Подвиг у просторі [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
Олесь Бердник ПОДВИГ У ПРОСТОРІ Фантастичне оповідання
Федя сидів у глибокому кріслі космопілота поряд з татком. Дух йому захоплювало від радості. Та й було чого радіти. Йому тільки шість років, і от — політ до Місяця. Там, в кратері Тихо, працює мама. Вона разом з iншими вченими досліджує поверхню Місяця. По радіо повідомляли, що на Місяці знайдено життя. То мама відкрила його. Федя кілька років жив з бабусею. Та недавно він твердо сказав таткові: — Як собі хочеш, а я більш не зостануся сам. Хочу до тебе і до мами… Тато довго змагався з Федею, умовляв його. Потім викликав до радіотелефону маму. Мама зраділа і обстала за Федею. I ось він у ракеті. Навколо зоряне небо. Зірки і вгорі, і внизу, i скрізь. А в передньому ілюмінаторі сяє сріблистий диск Місяця. Він зростає, закриває небо. — Ти радий? — питає тато. Федя мовчки киває головою, не одриваючи погляду від зірок. Так минали години. І раптом щось сталося. Обличчя тата зробилося серйозне і тривожне. Він поглянув на прилади, визирнув у ілюмінатор. Потім сказав Феді: — Мені треба дещо полагодити зовні. Ти не турбуйся. Дай я тобі одягну шолом… На обличчя Федине опустилось прозоре забрало. Серце в хлопчика тривожно стислося. Він почував, що сталося якесь нещастя. Алє мовчав. Він син космонавта. Не можна боятися. Так його вчили книжки. Так завжди говорили мама й тато. Відкрився люк. За ним був зоряний простір. Порожнеча. Тато прив'язався шнуром до скаби біля люка. Ввімкнув захист від холоду. Виплив з ракети. Федя бачив, як він, ворушачи руками й ногами, наче риба плавцями, пробирався вздовж стіни корабля до дюз. Почувся в навушниках голос тата: — Метеорит. Розбив сонячне дзеркало… Федя знав, що таке «сонячне дзеркало». Це батареї електроструму, що живилися променями Сонця. Без них мовчатимуть дослідні прилади. Без них не можна як слід керувати ракетою. — Треба замінити, — сказав тато. — От лихо. Шнура нестає. Федя бачив, як тато, трохи подумавши, одв'язався і почав поратися біля дзеркал. Минуло кілька тривожних хвилин. Місяць уже закривав півнеба. — Порядок, — весело промовив тато. Федя полегшено зітхнув. І тут почувся зойк. Хлопчик злякано визирнув назовні. І закляк із жаху. Тато одділився вїд ракети i безпорадно «плив» поряд з нею. Його руки не діставали до шнура. — Татку! — закричав Федя, — Татку! — Тихо, — пролунав суворий, владний голос тата. — Тихо, синку. Тепер усе залежить від тебе. Інакше — погано… Тягни до себе шнур, добре прив'яжись i… стрибай до мене! Подаси мені руку. Розумієш, синку? Не побоїшся? — Не побоюсь, — прошепотів Федн, хоч його тіпала лихоманка. Він зробив усе, що казав тато. І стрибнув у порожнечу. Щось обірвалось у серці. В грудях защеміло. Потьмарилося в голові. Феді здалося, що він падає в безвість… Але страх швидко минув. Ось уже зовсім поряд з ним очі тата. Його дужі руки, рідний голос: — Все гаразд. Дякую, синку. Ти врятував мене. Ти врятував ракету. Ти справжній космонавт… Через півгодини ракета «Земля-Місяць» торкнулася космодрому на Місяці в кратері Тихо. Уже виходячи з ракети, тато запитав Федю: — Мамі скажемо про те, що сталося в космосі?.. Син подумав, подивився на хитрі очі тата, поважно сказав: — Не треба. Ми з тобою мужчини. Мало що доведеться витерпіти в космосі. Не будемо турбувати маму… Тато промовчав. Тільки на обличчі його засяяла усмішка…- 1
Последние комментарии
19 часов 10 минут назад
19 часов 28 минут назад
19 часов 37 минут назад
19 часов 39 минут назад
19 часов 41 минут назад
19 часов 59 минут назад