекати, підтягнуся.

— «Портер Паб» біля Шулявки, — сказала, трохи подумавши. — Там так рано людей майже нема. За годину.

Поклала трубку, не дочекавшись, що скаже Олег. Він відійшов до найближчої лавки. Торкнувся, чи не волога, вночі в камері слухав дощ. Присів, закурив, вкотре почав складати пазли з клаптів.

Ну так, що маємо.

Тимур Нагорний під дахом охоронної фірми «Яструб» облаштував секс-бізнес. Знаючи колишнього колегу дуже добре, Кобзар готовий закластися: ним апетити не обмежилися, там ще можна знайти багато що. Їхній основний роботодавець Анатолій Верига може знати про це — а може й не знати. Напевне зараз почне відхрещуватися й валити «яструбів», якщо не спливуть докази, що він має з того відсоток. Для чого легальному мільйонеру з таким заводитися? А чом би й ні, якщо кримінал дає гарантований прибуток, з якого не треба платити податки. Але краще зосередитися на очевидному: «яструби» є добре організованою злочинною групою з лідером-Нагорним.

Поруч сів білий голуб. До нього перевальцем наблизилося ще двоє. Погулькавши, птахи почали старанно вишукувати щось на мокрій асфальтованій доріжці. Намацавши на дні кишені кілька давніх насінин, Олег кинув голубам. Трійця пернатих миттю скупчилася довкола чорних зернят, дзьоби запрацювали наввипередки.

Кобзар подивився на тліючий кінчик цигарки.

Поїхали далі. Нагорний якимось чином знає вбивцю чотирьох дівчат-біженок. Свідчення тому — він повторив його манеру, аби спрямувати слідство хибним шляхом. Так головний «яструб» став ланкою, яка поєднала дві справи. Більше того: тепер перетворився на ключову фігуру. І припущення щодо причетності до всього Вериги-старшого вже виглядає реальнішим. Бо саме після вчорашнього візиту Віри в офіс «ТПФ», який охороняють «яструби», Нагорний почав форсувати події й навіть пішов в атаку. Слідча прийшла просто поговорити про дивний збіг обставин — чотири жертви серійника знайшлися в базі «Ольвії». Паніку міг посіяти Верига й наказати Нагорному вжити заходів. Хоча... Тимур Юрійович фігура самостійна. Був присутній при бесіді, зробив свої висновки. Ех, не прив’язується поки що до цієї історії старший Верига.

А головне: при такому наборі очевидного й неочевидного все одно нема відповіді на, здавалося б, просте питання — яким тут боком він, Олег Кобзар.

Чому Нагорний змусив Мері проникнути в квартиру саме до нього? Надумав убити, то міг зробити це будь-де.

Чому його попередили, аби тікав стрімголов?

Чому «яструб» Тихомиров двічі стріляв у нього, раз посеред білого дня, вдруге — у сутінках, і обидва рази не вбив, а лиш змусив тікати ще швидше?

Відповість Нагорний, більше ніхто.

До зграйки голубів із радісним криком біг хлопчик років трьох у синьому комбінезоні. Він гулькав, мовби наслідуючи пташині звуки, махав рученятами й розігнав пернатий гурт. Добігши туди, де пташки щойно снідали, хлопчина розгублено тупнув ногою, затим усівся на асфальт і заревів від образи. До нього вже квапилася бабуся.

— Назарчику, будеш плакати, тебе он дядя забере! — показала на Олега пальцем.

Хлопчик заревів голосніше.

Кобзар докурив до фільтра.

Кинув собі під ноги. Глянув на заплакану дитину, яку бабця намагалася звести на ноги. Нахилився, підняв бичок, з підкресленою акуратністю поклав у смітник.

Посунув до найближчого метро.

4

Думав — кине, не прийде.

У барі справді було мало народу й багато голосної музики. Зайняв столик у кутку, але так, щоб бачити вхід. Коли замовляв, усвідомив: не просто питиме пиво, а маленьке пиво. І взагалі, перший ковток алкоголю від того часу, як побачив Мері.

Від вказаного часу спливло тридцять хвилин, потім — ще десять. Олег набрав номер, абонент поза зоною. Спершу охопила легка паніка, потім зібрався, зосередився. Точно Еліс нічого не сказала, а телефон сама могла вимкнути з різних причин. Тож ковтнув пива раз, потім другий.

З третім ковтком дівчина зайшла.

Виглядала безбарвно. Вчора хоч вирізнялася червоною курткою. Зараз вбрала сіру, під колір погоди, ще й жмакану. З-під краю куртки визирали джинси, кросівки бачили кращі часи. На голові — смішна плетена шапочка з вухами, яку стягнула, щойно вгледіла Кобзаря. Пройшла, сіла навпроти, кинула убір на стіл.

— Ти мене дістав.

— Не бурчи. Ти ж приїхала.

— Інакше не відчепишся. Пива хочу. Отакого, — тицьнула на його кухоль.

Кобзар кивнув бармену, звертаючи на себе увагу, показав на своє пиво, аби не перекрикувати музику. Еліс тим часом скинула куртку. Під нею виявився мішкуватий білий светр.

— Що з Машкою?

— Вбили.

— Так і знала.

— Я зрозумів із вчорашньої твоєї реакції. Ти ж відчувала — щось не так. Тому й підіграла мені.

— Аби вдалося вибратися з України, було б краще.

— Чому ж тоді послухала мене?

— Могло бути гірше, — пояснила легко. — Коли вже дають можливість не потрапити під роздачу, а ти точно знаєш — роздача на носі, краще вибрати менше зло.

— Розумниця.

— Стараюся. Я так з дому тікала, три роки тому. З Дебальцева я, на місто плюнули й розтерли, — тепер не промовляла, а випльовувала слова. — До останнього не хотіли виходити. Думали пересидіти, а там уже хто переможе, під тим і будемо. Але як арта почала лупити прямою наводкою, стало до дупи, з чиєї сторони насипають. Вчилася там, у технікумі, до війни ще вступила. Батьки далеко, на тій стороні, — махнула вбік. — Коротше, через фронт тікати гірше, ніж у ваш бік. Домовилися за якісь шалені бабки з водієм маршрутки, збиралися прориватися вночі. Хто знав, що за той час фронт отак вигнеться, — рука накреслила в повітрі змію. — Зупинили в полі. Мужик, який віз, спробував права качати. Застрелили. Ми, пасажири, віялом хто куди... Я без грошей, без документів... Угадай, чим платила на трасі, коли добиралася до Харкова.

— Все ясно.

— Нічого тобі не ясно! — Еліс рвучко подалася вперед. — Не треба мені більше таких замісів! Я не тобі вчора помагала, а собі! Бач, тепер усе спочатку.

Замовкла, коли принесли пиво. Зробила жадібний ковток.

— З дівками вчора стрес знімали. Тяжко трохи.

— Тебе питали про Мері. Чому відхрестилася від неї?

— Тому! — відсунула кухоль набік. — Хороша вона була. Дурна тільки. Теж мені, в її становищі цілку вмикати... Сама собі проблем наробила. Знати нічого не хочу!

— Але ж ти щось знаєш.

Еліс пожувала губами.

— Тут не курять наче.

— Потім перекуримо.

Кобзар підсунув ближче сумку, витяг білий конверт.

— Скільки тут лишилося — не знаю. Було дві штуки баксів. Не рахую, віддаю тобі все. Не знаю, на що витратиш. Тільки це твій шанс. Поживеш поки. Будеш мудрою, то протримаєшся, поки з підпискою не вирішиться. Тримати вас на припоні довго ніхто не збирається, повір мені.

— І що? — вона не зводила з конверта очей.

— Скоро вляжеться. Матимеш змогу виїхати з Києва. Грошей небагато, згоден. Але пересидіти в провінції вистачить. Хтозна, раптом сподобається, коріння пустиш.

— Це ж не просто так.

— Розкажи про Мері. Про доньку її, Анну. Яких проблем наробила. Ти жила в неї, я знаю. Було без проблем, та раптом розбіглися. Чому?

Еліс потягнулася до конверта. Олег накрив його рукою, притиснув.

— Як ти замучив, — видихнула вона, взяла кухоль, ковтнула. — Зустрілася з тобою, щоб самій розібратися й зрозуміти, чим мені все може загрожувати.

— Все?

— Ну тебе! — долоня ляпнула по столу. — З Мері випадково познайомилася. Ну, не так, щоб зовсім, але... Ми ж, хто звідти втік, одна за одну якось тримаємося. Вимальовуються контакти всілякі. Минулого травня перебралася з Харкова у Київ. Тут подружка одна зачепилася, офіціанткою в якійсь забігайлівці. То не зовсім для мене. Ну, зате контакт хороший. Слово по слову — знайомить із Машкою Запорожець. Звідки вони знаються — не питала, мені яке діло. Вона тоді на Мері не відгукувалася, це потім уже, коли... А! — прогнала невидиму муху. — Покликала пожити в себе. Сама з дитиною, донька від якогось багатого татуся, якого чужим показувати не можна. Він знімав Машці з малою нормальну квартиру, підкидав грошей. Моя задача — допомагати. Ну, щось типу хатньої робітниці. Я тоді, знаєш, від усього бруду заморилася. Хотілося нормально пожити, щоб без напрягу, як кажуть, в теплі й добрі. Домовилися ми. Умова одна: коли татусь навідується, щоб мене не було близько. Відправляла з дитиною гуляти. Годину, дві, коли як.

— Тобто, татусь не заперечував?

— Йому, по ходу, байдуже. Не в ньому справа.

— А в кому?

— Ти можеш нормально слухати й не збивати? — Олег кивнув, та Еліс наморщила носа. — Все одно збив... Ну, якийсь час так усе йшло рівно. У вересні чи жовтні, швидше за все, в кінці минулого вересня Маша раптом каже: татусеві перестало подобатися, що зі мною хтось живе. Думав, це тимчасово, на якийсь час. А я, бач, прижилася. Не виганяла вона, просто порадила піти в одну контору благодійну. Ніби її опікун, як вона його називала, якимось боком до неї причетний.

— «Ольвія»?

— Просила ж! Раз знаєш усе — я пішла!

— Вибач, — Кобзар чудово розумів, що дівчина нікуди не піде.

— Отак, — Еліс випила ще пива, її помалу попускало. — Я туди пішла. Не збрехала Машка, записали дані, грошей трошки дали, хлопчик такий симпатичний фотку зробив. Пообіцяли пропонувати резюме всюди, де потрібна робота. І справді, вже за десять днів був дзвінок. Запросили на зустріч. Ніби робота, житло, зручний графік. Щоб довго не думав, то вербували в бордель.

— Сьогодні мене це не дивує.

— Тим краще, — говорила вже зовсім спокійно, буденно. — Нікого я з себе не строїла. Тоді відмовилася, але Машці подробиць не розказала. Не вийшло — хай. Коли за пару днів подзвонили з іншого телефону, призначили іншу співбесіду, а пропозиція така сама, я здалася. Бо дійшло: «Ольвія» — посередницька контора. Благодійний фонд — понти для гостей столиці. Там збирають не кого попало, тільки нас, втікачів від війни, — зараз із Кобзарем говорила зовсім інша Еліс, ніж та, яку він уже встиг пізнати. — Зрозуміла все, не думай, не дурепа чи кончена якась. Нам, біженцям, уже втрачати нема чого. Все втратили, що могли, й ніхто тут не винен. Де ми числимося? В списках, базах даних різних сумнівних контор? Як до нас ставляться? Як до необхідного зла. Бачив бродячих собак? Чи в притулок заганяють, хто добрий. Чи підгодовують, хто милосердний. Чи відстрілюють, хто боїться. Краще б нас не бачити, нічого про нас не знати. Жеремо з помийниць, тікаємо від людей, хвости облізлі підібгавши — нормально. Тільки ж не вийде. З нами щось же робити треба. Не собаки, живі люди, громадяни, маємо права! — завелася й уже перекрикувала музику, побачила боковим зором, що привертає увагу бармена, стишила голос. — Усе це лірика. Ми є. Але нас нема. Ніхто не заступиться в разі чого. Мені, до речі, паспорт «Ольвія» відновила, дуже швидко. Півроку тинялася тут без документів, з якимись довідками тимчасовими, навіть у лікарні посилають. А в них раз — і готово. Заряджено все, кінці всюди є, хтось добре прикриває. Бач, спершу війна не лишала вибору, тепер ось мир.

— Ще пива? — спитав, аби заповнити чимось незручну паузу.

— Не допила, — Еліс кивнула на кухоль, повний на третину. — Ну його все к такій мамі. Досвід такий-сякий мала. Чого ламатися, іншого не буде. Пішла надавати сексуальні послуги. Справді, на квартиру пристроїли. Ще й сама жила. Як у них це виходило, скільки вільних хат по Києву тримають — не знаю. Машці збрехала, що в кол-центрі на телефоні сиджу, «Ольвія» гуртожиток намутила. Якось воно було. Доки не загребли в оздоровчому центрі одному, під Києвом, з бандитами. Пасли їх, нас прийняли заодно. Заміс серйозний був, могли пришити спільництво. Довелося сказати тому Свистуну, хто за нами стоїть.

Музика для Кобзаря раптом перестала існувати.

Як і весь бар.

Кому?

Менту, який там, на місці був. Прізвище таке, Свистун.

Світ довкола гойднувся, мовби його підштовхнув невеличкий землетрус.

— На «Ольвію» перевела чи на когось конкретного?

— Я ж нікого там не знаю. В смислі, прізвища там, все таке. Не впевнена навіть, що ті, хто з нами всіма спілкується в цих справах, називають свої справжні імена.

— І... що Свистун?

— Нічого. Розберемося, каже. У мене тоді щось ввімкнулося в голові. Вирішила — дарма ляпнула, тепер точно влипла. Не знаю, як вирвалося, на що розраховувала. Попросила, аби дозволив подзвонити. Свистун покомизився трохи, для порядку. Потім завів у окремий кабінет, зачинився зсередини...

— Далі не треба. Проїхали, все зрозуміло.

— Ясно тобі? — Еліс звузила очі. — Я в такий спосіб платила кілька разів на день, аби втекти подалі. Не блядь я, ти хоч розумієш це? Але інакше ми тут не протягнемо. Хіба не стріляють, а так — усе те саме. Я смоктала Свистуну його свисток за можливість подзвонити Машці! Він дозволив, навіть вийшов на п’ять хвилин, джентльмен!

— Для чого смикнула Марію?

— Згадала про її опікуна. Мабуть, серйозний перець, витягне. Сказала їй: так і так, подруго, «Ольвія» твоя — бач, контора. Підкинула ідею, є проблема, виручай.

— А вона?

— Дуже спокійно вислухала. Пообіцяла розрулити. Справді, вже за годину мене випустили. Інших дівчат потім, вже не знаю, як. Гроші Свистун не забрав, на таксі вистачило.

— То Мері сіпнула свого опікуна?

— Ніби так. Але потім все закрутилося.

— Що саме? Я не можу кліщами витягати.

— А я не на допиті! — просичала Еліс, ковток пива трохи заспокоїв. — Сиджу тут із тобою, бо сама хочу в цьому розібратися. Коротше кажучи, незабаром Машка набрала мене. З тієї хати забирається з речами. Шукати її не треба, сама знайде, як треба буде. Не просила, веліла, отак. Де, питаю, осядеш? Вона: не знаю. Може, в Люди.

Ще одна дівчина в цій дивній заплутаній історії.

— Хто така?

— Люда та й усе. Вони лежали разом у пологовому, народили в один день. Спілкувалися при мені кілька разів.

— Де живе?

— Спитай у Гугля, — вона скривила кутик рота, підвелася. — Більше нічого не знаю. І ніколи мені вже з тобою тут.

— Чекай, — Кобзар теж підвівся. — За кордон тебе змусили їхати?

— Сама схотіла. За щастя, подалі звідси. Гірше не буде точно. Ти вчора дівкам такий кайф перебив...

Взяла конверт, натягнула свою кумедну шапочку, пішла, не прощаючись.

5

Картатий піджак із стильними латками на ліктях.

Під ним білий гольф. Гірчичного кольору штани, туфлі з округлими носами, низькі масивні підбори. Мабуть, ще й з підківками, бо при ході сильно цокали. Волосся цього разу не вузликом, забране ззаду в невеликий хвостик. Окуляри в іншій оправі, консервативнішій.

— Ви служите в поліції. Якби я знав це тоді, в перший ваш прихід...

— Щось би помінялося?

— Нічого, — Андрій Верига без запрошення вмостився на стільці, поклав ногу на ногу. — Завітали анонімно, інтригує. Знаєте, ми, творчі люди, любимо, коли є загадка.

— Де ви її побачили?

— Так ось же! — він зробив театральний жест. — Віро... Ви ж дозволите так? Чи у вас заведено за званням?

— Дозволю.

— Дякую, — розплився посмішкою блазня, демонстрував зверхність та самовпевненість, у кабінеті раптом відчула себе незахищеною. — Отже, Віро, місце вашої роботи для мене нічого не означає. Пропозиція в силі. Запрошую в студію, зробимо гарну сесію. В мене є кілька ідей, — під скельцями зблиснув вогник. — Одна жінка, чотири іпостасі. У формі ви одна, в цивільному інша, в модельному — третя...

— А в савані?

Вогник згаснув.

— Чому в савані?

— Ті дівчата, четверо. Ваші моделі, чотири пори року. На кожній були сукні такого крою, що виглядають одягом мертвих. Вони ж всі мертві, Андрію Анатолійовичу.

— Хто?

— Не треба.

Віра витягла з шухляди тонку теку, з неї — чотири знімка з кожного місця, де знайшли тіла. Виклала перед Веригою, розклавши в тому порядку, як зобразив він. Тільки тут дівчата виглядали інакше.

Жертвами.

Трупами.

Подався вперед, не встаючи. Глянув із цікавістю, яку змінила огида.

— Не естетично.

— Але це — ваші моделі.

— Інший би заперечив. Я не буду. Але, — відхилився назад, — інший би прийшов сюди з адвокатом. Так заведено в цивілізованому світі, де поважають закон і права людини.

— Для чого вам адвокат?

— Ви назвалися слідчою карного розшуку. Запросили мене до себе в офіс на розмову. Протоколу, бачу, немає, бесіда неофіційна. Проте ви показуєте мені фото мертвих жінок. Не натякаєте — прямо кажете: всі вони позували мені. Ще й у цих сукнях, у цих образах...

— Про образи я не казала нічого.

— Облиште, все ясно. Заарештуєте, бо я їх фотографував до смерті?

— Насильницька смерть, пане Вериго.

— Не сліпий, — богемний персонаж зник, перед нею сидів хижак. — То мене заарештовано?

— Тут затримують. На сімдесят дві години максимум. Потім або відпускають зовсім, або висувають звинувачення, а далі вирішує суд: арешт або застава.

— Слабо знаюся на цих процедурах. Не люблю детективів, намагаюсь триматися якнайдалі від усього кримінального. Хай навіть все придумали драматурги, а замість крові ллють фарбу. Затримаєте мене?

— Поки не бачу підстав.

— Можу йти? — Андрій підвівся.

— Запросто. Напишете пояснення — і на всі чотири сторони.

— Що вам пояснити?

Віра сплела пальці.

— Коли і де знімали кожну модель. Чому на мертвих тілах лише той одяг, у якому дівчата позували, хоч трупи знаходили з середини осені. Чому вони не змили макіяж і лишилися, як ви кажете, в образах. Словом, коли бачили кожну з них живою востаннє. Впораєтесь? Для цього адвокат потрібен?

— Ні, — зняв окуляри, зиркнув на фото неозброєним оком, знову прилаштував окуляри на переніссі. — Роблю фото для бази даних благодійного фонду «Ольвія», який заснував мій батько. Дівчат, які сподобалися і в яких готовий повірити, запрошую в майстерню. Вони позують за гонорар, і так, плачу неофіційно. Якщо тут фінансовий злочин, готовий відповідати. Ці четверо в різний час справді були моїми моделями. Мав задум, втілював його. Роботу ви бачили, вона демонструється публічно. Все?

— Інші моделі...

— Були. Є всі контакти, можете перевірити. Позували для інших проектів, — очі знову зблиснули. — Всі живі.

— Звідки знаєте?

— Не ловіть на слові. Маю таку надію.

— Але ж ці...

Верига-молодший лунко плеснув у долоні.

— Дослухайте до кінця, пані поліцейська. Я не можу сказати вам точно, коли кожна з цих чотирьох була в мене. Не роблю поміток у календарі. Плюс-мінус, доведеться це прийняти. Сукні, які ви нарекли саванами, я їм дарував. Просто бонус, не в рахунок гонорару. Їх дівчата мали з собою.

— Тобто?

— Перевдягалися, пані поліцейська, — вицідив Андрій, за короткий час навіть ставши мовби старшим на кілька років, хоч Віра розуміла неможливість подібного перевтілення. — Клали сукні в пакети чи сумки, що в кого було. Чому з макіяжем? Не хотіли виходити зі створених мною образів отак відразу. Все відбувалося в моїй майстерні, про яку я згадував і, — губи вкотре блазнювато розтягнулися, — куди все одно вас маю надію запросити. Пройдете той самий шлях.

— З майстерні до смерті?

— Не ловіть на слові. Маніпуляції, Віро, чистої води перекручення. Аби поруч сидів адвокат...

— Його немає.

— Сподіваюсь, до того не дійде.

Вона хруснула пальцями, витримала погляд.

— Ви казали, мене привезуть до вас і відвезуть.

— Визнаю — говорив.

— Дівчат так само привозили й везли назад?

— Звичайно.

— Отже, Андрію Анатолійовичу, можна припустити: убивця чатував на кожну по дорозі від вас?

— Мабуть. Вам видніше.

— Змушував перевдягнутися, без поспіху займався сексом...

— До чого тут секс?

— Не хочу втомлювати вас непотрібними зараз паперами. Треба буде — покажу й доведу: незадовго до смерті кожна мала статевий зв’язок. Варіантів два: ви — або вбивця. Наголошую: жодних ознак зґвалтування.

— Подробиці зайві, тим більше — гінекологічні, — він скривився. — Розкручуйте все самі. Вам за це платять. І ви, бачу, любите те, чим займаєтесь.

— Ви теж.

— У моїй праці більше естетики. Мистецтво взагалі естетичніше за смерть.

— З роботи, яку я бачила, цього не скажеш.

Вірі не здалося — нарешті щось, сказане нею навмання, справді зачепило Веригу-молодшого.

— Значить, ви брехали. Моя робота вас не вразила й не зачепила. Пробралися в галерею вужем, сипали компліментами, втиралися в довіру. Я купився, як усякий творець, і не лише творець. Або — брешете зараз.

— Зараз?

— Переконуєте себе, що «Пори року» ніяк не заторкнули? Не маєте іншої можливості вивести мене з рівноваги?

— З чого ви взяли, що я хочу цього?

— У вас чотири трупи, пані поліцейська. Ідеальний кандидат на роль убивці. Богемний синок багатого татуся. Раптом почну нервувати, помилюся, скажу чи зроблю щось не те.

Віра розплела пальці.

— Без протоколу, Андрію Анатолійовичу. Поки без протоколу. Я хочу відтворити по хвилинах, навіть по секундах останній день кожної з чотирьох ваших моделей. Досвід підказує лише два варіанти розвитку подій. Або дівчат вивозили від вас уже мертвими, або вбивали по дорозі від вас. Погодьтеся, другий варіант вам вигідніший.

— Чим саме? Виводить мене з кола підозрюваних?

— Само собою. Але також — дає мені іншого кандидата. Того, з ким дівчата були, поїхавши від вас до Києва.

Верига-молодший знову зняв окуляри. Покрутив за дужку, натиснув на повіки пальцями й мовив, масуючи їх:

— Тимур Нагорний, охоронна фірма «Яструб». Він добрий батьків приятель, я довіряю йому. Робота з моделями — моя приватна справа. Не залучав зайвих людей. Дівчат привозив і відвозив він. Більше нічого сказати не можу, — забрав пальці, повернув окуляри на місце, підвівся. — Мабуть, всі наступні візити сюди або наші зустрічі поза цим кабінетом тепер будуть лише в присутності адвоката.

6

Спершу обійняв, аж ребра хруснули.

Потім, пустивши й відсторонивши, легенько, жартома, тицьнув кулаком у щелепу.

— Так би дати...

— Переможців не б’ють.

— Їх не судять. А б’ють ще й як, буває до смерті, — зауважив Пасічник, з підкресленою уважністю оглянув Кобзаря. — Ану-ну, повернись-но, синку. Сказати б, тебе наче корова жувала. Але ж ти завжди так виглядаєш.

— Не повіриш — тиждень ні краплі. Хіба пива сьогодні трохи, і то без особливого бажання.

— Ага, тобі ще тільки квасити не вистачало. Нічого, сьогодні можеш.

— Саме сьогодні?

— Ну, ти ж переміг.

— Не зовсім.

Олег видзвонив Ігоря Пасічника, бо тепер лише він міг підказати, куди рухатися далі. Якби Еліс не згадала Свистуна, сміливо вважав би історію майже завершеною. Лишив маньяка Вірі Холод, справді повернувся б у свій покинутий барліг і дійсно випив би за своє здоров’я.

— Поясни.

— Давай по каві.

— Тебе в такому вигляді нікуди не пустять навіть зі мною. Хіба у той твій легендарний «Фільтр».

— Кидай погану звичку будь-що пертися до ресторану. Кави кругом повно. Будь ближче до народу, Ведмедику.

Від Шулявки поїхав на метро до Золотих воріт. Тут по периметру стояло кілька мобільних кав’ярень, а біля однієї навіть прилаштувалася дерев’яна діжка з залишками глінтвейну. Зима кілька тижнів позаду, та не виливати ж добро.

— Як хочеш. Пішли в скверик.

Піднялися до пам’ятника князю Ярославу, взяли по каві, зайняли єдину вільну лавку. Кобзар закурив, відкинувся на спинку, вдихнув березневе повітря на повні груди.

— Мислю собі: без тебе не обійшлося.

— Тобто?

— Якось дуже швидко мене випустили. Сказав би навіть — копнули під зад, що далі, то краще.

— Після нашої останньої зустрічі ти зник із поля зору.

— Знав, чим займаюся. Сам же грошей підкинув. Вибачай, нема, пішли на добрі справи.

— Хіба я звіту вимагаю? Лилику, ти за короткий час накрив Нагорного і його «яструбів». Я бурчав на тебе завжди, бо постійно мусив прикривати. Зараз теж вписався, це справді дечого мені коштувало. Довелося набрати кількох персонажів, контактів із якими уникаю задля покращення власного емоційного стану. Але завжди казав і тепер повторю: ти робив те, що вмієш добре. Не найліпше — проте дуже добре. Особливо тобі вдається все в екстремальних умовах. Тільки носа не задирай.

— Щось здохло в Києві. Вперше за сто останніх років чую від тебе похвалу.

— Ще стільки ж не чутимеш, — Пасічник сьорбнув каву, скривився. — В ресторанах таки кращу дають.

— Ми про каву зараз говоримо?

— Ти сам хочеш щось сказати. Я слухаю.

Кобзареві кава смакувала.

— Тут Свистун якимось боком виліз, — мовив, дивлячись на туристів, що позували біля скульптури Кота Бегемота.

— Наш Свистун?

— Випадково застрелений за кілька днів до вбивства Мері. Вбив його, як ми знаємо, Олег Кобзар, — тицьнув себе в груди. — А Марію Запорожець потім убивають на квартирі самого Олега Кобзаря. Ще раніше Свистун погрожує Артемові Головку. Тепер точно знаю — Артемон серйозно копав під нього, навіть здогадуюсь, за що тримав. Той прикривав борделі й мав за це гарний шматок.

— Припустімо. Як усе пов’язане? Чому тебе раптом напружив Свистун?

— Зараз, чекай, — ще затяжка, примружив очі. — Так склалося, що наш Свистун зайшов на територію Нагорного. Випадково. Може, раніше про щось здогадувався, бо ж бізнес паралельний. Але раптом має змогу зв’язати торгівлю людьми, фонд «Ольвія», Нагорного з «яструбами» і, головне, мільйонера Анатолія Веригу. Після того, — Олег наголосив, повторив не для Пасічника, для себе, — після, Ігоре, починаються проблеми в Головка. До яких причетний безпосередньо Свистун. Потім його вбивають.

— Ти.

— Я. Проте згадав ось щойно: він щиро не розумів, коли почув від мене про Артемона. Може, вдалося б його розговорити. Тільки ж Свистун сам форсував події, мені довелося захищатися.

Пасічник повернувся до Кобзаря всім корпусом, від різкого руху розхлюпавши каву, дивом не капнув на штани.

— Кажи далі.

— А далі Тимур Нагорний оперативно підкладає мені труп дівчини з Донбасу. Яка мимоволі, завдяки появі в усьому розкладі Свистуна, теж дізналася, чим є «Ольвія» і хто за всім стоїть. До твого відома, її пригрів якийсь сильний світу цього. Мері більше року була його утриманкою, молоду маму-одиначку все влаштовувало. Коли спливає: її татусь якимось боком теж причетний до «Ольвії» та, відповідно, торгівлі людьми. Не просто людьми, Ведмедику. Такими, як сама, донбаськими дівчатами, котрі через війну втратили все. Їй, виглядає, пощастило. Припускаю: на Мері накотило, вона збирається й кудись тікає з дитиною. Чому потім вирішила дати про себе знати й підписати собі вирок — ще додумаюся. Але ж, ідемо на початок, Нагорний її вбив. Я маю докази його прямого зв’язку з, так би мовити, опікуном дівчини, батьком її доньки. Виглядає, Нагорний за наказом партнера чи, скорше, хазяїна почав зачищати кінці. Свистун, Маша Запорожець, Артемон, який вичислив його. На Тимура Юрійовича все це дуже схоже.

— Згоден, — кивнув Пасічник. — Поки не тримається купи, та в цілому ніби складається. Не розумію, до чого ведеш.

— З Нагорним все. «Яструбу» даю два-три дні, аби бійці розбіглися. Фірмі абзац. Але мені потрібен тепер не той, хто вбивав, а той, хто йому наказав. Він же — батько дівчинки, яка лишилася сиротою.

— Поки в дитини є батько, вона не сирота.

— Щось мені підказує, Ігоре, цей татусь активно шукає дитину. Я ж не зупинюся. З усього, що зараз тобі виклав, складу повну картину. Варто встановити батьківство — ми знайдемо замовника всієї цієї поганої музики. Дівчинка Анна, хай би як це прозвучало зараз — доказ.

— Скажи ще — речовий.

— Бач, справді звучить кострубато. Проте інакше, ніж за аналізом ДНК, батька не виявити.

— Може, кандидати в тебе є?

— Хтось із Вериг. Старший чи молодший.

Кобзар сам здивувався спокою, з яким сказав це.

Пасічник отетерів і не приховував.

— Ти нормальний?

— Не бачу інших варіантів. У Нагорного не може бути інших хазяїв. Свистун міг спокуситися лиш таким ласим шматком. Нарешті, якщо підтвердиться, що Андрій Верига — той самий, хто вбивав та нівечив дівчат, це доведе: Нагорний знав про це й наслідував його почерк.

— Для чого? Отак тупо злив хазяїна?

— Я й кажу — до перемоги далеко, — Олег роздушив недопалок носаком. — Ще треба розібратися, чому в заміс потрапив я. Але тепер це питання десяте, як не двадцяте. Знайду того, чий мозок усім заправляє — все з’ясується.

— Чим можу помогти? Для чогось же ти мене висвистів.

— Ну, хто ще вислухає, з ким радитись?

— І все?

— Шукаю щось на Веригу. Обох Вериг. Офіційно вони закриються, обкладуться адвокатами. Та й пред’явити нікому з них ще нічого не можна. Неофіційно, з твоїми можливостями...

Пасічник ляснув його по коліну.

— Іншим разом послав би тебе далеко, Лилику. Тепер треба довести все хоч до якогось кінця. Аби я ще не вліз у все... Не обіцяю, та спробую. Ти б дівчинку ще пошукав.

— Неодмінно. Без дитини ніяк.

Вони дружно підвелися.

— Кудись підкинути?

— Та дякую, якось далі сам, — і згадав, трохи засоромившись власної неуважності: — Ігоре, як Алла?

На обличчі Пасічника відбилися похмурість і сум.

— Гірше.

— Ніж було?

— Набагато. Наче покращення пішло. І тут упала, як стояла, два дні тому. Не знаю... — він закусив губу. — Давай, Кобзарю, не колупай хоч ти.

Коротко потиснув руку.

Пішов через сквер, не озираючись.

7

Вийшла вдягнена, з сумкою на плечі.

Зиркнула на потовчений бік своєї машини, зітхнула, проте без нотки жалю.

— Виглядає підозріло, але їздить.

— Моя ще на поліцейському майданчику, під арештом. Тобі краще.

— Повернуть.

— Ага, тільки коли. З твоєю все буде гаразд. Ось розгребемо — домовлюся з одним знайомим. У нього на СТО чи боги трудяться, чи напівбоги. Зроблять з твоєї тачки лялю, як була.

— Та не ляля. Сім років машині, стара.

— Не прибідняйся. Нормально бігає. Кудись поїдемо?

— Ми? — Вірині брови стрибнули догори.

— Якщо в тебе інші плани...

— Нема жодних, — зітхнула. — Я, вважай, ніч не спала. Перед тим теж не дуже. На сьогодні все, навіть якщо справи намалюються. Сил нема, коефіцієнт корисної дії не нульовий, а мінусовий. Вимкну телефон, гори все синім полум’ям.

— Я спав. У камері. Але стан і настрій подібні. Треба дещо переварити.

— Якісь пропозиції?

Олегові здалося — говорять ні про що, ходять колами.

— Проведу тебе.

— Аби я знала, куди.

— Додому. Чи...

— Туди не хочу, — мотнула головою. — Принаймні зараз. Не зможу, все потрощене. Навіть групу поки не пускаю, все одно нічого там не чіпала. Оглянуть уже завтра. Зафіксують усе, знайдуть якісь сліди. Тоді вже повернуся, спробую знову там жити.

— Спатимеш у машині?

— Не знаю. Правда, Лилику. Є пара подруг, та не буду смикати. Це ж патякати з ними, голова заболить. Не придумала.

— Так гайда до мене.

Вирвалося раніше, ніж Кобзар подумав, чи варто так казати.

— Куди?

— На Святошин. Ти ж була там.

— Як ти це уявляєш? — Віра не здивувалася, просто намагалася проговорити ситуацію для себе.

— Барліг такий собі, але ж маємо досвід спати під одним дахом. Десь на балконі розкладачка є. Ляжу на кухні, помістимося...

— То технічні питання. В тебе ж там людину вбили, — Олег не встиг відповісти, вона повела далі. — З іншого боку, в мене навіть світла нема. По квартирі топталися брудними лапами. Вломилися й розгромили все. Затишок рівноцінний. Навіть цікаво.

Цікаво?

— Лилику, ми їдемо чи ні? Сам запросив дівчину, тепер задню вмикаєш.

— Я поведу, — кивнув на машину.

— Водив уже один. Збитки самі.

Але не заперечувала, коли відчинив дверцята й сів за кермо.

8

Найперше відчинив балконні двері.

Березнева свіжість швидко заповнила помешкання. Віра лишилася в дверях, не наважуючись проходити далі. Скрізь панував бардак, до якого відносно недавній поліцейський огляд не додав нічого особливого. Вона не знала навіть, куди присісти, й ступила на кухню, де побачила вільний ослінчик. Кобзар відразу згріб з дивану все, що на нього навалили, і вперше хай не в житті, але за багато років заходився прибирати.

Не впізнавав сам себе. Наводив лад впевнено, рухався чітко і продумано, наче наводив порядок щодня й знав, що де має лежати. Крутився, літав маленькою квартирою, спершу не скидаючи куртки, потім — жбурнувши на підлогу в куток. Та відразу ж підхопив, із невластивою собі акуратністю почепив на цвях у передпокої. Побачивши, що гостя в пальті, галантно прийняв у неї верхній одяг. І не заперечував, коли Віра, засукавши рукави джемпера, заходилася мити посуд, розставляючи його на свій розсуд.

Ніколи раніше не дозволяв цього жінкам.

— Отепер ласкаво просимо, — зробив гостинний жест, закінчивши поратися.

Вона зайшла в кімнату, вже там скинула чобітки, всілася на край дивану, витягнула ноги, поворушила пальцями.

— Знаєш, тут у тебе можна жити.

— Щонайменше переночувати.

— Тільки в холодильнику миша повісилася.

Кобзар ляснув себе долонею по лобі.

— Отак запрошувати дівчину в гості!

Віра кинула на нього якийсь дивний погляд. Олег раптом зрозумів двозначність ситуації: востаннє запрошував сюди дівчину лише тиждень тому. Всі присутні знають, навіть бачили, чим усе скінчилося.

— Справді, що би ти з’їла? Чесно — теж у животі бурчить. Може, піцу?

— Піца, Лилику, нас уже знайомила. Сосиски з макаронами трохи важко на шлунок. Може, давай щось із китайської кухні. Їси?

— Тут є поруч. Недавно відкрилися, — він видихнув полегшено, небезпечний кут удалось оминути. — Тільки телефону їхнього не знаю, щоб замовити.

— Інтернет для цього придумали.

— А ноут — у арештованій машині.

— Мій, до речі, ще не повернули, — Віра витягнула з сумочки смартфон. — Кажи адресу, пошукаю.

— Назва вулиці вилетіла з голови. Не повіриш — знаю район напам’ять, а після всього цього наче вимило. Краще піду прогуляюся, відразу й принесу.

— Прогуляйся, — прозвучало, як милостивий дозвіл. — Я поки ловитиму свої хвилини слави, — постукала нігтем по дисплею телефона. — Наші з тобою подвиги від самого ранку в стрічках новин. Почитаю поки, чи написали ще щось, чого ми не знаємо. Там уже придумали міжнародний картель під орудою «Яструба».

— Не здивуюся, якщо це правда.

Кобзар накинув куртку, вийшов.

Думав — швидше впорається. Але пошуки потрібного закладу, вибір меню, замовлення та очікування забрали годину. Його чи не вперше за тривалий час тягнуло додому, тож назад спершу широко крокував, потім — побіг підтюпцем. Склав цілу промову, готуючись презентувати гості обід.

Завмер на порозі кімнати, побачивши вираз Віриного обличчя.

Так виглядають люди, котрі тільки-но втратили когось із рідних.

Телефон міцно, судомно стискала в опущеній правиці.

— Що?

— Саша.

— Який Саша?

— Його звали Сашею. Ігнатов Олександр, ми вчилися разом. Він дружив із моїм чоловіком.

— У Донецьку?

— Там, у їхній «ДНР», є своє МГБ, служба безпеки...

— Знаю. Ну?

Віра повернула до Олега телефон екраном уперед.

— Написали у новинах. У Донецьку сьогодні зранку затримали українського шпигуна. Працював на нашу Службу безпеки. Ігнатов Саша.

— Нічого не розумію...

Її очі стали вологими.

— Кобзарю, він не український шпигун. Саша лишився в Донецьку і служив там, у їхній поліції. Вважай, російській. Це мій контакт, приватний, особистий. Він допоміг мені з інформацією про дівчат. Аби не Саша...

Олег обережно поставив пакет з їжею на підлогу.

— Стоп-стоп. Той сепар, який...

Віра не підвелася — розпрямилася пружиною.

— Не смій! — тупнула ногою. — Закрий рота! Не знаєш нічого, не розумієш, хоч воював! На себе в дзеркало глянь! Для чого на фронт пішов? Через переконання — чи гріхи замолювати? Я все про тебе знаю, Кобзарю, все! Такий уже свідомий, такий патріот! Всі в нього сепаратисти! Та якби не Саша, ти б зараз отут не стояв! Його інформація тебе вела! Він не шпигун, але його вирахували! Контакти з Києвом, розумієш! Це смертний вирок!

— Віро, я...

— Ти, Кобзарю, мовчи! — знову тупнула. — Він робив це для мене! Зараз його рвуть на шматки десь у підвалі! Вимагають признатися, що працював на Київ! А він лише робив, що я просила! І навіть попередив — більше не робитиме нічого! Я підставила його, я, я, я!

— Скажи ще — через мене.

Вирвалося.

Пошкодував тут же.

Але Віра вже кинулася на нього, по ходу замахнулася, відважила лункого, пекучого ляпаса.

Вдруге бити себе не дозволив — перехопив руку, стиснув кисть. Потім заблокував другу, стиснув міцно. Вона копнула його носаком, влучила в кісточку. Зціпивши зуби, Олег сіпнув Віру до себе, притиснув. Її тіло звивалося, отримав ще два копняки, але ці вже вийшли незграбними. Не знаючи, як зупинити істерику, повернув, штовхнув до стіни, притулив спиною.

Віра тяжко дихала.

В очах зблискували сльози.

Не чекав від себе — але випив їх, торкнувшись губами кожного ока по черзі.

Вже не зупинявся. Губи знайшли губи.

Вкусила за язик.

Присмак крові в роті.

Сплюнув набік, надавив сильніше, хоч далі, здавалося, вже нікуди.

Тепер не кусалася — відповіла.

Кобзар не втратив голову. Саме тому випередив спробу вдарити коліном себе в пах. Заблокував будь-які Вірині рухи. Тримав її в лещатах, цілував спрагло, наче збирався з’їсти жінку тут і зараз. Вона вже не пручалася, відповідала, і Олег відчув — більше жодних атак, вона теж втомилася від усього, що впало зненацька, їй хочеться захисту, хочеться сили й навіть забуття, хай навіть на короткий час.

Їхні бажання раптом збіглися.

Роздягаючи одне одного, заплуталися в одязі.

Засміялися, не змовляючись.

Далі вже діяли неквапом, як належить дорослим людям.

9

Лежали без простирадла.

Коли почали — про нього не думали. Потім не бачили в ньому потреби. А глибоко по обіді, остаточно втративши сили, Віра муркнула на вухо:

— Можемо постелитися, як люди.

— У мене нема запасного. Мені дуже соромно.

— Холостякам з барлогів ніколи не соромно. Я подарую тобі два комплекти.

— Треба розуміти, будеш навідуватися до самітника?

— Навіть самітники мають навчитися спати по-людські. Це частина культури.

Вони досі не поїли. Китайська локшина холонула в кутку. Про неї ніхто не згадував. Як і про інші справи, котрі звели їх разом. Віра порушила негласне табу, почала без переходу:

— Ти правда думаєш, хтось із Вериг може бути батьком дівчинки?

— Без варіантів, — Олег легко повернувся в реальність, посунувся трохи вгору, дав змогу підкласти подушку собі під спину. — Нагорний служить обом. Коли сюди їхали, сама сказала, та й малий не заперечує. Нехай все почалося з «Ольвії». Проте ніщо не заважало йому возити дівчат комусь із Вериг до того. Мені навіть здається, що це твій приятель, митець-фотохудожник.

Віра легенько стукнула його по губах.

— За приятеля. Ще раз так скажеш — укушу.

— Аргументи на користь такої версії, — Кобзар не зважав, умостився зручніше. — Убивав модельок не Нагорний, доведено. Може виникнути якась третя особа, та ми з тобою в те не віримо. Значить, Андрій Верига. Дівчата не чекали нападу, факт. Але цілком могли дозволити вкласти себе в ліжко. Мотивація залізна: перспектива стати постійною коханкою відомого фотографа, хай навіть однією з багатьох. Бонус — робота й розвиток. Є всі шанси розвиватися, відкривати нові можливості. Реклама, глянцеві обкладинки, гонорари, контракти в Європі чи Америці. Логічно?

— Хочу заперечити. Але не буду. Все справді так.

— Поїхали далі, — не втримався, попестив пальцями її сосок. — Верига-молодший міг користуватися дівчатами й раніше. Не скажу, що кожен раз убивав. З цим ще треба розібратися. З Мері цілком могла статися подібна історія. Хіба йому в певний момент набридли презервативи, а дівчина не змогла заперечити. Матір-природа бере своє, вона вагітніє. Питання — чому їй не дозволили зробити аборт? Якщо проїхати й піти далі, готовий припустити: утримував Марію Запорожець і її дитину Андрій Верига за батькові гроші. Наступне питання: для чого?

— Теж проїхали.

— Згоден. Так виходимо на фінішну пряму. Мері або не знає, який бізнес прикриває фонд «Ольвія», або її все дістає після історії з Еліс. Забирає дитину, тікає, міняє паролі та явки. Питання номер три: для чого вийшла з підпілля й сконтактувала з Нагорним?

— Згодна. Але з цим простіше, Лилику.

— Тобто?

Віра сперлася на лікоть, трохи відсунулася.

— Є нова фігура — така собі Люда, з якою Маша народила в один день. Кінець лютого або початок березня минулого року. Діапазон невеликий. Пологових будинків у Києві не так багато, як може видатись. До того ж навряд чи її помістили в державний. Таким чином, нас цікавлять дорогі приватні заклади. Їх менше, хоч інформацію там роздобути важче. Лікарська таємниця, анонімність, все таке.

— Ні.

Раптове осяяння підкинуло вгору. Кобзар скочив на рівні, як був, голий, пройшовся кімнатою, вимірявши її кроками вздовж і впоперек. Знайшов цигарки, сів, прикрився краєчком ковдри. Закурювати не спішив. Весь час Віра не зводила з нього очей.

— Чому?

— Саме тому, що приватних клінік менше. Мері з дівчинкою ховали, це очевидно. Коли так, Верига не збирався світитися. Згоден, лікарська таємниця і все таке. Але ж відома та впливова особа все одно залишає свій слід. Мільйонер анонімно опікується якоюсь породіллею без певного місця проживання, ще й біженкою з Донбасу. Ні.

— Тоді — як?

— Державний заклад. Не найгірший, вони не однакові за статусом.

— Там приймають згідно реєстрації...

— Проте досить дзвінка з тієї ж «Ольвії», розмови з головним лікарем, посилання на пана Веригу. Породіллю приймають, кладуть під власним прізвищем, так само легко виписують і забувають. Бо в державних лікарнях конвеєр, Віро.

— Мені б не знати, — сіла, потягла ковдру до себе. — Дай телефон. Добре, що робочий день ще не скінчився.

Олег простягнув їй трубку, натягнув штани, светр, взявся нарешті до обіду, який плавно перетікав у вечерю. Поки грів китайську локшину на сковороді, чув, як Віра діловим тоном давала комусь вказівки перевірити реєстраційні записи в пологових будинках номер три та п’ять. Шукати треба Запорожець Марію і жінку на ім’я Людмила, котра народила в один день із нею та лежала в тій самій палаті.

Особу Людмили встановити.

Адресу теж.

Як не вийде там — взяти повний перелік державних пологових будинків і так само прочісувати їх.

— Чекаємо, — сказала, завершивши розмову. — За моїм прогнозом, пізно ввечері сьогодні. Або завтра зранку.

— Краще б завтра, — чесно признався Олег. — Розвантажимо мізки сьогодні.

Не вгадав.

До вечора ніхто не озивався. Вони навіть заснули раніше, ніж планували, перед дев’ятою. Та Вірин телефон дзенькнув по одинадцятій. Вирвана зі сну, відповіла трохи роздратовано:

— Так, слухаю.

Поки Кобзар бурчав, протираючи очі, вона кивала, повторюючи раз по раз «ага, угу». Дала відбій, глянула на Олега переможно.

— Людмила Григорівна Христенко. Адресу скинуть зараз. Тільки не рвися проти ночі, в неї сто процентів малі діти вдома сплять.

10

Жила за містом.

Не дуже далеко, в Чабанах, але трошки пошукати довелося. Переслана Вірі адреса виявилася не актуальною на цей момент. Хоча рік тому все було правильно. Просто минулої осені родина Христенків продала київську квартиру й перебралася в приватний заміський будинок. Благо, нові мешканці мали всі координати. А Людмила погодилася зустрітися, щойно почула про Мері. З нею говорила Віра — передбачила, що дзвінок від жінки заспокоїть іншу жінку з огляду на складну ситуацію, в якій та опинилася.

— Анна справді в неї, — сказала, закінчивши розмову. — Чекає, вперед.

— Підкинеш?

— Не можу, — розвела руками. — Рада б, саму розриває. По службі багато розгрібати. Паперова робота.

— Ненавиджу.

— Тому зрозумієш.

Кобзар зітхнув і зробив єдино можливий зараз крок — набрав Ігоря Пасічника.

Той погодився відразу, як почув, куди й для чого їхати. Підхопив Олега на Шулявці, взяв потрібний курс, пробурчав тільки:

— Я в тебе, Лилику, вже водієм працюю.

— Волонтером.

— Тим більше. Ще й гроші свої плачу.

— Слухай, я в тебе їх не колядував.

— Не сердься, жартую.

— Дурні жарти.

— Згоден, — Пасічник був на диво у гарному настрої. — Як ми вже про гроші, то я знаю цю історію від початку. Й заплатив, аби побачити фінал з місця в першому ряду.

— Враження, Ведмедику, наче для тебе все це театр чи кіно.

— Думай, що хочеш, — легко погодився той. — Але не далі, як учора, ти на пальцях пояснив: за всім стоїть навіть не Нагорний, а інша сила. Хтось все спланував, розставив фігури на дошці. Або — прописав і дав акторам ролі.

— Я цього не казав.

— Не буквально. Я трактую.

Кобзар відмахнувся, опустив скло, закрив. Пасічник наморщив носа, та нічого не сказав. Так рухалися далі, вирулили на Одеську трасу, минули Іподром й незабаром в’їхали в селище Чабани.

Навігатор привів до потрібного будинку. Він виявився одним з останніх на вулиці й виглядав занедбанішим за сусідні. Довкола стояли новіші забудови. Христенки оселилися в двоповерховому, проте зведеному не тепер. Вочевидь, це вплинуло на ціну, вдалося купити дешевше. Тому й перебралися швидко, припустив Олег.

Пасічник погудів. У дворі захлинувся гавкотом пес. Вони чекали хвилин десять, поки їм відчинили й пропустили на подвір’я. Під колеса миттю шаснув рудий кудлатий собацюра, намагаючись показати, хто тут справжній господар. Його зловила за нашийник і відтягнула невисока повнява жіночка, якій однаково можна було дати і тридцять, і сорок років. Зовсім не старалася виглядати краще, вийшла в халаті, вдягненому поверх спортивного костюма, ноги встромила в чоловічі черевики.

— Бігом, тримаю, — поквапила, і Кобзар з Пасічником швидко вийшли, обійшли жінку з собакою, перетнули невеличкий дворик, зайшли.

Всередині виявилося дуже затишно. Сприяла тому саме відсутність свіжого ремонту. Схоже, останній раз помешкання облагороджували років десять тому. Зате оповило теплом, якого часто-густо бракує, коли опиняєшся в доведених «під ключ» оселях з дорогою керамічною плиткою й товстим шаром ламінату під ногами.

А ще тут пахнуло дітьми.

Назустріч із другого поверху вже жваво злазив хлопчик років трьох, тримаючи в кожній руці по іграшковій машинці. Мов по команді з якоїсь із кімнат першого поверху кувікнуло немовля. Естафету миттю підхопило інше, і Олег враз побачив, як помінявся вираз обличчя Пасічника. Він знав, що Ведмедик любить дітей, і любов ця підсилюється неможливістю мати власних. Але щоб так реагувати...

Мабуть, з такою посмішкою праведники проходять крізь райські ворота.

Гавкіт стихнув. Жіночка зайшла, причинила двері. Не дивлячись на гостей, майнувши поглядом по хлопчику, поквапилася на кувікання й зникла. Поки ходила, Ігор підхопив дитину з передостанньої сходинки, підкинув на руках. Малий не злякався чужого, наче так і треба. Спершу зиркнув серйозно, потім посміхнувся й показав кінчик рожевого язика.

Одна з машинок випала.

Пасічник нахилився, підхопив іграшку, пройшов до найближчого крісла. Сівши, примостив хлопчика на коліні, погоцав трошки. Зараз, схоже, забув про все на світі.

— Тобі пасує, — зауважив Кобзар.

Швидко дійшло — бовкнув зайве. Та менші вже замовкли, жіночка вийшла до них, зупинилася, уважно оглянувши кожного. Затримала погляд на хлопчикові, вирішила не забирати його в дяді, спитала коротко:

— Маша жива?

— Чому так відразу...

— Маша — жива? — вона не слухала Олега.

— Ви Людмила?

— Людмила. Маша...

— Її вбили.

Не збирався говорити отак відразу, без підготовки. Але тон і манера жіночки не лишили вибору. Чекав істерики, сліз, зойків. Натомість Люда судомно ковтнула, легко взяла хлопчика від Пасічника, опустила на килим посеред кімнати. Той щось пробелькотів, заходився возити машинки круг себе. Тільки потому мовила:

— Вона знала. І я знала.

— Що ви знали?

— Ви хто? Поліція? Мені з поліції дзвонили.

— Ми друзі, — Ігор підвівся, розстебнув пальто. — Анна у вас?

— Донька Мері, — додав Кобзар.

— Де ж їй ще бути. Спить. Тепер у мене троє. Як чоловіку пояснити... Він відразу поліцію хотів...

Кобзар і Пасічник перезирнулися.

— Присядемо, — сказав Олег.

Розмістилися, аби Людмила опинилася між ними. Вона мовчала, чекаючи інших запитань. Не забарилися, Кобзар уже був у своїй стихії.

— Чому відразу поліцію? Де чоловік, до речі?

— За кордоном, тиждень уже. Партнери, бізнес...

— Не про бізнес. Що його напружило?

— Маша приїхала до нас із Анею та однією валізою з речами. Дитячими переважно. Все, що маю, сказала, — аж тепер Люда хлюпнула носом. — Телефон викинула разом із карткою. Новий купила, номер дала тільки мені. Пояснила: діватися нема куди, але довго не житиме. Просила прихистити на тиждень-два, поки справи вирішить. Мені без різниці, навіть краще, бо чоловіка постійно нема, бізнес же... Дітей двоє. Довго не було, знаєте, і тут пішло. Не розумієте, мені ж тридцять сім...

— Все розуміємо, — вставив Пасічник. — Марія пояснила причину?

— Яку причину?

— Від кого тікала. Чого боялася.

— При чоловікові — ні. Мене просила йому нічого не казати. Для нього версія: посварилася з батьком Анни, пішла, з чим мала.

— Так, а насправді? — знову вступив Олег.

— Її... не знаю, як правильно... Тато дитини, друг, коханець, той, хто утримував... Бандит він, коротше.

— Отак одразу і бандит?

— Маша сказала. Щось пов’язане з торгівлею людьми, в деталі я сама не хотіла влазити. А їй, бачте, виявилося не все одно. Тільки вона дурня зваляла.

Кобзар і Пасічник знову перезирнулися.

— Що означає — дурня?

— Я відмовляла її! — Людмила враз огризнулася, де й поділася запізніла домашня матуся. — Хто мене слухав! Все товкла: знаю, де в цього Кощія смерть, у якому яйці його голка! Хвалився їй! Машка вдавала із себе круту шантажистку! Вирішила видоїти в нього ледь не довічне забезпечення для себе і малої! Заслужив, кричала! Не збідніє!

Як усе банально.

Чомусь просте й очевидне рішення прийшло в останню чергу.

— Марія комусь дзвонила?

— Не відразу. Перечекала десь днів вісім. Потім дала про себе знати.

— Кому?

— Поняття не маю. Лишала на мене Аньку, їздила в Київ на якісь зустрічі кілька разів. Грішним ділом думала — вистежать. А вона сама попередила: не вертатиметься, поки не заплутає слідів.

— Плутала?

— Так для чого ж їздила! Мобілкою не користувалася. Купила картку телефонну на пошті. По своїх справах дзвонила комусь з різних автоматів. Так заплутати легше, казала.

— Дітей же годувати треба, — мовив Ігор.

— Треба. Моя Юлька і її Анька на штучному. Кузя, — кивнула на хлопчика, — так само. Обидві маємо з молоком проблеми. Їй ще кесарів розтин робили, хоч це не пов’язано. А може й пов’язано. Харчування не бракує, дякувати Богу.

Боковим зором Кобзар вловив — Пасічник знову хоче щось запитати. Зупинив, укотре перехоплюючи ініціативу.

— Ви ж у одній палаті лежали.

— Лежали.

— Вас чоловік привіз.

— Не сусіда ж.

— Марію — хто?

— Вона вже там була. І, чесно, мені тоді якось байдуже було.

— Інакше запитаю, — Олег подався вперед. — До неї хтось приїздив?

— У палату не пускають.

— Це ясно. Але хтось же мусив провідувати, — терпцю лишилося небагато.

— Так навідувався хтось. Квіти, фрукти.

— Вона не казала...

— Я не питала! — відрізала Люда.

Кобзаря почало помалу тіпати.

— Вас у один день забирали з пологового?

— Ну... так.

— За вами чоловік приїхав. За Марією з дитиною — хто?

— Мужик якийсь. Усередину не зайшов. Чекав біля виходу, ми бачили. На джипі приїхав. Звернула увагу, сумку в неї взяв лівою рукою.

Чомусь Кобзар не здивувався.

— Гаразд. Ви, так розумію, весь цей час спілкувалися.

— Я дзвонила частіше. З двома вдома самій не дуже. Ніби добре, що сюди перебралися. Давно мріяли про власну хату за містом. З іншого боку, всі подружки там. Розраджувала себе так, дзвонила дівчатам.

— Ви здивувалися, коли Марія впала, мов сніг на голову?

— Пояснила: тут її точно не шукатимуть. А про сніг на голову — в точку. Спершу подзвонила ніби в гості набитися. Хіба ж я проти? А як приїхала: драсті, поживу у вас тут трохи. Але я ввійшла в становище, — Люда вже зовсім освоїлася. — Я вдруге одружена. Від першого чоловіка втекла, в чому була. Навіть без речей. Бився.

— Мата знала?

— Так дівчата ж у пологовому одна від одної секретів не мають!

Нарешті Олег склав у голові все від початку до кінця.

Знайти б тепер батька Анни.

І своє місце в цій історії, котру тепер робила дивною саме його, Олега Кобзаря, присутність у ній.

— На дівчинку глянути можна? — Пасічник підвівся.

— Спить, сказала ж.

— Я тихо.

Ожив телефон Кобзаря.

Віра Холод.

Єдина, кому вирішив дати зручний, не придатний для визначення номер, і то лиш сьогодні вранці.

— Я тут, — відповів.

Ігор присів біля хлопчика. Справжній ведмедик, як збоку дивитися.

— Ти звідки, Лилику? — Її голос не сподобався.

— Не ти. Ми.

— Які ще ми?

— Мене Ігор Пасічник підкинув. Ти ж не змогла.

— Добре. Дуже добре, що вас там двоє мужиків, — Віра важко дихала, наче бігла марафонську дистанцію. — Знайшли Алісу Зайцеву. Мертву.

Всередині стало холодно.

— Де? Коли?

Пасічник відчув погану хвилю — розпрямився, забувши про хлопчика.

— Годину тому. Лилику... Кобзарю, її катували. Задушена, соски... Ну... Розумієш.

Привіт від Нагорного.

— Смерть настала давніше. Точних висновків немає, але експерт на місці це визначив. З нею був телефон. Уже знайшли подруг, разом з якими жила. Еліс із речами кудись забралася ще вчора з вечора.

Я сам її відправив.

— Чуєш мене?

— Кажи.

— Погані справи. Їй в зуби конверт запхали. З доларами.

Вирахував, хто з дівчат умолив завернути з дороги на заправку, де всіх і накрили.

Знайти Алісу для нього, навіть у його нелегальному становищі, запросто.

Катує.

Та каже все, що сказала вранці Кобзареві...

Майнуло — Нагорний знав, де народжувала Марія.

— Віро, бігом кавалерію в Чабани! Махом, я сказав! — скинув дзвінок, повернувся до Людмили, яка нічого не зрозуміла, але сполотніла. — Підвал у будинку є? Чи інше безпечне місце?

— З кухні...

— Беріть дітей — і туди. Бігом!

Хлопчик від крику заплакав.

Ніби відповідаючи йому, знадвору зайшовся гавкотом собака.

І раптом замовк, захлинувшись.

А ще за мить у кімнаті брязнуло скло.

Пізно.

11

Ніколи не бачив Пасічника таким спритним.

Нагоди не було. Дивлячись, як Ведмедик прожогом метнувся до малого й підхопив його на руки в момент, коли розбита шиба ще сипалася, Кобзар недоречно згадав: а вони ж ніколи не були на силових операціях разом. Мабуть, замолоду, починаючи службу, Ігор таки творив дива, як ось тепер.

Люда закричала з переляку, щойно крізь розтрощене вікно полізла постать у сірому камуфляжі. Пасічник передав їй хлопчика, рявкнув:

— Дітей бережи! — і кинувся на бійця, котрий уже опинився всередині.

Підбив озброєну руку, кулаком поцілив у щелепу. Тренований «яструб» останньої миті встиг відхилитися, пірнув під правицю, виконав балетне па, відскочивши вбік. Став до стіни, пальці тягнули донизу блискавку куртки. Пасічник саме скинув на підлогу пальто, рука вже лізла під пахву, по пістолет.

Дула вони наставили один на одного одночасно.

Олег не мав зброї, тож не знайшов для себе кращого заняття, ніж підштовхнути перелякану Людмилу з малим на руках до виходу. Щойно вони опинилися в передпокої, брязнуло вікно в кімнаті поруч.

— Там! — на повен голос заволала жінка, зробивши неможливе — лякаючи хлопчика ще більше.

Кобзар усе зрозумів, щойно звідти на два голоси дружно заревли немовлята.

— Зараз! — вигукнув, відштовхнув Людмилу ще далі, до кухонних дверей, погнав на звук.

Ліворуч, біля стіни — дитяче ліжечко. Стрімкий погляд зачепив двох дітей, не сповитих, у однакових рожевих кофтинках, повзунках і чепчиках. Хто з них хто, не мав часу розбиратися — просто на нього сунув амбал у плямистому строї.

— Стій! — гаркнув Олег. — Стріляю!

Навіть рукою сіпнув, вводячи противника в оману та підтверджуючи свій намір витягнути зброю. Той збентежився лиш на мить, шукаючи поглядом, у якій руці ворог тримає пістолет. Вистачило, аби скоротити відстань і вдарити підхопленим у русі стільцем.

Розбив об спину — плямистому вдалося ухилитися.

Діти нічого не розуміли, їх розбудили й вони ревли з переляку. Хлопчик на руках Людмили волав третім голосом. І до какофонії звуків додався постріл.

Тепер уже жінка перекрикувала дітей.

Удар — вивалювали вхідні двері.

— Кухня! — вигукнув Олег, рвучко посунувши на плямистого повивальний столик. Перешкода умовна, та кілька секунд виграти вдалося. За цей час Людмила змогла гайнути в кухню й вибігти назад, уже з вільними руками.

Підхопила обох дітей за раз.

Другий удар з передпокою.

Ще один постріл.

Боєць уже остаточно оговтався й сунув на Кобзаря, так само тягнучи зброю. Відстань між ними була невеликою, Олег скочив набік, вчасно виходячи з лінії вогню. Випущена куля пролетіла в небезпечній близькості, але руху не припинив — налетів, не даючи «яструбу» змоги прицілитися краще.

Третій удар у вхідні двері.

Кобзар перехопив озброєну руку плямистого, неймовірним зусиллям, на куражі, взяв її в замок, рвонув, вивертаючи суглоб. Той бив лівою, дістав скроню, з Олегових очей сипонули іскри. Не послабляючи хватку, штовхнув плямистого, підбив ногу. Щойно той втратив рівновагу і поточився — навалився зверху.

— Дай! — крикнув, викручуючи праву кисть.

Противник матюкався крізь зуби, і Кобзар незграбно, проте сильно затопив йому ліктем в обличчя. Відчув — хруснуло, плямистий завив від болю, вільна рука мимоволі сягнула до розтовченого носа. Хватка ослабла, Олегові вдалося нарешті забрати пістолет.

Повернувся на звук за спиною.

Стрельнув, не цілячись, лиш наставивши дуло на двері.

Боєць у розстебнутій куртці завмер, ще не вірячи — ось так, запросто, ладен зловити кулю. Потім рухнув, як стояв, долілиць. Кобзар випручався, став на коліна. Хотів стріляти на куражі, бо противник вив поруч, поки не опираючись. Щось зупинило — коротко замахнувся, вдарив руків’ям по голові раз, другий, третій.

Потім випростався, перестрибнув через лежачого ворога.

Вискочив у коридор.

Просто на нього крізь розтрощені двері наступав Тимур Нагорний.

За спиною, з боку кухні, на три голоси кричали діти. Але вже не так чути — вочевидь, Людмилі таки вдалося затягнути сімейство в безпечне, на її погляд, місце. Де подівся Пасічник, чому він не включається, Кобзар не розумів доти, доки не ступив два кроки вперед. Побачив Ведмедика на підлозі у великій кімнаті, на боці, в калюжі крові. Поранений чи мертвий — зараз не мало значення, бо Нагорний сунув танком.

— Стій! — наказав Олег, наставивши на Тимура пістолет.

Звісно, не зупинився. Наслідуючи персонажа з фільмів про супергероїв, пластично нахилився, пірнувши під кулю, не дав Кобзареві стрельнути вдруге — раптом виріс поруч, зовсім близько, перехопив озброєну руку.

— Ідіот! — гаркнув, бризкаючи слиною в лице. — Нічого не знаєш! Вписався в лайно, баран!

— Кинь зброю! — це все, що зміг вичавити з себе Олег.

— І що буде? Мала де, Анна? Дай — я з нею піду!

— Ще що!

— Лох ти, Лилику!

Нагорний орудував лівою, Кобзар в запалі забув про це. Удар прийшов із лівого боку, хоч він настроївся відбити правицю. З очей знову сипонули іскри, а пістолет уже падав на підлогу. Олег сіпнувся, пробуючи звільнитися. Та лещата Нагорного тримали міцно.

— Це не твоє! — крикнув він.

Кобзар копнув його нижче коліна.

Впали обоє.

Нагорний виявився спритнішим. Перекотився, випростався скорше. Замахнувся ногою, обрушив на Олегову руку всю вагу свого тіла. Кобзар спершу почув хрускіт, далі — правиця заніміла, і аж потім — біль, різкий, пекучий, який пронизав не лише переламану руку, а його всього.

Звиваючись вужем, тримаючи пошкоджену правицю вздовж тіла, поповз до стіни, дивлячись знизу вгору на задоволеного результатом ворога.

— Я тебе не застрелю, Лилику. Ти ж хочеш усе знати? Так я тобі все скажу! А потім спробуй з цим...

Грім.

Ще раз.

Знову.

Нагорний зиркнув на Кобзаря здивовано. Схилив голову набік, мовби збирався сказати щось філософське. Потім спробував розвернутися назад, звідки стріляли.

Гримнуло вчетверте.

Голова бризнула червоним. Розкололася, мов кавун.

Він упав.

Заразом посунув на підлогу Пасічник, який зміг вистрілити, лише спершись пораненим лівим боком на одвірок.

12

Потім вивели Люду й дітей зі сховку.

Всі забилися в невеличку комірчину на кухні. Поранений Пасічник пройшов першим, прочинив дверцята. Побачивши кров на його руках та одязі, жінка скрикнула, сильніше притиснувши до себе обох малюків. Ті встигли заспокоїтись, щойно запала тиша, але враз знову дружно заголосили. Хлопчик учепився за мамину ногу, теж заревів уголос.

— Дай! Давай!

Пасічник простягав обидві руки, вцілілу праву й прострелену ліву. Кобзар, притримуючи своєю лівицею перебиту Нагорним правицю, стояв збоку й зі свого місця бачив, як Ігор кривився від болю. Та все одно тягнувся до дітей — і Людмила, повернувшись боком й ступивши ближче, передала одного з малюків.

— Іди до дядька, Аню.

— Це — Анна? — перепитав Олег.

Ведмедик міцно притиснув дівчинку до грудей однією рукою. Вона далі плакала. Пасічник поколихав її, мовби за звичкою, хоч ніколи не мав батьківського досвіду. Дивно, але Анна враз заспокоїлась.

— А це — Юлія. Тш-ш-ш-ш, — губи Людмили торкнулися доньчиної маківки. — І Кузьма...

— З Кузею ніби знайомі, — Кобзар спробував посміхнутися, але вийшла гримаса. — Всі цілі?

Спитав про всяк випадок. Бо бачив, що з ними все добре, коли не брати до уваги переляку. Людмила мовчки кивнула, легенько підштовхнула хлопчика, аби виходив, нарешті вибралася з комірчини сама. Тим часом Пасічник поніс Аню, кинув через плече:

— Обережно! Під ноги дивіться.

Малий Кузьма повів себе на диво спокійно. Побіг з кухні в передпокій, на труп із простреленою головою не зважав, і Олегові лишилося тільки притримати хлопчика, аби не замастився кров’ю. З меншої кімнати, де діти були раніше, почувся стогін. Людмила скрикнула, ступила назад, тут же передумала — пішла за малим.

— Кузя! Не йди туди, Кузя!

— Нічого йому не буде, — заспокоїв Кобзар, кивнув на сходи, що вели на другий поверх. — Там є, де дітей покласти?

— Спальня...

— Несіть туди й будьте там, поки поліція не приїде.

Хлопчик уже сам дерся вгору, встигнувши навіть знайти одну зі своїх машинок. Дивним чином іграшка опинилася в передпокої, відлетіла в куток, вочевидь потрапивши комусь з бійців під ногу. Люда зазирнула в кімнату. Пасічник уже вклав Аню на диван і сидів поруч, не зводячи з дитини очей.

— Я нагляну, — кинув Ігор. — Не метушіться, вже все гаразд.

— Яке гаразд, крові повна хата... Машка, Машка, от же ж наробила горя, собі та людям.

Людмила швидко побігла сходами. Малий Кузьма заметушився, поквапився за мамою. Кобзар шарпнувся до нього, боячись, аби хлопчик не впав. Та він давно вже освоїв маршрут, почувався на східцях упевнено, навіть не сприймав їх за перешкоду. Тож Олег пройшов до кімнати, схилився над Анною.

Відразу відмовився від наміру роздивитися по личку, на кого з Вериг дівчинка може бути схожою. І батька, і сина Кобзар бачив лиш на знімках. Дурна й марна справа — видивлятися на обличчі річної дитини риси людей, яких ніколи не зустрічав наживо. Чи схожа донька на свою маму, яку Олег знав недовго, але близько... Спіймав себе на думці, що роздивитися Мері, вивчити риси її обличчя не випало. Більшість часу говорили або в березневих сутінках, або — при не дуже яскравому світлі.

— Нагорний приходив по неї.

— Ага, він кричав щось таке, — мовив Пасічник.

— Значить, я правий, — зловив запитальний погляд, торкнувся скаліченого місця, яке вже починало набрякати, спробував поворушити правицею, заболіло. — Отой весь їхній бізнес, торгівля дівчатами чи що там ще накопають, значить для Вериги менше, ніж дитина.

— Про якого ти зараз?

— Думаю, все ж таки старшого. Але навіть якщо батьком Анни виявиться молодший, все одно Нагорний примчав сюди за наказом старшого. Не зупинило, що все накрилося і Нагорний у розшуку. Міг залягти глибоко — а бач, далі полював, ще й бійців прихопив.

— В «Яструба», вважай, вже нема гнізда. Ігор Пасічник ще дещо може.

Перервала Людмила — зайшла й відразу кинулася до дівчинки.

— Господи, в неї кров! Де, коли...

— То в мене, — Ведмедик показав свої руки.

— Не треба чіпати, — відрубала жінка. — Зараз занесу її, потім з вами розберуся.

— З нами?

— Перев’язати треба. Десь аптечка була.

Відсторонивши Пасічника плечем, Люда нахилилася над Анною. Набрижила чоло, спритно розстебнула замащену кофтинку. Стягла, відкинула вбік.

— Не можна, — сказала, взяла дитину, винесла.

А тим часом вже під’їжджали поліцейські машини.

— Зустріну, — мовив Пасічник і посунув на вихід, як був, брудний, в просякнутому кров’ю піджаку.

Кобзар лишився сам у кімнаті.

Раптом сяйнула думка: просто так, на рівному місці, встановити батьківство Анни не вдасться. Жоден із Вериг не дозволить брати в себе зразки ДНК для порівняння. І, що прикро, доведеться поморочитися і з дитиною. Якщо й можна вирішити бодай частину проблеми — то лиш тут і тепер.

Знову заболіла рука — Олег вкотре забув про ушкодження.

Кофтинка.

Анна встигла рясно наслинити верхній край. Кращого біологічного матеріалу зараз годі шукати.

Почув рух позад себе, озирнувся.

Плямистий «яструб» виповзав із кімнати, де весь цей час валявся й стогнав, намагаючись прийти до тями.

Кобзар не думав, гуманно бити лежачого чи ні. Ступив до противника, коротко й міцно вдарив носаком по голові. Інакше вимкнути йому свідомість не міг та й не мав як. Відразу забувши про ворога, переступив, зайшов туди, де раніше лежали діти.

Поліетиленовий пакет із чистим одягом.

Де лежав — не ясно. Коли почалася сутичка, впав на підлогу, вміст вивалився. Акуратно переклавши одяг на стілець, Кобзар метнувся назад до вітальні, вкотре переступивши через нерухомого «яструба».

Підхопив кофтинку двома пальцями.

Діючи однією лівою, акуратно поклав річ у пакет, старанно згорнув.

Заховав у кишеню штанів.

І тепер уже з чистою совістю вийшов назустріч поліцейським.

13

Дарований мобільник накрився.

Тоді, в запалі, Кобзар не помітив. Коли вже в лікарні вирішив подзвонити, побачив розтрощений корпус і без жалю викинув трубку в сміття. Нічого, Вампір не засмутиться. Навіть символічно, що його телефон поліг у бою.

Ночувати в лікарні Олег відмовився. Як наклали гіпс, випросив трубку в медсестри, по пам’яті набрав Віру, попросив забрати. Вона тим часом сама шукала Олега й психувала, бо той абонент не міг прийняти дзвінок. Та коли приїхала — дізналася про намір Кобзаря, його план і своє місце в ньому.

— Це незаконно, — заявила категорично.

— Віддавати кращому криміналісту Києва дитячу одежину для дослідження — незаконно? А що ж тоді законно, Віро Павлівно?

— Буде так, як із твоїм аналізом крові.

— І я про це! Наш дядько Ярило оформить все заднім числом. Якщо попросить Віра Холод — тим паче.

— Не та ситуація.

— Тобто?

— Для чистоти експерименту потрібні зразки ДНК хоча б одного з Вериг. Батько й син — близькі родичі, вибач, що кажу очевидне. Якщо ти правий і дівчинка Анна донька одного з них, не має значення, хто надасть біологічний матеріал. Рідну кров буде видно.

— Ну так і я про це! Що незаконного?

— У твоєму випадку аналіз крові Ярило оформив заднім числом, поклавши руку на серце. Бо стосувалося все тільки тебе й покійного Артема Головка. Припустімо, буде можливість взяти зразок біоматеріалу в когось із Вериг. Процедура пройде за письмовою згодою. Далі припускаємо: ДНК збігаються, батьківство встановлене. Але, Лилику, їхні адвокати розірвуть твою кофтинку на шматки. Річ взята без протоколу й понятих. Аналіз зроблений неофіційно. Варіант із заднім числом, який тобі подобається — зовсім не варіант у даному випадку. Згоден?

— Теоретично.

— В смислі?

— Ти маєш рацію. Проте робити все одно треба. Віддай, будь ласка, кофтинку Ярилові-Сонечку. А додому я вже якось сам доберуся. На таксі ще щось лишилося.

Віра похитала головою.

— Ще тиждень тому я б тебе послала так далеко, як умію.

— Не послала ж, коли завалився до тебе з піцою.

— Ти зловживаєш.

— Але ж тобі самій цікаво.

— Ось я й кажу: зловживаєш гарним ставленням до тебе. І дівчачою цікавістю.

Вона взяла пакетик.

14

Лишилася в нього.

Не обговорювали нічого, не домовлялися. Сталося саме собою, ніби так треба. Ночами спали. Віра поверталася пізно, втомленою, перевдягалася в піжаму й лягала поруч, скрутившись калачиком. Олег не приставав, бо сказала напівжартома: рука в гіпсі, незручно. Хоча Кобзареві було б навіть дуже зручно, не заперечував, ні на чому не наполягав. Сваритися не збирався. Тим більше, новин за дві останніх доби вистачало, перед сном довго обговорювали.

Віра знайшла можливість видряпати його ноутбук, арештований разом із машиною. Весь цей час лежав там, на передньому сидінні, хоча за інших обставин його мали б вилучити й подивитися вміст. Це зайве підтвердило, що з розшуку професіонали не йдуть — біжать, аж гай шумить. Але парадокс: такі розклади були Кобзареві на користь. Бо за інших обставин колишні колеги створили б йому серйозні проблеми.

Не мав би щастя — так нещастя помогло.

Ось і не вір у силу приказок.

Поки сидів удома й нудився, читав новини. Стрічки пістрявіли яскравими заголовками, кожен з яких закликав читати про колишнього міліціонера Ігоря Пасічника, підполковника у відставці, який сам-один врятував родину в Чабанах. Чому керівник охоронної фірми «Яструб» Тимур Нагорний вирішив раптом увірватися в будинок, де перебувала жінка з трьома дітьми, двом із яких виповнився лише рочок, ніхто з авторів публікацій не пояснював. Ведеться слідство, досить із читачів. Натомість широкими мазками розписували про причетність «яструбів» та благодійного фонду «Ольвія» до торгівлі людьми. Звісно, всі дружно обходили той момент, що дівчат не змушували торгувати собою, що не продавали їх у сексуальне рабство, що кожна робила вибір сама, з власної волі. Натомість отримали вдячний привід бідкатися з приводу жертв війни, біженців, їхньої безвиході.

Так, ніби влада пропонувала вимушеним переселенцям, внутрішнім мігрантам розумну альтернативу.

Віра принесла Кобзареві старий телефон. Знайшла у себе вдома, куди все ж заходила з поліцією, аби дати змогу колегам попрацювати там. Сама ж оцінила масштаби розгрому й вирішила: потім засукає рукави й візьметься до відновлення свого житла. Перший дзвінок Олег зробив Ведмедику, поцікавився, як він, дізнався — лежить у лікарні, але довго там не затримається, вирветься на волю. Аллі стало краще, хоче бути біля неї. Кобзар привітав із цим, а також — із новою посадою, зі сходженням кар’єрною драбиною. Писали — герой став партнером у фінансовій групі «Капітал-Україна», де раніше служив непомітним консультантом з безпеки.

Призначення не пов’язане з подвигом жодним чином.

Сталося, виявляється, місяць тому. Просто, кому треба було раніше згадувати про нові призначення в фінансово-промисловій групі? Тим більше, Ігор Борисович Пасічник ніколи не був публічною людиною. Тож його кар’єрне зростання засоби масової інформації не обходило. Власне, як і сама фігура чоловіка, якого друзі та знайомі охрестили Ведмедиком. Тепер же знайшовся привід згадати про його успіхи всує.

Для чого вітати товариша з подією, яка сталася не тепер?

Тим більше — на тлі того, що дружина, вважай, при смерті.

Але навіть поранений Пасічник здивував можливостями. Кобзар признався собі: забув про своє прохання пошукати щось на Вериг, батька, сина чи обох. Просив навмання, не думав, що Ведмедик так швидко крутнеться. Тим не менше, на другий день його вимушеного байдикування Віра повернулася ввечері традиційно втомлена, вимучена та попри все — щаслива.

— Поставиш своєму другові пляшку, — сказала, скидаючи чобітки. — Або дві. Хоч навіть не знаю, чи обійдеться такою ціною.

— Що саме?

— Довго розказувати.

— Давай коротко.

— Спробую, — вона вмостилася на кріслі, звично витягнула ноги, поворушила пальцями. — Андрій Верига.

— Ну?

— Батько сім років тому лікував його в дорогущому закритому закладі.

— Тут, у нас?

— Під Києвом, — кивнула Віра. — Він же меценат. Серед іншого, опікується спеціалізованою клінікою. Увага, — піднесла вказівний палець, хитнула ним. — Під патронат Анатолій Верига взяв клініку потому, як завіз туди синка. Відповідно, про лікарську таємницю там дбали, і звідки твій Пасічник інформацію видряпав, поняття не маю.

— Наш Ведмедик — він такий.

— Так ось, — вона потерла руки. — Якщо коротко, історія хвороби така. Анатолій Верига не завжди був мільйонером, як слід розуміти. В нього були чорні дні й не найкращі роки. В один із таких періодів він сп’яну побив дружину. А коли син-підліток кинувся заступатися — дав тягла йому й вигнав з дому. Потім прийшов до тями, кинувся шукати. Тільки все вже сталося. Хлопець біг, куди очі бачили, й опинився на березі моря, тоді Вериги ще жили в Одесі. Пізня весна, травень, сутінки. Андрій ішов берегом без жодної мети, просто рухався вперед. Раптом натрапив на мертву жінку.

— Як?

— Отак, — Віра розвела руками. — Історія хвороби подробиці замовчує. Хто її вбив, де, коли — невідомо, в лікарні криміналом не займаються. Ясно одне: жінка була молода, мертва і, як сказав потім сам Андрій, коли його знайшли вранці, прекрасна. Хлопець ночував біля тіла, Лилику.

— Ночував?

— Так записано з його слів. Скрутився калачиком і лежав поруч. Ранком картину побачили місцеві волоцюги, перелякалися, гукнули міліцію. В мене є підозра, Верига-старший бушував удома не вперше, просто тоді крига скресла.

— То вже лірика. Далі?

— А далі — як за підручником. За якийсь час Андрій Верига почав нападати на дівчат і намагався їх душити. Не з-за рогу чи з кущів, як розумієш. Знайомився, залицявся. Скажу тобі, він має певний шарм, харизму, що там ще в таких випадках... Коротше кажучи, двічі вдавалося зам’яти справу. Молодий чоловік переконував — його не так розуміли, хотів поцілувати дівчину, думав — вона не проти близькості. Ну й батько на той час уже міцно став на ноги, гроші допомагали. Потім ситуація стала критичною, бо третя жертва ледь не померла. Була кримінальна справа, Верига-старший запустив захисну машину на повну котушку.

— Раз була справа, вона лишила слід. Пасічнику в такому випадку не треба було зайве напружуватися, просто задіяти свої канали та підняти архіви.

— Може, й так. Важливо інше: я маю змогу дати цій інформації законний хід. Андрій Верига — людина з психічними відхиленнями. Лікувався, медичні карти не знищені. Додай згадану кримінальну справу, давню, але то нічого. Зведу все докупи. Зростеться, Лилику. Йому висунуть підозру в убивстві чотирьох дівчат, і хай батько тягне хоч всіх адвокатів світу. Не зможе битися довго на два фронти.

— Чому на два?

— «Ольвія», «Яструб» — його дітища. Анатолій Верига не зможе тепер зробити невинне лице й заявити: нічого не знав про торгівлю людьми, яка велася під прикриттям створених та фінансованих ним структур. Навіть якщо боротиметься за сина до останнього, бізнес, вважай, уже тріщить. Його зіллють партнери, нікому таке щастя не треба.

— Здадуть із тельбухами, — кивнув Кобзар. — Ось тобі й привід взяти в Андрія всі потрібні аналізи.

— Як ти втомив, — зітхнула Віра. — Чесне слово, зараз мене і слідство найменше цікавить оце твоє індійське кіно про те, чиїм байстрям є дівчинка Анна. На жаль, вона не знатиме вже своїх справжніх батьків. І то на краще. Поки Людмила нею опікується. Де двоє — там і третє.

Олег хотів заперечити. Відчувши це, вона зупинила жестом:

— Марію Запорожець вбили, бо вона викрила Веригу. Батька чи сина, не має вже значення. Вирішила не просто зробити ноги, а й забезпечити себе й дівчинку на все життя, що залишилося. Помилка? Мабуть. З іншого боку, виходу не мала. Без даху над головою, без роботи, з дитиною. Не в Ровеньки ж свої, на ровах побудовані, вертатися. А як і чому у цьому всьому опинився ти... Запитай у Тимура Нагорного.

— Знущаєшся.

— Інакше ніяк. Давай краще щось перекусимо.

15

Їй нічого не заважало.

Заснула швидко, під бубоніння телевізора. Кобзареві було незручно лежати, не знав, куди прилаштувати загіпсовану руку. Тож сам крутився, намагаючись вмоститися й при цьому не розбурхати Віру. Зробив максимально тихо, не так слухав, як дивився зміну картинок. Свій телефон вона поклала на підлогу, лежала біля стіни, тож Олег при бажанні міг взяти трубку.

Звук вимкнула.

Але трубка загула, завібрувала.

Годинник показував двадцять третю тридцять п’ять.

Кому це так...

На дисплеї висвітилося прізвище — Ярило Гліб.

Підхопив телефон, скинув дзвінок, аби не гуділо. Підвівся, намагаючись не шуміти. Пішов у ванну, зачинився там, передзвонив.

— Я вас слухаю.

— А хто це? — почулося на тому боці обережне. — Я взагалі Віру Павлівну викликаю.

— Тут Кобзар.

— О, — буркнув експерт у відповідь. — Хоча мене чомусь це не дивує. З тобою, дорогий мій Лилику, із незрозумілих мені причин останнім часом носиться, мов з писаною торбою, купа достойного народу.

— Люблять мене люди, Яриле-Сонечку, люблять. То я слухаю.

— Віра Павлівна...

— Спить.

— Хай спить. Терпить до ранку. Тим більше, не знаю, що взагалі з цим робити.

— З чим?

— Дитяча кофтинка. Думаю, ти в курсі справи.

— Ще б пак!

— Кобзарю, не хочу нікого з вас заплутати ще більше, ніж воно є. Але оформити річ навіть заднім числом, як ви часто практикуєте, не вийде. Не бачу підстав.

— Чому?

— Бо заплутався сам. Ніхто ж нічого не пояснює до пуття.

— У чому справа?

— Як не перебиватимеш — спробую пояснити.

Пояснив.

Кількома реченнями.

Чітко і ясно.

Після чого Олег Кобзар зрозумів, яким ідіотом був від самого початку.

— Можете переслати ваш висновок мені? Адресу я скину.

— А...

— Не треба нічого оформляти поки що. Може, взагалі не знадобиться.

— Морочите голову проти ночі. Давай свою пошту, лови.

За десять хвилин копія експертного висновку була в його поштовій скриньці.

Думав — не спатиме після цього.

Але сам не чекав, що пірне в сон так глибоко, як людина, яка щойно завершила дуже важливу для себе справу. Мабуть, найважливішу за все життя.

Ранком розбудила не Віра, яка гриміла на кухні чашками, варячи каву.

Озвався Пасічник, мав його новий номер.

— Добрий...

— Не добрий. Алли нема.

Голос не тремтів.

Так повинно було статися рано чи пізно. Обоє знали це.

16

На похорони приїхав.

Відбув поминки. Майже не пив, бо мав ще плани на найближчий час. Лиш слухав розмови інших довкола смерті Алли Пасічник. Точніше — загибелі, дурної, безглуздої, як усе випадкове. Жінці справді стало легше, хвороба поволі відступала. Ігор не вірив у дива, проте чудо сталося: інтенсивне й дороге лікування дало наслідки.

Наче поробив хто — Аллу збила машина, коли переходила вулицю біля власного будинку.

Правду кажуть і пишуть щодня: на дорогах не лише в Києві, а по всій Україні щодня гине більше народу, ніж у зоні бойових дій. Ці смерті — пошесть, ніби водії домовилися проміж себе грати у гру, хто більше назбиває людей на своєму шляху.

Або Олегові здалося — або Пасічник плакав, намагаючись, аби не властивих йому проявів горя ніхто не помітив.

Коли люди розійшлися, спершу подзвонив до Ніни Головко, а потім з’їздив до неї додому. Розумів — невчасно, лиш десять днів, як поховала Артема. Та далі тягнути не міг, тож просидів у неї кілька годин, говорив обережно, повільно підводив до потрібної теми. Як почув, що хотів, пішов не відразу, побув трохи, аби вдова не думала: приперся, щоб використати її зі своєю метою.

Хоч так і є.

Олегові було соромно.

Але без такої розмови не міг закрити останній пробіл у цій дивній, як виявилося, справі.

Потому повільно тягнулися дні. Кобзар сидів удома, хіба виходив з барлогу на прогулянку чи в лікарню на перев’язку. Березень тим часом повільно, але впевнено здавав позиції квітню, що наближався. Віра й далі жила в нього, спала поруч, цим стосунки і обмежувалися: приходила без задніх ніг, Олег робив їй м’ятний чай, і перед сном вона розповідала новини. Їх було чимало, зі зрозумілих причин про таке майже не писали. Хіба згадали кілька разів, що сина відомого мецената Анатолія Вериги затримали за підозрою в скоєнні низки вбивств і під заставу суд Андрія Веригу не відпускає, яку б суму не пропонували адвокати.

Між тим у нього в будинку, не лише в облаштованій там студії, а й в інших кімнатах, знайшли докази перебування всіх чотирьох дівчат: волосся, відбитки пальців — господар не переймався тим. Раз на тиждень приходила жінка, яка пилососила й мила підлогу. Але ж знищити сліди можна було лише завдяки ретельному прибиранню. Келихи, ручки крісел, спинки стільців, стіни в майстерні... І головне: кров. Андрій убивав у студії, нівечив тіла там же, і хоч потім замивав підлогу, частки та бризки, невидимі неозброєному оку, все ж лишилися. Гліб Ярило попрацював на місці добре, ганяв криміналістів у хвіст і в гриву, результатом лишився більш, ніж задоволений.

Всі четверо померли тут.

Зізнання вбивці — питання часу. Віра припускала, що Андрій Верига почне бутафорити, вдавати психа, хоч він насправді ним і був. Це затримає слідство, проте навряд чи ускладнить. Кобзар погоджувався, не педалював справу Марії Запорожець — там уже займалися інші люди, розвантаживши Холод, аби вона мала змогу кинути всі сили на свого маньяка.

Тим більше, історії мали спільні дотичні...

Анатолій Верига, як і припустив Олег, воював на два фронти, відбиваючись від звинувачень у організації торгівлі людьми. «Ольвію» прикрили, працівники сиділи вдома на підписці про невиїзд і регулярно ходили на допити. Ті «яструби», кого не затримали, розлетілися й тепер були в розшуку. Сергій Тихомиров признався, що вбив Артема Головка за наказом Тимура Нагорного. Чому стріляв у Кобзаря — поняття не мав, теж кивав на свого мертвого шефа. У це Олег вірив: Тихомиров не заморочувався подібним. Сказали — зробив.

Справді не знав, що відбувається.

Знали двоє: Тимур Нагорний і той, чиї накази виконував він.

Тож зараз, коли Кобзар розв’язав задачку, його навіть влаштовувало, що Віра вже не згадувала про дитячу кофтинку й порівняльний аналіз ДНК. Більше ніхто цим не зацікавився, і Олег вирішив дочекатися слушної нагоди, аби поставити крапку.

Тим більше, саме життя поставило її раніше.

Нагода випала, коли Ігор Пасічник подзвонив і мертвим голосом запросив до себе.

Дев’ять днів по Аллі.

Дружині й жінці, яку його старий друг справді дуже любив і заради якої жив.

Не перебільшення.

17

Сиділи у великій кімнаті, в напівтемряві.

Ведмедик поставив на стіл свічку й Аллину фотографію, дуже вдалу. На ній жінці було років сорок, та виглядала такою, якою Ігор її зустрів. Ніколи не молодилася, просто немов не старішала, мала таку дивну властивість. Здавати почала, щойно захворіла, тоді роки раптом взяли своє, згасала повільно, але помітно. Відтоді більше не дозволяла знімати себе.

— Це останнє фото, — Пасічник мовби читав думки.

— Не кажи нічого, — Кобзар узяв склянку, наполовину наповнену віскі, підвівся.

Тримав лівою рукою. Ігор — правою, його поранену лівицю фіксувала перев’язь. Олег свою праву з фіксатора зняв, так зараз було зручніше. Та якщо дивитися в дзеркало на дверцятах шафи, навпроти якої стояли, виглядали обоє кумедно. Один — лисуватий, крупний, справжній ведмедик після зимового сну. Інший — худий, коротко стрижений, не дуже охайно вбраний.

Випили мовчки.

— Земля пухом.

— Усі там будемо, — для чогось бовкнув Пасічник, сідаючи.

— Погано виглядаєш, Борисовичу.

— Дякую на доброму слові.

— Серйозно. Все розумію, але... Пив би ти менше, все ж на лиці написано. Аллу не повернеш, себе...

— Досить, я сказав, — Пасічник налив по другій. — Минеться. Без тебе знаю, гальма не вмикаються.

— Не знаю, чи маю право тут і тепер говорити з тобою на цю тему. Але не минеться, Ведмедику.

Їхні погляди схрестилися.

— Ти про що зараз?

— Про такого собі Олега Кобзаря. Якого використали для того, для чого ти сказав, а я не почув. Тобто — почув, та висновки зробив надто пізно. Коли наш із тобою добрий знайомий Гліб Ярило обстежив дитячу кофтинку.

— Лилику, ти з глузду з’їхав? Я запросив тебе пом’янути Аллу! Вона тільки жити почала, наново! Ніби вдруге на світ народилася! А ти плетеш не знати що.

Пасічник не кричав. Швидше, в його голосі вчувався неприхований подив. Він дійсно не розумів, до чого веде Кобзар. Хоч світило не яскраво, здивування читалося в його очах.

— Навряд чи матиму найближчим часом нагоду поговорити з тобою. А більше ні з ким не зможу. Тому вибачай, — Олег випив, покрутив склянку, акуратно поставив на столик. — Пригадай нашу розмову в сквері біля Золотих воріт. Ти тоді похвалив мене. Мовляв, зробив те, що вмію найкраще.

— Не найкраще, — машинально виправив Ігор.

— О, бач, згадав. Так, не найліпше, але добре. Твої слова. Потому додав: особливо мені вдається свою роботу робити в екстремальних умовах. Мене в них і загнали. Занурили по повній. Аж по маківку.

— Може, прямо скажеш? Ходиш колами. Хто куди тебе занурив?

— Ще раз: до останнього моменту, навіть коли все зрослося і добро, мов у казці, почало сяк-так перемагати зло, було неясно, до чого тут я. Складалося враження — Нагорний вирішив підставити мене спонтанно, бо виникла нагода. Шукав, на кого перевести стрілки, згадав про мене. Затаїв якусь давню образу, припекло звести порахунки в такий сатанинський спосіб. Питання — чому не вбив сонного разом із Мері? Чому не дозволив застрелити мене потім, хоч нагода випадала двічі? Для чого я потрібен був йому живим, здоровим, але загнаним? Відповідь спершу підказав ти, потім — Ярило.

— Я слухаю, слухаю, — Ігор не поспішав випивати свою порцію.

— Якби мене вбили, не було б кому взяти слід дівчинки Анни. Заради неї все й заварилося. Я мусив знайти її, сам того не розуміючи. Бо її батько, таємничий, нікому, крім Мері й Нагорного не відомий, не міг шукати свою доньку сам, офіційно. Інакше все втрачало сенс. Багато що довелося б пояснювати, а воно тобі не треба.

Запала тиша.

Кобзар помітив — тепер Пасічник не дивувався.

Налив собі сам, трохи менше, ніж раніше.

— Відтоді, як прокинувся біля мертвої Марії, майже не пив. На поминках Алли навіть. І ось тепер разом із тобою поминаю всі твої надії, Ігоре Борисовичу. Я мусив помітити все від самого початку. Ти ж не ховався. Ніколи не приховував бажання мати дітей, любові до них і жалю від того, що Алла безплідна. Коли в неї виявили рак, ти вирішив кинути всього себе, аби вилікувати ту, кого любив і досі любиш. А Машу Запорожець ти ніколи не любив. Для тебе вона була так, випадковою розвагою. Думаю, були й інші дівчата. Ти нормальний здоровий мужик. Що важливо, не вважаєш стосунки з ними зрадою дружині. Лише отримував від них послуги, сексуальні послуги. Бажано при цьому, щоб це не були зовсім уже випадкові шалави, біс його знає, з якими хворобами. Тому ти наказав Нагорному добирати кандидаток старанно. Не брати просто з вулиці. Слухаєш мене?

— Пішов геть, — мовив так само тихо, спокійно й дуже втомлено.

— Піду, тільки дослухай мене.

— Вали звідси. Гуляй, — Пасічник випив.

— Ні, — Олег відсунув склянку. — Ти ж сам хочеш почути все до кінця. А я почну від самого початку, Ведмедику.

— У тебе п’ять хвилин. Більше не слухатиму.

— Вкладуся. Ми з тобою зараз у однаковому становищі. Маю на увазі ось, — Кобзар погладив свій гіпс. — Щоправда, в тебе є, чим зайнятися. Наприклад, заливати горе. Але ж ти не весь час п’яний. Треба покерувати трошки, можна дистанційно, по телефону чи скайпу. Багато хто так робить. Тим більше ти керуючий партнер у промисловій групі «Капітал-Україна». Настільки потужній, що вона дозволяє собі розростатися й поглинати інші компанії. Так сталося понад три роки тому після початку війни, з групою «ТПФ». Мені, повторюся, нема чого робити вдома. Вільного часу море, тому порпався в інтернеті. Шукав, що може зв’язати тебе з Анатолієм Веригою.

— Знайшов?

— Є публікація, датована позаминулим роком. Не аж така сенсаційна. Швидше ділова інформація, для вузького кола втаємничених у життя великого бізнесу. Події в Криму та на Донбасі сильно послабили позиції «ТПФ», а «Капітал-Україна», підозрюю — з твоєї подачі, підім’яв групу під себе. Формально Верига далі керує процесом, фактично «ТПФ» — ваш структурний підрозділ.

— Де тут порушення, сищику?

— Їх немає, ми обоє це знаємо. Але також знаємо — «Ольвія» виникла з твоєї подачі, під твоїм дахом. «Яструб» намалювався там потім, і ти керував Нагорним. Ти був його хазяїном. Хоч номінально «яструбів» та «Ольвію» фінансував Верига.

— У сказаному тобою жодного криміналу. Хоча визнаю: знову зробив свою справу добре. Три хвилини, Лилику.

— Так про кримінал. Чим займається консультант із безпеки, який родом із силових структур і обіймав там не останню посаду? Шукає гріхи конкурентів, робить їх партнерами або знищує. Для того й існує команда з колишніх «беркутівців», і я підозрюю, «Капітал-Україна» з твоєї подачі, твоїми зусиллями розрослася вшир та вглиб. Але виправдовує, справді виправдовує тебе, Пасічник, любов до дружини.

— До чого тут...

— До всього. Ти хотів заробити всі гроші світу, аби лиш вилікувати її, врятувати життя. Заради цього пішов у бізнес із тоді ще міліції. Заради Алли крутився вужем, пускався берега, робив багато неприйнятних речей. Та все було б нічого, аби не одна маленька дівчинка.

— Дві хвилини.

— Твоя донька. Анна Ігорівна.

— Стули пельку! — тепер Пасічник уже не витримав, зірвався, гаркнув, скочив на рівні. — Не смій! Не чіпай!

— Я бачив, як ти тримав її на руках. Ти втратив доньку і знайшов. Для того втягнув мене в цю повну трупів історію. Не сам же підеш по сліду. Й не доручиш мені приватно. Забагато питань виникне. А так я сам ні про що не думаю, шукаю того, хто вбив Мері в мене в квартирі. Аби мало не здавалося, аби я не перевів подиху, в мене двічі за два дні стріляють. Нагорний не розумів, для чого тобі це. Коли дійшло — легко вирахував нещасну Алісу Зайцеву. Це ж вона говорила з кимось по телефону того вечора, коли мандрівка дівчат до Польщі накрилася на першій же зупинці. Кілька питань — і Тимур знає, хто попросив бус зупинитися. Далі він робить, що вміє найкраще — пресує, навіть катує Алісу. Вона називає ім’я Людмили, жінки, яку я шукав. Лишати Алісу живою нема сенсу — а може, Нагорний просто перестарався. Та яка різниця, він замалим не домігся свого. Примчав із бійцями в Чабани, щоб забрати Анну. Сказати, для чого?

— Одна хвилина.

— Аби тиснути на тебе, — слова відскочили від вух. — Він раніше за мене зрозумів, що ти використав його і тепер зливаєш в унітаз. Я взяв кофтинку дитини, бо на ній лишилася її слина. Носився з ідеєю вирахувати батька, ти ж в курсі. Коли передав нашому мудрому й дотошному Ярилу, він зрозумів мене буквально. На кофтинці була не лише слина дитини — там лишилася кров. І Ярило взяв її так само на аналіз. Потім сказав мені: ДНК слини й крові співпадають. Вирішив — мене цікавить також кривава пляма. Слава тим, хто сумлінно робить свою роботу.

— Набридло. Встав і пішов геть звідси.

Кобзар не поворухнувся.

— Ярило не знав, що ти тримав кофтинку в руках. І що кров — твоя, Ведмедику. А я знав. Більше в мене питань не було. Все враз зрослося. Ти й Нагорного застрелив, бо він збирався здати мені тебе. Скористався нагодою. Ну, вклався я в норматив?

18

Мовчки зміряв поглядом згори вниз.

Потім вийшов, скоро повернувся, стискаючи в правиці пістолет. Нависнув над Кобзарем, наставив дуло. Чомусь Олег сприйняв це спокійно. Йому вже майже чотири роки поспіль хтось погрожував зброєю. До того ж чуйка підказала: не зможе.

Так і вийшло.

Пасічник опустив пістолет, поклав на столик поруч із пляшкою, повернувся на своє місце.

— Розкажи мені.

— Ти ж сам усе знаєш. Бо сам придумав.

Роз-ка-жи.

— Нехай, — Олег кивнув, потягнувся до склянки, пригубив. — Нагорний ще раніше годувався з підпільних борделів. Не лише з них, але то таке. Ти знав це, бо мав із ним спільні справи ще до війни. Наш Тимур Юрійович час від часу влаштовував тобі інтимні побачення, які щедро тобою оплачувалися. Або — ні, це була просто послуга. Може, хабар, не знаю. Та не суть. Минулого літа Нагорний за збігом обставин привіз до тебе Марію Запорожець, яка повією ще не встигла стати. Тебе не вразила її історія, а зацікавила. Трошки пояснила Аліса Зайцева, її подруга. Хоч для мене не новина, що дівчата, які тікають від війни, рано чи пізно починають продавати себе. Не всі, звісно, проте така тенденція є. Торгівля собою — чи не найпопулярніший спосіб вижити в усіх війнах усіх часів. Так тобі стрельнула ідея створити благодійний фонд «Ольвія» під дахом «ТПФ». Верига відразу ставав меценатом, отже — недоторканим. Ти платив йому відсоток, левова частка йшла тобі і ти виправдовував свої дії наміром вилікувати Аллу.

— Десять хвилин тому ти сам мене виправдав, Кобзарю.

— Ні. Не виправдав, Пасічнику. Пояснив тобі і собі твої ж власні дії. Дружина помирала, ти борсався з останніх сил. Знав — ліків нема, але вірив — знайдуться, якщо буде досить грошей. Історія Мері підказала тобі ідею. Вона вже почала втілюватися, коли раптом мов грім серед ясного неба — дівчина, випадкова партнерка, вагітна. Ти нарешті станеш батьком. І не можеш, не маєш як сказати про це дружині. Лишалося взяти під опіку дівчину й чекати, поки Алла помре.

— Не чіпай її, скотина!

— Мені соромно за свої слова. Тим більше, коли по її загибелі лише дев’ять днів. Але ж це правда, Ігоре. Правда.

— Я тебе вб’ю, — кивнув на пістолет.

— Що поміняється? «Яструбів» нема. Елементарна річ: як винесеш мій труп? Однією правою? Тобі ж допомога потрібна.

— Кажи далі. Тільки не згадуй Аллу всує.

— Не обіцяю. Бо все, що було далі — через неї. Ти не хотів, аби вона дізналася. Ти не хотів, аби про дитину взагалі хтось знав. А Мері з дурної голови й безвиході напевне обіцяла роздзвонити на весь світ. Не хотіла мати з тобою нічого спільного. Жила б собі й терпіла. Поки не дізналася, як з твоєї подачі чинять з дівчатами-біженками. А вона ж одна з них, поставила себе на їхнє місце. Донбаський характер, терпіти таке не хотіла. Одна за всіх вирішила постояти.

— Випадково дізналася. Навіть не знаю, як протекло.

— Хіба тепер це має значення? Рано чи пізно все б випливло й без пригоди з Еліс. Іронія долі — вліз Свистун. Дівчина розказала йому про «Ольвію», той не дурний, склав два і два. Вирішив нагрітися на Нагорному, той переказав прикру новину тобі. Свистуна треба прибирати, бо ми всі, включно з Тимуром Юрійовичем, чудово знаємо йому ціну. Пачкою доларів рота не закриєш. Свистун — вірус, він назавжди.

— Тут ти правий.

— Тим більше правий, що Ніна Головко поняття не має, хто їх викрав і погрожував Артемові. Я поговорив із нею недавно. Згадай, про причетність Свистуна до тієї історії сказав мені ти, Ведмедику. І Головку натякнув ти. Вони повторювали твої слова. Хоч насправді тобі потрібен був привід, аби ввести в гру мене.

— Ну-ну.

— Так і є. Я не мусив його вбивати. Припускаю, після мене справу мав довершити Нагорний. Але ти викрутив би так, аби я загруз у тій історії.

— Сталося інакше. Ти сам його застрелив.

— Тебе все влаштувало навіть більше! Бо на той час Марія з твоєю донькою вже залягли на дно. Вона виявилася неабиякою конспіраторкою. Щоразу дзвінки з різних телефонних автоматів — коли їх у нас використовували, вже відвикли всі! А Мері бач, взяла на озброєння, — Кобзар перевів подих. — Ти готував ґрунт, аби втягнути мене далі. Зробив одну справу — зроблю й наступну, подзвоню тобі першому. Ігоре, історія зі Свистуном тобі для того й потрібна була: щоб я, опинившись незабаром у скрутному становищі, набрав твій номер.

— Ти набрав.

— Не було б у тебе проблем, аби Нагорний не почав власну гру. Його до печінки дістав хворий на голову Андрій. Набридло вивозити після нього мертвих дівчат. Бо формально охороняти синка Анатолія Вериги, як і самого старшого, було його прямим обов’язком. Тому він перестарався. Яким був твій план, Пасічнику? Спершу зіграти в гру, ніби приймаєш умови Мері. Аби вона виявилася дурнішою, ніж ти думав, повелася на це й спалила свій сховок та, відповідно, місце, де переховує твою доньку — нічого б не було далі. Нагорний зачистив би дівчину, не втягуючи мене. Але Мері не довіряла нікому, рухалася обережно. Схопити її, катувати, аби сказала, де дівчинка? Ігоре, ти в лайні по вуха, закрутив дуже погану музику. Ось тільки я тебе давно знаю. Ти б сам собі не дозволив завдавати болю матері своєї дитини.

— Дякую.

— Нема за що. Вбити її одним ударом, щоб не мучилася — на це тебе стане. Тож коли зрозумів — дівчинка надійно схована, і мама помре, але захистить її, запустив новий план. Громіздкий, проте реальний. Для цього треба було підманити мене до «Фільтру» в певний час. Там вивести на Мері. Вона за згодою сторін їде до мене додому. Припускаю, сприйняла це як частину плану. Вона виконує якусь роботу, потім із нею починають домовлятися. Мері не знала, що ти вже підписав їй смертний вирок. А дівчинку, повторюся, мусив знайти я, що успішно й зроблено. Потім ти знаходиш спосіб офіційно вдочерити рідну дитину. І Алла ні про що не дізнається, бо...

— Мовчи!

— Все, — Олег миролюбно виставив уперед руку. — Ти ж розумієш. Повертаємося до Нагорного. Отже, йому мало вбити Мері, бо в нього, повторюся, свій інтерес. Йому заважає психований фотограф. Тож Нагорний імітує почерк Андрія Вериги, тим самим переводячи стрілки на нього. Знову припускаю: він одного разу підкинув би поліції трошки доказів, і хворого богемного типа заховали б за ґрати надовго. Та хіба ти не зробив те саме, допомігши Вірі? Зачищав кінці. Бо після скандалу з «Ольвією» й викриттям «яструбів» Вериги тебе так само обтяжували. Злити сімейку, «ТПФ» й без того контролює компанія, в якій ти тепер один з керуючих. Далі, згідно твого плану, з мене роблять загнаного звіра. На додачу до всього виникла потреба вбити Головка.

— Тут я ні до чого.

— Брешеш. Як я втомився від тебе... Довго думав про те вбивство на Нивках, шукав причину. Додатково заганяти мене вже смислу не було, без того в розшуку, земля горить під ногами. І склалося раптом: я подзвонив тобі в критичній ситуації. Артемон зробив так само. Він вийшов на ліворукого паралельно зі мною, напевне вичислив Нагорного й набрав тебе, порадитись. Так Головко, якого ти нібито врятував від Свистуна, почав заважати. Адже він діючий опер, складе рапорт, Нагорного візьмуть у розробку офіційно, він потягне за собою хвости, — Кобзар поклав долоні на стільницю. — Так чи інакше, коли я побачив мертвого Артема, отримав додаткову мотивацію рити носом землю. Ось так, обклавши прапорцями, ти змусив мене взяти слід своєї доньки. Тільки мені тебе шкода, Пасічнику.

— Шкода?

— Все марно. Алла загинула, як Божа кара, хоч я не дуже вірю в такі речі. Бач, відтепер доведеться.

— Замовкни. Не чіпай...

— Ні, ти слухай. Жінка, заради якої ти переступив усі можливі межі. Анну не вдасться вдочерити. Тільки спробуй — я доведу, що Олег Кобзар дещо може.

— Не вийдеш звідси.

— Вийду. Ми вже обговорили це.

Підвівся. Тепер дивився згори вниз на Ігоря Пасічника.

— Про дівчинку потурбуються інші люди, якщо тебе це заспокоїть. Докази? Ярило на пальцях пояснив: його висновок лише для мене. Ні до чого більше його не підшити. Нагорний мертвий. Маша Запорожець — теж. Ти герой, невтішний вдівець та успішний бізнесмен водночас. Живи з цим, Ведмедику. Якщо зможеш. І спробуй лиш ще хоч раз стати в мене на дорозі. Чи в тих, хто мені дорогий.

— Хіба є такі люди?

— Аби ти не сумнівався.

Кобзар повернувся, чекаючи позад себе руху, навіть пострілу в спину.

Нічого не було.

Одягнув куртку в передпокої.

Пішов, не прощаючись.

Більше не бачив Ігоря Пасічника живим.

Наступного ранку в новинах пройшло стрічкою: успішний підприємець, відставний підполковник та герой Чабанів наклав на себе руки. Застрелився на дев’ятий день по смерті дружини.

Казали, він справді дуже любив її.


Грудень 2017 — травень 2018 рр.

Київ

«Називай мене Мері...» — новий детектив від Андрія Кокотюхи, автора понад 60 гостросюжетних романів. 

Уже більше 10 років його книги тримаються в переліку лідерів продажів в Україні. Роман «Аномальна зона» 2016 року побачив світ у Франції. Автор уже 20 років працює сценаристом у кіно та на телебаченні, створені за його сценаріями фільми стабільно мають високий рейтинг популярності. Стрічка «Червоний», створена за мотивами однойменного роману Андрія Кокотюхи, потрапила в п'ятірку лідерів прокату серед українських фільмів у 2017 році. А трилер «Повний місяць» — у шорт-лист літературного конкурсу «Книга року ВВС».  

Примітки

1

Jane Doe — визначення невпізнаного жіночого тіла в правоохоронній системі англомовних країн, передусім США. Неідентифіковані чоловічі трупи визначають відповідно як John Doe. Також подібними іменами у лікарнях називають пацієнтів, чиї імена з різних причин дізнатися не вдалося.

(обратно)

2

Термін армійського жаргону, означає «почув» або «зрозумів».

(обратно)

3

Лук’янівська слідча тюрма, слідчий ізолятор №1.

(обратно)

4

«Щит» (The Shield) — американський серіал, відзначений кількома престижними преміями, в тому числі — «Золотим глобусом». Розповідає про спецзагін, створений із корумпованих поліцейських на чолі з Віком Меккі. Виконавець його ролі Майкл Чикліс у 2002-му році отримав за свою роботу премію «Еммі» як кращий актор.

(обратно)

Оглавление

  • Частина перша Називай мене Мері
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  •   16
  •   17
  •   18
  •   19
  • Частина друга Називай мене Вірою
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  •   16
  •   17
  •   18
  •   19
  • Частина третя Називайте її Еліс
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  •   16
  • Частина четверта Її назвали Анною
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  •   16
  •   17
  •   18
  • *** Примечания ***