Все королівське військо [Роберт Пенн Уоррен] (fb2) читать онлайн

— Біс із ними, з виборами. Я й так протягну Мастерса, будь певен. Але ти однаково щось знайди, нехай це забере хоч десять років.

Ми намотали на колеса ще з п’ять миль, і я спитав:

— А що, як взагалі нічого не знайдеться?

Хазяїн відказав:

— Завжди щось є.

Я сказав:

— А може, на суддю й немає.

А він:

— Людину зачато в гріху і народжено в мерзоті, і шлях її — від закаляної пелюшки до сморідного савана. Завжди щось знайдеться.

Ще через дві милі він додав:

— Хоч лусни, а щось відкопай.

Усе те давно минуло. Немає вже Мастерса — помер і лежить у землі,— але Хазяїн тоді сказав правду: він таки потрапив до сенату. А от Келлеген живий, хоч напевне шкодує про це: він був такий безталанний, що навіть не встиг померти вчасно. Немає Адама Стентона, що ходив зі мною рибалити й лежав на піску під гарячим сонцем поруч мене і Анни. Немає судді Ірвіна, що колись, сірим і вологим зимовим ранком, нахилявся до мене між високих сірих стебел очерету і казав: «Треба було цілити трохи далі вперед, Джеку, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням». Немає і Хазяїна, що сказав мені тоді: «Хоч лусни, а щось відкопай».

І малий Джеккі таки відкопав, аякже.

Розділ другий

Востаннє я бачив Мейсон-Сіті, коли разом з Хазяїном і всією компанією приїхав туди великим чорним «кадилаком», що з шаленою швидкістю мчав по новому бетонованому шосе, і відтоді спливло чимало часу, майже три роки — бо тепер уже 1939-й,— хоч мені здається, ніби минула вічність. А вперше я побачив те містечко куди раніше, у 1922 році, і їхав туди своїм старезним «фордом-Т» — то по сірій пилюці, що довжелезною, на цілу милю, хмарою здіймалася позаду і, осідаючи на листя бавовника, теж робила його сірим, а машину раз у раз заносило вбік, і я мусив хапатися за колонку керма, щоб не вилетіти з сидіння; то по нерівній жорстві, де трусило, наче на пральній дошці, і доводилося міцно зціплювати зуби, щоб на них не обкололась емаль. Треба віддати належне Хазяїнові: коли він вибився у верхи, їздити тими місцями стало чудово — жени собі як хочеш і не бійся за коронки. Та коли я їхав до Мейсон-Сіті вперше, про це годі було й думати.

Мене викликав головний редактор «Кронікл» і сказав:

— Джеку, сідай-но в свою машину, катай до Мейсон-Сіті і подивись, що то, в біса, там за Старк, який уявив себе Ісусом Христом і виганяє міняйл з тамтешньої задрипаної управи.

— У нього дружина вчителька,— відказав я.

— То, мабуть, від цього йому потьмарилось у голові,— зауважив Джім Медісон, що був тоді головним редактором «Кронікл».— Чи він думає, що він перший у світі потовк учительку?

— Під ті облігації взято позику на будівництво школи,— пояснив я,— і, як видно, Люсі розраховує, що частина коштів на це й піде.

— Яка ще, в біса, Люсі?

— Та ота ж таки вчителька,— відповів я.

— Не довго вона там учителюватиме, коли так,— сказав Джім Медісон.— Принаймні коштом окружної управи. Або я не знаю Мейсонської округи.

— А ще Люсі не до вподоби, коли п’ють,— докинув я.

— То це ти чи Старк потовк ту Люсі? — запитав він.— Ти стільки всякого про неї знаєш.

— Знаю те, що розказав Віллі.

— А хто це, в біса, Віллі?

— Віллі — хлопчина в різдвяній краватці,— пояснив я.— Братик Віллі з провінції. Віллі Старк, учительський пестунчик, а я познайомився з ним місяців зо два тому в задній кімнаті у Слейда. І він сказав тоді, що Люсі не до вподоби, коли п’ють. А що їй не до вподоби, коли крадуть, я тільки здогадуюсь.

— Мабуть, їй не до вподоби і те, що Віллі окружний скарбник,— висловив припущення Джім Медісон,— коли це вона підбиває його на таке. Чи вона не знає, як там усе робиться, в тій Мейсонській окрузі?

— Усе там робиться точнісінько так само, як і тут, у нас,— відказав я.

— Атож,— мовив Джім Медісон, тоді вийняв з кутика рота слизький, пожований і заслинений недокурок двадцятип’ятицентової сигари, оглянув його і, простягши руку вбік, кинув у велику бронзову плювальницю, що стояла на зеленому й волохатому, немов порослому конюшиною, килимі — такому собі квітучому оазисі серед бруду та безладу чотириповерхового редакційного будинку.— Атож,— повторив він, провівши недокурок очима.— Одначе ти виїдеш звідси і поїдеш туди.

Отож я вирушив до Мейсон-Сіті своїм «фордом-Т», і міцно зціплював зуби, їдучи по пральній дошці, і хапався за колонку керма, коли машину заносило в глибокій пилюці,— і все те було дуже давно.

Я дістався до містечка пополудні і зайшов до «Кафе Мейсон-Сіті. Домашні страви для дам і джентльменів», з вікнами на площу, де однією рукою набирав на виделку смаженої шинки з картопляним пюре та зеленню, а другою відбороняв від семи чи восьми мух кусень солодкого пирога.

Потім я вийшов на вулицю, де в затінку піддашків з гофрованого заліза куняли собаки, і в кінці кварталу натрапив на лимарню. На лаві перед нею ще лишалося де сісти одному, тож я сказав «добридень» і приєднався до товариства. Я був років на сорок молодший за тих людей, але подумав, що й мої руки встигнуть так само набрякнути, вкритися рудими плямами і обхопити головку горіхового ціпка, поки котрийсь із них озветься хоч словом. У такому містечку, як Мейсон-Сіті, лава перед лимарнею є — чи принаймні була двадцять років тому, поки туди ще не проклали бетонку,— тим місцем, де Час підупадає на ноги і, мов старий гончак, знеможено лягає долі, вже й не пробуючи звестися. Тим місцем, де сидять і чекають ночі й атеросклерозу. Місцем, на яке впевнено дивиться тамтешній трунар, знаючи, що з таким запасом роботи на майбутнє він без шматка хліба не залишиться. Та коли сидиш на тій лаві серед ясного дня наприкінці серпня, разом з місцевими дідами, то здається, що ніколи нічого не буде, і твого власного похорону теж, і сонце сяє з неба, і жодна тінь не перебіжить по залитій світлом пилюці, де, коли довго на неї дивитися, замерехтять міріади дрібнісіньких, схожих на скалочки кварцу блискіток. А діди сидять, обхопивши зашкарублими руками головки горіхових ціпків, і випромінюють якісь метафізичні флюїди, що перевертають усі звичні категорії. Час і рух перестають існувати. Усе видається милим, смутним і далеким, ніби ти надихався ефіру. І ти сидиш там, серед тих старих богів, у цілковитій тиші, яку порушує тільки хрипкий віддих того, в котрого астма, і чекаєш, коли вони вийдуть із свого осяяного сонцем олімпійського відчуження і з незаздрою, насмішкуватою поблажливістю провидців скажуть своє слово про грішні діла простих смертних, що й далі б’ються в тенетах буденних трудів. «Я бачив, Сім Сондерс нову клуню поставив». А на це: «Еге, дехто гадає, що гроші — то полова». І ще: «Еге ж».

Отож я сидів і чекав. І ось обізвався один, докинув слово другий, а там і ще один мовив: «Еге ж». Я ще трохи почекав, бо знав своє місце, а тоді сказав:

— Чув я, нову школу будуватимуть.

Потім знову почекав, доки мої слова геть звітряться, наче я й не казав нічого. І тоді один з них зронив на суху землю бурштиновий плювок і промовив:

— Еге, та ще й, кажуть, парою топитимуть.

А Другий:

— Від тої пари дітлахи на легені слабують.

І Третій:

— Еге ж.

А тоді й Четвертий:

— Та ще чи збудують.

Я поглянув через площу на годинник, намальований на вежці окружної управи,— годинник, яким вимірювали свій час ті діди,— і почекав. Потім спитав:

— А що їм заважає?

Відповів Перший:

— Старк. То все він, Старк.

І Другий:

— Еге, все отой Старк.

І Третій:

— Таке велике цабе стало, аж штани тріщать. Допалося до корита, то й з ногами туди. Аж штани тріщать.

І Четвертий:

— Еге ж.

Я почекав, тоді мовив:

— Кажуть, він сватає їм дешевого підрядчика.

А Перший:

— Еге, дешевого підрядчика, і щоб той навіз сюди чорнопиких.

І Другий:

— А білі хай сидять без роботи. Отаке будівництво.

І Третій:

— А ти б захотів робити разом з чорнопикими? Та ще й з чужими чорнопикими? Хоч там школу ставити, хоч нужника. Як воно тобі?

І Четвертий:

— Білим теж треба роботи.

І знов Перший:

— Еге ж.

Еге ж, сказав я собі подумки, то оце так воно. Адже Мейсонська округа — край дрібного білого фермерства, і негрів там не люблять, особливо чужих негрів, а своїх у них не багато.

— А що ж вони вигадають на тому дешевому підряді? — спитав я.

І Перший відповів:

— Не вигадають і на те, щоб привезти сюди всіх отих чорнопиких.

— А білі сидітимуть без роботи,— докинув Другий.

Я помовчав для годиться, потім підвівся і сказав:

— Ну, мені треба рушати. Бувайте здорові, панове.

Один з дідів звів на мене очі, так наче я щойно прийшов, і запитав:

— А ти сам де робиш, синку?

— Ніде,— відказав я.

— Нездужаєш, чи як? — поцікавився він.

— Та ні,— сказав я.— Просто не тягне до корита.

І це щира правда, подумав я, вже йдучи назад вулицею.

Подумав і про те, що згаяв уже досить часу й тепер любісінько можу піти до окружної управи й розжитися там на матеріал для статті, якої від мене чекають. Бо сидіння на лаві перед лимарнею — не той спосіб, у який має здобувати потрібні йому відомості справжній газетяр. Нічого такого, що може придатися для газети, там не почуєш. Отож я подався до окружної управи.

Великий вестибюль був порожній і темний, чорний лінолеум на підлозі геть вичовганий, аж горбкуватий і хвилястий, а в сухому, просякнутому курявою повітрі стояла така тиша, що, дихаючи нею, ти, здавалося, вбирав у себе останні, всохлі до ледь чутного шепоту відголоски всіх тих розмов, гучних і тихих, які точилися там протягом сімдесяти п’яти років. Та ось за прочиненими дверима, в глибині вестибюля, я побачив кімнату, де сиділи люди. Над дверима видніла бляшана табличка з майже вицвілими літерами. Але ще можна було розібрати: «Шериф».

Я зайшов до тієї кімнати. На твердих дерев’яних стільцях, відкинувшись на спинки, сиділо троє чоловіків. На відхиленій стільниці бюро гудів електричний вентилятор, але користі з нього було мало.

— Добридень,— мовив я до тих трьох облич.

Найгладше з них, червоне і кругле, що сиділо, задерши ноги на бюро й склавши руки на череві, одказало:

— Добридень.

Я дістав з кишені візитну картку й подав йому. З хвилину чоловік дивився на картку, тримаючи її у випростаній руці — так, наче боявся, що вона плюне йому в очі,— потім перевернув її і ще з хвилину дивився на зворотний бік, аж поки остаточно впевнився, що там нічого немає. Тоді поклав руку з карткою назад на черево й поглянув на мене.

— Це ж ого який шмат дороги звідти сюди,— мовив він.

— Ваша правда,— підтакнув я.

— А нащо приїхали?

— Дізнатися, що тут діється із школою,— відказав я.

— Відмахали такий шмат,— сказав він,— щоб стромляти носа в чужі справи.

— А й справді,— весело погодився я.— Але моє начальство дивиться на це інакше.

— Йому теж нема до цього ніякого діла.

— Звісно,— мовив я.— Та коли я вже відмахав такий шмат, то що тут усе-таки за тарарам із школою?

— Це не моє діло. Я шериф.

— Гаразд, шерифе,— сказав я.— Тоді чиє це діло?

— Тих, кого воно стосується. Аби тільки не лізли всякі й не заважали їм.

— А хто це ті?

— Окружна рада,— відповів шериф,— яку обрали виборці Мейсонської округи, щоб вона робила своє діло й не слухала всяких баламутів.

— Ну звісно, що рада. А хто до неї входить?

Шериф блимнув на мене своїми гострими очицями й сказав:

— Ось я звелю констеблеві замкнути вас у холодну за бродяжництво.

— Згоден,— сказав я.— А «Кронікл» пришле іншого, щоб написати про це, а коли ви і його замкнете, пришле ще когось — і так аж поки всіх нас пересаджаєте. Тільки ж це може потрапити в газети.

Шериф майже лежав на стільці, і на його гладкому круглому обличчі блимали гострі очиці. А може, я нічого й не сказав. Чи, може, мене взагалі там не було.

— То хто в них у раді? Чи вони приховують це?

— Осьде один сидить,— відказав шериф і обернув свою велику круглу голову на в’язах, щоб кивнути на одного з тих, що сиділи з ним у кімнаті. Потім голова його стала на місце, пальці упустили мою картку, і вона, підхоплена легеньким струменем повітря від вентилятора, скісно впала на підлогу, а шериф знову блимнув очицями й неначе занурився у каламутну воду. Він зробив усе, що міг, і тепер відпасував м’яча іншому.

— Ви член ради? — спитав я чоловіка, на якого мені вказали.

То був просто ще один чоловік, створений за образом і подобою божою,— в білій сорочці з краваткою-«метеликом» на гумовій стьожці та джинсах з плетеними шлейками. Вище пояса — місто, нижче — село. Голоси тут і голоси там.

— Еге ж,— відповів він.

— Він у нас головний,— шанобливо сказав третій у кімнаті, жвавий старий шибздик з лисою шишкуватою головою та обличчям, якого він і сам не міг пригадати, не подивившись у дзеркало,— один з тих пролаз, що завжди крутяться під ногами, миттю вмощуються на стільці, тільки-но його звільнить якась поважна особа, і силкуються вибитись у люди з допомогою таких-от зауважень.

— То ви голова? — спитав я другого.

— Еге ж,— відповів він.

— Ви можете назвати своє ім’я?

— А чого ж, я його не приховую,— сказав він,— Долф Пілсбері.

— Дуже приємно, містере Пілсбері,— мовив я і подав йому руку.

Не підводячись зі стільця, він узяв її так, наче я подав йому мокасинову гадюку, яка саме скидає з себе стару шкіру.

— Містере Пілсбері,— сказав я,— за вашим становищем вам належить знати ситуацію, що виникла з підрядом на будівництво школи. І ви, безперечно, зацікавлені в тому, щоб правда про цю ситуацію стала відома широкій громадськості.

— Ніякої ситуації немає,— заперечив містер Пілсбері.

— Ситуації, може, й немає,— сказав я,— а от махінації точно є.

— Немає ніякої ситуації. Рада збирається і схвалює запропонований їй підряд. Підрядчика звати Дж. Г. Мур.

— Вартість цього підряду невисока?

— Н-не зовсім так.

— Ви хочете сказати — висока?

— Ну…— затнувся містер Пілсбері, і на його обличчя набігла тінь, наче його схопила колька.— Ну, можна, звісно, сказати й так.

— Гаразд,— мовив я,— скажемо так.

— Ні, стривайте…— 3 обличчя містера Пілсбері збігла тінь, і він так рвучко випростався на стільці, немов його штрикнули шпилькою.— Ось ви таке кажете, а в нас усе робиться згідно із законом. Ніхто не має права вказувати раді, який підряд схвалити. Кожен може набиватися зі своїм мізерним підрядиком, але схвалювати його рада не зобов’язана. Ні, добродію. Рада бере такого підрядчика, який добре зробить роботу.

— А хто це набивався з мізерним підрядиком?

— Та є такий Джефферс,— роздратовано відказав містер Пілсбері, так ніби згадав щось прикре.

— Фірма «Джефферс констракшен»? — спитав я.

— Еге ж.

— А чим вас не влаштовує «Джефферс констракшен»?

— Рада обирає такого підрядчика, який добре зробить роботу, і нікому нема до цього діла.

Я дістав олівець та записник і зробив начерк. А тоді сказав містерові Пілсбері:

— Ну ось, як вам отаке? — І почав читати: — «Містер Долф Пілсбері, голова Мейсонської окружної ради, заявив, що рада схвалює підряд на спорудження школи, запропонований Дж. Г. Муром, незважаючи на його високу вартість, бо раді потрібен підрядчик, здатний добре виконати роботу. Як заявив містер Пілсбері, запропонований фірмою «Джефферс констракшен» підряд нижчої вартості відхилено. Містер Пілсбері заявив також…»

— Е ні, стривайте…— Містер Пілсбері сидів дуже прямо, наче під ним була вже не шпилька, а розпечена монета.— Стривайте, я нічого не заявляв. Ось ви написали, ніби я це заявив. Стривайте…

Шериф важко ворухнувся на стільці й втупив очиці в містера Пілсбері.

— Слухай, Долфе,— мовив він,— скажи ти цьому мудакові, хай забирається геть.

— Нічого я не заявляв,— сказав містер Пілсбері,— і забирайтеся звідси.

— Гаразд,— мовив я і сховав записника до кишені.— Та чи не будете ви ласкаві сказати мені, де знайти містера Старка?

— Так я й знав! — вибухнув шериф, скинув ноги на підлогу з таким гуркотом, наче завалився цегляний комин, і вп’явся в мене налитими кров’ю очицями.— Це все отой Старк, так я й знав, що Старк!

— А чого це ви так проти Старка? — спитав я.

— Та боже ж ти мій! — ревонув шериф і весь побагровів: його так і розпирали слова, що не могли вихопитися назовні.

— Носа він дере, ось чого,— сказав містер Пілсбері.— Проліз до управи й почав дерти носа.

— Та ще й негролюб,— докинув старий лисий шибздик із шишкуватою головою.

— І цей, цей…— осяяло містера Пілсбері, і він показав на мене.— Він теж негролюб, закладаюся. Приїхав сюди і щось винюхує. Б’юсь об заклад, що він негролюб.

— І прогадаєте,— сказав я.— Віддаю перевагу світлій масті. Та коли вже ви порушили це питання, то до чого тут негролюбство?

— А ось до чого! — вигукнув містер Пілсбері з виглядом людини за бортом, що вхопилася за рятувальне коло.— Оце ж «Джефферс констракшен…»

— Гей, Долфе! — гарикнув на нього шериф.— Годі вже патякати, і хай забирається геть!

— Забирайтеся звідси,— сказав мені містер Пілсбері слухняно, але без особливого запалу.

— Гаразд,— мовив я і вийшов у вестибюль.

Вони тут усі несправжні, думав я, ідучи вестибюлем, усі до одного. Але я знав, що вони справжні. Приїдеш отак у незнайоме містечко на зразок Мейсон-Сіті, і люди здаються тобі несправжніми, але ти знаєш, що це не так. Знаєш, що вони були дітлахами й бродили босі по дну струмка, а коли підростали, виходили надвечір на задвірок, спирались на огорожу і дивилися на землю й на небо, самі не знаючи, що діється в них у душі, чи вони щасливі, чи смутні; потім ставали дорослі й спали зі своїми дружинами, лоскотали немовлят, щоб почути їхній сміх, ішли зранку на роботу й не знали, чого вони хочуть, але щось завжди спонукало їх, і вони прагнули чинити добре, бо завжди знаходили добрі спонуки до того чи того діла; а потім старіли, і ніщо вже не спонукало їх, і вони сиділи на лаві перед лимарнею і вкладали в слова спонуки інших людей, хоч самі давно вже забули, що то за спонуки. А одного ранку вони лежатимуть у ліжку, дивитимуться на стелю і майже не бачитимуть її, бо лампа буде затінена газетою, і вже не впізнаватимуть облич коло ліжка, бо в кімнаті стоятиме чи то дим, чи то туман, від якого їм різатиме очі й давитиме в горлі. Ні, вони таки справжні і, може, тільки тому здаються несправжніми, що й сам ти не зовсім справжній.

Та я вже стояв перед дверима в кінці коридора й дивився на ще одну бляшану табличку, з якої зрозумів, що оце і є місцевий лепрозорій на одну особу.

Прокажений сидів у кімнаті сам-один і нічого не робив. Не було кому посидіти з ним під електричним вентилятором, перемовитися словом, плюнути на підлогу.

— Привіт,— мовив я.

Він подивився на мене, як на привид, що заговорив до нього чужою мовою. Та й відповів не одразу, і я подумав: він мов той моряк, що його за якусь провину залишили на двадцять років на безлюдному острові; і коли до берега пристає баркас і хвацькі матроси, зіскочивши на пісок, запитують, хто він такий, він не може видобути з себе ані слова — так зашкаруб його язик.

Одначе Віллі до такого ще не дійшов, бо зрештою спромігся вимовити «Привіт», сказав, що пам’ятає, як ми познайомилися в Слейда кілька місяців тому, і запитав, чого я приїхав.

Я розказав йому, і він посміхнувся — скоріше сумно, ніж радісно,— а тоді спитав, навіщо мені це знати.

— Редактор сказав розвідати,— відповів я,— а навіщо це йому, самому богові відомо. Мабуть, вважає, що про це варто написати в газеті.

Така відповідь його начебто задовольнила. Отож я не став розводитись про те, що, крім мого головного редактора, існував ще цілий світ високих міркувань, але для такої дрібноти, як я, то був надхмарний світ тріпотливих прозорих крил, тихих ангельських голосів, не завжди приступних моєму розумінню, і таємничих астральних впливів.

— Мабуть, таки варто,— погодився Віллі.

— То що тут у вас діється?

— Ну що ж, можу розповісти,— сказав він.

Він тут-таки почав розповідати, а закінчив десь близько одинадцятої вечора, коли Люсі Старк уже поклала малого спати і ми втрьох сиділи у вітальні татового будинку, де мені запропонували переночувати й де Віллі та Люсі звичайно жили влітку, а того року збиралися жити й узимку, бо Люсі щойно, перед самим початком навчального року, звільнили зі школи і не було сенсу залишатися в містечку й платити чималі гроші за кімнату. І, судячи з усього, була ще одна причина, чому їм не мало сенсу залишатися в містечку: наближалися перевибори, а шанси Віллі на обрання були не більші, ніж шанси блохи прогодуватися на мармуровому леві з якогось монумента. Та й уперше його обрали на цю посаду, як він сам мені сказав, тільки завдяки тому, що Долф Пілсбері, голова окружної ради, доводився далекою ріднею старому містерові Старку — через дружину чи щось там таке,— а до того ж посварився з іншим претендентом на місце скарбника. А той Пілсбері верховодив в окрузі як хотів, разом із шерифом, і Віллі став йому кісткою поперек горла. Отож Віллі ось-ось мав вилетіти, а Люсі вже вилетіла.

— Та мені до того байдуже,— сказала Люсі Старк, що сиділа з нами у вітальні й щось шила біля лампи, а поруч на столі лежали велика Біблія та альбом у плюшевій оправі.— Не дають мені працювати — і не треба. Я провчителювала тут шість років, якщо рахувати й те півріччя, коли брала відпустку доглядати малого Томмі, і ніхто й слова лихого не сказав, а тепер вони пишуть у своєму листі, що на мене були скарги й що я не спрацювалася з іншими вчителями.

Вона підняла своє шитво й так люто відкусила нитку, як це вміють робити жінки, щоб у тебе аж мороз пішов поза шкірою. Коли вона нахилилася, світло лампи впало на її голову і червонясто зблиснуло в каштановому волоссі, там, де перукар недавно відкритого у Мейсон-Сіті салону краси ще не зовсім спалив його своїми щипцями, роблячи завивку. І хоч той червонястий полиск подекуди й зберігся, дивитись на волосся Люсі було жаль. Їй було тоді років двадцять п’ять, але виглядала вона молодшою й усім скидалась на дівчину: і тендітним станом над гарними, в міру повними стегнами, і стрункими гомілками, схрещеними перед стільцем, і м’якими, дівочими обрисами обличчя, і великими темно-карими очима, що навіювали думки про довірчу розмову в сутінках перед хвірткою старої садиби, де за парканом цвіте бузок. А от волосся її було обчикрижене майже до самої шиї і за тодішньою модою завите дрібними кучериками, і то була чиста ганьба, бо таке обличчя мали б обрамляти довгі та густі, з тьмяним полиском коси, розкидані на сніжно-білій подушці. Певне, такі вони й були — довгі та густі — до тієї жорстокої розправи.

— Та мені байдуже,— мовила вона й відхилила голову у затінок.— Я й сама не хочу працювати в школі, яку будують для того, щоб урвати частину грошей. І Віллі не хоче бути скарбником, коли доводиться мати справу з такими безчесними людьми.

— Я все одно балотуватимусь,— похмуро озвався Віллі.— Вони не зможуть мені перешкодити.

— Якщо ти не проводитимеш стільки часу в місті,— сказала Люсі,— то матимеш змогу більше займатися правом.

— Я все одно балотуватимусь,— повторив він і рвучко труснув головою, немов відкидаючи з очей пасмо волосся.— Балотуватимусь,— повторив ще раз, так наче говорив не до Люсі й не до мене, а до цілого світу чи до Всевишнього,— хай навіть не наберу й жодного голоса.

І коли надійшов час, він таки виставив свою кандидатуру і набрав більш як один голос — але не набагато більше, і містер Долф Пілсбері зі своїми прихвоснями переміг у цьому раунді. Чоловік, якого обрали тієї осені замість Віллі, ще не встигши почепити свого капелюха в кабінеті скарбника, підписав чек на виплату завдатку Дж. Г. Мурові, і Дж. Г. Мур збудував школу. Та про це мова далі.

А історія, яку розказав мені тоді Віллі, була така. Компанія «Джефферс констракшен» запропонувала підряд вартістю сто сорок дві тисячі доларів. Та було ще два підряди, більші вартістю за цей, але дешевші від Мурового, що мав коштувати сто шістдесят п’ять тисяч та ще й з чималим верхом. І коли Віллі зчинив бучу навколо пропозиції Мура, Пілсбері витяг на світ отих негрів. Джефферс був великий підрядчик з півдня штату, і в окремих його бригадах працювало багато чорношкірих мулярів, штукатурів, теслярів. От Пілсбері й почав репетувати, що Джефферс, мовляв, навезе сюди негрів (в Мейсонській окрузі, як я вже казав, переважає біле фермерство), а ще гірше те, що декотрі з них, кваліфіковані робітники, отримуватимуть вищу платню, ніж білі, яких наймуть на допоміжні роботи в околицях Мейсон-Сіті. І Пілсбері дедалі дужче розпалював пристрасті.

Він розпалював їх доти, доки всі забули й про те, що, крім пропозицій Джефферса і Мура, є ще дві пропозиції, і про те, що Пілсбері має шуряка, а той має цегельню, в якій і Мурові належить чималий пай; і про те, що не так давно будівельний інспектор штату забракував велику партію цегли й проти власників цегельні було порушено судову справу; і про те, що, поза всяким сумнівом, саме ця цегельня й постачатиме будівництво школи — це було ясно, як божий день. У цегельні Мура та шуряка Пілсбері працювали в’язні з тюрми штату, працювали майже задурно, бо той шуряк мав добрі зв’язки десь у верхах. Та ще й, як я згодом дізнався, такі добрі зв’язки, що будівельного інспектора, який зчинив галас навколо тієї цегли, невдовзі турнули з посади,— але я так і не зміг з’ясувати, чи він був справді чесний, чи просто не досить обізнаний.

А Віллі в своєму протиборстві з Пілсбері та шерифом не здобув ніяких успіхів. У містечку була група недругів Пілсбері, але дуже нечисленна, і Віллі не додав їй прихильників. Він виходив на вулицю, хапав за гудзика перехожих і намагався розтлумачити їм становище. Його не раз можна було побачити десь на розі, у пропітнілому бавовняному костюмі, з навислим на очі чубом, з якимсь старим конвертом в одній руці та олівцем у другій,— він писав цифри, пояснюючи, через що зчинилася буча, та люди не дуже, хочуть слухати, коли звертаєшся до них тихо й терпляче, затримуєш їх під пекучим сонцем і змушуєш займатись арифметикою. Віллі поткнувся був до «Мейсонського вісника», щоб окружна газета виступила з цього питання, але йому відмовили. Тоді він виклав свої погляди на справу з підрядами в довгій заяві і хотів надрукувати її власним коштом окремою листівкою в друкарні «Вісника», але й там дістав відмову. Довелося поїхати до столиці штату й виготовити листівки там. Віллі повернувся з листівками і найняв двох хлопчаків розносити їх по домах. Та одному з них це заборонили батьки, як тільки дізналися, що воно таке, а другого, котрий розносив листівки й далі, побили якісь великі хлопці.

Отож Віллі взявся розносити їх по містечку сам — ходив від будинку до будинку зі старим шкільним ранцем, напакованим листівками, стукав у двері й чемно піднімав капелюха, коли виходила господиня. Та здебільшого господиня не виходила. За вікнами було чути шурхіт завісок, але ніхто не з’являвся. Тоді Віллі підсовував листівку під двері і йшов до наступного будинку. Обійшовши так Мейсон-Сіті, він подався до Тайрі — другого містечка в окрузі,— а потім узявся й до придорожніх селищ.

Та на виборців його листівки не вплинули. Скарбником обрали іншого. Дж. Г. Мур збудував школу, і ще не висохла фарба, як будинок треба було ремонтувати. Віллі залишився без роботи. Пілсбері та його приятелі, поза всяким сумнівом, отримали від Дж. Г. Мура чималий гріш на віддяку й забули про всю ту справу. Забули, власне, десь на три роки, поки не настали для них чорні дні.

Тим часом Віллі жив на татовій фермі, допомагав по господарству, а щоб заробити якийсь дріб’язок, підрядився на роз’їзну торгівлю патентованим набором «Домашній майстер» — і знову ходив від дверей до дверей, їздив від селища до селища своєю старенькою машиною, завертав по дорозі на ферми, стукав у двері, піднімав капелюха і показував господині, як самотужки полагодити каструлю. А повернувшись додому, до пізньої ночі сидів над книжками, готуючись до екзамену на адвоката.

Але все це було потім, а того вечора Віллі, Люсі і я сиділи у вітальні, і Віллі сказав:

— Вони хотіли переступити через мене. Думали, я робитиму все, що мені скажуть, і хотіли переступити через мене, наче я бруд під ногами.

А Люсі, поклавши шитво на коліна, заспокійливо мовила:

— Любий, але ж ти сам казав, що не бажаєш з ними знатися. Коли побачив, які вони підлі шахраї.

— Вони хотіли переступити через мене,— похмуро повторив Віллі, незграбно соваючись у кріслі.— Наче я бруд під ногами.

— Віллі,— сказала Люсі, потягшись до нього,— вони ж однаково були б шахраями, навіть якби й не хотіли переступити через тебе.

Та Віллі не дуже до неї дослухався.

— Вони ж однаково були б шахраями, хіба не так? — знов спитала вона терплячим, але беззастережним тоном, яким, напевне, говорила в шкільному класі.

Вона не зводила очей з обличчя Віллі, та воно видимо віддалялось і від неї, і від мене, і від тієї кімнати, так наче він слухав не її, а якийсь інший голос чи, може, сигнал — звідкись з-поза будинку, з темряви за шторою розчиненого вікна.

— Хіба не так? — не вгавала вона, намагаючись повернути його назад у кімнату, в коло м’якого світла від лампи на столі, де поруч лежали велика Біблія і альбом у плюшевій оправі. Основою лампи була порцелянова ваза, розмальована фіалками.

— Ну хіба не так? — знов спитала Люсі, і, перш ніж вона дістала відповідь, я спіймав себе на тому, що прислухаюся до сухого, настирливого й безглуздого цигикання цвіркунів у траві за вікном.

Нарешті Віллі озвався.

— Та звісно, що так, вони однаково були б шахраями,— сказав він і роздратовано шарпнувся в кріслі, як людина, коли їй переб’ють плин думок.

Потім він знов поринув у задуму.

Люсі поглянула на мене, по-пташиному рвучко звівши голову, так упевнено, наче щось мені довела. На її обличчя впав відсвіт з-над лампи, і при бажанні я міг би уявити собі, що те м’яке світло йде і від її обличчя, яке немовби ввібрало в себе ніжне, рівне й ясне світіння її єства.

Що ж, Люсі була жінка і, отже, мала бути так само дивовижна, як дивовижні всі жінки. Вона звернула до мене обличчя з таким виразом, ніби промовляла: «Ось бачите, а що я вам казала!» А Віллі усе сидів собі. Але його обличчя знов кудись віддалялося, і те «десь», я б сказав, було не десь, а в ньому самому.

Люсі знов узялася шити і розмовляла зі мною, не підводячи очей від шитва, а Віллі посидів трохи, тоді встав і, звісивши чуба на очі, заходив сюди-туди по кімнаті. Ми з Люсі розмовляли, а він ходив сюди-туди.

Дивитись на те ходіння було не дуже приємно, і зрештою Люсі відірвалася від шитва й промовила:

— Любий…

Віллі спинився і повернув до неї голову із звислим чубом, схожий на загнаного в куток загороди норовистого коня, що, нахиливши голову з шорсткою гривкою між вухами, стежить своїми дикими й водночас хитрими очима, як до нього підступають з вуздечкою, готовий дременути геть.

— Сядь, любий,— сказала Люсі,— ти дратуєш мене. Ну чисто як малий Томмі, ніколи не посидиш спокійно.

Вона засміялась, і Віллі, з трохи винуватим усміхом на обличчі, пішов і сів на місце.

Люсі була чудова жінка — йому поталанило, що доля звела його з нею.

Та поталанило йому і в тому, що доля звела його з шерифом та Долфом Пілсбері, бо вони, й самі того не підозрюючи, лили воду на його млин. Та він, мабуть, теж тоді не підозрював, як йому на них поталанило. Чи, може, якийсь головний орган у ньому знав про це від самого початку, але ще не дав знати іншим, другорядним органам. А можливо, такі люди, як Віллі Старк, від народження не залежать від талану, доброго там чи лихого, і отой талан, що здебільшого робить нас із вами тим, чим ми є, на них нітрохи не впливає, бо вони лишаються самими собою відтоді, як уперше ворухнуться в материнській утробі, і аж до скону. А коли так, то все їхнє життя — процес пізнання самих себе, на відміну від нас, дітей фортуни, чиє життя — процес становлення того, чим нас робить талан. І в такому разі не можна сказати, що Віллі поталанило на Люсі. Або не поталанило. Просто вона була частиною того оточення, в якому відбувався процес розкриття справжнього єства Віллі.

Та якщо говорити спрощено, то на шерифа і Пілсбері йому таки поталанило. Того вечора в татовій вітальні я ще не знав цього; не знав і тоді, коли повернувся до міста й склав звіт Джімові Медісону. А потім Віллі почав з’являтися на сторінках «Кронікл» у ролі відважного хлопчика на охопленій пожежею палубі, хлопчика, що заткнув пальцем діру в греблі й урятував місто, хлопчика, якому Обов’язок нашіптує: «Ти повинен»,— і він одказує: «Я готовий». «Кронікл» дедалі частіше виступала з викриттям усіляких зловживань в окружних управах штату. Її вказівний перст із праведним гнівом та осудом гуляв по всій карті. І я почав осягати суть того, що діялося в світі високих міркувань десь над редакторським столом Джіма Медісона, і вловлювати надхмарне мерехтіння прозорих крил та флейтові звуки ледь чутних у тій високості ангельських голосів. Коротко кажучи, щаслива гармонія в урядовій машині штату відійшла в минуле, і «Кронікл», приставши до табору незадоволених, заходилася довбати окружні підвалини цієї машини. Газета тільки починала кампанію, намацувала шлях, ставила декорації і малювала задник до справжньої вистави. Це було не так важко, як могло здатися. Звичайно ті провінційні хлопці в окружних радах добре тямлять що й до чого, знають усі виверти, і під них не так просто підкопатися, але машина надто довго працювала без серйозної протидії, і легке життя розбестило їх. Вони просто перестали стерегтися. Отож «Кронікл» мала багату поживу.

І Мейсонська округа стала її Експонатом номер один. Завдяки Віллі. Він надав тій брудній історії драматичного відтінку. І став, сказати б, речником усього тамтешнього недорікуватого чесного люду. Коли його завалили на окружних виборах, «Кронікл» надрукувала його фотографію з написом: «Він не втрачає віри». А нижче — текст його заяви, яку Віллі передав мені, коли я знову приїхав до Мейсон-Сіті після виборів та його поразки. В тій заяві говорилося:

«Авжеж, вони виграли і зробили це чисто, віддаю їм належне. Я повертаюся на батькову ферму, доїтиму корів і далі вивчатиму право, бо, гадаю, воно ще стане мені в пригоді. Але я не втрачаю віри в людей Мейсонської округи. Рано чи пізно правда візьме гору».

Я вирушив туди послухати, що він скаже, але їхати на ферму мені не довелося. Віллі я зустрів на вулиці в містечку. Виявилося, що він ставив удома огорожу, поламав дротонатяжну машинку й приїхав купити нову. На ньому був старий чорний фетровий капелюх і заширокий у поясі комбінезон, у якому він скидався на хлопчика Тримай-Штанці з дитячої книжки.

Ми пішли до аптеки-закусочної і випили кока-коли. Потім стали біля сатураторної колонки, і я поклав на стойку перед Віллі, поруч з його старим капелюхом, свій записник і дав йому олівець. Він послинив кінчик, очі його застигли, наче йому треба було робити додавання на грифельній дошці, і, зіпершись на мармурову стойку в своєму обвислому комбінезоні, написав цю заяву великими й кострубатими круглими літерами.

— Як там Люсі? — спитав я.

— Добре,— відповів він.— Їй подобається жити на фермі, і татові з нею веселіше. Вона задоволена.

— От і добре,— сказав я.

— І я задоволений,— мовив він, дивлячись не на мене, а на своє відображення у великому дзеркалі за стойкою.— Усе добре як воно є,— додав він, розглядаючи обличчя в дзеркалі: повне, тонкошкіре, всіяне ластовинням, з навислим над ним скуйовдженим чубом, а проте ясне й спокійне, мов обличчя подорожнього, що піднявся на останній узвіз і дивиться вниз на дорогу, яка біжить навпростець ген туди, куди він має прийти.

Як я вже казав, коли людину типу Віллі вважати залежною від талану, то на Долфа Пілсбері й шерифа йому таки поталанило. Вони переступили через нього й віддали підряд на будівництво нової школи Дж. Г. Мурові. Дж. Г. Мур брав цеглу з цегельні, що належала далекому родичеві Пілсбері. Він спорудив звичайнісіньку собі цегляну коробку, яких багато, з пожежними виходами з обох боків. Ті виходи зробили не такі, як годилося б,— на зразок силосних башт, із спіральним жолобом усередині, яким діти навсидячки з’їжджають униз. То були звичайні залізні сходи, прикріплені до будинку ззовні.

Ніякої пожежі в школі не було. Була просто пожежна тривога.

Це сталося через два роки після того, як збудували школу. Оголосили навчальну тривогу, і школярі з горішніх поверхів кинулись до пожежних виходів. У західному крилі перші опинилися на сходах найменші, що не могли швидко спускатися залізними приступками. За ними посунули старші, з сьомого й восьмого класів. Малеча затримувала спуск, тому сходи і залізна площадка нагорі були вщерть забиті дітьми. І отоді цегляне мурування не витримало, болти і штаби, що кріпили ту споруду до стіни, повиривало, і все завалилося, розкидавши дітей у різні боки.

Трьох убило на місці. Це були ті, що впали на бетонну доріжку. Близько десяти дуже забилися, і декотрі з них покалічились на все життя.

То була для Віллі щаслива нагода.

Але Віллі не пробував скористатися з неї. Та й не мав потреби. Люди самі все зрозуміли. Віллі пішов на похорон трьох школярів, улаштований місцевою громадою, і скромно стояв позаду. Одначе старий містер Сендін, батько однієї із жертв, побачив його серед натовпу, і ще не затих стукіт грудок землі об віка трун, як містер Сендін проштовхався до Віллі, схопив його за руку і, піднявши вільну руку над головою, голосно вигукнув:

— О боже, як я покараний за те, що змирився із злом і голосував проти чесної людини!

Це пролунало наче грім з ясного неба. Кілька жінок заплакали. До Віллі підходили інші люди й трясли йому руку. Невдовзі уже всі, хто був на кладовищі, витирали мокрі очі. Та й сам Віллі пустив сльозу.

Віллі випала щаслива нагода. А щаслива нагода завжди випадає тому, хто її не потребує.

Мейсонська округа сама прийшла йому до рук. У столиці штату всі газети друкували його фотографії. Але він ні на що не претендував. І далі працював на батьковій фермі, а вечорами сідав за книжки з правознавства. У політичні справи не ліз, хіба лиш час від часу з’являвся на передвиборних зборах і виступав на підтримку кандидата, що суперничав з тодішнім конгресменом, давнім дружком Пілсбері. Промови його були нікудишні, принаймні та, яку я чув. Та від них нічого й не сподівались. Люди просто не слухали їх. Вони приходили подивитися на Віллі, поплескати йому, а тоді голосували проти дружка Пілсбері.

А потім одного дня Віллі прокинувся кандидатом у губернатори. Чи, точніше, одним з висунутих у кандидати від демократів, але в нашому штаті це однаково що кандидат у губернатори.

Щоправда, балотуватися на первинних виборах — не бозна-яке досягнення. Кожен, хто нашкребе кілька доларів на передвиборний внесок, може виставити свою кандидатуру й помилуватись власним прізвищем, надрукованим у бюлетені. Та з Віллі вийшло трохи інакше.

На той час у штаті існувало два головних угруповання демократів — прихильники Джо Гаррісона і прихильники Макмерфі. Гаррісон був губернатором раніше, а Макмерфі — тепер і прагнув зберегти за собою цей пост. Гаррісон походив з міського середовища, і його підтримували практично тільки по більших містах. Макмерфі, власне, теж не був від землі, бо народився й виріс у Дюбуавіллі, чималенькому місті, тисяч на дев’яносто населення, але за нього стояли фермерські райони та невеликі містечка. Він спритно загравав з провінцією і здебільшого здобував її голоси. Вважалося, що в цих перегонах шанси суперників приблизно однакові. Оця-то ситуація і викликала появу Віллі на передвиборній арені.

Комусь із Гаррісонового оточення спав на думку такий хід (бог свідок, аж ніяк не новий): увести в гру ще одного кандидата, такого собі манекена, що зміг би відібрати в Макмерфі частину голосів. На це потрібна була людина, відома й шанована у провінції. І вибір упав на Віллі, що мав певну вагу в північній частині штату. Як виявилося, з ним і угоди ніякої не укладали. Просто приїхало до нього в Мейсон-Сіті розкішною машиною кілька столичних джентльменів у смугастих штанах. Один з них був містер Даффі, Малюк Даффі, що вельми роздобрів, відколи вони з Віллі познайомилися в задній кімнаті Слейдового закладу. Ті столичні джентльмени переконали Віллі, що саме йому судилося врятувати штат. Певна річ, Віллі, як і кожна людина, був у достатній мірі наділений від природи недовірливістю та обачністю, але ці якості вмить звітрюються, коли тобі кажуть те, що ти хочеш почути. До того ж тут приплелось трохи й божественного. Дехто добачав у тій історії зі школою руку божу. Мовляв, сам бог став за Віллі. Довів його правду. За звичайними мірками Віллі не був людиною побожною, але, можливо, історія зі школою вселила в нього уявлення, яке поділяв і чимало хто з місцевого люду,— ніби він перебував в особливих стосунках з Богом, Долею чи просто Фортуною. Байдуже, як ви це назвете і чи ходите ви до церкви. А що шляхи господні недовідомі, то Віллі, мабуть, і не здивувало те, що бог обрав своїм знаряддям кількох гладких чоловіків у смугастих штанах, які приїхали великим лімузином, його, Віллі, покликав сам бог, а Малюк Даффі був усього-на-всього багато вбраним посильним телеграфної компанії на «кадилаку» замість велосипеда. Тож Віллі розписався про одержання.

Віллібув готовий до перегонів. Він уже став адвокатом і деякий час практикував, бо, втративши посаду окружного скарбника, серйозно взявся до своїх правознавчих книжок і віддавав їм весь час, вільний від роботи на фермі та роз’їзної торгівлі «Домашнім майстром». Він сидів у своїй кімнаті літніми ночами, насилу долаючи сонноту і вперто вгризаючись очима в сторінки, тим часом як нічні метелики бились у затягнуте сіткою вікно, пориваючись до полум’я гасової лампи, що стиха сичала на столі. Сидів і зимовими ночами, коли згасав вогонь в іржавій залізній грубці й вітер гупав у північну стіну будинку, прилетівши крізь ніч за тисячі миль, щоб струшувати кімнату, де Віллі гнув спину над книжкою. Колись давно, ще задовго до того, як познайомився з Люсі, він провчився рік у баптистському коледжі в Марстоні, центрі сусідньої округи. Той коледж мало чим різнився від звичайної школи, проте Віллі вперше почув там великі імена, увічнені у великих книжках. Закарбувавши в пам’яті ті імена, він залишив коледж, бо не мав грошей платити за навчання. Потім почалася війна, і він пішов воювати, але застряг у військовому таборі десь в Оклахомі, відчуваючи, що його ошукали, що він пропустив свою нагоду. А після війни була праця на батьковій фермі та читання книжок ночами — не правознавчих, а будь-яких, які тільки потрапляли до рук. Він хотів знати історію країни. Був у нього підручник для коледжу, великий і грубезний. Через багато років, показуючи мені той підручник, Віллі тицьнув на нього пальцем і промовив:

— Цей бісів томище я вивчив мало не напам’ять. Можу назвати кожне ім’я, кожну дату.— Тоді знову тицьнув на ту книгу пальцем, тепер уже з неприхованою зневагою, і додав: — А той бевзь, що написав його, ні біса не знав. Як усе було насправді. Нічогісінько він не знав. Я певен, що все було достоту так, як і тепер. Суцільна колотнеча, та й годі.

Та були ще великі імена. Був записник — оправлений у тканину гросбух, куди він заносив уподобані вислови та уподобані думки з прочитаних книжок. Через багато років він показав мені і той записник, і, поки я недбало гортав сторінки, побіжно впізнаючи цитати з Емерсона, Маколея, Бенджаміна Франкліна, Шекспіра, виписані кострубатим дитячим почерком, він говорив з тією самою поблажливою зневагою:

— Ха, я тоді думав, що автори тих книжок знають геть усе. Тож хотів і собі чогось нахапатися в них. Атож, думав, не пошкодую праці, а хапну таки добрячий шмат усього того знання.— Він засміявся і додав: — Еге ж, отаке забрав собі в голову.

Він хотів хапнути добрячий шмат усілякого знання. Та врешті довелось обмежитися правознавством. У його життя ввійшла Люсі, потім малий Том, була праця на фермі, а згодом і посада окружного скарбника, але право він усе-таки подужав. Йому допомагав один старий адвокат із Тайрі — давав книжки, пояснював незрозуміле. Усе те забрало майже три роки. Якби Віллі захотів пролізти до адвокатського стану, не завдаючи собі такого клопоту, він міг би зробити це куди раніш, бо тоді,— та, власне, й тепер,— не треба було великого розуму, щоб скласти екзамен.

— Я ж таки був дурень,— сказав мені він, пригадуючи ті часи.— Думав, треба й справді вивчити всю ту муру. Думав, там належить по-справжньому знати закон. А прийшов на той бісів екзамен, побачив їхні запитання — і мало не зареготав. Стільки часу сидів, гибів над книжками, а мені дають оті нікчемні запитаннячка! Та на них відповів би перший-ліпший чорношкірий з плантації, якби вмів стулити докупи два слова. Мені було б раніше придивитися до адвокатів, яких я бачив, то я б знав, що той екзамен складе й недоумок. Та де ж пак, я сидів і гриз право.— Він засміявся, тоді урвав сміх і промовив з ноткою похмурої досади, яку, певне, лишили по собі ті довгі ночі, коли він хилився до залізної грубки або чув у серпневій темряві, як б’ються об сітку на вікні нічні метелики.— Ну що ж, я його таки вгриз. Я вмів чекати.

Атож, він умів чекати. Він прочитав книжки старого адвоката з Тайрі, а тоді почав прикуповувати й інші, замовляючи їх поштою на гроші від землі чи від продажу «Домашнього майстра». І, зрештою, настав день, коли він надяг свій вихідний синій діагоналевий костюм із залиснілими на заду штанами, сів у поїзд і поїхав до столиці штату складати екзамен. Він таки довго чекав, але тепер справді знав усе, що було в книжках.

І ось він став адвокатом. Тепер він зміг почепити на цвях свій геть пропотілий комбінезон. Зміг найняти кімнату над мануфактурною крамницею в Мейсон-Сіті, назвати її конторою і чекати, поки хтось підніметься сходами, де було так темно, що доводилось іти навпомацки, і тхнуло, наче в старій скрині, покинутій на горищі двадцять років тому. Він став адвокатом, і на це пішло багато років. Стільки років пішло на це тому, що він мав стати адвокатом тільки так, як сам собі визначив і вважав за правильне. Та тепер усе те лишилося позаду. Хоч, може, й забрало в нього забагато часу. А коли людина задовго чекає, з нею щось діється. Вона стає тільки тим, чим хоче стати, і нічим іншим, бо надто дорого заплатила за це — надто довго прагнула, надто довго чекала, надто довго ішла до мети. І кінець кінцем їй ставлять оті нікчемні запитаннячка.

Та тепер усе — і прагнення, й чекання — було позаду, і Віллі підстригся, купив новий капелюх та новий портфель, до якого поклав текст своєї промови (старанно переписавши її начисто й виголосивши перед Люсі з відповідними жестами, так наче готувався до шкільного конкурсу промовців), надбав чимало нових друзів з брезклими синюшними щоками та блідими гострими носами, і ті ляскали його по спині, і верховода передвиборної кампанії, Малюк Даффі, відрекомендовуючи його, зблискував золотими зубами і з запалом казав: «Знайомтеся, це Віллі Старк, майбутній губернатор нашого штату!» І Віллі поважно, мов єпископ, подавав руку. Він анічогісінько не тямив.

Я не раз дивувався, як на нього найшло таке потьмарення. Коли б він балотувався на якусь посаду в своїй Мейсонській окрузі, то нізащо б так не поводився. Він би спокійно й тверезо все зважив і підрахував свої шанси. Та й коли б виставив свою кандидатуру на губернатора з власного почину, то теж дивився б на речі реально. А так усе склалось інакше, його було покликано. Йому призначено. На нього покладено. І це вселяло в нього аж наче побожний трепет. Здається неймовірним, щоб він, раз поглянувши на Малюка Даффі та його дружків, не збагнув, що гра йде не зовсім чесна. Та насправді, як я розміркував, нічого неймовірного в тому не було. Бо голос Малюка Даффі, що покликав його, був не чим іншим, як відлунням тієї внутрішньої переконаності й сліпого прагнення, що спонукало його ніч у ніч сидіти в своїй кімнаті нагорі і, тручи очі, щоб відігнати сонноту, виписувати у велику книгу вподобані вислови та вподобані думки або, схилившись над столом, з відчайдушним, майже фізичним напруженням поглинати пожовклі сторінки старих правознавчих книжок. Не послухатися голосу Малюка Даффі йому було так само важко, як святому не послухатися поклику божого.

Його зв’язки з навколишнім світом, по суті, урвалися. Він був геть запаморочений — і не тільки отим почутим голосом. Він був запаморочений самою величчю посади, на яку зазіхнув. Її яскраве сяйво било йому в очі, засліплювало його. Він же щойно вийшов з темряви, з того закутня, де цілими днями бабрався в землі, не бачачи нікого, крім своїх домашніх (та й на них, певне, дивився так, наче їх і не існувало), а вночі сидів у своїй кімнаті над книжками, аж йому пекло всередині від натуги, від блукання навпомацки й від невдоволення собою. Отож не дивно, що те яскраве, сяйво засліпило його.

Він, певна річ, дещо знав про людську натуру. Досить довго просидів в окружній управі, щоб набути певних знань. (Воно-то так, його звідти виперли. Одначе не тому, що він не знав людської натури. Чи, може, він знав не так людську натуру взагалі, як свою власну натуру, а це ж куди глибше, ніж просто поняття правди і кривди. Страдником він став не через незнання і не тільки за правду, а й за оте усвідомлення самого себе, яке глибше від уявлень про правду чи кривду). Він таки знав дещо про людську натуру, але тепер між ним і цим знанням щось постало. Він, сказати б, прикрашав людську натуру. Вважав, що інші люди також запаморочені величчю й засліплені блиском посади, на яку він зазіхнув, і дослухатимуться лише до слів та доказів не менш величних і яскравих. Тому й промови свої він кроїв за цією міркою. Вони являли собою химерну мішанину фактів та цифр з одного боку (його податкова програма, його шляхова програма) і високих словес — з другого (слабкий, приглушений часом відгомін цитат, виписаних кострубатим хлоп’ячим почерком у великій книзі).

Віллі роз’їжджав по штату в доброму держаному автомобілі, купленому на виплат на півтора року, і бачив своє обличчя на плакатах, прибитих цвяхами до телеграфних стовпів, дерев’яних парканів та стін. Приїхавши до міста, він передусім заходив на пошту запитати, чи немає листа від Люсі, тоді зустрічався з місцевими політиканами, потискав руки (без особливого ентузіазму, бо там забагато розводилися про принципи й мало обіцяли), а потім забивався в готельний номер (2 дол. без ванни) і доопрацьовував свою промову. Він невтомно поліпшував і відшліфовував цей знаменитий витвір. Наче затявся на тому, щоб зробити кожний свій виступ другою Геттісберзькою промовою⁹. Добре наморочившись, він уставав і починав ходити по кімнаті. Ходив-ходив, а тоді раптом починав промовляти. І в сусідньому номері було чути, як він там ходить і виголошує свою промову, а коли хода затихала, ставало зрозуміло, що він спинився перед дзеркалом і відшліфовує якийсь жест.

А я часом опинявся в сусідньому номері, бо мав висвітлювати у «Кронікл» передвиборну кампанію Віллі. Я лежав у заглибині посеред ліжка, там, де пружини осіли під вагою мандрівного люду, лежав горілиць, не роздягаючись, і дивився у стелю, спостерігаючи, як поволі здіймається вгору сигаретний дим і розпливається по стелі, немов перевернуте сповільнене кінозображення якогось примарного водоспаду чи блідий невиразний дух, що виходить із твоїх уст з останнім подихом, як це уявляли собі давні єгиптяни,— покидаючи своє простягнене на ліжку тлінне глиняне виталище в кепсько пошитих штанах і жилеті. Я лежав собі й пускав з рота дим, анічогісінько не відчуваючи, тільки дивлячись, як він здіймається вгору, так наче не було в мене ні минулого, ні майбутнього,— і раптом у сусідньому номері озивався Віллі. Починав тупати й бурмотіти.

Це звучало як докір, як виклик — хоч ти смійся, хоч плач. Лежиш собі, знаючи те, що знаєш, і чуєш, як він там готується до губернаторства, і хочеться запхати до рота подушку, щоб не засміятись. Бідолашний бовдур зі своєю промовою… Але голос за стіною не вгавав, і ноги й далі тупали сюди-туди, мов лаписька якогось великого звіра, що несамовито гасає сюди-туди по замкненій кімнаті або клітці, мотаючи важкою головою і вперто шукаючи місця, де б вирватися на волю, сповнений непримиренної, затятої впевненості, що десь неодмінно має знайтися слабка дошка, чи прут, чи засувка — як не тепер, то колись. І від тих звуків у душу закрадався сумнів, чи встоять кінець кінцем і грати, і дошки. А ноги не спинялися, ніби належали не людині й не звіру, а якійсь машині,— вони гупали, мов товкачі у величезній ступі, і в тій ступі був ти, так уже сталося, що то був ти. Та товкачам байдуже, ти там чи не ти в тій ступі. Вони собі й далі гупатимуть без упину, поки то вже не будеш ти, та й тоді ще довго гупатимуть, аж поки зіпсується механізм чи хтось вимкне струм.

І дарма що тобі хочеться лежати в надвечірньому присмерку на чужому ліжку, спостерігаючи, як пливе вгору тютюновий дим, і ні про що не думаючи: ні чим ти був, ні чим станеш,— ті ноги, той звір, ті товкачі, той бовдур не спиняються, і тоді ти підхоплюєшся, сідаєш на край ліжка і хочеш вилаятись. Але не лаєшся. Тебе охоплює подив, змішаний з глухим болем і невдоволенням собою: та що ж там таке в тих ногах, що не дає їм спинитися? Хай він бовдур, хай він не стане губернатором, хай ніхто, крім Люсі, не слухатиме його промов — але ноги його не спиняються.

Ніхто й не слухав його промов, у тому числі і я. Вони були жахливі. Напхані фактами та цифрами, що їх Віллі розкопав у своїх роз’їздах по штату. Він казав: «А тепер, друзі, терпляче послухайте кілька хвилин, я наведу вам цифри»,— тоді прокашлювався, розправляв папірця, а люди зсувалися по спинках стільців і починали чистити нігті кишеньковими ножиками. Коли б Віллі додумався говорити з трибуни так само, як умів говорити з людиною віч-на-віч: палко щось обстоюючи, блискаючи викоченими очима й весь подавшись до співрозмовника, так наче вкладав душу в кожне мовлене слово,— він, можливо, й розбуркав би виборців. Та ні — він намагався відповідати своєму високому призначенню.

Поки Віллі гастролював у своїй окрузі, це не так уже й багато важило. Там на нього ще працювала ота давня історія зі школою. Він був людиною, угодною богові, про що господь дав своє знамення. Чи ж не господь завалив пожежні сходи, щоб показати, чия правда? Та коли Віллі забрався у глиб штату, на нього посипались прикрощі. Виявилося, що по тамтешніх містах та більших містечках людям байдужісінько до того, на чиєму боці господь бог.

Віллі розумів: діється щось не те,— але не розумів чому. Обличчя його змарніло, тонка шкіра начебто тугіше напнулася на вилицях, проте він не виявляв неспокою. Оце й було дивовижно. Кому-кому, а Віллі таки годилося б мати занепокоєний вигляд. Аж ні. Він скидався на людину, яка ось-ось пробудиться від сну, і виходив на трибуну з ясним, просвітленим і піднесеним виразом обличчя — такий вираз буває, коли одужуєш після тяжкої хвороби.

Проте Віллі не одужував. Його вразила безнадійна політична анемія.

Він не міг збагнути, в чому річ. Так іноді людину морозить, а вона гадає, що це просто раптом змінилася погода, й дивується, чому не трусить і інших. І, мабуть, саме потреба людського тепла приводила його до мене в номер пізно ввечері, коли кінчалися промови та потиски рук. Він сидів якусь часинку, поки я випивав трохи на сон грядущий, сидів здебільшого мовчки, і тільки раз у Моррістауні, де його прийняли так, що гірше нікуди, він, як звичайно, помовчавши, зненацька спитав:

— Що ти скажеш про мої справи, Джеку?

Запитання було з тих, що викликають замішання, як-от: «Ви гадаєте, моя дружина не зраджує мене?» або «А ви знаєте, що я єврей?» — і викликають замішання не тому, що на них однаково важко сказати правду чи збрехати, а тому, що тебе взагалі про таке запитують. Але я відповів йому:

— Як на мене, то все йде добре, дуже добре.

— Ти справді так вважаєш? — спитав він.

— Авжеж,— відказав я.

Він з хвилину пожував це, тоді проковтнув. А потім сказав:

— Здається, сьогодні мене слухали не дуже уважно. Особливо коли я намагався пояснити свою податкову програму.

— Мабуть, ти забагато їм пояснюєш. Це переобтяжує їхні мозкові клітини.

— А мені здавалося, їм цікаво буде почути про податки,— зауважив Віллі.

— Ти надто розводишся. Кажи тільки, що збираєшся притиснути товстосумів, а всі інші розумування відкинь.

— Що нам потрібно, то це зрівноважена податкова політика. На сьогодні співвідношення між прибутковим податком і загальним доходом штату таке, що…

— Еге ж,— сказав я,— я чув твою промову. Але їм начхати на це співвідношення. Ні, ти примусь їх плакати, примусь сміятися, переконай їх, що ти такий же нікчемний грішник, як і вони, або що ти сам господь усемогутній. Або ж роздрочи їх. Нехай хоч на тебе розлютяться. Тільки виведи їх із заціпеніння, байдуже чим і як,— і вони полюблять тебе й потягнуться за тобою. Ущипни їх там, де боляче. Вони ж мов неживі, майже всі, ось уже років двадцять неживі. Де там, дружини їхні стали беззубі й безформні, шлунки вже не приймають питва, і в бога вони давно не вірять, от ти й розбуркай їх, хай знов відчують себе живими людьми. Бодай на півгодини. Для цього ж вони й приходять. Кажи їм що завгодно. Але, бога ради, не пробуй наставляти їх на розум.

Знесилений цією промовою, я відкинувся на ліжку, і Віллі мав час обміркувати мої слова. Він сидів незворушно, зі спокійним і ясним обличчям, але, здавалося, досить прислухатись — і почуєш, як у нього в голові тупають оті ноги, як замкнена там істота ходить сюди-туди. Нарешті він розважливо мовив:

— Атож, я знаю, так вважають і інші.

— Ти ж не вчора на світ народився,— сказав я, раптом розсердившись на нього.— І не був глухий і німий весь той час, поки сидів у мейсонській окружній управі, дарма що потрапив туди з ласки Пілсбері.

Він кивнув головою.

— Еге ж, я чув такі розмови.

— Всі про це говорять,— докинув я.— Тут нема чого приховувати.

Тоді він запитав:

— По-твоєму, це правда?

— Чи правда? — перепитав я, адресуючи це запитання переважно собі самому, і відповів: — Та біс його знає. Але начебто так.

Він посидів ще хвилину, потім підвівся, сказав «на добраніч» і пішов до себе. Невдовзі я знов почув за стіною його ходу. Я роздягся й ліг у ліжко. Одначе хода не затихала. А Велемудрий Наставник лежав собі, дослухався до того тупання і думав: «Той недотепа силкується вигадати якийсь жарт, щоб завтра в Скідморі примусити публіку сміятися».

Велемудрий Наставник не помилився. Кандидат і справді утнув у Скідморі жарт. Але нікого не розсмішив.

І в тому ж таки Скідморі, після зустрічі Віллі з виборцями, я сидів у кабінці грецького ресторанчика за чашкою кави, щоб заспокоїти нерви, сховатися від натовпу, від усього того галасу, від духу скупчених тіл і від цікавих очей, коли туди зайшла Сейді Берк, кинула поглядом по залі і, помітивши мене, підійшла й сіла навпроти.

Сейді була з нових друзів Віллі, проте я знав її вже давно. Коли вірити чуткам, ще ближча дружба пов’язувала її з таким собі Сен-Сеном Паккетом. Він вічно жував сен-сен, щоб приємно пахло з рота, мав велику вагу — і з суто фізичного, і з політичного погляду,— і колись (та, мабуть, і тепер) приятелював із Джо Гаррісоном. Дехто гадав, що саме Сен-Сен перший подав блискучу ідею використати Віллі Старка як манекен у передвиборній кампанії. Сейді була надто гарна для Сен-Сена, хоч зовнішність він мав цілком пристойну. Що ж до Сейді, то навряд чи хто назвав би її вродливою, і вже аж ніяк не члени жюрі, що визначають «міс Орегон» чи «міс Нью-Джерсі». Збудована вона була непогано, але це ховалося за її страхітливим убранням та незграбною, безладною жестикуляцією. Вона мала чорне-чорнісіньке, до безглуздя коротко підстрижене волосся, що дико стирчало на всі боки, мов наелектризоване. Риси її обличчя були досить приємні, якби до них придивитися, та передусім впадали в око не вони, а ряботиння. А ось що було в неї справді гарне, то це очі — глибоко посаджені й оксамитово-чорнильно-чорні.

А втім, Сейді була надто гарна для Сен-Сена не з погляду вроди. Він не пасував їй тому, що мав ницу, продажну душу. Мабуть, вона обрала його через показну зовнішність, а потім,— знов-таки коли вірити чуткам,— втягла в брудну політичну гру. Бо Сейді була дуже спритна особа. Вона давно вже терлася при цьому ділі й на власній шкурі спізнала, що воно таке.

У Скідмор вона приїхала в складі Старкової команди, бо була прикомандирована до його штабу (мабуть, як таємний інформатор Сен-Сена) в досить непевній ролі секретарки. Щоправда, крутилася вона багато, залагоджувала всілякі організаційні справи й постачала Віллі відомостями про місцевих визначних персон.

І ось вона зайшла до моєї кабінки в грецькому ресторанчику своєю звичайною нестримною ходою, подивилася на мене згори вниз і запитала:

— Можна з вами посидіти?

І сіла, перш ніж я встиг щось відповісти.

— Все, що вам завгодно,— гречно мовив я.— Постояти, посидіти, полежати.

Вона критично оглянула мене своїми оксамитово-чорнильно-чорними глибоко посадженими очима, що виблискували на подзьобаному віспою обличчі, і похитала головою.

— Ні, дякую. Замало вітаміну.

— Ви хочете сказати, що я для вас недосить гарний?— спитав я.

— Гарний чи негарний — то мені байдуже,— відказала вона,— але я не маю нахилу до таких, що скидаються на коробку макаронів. Самі лікті й сухий хрускіт.

— Гаразд,— мовив я.— Забираю назад свою пропозицію. З гідністю. Та коли ви вже згадали про вітаміни, то скажіть мені таку річ. А ваш кандидат Віллі — це, по-вашому, вітамін? З погляду виборців?

— О боже,— прошепотіла вона й закотила очі під лоба.

— Ну гаразд,— мовив я.— Коли ви збираєтеся сказати своїм хлопцям у центрі, що це не проходить?

— Як це не проходить? В Аптоні має бути великий мітинг, і всіх частуватимуть смажениною на рожні. Так сказав мені Даффі.

— Сейді,— мовив я,— ви ж чудово знаєте, що їм слід би засмажити на рожні величезного кошлатого мастодонта, а на бутерброди покласти замість салати десятидоларові папірці. Чому ви не скажете верховодам, що діла не буде?

— Звідки ви це взяли?

— Слухайте, Сейді,— сказав я,— ми ж давні знайомі, не треба кривити душею з дядечком. Не все, що я знаю, з’являється в газетах, а як я знаю, Віллі вигулькнув на цих перегонах зовсім не тому, що ви в захваті від його промов.

— Вони жахливі, правда ж? — спитала вона.

— Я знаю, що все воно липа,— сказав я.— Та й кожному це ясно, крім Віллі.

— Та звісно,— визнала вона.

— То коли ви скажете своїм верховодам, що діла не буде, що вони марно витрачають свої долари? І що Віллі не відняв би жодного голоса і в Ейба Лінкольна¹⁰ у самому осередку Конфедерації?

— Давно б уже пора,— відповіла Сейді.

— Коли ж ви це зробите? — не вгавав я.

— Ой, слухайте,— мовила вона.— Та казала я їм ще раніш, ніж усе це заварилося, що нічого не вийде. Але хто там на мене зважає! Оті твердолобі?..— І, відкопиливши червону, повну й блискучу нижню губу, вона раптом вивергла з рота клубок тютюнового диму.

— Чому ви не скажете їм про це тепер і не звільните бідолаху від його тяжких мук?

— Хай кидають на вітер свої кляті гроші,— вередливо сказала Сейді і шарпнула головою, наче дим зайшов їй в очі.— Шкода, що мало ще викинули, тупаки. І що в того тюхтія не вистачило розуму злупити з них добрячий шмат за побій, який він терпить. Бо так тільки поїздить на дурничку — ото й усе. Ну, та нехай собі. Блаженне невідання.

Офіціантка принесла чашку кави: мабуть, Сейді встигла замовити її, коли ще тільки зайшла і не бачила мене. Вона пила каву, за кожним ковтком глибоко затягуючись сигаретою.

— А знаєте…— мовила вона, з люттю вчавлюючи недокурок у чашку й дивлячись не на мене, а на нього.— Знаєте, навіть якби хтось йому сказав… Навіть якби він зрозумів, що пошився в дурні, то, мабуть, однаково не відступився б.

— Так,— погодився я.— І далі б виголошував свої промови.

— О боже,— сказала вона,— це ж такий жах, правда?

— Так.

— А проте він і далі промовляв би,— сказала вона.

— Так.

— Бісів йолоп,— мовила Сейді.

Ми дійшли разом до готелю і вже не бачилися аж до Аптона, тільки раз чи два привіталися мимохідь. Справи у Віллі за цей час не повернули на краще. Я на тиждень подався до міста, кинувши кандидата напризволяще, але відомості про нього до мене доходили. А напередодні мітинга зі смажениною в Аптоні я сів у поїзд і поїхав туди.

Аптон лежить у західній частині штату, це головне містечко тієї глухої околиці, і передбачалося, що тамтешні виборці щодуху збіжаться із своїх нетрів на дармове частування. Трохи на північ від містечка були невеликі розробки вугілля, де в халупах компанії тулилося чимало люду, що міг тільки благати бога про повний робочий тиждень. Тож місце для вистави зі смажениною обрали якнайкраще — аншлаг був гарантований. Мешканці тих халуп жили в таких злиднях, що по шматок свіжини гайнули б пішки і за п’ятнадцять миль. Аби тільки стало сили і шматок був безплатний.

Місцевий поїзд, пахкаючи й смикаючи, позіхаючи й мало не спиняючись, повз через бавовникові поля. По півгодини він стояв на бічних коліях, не знати чого чекаючи, і я дивився на рядки бавовника, що збігались докупи в гарячому мареві на обрії, і на чорний обгорілий пень посеред поля. Надвечір за вікном вагона потяглися зарослі полином поруби. Ми спинялися біля жовтих, схожих на коробки станційних будівель, за якими були розкидані нефарбовані будиночки, далі я бачив вулицю, що вела до центру містечка, а потім, коли поїзд знову рушав,— задвірки тих будинків, обнесених дощаними чи дротяними огорожами, мабуть, для того, щоб перепинити дорогу навколишньому пагористому, сірому від полину пустищу, яке немовби насувалось на людські оселі, прагнучи поглинути їх. Ті будинки були там наче не на місці, сяк-так стулені й кинуті куди попало, і, здавалося, їх от-от залишать мешканці. На мотузці висить білизна, але люди залишать і її. Просто не матимуть часу зірвати її з мотузки. Скоро почне сутеніти, і їм треба поквапитись.

Та поїзд рушає далі, і в задніх дверях одного будиночка з’являється жінка,— чи, власне, жіноча постать, бо обличчя годі роздивитися,— в руках у неї миска, жінка вихлюпує воду, що раптом зблискує проти світла срібними торочками. Жінка повертається до будинку. До того, що там у будинку. Підлога в ньому тонка, покладена просто на голу землю, стіни та дах — благенький захисток від усього, що оточує будинок, але годі побачити крізь стіни те потаємне, до чого повернулася жінка. Поїзд їде геть, набираючи швидкість, а жінка вже там, у будинку, де вона воліє залишитися. Вона й залишиться там. І зненацька спадає на думку, що це ти сам тікаєш звідти і тобі треба поквапитись куди ти там намірився, бо скоро посутеніє. Тепер поїзд іде швидко, але наче із зусиллям долає опір надміру густого повітря,— немов вугор, що намагається пливти у сиропі,— чи, може, то він долає невблаганне, дедалі більше земне тяжіння. І здається, якщо по землі перебіжить судома, як часом перебігає по шкурі сплячого собаки, то поїзд злетить з рейок і перекинеться, паровоз ригне, похлинувшись парою, і котресь із його задертих догори коліс зробить важкий і повільний, мов уві сні, оберт.

Але нічого такого не відбувається, і ти пригадуєш, що та жінка навіть і не глянула на поїзд. Тоді ти забуваєш про неї, поїзд іде швидко й так само швидко поминає невеликий міст. Ти вловлюєш поглядом спокійний і ясний металічний блиск гладенької води між невисоких берегів під уже потьмянілим небом, а трохи далі проти течії, біля самотньої похиленої верби, бачиш корову, що стоїть у воді. І раптом тобі хочеться заплакати. Та поїзд іде швидко, і за мить усе, чого тобі хочеться, вже лишається позаду.

То ти, бісів дурню, гадаєш, що хочеш подоїти корову?

Ні, ти не хочеш доїти корову.

Аж ось і Аптон.

В Аптоні я рушив просто до готелю, протискаючись крізь вуличний натовп зі своєю невеликою валізкою та друкарською машинкою в руках, і люди неквапливо й відверто, з властивою селюкам безсоромною цікавістю розглядали мене й не оступалися з дороги, поки я не напирав на них,— так само не сходить з дороги корова, аж поки радіатор машини мало не двигне її в одвислий бік. У готелі я з’їв сендвіч, піднявся до свого номера, ввімкнув вентилятор, подзвонив, щоб принесли карафу води з льодом, а тоді скинув черевики та сорочку і, взявши книжку, вмостився у кріслі.

О пів на одинадцяту в двері постукали. Я озвався, і до кімнати зайшов Віллі.

— Де ти був? — спитав я.

— Та я ще з обіду тут,— відповів він.

— Даффі водив тебе ручкатися з усією місцевою верхівкою?

— Еге ж,— мовив він похмуро.

Цей похмурий тон змусив мене пильніше поглянути на нього.

— Що сталося? — запитав я.— Тутешні панове не так з тобою розмовляли?

— Чого ж не так, розмовляли як годиться,— сказав він. Тоді підійшов до письмового стола й сів у крісло. Налив води в одну із склянок на таці, поряд з моєю пляшкою сивухи, випив і повторив: — Розмовляли як годиться.

Я знову поглянув на нього. Обличчя його змарніло, шкіра напнулася ще тугіше й здавалася майже прозорою під розсипом ластовиння. Він сидів понуро, не дивлячись на мене, і начебто без упину бурмотів сам до себе одні й ті самі слова.

— Що тебе гризе? — спитав я.

Якусь хвилю він сидів так, ніби й не чув мене, а коли повернув голову в мій бік, цей порух, як видно, не мав жодного зв’язку з моїм запитанням. Його явно спричинили думки, які снувалися в голові у самого Віллі, а не те, що я звернувся до нього.

— Людині не конче бути губернатором,— мовив він.

— Га? — озвався я вражено, бо чого-чого, а цього од Віллі аж ніяк не чекав. Певне, в попередньому місті його спіткав такий нищівний провал, що він зрештою прийшов до тями.

— Людині зовсім не конче бути губернатором,— повторив він, і, поглянувши на нього тепер, я не побачив тонкошкірого хлоп’ячого обличчя: воно немовби стало прозорою скляною маскою, і крізь неї прозирало зовсім інше обличчя. Я дивився на те друге обличчя, і раптом мені в око впали масивні, міцно стулені губи, що викликали в пам’яті змуровані цеглини, та випнуті жовна на щоках.

— Та ну,— запізніло промовив я,— голоси ж іще не підраховано.

Він знов почав бурмотіти подумки те, на чому затявся раніш. А тоді сказав:

— Не заперечую, я хотів цього. Не стану тобі брехати.— І, трохи подавшись уперед, подивився на мене так, наче хотів переконати в тому, що й без цього було мені ще ясніше, ніж те, що я маю руки й ноги.— Атож, я хотів цього. Лежав ночами без сну і мріяв про це.— Він стиснув свої великі руки, складені на колінах, так що аж хряснули пальці.— Хай йому чорт, можна отак лежати собі й хотіти чогось, так хотіти, що тебе аж розпирає і ти забуваєш навіть, чого хочеш. Немовби ти хлопчисько, і в тобі уперше заграв сік, і ти боїшся, що одної ночі збожеволієш від того хотіння. І так тобі страшенно хочеться, що аж млість бере, і, здається, вже й сам не знаєш, чого тобі треба. Це щось таке отут, усередині…

Віллі нахилився в мій бік і, не відводячи від мене очей, ухопився рукою за перед своєї пропотілої блакитної сорочки, аж я мимохіть подумав: ось зараз він рвоне гудзики і покаже мені те щось.

Та він одкинувся на стільці, перевів очі з мене на стіну і, втупившись у неї невидющим поглядом, промовив:

— Одначе самого хотіння замало. Не обов’язково жити до глибокої старості, щоб зрозуміти це.

То була така незаперечна істина, що я навіть не визнав за потрібне підтакнути йому.

Та він, здавалось, і не помітив моєї мовчанки — такий був занурений у свою власну. Але за хвилину вибрався з неї, пильно подивився на мене і сказав:

— А з мене міг би вийти добрий губернатор. Їй-богу.— Він стукнув кулаком по коліну.— Їй-богу, куди кращий за будь-кого з отих. Ось ти послухай.— І він знов нахилився до мене.— Що потрібно нашому штатові, то це податкова реформа. Потім треба підвищити тарифи на розробку вугільних родовищ, які штат віддає в оренду. Потім шляхове будівництво — адже поза межами міст немає жодної пристойної дороги. І ще я заощадив би чималі кошти, об’єднавши деякі відомства. А школи… Поглянь на мене — мені ж за все моє життя не випало жодного дня справжньої шкільної науки, і те, що я знаю, я доп’яв самотужки, і не бачу причини, чом би в нашому штаті…

Усе те я вже чув. З помостів, де він стояв, ясночолий і сповнений високих поривань, а всім іншим було начхати.

Він, мабуть, помітив, що й мені начхати. І раптом замовк. Тоді підвівся й почав ходити по кімнаті, виставивши вперед голову з навислим на очі чубом. Та врешті спинився переді мною.

— Треба ж комусь братися до всіх тих справ, хіба ні? — запитав він.

— Певно, що треба,— відповів я, і це була щира правда.

— Але вони не хочуть мене слухати,— сказав він.— Хай їм чорт, тим падлюкам. Вони приходять слухати твою промову — і не слухають її. Ані слова не слухають. Їм до всього байдужісінько. Хай їм сто чортів. Нехай весь свій вік бабраються в гною, а в череві у них бурчатиме з голоду. Не хочуть слухати — і край.

— Еге ж,— погодився я.— Не хочуть.

— А я не хочу бути губернатором,— рішуче сказав він.— Хай буде такий, якого вони заслуговують.— І, помовчавши, додав: — Падлюки.

— То що, поспівчувати тобі? — Я раптом розізлився на нього. Якого біса він прийшов? Чого від мене сподівається? Чому уявив собі, ніби мені цікаво слухати, що потрібно штатові? Наче я й сам того не знаю. Всі знають, це ні для кого не таємниця. Порядний уряд — ось що потрібно. Та де, в біса, його взяти? І хто про це подбає, коли всім до всього байдуже? Чого він прийшов бідкатись мені? Подумаєш, йому, бач, страшенно хотілося стати губернатором, і він не спав ночами і тільки про те й мріяв!.. Усе це здійнялося в мені, і отоді я раптом розізлився на нього й грубо запитав, чи не треба йому поспівчувати.

Він поволі звів очі, зміряв мене поглядом, допитливо подивився в обличчя. Але, як видно, не образився. І це мене здивувало, бо я хотів образити його, так образити, щоб він пішов геть. Та в його очах не було навіть подиву.

— Ні, Джеку,— нарешті відказав він, хитаючи головою,— я не просив у тебе співчуття. Хоч би як усе обернулося, я не проситиму співчуття ні в тебе, ні в когось іншого.— Він важко обтрусився, як це робить великий собака, вийшовши на сухе чи прокинувшись.— Ні, бог мені свідок,— додав він, але говорив уже не так до мене, як до самого себе,— не треба мені нічийого в світі співчуття, ні тепер, ні будь-коли.

Це вже було щось певне. І Віллі знову сів.

— Що ти збираєшся робити? — спитав я.

— Мені треба подумати,— відповів він.— Я ще не знаю, треба подумати… Падлюки,— раптом мовив він,— якби ж то мені примусити їх слухати!

Саме в цю мить зайшла Сейді. Власне, постукала в двері, і я гукнув: «Можна!» — а тоді вона зайшла.

— Привіт,— сказала вона, швидко повела оком по кімнаті й рушила до нас. Погляд її затримався на моїй пляшці.— Можна трохи ковтнути? — спитала вона.

— А чого ж,— відказав я, але, мабуть, недосить невимушеним тоном. Чи, може, Сейді сама зачула в повітрі щось не те, бо хто-хто, а вона мала добрий нюх на такі речі.

Так чи так, а вона спинилася посеред кімнати й запитала:

— Що сталося?

Я відповів не одразу, і вона перейшла до письмового стола своєю звичайною швидкою нервовою ходою, вдягнена в безформний злиняло-голубий літній костюм, що його придбала, певне, зайшовши до крамниці ношеного одягу, заплющивши очі й навмання тицьнувши пальцем: «Мені оцей».

Вона нахилилася над столом, узяла з моєї пачки сигарету, постукала кінцем по кісточках пальців і наставила на мене свої палючі прожектори.

— Та нічого,— відповів я.— Просто Віллі пояснював, чому він не буде губернатором.

Поки я говорив, Сейді встигла запалити сірника, але так і не донесла його до сигарети. Рука її застигла в повітрі.

— То ви йому розказали,— мовила вона, дивлячись на мене.

— І не думав,— відповів я.— Я ніколи й нікому нічого не розказую. Тільки слухаю.

Незграбно крутнувши зап’ястком, Сейді відкинула сірника і обернулася до Віллі.

— Хто вам сказав? — запитала вона.

— Що сказав? — перепитав Віллі, пильно дивлячись на неї.

Вона зрозуміла, що схибила. А таких похибок Сейді Берк робити не годилося. Вона вибилася в широкий світ із халупи на заболоченій рівнині завдяки своєму хисту вивідувати те, що знають інші, не відкриваючи, що відомо їй. Вона не мала звички перти навпростець, а воліла зачекати з акуратним відтинком свинцевої труби в руках, поки ти спіткнешся. Та цього разу Сейді Берк поперла навпростець. Десь у глибині душі вона плекала надію, що я розкажу Віллі про все. Чи хтось інший йому розкаже. Не вона, Сейді Берк, розкаже Віллі, але йому таки розкажуть, і їй не доведеться цього робити. А може, це й не було так чітко визначено. Просто в темних закутках її свідомості ворушилися думка про Віллі й думка про те, чого Віллі не знає,— мов дві тріски, затягнуті у вир, що повільно й сліпо кружляють у темній глибочині. Але вони там, увесь час там, кожну мить.

І от, чи то з якоїсь неусвідомленої відповідальності, чи то з доброї волі, чи то зі страху, якого вона за собою не знала, Сейді поперла навпростець. І тепер, стоячи перед нами й крутячи в дужих пальцях незапалену сигарету, вона збагнула це. Одначе монета вже зникла в прорізі автомата, і, дивлячись на Віллі, можна було побачити, як там усередині починають рухатись коліщатка й зубчики.

— Що сказав? — перепитав Віллі. Ще раз.

— Що ви не будете губернатором,— одним духом, легко й недбало відказала вона, але кинула погляд на мене, і то був чи не єдиний сигнал SOS, що його передала Сейді Берк у своєму житті.

Вона сама заварила ту кашу, і я не хотів устрявати.

Віллі й далі очікувально дивився на неї, а вона тим часом повернулася до стола, відкоркувала мою пляшку й хлюпнула собі для підкріплення. А тоді випила, не манірячись і не кашляючи, як це звичайно роблять жінки.

— Що сказав? — не вгавав Віллі.

Сейді не відповіла. Лише поглянула на нього. І, дивлячись їй просто у вічі, Віллі знову запитав невблаганним, мов смерть чи податкова оповістка, голосом:

— Що сказав?

— Та ну тебе к бісу! — спалахнула Сейді, навмання брязнувши склянкою об тацю.— Клятий йолоп!

— Гаразд,— сказав Віллі тим самим голосом, прикипаючи до неї, наче боксер до супротивника, що починає шалено молотити куди попало.— Про що мова?

— Ну що ж,— відказала вона.— Ну що ж, йолопе, обвели тебе!

З півхвилини Віллі невідривно дивився на неї, і було чути тільки його дихання. Я сидів і слухав.

Потім він спитав:

— Обвели?

— Ще й як! — мовила Сейді, аж подавшись уперед, і якась мстива, переможна зловтіха зблискувала в її очах і бриніла в голосі.— Та ти ж підсадна качка, безголове опудало, ти ж сам купився! Атож, сам купився, бо уявив себе невинним божим ягням…— Вона на мить спинилась і, кривлячи рота, видала йому знущальне жалісне «бе-е-е».— Де ж пак, ти думав, що ти боже ягня, а знаєш, хто ти насправді?

Вона замовкла, ніби чекаючи відповіді, але Віллі все дивився на неї і не озивався.

— Козел ти, ось хто,— сказала Сейді.— Козел відпущення. Баран, що заблукав у хащі. Дурноверхий йолоп. Бо ти сам купився. Та ще й задурно. Вони б заплатили тобі за те, що ти підставився, але на біса їм платити такому йолопові! На біса, коли ти й так аж роздимався, і просторікував, і вдавав із себе Ісуса Христа, коли ти тільки й чекав нагоди зіп’ястися на задні лапи і виголосити промову. «Друзі мої!» — скрививши рота в дурнуватій усмішці, злісно передражнила вона.— Друзі мої, що потрібно нашому штатові, то це добра п’ятицентова сигара… О боже! — Вона засміялася лихим, нещирим сміхом, але раптом змовкла.

— Чому? — запитав Віллі, так само пильно дивлячись на неї і тяжко дихаючи, але з незворушним обличчям.— Чому вони так повелися? Зі мною.

— Ой боже мій! — вигукнула Сейді і обернулася до мене.— Ви тільки послухайте цього йолопа, він хоче знати чому.— Потім знов стала лицем до Віллі і, подавшись уперед, сказала: — То слухай і спробуй второпати це своєю дурною довбешкою. Вони хотіли, щоб ти відняв частину голосів у Макмерфі. У глибинці. Дотямив чи треба розжувати? Дійшло до тебе, дубе?

Він поволі перевів погляд на мене, облизнув губи й спитав:

— Це правда?

— Він питає, чи це правда! — вигукнула Сейді, молитовно звівши очі до стелі.— О боже!

— Це правда? — спитав мене Віллі.

— Так кажуть,— відповів я.

То був дошкульний удар, годі й казати. Обличчя Віллі перекривилось, наче він намагався щось сказати чи хотів заплакати. Та він не зробив ні того, ні того. Він потягся до стола, взяв пляшку, налив собі стільки, що звалило б з ніг і ірландця, і одним духом випив.

— Гей,— сказав я,— не захоплюйся, ти ж до цього зілля незвичний.

— Він багато до чого незвичний,— озвалася Сейді, присуваючи до нього тацю з пляшкою.— Зокрема, до думки, що не бути йому губернатором. Правда ж, Віллі?

— Дали б ви йому спокій,— сказав я їй.

Та Сейді ніби й не помічала мене. Вона нахилилася до Віллі і знов спитала, цього разу влесливо:

— Правда ж, Віллі?

Він узяв пляшку, налив і випив ще стільки ж.

— Ну скажи,— вимогливим тоном мовила Сейді.

— Був,— сказав він, дивлячись на неї знизу вгору, вже з налитим кров’ю обличчям і звислим на чоло чубом, тяжко дихаючи.— Був раніше, а тепер ні.

— Що був? — спитала вона.

— Незвичний до цього.

— Ну, то звикай,— засміялася Сейді і підштовхнула до нього пляшку.

Віллі взяв пляшку, налив, випив, тоді поволі поставив склянку і сказав:

— Ні, не хочу. Краще не звикати.

Сейді знов засміялася отим лихим, нещирим сміхом, потім змовкла і луною повторила його слова:

— Краще не звикати, чуєте! Ой боже ж ти мій!

Віллі обважніло сидів у кріслі, але на спинку не спирався. Обличчя його почало вкриватися потом, що помалу спливав по щоках блискучими крапельками. Він сидів, не помічаючи цього, не втираючи поту, й дивився, як вона сміється.

І раптом підхопився з крісла. Я подумав, що зараз він накинеться на Сейді. Певно, те саме подумала й вона, бо сміх її враз урвався. Просто посеред рулади. Але Віллі не накинувся на неї. Навіть і не подивився в її бік. Він обвів поглядом усю кімнату і простяг руки перед себе, ніби хотів щось ухопити.

— Я уб’ю їх! — промовив він.— Уб’ю!

— Сядь,— сказала Сейді і, швидко ступивши до Віллі, штовхнула його в груди.

Його підпірки вже не дуже тримали, і він упав. Просто в крісло.

— Я уб’ю їх,— повторив він, сидячи в кріслі, мокрий від поту.

— Нічого ти, в біса, не зробиш,— голосно мовила Сейді.— Не станеш губернатором, не одержиш за це ніякої плати, не вб’єш ні їх, ні когось іншого. І знаєш чому?

— Я уб’ю їх,— не вгавав Віллі.

— Я скажу тобі чому,— провадила вона, нахиляючись до нього.— Тому що ти йолоп. Типовий шмаркатий, годований з ложечки йолоп у коротких штанцях, і ти…

Я підвівся.

— Мені байдуже дотого, в які ігри ви граєте,— мовив я,— але сидіти тут і дивитися на вас я не хочу.

Сейді і голови не повернула. Я рушив до дверей і вийшов з номера, і останнє, що я чув, були її пояснення, який же саме Віллі йолоп. І подумав, що це забере чимало часу.

Того вечора я досхочу надивився на Аптон. Бачив людей, що виходили з останнього сеансу в «Палаці кіно», милувався брамою кладовища і місцевою школою при місячному світлі, стояв на мосту над річечкою і, перехилившись через парапет, плював у воду. На все це пішло близько двох годин. Потім я повернувся до готелю.

Коли я відчинив двері свого номера, Сейді сиділа в кріслі біля письмового стола і курила. Повітря в кімнаті було таке, що хоч ножем ріж, і сизий дим у світлі настільної лампи розпливався й клубочився навколо Сейді, так що мені здалося, ніби вона сидить на дні акваріума, повного змилків. Пляшка на столі була порожня.

У першу мить я подумав, що Віллі пішов. А тоді побачив готовий виріб.

Він лежав на моєму ліжку.

Я ввійшов і причинив двері.

— Здається, буря вщухла,— зауважив я.

— Еге ж.

Я підступив до ліжка і оглянув згаданий виріб. Він лежав на спині. Піджак збився під пахви, руки були побожно згорнуті на грудях, немов у лежачої фігури на надгробку в соборі, сорочка вилізла з-під пояса, два нижні гудзики розстебнулись, і в трикутному отворі виднівся живіт — трохи роздутий, білий, з шорсткими чорними волосинками. Рот був напіврозтулений, і нижня губа мляво віддималась за кожним розміреним віддихом. Страх яке гарне видовище.

— Він тут трохи пошумів,— сказала Сейді.— Розповідав мені, що думає робити далі. О, він вершитиме великі діла! Він стане президентом. Він убиватиме своїх недругів голими руками. Милий боже! — Вона затяглася сигаретою, випустила з рота дим, а тоді рвучко махнула правою рукою, відганяючи його від обличчя.— Та я його вгамувала,— додала вона з похмурим задоволенням, в якому було навіть щось від старої діви, от хоч би моєї двоюрідної бабусі.

— А на мітингу зі смажениною він буде? — спитав я.

— Звідки мені, в біса, знати? — огризнулася Сейді.— Він про такі дрібниці не згадував. О, він великий діяч! Але…— Вона знов затяглася димом і так само відігнала його рукою.— Але я його вгамувала.

— Схоже на те, що ви звалили його з ніг,— зауважив я.

— Ні, не звалювала,— заперечила Сейді.— Одначе допекла йому до живого. І врешті таки втовкмачила, який він йолоп. Оце його і втихомирило.

— Тепер він сумирний, нічого не скажеш,— мовив я і підійшов до стола.

— Він став таким сумирним не одразу. Але досить сумирним, щоб сидіти в кріслі і шукати розради в пляшці. Та ще варнякати, як вразить ця звістка якусь там бісову Люсі.

— То його дружина,— пояснив я.

— А з його слів можна було подумати, що мамуся, яка втиратиме йому носа. Потім він сказав, що піде в свій номер і напише їй листа. Але,— мовила Сейді, поглянувши на ліжко,— до свого номера він не добувся. Сяк-так вийшов на середину кімнати, і його повело до ліжка.

Вона підвелася, підійшла до ліжка й подивилася на Віллі.

— Даффі знає? — запитав я.

— Начхати мені на Даффі,— відрубала вона.

Я й собі підійшов до ліжка.

— Мабуть, доведеться залишити його тут,— сказав я.— А я піду спати в його номер.

Я нахилився й став шукати в кишенях у Віллі ключ від його номера. Нарешті знайшов. Потім дістав із своєї валізи зубну щітку та піжаму.

Сейді і далі стояла біля ліжка. Тоді обернулася до мене.

— Може, ви хоч знімете з паршивця черевики,— мовила вона.

Я поклав щітку та піжаму на край ліжка і стягнув з нього черевики. А тоді взяв свої речі й рушив до стола вимкнути світло. Сейді все стояла біля ліжка.

— Ви б самі написали тій мамусі Люсі,— сказала вона,— і спитали, куди привезти тіло.

Уже торкнувшись вимикача, я озирнувся на Сейді, що стояла, трохи нахилившись до ліжка, й дивилася на тіло; між пальцями лівої, ближчої до мене, руки, вільно звислої донизу, вона тримала сигарету, від якої поволі здіймалася вгору струминка диму, і замислено випускала дим з-над відкопиленої блискучої нижньої губи.

То була Сейді, що подолала довгий шлях від халупи на заболоченій рівнині. Вона подолала такий довгий шлях, бо грала на виграш, і то не на сірники, і знала: щоб виграти, треба поставити на певний номер, а якщо твій номер не випав, то поруч стоїть такий собі суб’єкт з лопаточкою, який згребе твої гроші, і вони вже не будуть твої. Вона давно оберталася в чоловічому середовищі і звикла розмовляти з чоловіками й дивитися їм просто в очі, як рівна. Дехто з них ставився до неї прихильно, дехто ні, але й ті й ті прислухалися до її слів, хоч говорила вона й не багато,— бо коли її великі чорні очі, такі чорні, що й не знати, звідки та чорнота — з поверхні чи з глибини,— дивилися на колесо, перш ніж воно починало крутитись, важко було не повірити, що вони наперед бачать, в якому положенні воно зупиниться і на який номер покаже маленька кулька. Декотрі дуже любили її, як-от приміром Сен-Сен. Свого часу мені важко було це збагнути. Я бачив мішок із грубого твіду чи похмурого смугастого полотна,— залежно від періоду сонцестояння,— подзьобане віспою обличчя з масною плямою губної помади та чорними прожекторами, а над ними — буйні чорні патли, що мали такий вигляд, наче їх відкраяли по вуха різницьким ножем.

А потім настав день, коли я побачив щось зовсім інше. Отак знаєш жінку багато років і вважаєш, що вона геть негарна, маєш її за порожнє місце. Аж раптом починаєш думати: а що воно там таке під тим грубим твідом чи смугастим полотном? І несподівано бачиш під рябою масною ясне, чисте й довірливе обличчя, що ніби просить тебе зняти з нього цю маску. Чи не так само старий чоловік, поглянувши на свою дружину, якусь коротку мить бачить те обличчя, що чарувало його тридцять років тому. Тільки в нашому випадку це не спомин про образ, бачений колись давно, а відкриття образу, ще ніколи не баченого. Це те, що в майбутньому, а не в минулому. І таке відкриття глибоко збурює душу. На якийсь час збурило й мені. Я спробував під’їхати, але дістав відкоша.

Вона засміялася мені в обличчя й сказала:

— Я маю свій інтерес і, поки маю цей інтерес, іншого не потребую.

Я не знав, що то за інтерес. Це було ще до містера Сен-Сена Паккета. До того як Сейді віддала йому на пожиток свій хист угадувати виграшні номери.

Та коли я торкнувся вимикача і озирнувся на Сейді Берк, нічого цього на думці в мене не було. А розповів я про це, щоб показати, яка жінка була Сейді Берк, що стояла тоді біля ліжка, замислено дивлячись на безживне тіло, коли я торкнувся вимикача, і що подолала довгий шлях, ніколи не сунучи навпростець, але того вечора таки зрадила це своє правило.

Принаймні так я тоді гадав.

Я вимкнув світло, ми вийшли в коридор і побажали одне одному на добраніч.

Було вже десь близько дев’ятої наступного ранку, коли Сейді постукала в мої двері, і я, мов розбухлий цурпалок, зрушений з дна мулистого ставка, зашпортуючись і хилитаючись, поволі виплив на поверхню з глибин каламутного сну. Прочинивши двері, я вистромив голову в коридор.

— Слухайте,— сказала вона без зайвих церемоній,— Даффі вже їде на ярмаркову площу, і я їду з ним. У нього там до біса всяких справ з тутешніми діячами. Він хотів підняти зрання і нашого йолопа, щоб той потерся серед людей, але я сказала, що йому трохи нездужається і він приїде пізніше.

— Гаразд,— мовив я.— Хоч мені за це й не платять, я спробую його приставити.

— Мені-то байдуже, добереться він туди чи ні,— сказала Сейді.— Це не мій клопіт.

— Так чи так, а постараюся, щоб він був.

— Робіть як знаєте,— сказала вона й пішла коридором, хляпаючи полотняною спідницею.

Я визирнув у вікно, побачив, що надворі вже ясний день, тоді поголився й пішов униз випити чашку кави. Повернувшись, я підійшов до дверей свого номера й постукав. З-за дверей до мене долинув якийсь дивний звук — наче хтось грав на гобої в мішку з пір’ям. Тоді я зайшов. Двері я ввечері залишив незамкнені.

Було вже по десятій.

Віллі лежав на ліжку. На тому самому місці, в піджаку, так само збитому під пахви, й так само згорнувши руки на грудях, з обличчям блідим і ясним. Я підійшов до ліжка. Голова його не ворухнулась, але очі звернулися до мене — з таким зусиллям, що я наготувався почути, як вони зариплять в очницях.

— Доброго ранку,— мовив я.

Він помалу розтулив рота, звідти вислизнув кінчик язика і, обережно намацуючи губи, облизав їх. Тоді Віллі кволо усміхнувся, немов хотів перевірити, чи щось не трісне. Нічого такого не сталося, і він прошепотів:

— Здається, я вчора впився?

— Саме так це й називають,— відповів я.

— Це я вперше в житті,— сказав він.— Ніколи не впивався, та й взагалі тільки раз куштував спиртне.

— Я знаю. Люсі не до вподоби, коли п’ють.

— Але, мабуть, вона зрозуміє, коли я їй розкажу. Коли дізнається, як воно вийшло.— І він про щось замислився.

— Як ти себе почуваєш?

— Та начебто непогано,— сказав він і з зусиллям сів на ліжку, спустивши ноги на підлогу. Сидів у шкарпетках і дослухався до свого ураженого алкоголем нутра.— Атож,— зробив він висновок,— непогано.

— А на мітинг поїдеш?

Віллі важко підвів голову й подивився на мене із запитальним виразом обличчя, так наче відповідати мав я, а не він.

— Чому ти про це питаєш?

— Ну, багато всякого діється.

— Так,— відповів він.— Поїду.

— Даффі і Сейді вже вирушили. Даффі хоче, щоб ти був там раніше й потерся серед людей.

— Гаразд,— сказав він. Потім, утупивши очі в уявну цятку на підлозі, кроків за три від своїх ніг, знову вистромив кінчик язика й легенько облизав губи.— Пити хочеться,— мовив він.

— Збезводнення організму,— пояснив я.— Наслідок надмірної дози алкоголю. Одначе тільки такими дозами його і треба вживати. Це єдиний спосіб, щоб він добре подіяв на людину.

Та Віллі не слухав мене. Він із зусиллям підвівся й поплентав до ванної.

Я чув хлюпіт води, гучні ковтки, сапання. Певне, він пив просто з крана. Десь за хвилину ці звуки змовкли. Деякий час було зовсім тихо. Потім почулися інші звуки. Але врешті скінчилась і та мука.

Віллі з’явився у дверях ванної, ухопився за одвірок і звернув до мене зрошене холодним потом обличчя, на якому читався сумовитий докір.

— Не дивись на мене так,— мовив я.— Питво було добре.

— Мене вивернуло,— зажурено мовив він.

— Ну, не тебе першого. До того ж тепер ти можеш з’їсти величезний гарячий, соковитий, вельми поживний шмат засмаженої на рожні свинини.

Ці мої слова, як видно, не здалися Віллі дотепними. Так само як і мені. Але й недотепними він їх начебто не визнав. Він просто повис на одвірку й дивився на мене, як глухонімий іноземець. А тоді знов усамітнився у ванній.

— Я замовлю кави! — гукнув я йому навздогін.— Вона тебе поправить.

Але кава його не поправила. Віллі випив її, одначе вона не встигла навіть дійти куди треба.

Потім він на часинку ліг. Я поклав йому на чоло мокрий рушник, і він заплющив очі. Лежав, склавши руки на грудях, і ластовиння в нього на обличчі здавалося цяточками іржі на полірованому гіпсі.

Десь о чверть на дванадцяту подзвонив портьє і сказав, що на містера Старка чекають два джентльмени з машиною, які мають одвезти його на ярмаркову площу. Я прикрив трубку рукою і подивився на Віллі. Очі його були вже розплющені і втуплені в стелю.

— На біса тобі їхати на той ярмарок? — спитав я.— Я скажу, хай котяться під три вітри.

— Ні, я поїду,— заявив він замогильним голосом, не спускаючи очей зі стелі.

Отож я зійшов у вестибюль, щоб спровадити двох дрібних місцевих діячів, ладних проїхатися з майбутнім губернатором хоч і на катафалку — аби тільки побачити свої прізвища в газеті. Я таки спровадив їх. Сказав, що містер Старк трохи нездужає і що я сам привезу його десь через годину.

О дванадцятій я знову вдався до лікування кавою. Воно не дало наслідків. Чи, власне, дало, але небажані. З ярмаркової площі, де мав відбутися мітинг, подзвонив Даффі, він хотів знати, якого біса ми не їдемо. Я сказав йому, хай починає ділити між голодними свої сім хлібин та скільки там рибин і благає бога, щоб Віллі прибув на другу годину.

— Що там таке? — запитав Даффі.

— Друже,— відказав я,— чим довше ви цього не знатимете, тим краще для вас.— І поклав трубку.

Близько першої, після того як Віллі зробив ще одну марну спробу підкріпити сили кавою, я сказав:

— Слухай, Віллі, навіщо тобі їхати? Чом не лишитися тут? Сповістиш їх, що занедужав, і позбудешся зайвих прикрощів. А трохи згодом, якщо…

— Ні,— відрубав він і, насилу звівшись, сів на край ліжка. Обличчя його було ясне й натхненне, наче в мученика, що за мить має ступити на вогнище.

— Ну що ж,— мовив я без особливого запалу,— коли вже ти такий з біса затятий, зробимо ще одну спробу.

— Знов кава? — спитав Віллі.

— Та ні,— відповів я і, розстебнувши валізу, дістав звідти другу пляшку. Хлюпнув з неї в склянку й подав йому.— Якщо вірити старим людям,— сказав я,— то найкраще налити на колотий лід дві частини полинівки й додати одну частину житньої горілки. Одначе ми не можемо дозволити собі таких витребеньок. У нас же сухий закон.

Віллі випив. Перша мить була жахлива, а тоді я зітхнув з полегкістю. Через десять хвилин я повторив дозу. Потім звелів йому роздягтися й пустив у ванну холодну воду. Поки він лежав у ванні, я подзвонив портьє і замовив машину. Тоді пішов до номера Віллі по чисту білизну та його другий костюм.

Він почав одягатись, час від часу відволікаючись на те, щоб прийняти чергову дозу.

Нарешті він одягся, сів на край ліжка, і на ньому можна було прочитати: «Обережно — скло! Верх». Але я повів його вниз до машини.

Потім мені довелося знов іти нагору по його промову, яку Віллі залишив у верхній шухляді письмового стола в своєму номері. Текст може йому знадобитись, пояснив він, коли я повернувся. Якщо його зрадить пам’ять, доведеться читати з папірця.

— Все про братика Кролика та братика Опосума¹¹,— докинув я, але він пустив це повз вуха.

Тюремна колимага, підскакуючи на жорстві, рушила до місця страти, і Віллі відкинувся на сидінні й заплющив очі.

Невдовзі я побачив попереду гайок, а край нього — ярмаркові споруди, ряди пошарпаних дешевих автомобілів, фургонів, бричок і американський прапор, що звисав з високої щогли проти блакитного неба. Крізь гуркіт нашої тарадайки пробивалися звуки музики. Даффі сприяв травленню всього того збіговиська.

Віллі простяг руку до пляшки.

— Дай-но,— мовив він.

— Не захоплюйся,— відказав я.— Ти ж до цього діла незвичний. І так уже…

Та Віллі вже підніс пляшку до рота, і навіть якби я й далі кидав слова на вітер, їх однаково заглушило б гучне булькання.

Коли він віддав мені пляшку, її вже не варт було ховати в кишеню. Я нахилив її, але того, що лишилося на дні, не вистачило б і школярці.

— Може б, ти вже й докінчив? — насмішкувато-чемно спитав я.

Він тупо похитав головою і сказав:

— Ні, дякую.— І по тілу в нього перебіг дрож, наче його морозило.

Тоді я допив ті рештки й викинув порожню пляшку за вікно.

— Під’їдьте якомога ближче,— попросив я шофера.

Він під’їхав ближче. Я вийшов, допоміг вилізти Віллі й заплатив шоферові. А тоді ми вдвох помалу рушили по витоптаній, рудій траві до помосту, і навколишньої юрби мовби й не існувало, а оркестр витинав «Кейзі Джонса».

Я покинув Віллі на рудій траві біля помосту, і він лишився сам-один у чужому краю під палючим сонцем, із сонним виразом на обличчі.

А я знайшов Даффі і сказав:

— Вантаж приставлено, давайте розписку.

— Що з ним таке? — запитав Даффі.— Він же наче не п’є. Невже п’яний, негідник?

— Ніколи й до рота не бере,— відповів я.— Просто дорогою в Дамаск побачив божественне світло, і воно його отак засліпило.

— Що з ним таке?

— Треба частіше читати святе письмо,— порадив я Даффі й повів його до кандидата. То була зворушлива зустріч. Я розчинився в натовпі.

Тиснява була велика, бо дух смаженини має здатність творити чудеса. Люди вже сходилися до помосту й займали місця на трибуні для публіки. Оркестр на краю помосту тепер вигравав «Ура, ура, усі зібрались». Посередині помосту розташувалися два місцеві діячі без політичного майбутнього, що приїздили вранці до готелю, ще один добродій,— певне, проповідник, який мав проказати вступну молитву,— і Даффі. А з ними й Віллі, що поволі спливав потом. Вони сиділи рядком на стільцях на тлі задника з прапорів, за столом, також задрапованим прапорами, на якому стояла велика карафа з водою та дві склянки.

Перший підвівся один з місцевих діячів, що звернувся до своїх «друзів-земляків» і представив їм проповідника, а той, звівши вгору довге кощаве обличчя над синім діагоналевим костюмом і мружачи очі від сліпучого сонця, звернувся до Всевишнього. Потім знову встав той самий місцевий діяч і довго блукав манівцями, перш ніж представити слухачам другого місцевого діяча. Спочатку здавалося, що в того другого всі клепки на місці, бо він начебто брав не швидкістю, а витривалістю, та потім виявилось, що клепок у нього в голові не більше, ніж у першого діяча, у проповідника чи в самого Всевишнього. Просто він потребував більше часу на те, щоб виявити це і вказати перстом на Віллі.

А потім Віллі самотньо стояв біля стола, казав «Друзі мої», не знати чого повертав своє гіпсове обличчя то сюди, то туди й копався в правій кишені піджака, намагаючись видобути звідти текст своєї промови.

Поки він шпортався з тими аркушиками й трохи спантеличено розглядав їх — так, наче текст був написаний іноземною мовою,— хтось сіпнув мене за рукав. То була Сейді.

— Як усе було? — запитала вона.

— Подивіться і вгадайте,— відказав я.

Вона пильно поглянула на поміст і спитала:

— Як це ви вхитрилися?

— Крапелиночка на похміллячко.

Сейді знову глянула на поміст.

— Чимала, в біса, крапелиночка,— мовила вона.— З добру кварту, не менш.

Я придивився до Віллі, що, спливаючи потом і хитаючись, німотно стояв на помості під гарячим сонцем.

— Він же на ногах не тримається,— сказала Сейді.

— Він не тримається на них від самого ранку,— мовив я,— і добре, що хоч не падає.

Вона й далі роздивлялася на Віллі. Майже так само, як минулого вечора, коли він лежав трупом на ліжку в моєму номері, а вона стояла поруч. В очах її не було жалю, не було й зневаги. То був непевний, роздумливий погляд. Нарешті вона сказала:

— Та ні, мабуть, ще від народження.

З її тону можна було зрозуміти, що для себе вона це питання розв’язала. Одначе вона все так само не спускала очей з Віллі.

Кандидат ще сяк-так стояв, принаймні поки впирався боком у край стола. Він уже навіть почав говорити. Кілька разів назвав слухачів своїми друзями, щоразу на інший лад, і сказав, що радий з ними зустрітися. А тепер стояв, учепившись обома руками в свої аркушики й пригнувши голову, мов безрога корова перед злими собаками, і з нього аж капотіло на гарячому осонні. Нарешті він опанував себе і підвів голову.

— Оце в мене писана промова,— сказав він.— Про те, що потрібно нашому штатові. Та ні до чого розказувати вам, що йому потрібно. Ви ж бо і є штат. І самі знаєте, чого вам треба. Погляньте на свої штани. Чи вони не протерті на колінах? Прислухайтесь до своїх животів. Чи в них щодня не бурчить з голоду? Подивіться на свій урожай. Чи він щороку не гниє на пні, тому що в окрузі немає пристойних доріг і ви не можете вивезти його на продаж? Подивіться на своїх дітлахів. Чи не ростуть вони темними, як ніч і як ви самі, тому що для них немає школи? — Віллі помовчав і, кліпаючи очима, озирнув натовп.— Ні,— мовив він,— я не читатиму вам по писаному. Ви краще за мене знаєте, що вам потрібно. Але я розповім вам одну історію.

Він замовк, зручніше сперся на стіл і глибоко відітхнув, а піт з нього вже аж струменів.

Я нахилився до Сейді.

— Що цей бісів син надумав?

— Мовчіть! — звеліла вона, не спускаючи очей з Віллі.

А той говорив далі.

— Це кумедна історія,— сказав він.— Отож приготуйтеся сміятись. Ви кишки порвете зо сміху, така вона кумедна. Я розкажу вам про одного селюка. Про такого ж, вибачайте, як і ви, злидня. Еге, такого ж, як і ви. Він ріс, як ведеться в наших краях, на фермі, серед розгрузлих доріг та глибоких ярів, ген на півночі штату. Він добре знав, що таке бути селюком. Знав, як то вставати удосвіта, ступати босими ногами в коров’яче лайно, ще до сніданку Доїти, годувати, чистити, щоб зі сходом сонця вирушити піхтурою за шість миль до школи, де всі учні туляться в одній-єдиній кімнаті. Він знав, які податки луплять і за ту дощану халупу, і за розмиті дороги, де люди грузнуть у червоній глині, у фургонів ламаються осі, а мули підупадають на ноги.

Атож, він добре знав, як то бути селюком, і взимку і влітку. І він зрозумів, що коли хоче чогось досягти, то мусить вибиватися самотужки. Отож він сидів ночами й читав книжки, вивчав закони, сподіваючись зробити щось, аби змінити життя. Він вивчав ті закони не в школах й не в коледжах, а ночами, після тяжкої цілоденної праці в полі. Вивчав, щоб полегшити життя. І собі, і іншим таким, як він, злидням. Не стану вам брехати. Спершу він не думав про інших, про те, як він робитиме їм добро. Спершу він думав тільки про себе, а вже потім до нього дійшла одна річ. Те, що він нічого не доб’ється для себе, якщо не допомагатиме іншим і якщо інші йому не допомагатимуть. Треба робити добро або всім, або нікому. Ось що до нього дійшло.

А дійшло воно до нього з волі й знамення всемогутнього господа одного страшного дня два роки тому, коли завалилася перша мурована школа в його рідній окрузі, бо тамтешні політикани збудували її з негодящої цегли. Було вбито й покалічено десятеро нещасних дітлахів. Та ви знаєте цю історію. Він виступав проти тих політиканів, щоб не будували школу з непотребу, але нічого не домігся, і школа завалилась. Але це змусило його замислитись. Щоб такого більш не повторилося.

Люди довіряли йому, бо то ж він виступав проти махінацій із цеглою. А деякі верховоди у столиці штату дізналися про це, приїхали на ферму його тата у великій гарній машині й сказали, що дуже хочуть, щоб він став губернатором.

Я схопив Сейді за руку.

— Невже він збирається…

— Та цитьте ви! — з люттю відрубала вона.

Я подивився на Даффі, що сидів на помості позад Віллі. Обличчя Даффі було стривожене. Кругле, червоне, мокре від поту — і стривожене.

— О, вони йому такого наговорили! — провадив Віллі.— І той бовдур усе проковтнув. Він заглянув собі в душу і вирішив: а чого ж, спробую повернути все на інше. І хоч не забував, що він усього-на-всього простий хлопець, почав думати, як узятися до діла. Звичайна собі людина, син бідного фермера, він вірив, як і всі ми в нашій глушині віримо, що й найпростіший, найбідніший з нас може стати губернатором — аби тільки його земляки визнали, що він має до цього хист.

Ті добродії в смугастих штанах розкусили нашого простака і обвели його круг пальця. Вони туркали йому у вуха, який буцімто безхребетний нікчема отой Макмерфі, і який покірливий слуга своїх столичних хазяїв Джо Гаррісон, і як вони самі хочуть, щоб він, наш простак, устряв у боротьбу між ними й спробував привести до влади чесний уряд. Отаке вони йому туркали. Але…— Віллі спинився і здійняв до неба праву руку із затиснутими в ній папірцями.— Але чи знаєте ви, хто вони були? Гаррісонові наймані лакизи й посіпаки, які хотіли, щоб наш селюк відняв у Макмерфі голоси селюків. Чи я сам здогадався про це? Ні, не сам. Не сам — бо чув тільки їхню солодку мову. І не знав би правди й досі, коли б оця жінка…— і він показав на Сейді,— коли б оця жінка…

Я штовхнув Сейді ліктем і мовив:

— Сестричко, від сьогодні ви безробітна.

— …коли б оця достойна жінка не знайшла в собі досить чесності й благородства, щоб розкрити мені їхню брудну змову, від якої смердить аж до самого Всевишнього!

Даффі вже звівся на ноги і обережно, бочком посувався до переднього краю помосту. Він з розпачем поглядав то на оркестр, ніби хотів дати йому знак ушкварити музику, то на публіку — ніби силкуючись придумати, що їй сказати. Нарешті він дійшов до Віллі й почав щось говорити йому.

Та на першому ж слові Віллі рвучко обернувся до нього.

— Осьде! — ревнув він.— Осьде! — І змахнув правою рукою, в якій був текст його промови.— Осьде він, Іуда Іскаріот, лакиза і попихач! — Його рука з промовою, якої він так і не прочитав, знов зметнулася, показуючи на Даффі.

Даффі намагався щось йому сказати, але Віллі не слухав, а все вимахував своїми аркушиками перед його носом і кричав:

— Дивіться на нього! Дивіться!

Даффі, задкуючи від нього, озирнувся на оркестр, замахав руками до музикантів і заволав:

— Грайте! Грайте! «Зоряний прапор»!¹²

Та оркестр не заграв. А коли Даффі знов обернувся до Віллі, той іще завзятіше, ніж доти, махнув перед ним своїм рукописом і крикнув:

— Дивіться, ось він, Гаррісонів прислужник!

— Це неправда! — зойкнув Даффі й відступив ще на крок від грізної правиці.

Не знаю, чи Віллі мав намір це зробити. Та мав чи не мав, але зробив. Не можна сказати, що він зіпхнув Даффі з помосту. Він тільки наступав на Даффі, а той задкував понад самим краєм помосту, неначе в танці, такому собі повільному, плавному, легкому, мрійливому адажіо, виписуючи руками кола перед обличчям, що скидалося на здивований вершковий торт з діркою посередині — то був рот Даффі, але з нього не виходило ані звука. Не чути було ані звука й на п’яти акрах спітнілого люду. Всі мовчки стежили за танцем Даффі.

Отак танцюючи, він і полетів з помосту. А впавши на землю, привалився до підпори і застиг, півлежачи, півсидячи, з усе ще роззявленим ротом. Одначе й тепер з рота в нього не вийшло ані звука, бо йому геть забило подих.

Така сцена, а я без фотоапарата!

Віллі навіть не завдав собі клопоту зазирнути за край помосту.

— Хай лежить, свиня! — вигукнув він.— Хай лежить, а ви, простаки, послухайте мене. Еге, ви теж простаки, і вони дурили вас так само, як і мене, хтозна-скільки разів. Бо ми, по-їхньому, на те й існуємо. Щоб нас дурили. Ну, а цього разу я сам пошию когось у дурні. Я виходжу з гри. І знаєте чому? — Він зробив паузу і провів по обличчю долонею лівої руки, втираючи піт.— Не тому, що почуваю себе ображеним. Аж ніяк, я ще ніколи в житті не почував себе так добре, бо тепер я знаю правду. Мені б належало давно її знати. Якщо злидень чогось хоче — він має сам цього добиватися. Ніякі медоточиві добродії в розкішних автомобілях нічого для нього не зроблять. І коли я знов прийду до вас як кандидат на губернатора, я прийду сам і прийду, щоб перемогти. Але тепер я виходжу з гри.

Я відмовляюся на користь Макмерфі. Бог свідок, усе, що я тут казав про Макмерфі,— правда, і я ладен повторити свої слова знов і знов, але я закликатиму виборців нашого штату голосувати за нього. Я, а зі мною й інші селюки гуртом виб’ємо дух з того Джо Гаррісона, так що він у нас і в гицелі не поткнеться. А тоді побачимо, як покаже себе Макмерфі. Це його останній шанс. Настав час, коли треба сказати правду, і я скажу її. Рознесу по всьому штату, з краю в край, навіть якщо мені доведеться їздити верхи на хворостині чи вкрасти собі мула, і ніхто — ні Джо Гаррісон, ні хтось іще — мене не зупинить. Бо мене надихає свята віра, і я…

Я нахилився до Сейді.

— Слухайте, мені потрібно зателефонувати в столицю. Я подамся до готелю чи де тут у них найближчий телефон. Треба повідомити про це газету. А ви лишайтеся тут і, бога ради, добре все запам’ятайте.

— Гаразд,— кинула вона, не дуже дослухаючись до мене.

— А коли вистава скінчиться, хапайте Віллі й везіть його до міста. Будьте певні, що Даффі вас у свою машину не запросить. Отож беріть цього йолопа і…

— Де ж пак, йолопа,— мовила вона. Тоді додала: — Катайте собі.

І я пішов. Я протискався крізь натовп скраю трибуни для публіки, а голос Віллі гупав у мої барабанні перетинки й струшував сухе листя з дубів. Повертаючи за ріг трибуни, я озирнувся й побачив, як Віллі жбурляє геть свої аркушики з промовою, і вони, кружляючи, падають йому до ніг, як він б’є себе кулаками в груди й кричить, що правда там і їй не потрібні ніякі папірці. Він стояв на помості серед розкиданих аркушиків, піднявши догори руку, так що рукав піджака задерся аж до ліктя, з червоним, як буряк, геть мокрим від поту обличчям, із звислим на чоло чубом і викоченими палаючими очима, п’яний мов чіп, і позад нього яскріли червоно-біло-сині прапори, а над ним — розжарене до кольору міді небо.

Я трохи пройшов по вимощеній жорствою дорозі, а тоді мене підібрав ваговоз, що їхав до містечка.

Пізно ввечері, коли все ущухло і місцевий поїзд, важко сапаючи серед полинового простору під зоряним небом, віз містера Даффі назад до столиці (певна річ, складати звіт Джо Гаррісонові), а Віллі вже кілька годин був у ліжку, відсипляючись з перепою, я сягнув рукою по пляшку, що стояла на письмовому столі в моєму номері аптонського готелю, і спитав Сейді:

— Чи не зволите ковток рідини, перед якою не можуть встояти ніякі грати чи дошки?

— Що-що? — перепитала вона.

— Ні, вам не зрозуміти цієї думки, яку я висловив за всіма правилами граматики.

— А, я й забула,— мовила Сейді.— Ви ж училися в університеті.

Атож, я за всіма правилами вчився в університеті, але, як тепер зрозумів, навчився там далеко не всього, що належало б знати.

Віллі дотримав свого слова. Він роз’їжджав по штату, закликаючи голосувати за Макмерфі. Їздив він не верхи на хворостині, не на купованому чи вкраденому мулі. Але заїздив геть свого доброго держаного автомобіля на нерівних, схожих на пральну дошку дорогах, на глибокій, аж до осей, пилюзі, а втрапивши під зливу, загрузав у чорному багні й мусив сидіти в автомобілі, чекаючи, поки нагодиться запряг мулів і витягне його. Він ставав на приступках школи, на ящику, позиченому в місцевого крамаря, на фермерському возі, на ганку придорожньої крамниці — і промовляв.

— Друзі червонопикі злидні і тюхтії, брати селюки,— звертався він до слухачів, нахиляючись уперед і вдивляючись у їхні обличчя. А тоді робив паузу, чекаючи, поки вони всотають його слова.

Западала тиша, і в натовпі наростали обурення і протест. Ті люди знали, що так їх називають позаочі, але ніхто ще не ставав отак перед ними й не казав їм цього в обличчя.

— Еге ж,— провадив Віллі, кривлячи рота,— еге ж, оце ви і є, і нема чого визвірятися на мене за ці слова. А хоч і визвіряйтеся, я все одно їх кажу. Оце ви і є. І я також. Атож, і я червонопикий злидень, бо мене так само палило сонце. Атож, і я тюхтій, бо попався на гачок отому медоточивому добродієві у розкішному автомобілі. Мені встромили в рота солодку жуйку, і я замовк. Атож, я селюк, той самий селюк, якого вони хотіли використати, щоб розколоти і обернути на свою користь голоси інших селюків. Але я звівся з чотирьох лап і став на рівні ноги, бо навіть собака може цього навчитися, тільки дай йому час. І я навчився. На це теж потрібен був час, але я навчився, і ось стою перед вами на власних ногах.— Він знов нахилявся до слухачів й запитував: — А ви? Ви стоїте на власних ногах? Чи навчилися бодай цього? Чи можете навчитися, як по-вашому?

Він казав їм прикрі речі. Узивав їх прикрими словами, проте щоразу, майже щоразу, їх обурення і протест минали, і Віллі нахилявся до них, викотивши очі, і обличчя його лисніло під гарячим сонцем чи в нерівному червонястому світлі бензинових ліхтарів. Вони слухали, а він велів їм випростатись і стати на власні ноги.

— Ідіть голосуйте,— казав він.— Цього разу голосуйте за Макмерфі, бо більше вам нема за кого. Але голосуйте одностайно, покажіть, на що ви здатні. Оберіть його, а якщо не виправдає довіри — розіпніть. Атож,— повторював він, нахиляючись уперед,— якщо не виправдає довіри — розіпніть. Дасте мені молотка та цвяхів, і я сам його розіпну. Голосуйте,— велів він їм.— Оберіть Макмерфі,— велів він.

Він нахилявся до них і казав:

— Слухайте мене, злидото. Слухайте мене і розкрийте свої очі на святу й божу, не загиджену мухами правду. Якщо у вас лишилася хоч крихта розуму, ви побачите й дотямите її. Ось вона, ця правда: ви злидота, і ніхто ніколи не допомагав злидоті, крім неї самої. Оті, що в місті, нічим вам не допоможуть. Ваша доля у ваших руках і в руках божих, але тоді бог дасть, як сам заробиш!

Він утовкмачував їм це, а вони стояли перед ним, заклавши великі пальці за шлейки комбінезонів, і мружили на нього очі з-під крисів насунутих на лоба капелюхів, так ніби роздивлялися щось аж ген за долиною чи затокою і не могли збагнути, що воно таке, або, вгледівши якийсь раптовий порух у чагарнику по той бік поля, пильнували, що звідти вигулькне, і під тими пильними, примруженими очима двигтіли щелепи, перемелюючи пресований тютюн, у русі повільному, розміреному й невблаганному, мов поступ Історії. Та для бидла Час — це ніщо, і для Історії також. Вони не спускали з Віллі очей, і коли б хтось добре придивився до них, то помітив би, як щось у них зрушується. Вони стояли напрочуд сумирно, навіть не переступали з ноги на ногу; в них такий хист — бути сумирними, це можна побачити з того, як вони незворушно й мовчки стоять на розі вулиці, приїхавши до міста, або ж сидять навпочіпки край дороги, втупивши очі в далину, туди, де дорога перевалює через пагорб,— стояли й невідривно, не кліпаючи, дивилися на чоловіка перед собою. В них такий хист — бути сумирними. Та часом їхня сумирність доходить краю. Зненацька уривається, наче туго напнута струна. Котрийсь із них тихо сидить собі на молінні просто неба, аж раптом схоплюється, здіймає руки догори й волає: «О господь наш усемогутній! Я уздрів його ім’я!» Або котрийсь інший раптом натискає на спуск рушниці — і сам дивується, почувши постріл.

А Віллі стоїть на підвищенні проти них. Під ясним сонцем чи в червонястому світлі бензинових ліхтарів.

— Ви питаєте, яка моя програма? А ось яка, злидні. Розіпніть їх! Розіпніть Джо Гаррісона. Розіпніть кожного, хто стане на вашому шляху. Розіпніть Макмерфі, якщо не виправдає довіри. Розіпніть усіх, хто стане вам на заваді. Дайте мені молотка та цвяхів, і я зроблю це своїми руками. Розіпніть їх на дверях клуні! І не зганяйте з них синіх мух індичим крильцем!

Авжеж, то був справді Віллі. Той самий чоловік з тим самим ім’ям.

На губернатора обрали Макмерфі. Цьому прислужився й Віллі: в тих округах, де він побував, проголосувало більше виборців, ніж будь-коли раніше. А сам Макмерфі протягом усієї передвиборної кампанії не знав, як йому повестися щодо Віллі. Спершу він соромливо відвертався, бо Віллі висловлювався про нього досить круто, а потім, коли виявилося, що Віллі таки має вплив, нібито почав загравати. І зрештою Віллі став перед усім людом і розповів навпростець, як люди Макмерфі запропонували оплатити його витрати, але він, мовляв, їздить по округах з власного почину й не належить до прихвоснів Макмерфі, дарма що закликає голосувати за нього. Отож він і далі платитиме сам за себе, навіть якщо для цього доведеться ще раз, і то вже востаннє, перезаставити татову ферму. Еге ж, і коли хтось не має двох доларів на виборчий податок, хай прийде до нього і скаже про це, і він, Віллі Старк, заплатить за нього із заставних під татову ферму. Отак він вірив у те, що казав.

Макмерфі став губернатором, а Віллі повернувся до Мейсон-Сіті й до своєї адвокатської практики. Десь із рік він нудився такими дріб’язковими справами, як крадіжки курей, привласнення заблуканої худоби, незначні ножові поранення (одна з неодмінних розваг на суботніх танцювальних вечірках у Мейсон-Сіті). Та потім на будівництві мосту через річку Акамалджі, що його споруджував штат, обвалилося риштування, і при цьому потерпіла бригада робітників — двоє чи троє загинули. Чимало тих робітників було з Мейсонської округи, і захищати свій позов вони доручили Віллі. Тоді про нього писали в усіх газетах. І ту справу він виграв. Потім в окрузі Акамалджі, на захід від Мейсон-Сіті, знайшли нафту, і Віллі брав участь у тяжбі між нафтовою компанією і кількома незалежними орендарями. Його сторона взяла гору, і він уперше в житті помацав руками великі банкноти. Та ще й немало.

Увесь той час я не бачив Віллі. А побачив його знов уже на первинних виборах від демократичної партії 1930 року. Та то були не вибори. То було справжнє побоїще в загоні для молодих биків, і розгром англійської кавалерії під Балаклавою, і суботня ніч у салуні Кейзі — усе разом,— і коли дим розвіявся, на стінах не лишилося жодної картини. Не лишилося й ніякої демократичної партії. Лишився тільки Віллі, з чубом, що ліз йому в очі, у прилиплій до живота сорочці. В руці він стискав різницьку сокиру і аж заходився криком, жадаючи крові. А на задньому плані тієї сцени, під розколошканим багряним небом з лиховісними білими плямами, схожими на клапті піни, обабіч Віллі вимальовувалися ще дві постаті — Сейді Берк та високого на зріст, сутулуватого чоловіка з неквапливою мовою, засмаглим сумним обличчям і очима, які звичайно називають замріяними. Той чоловік був Х’ю Міллер — юридичний факультет Гарвардського університету, ескадрилья імені Лафайєта¹³, Croix de Guerre¹⁴, чисті руки, щире серце, ніякого політичного минулого. Чоловік, що багато років був поза грою, аж поки хтось (Віллі Старк) дав йому в руку бейсбольну битку, і він відчув, як його пальці звично обхопили руків’я. Він був справжній чоловік, а до того й генеральний прокурор. А Сейді Берк була просто Сейді Берк.

Були, звісно, за гребенем пагорба й інші люди. Приміром, такі собі панове, що колись віддано служили Джо Гаррісонові, але, виявивши, що ніякого Джо Гаррісона більш не буде — в політичному розумінні,— мусили шукати нового друга. Волею випадку цим другом став для них Віллі. Та вони й не мали більш куди податися. Отож і вирішили найнятись до Віллі й розвиватися разом зі своїм штатом. І Віллі таки найняв їх і завдяки цьому здобув чимало голосів поза межами верстви червонопиких і репаних. Трохи згодом він найняв навіть Малюка Даффі, що очолив шляхове відомство, а потім, за останнього терміну губернаторства Віллі, став і помічником губернатора. Я часто дивувався, навіщо Віллі тримає його при собі. І не раз запитував:

— На біса він тобі здався, цей бовдур?

Іноді Хазяїн тільки сміявся й нічого не казав. Іноді відповідав:

— Ет чорт, хтось же має бути губернаторським помічником, а вони всі однакові.

Але одного разу сказав:

— Я тримаю його, бо він нагадує мені про дещо.

— Про що саме?

— Про те, чого я не хочу забути.

— Що ж воно таке?

— А те, що коли вони приходять до тебе з улесливою мовою, не треба їх слухати. Оцього я не повинен забувати.

То ось що він мав на думці. Малюк був одним з тих, що приїхали до нього у великому автомобілі, коли Віллі був дрібним провінційним адвокатом, і всіляко улещали його.

Та чи в цьому була причина? Точніше, чи тільки в цьому? Як на мене, існувало ще щось. Певне, Хазяїн відчував своєрідну гордість від того, що зміг так піднести Малюка Даффі. Спершу він розтрощив Даффі, а потім позбирав шматки й знову зліпив його, вже як свій власний витвір. Мабуть, він неабияк тішився, дивлячись на Малюків позірний блиск, на його діамантовий перстень і думаючи, що все це лише бутафорська оболонка, під якою ховається порожнеча, і що досить йому ворухнути пальцем, як Малюк Даффі розвіється в повітрі, мов димок від сигарети. Якоюсь мірою саме піднесення Малюка руками Хазяїна було його помстою Малюкові, бо щоразу, як Хазяїн спиняв на ньому свій сонний, замислений і відчужений погляд, у Малюка холонуло й стискалось його ожиріле серце, і він згадував, що досить Хазяїнові ворухнути пальцем — і від нього, Даффі, не залишиться нічого, крім легенької струминки диму. А якоюсь мірою піднесення Малюка було для Хазяїна і остаточним показником його власного піднесення.

Та чи цим усе пояснювалось? Точніше, чи тільки цим? Мені подумалося, що була ще одна причина. А саме: з якоїсь дикої примхи долі Малюк Даффі обернувся немовби другим «я» Віллі Старка, і вся та зневага, всі образи, що їх Віллі Старк вивергав на Малюка Даффі, були, по суті, тим, що одне «я» Віллі Старка, спонукуване сліпою внутрішньою потребою, скеровувало проти його другого «я». Але цього висновку я дійшов куди пізніше, уже в самому кінці.

А тим часом Віллі тільки-но став губернатором, і ніхто не знав, чим усе воно скінчиться.

Що ж до мене, то в самому розпалі виборчої кампанії я лишився без роботи.

Я працював тоді в «Кронікл» політичним оглядачем. І вів постійну рубрику. Отже, був поважною персоною.

Одного дня Джім Медісон викликав мене на зелений килим, що оточував кого стіл, немов пасовище.

— Джеку,— сказав він,— ти, звісно, знаєш, якої лінії дотримується «Кронікл» на цих виборах.

— Авжеж,— відповів я.— Вона хоче знов обрати Сема Макмерфі за його видатні заслуги біля керма влади та бездоганну репутацію державного діяча.

Він кисло посміхнувся й промовив:

— Еге ж, вона хоче знов обрати Сема Макмерфі.

— Пробачте, я забув, що ми тут у родинному колі. Думав, ще пишу до своєї рубрики.

З обличчя Джіма Медісона збігла посмішка. Він погрався олівцем на столі.

— З приводу твоєї рубрики я тебе й викликав,— сказав він.

— Слухаю,— мовив я.

— Чи не міг би ти наддати пари? У нас же вибори, а не збори Епвортської ліги¹⁵.

— Та певне, що вибори.

— То, може б, ти трохи наддав?

— Коли йдеться про Сема Макмерфі,— відказав я,— то не знаходиться йгрудочки крейди, щоб зробити з чорного біле. Я й так витискаю все, що можу.

Він з хвилину обмірковував мої слова. Тоді почав знову:

— Хоч той Старк і твій приятель, ти не…

— Він мені не приятель,— огризнувся я.— Я навіть не бачив його від минулих виборів. Особисто мені байдужісінько, хто стане губернатором штату, хоч би який то був сучий син. Та я людина наймана і докладаю всіх зусиль, аби не виказати в цій рубриці свого палкого переконання, що Сем Макмерфі один з найбільших сучих…

— Ти знаєш лінію «Кронікл»,— з притиском мовив Джім Медісон і втупив очі в заслинений, пожований недокурок своєї сигари.

День був гарячий, а струмінь повітря від електричного вентилятора віяв тільки на Джіма Медісона, зовсім не сягаючи мене, і в моїй горлянці застрягла нитка кислої, жовтої на смак слини, як буває при печії, а голова була наче висушений гарбуз з кількома насінинами, що гримотять усередині. Отож я поглянув на Джіма Медісона і мовив:

— Гаразд.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав він.

— Те, що сказав,— відповів я і рушив до дверей.

— Слухай, Джеку, я ж…— почав був він і поклав недокурок у попільницю.

— Знаю,— сказав я,— ви маєте дружину та дітей, і ваш старший у Прінстонському університеті.

Я казав це не спиняючись.

У коридорі за дверима був холодильний бачок. Я став біля нього, взяв зі стосика конічний паперовий стаканчик і влив у себе з десяток таких стаканчиків крижаної води, щоб змити з горлянки ту жовту кислятину. А потім ще трохи постояв у коридорі з повним шлунком води, ніби там лежав важкий холодний міхур.

Тепер я міг спати допізна, а прокинувшись, і далі лежати незворушно, лише спостерігаючи, як гаряче, кольору топленого масла сонячне проміння просотується крізь нещільні штори, бо готель, в якому я мешкав, був далеко не найкращий у місті, а мій номер — далеко не найкращий у тому готелі. Коли мої груди здіймалися, вдихаючи повітря, вогке простирало липло до голого тіла, бо влітку там усі сплять голяка. Знадвору долинав віддалений гуркіт трамваїв і мекання автомобільних клаксонів — не надто гучна, але розмаїта й безугавна суміш звуків, що подразнювала нервові закінчення, мов дотик грубої вовни. Час від часу внизу бряжчав посуд — мій номер містився над кухнею. А вряди-годи там чувся спів котрогось із негрів.

Я міг лежати скільки захочу й перебирати подумки образки того, що часом потрібно чоловікові: кава, жінка, гроші, чарка, білий пісок і голуба вода,— а потім помалу, один по одному, упускати їх, наче колоду карт з руки. Та, мабуть, усі ті речі, що нам потрібні, схожі на карти. Насправді вони потрібні нам не самі собою, хоч ми й вважаємо, що не так. Адже карта нам потрібна не як саме карта, а тому, що в цілком довільній системі правил і цінностей і в особливій комбінації, частину якої ми вже маємо в руках, вона набуває певного значення. Але припустімо, що ми не за картярським столом. І тоді, якщо ми навіть знаємо правила гри, та чи та карта не має для нас ніякого значення. Вони всі подібні на вигляд.

Отож я лежав собі, хоча й знав, що через деякий час однаково встану,— не вирішу встати, а просто раптом усвідомлю, що вже стою посеред кімнати, так само як згодом, щоразу трохи дивуючись, виявлятиму, що п’ю каву, розмінюю гроші, упадаю коло жінки, підношу до рота чарку, плаваю у воді. Неначе хворий на амнезію, що грає сам із собою в лікарняній палаті. Отак і я встану й здам собі карти, аякже. Тільки потім. А поки що лежатиму й далі, знаючи, що вставати мені не доконче, й відчуваючи блаженну порожнечу та приємну втому, немов святий після нічного єднання з богом. Адже Бог і Ніщо мають багато спільного. Досить лише на мить опинитись віч-на-віч з тим чи з тим — і виявиться, що впливають вони на людину однаково.

У той час я здебільшого лягав спати рано. Інколи сон стає поважним і всеосяжним ділом. Тоді лягаєш спати вже не для того, щоб уранці встати, а навпаки, встаєш для того, щоб знову лягти. І серед дня не раз ловиш себе на тому, що стоїш непорушно, і чогось чекаєш, і дослухаєшся. Мов хлопчик на залізничній станції, якому кортить сісти в поїзд і поїхати, а поїзда ще немає. Стоїш, дивишся в далину на колію, але хмарки чорного диму все не видно. Нетерпляче ходиш сюди-туди, потім ураз спиняєшся й нашорошуєш вуха. Поїзда все не чути. І ти, в своєму святковому костюмчику, стаєш навколішки просто на брудну жужіль,— за що мати добряче наскубе тобі чуба,— припадаєш вухом до рейки і чекаєш першого безгучного шереху, що долине по рейці задовго до того, як ген на обрії з’явиться і почне розростатися чорна хмарка диму. Отак тоді чекаєш і ночі, дослухаючись ще задовго до того, як вона зрине на обрії, і задовго, задовго до того, як вона насуне на тебе, важенна, розжарена, гримка, мов величезним чорним локомотивом, і чорні вагони зі скреготом ураз зупиняться, і провідник з лиснючим чорним обличчям підсадить тебе на приступку, примовляючи: «Прошу, паничу, прошу».

У такому сні нічого не сниться, але тебе ні на мить не залишає свідомість того, що ти спиш, ніби тобі давно сниться, що ти спиш, і в тому сні тобі також сниться, що ти спиш — спиш і також бачиш сон, що ти спиш,— і так далі, без кінця, все глибше й глибше до основи.

Отаке сталося зі мною, коли я лишився без роботи. І то не вперше. Таке було зі мною і раніш, уже двічі. Я навіть назву цьому придумав — Велика Сплячка. Ще першого разу, перед тим як покинути університет за кілька місяців до завершення дисертації з американської історії. Робота була майже закінчена, і всі відгукувалися про неї схвально. Аркуші машинопису лежали стосиком на столі біля друкарської машинки. Поряд стояли ящички з картками. Я вставав пізно, дивився на той стосик і бачив, як краї верхнього аркуша починають загинатися на прес-пап’є. Дивився і ввечері, коли, повечерявши, лягав спати. Нарешті одного ранку я встав так само пізно, вийшов за двері й більш не повернувся, так і залишивши ті аркуші на столі. А вдруге Велика Сплячка напала на мене перед тим, як я подався геть із знаменитої квартири і Лойс порушила справу про розлучення.

Та цього разу не було ні американської історії, ні Лойс. Одначе Велика Сплячка була.

Урешті я все-таки вставав і починав бити байдики. Ішов у кіно, тинявся по підпільних пивничках, плавав, а часом їхав до заміського клубу, лежав там на траві й спостерігав, як два здорові лобурі вимахують ракетками, перекидаючись білим м’ячиком, що зблискує на сонці. А траплялося, що одним з гравців була дівчина, і її коротка біла спідничка закручувалася й метлялася навколо засмаглих стегон і також зблискувала на сонці.

Кілька разів я навідав Адама Стентона, хлопця, з яким ми разом виросли у Берден-Лендінгу. Тепер він став відомим хірургом, під чий скальпель добивалося більше людей, ніж він устигав різати, професором медичного факультету, та ще й примудрявся писати численні статті для наукових журналів і виступати з доповідями на з’їздах медиків у Нью-Йорку, Балтіморі й Лондоні. Він і досі жив одинаком. Не мав часу одружитися, казав він. Він не мав часу ні на що. Але вряди-годи все-таки знаходив якусь часинку для мене, і тоді я сидів у обшарпаному м’якому кріслі в його обшарпаній, захаращеній паперами квартирі, де кольорова служниця тільки розквецювала пилюку по меблях. Мене завжди дивувало, чому він так недоладно живе, маючи, напевне, цілком пристойні заробітки, але зрештою я збагнув, що він просто не бере грошей з багатьох людей, яких оперує. Серед своїх колег він зажив репутації придурка. А коли й брав гроші, то їх у нього легко міг виманити перший-ліпший, хто мав напоготові якусь жалісну брехеньку. Єдиною цінною річчю в його квартирі було фортепіано — таки найкраще і найдорожче.

Коли я бував у Адамовій квартирі, він майже весь час сидів біля фортепіано. Мені казали, що він добре грає, та я на цьому не розуміюся. Одначе послухати його не відмовлявся, а надто сидячи в зручному м’якому кріслі. Не думаю, щоб Адам не чув, як я іноді казав, що музика мене не цікавить, але чи то він забував про це, чи то просто не міг повірити, що таке можливе. Так чи так, а він повертав голову до мене й казав: «А оце… ти тільки послухай… боже мій, це ж просто…» Але голос його уривався, і слова, які мали повідати, що то за прекрасна, вічна й незрівнянна річ, так і лишалися невимовлені. Речення зависало й повільно крутилося в повітрі, наче уривок перетертої мотузки, а Адам дивився на мене своїми глибоко посадженими ясними крижанисто-блакитними відчуженими очима,— такими очима й таким поглядом дивиться на нас удосвіта наше сумління,— а потім, на відміну від сумління, усміхався, ледь-ледь, такою собі непевною, майже винуватою усмішкою, що ніби знімала закляття з суворих уст та різко окресленого підборіддя і, здавалося, говорила: «Ет чорт, ну що вдієш, друже, коли я отак на тебе дивлюся, просто такий уже в мене погляд». Потім ця усмішка зникала, Адам одвертався до фортепіано і торкався руками клавіш.

Рано чи пізно, натішившись музикою, він опускався у друге таке саме обшарпане крісло. Або, раптом згадавши, міг налити мені скляночку, а часом навіть і сам випивав одну, так розбавивши віскі водою, що воно ставало бліде, як зимове сонце, та й гріло не краще. Ми сиділи мовчки, помалу попиваючи зі склянок, і очі Адамові світилися холодним блакитним вогнем і здавалися ще блакитнішими на тлі смаглявої шкіри, туго напнутої на кістках обличчя. Усе було наче за тих часів, коли ми ще хлопчаками, у Берден-Лендінгу, ходили на риболовлю. Тоді ми годинами сиділи в човні під пекучим сонцем, не озиваючись і словом. Або лежали на піщаному березі. Або десь у поході, отаборившись просто неба, лягали після вечері біля невеличкого димучого багаття проти москітів — і так само ані слова.

Може, Адам через те й приділяв мені трохи свого часу, що я збуджував у ньому спомини про Берден-Лендінг та про минулі дні. Хоч він і не говорив про це. Але одного разу таки заговорив. Він сидів у кріслі, дивлячись на склянку з отією своєю примочкою для очей і повільно обертаючи її довгими, твердими навіть на вигляд, нервовими пальцями. А тоді звів очі на мене й промовив:

— Добре нам тоді жилося, правда ж? Коли ми були дітьми.

— Еге ж,— відказав я.

— Ти, я і Анна,— докинув він.

— Еге ж,— повторив я і подумав про Анну. Тоді спитав: — А тепер тобі живеться не добре?

Він з півхвилини обмірковував моє запитання, наче йшлося про справді серйозні речі,— а може, так воно й було. Потім відповів:

— Та я, здається, ніколи про це й не замислювався.— А тоді додав: — Ні, таки ніколи не замислювався.

— Хіба тобі не добре живеться? — знову запитав я.— Ти ж знаменитість. Хіба не добре бути знаменитістю? — не вгавав я.

Я розумів, що ніхто не має права ставити такі запитання, а надто таким тоном, але спинитись я вже не міг. Ти ріс з кимось разом, і тепер він досяг успіху, став знаменитістю, а ти не досяг нічого; одначе поводиться він з тобою, як і колись, ніби нічого не змінилося. Та саме це й підбурює тебе отак його штрикати, хоч як би ти себе при цьому картав. Існує своєрідний снобізм невдах. Це щось ніби спілка, стара гвардія, «Череп і кістки»¹⁶, і немає бридкішої і пихатішої гримаси, ніж та, яка викривлює уста п’яниці, коли він навалиться на стойку поруч із давнім товаришем, що став знаменитістю, але анітрохи не змінився, або коли давній товариш приведе його до себе додому повечеряти і познайомить з гарненькою ясноокою жіночкою та випещеними дітлахами. В обшарпаній квартирі Адама не було гарненької жіночки, але він став знаменитістю, і я не стримався.

Та він і взнаки нічого не дав. Тільки звернув на мене свій щирий блакитний погляд, у ту мить трохи затуманений, і мовив:

— Просто це одна з тих речей, про які я взагалі не думаю.

А потім легка усмішка знов невпізнанно змінила його уста, що звичайно скидалися на рубець від точного, чистого й упевненого хірургічного розтину, добре, без найменшої зморщечки, загоєного.

І тоді, намагаючись по змозі загладити своє хамство, я м’яко натиснув на гальма й сказав:

— Атож, нам і справді добре жилося, коли ми були дітьми, ти, Анна і я.

Атож, Адамові Стентону, Анні Стентон і Джекові Бердену добре жилося біля моря в Берден-Лендінгу, коли вони були дітьми. З Мексіканської затоки раптом міг налетіти і часом таки налітав шквал, небо чорніло від зливи, пальми безладно розгойдувались, а потім усі разом хилилися додолу, і їх листя, наче мокра бляха, відбивало останні зблиски набряклого, хворобливо-жовтого клоччастого неба; ніяка буря не студила й не валила нас у нашому «королівстві біля моря»¹⁷, бо ми були в безпеці у білому будинку, їхньому чи нашому, стояли біля вікна й дивилися, як за дамбою, наче збиті вершки, здіймається прибій. А позад нас у кімнаті сидів губернатор Стентон, чи містер Елліс Берден, чи обидва, бо вони були друзі, чи суддя Ірвін, бо він теж був друг,— і не знайшлося б у світі такого вітру, що насмілився б потурбувати губернатора Стентона, містера Елліса Бердена чи суддю Ірвіна.

«Ти, Анна і я»,— сказав мені тоді Адам Стентон, і я сказав те саме йому. Отож одного ранку, таки вилізши нарешті з ліжка, я подзвонив Анні і сказав:

— Давно вже я не згадував про тебе, та ось цими днями навідав Адама, і він сказав, що тобі, йому й мені добре жилося колись. То, може, повечеряємо разом? Дарма що ми вже ледве дибаємо.

Вона погодилась. Звичайно, вона аж ніяк не ледве дибала, одначе й нічого доброго з тієї вечері не вийшло.

Анна спитала мене, що я роблю, і я відповів:

— Анічогісінько. Чекаю, поки розтечуться мої капітали.

Вона не сказала, що мені слід би знайти собі якесь діло, начебто й не подумала нічого такого. А це вже було добре. Тоді я спитав її, а що робить вона, і вона засміялася й відказала:

— Анічогісінько.

Та я знав, що це неправда, бо вона завжди морочилася і з якимись сиротами, недоумками й сліпими неграми, і все те задурно. І з її вигляду можна було зрозуміти, що вона багато розтрачує марно — не гроші, а зовсім інше. Отож я сказав.

— Ну що ж, принаймні сподіваюся, що ти робиш це в приємному товаристві.

— Та не дуже,— мовила вона.

Я придивився до неї пильніше й побачив те, що й сподівався побачити, та й не раз бачив, і не сидячи отак проти неї. Побачив Анну Стентон, що, може, й не була красунею, зате була Анною Стентон. Анну Стентон: смагляве, із золотавим полиском обличчя, проте не таке темне, як Адамове, і шкіра обтягує кістки хоча й менш помітко, ніж у Адама, одначе досить туго — певне, майстер не хотів витрачати зайвого матеріалу на всякі там округлості та ямочки й надав виробові простої, досконалої форми. Темне волосся, гладенько, майже туго зачесане на рівний проділ. Блакитні очі з прямим, як у Адама, поглядом; але ясну, відчужену крижанисту блакить у них витісняла глибша, насичена й бентежна барва. Принаймні інколи. Вони були дуже схожі, Адам і Анна. Цілком могли б бути близнятами. Навіть усміхались однаково. А от уста в Анни мали іншу форму. Вони нітрохи не нагадували рубця від точного, чистого, впевненого й добре загоєного хірургічного розтину. Тут майстер дозволив собі витратити трохи зайвого матеріалу. Зовсім небагато. Але досить.

Отака була Анна Стентон, і я побачив те, що й сподівався побачити.

Вона сиділа проти мене дуже прямо, високо тримаючи голову на гарному, рівному й круглому стеблі шиї над тендітними прямими плечима, і її тендітні, але округлі голі руки з математичною точністю прилягали до боків.

І, дивлячись на неї, я думав, як бездоганно точно прилягають одна до одної під столом її тендітні ноги — стегно до стегна, коліно до коліна, гомілка до гомілки. Власне, в ній завжди було щось стилізовано-досконале, щось від барельєфів і статуеток із зображенням царівен пізнього Єгипту, де граційність і жіночність, лишаючись граційністю й жіночністю, втілені у математично точну форму. Анна Стентон завжди дивилася прямо на співрозмовника, проте здавалося, що вона дивиться кудись у далечінь. Вона завжди тримала голову високо, і здавалося, вона дослухається до якогось голосу, якого тобі почути не дано. Вона завжди стояла прямо, виструнчившись, і здавалося, вся її граційність і жіночність затиснута в суворі рамки ідеї, якої тобі не збагнути.

Я спитав:

— То що, надумала лишитися старою дівою?

Вона засміялась і відказала:

— Нічого я не надумала. Давно вже перестала загадувати на майбутнє.

Ми пішли танцювати на п’ятачку завбільшки з носовик між столиків, на яких тулилися тарілки з курячими кістками й недоїденими макаронами та пляшки від італійського червоного вина. Хвилин п’ять той танець ще мав сякий-такий сенс, а потім став скидатися на якусь копітку й марудну роботу, що її робиш уві сні й що начебто має сенс, але в чому він полягає, годі збагнути. Потім музика змовкла, і спинитися танцювати було ніби прокинутись від того сну, радіючи, що ти прокинувся й позбувся його, і водночас шкодуючи про це, бо тепер уже ніколи не дізнаєшся, як там усе було.

Певне, й Анна почувала щось подібне, бо, коли я згодом знов запросив її до танцю, вона сказала, що їй не хочеться, краще посидіти й побалакати. Балакали ми довгенько, та це було не набагато краще, ніж танцювати. Не можна ж без кінця балакати про те, як з біса добре нам жилося, коли ми були дітьми.

Я провів її до будинку, де вона наймала квартиру, куди показнішого, ніж Адамів сарай,— губернатор Стентон помер далеко не в злиднях,— і ми зайшли у вестибюль. Вона побажала мені на добраніч і додала:

— Будь розумним хлопчиком, Джеку.

— Ще колись повечеряєш зі мною? — спитав я.

— Коли захочеш,— відказала Анна,— у будь-який час. Ти ж знаєш.

Так, я це знав.

І ми справді ходили вечеряти ще кілька разів. Останнього разу вона сказала:

— Я бачила твого батька.

— Еге,— мовив я без тіні цікавості.

— Не треба так,— сказала вона.

— Як?

— Ой, ти ж розумієш, про що я кажу. Невже тобі не хочеться знати, як живе твій батько?

— Я знаю, як він живе,— відповів я.— Сидить у тій своїй норі, або няньчиться з дармоїдами в доброчинній спілці, або ж пише оті дурні листки, які вони роздають на вулицях, усе та сама мура: Євангеліє від Марка, глава четверта, вірш шостий, книга Йова, глава сьома, вірш п’ятий,— а окуляри в нього мало не падають з носа, і лупа на чорному піджаку мов заметіль на Дакоті.

Анна з хвилину помовчала, тоді сказала:

— Я зустріла його на вулиці, він погано виглядає. Мабуть, нездужає. Спершу я його й не впізнала.

— Тицяв тобі в руки той непотріб? — спитав я.

— Так,— відповіла вона.— Простяг мені листок, а я так поспішала, що механічно взяла його. І вже аж тоді помітила, що він пильно дивиться на мене. Я його спершу й не впізнала.— Вона знов помовчала.— Це було десь зо два тижні тому.

— Я не бачив його з рік,— мовив я.

— Ой Джеку, ну як же так можна! Ти повинен навідати його.

— Слухай, а про що мені з ним говорити? Та й йому, бачить бог, нема чого мені сказати. Ніхто не примушував його жити так, як він живе. І ніхто не примушував його покинути оту свою контору, навіть дверей за собою не зачинивши.

— Але ж, Джеку,— сказала вона.— Ти не…

— Він живе як хоче. А коли він був такий дурень і утнув це тільки тому, що не міг поладнати з жінкою, та ще такою, як моя мати, коли він не міг дати їй чого вона хотіла, хоч би якого біса вона там хотіла, а він не міг їй цього дати, то…

— Не смій такого казати,— різко мовила Анна.

— Слухай,— сказав я,— хоч твій тато й був губернатором і помер на ліжку червоного дерева під балдахіном, і біля нього чатували дорогі лікарі, прикидаючи подумки рахунок, і хоч ти гадаєш, ніби він був мало не Ісусом Христом у чорній краватці, але це ще не дає тобі права розмовляти зі мною таким тоном, наче ти в матері мені годишся. Я не чіпаю твоєї рідні, я кажу про свою і я не можу заплющувати очей на очевидну, голу правду. А якщо ти…

— Не треба казати це мені,— перебила вона.— Та й будь-кому.

— Це правда.

— Он як, правда! — вигукнула вона, стиснувши руку на скатертині.— А звідки ти знаєш, що це правда? Нічого ти про них не знаєш. Не знаєш, що змушувало їх робити те, що вони робили.

— Я знаю правду. Знаю, що за людина моя мати. І ти це добре знаєш. Знаю і те, що мій батько дурень, коли дав їй верховодити над собою.

— Не будь такий злий! — сказала Анна і, схопивши мою руку над зап’ястком, так що я відчув крізь тканину піджака потиск чіпких пальців, злегка шарпнула її.

— Я не злий. Мені байдужісінько, що вони робили. Чи роблять. І чому.

— Ой Джеку,— мовила вона, і далі стискаючи мою руку, але вже не так чіпко,— невже ти не можеш хоч трохи любити їх, чи пробачити, чи просто не думати про них, ну не знаю що… Бути хоч трохи не таким, як ти є.

— Я можу прожити решту свого життя, і разу не згадавши про них,— сказав я. А тоді помітив, що Анна ледь помітно хитає головою, що очі в неї зовсім потемніли й занадто вже блищать і що вона закусила нижню губу. Я зняв її руку зі своєї, поклав на скатертину долонею донизу й накрив своєю долонею.— Я вже шкодую про те, що сказав,— мовив я.

— Ні, Джеку,— озвалася вона,— не шкодуєш. Неправда. Ти ніколи ні про що не шкодуєш. І ні з чого не радієш. Ти просто… ой, ну я не знаю хто.

— Шкодую,— сказав я.

— Е, ти тільки вважаєш, що шкодуєш. Чи радієш. А насправді це не так.

— Якщо людина вважає, що вона про щось шкодує, то хто, в біса, може твердити їй, що це не так? — сердито запитав я, бо, як я вже казав, я був тоді непохитним Ідеалістом і не мав наміру вислуховувати громадську думку про те, шкодую я чи ні.

— Це тільки на словах так,— заперечила вона,— а на ділі ні. Я не знаю чому… та ні, знаю… Якщо ти ніколи ні про що не шкодував і ні з чого не радів, то й тепер не можеш знати, шкодуєш ти чи ні, радієш чи ні.

— Гаразд,— мовив я.— Ну, а якщо я висловлюсь інакше: щось таке в мені діється, і я хочу сказати, що це я шкодую?

— Сказати так ти можеш, а от знати не можеш.— Вона рвучко вивільнила свою руку з-під моєї і додала: — Авжеж, ти починаєш шкодувати, чи радіти, чи ще щось, але з того нічого не виходить.

— То, по-твоєму, я немов червиве зелене яблуко, що падає з дерева, так і не достигнувши?

Анна засміялась і сказала:

— Атож, немов червиве зелене яблуко.

— Ну що ж,— мовив я,— хай червиве яблуко, а я все-таки шкодую.

Я й справді шкодував — чи відчував те, що позначається цим словом у моєму лексиконі. Шкодував про те, що зіпсував вечір. Але перед самим собою мусив щиро визнати, що псувати, власне, було майже нічого.

Більше я не запрошував Анну вечеряти зі мною, принаймні весь той час, поки лишався без роботи й пробував у сплячці. Я вже відкопав Адама й послухав, як він грає на фортепіано. Вже посидів перед тарілкою макаронів та пляшкою червоного вина і подивився на Анну Стентон. І, послухавшись її, побував у нетрях міста й навідав старого чоловіка, не дуже високого на зріст, колись кремезного чоловіка, чиє обличчя із залізними окулярами на кінчику носа обвисало тепер брезклими сірими брижами, облямованими сивим волоссям, а плечі, всохлі й усіяні лупою, зсунулися вниз, немов відтягнуті одверто випнутим акуратним черевцем, що надимало жилетку його чорного костюма над поясом бахматих штанів. І в кожному з цих трьох людей я знайшов те, що й сподівався, бо їхні вдачі вже давно склались і ніщо не могло їх змінити. Я поринав у сон, наче потопельник у воду, і їхні образи знов спалахнули в мене перед очима, як ото, кажуть, спалахує минуле перед очима потопельника.

Атож, тепер я міг повернутися до своєї сплячки. Принаймні доти, доки вийдуть усі гроші. Я міг би стати новим Ріпом Ван Вінклем¹⁸. Тільки як на мене, то вся та історія неправдива. Коли засинаєш на довгий час, а потім прокидаєшся, виявляється, що нічого в світі не змінилось. Анічогісінько, хоч би як довго ти спав.

Та мені не випало проспати надто довго. Я знайшов роботу. Чи, власне, сама робота мене знайшла. Одного ранку мене збудив телефонний дзвінок. То була Сейді Берк. Вона сказала:

— Будьте тут, у Капітолії¹⁹, о десятій. Вас хоче бачити Хазяїн.

— Хто? — спитав я.

— Хазяїн,— відповіла вона.— Віллі Старк, губернатор Старк. Чи ви газет не читаєте?

— Ні, але хтось казав мені в перукарні.

— Правду казали,— мовила вона.— Отож Хазяїн просить вас бути в нього о десятій.— І поклала трубку.

«Ну-ну,— сказав я собі подумки.— Мабуть, щось таки змінюється, поки ти спиш». І все ж я цьому не вірив, не вірив навіть тоді, коли заходив у великий кабінет, обшитий чорними дубовими панелями, і коли ступав по довгому червоному килиму перед очима всіх тих старих чоловіків з баками, що дивилися на мене із справжніх, намальованих олією портретів,— до чоловіка, що не був старий, не мав баків і сидів за столом спиною до високих вікон, а коли я підійшов ближче, підвівся мені назустріч. А чорт, подумав я, та це ж просто Віллі.

То був просто Віллі, хоча й одягнений уже не в провінційну синю діагональ, в якій ходив у Аптоні. Проте й нове вбрання він носив абияк: краватка була зав’язана недбало й криво, гудзик на комірці розстебнутий. Та й чуб, як завжди, звисав на очі. У першу мить мені здалося, ніби його м’ясисті губи стулені міцніше, ніж звичайно, одначе я не встиг упевнитися в цьому, бо він широко всміхнувся і вийшов з-за стола. І я знов подумав, що це таки просто Віллі.

Він подав мені руку й мовив:

— Привіт, Джеку.

— Поздоровляю,— озвався я.

— Я чув, тебе викинули з газети.

— Ти недочув,— заперечив я.— Я сам пішов.

— І добре зробив,— сказав він,— бо коли я поквитаюся з тими братчиками, вони не матимуть чим платити ні тобі, ні навіть негрові, що миє плювальниці.

— Це мене цілком влаштовує,— погодився я.

— Робота потрібна? — спитав він.

— Можу послухати пропозицію.

— Три сотні на місяць,— сказав він,— плюс подорожні витрати. Якщо десь їздитимеш.

— На кого я працюватиму? На штат?

— Та ні. На мене.

— Схоже, що це ти працюватимеш на мене,— зауважив я.— Губернаторові належить усього п’ять тисяч на рік.

— Гаразд,— засміявся він.— То я працюватиму на тебе.

І тоді я згадав, як він добре підмолотив у своїй адвокатській конторі.

— Я ладен ризикнути,— мовив я.

— От і добре,— сказав він. І додав: — Люсі хоче тебе бачити. Приходь до нас завтра на вечерю.

— Тобто в губернаторський особняк?

— А куди ж, до біса, ще? В туристський гуртожиток? У мебльовані кімнати? Певно, що в губернаторський особняк.

Он як, у Особняк. Він поставиться до мене, як за давніх часів, поведе додому вечеряти й познайомить з гарненькою жіночкою та випещеною дитиною.

— Слухай,— сказав він,— ми просто-таки загубилися в тому громадищі, Люсі, Том і я.

— Які будуть мої обов’язки? — спитав я.

— Їсти,— відказав він.— Прийти о пів на сьому й добряче поїсти. Подзвони Люсі і скажи, чого б тобі хотілося.

— Я мав на увазі обов’язки на роботі.

— А біс їх знає,— мовив він.— Якісь та будуть.

Щодо цього він мав рацію.

Розділ третій

Щоразу, як я приїздив додому й бачився з матір’ю, відбувалося те саме. Я щоразу дивувався, чому воно так, але водночас усвідомлював: я ж бо знав наперед, що саме так і буде. Я їхав додому твердо переконаний, що матері до мене байдужісінько, що я для неї просто ще один чоловік, котрого вона хоче мати коло себе, бо вона була з тих жінок, яким потрібно, щоб коло них завжди крутилися чоловіки й танцювали під їхню дудку. Та досить було мені її побачити, як я про все це забував. А часом і раніше ніж устигав побачити її. Та, навіть і забувши про це, не переставав дивуватися, чому ми ніяк не можемо ладнати між собою. Дивувався, хоча й знав наперед, як усе воно буде, хоча й знав, що сцена, в якій я маю виступити, і слова, які я в ній промовлятиму, вже не раз були й ще не раз будуть, що я ще не раз зайду в просторий білий передпокій з високою стелею та блискучою, мов чорний лід, підлогою і в дальшому його кінці побачу матір — вона з’явиться в дверях темнуватої кімнати, освітленої лише мерехтливими зблисками полум’я в каміні, і всміхнеться до мене невинно-радісною, наче в дівчинки, усмішкою. Потім рушить мені назустріч, дрібно, збуджено поклацуючи підборами й сміючись нетерплячим гортанним сміхом, зупиниться переді мною, здійме руки й защипне великими та вказівними пальцями тканину мого піджака — таким собі дитячим, безпорадним і водночас вимогливим порухом,— а тоді підведе до мене обличчя, трохи відхиливши його вбік, щоб я, як належить, міг поцілувати її в щоку. Шкіра в неї на щоці буде туга, гладенька й холоднувата, я вдихну пахощі віддавна знайомих парфумів і, цілуючи її, побачу рівну, акуратно вищипану брову, тоненькі зморщечки в кутику зверненого до мене блакитного ока та прив’ялу темнувату повіку, що дрібно тремтітиме над ним. А саме око, опукле й блискуче, дивитиметься на щось за моєю спиною.

Так бувало завжди — і коли я повертався додому зі школи, і коли повертався з літніх походів, і коли приїздив на канікули з університету, й у відпустку з роботи,— і так само було того дощового надвечір’я на грані між зимою і весною 1933 року, коли я знов повернувся додому після довгої відсутності. Від мого останнього приїзду минуло місяців шість чи вісім. Того разу ми посварилися з приводу моєї роботи в губернатора Старка. У нас завжди рано чи пізно доходило до сварки через те або те, а в останні два з половиною роки, відколи я став працювати на Віллі, все зрештою сходилося на ньому. Навіть якщо не згадувалось його ім’я, він стояв між нами темною тінню. Та не так уже й багато важило, через що ми сварилися. Між нами стояла й інша тінь, більша і темніша, ніж тінь Віллі. Проте я завжди повертався, повернувся й цього разу. Щось мимоволі тягло мене додому. Завжди так само, і щоразу здавалося, ніби починаєш усе наново, відкидаючи геть те, що, як я добре знав, відкинути неможливо.

— Залиш валізи в машині,— сказала мати.— Хлопець занесе.— І повела мене до відчинених дверей вітальні, освітленої полум’ям каміна, і далі через усю кімнату, до довгої канапи. На столику із скляною стільницею я побачив вазу з льодом, сифон содової та пляшку шотландського віскі, на яких зблискували відсвіти вогню.

— Сідай,— мовила вона.— Сідай, синку.— І доторкнулася до моїх грудей пальцями правої руки, ніби злегенька штовхаючи.

Я майже не відчув того поштовху і не втратив рівноваги, одначе сів і відкинувся на канапі. Сидів і дивився, як мати наливає мені випити, а потім трішечки, лише для годиться, й собі, бо пила вона дуже мало. Подаючи мені склянку, вона знов засміялася швидким гортанним сміхом.

— Покуштуй,— сказала з таким виразом обличчя, немов частувала мене чимось особливим, таким, що ні за які гроші не купиш на всій земній кулі.

У світі є багато добрих напоїв, навіть і шотландське віскі, але, надпивши зі склянки, я відчув, що то справді щось виняткове.

Мати легко опустилася на канапу — було в ній у цю мить щось від пташки, яка, стріпнувши крильцями, сідає на гілку й починає чистити пір’ячко,— а тоді пригубила склянку й відкинула голову, мовби пропускаючи ту краплину в горло. Одну ногу вона підібгала під себе, а другу простягла вперед, ледь торкаючись підлоги гострим носком сірого замшевого черевичка,— граційно, мов балерина. Потім повернулася так, щоб бачити мене, але сиділа й далі рівно, не згинаючи стану, і тільки її сіра сукня трохи перекрутилася на талії. Світло з каміна падало на її тонкі, правильні риси, залишаючи половину обличчя в присмерку й відтінюючи знадливу, жагучу западинку під вилицею (я давно зміркував, ще тоді, як тільки навчився міркувати, що саме цим, оцими западинками під вилицями, вона їх усіх і брала) та стрімку лінію її гладенької високої зачіски. Волосся її було жовтувате, як метал, уже припале сивиною, але й сивина мала металевий полиск і скидалася на срібну канитель, вплетену в золотисту парчу. Неначе так і було задумано з самого початку, все до найменших дрібниць. З біса дорога робота.

Я дивився на матір і думав: а їй же скоро п’ятдесят п’ять, але треба віддати їй належне. І раптом відчув себе хтозна-яким старим, і мої тридцять п’ять уявилися мені цілою вічністю. Але матері треба було віддати належне.

А вона все дивилася на мене, не озиваючись, тим своїм поглядом, що завжди промовляв: «Ти маєш те, чого я хочу, те, що мені потрібно, те, що я повинна дістати». І ще: «Я теж маю щось для тебе, не скажу, що саме, поки що, але щось для тебе маю». Западинки під вилицями — жага. Блиск в очах — обіцянка. І те, і те воднораз. То був справжній фокус.

Я допив своє віскі і тримав порожню склянку в руці. Мати простягла руку, взяла її і, все так само дивлячись на мене, поставила на столик. А тоді сказала:

— Синку, в тебе стомлений вигляд.

— Ні,— відказав я, відчуваючи, як у мені прокидається впертість.

— Так,— мовила вона і, взявши мене за рукав, потягла до себе.

Спершу я не піддавався. Проте й не заважав їй тягти. Тягла вона не сильно, але й далі дивилася просто мені в очі.

Зрештою я здався й перехилився до неї. Ліг горілиць, умостивші; голову їй на коліна,— так, як і уявляв собі це наперед. Вона поклала ліву руку мені на груди і, затиснувши між великим та вказівним пальцями гудзик сорочки, почала крутити його сюди-туди; а права рука лежала в мене на чолі. Потім мати пересунула її мені на очі й помалу повела вгору до волосся. Її руки завжди були прохолодні. Це я запам’ятав чи не від найперших своїх днів.

Вона довго мовчала. Лише водила рукою по моїх очах та чолу. Я знав наперед, як воно все буде, знав, як бувало раніше і як буде потім. Та вона вміла робити цей фокус — створювати маленький острівець серед обширу часу й твого знання, що є лише відбитком, накладеним на тебе часом.

Нарешті вона сказала:

— Ти стомився, синку.

А я не був стомлений, не був і нестомлений, і взагалі втома не мала ніякого відношення до того, що відбувалося.

По недовгій паузі вона спитала:

— Ти багато працюєш, синку?

— Та ні, не дуже,— відказав я.

Знов пауза, а потім:

— А той чоловік… той, на кого ти працюєш…

— То й що? — запитав я.

Рука в мене на чолі спинилась, і я знав, що спинив її мій тон.

— Та нічого,— відказала мати.— Хіба те, що тобі зовсім ні до чого працювати в цього чоловіка. Теодор міг би знайти тобі…

— Не треба мені роботи, яку знайде Теодор,— сказав я і спробував підвестися, та де там підвестися, коли лежиш навзнаки на м’якій канапі і хтось ще тримає руку в тебе на чолі.

Міцно притиснувши мою голову долонею, мати нахилилась і промовила:

— Ну чого ти, чого… Теодор мій чоловік і твій вітчим, не треба так… Він залюбки…

— Слухай,— не стримався я.— Я ж тобі сказав, я…

Але вона перебила мене:

— Цс-с, синку, цс-с.— А тоді поклала руку мені на очі й знов повела нею по чолу.

Більш нічого вона не сказала. Та вона вже сказала те, що сказала, і їй довелося знов починати отой фокус з острівцем. А може, вона й сказала це, аби тільки почати все спочатку й довести, що вона здатна повторити свій фокус. Так чи так, але вона його повторила, і він знову вплинув на мене.

Але тільки доти, доки грюкнули надвірні двері і в передпокої почулася хода. Я зрозумів, що то Теодор Меррел, і знову спробував сісти. Та навіть і тепер мати не давала мені підвестись, тиснучи долонею на моє чоло, аж до останньої миті, поки звук Меррелової ходи не почувся вже на порозі вітальні.

Я встав, відчуваючи, як піджак у мене збився до плечей, а краватка сповзла набік, аж під вухо, і подивився через кімнату на Теодора, що мав гарні золотисті вуса, рум’яні, як яблука, щоки, русяве волосся, викладене на круглій голові, наче вершковий крем, а ще виразний натяк на солідне черевце (нахиляйся, бовдуре, сто разів щоранку, торкаючись руками підлоги, бовдуре, бо розподобаєшся місіс Меррел, і куди тоді подінешся!) і трохи гугнявий аденоїдний голос, так ніби отвір під гарними золотистими вусами був напханий гарячою кашею.

Мати підійшла до Молодого Адміністратора своєю жвавою ходою, відхиливши назад плечі, і спинилася просто перед ним. Молодий Адміністратор обняв її правою рукою за плече й поцілував отвором під гарними золотистими вусами, а тоді мати взяла його за рукав, потягла до мене, і він сказав:

— A-а, привіт, друже, радий тебе бачити! Як там ведеться бувалому політикові?

— Добре,— відказав я,— тільки я не політик, я найманець.

— Еге! — мовив він.— Так я тобі й повірив! Кажуть, ви з губернатором отак.— І він підніс угору два стулені докупи грубенькі, дуже чисті й випещені пальці, даючи мені змогу помилуватися ними.

— Ти погано знаєш губернатора,— заперечив я.— Бо єдиний, з ким губернатор отак,— я стулив докупи і підніс угору два не дуже чисті й досить занедбані пальці,— це сам губернатор, а ще вряди-годи господь бог, коли губернаторові треба, щоб хтось потримав свиню, поки він переріже їй горлянку.

— Ну, з того, як він діє…— почав був Теодор.

— Та сідайте ви вже,— звеліла мати.

Ми сіли й узяли склянки, які вона нам подала.

Вона ввімкнула світло.

Я відкинувся в кріслі, сказав «так», сказав «ні», а тоді обвів поглядом довгу кімнату, що її знав краще, ніж будь-яку іншу кімнату в світі, і куди завжди повертався, хоч би що собі постановляв. Я помітив у ній дещо нове. На місці овального бюро з’явився високий шератонівський секретер²⁰. Ну що ж, старе бюро, певне, стояло тепер на горищі, в другорядному музеї, а ми були в музеї першорядному, а «Боумен і Хідерфорд, лімітед, Лондон»²¹ записали в графу прибутків кругленьку цифру. У цій кімнаті завжди відбувалися якісь зміни. Щоразу як я приїздив додому, я розглядався довкола, шукаючи очима нові експонати, бо через цю кімнату пройшла чимала низка добірних речей — спінетів, секретерів, столів, крісел,— кожна добірніша за попередню, і кожна зрештою опинялася на горищі, поступаючись місцем новому шедевру. Відколи я пам’ятав цю кімнату, вона посунулася далеко вперед на шляху до певного ідеалу досконалості, що зродився чи то в уяві моєї матері, чи то в голові якогось торговця з Нью-Орлеана, Нью-Йорка або Лондона, і, може, аж десь перед материною смертю кімната досягне того ідеалу, і вона сяде тут, чепурна стара дама з високою сивою зачіскою та складками шовковистої шкіри під гарним підборіддям і, дрібно кліпаючи блакитними очима, вип’є чашку чаю на відзнаку цього звершення.

Замінялись у кімнаті меблі, замінялись і люди. Колись давно тут жив кремезний, дужий чоловік середнього зросту, з копицею буйного чорного волосся, залізними окулярами на носі та звичкою криво застібати жилет з масивним золотим годинниковим ланцюжком, за який я любив смикати. Потім він зник, і мати пригорнула мене до грудей і сказала:

— Твій тато вже не повернеться, синку.

— Він помер? — спитав я.— У нас буде похорон?

— Ні, синку,— відказала вона,— він не помер. Він поїхав далеко звідси, але можеш думати про нього, ніби він помер.

— А чому він поїхав?

— Бо не любить маму. Тому й поїхав.

— А я люблю тебе, мамо,— сказав я.— Я завжди тебе любитиму.

— Авжеж, синку, ти любиш свою маму,— мовила вона й ще міцніше пригорнула мене до грудей.

Отож Ученого Прокурора в домі не стало. Мені було тоді років шість.

Після нього з’явився Магнат, худий лисий чоловік, що важко сапав, піднімаючись сходами.

— Чому тато Росс так пахкає на сходах? — спитав я.

— Цс-с,— сказала мати.— Цс-с, синку.

— Чому, мамо?

— Тому що тато Росс нездужає, синку.

Потім Магнат помер. Він прожив у нас не довго.

Мати віддала мене до школи в Коннектікуті, а сама поїхала за океан. Повернувшись звідти, вона привезла з собою нового чоловіка — високого, стрункого, з тонкими вусиками, що ходив у білих костюмах і курив довгі тонкі сигари. Він був Граф, і моя мати стала Графинею. Граф сидів у вітальні з гостями, весь час усміхався, але говорив мало. Люди скоса позирали на нього, а він дивився просто у вічі й усміхався, показуючи з-під акуратних чорних вусиків навдивовижу білі зуби. Коли в домі нікого не було, він цілий день грав на фортепіано, а потім виходив у чорних чоботях та облиплих білих штанах, сідав верхи на коня й ганяв його через бар’єри та чвалом по берегу затоки доти, доки той вкривався піною, а боки його аж ходором ходили, і, здавалося, він от-от упаде мертвий. Потім Граф повертався додому, пив уїскі-і-і, садовив на коліна перську кицьку і гладив її своєю невеликою, але такою дужою рукою, що коли він потискав руки іншим чоловікам, ті враз хмурніли. А одного разу я побачив на материній правій руці, вище від ліктя, чотири синьо-чорні плями рядочком.

— Ой мамо! — вигукнув я.— Подивися! Що це таке?

— Та ні, нічого,— відказала вона.— Це я просто забилася.— І прикрила руку шарфом.

Прізвище Графа було Ковеллі. Люди казали: «Той граф, звісно, сучий син, але вершник із нього знаменитий».

Потім Граф зник. Я шкодував за ним, бо він мені подобався. Мені подобалося дивитись, як він їздить верхи.

Потім досить довгий час нікого не було.

А потім з’явився Молодий Адміністратор, який був Молодим Адміністратором уже при останніх потугах своєї матері й якому судилося бути Молодим Адміністратором аж до того дня, коли з нього випустять кров і забальзамують тіло. Та це мало статися не скоро, бо на той час він прожив усього сорок чотири роки, і сидіння за столом у нафтовій компанії, де він заробляв собі на дрібні витрати, живучи материним коштом, не вельми шкодило його здоров’ю.

Так, я не раз сидів у цій кімнаті з кожним із них — з Ученим Прокурором, з Магнатом, з Графом, з Молодим Адміністратором — і спостерігав, як змінювалось умеблювання. Оце й тепер сидів, дивився на Теодора та на новий шератонівський секретер і міркував собі, скільки їм відпущеночасу.

А я приїхав додому. Я був річчю, що завжди поверталася в цю кімнату.

Цілу ніч ішов дощ. Я лежав на великому й гарному старовинному фамільному ліжку, що раніше належало іншій фамілії (колись у моїй кімнаті на застеленій плетеною матою підлозі стояло моє біле залізне ліжко, а в материній кімнаті — велике й гарне, червоного дерева, старовинне фамільне ліжко Берденів, яке згодом виявилося недосить гарним і тепер було на горищі), і прислухався, як дощ шелестить по листю віргінських дубів і магнолій. Над ранок дощ ущух, і визирнуло сонце. Я вийшов надвір і побачив на чорній землі калюжки, тонкі, наче платівки слюди. Навколо дерев японської айви у тих блискучих чорних калюжках плавали збиті дощем білі, червоні й коралові пелюстки цвіту. Деякі, із загнутими догори краями, скидалися на човники, інші плавали перевернуті або залиті водою, немов після веселого бойовища в якійсь далекій безтурботній і щасливій країні, де військовий корабель дав два-три залпи по флотилії гондол та карнавальних барок.

Одне таке велике дерево росло біля самого ганку. Я нахилився й підібрав кілька пелюсток. Вода була дуже холодна. З тими пелюстками в руці я пішов звивистою доріжкою до воріт. І там спинився, тримаючи пелюстки в долоні й дивлячись на затоку, що виблискувала за білястою смугою піску, почерканою відпливом.

Та десь над полудень знову задощило, і ще два дні з набряклого, мов губка, неба сіялася нудна мжичка. Того дня, і наступного теж, я надягав дощовик Молодого Адміністратора й вирушав на прогулянку. Взагалі я не з тих, хто полюбляє ходити пішки, щоб відсвіжити легені озоном. Але цього разу відчув, що мені треба прогулятися. Першого дня я пішов берегом затоки, повз будинок Стентонів, що стояв вихололий і безлюдний серед мокрого гілля дерев, а потім далі, до судді Ірвіна, який всадовив мене в крісло перед каміном, відкоркував пляшку добірної старої мерілендської житньої горілки й запросив наступного дня до себе на вечерю. Та я випив одну скляночку й попрощався, а тоді подався ще далі берегом, аж туди, де вже не було будинків, лише чагарник та густий дубовий поріст, серед якого подекуди здіймалися поодинокі сосни, і тільки де-не-де на прогалинці траплялася сіра халупа.

Другого дня я вирушив в інший бік, вулицями містечка й далі понад затокою, аж до невеликої округлої бухточки, де сосновий гай спускався до самого берега. Я пройшов під кронами сосон, глибоко вгрузаючи підборами черевиків у м’яку глицю, і ступив на білий пісок. Там була місцинка, де лежала обвуглена колода, зовсім чорна від вологи, а навколо неї — мокрий попіл та чорні недогарки плавнику, ще чорніші на білому тлі. Люди й тепер приїздили сюди провести день на природі. І я колись приїздив. Отож знав, як це звичайно буває.

Знав і як це було одного разу, таки добре знав.

Багато років тому, ще зовсім зеленим хлопцем, я приїхав сюди разом з Анною і Адамом, але того дня дощу не було. Він пішов потім, уже наприкінці. Було дуже жарко й дуже тихо. І коли ти дивився у далину, ген за бухту, аж на широку затоку, то здавалося, ніби вода здіймається просто в ясне небо, а обрію більш немає. Ми поплавали, попоїли, лежачи на піску, а тоді знову взялися до риболовлі. Але того дня нам не щастило. Тим часом почали збиратися хмари й невдовзі затягли майже все небо, крім західного краєчка за соснами, звідки ще пробивалося світло. Вода наче застигла й одразу потемніла темнотою неба, і далека смуга лісу по той бік бухти, над смугою піщаного берега стала вже не зелена, а чорна. З того ж таки боку, десь за милю від нас, на воді завмер човен із скісним вітрилом, і здавалося, ти в житті не бачив нічого моторошніше-білішого за це гостроверхе вітрило під темним небом на темній воді, проти чорної смуги лісу.

— Треба тікати,— сказав Адам.— Буде гроза.

— Не скоро,— мовила Анна.— Ходім ще поплаваємо.

— Мабуть, не варто.— Адам, вагаючись, подивився на небо.

— Та ходім,— наполягала вона й тягла його за руку.

Він не відповідав і все ще вдивлявся в небо. Раптом Анна пустила його руку, засміялась і побігла до води. Вона бігла не навпростець до води, а вбік, до невеличкої обмілини, і її коротко підстрижене волосся тріпотіло на вітрі. Я спостерігав, як вона біжить. Вона бігла, майже не відхиляючи зігнутих ліктів від тулуба, рухи її ніг були легкі й невимушені, та водночас і трохи незграбні, наче вона ще не зовсім одвикла бігати, як раніше, по-дитячому, й не зовсім навчилася бігати по-новому, як доросла дівчина. Ноги її сполучалися з невеликими, ще не зовсім округлими сідницями якось надто вільно, навіть ніби ненадійно. Дивлячись, як вона біжить, я помітив, що ноги в неї довгі. Цього я раніше не помічав.

Не звук, а навпаки, тиша змусила мене зненацька обернутися до Адама. Він пильно дивився на мене. Коли наші погляди зустрілись, обличчя його спалахнуло, і він одвів очі, немовби зніяковівши. А тоді хрипко кинув: «Доганяй!» — і побіг за Анною. Я теж пустився бігти, і пісок з-під його ніг летів на мене.

Анна вже була у воді й пливла. Адам шубовснув слідом за нею і поплив сильно й рівно, чимраз віддаляючись від мене. Ось він уже випередив Анну і подався далі. Він був чудовий плавець. І хоч спершу не хотів іти у воду, тепер плив швидко й рівно.

Я порівнявся з Анною, поплив повільніше й сказав: «Привіт!». Вона граційно, як морський котик, підвела голову з води, усміхнулась, а тоді, плавно вигнувши спину, без бризок пірнула вперед. Її невеличкі гострі п’яти, стулені докупи, на мить мелькнули над водою і зникли. Я наздогнав її, і вона знову пірнула. Щоразу, як я наздоганяв її, вона підводила голову, усміхалась і пірнала. Та за п’ятим разом пірнати вже не стала. А натомість неквапливим рухом перевернулась у воді, лягла на спину й, розкинувши руки, втупила очі в небо. Отож я й собі перевернувся, ліг за кілька футів обіч неї і задивився вгору.

Небо стало ще темніше, з домішкою пурпурового й зеленого тонів. Наче виноград у пору достигання. Та воно ще здавалося високим, відокремленим від води неосяжною товщею повітря. Просто наді мною у височині пролетіла чайка. Проти темного неба вона була ще біліша, ніж те вітрило. Я стежив за її летом, аж поки вона зникла з очей.

Тоді подумав, чи бачила її Анна. Коли я подивився на неї, очі її були заплющені, руки так само широко розкинуті, а волосся помалу колихалось у воді навколо голови. Голову вона відхилила далеко назад, і підборіддя випиналося вгору. Обличчя було дуже спокійне, ніби вона спала. «Лежачи на воді збоку, я бачив її чіткий профіль на чорному тлі далекого лісу.

Зненацька вона перевернулась у протилежний від мене бік, наче мене там і не було, й попливла до берега. Тепер вона пливла повільно, якось загальмовано, і водночас без видимих зусиль. Її худі руки здіймалися й занурювались у воду з млявою, несвідомою, плавною розміреністю, з якою часом вільно й розкуто рухаєшся уві сні.

Не встигли ми допливти до берега, як почався дощ, і перші поодинокі важкі краплі вліпились у ще гладеньку воду. Потім линуло, мов з відра, і поверхня води зникла з очей.

Ми вибігли на берег, стали на піску під зливою, що періщила по тілу, й дивилися, як пливе Адам. Він був ще далеко від берега. Позад нього, над південним краєм бухти, в темному небі раз у раз спалахували зигзаги блискавиць, і там безперервно гриміло. Час від часу Адамова голова зникала за скісною запоною дощу, яка бігла понад водою. Анна стояла й стежила очима за братом, ледь нахиливши голову, майже замислено, схрестивши лікті над своїми напівдитячими груденятами і обхопивши себе руками за плечі, і, здавалося, вона ось-ось затремтить. Коліна в неї були міцно стулені й трохи зігнуті.

Нарешті Адам дістався берега, ми позбирали своє манаття, сунули ноги в геть розмоклі сандалі й побігли через сосновий гай, де над нашими головами важко колихалися непроглядні чорні крони й час від часу крізь ревище бурі чувся тріск гілля. Ми добігли до нашої машини й поїхали додому. Того літа мені було сімнадцять, Адамові десь стільки ж, а Анні на чотири роки менше. Було це ще перед світовою війною, а точніше, перед тим як ми в неї вступили²².

То був день, якого я ніколи не забуду.

Здається, саме того дня я вперше сприйняв Анну і Адама порізно, як окремі особистості, з притаманною кожній своєрідною поведінкою, сповненою незбагненного сенсу.

І, мабуть, того ж таки дня я вперше відчув і себе особистістю. Одначе мова зараз не про це. А сталося ось що: у душу мені запав один образ, якому судилося зберегтись у ній на все життя. Ми багато чого бачимо й багато чого запам’ятовуємо, але то зовсім інша річ. А отаких справді глибоких образів, як цей, що про нього я кажу, котрі з роками стають для нас дедалі живіші, немов плин часу не затьмарює їх, а навпаки, з кожним роком знімає покров за покровом, відкриваючи їхню приховану суть, про яку ми спершу лише невиразно здогадувалися,— таких образів нам трапляється дуже мало. Цілком можливо, що останній покров так і не впаде, бо на це не вистачить нашого життя, але образ чимдалі прояснюється, і чимдалі міцніє наше переконання, що яснота — суть образу чи вияв його суті й що без цього образу все наше життя було б лише старою плівкою, намотаною на котушку й кинутою в шухляду письмового стола до листів, які ніколи не дочекаються відповіді.

Образом, що запав мені в душу того дня, було обличчя Анни на воді, дуже спокійне, із заплющеними очима, під темним зеленкувато-пурпуровим небом, у якому пролітала чайка.

Цим я не хочу сказати, що того ж таки дня й закохався в Анну. Тоді вона була ще дівчинкою. Це прийшло потім. Та навіть якби я й ніколи не закохався в неї, чи ніколи б більше її не побачив, чи навіть пройнявся огидою до неї, цей образ однаково залишився б у моїй душі. Згодом був час, коли я звільнився від кохання до Анни. Вона сказала, що не піде за мене, і невдовзі я одружився з Лойс, дівчиною гарнішою за Анну,— з тих, на яких озираються на вулиці,— і я кохав Лойс. Але цей образ не залишав мене й тоді і все яснішав у міру того, як спадали покрови, і обіцяв ще більшу ясноту надалі.

Отож, коли через багато років, мрячного дня на початку весни, я вийшов із соснового гаю й побачив обвуглену колоду на білому піску, де хтось відпочивав, я згадав той наш день на природі влітку 1915 року, останній перед моїм від’їздом на навчання.

Їхав я не хтозна в який далекий світ. Усього-на-всього до університету нашого штату.

— Ой синку,— сказала мати,— ну чом ти не хочеш поїхати до Гарвардського чи Прінстонського університету? — Як на жінку з арканзаської глушини, моя мати була чудово обізнана з престижними навчальними закладами.— Або хоч би до Вільямстауна. Кажуть, там дуже пристойний коледж.

— Я уже вчився у школі, в яку ти мене віддала,— одказав я,— і вона була страх яка пристойна.

— Або ж до Віргінського університету,— провадила вона, дивлячись на мене ясними очима й не чуючи жодного мого слова.— Там учився твій батько.

— Ну, для тебе це, мабуть, не бозна-яка рекомендація,— озвався я і подумав, як же дотепно я це утнув. На той час я уже взяв собі за звичай у суперечках з нею підпускати натяки на батькову втечу.

Та вона й цього не почула. Вона правила своєї.

— Якби ти вчився на сході, тобі було б зручніше приїздити до мене на літо.

— Там тепер воюють,— мовив я.

— Війна скоро закінчиться,— не вгавала вона,— і тоді буде зручніше.

— Еге ж, а тобі буде зручніше казати знайомим, що я вчуся в Гарварді, а не в такій богадільні, як наш університет, про який вони зроду не чули. Та й назви штату не чули, де він є.

— Я хочу тільки одного, синку,— щоб ти навчався у пристойному закладі, де можна завести пристойних друзів. Ну, і я вже казала,— щоб тобі було зручно приїздити до мене влітку.

(Останнім часом мати багато говорила про те, що хоче знов поїхати до Європи, і їй страшенно дошкуляла війна. Граф подався геть уже давненько, перед самою війною, і вона знов лагодилася за океан. І таки поїхала, вже після війни, але нового графа не привезла. Мабуть, розважила, що одруження з графами надто дорого коштує. Наступного разу вона вийшла заміж за Молодого Адміністратора).

Ну, а я сказав їй, що не хочу навчатися в пристойному закладі, не хочу заводити пристойних друзів, не збираюся їздити до Європи й не братиму від неї ніяких грошей. Останні слова, про гроші, вихопились у мене зопалу. Вони були чистісінькою бравадою, але їх дія настільки перевершила всі мої сподівання, що відмовитись від них і зіпсувати весь ефект уже просто не випадало. То був удар під дих. Він мало не звалив її. Навряд чи вона колись чула такий тон від кого-небудь, зодягненого в штани. Та все ж вона ще намагалася переконати мене, одначе я затявся на своєму — і ані руш. Протягом наступних чотирьох років я тисячу разів кляв себе за цю дурість. Я мив посуд у дешевому ресторанчику, приробляв передруком на машинці, а в останній рік уже працював по кілька годин у газеті — і весь той час згадував, як сам позбавив себе близько п’яти тисяч доларів тільки тому, що вичитав десь, ніби справжньому чоловікові належить утримувати себе в коледжі власною працею. Щоправда, мати все ж таки надсилала мені гроші. На різдво та на день народження. Я брав їх і влаштовував собі кількаденний бенкет, справжній бенкет, з добрячою випивкою, а потім знов повертався до миття посуду чи до чого там ще. До війська мене не взяли. Виявилося, що я плоскостопий.

А от суддя Ірвін вирушив на війну і повернувся у захваті. Він був полковником артилерії і чудово там розважився. Одразу потрапивши на фронт, він мав доволі часу, щоб закидати німців залізяччям і, припадаючи до землі, дістати у відповідь чимало того ж самого добра. В іспано-американській війні²³ усе обмежилося для нього дизентерією у Флоріді. Зате тепер він почував себе цілковито щасливим. Він упевнився, що всі попередні роки, коли він сидів до пізньої ночі, складаючи карти Цезаревих походів та майструючи діючі моделі катапульт, баліст і таранів за стародавніми й середньовічними зразками, не минули марно. І вони таки не минули марно, принаймні для мене, бо малим хлопцем я допомагав майструвати ті машинки, і вони були справді дивовижні. Принаймні для хлопчика. Та й війна не минула марно, бо він побував у Аліз-Сент-Рені, де Цезар завдав поразки Верцінгеторіксу²⁴, і на кінець літа після повернення додому в голові у нього геть переплутались і Фош, і Цезар, і Першінг, і Хейг, і Верцінгеторікс, і Крітогнат, і Веркассівеллаун, і Людендорф, і Едіт Кевелл²⁵. Він відкопав усі свої катапульти та балісти й постирав з них порох. Одначе люди казали, що суддя був добрим офіцером і воював хоробро. А на доказ цього він мав медаль.

Пригадую, досить довго я уїдливо підсміювався з геройства судді, бо тоді було модно ставитися до героїв скептично і я ріс під впливом цієї моди. Чи, може, причина полягала в тому, що я був плоскостопий і не потрапив ні до армії, ні навіть на курс військової підготовки в коледжі,— типовий випадок з лисицею і виноградом. Може, якби мене взяли до армії, я б міркував інакше. А суддя був справді хоробрий чоловік, дарма що мав на доказ цього медаль. Він довів це, ще коли не мав медалі. Та й після того доводив не раз. Був, приміром, такий випадок, коли один чоловік, якого він свого часу засудив, спинив його на вулиці й сказав, що зараз уб’є. Суддя тільки засміявся на це, повернувся до нього спиною і пішов собі далі. А той витяг пістолета і двічі чи тричі гукнув суддю. Нарешті суддя озирнувся. Побачивши, що той чоловік наставив на нього пістолета, він повернув назад і, ні слова не кажучи, рушив просто до нього. Підійшов майже впритул і забрав у того чоловіка пістолет. А що він робив на війні, я так і не дізнався.

І ось майже через п’ятнадцять років, коли мати, Молодий Адміністратор і я прийшли до нього на вечерю, суддя знову видобув на світ божий дещо з того старого мотлоху. Крім нас, там були ще Петтони — подружжя, що мешкало неподалік, на тій-таки Алеї,— і молода особа на прізвище, Дьюмонд, запрошена, як я здогадався, задля мене. Та й баліста була відкопана, мабуть, теж задля мене, хоч суддя й завжди мав нахил просвіщати своїх гостей у галузі воєнного мистецтва допорохової доби. За столом розмова точилася навколо минулих днів, знов-таки задля мене, бо коли приїздиш у рідні місця, завжди починають обсмоктувати цю кістку — минулі дні. І перед самим десертом спогади про минулі дні привели нас до того, як я разом із суддею майстрував оті моделі. Тоді суддя підвівся, пішов до бібліотеки, приніс одну балісту, дюймів двадцять завдовжки, і, відсунувши вбік свій десерт, поставив її на стіл. Потім налаштував її до бою, обертаючи руків’я невеликої корби, що натягала тятиву,— наче не міг зробити це одним порухом пальця. Аж раптом виявилося, що нічим стріляти. Він викликав дзвінком хлопчину-негра й звелів принести булочку. Розламавши її навпіл, виколупав м’якуш і почав ліпити кульку. Кулька вийшла не дуже добра, і суддя вмочив її у воду, щоб міцніше трималася. Тоді зарядив балісту.

— Ну ось,— мовив він,— отак вона стріляє.— І натиснув пальцем на спуск.

І вона стрільнула. Кулька обважніла від води, та й баліста з роками не втратила убійчої сили, бо в ту ж мить у люстрі над столом щось вибухнуло, місіс Петтон зойкнула, упустила з рота на свій чорний оксамит м’ятне морозиво, а на скатертину й у велику вазу з квітами японської айви посипалися дрібні скалки скла. Суддя вліпив просто в лампочку. А до того ще й збив з люстри кришталеву підвіску.

Він почав вибачатися перед місіс Петтон. Сказав, що він просто старий, геть здитинілий дурень зі своїми забавками, а тоді випростався в кріслі, і всі побачили, які ще молодечі в нього плечі та груди. Місіс Петтон доїдала решту свого м’ятного морозива, час від часу відволікаючись від нього, щоб кинути насторожений погляд у бік підступної балісти. Потім усі перейшли до бібліотеки, де мали пити каву з коньяком.

Та я на хвильку затримався у їдальні. Я казав, що з роками баліста не втратила убійчої сили. Одначе це твердження не відповідало дійсності. Вона й не могла її втратити. Я підійшов до моделі, щоб роздивитися її — з мотивів не так дослідницьких, як сентиментальних. І тут мені в око впали джгути, що й надавали їй убійчої сили. В усіх тих балістах, деяких катапультах і подібних машинах є два джгути із жил, в які вставлено кінці рушійних стрижнів, на зразок двох половин лука, що разом утворюють такий собі надпотужний арбалет. Ми звичайно трохи хитрували, вплітаючи в свої джгути струни й тонкий сталевий дріт, щоб збільшити силу натягу. І ось тепер, дивлячись на нашу стару модель, я побачив, що джгути в ній не ті, які я прилаштовував у прекрасні, минулі без вороття дні. Анічогісінько схожого. Зовсім нові джгути.

І раптом я ніби навіч побачив, як суддя Ірвін сидить уночі в своїй бібліотеці, біля стола з жилами, сталевим дротом, струнами, обценьками, ножицями, і, нахиливши стару лобату руду голову, пильно вдивляється жовтими очима в свою роботу. І коли мені привиділася ця картина, я відчув смуток і аж зніяковів. Раніше, багато років тому, захопленая судді цими забавками не збуджувало в мене ніяких почуттів, ні добрих, ні поганих. У дитинстві мені не здавалося неприродним, що людина при здоровому глузді хоче майструвати всякі такі речі, читати книжки про них, малювати карти. Та й потім, аж до цього дня, я не бачив нічого дивного в тому, що суддя майстрував їх колись. А от картина, що постала перед моїм внутрішнім зором тепер, була зовсім інша. Мене охопили смуток, ніяковість, і я відчув себе ніби ошуканим.

Я пішов до бібліотеки й приєднався до гурту, назавжди залишивши якусь частку Джека Бердена у їдальні біля балісти.

Вони вже пили каву. Усі, крім судді,— він відкорковував пляшку коньяку. Коли я зайшов, він звів на мене очі й спитав:

— Роздивлявся наш старий самостріл, еге?— Він ледь помітно наголосив оте «наш».

— Так,— відказав я.

Якусь мить жовті очі свердлили мене, і я зрозумів, що він здогадався про моє відкриття.

— Я полагодив його,— сказав він і засміявся найщирішим і найдобродушнішим сміхом, на який тільки був здатен.— Оце кілька днів тому. Знаєш, як воно старому — і робити нічого, і погомоніти нема з ким. Не читати ж цілими днями правознавчі книжки, історію та Діккенса. І не сидіти з вудкою.

Я усміхнувся, невиразно відчувши, що повинен усміхнутись і цим віддати данину чомусь, чого не міг чітко визначити. Але я знав, що ця усмішка так само малопереконлива, як холодний курячий бульйон у пансіоні.

Потім я пішов і підсів до молодої особи на прізвище Дьюмонд, яку запросили мені на втіху. Вона була досить гарненька, чорнява, вдягнена до лиця, проте чогось їй бракувало. Надто тендітна й жвава, вона весь час намагалася заарканити співрозмовника своїми заклопотаними карими очима, а затягуючи мотузку, кліпала віями й цвірінькала те, чого її навчила мати років десять тому:

— Містере Берден, кажуть, ви політик. О, це ж, мабуть, так цікаво!

Поза всяким сумнівом, цього її навчила мати. Та їй було вже під тридцять, отож материна наука й досі не пішла на користь. Але вії все ще робили своє діло.

— Ні, я не політик,— відказав я.— Просто працюю, та й годі.

— Розкажіть мені про свою роботу, містере Берден.

— Я працюю за старшого куди пошлють.

— Містере Берден, кажуть, ви така шанована людина. Кажуть, ви маєте великий вплив. А це ж, мабуть, так цікаво — мати великий вплив.

— Це для мене новина,— мовив я і помітив, що всі дивляться на мене так, ніби я сиджу на канапі поруч міс Дьюмонд зовсім голий, з чашечкою кави на коліні. Така вже людська природа. Щоразу як на тебе накидається дама на зразок міс Дьюмонд і ти починаєш розмовляти з нею так, як і належить розмовляти з дамами на зразок міс Дьюмонд, усі навколо починають прислухатись. На обличчі судді я побачив посмішку, і, як мені здалося, зловтішну.

Потім він сказав:

— Не дозволяйте йому морочити себе, міс Дьюмонд. Джек людина дуже впливова.

— Я так і знала,— озвалася міс Дьюмонд.— А це ж, мабуть, страшенно цікаво.

— Гаразд,— мовив я,— я людина впливова. То чи нема у вас дружків, що сидять у в’язниці? Я міг би добитися для них помилування.— А тоді подумав: «Ну й манери в тебе, Джеку. Міг би хоч усміхнутися, коли вже тобі доконче таке варнякати». І я всміхнувся.

— Ну, декому напевне не минути в’язниці,— втрутився до розмови старий містер Петтон,— і ще раніше, ніж цьому настане кінець. Усьому, що діється там у місті. Всім цим…

— Джордже,— злякано прошепотіла його дружина, але намарне, бо містер Петтон був з тих грубуватих здорованів, що мають великі гроші й не бояться різати правду у вічі. І він не замовк.

— Еге ж, сер, усім цим божевільним вихваткам. Таж той ваш діяч скоро пустить за вітром увесь штат. І це в нього безплатне, і це, і це. Кожен бісів злидень забере собі в голову, що все на світі дурно дається. А платитиме хто? Ось що я хочу знати. Що він на це каже, Джеку?

— Та я його не питав,— відказав я.

— А ви спитайте,— не вгавав містер Петтон.— І спитайте, скільки вони там крадуть. Стільки грошей через них пливе, і я нізащо не повірю, щоб ніхто нічого не вкрав. А ще спитайте, що він робитиме, коли його притягнуть до суду. Скажіть йому, що наш штат іще має конституцію, чи, точніше, мав, поки він не начхав на неї. Скажіть йому це.

— Гаразд, скажу,— мовив я і засміявся, а тоді засміявся знов, уявивши собі обличчя Віллі, якби я справді сказав йому таке.

— Джордже,— озвався суддя,— ви відстали від життя. Тепер уряд штату покладає на себе такі функції, про які ми з вами колись і не чули. Світ змінюється.

— І то так уже змінився, що якийсь пройда може прибрати до рук цілий штат. А дайте йому ще кілька років, і його ніяка сила не звалить. Половину штату він купить, а друга половина просто боятиметься голосувати. Тиск, залякування, бозна-що.

— Він людина крута,— сказав суддя,— і діє круто й рішуче. Але одне правило він затямив добре: не розбивши яйця, не зробиш яєчні. Та й прецедентів йому не бракує. Він розбив уже стільки яєць, що, може, й зробить яєчню. І не забувайте: до сьогодні верховний суд підтримує його в усіх спірних питаннях.

— Авжеж, бо це його суд. Відтоді як він протяг туди Армстронга й Телбота. До того ж ви кажете про питання вже порушені. А як з непорушеними? З тими, що їх бояться порушити?

— Люди багато всякого кажуть,— відповів суддя,— а насправді ми дуже мало знаємо.

— Я знаю те, що він скоро задушить штат податками,— сказав містер Петтон із злістю в очах і аж дригнув гладкими ляжками.— І виживе з нього солідних підприємців. Підвищив орендну плату за розробку родовищ вугілля й нафти, за…

— Атож, Джордже,— засміявся суддя.— А нас із вами розчавив прибутковим податком.

— Щодо становища з нафтою,— обізвався Молодий Адміністратор на згадку про цю священну для нього копалину,— то як я розумію…

Отак міс Дьюмонд, заговоривши про політику, немовби розчинила ворота загону, і тепер навколо було суцільне тупотіння копит та хмари куряви, а я сидів на голій землі серед усього цього шарварку. Спершу мені не спало на думку, що все воно звучить трохи дивно. А потім спало. Зрештою, я ж справді працював на того дідька рогатого, і це було — чи стало тепер — предметом громадського обговорення. І коли я раптом згадав, як стоять справи, то розвиток розмови здався мені таки дивним. Але потім я подумав, що, власне, не так воно й дивно. І містер Петтон, і Молодий Адміністратор, і місіс Петтон, яка вже теж пристала до розмови, і навіть суддя — усі вони вважали, що хоч я й працюю на Віллі, проте серцем я з ними. Там я просто заробляю собі якийсь дріб’язок на прожиття,— чи не такий уже й дріб’язок,— але серце моє лишається в Берден-Лендінгу, отож вони нічого від мене не приховують і знають, що їхні слова мені не дошкулять. Може, вони й мали рацію. Може, моє серце було в Берден-Лендінгу. Може, їхні слова мені й не дошкуляли. Одначе, посидівши з годину мовчки й нанюхавшись тонких парфумів міс Дьюмонд, я все-таки встряв до їхньої розмови. Не пригадую вже, на чому саме я її перебив, та й, зрештою, крутилася вона навколо того ж самого предмета. І я сказав:

— А чи не зводиться все до однієї простої речі? Коли б уряд нашого штату за стільки років зробив бодай щось добре для народу, то чи зміг би Старк отак голіруч вибитись нагору і покінчити з тими діячами? І чи довелося б йому не спинятись ні перед чим, щоб надолужити не зроблене за всі ці роки, згаяні в бездіяльності? От я й хотів би запропонувати вам це питання на обговорення.

На півхвилини запала мовчанка. Гранітна подоба містера Петтона хилилася на мене, і здавалося, що то падає якийсь монумент; збрижене воло місіс Петтон тіпалося, мов торба з кошенятами; виразно сипіли серед тиші аденоїди Молодого Адміністратора; суддя сидів, водячи жовтими очима по обличчях товариства; моя мати ворушила руками на колінах. Нарешті вона промовила:

— Ну, синку, не знала я, що ти так… що ти такої думки!

— Ага… е-е… ні,— озвавсь і містер Петтон.— І я не гадав, що ви… е-е…

— Я не казав, що така моя думка,— мовив я.— Просто запропонував вам тему для обговорення.

— Яке там обговорення! — вибухнув містер Петтон, уже прийшовши до тями.— Мені байдуже, який уряд був у цьому штаті в минулому. Але такого ніколи не було. Ніхто ще не намагався прибрати до рук цілий штат. Ніхто не…

— Це дуже цікава пропозиція,— мовив суддя, попиваючи коньяк.

І вони знову завелися, всі, крім моєї матері, що й далі ворушила руками на колінах, і світло з каміна спалахувало у великому діаманті, подарованому їй аж ніяк не Ученим Прокурором. Вони не вгавали, аж поки не настав час прощатися.

— Що то за міс Дьюмонд? — спитав я в матері другого дня, сидячи надвечір біля каміна.

— Дочка сестри містера Ортона,— відказала вона,— і його спадкоємиця.

— Он як,— мовив я.— Почекати б, поки вона дістане ті гроші, а тоді одружитися з нею і втопити її у ванні.

— Не кажи такого,— попросила мати.

— Не турбуйся,— відповів я.— Я б залюбки її втопив, але мені не потрібні її гроші. Мене гроші взагалі не цікавлять. Якби я захотів, то мені досить було б руку простягти, щоб хапнути десяток тисяч. А то й два десятки. Я…

— Ой синку… Містер Петтон таке казав… про отих людей, з якими ти водишся… Синку, не встрявав би ти ні в які махінації.

— Махінації бувають тоді, коли це роблять люди, що не знають, яка виделка до чого.

— Все одно, синку… оті люди…

— Я не знаю, що роблять оті люди, як ти їх називаєш. І всіляко уникаю знати, хто що й коли робить.

— Ні, синку, не треба, прошу тебе, не треба…

— Чого не треба?

— Не треба встрявати… ні в що.

— Я ж сказав тільки, що міг би руку простягти і взяти десять тисяч. Без ніяких махінацій. За певні відомості. Відомості — це гроші. Але кажу ж тобі, гроші мене не цікавлять. Аніскілечки. І Віллі вони не цікавлять.

— Віллі? — не зрозуміла вона.

— Хазяїна, його теж не цікавлять гроші.

— А що ж тоді його цікавить?

— Його цікавить сам Віллі. Дуже просто й безпосередньо. А коли хтось зацікавлений собою дуже просто й безпосередньо, так, як зацікавлений собою Віллі, то він вважай що геній. Гроші цікавлять лише таких недолугих людців, як містер Петтон. Навіть справжні кити, що гребуть хтозна-які гроші, грішми не цікавляться. Генрі Форда²⁶ гроші не цікавлять. Його цікавить сам Генрі Форд, і тому він геній.

Мати взяла мене за руку і серйозно промовила:

— Не треба, синку, не треба такого казати.

— Чого «такого»?

— Коли ти таке кажеш, я не знаю, що й думати. Просто не знаю.

Вона благально дивилася на мене, і в світлі з каміна, що падало їй на щоку, її западинка під вилицею здавалася глибшою й жагучішою. Вільну руку мати поклала на затилля моєї долоні, а коли жінка робить з твоєї руки отакий сендвіч, це завжди вступ до чогось. Того разу ось до чого:

— Ти б, синку… ти б уже прибився до берега… Одружився б з якоюсь милою дівчиною і…

— Я вже раз одружився,— зауважив я.— А якщо ти хочеш підсунути мені оту міс Дьюмонд, то не трать марно сили.

Вона дивилася на мене своїми надто блискучими очима, напружено, пильно, допитливо, як ото вдивляєшся іноді здаля в незнайомий предмет. Тоді сказала:

— Синку… вчора ввечері ти був якийсь чудний… до всього байдужий… і потім отой твій тон…

— Гаразд,— мовив я.

— Ти був сам на себе не схожий, зовсім не такий, як раніше… Ти…

— Якщо я колись знов стану таким, як раніше, я застрелюся,— сказав я.— А якщо тобі було соромно за мене перед тими дурнуватими Петтонами й дурнуватою міс Дьюмонд, то пробач.

— Суддя Ірвін…— почала вона.

— Його до цього не приплутуй,— сказав я.— Він не такий, як вони.

— Ой синку,— зітхнула мати,— ну що з тобою діється? Мені не було соромно, але що зробило тебе таким? Це все оті люди… ота твоя робота… Ну чом ти не вгамуєшся… не знайдеш пристойного місця… Суддя Ірвін і Теодор могли б тобі…

Я висмикнув свою руку із сендвіча і сказав:

— Мені від них нічого не треба, нічогісінько. І ні від кого не треба. Я не хочу вгамовуватись, не хочу одружуватись, не хочу іншої роботи, а щодо грошей…

— Синку, синку…— мовила вона й склала руки на колінах.

— А щодо грошей, то мені вистачає того, що я маю. Та й чого мені про це турбуватися. Ти ж маєш їх цілком досить…— Я встав з канапи, запалив сигарету й кинув сірника в камін.— Цілком досить, щоб залишити мене й Теодора пристойно забезпеченими.

Вона не ворухнулась і нічого не сказала. Тільки подивилася на мене, і я побачив у неї в очах сльози й зрозумів, що вона любить мене, бо я її син. І що Час нічого не важить. Проте звернене до мене обличчя з розширеними блискучими очима було старе обличчя. Шкіра під западинками на щоках і під блискучими очима помітно прив’яла.

— Та ні, мені не треба твоїх грошей,— мовив я.

Мати нерішуче, боязко взяла мою праву руку, чи, власне, не саму руку, а тільки пальці, і стиснула їх у своїй.

— Синку,— сказала вона,— все, що я маю, твоє. Хіба ти цього не знаєш?

Я нічого не відповів.

— Хіба не знаєш? — знов спитала вона, затисши в руці мої пальці, мов кінець рятувальної линви, яку їй кинули у воду.

— Гаразд,— почув я свій голос і напружив пальці, намагаючись вивільнити їх, та раптом відчув, що моє серце розм’якло й змокріло, мов грудка снігу, стиснута в долоні.— Пробач, що я так розмовляв з тобою,— сказав я,— але ж, чорт його бери, чому ми жити не можемо без розмов? Чому я не можу приїхати на день-два додому без того, щоб ми не вели цих розмов, щоб узагалі не розтуляли рота?

Мати не відповіла нічого, але й далі тримала мої пальці. Нарешті я вивільнив їх і сказав:

— Піду нагору, прийму ванну перед вечерею.— І рушив до дверей.

Я знав, що вона не повернула голови й не проводжає мене поглядом, але, переходячи кімнату, почував себе так, ніби по закінченні якоїсь вистави забули спустити завісу і тисячі очей дивляться мені в спину, а оплесків не чути. Може, ті люди просто не знали, що треба плескати в долоні.

Я пішов нагору й заліз по вуха у гарячу ванну, розуміючи, що всьому кінець. Знов усьому кінець. Одразу ж після вечері я сяду в свій автомобіль і чимдуж пожену до міста новим бетонованим шосе між чорних посмугованих пасмами туману полів; приїду десь близько півночі й піднімуся в свій номер готелю, де ніщо мені не належить, де ніхто не знає мого ім’я, і жодна жива душа не нагадає мені й словом про те, що сталося у моєму житті.

Лежачи у ванні, я почув біля дому гуркіт машини й зрозумів, що то приїхав Молодий Адміністратор, що зараз він зайде в двері і жінка з тендітними рівними гарними плечима встане з канапи, швидко піде назустріч і піднесе йому, як подарунок, своє старе обличчя.

І боронь його боже не виявити вдячності.

За дві години по тому я сидів за кермом автомобіля, залишивши позаду Берден-Лендінг та затоку, і «двірники» на вітровому склі заклопотано сапали й поклацували, наче щось усередині мене самого — щось таке, чого не слід зупиняти. Знову йшов дощ. Краплі води безладно влітали з темряви у світло моїх фар, немовби машина розсувала радіатором завісу з нанизаних на шворки блискучих металевих намистинок.

Ніде не почуваєш себе таким самотнім, як у машині вночі під дощем. А я був у машині. І втішався цим. Між двома точками на географічній карті пролягає самотина в машині під дощем. Кажуть, ти — це зовсім не ти поза відносинами з іншими людьми. Якби не було інших людей, то не було б і тебе, бо все, що ти робиш — а це ж і є ти,— має сенс тільки у відносинах з іншими людьми. Це дуже втішна думка, коли їдеш сам-один у машині вночі під дощем: адже ти вже не ти, а не будучи собою і взагалі ніким, можна відкинутись на сидінні й перепочити. Своєрідна відпустка від самого себе. І тільки рівне гудіння мотора під ногою, що, мов павук, снує тонку павутину звуку із своїх металевих нутрощів,— тільки ця неіснуюча нитка, ця волосинка зв’язує тебе того, якого ти щойно залишив в одному місці, з тим, яким ти станеш, прибувши до іншого.

Запросити б коли-небудь тебе першого й тебе другого разом на одну вечірку. Чи можна б улаштувати таку собі сімейну зустріч вас усіх, із смажениною на вогнищі в затінку дерев. Цікаво буде послухати, що ви казатимете один одному.

А тим часом жодного з них немає, і я сиджу за кермом машини вночі під дощем.

І ось чому я в ній опинився.

Тридцять сім років тому, десь у 1896-му, кремезний статечний чоловік віком близько сорока, в залізних окулярах і темному костюмі,— то був Учений Прокурор,— приїхав до одного лісопромислового містечка на півдні Арканзасу допитати свідків і провести розслідування у великій судовій справі, пов’язаній з лісорозробками. Містечко те, як я собі уявляю, було не варте доброго слова. Сякі-такі будиночки, пансіон для начальства та інженерів, поштова контора, крамниця компанії — усе те зводилося з червоної глини,— а ген довкола самі пні, і десь серед того пнища корова, і безугавний виск пилок, мов ушкоджений нерв у тебе в голові, і вогкий, нудотно-солодкий дух свіжої тирси.

Я не бачив того містечка. І навіть ніколи ногою не ступав на землю штату Арканзас. Одначе воно не раз поставало перед моїм внутрішнім зором. А на ганку крамниці — дівчина з жовтим волоссям, заплетеним у дві важкі коси, з великими блакитними очима й ще ледь помітними западинками на щоках. Одягнена вона, скажімо, в бавовняне платтячко салатового кольору, бо салатовий колір свіжий, гарний і до лиця яснокосій дівчині, коли вона стоїть на ганку крамниці, освітлена вранішнім сонцем, слухаючи виск пилок і дивлячись на кремезного чоловіка в темному костюмі, що обережно ступає по червоній глині, розгрузлій після недавньої весняної зливи.

Дівчина стоїть на ганку крамниці тому, що там працює її батько. Оце і все, що я знаю про її батька.

Чоловік у темному костюмі залишається в містечку два місяці, провадячи своє розслідування. Надвечірками, перед заходом сонця, він і та дівчина проходять єдиною вулицею містечка, тепер уже курною, і простують далі, поза останні будиночки, на поруб. Я бачу, як вони стоять на тій спустошеній землі, на тлі бронзово-кривавого арканзаського літнього заходу сонця. А що вони кажуть одне одному, мені не чути.

Закінчивши свої справи, той чоловік від’їжджає з містечка й забирає з собою дівчину. Людина він добра, простодушна, сором’язлива, і, сидячи в поїзді на червоному плюшевому дивані поруч із дівчиною, він тримає її руку в своїй напружено і обережно, наче то коштовна річ, яку він боїться упустити й розбити.

Він привозить дівчину у великий білий будинок, споруджений його дідом. Перед будинком — море. Це для неї новина. Щодня вона проводить чимало часу, дивлячись на водний обшир. А іноді виходить на берег і стоїть там сама, втупивши очі в далекий обрій.

Я знаю, що так справді було — оте споглядання моря,— бо через багато років, коли я став уже великим хлопцем мати якось сказала мені:

— Коли я тільки-но сюди приїхала, то щодня стояла біля воріт і дивилася на воду. Годинами так стояла, сама не знаючи чому. Та потім це минуло. Минуло задовго до того, як ти, синку, народився.

Колись давно Учений Прокурор поїхав до Арканзасу, там на ганку крамниці стояла дівчина — і ось чому я опинився за кермом машини вночі під дощем.

Я зайшов у вестибюль свого готелю близько півночі. Побачивши мене, портьє кивнув мені пальцем і дав номер телефону, куди мене просили подзвонити.

— Цілий день не давали спокою телефоністці,— сказав він.

Номер був мені незнайомий.

— Казали попросити якусь там міс Берк,— додав портьє.

Я не став підніматися в свій номер і подзвонив просто з кабіни у вестибюлі. «Готель Маркгейм»,— озвався жвавий голос. Я попросив міс Берк, і в трубці почувся голос Сейді:

— О боже, нарешті ви з’явилися. Я дзвонила в Берден-Лендінг ще хтозна-коли, і там сказали, що ви поїхали. Ви що — пішки йшли?

— Я ж вам не Ласун,— сказав я.

— Гаразд, їдьте мерщій сюди. Номер дев’ятсот п’ятий. Тут таке діється…

Я акуратно повісив трубку, повернувся до портьє і попросив віддати мою валізку коридорному, попив води з холодильного бачка, купив у сонної дівчини в кіоску дві пачки сигарет, розпечатав одну пачку, закурив і, глибоко затягшись, обвів поглядом порожній вестибюль,— так наче мені зовсім нікуди було поспішати.

Та насправді було куди. І я туди поїхав. А коли вже поїхав, то швидко.

Сейді сиділа у передній кімнаті номера 905 біля столика з телефоном та попільницею, повного недокурків, і навколо її обчикрижених чорних патлів поволі плавав дим.

— Ну,— мовила вона з-за тієї димової завіси тоном наглядачки будинку для заблудлих дівчат.

Але я не відповів. Я підійшов просто до неї повз Ласуна, що хропів у кріслі, захопив у жменю ті чорні ірландські патли, відхилив голову Сейді і цмокнув її в чоло, перш ніж вона встигла вилаяти мене.

І вона з цим не забарилася.

— Ви й гадки не маєте, чому я так зробив,— сказав я.

— Мені байдуже, тільки не беріть цього за звичку.

— Я не мав лихого наміру,— пояснив я.— А зробив це тільки тому, що ваше прізвище не Дьюмонд.

— Ви забудете своє власне прізвище, якщо зараз же не підете туди,— мовила Сейді і кивнула головою на двері другої кімнати.

— А може, я хочу покинути роботу,— сказав я просто так, із примхи, та зненацька, наче спалах магнію, в мене сяйнула думка, що, може, й слід би.

Сейді збиралася щось сказати, коли раптом задзвонив телефон, і вона кинулася на нього так, ніби хотіла задушити, й схопила трубку. Ідучи до дверей другої кімнати, я почув, як вона каже:

— Ага, таки застали! То везіть його до міста, сюди до нас… К бісу його дружину. Скажіть йому, він і сам ще не так захворіє, якщо не приїде… Еге ж, скажіть…

Тоді я постукав у двері і, почувши відгук, зайшов до другої кімнати.

Передусім я побачив Хазяїна, що сидів у кріслі, відкинувшись на спинку й поклавши ноги в шкарпетках на стілець перед собою,— без піджака, в скособоченій краватці, з викоченими очима й виставленим уперед, мов пужално батога, вказівним пальцем. Потім я побачив, з чого збивав би мух сам батіг, якби палець Хазяїна був пужалном: перед ним стояв містер Байрем Б. Уайт, ревізор фінансової управи штату, і з його довгого кощавого обличчя кольору парафіну помалу точилися болісні крапельки поту, а очі його шаснули в мій бік і вчепилися за мене, мов за останню соломинку.

Я зрозумів, що перебив їм розмову.

— Пробачте,— мовив я і позадкував за двері.

— Зачини двері й сідай,— звелів Хазяїн і, тицяючи вперед пальцем-пужалном, без найменшої паузи, тим самим тоном повів далі щось не доказане перед моєю появою,— і затям собі раз назавжди: тобі не належить багатіти. Такому, як ти, з півсотнею років за плечима, з нікудишнім шлунком, штучними зубами й завжди порожньою кишенею… Та якби господь бог мав намір збагатити тебе, то давно б це зробив. Ти тількипоглянь на себе, хай тобі чорт! Це ж чистісіньке блюзнірство — вважати, ніби тобі судилося бути багатим. Поглянь на себе. Хіба це не правда? — І його вказівний палець уткнувся в містера Байрема Б. Уайта.

Та містер Уайт мовчав. Стояв, прибитий горем, і дивився на грізний палець.

— Тобі що, заціпило, чорт тебе бери? — підвищив голос Хазяїн.— Не можеш відповісти на звичайне людське запитання?

— Правда,— видушив із себе містер Уайт, ледь ворушачи посірілими губами.

— Говори як слід, не мимри: «Правда, це чистісіньке блюзнірство»,— напосідав Хазяїн, і далі показуючи на нього пальцем.

Губи містера Уайта посіріли ще дужче, і голос був млявий і невиразний, але він проказав ці слова. Від першого до останнього.

— Гаразд, отак уже краще,— мовив Хазяїн.— Тепер ти знаєш, як тобі далі жити. Тобі належить залишатися бідним і робити те, що велять. Мені не треба від тебе цнотливості,— судячи з твого вигляду, зберігати її тобі не так важко,— я вимагаю бідності й покори, не забувай про це. Особливо про друге. Час від часу тобі перепадатиме якийсь дріб’язок на солодке, але про це дбатиме Даффі. І щоб ніяких мені більше комбінацій з власного почину. Ніяких одноосібних золотих жил. Затямив? Кажи!

— Так,— мовив містер Уайт.

— Голосніше! Скажи: «Я затямив».

Містер Уайт сказав. Голосніше.

— Ну гаразд,— промовив Хазяїн.— Під суд ти не підеш, я цю справу прикрию. Тільки не уявляй собі, що я роблю це з любові до тебе. Просто не хочу, щоб та компанія забрала собі в голову, ніби вона може отак легко когось звалити. Зрозумів мої мотиви?

— Так,— відповів містер Уайт.

— Гаразд, а тепер сідай отам.— Хазяїн показав на невеликий стіл з телефоном і письмовим приладдям.— Дістань із шухляди аркуш паперу, візьми ручку.

Він почекав, поки містер Уайт блідою тінню ковзнув через кімнату й сів за стіл, ураз поменшавши розміром, мов джин, що готується залізти назад у свою пляшку, і так скулившись на стільці, ніби хотів повернутися в материну утробу маленьким теплим зародком і лежати там у темряві та безпеці. Але Хазяїн уже говорив далі:

— Тепер пиши те, що я скажу.— І почав диктувати: — «Шановний губернаторе Старк… у зв’язку з погіршенням стану здоров’я… що перешкоджає мені сумлінно виконувати…» — Хазяїн припинив диктувати й сказав: — Гляди не пропусти мені «сумлінно», доконче щоб було.— А тоді повів далі діловим тоном: — «…виконувати обов’язки ревізора… прошу увільнити мене від згаданої посади… по змозі найближчим часом».— Він позирнув на згорблену постать за столом і додав: — «З повагою…»

Запала тиша, тільки перо шкрябало по паперу, а потім спинилося. Проте довга лиса голова містера Уайта не підводилась від паперу, ніби він був короткозорий, чи молився, чи загубив якусь деталь від потилиці, що утримує голову рівно.

Хазяїн пильно оглянув його похилену потилицю. Тоді запитав:

— Підписав?

— Ні,— відповів голос.

— То підписуй же, хай тобі чорт! — І, коли знов затихло шкрябання пера по паперу, додав: — Дати не став. Я сам поставлю, коли буде потрібно.

Голова містера Уайта і тепер не підвелася. Звідти, де я сидів, було видно, що пальці його досі тримають ручку, а перо так і застигло в кінці останньої літери його прізвища.

— Дай сюди,— звелів Хазяїн.

Містер Уайт встав, повернувся, і я поглянув на його понурене обличчя, щоб побачити, який на ньому вираз. В очах, які він проніс повз мене, вже не прозирало благання. В них не прозирало нічого. Вони були заціпенілі й безвиразні, мов двійко сірих устриць на половинках скойок.

Він подав папірець Хазяїнові, а той прочитав його, згорнув і кинув на ліжко, біля якого сидів.

— Атож,— мовив Хазяїн,— я сам поставлю дату, коли буде треба. І якщо буде треба. Все залежатиме від тебе самого. А знаєш, Байреме, не розумію, чому я з самого початку не взяв у тебе такої заяви без дати. У мене ж їх ціла купа. Але тебе я не розкусив. Раз поглянув тоді на тебе й сказав собі: ет, пусте, з цим старим мудаком клопоту не буде. Думав, таке воно затуркане, то й саме розуміє, що господь наш милосердний не судив йому бути багатим. Де вже там, мовляв, йому кудись пнутися. Пусте, думав, у ньому не більше запалу, ніж у мокрій ганчірці на підлозі ванної у пансіоні для старих дів. Я помилився в тобі, Байреме, і щиро це визнаю. Виявляється, ти всі свої півсотні років тільки й чекав щасливої нагоди. Чекав, коли тобі всміхнеться доля. Беріг свою дрібку сили, як той хирляк до шлюбної ночі. Усе чекав своєї великої нагоди, і ось вона тобі випала, і все начебто повернуло на інше. Але… І він знову тицьнув пальцем на містера Уайта.— Але ти помилився, Байреме. То була не твоя нагода. А твоєї ніколи не буде. Таким, як ти, вона не випадає. А тепер забирайся геть!

І містер Уайт забрався. Він зник майже безгучно: от тільки-но був тут — і вже немає. Лишилося тільки порожнє місце, що його досі займало інше порожнє місце на ім’я Байрем Б. Уайт.

— Ну,— сказав я Хазяїнові,— ти, я бачу, відвів душу.

— Хай їм чорт,— озвався він.— Щось у них таке в очах, що годі стриматись. Хоч би й оцей — він же ладен твоє харкотиння лизати, і ти це добре бачиш, то як же з ним інакше.

— Еге ж,— підтакнув я,— це такий, що без мила тобі в ту дірку полізе.

— Я його ні до чого не силував,— похмуро мовив Хазяїн.— Ні до чого. Він міг не казати того, що я йому велів. Міг не слухати мене. Міг просто встати і вийти за двері. Міг поставити дату на цій заяві і вручити її мені. Міг ще багато чого зробити. А зробив? Дідька лисого! Куди йому. Він лише стоїть і кліпає очима, і тулиться тобі до ніг, мов собака, якого збираєшся побити, і, їй-богу, ти себе так почуваєш, ніби як не поб’єш його, то переступиш волю божу. Отож і б’єш, бо цим допомагаєш такому Байремові виконати його призначення.

— Мене воно, звісно, не стосується,— сказав я,— але через що такий гвалт?

— Ти не читав газети?

— Ні, я ж був у відпустці.

— І Сейді нічого тобі не сказала?

— Я щойно приїхав,— пояснив я.

— Річ у тім, що Байрем придумав такий собі планчик, як йому забагатіти. Злигався з компанією ділків, що гріють руки на нерухомому майні, заручився підтримкою Хемілла з відділу земельних податків. Добре дільце, та тільки вони хотіли загребти всі прибутки собі, а хтось образився, що його не взяли в пай, та й роздзвонив про це субчикам Макмерфі в законодавчих зборах. Ну, нехай я тільки доберуся до нього…

— До кого?

— До того, хто роздзвонив про це братії Макмерфі. Він мав звернутися до Даффі. Усі знають, що скарги розглядає він. А тепер на нас звалилася судова справа.

— Проти кого?

— Проти Байрема.

— А з Хеміллом як?

— Подався на Кубу. Там, знаєш, кращий клімат. І, як мені доповіли, часу марно не гаяв. Даффі навідав його сьогодні вранці, і Хемілл устиг на поїзд. Але з тією справою треба щось робити.

— Не думаю, що вони її протягнуть.

— А вони й не намагаються протягти. Це така річ, що дай тільки почати, то не знатимеш, чим воно може скінчитися. Час уже прищикнути їм хвоста. Мої хлопці збирають усіх невдоволених і ненадійних і звозять сюди. Сейді зранку сидить на телефоні, приймає повідомлення. Декотрі з тих пташок поховалися, бо, видно, щось прочули, але хлопці їх виколупують. Оце й сьогодні пополудні приставили трьох, то ми повчили їх розуму. В нас на кожного щось є. Ти б побачив обличчя Джеффа Гопкінса, коли я сказав йому, що знаю, як його тато приторговує спиртним у тій своїй жалюгідній аптечці в Толмеджі, а потім підробляє рецепти для звіту. Або Мартенсове, коли він почув, що мені відомо про заставу на його будинок, яку тримає банк в Окалусі й термін якої минає десь через п’ять тижнів. Атож,— і він задоволено поворушив пальцями ніг у шкарпетках,— я таки заспокоїв їм нерви. Це давні ліки, але вони й досі допомагають.

— А що робити мені?

— Поїдеш завтра до Гармонвілла й спробуєш наставити на розум Сіма Гармона.

— Оце і все?

Не встиг він відповісти, як Сейді просунула голову в двері й сказала, що хлопці привезли Відерспуна,— то був представник від північної околиці штату.

— Посадіть його в тій кімнаті,— звелів Хазяїн,— хай допріває.— А коли голова Сейді зникла за дверима, він обернувся й відповів на моє запитання: — Так, тільки, перш ніж їхати, збери мені все, що в тебе є на Ела Койла. Хлопці вже розшукують його, і мені треба мати в руках надійну зброю.

— Гаразд,— мовив я.

Він подивився на мене так, наче хотів ще щось сказати. Якусь мить мені здавалося навіть, що він обмірковує, як це висловити, і я очікувально стояв біля свого стільця. Та раптом у дверях знову з’явилася голова Сейді.

— Тебе хоче бачити містер Міллер,— сказала Сейді, явно даючи зрозуміти, що нічого приємного не передбачається.

— Нехай заходить,— мовив Хазяїн, і я побачив, що навіть коли він і хотів щось мені сказати хвилину тому, то тепер у нього на думці зовсім інше. Х’ю Міллер — юридичний факультет Гарвардського університету, ескадрилья імені Лафайєта, Croix de Guerre, чисті руки, щире серце, генеральний прокурор — ось хто був у нього на думці.

— Йому це не сподобається,— сказав я.

— Атож,— погодився Хазяїн,— не сподобається.

А на порозі вже став високий, худий, сутулуватий чоловік із смаглявим обличчям, скуйовдженим темним чубом, темними очима, що сумно дивилися з-під чорних брів, та значком товариства «Фі-Бета-Каппа»²⁷, криво пришпиленим на неохайному синьому піджаку. Він якусь мить постояв у дверях, кліпаючи сумними очима, ніби раптом вийшов з темряви на ясне світло чи помилково забрів не в ту кімнату. Та й сам він здавався випадковим гостем на цьому порозі.

Хазяїн підвівся й почалапав у шкарпетках йому назустріч, простягаючи руку.

— Привіт, Х’ю.

Х’ю Міллер потиснув йому руку і зайшов до кімнати, а я бочком подався до дверей. Та зустрівся очима з Хазяїном, і він швидко кивнув мені на мій стілець. Тоді я теж потиснув руку Х’ю Міллеру й повернувся на своє місце.

— Сідайте,— мовив Хазяїн до Міллера.

— Ні, дякую, Віллі,— як завжди, повільно й поважно сказав той.— А ви сідайте, Віллі.

Хазяїн угруз у своє крісло, знову задер ноги на стілець і спитав:

— З чим ви прийшли?

— Думаю, ви й самі знаєте,— відповів Х’ю Міллер.

— Думаю, що знаю,— сказав Хазяїн.

— Ви хочете врятувати Уайта, правда ж?

— Начхати мені на Уайта,— сказав Хазяїн.— Я рятую щось інше.

— Він винен.

— Ще й як,— весело погодився Хазяїн.— Якщо поняття вини й невинності можна застосувати щодо такої речі, як Байрем Б. Уайт.

— Він винен,— повторив Х’ю Міллер.

— О боже, ви говорите так, ніби Байрем людина! Він — річ! Ви ж не можете притягти до суду арифмометр, коли в ньому зламається якась пружинка і він почне робити помилки. Ви полагодите його. От я й полагодив Байрема. Так полагодив, що його ще не народжені праправнуки в річницю цього дня напудять у штани й самі не знатимуть чому. Повірте, це буде шок у генах. Той бісів Байрем — просто річ, якою ви послуговуєтесь, і від сьогодні з неї буде тільки користь, запевняю вас.

— Усе це дуже добре, Віллі, але ж факт залишається фактом: ви рятуєте Уайта.

— Та хай його чорти візьмуть, того Уайта,— сказав Хазяїн.— Я рятую щось інше. Ви тільки дайте тій банді Макмерфі у законодавчих зборах уявити собі, що їй вільно витинати такі штуки, то їй упину не буде. Ви гадаєте, їм до вподоби те, що ми робимо? Податок на видобутки корисних копалин? Підвищення орендної плати за розробку надр? Прибутковий податок? Програма шляхового будівництва? Законопроект про охорону здоров’я?

— Ні, не до вподоби,— визнав Х’ю Міллер.— Точніше, не до вподоби тим, хто стоїть за спиною Макмерфі.

— А вам до вподоби?

— Так,— відповів Х’ю Міллер.— Це мені до вподоби. Але не можу сказати, що мені до вподоби деякі речі навколо цього.

— Х’ю,— сказав Хазяїн і усміхнувся,— ваша біда в тому, що ви юрист. Юрист з біса високої проби.

— Ви теж юрист,— сказав Х’ю Міллер.

— Ні,— заперечив Хазяїн,— я не юрист. Я трохи знаю закон. Власне, добре знаю закон. І заробляв цим собі на прожиток. Але я не юрист. Ось чому я розумію, що таке закон. Він наче вузька ковдра на двоспальному ліжку, де холодної ночі сплять троє. На всіх ковдри не вистачає, і хоч ти як її тягни і розпинай, а котромусь із трьох неминуче загрожує запалення легень. Закон, xaй йому чорт, наче штани, куплені хлопчиську торік, а в нас завжди цей рік, отож штани розлазяться по швах і з-під них стирчать кісточки. Закон завжди надто короткий і тісний для людства, яке невпинно росте. І найкраще, що можна зробити,— це зробити щось, а потім придумати відповідний закон, але поки його запишуть у книги, треба буде зробити вже щось інше. Ви думаєте, половину того, що я встиг зробити, записано чорним по білому в конституції штату?

— Верховний суд ухвалив…— почав був Х’ю Міллер.

— Еге ж, вони ухвалили, бо я посадив їх туди, щоб вони це ухвалили, і вони зрозуміли, що треба зробити. Половини зробленого мною не було в конституції, а тепер є, бог мені свідок. А як воно туди потрапило? Та дуже просто — хтось узяв і дописав.

Обличчя Х’ю Міллера помалу набігало кров’ю, і він похитував головою легенько, ледь помітно, мов неповоротка тварина, коли їй надокучає муха. Потім він промовив:

— У конституції ніде не сказано, що Байрем Б. Уайт може безкарно чинити злочини.

— Х’ю,— лагідно почав Хазяїн,— невже ви не розумієте, що сам Байрем нічого не важить? А надто в цій ситуації. Вони прагнуть одного — повалити нинішнє керівництво. Їм і не в голові той Байрем, хіба що остільки, оскільки людині взагалі ненависна думка, що хтось щось наживає, а вона ні. Їм у голові — поламати все, що встигло зробити наше керівництво. І настав час дати їм по руках. Коли берешся до якогось діла,— тепер він сидів у кріслі прямо, поклавши руки на м’які бильця і нахиливши голову вперед, до Х’ю Міллера,— то мусиш обходитися тим, що маєш напохваті. Мусиш працювати з такими людцями, як Байрем, Малюк Даффі, як уся ота сволота в законодавчих зборах. Без соломи цегли не зробиш, а солома в тебе здебільшого потолочена, з коров’ячого стійла. І коли ти сподіваєшся зробити з неї щось краще, ти просто дурень безмозкий.

Х’ю Міллер трохи розпростав плечі. Дивився він не на Хазяїна, а на стіну позад нього.

— Я подаю у відставку з посади генерального прокурора,— сказав він.— Письмову заяву пришлю завтра вранці з посильним.

— Ви вже давно надумали це зробити,— лагідно мовив Хазяїн.— Давно, Х’ю. Чому ви так довго збиралися?

Х’ю Міллер промовчав, але перевів погляд зі стіни на обличчя Хазяїна.

— Я вам скажу, Х’ю, чому,— провадив Хазяїн.— Ви п’ятнадцять років ниділи у своїй юридичній конторі й дивилися, як усякі сучі сини в цьому штаті розкошують на теплих місцях і ні біса не роблять, тоді як багаті багатіють, а вбогі убожіють. Потім з’явився я, дав вам у руку замашну битку й тихенько шепнув: «Хочете трохи розважитись і накидати їм?» І ви їм накидали. Ви добряче розважились. З них аж пір’я летіло. Дев’ятьох хапуг ви засадили за грати, але не найбільших, з дрібноти. Тих, що стояли за ними, ви й пальцем не зачепили. Бо немає такого закону. Все, що ви можете,— це забрати в них оте бісове кермо влади й більш не підпускати їх до нього. Будь-якими приступними вам засобами. І в глибині душі ви це добре знаєте. Ви не хочете забруднити свої чисті гарвардські руки, але в душі воліли б, аби той бруд розгрібали інші. Розумієте й те, що, подаючи у відставку, ви просто тікаєте в кущі. Ось чому,— мовив він ще лагідніше, ніж досі, і, нахилившись уперед, зазирнув просто в очі Х’ю Міллеру,— ви так довго збиралися це зробити. Вийти з гри.

З півхвилини Х’ю Міллер дивився згори вниз на Хазяїна, на його м’ясисте обличчя та опуклі пильні очі. Тим часом його власне обличчя спохмурніло й стало трохи спантеличене, ніби він намагався прочитати щось чи то при надто тьмяному світлі, чи то написане чужою мовою, яку він погано знав. Потім він сказав:

— Я вирішив безповоротно.

— Знаю, що безповоротно,— мовив Хазяїн.— І знаю, що мені вас не переконати, Х’ю.— Він підвівся з крісла, швидко підсмикнув на собі штани, як це роблять чоловіки, починаючи гладшати в талії, і підійшов у шкарпетках до Х’ю Міллера.— А жаль, дуже жаль,— зітхнув він.— Ви та я — добрий запряг. Мозок ваш, м’язи мої.

На устах Х’ю Міллера ворухнулась бліда подоба усмішки.

— Зла на мене не маєте? — спитав Хазяїн і подав йому руку.

Х’ю Міллер потиснув її.

— Якщо не покинули пити, то, може, заглянули б коли-небудь на чарку,— сказав Хазяїн.— Про політику мови не буде.

— Гаразд,— мовив Х’ю Міллер і обернувся до дверей.

Він уже ступав на поріг, коли Хазяїн мовив:

— Х’ю…

Х’ю Міллер спинився і озирнувся.

— Ви залишаєте мене одним-одного,— жартівливо-скорботно сказав Хазяїн,— з купою сучих синів. Моїх і чужих.

Х’ю Міллер силувано, ніяково усміхнувся, похитав головою, мовив: «Ет чорт… Віллі…», а тоді затнувся, не доказавши того, що почав,— і юридичного факультету Гарварду, ескадрильї Лафайєта, Croix de Guerre, чистих рук і щирого серця з нами не стало.

Хазяїн сів у ногах ліжка, закинув ліву ступню на коліно й, замислено чухаючи її, наче фермер, що роззувся, перед сном, утупив погляд у зачинені двері.

— З купою сучих синів,— повторив він і пустив ліву ногу, що зісковзнула з коліна й упала на килим, а очі його і далі дивилися на двері.

Я знову встав. Це була вже третя моя спроба забратися звідти, повернутись до свого готелю й лягти спати. Хазяїн міг сидіти отак цілу ніч, а то й кілька ночей підряд — і хоч би тобі що, але для тих, хто з ним працював, це була чиста мука. Я знову рушив до дверей, та Хазяїн звернув погляд на мене, і я зрозумів, що це ще не кінець. Отож зупинився й став чекати, а очі Хазяїна досліджували моє обличчя і, мов два хірургічні пінцети, шукали місця, де б заглибитись у сіру речовину всередині моєї голови.

Нарешті він озвався:

— Ти думаєш, треба кинути Уайта на поталу тим вовкам?

— З біса слушний час для таких запитань,— сказав я.

— Думаєш, треба?

— Дивне слово «треба»,— сказав я.— Якщо ти питаєш, чи треба для того, щоб узяти гору, на це відповість майбутнє. Якщо питаєш, чи треба, щоб учинити по справедливості, то ніхто й ніколи тобі не відповість.

— А як думаєш ти?

— Думати — не моє діло,— відповів я.— І тобі я теж не раджу думати про це, бо ти й так чудово знаєш, що ти збираєшся зробити. Ти збираєшся зробити те, що робиш.

— Люсі хоче покинути мене,— мовив він спокійно, наче відповідаючи на якесь моє запитання.

— Та ти що! — вигукнув я із щирим подивом, бо завжди вважав Люсі за одну з тих довготерплячих жінок, на чиї груди в останню хвилину падають сльози каяття. В найостаннішу.

А тоді мій погляд сам собою звернувся на зачинені двері, туди, де сиділа над телефоном Сейді Берк зі своїми чорними смолянистими очима, подзьобаним віспою обличчям та буйними чорними обчикриженими ірландськими патлами, в яких, наче вранішній туман у сосновій хащі, заплутався тютюновий дим.

Хазяїн перехопив мій погляд.

— Ні,— мовив він,— не це.

— Ну, за звичайними мірками й цього було б досить.

— Вона не знає. Так мені здається.

— Вона жінка,— сказав я,— а вони це нюхом чують.

— Не про це йдеться,— пояснив він.— Вона сказала, якщо я покриватиму Байрема Уайта, вона мене покине.

— Скидається на те, що всі хочуть робити твоє діло замість тебе.

— Хай воно все горить! — сказав він і, підхопившись з ліжка, несамовито заходив по килиму — чотири кроки туди, поворот, чотири кроки сюди,— і, дивлячись на цю ходу, на важкі порухи голови на поворотах, я пригадав ті давні вечори в задрипаних провінційних готелях, коли я чув його за стіною в сусідньому номері, ще тоді, як Хазяїн був просто Віллі Старком, а Віллі Старк був телепнем, з недолугими школярськими промовами, повними фактів та цифр, і з написом «Стусони мене» нижче спини.

А тепер я й бачив її — цю невпинну, напружену ходу, що долинала тоді з тісних готельних комірчин за стіною. Тільки тепер її не обмежували ті комірчини. Вона вирвалася на широкий простір.

— Хай воно все горить! — знову сказав він.— Анічогісінько вони про це не знають, анічогісінько не тямлять, і годі їм щось розтлумачити.— Він ще разів зо два пройшовся сюди-туди й повторив: — Анічогісінько не тямлять.— Тоді знов походив, спинився й нахилив голову до мене.— А знаєш, що я думаю зробити? Коли розчавлю цю банду?

— Ні,— сказав я,— не знаю.

— Я збудую щонайвеличезнішу, щонайхромованішу, щонайформаліново-смердючішу безплатну лікарню та оздоровчий центр, які й самому всевишньому не снилися. Ось побачиш, хлопче, в кожній палаті буде клітка з канарками, що співатимуть італійські арії, сестрички — тільки переможниці конкурсу краси в Атлантік-Сіті, усі судна із золота найвищої проби, і в кожному — музична шкатулка, яка гратиме «Індичку в соломі» або секстет із «Лючії»²⁸ — на вибір.

— Ото буде розкіш,— докинув я.

— Я це зроблю,— запевнив Хазяїн.— Ось ти мені не віриш, а я зроблю.

— Я вірю кожному твоєму слову,— сказав я.

Мені страшенно хотілося спати. Я стояв, хитаючись на п’ятах, і крізь туман, що застилав мені очі, бачив, як він без упину никає сюди-туди по кімнаті й мотає своєю великою головою із звислим на очі чубом.

Тоді мені здавалося дивним, чому Люсі Старк не спакувала своїх речей ще раніше. Я не розумів, як це вона може не знати про те, що вже навряд чи було для когось таємницею. Відколи все воно почалося, я й досі не знаю. Та коли я вперше з цим зіткнувся, воно вже розкручувалось на повну котушку. Десь місяців через шість-вісім після того, як Віллі став губернатором, він поїхав до Чікаго в деяких дрібних приватних справах і взяв із собою мене. З містом нас знайомив такий собі Джош Конклін, чоловік, що добре знав своє діло,— огрядний здоровань з дочасно посивілою чуприною, червоним обличчям та волохатими чорними бровами, одягнений у фрак, що сидів на ньому, як корсет, власник химерного помешкання, схожого на кінодекорацію, та грубезного, з дюйм завтовшки, записника. Він був не справжньою коштовністю, а підробкою, але підробкою, безумовно, майстерною, з тих, що часто бувають кращі, ніж справжні речі, бо справжню річ видно й без діла, а підробка не може дозволити собі перепочинку й мусить весь час доводити, що вона хоч на йоту справжніша за справжню річ, навіть коли не йдеться про гроші. Він повів нас до нічного клубу, де просто на підлозі розгорнули рулон їй-же-богу-справжнього льоду, куди на справжніх ковзанах випурхнула зграйка «північних німф» у срібних ліфчиках та срібних стрічках над і під стегнами і закружляла, і завихрилася, і загойдалася, і задригала ногами під музику в кустарних спалахах північного сяйва — тільки зблискували в голубуватих відсвітах ковзани, й зблискували білі коліна, й звивалися білі руки, й двигтіли на оголених спинах у бездоганно узгодженому русі довгасті пругкі горбочки м’язів обабіч хребта, й стрясалось у такт музики те, що було під срібними ліфчиками, й пливли, маяли, тріпотіли в повітрі цнотливі розпущені довгі срібні шведські коси.

Хлопцеві з Мейсон-Сіті, що в житті не бачив іншого льоду, окрім крижаної кірки на кориті в стайні, аж дух забило. «А чорт»,— мовив хлопець із Мейсон-Сіті, анітрохи не соромлячись свого захвату. Потім знов: «А чорт».

І весь час судомно ковтав, ніби в горлі у нього застряг шматок сухого кукурудзяного коржа.

Коли вистава закінчилася, Джош Конклін чемно спитав:

— Ну, як вам сподобалося, губернаторе?

— Що ж, кататися вони вміють,— відповів губернатор.

Потім одна з німф зі шведськими косами вийшла з прибиральні, вже без ковзанів, у сріблястій накидці на голих плечах, і підсіла до нашого столика. Виявилося, що вона подружка Джоша Конкліна, і таку подружку приємно було б мати, навіть якби її коси походили не зі Швеції, а з аптеки. Вона мала в трупі ще одну подружку, отож пішла привела її, і та подружка дуже швидко заприятелювала з губернатором, після чого він аж до кінця нашого перебування в Чікаго практично випав з мого поля зору, за винятком щовечірніх годин з танцями на льоду. Тоді він сидів поруч мене, дивлячись на ту круговерть і силкуючись проковтнути шматок сухого кукурудзяного коржа, що застряг у нього в горлі. А коли закінчувався останній номер, казав мені: «На добраніч, Джеку»,— і разом з подружкою подружки Джоша Конкліна зникав у ночі.

Люсі, здається, так і не дізналася про ті танці, а от Сейді дізналася. Бо Сейді мала свої джерела інформації, неприступні для жінок, що сидять удома. І коли ми з Хазяїном повернулися і «північні німфи» стали тільки любим спогадом, м’якою солодкою плямкою на серці, ніби прим’ятинка на боці стиглої дині, не хто інша як Сейді вивергла із себе всі сім кіл ірландського пекла. Того ранку, коли ми з Хазяїном приїхали з Чікаго, я стояв у його приймальні і теревенив з молоденькою секретаркою, розпитуючи її про всяку всячину, коли раптом за дверима Хазяїнового кабінету щось загриміло. До мене долинув шум, виляски, наче хтось бив книжкою по столу, потім голос — голос Сейді.

— Що це там діється? — спитав я в дівчини.

— Ні, ви краще скажіть мені, що діялось у Чікаго,— відповіла вона.

— Ага,— простодушно мовив я,— он воно що.

— Ага,— передражнила мене вона,— оце ж воно, та ще й яке.

Я шаснув до дверей свого закапелка, що виходили в приймальню. Тільки-но я переступив поріг, ще й дверей за собою не зачинив, як з Хазяїнового кабінету вискочила Сейді,— мабуть, так вискакували хижаки з клітки в далекому кінці арени, щоб накинутися на страдника-християнина. Патли її люто розліталися, обличчя було зовсім біле, і ряботини робили його схожим на поколупаний гіпс,— скажімо, на гіпсову маску Медузи, що її якийсь шибеник брав собі за мішень, вправляючись у стрільбі з дробовика. Але посередині тієї маски було дещо зовсім несумісне з гіпсом: очі Сейді, що являли собою подвоєне стихійне лихо, були мов чорний вибух, мов буйна пожежа. Вона мчала, наче паровик, в якому ось-ось рознесе казан, так розгонисто ступаючи по підлозі, що чути було, як тріщать шви її спідниці.

Раптом вона помітила мене, на тій же швидкості круто повернула в мою кімнату й грюкнула за собою дверима.

— Сучий син,— мовила вона й стала, задихаючись і люто зирячи на мене.

— Я тут ні до чого,— озвався я.

— Сучий син,— повторила Сейді, не зводячи з мене лютого погляду.— Я вб’ю його, богом присягаюся, вб’ю.

— Ви надаєте цьому надто великого значення,— сказав я.

— Я знищу його, витурю з цього штату, богом присягаюся. Сучий син, так підло обвести мене після всього, що я для нього зробила!.. Слухайте,— сказала вона, схопила мене за вилоги піджака своїми дужими руками й добре труснула. (Руки в неї були широкі, тверді й дужі, як у чоловіка).— Слухайте…— повторила вона.

— Не треба мене душити,— роздратовано запротестував я.— Та й слухати я нічого не хочу. І так достобіса всякого знаю.

Я не жартував. Я справді не хотів її слухати. У світі було повно речей, про які я й знати не бажав.

— Слухайте,— і вона знов труснула мене,— хто зробив з цього сучого сина те, чим він став тепер? Хто зробив його губернатором? Хто підібрав його, коли він був Йолопом номер один, і витяг його нагору? Хто підказував йому хід за ходом, щоб він не програв?

— Певно, я маю сказати, що це робили ви.

— І це правда,— мовила вона.— А цей двоєдушний сучий син, цей…

— Ні,— заперечив я, намагаючись вивільнити вилоги свого піджака,— двоєдушний він щодо Люсі, а щодо вас потрібна якась інша арифметика. От тільки не знаю, що робити в такому випадку — множити чи ділити.

— Люсі! — вигукнула вона, зневажливо скривившись.— Люсі дурепа. Коли б він вчинив так, як вона хотіла, то сидів би тепер у своєму Мейсон-Сіті й годував помиями свиней, і він це знає. Він знає, що вона з нього зробила б. Якби він її послухався. Вона мала нагоду, вона…

Сейді замовкла тільки тому, що їй забракло повітря, але я знав, які слова палять їй мозок, поки вона важко й жадібно хапає ротом повітря.

— Я бачу, по-вашому, Люсі сходить зі сцени,— зауважив я.

— Люсі…— мовила вона і спинилась, одначе тон її сказав усе, що вона мала сказати про Люсі, яка була провінційною дівчиною, закінчила поганенький баптистський коледж, де свято вірили в бога, навчала нечесаних шмаркачів у школі Мейсонської округи, вийшла заміж за Віллі Старка, народила йому сина і пропустила свою нагоду.

Помовчавши, Сейді додала, несподівано спокійно, похмурим рішучим тоном:

— Дайте йому час, і він пошле її к бісу, цей сучий син.

— Ну що ж, вам видніше,— сказав я, просто тому, що не міг спростувати цієї логіки, але не встиг і доказати, як Сейді вліпила мені ляпаса. Чого й слід сподіватися, коли лізеш у чужі справи, чи то громадські, чи то особисті.

— Не на того кидаєтесь,— мовив я, мацаючи пальцем щоку і відступаючи на крок від її жару, бо вона ось-ось могла спалахнути справжнім полум’ям.— Не я герой цієї п’єси.

Та вона так і не спалахнула, і весь той жар раптом згас. Вона мовби геть заціпеніла в своєму бахматому костюмі. Я побачив, як у внутрішніх кутиках її очей набігають дві сльози, дуже повільно, помалу набрякаючи, а тоді обидві водночас, із синхронністю крихітних механічних іграшок, сповзають униз обабіч її рябуватого носа й так само водночас розпливаються по масній темній плямі губної помади. Побачив, як вистромився кінчик язика і обережно торкнувся верхньої губи, немов знімаючи пробу з солі.

Вона й далі дивилася просто мені в очі, так ніби той пильний погляд мав добачити в них відповідь на якесь запитання.

Потім вона пройшла повз мене до стіни, де висіло дзеркало, наблизила до нього обличчя й стала роздивлятись на себе, злегка повертаючи голову то в один, то в другий бік. Відображення в дзеркалі я не бачив, тільки її потилицю.

— Яка вона була? — запитала Сейді, холодно й незворушно.

— Хто? — здивувався я, цілком щиро.

— Ну та, в Чікаго,— сказала вона.

— Звичайнісінька шльондра,— відповів я.— На голові фальшиві шведські коси, на ногах ковзани, а посередині практично нічого.

— Вона була гарненька? — запитав холодний, незворушний голос.

— Де в біса,— відказав я.— Якщо я завтра зустріну її на вулиці, то й не впізнаю.

— Вона була гарненька? — не вгавав голос.

— А я знаю? — вигукнув я, знову починаючи дратуватись.— Там, де вона заробляє собі на прожиток, дивляться не на обличчя.

— Вона була гарненька?

— Та забудьте ви про неї, бога ради,— сказав я.

Сейді повернулась і рушила до мене, тримаючи руки десь на рівні підборіддя, стуливши й трохи зігнувши пальці, але не торкаючись обличчя. Підступила майже впритул і спинилася.

— Забути? — перепитала вона, ніби тільки-но почула мої слова. А тоді ледь підвела руки, торкнулася подзьобаної гіпсової маски й легенько, обережно помацала пальцями нерівну поверхню, немов там напухло й боліло.— Дивіться,— звеліла вона, підставивши обличчя мені перед очі.— Дивіться! — повторила із злістю і вп’ялася нігтями в щоки. Бо то була жива плоть, а ніякий не гіпс.— Атож, дивіться,— провадила Сейді.— Ми валялися в нашій забутій богом халупі… обоє, мій брат і я, ще зовсім малі, хворі на віспу… а батько був п’яниця, вічно пропадав у салуні, плакав, вижебрував у людей дрібняки й пив, і плакав, і розповідав усім, які хворі його діточки, його любі малі ангелятка… той нікчема, п’яничка, добросердий і тонкосльозий ірландець безжально лупцював нас… а тоді брат помер, хоч йому годилося б вижити… воно б йому не вадило, чоловікам це не вадить… а я не померла, оклигала, і батько… він дивився на мене, потім хапав і починав обціловувати мені обличчя, всі ці кляті дірки, і пускав слину, і плакав, і смердів перегаром… а то, бувало, дивиться, дивиться та як крикне: «Тьху, чорт!» — і лясь мене по обличчю… але то було все одно… все одно, бо померла не я… я не померла… я…

Усе це говорилося задихано, на одній ноті, і раптом урвалось. Сейді простягла руки, схопила мене за піджак і припала головою до моїх грудей. І я стояв, обнявши її правою рукою за плечі, й поплескував — поплескував і поводив долонею, неначе гладив,— по спині, що здригалась, як я зрозумів, від безгучних ридань.

Потім, не підводячи голови, вона проказала:

— І нічого з цим не вдієш… так воно було досі, так уже й буде… завжди…

Воно, подумав я і вирішив, що Сейді каже про своє обличчя.

Та вона казала не про обличчя, бо то було ще не все.

— …завжди… то цілують і пускають слину, то б’ють по пиці… хоч ти що для них роби, хоч як розпинайся, щоб зробити з них щось… витягай їх з багна, виводь у люди… а тобі при першій же нагоді — лясь по пиці… бо ти побита віспою… побачать якусь там голу сучку на ковзанах — і лясь тебе по пиці… а то ще й плюнуть межи очі…

Я й далі поплескував і поводив-гладив долонею, бо нічого іншого мені не лишалося.

— …отак воно й буде завжди… якась там сучка на ковзанах… якась…

— Слухайте,— мовив я, не припиняючи свого поплескування,— не беріть цього до серця. Ну хай собі пожирує, чи вам це так уже болить?

Сейді рвучко підвела голову.

— Що ви розумієте? Що ви, в біса, розумієте? — вигукнула вона й, учепившись в мій піджак, труснула мене.

— А коли вже так допекло,— сказав я,— то пошліть його…

— Пошліть! Пошліть! Та я спершу вб’ю його! — крикнула вона, люто блимнувши на мене почервонілими очима.— Послати, кажете? А я вам ось що скажу,— і знов труснула мене,— хай він і побіжить за якоюсь там сучкою, але однаково вернеться. Неодмінно вернеться, чуєте? Неодмінно. Бо без мене він не обійдеться. І він це знає. Без тих сучок він може обійтись, а без мене — ні. Без Сейді Берк йому не обійтися, він це добре знає.— І вона рвучко підвела до мене своє обличчя — так, наче я мав хтозна-як пишатися, що мені випала честь поглянути на нього.— Він завжди вертатиметься,— запевнила вона похмуро.

І вона казала правду. Він завжди повертався. У світі було повно сучок на ковзанах, навіть якщо декотрі з них були й без ковзанів. Декотрі танцювали в спідничках з пальмового листя, декотрі клацали на друкарській машинці, декотрі приймали капелюхи в гардеробі, декотрі були депутатськими дружинами,— але він завжди повертався.

Хоча й не завжди його зустрічали з розкритими обіймами та лагідною усмішкою. Іноді — холодною, як полярна ніч, мовчанкою. Іноді — таким вибухом, що шаленіли всі сейсмографи на континенті. Іноді — єдиним влучно дібраним епітетом. Як, наприклад, того разу, коли ми з Хазяїном їздили в невеличку подорож на північ штату. Повернувшись, ми зайшли в Капітолій, і там, у пишному вестибюлі, під великим бронзовим склепінням, побачили Сейді. Ми рушили до неї. Вона почекала, поки ми підійдемо, а тоді без будь-яких передмов дуже просто сказала:

— Клятий бахур.

— Отакої, Сейді,— мовив Хазяїн і всміхнувся своєю усмішкою симпатичного хлопчика-пустуна,— треба ж спершу розібратись.

— У тебе гудзики на штанах самі розстібаються, бахуряко,— так само просто додала вона й пішла геть.

— Отакої,— скрушно мовив до мене Хазяїн.— Я ж цього разу ані-ні, а ти бачиш, який поворот.

Чи знала щось Люсі Старк? Не знаю. Судячи з усього, нічого не знала. І навіть коли сказала Хазяїнові, що збирається покинути його, то нібито тільки через те, що він не віддав на розправу Байрема Б. Уайта.

Одначе вона не покинула його й тоді.

Не покинула, бо була надто благородна, чи надто великодушна, чи надто ще яка, щоб завдати йому удару, коли він, на її думку, і так падав. Чи принаймні хитався. Вона не дозволила б собі й пальцем наважити на ту шальку терезів, де лежало щось ніби акуратний пакунок лиха з плямами крові, яка просочувалася крізь цупкий папір. Бо звинувачення проти Байрема Б. Уайта відійшло тепер на задній план. Із пляшки випустили справжнього джина — звинувачення проти Віллі Старка.

Не знаю, чи так вони все те планували. Чи змушені були виступити дочасно, коли вирішили, що Хазяїн надто розходився і що то єдина нагода відбити його натиск. А може, уявили собі, ніби сам господь бог віддав ворога їм до рук і тепер вони напевне доб’ються, щоб суд визнав його винним у спробах підкупу, примусу й шантажу депутатів-законодавців, а на додачу й в інших, дрібніших злочинствах та безчинствах. Можливо, вже й мали напохваті героїв, готових посвідчити під присягою, що на них було вчинено тиск. Ті свідки й справді мали бути людьми героїчними (або ж звабленими добрячою мздою), бо ніхто при повному розумі, зважаючи на попередні Хазяїнові діла, не повірив би, що він так легко піддасться. Та, як видно, вони вважали, що знайшли — чи купили — таких героїв.

Так чи так, а вони зробили спробу, і на якийсь час життя наше перетворилось на суцільну карколомну гонитву. Я дуже сумніваюся, щоб за два тижні Хазяїн хоч раз ліг спати. Тобто ліг у ліжко. Він, звісно, уривав якусь часинку сну на задньому сидінні автомобіля, що з ревом мчав нічними дорогами, або в кріслі, поки хтось один вийшов за двері, а другий ще не зайшов. Він ганяв по штату зі швидкістю вісімдесят миль на годину, під безугавні пронизливі сигнали клаксона,— від містечка до містечка, від селища до селища, виступаючи по п’ять, шість, вісім разів на день. На поміст виходив якось ліниво, перевальцем, наче мав у запасі цілу вічність і міг розпоряджатися нею як хотів. Отож і починав дуже спокійно:

— Люди добрі, там у нас в місті заварюється невеличка сварка. Між мною і отим гієноголовим, собачомордим, вислопузим вовчим поріддям, що попролазило до законодавчих зборів. Знаєте, про кого я кажу? То от, я так довго дивився на них та на їхніх родичів, що надумав оце трохи проїхатись і побачити звичайні людські обличчя, поки не забув, які вони на вигляд. Ну що ж, ви тут усі люди як люди. Більш або менш. І начебто люди не дурні. Всупереч тому, що вони кажуть про вас там у законодавчих зборах, отримуючи за свої балачки по п’ять доларів на день з ваших же таки, взятих на податки грошей. Вони кажуть, що вам бракує клепок і що ви думали не головою, а гузном, коли віддавали свої голоси за те, щоб я став губернатором цього штату. Може, вам і справді бракує клепок. Мене про це не питайте, я особа зацікавлена. Але…— Тепер він уже не стояв у лінивій позі, ледь нахиливши голову набік і трохи примруживши повіки, мовби недбало прикидав подумки, чого варті люди перед ним; він раптом рвучко нахиляв свою масивну голову вперед, і його червоні від недосипання очі враз викочувались.— Але сам я про щось вас запитаю. І хочу почути вашу відповідь. Хочу, щоб ви відповіли мені щиро, як перед богом, під його грізною рукою. Скажіть мені: чи я не виправдав ваших сподівань? Не виправдав? — І в ту ж мить, поки запитання ще бриніло в повітрі, вік швидко подавався до слухачів, викидав угору праву руку й казав: — Стривайте! Не відповідайте, поки не зазирнете собі в душу й не побачите правди. Бо правда тільки там. Не в книжках. Не в юридичних підручниках. І взагалі не на папері. Вона у ваших душах.— Він робив довгу паузу й поволі обводив поглядом ту масу облич. А тоді: — Відповідайте!

Я чекав реву. Цього хоч-не-хоч, а чекаєш. Я знав, що вони заревуть, проте щоразу чекав, і тиша перед цим здавалася нестерпно довгою. Як ото коли глибоко пірнаєш. Починаєш випливати до світла, знаючи, що дихнути ще не можна, ще ні, і в свідомості у тебе лиш одне — стугін крові у скронях серед моторошного позачасся. Нарешті натовп вибухав ревом, і відчуття було таке, ніби ти вирвався з глибини на поверхню, з легенів шугнуло повітря, і все навколо пішло обертом. Ні з чим не зрівняти рев натовпу, коли він розлягається зненацька, вихоплюючись воднораз із нутра кожного, хто там є, але не звідти, де міститься його «я». Рев здіймався й наростав, тоді спадав і знову здіймався, а Хазяїн стояв, піднісши праву руку до неба й поводячи викоченими червоними очима.

І коли рев ущухав, він казав, не опускаючи руки:

— Я заглянув у ваші обличчя!

І вони ревли.

Він казав:

— О боже, я побачив знак!

І вони знов ревли.

Він казав:

— Я побачив росу на вовні, а землю суху!²⁹

І знову рев.

Потім:

— Я побачив кров на місяці!²⁹ Атож, цебра крові! І я знаю, чия то буде кров.— Він нахилявся й простягав праву руку, так наче хотів схопити щось у повітрі перед собою.— Дайте мені сокиру!..

Отаке чи подібне було щоразу. Ревучи й пронизливо сигналячи, ганяв дорогами штату автомобіль, і Ласун проскакував перед самим радіатором бензовозів і, бризкаючи слиною, безгучно ворушив губами, аж поки видушував із себе застрягле десь у горлянці: «П-п-пас-с-куда!..» І Хазяїн стояв на якомусь підвищенні з піднесеною до неба рукою (коли під дощем, коли при ясному сонці, а коли й поночі в червонястому світлі бензинових ліхтарів, засвічених на ганку придорожньої крамнички), і натовп ревів.

І в голові мені паморочилось від недосипання, вона аж наче пухла й ставала завбільшки з небо, а ноги були мов ватяні й, здавалося, ступали не по землі, а по бурту щойно зібраної бавовни.

Отак воно було.

Та було й інакше: Хазяїн сидів у «кадилаку» з погашеним світлом, далеко за північ, зупинившись десь у бічній вуличці перед будинком. Або в якомусь селищі біля воріт. Тоді нахилявся до котрогось із своїх хлопців — до Ласуна чи до одного з Ласунових дружків, Здоровила Гарріса або Ела Паркінса,— і тихо й швидко говорив: «Скажи йому, хай вийде. Я знаю, що він тут. Хай краще вийде і побалакає зі мною. А не захоче, то скажи, що ти приятель Елли Лау. Це його миттю зрушить». Або: «Спитай його, чи він колись чув про Спритника Вільямса». Або ще щось таке. І тоді біля машини виникала постатьчоловіка в піжамній куртці, запханій під пояс штанів, і навіть у темряві видно було, як він тремтить і яке біле в нього обличчя.

А ще було отак: Хазяїн сидів у повній тютюнового диму кімнаті, з кавником на підлозі поруч нього або пляшкою, і казав:

— Ну, веди сюди того падлюку, веди.

І, коли падлюку приводили, Хазяїн міряв його поглядом з голови до ніг і казав:

— Це твій останній шанс.— Казав спокійно, стримано. А тоді раптом подавався вперед і додавав, уже не стримано й не спокійно: — Хай тобі сто чортів, ти розумієш, що я можу з тобою зробити?

І він таки міг. Бо мав для того все потрібне.

Пополудні четвертого квітня 1933 року на вулицях, що вели до Капітолію, юрмився люд, але не той люд, який звичайно бачиш на цих вулицях. Та й не в такій кількості. Увечері «Кронікл» повідомила, пославшись на чутки, нібито слід чекати походу на Капітолій, але запевнила читачів, що правосуддя не дасть себе залякати. Над полудень п’ятого квітня там було вже куди більше червоних облич, повстяних капелюхів, просторих бавовняних платтів та крепдешинових суконь з нерівно підшитими й припорошеними червоним пилом подолами; було й чимало інших облич та уборів — не з такої глухої глушини, а з окружних містечок та бензозаправних станцій. Весь той люд тихо, без вигуків і співів, посувався до Капітолію і розтікався по широкому лужку, де стояли статуї.

Скраю натовпу метушилися люди з фотоапаратами на триногах, розташовувалися з ними на сходах Капітолію, залазили на постаменти статуй у фраках, щоб знімати звідти. Подекуди навколо натовпу підносилися сині мундири кінної поліції, а на вільному краю лужка між натовпом і Капітолієм було ще більше поліцаїв, тільки піших, і між ними вирізнялися поодинокі патрульні з дорожньої поліції, дуже зграбні й діловиті на вигляд у своїх ясно-зелених мундирах, чорних черевиках та чорних портупеях з одвислими кобурами.

Натовп почав вигукувати хором:

— Віллі, Віллі, Віллі! Нам треба Віллі!

Я бачив усе те з вікна другого поверху. І подумав, чи доходять ці вигуки до палати представників, де тим часом лементували, сперечались і просторікували. Тут, надворі, на лужку під ясним весняним небом, усе було дуже просто. Ніяких тобі суперечок. Дуже просто. «Нам треба Віллі! Віллі, Віллі, Віллі». У протяглому ритмі, з глухуватими півтонами, наче морський прибій.

Потім я побачив, як до Капітолію повільно під’їхав великий чорний лімузин і зупинився перед входом. З машини вийшов чоловік, помахав рукою поліцаям і рушив до оркестрового помосту на краю лужка. Чоловік був гладкий. Малюк Даффі.

Він заговорив до натовпу. Я не чув його слів, але знав, що він скаже. Він казав, що Віллі Старк просить їх мирно розійтися, почекати до вечора й повернутися на лужок перед Капітолієм о восьмій — тоді він щось їм скаже.

Я знав, що він їм скаже. Він стане перед ними й заявить, що він іще губернатор цього штату.

Я знав це тому, що минулого вечора, десь о пів на восьму, він викликав мене до свого кабінету й дав мені великий цупкий конверт.

— Лоуден у готелі «Гаскелл»,— сказав він.— Я знаю, що він зараз у своєму номері. Їдь туди і дай йому поглянути на оце, але без рук. І скажи, хай угамує своїх гавкунів. Хоч це вже й не так багато важить, бо вони самі дали задній хід.

(Лоуден був верховодою братії Макмерфі в палаті представників).

Я поїхав у готель «Гаскелл» і, не попередивши про свій прихід, пройшов до Лоуденового номера. Постукав у двері, а коли він спитав хто, сказав: «Посильний». Лоуден відчинив — огрядний, завжди усміхнений, добре вихований чоловік у квітчастому халаті. Спершу він не впізнав мене, бачачи тільки великий жовтий конверт, а над ним якесь обличчя. Та коли простяг руку по конверт, я не дав його і переступив поріг. Тоді він, певне, подивився й на обличчя.

— A-а, моє шанування, містере Берден,— мовив він.— Кажуть, ви останнім часом дуже зайняті.

— Та ні, навпаки, тиняюсь без діла,— відказав я.— Оце й тепер проходив тут поблизу та й подумав: дай знічев’я зайду покажу вам одну річ, яку випадково дістав від приятеля.— І, витягти з конверта довгий аркуш паперу, підніс йому перед очі.— Ні-ні, не чіпайте, жижа,— застеріг я.

Він не став чіпати, а втупився в аркуш очима. Я бачив, як двічі сіпнувся його борлак, потім він вийняв з рота сигару (добрячу, не менш як двадцятип’ятицентову, судячи із запаху) і сказав:

— Липа.

— Підписи начебто справжні,— заперечив я,— та коли не вірите, подзвоніть котромусь із ваших добродіїв, чиї імена ви тут бачите, й запитайте його як чоловік чоловіка.

Він якусь мить зважував мою пропозицію, і борлак його знов сіпнувся, цього разу ще дужче, але він прийняв удар як солдат. Чи, може, справді думав, що то фальшивка. Потім сказав:

— Цей номер у вас не пройде,— і рушив до телефону. Чекаючи, поки його з’єднають, він позирнув на мене й сказав: — Може, сядете?

— Ні, дякую,— відказав я, бо прийшов не зі світським візитом.

Нарешті його з’єднали.

— Монті,— заговорив він у трубку,— мені тут показали заяву, де говориться, що нижчепідписані вважають звинувачення проти губернатора безпідставним і, всупереч тискові на них, голосуватимуть проти притягнення його до відповідальності. Отак дослівно сказано: «всупереч тискові». Під заявою стоїть і ваш підпис. То як це розуміти?

Запала довга мовчанка, потім містер Лоуден сказав:

— Бога ради, облиште мукати й заїкатися, кажіть, у чому річ!

Знов запала мовчанка, а тоді містер Лоуден закричав:

— Ви… ви…

Але йому забракло слів, і він швиргонув трубку й повернув до мене своє широке, ще зовсім недавно усміхнене обличчя. Він хапав повітря, але не озивався й звуком.

— Ну,— мовив я,— може, спитаєте ще в котрогось?

— Це шантаж,— сказав він дуже спокійно, але сипло, неначе мусив ощадити повітря. Тоді, нібито трохи віддихавшись, повторив: — Це шантаж… насильство. Це підкуп, атож, підкуп. Чуєте, ви залякали й підкупили тих людей, і я…

— Я не знаю, чому той чи той підписав цю заяву,— мовив я,— та коли те, що ви оце сказали, правда, мені спадає на думку така мораль: Макмерфі не слід було обирати законодавців, які піддаються на підкуп або заплямували себе чимось таким, що їх можна шантажувати.

— Макмерфі…— почав був він і глухо замовк, похиливши заквітчану статуру над телефонним столиком. Від містера Макмерфі він ще своє дістане, це напевне.

— Одна невеличка деталь,— сказав я.— Мабуть, і ви, і ті, хто підписав цей документ, матимете менше клопоту, якщо обвинувачення буде знято раніше, ніж дійде до голосування. Ви могли б подбати, аби з цим було покінчено до завтрашнього вечора. Цілком досить часу, щоб ужити всіх потрібних заходів і знайти найбільш пристойний вихід із становища. Звісно, з погляду політичного ефекту губернаторові було б вигідніше, якби справу поставили на голосування, але він воліє полегшити вам відступ, тим паче що все це й так уже викликало неабиякий неспокій у місті.

Та, як я зрозумів, він уже не звертав на мене й найменшої уваги. Отож я рушив до дверей, відчинив їх, а тоді обернувся.

— А зрештою,— мовив я,— губернаторові байдуже, в який спосіб ви залагодите цю справу.— Потім зачинив за собою двері й пішов до виходу з готелю.

Це було ввечері четвертого квітня. І коли наступного дня я дивився з високого вікна на величезні юрби, які затопили прилеглі вулиці та широкий лужок за статуями перед Капітолієм, я майже шкодував, що знаю все те. Бо якби не знав, то, може, стояв би тепер, чекаючи із завмиранням серця, як розгортатимуться події. Але я знав наперед, чим закінчиться п’єса. Це було щось ніби генеральна репетиція після того, як вистава зійшла зі сцени. А я стояв біля вікна й почував себе самим Господом Богом, що замислено спостерігає Історію.

Певно, то нудне діло для Бога — адже він знає наперед, чим усе скінчиться. А власне, знав це навіть тоді, коли ще не знав, що Історія взагалі буде. Та ця думка цілковито безглузда, бо передбачає існування Часу, а Бог — поза Часом, бо він є Повнота Буття, і Кінець у ньому — це завжди Початок. Про це можна прочитати в брошурках, які пише й роздає на вулицях гладкий неохайний старий чоловік у залізних окулярах, з усіяними лупою плечима, що був колись Ученим Прокурором і оженився ген в Арканзасі на дівчині із золотими косами та жагучими западинками на свіжих щоках. Але тоді я вважав ті його брошурки маячнею. Я вважав, що Бог не може бути Повнотою Буття. Бо Життя — це Рух.

(Я вживаю великі літери, як і той старий у своїх брошурках. Колись я сидів навпроти нього за столом, заваленим з одного боку брудним посудом, а з другого паперами та книжками, в кімнаті, вікно якої виходило на залізницю, і старий говорив, і я чув у його голосі ці великі літери. Він сказав тоді: «Бог — це Повнота Буття». А я: «Ти не з того кінця берешся. Бо Життя — це Рух. Бо…»

Бо Життя — це Рух до Знання. Якщо Бог — цілковиті Знання, то він — цілковита Нерухомість, Небуття, тобто Смерть. Отже, якщо є такий Бог Повноти Буття, то ми поклоняємося Смерті-Отцю. Отаке я сказав тому старому, що дивився на мене через стіл, завалений паперами та брудним посудом, кліпаючи очима в червоних склеротичних прожилках поверх залізних окулярів на кінчику носа. Він мотнув головою, і кілька крих лупи випало з його ріденького сивого волосся, що облямовувало череп, де в склубоченій, губчастій, просяклій кров’ю темряві з електричних імпульсів виникали слова. Він сказав тоді: «Я є Воскресіння і Життя». А я йому: «Ти не з того кінця берешся».

Бо Життя це вогонь, що біжить по гноту — чи, може, по бікфордовому шнуру до порохової бочки, що її ми називаємо Богом? — і гніт це те, чого ми не знаємо, наше невідання, а смужка попелу, що зберігає форму гнота, якщо її не розвіє поривом вітру,— це Історія, людське Знання, але вона мертва, і коли вогонь спалить весь гніт, тоді людське Знання зрівняється із Знанням Божим, і вогонь, що є Життям, згасне. А якщо той гніт веде до порохової бочки, то спалахне страхітливе полум’я і змете безслідно навіть ту смужку попелу. Так я сказав тоді старому.

Та він заперечив: «Ти мислиш обмеженими категоріями». А я сказав: «Я взагалі не мислю, а просто малюю тобі картину». Тоді він вигукнув: «Ха!» — і я згадав, що отак він вигукував у давно минулі дні, граючи в шахи з суддею Ірвіном у довгій кімнаті в білому будинку з вікнами на море. Я сказав: «Зараз я намалюю тобі іншу картину. Зображення художника, що пробує відтворити картину заходу сонця. Та перш ніж він устигає вмочити пензля, і колір, і обриси перед його очима змінюються. Назвімо картину, що її він пробує намалювати, Знанням. Отже, коли предмет, на який дивиться людина, невпинно змінюється, так що Знання його ніколи не буває правдивим і тому є Незнанням, тоді можливий Вічний Рух. І Вічне Життя. Отже, ми можемо вірити у Вічне Життя тільки в тому разі, коли заперечуємо Бога, що є Цілковитим Знанням!»

А старий сказав: «Я молитимуся за спасіння твоєї душі»).

Та хоч я й не вірив у його бога, але того дня, стоячи біля вікна в Капітолії і дивлячись униз на натовп, я почував себе Богом, бо знав наперед, що буде далі. Я почував себе Богом, що замислено спостерігає Історію, бо, стоячи там, бачив перед собою її невелику частку. Край лужка підносилися на постаментах бронзові статуї людей — у фраках, з правою рукою за вилогою, проти самого серця; у військових мундирах, з правою рукою на ефесі шаблі; і навіть один у штанях з оленячої шкіри, з правою рукою на цівці довгої рушниці, приставленої прикладом до ноги. Вони вже стали Історією, і трава навкруг їхніх постаментів була коротко підстрижена, а квіти посаджено зірками, колами й півмісяцями. А далі, за статуями, стояли люди, які ще не стали Історією. Не зовсім. Одначе в моїх очах вони уособлювали Історію, бо я знав, чим скінчаться події, учасниками яких вони були.

Або думав, що знаю.

Знав я і те, як напишуть про цей натовп людей газети, тільки-но дізнаються, чим усе скінчилось. «Ганебний прояв боягузтва з боку законодавчих зборів… піддалися на залякування… гідна всілякого жалю пасивність керівництва…» Дивлячись на натовп за вікном і чуючи його глухуваті, наче в рокоті прибою, півтони, можна було справді подумати, що весь той люд і є причиною подій останніх днів. А втім, ні,— напрошувалось заперечення,— до цих подій спричинився Віллі Старк, підкупивши й залякавши депутатів законодавчих зборів. І знов ні — Віллі Старк лише дав їм нагоду чинити так, як властиво їхній натурі, а справжнім винуватцем був Макмерфі, що протяг тих людей у депутати, сподіваючись обернути собі на користь їхні боягузтво та жадібність. Але знов-таки ні, бо, зрештою, первісним призвідником подій був увесь цей люд, що юрмився перед Капітолієм: непрямо — остільки, оскільки дав змогу Макмерфі обрати таких депутатів, і безпосередньо — оскільки, всупереч Макмерфі, обрав губернатором Віллі Старка. Але чому ці люди обрали Віллі Старка? Чи тому, що певна сукупність рушійних сил зробила їх такими, які вони були, чи тому, що Віллі Старк умів нахилятися до них, викотивши очі й звівши праву руку до неба?

Одне було незаперечне: оте глухувате волання, що підносилось і спадало над натовпом, не могло спричинити нічого, анічогісінько. Я стояв біля вікна Капітолію, тішився цією певністю, мов заповітною таємницею, і ні про що більш не думав.

Я спостерігав, як гладкий чоловік виходить з чорного лімузина й піднімається на поміст. Я бачив, як колихнувся і завмер натовп, а потім порідшав і розсіявся. Я дивився на осамотілих, не потрібних тепер поліцаїв, на статуї у фраках, військових мундирах, шкіряних штанах, і далі — на широкий, уже безлюдний лужок, залитий ясним весняним сонцем. Я видихнув останню затяжку диму, викинув недокурок за вікно й простежив поглядом, як він полетів, перевертаючись у повітрі, на кам’яні сходи ген унизу.

О восьмій годині вечора на тих сходах у потоці яскравого світла мав з’явитися Віллі Старк — маленька постать на вершині величних сходів перед стрімким камʼяним громаддям Капітолію.

Того вечора натовп підступив до самих сходів, заповнивши весь простір поза чітко окресленим острівцем світла. (Прожектори було встановлено на постаментах двох статуй — у фраці і в шкіряних штанах). Уся та маса, напираючи на поліційний кордон біля підніжжя сходів, вигукувала й волала: «Віллі… Віллі… Віллі…» Нарешті з високих дверей Капітолію вийшов він. Потім спинився, кліпаючи очима від яскравого світла,— і враз вигуки змовкли, на мить запала тиша, а тоді розлігся оглушливий рев. Здавалося, минуло чимало часу, перш ніж він підняв руку, щоб угамувати натовп. І тоді, немов під тиском його руки, помалу, поступово завмер і той рев.

Я стояв серед натовпу з Адамом Стентоном та Анною і бачив, як він з’явився на сходах Капітолію. А коли все скінчилося — коли він сказав людям усе, що мав сказати, й зник за дверима, залишивши за собою нове, вже нічим не стримуване ревисько,— я побажав Анні та Адамові на добраніч і подався до Хазяїна.

Разом з ним я поїхав до Особняка. Коли я сів до нього в машину, він і словом не озвався. Ласун крутив кермо, петляючи завулками, і ми ще довго чули позаду рев, вигуки й протяглі гудки автомобільних клаксонів. Нарешті Ласун вибрався на невелику тиху вулицю, де будинки стояли поодаль від тротуарів, і в них світилося, і в освітлених кімнатах були люди, а над нами спліталося гілля дерев з тільки-но розпукнутимн бруньками. На перехрестях, у світлі вуличних ліхтарів, уже можна було розрізнити ледь помітну зелень майбутнього листячка.

Ласун підвів машину до заднього входу Особняка. Хазяїн виліз і зайшов у дім. Я рушив слідом за ним. Він поминув задній хол, де нікого не було, і зайшов у великий хол. Перейшов його з кінця в кінець, попід люстрами й дзеркалами, повз сходи нагору, заглянув у парадну вітальню, перейшов хол ще раз, щоб зазирнути до малої вітальні, а тоді ще раз — до бібліотеки. Я зрозумів, чого він никає, і перестав ходити за ним. Просто стояв посеред великого холу і чекав. Хазяїн не казав, що я йому потрібен, але й не казав, що ні. Власне, він узагалі нічого не казав. Ані слова.

Коли він обернувся від дверей бібліотеки, з їдальні вийшов слуга-негр у білій куртці.

— Гей, хлопче,— гукнув його Хазяїн,— ти не бачив місіс Старк?

— Бачив, сеʼ.

— Де, хай тобі чорт? — гримнув Хазяїн.— Ти думаєш, я питаю, бо мені більш робити нічого?

— Ні, сеʼ, я такого не думаю, я…

— Де? — гарикнув Хазяїн так, що аж люстра задзвеніла.

Негрові на хвилю заціпило, потім губи на чорному обличчі заворушились. Спершу безгучно. Далі почувся звук.

— Нагорі… пішли нагору… мабуть, уже лягли… Вони…

Хазяїн подався нагору.

Повернувся він майже одразу і, ні слова не кажучи, пройшов повз мене до бібліотеки. Я поплентав за ним. Він гепнувся на велику шкіряну канапу, закинув на неї ноги й сказав:

— Зачини к бісу двері.

Я зачинив двері, а він одкинувся на подушки, вмостився під кутом градусів з тридцять і похмуро втупив очі в кісточки своїх пальців.

— Уже сьогодні начебто могла й почекати мене,— мовив він нарешті, й далі розглядаючи пальці. Потім звів очі на мене.— Лягла спати. Замкнулася й лягла. Каже, голова болить. Я йду, а там у кімнаті напроти спальні сидить Том, робить уроки. Тільки-но я до дверей, а він виходить і каже: «Вона просила, щоб її не турбували». Ніби я якийсь посильний. «Та я її не турбуватиму,— кажу йому,— хочу тільки розповісти, що сьогодні було». А він дивиться на мене й каже: «В неї болить голова, і вона просила не турбувати»…— Хазяїн начебто завагався, знов поглянув на свої кісточки, тоді на мене й додав, мовби виправдуючись: — Я ж справді думав тільки розповісти їй, чим усе воно скінчилося.

— Вона хотіла, щоб ти приніс у жертву Байрема,— сказав я.— То, може, хоче, щоб ти приніс у жертву й себе?

— Не знаю, якого біса вона хоче,— відказав він.— І якого біса всі вони хочуть. Хіба їх збагнеш? Та одне я збагнув добре: коли бодай наполовину робитимеш як вони хочуть, то кінець кінцем спатимеш на голій долівці. От тільки як би це їй сподобалось?

— Ну, по-моєму, Люсі цього не злякалася б.

— Люсі…— мовив він, і на його обличчі відбився подив, неначе я раптом перевів розмову на інше.

Тоді я згадав, що ім’я Люсі ще не називалося. Певна річ, говорив він про Люсі і знав це, і я також знав. Та тільки-но замість «вона» було сказано «Люсі», щось ураз ніби змінилось. Немовби вона сама зайшла до кімнати й подивилася на нас.

— Люсі…— повторив Хазяїн. А тоді: — Ну що ж, Люсі… Вона б не злякалася, спала б на голій долівці і їла б самі боби, але від того нічого в світі не змінилося б, ані на бісову йоту. А чи може Люсі це зрозуміти? Ні, Люсі не може.— Тепер він вимовляв ім’я дружини з видимою втіхою, так, ніби кажучи «Люсі» замість «вона», маючи змогу це казати, він доводив щось — чи то про неї, чи то про себе, чи то про щось іще.— Люсі…— провадив він.— Вона таки спала б на голій долівці. Атож, вона б залюбки привчила до цього й Тома, якби її воля. Так його виховала б, що шмаркаті шестилітки стріляли б у нього з пукавок і не тікали. Він добрий, міцний хлопець, чудово грає у футбол і, коли піде до коледжу, напевне, буде в збірній, а вона хоче занапастити його. Зробити з нього слинька. Досить мені слово хлопцеві сказати, як її обличчя враз крижаніє. Сьогодні ввечері я подзвонив сюди, щоб Том приїхав подивився на оте збіговисько. Хотів прислати по нього Ласуна, бо сам не мав і хвилини вільної. То що, пустила вона його? Де там. Сказала, хай сидить удома і вчиться. Вчиться…— повторив він і, помовчавши, додав: — А насправді не хотіла, щоб він усе те бачив. Мене перед натовпом.

— Не бери до серця,— сказав я.— Усі жінки пестять своїх дітей. До того ж і сам ти вибився нагору завдяки книжкам.

— Том здібний хлопець, досить здібний і без тих пестощів,— мовив він.— У школі в нього оцінки добрі, і, бачить бог, попуску я йому не даю. Звісно ж, я хочу, щоб він учився. І попуску йому не буде, але чого я не розумію, то це…

У холі почувся якийсь шум, голоси, потім стукіт у двері.

— Глянь, хто там,— сказав Хазяїн.

Я відчинив двері, і до бібліотеки вдерлися знайомі обличчя, вже трохи розпашілі, на чолі з Малюком Даффі. Хекаючи, штовхаючись і пирскаючи сміхом, вони оточили Хазяїна.

— Ну, ми ж їх і вмили!

— Вмили так, що ну!

— І не кажи, дали їм прикурити!

— Тепер не скоро очухаються!

Тим часом Хазяїн півлежав, одкинувшись на шкіряні подушки під кутом тридцять градусів, з ногами на канапі, а очі його під приспущеними повіками перебігали від обличчя до обличчя, і здавалося, ніби він підглядає крізь вічко в дверях. Він ще й слова не промовив.

— Шампанське!— вигукував один з «хлопців».— Справжнє шампанське! Цілий ящик, щонайкраще, французьке. Із самої Франції. Воно в кухні, Самбо поставив на лід. Хазяїне, треба відсвяткувати!

Хазяїн не озивався.

— Відсвяткувати, свято ж у нас, Хазяїне, хіба ж ви не відсвяткуєте…

— Даффі,— неголосно мовив Хазяїн,— якщо ти не дуже п’яний, то зрозумієш, що я не хочу тут цього балагана. Забирай свою братію на той кінець будинку, і щоб я вас більш не бачив.— Він зробив паузу, знов перебіг очима по обличчях навколо й спинив їх на Даффі.— Як ти гадаєш, дійшло до тебе?

До Малюка Даффі дійшло. Але дійшло й до інших, і мені здалося, що між братією виникло таке собі змагання — хто перший опиниться за дверима.

Хвилини зо дві Хазяїн роздивлявся гарну обшивку зачинених дверей. Тоді промовив:

— Ти знаєш, що сказав Лінкольн?

— Що? — спитав я.

— Він сказав: дім, що поділився в самому собі, не стоятиме. Та він помилився.

— Он як?

— Так,— підтвердив Хазяїн.— Ось у нашому уряді половина — раби, а друга — сучі сини, і він стоїть.

— А хто є хто? — спитав я.

— Раби — в законодавчих зборах, а сучі сини — тут,— відказав Хазяїн. А тоді додав:— Та часом вони бувають і тим, і тим.

Одначе Люсі Старк не покинула Хазяїна й після того, як минулася та історія з його звинуваченням. Не покинула й після нових виборів, у 1934 році, коли Хазяїна обрали вдруге. (У нашому штаті губернатор може бути переобраний, і Хазяїн був переобраний з тріумфом. Ніхто до нього не набирав стільки голосів). На мою думку, вона залишилася через Тома. А коли, зрештою, таки покинула, то все залагодили тихо й мирно. Здоров’я… Вона поїхала на тривалий відпочинок у Флоріду. А повернувшись, оселилася у сестри, що мала невелику птахоферму з інкубатором недалеко від міста. Том проводив у неї багато часу, але тепер вона, мабуть, розуміла, що він уже не матусин синочок. Тепер це був здоровий хлопчина, зухвалий і прудконогий, природжений півзахисник, який уже знав, що в пляшках продають не тільки пастеризоване молоко й що приблизно половина людства належить до відмінної від його власної — і саме тим дуже цікавої — статі. Можливо, Люсі розраховувала, що якось здужає тримати Тома в шорах, і через те не йшла на остаточний розрив з Віллі. Вряди-годи, але не часто, вона навіть показувалася з ним на люди. Приміром, вона супроводжувала Хазяїна в отій подорожі до Мейсон-Сіті, коли ми потім їздили вночі з візитом до судді Ірвіна. Це було в 1936 році, і на той час Люсі прожила на сестриній фермі майже рік.

Хазяїн і сам зрідка, про людське око, навідувався на ту птахоферму. Двічі або тричі газети — певна річ, урядові газети — вміщували фотографії, де його було знято з дружиною та сином у пташнику й перед інкубатором. Адже кури нікому не вадили. Вони створювали теплу, домашню обстановку. Викликали довіру.

Розділ четвертий

Та я повинен розповісти і про свою першу мандрівку до чарівного світу минувшини. Хоч вона й не має прямого відношення до історії Віллі Старка, зате безпосередньо стосується Джека Бердена, а історія Віллі Старка й історія Джека Бердена — це в певному розумінні одна історія.

Колись давно Джек Берден закінчив університет у своєму рідному штаті й працював над дисертацією з американської історії. Той колишній Джек Берден (чиїм юридичним, біологічним, а можливо, й духовним наступником є Джек Берден нинішній, цебто я) мешкав у дуже занедбаній квартирі з двома іншими випускниками — працьовитим, дурним і питущим невдахою та ледачим, розумним і питущим щасливцем. Власне, питущими вони бували якийсь час після першого числа кожного місяця, коли отримували від університету жалюгідну платню за свою жалюгідну роботу асистентів. Працьовитість і неталан одного дорівнювали лінощам і талану другого, і в підсумку обидва вони зводились до одного знаменника й пили все, що могли роздобути,— тоді, коли могли щось роздобути. Пили, бо не мали найменшого інтересу до того, що робили, і найменших сподівань на майбутнє. Вони й думати не хотіли про те, щоб трошки піднатужитись і прискорити здобуття наукових ступенів, бо це означало б попрощатися з університетом (а отже, з пиятиками по перших числах, базіканням про «працю» та «ідеї» в хмарах тютюнового диму з дівулями, що похитувалися й безсоромно хихотіли на темних сходах їхньої квартири) і піти викладачами в педагогічне училище в якомусь пропеченому сонцем містечку чи в провінційний неповний коледж, багатий на віру в бога й бідний на гроші, спізнати на власній шкурі, що таке нудна осоружна праця, моральне болото, всюдисущі цікаві очі, повільне прив’ядання зеленого пагінця мрії, що, наче якась рослинка на вікні в каліки, виткнувся із шийки пляшки. Тільки в пляшці тій була не вода. В ній була рідина, що скидалася на воду, але смерділа гасом, а на смак відгонила карболкою,— кукурудзяна сивуха.

Джек Берден мешкав разом з ними в дуже занедбаній квартирі, де в раковині та на столі громадився немитий посуд, тхнуло застояним тютюновим димом, а по кутках валялися брудні сорочки й спідня білизна. Та йому навіть подобалося жити в тому брудному кублі, безбоязно упускати на підлогу недоїдену грінку з маслом, що так і лежатиме, аж поки чийсь підбор випадково втопче її в заяложений килим; або, сидячи в гарячій ванні, споглядати гладкого таргана на потрісканому лінолеумі підлоги. Одного разу він привів туди на чай свою матір, і вона сиділа на краєчку продавленого крісла, тримаючи в руці щербату чашку, й провадила розмову з удавано-невимушеним чарівливим виразом обличчя, що його явно зберігала ціною неабиякого зусилля волі. Вона бачила таргана, що зухвало виповз із дверей кухні. Бачила, як один із товаришів Джека Бердена роздушив на вінцях цукерниці мураша й нігтем збив з пальця його останки. Та й сам ніготь був не дуже чистий. Одначе вона й бровою не повела, і її напружене обличчя й далі випромінювало чарівливість. Щодо цього він мусив віддати їй належне.

Але потім, уже коли він ішов з матір’ю вулицею, вона спитала.

— Чому ти так живеш?

— Мабуть, я створений для такого життя,— відказав Джек.

— З отими людьми…— мовила мати.

— Нормальні люди,— сказав він і зразу ж подумав, чи справді вони нормальні й чи нормальний він сам.

Мати хвилинку помовчала, дзвінко й весело цокаючи підборами по тротуару, рівно тримаючи тендітні плечі й виставляючи всім на огляд своє освітлене надвечірнім квітневим сонцем незаймано-невинне обличчя з блакитними очима та жагучими западинками на щоках, наче то був дорогоцінний дарунок, на який і глянути — велике щастя.

Потім, ідучи отак поряд із Джеком, вона замислено промовила:

— А той чорнявий… Якби його помити й причепурити, він був би непоганий із себе.

— Так вважає й багато інших жінок,— озвався Джек Берден і раптом відчув нудотну огиду до чорнявого — того, що роздушив на цукерниці мураша й мав брудні нігті. Але він не міг замовкнути, щось підбурювало його.— Атож, і більшості з них байдуже, що він немитий. Вони ладні взяти його такого, який є. Він у нас найперший коханець. Це ж він так протовк отой наш диван.

— Не будь вульгарним,— сказала мати, бо дуже не любила в розмовах того, що називають вульгарністю.

— Та це ж правда,— заперечив він.

Вона нічого не відповіла, і підбори її й далі весело цокотіли. Потім заговорила знову:

— Якби він викинув той жахливий костюм і одягся пристойно…

— Еге ж,— мовив Джек Берден.— На свої сімдесят п’ять доларів на місяць.

Тепер мати подивилась і на його костюм.

— Твій теж не кращий,— сказала вона.

— Справді? — спитав Джек Берден.

— Я пришлю тобі грошей, купиш собі пристойнішу одежу,— сказала вона.

Через кілька днів надійшов чек і записка, де говорилося, щоб він придбав «два пристойні костюми і до костюмів». Чек був на двісті п’ятдесят доларів. Та він не купив і краватки. Зате влаштував зі своїми товаришами по квартирі бучне гульбище, що тривало п’ять днів підряд, і внаслідок цього працьовитий невдаха вилетів з роботи, а ледачий щасливець став дуже неперебірливим і, попри свій талан, підхопив непристойну хворобу. Тільки Джекові Бердену нічого не подіялось, бо Джекові Бердену ніколи нічого не діялось, він був невразливий. Може, таке вже прокляття лежало на Джеку Бердені — ніщо його не і брало.

Отож Джек Берден і далі жив собі в тій занедбаній квартирі разом з двома іншими випускниками, бо хоч працьовитого невдаху й погнали з роботи, проте з квартири він не вибрався. Він просто не став ні за що платити, одначе мешкав там і далі. Позичав гроші на сигарети. Похмуро їв те, що приносили й готували двоє інших. Тепер він цілий день лежав на дивані, бо його працьовитість більш не мала сенсу, віднині й довіку. Якось серед ночі Джек Берден прокинувся, і йому здалося, ніби у вітальні, де на відкидному ліжку спав працьовитий невдаха, чути приглушені ридання. А потім одного дня працьовитий зник. Вони так і не дізналися, куди він подівся, й більш ніколи про нього не чули.

Та перед тим, як це сталося, у їхній квартирі панував дух братерства та взаєморозуміння. Їх єднало те, що всі троє від чогось ховалися. Товариші Джека Бердена ховалися від майбутнього, від того дня, коли мали здобути свої ступені й залишити університет. А Джек Берден ховався від сьогодення. Ті двоє шукали пристановища в сьогоденні. Джек Берден шукав його в минулому. Ті двоє сиділи у вітальні — сперечалися, пили, грали в карти, читали,— а Джек Берден більшість часу незмінно просиджував у спальні за невеликим сосновим столом, розіклавши перед собою нотатки, папери, книжки, і майже не чув голосів у вітальні. Іноді він міг вийти — випити, зіграти партію в карти, посперечатися, чи що там іще робили товариші,— але по-справжньому важило для нього тільки те, що було на сосновому столі в спальні.

Що ж було на тому столі?

Велика пачка листів; вісім пошарпаних конторських книг у чорних оправах, зв’язаних вицвілою червоною тасьмою; наклеєна на картон фотографія п’ять на вісім дюймів, із засохлими патьоками води внизу; та ще проста чоловіча золота обручка з вигравіюваним написом, надіта на шнурок. Минуле. Чи, власне, та частина минулого, що звалася колись Кассом Мастерном.

Касс Мастерн був одним з двох дядьків Елліса Бердена, Ученого Прокурора, братом його матері Лавінії Мастерн. Другого дядька звали Гілберт Мастерн, він помер 1914 року, в дев’яносто чотири чи дев’яносто п’ять літ, багатієм, залізничним магнатом, членом кількох рад директорів, і залишив ту пачку листів, чорні конторські книги, фотографію та купу грошей своєму онукові (і ані пенса Джекові Бердену). Років через десять той спадкоємець Гілберта Мастерна, згадавши, що Джек Берден, з яким він не був особисто знайомий, вчиться на історичному факультеті чи щось там таке, послав йому ті листи, конторські книги та фотографію із запитанням, чи вважає він, Джек Берден, що надіслані речі мають якусь «матеріальну цінність», бо він, спадкоємець, чув, ніби бібліотеки іноді платять «чималі гроші за давні папери, реліквії та пам’ятки з часів до громадянської війни». Джек Берден відписав йому, що оскільки Касс Мастерн не відіграв помітної ролі в історії і не є визначною особою, то навряд чи якась бібліотека заплатить за ці матеріали бодай кілька доларів,— і далі запитував, що йому робити з одержаним пакунком. На це спадкоємець відповів, що в такому разі Джек Берден може залишити ті речі собі — «на спомин».

Отак Джек Берден познайомився з Кассом Мастерном, що помер 1864 року у військовому госпіталі в Атланті й раніше був для нього тільки давно чутим, але забутим ім’ям, а тепер дивився з тієї більш як півстолітньої фотографії широко розставленими глибокими темними очима, які палали, мов живі, з-під бруду й пороху, залишених часом. Ті очі — очі Касса Мастерна — палали на довгастому худому обличчі, але обличчі молодому, з пухкими губами та ріденькою кучерявою чорною борідкою. І пухкі губи зовсім не пасували до худого обличчя та палючих очей.

Молодик на фотографії, знятий стоячи, на півзросту, був у просторому бахматому сюртуку з надто широким коміром і закороткими рукавами, з яких стирчали широкі зап’ястки та жилаві руки, складені на животі. Густе темне волосся, зачесане назад з високого чола й підстрижене в кружок відповідно до моди того часу, місця й стану, майже торкалося коміра його грубого заношеного сюртука, що був мундиром піхотинця армії Конфедерації³⁰.

Усе на тій фотографії так контрастувало з палючими темними очима, що здавалося випадковим. Одначе мундир не був випадковістю. Його носили зумисне, з душевним болем, з гордістю й самоприниженням, із свідомістю того, що в ньому судилося лягти в домовину. Але смерть буде не така скора й легка. Помирати доведеться повільно й тяжко, в смердючому атлантському госпіталі. Останній лист у пачці був написаний іншою рукою, не Касса Мастерна. Той прощальний лист до свого брата, Гілберта Мастерна, він продиктував, лежачи в госпіталі із загноєною раною. І листа, і останню з конторських книг, у яких Касс Мастерн вів щоденник, надіслали додому, в штат Міссісіпі, а сам він похований десь в Атланті — де саме, ніхто не знає.

Якоюсь мірою справедливо, що Касс Мастерн у своєму сірому, зашкарублому від поту мундирі, шорсткому, наче волосяниця, якою той мундир для нього й був,— і водночас символом недоданої слави,— мав повернутися до Джорджії, щоб повільно згнити там живцем. Адже й народився він у Джорджії,— і він, і Гілберт Мастерн, і Лавінія Мастерн,— серед червонястих пагорбів недалеко від кордону з Теннесі.

«Я народився,— говорилося на першій сторінці першої книги його записок,— у рубленій хатині на півночі Джорджії, в злиденних обставинах, і коли в пізніші роки спав на м’якому і їв на сріблі, то хай господь не дасть згаснути в моїй душі пам’яті про холоднечу та грубу їжу. Бо всі ми приходимо в цей світ голі, а досягши добробуту, пориваємося до зла, мов іскри до неба». Ці рядки були написані в Трансільванському університеті штату Кентуккі, коли Касс, після того що він називав «потьмаренням і бідою», віднайшов богоданий спокій. Власне, записки й починалися з оповіді про ті «потьмарення й біду» — справжню біду, з мертвим чоловіком, і живою жінкою, і довгими подряпинами від нігтів на худих щоках Касса Мастерна.

«Я розповідаю про це,— писав він,— з усією правдивістю, на яку здатен грішник, з тим, щоб я міг перечитати ці сторінки, якщо коли-небудь моїм духом чи плоттю оволодіє гординя, і з соромом пригадати, скільки зла в мені тоді було, а можливо, є й тепер, бо хто знає, який вітер повіє на пригаслу головешку і знову роздмухає полум’я?»

Поштовхом до писання стали «потьмарення й біда», але, як видно, Касс Мастерн мав методичний склад розуму, отож і почав від самого початку — від рубленої хатини серед червонястих пагорбів Джорджії. А витяг родичів з тієї хатини не хто інший, як брат Гілберт, старший за Касса років на п’ятнадцять. Гілберт, що зеленим підлітком утік з дому й подався до штату Міссісіпі, під тридцять років, десь у 1850-му вже був близький до того, щоб стати одним із «бавовняних тузів». Убогому, без пенса в кишені, й напевне голодному хлопчиську, що брів босоніж по чорнозему Міссісіпі, через якихось десять-дванадцять років судилося стати господарем і гарцювати перед будинком з білою верандою на гнідому огирі (його звали Поухатан — так сказано в щоденнику). Як добув Гілберт свій перший долар? Перерізав горлянку якомусь подорожньому на стежці серед цукрової тростини? Чистив чоботи десь у заїзді? Про це нікому не відомо. Одначе він таки збив багатство й тепер сидів на білій веранді і голосував за опозицію³¹. І не дивно, що після війни, коли на місці будинку з білою верандою лишилася тільки купа попелу й усі статки пішли за вітром, Гілберт, що свого часу вже збив одне багатство з нічого, сказати б, голіруч, зумів і тепер, набувши неабиякого досвіду, спритності й гарту (ще суворішого гарту додали йому чотири роки, проведені в сідлі, на голодних харчах, і сповнені розчарувань), збити ще одне, куди більше за попереднє. І якщо на схилі віку він колись згадував свого брата Касса й витягав на світ божий його останнього листа, продиктованого у госпіталі в Атланті, то читав його, певне, з поблажливою, іронічною посмішкою. Бо в тому листі говорилося:

«Згадуй про мене, але без скорботи. Якщо котромусь із нас і пощастило, то це мені. Я мирно спочину й покладаю надію на ласку всемогутнього господа нашого та його божественний присуд. А тобі, мій любий брате, суджено їсти гіркий хліб поразки, будувати на згарищі, не маючи з чого будувати, страждати душею за наш сплюндрований рідний край, за його гріхи й за гріхи всього люду на світі. На ліжку поряд з моїм лежить молодий хлопець із Огайо. Він помирає. Його стогін, прокльони й молитви зливаються з тими, що їх чуєш звідусіль у цьому падолі страждання. Він прийшов сюди в гріху, як і я. І через гріхи свого рідного краю. То хай же господь дарує всім грішникам спасіння і піднесе нас обох із смертного праху. А я, мій любий брате, молю Всевишнього дати тобі силу перед лицем майбуття».

Повертаючись думкою до минулого, Гілберт напевне посміхався, бо той гіркий хліб він їв не довго. Йому вистачило й власної сили. 1870 рік він зустрів знову людиною заможною. В 1875-му чи 1876-му був уже досить багатим.

А в 1880-му володів справді великим багатством, жив у Нью-Йорку, мав солідну репутацію, погладшав, споважнів, і голова його стала наче витесана з граніту. Він пережив свій старий світ і вступив у новий. І, можливо, почував себе в цьому новому світі краще, ніж у старому. Чи мабуть, такі Гілберти Мастерни почувають себе своїми в будь-якому оточенні. А Касси Мастерни — скрізь і завжди чужі.

Та повернімося до того, з чого почали. Отже, Джек Берден дістав від онука Гілберта Мастерна ті папери.

І коли настав час обирати тему дисертації, його керівник запропонував йому опублікувати записки й листи Касса Мастерна і написати про нього біографічний нарис, щось ніби соціальне дослідження на основі цих та інших матеріалів. Так розпочалася перша мандрівка Джека Бердена в минуле.

Спочатку все здавалося простим. Неважко було відтворити життя в рубленій хатині серед червонястих пагорбів. Збереглися перші листи Гілберта додому, тих часів, коли почалось його сходження нагору (Джекові Бердену пощастило розшукати й інші давні, доби громадянської війни, документи про Гілберта Мастерна). Уклад цього життя був відомий, і воно поступово змінювалося на краще в міру того, як далеко звідти примножувались Гілбертові статки. Потім протягом кількох місяців померли мати й батько, і Гілберт приїхав додому, з’явившись перед враженими Кассом і Лавінією як небачене диво,— сліпучий нувориш у чорному костюмі з дорогого подвійного сукна та сніжно-білій сорочці, в блискучих черевиках, з масивним золотим перснем на пальці. Він одвіз Лавінію до школи в Атланті, накупив їй повні скрині убрань і поцілував на прощання. («Чому ти не схотів узяти мене з собою, любий братику Гілберте? Я була б тобі слухняною і люблячою сестрою,— писала вона йому, старанно, мов у зошиті, виводячи літери рудим чорнилом, не своїми, а підказаними шкільним етикетом словами.— Чи не можна мені приїхати до тебе тепер? Невже я не змогла б хоч чим-небудь…» Та в Гілберта були свої плани. Вона мала з’явитися в його домі згодом, коли буде підготовлена до цього). А Касса він забрав із собою, і той юний незграба став носити чорний сукняний костюм і їздити верхи на породистій кобилі.

Та за три роки від його незграбності не лишилося й сліду. Він прожив ці роки в чернечій суворості Валгалли³² — так назвав Гілберт свій будинок,— під наставництвом такого собі містера Лоусона та самого Гілберта. Від брата він переймав уміння господарювати на плантації. Містер Лоусон, тихий сухотний юнак із Прінстона, що в штаті Нью-Джерсі, навчав його геометрії, трохи латини, а найбільше — пресвітеріанського богослів’я. Касс любив читати, і одного разу Гілберт (про це говориться в записках) став у дверях, дивлячись на брата, що схилився над книжкою, а тоді сказав:

— Ну що ж, може, в тебе хист хоч до цього.

Одначе Касс мав хист не тільки до цього. Коли Гілберт дав йому невеличку плантацію, він два роки господарював на ній так вправно (і йому так щастило й з погодою, і з цінами на ринку, ніби він зайшов з ними в змову), що на кінець другого року зміг повернути братові чималу частину її вартості. Потім він поїхав — чи, власне, його послали — до Трансільванського університету. То була Гілбертова ідея. Якось пізно ввечері він з’явився в будинку на Кассовій плантації і застав брата за столом з книжками. Він підійшов до стола, з-за якого щойно підвівся Касс, простяг руку й поляскав стеком по розгорнутій книжці.

— А може, ти щось із цього й матимеш,— мовив він.

Про це також розповідається в записках, але в них не сказано, що то була за книжка, по якій поляскав Гілбертів стек. Та це не так уже й важливо. А втім, важливо, бо щось у нашій свідомості, в нашій уяві збуджує бажання дізнатися, що то була за книжка. Ми ніби навіч бачимо широку й дужу червону руку в білій манжеті («мій брат міцної будови, повнокровний»), що обхопила руків’я стека, і він здається в цьому кулачиську тоненьким прутиком. Бачимо, як хльоскає по відкритій сторінці шкіряна петелька,— різко, але не сказати щоб зневажливо,— а от що там на тій сторінці, роздивитись не можемо.

В усякомуразі, не схоже, що то була богословська книжка, бо тоді Гілберт навряд чи сказав би: «щось із цього матимеш». Одначе то могли бути вірші одного з давньоримських поетів, бо Гілберт уже мав знати, що в невеликих дозах їх нерідко застосовують у політиці та в правосудді. Отож вибір упав на Трансільванський університет,— як виявилося згодом, за порадою Гілбертового сусіда та друга містера Девіса, містера Джефферсона Девіса³³, що й сам там навчався. Містер Девіс вивчав грецьку мову.

У Трансільванському університеті, в місті Лексінгтоні, Касс прилучився до гріховних утіх.

«Я відкрив для себе, що так само, як і наука доброчесності, існує наука гріха, і я навчився всього, чого можна навчитися за картярським столом, за пляшкою, на кінних перегонах і в заборонених сласних утіхах».

Він залишив позаду й злиденну рублену хатину, й чернечий уклад Валгалли, й відповідальність за свою невеличку плантацію, був високий, дужий і, судячи з фотографії, зі своїми палючими темними очима мав подобатися жінкам. Тож нема нічого дивного, що він «прилучився до сласних утіх», а власне, що ті утіхи прилучили його до себе. Бо хоч у записках про це прямо й не говориться, але в подіях, що призвели до «потьмарення й біди», Касс вочевидь був, принаймні напочатку, не так переслідувачем, як переслідуваним.

Переслідувача в щоденнику приховано за словом «вона». Але Джек Берден розкрив її ім’я. «Вона» була Аннабелла Трайс, дружина містера Дункана Трайса, а Дункан Трайс був багатим молодим банкіром у Лексінгтоні, штат Кентуккі, близьким приятелем Касса Мастерна і, як видно, одним з тих людей, що напроваджували його на стезю гріховних утіх. Джек Берден знайшов це ім’я, переглядаючи підшивки лексінгтонської газети середини 1850-х років, де шукав повідомлення про смерть одного чоловіка. То була смерть містера Дункана Трайса. В газеті її подавали як нещасливий випадок. Дункан Трайс, писала газета, випадково застрелився, чистячи свої пістолети. Один пістолет, уже почищений, лежав поруч з небіжчиком на канапі в його бібліотеці, де й сталося нещастя. Другий, що став знаряддям смерті, вистрілив, упавши на підлогу. Джек Берден уже знав із записок, як усе було, отож, натрапивши в газеті на опис обставин смерті, розкрив і особу «її». Містер Трайс, повідомляла газета, залишив удову, Аннабеллу Трайс, уроджену Паккет, із Вашінгтона, округ Колумбія.

Аннабелла Трайс познайомилася з Кассом невдовзі після його появи в Лексінгтоні. Його привів у дім Дункан Трайс, отримавши листа від містера Девіса, в якому той рекомендував йому брата свого друга й сусіда містера Гілберта Мастерна. (Дункан Трайс приїхав до Лексінгтона з півдня Кентуккі, де його батько приятелював з батьком Джефферсона Девіса, Семюелем Девісом, коли той жив у Ферв’ю і розводив скакових коней). Отож Дункан Трайс привів до себе того ставного юнака, що давно вже не був юним незграбою, всадовив на канапу, дав йому в руку келих, а тоді покликав свою гарненьку, з грудним хриплуватим голосом дружину, якою він так пишався, і відрекомендував їй гостя.

«Коли вона зайшла до кімнати, де вже западали перші тіні надвечірнього присмерку, хоч засвічувати свічки було ще рано, мені здалося, що очі в неї чорні, і вони вразили мене своїм кольором у порівнянні з білявими косами. А ще я завважив, яка легка й плавна в неї хода, що надавала їй, хоч і не великій на зріст, справді королівської гідності.

…et avertens resea cervice refulsit

Ambrosiaeque comae divinum vertice odorem

Spiravere, pedes vestis defluxit ad imos,

Et vera incessu patuit Dea³⁴.

Так змальовував великий мантуанець³⁵ появу Венери, що її хода виказувала богиню. Отак і вона зайшла до кімнати, й з того, як вона йшла, я впізнав у ній богиню, що, попри все милосердя господнє (коли воно поширюється на таке осереддя зла, як я), призначена була стати моїм справжнім прокляттям. Вона подала мені руку й заговорила до мене трохи хриплуватим голосом, що викликав у мене таке відчуття, ніби я гладжу рукою якусь м’яку ворсисту тканину на зразок оксамиту чи хутро. Її голос не можна було назвати мелодійним, таким, яким усі звичайно захоплюються. Я це визнаю, але можу описати лише те враження, яке він справив на мої органи слуху».

Касс сумлінно описує кожну її рису, кожну частину тіла, знов і знов катуючи себе, наче в своєму «потьмаренні й біді», в хвилину найбільшої душевної муки й самозречення, не може не озирнутись востаннє, навіть і під загрозою перетворитися на соляний стовп.

«Обличчя її було невелике, хоч і кругленьке. Рот упертий, але уста червоні й вологі, ледь розтулені чи ладні ось-ось розтулитися. Підборіддя невелике, твердо окреслене. Шкіра її вражала своєю білістю, принаймні поки не засвітили свічок, але потім я побачив на її щоках рум’янці. Коси, дуже густі й ясні, були відкинуті з чола й спадали на шию великими кучерями. Над тендітним станом здіймались високі, округлі й пишні перса, що здавалися ще вищими завдяки корсету. Синя шовкова сукня, як я пригадую, мала глибокий, аж до кінця похилої лінії плечей, викот, так що спереду було видно, як круто здіймаються дві півкулі грудей».

Отак змальовував її Касс. Він визнавав, що вона не красуня. «Хоч обличчя її і приваблювало своїми гармонійними пропорціями»,— додавав він. Зате коси в неї були гарні, «надзвичайно м’які й приємні на дотик, м’якіші від найтоншого шовку». Отож навіть і тоді, в хвилину «потьмарення й біди», Касс мимохіть пригадував, як ті пишні ясні коси спливали в нього з руки. «Але,— писав він,— уся її краса була зосереджена в очах».

Він запам’ятав, що в першу мить, коли вона з’явилася в півсутіні кімнати, її очі здались йому чорними. Та трохи згодом виявилося, що він помилився, і те відкриття стало першим кроком до його погуби. Привітавшись («вона привіталася зі мною просто й чемно, а тоді попросила мене знову сісти»), вона заговорила про те, як рано посутеніло в кімнаті і як непомітно завжди підступає осінь. Тоді смикнула шнурок дзвоника, і зайшов хлопчина-негр.

«Вона звеліла йому принести свічки й підкинути дров у камін, де майже згас вогонь. Слуга невдовзі повернувся з семисвічником і поставив його на столик позад канапи, на якій я сидів. Він чиркнув сірником, але вона сказала: «Я сама засвічу». Я пам’ятаю все це так, ніби ще тільки вчора сидів на тій канапі. Я машинально повернув голову й дивився, як вона запалює свічки. Між нами був лише той столик. Вона нахилилася над свічником і стала підносити сірник до кожного гнотика по черзі. Вона стояла нахилившись, і я бачив її підняті корсетом перса, але повіки її були опущені й приховували від мене очі. Потім вона трохи підвела голову й подивилася просто на мене поверх полум’я засвічених свічок, і я нараз побачив, що очі в неї не чорні. Вони сяяли блакиттю, але такою глибокою, що її можна було порівняти хіба що з кольором вечірнього неба восени за ясної години, коли місяць ще не зійшов, а зорі тільки-но заяскріли. Перед тим я й не помітив, які величезні ці очі. Ясно пригадую, я ще сказав собі подумки: «А я й не помітив, які вони величезні»,— кілька разів підряд, повільно, наче людина, вражена чудом. А потім відчув, що червонію, в роті у мене пересохло, і в мені спалахнула чоловіча жага.

Я напрочуд виразно бачу, навіть тепер, вираз її обличчя в ту мить, але не можу його розгадати. Згодом я іноді думав, що то була прихована усмішка, та певності в цьому не маю. (Я певен тільки в одному: людина ніколи не буває в безпеці, скрізь на неї чигає прокляття, бог мені свідок!) Я сидів, стискаючи однією рукою коліно, а в другій тримаючи порожній келих, і відчував, що мені несила й дихнути. І тоді вона звернулася до свого чоловіка, що стояв позад мене: «Дункане, хіба ти не бачиш, що містерові Мастерну треба налити?»

Минув рік. Касс, що був набагато молодший за Дункана Трайса, та й на кілька років молодший від Аннабелли Трайс, близько заприятелював з Дунканом і багато чого від нього навчився, бо Дункан Трайс був багатий світський чоловік, розумний і життєрадісний («дуже любив повеселитися й не знав утоми»). Дункан Трайс приохотив Касса до чарки, картярського столу та кінних перегонів, але не до «заборонених сласних утіх». Він палко й самовіддано кохав свою дружину. («Коли вона заходила до кімнати, він, нікого не соромлячись, так і впивався в неї очима, і я не раз бачив, як вона відвертала обличчя й червоніла під тим його промовистим поглядом у присутності інших людей. Та мені здається, що він робив це несамохіть, просто з великої любові до неї»). Ні, до «заборонених утіх» Касса прилучили інші молодики з кола Трайсових знайомих. Одначе, незважаючи на нові інтереси та захоплення, Касс не занедбав навчання. В нього знаходився час і на книжки — він мав задосить і сили, й витривалості.

Так минув рік. Касс часто бував у домі Трайсів, проте, крім «світських жартів і звичайного обміну люб’язностями», між ним і Аннабеллою Транс не було сказано ні слова. У червні один з приятелів Дункана Трайса влаштував у своєму домі вечірку з танцями. Десь серед вечора Дункан Трайс, його дружина і Касс вийшли до саду й сіли в повитій жасмином альтанці. Потім Дункан на часинку пішов назад у дім принести всім трьом пуншу, залишивши Аннабеллу й Касса на самоті в альтанці. Касс зауважив, які солодкі пахощі жасмину. І раптом вона швидко відказала («голос її був низький і, як завжди, трохи хриплуватий, але такий збуджений, що я аж здивувався»): «Так, так, занадто солодкі. Просто дихати нічим. Я зараз задихнуся»,— і вхопилася рукою за оголені груди, що випиналися над корсетом.

«Я подумав, що то раптовий напад якоїсь хвороби,— пригадував Касс у записках,— і спитав, чи їй не млосно. Вона відповіла «ні», дуже тихим, низьким голосом.

І все-таки я підвівся з наміром принести їй склянку води і сказав про це. Аж раптом вона різко, майже грубо вигукнула, чимало здивувавши мене, бо завжди була надзвичайно чемна: «Та сядьте ви, сядьте, не треба мені води!» Трохи засмучений тим, що міг ненавмисне її образити, я знову сів. Потім повів очима по саду, де на залитих місячним сяйвом доріжках між невисокими живоплотами прогулювалось кілька парочок. Мені було чути, як вона дихає поруч мене. Дихала вона неспокійно й уривчасто. І зненацька спитала:

— Скільки вам років, містере Мастерн?

Я сказав, що двадцять два. Тоді вона промовила:

— А мені двадц’ять дев’ять.

Я здивовано щось пробурмотів. Вона засміялася, ніби з мого збентеження, і сказала:

— Атож, містере Мастерн, я на сім років старша за вас. Це вас дивує, містере Мастерн?

Я відповів, що так. Тоді вона промовила:

— Сім років — чималий час. Сім років тому ви були ще дитиною, містере Мастерн.— І знов засміялась, несподівано різко, та одразу ж урвала сміх і додала: — А я не була дитиною. Сім років тому вже не була, містере Мастерн.

Я нічого на це не відповів, бо не мав у голові жодної ясної думки. Сидів украй розгублений, але й у розгубленості своїй намагався уявити собі, яка вона була дитиною. Та ніякого образу в уяві не виникало. Потім повернувся її чоловік».

Через кілька днів Касс поїхав до Міссісіпі, щоб протягом літніх місяців доглянути свою плантацію і за порадою Гілберта побувати в Джексоні, столиці штату, й у Віксбергу. Літо випало клопітне. Тепер Касс добре розумів наміри Гілберта: той хотів зробити з нього багатія і ввести його в політичні кола. То була принадна, блискуча перспектива, та не така вже й недосяжна для юнака, що мав такого брата, як Гілберт Мастерн. («Мій брат — людина на диво небалакуча й сильна вдачею і хоч він ніколи нікого не улещає й ні перед ким не запобігає, та коли вже щось каже, то всі, а надто люди помірковані, відповідальні й впливові, з повагою прислухаються до його слів»). Так Касс провів те літо — під твердою рукою і суворим оком Гілберта. А десь над осінь, коли він уже почав думати про повернення до університету, з Лексінгтона надійшов лист, адресований йому і надписаний незнайомою рукою. Коли Касс вийняв з конверта й розгорнув аркуш паперу, звідти щось випало, і він побачив, що то маленька засушена квітка. В першу мить він не міг збагнути, що воно таке й чому опинилось у нього в руці. Потім підніс квітку до носа. Запах, уже ледь чутний і змішаний з духом порохняви, був запахом жасмину.

Аркуш паперу був згорнутий учетверо. На одній четвертинці чітким, упевненим, округлим почерком було написано: «О Кассе!» Ото й тільки.

Але й того було досить.

Одного мрячного осіннього дня, відразу після повернення до Лексінгтона, Касс з’явився в домі Трайсів з візитом чемності. Дункана Трайса не було, він переказав через посильного, що змушений затриматись у справах і повернеться додому до вечері. Про той день Касс писав:

«Я опинився наодинці з нею. Починало сутеніти, як і тоді, майже рік тому, коли я вперше побачив її в цій самій кімнаті й подумав, що очі в неї чорні. Вона люб’язно привіталася до мене, я відповів і, потиснувши їй руку, ступив крок назад. І тоді помітив, що вона дивиться на мене так само пильно, як і я на неї. Раптом її уста трохи розтулились, і з них вихопилося коротке зітхання, схоже на придушений стогін. А в наступну мить ми враз, наче змовившись, ступили одне до одного і обнялися. Ми стояли обнявшись і не озивалися й словом. Стояли довго — чи принаймні так мені здалося. Я міцно стискав її в обіймах, проте ми не поцілувалися, що потім здавалось мені дивним, та й тепер так здається. Та чи було це дивним? І чи було дивним те, що рештки сорому заважали нам подивитись одне одному в очі? Я відчував і чув, як моє серце шалено калатає в грудях, і мені здавалось, ніби воно зірвалося з припони й кидається навмання у великій порожнині у мене всередині; та водночас я майже не усвідомлював, що зі мною діється. Я стояв, обіймав її, вдихав пахощі її волосся і не міг повірити тому, що це правда, й навіть тому, що я — це я. Просто не вірилося, що це я, Касс Мастерн, стою отак у домі свого друга й благодійника. Я не почував ні докорів сумління, ні жаху перед ганебністю свого вчинку — тільки оту невіру. (Людина не може повірити собі, коли вперше порушує якусь свою звичку, але, порушивши якісь свої засади, вона почуває жах. Отже, якщо й жили колись у моїй душі добропорядність і честь, то були вони лише випадковою звичкою, а не свідомим проявом. Та й чи може бути добропорядність проявом людської волі? Така думка — породження гордині).

Як я вже сказав, ми довго стояли, стискаючи одне одного в обіймах, але вона ховала обличчя в мене на грудях, а я втупив очі за вікно, в дедалі густіші вечірні сутінки. А коли вона, зрештою, підвела голову, я побачив, що вона безгучно плаче. Чому вона плакала? Я не раз запитував себе про це. Чи тому, що, навіть зважившись на непрощенний гріх, ще здатна була оплакувати неминучі наслідки того, чого вже не мала сили уникнути? Чи тому, що чоловік, який обіймав її, був набагато молодший за неї і його молодість, оті сім років різниці між ними, ніби кидали їй гіркий докір? Чи тому, що він спізнився на сім років і не міг прийти до неї в цноті? Не так уже й важливо, яка була причина. Якщо перша, то її сльози лише доводять, що кохання несумісне з обовʼязком; якщо друга — просто говорять про те, що жаль до себе несумісний із здоровим глуздом. Так чи так, але вона плакала, а потім нарешті звернула обличчя до мене, і в її великих очах блищали сльози; і навіть тепер, коли я знаю, що ті сльози були моєю погубою, я не шкодую, що вони пролилися, бо вони свідчать, що серце її не лишалося холодним і, хоч який тяжкий був її гріх (і мій також), вона йшла на нього не безтурботно і в очах її не відбивалися бездушна хіть і плотська жага.

Ті сльози стали моєю погубою, бо коли вона звела до мене обличчя, до моїх почуттів додалася хвиля ніжності, і серце моє немов розтеклося в грудях, ущерть виповнивши ту велику порожнину, в якій воно билося доти.

— Кассе…— мовила вона, уперше назвавши мене на ім’я.

— Що? — озвався я.

— Поцілуй мене,— дуже просто сказала вона,— тепер уже можна.

І я поцілував її. А потім, засліплені буянням грішної крові та жагою наших сердець, ми переступили і останню межу. В тій же таки кімнаті й тим часом як десь у будинку нечутно ходили слуги, двері стояли відчинені, ось-ось мав повернутися чоловік і ще не запала вечірня темрява. Але нашим захистком від небезпеки була сама наша безрозсудність — сласна жага мовби оповила нас непроникною пітьмою, подібна до того як Венера колись огорнула хмарою Енея, щоб він невидимо пройшов між людьми й підступив до міста Дідони. За таких обставин, як наші, сама безрозсудність відвертає загрозу, а сила пристрасті неначе виправдує і розгрішує провинних.

Хоч вона перед тим плакала, а віддалася мені нібито з тугою і розпачем, проте одразу ж по тому озвалася до мене жваво й весело. Вона стояла посеред кімнати, пригладжуючи коси, і я, затинаючись, наважився сказати щось про наше майбутнє, дуже недорікувато, бо ще не прийшов до тями; але вона відказала: «Ой, не будемо поки що про це думати!» — так ніби я заговорив про щось не варте уваги. Потім квапливо викликала слугу й звеліла принести свічки. Їх принесли, і я зміг роздивитись її обличчя, що було свіже й нічого не виказувало. Коли повернувся чоловік, вона привітала його невимушено й лагідно, і, дивлячись на це, я відчував, як болісно стискається моє серце, хоча й мушу зізнатися, що не від каяття. Скоріш від лютих ревнощів. А коли він звернувся до мене й потиснув мою руку, я страшенно розгубився і був певен, що це не могло не відбитись у мене на обличчі».

Так почався другий період історії Касса Мастерна. Весь той рік він, як і раніше, часто бував у домі Дункана Трайса, як і раніш, часто вирушав з ним на полювання, катався верхи, грав у карти, випивав, їздив на іподром. Він навчився, за його висловом, «зберігати безхмарне чоло» й приймати все так, як воно складалося. Що ж до Аннабелли Трайс, то тепер, коли Касс іноді повертався думкою назад, йому вже доводилось переконувати себе, що вона справді «пролила сльози». Вона була, як він її описував, «добра душею, безоглядної і пристрасної вдачі, терпіти не могла розмов про майбутнє (не давала мені й слова про це сказати), невтомна, винахідлива й дотепна в пошуках способів удовольнити нашу жагу й водночас така лагідна й жіночна, що могла б стати окрасою будь-якого священного сімейного вогнища». Та й не дивно, що їй доводилося бути невтомною і винахідливою,— адже приховувати такий любовний зв’язок за тих часів і в тих обставинах було нелегко. В кінці саду Трайсів стояла альтанка, куди можна було непомітно потрапити з алеї. Іноді їхні побачення відбувалися там. Як видно, допомагала коханцям і зведена сестра Аннабелли, що жила в Лексінгтоні,— чи принаймні дивилася крізь пальці на їхній роман, але, здається, тільки під тиском Аннабелли, бо Касс згадує про «бурхливу сцену» між сестрами. Отож іноді вони зустрічалися в неї. Та час від часу Дункан Трайс мусив виїздити з міста у справах, і за такої нагоди Касса пізно вночі впускали у дім, навіть і в ті ночі, коли там гостювали Аннабеллині батьки,— і тоді він уже дослівно заступав Дункана Трайса у його ліжку.

Траплялися й інші нагоди — непередбачені випадкові хвилини, коли вони раптом опинялись наодинці. «Навряд чи лишився в домі мого довірливого друга такий куточок, закапелок чи інша затишна місцинка, що їх ми рано чи пізно не опоганили, часом і при безсоромному ясному світлі дня»,— пригадував Касс у записках, і коли студент історичного факультету Джек Берден приїхав до Лексінгтона й пішов подивитися на старий будинок Трайсів, йому спали на пам’ять ці слова. Навколо будинку розрослося місто, і від саду лишився тільки невеличкий лужок. Та сам будинок був добре доглянутий (тепер там мешкали якісь Міллери, що дуже шанували ту стару оселю), і Джекові Бердену дозволили оглянути його всередині. Він походив по кімнаті, де Касс Мастерн уперше побачив «її» і вона, засвітивши свічки, звела на нього очі й де через рік вона чи то зітхнула, чи то глухо застогнала і впала йому в обійми; потім вийшов у затишний передпокій з гарними сходами нагору, оглянув невелику затінену бібліотеку й кімнату в глибині будинку — щось на зразок заднього передпокою,— яка напевне могла бути однією із «затишних місцинок», та й меблі в ній цілком відповідали цьому призначенню. Стоячи серед тиші того будинку, в просторому й прохолодному парадному передпокої, де в півсутіні тьмяно лисніла навоскована підлога, Джек Берден уявляв собі, що відбувалося там майже сімдесят років тому: змовницькі погляди, обережне перешіптування, уривчастий шурхіт шовку в настороженій тиші (вбрання тих часів не сприяли блуду поспіхом), тяжкий віддих, необачний стогін… Ет, усе те було хтозна-коли, і Аннабелла Трайс та Касс Мастерн давно лягли в землю, а місіс Міллер, що запропонувала Джекові Бердену чашку чаю (їй полестило, що її будинок становить «історичний інтерес», хоч вона, звісно, й не здогадувалася про справжню причину), аж ніяк не була ні «винахідливою», ні «дотепною», і, певно, віддала всю свою снагу «Гільдії охоронниць вівтаря» при єпископальній церкві святого Луки та «Дочкам американської революції»³⁶.

Другий період історії Касса Мастерна — його любовний зв’язок — тривав увесь той навчальний рік, частину літа (Кассові довелося на час виїхати до Міссісіпі, щоб дати лад своїй плантації й побувати на весіллі сестри Лавінії, яка вийшла заміж за молодика з добрими зв’язками, на ім’я Вілліс Берден) і майже цілу наступну зиму, що її Касс знову прожив у Лексінгтоні. Аж раптом 19 березня 1854 року помер Дункан Трайс — його знайшли в бібліотеці (одній із «затишних місцинок» його дому) зі свинцевою кулею в грудях, завбільшки з великий палець. Усе показувало на нещасливий випадок.

Удова сиділа в церкві рівно й незворушно. А коли раз підняла вуаль, щоб доторкнутися хусточкою до очей, Касс Мастерн побачив, що обличчя її «було біле, як мармур, і тільки на щоці палала червона пляма, наче від гарячки». Та навіть під вуаллю він міг розглядіти втуплені перед себе блискучі очі, що «палали серед того штучного затінку».

Касс Мастерн разом з пʼятьма іншими молодими лексінгтонцями, друзями небіжчика і його товаришами но чарці, ніс труну.

«Мені здавалося, що труна нічого не важить, хоч друг мій був чоловік міцно збудований, з нахилом до повноти. Ми несли труну, і я дивувався з того, яка вона легка, й у мене навіть сяйнула дика думка, що його немає в труні, що вона порожня і все це — лише безглузда комедія, блюзнірський маскарад, довгий, наче сон, і затіяний не знати навіщо. Чи, може, на те, щоб обдурити мене, підказала уява. Може, я жертва обману, а всі інші в змові проти мене. Подумавши про це, я прийшов у захваті від власної кмітливості, і мене пойняло веселе збудження. Ні, не такий я дурний, щоб спійматися на цей гачок. Я розгадав їхні підступи. Мене раптом пойняло бажання скинути труну на землю, побачити, як вона розпадеться і явить свою порожнечу, а тоді переможно зареготати. Але я цього не зробив і побачив, як труна опускається в яму біля наших ніг і як на неї падають перші грудки землі.

Тільки-но я почув глухий стукіт грудок об віко труни, мене охопило відчуття величезної полегкості, а за хвилю — нестримний любосний потяг. Я подивився на неї. Вона стояла на колінах край могили, і я не міг здогадатися, що діялось у неї в душі. Голова її була трохи похилена, і вуаль закривала обличчя. Ясне сонце осявало її постать, вбрану в усе чорне. Я не міг відвести очей від цього видива. Сама поза ніби увиразнювала її принади, і в моїй розпаленій уяві поставали всі вигини тіла. Навіть жалобне вбрання тільки додавало їй зваби. Сонце пекло мені шию, його жар проходив крізь тканину сюртука до плечей. Світло його було надприродно яскраве, воно засліплювало мені очі й збуджувало мої почуття. І весь той час я чув, наче здалеку, скреготіння лопат об навалену купою землю та глухий стукіт груддя, що падало в яму».

Того ж вечора Касс пішов до альтанки в саду. Вони не призначали побачення, просто його потягло туди. Йому довелося довго чекати, та нарешті вона з’явилась, уся в жалобі, «чи не чорнішій від тієї ночі». Коли вона наблизилась, «нечутно, мов тінь серед тіней», він не обізвався до неї, не зрушив з місця, а так і стояв у найтемнішому закутку альтанки. І навіть коли вона зайшла, нічим не виказав своєї присутності.

«Я не можу з певністю сказати, що моя мовчанка була зумисною. Мене змушувала мовчати якась нездоланна сила, що скувала мене, здавила горло, одібрала руки й ноги. І перед тим, і опісля я розумів, що підглядати за кимось безчесно, але в ту хвилину це навіть не спало мені на думку. Очі мої несамохіть пильнували за нею, тим часом як вона й не підозрювала, що в темряві альтанки є ще хтось. Мені здавалося, що саме тепер, коли вона думає, що вона тут сама, я зможу зазирнути їй у душу й дізнатися, який наслідок, яку переміну спричинила смерть її чоловіка. Ота пристрасть, що схопила мене мов лещатами біля могили мого друга, минула без сліду. Тепер я був зовсім холодний. Але я прагнув дізнатися, спробувати дізнатися… Так наче, розгадавши її, міг розгадати самого себе. (Звичайний людський недорозум — пробувати пізнати себе через когось іншого. Людина може пізнати себе тільки в богові, через його всевидюще око).

Вона зайшла до альтанки й сіла на лаву не далі як за два кроки від мене. Я довго стояв і невідривно дивився на неї. Вона сиділа дуже рівно й наче застигла. Нарешті я пошепки, ледь чутно вимовив її ім’я. Якщо вона й почула, то не дала цього взнаки. Отож я ще раз, так само пошепки, покликав її на ім’я, а потім знов. За третім разом вона прошепотіла: «Чую»,— але не зрушила з місця й не повернула голови. Тоді я озвався голосніше й знову вимовив її ім’я — і раптом вона рвучко, мов смертельно нажахана, підхопилась і із здавленим криком затулила руками обличчя. Вона заточилася й мало не впала, проте опанувала себе і стала рівно, втупивши в мене очі. Я, затинаючись, почав вибачатися, сказав, що не хотів її налякати, що зрозумів оте її «чую» як відповідь на мій шепіт і вже тоді заговорив голосніше. Потім запитав її:

— Хіба ти не озвалася до мене?

Вона підтвердила, що озвалася.

— Чого ж так злякалась, коли я заговорив знову? — спитав я.

— Бо не знала, що ти тут,— відповіла вона.

— Але ж ти сама сказала, що почула мій шепіт і озвалася на нього, а тепер кажеш, ніби не знала, що я тут.

— Я не знала, що ти тут,— повторила вона тихо, і раптом я збагнув, що вона хоче сказати.

— Слухай,— мовив я,— коли ти почула шепіт, ти впізнала мій голос?

Вона дивилася на мене й мовчала.

— Скажи,— наполягав я, бо мені було потрібно це знати.

Вона й далі дивилася на мене й нарешті нерішуче відповіла:

— Не знаю.

— Ти подумала, що це…— почав я, але доказати не встиг: вона кинулася до мене, розпачливо чіпляючись мені за шию, мов знавісніла від страху людина, що потопає і вигукуючи:

— Ні, ні, то байдуже, що я подумала, ти ж тут, ти ж тут! — А тоді пригнула мені голову й притислась устами до моїх уст, щоб не дати мені говорити. Уста її були холодні, але не відривалися від моїх.

Я теж був холодний, наче мрець. І той холод довершував жах наших любощів: здавалося, дві ляльки наслідують ганебний блуд людей, обертаючи його на ще ганебнішу пародію.

По всьому вона сказала:

— Якби я сьогодні не застала тебе тут, між нами більш ніколи нічого б не було.

— Чому? — спитав я.

— Це був би знак,— сказала вона.

— Знак? — перепитав я.

— Знак того, що нам більш нічого не лишається, що ми…— І замовкла, а потім палко зашепотіла в темряві: — А я й не хочу нічого… це знак… що зроблено, те зроблено…— Вона мить помовчала й сказала: — Дай мені руку.

Я подав їй праву руку. Вона схопила її, але одразу ж пустила й мовила:

— Не цю, ту руку!

Я дав їй другу руку, простягши її в себе перед грудьми, бо сидів зліва від неї. Вона схопила її лівою рукою, підняла й притисла до грудей. Потім навпомацки наділа мені на підмізинний палець якийсь перстень.

— Що це таке? — спитав я.

— Обручка,— сказала вона.— Це його обручка.

Тепер я пригадав, що він, мій друг, завжди носив обручку, і враз відчув холод металу.

— Ти зняла в нього з пальця? — спитав я і аж здригнувся на цю думку.

— Ні,— відказала вона.

— Ні? — перепитав я.

— Ні,— мовила вона,— він сам її зняв. Це перший раз він зняв її.

Я сидів поруч неї, чекаючи не знати чого, а вона й далі притискала мою руку до грудей. Я відчував, як вони здіймаються і опадають. Сказати я нічого не міг.

Потім вона промовила:

— Хочеш знати, як… як він її зняв?

— Так,— відповів я в темряві й, чекаючи, поки вона заговорить, провів язиком по пересохлих губах.

— То слухай,— звеліла вона пошепки, але владним тоном.— Увечері після того… після того як це сталося… коли в домі все затихло, я сиділа в своїй кімнаті перед туалетним столиком, де завжди сиджу, коли Феба розчісує мені коси. Мабуть, я сіла там просто за звичкою, бо все в мені наче заніміло. Я сиділа й дивилась, як Феба розстеляє ліжко. (Феба була її покоївка, гарненька світлошкіра молода мулатка, вередлива й тонкосльоза). Бачу, вона підняла валик з мого боку ліжка й дивиться туди, де він лежав. Потім узяла там щось і підійшла до мене. Дивиться на мене… а очі в неї жовті, і по них ніколи не видно, що там у неї на думці… Дивилась вона на мене довго-довго, а тоді простягла стиснуту в кулак руку і, не спускаючи з мене очей, повільно так… дуже повільно розтисла пальці — а на долоні в неї обручка… і я одразу зрозуміла, що то його обручка, але подумала тоді тільки про те, що вона золота й лежить у золотій руці… бо рука у Феби справді наче золота. Я ніколи раніш не помічала, що руки в неї кольору щирого золота. Потім я звела очі, а вона все дивиться на мене, пильно-пильно, і очі в неї теж золоті, ясні й холодні, мов золото. І я зрозуміла, що вона знає…

— Знає? — перепитав я, хоч і сам уже знав. Мій друг виявив правду,— чи то помітив, що дружина охолола до нього, чи то почув щось від слуг,— і тоді зняв з пальця золоту обручку, відніс до ліжка, де спав з дружиною, поклав її під подушку, а потім спустився вниз і застрелився, але зробив усе так, щоб ніхто, крім дружини, не міг здогадатися, що то не просто нещасливий випадок. Та він передбачив не все. Його обручку знайшла кольорова служниця.

— Знає,— прошепотіла вона, міцно притискаючи мою руку до грудей, що знову бурхливо здіймались і тріпотіли.— Знає… і дивиться на мене… тепер вона завжди так дивитиметься.— Зненацька голос її урвався, і в ньому забриніли сльози.— Вона розкаже іншим. І вони всі знатимуть. Усі в домі дивитимуться на мене і знатимуть… і коли подаватимуть на стіл… і коли заходитимуть до кімнати… а вони ж ступають зовсім безгучно!..

Вона пустила мою руку і рвучко підвелася. Я лишився сидіти, а вона стояла поруч, повернувшись до мене спиною, і тепер її обличчя та руки не біліли в темряві, а чорне жалобне вбрання зливалося з чорнотою ночі, навіть так зблизька. І раптом у темряві наді мною знов озвався її голос, такий жорсткий, що я ледве впізнав його:

— Я цього не стерплю. Я цього не стерплю. Я цього не стерплю!

Вона обернулася і, швидко нахилившись, поцілувала мене в уста. Тоді побігла геть, і я чув, як порипує під її ногами жорства на доріжці. А я ще довго сидів у темряві, повільно крутячи на пальці обручку».

Після тієї зустрічі в альтанці Касс кілька днів не бачив Аннабелли Трайс. Він дізнався, що вона поїхала до Луїсвілла, де начебто жили якісь її друзі. Як звичайно в таких випадках, вона взяла з собою і Фебу. Потім хтось сказав йому, що вона повернулась, і того ж вечора він пішов до альтанки. Вона була там, сиділа в темряві. Вони привіталися. Згодом Касс писав, що того вечора вона здавалася якоюсь відчуженою, далекою і байдужою, немов сновида чи людина, одурманена наркотиком. Він спитав, як минула її подорож до Луїсвілла, і вона коротко відповіла, що їздила ще вниз по річці, до Падьюки. На його зауваження, що в неї, наскільки він знає, нібито не було знайомих у Падьюці, вона відказала, що їх там і немає.

І раптом обернулася до нього і вже не байдужно, а з люттю вигукнула:

— Ти надто цікавий… стромляєш носа в мої справи… Я цього не дозволю!

Касс забурмотів якісь вибачення, але вона урвала його:

— Та коли вже тобі так цікаво, я скажу. Я відвезла туди її.

У першу мить Касс не зрозумів.

— Її? — перепитав він.

— Фебу,— відказала вона.— Я відвезла її до Падьюки, і її вже немає.

— Немає? А де ж вона?

— На пониззі,— сказала Аннабелла, тоді повторила: — На пониззі,— і, уривчасто засміявшись, додала: — І більш не дивитиметься так на мене.

— Ти продала її?

— Так, продала. У Падьюці, одному чоловікові, що збирав гурт невільників для Нью-Орлеана. Мене в Падьюці ніхто не знає, і ніхто не знає, що я там була і продала її, а я скажу, що вона втекла до Іллінойсу. Але я її продала. За тисячу триста доларів.

— Тобі дали добрі гроші,— мовив Касс,— навіть за таку світлошкіру й моторну дівчину, як Феба.— І, як він згадує у записках, «гірко й грубо» засміявся, хоч і не пояснює чому.

— Атож,— погодилась вона,— я взяла за неї добрі гроші. Змусила того торговця заплатити все, чого вона варта, аж до цента. А знаєш, що я потім зробила з тими грішми?

— Ні.

— Коли я зійшла з пароплава у Луїсвіллі, там на пристані сидів старий негр. Він був сліпий, бренькав на гітарі й співав «Дена Таккера». І тоді я дістала із сумки гроші, підійшла до нього й поклала їх у його старий капелюх.

— Коли ти наперед думала позбутися тих грошей… коли відчувала, що вони брудні… то чого ж просто не відпустила її на волю? — спитав Касс.

— Бо вона б лишилася тут, нікуди б не поїхала. Лишилася б тут і дивилась на мене. Ні-ні, вона б не поїхала, вона ж одружена з отим кучером, що належить Мотлі. Ні, вона б лишилася тут і дивилась на мене, і казала всім… казала про те, що знає, а я не можу цього допустити!

Тоді Касс промовив:

— Якби ти поговорила про це зі мною, я б купив у містера Мотлі того кучера і теж відпустив на волю.

— Його б не продали,— заперечила вона.— Мотлі не продають своїх слуг.

— Навіть якби я сказав, що хочу відпустити його?..— не вгавав Касс, але вона урвала його:

— Кажу ж тобі, я не бажаю, щоб ти втручався в мої справи, чуєш?

Вона підвелася з лави й стала посеред альтанки, і Касс бачив, як ясніє в темряві її біле обличчя, й чув збуджений віддих.

— Мені здавалося, ти любила її,— мовив він.

— Любила,— підтвердила вона,— поки… поки вона не дивилася так на мене.

— А знаєш, чому тобі дали за неї такі гроші? — спитав Касс і, не чекаючи відповіді, провадив: — Тому що вона світлошкіра, гарненька, струнка. І ніякий торговець не повезе її на пониззя закуту, в гурті інших рабів. Він дбатиме про неї. Повезе її окремо, з вигодами. Ти знаєш чому?

— Так, я знаю чому,— відказала вона.— А тобі що до того? Чи вона тебе так зачарувала?

— Негоже таке казати,— мовив Касс.

— Ах, он як, містере Мастерн! — вигукнула вона.— Я бачу, вас дуже турбує честь якогось чорного кучера. Це так делікатно з вашого боку, містере Мастерн. Тоді чому…— Вона підійшла до лави і стала над ним.— Тоді чому ви не виявили такої делікатної турботи щодо честі вашого друга?

Як свідчать записки, в цю мить в грудях Касса «знялася справжня буря почуттів». А далі він пише:

«Так мені вперше випало почути вкладене у слова звинувачення, що за всіх часів і в усіх краях завдає тяжкого болю людині, належно вихованій і порядній від природи. Адже те, що людина із загрубілою душею може стерпіти від несміливого голосу власного сумління, в чужих устах обертається на страшне звинувачення, від якого холоне в жилах кров. Та річ була не в самому тому звинуваченні, бо, бачить бог, тоді я вже уповні спізнав жахливі душевні муки і давно звик до них. І не тільки в тому, що я зрадив свого друга. І не в самій смерті друга, в чиї груди я націлив фатальну зброю. З усім тим я ще б міг якось жити. Але я раптом відчув, як цілий світ навколо мене захитався в своїй основі і в ньому почався процес розпаду, центром якого був я. В ту мить душевного сум’яття чоло мені зросив холодний піт, і я не міг доладно висловити жодної думки. Та згодом я не раз повертався до цього і таки осягнув справжню причину. Вона полягала не в тому, що молоду невільницю відірвали від дому, де вона мала захист і ласку, розлучили з чоловіком і продали в кубло розпусти. Я знав, що таке трапляється нерідко, і вже не був наївною людиною, бо, приїхавши до Лексінгтона й запізнавшись із веселим товариством гультяїв, гравців та завсідників кінних перегонів, я й сам залюбки відвідував такі заклади. І не тільки в тому була причина, що жінка, задля якої я приніс у жертву життя мого друга, показала себе бездушною і жорстокою, а потім змогла кинути мені в обличчя страшну образу, та ще й так люто, що я насилу впізнавав її. Ні, насправді річ була в тому, що все це — і смерть мого друга, і підступність щодо Феби, і страждання, лють та невпізнанне перетворення жінки, яку я кохав,— все воно було спричинене отим єдиним моїм гріхом і віроломством і виросло, мов гілля з одного стовбура й листя з однієї гілки. Або ж, якщо вдатися до іншого порівняння, той мій гріх мовби струснув увесь світ, і відгомін його, дедалі наростаючи, розкотився по всіх усюдах, і ніхто не міг знати, чи буде йому кінець. Тоді я не міг висловити цього в такий-от спосіб і стояв, приголомшений бурею почуттів».

Коли Касс трохи погамував своє збудження, він запитав:

— Кому ти її продала?

— Навіщо тобі знати? — озвалася вона.

— Кому ти її продала? — повторив він.

— Не скажу,— відповіла вона.

— То я сам дізнаюся,— мовив він.— Поїду до Падьюки й дізнаюся.

Вона схопила його за руку, вп’явшись у неї пальцями — «наче пазурами»,— і запитала:

— Чого… чого ти поїдеш?

— Щоб знайти її,— сказав він.— Знайти, викупити й відпустити на волю.

Касс не обмірковував цього наперед. Але, почувши власні слова, як він згадує в записках, зрозумів, що саме це він і хоче зробити. «Знайти її, викупити й відпустити на волю»,— сказав він і відчув, як її пальці на його руці розтислись, а в наступну мить гострі нігті дряпонули його по щоці, і він почув у темряві її голос, що прозвучав «наче злісне сичання»:

— Якщо ти це зробиш… якщо зробиш… ні, я цього не потерплю… ні, чуєш!

Вона відсахнулася від нього і впала на лаву. Касс почув її збуджений віддих, потім ридання — «хрипке й уривчасте, майже чоловіче ридання». Він не зрушив з місця. А тоді почув її голос:

— Якщо ти… якщо ти це зробиш… вона так дивилася на мене, я цього не знесу… Якщо ти це зробиш…— Вона на мить змовкла, а потім дуже тихо докінчила: — Якщо ти це зробиш, ти більш ніколи не побачиш мене.

Касс нічого не відповів. Він постояв ще кілька хвилин, сам того не помічаючи, а потім вийшов з альтанки, де й далі сиділа Аннабелла, і пішов геть алеєю.

Другого ранку він виїхав до Падьюки. Там він дізнався, як звуть работорговця, але дізнався також, що той уже продав Фебу (світлошкіру мулатку, що її прикмети збігалися з Фебиними) якійсь «приватній особі», що нагодилася на той час у Падьюці, але вже поїхала далі на пониззя. Імені тієї особи ніхто в Падьюці не знав. Торговець, як видно, позбувся Феби, щоб розв’язати собі руки й супроводжувати гурт рабів, який він збирав. Тепер він, як сказали Кассові, забравши з собою кількох молодих негрів та негритянок, подався на південь Кентуккі, щоб там поповнити гурт. Як Касс і передбачав, торговець не захотів виснажувати Фебу переїздами з невільничим гуртом. І коли йому запропонували добру ціну там-таки, в Падьюці, він охоче продав її. Касс проїхав далі на південь, до Боулінг-Гріна, але там слід загубився. Майже втративши надію, він написав тому торговцеві листа на адресу невільницького ринку в Нью-Орлеані з проханням повідомити ім’я покупця Феби й хоч якісь відомості про нього. А тоді вирушив назад до Лексінгтона.

У Лексінгтоні він пішов на Вест-Шорт-стріт до невільницького бараку Льюїса С. Робардса, що його містер Робардс за кілька років перед тим улаштував у старому приміщенні міського театру. Касс гадав, що містер Робардс, найбільший работорговець в окрузі, маючи широкі зв’язки на пониззі, зможе розшукати Фебу, якщо пообіцяти йому добрі комісійні. У конторі він не застав нікого, крім хлопця-посильного, який сказав, що сам містер Робардс виїхав на пониззя, а все «тримає під рукою» містер Сіммс і тепер він «в особняку, на оглядинах». І Касс подався до «особняка», що стояв поряд з бараком. (Коли Джек Берден був у Лексінгтоні, відтворюючи життя Касса Мастерна, він побачив, що «особняк» іще зберігся — типовий житловий будинок тих часів, двоповерхова кам’яниця, з похилим дахом, парадними дверима посередині, між вікнами, з двома коминами по краях та прибудовою позаду. Саме там, а не в тісних комірчинах бараку, Робардс тримав свій «добірний товар» для «оглядин»).

Парадні двері будинку виявилися незамкнені, і Касс зайшов до передпокою, де нікого не було, але згори долинав сміх. Він піднявся сходами й побачив перед відчиненими дверима в кінці коридора купку чоловіків. Двох чи трьох із них Касс упізнав — то були молоді гультяї, яких він не раз зустрічав у місті та на іподромі. Він підійшов і запитав, де містер Сіммс.

— Онде в кімнаті,— сказав один з молодиків.— Показує.

Касс зазирнув понад головами до кімнати. Спершу він побачив тільки присадкуватого, кремезного, аж лиснючого чоловіка з чорною чуприною та великими блискучими чорними очима, в чорному сюртуку й чорній краватці, зі стеком у руці. Касс одразу здогадався, що то француз-баришник, приїхав купувати «краль» для Луїзіани. Француз роздивлявся на щось у кімнаті, куди не сягало Кассове око. Тоді Касс протиснувся ближче до дверей і заглянув досередини.

Він побачив непоказного суб’єкта в циліндрі,— то був, як видно, містер Сіммс,— а за ним жіночу постать. Жінка була зовсім молода, років двадцяти, тендітна, зі шкірою, ледь темнішою за слонову кістку,— певне, лише на одну восьму негритянка,— з волоссям скоріш хвилястим, аніж кучерявим, та вологими темними очима, трохи почервонілими, що невидюще дивилися кудись повз француза.Вдягнена вона була не в грубий веретяний балахон та хустку, як звичайно одягають невільниць, призначених на продаж, а в широке й довге, аж до п’ят, біле плаття з рукавами до ліктя й не мала на голові хустки — лише стрічку, що стягувала волосся над чолом. Позад неї, у гарно вмебльованій кімнаті («як у цілком добропристойному домі»,— сказано в записках, хоча й згадано загратовані вікна), Касс побачив крісло-гойдалку й невеличкий столик, а на ньому кошик для рукоділля та тонке шитво із встромленою в нього голкою, «так ніби якась молода дама, господиня дому, щойно відклала його, підводячись, щоб привітати гостя». Як пригадує Касс, він не знати чому прикипів поглядом до того рукоділля.

— Осьде,— приказував містер Сіммс,— осьде. І, схопивши дівчину за плече, повільно повернув її всім на огляд. Потім, узявши за зап’ясток, підняв її руку на рівень плеча й поводив сюди-туди, щоб показати її рухливість, знов повторивши своє «осьде». А тоді витяг руку дівчини вперед, до француза, й далі тримаючи зап’ясток, так що п’ясть мляво звисла донизу. (Як зазначено в записках, вона була «гарної форми, з тендітними, тонкими пальцями»). — Осьде,— сказав містер Сіммс,— ви тільки гляньте на цю руку. Не кожна пані має таку маленьку та гарну. А яка кругленька й м’якенька, га?

— А щось іще кругленьке й м’якеньке в неї є? — обізвався один із чоловіків біля дверей, І всі інші зареготали.

— Аякже,— мовив містер Сіммс, тоді нахилився, підхопив поділ її плаття і легким, швидким рухом підняв його над талію, а другою рукою зібрав матерію навколо стану в щось на зразок «недоладного пояса». Не випускаючи з руки того жмута матерії, він рушив навколо дівчини, змушуючи і її обертатись за собою (вона робила це «не опираючись, мов безтямна»), аж поки її зграбні сідниці опинилися проти дверей.— Осьде вам, хлопці, кругленьке й м’якеньке,— сказав містер Сіммс і дзвінко ляснув дівчину по сідниці, так що затремтіла ніжна плоть.— Чи ви коли гладили щось кругліше й м’якіше, га? — запитав він.— Ну чисто тобі подушечка, їй-же-богу! І тремтить, як солодке желе.

— Боже ти мій, та ще й у панчохах! — зауважив хтось із чоловіків.

Інші знов зареготали, а француз підступив до дівчини, простиг руку й торкнувся кінчиком стека невеликої ямки над її сідницями. Легенько потримав так якусь хвилю, а тоді притулив стек до її попереку й повільно провів ним униз по кожній сідниці, перевіряючи, чи досить вони округлі.

— Поверніть її,— мовив він зі своїм іноземним акцентом.

Містер Сіммс послужливо потяг убік жмут тканини, і тіло дівчини зробило за ним пів-оберта. Хтось із чоловіків біля дверей аж присвиснув. А француз приклав свій стек дівчині до живота, «немов тесля, щось вимірюючи або ж показуючи, яка рівна площина», а тоді, як і перед тим, провів згори вниз по тілу й спинив стек на стегнах, нижче від трикутника. Потім опустив руку.

— Відкрий рота,— звелів він дівчині.

Вона відкрила, і він пильно оглянув зуби. Тоді нахилився до рота й понюхав.

— Віддих чистий,— визнав він наче знехотя.

— Атож,— підтвердив містер Сіммс,— атож, чистішого й шукати годі.

— А інших ви маєте? — запитав француз.— Тут-таки?

— Маємо,— відповів містер Сіммс.

— Покажіть,— мовив француз і рушив до дверей з таким виглядом, «ніби й не сумнівався, що всі перед ним розступляться».

Він вийшов у коридор перший, містер Сіммс за ним. Поки містер Сіммс замикав двері, Касс заговорив до нього:

— Якщо ви містер Сіммс, я хотів би побалакати з вами.

— Га? — мовив («буркнув»,— сказано в записках) містер Сіммс, але, поглянувши на Касса, одразу став чемний, бо з одягу й поводження зрозумів, що він не з тих випадкових спостерігачів. Отож, провівши француза в сусідню кімнату, містер Сіммс повернувся до Касса. У своїх спогадах Касс пише, що якби він був обачніший і не завів розмови при інших, то, напевне, уник би халепи, одначе, за його словами, в ту хвилину він думав тільки про свою справу, і чоловіки навколо були для нього не більш як тінями.

Він пояснив містерові Сіммсу, чого хоче, як міг змалював словами Фебу, назвав ім’я торговця з Падьюки й пообіцяв щедру винагороду. Містер Сіммс хоча й видимо сумнівався, проте сказав, що зробить усе можливе, а тоді додав:

— Але дев’ять проти одного, містере, що ви її не знайдете. А в нас тут є і кращі. Ви ж оце бачили Дельфі. Вона майже біла, та ще й куди звабніша за будь-яку білу, а та, що ви говорите, звичайнісінька жовта. До того ж Дельфі…

— А добродієві забаглося жовтячки,— перебив його один з молодиків і засміявся, а за ним і інші.

Касс затопив йому в підборіддя.

«Я вдарив збоку, навідліг,— пише він,— так, що аж кров пішла. Вдарив не думаючи і пригадую, як здивувався, коли побачив, що на підборідді в нього кров і що він витяг з-під сюртука мисливський ніж. Я спробував ухилитися від удару, але він усе-таки штрикнув мене в ліве плече. Перше ніж він устиг відступити, я обхопив правою рукою його зап’ясток, потягнув його донизу, щоб пустити в діло й ліву руку, в якій ще лишалося в ту мить трохи сили, а тоді, крутнувшись усім тілом, зламав йому руку об своє праве стегно й збив його з ніг. Потім підібрав з підлоги ножа й повернувся до другого — як видно, приятеля того, що лежав долі. Він також тримав напоготові ніж, але вже видимо не мав охоти встрявати в бійку».

Містер Сіммс запропонував Кассові свою допомогу, але той відмовився, притис до рани носовика, вийшов з будинку й рушив до свого помешкання, але там-таки, на Вест-Шорт-стріт, упав непритомний. Додому його віднесли. Другого дня йому стало краще. Він дізнався, що місіс Трайс поїхала з міста, начебто у Вашінгтон. А ще через два дні його рана загноїлась, і деякий час він пролежав у гарячковому маячінні, між життям і смертю. Одужання йшло повільно, його, очевидно, гальмувало почуття, яке сам Касс називає в записках «прагненням до темряви». Та зрештою здоровий організм переважив це прагнення, і Касс одужав, почуваючи себе «найбільшим у світі грішником і чумною плямою на тілі людства». Він наклав би на себе руки, але боявся вічного прокляття, бо «хоча й не мав надії на прощення, проте чіплявся за цю надію». Та часом саме прокляття за самогубство здавалось йому вирішальним мотивом до самогубства: адже він довів по самогубства свого друга, і той, вчинивши його, став навіки проклятий, отож і він, Касс Мастерн, по справедливості мав би вчинити так само й приректи себе на вічне прокляття.

«Але господь бог уберіг мене від самознищення, маючи на меті щось недосяжне моєму розумінню»,— писав Касс.

Місіс Трайс більш не з’являлась у Лексінгтоні.

Касс повернувся до своєї плантації в Міссісіпі. Два роки він порядкував господарством, читав Біблію, молився і, хоч як це дивно, мало не всупереч власній волі розбагатів. Кінець кінцем він сплатив борг Гілбертові, а тоді відпустив своїх рабів на волю. Йому здавалося, що він зможе діставати з плантації ті самі прибутки, наймаючи колишніх невільників за плату.

— Ти дурень,— казав йому Гілберт.— І коли вже тобі так кортить бути дурнем, будь ним для самого себе, але, бога ради, не показуй своєї дурості всьому світові. Невже ти гадаєш, що можна змусити їх працювати, давши їм волю? Вони тобі день працюватимуть, а другий гулятимуть. Невже ти гадаєш, що можна тримати гурт вільних негрів у сусідстві з плантацією, де живуть раби? Коли вже тобі заманулося їх відпустити, то нема чого марнувати решту свого життя, панькаючись із ними. Виряди їх з цих місць і візьмися до права чи до медицини. Або ж проповідуй слово боже, то хоч на хліб собі заробиш своїми молитвами.

Більш як рік Касс намагався обробляти свою плантацію, наймаючи звільнених негрів, та зрештою мусив визнати, що його задум зазнав краху.

— Виряди їх звідси,— знов сказав йому Гілберт.— Та й сам катай разом з ними. Чом би тобі не податися на північ?

— Моє місце тут,— відповів Касс.

— То чом би тобі не стати проповідником аболіціонізму³⁷ тут, у нас? — запитав Гілберт.— Роби щось, роби що хочеш, тільки не виставляй себе дурнем і не намагайся вирощувати бавовну працею вільних негрів.

— Може, я й стану проповідувати аболіціонізм,— відказав Касс.— Колись. І навіть тут-таки. Але не тепер. Я не гідний повчати інших. Поки що. Але тим часом я показую приклад. Якщо це добрий приклад, він не пропаде марно. Ніщо не пропадає марно.

— За винятком твого розуму,— сказав Гілберт і важкою ходою вийшов з кімнати.

Касс відчував, що над ним нависло лихо. Тільки Гілбертове багатство, його авторитет та майже неприхована іронічна зневага до молодшого брата рятували Касса від загального осуду, а то й чогось гіршого. («Його зневага — мій щит,— писав Касс.— Він поводиться зі мною, наче із заблудлою нерозумною дитиною, яку ще можна чогось навчити, але поки що не варто сприймати серйозно. Отож і сусіди не сприймають мене серйозно»). Та лихо таки скоїлось. Один з Кассових негрів мав на сусідній плантації дружину-невільницю. У неї вийшла якась невелика сутичка з наглядачем, і тоді чоловік викрав її з плантації, і вони обоє втекли. Та недалеко від кордону з Теннессі їх спіймали. Чоловіка, що вчинив опір, застрелили, а дружину привезли назад.

— Ось бачиш,— сказав Гілберт,— ти досяг тільки того, що одного негра вбили, а одну негритянку відшмагали батогом. З чим тебе і вітаю.

Тоді Касс посадив своїх вільних негрів на пароплав, що йшов угору по річці, і більш ніколи про них не чув.

«Я дивився, як пароплав виходить на фарватер, бачив, як його колеса збивають піну проти бистрої течії, і на душі в мене було неспокійно. Я знав, що негри залишають старі злигодні, а десь там їх чекають нові, і що надії, які вони плекають, дуже скоро розвіються. Вони цілували мені руки й плакали з радості, та я не міг поділити їхнього захвату. Я не дурив себе думкою, що зробив бодай щось задля них. Те, що я зробив, я зробив задля самого себе, аби тільки зняти з душі тягар — тягар їхніх злигоднів і їхніх очей, спрямованих на мене. Вдова мого покійного друга, не в силі знести спрямованих на неї очей Феби, знавісніла від її погляду, перестала бути сама собою і продала дівчину на поталу. А я не міг знести їхніх очей на собі і відпустив їх на поталу, щоб не вчинити гіршого. Бо багато хто не зносить, коли вони дивляться на нього, і з розпачу доходить до лиходійства та жорстокості. Років за десять до мого приїзду в Лексінгтон там жив багатий юрист, на ім’я Філдінг Л. Тернер, що одружився із знатною дамою з Бостона. Та дама, Керолайн Тернер, що ніколи не жила серед чорних і була вихована в дусі неприйняття людського рабства, скоро стала відома своєю мерзенною жорстокістю, яку виявляла в диких нападах люті. Усі в місті були обурені тим, що вона шмагала своїх слуг, до того ж робила це власними руками і, як розповідали, видавала при цьому уривчасті горлові звуки. А одного разу, коли вона отак шмагала слугу на другому поверсі свого розкішного будинку, до кімнати зайшов малий чорний хлопчик і почав рюмсати. Тоді вона схопила його і викинула у вікно; він упав на каміння, зламав хребет і на все життя лишився калікою. Щоб урятувати дружину від закону та людського гніву, суддя Тернер спровадив її до психіатричної лікарні. Але трохи згодом лікарі визнали її нормальною і відпустили. У своєму заповіті чоловік не відписав їй рабів, бо, як там була сказано, це означало б приректи їх на тяжкі муки за життя та скору смерть. Та вона сама придбала собі рабів і серед них кучера на ім’я Річард, жовтошкірого мулата сумирної вдачі, розважливого й слухняного. І ось одного дня вона звеліла прикувати його ланцюгами до стіни й почала шмагати. Але він розірвав пута, вчепився тій жінці в горлянку й задушив її. Згодом його спіймали і повісили як убивцю, хоч багато хто шкодував, що йому не пощастило втекти. Мені розповіли цю історію в Лексінгтоні. І одна дама зауважила: «Місіс Тернер не розуміла негрів». А ще одна докинула: «Місіс Тернер чинила таке, бо була з Бостона, де всі аболіціоністи». Але я тоді не зрозумів цього. Проте згодом почав розуміти. Я зрозумів, що місіс Тернер катувала своїх негрів з тієї ж причини, з якої вдова мого друга продала Фебу на пониззя: вона не могла знести їхнього погляду. Тепер я це розумію, бо й сам уже не можу зносити, коли вони дивляться на мене. Мабуть, тільки така людина, як Гілберт, здатна зберегти в цьому світі зла досить чистоти та сили духу, щоб зносити на собі їхній погляд і виявляти бодай мізерну справедливість в умовах величезної загальної несправедливості».

Отож Касс, власник плантації, на якій не було кому працювати, поїхав у Джексон, столицю штату, й узявся до права. Перед його від’їздом до нього прийшов Гілберт і запропонував перебрати на себе обробіток плантації з половини, руками своїх рабів. Певно, він ще не втратив надії зробити з Касса багатія. Але Касс не пристав на його пропозицію, і Гілберт сказав:

— Ти проти того, щоб твою землю обробляли раби, еге? То ось що я тобі скажу: якщо ти її продаси, на ній однаково працюватимуть раби. Це чорна земля, і її поливатиме чорний піт. Тож хіба не однаково, чий піт на неї впаде?

Касс відповів, що не збирається продавати плантацію. І тоді Гілберт, весь налившись кров’ю, люто закричав:

— На бога, чоловіче добрий, це ж земля, зрозумій, земля! А земля волає за людськими руками!

Та Касс не продав плантації. Він найняв і оселив у своєму будинку доглядача і віддав в оренду одному сусідові невелику ділянку під пасовище.

Він поїхав у Джексон, де просиджував до пізньої ночі над книжками й спостерігав, як над краєм збирається гроза. Адже він приїхав туди восени 1858 року. А 9 січня 1861 року штат Міссісіпі заявив про свій вихід із федерації. Гілберт осуджував цей захід і писав Кассові:

«Дурні — адже в цілому штаті немає жодної зброярні. Дурні — якщо вони передбачали цю колотнечу, то мали підготуватися. Дурні — якщо не передбачали, то нічого тепер лізти на рожен перед лицем очевидних фактів. Дурні — коли вже їм так хочеться воювати, треба б тепер виждати, зібратися на силі, а тоді завдати удару. Я казав нашим діячам, що слід готуватися. Геть усі дурні».

На це Касс відповів: «Я ревно молюся, щоб зберігся мир». Але згодом він написав: «Я мав розмову з містером Френчем — він, як ти знаєш, відає озброєнням,— то він каже, що вони мають тільки старі мушкети, та й ті з крем’яними замками. За наказом губернатора Петтеса інтенданти обнишпорили весь штат, вишукуючи дробовики. «Дробовики! — сказав містер Френч і аж скривився.— І які дробовики!» — додав він і змалював мені одну рушницю, пожертвувану для нашої справи: то була старезна мушкетна цівка, сяк-так прилаштована до кипарисового бруска з вигином на кінці. Якийсь старий раб віддав свою коштовність для нашої справи — і сміх, і сльози!»

А коли Джефферсон Девіс зрікся звання сенатора і, повернувшись до Міссісіпі, взяв на себе командування військом штату в чині генерал-майора, Касс, на прохання Гілберта, зустрівся з ним у Джексоні Він написав братові:

«Генерал каже, що йому дали під начало десять тисяч чоловік, але вони не мають жодної нової рушниці. Зате він розказав мені, що отримав дуже гарний мундир з чотирнадцятьма мідними гудзиками та чорним оксамитовим коміром. «Може, ми навчимося стріляти цими гудзиками з рушниць»,— сказав генерал і посміхнувся».

Згодом Касс побачив містера Девіса ще раз, коли їхав з Гілбертом пароплавом «Натчез», на якому новий президент конфедерації відбув першу частину подорожі від своєї плантації Брайєрфілд до Монтгомері.

«Ми пливли пароплавом старого Тома Ледера,— згадує Касс у записках,— що мав підібрати президента на пристані за кілька миль від Брайєрфілда. Та містера Девіса щось затримало вдома, і його підвезли до пароплава човном. Я стояв на палубі й побачив, як по червонястій воді до нас посувається невеликий ялик. Звідти нам махав руками якийсь чоловік. Капітан «Натчеза» помітив його знаки й дав гудок, що розлігся над водним обширом, аж у нас залящало у вухах. Пароплав спинився, і човен підплив до борту. Містерові Девісу допомогли піднятися на палубу. Коли пароплав рушив далі, містер Девіс озирнувся й підняв руку, прощаючись зі своїм слугою-негром (то був Ісайя Монтгомері — я не раз бачив його у Брайєрфілді), що стояв у човні, похитуючись від хвиль за пароплавом, і махав рукою у відповідь. Потім, коли ми вже наближалися до стрімких берегів Віксберга, містер Девіс підійшов до мого брата — ми стояли разом на палубі. Привіталися ми з ним ще раніше. А тепер мій брат ще раз, уже по-дружньому, поздоровив його з високим призначенням, але містер Девіс відповів, що ця честь його не тішить.

— Я завжди ставився до федерації з побожною шаною,— сказав він,— і не в одному бою добровільно важив життям задля дорогого мені прапора, отож, панове, ви можете зрозуміти, що я почуваю тепер, коли мене позбавлено того, перед чим я стільки років схилявся.— А тоді додав: — Єдине, в чому я знаходжу сумну втіху сьогодні,— це моє чисте сумління.— І він усміхнувся, хоч загалом усміхався рідко. Потім попрощався з нами й пішов. Я помітив, яке змарніле, виснажене хворобою і турботами в нього обличчя і як випинаються кістки під тонкою шкірою. І коли він пішов, сказав братові, що містер Девіс погано виглядає. А брат відповів:

— Зовсім хвора людина. І то велика халепа — мати хворого президента.

Я зауважив, що війни, може, й не буде, що містер Девіс сподівається зберегти мир. Але брат сказав:

— Не тіш себе марними надіями, янкі почнуть війну й битимуться як звіри, і коли містер Девіс сподівається миру, то він просто дурень.

— Усі порядні люди сподіваються миру,— заперечив я.

На це брат буркнув щось нерозбірливе, а тоді сказав:

— Коли ми вже залізли в це багно, нам потрібна не порядна людина, а людина, що зможе здобути перемогу, і до таких високих матерій, як сумління містера Девіса, мені байдужісінько.

Далі ми прогулювалися по палубі мовчки, і я думав, що містер Девіс добра людина. Одначе в світі багато добрих людей, думаю я тепер, пишучи ці рядки, а все котиться в безодню та кривавий морок, навіть і в оці хвилини пізньої ночі, коли я сиджу в готельному номері у Віксбергу,— і мені хочеться запитати: а який сенс у нашій доброті? Хай господь почує наші молитви!»

Гілбертові дали чин полковника кавалерії. Касс записався рядовим до стрілецького полку «Міссісіпі».

— Ти міг би стати капітаном,— сказав йому Гілберт,— або й майором. Розуму в тебе вистачить. А його,— додав він,— тут ой як мало хто має.

Касс відповів, що воліє бути простим солдатом і «йти в єдиних лавах з усіма». Але не міг відкрити братові причину, сказати, що хоч він і піде в єдиних лавах із зброєю в руках, проте ніколи не зазіхне на чиєсь життя, хай навіть і ворога.

«Я повинен іти з тими, хто йде у бій,— пояснює він у записках,— бо це мої співвітчизники, і я повинен ділити з ними всі злигодні, хоч би скільки їх випало. Але позбавити життя іншу людину я не здатен. Не можу я, той, що вкоротив віку своєму другові, вкоротити віку й ворогові, бо я вже витратив своє право пролити кров».

Отож Касс вирушив на війну, несучи на плечі мушкет, що був для нього непотрібним тягарем, а на грудях, під грубою тканиною сірого мундира,— обручку на шнурку, яка колись належала Дунканові Трайсу і яку Аннабелла Трайс наділа Кассові на палець тієї ночі в альтанці, поклавши його руку собі на груди.

У солдатських лавах Касс дійшов дорогами між зазеленілих полів до Шайло³⁸ — був уже початок квітня,— а потім заглибився в ліси за річкою. (На той час там уже, певно, цвіли дерен і багряник). Посуваючись лісом, він чув навколо свист куль, бачив на землі трупи, а другого дня ліси лишилися позаду, і в загальному похмурому відступі він опинився під Корінтом. Він був певен, що не вийде живий з того бою. Одначе вийшов і тепер брів залюдненою дорогою, «мов уві сні». Він пише: «Я відчував, що відтепер я отак і житиму в тому сні». Той сон привів його назад у Теннессі, і під Чікамогою, Ноксвіллом, Чаттанугою та в інших безіменних сутичках куля, якої він так чекав, обминула його. Під Чікамогою, коли його рота захиталася під ворожим вогнем і, здавалось, її атака ось-ось зірветься, він неухильно простував схилом нагору, сам не розуміючи, чому його досі не вбило. І тоді решта солдатів перегрупувалася й пішла за ним. «Мені здавалося дивним,— писав Касс,— що я, хто з волі божої шукав смерті й не міг знайти її, в пошуках своїх повів до неї людей, які зовсім не прагнули вмерти». А коли полковник Хікмен привітав його, він «не міг дібрати слів у відповідь».

Хоча Касс надяг сірий мундир у сум’ятті почуттів і в надії на спокуту, тепер він носив його з гордістю, бо такі самі мундири були й на тих, що йшли поряд з ним. «Я бачив, як відважно воюють люди,— писав він,— і нічого за це не вимагають». А трохи далі додавав: «Мимоволі полюбиш людей за ті страждання, які вони зносять, і за їхню мовчазну терплячість». Разом з тим у записках серед звертань до бога та душевних гризот дедалі частіше пробивалися зауваження справжнього солдата: осуд командувачів (генерала Брегга після Чікамоги), задоволення й гордість з приводу вдалої операції, влучної стрільби («батарея Марлоу діяла чудово») і, нарешті, щирий захват перед оманливими маневрами та зумисним зволіканням, що їх так блискуче здійснював, змінивши Брегга, Джонстон,— на підступах до Атланти, біля Баззардс-Руста, Снейк-Кріка, Нью-Хоут-Черча та гори Кенесо («в усьому, що робиться добре, є своєрідна велич, нехай і вимушена чи непримітна,— а генерал Джонстон робить своє діло добре»).

Аж ось там-таки, під Атлантою, куля не обминула його. Він лежав у госпіталі й повільно гнив живцем. Та навіть до того, як почалося запалення, коли рана в нозі ще здавалася несерйозною, Касс знав, що помре.

«Я помру,— писав він,— і не побачу кінця війни, і не звідаю гіркоти поразки. Я жив, не роблячи нікому добра, і бачив, як інші страждали через мій гріх. Хоча страждати через мене випало іншим, я не беру під сумнів правосуддя божого, бо, можливо, тільки через страждання невинних господь наш стверджує, що всі люди брати, збратані його святим ім’ям. І тут, у госпіталі, поруч зі мною страждають люди — і за чужі гріхи, і за свої. Мені втішно думати, що я страждаю лише за власні гріхи».

Він знав не тільки те, що помре, а й те, що війні кінець. «Війна скінчилася. Усе скінчилося, крім умирання, воно ще триватиме. Хоч нарив визрів і прорвався, проте має витекти гній. Люди ще стинатимуться й умиратимуть за спільну вину й за те, що привело їх сюди з далеких місць від рідних домівок. Та я, з ласки господа нашого, не побачу кінця. Хай святиться ім’я його».

Більше записів у книзі не було. Лише лист до Гілберта, писаний чужою рукою, коли Касс уже не міг писати сам і продиктував його комусь. «Згадуй про мене, але без скорботи. Якщо котромусь із нас і пощастило, то це мені…»

Атланта впала. У безладі останніх днів Кассова могила лишилася безіменна. Хтось із тих, що були з ним у госпіталі, якийсь Елберт Коллоуей, узяв Кассові папери та обручку, яку той носив на шнурку на шиї, і згодом, уже після війни, надіслав Гілбертові Мастерну з чемною запискою. Гілберт зберіг щоденник, листи від Касса, його фотографію та обручку на шнурку, а після Гілбертової смерті його спадкоємець переслав той пакет Джекові Бердену, студенту-історикові. Отак усе те лягло на невеликий сосновий стіл у спальні Джека Бердена, в занедбаній квартирі, де той мешкав з двома іншими випускниками — питущим працьовитим невдахою і питущим ледачим щасливцем.

Джек Берден півтора року не розлучався з тими паперами. Йому хотілося знати все про світ, у якому жили Касс і Гілберт Мастерни, і він таки багато про що дізнався. І йому здавалося, що він розуміє Гілберта Мастерна. Хоч Гілберт і не вів записів, Джек Берден розумів його, того чоловіка з головою наче гранітна брила, що пережив один світ, потім ужився в другому і в обох почував себе в своїй стихії. Та настав день, коли Джек Берден, сидячи за своїм сосновим столом, раптом збагнув, що зовсім не розуміє Касса Мастерна. Йому й не треба було розуміти Касса Мастерна, щоб здобути ступінь,— досить було знати факти з життя того світу, в якому жив Касс Мастерн. Але, не розуміючи Касса Мастерна, він не міг викласти фактів з життя його світу. Не можна сказати, що Джек Берден отак і сформулював це для себе. Він просто ніч у ніч сидів за сосновим столом, утупившись очима в ту фотографію, і нічого не писав. Час від часу він ішов попити й довго стояв у темній кухні з баночкою від джему в руці, спускаючи воду з крана, щоб була холодніша.

Як я вже сказав, Джек Берден не міг викласти фактів про світ, у якому жив Касс Мастерн, бо не розумів самого Касса Мастерна. Він не міг з певністю пояснити самому собі, чому він не розуміє Касса Мастерна. Але я (той, ким став Джек Берден), озираючись назад тепер, через багато років, спробую пояснити причину.

Касс Мастерн жив не довго, проте досить, аби дійти висновку, що світ являє собою неподільне ціле. Він осягнув, що життя — це величезна павутина і, коли доторкнешся до неї в будь-якому місці, хай навіть ледь-ледь, коливання пошириться по всій мережі, аж до найдальшого краю, і сонний павук відчує той сигнал, ураз пробудиться й кинеться туди, щоб обвинути легкими путами того, хто діткнувся павутини, а потім упорснути йому під шкіру свою чорну смертоносну отруту. І не має значення, чи ти хотів змести ту павутину, чи шарпнув її незумисне. Ти міг зачепити її випадково, весело кудись простуючи чи радісно змахнувши рукою, і сам цього не помітити, але чому бути, того не минути — і павук завжди тут як уродився, з чорною бородою, величезними гранчастими очима, що зблискують, мов дзеркала проти сонця чи як зіниці самого всевишнього, і з гострими жувальцями, з яких скапує отрута.

Та чи міг Джек Берден, такий, яким він тоді був, усе це зрозуміти? Він міг тільки прочитати слова, написані багато років тому,— у відлюдному домі на плантації, коли Касс Мастерн відпустив на волю своїх рабів; у адвокатській конторі в Джексоні, штат Міссісіпі; при свічці в готельному номері у Віксбергу, після розмови з Джефферсоном Девісом; десь на біваці, біля пригаслого багаття, де навколо в темряві спали солдати і ніч була сповнена повільним сумовитим шелестом, ніби то вітер легенько торкався соснового гілля, одначе то був не вітер у сосновому гіллі, а сонне дихання тисяч людей. Джек Берден міг прочитати ті слова, але як він міг їх зрозуміти? Для нього це були всього лише слова, бо в його тодішній уяві світ складався з поодиноких предметів, уривків і уламків речей, наче звалений у купу на горищі занедбаний і геть запорошений мотлох. Або ж являв собою потік явищ, що пропливав перед його очима (чи перед його внутрішнім зором), і жодне з них не було пов’язане з іншим.

Чи, може, він облишив записки Касса Мастерна не тому, що не міг його зрозуміти, а тому, що боявся зрозуміти, бо зрозумівши, добачив би там докір йому самому.

Так чи так, а він облишив ті записки і вступив у новий період своєї Великої Сплячки. Ввечері він повертався додому і, знаючи, що працювати однаково не зможе, одразу лягав спати. Він спав по дванадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять годин і відчував, що все глибше й глибше поринає в сон,— немов норець, який занурюється в темну воду й навпомацки шукає чогось, що може там знайтись і зблиснуло б у глибочіні, якби було трохи світліше,— але світла там нема. А вранці він лежав у ліжку, не відчуваючи ні охоти до чогось, ні навіть голоду, і дослухаючись до приглушених звуків іззовні, що закрадалися, просочувалися до кімнати в шпарину під дверима, крізь шибки, щілинки в стіні, крізь пори в дереві й тиньку. Потім він думав: «Якщо я не встану, то не зможу знову лягти в ліжко». А тоді вставав і виходив у навколишній світ, що здавався йому зовсім незнайомим, але дражливо-незнайомим, наче світ дитинства, в який повертається стара людина.

І ось одного разу він вийшов у той навколишній світ і більш не повернувся до своєї кімнати й до соснового стола. Чорні книги із записами, обручка на шнурку, стара фотографія, пачка листів так і лишилися там разом із чималим рукописом — повним зібранням творів Джека Бердена,— що його верхні аркуші вже почали закручуватися навколо прес-пап’є.

Через кілька тижнів власниця будинку надіслала йому великий пакунок, уклавши в нього все те, що він залишив на сосновому столі. Той пакунок, так ні разу й не розгорнутий, мандрував з ним з одної мебльованої кімнати до другої, з помешкання, де він жив якийсь час зі своєю вродливою дружиною Лойс, аж поки одного дня пішов звідти й не повернувся, до інших мебльованих кімнат та готельних номерів,— великий прямокутний пакунок у пожовклому папері, перев’язаний відтягнутою мотузкою, на якому поволі вицвітали слова: «М-ру Джекові Бердену».

Розділ п’ятий

Так скінчилася моя перша мандрівка в чарівний світ минулого, моє перше історичне дослідження. Як я вже зазначав, лаврів воно мені не принесло. Зате моя друга дослідницька робота увінчалася блискучим успіхом. То була «Справа Чесного Судді», і я мав усі підстави вітати себе з неабиякими здобутками. Дослідження було проведено справді досконало, і його формальну довершеність затьмарювала тільки одна обставина: воно мало певне призначення.

Усе почалося, як уже згадувалось, коли Хазяїн, сидячи в чорному «кадилаку», що мчав крізь ніч, сказав мені (тому, ким став студент-історик Джек Берден):

— Завжди щось є.

А я відказав:

— А може, на суддю й немає.

Тоді він промовив:

— Людину зачато в гріху і народжено в мерзоті, і шлях її — від закаляної пелюшки до сморідного савана. Завжди щось знайдеться.

Чорний «кадилак» аж бринів, розтинаючи ніч, шини співали на бетонці, і чорні поля, посмуговані пасмами туману, швидко пробігали повз нас. Бой-Ласун горбився над кермом, що здавалося завеликим для нього, а Хазяїн сидів поруч, дуже рівно, випроставши спину. Я бачив перед собою чорний силует його великої голови на тлі світляного тунелю, в який ми вганялися. Потім я задрімав.

Прокинувся я аж тоді, коли машина спинилась. І зрозумів, що ми повернулися до будинку Старків. Я вибрався назовні. Хазяїн уже стояв на подвір’ї, біля самих воріт, під зоряним небом. Ласун замикав дверці машини.

Коли і я зайшов на подвір’я, Хазяїн сказав:

— Ласун спатиме внизу на канапі, а тобі постелили ліжко нагорі, другі двері ліворуч від сходів. Іди поспи, бо завтра вже почнеш розкопувати, де накаляв суддя.

— Копати доведеться довго,— мовив я.

— Слухай,— сказав він,— якщо тобі не до душі це діло, то й не берися. Я завжди можу найняти когось іншого. Чи, може, ти хочеш більшої платні?

— Не хочу я більшої платні,— відповів я.

— Я накину тобі сотню на місяць, хочеш ти чи не хочеш.

— Віддай її на церкву,— сказав я.— Якби я гнався за грішми, то знайшов би легші заробітки, ніж у тебе.

— Виходить, ти в мене працюєш тільки з любові до мене,— сказав Хазяїн.

— Я не знаю, чому я в тебе працюю, але не з любові до тебе. І не заради грошей.

— Еге ж,— мовив він, стоячи поруч у темряві,— ти не знаєш, чому працюєш у мене. А я знаю.— І засміявся.

На подвір’я зайшов Ласун, побажав нам на добраніч і зник у будинку.

— Чому? — запитав я.

— Хлопче,— відповів він,— ти працюєш у мене тому, що я це я, а ти це ти. Наша згода грунтується на природі речей.

— З біса добре пояснення.

— А це не пояснення,— сказав Хазяїн і знову засміявся.— Ніяких пояснень не буває. Ні на що. Єдине, що ти можеш,— це послатися на природу речей. Як маєш досить хисту, щоб добачити їх.

— Я не маю стільки хисту,— мовив я.

— Ти маєш його досить, аби відкопати що там є на судді.

— А може, нічого й немає.

— Дурниці,— сказав він.— Іди лягай.

— А ти ще не лягаєш?

— Ні,— відповів він.

І я пішов, а він лишився й почав ходити в темряві по подвір’ю, похиливши голову й зчепивши руки позаду, повільною недбалою ходою,— так наче в неділю серед дня вийшов прогулятися по парку. Та надворі був не день, а чверть на четверту ночі.

Я ліг у ліжко, але заснув не одразу. Я думав про суддю Ірвіна. Про те, як він подивився на мене цієї ночі, повернувши свою довгу стару голову, як блищали його жовті очі й як задерлася губа над міцними старими жовтими зубами, коли він сказав: «Цього тижня я обідатиму з твоєю матір’ю. Переказати їй, що тобі досі подобається твоя робота?» Та ця думка майнула й зникла, і я побачив, як він сидить у довгій кімнаті в білому будинку біля моря, граючи в шахи з Ученим Прокурором, ще не старий чоловік, ще досить молодий, і його довгасте повнокровне обличчя з орлиним носом схилене над шахівницею. Але й це видиво одразу зникло, і ось уже те обличчя схилилося до мене одного сірого, вологого й вітряного зимового ранку серед високого сірого очерету, і я почув: «Треба було цілити трохи вперед, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням. Та дарма, синку, я ще зроблю з тебе справжнього мисливця». І на обличчі з’явилася усмішка. А мені захотілось обізватися, запитати: «Чи є на вас щось, суддя? Чи знайду я що-небудь?» Але його обличчя й далі всміхалось, і я заснув. Не встиг обізватись і заснув, поки обличчя ще всміхалося до мене.

Потім настав новий день, і я взявся відкопувати того здохлого кота, виколупувати мушину личинку із сиру, вишукувати черв’ячка у троянді, вибирати муху з-поміж родзинок у рисовому пудингу.

Я знайшов те «щось».

Але не одразу. Таке не знаходиш одразу, коли зумисне розшукуєш. Воно поховане під сумними нашаруваннями часу, і там йому, власне, й місце. Та ти й не хочеш знайти його одразу, коли ти студент-історик. Якщо знайти одразу, не буде нагоди показати своє вміння. Та я мав нагоду показати своє вміння.

Перший крок до мети я зробив того ж таки дня, сидячи в столичному пивному барі за батареєю порожніх пляшок. Я припалив нову сигарету від недокурка попередньої і поставив собі таке запитання: «Що, крім первородного гріха, найімовірніше може спонукати людину до безчесного вчинку?»

Я відповів: «Честолюбність, кохання, страх, гроші».

Я запитав: «Чи суддя честолюбний?»

І відповів: «Ні. Честолюбна людина прагне, щоб інші вважали її визначною. Суддя знає, що він людина визначна, і йому байдуже до того, як вважають інші».

Я запитав: «А як щодо кохання?»

Я не мав і тіні сумніву, що свого часу суддя не цурався жінок, одначе так само не мав сумніву, що ніхто в Берден-Лендінгу та його околицях нічогісінько про це не знає. Бо якщо в такому невеликому містечку хтось щось про когось знає, то невдовзі це стає відомо всім.

Я запитав: «Чи можна суддю залякати?»

І відповів: «Ні, його не залякаєш».

Лишалися тільки гроші.

Отож я запитав: «Чи любить суддя гроші?»

«Грошей судді потрібно лише стільки, щоб жити безтурботно».

Я запитав: «А чи не було в житті судді такого часу, коли йому забракло грошей на безтурботне життя?» Бо ж, певне, йшлося не про якийсь там дріб’язок.

Я запалив нову сигарету й почав обмірковувати це питання з усіх боків. Та відповіді не знаходив. Якийсь голос із дитинства щось мені нашіптував, але я не міг збагнути, що він хоче сказати. З глибин часу та моєї пам’яті виринав невиразний спомин: я, ще малий, заходжу до кімнати, де дорослі, знаю, що вони урвали розмову, коли я зайшов, бо мені не належить знати, про що вони розмовляли. А чи не почув я тоді останніх слів їхньої розмови? Я прислухався до шепотіння голосу з дитинства, але той голос був надто далекий. Він не давав мені відповіді. Отож я підвівся з-за столу і, залишивши по собі порожні пляшки від пива та купу недокурків, вийшов на вулицю, де після дощу, що пройшов надвечір, усе парувало, мов у турецькій лазні, і плівка води на асфальті аж шкварчала під гарячими шинами автомобілів. Якби нам пощастило, увечері міг повіяти вітрець із затоки. Якби нам пощастило.

Нарешті я спіймав таксі, сказав шоферові: «Ріг П’ятої південної і Сент-Етьєн»,— а тоді відкинувся на сидінні, слухаючи, як шкварчить під шинами мокрий асфальт, ніби на ньому щось смажиться. Я їхав дістати відповідь на своє запитання про суддю. Якщо той, хто знає її, захоче мені відповісти.

Той чоловік багато років був близьким другом судді, його другим «я», його Дамоном, його Йонафаном³⁹. Той чоловік був колись Ученим Прокурором. Він мав знати.

Я вийшов на тротуар перед мексіканським ресторанчиком, де гримів музичний автомат, коливаючи драглисте повітря надворі, тоді заплатив шоферові й подивився вгору, на третій поверх будинку, що аж двигтів від гримкої музики. Вивіски були на місці: причеплені на дроті до залізного балкона й прибиті цвяхами до стіни різноколірні дошки — білі, червоні, чорні, зелені — з написами контрастною фарбою. На великій дошці, що звисала з балкона, було виведено: «З Богом не жартують». Інша сповіщала: «День Спасіння настає».

«Ага,— сказав я собі,— то він і досі тут мешкає». Він мешкав тут, над мексіканським ресторанчиком, а в сусідньому кварталі чорна дітлашня гралася голяка серед напівживих від голоду котів, і на освітлених останнім промінням сонця приступках сиділи негритянки, ліниво помахуючи віялами з пальмового листя. Я вже хотів зайти в під’їзд, коли сягнув рукою по сигарети й побачив, що в пачці не лишилося жодної. Тоді я повернув до ресторанчика, де якраз із скреготом спинявся музичний ящик.

За пивним прилавком стояла присадкувата, як барило, стара жінка з шорсткими бровами, дуже білими проти брунатного мексіканського обличчя та чорної шалі. Я звернувся до неї:

— Cigarillos?

— Que tipo?⁴⁰ — спитала вона.

— «Лакі»,— відповів я і, коли вона поклала пачку на прилавок переді мною, показав на стелю й спитав: — Старий там, нагорі?

Та вона явно не зрозуміла, отож я проказав:

— Esta arriba el vieho?⁴¹— І був задоволений собою, що спромігся вимовити це.

— Quien sabe?— відказала вона.— Viene у va⁴².

Отже, він приходить і йде собі. В божих справах.

Із сутіні в кінці прилавка чийсь голос досить пристойно мовив по-англійському:

— Старий десь пішов.

— Дякую,— сказав я старому мексіканцеві, що сидів там у кріслі. Тоді обернувся до жінки й промовив: — Налийте мені пива.— І показав на кран.

Потягуючи пиво, я звів очі й побачив над прилавком ще одну вивіску, намальовану на великому листі дикту, що висів на цвяху. На ясно-червоному тлі із завитками блакитних квіточок у верхніх кутках було написано чорними літерами з білою облямівкою: «Покайтеся, бо вже близько Царство Небесне. Матв., III, 2»⁴³.

Я показав на вивіску.

— De el?⁴⁴ — спитав я.— Старого?

— Si, señor,— сказала жінка. Потім ні з сього, ні з того додала: —Es como ип santito⁴⁵.

— Може, й святий,— погодився я,— але до того ж і схиблений.

— Хиблений?

— Es loco⁴⁶,— пояснив я.— Схиблений.

Вона нічого на це не сказала, і я знов узявся до пива, аж поки мексіканець у кінці прилавка раптом вигукнув:

— Дивіться, осьде й старий!

Обернувшись, я побачив крізь брудне скло дверей постать у чорному; потім двері відчинились, і він зайшов, ще старіший, ніж я його пам’ятав; намоклі сиві патли звисали з-під ветхого капелюха, окуляри в залізній оправі ледве трималися на кінчику носа перед вицвілими очима, плечі сутулились і стягались уперед, мовби від ваги непристойно випнутого круглого черева, так наче то був тяжкий піднос чи лоток у продавця-рознощика на розі вулиці. Чорний піджак годі було застебнути.

Він стояв і, поважно кліпаючи очима, дивився на мене, але, як видно, не впізнавав, бо зайшов знадвору, де ще трохи світило сонце, а в ресторанчику стояли сутінки.

— Доброго вечора, сеньйоре,— привітався до Вченого Прокурора старий мексіканець.

— Buenas tardes⁴⁷,— мовила стара за прилавком.

Учений Прокурор зняв капелюха, повернувся до старої і злегка вклонився, і цей порух ураз збудив у мені спогад про довгу кімнату в білому будинку біля моря і про чоловіка в тій кімнаті — цього самого чоловіка, але не такого, а молодшого, без сивини у волоссі.

— Доброго вечора,— відповів він жінці, а тоді повернувся до старого мексіканця й повторив: — Доброго вечора, сер.

Старий мексіканець показав на мене й промовив:

— Він чекає.

І тільки тепер Учений Прокурор, як мені здалося, вперше звернув увагу на мене. Одначе він мене не впізнавав і розгублено кліпав очима, придивляючись у півсутіні. Та й, певна річ, аж ніяк не міг сподіватися побачити мене там.

— Добривечір,— сказав я.— Не впізнав?

— Упізнав,— мовив він, і далі так само придивляючись до мене. Тоді подав мені руку, і я потис її. Рука була холодна й волога.

— Ходімо звідси,— сказав я.

— Хліб вам потрібен? — спитав старий мексіканець.

Учений Прокурор обернувся до нього.

— Так, дякую. Якщо це не завдасть вам великого клопоту.

Мексіканець підвівся, підійшов до краю прилавка, дістав з-за нього чималий паперовий мішок, напакований чимось, і віддав йому.

— Дякую,— мовив Учений Прокурор.— Дуже вам дякую, сер.

— De nada⁴⁸,— вклонившись, відказав мексіканець.

— Усього вам найкращого,— сказав Учений Прокурор і вклонився чоловікові, а потім і жінці, й знову цей порух нагадав мені про кімнату в білому будинку біля моря.

Потім я вийшов слідом за ним з ресторанчика на вулицю. На протилежному боці був сквер з витоптаною рудою травою, що блищала після дощу; на лавах сиділи бродяги, тихенько, як чисте сумління, туркотали голуби й каляли делікатними вапнисто-білими дрібками на цемент коло фонтана. Я подивився на голубів, тоді на мішок, що був, як я вже помітив, повний хлібних скоринок.

— Голубів годуватимеш? — спитав я.

— Ні, це для Джорджа,— відповів він, повертаючи до свого під’їзду.

— Ти тримаєш собаку?

— Ні,— сказав він і пішов попереду через вестибюль до дерев’яних сходів нагору.

— Хто ж такий Джордж? Папуга?

— Ні,— відказав він засапано, бо сходи були круті.— Джордж — це один бідолаха.

Це означало, як я пригадав, бродягу. Бідолаха — це бродяга, якому пощастило втрапити в дім блаженного й осісти там. Якщо він приживається, його підвищують з бродяги до бідолахи. Учений Прокурор і раніше не раз давав притулок таким бідолахам. Один бідолаха пристукнув органіста в місії, де провадив свою діяльність Учений Прокурор. Інший бідолаха поцупив його годинник і золотий значок товариства «Фі-Бета-Каппа».

Отже, Джордж був ще один бідолаха. Я подивився на хлібні скоринки й зауважив:

— Ну, він, мабуть, таки справжній бідолаха, коли більш не має чого їсти.

— Він з’їдає лише частину цього,— сказав Учений Прокурор,— та й то майже випадково. Хліб потрібен йому для роботи. Але якась частина напевне потрапляє в шлунок, і через те він ніколи не хоче їсти. Їсть тільки солодощі,— додав він.

— Бога ради, що то за робота, для якої потрібні хлібні скоринки, та ще й частина їх потрапляє в шлунок?

— Не згадуй імені господа бога твого надаремно,— сказав він.— А тоді додав: — Робота в Джорджа дуже тонка. Справжнє мистецтво. Ось побачиш сам.

І я побачив. Ми піднялися сходами на третій поверх, повернули у вузький коридор з потрісканим скляним дахом і зайшли у двері. В кутку великої, убого вмебльованої кімнати, на клапті старої ковдри, по-кравецьки підібгавши ноги, сидів, як я здогадався, той, про кого казав Учений Прокурор. На підлозі перед ним стояли дві чималі миски й лежала пластина дикту, десь так футів зо два на чотири.

Коли ми зайшли, Джордж підвів голову й сказав:

— У мене вже нема хліба.

— Ось я приніс,— мовив Учений Прокурор і віддав йому паперовий мішок.

Джордж висипав скоринки в миску, тоді поклав одну до рота й почав серйозно, зосереджено жувати. То був здоровий, мускулястий чолов’яга з бичачою шиєю, і коли він жував, жили в нього на шиї розмірено напинались і опадали. Волосся — чи, власне, його рештки — він мав рудувате, обличчя гладеньке й пласке, з блакитними очима. Жуючи, він дивився перед себе, на щось у протилежному кінці кімнати.

— Навіщо це? — запитав я.

— Він робить ангела.

— Он як,— мовив я.

І в цю мить Джордж нахилився над другою мискою і виплюнув туди старанно розжовану хлібну кашу. А тоді поклав до рота нову скоринку.

— Оцього він уже закінчив,— мовив Учений Прокурор і показав у другий куток кімнати, де стояла, притулена до стіни, така сама диктова пластина.

Я підійшов подивитися. З одного боку на дикті була крилата постать ангела у вільних складчастих шатах, зроблена як барельєф з чогось схожого на замазку.

— Він тепер сохне,— пояснив Учений Прокурор.— А коли добре висохне, Джордж його пофарбує. Потім покриє лаком. А тоді пофарбує дошку й напише речення.

— Чудово,— сказав я.

— Він і статуї робить. Ось поглянь.

Учений Прокурор підійшов до кухонної шафи, відчинив її, і я побачив на одній полиці каструлі й тарілки, а на другій — ряд яскраво розмальованих ангелів.

Я став роздивлятися ангелів. Тим часом Учений Прокурор дістав із шафи бляшанку консервованого супу, хлібину та грудку розм’яклого масла, поклав усе те на стіл посеред кімнати, а тоді запалив газ у двоконфорковій плитці, що стояла в кутку.

— Повечеряєш зі мною? — спитав він.

— Ні, дякую,— відказав я, і далі роздивляючись ангелів.

— Часом він продає їх на вулицях,— сказав Учений Прокурор, виливаючи суп у каструльку,— але з найкращими йому жаль розлучатись.

— А оці найкращі? — спитав я.

— Так,— відповів він. А тоді запитав: — Вони таки гарні, правда ж?

Я сказав «еге», бо нічого іншого сказати не міг. Потім, поглянувши на митця, спитав:

— А крім ангелів, він нічого більш не робить? Ляльок, скажімо, чи собак?

— Він робить ангелів. Після того, що сталося.

— А що з ним сталося?

— З його дружиною,— сказав Учений Прокурор, помішуючи суп у каструльці.— Через неї він і робить ангелів. Знаєш, вони працювали в цирку.

— Ні, я не знав.

— Атож, мали повітряний номер, як це там називають. Вона виконувала політ ангела. Джордж каже, вона літала на великих білих крилах.

— На білих крилах,— озвався Джордж, але в роті у нього була хлібна жуйка, і вийшло: «На бі’их к’иах»; при цьому він помахав своїми великими руками, наче крилами, і всміхнувся.

— Вона спускалася з великої висоти, і її білі крила стріпувались, ніби вона летіла,— терпляче пояснював Учений Прокурор.

— І одного дня мотузка урвалася,— сказав я ствердним тоном.

— Щось зіпсувалося в механізмі. Це тяжко вразило Джорджа.

— А як воно вразило її?

Старий пустив повз вуха мій дотеп і сказав:

— Його це так вразило, що він уже більш не міг виконувати свій номер.

— А який був номер у нього?

— Він зображував людину, яку вішають.

— Он як,— мовив я і подивився на Джорджа. Авжеж, тільки з такою шиєю це й робити.— То що — і той механізм зіпсувався, і його придушило, чи як? — спитав я.

— Ні,— відказав Учений Прокурор,— просто його від усього того відвернуло.

— Відвернуло? — перепитав я.

— Атож, відвернуло. Дійшло до того, що він не мав ніякого задоволення від своєї роботи. Щоразу як він засинав, йому ввижалося, ніби він падає. І він пудив у ліжко, як мала дитина.

— Падає, падає,— мовив Джордж із жуйкою в роті, так що вийшло: «Па’ає, па’ає»,— і, не припиняючи жувати, широко всміхнувся.

— Одного дня, коли він зійшов на свою площадку із зашморгом на шиї, він не зміг стрибнути вниз. Не зміг навіть поворухнутися. А тоді впав на площадку, скорчився й заплакав. Довелося підняти його і спустити на руках,— провадив Учений Прокурор.— Після того його на якийсь час зовсім паралізувало.

— Скидається на те,— зауважив я,— що від висіння в зашморгу його таки добре відвернуло, як ти влучно висловився.

— Його зовсім паралізувало,— повторив Учений Прокурор, знову не звернувши уваги на мій дотеп.— Але не з фізичної причини, навіть якщо…— Він помовчав.— …Якщо взагалі щось відбувається з причин суто фізичних. Бо фізичний світ, хоч він і реально існує і заперечувати його було б блюзнірством, ніколи не буває причиною, він лише наслідок, лише зовнішній прояв, глина в руках гончарів, і ми…— Учений Прокурор замовк, гарячковий вогник, що спалахнув був у його очах, згас, і руки опустилися, не докінчивши промовистого жесту. Він нахилився над газовою плитою і помішав суп. А тоді повів далі: — Хвороба була отут.— Він підніс палець до чола.— Вона вразила його дух. А дух — завжди причина, це я тобі кажу…— Він знову замовк, похитав головою і, пильно подивившись на мене, сумно промовив: — Але ти цього не розумієш.

— Мабуть, таки ні,— погодився я.

— Він одужав від того паралічу,— вів далі Учений Прокурор.— Але цілком здоровим його не назвеш. Він боїться висоти. Не може дивитись у вікно. А коли вирушає продавати свої витвори і я веду його сходами вниз, він затуляє руками очі. Отож тепер я виводжу його лише зрідка. Він не хоче сидіти на стільці й спати на ліжку. Йому треба весь час бути на підлозі. Не любить стояти. У нього просто підтинаються ноги, і він починає плакати. Ще добре, що він має потяг до мистецтва. Це допомагає йому позбутися нав’язливих думок. А ще він багато молиться. Я навчив його молитов. У цьому він теж знаходить розраду. Вранці я встаю й молюся, і він проказує молитву за мною. І вночі, коли прокидається від моторошних снів і не може знов заснути.

— Він і тепер пудить у ліжко? — спитав я.

— Іноді,— серйозно відповів Учений Прокурор.

Я подивився на Джорджа. Він безгучно плакав, по його гладеньких пласких щоках текли сльози, але щелепи й далі перемелювали хлібну скоринку.

— Поглянь на нього,— мовив я.

Учений Прокурор поглянув на Джорджа.

— Дурний я, дурний,— забурмотів він з досадою і покрутив головою, так що на його чорний комір впало ще кілька пластівців лупи.— Дурний, що завів про це мову при ньому. Старий і дурний — усе забуваю…— І, отак досадливо бурмочучи, крекчучи й хитаючи головою, він налив у миску супу, взяв ложку й підійшов до Джорджа.— Дивись, дивись,— сказав, нахиляючись і підносячи Джорджеві до рота ложку з супом,— ось тобі супчик… смачний супчик… поїж трохи.

Та з очей Джорджа й далі текли сльози, і він не розтуляв рота. Одначе щелели його вже не жували. Вони були міцно зціплені.

Старий поставив миску на підлогу і, не забираючи ложки від Джорджевого рота, другою рукою лагідно погладив його по спині, весь час тихенько стривожено квокчучи, мов курка над своїми курчатами. Раптом він звів очі на мене, так що окуляри повисли на самому кінчику носа, й по-материнськи сварливо промовив: — Просто не знаю, що й робити… не хоче їсти супу… нічого не хоче їсти, крім солодощів… крім шоколадних цукерок… Просто не знаю…— І голос його завмер.

— Мабуть, ти сам його розбещуєш,— сказав я.

Він поклав ложку назад у миску, що стояла поруч на підлозі, і почав нишпорити в кишенях. Нарешті видобув шоколадку, трохи розм’яклу від тепла, й узявся злущувати з неї налиплу фольгу. Джордж дивився на ті маніпуляції, і по щоках його спливали останні сльози, а мокрий рот розтулився в радісному очікуванні. Та своїм короткопалим пухкеньким лапам волі не давав.

Потім старий відламав шматочок шоколаду, всунув його між очікувально розтулені губи і допитливо втупився Джорджеві в обличчя — а тим часом, напевне, десь у темній глибині рота жарко спалахнули смакові сосочки, і залози із млосним, солодким, щасливим зітханням пустили сік, і по обличчю Джорджа розлилося тихе й глибоке утробне блаженство, наче в святого.

«Ну,— мало не сказав я старому,— ось ти твердиш, що фізичних причин не буває, але ж плитка шоколаду — це річ фізична, а поглянь, що вона спричинила: дивлячись на його обличчя, можна подумати, ніби він причастився тілом Христовим, а не шматочком «Херші». То як же ти визначиш різницю, га?»

Та я цього не сказав, бо дивився на старого, що стояв нахилившись, у звислих з носа окулярах, в обвислому костюмі, з одвислим черевом, і вже тримав напоготові новий шматочок шоколаду, і тихенько квоктав, а обличчя його сяяло щастям, інакше й не скажеш; і, дивлячись на нього, я раптом побачив цього чоловіка в довгій кімнаті у білому будинку біля моря,— цього самого чоловіка, але зовсім не такого,— а в ранній темряві по віконних шибках періщив дощ, принесений шквалом з-над моря, але то був приємний, мирний шум, бо в каміні витанцьовувало полум’я, і дощові патьоки на чорній шибці здавалися срібною пряжею, і срібло змішувалося з відблисками вогню на склі, а той чоловік нахилявся, простягав щось і казав: «Ось глянь, що приніс тобі тато, але зараз тільки шматочок,— і чоловік відламував і давав мені шматочок,— оцей один, і все, бо скоро вечеря, а от після вечері…»

Я дивився на старого, і всередині у мене потепліло, а в грудях ніби розтав якийсь великий клубок,— здавалося, я носив його там так довго, що вже й не помічав того, і оце тільки тепер, коли він раптом зник і мені стало вільно дихати, знову згадав про нього.

— Батьку,— мовив я.— Батьку…

Старий звів на мене очі й невдоволено спитав:

— Що?… Що ти сказав?

Ох батьку, батьку! Та його вже не було в тій довгій білій кімнаті на узбережжі й більш ніколи не буде, бо він пішов звідти. Чому? Чому… Тому що не мав досить чоловічої твердості, щоб порядкувати у власному домі, тому що був дурень, тому що… І пішов звідти так далеко, цими сходами, до цієї кімнати, де якийсь старий нахилився з шоколадкою в руці та миттєвим виразом щастя — якщо то справді було щастя — на обличчі. Але тепер того виразу на обличчі вже не було. На ньому відбивалося тільки легке роздратування старої людини, яка не зовсім зрозуміла, що їй сказали.

Одначе і я пішов дуже далеко від тієї довгої білої кімнати на узбережжі — пішов, звівшись з килимка перед каміном, де сидів зі своїм іграшковим цирковим фургончиком, кольоровими олівцями та папером, чуючи, як періщить по шибках шалена злива, і де тато нахилявся до мене й казав: «Ось глянь, що приніс тобі тато»,— і опинився в цій кімнаті, де Джек Берден стояв, зіпершись об стіну, з сигаретою в зубах. І ніхто не нахилявся до нього й не давав йому шоколаду.

Отож, дивлячись на обличчя цього старого, я сказав у відповідь на його невдоволене запитання:

— Та ні, нічого.

Бо саме так воно й було. Хоч би там що було колись, тепер із того нічого не лишилося. Немає того, що було, не буде того, що є, і піна, така сонячно-біла на гребенях розбурханих вітром хвиль, після відпливу залишається на твердому піску, наче бруд у раковині після миття посуду.

Одначе щось же таки залишається: бруд на піску. І я сказав:

— А втім…

— Що?

— Розкажи мені про суддю Ірвіна,— попросив я.

Він випростався й став проти мене, кліпаючи вицвілими очима з-за окулярів,— так само, як тоді, коли зайшов зі світла в сутінь мексіканського ресторанчика.

— Про суддю Ірвіна,— повторив я.— Пригадуєш, був у тебе такий щирий друг.

— То були інші часи,— пробурчав він, пильно дивлячись на мене й тримаючи в руці розламану шоколадку.

— Певно, що інші,— мовив я і, дивлячись на нього, подумав: «Ще й як з біса певно». Тоді сказав: — Але ж ти пам’ятаєш.

— Ті часи вже мертві,— мовив він.

— Хай так, але ж ти живий.

— Той грішник, яким я був, який прагнув марної слави й неправедного збагачення, також помер. І коли я й тепер грішу, то не з власної волі, а через слабкість мого духу. Я зрікся всякої мерзоти.

— Слухай,— сказав я,— це ж дуже просте запитання. Тільки одне запитання.

— Я зрікся того життя,— відказав він і зробив такий жест, наче відштовхнув щось від себе.

— Тільки одне запитання,— не вгавав я.

Він дивився на мене й мовчав.

— Слухай,— сказав я,— Ірвін коли-небудь зазнавав великих збитків? Було в нього скрутно з грішми? Дуже скрутно?

Старий дивився на мене ніби здалеку, через відстань з-за миски із супом на підлозі, з-за шоколадки в руці, крізь час. Тоді запитав:

— Навіщо… навіщо тобі знати?

— Як по правді,— вихопилось у мене мимохіть,— то це потрібно не мені. А одному чоловікові, і той чоловік першого числа кожного місяця платить мені гроші. Я кажу про губернатора Старка.

— Мерзота,— мовив він, дивлячись через усе, що було між нами.— Мерзота.

— Ірвін опинявся в скруті? — наполягав я.

— Мерзота,— рішуче повторив він.

— Слухай,— сказав я,— коли всі оці твої мерзоти стосуються губернатора Старка, то і я не вважаю, що він робить усе на славу божу, але чи ти хоч колись замислювався над тим, до якого неподобства довели наш штат твої бісові добропорядні друзі на зразок Стентона й Ірвіна, з їхніми циліндрами, ходінням до церкви та цитатами з Горація? Хазяїн принаймні щось робить, а вони… вони не відривали гузен від стільців… вони…

— Усе мерзота! — вигукнув старий і знавісніло махнув перед себе правою рукою, в якій стискав, чи, власне, чавив розм’яклу шоколадку. Трохи шоколаду впало на підлогу. Пестунчик підібрав його.

— Коли ти хочеш сказати,— мовив я,— що політика, включаючи й ту, яку вели твої тодішні друзі, мало схожа на великодній тиждень у жіночому монастирі, то ти маєш рацію. Але цього разу я пропоную тобі метафізичну нічию. Політика — це дія, а будь-яка дія — лише гандж у досконалій бездіяльності, що є спокоєм, так само як усяке буття — лише гандж у досконалості небуття. А воно є бог. Бо якщо бог — це досконалість, а єдина досконалість — це небуття, то бог і є небуття. Отже, бог — ніщо. А ніщо не може правити за основу для критики речі в її речовинності. То як же ти можеш щось казати? То де вихід із цього?

— Дурниця, дурниця,— мовив він.— Дурниця і мерзота!

— Мабуть, твоя правда,— сказав я.— Це таки дурниця. Одначе не дурніша, ніж усі отакі балачки. Самі слова.

— Ти говориш мерзоту.

— Ні, тільки слова,— заперечив я,— а слова усі подібні.

— З богом не жартують! — прорік він, і я побачив, що голова його труситься.

Я швидко підступив до нього і став лице в лице.

— Ірвін опинявся в скруті? — запитав наполегливо.

Він начебто хотів щось сказати, навіть губи розтулив.

Та потім вони зімкнулися.

— Так чи ні? — наполягав я.

— Я більш ніколи не діткнуся до світу мерзоти,— промовив він, твердо дивлячись на мене знизу вгору своїми вицвілими очима,— щоб сморід його не лишився на руці моїй.

Мені захотілося схопити його і так труснути, щоб аж зуби клацнули. Витрусити з нього відповідь. Але хапати й трусити старих людей не гоже. А я від самого початку взявся до діла не так. Треба було підвести його до цього поступово, вдатися до хитрощів. Треба було якось підлеститися до нього. Та щоразу як ми бачились, мене охоплювало таке роздратування й нетерпіння, що я тільки й думав, як би скоріше піти геть. А потім, залишивши його, почував себе ще гірше, аж поки зусиллям волі відганяв думки про нього. Одне слово, я дав маху.

Оце було і все. Виходячи з кімнати, я озирнувся й побачив, що Пестунчик уже вм’яв шматок шоколаду, впущений старим, і тепер замислено водив рукою по підлозі, сподіваючись знайти ще якісь крихти. А старий повільно й важко знов нахилявся до нього.

Спускаючись сходами, я подумав, що навіть коли б я й спробував улещати старого, то, мабуть, однаково нічого б не дізнався. Річ була не в тому, що я не так повів розмову. І не в тому, що необачно згадав про губернатора Старка. А в тому, що я спитав його про світ минулого, з якого він пішов без вороття. І той світ, і світ узагалі — це мерзота, сказав він, і він не хоче дотикатися до нього. Він не хотів говорити про минуле, і я не міг його примусити.

Та одну річ я з’ясував. Я упевнився, що він колись щось знав. Виходить, таки було що знати. Ну що ж, дізнаюсь і я. Рано чи пізно. І я залишив Ученого Прокурора та світ минулого й повернувся у світ сьогодення.

А в цьому світі:

Довгасте поле, помережане білими геометрично правильними лініями на дерні, купоросно-зеленому в світлі яскравих прожекторів, що світять з високого парапету навколо бетонних трибун. Над полем клубочиться набрякла тремтлива світляна хмара, клоччаста й розріджена но краях, що тануть у гарячій темряві, але тридцять тисяч пар очей на внутрішніх схилах трибун дивляться не вгору, не в темряву, а спрямовані вниз, у залиту світлом западину, де постаті в червоних шовковисто-лискучих трусах та золотавих шоломах стинаються з постатями в блакитних шовковисто-лискучих трусах та золотавих шоломах, розсипаються в різні боки, падають на яскравий купоросно-зелений дерен, мов розкидані ляльки, і крижаний свисток розтинає загусле повітря, наче ятаган диванну подушку.

А в цьому світі:

Грім оркестру, ревище людського моря, крики як у муках, раптова тиша, а потім — жіночий зойк, дзвінкий і сріблястий, що розлягається серед тиші, наче поклик загиблої душі,— і знову ревище, таке, що аж ніби стрясається гаряче повітря. Бо із сплутаного, збитого лиснючого клубка на зеленому дерні вихопилася назовні червона частка, вилетіла по дотичній і покотилася зеленим полем, помчала чимдуж — і все-таки повільно в цю мить, коли час перестав існувати, в мить страшної відповідальності перед тим ревищем.

А в цьому світі:

Чоловік, що молотить мене по спині й кричить,— чоловік з м’ясистим обличчям і звислим на чоло шорстким темним чубом кричить:

— Це ж мій хлопець! Мій Том… Том… Том! Це він — і він виграв, їм уже не вистачить часу відігратися! Він виграв. Перша гра за університет — і виграв. Том, мій хлопець!

І чоловік молотить мене по спині, обхоплює дужими руками, притискає до себе, мов брата, мов кохану, мов рідного сина, а на очі йому навертаються сльози і, змішуючись із потом, спливають по м’ясистих щоках, і він кричить:

— Мій хлопець… найкращий на полі… його включать до збірної!.. А Люсі хоче, щоб я заборонив йому грати… моя дружина хоче, щоб він не грав, каже, це його занапащає… Занапащає!.. Якого біса!.. Він буде в збірній Америки! Ти бачив, як він грає, який він прудкий… прудкий. А таки прудкий, сучий син! Хіба не так?

— Так,— сказав я, і то була правда.

Він був прудкий, і він був сучий син. Принаймні як ще й не став справжнім сучим сином, то вже показав добрі здібності в цій сфері. І навряд чи варто винуватити Люсі за те, що вона намагалася відвернути хлопця від футболу: його ім’я на кожній спортивній сторінці газети — і фотографії — «Зірка першого курсу» — «Блискавка другого курсу» — вітання, оплески — великі гладкі руки, що без кінця плескають по плечах,— рука Малюка Даффі — «Еге ж, Хазяїне, який корінь, такий і паросток» — придорожні ресторанчики — тонконогі, тугогруді дівчатка — зойки «Ой Томе, ой Томе!» — пляшки й туристські будиночки — ревище людського моря і неодмінний жіночий зойк, що розлягається серед раптової тиші, як прокляття.

Та Люсі нічого не домоглася. Він же мав увійти до символічної Всеамериканської збірної. Такого півзахисника візьме будь-яка команда. Якщо пляшка та жінки не розладнають дочасно цей точний, як швейцарський годинник, чутливий, як спусковий гачок, бездоганний стовісімдесятифунтовий механізм, що його являв собою Том Старк, син Хазяїна, Блискавка другого курсу, Татова Втіха, який стояв того вечора посеред готельного номера, зі смужкою пластиру на носі й зухвалою посмішкою на гарному, чистому хлоп’ячому обличчі,— бо воно було й гарне, й чисте, й хлоп’яче,— і руки татових приятелів шарпали його й плескали по плечах, і Малюк Даффі поплескав його по плечу, а Сейді Берк, що сиділа трохи осторонь від усього того захвату, у своєму відособленому серпанку тютюнового диму та спиртних випарів, з недвозначним виразом на примітному рябуватому обличчі, промовила:

— Атож, Томе, хтось мені казав, що ти сьогодні грав у футбол.

Одначе її іронія не могла дійти до Тома, бо він стояв, оповитий власним променистим золотим серпанком — свідомістю того, що він Том Старк, який сьогодні грав у футбол.

Нарешті Хазяїн сказав:

— Ну, а тепер — спати, синку. Висипляйся як слід. Набирайся сили, щоб накидати їм і наступної суботи.— А тоді поклав руку Томові на плече й додав: — Ми всі пишаємося тобою, хлопче.

А я сказав собі подумки: «Якщо йому на очі знов навернуться сльози, мене занудить».

— Ну йди, синку, йди,— мовив Хазяїн.

— Еге,— недбало кинув Том Старк і вийшов з кімнати.

Отак воно було у світі сьогодення.

Та існувало й минуле. Існувало питання. Існувала здохла киця, похована в купі попелу.

Отож через деякий час я стояв перед великим вікном-«ліхтарем» і дивився надвір, де на бляшаному листі магнолій згасали останні відблиски денного світла і в дедалі густіших сутінках тьмяніло молочне шумовиння прибою. Позад мене була кімната, що мало чим відрізнялася від тієї довгої білої кімнати з вікнами на море, де, можливо, тепер, цієї самої хвилини, моя мати підносила кремововолосому Молодому Адміністраторові своє обличчя, що й досі було мов з біса дорогий подарунок, яким він не мав права не милуватись. А тут, у кімнаті позад мене, ледь освітленій недогарком свічки на полиці каміна, меблі стояли запнуті в білі савани, а дідівський годинник у кутку давно й невблаганно німував, як і сам дід. Та я знав: досить мені обернутися, як серед цих похоронних шат і позачасової тиші я побачу жінку, що стоїть навколішки перед холодним чорним отвором каміна й засуває під дрова соснові шишки та тріски. Перед тим вона сказала: «Ні, я сама. Розумієш, це мій дім, і я повинна сама розпалити в каміні, коли повертаюся. Щось ніби ритуал, розумієш. Я так хочу. Адам завжди дає мені це зробити. Коли ми приїздимо сюди разом».

Атож, ця жінка була Анна Стентон, а будинок належав колись губернаторові Стентону, чиє обличчя, мармурово-незворушне над прямокутною чорною бородою та чорним фраком, пильно дивилося із масивної золотої рами над каміном униз, туди, де немовби біля губернаторових ніг уклякла його дочка, чиркаючи сірником, щоб розпалити вогонь. А я пам’ятав цю кімнату ще з тих часів, коли губернатор був не мармуровою подобою в масивній золотій рамі, а ставним чоловіком і сам сидів біля каміна, поклавши ноги на килимок, з малою дівчинкою, зовсім ще дитиною, що вмостилася на подушечці біля його ніг і, прихилившись голівкою йому до коліна, дивилася у вогонь, тим часом як велика чоловіча рука пестливо перебирала її розпущені шовковисті коси. Та тепер я був тут тому, що Анна Стентон, уже давно не мала дівчинка, сказала мені: «Приїжджай до Лендінга, ми збираємося туди на суботній вечір та неділю — просто посидіти біля каміна, повечеряти якимись консервами й переночувати під рідною покрівлею. Це весь вільний час, який Адам може урвати. Та й таке не часто тепер трапляється». От я й приїхав, разом зі своїм питанням.

Я почув, як чиркнув сірник, і відвернувся від уже темного моря за вікном. Полум’я лизнуло живицю й застрибало по трісках, розкидаючи іскринки, схожі на бенгальські вогні, і теплі відблиски затанцювали на Анниному чолі, а потім, коли я підійшов і вона, не підводячись з килимка біля каміна, повернула до мене обличчя,— і на її щоці та шиї. Її очі заблищали, наче в дитини від приємної несподіванки, і вона раптом засміялася дзвінким горловим сміхом. Так сміються жінки, коли вони щасливі. І ніколи не сміються таким сміхом просто з чемності чи з якогось жарту. Жінка сміється так лише кілька разів у житті. Тільки тоді, коли щось зворушує її до самих глибин єства і щастя вихоплюється назовні так само природно, як подих, як перші нарциси, як гірський струмок. Коли жінка так сміється, її сміх завжди знаходить відгук і в тобі. І то байдуже, яке в неї при цьому обличчя. Ти чуєш той сміх і відчуваєш, що осягнув якусь чисту й прекрасну істину. Відчуваєш тому, що такий сміх — це одкровення. Це велика, не призначена нікому щирість. Це вкритий зарошеним цвітом пагін на могутньому стовбурі Всебуття, незалежно від того, хто ця жінка і де вона живе. Ось чому такий сміх не можна підробити. Коли б якась жінка навчилася підробляти його, то поряд з нею Нелл Гвін і маркіза Помпадур⁴⁹ здалися б двійком дівчаток із «Багаття»⁵⁰, в біфокальних окулярах, туристських черевиках і з шинами на кривих зубах Вона зчинила б неабиякий фурор. Бо, власне, все, чого хоче кожний чоловік,— це почути такий-от сміх із жіночих уст.

Отож Анна подивилася на мене блискучими очима й засміялась тим особливим сміхом, і відблиск вогню з каміна мерехтів на її щоці. Тоді і я засміявся, дивлячись униз на неї. Вона простягла до мене руку, щоб я допоміг їй, підвелася, легко й зграбно,— боже мій, терпіти не можу жінок, що встають наче розгвинчені,— і, випроставшись на повен зріст, ледь хитнулася, а я тримав її за руку. Вона стояла дуже близько до мене, усе ще сміючись,— і сміх її відлунював десь глибоко в мені,— а я тримав її за руку так само, як тримав давно, п’ятнадцять років тому, двадцять років тому, коли допомагав їй підвестися й ловив ту мить, коли вона хитнеться, щоб підтримати її за стан і відчути, як він пружно вигинається під моєю рукою. Так було тоді. Тож і тепер я, певне, подався до неї, і якусь мить на обличчі її ще був сміх, і вона трохи відкинула голову, як звичайно робить дівчина, коли знає, що ти її зараз обіймеш, і не має нічого проти цього.

Та раптом її сміх урвався. Так наче хтось спустив штору перед її обличчям. Я почував себе так, як ото буває, коли, йдучи темною вулицею, зазирнеш в освітлене вікно й побачиш, що люди в кімнаті розмовляють, співають, сміються, по їхніх обличчях хвилями перебігають мерехтливі відблиски полум’я з каміна, до тебе долинають звуки музики, і раптом чиясь рука — ти ніколи не дізнаєшся чия — рвучко спускає штору. А ти лишаєшся сам, зовні.

І я лишився сам, зовні.

Може, мені все-таки слід було зробити це — обійняти її за стан. Але я не обняв. Хоч вона й подивилася на мене і засміялась отим своїм сміхом. Але ж не до мене. Просто почувала себе щасливою, бо знов опинилась у кімнаті, де ще збереглося минуле,— часткою якого колись був і я, але тепер уже не був,— і стояла навколішки на килимку перед каміном, і щойно розпалений вогонь зігрівав їй обличчя, мов тепла долоня.

Її сміх призначався не мені. Отож я пустив її руку, відступив назад і запитав:

— У судді Ірвіна було колись сутужно з грішми? Дуже сутужно?

Запитав несподівано й різко, бо коли твоє запитання несподіване й різке, наче грім з ясного неба, ти можеш сподіватися дістати на нього відповідь, якої не дістанеш в інший спосіб. Якщо людина, котру ти питаєш, забула, в чому річ, таке несподіване, різке запитання може вирвати відповідь з трясовини її пам’яті, а якщо не забула, але не хоче казати, таке запитання захопить її зненацька, і вона відповість, не встигши й подумати.

Одначе нічого в мене не вийшло. Чи то Анна не знала, чи то її годі було захопити зненацька. Я й сам мав би здогадатися, що таку людину, як вона,— людину, сповнену глибокої внутрішньої впевненості в собі, бо вона зроблена з цілого шматка, а не стулена з клаптиків, обрізків та старих коліщаток, сяк-так скріплених іржавим колючим дротом, уривками мотузки й слиною, як більшість із нас,— отож я мав би здогадатися, що таку людину не захопиш зненацька й не змусиш відповісти на запитання, якщо вона не хоче відповідати. Навіть коли Анна знала відповідь. Та, може, вона й не знала.

Так чи так, а моє запитання трохи здивувало її.

— Що? — перепитала вона.

Я повторив.

Вона відвернулася, пішла до канапи, сіла й запалила сигарету, а тоді спокійно подивилася на мене.

— Навіщо тобі це знати? — спитала вона.

Дивлячись їй просто в очі, я відказав:

— Це потрібно не мені. Один мій приятель хоче знати. Мій найкращий приятель. Він кожного першого числа платить мені гроші.

— Ой Джеку!..— вигукнула вона і, викинувши щойно запалену сигарету в камін, підвелася з канапи.— Ну чому тобі треба все зіпсувати! Ми наче повернулися в минуле. А ти все псуєш. Ми…

— Ми? — спитав я.

— …мали тоді щось спільне, а ти хочеш усе зіпсувати, допомогти йому зіпсувати… отому суб’єктові… Він…

— Ми? — перепитав я.

— …замишляє щось лихе…

— Ми! — сказав я.— Коли ми справді мали щось у тому нашому пречудовому минулому, то чого ж ти не захотіла вийти за мене заміж?

— Та не про це ж мова. Я хочу сказати…

— Ти хочеш сказати, як нам було чудово й пречудово в минулому, а я хочу спитати: коли нам було так з біса чудово й пречудово тоді, то чому, в біса, нам зовсім не чудово й не пречудово тепер — адже тоді нічого такого нечудового й непречудового між нами не було? Дай мені відповідь на це запитання.

— Замовкни,— сказала вона.— Замовкни, Джеку!

— Ні, дай мені відповідь. Не скажеш же ти, що нам і тепер чудово й пречудово. А теперішнє бере початок у минулому, і тобі вже скоро тридцять п’ять, і для тебе хтозна-яка радість вибратися сюди на вечір, щоб посидіти серед усіх оцих старих меблів у запорошених чохлах, у будинку, де відключено електрику, а Адам… він теж живе, як у пеклі,— цілими днями ріже людей, поки на ногах тримається, і всередині весь затягнутий вузлами, а…

— Не приплутуй до цього Адама, не приплутуй…— сказала Анна і виставила руки долонями вперед, ніби хотіла відштовхнути мене, дарма що я стояв за кілька кроків од неї.— Він принаймні щось робить… бодай щось…

— …а Ірвін грається там зі своїми цяцьками, а моя мати з тим Теодором, а я…

— Атож, ти,— мовила вона.— Ти.

— Гаразд,— сказав я.— Я.

— Ти, ти. З отим суб’єктом.

— З отим суб’єктом, з отим суб’єктом! — передражнив я.— Так усі його тут називають, і отой Петтон, і інші людці, яких турнули від корита. А він же таки щось робить. Не менше за Адама. Більше. Він збирається спорудити медичний центр, що обслуговуватиме весь штат. Він…

— Я знаю,— мовила вона стомлено, вже не дивлячись на мене, і знову сіла на канапу, вкриту чохлом.

— Знаєш, а проте ставишся до нього зверхньо, як і всі інші. Ти така сама, як вони.

— Гаразд,— відказала вона, й далі уникаючи мого погляду.— Я ставлюся до нього зверхньо. Так зверхньо, що на тому тижні снідала з ним.

Їй-богу, якби дідівський годинник у кутку не спинився ще хтозна-коли, то від цих слів він напевне спинився б. А в мене кров спинилася в жилах. Спершу я ще чув, як гуготить полум’я, пожираючи дрова в каміні. Потім не стало й того гуготіння, і взагалі нічого.

Нарешті я мовив:

— Милий боже.— І тиша увібрала мої слова, як промокальний папір.

— Еге ж,— озвалась Анна.— Милий боже.

— Ну-ну,— сказав я,— ото б вирячив очі редактор «Кронікл», якби побачив дочку губернатора Стентона за сніданком з губернатором Старком! А сукня, моя люба, в якій ти була сукні? А квіти? Ви пили коктейлі з шампанським? І…

— Я пила кока-колу і їла бутерброд із сиром. У кафетерії Капітолію.

— Даруй мою цікавість, але…

— …але ти хочеш спитати, як я туди потрапила. Скажу тобі. Я пішла на прийом до губернатора Старка, щоб дістати кошти на дитячий притулок. І я…

— Адам про це знає? — запитав я.

— …і я їх дістану. Я повинна підготувати докладний звіт і…

— Адам знає?

— Не має значення, знає Адам чи ні… і принести той звіт…

— Уявляю собі, що сказав би про це Адам,— похмуро зауважив я.

— Гадаю, я й сама дам собі раду зі своїми справами,— відказала вона трохи роздратовано.

— Он ми які,— мовив я і помітив, як вона ледь зашарілася.— А я думав, що ти й Адам завжди отак.— І підвів праву руку, стуливши докупи вказівний та середній пальці.

— Ми справді отак,— відповіла вона,— але мені байдуже до того, що…

— І до того, що сказав би про це він, — я тицьнув великим пальцем на гордовите мармурово-незворушне обличчя, що дивилося з огорнутої сутінню масивної золотої рами,— тобі також байдуже, га?

— Ой Джеку…— І Анна з невластивою їй дражливістю майже підскочила з канапи.— Ну навіщо ти таке кажеш? Невже не розумієш? Я тільки домагаюся грошей на притулок. Це ж ділові стосунки. Суто ділові.— Вона задерла підборіддя з таким виглядом, наче більш не було про що говорити, але цим лише підхльоснула мене.

— Слухай,— сказав я, відчуваючи, як у мені здіймається злість,— ділові чи не ділові, а твоїй репутації кінець, коли стане відомо, що ти тягаєшся з…

— Де ж пак, тягаюся! — вигукнула вона.— Не будь дурнем. Я з ним поснідала. У справі.

— У справі чи не в справі, а це загрожує твоїй репутації, і…

— Репутації! — мовила вона.— Я вже досить доросла, щоб подбати про свою репутацію. Ти ж сам оце сказав, що я майже стара.

— Я сказав, що тобі скоро тридцять п’ять,— заперечив я.

— Атож, Джеку,— підхопила вона,— мені скоро тридцять п’ять, а я ще нічого не зробила. І нічого не роблю. Такого, що було б чогось варте…— Вона на мить замовкла й трохи розгублено піднесла руки до голови, торкнувшись ними волосся.— Анічогісінько. Я не хочу без кінця грати в бридж. А те, що я роблю,— отой притулок, дитячий майданчик…

— Є ще «Ліга молодих жінок»⁵¹,— докинув я. Та вона пустила це зауваження повз вуха.

— …цього недосить. Чому я не взялася до якогось діла, ні на кого не вивчилася? На лікаря, на медсестру. Могла б стати в Адама асистенткою. Могла б навчитися декоративного садівництва. Могла б…

— Могла б робити абажури,— мовив я.

— Могла б хоч що-небудь… хоч щось…

— Ти могла б вийти заміж,— сказав я.— Могла б вийти за мене.

— Та ні, я ж не про заміжжя, я про…

— Ти сама не знаєш, про що,— сказав я.

— Ой Джеку,— мовила вона і, взявши мою руку, міцно стиснула її,— може, й не знаю. Сама не розумію, що це сьогодні зі мною. Часом я приїжджаю сюди, і мені тут дуже добре, справді добре, але потім…

Більш вона про це, не говорила. Тепер її обличчя ховалося в мене на грудях, я заспокійливо поплескував її по плечу, а тоді вона глухо проказала, що я повинен бути їй другом, а я мовив: «Ну звісно»,— і вдихнув приємні пахощі її волосся. Від нього йшов віддавна знайомий мені приємний, чистий і свіжий дух маленької дівчинки, яку причепурили до дитячого свята. Але вона вже не була маленькою дівчинкою, і свята не було. Ні, не було свята. Ні полуничного морозива, ні шоколадного торта, ні плескання в долоні під звуки сурм, ні гри, в якій співаєш про короля Вільяма, сина короля Якова, а тоді стаєш навколішки на килимку і обираєш, хто тобі наймиліший.

Хвилину чи дві Анна стояла, сховавши обличчя в мене на грудях, і, якби це було при денному світлі, ви напевне помітили б просвіт між нею і її другом, тим часом як друг з безсторонністю лікаря поплескував її по плечу. Потім вона відійшла й стала перед каміном, дивлячись на вогонь, що вже добре розгорівся й надавав кімнаті, як то кажуть, домашнього затишку.

Раптом надвірні двері розчахнулись, до кімнати, мов великий настовбурчений пес, вдерся вітер з холодного моря, і полум’я в каміні зметнулося догори. То вступив у домашній затишок Адам Стентон. Він ніс цілий оберемок пакунків, бо їздив до центру містечка по харчі.

— Привіт,— сказав він із-за пакунків і усміхнувся своїм довгим, тонким, твердим ротом, що звичайно скидався на рівний добре загоєний хірургічний розтин, та коли Адам усміхався — якщо усміхався,— усмішка його була несподівано щира й аж наче зігрівала тебе.

— Слухай,— швидко промовив я,— чи на твоїй пам’яті суддя Ірвін хоч колись опинявся без грошей? У тяжкій скруті?

— Та ні… не знаю…— почав був він, і обличчя його спохмурніло.

Анна рвучко повернулась і позирнула на нього, а тоді кинула гострий погляд на мене. На мить мені здалося, ніби вона хоче щось сказати. Та вона промовчала.

— А, згадав! — мовив Адам, усе ще стоячи з пакунками в руках.

Я таки розворушив трясовину.

— Згадав,— повторив він із задоволеним, прояснілим виразом, який з’являється на обличчі людини, коли вона видобуває з глибин пам’яті щось давно призабуте.— Атож, дай подумаю… я був тоді ще малий… року десь тисяча дев’ятсот тринадцятого або чотирнадцятого… Пригадую, батько казав щось про це дядькові Джону чи, може, ще кому, він забув, що я в кімнаті… і суддя там був, і вони з батьком… я ще подумав, що вони сваряться, вони мало не кричали… і розмова була про гроші.

— Дякую,— сказав я.

— Нема за що,— відповів він, трохи спантеличено всміхаючись, і ступив до канапи, щоб звалити на м’яке свої пакунки.

— Ну-ну,— озвалася Анна, дивлячись на мене.— Ти хоч би з чемності сказав йому, навіщо тобі це знати.

— Авжеж,— мовив я. І повернувся до Адама.— Мені треба було дізнатися про це для губернатора Старка.

— Політика,— сказав він, і рот його зімкнувся, наче пастка.

— Еге ж, політика,— підтвердила Анна і криво посміхнулася.

— Ну, хвалити бога, мені в неї встрявати не треба,— сказав Адам.— Принаймні тепер.— Але сказав майже легковажно, і це мене здивувало. А тоді додав: — Та й якого біса, хай собі Старк знає, що суддя опинився на мілині. Це ж було більш як двадцять років тому. І взагалі сидіти на мілині законом не заборонено. Якого ж біса…

— Атож, якого біса…— мовила Анна і подивилася на мене з тією ж кривою посмішкою.

— А якого біса ти нічого не робиш? — зі сміхом запитав її Адам і, схопивши за лікоть, жартома труснув.— Стовбичиш тут, замість того щоб їство готувати. Ану мерщій… до діла, кисличко! Ворушися! — І підштовхнув її до канапи, де купою лежали пакунки.

Вона схилилася, щоб зібрати всі ті припаси, а Адам ляснув її по сідницях і повторив:

— Ворушися! — і знов засміявся.

Анна теж засміялася, вже щиро, і все було забуто, бо не часто траплялося, щоб Адам отак розкривався й давав волю сміхові, а в такі хвилини він ставав безтурботним і веселим, і ти знав, що всім буде пречудово.

І нам було пречудово. Поки Анна куховарила, а я накривав на стіл і готував напої, Адам зірвав покривало з фортепіано (інструмент у них стояв настроєний і навіть тепер був непоганий) і ушкварив так, що аж будинок задвигтів. Він навіть випив перед вечерею три порції віскі з содовою замість звичайної однієї. Потім ми попоїли, і він знов ударив по клавішах — «Троянди Пікардії», «О третій після півночі»⁵² тощо,— і ми з Анною танцювали й гопали, а коли він переходив на щось повільне, Анна мугикала мелодію мені на вухо, і ми погойдувались плавно й тихо, як молоді топольки на вітерці. Потім Адам підхопився з-за фортепіано і, насвистуючи «Прекрасну даму»⁵², вихопив Анну з моїх рук і хвацько, мов підпилий провінційний кавалер, закружляв у вальсі, а вона перехилилася в його обіймах і відкинула голову, млосно приплющивши очі й делікатно притримуючи випростаною правою рукою поділ розмаяної спідниці.

Та Адам танцював добре, навіть коли блазнював. Це було в нього від природи, бо йому вже давно не траплялося показати себе. Та й замолоду він не взяв свого в танцях. Ні в чому не взяв свого, окрім роботи. А якби захотів, вони б самі повзли до нього й набивалися. І лише десь раз на п’ять років у ньому вибухали буйні, невтримні, безоглядні веселощі — мов бурхливий потік, що руйнує загату, вивертає з корінням і несе за собою дерева та кущі,— а тими деревами та кущами був ти. Ти і всі, хто його оточував. Очі його шалено палали, і він вимахував руками з надміру снаги, що била джерелом з його нутра. Мимоволі спадала на думку величезна турбіна чи динамо-машина, що робить за хвилину з мільйон обертів, аж клекоче від надмірної потужності і ось-ось зірветься геть з основи. Коли Адам вимахував своїми дужими довгими гнучкими білими руками, він перетворювався на химерне поєднання Свенгалі⁵³ з машиною, що розщеплює атоми. Здавалося, ніби так і полетять блакитні іскри. Коли він бував такий, їм уже не ставало сили ні повзти, ні набиватися. Хіба тільки падати на місці й качатися по підлозі. А втім, і цене допомагало.

Але таке траплялося з ним не часто. І тривало не довго. До нього скоро поверталася звичайна холодність, і він знову замикався в собі.

Того вечора Адам не розходився на повну силу. Він просто усміхався, сміявся, жартував, барабанив по клавішах, кружляв сестру у хвацькому вальсі, а в каміні палахкотів вогонь, з масивної золотої рами на нас дивилося гордовите обличчя, з моря повівав вітер, і листя магнолій билося в темряві за вікном.

Не те щоб там, у кімнаті, за тріском дров у каміні та музикою, ми чули, як б’ється на вітрі листя магнолій. Я почув це згодом, лежачи в ліжку в темній спальні нагорі, крізь відчинене вікно,— оте ледь чутне сухе поклацування,— і подумав собі: «Чи ми були сьогодні щасливі тому, що таки були щасливі, чи тому, що були щасливі колись, дуже давно? Чи не схоже наше сьогоднішнє щастя на місячне світло, що йде не від місяця, бо місяць холодний і не випромінює власного світла, а лише відбиває чуже й далеке?» Я повертав цю думку і так, і так, намагаючись зробити з неї невеличку доладну метафору, одначе метафори не виходило, бо тоді ти мав бути й холодним, неживим мандрівцем-місяцем, і також, колись давно, сонцем,— а як, у біса, можна бути і тим, і тим воднораз? Це не сумісне. Виходила недоладність. «А, к бісу ту метафору»,— подумав я, дослухаючись, як б’ється листя за вікном.

Потім подумав: «Гаразд, тепер я принаймні знаю, що Ірвін був у великій скруті».

Я таки відкопав у минулому бодай це, і завтра міг залишити Берден-Лендінг та світ минулого й повернутись у світ сьогодення.

А в цьому світі:

Малюк Даффі сидів у великому м’якому шкіряному кріслі, розлившись великими м’якими стегнами по сидінню, а великим м’яким черевом — по великих м’яких стегнах; у кутику його рота недбало стримів довгий мундштук із запаленою сигаретою (мундштук був недавнім надбанням, змавпованим в одного добродія, найвизначнішого члена політичної партії, якій віддано служив і Даффі), його велике м’яке обличчя переливалося через комір, а на пальці виблискував перстень з діамантом завбільшки з волоський горіх,— і вся ота неправдоподібна, але цілком реальна постать була Малюком Даффі, що, напевне, переглядав карикатури у підшивках «Гарперс уїклі»⁵⁴ за дев’яності роки й брав їх за взірець того, як має виглядати, поводитись і одягатися шановний політик.

А в цьому світі:

— Боже милий! — сказав Малюк Даффі.— Хазяїн збирається вгатити шість мільйонів у лікарню. Шість мільйонів! — Розвалившись у кріслі, оповитий блідо-голубим тютюновим димом, він мрійливо прошепотів: — Шість мільйонів.

А Сейді Берк відказала:

— Еге ж, шість мільйонів, і він не дасть вам прибрати до рук ані пенса з тих грошей.

— Я міг би знайти йому підрядчика на це будівництво. У Четвертій окрузі. Там і досі верховодить Макмерфі. Він і Гладун Ларсон. Та якби віддати підряд на лікарню Гладунові…

— …Він продав би Макмерфі. Ви це хотіли сказати?

— Ну, не зовсім так… Я б сказав, Гладун якось переконав би Макмерфі.

— І вділив би й вам якийсь шматок. Чи не так, Даффі?

— Я ж не кажу про себе. Я кажу про Гладуна. Він укоськав би Макмерфі для Хазяїна.

— Хазяїнові не треба, щоб хтось укоськував Макмерфі. Коли настане час, він сам його укоськає, і то назавжди. Бог з вами, Даффі, ви ж так давно знаєте Хазяїна — і зовсім не знаєте його. Невже досі не втямили, що він скоріш розчавить когось, аніж купить? Правда ж, Джеку?

— Звідки мені знати? — озвався я. Але я таки знав.

Знав принаймні те, що Хазяїн намірився розчавити певну людину — суддю Ірвіна. І доручив мені копати під нього.

Отож я повернувся до своїх розкопок.

Та другого дня, перш ніж я знову взявся до тієї роботи, мені подзвонила Анна Стентон.

— Слухай, розумнику,— сказала вона,— ти думав, що ти дуже хитрий?

Я почув, як вона сміється — десь там, на другому кінці дроту, але той далекий сміх лунко задзвенів у трубці, і я враз уявив собі Аннине усміхнене обличчя.

— Атож, розумнику! Ти вивідав в Адама, що суддя Ірвін колись опинився в скруті, але я теж дещо вивідала.

— Он як?

— Отак, розумнику! Я пішла навідати стару тітку Матільду, а вона знає все про всіх за останні сто років. Досить було мені згадати між іншим про суддю, як вона завелася говорити. Їй тільки слово скажи — це все одно що вкинути монетку в музичний автомат. Справді, суддя Ірвін лишився тоді без грошей чи майже без грошей, але ти однаково спіймав облизня, Джеккі,— ти, ти, розумнику! Разом із своїм Хазяїном! — І в чорній трубці у моїй руці знову задзвенів далекий сміх.

— Он як? — мовив я.

— Бо тоді він оженився! — сказала Анна.

— Хто? — спитав я.

— Про кого ми говоримо, розумнику? Суддя Ірвін, хто ж іще.

— Звісно, що оженився. Усі знають, що він був одружений, але яке це, в біса, має…

— Він оженився на грошах. Так каже тітка Матільда, а вона знає геть усе. Він попав у скруту і тоді оженився на грошах. Отож, розумнику, добре це розжуй і перетрави.

— Дякую,— сказав я. Але, ще не доказавши, почув, як клацнула покладена Анною трубка.

Я запалив сигарету, відхилився в обертовому кріслі й закинув ноги на стіл. Певна річ, усі знають — чи знали,— що суддя Ірвін був одружений. Та, власне, навіть двічі, його першу дружину, на якій він оженився, коли я був зовсім малий, згодом скинув з себе кінь, і відтоді вона була прикута до ліжка й лежала, втупивши очі в стелю або ж, як їй трохи легшало, дивлячись у вікно. Вона померла, коли я був ще хлопчиськом, і я ледве пам’ятав її. Одначе й другу його дружину я майже забув. Вона була звідкись іздалеку, і тепер я намагався пригадати її зовнішність. Я ж таки бачив її кілька разів. Та хлопці п’ятнадцяти років чи близько того не дуже придивляються до дорослих жінок. Я викликав у пам’яті образ худої чорнявої жінки з великими темними очима, у довгій білій сукні й з білою парасолькою. А може, це був зовсім не той образ. Може, й не ця жінка вийшла заміж за суддю Ірвіна й приїхала до Берден-Лендінга, де приймала цікавих усміхнених дам у довгому білому будинку судді і, заходячи до церкви святого Матвія перед початком відправи, відчувала на собі їхні погляди серед раптової, сповненої пильної уваги тиші, а коли йшла проходом, чула за спиною перешіптування; потім вона захворіла й решту своїх днів провела в кімнаті нагорі з доглядальницею-негритянкою — так довго, що люди встигли забути про її існування й згадали з подивом аж у день похорону. А вже після похорону більш ніщо не нагадувало про неї, бо тіло повезли туди, звідки вона приїхала, і навіть імені її не лишилося на ділянці Ірвінів на цвинтарі коло церкви святого Матвія, під дубами, з яких звисали скорботні гірлянди іспанського моху, ніби почеплені там до примарного свята мерців.

Не щастило судді на дружин, і люди жаліли його. Обидві довго хворіли й померли в нього на руках. Усі щиро йому співчували.

Але його друга дружина, як тепер виявилось, мала багато грошей. То ось чому обличчя, що спливло в моїй пам’яті, було не гарне — не таке, яке мало б бути в дружини судді Ірвіна,— а хворобливо-жовтаве, виснажене й навіть не молоде, що приваблювало тільки великими темними очима.

Отже, вона була багата, і це спростовувало мою думку про те, що десь 1913-го чи 1914 року суддя Ірвін попав у скруту і вдався до якогось зловживання. І через це Анна Стентон раділа. Раділа, бо тепер з’ясувалося, що Адам не навів Хазяїна на слід, хай навіть і несвідомо. Ну, а коли раділа вона, то радів і я. А може, вона раділа й тому, що за суддею Ірвіном не було ніякої вини. Ну що ж, я також можу з цього радіти. Бо й моя єдина мета — довести, що він ні в чому не винен. Щоб рано чи пізно прийти до Хазяїна й сказати: «Не буде діла, Хазяїне. Він чистенький, як з божої купелі».

«Чистенький, як з помийниці, сучий син»,— скаже Хазяїн. Та йому доведеться повірити мені. Бо він знає, який я скрупульозний. Я ж таки скрупульозний і добре навчений дослідник. Лиш правди прагну я, холодний, безсторонній. І хай усе інше западеться.

У кожному разі, 1913 рік із списку можна викреслити. Про це подбала Анна Стентон.

Чи, може, ні?

Коли шукаєш у старому будинку сховану духівницю, то вистукуєш дюйм по дюйму гарні, червоного дерева панелі на стінах, міцне мурування підвалів, сподіваючись почути порожнистий звук. А почувши його, шукаєш потаємної кнопки чи починаєш орудувати ломиком. Отак і я постукав і почув, що натрапив на порожнину. Суддю Ірвіна колись спостигла тяжка скрута. «Та ні, ні,— сказала Анна Стентон,— то ніяка не схованка, просто там проходить кухонний підйомник».

Одначе я постукав знову. Тільки щоб іще почути той порожнистий звук, хай би там навіть справді був усього-на-всього кухонний підйомник.

Я запитав себе: коли людині потрібні гроші, де вона їх бере? Відповідь на це проста: позичає. А коли позичає, то має надати якесь забезпечення. Яке ж забезпечення міг запропонувати суддя Ірвін? Найімовірніше — свій будинок у Берден-Лендінгу або плантацію на поріччі.

Якщо йому були потрібні великі гроші, він заставив би плантацію. Отож я сів у машину й подався уверх по річці, до Мортонвілла, центру округи Ла-Салль, що її чималий шмат займає давня плантація Ірвінів, де бавовна росте біла, мов збиті вершки, а щасливі негри цілими днями співають, подібно до Ела Джолсона⁵⁵.

В окружній управі у Мортонвіллі мені дали витяг з інвентарної справи на плантацію Ірвінів. Там було записано все — від надання тих земель іспанською короною аж до останнього часу. І в 1907 році такий запис: «Застава. Монтегю Ірвін — Мортонвіллському комерційному банку. 42000 дол. до 1 січня 1910 р.» Наприкінці січня 1910 року частину боргу, близько 12000 доларів, було сплачено, і заставу продовжено. До середини 1912 року сплачувано проценти. У березні 1914 року порушено справу про позбавлення права викупу. Але з останнім дзвінком суддя врятувався. На початку травня було зафіксовано повну сплату застави. Більш ніяких записів у справі не було.

Тоді я знов узявся стукати і почув порожнистий звук. Коли людині загрожує банкрутство, звук завжди такий, наче в склепі.

Одначе він одружився з багатою жінкою.

Та чи була вона багата?

Це засвідчували лише слова тітки Матільди. Та ще хворобливо-жовтаве обличчя місіс Ірвін. І я вирішив удатися до ломика.

Треба зіставити дату одруження з датами в інвентарній справі. Можливо, це мені щось дасть. Але хоч би що воно дало, я таки колупну ломиком.

Про місіс Ірвін я не знав нічого — ні дати одруження, ні навіть її ім’я чи звідки вона родом. Та дізнатися було неважко. Година в громадській бібліотеці, знов у столиці штату, над старими підшивками газет, а власне, над сторінками світської хроніки, що за двадцять з лишком років пожовкли, стали крихкі й уже не вражали колишнім блиском чи пишнотою,— і я вийшов на ясне світло з мокрим комірцем та запорошеними руками, але маючи у внутрішній кишені конверт, на звороті якого було нашкрябано: «Мейбл Каррузерс, єдина дочка Лемойна Каррузерса, Саванна, шт. Джорджія, одружена 12 січня 1914 р.»

Дата одруження сказала мені не багато. Щоправда, справу про позбавлення права викупу було порушено пізніше, але це ще не доводило, що Мейбл не мала великих статків: можливо, суддя витратив увесь медовий місяць на те, щоб підступитися до такої низької теми, як готівка. Не йшов же він напролом. Отож вона цілком могла бути справжньою багатійкою. Та хай там як, а того ж таки вечора я вже їхав поїздом до Саванни.

Двадцять п’ять років — недовгий час в очах божих, але ж треба мати божі очі, щоб відшукати певні відомості про приватне життя навіть такого визначного члена громади, яким був Лемойн Каррузерс, коли він уже двадцять п’ять років як помер. Я божих очей не мав. Отож мусив стромляти носа в чужі справи, копатися в давніх газетних підшивках, тягти по слову із старої руїни, що за тих часів була редактором міської газети, запобігати товариства одного свого колишнього знайомого, нині неабиякого діяча на місцевій страхувальній ниві, і водитися з його приятелями. Я їв смажену качку, начинену вустрицями та бататами, і чудове кері⁵⁶, яке так добре готують у Саванні й яке смакує навіть людині, що, подібно до мене, відчуває нехіть до всяких наїдків; пив житню горілку, ходив гарними вулицями, прокладеними ще за генерала Оглторпа⁵⁷, й роздивлявся на показні суворі фасади будинків, ще суворіші о цій порі року, коли із розложистих крон дерев обабіч вулиць уже облетіло останнє листя і сірі хмари, принесені вітром з Атлантики, тягнуться понад самою землею, аж черкаючи черевами об щогли та комини, наче важкі льохи на стерні.

Я побачив будинок Лемойна Каррузерса. Старий, як видно, був таки багатенький. Та й помер 1904 року, як свідчила копія духівниці, при добрих статках. Але ж від 1904-го до 1913-го минуло дев’ять років, і всяке могло трапитись. Мейбл Каррузерс жила на широку ногу. Так казали люди. Одначе всі визнавали, що вона могла собі це дозволити. І, судячи із зібраних мною відомостей, не було підстав припускати, що її дядько в Нью-Йорку нехтував своїми обов’язками виконавця духівниці чи не знав, як примножити капіталовкладення, зроблені на ім’я Мейбл.

Здавалося, все тут чисто, й голки не підточиш. Та є одна річ, про яку ніколи не слід забувати,— книга судових ухвал, що зберігається в суді.

Я про неї не забув. І знайшов там ім’я Мейбл Каррузерс. Людям доводилося звертатись до суду, щоб стягти з неї належні їм гроші. Одначе й це нічого не доводило. Чимало багатих жінок аж такі багаті, що просто не зважають на якісь там рахунки, і, поки їх не притиснеш, і не подумають заплатити. Але я спостеріг одну обставину. До 1911 року Мейбл не мала цієї поганої звички. Іншими словами, перші сім років, як дістала спадщину, вона справно оплачувала всі рахунки. Отож, міркував собі я, якщо ця невинна вада була спричинена самою вдачею Мейбл, а не скрутою, то чому вона виявилась отак зненацька? А все те справді наче з неба на неї впало, та ще й як рясно! До суду подав не лише бакалійник із сусідньої крамниці. До нього прилучився цілий гурт позивачів, бо в Мейбл не лежала душа платити ні нью-йоркському ювелірові Леклерку за діамантовий кулон, ні своїй кравчині, ні місцевому винареві за вишуканий товар. Атож, Мейбл жила на широку ногу.

Остання судова ухвала була на користь банку «Сіборд» з приводу позики в 750 доларів. Сущий дріб’язок для Мейбл. Тепер у Саванні банку «Сіборд» уже не було. Про це я дізнався з телефонного довідника. Але один стариган в окружній управі сказав мені, що десь 1920 року «Сіборд» був поглинутий банком «Джорджія Фіделіті», і там підтвердили: так, у 1920-му. Хто очолював тоді «Сіборд»? Хвилинку, зараз вони подивляться. Ага, є — містер Персі Пойндекстер. Чи він і тепер живе у Саванні? Ну, напевне сказати вони не можуть, час минає так швидко. Але містер Петтіс має знати, містер Чарлз Петтіс, його зять. О, просимо, просимо, сер. Завжди до ваших послуг.

Містер Пойндекстер жив тепер не в Саванні, та й чи жив узагалі, бо за кожним його видихом доводилося чекати й чекати, поки те вутле створіння із трісок, прозорого пергаменту та філіграні синіх жилок збереться на силі, щоб знову розтулити рота. Містер Пойндекстер напівлежав у кріслі на колесах, випроставши прозорі руки на вишневому шовковому халаті, його блідо-голубі очі були втуплені в потойбічну далину, і він з довгими паузами між кожним видихом і вдихом говорив:

— Атож, молодий чоловіче… ви, звісно, сказали мені неправду… та мені байдуже… байдуже, навіщо вам про це знати… тепер воно вже нічого не важить… ні для кого… бо всі вони повмирали… і Лемойн Каррузерс… він був моїм другом… моїм найближчим другом… але все те було дуже давно… я вже й не пригадую його обличчя… і його дочка Мейбл… я робив для неї все, що міг… навіть опинившись у скруті, вона ще могла б жити цілком пристойно… навіть дозволяти собі помірну розкіш… аж ні, вона кидала гроші на вітер… не знала міри… я давав їй у банку чималі позички… частину вона повернула, коли я її присоромив… дві чи три оплатив я сам… з поваги до пам’яті Лемойна… і надіслав їй сплачені векселі, щоб наставити її на розум… та де там… вона приходила знову й знов і безсоромно дивилася на мене своїми великими очима… вони були темні, похмурі й гарячково блищали… і казала: «Мені потрібні гроші…», і зрештою я подав один вексель до суду… щоб присоромити її… настрахати… для їі ж таки добра… бо гроші спливали в неї, як вода… вона розкидала їх, мов у гарячці… на бали, на звані вечері… на вбрання та прикраси… вона була негарна… хотіла вийти заміж… але чоловіки були чемні з нею, і не більше… та все-таки вона знайшла собі чоловіка… звідкись із Заходу і, як казали, багатого… він швидко оженився й забрав її з собою… а потім вона померла, і її привезли сюди… поховати… день був непогожий, і на похорон мало хто прийшов… хоч би з поваги до Лемойна… навіть декотрі його друзі не прийшли… він уже дванадцять років як помер, і його забули… люди забувають…

Дихання урвалось, і кілька довгих секунд здавалося, що воно не поновиться. Одначе старий знову вдихнув у себе повітря і проказав:

— Та й це… вже нічого… не важить…

Я подякував йому й потиснув руку, що була мов холодний віск і захолодила мені долоню; а тоді вийшов, сів у взяту напрокат машину й повернувся до Саванни, де насамперед пішов випити — не так відзначити свій успіх, як розігнати холод у кістках, що лишився не від негоди, а від дотику того старого.

Отже, я довідався, що Мейбл Каррузерс розтринькала свої гроші, але вийшла заміж за якогось багатого чоловіка із Заходу. А власне, з тих країв, що їх вважають «Заходом» у Саванні. Лихий жарт долі, та й годі. Адже той багатий чоловік із Заходу сам одружився з нею заради грошей. Ото, певне, весело їм було, коли правда випливла на світ! Я поїхав із Саванни другого дня, але перед тим сходив на кладовище й поглянув на фамільний склеп Каррузерсів, де мох наповзав на славне ім’я і в ангела бракувало руки. Та це вже не мало значення, бо всі Каррузерси були тепер там, усередині.

Я постукав — і звук дуже й дуже виразно виказав порожнину. Я колупнув ломиком глибше. 1914 року суддя Ірвін погасив заставу не дружининими грішми. До чого ж він удався того 1914 року, щоб добути гроші? Він обробляв свою плантацію і був генеральним прокурором штату при губернаторі Стентоні. Ну що ж, ніяка бавовникова плантація сорок чотири тисячі доларів за сезон не дасть (а саме таку суму він тоді сплатив, бо, як я з’ясував, ті дванадцять тисяч, що їх він вніс 1910 року, були позичені під будинок у Лендінгу, отож суддя викупив разом і його, і плантацію). А його платня як генерального прокурора становила три тисячі чотириста доларів на рік. У південному штаті на посаді генерального прокурора не забагатієш. Принаймні законом такого не передбачено.

Але в березні 1915 року суддя зайняв нову посаду, дуже добру посаду. Він залишив пост генерального прокурора й став адвокатом і віце-президентом компанії «Амерікен електрік пауер» з дуже високою платнею — двадцять тисяч доларів на рік. Взагалі-то, чом їм було і не найняти суддю Ірвіна, справді доброго юриста? Одначе річ у тім, що можна було найняти чимало добрих юристів і за куди меншу платню, ніж двадцять тисяч на рік. Та й грішми, заробленими 1915 року, ніяк не можна погасити борг у 1914-му. Я стукав — і звук усе так само виказував порожнину.

Отож я єдиний раз за своє життя подався на біржу. По одну звичайну акцію компанії «Амерікен електрік пауер» — у ті дні, в розпалі депресії⁵⁸, вони йшли за безцінь. Але зрештою той аркушик паперу декому дуже дорого обійшовся. Багатьом людям.

Тепер я став одним з тих, що стрижуть купони, і захотів знати, як компанія дбатиме про моє капіталовкладення. Отож і скористався своїм правом акціонера. Я пішов і переглянув облікові книги компанії «Амерікен електрік». І в буквальному розумінні з порохняви часу відкопав досить цікаві факти: у травні 1914 року Монтегю М. Ірвін продав за номінальною вартістю п’ять тисяч звичайних акцій Білбурові Сеттерфілду й Алексові Кантору, що були, як я довідався потім, службовцями компанії. Отже, у травні Ірвін мав цілком досить грошей, щоб викупити обидві застави та ще й залишити дещо на інші потреби. Та коли ж він придбав ті акції? З’ясувати це було неважко. В березні 1914 року компанія зазнала реорганізації і пустила в обіг велику кількість нових акцій. Акції Ірвіна були з того нового випуску. Одні ділки вручили Ірвінові пакет акцій (чи, може, він купив його?), а інші відкупили його назад. (Ірвін мав гірко шкодувати, що продав ті акції, бо невдовзі курс пішов угору й неухильно підвищувався досить довго. А може, панове Сеттерфілд і Кантор обвели Ірвіна круг пальця? Вони ж були доки, давно варилися в тому казані. Одначе Ірвін сам мусив продавати, і то не гаючись, його тиснула застава).

Ірвін мав пакет акцій і продав його панам Сеттерфілду й Кантору. Поки що все чин по чину. Але звідки в Ірвіна ті акції? Чи йому їх просто отак, ні з сього ні з того, подарували? Дуже сумнівно. А за що можуть подарувати грубезну пачку новісіньких гарних акцій із золотими печатками? Відповідь проста: за те, що зроблено якусь послугу.

Отож належало з’ясувати, чи суддя Ірвін — на той час генеральний прокурор штату — зробив якусь послугу компанії «Амерікен електрік». А це вимагало нових розкопок. І на дні ями не виявилось анічогісінько. Бо весь той час, поки суддя Ірвін був генеральним прокурором, компанія «Амерікен електрік пауер» являла собою взірець для всіх громадян. Вона чесно дивилась людям у вічі й не запобігала ні в кого ласки. Яма була порожня.

Ну, а чим відзначився на посаді генерального прокурора сам суддя Ірвін?

Нічого цікавого не знайшлося, звичайна буденщина. Проте одна справа мало не закінчилася скандалом. Ішлося про стягнення орендної плати з компанії «Сазерн бель ф’юел», що розробляла за ліцензією вугільні поклади штату. Навколо того позову виник невеличкий галас, невеличке сум’яття в законодавчих зборах, про нього писали в газетах, виголошували промови, одначе все воно тепер було лише примарним шепотом. І я чи не єдиний у цілому штаті знав про цю історію.

Чи, може, знав про неї й суддя Ірвін, і прокидався серед ночі, й лежав у темряві без сну.

Усе тоді крутилося навколо питання, як тлумачити орендну угоду між штатом і компанією. То була дуже непевна угода. Можливо, саме такою вона й передбачалась. Так чи так, а згідно з одним тлумаченням штат мав отримати від компанії близько 150000 доларів орендної плати за вже минулий термін і ще хтозна-скільки до закінчення чинності угоди. Але угода була непевна. Аж надто непевна, і перед самим початком бойовища генеральний прокурор дійшов висновку, що підстав до позову немає. «Проте ми вважаємо,— сказав він у своїй прилюдній заяві,— що особи, відповідальні за укладення цієї угоди, гідні всілякого осуду, бо, прийнявши такі умови, за якими штат майже за спасибі віддав частину найціннішої своєї власності, вони грубо знехтували громадські інтереси. Та водночас ми визнаємо, що коли вже така угода існує і допускає лише єдине розумне тлумачення, то наш штат, прагнучи заохочувати розвиток промисловості й підприємництва на своїй території, не може не дотримуватись цієї угоди, яка, попри її очевидну несправедливість, скріплена законом. Не можна забувати, навіть за таких обставин, що поза законом немає і справедливості».

Цю заяву було надруковано у старій «Таймс-Кронікл» 26 лютого 1914 року, тобто за два тижні перед тим, як банк порушив справу про позбавлення судді Ірвіна права викупу плантації. І десь тижнів за три до реорганізації компанії «Амерікен електрік» та випуску нових акцій. Зв’язок між цими подіями був начебто суто часовий.

Та чи кожен зв’язок є зв’язком часовим і тільки часовим? Я їм хурму, а якомусь лудильникові в Тібеті рота зводить. Теорія квітки в розколині кам’яної стіни⁵⁹. Ми мусимо погодитися з нею, бо дуже часто нам зводить рота від хурми, якої ми не їли. Отож я витяг квітку з розколини й виявив дивовижне ботанічне явище. Я виявив, що її тоненький корінець, петляючи й звиваючись, сягає аж до Нью-Йорка і там ховається у величезному гноїщі під назвою «Корпорація Медісон». А самою квіткою в розколині була компанія «Сазерн бель ф’юел». Тоді я взявся до іншої квітки — «Амерікен електрік пауер»,— і виявилося, що і її тоненький корінець веде до того самого гноїща.

Було ще зарано твердити, ніби я пізнав і бога, і людину, проте висловити один хитромудрий здогад щодо певної людини я вже міг. Але тільки здогад.

Він ще довго був тільки здогадом. Бо я досяг у своєму дослідженні такої стадії, коли не лишається нічого іншого, як молитися. Отак зробиш усе, що можеш, і молишся, поки стане сили, а тоді лягаєш спати, сподіваючись побачити відповідь уві сні, з ласки божої. «Кубла-Хан», бензольне кільце, пісня Кедмона⁶⁰ — усе воно відкрилось уві сні.

Відкрилось і мені. Якось уночі, коли я почав засинати. То було всього лиш ім’я. Чудне ім’я. Мортімер Л. Літлпо. Це ім’я зринало в моїй свідомості, і я ще подумав, яке воно чудне, а тоді заснув. Та коли прокинувся вранці, найперша моя думка була: Мортімер Л. Літлпо. Того ж таки дня, ідучи вулицею, я купив газету і тільки-но поглянув на неї, як побачив це ім’я навіч — Мортімер Л. Літлпо. Тільки було воно не в тій газеті, яку я купив. А на пожовклому, крихкому, просяклому духом старого сиру газетному аркуші, що нараз постав перед моїм внутрішнім зором. «Висновок слідства: Мортімер Л. Літлпо — жертва нещасливого випадку». Оце ж воно й є. Потім, поволі колихаючись, наче набряклий від води оцупок з розворушеної глибини, випливли слова: «Адвокат компанії «Амерікен електрік пауер». Оце ж воно й є.

Я повернувся до старих газетних підшивок і знайшов усю ту історію. Мортімер випав з вікна готелю, а точніше — з обнесеного залізними бильцями вузенького балкончика за вікном. Упав він з п’ятого поверху, і то був Мортімерів кінець. Його сестра, яка мешкала разом з ним, посвідчила слідчому, що останнім часом Мортімер нездужав і скаржився на запаморочення. Припускали можливість самогубства, бо, як з’ясувалося, справи Мортімера були досить заплутані, а балконні бильця надто високі, щоб упасти випадково. До того ж випливла одна загадкова обставина: посильний з готелю посвідчив під присягою, що ввечері напередодні своєї загибелі Мортімер дав йому листа й сорок центів на чай і сказав негайно віднести того листа на пошту. Посильний присягався, що лист був адресований міс Літлпо. А міс Літлпо присягалася, що ніякого листа не отримала. Отже, в Мортімера траплялися запаморочення.

І ще — він був адвокатом у «Амерікен електрік». Я довідався, що його звільнили з цієї посади незадовго перед тим, як її зайняв Ірвін. Такий збіг не обіцяв багато, одначе я не боявся знову зайти в глухий кут. За шість чи вісім місяців, витрачених на цю справу, я опинявся там не раз і не два.

Та цього разу глухого кута не було. Була міс Лілі Мей Літлпо, що її після п’яти тижнів, витрачених на пошуки, я знайшов у темному, брудному, просмерділому лисячим духом лігві — мебльованих кімнатах на околиці міських нетрів у Мемфісі. То була виснажена стара жінка в чорній сукні, вкритій задавненими плямами від їжі, що вже й не намагалася справити пристойне враження і сиділа в своїй майже темній кімнаті, повільно блимаючи на мене підсліпуватими червоними очима на зсушеному літами обличчі й поширюючи навколо себе отой дух старої лисиці, що змішувався з духом ладану та свічкового воску. Стіни кімнати були густо завішані картинками божественного змісту, а на столику в кутку стояло щось на зразок вівтаря з вицвілою вишневою запоною; та в ньому була не мадонна і не розп’яття, що дуже пасувало б до інших образків, а почеплений на дошці великий ідол з фетру, про який я спершу подумав, що то збільшена до безглуздя подушечка для голок у вигляді квітки соняшника, а потім, придивившись пильніше,— що то, певне, образ самого сонця та його променів. Живодайне божество. І це в отакій кімнаті. Перед ним на столику горіла свічка, таким масним полум’ям, наче його живив не тільки віск, а й маслянисте повітря кімнати.

Посеред кімнати стояв стіл, покритий вишневою оксамитовою скатертю, а на ньому — тарілка з ядучо-зеленими льодяниками, склянка води та два довгі вузькі чи то ріжки, чи то сурми, зроблені начебто з олова. Я сидів поодаль від стола. Міс Літлпо сиділа по той бік і розглядала мене своїми червоними очима, а тоді мовила несподівано гучним голосом:

— То почнімо? — Вона ще деякий час дивилася на мене, потім сказала, ніби сама до себе: — Якщо вас прислала місіс Далзелл, то, мабуть…

— Атож, місіс Далзелл. Це вона мене прислала. Я заплатив їй двадцять п’ять доларів.

— Ну, тоді, гадаю, все гаразд.

— Усе гаразд,— сказав я.

Вона встала й пішла до свічки на столику, і далі не спускаючи мене з ока, так наче в останню мить перед тим, як згасне свічка, могло виявитися, що зі мною далеко не все гаразд. Потім дмухнула на свічку і в темряві повернулася до свого стільця.

Після того деякий час чулося якесь сапання, стогін, брязнуло щось металеве,— як я здогадався, одна із сурм,— а годі до мене долинула не дуже доладна й зрозуміла мова принцеси Плямистої Лані, що говорила устами міс Літлпо, і ще недоладніші, мовлені хрипким горловим голосом фрази когось із Потойбіччя, що називав себе Джіммі й був нібито другом моєї юності. Тим часом за спиною в мене булькотіло й гупало в батареї опалення, я дихав гарячою пітьмою і упрівав. А Джіммі казав, що мене чекає дорога.

Я подався трохи вперед у темряву і сказав:

— Викличте Мортімера. Я хочу про щось його запитати.

Одна із сурм знову тихенько брязнула, і принцеса мовила щось, одначе я не розчув.

— Мені потрібен Мортімер Л.,— сказав я.

У сурмі захрипіло, але вже зовсім невиразно.

— Він намагається пробитись,— пояснив голос міс Літлпо,— але перешкоджають коливання.

— Я хочу запитати його про щось,— наполягав я.— Викличте Мортімера. Ви ж знаєте Мортімера Л. Тобто Мортімера Лонзо.

Коливання й далі перешкоджали.

— Мені треба запитати його про самогубство.

Коливання, як видно, стали такі, що вже не пробивалось ані звуку.

— Викличте Мортімера. Мені треба запитати його про страховку. І про лист, якого він написав перед смертю.

Мабуть, коливання розбуялися над усяку міру, бо сурма гримнула об стіл і полетіла на підлогу, а по той бік стола почувся шурхіт, шарудіння, і коли раптом спалахнуло електричне світло, міс Літлпо стояла біля одвірка з рукою на вимикачі й пильно зирила на мене червоними очицями, і віддих її з гучним сичанням вихоплювався крізь зогнилі пеньки зубів.

— Ви збрехали,— мовила вона.— Ви мені збрехали.

— Ні, не збрехав,— відказав я.— Мене звуть Джек Берден, і мене прислала до вас місіс Далзелл.

— Бісова дурепа,— просичала стара.— Прислала вас, а ви… ви…

— Вона вирішила, що я людина надійна. Та й не дурепа вона, коли взяла двадцять п’ять доларів.

Я дістав гамана, вийняв з нього кілька банкнот і показав старій.

— Може, я сам і не зовсім надійний,— мовив я,— але ці папірці — напевне.

— Чого вам треба? — запитала вона, і очі її забігали з мого обличчя на зелені банкноти й назад на моє обличчя.

— Я ж сказав,— відповів я.— Мені треба побалакати з Мортімером Лонзо Літлпо. Якщо ви можете покликати його до телефону.

— Чого вам од нього треба?

— І це я вже сказав. Мені треба спитати його про самогубство.

— То був нещасливий випадок,— похмуро мовила стара.

Я узяв одну банкноту й підняв у руці.

— Ось погляньте,— сказав я.— Це сто доларів.— І поклав гроші на стіл ближче до неї.— Подивіться добре. Вони ваші. Беріть.

Вона з острахом дивилася на банкноту.

Я показав їй ще два папірці.

— Ще дві,— мовив я.— Точнісінько такі самі. Це вже триста. Якщо ви зʼєднаєте мене з Мортімером, всі вони будуть ваші.

— Коливання…— пробурмотіла вона.— Іноді коливання…

— Еге ж,— сказав я,— коливання. Одначе сотня доларів може вплинути на коливання. Беріть цього папірця. Він ваш.

— Ні,— мовила вона хрипко й квапливо,— ні.

Я взяв одну з двох сотень, що лишались у мене в руці, й поклав на стіл поверх першої.

— Беріть,— сказав я,— і к бісу ті коливання. Ви що — не любите грошей? Вам не потрібні гроші? Коли ви востаннє їли досита? Беріть ці папірці й говоріть.

— Ні,— прошепотіла стара, притулившись до стіни й ухопившись за ручку дверей, так наче хотіла втекти, а проте не зводячи погляду з грошей. Потім пильно подивилася на мене, рвучко сіпнула головою вперед і сказала: — Я знаю… знаю… ви хочете обдурити мене… Ви із страхувальної компанії!

— От і не вгадали,— відказав я.— Але я знаю про Мортімерову страховку. Там був пункт, за яким у разі самогубства грошей не сплачували. Ось чому ви…

— Він…— прошепотіла стара, і її виснажене обличчя спотворила гримаса чи то болю, чи то люті, чи то розпачу — важко було сказати напевне.— Він напозичав під свою страховку… мало не на всю ту суму… і нічого мені не сказав… Він…

— Виходить, ви сказали неправду даремно,— мовив я.— Хоч страховку ви й отримали, проте отримувати там було вже майже нічого.

— Атож,— підтвердила вона,— майже нічого. Він покинув мене… отак… не сказавши ні слова… зовсім без грошей… і ось… ось…— Вона обвела очима кімнату, поламані меблі, весь той бруд — і аж здригнулася й скулилась, немовби оце тільки-но зайшла туди і все це побачила.— Ось…— мовила вона,— ось…

— Триста доларів не будуть зайві,— сказав я і кивнув на дві банкноти на оксамитовій скатерті.

— Ось… ось…— повторила стара.— Він покинув мене… він був боягуз… о, йому це було легко… легко… тільки й того що…

— …стрибнути,— докінчив я.

Це враз привело її до тями. Вона втупила в мене довгий важкий погляд і нарешті сказала:

— Він не стрибнув.

— Люба міс Літлпо,— мовив я голосом, що його звичайно називають «вельми люб’язним»,— ну чому ви не хочете визнати цього? Ваш брат давно помер, і йому ніщо вже не загрожує. Страхувальна компанія і думати забула про цю справу. Ніхто не осудить вас за ту неправду — вам треба було жити. Отож…

— Я не думала про гроші,— мовила стара.— Я хотіла уникнути ганьби. Хотіла, щоб його поховали по-християнському. Я хотіла…— Вона раптом замовкла.

— Он як,— сказав я і кинув оком на божественні картинки на стіні.

— Я була тоді побожна,— сказала вона і, трохи помовчавши, виправила себе: — Я й тепер вірю в бога, але це вже інше.

— Так, так,— заспокійливо мовив я і подивився на сурму, що лишилася на столі.— І, звісно ж, нерозумно вважати це чимось ганебним. Коли ваш брат зважився на таке…

— То був нещасливий випадок,— сказала стара.

— Ну, міс Літлпо, ви ж самі щойно визнали…

— То був нещасливий випадок,— повторила вона, замикаючись у собі.

— Ні,— сказав я,— він учинив самогубство, але його вини в тому немає. Його довели до цього.— Я уважно дивився на її обличчя.— Він віддав тій компанії багато років життя, а вони викинули його геть. Щоб звільнити місце для людини, яка зробила підлоту. Яка довела вашого брата до загибелі. Хіба це не правда? — Я підвівся й ступив до неї.— Хіба не правда?

Стара пильно поглянула на мене, а тоді враз заговорила:

— Правда! Той довів його, вбив його… того взяли на його місце, щоб підкупити, і брат знав про це… він сказав їм, що знає, але вони його викинули… сказали, що він нічого не доведе, і викинули геть…

— А він міг довести? — спитав я.

— Ну звісно, він же все знав. Знав геть усе про ту махінацію з вугіллям… давно знав, але й гадки не мав, що вони його отак… вони тоді були з ним по-доброму, хоча вже тоді надумали позбутись його… Але він пішов до губернатора й розповів…

— Що? — вигукнув я.— Що ви сказали? — І підступив ще ближче до неї.

— Пішов до губернатора і…

— До кого?

— До губернатора Стентона, але губернатор і слухати його не схотів, а просто…

Я схопив стару за лікоть.

— Слухайте,— мовив я,— ви кажете, ваш брат пішов до губернатора Стентона і розповів йому?

— Так, а губернатор Стентон не схотів його слухати… Не став слухати. Сказав, що він нічого не доведе, отож нема чого розслідувати, і він…

— Ви правду кажете? — запитав я і труснув її худу, мов тріска, руку.

— Правду, правду, богом присягаюся! — вигукнула стара, і я відчув, як вона тремтить.— І це вбило брата. Губернатор його вбив. І тоді він пішов до готелю, написав мені листа, усе як є написав і тієї ж таки ночі…

— А лист,— урвав її я,— де подівся той лист?

— …тієї ж таки ночі… перед самим світанком… але він цілу ніч чекав у своєму номері… а перед самим світанком…

— Лист! — вигукнув я.— Де він подівся?

Я знов труснув її, а вона й далі шепотіла:

— …перед самим світанком…— Та зрештою вивільнилась із трясовини цієї нав’язливої думки, поглянула на мене й відказала: — Він у мене.

Я пустив її лікоть, поклав на холодну старечу долоню банкноту й силоміць зігнув її пальці.

— Це сто доларів,— сказав я.— Дайте мені листа, і ви дістанете решту — всі три сотні!

— Ні,— мовила вона,— ні, ви хочете знищити листа. Бо в ньому сказано правду. Ви друг того…— Вона дивилася мені в обличчя, і її очі бігали, ніби намацуючи щось, як бігають тремтливі старечі пальці, намацуючи віко скриньки, щоб відчинити її. Та врешті облишила свої спроби й безпорадно спитала: — Ви ж його друг?

— Якби він побачив мене тут,— відповів я,— то навряд чи подумав би таке.

— То ви йому не друг?

— Ні,— сказав я.

Вона дивилася на мене недовірливо.

— Ні,— повторив я.— Я йому не друг. Дайте мені того листа. Якщо його колись і використають, то тільки проти нього. Присягаюся вам.

— Я боюся,— мовила стара, але я відчув, як її пальці під моєю долонею обережно мацають банкноту.

— Вам нема чого боятися страхувальної компанії. Все те було надто давно.

— А коли я пішла до губернатора…— почала стара.

— То й ви були в губернатора?!

— Після того як це сталося… вже після всього… я хотіла дозолити тому чоловікові… і я пішла до губернатора…

— Боже мій,— мовив я.

— …і попросила покарати його… за те, що він узяв хабара… за те, що вбив мого брата… Але губернатор сказав, що я не маю доказів, що той чоловік його друг, а я не маю доказів.

— А лист? Би показали йому листа?

— Так, й взяла його з собою.

— Ви показали листа губернаторові Стентону?

— Так… так… а він устав та й каже: «Міс Літлпо, ви посвідчили під присягою, що ніякого листа не отримали, отже, дали неправдиве свідчення, і якщо про цей лист хтось дізнається, вас притягнуть до суду».

— І що ж ви зробили? — спитав я.

Голова старої, сива, обтягнена жовтою шкірою,— де не було вже нічого, крім давніх спогадів,— легко й сухо, немов від подуву вітерцю, захиталася на тонкому стеблі шиї.

— Зробила…— луною озвалася вона.— Зробила… Я була бідна самотня жінка. Мій брат помер. Що я могла зробити?

— Ви зберегли того листа,— сказав я.

Вона кивнула головою.

— Діставайте його,— сказав я,— діставайте. Ніхто вас тепер не чіпатиме. Присягаюся вам.

І вона дістала. Довго копирсалася в купі пожовклих, просякнутих кислим духом папірців, старих стрічок, злежаного одягу в бляшаній скрині у кутку, а я, стоячи позаду, нетерпляче стежив за незграбним шпортанням її ревматичних пальців. Нарешті вона знайшла те, чого шукала.

Я вихопив конверт з її рук і витрусив із нього листа. Він був написаний на бланку готелю «Монкастелло» і датований 3 серпня 1915 року. В листі говорилося:

«Люба сестро!

Сьогодні я пішов до губернатора Стентона й розповів йому, як мене вигнали, мов собаку, з посади, де я працював багато років, бо треба було підмастити того Ірвіна, що не дав ходу позову проти ділків із «Сазерн бель ф’юел», і як він зайняв моє місце й отримує таку платню, яка мені й не снилася за всі довгі літа ревної праці. До того ж він тепер у них віце-президент. Вони обдурили мене, обвели круг пальця, а його зробили віце-президентом за те, що дав себе купити. Але губернатор Стентон не став мене слухати. Він спитав, які я маю докази, і я переповів йому те, що казав мені кілька місяців тому містер Сеттерфілд,— як замазали ту справу і як наша компанія має віддячити Ірвінові. Та тепер Сеттерфілд усе те заперечує. Дивиться мені в очі й твердить, що ніколи такого не казав. Отже, я не маю ніяких доказів, і губернатор Стентон не буде розслідувати цю історію.

Я більш нічого не можу вдіяти. Як ти знаєш, я звертався й до політичних противників губернатора Стентона, але вони не захотіли зі мною розмовляти. Бо той безбожний мерзотник Маккол, що верховодить ними, зв’язаний із «Сазерн бель». Спершу вони начебто зацікавились, а тепер тільки сміються з мене. Що я можу зробити? Я старий і недужий. Мені вже ніколи не звестися на ноги. І для тебе я буду лише тягарем, а не підмогою. Що я можу зробити, сестро?

Ти завжди була добра до мене. Дякую тобі. Прости мене за те, що я намислив учинити, але я хочу піти до нашої святої матері та нашого любого батька, що були до нас такі добрі й ласкаві, і привітають мене на тому світі, і осушать мої сльози.

До побачення, до того благословенного дня, коли ми знову зустрінемось у пресвітлому царстві.

Мортімер

Р. S. Я позичив під свою страховку чималі гроші. Мене змусили до цього програші на біржі. Дещо все-таки там залишиться, але якщо стане відомо про вчинок, який я замислив, тобі не сплатять тих грошей.

Р. S. Мого годинника, якого лишив мені батько, віддай Джуліанові — він шануватиме цю пам’ятку, дарма що тільки двоюрідний брат.

Р. S. Мені б легше було вчинити замислене, якби не гнітила думка, чи отримаєш ти мою страховку. Я вклав у неї гроші,і вони повинні віддати їх тобі».

Отак наставивши сестру, як ошукати страхувальну компанію, бідолаха подався на той світ, де мати й батько мали осушити його сльози. Він був увесь у тому листі, Мортімер Лонзо, зі своєю розгубленістю, безпорадністю, побожністю, жалем до себе, дрібним хитруванням, мстивістю,— усе те виразно проступало крізь тонке плетиво старомодного бухгалтерського почерку, може, трохи хисткішого, ніж звичайно, але з усіма крапками над «і» та рисочками над «т».

Я засунув листа назад у конверт і сховав до кишені.

— Я зроблю з нього фотокопію,— сказав я старій,— а тоді поверну вам. Фотокопію треба буде засвідчити. А вам доведеться піти зі мною до нотаріуса скласти заяву про вашу розмову з губернатором Стентоном.— Я підійшов до стола, взяв дві банкноти, що там лежали, й віддав їй.— Третю сотню одержите після візиту до нотаріуса. Надівайте капелюшка.

Отже, по багатьох місяцях я таки досяг свого. Бо ніщо не зникає без сліду, ніколи не зникає. Завжди знаходиться якась нитка — анульований чек, пляма від губної помади, слід на клумбі, презерватив на доріжці парку, судомний біль у давній рані, перший дитячий черевичок, збережений на спомин, чужа домішка в крові. І всі часи — це єдиний час, і всі ті, хто давно помер, і не жили, й не житимуть, аж поки ми не дамо їм життя, заговоривши про них, і очі їхні благально звернені до нас із мороку.

Ось у що віримо ми всі, дослідники історії.

І ми любимо істину.

Розділ шостий

Коли я навідав міс Літлпо в її брудному, просмерділому лисячим духом лігві у Мемфісі й тим завершив своє дослідження, був уже кінець березня 1937 року. Ця робота забрала в мене майже сім місяців. Та за цей час сталося й чимало інших подій. Второкурсника Тома Старка назвали півзахисником символічної збірної Півдня, і він відзначив цей успіх тим, що увігнав дорогий жовтий спортивний автомобіль у кювет на одному з численних нових шосе імені свого батька. На щастя, перший на місце пригоди наспів не якийсь там язикатий переїжджий, а патруль дорожньої поліції, отож пляшку з недопитим речовим доказом напевне пожбурили в ніч, і вона згинула в темній болотній воді. Поряд з непритомним тілом Блискавки Другого Курсу лежало ще одне тіло, притомне, але покалічене, бо в дорогій жовтій забавці з Томом була дешева забавка тієї ж масті, на ім’я Каресс Джонс. І для Каресс та пригода закінчилася не в болоті, а на операційному столі. Вона була така ласкава, що не вмерла, хоч надалі вже навряд чи придалася б на роль супутниці в автомобільних прогулянках. Зате батько її був далеко не такий ласкавий. Він тупотів ногами, жадав крові й погрожував судом, в’язницею і широким розголосом. Одначе його запал досить скоро пригасили. Звісно, це обійшлося не дешево. Та зрештою все залагодили без зайвого шуму. Містер Джонс займався перевезенням вантажів, і хтось розтлумачив йому, що ваговози їздять по дорогах, які належать штатові, і що чимало контрактів з власниками транспорту укладають саме урядові відомства.

Том не дістав і подряпини, хоча й пролежав три години в лікарні, поки опритомнів, а тим часом Хазяїн, білий як накрохмалене простирадло, з розкуйовдженим чубом, безтямними очима й зрошеним потом обличчям, ходив сюди-туди по вестибюлю, товчучи кулаком однієї руки долоню другої й так само важко, надсадно дихаючи, як і його син у палаті за дверима. Потім приїхала Люсі Старк — десь близько четвертої години ранку,— з червоними, але сухими очима, прибита горем. І між ними зчинилася сварка. Але це вже після того, як їм сказали, що з Томом усе гаразд. Бо доти Хазяїн усе ходив сюди-туди й тяжко дихав, а Люсі сиділа, втупивши очі перед себе. Та коли їх заспокоїли, вона підвелася, підійшла до нього і сказала:

— Ти повинен покласти цьому край.— Голос її було ледве чути.

Хазяїн стояв, дивлячись їй в обличчя важким, безтямним поглядом; потім звів руку, незграбно, як ведмідь лапою, доторкнувся до Люсі й промовив пересохлими губами:

— Йому… йому ж нічого не загрожує, Люсі. З ним усе гаразд.

Вона похитала головою.

— Ні, з ним не гаразд.

— Але ж лікар…— Хазяїн нерішуче ступив до неї.— Лікар сказав…

— Ні, з ним не гаразд,— повторила Люсі.— І не буде гаразд, поки ти не наставиш його на розум.

Обличчя Хазяїна враз набігло кров’ю.

— Слухай, якщо ти знову про футбол… якщо ти…

То була їхня давня незгода.

— Ні, не тільки про футбол. Хоча й від нього чимало шкоди — уявив себе героєм, більш нічого в світі не існує… Та ще гірше все те, що з ним пов’язане… Хлопець росте розбещений, себелюбний, ледачий…

— Мій син не буде пестунчиком. А ти цього хочеш!

— Я воліла б побачити його мертвим, ніж таким, яким ти робиш його задля свого пустого гонору.

— Не мели дурниць!

— Ти занапастиш його.— Голос Люсі був спокійний і рівний.

— К бісу, хай він буде справжнім чоловіком. Я ріс, не знаючи ніякої втіхи. То нехай хоч він потішиться замолоду. Я хочу, щоб він пожив собі на втіху. Я тільки бачив, як розважаються інші, а сам ніколи не мав розваг. Отож хочу, щоб йому…

— Ти занапастиш його,— промовила вона отим своїм спокійним і рівним, наче присуд долі, голосом.

— Та послухай же ти, хай тобі чорт!..— вигукнув Хазяїн, але в цю мить я вислизнув за двері й тихенько причинив їх за собою.

Одначе лиха пригода з Томом була не єдиною подією тієї зими.

Були ще плани Анни Стентон добитися від властей штату коштів для дитячого притулку. І зрештою вона отримала досить щедру подачку й була страшенно задоволена собою. Хвалилася, що незабаром має дістати субсидію ще на два роки, потрібну, як вона казала, просто до зарізу,— та, мабуть, і справді так, бо ще в 1929 році джерела приватної доброчинності майже вичерпались, і останні років сім чи більше з них ледь капало.

Був клопіт з Четвертою округою, яку ще й досі міцно тримав під рукою Макмерфі. Один з його прибічників потрапив до конгресу у Вашінгтоні, куди було хоча й далеко, проте ближче, ніж до місяця, і там привселюдно висловлював свої думки про Хазяїна, даючи поживу для газетних заголовків по всій країні; отож Хазяїн купив собі кілька передач по радіо і висловив у них свої думки про конгресмена Пітіта, повідавши народові детальний життєпис згаданого конгресмена, що йому, як з’ясував дослідний відділ Хазяїна, аж ніяк не випадало давати волю язику. Хазяїн і словом не відповідав на промови Пітіта — він узяв у роботу самого промовця. Звісно, він добре знав, що argumentum ad hominem⁶¹ облудний. «Хай він собі буде облудний,— казав Хазяїн,— але, їй-богу, він і корисний. Коли маєш добрячий argumentum, то завжди можеш так настрахати hominem’а, що йому доведеться зайвий раз прати спідні».

Пітіт після того ледве оклигав, проте Макмерфі — слід віддати йому належне — не відступався від свого. І Малюк Даффі не відступився. Він уперто вмовляв Хазяїна доручити головний підряд на будівництво лікарні Гладунові Ларсону, який мав великий вплив у Четвертій окрузі й, напевне, переконав би Макмерфі, а простіше кажучи, продав би його. Хазяїн слухав Даффі так само уважно, як ото слухають лопотіння дощу по покрівлі, і казав: «Атож, Малюк, атож, колись про це поговоримо». Або: «К бісу, Малюк, переміни платівку». А то й зовсім нічого не казав і тільки дивився на Даффі важким, зосередженим, оцінюючим поглядом, так ніби навіщось знімав з нього мірку,— дивився й мовчав, аж поки голос Даффі поступово завмирав і наставала цілковита тиша, серед якої було чути лише, як вони дихають: Малюк — із присвистом, часто й уривано, як на таку гору м’яса; Хазяїн — рівно й глибоко.

Тим часом Хазяїн просто-таки снив наяву отією своєю лікарнею. Він їздив у північно-східні штати й оглядав там найбільші і найкращі медичні заклади: Центральну лікарню в Массачусетсі, Пресвітеріанську в Нью-Йорку, Центральну у Філадельфії та багато інших. «Богом присягаюся,— казав він,— хай там вони й чудові, а моя буде ще краща, хай вони й великі, а я збудую ще більшу, і кожен злидень у нашому штаті зможе прийти туди й дістати яку завгодно допомогу, не заплативши й цента». У тих своїх подорожах він більш не марнував часу на ресторанних співачок чи букмекерів, а цілком віддавав його діловим розмовам з медиками, архітекторами й адміністраторами лікарень. А коли повертався, кабінет його потопав у світлокопіях креслень, записниках, заповнених його нотатками, книжках з питань архітектури, опалення, дієтетики, організації лікарняної справи. І хоч коли б ти зайшов до нього, він зводив на тебе очі й казав без будь-яких передмов, наче ти весь час був там: «Так от, у массачусетській Центральній вони зробили…» Атож, лікарня справді стала для нього мов рідна дитина.

Одначе Малюк Даффі не здавався.

Якось увечері, прийшовши до Особняка, я побачив Ласуна, що сидів у високому вишукано-простому холі з розгорнутою на колінах газетою, розібраним 0,38 у руці та бляшанкою рушничної олії на підлозі біля ніг; я спитав, де Хазяїн, подивився, як його губи тяжко силкуються вимовити слово й як бризкає з них слина, а тоді, зрозумівши з його кивка назад, що Хазяїн у бібліотеці, рушив туди й постукав у великі двері. Та тільки-но відчинив їх, як наразився просто на Хазяїнові очі, спрямовані на мене, наче дула десятизарядної двостволки, і прикипів до місця.

— Ось поглянь! — мовив він до мене, зводячись на широкій шкіряній канапі, де напівлежав перед тим.— Поглянь!

І рвучко повернувся, так що дула його двостволки вперлися в Малюка Даффі, який стояв перед ним на прикамінному килимку, і, здавалося, сало з нього витоплювалось просто на очах, куди швидше, ніж від вогню в каміні.

— Поглянь! — знову мовив до мене Хазяїн.— Цей мерзотник намагався мене обвести, накинути мені отого Гладуна Ларсона, щоб я його прийняв і вислухав. Припер його сюди аж із Дюбуавілла й думав, я зустріну їх страшенно чемно. Та дідька їм лисого, а не чемності! — Він знов обернувся до Малюка.— То як, був я чемний?

Малюк не міг видобути з себе й звуку.

— Був чи ні? Кажи, хай тобі чорт! — гримнув Хазяїн.

— Ні,— озвався Малюк, наче з дна глибокої криниці.

— А таки ні,— підтвердив Хазяїн.— Я й на поріг його не пустив.— Він кивнув на зачинені двері позад мене.— Сказав, як захочу його бачити, то сам пришлю по нього, а тепер хай забирається під три чорти. Але ти…— і він тицьнув пальцем на Малюка,— ти…

— Я думав…

— Ти думав мене обвести, хотів, щоб я купив його. А я не збираюсь його купувати. Я його розчавлю. І так уже накупив задосить сучих синів. Розчавиш такого, та й по всьому, а купиш — то ще гадай, чи надовго ти його купив. Ні, годі з мене, накупив уже донесхочу. Даремно я й тебе не розчавив. Але я гадав, що купую тебе назавжди. Що ти боятимешся мене.

— Та що ви, Хазяїне,— сказав Малюк.— Що ви, Хазяїне, це ж несправедливо, ви ж знаєте, як ми всі до вас… Та й взагалі… І не тому, що боїмося, а…

— А слід би боятися, ой слід,— мовив Хазяїн несподівано тихо й лагідно. Як ото мати над колискою дитини.

Одначе Малюка від тих слів ще дужче пройняв піт.

— Ну, а тепер забирайся! — звелів Хазяїн, уже цілком недвозначним тоном.

Я подивився на двері, що їх квапливо причинив за собою Малюк, і сказав:

— Отакий ти ласкавий до своїх виборців.

— Хай йому чорт,— мовив Хазяїн і повалився назад на шкіряну канапу, відсунувши вбік розкидані світлокопії.

Він потягся рукою до коміра, покрутив гудзика, а тоді нетерпляче рвонув його з м’ясом і смикнув донизу вузол краватки. Тоді покрутив з боку в бік своєю масивною головою, ніби комір душив його.— Хай йому чорт,— повторив він майже ображено,— невже він не може зрозуміти, що я не хочу, щоб він стромляв свого носа в це діло? — І знову відсунув від себе світлокопії.

— А чого ж ти сподівався? — спитав я.— Тут ідеться про шість мільйонів. Де ти бачив, щоб мухи не летіли до маслоробки, коли збивають масло?

— До цього масла хай не потикається.

— Він керується елементарною логікою. Як видно, Ларсон ладен продати Макмерфі. За підряд. Він тямущий будівельник. І він…

Хазяїн рвучко сів на канапі, пильно поглянув на мене й запитав:

— То й ти такої заспівав?

— Я тут ні до чого,— відповів я, знизавши плечима.— Про мене хоч сам будуй свою лікарню, голіруч. А я лише сказав, що з погляду Малюка його дії цілком логічні.

— Невже ти не розумієш? — запитав Хазяїн, вдивляючись мені в обличчя.— Хай тобі чорт, невже й ти не можеш зрозуміти?

— Я розумію те, що мені зрозуміло.

— Невже не можеш зрозуміти? — повторив Хазяїн, підхоплюючись з канапи.

І в ту ж мить, як він став на ноги й ледь помітно хитнувся, я збагнув, що він напідпитку. А він підступив до мене, схопив рукою вилогу мого піджака, легенько шарпнув мене і, втупившись мені в обличчя,— тепер, зблизька, я побачив, що очі його налиті кров’ю,— знову запитав:

— Невже й ти не можеш зрозуміти? Я будую найкращу в країні, найкращу в світі лікарню і не дам такій паскуді, як Малюк, лізти в це діло своїми брудними лапами. Я назву її лікарнею Віллі Старка, і вона стоятиме ще довго по тому, як я помру й піду в непам’ять, і ти помреш, і всі ті сучі сини помруть, і кожен, кому треба, зможе прийти туди, навіть не маючи й цента в кишені, і…

— …і проголосувати за тебе,— докинув я.

— Мене вже не буде на світі,— сказав він,— і тебе не буде, і мені начхати, проголосує він за мене чи ні, а він зможе прийти туди і…

— …і благословити твоє ім’я,— докінчив я.

— Під три чорти! — Хазяїн зібгав мою вилогу у великому кулаці й добряче труснув мене.— То ти насміхатися!.. Ану перестань шкіритись… перестань, а то…

— Слухай,— сказав я йому,— я до тих твоїх холуїв не належу, отож посміхаюсь, коли мені хочеться.

— Джеку… ах ти ж чорт, Джеку… та я ж не хотів… а ти стоїш і шкіришся. Хай тобі чорт, невже ти не розумієш? Невже не розумієш?..— І, далі тримаючи мене за вилогу, він присунув до мене своє велике обличчя й уп’явся очима мені в очі.— Ну, кажи! Невже ти не розумієш, що я не дозволю тим мерзотникам паскудити своє діло? Лікарню Віллі Старка! Невже не розумієш? А на чолі її я поставлю таку людину, що кращої годі й шукати. Будь певен! Кращих і не буває. Атож, сер, навіть у Нью-Йорку кажуть, що це саме той, кого мені треба. І ти, Джеку, ти…

— Що таке? — озвався я.

— Ти залучиш його.

Я вивільнив свою вилогу, розгладив її і повалився в крісло.

— Кого це «його»? — запитав я.

— Доктора Стентона,— відповів Хазяїн.— Доктора Адама Стентона.

Я мало не вискочив з крісла. На сорочку мені посипався попіл сигарети.

— І давно в тебе ці симптоми? — спитав я.— А рожеві слони тобі не ввижаються?

— Ти залучиш Стентона,— відповів він.

— У тебе галюцинації,— сказав я.

— Ти залучиш його,— суворо повторив Хазяїн.

— Хазяїне,— сказав я.— Адам мій давній приятель. Я знаю його, як рідного брата. Він ненавидить тебе з усіма тельбухами.

— А я й не прошу, щоб він мене любив. Я прошу його очолити мою лікарню. Любити мене нікому не обов’язково. Навіть тобі.

— Ми всі вас любимо,— мовив я, наслідуючи Малюка Даффі.— Ви ж знаєте, як ми всі до вас…

— Залучи його,— сказав Хазяїн.

Я встав, потягся, позіхнув і рушив до дверей.

— Піду вже,— мовив я.— Завтра, коли в тебе проясниться в голові, я послухаю, що ти мені скажеш.— І зачинив за собою двері.

Та й завтра, коли в голові у нього прояснилось, я почув те саме: «Залучи Стентона».

Отож я подався до тісної і занедбаної чернечої келії, де серед усього того безладу, навалених на крісла книжок та паперів, поряд з брудною чашкою із засохлою кавовою гущею, яку не прибрала кольорова служниця, глузливо вишкіряло зуби чудове фортепіано,— і друг мого дитинства зустрів мене так, наче він не був Знаменитістю, а я — Невдахою (обидва слова з великої літери), поклав руку мені на плече, назвав мене на ім’я і подивився на мене своїми чистими крижанисто-прозорими голубими очима, що були докором усьому непевному, брудному й безчесному і, як і сумління, ніколи не знали вагань. Зате усмішка, що обережно знімала твердий шов з його рота, зігрівала тебе несміливим теплом — таким, яке іноді з подивом відчуваєш на зимовому осонні десь наприкінці лютого. Своєю усмішкою він немовби вибачався за те, що він такий, який є, за те, як він дивиться на тебе і що бачить. Вона не так прощала всі провини тобі й цілому світу, як просила пробачення за його власну провину — за те, що він пильно дивиться в лице всьому перед собою, а заразом і тобі. Але всміхався він не часто. І до мене всміхнувся не тому, що я — це просто я, а тому, що я був його Друг Дитинства.

Друг Дитинства — це єдиний твій друг у житті, бо він не бачить тебе таким, який ти є. Він бачить своїм внутрішнім зором обличчя, якого давно вже не існує, він вимовляє ім’я чи прізвисько — Скіпка, Малий, Шкет, Рудь, Злюка, Джек, Дейв,— що належало колись тому неіснуючому обличчю, а тепер внаслідок якоїсь безглуздої, химерної плутанини у всесвіті приліпилося до цього неприємного й надокучливого незнайомця. Одначе він скоряється дурній всесвітній химері й називає цього нудного незнайомця ім’ям, що по праву належить хлоп’ячому обличчю і тим далеким літам, коли високий хлоп’ячий голос лунав над оповитим сутінками плесом, шепотів уночі біля багаття чи озивався вдень серед людної вулиці: «А ось послухай це: ”На кряжі Венлок ліс шумить. Зелена рунь хвилює схили…”»⁶². Друг Дитинства — то справжній твій друг, бо він тебе вже не бачить.

Чи, може, й не бачив ніколи. А бачив у тобі тільки один з багатьох предметів дивовижного навколишнього світу, що розгортався перед ним. І дружба була несподіваним відкриттям, яке він мав комусь подарувати у винагороду за той новий запаморочливий світ, що розкривався в нього на очах, мов квітка нічної красуні. Кому подарувати — то 6aйдуже, аби тільки подарувати, і якщо поруч трапився ти, тебе й наділено всіма привілеями друга, і відтоді вже не має значення, який ти є насправді. Друг Дитинства назавжди лишається єдиним твоїм другом, бо йому байдужісінько й до власної вигоди, й до твоїх чеснот. У цій дружбі йому начхати на Здобуте Становище чи Схиляння перед Вищим — два усталені критерії дружби дорослих,— і, коли з’являється отакий нудний незнайомець, він з усмішкою подає руку (не бачачи твого справжнього обличчя), називає тебе на ім’я (що вже не співвідноситься з твоїм обличчям) і каже: «А, Джеку, страшенно радий тебе бачити! Заходь, друже, заходь!»

Отож я сидів у одному з його розхитаних крісел, з якого він прибрав книжки, і пив його віскі, і чекав нагоди промовити: «Слухай, я маю щось тобі сказати, але не зчиняй галасу, поки я не закінчу».

Він не зчинив галасу, поки я не закінчив. Та, власне, говорив я не довго. Я сказав:

— Губернатор Старк хоче, щоб ти очолив нову лікарню і медичний центр.

Якщо бути точним, він не зчинив галасу і тоді. Не озвався й звуком. Тільки з хвилину дивився на мене зосередженим лікарським поглядом, так наче мої симптоми потребували особливої уваги, а потім повільно похитав головою.

— Подумай добре,— сказав я.— Може, ця пропозиція не така безглузда, як здається. Вона має свої принади…

Та голос мій затих, не докінчивши фрази, бо я побачив, що він знову похитав головою і всміхнувся, і ця усмішка вже не прощала мені, а тільки смиренно просила пробачення за нього — за те, що він не такий, як я, не такий, як iнші, не такий, як цілий світ.

Якби ж то він не всміхнувся. Чи всміхнувся б зухвалою, глузливою усмішкою: іди ти, мовляв, к бісу. Чи навіть усмішкою, що прощала б мені. Якби ж то його смиренна, але сповнена гідності усмішка не просила мене пробачити йому — тоді все могло б обернутись інакше. Та він усміхнувся саме так, чи то від якоїсь внутрішньої наповненості, чи то від величі ідеї, що нею він жив,— хоч яка вона, в біса, була і хоч якого біса він волів так жити,— і все повернуло на те, до чого ми зрештою прийшли. Усміхнувшись отак, він ніби став перехожим, що спинився кинути жебракові долар і, розкривши гамана, дав йому змогу примітити там грубу пачку грошей. Якби жебрак не побачив тієї пачки, він ніколи б не подався назирці за перехожим аж туди, де немає вуличних ліхтарів. І не так його вабили ті гроші, як пекла ненависть до їх власника, що дав йому долар.

Так от, коли він отак усміхнувся й сказав: «Мене принади не цікавлять»,— я відчув не те боязке, мов від зимового сонця, тепло, яким завжди віяло від його усмішки, а щось зовсім інше, чому я не міг знайти назви, але то була вже не відлига, а сама зима, гостра крижана бурулька в серці. І я подумав: «Гаразд, то ось як ти всміхаєшся… ось як…»

А тоді, хоч ця думка вже й зникла,— якщо можна сказати, що думка зникає, бо вона зринає з глибин нашої свідомості й туди ж таки западає,— тоді я сказав:

— Але ж ти не знаєш, які то принади. Приміром, Хазяїн ладен дати тобі необмежені кошти й цілковиту свободу дій.

— Твій Хазяїн,— проказав він так, що його верхня губа відкопилилася дужче, ніж звичайно, і відкрила зуби, а «з» аж задзижчало,— даремно сподівається купити мене. Я маю,— і повів оком по захаращеній, занедбаній кімнаті,— все, що мені треба.

— Хазяїн не такий дурень. Невже ти справді думаєш, що він хоче тебе купити?

— Не купить,— відказав він.

— То що ж, по-твоєму, він спробує зробити?

— Залякати мене. Це буде наступний хід.

— Ні,— хитнув я головою,— не те. Тебе не залякаєш.

— А тільки цим він, здається, й бере. Або купує, або залякує.

— Подумай ще,— сказав я.

Він підвівся з крісла, збуджено пройшовся по витертому зеленому килиму, а тоді рвучко обернувся до мене.

— Хай не думає, що йому вдасться мене улестити,— промовив з люттю.

— Тебе ніхто не улестить,— лагідно сказав я,— ніхто в світі. А знаєш чому?

— Чому?

— Зараз поясню. Був колись такий Данте, то він сказав, що по-справжньому горда людина, яка знає, чого вона варта, ніколи не впаде у гріх заздрості, бо не може припустити, що їй є кому заздрити. Так само він міг би сказати, що горда людина, яка знає собі ціну, ніколи не здасться на лестощі, бо вважає, що ніхто не здатен знайти в ній такі чесноти, про які б вона не знала сама. Ні, лестощами тебе не взяти.

— Тим більше йому,— похмуро мовив Адам.

— Нікому,— сказав я.— І він це знає.

— На що ж тоді він сподівається? Невже гадає, що я…

— А ти подумай,— сказав я.

Він стояв посеред витертого зеленого килима, ледь нахиливши голову й пильно дивлячись на мене, і чисту, прозору голубінь його очей туманила легенька тінь. Але не сумніву чи тривоги — то була тінь запитання, подиву.

Одначе й це вже щось. Не багато, але щось. Не удар лівою в щелепу, від якого підгинаються ноги й забиває дух. Просто легенько зачепили по носі й трохи дряпнули грубою рукавичкою. Нічого небезпечного — лише мить розгубленості. Та все ж якась перевага. Закріплюй її.

І я повторив:

— А ти подумай.

Він мовчки дивився на мене, і тінь у його очах стала виразніша — наче хмарка над голубою водою.

— Гаразд,— мовив я,— скажу тобі. Він знає, що ти найкращий лікар у наших краях, але не наживаєшся на цьому. Отже, як видно, до грошей тобі байдуже, а то б ти лупив з людей стільки, скільки й інші, чи принаймні не розтринькував би того, що одержуєш. Розваги тобі також не потрібні — ти мав би їх досхочу, бо ти знаменитість, ще досить молодий, не каліка. Не потрібні тобі й життєві вигоди, бо тоді б ти не працював, як навіжений, і не мешкав в оцій норі. Але він знає, чого тобі треба.

— Від нього мені не треба нічого,— твердо сказав Адам.

— Ти певен, Адаме? — спитав я.— Справді певен?

— Під три чорти…— почав був він, і до обличчя йому прилила кров.

— Він знає, чого тобі треба,— урвав його я.— Можу сказати двома словами.

— Ну-ну.

— Тобі треба робити добро.

Це його враз угамувало. Рот його розкрився, наче в рибини, яку витягли з води.

— Атож,— мовив я.— Він знає твою таємницю.

— Не розумію, що за…— знову почав він гнівно.

Але я не дав йому доказати.

— Та заспокойся ти, соромитись цього нема чого. Просто невинне дивацтво. Ти, друже, не можеш бачити хворої людини, щоб не накласти на неї рук. Не можеш бачити зламаної кінцівки, щоб не взятися тут-таки вправляти її. Не можеш бачити людини з якоюсь болячкою всередині, щоб не вхопити у свої білі, дужі й страшенно вправні пальці ножа та не вирізати її. Усе це не більш як дивацтво, друже. Чи така собі надхвороба, на яку ти сам слабуєш.

— На світі хтозна-скільки хворих людей,— похмуро мовив він,— але я не розумію…

— Біль — це зло,— весело сказав я.

— Біль — лиш одне із зол,— відказав він,— але сам собою він не зло.

— Коли в мене болить зуб, мені не до розумувань на цю тему,— заперечив я.— Одначе факт лишається фактом: ти такий, який ти є. І Хазяїн,— я ледь наголосив останнє слово,— знає це. Він знає, чого ти хочеш. Знає твою слабинку, друже. Ти хочеш робити добро, і він дасть тобі змогу робити його з великим розмахом.

— Добро,— жорстко мовив він і скривив свою довгу й тонку верхню губу.— Добро… З біса доречне слово, коли йдеться про такого, як він.

— Справді? — недбало кинув я.

— Кожній рослині потрібен певний клімат, а ти знаєш, який клімат навколо того суб’єкта. Чи мав би знати.

Я знизав плечима.

— Річ добра сама собою — якщо вона добра. Когось поймає любосна сверблячка, і він пише сонета. Чи стане гіршим той сонет,— якщо він добрий, у чому я сумніваюся,— через те, що дама, в яку втьопався автор, заміжня і, отже, його пристрасть, так би мовити, незаконна? Чи перестане роза бути розою, якщо…

— Ну, це ти зовсім не туди заїхав,— перебив він.

— Он як, я не туди заїхав,— мовив я і підвівся з крісла.— Тисячу років тому, коли ми були хлопчаками й сперечалися цілісінькі ночі і я заганяв тебе в глухий кут, ти завжди казав так само. Чи здолає класний боксер класного борця? Чи здолає лев тигра? Хто кращий поет — Кітс чи Шеллі? Що таке добро, істина, краса? Чи є бог? Сперечалися до ранку, і я завжди брав гору, але ти, негіднику,— і я ляснув його по плечу,— ти завжди казав, що я не туди заїхав. Ні, малий Джеккі ніколи не заїжджає не туди. І ніколи не веде пустих балачок, і…— Я озирнувся й згріб своє пальто та капелюха.— 3 цією думкою я тебе залишу і…

— Страх яка глибока думка,— сказав Адам, але він уже всміхався й знову був моїм товаришем, Другом Дитинства.

Та я пустив це повз вуха й сказав:

— Ти не можеш закинути мені, що я не відкрив своїх карт, своїх і Хазяїнових, а тепер я зникаю, щоб устигнути на вечірній поїзд до Мемфіса, де я маю зустрітися з медіумом.

— З медіумом? — перепитав він.

— З вельмитямущим медіумом на ім’я міс Літлпо, і вона передасть мені звістку з Потойбіччя, що Хазяїнову лікарню очолить один чорнявий, гарний із себе і знаменитий сучий син, на прізвище Стентон.

З цими словами я грюкнув дверима і, спотикаючись, побіг униз темними сходами, бо в таких будинках ніхто не міняє перегорілих лампочок, на площадках стоять дитячі коляски, килимова доріжка вичовгана до ниток, а у вогкому повітрі тхне собаками, пелюшками, капустою, старими бабами, горілим жиром і одвічною людською долею.

Я зупинився на темній вулиці і озирнувся на будинок. Штора на одному з вікон не була спущена, і я побачив за столом у малесенькій кухні-їдальні гладкого лисого чоловіка в сорочці, що нависав над своєю тарілкою, мов лантух, поставлений сторч на стілець, поруч стояла дівчинка й смикала його за руку, а жінка у бахматому, геть вицвілому платті, із звислими рівними пасмами волосся, несла від плити паруючу каструлю — тато прийшов, як завжди, пізно, і в нього болить кісточка на нозі, і знову прострочено плату за квартиру, і Джонні потрібні нові черевики, а Сьюзі принесла погані оцінки,— і Сьюзі мляво смикала його за руку, не зводила з нього придуркуватих очей і з присвистом дихала крізь аденоїди, і в різкому світлі голої лампочки, що звисала зі стелі, буяли ядучі, з відтінком мідного купоросу, барви на криво повішеному малюнку Максфілда Парріша⁶³. Десь у будинку гавкав собака, а ще десь надсадно плакало немовля. І все те було Життя, і Адам Стентон жив у самісінькій його гущі, так що ближче вже й нікуди, тулився до того життя, дихав капустяним духом, натикався на дитячу коляску, вклонявся у вестибюлі свіжоспеченому юному подружжю, що трималося за руки й жувало гумку, чув за тонкою переділкою стогін старої жінки, якій уже не дожити до літа (рак — пояснив мені він), ходив по витертому килиму між купами книжок та розхитаними кріслами. Можливо, він тулився до Життя, щоб зігрітися, бо власного життя не мав — тільки роботу, скальпель та ще оту чернечу келію. Чи, може, і не для того, щоб зігрітися. Може, він нахилявся до Життя, мацав йому пульс, спостерігав його своїми глибоко посадженими, зосередженими голубими лікарськими очима, заклопотаний і готовий дати таблетку, влити мікстуру, пустити в діло скальпель. Може, хотів бути якнайближче до нього, щоб його власні діла не втрачали сенсу. Щоб вони й самі стали Життям. А не просто вправним застосуванням практичного вміння, набутого людиною завдяки тому, що вона одна з усіх тварин має розвинений великий палець.

Та, власне, то дурниця, бо хоч би чим ти жив — це однаково Життя. І слід про це пам’ятати, зустрівши колишнього шкільного товариша, що каже: «А ось в останній нашій експедиції на Конго…» — або: «Е, та в мене прегарна жіночка і трійко чудових дітлахів…» Треба пам’ятати про це й тоді, коли сидиш у холі готелю, або, спершись на стойку, розмовляєш з барменом, або стоїш увечері на початку березня серед темної вулиці й заглядаєш в освітлене вікно. І запам’ятати, що в малої Сьюзі аденоїди, а хліб напевне підгорів, і податися геть, бо час мені ціпка узяти і до поїзда рушати, щоб весь гріх із себе зняти. Атож, хоч би чим ти жив, це однаково Життя.

Коли я повернувся й пішов вулицею, у будинку гримнула музика, така гучна, що заглушила крик немовляти й здвигнула старі муровані стіни. То було Адамове фортепіано.

Я встиг на поїзд до Мемфіса, провів там три дні, відбув спіритичний сеанс із міс Літлпо і повернувся. З фотокопіями та офіційними письмовими свідченнями у портфелі.

Повернувшись, я знайшов у поштовій скриньці телефонний виклик. Номер був Аннин, потім у трубці озвався Аннин голос, і, як завжди, у мене стріпнулось і впало серце, мовби жаба шубовснула у порослий лататтям ставок. І по воді пішли кола.

Її голос сказав, що їй треба мене побачити. Я відповів, що це дуже просто й що вона може бачити мене до кінця своїх днів. Вона пустила повз вуха цей мій невинний жартик,— чого він, власне, й заслуговував,— і сказала, що повинна зустрітися зі мною негайно. У «Склепінні», запропонував я, і вона погодилась. «Склепіння» був Слейдів бар.

Я прийшов туди перший і випив із самим Слейдом серед м’якого світла, тихої музики та блискучого хрому, і, дивлячись на круглий, кольору слонової кістки Слейдів череп, на його дорогий костюм і на величну блондинку за касою, із сумом пригадав той давній, ще за сухого закону, ранок, коли в задній кімнаті своєї загидженої мухами пивнички Слейд, тоді ще з густою чуприною і з порожніми кишенями, відмовився допомагати Даффі, коли той намагався напоїти пивом братика Віллі з провінції, що хотів лимонаду й згодом став Віллі Старком. Це й вирішило Слейдову долю. І ось тепер, п’ючи з ним по чарці й дивлячись на нього, я зачудовано думав, від якої ж дрібнички часом залежить загибель чи порятунок людини.

Потім я поглянув у дзеркало за стойкою і побачив, як у двері заходить Анна Стентон. Чи, власне, як її відображення заходить у відображення дверей. Якусь хвилю я зволікав, не обертаючись до дійсності. А натомість і далі дивився на відображення там, за склом, наче на давній спомин, раптом вихоплений з крижаної брили пам’яті,— так, буває, дивишся взимку на вмерзлий у прозору кригу струмка яскравий багряно-золотий листок і враз пригадуєш собі осінню пору, коли всі ті барвисті золоті й багряні листки святково прикрашали гілля дерев і їх заливали потоки сонячного світла, якому, здавалося, ніколи не буде кінця. Одначе тут був не спомин, це була сама Анна Стентон, що стояла в прохолодній глибині дзеркала над рядами блискучих пляшок і сифонів, трохи віддалік на синьому килимі, дівчина — та ні, вже й не скажеш, що дівчина, а молода жінка,— п’ять футів і чотири дюйми на зріст, із стрункими тугими литками, тендітними стегнами, але такими округлими, ніби їх виточено на токарному верстаті, та станом, що його, здавалося, можна обхопити пальцями,— і все це було у сірому фланелевому костюмі зумисне строгого чоловічого крою, що насправді просто-таки виставляв напоказ сховані під ним аж ніяк не чоловічі принади.

Вона стояла біля дверей і ще не почала нетерпляче постукувати ногою по синьому килиму, а спокійно озирала залу, поволі повертаючи з боку на бік гладеньке свіже обличчя під блакитним фетровим капелюшком. У дзеркалі я бачив, як зблискували голубінню її очі.

Потім вона помітила мою спину біля стойки й рушила до мене. Я не озирнувся і не перехопив її погляду в дзеркалі. Спинившись позад мене, вона покликала:

— Джеку.

Я не обернувся.

— Слейде,— мовив я,— ця незнайома жінка скрізь переслідує мене. Я думав, у вас тут пристойний заклад. То чи не могли б ви щось удіяти?

Слейд рвучко повернувся й поглянув на незнайому жінку, чиє обличчя враз пополотніло, а очі спалахнули, мов два дугові ліхтарі.

— Дамочко,— сказав Слейд,— слухайте, дамочко…

Та дамочка вже поборола миттєве заніміння, і до обличчя їй прилила кров.

— Джеку Берден! — мовила вона.— Якщо ти зараз же не…

— Вона знає, як вас звуть,— сказав Слейд.

Я обернувся й опинився віч-на-віч із дійсністю — вже не з давнім спомином із криги пам’яті, а з чимось розпашілим, люто-котячим, смертоносним, наелектризованим, ладним ось-ось вибухнути.

— Ну, скажу я вам! — вигукнув я.— Та це ж моя наречена! Познайомтеся, Слейде, це Анна Стентон. Ми збираємось одружитися.

— А-а-а,— мовив Слейд з обличчям безвиразним, мов брудна тарілка в раковині.— Радий по…

— Ми одружимося в дві тисячі п’ятдесятому році,— сказав я.— То буде бучне весілля у червні місяці, і…

— То буде смертовбивство у березні місяці,— озвалась Анна,— і в цю ж таки мить.— Кров уже відлила їй від щік, вона всміхнулась і подала руку Слейдові.

— Радий познайомитися,— промовив Слейд, і хоч обличчя його й далі лишалося незворушне, наче в дерев’яного індіанця перед тютюновою крамничкою, проте очі не обминули жодної деталі під жакетом.— Вип’єте чогось?

— Дякую,— відказала Анна й попросила мартіні.

Коли ми випили, вона сказала:

— Нам треба йти, Джеку.— Тоді ще раз подякувала Слейдові і повела мене в ніч, сповнену неонового світла, бензинового чаду, пахощів смаженої кави та гудків таксі.

— У тебе чудове почуття гумору,— зауважила Анна.

— Куди ми йдемо? — ухилився я од відповіді на її зауваження.

— Хлюст!

— Куди ми йдемо?

— І коли ти подорослішаєш?

— Куди ми йдемо?

Ми йшли навмання бічною вулицею повз обертові двері кафе та устричних барів, повз газетні кіоски та старих жінок, що продавали квіти. Я купив Анні гарденії і, подаючи їй букетик, сказав:

— Може, я й справді хлюст, але це тільки один із способів убивати час.

Ми пройшли ще півкварталу серед юрби, що, вируючи, вливалася й виливалася крізь обертові двері.

— Куди ми йдемо?

— Я б нікуди з тобою не пішла,— відказала вона,— але нам треба поговорити.

Ми саме поминали ще одну стару квіткарку. Отож я взяв другий букетик гарденій, заплатив сорок центів і тицьнув його Анні, сказавши:

— Якщо не будеш чемна, я завалю тебе цими бісовими квіточками.

— Ну гаразд,— мовила вона,— гаразд, я буду чемна та мила.— І сперлася мені на руку, пристосовуючись до моєї ходи й тримаючи квіти у вільній руці, а сумку під пахвою.

Отак у ногу, але мовчки ми пройшли ще півкварталу. Я дивився вниз, спостерігаючи, як мелькають її ноги,— раз-два, раз-два. Її чорні замшеві черевики, дуже строгі, схожі на чоловічі, твердо стукали підборами по тротуару, але черевики були маленькі, і тендітні кісточки заворожливо мигтіли — раз-два, раз-два.

Потім я запитав:

— Куди ми йдемо?

— Та просто гуляємо,— відказала Анна.— Я така неспокійна, що не можу всидіти на місці.

Ми йшли далі, в напрямі до річки.

— Я хотіла поговорити з тобою,— сказала вона.

— Ну то говори. Співай. Виливай душу.

— Не зараз,— спокійно мовила вона й звела на мене очі, і в світлі вуличного ліхтаря я побачив, що обличчя в неї дуже поважне, навіть стурбоване. Шкіра на ньому була ніби розгладжена й туго натягнена на бездоганної форми основу. У цьому обличчі не було нічого зайвого і завжди ледь помітно прозирало старанно стримуване й тамоване нервове напруження, загнане в гладеньку оболонку позірного спокою, мов полум’я лампи під скло. Та я бачив, що того вечора Анні було важче, ніж звичайно, тамувати напруження. Здавалося, ще трохи викрутити гніт — і скло трісне.

Я промовчав, і ми пройшли ще трохи далі. Тоді вона сказала:

— Потім. А поки що просто прогуляймося.

І ми прогулювалися. Вулиці з барами, більярдними та ресторанами, де за обертовими дверима гриміла чи скімлила музика, вже лишилися позаду. Тепер ми йшли брудною темною вуличкою, де попід стінами будинків гасали двоє хлопчаків, час від часу уривчасто й глухо погукуючи, мов болотяні птахи. Усі вікна в тих будинках були закриті віконницями, лише подекуди крізь них пробивався тонесенький промінчик світла чи ледь чутний звук голосів. Ближче до літа, коли потеплішає, тут вечорами сидітимуть на ганках люди й перемовлятимуться між собою, а якщо ти чоловік і йдеш самотою, там чи там котрась жінка невимушено кине: «Гей, любчику, хочеш?..» Бо то вже район кубел розпусти і деякі з тих будинків — саме такі кубла. Одначе тепер, напровесні, та ще пізно ввечері, всяке життя, хоч яке воно є в тих будинках — добре чи погане,— ще заховане глибоко в темних шкаралупах із мокрої крихкої цегли чи потрісканого дерева. А от десь через місяць, на початку квітня, коли ген за містом водяні гіацинти заполонять кожний дюйм чорної води в протоках, притоках, затоках і затонах своїм буйним, грубим, м’ясистим задушливим цвітом усіх відтінків від ніжно-лілуватого до соромітно-бурякового; і свіжі, зворушливі, мов дівочі сни, ясно-зелені пагінці на старих кипарисах розвинуться у звичайне собі віття; і з мочарів через шосе посунуть лискучі, слизькі, кольору болотяного мулу мокасинові змії завтовшки з руку, і твоє переднє колесо, наїхавши на одну з них, підскочить, шваркне й з глухим бамкотом торохне її об спід крила; і над мочарами закипить мошва, день і ніч коливаючи повітря своїм дзижчанням, схожим на шум електричного вентилятора; і як їхатимеш поночі, то десь на мочарах пугукатимуть і плакатимуть сови, і в тих звуках учуватимуться любов, і смерть, і прокляття, а котрась одна вирине із чорної пітьми в пучок світла твоїх фар, наразиться на радіатор і вибухне, мов розпорота пір’яна подушка; і навколишні поля потопатимуть у буйній траві — шорсткій чи липкій і соковитій,— що її худоба їсть і їсть, але ніколи не набирає тіла, бо та трава росте з чорнозему, і, хоч би як глибоко сягало її коріння, хай і до самісіньких глибин, там буде все той самий чорний масний злежалий грунт і ні одного камінця, щоб дати траві кальцію,— то от, десь через місяць, на початку квітня, коли поза містом діятимуться всі ті речі, на цій вулиці, якою йшли тепер Анна Стентон і я, одного вечора розколються шкаралупи старих будинків і вихлюпнуть назовні усе замкнуте в них життя.

Та поки що ця вулиця була безлюдна й темна, лише в кінці кварталу виднівся похилений ліхтар, у світлі якого між будинків із зачиненими віконницями маслянисто блищала бруківка, і все те скидалося на театральну декорацію. Здавалося, зараз недбалою ходою вийде героїня, обіпреться на ліхтарний стовп і запалить сигарету. Але вона не вийшла, і ми з Анною Стентон і далі простували серед тих декорацій, що не здавалися картонними лише тоді, коли ти доторкався рукою до гладенької вогкої цегли чи до шерехатого тиньку. Простували мовчки. Чи не тому, що в такій з біса екзотичній, схожій на театральну декорацію місцині кожне вимовлене слово прозвучало б так, наче його придумав якийсь патлатий вихлястий молодик, що мешкав в одному з тих картонних будинків, десь під самим дахом (і з вікном на глухе подвір’я — атож, чорт забирай, саме на подвір’я) і написав п’єсу для Маленького Театру, на початку якої героїня недбало йде ледь освітленою вулицею між картонними будинками і, спершись на похилений ліхтарний стовп, запалює сигарету. Одначе Анна Стентон не була тією героїнею, тож вона не спинилася біля ліхтарного стовпа й не промовила ані слова, і ми пішли далі.

Ми йшли далі, аж поки вийшли до річки, де стояли склади, а від берега у воду, наче пальці, витикалися доки. Їх залізні дахи тьмяно блищали у світлі вуличних ліхтарів. Над громаддям доків плавав і клубочився густий туман, а в просвітах то там, то там видно було оксамитово-чорну гладеньку непорушну воду, що тьмяно відсвічувала, мов залізо дахів, чи лисніла, наче мокре прилизане хутро морського котика. За доками ледь бовваніли проти темного неба куці щогли вантажних суден. Десь нижче за водою жалісно озивався гудок. Ми йшли повз доки й дивилися на річку, чорну поверхню якої встеляв клоччастий, мов вата, туман. Він слався над самою водою, і, коли ти дивився поверх нього, здавалося, ніби стоїш уночі на горі і під тобою на багато миль попереду залягають хмари. На протилежному березі світилося кілька вогників.

Ми порівнялися з причалом, де літніми надвечір’ями я не раз бачив, як екскурсійні пароплави забирали на борт пасажирів, що вирушали на прогулянку по річці присвітлі місяця,— збуджену, галасливу, обтяжену малечею, налиту лимонадом і віскі, мокру від поту юрбу. Та тепер там не було великого колісного пароплава, білого, як весільний торт, химерного й неправдоподібного зі своїми червоними та позолоченими прикрасами, не чулося ні свистків, ні механічного піаніно, що вигравало «Діксі». Скрізь було тихо, як у домовині, й безлюдно, як у пустелі Гобі безмісячної ночі. Ми пройшли в кінець причалу, сперлись на поруччя і стали дивитися на річку.

— Ну? — мовив я.

Анна мовчала.

— Ну?— повторив я.— Здається, ти хотіла поговорити.

— Про Адама,— сказала вона.

— А що там з Адамом? — спокійно запитав я.

— Ти ж знаєш… чудово знаєш… ти ж був у нього…

— Слухай,— сказав я, відчуваючи, як шугає мені в голову кров і як гострішає мій голос,— я справді був у нього й запропонував йому роботу. Він дорослий чоловік, і якщо це йому не до душі, хай відмовиться. Отож нема чого звинувачувати мене і…

— Я тебе не звинувачую,— заперечила Анна.

— То й не треба нападатися на мене,— сказав я.— Якщо Адам не може зважитись, не може сам дати собі раду, я в цьому не винен.

— Та я й не звинувачую тебе, Джеку. Ти став такий дражливий, Джеку, слова тобі не скажи.

Вона поклала долоню на мою руку, що лежала на поруччі, легенько поплескала по ній, і я відчув, як тиск у мені впав на кілька атмосфер.

— Якщо він не може сам дати собі раду, то ти…— знову почав я.

Та вона швидко й різко урвала мене:

— Не може. У тім-то й річ.

— Та послухай, я ж тільки переказав йому пропозицію.

Її рука, покладена на мою, щоб заспокоїти мене й знизити тиск пари, раптом стислась, і нігті з біса боляче вп’ялися мені в тіло. Я аж сахнувся, та, навіть сахнувшись, почув, як Анна тихо й напружено, майже пошепки, сказала:

— Ти можеш умовити його прийняти цю пропозицію.

— Він дорослий чоловік і…— почав був я.

Але вона знов урвала мене:

— Ти повинен його умовити… повинен!

— Якого біса…— мовив я.

— Ти повинен,— повторила вона тим самим напруженим голосом.

Я був певен, що з-під її пальців на моїй руці вже виступила кров.

— Хіба ж не ти щойно вичитувала мені за те, що я тільки переказав йому цю пропозицію,— дорікнув їй я,— а тепер я повинен умовляти його прийняти її.

— Я хочу, щоб він прийняв її,— сказала Анна, і рука її розтислася.

— Побий мене бог, коли я щось розумію,— зауважив я, звертаючись до чорного міжзоряного простору, і втупив погляд у її обличчя. Було темно, і я бачив тільки, яке воно неприродно біле, аж крейдяне, і як блищать у темряві її очі, але зрозумів, що вона говорить цілком серйозно.— То ти хочеш, щоб він погодився? — повільно запитав я.— Ти, дочка губернатора Стентона й сестра Адама Стентона, хочеш, щоб він погодився на це?

— Повинен погодитись,— відказала вона, і я побачив, як її тендітні руки в рукавичках учепилися в поруччя, і мені стало жаль те поруччя. Вона дивилася на клубчастий килим туману над річкою, мов з гори на хмари, що оповили темний світ унизу.

— Чому? — спитав я.

— Я пішла до нього,— сказала вона, не відводячи погляду від річки,— поговорити про це. Коли я йшла, то ще не була певна, що йому слід погодитись. Тоді ще не була, та коли побачила його, впевнилася.

Щось у її словах непокоїло мене, як ото шум за сценою, чи порошинка в оці, чи сверблячка, коли в тебе зайняті руки й не можна почухатись. Я слухав, що вона каже, але причина була не в самих її словах. У чомусь іншому. Та я не міг збагнути, в чому. Тож облишив тим часом цю думку й слухав далі, що каже Анна.

— Зрозуміла, тільки-но побачила його,— провадила вона,— умить зрозуміла.— Знаєш, Джеку, він був такий знервований… просто ненормальний якийсь… а я ж тільки спитала його. Наче відгородився від усього… від усіх… Навіть від мене. Ну, не те щоб відгородився, але немає вже між нами того, що раніш.

— Він так багато працює,— зауважив я непереконливо.

— Працює…— проказала вона за мною. — Авжеж, він багато працює. Ще зі студентських літ працював, мов чорний раб. Щось його весь час підстьобує, підстьобує… Не гроші, не кар’єра, не… ну не знаю що…— Голос її завмер.

— Усе дуже просто,— сказав я.— Він хоче робити добро.

— Добро…— луною озвалася вона. А тоді сказала: — Я завжди теж так думала… Він і справді робить добро… але…

— Але що?

— Ой, не знаю… Не слід би таке казати… не слід… але я мимоволі думаю, що ота його робота… хай він навіть робить добро… але все те лише спосіб відгородитися від світу. Навіть від мене… так, навіть від мене.

Вона помовчала, потім сказала:

— Ой Джеку, ми страшенно посварилися. Просто жах. Я прийшла додому й цілу ніч проплакала. Ти знаєш, як ми завжди були між собою. І раптом — така страшна сварка. Ти ж знаєш, як між нами велося? Знаєш? — вимогливо запитувала вона, схопивши мене за руку, ніби змушувала погодитись, сказати, що я знаю, як між ними велося.

— Так,— підтвердив я,— знаю.— Тоді поглянув на неї і раптом злякався, що вона знов заплаче; але вона не заплакала — я мав би знати, що такі, як вона, плачуть лише вночі у подушку. Якщо плачуть узагалі.

— Я сказала йому…— провадила Анна.— Сказала, що коли він хоче робити добро… справжнє добро… то оце якраз слушна нагода. Якраз таке діло. Взяти під свою руку медичний центр. Навіть розширити його. Ну, і все таке інше. Та його враз наче кригою скувало. Він сказав, що й духу його там не буде. Тоді я почала дорікати йому, що він себелюбний… себелюбний і надто гордий… що для нього власна гордість важливіша за все. І за добрі діла, і за його обов’язок. А він люто поглянув на мене, схопив за руку та й каже: ти нічого не розумієш, людина має певні обов’язки й перед собою. Я сказала, що то все від надмірної гордості, тільки від гордості, а він: атож, я гордий, що не заплямував себе брудом, а коли ти хочеш, щоб це сталося, то можеш…— Вона замовкла, тяжко зітхнула, як видно, набираючись духу доказати все до кінця.— Ну, він хотів сказати, що я можу забиратися геть. Але не сказав. І я рада…— Вона знову помовчала.— Я рада, що він цього не сказав. Принаймні не сказав уголос.

— Та він такого й не думав,— докинув я.

— Не знаю… не знаю. Побачив би ти, як люто палали його очі і як побіліло й викривилось обличчя. Ну скажи мені, Джеку,— і вона знову шарпнула мене за руку, наче я не хотів їй відповідати,— чому він опирається? Чому він такий? Невже не розуміє, що повинен узятися до цього? Що там потрібна саме така людина, як він, і що це його обов’язок? Чому, Джеку? Чому?

— Якщо казати все як є,— відповів я,— тому що він Адам Стентон, син губернатора Стентона, онук судді Пейтона Стентона і правнук генерала Моргана Стентона, і все своє життя він живе із свідомістю того, що були такі часи, коли всім орудували добромисні, великодушні люди в панчохах та черевиках зі срібними пряжками, чи в синіх мундирах континентальної армії, чи у фраках, чи хай навіть у скунсових і оленячих шапках — він, Адам Стентон, не сноб,— люди, що сідали за круглий стіл і щиросердо обговорювали питання загального добра. Тому що він романтик і створив в уяві свою картину світу, а коли світ не відповідає цій картині, то ладен відцуратися від нього. Навіть якби довелося вихлюпнути із змилками й дитину. А це,— додав я,— у таких випадках завжди неминуче.

Мої слова змусили Анну замислитись. Вона відвернулася від мене і якусь хвилю знов видивлялася на оповиту туманом річку. Потім прошепотіла:

— Треба, щоб він погодився.

— Ну що ж,— сказав я,— коли ти хочеш, щоб він погодився, то мусиш змінити оту картину світу в його свідомості. Або я не знаю Адама Стентона.

А я таки знав Адама Стентона і в цю хвилину бачив перед собою його обличчя, туго обтягнуте шкірою, з вольовим ротом, схожим на добре загоєну рану, та глибоко посадженими голубими очима, що виблискували чистою кригою.

Вона нічого не відповіла.

— Це єдиний спосіб,— сказав я,— то, може, спробуй вдатися до нього.

— Треба, щоб він погодився,— прошепотіла вона, й далі дивлячись на річку.

— Ти дуже цього хочеш?

Вона обернулася до мене, і я пильно поглянув їй в обличчя. Потім вона мовила:

— Над усе в світі.

— Це правда? — спитав я.

— Щира правда. Це потрібно йому. В цьому його порятунок. — Вона знов схопила мене за руку. — Потрібно йому самому. Більше, ніж будь-кому іншому, йому самому.

— Ти певна?

— Певна,— палко відказала вона.

— Я питаю, чи певна ти, що справді цього хочеш? Над усе в світі?

— Так,— сказала вона.

Я вдивлявся у її обличчя. Це було прекрасне обличчя,— а як не прекрасне, то ще краще,— туге, гладеньке, ощадливо виліплене, довершене обличчя; воно біліло в сутіні, наче мармур, і на ньому темними жаринами жевріли очі. Я вдивлявся в це обличчя, і тієї миті більш нічого для мене не існувало, а всі запитання просто згинули, немов упали в туман під нами і їх понесла геть безгучна масляниста течія.

— Так,— повторила Анна пошепки.

Та я й далі не відводив погляду від її обличчя — це вперше я бачив його по-справжньому за стільки років, бо побачити щось отаким зірким, ясним поглядом можна, тільки відсторонившись від часу і запитань.

— Так,— прошепотіла вона й поклала руку мені на зап’ясток, цього разу легенько.

І цей дотик ураз повернув мене до дійсності.

— Ну гаразд,— мовив я, стріпнувшись,— але ж ти не знаєш, про що просиш.

— То байдуже,— відказала вона.— Ти можеш його переконати?

— Можу,— сказав я.

— Чому ж ти не зробив цього?.. Чому зволікав?.. Чому…

— Боюся,— повільно відповів я,— боюся, що я б ніколи цього не зробив… принаймні в такий спосіб… якби ти, ти сама, не попросила мене.

— А як ти можеш це зробити? — запитала вона, стиснувши мою руку.

— Дуже просто,— сказав я. — Я можу змінити картину світу, яку він створив у своїй уяві.

— Яким чином?

— Дам йому урок історії.

— Урок історії?

— Так. Я ж історик, хіба ти забула? А ми, історики, знаємо, що людина — створіння дуже складне, вона не буває тільки добра чи тільки погана, а завжди добра й погана водночас, і добре в ній випливає з поганого, а погане з доброго, і все так перемішалося, що й сам чорт ногу зломить. Одначе Адам — учений, і для нього в усьому існує чіткий лад: коли молекула кисню стикається з двома молекулами водню, вона завжди поводиться однаково, і кожна річ завжди лишається сама собою,— отож, коли Адам-романтик створює у своїй уяві картину світу, вона виходить така сама, як і та, з якою має справу Адам-учений. У всьому чіткий лад. Усе раз і назавжди визначене. Молекула добра завжди поводиться однаково. Молекула зла завжди поводиться однаково. У нього…

— Годі,— звеліла Анна,— годі. Кажи, що там у тебе. Ти намагаєшся уникнути прямої відповіді. Заговорюєш мені зуби. Ану кажи.

— Гаразд,— мовив я.— Пригадуєш, я питав тебе про суддю Ірвіна — чи опинявся він у скруті? Таки опинявся. І дружина його не була багатою. Він тільки думав, що вона багата. І тоді він узяв хабара.

— Суддя Ірвін? — перепитала вона.— Хабара?

— Так,— відказав я. — І я можу це довести.

— Він… він був другом мого батька._ він…— Вона замовкла, випросталась, відвернула від мене обличчя й утупила очі в простір над річкою, а тоді твердо, ніби не до мене, а до цілого світу, промовила:— Ну, це ще ні в чому не переконує. То ж суддя Ірвін.

Я не відповів. І теж звернув погляд у темряву, на клубчастий туман над водою.

Та хоч я й не бачив Анни, проте відчував, як вона знов повернулася до мене.

— Ну скажи що-небудь,— мовила вона, і я вловив у її голосі неспокій.

Але я нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і слухав, як у тиші плюскоче вода об занурені в туман підпори причалу.

Потім Анна сказала:

— Джеку… а мій… мій батько… і він…

Я не відповів.

— Ти боягуз! — кинула вона.— Боїшся мені сказати.

— І він,— сказав я.

— Узяв хабара? І він? Він? — Вона знов щосили шарпала мене за руку.

— Ну, це вже занадто…— відповів я.

— Занадто, занадто…— передражнила вона мене і, не пускаючи моєї руки, голосно засміялася. Тоді раптом бридливо відштовхнула мою руку і сахнулася вбік.— Не вірю! — заявила вона.

— Це правда,— сказав я.— Він знав про Ірвіна й покривав його. Я можу це довести. Маю документи. Мені дуже жаль, але це правда.

— Ах, тобі жаль! Страшенно жаль! Ти розкопав усе це, всі ці брехні… для того… для того Старка… для нього… і тепер тобі страшенно жаль…— Вона знов засміялася, а тоді рвучко повернулась і побігла геть по причалу, спотикаючись і все так само сміючись.

Я кинувся за нею.

Я наздогнав її майже в кінці причалу і вже хотів був схопити, коли із затінку під стіною складу виступив поліцай і гукнув:

— Гей, приятелю!

В ту мить Анна спіткнулась, і я підхопив її під руку. Її хитало.

Поліцай підійшов до нас.

— У чому річ?— запитав він.— Чого ви гналися за цією дамою?

— З нею істерика,— швидко відповів я,— і я хотів допомогти їй, вона трохи випила, якусь там чарчину-другу, і з нею істерика, бо її спіткало велике горе…

Поліцай — дебелий, присадкуватий, волохатий — перевальцем підступив ближче і, нахилившись до Анни, втягнув носом повітря.

— … і вона так тяжко вражена, що мусила випити, і в неї почалась істерика. Я хочу провести її додому.

Його м’ясисте, з чорною щетиною обличчя звернулося до мене.

— Ось я проведу вас додому,— погрозив він.— У поліційному фургоні. Як не будете належно поводитись.

Він просто патякав. Я розумів, що то пусте патякання, аби лиш почути свій голос, бо година була вже пізня і він осовів і знудився знічев’я. Я це розумів і мав би шанобливо сказати, що поводитимусь належно, чи, може, засміятися й навіть підморгнути: мовляв, ну що ви, капітане, я й сам її доведу куди треба. Та я не зробив ні того, ні того. Я був збуджений і мусив підтримувати Анну, що хиталась у мене під рукою, уривчасто й шумно дихаючи, а тут іще його клята гладка щетиниста пика перед очима. Отож я сказав:

— Чорта лисого ти проведеш.

Очі його полізли на лоба, обличчя набігло темною кров’ю, і, крутячи в руці свого кийка, він швидко підступив майже впритул до нас.

— Не чорта лисого, а вас обох, і оце зараз же, бог мені свідок! — сказав він, а тоді додав: — Ану рушай.— І, тицьнувши мене кийком, повторив: — Ану рушай.

Він штовхав мене в кінець причалу, де, напевне, був постовий телефон.

Я ступив два чи три кроки, відчуваючи кінець кийка в себе на попереку й тягнучи Анну, що не озивалась ані словом. Потім схаменувся.

— Чуєш, ти, коли не хочеш завтра вранці вилетіти з поліції, то послухай, що я тобі скажу.

— Ось я тобі послухаю! — відказав він і вже добре двигнув мене кийком у нирку.

— Якби не дама,— сказав я,— я б не став тебе спиняти: копай собі яму. Згоден навіть прокататися до відділка. Та я раджу тобі добре подумати.

— Добре подумати! — перекривив він, плюнув убік і знову двигнув мене.

— Зараз я засуну руку в кишеню,— мовив я,— але там не пістолет, а тільки гаман, і тоді я щось тобі покажу. Ти чув коли про Віллі Старка?

— Аякже,— відповів він. І двигнув мене кийком.

— А про Джека Бердена чув? — спитав я.— Про газетяра, що ніби секретар у Віллі?

Він якусь мить думав, і далі штовхаючи мене.

— Чув,— буркнув нарешті.

— То, може, тобі цікаво буде побачити мою візитну картку,— сказав я і сягнув рукою по гамана.

— Ану не рипатися,— звелів він і спинив кийком мою руку.— Я сам дістану.

Він витяг з моєї кишені гамана й уже намірився розкрити його. Із принципу.

— Тільки розкрий,— сказав я,— і тоді вже вилетиш однаково, хоч викликай фургон, хоч ні. Дай сюди.

Поліцай віддав мені гамана. Я дістав звідти картку й тицьнув йому в руки. Він став роздивлятись її у тьмяному світлі ліхтарів.

— От біс,— просичав він, так наче вийшло повітря з дитячої кульки,— де ж мені було знати, що ви звідти?

— Іншим разом спершу дізнайся,— відказав я,— а тоді вже пустуй. Ану виклич мені таксі.

— Слухаюсь, сер,— мовив він, ненавидячи мене своїми поросячими очицями на брезклому обличчі.— Слухаюсь.— І пішов до постового телефону.

Раптом Анна випручалась, і я подумав, що вона хоче втекти. Отож знову схопив її.

— Ого, який ти чудовий…— заговорила вона хрипким шепотом.— Такий чудовий, що куди… просто неперевершений… Угамовуєш грубіянів… розправляєшся з поліцаями… просто чудо…

Я стояв і тримав її, не дослухаючись до її слів, тільки відчуваючи в собі якийсь тягар, холодний камінь.

— …ти такий чудовий… і чистий… і все таке чудове й чисте…

Я не озивався.

— …такий уже ти чудовий… і чистий, і дужий… справжній герой…

— Пробач, я повівся, як сучий син,— мовив я.

— Не доберу, про що саме ти кажеш,— глузливо-лагідно прошепотіла вона, так злісно наголосивши оте «саме», що воно ввігналося мені в бік, мов бандерилья. А тоді рвучко відвернулася й більш і оком на мене не повела, і лікоть, що його я стискав, так само міг належати й манекенові у вітрині, і отой тягар у мене в шлунку був наче вкритий слизом камінь на дні глибокого колодязя, і поросячі очиці на брезклому, вкритому чорною щетиною обличчі вернулися й ненавиділи мене в глухій, повній туману ночі, і десь на річці жалісно скимлів гудок; а в таксі Анна Стентон забилася в куток якнайдалі від мене й сиділа дуже рівно, і по її білому обличчю раз у раз перебігало світло вуличних ліхтарів. Вона не озивалася до мене. Аж поки ми виїхали на вулицю з трамвайною колією. Тоді вона сказала:

— Вийдеш тут. Сядеш на трамвай. Я не хочу, щоб ти віз мене додому.

І я вийшов.

Шостого вечора по тому я почув голос Анни Стентон у телефонній трубці. Він промовив:

— Оті, як їх… оті папери, про які ти казав… надішли їх мені.

Я відповів:

— Я сам їх принесу.

Голос сказав:

— Ні. Надішли.

Я сказав:

— Гаразд. З одного документа в мене є зайва фотокопія. Завтра я зроблю копію з другого і надішлю обидві разом.

Голос сказав:

— Фотокопії… Отже, ти не довіряєш мені.

Я сказав:

— Завтра надішлю їх.

У чорній трубці клацнуло. А потім забринів тонкий, мов свист вітру, протяглий звук — звук простору, що швидко віддаляється від тебе, й безконечності, й цілковитої порожнечі.

Щовечора, повернувшись до своєї кімнати в готелі, я дивився на телефон. Я казав собі: «Він задзвонить». Одного разу мені навіть причулося, що він задзвонив, бо той раптовий пронизливий дзеленькіт постійно бринів у кожному моєму нерві. Але телефон тоді не дзвонив. То я просто почав засинати. А іншим разом я зняв трубку й приклав її до вуха, щоб почути, як у ній бринить тонкий протяглий звук усіх отих речей, які я називав.

Щовечора я питав біля конторки у вестибюлі, чи не дзвонили мені й не залишили свій номер. Так, номери часом залишали. Та все не ті.

Тоді я піднімався до своєї кімнати, де був телефон і портфель з фотокопією листа й письмовими свідченнями з Мемфіса. Я ще не віддав їх Хазяїнові. Навіть не сказав йому про них. Хоча й збирався віддати. Цього вимагали правила гри. Але не тепер. Трохи згодом. Після того як задзвонить телефон.

Та він не дзвонив.

А натомість десь через тиждень увечері, завернувши за ріг до свого коридора, я побачив якусь жінку, що сиділа на канапці недалеко від моїх дверей. Я намацав у кишені ключа, встромив його в замкову щілину і вже збирався зайти, коли відчув, що та жінка стоїть поруч мене. Я обернувся до неї. То була Анна Стентон. Вона підійшла безгучно по м’якому килиму. Та й не диво, з її легкою ходою.

— Так налякала, аж серце покотилося,— сказав я і, широко розчинивши двері, додав: — Заходь.

— Мені здавалося, ти дуже дбаєш про мою репутацію,— озвалася вона.— Принаймні вихвалявся, що дбаєш. Одного разу.

— Пригадую,— відказав я.— Та все ж таки заходь.

Вона зайшла й зупинилася посеред кімнати спиною до мене, і я зачинив двері. Тільки тепер я помітив у руці в неї, крім сумки, конверта із цупкого паперу.

Не обертаючись до мене, вона ступила до письмового стола біля стіни й кинула на нього конверт.

— Ось, візьми,— мовила вона.— Твої фотокопії. Повертаю їх. Я повернула б і оригінали, якби ти їх мені довірив.

— Знаю,— відказав я.

— Це було жахливо,— сказала вона, все ще не обертаючись до мене.

Я підійшов і доторкнувся до її плеча.

— Мені дуже прикро,— мовив тихо.

— Це було жахливо. Ти не уявляєш собі.

Я не уявляв собі, як це було жахливо. Отож мовчки стояв позад неї, більш не наважуючись торкнутися її і пальцем.

— Ти не уявляєш собі,— повторила вона.

— Ні,— мовив я,— не уявляю.

— Справді жахливо.— Анна повернулась, глянула на мене широко розплющеними очима, і я немов полетів у глибокий колодязь.— Жахливо,— провадила вона.— Я показала їх йому… ці папери… а він прочитав і застиг на місці… ані руш… і ні пари з уст… а обличчя пополотніло, тільки чути було, як він дихає. Тоді я доторкнулась до нього, а він подивився на мене… і довго так дивився… А потім каже… дивиться на мене й каже: «Ти…» Ото й тільки: «Ти…» І дивиться на мене.

— Пропади все воно пропадом,— мовив я.— А до чого ж тут ти? Чом він не звинувачує губернатора Стентона?

— Звинувачує,— відповіла вона.— Ще й як звинувачує. У тім-то й весь жах. Як він його звинувачує. Батька. Ти пам’ятаєш… ти пам’ятаєш, Джеку…— Вона простягла руку й поклала мені на лікоть.— Пам’ятаєш… нашого батька… який він був… як він читав нам уголос… як любив нас… як навчав Адама і пишався ним… скільки часу йому віддавав, сам навчав усього… А пам’ятаєш, Джеку, як він сідав біля каміна, я тоді була ще зовсім мала, і читав нам уголос, а я клала голову йому на коліна… Ой Джеку, ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю,— мовив я.

— Атож,— сказала вона,— атож… мама померла, і батько робив усе, що міг… він так пишався Адамом… і ось тепер Адам… тепер…— Анна пустила мою руку, відступила і розгублено піднесла пальці до скронь.— Ой Джеку, що ж я зробила? — прошепотіла вона.

— Ти зробила те, що вважала за потрібне,— твердо сказав я.

— Так,— прошепотіла вона.— Справді так.

— Що зроблено, те зроблено,— додав я.

— Атож, зроблено,— промовила вона голосно й зціпила зуби так, що враз стала схожа на Адама — і твердим, міцно стуленим ротом, і туго напнутою шкірою обличчя,— а коли вона підвела голову, так наче хотіла окинути поглядом цілий світ, я відчув, що ладен заплакати. Якби мав такий звичай.

— Атож,— підтвердив я,— зроблено.

— Він погодиться,— сказала Анна.

І я мало не запитав: «На що? На що він погодиться?» Бо в цю хвилину зовсім забув, навіщо розповів Анні про ту історію, навіщо дав їй фотокопії, навіщо вона показала їх братові. Забув, що все воно мало певну мету. Але тепер згадав і запитав її:

— Ти його переконала?

— Ні.— Вона повільно похитала головою.— Ні, я нічого не казала. Просто дала йому ті папери. І він зрозумів.

— І що?

— Я вже казала тобі. Він пильно подивився на мене й мовив: «Ти…» Отак, як оце я. А я йому: «Адаме, не кажи так, не треба, Адаме, не треба!» — «Чому?» — запитав він. «Бо я люблю тебе,— кажу,— і його люблю, батька». А він усе дивиться на мене, тоді каже: «Любиш його!— А потім:— Та хай він буде проклятий!» Я закричала: «Адаме, Адаме!..» Але він одвернувся, пішов до спальні й зачинив за собою двері. Тоді я вийшла на вулицю і довго ходила сама поночі. Щоб стомитися й заснути. Три дні він не озивався. А тоді подзвонив, щоб я прийшла до нього. Я прийшла, і він віддав мені оце.— Вона кивнула на конверт з фотокопіями.— І звелів переказати тобі, що він згоден. Щоб ти все залагодив. І більш нічого.

— І того задосить,— сказав я.

— Авжеж,— мовила вона й рушила повз мене до дверей. Узялася за ручку, повернула її і розчинила двері. Тоді обернулася до мене й додала:— Авжеж, таки задосить.

І вийшла.

Та вже за порогом стала, тримаючись за одвірок.

— Одне прохання…— сказала вона.

— Яке? — спитав я.

— Зроби мені ласку,— відповіла вона.— Перш ніж пустити в діло оті… папери… покажи їх судді Ірвіну. Дай йому шанс. Принаймні шанс.

Я погодився.

Великий чорний «кадилак», тьмяно поблискуючи капотом під вуличними ліхтарями,— мені було видно це навіть із заднього сидіння,— тихо шурхотів своїми дорогезними шинами під гіллям дерев, що зеленіло молоденьким листячком, бо був уже початок квітня. Потім ми звернули на вулицю, де таких гарних, розлогих дерев ніколи й не бувало.

— Тут,— сказав я.— Отой будинок праворуч, одразу за бакалією.

Ласун спинив «кадилака» біля бровки лагідно, наче мати, що цілує свою любу дитинку на добраніч. Тоді оббіг його спереду, щоб відчинити дверці Хазяїнові. Та Хазяїн уже стояв на тротуарі. Я теж вибрався з машини й став поруч нього.

— Ось воно, це кубло,— мовив я і рушив уперед.

Бо ми прибули з візитом до Адама Стентона.

Коли я сповістив Хазяїна про те, що Адам Стентон прийняв його пропозицію і доручив мені залагодити справу, Хазяїн сказав:

— Так-так.— Тоді зміряв мене поглядом з ніг до голови і додав: — Ти просто-таки Свенгалі.

— Еге ж,— мовив я,— чистий Свенгалі.

— Я хочу побачитися з ним,— сказав Хазяїн.

— Спробую привезти його сюди.

— Сюди? — перепитав Хазяїн.— Та ні, я сам до нього поїду. Якого біса, це ж він робить мені послугу.

— Ну, ти ж начебто губернатор, хіба ні?

— Твоя правда, я таки губернатор,— сказав Хазяїн,— зате він — док⁶⁴ Стентон. Коли поїдемо?

Я сказав, що їхати треба пізно ввечері, в інший час його не застанеш.

І ось ми приїхали пізно ввечері, зайшли в під’їзд занедбаного багатоквартирного будинку і рушили сходами нагору, натикаючись на дитячі коляски й вдихаючи дух капусти та пелюшок.

— Оце-то житло він собі знайшов,— зауважив Хазяїн.

— Атож,— погодився я,— і багато хто не може збагнути чому.

— Здається, я можу,— сказав Хазяїн.

А поки я міркував, може він це збагнути чи ні, ми зупинилися біля дверей, я постукав, зайшов і став перед незворушними очима Адама Стентона.

Якусь мить, поки за нами тихенько прослизав Ласун і я зачиняв двері, Адам і Хазяїн мовчки дивились один на одного. Потім я обернувся від дверей і сказав:

— Губернаторе Старк, це доктор Стентон.

Хазяїн ступив крок уперед і простяг руку. Не знаю, може, мені тільки здалося, але, перш ніж потиснути її, Адам начебто завагався. Та, певне, й Хазяїн це помітив, бо, коли Адам урешті подав йому руку, він, потискаючи її, раптом посміхнувся й сказав:

— Ну, бачите, друже, не такий я вже й страшний.

І тоді, їй-богу, Адам теж усміхнувся.

Потім я сказав:

— А це містер О’Шійн.

І Ласун перевальцем ступив уперед, простяг свою куцу кінцівку, на якій, мов набита рукавичка, теліпалася долоня, і, скрививши обличчя, завів:

— Д-д-ду… д-д-ду…

— Дуже приємно,— сказав Адам. Від погляду його не сховався відстовбурчений піджак під Ласуновою лівою рукою. І він обернувся до Хазяїна.— То оце і є один з ваших громил, про яких стільки говорять? — запитав, тепер уже явно без тіні усмішки.

— Та де в біса,— відказав Хазяїн.— Ласун носить його при собі як забавку. А загалом Ласун просто приятель. І за кермом йому нема рівних.

Ласун дивився на нього, мов собака, якого почухали за вухом.

Адам стояв і мовчав. Я вже був подумав, що зараз усе поламається. Та врешті Адам промовив з холодною чемністю:

— Може, сядете, панове?

Ми сіли.

Ласун нишком видобув з бічної кишені піджака грудочку цукру, вкинув її до рота й почав смоктати, від чого його захарчовані ірландські щічки ще дужче позападали, а очі блаженно затуманились.

Адам сидів, виструнчившись на краєчку старезного крісла, й чекав.

Хазяїн угруз у такому ж ветхому кріслі напроти й начебто не квапився починати розмову. Та нарешті сказав:

— Ну, доку, то яка ваша думка?

— Про що? — запитав Адам.

— Про мою лікарню.

— Гадаю, населення штату матиме з неї певну користь,— відказав Адам. Тоді додав: — А ви — певну кількість голосів.

— Голосів до цього не приплутуйте, друже,— сказав Хазяїн.— Щоб здобути їх, є багато інших способів.

— Та я розумію,— мовив Адам. Потім уділив Хазяїнові ще одну чималу дозу мовчанки.

Хазяїн якийсь час утішався нею, тоді заговорив знов:

— Атож, певну користь вона дасть. Одначе не дуже велику, якщо ви не візьмете діло в свої руки.

— Я не потерплю ніякого втручання,— сказав Адам і наче відкусив кінець речення.

— Не турбуйтеся, друже,— засміявся Хазяїн.— У крайньому разі я вас вижену, але не втручатимусь.

— Якщо це погроза,— мовив Адам, і в очах його спалахнув блідо-голубий вогник,— то ви змарнували час на цей візит. Ви ж знаєте мою думку про нинішню адміністрацію штату. Я не роблю з неї таємниці. І надалі не робитиму. Ви мене розумієте?

— Доку,— відповів Хазяїн,— доку, ви просто нічого не тямите в політиці. Я буду з вами цілком відвертий. Я можу керувати цим штатом і ще десятком таких штатів, навіть якщо ви станете вити на кожному розі, мов собака з прищикнутим хвостом. Вийте собі на здоров’я. Але ви просто не розумієте.

— Дещо я розумію,— похмуро сказав Адам і зімкнув щелепи.

— А дечого не розумієте, так само як і я. Та є одна річ, яку я розумію, а ви ні: хто везе, а хто поганяє. Я з тих, що поганяють. І ще одне, коли вже ми говоримо відверто…— Хазяїн раптом замовк, сіпнув головою і, лукаво позирнувши на Адама, спитав: — Чи, може, ні?

— Ви сказали: «і ще одне»,— мовив Адам, не відповідаючи на запитання і все так само рівно сидячи в кріслі.

— Еге ж, і ще одне. А до речі, доку, ви знаєте Х’ю Міллера?

— Так,— відказав Адам,— знаю.

— Ну, так от, він був зі мною в супрязі… атож, генеральним прокурором… і пішов у відставку. А знаєте чому? — спитав Хазяїн і, не чекаючи відповіді, повів далі: — Він пішов, бо не хотів бруднити рук. Хотів будувати, а не розумів, що, не забруднивши рук, цегли не зробиш. Як оті люди, що залюбки їдять біфштекси, але десятою дорогою обходять різницю, бо там працюють лихі, грубі мужлаї, недруги бідолашної худоби, на яких треба скаржитись у Товариство захисту тварин. Отож він і пішов…

Я стежив за Адамовим обличчям. Воно було біле й застигле, наче витесане з гладенького каменю. Він скидався на людину, що напружено чекає ухвали присяжних. Чи присуду лікаря. Певно, Адам у своєму житті бачив хтозна-скільки таких облич. І мусив дивитися просто на них і казати те, що мав сказати.

— Еге ж,— провадив Хазяїн,— узяв та й пішов. Він із тих, що хочуть і богу догодити, і чорта не прогнівити. Знаєте таких, доку?

Він метнув на Адама швидкий погляд, мов рибалка, що закидає муху на гачку в струмок з фореллю. Та в нього не клюнуло.

— Еге ж, старий Х’ю… він так і не збагнув, що не можна осягти всього разом. Що треба вдовольнятися малим. І що ніколи не матимеш того, чого не здобув сам. А він, діставши у спадок сякі-такі гроші й прізвище Міллер, уявив собі, що можна мати все. Атож, і забаглося йому того останнього бісового дріб’язку, що його якраз годі успадкувати. Знаєте чого? — Він пильно подивився Адамові в обличчя.

— Чого? — спитав Адам по довгій паузі.

— Добра. Еге ж, звичайнісінького людського добра. А його ні від кого не успадкуєш. Добро треба зробити самому, доку, коли вже так закортіло. І зробити із зла. Із зла. А знаєте чому, доку? — Хазяїн випростав свій огрядний тулуб у старому просидженому кріслі, нахилився вперед, уперся руками в коліна, так що задерлися лікті, і з-під звислого на очі чуба втупив погляд у Адамове обличчя.— Із зла,— повторив він.— І знаєте чому? Бо більш нема з чого його зробити.— А тоді, знову відкинувшись на спинку крісла, тихо спитав: — Ви знали це, доку?

Адам не озвався й звуком.

Тоді Хазяїн знову спитав, ще тихіше, майже пошепки:

— Ви знали це, доку?

Адам облизнув губи й сказав:

— Я хотів би запитати вас про одну річ. Ось про що. Коли, як ви кажете, можна виходити тільки із зла і тільки з нього робити добро, то як же ви знатимете, що таке добро? Як ви його розпізнаєте? В тому разі, якщо справді робите добро із зла. Поясніть мені це.

— Це легко зробити, доку, дуже легко,— відказав Хазяїн.

— Ну, то поясніть.

— Просто сам визначаєш його, коли робиш.

— Що визначаєш?

— Добро,— сказав Хазяїн.— А про що ж ми, в біса, балакаємо? Добро, з великої літери.

— Отже, ви визначаєте його тоді, коли вже робите? — спокійно перепитав Адам.

— А як же, в біса, чинять люди вже над мільйон років, доку? Коли ваш прапрадід зліз із дерева, він мав не більше уявлення про добро і зло, про слушне й неслушне, ніж лісовий пугач, що лишився на дереві. Отож зліз він та й почав щось робити, водночас винаходячи Добро. А винаходив він, доку, те, чого потребував для діла. І те, що він винаходив і що ставало для всіх зразком доброго й слушного, завжди відставало на один-два кроки від його ділових потреб. Оце тому нічого й не стоїть на місці, доку. Бо те, що люди називають слушним, завжди трохи відстає від того, що потрібне їм для діла. Ну, знайдеться якась одна людина, яка облишить робити діло, бо осягла, що є насправді слушним,— так то вже герой. А люди в цілому, доку, тобто суспільство, ніколи не облишать робити діло. Суспільство просто вигадуватиме усе нові й нові уявлення про слушне. Воно нізащо не захоче вчинити самогубство. Принаймні не в такий спосіб і не зумисне. І це незаперечно. Хіба не так?

— А так? — мовив Адам.

— Так, доку, так, у тім-то й річ. А слушність — це заборона, що її накладають на те чи інше, і дещо із забороненого анітрохи не різниться від того, на що заборони немає. І ніколи не існувало в світі такого уявлення про слушне, яке можна було б накинути всім людям без того, щоб багато хто з них не зчинив гвалту, бо воно позбавляє їх змоги робити будь-яке людське діло. Чорт забирай, та погляньте хоч би на людей, що не можуть дістати розлучення. На всіх тих добрих жінок, яких лупцюють чоловіки, на добрих чоловіків, яких гризуть жінки, а вони анічогісінько не можуть удіяти. І тоді раптом виявиться, що розлучення — то цілком слушна річ. А що там далі на черзі, ви не знаєте. І я не знаю. Але я знаю одне…— Він замовк, тоді знов нахилився вперед і, задерши лікті, вперся руками в коліна.

— Що? — запитав Адам.

— А ось що. Я не заперечую, людям потрібне певне уявлення про слушність, щоб робити діло, але ж, їй-богу, будь-яке уявлення рано чи пізно неминуче стає чимось на зразок затички у пляшці з водою, вкинутій у гарячу грубу, як ми це робили дітлахами в школі, щоб стався вибух. І як ота пара розриває пляшку, лякаючи вчительку, аж та мочить штанці, отак і людське діло, що має бути зроблене, розірве все, хоч якими затичками ти його стримуй. Та скеруй його в потрібному напрямі, дай йому належний вихід — і воно, так само як пара, приведе в рух вантажний поїзд.

Хазяїн знову відкинувся в кріслі, повіки його обважніли, проте очі пильнували, мов із засідки, з-під навислого на чоло чуба.

Адам раптом устав і пройшовся по кімнаті. Тоді зупинився перед холодним каміном, де й тепер видно було попіл та обгорілі клапті паперу, хоч настала вже весна і камін давно не розпалювали. Вікно в кімнаті було відчинене, і знадвору вливалося нічне повітря, в якому замість капустяно-пелюшкового духу вчувався дух вогкої трави та зеленого листя розкидистих дерев — дух, що йому було зовсім не місце в тій кімнаті. І мені раптом згадалося, як одного вечора до кімнати, де я сидів, залетів великий нічний метелик блідуватого яблучно-зеленого кольору, завбільшки з дрімлюгу, м’який і тихий, наче сон, з дуже гарною назвою — сатурнія люна. Хтось залишив раму з сіткою відхилену, і метелик закружляв над столами й стільцями, мов великий блідо-зелений шовковистий листок, закружляв і запурхав в електричному світлі, де йому звичайно було не місце. І так само не місце було нічному повітрю в Адамовій кімнаті.

Адам сперся ліктем на дерев’яну полицю над каміном, запорошену так, що на ній можна було написати пальцем своє ім’я, з безладною купою книжок та чашкою, в якій засохла кавова гуща. Він стояв там, наче був у кімнаті сам-один.

Хазяїн пильнував за ним.

— Атож,— мовив Хазяїн,— приведе в рух вантажний поїзд і…

Та Адам не дав йому доказати.

— Що ви хочете мені довести? Не треба нічого доводити. Я ж сказав, що згоден. І край! — Він люто зиркнув на огрядного чоловіка у широкому кріслі й повторив: — І край! А мої мотиви вас не стосуються.

Хазяїн мляво посміхнувся, зручніше вмостився у кріслі й сказав:

— Еге ж, ваші мотиви мене не стосуються, доку. Та я просто подумав, що, може, ви захочете дізнатися про мої. Усе ж таки ми маємо робити спільне діло.

— Я маю керувати лікарнею,— заперечив Адам і, кривлячи уста, додав: — Якщо, по-вашому, це означає робити спільне діло…

Хазяїн голосно засміявся. Тоді підвівся з крісла.

— Доку,— мовив він,— та не турбуйтеся ви. Я подбаю, щоб ваші рученьки лишилися чисті. І щоб ніде на вас і плямочки не сіло, доку. Я приміщу вас у тій пречудовій антисептичній стерильній шестимільйонній лікарні й загорну в целофан, щоб ніхто вас і пальцем не торкнувся.— Він ступив до Адама й ляснув його по плечу.— Вам нема чого турбуватися, доку.

— Я й сам можу дати собі раду,— відрубав Адам і скоса подивився на руку на своєму плечі.

— Звісно, що можете, доку,— погодився Хазяїн і забрав руку з його плеча. Тоді раптом змінив тон на поважний і офіційний: — Певна річ, ви захочете поглянути на всі проекти. Ви можете внести в них свої зміни після належних консультацій з архітекторами. З цих питань з вами зустрінеться містер Тодд із компанії «Тодд і Уотерс». А тим часом починайте добирати штат. Це вже ваш клопіт.— Він одвернувся і взяв з деки фортепіано свого капелюха. Потім знов обернувся до Адама і востаннє, ніби підсумовуючи враження, зміряв його поглядом від голови до ніг.— Ви молодчага, доку,— мовив він,— і не слухайте тих, хто казатиме вам, що це не так.— А тоді круто повернув до дверей, перш ніж Адам устиг відповісти. Якщо той мав що відповісти.

Ласун і я рушили за Хазяїном. Ми не спинилися сказати «на добраніч» чи подякувати за гостинність. Та такого й не передбачалося правилами гри. Проте у дверях я все-таки озирнувся й мовив:

— Бувай, друже.

Але Адам не відповів.

На вулиці, вже біля машини, Хазяїн начебто завагався. Тоді сказав:

— Ви їдьте. Я пройдуся пішки.— І подався вулицею до центру міста, повз обшарпаний багатоквартирний будинок, де мешкав Адам, повз сусідню бакалійну крамничку, дешеві пансіони та вбогі одноповерхові будиночки.

Тільки-но я заліз у машину і вмостився на Хазяїновому місці поруч із Ласуном, як у будинку гримнула музика. Вікно було розчинене, і музика лунала на всю вулицю. То Адам вибивав душу із свого дорогого фортепіано, сповнюючи тихе нічне повітря гримкими, мов гуркіт Ніагарського водоспаду, звуками.

Ми поїхали вулицею і невдовзі випередили Хазяїна, що йшов похиливши голову й не звернув на нас ніякої уваги. Тоді повернули на одну з гарних вулиць, де над головою нависало склепіння дерев і молоденьке листячко здавалося чорним проти неба, а в світлі вуличних ліхтарів було блідо-зеленим, майже білястим. Тепер ми вже не чули Адамової музики.

Я відкинувся на сидінні, заплющив очі й, легенько, м’яко погойдуючись разом з машиною, став думати про те, як Хазяїн і Адам Стентон дивились один на одного з різних кінців кімнати. От уже не сподівався, що колись таке побачу. Але це сталося.

Я виявив істину, відкопав її з попелу, із сміття, з доісторичних покидьків, з гробовища, і послав ту дрібочку істини Адамові Стентону. Я не міг перекроїти істину відповідно до його уявлень. Тож нехай пристосовує свої уявлення до цієї істини. Так вважаємо ми, дослідники історії. Істина робить людину вільною.

Отак я напівлежав на м’якому сидінні й думав про Адама і про істину. І про Хазяїна, про те, в чому, як він сказав, істина. В чому добро. В чому справедливість. Заколисаний погойдуванням «кадилака», я міркував собі, чи справді він вірить у те, що сказав. Він сказав: добро треба зробити із зла, бо більш нема з чого його робити. Ну що ж, він таки зробив якесь добро із зла. Оту лікарню. Лікарню Віллі Старка, що стоятиме й по тому, як він помре і піде в непам’ять. Так сказав сам Віллі Старк. Та коли Віллі Старк вірить, що добро завжди доводиться робити із зла, то чого ж його так занепокоїло цілком логічне бажання Малюка Даффі облагодити оте дільце з підрядом на будівництво лікарні? Чого він так розпалився тільки через те, що Малюкова відміна Зла могла домішатися до сировини, з якої він збирався робити Добро. «Невже не можеш зрозуміти? — запитував Хазяїн, схопивши мене за вилогу.— Невже й ти не можеш зрозуміти? Я будую найкращу в країні, найкращу в світі лікарню і не дам такій паскуді, як Малюк, лізти в цю справу своїми брудними лапами. Я назву її лікарнею Віллі Старка, і вона стоятиме ще довго по тому, як я помру й піду в непам’ять, і ти помреш, і всі ті сучі сини помруть…» Навряд чи в цьому була послідовність. Не було ніякої послідовності. І я вирішив колись прямо запитати про це Хазяїна.

Одного разу я вже запитав його, але про інше. Того вечора, коли провалилася спроба притягти його до суду. Коли величезний натовп, що присунув до міста з усіх усюд, стоявна лужку перед Капітолієм, витоптуючи квітники біля постаментів бронзових статуй у фраках, у шкіряних штанях, із шаблями при боці, що уособлювали Історію. Коли з високих темних дверей Капітолію під блакитне сяйво прожекторів вийшов Віллі Старк і став на вершині високих сходів, неповороткий і млявий на вигляд, кліпаючи очима в яскравому промінні. Він стояв один там, нагорі, на широкій кам’яній площині, і здавався дуже самотнім і малим на тлі кам’яного громаддя, що здіймалося позад нього; стояв і кліпав очима. При його появі протягле волання: «Віллі!.. Віллі!.. Нам треба Віллі!» — що дедалі гучніше розлягалося над натовпом, ураз замовкло. Якусь мить він чекав, і не чулося ні звуку. Та раптом натовп вибухнув ревінням, тепер уже без слів. Минуло чимало часу, перш ніж Віллі підвів руку, щоб спинити його. Нарешті, немов під тиском його руки, що поволі опускалася додолу, те ревіння завмерло.

Тоді він сказав:

— Вони копали мені яму, але викопали собі.

І знову гримнуло ревіння — і затихло під тиском його руки.

Він сказав:

— Вони копали мені яму, бо їм не до вподоби те, що я роблю. А вам воно до вподоби?

Ревіння розляглось і завмерло.

Він говорив далі:

— Я скажу вам, що я збираюся зробити ще. Я збираюся спорудити лікарню. Найбільшу й найкращу в світі. І вона належатиме вам. Кожен чоловік, кожна жінка й дитина, яких мучитиме хвороба чи біль, приходитимуть туди з певністю, що для них зроблять усе можливе. Вилікують хворобу. Полегшать біль. Безплатно. Не з добродійництва. А по праву. Бо це ваше право. Ви чуєте? Це ваше право!

Розляглося ревіння.

Він провадив:

— І ще ваше право — щоб кожна дитина закінчила школу. Щоб ні стара людина, ні каліка не терпіли нужди в шматку хліба й не мусили жебрати. Щоб той, хто щось виробляє, міг вивезти свій товар на ринок, не загрузаючи по осі в болоті й не платячи мита. Щоб житло та землю бідняків у нашому штаті не обкладали податками. Щоб багатії і великі компанії, що мають зиск із власного штату, платили штатові справедливу частку. Щоб нікого з вас не позбавляли надії!

Знов розляглося ревіння. А коли воно вщухло, Анна Стентон, що стояла, вчепившись за мій лікоть, притиснута до мене натовпом, запитала:

— І він таки думає все це зробити, Джеку? Насправді?

— Та й уже зробив чимало,— відказав я.

— Еге ж,— озвався Адам Стентон, і губи його викривились,— еге ж, і тим купив їх.

Я не встиг відповісти — та й не знав, що сказати у відповідь,— а тим часом Віллі Старк, там, на вершині високих сходів, уже говорив далі:

— Я все це зроблю. І хай поможе мені бог. Я житиму вашою волею і вашим правом. А якщо хтось заважатиме мені здійснювати цю волю і це право, я того розтрощу. Розтрощу отак! — Він широко розвів руки на рівні плечей і з силою стукнув правим кулаком об ліву долоню.— Отак! Живого місця не залишу. Переламаю руки й ноги, ребра й хребет, відіб’ю нирки, розвалю голову, зверну щелепу, вріжу під дихало. Битиму куди попало і чим попало!

А коли натовп знову заревів, я нахилився до Анни й гукнув їй у вухо:

— І він таки битиме, щоб я пропав!

Не знаю, чи Анна почула мене. Очі її були прикуті до чоловіка на високих сходах, що, викотивши очі, подався вперед, до натовпу, і вигукував:

— Я зарубаю його! Зарубаю різницькою сокирою! — Він зметнув руки над головою, так що рукави піджака туго натяглись і з-під них вилізли манжети сорочки, і, хапаючи пальцями повітря, заволав: — Дайте мені ту сокиру!

І натовп заревів.

Він повільно опустив руки, вимагаючи тиші. Тоді промовив:

— Ваша воля — моя сила.— І, хвильку помовчавши, додав: — Ваша нужда — мій закон.— А потім: — Оце все.

Він повернувся, повільно рушив назад до високих дверей Капітолію і зник у темряві за ними. В повітрі, щомить наростаючи, розкотилося ревіння натовпу, ще гучніше, ніж перед тим, і я відчув, як воно сповнює і мене, розпираючи усе всередині, наче приплив крові й переможного тріумфу. Я не міг відвести погляду від великого чорного отвору дверей, де зник Віллі,— а натовп і далі ревів.

Анна Стентон шарпала мене за рукав.

— Він справді так думає, Джеку? — запитала вона.

— А чорт,— відказав я і почув у своєму голосі розлючені нотки,— звідки мені, в біса, знати?

Адам Стентон криво посміхнувся й промовив:

— Закон! Він сміє говорити про закон!

І зненацька я відчув спалах ненависті до Адама Стентона.

Я сказав їм, що мені треба йти — і то була правда,— й почав протискатися крізь натовп до поліційного кордону. Тоді обійшов Капітолій, де біля задніх дверей на мене чекав Хазяїн.

І оце того вечора, тільки пізніш, уже в Особняку, коли Хазяїн витурив Малюка з його шатією, я й поставив своє запитання. Я спитав його:

— Ти справді казав те, що думаєш?

Простягшись на великій шкіряній канапі, Хазяїн утупив у мене очі й запитав:

— Про що це ти?

— Про те, що ти казав,— відповів я,— сьогодні ввечері. Ти казав, що їхня воля — це твоя сила, їхня нужда — твій закон. І все таке інше.

Хазяїн і далі дивився на мене викоченими очима, що ніби вчепилися мені в душу й пронизували наскрізь.

— Ти це казав,— мовив я.

— Хай йому чорт! — вигукнув він з люттю, не спускаючи з мене очей.— Хай йому чорт…— Він стиснув праву руку в кулак і двічі вдарив себе у груди.— Хай йому чорт, щось таке роздимається отут усередині… роздимається, роздимається…

І він замовк на півслові. Відвернув від мене очі й стомлено втупив їх у камін. Я не став наполягати далі.

Оце так я колись запитав його навпростець, уже давно. А тепер мав до нього інше запитання. Коли він вважає, що добро доводиться робити із зла, бо більш нема з чого, то чому ж так переполошився й став так дбайливо оберігати лікарню Віллі Старка від брудних лап Малюка?

Було й ще одне невеличке запитання. Його я мав поставити Анні Стентон. Воно виникло в мене того вечора на причалі над повитою туманом річкою, коли Анна сказала, що пішла до Адама «поговорити про це» — про зроблену йому пропозицію очолити лікарню Віллі Старка. Ті її слова збудили в мені невиразний неспокій, щось муляло мене, наче сверблячка, коли руки в тебе зайняті і ти не можеш почухатись. Одначе тоді за розмовою я не мав часу зміркувати, в чому річ, що саме занепокоїло мене. Отож просто відсунув усе те вариво на край плити, щоб допрівало. І так воно допрівало кілька тижнів. Але одного дня зненацька перекипіло через вінця, і я збагнув, у чому річ: а звідки Анна Стентон довідалася про ту пропозицію?

Одне я знав напевне: я їй нічого не казав.

Може, їй сказав Адам, і тоді вона пішла до нього «поговорити про це». Отож і я подався до Адама, що з ранку до ночі працював як проклятий, бо до повсякденної практики в клініці та викладання додалася тепер робота, пов’язана з будівництвом нової лікарні, отож він не мав і хвилини вільної і, як сам сказав мені, уже з місяць не доторкався до фортепіано. Очі його холодно дивилися на мене із змарнілого від недосипання обличчя, і він виявляв до мене перебільшену чемність, надто густо полаковану як для друга дитинства. Перед лицем такої чемності я не одразу набрався духу поставити йому своє запитання. Але зрештою таки поставив. Я сказав:

— Адаме, того першого разу, коли Анна прийшла до тебе поговорити про… про ту роботу… ну, ти знаєш, про лікарню… ти їй перед тим щось…

Та він наче скальпелем одрізав:

— Я не хочу про це балакати.

Але мені треба було знати. Отож я докінчив:

— Ти їй щось казав про ту пропозицію?

— Ні,— відповів він,— і повторюю, я не хочу про це балакати.

— Гаразд,— почув я глухий, наче не мій голос.— Гаразд.

Адам пильно глянув мені в обличчя, тоді підвівся з крісла й ступив до мене.

— Пробач, Джеку,— сказав він.— Пробач, Джеку. Я дійшов до ручки.— І легенько труснув головою, немов відганяючи від себе сон.— Хронічно не висипляюся,— пояснив він. Тоді ступив ще крок до мене (я стояв, прихилившись до полиці каміна), знов поглянув мені в обличчя і, поклавши руку на моє плече, вів далі: — Ти вже мені пробач, Джеку… що я так розмовляю… Але Анні я нічого не казав. Пробач…

— Забудь про це,— мовив я.

— Забуду,— погодився він, силувано всміхаючись і поплескуючи мене по руці,— якщо й ти забудеш.

— Та звісно,— сказав я,— звісно, що забуду. Атож, забуду. Зрештою, це й не важить нічого. Хто їй сказав. Мабуть, сам же я й сказав. Просто з голови вилетіло.

— Я не про те,— спинив він мене.— Забудь, як я повівся з тобою. Дав волю своєму роздратуванню.

— А-а,— мовив я,— ти он про що. Та певне ж, забуду.

Якусь мить Адам вдивлявся в моє обличчя, і очі його затьмарила тінь невисловленого запитання. Він трохи помовчав, а тоді спитав:

— А навіщо тобі це знати?

— Та просто так,— відказав я.— 3 чистісінької цікавості. Але тепер я пригадав. Я сам сказав їй. Атож, а мабуть, не слід було. Я не хотів уплутувати її в цю історію. Просто якось з язика зірвалося. І в гадці не мав зчиняти гвалт навколо цього. Не думав, що…

І, поки я говорив, ота холодна, бездушна частина моєї свідомості — та стара діва, те дзеркало в туалеті, в яке дивиться п’яний, той хробак, що підточує самоповагу людини, той тлумач наркотичного кошмару, та мертвоголова, безгуба практичність, незмінно присутня на кожному нашому святі,— весь час ота частина моєї свідомості промовляла: «Ти ж тільки загрузаєш усе глибше, брешеш і загрузаєш усе глибше, замовкни вже, йолопе!»

А Адам, бліднучи, промовив:

— Та не було ніякого гвалту. Що це ти кажеш?

Одначе я вже не міг спинитися — як ото не можеш спинитися на вкритому ожеледдю спуску за гребенем пагорба, не встигши вчасно натиснути на гальма, і в захваті відчуваєш, як стрімко ковзають униз нерухомі колеса, і ти ладен голосно засміятися, і тобі так легко й хороше, наче в дитинстві.

Отож я говорив далі:

— Ну, не те щоб гвалт… просто даремно я напустив її на тебе… я не хотів ніяких прикрощів… от тільки…

— Я не хочу про це балакати,— сказав Адам і зімкнув щелепи, а тоді рвучко відійшов у дальший кінець кімнати і став, виструнчившись майже по-військовому.

Мені не лишалося нічого іншого, як піти, і його лакована чемність так виблискувала й заморожувала, що моє «бувай, друже» застрягло у мене в горлянці, мов шматок черствого кукурудзяного коржа.

Але не він сказав Анні. І не я. Хто ж їй сказав? Поки що я не мав на це певної відповіді, окрім хіба тієї, що хтось не втримав язика на припоні, щось проточилося назовні й пішов поголос. Мабуть, я вдовольнився цією відповіддю — якщо справді вдовольнився,— бо мені було найлегше на неї пристати. Проте глибоко в душі я знав, що Хазяїн ніколи не дасть волі язику — хіба тільки тоді, коли це йому потрібно, а тут він не міг не розуміти, що кинути таку кістку на жорна поговору — чи не найпевніший спосіб назавжди відрізати собі всі підступи до Адама Стентона. Я добре це усвідомлював, проте мій розум замкнувся, наче скойка, коли на неї падає тінь. Бо ж і скойка хоче жити, хіба ні?

Але я таки дізнався, хто сказав Анні Стентон.

Був прегарний ранок у середині травня, саме такий ранок і така година — десь пів на десяту,— коли весна, про яку ти вже майже забув, востаннє нагадує про себе: повітря мало ледь помітний молочний відтінок, а ген за вікном я бачив над річкою легкий серпанок того самого молочного відтінку. Ця пора року була мов гожа повногруда дочка якогось убогого, пошарпаного життям здольщика, дівчина, на якій тріщить ситцеве платтячко, але ще тонка станом, рожевощока й ясноока, з дрібненькими росинками молодого поту на чолі, під білявим волоссям (у певних колах її назвали б платиновою блондинкою); проте, дивлячись на неї, ти знаєш, що невдовзі вона перетвориться на стару відьму, на мішок маслаків, з темним, мов іржаве залізо, обличчям. Та тепер вона ще така гарна, аж тобі дух забиває, як добре придивишся до неї,— і отаке саме почуття викликала ця ранкова година цієї пори року, хоч я й знав, що на кінець червня усе обернеться на ті ж таки маслаки, відьомську подобу, липке від поту простирадло, під яким прокидаєшся вранці, і такий присмак у роті, наче насмоктався позеленілої міді. Одначе поки що листя на деревах висіло соковите, м’ясисте і ще не почало скручуватись. Із вікна свого кабінету в Капітолії я дивився на великі купи та пучки зелені, на ті роздуті зелені кулі, якими здавалися з височини дерева на лужку перед Капітолієм і уявляв собі лабіринти гілля та листя всередині тих куль, тінясті печери коло стовбурів, в одній з яких, можливо, умостилася такою собі первісною володаркою велика сварлива сойка, втупивши свої блискучі чорні очі-намистинки в зелене плетиво. Потім вона безгучно пурхне з гілки, проб’ється крізь запону листя й порине в яскраве сонячне сяйво, де раптом закричить, мов навіжена. Я дивився вниз і уявляв собі, ніби вже й я сам усередині однієї з тих великих куль, у водянистому присмерку зеленої печери, і немає зі мною навіть сойки, бо вона полетіла геть, і нічого не видно за зеленим листям — таке воно рясне,— і нічого не чути, крім далекого, невиразного жебоніння вуличного руху, схожого на шум океану, що жує свою жуйку.

То була приємна, миротворна, втішлива думка, і, відірвавши погляд від дерев унизу, я відкинувся у своєму обертовому кріслі, поклав ноги на письмовий стіл, а тоді заплющив очі й уявив собі, як лечу вниз і пробиваюся крізь листя в ту раптову зелену тишу всередині. Лежав, заплющивши очі, дослухався до заколисливого гудіння електричного вентилятора й проймався майже реальним відчуттям того льоту, а потім — тихого спокою. То було чудове відчуття. Якби мати крила.

Раптом я почув у приймальні якийсь шум і розплющив очі. Грюкнули двері. Потім до мене долинув звук швидкої ходи, і до мого закапелка, виписуючи широку дугу, ввігналася Сейді Берк, на ходу захряснула за собою двері й кинулась до мене. Вона стала перед столом, насилу зводячи дух, перш ніж спромоглася щось сказати.

Точнісінько так, як у давні дні. Я не бачив її такою збудженою від того ранку, коли вона дізналася про «північну німфу» з Чікаго, що заїхала на ковзанах до Хазяїна в ліжко. А того ранку Сейді вилетіла з його кабінету і по параболі влетіла в мій, з дико розмаяними чорними патлами та обличчям, схожим на поколупану гіпсову маску Медузи, на якій, мов роздмухані міхами жарини, палали смолянисті очі.

Ну що ж, від того ранку між Хазяїном і Сейді, певна річ, не раз і не два виникали незгоди. Хазяїн не пропускав нікого, від тієї «північної німфи» до упорядниці колонки господарчих порад у «Кронікл», і хоч Сейді не схильна була все те прощати,— не таку вона мала вдачу,— та з часом вони дійшли своєрідної мовчазної згоди. «Біс із ним, з клятим бахуром,— колись сказала мені Сейді,— хай собі тягається з тими сучками, нехай. Усе одно він завжди вертатиметься до мене. Він знає, що без мене йому не обійтись. Добре це знає.— І похмуро додала: — Тож хай краще не пробує». І хоч як вона лютувала й кляла його, хоч як висміювала й шмагала словами,— а язик у неї був мов той батіг із сімома кінцями,— хоч який іноді її охоплював розпач, проте бозна-чому начебто відчувала якусь гірку, неприродну втіху, спостерігаючи перебіг кожної нової і старої, як світ, інтрижки, аж поки чергова сучка діставала відставку, а Хазяїн повертався перед очі Сейді і стояв, широко всміхаючись до неї, огрядний, упевнений, готовий терпляче знести чергове словесне шмагання. Та Сейді, мабуть, давно вже зневірилась у тому шмаганні й навіть не думала тепер, що каже. Соковиті епітети втратили свій пікантний смак, та й сам її тон став якийсь рипучий, механічний. Немов у заїждженої грамофонної платівки чи в ласого до курятини проповідника, що сяк-так проказує передобідню молитву. Слова були ті самі, але душі в них вона не вкладала.

Одначе того погожого травневого ранку все було інакше. Справді, наче в минулі дні — груди їй розпирало, і стрілка манометра зайшла далеко за червону риску. Нарешті Сейді відкрила клапан.

— Він знов туди ж! — просичала вона.— Знов те саме… і богом присягаюся…

— Що «те саме»? — запитав я, хоча й добре знав, про що йдеться. Про нову сучку.

— Двоєдушний негідник! — сказала вона.

Я напівлежав у своєму обертовому кріслі й дивився на неї. Яскраве вранішнє світло безжально світило їй просто в обличчя, але очі були чудові.

— Падлюка!— сказала вона.— Двоєдушний негідник!

— Ну-ну, Сейді,— мовив я, відкинувшись у кріслі й споглядаючи її понад носаками своїх черевиків, схрещеними на столі.— Ми ж колись уже заглиблювались у цю арифметику. Він не може бути двоєдушним щодо вас. Двоєдушний він щодо Люсі. А щодо вас він може бути однодушним чи там бездушним, але ніяк не двоєдушним.

Кажучи це, я пильнував за її очима — чи можливо розпалити їх ще дужче. Виявилося, що можливо. Бо вона сказала:

— Ви… ви…— Та далі їй забракло слів.

— Що — я? — спробував я боронитися.

— Ви… ви і ваші благородні друзі… що вони знають… що розуміють у житті… а вам треба було їх приплутати…

— Про що це ви говорите?

— А я хай і не благородна, хай і зросла в злиденній халупі, та коли б не я, не був би він тепер губернатором, і він це знає, тож даремно вона радіє, бо хоч яка вона там благородна, але я її провчу. Ще й як провчу, богом присягаюся!

— Про що ви, в біса, говорите?

— Ви ж знаєте, про що,— огризнулася вона, перехиляючись до мене над столом і сварячись пальцем.— А ви сидите отут, усміхаєтесь і вдаєте із себе дуже благородного. Якби ви були справжнім чоловіком, то пішли б і повідбивали йому тельбухи. Я завжди думала, що вона ваша. Чи, може, він і вас обкрутив так само, як обкрутив отого лікаря.— Вона нахилилася ще ближче до мене.— Може, він настановить вас завідувати лікарнею. Чим він настановить вас завідувати, га?

Під тим потоком слів, під грізним перстом і пронизливим поглядом я рвучко випростався в кріслі, з грюкотом скинув ноги зі столу, а тоді підхопився й став проти Сейді; в скроні мені вдарила кров, аж у голові запаморочилось, як завжди буває, коли рвучко підведешся, а перед очима замерехтіли червоні цятки; тим часом потік слів не вщухав. Нарешті він скінчився отим запитанням.

— То ви кажете,— твердо почав я,— що… що…— Я мало не назвав ім’я Анни Стентон, бо воно виразно стояло в моїй свідомості, наче виписане великими літерами на афіші, але раптом застрягло у мене в горлянці, і я з подивом виявив, що не можу його вимовити. Отож повів далі: —…що вона… вона…

Та Сейді Берк просто-таки читала мої думки — принаймні так мені тоді здалося — і двигнула мене цим ім’ям, мов блискавичним боксерським ударом.

— Еге ж, вона, вона, ота ваша Стентон, Анна Стентон!

Якусь мить я дивився в обчиччя Сейді, і мені стало жаль її мало не до сліз. І це мене здивувало. Що я відчув такий жаль до Сейді. Потім я перестав відчувати будь-що. Не відчував навіть жалю до самого себе. Я весь задерев’янів і почував себе дерев’яним індіанцем перед тютюновою крамничкою, і пригадую, як здивувався, коли виявилося, що ноги мої, хоча й дерев’яні, чудово служать мені і ступають просто до вішалки, де моя права рука, хоча й дерев’яна, зводиться, знімає з кілка старий капелюх і надіває його мені на голову, а потім мої ноги простують до виходу і, ступаючи через довгу приймальню по ворсистому й м’якому, мов доглянутий моріжок, килиму, виносять мене за двері, на дзвінкі мармурові плити.

І далі — в широкий світ, що здавався ще ширшим, ніж будь-коли раніше. Здавалось, не буде кінця довгій білій залитій сонцем бетонній алеї, що звивалася й петляла між бронзовими статуями та барвистими квітниками у формі зірок і півмісяців; не буде кінця зеленому лужку з роздутими зеленими кулями дерев; не буде кінця небу, звідки сонце вивергало потоки жару, мов розпечену кришталеву лаву, що мала поглинути тебе,— бо останні повіви весни вже згинули, й згинули без вороття, і ота гожа, повногруда дівчина в тіснуватому ситцевому платтячку, з персиково-вершковим обличчям та дрібненькими росинками поту на чолі, під білявим волоссям, також згинула без вороття, і відтепер лишилися тільки маслаки, темне, мов іржаве залізо, відьомське обличчя, зелене шумовиння на всохлому ставку, посеред голого дна, геть потрісканого й вкритого сірою коростою сухого мулу.

Я й далі дивувався з того, як легко несуть мене ноги білою бетонною стрічкою під’їзної алеї і як та, здавалося б, нескінченна алея і ті нескінченні дерева зрештою лишаються позаду і я вже посуваюся вулицею, немовби затопленою потоком розжареної кришталевої лави. З величезною цікавістю придивлявся я до облич людей, що траплялися мені назустріч, але не добачав у них нічого гарного чи примітного й не був цілком певен, що ті люди реальні. Бо, щоб повірити в їхню реальність, потрібне величезне зусилля: щоб повірити в їхню реальність, треба повірити в свою, а щоб повірити в свою, треба повірити в їхню, а щоб повірити в їхню, треба повірити в свою — раз-два, раз-два, раз-два, як ото ступають ноги. Та що, коли не маєш ніг? Чи коли вони в тебе дерев’яні? Але я подивився на свої, і вони ступали — раз-два, раз-два.

Вони ступали довго. Та зрештою, коли настав кінець нескінченності, принесли мене до одних дверей. Потім ті двері відчинились, і там, у прохолодній тінясто-білій кімнаті, вбрана у свіже й прохолодне блідо-голубе лляне плаття, вільно опустивши оголені тендітні білі руки, була Анна Стентон. Я знав, що то Анна, хоча й не подивився на її обличчя. Я надивився на інші обличчя — на всі ті, що траплялись мені дорогою,— і вдивлявся в них з величезною неприхованою цікавістю. А от на її обличчя і не глянув.

Потім я звів очі на нього. Анна зустріла мій пильний погляд твердо. Я нічого не сказав. Та й не було в тому потреби. Бо, дивлячись мені в очі, вона повільно кивнула головою.

Розділ сьомий

Після того свого візиту до Анни Стентон я виїхав з міста й був відсутній днів вісім. Того ж таки погожого ранку наприкінці травня, вийшовши з її дому, я попростував до банку, зняв з рахунка скількись там грошей, а тоді забрав з гаража свою машину, спакував валізу та й поїхав. Я їхав довгою, прямою, мов струна, й гладенькою, мов скло, білою дорогою, що мерехтіла, розпливаючись у гарячому мареві, і бриніла під шинами, як напнутий нерв. Мчав зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, та все ніяк не міг добутися до озерця, що полискувало ген попереду, біля самого обрію. А згодом в очі мені почало світити сонце, бо я їхав на захід. Я спустив протисонячний щиток, примружив очі й до відпору натиснув на педаль газу. І їхав собі далі на захід. Бо саме на Захід усі ми збираємося колись поїхати. Саме на Захід їдеш, коли виснажується земля і на старе поле наступає сосняк. Їдеш туди, отримавши листа, де написано: «Тікай, усе розкрилося». Ідеш туди, коли, глянувши на ніж у своїй руці, бачиш на ньому кров. Їдеш туди, коли тобі скажуть, що ти лише бульбашка у прибої імперії. Їдеш туди, почувши, що в тамтешніх горах є золото. Їдеш туди зростати разом із тим краєм. Їдеш туди доживати віку. Чи просто їдеш туди, аби кудись їхати.

Я їхав просто аби кудись їхати.

Другого дня я був у Техасі. Проїхав тими місцями, де живуть похмурі, затяті коржоїди-баптисти, що не розлучаються з довгими ножами. Потім поминув райони, населені клишоногими, мозолястозадими синами прерій, що ходять у чоботях на високих підборах, легко пускають в хід револьвери, суботніми вечорами юрмляться в аптеці-закусочній, а тоді всім гуртом сунуть за ріг до кіно на третю серію «Помсти на Оцтовій річці» із Джіном Отрі в головній ролі. Але й там, і там небо вдень схоже на високе розжарене мідне шатро, а вночі — на чорний оксамит, і чи не єдиною життєвою потребою людини є кока-кола. Далі я помандрував через Нью-Мексіко — неозору грандіозну пустку з поодинокими крихітними білими бензозаправними станціями, розкиданими на піску, мов вибілені сонцем коров’ячі черепи при дорозі, якою переганяють худобу; а ген на півночі з містечками, де розташувались на останній бівак доблесні нащадки героїв битви при Монмауті⁶⁵, що носять сандалі й прикраси з карбованого срібла і, спинившись десь на розі вулиці, пробують зав’язати розмову з індіанцями племені хопі. Потім — Арізона, де тебе оточує урочиста велич і повільні недовірливі погляди овець, і так аж до пустелі Мохаве. По Мохаве їдеш уночі, та навіть уночі за кожним подихом у тебе дере в горлянці, наче ти шаблековтач, що помилково проковтнув пилку-ножівку, а обабіч дороги бовваніють у темряві горбаті скелі й стовпи кактусів, мов у якомусь фізіологічному, фрейдистському кошмарі.

Потім — Каліфорнія.

І Лонг-Біч, що зосередив у собі всю сутність Каліфорнії. Я так вважаю, бо не бачив у Каліфорнії нічого іншого, крім Лонг-Біча, отож мене не зіб’ють з цієї думки ніякі заперечення. Я пробув у Лонг-Бічі тридцять шість годин і провів їх усі в номері готелю, як не рахувати сорока хвилин, що пішли на відвідини готельної перукарні.

Того ранку в мене лопнула шина, і до Лонг-Біча я дістався аж надвечір. Я випив молочний коктейль, купив пляшку віскі й піднявся до себе в номер. За всю дорогу я не взяв до рота й краплі спиртного. Мені просто не хотілося. Мені не хотілося нічого, крім монотонного гудіння мотора та заколисливого погойдування машини, і я все те дістав. Але тепер я знав, що як не вип’ю цього віскі, то досить буде лягти й заплющити очі — і на мене, колихаючись, навалиться з темряви цілий розжарений сонцем континент. Отож я трохи випив, прийняв ванну, а тоді ліг у ліжко, вимкнув світло і, час від часу прикладаючись до пляшки, що її ставив поруч на підлогу, довго спостерігав, як спалахує і гасне в такт ударам мого серця неонова реклама на протилежному боці вулиці.

Потім я міцно заснув. І прокинувся аж ополудні. Замовив у номер сніданок і купу газет — саме була неділя. А коли прочитав їх, то дійшов висновку, що Каліфорнія нічим не відрізняється від інших місць чи принаймні хоче так думати про себе. Потім я слухав радіо, аж поки та неонова реклама знов почала спалахувати й гаснути в такт ударам мого серця, а тоді замовив вечерю, з’їв її і знов уклався спати.

Наступного ранку я поїхав назад.

Я їхав назад і вже не пригадував того, що пригадував, вирушаючи в ту подорож.

Ось наприклад… А втім, я не можу навести вам прикладу. Тут важливий не якийсь окремий приклад, не якась окрема подія з тих, що я собі пригадував, а потік, переплетення подій, бо суть не в самій події, а в русі крізь подію. Інакше ми могли б вихопити з неї якусь окрему мить і сказати, що це і є сама та подія. Її суть. Та зробити цього ми не можемо. Бо важливий тільки рух. І я рухався. Рухався на захід зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, крізь мигтіння мільйоннодоларового краєвиду та героїчної історії, а тепер рухався назад крізь час, углиб своєї пам’яті. Кажуть, ніби, потопаючи, людина заново переживає усе своє життя. Ну що ж, я не потопав у воді, але я потопав у Заході. Я занурювався в Захід крізь розжарені мідні дні й чорні оксамитові ночі. На те, щоб потонути, в мене пішло сімдесят вісім годин. На те, щоб моє тіло занурилося на самісіньке дно Заходу й лягло в непорушний мул історії, голе, на готельному ліжку в Лонг-Бічі, штат Каліфорнія.

Під заколисливе гудіння й погойдування машини перед моїм внутрішнім зором такою собі кінострічкою проходило минуле. Неначе показували сімейну хроніку, з тих, про які в рекламі говориться, що ви можете увічнити для себе день, коли Сьюзі вперше подибуляла по кімнаті, коли Джонні пішов до дитячого садка, коли ви піднялися на пік Пайка, день, який ви провели на батьківській фермі, і той день, коли вас призначили завідувачем відділу збуту і ви придбали свій перший б’юїк. На рекламному малюнку звичайно зображують поважного й добродушного сивого джентльмена, такого ж як на рекламі віскі (або добродушну й лагідну сиву бабусю), що дивиться ту домашню кінохроніку і розчулено згадує минулі літа. А я не був ні сивим, ні поважним, ні добродушним, ні лагідним, одначе теж улаштував собі перегляд домашньої кінохроніки й розчулено згадував минулі літа. А тому, якщо й ви маєте таку хроніку, щиро раджу вам спалити її і охреститися наново, щоб почувати себе новонародженим.

Я розчулено згадував минулі літа. Знову сидів на килимку перед каміном зі своїми кольоровими олівцями, а кремезний чоловік в окулярах і чорному піджаку нахилявся до мене, простягав шоколадку й казав: «Але зараз тільки шматочок, оцей один, і все, бо скоро вечеря…» І яснокоса блакитноока жінка із жагучими западинками на щоках також нахилялася наді мною, цілувала на добраніч, і, коли гасили світло, в кімнаті залишався після неї приємний запах. І суддя Ірвін нахилявся до мене у сірому вранішньому присмерку зі словами: «Треба було цілити трохи далі вперед, Джеку, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням». І граф Ковеллі дуже рівно сидів на дорогому стільці в довгій білій кімнаті й усміхався з-під чорних підстрижених вусів, тримаючи в одній руці — невеличкій дужій руці, від потиску якої хмурніли чоловіки,— келих з вином, а другою гладячи великого кота в себе на колінах. Був там і Молодий Адміністратор з волоссям, викладеним, мов вершковий крем, на круглому черепі. І ми з Адамом Стентоном пливли в ялику далеко від берега, й білі вітрила мляво звисали в незворушному повітрі, море було мов розжарене скло, а призахідне сонце палало над обрієм, наче охоплений полум’ям стіг сіна. І завжди з нами була Анна Стентон.

Малі дівчатка носять пишні білі платтячка, з-під яких визирають їхні кумедні колінця, взуваються в чорні лаковані черевички на низьких підборах і з ремінцями на гудзику, натирають милом білі шкарпетки, щоб не сповзали, і заплітають волосся в кіску, закинуту за плечі й перев’язану блакитною стрічкою. Така була Анна Стентон, коли йшла в неділю до церкви й сиділа там тихо, як мишка, замислено водячи кінчиком язика по тому місцю, де в неї щойно випав молочний зуб. Малі дівчатка сидять на подушці перед каміном, замислено притулившись щокою до татових колін, а він перебирає пальцями шовковисті кучері й читає вголос про щось дуже гарне. Така була Анна Стентон. Малі дівчатка страшенні боягузки і все пробують пальцями ноги воду, вперше вибравшись навесні на пляж, а коли раптова хвиля обдасть їх до пояса колючими холодними бризками, вони верещать і вистрибують на своїх тонких, мов палички, ніжках. Така була Анна Стентон. Малі дівчатка вмазують носа в сажу, смажачи сосиски над табірним вогнищем, а ти — ти ж бо вже великий і не вмажеш носа в сажу — показуєш пальцем і виспівуєш: «Замазура, замазура, чорноноса мацапура!» Та одного дня, коли ти це заводиш, дівчинка вже не огризається, як раніш, а тільки повертає до тебе худорляве гладеньке личко й дивиться своїми великими очима, і губи її раптом починають тремтіти, а ти боїшся, що вона зараз заплаче, хоча вже й начебто завелика плакати, і під тим невідривним поглядом з твого обличчя вмить збігає посмішка, й ти квапливо відвертаєшся, вдаючи, ніби збираєш хмиз. Така була Анна Стентон.

Усі ті ясні сонячні дні біля моря, із зблисками чайок у високості, були Анною Стентон. Та я цього не знав. І всі похмурі дні, з капотінням із ринв чи шквалом з моря й з вогнем у каміні, теж були Анною Стентон. Та я не знав і цього. А потім настав час, коли й ночі стали Анною Стентон. Та це я вже знав.

Це почалося влітку, коли мені було двадцять один, а Анні сімнадцять. Я приїхав на канікули з університету вже дорослим чоловіком, що побачив світу. Приїхав я десь надвечір, швидко скупався в морі, пообідав і мерщій подавсь до Стентонів побачитися з Адамом. Я застав його на оповитій сутінками веранді з книжкою з руках (пригадую, то був Гіббон⁶⁶). І Анну побачив. Ми з Адамом сиділи на лаві-гойдалці, коли вона вийшла на веранду. Я подивився на неї і зрозумів, що минули сотні років відтоді, як я бачив її востаннє — на різдво, коли вона приїхала до Лендінга на канікули зі школи міс Паунд. Тепер це була зовсім не та мала дівчинка в чорних лакованих черевичках на низьких підборах і з ремінцями на гудзику, і в натертих милом білих шкарпетках. На ній було пряме біле полотняне плаття, проте, хоч як це дивно, прямий крій і цупке полотно тільки увиразнювали м’які вигини та округлості схованого під ними тіла. Зібране у вузол на потилиці волосся було перев’язане білою стрічкою. Анна всміхнулася до мене такою знайомою все життя, але водночас якоюсь зовсім новою усмішкою, тоді промовила: «Привіт, Джеку»,— а я тримав її міцну вузьку долоню в своїй і думав: «Ось і настало літо».

Літо настало. І було воно не схоже на жодне інше літо — ні в минулому, ні в майбутньому. Майже цілі дні я, як завжди, проводив з Адамом, і майже цілі дні Анна не відставала від нас, як не відставала й раніше,— тому що їх з Адамом єднала щира дружба. Того літа Адам і я багато грали в теніс, звичайно зранку, поки сонце не підбивалося вгору й не починало пекти, і вона ходила з нами на корт, сідала в мереживному затінку миртів та мімоз, спостерігала, як Адам вибиває з мене дух, і, коли мої ноги перечіпались об власну ракетку, над кортом розлягався її сміх, дзвінкий, мов пташиний спів чи дзюрчання гірського струмка. А часом і сама давала мені духу, бо вона грала добре, а я погано. Вона таки справді грала добре, хоч яка була тендітна, і в її тонких округлих руках, що стріпувались, наче крила, у промінні вранішнього сонця, відчувалася справжня міць. Та й ноги вона мала прудкі, і спідничка вихрилася навколо них, мов у танцівниці, а білі туфлі аж мигтіли. Але найвиразніше запам’яталося мені з тих ранків на корті, як вона, звівшись навшпиньки на протилежному кінці майданчика, подавала м’яч у гру — саме та мить, коли її права рука з ракеткою була занесена за голову, обвинуту білою стрічкою, і трохи піднімала грудь, тим часом як ліва, котра щойно підкинула м’яча, ще не опустилася і ніби зривала щось у повітрі, а серйозне, зосереджене обличчя було звернене до ясного сонця, широкого неба й маленького білого м’ячика, що завис над нею, мов земна куля серед неозорого осяйного простору. Атож, це справді класична поза, і дуже шкода, що стародавні греки не грали в теніс, бо коли б грали, то неодмінно зобразили б Анну Стентон на одній із своїх ваз. А втім, як подумати, то, мабуть, і не зобразили б. Ця миттєва поза, незважаючи на всю її граційність, надто вже стрімка, надто напружена, надто навшпиньки. Це остання мить перед ударом, перед вибухом, а на грецьких вазах такого не зображували. Отож ця мить відтворена не на музейній вазі, а закарбована в моїй пам’яті, де ніхто, крім мене, її не побачить. Бо то була мить перед вибухом, і вибух наставав. Ракетка вдаряла, овечі жили бриніли, і білий м’ячик кулею летів до мене, а я, як звичайно, хибив. Кінчався гейм, кінчався сет, і ми всі троє рушали додому крізь непорушне гаряче повітря, бо на той час уже висихала роса і завмирав уранішній вітрець.

Та були в нас тоді ще й надвечір’я. Коли сонце схилялося до заходу, ми йшли купатись — або спершу плавати під вітрилом, а потім купатись,— усі троє, а іноді й з іншими хлопцями та дівчатами, чиї батьки також жили в Лендінгу, на тій-таки Алеї, чи приїздили туди погостювати. Після вечері ми знову збиралися втрьох і сиділи в сутіні на їхній чи нашій веранді, або йшли в кіно чи купатися при місяці. Та одного вечора, коли я прийшов до них, Адама вдома не було — він повіз кудись батька їхньою машиною,— тому я запросив Анну в кіно до містечка. Дорогою додому — я взяв того вечора двомісну машину з відкидним верхом, бо велику забрала мати, гайнувши кудись зі своєю компанією,— ми спинилися й задивились на залиту місячним світлом бухту за мисом Гардін. Сріблясте сяйво простяглося по ледь збриженій воді смугою холодного білого вогню. Здавалося, той білий вогонь ось-ось охопить весь океан, як справжній вогонь охоплює поле сухої шавлії. Одначе ясна доріжка так і лежала на воді, мерехтливо зблискуючи проти місяця й сягаючи розпливчастого світляного пругу аж ген на обрії.

Ми сиділи в машині, сперечалися про щойно побачений фільм і дивились на місячну доріжку. Потім розмова помалу завмерла. Анна трохи зсунулася вниз, поклала голову на спинку сидіння, так що тепер очі її дивилися не на обрій, а просто в небо (верх машини був відкинутий), і в місячному сяйві її гладеньке обличчя здавалося мармуровим. Я й собі трохи зсунувся на сидінні і втупив очі в небо, і місячне світло осявало моє обличчя, хоч яке вже воно там було. У голові в мене снувалась одна думка: ось зараз простягну руку і обійму її. Я нишком позирнув убік і побачив, яке мармурово-гладеньке в неї обличчя. І як лежать на колінах її руки — долонями догори й трохи зігнувши пальці, наче готові прийняти подарунок. Дуже легко було присунутись, торкнути її за руку і, взявшись до діла, побачити, як далеко воно зайде. Бо саме так я тоді мислив — банальними розхожими поняттями зеленого студентика, що уявляє себе з біса бувалим чоловіком.

Та я не простяг руки. Здавалося, тисячі миль відокремлюють мене від того шкіряного сидіння, де, відхиливши голову назад, поклавши руки на коліна й підставивши обличчя місячному сяйву, напівлежала Анна. Я й сам не знав, чому не простягаю руки. А тим часом запевняв себе, що я не з боязких, що мені все дарма, казав собі: ет, чого там, вона ж іще зовсім дівча, якого ж біса я тягну, що вона мені зробить, хіба що образиться, ото й тільки, а як образиться, я дам їй спокій. Та й не образиться вона, казав я собі, вона ж напевне розуміє, до чого йдеться, і добре знає, що спиняються в машині з хлопцями не для того, щоб грати в шашки при місячному світлі, і, мабуть, сама вже не раз бувала в таких пригодах, і хтось бренькав гами на її піаніно. Якусь хвилю я тішився цією думкою, та раптом мене вкинуло в жар і лють. Груди мені розпирало від суперечливих почуттів, і я рвучко випростався на сидінні.

— Анно,— мовив я,— Анно…— І не знав, що сказати далі.

Вона звернула до мене обличчя, не підводячи голови зі спинки сидіння,— просто схилила її набік на шкіряній подушці,— приклала палець до уст і прошепотіла:

— Тс-с, тс-с!..— А тоді забрала пальця з уст і щиро, простодушно всміхнулася до мене через тисячі миль шкіряної подушки, що була між нами.

Я знову відкинувся на сидінні. Ми ще довго напівлежали поряд, розділені тим простором, дивлячись на просякнуте місячним світлом небо й дослухаючись до ледь чутного шурхоту ріні край мису, що її спроквола лизала вода. І чим довше ми отак лежали, тим більшим здавалося небо. Нарешті я знову поглянув нишком убік, на Анну. Очі її були заплющені, і коли я подумав, що вона вже не дивиться разом зі мною на дедалі неозоріше небо, то враз відчув себе самотнім і покинутим. Одначе за хвилю вона розплющила очі,— я побачив це, бо крадькома стежив за нею,— і знов задивилася на небо. І я теж лежав, дивився вгору й не думав ні про що в світі.

За тих часів через переїзд на околиці Берден-Лендінга за чверть години до півночі проходив поїзд. Наближаючись до переїзду, він завжди гудів. Загудів і того вечора, і я зрозумів, що вже чверть до дванадцятої. І що час вертатися. Отож я сів рівно, ввімкнув мотор, повернув машину назад, і ми поїхали додому. Ми не озвались ані словом ні перед тим, ні дорогою, аж поки не спинилися перед будинком Стентонів. А там Анна в одну мить вислизнула з машини, ще мить постояла на всипаній черепашками доріжці, тихо сказала: «Добраніч, Джеку»,— а тоді, сяйнувши на прощання тією ж усмішкою, якою всміхнулася до мене дві години тому через тисячі миль шкіряної подушки сидіння, легенько, мов пташка, збігла східцями на веранду. Все те сталося так швидко, що я й не зчувся.

Я вражено втупив очі в чорні двері на темній веранді,— заходячи в дім, Анна не ввімкнула світла,— і напружив слух, ніби сподівався почути якийсь сигнал. Та навколо не чутно було й звуку — тільки отой безіменний нічний шерех, що лине в повітрі навіть тоді, коли ніде ані війне і ти надто далеко від моря, щоб уловити вухом безугавний гомін води, який не вмовкає і за цілковитого штилю.

Через кілька хвилин я знов натиснув на стартер і під скрегіт черепашок, що розліталися з-під шин, помчав геть від садиби Стентонів. Далі на Алеї я до відпору натиснув на газ, щоб добре наполохати всіх тих сонних мерзотників у білих будинках. Хай почують ревіння мого мотора й посхоплюються з ліжок, мов ошпарені. Прогазувавши так миль з десять, я влетів у сосновий гай, де міг наполохати хіба лише сов та ще, може, якогось самотнього бідака, що зліпив собі халупу край самої смуги припливу й залягав у ній на ніч таким собі божим даром малярійним комарам. Отож я збавив газ, повернув назад і, відкинувшись на сидінні, пустив машину на такій малій швидкості, наче плив у човні за повільною течією.

А вдома, тільки-но вклавшись у ліжко, я раптом пригадав — та ні, не пригадав, а виразно побачив — відхилене назад Аннине обличчя із заплющеними очима, освітлене місячним промінням, і мені спав на пам’ять той далекий день на природі, коли ми запливли далеко від берега під грозовими хмарами і вона лежала на воді, звернувши обличчя із заплющеними очима до потемнілого пурпурово-зеленкуватого неба, а ген у височині над нами пролітала біла чайка. Відтоді я, здається, жодного разу про це не згадував, а коли й згадував, то не надавав цьому ніякої ваги, але тепер, лежачи в ліжку, зненацька відчув себе на хиткій грані якогось грандіозного відкриття. І збагнув, що ота хвилина сьогодні була не чим іншим, як продовженням тієї давньої хвилини на природі, і що сьогоденне весь час визрівало з минулого, а я цього не знав, я упустив його чи відкинув геть, але це однаково що відкинути геть насінину і, повертаючись назад тією ж дорогою, побачити там буйну, вкриту рясним цвітом рослину або ж однаково що вкинути у вогонь разом зі сміттям якусь руду паличку, а виявляється, то динаміт, і лунає оглушливий вибух.

І оглушливий вибух пролунав. Я аж підскочив на ліжку, як і оті сонні мерзотники, що їх наполохало ревіння моєї машини. Та цим не скінчилося. Я сидів на ліжку, переповнений захватом. Такого зі мною ще ніколи не бувало. Мені забило дух, і я відчував, що жили в мене на скронях набрякли і, здавалося, ось-ось розірвуться,— так буває, коли надто глибоко пірнеш і вже й не сподіваєшся виплисти на поверхню. Мене пойняло таке відчуття, ніби я оце зараз осягну доконечну, всеосяжну істину. Ще мить — і я знатиму її.Нарешті я спромігся звести дух.

— О боже! — мовив я вголос.— О боже! — І широко розпростер руки, ніби хотів охопити ними весь безмежний простір.

Потім я пригадав собі Аннине обличчя на воді, під потемнілим пурпурово-зеленкуватим небом, де пролітала біла чайка. І мене просто-таки приголомшив цей спогад, цей образ, що знову постав перед моїми очима, бо сама причина, яка, судячи з усього, щойно викликала в мені захват, одразу ж загубилась і забулася в тому радісному вибуху, що прогримів на цілий світ. Так чи так, а я знову бачив перед собою цей образ, і мій захват миттю розвіявся, і тепер мене затопило почуття величезної ніжності — ніжності, пронизаної смутком, так наче ніжність була плоттю, а смуток — нервами й судинами мого тіла. Це звучить безглуздо, але саме так воно й було. Достоту так.

І тоді я подумав, цілком безсторонньо, немов спостерігаючи збоку симптоми хвороби зовсім чужої мені людини: «Ти закоханий».

У першу мить ця думка приголомшила мене. Те, що я закоханий. І що все це зовсім не так, як я собі уявляв. Я був здивований, навіть наляканий, як буває людина, зненацька дізнавшись, що вона дістала в спадщину мільйон і може хоч зараз забрати його з банку, або ж почувши, що ота манюсінька гулька в неї на боці — рак і що вона носить у собі цей загадковий, апокаліптичний, схильний до розростання утвір, який є часткою її самої, але водночас і чужорідним тілом, ворогом. Я дуже обережно, мало не трусячись над самим собою, наче над кошиком з яйцями, встав з ліжка, підійшов до вікна і втупив очі в затоплену місячним світлом ніч.

Отож наш зелений студентик, що уявляв себе з біса бувалим, багатодосвідченим чоловіком і, поглядаючи того вечора через невеличкий проміжок між сидіннями машини, снував свої банальні розхожі думки, до яких його мало не зобов’язувало таке уявлення про себе,— отож він так і не простяг руки через той невеличкий проміжок і ось тепер стояв голий, як палець, перед вікном у темній кімнаті й видивлявся у безмежну осяяну місяцем ніч над мерехтливим морем, а десь віддалік, у миртовому живоплоті аж заходився пересмішник, вихваляючи неперевершену красу та справедливість усесвіту.

Отак і ночі мої стали Анною Стентон. Бо того вечора в машині Анна утнула дуже хитру штуку. Утнула без жодного слова чи дії, та й не потрібні були їй ні слова, ні дії. Вона лише повернула голову на шкіряній спинці сидіння, приклала палець до уст, прошепотіла: «Тс-с, тс-с»,— і всміхнулася. І тим загнала гарпун ще глибше, ніж будь-коли. Квіквег⁶⁷ прохромив своїм гарпуном чотири фути сала, до самісінького нутра, одначе я й гадки про це не мав, аж поки не вибрали линву і зубець не рвонув червону плоть, яка була моїм «я» під тим салом, що з нього, як я думав, увесь я й складався. І, мабуть, думав би так і далі.

Атож, тепер Анна Стентон була моїми ночами. Та й днями також, але не самою їх сутністю, а скоріше присмаком, барвником, атмосферою, запахом, без яких не існувало б усього в цілому. Часто з нами бував Адам, а інколи й інші — з книжками, сендвічами, підстилкою, в сосновому гаю, на пляжі, на тенісному корті, на затіненій веранді, де грав патефон, у човні, в кіно. Та часом вона впускала книжку на підстилку й лягала горілиць, дивлячись на високе шатро переплутаного соснового гілля, а я починав нишком підглядати за нею, і вже через хвилину мене охоплювало таке відчуття, ніби Адама й близько немає. Або на веранді, коли вона сміялась і гомоніла з іншими під музику патефона, я раптом помічав, як вона враз притихне, замислиться,— може, тільки на якусь мить,— погляд її полине десь поза веранду й садибу, і на ту коротку мить мені здавалося, ніби коло нас немає ні Адама, ні інших.

А ще ми їздили до готелю, де була вишка для стрибків у воду — справжня велика вишка, бо то був шикарний готель і там час від часу влаштовували показові виступи і змагання. Анна того літа просто схибнулася на тих стрибках. Вона піднімалася на вишку, щодень вище, і ставала там, виструнчившись, на самому краєчку, вся освітлена сонцем. І коли вона підіймала руки, я відчував, що зараз усередині в мене щось лусне. А потім вона ластівкою летіла вниз, широко розпроставши руки, прогнувшись усім тілом, так що виразно окреслювалися гарні груди, і міцно стуливши довгі стрункі ноги. Летіла вниз, осяяна сонцем, а я дивився на неї, і знов мені здавалось, ніби навколо немає нікого, і я затамомував віддих, аж поки те, що мало луснути в мені, таки лускало. Вона врізалась у воду, і її стулені п’яти зникали у вінку брижів та фонтанах бризок. Іноді Адам страшенно гнівався на неї за те, що вона стрибає з такої висоти.

— Та ну, Адаме,— казала вона,— ну чого ти, Адаме, все буде гаразд, зате як це чудово!

І знову підіймалася драбинкою нагору. Нагору — і стрибок. Нагору — і стрибок. Нагору — і стрибок. Знову й знову. А я думав собі: яке в неї обличчя тієї миті, коли вона поринає у воду? Який на ньому вираз?

Та іноді серед дня ми таки справді лишалися самі: часом тихенько тікали вдвох до соснового гаю і, тримаючись за руки, блукали там по безгучному килиму глиці. Була в нас і ще одна місцинка — плотик для пірнання, з однією низькою дошкою, заякорений біля причалу Стентонів, за сотню ярдів від пляжу. Отож часом, коли інші пустували на пляжі чи нікого близько не було, ми вдвох запливали туди й простягалися поряд на тій дошці, заплющивши очі й торкаючись одне одного самими кінчиками пальців, і пальці трохи поколювало, наче з них зняли шкіру й оголили нерви, в яких зосередилося все моє єство.

Увечері ми бували самі досить часто. Раніше разом ходили Адам і я, а Анна приставала до нас, а потім раптом якось так сталося, що разом почали ходити Анна і я, а Адам чи то приставав до нас, чи то — з більшою охотою — залишався вдома й читав собі Гіббона або Таціта⁶⁸ — він тоді саме захоплювався Стародавнім Римом. Ця переміна відбулася куди простіше, ніж мені уявлялось. Ранком після того вечора в машині я, як звичайно, грав з ними в теніс, а при заході сонця ми втрьох пішли купатися. Я ловив себе на тому, що весь час не спускаю Анни з очей, але нічого більше не змінилося. В ній самій я не помітив ніякої переміни. Мене навіть сумнів узяв — а чи було щось насправді, навіть чи возив я її вчора ввечері до кіно? Та цього вечора я мав побачитися з нею неодмінно.

Я пішов до них перед самим смерком. Вона сиділа на веранді на лаві-гойдалці. Адам був нагорі, писав якогось листа, щось там невідкладне. Він мав вийти за кілька хвилин, сказала Анна, то батько йому доручив. Вона запросила мене сісти, але я не сів. Так і стояв край сходів, біля самої рами з сіткою, геть знітившись, гарячково думаючи, що його сказати. Нарешті промимрив:

— Ходімо до причалу, погуляємо.— І ледь чутно додав:— Поки вийде Адам.

Не кажучи й слова, вона встала, подала мені руку — сама подала, і через те в моїй душі закалатали пожежні дзвони, загриміли рояльні акорди, заревли сирени,— і пішла зі мною вниз сходами, під’їзною алеєю, через дорогу й далі до причалу. Ми пробули там дуже довго. Адам устиг би написати за той час десяток листів. Одначе нічого такого на причалі не сталося — ми просто сиділи, звісивши ноги, на краю помосту, трималися за руки й дивилися на бухту.

Недалеко від бухти, обіч дороги, якраз проти будинку Стентонів, були чималі миртові зарості. І коли, повертаючись рука в руку, ми підійшли до них, я спинився в густій сутіні, притяг Анну до себе — рвучко й трохи незграбно, бо замислив це ще на причалі і всю дорогу набирався духу,— і поцілував її. Вона не опиралась і не перечила, руки її безсило впали, одначе на мій поцілунок вона не відповіла — просто покірливо прийняла його, як слухняна дівчинка. Я зазирнув їй в обличчя: воно було спокійне, лише тінь роздуму набігла на нього, немов у дитини, коли вона розмірковує, чи подобається їй нова страва, якої вона щойно скуштувала. І я подумав: боже милий, та вона ж, мабуть, ще ніколи не цілувалася, дарма що їй уже сімнадцять чи близько того,— і мало не засміявся — таке кумедне було в неї обличчя, і такий я був щасливий. А тоді поцілував її знову. Цього разу вона відповіла на мій поцілунок — боязко, невпевнено, але відповіла.

— Анно…— мовив я, і серце моє мало не вискакувало з грудей, а голова йшла обертом,— Анно, я кохаю тебе, так кохаю, аж себе не тямлю…

Вона обіруч учепилася за мій піджак, на грудях, під самими плечима, бгаючи тонку матерію, і кволо притулила до мене похилену трохи набік голову, немов просила пробачення за якусь провину. Вона нічого не сказала на мої слова, а коли я спробував підвести її обличчя, тільки дужче притислася до мене й ще міцніше вчепилась у піджак. А я стояв, гладив рукою її волосся і вдихав його свіжі пахощі.

Потім, за якусь хвилю,— може, довгу, а може, й коротку,— вона вивільнилась і відступила від мене.

— Адам…— мовила тихо.— Він там чекає… треба йти.

Я рушив за нею через дорогу до воріт садиби Стентонів. Пройшовши кілька кроків під’їзною алеєю, вона сповільнила ходу, чекаючи, поки я порівняюся з нею. А тоді взяла мене за руку, і отак, рука в руці, ми дійшли до веранди, де мав сидіти Адам.

Так, він і сидів там, бо я помітив вогник сигарети, що раптом зажеврів ясніше — коли курець глибоко затягся,— а потім знову потьмянів.

І далі тримаючи мене за руку, тільки ще міцніше, наче твердо щось вирішила, Анна піднялася сходами веранди, відхилила вільною рукою раму з сіткою і зайшла, ведучи за собою мене. Ми трохи постояли, все ще не роз’єднуючи рук. Потім вона сказала:

— Привіт, Адаме.

І я сказав:

— Привіт, Адаме.

— Привіт,— озвався він.

Ми й далі стояли, ніби чогось чекаючи. Нарешті Анна пустила мою руку.

— Я вже нагору,— мовила вона.— На добраніч вам обом.— І подалася геть, часто й приглушено лопочучи гумовими підошвами по мостинах веранди й передпокою.

А я так і стояв.

Аж поки Адам сказав мені:

— Якого біса не сідаєш?

Тоді я сів на самий кінець лави-гойдалки. Адам кинув мені пачку сигарет. Я вийняв одну і почав шукати по кишенях сірників, але не знайшов. Він нахилився до мене, запалив сірника й підніс до моєї сигарети. Коли вогник опинився в мене перед носом і лизнув сигарету, мені здалося, ніби Адам зумисне присвітив собі, щоб роздивитись моє обличчя, а своє залишив у тіні. І я мало не відсахнувся назад і не втер рота рукою — чи немає там губної помади.

Та сигарета зайнялася, і я відхилив голову від світла й мовив:

— Дякую.

— Прошу,— відказав він, і оце, власне, була чи не вся наша розмова того вечора.

А ми мали що сказати один одному. Він міг би запитати мене про щось, що, як я знав, було в нього на думці. А я міг би відповісти, й не чекаючи його запитання. Одначе жоден з нас не сказав того, що мало бути сказано. Я боявся Адамового запитання, бо хоча й переконував себе, що це не його діло і хай іде к бісу, проте мене точило й почуття вини, немовби я вкрав у нього щось. Та водночас я сидів страшенно збуджений і дуже хотів, щоб він таки спитав,— мені кортіло розказати комусь, яка вона чудова, Анна Стентон, і який я закоханий. Так наче моє почуття не буде повне, поки я не скажу комусь: «Ти знаєш, я закохався, і щоб я пропав, коли це не так». У ті хвилини таке признання здавалося не менш потрібним для повноти кохання, ніж згодом стануть потрібні жагучі, пітні обійми. Отож я сидів у темряві на лаві-гойдалці, весь поглинутий думкою, що я закоханий, і мені кортіло виповнити своє почуття, розказавши про нього, і зовсім не бракувало предмета мого кохання, Анни, яка пішла нагору, до своєї кімнати. Я був тоді такий поглинутий переміною, яка зі мною сталася, що навіть не запитав себе, чому Анна отак раптом пішла. І тільки згодом зміркував, що, постоявши перед Адамом рука в руку зі мною, вона дала йому все зрозуміти, а тоді пішла собі, щоб він побув на самоті з думкою про перебудову структури нашого кристалу, нашого маленького світу, і мав час звикнути до неї.

А може, як зміркував я ще згодом — далеко згодом, через багато років, коли все це вже навряд чи й важило щось,— може, вона пішла тоді, бо просто захотіла побути сама, посидіти біля вікна, не засвічуючи світла й вдивляючись у піч, або простягтися на ліжку, втупивши очі в темну стелю,— щоб призвичаїтись до свого нового «я», побачити, чи вільно дихатиметься в новій атмосфері, чи зможе вона освоїтися в новій стихії і безпечно поринути у приплив нового почуття. Може, їй треба було усамітнитись і заглибитися в себе, подібно до дитини, що заглиблюється у споглядання кокона, з якого поступово з’являється у вечірніх сутінках прекрасний метелик, та ж таки сатурнія Ліона, сріблясто-зеленкувата, з іще зім’ятими вологими крильцями, що помалу розгладжуються в присмерку, набувають форми й починають повільно тріпотіти, здіймаючи такий легенький повів, що його, навіть нахилившись зовсім близько, не відчуєш і оком. Тож вона й пішла до себе, щоб спробувати осягти своє нове «я», бо, закохавшись, ти немовби народжуєшся наново. Той, хто тебе кохає, вибрав тебе з величезного первозданного глинища, яким є людство, прагнучи виліпити з тебе щось, і ти, безформний кавалок глини, хочеш дізнатися, на що тебе перетворили. Та водночас ти й сам, покохавши іншу людину, стаєш чимось, вирізняєшся із суцільної маси первісної речовини, дістаєш наснагу до життя й зводишся на ноги. Отже, ти твориш себе, творячи іншу людину, яка, в свою чергу, створила тебе, вибравши кавалок глини, що був тобою, із загальної маси. І таким чином виходить двоє твоїх «я»: одне ти створюєш сам, закохавшись, а друге створює твоя кохана людина, покохавши тебе. І що далі одне від одного ці двоє твоїх «я», то надсадніше скрегоче світ на своїй осі. Та коли й ти кохаєш, і тебе кохають безоглядно, тоді між тими твоїми «я» не буде ні різниці, ні відстані. Вони цілковито збігаються, зливаються в одне, як два зображення у стереоскопі.

Так чи так, а Анна Стентон, сімнадцяти років, пішла нагору до своєї кімнати, як видно, відчувши потребу побути на самоті, бо раптом, цілком несподівано, закохалася. А закохалася вона в досить високого на зріст, трохи незграбного й сутулуватого юнака двадцяти одного року, з довгастим кощавим обличчям, великим, злегка викривленим гачкуватим носом, кошлатою темною чуприною, темними очима (але не глибокими й палючими, як у Касса Мастерна, а здебільшого безвиразними чи каламутними, вранці червоними, що блищали тільки від хвилювання), з великими руками, що важко ворушилися в нього на колінах, бгаючи й шарпаючи одна одну, та великими клишавими ногами, які човгали при ході,— в юнака не гарного, не здібного, не працьовитого, не доброго, навіть не честолюбного, схильного до крайнощів і душевного сум’яття, який завжди кидався від меланхолії до безпричинного шалу, із холоду в полум’я, від допитливості до апатії, від смирення до самозамилування, із дня минулого в день наступний. І що вона спромоглася витворити з того безнадійного кавалка, підібраного на великому глинищі,— цього ніхто ніколи не дізнається.

Та хоч як воно було, у своєму коханні вона перетворювала наново й саму себе, отож і подалася нагору, щоб усамітнитись у темній кімнаті й спробувати збагнути, яке ж воно є, її нове «я». А тим часом ми з Адамом сиділи на лаві-гойдалці на веранді, не озиваючись і словом один до одного. Того вечора Адама було відлучено від гри на всі наступні вечори: раз, два, три, третій зайвий будеш ти!

Так само відлучено й усіх інших, бо навіть у ті вечори, коли на веранді у Стентонів чи в моєї матері збиралася чимала компанія потанцювати під патефон (причому деякі хлопці, особливо ті, що вже встигли повоювати у Європі, часом вислизали до саду хильнути з пляшки, схованої в дуплі старого дуба), ми з Анною не приймали їх до гри. Бо батист і полотно — тканини досить-таки тонкі, і єдиною, з ким я більш-менш пристойно танцював, була Анна Стентон, і вечори стояли теплі, і я був не настільки вищий за Анну, щоб не чути запаху її волосся, тим часом як наші скуті музикою ноги виписували візерунки нашого гіпнотичного сну, і ми дихали в одному ритмі, і зрештою я переставав напружено відчувати своє тіло й починав здаватися собі майже безтілесним, легесеньким, як пір’їнка або як велика пустоголова повітряна куля, припнута до землі тоненькою ниточкою, що її розірве перший подув вітру.

А то ми сідали в ту ж таки двомісну машину, виїжджали з Лендінга й гнали на відчай душі — цебто настільки на відчай душі, наскільки дозволяли тодішні дороги й тодішні двигуни,— ген поза останні будинки містечка, між сосни та обмілини, і її голова лежала в мене на плечі, і розшарпані вітром пасма волосся бились об мою щоку. Вона тулилася до мене, голосно сміялась і вигукувала:

— Ой Джеккі, Джеккі, який чудовий вечір, чудовий-пречудовий вечір! Ну скажи, хлопчино Джеккі, хіба не чудовий вечір? Скажи, скажи!..

І так доти, доки я мусив проказувати за нею ті слова, мов урок.

Або ж починала мугикати чи наспівувати якусь пісеньку з тих, що були на платівках,— боже ти мій, що ж тоді співали? Уже й не пригадаю. Потім раптом замовкала й сиділа тихо-тихо, заплющивши очі, аж поки я зупиняв машину десь у такому місці, де вітрець із затоки розганяв москітів. (Безвітряними вечорами годі було й думати спинитися). Іноді, коли я вимикав мотор, вона й далі не розплющувала очей, поки я не нахилявся й не цілував її, та ще так, щоб аж дух забило. А часом, було, чекає до останньої миті, коли вже я ось-ось її поцілую, а тоді враз широко розплющить очі, скаже: «Бу-у-у!» — і зайдеться сміхом. І де вже там її обняти й поцілувати — вона чимдуж відбиватиметься й коліньми, й гострими ліктями, хихотітиме й зойкатиме, вужем вислизатиме з рук, провадячи той бій, мов справжній фахівець із джіу-джітсу. Аж дивно було, як на невеличкому сидінні двомісного автомобіля знаходилося не менше простору, щоб розгортати бойові порядки й маневрувати, ніж на історичних рівнинах Фландрії⁶⁹, і як та сама істота, що недавно лежала в твоїх обіймах гнучка, мов лоза, м’яка, мов шовк, і лагідна, мов кошеня, раптом оберталася на страхітливе скупчення підступних колючих ліктів і зловмисних колін. А за тими ліктями крізь звислі на обличчя пасма волосся жевріли в світлі місяця чи зір блискучі очі, і з розтулених уст вихоплювався здавлений сміх, а в проміжках — наспівні слова:

— Я не люблю… хлопчину Джеккі… ніхто не любить… пташину Джеккі… я не… люблю… хлопчину Джеккі… ніхто не любить… пташину Джеккі…

Кінець кінцем, знесилена тим сміхом, вона валилася мені на руки, давала себе поцілувати, а тоді глибоко зітхала й шепотіла:

— Я люблю мого хлопчину Джеккі.— І, легенько торкаючи пальцем моє обличчя, повторювала: — Я люблю мого хлопчину Джеккі… дарма що в нього такий страшний носик! — І добряче щипала мене за носа. А я жалісно гладив те горбате, криве, хрящувате страховидло, вдаючи, ніби мені дуже боляче, хоч насправді був радий-радісінький, що вона доторкнулася до нього своїми пальчиками.

Ніколи, було, не вгадаєш, чи тебе чекає довгий поцілунок, чи отака шалена відсіч ліктями і хихотіння. Та це й не мало великого значення, бо зрештою вона однаково прихилялася головою до мого плеча й дивилася в небо. Між поцілунками ми іноді мовчали, іноді я декламував вірші,— я тоді приохотився до поезії, і це начебто було мені до вподоби,— а іноді ми заводили розмову про те, як будемо жити, коли одружимось. Власне, про одруження як таке я з нею ніколи не заговорював. Просто ми вважали за само собою зрозуміле, що одружимось і завжди житимемо разом у світі залитих сонцем пляжів, осяяних місяцем сосон біля моря, подорожей до Європи (де жодне з нас ще ніколи не було), будинку в дубовому гаю, шкіряних сидінь автомобіля, а десь далі — й ватаги чарівних дітлахів, яких я уявляв собі досить туманно, а вона напрочуд виразно, і яким ми, коли не знаходилось інших тем, дуже поважно й ретельно вибирали імена. Усім їм було призначено друге ім’я Стентон⁷⁰. Одного з хлопців вирішили назвати Джоелем Стентоном, на честь губернатора. А найстаршого, звісно, Джеком, як мене.

— Бо ти в мене найстаріший у світі, хлопчино Джеккі,— казала Анна.— І нашого найстаршого назвемо Джеккі, на твою честь, бо ти старіший за все, що тільки є, старіший за океан, старіший за небо, старіший за землю, старіший за дерева, і я завжди любила тебе і завжди смикала за носа, бо ти старий-старезний стариган, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі, і я тебе люблю.— І смикала мене за носа.

Тільки один раз, уже наприкінці літа, вона таки спитала мене, чим я думаю заробляти на прожиток. Тихо лежачи на моїй руці, довго мовчала і раптом озвалася:

— Джеку, а що ти збираєшся робити?

Я не зрозумів, про що, в біса, вона говорить, і відказав:

— Що я збираюся робити? Дмухатиму тобі у вухо.— І дмухнув.

— Та ні, що ти робитимеш далі? З чого житимеш?

— Дмухатиму тобі у вухо й з того житиму,— сказав я.

Вона не посміхнулася.

— Я серйозно питаю.

Я з хвилину помовчав. Тоді сказав:

— Я думаю, чи не піти мені вчитися на юриста.

Вона теж трохи помовчала, а потім дорікнула:

— Ти ж тільки щойно це придумав. Аби щось відповісти.

Так воно й було. Як по правді, то про своє майбутнє я волів не замислюватись. Не замислювався, та й годі. Думав, знайду собі якусь роботу, байдуже яку, і робитиму що скажуть, і отримуватиму платню, а потім її витрачатиму і в понеділок уранці знов ітиму на роботу, ото й тільки. Честолюбних задумів я не плекав. Але й не міг отак навпростець сказати Анні: «Е, знайду якусь роботу». Я мав справити враження людини далекоглядної, розважливої, тямущої.

І, бажаючи справити таке враження, я вскочив у халепу.

Вона бачила мене наскрізь, наче скельце, і мені не лишалося нічого іншого, як сказати, що вона дуже помиляється, я справді маю намір учитися на юриста, та й що в цьому поганого, коли її ласка?

— Ти тільки щойно до цього додумався,— вперто повторила вона.

— Якого біса,— мовив я.— Голодувати зі мною ти не будеш, я дам тобі все, що ти маєш тепер. Якщо тобі потрібен великий будинок, пишні убори, розваги — гаразд, я…

Та закінчити мені не вдалося.

— Ти чудово знаєш, Джеку Берден,— сказала вона,— що нічого такого мені не треба. Ти поводишся просто підло. Намагаєшся зробити з мене казна-що. Мені не треба того, про що ти кажеш. Ти й сам знаєш, що не треба. Знаєш, що я люблю тебе й ладна жити в халупі і їсти самі боби, коли діло, до якого в тебе лежить душа, не даватиме заробітку. Та коли в тебе не лежить душа до жодного діла, то хай би ти навіть дістав якусь посаду і отримував купу грошей… ну, ти знаєш, про що я кажу… знаєш, як дехто живе…— Вона випросталася на сидінні машини, і її очі навіть у тьмяному світлі самих тільки зір зблиснули властивою сімнадцятирічним благородною зневагою. Потім утупила в мене пильний погляд і з поважністю, що раптом обернула її на кумедну суміш дорослої жінки з пустотливим дівчам, що начепило на себе завеликі материні черевики на високих підборах та пір’яне боа,— з поважністю, що зробила її водночас і старшою, і молодшою, ніж насправді,— промовила: — Ти ж знаєш, що я люблю тебе, Джеку Берден, і я вірю в тебе, Джеку Берден, і ти не будеш таким, як усі оті люди, Джеку Берден.

Я засміявся — так це було кумедно — і спробував поцілувати її, але вона не далася, і всі її гострі лікті та коліна запрацювали, мов косарка, і то не жартома, а я був наче трава під ножами. І вгамувати її я не міг. Не міг і пальцем до неї доторкнутися. Вона звеліла везти її додому і навіть не поцілувала мене на добраніч.

Більше про це не було сказано нічого, за винятком хіба ще одного речення. Другого дня, коли ми з нею довго лежали на своєму плотику під пекучим сонцем і зморено мовчали, вона раптом запитала:

— Ти пам’ятаєш учорашню розмову?

Я сказав, що пам’ятаю.

— Так от,— мовила вона,— я говорила серйозно. Справді серйозно.— А тоді забрала руку, зісковзнула з плотика й попливла геть, щоб я не зміг нічого відповісти.

Більше про це мови не було. І я про це більше не думав. Анна поводилася так само, як і раніш, і я знову поринув у повноводий потік літа, у високий приплив почуття, що тягнув нас за собою запаморочливо-легко, наче потужна течія, повільна, але нездоланна своєю величезною глибинною масою води, і на тій течії дні і ночі пробігали, як переливи світла й тіні. Вона несла нас далі й далі, одначе не так свавільно й принизливо, як несе старого набряклого від води човна по ставку, де купають коней, чи брудні змилки у ванні, коли витягнеш затичку. Ні, ми свідомо й радо скорялися тому плинові, самохіть стаючи його невід’ємною часткою; та навіть не просто скорялися, а самі утверджували його подібно до того, як містик утверджує бога: він-бо не тільки скоряється божій волі, а й сам творить його, бо, полюбивши бога, прагне покликати його до життя. Отак і я самою своєю покорою покликав до життя й підкоряв собі ту потужну течію, яка несла мене все далі, в якій дні і ночі пробігали, як переливи світла й тіні, і мені не треба було й рукою ворухнути, щоб плисти хутчій, бо течія сама знала свій плин і свій час і тягла мене за собою.

За все те літо я й разу не спробував щось прискорити. Ні на лаві-гойдалці на веранді, ні в сосновому гаю, ні на плотику, коли ми купалися поночі, ні в машині. Усе відбувалося так само просто, природно й поступово, як змінюються пори року, як розпукуються бруньки на рослині, як прокидається кошеня. Й була своя втіха у тому, щоб не квапити подій, не пориватися до палких обіймів та незграбного вовтузіння, не наражати себе на цинічні посмішки товаришів, коли заходиш до своєї кімнати в гуртожитку; була ще не звідана сласність у тому, щоб чекати, поки та потужна течія сама принесе тебе туди, куди треба, куди ти зрештою однаково потрапиш. Анна була зовсім юна — вона здавалася мені тоді молодшою, ніж згодом у спогадах, бо того літа я вважав себе за дійшлого, багатодосвідченого чоловіка,— була вразлива, боязка й цнотлива, проте цнотлива без писку, виску, полохливого кудкудакання, відмовок, кривляння і всіх отих «ой-це-ж-негарно», «ой-я-ще-нікому-такого-не-дозволяла». А може, зрештою, «цнотлива» й не те слово. І воно таки справді не те, якщо вкладати в нього бодай натяк на позірний сором, чи страх, чи бажання бути «гарною дівчинкою». Бо якоюсь мірою вона була немовби відособлена від свого тонкого, зграбного, мускулястого, ніжного, золотаво-смаглого тіла, так наче воно являло собою довершений складний механізм, яким ми володіли спільно, відколи він зненацька упав нам з неба, і який ми, невігласи, мали вивчити з величезною старанністю та шанобливою увагою, щоб не проминути якоїсь найдрібнішої хитромудрої деталі, не знаючи якої ми все занапастимо. То був для нас період пильного пізнавання й тонкого дослідження, і вона ставилася до цього й цілком серйозно, й водночас із чарівливою легковажністю («Ой, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі, вечір який — просто ах! Очі в тебе ще нічогенькі, а от ніс — чистий жах!»), і легковажність ця виявлялась не так у самих її словах, як у тоні, що, здавалося, йшов від навколишнього повітря, ніби в ньому скрізь були напнуті невидимі струни і вона тільки торкала їх навмання серед темряви недбалим звичним порухом пальця. Та, окрім серйозних досліджень, була й щира прихильність, звичайна й природна, мов повітря, що ним дихаєш, яка часом здавалась аж недоречною поряд з нашими палючими, задушливими поцілунками, чимось таким, що завжди було в мені й не мало нічого спільного з тією незнаною, таємничою матерією, яка тепер так заворожувала нас обох. Бувало, Анна сяде, обхопить долонями мою голову, пригорне її до грудей і наспівує пошепки віршики, що їх тут-таки й складає: «Бідолашна пташка Джеккі, хоч я й горе з нею маю, покладу її в гніздечко, колискову заспіваю, гарну пісню колискову своїй пташці заспіваю, пташці Джеккі, пташці Джеккі…» — потім слова завмирали, й чути було лише тихеньке мугикання і час від часу шепіт: «Буду Джеккі я любити і від кривди боронити». І тоді я повертав обличчя й цілував її тіло під легким літнім платтячком і дихав на нього крізь тканину.

Ми досить-таки далеко зайшли того літа, й іноді я був певен, що можу зайти і далі. Що можу переступити межу. Бо гарний, зграбний, мускулястий, ніжний, золотаво-смаглий механізм, що так заворожував Анну Стентон і мене й упав нам з неба, був дуже чутливим і добре налагодженим приладом. Та, може, я й помилявся у своєму припущенні і не зміг би пришвидшити розмірений плин того могутнього потоку, що захопив нас і тягнув за собою, чи поквапити Анну Стентон у її вдумливому, науковому засвоєнні кожної найдрібнішої відміни, що її належало без поспіху ввібрати в сукупність нашого досвіду, перш ніж удатися до чогось нового. Вона немовби чула якийсь ритм, тон, сигнал іззовні й неухильно наслідувала його витончене, химерне звучання. Та помилявся я тоді чи ні, а на ділі свого припущення так і не перевірив, бо хоч сам не дуже вловлював той ритм, що заполоняв Анну, проте відчував, як вона слухняно підкоряється йому, і, поки ми були разом, не прагнув більшого. Хоч як це парадоксально, але тільки коли я не був з нею, лишався поза її оточенням,— вночі у своїй кімнаті чи в гарячі пообідні години,— тільки тоді мене брала шалена нетерплячка і злість на всі зволікання та обмеження. Особливо це давалося взнаки в ті дні, коли вона не хотіла мене бачити. А такі дні, як я згодом зрозумів, випадали тоді, коли ми переходили якусь стадію, якусь грань у наших взаєминах. І тоді вона просто відсторонялася від мене, залишаючи мене самого,— як-от того вечора, коли ми вперше поцілувалися,— а я спочатку нічого не розумів і дошукувався своєї провини, та потім, збагнувши, в чому суть, уже тільки нетерпляче дожидав наступного ранку, коли вона з’явиться на корті, помахуючи ракеткою, з таким гладеньким, молодим, свіжим і вдавано байдужим, хоча й приязним обличчям, що мені аж не віритиметься, чи це те саме обличчя, яке я запам’ятав зовсім іншим — з приплющеними повіками та вологими, блискучими в світлі місяця чи зір устами, з яких вихоплювався гарячковий віддих або ж відверто сласне зітхання.

Та якось наприкінці літа я не бачив її цілі два дні. Вечір перед тим був тихий, світив повний місяць, і навіть ближче до ночі у повітрі не повіяло прохолодою. Ми з Анною запливли аж до вишки при готелі, де такої пізньої години ніхто, крім нас, уже не купався. Трохи полежали на нижньому помості, не розмовляючи й не торкаючись одне одного,— просто лежали горілиць і дивилися в небо. Потім вона підвелась і полізла на вишку. Я повернувся на бік, щоб бачити її. Вона піднялася на двадцятифутову площадку, на мить завмерла напоготові й стрибнула ластівкою, дуже гарно. Тоді побралася на вищу площадку. Не знаю, скільки разів вона стрибнула, але чимало. Я сонно спостерігав ті стрибки, дивився, як вона знов піднімається на вишку,— дуже повільно, долаючи щабель за щаблем, і як місячне світло надає її мокрому купальнику вигляду чи то металевого, чи то лакованого, бачив, як вона завмирає на краю площадки, потім пружно підіймає руки над головою, зводиться навшпиньки і, відірвавшись від дошки, на мить немовби зависає в повітрі — тьмяно-блискуча постать, така тендітна й далека там, угорі, що заледве затуляє одну чи дві зірки,— а вже наступної миті стрімко летить униз і з коротким сплеском розтинає воду, неначе пролетівши крізь величезний цирковий обруч, затягнутий чорним шовком зі срібними блискітками.

Це сталося, коли вона стрибнула з найбільшої височини, з якої будь-коли стрибала на моїх очах, а може, й з найбільшої у своєму житті. Я бачив, як вона повільно піднімається нагору, як проминає площадку, з якої стрибала перед тим,— двадцятифутову,— й береться ще вище. Я гукнув її, але вона й не глянула на мене. Я знав, що вона почула мене. Та знав і те, що тепер вона вже не відступиться й полізе туди, куди намірилась, хоч би що я казав. І я більш не став гукати.

Вона стрибнула. Я зрозумів, що все буде гаразд, тільки-но побачив, як вона відірвалася від дошки, проте однаково підхопився на ноги й став на краю помосту, затамувавши віддих і прикипівши очима до неї. І в ту ж мить, як вона поринула у воду, дуже плавно, я пірнув за нею й пішов у глибину, допомагаючи собі руками. Спершу я побачив сріблясту тінь з бульбашками, що тяглися за нею, а потім, коли вона повернула назад, і мигтіння рук та ніг у темній воді. Вона пірнула дуже глибоко. Власне, в цьому не було потреби, і якби вона захотіла, то могла б одразу вийти на поверхню. Одначе того разу — та й не тільки того — вона поринула глибоко, неначе воліла якомога продовжити свій політ і у воді. Я теж занурився якнайглибше й зустрівся з нею, коли вона почала випливати. Тоді обняв її за стан, притяг до себе й припав устами до її уст. Вона вільно спустила руки, і я пригортав її до себе, відхиляючи їй голову, а тим часом наші ноги рухалися влад десь під нами, і ми помалу, колихаючись, піднімалися крізь чорну воду та сріблясті бульбашки, що бігли вгору. Піднімалися дуже повільно — принаймні так мені здавалося,— і я надто довго стримував віддих, так що аж у грудях заболіло й почало паморочитись у голові; та раптом біль і запаморочення змінилися радісним захватом, таким самим, який охопив мене в моїй кімнаті того вечора, коли я вперше возив Анну до кіно й, повертаючись назад, спинив машину проти бухти. Я думав, що нам уже й не виплисти на поверхню,— так повільно ми піднімалися.

Та нарешті ми виринули, і на воді перед нашими очима замерехтіли скалки місячного світла. Якусь мить ми ще так і колихалися разом, не наважуючись дихнути, а потім я пустив її, ми роз’єдналися, лягли на спину й, жадібно хапаючи повітря, задивились у високе, поштрикане зорями небо, що кружляло над нами.

Трохи згодом я відчув, що Анна попливла геть. Спершу я подумав, що вона хоче підплисти ближче до помосту. Та коли, зрештою, перевернувся й собі поплив туди, вона була вже на березі. Я побачив, як вона підняла свій купальний халат, загорнулася в нього, а тоді нахилилась узути сандалі. Я гукнув її. Вона помахала мені рукою, стягла з голови шапочку, труснула косами й побігла через пляж додому. Я поплив до берега, та поки вийшов з води, Анна вже встигла добігти до їхньої садиби. Я зрозумів, що мені її не наздогнати. Отож і побрів через пляж нога за ногою.

Після того я не бачив її два дні. Потім вона з’явилася на корті з ракеткою, спокійна і приязна, готова дати мені доброго чосу, як тільки зі мною розправиться Адам.

Настав вересень. Найближчими днями Анна мала відʼїздити назад до школи міс Паунд. Батько хотів повезти її на кілька днів раніше, щоб спинитися з нею у Вашінгтоні та Нью-Йорку, перш ніж вона поїде до Бостона, де її візьме в шори міс Паунд. Анну, як я розумів, не дуже вабила ні та подорож, ні повернення до міс Паунд. У школі їй начебто подобалось,— так вона сама мені казала,— проте вона ніколи не надокучала мені розповідями про таємні опівнічні бенкетики, про альбоми з вирізками, віршами та фотографіями подруг, про «любоньку» француженку, і мова її не була засмічена безглуздими слівцями химерного пансіонного жаргону. Про батьків намір вона сказала мені ще в серпні й назвала день від’їзду, але все те без радості чи смутку, а так, наче воно нас зовсім не обходило,— як ото замолоду згадують про смерть. Коли я почув про це, мені враз кольнуло в серце, та я опанував себе й відкинув цю думку, бо хоч на календарі був уже серпень, я ніяк не міг повірити, щоб тому літу й усьому, що в ньому було, колись настав кінець. Одначе того ранку, коли Анна знову з’явилася на тенісному корті, я найперше подумав про те, що вона скоро поїде. Тільки тепер це дійшло до мене по-справжньому. Я побіг до неї і, навіть не привітавшись, з якимсь неусвідомленим відчаєм і поспіхом схопив її за руку.

Вона поглянула на мене трохи здивовано.

— Ти не любиш мене? — сердито запитав я.

Вона засміялась і пильно подивилася на мене. Від сміху в кутиках її ясних очей збіглися глузливі зморщечки.

— Ну звісно, що люблю,— сказала вона, сміючись і недбало хитаючи ракеткою у вільній руці.— Звісно ж, я люблю тебе, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі. Хто це сказав, що я не люблю бідолашну стару пташину Джеккі?

— Не вдавай із себе дурнятко,— сказав я, бо те, що говорилося поночі в машині чи на лаві-гойдалці, тепер, за ясного сонячного ранку та мого відчайдушного настрою, раптом здалося бридкою нісенітницею.— Не вдавай дурнятко,— повторив я,— і не смій називати мене пташиною.

— Та ти ж і справді пташина,— поважно мовила вона, але в кутиках її очей і далі виднілися ті зморщечки.

— Ти не любиш мене? — знову запитав я, пустивши повз вуха її слова.

— Я люблю мою пташину Джеккі,— відказала вона,— бідолашну пташину Джеккі.

— К бісу,— мовив я.— То любиш ти мене чи ні?

Вона якусь мить пильно дивилася на мене, вже без тіні сміху в очах.

— Так,— мовила нарешті,— люблю.— І, вивільнивши руку, пішла через корт такою рішучою ходою, наче зібралася кудись дуже далеко й мала вирушати негайно. Та насправді тільки перейшла корт і сіла на лаву в пірчастому затінку мімози, а я проводжав її очима так, ніби той корт був безмежною Сахарою і вона поволі зникала вдалині.

Потім прийшов Адам, і ми пограли в теніс.

Того ранку вона повернулася, одначе все стало не так, як раніше. Атож, вона повернулася, але не цілком. І хоча й далі проводила зі мною багато часу, проте здавалася заглибленою в якісь свої думки, а коли я пестив її, корилася мовби з обов’язку чи принаймні з ласки, в якій часом відчувалася ледь помітна зневага. Так минав останній тиждень, а дні стояли гарячі й безвітряні, надвечір на небі клубочилися хмари, віщуючи бурю, але буря так і не знімалася, і ночі були важкі й млосні, наче великі перестиглі чорні із сріблястим нальотом виноградини, що ось-ось репнуть.

За два дні перед її від’їздом ми подалися до Лендінга в кіно. А коли вийшли після сеансу, надворі сіявся дощ. Після кіно ми збиралися піти скупатись, але тепер передумали. Взагалі-то ми не раз купалися під дощем, і того літа, і в попередні літа, коли з нами ще ходив Адам. І напевне скупалися б і цього вечора, якби дощ був не такий, якби то був легкий лагідний дощик з високого неба, що ледь чутно, з шовковистим шелестом падає на поверхню води; або скісний, колючий і холодний очисний дощ, який збуджує бажання чимдуж пробігти пляжем, щось горлаючи, перш ніж сховатись од нього в морі; або навіть якби вперіщила справжня злива, які бувають над Мексіканською затокою, коли ллє так, наче десь у небі прорвало дно величезного паперового мішка з водою. Але цього вечора дощ був зовсім не такий. Здавалося, обважніле від води небо нависло над самою землею, і з його дірявого трюму крізь чорне, в’язке, згнічене повітря проливалася всесвітня теча.

Отож ми підняли брезентовий верх машини,— і добряче при цьому змокли,— а тоді сіли й поїхали додому. В материному будинку й на веранді світилося, і ми вирішили зайти попити кави із сендвічами. Було ще рано, близько половини десятої. Я згадав, що мати поїхала грати в бридж до Петтонів, де до неї залицявся якийсь їхній приятель. Ми під’їхали до будинку, і я різко загальмував, з хрускотом чавлячи черепашки й розбризкуючи дощову воду. Правим крилом подвійних сходів ми вибігли на веранду і, опинившись під її дахом, почали тупати ногами й по-собачому обтрушуватись. Від дощу, бігу й тупання Аннині коси розпустились і звисали за плечима. Кілька мокрих пасмочок прилипло до чола, а одне — до щоки, і Анна стала схожа на дитину, що вилізла з ванни. Вона засміялася і, схиливши голову набік, хитнула нею, як це роблять дівчата, щоб коси вільно впали. Тоді запустила у волосся розчепірені пальці, вичісуючи, мов великим гребінцем, заплутані шпильки. Кілька шпильок упало на підлогу.

— Ну й страшненька ж я, мабуть. Чисте опудало,— мовила вона, й далі крутячи головою, сміючись і скоса позираючи на мене блискучими очима. В ці хвилини вона була майже така сама, як раніше.

Я підтвердив: атож, справді опудало,— і ми зайшли в дім.

Не вимикаючи лампочок на веранді, я погасив світло у великому передпокої і повів її праворуч, до кухні, через їдальню та буфетну. В кухні я поставив на вогонь каву й дістав із шафки-льодовні дещо попоїсти (тоді ще не було електричних холодильників, а то моя мати неодмінно придбала б не один, а зразу два, величезні, мов цілі будинки, і коло них опівночі збиралися б дами з оголеними плечима й підпилі чоловіки у смокінгах, точнісінько як на рекламі). Поки я клопотався коло вечері, Анна опоряджала свою зачіску. Очевидно, вона надумала заплести волосся в дві кіски, бо на той час, як я виклав наїдки на кухонний стіл, одна була вже наполовину заплетена.

— Годі тобі чепуритися,— сказав я.— Зробила б краще сендвічі.

— Гаразд,— погодилася вона,— а ти заплітатимеш мені коси.

Отож, поки вона, сидячи біля столу, робила сендвічі, я доплів першу кіску.

— Треба б перев’язати її стрічкою, щоб не розплелася, або ще чимось…— сказав я, тримаючи пальцями кінчик, і тут мені потрапив на очі чистий кухонний рушник, що висів напохваті. Я пустив кіску, взяв рушника й кишеньковим ножиком відрізав від краю дві стяжечки. Рушник був білий з червоною крайкою. Потім я повернувся до Анни, знову заплів кінець кіски й зав’язав його бантиком із стяжечки рушника.

— Будеш наче мала негритяночка,— мовив я.

Вона засміялася, й далі намазуючи на хліб арахісове масло.

Побачивши, що кава закипіла, я вимкнув газ. Тоді взявся до другої кіски. Нахилившись, я перепустив шовковистий жмут між пальцями, що були проти нього грубі й шкарубкі, мов наждак, і тремтіли від збудження, розділив його на три пасма й почав заплітати їх, вдихаючи свіжий луговий дух мокрого волосся. Аж раптом задзвонив телефон.

— Потримай,— звелів я Анні,— а то розпуститься.— І, тицьнувши їй кінець кіски, вийшов у передпокій.

Дзвонила мати. Вона, Петтони, той їхній приятель, що залицявся до неї, і бозна-хто ще збиралися впакуватись у машину і їхати за сорок миль до «Ла-Гранжа» — такого собі закладу в сусідній окрузі, по дорозі до столиці штату, де грали в кості й рулетку і де добрі люди бік у бік з лихими вдихали голубий тютюновий дим, від якого дерло в горлі, й випари підпільного алкоголю. Мати сказала, що не знає, коли повернеться, але попросила мене не замикати дверей, бо забула ключ. Про це вона могла й не просити, бо в Лендінгу й так ніхто зроду не замикався. А ще попросила, щоб я не турбувався, їй сьогодні начебто таланить,— тоді засміялась і поклалатрубку. І про це просити було зайве, я й не думав турбуватися. А надто щодо її талану. Атож, їй завжди таланило. Вона мала все, що хотіла.

Я поклав трубку, обернувся і в світлі, що лилося в передпокій з дверей коридора, побачив Анну — вона стояла за кілька кроків од мене, зав’язуючи бантик на другій кісці.

— Мати дзвонила,— пояснив я.— Їде в «Ла-Гранж» разом з Петтонами.— Тоді додав: — Повернеться пізно.

І, вимовивши останні слова, раптом усвідомив, що в домі, крім нас, анікогісінько, що навколо нас темні кімнати, і над нами густа темрява виповнює кімнати другого поверху та горище й в’язким, але невагомим потоком спливає сходами, та й надворі густа темрява. Я дивився в Аннине обличчя, і ніде в будинку не чути було ані звуку. Тільки надворі краплі дощу, вже затихаючи, лопотіли по листю та покрівлі. Серце в мене стріпнулося, і я відчув у всьому тілі приплив крові, так наче десь там підняли заставки.

Я дивився просто в обличчя Анні і знав,— і вона це знала, я був певен,— що настала хвилина, до якої ціле літо нас неухильно несла ота потужна течія. Потім повернувся і повільно рушив через передпокій до сходів. Спершу я не міг розібрати, йде вона за мною чи ні. Тоді зрозумів, що йде. Я піднімався сходами й знав, що вона ступає за мною східці на чотири нижче.

Піднявшись нагору, я не спинився у передпокої і навіть не озирнувся. У непроглядній темряві я рушив до дверей своєї кімнати. Потемки намацав ручку, штовхнув двері і зайшов. У кімнаті було трохи видніше, бо надворі на той час уже, мабуть, проясніло, та й світло з веранди відбивалося від мокрого листя дерев. Не пускаючи ручки дверей, я ступив убік і дав пройти Анні. Вона зайшла, навіть не глянувши на мене. Ступила два-три кроки по кімнаті й зупинилася. Я зачинив двері і рушив до тієї тендітної постаті в білому. Та вона й не обернулася. Я став позад неї, притягнув її за плечі до себе, обхопив обіруч попід груди й припав пересохлими губами до її волосся. Руки її мляво звисали вздовж тіла. Ми стояли так хвилини дві, наче на рекламі, де парочка закоханих милується мальовничим заходом сонця, чи океаном, чи Ніагарським водоспадом. Але ми нічим не милувалися. Ми стояли посеред голої темної кімнати (залізне ліжко, старий комод, простий сосновий столик, валізи, книжки, всяке чоловіче причандалля — я не дав матері перетворити цю кімнату на музей) і дивилися за вікно, на темні верхівки дерев, що раптом захитались під поривами вітру з затоки й заторохтіли від нової хвилі дощу.

Потім Анна звела руки й склала перед себе, так що вони лягли на мої.

— Джеккі…— мовила вона тихо, одначе не пошепки.— Пташино Джеккі, ось я і прийшла.

Атож, вона таки прийшла.

Я почав розстібати в неї на спині гаплички білого плаття. Вона стояла нерухомо, як слухняна дівчинка з кісками. Легка тканина була мокра, липла до тіла, і це дуже заважало мені. Я довго длубався з тими бісовими гапличками. Потім дійшло до пояса. Він, як пригадую, був зав’язаний бантом з лівого боку. Я розв’язав його, він упав на підлогу, а я знов узявся до плаття. Анна стояла, опустивши руки, так терпляче, ніби я був кравець і робив примірку. І не озивалася й словом аж доти, доки я, незграбний і розгублений, не спробував стягти плаття вниз, через ноги.

— Ні,— мовила вона тоді, так само тихо, як і перше,— ні, отак,— і підняла голі руки над головою.

Хоч який я був тоді збуджений, проте помітив, що пальці в неї не розслаблені, як було б природно, а стулені докупи й випростані так, наче вона наготувалася стрибнути у воду й тільки на мить завмерла перед стрибком. Я стягнув плаття через голову й стояв, як дурень, зібгавши його в руках, аж поки додумався покласти на стілець.

Анна й далі стояла, не опускаючи рук, і я здогадався, що в такий самий спосіб треба зняти й спідню сорочку. Отож я й зняв її в такий самий спосіб і з тією ж незграбною нервозною ретельністю обережно поклав на стілець, ніби вона могла розбитися. Анна опустила руки й стояла так само незворушно, поки я докінчував своє діло. Коли я розстібав ліфчик і стягав униз по її нерухомих руках, а потім, ставши біля неї на коліна, спускав зі стегон трусики, всі мої рухи, не знати вже й як, були такі обережні, що я ні разу й пальцем не зачепив її шкіри. Дихав я збуджено, уривчасто, в горлі й грудях у мене наче застряг важкий клубок, але на думку весь час спадали якісь недоладні речі — то я пригадував книжку, що її колись почав був читати, та так і не закінчив; то міркував, чи повернутися мені цієї осені до студентського гуртожитку, чи найняти десь кімнату; то лізла в голову алгебраїчна формула, завчена в школі; то спливла на пам’ять якась місцина — краєчок поля з поламаними приступками перелазу, і я марно силкувався пригадати, де ж я таке бачив. Думки мої знавісніло кидалися з боку в бік і поривалися геть, наче звір, що втрапив лапою в капкан, чи хрущ, припнутий на нитці.

Тим часом як я скоцюрбився біля неї, вже спустивши легенькі батистові трусики до самого низу, вона зняла з однієї ноги черевичка-лодочку,— знаєте, як це роблять дівчата: стуляють пʼяти і виймають ступню з черевичка,— а потім так само і з другої. Я підвівся з колін, став поруч неї, і мене раптом вразило, яка вона мала зростом без високих підборів. Я бачив її босу тисячу разів — у купальнику на пляжі й на плотику. Одначе вразило це мене аж тепер.

Коли я підвівся, вона стояла, все так само опустивши руки вздовж тіла; потім згорнула їх на грудях, скулила плечі, й по них перебіг ледь помітний дрож, і від цього поруху пліч її лопатки із звислими на них кісками раптом видалися мені гострими й крихкими.

Надворі періщив дощ із шаленими поривами вітру. Я помітив і це.

Анна стояла, трохи похиливши голову і, мабуть, побачила або згадала, що на ногах у неї ще лишилися панчохи. Вона стала до мене впівоберта, нахилилась і, балансуючи спершу на одній, а тоді на другій нозі, стягла з них панчохи й упустила на підлогу — до пояса та купки інших невагомих дрібничок. Потім випросталась і знову трохи скулила плечі, а може, й затремтіла; коліна її були стулені й ледь зігнуті.

Поки я морочився з гудзиками на своїй сорочці, видерши одного з м’ясом, бо ніяк не міг витягти його з петельки (надворі саме на хвильку затихло, і він лунко цокнув об голу підлогу) і поки мої думки кидалися з боку в бік, наче хрущ на нитці, Анна перейшла до залізного ліжка і сіла — нерішуче, на самому краєчку, щільно стуливши ноги, знову згорнувши руки на грудях і трохи зсутулившись. Сиділа й дивилася на мене звідти чи то запитливо, чи то благально — я не міг розглядіти в сутіні виразу її очей.

Потім вона опустила одну руку на ліжко, сперлася на неї, нахилилась убік, підняла ноги з підлоги, так само обидві разом, і м’яким, округлим рухом лягла горілиць на біле покривало, а тоді рівненько випросталась, знову поклала руки на груди й заплющила очі.

І саме в ту мить, коли вона під моїм напруженим поглядом заплющила очі, думка, моя уже вкотре знавісніло метнулася вбік, і я нараз побачив Анну у воді поруч себе, як отоді на природі, три роки тому,— її обличчя із заплющеними очима, грозове небо над нами й білу чайку у високості,— і те обличчя й це обличчя, та картина й ця картина злилися, мов накладені одне на одне фотографічні зображення, що з них кожне зберігає свою сутність, проте й не забиває другого. І в ту хвилину, коли я стояв отак, з важким клубком у горлі й немов розпертим від припливу крові тілом, і бачив її перед собою на залізному ліжку, я раптом повів очима по великій повитій густою сутінню кімнаті з голими стінами, почув поривчастий шум дощу і збагнув, що все це недобре, дуже недобре,— чому саме, я не розумів та й не пробував зрозуміти,— що зовсім не до такого вело нас усе те літо. І що я цього не зроблю.

— Анно…— хрипко мовив я.— Анно…

Вона не озвалася, але розплющила очі й подивилась на мене.

— Ми не повинні…— почав я.— Не повинні… це… це буде… це буде недобре.

Оте «недобре» вихопилось у мене зненацька, і я аж сам здивувався, бо ніколи не замислювався над тим, добре чи недобре я чиню з Анною Стентон або й з іншими жінками чи дівчатами,— так уже воно виходило само собою, і край; та й узагалі я не дуже переймався тим, що добре, а що недобре,— просто робив те, що роблять інші люди, і не робив того, чого інші не роблять. І досі пам’ятаю, як я тоді здивувався, почувши із своїх уст це слово — воно було наче луна слова, мовленого кимось іншим бозна-скільки років тому, а тепер відталого, як ото в одній з історій барона Мюнхгаузена. Після того я вже просто не міг доторкнутися до Анни, так наче вона була моєю меншою сестричкою.

Вона й тоді не озвалася, але й далі дивилась на мене з таким виразом, якого я не міг збагнути, і мене раптом захлюпнула навальна хвиля жалю й теплим потоком розтеклась у грудях.

— Анно… Анно!..— вигукнув я, і мене охопило бажання впасти на коліна біля ліжка й схопити її за руку.

Мабуть, якби я це зробив, усе пішло б інакше, звичайнішим шляхом, бо коли напівроздягнений здоровий юнак стає на коліна біля ліжка й хапає за руку зовсім роздягнену гарненьку дівчину, то цілком імовірно, що рано чи пізно події почнуть розгортатися так, як це звичайно буває. Якби я хоч раз доторкнувся до неї, роздягаючи її, чи навіть якби вона озвалася до мене, сказала щось, назвала мене хлопчиною Джеккі, шепнула, що любить мене, захихотіла, прикинулася веселою або й просто мовила якесь слово, перше-ліпше, коли лягла на ліжко і я вперше заговорив до неї,— якби сталося бодай щось із цього, усе могло б бути по-іншому, і тоді, і згодом, і нині. Та нічого такого не сталося, і я не скорився своєму бажанню впасти на коліна й схопити її за руку, щоб хоч так, для початку, діткнутися своїм тілом її тіла, чого напевне було б досить. Бо саме в ту мить, коли я вимовив: «Анно… Анно!..» — з під’їзної алеї долинув шурхіт шин, а тоді почувся скрип гальм.

— Це вони… Повернулися!..— вигукнув я.

Анна рвучко сіла на ліжку й злякано глянула на мене.

— Збирай свої речі,— звелів я.— Збирай речі і йди до ванної, ти могла бути у ванній.

Хапливо запихаючи сорочку в штани й водночас намагаючись застебнути пояс, я кинувся до дверей.

— Я буду в кухні,— мовив з порога,— готуватиму сендвічі.

Вискочивши з кімнати, я метнувся навшпиньках через передпокій, збіг задніми сходами в коридор, а з нього у кухню, і в ту мить, коли грюкнули двері з веранди й гурт прибулих зайшов у великий передпокій, я підніс сірник до газової пальнички під кавником. А тоді сів до столу робити сендвічі, напружено чекаючи, щоб серце в мене перестало так калатати, перш ніж мене побачать мати, Петтони й ще який там набрід з ними приїхав.

Коли мати, а за нею і весь гурт ввалилися до кухні, я був тут як уродився, і на столі переді мною — купка апетитних сендвічів. Вони не поїхали до «Ла-Гранжа» через негоду й весело жартували: мовляв, тільки ясновидець міг приготувати до їхнього приїзду каву й сендвічі,— і я був з ними чемний та милий. Потім згори зійшла Анна (вона подбала про зайві докази і, щоб ні в кого не лишилося сумнівів щодо того, де вона була, двічі спустила воду в туалеті), і вони почали підсміюватися з її кісок та бантиків, а вона не казала й слова, тільки скромно усміхалась, як і належало вихованій юній дівчині, що її вшанували своєю прихильною увагою дорослі. Потім тихенько сіла й узялася до сендвіча, і я не міг прочитати на її обличчі нічого, ну анічогісінько.

Отак і скінчилося літо. Щоправда, була ще решта ночі, коли я лежав на тому самому залізному ліжку, чуючи, як надворі капотить з дерев, і кляв себе за дурість, кляв свій лихий талан, і намагався вгадати, що думала тоді Анна, намагався винайти спосіб побачитися з нею наодинці наступного дня — останнього дня перед її від’їздом. Та потім подумав, що якби я зайшов далі, то це мало б куди гірші наслідки: мати піднялася б нагору з іншими жінками (що вона й зробила), і ми з Анною опинилися б у пастці в моїй кімнаті. Від самої цієї думки мене кинуло в холодний піт, і я враз відчув себе страшенно мудрим — адже я повівся добре й розумно. І це нас урятувало. Отак мій лихий талан обернувся моєю мудрістю (так само як обертається мудрістю лихий талан богом проклятого роду людського, і потім її славлять у книжках і вивчають у школі), а згодом моя мудрість обернулася моїм благородством, і зрештою я забрав собі в голову, що повівся тоді так лише з благородних мотивів. Ні, я не вживав саме цього слова, але підступав до нього манівцями і нерідко, нічної години чи під чаркою, пригадуючи свою поведінку того вечора, вважав себе кращим.

Та що далі я посувався на захід і що далі розкручувалась ота моя аматорська кінохроніка, то важче ставало мені позбутися думки, що якби я не вчинив тоді так благородно — коли це й справді було благородство,— усе могло б піти інакше. Бо коли б мене та Анну застукали в моїй кімнаті, мати й губернатор Стентон неодмінно одружили б нас, хай і всупереч своєму бажанню. І хоч би що сталося з нами потім, але того, що погнало мене тепер на захід, ніколи б не сталося. Отож, відзначив я, моє благородство (чи що воно там було) мало в моєму світі майже такі самі страшні наслідки, як і гріх Касса Мастерна в його світі. Що дає певне уявлення про обидва ці світи.

Після того як Анна пішла додому, була ще, як я сказав, решта ночі. Та був ще й цілий наступний день. Одначе вдень вона мала спакувати речі і з’їздити до Лендінга в якихось справах. Я крутився навколо, шукаючи нагоди поговорити з нею, але ми весь час були на очах, і така нагода випала лише тоді, коли я повіз її до містечка. Дорогою я став умовляти її негайно вийти за мене заміж — зараз же заїхати додому, взяти валізу, та й по всьому. Щоправда, вона ще не досягла повноліття і всяке таке, але я міркував собі — наскільки я взагалі здатен був тоді міркувати,— що ми це якось владнаємо. А там нехай губернатор і моя мати хоч гопки скачуть.

Та вона тільки й сказала:

— Хлопчинко Джеккі, ти ж знаєш, що я вийду за тебе. Ну звісно, що вийду, довіку й навіки. Але не сьогодні.

А що я й далі набридав їй своїми умовляннями, то вона сказала:

— Ти повертайся до університету, закінчуй його, і тоді я вийду за тебе заміж. Навіть ще до того, як ти здобудеш адвокатське звання.

Почувши слова «адвокатське звання», я не одразу здогадався, до чого вона веде. Але вчасно здогадався приховати свій подив — і мусив тим задовольнитись.

Я допоміг їй із справами, завіз її додому, а тоді поїхав до себе обідати. Пообідавши, я одразу ж вирушив до неї машиною, сподіваючись, що, незважаючи на хмарну й вітряну погоду, ми поїдемо покататися. Але де там. Зібралися хлопці та дівчата, з якими ми водили компанію влітку,— попрощатися з Анною; приїхав і дехто з їхніх батьків, двоє подруж,— побачитися з губернатором (хоч він уже й не займав цього поста, проте в Лендінгу так і лишився «губернатором») і випити з ним по чарці на дорогу. Молодь крутила на веранді патефон, а «старі» — у кожному разі нам вони здавалися й справді старими — сиділи у вітальні й пили джин з тоніком. Мені лишалося тільки танцювати з Анною, і вона була зі мною дуже лагідна, та коли я почав просити її непомітно зникнути разом зі мною, сказала, що зараз не може, незручно перед гостями, але потім спробує. Та невдовзі знову знялася буря — було саме осіннє рівнодення,— і батьки вийшли на веранду, збираючись їхати додому, й покликали з собою і своїх нащадків: мовляв, Анні треба раніше лягти перед дорогою.

Я залишився, але нічого з того не вийшло. Губернатор Стентон сидів у вітальні зі склянкою, уже сам, і переглядав вечірню газету. Ми сиділи на веранді на лаві-гойдалці, міцно пригорнувшись, дослухалися до шелесту газети, коли він перегортав сторінку, і пошепки говорили про те, що любимо одне одного. А потім просто сиділи мовчки, бо ті слова від частого повторення почали втрачати сенс,— сиділи й слухали, як дощ періщить по листю.

Коли дощ на часинку вщух, я встав, зайшов до вітальні, попрощався за руку з губернатором, а тоді повернувся на веранду, поцілував Анну і поїхав. Поцілунок вийшов холодний, церемонний, так наче й не було того літа, а як і було, то зовсім не таке.

Я повернувся до університету. Мені здавалось, я не дочекаюся різдва, коли Анна приїде додому. Ми щодня писали одне одному листи, але поступово ті листи стали ніби чеками на капітал, надбаний за літо. Сума в банку була чимала, одначе проживати основний капітал — хибна практика; а я мав таке відчуття, немов проживаю свій капітал і бачу, як він дедалі зменшується. Та водночас мені до нестями хотілося побачити її.

Я побачив її на різдво, і ми провели разом десять днів. То було зовсім не те, що влітку. Вона казала, що любить мене й піде за мене заміж, і дозволяла мені заходити досить далеко. Одначе одружитися тепер-таки не хотіла й не давала переступити межу. Напередодні її від’їзду ми навіть посварилися через це. Виходило так, що у вересні вона ладна була на все, а тепер — не можна. Мені здавалося, що цим вона порушує якусь свою обіцянку, і я аж кипів. Дорікав їй, що вона не любить мене. Вона казала: ні, любить. Я хотів знати, чого ж вона тоді зупиняє мене.

— Це не тому, що я боюся чи не люблю тебе. Ні, Джеккі, ні, я тебе справді люблю,— відказувала вона.— І не тому, що я гидка манірниця. Це все через тебе, Джеккі, бо ти отакий, як ти є.

— Атож,— глузливо пирхав я,— ти хочеш сказати, що не віриш мені, думаєш, я з тобою не одружуся і ти залишишся пропащою жінкою.

— Я знаю, що ти одружишся зі мною,— казала вона,— але вся річ у тому, який ти є.

Оце було все, що вона казала. І ми страшенно посварилися. Я повернувся до університету з геть розшарпаними нервами.

Вона не писала мені цілий місяць. Я витримав зо два тижні, а тоді почав перепрошувати. Отож наше листування поновилося, і десь у величезній всесвітній бухгалтерії хтось щодня натискав червоні кнопки розрахункової машини, і на аркуші гросбуха з’являлися все нові й нові червоні цифри.

У червні вона приїхала до Лендінга, але всього на кілька днів. Губернатор нездужав, і невдовзі лікарі вирядили його до штату Мен, щоб уберегти від літньої спеки. Він узяв із собою Анну. До її від’їзду усе в нас було так само, як на різдво,— не так, як попереднього літа. Навіть гірше, ніж на різдво, бо я вже отримав диплом загального курсу і тепер мав іти на юридичний факультет. З цього приводу ми знов посварилися. Та чи з цього приводу? Вона сказала щось про юристів, і я розізлився. Ми помирилися уже в листах, через півтора місяця її перебування в Мені; листи знову пішли туди й звідти, і на аркуші мого небесного особового рахунка почали з’являтися нові червоні цифри, мов криваві пташині сліди, а я валявся в будинку судді Ірвіна й читав книжки з історії Америки — не до екзамену, не тому, що мусив, а тому, що волею випадку піді мною проломилася тоненька й крихка кірка сьогодення і я відчув, як мої ноги починає затягати в сипучий пісок.

Восени, коли Анна повернулася з батьком додому, десь на тиждень, після чого мала їхати до якогось взірцевого жіночого коледжу у Віргінії, ми багато бували разом — і на березі бухти, і в машині — і робили те ж саме, що й раніше. Вона птахом злітала з вишки у воду. Вона лежала в моїх обіймах у місячному світлі — коли світив місяць. Але все було не так, як раніше.

Передусім вийшла прикра історія з поцілунком. Другого чи третього разу, як ми лишилися вдвох, Анна поцілувала мене по-новому — так вона не цілувалася ще ніколи. І зробила це не з метою пізнання чи досліду, як робила дещо попереднього літа. А просто, як то кажуть, не стримала свого запалу. Я одразу збагнув, що вона навчилася цього за літні місяці в Мені від якогось чоловіка, якогось курортного жевжика в білих фланелевих штанях, що гелготав до неї своєю паскудною північною скоромовкою. Отож я тут-таки й виклав їй: мовляв, я знаю, вона підгулювала з кимось у тому Мені. Вона й не заперечувала, ані словом. Просто сказала: «так», і то спокійнісіньким тоном, а потім спитала, звідки я дізнався. Я пояснив. Тоді вона мовила: «A-а, ну звісно»,— а мені аж дух забило з люті, і я відсунувся від неї. Перед тим вона обіймала мене за шию.

Вона подивилася на мене так само спокійно і сказала:

— Джеку, я справді цілувалася з одним там, у Мені. Він був милий хлопець, Джеку, і дуже мені подобався, з ним було весело. Але я не любила його. І нічого того не було б, якби ми з тобою тоді не посварились, а так мені здавалося, ніби все пішло прахом і ми з тобою вже більш ніколи не будемо разом. Може, я й хотіла покохати його. Щоб якось заповнити порожнечу, яку ти лишив по собі, Джеккі… Ой Джеккі, так було тут порожньо, жахливо порожньо…— І вона щиро, простодушно піднесла праву руку до грудей.— Але я не могла. Не могла його покохати. І перестала цілуватися з ним. Навіть ще до того, як ми з тобою помирилися.— Вона простягла руку, поклала її на мою і нахилилася до мене.— Ми ж помирилися? — спитала вона.— Правда, хлопчино Джеккі? — Тоді засміялась коротким грудним сміхом і перепитала: — Ну правда ж, пташино Джеккі? Правда? І я знову щаслива!

— Так,— мовив я,— помирилися.

— І ти теж щасливий? — спитала вона, схилившись до мене.

— Еге ж,— відказав я, почуваючи себе щасливим рівно настільки, наскільки на це заслуговував. Одначе та болісна думка засіла десь у глибині моєї свідомості і тільки й чекала нагоди вигулькнути. Дарма що я начебто й забув про неї. І коли другого вечора Анна вже не поцілувала мене по-новому, я відчув, як та думка заворушилася в мені. І третього вечора так само. Через те, що Анна не цілувала мене по-новому, я лютився ще дужче, ніж тоді, коли вона мені все розказала. А тоді сам поцілував її так, як отой жевжик у Мені. Вона одразу ж відсунулась і тихо сказала:

— Я знаю, чому ти так зробив.

— Тобі ж це начебто подобалось там, у Мені,— відказав я.

— Ой Джеккі,— мовила вона,— та нема на світі ніякого штату Мен, і ніколи не було, і взагалі нічого нема, крім тебе, а ти — це всі сорок вісім штатів разом, і я тебе любила весь той час. Ну, а тепер будеш добрим хлопчиною? І поцілуєш мене по-нашому?

Я поцілував її, але життя — це величезна снігова куля, що котиться з гори й ніколи не котиться нагору, щоб повернутись назад, до нульової позначки, де ще нічого не сталося.

Хоча літо, яке щойно закінчилося, було зовсім не схоже на попереднє, я знов повернувся до університету, до вечірньої роботи в тій самій харчівні, потроху приробляв у газеті як позаштатний репортер, вступив на юридичний факультет і дуже скоро зненавидів його. У проміжках між цими справами я писав листи Анні до її страшенно взірцевого жіночого коледжу у Віргінії, і капітал, на який виписувалися ті чеки, все танув і танув. Так минув час до різдва, коли я приїхав додому і Анна приїхала додому, і я сказав їй, що мене аж з душі верне від того юридичного факультету, чекаючи (а в душі й хворобливо бажаючи) страшної бучі. Але ніякої бучі не зчинилося. Анна лише поплескала мене по руці. (Ми сиділи на канапі у вітальні в Стентонів і перед тим стискали одне одного в обіймах, а тепер роз’єдналися, вона — в якійсь смутній задумі, я — роздратований і змучений надто довго тамованою, але так і не вдоволеною жагою). Вона поплескала мене по руці й сказала:

— Ну, то покинь. Ніхто не примушує тебе вчитися на юриста.

— А що ж мені накажеш робити?

— Джеккі, я ніколи не хотіла, щоб ти вчився на юриста. То була твоя ідея.

— Он як? — спитав я.

— Атож,— сказала вона і знов поплескала мене по руці.— Роби те, що тобі до душі, Джеккі. Я хочу, щоб ти робив таке діло, яке буде тобі до душі. І мені байдуже, чи матимеш ти з нього великі гроші. Я ж давно тобі сказала, що ладна жити з тобою де завгодно і їсти самі боби.

Я підвівся з канапи. Почасти й для того, щоб Анна більш не могла отак поплескувати мене по руці, бо це раптом нагадало мені знеосіблений професійний жест медичної сестри, яким вона заспокоює хворого. Відійшовши на кілька кроків, я став проти неї і твердо сказав:

— Гаразд, їстимеш самі боби. Одружуймось. Завтра ж. Сьогодні ж. Досить уже цих дурниць. Ти кажеш, що любиш мене. Гаразд, і я тебе люблю.

Вона нічого не сказала — мовчки сиділа на канапі, поклавши руки на коліна, а тоді підвела обличчя, несподівано стомлене й змарніле, і подивилася на мене очима, повними сліз.

— Ти справді любиш мене? — запитав я.

Вона повільно кивнула головою.

— І знаєш, що й я тебе люблю? — запитав я.

Вона знову кивнула.

— То все гаразд?

— Джеку…— озвалася вона і на мить замовкла.— Джеку, я справді люблю тебе. Іноді мені здається, що я могла б поцілувати тебе, міцно обняти, а тоді заплющити очі і отак разом — у безодню з високої скелі. Або ж так, як отоді, коли ти пірнув за мною, ми поцілувалися під водою і, здавалося, ніколи вже не випливемо. Ти пам’ятаєш, Джеку?

— Пам’ятаю,— відповів я.

— Отак я тоді тебе любила, Джеку.

— А тепер? — запитав я.— А як тепер?

— І тепер люблю, Джеку, і, мабуть, змогла б так і тепер. Але дещо змінилося.

— Змінилося?

— Ой Джеку! — вигукнула вона і вперше, принаймні вперше за моєї пам’яті, піднесла руки до скронь; і хоч цей жест, яким вона намагалася потамувати замішання, не став у неї звичним, згодом мені ще не раз траплялося бачити його.— Ой Джеку, щось таки сталося, стільки всякого сталося відтоді.

— Що ж сталося?

— Ну, почати з того, що одружитися — це ж не зі скелі стрибнути. Та й любов — не те, що зі скелі в безодню. Чи пірнути й не виплисти. Це… це… ну не знаю, як і сказати… це — прагнути чогось у житті, мати якусь мету.

— Гроші…— мовив я.— Якщо ти про гроші…

— Та ні, не гроші,— перебила вона мене.— Я не про гроші кажу… Ой Джеку, якби ти тільки міг зрозуміти, про що я кажу!

— Так от, найматися на роботу до Петтона чи ще до когось із тутешніх я не збираюсь. І не бажаю, щоб вони мене кудись влаштовували. Навіть Ірвін. Я сам знайду собі роботу, байдуже яку, тільки не в них.

— Любий,— стомлено мовила вона,— я ж і не кажу тобі, щоб ти жив тут. Чи йшов працювати до Петтона. Чи до будь-кого. Я хочу, щоб ти робив те, до чого в тебе лежить душа. Аби тільки ти щось робив. Хай би навіть і нічого не заробляв. Я ж казала тобі, що згодна жити в халупі.

Отож я повернувся на юридичний факультет і завдяки своїй наполегливості примудрився вилетіти звідти ще до кінця навчального року. До цього довелося докласти чимало зусиль, бо домогтися, щоб тебе виключили з університету нашого штату,— не так-то легко. Треба добре потрудитися. Звісно, я міг просто написати заяву й піти, одначе коли подаєш заяву або просто перестаєш відвідувати лекції, ти ще маєш змогу повернутися. Тому я й домігся виключення. І коли святкував свій успіх, не маючи сумніву, що Анна розгнівається й теж дасть мені відставку, ми з моїм приятелем та двома дівулями вскочили в скандальну історію, яка потрапила в газети. Я був уже колишнім студентом, тож університет нічого вдіяти зі мною не міг. Нічого не вдіяла і Анна — мабуть, на той час я став уже й колишньою пташиною Джеккі.

Отже, Анна пішла своєю дорогою, а я своєю. Моєю дорогою стала робота в газеті, блукання по міських кишлах, читання книжок з американської історії. Зрештою я знову почав відвідувати лекції в університеті, спершу знічев’я, аби згаяти час, а потім і серйозно. Я дедалі більше заглиблювався в чарівну царину минулого. Був короткий період, коли ми з Анною начебто помирилися, та потім десь знову порушилося зчеплення, і все стало, як і раніш. Я так і не закінчив своєї дисертації, отож повернувся до «Кронікл», де працював репортером, причому репортер з мене був добрячий. І навіть оженився. На Лойс — з біса гарній дівчині, я б сказав, куди гарнішій за Анну, і до того ж пухкенькій, тоді як Анна була кістлява й м’язиста. Лойс виглядала дуже апетитно, ти одразу бачив, що вона ніжна й соковита,— таке собі неймовірне поєднання філе-міньйон із джорджійським персиком, яке тільки й чекає, щоб його скуштували й засипали золотом. Чому Лойс вийшла за мене заміж, відомо лише їй одній. Та, певне, чи не найбільше важило те, що моє прізвище Берден. Я дійшов цього висновку методом виключення. Її не могли принадити моя врода, елегантність, чарівливість, розум, дотепність, освіченість, бо, по-перше, моя врода, елегантність і чарівливість були не такі вже й визначні, а по-друге, Лойс анітрохи не цікавили розум, дотепність і освіченість. Навіть якби я їх мав. Не могли її принадити й статки моєї матері, бо в її власної матері-удови було повно своїх грошей — їх нажив під час війни батько Лойс, хапнувши вигідний підряд на поставки гравію; на жаль, трохи запізно для того, щоб дати своїй дочці так звані переваги доброго виховання в ті літа, коли вона ще була до них сприйнятлива. Отже, лишалося тільки моє прізвище, Берден.

Чи, може, Лойс закохалася в мене. Я висуваю це припущення як одну з можливих причин лише задля логічної і формальної повноти переліку, бо не маю і тіні сумніву, що в галузі кохання Лойс засвоїла тільки саме це слово та ще виконання певних фізіологічних функцій, що їх традиційно з ним пов’язують. Слів вона знала не надто багато, але оті функції виконувала з великою охотою і вправністю. Охота була природним даром, зате вправність — мистецтвом, a ars longa est⁷¹. Я розумів це, незважаючи на її постійне і дуже майстерне лицедійство, до якого Лойс мала великий хист. Розумів, але спромігся поховати цю думку на задвірках своєї свідомості, наче пацюка, зловленого в коморі, де він гриз сир. Та, мабуть, і не дуже тим переймався, поки не виявлялося чогось такого, що змусило б мене стати перед фактом. А нічого такого не виявлялось: відколи місіс Берден потрапила в мої обійми, вона була дуже вірною — чи дуже обачною — дружиною. І наш шлюбний союз процвітав.

«Ми із Джеком чудово пасуємо одне до одного сексуально»,— казала Лойс поважним тоном, бо була жінкою надзвичайно передовою в тому, що вважалось у неї поглядами, і надзвичайно вишуканою у своїй мові. Обведе, бувало, очима обличчя гостей у нашій ідеально опорядженій модерній квартирі (їй був до смаку модерн, а не старовинні відкриті галереї у затишних внутрішніх двориках, і платила вона за ту квартиру з власних грошей), викладе їм, як чудово ми пасуємо одне до одного, а викладаючи, ще й розвезе, мов шоколадний крем, оті два суміжні голосні у слові «сексуально». Попервах я не мав нічого проти, коли вона втаємничувала гостей у те, як ми чудово пасуємо. Це навіть тішило моє самолюбство, бо хто б не захотів, щоб його ім’я вимовляли разом з ім’ям Лойс або щоб його сфотографували з нею в якомусь громадському місці. Отож я скромно сяяв у вузькому колі наших гостей, тим часом як Лойс розповідала їм про нашу чудову сексуальну відповідність. Та потім це почало мене дратувати.

Поки я дивився на Лойс як на вродливу, пухкеньку, завзяту, запашну машину для збудження і вдоволення моєї жаги (а саме таку Лойс я брав собі за дружину), все йшло добре. Та тільки-но я спробував подивитися на неї як на людину, почалися прикрощі. Можливо, все було б і далі добре, коли б їй одібрало мову в період статевого дозрівання. Тоді б перед нею не встояв жоден чоловік. Але вона могла говорити. А коли якась істота говорить, то рано чи пізно починаєш дослухатися до звуків, що їх вона видає, і, навіть маючи цілком протилежні докази, вважати її за людину. Починаєш застосовувати до неї людські мірки, і це олюднення псує всю невинну райську втіху, яку ти мав від своєї пухкенької запашної машини. Я любив Лойс-машину — як любиш філе-мільйон чи джорджійські персики,— але аж ніяк не Лойс-людину. І чим глибше я усвідомлював, що Лойс-машина є власністю і знаряддям Лойс-людини (чи принаймні істоти, наділеної даром мови), тим більше Лойс-машина, яку я простодушно любив, скидалася в моїх очах на гарного соковитого молюска, що, розкривши свою скойку, пульсує в мерехтливій глибині, а я сам — на дрібнесеньку часточку підводного світу, яку він безжально затягує в себе. А ще вона скидалася на барило з вином, у якому втопили герцога Кларенса⁷² (а я, звісна річ,— на того герцога). А ще — на жадібну, невситиму, але манливу трясовину, що поглине заблукалого нічного подорожнього,— з останнім стомленим хлипким вдоволеним звуком. Атож, і з таким самим останнім сласним звуком та жадібна, але манлива трясовина може поглинути величні храми, розкішні палаци, вежі, фортечні мури, книгосховища, музеї, хатини, лікарні, будинки, міста і взагалі усе, що створено людством. Так мені принаймні тоді здавалося. Одначе весь парадокс полягає в тому, що поки Лойс лишалася тільки машиною, поки вона була всього-на-всього твариною в гарному вбранні, поки являла собою частку незайманої, далекої від людини природи, поки я не почав помічати, що звуки, які вона видає,— це слова, ніякої шкоди від неї не було, так само як не було шкоди від тієї величезної втіхи, що її вона давала. І тільки тоді, коли я побачив, що ця Лойс невід’ємна від іншої Лойс, котра має деякі людські властивості,— тільки тоді мені почало здаватися, що все створене людством може загинути в отій трясовині. Це тонкий парадокс.

Не те щоб я вирішив, що не дам себе поглинути. Інстинкт самозбереження проймає нас куди глибше, ніж будь-які рішення. Упавши в річку, людина не вирішує пливти. Вона починає бити ногами по воді. І я теж почав шарпатися, звиватися й відбиватись ногами. Почалося, як я пригадую, з друзів Лойс (жоден з моїх друзів ніколи не переступав порога нашої модерної квартири, якщо, звісно, можна назвати друзями знайомих по редакції, пивничках та журналістському клубу). В мені помалу наростала огида до тих людей, з якими вона водилася. Хоч нічого особливо поганого я в них не бачив. Вони являли собою не більш як досить поширений вид окультуреного людського мотлоху. Були серед них такі, що, на думку не дуже обізнаної в цих питаннях Лойс, мали так зване «становище», але не мали зайвих грошей і залюбки приходили випити її коштом. Були такі, що не мали «становища», зате мали більше грошей, ніж сама Лойс, і знали, яка виделка для чого призначена. А були й такі, що не мали ні поважного «становища», ні великих грошей, але мали кредит у найкращих магазинах одягу, і Лойс могла попихати ними. Усі вони читали «Веніті феар» чи «Харперс базар» (залежно від статі, а дехто читав обидва журнали) і «Смарт сет»⁷³, цитували Дороті Паркер⁷⁴, і ті, що ніколи не їздили далі від Чікаго, запобігали ласки в тих, що їздили до Нью-Йорка, а ті, хто не був далі від Нью-Йорка, мало не молилися на тих, хто побував аж у Парижі. Як я вже казав, нічого особливо поганого в тих людях не було, траплялися серед них і досить приємні й симпатичні. Єдине, що я вбачав у них поганого,— як я тепер, з відстані літ, розумію,— було те, що вони належали до друзів Лойс. Спершу я почав виявляти до них деяку стриманість, а потім став поводитися з ними, за словами Лойс, просто брутально. Після однієї з моїх вихваток Лойс намагалася перевиховати мене, позбавляючи солодких утіх.

Отака була притичина із друзями Лойс. Та була ще одна притичина — квартира. Мені та квартира стала просто-таки бридка. Я сказав Лойс, що не хочу жити в ній далі. І що нам слід найняти помешкання, за яке я зможу платити із свого заробітку. Ми не раз сварилися з цього приводу, хоч на свою перемогу в тих сварках я й не сподівався. І тоді мене також позбавляли солодкого.

Отака була притичина з квартирою. Одначе була й третя притичина — мій гардероб і те, що Лойс полюбляла називати «доглядом за собою». Я звик носити тридцятидоларові костюми, по кілька днів не міняти сорочки, по два місяці не стригтися, ходити в нечищених черевиках, у капелюсі з обвислими й пом’ятими крисами, не звертати уваги на свої обламані й не завжди чисті нігті. Я не вважав звичку прасувати штани своєю насущною потребою. Попервах, поки я дивився на Лойс лише як на машину для насолоди, я не заперечував проти деяких незначних змін у моїй зовнішності. Та тільки-но збагнув, що звуки, які вилітають у неї з рота, скидаються на людську мову і являють собою не просто прояви голоду або ситості стосовно до їжі чи парування, в мені почав наростати опір. І чим настійніше мені накидали той «догляд за собою», тим дужче я опирався. Дедалі частіше зникали звичні предмети мого гардеробу, і їх підмінювали відкриті або й анонімні дарунки. Спочатку я пояснював ці дарунки недоречним, але щирим прагненням зробити мені приємність. Та зрештою зрозумів, що дародавицю найменше цікавило те, чи будуть мені приємні її дарунки. Криза настала, коли я взявся чистити черевики новою краваткою. Зчинилася сварка — перша з цілої низки сварок, викликаних різницею наших смаків щодо галантереї. І з цього приводу мене теж позбавляли солодких утіх.

Мене позбавляли тих утіх з багатьох приводів. Але ця покара ніколи не тривала довго. Іноді я капітулював і просив пробачення. Спочатку мої вибачення були скрушні і в ту хвилину навіть щирі, хоч часом за цією щирістю ховався жаль до себе. Та згодом вони стали справжніми шедеврами лицедійства, іронії і double entendre⁷⁵, і я лежав у ліжку й проказував їх, відчуваючи, як кривиться в темряві моє обличчя від самовдоволеної хитрості, гіркоти й огиди. Одначе далеко не завжди я не витримував перший — часом пухкенька Лойс-машина брала гору над сухою і черствою Лойс-людиною. Вона кликала мене до себе голосом, здавленим від ненависті й у подальшому дійстві відвертала від мене обличчя, а коли й дивилася на мене, то був лютий погляд зацькованої тварини. Траплялося й так, що вона не кликала мене, а здавалась у розпалі бійки, яку заводила сама, і то навсправжки, і яка виявлялася не під силу черствій Лойс-людині й давала перевагу другій Лойс. Та хоч би хто з нас здався перший, після того ми незмінно доводили серед сколошканих простирал, затаївши ненависть і ображену гордість, що ми з нею, як твердила Лойс своїм гостям, чудово пасуємо одне до одного сексуально. І ми таки пасували.

Та саме те, що ми так чудово пасували одне до одного, призвело до того, що я, скоряючись глибоко закладеному в мені інстинктові самозбереження, зрештою став водитися із звичайними повіями. Я працював тоді на вечірній випуск і здавав свою писанину десь під другу годину дня. Випивши чарку-дві й підобідавши в якійсь харчівні, а потім, вихиливши ще зо дві чарки й погравши в більярд у журналістському клубі, я йшов навідати котрусь із своїх подружок. А вже після того, за пізнім обідом — якщо встигав додому до обіду — і ввечері, з дослідницькою безсторонністю й містичним почуттям духовного відродження вивчав Лойс. Дійшло навіть до того, що я зміг майже безвідмовно викликати в себе одну зорову ілюзію. Дивлячись на Лойс в особливий спосіб, я бачив, як вона починає поступово віддалятись і як водночас починає звужуватись і видовжуватися кімната, аж поки все ставало таким далеким, наче я дивився у бінокль з другого боку. Ця вправа давала мені неабияку духовну наснагу. Зрештою, я досяг такого ефекту, що в ті вечори, коли Лойс не просто сиділа похмура й мовчазна, а заходилася лаяти мене на всі заставки, навіть голос її долинав неначе здалеку та й звернений був не до мене.

А потім настала завершальна фаза — фаза Великої Сплячки. Щовечора одразу ж після обіду я лягав у ліжко й міцно засинав, із солодким відчуттям поринаючи все глибше й глибше у звабну чорноту, і вранці якомога довше не розплющував очей. Іноді я йшов спати, навіть не чекаючи обіду й тим позбавляючи себе приємності поспостерігати Лойс. Пригадую, наприкінці весни це зробилося в мене мало не звичкою. Я приходив додому після своїх щоденних справ, запинав вікно спальні шторою і лягав у ліжко, а з-за країв штори точилося м’яке світло, на деревах у сквері біля будинку цвірінькали й щебетали пташки, і з дитячого майданчика долинали дзвінкі голоси малечі. Коли лягаєш спати в кінці весняного дня чи з самим початком сутінків і чуєш ті звуки, тебе огортає дивовижний спокій — певно, такий спокій почуває людина на схилі віку після чесно прожитого життя.

Але ж була ще Лойс. Інколи вона приходила до мене в спальню — на той час, щоб висиплятися досхочу, я перебрався в кімнату для гостей,— сідала на край ліжка і починала довго й нудно розписувати, який я поганий; до того ж досить одноманітно, бо хисту до слова їй бог не дав і вона мусила напирати на три-чотири загальновживані епітети. Іноді вона била мене кулаками. Її маленькі білі кулачки були досить кволі, і орудувала вона ними суто по-жіночому. Я любісінько спав собі під її бубоніння і навіть тоді, коли вона молотила мене по спині чи боках своїми кулачками. Іноді вона плакала й нарікала на своє нещасливе життя. Раз чи два вона навіть шаснула до мене під ковдру. А іноді відчиняла двері до моєї спальні й запускала у вітальні патефон, та так, що аж стіни двигтіли. Але де там! Я міг спати під усе що завгодно — чи майже під усе.

Та зрештою одного ранку я розплющив очі й відчув над собою перст Провидіння, і тоді я зрозумів, що час настав. Я виліз із ліжка, спакував валізу, вийшов за двері — і більш не повернувся. Ні до тієї модерної квартири, ні до красуні Лойс, що з нею ми так чудово пасували одне до одного.

Відтоді я її так і не бачив, але уявляю собі, яка вона тепер, коли коктейлі, шоколадні цукерки, пізній сон і безмаль сорок прожитих літ зробили своє і з персиковими рум’янцями на щоках, і з перлисто-білими, стиглими, але тугими грудьми, з гнучким станом, з оксамитово-чорними імлистими очима, з соковитими устами, з пишними стегнами. І сидить вона тепер десь на дивані, фігура в неї сяк-так збереглася з допомогою масажистки та еластичних предметів жіночого туалету, які незримо сповивають її, наче мумію, але її розпирає все те, що вона так пожадливо поглинула з довгими сластолюбними зітханнями. Та ось її біла рука з гострими нігтями, такими червоними, ніби вона щойно видирала тельбухи з іще живого жертовного півня, тягнеться до срібної вази по шоколадну цукерку. Цукерка ще на півдорозі, але нижня губа віддимається, і за смужкою дрібнесеньких пурпурових лусочок губної помади стає видно вологі рожеві оболонки рота, що очікує поживи, і невиразний блиск золотої коронки в гарячій темній порожнині.

Прощавай, Лойс, я пробачаю тобі все, чим завинив перед тобою.

Куди тим часом вела Анну Стентон її дорога, розповісти не довго. Відбувши два роки у взірцевому жіночому коледжі у Віргінії, вона повернулася додому. Адам тоді був на сході, вивчав медицину. Весь перший рік Анна виїжджала у світ, до столиці штату, і невдовзі заручилася. Але нічого з того не вийшло, хоча жених був порядний,розумний і заможний. Потім відбулися ще одні заручини, але знову щось не зладилося. На той час губернатор Стентон став майже інвалідом, а Адам навчався за кордоном. Анна облишила світські розваги, тільки час від часу відвідувала вечірки, що їх влаштовували улітку в Лендінгу. Вона доглядала батька, давала йому ліки, поправляла подушку, допомагала медичній сестрі, годинами читала йому вголос, тримала його за руку літніми сутінками й зимовими вечорами, коли будинок здригався від поривів вітру з моря. Губернатор помирав сім років. А коли нарешті помер у своєму величезному ліжку під балдахіном, в оточенні гурту медичних світил, Анна Стентон залишилася жити в будинку над морем у товаристві лише тітоньки Софонісби — немічної, сварливої, балакучої і недолугої старої негритянки, в якій дивним чином уживалися доброзичливість і мстивий деспотизм, як це буває тільки в старих негритянок, чиє життя минуло у відданому слугуванні, у винюхуванні, догоджанні, дрібному крутійстві, в коротких спалахах обурення, постійній сумній іронії та в ношеному одязі з хазяйського плеча. Потім померла й тітонька Софонісба, а Адам повернувся з-за кордону з численними академічними відзнаками й фанатичною відданістю своїй роботі. Невдовзі після його повернення Анна переїхала до столиці штату, щоб бути ближче до нього. Їй було тоді вже близько тридцяти.

Вона жила сама в невеличкій квартирці. Вряди-годи вибиралася пообідати з котроюсь із подруг юності, що жили тепер зовсім іншим життям. Вряди-годи відвідувала вечірки в домі когось із них або в заміському клубі. Потім заручилася, уже втретє,— цього разу з чоловіком, на сімнадцять чи вісімнадцять років старшим за неї, удівцем з кількома дітьми, відомим адвокатом, одним із стовпів суспільства. Він був непоганий чоловік. Ще при силі й досить гожий із себе. І навіть з почуттям гумору. Та вона з ним так і не одружилася. Минали роки, і вона дедалі більше часу віддавала безладному читанню — біографії (Даніель Бун, Марія Антуанетта⁷⁶), те, що називають «добротною белетристикою», книжки з соціальних питань,— а також безплатній добродійній роботі в одному з громадських осередків міської бідноти й сирітському притулку. Вона дуже стежила за своєю зовнішністю і не переставала приділяти увагу гардеробу, хоча й на свій своєрідний, досить суворий смак. Траплялося, що сміх її тепер звучав трохи силувано й сухо, наче йшов від нервового напруження, а не від веселощів чи гарного настрою. Іноді під час розмови вона ніби забувала, про що йдеться, і поринала в якісь свої думки, а потім, похопившись, страшенно ніяковіла. А то ще, бувало, раптом підносила руки до скронь і ледь торкалася пальцями шкіри чи відсувала назад волосся — цей жест свідчив, що вона чимось збентежена. Їй уже минав тридцять п’ятий. Проте в її товаристві було ще приємно.

Отака була Анна Стентон, коли на неї накинув оком Віллі Старк і вона зрештою зрадила мене чи, точніше, зрадила моє уявлення про неї, що важило для мене куди більше, ніж я міг подумати.

Оце тому я й сів у машину та подався на Захід — коли тобі стає осоружне все навколо, ти їдеш на Захід. Ми завжди поривалися на Захід.

Оце тому я й потонув у Заході і відновлював у пам’яті, мов аматорську кінохроніку, своє минуле життя.

Оце тому я й опинився на ліжку в готельному номері у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, на найдальшому березі континенту, серед усіх тих пишнот природи. Бо саме там опиняєшся, після того як перетнув океани, сорок днів і ночей гризучи тверді сухарі в тісній щуроловці, що її шарпають штормові хвилі; після того як спливав потом у зеленій хащі й чув войовничі поклики дикунів; після того як побудував хатини та великі міста й перекинув мости через річки; після того як злягався з жінками й насіяв скрізь дітлахів, мов проса за вітром; після того як склав вікопомні документи, виголосив величні промови, закривавив до ліктів свої руки; після того як тебе тіпала на мочарах малярія і проймав на плоскогір’ях крижаний вітер. Саме там ти опиняєшся, і лежиш одним один на ліжку в готельному номері у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія. Отам я й лежав, а за вікном у такт скороченню й розслабленню мого серцевого м’яза спалахувала й гасла неонова реклама, знов і знов кидаючи кривавий відсвіт на сизу завісу морського туману.

Я лежав, потонувши у Заході, моє тіло занурилося в тихий заколисливий мул, на самісіньке дно Історії. Лежачи там, я осягав зором, як мені тоді здавалося, весь свій життєвий шлях і побачив, що дівчина, з якою я провів те давнє літо, не була ні вродлива, ні звабна, а тільки свіжа личком і здорова, і хоч вона співала хлопчині Джеккі пісеньки, пригортаючи його голову до своїх грудей, вона не любила його — просто відчула якийсь жар у крові, а він нагодився поруч, і той таємничий жар був названий словом «любов». Її мучив той жар, і вона розривалася між потягом і страхом, і всі оті вагання та відмови йшли не від мрії про те, щоб любов «мала свій сенс», і не від бажання надихнути цією мрією і мене — вони йшли від страхів, що їх іще з колиски нашіптували їй, наче добрі феї, зігнуті, шепеляві, затхлі, брезклі старі опудала з «пристойного товариства», і всі ті вагання та відмови були нічим не кращі й не гірші за відмови, до яких удавалася Лойс із зовсім іншою метою. І врешті ніхто не відрізнив би Анну Стентон від Лойс Сігер, бо вони однакові, хоча безумний поет Вільям Блейк і написав у своїх віршах Супостатові — Володарю Світу, що йому ніколи не перетворити Кет у Нен⁷⁷; але той безумний поет глибоко помилявся, бо кожен може перетворити Кет у Нен, а якщо Супостат і справді не міг цього зробити, то тільки через те, що Кет і Нен від самого початку були схожі, як дві краплі води, й, по суті, однаковісінькі, лише позірно різнячись іменами, бо імена нічого не важать і всі наші слова нічого не важать, а є лише пульсування крові й здригання нерва, як ото в лапці мертвої жаби, коли крізь неї пускають електричний струм. І коли, лежачи на ліжку в Лонг-Бічі, я заплющував очі, то бачив у глибокій темряві свого єства, неначе в драговині, колихання і корчі величезної маси людських тіл та відтятих кінцівок, липких від поту, а може, й від крові з незагоєних ран. Та зрештою це видиво, яке я міг викликати, заплющивши очі, здалося мені просто сміховинним. І я голосно засміявся.

Я голосно засміявся, а тоді, ще трохи подивившись на розмірені спалахи неонової реклами у сизому тумані, заснув. А коли прокинувся, став збиратись їхати назад до всього того, що привело мене сюди.

Багато років тому на залізному ліжку в моїй кімнаті лежала, заплющивши очі й згорнувши руки на грудях, роздягнена дівчина, і я був такий зворушений її покірливістю, її довірою до мене й значущістю тієї хвилини, яка мала ввергнути її у повноводий темний потік життя, що не наважився доторкнутися до неї і в замішанні вигукнув її ім’я. Тоді мені бракувало слів, щоб визначити почуття, яке охопило мене в ту хвилину, та й тепер важко їх знайти. Але мені здалося, що вона знов та сама дівчинка, яка одного далекого дня на природі, заплющивши очі, лежала на воді під грозовим пурпурово-зеленим небом затоки, де пролітала ген у високості самотня біла чайка. Вона лежала на ліжку, а перед моїми очима постав той образ, і мені захотілося назвати її на ім’я, сказати їй щось, а що — я й сам не знав. Вона вірила мені, але, мабуть, у ту хвилину вагання я сам не вірив собі, і те, що було в минулому, уявлялося мені багатством, яке в нас ось-ось відберуть, і я злякався майбутнього. Я не розумів тоді того, що, здається, врешті зрозумів тепер,— що минуле можна зберегти, тільки коли маєш майбутнє, бо вони навіки зв’язані між собою. Тому мені й бракувало потрібної кожному віри в життя і в себе самого. З часом Анна почала здогадуватися про цю мою ваду. Не знаю, чи могла вона чітко сформулювати її сама собі. Чи просто вживала ті слова, які чула навколо: «мати роботу», «вивчитися на юриста», «взятися до якогось діла».

Як я казав, ми пішли в житті різними дорогами, але образ тієї дівчини у воді затоки, під грозовим небом, невинної і довірливої, завжди був зі мною. А потім настав день, коли цей образ у мене відібрали. Я дізнався, що Анна Стентон стала коханкою Віллі Старка, що я сам, за якоюсь прихованою невідворотною логікою подій, віддав її до його рук. Ця думка була надто жахлива, щоб змиритися з нею,— адже те, що сталося, вирвало з мого минулого все, чим я, і сам того не підозрюючи, жив багато років.

Отож я втік від цього на Захід, і там, у кінцевій точці Історії, остання людина на останньому березі, лежачи на ліжку в готелі, я побачив видіння. Мені привиділося, що все наше життя — лише темне шумування крові й конвульсійне здригання нерва. Коли тікаєш так далеко, що далі тікати нікуди, тобі завжди являється таке видіння, що є видінням нашої доби. Спершу воно здається страхітливим і моторошним, та потім може стати по-своєму цілющим і збудливим. Принаймні, таким воно стало на деякий час для мене. Воно справді вплинуло на мене цілюще, бо після того Анна Стентон у деякому розумінні перестала для мене існувати. Слова Анна Стентон лишилися тепер просто назвою хитромудрого механізму, що аж ніяк не стосувався Джека Бердена, іншого хитромудрого механізму. Коли я вперше відкрив цей погляд на речі — справді відкрив самостійно, не вичитав із книжок,— я відчув, що відкрив таємне джерело будь-якої сили й будь-якої стійкості. І що видіння розв’язує всі наші проблеми.

Як я вже сказав, у перші дні воно стало для мене цілющим і збудливим. Бо після такого видіння ніщо не заважає тобі повернутися назад до того, від чого ти втік (навіть якщо воно означає, що, розкопавши правду про минуле, ти немовби сам віддав Анну Стентон до рук Віллі Старка), бо хоч би куди ти тепер утік, там буде так само, як і в тому місці, звідки ти втік, і зрештою ти можеш любісінько повернутися назад, туди, де твоє справжнє місце,— адже ти ні в чому не винен, і ніхто ні в чому не винен, коли вже так влаштований цей світ. І ти можеш повернутися з легкою душею, тому що відкрив дві великі істини. По-перше — що не можна втратити того, чого ніколи не мав. І по-друге — що не можна бути винним у злочині, якого ти не вчинив. Таким чином на Заході ти віднаходиш невинність і можеш почати все спочатку.

Якщо повіриш видінню, що його там побачив.

Розділ восьмий

Отже, повалявшись на ліжку в Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, і побачивши все, що мені випало там побачити, я встав збадьорений і вирушив назад, назустріч вранішньому сонцю. Воно кидало мені під колеса тіні білих, рожевих і ясно-голубих потинькованих будиночків (у стилі перших іспанських місій, у маврітанському, у веселенькому американському); тіні бензозаправних станцій, схожих то на казкову пряникову хатку, то на оселю Анни Хетеуей⁷⁸, то на ескімоське іглу; тіні палаців, що біліли на узвишшях серед мережива бундючних евкаліптів; тіні приземкуватих і горбастих, схожих на левів гір; тінь вантажного вагона, забутого на глухій бічній колії; тінь чоловіка, що йшов назустріч білою дорогою, яка блищала вдалині, наче кварц. Воно розкинуло переді мною прекрасну фіолетову тінь цілого світу, але я мчав собі далі, не зменшуючи швидкості, бо коли ти справді побував у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, і побачив на готельному ліжку оте видіння, ніщо вже не заважає тобі, набувши нової впевненості, повернутися туди, звідки ти приїхав, тому що тепер ти озброєний знанням, а знання — це велика сила.

Ти можеш витискати повний газ, щоб твоє металеве чудо на шістдесят кінських сил завило, як вовкодав, що рветься з припони.

Я поминув чоловіка, що йшов мені назустріч, і обличчя його вихорем відлетіло геть, мов підхоплений бурею клапоть паперу чи мов юнацькі надії. І я голосно засміявся.

Я бачив людей, що ходили по базарних майданах невеличких містечок у пустелі. Бачив, як з млявим обуренням відмахується від надокучливої мухи офіціантка в придорожньому ресторанчику, де електричний вентилятор перемішував повітря, розріджене й гаряче, мов подих доменної печі. Бачив роз’їзного торговельного агента, що стояв переді мною біля конторки портьє і казав: «Оце, чоловіче, такий у вас готель! Я замовив телеграмою номер з ванною, а мені його не залишили. Дивно навіть, що в цьому вашому місті взагалі є ванни». Бачив вівчара, що стояв сам-один на великому пласкому пагорбі. Бачив індіанку з очима кольору меляси, що дивилися на мене з-понад купи глиняного посуду, помальованого племінними символами життя й родючості і призначеного на продаж у дешевих крамничках. Дивлячись на всіх тих людей, я відчував величезну силу в моєму потаємному знанні.

Мені пригадалось, як одного разу, дуже давно, коли Віллі Старк ще був підставним пішаком і йолопом, братиком Віллі з провінції, і вперше балотувався на губернатора, я вирушив до червонясто-рудої західної околиці штату, щоб написати звіт про мітинг зі смажениною в Антоні. Я поїхав місцевим поїздом, що годинами сапав і пахкав серед бавовнищ, а потім серед полинової рівнини. На одній невеличкій станції, де він надовго зупинився, я виглянув у вікно й подумав про те, що дерев’яні й дротяні огорожі навколо дощаних будиночків — надто ненадійний захист проти пагористої полинової пустки, що ніби наготувалася наповзти на будиночки й поглинути їх. А ще подумав, що й самі ті будиночки якісь благенькі, нашвидку збиті, неначе вони там не на місці й люди ось-ось покинуть їх, залишивши у дворах випрану білизну, бо не матимуть часу позривати її зі шворок, коли збагнуть, що треба тікати, і то якнайшвидше. Отак я собі думав, та коли поїзд помалу рушив, із задніх дверей одного з найближчих будиночків вийшла жінка з мискою в руках. Вона вихлюпнула воду, подивилася на поїзд, що тягся мимо, а тоді рішуче зайшла в дім. Вона не збиралася тікати. Вона зайшла в дім, де була якась її таємниця, її приховане знання. І коли поїзд уже віддалявся, мені спало на думку, що то я кудись тікаю і треба тікати швидше, бо скоро споночіє. Я подумав, що та жінка знає щось потаємне, і позаздрив їй. Я часто заздрив людям. І тим, кого бачив мигцем, і тим, кого знав віддавна: орачеві, що в квітні тягне через поле першу чорну борозну, і Адамові Стентону. Заздрив людям, що, як мені здавалося, мають потаємне знання.

Але тепер, женучи на схід — через пустелю, у тіні гірських пасом, між пагорбів, по плоскогір’ях — і дивлячись на люд цього величного й пустельного краю, я думав, що мені більше нема кому заздрити, бо тепер і я маю потаємне знання, а коли знаєш щось потаємне, ти можеш здолати все, бо знання — це сила.

У селищі Дон-Хон, штат Нью-Мексіко, я завів розмову з чоловіком, що сидів під стіною бензозаправної станції, заволодівши єдиним клаптиком затінку на сотню миль навколо. То був старий років сімдесяти п’яти, з обличчям, обтягнутим цупкою, немов пересохлою на сонці, шкірою, та водяво-блакитними очима під крисами фетрового капелюха, колись давно чорного. Єдиною примітною рисою в ньому було те, що коли ти дивився на його висхле й безживне, наче в мумії, обличчя, то раптом помічав, як його ліва щока конвульсійно посіпується вгору, до водяво-блакитного ока. Спершу здавалося, що то він хоче підморгнути, але він і не думав підморгувати. Корч, що сіпав його щоку, був цілком самостійним явищем, не пов’язаним ні з його обличчям, ні з тим, що за ним ховалося, і взагалі ні з чим у всьому тому плетиві явищ, з якого складається світ, де ми загубилися. Єдина примітна риса в обличчі старого, той корч жив собі своїм окремим маленьким життям. Я присів навпочіпки біля старого — він сидів на великому клумаку, з якого стирчала ручка лудженої каструлі,— і наготувався слухати, що він скаже. Та слова його були неживі. Живий був лише корч, якого сам старий уже й не помічав.

Після того як мені наповнили бак бензином, я й далі спостерігав те сіпання, раз у раз відриваючи погляд від дороги, бо ми сиділи поряд у машині й мчали на схід. Старий також мандрував у тому напрямку, повертався в рідні місця. Він покинув їх ще в ті літа, коли пилові бурі мало не знесли півкраїни і люди посунули на Захід, наче знавіснілі лемінги⁷⁹. Тільки людям, що добулися туди, бракувало високої несамовитості лемінгів. Вони не кидалися безтямними юрмищами в блакитний обшир Тихого океану. Хоч це було б і логічно в їхньому становищі: шубовснути у воду й татові з мамою, і дідусеві з бабусею, і крихітці Розі з гнійною болячкою на підборіддячку — та й поплисти всією оравою куди очі світять, збиваючи піну. Але ні, вони були не лемінги, отож осіли в Каліфорнії і почали повільно конати з голоду. А старий не захотів. І тепер повертався до північного Арканзасу голодувати на рідній землі.

— Що та Каліфорнія,— сказав він.— Те саме, що й скрізь, тільки ще гірше.

— Атож,— підтакнув я.— Що правда то правда.

— Теж були там? — запитав він.

Я сказав, що теж був там.

— А тепер додому?

Я сказав: так, тепер додому.

Ми перетнули Техас, і у Шрівпорті, штат Луїзіана, старий залишився, щоб добиратися звідти до свого північного Арканзасу. Я не спитав його, чи він осягнув істину в Каліфорнії. У кожному разі, його обличчя її осягло й було позначене печаттю кінцевої мудрості — під лівим оком. Обличчя знало, що цей корч — живий. Що він — це все. Та коли той нічим іншим не примітний стариган уже лишився далеко позаду, а я все думав про цю його особливу прикмету, мені раптом сяйнуло: коли корч — це все, то що ж у людині може знати, що це все? Хіба лапка мертвої жаби, коли крізь неї пропускають у лабораторії електричний струм, знає, що оте її здригання — це все? Хіба обличчя старого знає про корч, хіба воно знає, що корч — це все? І якщо я сам усього лише корч, то звідки корч, яким я є, може знати, що корч — це все? Е-е, сказав я собі, у цьому ж то й таємниця. Оце ж і є потаємне знання. Задля цього й треба поїхати до Каліфорнії — щоб побачити містичне видіння і осягти істину: корч таки може знати, що корч — це все. І осягнувши цю істину в містичному видінні, ти очищаєшся і стаєш вільним. Стаєш мовби єдиним цілим з Великим Ко́рчем.

Отак я мчав усе далі на схід і нарешті дістався додому.

Приїхав я пізно вночі й одразу ліг спати. А вранці, добре відпочивши й чисто поголившись, з’явився на роботу й пішов привітатися з Хазяїном. Мені дуже хотілось побачити його і пильно придивитися, чи немає в ньому чогось такого, чого я раніше не добачав. Я просто мусив роздивитись його якнайпильніше, бо тепер він був людиною, що має все, а я не мав нічого. Чи, точніше, виправив я себе, він має все, за винятком одної речі, яку маю я, дуже важливої речі — отієї-от таємниці. І отак виправивши себе, я, мов той священик, що з поблажливим жалем споглядає труди та муки людські, зайшов до приймальні, минув секретарку, постукав і відчинив двері.

Ось і він, і анітрохи не змінився.

— Привіт, Джеку,— мовив він, відкинув звислого чуба і, спустивши ноги зі стола, пішов мені назустріч з простягнутою рукою.— Де це ти, в біса, пропадав?

— На Заході,— відказав я вдавано недбало й потиснув його руку.— Просто проїхався на Захід. Знудився тут трохи, от і влаштував собі невеличкий перепочинок.

— Добре розважився?

— Дуже добре розважився,— відповів я.

— Чудово,— мовив він.

— А ви тут як? — спитав я.

— Чудово,— сказав він,— усе чудово.

Отже, я повернувся додому, туди, де все було чудово. Все було так само чудово, як і до мого від’їзду, з тією лише відмінністю, що тепер я знав таємницю. І оце моє потаємне знання відособило мене від усіх. Коли знаєш цю таємницю, спілкуватися з тими, хто її не знає, однаково що з бешкетливим, напханим вітамінами вилупком, якого ніщо не цікавить, крім кубиків чи бляшаного барабана. І не можна відвести когось убік і повідати йому свою таємницю. Якби ти й спробував це зробити, людина, з якою ти поділишся своїм потаємним знанням, подумає, що ти жалієш себе й шукаєш співчуття, тоді як насправді ти сподіваєшся не співчуття, а поздоровлень. Отож я робив своє щоденне діло, їв свій хліб щоденний, бачив навколо знайомі обличчя і поблажливо, мов той священик, усміхався.

Стояв червень, і було жарко. Кожного вечора, крім тих вечорів, коли йшов у кіно з кондиційованим повітрям, я повертався після пізнього обіду до своєї кімнати, роздягався догола, лягав і під дзижчання вентилятора, що бурив і свердлив мені мозок, читав якусь книжку, аж поки стихав безугавний вуличний гомін за вікном і чути було тільки поодинокі віддалені гудки таксі чи брязкіт і скрегіт нічного трамваю десь на повороті. Тоді я простягав руку, вимикав світло і, повернувшись на бік, засинав, тим часом як вентилятор і далі бурив собі та свердлив.

У червні я кілька разів бачив Адама. Він ще глибше поринув у роботу, пов’язану з новим медичним центром, ще суворіше й невблаганніше заганяв себе. Хоч із закінченням навчального року в університеті в нього, звісно, утворився деякий просвіток, одначе Адам ущерть заповнював його, віддаючи ще більше часу приватній практиці та роботі в клініці. Коли я приходив до нього додому, він казав, що радий мене бачити, і, може, так воно й було, проте говорив він дуже скупо, і, поки я сидів у нього, він усе глибше й глибше занурювався у свої думки, так що зрештою мені починало здаватися, ніби я розмовляю з людиною, яка сидить у глибокому колодязі, і мушу чимдуж кричати, аби вона мене почула. Тільки раз він пожвавішав — коли одного вечора мимохідь сказав, що завтра вранці має робити операцію, а я запитав, яку саме.

Він відповів, що пацієнт хворий на кататонічну шизофренію.

— Виходить, псих? — спитав я.

Адам посміхнувся й відказав, що я не дуже помилився.

— А я й не знав, що ти ріжеш і психів,— зауважив я.— Думав, ти улещуєш їх, саджаєш у холодні ванни, даєш їм плести кошики й розпитуєш про їхні сни.

— Ні,— сказав він,— їх можна оперувати.— І, ніби вибачаючись, додав: — Це зветься фронтальна лоботомія.

— А що воно таке?

— Часткове видалення лобових доль мозку з обох боків,— пояснив він.

Я спитав, чи залишиться той псих живий. Адам відповів, що ручитися не можна, але якщо виживе, то стане зовсім інший.

Я спитав, що він має на увазі під словом «інший».

— Ну, стане зовсім іншою особистістю.

— Наче після навернення до християнської віри?

— Навернення не змінює особистості,— сказав він.— Після нього особистість залишається та сама. Тільки починає функціонувати на основі іншої системи цінностей.

— А той чоловік стане іншою особистістю?

— Так,— відповів Адам.— Тепер він просто сидить на стільці або лежить горілиць на ліжку, втупивши очі в простір. Лоб у нього поораний зморшками. Час від часу він тихо стогне або щось вигукує. Інколи в таких випадках ми виявляємо й манію переслідування. Та за всіх обставив пацієнт перебуває в стані тяжкої, гнітючої туги. А після операції він невпізнанно зміниться. Стане розкутий, веселий, приязний. Зморшки на лобі розгладяться. Він добре спатиме, добре їстиме і залюбки стоятиме біля огорожі й хвалитиме сусідські настурції чи капусту. Буде цілком щасливою людиною.

— Якщо ти можеш гарантувати такі наслідки,— сказав я,— тобі пряма дорога у великий бізнес. Як тільки піде поголос про твої чудеса.

— Ніколи не можна нічого гарантувати,— відказав Адам.

— А що, коли вийде не так, як передбачалось?

— Ну що ж,— мовив він,— траплялися такі випадки, хоч, хвалити бога, не в мене, коли пацієнт ставав не приязно розкутий, а геть розкутий морально.

— Тобто починав за ясного дня валити на підлогу сестричок?

— Щось подібне,— сказав Адам.— Якби йому дозволили. Зникають усі звичайні заборони.

— Ну, якщо твій завтрашній пацієнт вийде з лікарні такий-от, він, безперечно, стане цінним надбанням для суспільства.

Адам криво посміхнувся й сказав:

— Не гіршим за багатьох тих, кому не робили операції.

— А можна подивитись, як ти її робитимеш? — спитав я. Мене раптом охопило бажання неодмінно побачити все самому. Я ще ніколи не бачив операції. Як газетяр, я був присутній при трьох стратах на шибениці та одній на електричному стільці, але то зовсім інше. Вішаючи людину, ви не змінюєте її особистості. Ви змінюєте лише довжину її шиї і надаєте обличчю здивованого виразу, а на електричному стільці просто підсмажуєте величезний кусень живого м’яса. А ця операція мала бути куди дійовіша від того, що сталось із Савлом по дорозі в Дамаск⁸⁰. Отож я й попросився її побачити.

— Навіщо? — запитав Адам, допитливо вдивляючись мені в обличчя.

Я відповів, що просто з цікавості.

Він сказав: гаразд, але приємного буде мало.

— Мабуть, так само, як і в страті на шибениці,— зауважив я.

Тоді він узявся розповідати мені про ту хворобу. Малював для мене схеми, діставав з полиць і показував книжки. Він захопився й зовсім заговорив мене. Та й мене все те так зацікавило, що я забув спитати його про одну річ, яка спала мені на думку ще на початку нашої розмови. Адам сказав, що при релігійному наверненні особистість не змінюється, а тільки починає функціонувати на основі іншої системи цінностей. От я й хотів запитати його: а де ж, якщо особистість не змінюється, де ж вона бере ту іншу систему цінностей, щоб функціонувати на її основі? Але потім це вискочило в мене з голови.

Та хай там як, а операцію я побачив.

Адам звелів убрати мене так, щоб я міг зайти разом з ним до операційної. Потім принесли пацієнта й поклали на стіл. То був худий чоловік з гачкуватим носом і похмурим обличчям, що трохи скидався на Ендрю Джексона⁸¹ чи на провінційного проповідника, незважаючи на білий тюрбан із стерильних рушників. Але той тюрбан був хвацько зсунутий назад, залишаючи відкритим тім’я. Передня частина черепа була виголена. На обличчя пацієнтові наклали маску й виключили його з дійсності. Адам узяв скальпель і зробив рівні тонкі надрізи поперек маківки і вниз до скронь, а потім просто стягнув шкіру на лоб акуратним клаптем. І зробив це так вправно, що поряд з ним і воїн-команч видався б мізерним практикантом. Тим часом інші промокали кров, яка лилася досить щедро.

Після того Адам узявся до справжнього діла. Тепер в руках у нього було щось на зразок свердла з коловоротом. Він просвердлив тією штукою по п’ять чи шість отворів з кожного боку черепа — їх називають трепанаційними отворами. Потім почав орудувати такою собі зазубленою дротиною — пилкою Жіглі, як він сказав мені раніше. Нею він пиляв череп аж доти, доки в передній частині голови утворилося щось подібне до дверцят, які можна було відхилити вниз і таким чином дістатися до самого механізму. Одначе перед тим йому ще довелося розітнути тонку бліду плівку, що зветься мозковою оболонкою.

Минуло вже понад годину — чи принаймні так мені здавалось,— і ноги в мене гули від довгого стояння. До того ж в операційній було жарко, але я тримався, незважаючи на кров. Почасти через те, що людина на столі здавалася наче несправжньою. Та й узагалі я забув, що то людина, і спостерігав лише досконалу теслярську роботу. І майже не звертав уваги на деталі, які нагадували про те, що на столі лежить таки людина. Приміром, одна з медсестер пильно стежила за кров’яним тиском і час від часу підлагоджувала апарат для переливання крові — пацієнтові безперервно вливали кров із закріпленої на стояку пляшки з гнучкою трубкою.

Я тримався чудово, аж поки дійшло до випалювання. Щоб видалити оті частки мозку, вони застосовують електричний інструмент, що являє собою звичайнісінький металевий стерженець, застромлений у держак зі шнуром. Уся та штука схожа на електричні щипці для завивання волосся. Справді-бо, я весь час дивувався, яке просте, непоказне й раціональне все те дороге приладдя і як воно скидається на найбуденніші інструменти, що їх знайдеш у першому-ліпшому добре впорядкованому домі. Понишпоривши в кухні та по шухлядах жінчиного туалетного столика, кожен за п’ять хвилин набере їх доволі, щоб і собі взятися до такого діла.

Ну так от, під час електрокаутеризації той невеличкий стерженець і вирізує, а точніше, випалює що там потрібно. При цьому виділяється трохи диму й досить багато запаху. Мені принаймні його здалось аж задосить. Спершу ще було сяк-так, але потім я пригадав, де я чув такий запах раніше. Колись давно, коли я ще був хлопчиськом, у Берден-Лендінгу згоріла серед ночі стара стайня, і всіх коней вивести не встигли. У вогкому й нерухомому нічному повітрі довго стояв дух паленої конини, і я не міг його забути ще довго по тому, як у вухах перестало лунати пронизливе кінське іржання. І коли я збагнув, що палений мозок пахне так само, як ті палені коні, мені стало млосно.

Одначе я мужньо тримався. Операція тривала довго, ще кілька годин, бо видаляти мозок можна було лише невеличкими дрібками, поступово заглиблюючись усе далі. І я мужньо тримався до кінця, аж поки Адам зашив мозкову оболонку, поставив на місце оті дверцята в черепі, а тоді натяг на них шкіру й зашнурував її, так що любо було глянути.

Видалені дрібки мозку винесли геть — додумувати свої дріб’язкові думки десь на смітнику,— а те, що лишилося в ще недавно розкритій навстіж черепній коробці похмурого худого чоловіка, було знов запечатане в ній і мало створювати цілком нову особистість.

Коли Адам і я вийшли з операційної, він помився, а тоді ми почали стягати з себе оті білі нічні сорочки, і я сказав йому:

— До речі, ти забув його охрестити.

— Охрестити? — перепитав Адам, вилазячи із своєї нічної сорочки.

— Атож,— сказав я,— він же народився наново, хоча й не від жінки. Нарікаю тебе в ім’я Великого Корча, Малого Корча і Святого Духа. Що також, поза всяким сумнівом, Корч.

— Що це ти, в біса, верзеш? — запитав він.

— Та нічого,— відказав я.— Просто так, для сміху.

Адам видушив із себе бліду поблажливу посмішку, але, як видно, не вважав мої слова смішними. Пригадуючи це тепер, я й сам не бачу в них нічого смішного. Але тоді вони здавалися мені дуже смішними. Аж до кольок у животі. Та й багато речей, що здавалися мені смішними того літа з висоти моєї олімпійської мудрості, тепер мені зовсім не смішні.

Після тієї операції я довго не бачив Адама. Він виїжджав до східних штатів у якихось справах — певне, у справах тієї ж таки лікарні. А невдовзі після його повернення трапився випадок, що мало не поставив Хазяїна перед потребою шукати для своєї лікарні нового директора.

Власне, сталася дуже проста річ, яку неважко було передбачити. Одного вечора, пообідавши разом у ресторані, Адам і Анна піднялися сходами його обшарпаного будинку й побачили на площадці перед дверима високу худу постать у білому костюмі та білому капелюсі-панамі, під яким, трохи збоку від того місця, де мав бути рот, жевріла в сутіні сигара, поширюючи навколо дорогий аромат, що змагався з капустяним духом. Чоловік зняв свого білого капелюха, обережно застромив його під лікоть і спитав Адама, чи не він буде доктор Стентон. Адам відповів, що він. Тоді той чоловік сказав, що його звуть Коффі (повністю — Х’юберт Коффі), і попросив дозволу зайти на хвилинку.

Вони зайшли, і Адам спитав незнайомця, чого йому треба. А той стояв у своєму білому, старанно відпрасованому костюмі й двоколірних черевиках, певна річ, з фігурною строчкою і дірочками для вентиляції (той Х’юберт, як я потім довідався, був неабиякий піжон: по два білі костюми на день, а до них, як мені казали, білі шовкові труси з червоною монограмою, червоні шовкові шкарпетки й вигадливі черевики), щось бекав і мекав, обачливо кахикав і промовисто поводив у бік Анни схожими кольором і виглядом на відпрацьоване мастило очима, що темніли на довгастому, бугруватому й жовтому, як лимонад, обличчі. Згодом Анна розповідала мені,— про все те я дізнався саме від неї,— що вона прийняла його за пацієнта, який хоче поговорити про свою хворобу, і тому, вибачившись, вийшла до кухні покласти в холодильник пакет з морозивом, купленим у сусідній аптеці-закусочній. Вона збиралася провести той вечір з Адамом, спокійненько посидіти вдвох. (Хоча, навідуючи Адама того літа, вона навряд чи почувала себе спокійно. Мабуть, десь у закутку її свідомості весь час тріпотіла думка: а що, коли Адам дізнається, як вона проводить інші вечори? Чи, може, вона зуміла замкнути той закуток, як часом замикають кімнати у великому будинку, щоб жити в затишній — а можливо, тепер уже й не такій затишній — вітальні? Та й сидячи там, невже вона весь час не прислухалася, чи не рипить підлога й чи не чути звуків безнастанної ходи в замкнених кімнатах нагорі?)

Поклавши морозиво в холодильник, вона помітила навалений у кухонній раковині брудний посуд. Отож, щоб не заважати розмові, вона взялася мити той посуд. І вже майже закінчила, коли невиразне гудіння голосів у кімнаті враз урвалося. Ота раптова тиша й привернула її увагу. Тоді до неї долинув якийсь короткий глухий стук (саме так розказувала про це Анна) і Адамів голос: «Геть звідси!» А після того вона почула, як хтось квапливо вискочив на сходи й грюкнув дверима.

Коли вона зайшла, Адам стояв посеред кімнати дуже блідий, притуливши праву руку до живота й погладжуючи її лівою, і дивився на двері. Тоді повільно повернув голову до Анни й сказав:

— Я його вдарив. Сам не знаю, як це вийшло. Я ж ніколи нікого не бив.

Мабуть, він таки добряче врізав тому Х’юбертові, бо кісточки пальців були розбиті й набрякли. Хоч Адам і був худорлявий, проте руку мав важку. Одне слово, він стояв, погладжуючи розбитий кулак, і на обличчі його був подив. Як видно, він дивувався, що міг таке вчинити.

Анна, дуже розхвилювавшись, запитала його, що сталося.

А сталося те, що, як я вже згадував, неважко було передбачити. Х’юберта Коффі, що його, з огляду на білі костюми й шовкові труси з монограмою, вважали серед своїх за людину витончену й світську, підіслав Гладун Ларсон: Х’юберт мав умовити доктора Стентона, щоб той, користуючись своїм впливом на губернатора, схилив його віддати підряд на будівництво медичного центру йому, Ларсонові. Нічого того Адам не знав, бо можна не сумніватися, що на початковій стадії розмови, лише промацуючи грунт, Х’юберт не сказав, хто стоїть за ним. Та я, тільки-но почувши прізвище Коффі, одразу збагнув, що то Ларсон. Далі стадії промацування Х’юберт так і не просунувся. Але, як я зрозумів, він трактував цю стадію досить широко. Спершу Адам не міг уторопати, до чого він веде, і Х’юберт, певно вирішивши, що марнувати свій дорогоцінний дипломатичний хист на цього дурного тупака не варто, попер навпростець. Він ще встиг висунути ідею про те, що й Адам матиме з цього якийсь навар, і аж тоді детонатор спрацював і стався вибух.

Усе ще дивуючись із самого себе й погладжуючи набряклу руку, Адам стояв і якимсь відчуженим голосом розповідав Анні про цю пригоду. А закінчивши, нахилився й підібрав здоровою лівою рукою недокурок сигари, що повільно пропалював дірку в старому зеленому килимі. Тоді перейшов килим, тримаючи смердючий недокурок на віддалі від себе, і шпурнув його в камін, де ще й тепер (я це помітив, буваючи в Адама) лежав попіл, що лишився з весни, коли востаннє розпалювали вогонь, а зверху — якісь папірці та шкурки апельсинів. Потім повернувся і затер ногою те місце, де тліла діра,— і, напевне, з люттю, що мала дуже промовисте символічне значення. У кожному разі, я уявляю собі це саме так.

Він пішов до письмового стола, сів, узяв перо та папір і почав щось писати. А закінчивши, рвучко обернувся до Анни й оголосив, що написав заяву про звільнення. Вона нічого не сказала. Ані слова. Бо знала, як розповідала мені потім,— марно сперечатись і доводити йому, що коли якийсь пройдисвіт і намагався його купити, то ні його посада, ні губернатор Старк тут ні до чого. Тільки глянувши на його обличчя, зрозуміла, що ніякі слова на нього не вплинуть. Тобто, як видно, його весь час точило підсвідоме бажання усунутись, і ось тепер воно прибрало вигляду морального обурення і морального неприйняття, хоч насправді безумовно різнилося й від того, й від того, було глибше й не мало розумного пояснення.

Адам підвівся з-за столу й, широко ступаючи, пройшовся по кімнаті, видимо збуджений. На вигляд він був майже веселий, розповідала Анна, і, здавалося, ось-ось засміється. Його начебто дуже тішило, що все так сталося. Потім він узяв листа й наліпив на конверт марку.

Анна злякалася, що він зараз же піде й відішле листа, бо Адам став посеред кімнати й крутив у руках конверт, так наче зважував подумки цю можливість. Але не пішов. Він поклав листа на полицю над каміном, знов пройшовся сюди-туди по кімнаті, а тоді кинувся до фортепіано і чимдуж ударив по клавішах. Понад дві години грав він у задусі липневої ночі, і обличчя його заливав піт. Анна розповідала мені, що була налякана, хоча й сама не знала, чого боїться.

Коли він закінчив грати й повернув до неї бліде, мокре від поту обличчя, Анна принесла морозиво, і вони дуже мило, по-сімейному посиділи. Потім вона попрощалася, вийшла до своєї машини й поїхала додому.

Вона зателефонувала мені. Ми зустрілися в нічній аптеці-закусочній, і, сидячи проти Анни за столиком із стільницею під мармур, я дивився на неї — вперше від того травневого ранку, коли вона, ставши у дверях своєї квартири, прочитала в моїх очах німе запитання і повільно, мовчки кивнула головою. Коли я раптом почув серед ночі її голос у телефонній трубці, моє серце, як бувало завжди, підскочило й шубовснуло, мов жаба у ставок з лататтям, і мені на мить здалось, ніби того, що сталося, насправді не сталося. Одначе воно таки сталося, і тепер, поки таксі везло мене в центр, до нічної аптеки, мені лишалось тільки жовчно зловтішатися, що мене викликано в якійсь нагальній справі і що той, другий, не може нічого зарадити. Але моя зловтіха миттю втратила жовч та зло і лишилася просто втіхою, коли я вийшов з таксі й побачив за скляними дверима аптеки струнку тендітну постать у ясно-зеленій в горошок сукні без рукавів, з білим жакетом, перекинутим через руку. Я намагався розглядіти вираз її обличчя, але не встиг — вона помітила мене й усміхнулась.

Усмішка її була обережна й неначе провинна, в ній читалося будь ласка й дякую, та водночас прозирала наївна непохитна віра в те, що в твоїй душі переважить добре начало. І я рушив через гарячий тротуар до тієї усмішки й до зеленої сукні в горошок, що були за скляними дверима мов у вітрині, де ти міг милуватися на них, але не чіпати руками. А тоді приклав долоню до скла дверей, штовхнув їх і ступив з вулиці, з її гарячим і липким, наче в турецькій лазні, повітрям, сповненим суміші бензинового чаду та мертвотно-солодкавого духу річки, що розповзався по місту тихими літніми вечорами, у ясний, стерильно-чистий, прохолодний світ за склом, де була та усмішка, бо отакої гарячої літньої ночі нема нічого яснішого, чистішого й прохолоднішого за першорядну аптеку-закусочну на розі. Коли в ній на тебе чекає Анна Стентон і працює кондиціонер.

Її усмішка була звернена до мене, очі дивилися просто в моє обличчя, і вона подала мені руку. Я потиснув її, подумав, яка вона прохолодна, маленька й міцна, і почув Аннин голос:

— Схоже, я тільки й знаю, що турбувати тебе, Джеку.

— Та чого там, пусте,— відказав я і забрав свою руку.

Мабуть, лише якусь мить ми стояли мовчки, проте мені вона здалася дуже довгою і гнітючою, так ніби жодне з нас не знало, що сказати. Нарешті Анна мовила:

— Ходім сядемо.

Я рушив у глиб приміщення до столиків. Краєм ока я помітив, що вона хотіла була взяти мене під руку, але передумала. І коли я це помітив, моя втіха, що до тієї миті була просто втіхою, знову стала жовчною зловтіхою, з якою я туди приїхав. І такою лишалася весь час, поки я сидів за столиком і дивився на Аннине обличчя, на якому вже не було усмішки, а відбивалося тільки напруження, напинаючи шкіру на вилицях, і сліди всіх тих років, що минули відтоді, як одного літа ми сиділи у відкритій машині, і вона співала пісеньку пташині Джеккі, і обіцяла боронити бідолашну пташину Джеккі від кривди. Ну що ж, обіцянки своєї вона не порушила, аж ніяк, бо того ж таки літа, ще до осені, пташина Джеккі полетіла геть, туди, де кращий клімат і нікому її кривдити, та так і не повернулася. Принаймні я її більше не бачив.

А тепер ми сиділи за столиком перед склянкою з кока-колою, і Анна розповідала мені про те, що сталося в Адамовій квартирі.

— Що я маю зробити? — спитав я, коли вона закінчила.

— Ти сам знаєш,— відказала вона.

— Ти хочеш, щоб я переконав його залишитися?

— Так,— сказала вона.

— Це буде нелегко.

Вона кивнула головою.

— Це буде нелегко,— повторив я,— бо він поводиться, як псих. Я можу переконати його тільки в одному: коли вже отой мерзотник Коффі намагався його підкупити, то це свідчить, що з його роботою все чисто і так буде й далі, поки сам Адам цього хоче. Це свідчить також про те, що й хтось у вищій ланці не дав себе купити. І навіть про те, що Малюк Даффі — людина чесна. Або ж,— додав я,— не зміг забезпечити потрібний товар.

— То ти спробуєш? — запитала вона.

— Спробую,— відказав я,— але не покладай на це великих надій. Я можу довести Адамові тільки те, що він би й сам міг зрозуміти, якби не казився. Такий уже мораліст і чистоплюй, що куди там. Не любить водитися з вуличними хлопчаками. Боїться, щоб вони не забруднили його гарного костюмчика.

— Це нечесно! — сердито вигукнула вона.

Я знизав плечима й сказав:

— Гаразд, я все-таки спробую.

— Що ти думаєш робити?

— Тут можна зробити лиш одне. Піду до губернатора Старка й умовлю його заарештувати Коффі за спробу підкупу службової особи, якою є Адам, а Адам підтвердить це під присягою. Якщо, звісно, зволить це зробити. Тоді він, певно, зрозуміє, як воно все є. Зрозуміє, що Хазяїн стоятиме за нього. Та й…— Досі я думав лише про Адама, але тепер почав осягати думкою і ширші можливості ситуації.— Та й Хазяїнові буде тільки на руку, коли суд запроторить Коффі за грати. Особливо якщо той викаже, хто його підіслав. Тоді можна буде розчавити й Ларсона. А без Ларсона і сам Макмерфі не багато важитиме. Але засудити Коффі можна лише за умови, якби ти…— І мені враз заціпило.

— Якби я що? — запитала вона.

— Та ні, нічого,— відказав я, почуваючись так, наче їхав собі, ні про що не журячись, розвідним мостом і раптом прогін піді мною почав підійматися.

— Що? — вимогливо запитала вона.