КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 463756 томов
Объем библиотеки - 671 Гб.
Всего авторов - 217508
Пользователей - 100930

Последние комментарии


Впечатления

ТатьянаА про серию Поймать судьбу за хвост

Чистой воды графомания. Избитый, многократно переваренный сюжет: земная девушка, самостоятельная и высокоморальная, влюбляется в неземного мага; множество разных проблем и непонимания (плюс у девушки открываются необычные способности, плюс обучение в магической Академии, где этот маг, конечно, учитель), в итоге все женаты и счастливы.

Русского языка автор не слышала никогда: повсеместно "под девизом", "из разряда", "от слова совсем", "типа того". "Мечтательно зажмурила глаза", "Решительно тряхнула головой", "изнывала от любопытства","до боли желанный". А также "непонимающий взгляд", "со школы, обычно, ходила...", "соскучилась по тебе, по нас", "одеть нечего", "неторопливо кушающих Алексов". Кофе "заваривают". Авторская находка: "Любопытство точило зубы о нервы, я стискивала зубы..."

В общем, сплошная Вики Весенняя...

«Не ходил бы ты, Ванёк, во солдаты...»

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Любослав про Щепетнов: Олигарх (Альтернативная история)

Серия "Карпов" - очень даже интересна! И не скучно! И познавательно!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Shcola про Юллем: Янки. Книга 2 (Боевая фантастика)

И книга плохая, и обложка плохая.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
roman_r про Веллер: Бомж (Современная проза)

Бред сумасшедшего высосанный из пальца.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Дубровный: Дочь дракона (Юмористическая фантастика)

одна из лучших фэнтези...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
renanim про Шелег: Охотник на демонов (Героическая фантастика)

послабее первой книги. если эта тенденция сохранится то заброшу эту серию

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).

Долина богів. Історії з Кремнієвої долини (fb2)

- Долина богів. Історії з Кремнієвої долини (пер. Андрій Бондар) 1.3 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Александра Вулф

Настройки текста:



Александра Вулф Долина богів. Історії з Кремнієвої долини

Мамі, татові й Томмі

Крихітні двері та вікна робили кабіну такою затишною [sic],

А маленький комин на ній скидався на смішний капелюшок

Діксі Уїлсон, «Медовий ведмідь»

Передмова авторки

З Пітером Тілем — співзасновником PayPal, керуючим партнером Founders Fund і першим інвестором Facebook — я вперше зустрілася у вітальні його будинку 2006 року. Він запрошував багатьох друзів виступити з презентаціями про релігію, технології та нерухомість. У наступні місяці та роки ми подружилися з цим технологічним інвестором, і він познайомив мене зі світом особливої манії — манії Кремнієвої долини. Упродовж цього часу він виношував ідеї, що, на думку більшості людей, були безглузді, наприклад будівництво островів посеред океану на лібертаріанських засадах, інвестиції в дослідження довголіття і, порівняно нещодавно, фінансування програми заохочення студентів кидати коледжі та засновувати компанії у Кремнієвій долині.

Усі його ідеї йшли врозріз із політичною коректністю. Він був «білою вороною» і приваблював таких самих унікальних друзів. За допомогою Тіля я відкрила цілий новий світ ексцентриків та ідей, які, здавалося, не вписувалися у жодні усталені принципи або соціальну виваженість.

Його антиуніверситетська програма зрештою захопила уми публіки. Можливо, вона з’явилася у переломний момент, коли американцям набридло виплачувати борги за навчання або ж вони не змогли, попри отримані ступені, знайти роботу після економічного спаду. Так чи так, програма Тіля «Двадцять до двадцяти» («20 Under 20»), що передбачала грант у 100 тисяч доларів для двадцяти студентів до двадцяти років за умови припинення навчання, спровокувала нові дискусії про освіту.

Першокурсники зрештою частково стали моїм вік­ном до еліти та внутрішніх механізмів Кремнієвої долини. Це їхніми очима я побачила спосіб життя, цілковито відмінний від ієрархії Східного узбережжя. У підході Тіля я побачила допитливість, інтелект і парадоксальний ідеалізм, що раз по раз змушували мене повертатися на територію Затоки Сан-Франциско. Ця книжка є спробою зафіксувати певні аспекти культури, що привабили і мене, і студентів до місця, яке не лише підриває американський спосіб ведення бізнесу, але також і спосіб життя людей. У Кремнієвій долині не було проторених шляхів, які мали еліти Східного узбережжя. Натомість є низка нічим не обмежених питань про те, які галузі індустрії зазнають підривних змін наступними і які культурні форми витіснять Старе cуспільство. Для мене Кремнієва долина навіть більшою мірою, ніж дослідним полем для стартапів, є лабораторією ширшого культурного експерименту, де єдина неможлива річ — передбачити, що буде далі.

Вступ

Шоста година вечора, четвер, округ Сан-Матео, Каліфорнія, порівняно новий фешенебельний готель під назвою Rosewood Sand Hill, збудований у каліфорнійському стилі «мистецтва та ремесла». На подіумі, що виходить на оточений фуксіями олімпійських розмірів басейн із освітленим дном, зграйки граціозних білявок у яскравих відкритих сукнях і блузках-розлітайках сидять на плетених у стилі «ранчо» лавицях біля групи технологічних підприємців, одягнених у парадну форму айтішників — тісні футболки, джинси і пошиті на замовлення піджаки. Вони розслабляються під інфрачервоними лампами, їдять гострий попкорн і грильовані сендвічі під сансерське сухе біле вино.

Однак цього вечора в молодих білявок змагання. Завсідники називають четвергові вечори «пумовими». «Пуми» — жінки за тридцять або за сорок (або й невизначеного віку) — виходять на полювання за апетитними смертними, що тут перед ними як на долоні. Одна група айтішників за другою, де всі чоловіки, здебільшого неодружені, половина з них — необізнані в жіночих хитрощах. Чимало з них мільярдери та мільйонери, які могли би змусити схоже збіговисько інвестиційних банкірів і керівників хедж-фондів сором’язливо зіщулитися від комплексу неповноцінності та старості.

Жінки — і юні, і ботоксні — бачать молодих першопроходців, які розбагатіли досить рано, коли в середині 1990-х років величезний й неосвоєний простір під назвою «інтернет» тільки почав ширитися світом. Лише молоді й амбітні, які росли з комп’ютером, вбачали за ним майбутнє. Вони від раннього віку дорослішали разом із цифровим світом. Для них це не так інструмент, як частина власної нервової системи, частина центральної нервової системи, що дає ссавцям змогу дихати, не замислюючись про це. Тільки вони здатні були відчути безмежні можливості мережі. Навдивовижу мало людей серед народжених до 1970 року, хай які успішні в бізнесі чи навчанні, колись так зможуть. Стара гвардія позирала на інтернет здалеку і не розуміла, в чому там фішка. Діти цифрової ери не мусили на нього дивитися. Він був у їхніх нутрощах. Вони були далекоглядним молодняком, який усвідомив, що через півстоліття інтернет стане великою новою індустрією, створеною, розвиненою, керованою дітьми. І — що найважливіше —індустрією, яка належатиме дітям. В інтернету такий великий потенціал, що телебачення і ядерна енергетика проти нього видаватимуться пережитком.

Крім того, про такі вихідні позиції як у нього ніколи й не чували на Східному узбережжі. Стати своїм у Кремнієвій долині? Це означає, що ти починаєш як керівник стартапу, а потім зазнаєш невдачі. Перший крок: на початковому етапі в тебе найвища позиція — не дрібного клерка чи експедитора, а засновника, потім ти зазнаєш краху і заносиш це в резюме як привід для гордощів. Це був новий спосіб входження в бізнес для тих, хто не мав відповідного походження. Ти міг приїхати будь-звідки, байдуже, з якої ти країни та який науковий ступінь маєш, і не потрібно обов’язкових кроків, які ти мусив відбути. Люди, які стали дуже успішними — навіть якщо це були лише компанії на кілька мільярдів доларів, — почувалися так, ніби вони звичайні люди або комп’ютерні фрики. Це був обнадійливий сигнал, навіть якщо небагато щасливчиків могли найголосніше виспівувати про свій неймовірний прорив у царстві Кремнієвої долини.

Ну, і їхня зовнішність. Хай звідки вони були, повернувшись додому, худорлявий ботан з грубими скельцями, в мішкуватих джинсах і футболці навряд чи зміг би знайти собі пару. Натомість тут, на пумових вечорах, жінки тільки перед такими типажами і стелилися.

Проте як «пуми» визначають, хто успішний, а хто — ні? Усі з вигляду однакові — від венчурних капіталістів до старшокурсників Стендфордського університету. Перші могли лише підфарбовувати волосся.

Мізансцена в готелі відображала перше сяйво гламуру цієї індустрії та перетворювало шестикілометрову смугу Сенд-Хілл-роуд на такий самий привабливий пункт призначення, як Манхеттен, район Мейфер у Лондоні, паризькі Єлисейські Поля, Ріо, Гонконг і Віа Вітторіо-Венето в Римі. Одне слово, це серце Кремнієвої долини, географічна й емоційна місцина, що асоціюється з невиразно окресленою смугою приблизно 3900 кв. км, яка починається за 56 км на південь від Сан-Франциско і тягнеться півостровом через Пало-Альто аж до Маунтін-В’ю неподалік Санта-Круз.

Проте так було не завжди. Двісті років тому територія навколо елітного Роузвуду була тваринницькою фермою. По Сенд-Хілл-роуд ходили корови. Сто років тому? На місцевості, де розкидано будівлі Facebook, що займають гектари Менло-Парка, за десять хвилин від Роузвуду, зростали фруктові сади. Їх було так багато, що вся територія мала назву Долина душевної втіхи.

На той час найзаможнішою людиною Долини також був підприємець, але в набагато менш технологічній галузі — виготовленні фортепіано. Його звали Джеймс Лік, і в ХІХ столітті більше грошей він заробив на імпорті шоколаду, а власне гроші згодом вклав у Ghirardelli Chocolate Company та придбання землі. Залізничний магнат і засновник Стенфордського університету Ліленд Стенфорд був ще одним божеством у тогочасній Долині богів. Стенфордський університет зумів переконати Фреда Термана покинути Массачусетський технологічний інститут і повернутися до Пало-Альто, де він отримав диплом і ступінь магістра, щоб викладати інженерну справу. Та більшість запрошених професорів зі Східного узбережжя відмовилися покидати університети, які стануть Лігою плюща, заради маловідомої новоствореної інституції.

Вони не знали, скільки інших стартапів породить цей новостворений університет. Білл Х’юлетт і Дейв Паккард були його студентами, коли заснували фірму, що стане компанією Hewlett-Packard. Як відомо, вони організували її в невеличкому гаражі, місці, що в Кремнієвій долині найбільше надається до функції місцевого старовинного храму. Спершу вони працювали за контрактом і створили електропривід для телескопа в Обсерваторії Ліка, названій на честь Джеймса Ліка. Зрештою, 1938 року вони продали свій реостатно-ємнісний звуковий генератор, що використовувався для тестування звукових апаратів і продавався за ціною близько 55 доларів, компанії Walt Disney для її мультфільму «Фантазія», який саме мав вийти на екрани. Компанія Walt Disney була їхнім першим справжнім клієнтом. Вони перестали працювати підрядниками і натомість стали виробниками.

Це була перша велика успішна історія студентів Кремнієвої долини і перша з багатьох компаній, створених у невеличких гаражах. Нині це стало звичною і напівжартівливою справою. Наприклад, Halcyon Molecular — стартап, що займався секвенуванням генома і вже припинив своє існування, — був настільки відданим цій «гаражній містиці», що навіть коли венчурні інвестори надали компанії чимало офісного простору і сотні тисяч доларів, її засновники й далі працювали в гаражі.

Кремнієва долина в її сучасному розумінні не мала своєї назви аж до 1970 року, доки каліфорнійський підприємець Ральф Верст не назвав її на честь виробників кремнієвих мікросхем, які туди переїздили. Тепер Долину визначають історії її головних пам’яток — і це не лише гаражі, де було засновано великі компанії, а також інституції, де народжувалися ідеї. Окрім інтернет-компаній, нині цілі галузі індустрії мають там свої великі представництва, наприклад, Lockheed Martin і NASA (Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору). У 1972 році Kleiner Perkins (тепер — Kleiner, Perkins, Caufield & Byers або KPCB) стала першою венчурною компанією на Сенд-Хілл-роуд. Нині свої представництва там мають практично всі великі венчурні компанії.

У цьому дивокраї найбільша у світі концентрація мільярдерів. Вони також є найдивнішим гроном мільярдерів — плем’ям хлопчиків-переростків.

Від самого початку фешенебельний готель Rosewood організовував події з натовпами знаменитостей, якими раніше могли похвалитися лише Лос-Анджелес і Нью-Йорк. У 2011 році готель у своєму ресторані Madera влаштував благодійний захід на п’ятсот осіб для збору коштів для дитячої лікарні Люсіль Паккард. Героями вечора були Стів Керелл і Дена Карві. За частуванням з суші-ролів з арахісового масла і желе та макаронів із сиром, актори оберталися в колі чільних філантропів країни, зокрема з дружинами знаменитих венчурних інвесторів — головами правління Анною Лоулер і Елізабет Данліві. Ще кілька тижнів перед цими знаменитостями пошану молодим керівникам Кремнієвої долини виявили інші — від президента Барака Обами до Кеті Перрі та Снуп Доґґа, і таким чином ствердили вагомість приїзду до Пало-Альто.

Утім ще кілька років тому статусні вечірки у Крем­нієвій долині вважали б оксюмороном. Стиль кежуал був королем, а інженерне проектування — імператором. Нині важко вдавати, ніби гроші не мають значення. Тепер там є технологічні магнати, як-от: 30-річний Марк Цукерберг із 35 мільярдами після виходу Facebook на біржу, Джеремі Стоппелмен із Yelp, Дастін Московіц із Asana, Чарлі Чівер із Quora, засновник LinkedIn Рейд Гоффман — патріарх серед засновників у свої 47 років, Сєрґєй Брін — підприємець російського походження, який у 1998-му, маючи 25 років, заснував Google, і, передусім, Пітер Тіль — співзасновник PayPal того ж 1998 року (йому було 31). Більшість із них — завсідники ресторану Madera. PayPal був першим інтернет-банком, що запровадив украй необхідні правила онлайн-торгівлі. Після продажу PayPal на eBay 2001 року Тіль вклав свою частку в хедж-фонд. А потім зробив інвестицію у Facebook, допомігши йому стати реальною компанією, коли забавка Цукерберга лише подавала надії. Тіль заробив близько двох мільярдів доларів, коли через вісім років вартість Facebook зросла до 100 мільярдів доларів під час першого відкритого розміщення акцій (або IPO). На той час він інвестував у більш ніж десяток стартапів і заснував власний хедж-фонд під назвою Clarium Capital Management. І також замислився над тим, як нова індустрія й інформаційні технології загалом можуть прислужитися суспільству. Він став першим філософом технологій. А нині відомий як хрещений батько мафії PayPal, що включає Гоффмана та Стоппелмана, які разом і далі фінансують чимало найвідоміших технологічних компаній Кремнієвої долини.

Подібно до плутократів індустріальної революції, чиї виробничі потужності у сталеливарній й автомобільній галузях змінювали цілі індустрії[1], сьогоднішні суперботани роблять те саме. Проте роблять вони це за допомогою маленьких кнопок, а не великих фабрик і заводів. Власне кажучи, і кнопки були би перебільшенням. Вони роблять це кінчиком пальця. Єдиним доторком до застосунку Uber мільйони користувачів підірвали транспортну систему Америки. Сьогодні ловити таксі — анахронізм. Керувати авто? З таким самим успіхом ви можете керувати і кибиткою. Щодо сфери харчування, то в дедалі більшій кількості міст у всьому світі вибирати заклад наосліп або довіряючи рекламі — учорашній день, а все через такі застосунки і сайти, як OpenTable і Yelp.

Уперше титани технологій самі є знаменитостями, а їхні життя стають об’єктом захоплення. Технологічний бум не лише породив нові медіа, а й також створює новий суспільний порядок, який «антисуспільну» естетику перетворює на єдиний стиль. Тут понад 5% резидентів — мільйонери, які входять до 1% найбагатших людей країни. Від 2010 року технологічний бум приніс двісті тисяч нових робочих місць у Кремнієву долину. За останній рік ціна одноквартирного будинку в Пало-Альто — домівці восьми новопосталих мільярдерів, включно з Цукербергом і Сєрґєєм Бріном — зросла до 2,5 мільйона доларів. Чимало з цих будинків було придбано з прибутків першого буму, зароблених, зокрема, першими працівниками Google або технологічної компанії Oracle. Ще двадцятеро мільярдерів живуть у сусідніх містечках, та їхні карколомні успіхи задають тон у сфері з префіксом «над»: надздоров’я, надзручності і, певна річ, надбагатства.

Оцей останній екстремум — багатство, що не має зовнішніх проявів — і є ключем до стилю Кремнієвої долини. «Найзаможніша людина в кімнаті часто ходить у в’єтнамках і худі», — говорить підприємець Дейвид Ллоренс. Худі стало символом Марка Цукерберга — найзаможнішого представника нового племені. Йому тридцять, а з вигляду — двадцять. Юність — це обов’язкова умова для нової породи. Вони йдуть на все, аби бути молодими з вигляду. У них немає зацікавлення в світському товаристві у старому сенсі великосвітських Нью-Йорка, Бостона, Філадельфії та навіть Сан-Франциско, розташованого за 65 кілометрів. Так, начебто Сан-Франциско не існує. Транзистор, мікросхему й інтернет було створено на Заході або Середньому Заході. Піонери-винахідники Уїльям Шоклі та Роберт Нойс вважали східний стиль занепадницьким.

Від часу пробудження день у Кремнієвій долині минає приблизно так само, як у студентів сусіднього стенфордського кампусу. Найзаможніші стартапери не прокидаються під шестиметровими стелями і не ввступають у мармурові ванни з високими еркерними вікнами почистити зуби. На відміну від багатоповерхових особняків Грінвіча в Коннектикуті або Лонґ-Айленду, будинки магнатів Кремнієвої долини за розміром обернено пропорційні до року, коли вони заробили свої гроші. Попри те, що старші мільярдери на кшталт засновника Oracle Леррі Еллісона живуть на обгороджених територіях уздовж Маунтін-Гоум-роуд у Вудсайді або Парк-Лейн в Атертоні, молодші підприємці, чимало з яких уже продали свої компанії за сотні мільйонів доларів, здебільшого тримаються своїх перших квартир або тих таки ностальгійних стартаперських гаражів, куди вони переїхали після Стенфорду. Пам’ятаючи, як обвалився ринок нерухомості, вони часто залишаються неодруженими і надають перевагу інвестиціям у компанії.

Вони можуть мати такий вигляд, ніби живуть у гуртожитках, проте живуть у будинках, які десять років тому коштували 35 тисяч доларів, а нині продаються за два мільйони. Тваринницькі ферми, що існували у 1850-х роках на шляху між Купертино та середмістям Сан-Хосе, заповнені тепер не фруктами та квітковими пелюстками, а замороженим йогуртом і батончиками-мюслі. Відбулася дорміфікація[2] цілих гектарів землі. За іронією долі, чимало мешканців, здається, вважають коледж незначущим.

Саме Google першим окреслив соціальну ідентичність, якої компанії надають своїм працівникам. Інженери стають аспірантами в Google і Facebook, перетворюючись на вічних студентів. Вони носять студентську форму і часто засновують компанії зі своїми університетськими друзями. Від популярних місць для пікніка на Юніверсіті-авеню в Пало-Альто і до приватних барбекю підприємців біля одноповерхових таунхаусів у Саннівейлі Кремнієва долина є місцем зграйок вічних першокурсників.

Що більше зростає заможність цієї місцини, то більше підприємці схильні це приховувати. «Беверлі-Хіллс — чудове місце, але ми не такі, — говорить мер Пало-Альто Сід Еспіноса. — Ми не показні й не гламурні, та й не намагаємося такими бути. Щиро кажучи, це несумісно з нашою культурою». Елегантна Катріна Ґарнетт — 34-річна колишня керівниця технологічної компанії — говорить, що спостерігає збільшення запитів на дозволи будувати нижчі, а не вищі будинки. Останніми роками зашкалює кількість переобладнань підвалів. Коли хтось успішний на кшталт Рейда Гоффмана вирішує залишитися у тій самій квартирі з однією спальнею після зароблених за один тиждень трьох мільярдів доларів, це задає моду на антипонти.

Уранці підприємці йдуть вулицями, засадженими рядами дубів, до офісів на верхніх поверхах магазинів роздрібної торгівлі й ресторанів або їдуть своїми пріусами до таких кав’ярень, як Fraiche, на філіжанку традиційної кави Blue Bottle з крапельної кавоварки, домашні вівсяні пластівці та місцевий молочний йогурт Clover із зацукрованими горішками й ягодами. Юніверсіті-авеню заповнюють велосипеди: за кермом деяких з них — жителі передмістя, за кермом інших — представники корпоративних велосипедних груп у спеціальних яскравих накидках.

Подалі від Пало-Альто, де Сенд-Хілл-роуд переходить у Портола-роуд, вранішні байкери влаштовують перегони через долину Портола, тимчасом на фермі Портола їхні дружини їздять на конях. Потім вони прямують до Вудсайда, неподалік від зарослої виноградом садової крамниці Емілі Джуберт, снідати «срібнодоларовими» млинцями[3] на кислому молоці або huevos rancheros[4] в Buck’s, дизайнованому в ретро-стилі. Улюблений вид фітнесу — кросфіт: тренери змушують айтішників долати на велосипедах звивисту Олд-Ля-Хонда-роуд. Однією з цікавинок цього туру є колишній будинок покійного Кена Кізі — письменника й лідера психоделічного руху хіппі. Та це не більше, ніж цікавинка. У 1964 році Кізі у своєму будинку створив комуну Merry Pranksters («Веселі шибеники»). Потім у шкільному автобусі International Harvester 1939 випуску провіз її туром через усю країну з проповіддю своєї кислотної релігії (і рекламою майбутньої публікації своєї нової книжки «Інколи нестерпно кортить»).

До речі, важко уявити два більш протилежні типи освіченої молоді. Робота — єдина справжня манія айтішників. Натомість єдиною справжньою манією «шибеників» було неробство, яке Кізі називав «відходом від мертвої точки», і вживання галюциногенів, доки, за його ж словами, «ті не вилізуть з іншого боку». Сьогоднішні айтішники їздять на роботу на своїх електричних родстерах Tesla по Ель-Каміно-Реал — магістралі, що з’єднує різні міста Кремнієвої долини: Атертон, Вудсайд, Маунтін-В’ю та Пало-Альто. Жінки-працівниці під час перерв між нарадами ходять на шопінг до Стенфордського торговельного центру, заповненого дорогими бутіками. Заможні пані-домогосподарки з Лівого берега скуповуються у Clif Bars[5] під час прогулянки пішохідним маршрутом Діш в околицях Стенфорда. Категорія «пані» стосується жіноцтва після 29 років. У місці, де мода є функцією, а понтуються ефективністю, новий спосіб життя Кремнієвої долини — не для втомлених.

Замість світських дам Кремнієва долина має техно-дам. Спосіб життя успішної мобільної жінки полягає у під’єднанні її хобі до рахунку PayPal, онлайн-продажу ювелірних виробів або гаптованих ліжечок для собак чи ременів пастельних кольорів, запуску вебсайту і призначенні себе CEO, а не в організації благодійних балів. Вона, як і жінки на керівних посадах, носить елегантну уніформу — туфлі Lanvin, футболки Majestic, James Jeans і зручні кашемірові светри. Нагадуючи City Center у Вест-Палм-Біч, обсаджені пальмами переходи Stanford Mall викликають відчуття невимушеності й екологічності, а бічні відгалуження ведуть до вишуканих кафе, де фермерська ятка поєднується з продуктовою крамницею.

У вудсайдському Village Pub айтішники-керівники наминають гігантські бургери з картоплею-фрі та салати з м’ясом качки і сочевицею так швидко, що менш ніж за годину можуть повернутися до своїх пріусів. Це місце, соціалізація і неформальне спілкування взаємозамінні, а найбільшим доказом підвищеної мобільності є невпинне спливання часу. «На соціальному аспекті далеко не заїдеш», — говорить Ґарнетт, засновниця My Little Swans, онлайн-платформи ексклюзивних подорожей. «Тут усе зводиться до грошей і нестачі часу». Мініатюрна білявка Ґарнетт — також інвесторка і колишня програмістка. «Якщо хтось розводиться про свій гандикап у гольфі, можете глянути на нього і сказати: “Я ніколи не інвестувала б у тебе, тому що ти проводиш забагато часу на полі для гольфу”». Натомість існують хобі, які забирають менше часу, наприклад колекціонування творів мистецтва й вина. Ґарнетт говорить, що вони з чоловіком купують твори мистецтва, адже це не потребує стільки ж часу, скільки, скажімо, щоденні заняття гольфом. Щодо автомобілів, то «На запитання, чи всі ми маємо феррарі, відповідь: “Так”, — каже Ґарнетт. — Але на запитання, чи наважилися б ми запаркуватися на стоянці, де паркуються стартапери, відповідь: “Ні”. Ми їздимо на пріусах, а феррарі тримаємо в гаражі».

У Сан-Франциско більшість дітей з елітних родин ходять до однієї з кількох приватних шкіл, але в Кремнієвій долині більшість батьків-айтішників, включно з покійним Стівом Джобсом і венчурним інвестором Вінодом Хосла, посилають своїх дітей до альтернативної школи Nueva. Тамтешні учні впродовж одного семестру поспіль зосереджуються радше на певних темах, наприклад, на Стародавній Греції чи американській історії, ніж на традиційних тематичних категоріях.

Жінки-працівниці також мають свої осередки сили: від жіночих салонів операційної директорки Facebook Шерил Сендберґ до підвальних вечірок «для своїх» венчурної інвесторки Айлін Лі.

Перша хвиля мільярдних компаній на кшталт Google і Facebook, можливо, і сприяла новій соціальній ідентичності, але заснували рух самі мільярдери. Від керівника компанії Tesla Ілона Маска до Пітера Тіля — титани-айтішники на чолі цих підприємств є творцями сповненої сподівань культури молодих оптимістичних випускників, які бажають змінити світ, а не просто заробити гроші. На відміну від робочих бджілок-кар’єристів із Уолл-стрит, які на першій же зупинці від Пенн-Стейшн у Нью-Йорку йдуть до Thomas Pink за сорочками, потім до Tourneau за годинниками і, зрештою, до Tiffany за ремінною пряжкою з монограмою, єдиними зовнішніми ознаками успіху айтішників є ноутбуки та ідеї. Самих мільярдерів за одягом не відрізниш від студентів Стенфорду. Вони катаються у джинсах і флісах, хоча, можливо, й на швидших автомобілях. Інша характерна особливість, яку спонукає їхня специфічна фантазія — на додачу до типових мрій Західного узбережжя стати продюсером або режисером у Голлівуді — є свобода. Підприємці-айтішники не звітують ані директору студії, ані раді інвест-банкірів, ані акціонерам — окрім компаній, які вийшли на IPO, що загалом означає вихід «на пенсію», принаймні з цього конкретного підприємства.

Вільне від обмежень життя захопило Пало-Альто, і тепер це видно на кожній вулиці. Кав’ярні на кшталт Coupa Café в Пало-Альто і Hobee’s у Саннівейлі зазвичай цілими годинами приймають клієнтів з їхніми ноутбуками. Усі вони задумують наступний Facebook і цілком щиро впевнені, що їм це вдасться. Це місце, де не існує негативного ставлення до ризику. Те, що Кремнієвій долині бракує у задоволеннях нічного життя, компенсується збудженням робочих днів, більшість з яких сповнена азарту ставок на наступну велику ідею.

Тут нікуди не сховатися від нових технологій. Наприклад, нині в дедалі більшій кількості ресторанів від Пало-Альто до міжнародного аеропорту Сан-Франциско офіціантів заступають айпеди.

Після довгого дня програмування, обідів і тренувань вечірки закінчуються рано. Пало-Альто темне після десятої вечора, окрім низки освітлених вікон, де інженери продовжують працювати аж до наступного ранку. Щоправда, більшість економить енергію для майбутнього вікенду. Mint, Google та інші компанії, як-от сайт запитань і відповідей Quora, практикують групові пробіжки, а деякі — колективні заняття йогою. Торговельний простір Пало-Альто перемежовують приміщення для фітнесу, якими часто-густо керують дружини успішних фінансистів, як-от 3rd Door Діанни Джанкарло — приватний спортивний клуб, куди клієнти можуть приходити на тридцятихвилинні «боді-слеми», прилаштовані до розкладу стартаперів.

Крайнощі — за нестачі часу для відпочинку — часто-густо пов’язані з новими досвідами. Наприклад, засновник Mint Аарон Патцер не купує великих будинків. Натомість практикує «епічні» подорожі. За допомогою сайту запрошень Pingg.com, він і тридцятеро інших підприємців, включно з його друзями Філом Капланом з AdBrite та Ілоном Маском з Tesla, організовують вилазку за дві години їзди на північ, усі зі своїм екіпіруванням, зокрема з канатами для дюльфера[6].

Перш ніж покинути Intuit, Патцер проводив вихідні, готуючись до отримання ліцензії пілота. За тиждень до того він і Барні Пелл — засновник компанії семантичного пошуку Powerset — вирушили на прогулянку на новому дирижаблі Пелла тестувати його радіолокаційну станцію для посадки на Місяць. Хлопці не жартують. Якщо новоспечені мільярдери не збавлять швидкості, за кілька тижнів, місяців чи років вони висадяться на Місяці. Пало-Альто став землею обітованою, де ще більшою мірою, ніж у зоряний час Кена Кізі, слово «божевільний» є компліментом.

Поява у Кремнієвій долині людини без родоводу не є тавром. За даними 2014 року, щодня сотні людей прибувають сюди зі Східного узбережжя, Європи, Азії з бажанням створити нову найліпшу компанію або принаймні заробити на ній гроші. Їх притягує місце, де визнають їхню спеціалізацію або базові вміння та навички. Компанії хардкор-інжиніринґу та корпоративного програмного забезпечення переважно зосереджені на півдні Долини — у Купертіно та Маунтін-В’ю. Там само, в Маунтін-В’ю, містяться біотехнологічні компанії, що поволі насуваються на Менло-Парк. Компанії інтернет-технологій для кінцевого користувача панують у певних районах Сан-Франциско, як-от район Мішн-Дістрікт, що нині переживає бум. Тут компанія Twitter захопила цілі квартали міста — міські квартали Сан-Франциско, а не нікчемні квартали Манхеттена, колишньої домівки американської бізнес-еліти.

У сучасному світі надто важко відмовитися від спокуси стати частиною місця, де діти (і цілеспрямовані діти) підірвали старі галузі промисловості створенням абсолютно нових. Залишається єдине запитання: коли потрапиш до обітованої землі, як ти досягнеш там успіху?

1. Асперґерський шик[7]

Джон Бернем мріяв видобувати корисні копалини на астероїдах. Він завжди був трохи інакшим. Замість шкільних підручників або книжок зі списку для читання влітку, він студіював Платона, Арістотеля і сучасного мислителя-неореакціонера Кертіса Ярвіна, який виступає під творчим псевдонімом «Менціус Молдбаґ». Самопроголошений лібертаріанець і «самостійний учень», самомотивований до навчання Бернем вважав, що не потребує вчителів, які б вказували йому, що робити. Він був жахливим учнем.

У 2011 році, впродовж весняного семестру останнього класу середньої школи, Джонові відмовили усі десять коледжів, куди він подав документи, крім Університету Массачусетсу, розташованого приблизно за 15 кіломет­рів від міста Ньютон, штат Массачусетс, де він мешкав. Насправді йому було байдуже, хоча ідея терпіти ще чотири роки тупих лекцій і нудних тестів видавалася менш ніж привабливою. Це відволікало його від того, що він завжди хотів робити, а саме — літати в космос і заробляти трильйони доларів на коштовних мінералах, що існують на астероїдах.

Бернем не був божевільним. Він знав, про що говорить. Доки його однокурсники читали «Тесс із роду д’Ербервіллів» і «Великого Гетсбі», він досліджував нікель, кобальт і платину на астероїдах типу S (силікатних). Зі світло-блакитними очима, білявим волоссям і, здавалося б, вічною самовдоволеною посмішкою, він зажив успіху в дівчат і відволікався на короткі шкільні флірти, однак більшу частину часу Джон і далі витрачав на своє небуденне зацікавлення. Прокрастинуючи під час виконання домашнього завдання, на його думку безглуздого, він прочісував інтернет, наштовхуючись на блоґерів, чиї ідеї були принаймні цікавіші за ідеї викладачів.

Його улюбленим блоґом став Unqualified Reservations, автором яких був блоґер-неореакціонер Менціус Молдбаґ, чиє справжнє ім’я — Кертіс Ярвін. Інженер із Кремнієвої долини, Ярвін описав себе в розділі «Про мене» словами «непоступливість і неповага». Бернем упіймався на гачок.

Одного вечора, читаючи блоґ Патрі Фрідмена, Джон натрапив на новий пост із оголошенням про подачу анкет на стипендіальну програму «20 Under 20». Фінансована Thiel Foundation програма надавала двадцятьом студентам до двадцяти років 100 тисяч доларів, щоби вони покинули школу, відмовилися від навчання в коледжі на період програми і започаткували власний стартап. Покинути навчання? Бернем вагався. Він не був переконаний у тому, що мама й тато — унітаріанська пасторка та фінансовий інвестор відповідно — подумають про цю ідею, проте йому було цікаво дізнатися більше.

Thiel Foundation[8] виявилася благодійним підрозділом імперії Пітера Тіля — засновника і голови Founders Fund, чільної венчурної компанії Кремнієвої долини, що інвестувала в такі компанії, як абонентський сервіс Spotify, який стрімив музику, і райдшеринговий сервіс Lyft. Бернем клікав зі статті на статтю — від матеріалу журналу Forbes про кухаря і мажордома Тіля до статті у Fortune, в якій його назвали одним із найкращих інвесторів країни.

У 2011 році Тіль був енергійним 43-річним чоловіком. Восени 2010 року на конференції під назвою TechCrunch Disrupt він саме оголосив про стипендіальну програму. Конференцію спонсорував TechCrunch — вебсайт новин і пліток про життя Долини, яким також користуються як довідником технологічних компаній, бази даних засновників, інвесторів і фінансових кіл. Оголошення Тіля насамперед було способом привернути увагу до того, що він вважав освіту в коледжі марною тратою часу та грошей. Він також виступав проти політичної коректності, що її, на його думку, пропагували універистети. Вибираючи групу випускників шкіл, які інакше вступили б на чотирирічне навчання до вишів, він сподівався довести, що університетська модель — застаріла. Бернем уже був знайомий із деякими проектами і нерідко екстравагантними ідеями Тіля. Хай на роботі він керував своїм хедж-фондом Clarum або інвестував в актуальні стартапи Кремнієвої долини у Founders Fund, Тіль мав також пристрасть до оригінальних проектів, хоч якими божевільними вони були.

Одним із них був Seasteading Institute — проект створення лібертаріанської громади в морі, де люди могли б придбати острів і самостійно ним управляти. Головою Seasteading Institute був на той час 34-річний колишній інженер Google на ім’я Патрі Фрідмен, онук економіста Мілтона Фрідмена. Ідеї Патрі регулярно з’являлися у блозі Молдбаґа — і навпаки. Бернем часто читав лібертаріанські роздуми Фрідмена, а побачивши рекламу стипендіальної програми також і на його сайті, 17-річний хлопець зрозумів, що мусить подати заявку.

В аплікації були запитання на кшталт «Чи є щось таке, у чому ви переконані, але більше ніхто?», на яке Бернем мав готову відповідь: практично все. Зовні типовий старшокласник із веселим і товариським характером, він неначе жив в іншій площині, недоступній для його ровесників. Розумом він літав у небесах.

Бернем вважав цю заявку не лише перепусткою до Кремнієвої долини, а також і способом дістатися до віддаленішої сфери — космосу. Якщо хтось і міг допомогти йому дістатися до нього, то тільки сам Тіль — з його великими ідеями, неординарним світоглядом і готовністю підтримувати божевільні концепції. Здобуття стипендії дарувало б йому можливість виходу з довгих років прищеплення освітнього канону, в якому він ніколи не бачив сенсу, а також шанс повністю зосередитися на важливіших проблемах, які незабаром він чутиме постійним рефреном у Кремнієвій долині у вигляді формули «змінити світ». Джон не просто хотів бути стипендіатом Тіля. Він мусив ним стати. Сама думка про інший варіант заганяла в депресію.

Він думав, що люди у Кремнієвій долині зможуть серйозно сприйняти те, з чого насміхалися його друзі та викладачі в Бостоні. Там здатні повірити в те, що настане день і на Марсі житимуть люди. На обітованій землі Заходу вони не дивитимуться на нього як на божевільного, коли він розповідатиме, що можна заробити на бурінні астероїдів.

Отже, він почав відповідати на запитання. Чому нам потрібно виходити в космос? «В ядрі Землі міститься неймовірне джерело важких елементів, — пояснив він, та проблема в тому, як до них дістатися. — Важкі елементи упродовж мільярдів років проникають у глибини Землі». Бернем довго хотів винайти спосіб дістатися бодай до якихось із них. Він не розумів, чому ще ніхто цього не зробив.

Він багато думав про перше запитання аплікаційної форми. Тимчасом як більшість людей не замислювалися над невідкладною потребою вийти в космос, вони ж також вірили в набір засадничих аксіом, у які не вірив Бернем. Візьмімо, наприклад, демократію. Він дивувався, чому всі вірять у неї так сліпо? Джонатан вважав, що демократія є насправді олігархією — владою небагатьох обраних. Він запозичив цю ідею з блоґу Молдбаґа, а потім шукав схожу ідею в Платона. «Платон — дивовижний», — сказав він безапеляційно.

Деякі його політичні погляди він запозичив із текстів про історію Французької революції та творів Едмунда Берка — політичного мислителя ірландського походження і члена британського парламенту у ХVIII столітті. Він намагався розібратися з ідеєю, наскільки схожі монархія і демократія, у який спосіб вони є владою багатьох, здійснюваною небагатьма.

Бернем дивувався, чому ніхто з його друзів не ставив подібні запитання і чому його вчителі завжди дорікали йому, мовляв, його розпитування надокучливі. Він вважав, що не відрізняється від людей, яких читав, натомість відрізняється від людей, які йому зустрічалися. Чи не занадто на нього вплинули ті блоґи та погляди інших?

Наступне запитання належало до категорії тих, про які Джон замислювався, скільки себе пам’ятав: «Як ти змінив би світ?»

Бернем дослідив чимало астероїдів. Він не розумів, чому, наприклад, так багато людей налаштовані проти того, що NASA витратила понад 224 мільйонів доларів на безпілотний політ до астероїда Ерос 433 у 1996 році, тимчасом як він був переконаний, що знайдені в цьому астероїді платина й золото коштуватимуть трильйони. Космічному кораблю знадобилося чотири роки, щоб дістатися до поверхні космічного тіла, упродовж наступних дванадцяти місяців вийти на його орбіту і зібрати необхідні дані.

«Чому технології не вдосконалилися? — дивувався Джонатан. — Чому вантаж мінералів вагою 487 кілограмів не можна зберігати на Еросі 433 за менше, ніж сотні мільйонів доларів?» Він вивчив усі аспекти цього астероїда, зокрема дію сонячного вітру. Схил пологий, а вітер сильний. «Тож чому вони не могли використати сонячне вітрило для транспортування?» — запитував він.

Бернем вирахував лише затратну частину реалізації проекту. Принаймні його підбадьорило те, що засновник Virgin Group Ричард Бренсон збирається відправляти людей у космос за посередництва своєї космічної компанії Virgin Galactic. А ще підліток покладав великі надії на SpaceX — компанію-виробника космічної техніки, заснованої Ілоном Маском, другом Тіля і співзасновником PayPal, а також на Blue Origin — компанію, що досліджує космічний простір, в яку інвестує засновник Amazon Джефф Безос.

Якщо уряд нічого не робив у цій сфері, принаймні є надія на цих хлопців, вважав Бернем. Однак ніхто з них не переймався проектуванням робота для буріння астероїда. Бернему захотілося втілити цей проект. «Я не думаю, що це насправді буде аж так складно реалізувати», — написав він в аплікаційній формі. Копати — це все, щодоведеться робити цьому роботу. Роботи видобуватимуть мінерали, а потім доправлятимуть їх на Землю для переробки. З часом їх можна переробляти в космосі, та він подумав, що, можливо, це слід робити на Землі, навіть якщо спочатку деякі мінерали знищаться у процесі. Він уже розмірковував над тим, як доправити ці брили породи з орбіти Землі на її поверхню. «Можливо, для цього підійдуть судна на підводних крилах, парашути або аеростати», — міркував він. Брили будуть достатньо малі, щоби згоріти в атмосфері, і тоді вони впадуть в океан. «Мені б не хотілося спричинити ще одне падіння Тунґуського метеорита на велике або й навіть на мале місто», — написав він у своїй аплікаційній формі. «Погана реклама». Він мав на увазі катастрофу, яка сталася у Сибіру 1908 року, коли великий астероїд, що начебто важив 100 мільйонів кілограмів і летів зі швидкістю майже 54 тисячі кілометрів на годину, розпавшись на висоті восьми кілометрів у небі, спричинив вибух, у 185 разів потужніший за вибух атомної бомби, згодом скинутої на Хіросіму.

Мабуть, десь уже цю ідею обмірковували, подумав Бернем. Може, у SpaceX? Він хотів би зустрітися, хай ким не були б ці люди, і взяти участь у цьому дослід­женні або, можливо, у перегонах, якщо багато людей вже досліджують цю проблему. «Перший з них стане новим Standard Oil, — подумав він. — У будь-якому разі, на мою думку, це найлегший спосіб для здійснення мрій останніх сорока років дослідження космосу — зробити космос прибутковим».

Проте для Джона найзахопливішою частиною космосу є ідея нового кордону або «наступного фронтиру», як він висловився. «Космос великий. Я переконаний, що він достатньо великий, і якщо якась група людей хоче створити суспільство, що абсолютно йде врозріз із усіма законами та моральними принципами Сполучених Штатів, вона зможе знайти для цього місце». Це місце буле новим Плімутом зі штату Массачусетс, або новим Джеймстауном зі штату Вірджинія, або Солт-Лейк-Сіті, або Сан-Франциско. «Космос дає людям змогу реалізувати свій первісний потяг до нового», — написав він.

Коли Бернем розповів батькам про своє бажання подати заявку на участь у стипендіальній програмі Тіля, на його подив вони не вигнали його з дому і не покарали. А підтримали сина. Вони довго міркували, що робити зі своїм безкомпромісним генієм. Теми та ідеї, які його цікавили — і які далеко випереджали зацікавлення його ровесників — годі було узгодити з традиційним науковим шляхом.

Батьки Бернема вважали, що він міг би навчатися й у коледжі, але він навчиться більшого поза межами системи. Його батько Стівен Бернем прокоментував New York Times: «Я би сказав, що ціна потенційно втрачених за чотири роки шансів завелика, щоби втрачати нагоду розпочинати кар’єру з чогось, що може підважити статус-кво».

Джона не захоплювала жодна освітня інституція для його віку, яку могли запропонувати батьки, та йому не хотілося би залишати освіту на відкуп своїх інтернет-героїв на кшталт Фрідмена або Молдбаґа. І тут з’являється стипендіальна програма від людини з реальними здобутками. Певним чином це, здається, узгоджується з дивакуватими роздумами їхнього сина і захоплює його. Він міг бути провісником нового типу обдарованої особистості: самостійного учня, чий високий рівень кваліфікації потребував би нового навчального плану, якого ще не існує в університетах Ліги плюща на Східному узбережжі. Попри яскраво виражені здібності їхнього сина, спеціалізація приватної школи і школи-інтернату не спрацювала для коледжу. Нарешті трапився прийнятний варіант.

Кілька місяців потому серед листів-відмов від коледжу прийшло підтвердження участі Бернема у фінальному раунді конкурсу Фундації Тіля. Він опинився найближче до своєї мрії — космосу. Для Бернемів це було вже якимось напрямком, до того ж протилежним тому, що чекав би його в Університеті Массачусетсу: нудитися ще більше, ніж у середній школі.

Бернема вже двічі опитували по телефону. Спочатку його герой-блоґер Патрі Фрідмен, який допомагав Тілю організувати стипендіальну програму і вибрати фіналістів. «Ми доволі довго розмовляли про буріння астероїда», — захопливо згадує Бернем. Потім він розмовляв із Деніел Стречмен, працівницею Фундації Тіля, відповідальною за забезпечення структури того, що стипендіати робитимуть по приїзді до Каліфорнії.

На той момент і Бернем, і його батьки вважали можливість здобути стипендію навіть почеснішою, ніж вступ до університету Ліги плюща. Коли вони зустрілися з рештою фіналістів, більшість із них вже було прийнято до таких престижних університетів, як-от Гарвард, Єль і Принстон. Натомість вони вибрали стипендіальну програму. Розголошення списку фіналістів раптово зробило їх об’єктами жвавого зацікавлення медій усієї країни. Як сказав Джон виданню Times: «[Ця стипендія] надає їм таку можливість, попри те, що їхні особистості та характери зовсім не відповідають університетському шаблону».

Фінальні раунди відбулися навесні 2011 року в Hyatt Regency Hotel у Сан-Франциско. Перш ніж потрапити до конференц-зали, схованої на нижньому поверсі гігантської споруди, батьки й фіналісти тинялися в замкненому просторі з проханням до персоналу показати їм, де відбувається захід Фундації Тіля. Коли вони нарешті знайшли невеличке приміщення, то зустріли Бернема і близько сорока інших фіналістів, які нерво­во по­ходжали туди-сюди вузькою залою всередині при­міщення, де незабаром робили короткі презентації. Вони пошепки запитували у зграйки людей назовні, чи хтось уже заходив.

Після кількох напружених хвилин вони зайшли до приміщення, де побачили самого Тіля, що стояв на подіумі, і слухачів, одягнених у своєму звичному стилі айтішників із Сан-Франциско, які будуть їхніми наставниками в разі перемоги. Того березневого дня відбувався останній раунд конкурсу. Після презентації кандидатів усі взяли участь у заході в будинку Тіля. Пізніше слухачі заповнять форми з рейтингом стипендіатів. А через кілька тижнів переможну двадцятку буде обрано.

У Пітера Тіля різкі риси обличчя, жвава міміка та невимушені манери. Того дня, як і більшість днів, він був одягнений у пошиті на замовлення джинси, теніску та кеди. Він звик до публічних промов, тому говорить упевнено і виразно, не акцентуючи на багатьох супереч­ливих моментах. Він вважає відмову від університетської освіти цілком логічним кроком.

Його, як і багатьох людей у кімнаті — від айтішників-керівників до честолюбних стипендіатів — ви не знайдете серед пліткарів на коктейль-вечірках Манхеттена. Вони не почуваються вільно в товаристві і не полюбляють ввічливі беззмістовні балачки. Дехто з них сором’язливий. Марк Цукерберг, наприклад, насправді не в захваті від порожніх розмов. Навіть якщо він і приходить на вечірку, то охоче розмовляє з давнім другом або з людиною, яку вважає унікальною чи дуже розумною. Соціальні барометри насправді не означають нічого.

Після промов Тіля іноді запитували, чи вважає він, що в Кремнієвій долині високий відсоток людей із синдромом Асперґера. Він назвав цей розлад і його ознаки чи не єдиним способом, яким красномовні й соціально адаптовані типи спромоглися описати людей, яких не здатні зрозуміти. Він навіть не вірить в аутичний спектр або низку розладів, що можуть бути варіаціями соціальних відхилень, симптоматичних для аутизму та Асперґера. Фактично, згідно з DSM-5[9], синдром Асперґера та розлади аутичного спектру показано більшою мірою як розлади соціального штибу, що можуть спричинити, серед інших хвороб, проблеми в навчанні, розумову відсталість, синдром загальної тривожності і синдром Туретта.

Проте в Кремнієвій долині така поведінка була Асперґерським шиком. Обираючи між двома інженерами з однаковим набором навичок, роботодавці часто без роздумів надають перевагу тому, хто затинається, аніж красномовному. Деякі роботодавці неофіційно шукають працівників, сором’язливих у товаристві. Рекрутери вважають, що вони схильні до вищої продуктивності.

Тіль ніколи не був прихильником культури коктейльних вечірок. Він не любить говорити на світські теми, як-от погода чи відпустка, просто щоб підтримати розмову. Його нехіть до цього спонукала людей думати, що він сором’язливий. Тіль явно спроможний розмовляти про погоду. Він просто не розуміє, чому має витрачати у такий спосіб свій час. Розмовляючи на теми, які його цікавлять, Тіль проявляє неабияку харизматичність, як і Джон Бернем. У перші кілька хвилин підліток комунікабельний та енергійний, але вже через десять хвилин стає зрозуміло, що він, зрештою, не надто бажає змінювати теми або розмовляти про те, як хтось провів свій день.

Ця особливість характеру могла б завадити майбутньому програмісту чи інженеру потрапити до престижного гарвардського клубу на кшталт Fly Club або Spee Club — організацій для еліти, що були університетськими варіантами братств, але що до них програ­містам? Який сенс у вмінні поводити себе в товаристві, якщо воно не може допомогти у вирішенні технічної проблеми або написанні коду для нової компанії? Вони мали ідеалістичне переконання, що певне відчуття соціальної доладності можна певним чином урізати. Наприклад, насміхаючись з того, про що ці інші мусять говорити: цих балаболів, що запитують про погоду і не розуміють складності необмеженого мислення.

Того пополудня Тіль натхненно пояснював, що молодим людям краще навчатися самостійно, а не платити за право чотири роки навчатися в коледжі. «Усі великі підприємці мають пристрасть до освіти й само­освіти, — промовляв він до групи приблизно п’ятдесяти професорів, підприємців, інвесторів і друзів у конференц-залі готелю Hyatt. — Ніколи не зарано почати». Він сказав, що вища освіта відволікає від роздумів про актуальне в житті. «Ви втрачаєте бачення плану та мети майбутнього», — додав він.

Інвесторів у залі вже не треба було переконувати. Більшість із них досягли успіху завдяки оригінальному мисленню й відхиленням від одного або іншого курсу — чи то через відмову від написання докторської дисертації, чи то через відмову від роботи в банку або консалтинговій компанії. Ніхто не виявляв ознак, що колись доводилося працювати на великі корпорації на кшталт Goldman Sachs або Morgan Stanley. Що ж до аплікантів, то вони просто були щасливі слухати Тіля. У цей момент вони насправді не думали, що передбачає цей новий план, де вони мешкатимуть, як туди по­траплять і навіть що саме робитимуть.

Потім Тіль розповів анекдот про початки Facebook: коли у 2006 році Марку Цукербергу запропонували продати компанію за мільярд доларів, її засновник і керівник відмовився через те, що мав плани на компанію в майбутньому. На сьогоднішній день Facebook оцінюють у понад 100 мільярдів доларів. Якби він продав його передчасно, то був би просто ще одним інженером, нехай навіть із двома чи трьома будинками.

«Ви не повинні бути догматиками, але мусите мати план», — наголосив Тіль, додавши, що сучасні студенти розглядають вступ до коледжу як шлях до кар’єрних можливостей. Однак після рецесії ці можливості істотно скоротилися. І це було замкнене коло. Вважалося, що вступ до коледжу дає студентам більше можливостей, доки вони не стануть на кар’єрний шлях, наприклад, у банківській чи консалтинговій сфері. Проте ці місця роботи не були кінцевою метою. Вони просто були наступними кроками до ще більших можливостей, хай якими вони виявилися б. Можливо, одного дня вони змогли би вступити до магістратури, що своєю чергою відкривало би ще більше можливостей. Однак рецесія обрізала дерево можливостей і залишила студентів без планів, хіба з надіями на оптимізацію безперервного збільшення альтернатив, що часто повертало назад до батьківської оселі. «Будь-який план кращий за відсутність плану», — казав Тіль.

Здавалося, що слухачі вже засвоїли його пораду. Від доктора Обрі де Ґрея, професора Кембриджського університету з півметровою бородою, до Патрі Фрідмена у кедах Fives і козлиною борідкою, ніхто не виглядав так, немовби досі пов’язаний з якоюсь інституцією, близькою до елітарних закладів Східного узбережжя. Професор де Ґрей, одержимий «лікуванням» старіння, прибув для того, щоб допомогти з вибором фінальної двадцятки, тимчасом як групу інших наставників уже було задіяно у відборі заявок. Невдовзі стане зрозумілим їхній вплив: принаймні половина студентів на сцені виявляли зацікавлення в науці або у сфері біотехнологій, як-от Лора Демінґ, вундеркінд з Нової Зеландії, яка приєдналася до дослідницької лабораторії з до­сліджень довголіття в Массачусетському технологічному інституті у 12-річному віці, та британець Джеймс Прауд, який завершив свою презентацію з біотехнологій словами: «Навіть ті, кому хочеться потрапити в рай, не хочуть вмирати, щоби туди потрапити». Решта мали більш трендові ідеї, наприклад у сфері соціальних медій або інтернет-торгівлі, зокрема Пол Ґу, який згодом перейшов у стартап із персонального кредитування.

Коли подавали свої заявки у грудні 2010 року, фундація дала зрозуміти, що не хоче ще однієї соцмережі. «Можливо, ще один блоґ Tumblr змінить світ. Але він точно не доправить людину на Марс», — сказав ботан Джонатан Кейн, президент Фундації Тіля. Кейн — випускник Єльського університету, який колись працював спічрайтером Джорджа Буша, доки не побачив світло Кремнієвої долини. Він почав працювати для Тіля з донорами у політичній сфері — переважно для лібертаріанських і республіканських проектів, — поки не перейшов у своїй філантропійній іпостасі до спонсорства незвичайних проектів, що траплялися у світі благодійності. Він не мав наміру підтримувати зоопарки великих міст, або музеї, або влаштовувати акції на захист полярних ведмедів чи порятунок Венеції. Натомість він шукав те, що вже було вдалим або багато­обіцяючим, і робив пожертви, щоби підсилити, наприклад талановитих науковців, які працювали над швидшими способами секвенування ДНК.

«Ми шукаємо не новий Facebook, ми шукаємо людей, які іноді на два, а іноді на десять років випереджають уявлення решти світу про те, що можливе на сьогодні», — сказав Кейн. Це було важке завдання, настільки недосяжне, що навіть підлітки, більшість з яких досі вчилися у школах, заповнюючи аплікаційні форми, взагалі вагалися пропонувати свої ідеї. Однак потім сталося так, як на початках багатьох стартапів Кремнієвої долини. Фундація вибрала цих сорок фіналістів із чотирьохсот аплікантів, з огляду на те, як оригінально й амбіційно вони відповідали, наприклад, на питання про найбільші проблеми світу або чому їхня ідея «просто не може чекати». Сорок аплікантів запропонували ідеї, які фундація визнала парадоксальними. Ті, кого відсіяли, пропонували банальні ідеї соціальних мереж або копії вже наявних проектів. По суті, сорок обраних були оригіналами. Інакше кажучи, вони зловили хвилю.

Невдовзі після промови Тіля фіналісти розпочали свої презентації і один за одним підходили до трибуни. Дехто з них ледь досягали її зростом. Джон Бернем був серед перших. Кілька перших фіналістів бризкали слиною і затиналися, пропонуючи презентації, пересипані жаргонними слівцями й езотеричними технічними термінами, натомість презентацію Бернема неможливо було не зрозуміти. Від моменту, коли він підійшов до трибуни, підняв погляд на аудитрію і почав говорити, здавалося ніби він грає роль дружнього Говарда Рорка — безкомпромісного молодого персонажа роману Айн Ренд «Джерело» (1943). Джон, здавалося, не усвідомлював, до якої міри нестандартною була його ідея, аж сказав майже невимушено: «Я хочу бурити астероїди». З його чіткої, як у Тіля, вимови стало зрозуміло, що він не жартує. Ніхто не засміявся. Потім Бернем пояснив, що його мета — розвинути космічні технології, щоб можна було бурити астероїди й інші космічні тіла, наприклад комети, й добувати з них золото і платину. Він детально перелічив сполуки й елементи, які він сподівається знайти там. «Там, у космосі, сотні мільярдів доларів, — сказав він, — і я планую їх знайти». Бернема проводжали практично оваціями.

Яскрава 17-річна дівчина-вундеркінд Лора Демінґ мала вигляд шкільної хуліганки, але говорила скоромовкою і несамовито жестикулювала, тож під час виступу більше скидалася на божевільну вчену. Хвилі розкуйовдженого, довгого, чорного волосся обрамляли її порцелянове напівазійське обличчя. Струнка і гнучка, вона була вбрана в оксфордську сорочку на випуск, чорну міні-спідничку та панчохи, а пара масивних чорних берців прикривала елегантні литки. Її крихітна фігурка і ляльковий ротик робили її серйозний, беземоційний голос незвичайним. Зовсім не манірна і не сумирна, Демінґ розмахувала тендітними ручками, як незадоволений своїм оркестром диригент.

Провівши останні чотири роки (з 12-річного віку) у геронтологічних лабораторіях, вона сказала, що засмучена браком достатнього фінансування досліджень безсмертя. За допомогою стипендії Тіля вона створить власну приватну інвестиційну компанію для фінансування винаходів у сфері омолодження. «Я хочу підірвати теперішню дослідницьку парадигму, змінивши стимули, впроваджені в сучасні традиційні структури фінансування», — сказала вона. Це було не найбожевільнішою річчю, яку вона зробила. Здобувши домашню освіту в Новій Зеландії, Демінґ закінчила середню школу в 14 років, і її зарахували до Массачусетського технологічного інституту одразу на другий курс — відтак вона стала наймолодшою другокурсницею MIT.

Джеймс Прауд — приземкуватий, круглолиций 18-річний школяр-недоук із Південного Лондона — також вирізнявся серед натовпу. З вигляду йому було приблизно 10 років, але коли заговорив, його глибокий голос і британський акцент створювали враження, ніби Прауду п’ятдесят. Його презентація була пізніше. Він переїхав до Пало-Альто ще перед зарахуванням на програму. Джеймс, який займався програмуванням, не виходячи зі своєї спальні більшу частину навчання у школі, повідомив батькам, що не хоче йти до коледжу задовго до того, як з’явився варіант зі стипендіальною програмою Тіля. Прауд любив ходити на музичні концерти, та не міг знайти жодного вебсайту, де зазначали б усі шоу, які він хотів відвідати. Тож його ідеєю було створення GigLocator, що об’єднає всі велики й малі шоу на єдиному застосунку.

Після презентацій стипендіати та їхні батьки рушили до Тілевого великого будинку, що виходив на морську бухту в районі Маріна в Сан-Франциско. Інвестори, які сподівалися стати наставниками Бернема, оточили юного фіналіста. Він розкошував увагою і пітчив ідею одному венчурному капіталісту за другим з апломбом досвідченого актора на червоному килимі. Чимало з присутніх уже інвестували у приватну ракетну компанію SpaceX, дітище Ілона Маска, тому хотіли дізнатися, чи теорія Бернема насправді спрацює. Барні Пелл — засновник Powerset, а згодом співзасновник і віце-президент Moon Express — засипав підлітка запитаннями. Хоча Джон жваво включився в розмову, він, як і чимало вже успішних підприємців на цьому заході, сам не ставив багато запитань про інших. Це було його шоу, і він був щасливий перебувати в центрі уваги.

«Ви маєте астероїд, який посилаєте на орбіту, так? — пояснював він уважній групі. — Ви мусите бути пильним, посилаючи його на орбіту».

«Як ти збираєшся послати його на орбіту?» — запитав батько Лори Демінґ Джон.

«Ну, я маю послати його на ту орбіту, на яку хочу», — відповів він.

«Але досі не відповів на запитання, — сказав містер Демінґ. — Коли це насправді може відбутися?»

«Коли світ не готовий до вашої ідеї, існує легке рішення, — сказав Бернем. — Заждіть». Цю відповідь він уже давав, і вона водночас комічна та обережна. Він самовдоволено всміхнувся їм, позаяк вони не мають відповіді або кращої ідеї.

Сивочолий наставник, що стояв поруч, запитав Джона, що той думає про SpaceX. «Я чув, що Ілон Маск проти буріння астероїдів, — сказав чоловік. — Чув, він ігнорує питання астероїдів і зосереджується на висадці на Місяць».

«Я не знаю, чого б Ілону Маску бути проти астероїдів, — відповів Бернем. — Адже їхня місія — потрапити на Марс, а для того, щоби потрапити на Марс, потрібні астероїди». Ніхто не сперечався з ним. Він знав так багато езотеричних фраз про космос, і загальновідомими фактами їх неможливо було спростувати.

«Повірте, це буде щось на кшталт золотої лихоманки, — захопливо нахвалював Бернем ідею буріння астероїдів заради цінних металів. — Існує астероїд під назвою Ерос, — пояснював він товариству довкола. — Золото та платина варті щонайменше сотні мільярдів доларів. Це як ракетне паливо».

«Буріння астероїдів не лише відкриє космос, а буде ще й прибутковим», — вів далі Бернем, мовби було не­зрозуміло, що ніхто досі ніколи не думав про це. Яки­мось чином пафосні заяви 18-річного підлітка здавалися привабливими. Було в ньому щось, що підштовхувало його підтримувати. Дивлячись в його осяйні блакитні очі, спостерігаючи енергійну експресію та постійну усмішку і слухаючи, як добре він розуміється на матеріалі, можна було б уявити, як одного дня ви читаєте його ім’я на перших шпальтах газет і думаєте: «Я знав його ще молодим».

Компанія на мільярд доларів, що «змінить світ», була в Кремнієвій долині версією уоллстритівської «цифри» — цифри, яку банкіри кидали в розмовах про те, скільки грошей планують заробити. Однак тут така пристрасть була шляхетним прагненням. Ідея створення чогось, що завоює індустрію або вплине на майбутнє, була чимось, що гості в тій кімнаті вже зробили, наприклад Люк Носек, який допоміг у заснуванні PayPal, або Шон Паркер, який заснував Napster. Їм було легко говорити про вплив на майбутнє в буквальному сенсі слова.

Зрештою, коли Тіль проголосив у 1998 році: «Я збираюся створити віртуальні гроші», тобто PayPal, йому це вдалося. Заява в цих стінах, що ви зупините старіння або займетеся бурінням астероїдів, давала зелену вулицю. Фіналісти — усі розумні над свої роки і маніакально зосереджені на проектах — несамовито вірили у свої ідеї. Спитай хай кого з них про обід або вечерю, і, як у випадку з Тілем, відповідь буде односкладовою, та якщо запитати їх про те, яку компанію вони сподіваються заснувати, почнеться монолог. Залежно від слухача промова оберталася або чотиригодинною дискусією і, можливо, новим стартапом, або пошуками найближчого виходу.

Через кілька тижнів Бернем і його батьки їхали до Нью-Йорка. Вони збиралися на обід в Aureole — величезний тризірковий ресторан, що здебільшого був нагадуванням про чистоплюйську розкіш Східного узбережжя, великою мірою підупалу через фінансову кризу.

Бернем щойно довідався, що здобув стипендію, і був збуджений. Обід влаштували для стипендіатів з цього регіону, обраних, але ще не прийнятих. Це була кампанія Фундації Тіля із заспокоєння їхніх батьків.

Якраз перед полуднем бадьорої весняної суботи завсідники ресторану Aureole із подивом побачили зграйку підлітків, що заповнили окрему кімнату за стійкою адміністратора. Це був порожній, офіційний простір, з вигляду як бенкетна зала, де завершувалися оборудки й святкували підвищення по службі. Фундація Тіля організувала для переможців та їхніх батьків зустріч за обідом, коли вони вирішили, чи приймати пропозиції. Тепер, після перемоги дітей у конкурсі, деякі батьки непокоїлися щодо їхнього переїзду на Західне узбережжя, заснування компаній і пошук житла.

Фундація Тіля не могла їх поселити, але взялася щотижня забезпечувати суспільно-культурні заходи, обіди та лекції, а також допомогу з фінансовою логістикою. Співголова Фундації Тіля та директор-розпорядник Clarium Capital Джеймс О’Нілл разом зі своєю командою взявся організовувати ознайомчі курси та семінари.

Високий і худорлявий чоловік трохи за тридцять, О’Нілл мав стиль вченого-ґіка, характерною особливістю якого були ексцентричні краватки-метелики, поверх двох сорочок з комірцями. На вечірки він часто вдягав червоний штруксовий піджак. Того дня він представився і сказав, що він і його тодішня дружина живуть в окрузі Марін із трьома дітьми, яких навчають вдома.

Батьки Джона Бернема — Стівен і Крися Бернем — схвалили цю ідею, сказавши, що їхній син більше навчався поза школою, ніж у школі. Після того, як Стівен випустився з Дартмутського коледжу, а Крися — зі Сміт-коледжу, вони зустрілися у Нью-Йорку, де Стівен працював біржевим брокером, а Крися — асистенткою в журналі Elle. Тепер мешканці Ньютона, штат Массачусетс, вони прилетіли вранці на ланч. Стівен і Крися випромінюють усмішки під час знайомства з батьком фіналіста Дейвида Мерфілда. Він щойно прилетів із Сінгапура.

«Джон завжди влаштовував сцени у школі, — похвалився Стівен, додавши з усмішкою, — він міг також витягнути стілець із кабінету директора». Стівен вважав бунтарство сина ознакою креативності й додатковим доказом того, що стипендіальна програма йому підходить. «У Китаї творчі люди — не ті, що добре вчаться у школі, а ті, що засновують компанії, — сказав він. — Школа просто не для Джона. Він на чотири роки випереджає решту дітей»

Бернеми пояснили, що тепер вони вважають стипендію Тіля новим статусним символом. Для них це означає, що їхній син міг вступити до Гарварду, але відмовився від нього заради чогось кращого — навіть попри те, що не вступив. Те, що він став стипендіатом, було додатковим доказом його потенційної геніальності і ще одним поясненням, чому відмова від типового шляху вартувала всіх цих років його витівок. А нині, освячений історією успіху Кремнієвої долини, Джон став на новий шлях, від якого його батьки сподіваються більших результатів, ніж від коледжу.

Решта батьків багатозначно кивнули, тим часом Джим О’Нілл жестом запросив усіх сідати за довгий обідній стіл.

З одного краю сиділи Джон Марбак і Шеррі Прес-слер — батьки фіналіста Джонатана Марбака, Правін і Тану Тайл — батьки іншого фіналіста Суджая Тайла. Марбак з усіх стипендіатів найбільше походив на дорослого чоловіка. Схоже, що високий і атлетичний старшокласник із русим волоссям, великими круглими очима та кирпатим носом, зажив успіху в дівчат. Йому, більш компанійському та говіркому за решту, явно важило, подобається він комусь чи ні. Решта поводилися так, наче їм байдуже. Джон-молодший ставив запитання й уважно слухав. Він легко знаходив друзів серед інших потенційних стипендіатів.

«Кумедно, але як батькам нам дуже дивно, що таке відбувається, — сказала Шеррі, мама Марбака, — адже ми повністю присвятили своє життя тому, щоби Джонатан вступив до коледжу, та він не вступає». Вона зробила паузу. «Та, схоже, вже саме потрапляння дає достатній статус, тож отримати стипендію Тіля насправді краще, аніж вступити до коледжу». Вона промовила це скрушно, ніби не до кінця змирилася з ідеєю, що її син збирався вступати у коледж, а потім вирішив не вступати.

«Еге ж, це так, ніби ти цураєшся Гарварду, бо не мусиш туди вступати», — сказав її чоловік. «Ми завжди відкладали гроші на це, завжди, і от настав день — а він цим не користується!» — додав він. Вони засміялися. «Мабуть, нам тепер варто просто подорожувати!»

Після того, як батьки і студенти за столом представилися, їхні діти одне до одному несміливо помахали. О’Нілл підвівся зробити оголошення.

«Пітерова теорія полягає в тому, що за останні п’ятдесят років усі ми звикли до сталого економічного зростання і постійного потоку інновацій і продуктивності, і що темпи інновацій та економічного зростання вповільнюються, — сказав О’Нілл. — Він дуже хвилюється, що інновації пробуксовують і намагається зробити все від нього залежне для прискорення темпу».

О’Нілл пояснив, що задля прибутків Тіль інвестуватиме в компанії, що втілюють це завдання, у сфері неприбутковій — у молодих інноваторів, тому й заснував Фундацію Тіля. «Він має чудовий досвід у технологічних інвестиціях для молоді», — додав О’Нілл, навівши приклад Уїльяма та Майкла Андреґґів, двох братів, які покинули коледж і заснували Halcyon Molecular. Хоча компанії, що займалася скануванням геному, вже не існує, її вартість сягала 100 мільйонів. «А одного разу до нього прийшов пацан із пропозицією інвестувати в соціальну мережу під назвою Facebook, — усміхнувся О’Нілл, — і він інвестував».

Чимало фіналістів боялися, що, позаяк вони стали стипендіатами, їхні ідеї захочуть змінити, тож О’Нілл намагався заспокоїти їх, пояснивши, як Тіль і його співзасновники кардинально змінили ідею PayPal до її реалізації. По-перше, Тіль хотів, щоб PayPal проводив платежі через Palm Pilots з мейлом як додатковою функцією. Один із його співзасновників Ілон Маск заснував альтернативну X.com, яка була фінансовою компанією з імейловими платежами як основною функцією. Зрештою, вони поєднали свої зусилля і втілили PayPal у його сучасному вигляді, перетворивши вторинну функцію на засадничу ідею.

У літаку із Сан-Франциско, коли О’Нілл, Тіль і Люк Носек обговорювали потребу в інноваціях, їхньою першою думкою було сформувати групу 25-річних молодих людей, які пропонували б їм ідеї для подальшого інвестування. Проте згодом вони усвідомили, що у віці 25 років більшість людей обтяжені боргами за навчання, або вже стали заручниками визначеного кар’єрного шляху. Крім того, вони подумали, що талановиті люди в цьому місці вже самі мають соціальну мережу з доступом до інвесторів.

«Однак світова економіка потребує людей на відповідному етапі життя, з мінімальними фінансовими можливостями підтримати свої ініціативи, — пояснив О’Нілл. — Тому ми придумали стипендіальну програму для людей до двадцяти років, яку назвали “20 Under 20” — це хороша і зручна цифра». Фундація покликана допомогати їм у пошуках кадрів та інвесторів, а також давати поради щодо бізнес-планів. «Настав час для щирого зізнання, — сказав він. — Ми вже взяли зобов’язання перед вами. Ми не будемо акціонерами у ваших проектах, але маємо зацікавлення в їхньому успіху». Насамкінець він пояснив: «Ви знаєте, що маєте призупинити, а не покинути навчання, — заспокоював він їх. — Через два роки ви знову можете повернутися в університети». Насамкінець він згадав ще одну можливість: «Чимало людей заснували компанії та покинули навчання, і більше не хотіли до нього повертатися. І це працює».

О’Нілл також запропонував їм стажуватися в існуючій компанії або вчитися працювати в лабораторії чи в офісі у Затоці. Хоча Тіль і Founders Fund не матимуть частки в компаніях стипендіатів, О’Нілл не приховував ідеї, що вони можуть найматися на роботу в компанії Тіля. Або вони зможуть працювати зі своїми наставниками. Проте він заохочував їх усіх поїхати до Пало-Альто, де більшу частину часу живуть Тіль і решта засновників.

Деякі фіналісти хотіли вступити до коледжу лише на осінній семестр, щоб мати змогу повернутися туди за бажання згодом. Фіналіст Марбак відвідуватиме Університет Уейк-Форест тестувати свій освітній стартап, що забезпечить студентам онлайн-курси, а віртуальним викладачам — реальних викладачів і студентів, хоча його співзасновники мали почати одразу. Він би теж так хотів. Самі готові покинути навчання наприкінці року, вони вважали Марбака ненадійним і боялися, що відійшовши один раз, йому потім важко буде включитися й бути з усіма на одній хвилі.

Марбакова родина щойно прилетіла з Північної Кароліни, де ще вчора вони відвідували Уейк-Форест. Витративши 600 доларів на одну людину лише за переліт, його батько, здається, відчув полегшення, що не доведеться платити більше, ніж за семестр.

«Люди витрачають двісті тисяч доларів на коледж. Потім, після випуску в травні або червні, всі повертаються до своїх батьків, — каже Джон Марбак. — Порожні гнізда чекають своїх пташенят із мандрів».

Приблизно половина родин були іммігрантами. Тайли, що походили з Індії, були вдягнені строго: вона — у консервативну сукню стриманих кольорів, а він — у темного кольору костюм. Вони переїхали до Америки заради освітніх перспектив. Тану вступила на магістерську програму з архітектури в Університеті Вашинґтона, а Правін здобув докторський ступінь з фармакології. Проте з роками вона розчарувалася в американській системі виховання та освіти.

«В Індії люди вміють виживати, — каже вона. — А тут їх виховують з позитивною підтримкою та в ізоляції, тож вони виростають по-справжньому невинними й наївними». В Індії також панує «зловживання освітою», припускає вона, але там вона принаймні «дешева, тому великої біди немає. А тут є ризик».

Тану дійшла висновку, що американські діти не уявляють реального життя, доки не закінчать навчання. «Перед вступом до коледжу завжди мають бути передумови життєвого досвіду», — каже вона: спеціалізована освіта й кар’єра американців є лінійними, та їм бракує покликання й скерування, а стипендіальна програма Тіля вирішила цю проблему. «Такі речі потребують сміливості. Тіль підтримує це, змушуючи дітей вирватися з цих пут».

За словами Тану, вона хотіла, щоб і її старший син Шіл узяв участь у конкурсі. Натомість він вступив до Стенфордського університету, хоч і працював три дні на тиждень з новими компаніями у Bessemer Venture Partners — фірми, що займається венчурними інвестиціями у Кремнієвій долині. «Я йому кажу: “Ти мусиш побачити це збудження, цю енергію!”»

Її інший син, фіналіст Суджай, з восьмирічного віку займався дослідженнями етанолу з професором Рочестерського університету в передмісті Нью-Йорка. «Навіть професор здався, а Суджай був наполегливим», — розповіла Тану.

Не схоже, щоби професори та декани країни з усім цим погоджувалися. У 2011 році Вівек Вадгва, запрошений викладач університетів Дюка й Еморі, написав фейлетон для TechCrunch під назвою «Хороший друг не порадить дослухатися до освітніх рекомендацій Пітера Тіля», в якій він розкритикував стипендіальну програму. Під час панельної дискусії на конференції в Амерканському товаристві інженерної освіти Вадгва порушив тему поглядів Пітера Тіля на освіту. Як він написав, «більшість деканів серед аудиторії були вражені. Вони не могли повірити, що такі дебати відбуваються у Кремнієвій долині. Я сказав їм, що більше десятка студентів підходили до мене за останні кілька місяців із проханнями про пораду, чи варто їм залишати навчання. Ті студенти сприймають людей на кшталт Тіля дуже серйозно». Вадгва опитав трьох запрошених деканів. Один із них, Джим Пламмер зі Стенфордської інженерної школи, порівняв ідею Тіля із принципом навчання унверситетських спортсменів, які не записуються на наукові дисципліни, а просто займаються спортом, доки їх не заберуть у професійний спорт. Декан інженерної школи Пратта при Університеті Дюка Том Кацулеас сказав: «Ще одна причина не дослухатися до порад Пітера Тіля полягає в тому, що вартість навчання є об’єктивною і навчання є самоціллю, а не чимсь, що вимірюється фінансовою віддачею подальшої кар’єри».

Парадокс у тому, що сам Тіль має ступені бакалавра і доктора Стенфордського університету. І звик до запитань про цю суперечність. Він вважає, що коледж має сенс для деяких людей — таких, як він, та для більшості — ні. Він сказав, що не змінив би нічого, але якби йому тоді трапилася велика ідея, зосередився б на ній.

Під час ланчу батьки розцінили скарги деканів як дешеві прийоми, вважаючи, що їхня ідентичність надто сильно пов’язана з академічним світом. Розмова повернулася до обговорення слів декана Гарвардської бізнес-школи, яка схвалила стипендіальну програму. На їхню думку, хоч пані декан й не була цілком у захваті від ідеї, проте готова прийняти на навчання студентів, які побували на стипендіальній програмі, та вирішать повернутися до університету.

«Вона готова підтримати — і в цьому вся суть», — сказала Тану. Утім, Джон Марбак планував, що інші його діти підуть протореним шляхом. Джон-молодший — один із трійні. Його сестра Мелані восени піде до Університету Фейрфілда на медичний факультет, а сестра Меґан вчитиметься в Університеті Лойола в Меріленді. Немовби однієї плати за один коледж було недостатньо, Марбаки мусили давати собі раду одразу з трьома.

Зрештою, лише одна фіналістка, яка здобула стипендію того року, відмовилася від неї. Тесса Ґрін — випускниця школи з міста Уестпорт, штат Коннек­тикут — вагалася між стипендією та навчанням у MIT, де, як вважали її батьки, вона мусить навчатися. О’Ніл запросив її на ланч у Нью-Йорку через тиждень. Щоби переконати Тессу, він запросив на допомогу Іден Фулл, оптимістично налаштовану фіналістку, яка розвинула свій шкільний проект сонячних батарей для кенійських селищ у компанію SunSaluter[10]. Двох дівчат поселили в одному номері в готелі Hyatt.

Проте коли Ґрін з’явилася у Fig & Olive на розі 52-ї вулиці та Медісон-авеню на Манхеттені по дорозі на вікенд для новачків у Принстоні, вона боялася навіть починати дискусію. Її хвилясте темно-коричневе волосся куйовдилося на всі боки, доки вона не зібрала його у хвостик. Вона зняла рюкзак з плеча і присунула на ніс окуляри. Останні два тижні вона провела в суперечках з батьками на тему, погоджуватися їй на стипендіальну програму чи навчатися в університеті, і все сказане ними підштовхувало її у другому напрямку. Що ще гірше, батько, корпоративний юрист, закидав її запитаннями про те, як вона планує заснувати компанію, де вона мешкатиме і де знайде фінансування.

За останні кілька днів вона дізналася про пропозицію взяти участь у стипендіальній програмі та прийом до Массачусетського технологічного університету і Принстона. Здавалося, все, що їй хотілося зробити, це сісти в потяг і опинитися в безпечному просторі університетського містечка і повернутися до того, що, на її думку, вона мусить робити.

«А якби я зателефонував твоїм батькам і обговорив деталі, це допомогло б?» — запитав О’Нілл.

«Так, але я не знаю, що вони скажуть, — невпевнено відповіла дівчина. — Можливо, вони заспокоїлися б, якби дізналися, що програма проходитиме під наглядом?» — припустила вона, хоча, здавалося, хоче, щоб він припинив переконувати її. Тесса вагалася з рішенням весь наступний тиждень і, попри спроби переконати її з боку цілої групи фіналістів у чаті Facebook, відмовилася.

А от Бернем практично спакував валізи. Він пережив похмурий весняний семестр після перелому руки взимку, що не дало йому змоги займатися спортом. Секція боротьби — мабуть, єдина частина шкільного життя, яка йому подобалася. Ніхто з його друзів не здивувався, що він обрав стипендіальну програму. «Люди довкола насправді підтримали цей вибір», — сказав Джон. Він рано покинув школу, вирішивши останні класи відбути дистанційно з Пало-Альто.

А тим часом далеко на півдні вздовж низки портових терміналів у Порту Маямі, круїзного причалу в кінці Норф Круїз-драйв гриміла хауз-музика. Перед ним армія молодих чоловіків і жінок у флюоресцентній зеленій уніформі припрошувала новоприбулих, перекрикуючи баси. Звуки долітали з Терміналу «Д», де персонал на вході скеровував гостей ескалатором на справжній технорейв. Там, у схожій на печеру зоні посадки, черга, довша за чергу в Аеропорту Джона Ф. Кеннеді на Різдво, повзла по сантиметру, так довго, що музика відчувалася ще прискоренішою, занурюючи натовп у відчайдушну нетерплячку. У капелюхах-федорах, бавовняних сорочках у «морську» смужку, грайливих неонових сарафанах, група молодих людей щонайменше дві години чекала у черзі на те, щоби дістатися входу.

Вони не проходили проби на реаліті-шоу, натомість були відвідувачами Summit at Sea («Самміту на Морі»), щорічної конференції Summit Series, яка виросла з 19 хлопців на лижному курорті до феєрії на 800 осіб у Вашинґтоні, а згодом — у цілий курорт та спільноту постійних резидентів у Едені, штат Юта, залучаючи спікерів на кшталт Білла Клинтона і Теда Тернера. Її чергове втілення становило тисячу ретельно відібраних підприємців та знаменитостей на борту круїзного корабля Celebrity Century, який саме вирушав з порту Маямі на Багами. Серед них був Тоні Шей із Zappos, хіп-хоп імпресаріо Рассел Сіммонз, донька колиш­нього президента Барбара Буш й акторка Крістен Белл. Засновник Virgin Group Ричард Бренсон уже був на борту: згідно з розкладом того дня, він мав виголошувати промову на відкритті. Тіль мав прибути ввечері. Подія була задумкою п’яти хіпстерів двадцяти з чимось років, незмінно вбраних в обтислі футболки, джинси з низькою посадкою і модні кросівки з вивернутими язичками, із нарочито, стильно розкуйовдженим волоссям. То був перший день триденної нетворкінгової вечірки на кораблі й одна з перших зустрічей деяких учасників Тілевої нової команди «Двадцятьох до двадцяти». Стипендіатів було обрано, і тепер їхнє рішення залишити інституції вищої освіти заслуговувало на справжню увагу. Патрі Фрідмен брав участь під приводом вивчення можливостей для свого сістейдингового «круїзу», проте провів більшу частину подорожі міркуючи, як привезти стипендіатів Тіля на захід у найдраматичніший спосіб. Він походжав палубою без сорочки або вбраний у пурпурову розлітайку і паперову корону з Burger King. Проте крім Фрідмена та його друзів-ґіків з Кремнієвої долини, на кораблі були переважно чоловіки, чия метросексуальність закінчувалася на спортзалі. Жінки на борту, хай і становили лише чверть зібрання, мали невимушений вигляд згідно з модою Західного узбережжя: у бавовняних сукнях і вільних, простих футболках брендів Східного узбережжя. Послідовники одного з гостей — Тіма Ферріса, автора книжок «Працюй чотири години на добу» і «Тіло за чотири години», і хлопці, і дівчата, приїхали на супернетворкінг із мільйонерами-засновниками компаній, тож їм хотілося мати добрий вигляд впродовж подорожі. «Давос для молодшого покоління», як називали конференцію Summit Series, насправді був прикладом чогось набагато більшого. Її засновники, уродженці Вашинґтона Джастін Коен, Еліот Бісноу і Джефф Розенталь, видобули новий суспільний код, майже цілком новий поколіннєвий тип особистості, під який підпадали сотні 20- і 30-з-чимось-річних: вони само­впевнено ходили кораблем із «контактними» прикрасами на шиї — пластиковими білими кулонами у формі мультяшних ручок із Bluetooth-ом і вшитими контакт­ними даними користувача. Замість обмінюватися візитками, вони могли просто доторкнутися прикрасами та обмінятися інформацією, а потім під’єднати свій кулон до комп’ютера через USB-порт, залогінитися у внутрішню соціальну мережу корабля під назвою «The Collective» («Колектив») і завантажити контактну інформацію усіх, з ким познайомилися протягом розпланованих для цього активностей — як-от «прискорений нетворкінг», уроки покера і сесії з лайф-коучинга на палубі або під час єдиної зупинки на острові «Imagine Nation» («Уявний народ»). «Уявний народ», відомий також під офіційною назвою риф Коко, — рукотворний острів із кіосками з морозивом, водяними гірками, розкладними пляжними кріслами, каяками, уроками скелелазання та пляжним волейболом, — спеціально побудували для круїзних кораблів. У дорозі учасники Summit at Sea прокидатимуться для «обов’язкових вправ із тімбілдингу», відомих також як навчальна пожежна тривога, медитуватимуть під проводом Преподобного Лами Тензіна Дхондена, відвідуватимуть лекції успішних підприємців у сфері технологій, як-от Тіля, та розважатимуться на вечірках із шведським діджеєм DJ Axwell, англійською музиканткою Імоджен Хіп і хіп-хоп групою The Roots.

Зійшовши на борт корабля, кожен з них, уся тисяча, здобули. Прощавай снобістська-і-старанно-невимушена зверхність колишньої крутизни.

Учасники були новими задротами, гібридом уїльямсбурзького[11] гіпстера, егоцентричного автосексуала, який обчитався Тіма Ферріса, і, звісно, його (автосексуала) попередника — метросексуала. Під час лекцій підприємці товклися у проходах, перестрибуючи з місця на місце, привантажуючи своїм «пітчем для ліфту» будь-кого, хто сидів сам. «Звідки ти?» — запитували вони, тільки щоби перейти до опису та історії про заснування своєї компанії. Вони увінчували міні-зустріч поцілунком прикрас із Bluetooth, який тримали напоготові перед прикрасою співрозмовника. Потім вони поверталися до своїх нових друзів у мережі The Collective, цій суміші фейсбука і match.com для учасників круїзу.

Промову Пітера Тіля чекали найбільше, і Фрідмен обрав місце у першому ряду і, усміхаючись, усівся по-турецькому у своїх пурпурових шортах, білій майці та піратському капелюсі.

Упродовж круїзу Фрідмен просунувся у підготовці їхнього з Тілем плану: посадити стипендіатів в автобус і провезти через країну. Навмисно наслідуючи приклад автобусної подорожі Кена Кізі і його банди «Веселих бешкетників» з околиць Пало-Альто до Нью-Йорка у 1964 році, Тіль і його партнери планували автобусний тур у протилежному напрямку. Кізі переконував молодь Америки, що потрібно «зійти з мертвої точки» (приблизно так Тімоті Лірі пізніше закликатиме молодих людей «включатися, налаштуватися і відпасти») і знайти себе у дивокраї ЛСД, псилоцибіна, гашишу і трави, щоби «прочинити двері сприйняття» (перефразовуючи Олдоса Гакслі). Ідея Тіля полягала в тому, що автобусна подорож змусить американську молодь «випасти» і відпасти від коматозної американської системи освіти і порозумнішати, включити свою винахідливість, налаштуватися на мільярди доларів до 30 (в ідеалі — до 20) і відновити статус Америки як світового центру інновацій.

Фрідмена і його друга Джеймса Хоґена, засновника Ephemerisle, щорічного з’їзду стареньких човнів, пов’язаних разом як плавучий попередник власне сістейдингу, було призначено лідерами, і тут же на кораблі Фрідмен накидав бюджет.

«Давайте, я вам покажу!» — сказав він, і злетів центральними спіральними сходами в каюту, в якій жив разом із двома колегами. Фрідмен відкрив лептоп з екселівським аркушем — місячним розкладом зібрань, концертів, лекцій та подій від Гарварду до Єлю по всій країні аж до Стенфорда. Було дві версії, одна з них під назвою «епічна». Бюджет: 1,7 мільйонів доларів.

Команда Тіля — Фрідмен, Хоґен і кілька працівників Founders Fund — хотіли, щоби автобус кардинально відрізнявся від шкільного автобуса, яким «Веселі бешкетники» їхали з Каліфорнії на Східне узбережжя, сповідуючи культ психоделіків і закликаючи послідовників прийняти свою внутрішню неупокорену дитину, «бути, ким ти є і не вибачатися за це», — навіть коли це означало валятися у болоті або стрибати голяка при дорозі. Цей новий автобус мусив мати особливе призначення і скерування. Якщо подорож «Веселих бешкетників» країною була «суперпранком», який у Нью-Йорку завершився глибоким шоком для обивателів, кінцевою метою нового туру було, щоб блискучі розуми запрацювали.

Замість суцільного прийняття, потрібна була атмосфера винятковості, а стилістика мала бути хайтеківською і глянцевою, а не ретро-флюоресцентною. Тур мав би розпочатися у Гарварді, найпотужнішому бастіоні плекання елітизму Східного узбережжя, який, на їхню думку, був дуже інтелектуальним. Знамениті «втікачі» з університету, як-от Дастін Московіц мав би виступати по кампусах країни, переконуючи молодих людей йти за найбожевільнішими ідеями, які спадатимуть їм на думку, а не ховати їх в убезпеченому від ризиків, самозаспокійливому порядку денному. Подорож була би закликом національного масштабу, закликом відкинути слабку, розманіжену атмосферу, що вразила американську систему вищої освіти, створену почасти інтелектуальними послідовниками того таки Кізі.

Проте через кілька місяців ідея автобусного туру провалилася. Партнери Founders Fund, які на початках зголосилися взяти участь, невдовзі усвідомили, що вони насправді не хочуть провести цілий місяць в автобусі з двадцятьма підлітками, особливо маючи купу роботи вдома. Восени 2011 року вони відкинули цей план, і стипендіати почали підтягуватися у Пало-Альто по одному.

2. Безглютеновий цивільний шлюб

Джон Бернем раніше ніколи не бував у поліамурних громадах. Виростаючи на Східному узбережжі, він завжди думав, що певні речі не тільки «не роблять», а й навіть не обговорюють. Він приїхав на територію Затоки Сан-Франциско влітку 2011 року і мав небагато друзів і обмежене коло соціальних контактів. Тож почав проводити якийсь час зі своїм наставником Патрі Фрідменом. Він також з’їздив на фестиваль Burning Man, де побачив сексуальні конфігурації, про існування яких ніколи не чув.

Бернем винаймав будинок з басейном в Атертоні, до якого приблизно півгодини пішки від найближчої крамниці. Кілька інших стипендіатів Тіля мешкали неподалік. Вони трималися одне одного. А Бернему бракувало спілкування. Він зателефонував Деніел Стречмен, яка організовувала культурні заходи для стипендіатів.

Деніел зі своїм хлопцем жили з Фрідменом у полі­амурній комуні під назвою Тортуґа за кілька кілометрів на південь у Маунтін-В’ю. Фрідмен вів поліамурний спосіб життя, як і більшість інших восьми мешканців у двох спарених будинках, що складали Тортуґу. Фрідмен мав партнерку Шеннон, з якою вони виховували двох дітей. Однак у Шеннон також були стосунки з одним їхнім співмешканцем Уїллом. А Патрі час від часу спав із подружкою Уїлла Дівією. Усі вони могли робити все, що заманеться. Вони могли мінятися кімнатами, людьми, будинками, а потім повертатися до своїх партнерів — принаймні все це було в межах закону.

Цей спосіб життя здивував Бернема, та він не мав моральних упереджень. Його здебільшого вражало те, як люди знаходять собі одну прийнятну партнерку для спільного життя, вже не кажучи про багатьох. Більшість стипендіатів були чоловіками, і хоч він, як і майже кожен інший стипендіат, закохався в Лору Демінґ, нікому з них не вдалося знайти шлях до її серця. Йому не завадила б бодай якась допомога.

Люди, як Бернем, яким не надто добре велося у школі, вирушали до Кремнієвої долини, бо хотіли якомога швидше зробити щось інноваційне, а тут цей настрій мав властивість перетікати у сферу сексуальності. Ті, хто не мав щасливих стосунків удома, знаходили надію тут. Вони знаходили друзів, готових бути такими ж експериментаторами в ліжку, якими були в лабораторії. Ті, хто, можливо, не переживав тріумфів на футбольному полі або в групах чірлідерок, потрапили в місце, де можна було розслабитися і відірватися.

Поліамурність заінтригувала Бернема. Фрідмен також. Щиро кажучи, він був у захваті не так від Фрідменового Seasteading Institute, як від його сексуальної поведінки. Бернем пригадує, що подумав «я трохи розчарований», коли побачив, чим сістейдинґ[12] є насправді. Його конструкція складалася з бетонної платформи з імпровізованим металевим укриттям, розташованим десь в океані.

Бернем жив на Східному узбережжі й походив з родини моряків. «Однією з рис моєї родини є любов до океану, мрії про човен і плавання. Це частина поетики родини Бернемів, — скрушно промовив Джонатан. — Одна з речей, яка глибоко розчарувала мене в сістейдинґу, пов’язана з тим, що я не побачив, до чого там море». Сістейдинґ передбачає існування морських спільнот — досить близьких до суходолу заради комунікації і досить далеких, щоб уникнути урядового контролю. Він вважає, що вони відкинули велич і дух свободи мореплавства.

У Бернема мав значно ширше бачення свободи включно зі свободою сексуальною. Поліамурність не мала нічого спільного з тим, що він уявляв як печери Х’ю Хефнера з журналу Playboy. Ні, для нього ця структура більшою мірою схожа на гуртожиток школи-інтернату без постійних радників, що наглядають за порядком. Та все ж таки Фрідмен довго був героєм Бернема і йому цікаво було побачити сенс у цьому новому житті.

Хоч Фрідмен і не був типовим улюбленцем жінок зі своїми 160 сантиметрами зросту і 50 кілограмами ваги, він добре проводив час, фліртуючи з колегами-айтішницями, яких завойовував своєю дотепністю та байдужою неповагою до авторитетів, що стало справжньою валютою в Кремнієвій долині — і в сексуальній, і в будь-якій іншій сфері. Останнім часом він мав проблеми зі своєю дружиною, яка віднедавна проводила більше часу зі співмешканцем, аніж з ним. «Я також маю потреби!» — вигукував він. Проте Шеннон не хотіла розривати стосунки з Уїллом і задовольняти «потреби» Патрі, як він наполягав.

Однак щоранку Фрідмен і його співмешканці ходили до кафе Hobee в Саннівейлі. Там на сніданок збиралися парочки айтішників під тридцять і за тридцять. Вони замовляли такоси Pollo Supremo і омлет із куряче-яблучною ковбасою зі спеціального безглютенового меню, а потім розмовляли про лібертаріанські ідеї, наприклад, проведення заходів на ставках і озерах з рафтінгом, що могло б підготувати їх до існування в рухомих острівних спільнотах посеред океану.

Наступного ранку вони знову приходили і повторювали все знову, та деякі пари могли змінюватися. Дехто в тій групі хотів бути «полі» або мати одного «головного» партнера з правом на інших. Певна річ, вони писали про це у блоґах. Вони називали це усвідомленим життям.

Це було дітищем Фрідмена, але Стречмен зі своїм хлопцем і близько десятка інших айтішників Затоки також жили тут. Новий хлопець Шеннон Фрідмен, «раціоналіст» Уїлл Раян і його головна дівчина Дівія Мелвані також жили тут. Дівія працювала консультанткою у Advantage Testing та інструкторкою в Інституті сингулярності — дослідницькому центрі, зосередженому на проблемі штучного інтелекту.

Окрім спільного проживання й обміну партнерами, більшість членів групи вельми переймалися своєю дієтою. Усі пробували безвуглеводневу, м’ясну палео-дієту, а також короткотермінове голодування. Вживання безглютенових продуктів було аксіомою. У пості про свої нові курси з йоги Фрідмен писав: «Регулярні гімнастичні вправи — основний складник мого самодогляду» — звична тема його плідного, уже закритого, блоґу patrissimo. Фрідмен зупинився на версії палео-дієти, дотримуючись якої, він носив із собою масло і кокосову олію, щоб додавати їх до страв у ресторані, задовольняючись, у такий спосіб, меншою кількістю їжі.

Вони з Шеннон були поліамурними понад десять років. З такою домовленістю вони прожили у шлюбі шість років. У профілях їхніх фейсбук-акаунтів вказано статус «у вільних стосунках». Минулого літа Фрідмен розсердився на свою дружину за любовні зустрічі з їхнім співмешканцем Уїллом, тому Раян виїхав. Однак потім Шеннон сумувала за ним, тож пара вдалася до пробного розлучення. «Я сказав їй, що на схилі літ я захочу іншу родину, тож думаю, вона завжди боялася, що не буде моєю головною партнеркою завжди, — жалівся він. — Були часи, коли я почувався погано, типу, «поліамурність мала би бути чимсь простішим — ми заплуталися», та кілька друзів сказали: «Жартуєш? Ви дивовижні!» — писав він у своєму блозі. Друзі залишали коментарі, згадуючи типові для них моделі: «Хлопець і дівчина у серйозних стосунках вирішують мати відкриті стосунки. Хлопець постійно зустрічається з різними дівчатами на стороні, дівчині не трапляються жодні сторонні можливості, але їй це підходить. Зрештою, дів­чина зустрічає стороннього хлопця, з яким має стосунки. Хлопець психує, і все накривається мідним тазом».

Схильність до експериментів, звісно, не обмежувалася Долиною. У травні 2014 року порожній паркий склад десь у районі Мішн заповнили чоловіки середнього віку, чимало з яких також мали відкриті стосунки і брали участь у поліамурних групах на кшталт OneTaste, у яких жінки сідають колом, а їх сексуально збуджують за гроші анонімні користувачі під виглядом терапії та новомодного філософсько-сексуального пробудження.

А вечеря була «Смертю за вечерею». Відбувалася вона за ініціативою Майкла Гебба — колишнього шеф-кухаря, який перетворився на апологета цивільного шлюбу. Підірвавши уявлення про шлюб, він планував «переступити межу» смерті. Цей прорив відбувався за розмовами на цю тему під час серії вечерь, які він влаштовував із науковим журналістом Дейвидом Евінґом Данкеном. Розчарований нестачею перспектив для заробітку в медіа, Данкен щойно почав бізнес із планування івентів під назвою Arc Programs і організовуватиме конференції про штучний інтелект та перетворення людей на машиноподібних істот.

У величезному затемненому приміщенні столи розставили літерою Х (із натяком на хромосому, певна річ), попри те, що з п’ятдесяти присутніх тільки троє мали дві Х-хромосоми. Хоча смерть і тривалість життя були центральними темами заходу, вечеря була лише прелюдією перед афтепаті, де відкидають традиційні сексуальні ролі. Для розігріву перед «проривною трансгресією» гості отримали карти з варіантами a, b, c і d для посилення готовності завантажити свої мізки та тіла на чіп і наважитися на занурення у штучний інтелект. (Ідея полягала в тому, що в майбутньому можна створити чіп або нанобот, на який можна скопіювати всю інформацію в мозку). Данкен і Гебб оголосили, що розміщення цього вечора ґрунтуватиметься на тому, як кожен заповнить свої картки, даючи зрозуміти: що більше про себе ви заповните, то більше ваше тіло довіриться штучному інтелекту, а що сміливіше, то більш просвітленими ви станете.

За іронією долі, аудиторії запропонували найорганічнішу, найдомашнішу, просто-з-куща їжу з усіх можливих, тимчасом як зі сцени прославлявся образ людини як машини. Пущена по колу у глиняних мисках, ця їжа виглядала як кульки з землі та каші. Кожна веганська кулька мала земляний смак — не тварини, рослини або мінералу, а осаду. Голодні чоловіки озиралися, ганяючи по тарілках кульки, і натомість припали до вина, яке попри свою домашність і органічність принаймні залишалося алкогольним. Зголоднілі, вони приготувалися до решти вечора, що передбачала прогулянку порожньою автостоянкою перед супермаркетом Walmart до ряду покинутих будівель поруч із підземним переходом через трасу.

Проте це сталося добрих півгодини потому. Після закінчення обіду 65-річний венчурний капіталіст Ріс Джонз, один із засновників Університету сингулярності, сів у центрі кола прихильників посеред приміщення і пояснив філософію OneTaste, «оргазмічної спільноти», якій Джонз допоміг з фінансуванням. Він пояснив, як жінкам розміщуватися колом зі схрещеними ногами і ковдрами на колінах, а чоловікам, що вмощуються позаду них, доводити їх до оргазму, але самим оргазму не переживати. Вдягнений у прасоване хакі та застебнуту на всі ґудзики білу сорочку, Джонз зі своїм білим густим волоссям і сивою бородою більше скидався на задрипаного професора, ніж на сексуального новатора. Однак коли він назвав свою практику не лише проривом, а й просвітленням, його обличчя прибрало запалу хтивого підлітка під час перегляду порно-сайту. Його друзі, які сиділи поруч, — інші венчурні капіталісти, професори Університету сингулярності і наставники стипендіатів Тіля, — погодилися. Усі вони прагнули досягти нового рівня просвітлення. Вони відвідували російські лазні на півночі Сан-Франциско, де парилися гуртом голими й почувалися «абсолютно живими».

Те, що Кремнієва долина змогла зробити для суспільної моралі, де не мають значення ні ієрархії, ні прізвища, чи навчання в університетах Ліги плюща, вона може зробити для сексу. У світі стартапів ухвалення дикого, нахабного і поганого рішення, навіть якщо воно призводить до катастрофічної невдачі, використовують для резюме.

Чи здатна Кремнієва долина хакнути також сферу моралі? Релігія у Кремнієвій долині — формалізоване хобі. Йога у Кремнієвій долині перестала були йогою. Інженери перекодували йогу в «релігійний, медитативний, трансформаційний, проривний, трансгресивний» досвід. Гуру йоги рівня Тоні Роббінса очолили цю нову релігійну систему. Інструктори з йоги стали боді-інженерами. Програмістами гнучкості. Ментальними лідерами. Гуру не лише з’являється і зникає недільного ранку, а й також тягне вас на ретрити або надає гостроти вашому подружньому життю. Це більше не вправи, а життєва хореографія, духовність і психіатрія — три в одному.

Того вечора афтепаті відбувалося у необлаштованому, практично закинутому приміщенні, на кшталт Гаффменових перероблених гаражів, що вдень виконує роль робочого простору, а вночі — дискотеки. Молекулярний біолог і ще один наставник стипендіатів Тіля Тодд Гаффмен зі своєю дружиною Кеті працювали над створенням кращого і швидшого способу отримання зображень у мікроскопі. Вони працювали з різними стипендіатами в їхніх біологічних проектах і запрошували їх на свої нетрадиційні збіговиська.

В обох рожеве волосся і відповідний одяг — зазвичай сірі футболки і чорні штани. Обоє хваляться, що у вихідні використовують дар зваблення жінок серед айтішників для участі в їхній поліамурній спільноті. «Мешканці Сан-Франциско мають безліч слів на позначення стосунків, як-от ескімоси на позначення снігу, — жартував Тодд. — І Langton Labs є показовим зрізом цієї спільноти». У робочі дні вони працюють у підвалі заснованої Гаффменом спільноти під назвою Langton Laboratories. Однак створене ними виявилося чимось набагато більшим. Langton Labs — альтернативна інституція, що служить житловим простором із двоярусними ліжками або матрацами, які тісно заповнили нички й закамарки старого таунхаусу на Ленґтон-стрит у районі Мішн, і майже цілорічною студією сценографії для Burning Man.

Burning Man — фестиваль із 30-річною історією, який відбувається посеред пустелі Невада. Починався він як невеличкий культовий наметовий табір для альтернативних митців і розрісся до масштабного експериментального майданчика для всіх, хто хотів на короткий час пожити у стані, що вважався «найоголенішим». Це включало в себе розмальовування оголених тіл лискучою золотою фарбою, одягання страшних рогів і катання на велосипеді, вкритому флюоресцентними стрічками. Останніми роками Кремнієву долину притягував цей фестиваль, особливо через його символічне розривання соціальних кодів.

Тут, у Langton Labs, Гаффмен сподівався поглибити це почуття. Він із Кеті нібито не ганялися за великими грішми. Їхні прагнення були амбітнішими: вони хотіли хакнути спосіб життя. Неподалік розшатована їхня робоча майстерня, де всі полиці, столи й шафи переповнено приладдям інших стартапів. Тут працювала головна група. Спільнота, яка так чи інак була пов’язана з цим місцем, налічувала чи не триста осіб. Гаффмен не знав цифри. Він оголосив, що прийме кожного, хто хоче «зламати власні кордони».

Для більшості молодих людей у Кремнієвій долині — великою мірою саме чоловіків — ламання кордонів означає навіювання сміливості, навіть у розмові зі своєю пасією. Це місце чимало молодих людей уявляли «технічною пустелею», де потенційних партнерок вкрай мало. Як і у випадку з навчанням в університеті, тут ботани раптово потрапляли у світ, де не було батьківського нагляду, де трансгресивність у роботі заохочувалася так само як трансгресивність у житті. Щиро кажучи, не всі у Кремнієвій долині були поліамурними, не всі пари були у відкритому шлюбі, але ті, які були, почувалися більш ніж комфортно, з гордістю про це розповідаючи. Щось на кшталт безглютенового жарту: «Як ти дізнаєшся, що хтось безглютеновий?» Відповідь: «Вони тобі скажуть».

Звабливу Лору Демінґ завжди запрошували до таких розваг. Люди завжди намагалися «відкрити їй очі» на нові способи мислення та життя. Вона мрія кожного ґіка Кремнієвої долини.

Певна річ, Долина відрізнялася від Сан-Франциско. У Пало-Альто кількість чоловіків перевищувала кількість жінок. Ті, хто затримуються тут, часто паруються якомога швидше, ніби ведмеді, які шукають собі пару для довгої та холодної зими. Програмування весь день залишає небагато часу на розваги, крім того, бари в Пало-Альто зазвичай зачиняються близько десятої вечора. А ті, хто шукає сильних вражень (або побачень експромтом), їдуть до міста — переважно в Мішн, що колись був неблагополучним районом Сан-Франциско, а тепер став домівкою для багатьох технологічних компаній. Там доступні всі види експериментування.

Бернем, спочатку зависнувши у приміському Атертоні, де жінки у його околицях здебільшого заміжні і за сорок, учащав до міста. Наприкінці квітня 2014 року вже будь-яка вечірка була класною вечіркою. Навіть якщо стиль Тодда Гаффмена не надто відповідав йому — ніхто в морському таборі на Східному узбережжі не наважився б одягнути рожеву перуку або кретинський чорно-сірий костюм.

Вони також не вживляли би собі сенсори під шкіру для сигналізування кріогенним службам, на той випадок, якщо раптом з ними щось трапилося. З іншого боку, Гаффмен не лише мав сенсори у своєму тілі, а й також витатуйовану на торсі інструкцію про те, як його слід заморозити в термосах кріогенної організації Alcor Life Extension Foundation у разі його смерті.

37-річний Гаффмен виріс у Лос-Анджелесі. Він заснував Langton Labs чотири з половиною роки тому, коли знайшов старий склад. За кілька років він долучив будівлю лабораторії на тій самій вулиці і спромігся заробити гроші на оренді від десятків людей, які там мешкали та працювали. Шістнадцятеро осіб мешкали в житловій секції поза межами відкритих кімнат у коридорах і на танцювальних майданчиках та велосипедній парковці Burning Man.

Наступного ранку після однієї з їхніх знаменитих вечірок, вони сиділи внизу в лабораторії, тестуючи свій новий мікроскоп. Дослідницькі лабораторії університетів надсилали Гаффменам матеріали, щоб ті знімали зображення і обробляли дані. Вони запевняли, що їхні машини здатні створити зображення втричі швидше за людину і зробити стільки зображень за один день, скільки один інженер робить за цілий рік.

Способи, в які технології здатні революціонізувати науку, захопили Гаффмена. Вони також демонстрували можливості машин випереджати нас, думав він. Це підштовхнуло його до питання, чому ми дотримуємося власних дріб’язкових людських правил, маючи такі можливості. Його цікавило, чи не існувало чогось більшого? І тут він міг це довести.

За словами Гаффмена, троє з його співмешканців-підприємців кинули аспірантуру: «Жодна з команд засновників не має захищеної докторської. Як на мене, академічна наука потрібна світові, проте академічна наука — це проторена дорога, і з часом ця дорога закінчується».

Там, де ця дорога закінчується, починається шлях до Сан-Франциско. Тут існував такий рівень енергії та терпимості до ризику, що його поки що неможливо уявити в інших місцях. «Можна знайти чимало чудово організованих інституцій на кшталт лабораторій національного рівня в університетах. Вони виробили шлях до знання, та не мають терпимості до ризику і традицій радикальної незалежності». Тут були ці традиції, що визначили нову категорію людей, які експериментували з життям із релігійною пристрастю. З групою людей, які не знали кордонів, ці псевдооргії, дискотеки та новомодні салони створили фантастичну, перекручену версію звичайного життя з ширшим поглядом на нормальність. Інституції та практика повсякденного життя, наприклад, квартплата, оренда, іпотека і шлюб ставали так само нелінійними, змінними і гнучкими, як й індустрії під впливом підривних технологій.

Гаффмен вбачав свою мету набагато вищою за стиль чи культуру. Він уявляв себе в ролі творця нового Zeitgeist для невгамовної спільноти Кремнієвої долини. «Тут спостерігається висока концентрація розумних, добре освічених людей, — сказав він. — Цей поштовий індекс має найвищий рівень освіченості у світі». З цієї причини технологічно можливо все. Він вказав на нічим не примітні скляні двері старого складу з протилежного боку вулиці, де, спершись об стіну, парочка попивала лате. «Ось там конструюють супутники, — сказав він. — Вони запустили двадцять вісім супутників».

Він погодився, що, крім Кремнієвої долини, існують місця, де намагаються робити схожі речі, але там немає такої інтерактивності. У Media Lab Массачусетського технологічного інституту або в Innovation Lab Гарвардського університету люди не сплять на сусідньому поверсі зі своїми мікроскопами. Вони не влаштовують вечірок у коридорах між перекладацькими конференц-залами. Ніде в цих «традиційних інституціях», чи то пак університетах, немає так багато автономії, і набагато більше бюрократії.

Там, на думку Гаффмена, люди не здатні були настільки ж легко змінювати рамки — не кажучи вже про ліжка. Таланти були більш ізольовані. Тут суспільне життя стало відображенням роботи: креативності й методу спроб і помилок. Коли його співмешканці конструюють роботів, що збирають електроніку, створюють схемні плати і розширюють можливості машин, вони стають, як він вважає, «абсолютно живими».

За його оцінкою, все Східне узбережжя зависло в зазомбованому стані, а молоді стипендіати, для яких він виконує роль наставника, як-от Бернем, Демінґ і Прауд, можуть відбутися у Кремнієвій долині, якщо лише залишать позаду звичні структури.

А між тим інший наставник Бернема, Патрі Фрідмен, наживав усе більше проблем у своїй експериментальній спільноті. Його дружина попросила про пробне розлучення. Фрідмен не знав, що це значило і для його родини, і для його віри в поліамурність. Йому це не принесло щастя.

3. Хіппі-комуни програмістів

Наприкінці літа 2011 року Джонатан Бернем почав розуміти, що йому слід відмовитися від ідеї буріння астероїдів — принаймні поки що. Йому розбила серце та обставина, що засновник XPrize Foundation Пітер Діамандіс кілька років тому вже розпочинав роботу над цим проектом, маючи набагато більший об’єм коштів і знань. Джон також був пригнічений самотністю в Атертоні. Крім Патрі Фрідмена і час від часу кількох інших стипендіатів, він ніколи не бачився ні з ким зі своїх знайомих.

Він ходив на кілька заходів Тіля, де зустрічався з іншими потенційними менторами. З деякими під час п’ятничних ланчів у Пало-Альто, а з рештою — на ретритах організаторів Фундації Тіля. «Із деякими з них я знайшов спільну мову. Декому я подобався, дехто просто не терпів мене, декому я по-справжньому не подобався, а мені треба було це прийняти», — згадує він. Хоча здебільшого його товариське життя виглядало жалюгідно.

Він боявся, що Діамандіс і його компанія з буріння астероїдів затьмарить будь-які його зусилля. «Вони насправді мають непоганий шанс для втілення цієї мети, — погодився він. — Я досліджував буріння планет з 16-річного віку, та у них є капітал». Тож натомість Бернем відмовився від своєї ідеї і почав працювати в Moon Express — компанії, що досліджує видобуток мінералів на Місяці. Там він працював у відділі розвитку бізнесу, переважно роздруковуючи маркетингові матеріали. Через кілька місяців від подався на стажування до Cosmogia (яка тепер називається Planet Labs) — ще однієї компанії з розвитку космічної індустрії, про яку він відмовився розповідати. «Я підписав зобов’язання про нерозголошення», — пояснив він.

Ця робота протривала недовго, позаяк Бернему знадобилося небагато часу, щоб усвідомити, що робота штатним офісним працівником не для нього. «Я непогано граю роль екстраверта, та не можу вчитися з людьми в одному приміщенні». Звичне працевлаштування просто не працювало в його випадку. «Закінчувалося все тим, що я залишався на ніч і робив усю роботу, потім йшов в офіс з настроєм “що мені тепер робити?” — розповідав він. — Це був чудовий досвід, але я просто — нікудишній працівник».

Тому Бернем вирішив спробувати один із нових колівінґів, про які чув. У них не буде надто самотньо, а, можливо, вони і непогане місце для пошуків наступної великої ідеї. Це був новий спосіб життя, і водночас відголосок епохи хіппі 1960-х років, коли молоді люди жили разом у комунах. Однак велика відмінність полягала в тому, що колівінґи не були місцями, де можна розслабитися і відключитися. У сучасних колівінґових комунах люди тяжко працюють, часто-густо цілу ніч. Кодування і програмування в передсвітанкові години — майже правило дому.

У Кремнієвій долині спільна робота та спільні розваги були не просто студентським гаслом. Двадцяти- і тридцятирічні мешканці дали друге дихання культурі студентського кампусу і розвинули її до рівня, який став би неможливим у справжньому кампусі.

Замість колишньої послідовності, коли людина вступала до університету, де жила серед студентів, потім переїздила з кампусу до великого міста з двома чи трьома співмешканцями і, зрештою, поселялася сама, на території Затоки ця модель часто видозмінювалася з точністю до навпаки. Замість дорослої траєкторії, в якій кожне нове місце проживання дедалі більше нагадує життя дорослої людини з кар’єрою та родиною, стадії проживання йдуть у протилежному напрямку: що більш продвинутим і освіченим ти стаєш, то божевільнішими робляться твої ідеї і в більш «революційній» житловій ситуації ти можеш опинитися.

Останнім часом ці унікальні житлові об’єднання почали поширюватися Долиною. Колівінґи утвердилися як явище: приблизно так само, як перший гараж Hewlett-Packard спричинив зародження тисяч інших компаній у гаражах, цьому допоміг образ колівінґу, в якому десятки інженерів-фріків працювали над створенням Facebook, доки Джастин Тимберлейк у ролі Шона Паркера не перетворив їхню програмістську діяльність на великі перегони з фільму «Соцмережа». Метою було не співіснування мешканців в одному просторі із собі подібними або зі старшими колегами заради співпричетності до справи. Це все ще було способом економії грошей, та вже з айтішним шиком. Так само, як не видавалося ганебним працювати в гаражі, якщо ти будував наступний Google, та й в ночівлі на антресолях будинку з басейном, якщо маєш божевільну ідею стартапу, що компенсує відсутність спальні, теж нічого ганебного немає.

Двоє інших стипендіатів з набору Бернема — Алекс Кіселев і Джеффрі Лім — мешкали із півдюжиною інших місцевих підприємців у колівінґовому особняку в Сан-Франциско, який вони назвали Glint (на письмі — TheGlint). Алекс працював над розробкою спектрометру з відкритим кодом — приладу для вимірювання спектрів, тимчасом як Джеффрі спробував чимало ідей для стартапів, але зупинився на роботі розробника софта у Ripple Labs. Завдяки TheGlint Бернем тепер мав достатньо можливостей познайомитися з потрібними людьми. Вечорами венчурні капіталісти влаштовували тут розмови за вечерею. Так, були Бінґ Ґордон з KPCB, Сенем Діїчі та Mavi Yol Quartet («на вечорах музики та експериментів»), Синтія Онґ, засновниця LEAP (Land Empowerment Animals People), яка проводила «короткі фандрейзинґові події» для допомоги населенню малайзійського штату Саравак на острові Борнео, що, на думку співмешканців, став жертвою «винищення лісів, що супроводжувалося масштабним захопленням тубільних земель для посадки плантацій олійної пальми».

У TheGlint були й шляхетніші прагнення. Кіселев і кілька його друзів орендували приміщення для облаштування чогось середнього між житловим простором і салоном ідей. Вони назвали його «прискорювачем героїзму». «Героїзм» став ще одним модним слівцем у Кремнієвій долині — майже так само популярним, як «підривати», «трансґресія» і «суперприкольний». Воно навіть стало іменем нового університету, заснованого в Пало-Альто венчурним капіталістом Тимом Дрейпером. В Університеті Дрейпера студенти жили в гуртожитку з назвою «Місто-герой», де замість вивчення англійської мови та математики запроваджено курси «Візія і майбутнє» і «Особливі навички». Роком пізніше Дрейпер опиниться серед невдах-інвесторів, які вклали гроші в Theranos, компанію Елізабет Холмс, чий гучно розрекламований прилад для аналізу крові згодом виявиться не надто ефективним.

У TheGlint стипендіати працювали над власними проектами, але мешкали разом. Від початку стипендії Кіселев самовіддано працював над створенням «недорогої високоефективної системи рідинної хроматографії» — приладом, який мав полегшити науковцям аналіз лабораторних зразків. Упродовж минулого року він і деякі інші стипендіати Тіля час від часу мешкали тут. З чотириповерхового сучасного будинку, розташованого на пагорбах Твін-Пікс у Сан-Франциско, відкривалася панорама міста. З білим мінімалістичним дизайном, гвинтовими сходами, шкіряними кушетками Spartan, електрокаміном, штабелями кедів у коридорі та гобеленами в гуртожитському стилі, він здавався декорацією фільму «Один удома». Однак замість влаштовувати студентські вечірки співмешканці TheGlint розважалися філософствуванням.

У той час разом із Бернемом, Кіселевим і Лімом мешкав 20-річний Том Карр’єр, який отримав стипендію Тіля за перетворення батькового порше на електромобіль. Тепер він керував власною компанією під назвою Black Swan Solar, де розробив геліостат або «бластер», що збирав сонячне світло в одній точці і міг використовуватися як альтернативне джерело енергії.

TheGlint відіграв роль головного об’єднувача для стипендіатів, особливо для Бернема. Там він зустрівся з Ґреґом Раяном, який переконав відмовитися від планів буріння астероїдів і натомість допомогти йому в заснуванні компанії, що конвертуватиме готівку в предмети споживання і дасть споживачам змогу купувати товари за золото.

Це було першим «півотом» Джона. «Півот» — термін зі світу технологічних компаній, що означає відбракування поточної ідеї перевантаження бізнес-моделі, тобто відмову від буріння астероїдів на користь створення застосунку для розрахунків золотом. «Космічна індустрія не найкраще надається для підприємницької діяльності, а я не здатен втілити цю ідею».

Бернем казав, що за допомогою цього застосунку для придбання товарів, вони з Раяном зроблять гроші непотрібними. «Ви реально зможете купувати каву за золото, — пояснив він, коли вони починали роботу над застосунком, який отримав ім’я Daric. — А робиш це тому, що не хочеш зберігати кошти у паперових грошах, беручи до уваги актуальну монетарну політику». Джонові кілька місяців тому виповнилося дев’ятнадцять років. Це цілком відповідає його лібертаріанським переконанням. «Зберігати свої гроші в доларах насправді дуже небезпечно». Компанія Бернема випустить для своїх клієнтів дебетові картки для їхніх банківських рахунків у Daric. Продавцям платитимуть готівкою, а Daric списуватиме кошти в золотому еквіваленті з рахунку клієнта. Сформована база клієнтів торгуватиме золотом одне з одним.

Бернем каже, що довго цікавився ринком сировини. «У перший рік старшої школи я сидів за комп’ютером на батьковій фірмі, — згадує він. — Моє зацікавлення бурінням астероїдів походить від мого зацікавлення фінансами». Стівен Бернем керував Marco Polo Securities — онлайн-біржею прямих інвестицій у нові ринки. «Батькова версія домашньої освіти виглядала так: “Ти працюватимеш у моїй компанії, вивчатимеш математику й читатимеш багато книжок”, — сказав Бернем. — Думаю, за перший рік середньої школи я пройшов три з половиної роки програми з математики». До початку наступного року юний Джон проглянув підручник з економіки для університетів і подумав: «Це відстій; тут ти не знайдеш нічого крутого». У TheGlint він знайшов споріднену душу в Раяні.

TheGlint аж ніяк не був єдиним колівінґовим будинком у Кремнієвій долині, створеним, щоби заохочувати ідеї й поєднувати роботу й життя. Ці спільні псевдогуртожитки — певна річ, без нагляду дорослих — стали такими популярними у Кремнієвій долині, що деякі компанії пропонували неформальні вечори, що включали «тури інноваційними особняками». Компанія хмарних комунікацій Tropo пропонує своїм клієнтам «прогресивний» тур — цей термін зазвичай вживають для опису прогресії вечірок від одного виду напоїв до іншого в різних кімнатах гуртожитку — трьома місцевими особняками. Окрім TheGlint, ще був Factory Zero, таунхаус у Сан-Франциско, де жили члени Memento — молодої компанії венчурного капіталу; і Villa — особняк площею 930 квадратних метрів у районі Ной-Веллі.

«Стартаперський прохід особняками Кремнієвої долини» починався з барбекю і вечірки в басейні у Villa. Звідти екскурсанти автобусом вирушали до TheGlint на напої і десерт, а потім завершували у Factory Zero вином і сиром.

У Пало-Альто інша група стипендіатів Тіля експериментувала зі своїм будинком. Неподалік від будинку покійного президента Apple Стіва Джобса, за особняком засновника Google Леррі Пейджа, збудованого в каліфорнійському стилі «мистецтва та ремесла» і вартістю 7,95 мільйонів доларів, розташовано зарослий виноградом будинок в англійському стилі Тюдорів площею 1580 квадратних метрів, з басейном, оточеним квітником із фуксією. Самотній сірий SUV запарковано біля входу. Час від часу підлітки в окулярах із наплічниками виходять з аркових дверей, сідають на велосипед або скутер та їдуть, минаючи матерів і батьків, які вигулюють собак, або парочки, які їдуть з роботи або на роботу. Однак у цьому кутовому будинку батьки не живуть.

У перше літо стипендіальної програми Тіля семеро стипендіатів мешкали в цих колівінґових будинках на перетині Санта-Ріта-авеню та Коупер-стрит. Після місяців пошуків доступного житла на сайті оголошень Craigslist вони натрапили на цей п’ятиспальневий будинок 1920-х років з усіма його історичними атрибутами — від заґратованих дверей до кухонного підйомника. Усі вони працювали з ідеями різних компаній. Четверо хлопців — Себастьєн Зейні, Деррен Чжу, Дейвид Мерфілд і Нік Каммарата — приїхали сюди з Лорою Демінґ, новозеландкою, яка «прагнула збільшити тривалість людського життя бодай на кілька століть». Бен Юй приєднався до них кількома місяцями потому. Дехто зі стипендіатів поселився у спальнях на другому поверсі, тоді як інші втиснулися у гараж і гардероб. Вони платили разом 5500 доларів оренди до травня 2012 року, доки власникові не захотілося виставити його на продаж за п’ять мільйонів доларів.

Станом на жовтень 2011 року вони все ще не закінчили його вмебльовувати. Замість цього вони частково і дещо недбало заповнили перший поверх ноутбуками та білими дошками, перетворивши будинок більшою мірою на офіс, ніж на дім. На підставці навпроти м’якого куточка стояв не телевізор, а великий комп’ютерний монітор.

«Це сприяє нашій зосередженості», — каже Чжу про відсутність телевізора. Далі по коридору — їдальня, де стоїть довгий обідній стіл для зустрічей. Чжу і Луань, співзасновники Dextro — робототехнічної компанії, яка конструюватиме роботів для автоматизації біотехнічної індустрії — в окулярах, одягнені в джинси та смугасті теніски. Ці двоє вперше зустрілися на другому курсі Єльського університету, а працювати разом вирішили після зарахування на стипендіальну програму.

Вони завісили одну стіну маркерними дошками, які заповнили алгоритмічними схемами для створення роботів і планами для стратегій розвитку бізнесу.

Семеро з них сформували міні-родину і хваляться життям, яке вони збудували разом. Ми пройшли на кухню, де вони відкрили холодильник, вщерть забитий ковбасками, овочами, макаронами, фруктами і буханками хліба з Whole Foods. Вечорами стипендіати частіше готували самі, ніж вечеряли в ресторанах чи замовляли готову їжу. «Ми намагаємося максимально економити гроші», — сказав Луань.

З кухні був вихід до обкладеного кахлями патіо, що виходило на прибудову біля басейну, де жив Зейні. «У Себастьєна тут апартаменти!» — вигукнув Чжу. Зейні незабаром зашпаклює стіни матеріалами з Home Depot і розклеїть постери та шпалери, перетворивши невеличку комірчину на простору кімнату. Наступним був гараж, де зберігалися велосипеди, скутери і рояль. Коли наставник перед зміною житла залишив їм рояль, стипендіати не могли в таке повірити. «Мало того, що він подарував нам рояль, то ще й сам привіз його!» — захоплено вигукнув Чжу.

На другому поверсі у своїй спальні мешкали та працювали Мерфілд і Каммарата. Луань і Чжу зайняли простору спальню посередині поверху. Хоч вони прожили в будинку більше місяця, Дейвид лише щойно виявив, що в його спальні площею 37 квадратних метрів є балкон і він ще жодного разу на ньому не бував. «Чудово. У цьому будинку ми постійно знаходимо речі, про які й не здогадувалися».

Як у єдиної дівчини, у Демінґ власна кімната. Лора, яка неповний робочий день працює в лабораторії, мала клопіт із фінансуванням для запропонованого інвестиційного фонду довголіття. Вона не відчувала нестачі уваги з боку наставників, однак не мала бізнес-партнера, який міг би допомогти в пошуках фінансування для компанії. Вона з великою охотою проводила час із мишами в лабораторії і встигла відшити більшість чоловіків, які пробували залицятися до неї під приводом інвестування. Демінґ, як і інші стипендіати, мала компетенцію у своїй сфері, небачену для її віку та статі, вже не кажучи про несамовиту перейнятість нею. Лора добре адаптувалася до багатьох неформальних зустрічей у Кремнієвій долині, де компанії влаштовували тусовки для працівників після роботи регулярніше за самостійну соціалізацію персоналу. Коли власник будинку Тіля оголосив про бажання його продати, Демінґ почала бувати в товаристві частіше, щоб зрозуміти, чи зможе вона знайти нове житло.

На одному з таких зібрань — тусовці венчурної компанії Innovation Endeavors колишнього керівника Google Еріка Шмідта — вона познайомилася з Джулією Ліптон. Та спиралася на балконні перила і попивала воду San Pellegrino. Весела й мініатюрна 22-річна Ліптон дивилася на Пало-Альто, де прожила рік, працюючи в Quixey — пошуковій системі для застосунків. Вона була на одному з багатьох збіговиськ, які відвідувала щотижня зі своїми співмешканцями-стартаперами для нетворкінгу. Наступного вечора її шеф, засновник Quixey, Лірон Шапіра влаштовував тусовку для молодих студентів, щоби заохотити їх призупинити навчання в унівеситеті і працювати в нього. «Принаймні такий привід», — сказала Ліптон. Шапіра покинув навчання заради заснування власної компанії та «закликав людей вивчати комп’ютерну науку не в аудиторії, а за допомогою заснування стартапу», — пояснила вона.

Як і для багатьох молодих людей віком 20+, які переїхали до Кремнієвої долини, робота і товариське життя Ліптон злилися воєдино. Вона проводила більшу частину часу в одноповерховій будівлі Quixeyplex у Пало-Альто, де кольоровими стікерами YouTube, Skype і Twitter, було заліплено всі стіни та сходи. Ліптон опинилася там після закінчення Університету Південної Каліфорнії та стажування в Merrill Lynch і Accenture, і з її спогадів, це було «досить стандартною роботою». В університеті Ліптон навчалася з інженерами і здавалося, що і вона, і вони більшою мірою захоплені програмуванням, ніж розвагами. Отже, на весняних канікулах останнього курсу замість їхати з друзями до Канкуна в Мексику, Ліптон полетіла до Кремнієвої долини і домовилася про зустрічі з цікавими людьми, яких знайшла на LinkedIn. Там вона зустрілася з підприємцем Адамом Ріфкіним, і той запропонував їй посаду в піарі й маркетингу, яку вона обіймає дотепер. У березні Ліптон перебралася до Пало-Альто разом з іще одним працівником стартапу і незабаром прилаш­тувалася до айтішного режиму.

Того вечора Ліптон не пила. Вона, зрештою, мала повертатися на роботу. Проте вона скуштувала один зі зразків стартаперської дієтичної кухні — кілька кавалків сиру манчеґо з мигдалем маркона. Усе придбано в Whole Foods. У полі зору, а, можливо, навіть і в цілому будинку, не було ні краплі рафінованих вуглеводнів. Натуральна, органічна їжа від фастфуду Lyfe Kitchen захопила нижній поверх і стала офіційною кухнею для тех-офісів Юніверсіті-авеню. Гастрономічно вибагливий інженер став настільки поширеним типажем, що місцеві ресторани на кшталт Frache або мережі ресторанів Hobee’s присвятили цілі сторінки свого меню цим новим дієтичним звичкам стартаперів.

В особняках ці звички — дієтичні й інші — посилювалися. Villa стала тлом для реаліті-шоу «Кремнієва долина». Сестра Марка Цукерберга Ренді Цукерберг продюсувала це шоу разом з тією ж командою, яка робила «Вертеп розбійників», MTV Video Music Awards. «Кремнієва долина» відстежує життя п’яти мешканців особняка, які намагаються збудувати компанії на мільярд доларів, їхні вечірки і наради, звичні для Затоки. Двоє учасників проекту, брат і сестра Бенджамін і Герміона Уей, жили у Villa, де працювали над своїм медіа-стартапом. Герміона, яка називає себе влоґером, або відео-блоґером, писала для тех-вебсайту The Next Web. Її брат у 15-річному віці заснував компанію, яка заробила 50 мільйонів. Це шоу стало попередником однойменного комедійного серіалу компанії HBO. Хоч і не реаліті-шоу, та проект виглядав саме так. Через те, що персонажі нагадували Тіля, Сєрґєя Бріна і Майкла Аррінґтона з конференції Tech Crunch Disrupt, багатьом мешканцям Кремнієвої долини здавалося, що він міг би зійти і за документальний фільм.

Їхній будинок імітував будинок Цукерберга в Пало-Альто з фільму «Соціальна мережа». Однак інші будинки на кшталт цього існували раніше в тій чи іншій формі. Одним із перших був Rainbow Mansion, організований спіробітниками NASA 2006 року, які намагалися розділити між собою витрати на життя. Просторий будинок став домівкою приблизно для п’ятдесяти айтішників упродовж останніх кількох років. Хоча перші мешканці особняка були з NASA, за кілька місяців вони почали заохочувати людей з Apple, Google, Стенфордського університету та німецької міжнародної софтової компанії SAP. Він став першим із колівінґових будинків зі спільною орендою, в якому мешканці разом працювали, їли та розважалися. Тодішній технічний директор NASA Кріс Кемп організував один із перших таких будинків 2006 року.

«Ми розуміли, що територія Затоки рясніє гігантськими особняками, і подумали, що знайдемо такий в крейґлисті», — згадує Кемп, худорлявий 33-річний чоловік із колючим волоссям, світло-блакитними очима і окулярами з тонкою оправою. Мало хто мав автомобілі, тому вони зрозуміли, що спільне проживання ефективніше для роботи. Коли вони знайшли достатньо великий будинок у відповідному місці — 18-кімнатний, вкритий черепицею особняк на Рейнбоу-драйв у Пало-Альто, — він уже був дизайнований у стилі 1990-х років, з роялем і персональним кінотеатром. П’ятеро учасників групи з восьми осіб, які мешкали там, об’єднали кошти для гарантійного депозиту першого й останнього місяця — загалом 50 тисяч доларів. Єдиний недолік перебування великої кількості людей у такому великому будинку те, що вони оплачували електроенергію і воду за найвищими тарифами. Крім того, сусідам були не до вподоби вечірки, які регулярно влаштовували в будинку для сотень працівників компанії. Однак співмешканці залишилися. Їм подобалася можливість влаштовувати спонтанні тусовки, на яких обговорювали роботу й ідеї.

Селестін Джонсон також мешкала в Rainbow Mansion, коли вперше з’явилася в цих околицях. Нині вона обертається на орбіті Еріка Шмідта. Для багатьох новачків тяжіння до визнаних постатей було правильним шляхом уперед. Він став її визнаною постаттю, і Селестін проникла у світ Innovation Endeavors — почасти через її колівінґові комуни.

Джонсон працювала у команді Соціальної корпоративної відповідальності в Apple, якщо конкретніше — відповідальністю у сфері прав людини та охорони навколишнього середовища. Коли вона приїхала до Rainbow Mansion, то застала вісьмох співмешканців-чоловіків, які дивилися документальний серіал «Планета Земля» під чотиригранником 1,5 на 1,5 метра, змайстрованим з рулонів туалетного паперу, що звисав зі стелі. Там і тут у вітальні валялися телескопи, що належали кільком хлопцям, які працювали на NASA. А ще там був діджеріду — інструмент, зроблений одним із них із цукрової тростини.

Джонсон знайшла цю колівінґову комуну в Купер­тіно, відповівши на оголошення з каталогу крейґлиста, у якому шукали співмешканку в «інтелектуальній спільноті, яка змінюватиме світ». Після низки телефонних інтерв’ю з мешканцями, які запитали її про те, що вона робить, щоб змінити світ, як і чому вона планує це здійснити, а потім і особистого інтерв’ю, Джонсон запропонували власну кімнату з лискучою дерев’яною підлогою. Будинок був переповнений, але шум не завдавав клопоту. Її сусід перетворив свою кімнату на залу для медитації, обладнавши її фальшпідлогою і матами татамі. «Я подумала, що потрапила в кімнату для обслуги, — згадує вона. — Однак це була кімната виправданого розміру» — особливо порівняно із найбільшою спальнею, в якій одного разу мешкало четверо людей, включно з іще одним у туалеті.

Вік мешканців коливався від пізнього підліткового до 35-річного віку, а будинки за п’ять мільйонів доларів, забиті телескопами, терміналами й іншими хайтеківськими іграшками і всякою всячиною — від більярда й датчиків до ставка із золотими рибками — немовби походили з програми «Реальний світ» на MTV, от тільки замість плазмових телевізорів були білі дошки. Співвідношення чоловіків до жінок було у пропорції 10 до 1.

Ця нова хвиля спільного проживання посилилася, коли у середині нульових почалося зростання Facebook і Google, а компанії Кремнієвої долини і венчурні компанії заохочували своїх працівників жити і програмувати разом. Інкубатор Пола Ґрема Y Combinator дав підприємцям початковий капітал з умовою, що працівники житимуть неподалік роботи, а Долина щороку притягуватиме нових юних талантів. Спираючись на цю модель, інвестори та технологічні компанії почали використовувати житло як місце не лише для спання, а й для мозкових штурмів.

На сьогодні Google, Innovation Endeavors і низка венчурних компаній на Сенд-Хілл-роуд мають своїх інженерів у таких колівінґових комунах, як Blackbox Mansion — напозір традиційний сімейний будинок, вкритий черепицею, у якому можна зарезервувати місце лише через Airbnb, онлайн-ресурс для оренди нерухомості під житло і на час відпустки, і DevHouse — івент-компанію, названу на честь цього феномену, яка організовує заходи для нетворкінгу серед айтішників. UpWest Labs — ізраїльський інвестиційний фонд — і Innovation Endeavors організовували свої приміщення для життя і роботи як інкубатори для бізнес-ідей.

Правила бізнесу суворі («Бери участь у зустрічах, на які ти підписаний. Повідом персонал, якщо не можеш бути присутнім»), тимчасом як правила міжособистісного спілкування часто написано звичним університетським жаргоном («Мешканці не можуть заходити до кімнат одне одного, якщо їх не запросив мешканець тієї кімнати»).

Лідерство і розподіл обов’язків щодо приготування їжі часто залишаються на власний розсуд. Щовечора після великого походу до Costco за продуктами, щоб забити холодильник Sub-Zero, який із заповненням будинку незабаром збільшиться, підприємці позмінно виконують кухонні обов’язки. Колишній працівник NASA Кемп каже, що це завдання зазвичай доручають співмешканцям-веганам або вегетаріанцям, які хочуть упевнитися, що «ніхто не кине шматок корови на гриль». У перші кілька років Кемп був лідером комуни, але потім гору почали брати нові люди. «Найцікавіші люди останні, кому тобі хочеться нагадувати про вчасну сплату оренди, — згадує він. — Тому як найвідповідальніша особа, я насправді був найменш цікавим».

Після перетворення медіа-зали на другому поверсі на хостел, вони дозволили друзям друзів і місцевим стажерам використовувати цей простір, тоді як підприємці, неспроможні заплатити місячну оренду, могли опинитися на матрацах або двоярусних ліжках. «Економіка не була головним чинником для цього будинку», — розповідає Кемп. Якщо гості були креативні і робили внесок у культуру будинку, вони могли й не платити багато. Замість запитання, чи спроможні вони на це, запитання Кемпа завжди були такими: «Чи роб­лять ці люди щось важливе?» та «Чи хочуть вони додати щось до характеру та життя цього будинку?»

Кемп розумів, що якщо ідея багатородинного будинку не спрацює, він спробує створити будинок для персоналу, який працюватиме тут раз на кілька тижнів. Він сподівався створити щось на кшталт тимчасової комуни підприємців, які змінюватимуть один одного, такий собі гігантський будинок, де різні люди матимуть приватні кімнати і де зможуть залишити свої речі. «Тоді б вони мали відчуття спільноти, а також більше приватності й культурно багатший простір», — сказав Кемп.

Хоча досі влада справі не сприяла. Коли Google спробував побудувати поблизу свого кампусу спонсоровану компанією спільноту, створену на засадах співпраці колег, цей задум «був вщент розбитий владою міста», — розповідає Кемп. «Влада міста Маунтін-В’ю сказала: “Це схоже на Китай. Ніби трудовий табір для працівників Google». Однак навіть попри те, що ідею поселення для персоналу Google занедбала місцева влада, місто нічого не могло вдіяти з працівниками, які самі у такий спосіб вирішували облаштувати своєї життя. Для підприємців, які йшли на ризик, пов’язаний із заснуванням компанії — часто-густо за низьку плату і з великою вірою — життя разом служило посиленням їхньої відданості справі компанії, що вона, якщо мислити тверезо, могла так ніколи і не постати. Довгі години, проведені на роботі, з коротким відпочинком у формі соціальної активності, майже змушують розглядати роботу як розвагу.

Позаяк готовність жити разом вже була в цих околицях очевидною, на думку Кемпа, йому вдасться розширити те, що він збудував у Rainbow Mansion. А між тим його оригінальна візія породила новий статус-кво Кремнієвої долини: тепер першою зупинкою після влаштування на роботу часто була колівінґова спільнота. Проте для співмешканців усіх цих особняків реалії колівінґів могли виявитися занадто альтернативними. 2009 року, проживши в Rainbow Mansion півтора року, Селестін Джонсон переїхала в будинок життя та праці у Вудсайді, де, на її думку, мешкало багато інженерів і фізиків, а також сади, власні кури і домашнє пиво, — і все. Зрештою, вона переїхала до Сан-Франциско з причини того, що там ці особняки існують: «Усе, що ми зробили в Купертіно, було Rainbow Mansion. Існували обмежені можливості для приїзду молодих людей до Кремнієвої долини».

А між тим концепція життя-роботи й далі розвивалася. Джонсон і Кріс Кемп вирішили працювати над розробкою місць ночівлі в Пало-Альто для венчурних капіталістів, працівників компаній і засновників, щоби вони, надто втомлені, могли не повертатися до Сан-Франциско, а залишатися там. І одна з їхніх співмешканок, Джессі Шлінґер — жінка, яка переїхала до Rainbow Mansion на кілька місяців під час перебування там Джонсон, — тепер заснувала нову мережу особняків для підприємців під назвою Embassy Network. Langton Labs Тодда Гаффмена скеровували до її будинків людей, якщо ті не вписувалися в товариство його власного простору. «У сфері спільного проживання вона одна з тих, хто вміє все розрулити», — каже Джонсон. Шлінґер взяла старий монастир у Сан-Франциско і встановила боулінґ у підвалі.

Певним чином ці спільні будинки були просто пізнішою стадією традицій життя хіппі, якими довго славилася територія Затоки. Проте цього разу капітани індустрії не зупинялися на досягнутому. Якщо у 1960-ті роки людей занурювали у колективний транс психоделіки, то тепер вставляло ефемерне гасло «змінювати світ». У перекладі мовою Східного узбережжя це означає «зміну гаманця» — тобто перетворення його на грубший у якомога коротший час.

Станом на 2012 рік гаманець Бернема був порожнім. Він витратив практично всі свої грантові кошти за кілька перших місяці, а тому мусив повертатися до Кремнієвої долини — до невеличкої студії в Маунтін-В’ю за десять хвилин на південь від будинку стипендіатів Тіля у Санта-Ріті.

Утім він сказав, що робить успіхи у своїй новій компанії Daric, працюючи на неї віддалено — пише алгоритми для бек-енду проекту в своєму будинку в Маунтін-В’ю. Іноді він подорожував на схід зустрітися з радниками компанії (коли батьки купували йому квиток на літак додому). Він каже, що переконав таких бізнес-лідерів, як Дженніфер Джонсон, співпрезидента і виконавчу директорку компанії управління інвестиціями Franklin Templeton, і Кена Чено, генерального директора American Express, стати радниками його компанії.

«Ми зустрілися з керівниками всіх чільних компаній кредитних карток, — гордо проголосив Бернем. — Керівник Visa Джон Коупленд хоче інвестувати в нас, а науковий керівник BlackRock є членом нашої ради». Він зробив паузу. «Я в курсі, да?» Він зробив великий ковток кави. «Ми маємо просто фантастичні зв’язки, да?» — запитав він риторично. Якоюсь мірою це прозвучало, ніби він намагався переконати самого себе. Послаблений і виснажений стресами дорослого життя, як-от оренда, планування витрат, прання і транспорт, він намагався тримати себе в руках. «Ми не лохи», — наполягав він.

Проте Бернем знову і цього разу постав перед великими проблемами, особливо соціального плану. Йому хотілося мати поруч більше друзів і пережити набагато більше емоцій. Тому він вирушив до Патрі Фрідмена і Даніел Стречмен з Фундації Тіля і запитав, як йому тісніше зійтися з іншими стипендіатами. Вони вже самовіддано працювали, набираючи наступний клас стипендіатів, і дали йому шанс у пошуках нових кандидатів. Коли він консультував підшефних, одна особа впала йому в око. Її звали Нур Сіддікі.

4. Нескінченна школа

Навесні 2012 року Джонатан Бернем мешкав у Маунтін-В’ю, проводячи час за читанням романів, які прочитав би, якби навчався в університеті: зокрема, «Прощавай, зброє» Гемінґвея та «Енеїду» давньоримського поета Вергілія. Він почув, що Пітер Тіль збирався читати гостьовий курс у Стенфордському університеті. Курс Тіля під назвою «Стартап» запропонував факультет комп’ютерних наук. Він був доступним майже всім, хто знайде парковочне місце в кампусі й виявиться достатньо гнучким, щоби висидіти, схрестивши ноги, поруч з іншою парою схрещених ніг в аудиторії.

На першій же лекції аудиторію переповнили відвідувачі, не всі з них — студенти. Лише 250 осіб могли поміститися в цій аудиторії, тому за десять хвилин до лекції Тіля про «Секрети», що згодом стане назвою розділу його книжки 2014 року «Від нуля до одиниці: Нотатки про стартапи, або як створити майбутнє», заповнили також коридор. Студенти і дорослі, які на вигляд були студентами кілька десятиліть тому, та й досі одягалися за студентською модою, стояли під стінами і в проходах, що вели до сцени.

Зрештою, після всіх цих приготувань Тіль пройшов на сцену перед екраном, на якому з кінематографічним розмахом було висвітлено назву його курсу. Глядачі притихли, а він заходився розповідати, як неможливо знайти секрет і як більшість успішних компаній було започатковано через те, що хтось натрапляв на нього випадково. Аудиторія уважно слухала, нотуючи поради Тіля так, немовби підприємець ділився власним секретом. Якби вони прийшли з достатньо доброю ідеєю компанії, можливо, він її і фінансував би, точнісінько як інвестор Пітер Ґреґорі, персонаж популярного серіалу «Кремнієва долина» на HBO, явно списаний з нього.

У першому ряду, прямо перед очима свого доброчинця, сидів Бернем. Можливо, він один із небагатьох присутніх в аудиторії не робив записів. Адже він прийшов лише заради особистого спілкування, а тези вже були в інтернеті. Один із учнів Тіля, студент юридичного факультету Стенфордського університету, Блейк Мастерс розшифрував і прокоментував усі його лекції, що незабаром стали книжкою «Від нуля до одиниці». Ця книжка конкурувала з книгою книг Кремнієвої долини, містком від невеличкої комірки в керівництві технологічної компанії до всезагального успіху — бестселером Шерил Сендберґ «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою». І не тільки тому, що дійшла до вершини влади у Затоці, а й тому що досягла вершини влади як жінка, письменниця, а також філософ у деяких колах і, можливо, одного дня й політик, як припускало багато людей. Однак Тіль хотів написати іншу книжку — не таку політкоректну. Його книжка була повстанням проти цього всього.

Та, повертаючись до аудиторії: цей курс був просто курсом, а серед його слухачів було кілька стипендіатів Тіля. Парадоксально, як попри те, що Тіль отримав диплом Стенфорду, викладав там і фінансував його студентів, він також ініціював програму, що підважувала все, на чому університ тримався. Йдеться про запитання, яке часто ставили в інтерв’ю: чи шкодує він, що вступив до Стенфорду, отримав там університетську освіту і ступінь з права. Він завжди відповідає, що зовсім про це не шкодує і що для такої людини, як він — з рівнем його інтелекту і варіантами, які він мав на ту пору, — він зробив би точнісінько те саме. Хоча тепер світ інший. І можливо, він зробив би інший вибір.

Стипендіати в тій залі вже обрали новий варіант, попри те, що потрапили до університетської аудиторії. І це було подією тижня для Бернема. Він ходив на стенфордські вечірки і намагався знайти друзів зі Стендфорду. Наступні студенти працюватимуть у Stanford Entrepreneur Center. Зрештою, усе це почалося в цьому університеті, він великою мірою допоміг Кремнієвій долині стати тим, чим вона є сьогодні. Тієї весни Тіль був не єдиною знаменитістю в університеті. Біля його лекційної аудиторії на третьому поверсі святкуватимуть 25-ту річницю своєї бакалаврської програми «Символічні системи» президент Yahoo Марісса Маєр, співзасновник LinkedIn Рід Хоффмен, співзасновник Instagram Майк Кріґер і співзасновник Quora Чарлі Чівер. Ця програма випустила приблизно п’ятдесять підприємців, чиї компанії наблизилися до мільярдної позначки. Відтоді з такими організаціями, як Stanford Computer Forum, що підтримує місцеві технологічні компанії дослідженнями, чи університетський Інститут дизайну (відомий як d.school), чи курси підприємців для людей віком 40+ і різноманітними венчурними, інвестиційними й iPhone-app-клубами, Стенфорд став якщо не локомотивом, то справжнім двигуном стартапоманії.

Через кілька місяців після Тілевого семінару «Секрети» відбулася справжня секретна подія, без натовпів студентів. Йдеться про другий день конференції «Символічних систем», де студенти програми та її випускники вшановували спеціальну стенфордську програму досліджень когнітивістики, штучного інтелекту і взаємодії людини та комп’ютера. Це була гуманітарна відповідь точних наук гуманітарним: студенти «Символічних систем» слухали курси з цілої низки дисциплін, зокрема комп’ютерних наук, лінгвістики, філософії та психології. Упродовж 25 років існування цієї програми багато з її 700 випускників стали знаменитостями у сфері технологій, а тепер керівники науспішніших компаній Кремнієвої долини (вартість компаній серед їхніх представників тільки в цьому приміщенні коливається від одного до 200 мільярдів доларів) віддавали їй шану з трибуни.

Нечисленна аудиторія мала скромний вигляд, не було ні відеокамер, ні спалахів фотоапаратів. Один із наставників стипендіатів Тіля, засновник Cheever і Powerset, сидів біля Хоффмена. Вони дивилися, як їхні колеги розповідають, чим вони зобов’язані цій програмі. Перший віце-президент Apple Скотт Форстолл відзначив, що його навчання на «Символічних системах» «переконало мене, що ми здатні створити просту сенсорну клавіатуру, яка добре працюватиме». Він завершив свою промову такими словами: «Думаю, ця багатослівна репліка — подяка “Символічним системам” за створення iPhone і iPad».

Маєр, яка на той час була віце-президентом Google з локалізації та локальних сервісів і ще не очолила Yahoo, незабаром підвелася і сказала, що її вибрали працювати на юзер-інтерфейсі компанії з єдиної причини: бос побачив, що вона вивчала психологію в межах програми «Символічні системи». А ще вона сказала, що інший предмет — надзвичайно важкий курс філософії 160А — «приніс мені чимало впевненості, коли в нас була гаряча пора» на початку існування Google.

У той самий день Майкл Кріґер вийшов на подіум і проголосив, що всій роботі, яка будь-коли у нього була, включно із заснуванням Instagram, він завдячує своєму навчанню у Стенфорді. Тут він зустрів свого майбутнього співзасновника Кевина Систрома. Вони разом стали стипендіатами стипендії Мейфілда, частини селекційної навчально-робочої програми, адміністрованої Technology Ventures Program Стенфордського університету. Вони налагодили зв’язки з індустрією, а отже, могли отримати вирішальний венчурний капітал. «Думаю, “Символічні системи” — ідеальна освіта для підприємця», — сказав він.

Твердження Кріґера, здається, дедалі підтверджують і ті, хто закінчив університет, і ті, хто ні. Чи це Стенфорд посприяв технологічному буму, а чи індустрія зробила Стенфорд більш значущим — питання понад столітньої історії, з категорії, що з’явилося раніше: курка чи яйце. Першу велику технологічну компанію в цих околицях — Federal Telegraph — було засновано випускником Стенфордського університету 1909 року, і вона вивела регіон у лідери в розробці електронно-променевих трубок. Згодом, у 1937 році, стенфордські випускники Білл Х’юлетт і Дейвид Паккард заснували Hewlett-Packard, а їхній успіх породив десятки інших технологічних компаній у наступні роки. У 1950-ті роки винахідник напівпровідника Уїльям Шоклі приїхав сюди на пошуки інженерів для роботи з новим транзистором, а члени його персоналу заснували Fairchild Semiconductor.

У той час, як більшість університетів змінила регіональну славу на загальнонаціональний престиж завдяки своїм непереможним спортивним командам, одним із найбільших результатів зусиль Стенфорду був, вочевидь, його факультет комп’ютерних наук. Заснований 1965 року почесним професором і колишнім ректором Уїльямом Міллером, він став першою програмою університету, в межах якої відбувалася тісна співпраця з промисловістю. У 1968 році Міллер створив Стенфордський комп’ютерний форум, що давав змогу таким компаніям, як Cisco, Sun Microsystems і General Electric, першими знайомитися з дослідженнями студентів Стенфорду. «Це був початок тісних взаємин між факультетом комп’ютерних наук та індустрією, — міркує Міллер. — Відтоді вони стали набагато інтенсивніші, особливо за останні п’ятнадцять років».

З появою перших веб-браузерів на початку 1990-х років інтернет пережив і перший бум Кремнієвої долини. Двоє аспірантів Стенфордського факультету комп’ютерних наук Сєрґєй Брін і Леррі Пейдж заснували одну з найуспішніших і найзначущіших компаній епохи інтернету — Google.

Потім стався крах доткомів 1999 року — спекулятивної бульбашки, коли ціни багатьох нових технологічних компаній неймовірно завищували та зрештою вибухнули. Саме в перші роки після цього краху, коли світ поставив хрест на технологіях, було закладено фундамент для стартапоманії. Нові технології з відкритим кодом зробили створення вебсайту доступним. На середину 2000-х років завдяки сукупності чинників середня вартість заснування інтернет-компанії впала з п’яти мільйонів до 500 тисяч доларів. По-перше, більші компанії, як-от Yahoo та Google, відкрили свої інтер­фейси програмування для інших. По-друге, революція зовнішніх інтерфейс-клієнтів зробила веб-сторінки менш статичними. І, по-третє, стрімко збільшилася пропускна здатність з’єднання. Заснування однієї лише блоґерської платформи WordPress.com запустило мільйони нових вебсайтів упродовж кількох років.

Рушійною силою значної частини цих стрімко вдосконалюваних технологій були стенфордські інженери. «Стенфорд насправді є одним із двигунів, що рухає індустрію технологій, — каже Тоні Шнайдер, президент Automatic, компанії, що володіє WordPress. — Завдяки йому постійно вливаються нові люди й нові ідеї та тривають дослідження». Водночас Стенфорд дозволяє «тех-трансфер», що виводить на ринок компанії, створені в університеті, наприклад Google. «Він виконав роль першопрохідця для університетів, відкритих до комерціалізації ідей», — каже Шнайдер.

Деякі найуспішніші прискорювачі стартапів Кремнієвої долини, включно із власне стенфордським StartX, винайшли студенти. Y Combinator — компанія ранньої стадії фінансування, що виношувала Dropbox і Airbnb, — була способом венчурного капіталіста Пола Ґрема заохотити студентів до заснування компаній, а не до стажування під час університетських канікул. Венчурний фонд і акселератор 500 стартапів мецената-інвестора Дейва МакКлюра виріс із дисципліни «розробка застосунків», яку він вивчав у Стенфорді.

Студенти, які засновували компанії у Стенфорді, були схильні залишатися у Кремнієвій долині, підсилюючи взаємне підживлення між кампусом і громадою. У місці, де ставки на колосальну поразку і на експонентний успіх настільки безмежні, що нівелюють одна одну, лінія розподілу між ними визначає бар’єр доступу. Колишній ректор Міллер каже, що Стенфорд вирізняється, адже навчає своїх студентів, що пробувати й помилятися — це норма. «Люди готові до експерименту, а він створює атмосферу відкритості», — зазначає ректор.

Саме ця атмосфера, за словами Тима Вестерґрена, спонукала його співзаснувати сервіс музичних рекомендацій Pandora Radio, що нині оцінюється в 3,5 мільярда доларів. Після випуску зі Стенфордського університету Вестерґрен влаштувався нянькою, щоб мати час продюсувати і писати музику на стороні. Це було найкраще рішення його життя, згадував він, дякуючи стенфордському курсу з організаційного ухвалення рішень і лідерства, який навчив триматися того, що він любить робити. «Метою цих занять було вироблення самостійного підходу до життя», — міркував він. Вестерґрен також захоплювався технічним ухилом, який президент Стенфорду Джон Хеннессі приніс у спільноту. «Нині покоління підприємців, які вже можуть вивільнити близько половини свого робочого часу, шукають спосіб повернутися до Стенфорду і викладати», — сказав він.

Відколи Ерік Шмідт пішов з посади президента Google 2011 року, він саме так і зробив. А коли зустрів на своєму курсі з венчурного підприємництва молодого й талановитого ізраїльського студента, то наприкінці семестру запросив його на роботу. У 2010 році 33-річний Дрор Берман очолив фірму Шмідта Innovation Endeavors. «Усі мої однокурсники стали підприємцями», — розповідає Берман. На цей момент він профінансував п’ятдесят компаній, чимало з яких було засновано його стендфордськими колегами.

В університеті усвідомлювали, якою можливістю для нетворкінгу він став. У 1997 році професор Том Баєрс розпочав програму Stanford Technology Ventures Program — підприємницький центр, який включає ресурси, семінари, організацію конференцій і престижну стипендіальну програму Mayfield Fellows Program. Співзасновники Instagram Кріґер і Систром були серед небагатьох обраних. «Це справжні “морські котики” підприємництва», — казав Баєрс про нижній поверх інженерної школи, де розташовано Entrepreneurship Center.

Коли Кріґер завершив свою презентацію на конференції «Символічних систем», перехожі зрозуміли, що того дня тут були знаменитості Кремнієвої долини. Незабаром приміщення заповнили люди, спраглі до його порад. Увесь час виникало одне запитання: чи продаж його застосунку за мільярд доларів не є ознакою наближення ще однієї бульбашки, яка захопить весь кампус Стенфорду. Проте в місці, де підприємництво заохочують, а поразки приймають, чимало студентів натомість запитували, що найгірше може статися, якщо вони покинуть навчання заради заснування компанії, яка зазнає краху? Відповідь проста: вони можуть повернутися і закінчити навчання.

Чимало професорів університету сподівалися, що саме так і ставатиметься. Вони захищали не поразку як таку, а радше потребу в університетській освіті та ідею, що отримання диплому не повинно бути чимось само собою зрозумілим. У перші роки стипендіальної програми Тіля одним із найпринциповіших критиків Пітера був стенфордський професор Вівек Вадгва. Він отримав широкий розголос у чільних медіа своїми фейлетонами у Washington Post і Bloomberg Businessweek, де часто шпетив Тіля. Одного разу в Чикаґо Вадгва дискутував із ним і письменником Чарлзом Мюрреєм, співавтором контроверсійної книжки 1994 року «Дзвоноподібна крива: інтелект і класова структура в американському житті», виступаючи проти ідеї «Забагато людей вступають у коледжі».

Вадгва — кремезний і веселий підприємець, який став викладачем у Стенфорді, в Університеті Дюка та Університеті Сингулярності. Зокрема в останньому чимало наставників стипендіальної програми Тіля займаються дослідженнями штучного інтелекту і проблемами довголіття, а також іншими зосередженими на технологіях темами. Професор також є автором книжки під назвою «Вихід іммігрантів: чому Америка програє у глобальних перегонах за талановитими підприємцями». Головна причина, на його думку, полягає у зниженні наших освітніх стандартів.

Його колонки у Washington Post разом із текстами Джейкоба Вайсберґа у Slate є найрадикальнішими зразками критики Тіля та його стипендіальної програми «20 Under 20» у медіа. Веселий і всміхнений під час чиказької дискусії Вадгва прагнув любові аудиторії. «Я досліджував глобальні події і чинники нашої міжнародної конкурентоспроможності, — казав він, простягаючи руки до юрби. — Ці люди в Америці абсолютно, зовсім не свідомі того, що ми сидимо у власній бульбашці, відірвані від решти світу — і ми цього не доганяємо». Вадгва пояснював, що позаяк освіта у Сполучених Штатах була найліпшою у світі, інші країни намагалися наслідувати її, а студенти приїздили до Америки вчитися бути такими, як ми. Він цитував китайців та індійців, які, на його думку, фактично навчилися перемагати своїх учителів за допомогою американської освіти.

«Я зіткнувся зі стереотипами, — розповідав він. — Спочатку мій народ вважали жебраками і заклиначами змій, потім ми стали інженерами, а тепер ми — круті керівники». Нині, на його думку, індійці більш вмотивовані, ніж будь-коли, підняти всіх на цей же рівень за допомогою американської освіти. «В Індії та Китаї вже готові з’їсти наш обід».

Тіль відстрілювався. «40% громадян США вступають у коледжі, — парирував він. —У Китаї їх 20%, а в Індії — 10%, а отже, це жорстко вибіркова система. Тож якщо вам хочеться бути більш схожими на них, до коледжів має вступати набагато менше людей». Тіль стверджував, що аргумент Вадгви переконливо працював на його користь.

Однак Вадгва лише всміхнувся до натовпу і відвів погляд від столу, де сидів Тіль поруч зі своїм партнером по дискусії Чарлзом Мюрреєм. Він простягнув руки до аудиторії. Потім усміхнувся і сказав: «Я дав би освіту кожній людині у світі, тому що це піднімає рівень суспільства».

Вадгва продовжував свої публічні перепалки з Тілем наступні кілька місяців. Він навіть влаштував «двобій» із стипендіатом Тіля Дейлом Стівенсом на технологічному конкурсі South, організованому Southwest Conference & Festivals у Остіні, штат Техас. Там Стівенс відстоював переваги своєї програми UnCollege — системи самоосвіти, що перетворилася на книжку «Хакадемічний табір». У межах цієї програми Стівенс організував тижневий табір, де учасники дізнавалися і перевіряли на практиці, чому їм варто займатися самоосвітою, а не вступати до університетів.

Станом на літо 2012 року рух Стівенса UnCollege набув майже такої самої популярності, як і стипендіальна програма Тіля. У серпні 20-річний студент-недоук сидів на чолі двох довгих столів у садовому патіо п’ятикімнатного таунхаусу в районі Гай-Ешбері в Сан-Франциско. Він орендував цей будинок на Airbnb для свого «Хакадемічного табору», на якому зібрав амбітних підприємців для проведення тижневих семінарів і ворк­шопів про те, як покинути навчання в університеті. На вигляд вони були як молоді студенти, одягнені у джинси, шорти і футболки, тягали ноутбуки і були слухняними учнями, але прибули сюди перевірити, як це воно — не ходити до коледжу. Стівенс ходив від групки до групки, з ентузіазмом вожатого запитуючи, чи якось просунулися вони на своєму шляху до самоосвіти. Він влаштовував дискусійні панелі та відвідини компаній і запрошував лекторів надихати своїх слухачів.

До появи нового спікера було п’ять хвилин, тож вони почали спорожняти коробки з вегетаріанськими чіпсами і крекерами з кіноа та робити останні ковтки чаю комбуча. Стівенс в обтислих блідо-сірих джинсах і вільній жовтій футболці з матроським комірцем, повів групу тих, кому ледь за двадцять, униз сходами на нижчий поверх будинку, де навколо саморобного столу для нарад розкидано наплічники. Сліди минулої ночі було видно крізь двері в кінці кімнати, де біля стіни валялися надувні матраци та зім’яті простирадла.

Першим спікером пополудні був програміст і колишній працівник Facebook Тодд Перрі в уніформі Кремнієвої долини — окулярах у чорній роговій оправі, джинсах і сірій футболці. Він не надто відрізнявся від своєї аудиторії, вбраної так само, тільки у дещо більш хіпові версії, з різними зачісками і пірсинґом: чоловіки — у рваних джинсових шортах, жінки — у безрукавках із глибоким вирізом.

Блакитні портьєри, що затуляли огляд патіо, мали такий вигляд, немовби їх приклеїли до вікон клеєм Елмера, і вони ось-ось упадуть. Проте Перрі не використовував проектор, тож не переймався світлом. Він говорив групі, що слід забути про навчання в коледжі і натомість вчитися програмувати. Перрі опинився у Facebook, тому що зустрів Марка Цукерберга в Академії Філліпса в Ексетері, штат Нью-Гемпшир, — школі-інтернаті, де він був асистентом викладача Цукерберга. У слухачів, що попивали блакитні енергетичні напої і газовану воду з вмістом кофеїну і щось клацали на своїх ноутбуках, перехопило подих.

Перрі, який покинув компанію за два роки перед її виходом на IPO, почав з запитання: що вони думають про значущість відомої соцмережі. «Facebook замінив візитну картку, — сказав молодий чоловік на ім’я Саймон. — Усе, що вам потрібно, — це ім’я». Наступною була Селін, яка сказала: «Ми користуємося Facebook здебільшого для балачок, — Перрі всміхнувся. — Ми постимо відповіді в групах». Перрі був особливо зацікавлений у людині, яка скаже, що Facebook — це вже минуле. Беручи до уваги, що він звільнився, не встигши отримати свій дохід мільйон доларів, Перрі здавався дещо засмученим. З’ясувалося, що звільнився він, щоб стати ресторанною співачкою на ім’я Сьюзі. Хай видавався гетеросексуалом, він, відповідно до сучасної моди на асперґерський шик, вечорами переодягався у своє альтер-еґо в білій перуці.

Далі Перрі описував свій шлях до Кремнієвої долини. Його зацікавлення Nintendo, а згодом і Final Fantasy — відеогрою за мотивами наукової фантастики, на якій, здається, виростали всі нормальні інженери — було звичною стежкою до програмування. Він передав по колу свої ранні щоденники, щоб показати, як він вчився програмувати. Він задокументував, як уперше займався самоосвітою, вирахувавши, як створено відеогру Super Mario Bros. Дійшовши до роботи у Facebook, Перрі зосередився на своєму захваті Марком Цукербергом і на рисах, що допомогли стати йому таким, яким він є сьогодні. «Марк вивчав у середній школі “Lean Startup”[13], — пояснив він, маючи на увазі програму підприємця Еріка Ріса з побудови стартапу без великих затрат і постійних кружлянь навколо своєї ідеї, аж доки не втілиш її як слід. Він пояснив, що всі факти про засновника і президента Facebook — від бар-міцви в декораціях «Зоряних воєн» до його участі у фехтувальній команді і у змаганнях математичного клубу — демонструють ітеративний спосіб його розумової діяльності. Потім Перрі розповів, як його улюблений вчитель математики в Ексетері колись заборонив учням користуватися калькуляторами і кожного, хто ним користувався, примушував відтискатися від підлоги. Цукерберг вирішив написати програми для виконання домашнього завдання, а відтискався просто так. «Він усе одно вступив до Гарварду», — сказав Перрі, сміючись.

Інженерам, які відмовчуються у великих групах, доки їм не ставлять специфічні, пов’язані з їхньою професійною компетенцією, запитання, здатність програмувати дає впевненість, що вони просунутіші за решту людей. Вони мають самовпевненість, якої не очікуєш від комп’ютерних фріків. Якщо ти не здатен програмувати, то не володієш їхньою мовою. У цьому сенсі фільм «Соціальна мережа», на думку Перрі, є точним портретом дійсності, особливо в частині змагання комп’ютерного фріка з братчиками. У 2005 році, коли близнюки-веслувальники та красунчики Кемерон і Тайлер Уїнклвосси намагалися вирватися вперед у технологічно вигадливому змаганні навколо Facebook, вони написали програму для зведення докупи всіх електронних адрес, приєднаних до Facebook. Цукерберг сприйняв цю програму як напад і провів цілу ніч, пишучи JavaScript-обфускатор, щоб зламати код Уїнклеві (так персонаж Марк Цукерберґ жартома називає близнюків, ніби це множина їхнього прізвища латиною). Він запустив його о третій ранку, а потім пішов до Jack in the Box за гамбургерами. Цю рису Цукерберга у фільмі, номінованому на премію Оскар, на думку Перрі, не врахували, бо в ньому Цукерберг цілком поглинутий своєю справою. «У фільмі не врахували особливість, яка зробила його успішним, — його здатність віднаходити гумор у програмуванні».

Як лідер Цукерберг не був упевнений у роботі Facebook до 2006 року, коли відмовився продати його за мільярд доларів, пояснював Перрі. «Він не був мотиваційним лідером, а слугував зразком для наслідування. Тоді 2006 року Viacom запропонував йому можливість будь-яких авіарейсів, і він взяв участь у всіх можливих зустрічах, засмутив усіх співрозмовників і паралельно запустив ньюзфід — стрічку фейсбука» — безперервний потік оновлень, що його спочатку користувачі вважали суперечливим. Однак всередині Facebook це створило прецедент. «Відтоді він став лідером Facebook», — сказав Перрі.

Коли настав час запитань і відповідей, слухачі, ретельно перевіряючи, чим для них може обернутися «хакання» їхньої освіти, хотіли дізнатися, що їм зробити, щоби стати як Цукерберг, якщо вони не почали програмувати у десятирічному віці. Перрі сказав, що це ніколи не пізно і що нині, з розвитком цифрових медій, «навіть гуманітаріям слід навчитися програмуванню. Програмування робить тебе крутішим і віддаляє старість та закостенілість. Нині більше схоже на літературну творчість».

Після виступу Перрі група пішла на п’ятихвилинну перерву перед другою сесією. Слухачі перевіряли пошту, а потім побігли на другий поверх зробити кави і сходити до вкритої мармуром вбиральні на нижньому поверсі, обладнаної величезною ванною-джакузі.

Наступним пунктом плану були відвідини IGN Entertainment Games — компанії з виробництва ігор, яка організувала їм вечірку з піцою у своєму офісі в районі СоМа, або ж Саут-оф-Маркет, у Сан-Франциско. Група розділилася по чотирьох різних машинах. Дехто застрибнув у світло-блакитний пріус, який підібрав їх за алюмінієвою загорожею парковки City CarShare.

Попри кілька неправильних поворотів, вони доїхали до Бреннан-стрит і потрапили до IGN. Ліфти доправили їх до манекенів «Чужого проти Хижака» в натуральну величину й інших персонажів відеоігор. Після того, як група «Хакадемічного табору» вичекала у лаунж-зоні, заповненій іграми-атракціонами та торговельними автоматами, що продавали здорову їжу (печену, а не смажену) лише за 25 центів, відбулася зустріч із командою Code Foo. Переважно азійського походження стажисти пояснили суть свого вахтового шеститижневого навчального курсу з програмування для компанії. А тим часом слухачі, включно зі студентами таких престижних вишів, як Берклі та Єль, роззиралися на відеоігри на стіні і прикіпали поглядами до вхідних дверей в очікуванні доставки піци. У Code Foo брали навіть тих, хто припинив навчання у вишах, а також усіх, хто міг вразити IGN своїми інженерними талантами. В оголошенні про набір працівників було написано таке: «У тебе низькоплачувана робота і ти не можеш нашкребти грошенят на Portal 2? Винеси нам мозок — і ми візьмемо тебе на роботу». Прийняті на роботу мали пройти шеститижневі курси програмування, а в наступні шість місяців засвоїти кваліфікаційні вимоги, потрібні для роботи на повний робочий день. Якщо вони продемонструють готовність до виконання цього завдання, IGN візьме їх на роботу.

Перш ніж дві сторони — персонал IGN і слухачі табору — наче на шкільній дискотеці ввійшли в близький контакт, прибіг менеджер і побачив, як вони викотили діжки з пивом, хоча більшість слухачів не досягли 21-річного віку. Вони швидко забрали їх.

5. Суто м’ясний ланч

Неповнолітні гості — хронічна проблема «щасливих годин» Кремнієвої долини. Щоб знайти наймолодші і ще незаангажовані таланти, компанії часто-густо шукають працівників, вихоплюючи їх ще задовго до випуску зі школи. Чимало рекрутерів не хочуть чекати, доки студенти вступлять до вишу, вже не кажучи про його закінчення. Мобільна операційна система Android платить студентам за те, що ті роздають піжами Android своїм друзям. Фірми з набору айтішників розсилають листи талановитим інженерам, спонукаючи їх покинути навчання заради роботи у стартапах, точнісінько так само як Національна футбольна ліга вербує нових футболістів. Від безкоштовних харчів до корпоративних футболок і шестизначних початкових зарплат: молоді кадри кидали навчання не тільки заради печеньок у короткостроковій перспективі, а й акцій молодих і перспективних компаній, куди влаштовувалися. Нині компанії Кремнієвої долини, на відміну від інвестиційних банків із Уолл-стрит, які беруть своїх літніх стажистів до стейк-хаусів і стрип-клубів — справжнього раю для колишніх однокашників — запрошують випускників факультетів комп’ютерних наук до гарних ресторанів і записують їх на розіграші айпедів у лотерею.

Кількома останніми роками технологічні компанії збільшили свої бюджети, пов’язані з наймом утікачів з вишів, наприклад, 3D Robotics колишнього редактора Wired Кріса Андерсона. Відколи технологічні стартапи з малих бізнес-проектів перетворилися на корпорації — деякі за розміром майже такі самі, як інвестиційні банки з Уолл-стрит — вони мусять швидко наймати інженерів. Кремнієва долина завжди надавала перевагу молодим, адже вони більш схильні крокувати в ногу з новинками комп’ютерних програм, однак тепер технологічні гіганти, змушені наймати чимало людей для зростаючих компаній, шукають самоуків. З’ясувалося, що багато керівників цих компаній схильні надавати перевагу самоукам, ніж вихованцям професорів вишів Ліги плюща. Перша проблема полягає в тому, що технології розиваються швидше, ніж ними встигають оволодіти викладачі.

Pinterest був всього лише однією з компаній, які намагалися знайти таланти перш, ніж ті стануть невільниками інституцій. Завжди, коли технічний керівник Quixey Лірон Шапіра хотів переконати своїх літніх стажистів не повертатися восени до своїх вишів, він запрошував їх на акцію «All-Meat Lunch fo College Avoiders»[14] (абревіатура AMCA), яку регулярно влаштовував. У ресторані Espetus Churrascaria у Сан-Матео Шапіра пригощав м’ясом у необмежених кількостях усіх кандидатів на роботу університетського віку, які вирішили робити щось одне з переліченого: не вступати до університету, залишити його, або відкласти вступ на один рік. Спочатку він запостив це завдання у своєму блозі в червні 2012 року із запитанням: «Вступати до вишу чи їсти м’ясо в необмежених кількостях?».

«Подумайте про когось зі своїх знайомих, які щойно закінчили навчання у коледжі, — запитував він у своєму записі. — Є шанси, що вони й досі безнадійно полюють на посаду “без досвіду роботи”. А вам відомо, що може значно полегшити їхні пошуки роботи й отримати посаду, значно кращу за роботу “без досвіду”? І все це за чотири роки життя, витраченого на здобуття робочих навичок». Шапіра уточнив, що не вважає виші безглуздям — просто це кепський спосіб марнування чотирьох років вашого життя. «Espetus Churrascaria — престижний ресторан бразильської кухні з чудовою їжею, атмосферою та сервісом. Там пропонують шведський стіл з сімома видами стейків, — сказав він. — Тож запитайте себе, чого ви хочете: вступити до вишу чи їсти м’ясо в необмеженій кількості?».

Відтоді Шапіра влаштував близько півдесятка ланчів в Espetus Churrascaria або Jerusalem Grill. Сам Шапіра покинув Університет Берклі після стажування у Slide — компанії, що розробляла додатки для Facebook і яку придбав Google. Зрештою, він закінчив університет, однак «я зробив це лише заради соціального статусу, — зізнався він. — Я не зробив нічого героїчного, і я багато в чому лицемір. Тоді в мене не було вибору». Він говорив стажистам Quixey, що радить їм не вступати до університету лише тому, що вони надзвичайно обдаровані, — «три чи чотири стандартні відхилення від середнього значення дзвоноподібної кривої». В інших випадках вступ до коледжу для середньостатистичної людини був раціональним рішенням.

Він сказав, що ланчі «не надто змінюють погляди, але допомагають людям усвідомити, що коледж не має бути вибором за замовчуванням». Шапіра як наставник стипендіатів Тіля намагався уникнути «упередження статус-кво» — ідеї, ніби людська свідомість вважає статус-кво найкращою опцією. «Якщо ви унікальні, то не покладайтеся на те, що навчання в коледжі визначить ваші життєві виклики». Проблема в тому, що, коли вам сімнадцять, ви вважаєте себе дитиною, яка має пройти крізь систему. «А якщо вважати себе дорослим і просто жити своїм життям?» Шапіра казав молодим людям натомість йти шляхом, яким, на їхню думку, вони мають іти, визначити високу посаду, в якій вони зацікавлені, і почати засвоювати навички, що до неї приведуть.

Пошуки посади для молодого фахівця — дивна ідея. Замість цього він спонукав молодих людей спочатку подумати про свою найголовнішу мету. Сходження корпоративними сходами було актуальним десять років тому. «Пошуки посади для молодого фахівця означає, що ви не спланували свого життя», — заявляв Шапіра. Проте є момент, приблизно років у вісімнадцять, коли потенційні працівники мають три роки для маневру, щоб навчитися всього, що вони хочуть робити. «Якщо ви дієте в такий спосіб у вісімнадцять, то проведете час із користю, а в коледжі натомість ваше життя минатиме інакше: буде марнуванням часу, аж поки вам не виповниться 22 роки, — сказав він. — Університет не дасть нічого, що може допомогти вам у житті, крім папірця, що перетворить пошуки роботи вами на щось трохи менш безнадійне».

Шапіра вважав, що відеокурси на YouTube або освітній онлайн-платформі Khan Academy настільки ж корисні, як і навчання у коледжі — і, можливо, ефективніші. «Існує простий спосіб — сісти за комп’ютер і вчитися набагато ефективніше, ніж у будь-якій університетській аудиторії, — сказав він. — Думаю, ми свідки початку революції».

Стипендіати Тіля вже почали думати в цьому руслі, але в багатьох із них шлях від структурованої освітньої системи до самоосвіти у Кремнієвій долині викликав страх. Деякі з них приєдналися до місцевих бізнес-інкубаторів, які в типовому для Кремнієвої долини прискореному темпі стали відповідником східноамериканської Ліги плюща. У Кремнієвій долині освіта ґрунтується на вашій близькості до бізнес-інкубатора або одного з місцевих кумирів. Хто вас вчитиме? З якою корпорацією ви працюватимете? З якими колами ви зможете пов’язати свою освіту? Тут повага пов’язана з відомими вам розширеними мережами.

У бізнес-інкубаторах замість вивчення старих принципів програмування зі старими професорами учасники можуть зустріти молодих айтішників зі схожими поглядами на новітні технології комп’ютерного програмування. З перетворенням бізнес-інкубаторів, як-от Y Combinator, Techstars і 500 Startups, на відповідніші сигнальні механізми для технологічної індустрії, ніж отриманий в університеті Ліги плюща ступінь, чимало підлітків вважають, що вступ до інкубатора з більшою імовірністю дасть студентам останнього курсу потрібні для отримання роботи навички у дедалі більш залежній від технологій економіці, ніж низка гуманітарних предметів у гуманітарному коледжі. Крім того, інкубатори стають щодалі перебірливішими і забезпечують відчутні результати, про що свідчать мільярди доларів, зароблені засновниками Dropbox і Airbnb. Попри те, що диплом коледжа зазвичай був для студентів гарантією, на яку можна буде спертися у складні часи, випускники з’ясовували, що надійнішою страховкою є вміння програмувати. Під час другого буму Кремнієвої долини у 2010–2015 роках роботодавці не могли знайти достатньо кандидатів для заповнення своїх вакансій, а випускники дедалі частіше не могли знайти роботу, тож єдиними людьми, спроможними заповнити лакуну, були ті, хто мав навички у комп’ютерній царині. Інкубатор став найефективнішим способом об’єднання таких людей.

Усі ці інкубатори були коротшими за стипендіальну програму Тіля і трохи більш структурованими. Спільні трапези і події стали обов’язковими, а лідери мали години прийому, на які студенти могли записатися онлайн. Це був привабливіший формат для стипендіатів, як-от Бернем і Джонатан Марбак, які подали онлайн-заявку до Y Combinator. Заснований 2005 року ангелом-інвестором Полом Ґремом, YC, як його називали в Долині, приймав меншу кількість аплікантів, аніж Гарвард, Єль або Принстон. Хоч у нього не було центрального офісу й управляли ним у Маунтін-В’ю, ті, хто записався на тримісячну програму, мали доступ до повноцінної мережі підприємців, інвесторів і ймовірних співзасновників Кремнієвої долини та постійний потік авторитетних лекторів. Наприкінці кожної секції був «Демо-день», коли учасники презентували ідеї своїх компаній інвесторам.

Станом на 2012 рік Y Combinator привів у бізнес понад мільярд доларів, посприявши появі таких компаній, як Dropbox, Airbnb і Loopt, остання — сервіс для мобільних телефонів, який нині не працює, щодо обміну інформацією про розташування. Y Combinator щороку має два класи, або цикли, під час яких компанії приїздять у Затоку для наставництва і пошуків програмних партнерів. Обидва тримісячні цикли так чи так були пов’язані зі створенням нових компаній. І хай не існувало стаціонарного штабу YC, учасники зустрічалися одне з одним і ймовірними наставниками на щотижневих заходах, куди приходили читати лекції різні ідоли Кремнієвої долини. Ідеї для щотижневих обідів формували за «Високим столом». Це традиція Оксфордського університету, де студенти раз на тиждень зустрічалися зі своїми професорами за вечерею, але тут, безумовно, панувала атмосфера Кремнієвої долини. Їжу розкладали на білих столиках на коліщатках, а не на довгих столах зі свічками для двадцятьох осіб. Замість чорних краваток стартапери-початківці ходили у футболках і носили ноутбуки, щоби демонструвати свої здобутки у програмуванні за останній тиждень.

Джонатан Марбак пройшов через Y Combinator одразу після закінчення останнього семестру в Уейк-Форесті, який і був причиною розколу команди. Він подав заявку до YC з коледжу. Першого січня 2012 року, після зарахування, він переїхав до Кремнієвої долини. Там він присвячував свій час спробам визначитися з новою ідеєю, спроможною вирішити якусь із найбільших проблем світу. «Найбільша проблема, про яку ми думали, полягала в перевантаженні електронної пошти, — згадував він. — Ми просувалися в напрямку розробки способу автоматичного фільтрування мейлів, які відволікають і прочитання яких варто відкласти на інший час, залишаючи у скринці для вхідних повідомлень лише важливі ідеї». Радники програми працювали з ним і його партнерами над розробкою цієї ідеї, але, зрештою, більшість людей, схоже, не хотіли переходити з Gmail, тож проект мав небагато користувачів.

Із завершеням YC його нові партнери втратили цікавість і зосередилися на інших компаніях, а команда розпалася. Марбак повернувся до Нью-Йорка, поближче до своєї родини. «У Кремнієвій долині в мене ні з ким не було тісних контактів, — скаржився він. — Було важко все координувати». Перебування на відстані від інших стипендіатів без машини ускладнювало контактування. Однак YC стала найліпшим етапом стипендії Марбака. Він сказав, що партнери самі були засновниками компанії, а ще вважав Ґрема доступнішим за Тіля. «Я міг зустрітися з ним, коли хотів. Варто було лише заповнити форму, — розповідав він. — Він навіть ні сіло ні впало написав мені листа зі словами: “Привіт, Джоне, як ся маєш?”»

«Я не знаю, чи він насправді переймався, але така підтримка багато важить».

Після вечері, перед сесією у форматі «запитання-відповідь», кожен із запрошених розповідав про створений ним/нею стартап і про його історію. Решту тижня дев’ятеро запрошених на роботу в YC радників з числа підприємців та інвесторів упродовж «офісних годин» надавали стартапам консультації — Пол Букхайт, Аарон Іба, Керолін Леві, Джессіка Лівінґстон, Кірсті Нату, Джефф Ролстон, Гардж Таґґар, Ґері Тан і засновник Пол Ґрем.

Ґрем народився 1964 року, а прославився тим, що створив Viaweb, яка згодом стала Yahoo Store. Відтоді він працював програмістом і венчурним капіталістом, доки не заснував YC. Іншими партнерами, які також володіють часткою в компаніях YC, є підприємці Сем Олтмен, нині очільник організації, Джастин Кан і Емметт Шір. Штатні юристи надавали безоплатну підтримку засновникам YC.

Компанії мають систему підтримки для вирішення проблем, розробки ідей і допомоги тим, хто завис і не знає, за що хапатися. Радники говорили учасникам YC, що їм слід замислитися про те, що потрібно користувачам, а потім просили їх назвати свої сильні сторони. Зазвичай наприкінці програми 15% слухачів аж так видозмінюють свою оригінальну ідею, що виходить цілком відмінний від оригінального план. Після формулювання ідей радники інструктують засновників, з чого починати і як втілити це швидко, а також як якнайшвидше залучити користувачів, а відтак з’ясувати, чи має їхнє творіння перспективу.

Ґрем вважає, що до відсіву кепських ідей Y Combinator надається якнайкраще. На своєму сайті він писав, як визначення поганих ідей сприяє добрим результатам: «Парадоксальним чином ці невдачі є причиною швидкого старту. Усі вони репрезентують проблеми, які тобі, зрештою, доведеться вирішувати, і єдиний спосіб їх виявити — запуск проекту. На практиці це могли бути і вузькі місця у технології, і потенційні клопоти із правосуддям, та найпоширеніша проблема полягає в тому, що користувачам не надто до вподоби продукт».

Коли стартапи готові, в офісні години засновники приходять до радників по допомогу: як запустити продукт і продемонструвати його користувачам, медіа та інвесторам, що зазвичай починається зі створення вебсайту. Після цього кроку вони працюють над пітчингом, сидячи разом із партнерами YC перед білими дошками та розмірковуючи над змістом повідомлення і над тим, через який інформаційний канал його запропонувати. Потім настає час для фандрейзинґу. Партнери YC радять, скільки й де грошей їм слід шукати, і якими мають бути їхні фінансові цілі. Більше грошей — не завжди краще. «Коли намагаєшся дертися надто крутою горою, то просто зупиняєшся, — сказав Ґрем. — Так само, якщо намагатимешся на ранній стадії зібрати більше коштів, ніж потрібно, ти не просто витратиш багато часу, а й з’ясуєш, що тобі нема чого показати, й навіть зіпсуєш свої шанси зібрати меншу суму, бо твої початкові наміри сходять нанівець, адже ти почнеш видаватися збитим льотчиком».

Наприкінці цього циклу компанії готуються до «Демо-дня»: влаштовують презентації, знімають їх і проводять репетиції перед радниками та партнерами. Всередині цього циклу партнери із Sequoia — однієї з провідних венчурних фірм у галузі — приходять поспілкуватися з командою кожної компанії. Як консультанти, представники Sequoia на ранній стадії оцінюють стартапи, а стартапи отримують відгук на ранній стадії.

Разом із вечерями проводили вечірку для засновників на початку і наприкінці тримісячного циклу, а також регулярні «щасливі години» у барах Пало-Альто та Маунтін-В’ю. Засновники також організовували свої неофіційні зустрічі, а це титанічна робота для інженерів, для яких ліпше програмувати, ніж спілкуватися за пивом. Часто-густо «потоки» YC у майбутньому стануть тісно пов’язаними тусовками. Через своїх засновників і випускників самі лише зв’язки YC були достатньою причиною залишатися на території Затоки Сан-Франциско. Вони також забезпечували доступ до репортерів, які, своєю чергою, допомагали компаніям підвищувати впізнаваність, що зрештою приносило гроші.

Перший «Демо-день» 2005 року зацікавив 15 інвесторів. Перемотуючи вперед: восени 2012 року побачити, які ідеї компаній народжуються в межах цієї програми, виявили бажання чотириста інвесторів. А 2015 року їх було вже понад п’ятсот. Потім налагоджуються контакти й організовуються подальші зустрічі. Попри завершення програми, YC зберігає зв’язок із новими стартапами в період ведення перемовин, а іноді сама провадить перемовини з інвесторами. Y Combinator стала власною сигнальною системою.

Інші стартапи, які пройшли через цю програму, давали змогу своїм засновникам вийти з бізнесу із солідним дев’ятизначним чеком, як-от Cloudkick, Heroku і, мабуть, найвизначніший приклад, Reddit, що його співзасновник Алексіс Оганян консультував компанії, які переїздили назад на Східне узбережжя.

Як і Тіль, Ґрем заохочував засновників запускати стартапи на Західному узбережжі, а не на Східному. «Територія Затоки Сан-Франциско для стартапів те саме, що й Лос-Анджелес для кіноіндустрії, — продовжував він. — Чимала кількість людей, яких ви зустрічаєте за збігом обставин, має певний зв’язок із нею». І хоча він не виступав проти навчання у вишах так само, як Тіль, Ґрем сказав: «Y Combinator триває лише три місяці — менше, ніж будь-який університет — і потім стартапи можуть іти, куди їм хочеться».

Однак попри популярність YC, історія про граничний коефіцієнт успіху інкубаторів, яку Ґрем оприлюднив у своєму блозі восени 2012 року, здивувала й інвесторів, і підприємців. Він визнав, що весь дохід компаній YC створюють лише кілька великих переможців. А також написав, що «найкращі ідеї спочатку здаються поганими ідеями». З’ясувалося, що хоча сумарна вартість компаній, які він фінансував за допомогою Y Combinator, становила 10 мільярдів доларів, три чверті цієї суми припало лише на дві компанії — Dropbox і Airbnb. За великим рахунком лише одна компанія на «потік» матиме реальний вплив на доходи YC. А отже, шанс на успіх кожного учасника, на його думку, несуттєвий майже так само, як і його/її шанс зірвати куш. І цей шанс мінімальний. «Імовірність того, що якась група досягне справді великого успіху, мікроскопічно мала, та ймовірність того, що ці дев’ятнадцятирічні юнаки [досягнуть виняткового успіху], може бути вищою, ніж у випадку з іншою, більш убезпеченою групою, — написав Ґрем у своєму блозі. — Під час свого першого виступу на YC Пітер Тіль накреслив діаграму Венна, що досконало ілюструє цю ситуацію. Він намалював два переплетені кола, одне з назвою «Схоже, що це кепська ідея», а друге з назвою «Чудова ідея».

Наприклад, інвестори переважно скептично сприйняли Airbnb на самому початку. Ґрем нікого не міг переконати їх фінансувати. З усієї його мережі венчурного капіталу лише Ґреґ МакАду, венчурний капіталіст із Sequoia, який працював у сфері туристичної нерухомості, дав Airbnb шанс. Станом на осінь 2012 року компанію оцінювали в 2,5 мільярда доларів. А через три роки її вартість зросла приблизно до 25 мільярдів доларів. Перетин [кепської та чудової ідеї] — «яблучко», в яке має поцілити стартап, — написав Ґрем. Хоча пошук цього перетину — проблема, що майже нівелює сама себе. «Переважна більшість ідей, що здаються кепськими, насправді є кепськими, — вів далі він. — Зробивши ставку на великого переможця, через два роки ти не впізнаєш його».

Один критерій, який Y Combinator може дослідити — це сума, що її кожен стартап здатен зібрати після Демо-дня. Однак це найоманливіша цифра з усіх. «Не існує кореляції між процентом стартапів, що збирають гроші, і вагомим у фінансовому плані критерієм, чи є в цьому потоці стартапів великий переможець чи немає, — сказав він, додавши: — Окрім зворотної». Однак навіть якщо більшість компаній приречені на провал, отриманий підприємцями досвід у процесі роботи з ідеями, за які вони вболівають, значною мірою є реальнішим досвідом, ніж той, що вони отримують в інституціях Східного узбережжя, і більшою цікавістю, ніж та, яку вони мали б на традиційному кар’єрному шляху. Особливе значення для багатьох з них має факт, що завжди існує запасний план: вони можуть повернутися до того, що роблять усі інші — тобто до навчання — але вже з досвідом заснування компанії. У світі, де поразка є чеснотою, не має значення, якщо підприємство закриється через три тижні і не заробить ані цента. Принаймні вони спробували і старалися.

Techstars — інкубатор, однойменний з реаліті-шоу TechStars на Bloomberg TV, стартував 2006 року в малопривабливому місті Денвер під орудою підприємця на ім’я Дейвид Коен. Темп його розвитку був швидшим, ніж у YC, відкритішим і ближчим до реаліті-шоу про технологічні стартапи. Професійний ангел-інвестор, Коен уже заснував три власні компанії в Колорадо, включно з медичною компанією Pinpoint Technologies і музичним сервісом earFeeder.com, доки не усвідомив, що його справа — інвестування. Тож він вирішив створити для цього мережу.

«Мені подобалися ангельські інвестиції, проте думаю, що спосіб, у який ангельські інвестиції працюють — відстій», — пояснював він. Коен хотів побачити, як нові компанії працюватимуть як частини мережі впродовж трьох місяців, приблизно, як Y Combinator, а потім вирішити, чи залишати їх у своєму портфоліо. Першим кроком Коена був збір групи наставників, і він, зрештою, побудував мережу із сімдесяти венчурних капіталістів, президентів і підприємців, які взяли б під свою опіку нові компанії, що їх вони сподівалися випробувати.

Перша програма з десятьма компаніями стартувала 2007 року. Дві з них придбали великі компанії того ж року, а ще три — до 2012 року. Через два роки Techstar запустили в Бостоні, а наступного року — в Сієтлі. У 2011 році Techstars NYC запрацював у Нью-Йорку за кошти Дейвида Тіша, 30-річного нащадка багатія Деніела Тіша. У той час вибір сина мільярдера, який не був підприємцем, на роль керівника проекту, що об’єднував різномастих тех-засновників, був суперечливим. Разом із Нью-Йоркською філією група запустила Global Accelerator Network для програм у 22 різних країнах разом із ініційованим президентом Обамою альянсом Startup America Partnership.

Потім вони запустили реаліті-шоу TechStars — першу спробу пов’язаного зі стартапами телепроекту ще до Silicon Valley Браво. Цей серіал на Bloomberg TV зосередився на потоці компаній 2011 року з нью-йоркською пропискою. Приправлені специфічним стартапівським жаргоном з «білими дошками» і «півотом», серії мали на меті зазирнути в життя підприємців. Джейсон Батіст, засновник Onswipe, порівнює життя стартапу з війною: «У фізичному сенсі це не схоже на війну, проте ментально — це саме воно», — сказав він. Хай інші наставники і засновники у програмі вважали Батіста зверхнім, проте не могли не захоплюватися ростом його компанії. І, як виявилося, мали рацію. Захищаючи свою позицію щодо останньої серії, він сказав: «Ви маєте бути впевненими — поруч люди, життя яких від цього залежить».

Упродовж перших серій Techstar засновники зібрали 25 мільйонів доларів. Хоч іншим вдавалося краще за решту, всі вони надали перевагу новонабутій кар’єрі перед тим, що робили досі — або ж принаймні так казали на цьому шоу. Наприклад, Мелані Мур, засновниця ToVieFor — онлайн-крамниці сумок, де споживачі могли вибирати ціну, яку готові заплатити, — колись працювала в інвестиційно-банківській сфері. Вечір за вечором вона з командою засиджувалася в офісі аж до глибокої ночі. Мур пам’ятає, як подивилася тоді на свого боса, чоловіка ледь за сорок: «І я подумала: “Якщо я й надалі старатимуся, то через десять років засиджуватися до другої ночі в конференц-залі просто стане нормою”». Хоча ToVieFor нині вже не функціонує, запуск фешн-бізнесу був набагато приємнішим і цікавішим.

І звісно, перевагою для засновників стала можливість потусити й собі з такими наставниками, як президент і засновник Foursquare Денніс Кроулі, керівник Tumblr Дейвид Карп, співзасновник HubSpot Дармеш Шах і Фред Уїлсон із Union Square Ventures. Нині Techstars має програми в Сієтлі, Бостоні, Нью-Йорку, Сан-Антоніо і Боулдері, штат Колорадо. У кожному місті є від сорока до сотні наставників для 10-15 компаній, які щороку беруть участь у цій програмі.

Як і решта інкубаторів, Techstars може похвалитися нижчим відсотком зарахування учасників, ніж Гарвард — лише 1%. «У нас квота відбору нижча, ніж у Лізі плюща, тож ви маєте бути найкращими серед найкращих, щоб отримати інвестиції від Techstars», — повідомляв їхній вебсайт. Також на сайті стверджувалося, що їхня тримісячна програма серйозніша за чотирирічну програму в коледжі. Разом із роботою в офісному просторі Techstar обрані компанії мусили робити презентації перед інвесторами своєї мережі. Вони отримували 18 тисяч доларів початкового капіталу в обмін на 6% акцій створеної ними компанії. Techstars рахували ці початкові 18 тисяч як 118 тисяч доларів, позаяк це також передбачало 100 тисяч доларів конвертованої короткострокової позики. Як і YC, Techstars організовувала вечері, куди відомі у світі технологій спікери приходили двічі або й тричі на тиждень. Засновники також відвідували місцеві компанії, зустрічаючись з СEO та підприємцями.

Упродовж першого місяця кожної програми засновники презентували свої ідеї наставникам і отримували відгук, а відтак дізнавалися, чи потрібно їм буде робити «півот», а чи цілком змінювати напрям. Наступного місяця вони розв’язували специфічні проблеми і способи поширення або розвитку певних продуктів. Третій місяць учасники присвячували роздумам про життя після програми: як шукати кошти і пітчити проект інвесторам, та зрештою запустити свою компанію. Кульмінацією цієї програми був знов-таки Демо-день, куди зовнішні інвестори та підприємці могли прийти на презентації готових компаній.

У деяких із цих компаній справи йшли добре. Доходи хмарної поштової платформи SendGrid 2015 року сягнули 60 мільйонів доларів, й вона очікувала зростання доходів до 100 мільйонів у 2017 році. Цифровий сайт коміксів Graphic.ly станом на 2014 рік підняв сім мільйонів доларів. AOL, Jive Software і WordPress також придбали компанії в перший рік. Вони сказали, що їхні стартапи в середньому залучали понад один мільярд доларів зовнішніх капіталів. Techstars також просила засновників-початківців заповнити онлайн-заявки. Вони могли пропонувати технологічні ідеї у сфері комп’ютерних програм, соціальних мереж та інтернет-технологій для кінцевого користувача, але не в біотехнологіях, ресторанах і «локальних компаніях, орієнтованих на сферу послуг» — сферах, де засновники та наставники Techstars не мають достатньої компетенції. Апліканти вже могли заробляти гроші й мобілізувати капітал або ж стартувати без підготовки. Проте «нічого не відбувається зарано», — вважали вони.

Потім з’явилася ініціатива 500 Startups, що більшою мірою функціонувала як венчурна компанія, але на рівні ангела-інвестора. Найменший з усіх відомих інкубаторів, він був дітищем підприємця й ангела-інвестора Дейва МакКлюра — колишнього технічного консультанта Microsoft та Intel, а згодом директора з маркетинґу в PayPal. Покинувши PayPal у 2004 році, МакКлюр почав інвестувати в такі стартапи інтернет-технологій для кінцевого користувача, як Mint (пізніше придбаний компанією Intuit), SlideShare, Twilio, FeeFighters, SendGrid, Credit Karma, Wildfire Interactive, Bit.ly, CrowdFlower, KissMetrics, TeachStreet, MyGengo, Mashery, Simply Hired та багато інших. Зрештою, він приєднався до Founders Fund Пітера Тіля, ініціював FF Angel — програму посівного інвестування у венчурній компанії, а п’ятьма роками потому став інвестиційним директором Facebook fbFund — спільного підприємства Founders Fund і Accel Partners. Цей фонд на ранніх стадіях фінансував стартапи, що розробляли додатки для Facebook.

Щонайменше десять компаній 500 Startups було придбано, а їхній другий фонд підняв 50 мільйонів доларів зовнішнього капіталу. МакКлюр також розпочав розширення на ньюйоркському ринку — у медіа, у сферах моди та розваг. Утім 500 Startups не мав такого самого успіху, як Y Combinator. МакКлюр це усвідомлював і часто про це писав. «Y Combinator більше схожий на Yankees, а 500 Startups — на Oakland A’s», — написав він у своєму блозі. На його думку, YC підтримував компанії з «клубу мільярдерів-стартаперів», як-от Dropbox та Airbnb, натомість найбільшим екзитом 500 Startups став MakerBot, який було продано Stratasys за 403 мільйони доларів у червні 2013 року. «YC — для хакерів, а 500 — для пройдисвітів, — МакКлюр процитував слова друга. — YC неперевершений в інженерній і програмістській культурі, а у 500 найліпші маркетинг, дизайн та практики сторітелінгу. Вони — задроти-шахісти, а ми — банда ґіків. YC запалює вогонь, а 500 його краде».

МакКлюр вважав, що оцінка посівного раунду для перспективних компаній в межах 3-7 мільйонів доларів є добрим темпом зростання і для засновників, і для інвесторів, а також має «більш обґрунтовану цінову політику». Однак він розхвалював YC як «гіганта, на чиїх плечах ми всі стоїмо — і 500, і всі решта також». «Вони всіх рвуть, вони як цар гори».

Разом з інкубаторами з’явилися новомодні університети, покликані прийти на зміну традиційним інституціям. Наприклад, новий Дрейперів університет героїв, заснований венчурним капіталістом Тимом Дрейпером. Хоча його масштаб і його репутація не дотягували до YC або й 500 Startups, Дрейпер, який свого часу став знаменитим через вагому інвестицію у Theranos, зробив ще один крок до заміни університету інкубатором, створивши прибутковий університет-інкубатор. Найбільше відомий інвестиціями у Skype i Hotmail на їхніх ранніх стадіях, Дрейпер тривалий час був апологетом викладання студентам бізнесу та підприємництва. Проте жодного разу він не зайшов так далеко, як 2011 року, коли вирішив придбати Benjamin Franklin Hotel у середмісті Сан-Матео за шість мільйонів доларів і перетворити його на університет підприємництва. Він планував організувати в імпровізованій закритій школі курси для студентів з десятитижневими навчальними програмами, заточеними під підприємницькі навички і на основі програми Стенфордського університету.

Готель мав стати випробувальним простором для пілотної програми Дрейпера, відкриття якої було заплановано на зиму 2013 року. «Інформація про пілотний проект поширилася з неймовірною швидкістю, і з усього світу почали надходити сотні заявок на участь у ньому, — казав він у своєму попередньому оголошенні. — У нас очевидна потреба в наборі кадрів до приймальної комісії задовго до нашого відкриття в січні». Хоча спільнота спочатку поставилася до пропозиції Дрейпера критично, скарги надходили радше через проблеми з паркуванням, ніж з альтернативною освітою. Дрейпер переконав сусідів, що не дозволятиме студентам приїздити на власних автомобілях.

Дрейперів університет відкрився в січні 2013 року, й у ньому навчався 41 студент. Вони мешкали на перших трьох поверхах. Заняття відбувалися в лаунжі на першому поверсі. Були надії з часом приймати 150 студентів. Гасло? «Світові потрібно більше героїв». На сайті закладу не було зазначено, хто його ректор. Натомість Дрейпер був «Майстром ризиків».

«Ми виховуємо “дайверджерів”, які хочуть бути кращими і стають кращими», — зазначено в описі мети закладу. Дарма, що слова «дайверджер» навіть не існувало — тут ніхто не переймався граматикою. «Шукати натхнення. Робити речі, які здаються неможливими. Бути безстрашним». Кожен студент мав створити власну компанію і побудувати мережу наставників і коучів, як в інкубаторі. Зрештою, як і в акселераторах, вони виступатимуть з пітчами перед інвесторами Кремнієвої долини, щоб отримати інвестиції. Програму навчання було «зосереджено на темі супергероїв» — у запрошенні на урочисте відкриття використали мотиви з мультиків про супергероїв — а студенти могли брати участь у різних видах активності, як-от «публічні виступи, холодні дзвінки, гідропоніка, йога, автогонки, стрільба, планування майбутнього, швидкочитання і бізнес-моделювання». І замість інвестування, як у типових інкубаторах, Дрейпер брав зі студентів плату від дев’яти до п’ятнадцяти тисяч доларів, залежно він тривалості сесії.

Це був лише перший крок до того, що вже відбулося на Східному узбережжі. Тамтешні університети — від Гарвардського до Північно-східного — почали створювати власні версії YC, нехай і за участі професорів Ліги плюща, і з відповідними курсами. З’ясувалося, що минулими роками там спостерігався сплеск стартап-активності, і тепер один із трьох бізнес-інкубаторів був розташований в університетському кампусі, тимчасом як у 2006 році — один із п’яти. Навіть Університет Дюка і Сиракузьский університет — відомі радше створенням зоряних спортивних команд, ніж стартапів — планують простори для інкубаторів. Завдяки і Тілю, і Ґрему з YC експеримент із розширення Кремнієвої долини розпочався. Відкритим залишається запитання, чи зможе університетська культура вижити.

6. Альфа-дівчатка й бета-хлопчики

Майже наприкінці року стипендіальної програми Тіля, навесні 2012 року, Лорі Демінґ дещо пощастило з мобілізацією коштів для її молодого Фонду довголіття. Вона не повернулася до школи, а відвідувала університетський кампус Стенфорда, де досліджувала лабораторних мишей, щоб з’ясувати способи подовжити їхнє життя. Лабораторія наштовхнула її на ідею знайти молоді таланти. Там вона шукала перспективних молодих науковців і компанії, що в них її венчурна фірма могла б інвестувати. Близькість до Стенфорда стала для неї полегшенням, дарма, що студенткою вона фактично не була.

Демінґ подобалося жити серед інших стипендіатів у Пало-Альто, проте вона ще не зовсім зрозуміла, у який спосіб пропонувати нові ідеї в лабораторії й зустрічатися з потенційними донорами, які б інвестували в її фонд, — і водночас купувати нові біотехнології для подовження людського життя. Тоді ж настав час непокоїтися про суспільне життя. А воно було карколомне. Лора вирішила стати фрукторіанкою.

У колах дослідників довголіття вона зустрічалася з науковцями, які повсякчас вносили зміни до свого харчування, перевіряючи, як при цьому почуватимуться. Лора натрапляла на людей, які практикували обмеження калорій, а також більш типові види дієт з обмеженням вуглеводнів або жирів. Деякі з її друзів-айтішників ставилися до своїх тіл як до машин, постійно додаючи чи усуваючи з раціону певні види їжі для тестування змін у продуктивності. Наша героїня намагалася споживати лише фрукти. Тому для підвищення енергійності вона відмовилася від м’яса, хліба й молочних продуктів на шість місяців етапу фандрейзинґу. Її витончене тіло стало ще субтильнішим, щоночі вона спала дедалі менше. Проте зросли зосередженість і чіткість мислення, і вона виявила, що здатна протягом дня зробити набагато більше. Демінґ також з’ясувала, що її нова дієта допомогла їй вписатися в дивний соціальний ландшафт — відмінний від того, що вона трохи бачила в Массачусетському технологічному інституті, де почала працювати в 14-річному віці. Там їй було комфортно з науковцями в окулярах і білих лабораторних халатах. Асистенти-дослідники вважали її трохи курйозом. Вона була крихітною дівчинкою-вундеркіндом, одержимою випробуванням довголіття мишей.

Проте в Кремнієвій долині кожен був своєрідною версією крихітного вундеркінда. І всі вони діяли так, немовби їхні тіла, як витончені машини, потребували спеціального режиму, що передбачало грамотний раціон, спортивний спосіб життя, або систему спарювання — все, щоб ліпше функціонувати й швидше кодувати. Фрукторіанство допомогло їй потрапити в місце, де недостатньо бути просто задротом у базовій версії. Треба було бути диваками в особливо складний спосіб, який водночас збільшував продуктивність.

Демінґ вписалася в це правило. Так само, як Нур Сіддікі — принаймні для Джона Бернема. Нур таємно подала аплікацію на стипендію Тіля 2012 року, через рік після Бернема. Вона не хотіла розповідати про це своїм батькам або ще комусь. Її мама й тато, народжені в Пакистані, переїхали до Сполучених Штатів заради ліпшої освіти й сподівалися, що діти матимуть таку саму можливість. Вони приїхали до Вашинґтона навчатися в Університеті Джорджа Вашинґтона. Батьки Нур хотіли, щоби вона не тільки пішла до коледжу, а й також вступила до магістратури. Нур намагалася порушити питання стипендії, коли прочитала про неї в інтернеті, однак батьки були проти й заборонили подавати заявку.

Її батько особливо був переконаний у тому, що підлітки мусять вчитися. Вони не знатимуть, що робити із сотнею тисяч доларів, а в цьому віці не можуть знати, що робити зі своїм життям. Але Сіддікі знала, чого хоче. Живучи в Пакистані, вона бачила, якою є бідність у цій частині світу, — а потім могла порівняти із життям на Заході. Вона хотіла знайти спосіб з’єднати бідних людей Сходу із заможними роботодавцями. Ця ідея припала до душі організаторам стипендіальної програми Тіля, які вивели Сіддікі до фіналу.

Вона була в такому захваті, що батьки їй дозволили. «Якщо вже вона отримала цю стипендію, це дасть їй змогу вступити, куди вона схоче», — сказав її батько. Однак він не був у захваті від нового способу життя своєї доньки, що виявився навіть вільнішим у соціальному плані, ніж він собі уявляв. Йому не подобалося, наскільки близько вона житиме й працюватиме з хлопцями. Нур розглядала варіант проживання в Glint разом із деякими стипендіатами Тіля, але батько не дозволив[15].

На час стипендіальної програми нею мали опікуватися стипендіати попереднього набору — ось так вона познайомилася з Бернемом. Він запропонував їй допомогти з програмою. Незабаром вони почали зустрічатися. Проте часу для соціалізації було небагато. Сіддікі мусила працювати над своєю ідеєю. Втілювала її переважно з дому, сидячи в кімнаті, яку називала «печерою». Вона обклеїла її вирізками з журналів і надихаючими цитатами Авраама Лінкольна, Пауло Коельйо, Джорджа Бернарда Шоу та Коко Шанель[16].

Стосунки з Бернемом допомогли їй облаштуватися попервах, але вона намагалася тримати їх у секреті, адже формально той був її наставником. Незабаром їй пощастило зійтися з кимсь зі стипендіатів. Мало хто тут зустрічався одне з одним. Навіть Демінґ впадала у відчай через нестачу гідних джентльменів, і це попри всю увагу, яку вона отримувала, а також нібито сприятливе співвідношення чоловіків і жінок — 10 до 1.

Незабаром Демінґ усвідомила, що бути жінкою у Кремнієвій долині й на Східному узбережжі — це різні статуси. Навіть розмови, які жінки провадили одна з одною і з чоловіками, відрізнялися з самого початку, як і одяг, який вони носили, й суспільні кола, в які вони прагнули потрапити. У Пало-Альто мало дівчат носили взуття на підборах, сукні чи спіднички. А на Юніверсіті-авеню дуже непросто знайти бодай одну крамничку зі спідньою білизною. Готовий одяг здебільшого призначався для туризму. Забудьте про шаль чи хустку. Коли заходить сонце, на плечі накидають фліс.

Вона виявила, що вийти в сукні в Маунтін-В’ю, Саннівейл або Пало-Альто було чимось на кшталт вечірнього вбрання опівдні: або ж це означить жінку як відвідувачку зі Східного узбережжя, або ж як гостю костюмованої вечірки. Джинси були уніформою обох статей. Чоловікам ліпше було носити улюблену модель кросівок Стіва Джобса, щоб показати, що в них є дещо спільне з великим магістром айтішників: його спадщина продовжувала жити в курсі акцій та інтерфейсі користувачів.

Жіночі джинси можуть бути вільні чи обтислі, але саме штани є суттєвим чинником для демонстрації відмінності від культури Східного узбережжя. Істотне значення для жінок має доведення того, що ти не невільниця стереотипів сексуальності. Що більше логотипів компаній приходить на зміну логотипам брендів, то ліпше. Замість хизування брендами Coach, Gucci та Polo — Боже збав! — кожен логотип або гасло повинні асоціюватися зі стартапом (а стартапи були, відповідно до банківських рахунків, більшими за бренди, які вони витіснили, як-от Facebook, Google та Apple). Що раніше футболка вписується в історію компанії, то ліпше, адже це може натякати на розмір вашої частки в компанії й непрямо вказувати на ваші статки. Скажімо, 2005 рік був початковою стадією. Одягнути футболку з логотипом Facebook у 2007 році було потужнішим символом, аніж їздити на Ferrari, позаяк Ferrari коштує 150 тисяч доларів, а працівники Facebook після виходу компанії на IPO могли заробити десятки мільйонів доларів.

Демінґ усвідомила, що для жінок «у пошуку» найбажанішими чоловіками Кремнієвої долини були не привабливі атлети або витончені бізнесмени, натомість працівники великих компаній під номерами п’ять, шість і сім. Якось, сидячи за комп’ютером в University Cafe, вона почула, як одна дівчина, показавши на рудого коротуна попереду, зойкнула: «Він — номер п’ять!»

Жінки не носять одяг у морському стилі курортних містечок Східного узбережжя. Сукні «морячки» або візерунки у формі якоря сигналізують про пасажирку авіаліній Virgin America. Що менш кокетливий, жіночний і строкатий вигляд у тебе в Кремнієвій долині, то ліпше. Певна річ, усім жінкам хочеться мати привабливий вигляд, що, власне, вітається, лише якщо цей вигляд досягається підтягнутим тілом, а не дорогим одягом. Спіднички прийнятні, якщо в них є кишені, як у джинсах, або якщо вони дещо нагадують вбрання в конструктивістському стилі, що демонструє крутизну. Демінґ усвідомила, їй треба намагатися довести, що вона спроможна діяти як чоловік. Усе делікатне, мереживне або ошатне видає слабкість. Берці, навіть із міні-спідничкою, як елемент вечірнього вбрання мають істотне значення.

У Сан-Франциско все трохи по-іншому. Хоча Twitter і мобільна платіжна компанія Square захопили район Мішн, там залишилися типажі старого світу. Одяг у Сан-Франциско більш нюансований. З рівномірнішим співвідношенням статей і ширшими можливостями для соціалізації, а також прагненням спільноти Сан-Франциско виступати контрастом до нових айтішних тенденцій, трансгресивне й підривне там часто-густо втілюється у костюмованих вечірках.

На вершині другого технологічного буму — приблизно від 2010 до 2015 року — технологічні компанії, зокрема Facebook і Alibaba, вийшли на IPO й були оцінені в сотні мільярдів доларів, світське товариство Сан-Франциско опинилось у дивному становищі. Ті, хто колись очолювали ради музеїв і опер, тепер і близько не могли жертвувати стільки, як очільники технологічних компаній. По суті, вони навіть не могли втримати на плаву свої старі інституції. Їм годилося подружитися з цими парами айтішників для підтримання життєздатності організацій. Водночас айтішники були готові до кумівства зі старою гвардією заради самоутвердження. У гаражах своїх батьків вони й не мріяли про спонсорування музейного балу або лікарень. Однак тепер вони досягнули цього.

У Сан-Франциско могли залишатися пережитки у сприйнятті гендерних відмінностей, але на півострові вже була інша історія. Там одяг у стилі унісекс поширився на інтимні стосунки. Чоловіки надто переймалися програмуванням для того, аби бути чоловіками. Коли вони справді працювали — у «потоці», — розробляючи програму, поспішаючи якнайшвидше створити щось одразу після зробленого, їхні фізичні риси загалом значення не мали. Вони поводилися зовсім не так, як розпалювані тестостероном банкіри Східного узбережжя. Вони були спокійні. Їхнє сексуальне шаленство проявлялося не на бучних вечірках біля басейну, а на нічних «побаченнях» онлайн — якщо пощастить. Кремнієва долина — сексуальна пустеля, у цьому програмісти переконуються одразу.

Хоча Демінґ радше було до вподоби компліментарне співвідношення — вона зізналася, що ніколи не відчувала дискомфорту, коли була єдиною жінкою на вечірці або навіть у своєму домі, — незабаром вона усвідомила, що багатьох жінок навколо неї обурювало нерівномірне гендерне співвідношення в Кремнієвій долині, яке обраховувалося 60% чоловічого й 40% жіночого населення. Воно й відчувалося як переважно чоловіче. Жінки скаржилися, що чоловіки були «бета», тоді як жінки — «альфа», особливо ті, що наслідували принципи, викладені в книжці генеральної операційної директорки Facebook Шерил Сендберґ «Включайся». Цей рух був інспірований її бестселером, що заохочував жінок включатися й перебирати контроль над своїми кар’єрами.

Однак Сендберґ одягалася як столична бюрократка і, на думку багатьох, такою й прагнула бути. Це підштовхувало решту жінок до думки, що їм потрібно діяти так, ніби вони спроможні тягатися з хлопцями й не повинні одягатися, щоби їм сподобатися. Демінґ прислухалася до Сендберґ. У Кремнієвій долині вона з’ясувала, що жінки зазвичай сходяться з молодшими чоловіками через соціальну демографію. Юні чоловіки — заможні, вони дорослішали, коли були працівниками великих компаній на ранніх етапах їхнього існування. Самотні жінки полювали на них у місцях на кшталт готелю Rosewood.

Чимало з одружених жінок не надто розводилися про своїх чоловіків. Їм не хотілося бути «дружиною ім’ярека». Одна з цих успішних жінок Кремнієвої долини, Айлін Лі, заявила, що інвестуватиме передусім у проекти жінок. Демінґ ще з нею не бачилася, проте знала про Лі та її новий фонд із промовистою назвою Cowboy Ventures. Її це заінтригувало.

Лі жила у Кремнієвій долині кілька десятиліть і була частиною закритої тусовки серед жіноцтва Кремнієвої долини. «Я, безумовно, багато думаю про статеву ідентичність, — визнавала вона, сидячи по-турецькому на терасі готелю Rosewood. — Люди чутливі до проблем раси та людей з особливими потребами, але залишаються байдужими до проблем статі. Ну от як у випадку тієї дівчини з Tinder».

Вона мала на увазі Уїтні Вулф, співзасновницю Tinder, яка нещодавно покинула компанію й заснувала Bumbleконкурентний додаток для знайомств. Потім про Елен Пао — партнерку KPCB, яка також звинуватила венчурну компанію у переслідуваннях. Пао казала, що нею регулярно нехтували на користь партнерів-чоловіків, виключали із суто чоловічих лижних походів і що вона зазнала домагань з боку партнера-чоловіка, та програла справу й мала сплатити колишньому роботодавцю понад 200 тисяч доларів судових витрат. Зрештою, вона розпочала дискусію про гендерну рівність у Кремнієвій долині. У центрі скандалу були хлопці зі Snapchat — користувачі мобільного додатка для обміну зображеннями, — що обернувся справжнім покладом коротких повідомлень сексуального характеру: витік їхніх сексистських чоловічих балачок якимось чином дійшов до TechCrunch.

Лі взялася до заснування власної фірми Cowboy Ventures 2012 року. Її місія полягала в посівних інвестиціях у компанії-початківці, що поліпшують щоденне життя за допомогою технологій. Це був дивний вибір назви для адвоката підсилення жіноцтва, який допомагав у фінансуванні дружніх до жінок компаній, зокрема One Kings Lane та Gilt Groupe. Знову-таки, схилившись над барним столом між нами, вона сказала, що стала жорсткішою до жінок, тому що вважає, що в цьому світі їм самим треба бути жорсткішими.

«Усі такі: “хлопці — то хлопці, хай там як”. І жодних зрушень у суспільстві не відбувається», — скаржилася Лі. Вона вважала, що люди повинні бойкотувати компанії, які погано ставляться до жінок, так само, як колись люди бойкотували південноафриканські бізнеси під час епохи апартеїду.

Лі стверджувала, що жінки здійснюють більшість онлайн-покупок. Вони були рушієм успіху багатьох компаній у сфері інтернет-торгівлі. Жінки частіше за чоловіків грають у соціальні та казуальні ігри онлайн. Лі вважала, що багато технологічних компаній завдячують їм своїм успіхом. У популярній статті на TechCrunch вона написала, що жінки використовують найбільше інтернет-трафіку й роблять багато компаній успішними — і цей їхній подвиг залишається невизнаним:

Якщо ви вже зосереджуєтеся на жіночій частині клієнтської бази, у вашій компанії працюють чудові жінки й ви спостерігаєте потужний комерційний і соціальний ефект — вітання! Найімовірніше, ви просто зараз намагаєтеся з’ясувати, що робити з цим гіперзростанням. До того ж у вашому офісі, певно, добре пахне. Жінки рухають і примножують соціальні зв’язки. Вони є ракетним паливом інтернет-торгівлі. Поточні дискусії про жінок у технологічних бізнесах не зауважують найважливіше відкриття. Той, хто зрозуміє, як опанувати потугу споживачів-жінок, пануватиме над світом.

Утім, два роки потому в Кремнієвій долині справи в царині гендерної рівності пішли, на її думку, трохи ліпше, і, почасти через скандал з Пао, компанії стали обережнішими в гендерних питаннях. «Кількість жінок у венчурних інвестиціях, загалом, зменшилася впродовж останнього десятиліття, — казала вона восени 2016 року, — проте рівень свідомості та уважність за минулі п’ять років поліпшилися. Подивіться на технологічні компанії: вони починають публічно оголошувати свою статистику розмаїття. Однак ми як індустрія ще далеко не є відображенням нашої країни, зокрема населення з вищою освітою».

На шляху до цього хлопчики залишаються хлопчиками й дівчатка залишаються хлопчиками. Тут зазвичай не беруть прізвища чоловіків, а дівчата тримаються купи — відповідно до своїх щаблів, аж до рівня таких бджолиних маток технологічного світу, як Сендберґ.

До того ж кола, що й Лі, належала дружина Андріс-сена — Лора Арріллаґа-Андріссен. Вона також мешкала й працювала неподалік Стенфорду. Її батько був забудовником на землях навколо університету. Хоч їхні з Андріссеном статки сягали мільярдів доларів, смаки Арріллаґи відповідали іншим історіям успіху людей її кола. Наприклад, вона, не вагаючись, висловлювала свою прихильність каві Taster’s Choice[17].

Лора не хизувалася вимогливим смаком і не надавала значення жодним ознакам заможності. Єдине, чим вона, як і багато людей Кремнієвої долини, хвалилася, була зайнятість. Їхніми понтами були нарікання на брак вільного часу й надмірний ентузіазм щодо невідпочинкової діяльності, як-от робота. Арріллаґа-Андріссен була професоркою філантропії в Стенфорді майже двадцять років, а нещодавно запустила онлайн-курс і вебсайт пожертв. «Я от думаю: все це повне взаємопроникнення філантропії та технологій настільки захоплює, я не можу! І це причина, через яку я, здається, ніколи не сплю і, здається, завжди п’ю Taster’s Choice та кричу, коли розмовляю», — каже вона.

Сорокашестирічна Арріллаґа-Андріссен стала першою викладачкою філантропії в Стенфордській бізнес-школі, коли з’явилася на факультеті в 2000 році. 2014 року вона заснувала Laura Arrillagga-Adreessen Foundation — організацію, що, за її словами, працює як благодійна інноваційна лабораторія. Її мета — демократизувати пожертви за допомогою онлайн-ресурсів і програм, щоби зробити благодійність доступнішою для людей різних рівнів достатку. Із поступовим переходом її сфери в онлайн, Лора теж не пасла задніх: восени 2014 року вона запустила свій масовий відкритий онлайн-курс і створила безкоштовну шеститижневу онлайн-програму в співпраці зі Стенфордом.

Нині Арріллаґа-Андріссен намагається знайти більше способів для заохочення людей робити пожертви, присвячуючи сім днів на тиждень благодійності. Вона дотримується впорядкованого режиму, прокидаючись о сьомій ранку на сніданок і зарядку, а потім працює від 8:30 до 19:00, доки не зробить перерву на вечерю з чоловіком — за її словами, це зазвичай розігріте в мікрохвильовці їдло на пластикових тацях з Costco. Потім вони працюють наступні три години разом — «пліч-о-пліч». Після роботи вона почитає книжку для одного зі своїх трьох книжкових клубів. А також знімає навантаження робочого дня щоденними танцювальними вечірками в офісі своєї фундації. «Однією з переваг керування організацією є обов’язкові танці раз на день».

Арріллаґа-Андріссен знала Тіля й знала про стипендіальну програму. Демінґ була під враженням її досягнень і можливостей Долини. Їй подобалося, як жили жінки, про яких вона чула.

Люди, яких вона зустріла, — точно фріки, сенсом їхнього існування було ламати всі правила й підривати всі інституції: автомобільну — електромобілями й додатками для спільних поїздок, шлюб — спільними дружинами й чоловіками, політику — всепроникним лібертаріанством. Лора думала, що тут вона зможе робити все, що захоче. І якщо все вдасться з фондом, житиме вічно.

7. Безсмертні

Лора Демінґ збиралася взяти участь у Жіночому саміті Forbes 2015 року, але не могла вирішити, згадувати їй чи ні одну з найрадикальніших її ідей подовження тривалості людського життя. Вона знала, що це звучить радикально й трохи божевільно. Чи варто їй просто задовольнитися гаслом «уникайте цукру» — стандартною порадою, що, на її думку, є однією з доведених речей, яку можна робити без допомоги ліків або низькотемпературного заморожування, що начебто подовжує життя тварин завдяки зниженню температури тіла та зменшенню запалення. Проте ця інша ідея також існує.

У своєму дослідженні Лора виявила, що коли у черв’яків відрізали гонади, вони жили на 60% довше. «А я не можу порадити людям видалення своїх яєчників», — казала вона знічено. Однак її розривало. Були реальні докази того, що видалення яєчників або тестикул радикально подовжує життя. «Корейські євнухи живуть на чверть довше за своїх сучасників», — розповідає вона. Пояснення? Вона припускала, що наявність неактивних статевих органів змушує тіло тварини думати, ніби вони просто тимчасово не працюють, тож «позависають тут ще трохи», щоб мати час для репродукції. Або ж тому, що тварини витрачають багато енергії, шукаючи нагоди розмноження, можливо, без цієї потреби, клітини можуть відпочити. Хай там як, Демінґ вважала цю тему захопливою.

Її захоплював не лише науковий бік питання, а й ідея про те, що усталене переконання про неминучу смерть може бути помилковим. Вона не сподівалася знайти відповідь на це питання за свого життя, але не вважала це неможливим. Демінґ прагнула «вилікувати» старіння з восьмирічного віку. Батьки навчали її вдома, заохочуючи до вивчення математики. Вона пам’ятала, як батько розповідав їй про красу математики, розписуючи «складні спіралеподібні цифрові алгоритми», що «здатні повсякчас рятувати — й рятують — цей світ». «І ми є ходячою балакучою сукупністю мільярдів крихітних біологічних калькуляторів, кожний калькулятор — клітина, й кожна клітина — самостійний мініатюрний космос», — пояснювала вона.

Джон Демінґ, інвестор, змалював для неї яскравий портрет таких героїв науки, як Архімед, Галілей і Нікола Тесла. «Я не могла повірити, що всі вони померли й що я не зможу зустрітися та поговорити з ними», — згадувала вона.

Однак існував один науковець з нині живих, з яким вона могла поговорити. Демінґ довго стежила за роботою Синтії Кенйон, біолога з Массачусетського технологічного університету. Кенйон працювала над способами поліпшення здоров’я і подовження людського життя — і, здавалося, робила успіхи. Вона подвоїла тривалість життя аскариди, вилучивши один ген.

Тож коли Демінґ було одинадцять, вона написала до докторки Кенйон із проханням про зустріч. Рік потому Демінґ поїхала знайомитися з уславленою вченою, коли була в Університеті Каліфорнії в Сан-Франциско, де Кенйон працювала з 1986 року. Кенйон запитала, чи хоче Лора працювати в її лабораторії. Лора була в захваті від думки, що зможе робити реальні експерименти. Її родина переїхала з нею з Бостона до Каліфорнії, щоби 12-річна Демінґ скористалася з пропозиції Кенйон.

«Я могла працювати лазером, нагрібати купи мікроскопічних хробаків і витріщатися, наче загіпнотизована, як модифіковані лискучі створіння звиваються у чашці», — згадувала Демінґ. Вона навчилася правильно читати наукові праці, шукати протеїни й провідні шляхи: «Я відчула піднесення, яке приходить, коли ти досліджуєш щось, що ніхто до тебе не бачив і не знав, задоволення від того, що завершуєш пазл останнім фрагментом».

В Університеті Каліфорнії Демінґ була аномалією. Зрештою, їй було 12 років. Вона сиділа на лекціях і зустрічалася з професорами та працівниками лабораторії, які допомагали їй зі складнішими курсами. Однак попри це вона хотіла вступити на біологічний факультет Массачусетського технологічного інституту як повноправна студентка. До завдань свого навчального плану в Університеті Каліфорнії вона додала серію онлайн-лекцій Массачусетського технологічного інституту.

Наступного року, 14-річну Лору зарахували на перший курс біологічного факультету Массачусетського технологічного інституту. Проте попри це вона почувалася дещо ні в сих ні в тих. Вона працювала з наставниками в Лабораторії синтетичної біології Вайсса, де вивчала квантову механіку та новітню біологію, і, врешті-решт, вирішила пошукати спосіб подовження людського життя.

Демінґ подалася до стипендіальної програми Тіля з ідеєю подовження тривалості життя. Їй хотілося підтримувати та шукати фінансування нових досліджень на цьому шляху. Коли Лора робила свою презентацію 2011 року, в аудиторії була особа, яку вона заінтригувала особливо. Обрі де Ґрей, якого фінансував Тіль, захотів допомогти їй.

Де Ґрей увійшов у світ Тіля кількома роками раніше, 2007 року. У рваних джинсах, джинсовій сорочці, майже повністю вкритій його 30-сантиметровою бородою і довгим сивуватим волоссям, професор сидів на підвіконні свого тісного нью-йоркського готельного номера, вікна якого виходили на нудний внутрішній дворик. Він був засмучений. Він щойно прилетів із Кембриджського університету, де працював постійно, щоб виступити в програмі Good Morning America каналу ABC, але продюсери шоу скасували ефір в останню мить, бо побоялися, що професор, за його висловом, «вочевидь, надто складний для їхньої тупої аудиторії». Де Ґрей щойно закінчив писати книжку під назвою «Кінець старіння: прориви омолодження, які можуть зупинити людське старіння ще за нашого життя», в якій він виклав свою теорію довгого життя: по суті, існує сім причин нашого старіння, і якщо ми позбудемося їх одна за одною, зможемо вилікувати старіння. На думку де Ґрея, його буде легше вилікувати, ніж рак. А позаяк ми розробили ліки проти такої великої кількості видів раку, то, можливо, ми близькі до віднайдення панацеї від старіння.

Упродовж останніх двадцяти років де Ґрей досліджував, як скоротити дегенерацію клітин за допомогою мітохондріальних мутацій і вільних радикалів, які беруть участь у старінні та виникненні хвороб. Погладжуючи бороду, він описав три «мости» своєї програми. «Усе, що ви можете зробити на сьогодні, — це стежити за здоров’ям, займаючись спортом і терапевтичними практиками довголіття. У другому “мості” ми маємо справу з комбінуванням і змішуванням або заміною їх іншими генами перед тим, як повернути в кровообіг. Нині часто відбувається відторгнення нових генів, адже вони вживляються безпосередньо в тіло, тож, виявивши чужорідне тіло, імунна система спрацьовує і руйнує його». А третім «мостом», на його думку, є нанотехнології: розробка роботів розміром з клітину для проникнення через кровообіг і подолання хвороб.

Проте все це плани на майбутнє. Сьогодні ж він зосереджений на пошуку фінансування в Кремнієвій долині. Тут більш відкриті до його іноді божевільних, здавалося б, ідей. «Вони трохи радикальні й контроверсійні», — визнає він. Проблема в тому, що люди схильні до короткотермінових інвестицій, а куди вже довготерміновіше, ніж оцей його проект. «Інша проблема в тому, що ці хлопці бояться бути осміяними в гольф-клубах, — розповідає де Ґрей, додаючи з усмішкою: — Мільярдерам також притаманна стадна ментальність». Найбільшим успіхом було отримання пожертви в 3,5 мільйона доларів від Тіля на досліди з подовження тривалості людського життя через лікування старості. «Стрімкий розвиток біологічної науки є провісником важливих відкриттів у цьому столітті, включно з радикальним покращенням здоров’я та довголіття, — сказав тоді Тіль. — Я підтримую доктора де Ґрея, адже вважаю, що його революційний підхід до дослідів у царині старіння прискорить цей процес, даючи багатьом нашим сучасникам змогу насолоджуватися значно тривалішим і здоровішим життям».

Тілю знадобився рік, щоб вирішити, чи фінансувати де Ґрея, і, зрештою, він ухвалив рішення в 2007 році. Бо, як каже де Ґрей, «Я був достатньо нестандартним, щоб не улягти перед науковим середовищем, але, будучи пов’язаним із Кембриджем та іншими університетами, мав відповідні рекомендації». Професор розповів, що Тіль відіграв важливу роль, познайомивши його з інвесторами в Сан-Франциско. За його словами, «Пітер — візіонер, а Сан-Франциско — епіцентр популяції мільярдерів-візіонерів». Для мобілізації коштів на дослідження в Сан-Франциско де Ґрей найняв менеджерку на ім’я Еллісон Таґучі організовувати вечірки й виступи.

Де Ґрей вважав, що сила його переконання цілком залежала від обґрунтованості концепції, що її він запланував продемонструвати за допомогою «омолодження лабораторної миші», на яке сподівався мобілізувати мільярд доларів. Для запуску проекту з омолодження миші потрібно було п’ятсот науковців, які б вивчали мишей-довгожительок (така живе три роки) й почекали, доки вони не доживуть до двох, а потім спробували подовжити їхнє життя до п’ятих «уродин», використовуючи тактику SENS — лікування стовбуровими клітинами, генотерапію і нанотехнології. «Якщо цього досягнути, можна переконати наукову спільноту», — стверджує він.

Сам де Ґрей уже був переконаний. Хоч він і визнавав, що на цей час для подовження життя неможливо нічого зробити, «якщо ви вже не курите або не товстієте», він сподівався, що лабораторні миші доведуть: що довше ви живете, то більша ймовірність того, що будете живі на той час, коли його ліки стануть доступними для людей. Де Ґрей порівняв людське тіло з автомобілем. «Якщо підтримувати старий автомобіль у робочому стані, він працюватиме необмежений час», — каже він. Цю ідею здатні зрозуміти провідні бізнесмени: за словами де Ґрея, очільник Amazon Джефф Безос висловив зацікавлення його роботою, як і король сміттєвих облігацій Майкл Мілкен, що вилікувався від раку простати, а потім заснував Prostate Cancer Foundation.

На той час, коли Демінґ залучилася до проектів з довгожительства, прагнення жити вічно, або принаймні значно довше, було популярною темою в Кремнієвій долині. Підприємці Кремнієвої долини хотіли розв’язати проблему смерті так само, як хакали інші проблеми. Уже випробували різноманітні методи, як-от заморожування в Alcor Life Extension Foundation, яке планував здійснити Тодд Гаффмен з Langton Labs.

Зрештою, це не була нова стратегія. Десятиліттями такі мільярдери, як Говард Х’юз і Едвард О. Торп — автор бестселера 1962 року «Перехитри дилера: переможна стратегія гри в блекджек» — сподівалися на вічне життя.

2007 року, приблизно тоді ж, коли доктор Обрі де Ґрей намагався зібрати гроші на свій проект, Едвард Торп сидів у своєму просторому офісі в Ньюпорт-Біч, штат Каліфорнія, і відкривав напівпрозору оранжеву пляшечку з таблетками, аж тут задзвонив його мобільний. «Скажи мені своє ім’я і номер! — вимагав він, а потім гаркнув: — Я можу гарантувати тобі, що ніколи не куплю “хонду”!» — висипавши водночас майже двадцять величезних таблеток і ще більше дрібніших білих на стіл.

Припинивши розмову, він нахилився зібрати розсипані ліки, підняв одну й запитав: «Хочеш спробувати?» Торп мав на увазі більші таблетки, суміш ліків для «довголіття», які він замовив у Life Extension Foundation у Форт-Лодердейлі, штат Флорида. Він видобув копії їхнього буклета, бюлетеня та бланка замовлення з помітного місця на підвіконні, звідки розгорталася панорама сонячного дня над сусіднім торговельним центром. Усередині були статті про останні дослідження чудодійних властивостей таких звичайних біологічних добавок, як омега-3, ресвератрол (знайдений у червоному вині) й екстракт з виноградних кісточок, а також чогось не настільки звичайного, включно з пантами (оленячими рогами), витяжкою з «котячого кігтя» й акулячим хрящем. Також додавалася реклама першого круїзу Life Extension у Маямі на борту Norvegian Sun. У пляшечці Торпа були лише фірмова суміш таблеток для подовження життя та дитячий аспірин «сповільнювати запальні процеси».

Останніми роками піонер комп’ютерних наук став особливо зосереджуватися на подовженні свого життя. Хоч завдяки біодобавкам і фізичним вправам він видавався щонайменше на десять років молодшим — з гладкою, смаглявою шкірою та осяйною посмішкою, Торп не довіряв своє майбутнє медицині. Він був членом Alcorфундації, що практикує кріоконсервацію. Торп планував не вмирання, а заморожування — або ж, точніше, глазурування — на наступні кілька сотень років, або ж поки не винайдуть технологію для його «реанімації».

Усе це почалося з того, що він прочитав книжку під назвою «Перспективи безсмертя», вперше опублі­ковану 1962 року науковим фантастом Робертом Еттінґером, про повернення до життя після заморожування. Еттінґер заснував свій інститут кріоконсервації, що існує в Чикаґо дотепер. «Усе це скидається на можливість», — сказав Торп, скривившись, немовби от-от виблює (він саме проковтнув таблетку проти старості). Шукаючи м’ятні льодяники під доречною назвою Glacia[18], які тримав напохваті в разі проблем із ковтанням, він пояснив, як знайшов потрібне місце для власної кріоконсервації. Заснована Еттінґером компанія Cryonics International мала бюджетний тариф — 28 тисяч за особу, але Alcor Life Extension Foundation, найбільша в країні лабораторія з кріоконсервації, була закладом, на який він погодився. Його вразило, що член Залу слави Тед Уїльямс, легенда бейсболу з Boston Red Sox, довірив лабораторії своє тіло для заморожування після своєї смерті у віці 83 років у 2002 році. «Одного разу я бачив, як він грав у Бостоні, наприкінці його життя, — з ностальгією промовив Торп, продовжуючи смоктати свій льодяник. — Видно було, що він відрізняється від усіх інших. Можливо, одного дня я знову побачу його з бейсбольною бітою».

Хоч Уїльямс вибрав лише заморожування голови, компанія Alcor пропонувала можливість заморожування всього тіла за 120 тисяч доларів. Організація зі штабом у місті Скоттсдейл, штат Аризона, почала своє існування 1972 року в Каліфорнії як неприбуткова Alcor Society for Solid State Hypothermia. 1967 року компанія Alcor провела свою першу кріоконсервацію (працівників і досі пересмикує від слова «заморожування», оскільки, як вони пояснюють, їхня технологія, по суті, не заморожує людей, а «підвішує», або глазурує їх за температури нижче –85 градусів), а кількість членів станом на 1990 рік сягнула трьохсот осіб. Через кілька років компанія Alcor переїхала до Аризони. Нібито ризик землетрусів у Каліфорнії надто високий, але Торп сказав, що це більше пов’язано з бюрократичними моментами стосовно прав кріопацієнтів. Нині 800 членів досі живі, 76 — законсервовані у великих срібних термосах, які офіційно називають кріогенними камерами Bigfoot. Торп вважав, що ця інституція «проіснує певний час». Це важливий момент, позаяк він планував бути підвішеним від двохсот до трьохсот років. Він обрав варіант заморожування всього тіла, тому що, за його словами, «у тілі зберігається більше пам’яті, ніж у мозку. Буде дивно адаптуватися до нового тіла», натомість інші вірили, що тіла колись можна буде клонувати з ДНК у мозку.

Стратегія Alcor ґрунтується на концепції про те, що тіло не вмирає одразу після «офіційної смерті». Ідея полягає в тому, що в перші десять хвилин після зупинки серця, мозок залишається теплим і продовжує працювати, а органи тіла майже неушкоджені. Саме тоді за справу береться спеціальна група компанії Alcor і починає швидке заморожування й перевезення до своїх термосів. У Тодда Гаффмена на тілі витатуйована інструкція з докладним описом дій. Що швидше ви потрапите туди, то ліпше з погляду консервації.

Тож коли Торп відчує наближення смертної години, він повідомить спеціальну групу Alcor, яка відповідним чином приготується до його смерті. Однак вони рекомендують своїм членам переїзд до спеціальних хоспісів у Скоттсдейлі. Так чи інак персонал Alcor чекатиме на Торпа 24 години на добу протягом його критичного передсмертного часу. Коли його серце зупиниться, вони приїдуть (за умови, що він перебуватиме в лікарні, що уможливить втручання кріоконсерваторів) і занурять у ванну з крижаною водою перед відновленням кровообігу та штучного дихання за допомогою реанімаційного апарата «серце-легені», відомого як масажер Лукаса, або кардіопульмонального вібратора. Потім вони під’єднають його тіло до крапельниці та введуть інгібітори вільних радикалів, антикоагулянти, pH-буфери, анестетики й інші ліки для підтримки кров’яного тиску. Коли його температура впаде на кілька градусів вище точки замерзання води, вони викачають Торпову кров і замінять її на «рідину для консервації органів» або ж кріоконсервант, адже кров має тенденцію до кристалізації за низької температури.

«Це як із куркою. Якщо її заморожували, вона не смакуватиме так, як курка, яку ніколи не заморожували», — розповідав Торп, крутячись у кріслі, випроставши вперед ноги. «За старою технологією Alcor заморожувала пацієнтів, що руйнувало стінки клітин. Тепер компанія оперує рідиною, яка ліпше зберігає структуру. У старій системі ви не могли перетворити гамбургер знову в корову. А тепер це зовсім не гамбургер». На перекачування крові з тіла й закачування кріоконсерванта потрібно кілька годин — ось чому Alcor рекомендує бути ближче до їхнього устаткування. Після цієї «кріозахисної перфузії» Торпа охолодять азотними фенами, щоб запобігти утворенню льоду. Потім, упродовж двох наступних тижнів, його охолодять до 90 градусів за Цельсієм. (Найнижча температура повітря, зафіксована на Землі 1983 року в Антарктиді, — мінус 89,2 градуса за Цельсієм.) На цій стадії його опустять у посудину Дюара, наповнену рідким азотом, де він зберігатиметься за цієї температури протягом кількох наступних століть — або стільки, скільки знадобиться новому поколінню працівників Alcor для його пробудження.

Торп багато думав про те, що станеться, коли його, врешті-решт, реанімують. Він заснував багатомільйонний траст (він не зізнáється, які його розміри, але раніше наводив цифру в 50 мільйонів доларів), що роками накопичуватиме відсотки, які витрачатимуться на науку, що колись поверне його до життя. Більшою мірою, ніж медичний аспект пробудження, його турбували аспекти психологічні, позаяк він знав, що на той час зможе придбати в банку крові нову кров, а науковці зуміють клонувати будь-яку частину тіла, яка постраждала від зношування за довгі роки перебування в термосі.

«Хтозна, яким тоді буде світ, — міркував він уголос. — Ви можете прокинутися, а навколо люди розмовлятимуть іншою мовою». Він похитав головою і додав: «Проте жодна з цих речей не справдиться. Просто я завжди думаю про крайні випадки, тому що в світі інвестицій мені це вигідно». Хоча Торп оцінював свої шанси на повернення у 5%, вони збільшилися, якщо порівняти їх з 2% кілька років тому, поки він не дізнався про нові дослідження у сфері нанотехнологій. Окрім того, він заохочував родину та друзів приєднатися до нього колись: «Було б чудово, якби група людей пережила однаковий досвід».

Демінґ скептично ставилася до спроможності Alcor подовжити життя: «Річ у тім, що я більше хвилювалася б за виживання цього бізнесу, ніж за науку». Однак Лора вважала, що існують докази того, що заморожування деяких частин тіла насправді може спрацювати: «Якась частина людини є запобіжником». На її думку, повернення до життя після заморожування малоймовірне, але «досяжне». А менш імовірним вона вважала те, що цей бізнес уціліє після того, як усі ми помремо, вже не кажучи про розталі трупи. «Мене це набагато більше бентежить, ніж уся наукова частина цієї історії».

Цей аргумент мотивував інших представників Кремнієвої долини, як-от Тіля і Леррі Пейджа та Серґєя Бріна із Google. Разом із Шоном Паркером і виконавчими директорами Facebook, eBay і Netscape вони витратили мільйони на біомедичні дослідження, більшість із яких мають на меті подовження життя. Google навіть найняв футуриста Рея Курцвейла на посаду технічного директора. Там він працює над удосконаленням людських можливостей за допомогою технологій. Він вірить, що житиме вічно.

Дехто вважає тіло чимось подібним до просунутішої частини комп’ютерної машини, яку можна перепрограмувати та вдосконалити. Разом з удосконаленнням комп’ютерів удосконалюються біотехнічні й біомедичні дослідження. Революція наноботів уже не за горами. Генотерапія і перепрограмування неокортексу — це лише кілька інших способів, здатних уможливити подовження тривалості життя. Можливо, це як лотерея. Проте якщо ви виграєте, то приз набагато більший за гроші. Вони вже мають готівку.

Відколи Демінґ намагалася мобілізувати кошти на свій Longevity Fund, у цій сфері ставало все тісніше. 2013 року Леррі Пейдж заснував Calico Labs, яка займалася дослідами з проблем омолодження. Через рік Calico запропонувала наставниці Демінґ Синтії Кенйон покинути Університет Каліфорнії та приєднатися до них. Google інвестував приблизно 750 мільйонів доларів у компанію, що оголосила себе медичним венчурним стартапом, покликаним «лікувати» смерть. Мета — видобути з тварин можливості подовження життя.

«Вони від природи закладені в деяких видів, що мають довготривале життя», — розповідає Демінґ, пояснюючи, які в організмів є способи визначення небезпеки, так само, як способи визначення того, що може скоротити тривалість їхнього життя. Демінґ зосередилася на вивченні деяких із цих способів. Вона все ще підтримувала зв’язок зі своєю попередньою наставницею, але також шукала менші компанії, на які могла більше впливати. Не припиняючи цікавитися наукою як такою, дівчина працювала в лабораторії кілька днів на тиждень і захоплювалася реконструюванням геному. Хоча пояснити це зацікавлення інвесторам було важко. За її словами, «велика проблема біології в тому, що певні речі неможливо логічно пояснити».

Фандрейзинґ уповільнився. «Запуск фонду — справа по-справжньому важка, — зізналася вона. — Це набагато важче, ніж я припускала. Доводиться переконувати дуже скептичних людей інвестувати у вас свій капітал». У її випадку це були по-справжньому нав’язливі спроби продажу, адже до результатів проекту було ще далеко. За її словами, вона витратила два роки просто на розуміння того, як розмовляти з людьми.

Була проблема з поясненням перспективним інвесторам, чим займаються компанії. Одна компанія виготовляла прості модифікації для ліків, що уможливить легке схвалення й використання їхніх нових версій. Друга компанія працювала над редагуванням геному, що означало його розрізання в певному місці й закладання нового генетичного матеріалу. До комерційного використання було ще далеко, й водночас розташування гена в невідповідне місце могло спричинити рак або й гірше. Проте з цією технологією редагування геному настільки вивірене, що може використовуватися безпечно. Демінґ працювала з радниками, щоби з’ясувати, яка версія стане найкращою пропозицією. Її дні складалися із зустрічей із засновниками, пошуків компаній, а потім із запитів до інвесторів, чи хотіли б вони інвестувати. Водночас вона мусила перекладати свої думки з наукової на людську мову.

Демінґ не була переконана, чи її спонсори настільки ж переймаються біологією, як вона. Більшості людей просто хотілося почути про чарівну пігулку для довголіття. От над цим вона й почала працювати.

Було виявлено, що два наявні види ліків — метформін, який прописують для лікування діабетів другого типу, та імунодепресант рапаміцин — мали побічну дію подовження життя мишей. Вона подумала, що ці таблетки можна перескерувати на довголіття, якщо мінімізувати або усунути такі неприємні побічні дії, як хронічна нудота, тремор і запаморочення. У вдосконаленій версії цю чарівну таблетку можна було б запропонувати всім охочим. Вона могла би стати потенційно доступною для споживачів через десять років і могла б лікувати старіння. На її думку, цей препарат дасть людям змогу прожити додаткових 20–30 років, а у віці 60 чи 70 років — почуватися на 30.

Улітку 2015 року Управління з контролю за харчовими продуктами й лікарськими засобами схвалило випробування омолоджувальних властивостей метформіну. Впродовж п’яти років цей препарат досліджуватимуть щодо ефективності впливу на людей, як свого часу його випробовували на мишах. Його запропонують трьом тисячам літніх людей, які вже перебували в зоні ризику небезпечних для життя хвороб.

Демінґ і решта науковців ще не знали, чи цей препарат просто подовжить життя людей — створюючи проблеми системі охорони здоров’я, ринкові праці та пенсійній системі, — чи дасть змогу довше залишатися здоровими. Науковці прагнули убезпечити поліпшення здоров’я, а не просто подовження життя. Можливо, старіння не передбачає погіршення здоров’я. Можливо, старіння може означати збереження здоров’я, якого можна досягнути за допомогою цього препарату.

За оптимістичним сценарієм, одна з цих пігулок імітує обмеження калорій — доведений спосіб подовження тривалості життя, принаймні у тварин. Проте існують інші способи залишатися молодими. Демінґ досліджувала компанію, що начебто могла вилучати старі клітини з тіла. Тамтешні науковці випробовували це на мишах. Вони також вливали старим мишам кров молодих мишей, що, на думку Лори, трохи скидалося на м’ясорубку, але це спрацювало.

Одним із її радників був доктор Цзунь Юнь із приватної інвестиційної компанії Palo Alto Investors, де він працював у венчурних інвестиціях у медичні компанії. Він також був заінтригований, і вирішив заснувати премію з біології: таку, як заснував російський інвестор Юрій Мільнер — Breakthrough Prize, що пропонувала один мільйон доларів ініціативному науковцю для «зламування коду життя», щоб виявити ще більше можливостей для вповільнення процесу старіння. Як і в генетика Крейґа Вентера, який вперше секвенував геном людини в 2003 році, та Пітера Діамандіса, підприємця, який започаткував XPrize, його увага концентрувалася на подовженні тривалості життя. Доктор Юнь не бачив обмеження людського віку.

Леррі Еллісон, мільярдер-засновник Oracle, також підтримував дослідження з омолодження і намагався знайти шляхи, якщо не до вічного життя, то принаймні для подовження здорового існування. А між тим Google працював над розробкою «ковтальної технології» — капсули, наповненої залізооксидними наночастинками, які проникають у кров та ідентифікують клітини ракових пухлин для раннього діагностування багатьох видів раку. Інша компанія — Proteus Digital Healthрозробляла сенсорну капсулу, що посилає виявлену в тілі інформацію на смартфон користувача. А фонд Діамандіса працював над пристроєм, здатним виявити ознаки діабету, туберкульозу й аномалії кров’яного тиску — і все з краплі крові, яку можна отримати в домашніх умовах[19].

Демінґ приєдналася до спільноти важковаговиків, нові пріоритети яких збігалися з її зацікавленнями. Лору почали запрошувати з виступами на різні конференції в Кремнієвій долині. Вона на кожному кроці отримувала нагороди, здебільшого за те, що знала дещо про науку й мала справу з чарівною пігулкою, якої відчайдушно прагнуло так багато людей.

8. П’ять хвилин слави

Лора Демінґ стала улюбленицею провідних безсмертних Кремнієвої долини. Її гадана близькість до цієї магічної пігулки була настільки притягальною, що на відміну від десятка стипендіатів, які спокійно повернулися до коледжів (троє з її року) або покинули свої ідеї, вона ставала щоразу помітнішою.

«Занадто молода для поразки» — так називалася стаття про її перший рік на стипендіальній програмі Тіля у MIT Technology Review. Але в душі Лора не була переконана в тому, що це правда. Преса ставилася до неї так, немовби вона вже чогось досягла, проте вона не мала аж так багато, щоби показати як результат. В одній статті за одною — у New York Times і MIT Technology Review — її називали вундеркіндом. Стиль–макіяж–інтерв’ю–стаття на розворот. Її запрошували виступати на конференціях разом з експертами в цій сфері. Зрештою, вона стала справжньою сенсацією. Після панелі сивочолих науковців, одягнених у лабораторні халати, з’явилася ця яскрава та пристрасна відьмочка — вогонь і лід.

«Крутизна Кремнієвої долини полягає в тому, що хоч люди можуть ставитися скептично до молоді, вони насправді не знають, що ти недостатньо розумний або недостатньо готовий дійти до своєї мети», — розповіла Демінґ Technology Review. Принаймні вона була переконана у своїй науковій компетентності, хай і не в ділових якостях. Це дивне відчуття: бути на піку публічності й водночас ледве триматися на плаву. Проглядаючи технологічні новини й читаючи про оцінювання компаній у мільярд доларів тут і там, вона прагнула зрозуміти, чи те саме відбувалося у більших компаніях. Біотехнологічна компанія Theranos, що обіцяла дешеве виготовлення десятків кров’яних тестів з голкою замість пробірки, коштувала мільярди доларів — але з’ясувалося, що пристрій не працював. Позаяк Демінґ сама намагалася залучати біотехнічних інвесторів, вона помітила, що Theranos приваблював інвесторів, які не могли похвалитися науковим бекґраундом. Раніше вони інвестували в бізнеси та соціальні мережі. Вона намагалася збагнути, як так сталося, що ніхто не уявив собі реальних можливостей Theranos або їхньої відсутності.

Що означали ці оцінювання? Здається, переважно публічними в Кремнієвій долині стають завдяки кільком організаціям. Вони були частиною механізму нетворкінгу, який вона почала пізнавати. У Долині, де паперові газети практично були анахронізмом, новини приходили через блоґи й технологічні платформи, як-от TechCrunch, а згодом Information — сайт технологічних новин, запущений колишньою авторкою Wall Street Journal Джессікою Лессін. Також існував Recode, проект Кари Свішер і Уолта Моссберґа. Найцікавіші новини були інсайдерськими, а ці організації часто з цим і працювали.

Саме на щорічній конференції TechCrunch Тіль зробив перше оголошення, переконуючи студентів відмовитися від вступу до університетів. Під керівництвом колишнього підприємця Майкла Аррінґтона TechCruch став чимось більшим, ніж просто новинами. Він був базою даних, де засновники компаній могли оприлюднювати інформацію про свої проекти. Він став статусним маркером, повним переліком оцінювань, партнерств і раундів інвестицій. Були ще PandoDaily та Hacker News, де писали інсайдери для інсайдерів, часто-густо про інженерні проблеми. Чимало з них присвячено новим кадрам для працевлаштування. Добрих продуктових дизайнерів було важко знайти, а великі компанії, як-от Facebook, Google й Apple могли запропонувати серйозні компенсаційні пакети.

Існували сайти пліток на кшталт Valleywag, наприклад, що існував переважно для знущань із заможних керівників. 2007 року Valleywag назвав Тіля ґеєм. А в січні 2016 року він закрився почасти завдяки судовому процесу, ініційованому професійним рестлером Галком Гоґаном і спонсорованому, на подив багатьох, Тілем. Відтоді як Valleywag атакував його, Тіль полював на компанію-засновницю Valleywag — Gawker Media. Тож коли Гоґан (справжнє ім’я — Террі Боллеа) подав позов до Gawker Media за розповсюдження секс-відео за участі його й дружини його друга, Тіль анонімно пожертвував 10 мільйонів доларів на цей процес, а юристи й засновник Gawker Media Нік Дентон дивувалися, чому Боллеа неодноразово відмовлявся від мирової угоди на суми від 8 до 10 мільйонів доларів. У березні суд Флориди присудив виплатити йому 140 мільйонів доларів за завдані збитки.

Зрештою, Ендрю Росс Соркін з New York Times отримав інформацію, що саме Тіль був таємничим меценатом у справі проти Дентона. Наприкінці травня 2016 року Тіль визнав це, пояснивши, що зробив таке не заради помсти, а щоб відвадити Gawker Media від атак на інших людей. Через місяць Gawker Media заявили про банкрутство, збуривши хвилю остраху, що незадоволений матеріалом про себе мільярдер здатен знищити ціле медіа. Тіль переконував, що справа була формою благодійності, адже він допомагав людям, переслідуваним «терористичними організаціями», як-от Gawker, захистити себе. Згодом він написав колонку в New York Times під назвою «Дискусії про приватність у мережі не закінчаться на Gawker», в якій відстоював прийняття Акту захисту конфіденційності приватного життя, що його одразу нарекли «Білем Gawker». Акт мав би забороняти виданням розповсюджувати інтимні фото. Утім, решта вважали Тіля героєм, що виступив проти компанії, яку багато хто серед преси навіть не вважав справжнім медіа.

Перед раптовим крахом, Valleywag зловтішалася з перипетій, злетів і падінь своїх героїв. Її автори відривалися, коли з’явилася новина про те, що колишня партнерка Kleiner Perkins Еллен Пао подала позов проти цієї фірми, розкритикувавши її очільників.

Медіа Кремнієвої долини, які довше крутилися в темі, були більш «готовими до співпраці» з технологічними компаніями, як-от TechCrunch, що брали участь в економіці стартапів. Аррінґтон вважав і свій сайт стартапом, а не окремою організацією, що висвітлювала новини індустрії, як на Східному узбережжі.

Лессін з Information також вважала свій сайт стартапом. Вона одружилася із Семом Лессіним, засновником хмарного сервісу Drop.io, і переїхала з ним до Сан-Франциско. Там вона усвідомила, що бракує справжньої преси. Певна річ, там були корпункти всіх провідних медіа, але, крім TechCrunch, з якою чимало чільних венчурних компаній працювали безпосередньо, не існувало жодної впливової преси, зосередженої на сфері технологій. Тож вона заснувала передплатний сервіс спеціалізованих технологічних новин під назвою Information, з передплатою 400 доларів на рік. На думку Лессін, такі глибоко опрацьовані розслідування могли привабити нішеву аудиторію.

Однак тамтешній медіа-світ відрізнявся від того на Східному узбережжі, де вона висвітлювала технологічні новини, відколи 2005 року закінчила Гарвард. У Кремнієвій долині не існувало медійних тусовок або репортерських середовищ. Чимало репортерів просто зависали в Battery новому клубі в середмісті Сан-Франциско, що найбільше в цьому місті нагадував приватний клуб, як британський імпортований із Soho House варіант у манхеттенському кварталі Мітпекінґ. У Battery журналісти оберталися в середовищі венчурних капіталістів у витончено-ексклюзивній атмосфері «тільки для своїх».

Battery відкрили з помпою наприкінці 2013 року. Мистецька інсталяція за участі місцевих художників надала цьому простору надзвичайної крутизни. У статті New York Times клуб описали так: «Суміш Гоґвардса[20], Victoria’s Secret[21], Ґуантанамо, фестивалю Ліліт-Фейр[22] і DMV[23]». Височезні стелі та голови тварин на стінах, поєднані з яскравими зразками сучасного мистецтва, скидалися на антураж вечірки на закинутому складі десь у Східній Німеччині. Проте публіка там не була взірцем невимушеного шику й стилю, як можна було б очікувати від завсідників приватного клубу. Вони мали такий вигляд, немовби ніколи не покидали своїх гуртожитків. Утім, цей простір колишнього заводу з обробки мармуру був новою фішкою Кремнієвої долини — ґіківським шиком. З гідромасажною ванною на двадцять персон, п’ятьма барами, таємними сигарними залами й просторим фешенебельним номером люкс.

Заснований двома підприємцями — подружжям на ім’я Майкл і Сочі Берч, які запустили соцмережу Bebo,цей клуб наслідував лондонські клуби. Берчі продали свою компанію AOL 2008 року за 850 мільйонів доларів, а через п’ять років відкупили її за один мільйон.

Відкриття клубу в лондонському стилі в Сан-Франциско було ризикованим експериментом. Вони хотіли там бачити не лише айтішників, але, здавалося, немовби всі, хто туди навідувався, були або безпосередньо зі світу технологій, або про технології писали. Клуб став другим домом: більш наворочений Starbucks із салатом із розтертої капусти кале замість мокачіно. Останнього разу клуб був наповнений венчурними капіталістами та тех-репортерами. Вечірки влаштовували такі медійні й культурні інституції, як San Francisco Film Society та Financial Times. Це був хайп.

У Сан-Франциско хайпанути стало новим медіа. Зрештою, це легко. Можна було просто «хакнути медіа», як хакнути будь-що інше. Це почав Facebook, дозволивши будь-кому будь-коли влаштовувати власний хайп, по суті, писати історію про себе, яку можна вічно оновлювати та прикрашати. Переважно цим займалися перші дами хайпу. Деякі жінки призначили себе дуеньями вбогого світського життя Кремнієвої долини. Це було схоже на створення ажіотажу голлівудськими піарниками, які акторів і актрис водять за ручку з одного інтерв’ю на інше, однак ці жінки були кимось більшим. Вони допомагали соціалізуватися гікам Кремнієвої долини. Вони влаштовували побачення. У місці, де соціальні норми й так були далекими від нормальних, ці фасилітаторки були піарницями, посередницями й нянями в одній особі.

Одну з них звати Марсі Саймон. Крихітна, з довгим світлим волоссям, засмаглою шкірою жінка, одягнена в обтислий одяг, що підкреслював її привабливу й підтягнуту фігуру. Вона виросла у Нью-Джерсі й розмовляє з протяжними носовими звуками, що зраджують її рідний акцент. Саймон не надто розводилася про своє виховання. Вона починала в тележурналістиці, а потім взялася продюсувати рекламне відео для таких компаній, як Microsoft і Sony. Потому вона почала консультувати Microsoft, допомагаючи в запуску продуктів, а згодом — Фундації Білла та Мелінди Ґейтс, від 1989 до 2006 року.

Вона одружилася з бізнесменом і народила трьох дітей, проте після розлучення розширила команду й працювала переважно в Європі та Азії, консультувала компанію Alibaba 2004 року. Завдяки своїй мережі контактів Саймон стала відомою завдяки запрошенням клієнтів на такі престижні події, як Всесвітній економічний форум у швейцарському Давосі. У середині 2000-х вона працювала на Всесвітній економічний форум, відкриваючи для конференції цифровий світ.

Вона допомогла брендувати низку інших конференцій — як-от Founders’ Web Summit у Дубліні (Ірландія), допомагала з добором модераторів і учасників панелей для таких дизайнерських конференцій, як DLD (Digital Life Design) у Мюнхені (Німеччина). Система конференції виконувала для засновників із Кремнієвої долини функцію досконалого тимчасового посередництва між компаніями або намагалася рекламувати компанії так, щоб вони могли самі собі забезпечувати новини, а не залежати від репортера, який з малою ймовірністю відтворить потрібну їм інформацію.

Вона неначе та квочка цілої армії підприємців Кремнієвої долини, що шукали виходу в світ, могла зарахувати до своїх друзів таких людей, як голова Hyperloop One Шервін Пішевар, CEO Facebook Марк Цукерберг, CEO Uber Тревіс Каланік. Вона також приятелювала із «суперангелом» Роналдом «Роном» Конвеєм, який, за її словами, познайомив її з безліччю успішних підприємців.

За допомогою своїх акаунтів @teflonblondie та @ marcy у твітері вона просувала компанії клієнтів і навіть займалася лобізмом перед законодавцями від їхнього імені.

Одним із найуспішніших прикладів діяльності Саймон був South від Southwest Interactive місце, що стало Sundance Film Festival світу стартапів, де авторитетні менеджери Кремнієвої долини шукали нові компанії, а нові стартапи намагалися перестрибнути на вищий рівень. Офіційна конференція відбувається в готелі Hilton у середмісті Остіна (Техас), але все найцікавіше — у вестибюлях двох найкращих готелів міста: Four Seasons і Driskill. 2012 року Саймон влаштувала захід у барі першого поверху Four Seasons, що перетворився на теплову карту Голлівуду та Кремнієвої долини.

Усюди була біла кістка світу інженерії, поділена на два табори — клан ботанів і клан братчиків. Клан ботанів плекав своє справжнє задротство, розсікаючи в окулярах із тонкими оправами й завеликих футболках із малозрозумілими написами на програмістському жаргоні, або на худих, або на огрядних тілах. Братчики були ботанами, що досягли успіху.

На South від Southwest було так багато імен Кремнієвої долини, що для вищих щаблів відвідувачів брати участь в інших заходах фестивалю було майже необов’язково. Саймон влаштовувала зустріч із девелоперами для керівників Apple, а тим часом вестибюлем походжав Стів Бінґ зі своїми підлеглими. Колишній менеджер Lady Gaga Трой Картер готувався до організації пообіднього хакатону. Поруч тусили менеджер Джастіна Бібера Скутер Браун, засновник 500 Startups Дейв МакКлур і Джош Абрамсон, який запустив популярний гумористичний вебсайт College-Humor. Саймон була тут із Селестін Джонсон, яка представляла венчурну компанію Innovation Endeavors Еріка Шмідта, спонсора «інноваційного дому», де підприємці, що керують її 22 портфельними компаніями, могли упродовж тижня проводити мозкові штурми.

Марсі пробігла поглядом кімнатою, аби побачити, кого б із ким вона могла познайомити — вони були по самі вуха в фестивальних розкладах. «Ми творимо цей майданчик, середовище мрії для підтримки інновацій і процвітання спільноти», — пояснювала Джонсон. Вони розташувалися в DevHouse, компанії з Пало-Альто, що збирала разом інженерів, заохочуючи їх до нових ідей. «Я чула, що засновники Pinterest справді зустрілися в DevHouse», — повідомляла вона по секрету.

Її гості в лобі були мішанкою працівників технологічних компаній і голлівудської публіки — почасти так було задумано. Агенції в Лос-Анджелесі почали наймати акторів як партнерів стартапів у промоційній діяльності. Сьогодні з’явився тренд створення вірусних кампаній, що залучають знаменитостей до запуску технологічного продукту. Uber — додаток для виклику елітних авто — отримав підтримку акторів Ештона Кутчера, Ніла Патріка Херіса і Кейт Аптон.

Саймон зупинила Тревіса Каланіка з Uber, коли той проходив через вестибюль. Поруч на дивані двоє менеджерів Apple переконували його, що лого компанії надто маскулінне. Проте Каланік не хотів додавати до U завиток для фемінізації концепту, тож відповів, що триматиметься своєї маскулінної перевернутої підкови. «Тревіс невпинно зосереджується на своєму візійному лідерстві компанії, від зародкового етапу й донині», — ділилася Саймон, інвесторка Uber ще на ранній стадії.

У дизайнерських джинсах, бежевій тенісці й ковбойському капелюсі, Каланік належав до інженерного клану «братчиків». Уже другий рік Uber спонсорував велорикші Uber в Остіні через UberEats. Цього року вони робитимуть доставку барбекю. Додаток iPhone до мапи з машинами додав корів і, як пояснив Каланік: «Якщо ви голодні, натисніть на корову: опа! — і вам везуть барбекю!»

Між споживанням барбекю від Uber («від ресторану Iron Works) і розгляданням нещодавно запущеного сайту Uber — Ubers from Last Night (побічного продукту сайту Texts from Last Night, на якому люди залишали дурацькі есемески під час їзди убером попередньої ночі) — компанія готувала вторгнення. Через кілька років вона вийде на міжнародний рівень. Проблемою Uber була не реклама, а політика компанії. Хоча Саймон офіційно не консультувала Uber, її піар-стратегія також допомогла іншим компаніям.

Вона свого часу консультувала Founders Fund, та вони перекинулися на зовсім інший тип піар-стратегів. Сьюзен МакТевіш Бест була анти-Саймон. Замість літати по всьому світу з різними івентами вона організовувала посиденьки в обох своїх резиденціях. Бест мала богемний вигляд. Шотландського походження, вона досі декорувала свій будинок картатою шотландською тканиною. Проголосивши себе лайфстайл-гуру, Бест організовувала вечірки для молодих засновників і запрошувала тусити також і пресу. Вона готувала рідкісні коктейлі в баночках з-під майонезу з маленькими гарненькими бирками й кольорові меню з розписаними стравами на вечерю. Для «компанії харчових технологій» Hampton Creek, що розробила рослинні харчові замінники майонезу та яєць, вона запросила своїх друзів із медіа та Кремнієвої долини й влаштувала невеличкий виступ колишнього автора текстів Greatful Dead Джона Перрі Барлоу — тільки заради того, щоб дати відчути дух старомодної хіппі-спільноти. Вона плекала в молодих людях на обох узбережжях надію бути включеними в таке, що може вважатися крутим. Вона була знавчинею інді-груп і стартапів, що ось-ось мали злетіти і яких вона могла звести з репортерами, венчурними капіталістами та підприємцями, щоб додати трохи перцю здебільшого прісній індустрії.

Її антикремнієве виховання давало своєрідний карт-бланш і свободу від носіння худі. Вона носила сукні з глибоким декольте, яскраво-червону помаду й обтислі шкіряні штани. Окрім Founders Fund, Бест представляла Lulu сайт знайомств для жінок, які друкували огляди чоловіків, з якими зустрічалися, і Klout — сайт, що ранжував присутність людей у соцмережах. Однак згодом вона стала королевою імпровізованих айтішних забав, водночас запустивши власну компанію Living MacTavish. У Сан-Франциско вона влаштувала прощальну вечірку для Тима Дрейпера й романістки Мішель Річмонд. Іншого разу вона готувала вечерю для спів­засновника Burning Man Леррі Харві та музиканта Джеррі Херрісона. Упродовж минулого року вона влаштувала такі події, як інтерв’ю гастрокритика Майкла Поллена та художниці Аманди Філдінг про вживання псилобіцину як засобу полегшення страждань для людей при смерті. Вона влаштовувала салони, де підприємці, тусовщики й інженери NASA дискутували, як це воно буде — жити на Марсі. МакТревіш регулярно бігає 100–112 км на тиждень, тож вона інтерв’ювала автора книжки «Працюй чотири години на тиждень» Тима Ферріса та ультрамарафонця Діна Карнезіса про «екстремальні досвіди» для іншої публіки.

На Східному узбережжі вона займалася таким само нетворкінгом з людьми розважальної індустрії. Проте там, принаймні медіа-тусовка, яку вона збирала, дещо усвідомила: вони відчували натиск технологій, і отож їхня індустрія вислизала з рук. Технології втекли від медіа та перевершили їх. Блоґосфера, соціальні мережі й Twitter прийшли на зміну друкованим виданням, але вони були настільки численними, що ними незмога маніпулювати. Ставку на людей або ставку на фоловерів більше не вважали меритократією. Ставка була на найбільш беручких технологічно й на тих, хто створить найбільший хайп.

Навколо імені Лори Демінґ було насправді створено хайп, але їй від цього ставало моторошно. Вона почувалася незручно серед людей, які маніпулювали статтями з Вікіпедії. (Вона чула, що деякі люди ставали авторами Вікіпедії ніби заради редагування текстів, але були просто звичайними піарниками.) Кому потрібні факти? Блоґосфера може захопитися новинами, чутки можуть поглинути спілкування, і навіть медійні персонажі усвідомлювали, що не здатні контролювати те, що про них сказано. Іронія полягала в тому, що і Саймон з Бест, і навіть Демінґ надто добре це усвідомлювали. Існував великий розрив між тим, що преса знала й повідомляла, і, власне, реальністю. Між реальною цінністю і тим, чим ці компанії насправді займалися, висів туман. А нові медіа цей туман робили лише густішим. Чим були ці оцінки? Чим були всі ці гроші?

Що вся ця цифрова армія робитиме, якщо з ринкових причин зміниться статистика Google, або встановлені зв’язки, або кількість фоловерів? Що є поразкою, якщо ніхто не зможе її побачити? Демінґ було цікаво, чи вона справді надто молода для поразки й чи комусь іще відомо, що взагалі означає поразка.

9. Нові нові гроші

Друг Лори Демінґ Пол Ґу був одним із найспокійніших її сусідів у будинку в середмісті Пало-Альто з-посеред п’яти інших стипендіатів Тіля. 2012 року, коли вони всі разом там мешкали, ніхто не уявляв, що він стане найуспішнішим з усього набору 2011 року — принаймні за розмірами фінансування. Ґу отримував набагато менше уваги преси, ніж інші стипендіати, як-от Дейл Стівенс і Джон Бернем. Стипендіальну програму він розпочав, дрейфуючи від ідеї до ідеї, не пропонуючи нічого конкретного. За шість перших місяців він не міг показати нічого значущого.

Утім, пізніше Пол натрапив на ідею, яка з часом стане новим способом поводження з грішми. Вона обходила банківську систему й пропонувала щось зовсім інше. Його компанія була серед перших у Кремнієвій долині, що дали змогу людям позичати гроші іншим. Вона виключала посередників та ігнорувала інституції. Це було так по-долинівському.

Син китайських іммігрантів, які приїхали до Сполу­чених Штатів, щоби стати професорами в Університеті Аризони й дати своєму синові кращу освіту, Ґу рано виявив здібності до науки. Він вступив до Єльського університету, де невдовзі асимілювався з культурою та стилем тамтешніх гуртожитків. Ґу був високий і худорлявий, вбраний у типову постстудентську уніформу — вільні джинси й світшот або простору футболку. Він зливався з тлом. Проте його присутність була бажаною. Спокійний усміхнений спостерігач. Він зосереджувався на тому, чим займався. Демінґ він подобався. Зрештою, він був її типажем. У ньому не вбачалося якоїсь звичної для Кремнієвої долини трендовості. Він не намагався стати мільярдером уже на виході з Міжнародного аеропорту Сан-Франциско, хоч і не був би проти. І все ж він був зовсім без понтів.

Демінґ бачила Ґу під час фінальних раундів у готелі Hyatt, але познайомитися з ним їй не вдалося. Він дружив із Дейвидом Луанєм і Деніелом Фрідменом, стипендіатами, які разом заснували робототехнічну компанію і подавались одночасно, коли були другокурсниками Єльського університету. Власне, Ґу був із Фрідменом у шкільній науковій лабораторії, коли дізнався про зарахування до стипендіальної програми. Один за одним вони отримали дзвінки на свої мобільні. «Ми почали стрибати й обійматися, й одразу ж кинули наші телефони, хоч Фундація Тіля ще залишалася на лінії», — згадував згодом Ґу.

Після зарахування до стипендіальної програми він переїхав з Нью-Гейвена до Нью-Йорка, де в 21-річному віці почав думати, яким буде його стартап. Легше покинути навчання і починати на Манхеттені, де в нього вже були друзі, й легше роздивитися. Це було не схоже на університет, але він уже відбув два роки навчання, а Нью-Йорк став новим і захопливим досвідом. Там було чим зайнятись проти Нью-Гейвена. Окрім того, Ґу знав місто завдяки поїздкам на вихідні з друзями.

У Єльському університеті він вивчав економіку й комп’ютерні науки, днями будуючи трейдингові моделі й розв’язуючи завдання зі збірників. Саме ці навички, на його думку, мали допомогти у фінансовій кар’єрі. Він знав, що не хоче йти в науку, як бажали його батьки. Ґу завжди думав, що досягне чогось у бізнесі. А втім, Уолл-стрит його не вабив. Він був більш незалежним і схильним розпочати щось самотужки. Саме ця нетерплячка почасти підштовхнула Пола подати заявку на стипендіальну програму. Він просто хотів працювати на себе. Коли з’явилася стипендіальна програма Тіля, він вирішив спробувати. Чому б і ні? «Мені здавалося, що в моєму випадку це було чудовим варіантом, — згадує він. — Я зробив це, і успішно».

Хоча йому подобалося тусити — і з друзями з Єльського університету, і з підприємцями в Нью-Йорку, з якими він познайомився в офісі, що вони разом винаймали, — він почав впадати у відчай, адже не міг запропонувати перспективний проект компанії. Він і співзасновники, з якими час від часу працював над проектом із запуску локального інтернет-магазину під назвою 404Market, були пригнічені, нездатні привабити ні увагу, ні клієнтів. Проте він запланував на цей проект шість місяців, і на четвертому почав шукати нові можливості.

Ґу шукав, які проблеми він міг би розв’язати за допомогою технологій. Такий початок став звичним заспівом серед перспективних підприємців: знайти проблему для розв’язання. Згодом засновники стали настільки старанними в цих спробах, що створювали проблеми, яких ніколи не існувало, або вирішували проблеми, створюючи нові: як-от встановлення айпед-меню в аеропортах, що потребувало живих людей для допомоги розгубленим клієнтам. Ґу знадобилося шість місяців роботи в Нью-Йорку, щоб знайти якусь реальну проблему, над якою не ламали б голови інші 20–30 річні, спраглі натрапити на наступний TextRabbit — компанію, що за допомогою додатка дає вам змогу знайти незнайомців для виконання дрібних завдань. Проте потім Пол усвідомив, що найбільша нерозв’язана проблема була аж надто очевидною: в нього закінчилися гроші.

Його друзям також велося не надто добре. Ґу не мав кредитної історії, ані будинку, який міг би бути заставою. Він не знав, що робити. А що якби люди просто позичили йому гроші? Можливо, вони можуть зробити це онлайн або через додаток. Можливо, йому навіть не доведеться йти до банку.

Коли його друзі намагалися отримати позики для оплати студентських боргів або заснування компаній, шанси на успіх були невеликі. Тому Ґу вирішив запропонувати формулу, що визначила б майбутню зарплату особи, спираючись на успішність в університеті, і це давало б людям — а не інституціям — достатньо інформації й важелів для прямих позик. Своєю чергою, інвестор отримував би відсоток майбутньої зарплати цієї особи.

У Нью-Йорку він також зустрів своїх майбутніх співзасновників: двоє працівників Google, які були старшими за нього на двадцять років і вважали, що ідея може стати реальним бізнесом. Вони міркували над тими ж проблемами, що й молоді люди, але вже мали роботу, й добру роботу. Один із них, Дейвид Джирард був президентом Google Enterprise — лінії таких комерційних продуктів, як Gmail for Business, після ребрендингу 2014 року — Google for Work. Вони були своїми в Кремнієвій долині. Ґу вважав Дейвида ідеальним партнером. Джирард мав досвід, а Пол мав алгоритм, що використовує дані на кшталт загального середнього бала, кар’єрних цілей і пройдених стажувань, для передбачення майбутніх зарплат. Вони об’єднали сили для запуску нової компанії під назвою Upstart і спонсорували молодих людей, які не могли отримати кредитну лінію або позику. Сім інших студентів-підприємців захотіли приєднатися до проекту, відтак команду було сформовано[24].

Ґу рано усвідомив, що йому треба переїхати до Каліфорнії, щоби все це вистрелило. Він обрав Пало-Альто, а не Нью-Йорк місцем для старту бізнесу, тому зібрав речі в квартирі на Трайбеці, перелетів через країну й оселився з  кількома іншими стипендіатами Тіля.

Навесні 2012 року він і його нові співзасновники завдяки зв’язкам зі стипендіальної програми Тіля за кілька тижнів мобілізували кошти для запуску проекту. Founders Fund також зробив інвестицію. Вони орендували один з офісів, зарезервованих для інкубатора Google, а згодом — Kleiner Perkins, просто на Сенд-Хілл-роуд. Скидалося, що їм вдалося. Однак насправді ні. Вони просто потрапили туди, де все це відбувалося. Upstart мав алгоритм, але потрібно було знайти бездоганний спосіб змусити компанію запрацювати, що водночас вигідно й інвесторам, і тим, хто шукає позики. «Ми начебто мали бачення загальної концепції проблеми, але розв’язання цілком відрізнялося від того, що ми будуємо сьогодні», — сказав Пол.

Ґу бракувало товариського життя Нью-Йорка. Однак переїзд був легшим, тому що він мешкав з Демінґ і двома іншими стипендіатами — Дерреном Чжу й Дейвидом Луанєм. Незабаром він прилаштувався до їхнього режиму. Йому велося набагато ліпше, ніж іншим стипендіатам, і він зовсім не почувався ізольованим. Це допомогло зосередитися. Маючи в складі правління кількох знаних управлінців Кремнієвої долини, його компанія почала отримувати підтримку. Переїзд лише після того, як він знайшов перспективну ідею, виявився набагато сприятливішим, аніж він міг собі уявити.

Чимало хто переїздив з будинку в будинок, або з однієї колівінґової спільноти до іншої. Вони витратили свої стипендії раніше, ніж очікували. Натомість Ґу, який отримав інвестиції на початковій стадії, платили. Незабаром сума зросла. Він також намагався розв’язати проблему, за яку свого часу бралася стипендіальна програма Тіля, — тягар боргу за навчання, з яким студенти вступають у світ, зовсім не такий добрий до них, як викладачі університету.

Протягом перших півтора року група намагалася розробити угоду про розподіл доходів, за якою молоді люди процент свого майбутнього доходу віддаватимуть особам, які позичили їм гроші. Ідея полягала в тому, щоби все працювало не так, як працює типова позика. І решта компаній приєдналися до них. Ця ідея була близька поколінню студентів, які надалі не могли покладатися на второвані кар’єрні шляхи, або традиційні індустрії, де можна було б працювати після закінчення університету. Підрахували, що до 2020 року половину працівників у США становитимуть фрилансери. Стабільна робота більше не була нормою.

Проте втілити це правильно виявилося не так легко. «Ми досить швидко усвідомили, що не збираємося бути масовим продуктом, оскільки він був дуже складний, і чимало робочого часу витрачалося на пояснення того, що це таке й чому людям це потрібно», — пояснив Ґу. Вони побудували інші моделі, та цей продукт був надто складний, тож команда вирішила зробити Upstart більш традиційною кредитною компанією.

Ґу познайомився зі своїми першими інвесторами через розгалужену мережу стипендіатів. Він спілкувався з ними на зборах і зустрічах зі стипендіатами Тіля. Не те, щоб йому особливо хотілося відвідувати ці заходи. Він здебільшого пристосувався до мережі. Стипендіальна програма не мала структурованої системи зустрічей, окрім принагідних зборів у звичайному ресторані в Пало-Альто. «Насправді ж кожен робив свою справу», — згадує він. Іноді більш організовані групи збиралися разом, але зазвичай кожен покладався сам на себе.

Однак Пол, здавалося, розквітнув у цій некерованій системі. Йому подобалося, що для досягнення успіху там не існувало формальної структури. «Думаю, традиційна система передбачає дуже лінійний напрям того, що робити для досягнення успіху, — пояснював він. — Ти найбільш детерміновано потрапляєш на певний рівень успіху. І зазвичай, коли намагаєшся запустити компанію, насправді не існує підручника для визначення того, що тобі потрібно робити. Навіть якщо ти робиш все за підручником, це не гарантує успіху, тому що жодного підручника насправді не існує». Ґу подобався елемент ризику.

А між тим його щоденною працею було оцінювати ризики в такий самий спосіб, як це робили бізнеси й індустрії Східного узбережжя. Його компанія для передбачення майбутнього успіху використовувала такі критерії успішності, як загальний середній бал (GPA). В Upstart Ґу зосереджувався на специфічних способах оцінки. «Питання не в тому, чи спроможний ти повернути позику, а в тому, наскільки серйозно ти ставишся до своїх обов’язків». Він зрозумів, що люди, які двічі перевіряють свої домашні завдання або сумлінні на заняттях, схильні дотримуватися своїх обіцянок. Це був спосіб оцінювати людей за допомогою даних. У місці, де навички спілкування не на найвищому рівні, м’яко кажучи, алгоритми були надійнішим методом передбачень[25].

Ґу зайшов так далеко, що висловився, ніби алгоритм навіть визначає вдачу людини. Індикатори застерігали, що людина може бути ненадійною, якщо не має постійного контракту на мобільний номер, а використовує картки поповнення. Можливо, це попереджувальний знак, що людина не має стабільного заробітку.

Отже, нині Кремнієва долина навіть намагалася оперувати даними й цифрами для визначення характеру. Можливо, ці дані могли передбачити моральність, відповідальність і надійність людини. Можливо, хмарний софт з обробки даних про особу міг би замінити людське сприйняття й допомогти ейчарам передбачити, коли працівники звільняться, якими будуть їхні робочі показники та скільки вони протримаються на роботі. Він характеризував би менеджерів як «шаманів» або «термінаторів». Аналіз персоналу за допомогою ключових слів, як у Google пошуку, стає щоразу поширенішим, і навіть щось настільки ефемерне, як вдача людини, оцифровують.

Схоже на те, що інженери й діти, які були ботанами в школі, аналізують проблеми соціалізації так, немовби це інженерна проблема. Знаючи всі дані, вони зможуть знайти підхід до соціуму, зрозуміти, як їм говорити та взаємодіяти з людьми. Їм було складно ходити на побачення й тусити. Можливо, алгоритм здатен розв’язати проблему. Інженери вивчали соціальні зв’язки з одержимою пристрастю, вважаючи, що і їх вони зможуть хакнути.

У певному сенсі оцифровування характеру було способом залишатися політично коректним і водночас жорстко триматися фактів. Дані ж бо не збрешуть, чи не так? Суб’єктивні оцінки ображають людину, натомість цифрове визначення характеру є об’єктивним. Зрештою, вони визначили потенційні показники злочину за допомогою такої системи, як CompStat у Нью-Йорку — комп’ютерної обробки статистики, запровадженої в Департаменті поліції Нью-Йорка в середині 1990-х років. Уже ніхто не мусив казати: «Цей поганий район складається з представників цієї раси». Дані робили це за них.

Отже, думали вони, чому б алгоритмові не визначати, буде людина успішною чи ні. З певного огляду їхня система пішла проти етосу Кремнієвої долини. Усе життя якимось чином обраховується і може експоненційно розширюватися. Скажімо, польоти в космос або зміна правил фінансового світу не стали б можливими, якби не були низкою цифр. Дані виключають емоції, страх і — що дуже раціонально — відчуття поразки. Цифри — холодні, контрольовані показники. У них не буває творчої кризи й сентиментальних ступорів, які трапляються в людей тонкої душевної організації.

Ґу дивився на цифри й усвідомив, що більшість міленіалів користуються кредитними картками для розрахунків. «Близько 50% населення Америки мають заборгованості по кредитних картках, які щомісяця відтерміновуються», — розповідав він. Проте навіть після накопичення наймінімальнішого кредиту банки вагаються видавати позики, дозволяючи клієнтам рефінансування кредитних карток з нижчими відсотками. Вони знають, що випускники коледжів мають багато боргів. Зрештою, їм довелося чимало коштів заплатити за навчання. Наприклад, у Єльському університеті оплата проживання та харчування Ґу сягала 60 тисяч доларів на рік.

Він став одним із небагатьох, хто залишив університет із закінченими трьома курсами. Ґу розглядав це та інші рішення свого життя крізь призму параметрів Upstart. Методологія Upstart стала його світоглядом. «Я застосовую цей спосіб мислення не лише до робочих або навчальних проблем, а  також і до обмірковування свого життя, — зізнавався він. — Скажімо, кожні кілька місяців я роблю огляд себе, аналітичний огляд. Три-чотири сторінки аналізу я заповнюю списками своїх сильних і слабких сторін, того, що я вже поліпшив, і того, що ще ні. Я створюю план удосконалення цих речей. Цей самий процес, що використовую в обміркуванні проблеми кредитного моделювання, я також можу використати в міркуваннях про поліпшення себе як людини й особистості, яка може зробити внесок у цей світ».

Хоча Upstart і мав намір допомагати з фінансуванням підприємців, Ґу не вважав, що варто запускати компанію лише заради того, щоб стати підприємцем. Бажання стати підприємцем, щоби «змінити світ», перетворилося не лише на кліше, а й на епідемію: «Думаю, важливо мати проблему, якою ти сильно переймаєшся, і мати спосіб розв’язання того, над чим тобі насправді хочеться працювати».

Компанія офіційно стартувала на початку 2012 року. Чотири місяці минуло, відколи Ґу й Дейвид Джирард погодили ідею. Ось вони вручають перші конверти кільком юним студентам, які позичили гроші за допомогою Upstart. Кошти загалом склали понад 200 тисяч доларів, і їхнє вручення планувалося в одному з ресторанів у районі Мішн, Сан-Франциско. Студенти ніколи не зустрічалися, але всі вони мали різноманітні ідеї, наприклад, музичної платформи або роману. Намір полягав у тому, щоб дати людям ледь за двадцять змогу радше здійснити те, що вони хочуть, аніж просто піти на роботу, щоби заробити гроші.

«Ми розраховуємо на вас, — сказав він студентам, за свідченням журналу Inc. — Не витрачайте всі гроші одразу. І робіть правильні речі. Дайте нам привід для гордості»[26].

Ідея полягала у тому, щоб звести студентів із заможними інвесторами, які хочуть допомогти їм у заснуванні компаній. Вона отримала поширення ще до свого запуску. Upstart приєднався до новостворених компаній — як-от Affirm, започаткованої співзасновником PayPal Максом Левчиним, і Pave — що змінювали способи кредитування.

Щоразу більше студентів вирішували обрати шлях підприємництва, а не традиційну стезю, проте знаходили небагато способів фінансування своєї діяльності. Upstart був альтернативою. Вони часто мусили мати нормальну роботу, що залишало їм обмаль часу на працю, яка по-справжньому подобалася.

Джирард вважав, що разом зі спільнокоштом для таких людей Upstart варто запропонувати випускникам університетів наставництво, щоб допомогти триматися таких само кар’єрних шляхів, що колись привабили Ґу. Він не розумів, чому компанії залучають і наймають випускників, щоб допомогти їм зібрати кошти, коли є сумнівним, що молоді фахівці мають якусь мережу для позик.

Натомість Ґу хотів, щоби студенти почувалися вільними вибирати, чим вони хотіли б займатися, без зовнішнього тиску працювати на стабільну зарплату. Він не хотів, щоб інші студенти відчували тиск, як відчували його друзі, змушені йти до банків або хедж-фондів, лише щоб заплатити за оренду. Він також вважав, що інші діти почуваються так само, як він, і хочуть бути самі собі начальниками. Для міленіалів звітувати перед кимось уже не є такою очевидною нормою, як це було для попередніх поколінь. Тож перевага фінансування, на думку Пола, полягала в тому, що отримавши гроші на свою справу, людина, яка починає бізнес після школи, одразу ж відчуватиме відповідальність. За планом, зокрема для інвесторів, було передбачено відсотки доходу позичальників. Позичальникам платитимуть, лише якщо вони зароблятимуть для цього достатньо грошей. Студенти мають заявити про свої цілі та досягнення, викласти свої результати в навчанні, а потім вказати, скільки грошей їм потрібно залучити.

Далі алгоритм Upstart визначить, яку частку своїх майбутніх заробітків вони виділятимуть, щоб це було вигідно для інвесторів. Деякі випускники видавалися перспективнішими за інших. Upstart очікував, що вони зароблятимуть більше грошей, а тому не будуть змушені віддавати значну кількість свого доходу. Інвестори могли платити суму, кратну 1000 доларів, і здійснювати оплату щомісяця. Найбільше, що випускник зможе запропонувати на майбутнє, — це 7%, і вони не муситимуть платити, коли їхній щорічний дохід становитиме лише 30 тисяч доларів або й менше. І Джирард, і Ґу вважали цю систему ідеальною для підприємців. Вони могли зосередитися на своїх компаніях на початкових стадіях, навіть якщо не мали стабільної зарплати. Кредитори отримають прибутки, якщо «апстарт» спрацює, але апстарт і не втратить надто багато, якщо випускникам не вдасться.

Кредитоотримувачів назвали «апстарти», інвесторів або тих, хто їм позичав, — «спонсори». Тож Upstart вважав людей своїм власним стартапом, а не гвинтиками машини. Це був своєрідний краудфандинґовий сайт для новаторів. У перші кілька років свого існування Upstart профінансував людей різних професій — від поетів і художників до засновників банків. Це були самвидавні автори або перспективні випускники, які й досі мусили виплачувати студентські кредити. Ставка на роман або арт-проект була ризикованою справою. Вони отримували контракт на термін від п’яти до десяти років. Якщо їхні заробітки були нижчі за певну суму, вони не мусили платити своїм спонсорам нічого. Спонсори ж зобов’язані мати акредитацію в Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку США, а також заробля­ти понад 200 тисяч доларів на рік, або мати активи, чиста вартість яких становила щонайменше один мільйон доларів. Їм не дозволялося вказувати апстартам, як використовувати ці гроші, але вони могли — і їх заохочували — виконувати функцію наставників і підтримувати їх. Upstart мав у цій угоді свою долю — 3% із заробітку студентів, а потім 0,5% з інвестицій.

Вони продавали шанс на здійснення мрії, як це й було заведено в Долині. Вони бралися за речі, які важко передбачити, й пробували зробити їх передбачуваними та прорахованими, що також було дуже в дусі Кремнієвої долини. Це теж стало спробою подолати класові поділи. Людина з незаможної родини з великою ідеєю не потребуватиме фінансування від сім’ї, якщо їй захочеться займатися мистецтвом. Вона не муситиме іти на роботу в Goldman Sachs. Засновники вважали це демократизацією таланту.

«Якщо нам вдасться, це дійсно справить великий вплив на соціально-економічну структуру Америки, — говорив Орен Басс, співзасновник Pave. — Існує величезне поле для діяльності».

Спочатку Upstart намагався працювати з Pave, проте ці дві компанії мали різні погляди на діяльність. Через кілька років вони стали досить схожими — і це було частиною проблеми. Обидві компанії використовували дані з коледжів, Федеральної податкової служби та Бюро статистики працевлаштування США. Обидві компанії мусили також підписати офіційну угоду про нерозголошення конфіденційної інформації.

Критики наводили аргументи, що вони надто схожі й що їхні прогностичні моделі сприяють людям, які вже мають більше переваг — ті, що вчилися в університетах Ліги плюща, й ті, що отримували пропозиції роботи від відомих фірм. Було чимало перспективних апстартів з науковими ступенями Стенфорду, Гарварду та Уортонської школи Університету Пенсильванії. Позики зазвичай спрямовувалися таким чином, тому що вибір інвестора ґрунтувався на освіті та сфері інтересів апстартів. У певному сенсі ця система нагадувала типове подання заявок про прийняття на роботу.

Ґу пояснив, що його модель виявила, що найвищі зарплати на старті кар’єри мають люди з дипломами факультету комп’ютерних наук Массачусетського технологічного інституту. Ті, що отримують дипломи економічного факультету в Принстоні, мають пік успіху на півшляху свого кар’єрного розвитку. І це зовсім не дивно.

Джирард відповідав критикам, що такі результати залежать від соціально-економічної структури країни. І не завдання Upstart — змінювати класові поділи. «Саме такий системний виклик має наша країна», — сказав він.

Вони стали помічати, що деякі спеціальності, як і можна було очікувати, й досі ведуть до успішніших кар’єрних шляхів і стабільніших зарплат — і то лише в тих таки компаніях, від яких додаток мав би відвадити студентів. Певною мірою Upstart вчергове утвердив традиційний порядок суспільних відносин, але він був задуманий для пошуку незвичайних людей, які в нього не хочуть вписуватися. Ґу досі говорить, що компанію створили, щоб дати людям шанс спробувати щось нове.

«Як і все інше в житті, якщо ти не настільки розумний або талановитий, або амбітний, або креативний, то, мабуть, багато не досягнеш, — розповіла апстарт Тріна Спір, випускниця Гарвардської бізнес-школи. — Якщо ти не працюєш наполегливо й не отримуєш добрих оцінок, то можеш і не отримати добру роботу». Вона використала Upstart для запуску власної компанії. «Завжди будуть люди, що є ліпшими за інших і мають більші за інших можливості. Це життя».

У 2012 році її стартап найшвидше залучав інвестиції. Вона підняла 20 тисяч доларів в обмін на 1% свого доходу протягом наступних десяти років. Вона використала ці гроші для оплати своєї позики на навчання в бізнес-школі, а також вклала їх у власну компанію медичного одягу Figs, що продавала хірургічні костюми, лабораторні халати тощо. Через три роки ця фірма ще не запрацювала. Тріна не могла отримувати зарплату, а тому не мала можливості забезпечити свій щорічний платіж. І більше вже не була так переконана в гнучкості Upstart. Ефективність інвестиції обмежувалася. Неважливо, наскільки успішним був позичальник, спонсор не отримував більше ніж 150 тисяч доларів.

Станом на 2016 рік понад 1200 спонсорів інвестували загалом більш як 472 мільйонів доларів у 36000 апстартів. Компанія все ще була далеко не прибутковою, але венчурні фірми Кремнієвої долини не сумнівалися в успіхові. KPCB, Google Ventures та інвестор-мільярдер Марк К’юбен, власник баскетбольного клубу NBA «Даллас Маверікс», підтримували її. Партнери долучалися. Upstart мала й інші ідеї, як-от співпраця з компаніями обслуговування кредитних карток, компаніями з кредитування купівлі автомобілів — кожним, хто хотів допомогти визначати кредитоспроможність людей.

Однак деякі інвестори почали боятися, що Upstart ставить на малоперспективних підприємців. Що як програма уможливить будь-кому просто віддатися божевільній ідеї, без жодної підзвітності, або доведеної концепції? Компанія намагалася врівноважувати цей імпульс, спонсоруючи людей з різними інтересами, як-от мистецтво або дизайн. Вона намагалася знайти студентів, які не хотіли продавати душі банківській справі чи консалтингові, аби лише заплатити за житло.

Остаточною метою для цих позикових компаній було стати приблизно такими само великими, як фірма з онлайн-кредитування LendingTree. Технологічно поліпшеними версіями позикових компаній, що занепали після рецесії в 2008 і 2009 роках. Позики були ще одним способом, у який Кремнієва долина намагалася підірвати банківську систему або принаймні переписати її правила. 2015 року Джеймі Даймон, голова JPMorgan Chase & Company попереджав у листі інвестора: «Кремнієва долина прийшла» за їхнім бізнесом. Технарі-підприємці — хай якими молодими вони не були б — помічали, що міленіали не хочуть заощаджувати гроші, шукати гроші або зберігати їх у банку звичайним способом. Вони роблять покупки в інтернеті. Такі компанії, як Upstart, почасти живилися дедалі сильнішою недовірою людей до банківської системи, що в Кремнієвій долині сприймали як уламок старого світу.

Міленіалам не подобалися інституції. Їм подобалися стартапи й свобода. А ще їм хотілося бути якомога далі від Східного узбережжя. Усі шукали нові шляхи, особливо після того як фінансовий сектор Нью-Йорка пережив такий удар. Чи могла б Кремнієва долина стати порятунком?

10. Коли просити пробачення і коли питати дозволу

Наприкінці 2015 року останній лідер стипендіальної програми Тіля, підприємець на ім’я Джек Ейбрахем (який прийшов на зміну Деніелі Стречмен), почав консультувати нових стипендіатів, що робити, коли їхні компанії потраплять під приціл державного контролю. Для стартапів у Кремнієвій долині ця проблема була новою. Дотепер урядовий нагляд стосувався окремих питань і по-справжньому зачіпав Google, Apple та інших важковаговиків. Проте компанії на кшталт Uber та Airbnb почали змінюватися, тому що їхнє існування вимагало схвалення з боку влади. Вони змінили правила в містах і зворохобили місцеві профспілки. Їхні нові структури не лише привертали увагу уряду до індустрії технологій, спонукаючи чиновників уважніше приглядатися до Західного узбережжя, а й змінювали плани політиків.

Для більшості стипендіатів Тіля втручання уряду було абстрактною проблемою. Ейбрахем тоді не мав домовленостей із жодними надійними лобістами, але знав, які інвестори мають більше політичних зв’язків. Новий виконавчий директор думав, що загальне правило співжиття з урядом полягає в тому, що той не зважає на компанію, поки про неї не поширюється слава й розходяться чутки про дії новачка, що порушують «встановлений порядок». Встановлений порядок був усталеним балансом інтересів, що лобісти технологічної індустрії намагалися підважити на користь її клієнтів — скажімо, готельні лобі та профспілки водіїв таксі й лімузинів.

«Вони мають бути достатньо успішними, щоб завдати справжнього болю ключовому гравцю місцевої економіки, — каже Ейбрахем. — Потрібен був час, щоб цей біль став достатньо гострим. Отож організації звернулися до уряду». Він радив засновникам компаній не тривожити уряд без особливої потреби.

«Ліпше уникати урядових структур, по змозі, а якщо доведеться іти на контакт, треба мати в штаті людей, які знають, як працює лобізм», — пояснює Ейбрахем.

Він вважав, що більшість втручань уряду трапляється на локальному рівні, тому мати союзника неподалік дуже важливо. Федеральний уряд не був залучений до індустрії технологій настільки сильно, як місцевий, хоч це залежало від штату. «Ніхто не хотів би потрапити у становище, де від “ні” однієї людини ваша компанія може припинити роботу», — розповідав він.

На початок 2016 року стипендіат Тіля Джеймс Прауд, який запустив GigLocator, підняв понад 30 мільйонів доларів на свій новий винахід — портативний датчик сну під назвою Sense. Він запустив його після закінчення стипендіальної програми. 24-річний чоловік з Південного Лондона не хотів, щоб його асоціювали з іншими молодими учасниками стипендіальної програми, тому що не вважав їх навіть і близько такими успішними, як він сам. На його думку, йому вдалося досягти успіху, а їм — ні. Перед переїздом у район Мішн він працював у просторому офісі в молодому й модному районі Сан-Франциско Портеро-Хілл, заповненому офісами айтішників, смузі-барами, крафтовими кав’ярнями та крамничками з домашнім морозивом. На 17-й вулиці, де розташований його офіс, молоді працівники технологічних компаній у хіпстерських джинсах і з відвислими наплечниками вештаються туди-сюди на велосипедах, викликаючи Uber, сідаючи в автобуси.

Ззовні офіс Прауда схожий на оранжерею. Крізь маленькі й вузькі вхідні двері він здавався пальмовими джунглями. Подвійна висота стель уможливила ще більше заповнити стіни рослинністю. Проте за відчиненими дверима відкривався простір зі знайомими ознаками стартапу: горстка працівників, що клацали на своїх лептопах, їдаленька, забита продуктами з умістом таких модних складників, як насіння чіа, витяжка з авокадо й екстракт зеленого чаю. Посеред кухні стояв холодильник, забитий холоднопресованою кавою. Прауд сидів на одній із дерев’яних лавиць, а поруч стояв обід з кіноа, салату з капусти кале й курки, чиї життєві соки, схоже, були випареними вщерть, і все що залишилося від них, було шматком протеїну. Одне слово, все найкраще для ефективності інженера.

Справи йшли так добре, що Прауд мусив перебратися в просторіший офіс. Він хотів найняти більше людей, і одного разу це вже зробив, літаючи до Норвегії, Лондона та Фінляндії в пошуках талановитих інженерів. Він знайшов приміщення поруч, що мало не подвоїло площу компанії, і прокачав його дизайн: старий склад із голими цегляними стінами та скляними перегородками. Прауд запостив його на своїй фейсбук-сторінці із світлиною свого розширеного штату. «Де ти на цьому фото?» — запитав один френд. «Я — Енні Лейбовіц[27]», — відповів він.

А між тим інші компанії, що займаються трекерами показників здоров’я, потрапили на радари Управління з контролю за харчовими продуктами та лікарськими засобами. Кілька з них, як-от фітнес-браслет Jawbone, отримали попереджувальні листи. У них було викладено норми для «малонебезпечних приладів» і повідомлено, що їх не можна рекламувати для лікування безсоння або чогось іще, а лише в межах промоції здорового способу життя. Такі прилади, на думку управління, не можуть загрожувати безпеці споживачів. Реклама повинна бути якомога абстрактнішою. Управління сном було нормальним як порада, але лікування безсоння? Компанія Прауда була однією з багатьох, що досягли певних розмірів і стали небезпечними для наявної індустрії, привернувши увагу урядових регуляторів.

Хізер Подеста сиділа у вестибюлі Sheraton New York Times Square Hotel, чекаючи на зустріч із командою Гілларі Клінтон. Вона давно перебувала на короткій нозі з Клінтонами: її колишній чоловік Тоні Подеста також був відомим незалежним лобістом, і її швагер Джон Подеста колись був очільником штабу президента Білла Клінтона, а нині керував виборчою компанією Гілларі Клінтон 2016 року. Проте сьогодні політика була додатковою інформацією в її щоденному житті — робота для технологічних компаній приносила набагато більше.

Пасмом сивого волосся, що увінчувало її пофарбоване чорно-біле каре, та яскраво-червоною помадою вона настільки вирізнялася з усіх інших людей, що Джон Подеста зачепився об неї поглядом одразу, як увійшов до готелю, і так само скерували свої погляди кілька його колег із команди Клінтон, повідомивши, що зустрінуться з нею пополудні.

Однак в цю мить 46-річна Хізер говорила про яєчне лобі. Її боротьба з ним на боці технологічної індустрії саме була в розпалі. Торік вона заробила понад сім мільйонів доларів лобізмом і сотні тисяч із цієї суми отримала від таких компаній, як Snapchat, Zocdoc, Fitbit і SpaceX. Вона також представляла нову продовольчо-технологічну компанію Hampton Creek, чий продукт Just Mayo збурив яєчне лобі, адже не містив яєць, претендуючи на статус майонезу. На їхню думку, те, що названо «майонезом», повинно містити яйця. Щоби доносити свої аргументи в цій справі, яєчне лобі найняло «блоґерок-домогосподарок», які поширювали чутки, що Just Mayo небезпечний і насправді ніякий не майонез, а загроза для фермерів Сполучених Штатів.

Подеста взялася довести, що цей технологічний майонез, по суті, був оригінальним продуктом. Вона стверджувала, якщо він смакує й має вигляд майонезу, то ця справа не стосується людей з яєчного бізнесу. І чи не знайдеться законодавець, який радше підтримав би технологічну індустрію, ніж виробників яєць? Зрештою, хто з них нині заслуговує більшої уваги? Технологічні компанії допомогли цим лобістам здобути більше влади. У цієї індустрії глибші кишені, а її CEO зазвичай молоді й недосвідчені, що навіть не знають, як найкраще їх спорожнити.

До прикладу, Fitbit — пристрій, який відстежує кроки та калорії. Як однойменна компанія могла знати, що її продукт незабаром потрапить під нагляд Управління з контролю за харчовими продуктами та лікарськими засобами через використання даних клієнтів? Зблиснувши чорним браслетом Fitbit на зап’ястку, Подеста пояснила, що Fitbit найняла її, щоб переконатися, доки не пізно, у відповідності брендингових та маркетингових матеріалів компанії стандартам Управління з контролю за харчовими продуктами та лікарськими засобами.

Компанія Прауда потрапила до тієї ж категорії. Згодом лобісти таких професійних середовищ, як водії таксі й лімузинів, або, наприклад, яєчне лобі, м’ясне лобі й автомобільні дилери почали на ранніх стадіях реагувати на ці апстартові стартапи. Саме тому Подеста радила компаніям наймати її якомога швидше.

Війни Uber і Airbnb з урядом за отримання дозволу вийти на різні ринки були, вочевидь, найпублічнішими прецедентами, в яких техіндустрія зійшлася у протистоянні не на життя, а на смерть, із видом, що був її повною протилежністю — державними службовцями. Uber тріумфально переміг у цьому протистоянні, вселяючи жах і радість багатьом іншим компаніям. Проте це принаймні було можливо — перемогти у війні проти однієї з найсильніших профспілок на федеральному та місцевому рівнях — завдяки молодому лобісту на ім’я Бредлі Таск.

42-річний Таск виріс у нью-йоркському Брукліні, а потім вступив до Університету Пенсильванії, де рано зацікавився політикою. Там він почав працювати в команді мера Філадельфії Еда Ренделла, якого зустрів, коли отримав квиток на з’їзд Демократичної партії від друга з профспілки теслярів. Він помітив, що мер сидить на самоті. Підсів до нього, заговорив, а потім з’явився в його офісі, залишивши заяву, в якій висловив бажанння стажуватися в нього. І йому вдалося.

Таск не був харизматичним у звичному розумінні чи навіть симпатичним, але підкуповував своєю безпосередністю. З ним було легко. У кав’ярні через дорогу від свого ньюйоркського офісу він поводився з офіціантами так, немовби знав їх роками, хоч зізнався, що заходив туди лише кілька разів. Зараз він представляє такі компанії, як Tesla і FanDuel, DraftKings і Mytable. Остання — торговельний майданчик для локальної кухні. Проте ім’я зробив йому саме Uber, коли Тревіс Каланік за допомогу замість готівки запропонував йому акції компанії.

Однак це сталося значно пізніше. Покинувши офіс мера Філадельфії, Таск повернувся додому, де працював в Управлінні парків і рекреаційних зон міста Нью-Йорка. Тодішній керівник Генрі Стерн згадує, що «найняв молодого, білого єврея за 22 тисячі доларів на рік управляти серйозною агенцією». Після короткого навчання в юридичній школі в Чикаґо він повернувся до Управління парків, а потім переїхав до Вашинґтона, де два роки працював директором з комунікацій у сенатора від Нью-Йорка Чарлза Шумера. «Це було божевілля, тому що Чак найбільш ненаситний до медіа й агресивний член Конгресу, і трагедія 11 вересня 2001 року сталася після першого року моєї роботи там», — згадував він.

Пізніше, коли 2001 року Майкла Блумберґа обрали мером Нью-Йорка, Таск покинув Вашинґтон і приєднався до команди мера. Нині, уже маючи змогу побачити, як легко за допомогою лобізму можна маніпулювати політиками, він заповажав непопулярні рішення Блумберґа, можливо через те, що він не потребував хай чиїх грошей для обрання на посаду.

Коли банк Lehman Brothers оголосив про банкрутство в 2008 році, Таск отримав ще одну пропозицію від Майкла Блумберґа, який попросив його допомогти змінити термін повноваження мера Нью-Йорка й організувати кампанію з його переобрання. Він повернувся до Нью-Йорка. Блумберґа обрали на третій термін. Однак Таск не залишився в його команді. Натомість він вирішив заснувати власну консалтингову фірму, яка перетвориться на чотири окремі бізнеси: венчурний бізнес, архівний бізнес, що створюватиме цифрові архіви для таких фундацій, як Rockefeller Foundation, або для дуже заможних осіб, як-от менеджер хедж-фонду Кен Ґріффін, а також казино та сімейний фонд.

Через кілька років Таску зателефонували з офісу губернатора штату Іллінойс із пропозицією стати заступником губернатора штату. Тож у віці 29 років він пішов працювати до губернатора Рода Благоєвича, якого згодом звинуватили в корупції. «Думаю, існує більш компліментарна причина мого працевлаштування і менш компліментарна», — пояснював він. Перша полягала в тому, що Таск був достатньо молодим, і, на його думку, Благоєвич вважав, що для нього буде прийнятним працювати понад 90 годин на тиждень. Менш компліментарна така: «Я був пацаном, і він міг обдирати штат, як липку, а я б цього ніколи й не помітив, що також, можливо, було правдою». Коли Благоєвича усунули з посади в 2009 році, кожен нормативний акт, написаний Таском, мусили перевірити щодо законності. Губернатора так часто не було на місці, що прокурори засумнівалися, чи він узагалі мав щось спільне з усіма актами, ухваленими в період його каденції.

Цей досвід спонукав Таска покинути державний сектор і податися в бізнес. Він ознайомився з Чиказькою лотерейною системою і вирішив, що знайде спосіб зробити її прибутковішою та популярнішою. Тож він представив свою ідею всім великим інвестиційним банкам, повідомивши, що хоче збудувати бізнес на приватизації державної лотереї. «Суперечлива ситуація — я обрав неправильний банк — Lehman Brothers, — сказав він. — Вони цілком дотрималися свого слова, через що я їх і вибрав, та вони також обвалили глобальну економіку».

Його здатність працювати в багатьох сферах стала можливою завдяки його частці в Uber. Одного дня 2012 року Таску зателефонували з маленького транспортного стартапу, який уряд намагався закрити. Саме Каланік повідомив йому, що не може запропонувати Таску гонорар, і замість грошей заплатить акціями. Tusk Strategies перетворилася на перший департамент Uber зі зв’язків з урядом. Він ініціював кампанії проти міських чиновників, зокрема мера Нью-Йорка Білла де Блазіо, який хотів підтримати традиційні види бізнесу — водіїв таксі з ліцензіями та водіїв лімузинів.

Тепер інші компанії Таска сподівалися від нього того ж. Вони приходили до нього й казали: «Я хочу бути, як ТК» — Тревіс Каланік, тобто, так само обійти урядові перешкоди. Донедавна у технологічній індустрії уявлення не мали, як вести справи з урядом, думав Таск. Коли вони почали створювати цілі нові індустрії й платіжні системи, не було чинного законодавства для незалежних автомобільних компаній або незалежних віртуальних валют на кшталт біткойнів. Таск виявив готовність і бажання стати посередником.

Один із клієнтів Таска — компанія розподілених реєстрів Ripple — була підставовою системою, завдяки якій біткойн міг працювати. За їхніх обставин він подумав, що для чиновників вигідно відрегулювати біткойн, бо вважав, що таке втручання допоможе легітимізувати цей бізнес. Регуляторна система зробить для споживачів роботу з новою валютою зручнішою і змінить на ліпше аутсайдерський статус біткойна. «Коли ви намагаєтеся запровадити нову валюту, вам потрібен план дій з урядом. Це неправда, що кожен стартап просто хоче уникнути державного регулювання будь-якою ціною. Дехто хоче, щоб їх не чіпали, дехто хоче забезпечення рівних умов — це цілком залежить від кожного стартапу». За допомогою регулювання обидві сторони, на його думку, отримають вигоду. «А що, коли ви оплачуватимете податки або парковку в біткойнах? — запитав Таск. — А що, коли уряд теж використає біткойн у своїх оплатах?»

Таск розробляв стратегію для кожної компанії так, як будував політичну кампанію. Зрештою, він працював пліч-о-пліч і з урядом, і з індустрією. Працюючи з вісьмома технологічними компаніями, він також готував сумнівну президентську кампанію Блумберґа на початку 2016 року, від якої той згодом відмовився.

Таск хотів, щоби політики бачили в технологічних компаніях донорів, а в їхніх споживачах — виборців. Наприклад, п’ять мільйонів людей, які грали на FanDuel сайті віртуальних спортивних ігор, — голосували, і їм могло не сподобатися, як генеральний прокурор штату Нью-Йорк Ерік Шнейдермен обмежує їхні права. Вони могли б йому це пригадати, якби він одного дня раптом виставив свою кандидатуру на нову посаду. Державним школам могла не подобатися AltSchool — орієнтована на нові технології «мікрошкола», але батьки, яких не задовольняє освіта їхніх дітей, також є виборцями.

Таскові була в кайф ця бійка. «Ми просто, по суті, давали тягла мерові та таксистам, доки вони не поступилися», — згадував він про свою боротьбу від імені Uber улітку 2015 року. Він зробить таке саме для Tesla проти дилерів автомобілів, які намагалися регламентувати цю компанію електрокарів через те, що «тесли» продавалися безпосередньо споживачам в обхід дилерів. Це була проблема оцінки бізнесової мети компанії та представлення способу її досягнення з одночасним подоланням будь-яких політичних чинників, що можуть стати на заваді. Таск розробив комплексний підхід. Щоранку кожному клієнтові надсилали докладний виклад стратегії, з усіма тактичними кроками на цей день.

«На нашу думку, доки ми не увійдемо у ритм політичної кампанії, не вийде нічого, — розповідав він. — Зусібіч Uber був першим, адже, попри історію процесів Google і Microsoft у 1990-х роках, ці компанії розв’язували свої питання на федеральному рівні: йшлося про позов одного федерального управління щодо приватності та монополізму. Проте Uber став абсолютно новим способом ведення справ, — пояснював він. — Вони розхитували баланс інтересів у кожному політично активному місті». Uber, на його думку, став першим прикладом нової норми.

Для Таска та його компаній потреба нової компанії вирішувати проблеми з урядом — лише справа часу. Питання, на його думку, полягало ось у чому: «Коли просити вибачення і коли питати дозволу?» Тим, хто мав пристрасних споживачів було легше почекати, доки компанії доведеться просити вибачення в уряду, тому що на той час вона вже сформувала групи захисників. Коли новачок наважується на боротьбу, потрібні низові ініціативи, які розсилатимуть мейли, займатимуться законодавчим тарґетингом і розміщуватимуть статті в таких газетах, як San Francisco Chronicle, New York Times і Los Angeles Times.

Наприклад, щоб Uber залишився в Лас-Веґасі, клієнтам часто доводилося подавати петиції в боротьбі з однією з найсильніших профспілок у країні — профспілкою таксистів. На щастя, для Uber туристи, знайомі з сервісом у своїх містах, завзято обстоювали думку, що Uber повинен там працювати, щоб полегшити їхню відпустку.

На думку Таска, на деяких ринках, особливо в Лас-Веґасі, «структура дуже прихильна до традиційних видів бізнесу». Ліцензовані таксисти та їхні профспілки були відомі внесками у виборчі кампанії й намагалися використати цей чинник у зміцненні статусу-кво. «Ми могли боротися з конкретним чиновником, який був у долі з автодилерами», — пояснював він. За його словами, таке траплялося повсякчас.

Однак технологічні компанії великою мірою були необізнані з політичними іграми. По-перше, вони були далеко від Вашинґтона, по-друге, засновники компаній не цікавилися політикою. Ґіки-інженери ледве вміли заводити друзів або влаштовувати вечірки, годі казати про політичні інтриги. Також технологічна індустрія несла на своєму прапорі ідею про те, що спроможна вирішити будь-яку проблему й що уряд загалом не потрібен. Певна річ, були винятки, й успішні винятки. Таск намагався змінити ці звички. Він хотів, щоби технологічні компанії навчилися поводитися з політиками, і, на його думку, взаємні поступки були б вигідні для обох сторін. Утім він визнав, що вони, можливо, потребуватимуть і від десяти до двадцяти років, щоби звикнути до цієї ідеї.

А нині Таск мислив у короткотерміновій перспективі. Він хотів переконатися, що кожна його компанія здатна функціонувати, а потім попіклуватися про закони, що дасть їм змогу залишатися в бізнесі надовго. Він сподівався одного дня вплинути на законодавство про безпілотні автомобілі, а також сформувати громадську думку стосовно них. Він прагнув заручитися, що Uber-ові не доведеться мати справу з якимись новими регуляторними нормами, що змінять правила гри. Іще один клієнт AirMap, координаційна платформа для безпілотників. Таск навіть не був упевнений, що розуміє модель генерації доходу або чи взагалі безпілотники її мають, та йому хотілося спершу ввійти в курс справ.

Розважальні й комерційні безпілотники були абсолютно новим світом. Чи боротиметься з ними FedEx? Чи безпечні вони для споживачів? Чи можна використовувати їх у війні? Хто власник повітряного простору, яким вони пересуваються? «Ніхто ніколи про таке раніше не замислювався, — говорив він. — Можливо, в цьому разі вже не буде зловорожого яєчного лобі або профспілки таксистів, та щось обов’язково з’явиться».

З іншого боку, Таск розповідав, що намагається уникати співпраці з молодими компаніями на стадіях посівних інвестицій. Натомість він чекав, доки компанія виросте достатньо, щоб лізти в бійку й потребувати його допомоги. Компанії потребують часу для зростання, а відтак мобілізують базу пристрасних клієнтів, що значно полегшує його роботу. Принаймні з Uber досвід їхніх клієнтів був настільки ліпшим, ніж із місцевою індустрією таксі, давно присутньою на ринку, що 2012 року вони зуміли мобілізувати підписи сотень тисяч клієнтів і представити їх мерії Нью-Йорка з проханням до уряду залишити Uber у спокої. FanDuel мав таку саму підтримку громадськості: «Думаю, це велика рідкість, коли створюєш продукт, який з такою пристрастю захищають його споживачі».

Отже, Таск виявив, що підприємці Затоки Сан-Франциско не усвідомлюють своєї слабкості перед лицем регуляторної політики уряду. Він вважав чимало компаній, які до нього зверталися, надто самовпевненими щодо своєї здатності не потрапити на радари закону. На його думку, чимало засновників кинули б іронічне: «Я навчався в Стенфорді, а потім пішов у Y Combinator, тож коли тупі регулятори прийдуть перевірити мій бізнес-план, то, звісно, зроблять так, як я захочу, бо я такий особливий!» Він бачив, наскільки таке ставлення є поширеним у техіндустрії.

Інша проблема полягала в тому, що чимало стартапів навіть не усвідомлювали, хто буде їхнім майбутнім ворогом. Наприклад, м’ясне лобі влаштували війну на знищення продовольчим компаніям, які запропонували альтернативний гамбургер — продукт, що навіть ніколи й не зазіхав на споживачів м’яса.

Хай яким упередженим був Таск, він почав помічати, що компанії, чиї споживачі свідомі співпраці компанії з урядом, прихильно сприймає громадськість. Він не схвалював відмову Apple підкоритися вимозі ФБР хакнути айфон стрілка в Сан-Бернардино. «Боюся, певною мірою Apple виглядає настільки зарозуміло, що ваш пересічний регулятор таксі подумає: “Ці довбані стартапи берега не бачать”, а це відбивається на всіх моїх компаніях». Він вважав, що в більш регламентованих ситуаціях Apple шкодить стартапам.

Нині, як стверджував Таск, технологічні компанії вже не існують у моногалузевій індустрії; всі нові компанії є технологічними. І діяльність більшості з них загалом регламентована: «Технологічна компанія нічим не відрізняється від Amazon. Це щось, що доставляють до твоїх дверей. Нині перед нами чимало можливостей».

У промоційних матеріалах юного Джеймса Прауда йшлося радше про здатність Sense стежити й управляти сном, а не допомагати людям заснути або подолати безсоння. Натомість він позиціонував його в ніші здорового способу життя, а не як продукт, здатний розв’язати проблему. Усі рекламні матеріали тепер більш загальні, натякають на нові види використання браслету Sense, скажімо, заради поліпшення спортивних показників або як елемент домашнього декору.

Стипендіати Тіля переважно ще не стикалися з урядом по-справжньому. Дослідження ліків для подовження життя Лори Демінґ досі відбувалося в лабораторії, тому до контакту з Управлінням з контролю за харчовими продуктами та лікарськими засобами було ще дуже далеко. Крім того, вона не повинна розбиратися з регуляторами безпосередньо. Могла вирішити, на яку біотехнічну компанію робити ставку, відповідно до їхніх шансів з часом отримати дозвіл.

Зрештою, Кремнієва долина генерувала достатньо нових технологій у цілком нових сферах, де немає традиційних видів бізнесу. У багатьох випадках, жодної наявної індустрії, щоби її підривати, просто не було. Хоч технології й замінювали собою одні професії, вони також створювали цілком нові галузі. Наприклад, штучний інтелект стане новим головним болем і для урядових регуляторів, і для підприємців, і для суспільства. Раптово завдяки Кремнієвій долині отримають народження нові сфери думки, етики та юриспруденції. І такі нові посередники, як Бредлі Такс, нині перебували безпосередньо в центрі подій.

11. Чи це насправді правильно?

Хай новонароджені компанії таких стипендіатів Тіля, як Джеймс Прауд і Пол Ґу, й переживали свої хвороби зростання — Прауд і надалі намагався масштабувати виробництво браслетів, а Ґу безперестанку перебудовував бізнес-модель — їм було комфортно обертатися в Кремнієвій долині, якщо не в статусі зірок, то принаймні в ролі вцілілих. Джонові Бернему так не пощастило.

Станом на осінь 2014 року 21-річний Бернем не був упевнений, що йому подобається те, що він побачив. Коли він силкувався запустити Urbit — персональну серверну платформу, — його часто гнітило, як низько ієрархія Долини оцінює живих людей, які створюють продукти або користуються ними. Можливо, почасти внаслідок складної природи своєї компанії, яку ні він, ні інший співзасновник — Кертіс Ярвін — не могли пояснити людською мовою, Бернем щоразу більше почувався самотнім. У нього складалося враження, що причина бути тут — побудувати компанію, яка отримає міфічно високу оцінку, і не завдяки його власному таланту чи ролі його особистості. І що, зрештою, Кремнієва долина вважала роллю особистості? Чи мала вона значення? Якщо компанія Ґу вносить її як статистично важливу в електронну таблицю Exсel, то що це означає?

Бернему здавалося, що ставлення Долини до розуміння людського, не відрізнялося від того, що розуміли під функціонуванням машини. У філософському сенсі йому було незатишно з цією ідеєю. Вона не вкладалася в його базове розуміння добра й зла. Неважливо, що це також стало зручним поясненням того, що жодна з його компаній насправді не спрацювала. Можливо, він був просто занадто моральний, принциповий і етично чутливий. А тепер він не міг ужитися зі своїм співзасновником.

Риси, що здавалися йому цікавими в Ярвіні, коли той був відомим героєм блоґосфери Менціусом Молдбаґом, виявилися огидними в житті. Цей чоловік був упертим і непоступливим. Він насправді не реалізовував свої ідеї, а вони явно не мали фінансового успіху.

Ярвін-Молдбаґ мав робити презентацію на щорічній конференції програмістів Strange Loop у 2015 році, та за кілька місяців до конференції йому відмовили через лібертаріанські й неполіткоректні погляди: наприклад, його аргумент про викорінення демократії на користь монархії або диктатури. Ярвін проводив більше часу, купаючись у хвилях слави, ніж працював на Urbit. Хай як дивно для Кремнієвої долини, кожен із них володів 50% акцій. Це означало, що суперечності мали зрости, і вони зайдуть у глухий кут. Вони не могли рухатися далі, позаяк жоден не мав більше влади за іншого.

Читати ексцентричні пости й слідувати його філософії онлайн — це одна справа. Слухати їх цілий день — зовсім інша. Крім того, Бернем колись думав, що через свій молодий вік і отриману стипендію Тіля, разом із попереднім досвідом спроб трьох інших стартапів — що було почесним знаком у Кремнієвій долині, — інженерну компетенцію було б легше залучити з ринку. Urbit базувався на комп’ютерній науці.

Проте Бернем надавав перевагу радше читанню книжок і письменництву. До того ж, Urbit мав проблеми з мобілізацією коштів, хоча й отримала 200 тисяч доларів пізніше — невдовзі після того, як Бернем її залишив. Компанія анітрохи не просунулася від часу початкового сплеску уваги TechCrunch до них, коли Бернем ще був у Дартмуті. Джону бракувало Східного узбережжя. Він сумував за своїми батьками й за матеріальним комфортом. Йому була зовсім не в кайф та яма, в яку він падав (і від життя в офісі), і відчував наростання тиску, адже за час тривалого перебування на Заході мав показати якісь досягнення.

Тож Бернем здався і вирішив повернутися до Дартмута. Це було дивне повернення. Виявилося дивним пояснювати своє рішення іншим студентам. «Мені було трохи ніяково», — згадував він. Начебто він зазнав поразки, вперше залишивши кампус після двох тижнів, щоби йти за своєю мрією. До того ж, у свої 22 роки він був старшим за всіх інших.

У Новій Англії, особливо у Дартмуті, панували спорт і студентські братства, а не хакатони та клуби стартапів. Він так звик до прогресивного, завжди відкритого ставлення людей одне до одного у Долині, що повернення до університетського кампуса, де вже утворилися кліки та групи зі своїми звичками й соціальним календарем, вселило в нього невпевненість у тому, що йому робити. Джон протримався в Дартмуті півтора семестра, однак йому не було там комфортно. Тож наприкінці весняного семестру він вирішив перебратися до невеличкого Католицького гуманітарного коледжу в Нью-Гемпширі під назвою Коледж Томаса Мора. Це було єдине місце, де він почувався впевнено. Там талановиті та працелюбні діти, які цікавилися гуманітарними науками і яким не знайшлося місця в нормальному університетському житті, ховалися в кампусі та вивчали філософію.

Навчатися там також було набагато важче, ніж у Дартмуті. Уже після Коледжу Томаса Мора він згадав курс у Дартмуті за п’єсою Уїльяма Шекспіра «Гамлет»: професор обожнював його, тому що він прочитав твір. «Це тривало цілий курс, — розповідав він. — Єдиною вимогою було прочитати “Гамлета” і написати три роботи й час від часу з’являтися в аудиторії». Бернем не розумів, у чому сенс.

У Коледжі він прочитав «Іліаду» й «Одіссею», «Державу» Платона, «Хмари» Арістофана. Він прослухав курс давньогрецької літератури, сприймаючи його як необхідне оздоровлення від божевілля, яке він щойно пережив на Заході. Це був своєрідний антидот до Кремнієвої долини.

По-справжньому, на його думку, Коледж Томаса Мора вирізнявся духовною складовою. Бернем ніколи не був релігійним, але тут він знайшов заспокоєння в релігії. «Усі тут переважно на одній хвилі у питаннях цінностей і мети освіти, — розповідав він. — Думаю, існування спільних цінностей і спільних поглядів на світ є необхідним фундаментом». Коледж Томаса Мора такий маленький, що в ньому лише два гуртожитки: чоловічий і жіночий. Хоч вони й близько не були такими ж гарними, як гуртожитки в Дартмуті, однак Бернему подобалися більше: «Думаю, певна їхня обдертість насправді важлива для формування особистості та спільноти. Хоч мені й бракує такого ліфта, як у Дартмуті».

Коледж був протилежністю стипендіальної програми Тіля з багатьох оглядів. По-перше, всі разом займалися однаковими справами. Вони разом подорожували до Рима, разом записувалися на однакові курси й семінари та читали однакові книжки — часто про життя святих. Древні мислителі, на його думку, відповіли йому на більшу кількість запитань, ніж люди у Кремнієвій долині. Там він часто думав, якою є мета стартапів, які брали його на роботу. Він замислювався: чи насправді технологічні компанії покращують світ? «І чим вони є для людського досвіду — чистою користю чи чистою шкодою?» — запитував він себе. З часом Джон зрозумів, що єдиний спосіб відповісти на ці запитання — мати певну основу для визначення того, чим насправді є «добре життя» або «якою є мета людського існування».

Бернем не вважав, що Кремнієва долина надто переймається цими питаннями. Він думав, що її інтереси коливалися від утилітарних до комерційних, а єдиним критерієм була прибутковість компанії. «Долина — це ще не всі люди й не все, чим вони є, — казав він. — Тож, думаю, на моє рішення піти іншим шляхом вплинуло те, що я мав чимало запитань і хотів отримати на них відповіді, хотів присвятити певний час і своє навчання, щоб з’ясувати, чому трапляються певні речі. Чому вони відбуваються й що ми можемо зробити з цього приводу?»

У Кремнієвій долині, на думку Бернема, «існує по-справжньому цікавий феномен, коли людина керує компанією, яка нічого не робить, і ця людина почувається королем світу». Люди вважали, що вони все одно займалися серйозними речами. «Якщо це димова завіса, то зустрічаються люди, які ходять від однієї димової завіси до іншої, а потім записують собі все в актив».

Він бачив чимало компаній, що продають речі, яких насправді не мають, — просто займаються маркетингом продуктів задля хайпу. «У певному розумінні це своєрідна маніпуляція, — розповідав він. — Одна справа, якщо ти насправді щось виробляєш і прагнеш поділитися цим зі світом, але зовсім інша, якщо ти нічого не маєш і намагаєшся здійняти хайп, не зробивши нічого дійсно великого».

Утім, озираючись назад, Джон не змінив би свій шлях: «Я справді не знаю, чи можу переоцінювати ухвалені мною рішення. Я був зовсім іншою людиною у вісімнадцятирічному віці. Тож якби в мене з’явилася можливість обрати інший варіант, може, я б нею і скористався, але ж я не дізнався б, якби не спробував». У Коледж Томаса Мора Бернем вступив на перший курс. Випуститься він звідти в 25 років. «Дуже дивна річ», — зауважив він, особливо коли взяти до уваги те, що сенс стипендіальної програми Тіля в тому, щоб почати кар’єру раніше, ніж зазвичай, а не пізніше.

Кремнієва долина дала йому новий погляд на світ: технологічні інновації живить інша порода людей. Він сумнівався, що має в собі таку цілеспрямованість. Напрям, в якому вони спрямовували усі свої зусилля, точно відрізнявся від того, яким він хотів рухатися. Він зрозумів, що «те, як світ технологій бачить себе та решту світу, допомагає збагнути чимало змін». Його засмучувало, що на зміну процесам, які люди колись робили руками, скажімо, писання листів чи надсилання різдвяних листівок, або вкладання фотографій у фотоальбом, прийшли технічні пристрої.

Усе, оцифроване раніше, відтоді зберігалося у таємничому ефірі. «Я був у цьому світі й знаю, як робиться ковбаса. Почасти все це не вельми приємно». Його непокоїло, що дані, які люди надають новим пристроям й іграшкам, їм більше не належать. «Їхній контроль за ними набагато менший, ніж раніше, водночас якщо ви маєте вдома фотоальбоми, ніхто до них не може мати доступу, доки не отримає ордер від суду, — пояснював Бернем. — Якщо ви тримаєте фото на фейсбуці або пишете якийсь статус, це потрапляє в складну систему, якої ніхто насправді не розуміє». На його думку, це ознака світу, що пройшов шлях від зрозумілого до складного та незбагненного. Бернем цитував письменника-фантаста Артура Кларка, автора роману «2001: Космічна Одіссея»: «Будь-яку розвинену технологію не відрізнити від магії».

Іноді магія вдаряє людям в голови. «Думаю, в технологічній індустрії справді переконані, що вони знають більше за решту світу, за уряд чи, скажімо, за інші індустрії», — казав Бермен. Люди зі світу стартапів вважали, що ніхто інший не є настільки ефективним, як вони. Іноді вони мали рацію. Проте Бернем часто переконувався, що таке ставлення мало лише теоретичні, а не реальні підстави. Візьмімо його власний досвід. Його мрії про буріння астероїдів привернули чимало уваги й гарно звучали, однак він так і не зміг залучити жодного інвестора або придумати практичний спосіб реалізації польотів на астероїди й видобування з них мінералів. Він бачив чимало компаній, які мали схожу проблему: пропонували на свій штиб магію, але були неспроможні втілити проект, як-от компанія Theranos та її революційний пристрій для аналізу крові.

12. Ми будемо Богом

У Кремнієвій долині ця «магія» зосереджена переважно навколо штучного інтелекту. Про штучний інтелект говорять, як про футуристичного Мерліна — чарівника, який одного дня зійде до людської раси й перетворить усіх на високофункціональних роботів. Це принаймні один напрям думки. Є такі, що вірять, ніби люди «розвинуться» до машиноподібних створінь — кіборгів — за допомогою технологій і програмного забезпечення, що запрограмує певні аспекти біологічних і когнітивних функцій. Окрім того, є й такі, що поділяють гуманістичний погляд, відповідно до якого люди використовують технології, щоб перетворитися на ліпших людей, ба навіть людяніших. Звучить схоже, але це дві різні ментальності: є дві різні групи людей, які вірять у кожну з концепцій.

У певному розумінні віра в можливості штучного інтелекту [далі — AI[28]] розділилася на еволюційний AI та гуманістичний AI. Поборники еволюційного штучного інтелекту вірять, що машини переберуть владу над людьми; що чоловіки та жінки природно слабкі й сповнені недосконалостей, і що ймовірно кмітливіша, розумніша машина прийде на зміну нашим скромним людським можливостям і свідомості, обтяженій комплексом провини (за такі злочини, як нищення довкілля, насильство та сексизм), і зробить наш вид ефективнішим і просвітленим.

Гуманісти, що вивчали АІ, нечасто бували у Сан-Франциско, а ті, що бували, вірили в його можливість посилити людей. На їхню думку, люди могли б використовувати вищість свого мозку для володіння та контролю над машинами, ніколи не відмовляючись від власних відчуттів, або панування гуманізму, емоцій і суто людських рис. Вони використовували б технології лише для функціонування на вищому рівні: щоб стати ефективнішими, наприклад, створюючи досконаліше програмне забезпечення й виконуючи більше завдань. Проте на відміну від позиції еволюційного табору, комп’ютери жодним чином не замінять, не поглиблять і не пошкодять людські почуття.

Гуманісти АІ залишали наміри людям. У більшості випадків вони покладали віру й високе покликання на Господа. Вони мали капіталістичний погляд на штучний інтелект, який прагне поліпшувати те, що вже є добрим, — людський інтелект, з додатковим комп’ютерним осмисленням. Натомість прихильники еволюційного АІ вважали, що почуття та емоції зводяться до нейронів, що вмикаються так само, як комп’ютер вмикається від електроструму.

Звести людей до машин, а потім дати їм змогу перебрати над собою владу — спосіб, який знову всіх зробить рівними. Це соціалістичний світогляд, за яким усі ми є просто зв’язками клітин і нейронів, і ніхто не ліпший за іншу людину, хіба має іншу, інколи вдалішу, модифікацію клітин. На їхню думку, було божевіллям вважати, що між людьми існують природно обумовлені відмінності, навіть в інтелекті, адже перша розумна машина буде розумнішою за найбільшого інтелектуала.

Два найбільші авторитети кожного з цих рухів жили на протилежних узбережжях. Футурист і автор книжки «Сингулярність близько: коли люди вийдуть за межі біології» Рей Курцвейл репрезентував еволюційну школу AI Західного узбережжя (хоч вони ніколи б так себе не назвали), тоді як Дейвид Ґелернтер з Єльського університету був одним із небагатьох (хоч і впливових) представників гуманістичної школи АІ. Гуманісти більшою мірою давали собі справу з небезпекою, яку несе в собі штучний інтелект, не в тому сенсі, що «зловорожий АІ» або гаспидські комп’ютери вийдуть з-під контролю й повстануть проти свого позитивного Бога АІ, а в тому сенсі, чи революція машин означатиме занепад людства. Дехто щиро вірив у те, що АІ є небезпечним і загрожує знищенням цінностей, які роблять нас людьми. Вони сприймали такі складники нашого життя, як мистецтво, родина та культура, особистісними поривами за тим, заради чого й варто жити. Вони не вважали, що комп’ютери здатні реплікувати ідею людського прогресу, людського розуму або високого покликання.

У Кремнієвій долині фраза «змінити світ» стала кліше. Проте останніми роками вона перетворилася на «змінити вид», хоча ніхто не може промовити цей рядок аж так часто, щоб перетворити його на кліше. Адже те, чим вони займалися, було перетворенням ідеї зміни того, що означає бути людиною, на систему виміру.

Не так було в Нью-Йорку. Там впливові люди трималися того, що століттями робило людей людьми. Успішні менеджери хедж-фондів перетворювали таунхауси П’ятої авеню на стародавні палаци, купували роялі, які вони бачили у своїх фантастичних візіях про розкішне життя олігархів, як-от останній очільник Salomon Brothers Джон Ґутфройнд, який одного разу затягнув шестиметрову норвезьку ялинку до своєї квартири через балконні двері. Вони їздили на довгі вікенди полювати на куріпок до Англії, навіть якщо в дитинстві проводили суботи в Short Hills Mall[29] у передмісті Нью-Джерсі. Це було ретробагатство, відгомін того, що визнавалося людським у минулому столітті.

У всій країні це століття вважалося вчорашнім днем, уже не кажучи про минуле. Кому потрібні птахи? Що за відсталість — літати через океан, щоб постріляти куріпок у кумедних і незручних костюмах. У Затоці переймалися проблемами людської еволюції, а наступним кроком передбачався дедалі реалістичніший буквальний шлюб людини з машиною. Вищі амбіції й мету мали інші: не купувати найдорожчі будинки, автомобілі або яхти й не ходити на найпрестижніші вечірки, а перевести людський вид на вищий рівень.

Звісно, запрошення на вечірки вони теж хотіли. Проте на початку 2016 року їх нарешті полюбила преса. Тепер Шона Паркера, Ілона Маска та Леррі Пейджа не лише запрошували, а й благали відвідати такі престижні події, як оскарівську вечірку Vanity Fair та бал Costume Institute Ball, організований редакторкою Vogue Анною Вінтур у Музеї мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку. (О, і чи не могли б ви також зробити пожертву?) Тож із цим було все гаразд. Тепер можна зосередитися на вищих матеріях.

Вйо! Час для підриву, трансгресії та реінжинірингу — себе й цілого людства. Хоч деякі боги Кремнієвої долини вважали поліпшення виду своєю засадничою метою, вони не могли говорити про це вголос. Натомість їхні посіпаки мусили працювати над цим за допомогою таємних проектів або надійних організацій, де про це можна було говорити. Для Університету сингулярності сингулярність була не просто близькою, а неуникною. Рей Курцвейл був їхнім королем. Він став для них культом.

Курцвейл вважав, що люди з часом залишатимуться молодими, зупинившись в ідеальному віці приблизно 30 років на століття. Він припускав, що таке життя може набриднути, тож виправдовував цей феномен тим, що з неминучим радикальним подовженням життя настане радикальне розширення життя за допомогою нових досвідів, знання, музики та літератури. Штучний інтелект дасть нам змогу опанувати своє життя за допомогою нескінченно великих можливостей, що триватимуть вічно. На випадок, якщо ви загинете в автомобільній аварії, у вас уже буде бекап вашого розуму й тіла, тож вас можна відтворити. Це не жарт! У такий спосіб, на його думку, ми завжди мали би більше варіантів. Він вважав, що не смерть надає життю значення, а культура, творчість, музика та наука: «Смерть перериває науку».

Готуючись до цієї події, він підходить до свого тіла як до складної машини, ковтаючи 250 таблеток на день, раз на тиждень приймаючи через крапельницю в лабораторії гормональні препарати й щодня п’ючи зелений чай літрами. 2013 року 67-річний винахідник переїхав ближче до епіцентру технологічної активності. Він покинув свій дім у бостонському передмісті Ньютон, особняк із картинами Марка Шаґала й голограмами Чеширських котів на стінах, і вирушив до Кремнієвої долини працювати в Google. Діяльність Курцвейла там не була таємницею, але таємницею було те, як він планував створити для людства новий неокортекс. Він сподівався до 2045 року залити людський мозок у пам’ять комп’ютера й розширити його за допомогою технологій, щоби, зрештою, люди й комп’ютери злилися воєдино. Саме тоді людський інтелект збільшиться у мільярд разів завдяки високим технологіям розширення мозку.

Станом на 2015 рік він працював технічним директором, передусім навчаючи машини розуміти те, що науковці називають «природною» мовою. Комп’ютери все ніяк не ставали ліпшими за людей у розумінні контексту питань і мовлення. Вони могли сканувати слова в статті й 56% часу з’ясовувати, що Барак Обама — президент США, тоді як людина прочитає статтю і майже напевне дійде цього висновку. Курцвейл розробляв програмне забезпечення, яке дало б комп’ютерам змогу розуміти мову радше концептуально, ніж просто за ключовими словами. Це була короткотермінова мета — створення ліпшої, більш дискурсивної пошукової функції в Google.

Утім, винахідник творив щось немислиме й раніше. Почнімо з того, що він винайшов першу читальну машину для незрячих, яка перетворювали слова на звуки. Проте по-справжньому його зробили відомим його бестселери «Епоха одухотворених машин. Коли комп’ютери переженуть людський інтелект» (2000) і «Сингулярність близько» (2005). У книжці «Як створити розум. Таємницю людської думки розкрито», опублікованій 2012 року, він описав, як побудувати синтетичне розширення мозку, яке можна під’єднати до хмари. На його думку, настане день, коли наноботи мандруватимуть капілярами нашого мозку й ці комп’ютери завбільшки з еритроцит приєднуватимуться до хмари так само, як айфони.

Перед публікацією книжки «Як створити розум» Курцвейл зустрівся з CEO компанії Google Леррі Пейджем, щоби подарувати йому примірник і спробувати переконати того інвестувати в компанію, яку він хотів створити, з огляду ідей своєї книжки. Пейдж зацікавився, але натомість переконав Курцвейла почати проект у Google, користуючись з ресурсів компанії та водночас зберігаючи незалежний статус. (Відтоді Google продовжує спорудження справжньої лабораторії штучного інтелекту, найнявши дослідника штучного інтелекту Джеффрі Гінтона. 2014 року Google придбав британську компанію DeepMind Technologies, перейменувавши її на Google DeepMind, що для побудови алгоритмів поєднує техніку машинного навчання та нейробіологію. Однак Google, певна річ, шляк трафив, коли Курцвейл уголос заговорив про свої ідеї: компанія бажала відокремити їх від місії та цілей Google. Не приведи Господь кинути тінь на власні прагнення компанії, що точно не передбачали переформатування людей, її дорогоцінних користувачів.)

Деякі ідеї Курцвейла увійшли в мейнстрім. Режисер Спайк Джонз, який 2013 року зняв фільм «Вона» про чоловіка, який зав’язав стосунки з розумною (судячи з голосу — жіночої статі) операційною системою, зізнався, що тексти Курцвейла надихнули його на написання сценарію, зйомки та продюсування фільму. Однак Курцвейл знайшов деякі помилки в цій футуристичній операційній системі, озвученій Скарлетт Йоханссон. На його думку, з її високим емоційним рівнем розуміння вона також мусила мати віртуальне тіло.

Нині реальне тіло Курцвейла відповідає його віку, навіть попри ін’єкції речовин для парентерального харчування і «реальний вік» 40 років. Йому досі кортить перепрограмувати нашу біологію, що, на його думку, почалося у Human Genome Project, зокрема йдеться про регенерацію тканин за допомогою лікування стовбуровими клітинами й виготовлення нових органів 3D-принтером.

Курцвейл добре усвідомлював темну сторону цього технологічнішого майбутнього. «Технології завжди були двосічним мечем», — говорив він. Вогонь допоміг людям поліпшити їхнє життя, але й знищував їхні селища. Проте хоч він і вважав, що технології здатні перепрограмувати нашу біологію для протистояння хворобам, вони також можуть потрапити в руки терористів, які можуть перепрограмувати невинний вірус на смертельний. («Ми не беззахисні проти цього», — додав він, маючи за плечима досвід співпраці з армією США в створенні програми протистояння біологічним загрозам.) Однак його убезпечала тотальна присутність мережевих технологій. На його думку, мільярди людей, озброєні смартфонами, можуть організуватися для розв’язання багатьох проблем.

У будь-якому разі Курцвейл планував і надалі зазирати в майбутнє. «Мета — жити впродовж необмеженого часу», — наполягав він. Його запасний план — законсервувати своє тіло за допомогою кріотехнологій. Проте вважав також: «Мета — щоб це не знадобилося».

На іншому кінці країни, в Єльському університеті, інший науковець, відомий своїм внеском у дослідження штучного інтелекту, Дейвид Ґелернтер, вважав Курцвейла Антихристом, вбачаючи лише темний бік у поглядах свого сучасника. Ґелернтер розцінював прогнози Курцвейла не лише як гнітючі та нігілістичні, а й небезпечні.

Зрештою, Ґелернтер не був типовим представником комп’ютерних наук. Більшу частину часу він просиджував за мольбертом під широким вікном свого будинку у Вудбриджі, штат Коннектикут, і малював. Два його папуги літали по кімнатах, завалених книжками й паперами. Птахи спорадично кричали, а один із них раз по раз виринав із-за дивану й промовляв: «Пікабу». На видноті не було жодних ґаджетів, окрім стаціонарного комп’ютера в кабінеті поруч, якого майже не було видно.

«Я ненавиджу комп’ютери й відмовляюся гратися з ними», — сказав він, готуючись до написання одного з багатьох своїх нападів на Курцвейла, що мав назву «Кінець наукового розуму». «Всіх моїх успіхів у комп’ютерних науках я досягнув завдяки тому, що погано вписувався в цю сферу», — пояснював він, сміючись. Використання комп’ютерів повинно бути більш логічним: «Мені потрібно програмне забезпечення, яке спрацьовує за тридцять секунд».

Ґелернтер щойно запустив нову компанію під назвою Lifestreams. Це була спроба створити приязніший до людини комп’ютер, ніж усі інші. Lifestreams створюватиме більш інтуїтивні та наративні комп’ютери. Інформація буде послідовною, а не розсіяною по всьому монітору у формі іконок і незручних випадаючих меню.

Багато років тому перша спроба комерціалізації його ідей закінчилася провалом, але Ґелернтер звик до невдач. 1993 року він став мішенню поштової бомби Теодора «Теда» Качинскі, відомого як «Унабомбер», який між 1978 і 1995 роками здійснював у США теракти проти людей, залучених у розробку нових технологій. Вибух пошкодив праву руку Ґелернтера й осліпив на праве око. 1997 року він написав книжку «Рисунок життя: пережити Унабомбера» про те, як пройшов через цю травму. Приблизно десятьма роками потому Ґелернтер усе ще мав фізичні проблеми. Він пересувався своєю вітальнею повільно, але на свої слабості не скаржився.

Його турбувало, що люди описували Унабомбера як «хворого» або психічно неврівноваженого «генія», але вагалися називати його «злом». Це спонукало Ґелернтера запитати: «Що означає відмова культури вірити у зло?» і «Що відбувається з суспільством, яке втрачає можливості морально реагувати під час кризи?»

У «Рисунку життя» Ґелернтер перетворив свій біль, каліцтво та подальше одужання на метафору становища країни. Він критикував Сполучені Штати за розбазарювання ресурсів, на яких вони поставали, — релігії, родини та мистецтва — й стверджував, що американська культура радше зосереджена на перетворенні злочину на сенсацію, ніж на вихованні сміливості й характеру.

Штучний інтелект, на його думку, не здатний розуміти характер, хоробрість або будь-що, що робить нас людьми в якісному вимірі. Ґелернтер вигадав персональне гасло для своєї компанії: «Від людей і для людей». Він вважав, що машини ніколи не замінять людей, а наш суб’єктивний, свідомий досвід неможливо запрограмувати. Сума наших знань про комп’ютери підказує нам, що не існує способу їхнього перетворення на свідомі сутності. Їх створюють — або навіть вмикають — з волі людини.

Якби люди створили комп’ютери як помічників для людства, він би ніколи не мусив перезапускати свою стару компанію, щоб зробити їх більш інтуїтивними. У 1990-х Mirror Worlds Technologies не змогла відбутися як бізнес, і 2004 року в неї остаточно закінчилися гроші. За іронією долі, Ґелернтер помітив, що його старі ідеї несподівано втілилися в продуктах Apple. Він був переконаний, що три інструменти Apple — тривимірний графічний користувацький інтерфейс Cover Flow (зокрема, для гортання обкладинок альбомів), система резервного копіювання Time Machine та інтегрована система пошуку Spotlight — виглядали, як винайдене ним програмне забезпечення. Потім, за словами Ґелернтера, юрист знайшов електронного листа від покійного засновника й CEO Apple Стіва Джобса до групи своїх помічників про Mirror Worlds, де були такі слова: «Можливо, це для нашого майбутнього і нам треба терміново отримати ліцензію». (Компанія Apple так ніколи й не отримала ліцензії.)

Це речення стало основою для судового позову з боку патентовласників із Mirror World. (Ґелернтер і його співвинахідник Ерік Фрімен продали свій патент як умову фінансування компанії в 1990-х роках, хоча Ґелернтер утримав 2% частки мінус витрати, за будь-якої компенсації від судового процесу.) 2010 року суд присяжних проголосував на користь Mirror Worlds і зобов’язав виплатити патентовласникам 625 мільйонів доларів компенсації за збитки. Це була одна із п’яти найбільших патентних компенсацій за всю історію США. Однак через шість місяців суддя відхилив цей вердикт. Апеляція неуспіху завершилася успіхом, і в червні 2013 року Верховний суд США відмовив у слуханні справи. Зрештою, у липні 2016 року компанія Apple виплатила відшкодування за мировою угодою: 25 мільйонів доларів за патенти Cover Flow і Time Machine.

Утім, Ґелернтер визнавав, що його ідеї таки могли бути нежиттєздатними десятиліття тому. Просто Apple могла скористатися з них у відповідний час. «Технології не були готові, графічні засоби не були готові й образ мислення людей не був готовий». А тепер він думав, що світ, можливо, спроможний зрозуміти його візію. «Ф. Скотт Фітцджеральд сказав, що в житті американців не буває другого акту, — заявив він. — Але це і є другий акт».

Чи вдасться йому зупинити Рея Курцвейла та його колег — інше питання. Проте, намагаючись змінити напрям використання штучного інтелекту, Ґелернтер сподівався відмовити людей від ідеї еволюції людини до робота й допомогти їм відродити індивідуальну волю та ідентичність. Антикурцвейлівський світ Ґелернтера набагато більше зрозумілий з його книжки «На хвилях розуму» (The Tides of Mind, 2016), ніж з програмного забезпечення.

Джон Бернем опинився радше на гуманістичній стороні спектра. «Проблема зі штучним інтелектом у тому, що це машина, — розповідав він. — Люди створили його з набором сервісних функцій, що звучить загалом непогано, але це передбачає, що інтелект зведено до набору сервісних функцій, і ці дві ідеї поєднуються — й можна отримати розумну істоту без свободи волі. Проте єдиний приклад розумної істоти — тобто нас — передбачає свободу волі».

Станом на 2016 рік Бернем так далеко зайшов у напрямі кваліа[30], що релігія тепер дедалі більше визначала його вибір. Наступного року він остаточно навернеться до католицтва. (Після року в Коледжі Томаса Мора, восени 2016 року, він повернувся до Дартмута вивчати математику.) На його думку, Кремнієва долина відкрила йому цілком новий погляд на людство. І цей погляд змусив його цінувати, що насправді означає бути свідомим — як людина, зокрема. Тепер він зосереджений на всьому, що є в нас незапрограмованого.

У Коледжі Томаса Мора він написав есей про унікальний погляд людини на час. У певному сенсі він був зворотним боком ідей Курцвейла, але в чомусь схожим:

«Людина за своєю природою не може бути суто тілесною, позаяк її неможливо повністю пояснити за допомогою тілесного. Людина сприймає себе, принаймні незначною мірою, частиною божественного одкровення. До ангела, сутності, що живе у Вічності, пророче одкровення не застосовне, бо вони сприймають усю повноту Часу воднораз. Для тварини, що не володіє засобами для уявлення форм поза межами часу, пророче одкровення неможливе. Відповідно до Томи Аквінського, людина визначається як унікальна істота, «що складається з душі та тіла», і ця єдність найчіткіше пояснюється у феноменах, які містять у собі поєднання вічного й тимчасового. Людина — це єдина істота, яка може водночас дивитися на Час і Вічність і через одкровення оцінювати Час із погляду Вічності».

Зі зворотної виграшної позиції Курцвейл перегукується з думками Бернема. «Незабаром ми житимемо вічно, захопимо Всесвіт, пануватимемо у Всесвіті», — казав він. Сингулярність, на його думку, наблизить нас до надприродного. Зрештою, ми вже можемо телепортуватися — принаймні у вигляді голограми. «Космос не дуже розумний, тож ми, врешті-решт, завоюємо Сонячну систему й станемо, по суті, богоподібними». Він ковтнув ще одну допоміжну пігулку й сів у свій гібридний протосамокерований «лексус». «Одного разу ми подолаємо швидкість світла й наблизимося до Бога, як ніколи раніше», — сказав він, вилітаючи з-за рогу на трасу. «Ми будемо Богом».

Післямова

За даними першої директорки програми Даніел Стречмен, з першого набору стипендіатів 2011 року, включно з Лорою Демінґ, Джоном Бернемом, Полом Ґу і Джеймсом Праудом, лише приблизно один із десяти повернувся до коледжу. Проте коли так траплялося, то стипендіати робили це дуже рішуче. Іден Фулл створила систему сонячних батарей, але вона завжди планувала повернутися до Принстонського університету. Однак після повернення вона так втомилася від обов’язкових курсів, зокрема риторики й культурних студій (останні вона вивчала на практиці під час своїх подорожей Африкою), що знову покинула університет.

Більшість стипендіатів, які повернулися до навчання, за словами Стречмен, використовували академічний досвід з користю — щоб застосувати його в чомусь, над чим працювали як підприємці. «Те, що ми побачили, було по-справжньому ретельно продуманим», — наголошувала вона.

Однак дехто повернувся заради системності та соціального життя. Нур Сіддікі, колишня дівчина Бернема, яка намагалася запустити благодійну компанію для боротьби з бідністю, відчула, що їй бракує коледжу й дружніх стосунків, які він забезпечує. Хоча студентські вечірки ніколи їй не подобалися, вона боялася опинитися на свободі далеко від дому й без успішної компанії — принаймні поки що.

Першою ідеєю Нур була амбітна мета — спробувати покінчити з бідністю. Вона подала заявку на стипендіальну програму з ідеєю сконтактувати бідних людей у країнах третього світу із західними роботодавцями. Проте через рік вона запропонувала нову компанію під назвою Remedy, ідея якої з’явилася через скарги її сестри: та, студентка медичної школи, вважала, що варто зробити пріоритетом медичну допомогу, яка надається в кареті швидкої допомоги на шляху до лікарні, на противагу пріоритету допомоги в лікарні.

Її наступна ідея озброєння бригад швидкої допомоги Google Glass — окулярами, що мають бездротовий зв’язок з інтернетом і функції браузера, або мобільними телефонами, що давали б змогу лікарям у лікарнях побачити, що відбувається у кареті швидкої й забезпечити в прямому ефірі підтримку парамедикам. Мобільний дисплей мав посилати відео, фотографії та GPS, щоб медики могли на відстані відповісти, який метод лікування потрібно застосувати в дорозі.

У квітні 2014 року Сіддікі почала тестувати цю систему в Гарварді та Університеті Пенсильванії. Технологія під назвою Beam мала призначати номери пацієнтам у каретах швидкої, а потім створювати інтерфейс для чергових лікарів. За її словами, одним кліком на мобільному експерт зможе побачити на відстані, що трапилося. Це мав бути перший продукт, випущений Remedy. Зрештою, це мала бути портативна медична технологія, але компанія передусім працювала з Google Glass. Отже, Нур сподівалася вийти за межі позаштатних ситуацій, щоб лікарі мали змогу бачити пацієнтів набагато частіше в місцях без доступу до гідного медичного обслуговування. А втім, Beam розвивалася повільно, і вона не мобілізувала суму, достатню для проекту. 19-річна Нур вирішила повернутися до навчання і вступила до Стенфордського університету, намагаючись водночас підтримувати існування своєї компанії.

Вони з Бернемом досі час від часу зв’язувалися, і вона телефонувала перед тим, як вирішила вступати до університету. На її вибір певним чином вплинув його вступ до Дартмута, навіть попри те, що Бернем його не закінчив.

Після невдалого перебування на Заході Джон Марбач, який від початку намагався побудувати освітню онлайн-платформу, також повернувся до Університету в Уейк-Форесті в Північній Каліфорнії. Він хотів би залишитися там назавжди. Проте він виявився одним із небагатьох. Решта стипендіатів досі намагалися підкорити технологічну індустрію — з різним успіхом.

Зрештою, найбільша історія успіху трапилася в Індії: це був юний стипендіат Тіля з групи 2013 року Рітеш Аґарвал, чию лінію бюджетних готельних кімнат Oyo Rooms 2016 року оцінювали в 400 мільйонів доларів. Ще одним був Дилан Філд — стипендіат Тіля 2012 року й колишній студент Університету Брауна, який підняв близько 18 мільйонів доларів для запуску Figmaкомпанії, що мала стати конкурентом Adobe Acrobat.

Урешті, стипендіальна програма Тіля була відбитком властивих Кремнієвій долині циклів, або, власне, властивих будь-якому місцю, сповнена непевностей підприємництва. Як багато виробників комп’ютерів перед ними, або творців пошуковиків перед Google, успіху досягли лише кілька, проте більшості це не вдалося. Програма була мікрокосмом історії місцевості. Учасники набору 2011 року не стали такими успішними фінансово, як Аґарвал і Філд, — за винятком Прауда та Ґу. Дейл Стівенс капітулював перед ідеєю, що діти досі хочуть вчитися в університетах. Він змінив свою програму UnCollege[31] з майже відмови від університету на програму «рік перерви». Його сайт і семінари пропонували поради щодо того, як пояснити своїм батькам, чому вам хочеться пропустити рік навчання, а не йти одразу в університет, із таким пунктом як «Напиши план». Він заохочував студентів до «інтелектуального непослуху».

Стівенс поставив запитання: «Чому б не провести цей час у роздумах про те, хто ти й чого хочеш у своєму житті?» перед вступом до університету. Його програма коштувала 16 тисяч доларів, включно з проживанням і харчуванням. Коучі навчали студентів тому, чого вони хотіли, відповідно до їхніх уподобань. «Навчання в його чистій формі — не для всіх, — вважав він. — Деяким людям потрібен певний дороговказ».

Деякі коледжі зараховували його програму як один із навчальних курсів, але більшість членів приймальної комісії закочували очі. Хоч Стівенс і став одним із найвідоміших стипендіатів Тіля, у нього були проблеми з мобілізацією коштів. Він вважав, що венчурні капіталісти радше надають перевагу фінансуванню компаній з великими ідеями й великою вартістю, ніж компаній із рухом оборотних коштів, яку він планував створити, стверджуючи: «Ми заробляли гроші й пропонували продукт або сервіс. Ми не просто маємо алгоритм». Власне, йому простіше було мобілізувати кошти на Сході, де інвесторам хотілося бачити прибутки.

Даніел Стречмен знала цей феномен уздовж і поперек. Пропрацювавши зі зневіреними стипендіатами п’ять років, їй кортіло зайнятися цим самій. На початку 2015 року вона покинула стипендіальну програму й заснувала власний фонд для молодих підприємців. Вона назвала його 1517 Fund, з натяком на протестантську Реформацію і посилаючись на твердження Мартина Лютера, що церква не повинна наживатися на посередництві у взаєминах людей із Богом. Вона вважала, що в цьому також полягає етос цієї стипендіальної програми. Люди можуть молитися своїм богам або одному. Можливо, вони навіть можуть стати богами. Згадуючи стипендіальну програму Тіля, Стречмен здається, що вона змінила дискурс про вищу освіту та її важливість.

«Коли вона тільки-но почалася, ми не знали, наскільки значною буде ланцюгова реакція, — розповідала Стречмен. — Люди спробували зробити паузу й подивитися збоку, серйозно замислитися про борги». Вона вважала, що бульбашка вищої освіти довго була слоном у кімнаті, про якого ніхто не говорив, але «Пітер показав, що король — голий».

Стречмен також висловлювалася в жирардіанських термінах (Рене Жирар — французький філософ, автор теорії міметичного бажання, за якою люди хочуть того, чого бажає решта, а не того, що вони мають). Вона назвала стипендіальну програму «міметичним шоком». Коли вона почалася, люди не говорили про відмову від навчання. Тих, хто це зробив, вважали б невдахами. А тепер, на думку Стречмен, бульбашка вищої освіти стала нормальною темою для дискусій, а ця програма допомогла зробити таку розмову можливою.

«Думаю, можуть бути різні ставлення, але тема не є уже дивною. Ті двадцятеро людей по-справжньому сильно вплинули на життя вельми значної частини молодих людей, особливо тих, що живуть у США, адже вартість навчання тут є неприпустимою». Вони показали, що університет — це не єдиний шлях і що люди можуть навчатися в процесі роботи. «Насправді це питання функціональних можливостей».

Вона вважала перший набір стипендіатів (2011) найсміливішим. Вони допомогли сформувати фундамент програми й структуру, яка визначала б самостійне навчання. Загалом всю ідею розвинули з чистого аркуша. За словами Стречмен, вона хотіла, щоб програма була не спонукальною, а більшою мірою спільнотою, яка разом виробляє рішення: «Не як функція, де щось кудись входить і щось із чогось випливає».

Будуючи компанії, стипендіати водночас розвивалися як люди. «І цим займалися не тридцятирічні особи, що вже мали досвід незалежного життя, — зазначила вона. — У нас стартапи засновували люди віком від 16 до 19 років, тому протягом першого року ми робили квартальні огляди кожного з них. Ми знали, що потрібні регулярні перевірки». Пізніше вони залучили стипендіатів до процесу вибору нових стипендіатів. Вони пропонували організацію таких заходів, як стрибки з парашутом і курси безпечного водіння для мотоциклістів. Стипендіати займалися плануванням, а Thiel Foundation оплачувала витрати на спільні заходи.

Згодом кількість аплікантів набагато перевищила кількість вільних місць, тому Стречмен започаткувала серію Thiel Summit, де перспективні підприємці, важливі для стипендіальної програми, могли зустрічатися між собою і формувати групи для розвитку своїх ідей. Один індійський підприємець продав свою гітару й айпед, щоб купити квиток до Сан-Франциско. Вони організовували більше інтерактивних заходів, як-от ланчі та вечірні зустрічі.

Стречмен вважала, що така взаємодія стає дедалі важливішою. Вона також помітила, що тема взаємодії між людьми, сумісності й емоційності набула популярності впродовж п’яти років стипендіальної програми й серйозно непокоїла Кремнієву долину загалом. Створюючи компанії, люди незабаром усвідомлювали, що вибір ними працівників навіть важливіший за технології, які вони розвивають.

Даніел вважала, що успіх космічної компанії Ілона Маска SpaceX справив великий вплив на прагнення молодих людей. «Люди захоплюються SpaceX і тим, що відбувається, і дивляться, що самі можуть зробити. Ілон пройшов шлях від PayPal до енергетичних технологій і до підкорення космосу — тож вельми відрадно мати лідерів, які роблять великі й грандіозні речі».

Патрі Фрідмен теж покинув фундацію. Після розриву зі своєю дружиною Шеннон він і підприємець Джеймс Гоґан виношували плани збудувати лібертаріанське місто в Гондурасі як випробувальний полігон для плавучих островів Seasteading Institute. Вони думали, що отримають схвалення від уряду, однак з’ясувалося, що змінити закони міста зовсім нелегко. Вони обоє покинули проект і повернулися до Каліфорнії. Фрідмен залишив спільноту «Тортуґа» і переїхав до Берклі, де зустрів високу й струнку рудоволосу жінку на ім’я Бріт Бенджамін. Він вирішив стати на шлях моногамії, і 2015 року пара заручилася. Він повернувся до роботи в Google — на посаду інженера.

Ерік Вайнстайн, математик, який став працівником Тіля, що прагнув «трансгресії» досі намагається довести свою теорію всього, а тим часом влаштовує прориви, трансгресує і розважається на вечірках.

У пізніших наборах стипендіатів стипендіальна програма Тіля збільшила віковий ценз (тепер заявки можуть подавати люди до 22 років, а не 20, як раніше) і вимагала лише на рік відмовитися від навчання у коледжі. Щоби впоратися з різким зростанням і підвищеним інтересом, Тіль найняв нового лідера на ім’я Джек Ейбрахем. На той час він був малознаним 29-річним підприємцем, який 2010 року продав eBay свій локальний двигун для онлайн-торгівлі за 75 мільйонів доларів.

Ейбрахем, який виглядав на 19-річного юнака, мав коротке, колюче волосся, кругле обличчя й широку посмішку. Він також покинув навчання в коледжі, й ідея полягала в тому, що він надихатиме нових стипендіатів Тіля.

Ейбрахем виріс на півночі Вірджинії. Він був сином музикантки-аматорки, яка померла від раку яєчників, коли йому виповнилося 16 років, і генерального директора компанії з аналітичного програмного забезпечення, яку нині оцінюють приблизно в один мільярд доларів. Він почав працювати на свого батька в 13 років, а потім вступив до Уортона. Там він вивчав комп’ютерні науки та бізнес і, зрештою, створив собі власну спеціалізацію. Це був типовий шлях аж до останнього курсу. Замість працевлаштування на Уолл-стрит або в консалтинговій фірмі, як планував 2008 року, коли закінчив університет, він вирішив створити власну компанію.

Це був локальний пошуковий двигун для онлайн-торгівлі під назвою Milo, але на той час Ейбрахем не мав плану — лише бажання робити щось самому. «Я пам’ятаю, як усі розводилися про Goldman Sachs, Bain Capital і McKinsey, — розповідав він. — Люди думали, що я просто божевільний, бо не йду працювати в ці компанії». На той час, якщо ви цікавилися інженерією, можна було йти в Google. «Робота в Google тоді означала те, що сьогодні означає робота у Facebook і Twitter».

Тож за семестр перед випуском з університету Ейбрахем вирушив у Кремнієву долину. Йому вистачило однієї поїздки, щоб зрозуміти, що це місце йому до смаку. Він винайняв кімнату в мотелі в Пало-Альто на перші два тижні, а потім зрештою знайшов квартиру поруч із Юніверсіті-авеню, що стала й офісом. «Я знав, що це серце світу технологій, — розповідав він, згадуючи той час. — Ми спали там, працювали там і їли рамен — класична історія».

Перші кілька місяців життя в Пало-Альто було самотнім існуванням. Там він мав лише одного справжнього друга, свого співмешканця та працівника. «Я почувався ізольованим», — згадував він. Перші стипендіати Тіля теж були без автомобілів і великих можливостей, а тому часто почувалися у пастці в їхньому будинку на Санта-Ріта-стрит. Роки потому, коли він став директором програми, немає сумніву, що власний досвід зробив Ейбрахема чутливішим до того, через що проходили чимало стипендіатів Тіля. Однак цілковита відсутність товариського життя не завадила йому створити технологію, яка уможливила появу функції під назвою eBay Now, що дає споживачам змогу купувати продукти в місцевих крамницях на своїх телефонах. Він також створив стрічку, схожу на ті, що мають фейсбук і твітер, яка дає продавцям змогу на eBay показувати клієнтам доступність нових продуктів.

Пропрацювавши над нею два роки, він заснував нову компанію Atomic Labs, зарєстровану як фонд венчурного капіталу, що також формує нові компанії. «Усе вкладається в тезу від нуля до одиниці», — пояснював Ейбрахем, посилаючись на однойменну книжку Пітера Тіля, яка пропагує ідею того, що найкращі компанії повинні мати цілковито нові ідеї, а не копіювати вже наявні винаходи.

Як директор стипендіальної програми Тіля Ейбрахем нещодавно розширив пул кандидатів, тому що «великі ідеї можуть народитися в будь-яку мить вашого навчання». Він поставив віковий ценз 22 роки з огляду на принцип уникання ризиків, що, як він виявив, був притаманний тим, хто пішов працювати в банки та консалтингові фірми. Самого лише прагнення оригінальності не вистачало.

Наступного 2015 року, здебільшого завдяки всесвітньому успіху книжки Тіля «Від нуля до одиниці» (чверть мільйона примірників було продано в Сполучених Штатах і мільйон у Китаї), заявки подали близько 4500 кандидатів — на 50% більше, ніж попереднього року. На додачу до читачів книжки, Ейбрахем пояснював несподіваний сплеск «поширенням підприємницької лихоманки кампусами всієї країни». Молодь більше не приваблювали інвестиційний банкінг і консалтинг, як раніше. Вони тепер прагнули світу технологій. Ширився страх, що технології поглинатимуть професії. І покоління випускників захотіло потрапити туди першими — й дарма, що їхній порив міг сигналізувати про близький обвал цієї бульбашки.

Зрештою, стипендіальна програма Тіля була мікрокосмом покоління міленіалів. Вона немовби промовляла: «Якщо ви настільки круті, виберімо найкращих і найяскравіших серед вас і подивимося, чи зможете ви це довести» — і, може, той факт, що вони не заснували компанії на мільярд доларів, не важив так багато.

Можливо, важило тільки те, що поневірятися на самоті, починаючи з нуля, було чимось настільки чужим для цього покоління, що навіть блиск Кремнієвої долини не був цього вартий. Програма Тіля була чистим аркушем. Це був новий погляд на дорослішання на прикладі молодих людей, десантованих у контекст найуспішнішого сектора економіки країни.

Де були Томаси Джефферсони й Александри Гаміль­тони, які починали країну з нуля? Ким були люди, що, власне, запустили компанії? Що насправді зробила ця мережа для тих, помазанних на геніальність? Чим був успіх? І чи були ці компанії справді успішними?

Очевидним успіхом стипендіальної програми стала сама її ідея — ідея розриву з тим, що нав’язують і до чого змушують інституції. Відколи стартувала програма Тіля, ідея вступу до університету вже не була потребою, як колись. Люди, які покинули навчання або відмовилися від нього, часто вважалися талановитішими, в них вбачали потенціал неабиякої обдарованості. За новим консенсусом, вони, напевно, знали щось особливе.

Це також допомогло змінити розуміння роботи. Замість вчитися на юриста або лікаря, серйознішою валютою стало робити те, що ти хочеш. Так само, як ідея романтичного кохання перетворила шлюб з обов’язку на щось, до чого людина почала ставитися з пристрастю, Кремнієва долина перетворила роботу з чогось, що було буденною частиною життя, щоби заробляти гроші й годувати родину, на щось, що відтепер обіцяло бути п’янким і радісним.

Сьогодні в певних сегментах суспільства робота сприймається як гра. Почасти через те, що Google збудував офіс, який схожий на велику дитячу кімнату. Так само робили Apple і Facebook. На роботі ніхто не чекав, що ти виростеш серйозним і дорослим — навпаки: сподівалися, що станеш дитиннішим, розважатимешся, будеш щасливішим і свідомішим. Робочий день перетворився на шкільну перерву.

Стипендіати Тіля були прикладами сучасних дітей, які почувалися занадто розумними, щоби просто йти працювати в банк або юридичну фірму, або ще якесь плебейське місце, куди ходять на роботу звичайні випускники. Ні, талант у наші дні їде на Захід, і якщо навчання з цим не допоможе, то навіщо воно потрібно? Нині в університетах по всій країні пропонуються програми для підприємців і курси створення стартапів. Міста будують технологічні центри й з усіх сил намагаються копіювати Стенфорд. Harvard Innovation Lab, I-Lab скидаються на маленький Google, зручненько вмостившись поруч із зарослою плющем бізнес-школою університету.

Разом із міграцією справа доходить до ще одного стрибка. Не лише вищості Долини, а й вищості того, що вона створила — машини.

Страх, що технології випереджають людей, був дивною похідною природного відбору й еволюції. Це була ідея про те, що все найдосконаліше перемагатиме, і в цьому разі — це мікрочіпи. У природний спосіб з еволюції випливає те, що істота з вищими здібностями переможе нижчу расу — в цьому разі людей.

Чи є це запереченням людської природи й емоцій, а також почуття, яке огортає людину після того, як вона збагнула глибокий сенс, закохалася або дійшла усвідомлення чогось вищого? Як це може зробити машина? У Кремнієвій долині дехто почав говорити, що залучені до проблеми штучного інтелекту розвивають якусь іншу індивідуальність, якій дещо бракує емоцій, — своєрідних коматозників. Вони дивним чином позбавлені пристрасті.

Утворився новий тип особистості, на додачу до особистостей, які займаються нетворкінгом, що також був позбавлений справжніх реакцій. Люди, насамперед порода Кремнієвої долини, не комунікували й не розмовляли між собою у природний спосіб, а натомість майже програмували себе бути соціальними. Вони змушували себе до нетворкінгу та зустрічей одне з одним, як до взаємодії машин.

Єдина проблема полягала в тому, що потенціал штучного інтелекту схожий на завищені вартості компаній. Програми ще не працювали достатньо добре. Роботи насправді позбавлені емоцій. Вони піднімали брови. Вони насуплювалися. Проте не переживали почуттів. Або чогось схожого на це. Вони не мали індивідуальності.

Невже наближався час розплати? Невже там жодного там не було? Здавалося б, ця дітвора мала шанс дізнатися. Як піддослідні кролики Тіля вони були першовідкривачами структури цього міфу, принаймні для сторонніх.

Хоч декотрі з них повертаються до звичного життя, часто з ліпшим розумінням його, решта залишаються в новому світі, де стипендіальна програма перемогла — принаймні як мисленнєвий експеримент.

Це змусило людей засумніватися в істеблішменті, і, хоча програма, можливо, з’явилася занадто рано, щоб стати тією дієвою конструкцією, на яку могли б спиратися діти, вирішивши не ходити до школи, вона поставила під сумнів саме поняття політичної коректності й кинула виклик тому, що академічні інституції завжди визначали як обов’язок.

Більшість стипендіатів принаймні на короткий час стали відомими, але їм також судилося стати першовідкривачами нових рубежів. Тепер з’явився інший шлях, і можливості, які він відкривав, безмежніші, ніж видавалося досі.

Ця програма також показала, що означає досягти успіху в Кремнієвій долині. Вона виявила, що золота лихоманка на практиці була певною мірою оманою. Підчерев’я було набагато більшим за мозковий центр, де зосередилися справжні прибутки й справжні генії.

Замість наслідувати таланти декого з них — старої мафії PaуPal, наприклад, — юрби молодих людей приїздять копіювати їхні особисті звички, їхні дивацтва, їхню ексцентричну поведінку, сподіваючись, що в процесі можна заразитися мільярдними статками. Досягати чогось через наслідування виявилося складніше, ніж досягати через винахідництво. Оригінальне мислення не виникло через винаймання житла на спілку або відмови від глютену разом з іншими стартаперами. Проте вони на власних граблях переконалися, що дотримання модної дієти не зробить тебе мільярдером.

Молодих і перспективних підприємців вабив стиль життя з усім його химерним сяйвом. Відтак вони стали новими офіціантами й офіціантками на бульварі Сансет, які намагаються отримати премію «Оскар» у Голлівуді.

І коли їх приїздить дедалі більше, їхня поведінка починає наслідувати поведінку людей зі Східного узбережжя: хіба замість пафосних брендів вони вбираються в худі, а замість ходити на вітрильниках їздять на сеґвеях. У своєму неприхованому прагненні заробити більше грошей вони інколи перевершують людей Східного узбережжя, які говорять, що хочуть заробляти гроші більш відкрито.

Проголошена мета Кремнієвої долини «змінити світ» — ця фраза наполегливо лунала всією Долиною — стала кліше. Чимало цих молодих людей запитували: а заради чого?

Люди, що досягли там успіху, не були офісним планктоном. У певному сенсі вони стали щасливчиками, але з найодержимішим блискучим розумом. Пітер Тіль був одним із таких рідкісних екземплярів. Він якимось чином приваблював таких самих унікальних людей, але це не означає, що він міг їх створити. І поки інші стипендіати могли й далі успішно досягати своєї великої мети, Джон Бернем залишив цю історію з вдячністю до всього, що було створено до них, — до всього, про що він і багато інших у бульбашці Кремнієвої долини забули.

Подяки

Дякую Бену Льонену з Simon & Shuster — завдяки йому з’явилася «Долина богів». Він запустив інсайтів і спостережень більше, ніж сторінок у цій книжці.

Дякую моїй агентці Слоан Харрис, чиї чесність і терпіння були безпрецедентними та неоціненними.

На цю книжку надихнув Пітер Тіль. Він підігрів мій інтерес до Кремнієвої долини та людей, які мають сміливість неординарно мислити, а потім втілювати свої ідеї. Завдяки Тілю я більше довідалася про безмежжя світу й глибини розуму, ніж за всі роки свого навчання. Він познайомив мене з неймовірно яскравими й захопливими людьми, деяких з них я тепер вважаю своїми найкращими друзями — серед них Неллі Л., Стівен К., а також Тед і Кетлін Дженіс. Дякую Team Janus за створення структури цієї книжки. І Кірстен Барток, чия щедрість дала мені змогу її написати.

Також хотіла би висловити теплу й захоплену подяку моїм редакторам у Wall Street Journal, а саме Ґері Розену, Лізі Каліс і Ґері Бейкеру, які допомагають керувати не лише, на мій упереджений погляд, найкращою газетою світу, а й найщасливішим, найзахопливішим і найенергійнішим місцем роботи.

Дякую Френкові ДіДжакомо, чий письменницький талант і погляд на світ я завжди цінуватиму, й Річарду Сторі, чий стиль, дотепність і неймовірно точне розуміння усього першокласного завжди залишатимуться здібностями, до яких я прагнутиму. Дякую світлої пам’яті Пітеру Каплену за години в офісі, коли кожне речення транслювало дух часу й кожен репортер почувався зіркою.

Дякую моїм друзям Марку Колодні й Сарі Клеменс, які виявляли доброту й достатнє терпіння, читаючи перші версії цієї книжки. Їхній внесок у вдосконалення наступних чернеток годі переоцінити. Дякую Перрі Пелтцу, чиї дружба й приклад допомогли мені витримати хвилі невдач і відчаю. І Дрю, яка також вважає, що слово «божевільний» є компліментом.

І, зрештою, моїм батькам, заради яких і завдяки яким усе це робилося.

Дещо з матеріалів цієї книжки попередньо було опубліковано в іншій формі в журналах і газетах, до яких я мала честь дописувати впродовж останніх кількох років. Частини прологу було адаптовано з мого оповідання «Сватання в Кремнієвій долині» під редакцією Дейни Браун з травневого числа 2013 року журналу Vanity Fair. Пролог і розділ 4 містять частини з моїх статей 2011 року для Departures: «Нові технобарони Пало-Альто» й «Стенфордські зв’язки Кремнієвої долини» в жовтневому та вересневому числах журналу відповідно. Я дякую редакторам Marie Claire, для яких я написала «Дівчата з Долини» в квітні 2013 року й використала адаптований матеріал у розділі 3. Частини розділу 7 раніше було включено в статтю «Ніколи не кажи про смерть», що вийшла в грудні 2007 року в Condé Nast Portfolio. Матеріал у розділі 12 було адаптовано з моїх колонок про Рея Курцвейла та Дейвида Ґелернтера для Wall Street Journal 30 травня 2014 року й 29 листопада 2013 року відповідно, а матеріал для розділу 6 я переробила з моєї колонки про Лору Арріллаґу-Андріссен для Wall Street Journal, яка вийшла 5 вересня 2013 року.

Примітки

1

«Robber Barons and Silicon Sultans», журнал The Economist, 3 січня 2015 р.

(обратно)

2

Дорміфікація (від англ. to dormify) — сучасне поняття, що означає декорування життєвого простору відповідно до найостаннішої моди. — Прим.пер.

(обратно)

3

«Срібнодоларовий» млинець — традиційний американський млинець діаметром 5–7 сантиметрів або трохи більший за срібні доларові монети, карбовані до 1979 року. — Прим. пер.

(обратно)

4

Huevos rancheros (у перекладі з іспанської мови «фермерська яєчня») — популярна сніданкова, у стилі мексиканських фермерів, страва зі смаженими яйцями, смаженою квасолею, рисом і шматочками авокадо. — Прим. пер.

(обратно)

5

Clif Bars & Company — американська компанія, що виробляє органічну їжу та напої. — Прим. пер.

(обратно)

6

Дюльфер — швидкісний спуск по мотузці на крутих і стрімких стінах. — Прим. пер.

(обратно)

7

У цьому розділі авторка обігрує назву роману американського письменника Тома Вулфа, свого батька, — «Радикальний шик» («Radical Chic and Mau-Mauing the Flak Catchers»). — Прим. ред.

(обратно)

8

Далі у тексті — Фундація Тіля. — Прим. пер.

(обратно)

9

DSM-5 (Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders — Діагностичний і статистичний порадник психічних розладів) — нова версія класифікації психічних розладів від Американського психіатричного товариства, опублікована 18 травня 2013 року. — Прим. пер.

(обратно)

10

SunSaluter — пристрій, який повертає сонячні батареї до сонця впродовж дня, що дає змогу збільшити отримання енергії на 40%. — Прим. пер.

(обратно)

11

Йдеться про район у Брукліні, Нью-Йорк. — Прим. ред.

(обратно)

12

Сістейдинг (англ. seasteading) — проживання у вільних громадах у морі поза юрисдикцією певної держави. — Прим. пер.

(обратно)

13

В українському перекладі — «Стартап без помилок», хоча у професійній спільноті вживають просто lean. — Прим. ред.

(обратно)

14

«Суто м’ясний ланч для втікачів із коледжу».— Прим. пер.

(обратно)

15

Стаття «Jumping off the College Track», Джессіки Ґолдстайн, Washington Post, 3 серпня 2012 р.

(обратно)

16

Там само.

(обратно)

17

Недорога розчинна кава виробництва Nestle. — Прим. ред.

(обратно)

18

Гра слів: у англійській glacial — «лідниковий». — Прим. ред.

(обратно)

19

Стаття Бетсі Айзексон «Silicon Valley Is Trying to Make Humans Immortal — and Finding Some Success», журнал Newsweek, 3 березня 2015 року.

(обратно)

20

Школа чарівників з циклу романів про Гаррі Поттера. — Прим. ред.

(обратно)

21

Певно, тут мається на увазі всесвітньо відоме шоу Victoria’s Secret за участю найкращих моделей світу. — Прим. ред.

(обратно)

22

Мандрівний музичний фестиваль, в якому брали участь лише жіночі групи та співачки. — Прим. ред.

(обратно)

23

Американська державна установа, яка відповідає за реєстрацію авто й видає водійські права. Відома довгими чергами, вочевидь, саме це тут мається на увазі. — Прим. ред.

(обратно)

24

Стаття Брітта Хайсена «Paul Gu Tackles the Issue of Student Loans with Upstart», Millennial Magazine, 13 квітня 2015 р.

(обратно)

25

Стаття Кевіна Харді «Using Algorithms to Determine Character», The New York Times, July 26 липня 2015 р.

(обратно)

26

Стаття Елісон Ґрісволд «A Group of Investors Is Buying a Stake in the Next Generation of Geniuses», у Business Insider, 22 лютого 2014 р.

(обратно)

27

Має на увазі легендарну американську фотографиню. — Прим. ред.

(обратно)

28

В український узус також увійшла англійська абревіатура AI (artificial intelligence). — Прим. ред.

(обратно)

29

Великий торговий центр, відкритий 1961 року, у Нью-Джерсі. — Прим. ред.

(обратно)

30

Властивості чуттєвого досвіду, переживання. — Прим. ред.

(обратно)

31

У перекладі з англійської мови приблизно «неколедж». — Прим. ред.

(обратно)

Оглавление

  • Передмова авторки
  • Вступ
  • 1. Асперґерський шик[7]
  • 2. Безглютеновий цивільний шлюб
  • 3. Хіппі-комуни програмістів
  • 4. Нескінченна школа
  • 5. Суто м’ясний ланч
  • 6. Альфа-дівчатка й бета-хлопчики
  • 7. Безсмертні
  • 8. П’ять хвилин слави
  • 9. Нові нові гроші
  • 10. Коли просити пробачення і коли питати дозволу
  • 11. Чи це насправді правильно?
  • 12. Ми будемо Богом
  • Післямова
  • Подяки
  • *** Примечания ***